Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського,

Михайла Старицького

До дня народження М. П. Старицького

Матеріали VII – VIII наукових семінарів

«Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі форму-вання національної самосвідомості напри-

кінці ХІХ – на початку ХХ ст.»

2

УДК 94(477):[001+008](092)"186/195"(06) ББК 63.3(4Укр)46/52-8я43

Р68

Рекомендовано до друку науково-методичною радою Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка,

Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (протокол № 4 від 5 червня 2013 року)

VІІ – VIII наукові семінари «Роль визначних особистостей – митців, діячів нау-ки та культури у процесі формування національної самосвідомості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.», приурочені до дня народження Михайла Петровича Ста-рицького: Матеріали / Упорядники Наталія Іванівна Грабар, Олександра Ярославівна Мокану. – Київ, 2013. – 414 с.

Організаційний комітет: Терехова Н. Ю. Мокану О. Я. Грабар Н. І.

Адреса організаторів: Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисен-

ка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, вул. Саксаганського, 97, м. Київ, 01032, тел. 284-37-63, факс 289-57-52

3

Вступне слово

Традиційно щороку у музеї Михайла Старицького (Музей видатних діячів української культури) до дня народження цьо-го видатного українського літератора, громадського і театра-льного діяча проводиться науковий семінар «Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі фо-рмування національної самосвідомості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.». Мрії про незалежність України збурювали думки її патріо-тів у різні часи, за різних політичних умов. Особливо показо-вим у цьому плані є саме кінець ХІХ – початок ХХ століття, коли розгорнувся рух за українське національне відродження. Це був унікальний час, коли кожен національносвідомий укра-їнець, працюючи у своїй сфері, долучався до великої загальної справи. Цей рух спочатку мав культурницький напрям, а зго-дом перейшов і в політичну сферу. Представники різних по-колінь родини Старицьких яскраво проявили себе в обох на-прямах. Це ж стосується і їхніх сучасників. Незважаючи на тяжкі часи, своєю самовідданою працею ці люди зробили безцінний внесок у збереження культурної пам’яті, у розвиток українського мистецтва, науки, громадсько-політичної думки, у формування національного самоусвідомлення українців та по-чуття гордості за свою країну і свій народ. У нашому збірнику за матеріалами VII та VIII наукових семінарів представлено статті, які характеризують діяльність діячів того часу, історичні умови, у яких вони жили та працю-вали і роблять вагомий внесок у дослідження проблеми. «Оновлена Вітчизна постане з наших трупів…» - так напи-сала у своєму духовному заповіті дочка Михайла Старицького - Людмила Старицька-Черняхівська. Знання та усвідомлення досвіду наших попередників стане важливою ланкою розбу-дови нашої держави в її найрізноманітніших площинах.

Наталія Грабар

4

Матеріали VІІ наукового семінару

"Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі формування національної

самосвідомості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст."

14 грудня 2011 року

5

Надія Левчик

Проблематика націєтворення в поезії Михайла Старицького: образно-стильовий аспект

Як і переважна більшість українських письменників другої

половини ХІХ — початку ХХ ст. Михайло Старицький нале-жав до подвижників націокультурного відродження. Гідний подиву творчий доробок письменника — поета, драматурга, прозаїка, перекладача, видавця — доповнюється не менш ва-гомою його діяльністю режисера та організатора українського театру, талановитого актора.

Якщо говорити про формування літературно-естетичних та світоглядних переконань Михайла Старицького, то найпе-рше слід взяти до уваги атмосферу демократичних поглядів родин Старицьких та Лисенків. Відомо, що через раннє сиріт-ство Михайлом опікувався родич — В.Р. Лисенко. Освічена родина Лисенків стає його другою домівкою, а троюрідний брат Микола Лисенко його кращим товаришем упродовж всього життя.

Немалу вагу мала й культурна думка вітчизняного і світово-го письменства, з якою юнак ознайомився у роки навчання в гімназії, а, згодом, університеті. Помітний слід на світоглядних переконаннях М.Старицького залишили і його дружні стосунки з Олександром Лисенком (дядьком по лінії матері), який, не зважаючи на заборону ро-дичів-дворян, одружився з простою селянкою і був перекона-ним демократом і ревнителем національної ідеї. Пригадуючи свої зустрічі з О.Лисенком, М.Старицький у статті «До біог-рафії М.В. Лисенка» писав, що Олександр Лисенко розповідав йому і Миколі «...про запорожців, про їхнє життя-буття, про колишню славу і волю, а то і пісні співав. Розповіді його і піс-ні проникали нам глибоко в душу, пробуджували національне почуття, заносили уяву в минуле, повне чару і величі» [3, c. 394]. У цій же статті майбутній письменник говорить про те незабутнє враження, яке вони одержали читаючи заборонені

6

на той час вірші Т. Шевченка — «цілу ніч читали їх, захоп-люючись і формою, і словом, і сміливістю змісту [3, с. 395]. Невдовзі був прочитаний перший надрукований «Кобзар» Шевченка, «Енеїда» Котляревського, твори зарубіжної класики — Вальтер Скотт, Александр Дюма, Ежен Сю, Оноре де Ба-льзак, Микола Гоголь. Ніч навиліт, смакуючи кожне слово, читали юнаки історичний роман П. Куліша «Чорна рада».

Під час навчання в Київському університеті св. Володимира Старицький бере найактивнішу участь у сту-дентських мітингах, зібраннях, де обговорювались питання колоніального становища України, політичного і соціального гноблення народу, проблеми національного усвідомлення, мови, культури в цілому.

Пробудження в країні національних рухів сприяло підне-сенню національної свідомості української інтелігенції. Ста-рицький долучається до «ходіння в народ», «маючи за мету і пропаганду своїх ідей і зближення, злиття з народом, і збір ет-нографічного матеріалу» [3, с. 412]. Разом з М. Лисенком він працює в недільних школах, народних бібліотеках, збирає мо-вний матеріал для словників, стає членом «Громади». Участь М.Старицького у 60–70-і роки в «Старій громаді» значною мі-рою вплинула на ідейне самовизначення, утвердження націо-нального самоусвідомлення, громадянську позицію.

У цей час Старицький плідно працює як поет. Умовно по-етичну творчість М. Старицького, яка тривала майже сорок років, можна поділити на три періоди: 60-і роки — власне ро-мантизм, 70–90-і — просвітницько-позитивістське світоба-чення, 900-і роки — неоромантичні тенденції.

Проблематику націєтворення в поезії Старицького най-краще розкриває її образно-стильовий аспект. Вірші 60-х років — це, переважно, пейзажна лірика з пісенним ритмом («В сад-ку», «На озері», «Виклик»). Настрій ліричного героя і стан роз-кішної, квітучої природи розкриті через психологічний пара-лелізм. Ліричний герой милується красою природи і її романтично-піднесений опис відповідає такому ж схвильова-ному, піднесеному стану душі. Схильність до психологізації

7

пейзажу, емоційне сприйняття краси рідного краю, органічне засвоєння народнопісенної творчості, розуміння її традиційної символіки передають колоритні поетичні образи — «гордо-чолий дуб», «місячна, зоряна ніч», «перлиста роса» та ін. Як правило, в поезії Старицького 60-х років зображується вечір-ній пейзаж («Виклик», «В садку», «Вечір»). Природа тут зобра-жена як традиційний для українця час відпочинку, зустрічі за-коханих. Недарма вірш «Виклик» став народною піснею. Уперше вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, прозвучав як арія Левка з опери «Утоплена»:

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —

І над панами я пан... Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —

Що то за Божа краса! Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса,...[4, с. 47] Поезія Старицького раннього періоду творчості виявляє не

лише глибоке засвоєння традицій пісенної лірики Т. Шевченка, С. Руданського, Л. Глібова, а й демонструє свою оригінальність і виразну індивідуальність. Вона розкривала га-рмонійну єдність природи і людини, поєднувала романсове й народнопоетичне бачення любовного почуття.

8

Лірика 60-х років містить найбільше власне української символіки. Лоза — символ бідності, беззахисності людини («Вечірня»), дуб, явір — символи краси рідного краю («У сад-ку»), соловейко — вільна пташка, символ краси і неповторно-сті української природи. В інтимній ліриці присутнє народно-поетичне порівняння дівочих очей із зірками, дівчини з рибонькою, лебедонькою. Як уже зазначалось, у поезії 60-х років основним ліричним станом героя залишається романти-чне світовідчуття, однак соціальна характеристика буття пог-либлюється («Мій рай»).

Щодо етапів становлення і розвитку поетичної творчості Старицького, то у віршах 60-х років ще відчувається певна проблемно-змістова вторинність.

Поезія 70–90-х років — якісно новий, оригінальний етап творчості. Змінюється тип художнього мислення, поет відхо-дить від домінантного романтичного художнього зображення дійсності. Ваги набуває життя в усій глибині його соціальної детермінованості, зростає соціально значуща тематика і про-блематика, змінюється образний ряд. Ліричний герой-інтелігент постає в усій повноті національного самоусвідом-лення.

Поезії цього періоду властиві громадянські почуття, адже становлення характеру нового ліричного героя-інтелігента ві-дбувається в руслі розуміння, що людина — творець життя, яке осмислюється в усій глибині його соціальної детермінова-ності, духу епохи, який творить кожен індивід. Чимало віршів мають реалістичну деталізацію, а не романтичне узагальнення, настроєвість («Дивлюсь на тебе і минуле...», «Коли засну наві-ки в домовині...», «Як часом у тебе заграє...»).

Виразної переакцентації набуває ланка «людина — приро-да»: романтична гармонія людини і природи порушується, бо «ця природа красна і байдужа і німа» до «моря людських ви-плаканих сліз» («Зорі, зорі, ясні очі...»). До речі, про потуж-ність громадянського струменю в українській поезії промовис-то свідчать рядки поетичних творів зачинателя ранньої української модерни Миколи Вороного: «Бо коли ти Вкраїни

9

не кохаєш — // Ти не моя!» (вірш «Ти не моя!», 1905), «Мій друже, я красу люблю... // Як рідну Україну» (вірш «Краса», 1912) [1, с. 68, 152].

Щирий громадянський пафос, уболівання за долю люди-ни праці, України в цілому, переконаність, що інтелігенція — важливий фактор соціального і національного розвою, є про-відними тенденціями всієї творчості поета («Поету», «Редакто-рові», «Тихо плине нічка дружа...», «До М.Лисенка», «До моло-ді» та ін.). Навіть ліричний образ серця в поезії 70–90-х років розкривається як символ громадянських почувань («Останні сили дарма трачу...», «Сльоза»).

Михайло Старицький — майстер художньої деталі, точ-ність і виразність якої досягалась копіткою працею над образ-ним ладом поетичного переживання. Так, хрестоматійний вірш «Швачка» має декілька авторських варіантів, найкращим з яких є опублікований у збірці «Поезії М.П. Старицького», упо-рядкованій і виданій вже по смерті поета його донькою Люд-милою Старицькою-Черняхівською. Свого часу, доопрацьо-вуючи вірш, М. Старицький зробив ряд суттєвих змін і уточнень, які сприяли як увиразненню постаті ліричної герої-ні, так і художності твору в цілому. Рядок «Глухий кашель се-ред ночі» змінено на «Довгий кашель в довгі ночі», рядок «На спині брудний платок» змінено на «Зверху латаний платок», що свідчило про прагнення поета створити привабливий, гід-ний співчуття образ української дівчини-швачки: бідної, але охайної, красивої, хоча змученої виснажливою працею, не-здужанням.

Якщо поглянути на поезію Старицького з точки зору ху-дожнього розкриття ейдологічним рядом проблематики наці-єтворення, національного самоусвідомлення українців, то, безперечно, найвиразнішим твором є «Кантата на честь і славу М.Лисенку». Цей твір особливий також в поетичному доробку Старицького як перше в українській поезії жанрове виокрем-лення кантати. «Словом у вірші» створено яскравий образ композитора Миколи Віталійовича Лисенка і надано йому статус провідника нації — народного співця, Кобзаря. Цікавий

10

твір і за композиційною побудовою. Кантата має чіткий поділ на сольні партії — ансамблеві і хорові частини. Різноманіт-ність метричного ритму підкреслюється змістовим строфіч-ним поділом на виконавські партії: символічний екскурс у без-радісне минуле країни, витриманий у сумному уповільнено-речитативному ритмі чотиристопного дактиля, виконує спіль-ний хор. Наступні партії — співців, квартету і хору — це вже мажорність і урочистість 5-стопного ямбу та ритмічна гнуч-кість, наспівного 4-стопного. Завершується кантата фолькло-ризованим 4/3-стопним хореєм у дусі величальної пісні-думи, яку виконує спільний хор.

У вірші наявні всі визначальні для моделі художнього світу поезії Старицького образи: ніч, Україна, серце, душа, любов, пісня, слово.

