ПРОГРАМА з дисципліни "БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ" ПЕРЕДМОВА Курс "Безпека життєдіяльності" передбачає ознайомлення студентів різних

спеціальностей (біологів, філологів, істориків, правознавців, плодоовочівників-виноградарів) з основами біосоціальної науки, що вивчає механізми впливу різ-них факторів навколишнього середовища і соціальних на професійну діяльність людини та міроприємства, виконання яких забезпечує нешкідливість виробни-чої практики людини. Дисципліна крім загального курсу, включає спеціальну частину - безпеку життєдіяльності в окремих галузях сучасного сільськогоспо-дарського виробництва - для спеціальності "Плодоовочівництво та виноградар-ство".

Методологічною основою курсу є системний аналіз, як особливий на-прямок досліджень, що забезпечує вивчення різних характеристик складно ор-ганізованих об'єктів, різноманітність зв'язків між елементами, їх схожість, від-мінність, спів порядкування та взаємозв'язок. В курсі викладені відомості про фізіологію праці, а також наведено дані експериментальних досліджень впливу природних факторів на професійну діяльність людини та зворотної дії людини - соціуму на навколишнє середовище. Показана зміна умов праці в залежності від розвитку суспільства та вплив науково-технічного прогресу на професійну діяльність людини.

Велика увага в курсі приділяється нормуванню факторів біологічної та соціальної природи, вивченню максимально допустимих навантажень сукупно-сті факторів та правил і норм згідно законодавства України про безпеку життє-діяльності. Безпека життєдіяльності тісно зв'язана з іншими науками: фізіологі-єю, психогігієною, соціальною гігієною, генетикою, радіаційною медициною, екологією, біокліматологією, біохімією, фізикою, органічною хімією, мікробіо-логією та рядом соціальних дисциплін, однак даний курс вирішує специфічні для безпеки життєдіяльності проблеми.

ВСТУП Предмет і завдання безпеки життєдіяльності. Поняття "професійна діяль-

ність". Тема курсу. Місце і роль " Безпеки життєдіяльності " серед інших наук, зв'язок з ними. Взаємозв'язок і протиріччя біологічного та соціального Homo sapiens. Вплив навколишнього середовища на людину - біологічний об'єкт та зворотна дія людини - соціуму на навколишнє середовище в процесі професій-ної діяльності. Значення курсу для виробничої практики людини.

ЗАГАЛЬНА БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Історія розвитку безпеки життєдіяльності як окремої галузі гігієни. Заро-дження науки (антична Греція) та її розвиток в епохи Середньовіччя та Відро-дження. Значення робіт М. В. Ломоносова, С.Г.Зибеліна, М.Я.Мудрова, Н.І.Пирогова, А.П.Доброславіа, Ф.Ф.Ерісмана, Г.В.Хлопіна. Вклад сучасних ві-тчизняних вчених в розвиток науки. Праці Н.А.Семашко, 3.П.Солов'ова, А.Н.Сисіна, А.Н.Марзеєва, В.А.Левицького, С.І.Каплуна, А.А.Летавета та ін-ших.

Основні методи курсу. Метод санітарного опису. Фізичні методи. Хі-мічні методи. Бактеріологічні методи. Експериментальні методи. Клінічні ме-

тоди. Санітарно - статистичний аналіз. ФІЗІОЛОГІЯ ПРАЦІ Професійна діяльність, її зміст в сучасних соціально-економічних умовах.

Вивчення працездатності індивідуума. Класифікація праці за ступенем склад-ності і напруження. Поняття "робоча зона". Фізіологія стомлення. Шляхи під-вищення працездатності.

Раціональне харчування. Норми харчування в залежності від виду професійної діяльності. Цінність та розробка нових харчових продуктів. Захво-рювання, зв'язані з професійними порушеннями якісної і кількісної адекватнос-ті харчування. Харчові токсикоінфекції: бактеріальної етіології, мікотоксикози, отруєння немікробної природи. Харчові та кормові добавки - правила безпеки виробництва та використання. Профілактика елементарних захворювань.

ВПЛИВ КОМПЛЕКСУ ФАКТОРІВ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА НА ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ

Класифікація факторів (екзо-, ендогенні, біотичні, абіотичні, за специфіч-ністю впливу) Клімат. Екологічна біокліматологія і професійна діяльність лю-дини. Адаптація. Акліматизація.

Вода. Фізіологічна і народногосподарська роль. Джерела забруднення. Стічні води. Епідеміологічне значення води. Антропозоонозні інфекції. Норма-тивна якість води - основа профілактики захворювань та гарантія безпеки про-мислового водокористування. Критерії якості води.

Тиск. Рух атмосфери. Повітряні маси. Вплив тиску та вітру на профе-сійну діяльність людини. Термальний режим атмосфери. Забруднення повітря людиною в процесі професійної діяльності. Критерії якості повітря.

Випромінювання. Типи випромінювань. Вплив ультрафіолетових та інфрачервоних променів на макроорганізм.

Тепло і активність професійної діяльності людини. Оптимум. Темпера-турний комфорт. Летальна дія високих температур. Іонізуюче випромінювання. Дози опромінення радіацією природного фону. Інші джерела радіації. Прилади дозиметричного та радіометричного контролю. Оцінка ступеня забруднення ра-діонуклідами навколишнього середовища.

Біологічна дія іонізуючого випромінювання. Променева хвороба. Малі дози опромінення та їх біологічний ефект. Наслідки аварій в атомному вироб-ництві: соматичні, тератогенні, генетичні зміни. Біологічна дія продуктів ядер-ного поділу: імунологічні, біохімічні, цито- та патоморфологічні зміни.

Безпека життєдіяльності на виробництвах, зв'язаних з використанням іонізуючого випромінювання.

СОЦІАЛЬНІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ Антропогенез. Людські раси. Конституціональні типи людини. Фізичні но-

рми. Норма та патологія. Серцево-судинні, онкологічні, спадкові, алергічні, ін-фекційні хвороби. Людина і колектив. Спілкування. Стреси, їх значення, фізіо-логія, класифікація. Емоції. Поведінка людини в екстремальних умовах.

Науково-технічний прогрес (НТП) та соціально-економічні проблеми професійної діяльності людини. Демографічні проблеми. Науково-технічна ре-волюція (НТР) та зміна умов праці. Урбанізація. Парниковий ефект. Хвороби цивілізації. Майбутнє людства? Саморегуляція живих систем. Соціально-економічні основи боротьби з забрудненням навколишнього середовища. Охо-

рона природи. Межі управління. Безпека життєдіяльності та екологія. Різнома-нітні прояви діяльності людини. Особливості розумової праці. Поняття "інтеле-ктуальна власність". Охорона результатів розумової праці. Авторське право. Гарантії з боку держави та міжнародні угоди про інтелектуальну власність.

Законодавство України про охорону праці. Правила і норми охорони праці. Безпека життєдіяльності жінок і підлітків. Праця молоді. Пільги для пра-цівників, що поєднують роботу з навчанням. Поняття "робочий час" і "час від-починку". Нормування праці.

СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ Професійні захворювання та їх профілактика. Психологічні фактори. Фізи-

чні виробничі фактори. Хімічні виробничі фактори. Біологічні фактори. Види і причини травматизму. Професійні отрути. Індивідуальні засоби захисту. Техні-ка безпеки (в навчальних лабораторіях, підприємствах, протипожежна). Інстру-ктаж по техніці безпеки. Перша медична допомога.

Забезпечення теплового, повітряного, світлового комфорту на вироб-ництві. Опалення. Вентиляція. Освітлення. Водопостачання. Каналізація. Оцін-ка шкідливості полімерних будівельних матеріалів (ПБМ).

Нормування факторів навколишнього середовища в безпеці життєдія-льності. Норми допустимих атмосферних забруднень. Норми шкідливих речо-вин в повітрі робочої зони. Норми шкідливих речовин в воді. Поняття величини гранично допустимої концентрації - ГДК. Гранично - допустимі залишки хіміч-них речовин та антибіотиків в продуктах харчування. Норми вмісту мікроеле-ментів. Оцінка закономірностей комбінованого, комплексного і поєднаного впливу на організм різних факторів навколишнього середовища. Встановлення максимально допустимих навантажень сукупності факторів середовища на професійну діяльність людини. Норма для факторів соціальної природи. Безпе-ка життєдіяльності та особиста гігієна. Психогігієна.

СПЕЦІАЛЬНА (ПРОФЕСІЙНА) БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ВПЛИВ РІЗНОМАНІТНИХ ФАКТОРІВ НА ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ В УМОВАХ СУЧАСНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА

Особливості сільськогосподарського виробництва. Сучасні проблеми охо-рони праці людини в сільськогосподарському виробництві.

Мікрокліматичні умови при виконанні сільськогосподарських робіт в кабінах сільськогосподарських машин. Теплообмін. Фізіологічні реакції органі-зму при тепловому навантаженні, при сонячному опроміненні, при дії низьких температур. Стандартизація мікроклімату в кабінах сільськогосподарських ма-шин.

Вібрація. Основні поняття про вібрацію. Прилади та методи виміру ві-брації. Основні джерела. Вплив вібрації на мікроорганізм. Основні міроприємс-тва профілактики негативного впливу вібрації на організм.

Шум. Основні поняття про шум. Прилади для вимірювання шуму. Ос-новні джерела шуму в сільськогосподарському виробництві. Вплив шуму на організм. Основні міроприємства профілактики негативного впливу вібрації на організм працівників.

Порох. Методи оцінки порохового фактору. Грунтовий порох. Рослин-ний порох. Основні міроприємства по профілактиці дії пороху.

Біологічні шкідливі речовини, їх вплив на організм. Класифікація але-

ргічних альвеолітів. Класифікація мікозів. Професійні зооантропонози. Основні профілактичні міроприємства.

Токсикологія пестицидів. Класифікація пестицидів. Хлорорганічні пе-стициди (ХОП), токсикологія, клініка, патоморфологія, патанатомія. Фосфоор-ганічні пестициди (ФОП). Похідні тіо- , дитіо- та карбамінової кислот. Карбо-нові кислоти та їх похідні. Похідні сульфокислот. Гетероциклічні сполуки. Ніт-ро- та хлорпохідні фенолу. Вуглеводні альдегіди і їх похідні. Ртутьорганічні сполуки. Мідь місткі препарати. Сірко місткі препарати. Арсен місткі сполуки. Ціан і родан місткі сполуки. Фтор місткі препарати. Інші неорганічні металомі-сткі речовини. Загальні принципи профілактики отруєнь пестицидами в сільсь-когосподарському виробництві.

Класифікація захворювань професійного характеру працівників сільсь-кого господарства. Захворювання, обумовлені впливом фізичних факторів. За-хворювання, що викликані дією пороху. Захворювання, обумовлені впливом хімічних речовин. Захворювання, викликані дією біологічних факторів; профе-сійні дерматози. Профілактичні медичні огляди працівників сільського госпо-дарства.

БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ В СУЧАСНОМУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Польові роботи, тракторів. Мікроклімат. Порох. Вібрація. Шум. Характе-ристика інших сільськогосподарських машин. Мікроклімат. Шум. Вібрація. Освітлення. Шкідливі речовини. Характеристика причіпних та навісних сільсь-когосподарських машин. Машини для мінеральних добрив та пестицидів, для підготовки грунту, для посіву, посадки і збирання врожаю. Безпека життєдіяль-ності при зерновому виробництві. Безпека життєдіяльності в рисовому госпо-дарстві. . Безпека життєдіяльності при вирощуванні цукрового буряка. . Безпека життєдіяльності при вирощувані картоплі. . Безпека життєдіяльності в бавовня-ному виробництві. Оздоровчі міроприємства в рослинництві.

Садівництво та виноградарство. Величини затрат при виконанні руч-них робіт в садах з об'ємною кроною дерев. Величини затрат при виконанні ру-чних робіт на виноградних плантаціях. Санітарний нагляд за умовами та Безпе-ка життєдіяльності.

Плодоовочівництво. Безпека життєдіяльності в плодоовочівництві від-критого грунту. Енергетичні затрати і категорії робіт за ступенем важкості, на-пруженості і шкідливості. Санітарний нагляд в овочівництві відкритого грунту. Безпека життєдіяльності в овочівництві закритого грунту. Шкідливі фактори виробництва. Санітарний нагляд.

Виробництво молока і м'яса. Безпека життєдіяльності на комплексах і фермах по виробництву молока. Технологія виробництва. Організація та режим праці. Умови праці. Оздоровчі міроприємства та профілактика професійних за-хворювань. Безпека життєдіяльності на свинокомплексах. Технологічний про-цес. Організація та режим праці. Умови праці. Оздоровчі та профілактичні мі-роприємства. Безпека життєдіяльності в вівчарстві. Технологія, організація, умови праці. Оздоровчі та профілактичні міроприємства для працівників-вівчарів.

Безпека життєдіяльності в птахівництві на промисловій основі. Техно-логія виробництва. Організація і режим праці. Умови праці. Оздоровчі та про-

філактичні міроприємства. Виробництво та використання кормів. Комбікормові заводи. Виготовлення і роздача кормів. Польове кормовиробництво. Запобіган-ня нещасних випадків при силосуванні кормів.

Ремонтні роботи. Безпека життєдіяльності робітників ремонтних майс-терень районних промислових об'єднань "Сільгосптехніка". Загальна характе-ристика основних етапів технологічного процесу. Міроприємства по оздоров-ленню умов праці в ремонтних майстернях. Вимоги до міроприємств і санітар-но-технічних пристроїв. Зниження шумів. Вентиляція. Загальні оздоровчі міро-приємства та індивідуальні засоби захисту.

ОСНОВНІ ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА

Модернізація виробництва. Зниження енергозатрат. Механізація сільсько-господарських робіт. Розширення асортименту хімічних і біологічних засобів боротьби з шкідниками, хворобами рослин і бур'янами, вдосконалення техноло-гії їх використання. Покращання організації праці.

Людський фактор. Здійснення комплексних міроприємств по покра-щанню умов праці; підвищення якості профілактичних медичних оглядів робіт-ників сільськогосподарського виробництва; дотримання норм охорони праці для досягнення безпеки життєдіяльності людини.

ЛІТЕРАТУРА ОСНОВНА 1. Барабой В.А., Димант Й.Н. Социально - биологические и экологические

проблемы человека.- М., 1989.- 296 с. 2. Гигиена труда в сельскохозяйственном производстве: Руководство. /Под

ред. Медведя Л.Й., Кундиева Ю.И.- М., 1981. - 455 с. 3. Румянцев Г.И., Вишневская Е.П., Козлова Т.А. Общая гигиена.- М.,

1985. - 432 с. 4. Социальная гигиена й организация здравоохранения /Учебник. Под ред.

Серенко А.Ф., Ермакова В. М.- 1984. - 639 с. 5. Физиология человека /Учебник. Под ред. Косицкого Г.И.- М., 1985. -

560с. 6. Федоров В. Д., Гильманов Т. Г. Экология.- М., 1980. - 464с. ДОДАТКОВА 1. Биологическое действие продуктов ядерного деления /Под ред. Невстру-

евой М.А. и др.- М., 1975. - 238 с. 2. Волович В. Г. Человек в экстремальных условиях природной среды.- М.,

1983. - 296 с. 3. Гигиена труда. Республиканский межведомственный сборник. 4. Гигиена й профессиональные заболевания. Сборник научных трудов.-

1974. 5. Ковальский О.В., Лазар А.Г. Радіаційна медицина.- К., 1993. - 222 с. 6. Кодекс законів про працю України.- 1993. - 122 с. 7. Общество и природная среда. Сборник.- 1980. 8. Резник Я. Б. Гигиена труда в современном сельском хозяйстве.- 1978. 9. Троян П. Экологическая биоклиматология.- М., 1988. - 208 с. УДК 614.8 (042.4) ББК 68.9 я 73

Ж 51 ISBN 966-7257-81-9 Затверджено вченою радою Академії державної податкової служби Украї-

ни. Протокол № 6 від 25.01.2001. Рецензенти: М.В. Шабанов, кандидат хімічних наук, доцент кафедри промислової еко-

логії НТУУ (КПІ). А.І. Суббот, кандидат педагогічних наук, начальник кафедри бойової та

спеціальної фізичної підготовки, полковник податкової міліції. Желібо Є.П., Чмир А.І., Троян В.С., Савінов Є.О. Ж 51 Безпека життєдіяльності: Курс лекцій. – Ірпінь: Академія ДПС Укра-

їни, 2001. – 356 с. Курс лекцій охоплює весь матеріал, передбачений програмою нормативної

дисципліни “Безпека життєдіяльності” для вищих закладів освіти, затвердже-ною Міністерством освіти і науки України 4 грудня 1998 року.

У курсі лекцій розглянуто комплекс питань, які стосуються основних аспе-ктів взаємодії людини з середовищем її життєдіяльності.

Подано характеристику джерел і породжених ними небезпек, що вплива-ють на здоров’я і життя людини в усіх сферах її діяльності та можуть призвести до виникнення надзвичайних ситуацій. У лекціях сформульовані основні захис-ні заходи та засоби, які забезпечують безпеку життєдіяльності людини. Значна увага приділена людині, її фізіологічним та психологічним особливостям, ме-дико-біологічним та соціальним проблемам здоров’я.

Рекомендовано для студентів усіх спеціальностей. Передмова Лекція 1. Вступ. 1. Актуальність дисципліни “Безпека життєдіяльності”. 2. Основні етапи розвитку проблеми забезпечення дисципліни “Безпека жит-

тєдіяльності”. 3. Поняття сталого розвитку суспільства та його проблеми. 4. Функції, цілі та завдання дисципліни “Безпека життєдія ль ності”. 5. Об’єкти вивчення дисципліни “Безпека життєдіяльності”. Розділ 1. Загальні основи безпеки життєдіяльності Лекція 2. Тема 1.1. Основні поняття та визначення безпеки життєдія-

льності 1. Поняття небезпеки, небезпечних ситуацій. 2. Поняття потенційної небезпеки. 3. Класифікація небезпек. 4. Характеристика небезпечних та шкідливих факторів. 5. Ризик як оцінка небезпек.

6. Системний аналіз у БЖД. Розділ 2. Людина як елемент системи “Людина – життєве середовище” Лекція 3. Тема 2.1. Людина як біологічний та соціальний суб’єкт 1. Людина та її походження. 2. Біологічні та соціальні ознаки людини. 3. Діяльність людини. 4. Праця як форми діяльності. Лекція 4. Тема 2.2. Фізіологічні особливості організму людини 1. Анатомо-фізіологічна структура людини. 2. Будова, властивості аналізаторів. 3. Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності. 4. Значення гомеостазу для забезпечення безпеки організму людини. Лекція 5. Тема 2.3. Психологічні особливості організму людини 1. Психіка людини і безпека життєдіяльності. 2. Значення нервової системи в життєдіяльності людини. 3. Значення психіки людини у забезпеченні безпеки життєдіяльності. 4. Розвиток психіки і поведінка людини. 5. Властивості і якості людини. 6. Атрибути і риси людини. Лекція 6. Тема 2.4. Медико-біологічні та соціальні проблеми здоров’я 1. Основні визначення здоров’я. 2. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я. 3. Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища. 4. Показники здоров’я. 5. Фактори, що впливають на здоров’я людини. 6. Система охорони здоров’я в Україні. Лекція 7. Тема 2.5. Середовище життєдіяльності людини 1. Загальні поняття середовища життєдіяльності людини. 2. Характеристики природного середовища. 3. Техносфера як одна з умов життєдіяльності людини. 4. Соціально-політичне середовище. 5. Негативні фактори навколишнього середовища. Розділ 3. Техногенні небезпеки та їх вплив на життєдіяльність людини Лекція 8. Тема 3.1. Небезпеки виробничої сфери та побуту (шум, віб-

рація, іонізуючі випромінювання) 1. Загальні відомості про техногенні небезпеки. 2. Засоби колективного та індивідуального захисту людини. 3. Дія шуму і вібрації на організм людини. 4. Іонізуючі випромінювання та їх характеристики. 5. Джерела іонізуючих випромінювань. 6. Дія іонізуючих випромінювань на людину.

7. Радіаційна безпека. Лекція 9. Тема 3.1. Небезпеки виробничої сфери та побуту (електрич-

ний струм, електромагнітні випромінювання) 1. Дія електричного струму на організм людини. 2. Заходи та засоби захисту людини від дії електричного струму. 3. Джерела електромагнітного випромінювання. 4. Небезпечна дія електромагнітного випромінювання на організм людини. 5. Основні заходи та засоби захисту людини від дії електромагнітного ви-

промінювання. Лекція 10. Тема 3.2. Хімічні та біологічні фактори небезпек 1. Загальна характеристика шкідливих хімічних речовин. 2. Токсична дія шкідливих речовин на організм людини. 3. Характеристика отруйних речовин. 4. Поняття гранично допустимої концентрації шкідливих речовин. 5. Загальна характеристика біологічних факторів небезпек. 6. Отруйні тварини і рослини. 7. Патогенні організми. Лекція 11. Тема 3.3. Психофізіологічні фактори небезпек 1. Фізична діяльність людини. 2. Розумова діяльність людини. 3. Психофізіологічні фактори небезпек. 4. Фактори, що впливають на продуктивність праці. 5. Енерговитрати людини в процесі життєдіяльності. 6. Роль біоритмів у забезпеченні життєдіяльності людини. 7. Основні положення ергономіки. Розділ 4. Глобальні небезпеки життєдіяльності людства та заходи зни-

ження їх наслідків Лекція 12. Тема 4.1. Природні небезпеки 1. Класифікація природних небезпек. 2. Тектонічні стихійні лиха. 3. Топологічні стихійні лиха. 4. Метеорологічні стихійні лиха. 5. Пожежі. Лекція 13. Тема 4.2. Небезпеки техногенного характеру 1. Історичний розвиток техногенних небезпек. 2. Аварії з викидом радіоактивних речовин у навколишнє се редовище. 3. Аварії з витоком сильнодіючих отруйних речовин. 4. Аварії на транспорті. 5. Пожежі та вибухи. Лекція 14. Тема 4.3. Соціально-політичні та комбіновані небезпеки

(соціально-політичні небезпеки)

1. Війни. 2. Тероризм. 3. Екстремальні ситуації криміногенного характеру та способи їх уникнення. 4. Соціальна небезпека – алкоголізм. 5. Тютюнопаління. Лекція 15. Тема 4.3. Соціально-політичні та комбіновані небезпеки

(комбіновані небезпеки) 1. Природно-техногенні небезпеки. 2. Природно-соціальні небезпеки. 3. Захворювання, які передаються статевим шляхом. 4. СНІД – синдром набутого імунодефіциту. 5. Наркотики та наркоманія. Лекція 16. Тема 4.4. Небезпеки в сучасному урбанізованому середови-

щі 1. Забруднення атмосфери міст. 2. Забруднення міських приміщень. 3. Забруднення питної води в містах. 4. Шумове, вібраційне та електромагнітне забруднення міст. 5. Безпека поведінки людей в умовах міста. Розділ 5. Безпека життєдіяльності в умовах надзвичайних ситуацій Лекція 17. Тема 5.1. Захист населення у надзвичайних ситуаціях і лік-

відація їх наслідків 1. Визначення, причини виникнення та класифікація надзвичайних ситуа-

цій. 2. Запобігання виникненню НС. 3. Організація життєзабезпечення населення в НС. 4. Ліквідація наслідків НС. Розділ 6. Організація та управління безпекою життєдіяльності Лекція 18. Тема 6.1. Правові основи безпеки життєдіяльності 1. Законодавство України про охорону здоров’я. 2. Законодавство України про охорону праці та пожежну безпеку. 3. Закон України “Про дорожній рух”. 4. Закони України “Про Цивільну оборону”. 5. Законодавство України про охорону навколишнього середовища. 6. Управління та нагляд за безпекою життєдіяльності. Тема 6.2. Управління та нагляд за безпекою життєдіяльності Література ЛЕКЦІЯ 1 Вступ У результаті вивчення цієї теми студент повинен уміти визначати: – основні причини виникнення проблеми безпеки життєдіяльності;

– актуальність проблем безпеки життєдіяльності на сучасному етапі; – загальні причини зростання рівня небезпек; – негативні процеси в Україні з точки зору безпеки життєдіяльності; – міжнародне співробітництво щодо підвищення рівня техногенно-

екологічної безпеки людини; – мету, об’єкт та завдання курсу “Безпека життєдіяльності”. Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що безпека життєдіяль-

ності є серйозною проблемою сучасності. У процесі вивчення матеріалу лекції викладач повинен прагнути виробити у студентів ідеологію безпеки та безпеч-ного мислення і поведінки.

План 1. Актуальність дисципліни “Безпека життєдіяльності”. 2. Основні етапи розвитку проблеми забезпечення дисципліни “Безпека

життєдіяльності”. 3. Поняття сталого розвитку суспільства та його проблеми. 4. Функції, цілі та завдання дисципліни “Безпека життєдіяльності”. 5. Об’єкти вивчення дисципліни “Безпека життєдіяльності”. Контрольні питання 1. Актуальність вивчення проблем безпеки життєдіяльності. 2. Сутність поняття “безпека життєдіяльності”. 3. Стадії взаємодії суспільства та природи з точки зору безпеки життєдія-

льності. 4. Поняття безпечного стійкого розвитку суспільства. 5. Зміст та мета дисципліни “Безпека життєдіяльності”. 6. Об’єкти вивчення безпеки життєдіяльності. Література 1. Захарченко М.В., Орлов М.В., Голубєв А.К. та ін. Безпека життєдіяльно-

сті у повсякденних умовах виробництва, побуту та у надзвичайних ситуаціях: Навчальний посібник. – К.: ІЗМИ, 1996. – 196 с.

2. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов /Под общей ред. С.В. Белова – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с.

3. Хижняк М.І., Нагорна А.М. Здоров’я людини та екологія. – К.: Здоров’я, 1995. – 232 с.

4. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-сті людини. Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с.

Проблема безпеки життєдіяльності (БЖД) людини і всього суспільства в

сучасних умовах набула особливої гостроти й актуальності. БЖД обговорюєть-ся на сторінках газет і журналів, ученими, представниками громадськості, полі-тичними діячами, тобто є об’єктом уваги всіх прошарків суспільства та держа-ви. Учені давно почали турбуватися про небажані та негативні наслідки антро-погенного впливу на природу й навколишнє середовище. Футурологи різних країн світу розробляли різноманітні моделі майбутнього збалансування розвит-ку людського суспільства з навколишнім середовищем в умовах величезних те-хногенних навантажень на біосферу.

В останні десятиліття ХХ століття різко зросла чисельність аварій, катаст-роф, дорожньо-транспортних пригод, у яких гине або втрачає здоров’я і праце-

здатність велика кількість людей. За даним ВООЗ смертність внаслідок нещасних випадків займає третє міс-

це у світі після серцево-судинних та онкологічних захворювань. Якщо від зага-льних захворювань вмирають переважно літні люди, то від нещасних випадків переважно гине працездатна молодь. Статистика свідчить про те, що травма-тизм є основною причиною смерті людини у віці від 15 до 41 року.

На останньому етапі розвитку набувають великої гостроти проблеми соці-альної напруженості суспільства в країнах з перехідною економікою.

Причинами соціальної напруженості в суспільстві є незадовільні умови життя, праці, незадовільний матеріальний та культурний стан, зіткнення інте-ресів релігійного, ідеологічного характеру, система розподілу матеріальних благ, низький рівень освіти.

Таким чином, актуальність проблем БЖД в теперішній час визначається рядом причин. Виділимо три основні:

1) порушення екологічної рівноваги природного середовища внаслідок надмірного антропогенного навантаження на біосферу;

2) зростання числа техногенних аварій і катастроф при взаємодії людини зі складними технічними системами;

3) соціально-політична напруженість у суспільстві. Розглянемо більш детально ці причини. 1. Порушення екологічної рівноваги природного середовища внаслідок

надмірного антропогенного навантаження на біосферу Протягом усієї історії існування людства природне середовище завжди

прагнуло дбати про свою безпеку. З появою людей на Землі почався вплив їх діяльності на навколишнє сере-

довище. За допомогою кам’яних знарядь первісні люди почали перетворювати об’єкт і процеси природи з їх натурального стану на штучний.

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2 – 3 млн. років від появи на землі перших людей. У цей час взаємодія людини з приро-дою обмежувалась тільки біологічним обміном речовин. На цій стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи не могли викли-кати помітних змін у навколишньому середовищі.

На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця Другої світової війни, тобто до середини ХХ ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє середови-ще. При цьому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із роз-витком суспільства, удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, ви-кликала деградацію природних екосистем, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, тобто динамічної рів-новаги біосфери.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в середині ХХ ст. після Другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки й техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. У цей період ан-тропогенне навантаження на навколишнє природне середовище досягло, з точ-ки зору більшості вчених, гранично-дозволеного рівня, який ставить під загрозу

саме існування людини як біологічного виду, найвищої точки. Величезне виробництво зброї, збільшення кількості атомних електростан-

цій, урбанізація, колосальна насиченість інфраструктурою, гіпертрофічний роз-виток автомобільного транспорту, хімічних та інших шкідливих виробництв суттєво змінили якість природного середовища (води, повітря, ґрунту, клімату та інших характеристик природного середовища), зробили життя людини більш небезпечним, а перспективи – не найкращими.

Багато вчених пов’язують збільшення стихійних лих з діяльністю людини. Необхідно задуматися над фактом, що з 1960 по 1990 рр. кількість катаклізм на Землі збільшилася вдвоє і продовжує зростати.

Нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсиле-на здобутка-ми науково-технічного прогресу, призвела до пошкод-ження і вичерпання при-родних ресурсів, зміни регенераційних меха-нізмів біосфери, деформації сфор-мованого протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування бі-осфери планети, що загрожує стати безповоротним і призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, коли воно стане не придат-ним для подальшого існування людей. Отже, на третій су-часній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистема стала функціонально замкненою. Вона втрачає здатність до природної саморе-гуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати суспільство, і від того, як воно буде виконувати функції з охо-рони навколишнього середовища, залежить майбутнє людей.

Стало зрозумілим, що для усунення цієї небезпеки необхідні перегляд тра-диційних принципів природокористування та докорінна перебудова господар-ської діяльності у більшості країн світу. Одним із перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України В.І. Вернадський.

Основою вчення академіка Вернадського була “жива речовина”, до складу якої входять усі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на ма-лий обсяг – 0,25 % маси всієї біосфери, – завдяки геохімічній активності і здат-ності до розмноження, жива речовина, використовуючи і перетворюючи світло-ву енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що її функції проявляють-ся у планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський включив також і людину, розглядаючи природу й людське суспільство як одне ціле. Ве-рнадський обґрунтував положення про те, що стан сучасної Землі сформовано людиною, показавши, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадського, людина стала найбільш могут-ньою геологічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ.

Стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень та виконання заходів, які дозволили б вирішити двоєдине завдання збереження рі-вноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають. Перші такі роботи, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб – це неформальна організація вчених

математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо, створена у 1968 році. Основна мета робіт, що виконувались під керівництвом цього клубу, полягала у розробці наукових методів опису світу як складної біо-соціальної системи. Результати робіт, виконаних у рамках Римського клубу, показали, що необхідно переглянути систему загальноприйнятих цінностей і цілей та переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцінки гло-бальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяльності всього людства.

38-а сесія Генеральної Асамблеї ООН 1983 р. створила Міжнародну комі-сію з охорони навколишнього середовища та розвитку, яка покликана аналізу-вати стан навколишнього середовища у контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала фунда-ментальне дослідження “Наше спільне майбутнє”. На сучасному рівні об’єктивних знань у ньому відображено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнта-ції соціально-політичного, економічного, технічного, технологічного та культу-рного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопла-нетарних проектів.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН, присвячена кон-цепції сталого розвитку світового співтовариства. Конференція прийняла доку-мент “Порядок денний ХХІ століття” та зробила висновок про необхідність глобального партнерства держав для досягнення стабільного соціального, еко-номічного та екологічного розвитку суспільства.

Зміст цієї концепції полягає у заклику до переходу суспільства на шлях стійкого розвитку, що забезпечує коеволюцію, тобто спільну еволюцію приро-ди й людини. Суспільство може жити й розвиватися тільки всередині біосфери та за рахунок її ресурсів, тому воно зацікавлене в її збереженні. Але через те, що еволюція природи йде дуже повільно, а соціальна еволюція людини – дуже швидко, більшість процесів деформуються, у тому числі вимирає багато видів, які не встигають адаптуватися, порушуючи при цьому стійкість екосистеми. Людство повинне свідомо обмежити свій вплив на природу, щоб зберегти мож-ливість подальшого розвитку.

Сталий розвиток розглядається як такий, що не тільки породжує і сприяє економічному зростанню, але й справедливо розподіляє його результати, біль-шою мірою відновлює довкілля, ніж знищує його, сприяє зростанню можливос-тей людей, а не збіднює їх. Це розвиток, у центрі якого – людина, зорієнтована на збереження природи.

Найбільш економічно розвинені країни в основному завершили перехід до високопродуктивної ресурсозберігаючої економічної діяльності, що створює достатні умови для вирішення складних екологічних і соціальних завдань. Го-ловними факторами, які сприяли цьому, стали: переміщення у малорозвинені країни галузей, які не потребують висококваліфікованої робочої сили і ство-рюють велику кількість відходів на одиницю продукції; структурна перебудова економіки за рахунок прискорення розвитку високотехнологічних і безвідход-них галузей; консервація власних природних ресурсів, зростаючі обмеження щодо їх використання.

Проблеми сталого розвитку є особливо важливими для України, яка на да-

ний час знаходиться на стадії перехідного суспі-льства та переживає глибоку еколого-економічну кризу.

В Україні продовжує зберігатись екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації се-редовища існування людей, характерні глибинні диспропорції загальнодержав-них і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ре-сурсного та соціально-економічного потенціалу, зростаюча науко-во-технічна і технологічна відсталість.

В Україні, що має в цілому сприятливі умови життя, також розвинулись негативні процеси та явища: посилюються радіаційне, хімічне, теплове та інші види забруднень, що значною мірою впливають на рівень життя організму, в тому числі людини, у пер-шу чергу на її здоров’я та тривалість життя. У таких промис-лових містах, як Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, зареєстро-вано зростання онкологічних захворювань у дітей у 5 – 7 разів. У 1991 році вперше за післявоєнний час смертність населення України перевищила наро-джуваність. У наступні роки така ситуація не тільки збереглася, але й набула загрозливої динаміки. Якщо у 1991 році цей негативний показник із розрахунку на 1 тисячу чоловік складав 0,8, то у 1992 р. – 2, у 1993 р. – 3,5, у 1994 р. – 4,7, у 1995 р. – 5,8, у 1996 р. – 6,7. Тобто за 5 років показник смертності зріс більш ніж у 8 разів.

Особливо тривожною тенденцією є збільшення смертності серед людей працездатного віку. Втрати працездатного населення перевищують 24 % зага-льної смертності. Щодо темпів вимирання людей, то Україна входить до першої десятки країн світової спільності, а щодо тривалості життя – займає 60-те місце у світі. Різко збільшується кількість професійних захворювань.

Дитяча смертність в Україні найвища в Європі, 80 % вагітних жінок – хво-рі. Зростає кількість людей із порушеною спадковістю. Лише за останнє деся-тиріччя в країні у 5 разів збільшилась кількість неповноцінних дітей. До закін-чення середньої школи 46 % випускників набувають різних хронічних захво-рювань. З 1986 року на 5 % щорічно зростає кількість народжених дітей-мутантів.

Український народ опинився перед реальною загрозою вимирання. Але зе-мля України є колискою великого народу. Тому ми повинні зберегти умови сталого розвитку суспільства, економіки та держави, забезпечити безпеку жит-тя і діяльності самим собі і майбутнім поколінням.

Сталий розвиток – це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і ви-могами людей усіх поколінь.

Формування системи сталого розвитку виходить із необхідності забезпе-чення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини та власними її сила-ми створення гармонії з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети пе-редбачає створення сприя-тливого, з позиції сталого людського розвитку, сере-довища – економічного, соціально-політичного, екологічного й духовного при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціа-льно-економічних перетворень.

У 1998 році Верховною Радою України були схвалені “Основні напрями державної політики України в галузі охорони навколишнього природного сере-довища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпе-ки”. Проголошена національна екологічна політика базується на органічному поєднанні вирішення економічних та екологічних проблем у процесі соціально-економічного реформування нашого суспільства, створенні умов для розв’язання екологічних проблем на ґрунті:

– усвідомлення стану екологічної безпеки та формування мотивацій для вирішення природоохоронних проблем на національному, регіональному, міс-цевому, об’єктивному рівнях та на рівні особистості;

– формування реальних економічних можливостей для реалізації природо-охоронної політики;

– розробки та впровадження екологічно обґрунтованої стратегії регулю-вання природокористування;

– інтеграції національної політики регулювання екологічної безпеки у єв-ропейський та світовий екологічний процес;

– інтеграції компонентів екологічної політики у структуру та окремі еле-менти соціально-економічного реформування суспільства.

Сталий розвиток може мати різні моделі реалізації, які передбачають не-однакові темпи і пропорції суспільного відтворення. Кожній моделі повинна ві-дповідати система цілей та еколого-економічних пріоритетів, які забезпечать врахування особливостей країн. В Україні сталий розвиток є можливим тільки на основі інтенсивної економіки.

Наша держава може забезпечити сталий розвиток виключно шляхом ефек-тивного використання усіх видів ресурсів (людських, природних, геополітич-них), структурно-технологічної трансформації виробництва та наявних конку-рентних можливостей (активізація ролі окремої людини в суспільстві, забезпе-чення соціальної справедливості й соціальної рівності, ефективна зайнятість, екологічна безпека).

2. Зростання техногенних аварій і катастроф при взаємодії людини зі скла-дними технічними системами

У міру розвитку науки й техніки рівень безпеки людини постійно зростає. Людство перемогло епідемії холери, віспи, чуми, тифу, поліомієліту. Середня тривалість життя людини у найбільш розвинених країнах світу складає вже 77 років і має тенденцію зростання.

Розвиток науки й техніки підвищує в цілому безпеку життєдіяльності лю-дини і призводить до появи цілого комплексу нових небезпек, надмірного збі-льшення ступеня ризику, травматизму та загибелі людей. Причинами зростання рівня небезпек є: ускладнення технологічного обладнання і процесів; зневажан-ня людиною своєї безпеки; зниження надійності приладів; помилки при проек-туванні та експлуатації; звикання до порушень правил техніки безпеки. Так, згідно зі статистичними даними, приведеними на ІУ конгресі ергономічної асо-ціації (1976 р.), в Англії у 1946 році смертність від інфекційних захворювань вдвічі більша, ніж від нещасних випадків. А в 1961 році ситуація докорінно змінилася: смертність від нещасних випадків втричі перевищила смертність від інфекційних захворювань.

Аналіз обставин травматизму та загибелі людей доводить, що вони часто

(60 – 80 %) обумовлені зневаженням зі сторони людини своєї безпеки, незнан-ням наслідків своєї діяльності, шкідливих факторів виробництва та середовища.

Зростання випадків технологічних катастроф (аварій на АЕС, хімічних та інших небезпеках виробництва, транспортні пригоди і т. д.) обумовлене зни-женням реальної надійності приладів, виготовлених людиною, застарілим об-ладнанням та помилками при їх експлуатації. З’явився страх втрати контролю над технологіями. Досить лише згадати Чорнобиль або загибель пароплава “Адмірал Нахімов”, вибухи на залізниці в Арзамасі та Свердловську тощо.

3 грудня 1984 р. на заводі “Юніон Корбайт” сталося витікання метилізоці-анату: загинуло 3 750 чол., 20 тисяч залишилися повними інвалідами, 200 тисяч – хворими.

Техніка так сильно увійшла в наше життя, що багато людей забуває про небезпеку для життя і здоров’я. Люди звикають до порушень правил техніки безпеки як на виробництві, так і в побуті. Визначилися серйозні зміни у став-ленні людини до ризику.

Сучасне виробництво вимагає перегляду поглядів на роль і місце людини. Комп’ютеризація і роботизація виробництва, використання нових технологій і матеріалів кардинально змінили виробничу діяльність людини. Змінюється примітивна праця, яка включає виконання монотонних фізичних операцій, ша-блонну розумову діяльність, зростає потреба у творчій висококваліфікованій праці, яка має інтенсивно-технологічний характер. При цьому складність і, як правило, високий рівень автоматизації технологічних процесів підвищує відпо-відальність працівників за фун-кціонування технологічних пристроїв, бо “пла-та” за помилки людини через її обмежені можливості, брак знань і халатність буде гіркою. Сьогодні від технічно грамотної експлуатації, своєчасно прийня-того, часто єдиного правильного рішення, залежать безпе-ка, здоров’я і навіть життя великої кількості людей.

Однією з головних причин неможливості досягнення повної безпеки (чи досконалості) технічних систем є сутність природи самої людини, основна від-мінність якої від інших живих істот полягає у пізнавальній діяльності (пізнанні світу). Людина завжди прагне пізнати невідоме, хоче літати, як птах, плавати, як риба, і т. д. Так як процес пізнання нескінченний, то є природним те, що він супроводжується успіхами і невдачами, прийняттям вірних рішень і здійснен-ням помилок. Проте ціна таких помилок при надзвичайно складному рівні тех-ніки настільки висока, що дуже часто приводить до трагічних наслідків: вели-ких аварій і катастроф.

Неможливо досягти повної безпеки технологічних систем за багатьма при-чинами, а саме: невідповідність рівня розвитку й підготовки людини потребам техніки; непогодженість можливостей людини і параметрів устаткування, що особливо проявляється в умовах дефіциту часу, інформації і дії негативних фа-ктів; недостатня відповідальність людини за наслідки своїх дій і в більшості випадків відсутність її особистої зацікавленості в досягненні найвищих резуль-татів.

3. Соціально-політична напруженість Соціальна напруженість – це стан суспільства або його частини, який ха-

рактеризується соціальним невдоволенням інтересів протягом тривалого часу. Якщо соціальна напруженість у суспільстві своєчасно не зменшиться, то вона

може перерости в соціальний конфлікт. Внаслідок незадовільного соціально-економічного становища в країні на-

буває зростаючої тенденції незадоволення населення матеріальним станом, умовами проживання та праці, рівнем заробітної плати та пенсії тощо. У ре-зультаті цього знижується духовний та культурний рівень населення, підвищу-ється рівень безробіття, виникають такі соціальні небезпеки, як пияцтво, бро-дяжництво, проституція, вандалізм, тероризм, конфліктні ситуації на міжнаціо-нальному, етнічному, побутовому або релігійному ґрунті. Це ставить під загро-зу стабільний стійкий і безпечний розвиток суспільства.

БЖД, як наука, розглядає проблеми охорони здоров’я і безпеки людини у навколишньому середовищі, виявляє небезпечні та шкідливі фактори, розроб-ляє методи і способи захисту людини шляхом зниження небезпечних і шкідли-вих факторів до допустимих значень, розробляє способи ліквідації наслідків небезпечних і надзвичайних ситуацій.

Безпека життєдіяльності є порівняно молодою науковою дисципліною, пе-ребуває в стані зародження та формування і має виконувати складний соціаль-но-педагогічний процес із відповідними функціями. Це такі функції, як освітня, виховна та психологічна.

Мета освітньої функції полягає в тому, щоб забезпечити відповідні сучас-ним вимогам знання студентів про загальні закономірності виникнення і розви-тку небезпек, надзвичайних ситуацій, їх властивості, можливий вплив на життя і здоров’я людей та сформувати необхідні в майбутній практичній діяльності спеціаліста уміння і навички для їх запобігання і ліквідації, захисту людей та навколишнього середовища.

