СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Національна академія

П А М ’ Я Т І Ж Е Р Т В Г О Л О Д ОМО Р І В В У К Р А Ї Н І

(Збірник рефератів переможців конкурсу, присвяченого вшануванню пам’яті жертв

голодоморів в Україні)

Київ Центр навчально-наукових та науково-практичних видань СБ України

Національної академії СБ України 2014

Укладачі: В.Т. Окіпнюк, Л.Г. Погиба

Затверджено та рекомендовано до друку на засіданні редакційно-видавничої ради

Національної академії Служби безпеки України (протокол № 1 від 09 жовтня 2014 року)

Пам’яті жертв голодоморів в Україні : збірник наукових праць. – К. : Центр навч.-наук. та

наук.-практ. вид. НА СБ України, 2014. – 104 с. До збірки увійшли лекція Голови Служби безпеки України В.О. Наливайченка в Національній

академії СБУ з нагоди вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, кращі реферати учасників відкритого конкурсу творчих робіт із дослідження причин та наслідків голодоморів, проведеного у навчальному закладі протягом жовтня – листопада 2014 року, а також роздуми керівників, науково-педагогічного складу, курсантів, слухачів і студентів стосовно цих трагічних сторінок історії Українського народу.

© Національна академія Служби безпеки України, 2014

Шановні колеги! З глибоким болем у серці ми відзначаємо сумну річницю Голодомору-геноциду

1932–1933 років. У часи Великого голоду Україна втратила мільйони своїх синів та дочок.

Жорстоке вилучення врожаю, руйнування святинь і храмів, масові репресії проти української інтелігенції і духовенства були спрямовані на підрив національного духу українства та тотальне знищення Українського народу.

Ми вистояли завдяки силі духу та нездоланному прагненню жити вільно на своїй землі.Сьогодні наше суспільство має незаперечні докази того, що Голодомор 1932–1933 років в Україні був організований тоталітарним сталінським режимом і є геноцидом Українського народу.

Пишаюся, що співробітники Служби безпеки України спільно з працівниками суду, прокуратури, експертами та представниками державних установ самовіддано та професійно долучилися до розслідування цієї кримінальної справи і її розгляду у суді. Минуло понад вісімдесят років з часу тих трагічних подій, однак ми повинні пам’ятати невинно загиблих і розкривати приховану правду. Ту трагічну правду, яка пронизує долю Українського народу у боротьбі за справедливість і волю.

Маємо надати можливість українському суспільству і міжнародній спільноті ознайомитися з результатами розслідування та усвідомити масштаби трагедії.

Мусимо пам’ятати уроки історії та вчитися на трагедіях минулого, щоб розуміти, як нам рухатися у майбутнє. Пам’ятати, якою ціною оплачені дні нашого буття і зробити все для збереження миру та недопущення злочинів проти людяності на нашій землі. У цю скорботну мить закликаю Вас вшанувати пам’ять усіх, чий стогін і досі відлунює українська земля. Всіх, у кого було відібрано право жити – голодом, колективізацією, сталінськими катівнями, розстрілами.

Звертаюся до кожного схилити голову, віддати шану хвилиною мовчання. Нехай Бог дарує вічний спокій усім жертвам Голодомору. Вічна пам’ять загиблим і вічна Слава Україні!

Голова Служби безпеки України В. О. Наливайченко

Голова Служби безпеки України В.О. Наливайченко

Лекція на тему «ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ –

ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ» У ці листопадові дні Україна відзначає сумну дату – 81-шу річницю Голодомору

– величезної трагедії в історії Українського народу і вшановує пам’ять її безвинних жертв.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України схвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», в якому засуджено злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, організацію Голодомору, що стало причиною знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності. У преамбулі Закону зафіксовано співчуття іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору, високо оцінено солідарність та підтримку міжнародної спільноти, показано підготовчий процес прийняття Закону. В документі чітко записано: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу» (ст. 1); «Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним» (ст. 2).

Вперше суть «злочину злочинів» («crime of the crimes» – англ.) обґрунтував у жовтні 1933 року Рафаель Лемкін на П’ятій конференції з уніфікації міжнародного права в Мадриді. Пізніше на позначення страхітливого злочину він запропонував термін «геноцид», який був взятий на озброєння Організацією Об’єднаних Націй.

Згідно з статтею ІІ Конвенції Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього під геноцидом маються на увазі дії, що здійснюються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. До таких дій у Конвенції, яка є автентичним і юридично чинним міжнародно-правовим актом, віднесено:

а) вбивство членів такої групи; b) спричинення серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам

такої групи; с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які

розраховані на цілковите або часткове фізичне знищення її; d) заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи; е) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Через 50 років зміст злочину геноциду відтворено у статті 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Протягом багатьох десятиріч Голодомор офіційно заперечувався владою СРСР. Микита Хрущов, який прийшов до влади у рік 20-річчя Великого голоду, про 1933 рік у своїй доповіді на вересневому пленумі ЦК КПРС, присвяченому розвитку сільського господарства, навіть не згадав. Приблизно в цей же час у Нью-Йорку зазначений вище фахівець з міжнародного права Р. Лемкін виголосив промову перед 3-тисячною аудиторією з промовистою назвою «Радянський геноцид в Україні». Він першим проаналізував голод в Україні в контексті Конвенції ООН і визначив його як геноцид комуністичного режиму проти українців.

У незалежній Україні, незважаючи на очевидні факти, на державному рівні тривалий час не було єдності в оцінках подій 1932–1933 років. Одним із важливіших імпульсів законодавчого вирішення питання стало розсекречення й оприлюднення Службою безпеки України сотень документів та проведення в Українському домі в Києві спеціальної виставки, де чітко показано наявність намірів комуністичних вождів поставити на коліна українську націю шляхом часткового її знищення.

При обговоренні народними депутатами проекту Закону про Голодомор, в розробці якого брали участь і фахівці СБ України, каменем спотикання було, зокрема, твердження, що страждали і гинули також представники інших етнічних груп населення України, інші народи СРСР, зокрема й росіяни, білоруси, німці, казахи, татари, башкири. Надзвичайно активно проти визначення Голодомору геноцидом виступали російські чиновники і навіть науковці й діячі культури. Проте мало хто знає, що ще в 1990-х роках казахські студенти навчалися за підручниками з історії Казахстану, де було однозначно сказано про геноцид казахського народу в 1932–1933 роках. У Росії ж наполягали на тому, що це «спільна трагедія братніх народів», забуваючи при цьому, що Український народ має право на власне бачення історії свого державного розвитку.

Так, голод був також на Кубані, Північному Кавказі, в центральній частині Росії, на півдні Білорусії та в Казахстані. Те, що в Росії теж був голод, ніхто не заперечує, але це зовсім не означає ідентичності юридичних ознак його перебігу серед усіх колишніх радянських народів. Голод в національних республіках, можливо, теж був актом геноциду, але це вже справа офіційних розслідувань представників конкретних країн і народів, у тому числі Росії, проведення яких залежить від їхньої волі. Щодо російської нації, то вона ніяк не могла стати об’єктом злочину геноциду, бо у складі радянської імперії та й до неї росіяни, на відміну від інших народів, ніколи не вели боротьбу за державну самостійність, ніколи не виношували намірів відділитися від інших народів, оскільки вони були провідною системоутворюючою нацією.

Зверніть увагу, і білий рух, і більшовики бачили велику й неділиму Росію неодмінно з Україною в її складі. Політика нинішньої російської влади не змінилася і полягає в тому, щоб цінувати всіх, хто боровся за «государство Российское», хоч

би й виступав катом інших народів. Варто нагадати, що саме з таких міркувань відбулося поховання з великими почестями в Петербурзі царської сім’ї (1998 р.), а в Москві – генерала Денікіна (2005 р.). З ініціативи тодішнього прем’єр-міністра В. Путіна на Донському цвинтарі споруджено меморіальний комплекс білим воїнам.

У новітній історії Росії завжди мав місце ідеологічний тиск на Україну не тільки з питань Голодомору, а й загалом в гуманітарній сфері. Щоб вплинути на світову громадську думку, зомбувати російське суспільство й змусити Україну відмовитися від незалежної зовнішньої і внутрішньої політики, розгорнулася кампанія, спрямована на дискредитацію українців – учасників національно-визвольного руху, особливо тих, хто воював у лавах Української Повстанської Армії. У такий спосіб увага відверталася від очевидного зв’язку між наслідками Голодомору й несприйняттям більшовицької влади в Україні, готувався ґрунт для наступних обвинувачень у колабораціонізмі в роки Другої світової війни і, як це не парадоксально і дико звучить, – у фашизмі.

В Російській Федерації не хотіли й не хочуть обговорювати зрадництва армії Власова і козачих загонів, пояснювати мотиви встановлення пам’ятного знака біля храму Всіх Святих у Москві козацьким генералам, отаманам і воїнам козацького корпусу військ СС, «павшим за веру и отечество» з нацистськими відзнаками й георгіївськими стрічками на грудях. Там вважають за краще паплюжити український національний рух і не допустити зростання національної згуртованості через усвідомлення Голодомору 1932–1933 років як геноциду. Тому, очевидно, можна стверджувати про наявність в російських політиків цілеспрямованого задуму підриву національної безпеки Української держави й повного її розвалу, як такої, що нібито «не відбулася». З використанням «п’ятої колони», за допомогою перекручування історичних фактів, фальсифікацій, інформаційних битв українцям нав’язуються безпам’ятство, індиферентність, чужі погляди на історію й міжнародні відносини, доводиться непотрібність і навіть небезпечність прийняття законодавчих актів, що зміцнюють свободу, демократію і європейський вибір нашого народу.

Фахівці Служби безпеки України, розуміючи всю важливість інформаційної безпеки держави, доклали чимало зусиль, щоб донести народам світу правду про геноцид. Віднайдені в результаті активних пошуків у Галузевому державному архіві СБУ і розсекречені документи швидко систематизувалися і оприлюднювалися, у місті Києві, в Автономній Республіці Крим, в місті Севастополі і обласних центрах, а також у Польщі, Словаччині, в Москві і Мінську було проведено виставки «Розсекречена пам’ять». Під час кожної виставки відбувалися різноманітні заходи за участю місцевих керівників, науковців, свідків Голодомору-геноциду – круглі столи, конференції, виступи на радіо, телебаченні.

Згідно з положеннями частини третьої статті 112 Кримінального кодексу України у справі про злочин, передбачений статтею 442 КК України, досудове слідство було доручено слідчим органам Служби безпеки України.

Розглянувши заяви та повідомлення про злочин – геноцид, а також матеріали перевірки обставин масової загибелі людей в Україні в 1932–1933 роках, Службою безпеки України 22 травня 2009 року було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Її було зареєстровано під № 475.

Яким же був механізм організації злочину? На вершині владної піраміди знаходилося вище партійне керівництво, очолюване Сталіним. Разом із своїми найближчими прибічниками він і визначав лінію партії – єдиної політичної сили в країні, структури якої пронизували усі державні й господарські органи. Партійні загони в республіках жорстко підпорядковувалися кремлівському керівництву, а підбір і призначення кадрів «згори» зводили нанівець будь-яку самостійність місцевих партійних організацій. Центральні органи Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) виступали замовниками й організаторами, а місцеві партійні керівники в Україні – виконавцями й співучасниками злочину геноциду. У систему реалізації злочинних намірів партійні вожді зуміли вмонтувати суди, прокуратуру, органи юстиції, армію, внутрішні й прикордонні війська, спеціальні служби.

Як відомо, точні цифри втрат українців у роки Голодомору радянська статистика старанно приховувала. Проте в документах того часу найчастіше називалася цифра 6 мільйонів. Такі дані, зокрема, записала у своєму щоденнику репресована вчителька Олександра Радченко, посилаючись на довірчу розмову з співробітницею відділу статистики в Харкові. Не з простих причин уряд СРСР визнав «дефектними» матеріали Всесоюзного перепису 1937 року.

Щоб результати перепису були вичерпними, контроль за його проведенням було необачно покладено на органи НКВС, які успішно справилися із завданням. Чекісти змусили пройти процедуру й надати потрібні дані навіть тих, хто з якихось причин переховувався або кому вкрай потрібно було в цей день виїхати зі своєї місцевості. Тому перепис в Москві спочатку було визнано зразковим і виконавцям встигли призначити високі державні нагороди. Коли ж докладніше вникли у підсумки перепису, з’ясувалися вбивчі для більшовицької влади цифри втрат серед населення, які неможливо було пояснити війною чи епідеміями.

Матеріали перепису було засекречено, а невдовзі, хоч і не всі, знищено. Розправа чекала на співробітників статистичних органів, тих, хто його проводив. Збереглися кримінальні справи, матеріали попередніх переписів і, зрештою, доповідні записки керівників НКВС з цих питань. Порівняно з іншими національностями негативною виявилася динаміка приросту лише українців (мінус 15,3 % порівняно з 1926 р.) і казахів (мінус 27,7 %). У сусідній Росії чисельність населення зросла на 28 % і в Білорусії – на 11,2 %.

Заарештовані начальник управління народногосподарського обліку УРСР, директор Інституту економіки Академії наук УРСР росіянин Олександр Асаткін і начальник сектору обліку населення єврей Ілля Вейцбліт не були українськими націоналістами. Їхня провина полягала в розрахунках, що в Україні на цей час

мало проживати 35 мільйонів населення, а за переписом виявилося 29 мільйонів, тобто менше, ніж десять років тому, хоча висока народжуваність (5–10 дітей) в українських сім’ях споконвіку вважалася нормальним явищем. Обидва фахівці після примусового зізнання у нібито навмисних фальсифікаціях втрат населення, особливо в селах, де проживала абсолютна більшість українців, через місяць після арешту були розстріляні у підвалах НКВС у Києві й потай вивезені на «спецоб’єкт» у Биківню.

Розслідуючи справу за фактом вчинення геноциду, співробітники Головного слідчого управління Служби безпеки України звернулися до Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи Національної академії наук України. За офіційним висновком судової науково-демографічної експертизи прямі втрати населення України внаслідок Голодомору становлять майже 4 мільйони осіб, непрямі (дефіцит народжень у 1933–1934 рр.) – понад 1 млн. Щоб переконатись у цих страхітливих цифрах, варто звернути увагу на майже повну відсутність в генеалогічному дереві багатьох корінних жителів України родичів із такими роками народження. Водночас доцільно підкреслити, що загальновизнаною доктриною та практикою міжнародного права геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, спрямованістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.

Постає закономірне питання: навіщо це було зроблено в Україні, відомій усьому світу родючими ґрунтами, надзвичайною працелюбністю народу, споконвічною житницею Європи? Головна мета організаторів геноциду – упокорити Український народ і назавжди прив’язати Україну до новітньої Російської імперії, бо без України існування цієї імперії неможливе. Комуністичні вожді добре пам’ятали про Українську Народну Республіку, задушену в 1920 році, про антибільшовицькі повстання, які ще не вщухали і пішли на спад через голод 1921–1923 рр. З початком колективізації, задуманої як спосіб приборкання селян і викачування хліба, рух за відновлення УНР відновився із новою силою, вилившись у загрозливі для влади повстання. Військовими засобами неможливо було подолати опір українських селян і тоді було застосовано перевірений метод – терор голодом. До цього додалися винищення й депортації найбільш продуктивної частини селянства – куркулів, навіть середняків та так званих «підкуркульників», конфіскація їхнього майна, суцільна колективізація сільського господарства, продуктивність якого стрімко падала. Селянин-одноосібник не потребував комуністичного керівництва, не залежав від більшовицької ідеології, він самостійно приймав рішення. Йому так звана «школа комунізму» виявилась не потрібною. Тільки від членів колективних господарств можна було легко відібрати плоди праці, тільки членами колгоспів і працівниками радгоспів можна було як завгодно маніпулювати.

Голодомор став найефективнішим, але найбільш жорстоким і цинічним способом вирішення більшовиками проблем колективізації, зриву планів українського національного відродження і реалізації віковічних мрій про створення самостійної Української держави.

Намір часткового фізичного знищення української національної групи маскувався під плани хлібозаготівель, яких не можна було виконати – затребуваної кількості зерна просто не було ні в колективних, ні в індивідуальних господарствах. Навіть переобмолоти, пошуки прихованого хліба, не давали результатів, окрім як прирікали селян на вірну смерть. Злочинні наміри комуністичного керівництва виявилися і в постанові Центрального виконавчого комітету (ЦВК) і Ради народних комісарів (РНК) СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації й зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», прийнятій на виконання рішення політбюро ЦК ВКП(б). 13 вересня голова Верховного суду СРСР А. Винокуров, прокурор П. Красіков і заступник голови Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) І. Акулов підписали таємну інструкцію із застосування цієї постанови. За найменшу провину встановлювалася вища міра покарання – розстріл або ж десять років таборів. Постанова послужила підставою для введення в дію інших нормативних актів, які мали узаконити репресії.

Більшовики та їх підручні не обмежилися вилученням хліба. Під приводом покарання за зрив планів хлібозаготівель згідно з постановою ЦВК та РНК УСРР від 20 листопада 1932 року накладалися натуральні штрафи розміром 15-місячної норми здавання м’яса. З ініціативи Л. Кагановича на Кубані, в районах, заселених українцями, запроваджується система «чорних дощок», куди одразу потрапили всі 13 районів, де переважало українське населення. За постановою політбюро ЦК КП(б)У такий же режим вводиться в Україні і на «чорні дошки» потрапляють колгоспи з 82 районів України. У населені пункти, занесені на «чорну дошку», не підвозили ніяких продуктів, звідти нікого не випускали. Слідом за цим було заборонено торгувати м’ясом і худобою, картоплею. Хто встиг вибратися із села, повертали назад, чого не було в жодному іншому регіоні Радянського Союзу.

Важлива роль в організації геноциду в Україні відводилась Державному політичному управлінню (ДПУ), яке володіло найповнішою інформацією про настрої і становище селянства, української інтелігенції, духовенства.

Службою безпеки України знято гриф секретності з десятків тисяч документів, які мали грифи «Секретно» і «Совершенно секретно». Службі безпеки України немає чого приховувати з минулого радянських спецслужб, вона не є правонаступницею ні КДБ, ні тим більше ДПУ чи НКВС. Співробітники правоохоронних органів незалежної України мають моральні зобов’язання лише перед Українським народом і відповідальні за його долю. Виявлені в архіві оригінали й завірені копії документів, накази й інструкції, підписані керівниками найвищого рівня, розкривають суть запланованих ДПУ операцій по

знищенню значної частини українців, більшість яких проживала в сільській місцевості.

У листопаді 1932 року органи Державного політичного управління розробили операцію, що охоплювала 243 райони України. Оперативний натиск спрямовувався проти «петлюрівських елементів», «петлюрівських гнізд». Петлюрівцями ніколи не називали росіян, євреїв, німців чи поляків. Ними вважалися тільки українці, прихильники незалежності України. Ще раніше їх таврували «мазепинцями», а пізніше, після Другої світової війни, – «бандерівцями». Таким чином, існує стійкий генетичний зв’язок між ворогами української незалежності і соборності в минулих століттях і сьогоднішніми їхніми нащадками, які продовжують оперувати термінами імперського мислення.

Після приїзду в Україну в жовтні 1932 року комісії на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим серед партійних і радянських працівників почалися арешти, а нові кадри, які приходили до влади, сільський та районний партійний і господарський актив покликані були безвідмовно затягувати зашморг на українських селянах. Про це, зокрема, свідчить так звана «Оріхівська справа», повністю сфабрикована ДПУ в грудні 1932 року. З подачі Сталіна вона послужила показовим уроком для місцевих керівників в Україні. Цей район сучасної Дніпропетровщини давав країні вагому частку товарного зерна. Місцеве селянство було вільнолюбним і в роки національно-визвольних змагань оріхівський загін був одним з найчисельніших у складі полків Нестора Махна. Сталін особисто розпорядився заарештувати керівників району, який фізично не міг виконати плану хлібозаготівлі, і кожному до суду визначив міру покарання – ув’язнення терміном від 5 до 10 років.

Як бачимо, під час Голодомору йшлося про розправу над конкретною групою українського населення, причому навіть поза межами України. Підтвердженням цього є підписана Сталіним і Молотовим постанова ЦК ВКП(б) і Ради народних Комісарів СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області», за якою в Краснодарському краї було знищено українські райони, ліквідовано українські культурні осередки і посилено репресії проти селян. Невдовзі в школах, пресі, діловодстві в українських селах і містечках на Кубані, на території нинішніх Ростовської, Білгородської, Брянської, Воронізької, Курської областей Російської Федерації взагалі було заборонено вживати українську мову.

