Християнське виховання

"Тисячі дітей витягають руки по хліб катехизму, мільйони людей з

жаждою очікують Божого Слова і помочі. Щоб заспокоїти їх потреби, мусимо в першім ряді дбати про християнське життя, про аскезу, про святість в нас самих, без неї не зможемо нічого зробити."

"Не вистачить однак навчати і старанно навчати, треба надто і добре навчати. Треба уміти з дітьми зблизитися, стати хоч трохи до них подібними лагідністю, добротою, зичливістю. Треба дітей любити, любов їм дарувати і вибрати спосіб розмови з ними відповідний до способу мислення дітей і уживати висловів і порівнянь, наближених до уявлень дітей; а щоб зуміти це все зробити, треба над собою працювати, в собі самім виробити риси доброго катехита. Треба стерегтися блудів, що можуть відштовхнути від катехизи і катехизації."

"Не можна собі достаточно з’ясувати того, як важною є наука катехизму для дитини на ціле її життя... Просто цілий напрям життя, найосновніші поняття життя, усі чесноти християнина, а звідти й ціла вартість його праці, зависить від того, чи він замолоду перейнявся наукою віри. Священик, навчаючи дітей релігії, працює над найкращим і найбільшим ділом, над яким лише людині дано коли-небудь працювати. Він на душі дитини, що має бути горожанином Церкви Божої і горожанином своєї вітчини, виробляє, витискає знаки Христових чеснот, виробляє в ній християнське життя,... неначе малює Христову ікону..."

"Досить єсть багато таких дітей, що до 10,12 та й 15-го року життя ще не знають добре свого катехизму. А коли до того року життя не навчилися, то й пізніше не навчаться через ціле своє життя. А бідні вони, бо коли не знають катехизму, не знають нічого про Боже Об’явлення, не знають нічого або дуже мало про Божу благодать, гріх і Се. Тайни та не можуть ніяким способом жити по-християнськи..."

"Священики в совісті тяжко перед Богом відповідатимуть за душі тих дітей, що до школи не ходять, а не вчаться катехизму в церкві. Таких дітей багато в кожній парохії. Вони мусять у житті бути не християнами, коли дійдуть до 13-14 року життя без повного знання всіх правд віри..."

"Катехит мусить, очевидно, знати всі приписи катехитики й методики та пристосовувати їх до життя. Без того він буде усе наражений на багато помилок. Але крім того мусить він вложити у катехизм цілу свою душу і своє серце. Наука катехизму не може в його руках бути мертвою бюрократчиною. Вона мусить бути мистецьким твором... До знання, методики, власного ентузіязму мусить катехит додати ще багато молитви. Бо не що інше, а

тільки Божа благодать промостить словам катехита дорогу до сердець... Якою ж радістю буде для Вас вітати у небесних просторах душі тих, що

Вам завдячуватимуть це, що були добрими християнами і спаслись... Катехит мусить науку катехизму так цінити, щоб її вести не йнакше, як

преважне, пресвяте і найважніше завдання цілого життя, яке заразом мусить бути і наймилішим заняттям."

/Із посланьМитрополита Андрея Шептицького/ "Виховують не знання, а люди, - які несуть ці знання..."

ВСТУП У нашому пост-атеїстичному суспільстві багато людей дезорієнтовані у

своєму внутрішньому світі, багато християнських елементів затерто у суспільній свідомості. Довгі десятиліття вся організація нашого суспільного життя підштовхувала нас до демонстрації своїх дій, нас добре навчили „робити вигляд”. З роками виробився певний тип поведінки: одне думає, інше говорить, а ще по-іншому робить. І не так сшро можна це змінити. Можливо, тепер основна проблема морально-духовного виховання полягає не стільки в тому, щоб навчити засад християнської моралі, а у тому, щоб сучасна людина в них повірила і прийняла до свого серця як життєву необхідність, щоб відчула власну потребу в духовному житті.

Проблема полягає і в тому, що до Церкви прийшли сьогодні одночасно діти і батьки, які не отримали християнського виховання. Батьки бачать у Церкві „швидку допомогу” і готові прийняти цю поміч у вихованні своїх дітей, але майже не готові до праці самовиховання в союзі з Церквою. А така праця є необхідною умовою духовного зростання. Адже в сім’ї, як „домашній церкві”, батьки є першими проповідниками віри своїм дітям як словом, так і прикладом свого життя по вірі. Та, як каже латинське прислів’я, „ніхто не може дати того, чого він сам не має”. „А маємо те, що маємо”, - колись висловився екс-президент України Л. Кравчук.

Сьогодні дуже багато чуємо від політиків, соціологів, психологів та інших спеціалістів про різні „хвороби” суспільства. Чуємо також про готові рецепти того, як найкраще і найсюріше вийти з кризового стану. Частково всі вони мають рацію, але основною причиною кризи є девальвація духовних цінностей. За словами Блаженнішого Патріарха Любомира, нам нічого не допомсисе, якщо не настане духовне, релігійне відродження нашого суспільства.

Ми маємо майбутнє настільки, наскільки зуміємо виювати справжніх християн. „Наше майбутнє залежить від катехизаці’і”, - так висловився наш Патріарх.

Тому метою і завданням катехизації є не тільки передавати науку християнську, але передусім виховувати у вірі, передавати віру для життя, вчити життя по вірі.

Пріоритетною впродовж останнього десятиліття була обрана катехизація дітей. Але це не означає, що інші вігові групи мають залишатися поза увагою Церкви. Кожний період життя людини мусить зміцнюватися виконанням щораз нових завдань християнського покликання. Кожному потрібно будувати свій внутрішній світ, вчитися жити по вірі, знати сенс, мету людського життя - повернення до первісного дару бути подібним до Бога і зростати в Бозі.

Найвідповіднішим місцем, де служіння Слова є одночасно навчанням, вихованням і живим досвідом, є парафіяльна спільнота. Тому й Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ (6-7 березня 2000 р.Б) у своїх рішеннях наголошує на потребу „створення при кожній парафії недільних катехитичних шкіл для виховання і впровадження в молитовне, літургічне та практичне християнське життя в спільноті - Церкві”.

Саме така парафіяльна школа покликана сьогодні стати християнським

„народним домом” - центром християнсьюго виховання людини. „Чим більше Церква, на місцевому і вселенському рівнях, виявляється спроможною поставити на перше місце катехизу щодо її діл та починів, навіть тих, які могли би бути більш помітними, тим більше вона знаходить в ній засіб зміцнення свого внутрішнього життя, як спільноти віруючих, та своєї зовнішньої діяльності, як посланої Христом”, – звертає увагу Папа Іван Павло II.

Реляція між Церквою і катехизою є двосторонньою. Динамічна катехиза розвиває Церкву – Церква зацікавлена у розвитку катехизи. Традиційна катехиза зводилась до виконання християнських обов’язків. Сучасна катехиза займається особовою і спільнотною формацією. Вона є одним із знарядь душпастирсьюї праці. Світ голосить велику свободу. Катехиза вказує правильні напрямки цієї свободи; стає вартістю життя.

Опирається катехиза на Христі: в центрі катехизи особа lejca Христа —”Дорога, Правда і Життя”; а з другого боку – Христа голосить: катехиза передає науку Ісуса Христа, Правду, якою Він сам є. Отже, має христоцентричний характер. Сучасна катехиза повинна керуватись Словом Євангелії, мати Євангелізаційний шпорит.

Будуватись катехиза повинна на Літургії і до неї вести. Катехиза завжди зберігає зв’язок з усіма Тайнами. Якщо ж не веде до практичного життя Таїнствами, то набуває лише інтелектуальної функції. Отже, катехиза необхідна для дозрівання віри християн та їх свідчення у цьому світі, „прелюбодійному і грішному”.

Катехиза формує у нас зрілу поставу віри – життя по вірі. Катехиза голосить Євангеліє – свідоцтво любові, Боголюдський діалог. Це все веде до розвитку християнських» життя; до релігійної зрілості – створення спільноти любові.

Отже, спостерігається перехід від моделі катехизи як передачі і вивчення правд християнської доктрини до юнцепції катехизи, що спрямована до виховання духовно зрілої людини, до душі і серця кожної особи в конкретних ситуаціях; йдеться про потребу катехитичного виховання як цілісної системи видавання у вірі.

Катехитика – це теорія катехизи, її завдання – подати принципи і правила систематичного навчання релігії. Тісне пов’язання між знаннями релігійних правд і життям, згідно із засадами віри, ставить катехитику в тісне відношення до проблеми вижвання.

Катехитика – це засівання в серці християнина зерна Слова Божого, це виховування і вишколювання християнина; це те чудо, в якому „дитина цього світу” стає найперше ‘дитиною світла”, а потім це немовлятко у Христі поступово зростає і міцніє, щоб осягнути „звершеності дорослого мужа, до міри повного зросту повноти Христа” (Єф. 4,13). У катехитиці поєднуються: вся ніжність матері-годувальниці, яка плекає немовля; самовідданість учителя, який за руку веде учня, щоб той шився спілкуватися з Єдиним Учителем-Христом; досвід і відвага тренера, який снгровує атлета змагатися за щораз вищу мету.

Християнське виховання і навчання дітей - це справді мистецький твір,

якому немає аналогів. Про це наш Великий Митрополит Андрей пише: „Як скульптор із глини формує постать мистецьюго твору, так священик (і катехит), працею не менш мистецьюю, у м’якому воску дитячої душі виробляють образ і подобу самого Ісуса Христа. Вони неначе малюють Христову іншу й, очевидно, чим більше в цю роботу вкладають старанності, вміння, мистецьюго знання... почуття й потреб її характеру, її похибок і пристрастей, чим більше в цю роботу вкладають своєї молитви й жертви, тим вищим і ліпшим виходить мистецький твір їх рук”.

Надіюсь, що рядки цієї книжки будуть ще одним знаряддям у ваших руках, собраття у священстві, шановані мною катехити, вчителі, вихователі, щоб „мистецькі твори ваших рук визюдили щораз вищими і ліпшими”.

РОЗДІЛ І ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ. ХРИСТИЯНСЬКА ПЕДАГОГІКА S Структура та основні категорії педагогіки. Християнська педагогіка / Основні правила християнської педагогіки V Особа педагога-катехита, його духовна формація РОЗДІЛ І ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ. ХРИСТИЯНСЬКА ПЕДАГОГІКА Педагогіка - це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають

процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Термін цей походить від грецьких слів „pais” („paidos”) - дитя і „ago” - веду, виховую, тобто „дітоводіння”, „дітоводство”.

У стародавній Греції „пайдагогос” спочатку називали рабів, які супроводжували дітей до школи. Педагогіка походить з греко-римської культури. Саме тут зародилися перші педагогічні теорії, які ще в той час не виокремилися в окрему науку, а були складовою частиною філософії. Серед їх авторів - Сократ, Платон, Аристотель, Демокр’іт і Квінтіліан.

Праці Я.-А. Коменського (1592-1670) заклали основу для розгляду педагогіки як самостійної науки.

Першою спробою створити систему педагогіки як науки можна назвати твори німецького філософа, психолога і педагога И.-Ф. Гербарта (1776-1841) „Загальна педагогіка, виведена з мети виховання”, „Нариси педагогічних читань” та ін.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка - духовна педагогіка - світська педагогіка.

1. Структура та основні категорії педагогіки. Християнська педагогіка За своєю структурою педагогіка розглядається як: — наука, яка має свої закономірності; — практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень; — мистецтво, яке вимагає творчого натхнення педагога.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху

діяльності педагога, він повинен оволодіти методикою і технікою педагогічного процесу. Тому вважають, що педагогічна практика базується не тільки на науці

про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його мистецтві. Як і кожна наука, педагогіка має свою систему педагогічних понять, які

виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій педагогіки належать: виховання, навчання, освіта.

Людина зі своєї природи потребує вчителя і вихователя, щоб набути знання й досвіду життя. Навчання і виховання. Ці поняття не слід ототожнювати. Навчання, що є важливою педагогічною категорією, – це процес, за допомогою якого здійснюється передача суспільно-історичного досвіду; організація формування знань, умінь, навичок. Тобто, воно є найважливішою складовою частиною виховання, яке є поняттям значно ширшим, об’ємнішим, і включає в себе розвиток особистості, її навчання і освіту.

Ототожнення процесів навчання і виховання призводило до ототожнення понять „освіченість” і „вихованість”: вихованою вважають людину освічену (але не завжди так є). Часом освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе інших людей. Стосунки між навчанням і вихованням можуть бути: нейтральні, позитивні, суперечливі.

Навчання і виховання розрізняємо по їхніх плодах: — плоди навчання: знання, вміння, сума інформації; — плоди виховання: сформований характер, дозріла особистість. Хоча в

педагогічній теорії виховання йде паралельно з освітою і навчанням, насправді ж практично воно значно відстає. Бо у

ньому діє не екстенсивний, а інтенсивний принцип. Отже, сама наука педагогіка внутрішньо постає контроверсійною: два проти одного. Тому можемо ствердити занепад у педагогіці виховного компоненту.

Вихованням займається педагогіка, а навчанням – дидактика (теорія процесу навчання).

Християнська педагогіка. Це поняття необхідно розрізняти як історичну практику християнського

виховання і як християнську теоретичну систему виховання і навчання. Християнська педагогіка будується на міцному фундаменті історичної

практики організації життя, основою якої є реальний факт існування Ісуса Христа – Учителя і Вихователя людства, який дав вічні основи педагогіки, зміст котрих черпав із самого життя.

Протягом століть християнська педагогіка віднаходила оптимальні шляхи відповідного формування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття, волю людини. Сприймаючи євангельські правди безпосередньо почуттям, християни втілювали їх у життя і на цих істинах засновували свої вчинки, звичаї, вдачу, що впливало на характер виховання. Викладені у Новому Завіті основні засади виховання були у перших християн безпосередньо християнським звичаєм і побутовим устроєм життя, практикою перших християнських віків. Поступово щоденна поведінка переростала у звичку, міцну традицію, яка передавалась із покоління в покоління. Традиції мали виховуючий характер і переростали в правила поведінки, у своєрідну життєву науку, принципи життя.

Теоретичної педагогіки у власному розумінні в перші віки Г) . . . « християнства, звичайно, не Існувало. DCI педагогічні вимоги та думки

церковних педагогів в основному зводились до необхідності збереження християнської віри та виховання на християнських засадах. Перші серйозні спроби теоретико-педагогічних міркувань починаються в основному із III-IY ст. Без сумніву, заслуга в цьому належить св. Отцям і Учителям Церкви: Клименту Олександрійському, Григорію Богослову, Василію Великому,

14 Івану Золотоустому, Єроніму, Августину та іншим. Міркування св. Отців щодо виховання свідчать про те, що це була спроба

вирішити педагогічну проблему теоретичним шляхом. Загальною основою їхніх поглядів на виховання і освіту був релігійно-моральний принцип, який об’єднав всі педагогічні ідеї у своєрідну систему.

Чим більше набирало сили християнство, тим більше зростала потреба у створенні християнської школи. Почали виникати так звані катехитичні школи, метою яких було ознайомлення новонавернених з християнським ученням. Це були перші християнські навчально-виховні заклади, народні школи, „школи життя”, в яких навчали християнському способу життя і виховували на найкращих його традиціях. В Олександрії була створена особлива школа катехитів, яка відрізнялася від народної катехитичної школи. Це була богословська академія.

Створивши свою систему виховання, християнство в особі св. Отців та Учителів Церкви заклало серйозний фундамент для розвитку власної оригінальної педагогічної теорії.

Християнську педагогіку слід розглядати в контексті релігійної педагогіки. В загальній формі релігійна педагогіка – це педагогіка, яка свої положення обґрунтовує на основі релігійних ідей.

У своїй якості вона є: а) історичним та культурним феноменом; б) способом релігійного впливу на людину; в) педагогічною підсистемою, частиною загальної педагогіки. Всі ці якості,

звичайно, притаманні християнській педагогіці, але вона має свою специфіку і свої характерні особливості. Методологічним орієнтиром для розуміння сутності християнської

педагогіки є „патриотична ідея виховання як ведення до богопізнання”. Містична ідея боголюдини, згідно з якою головне в житті – це сходження до Бога, обожествления людської природи, надає релігійній педагогіці християнського змісту і перетворює її власне у християнську педагогіку.

Специфічною властивістю християнської педагогіки є те, що вона будує виховний процес на зміні природи людини – змінитися,

зцілитися від „гріховності”, повернутися у свій первинний стан, обожнитись. Суть християнської педагогіки полягає в духовному творенні людини згідно з конкретним образом, а саме – з образом Божим.

Християнську педагогіку слід розглядати, як поєднання таких складових:

а) „духовне ведення”, тобто духовне наставництво, обов’язок педагога наставити вихованця на шлях духовного сходження до Бога;

б) „духовне самотворення”, як самовиховання; в) „благодатне перетворення” людини, її обожествления за допомогою

Святого Духа. Таким чином, виховний процес набуває значення благодатної допомоги

Бога. Вище наведені складові становлять єдиний, цілісний процес духовного творення людини.

На думку богословів, реліґійно-містичне розуміння людини є тією основою, на якій повинна грунтуватись сучасна християнська педагогіка. Вона виступає не стільки теоретичним вченням, скільки засобом пізнання людиною себе та світу, що є нижчим ступенем богопізнання. Таке розуміння педагогіки є методологічним відтворенням патристичної ідеї про виховання, як ведення до богопізнання, і визначає її місце як „науки життя у Христі”, що принципово відрізняє її від науки як такої. Однак християнська педагогіка своєю багатовіковою практикою та розвитком власної педагогічної теорії довела свою життєздатність та право на існування. Можна дати таке умовне визначення: християнська педагогіка – це галузь знань про виховання як процес духовного творення особистості у її богопричетності; вона є цілеспрямованим процесом духовного зцілення людини, її обожествления. Таке виховання стає мудрістю, а не ідеологією.

Християнська педагогіка – це видобування образу Божого, що є в людині, назовні – показати цей образ Божий в особистому житті. Світська педагогіка – це вписування в себе образу культури.

Отже, християнська педагогіка творить „повну” людину, а остаточною метою виховання є досягнення „повноти життя”, що відповідає Євангельській „повноті часів”.

2. Основні правила християнської педагогіки Нагадаємо, що слово „педагогіка” перекладається з грецької як

„дітоводіння”, тобто спільний шлях учителя і учня. Але в нас один Учитель – Христос. Власне Він постає правдивіш Педагогом, стверджує у своїй книзі „Педагог” один із учителів Церкви св. Климент Олександрійський. Значить, ті, хто називаюча себе вихователями, наставниками, учителями, катехитами, кураторами, суть свого служіння повинні бачити в тому, щоб лише вказувати дорогу, супроводжувати учня до цього Вчителя, що всіх нас любить.

Але які засоби для цього вживати? Передусім – слово. Тому в усі часи Церква і шукає ці особливі слова, веде діалог зі світом. Щоб бути почутою і правдиво зрозумілою, їй доводиться високі поняття християнського Об’явлення завжди перекладати на мову, доступну сучасникам. Багато століть звучить цей живий діалог „вічності та часу”.

У Новому Завіті ми знаходимо багато прикладів таких діалогів. Вони є для нас кращими зразками до наслідування. Наприклад, мова ап. Павла на Ареопагу (Ді. 17, 22-31).

Спочатку ап. Павло знайомиться з тим, чому поклонялися атеняни, і знаходить підвалини для початку своєї проповіді: „Мужі-атеняни, зо всього

бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю”.

Тут продемонстровано декілька головніших правил християнської педагогіки.

По-перша спостереження. Св. Павло спочатку поцікавився, чим „дихають” атеняни, зіткнувся з їхнім життям, хотів розібратися в ньому, відчути його. Місто, повне ідолів, змусило його навіть обуритися, засмутитися, але свої почуття він не виявив.

Ось друге правило педагога: стримування емоцій, коректування особистих відчуттів і переживань.

Далі бачимо, що св. Павло не починає свою проповідь з докорів і т. п., взагалі не відділяє себе від слухачів. Це і дає йому можливість природньо і легко зв’язати реальне буття своїх співрозмовників з тим новим знанням, яке він хоче донести.

Павло будує свою мову психологічно дуже правильно, так, щоб всі слухачі могли її не тільки зрозуміти, але й прийняти. Спочатку він говорить майже холодно, просто інформуючи, але з кожним реченням його мова все більше набирає рис пророцтва і заклику. А ось чого не можна не помітити: імені Христа ап. Павло у першому своєму зверненні до просвічених грецьких поган так і не називає, він лише підводить своїх слухачів до розуміння нового світу, який Христос залишив після Себе. Бачимо, що апостол протягом всієї промови ні на мить не забуває про своїх слухачів, старається максимально врахувати можливості їхнього сприймання. Такий метод має стати заповіддю для кожного християнського наставника.

Отож, слово педагога-катехита - це слово матері, батька, лікаря, артиста, психолога. Воно ніжне й ласкаве, переконуюче і навіююче, це як сонячний промінь, що благодійно впливає на розвиток особистості. Жорстоке і грубе слово уражає дитину більше, ніж приниження. Холодне слово відштовхує її від катехита і не сприяє духовному єднанню. У народі кажуть, що „добре слово людину живить, а від поганого - голова болить”. Сухомлинський В.О. так висловився про важливість слова: „Слово - найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом... Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі...”

По своїй суті педагогіка подібна садівництву. Недарма один із німецьких педагогів Фрідріх Фребель так і називає вихователя

— садівником. Садівник – це не збирач, а той, що вирощує, в цьому його особливість. Дивиться, що робиться в його саду, і діє не по якомусь встановленому наперед плану, не дивлячись ні нащо, але природньо, керуючись знаннями, власними спостереженнями та інтуїцією. Катехит-педагог, як і сівач, має чітко усвідомлювати не лише те, що він повинен

виростити, а й те, що заважає рости доброму зернові, що слід викорінювати. Ще в давнину багатьом стало відомо, що педагогіка – діло страхітливе, в

автентичному біблійному змісті цього слова. Відважуючись на необхідну участь у формуванні тієї чи іншої людини, ми беремо на себе ношу Творця. І, незалежно від нашого світогляду, ми не можемо не відчути вселенської відповідальності. Тому, якою б великою не була спокуса виховати собі подібних, ми не повинні цьому піддаватися. Кожна інша людина (і дитина теж) не мусить бути подібна до нас, бо це

— інша вселенна, в кожного свій шлях в житті, а ми покликані лише допомагати їй.

Необхідно розвивати особистість, розвивати все найкраще, що первісно закладено в людині. В процесі цього розвитку людина починає глибоко усвідомлювати себе і активно прямувати до духовного життя. Ця енергія духовного розвитку і вводить дитину в Церкву. І вже тут перед учителем-катехитом стоїть складне завдання: організувати в певній послідовності зустрічі душі людини із Святим Письмом, з богослужениям, з творами св. Отців, з церковною історією, із церковним мистецтвом і, накінець, з життям реальної спільноти та з людьми; в той самий час не протирічити внутрішньому розвитку. Власне організація зустрічей, що сприяють внутрішньому духовному розвиткові, і може вважатися засадою педагогічного процесу.

Християнську освіту не можна перелічити сумою богословських знань. Результатом її можна вважати тільки духовний досвід. В цьому специфіка християнської педагогіки. Концептуально її можна розуміти як процес глибинного виховання, і весь навчальний матеріал повинен бути засобом досягнення цієї великої мети.

3. Особа педагога-катехита, його духовна формація Християнська педагогіка – це не тільки система правил та прийомів, а

передовсім сам християнський педагог, з його живою інтуїцією, знаннями і рішучістю до дій. Діти „читають” більше з катехита, ніж з катехизму, більше вчаться з його прикладу і поведінки, ніж зі слів: „Слово навчає, приклад потягає”. Діти вчаться скоріше очима, ніж вухами. Наче губка, втягують в себе те, що бачать в інших. „У вихованні все має грунтуватися на особі вихователя, тому, що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості, тільки характером можна формувати характер”, - писав Ушинський. Про особистість педагога часто говорять образно. Учень - це ніби таємнича квітка, що розкриває свої пелюстки з появою перших променів сонця.. А вчитель -це і є те сонце, яке має випромінювати ніжність, тепло, ласку. Таке порівняння в першій мірі відноситься до катехита. Адже лише відчувши справжню щирість катехита, як талановитий скульптор, зможе добирати найцінніший матеріал і ліпити цільну натуру. Як закоханий у свою справу садівник, може прищепити на колючому кущі шипшини рідкісний сорт троянди.

Бути катехитом – означає бути учнем Христа завжди і всюди. Катехит не лише навчає про Бога, але свідчить про Нього своїм життям; не тільки знає щось про Христа, але живе Христом і у Христі.

У „Правилах для катехитів” Митрополит Андрей Шептицький показує, яким має бути катехит. Це повинен бути „чоловік

20 Божий, повний ревности про Божу славу, про спасіння душ, повний

Христового Духа”, „його найважнішою чеснотою є глибоке релігійне переконання, високе поняття про святість і вагу свого завдання”. Катехит „повинен поєднювати в собі велику доброту і зичливість до учнів з великою справедливістю і рішучістю у справах великої ваги”, „повинен бути душпастирем, а не лише вчителем, виділятися поміж усіма вчителями великою любов’ю до молоді”. Митрополит наголошує на трьох основних принципах формації катехитів:

1. Щоб Духа віри, побожності старанно плекали, з яких найважливішим є розважання, сповідь, річні реколекції.

2. Щоб найглибшою покорою, безмежною відданістю і великою любов’ю та бажанням до Святого Причастя приступали...

3. Щоб неустанно Господа Бога і за себе, і за других просили і під опіку Пресвятої Богородиці віддавали.

Плекання „Духа віри і побожності” потребує повного занурення в Божу любов, яка є коренем духовного життя. Як говорить св. Єфрем Сирін: „Щаслива та людина, в якій є любов до Бога, тому що вона носить у собі Бога”.

Важливе місце в житті катехита повинно займати св. Письмо, яке Митрополит Андрей називає „дорогою до неба, життям без плями”. Св. Письмо є джерелом духовної поживи, а молитва є стежкою, яка веде до цього джерела. За Теофаном Затворним, вона є „проявом Святого Духа в нас”, „барометром духовного життя”. Тому молитва має стати способом життя для катехита.

Вершиною духовного зростання катехита є Пресвята Євхаристія. Як повчає св. Іван Золотоустий: „Це таїнство робить землю раєм для тебе. Даючи своє Тіло, Христос звертає людське серце до себе, і сила Господня починає діяти в нас, передаючи нам свій Божественний духовний вимір. Любов, яка випромінюється під час св. Євхаристії, відкриває внутрішній зір та серце і дає змогу розуміти духовне у сотвореному”.

З повним довір’ям катехит має віддати себе Святому Духові, мовлячи разом із св. Григорієм Богословом: „Передаю все моє і себе самого,

діло і слово, безчинність і мовчання, тільки хай Він (Святий Дух) володіє мною, хай водить мене, провадить за руку, керує розумом і язиком так, як Він хоче і як для мене краще, а відводить від того, від чого потрібно втікати”.

Взірцем для катехитів, „живим катехизмом” є Пресвята Богородиця, як перша учениця Христова, що вміла „слухати” і „зберігати в своєму серці” Його слова, тобто жити по цьому Слові, виконувати його.

Отож, катехит – це не просто фахівець, професіонал у певній сфері знань, це в першу чергу християнин, той учень Христа, який не лише знає Його науку, але й наслідує Його життя, живе з Христом і у Христі. Катехит має стати знаком присутності Христа у світі, дати іншим відчути ту Божу присутність. Це робить катехита дуже важливою особою, а водночас дуже відповідальною.