Мета виховної функції – формувати у студентів новий науковий світогляд, активну соціальну позицію, творче мислення при вирішенні виробничих та життєвих проблем.

Психологічна функція полягає у формуванні психологічної готовності до безпечної діяльності в умовах сучасного техногенного середовища.

Психологічний вплив небезпечних ситуацій проявляється у людей неодно-значно, бо він має індивідуально виражену особисту реакцію. Відчуття небез-пеки одних робить зовсім безпомічними, розгубленими і нездатними до цілесп-рямованих дій, до адекватного захисту, а в інших ця ж обставина здатна викли-кати піднесення душевних та фізичних сил, спонукати до активної протидії об-ставинам. У деякої частини людей самозбереження проявляється втечею від за-грожуючих обставин, у інших – навпаки: мобілізується готовність до дій, до ві-дповідного ризику, основаного на тверезому розрахунку і впевненості у можли-вості протидіяти небезпеці.

Головна мета безпеки життєдіяльності полягає у тому, щоб сформувати в людини свідоме та відповідальне ставлення до питань особистої безпеки й без-пеки тих, хто її оточує. Навчити людину розпізнавати й оцінювати потенційні небезпеки, визначати шлях надійного захисту від них, уміти надавати допомогу в разі потреби собі та іншим, а також оперативно ліквідовувати наслідки прояву небезпек у різноманітних сферах людської діяльності.

Науковий зміст дисципліни – теоретичні основи БЖД людини в системі “людина – середовище існування”. Дисципліна розглядає: загальні питання безпеки; взаємодію людини з навколишнім середовищем; основи фізіології і

раціональних умов праці; анатомо-фізіологічні наслідки дії на людину небезпе-чних, шкідливих і вражаючих факторів, причини їх формування; ідентифікація небезпечних, шкідливих і вражаючих факторів надзвичайних ситуацій; спо-соби й методи підвищення безпеки технічних способів і технологічних проце-сів; основи проектування і використання екобіозахисної техніки; методи дослі-дження стійкості функціонування об’єктів і технічних систем у надзвичайних ситуаціях, прогнозування надзвичайних ситуацій і розробка моделей їх наслід-ків; розробка дій для захисту населення і виробничого персоналу та ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих; правові, нормативно-технічні та організаційні основи безпеки життєдіяльності, контроль і управління умовами життєдіяльності.

Безпека життєдіяльності – це інтегрована дисципліна гуманітарно-технічного спрямування, яка вивчає загальні закономірності виникнення небез-пек, їх властивості, наслідки впливу їх на організм людини, основи захисту здо-ров’я та життя людини і середовища її проживання від небезпек, а також розро-бку і реалізацію відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки здорових та безпечних умов життя і діяльності людини.

Завдання дисципліни “Безпека життєдіяльності” полягають у тому, щоб навчити студентів:

– ідентифікувати потенційні небезпеки, тобто розпізнавати вид, визначати величину та імовірність їх прояву;

– визначати небезпечні, шкідливі та вражаючі фактори, що породжуються джерелами цих небезпек;

– прогнозувати можливість і наслідки впливу небезпечних та шкідливих факторів на організм людини;

– використовувати нормативно-правову базу захисту особистості та навко-лишнього середовища;

– розробляти заходи та застосовувати засоби захисту від дії небезпечних, шкідливих та вражаючих факторів;

– запобігати виникненню надзвичайних ситуацій, а в разі їх виникнення приймати адекватні рішення та виконувати дії, спрямовані на їх ліквідацію;

– використовувати у своїй практичній діяльності громадсько-політичні, соціально-економічні, правові, технічні, природоохоронні, медико-профілактичні та освітньо-виховні заходи, спрямовані на забезпечення здоро-вих і безпечних умов існування людини в су-часному навколишньому середо-вищі.

Об’єктом вивчення БЖД як науки є людина і людське співтовариство, се-редовище, що її оточує, процес взаємодії людини з навколишнім середовищем (тобто життєдіяльністю) і небезпеки, які при цьому виникають.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЕКЦІЯ 2 Тема 1.1. Основні поняття та визначення безпеки життєдіяльності У результаті вивчення теми студент повинен уміти: – визначати зміст і сутність основних понять і термінів, якими оперує без-

пека життєдіяльності;

– орієнтуватися в методологічних засобах і методах дослідження безпеки життєдіяльності;

– дати аналіз змісту основних компонентів системи “людина– життєве се-редовище”;

– ідентифікувати небезпеку; – складати номенклатуру небезпек; – здійснювати таксономію небезпеки; – визначати причини та можливі наслідки небезпек; – класифікувати небезпечні, шкідливі та вражаючі фактори; – оцінювати рівень небезпеки. Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що в центрі уваги по-

винна бути людина. У процесі вивчення розділу викладач повинен сформувати у студентів активну соціальну позицію щодо захисту людини та середовища від небезпек і психологічну готовність до успішної діяльності в умовах сучасного стану навколишнього середовища.

План 1. Поняття небезпеки, небезпечних ситуацій. 2. Поняття потенційної небезпеки. 3. Класифікація небезпек. 4. Характеристика небезпечних та шкідливих факторів. 5. Ризик як оцінка небезпек. 6. Системний аналіз у БЖД. Контрольні питання 1. Небезпеки та їх характеристики. 2. Таксономія, номенклатура, ідентифікація небезпек. 3. Квантифікація небезпек. 4. Характеристика природних джерел небезпек. 5. Джерела технічних небезпек. 6. Характеристика соціальних і політичних небезпек. 7. Комбіновані небезпеки. 8. Проблеми та напрями забезпечення безпеки життєдіяльності. 9. Системний аналіз безпеки життєдіяльності. Література 1. Захарченко М.В., Орлов М.В., Голубєв А.К. та ін. Безпека життєдіяльно-

сті у повсякденних умовах виробництва, побуту та у надзвичайних ситуаціях: Навч. посібник. – К.: ІЗМИ, 1996. – 196 с.

2. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред. С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с.

3. Хижняк М.І., Нагорна А.М. Здоров’я людини та екологія. – К.: Здоров’я, 1995. – 232 с.

4. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-сті людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с.

Людина постійно взаємодіє з навколишнім середовищем, перетворює це

середовище, а воно, у свою чергу, впливає на життєдіяльність самої людини. Тобто взаємодія людини із середови-щем, що її оточує, відбувається при наяв-ності прямих і зворотних зв’язків.

Результат взаємодії людини з навколишнім середовищем може змінювати-ся в широких межах: від позитивного до катастрофічного, що супроводжується загибеллю людей і руйнуванням компонентів середовища. Негативні впливи, які виникають раптово, періодично або постійно діють у системі “людина – життєве середовище” і визначаються як дія небезпек.

Небезпека – це центральне поняття безпеки життєдіяльності і являє собою явища, процеси, об’єкти, властивості, які здатні за певних умов завдати шкоди здоров’ю чи життю людини як прямо, так і згодом. Життєвий досвід людини показує, що шкоду людині може нанести будь-яка діяльність: робота на вироб-ництві (трудова діяльність), різні види відпочинку, розваги та навіть діяльність, пов’язана з навчанням.

Небезпека – це явище або вплив на людину несприятливих або навіть не-сумісних із життям факторів.

Небезпека зберігає всі системи, які мають енергію, хімічні або біологічні активні компоненти, а також характеристики, які не відповідають умовам жит-тєдіяльності людини.

Усяка діяльність людини є потенційно небезпечною. Потенційна небезпека – це така небезпека, яка має неявний характер і проявляється в умовах, які важ-ко передбачити. Потенційна небезпека може реалізуватися у формі хвороб або травм. Але наявність потенційної небезпеки не завжди супроводжується її нега-тивним впливом на людину. Для реалізації негативного впливу небезпеки необ-хідне виконання трьох умов: небезпека реально існує і діє; людина знаходиться в зоні дії небезпеки; людина не має достатньо ефективних засобів захисту.

Умови, за якими небезпека може реалізуватися в подію, називаються небе-зпечною ситуацією.

Ситуацію, за якої проявляється велика можливість виникнення нещасного випадку, прийнято називати небезпечною або аварійною, а коли загинули люди – катастрофічною.

Катастрофа (грец.) – переворот, знищення, загибель, випадкове горе, дія якого може продовжуватися в напрямі, що визначається дією, яка відбулася.

Аварія – це випадковий вихід з ладу машин, кораблів, літаків, їх пошко-дження, руйнація, нещасний випадок, велика невдача.

У положенні про розслідування і облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях проводиться розподіл аварій на дві категорії.

До 1-ї категорії належать аварії, внаслідок яких загинуло п’ять, більше чо-ловік або з’явилася загроза для життя і здоров’я робітників підприємства або населення, яке знаходиться поблизу об’єкта, або виникла зупинка, або вийшло з ладу підприємство на добу або більше.

До 2-ї категорії належать аварії, внаслідок яких або загинуло до п’яти чо-ловік або виникла загроза для життя і здоров’я робітників цеху, дільниці, або виникла зупинка, або вийшли з ладу підприємство, дільниця на добу і більше.

Крім небезпечних ситуацій, існують і екстремальні. Екстремальною називають ситуацію в процесі діяльності, коли у людини

психофізіологічне навантаження досягає якої-небудь межі, при якій вона може втратити здатність до раціональних вчинків і діяти відповідно до обставин, які виникли.

В екстремальних ситуаціях людина може опинитися у різносторонніх сфе-рах діяльності: на виробництві, вулиці, у побуті або на відпочинку.

Отже, можна зробити висновок, що безпека життєдіяльності – це стан ото-чуючого людину середовища, при якому виключається можливість порушення організму в процесі різноманітної предметної діяльності.

Перелік назв, термінів можливих небезпек, тобто номенклатура небезпек, нараховує понад 150 найменувань і при цьому не вважається за повну. В окре-мих випадках складається номенклатура небезпек для окремих об’єктів (підп-риємств, цехів, професій, місць праці та інше).

Джерелами (носіями небезпек) є природні процеси і явища, техногенне се-редовище та людські дії. Небезпеки існують у просторі й часі та реалізуються у вигляді потоків енергії, речовини та інформації. При ідентифікації небезпек, тобто при знаходженні типу небезпеки та встановленні її характеристик, необ-хідно виходити з принципу “все впливає на все”, тобто джерелом небезпеки може бути все живе й неживе, а підлягати небезпеці також може все живе й не-живе. Ідентифікація необхідна для розробки заходів щодо запобігання небезпе-кам або вже ліквідації наслідків.

Класифікація та систематизація явищ, процесів, об’єктів, які здатні завдати шкоду людині (таксономія небезпек), повністю не розроблена. Прикладом так-сономії небезпек може бути такий поділ:

– за походженням (природна, техногенна, екологічна); – за локалізацією (космос, атмосфера, літосфера, гідросфера); – за наслідками (захворювання, травми, загибель, пожежі); – за шкодою (соціальна, технічна, екологічна); – за сферою прояву (побутова, виробнича, спортивна, дорожньо-

транспортна). Найбільш вдалою класифікацією небезпек є класифікація за джерелами

походження, згідно з якою всі небезпеки поділяються на 4 групи: природні, те-хногенні, соціально-політичні та комбіновані. Подібна класифікація прийнята і в державних стандартах при визначенні надзвичайних ситуацій.

Перші три класифікації належать до елементів життєвого се-редовища, яке оточує людину, – природного, техногенного та соціального. До четвертої групи належать природно-техногенні, природно-соціальні та соціально-техногенні небезпеки, джерелами яких є комбінація різних елементів життєвого середови-ща.

Природні джерела небезпеки – це природні об’єкти, явища природи та сти-хійні лиха, які можуть спричинити шкоду людині або ж становлять загрозу для життя чи здоров’я людини (землетруси, зсуви, селі, вулкани, повені, снігові ла-вини, шторми, урагани, зливи, град, тумани, ожеледі, блискавки, астероїди, со-нячне та космічне випромінювання, небезпечні тварини, рослини, риби, комахи, гриби, бактерії, віруси, заразні хвороби).

Техногенні небезпеки – це небезпеки, пов’язані з використанням транспор-тних засобів, з експлуатацією підіймально-транспортного обладнання, з вико-ристанням горючих легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин та матеріа-лів, процесів, що відбуваються при підвищених температурі й тиску, електрич-ної енергії, хімічних речовин, різних видів випромінювання (іонізуючого, елек-тромагнітного, віброакустичного). Джерелами техногенних небезпек є відпові-

дні об’єкти, що породжують їх. Соціальні небезпеки – це небезпеки, викликані низьким духовним та куль-

турним рівнем (бродяжництво, проституція, пияцтво, алкоголізм, тютюнопа-ління). Джерелами цих небезпек є незадовільний матеріальний стан, погані умови проживання, страйки, повстання, конфліктні ситуації на міжнаціональ-ному, етнічному, расовому чи релігійному ґрунті.

Джерелами політичних небезпек є конфлікти на міжнаціональному та між-державному рівні, духовне гноблення, політичний тероризм, ідеологічні, між-партійні та збройні конфлікти, війни.

Найбільшу кількість становлять комбіновані небезпеки – природно-техногенні, природно-соціальні та соціально-техногенні.

Природно-техногенні небезпеки: смог, кислотні дощі, пилові бурі, ерозія ґрунтів, зменшення родючості ґрунтів, виникнення пустель, зсуви, селі, землет-руси та інші тектонічні явища, які спонукала людська діяльність.

Природно-соціальні небезпеки: наркоманія, епідемія інфекційних захво-рювань, венеричні захворювання, СНІД.

Соціально-техногенні небезпеки: професійна захворюваність, професійний травматизм, психічні відхилення та захворювання, викликані виробничою дія-льністю, масові психічні відхилення та захворювання, викликані впливом на свідомість і підсвідомість засобами масової інформації та спеціальними техніч-ними засобами, токсикоманія.

Можливість реалізації небезпеки і ступінь несприятливого впливу її на людину залежить від відповідних факторів.

Фактор (лат. factor – діючий, що вчиняє) – причина, рушійна сила будь-якого процесу, яка визначає його характер або окремі риси.

У виробничій сфері фактори поділяються на вражаючі, небезпечні та шкід-ливі.

Вражаючі фактори можуть призвести до загибелі людини. Небезпечні фактори викликають в окремих випадках травми чи раптове

погіршення здоров’я (головний біль, погіршення зору, слуху, зміни психологіч-ного та фізичного стану).

Шкідливі фактори можуть спричиняти захворювання чи зниження працез-датності людини як у явній, так і прихованій формах.

Розподіл факторів на вражаючі, небезпечні та шкідливі – досить умовний. Один і той же фактор може спричинити загибель людини, захворювання,

чи не завдати ніякої шкоди завдяки її силі, здатності організму до протидії. За характером та природою дії всі небезпечні та шкідливі фактори згідно

ГОСТ 12.0.002-80 поділяють на 4 групи: фізичні, хімічні, біологічні та психофі-зіологічні.

До фізичних факторів належать: підвищені або понижені: температура, во-логість, атмосферний тиск; підвищена швидкість руху повітря; недостатня осві-тленість; машини, механізми або їх елементи, що рухаються або обертаються; конструкції, що руйнуються; елементи середовища, нагріті до високих темпера-тур; устаткування, що має підвищений тиск або розрідження; підвищені рівні електромагнітного, іонізуючого та акустичного випромінювання; підвищений рівень статичної електрики; підвищений рівень електричної напруги; перебу-вання на висоті; невагомість і ряд інших.

Хімічні фактори – це хімічні елементи, речовини та сполуки, які перебу-вають у різному агрегатному стані (твердому, рідкому та газоподібному) і поді-ляються залежно від шляхів проникнення та характеру дії на організм людини. Існують три шляхи проникнення хімічних речовин в людський організм через: 1) органи дихання, 2) шлунково-кишковий тракт, 3) шкіряні покриви та слизові оболонки. За характером дії виділяють токсичні, подразнюючі, задушливі, сен-сибілізуючі, канцерогенні, мутагенні речовини та такі, що впливають на репро-дуктивну функцію.

Біологічні фактори поділяються на макроорганізми (рослини та тварини) і мікроорганізми (бактерії, віруси, спірохети, грибки, простіші).

До психофізіологічних факторів належать фізичні (статичні та динамічні) і нервово-психічні перенавантаження (емоційні, аналізаторів, монотонність пра-ці).

Результатом прояву небезпеки є нещасні випадки, аварії, катастрофи, які можуть супроводжуватися смертельними випадками, зменшенням тривалості життя, шкодою для здоров’я, навколишнього середовища, дезорганізуючим впливом на суспільство або життєдіяльність окремих людей. Наслідки або ж кі-лькісна оцінка збитків, заподіяних небезпекою, залежить від багатьох чинників, наприклад, від кількості людей, що знаходились у небезпечній зоні, кількості та якості матеріальних (у тому числі й природних) цінностей, що знаходились у цій зоні, природних ресурсів. Результати цих наслідків визначають як шкоду. Кожний окремий вид шкоди має своє кількісне вираження. Наприклад, кіль-кість загиблих, кількість поранених, площа зараженої території, площа лісу, що вигоріла, вартість зруйнованих споруд тощо. Найбільш універсальний кількіс-ний засіб визначення шкоди – це вартісний, тобто визначення шкоди у грошо-вому еквіваленті.

Другою кількісною характеристикою небезпеки є квантифікація небезпек, яка визначає ступінь небезпеки або ризик.

Ризик – це кількісна характеристика оцінки ступеня небезпеки. Ризик є критерієм реалізації небезпеки. Нескінченно малий (“нульовий”) ризик свідчить про відсутність реальної небезпеки в системі, і навпаки: чим вищий ризик, тим вища реальність впливу небезпеки.

Величина ризику (R) визначається як відношення кількості подій з неба-жаними наслідками (n) до максимально можливого їх числа (N) за конкретний період часу:

. Наведена формула дозволяє розрахувати величину загального та групового

ризику. При оцінці загального ризику величина N визначає максимальну кіль-кість усіх подій, а при оцінці групового ризику – максимальну кількість подій у конкретній групі.

Характерним прикладом визначення загального ризику може служити роз-рахунок числового значення загального ризику побутового травматизму зі сме-ртельними наслідками. Відповідно до статистичних даних, за 1998 рік в Україні загинуло у побутовій сфері 68,2 тис. осіб. Наразитись на смертельну небезпеку в побуті практично міг кожен із загального числа громадян, що проживали в Україні на цей період, тобто N = 50 000 000 осіб. Тоді числове значення загаль-ного ризику смертельних випадків у побутовій сфері в 1998 році складатиме:

R = 68 200 / 50 000 000 = 0,001 362 = 1 362 х 10-6. Це означає, що з кожного мільйона громадян, які проживали в Україні, у

побутовій сфері загинуло у 1998 році 1 362 осіб. Сучасні вчені висувають концепцію прийнятного ризику, суть якої полягає

у напрямі до такої безпеки, яку суспільство може прийняти (дозволити) у даний період часу. Нині з’ясувалося, що не можна досягти абсолютної безпеки; суспі-льство може собі дозволити лише економічно виправданий рівень безпеки.

Введено поняття індивідуального ризику загибелі людини. Максимально сприятливий рівень індивідуального ризику: , тобто на 1 млн. населення гине 1 людина на рік (до цього рівня ризику тре-

ба прагнути). Забезпечити нульовий ризик неможливо. Набула поширення концепція

прийнятого ризику, тобто такий ризик суспільство може прийняти (дозволити) у даний час і котрий може бути економічно виправданий. Прийнятий ризик вміщує технічні, економічні, соціальні та політичні аспекти, являючи собою компроміс між рівнем безпеки та можливостями її досягнення.

У деяких країнах, наприклад, у Голландії, рівні прийнятого ризику встано-влені у законодавчому порядку.

Основним питанням безпеки життєдіяльності є питання підвищення рівня безпеки, тобто зниження імовірності ризику до припустимого рівня. Це можли-во досягти кількома шляхами:

– повна або часткова відмова від робіт, операцій та систем, які мають ви-сокий ступінь небезпеки;

– заміна небезпечних операцій іншими, менш небезпечними; – удосконалення технічних систем та об’єктів; – розробка та використання спеціальних засобів захисту; – заходи організаційно-управлінського характеру, в тому числі контроль за

рівнем безпеки, навчання людей з питань безпеки, стимулювання безпечної ро-боти та поведінки;

– ліквідація наслідків аварій та катастроф з наступним їх аналізом. Як правило, для підвищення рівня безпеки завжди використовується ком-

плекс цих заходів та засобів. Для того щоб надати перевагу конкретним засобам та заходам або певному їх комплексу, порівнюють витрати на ці заходи та засо-би і рівень зменшення шкоди, який очікується в результаті їх запровадження. Такий підхід до зменшення ризику небезпеки називається управлінням ризи-ком.

Безпека життєдіяльності є збалансованою взаємодією людини і середови-ща, її соціально-культурного життя, яка стосується не стільки політичної, еко-номічної сфер соціальної діяльності людини, скільки особистого сприймання і внутрішнього відчуття безпеки окремою людиною. Більшість людей інтуїтивно розуміє значення безпеки. Це і запобігання хвороби, і порушення усталеного способу життя у сім’ ї, трудовому колективі чи природному середовищі, і захист від хуліганства та злочинності.

Явище безпеки характеризується 4 суттєвими ознаками, а саме: – універсальністю: безпека турбує всіх людей на землі, оскільки відсут-

ність безпеки має загальні загрози нормальному життю (безробіття, наркоманія, злочинність, тероризм, забруднення довкілля, порушення прав і свобод люди-ни);

– взаємозалежністю: безпека нині більше не стосується тільки окремої лю-дини, соціальної групи чи навіть країни (голод, захворювання, забруднене сере-довище, торгівля наркотиками, етнічні конфлікти не є ізольованими подіями, які обмежені житлом людини чи національними кордонами);

– підконтрольністю розвитку подій: про безпеку можна говорити тільки тоді, коли та чи інша небезпека виявляється на ранніх етапах виникнення, коли ліквідуються глибинні утворення дисбалансу між людиною і світом, а не їх тра-гічні наслідки. Значно дешевше та більш гуманно діяти на ранніх етапах відпо-відно до розвитку подій, ніж пускати події за течією;

– проблемністю людського життя, яка не дає змоги повно розв’язати про-блему безпеки людини, домогтися абсолютної ліквідації небезпеки, тому люд-ські проблеми повинні бути мінімі-зовані, оскільки має значення все: як жи-веться людині в суспільстві, який її соціальний і духовний потенціал, наскільки вона вільна у виборі та на які вчинки спонукає її оточення.

Можна визначити ряд важливих проблем безпеки життєдіяльності: – підтримка параметрів життєвого середовища в необхідних для життєдія-

льності межах; – забезпечення населення всіма видами енергоресурсів (електроенергією,

газом, нафтопродуктами, вугіллям та інше); – забезпечення населення всіма нормами і параметрами штучного середо-

вища: житлом, громадським транспортом, громадськими спорудами, спортив-ними комплексами, медичними закладами та іншим;

– продукти харчування є фізіологічною основою життєдіяльності. Якщо людство не розробить нових видів продуктів харчування, а також своєчасно не адаптується до них, то через деякий час опиниться на грані голодомору або хі-мічних отруєнь;

– наявність і раціональне використання в інтересах життєдіяльності питної (прісної) води;

– ліквідація (переробка або використання) відходів виробництва, життєдія-льності;

– освоєння нових просторів і світів для людей землі є перспективною про-блемою.

Забезпечення безпеки життєдіяльності може відбуватися за такими напря-мами:

– охорона здоров’я. У масштабах держави створена система охорони з ме-режею поліклінік, лікарень, реабілітаційних центрів, профілакторіїв, науково-дослідних інститутів, інформаційних центрів;

– охорона та захист кордонів. Вирішення цієї проблеми полягає в розробці правової основи, визначенні сил, засобів і способів охорони і захисту кордонів територій проживання людей;

– захист навколишнього середовища. Проблема полягає у визначенні сил, засобів і методів збереження або поновлення параметрів навколишнього сере-довища;

– охорона праці. Вирішення цієї проблеми полягає у створенні безпечних,

комфортних умов для трудової діяльності людини; – охорона прав людини і громадського порядку. Права людини, зафіксова-

ні в законах держави, визначають соціальний рівень її життєдіяльності; – захист населення у надзвичайних ситуаціях. Сутність цієї проблеми по-

лягає у визначенні принципів, комплексу заходів, способу захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій;

– запобігання або зниження наслідків у надзвичайних ситуаціях. Вирішення цієї проблеми полягає у визначенні комплексу заходів щодо пі-

двищення стійкості роботи об’єктів у надзвичайних ситуаціях, який базується на пакеті загальнодержавних документів.

Системний (або комплексний) аналіз безпеки життєдіяльності Системний аналіз безпеки життєдіяльності потребує розгляду людини як

ланки в системі “людина – машина – середовище існування”. У своїй життєдіяльності людина, керуючись певною ціллю, діє на машину

й отримує конкретний результат. Щоб досягти максимального погодження ре-зультатів з поставленою ціллю, вводяться зворотні зв’язки для коректування дій. Дуже часто в цій системі життєдіяльності людини з’являються шкідливі й небезпечні фактори, які діють на неї. Тоді в систему вводиться захист людини. У наш час актуальним є не тільки захист людини від виробництва і навколиш-нього природного середовища, а й захист навколишнього природного середо-вища від людини та виробництва. На цю систему діють у відповідних умовах фактори надзвичайних ситуацій. Система повинна в цих умовах стійко функці-онувати і забезпечувати захист людини.

Система “людина – машина – середовище” гарантує досягнення таких ці-лей:

– отримання результату життєдіяльності, необхідного людині; – забезпечення безпеки життєдіяльності людини; – недопущення появи вражаючих і зменшення дії небезпечних і шкідливих

факторів до допустимих значень, які не сприяють втраті працездатності й погі-ршенню здоров’я людини;

– зменшення небезпечної дії життєдіяльності людини на навколишнє сере-довище і залучення необхідних захисних мір;

– забезпечення стійкості функціонування і захисту людини при дії різних факторів надзвичайних ситуацій.

У системі “Л – М – С”, що розглядається, структурно виділяється декілька підсистем:

1. Пряма взаємодія людини і машини (вивчає “Ергономіка та інженерна психологія”).

2. Проблема безпеки людини на виробництві (розглядає “Охорона праці”). 3. Взаємодія системи “Л – М” з навколишнім природним середовищем

(аналізує “Екологія” (“Промислова екологія”)). 4. Дія на систему факторів надзвичайних ситуацій, розробка методів їх

прогнозування, засобів і прийомів захисту людини, рішення проблеми ліквіда-ції їх наслідків (вивчає “Цивільна оборона”).

БЖД – це комплексна дисципліна, яка включає проблеми декількох наук.

РОЗДІЛ 2 ЛЮДИНА ЯК ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ. “ЛЮДИНА – ЖИТТЄВЕ СЕРЕДОВИЩЕ”

ЛЕКЦІЯ 3 Тема 2.1. Людина як біологічний та соціальний суб’єкт У результаті вивчення цієї теми студент повинен засвоїти: – сутність поняття “життя”, “ людина”, “ діяльність”, “праця”; – біологічні та соціальні ознаки людини; – сутність праці як цілеспрямованої діяльності людини, у процесі якої вона

не тільки задовольняє свої потреби, але й впливає на природу. Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що: – мета життя людини полягає в різноманітних видах діяльності – у праці,

вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності;

– якісний стан компонентів середовища життєдіяльності людини значною мірою впливає на рівень її здоров’я, життєдіяльності й тривалості життя.

План 1. Людина та її походження. 2. Біологічні та соціальні ознаки людини. 3. Діяльність людини. 4. Праця як форми діяльності. Контрольні питання 1. Що таке життя? 2. Гіпотези виникнення життя на землі. 3. Основні відмінності між людиною і тваринним світом. 4. Діяльність людини та її характерні ознаки. 5. Праця як цілеспрямована діяльність людини; позитивні та негативні на-

слідки праці. 6. Мета життя людини. Література 1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.:

Генеза, 1996. – 368 с. 2. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: На-

вч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. – Львів, 1999. – 238 с. 3. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Об-

щество. Природа. – К.: Наукова думка, 1997. – 412 с. 4. Основи соціоекології. Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. – К.:

Вища школа, 1995. – 238 с. 5. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології.

Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 304 с. 6. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-

сті людини. Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с. 7. Словарь по этике / Под ред. А.С. Кона. – 5-е издание. – М.: Политиздат.,

1983. – 445 с. 8. Словарь-справочник по экологии / К.М. Сытник, А.В. Брайон, А.В. Го-

родецкий и др. – К.: Наукова думка, 1994. – 666 с. 9. Вернадский В.С. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 262 с. 10. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред.

С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с. Людина та її походження Найбільша цінність суспільства – людина, її життя, здоров’я. Проте з кож-

ним роком збільшується кількість факторів, що негативно впливають на її жит-тя і здоров’я. У більшості випадків вони породжуються самою людиною: її дія-льністю, небезпечною поведінкою, науково-технічним прогресом.

Значення терміна “людина” – багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину.

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі як суб’єкта пізнання і творчості.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, власти-востей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпе-чують незмінність людської природи.

Якщо економічна наука припускає, що людина здатна на раціональний ви-бір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні та незбагненні.

Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота.

Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соці-ального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних фа-кторів, а також шляхи й канали зворотного впливу особистості на соціальний стан.

У найзагальнішому розумінні термін “людина” вказує на належність до людського роду – вищої сходинки живої природи на нашій планеті.

Серед питань, які цікавлять науку, релігію, кожну людину, найважливішим є питання про природу людини, її походження і призначення, виникнення жит-тя на Землі, зв’язок із Космосом, місце у Всесвіті. Ці питання надзвичайно складні й суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, накопичені результати, проблему виникнення життя і походження людини не можна вважати розв’язаною. Міркування з цього приводу можна класифікувати як моделі або гіпотези. Одні – більше обґрунтовані, інші – менше. Проте кожна гіпотеза не підтверджується практично. Коротко охарактеризуємо кожну з них.

Одна з гіпотез базується на божественному творенні – креаційна (релігій-на) гіпотеза походження життя людини.

Релігійна концепція походження світу зосереджується навколо ідеї про іс-нування всесильного, вічного Творця, який мав певний план і призначення для Свого творіння. Всесвіт, Сонячна система, наша планета Земля, а також усе жи-ве виникло і стало існувати за планом і замислом надрозумної істоти.

Не менш привабливо виглядає космічна гіпотеза походження людини. Во-на ґрунтується на твердженні про відвідування Землі прибульцями з Космосу або проникненням на Землю своєрідних животворних космічних променів. Творцем цієї гіпотези (“теорія палеоконтакту”) вважається американський при-

рододослідник Ч.Х. Форт. Німецький учений Е. Фон Деннікер у своїх книгах наполегливо доводить цю гіпотезу до рівня наукової обґрунтованості.

З космічною гіпотезою походження людини погодитись так само важко, як і заперечити її. Справа в тому, що поки не встановлено спілкування з неземни-ми цивілізаціями, якщо вони є. Однак пошук земних цивілізацій триває.

Разом з тим, існує еволюційна гіпотеза походження життя і людини. За-сновником еволюційного вчення про походження видів вважається англійський природодослідник Чарльз Дарвін (1809–1882). У фундаментальній праці “По-ходження видів шляхом природного добору” учений показав, що основними чинниками еволюції органічного світу є мінливість, спадковість і природний добір.

Згідно з цією гіпотезою, зародження та розвиток життя можливі лише з то-го природного оточення, на якому воно розгортає своє єство. Життя виникає за-вдяки фотосинтезу та обміну речовин в унікальних кліматичних умовах, що створились (мабуть, випадково) на землі декілька мільярдів років тому. Серед таких умов вирізняються показники температури ґрунту, повітря; наявність во-ди, деяких солей, радіації тощо.

Удосконалюючись у ході еволюції, організми на планеті еволюціонували у тваринний світ і перетворювалися в сучасні зразки (у тому числі й людини) внаслідок природного добору.

Новітні наукові відомості підтверджують думку Дарвіна, що найближчими нашими родичами є мавпи, а саме – людиноподібні. Вважається, що процес пе-ретворення мавпи в людину почався приблизно три мільйони років тому. Мо-лекулярні дослідження показали, що людина, горила й шимпанзе – це не двою-рідні брати, як думали раніше, а рідні. Їх слід об’єднати в один рід. Людина су-часного фізіологічного типу за останніми науковими даними, які отримані за допомогою аналізу ДНК (спадкові речовини), з’явилася порівняно недавно: 50–250 тисяч років тому, причому приблизно в одному місці – в Африці.

Дарвін не дав відповіді на питання, що саме стало причиною виділення людини з тваринного світу. На нього намагався відповісти Ф. Енгельс: деякі види людиноподібних мавп під впливом природно кліматичних умов були змушені достатньо різко змінити свій спосіб життя. Вони перебралися з дерев на землю, внаслідок чого функції їх передніх кінцівок стали суттєво відрізняти-ся від функцій задніх. Поступово розвиваючись, руки ставали органом для ви-робництва та використання знарядь праці. Праця привела до розвитку мозку, появи мислення і мови.

Розвиток наук у ХХ столітті вніс поправки в ці ідеї. Зокрема, звернена ува-га на те, що знайдені до нашого часу стоянки давніх наших предків територіа-льно “прив’язані” до зони Великих Східно-африканських розломів. Саме тут був високий “викид” радіації, який викликає різкі зміни у спадковому фонді живих істот, тобто мутацію. До цього слід додати, що і тектонічні, і вулканічні, сейсмічні та радіаційні катаклізми здійснювали суттєвий вплив на живих істот як мутагенні фактори.

Еволюційна гіпотеза походження людини до цього часу вважається най-більш обґрунтованою.

У межах суттєвої протилежності гіпотези мають дещо спільне, що єднає їх:

1) за всіма гіпотезами, життя виникає на земній основі; 2) життя людини органічно пов’язане з Космосом (у релігійному варіанті –

через Бога, в еволюційному – через фотосинтез, у космічному – безпосередньо) та з працею, спрямованою на забезпечення умов існування людини як людини;

3) життя існує завдяки постійній діяльності (організму чи людини), спря-мованої на обмін речовин, виживання, боротьбу за існування.

Визначень поняття “життя” дуже багато. Як загальне поняття, життя є осо-бливою формою існування і руху матерії, вищою, за відношенням до фізичної, хімічної, формою. Ф. Енгельс визначив життя як спосіб існування білкових тіл, суттєвим моментом якого є постійний обмін з оточуючим їх зовнішнім середо-вищем.

Життя (за К.М. Ситником) – це особлива форма руху матерії зі специфіч-ним обміном речовин, самовідновленням, системним управлінням, саморозвит-ком, фізичною і функціональною дискретністю живих істот і їх суспільних кон-гломератів. З цього досить складного визначення випливає головне: життя мо-жна розглядати як послідовний, упорядкований обмін речовин і енергії.

Біологічні та соціальні ознаки людини Результатом еволюції життя на Землі є людина як частина природи, біоло-

гічний суб’єкт. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає.

Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує зага-льні, притаманні всім людям якості й особливості, що знаходять свій вияв у те-рміні “Нomo sapiens” – “людина розумна”. Людина як біологічний вид має:

– характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці то-що);

– високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетво-рювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;

– свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи.

Людська здатність самозаглиблення має діяльний суспільний характер. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалася розбудова людиною власного світу – соціального.

Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяль-ності, головними чинниками якого є засоби виробництва та спілкування.

Якщо тварина живе в природі, то людина – у соціумі. Соціум – це особли-вий спосіб життя особливих істот – людей.

Отже, найголовніша відмінність між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як іс-нування. Людське – суспільним, соціальним, як життєдіяльність. “Що таке жит-тя, – писав К. Маркс, – якщо воно не є діяльністю?” Все, що є у суспільстві, як і саме суспільство, – результат людської діяльної.

Діяльність людини Діяльність – це специфічний спосіб ставлення людини до світу. Вона по-

єднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність

постає як засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння куль-тури.

На основі того, що людська діяльність є системою усвідомлених цілеспря-мованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколишнього світу, мо-жна сформулювати таке визначення: діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Життєдіяльність – це складна система, що може підтримати і забезпечити в середовищі існування певні умови життя та всі види діяльності людей.

Потреби – це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існу-вання і самозабезпечення.

Потреби поділяються на групи: n фізіологічні й сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні, русі, одязі,

житлі, відпочинку); n екзистенціальні (існування; це потреби у безпеці свого існування, впев-

неності у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці); n соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти у спілкуванні,

турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності); n престижні (у повазі з боку інших, визнанні та високій оцінці своїх якос-

тей, у службовому зростанні та високому статусі у суспільстві); n духовні (у самовираженні через творчість). Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, три інші – набутими. Діяльність людини має предметний і духовний характер. Діяльність є пре-

дметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. У цих предметах лю-дина втілює свої розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почут-тя.

Види діяльності забезпечують існування людини та її формування як осо-бистості. До видів діяльності належать: праця, гра, навчання, спілкування. До типів діяльності належать такі, що будуються за ознаками суспільних відносин, потреб та предметів:

– перетворювальна: предметна (люди – природа, матеріальні цінності); – соціальна (люди – люди, управління, освіта, лікування); – духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні; – ціннісно-орієнтаційна: пізнавання світу з позицій добра і зла (мораль,

ідеологія); – комунікативна; – художньо-творча: пізнання світу в художніх образах; – споживча: матеріальне, духовне, споживче. Але жодний тип діяльності не реалізується у чистому вигляді. Наприклад,

праця – це і пізнання, і оцінка, і спілкування. Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Взагалі, ієрархія

видів і типів діяльності – це, певною мірою, програма життя людини. Праця як форма діяльності Однією із специфічних форм діяльності є праця. К. Маркс визначає працю

як процес, що відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу. У цьому розумінні цілком справед-

ливим є твердження Ф. Енгельса, що “праця створила людину”. Праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона впливає

на природу та використовує її з метою вироництва матеріальних благ, необхід-них для задоволення своїх потреб. Але праця – це не тільки процес, у якому люди вступають між собою у певні виробничі відносини. Вона проявляється в кожній суспільно-економічній формації у конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору праця – це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна й корисна для людини. І тільки у шкідливих умовах праці або при надмірному напруженні сил людини в тій чи іншій формі можуть проявлятися негативні наслідки праці.

Людська праця докорінно відрізняється від “праці” тварин. Найголовні-шою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці. Тварина цього не вміє робити.

Друга відмінність полягає в універсальності людської праці. Тварина “пра-цює” лише за вимогами свого роду (ластівки будують гніздо під дахом будин-ку, бджоли – соти, бобри – греблю) і не може здійснити те, що не закладено в неї природою. Людина ж – істота універсальна. Вона може побудувати і житло, і греблю. Вона перетворює природу і сама встановлює собі міру праці й перет-ворення, що докорінно відрізняє її від тварини, робить суспільною істотою.

Крім того, людина модулює майбутній результат творення в мозку, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Вона ставить собі цілі, змінює їх згідно зі своїми новими уявленнями, домагається втілення їх у життя. Цілесп-рямованість притаманна лише людині. Жодна тварина не робить мету предме-том свого роздуму. І хоч вона мислить, аналізує, робить висновки, все ж цілес-прямованість властива лише людині.

За допомогою праці людина постійно змінює умови всього існування, пе-ретворюючи їх згідно з своїми постійно зростаючими потребами, створює світ матеріальної і духовної культури. Праця не можлива в одиночному прояві та з самого початку виступає як колективний, соціальний. У соціальному відношен-ні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, ми-слення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Змінюється психологія людини, інстинкти перетворюються у двох планах: у плані їх стри-мування, гальмування (підкорення контролю розуму) і в плані їх перетворення у новий якісний стан пізнавальної діяльності людини – інтуїцію. Все це прита-манне людині як соціальному суб’єкту.

Ми підходимо до суті людини за трьома різними вимірами: біологічним, психічним і соціальним. Під психічним розуміється внутрішній духовний світ людини – його воля, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо.

Соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перет-ворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних пот-реб.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціально-го рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біоло-

гічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості.

Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою властивістю особистості виступає світогляд. Осо-бливим компонентом особистості є її моральність.

Мета життя людини проявляється в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецт-вом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття – смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття мож-на зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і неповторність людсько-го життя, тобто бережливого ставлення до неї.

За Аристотелем (384 – 32 до н. е.), справжня мета людського життя – бла-женство, яке називається діяльністю. Діяльність душі пізнавальна. Але пізнання істини є самою привабливою із усіх діяльностей. Діяльність розуму відрізня-ється значимістю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такої мети і повинна прагнути людина.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захище-на на біологічному та соціальному рівнях. Знання основ безпеки дозволить лю-дині вирішити цю проблему, розширити аспекти самозахисту особистості й, зо-крема, розвинути у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої пот-реби та одержувати задоволення від життя.

ЛЕКЦІЯ 4 Тема 2.2. Фізіологічні особливості організму людини Вивчення цієї теми дозволяє студенту: – розширити та поглибити знання в області анатомо-фізіологічних власти-

востей людини; – з’ясувати фізіологічні можливості організму людини при взаємодії з на-

вколишнім середовищем; – засвоїти будову та характеристики основних аналізаторів безпеки життє-

діяльності; – усвідомити значення гомеостазу та нервової системи для забезпечення

безпеки організму людини; – мати загальні уявлення про обмін речовин і енергію, основні види харчо-

вих речовин. У результаті вивчення теми студент повинен усвідомити, що вплив небез-

пек на людину залежить від фізіологічного стану організму людини. План 1. Анатомо-фізіологічна структура людини. 2. Будова, властивості аналізаторів. 3. Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності.

4. Значення гомеостазу для забезпечення безпеки організму людини. Контрольні питання 1. Значення органів чуття для безпеки життєдіяльності людини та їх будо-

ва. 2. Психофізіологічний закон Вебера-Фехнера. 3. Роль органів чуття в забезпеченні безпеки людини. 4. Загальне уявлення про обмін речовин. Література 1. Шостак В.И. Природа наших ощущений. – М.: Просвещение, 1983. – 127

с. 2. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-

сті людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с. 3. Словарь-справочник по экологии / К.М. Сытник, А.В. Брайон, А.В. Го-

родецкий и др. – К.: Наукова думка, 1994. – 666 с. 4. Вернадський В.С. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 262 с. 5. Васильев В.Н.. Здоровье и стрессы. – М.: Знание, 1991. – 160 с. 6. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред.

С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с. Учені встановили, що за всю історію еволюції людини вона в анатомо-

фізіологічному відношенні мало змінилася. Що ж являє собою організм люди-ни? Це сукупність тілесних (соматичних), фізіологічних і психічних систем: не-рвової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання, сенсорної, опорно-рухової та ін. Однією з найбільш важливих систем людини є нервова система, що пов’язує між собою всі системи й частини тіла в єдине ціле. Центральна не-рвова система бере особливу участь у прийомі, опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, що надходить від зовнішнього і внутрішнього середовища. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає сту-пінь їх впливу та формує захисно-адаптаційні реакції. Антропологи й фізіологи відзначають надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського організ-му, його великі потенційні й часто не використані життям можливості.

Еволюція забезпечила людський організм високими резервами стійкості та надійності, які обумовлені взаємодією усіх систем, цілісністю, спроможністю до адаптації і компенсації у всіх ланках і станом відносної динамічної стабіль-ності. Достатньо привести декілька прикладів. У першу чергу, це стосується людського мозку. Деякі дослідники вважають, що він використовується на 2–3 %, інші – на 5–6 % від потенційних можливостей. Запас міцності “конструкції людини” має коефіцієнт 10, тобто організм людини може витримувати наван-таження в 10 разів більші, ніж у практичній діяльності. Серце людини являє со-бою орган кровообігу; воно протягом усього життя чинить більше 109 скоро-чень, у той час як найсучасніша система забезпечує 107, тобто у 100 разів мен-ше. Із наведених прикладів видно, що резерви організму людини надзвичайно високі. Це дає можливість виживати людині як біологічному виду в складних умовах існування. У результаті своєї бурхливої трудової діяльності людина на рубежі сторіч досягла величезних успіхів у перетворенні навколишнього світу. Проте досягнення людини в області науки, техніки, виробництва при створенні

комфортних умов життя призвели до утворення нових видів небезпеки та до де-градації резервів організму людини.