1 січня 1933 року в Харків – тодішню столицю радянської України – надійшла так звана «новорічна телеграма» за підписом секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, де він повідомляв про постанову ЦК з попередженням колгоспникам та одноосібникам Української РСР про застосування найсуворіших заходів покарання за прихований і розкрадений хліб. Таким чином, московське керівництво зробило винуватими за голод в СРСР українських селян, які нібито відмовилися давати хліб державі.

Через 50 років свідки Голодомору, яким вдалося вижити, у своїх показаннях спеціальній Комісії Конгресу Сполучених Штатів Америки розповіли про скоординовані дії влади у масштабах всієї України, спрямовані на вилучення всього продовольства. Це був чіткий намір створити умови, несумісні з життям конкретній групі населення, що підпадає під ознаки геноциду. До такого висновку дійшла і зазначена Комісія. Свідчення були видрукувані у Вашингтоні наприкінці 1990 р. Роботу над виданням документів в Україні очолив видатний американський історик, виконавчий директор Комісії Джеймс Мейс, який з глибокої поваги до Українського народу перебрався жити до Києва. Тут він закінчив свій земний шлях, тут побачило світ чотиритомне видання свідчень Комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932–1933 років в Україні.

Досліджені в незалежній Україні документальні джерела та спогади очевидців підтвердили, що в українських селян в 1933 році з каральною метою вилучали не тільки зерно, але й картоплю, буряки, квасолю, пшоно, насіння соняшника – все їстівне, включаючи посівний матеріал і фуражне зерно. Навіть з прикордонних районів дуже важко було перебратися до Росії чи Білорусії, де не відбирали усіх продуктів і не було такого страхітливого голоду. Своїм секретним розпорядженням нарком шляхів сполучення СРСР Андрєєв установив блокаду на межі між Росією і Україною, а до Москви й близько не підпускали, щоб не компрометувати радянську систему перед іноземцями. До великих міст селяни добиралися пішки і там помирали прямо на вулицях. Лікарям не дозволялося вказувати справжню причину смерті, тому в книгах реєстрації смертей, які збереглися, багато записів про дистрофію й шлункові хвороби. У містах виживали ті, хто мав від держави невеликий пайок. Але населення міст за переписом 1926 року становило в Україні понад 5 мільйонів, а сіл – 23,8 мільйони. В результаті навесні 1933 року в селах України траплялося трупоїдство й канібалізм, що свідчило про серйозні зміни у психіці людей. Це не заважало владі відправляти на експорт через українські порти пшеницю, жито, ячмінь, а на виручку закуповувати техніку для проведення індустріалізації країни.

Від усього світу приховували правду про Голодомор, здійснюючи за допомогою органів ДПУ справжні операції з дезінформування іноземної громадськості. Так було з колишнім прем’єр-міністром Франції Едуардом Ерріо, західними журналістами і письменниками. Агентами ДПУ було перехоплено повідомлення українських науковців видатному вченому, колишньому голові Української Центральної Ради Михайлу Грушевському, якого змусили залишити Україну й перебратися до Москви: «Про політичне становище сказати, що на Україні панує справжній голод, вимирають цілі села й повіти, особливо підкреслити страхітливу смертність серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю, як єдину національну силу, здатну до серйозного опору. Одні вимруть, інші розсіються по безмежних просторах Росії».

Блокада селян полягала також і в тому, що їх було позбавлено паспортів, запроваджених постановою ЦВК і РНК СРСР 27 грудня 1932 року. Щоб домогтися

припинення неконтрольованого переміщення сільських жителів, Рада народних комісарів СРСР у квітні 1933 року своєю постановою офіційно заявила, що сільське населення паспортизації не підлягає, хоча ця норма й без того повністю застосовувалась, тобто паспорти селянам не видавались. Це була новітня форма кріпацтва. Органи ДПУ категорично заборонили сільським радам виписувати будь-які довідки про виїзд, мобілізували агентуру та сільський актив на виявлення тих, хто виношував плани втечі з регіонів, охоплених людовбивством. Транспортні відділи ДПУ створили спеціальні заслони і разом з міліцією чинили облави на залізничних станціях, до кордонів було підтягнуто війська, які разом з прикордонниками та місцевими активістами тримали на міцному замку водні й сухопутні кордони з сусідніми країнами, контролювали ґрунтові шляхи. Паспортний режим діяв у Києві, Харкові, Одесі та ще 22 містах України, навколо Москви й Ленінграда було встановлено 100-кілометрову зону. Такою ж була ширина зони вздовж західних європейських кордонів СРСР.

Звичайно, голод не вибирав, якої національності була та чи інша людина. Зерно викачували в селян повсюди, проте масово це робилося в Україні та на Кубані. Представники національних меншин в Україні гинули не тому, що вони були росіяни, євреї, німці, поляки, чехи чи болгари. Вони постраждали через те, що жили в Україні і серед українців. Щоправда, деякі одержували незначну допомогу від своїх родичів чи громадських організацій за кордоном. Відомою є, наприклад, фінансова допомога етнічним німцям з боку гітлерівської Німеччини. Організації українців в Німеччині та Польщі безсилі були подолати радянську завісу, якою була відгороджена від світу українська нація.

Під час розслідування справи № 475 було встановлено 857 масових захоронень жертв, 735 населених пунктів, в яких було запроваджено режим «чорних дощок», розсекречено понад 400 архівних документів. Документи свідчили: винуватцем Голодомору-геноциду в Україні є комуністичний режим і його конкретні керівники, які штучно створили умови для геноциду.

Спираючись на національне та міжнародне законодавство слідчі Служби безпеки України порушили кримінальну справу відносно:

Йосипа Сталіна, секретаря ЦК ВКП(б); Вячеслава Молотова, голови Ради народних комісарів СРСР, голови Ради

праці і оборони; Лазаря Кагановича, секретаря ЦК ВКП(б), завідувача сільськогосподарським та

транспортним відділами ЦК ВКП(б); Павла Постишева, секретаря ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У,

першого секретаря Харківського обкому КП(б)У; Станіслава Косіора, генерального секретаря ЦК КП(б)У; Власа Чубаря, голови Ради народних комісарів УСРР; Менделя Хатаєвича, другого секретаря ЦК КП(б)У, першого секретаря

Дніпропетровського обкому КП(б)У.

13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва іменем України виніс постанову, якою визнав, що в 1932–1933 роках на території радянської України були навмисно створені умови, розраховані на знищення частини українських селян як питомої складової української національної групи, тобто вчинено злочин геноциду. Його організаторами і виконавцями є зазначені вище керівники комуністичної партії більшовиків, які входили до складу ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У.

Офіційно визнали і засудили Голодомор в Україні як геноцид Андорра, Грузія, Ватикан, Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія, Аргентина, Бразилія, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Чилі, США, Канада, Австралія. Офіційну спільну заяву країн-членів Організації Об’єднаних Націй про Голодомор в Україні в 2003 році підписала також Російська Федерація, однак там завжди вважали зусилля України щодо міжнародного визнання Голодомору як акту геноциду недружніми, антиросійськими. З боку України неодноразово лунали заяви, що наша держава ні в чому не звинувачує ні Російську Федерацію, ні тим більше російський народ. Лише теоретично нащадки жертв Голодомору можуть пред’явити позов до Росії, яка в односторонньому порядку проголосила себе продовжувачкою Радянського Союзу, чим кинула виклик решті нових незалежних держав, утворених на теренах колишнього СРСР і його правонаступників.

Протягом першого десятиліття 2000-х років Росія, незважаючи на скоординовані дії самого президента, представників російського уряду, Державної думи і ФСБ, багатьох науковців і громадсько-політичних діячів, програла Україні інформаційну битву в питанні оцінки Голодомору як геноциду Українського народу. Безпорадні заяви міністерства закордонних справ РФ з цього приводу, приховування й недобросовісна інтерпретація документів виконували провокативну роль у російському суспільстві й міжнародних відносинах. Більше того, російська сторона намагалася залучити українських науковців до підготовки спільної праці під назвою «Голод в СССР», розіславши при цьому майбутнім авторам і працівникам архівів недолугу методику з чіткою вимогою змістити акценти з України, вихолостити причини й обставини перебігу голоду на українських землях.

Чим більше в Україні та за кордоном міцніла думка про справедливість визнання Голодомору геноцидом, тим очевиднішою ставала невиправданість політичних кроків російських чиновників, позбавлених контраргументів. У підсумку в російських вищих ешелонах влади, яка давно намагається відбілити сталінський тоталітарний режим, зрозуміли поразку й взяли на озброєння вислів: «Програти битву ще не означає програти війну». Із приходом до влади в Україні на початку 2010 року нових політичних сил російським керівництвом було вжито заходів, щоб задіяти всі важелі впливу і негайно змінити позицію України з трьох питань: термінів перебування в Севастополі Чорноморського флоту РФ, ставлення до НАТО й оцінок Голодомору.

Потужний російський інформаційний наступ мав далеко не науковий, а економічний і військовий підтекст, який ніс реальну загрозу національній безпеці України. Проте тодішній президент України В. Янукович і його команда з легкістю пішли на поступки Росії по всіх трьох пунктах, хоча це, вочевидь, суперечило національним інтересам України. Навзамін, на жаль, нічого не було зроблено для зміцнення обороноздатності, забезпечення економічної, енергетичної й інформаційної безпеки держави. При першій же нагоді глава держави, виступаючи в Страсбурзі на Парламентській Асамблеї Ради Європи 27 квітня 2010 року заявив: «Визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до складу СРСР». Майже дослівне повторення тверджень російських політиків і пропагандистів вищою посадовою особою в Україні суперечило основоположним статтям Закону України про Голодомор, містило образу для тих осіб, держав, міжнародних організацій, представників духовенства, які заявили про свої переконання в тому, що Голодомор є геноцидом Українського народу.

Час невблаганно розставляє все на свої місця. Закон про Голодомор і всі його положення залишилися в силі, революція Гідності в Україні перемогла. Плани недопущення побудови і утвердження незалежної України як повноправної європейської держави зірвано.

Не погодившись із таким розвитком подій, Росія порушила власні міжнародно-правові зобов’язання, підступно анексувала Крим, розв’язала проти України широкомасштабну інформаційну війну, вчинила пряму військову агресію на південному сході України. Імперські амбіції російське керівництво намагається реалізувати, залучаючи до підготовки й проведення операцій розвідувальні й контррозвідувальні підрозділи, які не зупиняються перед використанням будь-яких засобів, виконують диверсійні й терористичні функції на території України. Це означає, що Служба безпеки України та інші правоохоронні органи як ніколи раніше мають мобілізуватись і виконати своє важливіше призначення – забезпечити безпеку людини, суспільства й держави. Нинішні і майбутні співробітники Служби своїми конкретними справами повинні повсякденно доводити, що вони разом з Українським народом, який не тільки переборов смертельні випробування голодом, політичні репресії, нацистську навалу в роки Другої світової війни, а й відродився, зміцнів духом, згуртувався й готовий ціною свого життя захищати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Української держави.

Пічак Н.Я., курсант

Геноцид українців: злам української культури

наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX ст.

Минає вісімдесят один рік від часу скоєння одного з найжахливіших злочинів XX ст. як в історії України, так і всього цивілізованого людства. Тоді, організувавши штучний голод в українських селах, більшовицько-комуністична влада знищила мільйони невинних людей лише через те, що вони любили працювати на своїй землі, почувалися на ній господарями та були тими, хто продовжував споконвічні хліборобські традиції. Тривалий час цей злочин залишався «білою плямою» в нашій історії, а душі безневинних жертв не були належним чином вшановані.

Ситуація докорінно змінилася в 2006 році, коли 28 листопада Верховна Рада України ухвалила Закон № 376-V «Про голодомор 1932–1933 років в Україні», де цей злочин проти людства й людяності кваліфіковано як геноцид Українського народу.

Голодомор 1932–1933 років як наслідок функціонування диктаторського тоталітарного режиму – найбільша трагедія українського народу, що не має аналогів у світі. Штучно створений голод проти мирного населення є справжнім геноцидом. Українських хліборобів виморили голодом, традиційну культуру українського села зруйнували, будь-які намагання українців до виборювання незалежної держави знищені.

Широкого розголосу набула ця тема і серед світової спільноти – низка країн підтримала нас, на державному рівні визнавши Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.

Також важливим для нашої країни є визнання Голодомору 1932–1933 років міжнародними організаціями. Відповідну Спільну заяву делегацій держав – членів ООН підписали 65 країн. 85 депутатів ПАРЄ засудили Голодомор як злочин комуністичного режиму. Підсумком Генеральної конференції ЮНЕСКО стало одноголосне прийняття 193-ма країнами Резолюції про вшанування пам’яті мільйонів безневинних українців, які загинули від Великого голоду. А на 15-му засіданні Ради Міністрів ОБСЄ було ухвалено спільну заяву про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні.

У той період більшовицька влада «зламала» селянську культуру, нав’язала населенню радянську та заборонила народні традиції, звичаї, обряди. Такі дії застосовували як винятковий засіб впливу на людську психіку. Народні свята та

обряди комуністичний режим трактував як забобони і пережитки минулого, стверджуючи, що вони гальмують загальний культурний розвиток та соціалістичне будівництво. Так, під час Голодомору з’явилися й активізувалися суспільні явища, раніше не притаманні українському народові, з давніх-давен їх поодинокі прояви глибоко засуджувала й карала громада. Це доноси, наклепи, шпигунство, що заохочували на всіх щаблях суспільної ієрархії.

Споконвічні цінності українського народу: людяність, гуманність, шанобливе ставлення до старших – зазнавали осуду. Тоталітарний режим усіма своїми діями налаштовував дітей проти батьків, культивувалося зверхнє і зневажливе ставлення молодих до старшого покоління.

Відчутним ударом по традиційній культурі стало тлумачення в радянському суспільстві 1930-х років сільської культури як примітивної та відсталої. І зараз ми у своїй державі спостерігаємо подекуди це самоприниження, коли люди з села, приїжджаючи до міста, починають говорити російською мовою, що домінувала в Радянському Союзі, бо, спілкуючись рідною українською, відчувають комплекс меншовартості.

Зазнала деформації в роки Голодомору вся сфера родинної та календарної обрядовості українців: деякі її риси, компоненти, елементи зникли назавжди або набули іншого значення, їхнє місце посіли вигадані комуністичними ідеологами традиції, які частково ще досить міцні в сучасному українському суспільстві.

Сьогодні надзвичайно актуальним є визнання світовою громадськістю і впливовими міжнародними інституціями Геноциду українців 1932–1933 років. Це важливо для мільйонів душ – непохованих по-християнськи, неоплаканих, не пошанованих. Важливо для нас – постгеноцидної нації. Це важливо для наших нащадків – адже хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. А осмисленість уроків історії означає прогнозованість майбутнього держави й нації. Визнання Голодомору 1932–1933 років має істотне значення для всього людства – адже лише неупереджене знання реальних подій і явищ може запобігти подібним злочинам.

Не можна не зазначити, що значний суспільний резонанс мала свого часу виставка «Розсекречена пам’ять», організована Службою безпеки України, Міністерством культури і туризму України та Українським інститутом національної пам’яті, на якій були представлені архівні документи з фондів Галузевого Державного архіву Служби безпеки України.

У додатках до реферату вміщено деякі зразки численних зворушливих відгуків, що залишили відвідувачі виставки про Голодомор 1932–1933 років, яку побачили в усіх регіонах України. Ті відгуки не можна читати без хвилювання, вони спонукають до глибшого осмислення геноциду українського народу.

Під час роботи цієї виставки наголошувалося, що Служба безпеки України принципово стоїть на тому, що жодних таємниць у питаннях відновлення історичної справедливості, усвідомлення громадянами причин та наслідків геноциду нашого народу немає і не може бути.

Попри те, що потік інформації про Голодомор 1932–1933 років зростає, ще немає глибинного усвідомлення завданої українському народові кривди, грунтовно не вивчені наслідки трагедії, які відчутні донині, ще трапляються намагання виправдати злочин, фальсифікувати обставини лиха.

Головне ж завдання сьогодення – це відновлення історичної справедливості, правди про події XX ст., утвердження демократичних принципів і запобігання проявам насильства, розкриття механізмів зловмисного знищення українських селян голодом у 1932–1933 років, вшанування невинних жертв геноциду задля уникнення подібних злочинів проти людства.

Найвідчутнішим наслідком соціально-економічних трансформацій X ст. є насильницький злам історичної традиції. У 1920–1930 роках радянська влада розгорнула наступ проти українського народу, його мови й культури, джерелом яких протягом століть було українське селянство. Починаючи з 1928 року, примусова продрозкладка, що мала на меті виконання «твердого завдання» хлібозаготівельного плану, стала початком активної руйнації традиційного способу життя селянських родин. За невиконання такого завдання до селян застосовували репресії, у них забирали худобу, реманент, зерно, ужиткові речі, господарські будівлі; їх карали, заарештовували, репресовували.

Наступним кроком стала оголошена на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) 1929 року суцільна колективізація: утворення ТСОЗів (товариств спільного обробітку землі); масова організація колгоспів, здебільшого із бідняцьких господарств, експропріація заможних господарів, яких більшовики називали куркулями. В 1929 році Раднарком УРСР ухвалив постанову, в якій перераховано ознаки «куркульських господарств», що стало початком нищення індивідуальних господарств та кустарних ремесел.

Селяни усвоїй більшості не сприймали колективізацію та опиралися їй (різали худобу, продавали й псували реманент). Радикальне реформування сільськогосподарських традицій було для них нестерпним і спричинювало активний спротив політиці радянської влади. Але посилення терору, показові розправи над окремими селянами, суди над партійцями, що відмовлялися від участі в репресії односельців, – усе це паралізувало волю до будь-яких спротивів [1, с. 121]. Для ослаблення опору тоталітарна влада завбачливо розподілила селян на куркулів, середняків, бідняків і зіштовхувала ці групи між собою. Частину штучно розшарованого селянства підбурювали на злочинні дії проти іншої частини, щоб їхніми руками довести село до самознищення, знекровлення і нівелювання [2, с. 11].

Безперечним є факт, що Голодомор в Україні здійснювали й за чітким планом. Про це свідчить низка ухвалених більшовицькою владою законів, постанов, інструкцій, директив, листів, які так чи так спрямовувалися на українське селянство.

У той страшний час люди вдавалися до пошуку різних способів порятунку, насамперед чесним шляхом: обмінювали свої речі на продукти харчування в Росії,

Білорусії, втікали із села, сподіваючись знайти заробіток. Щоб перекрити і цей шлях порятунку, радянська влада вжила рішучих заходів. Так, І. І. Бойко, житель Донеччини, свідчив, що на кордоні стояли патрулі, які не впускали і не випускали людей [3].

Наступним кроком здійснення геноциду українських селян була спільна директива Й. Сталіна і В. Молотова (22 січня 1933 року), яка забороняла масовий виїзд селян в інші райони. А постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни містила пункт, де було спеціально обумовлено, що «громадяни, які постійно мешкають у сільській місцевості, паспортів не одержують» [4, с. 20–22].

Закон про «боротьбу зі спекуляцією» передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, щоб вижити, намагалися обміняти домашні речі на харчі [5, с. 24].

Закони від 13 вересня 1932 року і 7 березня 1933 року повертали селян до кріпосного права – людям забороняли залишати колгосп у пошуках іншої роботи. А в колгоспах місцеве керівництво встановлювало жорстокий контроль, впроваджувало каральні санкції за невихід на роботу або за працю поза колгоспом [4, с. 21].

Селяни, рятуючись від голодної смерті, вимушені були визбирувати залишені на колгоспних полях колоски, відходи кормів, жом. І наступним кроком здійснення геноциду українського народу став закон «Про охорону соціалістичної власності» від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон «про п’ять колосків»), що передбачав як покарання за розкрадання колгоспного майна розстріл з конфіскацією майна або ж у разі пом’якшення вироку – не менше 10-ти років ув’язнення також з конфіскацією майна [4, с. 14].