На відміну від поезії Т. Шевченка, де ніч — образ у пря-мому значенні цього слова, образ ночі у пошевченківській по-езії розгортається як метафора. У «Кантаті..» Старицького при-сутня також попередня традиція його художнього осмислення — як символ суспільного рабства, соціального зла (поезія П. Куліша, О. Кониського, О. Митрака, О. Навроцького та ін.). У Старицького окрім трактування ночі як доби рабства і духовного застою, поезія в цілому і «Кантата на честь і славу М. Лисенку» зокрема розгортають ніч як змертвіння усього живого, тому контекстом образу ночі є образи кладовища і са-вану:

Ніч непробудна; мов кладовище країна; Саваном чорним укрита безмежна долина... Тихо — ні думи; глухо — ні сміху, ні згуку, Тільки-но стогін зірве де здавлену муку... Ох, Україно! Серцем невже ти почила? Де ж твоя доля, де твоя слава і сила? [4, с. 203]

У порівнянні з поезією Старицького 60–90-х років, де тема смерті, змертвіння трактується у щонайтіснішому зв’язку з со-ціально детермінованим буттям («Борцю», «Дочка Ієфая», «Коли засну навіки в домовині...), поезія 900-х років і зокрема «Кантата...» увагу переносять на духовне життя особистості.

11

Тому так широко розгортається в «Кантаті на честь і славу М. Лисенку» образ душі. Він слугує розкриттю процесу стано-влення ліричного героя як особистості, адже не випадково по-езія Старицького — найвища точка вживання цього образу від Тараса Шевченка до Лесі Українки. Контексти розгортання і осмислення поетичного образу душа: душа і дух, душа і лю-бов, душа і народ.

У контексті душа і любов любов мислиться як високе люд-ське почуття і могутня творча сила, здатна розбурхати в лю-дині і найблагородніші громадянські, суспільні почуття:

Душа моя в гармонії зроста І прагне вся розкритись до любові, І за братів на себе знять хреста! [4, c. 208]

У вірші символіка любові розкривається і в її християнсь-кій означеності — жертовною офірою на олтар храму [2, с. 135] просвітницько-народницьких ідей, оскільки в основу народницького суспільного руху покладено одну з підвалин християнського віровчення, за яким любов до ближнього тра-ктується як співчуття і допомога у його стражданнях.

Ліричний герой «Кантати на честь і славу М. Лисенку» за-лишається романтиком за світовідчуттям і переконаннями. Пі-дтвердження цьому у трактуванні образу-поняття духу народу. «Духом славетним я ще не вмерла...» — говорить Україна. На переконання М. Старицького, Микола Лисенко зумів піднести національну музичну культуру (у вірші він кобзар — народний співець), тому що звернувся саме до народнопоетичних дже-рел, фольклору, який, за романтичною теорією Й.-Г.Гердера, виражає дух народу, його національну самоідентичність, наці-ональну самосвідомість.

Народ в «Кантаті на честь і славу М.Лисенку» возвеличе-ний як носій нетлінних націокультурних надбань, у цьому зв’язку розгортається ще один контекст поетичного пережи-вання: душа і народ:

І в народну душу вірив, В ній тонув глибоко...

12

Не умре ж душа живая, Дума не загине, І від краю і до краю Славою полине [4, с. 205]

Образ душі в українській поезії другої половини ХІХ ст. означений як імператив («в їх чистих душах теплинь мрій» — «Суботи св. Дмитра» Я.Щоголева; «перли душі виявляти до решти» — «Гарно співаєш ти, люба дівчино...» В. Мови-Лиманського; «душа палала у поета» — «Скорбні пісні» О. Кониського). Образ-поняття душа у Старицького наповне-ний соціологічним змістом, ліричний герой не мислить гар-монії, ідеального стану душі поза любов’ю до «меншого бра-та» — народу, який, на переконання поета, теж наділений душею і в цьому запорука майбутнього України. Очевидним є перегук з поезією Т. Шевченка: «Не вмирає душа наша, // Не вмирає воля // І неситий не виоре // На дні моря поле» [7, с. 343], а також продовження цієї думки в поезії Лесі Українки: «Я ж у незламную радість озброю народную душу // Гніт фа-раонів, кормига чужинців її не здолає» [5, с. 384].

Є всі підстави твердити, що ідеальний стан душі бачиться поетом як всезагальна гармонія, духовне єднання, де щастя на-роду — першопричина гармонії. У творах, де осмислюється образ-поняття душа, розгорнуті світоглядні переконання М. Старицького як просвітителя — необхідність боротьби за громадянську та національну самосвідомість, засудження будь-якого гніту над особистістю («Звитяга», «Молитва», «Темрява», «На страстях», «Псалом», «Кантата на честь і славу М. Лисенку»).

Найближчим за значенням до образу-поняття душа в поезії Старицького є образ серця. Розкривається образ як у тради-ційній народнопоетичній персоніфікації («серце оживає» — у «Кантаті» йдеться про оживлення серця України народним співцем-музикою), так і в іпостасі характерної для межі століть художньої деталі — оголено-натуралістичної, одиничної, ви-падкової, яка виражає певний психологічний стан:

І Богом дадений співець

13

Омиє нам серця від бруду [4, с. 204] Створений цією художньої деталлю драматизм поетично-

го переживання, теж опертий на метафоричність фольклорної народнопоетичної персоніфікації. Старицький-поет освоював фольклорний матеріал не стилізацією, чи запозиченням пев-них стереотипів, образів, а використанням поетики різних жа-нрів фольклору.

Образ народу в поезії Старицького не представлений як ідеальний, вартий лише обожнювання чи оплакування. Пись-менник свідомий дії негативних наслідків обставин життя на свідомість народу: неосвіченість, безправність, злиденне існу-вання («Народе мій, убожеством прибитий, // Знеможений і темністю сповитий, // Що вже забув і поважать себе» — «До України»; «І од довічної наруги // Тупа покора на виду» — «Учта»). Погляд на народ як на суб’єкт, а не об’єкт історії, при-вів Старицького-митця не лише до співчуття народу — «бра-тові», а й до розуміння, що народ в найтяжчих умовах існуван-ня зумів зберегти кращі риси: прагнення до правди і волі, осуд зла і насильства, чистоту моральних ідеалів, мову, культурно-звичаєву спільність, що завжди є запорукою успішності націє-творчих процесів.

Поезія Старицького не була словом від імені народу. Чи не тому у більшості віршів, у яких створено образ народу, розпо-відь ведеться від імені ліричного героя-інтелігента. Якщо поет прагне говорити від імені народу, то образ народу розкрива-ється стилістично близько до народнопоетичних форм. Так, у вірші «Борвій» епіко-ліричний оповідач говорить від імені на-роду перевтілившись у колективне «ми»:

Не журіться ж, гей, бідарі мої, — Горобина ніч — вам не мачуха! Сміло глянемо в вічі борвію Та зміркуємо усе розумом: Може, зірвемо ще й порадоньку Від бунтовника навіженого? [4, с. 165–166]

Вірш має чимало спільного з думою та билинною піснею. З жанром думи його єднає астрофічність, поділ на нерівні пе-

14

ріоди, кожен з яких виражає закінчену думку, паралелізми, ка-ртини порівняння. Формотворчими елементами билини, ви-користаними у «Борвії» є засіб гіперболізації («Хмарища... за-ревла, мов звір диким вигуком»), композиційна ретардація (через деталізовані описи, ліричні відступи) та орнаментація тексту. «Борвій» представляє ще таку поширену для поезії Старицького особливість стилю, як метафоричність та алего-ричність. Причиною поширення такого явища були обстави-ни написання творів. Поезія Старицького творилась в умовах жорстокої цензури, тому у ній присутні недомовленості, натя-ки, алегорії, трикрапки тощо.

В цілому, поезію Старицького 70-90-х років можна схарак-теризувати як просвітницький романтизм. Романтичне світо-відчуття екзистенційної суперечності між ідеалом і дійсністю у ранній період творчості поета пізніше переходить у просвіт-ницьку антитезу суспільного ідеалу і дійсності.

Щодо поезії Старицького 900-х років, то вона продемонс-трувала тенденцію до зародження якісно нового художнього світобачення початку ХХ ст. і передовсім означила всю склад-ність осмислення людини межі століть. Особистість найпер-ше стверджується у її самоцінності, відбувається її подальша індивідуалізація. Посилюється суб’єктивний первень лірично-го переживання, стилістично означений як пріоритет виража-льності, сугестії, коли образність «слова у вірші» переважає йо-го пряме значення. Увиразнюються елементи поетики і світовідчуття художньої системи символізму. По-новому розк-ривається ланка «людина»-«природа». Природа представлена у своїй романтичній гармонії з настроєм людини і розкриває духовний світ особистості («Як урочисто тут, замовк величний бір...»). Повноваго утверджується романсовий світ «двох».

У віршах цього періоду виразно звучить авторська тональ-ність поетичного переживання, яка чарує щирістю чуття ліри-чного героя. Широко використовуються димінутивні форми фольклорного походження: «сонечко», «доленька», «родино-нька» тощо. Народнопоетична символіка присутня і у творах з виразною драматизацією поетичного вислову. Драматизм лі-

15

ричного переживання найчастіше опертий на широку мета-форичність вислову.

Поезії 900-х років властивий поглиблений психологізм, який слугує осмисленню дійсності через морально-етичну проблематику на рівні уявлень про добро, зло, обов’язок, суть людського буття. У цей період творчості актуальними зали-шаються просвітницькі мотиви боротьби за утвердження ідей розуму та справедливості, громадянську й національну самос-відомість, де «кожен справляє свій рицарський труд, // Аби тільки щастя дізнавсь його люд» (поема «Morituri»). Виразно прочитується віра в перемогу Правди, Волі, Братерства та Любові над пітьмою неуцтва й тиранії («Занадто вже. Чим ди-хати нема!..», «Псалом», «Як урочисто тут, замовк величний бір...»). У віршах бринить невгасима поетова любов до україн-ського народу, бажання навіть життя віддати «За рідний край, За рідну кров!» («Монологи про кохання»). У таких жанрових утвореннях, як інвектива («І гвалт, і кров ... справля сваволю сила...»), безкомпромісно осуджуються кати уярмленого украї-нського народу:

І брата брат катує, ріже, коле, Незбройного кладе, немов снопи; І трупом геть укрилось рідне поле, Покрасилось від кревної ропи… [4, с. 156]

Та все ж поет вірить у прийдешню весну, визволення свого народу:

О, вірю я, що з’явиться вона, Загублена, сподіваная воля, — У промені, як пишная весна, В вінку з квіток ріднесенького поля [4, c. 181]

Часто вживані поетичні образи рід, родинонька, ріднесе-ньке поле, рідна земля, рідне слово, щонайкраще свідчать про рух думки поета до національного самоусвідомлення. Ще сво-го часу Іван Франко, характеризуючи поезію М.П. Старицького, писав: «се говорить український інтелігент не до фікційного укр[аїнського] народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, — але до своїх

16

рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почу-вання. І спеціально — се уперше заговорив українським пое-тичним словом російський інтелігент, який почував себе бли-жчим духовно до загалу російської інтелігенції, ніж до маси темного українського люду, і який, виходячи із основної течії думок і поглядів тої російської інтелігенції, доходив зразу до спочування недолі та соціальному покривдженню українсько-го люду для того, що він частина робочого люду загалом, а тільки з часом здужав докопатися до глибшого, ніжнішого чуття для сього люду з тої причини, що він рідний, свій, укра-їнський» [6, c. 239].

Результатом роздумів поета над сторінками історії України часів визвольних рухів за державну і національну незалежність є також балада «Гетьман», у якій оживлений сльозами України Богдан Хмельницький «молить за край свій у Бога // Та тяж-ко гіркими рида», споглядаючи поневолену Україну.

В цілому, поезія М. Старицького виразним образно-стильовим аспектом засвідчила рух думки поета до національ-ного самоусвідомлення, громадянської позиції, виражала ідей-но-естетичні пошуки доби.

Джерела та література: 1. Вороний Микола. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. — К., 1996. 2. Словник символів. — К., 1997. 3. Старицький Михайло. Твори : У 8 т. — К., 1965. — Т. 8. 4. Старицький Михайло. Твори : У 8 т. — К., 1964. — Т. 1. 5. Українка Леся. Зібр. творів : У 12 т. — К., 1975. — Т. 1. 6. Франко Іван. Зібр. творів : У 50-ти т. — К., 1962. — Т. 33. 7. Шевченко Тарас. Повне зібр. творів : У 12 т. — К., 2001. — Т. 1.