Будова і властивості аналізаторів Одним із основних завдань навчальної дисципліни “Безпека життєдіяльно-

сті” є з’ясування питання ідентифікації небезпек, визначення рівня та шляхів впливу цих небезпек на організм людини, розробка засобів запобігання або зниження їх наслідків до таких меж, що не створювали б загрозу здоров’ю та життю людини. Для вирішення цих питань необхідно, насамперед, розглянути фізіологічні спроможності організму людини та шляхи взаємодії людини з на-вколишнім середовищем і як саме всі зміни навколишнього середовища відо-бражаються в його свідомості.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприй-має всі його різноманітні сторони за допомогою органів чуття.

З позицій безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види та рівні небезпеки. На-приклад: людина бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину укритися, – і таких прикла-дів можна привести безліч. Отримана інформація передається в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Зале-жно від характеру одержуваної інфор-мації, її цінності, вирішальною буде на-ступна дія людини. Разом з тим, для з’ясування засобів відображення у свідо-мості людини об’єктів і процесів, що відбуваються у зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином улаштовані органи чуття і мати уяву про їх взає-модію.

Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов’язаний з іменами та-ких учених, як І.М. Сєченов (1829–1905) та І.П. Павлов (1849–1936). І.П. Пав-лов розвинув працю І.М. Сєченова про рефлекси головного мозку, створив учення про аналізатори як про сукупність нервово-рецепторних структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію їх енергії у процес нервового збудження і проведення його в центральну нервову систему. За думкою І.П. Павлова, будь-який аналізатор складається з трьох частин: пе-риферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значимості подразника.

У даний час наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже бли-зьких за значенням: “органи чуття”, “ аналізатори”, “ аферентні системи”, “ сен-сорні системи”, що часто розглядаються як рівнозначні.

У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів (хоч, звичайно, людина вважає, що їх у неї лише 5, припускаючи, що шосте чуття близьке до інтуїції): зоровий, слуховий, сма-ковий, нюховий, шкірний (або тактильний), вестибулярний, руховий і вісцера-льний (або аналізатор внутрішніх органів). Проте в системі взаємодії людини з об’єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при вияв-ленні небезпеки все ж таки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналіза-тори. Інші виконують допоміжну або доповнюючу дію. Але необхідно врахову-вати також і ту обста-вину, що в сучасних умовах є цілий ряд небезпечних чин-ників, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський орга-нізм, але для їх сприйняття немає відповідних природних аналізаторів. Це, на-

самперед, стосується до іонізуючих випромінювань і електромагнітних полів надвисоких діапазонів час-тот (так названі НВЧ-випромінювання). Людина не спроможна їх відчути безпосередньо, а починає відчувати лише їх опосередко-вані (в основному дуже небезпечні для здоров’я) наслідки. Для усунення цієї прогалини розроблені різноманітні технічні засоби, що дозволяють відчувати іонізуюче випромінювання, “чути” радіохвилі та ультразвук, “бачити” інфраче-рвоні випромінювання і т. д.

Будова аналізаторів. У цілому аналізатори являють собою сукупність вза-ємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, що здійс-нюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у на-вколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Усі аналізатори в принциповому структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй пе-риферії апарати, що сприймають – рецептори, у яких і відбуває-ться перетво-рення енергії подразника у процес збудження. Від рецепторів по сенсорних (чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) надхо-дять у центральну нервову систему. Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецеп-тори, що сприймають механічну енергію: до них належать рецеп-тори слухової, вестибулярної, рухової, тактильної, частково віс-церальної чут-ливості; хеморецептори – нюх, смаки судин і внутрішніх органів; терморецеп-тори, що мають шкіряний аналізатор; фоторецептори – зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє із множини подразників зовнішнього і вну-трішнього се-редовища свій адекватний подразник. Цим і пояснюється дуже висока чутливість рецепторів.

Властивості аналізаторів. Усі аналізатори, завдяки своїй однотипній бу-дові, мають загальні психофізіологічні властивості:

1. Надзвичайно високу чутливість до адекватних подразників. Ця чутли-вість близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтен-сивність подразника, вплив якої дає відчуття.

2. Абсолютну, диференційну та оперативну межі чутливості до подразни-ка. Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чут-ливості – це мінімальний розмір подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа – максимально допустима величина подразника, що не викли-кає в людини болю. Диференційна чутливість визначається найменшим розмі-ром, на якому варто змінити силу подразника, щоб викликати мінімальну зміну відчуття. Це положення вперше було вве-дено німецьким фізіологом А. Вебе-ром і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером. Основний психофізи-чний закон фізіології Вебера – Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логариф-му інтенсивності подразника. У математичній формі закон Вебера – Фехнера виражається так: S = C х lgI, де S – інтенсивність (або сила) відчуття; I – розмір чинного подразника; С – коефіцієнт пропорційності. У наступних дос-лідженнях закон Вебера – Фехнера був доповнений американським ученим С. Стівенсом. Детально дослідивши залежність між інтенсивністю відчуття і роз-міром подразника, що безпосередньо впливає, він прийшов до висновку, що во-на виражається степеневою кривою. Згідно із ученням С. Стівенса, залежність між інтенсивністю відчуття (S) і значенням зовнішнього подразника (I) можна уявити так: S = K х Іn, де К – константа, що залежить від обраної одиниці вимі-

ру, n – по-казник, що залежить від модальності відчуття. Дискусія про те, який закон більш повно відображає зв’язок інтенсивності відчуття і сили подразника, продовжується і нині. Проте, не заглиблюючись у тонкощі цієї дискусії, можна сказати, що за своїм змістом вони дуже близькі: 1) існують кількісні відношен-ня між інтенсивністю відчуття та інтенсивністю подразника; 2) відчуття змі-нюються непропорційно інтенсивності подразника; 3) інтенсивність відчуття росте набагато повільніше, ніж сила подразників.

3. Спроможність до адаптації, тобто можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високій інтенсивності подразників чутли-вість знижується і, навпаки, при низьких – підвищується. Це досить часто ми зустрічаємо у повсякденному житті й не потребує коментарів.

4. Спроможність тренуватися. Дана властивість виражається як у підви-щенні чутливості, так і прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і т. д.).

5. Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії под-разника. Наприклад, людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така “інерція” від-чуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу значно зале-жить від інтенсивності подразника та в деяких випадках навіть обмежує мож-ливість аналізатора.

6. Постійна взаємодія один з одним. Відомо, що оточуючий нас світ – бага-тогранний, і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти здійснюється повне сприйняття людиною об’єктів і явищ зовнішнього середовища.

У повсякденному житті ми постійно стикаємося з проявом закону Вебера – Фехнера. Наприклад, тінь від свічки непомітна при світлі сонця, при сильному шумі ми не чуємо тихих звуків тощо. Така реакція людського організму обумо-влена процесом тисячолітнього відбору, у ході якого наша свідомість виробила потужну систему самозбереження і самозахисту організму. Якби організм лю-дини фіксував усі, без винятку, зовнішні подразники, то була б втрачена захис-на реакція всієї нервової системи. Саме тому зовнішні подразники фіксуються не за їх абсолютною величиною, а тільки за відносною.

Існує поріг, заборонена границя зовнішнього впливу на організм людини, у межах якої відбувається її фізична та психічна деградація аж до повного руйну-вання генофонду. Такі явища спостерігаються в зонах стихійного лиха.

Характеристика основних аналізаторів безпеки життєдіяльності Отже, ми з’ясували загальні властивості аналізаторів, а тепер коротко роз-

глянемо деякі характеристики чотирьох основних аналізаторів, що мають най-більше значення у забезпеченні безпеки життєдіяльності.

Зоровий аналізатор. У житті людини зір відіграє першо-рядну роль. Доста-тньо сказати, що більше 90 % інформації про зовнішній світ ми одержуємо че-рез зоровий аналізатор. Відчуття світла виникає у результаті впливу електрома-гнітних хвиль довжиною 380 – 780 нанометрів (нм) на рецепторні структури зорового аналізатора. Тобто першим етапом у формуванні світловідчуття є тра-нсформація енергії подразника у процес нервового збудження. Це відбувається у сітчастій оболонці ока. Характерною рисою зо-рового аналізатора є відчуття світла, тобто спектрального складу світлового (сонячного) випромінювання.

Людина розрізняє приблизно 150 відтінків кольорів. У техніці, відповідно

до Держстандарту 12.04.026-76, встановлено 4 сигнальних кольори: червоний, жовтий, зелений і синій. Червоний колір сигналізує про безпосередню небезпе-ку; жовтий застосовується для попередження небезпеки; зелений застосовуєть-ся для знаків, що наказують робити саме так; синій – для вказівних знаків. Для транспорту зелене світло дозволяє рух. Фарбування у визначені різноманітні кольори для сприятливого (повноцінного) відчуття сприймання образу дуже ча-сто використовується при будівництві будинків, квартир, офісів. Особливо ве-лике значення має колір при доборі одягу. Психологи підтверджують, що колір одягу може впливати не тільки на настрій, але і на самопочуття людини: зеле-ний – діє заспокійливо на нервову систему, знімає головний біль, втому, дратів-ливість; червоний – збільшує вміст адреналіну в крові, підвищує працездат-ність; жовтий – стимулює мозкову діяльність; фіолетовий – покращує роботу серця, судин, легень, цей колір збільшує витривалість організму, жовтогарячий – підвищує настрій і тому незамінний у стресових ситуаціях.

Для гігієнічної оцінки умов праці використовуються світлотехнічні одини-ці, що застосовуються у фізиці: світловий потік, освітленість, яскравість повер-хні. (Детальну інформацію про світлотехнічні розміри можна одержати в курсі “Охорона праці”). Зоровий аналізатор має найбільшу адаптацію, вона триває 8–10 хвилин. Щодо сприйняття об’єктів, у тривимірному просторі розрізняють поняття “гострота зору”, “ глибина зору”, “поле зору”. Бінокулярне поле зору по горизонталі – 120…160о, по вертикалі вверх – 55…60о, вниз – 65…72о. Зона оптимальної видимості складає: вгору – 25о, униз – 35о, вправо і вліво – по 32о. Помилка оцінки віддаленості об’єктів (на відстані до 30 м) станлвить приблиз-но 12 % відстані.

Слід зазначити, що зоровий аналізатор має деякі своєрідні характеристики: інерцію зору, зорове відображення (міражі, гало, ілюзії й ін.), видимість. Останнє говорить про складність процесів, що відбуваються в зоровій системі щодо сприйняття реальної дійсності й безумовної участі в цій діяльності нашо-го мислення.

Слуховий аналізатор – другий за значимістю сприйняття людиною навко-лишнього середовища і безпеки життєдіяльності. У той час як око чутливе до електромагнітної енергії, вухо реагує на механічні впливи, пов’язані з періоди-чними змінами атмосферного тиску у відповідному діапазоні. Коливання повіт-ря, що діють із визначеною частотою, характеризуються періодичними проява-ми областей високого й низького тиску, сприймаються нами як звуки.

У середовищі, що оточує людину, постійно відбуваються різноманітні ме-ханічні процеси, що викликають коливання повітря. Тому більшість таких ко-ливань мають велике сигнальне значення. Тобто несуть інформацію про явища, походження яких стало причиною цих коливань. Завдяки слуховому аналізато-ру людина сприймає (відчуває) коливання повітря.

Слуховий аналізатор являє собою спеціальну систему для сприйняття зву-кових коливань, формування слухових відчуттів і впізнання звукових образів. Допоміжний апарат периферичної частини аналізатора – вухо. Розрізняють зов-нішнє вухо (вушна раковина, зовнішня слухова і барабанна перетинки), середнє вухо (молоточок, ковадло і стремені) і внутрішнє вухо (де розташовані рецеп-тори, що сприймають звукові коливання).

Фізична одиниця, за допомогою якої оцінюється частота коливань повітря

в секунду – герц (Гц), чисельно рівна 1 повному коливанню, що здійснюється за одну секунду. Чим більша частота коливань тиску, тим сильніший за висотою звук, що сприймається. Людина може чути звуки, при яких частота коливань тиску повітря знаходиться в діапазоні від 16 до 20 тис. гц. Діапазон коливання повітря, що сприймається різними живими істотами, різноманітний. Наприклад, кажани й собаки здатні сприймати значно вищі звуки, ніж людина, тобто їм до-ступний діапазон хвиль звукового порядку, частота яких набагато вища, ніж у людини. Висота звука, що суб’єктивно сприймається, залежить не тільки від частоти коливань тиску повітря. На неї впливає і сила звука, або його інтенсив-ність, тобто діапазон, амплітуда або різниця тиску між найвищою і найнижчою точками, що відбивають розмір тиску повітря.

Для оцінки суб’єктивної гучності сприйманого звука запропонована спеці-альна шкала, одиницею виміру якої є децибел.

Шкіряний або тактильний аналізатор відіграє, безумовно, виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізатора-ми при формуванні в людини цілісного сприйняття навколишнього світу. У пе-ршу чергу, це стосується трудової діяльності людини. При втраті зору і слуху людина за допомогою тактильного аналізатора за рахунок тренування і різно-манітних технічних пристосувань може “чути”, “читати”, тобто діяти і бути ко-рисним суспільству. Тактильна чутливість зобов’язана функціонуванню меха-норецепторів шкіряного аналізатора. Джерелом тактильних відчуттів є механі-чні впливи у вигляді дотику або тиску.

У шкірі розрізняють три прошарки: зовнішній (епідерміс), з’єднувально-тканинний (власне шкіра – дерма) і підшкірна жирова клітковина. У шкірі дуже багато нервових волокон і нервових закінчень, які розподілені вкрай нерівномі-рно і забезпечують різним ділянкам тіла різну чутливість. Наявність на шкірі волосяного покрову значно підвищує чутливість тактильного аналізатора.

Механізм дії тактильного аналізатора можна описати в такий спосіб. Ме-ханічна дія на шкіру викликає деформацію нервового закінчення, у результаті якого виникає рецепторний потенціал і поява нервового імпульсу. Цей імпульс (або порушення нервового імпульсу), що несе інформацію подразника, переда-ється до центральної нервової системи у її вищий відділ – кору головного моз-ку, де і формуються відчуття. Відмінна риса цього аналізатора полягає в тому, що рецепторна площа дотику більша, ніж в інших органів чуття. Це забезпечує шкіряному аналізатору високу чутливість. Закономірності в будові провідних шляхів є такими ж, як і для інших аналізаторів.

У цьому поділі ми розглядаємо шкіряний аналізатор як один із представ-ників сенсорної системи, проте шкіра виконує ще ряд важливих функцій у за-безпеченні життєдіяльності людського організму. По-перше, шкіра охороняє людину від шкідливих зовнішніх впливів: механічних ушкоджень, сонячних променів, мікроорганізмів і хімічних речовин. По-друге, шкіра виконує секре-торну, обмінну й інші функції, бере участь у підтримці постійної температури тіла, тобто в процесах терморегуляції. Секреторна функція забезпечується са-льними і потовими залозами. Обмінна функція шкіри полягає в процесах регу-ляції загального обміну речовин в організмі, особливо водяного, мінерального і вуглеводів.

Температурно-сенсорну систему розглядають як частину шкіряного аналі-

затора завдяки збігу, розташуванню рецепторів і провідникових шляхів. Оскі-льки людина є теплокровною істотою, то всі біохімічні процеси в її організмі можуть протікати з необхідною швидкістю і напрямом при визначеному діапа-зоні температур. На підтримку цього діапазону температур і спрямовані тепло-регуляційні процеси (теплопродукція і тепловіддача). При високій температурі зовнішнього середовища судини шкіри розширюються і тепловіддача посилю-ється, при низькій температурі – судини звужуються і тепловіддача зменшуєть-ся. Температурна чутливість має цікаві особливості при аналізі зовнішнього се-редовища: добре виражена адаптація і наявність температурного контрасту.

Аналізатор внутрішніх органів. Надзвичайно важливу роль для здоров’я і життя людини відіграє аналізатор внутрішніх органів або вісцеральний аналіза-тор. Якщо зовнішні аналізатори попереджають людину про явну небезпеку, то цей аналізатор визначає небезпеки схованого, неявного характеру. Проте ці не-безпеки роблять серйозний вплив на життєдіяльність людського організму. Для розуміння біологічної значимості внутрішнього аналізатора необхідно визначи-ти поняття “внутрішнє середовище організму”. Коли ми говоримо про поганий стан здоров’я, то це говорить, у першу чергу, про порушення рівноваги внутрі-шнього середовища організму.

Людина є складовою частиною природного середовища й протягом трива-лого періоду еволюції організм адаптувався до будь-яких змін цього середови-ща та знаходиться в стані стійкої динамічної рівноваги. У чому це виражається? У сталості температури тіла (36,5 – 37оС), тиску приблизно (760 мм рт. ст.), утриманні води (приблизно 70 %), складі повітря, чергуванні біоритмів і т. д.

Уявлення про існування двох середовищ (зовнішнього і внутрішнього) та про найважливіше значення сталості внутрішнього середовища (при очевидній мінливості зовнішнього середовища) були сформульовані французьким фізіо-логом К. Бернаром (1813–1878). Як відомо, параметри зовнішнього середовища існування людини мають різноманітні й часто значні коливання, що створюють загрозу для здоров’я і життя людини. Наприклад, добові, сезонні коливання те-мператури, тиск, вологість повітря, освітленість, звуковий тиск, електромагніт-ні характеристики і т. д. Ці показники не однакові на різних висотах і широтах. До цього варто додати зміни у зовнішньому середовищі, викликані урбанізаці-єю та антропогенним впливом на зміну хімічного складу води, повітря, ґрунту, бактеріально-вірусного оточення і т. д., а також перебування людини в екстре-мальних ситуаціях.

Внутрішнє середовище (кров, лімфа, тканинна рідина, з якими контактує кожна клітина живого організму), не дивлячись на всі зміни зовнішнього сере-довища, зберігає відносну сталість. “Сталість середовища припускає таку дос-коналість організму, щоб зовнішні зміни в кожну мить компенсувалися і врів-новажувалися”, – писав К. Бернар. Американський фізіолог У. Кеннон (1871–1945) цю властивість назвав гомеостазом. Отже, у сучасному розумінні “гомео-стаз” – стан внутрішньої динамічної рівноваги природної системи, що підтри-мується регулярним поновленням основних її структур, матеріально-енергетичним складом і постійною функціональною саморегуляцією у всіх її ланках. Слід зазначити, що це досить складне визначення говорить про те, що дотепер ще не зрозумілі закономірності існування внутрішнього середовища і його мінливості.

Зовнішнє і внутрішнє середовище діалектично єдині. Коли на організм ді-ють надзвичайні подразники, він сам активно формує таке внутрішнє середо-вище, що дозволяє оптимізувати фізіологічні процеси в нових умовах існуван-ня.

Для стабілізації внутрішнього середовища існує спеціальний регуляторний апарат, що вирівнює, компенсує всі зміни внутрішнього середовища. Однією із складових такого апарата є інтероцептивний аналізатор, що сприймає і передає в центральну нервову систему сигнали не тільки про стан внутрішнього середо-вища, але й про діяльність внутрішніх органів людини. Цей апарат координує діяльність внутрішніх органів і приводить їх у відповідність з потребами всього організму. У даний час відомо, що внутрішні органи мають величезну кількість різноманітних рецепторів. Вони знаходяться на внутрішній поверхні судин, у слизистих оболонках майже у всіх порожнинах внутрішніх органів, у товщині їхніх стінок і на їхній поверхні. Вони поділяються на механорецептори, хіморе-цептори, терморецептори, осморецептори, рецептори болю.

Необхідно відзначити, що механізм дії інтероцептивного аналізатора ще розкритий не повністю і пояснюється складністю і непевністю відчуттів, що виникають. Проте це не зменшує значущості аналізаторів внутрішніх органів для життєдіяльності всього організму людини.

Загальні уявлення про обмін речовин та енергію Фізіологічні особливості організму людини необхідно розглядати з ураху-

ванням його взаємодії з навколишнім середовищем. У цьому випадку можливе більш повне уявлення про джерела небезпек для здоров’я та життя людини. Та-ка взаємодія здійснюється шляхом обміну речовин.

Життєві процеси організму пов’язані з постійним поглинанням речовин з навколишнього середовища та виділенням кінцевих продуктів розпаду в це се-редовище. Сукупність цих двох процесів складає обмін речовин. Саме обмін речовин створює те єднання, яке існує між живими організмами та навколиш-нім середовищем.

Обмін речовин властивий як живій, так і неживій природі. Однак між ними існує принципова різниця. Внаслідок обміну речовин неживих тіл останні не-оборотно руйнуються, тоді як обмін речовин живих організмів з навколишнім середовищем є основною умовою його існування.

Обмін речовин складається з двох процесів: асиміляції, або анаболізму, – засвоєння речовин та синтез специфічних для кожної тканини сполук, і дисимі-ляції, або катаболізму, – ферментативного розщеплення органічних речовин та виведення з організму продуктів розпаду.

Внаслідок процесів дисиміляції харчових речовин утворюються продукти розпаду та енергія, які забезпечують хід процесів асиміляції. Взаємозв’язок цих процесів забезпечує існування тваринного організму.

В основі обміну речовин лежить велика кількість хімічних реакцій, які від-буваються в певній послідовності й тісно пов’язані одна з одною. Ці реакції ка-талізуються ферментами і знаходяться під контролем нервової системи.

Обмін речовин можна умовно розділити на зовнішній обмін, який включає надходження харчових речовин в організм та видалення кінцевих продуктів ро-зпаду, і внутрішній, який охоплює всі перетворення харчових речовин у кліти-нах організму.

Харчові речовини, що потрапили в організм, витрачаються на енергетичні та будівельні процеси, які протікають одночасно. При розпаді харчових речо-вин виділяється енергія, яка витрачається на синтез специфічних для даного ор-ганізму сполук, на підтримку постійної температури тіла, проведення нервових імпульсів та ін.

Основним методом дослідження обміну речовин є метод визначення бала-нсу речовин, які потрапили в організм та видали-лись зовні, а також їх енерге-тичної цінності. Баланс енергії визначається на основі даних про калорійність харчових речовин, які вживаються, а також кінцевих продуктів, які виводяться з організму.

Потреба людини в енергії визначається дослідним шляхом і виражається в калоріях. Кількість калорій, які надходять в організм з будь-якими продуктами, називається калорійністю їжі. Енергозабезпечення їжі повинне відповідати ене-рговитратам організму, тобто енергетичні потреби людини повинні повністю покриватися за рахунок енергетичної цінності харчових продуктів, які входять у раціон людини.

Основні види харчових речовин Для нормального функціонування організму щоденний раціон повинен

включати 6 основних складових: білки, жири, вуглеводи, вітаміни, мінеральні речовини та воду.

Харчові речовини, які люди отримують разом з їжею, можна умовно розді-лити на дві групи: ті, які необхідні у великих кількостях, або макрокомпоненти (білки, жири, вуглеводи), та ті, які необхідні у менших кількостях, або мікроко-мпоненти (вітаміни та мінеральні речовини).

Білки. Білки належать до життєво необхідних речовин, без яких неможли-ве життя, ріст і розвиток організму. Це пластичний матеріал для формування клітин і міжклітинної речовини. Усі складові частини людського організму складаються з білків (м’язи, серце, мозок і навіть кістки містять значну кіль-кість білків). Білки входять до складу гормонів, ферментів, антитіл, які забезпе-чують імунітет. Вони беруть участь в обміні вітамінів, мінеральних речовин, у доставці кров’ю кисню, жирів, вуглеводів, вітамінів, гормонів. Значення білків визначається не тільки різноманітністю їх функцій, але й незамінністю їх інши-ми речовинами. Якщо жири і вуглеводи тією чи іншою мірою взаємозамінні, то білки будь-чим компенсувати неможливо. Тому білки вважаються найбільш цінними компонентами їжі.

Білки – це органічні речовини, що складаються з амінокислот, які поєдну-ючись між собою в різних композиціях, надають білкам різноманітних власти-востей. Харчова й біологічна цінність білків визначається збалансованістю амі-нокислот, що входять до їх складу. Певна частина амінокислот розщеплюється до органічних кислот, з яких в організмі знову синтезуються нові амінокислоти, а потім білки. Ці амінокислоти називаються замінними. Однак 8 амінокислот, а саме: ізолейцин, лейцин, лізин, метіонін, фенілаланін, триптофан, треонін і ва-лін – не можуть утворюватись в організмі людини з інших амінокислот і по-винні потрапляти з їжею. Ці амінокислоти називаються незамінними.

Взагалі, нестача білка суттєво впливає на стан організму. У дітей при біл-ковій нестачі затримується ріст, порушується утворення кісток, уповільнюється розумовий розвиток. У більшості людей порушується кровотворення, обмін

жирів і вітамінів (виникають гіповітамінози), знижується опір до інфекцій, які проходять з ускладненнями.

Також потрібно вказати на негативний вплив надлишку білка в харчуванні. Особливо чутливі до надлишку білків маленькі діти та люди похилого віку. При цьому в першу чергу страждають печінка і нирки. Печінка перевантажується від надмірної кількості амінокислот, а нирки – від виділення із сечею підвище-ної кількості продуктів обміну білків. Ці органи збільшуються в розмірах, у них відбуваються небажані зміни. Довгостроковий надлишок білків у харчуванні викликає збудження нервової системи, при цьому відбувається порушення об-міну вітамінів і може наступити гіповітаміноз (наприклад, А, В6).

Основним джерелом тваринного білка в харчуванні є м’ясо, яйця, молоко і молочні продукти. Основними джерелами рослинного білка є хліб і крупи. Найдоступнішим джерелом білка є бобові. Доповнюючи їх м’ясом, молоком, яйцями та хлібом, можна задовольнити значну частку потреби організму в біл-ку.

Поєднання білків тваринного та рослинного походження підвищує цінність білкового харчування. Тому в харчуванні людини доцільно поєднувати білки зернових культур з білками молока і м’яса (хліб з молоком, гречану кашу з мо-локом, вареники з сиром, пиріжки з м’ясом).

Жири. Роль жирів у харчуванні визначається їх високою калорійністю і участю в процесах обміну. Жири забезпечують у середньому 33 % добової ене-ргоцінності раціону. З жирами в організм надходять необхідні для життєдіяль-ності речовини: вітаміни А, D, Е, К і біологічно важливі фосфоліпіди (лецетин, холін). Жири забезпечують всмоктування з кишечнику ряду мінеральних речо-вин та жиророзчинних вітамінів. У вигляді сполук з білками жири входять до складу клітинних оболонок і ядер, беруть участь у регулюванні обміну речовин у клітинах.

Дефіцит жирів у їжі послаблює імунітет, тобто знижує опір організму ін-фекціям. Вони поліпшують смак їжі і викликають відчуття ситості.

При нестачі жирів в організмі потреба в енергії задовольняється в основ-ному за рахунок вуглеводів і частково – білків, що збільшує витрати білків та незамінних амінокислот.

Жири складаються з гліцерину та жирних кислот, які можуть бути насиче-ними та ненасиченими. Ненасичені жирні кислоти підвищують еластичність та зменшують проникливість судинної стінки, утворюють з холестерином легко-розчинні сполуки, які легко виводяться з організму, забезпечують нормальний ріст і розвиток організму.

Жири можуть бути рослинного та тваринного походження. Тваринні й ро-слинні жири мають різні фізичні властивості та склад. Тваринні жири – це тве-рді речовини, до складу яких входить значна кількість насичених жирних кис-лот. Рослинні жири, як правило, – рідини, які містять ненасичені жирні кисло-ти. Джерелами рослинних жирів є: олія (99,9 %), горіхи (53–65 %), вівсяна (6,9 %) та гречана (3,3 %) крупи. Джерела тваринних жирів – сало (90–92 %), верш-кове масло (72–82 %), жирна свинина (49 %), ковбаси (20–40 %), сметана (30 %), сири (15–30 %).

Потреба організму людини в жирах залежить від характеру роботи, статі, віку та інших факторів. Чим важча фізична праця, тим більша потреба в жирах.

При цьому враховуються не тільки явні жири, які потрапляють в організм лю-дини з жировими продуктами, але й приховані, які містяться в інших продуктах харчування.

Дуже цінним для організму є лецетин – жироподібна речовина (ліпоїд). Ця речовина бере участь в обміні холестерину, сприяє виведенню його з організму. Взагалі, фосфоліпіди, до яких належить і лецетин, сприяють кращому всмокту-ванню та засвоєнню харчових речовин. Особливо багаті на них клітини нерво-вої системи. Фосфоліпіди покращують окисні процеси, стимулюють ріст, під-вищують опір організму кисневому голодуванню та дії високої температури. У значній кількості фосфоліпіди містяться в яйцях, нерафінованій олії, м’ясі, пти-ці, рибі, вершковому маслі, хлібі та інших зернових продуктах.

Надмірне споживання їжі, яка містить жири, несприятливо впливає на стан організму, призводить до розвитку різних захворювань, зокрема органів крово-обігу та інших, порушуються функції печінки, серця, розвивається атероскле-роз.

Вибираючи жири для харчування, слід пам’ятати, що вони повинні бути багатими на життєво важливі жирні кислоти та на розчинні в жирах вітаміни.

Холестерин. Постійним компонентом жирових продуктів є холестерин. Він присутній у всіх клітинах та тканинах організму, особливо його багато в нервовій тканині й головному мозку (4 %), менше в печінці (0,3 %) і м’язах (0,2 %).

Яку ж роль відіграє холестерин в організмі людини? Він є будівельним ма-теріалом для кожної клітини і дуже цінним для обміну речовин. Ця речовина життєво важлива для утворення вітаміну Д, жовчі, статевих гормонів. Окрім то-го, холестерин зміцнює імунну систему. Він бере участь у підтримці певного рівня води в клітині, транспортуванні різних речовин через клітинні мембрани. Холестерин має властивість зв’язувати деякі отрути, сприяє їх знешкодженню.

Разом з тим, холестерин при порушенні обмінних процесів бере участь у розвитку атеросклерозу та ішемічної хвороби серця. Високий вміст холестери-ну в крові призводить до виникнення цих хвороб. Холестерин відкладається у стінках артерій і робить їх щільніше.

В організмі людини у результаті обміну речовин підтримується сталий рі-вень холестерину як за рахунок потрапляння його з їжею, так і завдяки синтезу з жирів і вуглеводів. Джерелом харчового холестерину є продукти тваринного походження. Особливо його багато у жовтках яєць, вершковому маслі, ялови-чому жирі, сметані, мозку тварин.

При порушенні жирового обміну вживання їжі, яка містить підвищену кі-лькість холестерину, призводить до збільшення його рівня в крові. Тому в хар-чуванні хворих на серцево-судинні захворювання, а також у харчуванні людей похилого віку необхідно обмежувати продукти з високим вмістом холестерину.

Вуглеводи. Вуглеводи – основна частина харчового раціону. Фізіологічне значення вуглеводів визначається їх енергетичними властивостями. Вони є го-ловним джерелом енергії організму (становлять 55 % енергоцінності добового раціону). Тому в організмі їх міститься тільки близько 2 %, хоча в їжі їх частка становить 70 % (400–500 г на добу). Частково вуглеводи дають початок жирам, органічним кислотам, білкам, використовуються у пластичних та інших проце-сах організму. Надмірне споживання вуглеводів – поширена причина порушен-

ня обміну речовин, що сприяє розвитку ряду захворювань. При раціональному харчуванні до 30 % вуглеводів їжі здатні переходити в жири. У разі ж надмірної кількості вуглеводів цей відсоток вищий.

Вуглеводи поділяють на групи: моносахариди – глюкоза, фруктоза, галак-тоза; олігосахариди – сахароза; полісахариди – крохмаль, глікоген, клітковина, пектинові речовини. Основним джерелом вуглеводів у харчуванні людини є ро-слинна їжа, і тільки лактоза і глікоген містяться у продуктах тваринного похо-дження. Моносахариди (прості вуглеводи) легко розчинні у воді, швидко всмо-ктуються в каналі травлення й легко засвоюються. Вони мають виражений со-лодкий смак.

Сахароза в харчуванні людини використовується переважно у вигляді цук-ру. Солодкі страви і напої корисно вживати у кінці їжі, оскільки вони гальму-ють виділення шлункового соку і створюють відчуття ситості.

Лактоза – молочний цукор – міститься тільки в молоці й молочних продук-тах. При наявності лактози розвиваються молочнокислі бактерії, які пригнічу-ють ріст інших мікроорганізмів у кишечнику.

Полісахариди (складні вуглеводи) погано розчинні у воді і всмоктуються в організм поступово, після розщеплення відповідними ферментами до простих вуглеводів. У харчуванні людини основним вуглеводом є крохмаль, він складає 75–80 % вуглеводів, які людина вживає за добу. Крохмаль міститься у великій кількості в зернах пшениці, жита, рису, кукурудзи, до 20 % його містить карто-пля. Тому основними джерелами крохмалю є: хліб, крупи, картопля.

Глікоген, або тваринний крохмаль, складний вуглевод тваринного похо-дження. Він знаходиться у невеликій кількості в печінці та м’ясі. В організмі людини глікоген утворюється з глюкози. Він накопичується в печінці та м’язах. При значних фізичних навантаженнях глікоген може використовуватись як ре-зервний енергетичний матеріал. Зазвичай глікоген підтримує нормальні функції печінки.

Надмірне вживання цукру протягом значного відрізку часу веде до перена-пруги інсулінового апарату підшлункової залози і може сприяти розвитку цук-рового діабету. Окрім того, цукор, який потрапляє в організм у надмірній кіль-кості, перетворюється на жир, при цьому збільшується синтез холестерину, що сприяє розвитку ожиріння та інших захворювань.

Найбільш багатими джерелами сахарози в харчуванні людини, окрім цук-ру, є продукти і страви, які виготовлені з додаванням цукру: кондитерські ви-роби, компоти, джеми, морозиво і таке інше. Реальним джерелом простих цук-рів є овочі та фрукти, які містять одночасно інші корисні харчові речовини. У фруктах і овочах цукри “захищені” клітковиною, тому вони повільніше засво-юються, ніж рафінований цукор, і менше впливають на рівень глюкози у крові, менше використовуються для утворення жиру і синтезу холестерину.

Людям, які працюють фізично, не слід різко обмежувати вживання цукру, оскільки вони витрачають багато енергії. При малорухливій роботі, яка не пот-ребує великих енерговитрат, особливо людям, схильним до повноти, необхідно уникати включення в раціон харчування значної кількості цукру. В організм має потрапляти стільки цукру і складних вуглеводів, скільки необхідно для по-криття потреб в енергії.

Вітаміни. Важливе значення для організму людини мають вітаміни. Вони

регулюють процеси обміну речовин, необхідні для формування ферментів, гор-монів та ін. Вітаміни беруть участь в окисних процесах, внаслідок яких з вугле-водів і жирів утворюються чисельні речовини, які використовуються організ-мом як енергетичний та пластичний матеріал.

Важливу роль відіграють вітаміни у підтриманні імунобіологічних реакцій організму, забезпечують його стійкість до несприятливих умов навколишнього середовища, що має суттєве значення у профілактиці інфекційних захворювань. Вітаміни пом’якшують або усувають несприятливу дію на організм людини ба-гатьох лікарських препаратів. Вони є незамінними харчовими речовинами, не-достатнє надходження яких обов’язково призводить до порушень ферментати-вних процесів і фізіологічних функцій організму. Потреба людини у вітамінах дуже мала (виражається в міліграмах або навіть у мікрограмах). Однак при дов-гостроковій відсутності того чи іншого вітаміну в їжі розвиваються важкі за-хворювання (цинга, пелагра та інші), які називаються авітамінозами.

Коли в організм потрапляє недостатня кількість будь-якого вітаміну, роз-вивається гіповітаміноз. Так, при низькій температурі навколишнього середо-вища різко підвищується потреба організму у вітамінах. Підвищується вона і під час перебування в умовах високої температури, через те, що вітаміни виді-ляються з потом. Особливо виростає потреба у вітамінах при сполученні висо-кої температури навколишнього повітря зі значним ультрафіолетовим випромі-нюванням. До значних витрат вітамінів призводять фізичне навантаження та нервово-психологічна напруга.

Залежно від здатності розчинятися, вітаміни діляться на дві групи: водо-розчинні та жиророзчинні.

До водорозчинних вітамінів належать: аскорбінова кислота (вітамін С); бі-отин (вітамін Н); біофлавоноіди (вітамін Р); нікотинова кислота (вітамін РР); пантотенова кислота (вітамін В3); пиридоксин (вітамін В6); рибофлавін (віта-мін В2); тіамін (вітамін В1); фолієва кислота (фолацин, В9); цианокобаламін (вітамін В12).

Жиророзчинними вітамінами є: кальцифероли (вітамін Д); ретинол (віта-мін А); токофероли (вітамін Е); філохінони (вітамін К).

Вітаміни майже не синтезуються в організмі й повинні надходити з їжею. Відсутність вітамінів у раціоні протягом тривалого часу може спричинити різні захворювання. У нашому кліматичному поясі наприкінці зими та на початку весни найбільш часто зустрічається дефіцит вітамінів А, С, В1, В2 і РР.

Мінеральні речовини. Мінеральні речовини не мають енергетичної цін-ності, але необхідні для життєдіяльності організму. Потрапляють вони в орга-нізм із продуктами харчування у вигляді мінеральних солей. Мінеральні речо-вини, які містяться в харчових продуктах і тканинах організму в значній кілько-сті, належать до макроелементів. Макроелементи бувають основного та кисло-тного характеру. До основних належать кальцій, магній, калій, натрій, до кис-лих – фосфор, сірка, хлор. До продуктів харчування, які містять макроелементи кислотного характеру, належать: м’ясо, птиця, яйця, сичужний сир, хліб, бобо-ві, журавлина. У молоці, ке-фірі, овочах, багатьох ягодах, фруктах містяться макроелементи основного характеру. Основні властивості макроелементів на-ведені у табл. 1.

Мікроелементи – це група хімічних елементів, що присутні в організмах

людей і тварин у малих концентраціях. Добова потреба в них виражається у мі-ліграмах або долях міліграма. Мікроелементи мають високу біологічну актив-ність та необхідні для життєдіяльності організму. До таких мікроелементів на-лежать: залізо, мідь, кобальт, нікель, марганець, стронцій, цинк, хром, йод, фтор. Нестача цих речовин у харчуванні може призвести до структурних та фу-нкціональних змін в організмі, а їх надлишок має токсичну дію. Основні влас-тивості мікроелементів наведені у табл. 2.

Найбільш дефіцитні мінеральні елементи в їжі людини – кальцій та залізо. Неправильне харчування суттєво знижує захисні сили організму і працез-

датність, порушує процеси обміну речовин, веде до передчасного старіння і може сприяти виникненню багатьох захворювань, зокрема інфекційного харак-теру. Надмірне харчування, особливо у сполученні з нервово-психічною напру-гою, малорухливим способом життя, вживанням алкогольних напоїв і палінням, може призвести до виникнення багатьох захворювань.

Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) до числа захворювань, пов’язаних з надмірною вагою, занесені атеросклероз, серцево-судинні пору-шення, гіпертонія, ожиріння, жовчнокам’яна хвороба, цукровий діабет та інші. Переїдання досить часто буває причиною захворювань органів кровообігу.

Як же правильно харчуватись? Це питання обговорювалося досить багато разів у різній спеціальній літературі. Було запропоновано безліч різних рекоме-ндацій раціонального харчування. Однак можна стверджувати, що раціональ-ним вважається таке харчування, яке забезпечує нормальну життєдіяльність ор-ганізму, високий рівень працездатності й опору впливу несприятливих факторів навколишнього середовища, максимальну тривалість активного життя.

Таблиця 1 Значення макроелементів для організму людини Назва

макро-елемента

Функції макроелемента в організмі

Продукти харчування, в яких знаходяться макро-елементи

Каль-цій

Основна складова части-на кісткової тканини, компо-нент системи зсідання крові, активатор ряду ферментів, гормонів

Молоко та молочні продукти

Маг-ній

Нормалізує стан нерво-вої системи, регулює кальціє-вий і холестериновий обмін, має властивість розширювати судини, сприяє зниженню арте-ріального тиску

Різні крупи, горох, ква-соля, хліб з грубо змеленого борошна, рибні продукти (шпроти, горбуша)

Фос-фор

Регулює функції централь-ної нервової системи, енергети-чне забезпечення процесів життєдіяльності організму

Молоко і молочні про-дукти, м’ясо, риба, зернові та бобові

Калій Забезпечує нормальну

життєдіяльність органів кро-вообігу, процесів нервового

Соя, квасоля, горох, ка-ртопля, морська капуста, су-хофрукти (урюк , родзинки,

Назва макро-елемента

Функції макроелемента в організмі

Продукти харчування, в яких знаходяться макро-елементи

збудження в м’язах, внутріш-ньоклітинного обміну

груші, яблука ), молоко

На-трій

Бере участь у процесах внутрішньоклітинного та мі-жклітинного обміну, у підт-римці осмотичного тиску протоплазми й біологічних рідин організму, у водному обміні

Потрапляє в організм в основному у вигляді хлори-ду натрію (повареної солі)

Хлор Регулює осмотичний тиск у клітинах та тканинах, нормалізує водний обмін , бере участь в утворенні соляної кислоти у шлунку

Потреба у хлорі задово-льняється за рахунок хлори-ду натрію (повареної солі)

Сірка Необхідний структурний елемент деяких амінокислот, входить до складу інсуліну, бере участь в його утворенні

Яловичина, свинина, морський окунь, тріска, ста-врида, яйця, молоко, сир

Таблиця 2 Значення мікроелементів для організму людини

Назва мі-кроелемента

Функції мікроелемента в організмі

Продукти харчу-вання, в яких знахо-дяться мікроелементи

Залізо Міститься в гемоглобіні крові, бере участь в окисно-відновних процесах, входить до складу ферментів, стимулює внут-рішньоклітинні процеси обміну

Печінка, нирки, м’ясо кролів, яйця, греча-на крупа, пшоно, бобові, яблука, персики

Мідь Необхідна для синтезу гемо-глобіну, ферментів, білків, спри-яє нормальному функціонуванню залоз внутрішньої секреції, ви-робці інсуліну, адреналіну

Печінка, морські продукти, зернові, греча-на та вівсяна крупи, горі-хи

Кобальт Активізує процеси утворен-ня еритроцитів і гемоглобіну, впливає на активність деяких ферментів, бере участь у вироб-ленні інсуліну, необхідний для синтезу вітаміну В12

Морські рослини, го-рох, буряк , червона смо-родина, полуниці

Нікель Стимулює процеси кровот-ворення

Морські продукти

Марганець Бере участь у процесах утворення кісток, кровотворенні,

Злакові, бобові, горі-хи, чай, кава

Назва мі-кроелемента

Функції мікроелемента в організмі

Продукти харчу-вання, в яких знахо-дяться мікроелементи

функціях ендокринної системи, обміні вітамінів, стимулює про-цеси росту

Йод Бере участь в утворенні го-рмону щитовидної залози – ти-роксину, який контролює стан енергетичного обміну, активно впливає на фізичний і психічний розвиток, обмін білків, жирів, вуглеводів, водно-сольовий об-мін

Морська вода, мор-ські риби (тріска), кревет-ки, морська капуста

Фтор

Бере участь у розвитку зубів, утворенні кісток, нормалізує фос-форно-кальцієвий обмін

Риба, баранина, теля-тина, вівсяна крупа, горі-хи

Цинк Входить до складу багатьох ферментів , інсуліну, бере участь у кровотворенні, синтезі аміно-кислот, необхідний для нормаль-ної діяльності ендокринних за-лоз, нормалізує жировий обмін

Печінка, м’ясо, жов-ток яйця, гриби, злакові, бобові, часник, картопля, буряк, горіхи

Хром Бере участь в регуляції вуг-леводного і мінерального обміну, метаболізмі холестерину, активі-зує ряд ферментів

Яловича печінка, м’ясо, птиця, зернові, бо-бові, перлова крупа, жит-нє борошно

ЛЕКЦІЯ 5 Тема 2.3. Психологічні особливості організму людини Вивчення цієї теми дозволяє студенту: – засвоїти психічні характеристики людини; – з’ясувати психологічні можливості організму людини при взаємодії з на-

вколишнім середовищем; – усвідомити значення нервової системи для забезпечення безпеки органі-

зму людини; – усвідомити значення психіки в безпеці життєдіяльності людини. У результаті вивчення теми студент повинен усвідомити, що вплив небез-

пек на людину значною мірою залежить від психофізіологічних якостей і влас-тивостей людини, і щоб уникнути негативного впливу небезпек, треба “пізнати себе самого”. Знання своїх психофізіологічних особливостей дає можливість уникнути або зменшити дію небезпек, зберегти своє здоров’я, а часом і життя.