Протягом 1932 року було впроваджено ще низку заходів, спрямованих на посилення згубних наслідків Голодомору. Вони унеможливлювали для селян отримання будь-яких продуктів харчування. Це, зокрема, – заборона Раднаркомом УРСР торгівлі картоплею (1 грудня 1932 року), м’ясом (3 грудня 1932 року); заборона ЦК КП(б)У постачати промислові товари в 82 райони через невиконання хлібозаготівель (15 грудня 1932 року); рішення Раднаркому УРСР про запровадження натуральних штрафів (додаткове завдання з м’ясозаготівлі обсягом 15-тимісячної норми) до колгоспів, які допустили розкрадання державного майна (20 листопада 1932 року). Подібну постанову (заходи посилення хлібозаготівель) ухвалив ЦК КП(б)У щодо селян-одноосібників (18 листопада 1932 року) [4, с. 14–19].

Рішення (6 грудня 1932 року), що спричинило зростання кількості замордованих голодом людей, передбачало занесення на «чорну дошку» сіл, яких підозрювали у зриві хлібозаготівель. Це зумовлювало чистку колгоспів від «ворожих елементів», тобто вбивства й висилання селян, повну заборону будь-якої торгівлі, кредитування і негайне закриття всіх крамниць з вилученням усіх запасів.

Усі ці злочинні дії більшовицького режиму спричинили зміну соціального складу села. Був цілковито знищений заможний прошарок населення, постраждало багато селян середнього достатку, сформувалося зовні однорідне соціальне середовище – колгоспне селянство.

Описані причини та фактори засвідчують, що радикально-насильницьке нищення традиційної української культури, її носіїв – українського селянства – було заздалегідь сплановане й реалізоване більшовицькою владою. Вона перетворила волелюбних, мудрих і працьовитих господарів на підневільних і збайдужілих до землі наймитів, зруйнувала незалежні господарства, на довгі роки зламала дух українського народу. Внаслідок цього було уповільнено послідовний розвиток нації, що призвело до деформації споконвічних українських традицій [6, с. 48–55].

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років українське селянство зазнало найбільших потрясінь, які докорінно вплинули на традиційну українську культуру. Ці трагічні роки були катастрофічними за своїми наслідками, адже саме тоді почався процес нищівної руйнації традиційного способу життя селян.

В Україні вже на початку 1932 року лютував голод. Маси людей залишали свої села і пересувалися залізницями в пошуках порятунку для себе і своїх родин. Історик І. Шульга наголошував на тому, що селянам забороняли виїжджати навіть за межі свого села. Однак у пошуках їжі, незважаючи на перестороги, тисячі виснажених, пухлих чоловіків, жінок, дітей блукали вулицями міст і сіл, прямували до залізничних вокзалів з надією знайти порятунок [7, с. 101]. Як зазначає В. Борисенко, часто спроби такого порятунку були невдалими, оскільки селян на вокзалах штрафували й повертали назад. Але люди до останнього намагалися цим скористатися, однак, не знаходячи їжі, украй виснажені гинули. Навесні 1933 року поблизу залізниць лежало найбільше померлих селян [4, с. 28–29].

Значна частина людей пробувала виїхати до інших республік СРСР. Щоб не допустити масової міграції селян до Росії і Білорусії, позбавити їх останньої надії на життя, «уздовж кордонів України, де вимирали цілі села, де живі не встигали ховати мертвих, були виставлені щільні збройні заслони…українських дядьків з торбами не пускали в поїзди. Жодна жива душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. То був відвертий геноцид українського селянства», – зазначала Л. Коваленко [8, с. 17].

Офіційні документи підтверджують спланованість дій радянської влади, аби не допустити виїзду селян за межі України. Зокрема, у таємному розпорядженні ЦК КП(б)У за лінією Уповнаркомшляхів ідеться про заборону продажу квитків селянам, які не мають посвідчення РВК та від’їжджають за межі УРСР.

Масовість міграційних процесів також підтверджується офіційними документами. Так, у Харківській області за жовтень–грудень 1932 року із сіл утекло 49250 селян. З них колгоспників –16634, одноосібників – 31616. У цей же час самоліквідувалося 4247 господарств, де колгоспників було 1709, одноосібників – 573850. Селяни виїздили переважно вночі, аби уникнути затримання. Тому вночі 24 січня 1933 року за директивою Балицького (з виявлення обсягів міграції селян)

була здійснена спецоперація – перевірка 10-ти найбільших залізничних станцій Харківської області, на п’ятьох з яких затримали 442 особи. Після цього ДПУ дало директиву всім райапаратам з проведення таких операцій на всіх залізничних станціях. Облміліції та ОДПУ було доручено організувати на сільських дорогах заслони із залученням до цієї роботи місцевих активістів для боротьби з масовим виїздом селян.

Через масові міграції селян у міста радянське керівництво оголосило жорстоку боротьбу проти «куркульського саботажу» – так схарактеризувала влада втечу селян від голоду. Сільські ради припинили видавати будь-які довідки і посвідчення. У селах встановлювали нічні пікети, завданням яких було затримувати всіх, хто намагався покинути село.

Сподіваючись на порятунок дітей у містах, жінки з опухлими ногами та руками, діставшись до залізничних станцій, підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набряклими загостреними животами і кидали їх у вікна вагонів, щоб хтось узяв дитину і врятував її від голодної смерті. З усіх районів України привозили малюків до Харкова та Києва, залишали їх на залізничних станціях, у людних місцях, біля державних установ, лікарень, дитячих притулків. Дослідник Ф. Правобережний зауважував: «Поклавши своє дитя десь під дверима, такі матері іноді годинами простоювали за рогом, переживаючи за долю дитини, чекаючи, поки ту дитину знайдуть. Іноді таких матерів ловили на місці «злочину» і повертали їм дітей назад» [9, с. 56].

Ще одним видом порятунку для селян, можливо, останнім, був продаж чи обмін речей зі свого особистого майна. Вже восени 1932 року люди забирали з дому майже весь новий одяг, вишиванки, рушники, хустки та їхали за межі України, щоб обміняти їх на харчі.

Згодом селян позбавили й цієї можливості добути їжу, адже влада вирішила забрати речі, які могли слугувати предметом обміну. Це насамперед хустки, сорочки, рушники, запаски, полотно, скатертини, постоли, глечики, різні вишивки тощо [10]. Забирали навіть старий та брудний одяг [11]. Історик В. К. Борисенко зазначала: «Все це було занесено до колгоспної комори й розтрачено («просвистано») за горілку» [4, с. 28]. Активісти, які проводили розкуркулення, продавали або ж розподіляли між собою конфіскований одяг, взуття, сільськогосподарське знаряддя [12, с. 121]. Непотрібні їм речі рвали, а посуд розбивали [10]. Часто під час розкуркулення родину виганяли на двір, не дозволяючи брати з собою ні харчів, ні одягу: тоді хатнє начиння та одяг продавали тут же, в селі, на імпровізованому аукціоні [13, с. 28] (торгах). Зі свідчень очевидців відомо, що більшість селян не сприймала таких торгів і ставилася до них украй негативно. У людей спрацьовував одвічний моральний принцип поваги до особистого майна, набутого чесною працею [13, с. 29]. Нерідко матері наказували своїм дітям: «Боже тебе спаси купувать» [14]. Тому свідомі люди

речей на цих торгах не купували, а інші виявляли солідарність і допомагали власникові викупити своє майно.

Сталінський режим, щоб поживитися на людському горі та злиднях, передбачив більш системні шляхи вилучення цінностей у селянської родини. У містах та великих селах були створені крамниці торгзіну (торгівлі іноземцями), де приймали лише іноземну валюту та вироби з коштовних металів, продаючи за них продовольчі товари [15, с. 268]. У таких крамницях золотий хрестик чи кульчики, що були частиною родинних реліквій, обмінювали на кілька кілограмів борошна або олію. У цей спосіб селян змусили купувати щойно вилучений у них хліб за так зване побутове золото. Чимало виснажених селян, так і не дочекавшись своєї черги обміняти золоті прикраси на шматок хліба, вмирало під цими крамницями. Діяльність системи торгзіну вражає цинічністю задуму. Це була людиноненависницька акція сталінського режиму в Україні.

Найважливішим способом порятунку в роки Голодомору стала взаємодопомога. Владні структури провокували конфлікти, фізичне й моральне нищення односельців, однак частина селян рятувалася завдяки моральній стійкості та взаємодопомозі. З осені 1932 року і до початку весни 1933-го – тоді, коли в окремих селян ще залишалися якісь запаси харчів, люди будь-що намагалися допомогти одне одному, ділилися останнім буряком чи картоплею. Мешканка села Павелки на Житомирщині свідчила: «Люди були набагато добріші. Якщо є в мене ложка супу, то я ділюся з іншими».

У свідченнях очевидців дуже багато людей називали поіменно своїх рятівників: «Ніколи не забуду старенької бабусі, яка навесні 1933 року дала мені печену картоплину, коли я сидів з опухлими ногами». І все ж усі ці випадки були винятками: масовий голод обмежував селян у взаємодопомозі. Сталінський терор чинив свою злочинну справу – руйнувалися споконвічні родинні, сусідські та громадські зв’язки.

Проголошені у 1929 році суцільна колективізація та розкуркулення наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX ст. породили неймовірну хвилю жорстокості у представників влади до селян. Через жадобу до чужого майна, розпалювання класової ненависті, помсту, фанатичне поклоніння вождям чи навіть особистий страх до активістів охоче приставали ті верстви населення, які не мали в односельців ані найменшого авторитету, – це ледарі, злодії, п’яниці.

Ці активісти були організовані згідно із законом від 7 серпня 1932 року. Діяли найактивніше з осені 1932-го і взимку 1933 року. Приходили по декілька разів, а якщо бачили, що люди не пухнуть з голоду, то влаштовували обшук знову й знову.

Офіційні документи та свідчення очевидців підтверджують, що ці бригади складалися з уповноважених НКВС, відряджених партійними та радянськими органами з районів, та з активістів із місцевого (сільського) населення (іноді вони були в масках, щоб їх не впізнали), комсомольців, інколи вчителів, яких змушували брати участь у розкуркуленні односельців. Нерідко такі бригади надсилали з інших сіл.

Історик Б. Ткаченко величезним злом тих «активістів» вважає залучення до своїх чорних справ учнівської молоді. «Приводили цілий клас: для масовості, для більшого розголосу, для показовості. Дітей відправляли ревізувати горища, виловлювати курей, розкривати покрівлю на хатах та хлівах» [17, с. 103]. Таким чином у юного покоління формували не особистість, а «гвинтик» тоталітарної машини, одностайну й бездушну масу упокорених рабів.

Фізичне винищення супроводжувалося моральним терором. Уповноважені з НКВС разом із сільським активом чинили свавілля щодо невинних людей. Це підтверджують документи ЦДАГОУ з грифом «цілком таємно»: «Голова сільради Снігур зібрав біля себе активістів – п’яниць, які творили свавільство». Слід зазначити, що відмова сільського активіста виконувати накази уповноваженого сприймалася як дезертирство [18, с. 156]. Так чи так, але ці люди були приречені. Багатьох активістів згодом засудили.

Вони витрушували в селян останні продукти з горшків, глечиків, шукали і в колисці, і за образами, у печі, в колодязі, в стрісі й навіть у попелі, забирали все до крихти. У людей відбирали останнє і скидали в ями, комори, топили в річках: «Під льодом було знайдено близько десяти мішків пшениці. Їх забрали в сільську раду, і так воно й пропало».

Свавіллю уповноважених активістів із НКВС не було меж. У доповідній записці С. Косіору від редакції газети «Радянське село» зазначалося, що «активісти часто зводять особисті рахунки, мстяться окремим колгоспникам за критику. Норми товарної продукції та контрактації встановлюють з великим свавіллям. Є випадки, коли примушують контрактувати свиней, хоч їх у колгоспника чи одноосібника немає зовсім, тобто «купуй, годуй, здавай». Є випадки, коли в бідняків забирають останніх корів або в тих сімей, що мають багато дітей, і навпаки, не беруть корів у тих, у кого є ще свині та інша худоба. Також є факти, коли тому самому колгоспнику в першому кварталі давали завдання здати свині й кури, а в другому кварталі – корову». Влада контролювала все, що могло б порятувати від голодної смерті. Так, щоб перешкодити селянам перемолоти приховані мізерні чи десь добуті запаси зерна, насіння, а то й листя, було організовано рішучу боротьбу з «ручними хатніми млинами». Створені бригади на чолі з уповноваженим з району ходили по дворах і розбивали жорна, рубали ступи. Велику кількість жорен було конфісковано. Як повідомив дослідник з діаспори І. Кубинець, на Полтавщині, в Лубенському районі, конфіскували 27 млинів, у Царичанському – 75, у Слов’янському на Харківщині – 100 жорен. Вишукуючи зерно, активісти били посуд, рвали одяг, виливали на долівку страву: «Мама пекла коржі з жолудяної муки, а він викинув їх аж у двір на землю». Якщо не знаходили зерна, то тягнули все, що потрапляло під руки: одяг, рушники, полотно та ін. Відібране майно, худобу та зерно часто привласнювали самі відбирачі: «Взяв корову на подвір’ї, та не в колгосп, а іншій хазяйці». Політика уряду спрямовувалася на те, щоб перекрити українським селянам усі можливі шляхи порятунку від голодної смерті.

Офіційні документи й свідчення очевидців підтверджують неймовірну жорстокість представників влади, що здійснювали хлібозаготівлю, колективізацію, розкуркулення. Окремі активісти приходили в оселі голодних селян і вимагали, щоб ті їх нагодували, а якщо люди відмовлялися, посилаючись на те, що немає продуктів, то над ними жорстоко знущалися.

Щоб дізнатися, де селяни переховували зерно, нелюди допитували їх, били палицями із залізними наконечниками, батогами: «Сімдесятилітньому чоловіку пекли п’яти свічками, щоб вивідати, де заховане майно, яке потім розграбували» [19, с. 12]. Партійці вдавалися навіть до допитів дітей, виламували їм руки, тиснули пальці дверима, палили руки сірниками, кололи пальці голками, безжально били, тримали без їжі та води, а потім нишком закопували трупи невинних жертв. Таких фактів досить багато [20, с. 64].

Над селянами, у яких уже нічого забирати і які були вкрай виснажені, безкарно чинили глум: «Вони загнали їх під поділ і заставили гавкати, як собак».

Людей змушували носити вулицями села рогожаний прапор. «На хворого 58-річного селянина Смертюка начепили лозунги, через плече повісили торбу з побитими горшками, замість барабана дали відро. Чоловік не витримав такої ганьби, повісився» [14, с. 72]. «У селі Мазурівка член бригади Коваль А., вдершись до хати 70-літньої жінки Гулій Д., стягнув її з печі й брутально заявив: «Розплетемо тебе, візьмемо та потягнемо вулицями до штабу». Там із старої жінки зняли теплий одяг і зачинили в холодному сараї» [14, с. 72]. «В селі Ульянівка Томашпільського району Наливаному прив’язали до бороди палицю та змусили з нею танцювати» [14, с. 72]. «Двох жінок запрягли у воза з награбованим «куркульським» майном і примусили везти через усе село до сільради» [16, с. 143]. За невиконання хлібопоставок примушували сім’ї розлучатися. Такі насильницькі дії розтоптували людину морально, нищили її гідність, породжували масову покірність, збайдужіння душі і формували в цілих поколінь страх перед представниками влади. Виникала подвійна мораль, зазначала Л. Коваленко [16, с. 21], яка пронизувала все буття, перемелювала людське єство приниженням одних і безкарністю – інших.

Голодомор продукував і постійно підживлював негативні суспільні явища й ниці вчинки, які ще тривалий час підточували духовне життя українського народу. Одним із них були доноси.

Дослідник В. Маняк уважав доноси новоствореною, ганебною формою суспільної етики. На його думку, ці ганебні явища освячували державні акти і стимулювали на всіх рівнях управління суспільством, підігрівали зсередини, широко пропагували знизу [16, с. 212–213, 466]. В. Маняк зазначав, що в атмосфері терору, упослідження та загальної підозрілості донос уважали актом громадянської зрілості.

Р. Конквест відносить цей феномен до згубних психічних симптомів, які виникали внаслідок голоду [15, с. 288]. Люди були налякані, боялися один одного, у кожному вбачали донощика. Так, окремі селяни, мелючи на жорнах зерно, ставили на чергування дітей, які мали повідомляти про появу стороннього [21]. Інші,

зберігши ще худобу чи якусь домашню живність, намагалися зарізати її для власного споживання вночі, потайки в погребі, щоб ніхто не бачив [22]. Часто в таких випадках донощики шантажували селян. У селі В’юнище на Житомирщині один із них умовив свого сусіда зарізати теля і розділити навпіл, обіцяючи за це тримати все в таємниці. Забравши свою половину, донощик одразу ж заявив місцевій владі [23]. Страх, тривога і гнітюча атмосфера змушували селян доносити першими. Людей настільки залякали, що в окремих селах біля колгоспних комор і на полях навіть охорони не ставили.

Страх породжував моральну піддатливість, згоду, перетворювався на повсякденну форму людського існування. Селяни, знаючи про «нічні візити» так званих активістів, боялися залишатися вночі у власних домівках. Вони викопували біля своїх осель ями, обкладали їх дошками й там ночували.

Страх настільки глибоко проник у душі людей, що іноді, маючи закопане зерно, селяни вмирали з голоду, так і не вийнявши своїх запасів, боячись, що хтось побачить і донесе на них [24]. Невідступне почуття страху змушувало селян порушувати найсвятіше – родинні зв’язки та доносити на членів своєї сім’ї – батьків, чоловіка, дружину.

Радянська влада застосовувала цілу низку заходів, які спричинили моральний занепад суспільства. Зокрема, Ф. Правобережний указував, що дітей навчали доносити на своїх батьків, повідомляти, про що ті розмовляють вдома, про їхні контрреволюційні вчинки, прищеплюючи дітям ще змалку «смак» до наклепів, доносів і підслуховувань [22, с. 49].

Водночас створюються піонерські дозори для охорони врожаю від розкрадання голодними людьми [25, с. 106]. Як зазначав історик та етнограф Б. Ткаченко, чимало дитячих душ покалічило таке вартування (на охорону поля виходили цілими загонами з барабанним боєм, піснями).

Сталінська система, застосовуючи жорстокі репресії в українських селах, деморалізувала суспільство, створила гнітючу атмосферу доносів і постійного страху, який цупко вкарбувався в людську свідомість, перетворивши селян на впокорених і німих рабів, якими вони залишалися тривалий час.

Українське село до колективізації не знало крадіжок, адже у свідомості селян завжди домінувала повага до чужої праці. Підтвердження цього – значна кількість свідчень очевидців Голодомору, які говорять про те, що навіть під час жорстокого голоду селяни хати і «сараї не запирали, бо люди не грабували, просто ходили і просили». Вишукуючи різні шляхи порятунку, селяни дуже рідко вдавалися навіть до жебрацтва. Ті, хто пережив Голодомор у дитинстві, переказують, що «красти боялися, просити стидалися, робити не могли».

Безвихідь, нестерпний голод змушували селян вдаватися до дрібних крадіжок. Архівні документи і свідчення очевидців допомагають осмислити той ризик, на який наважувалися люди в пошуках їжі. Адже колгоспні поля та комори охоронялися, а сторожам (сільським активістам або відрядженим з районів військовим) було наказано без вагань застосовувати зброю для захисту продуктів.

Тому всюди, без слідства й суду, чинили розстріли та вбивства. Так, у селі Тростяниця на Житомирщині охоронець застрелив жінку на полі тільки за те, що вона підняла із землі кілька колосків.

Дрібні крадіжки почалися саме в Голодомор 1932–1933 років. Як доречно зауважила Ганна Горинь, відтоді почало формуватися нетрадиційне ставлення до власності, а нові покоління гасел про державну власність і всенародне добро вже сприймали як «речі нічиї», тому за совєтською мораллю незаконне привласнення не вважалося крадіжкою.

Вступивши до колгоспу, селяни також не могли вберегти свої родини від голоду, оскільки зарплатнею були пусті трудодні. Колгоспники, рятуючись від голодної смерті, дуже часто збирали кормові буряки, гнилу картоплю, залишки моркви тощо, ховаючи їх у халяви чобіт. З роками крадіжку в колгоспі сприймали як «компенсацію» за недоплачені трудодні, а згодом вона настільки узвичаїлася, що з’явився навіть термін на означення цього явища – «несуни». Дослідниця Л. Коваленко стверджує, що «у свідомості селянина відбувся жахливий зсув: крадіжки вже не вважалися гріхом, ганьбою, їх перестали осуджувати».