17

Олександр Музичко

Популяризатор творчості М.П. Старицького Дмитро Дмитрович Сигаревич (1868-1914)

Монументальна творчість М.П. Старицького була широко

знана серед його сучасників по всій території України. Серед важливих центрів, з якими підтримував жваві контакти митець та члени його родини варто відзначити столицю Українського Причорномор’я – Одесу. Тут наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з успіхом відбувались постанови його п’єс, мешкали його численні друзі, передусім Є. Чикаленко та М. Комаров, з яким він підтримував листування з приводу видання своїх творів та ін. проблем. Метою цієї статті є висвітлення біографії малові-домого сучасним історикам та мистецтвознавцям популяриза-тора творчості М. Старицького, педагога з Одеси та Катери-нославщини, одного з провідників тамтешнього українського національного руху Дмитра Дмитровича Сигаревича (1868 – 1914). Він доволі часто лише згаданий у статтях з історії украї-нського національного руху, краєзнавчих нарисах, є й спеціа-льно йому присвячені розвідки [1]. Однак ці згадки та нариси не відзначаються комплексністю і до того ж ніде він не розг-лядається в контексті біографії М.П. Старицького.

Д. Сигаревич народився 29 липня 1868 р. у родині дворя-нина штабс-офіцера, а згодом фінансового урядовця Дмитра Миколайовича Сигаревича та Антоніни Йосипівни у місті За-слав Волинської губернії [2, c. 4-5]. У 10-11 років Д. Сигаревич переїхав разом з батьками до Одеси, де його батько посів міс-це банківського службовця. Середню освіту Дмитро здобув у 3 Одеській чоловічій гімназії. Його особистість сформувалась передусім під впливом голови одеської української громади вчителя історії та мови цієї гімназії Леоніда Анастасійовича Смоленського. Все подальше життя Д. Сигаревич зберігав піє-тет до свого вчителя, відзначаючи глибину його думок, відда-ність ідеї українського національного визволення та гуманізації

18

суспільства. Схоже на те, що свою поведінку у житті він фак-тично моделював за взірцем свого вчителя-ідеалу [3].

Під час здобуття вищої освіти у 1888 - 1892 рр. на істори-ко-філологічному факультеті Новоросійського університету (перші півтора року навчався на юридичному факультеті) юнак відчув вплив професора кафедри російської історії, теж українського патріота О.І Маркевича, який привернув увагу юнака до глибини та сили українських дум [4, c. 35-36]. В останні роки навчання Дмитро разом з низкою інших студен-тів-українців заснував першу в історії НУ українську громаду, що стала одним з осередків знаменитого «Братства тарасівців». Після завершення навчання в університеті Дмитро розпочав діяльність у «дорослій» громаді на чолі з Л. Смоленським. Є. Чикаленко називав Д. Сигаревича серед членів, щиро від-даних справі національного відродження українського народу [5, c. 151].

Д. Сигаревич виконував дві основні функції: зв’язкового з галичанами та своєрідного дядьки-наставника для одеської сту-дентської молоді, в тому числі курсисток. Наприкінці 1890-х років одесит налагодив стосунки з М. Грушевським та Науко-вим товариством ім. Т. Шевченка. Він брав участь в роботі то-вариства, обміні літературою, підтримував листування. Найва-жливішими були особисті подорожі Д. Сигаревича до Галичини. У 1897 р. разом з дружиною під час їхньої весільної подорожі за кордон, вони виконали доручення громади в різ-них справах до НТШ. У 1899 р. його відрядили вже спеціаль-но у громадських справах [6]. У 1900 р. Д. Сигаревич привіз львів’янам пожертви одеситів на українську культурну справу та зустрівся з І. Франком, О. Маковієм та В. Гнатюком [7, с. 26]. На засіданнях одеської громади Д. Сигаревич інформу-вав однодумців про життя українців у Галичині.

Д. Сигаревич загалом посідав у громаді місце своєрідного «міністра зовнішніх справ». У 1897 р. Д. Сигаревич був делега-том від Одеси на велелюдному таємному з’їзді представників української інтелігенції у Києві з метою формування «Загаль-ної української безпартійної демократичної організації» за уча-

19

сті М. Старицького, де могло відбутися особисте знайомство між одеситом та киянином [8, с. VІІІ].

Справа налагодження зв’язків з молоддю полегшувалася тим, що Д. Сигаревич інтенсивно викладав російську мову та історію у низці одеських гімназій: жіночих гімназіях Куракіної, К.С. Пашковської, О.Г. Шольп, А. Полікарпової-Козленко, п’ятій чоловічій. Міським гімназистам, що майже всі ніколи не бували у сільській місцевості, Д. Сигаревич намагався прище-пити вміння бачити навколишнє середовище. У 1902 р. він здійснив з гімназистками подорож у район Тирасполя [9]. А. Ніковський навів захоплений образ Д.Сигаревича-викладача, що разюче нагадує образ Л. Смоленського: «мав гарний голос і вмів промовляти з великою експресією. На лекціях бували такі моменти, що дзвоник давно вже зробив перерву і кінець її, вже інший учитель заходить до класу, а Д.Д., захоплений сам широко змальованою картиною з європейської історії, нічого не чує так сам, як і його зачаровані слухачки. Історію знав ду-же добре, засвоїв кращі критичні методи вивчення її та як пе-дагог, умів більше інших учителів зацікавити своїх учениць іс-торією… Не виходив ніколи за межі даних науки та історичної правди і цим приносив велику користь молодій українській аудиторії, що тоді готова приймати все на віру та впадати в захват од кожного факту з української історії та су-часного життя» [10]. Недаремно, за спогадами Л.О. Василевсь-кої («Дніпрова Чайка»), згадуючи про Д. Сигаревича, сучасни-ки додавали до його імені такі промовисті епітети як «молодий поломінь», «вогненний». Як людину великого темпераменту, глибоких знаннів, широкої освіти згадував свого приятеля А. Синявський. «надзвичайно жваву та енергійну людину, ши-роко освічену, особливо добре ознайомлену з польсько-українськими відносинами» - Б. Комаров. «Прекрасным педа-гогом и воспитателем, гуманным начальником, сердечнейшим человеком», вважав Д. Сигаревича І. Смоленський [11].

Обраний 14 березня 1900 р. членом педагогічного відділу Історико-філологічного товариства при Новоросійському уні-верситеті (ІФТ при НУ), Д. Сигаревич 6 років регулярно брав

20

участь у його засіданнях, дискусіях, виступав з доповідями, об-стоюючи демократичні традиції у вихованні. Вплив Д. Сигаревича збільшився з призначенням його завдяки зу-силлям громадівців у 1902 р. на посаду директора сирітського притулку. Користуючись віддаленістю притулку від центру мі-ста, Д. Сигаревич і тут намагався згуртувати молодь з метою поширення українського світогляду, читаючи дітям «Кобзар» та лекції з історії України.

Як один з організаторів першої української студентської групи і отже засновник українського студентського руху в НУ, Д. Сигаревич мав всі підстави втілювати свій досвід у молод-шому поколінні студентів набору останніх років ХІХ – почат-ку ХХ ст. У 1900-1901 рр. студент фізико-математичного фа-культету НУ Б. Комаров згадував, що з «молодим, талановитим вчителем історії» Д. Сигаревичем він познайоми-вся завдяки дружбі з його братом Володимиром. У вересні 1900 р. педагог запропонував своєму братові та Б. Комарову прочитати працю М. Драгоманова «Историческая Польща и великорусская демократия», проте для обох праця виявилася заважкою для розуміння. Кілька місяців потому Д. Сигаревич запросив Б. Комарова, брата та ще трьох студентів додому, прослухати в його виконанні курс з історії України, але нато-мість прочитав лекцію про Французьку революцію (одну з улюблених тем Л. Смоленського). Нечисленні слухачі були вражені тим як промовець рельєфно та з ентузіазмом описав події, які наче воскресли перед їх очима [12, с. 159]. Однак, ле-две окреслившись, громада була розвіяна репресіями за участь у студентських заворушеннях. Попри таку увагу до історії революцій, у листі до В. Гнатюка від 5 квітня 1901 р. більше нарікав не на владу, а на необереж-ність та радикалізм самих студентів. Д. Сигаревич писав, що «сього академічного року зложився в університеті невеличкий гурток український» [13, арк.. 1]. Причиною швидкого занепа-ду цього гуртка, за свідченням Д. Сигаревича, стала жвава участь його членів у студентських заворушеннях. Діяч ремст-вував з приводу нехтування молоддю увіщувань старших про

21

необхідність більш обережної лінії поведінки, «пам’ятаючи як трудно з’єднатися українській молодіжі». За спостереженнями одеського кореспондента В. Гнатюка, ¾ українського гуртка була виключена з університету і змушена продовжити навчан-ня або в інших закладах, або за кордоном.

Однак вже восени 1903 р. одеська українська студентська громада відродилася зі вступом, а частково поверненням, до університету та жіночих курсів низки харизматичних осіб [14]. Місію основного «дядьки-наставника» узяв на себе Д. Сигаре-вич, який надавав приміщення для зборів, шевченківських свят. Під час шевченківського свята він виголосив молоді гар-ний і змістовний реферат, що підсилив їх піднесений настрій. Однак невдовзі одеська студентська громада була розгромлена, а більшість учасників звільнені з університету. М. Гордієвсь-кий наголошував, що вплив Д. Сигаревича на молодь сягав да-леко поза межі Одеси. Коли під час зимових вакацій до Одеси приїжджали з Києва студентки та курсистки задля встановлен-ня зв’язків з Одеською українською громадою, вони завжди збиралися у Сигаревича [15].

До менш системних, але від того не менш важливих і помі-тних напрямків діяльності Д. Сигаревича в одеській громаді слід зарахувати публіцистичну творчість та організацію куль-турно-просвітницьких акцій. Напередодні революції Д. Сигаревич заявив про себе як автор двох культурологічних статей про кобзарів та М. Старицького. Він наголошував на більшій ступені ліричності та драматизму дум порівняно з ро-сійськими билинами, що забезпечує першим більший резо-нанс у душах слухачів. «Якщо б кобзарі щезли, український народ втратив би носіїв рідної, самобутньої культури, рідна ін-телігенція – сильного збудника любови до рідного, культура – чудових інтерпретаторів скарбниць народної музики та пое-зії», - резюмував автор [16]. У статті про М. Старицького Д. Сигаревич визначив митця як видатного працівника на рідній ниві. Основними джерелами для характеристики були спогади митця про М. Лисенка, на-друковані в «Киевской старине», стаття І. Франка в «Літератур-

22

но-науковому віснику», яка на зауваження одесита, поклала край нападкам на письменника та відвела йому почесне місце в літературі, стаття М. Костомарова. Д. Сигаревич вважав М. Старицького представником напрямку в літературі, адепти якого прагнули відображати суспільні ідеали. Він високо оці-нив ліричну творчість М. Старицького, підкресливши самобу-тність, а не просте копіювання Т. Шевченка. Вважаючи його письменником-інтелігентом, Д. Сигаревич зазначив, що уся його муза просякнута відтинком скорботи, глибоким грома-дянським почуттям. Одесит порівняв письменника з М. Не-красовим, підкресливши, що між ними є різниця у розмірі, але не в якості таланту. Натомість є однакова сутність: прагнення бути виразником народного та будь-якого іншого горя перед інтелігенцією, бути поетом-народником у кращому значенні цього слова. Д. Сигаревич підкреслив, що зі школи М. Стари-цького вийшли такі письменники як Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський. Підкреслив він і значення перекла-дацької діяльності письменника. Основним сенсом, або ідеа-лом письменника Д. Сигаревич вважав виведення української літератури з тісних рамок на ширший шлях суспільних ідеалів та культурних інтересів [17]. Згадані статті з’явилися під псев-донімом, що напевно пояснюється побоюваннями автора за свої посади у гімназіях в умовах цезурного тиску. Унікальним внеском Д. Сигаревича в українське життя Одеси була органі-зація виступів у місті українських кобзарів. Наприкінці 1903 р. у Народній аудиторії з великим успіхом співав сліпий кобзар з Чернігівщини Т. Пархоменко [18, с. 35], а згодом його учень Г. Ткаченко.

У революційні 1905 – 1907 роки увиразнились всі попере-дні напрямки діяльності Д. Сигаревича. Двома основними «ре-волюційними плацдармами» для Д. Сигаревича стали ІФТ при НУ та одеське Українське товариство «Просвіта». Найважли-вішим кроком Д. Сигаревича в ІФТ при НУ було запрошення на 210 засідання 24 березня 1906 р. вже згаданого кобзаря Т.Пархоменка. Вперше в офіційному російсько-імперському науковому товаристві його члени та багато сторонніх осіб ма-

23

ли можливість почути виконання українських дум, зокрема «Буря на Чорному морі», «Морозенко», жартівливі пісні [19, с. 10]. Перед початком виступу кобзаря виступив Д. Сигаревич про значення українських дум. Акція мала великий успіх, а її організатор отримав слова подяки від ІФТ при НУ. Однак су-часники та подальші дослідники не зафіксували цю подію, напевно, ототожнивши її з приїздом кобзаря 1903 року.