План 1. Психіка людини і безпека життєдіяльності. 2. Значення нервової системи в життєдіяльності людини. 3. Значення психіки людини у забезпеченні безпеки життєдіяльності.

4. Розвиток психіки і поведінка людини. 5. Властивості і якості людини. 6. Атрибути і риси людини. Контрольні питання 1. Роль нервової системи в забезпеченні життєдіяльності людини. 2. Значення умовних і безумовних рефлексів у життєдіяльності людини. 3. Поведінка людини і її види. 4. Вплив властивостей людини на її дії, вчинки, поведінку в процесі її жит-

тєдіяльності. 5. Вплив якостей людини на безпеку життєдіяльності. 6. Риси людини як стійкі особливості поведінки. Література 1. Апанасенко Г.Л. Здоров’я, яке ми вибираємо. – К.: Т-во “Знання”, УРСР,

1989. – 48 с. 2. Васильев В.Н. Здоровье и стрессы. – М.: Наука, 1989. – 262 с. 3. Вітренко І.С. Загальна та медична психологія : Навч. посібник. – К.:

Здоров’я, 1994. 4. Войтенко В.П. Здоровье здоровых. – К.: Здоровье, 1991. – 248 с. 5. Даниель Ж., Пикула И. Психология труда / Под ред. К.Н. Платонова. –

М.: Профиздат, 1979. 6. Косицкий Г.И. Наш организм. – М., 1975. 7. Климова В.И. Человек и его здоровье. – М.: Знание, 1985. – 192 с. 8. Полежаев Е.Ф., Макушин В.Г. Основы физиологии и психологии труда:

Учебное пособие для экономических вузов. – М.: Экономика, 1974. – 239 с. Психіка людини і безпека життєдіяльності Організм людини – це сукупність тілесних (соматичних), біофізіологічних

та психічних систем. Організм як біофізіологічну систему розглянуто раніше. Психіка – це властивість нервової системи, завдяки якій: – здійснюється зв’язок із зовнішнім світом; – координується робота всього організму; – організм діє у відповідь на подразнюючі сигнали (рефлекси). Психіка – це здатність мозку відображати об’єктивну дійсність у формі ві-

дчуттів, уявлень, думок та інших суб’єктивних образів об’єктивного світу. Психіка людини проявляється у таких трьох видах психічних явищ: психі-

чні процеси, психічні стани, психічні властивості. Психічні процеси – це короткочасні процеси отримання, переробки інфор-

мації та обміну нею (відчуття, сприйняття, пам’ять і мислення, емоції, воля то-що).

Психічні стани відображають порівняно тривалі душевні переживання, що впливають на життєдіяльність людини (настрій, депресія, стрес).

Психічні властивості – сталі душевні якості, що утворюються у процесі життєдіяльності людини і характеризують її здатність відповідати на певні дії адекватними психічними діями (темперамент, досвід, характер, здібності, інте-лект тощо).

Психіка людини тісно пов’язана з безпекою її життєдіяльності. Небезпеки, які впливають на людину, не можна розцінювати ані як подію, яка породжена тільки зовнішньою стимулюючою ситуацією, ані як результат рефлекторної ре-акції організму людини на неї. Вплив цих небезпек обумовлюється психофізіо-логічними якостями людини. Дослідами встановлено, що у 70 % нещасних ви-падків, що трапляються у сфері виробництва, винуватцями є самі люди. Звідси постає принципово важливе питання: чому люди, яким від народження прита-манний інстинкт самозахисту, самозбереження, так часто стають винуватцями своїх ушкоджень? Якщо людина психічно нормальна, то вона без причини ні-коли не стане прагнути ушкоджень. Причини, як показує дослід, залежать від безлічі різноманітних факторів та їх комбінацій.

Причинами можуть бути внутрішні фактори (індивідуальні психологічні або фізіологічні властивості, порушення емоційного стану, недостатність знань і досвіду) або фактори зовнішнього середовища. Отже, ті чи інші психологічні властивості людини (внутрішні фактори) впливають на її дії, вчинки, поведінку в процесі життєдіяльності.

Значення нервової системи в життєдіяльності людини Нервова система – це сукупність структур в організмі, яка об’єднує діяль-

ність усіх органів і систем і забезпечує функціонування організму як єдиного цілого в його постійній взаємодії із зовнішнім середовищем. Нервова система сприймає зовнішнє і внутрішнє подразнення, аналізує цю інформацію, відбирає і перетворює її відповідно до цього регулювання й координує функції організ-му.

Фактично люди мають дві нервові системи: центральну і вегетативну. Центральна нервова система керує відносинами людини із зовнішнім світом. Вона включає: спинний мозок, стовбур мозку, великі півкулі головного мозку, які зв’язані із проміжним мозком. Вегетативна нервова система керує діяльніс-тю внутрішніх органів.

Головний мозок людини – самий досконалий орган живої природи. Він мі-стить 20 млрд. клітин і 300 млрд. міжклітинних з’єднань. Головний мозок керує діяльністю всього організму людини, це центр нервової системи мислення, волі і почуттів.

Специфіка і взаємозв’язок різних психічних процесів невід’ємні від струк-турної організації головного мозку людини. Серед багатьох ознак його структу-ри (передній, проміжний, середній, довгастий) суттєву роль відіграють великі півкулі, особливо їх функціональна асиметрія. На поверхні великих півкуль знаходиться тонкий шар сірої речовини, яка складається переважно з нервових клітин. Це кора головного мозку. Кожна ділянка головного мозку є відповіда-льною за життєдіяльність якогось органу або системи.

У центральній частині черепної коробки розташований маленький мозок, який є частиною центральної нервової системи. Він контролює рівновагу тіла і рух м’язів. При отруєнні клітин маленького мозку (наприклад алкоголем) лю-дині стає важко координувати положення свого тіла.

Встановлено, що функція лівої півкулі – оперування вербально-знаковою інформацією, читання, рахунок, тим часом як функція правої півкулі – це опе-рування образами, орієнтування у просторі, розрізнення музичних тонів, розпі-знання складних предметів, продукування сновидінь.

Для людей, мислячих лівою півкулею, (логічний тип) характерна оптиміс-тичність та самостійність. Вони легко вступають у контакт з іншими людьми, у роботі вони більше покладаються на розрахунки, ніж на інтуїцію, до інформації з офіційних джерел довіра більша, ніж до власних вражень. Для цих людей краще працювати там, де є потреба в логічному мисленні: математика, викла-дач, конструктор, організатор виробництва, програміст, пілот, водій і щось по-дібне.

У людей з ушкодженням лівої півкулі головного мозку порушується мова, страждає або відсутня логіка в судженнях.

Людей, які мислять правою півкулею, (художній тип) характеризує нахил до певного песимізму: вони більше покладаються на власні почуття, ніж на ло-гічний аналіз подій, що не завжди приносить користь справі. Ці люди не дуже товариські, але вони можуть продуктивно працювати навіть у несприятливих умовах (шум, розмови, гуркіт тощо). Їх чекає успіх у галузях діяльності, де пе-реважає образне мислення: художник, актор, архітектор, лікар, вихователь то-що.

При порушенні цілісності правої півкулі різко збіднюється емоційна сто-рона життєдіяльності. Якщо порушена лобна частина головного мозку, то страждає руховий механізм, регуляції форм поведінки, мислення. Якщо ураже-на скронева частина головного мозку, то порушується сприйняття слухових, смакових, аналіз і синтез звуків, пам’ять.

Якщо у людей однаково виявляються обидва типи мислення, то відкрива-ється широкий спектр діяльності: поєднання послідовності у роботі й, водночас образне цілісне, швидке сприйняття подій, ретельне обмірковування своїх вчи-нків, особливо в екстремальних ситуаціях.

Домінуючим у процесі формування особистості є розвиток лівопівкульних компонентів мислення. Правопівкульне, образно-творче мислення поступово пригнічується при хибах виховання і навчання, і талановиті діти стають зви-чайними “стандартними” дорослими.

На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю і якістю чи-сельні подразники з внутрішнього і навколишнього середовища. Як було від-значено раніше, вони викликають творення безумовних і умовних рефлексів в організмі людини, і все це взаємодіє, систематизується, урівноважується і за-кінчується утворенням динамічної рівноваги. Виникнення несподіваної та на-пруженої ситуації призводить до порушення рівноваги між організмом і навко-лишнім середовищем. Наступає неспецифічна реакція організму у відповідь на цю ситуацію – стрес.

Вегетативна нервова система регулює діяльність внутрішніх органів, вона включає:

– нервові вузли, що знаходяться біля внутрішніх органів; – чутливу і напівчутливу системи; – вищі центри, які розташовані з різних боків стовбура мозку і півкуль. Вегетативна нервова система пов’язана з центральною системою. Вегетативна нервова система підтримує сталий стан внутрішнього середо-

вища (температуру тіла, склад крові), регулює роботу органів кровообігу, ди-хання, обміну речовин, травлення, ендокринних залоз.

Наявність мозку, нервових систем, ендокринних залоз дає можливість ор-

ганізму реагувати на внутрішні або зовнішні ситуації таким чином, щоб бути готовим до можливих змін. Поведінка людини дає певне уявлення про інфор-мацію, яку вона отримала із зовнішнього світу або від свого організму за допо-могою органів чуття. Зв’язок між відчуттям і поведінкою встановлюється пере-важно в певних ділянках кори головного мозку і, залежно від подразника, від-бувається адекватна дія організму – рефлекс. Рефлекси можуть бути двох видів – безумовні й умовні. Безумовні рефлекси – це стереотипи поведінки, надбані людиною у постійних умовах зовнішнього середовища, які формувалися в про-цесі всієї попередньої історії розвитку та передаються у спадковість.

Умовні рефлекси – це поведінка, яку набувають у результаті навчання або у разі дій, які часто повторюються, особливо якщо послідовність їх виконання довго залишається незмінною. Це дозволяє виконувати дії у напівавтоматично-му режимі. Такі дії називають динамічним стереотипом.

Однією з фундаментальних якостей центральної нервової системи є її зда-тність створювати осередки гальмування і осередки активності (домінанти). Здатність до довготривалої активної праці та протидії втомі залежить від інди-відуальної витривалості нервової системи за відношенням до збуджуючого та гальмуючого процесів, тобто від її сили. Від сили нервової системи залежить також здатність до екстреної мобілізації в аварійній ситуації. Здатність успішно діяти, не дивлячись на відволікаючі фактори. Від рухомості й лабільності нер-вової системи, від урівноваженості нервових процесів залежить така важлива якість безпеки, як здатність до переключення уваги і до швидкого реагування на небезпечні сигнали.

Розвиток психіки і поведінка людини Якби була можливість наочно порівняти сучасну людину з людьми, які

жили 20–30 тис. років тому, то можна було б помітити, що за цей період люди-на зовні майже не змінилася. Більше того, деякі фізичні якості людини, можли-во, навіть погіршилися: знизилася гострота зору і слуху, не стало бувалої сили, витривалості. Не дивлячись на це, людини за минулий період пройшла шлях від першої кам’яної сокири до польоту в космос.

Усе це пояснюється специфікою еволюційного розвитку людини: він пройшов, головним чином, у психіці. Розвиток психіки – це результат еволюції нервової системи: під впливом навколишнього середовища ускладнюється нер-вова система. Усім живим істотам притаманна перша сигнальна система – реа-кція на подразнення органів чуття (дотик, нюх, смак, зір, слух). Та тільки лю-дина має другу сигнальну систему: реакцію на слова, словосполучення, які вона чує, бачить або промовляє про себе. Саме ці рівні розвитку нервової системи і визначають типи поведінки людини. Людині притаманні такі види поведінки: інстинкт, навички, свідома поведінка.

Інстинктивна поведінка – це дії, вчинки, які успадковуються видом “homo sapiens”. На цьому рівні концентрується вся інформація, нагромаджена у ході еволюції людства. До відомих дій та вчинків інстинктивної поведінки людини належать ті, які пов’язані із самозбереженням, продовженням роду тощо.

Поведінка за навичками – це дії, які склалися і застосовуються у навчанні до автоматизму або шляхом спроб і помилок, або шляхом тренувань. Як наслі-док, людина виробляє навички, у неї формуються звички і під контролем свідо-мості (тренування), і без нього (спроби і помилки).

Свідома поведінка – найвищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну актив-ність у конкретних історичних умовах. Розрізняють свідомість конкретної лю-дини і її самосвідомість. Результат першої – це знання конкретної людини про світ, а іншої – знання людини про саму себе, свої реальні та потенційні можли-вості. Індивідуальна свідомість спрямовується як на зовнішній світ, так і на внутрішній світ самого себе. Такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною розвитку особистості.

Інстинкти й навички можуть певним чином впливати і на свідому поведін-ку, але остання, безперечно, може керувати і навичками, і гальмувати інстинк-ти. Отже, поведінка, дії, вчинки людини є похідними від її психіки.

Властивості людини До властивостей людини як особистості належить все те, що: – зумовлює її відмінність від інших (стать, темперамент, риси); – виявляється у взаємодіях з іншими суб’єктами або предметами навколи-

шнього середовища (особливості поведінки, спілкування, поведінка у конфлік-тних ситуаціях).

Властивостей людини – безліч, та всі вони характеризуються умовами їх появи, ступенем прояву та можливостями вимірювання. Їх можна класифікува-ти за трьома основними ознаками:

1. Атрибути – це невід’ємні властивості, без яких людину не можна уявити і без яких вона не може існувати (стать, вік, темперамент, здоров’я, мова, спря-мованість).

2. Риси – це стійкі властивості, що проявляються постійно, їх дуже багато (розум, наполегливість, сміливість, ніжність, самостійність тощо).

3. Якості – це ті властивості, які мають різний ступінь вияву залежно від умов ситуацій (здібності, сприйняття, пам’ять, мислення тощо).

Властивості людини становлять неперервну єдність із внутрішнім і зовні-шнім середовищем.

Людина має певний каркас постійних властивостей (атрибути та риси), який “зафарбовується” певними якостями.

Якості людини Якості людини – це ті її властивості, які виявляються по-різному, залежно

від умов, ситуацій. Розглянемо основні властивості людини, які значною мірою впливають на життєдіяльність людини: здібності, емоційні та вольові якості.

Здібності – це психофізіологічні властивості людини, які реалізують функ-ції відображення існуючого світу і регуляції поведінки: відчуття, сприйняття, пам’ять, увага, мислення, психомоторика (рухи, довільні реакції, дії, увага).

Розрізняють загальні та спеціальні здібності. Загальні – притаманні бага-тьом людям, спеціальні – це такі властивості, які дають змогу досягти високих результатів у якійсь галузі діяльності. Особливі здібності, що виявляються у творчому розв’язанні завдань, називаються талантом, а людей, яким вони при-таманні – талановитими. Найвищий ступінь у розвитку здібностей – геніаль-ність.

Природні можливості розвитку здібностей кожної людини називають зада-тком. Індивідуальна своєрідність задатків кожної людини характеризує здат-

ність людини до розвитку певних здібностей. Задатки розвиваються у процесі виховання, навчання та практичної діяльності. До задатків належать психологі-чні процеси, ступінь їх прояву. Однією з особливостей психологічного процесу є відчуття.

Відчуття – це основа знань людини про навколишній світ. Це відображен-ня властивостей предметів, що виникають у людини при безпосередній дії їх на її органи чуття. Відчуття має рефлекторний характер, фізіологічною основою якого є нервовий процес, що стимулюється дією того чи іншого подразника на адекватний аналізатор. Відображення дійсності розуміють як сприйняття.

Сприйняття – це відображення у свідомості людини предметів як цілісних образів при їх безпосередній дії на органи чуття. Цей процес залежить не тільки від інформації органів чуття, а й від настрою, очікувань, життєвого досвіду лю-дини. Це активний процес, у якому задіяний минулий досвід, очікування, засте-реження, значимість для людини того, що вона сприймає. Інформація, що сприймає людина, накладається на ту, яка у неї вже є.

Сприйняття поділяються на види за кількома ознаками: – провідним аналізатором (зорове, слухове, дотикове тощо); – формою існування матерії (простір, час, рух); – активністю (сприйняття мимоволі й навмисне). Фізіологічною основою сприйняття є складна аналітико-синтетична діяль-

ність усієї кори головного мозку. За допомогою сприйняття людина спроможна своєчасно виявити небезпе-

чну ситуацію і адекватно відреагувати на неї. Особливе значення мають такі особливості сприйняття, як пороги зору та слуху, час реагування на небезпеки, надійність сприйняття в умовах дефіциту часу, сприйняття простору тощо.

Сприйняття взагалі та здібності щодо сприйняття інформації мають суттє-ве значення для реалізації інших психічних процесів, особливо пам’яті.

Пам’ять – одна із найважливіших функцій людського мозку. Якщо сприй-няття – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об’єктивної реальності, що діє на органи чуття в даний час, то пам’ять – це відображення реальності, що діяла в минулому.

Пам’ять – це здатність людини фіксувати, зберігати і відтворювати інфор-мацію, досвід (знання, навички, уміння, звички). Людська пам’ять утримує два види інформації: генетичну (видову) та набуту (прижиттєву).

Генетична пам’ять зберігає інформацію, накопичену в процесі еволюції упродовж багатьох тисячоліть. Вона виявляється безумовними рефлексами й інстинктами та передається спадково.

Набута пам’ять зберігає інформацію, яку людина засвоює в процесі життя, від народження до смерті. Вона реалізується в умовних рефлексах. Розрізняють такі види набутої пам’яті: рухову, образну, емоційну й символічну (словесну та логічну).

Рухова пам’ять – це пам’ять на позу, положення тіла, професійні та спор-тивні навички, життєві звички.

Зорова та слухова пам’ять є образною пам’яттю, коли інформація сприй-мається і фіксується через певні органи чуття.

Емоційна пам’ять визначає відтворення певного чуттєвого стану при по-вторному впливі тієї ситуації, у якій цей емоційний стан виник уперше.

Символічна пам’ять поділяється на словесну й логічну. Словесна пам’ять формується слідом за образною. Характерна риса її – точність відтворення. Особливості логічної пам’яті виявляються у запам’ятовуванні лише суті текс-ту.

Набута пам’ять поділяється за формами на: миттєву, короткочасну, промі-жну й довготривалу.

Миттєва пам’ять – це форма збереження інформації впродовж незначної миті; інформацію не можна затримати в пам’яті, відтворити. Час збереження сліду інформації в миттєвій пам’яті – 10–60 с.

Частина інформації із миттєвої пам’яті потрапляє до короткочасної, час збереження якої – декілька хвилин.

Інформація з короткочасної пам’яті після певного перекодування потрап-ляє до проміжної пам’яті, де вона зберігається, доки не з’являється можливість перевести її на довготривале утримання. Час збереження інформації у проміж-ній пам’яті становить години. Процес очищення проміжної пам’яті відбувається переважно у сні, й, можливо, саме цим значною мірою визначається його спе-цифіка та призначення.

Обсяг довготривалої пам’яті практично не має обмежень, так само як час збереження в ній інформації. При необхідності використання інформації із дов-готривалої пам’яті вона знову переводиться до короткочасної.

Усі види пам’яті взаємопов’язані за обсягом, точністю відтворення і забу-ванням.

На розвиток якості пам’яті людини впливають її фізичний і психічний стан, тренованість, професія, вік. Пам’ять погіршується з віком. До 20–25 років пам’ять покращується і до 30–40 років залишається на тому ж рівні. Потім зда-тність запам’ятовувати й згадувати поступово йде на спад. Професійна пам’ять зберігається і в похилому віці.

Реалізація різних видів і форм пам’яті зумовлюється особивостями сприй-няття інформації, потребами й мотивами, інтересами, вольовими зусиллями, за-стосуванням спеціальних прийомів, психофізичним станом організму. Пам’ять є суттєвою характеристикою пізнавальних здібностей людини, та проникнення в таємниці пізнання явищ навколишнього світу можливе лише завдяки мислен-ню.

Мислення – це найвища форма відображення реальності та свідомої цілес-прямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв’язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, ана-лізатори.

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань – від найпрості-ших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Уся мислима діяль-ність (судження, умовиводи, розуміння, формування понять) складається з та-ких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Аналіз – це поділ подумки предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів.

Синтез – поєднання подумки в єдине ціле окремих частин, ознак, власти-востей предметів, явищ або понять.

Узагальнення – виділення на підставі порівняння головного, загального, особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета, об’єкта.

Абстракція – виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ або понять.

Конкретизація – перехід від загального до часткового, зв’язок теорії з практикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду.

Для забезпечення надійності та безпеки у складних ситуаціях слід виділити такі риси мислення: винахідливість, кмітливість, швидкість прийняття рішення, критичність, роздумливість.

Психомоторні здібності характеризуються діями, спрямованими на досяг-нення елементарної мети одним або декількома рухами.

Види рухових реакцій: – сенсорні реакції як реакції на зовнішній вплив, у яких реалізований

зв’язок сприйняття та адекватного руху; – сенсорна координація, що включає координацію рухів руки, обох рук та

рук і ніг. Психомоторні здібності впливають на безпеку діяльності людини, особли-

во пов’язаної з виробництвом в умовах автоматизації та механізації. При цьому велике значення мають такі ознаки рухів та реакцій: швидкість реакцій, швид-кість руху, точність рухів, координованість, темп рухів, ритми рухів (періодич-ність), надійність. Для підвищення рівня сенсорної та рухової активності важ-ливу роль відіграє увага.

Увага займає особливе місце серед психічних явищ. Увага – це спрямова-ність та зосередженість у свідомості на об’єктах або явищах, що сприяє підви-щенню рівня сенсорної, інтелектуальної та рухової активності.

До основних функцій уваги належить вибір впливів, регулювання і конт-роль діяльності доти, доки не буде досягнута її мета. Увагу характеризують концентрація, стійкість, розподіл, переключення й обсяг.

Концентрація уваги – це стан свідомості, необхідний для того, щоб вклю-читися в діяльність, зосередитися на завданні.

Стійкість уваги – це тривалість привертання уваги до одного й того самого об’єкта або завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без зусилля, всього 2–3 секунди, довільна увага досягається вольовим зусиллям, послабля-ється через 15 хв. напруженої праці.

Розподіл уваги – це здатність людини одночасно концентрувати увагу на декількох об’єктах, що дає можливість виконувати одразу декілька дій.

Переключення уваги – це зворотний бік розподілу уваги. Воно вимірюєть-ся швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого. Погане переклю-чення уваги призводить до неуважності.

Обсяг уваги – це кількість предметів або явищ, що їх людина утримує од-ночасно в своїй свідомості. Як правило, свідомість відбиває 7 2 предмети (магі-чне число “7”).

За всіх обставин управління увагою – це передумова ефективної життєдія-льності та безпеки людини.

Вплив конкретної ситуації на поведінку людини визначається тим, як лю-дина переживає цю ситуацію. Переживання ситуації, різноманітні реакції лю-

дини на неї розуміють як емоції. Емоції – це психічні процеси, які відображають особисту значимість та

оцінку зовнішніх і внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини у формі переживання.

Прояв емоційного життя людини відбувається у таких станах, як афекти, власне емоції, почуття, настрій і стрес.

Афект – це найсильніша емоційна реакція. Афект повністю захоплює лю-дину і підкоряє її думки і рухи. Він завжди ситуаційний, інтенсивний і відносно короткий. Афект постає як наслідок якогось сильного потрясіння. В афекті змі-нюється увага: знижується можливість переключення, забувається все, що від-бувалося до події, яка викликала афектну реакцію (стан ейфорії після звільнен-ня від небезпеки, ступор при повідомленні про смерть).

Власне емоції – це більш тривалі реакції і ті, що виникають не тільки вна-слідок події, яка сталася, а й ті, що передбачаються або згадуються.

Почуття – стійкий емоційний стан, який має чітко означений предметний характер і висловлюють ставлення як до конкретної події або людей, так і до уявлення.

Настрій – найстійкіший емоційний стан. Настрій відображає загальне став-лення щодо сприйняття або несприйняття людиною світу. Настрій може бути похідним від темпераменту.

Стрес – це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію. Це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму і готує його до фізичної активності типу боротьби, втечі. Під час стресу виділя-ються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і систем (ритм сер-ця, частота пульсу тощо). Стресова реакція має різний прояв у різних людей: активна – зростає ефективність діяльності, пасивна – ефективність діяльності різко зменшується.

Людина, як і тварина, народжується з певними емоційними реакціями. Це первинні емоції: страх і тривога як прояв потреб у самозбереженні; радість як реакція задоволення від реалізації потреб; гнів як наслідок обмеження потреби у рухах. Вторинні емоції у людини формуються внаслідок її соціальності та ус-відомлення власного “Я”. Ці емоції не пов’язані з життєво важливими потреба-ми (образа, провина, почуття сорому, заздрість, злорадство, пихатість тощо).

Головне в природі емоцій – залежність їх від потреб (цілей) та дефіцит прагматичної інформації.

Кілька прикладів негативних емоцій: лють, страх, переляк, горе тощо. Позитивні емоції: натхнення, ентузіазм; людина безстрашна, якщо має ви-

черпні відомості про те, як вийти з небезпечного становища; почуття торжест-ва, тріумфу виникає тільки у того, хто подолав великі перешкоди на шляху до мети; успіх підбадьорює, дає відчуття впевненості у своїх силах.

Отже, емоціональна урівноваженість сприятливо впливає на життєдіяль-ність людини і зменшує її схильність до небезпеки.

Пізнавши психіку людини, можна знайти шлях до підвищення її безпеки життєдіяльності.

Атрибути людини До атрибутів людини належать: стать, вік, темперамент, здоров’я. Стать – сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму, що забезпечує

продовження роду і дає змогу розрізнити у більшості організмів жіночі і чоло-вічі особливості. Відмінність статей: генетичні, морфологічні, фізіологічні, психологічні. Це можна довести такими ознаками:

– дівчата переважають хлопців щодо вербальних здібностей (від лат. verbalis – словесний);

– хлопці відрізняються більшою агресивністю, наочно-просторовими здіб-ностями;

– міжпівкульні зв’язки у жінок більш чисельні, і тому вони краще синте-зують інформацію обох півкуль; саме цей факт пояснює феномен жіночої інтуї-ції;

– жінки мають більш високі показники щодо лінгвістичних функцій, пам’яті, аналітичних здібностей, які пов’язують з більшою активністю лівої пі-вкулі мозку;

– перевага правої півкулі у чоловіків вирізняє їхні творчі, художні здібнос-ті, дає можливість краще орієнтуватись у просторі;

– “жіноче” має забезпечити незмінність нащадків від покоління до поко-ління, тобто воно орієнтовано на збереження вже існуючих ознак; саме це по-яснює більшу психічну стійкість жінок;

– “чоловіче” пов’язане з необхідністю адаптації до нових невідомих умов, що пояснює їхню більшу психологічну індивідуальність: серед чоловіків часті-ше трапляються не лише талановиті, а й психічно хворі особи;

– жінки легко пристосовуються на індивідуальному рівні до зовнішнього світу;

– у чоловіків значно менші здібності до виживання у несприятливих умо-вах.

Вік – поняття, що характеризує період (тривалість) життя людини, а також стадії її життя. Відлік віку починають від народження і до фізичної смерті. Мо-жна виділити 4 підвиди віку: хронологічний, біологічний, соціальний і психо-логічний.

Психологічний вік тісно пов’язаний з поняттям психологічного часу, а са-ме з тим, як людина сама оцінює у внутрішньому світі свій вік.

Так, молоді люди (від 20 до 40 років) оцінюють себе старшими, ніж вони є, і так само – інших. Після 40 років спостерігається зворотна тенденція – люди сприймають себе молодшими, ніж вони є. І чим старішими вони стають, тим бі-льше “молодшають”, і лише біологічний вік нагадує про справжні роки. Голов-на особливість психологічного віку – це взаємний вплив минулого, сьогодення та майбутнього на сприйняття сучасного, а через нього – і на поведінку люди-ни.

Людина сприймає сучасність через вплив минулого. Зв’язок між майбут-нім і сучасним може змінювати поведінку людини сьогодні. Так, молоді люди легше задовольняються тимчасовою роботою, ніж люди у пізній зрілості, оскі-льки вони здебільшого орієнтуються на майбутнє: “ще встигнеться”.

Дуже важливо, щоб люди сприймали як минуле, так і майбутнє у певній гармонії. Наприклад, якщо людина зосередиться на минулому і безперервно обмірковуватиме, як склалося б її життя, якби вона обрала інший шлях (освіта, професія, сім’я), то це призведе до деформації її поведінки у сьогоденні. Люди-на-мрійник може повністю зосередитися на своїх планах на майбутнє, що про-

вокує її до зниження відповідальності за сьогодення. Вікова психологія визначає, що дорослою людина стає після 25 років (ро-

зуміння повної відповідальності за своє життя, за свої рішення, за свої дії). Розрізняють такі періоди розвитку дорослої людини: – рання зрілість (25–35 років) – включення до всіх сфер людської діяльнос-

ті, соціальна та професійна адаптація, перша психологічна криза переоцінки життєвого шляху;

– середня зрілість (35–45 років) – пошуки відповіді на основні питання: що таке життя? Про що мріяв? Що досягнуто? Переоцінка цілей і досягнень, криза середини життя – усвідомлення, що не все реалізоване, цілі не досягнуті;

– пізня зрілість (45–60 років) – занепокоєність, глибинне оновлення особи-стості, за умов заспокоєності відбувається концентрація інтересів на собі, з’являється надмірна турбота про себе; за умов активної праці – занепокоєності – спостерігається висока продуктивність, наявність другого піку творчості в 50–60 років;

– похилий вік (60–70 років); – старість (70–90 років); – довгожитель (після 90 років). Знання психологічних особливостей кожного вікового періоду (нестійкість

і максималізм молоді; висока працездатність і професіоналізм дорослої люди-ни; підвищена образливість, інтерес до спілкування, втомлюваність людей ста-ршого віку) – необхідна умова для забезпечення ефективної праці й результати-вної поведінки.

Темперамент – це риса, яка визначає нашу індивідуальність. Якщо спосте-рігати за людьми, то можна побачити, що вони відрізняються один від одного своєю поведінкою: по-різному проявляють свої почуття, неоднаково реагують на подразники зовнішнього середовища. Так, одні відзначаються врівноважені-стю поведінки, діють обмірковано, не показують зовні свої почуття, інші в тих же обставинах нервують, емоційно збуджуються та вибухають вулканом почут-тів з приводу незначних подій. Одні комунікабельні, легко вступають у контак-ти з оточуючими людьми, життєрадісні, а інші – навпаки, замкнуті та стримані. І це стосується суто зовнішніх проявів, незалежно від того, наскільки ця люди-на розумна, працелюбна, смілива, які її прагнення та інтереси. Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються до змі-нених умов життя; інші ж цю зміну переживають дуже гостро і з великими тру-днощами пристосовуються до нових умов. Різним буває й індивідуальний темп перебігу пси-хічної діяльності: швидкий, повільний, млявий. Ці особливості проявляються в їх розумовій та практичній діяльності. У деяких видах від типу темпераменту (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік) може залежати не тільки хід виконання, але й кінцевий результат. Деякі види діяльності висува-ють жорсткі вимоги до темпу та інтенсивності дій, а тому вимагають спеціаль-ного відбору за цими якостями.

Отже, в нормальних умовах темперамент має прояв лише в особливостях індивідуального стилю. В екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво підсилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають неефективними і необхідна додаткова мобілізація ор-ганізму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними впливами – подраз-

никами. При визначенні типу темпераменту доцільно користуватися такими фор-

мулами: 1. “Довіряй, але перевіряй”, тому що сангвінік має: – плюси – життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість; – мінуси – схильність до зазнайства, незібраність, легковажність, поверхо-

вість, зверхність, ненадійність; схильність до обіцянок, але не завжди їх вико-нання вимагає контролю.

2. “Ні хвилини спокою”, тому що холерик має: – плюси – енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспря-

мованість; – мінуси – запальність, агресивність, невитриманість, нетерплячість, конф-

ліктність, здатність спрямовувати свою активність на колектив і розкласти його зсередини.

3. “Не підганяй”, тому що для флегматика характерні: – плюси – стійкість, постійність, активність, терплячість, самовладання,

надійність; – мінуси – загальмованість, байдужість, “товстошкірість”, сухість, немож-

ливість працювати в режимі дефіциту часу; його не треба підганяти, він сам ро-зрахує свій час і зробить справу.

4. “Не нашкодь”, тому що у меланхоліка: – плюси – висока чутливість, м’якість, людяність, доброзичливість, здат-

ність до співчуття; – мінуси – низька працездатність, підозрілість, вразливість, замкненість,

сором’язливість; на нього не можна кричати, надто тиснути, давати різкі та жо-рсткі вказівки, оскільки він надто чутливий до інтонації і дуже вразливий.

При організації робочих пар враховують, що найбільш ефективна робота у парах: холерик – сангвінік; сангвінік – меланхолік; меланхолік – флегматик.

Від типу темпераменту залежить, як сама людина реалізовує свої дії. Тем-перамент виявляється в особливостях психічних процесів, впливає на швид-кість відтворення і міцність запам’ятовування, рухливість розумових операцій, стійкість і переключення уваги тощо.

“На базі темпераменту в людини формуються її якості і риси, і багато в чому – життя” (А.П. Чехов).

Риси людини Як уже зазначалося, риси людини – це стійкі особливості поведінки, що

повторюються в різних ситуаціях. Вони суттєво впливають на життєдіяльність людини та її безпеку.

У загальному розумінні інтелект (розсуд, розуміння) – це розумові здібно-сті людини. Сутність інтелекту зводиться до здатності людини виділити в ситу-ації суттєві властивості та адаптувати до них свою поведінку, тобто вміння орі-єнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них діяти.

Інтелект дозволяє забезпечити реалізацію здатності людини до оцінки си-туації, прийняття рішення та відповідної поведінки. Інтелект має особливе зна-чення в нестандартних ситуаціях.

При розгляді структури інтелекту виділяють три блоки: блок психічних процесів (від відчуття та сприйняття ситуації до мислення); блок оцінки ситуа-

ції та прийняття рішення; блок регуляції поведінки, яка пов’язана з емоціями, мотивами та волею.

Процес інтелектуального розвитку людини безперервно пов’язаний з пері-одами розвитку її психіки впродовж усього життя.

До найважливіших характеристик інтелекту належать: глибина, критич-ність, гнучкість, широта розуму, швидкість, оригінальність, допитливість.

Життєдіяльність людини та будь-яка діяльність зокрема неможлива без ві-дповідальності її суб’єкта. Відповідальність – це поняття, що відбиває об’єктивний, конкретно-історичний характер взаємин між особистістю, колек-тивом, суспільством з погляду свідомого здійснення пред’явлених взаємних вимог. Відповідальність визначає ставлення людини до обов’язку і наслідків своєї поведінки.

Тягар відповідальності нерідко зумовлює постійну тривогу і стурбованість та навіть невропатичної виразності. Відповідальна поведінка проявляється у вчинках, діях, позиціях, рішеннях, намірах, планах людини. Є люди, які біль-шою мірою беруть відповідальність на себе за події, що відбуваються в їх жит-ті. Інші мають схильність приписувати відповідальність за все зовнішнім чин-никам, знаходячи причину в інших людях, своєму оточенні, своїй долі. Люди першого типу вважають себе відповідальними за свою безпеку, здоров’я, а як-що вони хворі, то звинувачують себе і вважають, що їх одужування багато в чому залежить від їх дії. Люди другого типу вважають, що здоров’я і хвороби – це результат випадковий і сподіваються, що одужання буде наслідком дій ін-ших людей.

У різних видах діяльності та ситуаціях людина проявляє відповідні психіч-ні властивості – базові риси. Визначення рис людини відбувалося поступово. Існує велика кількість слів, яка їх визначає. Наприклад, К.К. Платонов підраху-вав, що у російській мові близько 1 500 слів описують риси особистості, у гру-зинській таких слів – близько 4 000.

Серед базових рис людини можна відмітити риси з полярними ознаками (за Р.Б. Кеттелем), які наведені в таблиці 3.

Таблиця 3 Риси особистості Риса Високі оцінки Низькі оцінки Товариськість Замкненість Розум Низький інтелект Емоційна стійкість Емоційна нестійкість Наполегливість Покірність Експресивність Витриманість Висока сумлінність Низька сумлінність Сміливість Боязкість Ніжність Суворість Підозрілість Довірливість Мрійність Практичність Проникливість Наївність

Тривожність Впевненість у собі Радикалізм (гнучкість) Консерватизм (ригідність) Самостійність Залежність від групи Високий самоконтроль по-

ведінки Низький самоконтроль по-

ведінки Напруженість Розслабленість Базові риси конкретної людини можна визначити за допомогою тестів. Для

осіб чоловічої статі характерними є такі риси: суворість, реалістичність, напо-легливість, відповідальність, базова готовність до зростання та змін, високий самоконтроль поведінки, формальність у контактах. Для жіночої статі – сердеч-ність, гнучкість, низький самоконтроль поведінки, інтерес до участі в суспіль-них справах, низький рівень самостійності, доброта.

Серед базових рис – одні бажані, а інші – не дуже. Але одні риси перева-жають в одній діяльності, інші – в іншій. Отже, певні риси людини суттєво впливають на її життєдіяльність. Саме тому бажано, щоб обрана сфера діяльно-сті мала позитивну кореляцію, тобто підсилювалась наявними рисами особис-тості.

Знання власних рис – це шлях не тільки до ефективної діяльності, а й мож-ливість уникнути небезпек або зменшити їх дію на організм людини, зберегти здоров’я.

Характер – це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Ха-рактер є сукупністю певних рис особистості. Щоб бути рисою характеру люди-ни, риса повинна бути: досить виразною, тісно пов’язаною в одне ціле з іншими рисами, систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обста-винах.

Існує декілька підходів класифікації характеру людини, але нас цікавить класифікація за її ставленням до певних аспектів діяльності:

– до праці – працелюбність, старанність, відповідальність, ініціативність, настирливість, схильність до творчості або протилежні – пасивність, безвідпо-відальність, лінощі тощо;

– до інших людей, колективу, суспільства – товариськість, чуйність, уваж-ність, колективізм або протилежні – замкненість, презирство, індивідуалізм;

– до самого себе – самоповага, гордість, самокритичність або протилежні – самолюбство, самовпевненість, егоїзм;

– до речей – акуратність, бережливість, щедрість або протилежні – неохай-ність, недбалість, скупість.

Отже, ланцюги дій (поведінка) та звичок формують характер, а той, у свою чергу, визначає результативність і ефективність життєдіяльності людини та її безпеки.

ЛЕКЦІЯ 6 Тема 2.4. Медико-біологічні та соціальні проблеми здоров’я У результаті вивчення теми студент повинен: – уміти визначати сутність поняття “здоров’я”; – усвідомлювати, що здоров’я вміщує біологічні, соціальні та психологічні

аспекти;

– аналізувати вплив на стан здоров’я людини негативних чинників; – аналізувати реакцію організму на вплив негативних факторів і можливо-

сті організму адаптуватися до цих факторів; – засвоювати характерні ознаки здоров’я; – оцінити загальний рівень здоров’я населення України; – охарактеризувати систему охорони здоров’я в Україні. У процесі вивчення теми необхідно переконати студента, що: – здоров’я – це найбільша цінність людини, не лише стан організму, але й

стратегія його життя; – здоров’я людини залежить від способу її життя, стану навколишнього се-

редовища, стану медицини; – кожна людина повинна навчитися вміло керувати своїм здоров’ям, еко-

номно його використовувати протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження.

План 1. Основні визначення здоров’я. 2. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я. 3. Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища. 4. Показники здоров’я. 5. Фактори, що впливають на здоров’я людини. 6. Система охорони здоров’я в Україні. Контрольні питання 1. Сутність поняття “здоров’я”. 2. Взаємозв’язок суспільного, групового й індивідуального рівня здоров’я. 3. Біологічна та соціальна категорія здоров’я. 4. Процес адаптації людини до навколишнього середовища. 5. Ознаки здоров’я і його кількісна оцінка. 6. “Третій стан” людини і його характеристика. 7. Вплив способу життя на здоров’я людини. 8. Вплив несприятливого навколишнього середовища на стан здоров’я. 9. Загальний рівень здоров’я населення України. 10. Шляхи вирішення проблеми збереження здоров’я населення України. Література 1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.:

Генеза, 1996. – 368 с. 2. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: На-

вч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. – Львів, 1999. – 238 с. 3. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Об-

щество. Природа. – К.: Наукова думка, 1997. – 412 с. 4. Основи соціоекології: Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. – К.:

Вища школа, 1995. – 238 с. 5. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-

сті людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с. 6. Словарь по этике / Под ред. А.С. Кона. – 5-е издание. – М.: Политиздат.,

1983. – 445 с. 7. Васильев В.Н. Здоровье и стрессы. – М.: Знание, 1991. – 160 с.

8. Казаков В.А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підруч-ник у 2-ох ч. Ч.1: Психологія суб’єкта діяльності. – К.: КНЕУ, 1999. – 244 с.

9. Биология. Пособие для подг. отд. мед. ин-т. / Под общей ред. Н.Е. Кова-лева. – М.: Высшая шк., 1985. – 384 с.

10. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред. С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с.

11. Хижняк М.І., Нагорна А.М. Здоров’я людини та екологія. – К.: Здо-ров’я, 1995. – 232 с.

Основні визначення здоров’я Протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспіль-

ства вивченню проблем здоров’я завжди приділялася велика увага. Представ-ники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здо-ров’я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров’я протягом усього життя та знаходити засо-би для його збереження.

Вивчення різних аспектів здоров’я як якісної цінності людини та суспільс-тва, вивчення складних взаємозв’язків між чинниками навколишнього середо-вища та здоров’ям людей є важливим завданням дисципліни “Безпека життєді-яльності”.

Здоров’я людей належить до числа як локальних, так і глобальних про-блем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.

Поняття “здоров’я” належить до числа складних медико-філософських уя-влень. Нині існує відносно велика кількість різноманітних за напрямом, струк-турою та змістом визначень поняття “здоров’я”. Т.І. Калью на основі вивчення світового інформаційного потоку документів склав перелік 79 визначень сутно-сті здоров’я людини, але і він є далеко не повним.