У 1933 році під час збирання врожаю тиск на селян і колгоспників з боку влади ще більше посилився. Крім спеціальних агітбригад для розгортання масової роботи в колгоспах, у села відряджали Виїзні сесії суду, які проводили судові процеси безпосередньо на місцях. Зокрема, на Запоріжжі було засуджено чотирьох селян – за «крадіжку колгоспного хліба» – до 8-ми та 10-ти років ув’язнення з конфіскацією всього майна, а голову колгоспу за «потурання» – до 5-ти років. Нерідко голови колгоспів також ставали жертвами тоталітарної влади, оскільки допомагали людям, які працювали в полі, чи малолітнім сиротам. Їхню підтримку очевидці пояснюють тим, що очільники колгоспів здебільшого не були представниками «большевицької влади», а до колективізації господарювали на своїй землі, а тому співчували приреченим на голод українським родинам.

Радянська влада свідомо створила такі умови, за яких соціально-правові норми втрачали будь-який сенс. Про деформацію цих норм свідчить масове поширення в досліджуваний період самосудів голодних людей, що різними шляхами намагалися добути собі та своїм рідним хоч якісь харчі. У селянському середовищі запанували байдужість, отупіння, черствість, ненависть. Це спричинило сплески нечуваної жорстокості. За словами історика І. Шульги, люди в умовах жорстокого голоду втрачали милосердя, співчуття, карали, калічили, на смерть забивали «злодіїв».

Судові та позасудові органи безкарно чинили глум над селянами, масово забивали дітей, які несли з колгоспного поля кілька колосків. За скоєні злочини, а то й самосуди навіть над шести-семирічними дітьми ніхто нікого не карав. Навпаки, вони були владі на руку, адже жодної документації не велося, і в архівах НКВС слідів таких злочинів радянського режиму не залишилося.

У багатьох випадках представники влади не доправляли людей до в’язниць, а вбивали на місці, без слідства і суду. До таких злочинів, на думку С. Дровозюка,

призвело здійснене більшовиками деформування правосвідомості народу. Однією з характерних рис цієї свідомості була впевненість у правомірності й безкарності дій щодо тієї частини селянства, яку влада оголосила класовим ворогом. Тож вислів – «що сильніше покарання, то воно ефективніше» – повсякчас втілювали в життя тодішні вартові, які охороняли колгоспні поля й комори, та активісти, що чинили розправи над беззахисними селянами. Жителька села Судачівка на Житомирщині розповідає: «Як вартовий побачить, то вже не жди помилування. Наїжджає конем і б’є нагаєм з дротом на кінці. Під такий бій попала моя мати, повернулася на четвертий день вся побита, аж чорна, з повириваним м’ясом від нагая».

Самосуди й розправа над людьми стали типовим явищем. Доходило до того, що деякі партійці просто вбивали ні в чому не винних людей: «Коваля, Іларіона Шевчука, з опухлими від голоду суглобами, який у січні 1933 року прийшов до сільради по допомогу, заманили до приміщення пожежної команди, де забили палицями. Це вбивство вчинили голова сільради, його заступник і секретар».

Голодомор початку 1930-х років спричинив психологічну руйнацію українського етносу. Адже людина, коли виснажена фізично, швидко деградує психічно й морально. Тож в окремих селян на ґрунті голоду почалися різні психічні розлади. Роберт Конквест у своїй праці зазначає, що перед смертю люди часто божеволіли: «Дочка лежала на підлозі в якомусь нападі божевілля, гризучи ніжку стільця…вона загарчала точно так, як гарчить собака».

Поширеним явищем у роки Голодомору стали самогубства. Багато людей, не витримуючи страждань, які принесла радянська влада, позбавляли себе життя, отруюючись чадним димом. На такий крок зважувалися здебільшого жінки, чоловіків яких було заарештовано й заслано до концтаборів і які втратили своїх дітей. Вони затикали вікна, двері та комини, розпалювали в печі або на підлозі вогонь і вмирали від чадного газу, які підпалювали всю хату.

Архівні документи та свідчення очевидців містять численні повідомлення про самогубства селян через повішання. Частими були випадки, коли батьки, не в змозі чути сумний дитячий плач і допомогти замордованим голодом дітям, накладали на себе руки. Наприклад, жінка із села Воскресенське на Київщині повісилася, бо діти просили їсти, а вона вже не могла цього витримувати.

Найжахливішими наслідками Голодомору були випадки самогубств серед дітей, які втратили батьків і не мали ніякої допомоги від влади, бо вона таврувала їх як «дітей куркулів».

Відомі випадки самогубств серед місцевих активістів. Не витримуючи тиску з боку уповноважених з НКВС, що змушували прирікати їхніх односельців на голодну смерть, деякі із сільських активістів чинили самогубство.

Голодомор ламав людину як особистість, в організмі відбувалися незворотні фізіологічні й психологічні зміни: деформувалася емоційна сфера, руйнувалася традиційна мораль. Зокрема, ще одним явищем, яке виникло внаслідок порушення психіки від голоду, було мародерство. Житель Миколаївщини Т. С. Матвійчук

бачив, як хлопець викопав з могили труну вчителя і зняв з нього костюм, щоб виміняти на харчі. Подібні випадки траплялися й на Черкащині: «Йдучи дорогою, ми бачили трупи людей, багато лежали голими. Їхній одяг був украдений». Нерідко мародерство чинили так звані збирачі трупів, які мали звозити мертвих людей підводами на кладовище і ховати у братських могилах. Зі свідчень очевидців відомо, що ці збирачі роздягали покійників та забирали їхній одяг собі. Слід зазначити, що такої ницості ніколи не було в українському селі до Голодомору.

З-поміж широкого спектру психічних станів, спричинених голодом, найстрашнішим було повне руйнування психіки, унаслідок чого, хоч і зрідка, але траплялися випадки трупоїдства та канібалізму. Підтвердженням того, що це були поодинокі явища, є низка матеріалів з дослідження Голодомору, де багато очевидців з кількох сусідніх сіл розповідають про той самий випадок. Адже коли подібне траплялося, воно настільки жахало й обурювало селян, що його запам’ятовували надовго і переказували іншим. Свідчення очевидців це підтверджують: «Я знаю, що всі сусіди боялися виходити за межі села, бо казали, що в сусідньому селі один чоловік займався людожерством».

Органи ДПУ застосовували до таких психічно хворих людей ст. 174 КК УРСР, якою засуджували до розстрілу. Але інколи справи завершувалися ув’язненням до 10-ти років таборів або довічним ув’язненням. Це підтверджують свідчення з Вінниччини: «З’їли вони сина. Потім і суд був, дітей у будинок дитячий відправили, а матір – до тюрми». Офіційно за фактами канібалізму 1933 року в Україні було зареєстровано дві тисячі кримінальних справ.

Очевидно, що всі ці жахливі випадки – наслідки геноциду українського народу. Це ще раз доводить той факт, що радянська влада намагалася знищити українство фізично і сплюндрувати духовно.

У 2014 році Україна вкотре вшановує пам’ять своїх співвітчизників, що стали жертвами геноциду 1932–1933 рр.

На сьогодні чимало зроблено для того, щоб історична справедливість усе ж таки відновилася. У багатьох населених пунктах встановлені пам’ятні знаки та хрести на місцях масових поховань, опубліковано близько 20–25 тис. статей і наукових розвідок із цієї тематики, створено базу даних, у якій зберігаються свідчення понад 2–3 тис. очевидців, на загальнодержавному рівні відзначається День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., розширилися можливості досліджень різних аспектів найбільшої трагедії українства XX століття, Голодомору, адже тепер ми маємо доступ до архівних матеріалів тих часів.

Ще одним важливим моментом є очевидні зміни, що сталися за останні роки у свідомості та ставленні українського суспільства, до цієї болісної теми. Сьогодні вже ніхто не сперечається, що голод був штучним – точаться лише суперечки: був це геноцид чи бездарність і перегини радянських можновладців. Згідно із соціологічним опитуванням, 2/3 громадян України підтримують дії Верховної Ради України з визнання Голодомору геноцидом Українського народу.

Наступним кроком у подоланні згубних наслідків Голодомору є дослідження та синтез деформації традиційної народної культури. Адже наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. XX ст. українське село настільки було знекровлене фізично і морально, що вже не могло чинити опору. Відтоді почали вкорінюватися в душах людей страх, зневіра, безпорадність, байдужість. Була викривлена система цінностей українського народу. Силоміць витісняли в небуття споконвічні звичаї і традиції.

Народна українська культура, увібравши все найкраще – традиції, звичаї, обряди, мову – є здобутком десятків поколінь та найбільшим нашим багатством. Сьогодні ми вже не зможемо повністю відродити традиційну культуру та передати її своїм нащадкам, оскільки деякі елементи забуті, деякі деформовані, та й вже майже немає тих, від кого її переймати.

Тому головним завданням сучасного суспільства є збереження того, що ми маємо, та відродження того, що пам’ятаємо. А відтак необхідно посилити нашу увагу до прищеплення дошкільнятам і школярам почуття духовної єдності зі своїм народом, прагнення зберігати і зміцнювати народні звичаї та обряди. Необхідно пошановувати традиційні свята й на державному рівні. Проте осереддям тут має стати сім’я як структурна одиниця суспільства, яка завжди була і залишається основою для збереження надбань людського досвіду й духу. Адже лише так, від родини до родини, передаються скарби нашої духовності, і цим живим ланцюгом вони об’єднують цілі покоління.

Список використаних джерел

1. Мельник О. О. Голод : Хроніка, документи та матеріали голоду 1921–1923, 1932–1933 років на Криворіжжі / Мельник О. О. – Кривий Ріг : Видавничий дім, 2003. – 384 с.

2. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928-1932 рр.) / Ін-т історії України НАН України. – К., 1997. – 68 с. – (Історичні зошити).

3. Свідчення Бойко І. І., 1938 р. н., с. Шевченко, Володарський р-н, Донецька обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor33. org.ua

4. Н. Я. Дзюбенко-Мейс. Голодомор 1932-33 рр. / Н. Я. Дзюбенко-Мейс. – К. : Міжнар. Фонд «Україна 3000», 2003. – 48 с.

5. Лановик Б .Д. Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям : Книга пам’яті / Лановик Б. Д. – Тернопіль : Джура, 2003. – 292 с.

6. Стасюк О. Геноцид українців : деформація народної культури / Стасюк О. – К. : ВД «Стилос», 2008. – 224 с.

7. Шульга І. Г. Голод на Поділлі / Шульга І. Г. – К. : Республ. асоціація українознавців, 1993. – 253 с.

8. Коваленко Л. Б. 33-й: голод / Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К. : Рад. письменник, 1991. – 584 с.

9. Правобережний Ф. 8 000 000. 1933-й рік на Україні / Правобережний Ф. – Вінніпег : Культура й освіта, 1951. – 84 с.

10. Свідчення Фещенко Є. П., 1923 р. н., с. Тростяниця, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

11. Свідчення Пагер О. О., 1926 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

12. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства : Усна історія української селянської культури 1920-30-х років / Нолл В. // Центр досліджень усної історії та культури. – К. : Родовід, 1999. – 560 с.

13. Авраменко Ю .В. Голодовка : 1932-1933 роки на Переяславщині : Свідчення / Ю. В. Авраменко, В. М. Гнатюк. – Переяслав-Хмельницький і др. : Вид-во М. П. Коць, 2000. – 444 с.

14. Свідчення Вирівської О. Д., 1912 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

15. Конквест Р. Жнива скорботи : Радянська колективізація і голодомор / Конквест Р. – К. : Либідь, 1993. – 384 с.

16. Свідчення Шаховець Г. Г., 1928 р. н., с. Павелки, Андрушівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

17. Ткаченко Б. І. Під чорним тавром. Історико-документальне видання / Ткаченко Б. І. – Лебедин : «Білий лебідь», 1993. – 463 с.

18. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941) / Білокінь С. І. – К. : Полімед, 1999. – 446 с.

19. Коломієць І. Голодомор. Спогади однієї родини / Коломієць І. – К. : ВІПОЛ, 2003. – 64 с.

20. Вівчарик М. М. Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні 1932-33 / Вівчарик М. М., Голуб А. І., Панченко П. П. – К. : Україна, 2003. – 352 с.

21. Свідчення Майковської Н. В., 1921 р. н., с. Віленька, Коростишівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodo-mor33.org.ua

22. Свідчення Джус П. О., 1908 р. н., с. Глинськ, Калинівський р-н, Вінницька обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor33. org.ua

23. Свідчення Пагер О. О., 1926 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

24. Свідчення Березного Ю. Ф., 1933 р. н., с. Бровки Перші, Андрушівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

25. Мандрик Я. І. Культура українського села в період сталінізму. 1929- 1938 рр. / Мандрик Я. І. – Івано-Франківськ : ДОП Івано-Франківський держ. тех. ун-т, 1998. – 253 с.

Юрчишин І. Б.,

курсант Юридична оцінка Голодомору

1932–1933 років в Україні З кожним роком достовірні дані про Голодомор 1932–1933 р. в Україні дедалі

більше поширюються серед української і світової спільноти. На думку В. Василенка, сьогодні не викликає сумніву, що 75 років тому сталінський тоталітарний режим вчинив жорстокий злочин проти української нації, унаслідок якого мільйони українських селян були виморені штучно організованим голодом [1]. В. В’ятрович зазначає, що Голодомор був геноцидом українців. Його організатори мали за мету ліквідацію українського етносу. Цей план не передбачав остаточне розв’язання єврейського питання нацистами і повне знищення всіх українців [2]. Однак, на думку Рафаеля Лемкіна який увів термін «геноцид», втілення плану означало б, що «Україна загине так само, як коли б було вбито всіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, котра зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї, що прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням» [3].

Поступово предметом поглибленого вивчення стає дедалі ширше коло питань, пов’язаних із причинами, мотивами, обставинами, механізмами і наслідками Голодомору. В результаті досліджень цієї жахливої трагедії меншає «білих плям» і спірних питань. Проте триває і, на думку науковців, набуває інтенсивності дискусія щодо кваліфікації Голодомору як геноциду.

Дослідники і політологи як в Україні, так і поза її межами, визнають злочинний характер Голодомору, однак не вважають його злочином геноциду, не зважаючи на Закон України про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні, прийнятий Верховною Радою України у 2006 р. та Постанову Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. Вони аргументують свою позицію тим, що протягом зазначеного періоду на безмежних просторах Країни Рад від голоду масово гинули не лише українські селяни, а тому, на їх думку, кваліфікувати геноцид як український Голодомор.

Така постановка питання нівелює національну позицію щодо Голодомору, яку аргументовано підтримують багато дослідників, зокрема Роберт Конквест та Джеймс Мейс [4]. Якщо розглядати масове вимордування українських селян як штучно організований голод поза національним контекстом, таке знищення також є тяжким міжнародним злочином, злочином проти людства. У зв’язку з цим В. Василенко зазначає, що для юридичної оцінки та засудження вбивства селян голодом не варто винаходити нові терміни, такі як «соціоцид», «класоцид», а треба лише знати та вміти застосовувати міжнародне право, в якому, окрім геноциду, є й інші категорії злочинів проти людяності, зокрема винищення. У міжнародному праві під винищенням розуміють свідоме широкомасштабне або систематичне вбивство

значної кількості людей, зокрема шляхом позбавлення їх доступу до продуктів харчування та ліків [1].

Відповідно до загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права, які знайшли віддзеркалення у міжнародних договорах, зокрема в Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду і покарання за нього, та в Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р. геноцид і винищення є найтяжчими міжнародними злочинами [5, 6].

У Римському статуті (в окремій ст. 6) відтворена кваліфікація злочину геноциду так, як вона викладена в Конвенції ООН 1948 р., а у ст. 7 дається перелік інших міжнародних злочинів під загальною назвою «Злочини проти людяності», до яких належить і такий злочин, як винищення (частина 1, § b ).

На думку науковців, особливість соціально-правової природи геноциду полягає в тому, що цей злочин спрямований на знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп, тобто найголовніших базових цивілізаційних елементів структури людства. Їх знищення цих елементів суперечить принципу багатоманітності світу в його цивілізаційно-планетарному вимірі і становить небезпеку не лише для поодиноких людей і спільнот, а й для людства загалом [1].

Загальним для геноциду та інших злочинів проти людства є те, що їх вчинення призводить до широкомасштабних або систематичних порушень природних прав й основоположних свобод людини та є підставою для притягнення до відповідальності держав, посадових і приватних осіб відповідно до норм національного й міжнародного права.

Варто зазначити, що впродовж багатьох років українське суспільство вимагало належної юридичної оцінки нашої національної трагедії у площині положень Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду та покарання за нього. У дослідженнях, присвячених Голодомору, науковці зазначають, що правове визначення поняття «геноцид» є поверховим, а Конвенція 1948 р. містить недоліки. На думку С. Кульчицього, юридичні норми, сформульовані в цьому документі, відповідають лише Холокосту часів Другої світової війни та «не давали 100 % гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду» [7]. Такі оцінки Конвенції 1948 р., як науковці є помилковими. По-перше, норми цього документа не кваліфікують випадків масового знищення людей як геноцид [1]. Відповідно до ст. ІІ Конвенції, геноцидом вважають злочинні дії, спрямовані проти будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, а не просто випадки масового знищення людей [5].

Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІ Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає … акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу. У доктрині та практиці міжнародного права загальновизнаним є факт, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену в Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи.

Дії, які не мають усіх зазначених ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є масове знищення людей та винищення численних людських груп. Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людства, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти таких груп .

Отже, вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки геноцидом є встановлення спеціального наміру знищити певну групу та доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, а також щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину. Водночас варто підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. У зв’язку з цим необхідно високо оцінити науковий доробок таких українських істориків, як В. Васильєва, С. Кульчицького, В. Марочка, Ю. Мицика, Р. Пиріга, Ю. Шаповала, Є. Шаталіна, та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації голоду 1932–1933 рр. в Україні злочином геноциду.

Для підтвердження геноцидного характеру Голодомору необхідно насамперед довести наявність наміру сталінського тоталітарного режиму організувати Голодомор в Україні. Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи був цей намір зафіксований документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував. Російський науковець В. Кондрашин зазначає, що дослідниками не знайдено жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, у яких наказано вбити з допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян. У зв’язку з цим варто наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.

На думку науковців, документ, у якому було б викладено план знищення українських селян голодом, навряд чи буде виявлено [1]. З огляду на вкорінену в ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, існування такого документа є неприпустимим. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».

Сьогодні навіть противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що голод в Україні та інших частинах СРСР було породжено свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельних планів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів. Реалізація

таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. В. Василенко переконаний, що планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований як надмірні плани хлібозаготівель.

Широке застосування надзвичайно жорстоких методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні та використати його як знаряддя для знищення українського селянства.

Аналіз поведінки комуністичного керівництва свідчить і про наявність низки непрямих доказів, які переконливо підтверджують його намір використати штучно організований ним голод для винищення українських селян. По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалася розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та в’їзд на Україну з Північного Кавказу» [8]. Ця заборона свідомо позбавляла селян, які голодували можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючи їх на голодну смерть. По-друге, систематичні й жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель та прагнули допомогти селянам, які голодують, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів. По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів були нагромаджені великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не був використаний для надання допомоги Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. – 3,034 млн т. Цієї кількості зерна вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (денна норма 1 кг) до нового врожаю 10 млн осіб у 1932 р. і 15 млн осіб у 1933 р. [9]. По-четверте, великі обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі – в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі та вмирали з голоду. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн т у 1931 р., 1,6 млн т у 1932 р. та 1,8 млн т у 1933 р. [1]. Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінці якого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення, поширювалося голодування й навіть з’явилися перші ознаки голоду, та його припинення у 1932–1933 рр. могло б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не був критичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Варто зазначити, що в цей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютні надходження від її експорту. У 1932–1933 рр. вартість експортованого хліба становила лише 369 млн крб, тоді як від експорту

лісоматеріалів і нафтопродуктів було одержано майже 1 млрд 570 млн крб [9]. По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні явищем, що не існує, і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, й отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору та відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод як знаряддя знищення українського селянства.