Д. Сигаревич належав до найактивніших та найталанови-тіших промовців Одеської «Просвіти». Серед прочитаних ним дев’яти доповідей-рефератів є доповідь 1906 року під назвою «Поет М. Старицький» [20, с. 12]. На жаль, текст цієї доповіді не зберігся і доводиться припустити, що вона ґрунтувалась на вже згаданій статті. У 1906 р. Д. Сигаревич був одним з авторів листа до Ради професорів НУ за впровадження в освітній процес кафедр українознавства та викладання цих предметів українською мовою, який підписали 86 осіб. Зміст петиції більш нагадував рішучий ультиматум, в якому одесити засу-джували нещодавню політику утисків українського народу [21 с. 93-96]. Заява підготувала ґрунт для викладання в НУ у 1907 – 1908 рр. О. Грушевського, який вперше у практиці російсько-імперських університетів прочитав спецкурс з історії України українською мовою. Про прагнення Д. Сигаревича поширити свій вплив поза межі Одеси свідчить те, що у 1906 р. він опуб-лікував 4 статті в уманській газеті, в який висловив свої соціалі-стично-націоналістичні переконання [22].

В умовах реакції у серпні 1907 р. Д. Сигаревича змусили разом з родиною залишити Одесу. Згадуючи про ці події у 1919 р. Б. Комаров зауважив, що він «найкращу пам’ять по со-бі він залишив як енергійна, здібна до організаційної діяльнос-ті людина, що цю енергію і цю здібність обертала передусім на благо рідного краю. За це придбав собі почесне місце серед тих діячів, що в тяжкі часи підготовляв українську ниву в різ-ноплемінній та зденаціоналізованій Одесі і тим поклали тут міцні підвалини для сучасної нашої національної праці» [23].

Заключний період життя Д. Сигаревича пов’язаний з то-дішньою Катеринославщиною – містами Кам’янське (сучас-

24

ний Дніпродзержинськ) та Олександрівськ (Запоріжжя), що безумовно слід вважати фактичним засланням у «глуху» прові-нцію, незважаючи на те, що він здобув тут важливі педагогічні посади – викладача та завідувача приватної гімназії у Кам’янському, інспектора (1909-1911) та директора (1911 – 1914) Олександрівського комерційного училища [24]. Разом з ним викладала його дружина, яка залишилась на педагогічній ниві принаймні до 1917 р., коли відомості про неї обривають-ся. Недаремно Дніпрова Чайка вважала Д. Сигаревича лише променем у завжди сонному, млявому Олександрівську [25]. Д. Дорошенко теж зауважив, що як людина створена для ве-ликого культурного центру, жвавий, нервовий, увесь захопле-ний рідною справою, Д. Сигаревич знаходив мало ґрунту у напівнімецькому Олександрівську, про що неодноразово ка-зав. Б. Комаров згадував про те, що в листі до М. Комарова він так писав про перебування у Кам’янському: «то була почесна зсилка з обов’язком тихо сидіти, нічого не говорити і не писа-ти під страхом кожної хвилини бути позбавленим посади» (на жаль, сліди цього листування у великому епістолярному сег-менті особового фонду М. Комарова відсутні). Натомість Д. Сигаревич з захопленням згадував про одеські часи.

Але й у Кам’янському педагог не втратив життєву енергію: організував оркестр, хор, гімнастику, педагогічний гурток. Бі-льші перспективи перед ним відкрив перехід до Олександрів-ська. Сучасники пов’язували це передусім з тим, що комерцій-ні гімназії були підпорядковані більш ліберальному міністерству торгівлі та промисловості. Тут він «зробився справжнім духовним батьком для своїх учнів, в яких старанно виховував людину в найкращому розумінні цього слова», за-снував історичний учнівський гурток, розкопував з учнями стародавні кургани, виступав на сімейно-педагогічному гуртку міста Олександрівська, ювілеях місцевих діячів та загальнові-домих письменників [26], підтримував знайомство з Д. Доро-шенком та Д. Яворницьким та іншими членами Катеринос-лавської вченої архівної комісії, на засіданні якої 27 лютого 1911 р. виступив з доповіддю «Т. Шевченко яко народний по-

25

ет». Не відмовився Д. Сигаревич і від націєтворчої суспільної діяльності: підтримував контакти з Олександрівською, Кате-ринославською та Львівською «Просвітами». В Олександрів-ському народному домі та бібліотеці читав лекції з історії. Лише смертельна хвороба не дозволила йому прочитати на початку 1914 р. реферат про Т. Шевченка у Катеринославі [27]. У 1912 р. члени Товариства Українських поступовців провели в Олександрівську у приміщенні комерційного учи-лища підпільний порайонний український з’їзд Катериносла-вщини [28, с. 110].

Як автору Д. Сигаревичу в цей час вдалося вийти на зага-льноукраїнський і навіть загальноросійський рівень, адже його статті на педагогічні теми були вперше опубліковані у столич-них журналах [29], а стаття про М. Комарова – у київській газе-ті «Рада». У педагогічних статтях він як і на засіданнях ІФТ при НУ закликав до виховання загально освіченої людини, засто-сування образних методів навчання. В галузі українознавства він намагався реалізувати одеські творчі плани. У доповненому вигляді він видав свою статтю про кобзарів [30], проте, незва-жаючи на тривалу подвижницьку працю щодо популяризації кобзарства в сучасній історіографії про нього забули [31].

На Катеринославщині Д. Сигаревич захопився новою для себе темою: козакознавством, чому сприяло знаходження не-подалік училища могили кошового Задунайської Січі Осипа Гладкого. Разом з відомим етнографом Я. Новицьким він від-відав місця Чортомлицької Січі [32], планував подорож на міс-ця Берестейської битви і готував статтю з описанням своїх ма-ндрівок [33]. Символічно, що поховали Д. Сигаревича біля Дніпра під кам’яним хрестом запорізьких козаків [34, с. 11-116]. Похорон діяча викликав широкий резонанс, супрово-джуючись присутністю численних діячів з Одеси та Катери-нославщини: від соратників покійного до міського голови. На його смерть відгукнулися некрологами одеські, олександрівсь-кі, катеринославські, київські видання. Показово, що саме Д. Сигаревич був згаданий у розпал боротьби одеських украї-нців за свої національні права у 1919 р. в якості їх своєрідного

26

духовного батька, а наприкінці 1920-х – на початку 1930-х зо-бражений як передвісник свободи українців, яка, як помилково здавалося багатьом у добу українізації, вже здобута [35].

Найпроникливішу, хоча й не абсолютно вірну оцінку, на-вів анонімний автор «Ради» (імовірно, С. Єфремов), який зара-хував Д. Сигаревича до діячів, мало відомих широкому загалу поза межами міст, де вони працювали, не відомих публіцистів, белетристів, поетів, але в високій мірі корисних для українсь-кого громадянства своєю організаційною працею. Як впливові члени українського суспільства своєю енергією вони давали змогу працювати й українським письменникам, вченим і пуб-ліцистам, але самі не записали своїх імен в історію народу, бо після них лишилось мало матеріальних документів, але буду-вали, робили історію не менше, ніж відомі та прославлені су-часники [36]. Сучасники вважали Д. Сигаревича автором лише кількох публікацій, окрім М. Гордієвського, який навів 19. На-ми виявлено 27, але і цю цифру не слід вважати остаточною. Втім, справа не в кількості публікацій, а в тій великій ролі, що відіграв Д. Сигаревич передусім у такому важливому аспекті націєтворення як комунікативний, ставши зв’язковим між кіль-кома ареалами української цивілізації. Не менш помітним є його внесок у просвітницько-дидактичний аспект як організа-тора молодіжного українського руху, передання молоді украї-ноцентричної національної пам’яті. В цьому аспекті Д. Сигаревич став еманацією свого вчителя Л. Смоленського. Менш помітним був Д. Сигаревич як публіцист, хоча й тут він виявився автором знакової, бо першої україномовної, одеської пресової публікації. Стаття та промова Д. Сигаревича про М. Старицького навряд чи стала видатною віхою в історіог-рафії творчості видатного драматурга. Однак опублікована та виголошена у такому проблемному для українців соціокульту-рному одеському полі, вона безумовно в свій час сприяла по-пуляризації на півдні України українською культури загалом.

27

Джерела та література: 1. Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – С. 2805; Болдирєв О. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відро-дження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ — початку ХХ ст. – Одеса, 1994. – С. 100, 116; Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905 – 1921). – Дн-к, 2002. – С. 401 – 405; Заруба В. Антін Синявський: життя, наукова та громадська ді-яльність (1866 – 1951). – Дн-к, 2003. – С. 11, 67, 70-77 та ін.; Зленко Г.Д. Громаді віддав себе // Зленко Г.Д. Лицарі досвітніх вогнів. 33 портрети ді-ячів одеської «Просвіти» 1905-1909 років. – Одеса, 2005. – С. 48-54; Мисеч-ко А.І. Український рух в Одесі наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. – Одеса, 2006. – С. 15, 17, 20, 26, 29, 34; Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. – К., 2009. – С. 57, 151, 249, 378. 2. Список студентов и посторонних слушателей Императорского Ново-российского университета в осеннем полугодии 1890-1891 уч. года. – Одесса, 1890. – 39 с. 3. Сигаревич Д. Жертва старого режима // Одесский листок. – 1905. – 17 ноября. 4. Корнич Д. О кобзарях // Южные записки. – 1904. - № 11. – С. 35-36. 5. Чикаленко Є. Спогади (1861 – 1917). – К., 2003. – 415 с. 6. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУВ). – Ф. Х. – Спр. 5069. 7. Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським / Упор., ав-тор вст., комент. та покажч. доц. Н.В. Руденко. – Запоріжжя, 2006. – 91 с. 8. Ерастов С. Спогади /Упор. І. Старовойтенко, О. Рибалка // Пам'ятки України: історія та культура. – 2006 – № 3. – С. І-ХХХVІ. 9. С-ч Д. Ученическая экскурсия в Кицканский монастырь // Записки Крымского горного клуба. – 1902. - № 9-10. – С. 13-17. 10. Василько А. Д. Сигаревич // Рада. – 1914. – 27 березня. 11. Смоленский И.Л. Д.Д. Сигаревич // Южная мысль. – 1914. – 18 марта. 12. Комаров Б. Мої університети // Дом князя Гагарина. – В. 6. – Ч. 1. – Одесса, 2011. – С. 158-170. 13. Відділ рукопису Львівської Національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. – Ф. 34. – Оп. 1. – Спр. 504. – Арк. 1. 14. Чикаленко Г. Українська студентська громада в Одесі в 1903-04 р. // З минулого. – Варшава, 1939. – Т. 2. – С. 74 - 88. 15. ІР НБУВ. – Ф. Х. – Спр. 5069. 16. Корнич Д. О кобзарях // Южные записки. – 1904. – № 11. – С. 33-36. 17. Корнич Д. М.П. Старицкий // Южные записки. – 1904. – № 20. – С. 39-43. 18. Корнич Д. О кобзарях // Южные записки. – 1904. – № 11. – С. 35. 19. Летопись Историко-филологического общества при Новороссийском университете. – Т. ХVI. – 1910. – Протоколы. – С. 10.

28

20. Одчот Українського товариства «Просвіта» в Одесі за 1906 рік. – Одеса, 1907. – С. 16; Одчот товариства «Просвіта» за 1907 рік. – Одеса, 1908. – С. 12. 21. Державний архів Одеської області. – Ф. 45. – Оп. 11. – Спр. 26. – Арк. 93-96. 22. Народня українська школа // Народна польза. – Умань, 1906. – № 64; Українські товариства «Просвіта» // Народна польза. – Умань, 1906. – № 53; Націоналізація чи власність // Народна польза. – Умань, 1906. – № 50; Глухой край – глухие люди // Народна польза. – Умань, 1906. – № 63. 23. Комаров Б. Пам’яті Дмитра Сигаревича // Нові шляхи. – 1919. – 4 кві-тня. 24. Приднепровский край. – 1914. – 25 марта; Отклики жизни. – 1914. – 27 марта. 25. Дніпрова чайка. Знову плаче Україна (Пам’яті Д. Сигаревича) // Рада. – 1914. – 27 березня. 26. Сигаревич Д.Д. Тридцатилетие педагогической, общественной и лите-ратурной деятельности директора Александровского городского Коммер-ческого училища И. Я. Акинфиева. – Александровск, 1910. – 30 с.; Сигаре-вич Д.Д. О мотивах поэзии Чехова. – Александровск, 1910. – 13 с.; Сигаревич Д.Д. День памяти Л. Толстого в Александровском коммерчес-ком училище. – 1910. – 16 с. 27. Рада. – 1914. – 20 лютого. 28. Заруба В. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866 – 1951). – Дн-к, 2003. – 284 c. 29. Сигаревич Д. О домашнем чтении по литературе // Вестник воспита-ния. – 1910. – № 6. – С. 109-122; Сигаревич Д. О методике и целях изуче-ния иностранных языков в средней школе. (Заметки стороннего наблюда-теля) // Вестник воспитания. – 1911. – № 6. – С. 156-171. 30. Сигаревич Д. О кобзарях. – Александровск, 1909. – 9 с. 31. Матяш І.Б. Українські народні думи: дослідження, видання, виконавці. Історичний нарис. Бібліографічний покажчик. – К., 2008. – 240 с. 32. Комаров Б. Пам’яті Дмитра Сигаревича // Нові шляхи. – 1919. – 4 кві-тня; ІР НБУВ. – Ф. Х. – Спр. 5069. 33. Д.Д. Д.Д. Сигаревич // Світло. – 1914. – № 7-8. – С. 98-101. 34. Синявський А. Д. Сигаревич // Синявський А. Вибрані праці. – К., 1993. – С. 111-116. 35. Гордієвський Д.Д. Сігаревич (з нагоди 15-х роковин смерті). До історії українського руху в Одесі // Известия. – 1929. – 7 квітня. 36. Памяти громадян // Рада. – 1914. – 27 березня.