Риси доброго вчителя-катехита:

•О Позитивне наставления до учнів. •v- Акцептація себе як вчителя-катехита. •О- Акцептація учнів. •О- Творча настанова. •О Емоційна дозрілість. •Ф- Демократична структура характеру (партнерство, об’єктивність). •О- Автентичність (внутрішня правдивість). •v* Постійність (обов’язковість, пунктуальність). •О Відкритість на інших (добрий контакт). •О- Почуття гумору. •v- Наставления на розвиток (здобування знань і досвіду; вічний учень). •О Компетенція (відповідна підготовка, знання). •v- Приязнь з Богом – святість життя. РОЗДІЛ II ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ. ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ S Загальні методи виховання У Християнське виховання, його основні принципи S Системи виховання. Превентивна модель о.Івана Боско РОЗДІЛ II ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ. ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ У процесі розвитку поколінь мислителів педагогічної думки хвилювало

питання про основні складові виховного процесу. У стародавніх їх було три: на перше місце вони ставили тілесне загартування особистості, а після цього - формування розумових і моральних якостей. Поривання, воля, а також бажання, за Аристотелем, властиві навіть новонародженим дітям, оскільки розум і розсудливість виявляються в них, звичайно, тільки з віком. Тому він вважав, що турбота про тіло має передувати турботі про душу, а тоді, після тіла, потрібно подбати й про виховання нахилів, щоб виховання їх сприяло вихованню розуму, а виховання тіла - вихованню душі.

Український філософ і педагог Г. С. Сковорода вважає, що рушійною силою людської діяльності є думка. Тому й першим об’єктом має бути розум людини. Думка панує над тілом. Але одного тільки розвитку розуму, тільки збагачення його знаннями не досить, бо самі знання ще не становлять доброчесності. Засвоєння знань треба поєднувати з формуванням високих моральних якостей, без яких навчання буде штучним, фальшивим. Правильне виховання - в єдності істини і доброчесності, знань і високих моральних поривань.

Другим об’єктом виховання є серце людини. Якщо виховання розумових здібностей - звернення до інтелекту, то виховання моральних якостей - звернення до серця. Треба виховувати, вважав він, чесність, поміркованість, працелюбність, стриманість, зневагу до житейських спокус, до багатства, моди, лицемірства.

Не менш важливим елементом є вимога виховання волі. Не досить мати розвинутий розум І працювати відповідно до „сродності”. Потрібна ще єдність

думки і вчинку, слова і діла. А з цього випливає необхідність розвитку і зміцнення волі, яка допомагає людині реалізувати розумне начало в своїй діяльності, протиставляти недостойним пристрастям, негідним пориванням, плотським інстинктам високі прагнення. Єдність розуму і волі, думок, слів і дій - це природне, натуральне „супружество”.

Отже, Г. С. Сковорода є прихильником триєдиного підходу щодо визначення змісту виховання.

Щодо формування особистості, то процес виховання має такі компоненти: свідомість особистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички поведінки.

Структурними елементами процесу виховання є: мета і завдання, зміст й методика організації виховного впливу, його результати та корекції.

1. Загальні методи виховання Під методами виховання розуміють способи взаємопов’язаної діяльності

вихователів і вихованців, спрямованої на формування в останніх поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

За певними ознаками методи виховання можна погрупувати. Методи формування свідомості особистості Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань. До цієї групи належать: а) словесна підгрупа: бесіда, лекція, диспут; б) метод прикладу. •Ф Бесіда: обґрунтування вчителем теми як життєво важливої, а не

надуманої; формулювання запитань, які спонукали б до розмови; спрямування розмови в правильному напрямку; залучення УЧНІВ до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них ставлення до навколишньої дійсності, До моральних обов’язків; підсумки бесіди, формування на їх основі раціонального вирішення проблеми, яка обговорюється, прийняття конкретної програми дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

Може бути бесіда фронтальна з класом на будь-яку тему: моральну, правову, статеву тощо. Часом у ході фронтальної бесіди учні захищають свої помилкові погляди і переконання. У таких випадках педагог ніби погоджується з ними, приймає їхню точку зору, але, встановивши слабкі і суперечливі місця в аргументації вихованців, спростовує їхні помилкові судження. Тоді веде розмову в такому напрямку: „Я з вами можу погодитися, але як же пояснити...”, „Допустимо, що ви праві, але як бути в такому випадку...”. При цьому слід продумати ряд запитань, якими можна привести учнів до суперечливих суджень, щоб вони самі шукали відповіді на них.

Індивідуальна бесіда. При цьому важливо підібрати такий психічний стан учня, щоб він був готовий на відвертість. Вихованець повинен відчути, що йому хочуть допомогти. Не починати бесіду з докорів і винесення рішення про якесь покарання. Доцільно вияснити причини, мотиви негативного вчинку. Більше користі, коли розпочати таку бесіду з аргументованого розкриття

правильного розуміння суті вчинку, явища і на цьому фоні показати нікчемність всього аморального, в тому числі і допущеного вихованцем вчинку.

<> Лекція: композиційна побудова лекції; переконливість доказів і аргументів; жива, емоційна мова педагога, його власна оцінка подій, фактів, явищ; використання різних прийомів для підтримання уваги учнів. Використовується в середніх і старших класах.

<> Диспут: як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, живий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів.

•О Метод прикладу: врахування специфіки наслідування прикладу різними віковими групами; джерела для наслідування; використання негативного прикладу у вихованні.

Негативні приклади використовуються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне та інше виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних конкретних явищ.

Приклад можна застосовувати як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів.

В основі цієї групи методів лежить слово педагога -найпопулярніший інструмент у педагогічній діяльності. Як зазначав В. Сухомлинський: „В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора-Слово - це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність”.

Методи формування суспільної поведінки Ці методи передбачають організацію діяльності на формування досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога (прохання, схвалення, натяк, умова, недовіра, осуд, погроза), громадська думка, створення виховуючих ситуацій.

Між цими групами є логічний зв’язок: від слова - до конкретної справи. Адже саме в процесі різнопланової діяльності вихованців закріплюються знання, формуються уміння, навички, норми поведінки, створюються умови для укорінення елементів морального етикету.

Методи стимулювання діяльності і поведінки Ця група методів виконує функції регулювання, корегування і

стимулювання поведінки й діяльності вихованців: гра, змагання, заохочення (нагорода), покарання.

Кілька зауваг щодо нагороди і покарання. Нагорода - позитивна поміч у вихованні. Часто корисно є похвалити

вихованця, коли він ще і не досяг великих успіхів у поведінці, але прагне цього. Це пробуджує в ньому енергію, стимулює його на повторення схвалених вчинків. Але заохоченням „авансом” не слід зловживати, воно має бути заслуженим. Нагорода має бути після вчинку. При цьому потрібно враховувати не лише результати діяльності, а й те, наскільки сумлінно вихованець її виконав, ступінь його зусиль. Адже діти мають різний рівень розвитку і досвіду, та й сама справа одним дається легко, іншим набагато важче.

Покарання - це теж носії важливої інформації: так не треба робити.

Застосовувати покарання слід дуже обережно, а якщо можливо, то обходитися без них. Іноді жарт, осудливий погляд вихователя зроблять більше, ніж найсуворіші засоби. Покарання має бути справедливим, адекватним до вчинку. Слід всебічно перевірити факти, довести провину. Незаслужене покарання викликає озлоблення, бажання помститися, зробити щось „на зло” вихователю. Якщо вихованець усвідомив свою вину, то покарання збуджує докори сумління і родить мотивації до зміни поведінки, підвищує в нього почуття відповідальності. Якщо вихованець усвідомив своє становище і кається, то обійтися розмовою.

Умови підвищення ефективності методів заохочення і покарання: — до них не слід вдаватися часто. Часті заохочення призводять до

того, що вихованець після кожного позитивного вчинку очікує на якусь „винагороду”, він добре поводиться задля того, щоб „заробити” нагороду. Якщо надто часто карати, то він звикає, і покарання на нього вже не діють;

— заохочення і покарання повинні бути гуманними. Покаранням не ображати людської гідності. Не гуманним є також заохочення вихованця, який того не заслужив. Колектив може виразити здивування, а то й зневагу до такого „нагородження”.

У народі про ці методи виховання говорять так: „Перед тим як покарати, полічи до ста. Злість - погана порадниця”, „Перехвалення - як пересолення”, „Не вчи дитину штурханами, а добрими словами”.

Найкращою формою покарання дітей є покарання добром. Не дарма в народі кажуть: „Покарай мене, Боже, та тільки добром”.

Отже, у методах виховання поєднується минуле (І група - бесіда, лекція ... - оцінка подій, що відбулися), теперішнє

28 (И група - організація діяльності на формування досвіду суспільної

поведінки), майбутнє (III група - нагороди, покарання ... -так роби надалі, так не роби).

2. Християнське виховання, його основні принципи Виховання – процес повільний, непростий, вимагає комплексного,

системного підходу, тобто пов’язування багатьох різних, часто протилежних один одному компонентів. Виховувати потрібно вчитися.

„Виховує, - писав А. Макаренко, - все: люди, речі, явища, але, насамперед і найбільше, – люди. З них на першому місці - батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини. Увесь цей „хаос” не піддається начебто жодному облікові, проте він створює в кожен даний момент зміни в особистості дитини. Спрямовувати цей розвиток і керувати ним - завдання вихователя”.

Ці слова дуже виразно пояснюють, що виховувати – означає бути поруч з вихованцем та брати участь в його житті і зовнішньо, і посередньо внутрішньо. Духовне виховання, виховання релігійного почуття – це також перебування поруч, постійна готовність виявляти допомогу в боротьбі з гріхом.

Згадаємо, що слово „гріх” в перекладі з грецької означає „непопадання в ціль”. Безладність, суперечливість усієї нашої природи – це важка спадщина первородного гріха. Протягом усього життя ми намагаємося зібрати себе, „налагодити”, „відцентрувати”. Процес цього творення себе, будівництва своєї душі може початися уже в дитячі роки, але тут дитині потрібен Помічник. Педагог-катехит і повинен бути цим помічником. Допомогти дітям у звільненні їх від влади гріха через благодатне Наповнення, що знаходиться у Церкві, допомогти розкрити образ Божий - це основна ціль християнського виховання, це відкриття шляху до вічного життя.

Виховання дитини - відкриття особистості, але в лініях внутрішньої ієрархічності в людині. У людині все особистісне, тому не можна розвиток особистості відділити від фізичного, психічного, соціального її життя. Потрібно лише пам’ятати ієрархічний взаємозв’язок всіх цих сторін в особистості, їх інструментальне значення в розвитку основного початку -духовного життя людини. Фізичне виховання не тільки „оправдане”, але й необхідне, як „улаштування” життя тіла.

Психічний розвиток повинен бути вільним від породження різних конфліктів. Тут особливо виступає проблема виховання дару свободи, послуху авторитетові, що може бути провідником духовного здоров’я (при виясненні правильного розуміння авторитету). Проблема дисципліни. Істотний зміст дисципліни як вираження того, що нам дано „вести” дітей і „допомагати” їм, полягає у розвитку дару свободи, в поступовому „звільненні” духовних сил дитини від полону звичайних, поверхових її поривів. Дисципліна, у відношенні до розвитку дару свободи, животворною буде тільки тоді, коли визначатиметься авторитетною особою. Соціальне виховання повино бути пов’язане з ідеєю Церкви як благодатної соборності. Так само і національне виховання, одухотворюючи і поглиблюючи зв’язок особистості з рідним народом, повинно бути пов’язане з ідеєю понаднаціонального єднання перед Богом, що не може бути перекреслено тільки історичними конфліктами у взаємовідносинах різних національностей.

Моральне виховання повинно будуватися в лініях містичної моралі, яку розвиває християнство. Автономна мораль (розуму) не перемагає початку гріховності, бо не пов’язує служіння добру з відданістю Богові. Правдива моральна свобода полягає в свободі від самоутвердження, у встановленні реальної єдності з Богом. Свобода стає творчою силою, силою спасіння лише при житті в Бозі. Тому відкидається всяка „магія добрих діл”, безособове служіння добру в ім’я самоочищення. Покаяння і звільнення від гріха через тайну Покаяння є істинними

ЗО провідниками моральної сили і зцілення хвороби духу. У релігійному

вихованні - головне місце для живого, свобідного і всецілого занурення людини в життя Церкви: участь у літургічному житті Церкви, зростання внутрішнього життя, чисте шукання правди, вживання в догматичні правди, що є в Церкві...

Підсумком християнського виховання слід вважати не вишколеність, а надбання внутрішньої системи вартостей, які лягають в основу всього життя

людини. Однак система вартостей віддзеркалюється не у переліку дозволеного чи не дозволеного, а у внутрішньому поводженні, прихильності і, накінець, в любові до істини.

Християнське виховання рівно ж є і вихованням почуттів; слід привчати їх не володарювати над нами, а служити нам. Бо як же інакше ми визначимо правдивість стосунків, як не почуттями? І лицемірство, і фальш – як розпізнаємо? Почуття допоможуть нам. Християнське виховання можна тлумачити як виховання в людині головного почуття - почуття істини. Адже в дійсності, людина може вважатися сформованою особистістю тільки тоді, коли у неї не просто з’явилися поняття добра і зла, а коли вони керують її волею. Тільки тоді людина стає здатною до справжнього діалогу зі світом, не розчиняючись у ньому, не гублячи свого сумління.

Виховання буде плідним тільки в тій мірі, в якій воно звернене до духовного життя, просякнуте вірою в силу Божу, що світиться в людині, як образ Божий. Це здатне запалити дитячу душу любов’ю до добра і правди. Суть християнського виховання в тому, щоб усвідомити шлях спасіння, зв’язати дитячу душу з Церквою і наповнити її дарами „згори”, які живуть у Церкві. Власне, пов’язати проблему виховання з темою спасіння і означає вияснити для себе суть правдивого виховання.

Завдання духовного виховання: •v- підвести людину до осмислення онтологічних понять: Бог, всесвіт,

життя. Тут Церква повинна вступити у відкритий діалог з людиною, щоб допомогти їй скоректувати і спрямувати до істини

знання, які вона вже посідає; показати за видимим невидиме, Боже; •О ознайомити людину з наукою про людину, щоб вона змогла добре

зрозуміти її призначення в світі, правдиве її покликання. На цьому етапі Церква вже може реально „втягувати” людину в християнське життя, здійснювати слова віри у щоденному житті;

•v- підготовка людини до осмислення особистого духовного досвіду, тобто досвіду спілкування з Богом (молитва, Літургія, Св. Тайни). Бо саме це і може стати міцною основою правдивого церковного життя.

Основні принципи християнського виховання Принцип ненасилля. Міра агресивності сьогодні в нашому суспільстві

настільки велика і воно стало таким щоденним ділом, що ми навіть не завжди це помічаємо. А християнську педагогіку хочемо будувати без насилля. Господь створив нас вільними. Нехай першою заповіддю християнської педагогіки буде заповідь „Не убий”. Не чини насилля над душею, не згаси духа! Проте не можна забувати, що принцип ненасилля не є вседозволенням для дитини.

Головний принцип взагалі будь-якої педагогіки – своєчасність. В Євангелії слова та справи Божі відкриваються людям по мірі здібності сприйняти їх. Наука Христа - не теорія, а Блага вість (Добра Новина). Та й педагогічний вплив, якщо він живиться Євангельським духом, також буде тяжіти не до влаштованої системи, а до системи реактивної, яка реагує на духовний стан та рівень дітей.

Принцип єдності педагогічних впливів. Пригадуючи відому байку „Лебідь, Рак і Щука”, ми найбільше повинні боятися „розірвати” дитину, розтягнути її в різні сторони. Оскільки ми не завжди можемо вберегти дитину від небажаних впливів, то неодмінно повинні їх враховувати і, по можливості, пом’якшувати та виправляти.

Принцип особистості. В християнстві все особисте: особистими відносинами просякнутий духовний світ, особа людини

знаходить саму себе в особистому спілкуванні з Богом. Головне педагогам-катехитам - не стати на цьому особистому шляху людини до Бога, не придушити особистого починання в дитині.

Принцип антропологічний. Повага до людини, до її гідності виявляється основоположною в християнстві. Цей принцип закликає вивчати людину у всій її повноті, щоби інтуїтивне відчуття було підкріплюване церковним, святоотцівським та науковим знанням людини. Тобто ми повинні вчитися бачити людину і розуміти, що відбувається в ній. Звідси випливає вимога: щоби вчити, потрібно самому вчитися.

Це потребує від нас невпинного піклування та тверезості. Якщо процес навчання може бути організований по-різному, в тому числі і з великими тимчасовими перервами, то виховний процес по своїй суті безперервний. Якщо ми припинимо виховувати, то дитина не припинить виховуватися, а просто знайде собі іншого вихователя. Тому у катехита не може бути відпочинку, поки не знайде собі відповідну заміну.

Наступний принцип, пов’язаний з моральним кодексом катехита, це – відповідальність. Тобто ми повинні завжди усвідомлювати, що робимо, і не будувати ілюзій, не мріяти, не нав’язувати учням своїх ідеалів, образів та побажань. Християнству чужий романтизм у всіх його проявах. Ілюзії часто породжують агресію. Адже реальне життя переважно вступає в протиріччя з романтичними уявленнями, і це викликає неспокій. Звідси може виникнути бажання потиснути, переробити, підігнати життя під наше уявлення про нього. Ми не повинні цього робити – людина є вільна і має право на особистий шлях до Бога.

Принцип любові. Звичайно, його потрібно ставити на перше місце, але потрібен був час, щоби підійти до нього. Що значить для педагога любити дитину? Це означає бачити її в Божественному задумі.

Але, звичайно, що людина не стільки в минулому добра, як У майбутньому. Отже, вся вона є можливістю. Любити – це не просто бачити цю можливість, а відчувати образ грядучого в ім’я Господне”. Любити важко, вчинки і пристрасті цей образ сильно затемнюють. Скільки сил, віри і енергії потрібно, щоби очі серця не стали очима земними?! Де ж взяти нам цю любов? Жорстокосердя, здається, вразило увесь світ... Але не вразило Того, Хто переміг світ! Якщо серце катехита насправді звернене до Христа, Творець буде омивати його Своєю невичерпною любов’ю, живити почуття, підтримувати здатність до співчуття, милосердя і любові.

І, накінець, принцип покори. На думку багатьох святих Отців Церкви, покора – головна християнська чеснота. В чому ж може виявлятися покора

катехита? В розумінні, що правдивим дітопровідником є Господь, ми ж не повинні заважати Його діям. І справа не тільки в духовному рівні катехита, а, в першу чергу, в тому, що людина ніколи не може бути нами до кінця відкрита і зрозуміла. Ми не повинні нею керувати. Ми співпрацівники Божі, по словах апостола Павла, і повинні дати Йому можливість діяти. Наші педагогічні старання повинні мати чіткі межі – перед таїнственним промислом Божим слід відступити.

3. Системи виховання. Превентивна модель о.Івана Боско У європейській цивілізації устійнилися дві загальні моделі виховання:

превентивна (та, що запобігає) і репресивна (та, що пригнічує). Репресивна модель виховання в радянські часи грунтувалася на тому, що

вихованців попередньо ознайомлювали із правилами, після чого суворо наглядали за їх дотриманням. Вигляд вихователя, промовлені ним слова повинні бути грізними. Він уникає довірливих стосунків із підлеглими. А перед вищою владою вихователь і його вихованці взаємно домовляються про гру в „блискучі знання” на відкритих уроках, „натхненні декламації” віршів на різних заходах і т.п.

Репресивна модель була ідеальною для марксистської педагогіки, головними аспектами якої є:

•v- класовість суспільства; Ф історичний матеріалізм (в міру змін суспільних відносин змінюється і

людина); •О атеїзм як визволення від „темних сил”; •v- примат суспільного над індивідуальним. На цій основі виховували монолітну свідомість мас, яка підтримувала ідеал

комунізму, тому традиційним місцем виховання була школа, а не сім’я. У школі розбудовували позитивістський світогляд, відповідний естетичний смак, уподобання, творчі ідеї. Культ розуму затискує метафізичне мислення. Так виховувалися дуже ідейні особистості, але нетолерантні, надзвичайно емоційні, інфантильні, які не можуть критично мислити, готові вірити в будь-який міф.

Лаіиистична педагогіка, як і марксистська, протиставляє сім’ю і школу, вважаючи останню єдиним середовищем для приготування людини до суспільного життя. Ще одна спільна риса – ґеґемонія розуму, відкидання релігії в розвитку людини. Абсолютною вартістю визначена воля людини.

Марксистська педагогіка, як і лаіцистична, за своєю внутрішньою суттю є репресивними.

Християнська система виховання – персоналістична. Вона оперта на Євангельських цінностях, має свої норми і виховує для „нової землі і нового неба”. Центральним пунктом є виховання у любові до людини, у відкритті батьківства-синівства Бога, відчутті духовного братерства, справжнім джерелом якого є не соціальний клас, а спільний Отець.

У лоно християнської педагогіки вклав і розвинув превентивну модель виховання о. Іван Боско. її можна позначити тринітарною формулою: Любов-Розум-Релігія.

Любов

Фундаментом є любов, бо виховання є справою серця. Любов є формою і методикою превентивної моделі. У цій системі замало є сповняти свої обов’язки, навіть старанно І з

посвятою, тут потрібна любов. Тільки любов нав’язує правдиві виховні стосунки. Любов є тим елементом, без якого виховання неможливе. „Якщо хочете, щоб вас слухали, подбайте, щоб вас любили”, – говорив о. Іван Боско. Педагог знайде ключ до дитини, якщо буде часто повторювати, що він її любить. Особливо вражало вихованців те, що священик шепотів їм на вухо. Таким чином створювалась родинна атмосфера.

Любов – то зрозуміння і пошанування учня. Тому християнський педагог має старатися пізнавати учнів, перебувати з ними. Особлива риса любові – бути розділеною. Якщо педагог залишається за катедрою і на перерві, то є тільки учителем. Якщо виходить разом з дітьми, товаришує в іграх, то стає їхнім братом. Спрямовувати любов він повинен на всіх вихованців, а не на одного чи кількох (напр, „відмінників”). Любов ця повинна бути заохоченням до співпраці, терпелива і лагідна, вимоглива і мудра. Це теологічна любов (l Kop. 13), яка є милосердям.

Розум Розум – це відкритий діалог і навіть конфронтація в дусі взаємної поваги і

глузду. Діалог розвиває критицизм, самостійність якихось важливих рішень. Вихованець оцінює на засадах реалізму і християнської ієрархії вартостей, а не керується потягом власної приємності.

Логіка мислення вихованця і вихователя спирається на конструктивне „так” і „ні”. Інакше кажучи, „так” не є абсолютно позитивним, а „ні” – абсолютно негативним, як у репресивній моделі. Взаємини між об’єктом і суб’єктом виховання розумно конструюються, задля обопільної погодженості.

Розвивається толерантний критицизм. Вислови о. Івана Боско: Ж „Слухайся розуму, а не пристрастей”. Ж „Не вживати засобів примусу”. Ж „Учень вільно висловлює свої думки, але необхідно 36 виправляти слова і дії, незгідні з християнством . Ж „Учневі потрібно показати, що вчитель не прагне іншої підлеглості, ніж

та, до якої зобов’язує розум і необхідність”. Ж „Будьте впертими і милими”. Ж „Терпеливо очікуйте жнив”. Ж „Виховайте в дитині здатність самосудження”. Ж „Якщо можливо – не карай”. Релігія Релігія є основним виміром особистості: здоров’я її душі, мудрості, радості

і побожності. У сфері релігії виховна праця полягає у тому, щоб пошанувати розум і волю відкритої на безконечність людини. Тільки релігія може розпочати і привести до завершення справу виховання.

Хто соромиться заохочувати до побожності, не може бути вихователем.

Вислови о. Івана Боско: Ж „Не абстрактна, а зреалізована в житті релігія”. Ж „Не облуда, а щира і автентична релігійність, що проявляється у

вчинках”. Ж „Перш за все стараймося наповнити серця молоді острахом перед Богом;

будити в них почуття замилування моральними чеснотами”. Порівняння цих трьох складників у превентивній і репресивній моделях. Розум враховується обома моделями: превентивна використовує як засіб

пізнання, підпорядкований Вищому Розуму; репресивна – теж використовує як засіб пізнання, але будує з нього культ тотального панування.

Релігійність – винятковий складник превентивної моделі, скеровує педагогічний процес у внутрішній і трансцедентний світ виховання. Збудована на атеїстичних засадах, репресивна модель в марксистській педагогіці не має автентичного відповідника релігії.

ЗІ Любов, що базується на релігійності, робить педагогічний процес глибоким

і щирим. І цей момент суттєво відрізняє її від репресивної моделі. Отже, запропонована о. Іваном Боско превентивна система виховання

цілком узгоджується із різними аспектами християнської педагогіки, не обмежуючи ні вихователя, ні вихованця.

РОЗДІЛ III ПОРАДНИК ДЛЯ БАТЬКІВ, КАТЕХИТІВ-ВИХОВАТЕЛІВ Виховання дітей у сім’ї (раннє дитинство) Катехитичні групи дошкільнят

(4-6 років) РОЗДІЛ НІ ПОРАДНИК ДЛЯ БАТЬКІВ, КАТЕХИТІВ-ВИХОВАТЕЛІВ У християнському вихованні особлива місія надається батькам, сім’ї:

„Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов’язок виховати своїх дітей; тож мусять бути визнані за перших і головних виховників” (Документи II Ватиканського Собору / Декларація про християнське виховання).

Батьківська сім’я - важливий інститут соціалізації раннього дитинства. Вона має вирішальне значення у формуванні емоційного світу, самосвідомості і моральних засад особистості в перші роки життя. Якщо цього не зроблено або зроблено погано, відтворити втрачене надзвичайно важко. В умовах сім’ї укорінюються основні якості, здібності, нахили, таланти, звички дітей. Добрі батьки систематично сприятимуть розвитку їх під час навчання дитини в школі і на наступних етапах її розвитку. Адже виховання - процес тривалий. Людина виховується з дитинства до старості. Як писав К.-А. Гельвецій: „Я продовжую ще вчитися, моє виховання ще не завершене. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням”.

1. Виховання дітей у сім’ї (раннє дитинство) Із моменту зачаття, все дитинство є підготовкою до життя дорослого.

Кожний рік, кожний період становлення дитини є підготовкою до відповідних

дій у світі дорослої людини. Особливе значення має пренатальний період (внутріутробний - до народження). Із моменту, коли жінка відчує в собі дитину, в неї пробуджується почуття материнства. І це робить її іншою людиною, яка зосереджується на своєму внутрішньому житті, в ній проходить процес творення нового життя. Жінка несе в собі спокій цього нового життя. Дуже важливий момент для дитини - сприйняття „звістки” про зачаття матір’ю і батьком. Приклад Богородиці при Благовіщенні: „Я слугиня Господня. Нехай станеться по слову Твоєму”. Спокій, радість, прийняття дитини в сім’ю. Або неспокій, страх, порада батька: „Йди до „лікаря”. Навіщо нам зараз та дитина...”

Найбільш важливим є духовний розвиток дитини, який розпочинається в утробі матері. Тут закладається резерв тих сил, які будуть підтримувати людину через ціле життя. Тобто, в лоні матері дитина набуває духовну здатність опиратися на певний об’єм благодатних сил. Після народження цей об’єм буде збільшуватися або зменшуватися в дитині в залежності від того, як будуть виховувати родичі і як сама дитина буде відноситися до цього багатства.

Тому для дитини в цей період найважливішим є душевний стан матері, який передається на дитину. Якщо жінка в цей період перебуває в стані душевного дискомфорту, безсилля, відчаю, неспокою, гніву, страху, то такі діти після народження легко впадають в істерику, злобу, гнів, плач. У них просто не вистачатиме душевних сил і в період 12-14 років. А в період переоцінки вартостей 18-19 років надзвичайно важливо мати ці душевні сили. Діти, які не отримали в утробі матері повноти материнського спокою, правдивої любові, терпеливості, в цей період життя мають великі труднощі, психічні зриви, деколи навіть спроби самовбивства. Особливо трудно є хлопцям, які служать в армії (зокрема там, де є „дідівщина”). Це в якійсь мірі результат неправильного внутріутробного становлення дитини, мати не дала тих душевних сил своїй дитині, бо сама їх не мала.

Велика відповідальність і завдання перед жінками-матерями! Вагітна жінка повинна молитися, сповідатися, причащатися, дбати за Божий мир у своєму серці, адже все, що з нею відбувається, відбувається теж і з дитиною, яку вона очікує.

Молитва матері за дитину, що в її лоні, - це дощ і сонце для рослини, повітря для людини, це роса Божого благословення для дитяти. Часта Сповідь і Святе Причастя - запорука, що плід лона буде освячений Святим Духом, подібно як був сповнений Духом Святим у лоні матері Іван Предтеча.