У спробах заперечити геноцидний характер українського Голодомору інколи зазначають на виявлені в архівах документи про допомогу, яка, за рішенням союзного центру, надавалася регіонам, зокрема й Україні. Так, британець Р. Девіс та австралієць С. Уіткрофт згадують і аналізують 35 постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ухвалених протягом 7 лютого – 20 липня 1933 р., які стосувалися надання такої допомоги. Схожої позиції дотримується американець М. Таугер. Науковці зазначають, що таких постанов є набагато більше – їх видавала не лише союзна влада, і не лише в 1933 році. Вивчення цих документів свідчить, що така допомога була несвоєчасною, недостатньою й вибірковою. Значні її обсяги становила не продовольча допомога тим, хто голодує, а насіннєва допомога колгоспам для забезпечення посівної кампанії і збирання нового врожаю [11].

В. Марочко зазначив, що в 1932–1933 рр. рішення союзних органів щодо «виправлення становища а Україні» і «надання допомоги Україні» були спрямовані не на подолання причин голоду та рятування українських селян, а насамперед на забезпечення виробничих потреб під час посівних та збиральних кампаній [12]. Така допомога надавалась з метою пропаганди та маскування злочинної поведінки влади. У зв’язку з цим не можна не погодитися зі слушною думкою С. Кульчицького, що допомогу пограбованим селянам, у яких щойно було примусово вилучено всі запаси продовольства, слід вважати елементом злочину [7].

У 1932–1933 р. жертвами штучно організованого голоду стали не лише українські селяни. Однак лише український Голодомор, який охопив Україну і Кубань, був геноцидом. Голод в інших регіонах СРСР мав ознаки іншого міжнародного злочину, відомого під назвою винищення. І річ тут не в тому, що, порівняно з іншими регіонами, рівень смертності та кількість людей, вимордуваних в Україні й на Кубані, були вищими. Адже з юридичного погляду, кількісні показники не є критерієм для кваліфікації протиправної поведінки злочином геноциду.

На думку науковців, між українським Голодомором і голодом, який у зазначений період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації [1, 7, 12].

Правомірність і справедливість такої оцінки очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України та системного аналізу більшовицької доктрини і практики в національному питанні.

22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 р., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Порушення СБУ кримінальної справи є закономірною, хоча, на думку деяких науковців, пізньою реакцією на давні вимоги української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми трагічними масштабами і наслідками є Голодомор [10].

Варто зазначити, що, порушуючи кримінальну справу, СБ України діяла відповідно до вимог українського законодавства. Згідно з процесуальними нормами, які існували, реагуючи на згадані звернення, СБ України була зобов’язана або порушити кримінальну справу, або вмотивовано відмовити в її порушенні. З огляду на велику кількість доказів, що вказують на ознаки злочину геноциду в Україні у 1932–1933 роках, СБ України ухвалила постанову про порушення кримінальної справи, прийняла її до провадження та провела розслідування.

Важливо зазначити, що СБ України діяла відповідно до вимог національного законодавства та норм міжнародного права. Правомірність дій СБ України намагалися заперечити посиланнями на принцип заборони зворотної дії закону та відсутність до 2001 р. у законодавстві України складу такого злочину як геноцид. Такі заперечення ґрунтуються на хибній абсолютизації принципу заборони зворотної дії закону, вибірковому, а не системному підході до аналізу норм українського законодавства та норм міжнародного права і не враховують їхньої взаємодії.

У праві – як національному, так і міжнародному – існує фундаментальна загальновизнана норма, відповідно до якої ні внутрішній закон, ні міжнародний договір не мають зворотної дії, тобто їхня дія не поширюється на ситуації і відносини, які відбулися в минулому до набуття ними чинності. Наявність такої норми та її дотримання покликане забезпечити стабільність правопорядку заради загального блага суспільства в окремих країнах і в межах міжнародного співтовариства.

Разом із тим, як у національному, так і міжнародному праві загальновизнано, що згадана норма не є абсолютною і за певних умов допускає винятки, визначені відповідно законом або міжнародним договором. Кожна країна застосовує принцип заборони зворотної дії закону відповідно до особливостей національного правопорядку з урахуванням міжнародного права.

Сучасне міжнародне право допускає винятки з принципу заборони зворотної дії закону щодо злочинних актів, які на момент їхнього вчинення визнавалися такими в загальному міжнародному праві. Так, у пункті 1 ст. 7 Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини та основних свобод встановлено: «Нікого не може бути

визнано винним у вчиненні будь-якого міжнародного правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, які на час їхнього вчинення не становили кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом» [13]. Водночас п. 2 цієї статті передбачає: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію або бездіяльність, які на час їхнього вчинення становили кримінальне порушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». Аналогічну юридичну конструкцію має ст. 15 універсального Міжнародного пакту 1966 р. про громадянські та політичні права [14].

Після завершення Першої і до початку Другої світової війни інтенсивне доктринальне вивчення та узагальнення цих норм і принципів відбувалося паралельно зі спробами їхньої неофіційної кодифікації і сприяло формуванню концепції міжнародних злочинів та подальшому втіленню її у практику. Важливим етапом у розвитку міжнародного права став Нюрнберзький процес над головними німецькими воєнними злочинцями, який відбувся після закінчення Другої світової війни. У статуті Нюрнберзького трибуналу було визначено три категорії міжнародних злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людства [10]. У цьому та інших документах Нюрнберзького процесу термін «геноцид» ще не використовували. Натомість висновок обвинувачення в узагальненій формі зафіксував поняття, яке ще у 1944 р. Рафаель Лемкін означив терміном «геноцид» і яке нині віддзеркалює і деталізує Конвенція 1948 р. У розділі ІІІ Висновку серед злочинів, які інкримінувалися підсудним, було зазначено «навмисне і систематичне винищування людей, що належать до певних рас і національних груп, заподіяння смерті цивільному населенню окупованих територій з тим, щоб знищити окремі раси та прошарки населення, а також національні, расові та релігійні групи» [10].

Важливо зазначити, що Нюрнберзький трибунал виходив з того, що визнання злочинними всіх дій, інкримінованих підсудним, ґрунтувалося на договірних нормах і звичаєвих принципах, які сформувались і існували в праві цивілізованих держав (на національному і міжнародному рівнях) задовго до створення цього судового органу. Так, висновку обвинувачення неодноразово підкреслювалося, що такі злочини, зокрема і той, який згодом позначать терміном «геноцид», суперечили міжнародному договірному праву, загальним принципам кримінального права, що випливають із кримінальних законів усіх цивілізованих націй, внутрішньому кримінальному праву країн, у яких були вчинені злочини.

Після Нюрнберзького процесу, з огляду на особливу небезпечність для долі людства винищення расових, національних, етнічних та релігійних груп, було розроблено Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, яка була відкрита для підписання 9 грудня 1948 р. Україна підписала конвенцію 16 червня 1949 р. та ратифікувала її 15 листопада 1954 р. Нині сторонами конвенції є понад 140 держав.

Держави – учасниці Конвенції 1948 р. виходили з того, що геноцид суперечив загальновизнаним принципам міжнародного права і вважався протиправним діянням і до її підписання на міжнародному рівні. На це однозначно вказують преамбула конвенції, де зазначено, що «у всі періоди історії геноцид спричиняв людству великі втрати», та стаття 1, згідно з якою договірні сторони «підтверджують, що геноцид... є злочином відповідно до міжнародного права». Отже, з конвенції випливає, що її сторони не створили нову норму загального міжнародного права, а лише підтвердили існування такої норми в минулому. Конвенція закріплює стару загальновизнану звичаєву норму у своїй 1, лише деталізуючи в наступній статті 2 склад злочину геноциду. За висновком, зробленим у 1950 р. Міжнародним судом ООН, «принципи, на яких ґрунтується конвенція, є принципами, що визнані цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких договірних зобов’язань» [1].

13 січня 2010 року у вирішення зазначеної проблеми зробив внесок Апеляційний суд м. Києва. Суд визнав факт геноциду, розкрив механізми, що були використані для масового вбивства селян, та назвав організаторами злочину Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М., які з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови й утвердження незалежної української держави в період 1932–33р.р. шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців, умисно організували цей злочин щодо частини української національної групи, унаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України [15].

Суд визначив, що розслідування справи проведено повно і всебічно. Зважаючи на те, що вказані особи померли, суд закрив кримінальну справу відповідно до пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, тобто за нереабілітуючими підставами.

Отже, геноцид не є єдиним міжнародним злочином або злочином проти людства, а одним із них. Проте цей злочин вирізняється серед інших особливим характером, правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцид називають «злочином злочинів».

Можна стверджувати, що в кожної свідомої та неупередженої особистості немає сумнівів щодо правомірності оцінки цілеспрямованого вбивства голодом мільйонів українських селян у 1932–1933 рр. як злочину проти людства під назвою «винищення». Масове вимордування українців, яке сталося 75 років тому, є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.

Комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору і в Україні, і в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не були використані. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману систему репресивних заходів для позбавлення селян їжі та припинення доступу до неї,

оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод для знищення українського селянства.

Порушена СБУ кримінальна справа за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932–1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України, не суперечила ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу nullum crimen sine lege (немає злочину без визначення його законом). Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України і, зокрема, імплементовані у ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

На думку автора, Голодомор не тільки знищував українську націю. Він її й творив. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас. Тож робить сильнішими.

Список використаних джерел

1. Василенко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка / В. Василенко. – К. : Видавництво ім. Олени Теліги, 2009. – 48 с.

2. В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно»: українське ХХ століття / В. В’ятрович. – К. : Наш формат історії, 2013. – 328 с.

3. Рафаель Лемкін. Рядянський геноцид в Україні (стаття 28 мовами) / Міжнародний благодійний Фонд «Україна 3000», в рамках програми «Уроки історії». – К.: Майстерня книги, 2009 р. – 208 с.

4. Мейс Д. Ваші мертві вибрали мене / Д. Мейс. – К., 2008. – 672 с. 5. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9

грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_155.

6. Римський статут Міжнародного кримінального суду [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_588.

7. Кульчицький С. В. Голодомор 1932–1933 рр. як геноцид / С. В. Кульчицький. – К. : Наш час, 2007. – 230 с.

8. Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упор. Р. Я. Пиріг ; НАН України. Ін-т історії України. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1128 с.

9. Василенко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні: правова оцінка / В. Василенко // Дзеркало тижня. – 2010. – № 22. – С. 12-13.

10. Василенко В. Кримінальна справа «Голодомор – 1932–1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв? / В. Василенко // Дзеркало тижня. Україна. – 2008. – № 37. – С.12-13.

11. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні : колекція документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // www.sbu.gov.ua /sbu/control /uk/publish /article?art_id=49757&cat_id=53076

12. Марочко В. Геноцид Українців. Творці Голодомору 1932–1933 рр. / В. Марочко. – К., 2008. – 64 с.

13. Конвенція про захист прав та основоположних свобод від 4 квітня 1950 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

14. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

15. Постанова Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. № 1-33/2010 за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ssu.kmu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article? art_id=97099&cat_id=63245.

Погребенко О. С.,

курсант

Особливості міжнародного визнання Голодомору в Україні 1932–1933 рр.

геноцидом українського народу Чи не однією із найтрагічніших сторінок історії українського народу є

Голодомор 1932 – 1933 років. Це був навмисно організований масовий голод, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР. Він викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року було підтверджено цілковиту обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932 – 1933 років в Україні як злочину геноциду та засуджено тоталітарний більшовицький режим. Однак, незважаючи на це, міжнародне визнання факту геноциду в Україні не є всесвітнім, має свої особливості та породжує подальші дискусії. Тому мета роботи – дослідити процес правового визначення Голодомору як геноциду українського народу та його міжнародну підтримку.

Як не дивно, перші кроки з визнання голодомору в Україні були здійснені за межами нашої держави. Цю проблему почали обговорювати після того, як спеціальна комісія Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932–1933 років в Україні на чолі з істориком Джеймсом Мейсом зібрала та проаналізувала показання очевидців, що розкрили масштаби катастрофи [1, с. 179].

19 квітня 1988 року комісія представила Конгресу США доповідь на 524 сторінках, головними висновками якої є:

– немає сумнівів, що велика кількість населення Української РСР та північної території Кавказу померли від голоду протягом 1932–1933 років через штучно створений голодомор, оскільки врожай 1932 року було конфісковано Радянською владою;

– жертвами українського голодомору стали мільйони осіб; – офіційна заява Радянської влади про «диверсію куркулів», яка стала

причиною усіх «труднощів» протягом Голодомору, не має підстав; – Голодомор в Україні в 1932–1933 роках був наслідком максимальної

конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села; – вже в кінці 1932 року Сталін знав, що в Україні люди помирали від голоду; – вживали заходів, щоб не допустити переїзд тих, хто голодував у регіони, де

харчі були більш доступні;

– Й. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932 – 1933 роках;

– американський уряд мав достатню та вчасну інформацію про голодомор, але не здійснив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, Адміністрація США надала дипломатичне визнання Радянського уряду у листопаді 1933 року, відразу ж після голодомору;

– протягом голодомору деякі члени американського корпусу преси співпрацювали з Радянським урядом, заперечуючи голод в Україні.

Як бачимо, висновки спеціальної комісії Конгресу США мали важливе значення для встановлення історичної правди, однак метою дослідження була не юридична оцінка, а розширення обізнаності світової спільноти про голод в Україні для кращого розуміння радянської системи влади.

Наступним кроком було формування в 1988 році Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. Науково-дослідну роботу Комісії очолив вищезгаданий доктор історичних наук Джеймс Мейс (автор близько 160 наукових праць про Україну XX століття, консультант й автор щотижневої колонки в англомовному виданні «The Day» (помер 5 травня 2004 року)). Комісія діяла за підтримки Світового конгресу вільних українців. У її складі працювали такі професори, як швед Джейкоб В. Ф. Сандберґ, бельгієць Д. Верховен, англієць Дж. Дрейпер, француз Дж. Левассер, аргентинець Р. Левене, американець Ковей Т. Олівер і канадієць Джон П. Хамфрі. У 1990 році в Канаді Комісія оприлюднила підсумковий звіт (у Києві вийшов друком у 1992 р.), зазначивши, що «Радянська Росія (М. Горбачов) відмовилась направити представника до складу комісії для надання допомоги у розслідуванні причин голоду». А їх, на думку членів комісії, було п’ять:

– вивезення зерна з України урожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів так званої партії ВКП(б) (сучасна комуністична партія), комсомольців, комнезамів (червона мітла);

– колективізація; – розкуркулювання, – денаціоналізація, – геноцид [3]. Члени Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932–1933 рр.

дійшли висновку, що від голодомору померло щонайменше 7,5 мільйонів людей. Кваліфікуючи все це як злочини проти людства, комісія називає винних.

Головними ідеологами голодомору були В. Ленін, Й. Сталін, керівниками – Л. Каганович, В. Молотов, виконавцями – В. Балицький, В. Чубар, С. Косіор, Г. Петровський [3].

В Україні ж визнання факту голоду на державному рівні вперше відбулося в Указі Президента України «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами Голодомору в Україні», підписаного 19 лютого 1993 р. Леонідом Кравчуком. Указом

передбачалося проведення Днів скорботи і пам’яті в Україні. Тоді на Михайлівській площі м. Києва було встановлено пам’ятний знак «Жертвам Голодомору 1932–1933 років» [4].

Згодом у постанові Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 1998 р. № 1696 офіційно було передбачено заходи вшанування пам’яті жертв Голодомору, зокрема: покладання траурних вінків до пам’ятних знаків жертвам голодомору, проведення виставки архівних документів та друкованих видань, панахиди у церквах [4]. Це були символічні та м’які заходи щодо офіційного визнання факту голодомору в Україні в 1932–1933 роках.

На офіційному рівні лише 24 листопада 2002 р., звертаючись до українського народу у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, Л.Кучма визнав голодомор 1932–1933 рр. геноцидом українського народу та закликав міжнародне співтовариство підтримати Україну. 6 грудня 2002 р. він видав розпорядження № 393 «Про додаткові заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні», доручивши українському уряду розпочати проектування та спорудження Меморіального комплексу жертвам голоду 1932–1933 рр. в Україні. Запроваджувалася церемонія покладання квітів до Пам’ятного знака жертвам Голодомору главами іноземних держав [4].

Варто зазначити, що ініціаторами та фундаторами перелічених заходів була українська інтелігенція – письменники, історики, які вимагали визнання Голодомору геноцидом. За кордоном, особливо в США, активно діяла українська громада, яка неодноразово зверталася до ООН [4].

Верховна Рада України, яка до 2002 р. пасивно споглядала за подіями навколо визнання голодомору геноцидом, поступово почала виявляти політичну волю. Так, 28 листопада 2002 р. вона ухвалила постанову № 258-IV «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», якою засудила політику геноциду, яку проводив тоталітарний режим проти громадян України, задекларувала необхідність визнання голодомору геноцидом українського народу, але закликала це зробити міжнародне співтовариство, тобто Генеральну Асамблею ООН.

День 28 листопада 2006 р. став доленосним та історичним в історії українського народу: Верховна Рада України ухвалила президентський законопроект про визнання Голодомору геноцидом [4].

У статті першій Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» зазначається, що Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу, а публічне його заперечення є протиправним і визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв, приниженням гідності Українського народу [5].

Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування обставин та наслідків вчинення в Україні вбивства мільйонів українців штучно організованим голодом. Розслідування розпочалось у травні 2009 р., коли Служба безпеки України порушила кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 рр. за ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалась як нормами національного законодавства, так і нормами тих міжнародних договорів, які, відповідно до статті 9 Конституції України та статті 3 Кримінального кодексу України, становлять частину кримінального права України: йдеться, крім Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, про такі міжнародно-правові акти як Європейська Конвенція 1950 р. про захист прав людини та основоположних свобод; Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські і політичні права; Конвенція ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства [6, с. 194].

Слідством зібрано 330 томів кримінальної справи, допитано 1890 свідків, проведено 24 судові експертизи, зокрема медичні, психологічна, науково-демографічна та комплексна історико-правова. До справи долучено 5000 архівних документів, установлено 857 масових поховань жертв геноциду.

Документальні підтвердження злочинних дій більшовицької влади під час Голодомору також засвідчено в доповідях іноземних дипломатичних установ за 1932-1935 роки, зокрема у повідомленнях італійського консула у м. Харкові Серджіо Граденіго Посольству Італії у Москві та політичному звіті консульства Німеччини в м. Києві, адресованому посольству Німеччини в Москві [7, с. 6].

У грудні 2009 року Служба безпеки завершила розслідування кримінальної справи, яку надіслано до Апеляційного суду м. Києва.

У січні 2010 року суд розглянув цю кримінальну справу, констатував факт геноциду в Україні в 1932–1933 роках та визнав організаторами вчинення цього злочину Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я, Хатаєвича М. М.

У зв’язку з тим, що вказані особи померли, суд закрив кримінальну справу відповідно до пункту 8 частини 1 статті 6 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України, тобто за нереабілітуючими підставами. Отже, досудове слідство і суд визнали, що згадані особи умисно організували геноцид українського народу [7, с. 7].

Постанова суду набрала законної сили 21 січня 2010 року. Відповідно до Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього Україна цим рішенням виконала свої міжнародні зобов’язання вживати заходів для попередження геноциду та карати за його вчинення.

Потрібно брати до уваги, що сторонами універсальної Конвенції ООН 1948 року щодо запобігання і покарання за злочин геноциду є 143 країни.

У ст. 6 Конвенції йдеться про те, що особи, звинувачені в здійсненні геноциду, змові з метою здійснення геноциду, прямому і публічному підбурюванні до вчинення геноциду, замаху на вчинення геноциду та співучасті у геноциді, повинні бути засуджені компетентним судом тієї держави, на території якої було вчинено це діяння, чи таким міжнародним кримінальним судом, що може мати юрисдикцію щодо Сторін цієї Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду [8].

Таким чином, виходячи із норм міжнародного права та положень Конвенції, після набрання законної сили постанови Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року 143 країни, зокрема Російська Федерація, є такими, що визнали злочин геноциду в Україні.

Однак на сьогодні де-факто Голодомор злочином проти Українського народу та проти людяності визнав Європейський Парламент у своїй резолюції ще у 2008 році. Також Голодомор геноцидом визнала Балтійська Асамблея – міжнародна організація, до якої входять Естонія, Латвія та Литва [9].