29

Віта Галах Професор О.Г. Черняхівський (1869-1939) та його внесок

у розвиток біологічних наук

До найбільш важливих завдань сучасної України є повер-нення із забуття імен українських учених, які здійснили ваго-мий внесок у становлення науки. Однією з таких особистос-тей є постать видатного вченого-гістолога, професора О.Г. Черняхівського.

Олександр Григорович Черняхівський народився 1 грудня 1869 р. у родині парафіяльного священика Григорія Черняхів-ського в с. Мазепинці. (зараз Білоцерківський район Київської обл.).

Навчався в 3-й київській гімназії. Після її закінчення у 1887 р. (атестат № 461 від 13 червня 1887 р.) вступив на меди-чний факультет Університету св. Володимира [3, с. 229].

Найбільші успіхи у навчанні О.Г. Черняхівський показував з медичної хімії, анатомії, по клінічній медицині з – нервових хвороб, психіатрії, хірургії.

Ще у гімназійні та студентські роки визначився світогляд Олександра Черняхівського як свідомого українського грома-дянина та вченого. Двоє його братів, молодший Євген та ста-рший Михайло, теж були вченими-медиками, проте, на від-мінну від Олександра, який захоплювався гістологією, надавали перевагу хірургії [3, с. 229].

У студентські роки О.Г. Черняхівський був членом студе-нтського «Товариства Тарасівців» у Київському університеті, гуртка «Плеяда» захоплювався українською і світовою літера-турою. Володів українською, російською, німецькою, трохи менше – французькою та іспанською мовами [3, с. 230].

У 1893 р. О.Г. Черняхівський отримав диплом доктора ме-дицини. З 1894 р. почав працював лаборантом кафедри фізі-ології і хімії у Київському університеті св. Володимира під ке-рівництвом професора С. Реформатського [3, с. 230].

30

Коли у 1873 р. у Львові було створено Товариство ім. Шевченка (перейменоване в 1892 р. у Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ)) О.Г. Черняхівський ще будучи студен-том останніх курсів почав друкувати у його збірниках свої статті. Так, у 1893 р., у «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка» була надрукована наукова робота О.Г. Черня-хівського: «Нарис сучасного вчення про бактерії» – перша спеціальна праця з медицини українською мовою [1, с. 52-53; 3, с. 230].

У наступних томах О.Г. Черняхівський продовжував друку-вати свої роботи, а також рецензії на літературно-природничі та науково-медичні праці. У 1897 році в Львові була організо-вана математично-природничо-лікарська секція, яка почала видавати свій окремий «Збірник математично-природничо-лікарської секції», О.Г. Черняхівський був єдиним з наддніп-рянських українців, хто брав участь у його видавництві. Завдя-ки своїй науковій діяльності О.Г. Черняхівський був обраний членом математично-природничо-лікарської секції, а невдовзі заслужив і звання дійсного члена НТШ [1, с. 53; 4, с. 86].

У 1896 р. О.Г. Черняхівський почав працювати помічни-ком прозектора на кафедрі гістології. Працював у Київському військовому шпиталі.

Учителями О.Г. Черняхівського були всесвітньовідомі уче-ні В.О. Бец, П.І. Перемежко, Я.Н. Якимович, Ф.І. Ломінський та ін. Саме вони вплинули на формування наукового світогля-ду О.Г. Черняхівського [3, с. 230].

У 1896 р. Олександр Черняхівський одружився з донькою відомого українського драматурга Михайла Старицького, Лю-дмилою. У 1900 р. у них народилася донька Вероніка.

У 1905 р. О.Г. Черняхівський був обраний прозектором, а пізніше приват-доцентом кафедри гістології з ембріологією [3, с. 230].

Протягом 4-х років О.Г. Черняхівський читав лекції по особливостям анатомії та фізіології дитячого віку у Київському Фребелівському інституті [9, арк. 2].

31

Вчений крім своєї педагогічної та наукової роботи, активно займався і організаторською діяльністю. Він був одним із ор-ганізаторів медичної секції Українського наукового товариства в м. Києві (УНТ) організатор і довголітній голова медичної се-кції Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Був у складі УНТ з дати започаткування, входив до складу президії, працював біб-ліотекарем, скарбником, секретарем [1, с. 52].

О.Г. Черняхівський був засновником медичної секції УНТ, редактором та автором «Збірника Медичної Секції Українсь-кого Наукового Товариства в Києві». Виступав на зборах Укра-їнського Наукового Товариства з доповідями: «Нові гадки про походження людини» (1908), «Нові погляди на роль фермен-тів в процесах життя» (1910), які були надруковані у Літератур-но-науковому віснику [1, с. 52].

Протягом 1910-1922 рр. в 5 книгах «Збірника Медичної Секції Українського Наукового Товариства в Києві» О.Г. Чер-няхівський надрукував праці: «Комірка центральної нервової системи з подвійним зерном» (1910), «Амебоїзм та пластич-ність нейрона» (1912), переклад О.Г. Черняхівського – S. Ramon y Cojalhas «Formulas del Rrouder del nitrato de plata reducido» (1918), реферат на працю німецького вченого Г. Кронберга «Морфологія та біологія еритроцитів ссавців» та ін. [1, с. 53-55].

Поряд із виданням «Збірника Медичної Секції Українсько-го Наукового Товариства в Києві» в медичній секції активно проводилася робота над започаткуванням української медич-ної термінології. Головна заслуга у цьому належить О.Г. Черняхівському, Ф.О. Цешківському та М.А. Галину. Во-ни були авторами та співавторами «Російсько-українського медичного словника» та «Медичного латинсько-українського словника» («Nomina anatomica Ukrainica»). У 1926 р. О.Г. Чер-няхівський сам надрукував в «Українських медичних вістях» «Матеріали до ембріологічної ембріології» [1, с. 53-55; 4. с. 93].

Слід зазначити, що членами медичної секції УНТ могли стати лише лікарі, які друкували наукові праці, проте на тери-торії України з'явилися молоді медики, які ще не мали науко-

32

вих праць. Саме О.Г. Черняхівський, будучи чудовим організа-тором та розуміючи потребу в об’єднанні перспективних нау-кових кадрів, організував Спілку Українських Лікарів (СУЛ). Головою Спілки обрали О.Г. Черняхівського. Медична секція спільно з Спілкою Українських Лікарів організовувала лікар-ські з’їзди, брала участь у створенні медичного факультету, видавали «Українські Медичні Вісті». У 1920 році діяльність українських лікарів стала невід’ємною частиною медичної се-кції УНТ [1, с. 55].

У 1921 році Українське Наукове Товариство злилось з Все-українською Академією Наук (ВУАН). Різні його заклади, сек-ції та відділи розподілилися по установах і відділах Академії. Медична секція УНТ стала медичною секцією ВУАН. Голо-вою її став О.В. Корчак-Чепурківський, а з 1923 р. – О.Г. Черняхівський [2, с. 52]. У цій секції та в новоствореному медичному факультеті Київського університету продовжува-лась головна наукова праця вчених-медиків.

На зборах медичної секції ВУАН О.Г. Черняхівський ви-ступав з доповідями: «Про плазмадіяльну будову рослинного і тваринного організму» (1924), «Гістологічні препарати нерво-вої системи», «Про досліди на межі між живим і мертвим», «Гі-гієна і медицина» (1927), «Медична секція Наукового товарист-ва» (1928) та ін. [2, с. 53-54]

Протягом 1918-1929 рр. О.Г. Черняхівський активно дру-кував свої роботи в «Українських медичних вістях»: «Про нау-кову і популярну літературу на Україні» (1918), «З’їзд українсь-ких лікарів у Львові (8-9 листопада 1924 р.)» (1925), «70-ти літній ювілей професора І. Горбачевського» (1925), «Ф.І. Ло-мінський – як вчений, вчитель та громадський діяч» (1928), «Про блукаючі нервові волокна у людських зародків» (1929). Тільки протягом перших двох номерів «Українських медичних вістів» 1925 р. О.Г. Черняхівський надрукував 19 робіт, крім вище перерахованих, більше десятка рецензій на роботи анг-лійських, німецьких, французьких та іспанських вчених. Професор О.Г. Черняхівський прагнув до вдосконалення сис-теми освіти, він є автором праці «Досвід методологічної робо-

33

ти Київського медичного інституту за 1923-1925 р.» [5, арк. 38 зв.].

О.Г. Черняхівський керував Медичною секцією до 1929 р., тоді головою обрали акад. Д. Заболотного, президента Акаде-мії, а О.Г. Черняхівського почесним членом Президії [2, с. 54].

У 1918 році було прийнято рішення про відкриття Україн-ського державного університету. О.Г. Черняхівський був од-ним із його засновників. 1 листопада 1918 р. він подав заяву до ректора університету св. Володимира про те, що не може про-довжувати працювати на посаді прозектора кафедри гістології з ембріологією, тому що призначений екстраординарним професором Київського Українського державного університе-ту [6, арк. 1]. З 1921 року О.Г. Черняхівський був обраний професором і Київського медичного інституту [9, арк. 2].

Після ліквідації Університету св. Володимира та Українсь-кого державного університету на базі медичних факультетів Університету св. Володимира, Українського державного уні-верситету та Жіночого медичного інституту було створено Ін-ститут охорони здоров’я. В грудні 1920 р. Інститут охорони здоров’я реорганізували у Київську державну медичну акаде-мію, а у І921 р. Академію перетворили в Київський медичний інститут (КМІ) [4, с. 89].

Працюючи професором, завідувачем кафедри гістології та ембріології у КМІ, О.Г. Черняхівський з 1924 р. очолив таку ж кафедру в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті (зараз цей заклад має назву – Дніпропетровський державний аграрний університет).

У 1923 – 1924 рр. у Київському медичному інституті О.Г. Черняхівський проводив лекції та практичні заняття з гіс-тології та ембріології – 8 та 12 годин на тиждень відповідно [4, с. 92].

У відомості про особовий склад Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту зазначено, що О.Г. Черняхівський – професор кафедри гістології з ембріологією, 17-го розряду, працював на 1,75 ставки, проводив 4 лекції та 9 практичних занять на тиждень [10, c. 65, 85].

34

Умови викладання і навчання на кафедрі гістології і ембрі-ології у КМІ та Київському ветеринарно-зоотехнічному інсти-туті були важкими: бракувало мікроскопічної техніки, аудито-рії погано опалювалися тощо.

У липні 1924 р. професор О.Г. Черняхівський здійснив переклад на українську мову підручника О. Гертвіга «Елементи ембріології». У листі до ректора Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту він просить посприяти у видавництві цього перекладу, як основного підручника для студентів вузів і лікарів (Медком Наросвіти дозволив до ужитку цей підручник у медичних вузах з 1928 р.) [4, с. 92].

До найвагоміших наукових досягнень професора О.Г. Черняхівського у період 1921-1929 рр. належить і перек-лад на українську мову анатомічної термінології собаки, які він поділив на три частини: остеологія, синдесмологія, мускулату-ра і надрукував у перших трьох томах «Записок Київського Ве-теринарно-Зоотехнічного Інституту» (1924-1925).

У своїй автобіографії О.Г. Черняхівський зазначив, що є автором «Великого словника анатомічної ветеринарної термі-нології», але поки що надрукованим цей словник віднайти не вдалося [5, арк. 6].

У 1926-1927 рр. впродовж 4,5 місяців О.Г. Черняхівський перебував у закордонному відрядженні в Німеччині. Працював у Нейробіологічному Інституті Берлінського Університету, де вдосконалював свої вміння у лабораторії О. Фохта та у відді-ленні відомого невролога професора M. Більшовського. Ре-зультатом закордонного відрядження була стаття «З наукової подорожі до Германії», надрукована в Українських медичних вістях у 1927 р. У статті автор ділиться досвідом своєї роботи в наукових інститутах Німеччини [5, арк. 4; 8, арк. 1].

У 1929 р. О.Г. Черняхівський здійснив наукове відрядження в Іспанію. Працював в інституті біології (у м. Даалеме) у відді-ленні професора T. Петерфі, з яким ділився досвідом та вдос-коналював свої знання із мікроскопічної техніки.