Народжується дитина: „Що буде з того дитяти?” В першу чергу повинні подбати батьки, щоб це дитя стало Божою

дитиною.”Зачата в беззаконні і народжена в гріхах” людина стається „новим створінням” у Хрещенні, стається Божою дитиною. Св. Тайна Хрещення - це немовби нове народження, це смерть для гріха і початок життя для Бога і в Бозі. У немовляти через Хрещення закладається „насіння”, зерно життя в Христі, правдиве християнське життя діє в дитині, але як би без його відома; з хвилини усвідомлення стає його власним, благодатним і свобідним.

Тому після Хрещення немовляти дуже велику роль відіграють батьки. Вони повинні вести дитину так, щоб вона, прийшовши до свідомості, зрозуміла,

відчула у собі благодатну силу хрещення, радісно бажала її прийняти разом із обов’язками і відповідним до них стилем життя. Це питання про християнське виховання або виховання із метою збереження благодаті хрещення. Благодать через хрещення заглушує гріх; але він може знову віджити, якщо йому дати їжу і свободу. Тому вся увага батьків, на яких лежить обов’язок берегти в цілості прийняте із купелі дитя-християнина, повинна бути звернена на те, щоб не допустити знову влади гріха над ним, всіляко обезсилювати гріх, а побуджувати і скріплювати напрям до Бога. Завдання батьків (християнських) полягає в тому, щоб це дитя, прийшовши до свідомості, усвідомлювало себе не тільки людиною, істотою розумною і свобідною, але разом з тим і особою, що вступила у відносини з Богом, з яким нерозривно пов’язана її вічна участь. І не тільки усвідомлювала себе такою, але щоб бажала і старалася так діяти. Як досягнути цього, як поступати батькам, щоб ця хрещена дитина, підростаючи, нічого більше так не бажала, як бути правдивим християнином?

Єпископ Теофан Затворник дає поради, як і коли поступати батькам, щоб підтримати в дітях добру сторону, а приглушити погану. Тут коротко на них зупинимося.

Дитина в колисці. Немовля живе, значить, на його життя можна впливати: св. Тайни, віра і благочестя батьків. Це творить навколо дитини спасительну атмосферу.

Часте причащання св. Христових Тайн, через Пречисте Тіло і Кров Господні, освячує дитину, умиротворює в собі і робить неприступною для темних сил. Згідно із східною традицією св. Причастя уділяють младенцю разом із св. Тайнами Хрещення і Миропомазання (тайни християнського втаємничення). По можливості потім якнайчастіше приносити немовля до св. Причастя. Великий вплив на дітей має часте приношення їх до храму, прикладання до св. Хреста, ікон, благословення священика. Вдома також треба дитинку часто осіняти хресним знаменням (а перед сном - обов’язково), окроплювати свяченою водою, підносити до ікони на покутті (а не до телевізора), молитися над нею і за неї.

Крім такої „видимої охорони”, є і невидима - Ангел-Хоронитель, даний дитині Богом з хвилини Хрещення. Він оберігає немовля, своєю невидимою присутністю впливає на нього, а при потребі переконує родичів, що їм потрібно зробити для дитини. Та всі ці міцні і діючі захищення може поламати нечестиве і недобре життя батьків. Передовсім вже тому, що ці засоби або не вживаються, або вживаються не так, як потрібно, - без віри. Правда, Господь милосердний, особливо до невинних, але є зв’язок душі батьків із душею дитини, і ми не можемо визначити, до якої міри простягається вплив батьків на дітей і разом з тим, до якої міри (при поганому „заразному” впливі батьків) простягається милосердя Боже до дітей. Задля того, дух віри і благочестя батьків - це могутній середник до збереження, виховання і укріплення благодатного життя у дітей.

Дух немовляти ніби ще не має руху в перші дні, місяці. Що-небудь передати йому для засвоєння звичайним шляхом не можна. Але можна впливати опосередковано.

Є особливий шлях спілкування душ через серце. Один дух через почуття

впливає на іншого. Такий вплив на душу немовляти тим кращий, чим повніше і глибше батьки своїм серцем звернені до дитини (від моменту „звістки” про зачаття). І якщо дух батьків просякнутий благочестям, то не може бути, щоб воно не впливало і на душу дитини. Кращий зовнішній провідник при цьому - погляд, зір, око. Це точка зустрічі однієї душі з іншою. Потрібно, щоб в очах батька-матері горіла не тільки любов до дитини (що є природньо), але і віра, що на руках у них більш, ніж просто дитина, і надія, що той, хто дав їм під нагляд цей скарб, наче якусь посудину благодаті, додасть їм сил, щоб зберегти його. І, накінець, безперервно в дусі принесена молитва, яка побуджується надією по вірі.

Отож, родичі з їх духом благочестя, Ангел-Хоронитель, храм, св. Тайни і вся церковність мають зовнішній і внутрішній вплив і творять духовну атмосферу, яка переливає в немовля свій характер. Це для дітей скинія, під якою вони повинні перебувати від колиски аж до юності, бо це є міцне забороло від впливу духів злоби.

Момент народження - це перехід у зовсім нове середовище для дитини, різка зміна внутрішніх її переживань. До цього моменту, можна сказати, дитина сприймала лише своє духовне „я”, а душею і тілом була з’єднана з матір’ю. Залишаючи лоно матері, вперше починає „сприймати” своє душевне і тілесне „я”.

Враження, отримані нами в ранньому дитинстві, мають вплив на формування нашого морального характеру. Тому найкраще, щоб мама-батько виховували дитину самі, а не поручали це „вихователям”. Як у лоні - тіло матері оберігало плід-дитину зі всіх сторін, так у перші місяці-роки мати повинна чувати над дитиною, віддаляти від неї все, що згубно впливає, оточувати своєю любов’ю. Це обов’язок і привілей матері і батька.

Після народження починається другий період становлення дитини - час душевного розвитку (до 3-ох років). В цей період діти набувають способу спілкування, передовсім з матір’ю-батьком. Яке це спілкування? Душевним поглядом, відчуттям вдивляються в дорослих, у те, що відбувається у їхній зовнішній поведінці. Але цей погляд дитини особливий. Дитя довго може дивитися на маму-батька, не кліпаючи очима; вдивляється у глибину, що відбувається на душі кожного з них. Дитина розпізнає душевний стан матері, яка підійшла до неї після сварки з чоловіком. Хоч зовнішньо вона вже „привела себе до порядку”, однак на душі в неї неспокій. Дитина душевним зором відчуває не стільки зовнішню поведінку, скільки внутрішній стан її душі. Часто можна спостерігати, що немовля реагує на когось із дорослих плачем, а до іншого тягнеться, йде на руки, хоч перший раз бачить. Часом не перестає плакати (навіть в іншій кімнаті) і не заспокоїться доти, поки чужа людина не вийде з дому. Якимось чином діти розпізнають дорослих.

У ці перші три роки життя дівчатка схоплюють і стараються наслідувати жіночий спосіб відношення до світу, хлопчики -чоловічий. Тому в цей період є дуже важливе спілкуваня батька-матері з дітьми. На жаль, сьогодні діти-хлопчики в багатьох сім’ях мають можливість наслідувати чоловічий спосіб поведінки в дуже обмеженому наборі дій свого батька: в читанні газет,

перегляді телепередач, прийшов на обід, дав певні розпорядження, потім прийшов додому увечері, щоб переночувати, перед тим поскандаливши з жінкою. Потім будуть дивуватися батьки, що сталося з їхнім сином. Був доброю дитиною. Оженився, в своїй сім’ї постійно починає сварки, не може з собою справитися, хоч розумом розуміє, що погано робить.

Період 3-5 років - час тілесного розвитку, коли зовнішньою домінантою психічної діяльності дитини є ігри, забави, а внутрішньою - (наслідування) набування дорослих смислів життя. У чотири роки йде активізація здібностей. Така природа людини: саме в цей період діти, освоївши в попередньому періоді, як потрібно поводитись з людьми, що їх оточують, починають активно усвідомлювати сенс життя дорослих їхнього оточення. Через те саме в тому періоді діти грають у дорослі ігри: дочка-мама, син-батько, продавець-покупець, вчитель-учень і т.п. Вони схоплюють те, чим дорослі живуть. При тому схоплюють саме суть. І дуже важливо не тільки в які ігри грають, а як грають. Останнім часом збільшується кількість жорстоких ігор, як прояви жорстокості в самій грі. В іграх дітей помітне зміщення у сенсі життя дорослих, яке проходить на очах дітей. Замість турботи про інших, спостерігається зміщення в індивідуалізм, егоїзм, закріплення свого місця під сонцем, емоційність аж до істеричної гнівливості. Дітям треба помагати грати, але не повністю „пасти” дітей, діти повинні грати самі, самостійно, бо інакше вони не навчаться грати, внутрішньо перебувати в ігрі (якщо родичі чи вихователі постійно і повністю ведуть і домінують у грі).

Період 5-7 років - етап виховання духу, час строгого послуху. Так направлені душевні сили в дитини, закладені в лоні матері: спершу на людське спілкування, потім на схоплення смислу життя дорослих, потім у 5-7 років праця стає центром внутрішньої уваги дитини.

Можна коротко так охарактеризувати ці періоди: <> Внутріутробний (пренатальний) період становлення -закарбування

духовних і душевних сил матері. •О Від народження до 3 років - закарбування образу відношення до людини,

характеру спілкування. До реакції матері на людей у хлопчиків додається ще батьківська реакція.

•О* Від 3 до 5 років у зовнішній психічній діяльності -період ігри, в якій проходить закарбування сенсу життя дорослих, їх вчинків, дій.

•О Від 5 до 7 років - закарбування праці, здатності до праці. У випадку коли дитина 2/3 вільного часу перебуває в трудовій діяльності, відгукується на якусь потребу, то в душі дитини відбивається здатність до праці, і на ціле життя в людини буде бажання трудитися, потяг до праці. Якщо ж дитина в цей період знаходиться лише в розвагах, „сидить в телевізорі” або робить тільки те, що хоче (а не те, що потрібно, що кажуть родичі), то в результаті у підлітковому віці із задоволенням годинами активно може слухати магнітофонні записи і з великою трудністю і небажанням відгукується на потребу щось зробити, допомогти.

•О (6)7-10 років починається період закарбування навчальної діяльності.

Тут знаходиться резерв душевних сил і здатність для навчання взагалі на ціле життя. Ті люди, які з радістю вчились у цьому періоді, навіть ставши дорослими, легко можуть знову „сісти за парту” і вчитися з радістю. Там, де був збій у початковій школі, там в 30-40 років вже буває надзвичайно трудно слухати лекції, „сісти за парту”.

•О 10-12 років - останній період закарбування, проходить активізація всіх здібностей, засвоєння або правдивої, або неправдивої трудової діяльності.

У період 0-12 років проходить становлення, формування в людини трьох елементів: її духовне Я, душевне Я, і тілесне Я. До 12-ти років йде закарбування в пам’яті, а після 12-ти -самостійні прояви і спроби в досвіді, самостійні дії і на власному досвіді закріплення втіленого. Це подібно, як учитель спочатку показує дітям взірець, а потім пропонує самостійне завдання для розв’язання дітям. Якщо учень розв’язав, вирішив завдання, то цикл навчання цієї теми вважається завершеним.

Така природа людини: до 12 років іде закарбування вчинків, дій дорослих в їхньому житті - це той взірець, з якого дитина складає план власних дій, вчинків, а після 12-ти років - спроба реалізації цього плану. Отже, з 12-ти років починається період самостійності, який часто називають „періодом самоутвердження” (90%). Соціологічні дослідження показують, що майже 10% сучасних підлітків проявляють турботу. Тобто цей відсоток дітей у підлітковому віці особливо чутливі, щедрі, уважні, шанують дорослих і можуть проявляти приклади самопожертвування і готові допомогти свому ближньому. Це якраз те, що вони закарбували до 12-ти років у своїй сім’ї. Ця різниця у відсотках, напевно, і є характеристикою сьогоднішнього стану наших сімей.

У тих сім’ях, де іде самоутвердження родичів одного перед одним, воно передається на дітей, які потім входять до 90% -самоутвердження. У сім’ях, де батьки утверджують одне одного, де існує атмосфера взаємної любові і турботи, там і діти з 12-ти років будуть проявляти турботу до менших братів і сестер, інших людей. Причому, в період самостійності завжди вона побільшується. Тобто, якщо закарбувалася злоба, гнівливість, то в самостійності вона буде більша, ніж була у батьків; якщо турбота - теж подвоєна чи більше.

Отож становлення людини - передовсім у сім’ї. Школа і Церква допомагають, співпрацюють з батьками. Але у повноті взяти на себе моральне виховання не можуть. Та це і неможливо, в принципі, без сім’ї. Сім’я - це домашня Церква, це перша школа.

Головним джерелом пороків і пристрастей людини, крім зовнішніх причин, є надщерблена гріхом людська природа.

До дитячої душі (в ранньому дитинстві) ще більше, ніж в якийсь інший період розвитку, відноситься притча Христова про пшеницю і кукіль. Росте на ниві дитячої душі і кукіль. Дитина, звичайно, наївна і в добрі і в злі, моральна свідомість ще не пов’язує шляхів добра і зла з волею, з моментом свободи. Свобода в дитини є, вона фактично вибирає в глибині своїй між добром і злом, але не усвідомлює цієї свободи. Тому ще не вважається „відповідальною” за свої поступки. Тобто в ранньому дитинстві дитина свобідна, але не

відповідальна - це як би прообраз святості, що завжди свобідна, але до неї не можна додати моменту „авторства” (значить і „відповідальності”) завдяки перемозі (вже останній) над темним початком і дійсним зв’язком з Богом.

Дві крайності: 1. Шукати головного джерела зла тільки в неправильному впливі

старшого покоління на молодше; 2. Дивитися на природу людини як на єдину причину всього зла; бо тоді не

потрібно ніякого виховання - це марна справа. По своїй природі дитина вже схильна до гріху, то це повинно ще більше

схиляти батьків і вихователів до виховання дітей, до уважного і бережливого ставлення до них.

Заздрість у дітей У людини з самого раннього дитинства деколи проявляється

недоброзичливість, заздрість. Це пробуджується в душі дитини само собою, без всякого зовнішнього приводу, без впливу зовнішніх вражень. У душі людини, пошкодженої гріхом, є бажання недоброзичливості до своїх ближніх. Але воно існує в потенції (можливе). Переходить у діюче почуття заздрості і недобрзичливості під впливом зовнішніх вражень. Чим частіше на душу дитини діють враження, що схиляють, дають привід до заздрості, тим сильніше в її душі буде це почуття оживати. Подібно до того, як рослина, хоч має сама в собі силу росту, але вирости може тільки під впливом зовнішніх умов - світло, тепло, волога тощо. Ця обставина накладує на батьків святий обов’язок - віддаляти від дітей привід до заздрості, захороняти їх від „сприятливих” до цього зовнішніх вражень. Такими „сприятливими” умовами, між іншими, є сім’я, в якій росте дитина. Така сім’я просякнута духом заздрості і недоброзичливості до своїх ближніх: родичі постійно жаліються на свою долю, показують незадоволення своїм становищем і виражають почуття заздрості до становища своїх сусідів, знайомих. Не обходиться тут і без „ядовитих” зауважень на адресу цих людей, і без похвали своїх власних достоїнств. Діти це засвоюють дуже легко і скоро.

Добру поживу для заздрості дають батьки тоді, коли в сім’ї є для них одні діти-любимчики, яким все прощається, виконується всі їхні забаганки, а інших залишається без належної уваги. Подібне буває часами і в школі.

У зрілі роки людина, що в дитинстві „здобула” почуття заздрості, ще більше буде страждати від неї. Коло діяльності дорослої людини розширюється і урізноманітнюється. Тепер частіше доводиться зустрічатися з людьми, які володіють якими-небудь добрами, а їй не вистачає їх. Тоді вже починає „боліти” серце від смутку і наповнюється злобою до таких своїх ближніх. Заздрість забирає в людини душевний спокій; вона дивиться на ближнього як на конкурента, а то й ворога, з котрим треба змагатися, боротися, а не ділити радість життя.

Тому батькам треба бути дуже обережним в своїх словах і вчинках, щоб не давати приводу до заздрості своїм дітям. Якщо батьки все-таки бачать прояви цього пороку в дітях, треба протидіяти осудженням, навіть легким покаранням, щоб змалку закоренити в них, що заздрість - це ганебна і прикра пристрасть.

Звичайно, що така чисто зовнішня протидія заздрості не може вигубити зла в самому корені. Вірний лікар тут -виховання, просякнуте духом християнської віри. При нерівності в становищі людей, яке дуже кидається у вічі, хто може без хворобливого почуття заздрості дивитися на те, що довкола нього відбувається? Хто без ненависті і злоби може переносити свою „гірку долю” поряд з багатьма щасливцями, які нічим не кращі, а користуються всіма вигодами життя? Накінець, хто в стані щиро поспівчувати, порадіти і бути доброзичливим до свого ближнього, якщо йому випав більш „щасливий жереб” у житті, хоча він, здавалось би, не заслуговує на таке щастя? Звичайно, тільки той, хто пройнятий духом християнської віри і любові. Цю високу моральну силу він черпає в тому переконанні, що „ні один волосок з голови не впаде” без волі Отця Небесного; у всьому бачить мудре розпорядження Господа, який є Справедливістю. Таким чином віра у Боже Провидіння, що властива християнину правдивому, захороняє людину від заздрості.

Христова віра вчить нас любити своїх ближніх сердечною любов’ю і вимагає, щоб ми не шукали тільки свого, а поспівчували чужому нещастю, рівно ж пораділи і чужому щастю: плакати з тими, що плачуть; сміятися з тими, що сміються.

Відповідно, хто має таку правдиву християнську любов, той захищений від заздрості.

Без всякого сумніву, що правдиво християнське виховання дітям можуть дати родичі тоді, коли вони самі просякнуті духом християнської віри і любові. У такій сім’ї для дитини не буде „сприятливих” умов для росту заздрості і недоброзичливості до своїх ближніх, що породжує розбрат, „гетьманство”, ненависть. Це, на жаль, дуже характерно для нас, українців.

Страх у дітей Не потрібно залякувати дітей: „Там не йди, бо з’їсть тебе медвідь...”, „це не

бери, бо воно кусається” тощо. Страшні казки, легенди про чаклунів, відьом... Такий страх в дитинстві є однією із ряду причин боягузтва, несміливості у дорослих людей. Хоробрість, мужність формуються під впливом вражень світлих, радісних, під впливом вражень, що приємно укріплюють душу, під впливом правильного розуміння речей і їх причин.

Хто вірить у привиди, відьми тощо, той знаходиться в постійній тривозі, неспокою. Це все залишає сліди в душі дитини і підготовляє в ній майбутнього боягуза. А боягузтво є важливою перешкодою у моральному вдосконаленні людини, якій потрібні рішучість і мужність, щоб перенести якісь неприємності, страждання, клопоти і труди, з якими нерозривно пов’язаний подвиг самовдосконалення. А цього боягузові якраз бракує.

Страх проганяє правдиву любов із серця людини і робить її жорстокою і самолюбною.

Тому обов’язком батьків і вихователів є сприяти зменшенню і навіть знищенню в дітях боязні і страху своїм прикладом і настановами.

Почуття пімсти і честолюбства в дітей Перший урок пімсти, перше пробудження цього нехристиянського почуття, діти отримують дуже скоро (вже у віці першого року життя), коли починають ходити. Ноги ще не міцні,

скоро слабнуть і вистачає будь-якої маленької перешкоди на шляху, щоб дитина впала. Тоді, звичайно, плач, крик. Сердечна мама бере дитя на руки і змушує бити той предмет, який був причиною падіння, і сама помагає дитині в цьому. І це буває дуже часто (або й за кожним разом).

Замість того, щоб звернути увагу дитини на причину її падіння, мама старається відвернути увагу дитини від правдивої причини і перекласти вину болю на когось (тата, старшого братика тощо) або на якийсь предмет. Мама задоволена, що таким способом заспокоїла дитину, яка забуває вже про біль і перестає плакати. А, виявляється, що радіти тут не зовсім є з чого. Дитина вперше вже відчуває (нечисте) задоволення пімсти і якщо це почуття вона переживатиме часто, то воно закріплюється

в душі і стає схильністю, нахилом. Потім у школі теж така дитина буде шукати причини в інших (якщо не буде „добре йти наука”), а не в собі. У дорослому віці така людина легко звинуватить і нанесе образу зовсім невинним людям, сліпо віддавшись бажанню помститися на комусь за свою невдачу. (Це підкорення засвоєному уроку з самого раннього дитинства

- бити ляльку, поріг, через який впала, сварити ворону, кицьку і перекладати на них вину свого болю...)

Наносять шкоду на розвиток дитини ті, хто свідомо і для власного задоволення розсерджує дитину.

Дитина бавиться улюбленою забавкою, забула про все і всіх. І раптом комусь із дорослих приходить фантазія в голову

- забрати забавку, щоб потішитися з дитини. Дитина виходить з себе, починає кричати чи бити і кусати того, хто завадив її задоволенню. Коли часто так буває в сім’ї - виробляється звичка відімстити своїм недоброзичливцям. Дитина стає роздратованою, гнівливою, готова помститися за будь-яку неприємність, незадоволення, за всяку перешкоду її бажанням. Такою може бути і в дорослому віці.

Старший братик (чи в гурті дітей) скривдив меншого. Плачучи, той біжить до матері. Замість того, щоб заспокоїти дитину, пояснити їй, що він не хотів, це випадково, мама (тато чи вихователь) збуджують в дитини почуття пімсти - дають пораду так само зробити кривднику.

Найбільший вплив - приклад батьків. Тут не йдеться про „неблагополучні сім’ї”, де постійні сварки, суперечки, бійки, пімста. Але і в „християнських сім’ях” часто родичі розповідають при дітях, як їм вдалося відплатити своїм кривдникам за образу, або говорять про свої плани пімсти комусь. Такі розмови при дітях багато людей сьогодні не те що не стидаються вести, а навіть вважають обов’язком: нехай молоді знають, як потрібно жити тепер у світі. (Повернення до Старого Завіту „око за око, зуб за зуб”. Деколи ще й хваляться дітям, що за зуб - „цілу челюсть”). Прощення трактується як боягузтво, безсилля.

Ось під впливом таких вражень у дитини розвивається почуття пімсти, що досягає деколи жахливої сили (залежно від темпераменту). Жахливою може бути гамета у людини з характером глибоким, зосередженим, у якої пристрасть підкоряється холодному розсудку. Такі люди не мстяться

відразу, але після довгих роздумів над тим, як сильніше, ефективніше відімститися, складають план пімсти. І потім з холодною жорстокістю здійснюють цей план і насолоджуються стражданнями свого противника. Така пімста може дійти справді до диявольської жорстокості.

Щасливі ті діти, що виростають у сім’ї, де вчення Христа про прощення кривди своїм ворогам передається дітям не тільки на словах, а живим прикладом родичів, які є вірними послідовниками Спасителя, який висів на хресті і молився: „Отче, прости їм, бо не знають, що роблять”. А в народі кажуть, що „сильнішим є не той, хто вдарив, а той, хто витерпів”.

Почуття честі властиве кожній людині. Але воно часто спотворюється, перетворюється в честолюбіє, домагання честі і стає ціллю життя, а деколи марнослав’ям.

Перший привід до побудження честолюбства в дитячій душі дається неправильним і непоміркованим вживанням похвали, нагород різного роду, до яких вдаються у сім’ї. Дитина впадає у гордість і привикає дивитися на себе як на істоту вищого розряду, якій належить всяка увага і честь зі сторони інших.

Похвала повинна відноситись не стільки до особи, як до вчинку, праці, що достойні похвали, щоб не розвивалося почуття все робити заради похвали. Похвала потрібна для підбадьорення дітей при якійсь важкій справі. Якщо дитина вже здобула якусь впевненість у своїх силах, у своїй здатності зробити це, треба залишити без похвали (зовнішньої). Голос совісті нагородить її (внутрішня нагорода), і поволі привикне дитина, що добросовісне виконання своїх обов’язків і добрі діла роблять людину щасливою навіть і тоді, коли на неї не звертають уваги („власть імущі”). Якщо вже потрібно похвалити, то при цьому слід звернути увагу на ці недостатки, яких тут вдалося уникнути, і в той час нагадати, що ще треба багато праці для досягнення досконалості. При такій похвалі дитина хоч і відчуває радість, але не піддається спокусі гордості при думці про свої успіхи.

Знову ж, найвірнішим середником для запобігання (із самого раннього дитинства) від розвитку в дітей честолюбства є християнське вчення, особливо, коли воно виражається в житті самих родичів. Не перешкоджаючи своїм дітям турбуватися про своє добре ім’я і честь (Пор. Фил. 4,8; ІТим. 6,12), воно в той же час перешкоджає розвиткові в них честолюбства, бо кому багато дано, з того багато і спитають (Мт. 25,14-30), що які б великі не були досягнення і достоїнства людини, заслуги перед людьми - це не наша власність, а дар Божий. Тому не маємо чим гордитися, хіба що своїми немочами (Пор. ІКор. 15,10). Якщо в основу життя дитини буде закладено переконання, що всі здібності людини є не її власністю, а даром Божим, то не появиться і вимоги, щоб всі віддавали їй честь за те, що не є її власністю. Не буде підстави для гордості, честолюбства.

Марнослов’я в дітей Це змаліле почуття честі, що шукає собі задоволення в тому, що не має в

собі ніякого морального достоїнства або є тільки зовнішньою стороною дійсних достоїнств. Воно також бере початок від неправильного ставлення до дітей (в самому ранньому дитинстві), коли увагу дитини „прив’язують” до тих

предметів, дібр, які самі по собі не збільшують достоїнства того, хто ними володіє. Є різні види марнослав’я.

Наведемо тільки деякі з них. Діти багатих родичів дуже часто бувають „заражені” марнослав’ям, що пов’язують своє достоїнство, свою честь з великим багатством. Сама обстановка, середовище, в якому виростають серед надмірних розкошів, приводить часто до викривлення почуття честі. З дитинства дитину переконують (якщо не словами, то ділами), що багатство надає людині особливого достоїнства, „піднімає” людину над іншими. З тих пір, як дитина себе пам’ятає, вона бачила, що багаті люди постійно збуджували до себе повагу в інших людей, хоч не відрізнялись від них розумовими чи моральними якостями. Тому й не дивно, що така дитина починає оцінювати людей по багатству і думати, що чесність, благородство, розум та інші достоїнства не є істотними в житті людини. Часто діти з дуже багатих сімей поповнюють страшні злочини, бо з дитинства були переконані, що нема такого злочину, який би вони не могли зробити безкарно, що при такому багатстві можна захиститися від закону.

Такі ж грубі поняття проявляються і по відношенню до релігійно-моральних обов’язків. Можуть пожертвувати на якусь доброчинну справу, на ремонт храму тощо, надіючись тим умилостивити Бога, відвернути його гнів. У той же час зовсім не думають змінити спосіб свого нечестивого життя. Тобто, добре діло не є свідоцтвом їхньої внутрішньої переміни, на жаль, а лише ніби платою за минуле життя.

Але це не обов’язково мусить бути з дітьми багатих родичів. Залежить від того, як родичі самі відносяться до багатства, чи воно є для них середником до життя чи ціллю життя - так і виховують своїх дітей.

Джерелом марнослав’я може бути і знатність роду. Дитині з пеленок вселяють, що він член сім’ї шляхтича, графа тощо. „З тими дітьми не бався, бо то „хлопські” діти, а ти шляхтич.” Повчають дитину, що вона якась особлива істота серед тих смертних, не повинна вступати в знайомство і дружбу з людьми „нижчого походження”. Проводиться різка межа між знатними і незнатними. І дитина проникається марнославною повагою до свого знатного роду, якщо в сім’ї думка про знатність роду служить основою для судження про людей, для оцінки їх достоїнств, для вираження до них поваги.

В очах таких людей високі моральні якості, плодотворна діяльність, зігріта любов’ю до ближніх, не має дуже великого значення, якщо все це не пов’язане із знатністю роду. І з дитини, якій постійно наголошували про важність її „породи”, виходить людина з глибоким переконанням, що вона володіє високим достоїнством, правами на всі почесті, повагу лише тому, що вона походить „від предків, які спасли Рим”. І чим „пустіша голова такої людини, чим менше здатна вона до якоїсь серйозної і корисної діяльності, тим більше буде старатися нагадувати всім і вся про своїх знаменитих предків і опиратися на своє походження.