Комітет ПАРЄ з правових питань та прав людини 28 січня 2010 року розглянув і схвалив доповідь Політичного комітету ПАРЄ з питань вшанування пам’яті жертв Голодомору. Доповідач з цього питання П. Роуен (Велика Британія) зазначив, що наявні численні документальні матеріали дають достатні підстави кваліфікувати Голодомор в Україні 1932–1933 років як цілеспрямований геноцид українського народу [7, с. 7].

На регіональному та муніципальному рівнях Голодомор геноцидом визнали законодавчі органи 26-х адміністративно-територіальних одиниць семи держав світу: Австралії, Аргентини, Бразилії, Великобританії, Іспанії, Італії, Канади та Португалії.

У Компендіумі соціальної доктрини Ватикану вказано, що у ХХ столітті проти українців було вчинено геноцид, а у посланні Вселенського Патріарха Варфоломія І говориться, що в злочині Голодомору наявна ознака геноциду [9].

Натомість прямо Голодомор актом геноциду визнали лише 13 держав. Ними є (в хронологічному порядку): Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика та Латвія.

В трьох Резолюціях Палати представників та Конгресу США про Голодомор говориться як про геноцид. Водночас експерти зазначають, що метою цих документів не було визнання Голодомору геноцидом. Говорячи про визнання Сполученими Штатами Голодомору, доречно використовувати наступне формулювання: «США сказали своє слово про Голодомор як геноцид Українського народу».

ООН, ЮНЕСКО та ОБСЄ прийняли документи, у яких вшановується пам’ять жертв Голодомору. Подібні документи прийняли законодавчі органи семи держав: Аргентини, Іспанії, Чилі, Чехії, Словаччини, Мексики та Російської Федерації (яка замість слова «Голодомор» вживає фразу «голод 30-х років»), а також двох адміністративно-територіальних одиниць Аргентини [9].

Говорячи про Генеральну Асамблею ООН, то у листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932 – 1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За ухвалення Спільної заяви проголосували 64 держави-члени ООН, зокрема Російська Федерація. Однак представники Росії висловились проти визнання Голодомору геноцидом українського народу [10].

Сьогодні є очевидним, що Голодомор 1932–1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні.

Перші дослідження, результатом яких стало підтвердження факту штучного Голодомору, спрямованого проти мільйонів українців, були проведені ще наприкінці 80-тих років за кордоном. Однак процес визнання українською владою Голодомору 1932–1933 років геноцидом зайняв досить значний проміжок часу.

Сучасні розрізнені погляди та непослідовність міжнародної спільноти щодо цієї проблеми залишає простір для політичних спекуляцій. А тому, на нашу думку, кінцевою метою України повинно бути визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу більшістю держав-членів ООН, адже саме зараз, у цей складний період, питання національної свідомості та історичної справедливості постає надзвичайно гостро.

Список використаних джерел

1. Bondar K. P. Legal recognition of the Ukrainian famine of 1932–1933 / K. P. Bondar // Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947) : матеріали міжнар. наук. конф., 20-21 листопада 2013 р., Київ / Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України; Інститут історії України НАН України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Національний університет «Києво-Могилянська академія». – К., 2013. – 364 с.

2. Висновки спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932–1933 років в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/content/golodomor75_9.html

3. Яценко А. Причини та наслідки голодомору в Україні 1932 – 1933 років як акту геноциду (за матеріалами Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://journ.lnu.edu.ua/publications/visnyk28/V28_P3_5_Jacenko.pdf

4. Марочко В. Визнання Голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні – геноцидом: історичний факт політичного самоутвердження та морального зцілення нації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/12741/29-Marohko.pdf?sequence=1

5. Закон України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року № 376-V [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/376-16

6. Василенко В.А. Кваліфікація Голодомору 1932–1933 рр. в Україні як злочину геноциду і постанова Апеляційного суду м. Києва 13 січня 2010 р. / В. А. Василенко // Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947) : матеріали міжнар. наук. конф., 20–21 листопада 2013 р., Київ / Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України;

Інститут історії України НАН України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Національний університет «Києво-Могилянська академія». – К., 2013. – 364 с.

7. Вісник Служби безпеки України: Спеціальний випуск за матеріалами кримінальної справи про Голодомор-геноцид 1932–1933 років в Україні – К. : Ін-т дослідження проблем держ. безпеки, 2010. – 224 с.

8. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_155

9. Міжнародне визнання Голодомору. Посольство України в Канаді [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://canada.mfa.gov.ua/ua/ukraine-%D1%81%D0%B0/holodomor-remembrance/holodomor-international-recognition

Стегній Р. Р.,

курсант

Розслідування Службою безпеки України Голодомору 1932–1933 рр., його кваліфікація за Кримінальним

кодексом України Цілеспрямоване й масове винищення українців голодом у 1932–1933 рр. є

тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, чи кваліфікувати його як геноцид чи як винищення. Проте цивілізоване ставлення до вшанування пам’яті жертв українського Голодомору, елементарні почуття справедливості, гуманності та людської солідарності зумовлюють потребу в належній і чіткій юридичній оцінці нашої національної трагедії у світлі положень Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [1] і відповідно до законодавства України, зокрема ст. 442 «Геноцид» Кримінального кодексу України [2].

В Україні першим правовим актом, що кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. [3]. Стаття 1 цього Закону встановила: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу». Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування обставин та наслідків учинення в Україні геноцидного вбивства мільйонів українців штучно організованим голодом. Розслідування розпочалось у травні 2009 р., коли Служба безпеки України порушила кримінальну справу № 475 за фактом геноциду в Україні в 1932–1933 рр. [4] за ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Йому передували ретельний аналіз багаторічних досліджень українських істориків, вивчення введених ними в науковий обіг численних документів радянських архівів та систематизація нових архівних документів, пошук свідків. Теоретичним і методологічним підґрунтям розслідування став творчий доробок українських правників.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалась як нормами національного законодавства, так і нормами тих міжнародних договорів, які, відповідно до статті 9 Конституції України та статті 3 Кримінального кодексу України, становлять частину кримінального права України: ідеться, крім Конвенції ООН 1948 року, про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [5], про такі міжнародно-правові акти як Європейська Конвенція 1950 р. про захист прав людини та основоположних свобод [6]; Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські і політичні права [7]; Конвенція ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства [8].

Під час розслідування кримінальної справи, яку склали 330 томів, слідчими СБУ було допитано 1890 свідків, долучено 5000 архівних документів, встановлено 857 місць масових поховань жертв Голодомору, проведено 24 судові експертизи, зокрема такі, як історико-правова, демографічна, медична, психологічна, а також використані інші матеріали, у т. ч. звіти й повідомлення акредитованих на території СРСР іноземних дипломатичних і консульських установ за 1932–1935 рр.

У результаті розслідування було документально встановлено головних найактивніших суб’єктів злочину й ухвалено процесуальне рішення про порушення кримінальної справи відносно Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я, Хатаєвича М. М. за фактом організації вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Після цього 31 грудня 2009 р. об’єднану кримінальну справу № 475, згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України і за погодженням з Генпрокуратурою України, було направлено на розгляд Апеляційного суду м. Києва (далі – Апеляційний суд). Вивчивши її матеріали, Апеляційний суд відзначив: «У практиці вітчизняного кримінального судочинства вказана кримінальна справа є унікальною, такою, яка має особливу процесуальну специфіку». Апеляційний суд не мав процесуальної можливості сформулювати обвинувачувальний висновок та оголосити вирок особам, звинуваченим Головним слідчим управлінням СБУ у скоєнні злочину геноциду, оскільки кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає покарання померлих. Відповідно до пункту 8 ч. 1 ст. 6 чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України Апеляційний суд закрив провадження у справі не за обставинами, що є підставою для реабілітації, а лише з огляду на смерть осіб, щодо яких були висунуті звинувачення. «Підстав для реабілітації Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. немає», – зазначено в постанові суду.

З огляду на юридичну специфіку справи та її суспільну вагомість Апеляційний суд, відповідно до чинного на той час Кримінально-процесуального кодексу України, здійснив її попередній розгляд і перевірив відповідність висновків Головного слідчого управління СБУ встановленим слідством фактам, підтвердив обґрунтованість кваліфікації Голодомору як злочину геноциду та ухвалив власну детально мотивовану постанову по справі. «Перевіривши викладені в постанові органу досудового слідства фактичні обставини справи, – йдеться в постанові суду, – Апеляційний суд на підставі ретельного аналізу та всебічної оцінки зібраних у ній доказів в їх сукупності, зазначає про доведеність та обґрунтованість викладених у постанові висновків про вчинення Сталіним Й. В., Молотовим В. М., Кагановичем Л. М., Постишевим П. П., Чубарем В. Я., Хатаєвичем М. М. злочину, який правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 442 КК України як геноцид частини української національної групи».

Апеляційний суд приділив належну увагу аналізу як нормативних, так і фактичних підстав кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. в Україні як злочину

геноциду. Суд встановив, що відповідно до Конвенції ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України «геноцид означає ... акти, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» і що для кваліфікації злочинних дій як геноциду «необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру знищити лише визначену в Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої».

Визначаючи фактичні підстави для кваліфікації українського Голодомору як злочину геноциду, Апеляційний суд зазначив, що матеріали справи розкрили причини й мотиви вчинення злочину та характерні риси його об’єктивної та суб’єктивної сторін. Постановою суду визнано доведеним, що Голодомор 1932–1933 рр. в Україні:

– сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної української держави;

– вчинено шляхом насильного вилучення в українських селян всіх продуктів харчування та позбавлення їх доступу до їжі, тобто штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи – українського селянства (в Україні на той час абсолютна більшість селян була українцями, а абсолютна більшість українців – селянами);

– здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини, була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 р. право на самовизначення шляхом виходу з СРСР утворення незалежної української держави;

– організовано вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у вчиненні злочину відігравали виокремлені у справі семеро осіб.

У постанові Апеляційного суду, зокрема, зазначено: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. – знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи й об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Предметом спеціальної уваги Апеляційного суду було питання зворотної дії ст. 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення ст. 7 Європейської Конвенції 1950 р. про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Конвенції ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 11 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, що вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні.

Апеляційний суд погодився з висновком Головного слідчого управління Служби безпеки України, який ґрунтувався на оцінках судової науково-демографічної

експертизи, що прямим наслідком організованого комуністичним режимом умисного винищення частини української національної групи стало вбивство голодом 3 млн 941 тис. осіб. Апеляційний суд встановив відсутність підстав для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, оскільки з урахуванням її специфіки досудове слідство по ній проведено повно і всебічно.

Постанова Апеляційного суду м. Києва у справі була ухвалена 13 січня 2010 року. Протягом 7 діб з моменту її ухвалення будь-хто мав право подати касаційну скаргу, а прокурор – касаційне подання до Верховного Суду України. Проте цього не сталося і постанова набула чинності 31 січня 2010 року. Слід зазначити, що порушення СБУ кримінальної справи № 475, її розслідування, передання на розгляд Апеляційного суду м. Києва та ухвалення ним постанови, яка підтвердила висновок слідства щодо геноцидного характеру Голодомору 1932–1933 років в Україні, супроводжувалися спробами окремих представників певних політичних сил, зокрема КПУ та Партії регіонів, поставити під сумнів правомірність дій українських правоохоронних органів. Проте показовим виявився той факт, що жодна зі згаданих політичних сил, жодна громадська організація чи окремі громадяни не оскаржували дії СБУ, позицію Генпрокуратури України, постанову Апеляційного суду м. Києва в офіційному порядку, передбаченому законом. Це є переконливим доказом спекулятивності й неспроможності технологій та маніпуляцій, які використовуються для введення в оману громадян України, та заперечення юридичної кваліфікації українського Голодомору як злочину геноциду. Постанова Апеляційного суду є історичним документом, який підтвердив цілковиту обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932–1933 років в Україні як злочину геноциду. З її ухваленням відбулась юридична фіксація факту злочину компетентним національним судовим органом у правовому документі, який, відповідно до ст. 24 Конституції України, має обов’язкову силу щодо всіх і на всій території України. Постанова Апеляційного суду є лише першою фазою масштабної роботи, яку необхідно продовжувати для виявлення решти головних учасників злочину та встановлення їхньої ролі в геноцидному винищенні української нації, належного інформування громадян України про злочини комуністичного режиму та формування їхньої історичної пам’яті на основі фактів, а не політичних спекуляцій. У цьому плані важливим є введення в науковий обіг як постанови Апеляційного суду, так і тих матеріалів кримінальної справи № 475, які раніше не були опубліковані й не становили предмет досліджень істориків та юристів. Водночас постанова може стати відправним пунктом започаткування якісно нового етапу інформування членів світового співтовариства з метою забезпечення ширшого міжнародного визнання українського Голодомору злочином геноциду.

Список використаних джерел

1. Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. 3. Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» від 28 листопада

2006 р. № 376-V. 4. Постанова ГСУ СБ України «Про порушення кримінальної справи і прийняття

її до свого провадження» від 22 травня 2009 р. № 475. 5. Василенко В. «Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду.

Правова оцінка» / В. Василенко. – К. : Видавництво ім. Олени Теліги, 2009. – 17–29с.; Василенко В. Кримінальна справа «Голодомор – 1932–1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв? / В. Василенко // Дзеркало тижня. – 2009. – № 22. – 20–26 черв.

6. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043

8. Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_168

Лісовик О.І.,

курсант

Голод в Україні 1921–1923 років: причини та наслідки

Тема голоду 1921 року ніколи не була забороненою, офіційною версією причин тяжкого голоду завжди була посуха 1921 року, яка охопила основні регіони поставки хліба – Поволжя, Північний Кавказ, і південні губернії України. Але основні причини масової загибелі людей в Україні в 1921–1923 роках були пов’язані, головним чином, з політикою більшовицької партії і методами її здійснення, насамперед з продрозкладкою, яка хоч і була офіційно скасована в березні 1921 року, проте в Україні, на відміну від інших регіонів, продовжувала діяти.

Катастрофічне становище склалося в Катеринославській, Донецькій, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та півдні Харківщини. Голод вдарив по губерніях, які до світової війни були одним з головних експортерів хліба у світі. Дослідники вважають, що голодувало від 4 до 7 млн чоловік. Поряд з голодом лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби були перерозподілені ресурси Правобережжя та Лівобережжя на користь Півдня. Хлібозаготівлі продовжувалися в районах, де поширився голод. В травні 1921 року голова РНК УСРР Х. Раковський отримав навіть догану по партійній лінії «за недостатньо енергійну профроботу». На 1922 р. для України було заплановано розмір продподатку до 95 млн. пудів хліба. На кінець жовтня вже зібрано 80,6 млн пудів. Жодна з голодуючих губерній не була звільнена від продподатку

Кількість тих, хто голодував в Україні в 1922 р., сягала 25 % жителів республіки. Керівництво України довгий час приховувало голод, відмовляючись від допомоги, яку пропонували міжнародні організації. Лише в другій половині 1922 року було дозволено надати підтримку міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більша частка допомоги йшла в Росію.

Протягом багатьох десятиліть у підручниках історії стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки саме просили допомоги. Про те, що такий самий голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

На весь світ вже восени 1921 року про голод в Україні почав заявляти уряд УНР. Так, у вересні того року повноважний представник УНР Олександр Шульгін звернувся з питанням про допомогу голодуючому українському населенню, яке голодувало, до Нансена, а через місяць це питання УНР поставила в Парижі.

На жаль, тоді західний світ ще не переймався трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року приєдналася Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість тих, хто голодував, сягнула тут – 1890000 осіб, у березні – 325 0000, в червні – 4103000. Охопивши такі величезні простори, голод призвів до безлічі смертей. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з’явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього 7323.

Представник організації Нанесена, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей «вмирають з голоду». Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість тих, голодував на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією. Це відбувалось в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від американської організації допомоги сто тисяч пайків.

І ця організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під пильним наглядом ЧК. Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву влади робітників і селян.

Голод 1921–1923 pp. не був локальним явищем. Він вразив основні хлібовиробні регіони колишньої Російської імперії – Поволжя, Північний Кавказ та південні губернії УСРР і був спричинений післявоєнною господарською розрухою, жорстокою посухою 1921 р. та згубною для народного господарства економічною політикою більшовиків. Однак в УСРР, яка порівняно з РСФРР мала кращий продовольчий стан, катастрофічне загострення продовольчої кризи зумовило підлегле становище формально незалежної республіки щодо московського центру. Розглянемо політико-економічні обставини, що призвели до першого радянського голоду в Україні.

Воєнні дії Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України майже сім років (з літа 1914 p.), завдали величезної шкоди її народному господарству, воно становило жахливу картину спустошення: висаджені в повітря домни, затоплені ґрунтовими водами шахти, зруйновані залізничні мости, понівечені пожежами стіни заводських будівель. 1920 р. в Україні було зібрано лише 768,5 млн пудів зерна – менше половини середньорічного валового збору

1909–1913 рр., який складав 1,7 млрд пудів. Кількість великої рогатої худоби (порівняно з 1916 р.) скоротилася на 15,5 %. Тваринництво й рільництво постраждали від воєнних дій та загальної мілітаризації економіки. До війська мобілізували найбільш працездатну частину села – близько третини дорослого чоловічого населення. З них було вбито, поранено і потрапило в полон 1 млн 338 тис. чоловік.

Широке використання кінноти в бойових діях спричинило загибель робочої худоби. За 1916–1920 рр. кількість коней у сільському господарстві скоротилася на 15 %. Унаслідок перебудови економіки на воєнний лад і зруйнування підприємств сільськогосподарського будівництва погіршилося постачання селянських господарств знаряддями виробництва. Продукція сільськогосподарського машинобудування становила лише 4,2 % довоєнного рівня.

Радянська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування в селян шляхом реквізицій, розміри, яких визначалися потребами держави в продовольстві. Оскільки державне завдання на заготівлю хліба та іншої сільськогосподарської продукції «розверстувалося» по губерніях, повітах і волостях залежно від того, що і де можна було взяти, така хлібозаготовча політика отримала назву продрозкладки. Вона здійснювалася репресивними методами. За виконання завдання з хлібоздачі у кожному конкретному селі відповідала, як і під час кріпацтва, сільська громада, тобто діяла кругова порука селян. Стягували розкладку озброєні загони, подібно до збирання данини (полюддя) в Київській Русі.

В обмін на вилучене у селян продовольство держава зобов’язувалася безкоштовно надавати промислову продукцію. Однак та невелика кількість продукції, що вироблялася, спрямовувалася насамперед на воєнні потреби та забезпечення міст. До села вона практично не доходила. В епіцентр такої політика Україна потрапила у 1919–1920 рр.

VIII конференція РКП(б) (грудень 1919 p.), розглядаючи питання про радянську владу в Україні, дійшла висновку, що в республіці мають бути збережені основні принципи радянської розкладкової політики хлібозаготівель. Посівні площі катастрофічно скорочувалися. Руйнівні наслідки продрозкладки навіть перевищували збитки, спричинені війною. Так, найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувалися основні воєнні дії (Одеська, Київська, Донецька, Катеринославська, Волинська і Подільська), а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська) губернії.

Розкладка незабаром поширилася мало не на все, що вироблялося селянами. Село чинило опір конфіскації хліба та іншої сільськогосподарської продукції, тому на допомогу працівникам Народного комісаріату продовольства (Наркомпроду – органу, спеціально утвореному радянською владою для формування і розподілу державного хлібного фонду в умовах заборони торгівлі) із промислових центрів республіки прибули озброєні робітничі продовольчі загони (продзагони). Однак, незважаючи на активну діяльність цих загонів, державна розкладка в першій

половині 1920 р. майже провалилася, оскільки органи радянської влади, в тому числі й каральні, перебували на стадії формування.

Інтенсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. У 1922 р. різними продовольчими культурами у республіці вдалося засіяти 14,4 млн десятин проти 17,1 млн – у попередньому році (1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн десятин). Великий недосів у південних губерніях України внаслідок господарського розорення селян, що голодували частково перекрили інші губернії. Крім недосіву, південь республіки спіткав новий неврожай.

Загалом сума дефіциту зернового забезпечення сільського та міського населення всіх степових губерній становила 46 млн пудів. У тваринництві криза досягла кульмінації. Поголів’я худоби порівняно з 1921 р. тільки до весни 1922 р. скоротилося в Катеринославській губернії до 49 %, у Запорізькій – до 60 %, у Миколаївській – до 51 %, в Одеській – до 36 %. Цей збиток не компенсував приплід молодняка у врожайних губерніях.

Розорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послаблювався. Тільки з серпня 1922 по січень 1923 р. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн. пудів хліба. Крім того, центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення більшовицького режиму. Намір радянського уряду щодо поновлення хлібного експорту був оприлюднений перед світовою громадськістю на міжнародній економічній конференції в Гаазі в червні – липні 1922 p., де більшовики намагалися отримати позику в західних держав. Позиція радянської делегації викликала обурення західних урядових і громадських представників.

Протестуючи проти поновлення хлібного експорту в умовах голоду, секретар Міжнародної комісії Червоного Хреста Ф. Нансен звернувся до наркома іноземних справ Росії Литвинова із пропозицією відкликати заяву про вивіз збіжжя з радянських республік, або взяти на себе особисту відповідальність щодо допомоги тим, хто голодує. Заборони хлібного експорту вимагали навіть окремі радянські працівники. Так, газета канадських українців «Канадський фермер» друкувала засекречений ВЦВК текст виступу делегата з Миколаївщини, робітника, комуніста Романчука на пленумі цього комітету із засудженням проекту Наркомпроду РСФРР щодо поновлення зернового експорту.

«Коли я і мої товариші по партії вперше ознайомилися з сим проектом, він лише викликав у нас веселий настрій... Я не знаю, може бути, в ситій Москві можна писати проект про вивіз, але в нас, на колись багатій, а тепер голодній Херсонщині не тільки не можна серйозно говорити про се, але, я би казав, навіть небезпечно питати про се думки селян, а особливо міських робітників. За державною роботою, за партійними засіданнями автори проекту забули про кількість голодних на нашому колись багатому полудні».

Однак, ані страйки залізничників, ані протест представників губерній, де голодували люди, не змогли запобігти хлібному експорту. Україна була змушена відрахувати з урожаю 1922 р. понад 13,5 млн пудів зерна на експортні ресурси. Це

невелика кількість, але й вона могла б полегшити становище голодних людей. Таким чином, як і в попередньому році, вивіз хліба за межі УСРР перевищив реальні можливості республіки.

Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 р. Так, у довідці Донецького продкомгубу в Наркомпроді йшлося про те, що навіть в кращому за врожайністю Старобільському повіті «стягнення продподатку призвело до того, що повіт доведеться оголошувати таким, який голодує. Населення починає вже голодувати. Немає насіннєвого матеріалу». Тривожні звістки надходили і з інших місць. Зокрема, з Миколаївської губернії повідомлялося: «Вся узбережна смуга Миколаївського та Херсонського повітів, що складає половину цих повітів, настільки вражена неврожаєм, що загрожує великим незасівом озимих».

У найбільш неврожайному Гуляй-Пільському повіті на початку жовтня 1921 р. було зареєстровано перші випадки голодних смертей. Щоб якось дожити до нового врожаю, мешканці неврожайних місцевостей заготовляли різні харчові сурогати, м’ясо кішок і собак. Але й ці, здебільшого шкідливі для людського організму «припаси», швидко вичерпувалися. Виникли такі жахливі явища, як канібалізм і торгівля людським м’ясом, що не спостерігалися в Україні протягом трьох століть.

З кожним місяцем лихо охоплювало нові території. Як і селяни, голодували й мешканці міст. Катастрофічні наслідки цього лиха для півдня України засвідчує звіт травневої (1922 р.) сесії ВУЦВК. У цілому ряді місцевостей голод торкнувся робітничого класу. Тут мова йде не тільки про голод, а й про фізичне вимирання робітників. Із доповіді представника Катеринослава ми дізналися, що зі 120 тис. членів профспілок залишилося тільки 60. Частина з них померла, а частина розбіглася від голоду.

Документи того часу дають можливість навіть в деталях уявити страхітливе становище в південних губерніях. Як бачимо, голод досяг максимуму навесні 1922 р. Проте кількість тих, хто голодує в різних документах відзначається по-різному. За даними Наркомату охорони здоров’я, в березні 1922 р. голодувало 1,4 млн чоловік, тобто 15 % населення неврожайних губерній. Відділ інформації ЦК Допгол (Центральної комісії допомоги голодуючим) ВУЦВК вказував, що в березні кількість зареєстрованих осіб, які голодують, досягла 3,2 млн чоловік, чи 34,2 % населення, і до червня дещо збільшилася (до 3,8 млн). У доповідній записці працівника ВУЦВК М.Сироти про продовольче становище і боротьбу з голодом у Запорізькій і Миколаївській губерніях від 30 червня 1922 р. стверджується, що взимку 1922 р. голодувало від 30 до 80 % населення, залежно від розміру неврожаю.

Надалі автор записки констатує зменшення голоду. До травня, за його даними, кількість голодних скоротилася на 10 %, протягом наступного місяця – на 20% і до 15 червня – ще на 35 %. Проте вірогідність даних М. Сироти про скорочення голоду навесні 1922 р. ставить під сумнів відсутність довідок про поширення допомоги тим, хто голодував. Незважаючи на деякі статистичні розходження, всі документи засвідчують одне – за інтенсивністю і розмірами голод в Україні нічим не

відрізнявся від голоду в Поволжі. Найжахливішими були демографічні наслідки голоду. Знижуючи опір організму, голод загострив чимало хвороб і сприяв поширенню пошестей.

За даними Наркомздоров’я УСРР, тільки за сім місяців 1922 р. у неврожайних губерніях республіки хворіло на холеру 24,4 тис. чоловік, на черевний тиф – близько 19,6 тис, на висипний – 136,6 тис. та на зворотний – 141,7 тис. чоловік. Значно зросла смертність населення. Точну кількість жертв голоду в Україні не встановлено. Відповідні дані даремно було б шукати серед недоступних раніше історикам архівних матеріалів – у них не було потреби, так само, як і в об’єктивній оцінці врожаю 1921 р. За розрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені померло 47,5 тис. чоловік, а зважаючи на скорочення природного приросту народонаселення, кількість мешканців республіки зменшилася на 235 тис. чоловік. Однак навіть за офіційною оцінкою ці показники визнавалися дуже неповними.

Отже, офіційна версія причин тяжкого голоду, який привів до мільйонних жертв в південних губерніях України завжди була одна – тяжка посуха та неврожай 1921 року, що охопили найважливіші регіони Росії і південні та степові райони України, а також деградація продуктивних сил внаслідок постійних бойових дій на території. Але причини масової загибелі людей мали насамперед соціально-економічний характер. Вони були пов’язані з політикою державної партії, перш за все з продрозкладкою, скороченням посівних площ, занепадом сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких експериментів, а також надмірними реквізиціями продовольства.

У 1921 р. в Україні офіційно було оголошено про введення продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УРСР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкому з вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони стали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлено вивезти хліб у Росію.

За офіційними даними в травні 1922 в Україні голодувало понад 3,7 млн осіб. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром лиха стала Запорізька земля, де голодувало майже 100 % населення. Величезна кількість хліба з України вивозилася в Поволжя та промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, а з 1922 р. – і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод посилився епідемією холери, яка взимку 1921–1922 рр. поширилася з Поволжя на Україну.

Політика більшовиків була спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, насамперед, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму. Проявом цього було наступне:

– замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод в Росії, навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги тим, хто голодував в Поволжі, тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні і дозволили міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

– проведення хлібозаготівель в районах, охоплених голодом; – ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові

підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфісковували продовольство у тих, хто прагнув провезти його на південь;

– використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей з храмів і культурних споруд.

Серед наслідків голоду 1921–1923 рр. можна виділити наступні: – людські втрати: тільки в 1921 р в Україні померли від голоду сотні тисяч

селян; – придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду

повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став чинником, який заспокоював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ.

– за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему поставок продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи. Отже, в 1921-1923 рр. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

Список використаних джерел

1. Голод 1921–1923 років в Україні : зб. док. і матеріалів. – К. : Наук. думка, 1993. – 238 c.

2. Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. – К. : Гол. редакція УРЕ АН УРСР, 1972. – Т. 24 : Черкаська обл. – 1972. – 788 с.

3. Кульчицький С. Крізь московські перепони: Іноземна допомога Україні під час голоду 1921–1923 рр. / С. Кульчицький, О. Мовчан // Політика і час. – 2000. – № 9/10. – C. 92–102.

4. Мицик В. Ліквідація голодомором: [голодомор в Україні 1921–1922, 1933–1933 років] / В. Мицик // Слово Просвіти. – 2003. – Ч. 13. – C. 4.

Капітан Баєв С. О.,

слухач

Юридична оцінка голодомору в Україні 1932–1933 років (за концепцією Р. Лемкіна)

Період встановлення радянської влади залишається одним із найтрагічніших в історії України та Українського народу. У цей період репресії комуністичного режиму призвели до непоправних людських і культурних втрат. Тривалий час в українському суспільстві точаться дискусії щодо того, чи можна вважати Голодомор в Україні в 1932–1933 рр. саме злочином геноциду.

Питання визнання Голодомору геноцидом є одним із найбільш дискусійних політичних та юридичних питань суспільного життя в Україні. Як зазначає С. А. Кость «…є досить багато дослідників, які з різних причин, і не лише наукових, заперечують знак рівності між Голодомором і геноцидом…» [1, с.94]. На думку С. В. Кульчицького «ототожнення Голодомору 1932–1933 рр. в Україні з геноцидом натрапляє насамперед на термінологічні труднощі» [2, с.12].

Як відомо, правовим актом, який забороняє геноцид, є Конвенція про попередження та покарання злочину геноциду від 9 грудня 1948 р. Згідно зі ст. ІІ Конвенції, геноцидом є дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема:

а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам

такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що

розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення; г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу [3]. Відповідно до ст. ІІІ Конвенції, передбачено покарання як безпосередньо за

вчинення геноциду і співучасть у ньому, так і за змову з метою його вчинення, підбурювання до нього чи замах на його вчинення.

Водночас спірним залишається питання чи можна розглядати Голодомор як злочин геноциду відповідно до положень цієї Конвенції. Р. Лемкін, автор поняття терміна «геноцид», та один із розробників Конвенції розглядав Голодомор у контексті своїх правових досліджень цього злочину. У свою чергу, одним із найвагоміших аргументів у цій дискусії, безумовно, може стати позиція Р. Лемкіна.

Відповідно до міжнародно-правових поглядів Р. Лемкіна можна виділити наступні елементи злочину «геноциду»: об’єкт геноциду – фізичне існування та соціально-економічні й культурно-духовні передумови існування національних, расових, релігійних і т. п. груп; об’єктивна сторона геноциду – застосування

політичних, соціальних, культурних, економічних, біологічних, фізичних, релігійних, моральних методів, спрямованих на фізичне знищення групи та заміщення її ідентичності; суб’єкт злочину геноциду – особи, котрі віддавали і виконували накази, ті, хто пропагував вчинення геноциду, а також члени уряду та органів влади, які його організовували та сприяли його проведенню, а також самі держави; суб’єктивна сторона злочину геноциду – злочинний умисел у вчиненні дій, що становлять злочин геноциду і мають на меті фізичне знищення та / або ліквідацію ідентичності групи.

В архівах Р. Лемкіна, що зберігаються в Нью-Йорку, міститься невеликий машинописний рукопис під назвою «Радянський геноцид в Україні» (англ. Soviet Genocidein Ukraine), присвячений цій темі [4, с.37-43]. Як зазначає Р. Сербин, це була промова, яку науковець виголосив 21 вересня 1953 р. у Манхеттен-центрі в Нью-Йорку на заходах з нагоди двадцятої річниці голоду 1932–1933 рр. в Україні [4, с.21].

Слід зазначити, що Р. Лемкін був добре обізнаний із ситуацією в Радянському Союзі, зокрема з його системою права. Так, у 1926 р. у Варшаві виходить друком переклад Кримінального кодексу РСФРР, одним із перекладачів якого був і Р. Лемкін. Згодом, у 1928 р.. Р. Лемкін самостійно перекладає і публікує Кримінальний кодекс Російської РСФР 1927 р. Крім того, він певний час працював помічником прокурора у м. Бережани, яке знаходилося неподалік кордону Польщі з СРСР. Можливо, він міг бачити і навіть спілкуватися з втікачами від радянської влади зі Радянської України, котрим вдалося перебратися через кордон. Однозначно, це мало великий вплив на формування його позиції, тому що згодом він звернувся до цієї теми у своїй науковій роботі.

Розпочинаючи вищезазначений рукопис, Р. Лемкін наголошував, що Радянський Союз веде активну політику репресій та знищення націй і культур, що існують на території СРСР. «Класичним прикладом» радянського геноциду Р. Лемкін називав винищення української нації [4, с.37]. Треба наголосити, що Р. Лемкін, як і у випадку Голокосту, розглядав трагічні події 1932–1933 рр. лише як частину політики геноциду, яка велася радянською владою проти українського народу. Його бачення радянського геноциду українців було значно ширшим. Науковець виділяв чотири його етапи:

1) знищення інтелігенції та культурної еліти українців у 1920-х рр. (так зване «Розстріляне Відродження»);

2) ліквідація церкви і знищення духовенства (як на території Східної України в міжвоєнний період, так і на території Західної України після Другої світової війни);

3) безпосередньо події 1932–1933 рр., пов’язані зі створенням штучного голоду і знищенням українського селянства;

4) переселення на території України представників інших національностей і примусове виселення корінного населення України з етнічних земель (зокрема, наводить приклади операції «Вісла») [4, с.38-41].

Таким чином, можна констатувати, що Р. Лемкін розглядав Голодомор не просто як штучний голод чи злочин геноциду, а як один з пунктів плану, спрямованого проти української нації. Це повністю збігається з вищенаведеним визначенням геноциду в його працях як «…скоординованого плану різноманітних дій, спрямованих на ліквідацію фундаментальних основ національних груп, з метою знищення таких груп» [5, с.79].

Варто розглянути міжнародно-правові погляди Р. Лемкіна щодо наявності в діях радянської влади ознак злочину геноциду відповідно до пропонованої ним концепції. Аналіз рукопису «Радянський геноцид в Україні» дозволяє однозначно стверджувати, що науковець кваліфікував ці дії як злочин геноциду. Об’єктом геноциду в цьому випадку, на його думку, виступало існування українського народу. Уже на початку рукопису Р. Лемкін наголошує, що буде вести мову про «знищення українського народу» [4, с.37], а згодом, аналізуючи дії радянської влади, говорить про «систематичне знищення українського народу» [4, с.38].

Крім того, Р. Лемкін виокремлює і більш конкретні групи, що стали жертвами геноциду, зокрема щодо Голодомору 1932–1933 рр. Він розглядає як об’єкт цього злочину «…великий прошарок незалежних селян, котрі є носієм традицій, фольклору і музики, національної мови і літератури, національного духу України» [4, с.39].

Серед дій, які становили геноцид, тобто належали до об’єктивної сторони злочину геноциду, Р. Лемкін зараховує фізичні методи (штучний голод, репресії 1930-х рр.), релігійні методи (переслідування духовенства, заборону греко-католицької церкви в 1945 р. та ін.), політичні методи (примусове переселення українського народу і заселення України представниками іноземних народів), культурні (переслідування культурної та наукової еліти) та інші методи [4, с.38-40].

Суб’єктом геноциду в Україні на думку Р. Лемкіна, є радянська влада. Науковець зазначав, що СРСР несе відповідальність за винищення інгермландців, донських та кубанських козаків, кримських татар та ін. На радянську владу він покладає відповідальність і за ті злочини, що чинилися на території України і проти українського народу [4, с.37].

Суб’єктивною стороною радянського геноциду, за визначенням Р. Лемкіна, був план радянської влади, що передбачав вчинення вищезазначених дій проти Українського народу. Метою цього, на його думку, було те, що «…радянські керівники наївно сподіваються сформувати «радянську людину» та «радянський народ» і для досягнення цієї мети… знищать народи і культури, які вже давно населяють Східну Європу» [4, с.37]. Зокрема, він називав ім’я С. Косіора, керівника Української РСР у 1930-х рр., як одного з відповідальних за радянський геноцид в Україні [4, с.40].

Науковці, які досліджували погляди Р. Лемкіна щодо Голодомору 1932–1933 рр. переконані, що Р. Лемкін розглядав ці трагічні події саме як геноцид. Так, на думку С. А. Костя, Р. Лемкін «…мав однозначне пояснення Голодомору. Він вважав злочин більшовицької влади проти української нації геноцидом» [1, с.95].

Не вирішуючи питання щодо остаточної кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. як злочину геноциду, ми можемо дійти висновку, що Р. Лемкін однозначно кваліфікував політику радянської влади на території України як геноцид. Він розглядав її як широку сукупність злочинних дій, спрямованих на масове винищення населення України та ліквідацію його ідентичності, які включали, зокрема, й Голодомор 1932–1933 рр. Така позиція автора поняття «геноцид» може розглядатися як вагомий аргумент доля подальших дискусій.

Питання юридичної кваліфікації «Голодомору» як злочину геноциду є однією з найскладніших проблем у сфері його досліджень. Водночас при вирішення цього питання слід виходити з наявних юридичних підстав та обставин, а не використовувати винятково історичні факти. Важливими інструментами для вирішення цього питання можуть стати норми Конвенції проти геноциду 1948 р. та праці Р. Лемкіна, який є автором поняття «геноцид» та одним із розробників зазначеної Конвенції.

Р. Лемкін сформулював власну концепцію злочину «геноцид». Вона містить більш широкий перелік дій, що становлять геноцид. Крім власне фізичного знищення груп людей, у концепції окреслено знищення їх культурної, релігійної та іншої ідентичності. Якщо проаналізувати позицію Р. Лемкіна щодо Голодомору, то можна констатувати, що він однозначно розглядав її як геноцид. Злочинні дії німецької та радянської влади мали, на думку автора, мали спланований та скоординований характер, спрямований на ліквідацію однієї національної моделі та заміщення її іншою.

Р. Лемкін розглядав Голодомор як складову більш масштабної політики геноциду, яку проводили радянська влада. Радянський геноцид на території України, на думку Р. Лемкіна, був спрямований також на знищення культурної еліти, переслідування духовенства, примусове переміщення населення та ін. Такі висновки Р. Лемкіна повністю відповідають його концепції злочину «геноциду». Вони становлять особливий інтерес, оскільки він був провідним юристом свого часу й одним із авторів Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. та повинні бути враховані під час юридичного вирішення цього питання в подальшому.

Список використаних джерел

1. Голодомор 1932–1933 років в Україні : навч. посіб. / за ред. С. А. Костя. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – 376 с.

2. Кульчицький C. В. Голод 1932–1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків / C. В. Кульчицький. – К. : Наш час, 2008. – 300 с.

3. Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него от 9 декабря 1948 г. / Международная защита прав и свобод человека. Сборник документов / Сост. и вступ. ст.: Мелков Г.М. - М.: Юрид. лит., 1990. – С. 98-102.

4. Рафаель Лемкін. Рядянський геноцид в Україні (стаття 28 мовами) / Міжнародний благодійний Фонд «Україна 3000», в рамках програми «Уроки історії». – К.: Майстерня книги, 2009. – 208 с.

5. Lemkin R. Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress / R. Lemkin. – Washington : Carnegie Endowment for International Peace, Division of International Law, 1944. – 79-95 р.

Солодка А. В., студентка

Голодомор 1932–1933 років: забуттю не підлягає

Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932–1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства. Він аналогічний злочинам, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932–1933 рр. – це історична минувшина, що живе в пам’яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців.

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932–1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада жодним словом не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників.

Голодомор 1932–1933 рр. в Україні – трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому.

Хтось з мудрих сказав, що людська цивілізація – це вдосконалення засобів знищення собі подібних. Людина вигадала спочатку меч, потім порох, ще пізніше – ядерну бомбу. Попри це, найстрашнішим залишається голод, особливо, коли використовується в якості зброї. Він не просто вбиває людину фізично, він вбиває її гідність, розум, людяність, він робить з людини тварину…

У радянські будні 20-х років неможливо було й гадати, що в 30-х роках українське селянство, після буржуазії, стане для радянської влади ворогом № 1. Хто тоді глибоко осмислював ідеологію марксизму-ленінізму, а тим більше її непрогнозоване практичне втілення?