Взагалі “здоров’я” – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хвороб-ливих змін. Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) і соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я або в появі і розвитку хвороби, що у преамбулі стату-ту Всесвітньої організації охорони здоров’я записано: “Здоров’я – це стан пов-ного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад”. Таке визначення поняття “здоров’я” є найбільш чітким, зрозумілим, повним і вміщує, насамперед, біологічні, соціальні та психологічні аспекти даної проблеми.

Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я На основі вищесказаного виділяються три рівні опису цінності “здоров’я”: 1) біологічний – початкове здоров’я передбачає досконалість саморегуляції

організму, гармонію фізіологічних процесів як наслідок максимуму адаптації; 2) соціальний – здоров’я є мірою соціальної активності, діяльності відно-

шення людського індивіда до світу; 3) особливий психологічний – здоров’я є відсутність хвороби, але швидше

заперечення її у значенні подолання (здоров’я – не тільки стан організму, але й стратегія життя людини).

Біологічні ознаки здоров’я передбачають фізіологічно нормальний стан і функціонування організму, тобто такий стан, за яким поточність формоутво-рюючих, фізіологічних і біологічних процесів в організмі підпорядковується доцільним біологічним процесам. Перші елементи здоров’я передаються дитині від батьків. З розвитком людини до визначеного ступеня змінюється й її здо-ров’я.

На біологічному рівні здоров’я характеризується нормальною функцією організму на всіх рівнях його організації – організму, органів, гістологічних, клітинних та генетичних структур; нормальною поточністю типових фізіологі-чних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню; здатніс-тю організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середови-щі, що постійно змінюються (адаптація); здатністю підтримувати постійність внутрішнього середовища організму; забезпеченням нормальної і різнобічної життєдіяльності та зберіганням живої основи в організмі.

Враховуючи, що людина є соціальною істотою, то її здоров’я є соціальною цінністю і передумовою для соціологізації особистості, для її “обростання” сус-пільними відносинами, включення в ритм та життя суспільної системи. Здо-ров’я є мірою соціальної активності, діяльності, відношення людини до світу.

Найбільш повно сутність соціальної цінності здоров’я сформулювали В.В. Канеп, Г.І. Цареградцев і Б.І. Ольшанський: “Здоров’я – це не тільки одна з не-обхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до усього, що відбувається. Здоров’я – це та-кож важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу”.

Здоров’я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціаль-них індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

Психологічний рівень здоров’я обумовлений психічними особливостями людини, можливостями забезпечити і подолати хворобу, способом життя і ро-зумінням того, що здоров’я – це не тільки стан організму, але і стратегія життя. Суттєво впливають на здоров’я людини її особливі психічні стани, які не є пос-тійними її якостями, але виникають спонтанно або під впливом зовнішніх фак-торів (розлад свідомості, зміни настрою, апатія, афектні стани, напруженість тощо).

Здоров’я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука при-діляє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено ти-сячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб.

Підводячи підсумки вищесказаного, здоров’я можна охарактеризувати та-кими ознаками:

– нормальна функція організму на всіх рівнях його організації – органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормаль-на поточність типових фізіологічних і біо-хімічних процесів, які сприяють ви-раженню та відтворенню;

– здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій,

участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці; – динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишньо-

го середовища; – здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколиш-

ньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;

– відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;

– повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегу-лювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

У світі сучасних наукових уявлень здоров’я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переп-летених.

Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища Усе життя людини проходить у безперервному зв’язку із зовнішнім сере-

довищем, тому здоров’я людини не можна розглядати як щось незалежне, авто-номне. Воно є результатом дії природних, антропогенних та соціальних факто-рів і віддзеркалює динамічну рівновагу між організмом і середовищем його іс-нування.

Великий італійський художник, скульптор, вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452–1519) стверджував: “Треба зрозуміти, що таке людина, життя, здо-ров’я. І як рівновага, узгодження стихій його підтримує, а неузгоджених руйнує і губить”.

Здоров’я потрібно розглядати не в статиці, а в динаміці змін зовнішнього середовища і в онтогенезі. У цьому відношенні заслуговує уваги вислів, що здоров’я визначає процес адаптації. Це не результат інстинкту, але автономна і культурно окреслена реакція на соціально створену реальність. Він створює можливість пристосуватися до зовнішнього середовища, що змінюється, до ро-сту і старіння, лікування при порушеннях, стражданнях і мирного очікування смерті.

Людина при взаємодії з навколишнім середовищем реагує індивідуально за допомогою фізіологічних реакцій.

У силу загальних соматичних властивостей фізіологічного пристосування організм може адаптуватися або виробити імунітет до найрізноманітніших зов-нішніх факторів. Усі люди здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміни зовнішніх умов. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів нав-колишнього середовища виходять за межі оптимальних.

Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища та індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збере-ження гомеостазу незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. В умовах захворювання наступає компенсація, під якою треба розу-міти боротьбу організму за гомеостаз, коли включаються додаткові захисні ме-ханізми, які протидіють виникненню і прогресуванню патологічного процесу.

Якщо надходить сигнали про велику небезпеку і включених механізмів не ви-стачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для нашої цивілі-зації.

Індивідуальне пристосування до нових умов існування відбувається за ра-хунок зміни обміну речовин (метаболізму), збереження сталості внутрішнього середовища організму (гомеостазу); імунітету, тобто несприйнятливість органі-зму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, які потрапляють в ор-ганізм ззовні чи утворюються в організмі під впливом тих чи інших чинників; регенерації, тобто відновлення структури ушкоджених органів чи тканин орга-нізму (загоювання ран і т. ін.); адаптивних безумовних та умовно-рефлекторних реакцій (адаптивна поведінка).

В організмі людини утворюється динамічний стереотип зі збереженням гомеостазу здорової людини, який виробився у процесі еволюційного розвитку в умовах навколишнього середовища. Здоров’я людини, забезпечення її гомео-стазу може зберігатися і при деяких змінах параметрів, факторів навколишньо-го середовища. Такий вплив викликає в організмі людини відповідні біологічні зміни, але завдяки процесам адаптації (пристосування) у здорової людини фак-тори навколишнього середовища до певних меж дозволяють зберігати здоров’я.

До того часу, доки організм спроможний за допомогою адаптаційних ме-ханізмів та реакцій забезпечити стабільність внутрішнього середовища при змі-ні зовнішнього середовища, він знаходиться у стані, який можна оцінити як здоров’я. Якщо ж організм потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу фак-торів зовнішнього середовища переважає можливості його адаптації, наступає стан, протилежний здоров’ю, тобто хвороба, патологія.

Показники здоров’я Для правильного розуміння взаємозв’язку між показниками здоров’я і вза-

ємодією чинників навколишнього середовища в системі “людина – здоров’я – середовище” визначається три взаємопов’язані рівні здоров’я: суспільний, гру-повий та індивідуальний.

Перший рівень – суспільний – характеризує стан здоров’я населення зага-лом і виявляє цілісну систему матеріальних та духовних відносин, які існують у суспільстві. Другий – групове здоров’я, зумовлене специфікою життєдіяльності людей даного трудового чи сімейного колективу та безпосереднього оточення, в якому перебувають його члени. Третій – індивідуальний рівень здоров’я, який сформовано як в умовах всього суспільства та групи, так і на основі фізіологіч-них і психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде кожна людина.

Індивідуальне здоров’я абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей, а також у системі таких філо-софських категорій людського буття, як інтереси та ідеали, гармонія, зміст і щастя життя, творча праця, програма та ритм життєдіяльності. Кожен фахівець, кожен член суспільства повинен мати знання про здоров’я як біологічну, духо-вну, соціальну категорію з метою можливого проведення оцінки та аналізу сво-го здоров’я, з одного боку, та вирішення поточних і перспективних завдань що-до охорони та зміцнення суспільного здоров’я – з іншого.

Постає питання, як оцінити рівні здоров’я? М.М. Амосов вважає, що визначення здоров’я як комплексу морфофункці-

ональних показників організму людини недостатнє, оскільки необхідна й кіль-кісна оцінка здоров’я. Кількість здоров’я можна визначити як суму резервних потужностей основних функціональних систем. У свою чергу, резервні потуж-ності можна виразити через так званий коефіцієнт резерву. Тобто хвороба пев-ною мірою сумісна із здоров’ям: часто має місце не сама хвороба, а нестача здоров’я. Як зазначалося, здоров’я і хвороба – це кате-горії, які є наслідком со-ціальної зумовленості, тобто впливу соціальних умов і чинників, що, звичайно, не суперечать виділенню ролі біологічних еквівалентів здоров’я і хвороб, та ви-значення їх позиції біологічних закономірностей.

Оцінюючи здоров’я, необхідно пам’ятати, що дефіцит здоров’я може про-явитися через третій стан, відмінний від понять “здоров’я” і “хвороба”. Він ха-рактеризується тим, що організм, здавалося б, здоровий, але працює в змінено-му, умовно нормальному на даний час режимі. У цьому стані відзначається не-впевненість у самопочутті: немає хвороби, але немає і повного здоров’я. Оче-видно, це виникає, коли порушуються чи змінюються зворотні зв’язки у функ-ціонуванні внутрішніх систем організму або в системі взаємодії внутрішніх структур організму і зовнішнього середовища. Третій стан в основному харак-терний для прояву донозологічних змін в організмі, тобто тих, що передують хворобі. Більше ніж половина людей мають донозологічні прояви, в тому числі як особливі фізіологічні стани. Якщо хвороба триває якийсь обмежений час, то передпатологічний стан, стан непевного здоров’я, напруження адаптації – про-тягом років, десятиріч, а то й протягом усього життя. У такому стані людина реалізує частину своїх психофізіологічних можливостей і тому нерідко не може досягти головної мети свого життя.

Що ж може служити показниками здоров’я населення? На думку вчених, цілком припустимо використовувати з метою оцінки здоров’я такі демографічні показники, як смертність, дитяча смертність і середня очікувана тривалість життя, тому що демографічні показники – це ще і дуже місткі інтегратори, що характеризують процес розвитку. Також враховуються показники фізичного ро-звитку, інвалідності, захворюваності та хворобливості, враженості окремими хворобами (туберкульоз, серцево-судинні, шлунково-кишкові, алергійні, онко-логічні захворювання та інше). Як показники стану здоров’я працюючих, най-частіше використовують захворюваність з тимчасовою втратою працездатнос-ті.

Фактичне індивідуальне здоров’я оцінюється як стан організму людини, при якому він здатний повноцінно і без шкоди для себе виконувати свої біоло-гічні і соціальні функції. Для людини, залежно від віку, соціальні функції пред-ставлені навчанням, трудовою діяльністю і, нарешті, можливістю самостійно забезпечувати своє існування в побутовому плані, тобто обходитись без сто-ронньої допомоги в побуті. Про стан індивідуального здоров’я людини роблять висновок за даними антропометрії (вимір розмі-рів тіла – зріст стоячи, окруж-ність грудної клітки, маса тіла та інші), результатами дослідження деяких фізі-ологічних показників, оцінка яких проводиться з урахуванням віку, статі, геог-рафічних, кліматичних та інших параметрів.

Виробляючи критерії оцінки здоров’я населення і визначаючи спрямуван-ня дії низки відомих медико-біологічних, медико-демографічних і медико-соціальних чинників, слід враховувати, що всі вони склалися в конкретних

умовах суспільно-історичного розвитку і взаємопов’язані. Фактори, що впливають на здоров’я людини Здоров’я людини залежить від багатьох факторів: кліматичних умов, стану

навколишнього середовища, забезпечення продуктами харчування та їх ціннос-ті, соціально-економічних умов, а також станом медицини.

Доведено, що приблизно 50 % здоров’я людини визначає спосіб життя. Спосіб життя людини – це сукупність матеріальних умов, суспільних соці-

альних установок (культура, освіта, традиції тощо), умов поведінки (включаю-чи соціально-психологічну та фізіологічну реактивність) особистості і зворот-ний її вплив на ці умови. Активна участь людини в процесі формування умов життя – обов’язковий елемент поняття “спосіб життя”, так як спосіб життя лю-дини – адекватна реакція на навколишне її середовище в цілому.

Негативними його чинниками є шкідливі звички, незбалансоване, непра-вильне харчування, несприятливі умови праці, моральне і психічне наванта-ження, малорухомий спосіб життя, погані матеріальні умови, незгода в сім’ ї, самотність, низький освітній та культурний рівень тощо.

Негативно позначається на формуванні здоров’я і несприятлива екологічна обстановка, зокрема забруднення повітря, води, ґрунту, а також складні приро-днокліматичні умови (внесок цих чинників – до 20 %).

Істотне значення має стан генетичного фонду популяції, схильність до спадкових хвороб. Це ще близько 20 %, які визначають сучасний рівень здо-ров’я населення.

Безпосередньо на охорону здоров’я з її низькою якістю медичної допомо-ги, неефективність медичних профілактичних заходів припадає всього 10 % “внеску” на той рівень здоров’я населення, що маємо сьогодні.

Причиною порушення нормальної життєдіяльності організму і виникнення патологічного процесу можуть бути абіотичні (властивості неживої природи) чинники навколишнього середовища. Очевидний зв’язок географічного розпо-ділу низки захворювань, пов’язаних з кліматично-географічними зонами, висо-тою місцевості, інтенсивністю випромінювань, переміщенням повітря, атмос-ферним тиском, вологістю повітря тощо.

На здоров’я людини впливає біотичний (властивості живої природи) ком-понент навколишнього середовища у вигляді продуктів метаболізму рослин та мікроорганізмів, патогенних мікроорганізмів (віруси, бактерії, гриби тощо), от-руйних речовин, комах та небезпечних для людини тварин.

Патологічні стани людини можуть бути пов’язані з антропогенними чин-никами забруднення навколишнього середовища: повітря, ґрунт, вода, продук-ти промислового виробництва. Сюди також віднесено патологію, пов’язану з біологічними забрудненнями від тваринництва, виробництва продуктів мікро-біологічного синтезу (кормові дріжджі, амінокислоти, ферментні препарати, антибіотики тощо).

Суттєвий вплив на стан здоров’я населення справляють чинники соціаль-ного середовища: демографічна та медична ситуації, духовний та культурний рівень, матеріальний стан, соціальні відносини, засоби масової інформації, ур-банізація, конфлікти тощо.

Серед факторів, які можуть несприятливо впливати, розрізняють етіологі-чні, тобто причинні фактори, які безпосередньо обумовлюють розвиток і вира-

ження патологічного процесу (хвороби), і фактори ризику, які не є причиною захворювання, але сприяють, посилюють дію етіологічних факторів. Напри-клад, збудники інфекційних хвороб, токсичні речовини, вібрація є причиною певних захворювань – грипу, туберкульозу, отруєння ртуттю, вібраційної хво-роби, а зайва маса тіла, паління, малорухливий спосіб життя можуть як збіль-шити ймовірність захворювань (гіпертонія, ішемічна хвороба серця тощо), тоб-то впливати на час-тоту захворювань серцево-судинної системи, так і негативно впливати на їх перебіг, робити менш сприятливий прогноз цих та інших захво-рювань, які обумовлені дією етіологічних факторів. Так, алкоголь може служи-ти фактором ризику, який посилює несприятливу дію хімічних речовин, що ді-ють на нервову систему, а паління – на речовини, які вражають переважно ле-гені та дихальні шляхи. Неповноцінне харчування (обмаль білків, вітамінів то-що) може служити етіологічним фактором аліментарних розладів і фактором ризику інтоксикацій важкими металами або радіаційного ураження осіб, які стикаються з ними.

Початок ХХІ ст. ознаменувався тим, що внаслідок науково-технічної рево-люції і урбанізації нашої планети навколишнє середовище неухильно погіршу-ється у результаті антропогенної діяльності і люди вже неспроможні адаптува-тися до цих швидких і глобальних змін. Крім того, постала проблема демогра-фічного вибуху і обмеженості природних ресурсів та життєвого простору Зем-ної кулі. Щорічно чисельність людей на Землі зростає на 75–80 млн. осіб. Це потребує щорічного зростання виробництва, продовольства на 24–30 млн. т. У багатьох районах світу, особливо в економічно малорозвинених країнах, вироб-ництво продуктів харчування не в змозі задовольнити потребу населення, в ре-зультаті чого голодування стало постійним явищем. Загальне якісне і кількісне недоїдання сприяє виникненню епідемій, гострих інфекційних та паразитних захворювань.

Не меншу загрозу для людства несе антропогенне забруднення природного середовища. Хімічне, радіоактивне та бактеріологічне забруднення повітря, во-ди, ґрунту, продуктів харчування, а також шум, вібрація, електромагнітні поля, іонізуючі випромінювання тощо викликають в організмах людей тяжкі патоло-гічні явища, глибокі генетичні зміни. Це призводить до різкого збільшення за-хворювань, передчасного старіння й смерті, народження неповноцінних дітей.

На фоні дії негативних факторів навколишнього середовища на організм людини виникають такі захворювання, як серцево-судинні хвороби, онкологічні запалення, дистрофічні зміни, алергія, цукровий діабет, гормональні дисфунк-ції, порушення у розвитку плоду, пошкодження спадкового апарату клітини.

Людина, яка має міцне здоров’я, справедливо вважає, що їй пощастило. Але коли мова йде про захворюваність і смертність населення, то справа тут в іншому. Соціальні й економічні умови, які не забезпечують людей нормальним харчуванням, чистою водою і задовільними санітарно-гігієнічними нормами, в кінцевому результаті позначаються на стані здоров’я населення. Негативний вплив мають на нього і виробничі процеси на підприємствах, в яких ігнорують-ся факти забруднення робочих місць або його місцевості різноманітними небе-зпечними відходами. Неправильне харчування, вживання спиртних напоїв, па-ління, недостатнє фізичне навантаження лежать в основі багатьох поширених хвороб. А це, в свою чергу, пов’язане з традиційними, економічними умовами і

політикою держави. Перелічені вище умови середовища визначають стан здоров’я населення.

Там, де домінує голод і бруд, інфекційні хвороби і висока дитяча смертність – явище звичайне. Переїдання, сидячий спосіб життя і паління позначаються на здоров’ ї середнього покоління, сприяють розвитку захворювань серцево-судинної системи і пухлин. Там, де виробничий процес не контролюється, доля робітників у шахтах, на заводах і у полі спостерігається професійні захворю-вання і рання смерть.

Внаслідок катастрофічного погіршення стану навколишнього середовища загальний рівень здоров’я населення України в останні роки різко знизився. Значно збільшилась кількість захворювань: серцево-судинних, особливо інфар-кту міокарда, ішемічної хвороби серця, судинних захворювань мозку; алергіч-них; органів травлення; на рак; бронхіальну астму та цукровий діабет. Поруши-лися генетичні процеси, народження дітей з різними спадковими хворобами збільшилось у 2–4 рази. Смертність перевищила народжуваність. Україна посі-ла перше місце в Європі за рівнем дитячої смертності. За останні 5 років трива-лість життя чоловіків зменшилась з 64 до 57 років, жінок – з 74 до 70.

Дуже важко створити абсолютно ідеальні умови для здоров’я. Із розвитком людського суспільства розвиваються їх хвороботворні агенти, а біологічні, гео-логічні і хімічні умови навколишнього середовища змінюються значно швидше там, де порушується природна рівновага.

Виявити небезпеки, які криються у навколишньому середовищі, значно ле-гше, ніж усунути їх. Ключ до вирішення питань про вплив навколишнього се-редовища на здоров’я – в надрах економіки, політики, у способі життя і взаємо-відносин людей з їх природним оточенням. Здоров’я населення, як дзеркало, ві-дображає обличчя суспільства.

Система охорони здоров’я в Україні Для вирішення проблеми збереження здоров’я та працездатності людини,

продовження її життя в масштабах держави створена система охорони здоров’я (СОЗ), яка є сукупністю взаємопов’язаних підсистем: санітарно-профілактичних, лікувально-профілактичних, фізкультурно-оздоровчих, сані-тарно-курортних, аптечних, науково-медичних, санітарно-епідеміологічних.

Однією із стратегій системи охорони здоров’я є здійснення так званої пер-винної профілактики, яка є масовою і ефективною, наприклад, будівництво очисних споруд або відповідні зміни технологічного процесу на підприємствах, які забруднюють атмосферне повітря, призводить до різкого зниження рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання, серцево-судинної системи та інших захворювань.

Другий напрям системи охорони здоров’я більш складний, бо він прово-диться на індивідуальному рівні. Сутність вирішення цієї проблеми полягає у визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а та-кож організації відпочинку людини.

Важливу роль у справі збереження здоров’я населення повинна визначити інформація про небезпеку навколишнього середовища. Така інформація повин-на вміщувати значення показників негативності середовища, токсикологічних викидів виробництва, стану здоров’я населення. Наявність такої інформації до-зволить населенню раціонально вибирати місця діяльності і проживання, раціо-

нально використовувати методи і засоби захисту від дії небезпек. Але бути чи не бути здоровому – це, насамперед, залежить від самої людини: її активності чи пасивності, індивідуальних особливостей, темпераменту, характеру, звичок, відношення до інших людей, способу життя.

На основі вищесказаного можна погодитись із твердженням римського фі-лософа Сенеки (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.): “Уміння продовжити життя – в умінні не скорочувати його”.

ЛЕКЦІЯ 7 Тема 2.5. Середовище життєдіяльності людини У результаті вивчення цієї теми студент повинен: – засвоїти поняття “середовище”, в якому живе людина; – уміти класифікувати навколишнє середовище; – давати характеристику природного, техногенного та соціально-

політичного середовища; – знати параметри навколишнього середовища; – засвоїти сутність поняття ноосфери як сфери розуму. Після вивчення теми студент повинен усвідомити, що: – людина своїм життям і діяльністю вносить зміни в середовище, яке її

оточує; – якісний стан компонентів середовища життєдіяльності значною мірою

впливає на рівень її здоров’я, життєдіяльність і тривалість життя. План 1. Загальні поняття середовища життєдіяльності людини. 2. Характеристики природного середовища. 3. Техносфера як одна з умов життєдіяльності людини. 4. Соціально-політичне середовище. 5. Негативні фактори навколишнього середовища. Контрольні питання 1. Характеристика природного середовища. 2. Значення атмосфери в життєдіяльності людини. 3. Значення води та ґрунту для забезпечення життя організму людини. 4. Техносфера як сфера діяльності людини. 5. Виробниче середовище як одне з умов життєдіяльності людини. 6. Ноосфера як новий еволюційний стан біосфери. 7. Рівновага в системі “людина – життєве середовище”. 8. Соціально-політичне середовище і його значення в життєдіяльності лю-

дини. 9. Вплив людини на середовище, яке її оточує. Література 1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.:

Генеза, 1996. – 368 с. 2. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: На-

вч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. – Львів, 1999. – 238 с. 3. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Об-

щество. Природа. – К.: Наукова думка, 1997. – 412 с. 4. Основи соціоекології: Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. – К.:

Вища школа, 1995. – 238 с. 5. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології:

Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 304 с. 6. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-

сті людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с. 7. Словарь по этике. / Под ред. А.С. Кона. – 5-е издание. – М.: Политиздат,

1983. – 445 с. 8. Словарь-справочник по экологии / К.М. Сытник, А.В. Брайон, А.В. Го-

родецкий и др. – К.: Наукова думка, 1994. – 666 с. 9. Вернадський В.С. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 262 с. 10. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред.

С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с. Загальні поняття життєвого середовища Одним з елементів системи “людина – життєве середовище” є середовище

життя людини, тому, розглядаючи безпеку людини як поняття, що торкається сутності людського життя, сфери її діяльності і взаємозв’язків із навколишнім середовищем, ми повинні розглянути також поняття “середовище”, в якому жи-ве і діє людина.

Середовище – це і простір для проживання, і дуже важливе джерело ресур-сів, воно має великий вплив на духовний світ людей, на їх здоров’я і працездат-ність.

Навколишнім середовищем називають частину земної природи, з якою людське суспільство безпосередньо взаємодіє у своєму житті, і виробничої дія-льності. Воно утворилося у результаті тривалої еволюції планети Земля під впливом людської діяльності, створення так званої “вторинної природи”, тобто міст, заводів, каналів, транспортних магістралей тощо.

Але людина живе у суспільстві, тобто в соціально-політичному середови-щі.

Соціально-політичне середовище – це створений людством духовний світ, що охоплює національні, соціальні, економічні, політичні та інші суспільні від-носини і вироблені людством протягом усієї історії духовно-культурні цінності, які впливають на людей, формують їхній світогляд, зокрема, обумовлюють по-ведінку у сфері взаємовідносин із навколишнім середовищем.

Отже, середовище, яке оточує людину, складається із природного середо-вища, яке формувалося мільйони років у процесі еволюційного розвитку землі і життя на ній; техногенного – створеного людьми у процесі розвитку і господар-сько-побутової діяльності (техносфери); соціально-політичного – створеного людством духовного світу.

Природне середовище Навколишнє природне середовище у більш широкому розумінні – косміч-

ний простір, а в більш вузькому – біосфера, зовнішня оболонка Землі, яка охоп-лює частину атмосфери (висотою 10–15 км), гідросферу (глибиною до 12 км) і верхню частину літосфери (глибиною до 2–5 км), які взаємопов’язані складни-ми біогеохімічними циклами міграції речовин і енергії.

Земля – одна з планет сонячної системи, найбільша між планетами земної

групи (Меркурій, Венера, Марс, Земля), середній радіус – 6 371 км, відстань до Сонця – 150 млн. км, маса Землі складає 1/330 000 від маси Сонця. Сонце – найголовніша зірка сонячної системи, температура поверхні близько 6 000о С. Земля отримує від Сонця всього одну двомільярдну частину сонячного випро-мінювання. Цього досить, щоб обігріти Землю та постачати необхідною енергі-єю весь рослинний та тваринний світ.

Атмосфера – це газова оболонка Землі, яка обертається разом із нею. Гус-тина і тиск атмосфери швидко зменшуються з висотою: на поверхні Землі сере-дня густина повітря складає 1,22 кг/м3, на висоті 10 км вона змінюється від 8,8 кг/м3 до 0,41 кг/м3, а на висоті 100 км – зменшується до 8,8 х 10-7 кг/м3. Тут, на висоті 100 км, атомам 1 молекули повітря дуже просторо. Наприклад, моле-кула азоту може вільно пролетіти близько 10 см, не зіткнувшись із жодною мо-лекулою. А на поверхні Землі в 1 см3 повітря міститься 2,7 ґ 1019 молекул азо-ту.

Дуже своєрідні і кліматичні умови в атмосфері. Атмосфера поділяється на шари, в яких з висотою змінюється температура. На висоті 8–10 км температура складає 40–50 оС нижче нуля, а на висоті біля 60–70 км знаходиться повітряний шар з досить помірною температурою, близькою до 0о С. Причини виникнення цього теплого шару атмосфери пояснюються явищем абсорбції (поглинання) молекулами озону і кисню ультрафіолетового випромінювання Сонця. Саме тут проходить озоновий захист життя Землі від жорсткого, знищуючого все живе випромінювання Сонця.

Енергія радіації, що абсорбується, переходить у теплову енергію газових молекул. Сонячна радіація, яка проходить до земної поверхні, має зовсім безпе-чні межі, а всі ультрафіолетові промені з меншою довжиною хвилі в’язнуть у цьому невидимому, легкому, але непроникливому шарі повітряного океану.

Далі від Землі, на висоті близько 80 км, температура повітря знову падає. І дуже суттєво – до 85о С, а потім починає неухильно зростати. На висоті між 200–300 км вона перевищує вже 700 оС і продовжує зростати далі.

Як далеко тягнеться наша повітряна оболонка, що надійно захищає нас від вторгнення космосу з його холодом, випромінюваннями та бомбардуванням ко-смічними тілами? Точно назвати її товщину важко. Газова сфера Землі “реєст-рується” на висотах до 1 100 км, але простягається, мабуть, і далі, до висоти 20 тис. км.

З віддаленням від Землі змінюється не тільки густина повітря, але і його склад. Склад повітря залишається порівняно постійним на висотах до 100 км. До складу атмосфери входять: азот – 78,08 %, кисень – 20,95 % і аргон – 0,93 %. На долю вуглекислого газу, неону, гелію та всіх інших газів, які присутні в по-вітрі у мінімальній кількості, припадає трохи більше ніж 0,3 %.

У природних шарах атмосфери, особливо в містах, склад повітря зміню-ється. Важливою змінною складової атмосфери є вуглекислий газ. Ще 100 років назад вміст вуглекислого газу в повітрі був 0,0298 %, тепер – 0,0318 %, а в міс-тах – ще вищий. Цікаво, що акселерацію – прискорений і посилений ріст дітей, особливо в містах, – деякі вчені пояснюють підвищеним вмістом СО2 у повітрі. Навіть незначне збільшення вмісту вуглекислого газу в повітрі значно посилює дихальний процес, починається швидкий ріст грудної клітини і відповідно – всього організму.

Приблизно до висоти 400–600 км зберігається переважно киснево-азотний склад атмосфери. Істотна зміна складу повітря стає помітною лише з висоти близько 600 км. Тут починає переважати гелій. “Гелієва корона Землі”, як на-звав гелієвий пояс В.І. Вернадський, простягається приблизно до висоти 1 600 км від поверхні Землі, а далі, вище 2–3 тис. км, перевагу має водень. Так посту-пово газова оболонка Землі переходить у міжзоряний газ, який складається з водню (76 % за масою) і гелію (23 %).

Цікаво, що наша земна атмосфера за складом різко відрізняється від атмо-сфер інших планет сонячної системи. Наші близькі сусіди – Венера і Марс – мають в основному вуглекислу атмосферу, а дальні – Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун – оточені гелієво-водневою атмосферою, порівняно багато в їх атмос-ферах і метану.

За характером зміни різних параметрів атмосфери Землі поділяють на такі шари: тропосфера (9–18 км), стратосфера (50–55 км), мезосфера (80–90 км), термосфера (90–800–1 000 км) і екзосфера (вище 800–1 000 км).

За складом повітря виділяють також озоносферу, яка приблизно співпадає зі стратосферою і має максимальну концентрацію озону О3 на висотах 20–25 км. Основна маса озону сконцентрована на висотах 10–15 км, але озон присут-ній також у приземному шарі повітря (де він відіграє важливу роль у фотохімі-чних перетвореннях продуктів антропогенних забруднень атмосфери) і на висо-тах 50–80 км, де відбуваються основні процеси природного утворення і руйну-вання озону.

Атмосферне повітря – один із найважливіших природних ресурсів, без яко-го життя на Землі було б абсолютно неможливим. Атмосферний кисень О2 не-обхідний для дихання людей, тварин, переважної більшості рослин і мікроорга-нізмів. Організму людини і тварин у необхідне постійне надходження кисню. Основне джерело утворення кисню – це фотосинтез зелених рослин. Підрахо-вано, що рослини за рік виділяють в атмосферу близько 70 млрд. т кисню. Бли-зько 80 % усього кисню в атмосферу постачає морський фітопланктон, 20 % виробляє наземна рослинність.

Вуглекислий газ – це обов’язковий компонент фотосинтезу рослин. Він надходить в атмосферу внаслідок виверження вулканів, розпаду органічних ре-човин, дихання живих організмів, виділення з поверхні теплих океанів, а витра-чається атмосферою на фотосинтез рослин, розчинення в холодній воді океанів, перетворення силікатів вивітрюваних гірських порід у карбонати. Рослини за рік поглинають близько 100 млрд. т оксиду вуглецю, тобто близько 6 % усього наявного вмісту його в атмосфері. Важливим фактором стабілізації вмісту ок-сиду вуглецю є світовий океан, у водах якого розчинено принаймні в сто разів більше оксиду вуглецю, ніж його є у всій атмосфері.

З основних компонентів атмосфери найбільше змінюється вміст у повітрі водяної пари. Вміст водяної пари в атмосфері визначається співвідношенням процесів випарювання, конденсації і горизонтального переносу. Водяна пара – це джерело утворення хмар, туманів, опадів. Наявні в атмосфері водяна пара і двооксид вуглецю захищають земну поверхню від надмірного охолодження, створюючи так званий “парниковий ефект”: якби не було атмосфери, то серед-ня температура поверхні земної кулі була б не +15, а –23о С.

Атмосфера регулює теплообмін Землі з космічним простором, впливає на

її радіаційний та водяний баланс. Одним з найважливіших факторів, що визна-чають стан атмосфери, є її взаємодія з океаном, процеси газообміну і теплооб-міну між ними суттєво впливають на клімат Землі.

Клімат – це багаторічний режим погоди, властивий тій чи іншій місцевості. Кліматичні умови Землі створюються внаслідок взаємопов’язаних процесів те-плообміну, вологообміну і загальної циркуляції атмосфери. Клімат характери-зується середніми показниками світла, температури, вологості повітря, рівнем опадів, радіації, атмосферного тиску, напрямками вітрів тощо.

Вологість визначається місцем на Землі і кліматичними умовами та зале-жить від пори року та доби. Вологість повітря суттєво впливає на теплообмін організму з навколишнім середовищем, має велике значення для життєдіяльно-сті людини. За низької температури і високої вологості повітря підвищується тепловіддача і людина зазнає охолодження; при високій температурі і високій вологості повітря тепловіддача різко скорочується, що призводить до перегрі-вання організму, особливо при виконанні фізичної роботи. Висока температура краще переноситься, якщо вологість понижена. Найбільш сприятливою для лю-дини є відносна вологість повітря (40–60 %).

Освітленість від природних джерел світла змінюється в широких межах залежно від пори доби і року, складу атмосфери.

Фоновий рівень радіації утворюється за рахунок сонячної радіації й іоні-зуючого випромінювання природних радіоактивних речовин. Рівень сонячної радіації визначається кількістю сонячних днів і активністю Сонця.

Життєдіяльність організму людини як складової біологічної системи про-тікає в певних межах, установлених природою. Умови обстановки у навколиш-ньому середовищі в межах природних змін його параметрів називаються нор-мальними умовами.

Стан атмосфери в даному місті у певний момент або за обмежений промі-жок часу характеризує погоду. “Живучи в погоді”, людина відчуває вплив на організм гігантських космічних та планетарних сил.

Великий вплив на погоду та життєдіяльність людини мають процеси, які відбуваються на Сонці. Виплески сонячної активності розігрівають зовнішні шари атмосфери Землі, змінюють їх густину і хімічний склад, могутні потоки заряджених частинок і випромінювань вторгаються в атмосферу, переколочу-ють усю повітряну оболонку. Від цього змінюється і сама погода, і реакція на її зміни в організмі людини.

Гідросфера – це водяна оболонка Землі. До надземної частини гідросфери, що вкриває 70 % поверхні Земної кулі, належать океани, моря, озера, ріки, а та-кож льодовики, в яких вода перебуває у твердому стані. Основна частина води (понад 80 %) перебуває у глибинних зонах Землі – в її мантії. Підземна частина гідросфери охоплює ґрунтові, підгрунтові, напірні й безнапірні води, тріщинні води і води карстових порожнин у легкорозчинних гірських породах (вапняках, гіпсах тощо).

Усі форми водних мас переходять одна в одну у процесі перетворення. Во-да у біосфері перебуває у безперервному русі, бере участь у геологічному та бі-ологічному кругообігах речовин.

Вода є основою існування життя на Землі. Для величезної кількості живих організмів, особливо на ранніх етапах розвитку біосфери, вода була середови-

щем зародження та розвитку. Без води неможливий фотосинтез, який відбува-ється в зелених рослинах і лежить в основі біологічного кругообігу речовин на нашій планеті. Вода – своєрідний мінерал, який забезпечує існування живих ор-ганізмів на Землі. Живі організми на 60–98 % складаються з води, і всі їхні життєві функціональні процеси пов’язані з нею. Цікаво, що чоловіки більшою мірою містять у собі воду (60–62 %), ніж жінки (приблизно 50 %). Найбільша кількість води – 70 % – міститься у тканинах тіла людини. Серце людини про-тягом доби перекачує 10 000 літрів крові (біля 1 000 літрів води). 100 літрів во-ди фільтрують нирки.

Обмін речовин в організмах можливий лише за наявності води, бо майже всі хімічні, колоїдно-хімічні та фізіологічні процеси відбуваються у водних ро-зчинах органічних та неорганічних речовин або за обов’язкової участі в них во-ди. Процеси травлення і засвоєння їжі у травному каналі та синтез живої речо-вини в клітинах організмів відбуваються виключно у рідкому середовищі. Що-добово людина вживає 2–2,5 літра води. Втрата організмом лише 10–20 % води веде до його загибелі. Без води людина може прожити не більше 5-ти діб.

Без води не може існувати й людська цивілізація, бо вода використовуєть-ся людьми не лише для пиття, а й для забезпечення своїх санітарно-гігієнічних та господарсько-побутових потреб. Вода використовується у промисловості, побуті, сільському господарстві як джерело енергії.

Багато джерел і водоймищ мають лікувальне призначення. Але для більшості людських потреб придатна не будь-яка вода, а прісна – з

вмістом мінеральних солей до 1 г/л. Незважаючи на величезні обсяги гідросфе-ри (16 млрд. м3 води), прісні води становлять менше 3 % її об’єму. Доступною для використання є лише невелика частина прісних вод, зосереджена у прісно-водних озерах, водосховищах, річках та підземних водоносних горизонтах. За-безпеченість річковою водою України дуже мала. Цей дефіцит річкової води доводиться надолужувати використанням підземних вод, яких у нашій країні чималий запас. Головними джерелами річкової води в Україні є: Дніпро, Дніс-тер, Південний Буг, Тиса, Прут, малі річки (понад 63 000).

Не всяка прісна вода може використовуватись людьми. До якості води ви-суваються певні вимоги залежно від галузей її використання. Найбільш жорст-кими є вимоги до якості питної води та води у водоймищах, що використову-ються для розведення риби. Вода повинна відповідати санітарним вимогам – гранично допустимим нормам (ГДН) вмісту тих чи інших компонентів, що за-безпечують склад і властивості води. Така вода повинна бути безпечною щодо бактеріального складу, нешкідливою за вмістом і складом розчинених хімічних речовин. В основі гігієнічного нормування якості питної води лежить відповід-ність її санітарним умовам безпеки в епідеміологічному, патофізіологічному і токсикологічному відношеннях, а також – естетичним вимогам (нормаль-ної реакції людини). Якщо джерела водопостачання не відповідають нормам, їх за-здалегідь очищують. Проте є такі забруднення, які усунути неможливо, тому така вода для використання непридатна.

До води, що використовується для технічних потреб, виставляються вимо-ги залежно від конкретного технологічного процесу. Вода не повинна виклика-ти корозії механізмів, труб, апаратури, з якими контактує. Тому часто перед її використанням необхідною стає водопідготовка, тобто підвищення якості води:

очищення, пом’якшення, знесолювання, знекислювання, лугування, нейтраліза-ція, дегазація.

Показники хімічного складу води визначаються нормами вмісту – гранич-но допустимими концентраціями (ГДК) речовин, які з’явилися у природній воді внаслідок промислового, сільськогосподарського і комунально-побутового за-бруднення. ГДК обмежують загальну мінералізацію води, вміст хімічних речо-вин, загальну жорсткість і рН.

Літосфера – тверда оболонка Землі. Наша планета Земля – є стиснута з по-люсів куля – геоїд. Будова Землі неоднорідна. Вона складається із трьох оболо-нок – земної кори, мантії та ядра, де різко змінюються швидкості пружних сей-смічних хвиль, викликаних землетрусами або штучними вибухами.

Товща земної кори під ложем океану досягає 5–12 км, у рівнинних регіо-нах – 30–40 км, а під горами – 50–70 км. Мантія Землі простягається нижче зе-мної кори до глибини 2 900 км від поверхні, ядро – до її центру, тобто глибини 6 370 км. Відповідно до глибини зростає тиск і щільність гірських порід, під-вищується їх температура. Вважають, що температура ядра Землі не перевищує 5 000 оС. Джерела внутрішньої теплової енергії Землі ще не достатньо з’ясовані. Головними з них вважають радіаційний розпад елементів та перероз-поділ матеріалу за щільністю в мантії, який супроводжується виділенням знач-ної кількості тепла.

Зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає земну кору з частиною верх-ньої мантії Землі і складається з осадових, вивержених і метаморфічних порід, називається літосферою. Товщина літосфери на континентах і під океанами ві-дрізняється і становить у середньому 25–200 і 5–100 км. Переважна частина зе-мної поверхні – це рівнини континентів і океанічного дна. Основна частина лі-тосфери складається з вивержених магматичних порід (95 %), серед яких на ко-нтинентах переважають граніти, а в океані – базальти.

Літосфера є середовищем усіх мінеральних ресурсів, одним з основних суб’єктів антропогенної діяльності людини. У верхній частині континентальної земної кори розвинені ґрунти, значення яких для людини важко переоцінити. Ґрунт – органічно-мінеральний продукт багаторічної (сотні тисяч років) спіль-ної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла та світла є од-ним з найважливіших природних ресурсів. Залежно від кліматичних і геолого-географічних умов, ґрунти мають товщину від 15 – 25 см до 2 – 3 м.

Ґрунти виникли разом із живою речовиною і розвивалися під впливом дія-льності рослин, тварин і мікроорганізмів, доки не стали дуже цінним для люди-ни родючим субстратом. Сучасні ґрунти складаються із суміші мінеральних ча-сток (продукти руйнування гірських порід) та органічних речовин (продукти життєдіяльності біоти та мікроорганізми і гриби). Ґрунти відіграють величезну роль у кругообігу води, речовин і вуглекислого газу.

Ґрунти мають велике значення для життя. Без ґрунту не можливе життя рослин і тварин на суші, бо ґрунт для них є основою їх життя. Він є джерелом мінеральних, органічних і органічно-мінеральних речовин і унікальною лабора-торією, в якій відбуваються процеси розкладу та синтезу органічних речовин, а також фотохімічні процеси. Ґрунти є основним джерелом отримання продуктів харчування людей. Він впливає на формування здоров’я людини, є основним фактором, що формує геохімічні процеси, від яких залежить хімічний комплекс

організму людини. Ґрунт є також джерелом мінеральних речовин, необхідних для циклу обміну речовин, для росту рослин, які вживають люди і тварини.

З різними породами земної кори, як і з її тектонічними структурами, пов’язані різні корисні копалини: горючі, металічні, будівельні, а також такі, які є сировиною для хімічної харчової промисловості.

У межах літосфери періодично відбуваються сучасні фізико-географічні процеси (зсуви, селі, обвали, ерозія), які мають величезне значення для форму-вання екологічних ситуацій у різних регіонах планети.

Людина давно мешкає в середовищі, антропогенно зміненому, трансфор-мованому під впливом своєї діяльності – техносфері. У життєвому циклі люди-на і навколишнє середовище її життя створюють постійно діючу систему “лю-дина – довкілля”.

Довкілля – навколишнє середовище людини, обумовлене в даний момент сукупністю факторів, здатних чинити пряму або непряму, негайну або віддале-ну дію на людину, її здоров’я і життя.

З появою людей на Землі почався вплив їх діяльності на кругообіг речовин та енергетичний обмін у біосфері, почалася трагедія біосфери. На шлях, який посилює конфронтацію з біосферою, предки сучасної людини ступили близько 1,5 – 3 млн. років тому, коли, підпорядковуючись командам свого розумового апарату – головного мозку, який потребує все більшої кількості енергії для за-доволення своїх потреб, вперше запалили вогнище у надрах Африки і Північної Якутії (у селищі Дирин-Юрях). З того моменту шляхи людини і біосфери оста-точно розійшлися, почалося їх протистояння, наслідком якого може бути ко-лапс біосфери або зникнення людини.