Хто переконаний, що головне достоїнство людини у знатності роду, той засуджений на застій, бо знатність роду дісталась йому без всяких зусиль з його сторони, шляхом походження. Часто така людина не може правильно судити

про заслуги інших людей, їй подобаються тільки ті, які вміють лестити її марнослав’ю і тому вона часто буває іграшкою (забавкою) хитрих людей.

Важливо, щоб у таких родинах дітей переконували, що саме по собі походження із знатного роду не має важливого значення; якщо діти не наслідують у добрих, благородних ділах своїх знаменитих предків, то тільки принижують свій рід.

Чи може похвалитися ліс тим, що колись тут росли крислаті дуби, якщо тепер ростуть чагарники?

Прекрасний приклад правильного виховання дітей у знатних родах дає графський рід Шептицьких.

Особливо поширене між людьми всіх станів, родів марнослав’я красою тіла, модним одягом, вишуканими манерами тощо. Для жінок це вважається їх властивістю. Часто в сім’ї (особливо в жіночому колі) зовнішність людей є основним чи одним із головних предметів розмови і служить основою для оцінки людей. Таким чином, дитина отримує перебільшене поняття про зовнішню красу, одяг тощо. Скільки буває смутку, сліз у сім’ї, якщо недостаток засобів є перешкодою до задоволення цієї марноти. Марнослав’ям такого роду частіше заражаються дівчатка від своїх матерів, хлопчики більше наслідують батька, а мужчини, як правило, менше займаються своєю зовнішністю. Таке марнослав’я буває вагомою перешкодою в розумовому розвитку людини. Хоч серйозними роздумами може бути зайнята така марнославна людина, але вривається думка про модне плаття, капелюшок і заплутує людину, що вона не здатна продовжувати ці роздуми або слідкувати за думкою інших (напр, на уроці в школі).

Ще більше страждає від такого марнослав’я моральність людей. Така людина не переймається, не дуже хоче й знати про свої моральні недоліки, бо її думки постійно зайняті зовнішніми предметами, від своїх прямих обов’язків старається звільнитися, дітей дати на виховання прислузі, бо це забирає в неї час, який потрібний для догляду за своїм зовнішнім виглядом, відвідин модних магазинів, базарів, для прийому гостей. Адже така людина не може жити без великого кола знайомих: їй необхідно бути постійно в оточенні поклонників її краси, які можуть оцінити, похвалити її вишуканий смак і т.п. Тому батьки, якщо хочуть запобігти такого марнослав’я в дітях, повинні старатися вселити дітям, що істинне достоїнство людини не в якихось зовнішніх предметах чи якостях, а у внутрішніх духовних досконалостях і доброчинностях, які здобуваються напруженою боротьбою і зовнішній блиск не може прикрити нашої внутрішньої нечистоти перед Богом, Який бачить наше серце. Якщо життя сім’ї просякнуте духом правдивого християнського благочестя, то ця сім’я є живим свідоцтвом того, що істинна гідність людини полягає не в тлінних, скороминучих благах, а у внутрішній досконалості, красі душі. Тому тут шукають передовсім Царства Божого і Його справедливості, а все інше, другорядне, служить засобом до цієї мети. Якщо благочестива сім’я має певне матеріальне багатство, то не прив’язується до нього серцем, воно не є ціллю їхнього життя. Якщо знатна своїм походженням, то цьому не придається великого значення: тут пам’ятають, що перед Богом всі рівні - раб і вільний,

знатний і незнатний, що право називатися синами • Божими дано всім. Якщо члени сім ї благочестивої самі відрізняються красою тіла, то вони байдужі до неї, пам’ятають, що вона відцвіте і зів’яне, як польова квітка. Такий дух християнського благочестя в сім’ї глибоко проникає в серця дітей, краще від найрозумніших настанов і поучень. Це служить захороною дітей від марнослав’я такого роду.

Легковажність і розсіяність у дітей. Розвиткові легковажності дуже сприяє занадто велика турбота про дітей.

Шкідливі наслідки такої турботи часто відчуваються у дітей-одинаків у сім’ї, а також дітей, особливих любимчиків у сім’ї. Коли дитина стає предметом такої особливої любові та опіки, то родичі стають покірними рабами в неї, готові виконувати її найменші забаганки. І не тільки в самому ранньому дитинстві, коли дитина безпорадна і потребує такої опіки від батьків, але вони продовжують це робити, коли вже не потрібно. Дитина вже пішла до школи, а батьки далі все за неї роблять: одягають, взувають, книжки складають у сумку, після школи складають за нею одяг, взуття, бо воно все порозкидало. Дитині нема про що й думати, до чого прикласти руки, бо за неї все думають і роблять родичі, вони готові вивчити за неї урок і піти до школи. Дитині залишається безтурботно і весело користуватися плодами батьківської опіки і турботи, насолоджуватися при задоволенні своїх потреб і забаганок. Звичайно, це розвиває ті якості, що складають характеристику легковажної людини - необдуманість, нерозсудливість, які виявляться в її діях, коли доведеться зробити їй хоч один самостійний крок. Адже з дитинства не відбилось у пам’яті те, що кожне діло тягне за собою певні наслідки. В дитини у таких сім’ях розвивається розсіяність, забудькуватість. Адже її привчили насолоджуватися тільки теперішнім станом без всякої думки про те, звідки воно береться, без всяких думок про майбутнє. Під впливом теперішнього захоплення вона забуває про те, на що рішилася раніше, і робить по-іншому. Разом з тим в такої людини розвивається безумовна готовність до якогось діла, що перевищує її сили. Часом стається так, що це робить людину дитиною на все життя в багатьох відношеннях.

Діти самі по собі є схильними до розсіяності, легковажності, схильні керуватися теперішніми враженнями і бажаннями. Якщо батьки не виправляють це, а ще побільшують своєю поведінкою, то це може стати характерною рисою і в дорослому їхньому віці.

Нехай батьки не творять із дитини ідола, якому приносять в жертву всю свою увагу, любов, працю, якому безвідмовно служать і догоджають. Цілий вік дитина не проживе під їхньою охороною і опікою, колись настане час її самостійного життя, до якого дитину потрібно готувати з раннього дитинства. Бо потім сувора школа життя приведе її до переконання, що головна причина страждань - в її легковажному житті і якщо хоче позбутися тих страждань, то мусить змінити своє життя -як блудний син із Євангелія (Лк. 15).

Користолюбність скупість у дітей. Ці риси ніби не властиві малим дітям. Правда, діти не хочуть давати іншим

те, що їм приносить будь-яке задоволення. Навпаки, вони бажають мати багато

тих речей, що їм подобаються. Але це не можна порахувати їм за ознаку скупості: через певний час ця річ стає вже нецікавою і дитина спокійно віддає її іншому. Діти ще не можуть думати про майбутнє, живуть тільки теперішньою хвилиною. Якщо їм щось видається в даний час непотрібним, то вони зовсім цим не дорожать. Виглядає так, що дітям (принаймні до 10-го року життя) при правильному розвитку не властива захланність і скупість. Але завдяки неправильному впливу дорослих, діти і в цьому відношенні починають дуже рано псуватися. Допомогою в розвитку скупості є дорослі (батьки), які мають звичай давати щось дитині, скрито від інших. Часто так поступають батьки зі своїми дітьми-улюбленцями, бабусі з вибраними внучатами. Бажаючи виразити свою особливу прив’язаність до улюбленої дитини, вони користуються кожним випадком, щоб тайкома від інших дітей дати любимчику якусь лакоминку, гостинець чи гривню на солодощі. Вже самою таїнственністю таких подарунків виражається бажання, щоб дитина цей дарунок використала виключно сама для себе. Це стає перешкодою в розвитку доброти, щедрості, а схиляє дитину до скупості, черствості і неуваги до потреб інших.

До такого способу давання подарунків часто приєднується і прямий наказ не показувати і не ділитися з братиками і сестричками. Особливо наказують дитині, яка є добродушною і не може не поділитися з іншими. Звичайно, це згубно впливає на душу дитини.

Добре підґрунтя для користолюбності і скупості дають дітям сім’ї, що займаються торгівлею. Безумовно, не всі, а лише ті сім’ї, де на торгівлю дивляться виключно як на засіб для наживання багатства ради самого багатства, де торгівлі надається перевагу над іншими вищими, релігійно-моральними інтересами. Торгівлі посвячують все життя, а релігійно-моральним інтересам лише якісь миттєвості життя. Такі люди, навіть у неділю і свята, замість іти до храму, ідуть торгувати на базар (нпр. в місті Трускавці у неділю діють аж два базари). Діти в таких сім’ях на цьому виховуються, у них розвивається любов до наживання багатства, а колись зробить їх нерозбірливими і на засоби до цієї мети.

Завдяки таким і подібним обставинам в сім’ї в душу дитини засівається і починає розвиватися зерно користолюбності і скупості. Стосунки з іншими будуються на принципі „що я буду з того мати?”. У результаті користолюбна людина готова іти на будь-які проступки, лише б у них побачила засіб до збагачення. З часом користолюбність переходить у скупість. А на старість часто такий скупар стає „скнарою” - збирає багатства і любується ними, сам помирає в холод} і голоді (є численні приклади).

Батьки повинні бути дуже обережними і уважними до своїх дітей у цьому відношенні. Не потрібно вселяти дітям страх перед можливістю поділитися чимось з іншими, не потрібно давати тайно від інших якісь подарунки, гроші і т.п. Навпаки, з раннього дитинства треба привчати дітей (словом і прикладом) ділитися з іншими тим, що мають. Добре поступають ті батьки, які роздають подарунки руками когось із молодших дітей. Спочатку ця наймолодша дитина розносить подарунки старшим дітям, а потім отримує свій. Привчати дітей до щедрості, дати дитині якісь гроші, щоб вона віддала в руку тому, хто просить.

Звичайно, що найкращою пересторогою перед користолюбністю і скупістю є життя самих родичів, яке є прикладом християнської безкорисності, співстраждання і любові до бідних. Пригадується випадок із дитинства. Нас було шестеро дітей в сім’ї. Наша родинна хата згоріла. Ми жили тоді в хаті тітки, де була лише одна кімната, велика піч, на якій менші діти спали. Коли приходив жебрак (його звали Микитка), то мама завжди давала йому їсти, і він залишався ночувати. Одного разу він переночував ніч у нас, залишився на день і знову просив його переночувати. Ми, діти, виражали своє невдоволення перед мамою, щоб вона відправила жебрака з хати. Мама промовила до нас: „Діти, це не Микитка ходить по хатах, а сам Христос. То кажете, щоб Христа прогнати від нас?” Більше ми нічого мамі не говорили. Микитка так і помер в нашій хаті. Це було вміння побачити Христа в обличчі убогого і йому послужити, з ним поділитися. Такий приклад матері говорить сам за себе. Якщо в сім’ї багатство розглядається не як найвище благо, не як ціль життя, а тільки як засіб у досягненні вищих моральних благ; якщо бідні і потребуючі зустрінуті в домі із співчуттям і наданням посильної допомоги, то діти це засвоять, непомітно для них самих. Вони будуть знаходити насолоду не в накопиченні грошей, різних речей, не в егоїстичному вживанні їх для своїх бажань, а в тому, що за допомогою них можуть комусь зробити приємне, надати допомогу. Згодом людина зможе усвідомити, що буття її набагато важливіше від всього того, що вона посідає, що багато більше для людини значить бути , ніж мати .

Брехня в дітей По своїй природі діти є довірливі, мають відразу до всякої неправди і

брехні. Вони думають вголос, передають радо те, що чули, бачили. Тому треба оберігати чистоту цього почуття в дітях, оберігати їх від „першої брехні”. Часом родичі можуть помилятися, не знаючи дитячої природи. Приймають за брехню в дітей те, що нею насправді не є. Діти бавляться не одними тільки забавками і подібними предметами, але і словами, різними рухами. Почувши і вивчивши якісь нові слова, дитина із задоволенням їх повторює, робить різні словосполучення з них, зовсім не вдумуючись у їх значення, лише для вправи язика і голосу, а не завжди для вираження думки. До якогось певного часу дитина легко може помилятись у вживанні слів; хоче сказати одне, а воно виходить інше. Тоді родичам часом

видається, що дитина говорить брехню. У ті роки, коли починає набирати значення самостійне внутрішнє життя дитини, то часом діти до того, що бачили і чули, додають свої фантазії, мрії. Часом розповідають з повною серйозністю те, чого насправді не було (навіть деколи зі сну). Але це не є для них брехнею. Дитина переконана, що дійсно такі події відбувалися. Не потрібно запідозрювати чи називати їх брехунами, бо охолоне в них любов до правди, невинну дитину самі батьки в такому випадку можуть навести на думку про можливість брехні. Якщо дитина говорить те, що дійсно в її уяві є правдою, а її звинувачують у брехні, то чому не може статися навпаки: брехню можуть прийняти за правду. І вона може спробувати це реалізувати.

Родичі можуть самі дати дитині привід сказати першу брехню. Дитина розбила вазу. Батьки знають, хто це зробив, але хочуть, щоб дитина сама

призналась. Починається допитування: хто це зробив? Такі запитання наводять дитину на думку, що родичі ще не знають винуватця, і це дає дитині якусь надію втаїтися або навіть звинуватити когось іншого, щоб уникнути покарання. І дитина може не встояти перед такою спокусою і перший раз збрехати. Особливо, якщо родичі надто суворі, то діти від страху вдаються до брехні як єдиного засобу спасіння.

Привчають дітей до брехні батьки і тоді, коли в їх присутності говорять неправду одне одному або іншим людям. Тато сидить в хаті, приходить надокучливий сусід, а мама виходить назустріч і каже, що господаря нема вдома. На дитину, якій не доводилося зраджувати почуття правди, це діє згубно. Вона не може зрозуміти, як то батьки вчать говорити тільки правду, а тут явна брехня з їх уст. Дитина зразу ж допитується і в тата, і в мами. Звичайно, тоді йдуть пояснення, що так треба було, тато просто не хотів зустрічатися з тим сусідом. Ще більшої шкоди наноситься дитині, коли її саму змушують по телефону сказати, що тата нема в хаті, хоч він сидить за столом поряд. Часом дитина не вивчила урок, а мама радить їй сказати вчителю, що вона була хвора і не змогла вивчити, хоч насправді так не було, в них були цілий день гості.

Вимагають брехні від дітей тоді, коли примушують їх висловити подяку, „полюбати” того, хто хвилину перед тим їх покарав за якийсь поганий вчинок. На сувору вимогу дитина може це і виконати, але при цьому вперше усвідомить собі, що можна одне відчувати, думати, а щось інше говорити і робити. Такою нерозумною вимогою посвячується дитину в саму суть лицемірства. Ще довго дитині треба прожити, багато випробувати на світі, щоб отримати розуміння, здатність побачити в отриманому покаранні добро для себе і за це принести подяку. Це не завжди і не всі дорослі розуміють. Насправді ж неприємне відчуття, яке би воно корисне не було, сприймається як зло.

Це кілька причин, з яких у дітей розвивається брехливість. Спочатку бачать у дорослих, говорять неправду мимовільно, на вимогу дорослих, а потім звикають говорити брехню для власної вигоди. Залежно від обставин, вони вміють вже зіграти ту чи іншу роль: не хоче вчити уроки – роль „хворого”. Вчаться лицемірити – такі уважні і скромні в очах учителя, а за його спиною роблять йому різні гримаси і т.п.

Тоді виховання вже майже неможливе, бо для виховання потрібно чистих, щирих, відвертих відношень. Через брехню і лицемірство вихованців дуже часто помиляється вихователь: такого „артиста”, лицеміра може вважати дуже добрим ще й ставити в приклад іншим. Звичка брехати, лицемірити послаблює в людині устремління до морального вдосконалення. Дуже важливо є для батьків не дати самим першого приводу до брехні в дітей. Не можна карати ніколи дітей за їхню щирість, відвертість, хоч би й вона не подобалася нам.

Заклик Твоєї дитини Не давай мені все, про що я Тебе прошу, бо це мене розбещує. Іноді я

просто випробовую Тебе. Не бійся бути зі мною рішучим і вольовим. Це потрібно мені, бо дає

відчуття безпеки.

Не дозволяй мені набувати поганих звичок. Надіюся, що Ти допоможеш мені виявити їх ще у зародку.

Не чини так, щоб я почувався меншим, ніж я є. Бо тоді буду поводитися нерозумно і смішно, щоб здаватися „великим”.

Не картай мене у присутності інших. Найкраще мені допомагає, коли говориш зі мною спокійно і без свідків.

Не оберігай мене від наслідків. Мені потрібен також гіркий досвід. Не спричинюй до того, щоб я вважав свої помилки гріхами. Це зачіпає моє

почуття гідності. Не переймайся надмірно, коли говорю: „Я Тебе не люблю”. Не Тебе не

люблю, а Твою владність, яка нищить мене. Не переживай дуже через мої малі недуги. Вони просто привертають Твою

увагу, яка мені потрібна. Не бурчи. Якщо будеш це робити, то я боронитимусь, вдаючи глухого. Не обіцяй нерозважливо. Бо почуваюся дуже розчарованим, коли Ти не

виконуєш обіцянок. Не забувай, що не можу проявити себе так добре, як би мені хотілося. Тому

деколи я розминаюся з правдою. Не переоцінюй моєї чесності. Це мене сковує, і я починаю говорити

неправду. Не змінюй своїх правил поведінки з огляду на обставини. Це викликає в

мені неспокій і недовіру до Тебе. Не нехтуй мною, коли ставлю тобі питання. Бо тоді я перестану Тебе

питати, а відповіді шукатиму в іншому місці. Не кажи, що мій страх і мої побоювання безпідставні. Вони дуже реальні. Не намагайся мене переконувати, що Ти досконалий і непомильний. Бо

переживаю глибоке потрясіння, коли виявляється, що ти не такий. Не думай, що виправдання переді мною є нижче Твоєї гідності. Чесне

виправдання пробуджує в мені велику сердечність до Тебе. Не забувай, що люблю експериментувати. Не забороняй мені робити

досліди, бо без цього не можу розвиватися. Не забувай, що я скоро росту. Напевно, Тобі тяжко іти зі мною крок у крок,

але прошу Тебе, постарайся. 2. Катехитичні групи дошкільнят (4-6 років) В основу програми для недільних шкіл покладена програма для Східних

Католицьких Церков під назвою „З нами Бог”, яка особливу увагу приділяє дітям віком від 7 до 15 років (1-8 класи). Підручники 9-11 кл. підготовляють різні єпархії УГКЦ в Україні.

У Вступі до катехитичної серії „З нами Бог” описано детально навчально-виховні плани, цілі катехитичної діяльності на кожному етапі розвитку дітей (від 7 до 15 років), враховуючи вікову педагогіку і психологію сприйняття.

Але доцільно створювати катехитичні групи для дітей віком 4-6 років. (До речі, такі групи діють при деяких дитячих дошкільних установах наших міст). Тому в цьому розділі зупинимося над питанням організації навчально-виховного процесу саме в тій першій віковій групі дітей-дошкільнят.

Виховання дитини починається з моменту її життя, ще у пренатальний період. Неможливо народити дитину, „вигодувати”, виростити її, а вже потім займатися її вихованням, - насправді відбувається все одночасно. У період немовляти (до 1 року) дитя виховує найбільше мати, потім батько і всі домашні. Звичайно, активно виховує домашнє середовище. Хоч цей період називають „арелігійним”, але тут вже є початки релігійного розвитку: дитина вже вкаже на „Бозю”-ікону, перед якою родичі спільно моляться, поцілує хрестик, якщо так роблять батьки. У період до 4 року життя інтенсивно розвивається мова. Важливим осередком навчання і виховання стають різні забавки. У релігійному розвитку постає фаза релігійності „за мамою”, хоч уже є початки індивідуальних процесів пізнання Бога. Важливу роль відіграє створення релігійної атмосфери в сім’ї - діти наслідують батьків. Передшкільний період (4-6 років) характеризується кращою здатністю дитини до пізнання

світу за рахунок нових розумових І мовних можливостей. Розвивається пам’ять, краще запам’ятовує вірші, казки, зміст яких розуміє. У цей період щораз більше розвивається творче уявлення, а одночасно стирається межа між уявленням і реальністю. Краще розвивається логічне мислення. Зацікавлення дитини, що виражається у „вічних” запитаннях, провадить до кращого пізнання світу і себе. Формується моральна суспільна постава дитини. Твориться виразніший образ Бога, який у великій мірі залежить від образу батька-матері. Мова дитини на цьому етапі розвитку свідчить вже про певну самостійність. Дитина вже здатна довготривалий період перебувати без родичів, бавитися з однолітками. Тому у цьому віці вже варто починати християнське виховання і навчання дітей через заняття в катехитичній групі.

Перше, до чого ми повинні бути готові, це до того, що діти до нас прийдуть дуже різні. Кожний буде свідчити про свій дім, як про особливо герметичний світ. Коли дитина потрапляє в будь-яку школу, стається розгерметизація того простору, в якому вона існувала раніше. Тому завдання педагога і полягає в тому, щоби цей процес розгерметизації внутрішнього простору родини пройшов для дитини без хворобливих зламів та розривів.

З чого ж тут почати? Та яким заняттям дати перевагу? Певно, що діалог, та діалог скерований. Не можна з дітьми обговорювати побут та їхнє домашнє життя.

Не можна компрометувати батьківські погляди. Ми не повинні з дітьми обговорювати батьків, якими б вони не були. Тому знайомство з дітьми педагог починає зі спостереження за ними. Саме воно скаже вам, з якої родини прийшла дитина та чим родина „хворіє”. Проте не забуваймо, що християнський педагог не повинен відривати дитину від родини, створюючи в душі вогнища не вирішених протиріч. Уцерковлення – процес повільний. Ми ні в якому разі не повинні його форсувати. Інакше може виникнути внутрішнє розбиття між звичайним родинним життям дитини й церковним.

Уцерковлення – це початок особистих відношень людини з Богом, початок усвідомленого життя. Осмислення світу, людини у світі,

пізнання життя, його сенсу і, накінець, входження в самобуття церковної спільноти. Уцерковлення неможливо вважати знайомством з розпорядком

церковного життя і поясненням суті та призначення церковного посуду та священичих предметів.

Маленькій дитині важко осягнути сенс церковних тайн, історичне буття Церкви поки що для неї закрите, вона все сприймає фрагментарно. Для неї можливі тільки „вогняні”, локальні знання, як спалах, що освітлює частину нового невідомого простору і починає притягати своєю зримою й незримою красою.

Не забудьмо, що християнином можна назвати тільки того, хто розумно й свобідно вибрав Христа, кому виявився потрібним Христос. Дитина часто не може про себе це з повною відповідальністю сказати, її потреби обмежені середовищем, можливостями фізичного й психологічного розвитку. Хочемо ми того чи ні, кожна дитина проходить поганську стадію в своєму житті: там панує одухотворення предметів, обожествления сил природи, бажання перемогти їх, наказувати, здобувати свою невинну дитячу вигоду.

Що повинно являти собою християнське виховання й освіта на цьому етапі – питання дуже складне, і в загальному, невирішене. З упевненістю можна тільки сказати, що швидко засвоюючи зовнішню атрибутику християнства, діти не відмовляються від звиклих для них способів думання. В цьому віці у дитини легко з’являється особливий вид пантеїстичного світосприймання, включаючи зовнішні образи і символи християнства в органічно визнані поганські відносини, одухотворені дитячим признанням світу. Звідси може виникнути запитання, а чи можливо тоді взагалі говорити про уцерковлення дітей?

Уцерковлення – це не стільки придбання визначних знань, як зустріч з Істиною, що буде просвічувати та ушляхетнювати все життя. Уцерковлення – початок обожнення людини. Тому всю християнську педагогіку з усією сукупністю її заходів і слід вважати тривалим, багатолітнім поступовим уцерковленням дітей, тобто повчанням їх в кожний конкретний момент життя співставляти свої вчинки, переживання І думки з життям Спасителя, Богородиці і святих.

З другої сторони, уцерковлення – це набування поступового досвіду молитви, боротьби зі спокусами, а також досвід внутрішнього вибору шляху життя і самого способу життя. Самостійно зробити цей вибір дитина, за вийнятком небагатьох обранців Божих, не може. Поруч з нею протягом багатьох років повинні бути дорослі. Проте, будемо пам’ятати, що ми, бажаючи бути співпрацівниками Божими, повинні тільки допомагати дітям, ми не уповноважені вибирати за них. Тому в наших педагогічних методах не може бути не тільки найменшого примушення, однак найменшого зобов’язання.

Дитина нам нічого не винна – ось що потрібно пам’ятати християнському педагогу. Ані перебування в церкві, ані стояння на довгій службі, ані заучування молитов не можна ставити в обов’язок. Ми навчаємо спілкуванню, розмови, навчаємо дивитися, слухати, зауважувати, проте з самого раннього дитинства ми полишаємо дитині суверенне право свободи духа. У чому це може виявлятися? У повазі до її почуттів і вражень, в тому, що ми хочемо їй послужити, а не просто до чогось привчити чи наповнити корисними, як нам здається, знаннями.

Та починається це служіння педагога, як правило, з коментаря до побаченого. Будь-яка інформація у цьому віці ще закріплюється на почуттєвому рівні. Навчаємо спостерігати, навчаємо вимовляти словами те, що побачили і відчули. Спільні заняття в цьому віці – це, як правило, уточнення й розбір почутого, побаченого.

Певна річ, що без наочних посібників, репродукцій та спеціальних предметів для демонстрування уваги дітей на навчанні не утримати, та головне – це й не потрібно. Ми не повинні переробляти те, що є природним й природовідповідним. Домагатися тиші на заняттях, того, щоби дитина сиділа не рухаючись – це означає просто не розуміти самої мети християнського виховання. Не слід займатися дресируванням, поведінка християнина – похідна від його рівня духовності. Тому наші педагогічні діяння та впливи повинні бути скеровані більше на формування внутрішнього світу дитини, а не навчання її до яких би то не було зовнішніх правил.

Проте найбільша небезпека в дошкільній християнській педагогіці – це все-таки перетворити Святе Письмо, розповідь про Христа в гарну, однак далеку казку, а саме церковне життя представити як традиційний і найбільш розумний розпорядок життя. Християнство не можна зводити до зовнішнього устрою життя, воно, перш за все, є „новою людиною” з особливим благотворним устроєм душі. Тому-то й починати християнське виховання слід з гармонізації внутрішнього світу дітей. З поступового будування в їх свідомості християнського світогляду, а не з приучения до зовнішніх правил поведінки в церкві чи то під час трапези. Потрібно шукати особливу систему довірливого діалогу з дітьми, тільки у цьому випадку педагог буде мати можливість слухати, що відбувається в душі дитини, співпереживати й служити їй своїми порадами й реальними справами.

Зразу хотілось би попередити, що на публічних заняттях ні в якому разі не можна вводити велике число жорстких імперативів, тобто заборон та повинностей.

Потрібно зробити й другу предосторогу. Деякі діти легко приймають церковний уклад, ведуть себе так, як „подобає”, відповідають те, що потрібно, однак пригляньмось, – ось одна з них вийшла за браму церкви і, як у грі, легко прийняла інші, протилежні правила - правила світу. З ким же ж її серце! Коли вона була щиросердечна?

Лицемірство дуже легко прищеплюється, і часто сприяє цьому несвоєчасний заклик до високих цілей життя, „занадто правильні зразки”, які ще не по віку людини. Душа хоче бути доброю, як навчають, однак внутрішніх можливостей ще нема в ній, і вона старанно „робить вигляд”, тобто приймає той зовнішній образ, який від неї вимагають.

Багатьом знайомий цей тип маленького лицеміра, котрий знає, як встати, кому що сказати, куди повернутися, але чи задумалися ми, що часто таке моральне потворство є продуктом „ревного”, проте неграмотного виховання. Правильні зовнішні (обрядові) дії ще не гарантують християнського устрою душі і можуть стати звичкою та й загубити всілякий духовний, моральний і навіть знаковий зміст.

Для того, щоби навчити Страху Господнього, не потрібно вчити тільки зовнішнього, але привчати дитину шукати внутрішнього змісту та значення кожного вчинку, привчати жити перед Обличчям Божим, а не перед обличчям учителя чи наставника. Педагогу, що працює з дошкільнятами, про це потрібно пам’ятати завжди.