У нейробіологічному інституті О.Г. Черняхівський позна-йомився з талановитим учнем С. Рамон-Кахаля Лоренто де

35

Но, який допоміг йому потрапити в Мадридський університет, де вчений мав змогу попрацювати та обмінятися досвідом з одним із найвідоміших творців нейрології С. Рамон-Кахалем. О.Г. Черняхівський повіз туди дві свої роботи, за які отримав схвальні відгуки. Результати наукових досліджень О.Г. Черня-хівського висвітлювалися на сторінках Кахалівського журналу «Travеaux» [5, арк. 5; 8, арк. 2].

Результатом наукового відрядження О.Г. Черняхівського в Іспанію була стаття «Враження з наукової подорожі до Іспа-нії», надрукована в 1929 р. в Українських медичних вістях.

Поїздка за кордон і наукова робота в лабораторії С. Рамон-Кахаля, одного з найвідоміших нейрогістологів, лауреата Но-белівської премії, дали можливість О.Г. Черняхівському дос-конало опанувати нейрогістологічну методику. Як результат з'явилася низка його фундаментальних робіт, присвячених морфології і гістогенезу периферичної нервової системи. Особливу цікавість викликала робота «Про блукаючі нервові волокна у людських зародків», надрукованої в «Українських медичних вістях» у 1929 р. До моменту друку праці про розви-ток депрессора, фізіологія і морфологія тільки розпочинали дослідження ентерорецепції, зокрема рецепторних апаратів кровоносних судин. Наукова робота О.Г. Черняхівського сприяла розвитку і вдосконаленню експериментальних мето-дів дослідження в гістології, які згодом підтвердилися в робо-тах Де-Кастро, Нодинеца, Зундерплазмана та ін. [6, арк. 12; 7, с. 148-151].

З 1929 р. розпочалися репресивні акції проти українських вчених. Не минуло це і сім’ю Черняхівських. У кінці грудня 1929 р. О.Г. Черняхівський та Л. Старицька-Черняхівська був заарештовані органами ГПУ та звинувачені у шпигунстві за сфабрикованою справою, так званої, «Спілки визволення України».

О.Г. Черняхівського звинувачували в тому що очолювана ним медична секція ВУАН проводила контрреволюційну дія-льність і була осередком «СВУ». Подружжя Черняхівських звинувачували в тому, що вони разом з С.О. Єфремовим,

36

В.Ф. Дурдуківським, В.М. Чехівським, А.В. Ніковським були головними фундаторами, організаторами та очільниками «Спілки визволення України».

У квітні 1930 р. Найвищий Суд Української Соціалістичної Радянської Республіки присудив: О.Г. Черняхівському 5 років позбавлення волі та 2 роки позбавлення прав, Л.М. Старицькій-Черняхівській 5 років позбавлення волі і 3 роки позбавлення прав [2, с. 54-55].

Через деякий час покарання замінили на умовне і звільни-ли подружжя з Харківської в’язниці. О.Г. Черняхівському не дозволили продовжити працювати в КМІ, а практично висла-ли у м. Донецьк (тоді Сталіно), де якраз створювався медич-ний інститут.

Репресії були застосовані і до дочки О.Г. Черняхівського. Побувавши з батьком у науковому відрядженні в Німеччині Вероніка одружилася із німецьким підданим (перебувала у шлюбі менше року). Ймовірно через цей зв’язок була звину-вачена у шпигунстві на користь Німеччини. Восени 1929 року Вероніку Черняхівську заарештували та звинуватили в приче-тності до «справи СВУ» через кілька місяців її звільнили. Удру-ге Вероніку Черняхівську заарештували 8 січня 1938 року, а 22 вересня 1938 року її було засуджено до розстрілу. Вирок виконано того ж дня. Проте від Л.М. Старицької та О.Г. Чер-няхівського приховали правду: повідомили, що їхню доньку заслали до Сибіру, де Л. М. Старицька-Черняхівська безуспі-шно її шукала. Батьки писали листи Й. Сталіну, іншим пар-тійним лідерам, благаючи повідомити місцезнаходження доч-ки та все марно.

У новоствореному Донецькому медичному інституті О.Г. Черняхівський організовував та очолив кафедру гістології та ембріології. Устаткував її мікропрепаратами, мікроскопічною технікою, приладами та різноманітними засобами наочності (таблицями, діапозитивами). Створив опорний пункт цитоло-гії при інституті ім. І. Мечникова, а також організував студент-ський науковий гурток. Заняття з гістології та ембріології які

37

проводив професор О.Г. Черняхівський були дуже популяр-ними серед студентів [5, арк. 19].

Водночас у Донецькому медичному інституті О.Г. Черня-хівський продовжував свою науково-дослідну діяльність. За 3,5 роки своєї роботи у інституті О.Г. Черняхівський надруку-вав 9 наукових праць українською, німецькою та французьки-ми мовами: «Про багатоядерні та двохядерні симпатичні нер-вові клітини у людини» (1931), «Напрям роботи та найближчі завдання сталінського опорного пункту цитології Інституту ім. Мечникова» (1933), «Zur Frage über den verirrten Nervenfasern» (1933) та ін. [5, арк. 19].

Після закінчення умовного терміну покарання, який збігся із виходом на пенсію, восени 1934 р. О.Г. Черняхівський по-вернувся до Києва та влаштувався науковим співробітником в Інститут експериментальної біології та патології ім. І. Мечникова, а в жовтні 1938 р. в Інститут клінічної фізіо-логії АН УРСР, де він продовжував свою науково-дослідницьку роботу. Директором в той час був О.О. Богомо-лець. Згодом, у 1953 р., ці два інститути були реорганізовані в один – Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України [2, с. 105; 3, арк. 6; 8, арк. 2].

Професор О.Г Черняхівський, окрім наукових досліджень в галузі гістології і ембріології, зайнявся дослідженнями в галу-зі онкології, зокрема вивчав питання іннервації експеримента-льних і спонтанних пухлин у тварин і людини [5, арк. 6; 8, арк. 2].

У інституті експериментальної біології і патології, а також в інституті клінічної фізіології АН УРСР О.Г. Черняхівський провів низку фундаментальних досліджень, які стосувалися іннервації злоякісних новоутворень.

О.Г. Черняхівський використовував у своїх дослідженнях експериментальні карциноми у мишей, а також спонтанний рак губи та язика у людей. Ним було встановлено, що в ново-утвореннях нервові елементи, які передували виникненню пу-хлин, піддаються дегенерації і розпаду. На відміну від існую-чих уявлень про іннервацію лише доброякісних

38

новоутворень, О.Г. Черняхівський довів вростання в злоякісні пухлини із оточуючих частин нервових волокон. Йому впер-ше вдалося описати і продемонструвати на мікрофотографіях рецепторні закінчення на ракових епітеліальних клітинах [7, с. 124-128]. Професор О.Г. Черняхівський здійснив ряд досліджень про вплив цитотоксичної антиретикулярної сироватки на морфологію елементів активної мезенхіми і про вплив цієї си-роватки на мікроглію, яка відноситися до ретикулярно-ендотеліальної системи центральної нервової системи. Резуль-татом цих досліджень стала праця «Про вплив цитотоксичної антиретикулярної сироватки на мікроглію» (1940), надрукована в Медичному журналі вже після смерті О.Г. Черняхівського [7, с. 126-127].

Крім вище згаданої наукової діяльності, професор О.Г. Черняхівський продовжував свої дослідження над удо-сконаленням техніки мікроскопічного дослідження і прагнув до вироблення доцільніших модифікацій методу імпрегнації сріблом. Результатами цього дослідження були праці: «О при-менении лютеовольфраматов Кермана и академика Леонто-вича в качестве фиксаторов с целью дальнейшей импрегна-ции азотнокислым серебром» (1939), «Нова доцільність модифікації кахалівського методу імпрегнації сріблом-нітратом для периферичних нервів» (1939) [5, арк. 39].

У 1937 р. О.Г. Черняхівський здійснив переклад підручни-ка Ф. Штера-Мелендорфа «Гістологія». Це був класичний під-ручник з гістології, яким користувалися більшість студентів то-го часу.

Праця «Про розвиток і закінчення депресорного нерва та про розвиток іннервації колосерцевих парагангліїв у людини» була заявлена на науковій конференції Інституту експеримен-тальної біології і патології 15 грудня 1936 р. і на конференції, присвяченій Недостатності кровообігу 29 грудня 1936 р. О.Г. Черняхівський присвятив цю працю своєму вчителю С. Рамон-Кахалю [5, арк. 20].

39

Помер О.Г. Черняхівський 21 грудня 1939 р. на 70 році життя і похований на Байковому кладовищі у м. Києві.

Таким чином, О.Г. Черняхівський був відомим українським вченим, дійсним членом НТШ, організатором і головою ме-дичної секції УНТ і ВУАН, професором Київського медично-го, ветеринарно-зоотехнічного та Донецького медичного ін-ститутів. Здійснював протягом всього свого життя активну наукову, педагогічну та організаторську діяльність. О.Г. Черняхівський займався вивченням питання іннервації експериментальних і спонтанних пухлин у тварин і людини, імпрегнації нервової тканини азотнокислим сріблом, будови та іннервації нервових клітин тощо. Вчений прагнув до пок-ращення мікроскопічної техніки, здійснював активну міжна-родну співпрацю. Професор О.Г. Черняхівський здійснив ва-гомий внесок у розвиток цитології, гістології, ембріології, онкології та інших біологічних наук.

Джерела та література: 1. Галах В. Науково-організаційна робота О.Г. Черняхівського в медичній секції Українського Наукового Товариства в Києві / В. Галах // Історія української науки на межі тисячоліть: зб. наукових праць / Відп. редактор О.Я. Пилипчук. – К., 2010. – Вип. 49. – С. 52-57. 2. Галах В.В. Наукова та організаційна робота професора О.Г. Черняхівсь-кого у Всеукраїнській Академії Наук (1923-1929 рр.) / В.В. Галах // Про-блеми та перспективи розвитку української науки на початку третього ти-сячоліття: матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції: збірник наукових праць. – Переяслав-Хмельницький, 2010. – С. 51-55. 3. Галах В.В. Формування наукового світогляду О.Г. Черняхівського в Київ-ському університеті св. Володимира (1894-1918) / В.В. Галах // Вісник аг-рарної історії: збірник наукових праць / Гол. ред. М.А. Журба. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – Випуск 1. – С. 229-233. 4. Ганіткевич Я. Українські вчені-лікарі I половина XX ст. та їхні наукові школи / Я. Ганіткевич. – Львів, 2002. – С. 82–110. 5. Державний архів м. Києва (ДАК), ф. Р-352, оп. 1, спр. 3202, 71 арк. 6. ДАК, ф. 16, оп. 479, спр. 80, 19 арк. 7. Константиновский Г. А. Жизнь и деятельность украинского нейрогис-толога Александра Григорьевича Черняховского / Г. А. Константиновс-

40

кий, Ю. Б. Чайковский // Фізіологічний журн. – 1995. – Т. 41, № 1-2. – С. 122–128. 8. Музей видатних діячів української культури. Музей Михайла Старицько-го. – РД-700 – Кн. 11092. – 2 арк. 9. Центральний державний архів вищих органів влади (ЦДАВО) України, ф. 166, о. 1, спр. 8444, арк. 1-7. 10. ЦДАВО України, ф. 166, оп. 2, спр. 662, 244 арк.

41

Ольга Гураль

Революція і особистість. Дещо з «Щоденників» Вероніки Черняхівської.

Поетка і перекладачка Вероніка Олександрівна Черняхівсь-ка (1900–1938) була донькою відомої української письменниці та громадської діячки Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської¹, онукою видатного українського драматурга, корифея українського театру Михайла Петровича Старицько-го². У вересні 1938 р. за постановою Київської Трійки ДПУ НКВД її було розстріляно, а ім’я та творчий доробок на довгі роки викреслено з історії української культури. Після прого-лошення незалежності України неординарна постать В.О. Черняхівської почала привертати увагу дослідників, їй було присвячено кілька публікацій та розвідок, але для повно-го розкриття життєвого та творчого шляху перекладачки цьо-го не достатньо. Перші згадки про долю Вероніки Олександ-рівни з’явились ще в середині ХХ століття у публікаціях представників української діаспори у зв’язку з особистістю її матері. Але подана у деяких статтях інформація не завжди від-повідає дійсним фактам життя поетки³. Після 1990 р., коли до наукового та публіцистичного обігу почали повертатись імена репресованих членів родини Старицьких, до особистості В.О. Черняхівської звернувся Юрій Хорунжий, що присвятив їй кілька статей у періодиці та розділ у книзі «Шляхетні украї-нки» [6]. У редагованому ним журналі політв’язнів та репресо-ваних «Зона» з’явились перші публікації елементів творчої та епістолярної спадщини, серед них її поезії, віршована казка «Кап і крап», уривки з щоденників Вероніки Черняхівської [7, 8], там же були надруковані спогади про неї Алли Грінченко [1], яка в дитинстві чимало спілкувалась з Веронікою4. Та не зважаючи на це потребує уточнення і доповнення ряд важли-вих моментів у біографії перекладачки, дослідження її творчо-го доробку, створення просопографічного портрету. Не менш важливим завданням є введення до наукового обігу ряду важ-

42

ливих документів з її архіву, які тривалий час зберігалися у складі родинного архіву Старицьких-Черняхівських-Стешенків, а зараз є частиною фондової колекції Музею вида-тних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисе-нка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. На особ-ливу увагу серед матеріалів Вероніки Олександрівни заслуговують щоденники, які зафіксували ряд важливих моме-нтів її життя, але і до сьогоднішнього дня не були у повній мірі введені до наукового обігу. Хоч при написанні розділу книги «Шляхетні українки» Ю. М. Хорунжий згадує про ці записи В.О. Черняхівської, але відомості взяті із них досить фрагмен-тарні, ілюструють лише кілька фактів з її біографії. Опубліко-вані ж у № 13 журналу «Зона» невеликі за обсягом уривки з «Щоденника» Вероніки Олександрівни датуються 1922 р. і дають ілюстрацію лише до окремих моментів її подружнього життя.