Людство, розростаючись чисельно і розповсюджуючись на планеті, авто-матично і неминуче відтиснуло інших мешканців природи. Та і саму природу воно відкинуло на задвірки біосфери, замінюючи останню вже не ноосферою Вернадського, а техносферою або біотехносферою.

Техносфера – це регіон біосфери в минулому, перетворений людиною за допомогою прямого або непрямого впливу технічних засобів з метою найкра-щої відповідності своїм матеріальним і соціально-економічним потребам.

Створюючи техносферу, людина прагнула до підвищення комфортності довкілля, до росту комунікабельності, до забезпечення захисту від природних негативних впливів. Все це позитивно позначилось на умовах життя і в сукуп-ності з іншими факторами (покращання медичного обслуговування тощо) від-билося на тривалості життя людей:

– мідний, бронзовий, залізний віки – 30 років; – до початку ХІХ століття – 35 – 40 років; – у кінці ХХ століття – 60 – 63 роки. Але створення руками і розумом людини техносфери, призначеної макси-

мально задовольняти її потреби у комфорті і безпеці, далеко не виправдувала надії людей. Нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичер-пання природних ресурсів, зміни регенераційних механізмів біосфери, дефор-мації сформованого протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми.

У глобальній екосистемі (біосфері), яка є одним цілим, ніщо не може бути вигране або втрачене. Усе, що добуте з неї людською працею, повинно бути повернене. Платежу за цим “векселем” неможливо уникнути, він може бути лише відстрочений.

Техносфера багатопланова, вона включає в себе регіони міс-та, промисло-вої зони, виробниче і побутове середовище. Отже, техносферу можна поділити на виробниче і побутове середовище.

Виробниче середовище – це простір, в якому здійснюється трудова діяль-ність людини. Людина створила це середовище в процесі своєї трудової діяль-ності. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя, насамперед матеріально. Матеріальне виробництво – передусім, це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає в себе промисловість і сільськогосподарську діяльність. Матеріальне виробництво є основою суспіль-ного розвитку, тому що саме воно задовольняє найрізноманітніші людські пот-реби. Провідну роль у системі матеріального виробництва відіграли: 1) аграрне виробництво, що домінувало у системі на Європейському континенті практич-но до початку XVIII ст.; 2) промислове виробництво, яке розпочалося з того моменту, коли пара й машина здійснили революцію в промисловості; 3) інфор-маційне виробництво – виробництво знань, що все більше перетворюється на визначальну форму праці. На третьому етапі виробництво ідей, знань, інформа-ції виходить на перший план. Ми вступаємо в нову еру – інформаційний вік. Основним видом економічної діяльності є виробництво, збереження і розпо-всюдження інформації.

Виробниче середовище містить комплекс підприємств, організацій, уста-нов, засобів транспорту, комунікації тощо. Виробниче середовище характери-зується повними параметрами, які специфічні для кожного виробництва. Таки-ми параметрами є: рівень шуму, вібрації, радіації, теплового та електромагніт-ного випромінювань, ступінь загазованості та ін. Перелічені параметри людина визначає сама, проектуючи і створюючи ті чи інші об’єкти, але вони не повинні перевищувати встановлених нормативів і зобов’язані створити безпечне ком-фортне середовище для здійснення трудової діяльності.

Життєдіяльність безпосередньо пов’язана з виконанням певного виду ро-боти та продуктивністю праці, яка визначається, перш за все, людським факто-ром, засобами виробництва, технічними та організаційними умовами праці, впливом навколишнього середовища.

Побутове середовище – це середовище проживання людини, що містить сукупність житлових будівель, споруд спортивного і культурного призначення, а також комунально-побутових організацій і установ.

Параметрами цього середовища визначають: розмір житлової площі на людину, ступінь електрифікації, газифікації житла, наявність централізованого опалення, холодної та гарячої води, рівень розвитку громадського транспорту та ін.

За звичайних умов параметри побутового середовища підтримуються са-мими людьми, які проживають у регіоні. Але під впливом тих чи інших факто-рів, перш за все, природного чи військового характеру, параметри можуть вий-ти за межі встановлених норм, і тоді може виникнути загроза не тільки здо-ров’ю, а й життю людей.

Ноосфера Тварини та рослини своєю діяльністю за життя та біомасою після смерті

мільярди років створювали та вдосконалювали умови, сприятливі для життя, тобто біосферу, перш ніж з’явилася людина, яка через кілька сотень тисяч років стала руйнувати її своєю нерозумною діяльністю.

У 1875 р. австрійський вчений Едуард Зюсс визначив біосферу як особливу оболонку Землі, утворену живими організмами, або, іншими словами, як суку-пність живих тіл, що населяють Землю, як зону органічного життя, що охоплює взаємодію атмосфери, літосфери та гідросфери.

Сучасне розуміння біосфери було запроваджено видатним українським вченим, організатором і першим президентом Всеукраїнської Академії наук Володимиром Івановичем Вернадським. На підставі праць В.І. Вернадського та його послідовників біосфера визначається як загальнопланетна оболонка, до складу якої належать нижні шари атмосфери, гідросфера та верхні шари лі-тосфери. Її склад і будова зумовлені сучасною і минулою життєдіяльністю всієї сукупності живих організмів. Вона є наслідком взаємодії живих і неживих ком-понентів, термодинамічно відкритою, самоорганізованою, динамічно урівнова-женою, стійкою, глобальною системою.

Вернадський В.І. дав таке визначення біосфери: “Біосфера – це оболонка життя – область існування живої речовини”. Він зазначив, що жива речовина, так як і біосфера, має свою особливу організованість. Організованість не є ме-ханізмом, вона різко відрізняється від механізму тим, що безперервно знахо-диться в становленні, у русі всіх її найдрібніших матеріальних та енергетичних частинок.

Земна оболонка, біосфера, що охоплює всю земну кулю, має різко уособ-лені розміри; значною мірою вона обумовлюється існуванням у ній живої речо-вини – заселена нею, та неживої. Між неживою частиною, неживими природ-ними тілами і живою речовиною, що її населяє, постійно існує обмін. Цей обмін у часі виражається рівновагою, що закономірно змінюється і прагне до стійкос-ті.

Організованість є однією з головних особливостей біосфери, і ця особли-вість визначається способом існування живого природного тіла. Живе виступає у біосфері організатором потоків речовини та енергії, що прагнуть до замкне-ності за принципами циклічності.

На думку Вернадського В.І., організованість біосфери повинна розглядати-ся як рухома рівновага.

Важливою особливістю біосфери є її стабільність, підтримання динамічної рівноваги між різноманітними компонентами біосфери. Стабільність біологіч-них структур виражає не просто їх незмінність, а виступає у формі динамічної стабільності, що являє собою єдність стабільності і пластичності, причому остання – специфічна умова гомеостазу системи в цілому. Стабільність стану характеризується деякою рівновагою системи, нестабільність – порушенням рі-вноваги певної системи у певному напрямі. Рівновага виражає баланс сил, які намагаються вивести систему з рівноваги, і тих, які намагаються зберегти її.

Аналізуючи процеси у біосфері землі, Вернадський В.І. дійшов висновку, що еволюція видів переходить в еволюцію біосфери, і відзначив, що спостері-гається перехід біосфери в якісно новий стан – ноосферу.

Вернадський В.І. зазначив, що біосфера еволюціонує, поява людини і змі-ни, внесені в біосферу людською діяльністю, є природним етапом цієї еволюції, внаслідок якого біосфера з необхідністю повинна докорінно змінитись і перей-ти у свій новий стан – ноосферу – сферу людського розуму, тобто в таку біос-феру, в якій людська свідома діяльність стає визначальним фактором існування та розвитку. Він зазначав, що на наших очах біосфера різко змінюється: пере-будова її наукою через організовану людську працю не є випадковим явищем, що залежить від волі людини, але є стихійним природним процесом, корені якого лежать глибоко, і готувала еволюційним процесом, тривалість якого ви-мірюється мільйонами років.

З точки зору історичного часу, життя людського індивіда, ми можемо го-ворити лише про те, що ноосфера є своєрідним “світлим майбутнім” для людс-тва, єдиною альтернативою вмиранню природи внаслідок людської діяльності щодо її перетворення, а також смерті самої людини як біологічної істоти, що буде позбавлена природних умов свого існування. Тому “переведення” біосфе-ри в її якісно новий стан – ноосферу – є одним із найважливіших завдань, які стоять перед людством сьогодні.

Чому ж перед людством “виникає питання про перебудову біосфери”? Проблема полягає в тому, що в силу специфіки свого способу існування люди-на, ставши істотою соціальною, перестає пристосовуватись до навколишнього природного середовища, як інші живі організми, а пристосовує його до своїх цілей і потреб.

Освоєння природного простору людиною призводить до того, що людина, втручаючись у кругообіги речовини та енергії у біосфері, порушує функціону-вання механізмів підтримки динамічної рівноваги між її складовими частинами. Якщо на ранніх етапах існування суспільства природа була здатною справля-тись з цими порушеннями за допомогою своїх традиційних методів встанов-лення рівноваги, то з наростанням об’єму знань людства, а разом з тим і сукуп-ної продуктивної сили, їй стає все тяжче робити це без серйозних наслідків для існування самої біосфери. Біосфера почала швидко втрачати здатність до відт-ворення своїх основних функцій, вона “не встигає” переробляти результати людської діяльності. Людина також створила багато таких речовин, які не існу-вали в природі до неї і для яких вона не виробила способів та механізмів утилі-зації.

Перед людством постала реальна загроза деструкції механізмів підтримки та відновлення основних функціональних характеристик біосфери, знищення природи як сукупності умов існування біологічного людського організму, само-знищення людства. Локальні екологічні катастрофи зливаються в єдине ціле, глобальна екологічна криза, викликана людською діяльністю, загрожує переро-сти у глобальну екологічну катастрофу, коли процеси руйнування природи ма-тимуть необоротний характер.

Збереження умов біологічного існування людини залежить саме від того, що й породило їй загрозу – особливість людського способу буття.

Вернадський В.І. вірив у людський розум, гуманізм наукової діяльності, перемогу добра та краси. Ноосферу потрібно сприймати як символ віри, як іде-ал розумного втручання людини у біосферні процеси під впливом наукових до-сягнень. Треба в неї вірити, надіятись на її прихід, уживати відповідні заходи.

Як було визначено раніше, людина – це соціальна істота (суспільна), і живе вона в соціально-політичному середовищі. Вона виходить у світ разом з інши-ми. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття. Діяльність створює спільну основу існування. Створюється особливий, відмінний від тваринного, спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, симво-лами, сукупність яких становить світ великої людської культури.

Соціум – це система підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна вза-ємодія котрих забезпечує цілісність суспільства, і навпаки – дисгармонія її веде до суттєвих конфліктів і деформацій. Суспільство – це сукупність історично складених форм спільної діяльності людей.

Сфера суспільного життя містить у собі різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, чинники як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні.

Виділяють такі сфери суспільного життя: – матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,

обміну, споживання; – соціально-політичну – включає соціальні та політичні стосунки людей у

суспільстві – класові, національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, класова боротьба. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держа-ва, громадські організації;

– духовну – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масової інформації), перетворення на індивідуальний духовний світ людини;

– культурно-побутову – це такі явища, як виробництво культурних ціннос-тей, життя сім’ ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіта, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя взаємопов’язані. Важливу роль у суспільстві відіграють соціальні відносини, які втілюють у собі норми економічного, полі-тичного, правового, морального життя суспільства, а також суспільні правила життєдіяльності й поведінки людей. Соціальні відносини виникають між людь-ми у процесі їх діяльності та спілкування. Вони характеризують життєдіяль-ність людини і поділяють на економічні, соціально-політичні, ідеологічні, куль-турні, побутові, сімейні та інші.

В основі суспільних відносин лежать індивідуально-суспільні інтереси і потреби людей. У суспільстві постійно виникають і вирішуються різноманітні суперечності, зіткнення інтересів, суспільних цінностей, відносин. Завершаль-ним етапом механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин є конфлікт. Усе історичне суспільство постає перед нами як конфліктне. У цьо-му зв’язку конфлікт є не відхиленням від норми, а нормою співіснування людей у соціумі, формою встановлення пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспі-льних відносин взагалі. Люди конфліктують із різних причин – економічних, політичних, соціальних, екологічних, моральних, релігійних, ідеологічних то-що. Конфлікти бувають різними: між країнами і народами, соціальними верст-вами й націями, підприємствами та установами, робітниками й адміністрацією, підприємцями та екологами, студентами й викладачами, чоловіками та жінка-

ми, молодшим і старшим поколінням. Люди у процесі життєдіяльності об’єднуються в соціальні групи. Соціаль-

на група – це сукупність певного числа людей, об’єднаних спільним інтересом чи спільною справою. Об’єднання людей у соціальні групи відбувається на за-садах не лише матеріальних інтересів. Деякі групи (релігійні) ґрунтуються на засадах духовності. Є групи, в основі яких лежать кревні зв’язки, взаємодопо-мога, відповідальність (рід, сім’ ї тощо). Людей єднають також спільні етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), гро-мадсько-моральні та культурні прист-расті (суспільні організації, братства, спі-лки тощо).

Необхідно розрізняти малі, середні й великі соціальні групи. Малі соціальні групи – це групи, що об’єднують до декількох десятків

осіб: сім’я, первинні виробничі об’єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільний клас тощо.

Середні соціальні групи – групи, що об’єднують жителів одного села чи міста, працівників одного заводу, викладачів одного навчального закладу.

Великі соціальні групи – класи, етнічні спільності (нація, народність, плем’я), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві об’єднання (чоловіки, жінки) – це численні об’єднання людей (до декількох десятків і сот мільйонів).

Негативні фактори навколишнього середовища Якісний стан компонентів середовища буття людини значно впливає на рі-

вень її здоров’я, життєдіяльності та тривалості життя. Компоненти природного середовища (повітря, вода, харчові продукти,

ґрунт) містять усі життєво необхідні для організму фактори: кисень, який над-ходить в організм з повітрям, воду, білки, жири, вуглеводи, мінеральні солі, ві-таміни. Ці ж компоненти навколишнього середовища підтримують необхідні для життя організму рівні температури і вологості повітря, наявність і природ-ний рівень радіоактивності, напруження магнітного поля, шумовий режим.

У процесі життя і виробничої діяльності людина неминуче вносить у сере-довище, що її оточує, певні зміни, які стосуються як хімічного і біологічного стану середовища, так і умов існування людини. Ці зміни впливають на параме-три клімату, особливо в районах з високою концентрацією населення та вироб-ництва, і ведуть до зміни складу атмосфери.

У результаті енергетичного забруднення підвищується енергетичний вплив на людину, який створюють промислові та енергетичні підприємства, об’єкти енергетики, зв’язку, транспорту. Збільшення енергоозброєності промисловості сільського господарства і особливо побуту підвищує загрозу негативного її впливу на людей і збільшує ризик небезпеки.

Сучасне промислове виробництво забруднює навколишнє середовище га-зоподібними, твердими відходами, тепловими викидами, електромагнітними полями, ультрафіолетовими, інфрачервоними, світловими, віброакустичними та іонізуючими випромінюваннями, радіоактивними речовинами та іншими фізи-чними і хімічними факторами небезпек.

В останні десятиліття у суспільстві загострилися соціальні фактори небез-пек. Формування засад ринкової економіки створи-ло в Україні принципово но-ву соціальну ситуацію. Нова соціальна структура в Україні складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Становище

ускладнюється тим, що активна, кваліфікована та працездатна частина україн-ського суспільства не має змоги заробляти на пристойне існування. Старше по-коління абсолютно не готове до нової поведінки в нових умовах. В українсько-му суспільстві з’явилися такі процеси та явища, як агресивність, егоїзм, цинізм та апатія. За таких обставин різко зросли злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція та інше.

Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є: низький рівень життя; безробіття і значна економічна та со-ціальна залежність від батьків; великий рівень розлучень, низька народжува-ність, матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для покращання житла; поганий стан здоров’я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пи-яцтво, наркоманія, проституція); втрати ідеалів, перспективи життєвого оптимі-зму.

Усі ці небезпечні фактори природного, техногенного та соціального харак-теру, їх вплив на людину та засоби захисту від них будуть розглянуті в наступ-них лекціях.

РОЗДІЛ 3 ТЕХНОГЕННІ НЕБЕЗПЕКИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ

ЛЕКЦІЯ 8 Тема 3.1. Небезпеки виробничої сфери та побуту (шум, вібрація, іоні-

зуючі випромінювання) Вивчення теми дозволяє студенту: – розвинути комплексну уяву про джерела, кількісну і якісну характерис-

тики небезпек техногенного характеру: шуму, вібрації, іонізуючих випроміню-вань;

– проаналізувати вплив шуму, вібрації, іонізуючих випромінювань; – сформулювати загальну стратегію і принципи забезпечення безпеки в

умовах, де виникають шум, вібрація, іонізуючі випромінювання; – вибирати ефективні засоби захисту від шуму, вібрації, іонізуючих ви-

промінювань. У процесі вивчення теми студент повинен усвідомити, що небезпечні фак-

тори техногенного характеру можуть призвести до погіршення здоров’я, трав-матизму і навіть смерті людини, негативно впливати на природне середовище. І, щоб уникнути негативних наслідків їх дії, необхідно виховувати у майбутніх спеціалістів почуття відповідальності за створення безпечних умов діяльності, вдало і надійно застосовувати засоби захисту.

План 1. Загальні відомості про техногенні небезпеки. 2. Засоби колективного та індивідуального захисту людини. 3. Дія шуму і вібрації на організм людини. 4. Іонізуючі випромінювання та їх характеристики. 5. Джерела іонізуючих випромінювань. 6. Дія іонізуючих випромінювань на людину. 7. Радіаційна безпека. Контрольні питання

1. Класифікація техногенних небезпек. 2. Засоби колективного захисту від небезпек. 3. Засоби індивідуального захисту від небезпек. 4. Знаки та кольори небезпек. 5. Вплив шуму на організм людини, засоби та заходи захисту від впливу

шуму. 6. Вплив вібрації на організм людини. 7. Природа та види іонізуючого випромінювання. Проникаюча властивість. 8. Кількісні оцінки іонізуючого випромінювання. Специфічна дія іонізую-

чого випромінювання на організм людини. Джерела іонізуючих випроміню-вань.

9. Норми радіаційної безпеки. 10. Заходи радіаційної безпеки. Література 1. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: На-

вч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. – Львів, 1999. – 238 с. 2. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Об-

щество. Природа. – К.: Наукова думка, 1997. – 412 с. 3. Основи соціоекології: Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. – К.:

Вища школа, 1995. – 238 с. 4. Захарченко М.В., Орлов М.В., Голубєв А.К. та ін. Безпека життєдіяльно-

сті у повсякденних умовах виробництва, побуту та у надзвичайних ситуаціях: Навч. посібник. – К.: ІЗМИ, 1996. – 196 с.

5. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред. С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с.

6. Охрана труда в химической промышленности / Г.В. Макаров, А.Я. Ва-син, Л.К. Маринина и др. – М.: Химия, 1989. – 496 с.

7. Кушелев В.П. Основы техники безопасности на предприятиях химичес-кой промышленности. – М.: Химия, 1992. – 304 с.

8. Основные санитарные правила работы с радиоактивными веществами и другими источниками ионизирующих излучений ОСП-72/87.

9. Романенко А.Е. и др. Проблемы радиационной медицины. – К.: Здоро-вье, 1988.

10. Нормы радиоактивной безопасности НРБ-76/87 и основные санитарные правила работы с радиоактивными веществами и другими источниками иони-зирующих излучений ОСП-72/87. – М.: Энергоатомиздат, 1988. – 160 с.

11. Вредные химические вещества. Радиоактивные вещества / Под ред. Л.А. Ильина, В.А. Филова. – М.: Химия, 1990. – 463 с.

12. Когл Дж. Биологические эффекты радиации. – М.: Энергоиздат, 1986. – 260 с.

Загальні відомості про техногенні небезпеки Як визначалося раніше, людина здійснює свою життєдіяльність у навко-

лишньому середовищі, яке складається із природного і штучного, створеного людьми у процесі розвитку, тобто техносфері (виробництво, транспорт, побут). Однією із складових техносфери є виробництво, де людина здійснює свою тру-дову діяльність і постійно знаходиться під впливом вражаючих, небезпечних і шкідливих факторів виробничого середовища.

В умовах техносфери негативні впливи обумовлені елементами техносфе-ри (машини, споруди, технології і т. д.) та діями людей.

Характерною особливістю сучасного виробництва є застосування різнома-нітних, технологічних процесів, складних за своєю фізико-хімічною основою, використання нових технологічних матеріалів, які недостатньо вивчені з погля-ду негативного їх впливу на людину і середовище.

На деяких підприємствах інтенсивно використовуються високотоксичні, легкозаймисті речовини, різноманітні випромінювання; технологічні процеси часто супроводжуються значними рівнями шуму, вібрації, ультра- та інфразву-ку. Значна кількість робіт виконується в умовах запиленості та загазованості. У той же час в усіх галузях діяльності людини здійснюється інтенсивна комп’ютеризація, яка теж супроводжується наявністю негативних факторів, що впливають на здоров’я людини.

Сьогодні в нашій країні скоюється багато злочинів на економічному ґрунті, таких як тіньова економіка, організована злочинність, криміналізація економі-ки, економічна злочинність, – ось ті хвороби, які вражають нашу державу.

Державна податкова служба законом включена в систему державних орга-нів, що здійснюють боротьбу з організованою злочинністю. Діяльність подат-кової служби, яка спрямована на забезпечення виконання законодавства про податки, забезпечення правильності їх нарахування та сплати, часто перетина-ється з протиправними інтересами злочинних груп. Зміст роботи податкових служб (податкової міліції, податкової інспекції) підвищує ймовірність потрап-ляння їх співробітників у поле зору кримінальних елементів, і вся їх діяльність пов’язана зі специфічними небезпечними факторами.

У побуті людину теж супроводжує ціла гама негативних факторів: забруд-нення повітря, автотранспорт, неякісні продукти харчування, шум, вібрація, електромагнітні та іонізуючі поля від побутових приладів, ліки, алкоголь, тю-тюновий дим, бактерії, інфекційні захворювання, отруйні речовини, рослини, тварини.

Метою вивчення цього розділу є визначення сутності, природи виникнен-ня, дії на організм людини небезпечних і шкідливих факторів у техносфері: фі-зичних (шум, вібрація, іонізуючі та електромагнітні випромінювання, електри-чний струм), хімічних, біологічних та психофізіологічних.

Техногенні небезпеки погіршують здоров’я людей, призводять до травм або загибелі, матеріальних витрат і деградації природного середовища. Захист від техногенних небезпек здійснюється вдосконаленням джерел небезпек, збі-льшенням відстані між джерелами небезпек і об’єктами захисту, застосуванням захисних засобів (колективних та індивідуальних).

Засоби колективного та індивідуального захисту працюючих З метою запобігання або зменшення впливу на працюючих шкідливих і не-

безпечних виробничих чинників застосовують засоби колективного та індиві-дуального захисту. До заходів колективного захисту належать захисні пристрої. Це пристрої, що застосовуються для запобігання або зменшення впливу на пра-цюючих вражаючих, небезпечних і шкідливих виробничих факторів. Зокрема, захисні пристрої попереджують потрапляння людини в небезпечну зону. Небе-зпечною зоною вважається простір, у якому постійно діють або періодично ви-никають ситуації, небезпечні для життя і здоров’я людини.

Захисні пристрої поділяються на огороджувальні, блокувальні, захисні, спеціальні, гальмівні, автоматичного контролю і сигналізації, дистанційного управління.

Огороджувальні захисні пристрої – це фізична перепона, різноманітного роду кожухи, щити, екрани, козирки, планки, бар’єри. Вони можуть бути стаці-онарні, пересувні, знімні, розсувні і т. п. Огородження повинне бути естетич-ним, не бути самонебезпечним, достатньо жорстким, щоб людина при втраті рі-вноваги могла на нього обпертися. Воно не повинне втрачати захисних власти-востей при вібраціях, високих температурах тощо. Внутрішня поверхня огоро-джень фарбується в сигнальний колір. На зовнішню поверхню наноситься (ви-вішується) попереджуючий знак. При потребі спостерігати за процесом, огоро-дження можуть виконуватися прозорими.

Блокувальні захисні пристрої забезпечують роботу робочих органів, при-строїв, механізмів і установок або доступ до них тільки в тому випадку, якщо вони знаходяться у визначеному заздалегідь заданому положенні, стані. Вони в основному застосовуються для запобігання аварійних і травмонебезпечних си-туацій. Наприклад, неможливість пуску якогось механізму без попереднього сигналу; неможливість доступу, скажімо, до струмоведучих частин, якщо з них не зняти напругу. Попереджуючі захисні пристрої забезпечують безпечну екс-плуатацію машин, пристроїв, установок шляхом обмеження небезпечного па-раметра (швидкості, ваги, температури, сили струму і т. д.), подальше зростан-ня якого може призвести до руйнування устаткування або до нещасного випад-ку. Так, наприклад, від механічних перевантажень застосовують шпонки, шпи-льки, штифти і т. д.; від тиску – клапани, розривні мембрани; від переміщення – упори, кільцеві вимикачі; від сили струму – плавкі запобіжники, біметалічні й електромагнітні розщеплювачі і т. д.

Спеціальні пристрої характерні для певного обладнання. Наприклад, спе-ціальні уловлювачі в ліфтах, шахтах, підіймачах (ловити кабіну при розриві троса), дворуке вмикання пресів і т. д.

Гальмівні пристрої служать для уповільнення і припинення руху частин або самого устаткування при виникненні небезпечного фактора.

Пристрої автоматичного контролю і сигналізації – це пристрій для переда-чі інформації з метою привернення уваги персоналу. Вони здійснюють конт-роль параметрів: тиск, температуру, швидкість, вологість і т. п.

Пристрої дистанційного управління – це пристрої для управління установ-кою та устаткуванням. За їх допомогою здійснюється управління обладнанням на відстані, людина при цьому перебуває за межами небезпечної зони.

Для попередження про можливу небезпеку застосовуються знаки безпеки. Вони поділяються на 4 групи:

– заборонні (форма знака кругла, ободок червоного кольору); – попереджуючі (форма знака трикутна, ободок чорного кольору); – приписувані (форма знака прямокутна, ободок зеленого кольору); – вказівні (форма знака прямокутна, ободок синього кольору). Носіями інформації про небезпеку є сигнальні кольори. Прийняті наступні

основні кольори: червоний – “небезпека”, “ стоп”. У червоний колір фарбують-ся: знаки, інструмент, техніка пожежної безпеки; вимикаючі пристрої; внутріш-ні поверхні кожухів, огороджень; частини, що рухаються, обертові частини

(муфти, патрони і т. д.); аварійні крани, ключі, ручки і т. п. Жовтий – “увага”, попередження про можливу небезпеку. У жовтий колір

фарбуються: попереджуючі знаки безпеки; елементи будівельних конструкцій, що можуть бути причиною нещасного випадку; елементи устаткування, що можуть бути причиною нещасного випадку; підйомно-транспортне устаткуван-ня; ємності і трубопроводи з небезпечними і шкідливими речовинами.

Зелений – “безпека”, “дозвіл”, показує, що шлях вільний. У зелений колір фарбуються: евакуаційні, запасні виходи; сигнальні лампи, табло пунктів пер-шої допомоги; місця перебування аптечок, рятувальних засобів.

Синій колір несе в собі інформацію. Білим кольором позначають межі проїзду, проходу, місць складання. Крім колективних засобів захисту, існують ще й індивідуальні. Засоби ін-

дивідуального захисту поділяються на такі: шкіряного покрову тіла, рук, ніг, голови, обличчя, очей, органів слуху, дихання, падіння з висоти. Крім того, для захисту від електричного струму застосовуються діелектричні засоби захисту. При роботі на висоті, всередині ємностей, криниць і ям застосовують спеціальні захисні пояси зі страхувальним ланцюгом або мотузкою. Спеціальні засоби за-стосовуються також для захисту від іонізуючих, електромагнітних та інших ви-промінювань.

Дія шуму і вібрації на організм людини Шум – це хаотична сукупність різних за силою і частотою звуків, що зава-

жають сприйняттю корисних сигналів і негативно впливають на людину. Фізи-чна сутність звуку – це механічні коливання пружного середовища (повітря, рі-дини). Під час звукових коливань утворюються області зниженого і підвищено-го тиску, що діють на слуховий аналізатор (мембрану вуха).

Основними фізичними характеристиками звуку є: частота f (Гц), звуковий тиск Р (Па), інтенсивність або сила звуку І (Вт/м2), звукова потужність (Вт) то-що. Швидкість поширення звукових хвиль в атмосфері при 20о С складає 344 м/с. Як було сказано раніше у розділі 2, органи слуху людини сприймають зву-кові коливання в інтервалі частот від 16 до 20 000 Гц. Але деякі із звуків не сприймаються органами слуху людини: коливання з частотою нижче 16 Гц – інфразвуки, з частотою вище 20 000 Гц – ультразвуки.

Мінімальна інтенсивність звуку, яку людина відчуває, називається порогом чутливості. У різних людей він різний, і тому умовно за поріг чутливості прий-мають звуковий тиск, який дорівнює 2 ґ 10-5 Н/м2 (ньютон на метр квадратний) при стандартній частоті 1 000 Гц. При цій частоті поріг чутливості Іо = 10 – 12 Вт/м2, а відповідний йому тиск Ро = 2 ґ 10-5 Па. Максимальна інтенсивність звуку, при якій вухо починає відчувати болючі відчуття, називається порогом болісного відчуття, рівним 102 Вт/м2, а відповідний йому звуковий тиск Р = 2 ґ 102 Па.

Зміни інтенсивності звуку і звукового тиску, що чує людина, величезні і складають відповідно 1014 і 107 разів, тому оперувати такими великими числа-ми незручно. Таким чином, для оцінки шуму прийнято вимірювати його інтен-сивність і звуковий тиск не абсолютними фізичними величинами, а логарифма-ми відношень цих розмірів до умовного нульового рівня, що відповідає порого-ві чутливості стандартного тону, частотою 1 000 Гц. Ці логарифми відношень називають рівнями інтенсивності і звукового тиску, виражені в белах (Б). Оди-

ниця виміру “бел” названа іменем винахідника телефону А. Белла (1847–1922). Оскільки орган слуху людини спроможний розрізняти зміни рівня інтенсивнос-ті звуку на 0,1 Б, то для практичного використання більш зручнішою є одиниця в 10 разів менше – децибел (дБ).

Якщо значення гучності звуку (інтенсивності) перевищує 60 – 80 дБ, то та-кий шум уже може шкідливо впливати на здоров’я людини: підвищувати кров’яний тиск, викликати порушення ритму серця, створювати значне наван-таження на нервову систему, впливати на психічний стан особи. Дуже сильний шум (понад 140 – 180 дБ) може викликати розірвання барабанної перетинки.

У даний час вчені багатьох країн світу ведуть різноманітні дослідження з метою з’ясування впливу шуму на здоров’я людини. Дослідження показали, що шум завдає суттєвої шкоди здоров’ю людини, але й абсолютна тиша лякає і пригнічує її. Так, співробітники одного конструкторського бюро, що мали пре-красну звукоізоляцію, уже через тиждень стали скаржитися на неможливість роботи в умовах пригнічуючої тиші: вони були знервовані, втрачали працездат-ність. І, навпаки, було встановлено, що звуки значної сили стимулюють процес мислення, особливо процес рахунку.

Кожна людина сприймає шум по-різному. Багато чого залежить від віку, темпераменту, стану здоров’я, оточуючих умов. Деякі люди втрачають слух на-віть після короткого впливу шуму порівняно збільшеної інтенсивності.

Постійна дія сильного шуму може не лише негативно вплинути на слух, але й викликати інші шкідливі наслідки – дзвін у вухах, запаморочення, голов-ний біль, підвищення втоми, зниження працездатності.

Шум має акумулятивныий ефект, тобто акустичні подразнення, накопичу-ючись в організмі людини, все сильніше пригнічують нервову систему. Тому перед втратою слуху від впливу шумів виникає функціональний розлад центра-льної нервової системи. Особливо шкідливий вплив шуму позначається на нер-вово-психічній діяльності людини. Процес нервово-психічних захворювань вищий серед осіб, що працюють у гомінких умовах, ніж у людей, що працюють у нормальних звукових умовах.

Шуми викликають функціональні розлади серцево-судинної системи; шкі-дливо впливають на зоровий і вестибулярний аналізатори; знижують рефлекто-рну діяльність, що часто стає причиною нещасних випадків і травм.

Як довели дослідження вчених, звук, якого не чути, також може зробити шкідливий вплив на здоров’я людини. Так, інфразвуки особливий вплив роб-лять на психічну сферу людини: уражають усі види інтелектуальної діяльності; погіршують настрій; іноді з’являється відчуття розгубленості, тривоги, переля-ку, страху, а при високій інтенсивності – почуття слабкості, як після сильного нервового потрясіння.

Навіть слабкі звуки, інфразвуки можуть робити на людину істотний вплив, особливо якщо вони носять тривалий характер. На думку вчених, саме інфраз-вуками, що нечутно проникають крізь самі товсті стіни, викликається багато нервових захворювань жителів великих міст.

Ультразвуки, що займають помітне місце в гамі виробничих шумів, також небезпечні. Механізми їх дії на живі організми вкрай різноманітні. Особливо сильно до їх негативного впливу схильні клітини нервової системи.

Шум підступний, його шкідливий вплив на організм відбувається незримо,

непомітно. Організм людини проти шуму практично беззахисний. Лікарі говорять про шумову хворобу як про наслідок впливу шуму із пере-

важними поразками слуху і нервової системи. Зменшення рівня шуму покращує самопочуття людини і підвищує продук-

тивність праці. З шумом необхідно боротися як на виробництві, так і в побуті. Уміння дотримуватися тиші – показник культури людини і його доброго став-лення оточуючих. Тиша потрібна людям так само, як сонце і свіже повітря.

Докладна класифікація засобів і методів боротьби із шумом приводиться в ГОСТ 12.1.029-80 “ССБТ. Способы и методы защиты от шума. Классифика-ция”.

У даному розділі розглянуті найбільш загальні з усіх можливих методів і засобів захисту. У першу чергу потрібно використовувати колективні методи і засоби. Найефективнішими є заходи зниження шуму в джерелі його виникнен-ня. Шум можна понизити на шляху його розповсюдження (див. Рис.1. ).

До засобів індивідуального захисту від шуму належать: – протишумні навушники, які закривають вушну раковину; – протишумні вкладиші, що перекривають зовнішній слуховий прохід; – протишумні шоломи – закривають усю голову. Їх застосовують у сполу-

ченні з навушниками; – протишумні костюми. – застосування малошумного обладнання, заміна металевих частин на пла-

стмасу, установка глушителів і т. д;– установка обладнання на демпфіруючих прокладках;– розміщення джерел шуму в шкірі, приміщеннях і т. д. зі звукоізо-ляцією або звукопоглинанням;– установка “антизвуку”, тобто джерела, рівного за величиною і проти-лежного за фазою звуку – архітектурно-планувальні ме-тоди (розміщення будівель, обладнання, захисні зелені смуги, екрани і т. д.);– звукоізолюючі кабіни, акустичні екрани місць роботи;– оснащення шумних машин і технологій засобами дистанційного телеавтоматичного управління

Рис. 1. Класифікація колективних засобів захисту Вібрація – це коливання твердих тіл, яке виникає при зсуві центру ваги ті-

ла, що рухається, обертається або при періодичній зміні форми тіла порівняно зі статичним станом цього тіла. Вібрація характеризується частотою (Гц), амп-літудою зсуву, тобто розміром найбільшого відхилення точки, що коливається від положення рівноваги (м), коливальною швидкістю (м/с) та коливальним прискоренням (а/с2). Ступінь і характер впливу на людину залежить від амплі-туди і частоти коливань. Так, власні частоти внутрішніх органів знаходяться в області 6 – 9 Гц. Отже, вібрація машин, площадок, ручних інструментів і т. д. особливо небезпечна при частотах 8 – 12; 17 – 25 Гц і т. д., тому що вони мо-жуть бути резонансними для органів. При роботі з ручними машинами (їхня ві-брація знаходиться в області 100 Гц) виникають судинні розлади. Загальна віб-рація, що має широкий спектр частоти, справляє несприятливий вплив на центральну нервову систему, вестибулярний апарат, шлунково-кишковий тракт, викликає запаморочення, оніміння кінцівок, захворювання суглобів. Тривалий вплив вібрації викликає фахове захворювання – вібраційну хворобу.

Методи боротьби з вібрацією зводяться в основному до демпфірування установок, машин, механізмів, використання різноманітного роду амортизато-рів, вібропоглинання.

Іонізуючі випромінювання Світова громадськість стала виявляти серйозну занепокоєність із приводу

впливу іонізуючих випромінювань на людину і навколишнє середовище з поча-тку 50-х років. У результаті іспитів ядерної зброї в атмосфері, проведених

трьома країнами (СРСР, США, Великобританія), радіоактивні опади стали по-ширюватися по всій земній кулі. У грудні 1955 року Генеральна Асамблея ООН заснувала науковий комітет щодо дії атомної радіації (НКДАР). Завдання цього комітету – вивчення рівнів радіації, її дії на навколишнє середовище і небезпеку для населення, що утворюється будь-яким джерелом радіації: як природним, так і штучним, включаючи радіоактивні опади. Це і стало початком наукових досліджень в галузі забезпечення захисту людини від іонізуючого випроміню-вання. До цього зусилля були в основному спрямовані на створення й удоско-налення ядерної зброї.

Іонізація – це утворення позитивних і негативних іонів та вільних електро-нів з електрично нейтральних атомів та молекул. Атом, що загубив електрони, стає іоном, він має позитивний заряд. Для цього необхідно витратити енергію. Атом, що приєднав електрон, стає негативним іоном. Цей процес може супро-воджуватись як витратою, так і виділенням енергії. Випромінювання, взаємодія яких із середовищем призводить до іонізації атомів і молекул, називається іоні-зуючим.

Велика частина випромінювань надходить від радіоактивних речовин, що знаходяться у земній корі. Іонізуючі випромінювання існували на Землі задовго до зародження на ній життя і були присутні в Космосі до виникнення самої Зе-млі.

Родоначальником науки про радіацію є французький вчений Анрі Бекке-рель, який поклав у ящик столу фотографічні плівки і притиснув їх шматком мінералу, що містив уран. Коли він проявив плівки, то виявив на них сліди яки-хось випромінювань. Він назвав їх радіоактивними (1986 р.)

Радіоактивність – це самовільне перетворення ядер атомів одних елементів у інші. Атом складається з ядра й електронів, що обертаються навколо нього. Ядро складається з протонів, що мають позитивний заряд, і нейтронів – нейтра-льних часток. Атоми, що мають ядро з однаковим числом протонів, але не од-накове число нейтронів, до різновидів одного хімічного елемента і називаються ізотопами. Так, уран 238 містить 92 протони і 146 нейтронів, а уран 235 – 92 протони і 143 нейтрони. Ядра всіх ізотопів хімічних елементів утворюють гру-пу “нуклідів”. Більшість нуклідів не стабільні, вони увесь час перетворюються в інші нукліди. Так, уран 238 час від часу втрачає 4 частки (2 протони і 2 нейт-рони) і перетворюється у торій 234.

При кожному такому акті розпаду визволяється енергія, що поширюється у вигляді випромінювання. Якщо випромінюється позитивно заряджена частинка або нейтральна (2 протони і 2 нейтрони), як у випадку з ураном 238, то це нази-вається a-випромінюванням, якщо випромінюються електрони – це називається -випромінюванням. При випромінюванні частинок ядра збуджуються й атоми. Знімається збудження викидом чистої енергії. Це називається g-випромінювання. Вони характеризуються активністю (числом радіоактивних перетворень за одиницю часу).

Одиницями радіоактивності є: Беккерель: “Бк” – дорівнює 1 перетворенню за секунду. Кюрі “Кі” – дорівнює 3,7 ґ 1 010 ядерних перетворень за секунду. Тобто Кі більш вагома порівняно з Бк одиницею. Зміна енергетичного стану електронів атомів може викликатися й іншими

причинами. Так, наприклад, у результаті енергетичних процесів, що відбува-ються на сонці, змінюється енергетичний стан електронів, що знаходяться на зовнішніх оболонках атомів. При цьому випромінюється енергія довгої хвилі (400…1) ґ 10-9 м, що називається ультрафіолетовим випромінюванням. Якщо випромінювання виникає внаслідок зміни енергетичного стану електронів на внутрішніх оболонках атомів, ці випромінювання називають рентгенівськими (…1) ґ 10-12 м. Але природа цих випромінювань загальна. Вони виникають при зміні енергетичних станів ядер або електронів атомів і являють собою коротко-хвильове електромагнітне випромінювання чистої (квантової) енергії. Таким чином, іонізуюче випромінювання поділяється на 2 види: електромагнітне (фо-тонне), до якого належать ультрафіолетове, рентгенівське і γ-випромінювання, та корпускулярне (α, β, нейтрони, протони) (див. рис.2.).

Рис. 2. Класифікація іонізуючих випромінювань Різні види випромінювання супроводжуються звільненням різної кількості

енергії і мають різну проникну здатність. Звідси і неоднаковий вплив на органи живого організму.

Так, корпускулярне випромінювання, що складається з -часток (потік важ-ких часток) затримується, наприклад, листом паперу і практично не здатне про-никнути через зовнішній прошарок шкіри. Довжина пробігу в повітрі – 2,5 см, у біологічній тканині – 31 мкм, в алюмінію – 16 мкм.

Дія -часток надзвичайно небезпечна, якщо вони потрапляють усередину організму через рану, з їжею, повітрям.

Корпускулярне випромінювання, що складається з -частинок, має більшу проникну спроможність. Довжина пробігу в повітрі – 17,8 м, у біологічній тка-нині – 1–2 см, у воді – 2,6 см, в алюмінію – 9,8 см.

Електромагнітні випромінювання ( ) поширюються зі швидкістю світла і мають високу проникну здатність. Цей вид випромінювання може затримати лише товста бетонна (приблизно 0,5 м товщиною) або свинцева плита. Довжина пробігу в повітрі – декілька сотень метрів.

Ушкоджень у живому організмі, викликаних іонізуючим випромінюван-ням, буде тим більше, чим більше енергії воно передасть тканинам. Кількість такої переданої організму енергії називається дозою.

Доза, яка характеризує іонізуючу спроможність випромінювання в повітрі, називається експозиційною (Х). Вона вимірюється в кулонах на кілограм (Кл/кг):

(Кл/кг), де Q – повний заряд іонів одного знаку, що виникають у по-вітрі, (Кл); m – маса повітря, (м). Позасистемна одиниця – рентген (Р): 1Р = 2,58 ґ 104 (Кл/кг). Поглинена доза – це кількість енергії випромінювання, поглинена одини-

цею маси тіла, що опромінюється. Поглинена доза (Д) вимірюється в греях (Гр):

(Гр) , де Е – кількість енергії випромінювання (Дж); т – маса тіла речовини (кг). Одиниця виміру 1 грей = 1Дж / 1кг. У радіобіології і медицині частіше ви-

користовують позасистемну одиницю – рад (1 рад = 0,01 Гр). Проте ця доза (поглинена) не враховує того, що різний вид випромінювання при одній і тій самій поглиненій дозі має різну небезпеку. Скажімо, -випромінювання більш небезпечне, ніж -випромінювання або -випромінювання.

Доза, що враховує спроможність даного виду опромінення уражати ткани-ни, називається еквівалентною.

Еквівалентна доза – це поглинена доза (Н), помножена на коефіцієнт, що показує спроможність даного виду випромінювання ушкоджувати тканини ор-ганізму.