Однак християнське виховання в дошкільному віці повинно бути не тільки коментарем до оточуючого світу, а й досвідом нових християнських відношень. Та й тут можна запропонувати різні сумісні справи.

В кожній дитячій установі заплановані заняття по ліпленню, малюванню, вирізуванню. Дитина має пройти всі етапи природного розвитку, їх не можна відмінювати. Однак в той час, як пальчики її вчаться точним діям, ми можемо серце її вчити любові. Яким способом? В першу чергу, правильною організацією спільних дій. Можемо запропонувати тут колективний малюнок. Крім того, можливе спільне ліплення, коли кожний робить якусь деталь, фігуру, і всі разом збирають місто чи будинок. Дуже добрі макети з паперу. Однак це не повинні бути складні конструкції, так як не акуратність є нашою метою, а радість сумісних дій. І ще одна дуже важлива заувага: всюдиприсутність Бога сприймається нами в основному, як просторове всепроникнення. Дитині ще ж потрібно просто зрозуміти, що таке простір. Спочатку вона відчуває його тільки відносно свого тіла і мимовільно формує навколо себе егоцентричний простір. А коли ми пропонуємо найпростіше будування паперового міста (не будинку – міста!), де є церкви, вулиці, річка, будинки, школа, і це місто будується всією групою, – егоїстичний простір дитини мимоволі стикається з простором інших дітей, розширюється й перестає бути хворобливо єдиним. Якщо ж кожний буде прагнути пов’язувати свою маленьку частину будови з усіма іншими, то діти неодмінно відчують радість соборного єднання.

Під чуйним керівництвом учителя такі дії можуть стати незамінним досвідом спільного перебування, що для християнства є надзвичайно важливим. Не забудьмо, що боротьба з власним егоїзмом набагато важча, ніж виконання зовнішніх обрядів, – тому будемо вчити дітей терпеливості й братерства. Для цього доцільно в дошкільному віці давати дітям майструвати одну велику „будову” на всіх, малювати одну картину тощо.

Не можна не сказати й про те, що малюнок неминуче виявить психологічні особливості й недоліки в розвитку деяких дітей. Учитель повинен бути грамотним у цьому питанні і знати, що означають ті чи інші деформації в малюнках дітей. Адже чим скоріше недоліки будуть виявлені, тим більше шансів їх виправити. Однак, звісно, робити це повинен спеціаліст у злуці з батьками й педагогами.

Декілька слів про особливості організації віроповчального матеріалу для дошкільнят. Ми повинні зрозуміти, що ніякої стрункої системи не можна зразу вкласти в голови маленьких дітей, якщо ми не бажаємо їх понівечити. Головне завдання педагога – весь час підтримувати в свідомості дітей цілісну картину світу та іншу інформацію міцно пов’язувати з усім комплексом попередніх дитячих знань. Це певний завдаток майбутнього системного мислення, яке реально можна розвинути в дітях вже з раннього дитинства. З часом саме на

цьому ґрунті буде виростати інтуїція і почуття правди - ті надбання новозавітньої людини, які знаходяться в тайнах Церкви й лунають в душі християнина, як камертон вищої частоти.

І так, повторюємо, недоторкана для молодших груп вимога – розмова про Бога повинна починатися тільки після того, як діти вже навчаться керувати своєю увагою, можуть диференційовано бачити оточуючий їх світ, схоплювати деякі його зв’язки, на які ми вже вказували їм.

Що ж стосується самого об’єму початкових віроповчальних курсів, то можна з певністю сказати, що потрібно викладати не Святу історію, але „згортку” подій, тобто грамотну виборку, вузли, віхи Святої історії. Якою би значною та необхідною для життя не здавалась нам Свята історія, не забуваймо, що вона неодмінно повинна діткнутися особистого життя дитини. Дитина повинна відчути особисту значимість для себе і біблійних пророцтв, і слів Спасителя, і дій апостолів, і подвигів святих. Вона ще не може вийти зі свого внутрішнього світу, потрібно, щоби приклади святості самі увійшли в неї, але не налякали своєю висотою. Потрібно нам розкидати зерна, але перед тим належно зорати ґрунт.

Декілька слів про саме введення необхідних понять. Враховуючи, що дитина у цьому віці все зразу повторює, у нас з’являється спокуса швидко навчити її правильних понять про Бога, світ і людину. Дати достеменні церковні визначення, роджені Божественним Одкровенням в злуці з людською мудрістю. А робити це категорично не можна. Так як ніяке чуже визначення, якщо воно по-справжньому не зажадане серцем людини, не може бути прийняте. Досвід відкриття і усвідомлення деяких правд життя потрібно кожному набути самому. І маленька дитина відкрита для досвіду, відповідно її віку і розуміння. Властиво про це повинен пам’ятати педагог.

Сенека писав, що можна говорити тільки тому, хто слухає. Хочеться додати – І тому, хто запитує, хто шукає відповіді на свої запитання.

Які ж запитання дитини? Вони різні, але справа вчителя – зробити так, щоби з’явились запитання не побутові, а суттєві, принципово важливі для життя. І діти, повірте, такі запитання при собі майже завжди мають. Педагогу потрібно тільки допомогти їм ці питання правильно сформулювати. Ось тоді перед нами дійсно опиниться спрагнена аудиторія. Відповідаючи цій живій дитячій допитливості, ми зможемо малювати перед розумовим поглядом дитини велику Божественну картину світу, усе більш уточнюючи основні християнські поняття.

Нагадаємо, що будь-яке поняття повинно бути подане не тільки в його істотності, але і в його розвитку. Так як дитина, що росте і розвивається, зможе по-справжньому зростися лише

з тими поняттями, які будуть розвиватися разом з нею, тому ще раз хочеться попередити, що незрозуміле, однак заучене визначення, яке би правильне й високе воно не було, виявиться відкиненим на новому витку інтелектуального розвитку, якщо воно не буде вміщувати у собі деякої майбутньої можливості пізнання.

Зайво говорити, що в дитинстві ні в якому разі не треба обмежувати розум

дитини вказівками на її об’єктивну неміч і слабкість. Цим можна легко спровокувати відмову від будь-якої розумової діяльності, вона й так потребує напруження сил, уваги, терпіння. Навпаки, ми прагнемо максимально розвинути інтелектуальні можливості дитини, щоби зробити її сприйнятливою до Божого Одкровення, до Слова Божого.

Інтелектуальні здібності тісно пов’язані з мовою. Декілька слів про неї. Дитина у цьому віці починає оволодівати письмовою мовою. Вона цікавиться буквами, певно, що потрібно навчити її правильно читати. Розвиток мови повинен обов’язково ввійти в дошкільне християнське виховання. Але не забудемо, це повинно бути навчання живої мови, а не мертвих риторичних форм.

Ми не повинні спокушатися безліччю прикладів з церковної історії. Не можна надто жорстоко орієнтувати наших питомців на досвід святих подвижників. У кожного свої дари, свій поклик і служіння Богові.

Головне в дошкільній християнській педагогіці, щоби дитина захотіла особистого духовного життя. Навіть якщо вона ще не дуже добре знає, що це таке, серце її може відкрити себе для зутрічі з Богом та перебувати в благодатному очікуванні чуда. Ось мета, достойна праці наставника. Якщо ж вона досягнута, будьмо певні, особисте духовне життя дитини в скорому часі попливе, як річка, благодатно омиваючи свої береги.

Ми повинні знати, що об’єднали в молодшу групу дітей 4-6 років лишень умовно. Усім відомо, що в шість років дитина зовсім по-іншому розвинута, і заняття можуть бути більш інтенсивні, з більшим інтелектуальним навантаженням, ніж в 4 роки. Від обговорювання своїх вражень, про які не слід забувати ніколи, можна рухатися до вияснення розумінь свободи людини і вибору життєвого шляху. Далі цей вибір диференціюється: Як жити? Чого навчитися? Що розвивати у собі? З чим боротися?

Зрозуміло, що просто дидактичні вказівки на ці теми не можуть дати ніякого педагогічного результату, крім нудьги і відвернення дітей від спілкування з вчителем. Як ми вже говорили, потрібно шукати правдивого довірливого діалогу. А він може здійснитися тільки тоді, коли вчитель не відчуває свого привілею перед дітьми, коли він поважає їхні думки й переживання, коли не відбувається щохвилинної оцінки дитячих дій і відповідей. Оцінюючи дитину, ми віддаляємо її від себе, відокремлюємо. Хто ж тоді буде допомагати її душі рухатися до Бога?

Важливо, щоби вже в дитинстві людина почала осмислювати своє „хочу”. Вона ще не знає, скільки біди може перетерпіти через її таємне нашіптування або голосний заклик. Але і ми, дорослі, повинні пам’ятати, що словами: „Не роби цього! Чому ти цього хочеш!? Як не соромно!” – нічого, правдиво, сталого домогтися не можна. Потрібно навчати людину розуміти, що в ній відбувається.

Слід пам’ятати, що молодша група недільної школи складається не тільки з дітей 4-6 років, вона складається і з їхніх батьків. На початку, поки діти ще не звикли до школи, можливо, потрібно частину занять проводити спільно з батьками, а відтак привчати дітей до самостійних уроків. Для батьків теж добре організовувати в цей час спеціальні розмови. Теми можуть бути різні: основи

християнської віри, питання моральності, проблеми дитячої педагогіки і психології тощо.

РОЗДІЛ IV ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ. ДИДАКТИКА В КАТЕХИЗІ Процес навчання. Суть катехитичного, навчання Застосування методів навчання в катехизі Схема сократівського уроку (Евристична бесіда) РОЗДІЛ IV ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ. ДИДАКТИКА В КАТЕХИЗІ Навчання є важливою педагогічною категорією. Теорією навчання і освіти

займається дидактика. Цей термін уперше вжитий у педагогічних працях з XVII ст. Я.-А. Коменський у „Великій дидактиці” (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.

Значний внесок у дидактику внесли: швейцарський педагог И.-Г. Песталоцці, німецькі педагоги Й. Гербарт, А. Дістерверг, російський педагог К. Ушинський та інші.

Форми організації навчання (клас, група, урок, підручники...), методи дидактики (словесні: пояснення, розповідь, лекція, бесіда; наочні: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження...; практичні: вправи, практичні роботи, графічні роботи...), засоби (слово вчителя, підручник, ТЗН, комп’ютери...) застосовуються і в катехизації.

1. Процес навчання. Суть катехитичного навчання Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття

„навчальний процес” охоплює такі компоненти навчання: вчителя, використовувані ним засоби і методи навчання; учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома; забезпечення навчальною наочністю і ТЗН. Під поняттям „процес навчання” розуміють взаємодію вчителя і учня.

Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох взаємопов’язаних процесів - викладання і учіння. У процесі навчання відбувається взаємодія між учителем і учнем, а не просто вплив учителя на учня.

Викладання християнської науки надає праці катехита нового й унікального забарвлення: крім викладання фактів і суті, воно ще передбачає і використання певного досвіду, реакцій і поведінки. Катехит свідчить Об’явлення Бога, правдивого і живого, а не тільки самі факти. Об’явлення відбулося і продовжує відбуватися поміж Богом і Його людьми. Воно є засобом для встановлення започаткованих Богом стосунків, що приводять нас до сопричастя з Ним. Тому учень повинен не тільки знати факти, історію і традиції, але разом з цим удосконалювати і свої особисті стосунки з Богом.

Отже, катехит повинен сприяти наверненню, встановленню зв’язку з Богом. Цей взаємозв’язок повинен початися вже в самому катехитові. Тому у певний момент катехит також приєднується до учнів як учень Божого Об’явлення,

присутнього у них. Попри велику різницю між роллю учителя і учня, катехити також є учнями. Вони продовжують зростати у вірі. В особі учня катехит зустрічає Бога у Його безперервному Об’явленні. Власне тому можемо сказати, що викладання християнської науки розглядається у зовсім новому вимірі, воно є цілком відмінним від інших дисциплін. Воно є трансцедентним.

Катехиза відрізняється самим змістом, як і походженням цього змісту. Вчитель навчає на уроках мови, математики та ін. того, що походить виключно з людського розуму. А на катехизації те, що переказує катехит, походить головним чином з Божого Об’явлення. Боже Об’явлення є головним і підставовим джерелом для катехизи. Про Бога знаємо стільки, скільки Він сам про себе об’явив нам. Кожна катехиза є Словом Бога, скерованим до катехита і учнів, щоб те Слово прийняли, розважали над ним, дали Богові відповідь і Ним жили. Катехиза не є лише звичним переданням християнської доктрини, але й голошениям факту спасіння в Христі Ісусі і скерованого до людини.

Катехизувати – значить представити християнство не як цілість понять чи якихось ідей, але як Особу Ісуса Христа, яку треба прийняти, на Його покликання треба дати відповідь і в Ньому жити. Катехит повинен старатися створити в серці учнів поставу прийняття Христа в своє життя, готовності дати відповідь на Його покликання.

Отже, Особа Ісуса Христа має бути в центрі катехитичного навчання. Це Особа Ісуса Христа прагне „познайомити” нас з Отцем і Святим Духом. Катехиза має провадити нас до приязні з Божими Особами. Спосіб розповіді про Ісуса, Отця і Святого Духа, про Церкву мусить бути особовим, тобто Особи повинні бути предметом наших думок: Бог нас слухає, Бог нас знає, Ісус нас лучить із собою на Службі Божій, Бог залучає нас в своє життя і т. п. Наші слова повинні бути просякнуті атмосферою пошани і любові до особи Бога і особи людини.

Правда, яку переказуємо і вияснюємо в катехизі, не обмежується тільки до слів, термінів, понять чи ідей, яких Бог хоче нас навчити. Тут Сам Бог дається тим, хто Його слухає. Бог в катехизі являється як Особа, яка дарує себе людині, включає її до спільноти Божого життя і об’являє таємницю своєї волі. Бог є присутній в катехизі. Тому катехиза не є тільки оповіданням про Бога, але допомагає катехитові і учням відкрити Бога, який приходить у своєму Слові.

Відповідь на такий спосіб присутності Бога в катехизі може виражатися в молитві. Катехиза не є молитвою, але запрошує і провадить до молитви. Бог промовляє до нас в катехизі і треба Йому відповісти. Відповідаємо Богові в катехизі через нашу увагу, нашу пошану, наші зусилля, вкладені в зрозуміння і запам’ятовування змісту, а також через нашу молитву, яка є відповіддю на скероване до нас Слово Бога.

На відміну від змісту наук світських, зміст катехизи треба прийняти в дусі віри. Катехит і учні не можуть прийняти і переживати катехизу в такий спосіб, як інші світські предмети. Катехиза домагається віри і свідоцтва тих, які той зміст передають і приймають. З цього твердження виникають наступні практичні пропозиції:

•v- Цей тип навчання, який називається катехизою, може бути прийнятий і

зрозумілий виключно при помочі Божої ласки. Для цього в катехита і катехизованих конечною умовою під час катехизи є постава: поклоніння, покори, відкриті розум і серце на отримувані правди. Головним Катехитом є Сам Бог. Тому в навчанні покладаємося не^ стільки на наш інтелект, скільки на Божий авторитет, на Його мудрість. Тому добре можна приготувати і провадити катехизу тоді, коли будемо до неї впроваджувати моменти молитви.

•О Катехит співпрацює зі Святим Духом через методичне передання змісту катехизи, його вияснення і водночас через вказування зв’язку катехизи із особистим життям кожного з учнів. Головна праця в катехизі належить Святому Духові, але катехит і учні мають з Ним співпрацювати.

•О- Катехитичне навчання відноситься до розумового сприйняття і волі людини, до найглибшого прагнення пізнати своє Найвище Добро, яке таїться в кожній людині.

•О Катехиза може бути прийнята і зрозуміла одиноко тоді, коли в катехизованих буде прагнення стати кращими і дати позитивну відповідь на покликання Бога.

<> Катехиза може бути прийнята і зрозуміла тоді, коли спрямована до особистої свободи учня і її вшановує. Катехит не може змусити учня до прийняття віри. Сила його переконування не полягає одиноко на логіці аргументів, хоч вони придатні в катехизі. Але то сам Бог переконує через свою ласку, мудрість і любов свого Слова.

Підставові джерела змісту катехизи є: Св. Письмо, Життя Церкви, Літургія. •О- Не буде катехиза автентичним Словом Бога, скерованим до людини,

якщо не буде черпати свого змісту зі Св. Письма. Але Св. Письмо не повинно трактуватися лише як „свята історія”. Св. Письмо в катехизі актуалізує присутність Бога через Слова Ісуса (Слова Бога), скеровані через натхненних авторів до людей.

•v- Катехиза черпає свій зміст із життя Церкви. Церква нам пояснює це Боже Слово, скероване до людини. Важними є навчання Св. Отців, Вчительського уряду Церкви, а не думки чи якісь особисті об’явлення катехита. Церква говорить в імені Божому. Катехити навчають із уповноваження Церкви і тоді беруть участь в місії Церкви і переказують Слово Бога згідно з інтерпретацією Церкви. Церква не тільки говорить у що маємо вірити, але дає допоміжні засоби нашої віри. Церква нас вчить, дає нам Св. Тайни, керує нами і є середовищем нашої віри. Без Церкви чи поза Церквою нема катехизи.

<> Черпає свій зміст із Літургії, провадить учнів до пережиття в ній таємниці Бога. Катехиза є пов’язана із літургійним роком: пояснення літургійних текстів, свят, символів і т. п. Літургія уприсутнює Слово Боже, скероване у Св. Письмі до людини.

На уроці катехизи прагнемо зреалізувати три підставові цілі: 1) навчати чи передавати систематично християнську доктрину; 2) інтеріоризувати передані правди, випрацьовувати постави

християнські (виховувати особистість); 3) помагати учневі в зустрічі з Богом і поглиблювати з Ним приязнь. Отже, бачимо, що, помимо зовнішніх подібностей, між катехизою і

світськими предметами є виразна різниця. 2. Застосування методів навчання в катехизі Метод навчання - спосіб упорядкованої взаємопов’язаної діяльності

вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.

Метод - від грецького слова „методос” - дорога поступовання і спосіб пошуку у доходженні до правди. В.Оконь дефінює метод навчання як „систематично застосовуваний спосіб праці вчителя з учнями, що уможливлює учням опанування знаннями, вміння застосувати їх на практиці, рівно ж розвиток здібностей і зацікавлень”.

Прийом навчання - деталь методу, часткове поняття щодо загального поняття „метод”.

Наприклад, розповідь - метод навчання, але в лекції вона може бути прийомом активізації уваги учнів. Ефективність навчання залежить у великій мірі від уміння вчителя-катехита обрати метод чи прийом навчання в конкретних умовах для кожного уроку.

У дидактиці існують різні критерії, підходи до класифікації методів навчання. Один із дослідників педагогіки Ю. Бабанський виділяє три великі групи методів навчання, в основу яких покладено:

а) організацію та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; б) стимулювання і мотивацію навчально-пізнавальної діяльності; в) контроль і самоконтроль навчально-пізнавальної діяльності. Тут

зупинимося на групі методів організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності та їх застосування в катехитичному

навчанні. Застосування в катехизі інших груп методів навчання буде розглянуто в структурі уроку катехизи. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності -це сукупність методів, спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок. До них належать словесні, наочні і практичні методи навчання, які підбирає катехит в залежності від теми катехизи та віку дітей.

Ж Оповідання (розповідь) – послідовне ознайомлення учнів з певними речами, явищами, процесами у формі словесного опису. Цей метод дидактичної праці найбільше застосовують у молодших класах. Ефект тут залежить від того, наскільки катехит оперує словами, зрозумілими для учнів.

Поради щодо змісту розповідей: — Передусім розповідаємо історію Царства Божого, чи певні події із

Старого та Нового Завітів. — Події з життя Церкви. Розповідаємо про життя спільноти

християнської в світі, а зокрема тої, в якій учні живуть і яку творять. Оповідаємо, в який спосіб спільнота переживає свою віру і любов до Бога і до людей.

— Розповіді з життя Святих. — Факти з життя учнів. Із психологічного боку факти з життя учнів

можуть мати велике значення, бо учень є свідком або навіть автором цього. Ж Виклад (подібний до розповіді). Відрізняється тим, що діє не тільки на

уяву учня і почуття, а скоріше активізує мислення гіпотетично – дедукційне. Структура викладу є більш систематична, ніж розповідь, більше логіки.

Тому виклад краще застосовувати в старших класах. У молодших класах не можна:

— з огляду на стосунково малу концентрацію уваги учнів; — з огляду на брак достатнього вміння селекції із змісту викладу

найістотніших елементів; — брак вміння швидкого конспектування. Можна вживати виклад, але

пам’ятаючи ці умови. Ж Бесіда – метод навчання, що передбачає запитання-відповіді. За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну,

бесіду-повідомлення, повторення, контрольну. Вступну бесіду проводять з учнями як підготовку до вивчення нового

матеріалу, до екскурсії та інше. Бесіда-повідомлення базується переважно на спостереженнях,

організованих учителем на уроці за допомогою наочних посібників, а також на матеріалі текстів документів.

Бесіду-повторення – для закріплення навчального матеріалу. Контрольну бесіду – для перевірки засвоєних знань. За характером діяльності учнів у процесі бесіди виділяють такі їхні основні види: репродуктивна, катехизісна, евристична. Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного

матеріалу. Відповідаючи на запитання вчителя, учні повторюють пройдений матеріал, закріплюють його, водночас демонструючи рівень його засвоєння.

Катехизісна бесіда використовувалась ще в середньовічних школах. Вона спрямована на відтворення відповідей, які потребують тренування пам’яті. За таким принципом побудований підручник катехизму. У сучасних школах цей метод використовується таким чином, що учнів підводять до самостійної розумової діяльності, до самостійного мислення, а не просто заучування напам’ять запитань-відповідей (часто без розуміння й осмислення), як було в середньовіччі. Про евристичну бесіду йтиме мова пізніше („Схема сократівського уроку”).

Ж Дискусія – обмін поглядами на певну тему. У старших класах цей метод дозволяє збагатити новими елементами вже знайомий учням матеріал, систематизувати і упорядкувати його, а передусім розвинути їхнє уміння самостійного формулювання і захисту своїх поглядів, а також вчить їх суспільного співжиття. Як метод формування інтересу до знань, дискусія покликана не лише дати учням нові знання, а й створити емоційно насичену атмосферу, яка б сприяла глибокому проникненню їх в істину, отриманню від цього позитивних емоцій. Під час дискусії учні взаємно збагачуються навчальною інформацією. Одні з них усвідомлюють, що ще не все знають, і це спонукає їх до заповнення цих „прогалин”; інші – відчувають задоволення від того, що вже багато чого знають, і прагнуть утриматися на такому рівні. Дискусія створює оптимальні умови для попередження можливих помилкових тлумачень, для підвищення активності учнів і міцності засвоєння ними

матеріалу. Із пункту стисло катехитичного бачення, метод дискусії в катехизі має

велике дидактичне і виховне значення. Вона вчить захищати свої релігійні переконання, а рівно ж і шанувати погляди та переконання інших. Дискусія повинна відбуватися в атмосфері доброзичливості, поваги до думки товариша, що дає змогу кожному висловлюватися, не боячись осуду, скептицизму тощо. Тільки тоді цей метод дає бажаний результат.

Однією із форм дискусії є метод „метаплану”, який грунтується на чотирьох запитаннях до учнів:

1) Як є? 2) Як повинно бути? У) Чому не є так, як повинно бути? 83 4) Що треба зробити, щоб було так, як повинно бути? Тут можна використати шкільну дошку, поділивши її на чотири частини.

Вписати до них відповідні запитання, а потім вписувати відповіді учнів. Можна заохотити і дітей, щоб в зошитах теж зробили собі такі таблиці (із запитаннями і відповідями).

Ж Праця з книжкою. Предметом самостійної праці учня з книжкою може бути лектура, пошук відповіді на певні питання, аналіз тексту з огляду на обговорену проблему, постава і поведінка окремих героїв та інше. До такої праці, як і до дискусії, учні повинні бути приготовані не тільки через катехита, а рівно і на інших гуманістичних предметах в школі. Найважливішими елементами цього приготування є: вміння читати із зрозумінням, а також вміння робити занотовування опрацьованого матеріалу (план, конспект, тези, виписування цитат, графічні записи тощо).

Говорячи про працю з книжкою в катехизі, розуміємо різного роду книжки релігійні чи розділи, що торкаються даної теми, яка може бути предметом нашої катехизи. До них належать також документи Церкви, життєписи святих, молитовники, співанники тощо. Заохочувати треба дітей і до читання преси (газет, журналів, релігійних часописів). Для цієї цілі треба використовувати якісь окремі статті з газети релігійної, що зв’язані з темою катехизи, і задавати дітям додому перечитати.

Час і місце використання книжки чи документу встановлює катехит в загальній концепції уроку катехизи.

Ж Праця з підручником. В кожному класі учень повинен мати підручник і приносити його на кожне заняття. Є дві крайності: деякі катехита забезпечують своїх учнів підручниками, але їх майже не використовують в часі катехизи; інші натомість надуживають підручником, обмежуючи свою катехизу до читання і аналізу того, що є в підручнику. Одна і друга форма не є прийнятні в методиці катехизи. Повинна бути така засада: на кожній лекції учні відкривають підручник і працюють над

84 певним текстом. Поза тим, зміст уроку катехизи, що є в підручнику для

учня, повинен бути знайомий для катехита, щоб можна було вживати певних

слів, виразів, написаних в ньому. Завдяки цьому, читаний зміст підручника вдома буде учням знаний і близький.

Ж Праця в групах. В часі катехизи клас (більшу групу) можна поділити на менші групи. Кілька рацій:

— в малих групах зменшується бар’єр несміливості; — щоб урізноманітнити працю, змінити клімат праці, запобігти

монотонності; — дати учасникам шанс на працю більш активну і оперативну; — для поділу праці: головну проблему розділюємо на окремі,

дрібніші, над якими працюють окремі групи; — щоб побачити різні відношення до того самого питання. Над чим

повинні працювати малі групи? <> всі групи працюють над тим самим завданням чи відповідають на одне і

те ж запитання; •О- окремі групи мають різні запитання. Групи, що працюють над різними питаннями, позволяють зробити більш

різнородний підсумок. Як працювати в групах? Щоб праця в групах мала добрі наслідки, потрібно: <$> утворити групи із 4-8 осіб; •О» дати письмово чітке і зрозуміле питання; •Ф- кожній групі дати знаряддя і матеріали, необхідні до виконання праці; •Ф дати час на рефлекцію всім учасникам і подбати, щоб висловлювалися в

групі всі, а не тільки лідери. Заохотити до висловлювання несміливих, не дуже здібних, закомплексованих;

<$• при поділі на групи звернути увагу, щоб в одній групі не були самі здібні, а в іншій найменш здібні. Добре утворені групи можуть тривати навіть цілий рік. Тоді праця буде мати кращі наслідки.

Умови праці в групах Праця над текстом буде збагачувати при 4-х умовах: •v- якщо текст відноситься до обговорюваного питання і одночасно вносить

нові поняття, що позволяють на конфронтацію; •v- якщо учасники можуть вибрати із кількох текстів до рефлексії той, який

їм подобається; •О- якщо те саме питання торкається аналізу різних текстів, щоб учасники

різних груп працювали над тією самою проблемою; •О- якщо кожна група бере участь у відкриттях і питаннях, що виникають з

дослідженого тексту. Підсумок результату праці в групах Підсумок не є завжди обов’язковий, а якщо є, то не може бути нудним.

Надтупні умови: — підсумок не є конечний, якщо праця в малих групах має на меті

загострити увагу учасників на певній темі; — підсумок є конечний, якщо шукаємо відповіді на одне чи більше

поставлених питань, напр, показати різну інтерпретацію того самого тексту; — підсумок не буде нудним, якщо окремі групи не будуть повторювати

того, що вже говорили попередні. Додавати тільки пункти оригінальні і нові; — добре записувати на дошці результати праці в групах. Можна і дітям

записати в зошити. Ж Метод диспуту Тут розрізняють лідерів і групу учасників. Після представлення проблеми

запрошується лідерів, які сідають один навпроти одного і висловлюють свої думки. У другій фазі до розв’язання проблеми залучається цілий клас. Катехит має тут лише реферуючий голос, а основний, принциповий голос має група спеціалістів, яких можна запросити на катехизу. Цей метод можна застосувати головним чином в катехизі старших класів, студентів, дорослих.