У фондах Музею видатних діячів української культури, зберігається три щоденника В. О. Черняхівської, що охоплю-ють період з 1917 по 1924 рр. Як видно, час їх написання збігається з найдраматичнішими роками в нашій історії. До нашого часу дійшло три щоденники В. О. Черняхівської: 1) 1917–1918 рр. [3], 2) 1918–1919 рр., в нього ж вкладено час-тину зошита без обкладинки з записами за 1920 р. [5], 3) 1922–1924 рр. [4]. Написано їх у загальних зошитах в лінійку, писані чорним, фіолетовим, червоним чорнилом, подекуди хімічним олівцем. Щоденник 1917–1918 рр. вміщено у зошиті в твердій обкладинці, обсягом у 132 аркуші, перший запис датований 1 жовтня 1917 р., останній – 25 вересня 1918, сюди ж вкладено 7 аркушів з фрагментами записів зроблених протягом року. Щоденник за 1918–1919, 1920 рр. написано у зошиті в м’якій шкіряній обкладинці, записи налічують усього 79 аркушів, у нього вкладено частину зошита в лінійку без обкладинки із записами за 1920 р., усього в зшитку 108 аркушів. Записи охо-плюють період з 28 вересня 1918 р. до 17 березня 1920 р. Третій, останній щоденник 1922–1924 рр. міститься у зошиті у

43

твердій обкладинці з підписом І. Євлашенко5 «З природи»6, налічує 55 аркушів, щоденникові записи на аркушах 1 – 43 охоплюють період від 4 січня 1922 р. до 30 січня 1924 р., далі з 44 по 55 аркушах чернетки з фрагментами творів, впра-ви з іноземних мов записані рукою Вероніки.

Мова документів здебільшого українська, час від часу з’являються записи російською та французькою. У перших двох щоденниках записи регулярні, поденні. Але зустрічають-ся і перерви, продиктовані складними життєвими обставинами воєнних років, коли дівчина не мала змоги занотовувати. У щоденнику 1917–1918 років паузи у період з 1 січня до 25 лю-того 1918 р., від 1 липня до 25 серпня (в цей час перебувала з батьками на дачі в Плютах). Записи 20-х нерегулярні, у що-деннику за 1922–1924 роки трапляються досить значні пере-рви кілька місяців, місяць, кілька тижнів. Ще однією причи-ною нерегулярних записів 1917–1920 рр. стало те, що деякі аркуші були пізніше вирвані.

Важливою особливістю щоденників В. О. Черняхівської є те, що чимало записів у них ретельно замальовано або стерто, а деякі фрагменти, або навіть і цілі аркуші вирізано. Судячи з усього, це було зроблено пізніше часу написання, найвірогід-ніше в 1930-х роках, коли Вероніка перебувала під арештом, можна припустити, що батьки, щоб запобігти використанню документів при фабрикації звинувачення, могли видалити з них будь-які компрометуючі нотатки. Можна зробити й інше припущення, що ці вилучення зроблені після 1945 р., коли сі-мейний архів знаходився у двоюрідної сестри Вероніки, Ірини Стешенко (1898–1987)7 , адже зберігати документи репресова-них було справою досить небезпечною. З документів видалені фрагменти, де, судячи з контексту, подано негативні характе-ристики більшовиків, червоної армії, згадки про битву під Крутами, пересування військових частин української армії, оцінки дівчиною тогочасних політичний подій, критично оцінені умови життя інтелігенції Києва впродовж 1922–1924 років. Детальніше розглянувши вилучення з тексту доку-

44

ментів, можна зробити такі висновки: аркуші, вирізані повніс-тю, мають відповідати записам на часових проміжках: між 1 січня та 25 лютого 1918 р., кінця березня – початок квітня 1918 р., в період між 3 і 16 вересня 1918 р., кінця жовтня 1918, початку листопаду 1918 р., середина грудня 1918 р., 21 січня – 2 лютого 1919 р., 24–25 лютого, кінець квітня – початок трав-ня 1919 р., перша половина грудня 1919 р., кінця лютого 1920 р., кінець травня – середина липня 1922 р., середина лю-того 1923 р. Більшість з них збігається з етапними в історії нашої держави історичними подіями – проголошення ІV Уні-версалу Центральної Ради, захоплення у січні 1918 р. Києва більшовиками, зміна урядів (вступ до Києва Директорії), про-голошення злуки ЗУНР та УНР, вступ до Києва радянських військ у лютому та грудні 1919 р., часи нестабільної ситуації вже після встановлення радянської влади та ін.

Значна частина записів у щоденниках збереглася у фраг-ментарному вигляді: адже частина аркушів була обірвана або ж вирізана. Найчастіше це записи, в яких В. О. Черняхівська міркує про місцезнаходження та загибель К. Велігорського [3, арк. 13, 23, 26б, 36, 37, 47, 48, 48б, 50, 72, 76б, 76в, 108, 108б, 109б, 110, 118, 119, 119б, 126–132; 5, арк. 16, 27, 60, 82, 83, 84б, 85б, 99б, 100, 104], у щоденнику за 1917–1918 рр. видалено фрагмент аркуша з кінцівкою поезії Вероніки «Мое покаяние» [3, арк. 21], в якому поетка порівнює світогляд інтелігента та вихідця із робітничого прошарку, згадка про смерть І. М. Стешенка [3, арк. 119], роздуми про умови життя за часів громадянської війни та в період становлення радянської влади, де молода жінка у лаконічних фразах висловлює ставлення до подій в сучасному їй суспільстві [3, aрк. 11, 22, 44, 49, 96, 97, 100; 5, арк. 16, 27, 57; 4, арк. 9б, 42, 43]. Іншим, поширеним рі-зновидом вилучень у щоденникових записах В. О. Черняхів-ської, є замальовані або ж витерті слова, фрази, речення [3, арк. 55, 58зв., 59, 63, 64зв, 65, 68, 68зв, 70зв., 72, 92зв., 93, 94зв., 97, 98зв, 100, 102 зв., 103, 107зв., 110зв., 123, 123зв, 124; 5, арк. 3, 5, 6, 11, 15, 21, 23, 28, 38, 58, 62, 66 72зв., 73, 76зв., 79, 86, 91, 101; 4, арк. 13, 21, 27, 27зв., 30, 30зв., 34зв., 37зв., 38, 38зв., 39].

45

Вони так само знаходяться у місцях, де мова йде про битви української армії з більшовиками, витерто топоніми з вказів-кою на місця битв та поховання К. Велігорського, замальовано окремі прізвища та імена. Дещо з видаленого тексту піддається прочитанню, але відновити більшість елементів на сьогоднішній день неможливо. Важливою особливістю запи-сів у щоденниках є коментарі самої Вероніки, які авторка ро-била на полях або поруч із основним текстом. Вона неоднора-зово перечитувала власні щоденники, робила приписки, коментувала записи з позиції пізнішого сприйняття, у таких випадках вона нерідко ставила дату, коли було зроблено при-писку. Наприклад, запис 1917 року, в якому йдеться про її зустрічі з коханим. Поруч олівцем дописано: «Пройшло вже чотири роки. І коли я заплющую очі і вдумаюсь – розумію що я втратила. У порівнянні з цим дійсність – карикатура...» [3, арк. 39]. Деякі рядки у щоденниках пізніше були підкреслені хімічним олівцем, найчастіше рядки, в яких відбивалися її мрії, сподівання на щасливе життя в майбутньому та ін. Часто у піз-ніших за часом записах вона аналізувала написане раніше, обмірковувала власне ставлення до тогочасних подій, до влас-ного розуміння світу.

Для Вероніки щоденники були і першим місцем для ав-торських випробувань – у зошитах знаходимо поезії дівчини, пізніше і її переклади. Враховуючи те, що у періодичних ви-даннях 1920-х років власні твори Вероніка друкувала дуже рід-ко, то на сьогоднішній день щоденники виявляються важли-вим джерелом для збирання її творчості.

Щоденникові записи В. Черняхівської, які збереглися до наших часів беруть початок від осені 1917 року. Цей період є визначальним як для історії нашої держави, так і важливим у житті молодої дівчини. У вересні вона розпочала навчання у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братст-ва. Атмосфера у новому закладі суттєво відрізнялася від тієї, що панувала у гімназії Жекуліної, у якій Вероніка закінчила 7 класів. Враження від нових умов навчання юна гімназистка неодмінно фіксувала у щоденнику. Найбільше її вразила, у по-

46

зитивному сенсі, змішана система – хлопці і дівчата навчалися в одному класі. Майже одразу у Вероніки з’явилося багато дру-зів та шанувальників, про яких вона неодмінно згадувала у за-писах. На сторінках документів зустрічаються прізвища одно-класників В. О. Черняхівської – Ігоря Лоського, Павла Кольченка, Володимира Дзундзи та інших юнаків, що у січні 1918 р. взяли участь у битві під Крутами. Але однією з найго-ловніших подій 1917 р. у житті юної Вероніки стало знайомс-тво з офіцером-артилеристом Костянтином Велігорським, у якого дівчина невдовзі закохалася. Зустрічі їх були недовгими. У грудні 1917 р. він приїхав на 10 днів до Києва, а вже 22 чис-ла того ж місяця відбулось їх останнє побачення, після якого Костянтин у складі українського полку відбув у напрямку Пів-нічного фронту. Вероніка сподівалася зустрітися з коханим у травні 1918 року. Але 17 січня 1918 року К. Велігорський заги-нув, та про це В. Черняхівська дізналась лише за кілька місяців, влітку 1918 р. До того часу вона була сповнена мрями про приїзд Костянтина до Києва, сподівалася, що йому пощастить уникнути загибелі у вирі війни. Надія на щасливе майбутнє і зустріч з коханим допомагали пережити трагічні події військо-вих часів, звістки про загибель однокласників та близьких дру-зів під Крутами, витримати нелегкі випробування, які довелось пройти під час перебування у Києві більшовиків. Після того, які від брата Костянтина, Олександра, Вероніка дізналася про загибель офіцера, одразу відчула повне розчарування в життті. Але мрія час від часу відроджувалась, дівчина продовжувала сподіватись на краще, одного разу навіть звернулася до циган-ки, яка переконала – Костянтин Велігорський живий і повер-неться 24 березня 1919 року. Напророковане ворожкою пода-рувало надію. В цей час у кожного дня у записах Вероніки Олександрівни зявляються підрахунки днів, які залишилося чекати на повернення коханого. Та навесні 1919 р. на неї че-кало вже нове розчарування. До цього долучився постійний острах, втрата багатьох друзів, скрутні матеріальні обставини. Все це призвело до відчуття повної відірванності від зовніш-нього світу.