, де Д – поглинена доза даного виду випромінювання (Гр); – коефіцієнт якості випромінювання. Еквівалентна доза вимірюється в зівертах (Зв). За основний вид випромі-

нювання (еквівалент), з яким порівнюють усі інші, прийняте або рентгенівське випромінювання.

Коефіцієнт якості випромінювання для -випромінювання дорівнює одини-ці ( = 1 для -випромінювання).

Отже,

. Позасистемна одиниця 1 бер = 0,01 зв = 0,01 Гр = 1 рад. Тобто для -

випромінювання поглинена доза дорівнює еквівалентній дозі. Отже, 1 рад » 1 бер » 1 Р.

Варто враховувати, що різні біологічні системи й органи не однаково сприймають одні й ті самі дози опромінення. Чутливість біологічних систем пі-двищується із збільшенням маси і ступеня організації: найбільш стійкі спори, потім – рослини, найпростіші організми, тварини. Людина належить до одного

із найбільш чутливих біологічних об’єктів (у 50 % випадків при дозі опро-мінення 4 Зв (400 бер) спостерігається загибель людини протягом 30 діб). У той же час для рослин ця доза, для рівноцінного ефекту, складає приблизно 1 500 Зв; амеби – 1 000 Зв; равликів – 200 Зв; риби, птиці – 8–20 Зв.

Вплив опромінення залежить від чутливості органів. Тому еквівалентні до-зи опромінення варто використовувати з різними коефіцієнтами, що врахову-ють чутливість органів до опромінення. Це реалізується в ефективній еквівале-нтній дозі.

Ефективна еквівалентна доза – це еквівалентна доза (Неф), помножена на коефіцієнт, що враховує різну чутливість органів до- опромінення.

, де Н – еквівалентна доза (Зв); Т – зважений коефіцієнт чутливості органів (коефіцієнт радіаційного ризи-

ку). Коефіцієнт Т для різноманітних органів має різні значення, наприклад:

статеві органи – 0,25; молочна залоза – 0,15; червоний відсталий мозок – 0,12; легені – 0,12; щитовидна залоза, кістки – 0,03; інші органи і тканини – 0,3.

Враження живої тканини іонізуючим опроміненням залежить так само від часу опромінення.

Короткочасне опромінення більш небезпечне, ніж опромінення такою ж дозою, але протягом тривалого часу.

Короткочасна сумарна еквівалентна доза опромінення людини, що дорів-нює 4 Зв, призводить у 50 % випадків до смерті, загальне опромінення такої ж дози протягом десятиліть не дає ніяких безпосередніх негативних ефектів.

Джерела іонізуючого випромінювання Джерела випромінювання поділяються на природні і штучні. Природним

джерелом іонізуючого опромінення є космічний простір, а також радіоактивні речовини, що знаходяться в земній корі. Опроміненню від природних джерел піддається будь-який житель планети. Дози опромінення залежать від місця проживання (тому що не скрізь рівномірно залягають породи, що містять радіо-активні речовини ); від способу життя (у помешканні або зовні людина прово-дить більшу частину життя); від місця роботи (наприклад, у будівництві часто застосовують будівельні матеріали з підвищеною радіацією, пілоти одержують більшу дозу порівняно з іншими професіями і т. д.).

Космічні промені нерівномірно розподілені на поверхні Землі. Так, Півні-чний і Південний полюси одержують більше радіації, ніж екваторіальна об-ласть, через наявність магнітного поля Землі, що відхиляє заряджені частинки.

Рівень опромінення росте з висотою, оскільки розряджається повітря, а во-но відіграє роль захисного екрана. Люди, що живуть на рівні моря, одержують від космосу в середньому 300 мікрозівертів (мільйонних долей Зв) на рік. Лю-ди, що живуть у горах вище 200 м, одержують дозу в декілька разів більшу, ніж жителі рівнини. Людина, що летить в аероплані на висоті 12 000 м, одержує до-зу опромінення приблизно в 25 разів більшу, ніж на Землі.

Земна радіація нерівномірна, вона залежить від складу земних порід. Так, у США, Франції, Німеччині, Італії, Японії жителі одержують від 0,3 до 0,6 мілізі-верта на рік. У Бразилії, неподалік від міста Посус-ді-Калдас (200 км від Сан-

Паулу), рівень радіації досягає 200 мілізв/рік (у 800 разів більше середнього). Там же, у курортному місті Гуарапари – 175 мілізв/рік. В Індії, штат Керала – 70 000 осіб живуть на вузькій (55 км) прибережній смузі й одержують від 3,8 до 8,7 мілізв/рік. Ці території Індії і Бразилії розташовані на ґрунтах і пісках, бага-тих торієм.

За підрахунками НКДАР ООН, середня ефективна доза зовнішнього опро-мінення від земних джерел дорівнює 350 мікрозівертів на рік. Трохи менше лю-дина одержує з космосу.

Більшу частину, приблизно 2/3 ефективної дози природного опромінення, людина одержує від радіоактивних речовин, що потрапили в організм із їжею, водою, повітрям. Цей природний фон зазнає зміни в результаті діяльності лю-дини. Ядерні іспити, аварії на АЕС, добування корисних копалин, згоряння усіх видів палива і т. д. до природного фона додає 1–3 %.

У даний час природний радіаційний фон (ПРФ) дорівнює приблизно 10 – 20 мікрорентген у час. Вимірюють його на відстані 110 см від поверхні землі, що відповідає центру тіла дорослої людини.

Штучними джерелами іонізуючого випромінювання є ядерні установки, ядерні реактори, рентгенівські апарати, прилади з радіоактивними елементами. Підписаний договір про припинення ядерних випромінювань у 3-х сферах (у 1963 р. США, СРСР, Англія) дав позитивний результат. Знизилася кількість ра-діоактивних опадів, зменшилося радіоактивне забруднення рослинності. Проте радіоізотопи з тривалим періодом напіврозпаду продовжують накопичуватися в ґрунті і надходити у флору.

Безумовно, аварії на АЕС є дуже великою загрозою для безпечного існу-вання людини. Проте внесок атомної енергетики в сумарну дозу опромінення населення є одним із найскромніших. Статистика говорить про те, що атомна енергетика займає 20-те місце в числі небезпек сучасного середовища існування людини, у той час як рентгенівське опромінення займає 9-те місце, а протизап-лідні засоби – 18-те.

У даний час основний внесок у дозу опромінення людини вносить медичне діагностичне устаткування.

Підприємства з видобутку, переробки і виробництва радіоактивних речо-вин також є штучними джерелами іонізуючого випромінювання. Це, в основ-ному, уранові рудники, заводи для одержання збагаченого урану, очищення уранового концентрату, реактори.

Опромінення населення України за останні 14 років за рахунок штучних джерел радіації в основному пов’язане з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, а також аваріями на інших АЕС.

Дія іонізуючого випромінювання на людину Внаслідок дії іонізуючого випромінювання на організм людини іонізовані

живі тканини, у першу чергу – вода протоплазми клітин, її іони, вступають у взаємодію з киснем тканин, створюючи пероксидні з’єднання, що самі є силь-ними окислювачами і призводять до змін і загибелі живих клітин, утворення “вільних радикалів” і через них до порушення обмінних процесів, пригноблен-ня ферментних і окремих функціональних систем, тобто порушення життєдія-льності всього організму.

Дію радіоактивного випромінювання на організм людини можна уявити в дуже спрощеному вигляді таким чином. Припустимо, що в організмі людини відбувається нормальний процес травлення. Їжа, що надходить, розкладається на більш прості з’єднання, які потім надходять через мембрану усередину кож-ної клітини і будуть використані як будівельний матеріал для відтворення собі подібних, для відшкодування енергетичних витрат на транспортування речовин і їхню переробку. Під час попадання на мембрану -випромінювання відразу ж порушуються молекулярні зв’язки, атоми перетворюються в іони. Крізь зруй-новану мембрану в клітину починають надходити сторонні (токсичні) речови-ни, робота її порушується. Якщо доза випромінювання невелика, відбувається рекомбінація електронів, тобто повернення їх на свої місця. Молекулярні зв’язки відновлюються, і клітина продовжує виконувати свої функції. Якщо ж доза опромінення висока або дуже багато разів повторюється, то електрони не встигають рекомбінуватися; молекулярні зв’язки не відновляються; виходить з ладу велика кількість клітин; виходить з ладу орган; нормальна життєдіяльність організму стає неможливою.

Специфічність дії іонізуючого випромінювання полягає в тому, що інтен-сивність хімічних реакцій, індуційованих вільними радикалами, підвищується й у них втягуються багато сотень і тисяч молекул, не порушених опроміненням. Таким чином, ефект дії іонізуючого випромінювання обумовлений не кількістю поглиненої енергії об’єктом, що опромінюється, а формою, в якій ця енергія передається. Ніякий інший вид енергії (теплова, електрична та ін.), що поглина-ється біологічним об’єктом у тій самій кількості, не призводить до таких змін, які спричиняє іонізуюче випромінювання.

Також необхідно зазначити деякі особливості дії іонізуючого випроміню-вання на організм людини:

– органи чуття не реагують на випромінювання; – малі дози випромінювання можуть підсумовуватися і накопичуватися в

організмі (кумулятивний ефект); – випромінювання діє не тільки на даний живий організм, але й на його

спадкоємців (генетичний ефект); – різні органи організму мають певну чутливість до випромінювання. Найсильнішому впливу піддаються клітини червоного кісткового мозку,

щитовидна залоза, легені, внутрішні органи, тобто органи, клітини яких мають високий рівень розподілу. Природно, що при одній і тій самій дозі випроміню-вання у дітей вражається більше клітин, ніж у дорослих, тому що у дітей всі клітини знаходяться в стадії розподілу. А клітини дорослої людини перебува-ють у трьох різних стадіях розподілу.

Небезпека різних радіоактивних елементів для людини визначається спро-можністю організму їх поглинати і накопичувати.

Радіоактивні ізотопи надходять всередину організму з пилом, повітрям, їжею або водою і поводять себе по-різному: деякі ізотопи розподіляються рів-номірно в організмі людини (тритій, вуглець, залізо, полоній), деякі накопичу-ються в кістках (радій, фосфор, стронцій), інші залишаються в м’язах (калій, рубідій, цезій), накопичується в щитовидній залозі (йод), у печінці, нирках, се-лезінці (рутеній, полоній, ніобій) і т. д.

Ефекти, викликані дією іонізуючих випромінювань (радіації), системати-

зуються за видами ушкоджень і часом прояву. Ефекти за видами ушкоджень класифікуються на 3 групи: соматичні, соматико-стахотичні (випадкові, ймові-рні), генетичні. Час прояву вказує дві групи поразок – ранні (або гострі) і пізні. Ранні поразки бувають тільки соматичні. Це призводить до смерті або промене-вої хвороби. Постачальником таких часток є в основному ізотопи, що мають коротку тривалість життя, -випромінювання, потік нейтронів.

Розрізняють дві форми променевої хвороби – гостру і хронічну. Гостра форма виникає в результаті опромінення великими дозами за короткий промі-жок часу. При дозах порядку тисяч рад поразка організму може бути миттєвою. Хронічна форма розвивається в результаті тривалого опромінення дозами, що перевищують гранично припустимі (ГПД). Більш віддаленими наслідками про-меневої поразки можуть бути променеві катаракти, злоякісні пухлини та інше.

Нижче наведена шкала небезпек опромінення іонізуючими випромінюван-нями:

З наведеної шкали бачимо, що при дозі від 75 до 100 бер відзначаються ре-

акції у вигляді зсувів у формулі крові, змінюються деякі вегетативні функції ор-ганізму. При дозах, що перевищують 100 бер, розвивається гостра променева хвороба, важкість якої залежить від дози (див. табл.4)

Таблиця 4 Ступені променевої хвороби

Доза, бер Ступінь променевої хвороби 100 – 200 Перший ступінь (легка) 200 – 300 Другий ступінь (середньої важ-

кості)

300 – 500 Третя стадія (важка) Більше 500 Четверта стадія (дуже важка)

Дози 500–600 бер вважаються смертельними. Вкрай уразливим органом є

кришталик ока. Діти більш чутливі, ніж дорослі. Відносно невеликі дози опро-мінення хрящової тканини можуть уповільнити або зовсім припинити ріст кіс-ток. Вкрай чутливий до радіації мозок плоду, особливо якщо мати піддається опроміненню між 8-им і 15-им тижнями вагітності.

За результатами досліджень НКДАР ООН зроблено такий висновок: – не існує ніякої граничної зони, за якої відсутній ризик захворювання ра-

ком. Будь-яка, навіть найменша, доза збільшує вірогідність захворювання ра-ком. Усяка додаткова доза ще більш збільшує цю вірогідність;

– ризик захворювання зростає прямо пропорційно дозі опромінення: при подвоєнні дози опромінення ризик подвоюється, при 3-х кратній дозі – потрою-ється і т. д.

Питання радіаційної безпеки регламентується Законом “Про радіаційну безпеку населення”, нормами радіаційної безпеки (НРБ-96) та ін.

Ми вже торкалися питання про те, що у різних органів організму чутли-вість до іонізуючого опромінення не однакова. Тому введемо поняття “критич-ний орган”.

Критичний орган – це орган, тканина, частина тіла, опромінення якого в даних умовах завдає найбільшого збитку здоров’ю.

Залежно від цього всі органи поділені на три групи: I група – усе тіло; червоний кістковий мозок; II група – м’язи, щитовидна залоза, жирова тканина, печінка, нирки, селе-

зінка, шлунково-кишковий тракт, легені, кришталик ока й інші (за винятком, що належать до I і III груп);

III група – шкіряний покрив, кісткова тканина, кістки, передпліччя, щико-лотки і стопи.

З іншого боку, серед усього населення є група людей, що вибрала для себе професію, пов’язану з дослідженнями, експлуатацією устаткування, яке має у своєму складі радіоактивні речовини. Є люди, які в силу незалежних від них обставин, опинилися на території, де побудовані, базуються атомні об’єкти. Виходячи з цього, усе населення (усі люди) поділене також на 3 групи:

Група “А” – постійно безпосередньо працюючі з джерелами іонізуючих випромінювань (оператори АЕС, фізики-атомщики, плавсклад атомних судів і т. д.).

Група “Б” – особи, що за умовами проживання або розміщення робочих місць можуть потрапляти під вплив іонізуючих випромінювань (мешкають у зоні АЕС, працюють у районі атомних лабораторій, заводів і т. д.).

Група “В” – усе населення. У якості основних дозових меж для категорії “А” встановлюється гранично

припустима доза (для різних критичних органів) за рік, а для категорії “Б” – межа дози за рік. Отже, ГДД і МД (див. табл. 5).

Таблиця 5 Гранично припустима межа дози

Група Гранично допустима доза ГДД для осіб категорії “А” за рік

Межа дози для осіб категорії “Б” за рік

I 0,05 (5 бер) 0,005 (0,5 бер) II 0,15 (15 бер) 0,015 (1,5 бер) III 0,30 (30 бер) 0,03 (3 бер) Гранично припустимою дозою (ГДД) вважають дозову межу для осіб гру-

пи “А”, одержану індивідуально за календарний рік, при якій рівномірне опро-мінення за 50 років наступного життя не може викликати несприятливих змін у стані здоров’я людини і його нащадків.

Ще існує норма Мінздраву: 35 бер за 70 років (якщо 0,5 бер (див. таблицю) ґ 70 років = 35 бер, тобто вона дорівнює межі дози за рік для осіб групи “Б”).

Для всього населення (група “В” спеціальних норм не має, тому що вона схильна до опромінення тільки від природного фону. У випадку ж необхідності, зміни умов роботи, життя набирають сили зазначені раніше норми).

Радіаційна безпека Питання захисту людини від негативного впливу іонізуючого випроміню-

вання виникли майже одночасно з відкриттям рентгенівського випромінювання і радіоактивного розпаду. Це обумовлено наступними факторами: по-перше, надзвичайно швидкий розвиток застосування знову відкритих випромінювань у науці та на практиці, і, по-друге, виявлення негативного впливу випромінюван-ня на організм.

Заходи радіаційної безпеки використовуються на підприємствах і, як пра-вило, потребують проведення цілого комплексу різноманітних захисних спосо-бів, що залежать від конкретних умов роботи з джерелами іонізуючих випромі-нювань і, в першу чергу, від типу джерела випромінювання.

Закритими називаються будь-які джерела іонізуючого випромінювання, обладнання яких виключає проникнення радіоактивних речовин у навколишнє середовище при передбачених умовах їхньої експлуатації та зносу. Це – гамма-установки різноманітного призначення; нейтронні, бета- і гамма-випромінювачі; рентгенівські апарати і прискорювачі заряджених часток. При роботі з закритими джерелами іонізуючого випромінювання персонал може піддаватися тільки зовнішньому опроміненню.

Захисні заходи, що дозволяють забезпечити умови радіаційної безпеки при застосуванні закритих джерел, засновані на знаннях законів поширення іонізу-ючих випромінювань і характеру їхньої взаємодії з речовиною.

Головні з них такі: а) доза зовнішнього опромінення пропорційна інтенсивності випроміню-

вання і часу впливу; б) інтенсивність випромінювання від крапкового джерела пропорційна кі-

лькості квантів або часток, що виникають у ньому за одиницю часу, і обернено пропорційна квадрату відстані;

в) інтенсивність випромінювання може бути зменшена за допомогою екра-нів.

З цих закономірностей випливають основні принципи забезпечення радіа-ційної безпеки:

1) зменшення потужності джерел до мінімальних розмірів (“захист кількіс-тю”);

2) скорочення часу роботи з джерелом (“захист часом”); 3) збільшення відстані від джерел до працюючих (“захист відстанню”); 4) екранування джерел випромінювання матеріалами, що поглинають іоні-

зуюче випромінювання (“захист екраном”). Кращими для захисту від рентгенівського і гамма-випромінювання є мате-

ріали з великим Z (порядковим номером), наприклад свинець і уран. Проте, з огляду на високу вартість свинцю й урану, можуть застосовуватися екрани з більш легких матеріалів – просвинцьованого скла, заліза, бетону, залізобетону і навіть води. У цьому випадку, природно, еквівалентна товща екрана значно збі-льшується.

Для захисту від бета-потоків доцільно застосовувати екрани, які виготов-лені із матеріалів з малим атомним номером. У цьому випадку вихід гальмівно-го випромінювання невеликий. Звичайно, в якості екранів для захисту від бета-випромінювань використовують органічне скло, пластмасу, алюміній.

Відкритими називаються такі джерела іонізуючого випромінювання, при використанні яких можливе попадання радіоактивних речовин у навколишнє середовище. При цьому може відбуватися не тільки зовнішнє, але й додаткове внутрішнє опромінення персоналу. Це може відбутися при надходженні радіоа-ктивних ізотопів у навколишнє робоче середовище у вигляді газів, аерозолів, а також твердих і рідких радіоактивних відходів. Джерелами аерозолів можуть бути не тільки виконувані виробничі операції, але й забруднені радіоактивними речовинами робочі поверхні, спецодяг і взуття.

Основні принципи захисту: 1) використання принципів захисту, що застосовуються при роботі з дже-

релами випромінювання у закритому вигляді; 2) герметизація виробничого устаткування з метою ізоляції процесів, що

можуть стати джерелами надходження радіоактивних речовин у зовнішнє сере-довище;

3) заходи планувального характеру; 4) застосування санітарно-технічних засобів і устаткування, використання

спеціальних захисних матеріалів; 5) використання засобів індивідуального захисту і санітарного опрацюван-

ня персоналу; 6) виконання правил особистої гігієни; 7) очищення від радіоактивних забруднень поверхонь будівельних конс-

трукцій, апаратури і засобів індивідуального захисту. Міри індивідуального захисту й особистої гігієни Радіоактивне забруднення спецодягу, засобів індивідуального захисту та

шкіри персоналу не повинно перевищувати припустимих рівнів, зазначених у Нормах радіаційної безпеки НРБ-76/87.

У випадку забруднення радіоактивними речовинами особистий одяг і взут-тя підлягають дезактивації під контролем служби радіаційної безпеки, а у випа-дку неможливості дезактивації – захороненню як радіоактивних відходів.

Захист від медичних діагностичних джерел опромінення Рентгенорадіологічні процедури належать до найбільш ефективних мето-

дів діагностики захворювань людини. Це визначає подальше зростання застосу-вання рентгено- і радіологічних процедур або використання їх у більш широких масштабах. Проте інтереси безпеки пацієнтів зобов’язують прагнути до макси-мально можливого зниження рівнів опромінення, оскільки вплив іонізуючого випромінювання в будь-якій дозі поєднаний з додатковим, відмінним від нуля ризиком виникнення віддалених стохастичних ефектів. У даний час з метою зниження індивідуальних і колективних доз опромінення населення за рахунок діагностики широко застосовуються організаційні і технічні заходи:

1) як виняток, необґрунтовані (тобто без доведень) дослідження; 2) зміна структури досліджень на користь тих, що дають менше дозове на-

вантаження; 3) впровадження нової апаратури, оснащеної сучасною електронною тех-

нікою посиленого візуального зображення; 4) застосування екранів для захисту ділянок тіла, що підлягають дослі-

дженню, і т. д. Ці міри, проте, не вичерпують проблеми забезпечення максимальної без-

пеки пацієнтів і оптимального використання діагностичних методів. Система забезпечення радіаційної безпеки пацієнтів може бути повною й ефективною, якщо вона буде доповнена гігієнічними регламентами припустимих доз опро-мінення.

ЛЕКЦІЯ 9 Тема 3.1. Небезпеки виробничої сфери та побуту (електричний струм,

електромагнітні випромінювання) У результаті вивчення теми студент повинен уміти: – давати поняття “електромагнітне поле”, “ електромагнітне випроміню-

вання”, “ електричний струм”; – класифікувати електромагнітні випромінювання; – проаналізувати ступінь впливу електромагнітних випромінювань на ор-

ганізм людини; – визначати методи захисту; – охарактеризувати вплив електричного струму на організм людини; – з’ясувати фактори, від яких залежить дія електричного струму на орга-

нізм людини. Після вивчення теми студент повинен зрозуміти, що людина живе в умовах

підвищеної електромагнітної активності і постійно піддається негативному впливу електромагнітних полів. Знання фізичної сутності і природи дії елект-ромагнітних випромінювань, електричного струму на людину дає можливість майбутнім фахівцям здійснити надійний захист людини від цих небезпечних факторів.

План 1. Дія електричного струму на організм людини. 2. Заходи та засоби захисту людини від дії електричного струму. 3. Джерела електромагнітного випромінювання. 4. Небезпечна дія електромагнітного випромінювання на організм людини. 5. Основні заходи та засоби захисту людини від дії електромагнітного ви-

промінювання. Контрольні питання

1. Дія електричного струму на організм людини. 2. Фактори електричного струму, що обумовлюють важкість ушкодження. 3. Захисні засоби, які використовуються в електроустановках від ураження

електричним струмом. 4. Заходи, що забезпечують безпеку робіт в електроустановках. 5. Джерела електромагнітних випромінювань. 6. Вплив електромагнітних випромінювань на організм людини. 7. Захист людини від електромагнітних випромінювань. 8. Лазерне випромінювання, його вплив на організм людини та захист від

нього. Література 1. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльно-

сті людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с. 2. Захарченко М.В., Орлов М.В., Голубєв А.К. та ін. Безпека життєдіяльно-

сті у повсякденних умовах виробництва, побуту та у надзвичайних ситуаціях: Навч. посібник. – К.: ІЗМИ, 1996. – 196 с.

3. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред. С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с.

4. Хижняк М.І., Нагорна А.М. Здоров’я людини та екологія. – К.: Здоров’я, 1995. – 232 с.

5. Охрана труда в химической промышленности / Г.В. Макаров, А.Я. Ва-син, Л.К. Маринина и др. – М.: Химия, 1989. – 496 с.

6. Кушелев В.П. Основы техники безопасности на предприятиях химичес-кой промышленности. – М.: Химия, 1992. – 304 с.

7. Житецький В.Ц., Джигірей В.С., Мельников О.В. Основи охорони праці. – Вид. 2-е, стереотипне. – Львів: Афіша, 2000. – 347с.

Дія електричного струму на організм людини Електричний струм – це спрямоване переміщення електричних зарядів

усередині провідної речовини (усередині металів, рідких провідників і т. д.). Електричний струм, проходячи через тіло людини, обумовлює перетво-

рення електричної енергії в інші види і спричиняє термічну, електролітичну та біологічну дії.

Термічна дія полягає в тому, що струм, проходячи через тіло людини, на-гріває його, як і будь-який провідник, через який він проходить. Для викорис-тання цієї властивості електричного струму працюють електронагрівальні при-лади.

Таким чином, проходячи через органи людського тіла, електричний струм може викликати їхні опіки, обвуглювання тканин і всього тіла.

Електролітична дія полягає в тому, що електричний струм має властивість розщеплювати кислотні, лужні й інші провідні рідкі розчини на складові части-ни.

Проходячи через тіло людини, що, як відомо, складається на 70 % із води (протоплазма клітин, кров і т. д.), він справляє подібну електролітичну дію, ро-зщеплюючи протоплазму і кров. У результаті клітини втрачають спроможність до нормального існування, обміну речовин і т. д.

Біологічна дія електричного струму полягає в тому, що при його прохо-

дженні відбувається подразнення і збудження живих тканин організму і пору-шення внутрішніх біологічних процесів. У результаті можуть відбуватися ми-мовільні рухи кінцівок, голови, інших органів; може змінитися ритм биття сер-ця (настає так звана фібриляція, некерована вібрація серця); порушується робо-та легень.

Механічна дія електричного струму може призводити до розриву тканин внаслідок електродинамічного ефекту, а також миттєвого вибухоподібного утворення пари з тканинної рідини і крові; до вивихів, переломів. Дія електрич-ного струму може призвести як до травм, так і до летальних наслідків.

Вплив електричного струму на організм людини класифікують за ступенем складності:

1. Електротравми – опіки, електричні знаки (специфічне ураження тканин); металізація шкіри (частина розплавленого металу); електрофтальмія (запалення зовнішніх оболонок очей під дією ультрафіолетових променів електричної ду-ги); механічні ушкодження (розірвання шкіри, вивихи, переломи і т. д., викли-кані мимовільним скороченням м’язів).

2. Електричний удар. Розрізняють 4 ступені електричного удару: 1 ступінь – судорожне скорочення м’язів без утрати свідомості; 2 ступінь – судорожне скорочення м’язів з утратою свідомості, але зі збе-

реженням дихання і роботи серця; 3 ступінь – втрата свідомості; порушення дихання або роботи серця; 4 ступінь – клінічна смерть. Варто пам’ятати, що однією з особливостей небезпеки електричного стру-

му є те, що частини устаткування, які знаходяться під напругою, найчастіше нерухомі, не мають високої температури, видимого випромінювання і т. д. То-му аналізатори людини не фіксують небезпеку, що насправді існує.

Наслідок враження людини електричним струмом залежить від багатьох факторів: опору тіла, тривалості протікання струму, шляху струму, роду і час-тоти струму, напруги.

З погляду безпеки розрізняють три ступені впливу струму: а) граничний відчутний струм – це мінімальний струм, що викликає чуттє-

ві, контактні подразнення відповідних аналізаторів шкіри. Величина змінного відчутного струму дорівнює 0,5–1,5 мА, постійного – 5–7 мА. Як бачимо, пос-тійний суттєвий граничний струм на порядок більший змінного;

б) граничний струм (невідпускний) – це мінімальний струм, що викликає судорожне скорочення м’язів. Величина змінного невідпускного струму – 6–10 мА; постійного – 50–80 мА. Знову простежується та закономірність, що постій-ний струм на порядок більший змінного, тобто нервова система більш чутлива до змінного струму;

в) граничний фібриляційний струм – це струм, при якому починається фіб-риляція серця. Величина змінного фібриляційного струму – 80–100 мА; постій-ного – 300 мА. Виходячи з цього, правилами безпеки встановлено, що електри-чний струм силою 0,1 А (100 мА) – смертельний. При цьому струм не поділя-ють на постійний або змінний. Для жінок зазначені граничні значення струму в 1,5 раза нижче.

Основним опором тіла людини є верхній роговий покрив шкіри – епідер-міс. Його товщина коливається від 0,05 до 0,2 мм. При знятому епідермісі опір

тіла не перевищує 1 000 Ом, при сухій і грубій шкірі – досягає 100 000 Ом. Та-ким чином, опір тіла людини коливається від 1 000 до 100 000 Ом і залежить від дуже багатьох причин: стану шкіри, щільності контакту, площі контакту, воло-гості шкіри, часу проходження і розміру струму, частоти струму, стану і на-строю людини.

При розслідуванні нещасних випадків і розрахунків береться опір тіла лю-дини, що дорівнює 1 000 Ом.

Практика свідчить, що опір тіла людини зменшується при тривалому про-тіканні через нього електричного струму. Навіть якщо струм не справляє небез-печної вражаючої дії, організм починає виділяти більше поту, шкіра зволожу-ється і втрачає опір. Це призводить до збільшення струму, який може досягти одного з небезпечних граничних значень.

Має значення і шлях струму через тіло людини. Найбільш небезпечний – через серце і м’язи легень, а також через мозок. Величина струму, що прохо-дить по організму через серце людини, залежить від шляху його проходження. Статистичні дані наведені в таблиці 6.

Таблиця 6 Статистичні дані про величину струму Шлях струму % струму через серце Рука – рука 3,3 % Ліва рука – ноги 3,7 % Права рука – ноги 6,7 % Нога – нога 0,4 % Струм проходить через тіло не тільки найкоротшим шляхом, а шляхом

найменшого опору, який різний у різних тканин (кісткова, м’язова, жирова). Найнебезпечніший шлях (як випливає з табл. 1) – це права рука – ноги, а також голова (скронева частина) – будь-які частини тіла. Але ні в якому разі не свід-чить, що інші шляхи не є небезпечними.

На дію електричного струму впливають рід і частота струму. Встановлено, що змінний струм частотою 50 Гц більш небезпечний, ніж постійний. Той са-мий вплив викликається більшим значенням постійного струму, ніж змінного.

Крім того, потрібно пам’ятати, що за інших рівних умов змінний струм ви-соких частот менш небезпечний, ніж змінний струм промислової частоти.

Величина струму, що проходить через тіло людини, залежить від напруги дотику.

Гранично допустима напруга дотику і величина струму при короткочасних дотиках ( ) і відсутності додаткових умов небезпеки наведені нижче.

При змінному струмі: I = 6 мА (0,006 А). При постійному струмі: I = 15 мА (0,015 А). Ці значення дозволяють самостійно звільнитися від дії струму. В особливо небезпечних умовах (усередині металевих ємкостей, в умовах

підвищеної вологості, у ямах, каналах і т. д.) гранично допустима напруга доти-ку повинна бути не більше 12 В:

Дія електричного струму на організм залежить від індивідуальних власти-востей, фізичних і психічних станів людини. Нездужання, втома, голод, сп’яніння та емоційне збудження приводять до зниження опору тіла.

Опір тіла людини залежить і від параметрів середовища приміщення: воло-гості, температури, наявності струмопровідного пилу та підлоги тощо.

Виходячи з цього, правила будови електроустановок, усі приміщення, в яких знаходиться устаткування і персонал, щодо техніки електробезпеки поді-ляються на приміщення з підвищеною небезпекою, особливо небезпечні при-міщення та приміщення без підвищеної небезпеки.

Приміщення з підвищеною небезпекою характеризуються наявністю одно-го із небезпечних факторів: вологість (більше 75 %); висока температура (вище +350С); наявність струмопровідної пилюки; струмопровідна підлога; можли-вість одночасного дотикання до металоконструкцій, що мають з’єднання із зем-лею, технологічним апаратом, з одного боку, і до заземленого електричного устаткування – з іншого; наявність хімічно активного середовища (пари кислот, лугів і т. д.).

Особливо небезпечні приміщення характеризуються наявністю 2-х і біль-ше ознак підвищеної небезпеки.

Приміщення без підвищеної небезпеки характеризуються відсутністю умов, що створюють “підвищену небезпеку” і “особливу небезпеку”.

Зовнішні установки прирівнюються до особливо небезпечних приміщень. Захисні заходи в електроустановках Основними заходами захисту від ураження електричним струмом є такі: 1. Застосування малих напруг і електричний поділ мереж. Для забезпечен-

ня безпеки електроспоживачів варто застосовувати напругу до 42 В, приміщен-нях із підвищеною небезпекою – 36 В, в особливо небезпечних – 12 В. Як пра-вило, при використанні електроустаткування з такою напругою враховується те, що одяг, взуття мають певний опір, немає щільного (зварного, болтового) контакту з землею і т. д.; в аварійних ситуаціях струм через тіло людини не до-сягає невідпускаючого порогу.

Необхідно пам’ятати, що для одержання малої напруги необхідно викорис-товувати автономні джерела (акумулятори, спеціальні мотор-генератори і т. д.). Можна використовувати і перетворювачі напруги, але при цьому пам’ятати про обов’язкову умову: мережа малої напруги повинна бути електрично ізольована, відділена від мережі високої напруги.

У зв’язку з цим категорично заборонено використовувати в якості джерела малої напруги автотрансформатор, тому що в ньому обидві обмотки електрично пов’язані.

2. Контроль ізоляції. При порушенні ізоляції мереж і устаткування корпу-су, конструкції, на яких вони змонтовані, труби, в яких прокладені проводи, можуть виявитися під небезпечною напругою. Тому контроль ізоляції є необ-хідною мірою, що попереджує небезпеку ураження електричним струмом.

В установках до 1 000 В опір ізоляції повинен бути не нижче 0,5 м Ом. 3. Захисне заземлення – це навмисне з’єднання із заземленим пристроєм

металевих частин електроустаткування, що нормально не знаходяться під на-пругою, але можуть виявитися такими у випадку ушкодження ізоляції.

Металеві частини устаткування – це корпуси, кожухи, постійні огороджен-

ня, арматура і т. д. Зміст заземлення полягає в тому, щоб знизити напругу доторкання при

ушкодженні ізоляції до безпечної для людини величини. 4. Захисне відключення – це система захисту, що забезпечує безпеку шля-

хом автоматичного відключення (протягом не більш 0,2 сек.) електроустановки у випадках замикання струмоведучої частини на землю, зниження опору ізоля-ції, несправності заземлення і т. д.

При замиканні струмоведучої частини на корпус, кожух, огородження і т. д. спрацьовує спеціальне реле захисту, яке відключає електричну установку від мережі.

5. Захист від випадкового дотику до струмоведучих частин досягається шляхом використання огороджень і відповідних кон-струкцій електроустано-вок; блокувань; розташування струмопровідних частин на недоступній висоті (наприклад лінії електро-передач); застосування подвійної ізоляції.

Під подвійною ізоляцією розуміють застосування, крім основної ізоляції струмопровідних частин, ще одного прошарку, що ізолює людину від метале-вих неструмопровідних частин, які можуть випадково виявитися під напругою. Часто це використовують при виготовленні електроінструмента, корпус якого покриває пластмаса: пластмасова ізоляція проводів обмотки електричного дви-гуна – перша ізоляція, пластмаса, що покриває корпус електродвигуна – друга ізоляція.

6. Вирівнювання потенціалів для того, щоб зняти існування і необхідність вирівнювання потенціалів, познайомимося з таким поняттям, як “крокова на-пруга”, уточнимо поняття “напруга дотику”.

При з’єднанні струмопровідної частини із землею (пробій ізоляції, падіння проводу ЛЕП на землю) точка входу струму в землю буде мати найвищий по-тенціал, який має і струмопровідна частина. У міру віддалення від цієї точки у будь-яку сторону потенціал землі буде зменшуватися за експоненціальним за-коном. На відстані від точки замикання, що дорівнює 20 м, потенціал землі стає рівним нулю.

Людина, що потрапила в зону замикання і виходить із неї в будь-яку сто-рону кроками, потрапляє в ситуацію, коли одна нога знаходиться в одній точці землі, а інша – у другій. Потенціал першої точки більший, ніж потенціал другої. Отже, на відстані кроку людини буде існувати різниця потенціалів. Ця напруга називається “кроковою”.

Різниця потенціалів між двома точками землі в зоні замикання на землю на відстані кроку (0,8 м) по радіусу до точки за-микання називається кроковою на-пругою.

Різниця потенціалів між точкою замикання на землю і точкою землі, у якій знаходиться людина при торканні точки замикання, називається напругою до-тику.

Про існування крокової напруги і напруги дотику потрібно знати і пам’ятати для того, щоб правильно виходити із зони замикання на землю, якщо потратив у неї (виходити “гусячим” кроком).

Заходи та засоби захисту людини від дії електричного струму Правила електробезпеки визначають два види заходів, що забезпечують

безпеку робіт в електроустановках:

1) організаційні заходи; 2) технічні заходи і засоби захисту. До організаційних заходів належать: а) вимоги до електротехнічного персоналу: – вік персоналу для самостійної роботи повинен бути не менше 18 років; – персонал повинен бути здоровий, не мати хвороб і каліцтв, що перешко-

джають роботі в електроустановках (медичні установи мають перелік хвороб, при яких не можна працювати в електроустановках);

– персонал повинен бути навчений, мати кваліфікаційну групу, що свід-чить про рівень знань у галузі правил експлуатації електроустаткування і техні-ки безпеки;

б) усі роботи в електроустановках виконуються, як правило, за нарядом, і тільки для оперативно-чергового персоналу припускається виконання робіт з усного розпорядження із записом в оперативному журналі.

До технічних заходів належать: – відключення місця роботи, тобто струмопровідних частин або устатку-

вання, на яких будуть виконуватися ремонтні роботи або роботи з налагоджен-ня;

– встановлення попереджувальних, забороняючих плакатів і огороджень місця роботи;

– перевірка відсутності напруги; – накладення переносних захисних заземлень на відключені струмопровід-

ні частини з усіх боків, звідки може надходити напру-га. Більшість нещасних випадків на виробництві виникають через невиконан-

ня організаційних заходів (див. табл. 7). Таблиця 7 Розподіл нещасних випадків за причинами виникнення, % 1. Технічні 33,8 – відсутність або несправність засобів безпеки 12,4 – конструктивні недоліки устаткування, недоліки в проектах або відступ

від проектів 10,0 – справність устаткування 7,6 – інші 3,8 2. Організаційні 66,2 – порушення вимог нормативних документів безпеки 32,1 – відсутність, неповнота, неправильне оформлення документів з безпеки

праці 10,3 – погана організація забезпечення безпеки робіт з боку ІТП (інженерно-

технічних працівників) 4,4 – порушення організації робіт за нарядом-допуском 3,8 – необережність, неуважність постраждалого 2,8 – інші 5,2 Захисними засобами в електроустановках називаються прилади, апарати,

переносні пристосування й пристрої, що служать для захисту персоналу, який працює в електроустановках, від ураження електричним струмом, а також від впливу електричної дуги, продуктів її горіння і т. д. Вони поділяються на ізо-

люючі, огороджувальні та допоміжні. Ізолюючі захисні засоби – це засоби, виготовлені з ізоляцій-ного матеріалу

(бакеліт, текстоліт, фарфор, гума, пластмаса та ін.). Вони, у свою чергу, поді-ляться на основні й додаткові.

Основні захисні засоби – це такі, ізоляція яких надійно витримує робочу напругу електричної установки. За допомогою основних засобів можна торка-тися струмопровідних частин, що знаходяться під напругою. До них відносять-ся: оперативні і вимірювальні штанги; ізолюючі і струмовимірні кліщі; покаж-чики напруги; спеціальні пристрої для ремонтних робіт (ізолювання майданчи-ка, східці, ланки телескопічних вишок і т. д.). В установках до 1 000 В основ-ними захисними засобами є: діелектричні рукавички; інструмент з ізольовани-ми ручками (заводського виготовлення); індикатори.

Додаткові захисні засоби – це такі засоби, що не гарантують надійну ізоля-цію від робочої напруги і є додатковим заходом. До них належать:

– в установках вище 1 000 В – діелектричні рукавички, діелектричні боти, діелектричні килими; ізолюючі підставки на порцелянових ізоляторах;

– в установках до 1 000 В – діелектричні калоші, діалектричні коврики, ізолюючі підставки.

Огороджуючі захисні засоби. До них належать: ширма, бар’єри, щити, сіт-ки і т. д.; ізолюючі накладки і ковпаки (з ізоляцій-ного матеріалу); переносні захисні заземлення; попереджувальні, забороняючі плакати.

Допоміжні захисні засоби. Застосовуються для захисту від падіння з висо-ти (захисні пояси, страхувальні канати), підйому на висоту (пазурі, східці, дра-бини), захисту від світлових, теплових, механічних, хімічних впливів електрич-ного струму (захисні окуляри, протигази, рукавиці, фартухи, костюми, спецв-зуття та ін.).

Електромагнітні поля та їх дія на організм людини Джерела електромагнітних полів можуть бути природного та антропоген-

ного характеру. До природних джерел належать: Земля, Сонце, Космос. Електричне поле Землі має середню напруженість Е = 130 н/м. Менша на-

пруженість у полюсів, більша – у екватора. При віддаленні від Землі вона зме-ншується за експонентою. Магнітне поле Землі має напруженість: у північного полюса – Н = 47,8А/м; у пів-денного полюса Н = 39,8 А/м; у екватора Н = 19,9 А/м.

Ці величини змінюються під впливом Сонячної активності, енергії косміч-них випромінювань. До цих вічно існуючих полів і випромінювань адаптувало-ся усе живе.

Джерелами антропогенного характеру є промислове електроустаткування, лінії електропередач, високочастотні металургійні установки, радіопередаваль-ні пристрої і засоби персонального радіозв’язку, персональні комп’ютери, мік-рохвильові печі, телевізори, електроплити, праски, холодильники. Електромаг-нітні поля мають енергію і поширюються у вигляді електромагнітних хвиль. Основними параметрами електромагнітних хвиль є довжина хвилі, частота ко-ливань, швидкість поширення.

Класифікація антропогенних електромагнітних випромінювань за часто-тою:

– низькочастотні випромінювання 0,003 Гц–30 кГц – радіохвилі високочастотного (ВЧ) діапазону: 30 кГц–300 МГц – радіохвилі ультрависокочастотного діапазону (УВЧ): 30–300 МГц – надвисокочастотні СВЧ: 300 МГц–300 ГГц Частота коливань визначається в герцах (Гц). Похідні одиниці: кілогерц (1

кГц = 103 Гц); мегагерц (1 МГц = 106 Гц); гігагерц (1 ГГц = 109 Гц). Класифікація електромагнітних випромінювань за довжиною хвилі наве-

дена нижче. Довгі хвилі f = (30–300 кГц); = (1–10 км). Ці хвилі відбиваються іоносферою і Землею. У результаті поширюються

прошарком між ними. Обгинають земну поверхню і перешкоди на шляху. Середні хвилі f = (300–3 МГц); = (1–100 км). Також поширюються прошарком між іоносферою і поверхнею Землі. Як-

що їхній розмір більше довжини хвилі, то вони відбиваються від цих перешкод. Істотно поглинаються Землею (послабляються). Звідси дальність поширення майже 500 км (l = 500 км).

Для їх подальшої передачі потрібні ретранслятори. Короткі хвилі f = (3–30 МГц); = (10–100 м). Відбиваються від іоносфери і Землі. Сильно поглинаються Землею. Для

передачі використовується їхній відбиток від поверхні Землі й іоносфери. Ультракороткі хвилі f = (30–300 МГц); = (1–10 м). Вплив електромагнітних полів на організм людини (ЕМП) Електромагнітні поля негативно впливають на людей, які безпосередньо

працюють із джерелами випромінювань, а також на населення, яке проживає поблизу джерел випромінювання. Установлено, що більша частина населення живе в умовах підвищеної активності ЕМП.