Ж Метод драматизації Після короткого обговорення роздається учасникам певні 86 ролі до виконання. Потім виявляють пережиття, які зродилися у зв’язку з

відіграною роллю. Під кінець катехит згруповує всі ролі і вказує цілу ситуацію, теологічний сенс з пережитої драми і висновки для життя.

Ж Метод трибуналу Відкликується до судового процесу. Для цього група поділяється на

безпосередньо заангажованих в процесі і на глядачів. Після обвинувачення, вислуховування свідків і висловлень обвинувачуваного виносять вирок. Після вироку залучається цілий клас, який підтверджує або піддає сумніву перебіг самого процесу і винесення вироку. Останнім бере голос катехит, щоб підсумувати перебіг праці, викласти зміст розв’язки і навести учням конкретні пропозиції.

Ж Бібліодрама. (Інсценізація) Сама назва вказує, що цей метод пов’язаний із Святим Письмом. Корені

бібліодрами можна знайти в релігійних театрах середньовіччя і в релігійних містеріях стародавних, які поєднували щоденний досвід з правдами, що передавали релігійні книжки, а зокрема Святе Письмо і життя святих. Бібліодрама як метод катехитичний в сучасному розумінні є спробою показати тексти Святого Письма в символічній мові з метою витягнути з них основний зміст і вказати їх значення для актуального життя групи. Це свого роду інсценізація змісту біблійного, в якій учасники групи ототожнюються (ідентифікуються) з героями цього змісту і пробують правильно відтворити їх слова, поставу, поведінку.

Бібліодрама є добрим методом катехитичним з багатьох рацій: •Ф дозволяє учням зіставати у безпосередньому контакті зі змістом Святого

Письма; •Ф залучає цілу групу у пережиття змісту Святого Письма; •Ф індивідуалізує прийняття і пережиття подій, описаних у Св. Письмі, чи

позволяє на особисте переживання описаних сцен і подій через окремих учнів; •Ф шукає у всіх своїх формах (театру, аналізу лінгвістичного, пантоміми,

психодрами групової) поглиблення значення людських досвідів і вчинків у

відкриванні і переживанні біблійних образів 87 створення, виникнення гріху, суду, прощення, муки І смерті тощо; •</• актуалізація біблійних подій позволяв учасникам на їх переживання в

теперішній дійсності, а також відчування в пережитті їх героїв; •О залучає до навчального процесу тіло, яке помагає здійснити,

перетворити образи в життя і показати різні цілі бібліо-драматичного процесу; •О допомагає через ідентифікацію із ситуацією описаного в Біблії

грунтовно переробити власний життєвий досвід в напрямку відкриття його значення і сенсу в перспективі Божого Об’явлення.

Приклад. (Мт. 20, 1-16). Учень читає текст. Катехит ще раз переказує текст, потім запитує: „Хто

хоче зіграти роль господаря виноградника, хто управителя, робітників тощо?” Добре, щоб навіть цілий клас брав участь в бібліодрамі, щоб всі мали якусь роль. „Господар” продумує різні заняття для „робітників”. Одна частина класу є виноградником, а друга - місцем, де найманці „вбивають” час на розмовах і чеканні, щоб хтось найняв їх на роботу.

Починається драма. „Господар” приходить і питає, хто з найманців хотів би працювати в його винограднику... приводить (в ту частину класу) і дає їм певну роботу. Потім іде в 3-й, 6-й, 9-й, 11-й годині. Настає час заплати... все згідно тексту.

Тоді наступає поділ власними пережиттями і досвідами з життя в родині, школі, групі товаришів.

Не тільки притча про робітників краще запам’ятовується, але постає багатий матеріал до глибоких, особистих роздумів в інтеріоризації.

Словесні, наочні і практичні методи можуть використовуватися при слідуючих методах катехизації:

<> індуктивний - спочатку викладаються факти, події, можуть демонструватися наочні посібники тощо, організовуватися вправи, і так поступово підводять учнів до визначення понять, формул. Це шлях від відомого до невідомого. Формулювання якоїсь катехитичної правди (поняття) є пунктом прибуття, до якого катехит має допровадити учнів;

88 •О” дедуктивний - спочатку повідомляють загальне положення, закон,

формулу, а потім її розкладають і пояснюють кожне слово. Отже, індуктивний метод - це складання цілості із частинок, дедуктивний - цілість розкладають на частинки;

•Ф- репродуктивний - передбачає активне сприймання і запам’ятовування навчального матеріалу, який повідомляється катехитом та іншими джерелами інформації;

<> проблемно-пошукові, активні методи - передбачають підвищену активність учнів у процесі навчання.

Безумовно, що не всі методи і форми передання змісту тут обговорені. Опрацьованих і вживаних методів через дидактиків світських, як і катехитів, є багато більше. Вищеподані методи і способи передання знань можуть

послужити як взірці, можливі до наслідування, а рівно ж хай будуть заохотою до творчої праці.

3. Схема сократівського уроку (Евристична бесіда) Для християнства питання свободи є ключовим. Треба розрізнити свободу

дії людини від свободи сприйняття. Якщо свобода дії людини деколи потребує обмеження, то свободу сприйняття треба оберігати і підтримувати. А що це таке? Передусім, це здатність і можливість свобідно, без усякого зовнішнього, емоційного, інтелектуального і фізичного тиску бачити, чути, відчувати навколишній світ, і як вищий прояв свободи - відкритість світові вищому, духовному.

Пасивне сприйняття - це хвороба сучасного суспільства, свого роду це захисна реакція на інформаційну атаку, якій ми піддаємось через різні засоби мас-медіа. З дитинства ми вже навчені вибирати, що для нас є цікавим, а що ні. Тому дуже скоро критично-прагматичне сприйняття підмінює собою сприйняття безпосереднє.

Ще однією причиною зростання пасивності дитячого сприйняття була школа, де вчитель виступав у ролі „банку інформації”, яку „виділяв учням”, а учні пасивно сприймали, вивчали. Слава Богу, що в українській національній школі зараз стаються позитивні зміни у цьому напрямку - відхід від „банківської системи”.

Творчі здібності людини безпосередньо зв’язані із свободою 89 сприйняття. Творчість, до якої людина покликана тут на землі, є одним із

проявів образу Божого в ній. Тому для християнської педагогіки питання активізації творчого потенціалу особи є першочерговим. Адже ніде так, як в християнстві, гідність людини не виражена в такій повноті.

У цьому зв’язку сьогодні багато говориться про діалог, який можна охарактеризувати ще як живу взаємозалежність. Сократівський урок також оснований на діалозі. В основі такого уроку лежить евристична бесіда. Суть її полягає в тому, що педагог уміло сформульованими запитаннями спрямовує учнів на формування нових понять, правил, висновків, використовуючи набуті знання, спостереження. Така бесіда вимагає від вчителя-катехита належної підготовки, досконалого володіння ним методикою навчання і виховання та відповідного рівня мислення учнів. Цей метод цінний у тому разі, якщо вчитель за допомогою правильно підібраних запитань і правильного ведення всієї бесіди вміє залучити всіх учнів класу до активної роботи. Для цього необхідне знання психологічних особливостей кожного учня й відповідний добір різних шляхів запитувально-відповідальної форми навчання. За таких умов можна вдаватися до сократівської бесіди.

На сократівському уроці видима активність належить учневі, а невидиме керівництво – вчителю. При тому зовнішньо вони рівні.

Учитель, як старший учень, запитує першим, так і народжується сократівське запитання.

Що воно таке? Для вчителя – це перехрестя декількох розумових течій: його сьогоднішнього живого враження від предмета та спогадів свого минулого

враження. Але крім цього, це питання повинно бути відгуком самих вражень дітей. Як це зробити? Якщо ми запропонуємо собі подивитися навколо їхніми очима, послухати їхніми вухами, то відразу помітимо, що починаємо чути дитячі запитання. При тому, не приватні запитання конкретної дитини, а типові, загальні запитання для даної вікової групи, для даного класу.

Чим більше ми „вживаємося” у своїх учнів, тим краще їх відчуваємо (зауважмо, не пізнаємо, а відчуваємо!), тим точнішим

90 та вірнішим буде це запитання, яке в нас самих неминуче зустрінеться з

нашим враженням. Тобто в основі сократівського уроку лежить внутрішній діалог. Але

правдивий діалог – це не „питання-відповідь”, а перш за все сумісний рух. Коли обидвоє йдуть, взявшись за руки, запитання має тільки виконувати функцію контролюючого рукотиснення: „я тут”, „а я тут”.

Під час сократівського уроку педагог при всьому бажанні не може відірватися від учня і опинитися в деякому розумінні в безповітряному просторі, куди не долетить ні погляд учня, ні його думка, – він тут. Він не просто бачить учня, але й чує його та допомагає народитися його живим запитанням, його думкам. На сократівський бесіді педагог почуває себе якби узагальненою особистістю та проводить заняття, задає запитання, не дуже виявляючи свою думку, лише всебічно спонукує учнів до пошуку. Тоді діти самі втягуються в пошук, уточнюють запитання вчителя своїми запитаннями та одночасно прислуховуються: чи вже не звучить в них відповідь, яку шукають?

Якщо запитання вчителя задано правильно, то діти намагаються знайти відповідь, розширюють самі межі запитання, хоча, звичайно ж, прагнення до єдиної відповіді завжди є. Та все-таки педагог не квапиться закрити запитання, а підтримує цей вогник допитливості та підкидає нові запитання, які діти уточнюють; так разом вони шукають відповідь – суму відповідей. Тобто, ми наближаємося до’ межі відповідей, але ніколи не прагнемо закрити запитання, припинити шлях живої енергії пізнання.

Як бути з догматичними питаннями, які потребують тільки одної єдиної відповіді? Ця відповідь повинна прозвучати, однак – не першою. Спочатку потрібно окреслити, актуалізувати максимально широке коло запитань, щоби все наше єство зажадало відповіді, підготувалося до напруженого сприйняття істини. Тільки тоді зерно догматичної формули впаде на благодатний грунт. У протилежному випадку, пасивність нашої душі та нашого розуму переможуть слабкий потяг до правди і, в кращому варіанті, інформація буде сприйнята пам’яттю, що для християнського виховання явно недостатньо.

Отже, сократівське запитання допомагає нам шукати істину. Воно не просте. Учитель ставить його, бажаючи спонукати учня до розгадки, до відкриття. Цікаво було би тут навести слова св. Івана Золотоустого з його тлумачень на останнє свідоцтво Івана Хрестителя про Христа: „Наставники не все говорять так, як хотіли би самі, але так, як вимагає стан немічних”. Сам Іван Золотоустий сократівською мовою володів досконало. Усе його тлумачення Євангелії – це живі сократівські уроки. Він сам собі задає запитання, але ці

запитання як би „зняті з язика” слухачів, підслухані у них. Він їх просто випереджує. Він сам – перший запитуючий, за ним в дію запитувань втягуються усі присутні.

Особливо треба наголосити про особисті погляди, тому що вони – постійні спокусники в часі сократівських уроків. Ми особистих думок дитини не запитуємо. Та й не провокуємо висловлювати їх. Чому? Ми хочемо, щоб дитина побачила життя, факт, слово, а не своє відношення до життя, до факту, до того чи іншого слова. Займенник „я” більше перешкоджає зору істини, ніж сприяє йому. Тому ми й не притягуємо уваги дитини до власного „я”. Запитання: „Як тобі це подобається?”— в сократівській бесіді ми не ставимо. Але й самі, природно, не спішимося висловити власної думки.

Хіба ж бесіда – не обмін поглядами? Сократівська – ні. Це сходи, по яких ми рухаємося. Є напрямок, є ділянка вже відомого, а також ділянка невідомого – запитувань. Також є енергія народження відкриття, яку ми всіляко підтримуємо.

Розберемо приблизну схему сократівського уроку. (Див. схему). Першим запитанням (1) учитель пожвавлює ту царину знань та досвіду дітей, з чим, можливо, суміжний новий матеріал. Після того він відповіді дітей теж прагне перевести на запитання, тільки більш конкретні. Таким чином збільшується ділянка запитань (2), активізується сприйняття і починається пошук відповідей.

Коли запитань та первинних відповідей достатньо набирається, вчитель робить перші узагальнення запитань дітей (3), не стільки відповідаючи на них, скільки виявляючи головну проблему (4). Відтак він починає відповідати на запитання і подає блок

92 інформації (5), тобто новий матеріал уроку, котрий вже незримо

„приєднаний” до дітей їхніми запитаннями. Після образної розповіді вчителя учні самі стараються знайти зв’язки цієї

нової блок-інформації зі світом (6). Учитель їм допомагає та одночасно висвітлює головне запитання, яке залишилося невирішеним (7). Відтак разом з дітьми він знову роздрібнює це головне запитання на більш дрібні – починається пошук відповідей (8). Знову узагальнення (9), виділення основної проблеми (10) та новий блок інформації (11). Далі - пов’язування їх з життям, з набутими знаннями (12), з початком уроку (13), із першим запитанням (1).

Приблизна схема сократівського уроку 1, 7 – запитання учителя 2.8 – царина пошуку відповідей та уточнювання

запитань 3.9 – узагальнення відповідей учнів 4.10 – виявлення основної проблеми 5.11 – блок нової інформації 6.12 – пов’язування нової інформації із вже набутими

знаннями та досвідом дітей

13 – пов’язання нової інформації з першопочатковим запитанням уроку

14 – контрдоведення. Буває, що діти самі прагнуть „повести” дії, іноді вдало запитуючи, а деколи

й навмисно заважаючи. Цей визріваючий процес може виявлятися в контрдоведенні (14), запитанні, що називається, „на засипку”, яке може виникнути на будь-якому етапі уроку. На нього можна відповісти, але краще включити його в загальне дійство уроку, тобто знайти йому місце в цій системі запитань. Так чи інакше вчитель повинен бути готовий до цієї провокації й не боятися її.

Скільки ж блоків інформації може бути освоєно за урок? У досвідченого педагога – п’ять, у початківця – мінімум два.

Де можна побачити сократівський діалог? В першу чергу, у Платона в „Діалогах”. В християнській літературі – це олександрійська школа: Климент Олександрійський, Григорій Чудотворець. Але і представники інших шкіл, такі як Іван Золотоустий, Василій Великий, Григорій Богослов, часто будували свої проповіді за правилами сократівського діалогу. Це була велика пастирська допоміжна традиція. Адже Платон називав мистецтво свого вчителя Сократа маєвтикою, що в перекладі з древньогрецької означає „повивальне мистецтво”.

Ось як говорить про сократівський метод розмови священик Олександр Єльчанінов у своїх „Записках”: „Сьогодні, пояснюючи містику Сократа, я зіткнувся з таким образом, як він примушував своїх співрозмовників „народжувати” особисту думку. Своїми запитаннями він створював страшенно розріджену атмосферу навколо свого співрозмовника, він знищував усі відповіді й рішення, взяті готові зі сторони, накінець, співрозмовник почував себе, як миш під дзвоном повітряного насосу, він ідейно задихався й з напруженням та потугою народжував в цю порожнечу свою думку.

В евристичному методі Сократа – разюча покора. Замість того, щоб перемогти співрозмовника-опонента одним різким ударом – терпіння матері, що веде дитину, піднімає її багато разів та знову направляє... Сократ по душевному своєму складу віруючий; одна з явних рис віруючих – „осяяні благодаттю серця у глиняних посудинах”. (2 Кор. 4,7). Те саме заполонює і у Сократа”.

Хотілося б додати, що типів сократівських розмов може бути дуже багато, важливо тільки, щоби те нове, про що ви хочете розповісти, само знайшло своє місце в розумі й серці дитини чи дорослого. Відкрите самостійно – твоє!

Зразу хотілось би попередити, що правдиві сократівські запитання можуть народитися тільки в аудиторії, у живому єднанні залу й учителя. Ми ж прагнули вказати лише напрямки загального руху розмови. Педагога вони повинні лише „навести” на його власні запитання.

94 РОЗДІЛ V СТРУКТУРА УРОКУ КАТЕХИЗИ Вступна частина уроку катехизи Основна частина уроку катехизи

Закінчення уроку

РОЗДІЛ V СТРУКТУРА УРОКУ КАТЕХИЗИ Основною організаційною формою навчання в школі є урок. Тривалість

уроку у загальноосвітніх школах становить: у перших класах – 35 хв., 2-4 класах – 40 хв., 5-12 класах – 45 хв. У дидактиці існує кілька підходів до класифікації уроків залежно від ознак, узятих за основу. За етапами проведення виділяють уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки самостійної роботи учнів та інші. За станом навчальної діяльності – вступні уроки, уроки засвоєння нових знань, уроки застосування знань, умінь і навичок, контрольні, комбіновані уроки та інші.

Пошуки творчих учителів покликали до життя нові види уроків, відмінні від типових. Серед них – уроки ділової гри, уроки-консиліуми, уроки – К.ВК, уроки-змагання, уроки-прес-конференції, уроки-винаходи, уроки-заліки та ін., для яких характерні: насиченість різними видами пізнавальної діяльності, запровадження самостійної діяльності учнів, використання програмованого і проблемного навчання, здійснення міжпредметних зв’язків, усунення перевантаженості учнів.

Цікавими для теорії та практики є власне нестандартні уроки, для яких характерне таке структурування змісту й форми, яке викликає передусім інтерес в учнів і сприяє їх оптимальному розвитку і вихованню: інтегровані уроки, міжпредметні уроки, театралізовані уроки, уроки з різновіковим складом учнів та інші.

Кожен урок ставить собі дві цілі (дидактичну і виховну): хоче навчати певного змісту і водночас виховувати і формувати особистість учня. Саме в часі уроку (45 хв.) можна зреалізувати певні дидактично-виховні завдання.

Форма катехитичного навчання із зовнішньої сторони виглядає так само. Всі ці типи уроків можна застосовувати і на катехизації дітей в недільних школах. Однак урок катехизи має ще свою специфіку і свою глибоку оригінальність. Тому існують засадничі різниці між катехизацією та іншими шкільними уроками.

Урок катехизи відрізняється самим змістом, як і походженням цього змісту. Про це вже була мова вище.

Кожен тип уроку має свою структуру, тобто склад (з яких елементів або етапів складається), послідовність (в якій послідовності ці елементи входять у заняття), зв’язок (як вони між собою пов’язані). Структура уроку повинна забезпечувати успішне розв’язання його навчально-виховних завдань, активізацію пізнавальної діяльності учнів, відповідати характерові навчального матеріалу, дидактичним і методичним засобам, які використовує вчитель.

Майже в усіх типах уроків наявні такі структурні елементи: вступна частина, перевірка домашнього завдання, вивчення нового матеріалу, закріплення вивченого матеріалу, повідомлення домашнього завдання, закінчення уроку.

Такі структурні елементи є наявними і на уроці катехизи. Поділимо урок на три частини: вступна частина, основна частина, закінчення. В кожній частині по 4 пункти. Отже, структура уроку катехизи виглядала б слідуючим чином:

Вступна частина

Основна частина

Закінчення

1. Взаємне привітання 2. Початкова молитва

3. Перевірка присутніх 4. Перевірка домаІІУзавд.

1. Пункт виходу 2.Повідомлення нових знань

3. Інтеріоризація

4. Підсумок

1. Запис в зошити

2. Домашнє завдання

3 Душпастирська інформацЬ

4. Кінцева молитва

1. Вступна частина уроку катехизи & Взаємне привітання катехита і учнів Добрий контакт з учнями на початку катехизи ~ це шанс на добре її проведення. І Увійшовши до класу (залу), катехит вітається з учнями християнським

привітанням: „Слава Ісусу Христу”, „Христос Рождається” чи „Христос Воскрес”. Учні з відповідною увагою, не викрикуючи, всі разом відповідають: „Слава навіки”, „Славімо Його”, „Воістину Воскрес”.

Кілька сердечних, особистих слів на початку лекції ніколи не буде втратою часу.

Спосіб нав’язування контакту катехита з учнями є залежний від місця (школа, церква, парафіальний зал і т. п.), де відбувається катехиза, і від віку учнів. Передусім, треба виразити радість від зустрічі з учнями. Всі учні повинні чутися знаними, бажаними, очікуваними і любленими катехитом. Тут можна коротко підготувати дітей до молитви, якщо її плануємо на початок катехизи.

Ж Початкова молитва (на початку уроку) Для чого ир. молитва? Кілька рацій: <> урок катехизи сам по собі не є молитвою, але є часом, в якому треба

знайти місце для молитви і методично її впровадити. Всі дії дидактичні і виховні в часі уроку катехизи мають головну ціль, а саме: допровадити учня до вільної, особистої відповіді Богові на Його Слово, звернене в катехизі до кожного зокрема. Цією відповіддю саме і є молитва, до якої катехит з учнями доходить методичним способом під час цілої катехизи і яка реалізується, зокрема, у засвоєнні знань. Про цю молитву мова буде пізніше.

Молитва на початку катехизи не завжди мусить бути пов’язана із темою уроку, однак вона впроваджує учнів в ту окрему атмосферу зосередження, що провадить до зустрічі учня з Богом;

•v- ми свідомі того, як каже псальмопівець: „даремно пильнує сторож міста, якщо би Бог не пильнував його”. Завжди потрібна Божа поміч і Його благословення в кожній справі і в усіх починаннях. Катехиза є для учнів і катехита працею до виконання, зусиллям і завданням до сповнення. І саме на це

просимо в Бога благословення, помочі і просвітлення Святого Духа; •v- учні, прийшовши до школи, чи після перерви до класу, потребують

заспокоєння, зосередження для успішної участі в катехизі. Молитва на початку уроку відіграє і роль такого психологічного заспокоєння; вона є знаком, що закінчився час розваг, відпочинку на перерві, а починається праця, яка вимагає уваги і тиші (хоч це не властива роль молитви).

Яка молитва має бути на початку катехизи? Тут є великий вибір. Катехит повинен керуватися певними засадами. Не

може вона бути випадковою, але її зміст і форма мусять бути свідомо підібраними і вмотивованими: відповідно до віку учнів, до конкретних життєвих ситуацій і переживань учнів, до літургійного року і т. п. В цій молитві можна і треба пам’ятати про учнів, які протягом тижня мали іменини, і в цьому намірі помолитися, коротко вказати на святого, що носить це ім’я. Можна залучити до цієї молитви дітей і їх родичів, які є в якихось трудних ситуаціях (хвороба, розлука, смерть, катастрофа...) чи радісних ситуаціях (прихід на світ дитини в родині, шлюб старшого брата чи сестри), якісь знаменні події в школі чи народні (річниця Дня незалежності і т. п.). Ця початкова молитва може бути співана чи проказувана (речетативна). Але як одна, так і друга має бути відповідною до віку, зрозумілий текст для учнів, її зміст.

Із малими дітьми, на перших тижнях і місяцях наших зустрічей, вистачає короткої, знаної їм молитви: „Ангеле Хоронителю мій” і т. п.

Із старшими: „Отче наш”, „Богородице Діво”; якась молитва із Літургії, частина із щоденних молитов тощо. Не потрібно завжди відмовляти одну і ту ж молитву, бо може стати „механічною”, бездумною.

Пісні, колядки теж можна впроваджувати як вступну молитву, але за умови, що дітей це не буде розбавляти, але добре приготовляти до теми лекції.

Чи можна і коли опустити вступну молитву? Якщо в класі вже існує такий звичай промовляти молитву на початку

першого уроку, то нема конечної потреби поновлювати з тими учнями молитву на другій лекції. Деякі досвідчені катехити вступну молитву пересувають на кінець вступної частини. Така практика має своє узасаднення. Тоді молитвою входимо в реалізацію головної чи безпосередньої реалізації теми даної катехизи. З дидактичної і виховної сторони правильніше буде, коли після привітання катехит почне перевірку присутніх. Отож, місце вступної молитви може бути рухоме, змінюватися в ході вступної частини.

Ж Перевірка присутніх Кілька зауваг: •О уроки катехизи є добровільні, але з моменту, як родичі задекларували

про участь їхніх дітей в катехитичній школі, вони є обов’язковими. Тому і перевірка присутності має своє значення;

•О- перевірка присутніх через читання імен і прізвищ дозволяє катехиту краще і скоріше познайомитися з учнями. Знати учнів по імені і прізвищу має важливе значення для утримання дисципліни в класі (групі);

<> коли катехит вже добре знає всіх учнів, то перевірка присутніх читанням імен і прізвищ не є конечною;

<> може катехит також вести (додатково) особистий свій щоденник, який не підлягає ніякому контролю, є як приватні нотатки катехита.

Ж Перевірка домашнього завдання і рівня знань учнів На уроці катехизи ставимо дві цілі до реалізації: дидактичну і виховну. На

кожному уроці хочемо передати учням відповідний зміст І випрацювати в них відповідну християнську поставу, яка з цього випливає. Тому катехит в кінці уроку завдає додому учням працю дидактичну і виховну. Про це буде мова в НІ частині.

А тут поставимо три питання і постараємося дати на них відповідь. Для чого перевірка домашнього завдання? Рації: •v> систематична перевірка завдань зобов’язує учня до систематичного їх

виконання. Практика шкільна вчить, що навіть ревні учні, працьовиті і солідні перестають виконувати домашнє завдання, якщо вчитель їх регулярно не перевіряє. Систематично, значить з лекції на лекцію, перевірка домашнього завдання є своєрідним допінгом для учня в його виконанню;

«О- метою домашнього завдання є не тільки опрацювання питань з лекції, але й особисте пристосування до змісту і його поглиблення.

Перевірка домашнього завдання дає катехитові можливість пізнати, наскільки учень опанував дану „порцію” знання і на скільки зможе виразити її своєю мовою;

<> часто учні списують в товаришів чи родичі роблять домашнє завдання. Тут треба відрізнити поміч третіх осіб у виконанні домашнього завдання, яка часом і є потрібна, від того, що учень спише в когось готове чи родичі зроблять без участі учня. Перевірка домашнього завдання дає змогу це відкрити.

Перевірка дидактичного домашнього завдання — письмового і усного Розглянемо три можливі варіанти. 1) Цілий клас не

зробив. Чому? З-посеред багатьох причин найчастіше зустрічаються три: — надто важке, що й найздібніші учні не могли виконати; — завдання вимагало надто багато часу до виконання, навіть при

добрій волі учні не могли зробити; — може виражати свого роду бунт проти катехита. 101 У всіх випадках катехит повинен спокійно переосмислити ситуацію,

проаналізувати і витягнути об’єктивний висновок. У першому випадку – ще раз докладно вияснити матеріал і знову задати

домашнє завдання. У другому випадку – треба здорового розсудку, не впадати в крайність, як

деякі вчителі – мій предмет найважливіший, мусиш, головно, над ним працювати вдома. Треба розторопності.

У третьому випадку ситуація трудна – хто винен: катехит чи учні? Може бути бойкот до цього конкретного завдання. (Передумати). Можуть

учні виражати в цей спосіб легковаження до предмету або негативне ставлення до катехита. – Така ситуація дуже поважна і вимагає глибокого застановлення зі сторони катехита і критичної оцінки своєї праці, зокрема із даним класом

(групою). Можливо, що цей клас такий і на інших предметах; якщо ні, то є такі можливості для катехита:

— через щиру розмову з учнями вияснити причину і мотивовано переконати до потреби виконання домашнього завдання;

— зустрітися з родичами; — застановитися над можливістю подальшої праці з даною групою. 2) Деякі учні не виконали. Чому? На перший раз поставитися з вирозумінням, але звернути особливу увагу на

цих учнів, щоб серед них не були такі, що будуть зловживати нашою вирозумілістю. Якщо й надалі ті самі учні не виконують, треба більш вимогливо до них ставитися.

3) Всі учні зробили домашнє завдання. Якщо письмово, то треба „оком” кинути на окремі праці без вчитування в

зміст і виставлення оцінок чи підпису під завданням. Якби виявилося, що в часі перевірки учень не зробив домашнього завдання

і має надію, що катехит не перевірить, – то після лекції провести з ним розмову. Якщо досить часто в малих дітей не зроблено домашнє завдання, – брак опіки, відповідальності з боку батьків, – розмова з батьками.

Після такої візуальної перевірки вибрати кількох учнів (в залежності від часу) і казати їм голосно прочитати домашнє завдання. Добру працю похвалити, неправильно виконану виправити. (Виставити оцінки).