За теорією впровадження комунізму в практику, головним соціальним прошарком, що зобов’язувався провадити у життя ідеї „революції” був „пролетаріат”. Під цією верствою розуміли робітників, оскільки вони були вільнонайманими, пригнобленими та задіяними у сфері виробництва із застосуванням передових технологій. Вони не мали приватної власності, і, таким чином, мали реальне місце в суспільстві з одержавленою економікою. Тобто, держава володіла всіма заводами та фабриками і, стаючи роботодавцем для робітників, забезпечувала їх добробут.

Інша ситуація була з селянами. Їх також трактували як «пролетаріат», оскільки вони заробляли на хліб фізичною працею. Але зростання продуктивності сільського господарства забезпечується за наявності приватного сектора у цій

галузі виробництва (власність на землю та вільний доступ до ринку збуту). А приватна власність суперечила принципам побудови „справедливого комуністичного суспільства”, тому було створено колгоспи та радгоспи. Але це докорінно не вирішило питання власності, оскільки залишалися присадибні ділянки – городи. А отже, селянство такий собі «недопролетаріат», тобто – гірше за буржуя.

Крім того, українське селянство було найбільшою верствою в УРСР та й відзначалося антирадянськими настроями, про що свідчать події Української Революції 1917-1920 та численні антирадянські повстання протягом 1920-х років. Ідея побудови комуністичного суспільства була ворожою для селян апріорі. Беручи до уваги той факт, що населення України – на 80% селяни, комунізм став ворожим для українців загалом. Головним ворогом радянської влади було заможне та середнє селянство, адже завдяки своїм економічним можливостям та духовним традиціям, саме воно було головним “матеріалом” розбудови національного українського суспільства.

У кінці 1920-х владою оголошено курс на індустріалізацію (читай — мілітаризацію), що означало посилення промислового комплексу країни. Село зобов’язувалося постачати містам всі необхідні сільськогосподарські продукти. Для цього проводилася колективізація (одержавлення сільськогосподарського комплексу – формування державних с/г підприємств: колгоспів та радгоспів).

Політика НЕПу на початку 20-х, базована на принципах ринкової економіки (приватна власність на землю та вільний збут товарів на ринку), дещо змінила ставлення до нещодавно ворожої радянської влади та покращила економічний стан. Тому припинення НЕПу та курс на колективізацію Україна сприйняла вкрай негативно.

Колективізація передбачала: конфіскацію „надлишків” землі та передачу їх до колгоспів, конфіскацію худоби та тяглової сили, конфіскацію „надлишків” с/г продуктів та передачу їх на колгоспні склади, звідки частина передавалася у міста, а частина залишалася на посів.

Радянська влада влаштувала акцію на підтримку найбіднішого населення села для створення соціальної бази ліквідації противника колективізації – багатого та середнього селянина, котрі першими чинили опір. Багатим вважався той, хто багато працює, а бідняками переважно були ледарі та п’яниці, адже село завжди могло забезпечити роботою людей. А недієздатних та сиріт переважно утримували родичі в силу традиційних поглядів на єдність сім’ї.

Цей план (ліквідація господарств заможного селянства) проводився у два етапи: 1-й – 1928-1929, та 2-й – 1930-1931 рр. Під час першого етапу влада застосовувала економічний тиск: підвищення податків, сталі ціни на збут продуктів, що часто не виправдовувало витрат на їх виробництво. Під час другого етапу відбувалася „ліквідація куркульства як класу”, спрямована проти всього заможного та середнього селянства. Селян звинувачували в куркульстві (контрреволюції,

державній зраді, нелегальному здобутті багатств, приховуванні продуктів) та репресували.

Застосовували три форми репресій: — арешт, конфіскація майна, розстріл; — арешт, конфіскація майна, виселення на „особые поселения”; — арешт, конфіскація майна, виселення за межі району. У результаті такої політики станом на 1930 рік продуктивність сільського

господарства зменшилася на 16%, станом на 1931 рік було знищене заможне селянство. Такими кроками від виробництва усунуто професіоналів (депортовано та розстріляно), а нове керівництво колгоспів та радгоспів (бідняки – читай: ледарі та п’яниці) не мали кваліфікації та досвіду роботи.

Весною 1932 р. розпочато посилені хлібозаготівлі. Відповідальними були генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев та секретар ВКП(б) Лазар Каганович. За цією програмою проводилася конфіскація лише надлишку зерна, проте через неврожаї зерна бракувало, тому конфісковували все. Почав відчуватися голод, оскільки частину зерна віддали на посів.

Через маловрожайні роки люди почали повертатися у колгоспи, оскільки їм пропонували оплату праці хлібом. Але влада штучно підвищила ціни на хліб (в Україні хліб коштував у 8 разів дорожче, ніж у Росії), та й давали його мало.

Така політика обурила населення і подекуди відбувалися повстання: щоб вижити, у відчаї селяни грабували колгоспні склади. Проте ҐПУ швидко ліквідовувала такі бунти. Більшість людей, які голодували, щиро сподівалися та вірили, що влада швидко владнає проблему голоду і до ЦК посипалися листи. Проте влада залишилися сліпа до проблем українського села: хліб продовжували вивозити з країни, так у 1932 р. – 1,72 млн тонн хліба.

У червні 1932 року зафіксовано перші випадки людоїдства у с. Тарасівка Звенигородського р-ну Київської області. Доведені голодом до відчаю, люди втрачали глузд та вдавалися до подібного звірства. Зникало все цивілізоване, людське, запановували тваринні інстинкти – право сильнішого, отож жертвами й ставали слабші, часто – діти.

Надходив час жнив. Селяни сподівалися, що врожай вирішить проблему з голодом. Проте 7 серпня 1932 року було прийнято Закон „про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності” (сумнозвісний „закон про 5 колосків”): крадіжка хліба у малих кількостях каралася розстрілом. На полях стояли вежі з кулеметами та сторожа з гвинтівками.

Паралельно почалося „полювання на відьом”: вистежували „куркулів” – злісних порушників планів хлібозаготівлі (а реально – людей, що боронили залишки хліба, щоб прогодувати свої сім’ї). На них доносили у органи ҐПУ. Для влади вони були „кулацкие элементы и их пособники, расхищающие и утаивающие хлеб в колхозах, а также срывающие заготовки в единоличном секторе”, а їх діяльність розцінювали

як „террористические акты”. Заходи проти них були такими: ”Быстрый разбор дел, быстрое проведение приговоров в исполнение”.

Наступний крок „захисників трудящих” відбувся 27 грудня 1932 року, коли впроваджено єдину паспортну систему, що закріплювала людей за їх місцем народження. Це означало, що селяни повинні повернутися з міста у село, де панував голод (на початку Голодомору багато селян рятувалися у містах, де голод не так відчувався).

Люди опинилися у смертельній пастці… у себе вдома, на плодючих чорноземах. Здавалося б, що логічним вирішенням було повстати проти влади. Але український народ на той час вже не мав національно свідомої еліти, котру розстріляли чи депортували до білих ведмедів. Ми були тілом без голови, безпорадним організмом, котрий жив лише насущними проблемами. А отже, штучно організований Голодомор набув таких страшних масштабів і забезпечив радянській владі “імунітет” від українських повстань на Великій Україні на довгі роки.

А хліб вивозили з України і в 1933-ому – 1,68 млн тон… З березня 1933 року Голод посилився. Саме в цей період смертність

збільшується у геометричній прогресії. Села вимирали, на їх околицях було виставлено чорні прапорці, що означало, що вони покинуті. Починався посівний період, проте сіяти було нічого й нікому…

У сукупності ці події призвели до загибелі мільйонів людей, за деякими підрахунками близько чверті населення тодішньої України. Така кількість жертв означала знищення національного генофонду на кілька поколінь. Нікого згадувати, нікому згадувати – це те, що мав Голодомор принести на нашу землю. Головним уроком цієї трагедії має стати усвідомлення цінності національної держави як запоруки того, що ні завтра, ні ніколи ніхто не увірветься в нашу оселю забрати останню крихту хліба у наших дітей, останню надію – у матерів.

Голодомор ретельно приховувався партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні методи комуністичного будівництва. Публічна згадка про нього в сталінські часи кваліфікувалася як антирадянська дія, варта ув’язнення до концтабору. Та й у післясталінську епоху в радянському суспільстві добре знали, про що можна говорити вголос, а чого не варто згадувати.

Тільки у другій половині 1980-х рр., більше, ніж через півстоліття, правда про трагедію голодомору стала в СРСР загальновідомою і відіграла роль політичної бомби, яка разом з іншими здобутками горбачовської політики “гласності” підірвала зсередини тоталітарну радянську систему. Подібне у світовій історії знайти важко. Ця обставина надає голоду 1932–1933 рр. рідкісного характеру серед схожих в інших країнах.

Багато істориків називає трагічні події 1932–1933 рр. геноцидом проти селянства України, тобто вбивством українських селян штучним голодом, наводячи незаперечні факти загибелі величезної кількості сільських мешканців. Водночас наводяться приклади масових випадків так званого “самосуду” над селянами, до

яких вдавалися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади.

Україна пережила Голодомор тому, що у тяжкі часи диявольського плану, коли долає зневіра, ми не втрачали надії на Всевишнього та його провидіння. Тому 27 листопада запалімо на вікнах наших осель свічу в пам‘ять померлих і ненароджених українців.

Список використаних джерел

1. Марунчак М. Г. Нація в боротьбі за своє існування: 1932 і 1933 в Україні і діаспорі / М. Г. Марунчак. – Вінніпег, 1985. – С. 33.

2. Упокорення голодом : збірник документів. – К., 1993. – 312 с. 3. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор

/ Р. Конквест. – К., 1993. – 383 с. 4. Международная Комиссия по расследованию голода на Украине 1932–1933

годов. Итоговый отчет 1990 год. – К., 1992. – 141 с.

Пам’ятати заради прийдешніх поколінь (Вислови і ставлення науково-педагогічного складу, курсантів,

слухачів, студентів стосовно голодоморів в Україні)

Страшною трагедією для українського народу став Голодомор 1932–1933 років. Він забрав життя мільйонів людей, які стали жертвами політики тоталітарного режиму проти українського народу – убивства голодною смертю мільйонів дорослих і дітей усіх національностей та віросповідань, які мешкали на території України.

Упродовж десятиріч інформацію про ці криваві сторінки свідомо приховували. Лише після здобуття Україною державної незалежності було представлено жахливі факти цієї трагедії.

Служба безпеки України 22 травня 2009 року порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України, за фактом здійснення геноциду в Україні у 1932–1933 роках та з 2008 року почала оприлюднювати списки осіб, причетних до вчинення Голодомору в Україні в 1932–1933 роках.

Документи переконливо свідчать про те, що Голодомор в Україні був результатом спланованих системних заходів, інструментом знищення соціальної бази народного опору радянській владі в Україні. Саме тому 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років актом геноциду Українського народу.

Наш моральний обов’язок – забезпечити належне вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновити історичну справедливість, сприяти глибокому усвідомленню громадянами причин та наслідків геноциду українського народу, утвердженню в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства.

Саме тому видання цієї збірки зробить свій внесок у дослідження тих трагічних сторінок історії українського народу. Адже немає майбутнього в тих, хто не пам’ятає свого минулого.

Це – наш спільний біль, це наша спокута!

Т.в.о. ректора Національної академії Служби безпеки України

доктор наук з державного управління, професор І. І. Мусієнко

За радянських часів Україна пережила три голодомори: 1921–1923, 1932–1933,

1946–1947 років. Ці трагічні події були результатом не стільки несприятливих природно-кліматичних факторів, скільки недолугої, а інколи і свідомо злочинної соціально-економічної політики, яка здійснювалася в Україні тоталітарним режимом упродовж багатьох десятиліть. Нехтування тоталітарною владою елементарними правами людини заради впровадження в соціальну практику хибних ідеологічних конструкцій обернулося для Українського народу мільйонними жертвами та вкрай важкими політичними, соціально-економічними, демографічними й іншими наслідками.

Окіпнюк Володимир Тарасович, полковник, завідувач кафедри

Рішення українського суду є підтвердженням того, що голод 1932–1933 років

був злочином проти людства, і переводить будь-які дискусії навколо голодомору з політичної у юридично-правову площину.

Фальченко Сергій Леонідович, полковник, в.о. заступника директора

науково-організаційного центру

ХХ століття по праву може вважатися найкривавішим в історії людства. Дві

світові війни. Мільйони жертв... Але ж як могло статися, що в країні, традиційно миролюбній і товариській, поза війнами загинула мало не та сама кількість населення, що й під час бойових дій!? Страшенна жертва була принесена українським народом на вівтар розбудови комуністичного майбутнього штучного утворення під назвою СРСР. Останні події на сході нашої держави можуть повернути країну в далеке минуле. Невже ж це минуле нас нічому не навчило, і ми готові знов і знов повторювати помилки історії?

Бобрицький Віталій Борисович, полковник, завідувач кафедри

Голодомор, який забрав, за різними даними, від 4 до 10 мільйонів людських

життів, став для нас не лише символом чергової спроби винищення України як нації, а й дуже серйозним уроком. Тому важливо не лише вшановувати пам’ять про мільйони знищених, убитих, заморених голодом людей, але й наполегливо вивчати ті страшні сторінки минулого. Здобуті знання і досвід мають стати основою єднання українців для вирішення найактуальніших питань – збереження духовності, пробудження самосвідомості, морального зміцнення нації для захисту територіальної цілісності держави.

Козій Олександр Миколайович, підполковник, завідувач кафедри

Голодомори в Україні 1920–1940 років ХХ століття мають поряд з економічними, демографічними ще і психологічні наслідки. Найтяжчими серед них є втрата ініціативи, невпевненість у собі, занижена самооцінка, схильність до залежної поведінки, тривожність, недовіра до світу, посилення найрізноманітніших страхів – від страху голоду до страху перед майбутнім. Тому сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра перекреслює історію нації, паплюжить традиції та руйнує соціокультурну самобутність народу.

Голодомор в Україні – це чорна сторінка нашої історії, яку ми повинні добре засвоїти й намагатися не йти шляхом повторення трагічних подій. Минуле застерігає нас від того, що не можна продавати свою державу та спокійно спостерігати за тим, як ворог захоплює рідну землю; нагадує, що її треба боронити й не допускати приходу до влади окупантів, для яких смерть мільйонів людей є порожнім звуком.

Бараннік Валерій Анатолійович, полковник, доцент

Голодомор був трагедією, але, як не парадоксально, не кривавою. Геноцид був німою зброєю, яка без зайвого шуму та розголосу мало не знищила націю. Важко усвідомити, що 80 років тому український народ із тисячолітньою історією та найродючішими чорноземами у світі ледь не зрівнявся із землею… від голоду!

Ще одним парадоксальним фактом є те, що голод не лише знищував націю, водночас він її творив, адже трагічна пам’ять про геноцид стала потужним пробудженням патріотизму, відданості і братерства нашого народу! Тому зараз, як

ніколи раніше, українці повинні об’єднатися і вдарити по ворогові, захищаючи славну пам’ять про наших предків!

Курсант Оксана Васильєва Звичайно, можна пробачити винних, вшанувати загиблих та забути, забути як

страшний сон… Можна навіть проковтнути гіркоту і з оптимізмом поглянути в майбутнє. Можна. Але хто ми після цього?.. Забути означає зрадити. Зрадити тих, хто загинув, і тих, хто вистояв, хто вижив, щоб донести, незважаючи ні на що, український дух – незламний, вічний!

Я не посмію забути, і мої діти будуть знати, якою дорогою ціною далося українцям право існувати як нація, як народ».

Курсант Богдана Перепеляк Нині науковці констатують жахливу статистику, і просто неможливо сприймати

наслідки голодомору та політичних репресій без сліз. Мільйони жертв – замордованих, закатованих, висланих, які лише прагнули відстояти своє право на вільне життя. Сьогодення відрізняється від минувшини, наше покоління сприймає світ по-новому. Але в цьому нестримному вирі ми не маємо права відкидати своє коріння, свою історію. Наш священний обов’язок – не забувати дідів-прадідів, яких стерла нещадна машина комуністичного режиму, й усіма силами відстоювати правду та справедливість, як зіницю ока берегти таку омріяну і безцінну незалежність.

Курсант Марія Дещинська

Їх не називали героями. Їм не ставили пам’ятників чи обелісків. Нас просто примушували їх забути. Але пам’ять не можна знищити. Україна пам’ятає! Прогресивний світ визнає!

Слухач Володимир Горчак

Темною сторінкою закарбувався в історії українського народу один із найжорстокіших злочинів сталінізму – організований ним голод 1932–1933 років. Аналізуючи архівні матеріали, можна стверджувати, що накази про обшуки й конфіскацію їжі були поширені в більшості областей України та свідомо спрямовувалися на повільне знищення українських селян.

В умовах, коли поширювався канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожувала смертельна небезпека. Села обезлюдніли. Живі не мали сил ховати померлих. А в цей час на сусідніх залізничних станціях в елеваторах під охороною зберігалися тисячі пудів хліба.

Голодомор, штучно створений партійним керівництвом, був однією з найжахливіших трагедій українського народу. Сьогодні треба говорити задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність.

Слухач Микола Кипещук То була справжня війна радянського режиму проти власного народу,

розв’язана в мирний час. До цього часу в землі лежать кістки мільйонів людей, які не мають навіть могил, над ними не прочитано молитви, їхні голоси до цього часу не почуто.

Перший раз слово «голодомор» я почув, коли мені було 7 років. У 2001 році я поїхав з рідного Івано-Франківська на Луганщину до своєї бабусі. Гуляючи селом, серед дерев, високої трави та бур’янів побачив дивний цвинтар – дерев’яні хрести, почорнілі від часу, підіймалися над низенькими горбиками, посипаними жовтим піском. Навіть не десятки, а сотні хрестів, сотні могилок людей, заморених голодом…

Соціальним результатом голодомору стало не тільки знищення селянських господарів в Україні, але й віковічних українських селянських традицій і звичаїв, моральних засад, серед яких основні – це повага до батьків, своєї родини, любов до землі та мови, віра в Бога, працьовитість. Із жахливих 1932–1933 років почався занепад українського села, а в серцях людей посилився страх.

Відзначаючи трагічні дати своєї історії, ми проходимо очищення правдою про минуле і відповідальністю за майбутнє країни.

Курсант Назар Пічак Якщо тільки спробувати уявити смерті селян та їхніх дітей, голодні муки,

пошуки їжі на зимових полях, то відразу стає моторошно. Радянський тоталітарний режим цинічно штовхнув у прірву своїх громадян, селян-хліборобів.

Голод 1930-х років породив в українців страх. Наші бабусі і дідусі ніколи б не викинули недоїдений шматочок хліба, а деякі до кінця свого життя закопували мішечки з ним на чорний день.

Студентка Юлія Кустова

Багато людей не усвідомлюють, яка це була втрата для українського народу.

Роки голодомору я спробувала відчути серцем… Голод, люди, мертві тіла й душі! Кличе Земля, немов, заклинає, Припасти до неї і не цілувати, А тихо, без крику вмирати …

Студентка Лариса Забайлович

Нехай вогник запалених свічок, якими ми вшановуємо пам’ять про мільйони

жертв геноциду українського народу, горить не тільки на підвіконні, а й у серці кожного українця.

Слухач Григорій Булгаков

Геноцид – навіть він не зміг зламати волю мужнього народу. Ми всі розуміємо, для чого в людей забирали харчі, обмежували в існуванні… Вони думали, що нас можна перемогти, якщо не силою, то мором. Так, багато полягло, але пам’ять про них палає в наших серцях. І доки в нас горить серце – вогонь нас не спече!

Студент Андрій Козлов Наше життя можна порівняти з калейдоскопом. Єдине, що залишається

незмінним, – історія нашого народу. У ній було чимало добра, злетів, відкриттів; але вдесятеро більше страждань, війн і втрачених життів...

Україна здавна славилася багатою землею та родючістю врожаїв, тож що може бути страшнішим, ніж померти від голоду в таких умовах?

Курсант Карина Прищепа

Науково-популярне видання

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ В УКРАЇНІ

Укладачі:

Окіпнюк Володимир Тарасович,

Погиба Людмила Георгівна

Редактор Л. М. Голіченко Комп’ютерний дизайн, верстка Т. В. Єжова

Формат 60х84/16. Умовн. друк. арк. 5,8.

Тираж 100 пр.

Видавець і виготовлювач Центр навчально-наукових та науково-практичних видань Національної академії

Служби безпеки України, вул. Трутенка, 22, м. Київ-22, 03022

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 99 від 23.06.2000