Ступінь впливу електромагнітних випромінювань на організм людини за-лежить від діапазону частот, інтенсивності впливу відповідних чинників, три-валості опромінення, характеру випромінювання, режиму опромінення, розмі-рів поверхні тіла, яка опромінюється, та індивідуальних особливостей організ-му.

Внаслідок дії ЕМП можливі як гострі, так і хронічні ураження, порушення в системах і органах, функціональні зсуви в діяльності нервово-психічної, сер-цево-судинної, ендокринної, кровотворної та інших систем.

Звичайно, зміни діяльності нервової та серцево-судинної системи зворотні, і хоча вони накопичуються і посилюються з часом, але, як правило, зменшу-ються та зникають при виключенні впливу і поліпшенні умов праці. Тривалий та інтенсивний вплив ЕМП призводить до стійких порушень і захворювань.

Внаслідок дії на організм людини електромагнітних випромінювань ВЧ та УВЧ діапазонів (30 кГц–300 МГц) спостерігаються: загальна слабкість, підви-щена втомованість, пітливість, сонливість, а також розлад сну, головний біль, болі в області серця. З’являються роздратування, втрата уваги, подовжується тривалість мовно-рухової та зоромоторної реакцій, збільшується межа нюхової чутливості. Виникає ряд симптомів, що є свідченням порушення роботи окре-мих органів – шлунку, печінки, селезінки, підшлункової та інших залоз. Приг-нічуються харчові та статеві рефлекси, порушується діяльність серцево-судинної системи, фіксуються зміни показників білкового та вуглеводного об-

міну, змінюється склад крові, зафіксовані порушення на клітинному рівні. У цьому діапазоні працюють міцні радіомовні станції, судові радіостанції

та аеродромна радіослужба, зв’язкові, радіомовні та телевізійні станції, розта-шовані, як правило, у місцях великої кон-центрації населення.

Активність впливу ЕМП різних діапазонів частот значно зростає з ростом частоти і дуже серйозно впливає у СВЧ діапазоні. У зв’язку зі зниженням рівня перешкод застосування ЕМП у СВЧ діапазоні забезпечує більш високу якість передання інформації, ніж в ІВЧ діапазоні. Усі ділянки СВЧ діапазону викорис-товуються для радіозв’язку, в тому числі радіорелейного та супутникового. Тут працюють практично всі радіолокатори.

Оскільки випромінювання СВЧ при поглинанні середовищем поганими провідниками викликає їх нагрівання, цей діапазон широко використовується у промислових установах, у побуті. Вплив СВЧ випромінювання на живі тканини дав підставу для побудови терапевтичної медичної апаратури. У силу особли-востей поширення СВЧ саме цей діапазон використовується для передачі енер-гії променем на великі відстані

Вплив СВЧ на біологічні об’єкти залежить від інтенсивності опромінення. Теплова дія характеризується загальним підвищенням температури тіла, подіб-ним до пропасного стану або локалізованого нагріву тканини. Впливаючи на живу тканину організму, ЕМП викликає змінну поляризацію молекул і атомів, які складають клітини, внаслідок чого відбувається небезпечний нагрів. Надмі-рне тепло може нанести шкоду окремим органам і всьому організму людини. Особливо шкідливий перегрів таких органів, як очі, мозок, нирки тощо. З рос-том інтенсивності проявляється вплив на нервову систему, умовно-рефлекторну діяльність, кліти-ни печінки, підвищення тиску, викликає зміни у корі головно-го мозку, втрату зору.

ЕМП низькочастотного діапазону (конкретно промислової частоти 50 Гц) викликають у працюючих порушення функціонального стану центральної нер-вової системи, серцево-судинної системи, спостерігається підвищена стомлю-ваність, млявість, зниження точності робочих рухів, зміна кров’яного тиску і пульсу, аритмія, головний біль.

Для запобігання професійних захворювань, які виникаються під впливом ЕМП, встановлені допустимі норми опромінення.

Для захисту людини від дії електромагнітних опромінювань застосовують-ся різні засоби і заходи захисту: захист часом, відстанню, екранування джерел випромінювання, зменшення випромінювання безпосередньо в самому джерелі випромінювання, екранування робочих місць, засоби індивідуального захисту, ви-ділення зон випромінювання.

Інфрачервоне випромінювання (ІЧ) – частина електромагнітного спектра з довжиною хвилі 700 нм–1 000 мкм, енергія якого при поглинанні у речовині викликає тепловий ефект. Джерела випромінювання поділяються на природні і штучні. До природних джерел інфрачервоного випромінювання відноситься природна інфрачервона радіація сонця. Штучними джерелами інфрачервоного випромінювання є будь-які поверхні, температура яких вища порівняно з пове-рхнею, яка підлягає опроміненню (для людини всі поверхні з температурою вище тіла людини: 36–37оС).

Ефект дії інфрачервоного випромінювання залежить від довжини хвилі,

яка обумовлює глибину їх проникнення. Дія інфрачер-воних випромінювань зводиться до нагріву шкіри, очей, до порушення діяльності центральної нерво-вої системи, серцево-судинної системи, органів травлення. При інтенсивній дії на непокриту голову може виникнути так званий сонячний удар, що супрово-джується головним білем, запамороченням, прискоренням дихання, втратою свідомості, порушенням координації рухів, тяжкими ураженнями мозкових тканин аж до вираженого менінгіту і енцефаліту.

Засоби захисту від дії ІЧ випромінювання такі: теплоізоляція гарячих по-верхонь, охолодження тепловипромінювальних повер-хонь, екранування дже-рел випромінювання, застосування засобів індивідуального захисту, організація раціонального режиму праці і відпочинку.

Ультрафіолетове випромінювання (УФ) – спектр електромагнітних коли-вань з довжиною хвилі 200–400 нм. Особливістю ультрафіолетових випромі-нювань є висока сорбційність – їх поглинає більшість тіл.

Ультрафіолетове випромінювання, яке складає близько 5 % щільності по-току сонячного випромінювання, є життєво необхідним фактором, який має благотворний стимулюючий вплив на організм, знижує чутливість організму до деяких впливів; оптимальні дози УФ випромінювання активізують дію серця, обмін речовин, підвищують активність ферментів дихання, поліпшують крово-творення, чинять антирахітичну і бактерицидну дію.

Ультрафіолетове випромінювання довжиною хвилі 10–20 нм (дальній діа-пазон) має дуже велику енергію і є згубним для людини, але у природних умо-вах поглинається озоновим шаром атмос-фери і на поверхні Землі відсутнє.

Штучними джерелами УФ випромінювання є дугова електрозварка, елект-роплавлення сталі, виробництво радіоламп. УФ випромінювання штучних дже-рел може стати причиною гострих і хронічних професійних уражень. Найбільш уразливі очі, шкіра. Дія УФ випромінювань на шкіру викликає дерматити, ек-зему, “старіння” шкіри, утворення ракових пухлин. Внаслідок впливу УФ опромінювання виникають загальнотоксичні симптоми – головний біль, запа-морочення, підвищення температури тіла, відчуття розбитості, підвищена стом-люваність, нервове збудження.

Зниження інтенсивності опромінення УФ випромінюванням досягається захистом відстанню, екрануванням джерел випромінювання, екрануванням ро-бочих місць, засобами індивідуального захисту, спеціальним фарбуванням приміщень і раціональним роз-ташуванням робочих місць.

До числа найбільш фундаментальних наукових досягнень ХХ століття від-носиться створення лазерів. Принцип їх дії заснований на використанні змуше-ного (стимульованого) електромагнітного випромінювання, одержаного від ро-бочої речовини внаслідок збудження її атомів електромагнітною енергією. Збу-джений атом може свавільно (спонтанно) перейти на один із нижчих рівнів енергії, при цьому випромінюється квант світла. Висока потужність лазерного випромінювання в поєднанні з високою спрямованістю дозволяє одержати за допомогою фокусування світлові потоки величезної потужності.

Дія лазерного випромінювання на живий організм носить складний харак-тер. Найбільш чутливими до нього є очі, шкіра. Ці пошкодження мають харак-тер опіків. Опромінення шкіри лазерною енергією може призвести до злоякіс-них пухлин. Внаслідок впливу лазерного випромінювання на організм людини

виникають функціональні зміни центральної нервової системи, серцево-судинної системи, ендокринних залоз, збільшення фізичної втоми, коливання тиску, головний біль, роздратованість, підвищена збудженість, порушення сну.

Для захисту від лазерного випромінювання застосовують наступні заходи: телевізійні системи спостереження за ходом процесу, захисні екрани (кожухи), огородження лазерної зони, засоби індивідуального захисту – спеціальні проти-лазерні окуляри, щітки, маски, халати, рукавички.

ЛЕКЦІЯ 10 Тема 3.2. Хімічні та біологічні фактори небезпек У результаті вивчення теми студент повинен уміти: – класифікувати шкідливі хімічні та біологічні фактори небезпеки; – давати характеристики небезпечних хімічних та біологічних факторів; – пояснювати сутність дії на організм людини токсичних хімічних речо-

вин; – аналізувати якість навколишнього середовища за вмістом шкідливих хі-

мічних речовин, мікроорганізмів. Після вивчення теми студент повинен виявити загальні закономірності ви-

никнення хімічних та біологічних факторів небезпек, впливу їх на життєдіяль-ність людини. Викладач у процесі вивчення теми повинен сформувати у майбу-тніх спеціалістів необхідні навички, спрямовані на запобігання небезпекам і за-хист людей.

План 1. Загальна характеристика шкідливих хімічних речовин. 2. Токсична дія шкідливих речовин на організм людини. 3. Характеристика отруйних речовин. 4. Поняття гранично допустимої концентрації шкідливих речовин. 5. Загальна характеристика біологічних факторів небезпек. 6. Отруйні тварини і рослини. 7. Патогенні організми. Контрольні питання 1. Характеристика шкідливих хімічних речовин. 2. Класифікація шкідливих хімічних речовин. 3. Прояви токсичності хімічних сполук. 4. Характеристика отруйних речовин. 5. Поняття гранично допустимої концентрації. 6. Загальна характеристика отруйних рослин і тварин. 7. Дія на організм людини патогенних організмів. Література 1. Білявський Г.О., Падун М.М, Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. –

К.: Либідь, 1993. – 340 с. 2. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред.

С.В. Белова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая шк., 1999. – 448 с. 3. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: На-

вч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. – Львів, 1999. – 238 с. 4. Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини: Навч. посібник. – 2-ге ви-

дання. – Л.: Банк. Коледж; К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 186 с.

5. Вредные химические вещества. Радиоактивные вещества / Под ред. Л.А. Ильина, В.А. Филова. – М.: Химия, 1990. – 463 с.

Хімічні фактори небезпеки. Загальна характеристика шкідливих хімічних речовин У процесі життєдіяльності людина постійно стикається з великою кількіс-

тю шкідливих речовин, які можуть викликати різні види захворювання, розлади здоров’я, а також травматизм як у процесі контакту, так і через певний промі-жок часу. На сьогодні відомо близько 7 млн. хімічних речовин та сполук, із яких 60 тис. використовуються у діяльності людини. На міжнародному ринку кожного року з’являється від 500 до 1 000 нових хімічних сполук та сумішей.

Залежно від практичного використання хімічні речовини можна поділити на:

n промислові отрути, які використовуються у виробництві (органічні роз-чинники, барвники) і є джерелом небезпеки гострих і хронічних інтоксикацій при порушенні правил техніки безпеки (наприклад, ртуть, свинець, ароматичні сполуки тощо);

n отрутохімікати, що використовуються у сільському господарстві для бо-ротьби з бур’янами, гризунами, комахами (гербіциди, пестициди, інсектициди);

n лікарські препарати; n побутові хімічні речовини, які використовуються у якості харчових до-

бавок, засобів санітарії, особистої гігієни, косметичних засобів; n біологічні отрути: рослинні та тваринні, які містяться у рослинах і гри-

бах, тваринах і комахах; n отруйні речовини: зарин, іприт, фосген та ін. Шкідливими називають речовини, які при контакті з організмом людини

можуть викликати травми, захворювання або відхилення у стані здоров’я. Більша частина хімічних речовин являють собою відходи різних вироб-

ництв і надходять у навколишнє середовище у вигляді газів, рідин, твердих хі-мічних сполук. Вони вступають у взаємодію з компонентами навколишнього середовища, потрапляють в організм людини і можуть виникати різні отруєння.

Шляхи проникнення шкідливих речовин в організм людини: через органи дихання, шкіру, рани, шлунково-кишковий тракт. Вплив шкідливих речовин на організм людини залежить від кількості речовини, що потрапила в нього, її ток-сичності, тривалості надходження і механізму взаємодії. Крім того, він зале-жить від статі, віку, індивідуальних особливостей організму, метеорологічних умов навколишнього середовища, хімічної структури і фізичних властивостей речовини.

Токсичність – це ступінь фізіологічної активності шкідливої речовини. Фі-зіологічну активність шкідливих речовин вивчає наука токсикологія, яка є одні-єю з галузей медицини. Токсикологія називає шкідливими такі речовини, які в умовах різної діяльності людини можуть викликати погіршення здоров’я або смерть.

Дія шкідливих речовин проявляється у вигляді гострих та хронічних отру-єнь.

Гострі отруєння характеризуються короткочасною дією відносно великої кількості шкідливих речовин і яскравим проявом безпосередньо в момент дії

через невеликий проміжок часу. Хронічні отруєння виникають при тривалій дії шкідливих речовин, що

проникають в організм у відносно невеликій кількості. Залежно від характеру дії на організм людини хімічні шкідливі речовини

поділяються на загальнотоксичні, подразнюючі, мутагенні, канцерогенні, заду-шливої дії та ті, що впливають на репродуктивну функцію, сенсибілізатори.

Загальні токсичні речовини – це речовини, що викликають отруєння усього організму людини або впливають на його окремі системи (наприклад, кровот-ворення, ЦНС). Ці речовини можуть викликати патологічні зміни певних орга-нів, наприклад, нирок, печінки. До таких речовин належать такі сполуки, як ча-дний газ, селітра, концентровані розчини кислот чи лугів тощо.

Подразнюючі речовини викликають подразнення слизових оболонок, ди-хальних шляхів, очей, легень, шкіри (наприклад, хлорацетофенон, адамсит, хлор, фтор і азотомісткі сполуки).

Мутагенні речовини призводять до порушення генетичного коду, зміни спадкової інформації (свинець, радіоактивні речовини тощо).

Канцерогенні речовини – викликають, як правило, злоякісні новоутворення – пухлини (ароматичні вуглеводні, циклічні аміни, азбест, нікель, хром тощо).

Речовини задушливої дії призводять до токсичного набрякання легень (ок-сид азоту, отруйні речовини).

Прикладом речовин, що впливають на репродуктивну (народжувальну) функцію, можуть бути радіоактивні ізотопи, ртуть, свинець тощо.

Сенсибілізатори – речовини, що діють як алергени. Це, наприклад, розчин-ники, формалін, лаки на основі нітро- та нітрозосполук тощо.

Усі шкідливі речовини за ступенем небезпеки для людини поділені на чо-тири класи. Як показник небезпеки, прийнятий коефіцієнт можливого інгаля-ційного отруєння – КМІО.

, де, С50 – концентрація речовини, що викликає загибель 50 % піддослідних

тварин при 2–4 г інгаляційної речовини (мг/м3); С20 – насичена концентрація при t = 200С. Даний коефіцієнт залежно від числового значення дозволяє поділити хімі-

чні речовини за інгаляційною небезпекою на чотири класи: 1-й (надзвичайно небезпечні) КМІО = 300; 2-й (дуже небезпечні) КМІО = 30–300; 3-й (помірно небезпечні) КМІО = 3–30; 4-й (малонебезпечні) КМІЛ = < 3. Серед небезпечних хімічних речовин виділяється особлива група речовин,

що є найбільш небезпечними для людей у випадку потрапляння в навколишнє середовище. Речовини цієї групи називаються сильнодіючими отруйними речо-винами (СДОР).

Прийняті два критерії добору в групу СДОР: перший – належність токсич-ної речовини до 1–2 класу небезпеки за КМІО; другий – імовірність і масштаби можливого зараження повітря, води, місцевості при виробництві, транспорту-ванні та зберіганні НХР. Введення другого критерію зумовлено тим, що з до-

сить великої кількості відомих і запланованих на майбутній випуск хімічних сполук, віднесених за величиною КМІО до 1–2 класу небезпеки, реальну загро-зу масового ураження людей становить лише та їх частина, яка характеризуєть-ся великим масштабом виробництва, споживання, зберігання і транспортуван-ня.

Токсична дія шкідливих речовин на організм людини Зазначалося раніше, організм людини є єдиною складною системою взає-

мопов’язаних органів, зміна в яких впливає на організм у цілому. Інтенсивний обмін речовин всередині організму, а також постійний обмін його із зовнішнім середовищем – необхідна умова підтримання життя. В обміні речовин між на-вколишнім середовищем та організмом беруть участь органи дихання і трав-лення, через які в організм потрапляють кисень і поживні речовини, та органи виділення, що виводять із організму людини шлаки.

Потрапляючи в організм, шкідливі речовини переносяться кров’ю до всіх органів та тканин. Тому порушення процесів обміну в будь-якому органі приз-водить, як правило, до порушення ін-ших функцій організму.

Зміна складу певних речовин, що беруть участь у нормальних процесах обміну здорової людини, не може не впливати на обмін речовин у будь-якому органі, тому і на нормальне функціонування організму в цілому. Залежно від ділянки в ланцюгу обміну речовин, в якому під дією тієї чи іншої токсичної сполуки відбувається порушення нормальних процесів, ступінь її токсичності буває більшим або меншим. Найбільш токсичними є ті хімічні сполуки, які впливають на найважливіші ферментні системи організму.

Основу всіх процесів життєдіяльності будь-якого організму складають ти-сячі хімічних реакцій, що відбуваються з великими швидкостями. Висока шви-дкість процесів розщеплення пов’язана з тим, що всі вони мають каталітичний характер, а роль каталіза-торів відіграють ферменти. Жоден процес в організмі людини не відбувається без участі ферментів (наприклад, у засвоєнні білків бе-руть участь протенози, жирів – ліпази, вуглеводнів – кінази та фіфатази і т. д.). Усього в організмі людини міститься близько 1 тисячі різних ферментних сис-тем, що каталізують різні процеси. Для всіх ферментів характерною є висока специфічність дії, тобто кожен фермент може каталізувати лише певний про-цес. Незначна зміна в будові або в умовах дії ферменту призводить до втрати каталітичної активності. Таким чином, токсичність тих чи інших сполук прояв-ляється в хімічній взаємодії між ними та ферментами, що призводить до галь-мування або припинення цілого ряду життєво важливих функцій організму. Повне інактивування тих чи інших ферментних систем викликає загальне ура-ження організму, а в деяких випадках і його смерть.

Велика кількість захворювань, а також отруєнь виникає із про-никненням токсичних речовин в організм людини, головним чином, через органи дихання. Цей шлях дуже небезпечний, тому що шкідливі речовини безпосередньо потра-пляють у кров і розносяться по всьому організму. Для досягнення максималь-ного ефекту отруйні речовини використовуються у вигляді газів, парів, аерозо-лів. Аерозолі викликають загальнотоксичну дію у результаті проникнення пи-лових часточок (до 5 мкм) у глибокі дихальні шляхи, в альвеоли, частково або повністю розчиняються в лімфі і, надходячи у кров, викликають інтоксикацію. Дрібнодисперсні пилові часточки дуже важко уловлювати.

Отруйні речовини потрапляють у шлунково-кишковий тракт завдяки неви-конанню правил особистої гігієни, наприклад, харчування або куріння на робо-чому місці без попереднього миття рук. Ці речовини відразу можуть потрапити у кров із ротової порожнини. До таких речовин, наприклад, відносяться жиро-розчинні сполуки, феноли, ціаніди.

Кисле середовище шлунку і слаболужне середовище кишеч-ника можуть призводити до підсилення тотожності деяких сполук (н-8, PbSO4 переходить у більш розчинну сполуку PbCl4). Потрапляючи у шлунок, такі отруйні речовини як, наприклад, ртуть, мідь, церій, уран, можуть викликати подразнення його слизистої оболонки.

Шкідливі речовини можуть потрапляти в організм людини через шкіру як при дії рідини при контакті з руками, так і у випадках високих концентрацій то-ксичних парів і газів у повітрі на робочих місцях. Розчиняючись у шкіряному жирі та потових залозах, речовини можуть потрапляти у кров. До них належать легкорозчинні у воді і жирах вуглеводні, ароматичні аміни, бензол, анілін тощо. Ураження шкіри, безумовно, прискорює проникнення отруйних речовин в ор-ганізм.

Характеристика отруйних речовин Дуже негативні наслідки виникають із впливом отруйних речовин на живі

організми, повітря, ґрунт, воду тощо. Своєю дією ці речовини призводять до критичного стану навколишнього природного середовища (знищення людей, тварин, рослин), впливають на здоров’я та працездатність людей, на їх майбут-нє покоління.

Отже, отруйні речовини – це токсичні хімічні сполуки, які призводять до ураження всіх живих організмів, особливо людей та тварин, а також до забруд-нення місцевості.

Ступінь ураження отруйними речовинами залежить від їх токсичності, ви-біркової дії, тривалості, а також від їх фізико-хімічних властивостей.

За токсичністю отруйні речовини можна поділити на: – нервово-паралітичної дії (наприклад, зарин-СВ, зоман-СД) – виклик бро-

нхоспазмів, задухи, паралічу; – загальнотоксичної дії (наприклад, синильна кислота, хлорціан) – набря-

кання, кома, параліч, судома, прискорене серцебиття; – подразнюючої дії (Сі-Ар, Сі-Ес) – подразнення слизових оболонок носа,

ротової порожнини; – шкірнонаривної дії (наприклад, іприти) – місцеві запалення та некротич-

ні зміни у поєднанні із загальнотоксичними резорбтивними явищами. За вибірковою дією отруйні речовини можна поділити на: – серцеві – кардіотоксична дія: ліки, рослинні отрути, солі барію, калію,

кобальту, кадмію; – нервові – порушення функцій нервової системи (чадний газ, аміак, вугле-

водні, фосфорорганічні сполуки, алкогольні вироби, наркотичні засоби, снотво-рні ліки та ін.);

– печінкові – хлоровані вуглеводні, альдегіди, феноли, фосфор, селен та ін.;

– ниркові – сполуки важких металів, етиленгліколі, щавлева кислота та ін-ші;

– кров’яні – похідні аніліну, анілін, нітрити; – легеневі – оксиди азоту, озон, фосген. За тривалістю дії отруйні речовини можна поділити на три групи: – летальні, що призводять або можуть призвести до смерті (у 5 % випад-

ків): термін дії до 10 діб; – тимчасові, що призводять до нудоти, блювоти, набрякання легенів, болі у

грудях: термін дії від 2 до 5 діб; – короткочасові – тривалість декілька годин. Призводять до подразнення у

носі, ротовій порожнині, головного болю, задухи, загальної слабості, зниження температури.

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин Для послаблення впливу шкідливих речовин на організм людини, для ви-

значення ступеня забрудненості довкілля та впливу на рослинні та тваринні ор-ганізми, проведення екологічних експертиз стану навколишнього середовища або окремих об’єктів чи районів нині в усьому світі користуються таким понят-тям, як якість природного середовища. Нормативи якості виражаються у грани-чно допустимих концентраціях (ГДК) шкідливих речовин (полютантів), грани-чно допустимих викидах (ГДВ), гранично допустимих екологічних наванта-женнях (ГДЕН), максимально допустимому рівні (МДР), тимчасово погодже-них викидах (ТПВ) та орієнтовно безпечних рівнях впливу (ОБРВ) забруднюю-чих речовин у різних середовищах.

Мета нормативів якості – забезпечити науково обґрунтоване поєднання екологічних і економічних інтересів як основи суспільного прогресу. Це свого роду вимушений компроміс, що дозволяє розвивати господарство, охороняти життя і благополуччя людини. В основі нормативів якості лежать три показни-ки: медичний, технологічний, науково-технічний.

Медичний показник установлює граничний рівень загрози здоров’ю люди-ни.

Технологічний показник оцінює рівень встановлених меж техногенного впливу на людину і середовище існування.

Науково-технічний показник оцінює можливість науково-технічних засо-бів контролювати дотримання меж впливу за всіма необхідними характеристи-ками.

Гранично допустимі концентрації (ГДК) належать до показників якості на-вколишнього середовища стосовно здоров’я людини. ГДК змісту шкідливих речовин, а також шкідливих мікроорганізмів та інших біологічних речовин на-лежать до нормативів санітарно-гігієнічного характеру.

Цей вид нормування охоплює не тільки екологічну, але й виробничу, жит-лово-побутову сфери життя людини.

Вперше ГДК були введені в 1939 році для питної води. До 1991 року кіль-кість таких норм ГДК для водяних об’єктів господарсько-питного і культурно-побутового призначення досягла 1925. ГДК щодо атмосфери вперше були вве-дені в 1951 році для 10 шкідливих речовин. До 1991 року їх було вже 479. ГДК у ґрунті стали вводитися з 1980 року. У 1991 році вони досягли 109.

Гранично допустима концентрація (ГДК) (норматив) – кількість шкідливої речовини в навколишньому середовищі, яка при постійному контакті або взає-модії за певний проміжок часу не впливає на здоров’я людини і не викликає не-

бажаних наслідків у майбутніх поколінь. Гранично допустимі концентрації встановлюються головними санітарними

інспекціями у законодавчому порядку або рекомендуються відповідними уста-новами, комісіями на основі результатів комплексних наукових досліджень, ла-бораторних експериментів, а також відомостей, одержаних під час і після різ-них аварій на виробництвах, воєнних дій, природних катастроф з використан-ням тривалих медичних обстежень людей на шкідливих виробництвах (хімічні виробництва, АЕС, шахти, кар’єри, ливарні цехи).

Для визначення максимальної разової ГДК використовуються високочут-ливі тести, за допомогою яких виявляють мінімальні впливи забруднювачів на здоров’я людини у разі короткочасних контактів (виміри біопотенціалів голов-ного мозку, реакція ока тощо).

Під час визначення тривалих впливів забруднювачів (токсикантів) прово-дять експерименти на тваринах, використовують дані спостережень під час епі-демій, аварій, додаючи до певного порогового впливу коефіцієнт запасу, що знижує дію ще в кілька разів.

Ще у СРСР головною санітарною інспекцією МОЗ СРСР були встановлені 2 норми ГДК, якими користуються і нині:

1) максимально разова ГДК, яка викликає рефлекторні реакції (запах, теп-ло, світло тощо) внаслідок 20 хв. дії на людину;

2) середньодобова ГДК, яка не має шкідливого впливу на людину у разі тривалої дії.

Доки існують шкідливі види антропогенної діяльності, для обмеження їх впливу на природне середовище ми мусимо нормувати кількість шкідливих ре-човин, що викидаються в повітря, грунт, води всіма типами забруднювачів, по-стійно контролювати викиди різного типу об’єктів, прогнозуючи стан довкілля та приймаючи відповідні санкції і рішення щодо порушників законів про охо-рону природи.

В Україні стан довкілля контролюється кількома відомствами. Основний контроль здійснюють Міністерство охорони здоров’я та природи, санітарно-епідеміологічні служби, республіканська гідрометеослужба та її відділи в райо-нах та областях.

Допоміжний екоконтроль здійснюється службами міністерств комунально-го господарства, рибнагляду, геології, товариства охорони природи, “зеленими службами” Управління екологічного моніторингу Міністерства охорони навко-лишнього природного середовища.

В основу нормування всіх забруднювачів у нормативах різних країн пок-ладено визначення ГДК у різних середовищах. За основу приймають найниж-чий рівень забруднення, що ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах (див. табл. 7, 8, 9).

Слід зазначити, що ГДК забруднювачів у нормативах різних країн часто різняться, хоча й незначно.

Нормативи ГДК у нашій країні єдині і обов’язкові для усіх підприємств і структур, незалежно від форм власності й підпорядкованості.

Під час визначення ГДК враховують не лише ступінь впливу на здоров’я людини, але і їх дію на диких та свійських тварин, рослини, гриби, мікрооргані-зми й природні угруповання в цілому.

Таблиця 7 Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин в атмосфері населе-

них пунктів Речовина ГДК (макси-

мальна) разова, мг/м3

ГДК серед-ньодобова, мг/м3

Нітробензол 0,008 0,008 Оксид сірки SO3 0,5 0,05 Сірководень H2S 0,008 0,008 Чадний газ CO 3,0 1,0 Аміак NH3 0,2 0,004 Оксиди азоту - 0,04 Пил нетоксичний 0,5 0,15 Кіптява (сажа) 0,15 0,05 Сірчана кислота (пари) 0,3 0,1 Фтороводень (пари) 0,02 0,005 Пари свинцю, ртуті - 0,0003 Хлороформ CHCl3 - 0,03 Хлор Cl2 0,1 0,03 Оцтова кислота

CH3COOH (пари) 0,2 0,06

Ацетон 0,35 0,35 Таблиця 8 Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у питних водах Речовина ГДК (макси-

мальна) разова, мг/л

ГДК середньо-добова, мг/м3

Кадмій 0,001 Кобальт, манган, вісмут,

барій 0,1

Бензол , бор 0,5 Діоксин 5*10-10 Норми країн

Західної Європи, в 700 тис. разів пере-вищують українські

Діоксин 3,5*10-5 ГОСТ 4630-88 Нітрати (за –NO3) 45,0 Нітрити (за –NO2) 3,3 Срібло 0,005 Ртуть 0,0005 Свинець 0,03 Стронцій (стабільний) 7,0 Бензин, гас, цинк, ко-

бальт, залізо 0,1

Хром, нікель, мідь, моліб-ден, вольфрам

0,01

Таблиця 9 Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у ґрунтах (ГОСТ

3034-84, 3210-85, 42-128-4433-87) Речовина ДК, мг/кг Речовина ГДК,

мг/кг Бензпірен 0,02 Бромофос, метил-

спірал 0,4

Свинець Pb 20,0 Сірководень H2S, поліхлорпілен

0,5

Хром шести-валентний Cr+6

0,05 Фтор F2 10,0

Ртуть 2,1 Хлорофос 0,5 Бензол C6H6,

толуол C6H5CH3 0,3 Карбофос 2,0

Нітрати 130,0 Хлорамін 2,0 Мідь Cu 3,0 Метафос 0,1 Нікель Ni 4,0 Гексахлоран 1,0 Цинк Zn 23,0 Бромофос, метил-

стирал 0,4

Манган Mn 1 500,0 Гетерофос 0,005 Ванадій V 150,0 Атразин 0,01 Кобальт Co 5,0 Сірка S 160,0 Кадмій Cd, 1,0 Кадмій Cd 1,0

Результати найновіших досліджень свідчать, що нижніх безпечних меж впливів канцерогенів та іонізуючої радіації не існує. Будь-які дози, що переви-щують звичайний природний фон, є шкідливими.

За наявності в повітрі чи воді кількох забруднювачів їх сумарна концент-рація не повинна перевищувати 1.

Приблизний розрахунок: С1 / ГДК1 + С2 / ГДК2 + … + С / ГДК = 1, де С1, С2, …, С – фактичні концентрації забруднювачів, мг/м3; ГДК1, ГДК2, …, ГДК – ГДК забруднювачів, мг/м3. Дуже шкідливою є сумарна дія таких полютантів, як сірчаний газ, діоксид

азоту, фенол, аерозолі, сірчана H2SO4 та фтористоводнева НF кислоти. Якщо сумарна концентрація забруднювачів більша за 1, то кажуть, що са-

нітарний стан не відповідає нормативним вимогам. Для різних середовищ ГДК одних і тих самих токсикантів різняться. Під час визначення ГДК речовин природних вод поділяються на: – ГДК вод господарсько-питного призначення; – ГДК вод рибного господарства (тут ГДК тих самих речовин мають різне

значення). У ґрунтах ГДК речовин визначають переважно для одного шару. Речовини

не повинні шкідливо впливати на якість продукції, що вирощується людиною для споживання, а також на здатність ґрунту самоочищуватись, нормально фу-

нкціонувати. Останнім часом робиться дедалі більше розрахунків ГДК для про-дуктів харчування.

Основними засобами захисту людини від дії шкідливих речовин є гігієніч-не нормування їх вмісту у різних середовищах, а також різні методи очищення газових викидів (адсорбція, абсорбція, хімічне перетворення) та стоків (пер-винне, вторинне та третинне очищення).

Хімічна зброя Одним із видів зброї масового ураження є хімічна зброя. Її дія базується на

використанні бойових токсичних хімічних речовин, до яких відносять отруйні речовини і токсини, що уражають людей, тваринні та рослинні організми. Вони мають високу токсичність і можуть викликати як тяжкі, так і смертельні ура-ження. Для отруйних речовин і токсинів характерним є проникнення у примі-щення, споруди, сховища і ураження усього живе. Іноді з визначенням факту застосування цього виду зброї та визначенням її типу виникають труднощі. За-стосування ж хімічної зброї може призвести до важких екологічних і генетич-них наслідків.

Вперше хімічну зброю було використано німецькими військами ще у 1915 році проти французів, використовуючи сприятливий напрямок вітру, щоб ске-рувати отруйний газ на позиції противника. Саме з цього і почалося викорис-тання отруйних речовин у вигляді хімічної зброї.

Основою хімічної зброї є отруйні речовини. Шляхи їх проникнення в орга-нізм людини та наслідки взаємодії з ними розглядалися вище.

Біологічні фактори небезпеки. Загальна характеристика біологічних об’єктів

Одним із видів небезпек виступають біологічні речовини – це збудники інфекційних захворювань. До них належать різні види мікроорганізмів – бакте-рії, віруси, грибки тощо. Характерними властивостями цих речовин є:

– висока ефективність зараження людей; – здатність викликати захворювання у результаті контакту здорової люди-

ни із хворою або з певними зараженими предметами; – наявність певного інкубаційного періоду, тобто з моменту зараження до

прояву певного захворювання (від декількох годин до десятків днів); – певні труднощі з визначенням окремих видів збудників; – здатність проникати в негерметизовані приміщення, інженерні споруди і

заражати в них людей тощо. В організм людини збудники інфекцій можуть потрапляти багатьма шля-

хами: – через верхні дихальні шляхи (повітрям); – через шлунково-кишковий тракт (повітряно-капельним); – через проникнення у кров (в основному передаються кровоносними па-

разитами); – через шкіру; – через слизові оболонки. Основними інфекційними захворюваннями в наш час вважають: чуму, си-

бірську язву, сап, холеру, лихоманку, віспу, ботулізм, грип тощо. Проникаючи у внутрішні органи людини, збудники інфекційних захворювань можуть викли-кати різні розлади як клінічного, так і анатомічного характеру. Деякі із збудни-

ків захворювань можуть спричиняти інфекційні хвороби через харчі (воду, мо-локо, продукти), вживаючи які, людина хворіє. Поширенню багатьох інфекцій сприяють і комахи, а також недотримання правил особистої гігієни.

Дуже велика кількість інфекційних захворювань передається через диха-льні шляхи. Збудники цих захворювань паразитують на слизових оболонках но-са, горла, гортані, тобто на слизових так званих верхніх дихальних шляхах. Під час спілкування хворого із здоровою людиною збудник захворювання переда-ється під час розмови – з носа і рота найдрібніші частки слизу розбризкуються і внаслідок цього відбувається ураження здорової людини. Патогенні мікроорга-нізми легко проникають у верхні дихальні шляхи здорової людини. Внаслідок цього відбувається поширення епідемій, особливо в місцях скупчення людей. Боротьба з цими захворюваннями ведеться шляхом ізоляції хворих людей, за допомогою правил особистої гігієни та безпеки, а також при використанні різ-них видів гігієни.

Під час кров’яних інфекцій, що передаються в момент укусу комахами, не-обхідно використовувати такі засоби, як ізоляція інфікованих людей, їх ліку-вання, захист неінфікованих людей від укусів комах, знищення збудників інфе-кційних захворювань тощо.

Якщо хворий уражений інфекцією зовнішніх покривів, то його необхідно повністю ізолювати, створити замкнене коло передачі інфекцій, зробити роди-чам та близьким потерпілого в момент ураження певні види щеплення.

Патогенність – здатність живих істот (як правило, мікроорганізмів) викли-кати захворювання інших організмів.

Отруйні рослини Близько 700 видів рослин можуть викликати важкі чи смертельні отруєння

людей. Токсичною речовиною отруйних рослин є різні сполуки, що належать переважно до алкалоїдів, глюкозидів, кислот, смол, вуглеводнів тощо (див. табл. 10).

За ступенем токсичності рослини поділяють на: n отруйні (біла акація, бузина, конвалія, плющ тощо) ; n сильноотруйні (наперстянка, олеандр тощо); n смертельно отруйні (білена чорна, беладона, дурман звичайний). Таблиця 10 Характеристика дії отруйних рослин на організм людини Назва от-

руйної рослини Час початку

дії Характеристика дії на орга-

нізм людини Білена чор-

на Через 30 – 40

хв. Почервоніння обличчя і шиї,

збуджений стан, судоми рук та ніг, галюцинації, слинотеча, а зго-дом сухість у роті тощо

Цикута Через 5 хв. Часте блювання, сильна сли-нотеча, запаморочення, блідість шкіри, сильні судоми

Гриби від 15 хв. до 2 – 3 діб

Нестерпний біль під грудьми, постійне блювання, згущення кро-

ві, судоми, летальні випадки Отруйні тварини Серед тваринних організмів отруйні форми зустрічаються частіше, ніж у

рослинних організмах. Отрути, що виробляються тими чи іншими організмами, є хімічними чинниками, які беруть участь у міжвидових взаємодіях. Приклади використання хімічних речовин для нападу або захисту зустрічаються на всіх етапах еволюційного розвитку. Наведемо приклади деяких небезпечних тварин (див. табл. 11)

Таблиця 11 Характеристика дії отруйних тварин на організм людини

Назва тваринного організ-му

Дія на організм людини

Павук ( тарантул) Надзвичайно сильні больові відчуття, головний біль, слабкість, порушення свідомості, судоми, та-хікардія, підвищення тиску, лета-льні випадки

Кліщі Укуси, почервоніння, стан за-гального отруєння

Комахи (оси, бджоли, му-рашки, жуки )

Алергічні реакції, анафілактич-ний шок, неврози шкіри, запалення, больові відчуття, летальні наслідки

Риби (скати, морські драко-ни, скорпени)

Уколи, слабкість, деколи втра-та свідомості, діарея, судоми, пору-шення дихання, зниження тиску, ле-тальні випадки

Рептилії (кобри, змії) Параліч скелетної й дихальної мускулатури, пригнічення функцій ЦНС та дихальної системи, в’я-лість, апатія, гальмування реф-лексів, патологічний сон, летальні випадки

Патогенні організми Особливу небезпеку для здоров’я становлять патогенні організми – збуд-

ники хвороб людей, тварин, рослин, а також токсини – продукти життєдіяльно-сті деяких мікробів. Залежно від розмірів, будови та властивостей ці організми поділяються на бактерії, віруси, рикетсії, гриби тощо. Розглянемо характерис-тику цих представників (див. табл. 12).

Таблиця 12 Характеристика дії патогенних організмів на організм людини Збу-

дники Хвороби Дія на організм людини

Бак- Чума Морозить, підвищується температура,

терії сильний головний біль, втрата свідомості Сибірська

виразка Підвищення температури, специфічні

карбункули на шкірі та слизових оболон-ках, сепсис, смерть

Холера Дія на клітини слизової оболонки, втрата води та солей призводить до шоку

Ботулізм Зниження температури, нудота, блю-вота, в очах двоїться, порушується мова та дихання

Ві-руси

Натуральна віспа

Підвищення температури, сильний головний біль, блювота, набухання слизової обо лонки очей та ротової порожнини, ви-сип, гнійні пухирці

Жовта лихо-манка

Підвищення температури, сильний головний біль, болі у м’язах та кістках, у печінці , жовте забарвлення шкіри, кровоте-ча з носа, блювота, кривавий пронос

Ри-кетсії

Висипний тиф

Підвищення температури, сильний головний біль, морозить, втрата свідомос-ті, лихоманка

Грибки

Бластомікоз Ураження шкіри та легень, кісток, внутрішніх органів, мозкових оболонок

Кокцидіодо-мікоз

Нагадує грип, розповсюдження по всьому тілу, сухоти, вражає ЦНС

Біологічна зброя Біологічна (або бактеріологічна) зброя – це спеціальний вид зброї, заря-

дженої біологічними засобами, призначений для масового ураження живих ор-ганізмів (людей, тварин, рослин), а також для пошкодження військових об’єктів. Основу такого виду зброї становлять патогенні організми (бактерії, ві-руси, грибки, рикетсії) та токсини, що виробляють бактерії. Їх негативний вплив ми розглядали у розділі 2.3.

Особливих методів захисту від негативної дії отруйних рослин і тварин не існує. Лише необхідно досконало знати симптоми їх дії, вміти відрізняти їх се-ред інших і якомога менше з ними “зустрічатися”. Що стосується біологічної зброї, патогенних організмів та викликаних ними захворювань, то справи інші.

Одним із найбільш ефективних методів боротьби з інфекційними захворю-ваннями виступає специфічна профілактика. Вона заснована на створенні шту-чного імунітету шляхом випереджувальних щеплень. У наш час широкого вжи-тку набули щеплення проти чуми, туляремії, бруцельозу, туберкульозу, сибір-ської виразки, стовбняка, дифтерії, черевного тифу, висипного тифу, натураль-ної віспи, коклюшу тощо. Проти деяких захворювань випереджувальні щеп-лення провадяться за певним розробленим планом (проти віспи, дифтерії, тубе-ркульозу). Проти інших інфекцій щеплення проводять лише в тих випадках, ко-ли виникає небезпека їх виникнення та поширення.

Для успішної боротьби з інфекційними захворюваннями, навіть в умовах мирного часу, у багатьох випадках необхідно здійснювати масові щеплення в

дуже короткі терміни. У наш час існує дуже велика кількість захворювань, збудники яких можуть

бути використані ворогом в якості бактеріальних засобів. Зробити щеплення проти всіх цих захворювань неможливо, тому що жодна людина не витримає такої їх кількості. У цих випадках, особливо для встановлення виду використа-ного збудника, застосовують антибіотики та інші спеціальні препарати. Вони забезпечують загибель вірусу у незахищеному щепленням організмі, а також допомагають організму, якому зроблено щеплення, легше подолати збудники захворювання. Також для лікування використовуються бактеріофаги та лікува-льні сироватки.

Бактеріофаги викликають в організмі людини розчинення хвороботворних мікробів та попереджують розвиток хвороби або забезпечують лікувальний ефект. Сироваткам властиве швидке створення в організмі штучної несприйня-тливості до того чи іншого інфекційного захворювання.

Для захисту від проникнення в організм людини використовують такі за-соби, як і для захисту від радіоактивних та хімічних отруйних речовин. Ці засо-би захисту поділяють на:

– індивідуальні (протигази, захисні маски і засоби захисту шкіри); – колективні (спеціально обладнані інженерні споруди). У комплексі заходів протибіологічного захисту обов’язковою складовою

частиною є дезинфекція, дезинсекція і дератизація. Дезинфекція – це знищення або вилучення хвороботворних мікробів у зов-

нішньому середовищі. Поряд із дегазацією та дезактивацією, дезинфекція вхо-дить у поняття спеціальної обробки різних об’єктів з метою ліквідації наслідків застосування бактеріологічної зброї.

Дезинсекція проводиться для знищення шкідливих для людини комах та кліщів – збудників інфекційних захворювань.

Дератизація проводиться для боротьби з гризунами, що можуть бути дже-релом або переносником інфекцій.