Якщо домашнє завдання дидактичне усне (напам’ять текст) – потрібно запитати кількох, оцінити, залучити весь клас до відповіді.

Перевірка виховного домашнього завдання Після перевірки дидактичного завдання належить запитати учнів про виховне завдання. Один з учнів пригадує домашнє виховне завдання. Тоді бажаючі розповідають, як вони виконали його. Тут не можна ригористично підходити, бо це може привести учнів до брехні, щоб лише подобатися катехитові чи уникнути догани. Треба мовити в таких випадках: „Кожний з вас, у своєму серці, хай відповість Ісусові, як виконав це завдання. Якщо хтось не виконав, хай перепросить Ісуса і скаже, коли виконає”.

Спосіб перевірки такого завдання залежить від багатьох чинників: вік учнів, їх релігійне заангажування, сім’я, контакт з катехитом і т. п.

Перевірка знань з попереднього уроку катехизи У навчанні існують методи усного і письмового контролю, які дають можливість перевірити рівень засвоєння учнями знань, умінь і навичок.

Метод усного контролю – найпоширеніший. Це усне опитування учнів, яке буває: індивідуальне, фронтальне та ущільнене (комбіноване). Для усної перевірки знань важливо визначити, які запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної активності вони є: репродуктивними (передбачають відтворення вивченого); реконструктивними (застосування знань у дещо змінених ситуаціях); творчими (потребують застосування знань і вмінь у значно змінених умовах, нестандартних).

Кілька практичних порад. <> Як не треба ставити запитання? — не ставити дуже довгого, а на нього вистачає лише відповісти „так”

або „ні”. Якщо поставили таке запитання, то треба домагатися повної відповіді з повторенням змісту запитання;

— не ставити запитань, на які випадає відповідати позитивно чи згідно з тим, як чинить катехит; учень додумається, яка відповідь могла би справити приємність катехитові, і так відповідає. Наприклад, чи любите Ісуса? Чи прийдете в неділю на Службу Божу?

— не ставити запитань надто важких щодо мовної форми; — не запитувати постійно тих самих учнів; — якщо учень говорить якийсь абсурд, але з цілою повагою, то не треба

сміятися з того ані жартувати. <> Як треба ставити запитання? — ставимо запитання завжди до цілого класу, даємо хвилину на

застанову, а потім окремих учнів викликаємо до відповіді. Ніколи не називаємо зразу прізвища, а потім запитання, бо решта класу „відключиться” від думання;

— якщо немає жодної правильної відповіді, значить треба по-іншому сформулювати наше запитання, бо часто воно дуже загальне і не зрозуміло про що йдеться конкретно в ньому;

— якщо відповідь добра, то помірковано похвалити або дати зрозуміти, що задоволені з неї;

— цілковито неправильна відповідь і вина не є на стороні катехита з приводу запитання, то кажемо без понервування сісти і уважно слухати, як інші учні будуть давати правильну відповідь чи ще раз самому пояснити;

— запитання має бути завжди скероване в бік головної ідеї якоїсь правди, а не на щось другорядне;

— звичайно, іншими є запитання та відповіді для учнів молодших і старших класів;

— час від часу треба повертатися до попередніх уроків. Це систематизує пройдений матеріал, дає можливості встановити взаємозалежність і зв’язок.

104 Метод письмового контролю У старших класах можна робити час від часу письмове опитування, яке

може мати різні форми. Найчастіше бувають такі: — приготований на картках текст, в якому учень має доповнити

слова; — одне чи кілька питань, на які учні дають відповідь письмово (в

зошиті чи карточці). Питання має бути ясне і відповідь однозначна. Питання можна записати на дошці або на карточках, на яких дають відповідь. Після цього запитати, чи всі учні зрозуміли питання (зміст) і завдання до виконання. Треба дивитися, щоб не списували. Можна давати по варіантах. Треба раціонально визначити час, залежно від трудності питань і темпу писання;

— праця письмова, але при помочі документів (Св. Письма і підручника). Тут важливо, чи вміє дитина відшукати текст у Св. Письмі і послуговуватися ним у доведенні якоїсь тези чи правди.

Всі письмові роботи забираємо додому, докладно перевіряємо, ставимо оцінку (а краще якось заохотити). Наступного уроку віддаємо їх учням (з

відповідним обговоренням). Виставлення оцінок на уроках катехизи – питання дискусійне. 2. Основна частина уроку катехизи Ж Пункт виходу Це впровадження учнів до сприйняття нового матеріалу. Ціль пункту

виходу - зацікавити учнів новою темою, змістом. Щоб пункт виходу міг бути цікавим і ангажуючим увагу учня, мусить бути

конкретним. Щоб учень, а зокрема мала дитина, могли прийняти якусь абстрактну ідею, вона мусить бути представлена і подана у конкретній формі із збереженням вимог педагогіки віри. Деколи, щоб вияснити нове слово, не вистачає чисто вербального пояснення при помочі інших слів. Треба вдаватися до прикладу з життя. Катехит повинен бути свідомий того: якщо конкрет зле вжитий, може пошкодити учневі в дорозі до речей невидимих, які є предметом віри. Конкрет – це все те, що становить якесь змислове представлення.

Зацікавлення змістом є важним елементом, але цього недостатньо. Особливо молодших дітей трудніше зацікавити самим змістом релігійним, бо для них він є важкий до зрозуміння, а пізнавальні можливості дітей обмежені (з уваги на їх конкретно-образовий спосіб мислення – до 11 років). Тому рух, спів, плескання в долоні та інше є важливими для катехизи. Однак треба мати на увазі головну ціль – відкриття учнів на особу. Катехит має бути свідомий своєї ролі посередника. Він сам має з вірою і любов’ю відноситися до Особи Ісуса Христа, зичливо ставитися до учнів. Мати свідомість того, що я іду на зустріч з Христом у тому класі. „Пробудження” і оживлення віри та переконання, що на катехизі ідеться про зустріч з Богом, ставання перед Ним – це добрий початок. На початку катехизи йде мова про відкриття серця і розуму учнів на Христа, підготовку ґрунту для діяння Ісуса, який через Святого Духа хоче зустрітися з нами на цьому уроці катехизи. У пункті виходу дидактичні дії допомагають усвідомити учнів про ціль катехизи, але не можуть мати на увазі лише пробудження мотивації до засвоєння нового матеріалу; повинні теж уможливлювати внутрішнє бачення присутності Особи Бога.

Є три форми передачі дитині абстрактної ідеї: конкретна ситуація із життя учня, конкрет біблійний і конкрет літургійний. В залежності від них є три типи пункту виходу: екзистенційний, біблійний, літургійний.

Ж Екзистенційний пункт виходу Тут застосовують найчастіше два види образу: Вербальний (оповідання, приклад, аналогію...) і пластичний (образи візуальні, малюнки, фотокартки ...). Оповідання (якась історія дійсна чи видумана), але виражає правдиву ідею, є найчастіше вживаним конкретом в екзистенційному пункті виходу. Для чого застосовують оповідання? Люди дуже люблять оповідати якісь історії. Вони побуджують цікавість.

Оповідання зацікавлює дітей, вони ототожнюють себе з цими особами. Воно побуджує розум, душу і серце, допомагає запам’ятати, роздумувати. Набагато легше запам’ятати якусь історію, ніж збір абстрактних понять.

Застереження: — художні образи в оповіданні з такою силою діють на дитину, що їй

тяжко визволитися з них. А в той час оповідання в катехитичному навчанні має тільки посередничати у допровадженні дитини до правди надприродної. Оповідання не є ціллю самі в собі, але тільки засобом для кращого передання об’явленої правди.

Певні умови впровадження оповідання: — бути правдивим, подавати правдиві факти з життя катехита чи

інших людей; — із життя людей, бо єдино в людині стикаються два світи:

матеріальний і духовний. Тому легше перейти зі світу матерії, образу, конкрету, яким є людина, до світу надприродного, ніж у випадку конкрету якогось технічного, що є річчю мертвою;

— по мірі можливості взяте із найближчого оточення учня, (щоб додатково не пояснювати);

— позбавлене наївності, неправдоподібності, чогось смішного, що буде бавити учня, а не вчити правди;

— запозичене з внутрішнього життя дитини і його досвідчення радості, смутку, ентузіазму, жалю.

Одним словом, оповідання повинно брати під увагу всі стани душі дитини, які можуть виразитися в жестах, поставах, здібностях інтелектуальних, моральних і релігійних. Дитина, навіть в наймолодших класах, посідає дуже багато внутрішнього досвідчення, оскільки живе в родині, в якій ділить радість, смуток, науку і працю. Дитина любить своїх родичів і є щаслива в їх присутності. Ті досвідчення всі є духовні, а одночасно конкретні, оскільки пережиті через учнів.

Порівняння і аналогії Порівняння і аналогії можуть бути застосовані в пункті виходу, як і в ході

цілої катехизи, якщо будуть виконувати відповідні умови, їх є багато. Деякі з них:

<> докладно виражають ідею, яку хочемо передати дітям. Аналогія не мусить бути адекватна (цілком відповідна), хоч би мала деякі елементи ідеї. Якщо дитина зрозуміє в загальному істоту поданої ідеї, то зрозуміє і її другорядні аспекти;

•v* ясні і зрозумілі, запозичені із середовища, знаного учням чи доступні їхнім змислам, щоб збудили прагнення пізнати більше;

•О- правдоподібні, бо в протилежному разі можуть перешкодити розумовій праці учня, а деколи піддати сумніву і саму головну

доктринальну правду; <> аналогія і порівняння, взяті з людського середовища, створюють в

якомусь проміжку часу чисто світську атмосферу, що утруднює перехід до плану духовного і створює водночас небезпеку певної штучності і поверховості. Треба не тільки зацікавити учнів через переказ, порівняння і аналогію, але старатися утримати те зацікавлення і під час висновків з даної

аналогії і переходу від конкрету на площину віри. Візуальні образи (малюнок, фото, фільми ...): •О” притягають і утримують увагу учнів, зміцнюють їх зацікавлення і

помагають в розумінні змісту, •О- допомагають пригадати собі осіб, явища, які реально не можемо

оглядати (Рим, Папа, єпископ), які в даний час є далеко від нас. Образ приближає особу, місце, якесь явище в часі і просторі;

•О позволяють побачити певні деталі, які в жодний інший спосіб не можемо побачити (художник упластичнює їх образами візуальними).

Треба пам’ятати, що самого образу для вивчення катехизи не вистарчає (передусім, що таємниця Бога є поза всякими образами). При аналізі образу мусить бути праця розуму і піддання себе під дію Божої ласки. Щось інше є бачити, щось інше розуміти, а щось інше вірити.

Коли і як показувати образ? Коли? <> в будь-якому місці уроку з умовою, що він обгрунтований раціями

дидактичними і виховними; <> в пункті виходу – має зацікавити учня, зосередити його увагу і

впровадити в це середовище, яке буде предметом катехизи; <> в переказі змісту – показуємо образ після переказу чи прочитаного

тексту. Він має помогти затримати увагу учнів на переданому змісті і оживити переказану в тексті ідею;

•О- в закріпленні – відіграє головну виховну роль. Допомагає в індивідуалізації змісту, в застосуванні його до життя окремих учнів і в нав’язуванні особистого контакту з Богом;

<> в підсумку – допомагає учням зрозуміти, що було істотне і найважніше в даній катехизі.

Як показувати? <> образ повинен бути показаний тоді, коли він потрібний. Не можна перед

лекцією вивісити всі образи, які будуть демонструватися; •О вибрати такі образи, що їх видно всім у класі (відповідних розмірів); <> не добре є показувати якийсь образ з альбому, книжки від парти до

парти – страта часу і безпорядок, краще через фільмоскоп; •О треба приготовити і впровадити учнів до оглядання, а потім помагати їм

в огляді. Щоб це було спонтанне оглядання, (а не просто подивитись), потім вияснювати, показувати основну ідею;

*$• добре є запропонувати учням аналіз обличчя і поведінки окремих осіб на образі. Завдяки такому аналізу є легше перейти від конкрету (образ) до постав людей, до Бога і ближніх;

<> відповідна кількість образів на уроці (не забагато, щоб лекція не була замінена на оглядання образів), 2-3 добре дібрані і відповідно використані – вистачає;

•v- вживання фільму з відеокасети; <> сцени фільмів, підібрані до теми (до 10 хв.); •v- цілий фільм – в інший час поза уроками;

<> не надуживати цим; •Ф- фотокартки деколи краще, як образи, бо це не уява, творча фантазія, а

як документ, аргумент. Ж Біблійний пункт виходу Вартість біблійного елементу в катехизі

Для того, щоб наше християнське навчання могло надалі бути оригінальним і мати свій специфічний характер, мусить воно дати привілейоване місце Св. Письму як в пункті виходу, так і в цілому катехитичному занятті. В усіх випадках, в яких йдеться про представлення учневі християнської таємниці, будемо надавати першість Св. Письму як найвідповіднішому конкретові. Правди нашого вибору є наступні:

•О- найважливішою істиною є факт, що, керуючись текстами Св. Письма в навчанні і вихованні учнів, посилаємось на педагогіку, яку сам Бог використовував у релігійному вихованні свого народу. Це не людина запитувала Бога, яким способом має вирішити свої проблеми, а Бог мав першу ініціативу і вчив людину задавати собі питання на тему своєї ситуації в стосунках до свого Сотворителя. Це Бог запрошував людину до зміни серця і до входження в єдність думки і любові зі своїм Отцем. Подібно і під час лекції з релігії дитина слухає Слово Боже і в світлі того Слова бачить себе, ставить питання, що стосуються своєї ситуації і відповідає на заклик, який Бог до неї скеровує. Катехит мусить під час кожної лекції (в певний момент) звернутися до ситуації дитини, але якщо дитина зустрінеться спочатку з вимогами Бога, тоді засумнівається у своїх позиціях і зрозуміє краще відношення до нього особисто Слова Божого, на яке має дати відповідь. У випадку виходу особистого досвіду дитини, то усвідомлення е більш проблематичним;

<> виходячи зі Св. Письма, чи беручи за пункт виходу Слово Бога, факт біблійний, події біблійні, чи жест Бога, ставить учня в присутність Бога, який говорить, і цим самим створюється від самого початку лекції атмосферу чисто релігійну;

•v- мова Св. Письма є конкретна і доступна для уявлення дитини. Вона близька дитині і відповідає її ментальності;

<> для дитини, так як і для семітів, світ не є спектаклем для перегляду, лиш є історією, яку треба пережити. Як і семіти, дитина не прагне дізнатися, чим є речі самі по собі, лише чим є для неї і ким вона є для них;

•v- ціллю катехизи є віра в Христа, а не запам’ятовування дефініцій чи формул. Власне Св. Письмо схиляє катехита і учня до упущення поняття і роз’яснення, щоб стати в безпосередній контакт Особи з особою. Св. Письмо ставить учня і катехита в присутність Бога, який до них промовляє, взиває і очікує відповіді.

Застосування Св. Письма в катехизі Важко собі уявити катехитичне заняття без посилання на Св. Письмо. В усіх

типах катехиз (доктринальних, літургійних і біблійних) Св. Письмо має важливе місце. Можна його впроваджувати в різних місцях уроку катехизи. Найчастіше використовується Св. Письмо в повідомленні з метою ознайомлення учнів з текстом, його роз’ясненням, змістом дослівним і типовим, а також з тим усім, що пов’язане з біблійним знанням. Потім цей же

текст можемо використати в закріпленні з метою особистого роздумування учня над Словом Бога, зверненим до нього особисто, щоб його прийняв і дав Богу особисту відповідь у формі навернення чи зміни життя.

Якщо пункт виходу є біблійний, є в ньому читання тексту чи оповідання зі Старого або Нового Завіту, одночасно є він початком повідомлення нових знань. Немає тоді чіткого відмежування між самим пунктом виходу і повідомленням. Читання тексту може бути урочисте, у формі літургійної набожності.

Інколи впровадження до тексту чи біблійного оповідання вважається за пункт виходу, а читання тексту належить одночасно до повідомлення. Для структури катехитичного заняття не має великого значення розмежування між пунктом виходу і повідомленням одночасно, якщо є ним біблійний пункт виходу. Важливим для біблійної катехизи є те, щоб не була вона лекцією святої історії, але Словом Божим, що є в Св. Письмі, зверненим до людини, а в нашому випадку - до конкретного учня, який має Його прийняти, обдумати і на Нього відповісти.

Ж Літургійний пункт виходу Катехизувати, тобто впроваджувати вихованців в життя Церкви,

підготовляти їх до участі в Євхаристії і до зустрічі з Христом у Святих Тайнах, як знаках Божої Ласки. Сама Літургія займає в катехизі особливе місце, тому що завдяки їй люди входять в реальне життя Церкви. Релігійне навчання відбувається в чотирьох окремих секторах, якими є: доктрина, історія Церкви, Св. Письмо і Літургія. Це єдині чотири позиції тої самої реальності. Літургія є зцілюючим елементом катехитичного навчання.

В кожній катехизі, де тільки це можливо, катехит мусить показати, який спосіб, факт, правда чи моральний принцип звершується в Літургії, щоб приготувати вихованців до літургійного життя.

Умови доброї літургійної катехизи Кажемо, що в Літургії не вчимося, а в Літургії беремо участь і Літургією

живемо. Важко жити тим, чого не знаємо чи не розуміємо. Слова „жити” і

„розуміти” взаємно доповняють одне другого. Отже, для доброго входження, пізнання і життя літургією обов’язковим є:

•О спільнота парафіяльна, що виражає своє релігійне життя в живій літургії. Учень, залучений до неї разом із старшими і завдяки їм входить в контакт з Жертвою Євхаристійною та іншими тайнами. Іншими словами, в спільноті дорослих Служба Божа і таїнства в очах нашого вихованця набирають правдивого значення. Дитина з особливою охотою чинить те, що і дорослі: радіє, перебуваючи з дорослими. Для дитини то є правдиве і то має вартість, що чинять дорослі. Якщо учні не беруть участі в Літургії, тоді дані їм роз’яснення залишаються знанням чисто словесним, теоретичним і абстрактним, їх знання подібні є до знань про чужі країни, здобуті з туристичних путівників;

•v- обов’язковою є також катехиза, яка роз’яснює, бо пізнання і розуміння теж є важливі. Літургія сповнює „Таємницю” через жести, обряди і церемонії. Щоб брати участь в Літургії, свідомо належить знати і розуміти ці жести,

обряди і церемонії, а також відрізняти в знаках видимих реальності, які вони означають.

Місце літургійного елементу в катехизі Елемент літургійний не має свого постійного місця в катехитичному

занятті. Може бути впроваджений у повідомленні, закріпленні, але може теж бути вжитий і в пункті виходу. Все залежить від того, яку роль виконує і яка істина дидактична і виховна проявляється з його впровадженням.

У пункті виходу найчастіше впроваджуємо елементи літургійні у випадку лекції про Службу Божу чи Святі Тайни. Жести, обряди, церемонії є досконалими конкретами, від яких можна почати катехизу. Тоді йдеться від знаку, щоб дійти до речі, яку означає. Оглядається і описується зовнішні обряди, щоб дійти до розуміння того, що вони в собі криють.

Практика катехитична вказує ще на четвертий пункт виходу чи спосіб початку основної частини катехизи. Ним є перевірка знань з кількох опрацьованих тем, обговорення чи узагальнення раніше здобутих знань. Може бути добрим пунктом виходу для нового катехитичного заняття, особливо при підготовці до нової теми. Можемо провести вступний урок, урок первинного ознайомлення з матеріалом, щоб „пробудити учня”, зацікавити, змотивувати.

Ж Повідомлення нових знань Передусім в катехизі йде мова про виховання особистості виховника і

поглиблення його віри через особистий контакт з Богом. Однак будь-яка формація вимагає інформації чи навчання. Тому важливим елементом на уроці катехизи є повідомлення змісту – правд догматичних і моральних.

Кожний урок-заняття має подвійну мету: дидактичну (навчальну) і виховну, які не можна розділити. Тобто, навчаючи, виховуємо, а виховуючи, одночасно навчаємо. Але в структурі уроку існує можливість вказати на спеціальне місце, в якому реалізується, перш за все, мета навчальна чи повідомлення змісту (правди).

Деякі умови успішного повідомлення нових знань <> Дисципліна і збереження тиші. Щоб повідомлення змісту мало успішні наслідки, мусить відбуватися в тишині, в класі порядок і здисципліновані учні уважно слухають. Без зовнішньої тиші не можемо і говорити про тишину внутрішню, чи увагу учнів, зосереджену на повідомлюваний зміст. Воля утримувати порядок в класі повинна виражатися в катехита в способі поведінки, мови, інтонації, як і даванні якихось розпоряджень. Якщо нема порядку, то причина двояка: винні учні або брак відповідного авторитету в катехита. Але ми їх не обговорюватимемо тут, лише вказуємо на важливість умови збереження тиші в класі.

•О- Добре приготування катехита до уроку катехизи Якщо катехит добре не підготувався до проведення катехизи, то це викликає брак зацікавлення дітей темою, брак дисципліни, понервування катехита, непевність, а значить, і малу ефективність катехизи. Навіть досвідчені катехита не можуть собі позволити без приготування іти на урок, бо це буде нудний і без користі для учнів урок. Всі катехити в совісті є зобов’язані до доброго приготування до кожної

катехизи. Як повчав В. Сухомлинський, „вчитель до уроку готується все своє життя”.

•О- Повна диспозиційність катехита. Особисті справи, клопоти і понервування треба залишити поза дверима класу і не вносити їх з собою на катехизу. Це трудна вимога, але конечна для ефективності катехизи. Учень хоче бачити катехита, для якого найважніша справа – передання змісту правди на катехизі.

•v- Зичливість до учнів. Кожен учень повинен чутися особисто знаний і улюблений катехитом. Учні повинні відчувати, що катехит любить з ними перебувати, а правила дисципліни є конечні для підтримання порядку в групі.

•v- Голос і постава катехита. — голос спокійний і теплий; — без „ґвалтівливих” жестів і рухів; — говорити вільно, достатньо голосно, щоб усі чули,

повторювати важливі слова і речення; — якщо якийсь учень перешкоджає, то перестати на якусь мить

говорити. Коли читаємо Св. Письмо, то наш голос і спосіб читання повинні виражати

повагу до тексту і книги, яку тримаємо в руках. Ф Слово. Треба пам’ятати, що запас слів, особливо дитини, є особистий і обмежений.

Не треба вживати слів незрозумілих для учня, наукових. Трудні слова, вирази, незнані учням, але важні до передання змісту, записати на дошці, докладно вияснити і по можливості подати синоніми. Треба дбати про збагачення запасу релігійного словника учнів. Звернути увагу, щоб не було надуживання слів-паразитів.

•О” Стиль мови. Простий, природний, пристосований до рівня і можливостей учнів. •О Приготування конспекту. Вчителі по кількох роках праці перестають писати конспекти. Навіть

солідні вчителі, а тим більше катехити, не повинні переставати приготовляти плани-конспекти, що допомагає для доброго приготування і проведення катехизи.

115 Ф Приготування змісту повідомлення Катехит сам повинен застановитися над змістом, який хоче повідомити учням, щоб зрозуміти і усвідомити собі його результат для внутрішнього життя учня. Деякі зауваги, поради: — чітко усвідомити істоту (головну думку) питання, яке хоче

повідомити учням. Виразно підкреслити головну ідею повідомленої правди. Спокуса є завжди говорити про все;

— не може катехит бачити повідомлену правду у відірваній від цілості доктрини християнської. Вміння катехита пов’язувати окрему правду з цілою християнською наукою. Кожна цегла чи камінь має своє місце у цілості будови. Катехит повинен бачити, в який спосіб зміст даної лекції лучиться з

попередніми і як приготовляє наступні. Лекції в підручниках, за звичай, є поділені на тематичні розділи. Треба на це вказувати, щоб учні уявляли собі велику цілість, якою є християнська доктрина. (Бо можуть бачити дерева, але не розуміти, що це ліс);

— також треба катехиту добре застановитися над структурними елементами уроку, наочно-технічним оснащенням та ін.;

— тексти біблійні чи літургійні, документи Церкви мають вияснювати головну ідею. Катехиту самому треба їх добре простудіювати, потім продумати, хто і в якім моменті лекції їх зачитає і як їх обговорювати;

— приклади, аналоги, порівняння – добре підбирати із життя. Допоміжні засоби: — образи, малюнки, фото, плакати та інше – визначити, коли їх

показувати; — спів – достосувати до теми; — відеофільми – в добре продуманий момент лекції. Приклад. Тема

віри. За пункт виходу – беремо приклад Авраама. Мусимо пам’ятати, що

оповідання про Авраама є дуже багате на різні сюжети, а ціла історія його життя є дуже цікава, і учні люблять її слухати. В тому випадку не треба оповідати цілої історії Авраама, лише вибрати сюжет з його життя, що найкраще представляє його поставу як віруючої людини. Бо інакше учень може загубитися в різних історійках і не побачить сильної віри Авраама, яка має йому помогти у формуванні його власної віри.

Проведення повідомлення нових знань Повідомлення нових знань повинно посідати динаміку, темп. Звикло йдемо

від частини до цілості. Наше навчання повинно давати загальні норми, засади, які потрібно застосовути в конкретних випадках.

Приклад. Притча про блудного сина. Виводимо загальну засаду: Отець, який є в небі, пробачає всім, які від нього відійшли, чи всім грішникам. Тобто ціллю повідомлення не є оповідання про блудного сина, але навчити дітей, що Бог є добрим батьком, що пробачає всім. Саме оповідання є конкретом, а твердження загальне, яке з нього виникає, є більш чи менш абстракційне. Ключове речення „Бог пробачає грішникові, який кається” – можна записати на дошці. Треба пам’ятати, що меншим дітям важче перейти від конкрету до абстракції.

Біблійну подію, чи взяту із щоденного життя, треба показувати від їх внутрішньої сторони. Існує принаймні два способи оглядання подій:

— оглядаємо подію чи слухаємо про щось із чистої цікавості. Нас цікавлять факти – зовнішня сторона, не ангажують нас почуттєво, і ми особисто не переживаємо події, лише є глядачами чи слухачами;

— слухаємо чи оглядаємо з повним зосередженням, з почуттєвим пережиттям, входимо в роль осіб в тих фактах.

Переказану правду треба вияснити, помогти перейти від зовнішнього до внутрішнього. При повідомленні нових знань катехит застосовує різні методи навчання в залежності від теми катехизи та віку дітей (про них вже говорилось

раніше). Ж Інтеріоризація Після повідомлення правди кате}шт мусить перейти на план життєвої

зустрічі з Богом. Катехиза є свого роду драбиною, по якій піднімаємося від конкрету в пункті виходу, через повідомлення правди, аж до інтеріоризації, в якій вершиною і апогеєм є молитва. Французьке слово „інтеріорісатіон” в останніх роках у дидактиці катехизи вживається як інтеріоризація. Під цим словом в структурі уроку катехизи розуміємо методичну дію катехита з метою „увнутрішнення” через учня поданої правди. Ціллю інтеріоризації є те, щоб учень прийняв повідомлений йому зміст за свій. Вживаючи переносного значення, говоримо, що навчання правди є меблюванням розуму і пам’яті учня, а інтеріоризація є меблюванням серця і формуванням особистості учня. Говоримо також, що через інтеріоризацію виробляємо в учнях постави християнської поведінки по відношенню до людей, а також поставу віри по відношенню до Бога.

Таким чином, інтеріоризація провадить до застосування, молитви і постанови.

Застосування В структурі уроку релігії застосування було знане, як кінцевий пункт, що

мав на меті вказати значення правди для конкретного життя учня. Цю роль тут відіграє інтеріоризація, яка є застосуванням правди до життя учня з ціллю показати йому її значення для його особистого життя чи для формування характеру і формації особистості. В інтеріоризації вказуємо не тільки значення правди для особистого життя учня, але рівно ж вчимо і конкретно показуємо вартість отриманого релігійного знання для контактів з іншими людьми, а також для відкриття себе на цілу дійсність, що нас оточує. Тут йдеться про практичне приготування учнів до життя в суспільстві, зокрема в родині, Церкві, школі, групах і людських середовищах, в яких учень живе чи доведеться йому жити. Це горизонтальний вимір катехитичного виховання, який опирається на засаді, що добрий контакт з Богом провадить до доброго контакту з людьми, а рівно ж добрий контакт з людьми робить легшим контакт з Богом.

Молитва Правда, що стала внутрішньою (прийнятою учнем за свою), повинна

зближувати учнів до особистої зустрічі з Богом. Головною ціллю катехизи є зустріч не з правдою про Бога, але з самим Особовим Богом. Ця зустріч відбувається в молитві. Молитва в інтеріоризації є конечною і в жодному разі не може бути опущена.

Кілька зауваг щодо молитви в цьому структурному елементі уроку: •О- надавати першенство молитві прославлення і подяки. І діти і дорослі

більше схильні щось просити в Бога, ніж дякувати чи прославляти. Належить від наймолодших років привчати дітей до вираження Богові почуття пошани і подяки;

•О молитва прохання теж є доброю, бо виражає залежність від Бога. Повинна сповнити три умови:

— належить просити про все, що є гідним і узасадненим, але завжди

додаємо: „якщо є на то Твоя воля, Боже”; — не треба обмежуватися в наших проханнях тільки до дібр

матеріальних, але розширювати їх до дібр духовних, як напр, „нехай прийде Царство твоє”, „дай нам бажання пізнавати тебе, Боже” і т. п.;

— потрібно молитися і за інших людей, а зокрема за тих, що не знають Бога, за грішників, за тих, що потребуть окремої допомоги Божої. Чим менш молитва є егоїстичною, тим більше є відкритою на потреби інших і є кращою;

Ф молитва віддання себе Богові і довіри Йому. Зокрема, після 8-го року життя важливою і істотною є молитва віддання

себе Богові. Вона є конкретним способом нав’язування контакту дитини з Богом в часі дня („Боже, жертвую тобі мій день, мою конкретну працю, мою забаву...”).

Молитва повинна бути синівська, т. зн. повинна виражати всі почуття християнина у відношенні до свого Отця в небі: як віддання себе, довір’я і почуття провини і жалю.

Молитва має звертати окрему увагу на вираження чеснот теологічних (Божих) – віри, надії і любови.

Молитва правдива – виражає почуття і пережиття учня в даному моменті. Треба уникати формулювань надто загальних („мій Боже, жертвую тобі ціле моє життя”), бо для дитини воно є пусте і нічого їй не говорить.

Різні форми і способи молитви •v- Індивідуальна (в тишині). її можна впроваджувати з дітьми 7-9 років, тобто коли вже діти посідають

певну уяву присутності Бога між людьми. До такої молитви треба короткого впровадження. Якщо це є молитва у формі іспиту сумління, то не треба багато питань ставити на початку, а краще після кожного питання – коротка мовчанка. Таке можна практикувати як для молодших, так і для старших дітей.

•О Спільна. Повторює цілий клас, добре сприймається дітьми 9-12 років. •v- Спонтанна і молитовні формули. Готові молитви (формули), укладені через когось, є конечні для розвитку

молитви учнів. Вони є прикладом і взірцем для творення молитов спонтанних і особистих. Сам Христос навчив нас однієї з найважливіших молитовних формул - „Отче наш”. Існує, однак, небезпека звички, якщо часто вживати тих самих формул. Тому треба урізноманітнити молитовні формули: черпати з літургічного багатства. Пристосовувати до теми лекції, а також до подій, які переживаємо в парафії, школі чи в житті цілої Церкви.

Крім молитовних формул, треба впроваджувати до катехизи спонтанні молитви, особисті і висказані власними словами. Така молитва вимагає доброї підготовки зі сторони катехита:

— впроваджуємо момент тиші словами: „зараз кожний з нас щось в своєму серцю скаже Богові”;

— якщо є сприятлива атмосфера, тоді кожна дитина (чи деякі) мовлять голосно якесь речення особисте, що виражає

його молитву. Така молитва виховує до особистої розмови людини з Богом. Тут дитина

звертається своїми словами до Бога у справах, пов’язаних з її особистим життям. Виглядає так, що більшість дітей (а навіть і дорослих) є переконані, що не молилися, якщо не відмовили певних готових молитовних формул, тобто, особистої розмови (своїми словами) з Богом не вважають за молитву.

<> Молитва приватна і літургійна. Молитва приватна повинна опиратися на Літургії і до Літургії провадити.

Щоб так сталося, треба пам’ятати про наступні речі: — в катехизі надаємо перевагу над молитвою „приватною” молитві

літургійній (псалми, гімни, антифони). Вибираємо такий текст, що учні в стані зрозуміти (не обов’язково кожне слово, але загальний сенс молитви);

—r тексти молитви є узгіднені з літургійним роком чи окремими святами (Великий піст, Воскресний час, свята Богородичні і т. п.). Навчити дітей молитви Церкви. Це дуже важливий елемент;

— добре, щоб приватна молитва була якось пов’язана з літургічною темою;

— пояснити дітям літургічні жести при молитві (поклони, підняття рук вгору священиком і т. п.).

<> Молитва (словесна) мовлена і співана. Співана отримує „додаткову вартість”. Спів надто полегшує і прикрашує

спільну молитву, текст стає більш ритмічний і легший до вимовлення. Щоб спів був молитвою, треба виконати такі умови:

— хто проводить спів, мусить знати добре текст і мелодію; — дітей треба навчити докладно слів і мелодії. Тоді спів стає молитвою,

коли не становить дітям трудності з огляду на слова і мелодію; — поки почнемо співати, треба дітям пояснити слова і значення тексту; — вибирати пісні, що мають очевидну вартість релігійну (з огляду на текст

і мелодію). Така молитва в катехизі є доброю, яку хочеться відмовляти рівно ж в

Церкві, вдома і всюди. Не повинна вона бути тягарем дитині, а люблена дитиною і бути добрим спомином, до якого хочеться повернутися знову.

В катехизі молитва триває коротко, зокрема в дітей, але вимагає довшого і терпеливого приготування. Молитва є овочем цілого нашого катехизування. Оскільки катехиза є Словом Бога, скерованим до людини, то власне у молитві має наступити та зустріч з Богом у формі відповіді людини як навернення і зміна життя. Ця воля зміни і поправи життя повинна виражатися у постанові. Якщо говоримо, що катехиза у своєму виховному значенні пригадує форму хреста, то розуміємо її виховання до контактів з людьми, як поперечину хреста (горизонтальну), а виховання до зустрічі з Богом як вертикальну балку, що веде вгору до зустрічі з Богом особовим, а та зустріч відбувається передусім у молитві.

Постанова Почуте і прийняте Слово Бога судить і взиває до навернення. Повідомлення

змісту, яке провадить до молитви, провадить одночасно і до критичної оцінки

самого себе, до постанови поправи і навернення. Кожна катехиза, а не тільки катехиза про покаяння, спричиняється до формування сумління. Кожен раз, коли представляємо якусь доктринальну правду на уроці, має вона змушувати учня (рівно ж і катехита) до обрахунку сумління і вчити оцінювати свою ситуацію у відношенні до Бога. Передання правди може допровадити до виразної і якоїсь конкретної постанови чи створити в учня загальну диспозицію до вчинків добра.

Конкретні постанови повинні торкатися життя в родині, поведінки в школі, в товариських групах тощо. Такі постанови повинні виховувати до дисципліни, добрих контактів в групі. Виразні постанови повинні мати на меті не тільки вироблення

навичок, але, передусім, формування християнських постав. Повідомлення правди не обов’язково мусить закінчуватися виразною і

конкретною постановою. Часто завданням інтеріоризації є настанова учня в новому дусі і утворення в нього загальної диспозиції до добрих діл. Це, що учень слухав і переживав на катехизі, може мати свій вплив у ближчому чи дальшому майбутньому на його конкретне життя.

Ж Підсумок уроку Перш ніж перейти до кінцевої частини уроку, бажано катехиту коротко

підсумувати все те, чого хотів навчити і до чого виховати в пункті виходу, у повідомленні змісту та в інтеріоризації.

Потреба підсумку з огляду на катехита Існує небезпека, що учень, можливо, не зрозумів головної ідеї катехизи, загубившись у великій кількості слів, прикладів, які наводив катехит у часі уроку. Для цього катехит робить свого роду зібрання того, що було найважливіше у повідомленні змісту та інтеріоризації.

Потреба підсумку з огляду на учня Учень, навіть старших класів, не посідає дисципліни слухання і

самостійного реєстрування найважніших фактів, поданих під час катехизи. В окремий спосіб діють на нього (його уяву) різного роду словесні і візуальні образи, які легко запам’ятовуються і приймаються ним як головний зміст повідомлення та інтеріоризації. Другорядні частини катехизи можуть стати для учня головним змістом катехизи. Тому, з огляду на саму ментальність і способи сприймання учня, конечним є таке підсумування, що полегшує учневі зрозуміти, запам’ятати і реалізувати головні цілі катехизи.

Також катехитові належить тут вказати на внутрішній зв’язок і взаємну залежність між показаними дітям правдами. Саме підсумок в структурі уроку досконало виконує цю роль.

Способи проведення підсумку: <> поставити кілька запитань щодо пункту виходу, повідомлення знань та

інтеріоризації з метою вказати головну ідею катехизи і її ціль: дидактичну і виховну. Якщо не зможуть учні правильно відповісти, то потрібно ще раз їм показати і пояснити при помочі інших методів, образів і порівнянь;

•v- на початку уроку катехит не подав теми і не записали її в зошит. То

через поставлені запитання (метод індукції) доходимо до неї при кінці уроку. Якщо навіть найздібніші учні не можуть сформулювати (лише в дуже загальний спосіб), то значить, треба ще раз пояснити правду;

•О при допомозі тесту; •О у випадку браку часу вистачає, як сам катехит (хоч в кількох реченнях)

розкаже, що було найважніше в сьогоднішній катехизі і що треба запам’ятати; як дану правду належить втілити в життя і яке вона має значення для нашого контакту з Богом.

3. Закінчення уроку Ця частина не належить до істоти структури уроку, але вона має важливе

значення для реалізації мети (дидактичної і виховної). Ж Записи в зошиті. Аргументи за потребу ведення зошита: — зошит є свідоцтвом праці учня в класі і вдома; — те, що катехит визначив за найважливіше для даного уроку, повинно

бути коротко сформульовано і записано; — зошит служить для запису теми, змісту катехизи і домашнього

завдання; — катехиза без зошита стається просто бесідою на різні теми, що не

зобов’язує до нічого як учня, так і катехита. Наявність підручника не звільняє від ведення зошита, незалежно

від віку учня і від класу. Іншу методичну і виховну роль виконує підручник, а іншу - зошит: обидві важливі;

— зошит є свідоцтвом праці учня і катехита для родичів, візитаторів. В часі душпастирських відвідин домів (в часі Йордану) парох оглядає зошити, бо вони є певним свідоцтвом не тільки працьовитості і пильності учня, але рівно ж його відношення до катехизи, а навіть релігійності.

Ведення зошита: — кожен раз записуємо номер і тему катехизи, дату на полях, короткі

нотатки, якісь рисунки, запис домашнього завдання дидактичного і виховного; — доки діти не вміють добре писати, то зошит служить головно для

малюнків. Можна давати дітям готові речення (надруковані на листку), і діти приклеюють в зошит і читають. Діти малі більше люблять малювати, ніж писати;

— у старших класах впроваджуємо більше записів в зошитах. Домашнє завдання вже частіше може бути скероване на письмову відповідь. В молодших класах недопустимо диктувати нотатки, треба самому писати на дошці (чи здібний учень);

— в ході уроку катехизи є спеціальний пункт запису в зошит, але це не означає, що тільки виключно в тому місці можна робити запис;

— деякі зошити з катехизи ведуть діти в спосіб якогось альбома (щоденника). Є багато виписано цікавих думок, своїх чи чужих, гарних малюнків тощо. Це дуже похвально. (Подекуди є звичай, що діти наклеюють в зошит пам’ятні образки, отримані на недільній Службі Божій, потім катехит перевіряє);

— зошит відкривають і закривають тоді, коли потрібно (катехит сам повідомляє);

— менш ригористично щодо ведення зошита треба бути в старших класах. Але зовсім резигнувати із ведення зошита не варто. Але щоб не дійшло до бунту, конфлікту.

Перевірка зошитів: — метою перевірки зошитів може бути сам спосіб його ведення і

виконання завдань. Чим частіше перевіряємо зошити, тим учні старанніше їх ведуть;

— засада: на кожній катехизі, перевіряючи домашнє завдання, перевіряємо зошит;

— час від часу треба збирати зошити і вдома перевіряти. Звертаємо увагу на зміст, щоб не закралися якісь блудні записи доктрини християнської. При тій нагоді можемо ставити оцінку за ведення зошита і за зміст виконаних дидактичних завдань.

Ж Домашнє завдання. Три рації (для чого): — з метою продовження праці і рефлексії учня над якоюсь правдою, яка

була темою катехизи на час позалекційний (позаурочний) чи вдома. Учень тоді краще присвоїть її собі;

— з рації т. зв. індивідуалізації правди. В класі стараємося передати правду, пояснити і показати її значення для життя певної групи чи цілого класу. Але Бог скеровує своє Слово до кожного індивідуального учня і від кожного очікує особистої і свобідної відповіді. Домашнє завдання, як дидактичне, так і виховне, повинно учневі помогти виразити на письмі своїми словами, а в житті своїми власними вчинками ту відповідь, на яку Бог очікує;

— також є надія, що через домашнє завдання темою катехизи зацікавиться родинне середовище, зокрема батьки. Це схиляє і батьків до роздумів над вимогами християнського життя.

Дидактичне і виховне домашнє завдання: — під дидактичним розуміємо всяку працю вдома і в класі, яка

має на меті зрозуміння, запам’ятання, систематизацію і поглиблення переданої правди. Домашнє завдання дидактичне може бути усне чи письмове: вивчити напам’ять, прочитати і переказати, намалювати, замалювати, переписати з підручника, написати листа, дати відповідь на запитання і т. п. Це залежить від віку, знання, інтелігенції, заангажування в життя релігійне.

В молодших класах менше давати письмових робіт. — Під виховним розуміємо всі ті дії, вчинки в класі і поза ним, які мають на

меті допомогти учневі в інтеріоризації отриманих повідомлень, у формуванні характеру і особистості, будуванні відповідних постав (поведінки) людських і християнських і поглибленні його приязні з Богом.

Форма: усна, письмова чи тільки заохочення до конкретних постанов.

Дидактичне завдання може бути одночасно і виховним. Напр., скласти особисту молитву на основі пізнаної правди, написати молитву до одної станції Хресної Дороги і відчитати її на Хресній Дорозі, відвідати хворого, упорядкувати місце біля хреста, пам’ятника. Деякі завдання можна перевірити, а деякі не потрібно, як всякого роду постанови не треба перевіряти, бо вони можуть привести до неправди (брехні), якщо учень їх не виконав і стидається признатись.

Умови домашнього завдання: •О- повинно бути виразне і чітке. Всі учні мають його почути, зрозуміти і

виразити внутрішню згоду; •О- катехит має бути свідомий, чи завдання можливе до виконання учнями; •ф катехит - не єдиний вчитель, який дає домашнє завдання, вчителі з інших

предметів теж їх дають. Деколи треба обмежити до мінімуму домашнє завдання;

<> є така засада: щоб діти виконували домашнє завдання, то потрібно їх перевіряти і оцінювати.

Ж Душпастирська інформація Катехиза має провадити учнів до парафіяльного життя, до участі в Літургії,

св. Тайнах, у всяких пережиттях парафіяльних. Все, що діється в Церкві і в парафії, треба говорити учням на катехизі. Хоч вони можуть почути те і на недільній Службі Божій, але в малій групі на катехизі це краще приходить до їх свідомості. Тому найкраще, щоб катехит був членом даної парафії.

Які інформації? Всі, що торкаються життя парафіяльного: — поточні справи і події, що торкаються учнів і їх родин; — справи, що торкаються спеціального заангажування класу (у св.

Літургії, проведення Хресної Дороги, молебня тощо); — реколекції великопостні; — зустріч груп (гуртків) біблійних, харитативних, місійних, вівтарних

дружин, марійських дружин; — походи чи виїзди з участю катехита; — якісь урочистості, свята, важливі річниці, ювілеї. Деякі способи подання інформації: — усна інформація про якісь справи, що мають відбутися найближчим

часом. Тут ідеться про інформування чи пригадування; — письмова інформація з релігійних газет, часописів тощо; — інформація, написана на листку, який діти вкладають чи вклеюють у

зошит. Нпр.: програма якогось заходу, реколекцій і т. п. Це добрий спосіб інформування родичів і цілих родин через дітей.

Ж Кінцева молитва Молитва при кінці катехизи „користується” тими самими правилами, що і

на початку катехизи. Є молитвою факультативною, можна її і не відмовляти. Рішення за катехитом. Для цього повинні бути відповідні рації. Можна використати ту, що була на початку, чи в часі обговорення теми, чи з

інтеріоризації. Все залежить від ситуації, атмосфери, часу до використання, наміру і особистих мотивів катехита. Можна просто своїми словами виразити подяку Богові.

ЗАКІНЧЕННЯ Виховання - це процес утворення моральної і духовної основи дитини, як

освіта - процес розвитку розумових здібностей її. Ці дві сторони душевної діяльності людини потрібно розрізняти. Необхідно розрізняти також поняття світського і релігійного виховання. Будь-яке, відірване від релігії, виховання (чи то родинне, чи то шкільне) має на меті тимчасові життєві цілі, пов’язані з потребами сім’ї, суспільства або держави. Але тут метою виховання є не сама людина та її найвище благо, а інтереси суспільства. Християнське виховання намагається дати дитині духовне спрямування, щоб вона могла встояти перед різними спокусами і йти в житті правильним шляхом, дбає про духовний розвиток особистості, що грунтується на вічних Божественних принципах.

Протягом багатьох століть Церква в Україні відігравала роль не тільки дому Божого, місця молитви, але й виконувала місію центру християнського життя, формувала духовність особистості, світогляд нації. У справі виховання дітей неможливо і сьогодні оминути Церкву. Разом з тим також неможливо доручити цю справу тільки Церкві: тут мусять бути залученими сім’я, школа, громадські інституції. Особливе місце відводиться християнській сім’ї як „домашній церкві”, котру потрібно плекати від самого її зародження. Батьки для дитини є заступниками Бога на землі, і на них лежить відповідальність за виховання своїх дітей у вірі.

„Виховати серце дітей у цнотливості та благочесті - священний обов’язок, який не можна переступити, не ставши винним у духовному дітовбивстві. Це обов’язок спільний, як батьків, так і матерів... Є батьки, які нічого не жаліють, щоб зробити дітям приємність як багатим спадкоємцям; а щоб їхні діти були християнами - це батькам байдуже. Злочинне засліплення! Від цього усі негаразди, від яких стогне суспільство... Якщо б батьки намагалися дати своїм дітям добре виховання, то не потрібні були б ані закони, ані суди, ані покарання. Кати потрібні тому, що відсутня моральність”, - так говорить св.Іван Золотоустий про відповідальність батьків за виховання своїх дітей.

Духовна руїна сім’ї руйнує духовний стан суспільства. Тому Церква велику увагу приділяє сім’ї. Через християнські родини діє Святий Дух і на суспільство та державу. За словами Святійшого Отця Івана Павла II, сім’я, як і людина, є шляхом Церкви.

„Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже” (Мр. 10:14), - можна зрозуміти і як Господню рекомендацію батькам (чи навіть Божий наказ). Батьки є першими проповідниками для своїх дітей і першими свідками Христа. Щоб з кимось нав’язати особисті контакти, полюбити його, потрібно з ним спочатку познайомитись. Щоб зав’язати особистий контакт з Богом, дитина теж має щось про Нього почути, знати. Такі перші знання про Бога діти повинні отримати в сім’ї. Навчати дітей релігії потрібно із самого раннього дитинства - коли дитина ще не пішла в школу чи навіть до садочка. Дуже важливими у формуванні релігійної позиції дитини є релігійні практики,

в які дитину потрібно поступово вводити вже з другого року життя. Дитина охоче наслідує батьків. Тому не варто примушувати дитину вчити на пам’ять щоденні молитви, як вивчають віршики. Важливо, щоб у сім’ї практикувалася спільна молитва, тоді дитина буде сприймати молитву як внутрішню потребу, а не як щось накинуте зверху батьками. Участь у Літургії, Св.Тайнах повинн а бути родинним переживанням. Якщо дитина змалку бачить, що батьки часто ідуть до Сповіді, то зрозуміє, що Сповідь - це не покарання, а нагода попросити в Бога пробачення та поєднатися з Ним. Досягнувши відповідного віку, така дитина радо і сміливо піде до сповідальниці.

Із різних причин батьки віддають дитину в садочок. В такому випадку важливо є організувати катехитичне навчання дітей-дошкільнят, щоб садочок був продовженням родинної атмосфери. Катехит-вихователь повинен бути провідником дитини в надприродну дійсність, допомагати їй розвивати контакт з Господом. Адже сформований у ранньому дитинстві образ Бога людина несе через усе життя. Якщо в такому віці дитині представляти Бога як скрупульозного і мстивого бухгалтера, який тільки тим і займається, що підраховує наші гріхи і потім карає, то можна спровокувати відхід від віри у період дорослішання. Часто втрата віри є лише відмовою від сформованого в дитинстві фальшивого образу Бога, який не задовільняє дорослу людину. Батьки в сім’ї, як і катехити-вихователі в садочку, - це перші „дорослі християни” на шляху дитини, на їхньому прикладі в неї формується поняття про Бога, про християнство. Щасливі діти, які виростають у правдивій християнській сім’ї і можуть так сказати: „Бог - це батько, який любить так, як мама”.

Батьки, які усвідомили свою відповідальність (перед Богом, своїм сумлінням, майбутнім свого народу) за виховання у вірі власних дітей, обов’язково запишуть дитину до недільної катехитичної школи при парафії. Так поступово відбуватиметься уцерковлення дитини, залучення її в спільноту Церкви. На жаль, сьогодні у багатьох парафіях більшість людей є „прихожанами”, прийшли на Службу Божу і відійшли. Трактують Церкву подібно до якоїсь організації (пошта, будинок побуту), послугами якої користуються, не вважаючи себе належними до цих установ, і тому не відчувають за них відповідальності.

Отож, катехитичне навчання дітей є завданням цілої спільноти. Бо ж спільнота - це основний вплив на дитину, у парафіяльній спільноті дитина вчиться віри і переймає досвід інших людей у вірі, і це є фундаментом для її подальшого життєвого становлення. Отже, релігійне виховання дитини - це спільні зусилля батьків, сім’ї, священика, катехита, цілої спільноти вірних. Воно полягає у створенні середовища, атмосфери, що продовжує і розширює рамки сім’ї, яка має найбільш безпосередній і тривалий вплив на релігійний розвиток дитини. Тому в катехитичному навчанні дітей неможливо досягти успіху без залучення батьків, з одного боку, священика, катехита, парафіяльної спільноти - з другого. Для цього вкрай необхідно проводити час від часу зустрічі батьків, священика і катехита, щоб усі були добре поінформовані і брали активну участь у навчальне - виховному процесі недільної школи. Це

розвиватиме товариські стосунки між собою і допоможе дитині відчути суть парафіяльної спільноти, до якої вона належить.

Про важність катехитичного навчання Великий Митрополит Андрей пише: „Хто не знає катехизму, майже не може бути добрим християнином. Знання катехизму - це основа християнського життя, тому, хто навчить добре ближнього катехизму, той має перед Богом таку заслугу, як коли б навернув грішника. А знаєте, що „хто наверне грішника з блудної дороги, спасе його душу від смерти і покриє множество гріхів” (Як. 5:20).

І ви, Батьки, дуже дбайте про те, щоб Ваші діти знали катехизм... І нехай Бог Всевишній Вас благословить і поможе зрозуміти, яка це важна

наука катехизму та як усе треба зробити, щоби самому катехизм добре знати й дітей його навчити. Амінь.”

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА Святе Письмо, Українське біблійне товариство 1994 Загальний катехитичний довідник, Львів 1999. Катехитичний правильник УГКЦ, Львів 1999. Богословія, том 61-62 VOL, УБИТ, Львів 1997-1998. Богословія, том 64 VOL, УБНТ і ЛБА, Львів 2000. митр. Блум Антоний, Пути христианской жизни, беседы, Киев 2001. Браун-Галковська М., Домашня психологія, Львів 2000. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України, Збірник наукових праць, Острог 1997. о. Гармаев А., Нравственная педагогика и психология. Этапы нравственного развития ребёнка, 1998. о.Гузар Євген, Нарис катехитики і методики, Львів 1906. Зацепин В.И. и др., Семья. Социально-психологические и этические проблемы. Справочник, Киев 1989. Зеньковский В., Проблемы воспитания в свете христианской антропологии, Москва 1993. Карпенчук С., Теорія і методика виховання, Київ 1997. Катехитичний обіжник №1(14), січень 2001. о. Катрій Ю., ЧСВВ, Перлини східних отців, Львів 1998. Кэмпбелл Р., Как на самом деле любить детей, Москва 1992. диакон Кураев Андрей, Школьное богословие, Москва 1997. о. Макселон Ю., Психологія. З викладом основ психології релігії, 1998. Максимов M., Не только любовь, Москва 1992. Мельничук О.П., Християнська родина, батьки і діти, Мюнжн 1954. єп. Мудрий Софрон, Катехитика, Івано-Франківськ 1996. О семье и воспитании, общество св. Василия Великого, 1996. Піссо Паоло, Хто Ти? Які твої проекти? Путівник для молоді, Львів 1994. Рудницька М., Дон Боско. Людина - педагог - святий, Рим 1963. Соловьёв В., Духовные основы жизни, Брюссель 1982. Сурова Л., Православная школа сегодня, издательство Владимирской епархии 1999. 133 о. Бп. Стімпфле Й., Буквар католицької сім’ї, Львів 2000. еп. Теофан-Затворник, Путь ко спасению, Москва 1899.

Тимчишин О.І., Уруський В.І., Робоча книга вихователя, Випуск 1, Тернопіль 2000. Фіцула М., Педагогіка, Тернопіль 1997. Фіцула М., Педагогіка, Київ 2000. Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, кн. 2, Острог 1995. митр. Шептицький Андрей, Твори-OPERA (морально-пасторальні), Том LVI-LVIII vol, Рим 1983. Ciano Luciano, Wychowanie w duchu ks.Bosko, Warszawa 1991. ks. Kraszewski Józef, Katechizowac, ale jak?, Płock 1995. ks. Kulpaczynski Stanisław, Aktywizowanie katechizowanych, Lublin 1997. Pirozynski M., Kształcenie charakteru, Warszawa 1992.

зміст

Вступ 7 Розділ І Основи педагогіки. Християнська педагогіка 11 1. Структура та основні категорії педагогіки. Християнська педагогіка 12 2. Основні правила християнської педагогіки ..................... 17 3. Особа педагога-катехита, його духовна формація ......... 20 Розділ II Теорія виховання. Християнське виховання ......................... 23 1. Загальні методи виховання ................................................. 25 2. Християнське виховання, його основні принципи ..........29 3. Системи виховання. Превентивна модель о. І. Боско ........... 34 Розділ III Порадник для батьків, катехитів-вихователів ...................... 39 1. Виховання дітей у сім’ї (раннє дитинство) .................... 40 2. Катехитичні групи дошкільнят (4-6 років) .................... 65 Розділ /У Теорія навчання. Дидактика в катехизі ................................ 75 1. Процес навчання. Суть катехитичного навчання .......... 76 2. Застосування методів навчання в катехизі ..................... 80 3. Схема сократівського уроку (Евристична бесіда) ............ 89 Розділ V Структура уроку катехизи ...................................................... 95 1. Вступна частина уроку катехизи ...................................... 97 Взаємне привітання катехита і учнів ....................... 97 Початкова молитва (на початку уроку) ................... 98 Перевірка присутніх ...................................................... 100 Перевірка домашнього завдання ................................. 100 135 2. Основна частина уроку катехизи ..................................... 105 Пункт виходу ..................................................................105 Повідомлення нових знань .......................................... 114

Інтеріорізація ..................................................................118 Підсумок уроку ..............................................................123 3. Закінчення уроку .................................................................124 Записи в зошиті ............................................................124 Домашнє завдання .........................................................126 Душпастирська інформація ..........................................127 Кінцева молитва ............................................................128 Закінчення ..................................................................................129 Використана література...........................................................133