47

Після встановлення на українських теренах радянської вла-ди В. О Черняхівська закінчила Інститут міжнародних відно-син, отримла фах економіста, але працювати почала за пок-ликанням, перекладачкою. 1921 р. одружилася з Іваном Євлашенком, але шлюб виявився невдалим і тривав лише один рік. Складні умови буття в період становлення радянської влади, споби знайти своє місце за нових умов, розчарування у подружньому житті, відчуття самотності втілилися на сторін-ках щоденників Вероніки Олександрівни. Останні з відомих на сьогоднішній день записів В. О. Черняхівської датуються початком 1924 р. В цей час Вероніка почала працювати пере-кладачкою з англійської, німецької та французької мов, 1927 р. супроводжувала батька у наукових відряженнях до Німеччини та Іспанії. В Берліні вона познаймилась з німецьким громадя-нином Теодором Геккеном, 1928 р. вони одружилися. Але вже 1929-го року Вероніка повернулася до Києва плануючи розір-вати шлюб з чоловіком. В цей час її було заарештовано за звинуваченням у приналежності до «Спілки визволення Украї-ни» (СВУ). За кілька місяців Черняхівську звільнили за браком доказів, але на той час у застінках ДПУ опинилися її батьки. У січні 1938 р. Вероніку було вдруге заарештовано, цього разу перекладачку звинувачували у шпигунстві на користь Німеч-чини. У вересні того ж року, після кількамісячного слідства, за постановою Київської Трійки ДПУ НКВД її було розстріляно. «Щоденники» є одним з найважливіших джерел при реконст-рукції біографії Вероніки Олександрівни, саме вони дають можливість зрозуміти ряд подій у її житті, пізнати внутрішній світ перекладачки, але крім того вони є й унікальним докумен-том епохи, у якому крізь призму особистісного сприйняття ві-дбилися події 1917–1924 рр., допомагають подивитись на пе-ріод визвольних змагань з точки зору авторки рядків, пізнати сприйняття навколишніх подій Веронікою Черняхівською як представницею української інтелігенції молодшого покоління. При відтворенні біографії тієї чи іншої постаті одним з найвагоміших джерел є щоденники. Саме у них, особливо як-що вони охоплюють більш-менш тривалий період, фіксують-

48

ся не лише життєві факти, а більше ніж у будь-яких інших ма-теріалах виявляється психіка людини, настрої, вірування, заці-кавлення, смаки. У них віддзеркалюються сімейні стосунки, інтимні сторони життя. Разом з тим вони можуть фіксувати і події державного, політичного значення, згадка про них, навіть якщо автор не був державним чи політичним діячем, вже говорить про те, яку вони роль відіграли у його житті, принаймні у сенсі переживань та роздумів. Як видно з щоденників Вероніки Черняхівської, вона вела записи з метою самоспостереження, прагнула до фіксації власних переживань та вражень, але найголовніше – щоден-ники давали можливість дівчині створити окремий, доскона-лий, віртуальний світ. Незважаючи на те, що вона не прагнула зафіксувати проявів буденного життя, подій у житті родини, історичних подій, через описання власних переживань у до-кументах відбився вплив зовнішніх історичних подій.

Дослідження щоденникових записів Вероніки Черняхівсь-кої дозволяє простежити розвиток та формування особистості перекладачки, визначити риси її світогляду, виявити смаки, уподобання, переконання, а, найголовніше, зрозуміти, як сприймалися і яким чином впливали на життя молодої особи-стості, зокрема представниці української інтелігенції, бурхливі події 1917–1920-х років. Вона є ґрунтовною ілюстрацією фо-рмування світогляду українського покоління, молоді роки яко-го припали на події визвольних змагань та дають можливість простежити як пережите у ті роки відбилося на подальших долях людей, вплинуло на формування свідомості представ-ників інтелігенції.

В матеріалах юної Вероніки перш за все знаходимо відо-браження внутрішнього світу дівчини, її сприйняття буття, людської особистості. Події навколишньої дійсності, історич-них подій, життя родини Черняхівських, Стешенків, Стариць-ких втілилися на сторінках зошита лише у вигляді фіксації вражень та переживань. У записах 1918-1920-го рр. легко по-мітити розрив власного я та зовнішнього світу. Фрагментарні, уривчасті згадки про події тих часів фіксують відмежування

49

власного життя від життя суспільства. Складні соціальні перет-ворення вплинули на формування світогляду та світовідчуття і в цьому сенсі відіграли далеко більшу роль ніж у матеріально-му світі. Політична боротьба, національно-визвольні змагання не мали ніякого сенсу, війна розглядалась дівчиною лише як фактор, що спричиняє загибель багатьох людей. Жертви ви-давались безглуздими. Цікавою виглядає і формування націо-нального світогляду під впливом нелегких військових обста-вин – якщо до початку війни з більшовиками революція виглядала найбільшим звершенням, то після перебування у вирі подій боротьба за незалежність почала виглядати не вар-тою багатьох жертв.

Щоденникові записи 1922–1924 років більш медитативні, в них домінують роздуми над життям у новоствореному Ра-дянському Союзі, місцем у ньому людини, особливо – представниці інтелігенції. Інколи в щоденниках обміркову-ються певні факти з життя їх авторки, але як і раніше перева-жають не описи подій того чи іншого дня, а викликані ними переживання, міркування з їх приводу.

Отже, щоденники В. О. Черняхівської, позначені високи-ми інформативними можливостями з точки зору дослідження основних моментів її життя та творчості, (хоч і мало інформа-тивні з точки зору відображення у них історичних подій, на що в свою чергу суттєво вплинули численні вилучення). Але вони є важливим і високоінформативним джерелом при ви-вченні особистості на тлі епохи загалом. Записи Вероніки Че-рняхівської дозволяють подивитися на події 1917–1924 рр. очами представниці української інтелігенції, дослідити став-лення молодшого покоління до бурхливих подій. Але наголо-вніше – спостерігати, як події навколишньої дійсності вплину-ли на світовідчуття молодої представниці української інтелігенції. Простежити генезу світоглядних позицій, зрозу-міти пріоритети, і ширше як війна може позбавити відчуття особистого щастя.

У данній публікації пропонується декілька уривків з що-денникових записів В. Черняхівської періоду 1917-1923 років.

50

Вони ілюструють враження дівчини від навчання у Другій українській гімназії, переживаня, повязані зі зміною влади у Києві, перебігу військових подій, поховання крутян та ін. Окремі записи подаємо повністю, але здебільшого фрагмен-тарні, найбільш показові у плані вивчення цих документів як джерела до просопографічного портрету Вероніки Олександ-рівни.

Текст подається з урахуванням норм авторського правопи-су, пунктуація змінена згідно сучасного.

На сам кінець, хотілося б наголосити, про те, що щоден-никові записи Вероніки Олександрівни Черняхівської мають особливу цінність і тому, що дозволяють поглянути на події визвольних змагань з точки зору представниці української ін-телігенції яка не брала у них участі, яка не належала до полі-тичних партій та організацій, не переслідувала певної мети і не була політично заангажована. У них знаходимо погляд лю-дини пересічної, для якої революція не була наповнена особ-ливим сенсом та втіленням мрії про свободу, не була досяг-ненням мети про суспільні перетворення, але погляд людини яка була спостерігачем подій та відчула на власному досвіді наслідки і впливи кривавих подій. Відсутність певних переко-нань, відсутність особистих зацікавлень та політичної заанга-жованості позначається на тексті документів, надає більшої об’єктивності щоденникам як історичному джерелу, оскільки саме з історичного боку вона не прагне підкреслити позитивні та негативні сторони подій, продемонструвати вигідний для неї ракурс подій, що знаходимо у ряді матеріалів діячів україн-ського руху. Маємо змогу ознайомитися зі сприйняттям та спостерігати як позначилися події на житті молодої українсь-кої інтелігентки.

Додаток

51

Зі щоденника В. О. Черняхівської 1917 – 1918 рр. Із записа від 6 жовтня 1917 року. 6.

З кожним днем я люблю нашу гімназію8 все більше і біль-ше, і забуваю свою стару9. Ця гімназія дала мені багато: мені весело, приємно, хочеться навіть вчитись, чого давно вже не було. Не знаю чому, з хлопцями я далеко швидше знайом-люсь, ніж з дівчатами. З більшою половиною в дуже добрих відносинах, в той час як з дівчатами далека, і це так завше. Я-ж, звичайно, не закохана ні в Ігоря10, ні в Гусяницького11, але я їх дуже люблю, «привязалась» до ніх. Мене цікавить Домбровсь-кий12, що він за людина? Сьогодня після лекції я підійшла до Михайла Пилиповича13 і питала щось про тригонометрію. Вблізі він такий гарний, такий гарний, що слів не вистачає. Він сказав, що я знайду в учебніку «дуже цікаві задачі», але по-дивився своїми темними мякими очима так гарно, усміхнувся якоюсь блискучою посмішкою, що, звичайно, я простила йому і тригонометрію, і його ізлюблені ϕ (фі) і логаріфми. У нього чудові блискучі зуби, кучеряве каштанове волосся, неве-лика борода, чудовий ніс, смуглий він і руки його якісь симпа-тичні і благородні. Взагалі, він надзвичайно гарний і нагадує своєю постаттю Діккенсовських героїв. Я зустріла його по до-розі і він мені поклонився. Я рада, що він пізнав мене. Зви-чайно, я не маю ніяких «суетных помыслов», але, ще 3 – 4 та-ких ухмілки – і я закохаюсь по уші. Після урока я бігала, як божевільна, мяла зшиток, а Гуляницький сміявся з мене і казав «от де жіноча логіка!». Не треба мені ніякої логіки! Але я уяв-ляю, скільки жінок в нього закохано! От в чому величезний мінус всякого гарного мужчини. А все-таки, який-би не був га-рний М[ихайло] П[илипович] – К[ока]14 кращий за нього. <...>

Із записа від 17 жовтня 1917 року

52

<...>Зараз у мене знову тисяча планів про прийдешнє: я уявляю себе артисткою, знаменитістю.

В душі моїй переплітаються два почуття – любов і звичка до російської культури і друге, стіхійне почуття до української мови, природи, взагалі, сімвола такого гарного і многостраж-дального, як Україна. Коли я бачу злостні нападки і клєвету які градом сипляться зо всіх боків на укр[аїнський] рух, в душі мо-їй прокидається страшне обурення на цю Росію. Я не забуду образи і болю які були, коли ховали богданівців15 і взагалі, скі-льки за весь цей час пощечин, аморальності і бруду з боку ро-сіян! Але ця моя ненавість тільки до «русского духа», я його за-вжши не любила і сміялась, коли казали про велікодушие и свободолюбие «русского человека», але російську культуру, русскіх, літературу, весь побут росіян я дуже люблю, навіть бі-льше ніж українську. Це походить, може, тому, що українська культура ще дуже бідна і не може цілком задовольнити інтеле-гентну людину. Але навіть з політичного боку мені якось жаль це понятіє «Россія», яке тепер шматують і нівечать.<...>

Із запису від 14 березня 1918 року 1-14 березоля <...> Надходить великий піст. Каятися, каятися і просити у милосердного Господа захисту і сили пережити це все. От рік революції. Чи могла я думати от тоді, коли на уроці казала Лі-зі16 «Как хорошо, какое счастье...» Щоб за один рік так все за-гинуло (далі три рядки витерто – О.Г.). [Революція] дала гарні хвилини в перші місяці весни, ну а потім... Особисто мені во-на дала крім прекрасних переживань і багато веселіля, але на-що мені це все, коли вона забере у мене Коку? А хіба можливо забути все пережите од 16 січня до 16-го лютого?! Нехай хто завгідно приходить, аби тільки не було бомбардіровок. Я не можу допустити думки, що прийдеться знову лізти в страш-ний льох і слухати, як розриваються снаряди. Вічний страх, голод, нудьга. Але коли-б було хоч трохи надії, що Кока не за-гинув для мене, не було-б нічого, чого-б я не в силах була пе-режити.

53

Тепер я навіть втратила віру в те, що зі мною не може ста-тись нічого поганого. Дуже можливо, що цей віхорь зібє і роз-топче нас всіх, і мене. І безмежно жаль життя, навіть такого поганого, як тепер. Із записа від 20 березня 1918 року 7-20 Вчора поховали нещасних загиблих17 (стерто – О.Г.) між ни-ми і Володю18. Було невимовно гарно дивитись з Аскольдової могили, широкий прозорий Дніпро, рожеві хмари, дерева з бруньками і дивно, що в такий чудовий вечір їх молодих, такіх близьких і знайомих спускають в сиру землю. А потім коли зійшов місяць і з синього неба залив залив сяйвом білі хрести і могили – було гарно, занадто гарно, як на малюнку. І всі піш-ли, навіть мати Володі і його жінка19, а ті, бідні, лишились. Двадцять вісім гробів під настланою землею. Грали похорон-ний марш, торжественно співали «Заповіт» і «Вічну память». Батюшка перечислював імена убитих – між ними був і (стер-то, але можна прочитати «Константин» - О.Г.) І з жахом дума-лося, що, колись десь далеко (стерто – О.Г.) [на] могилі убитих так само поминають Константина і так само торжествено, під згуки військової музики спускають в землю труну і нема нікого близького, хто прийшов з жалем до неї. Це щось чудовіщне. Ця смерть такіх близьких людей якось не вміщається в созна-нії. Був тут, жив, працював – поїхав кудись в пустку і назад привозять скалічений труп.

Це пережити кілька страшних останніх хвилин, а далі – щось нове. Більш всього мені шкода тіх, хто лишається після смерти дорогої людини. Це далеко страшніш. Те, що любив, чим жив зникло раптом кудись і зникло навіки. Таке невимов-не враження могла-б зробити на мене тільки смерть мами і Кокі. Я ніколи не забуду холодного ужаса, який охопив мене, коли я думала (далі три слова стерто – О.Г.) я твердо рішила непокидать її, коли навіть прийшлось би вмерти. Без мами я неуявляю собі свого життя. Це все одно, що одрізати од мене частину мене самої.

54

Із записа від 21 квітня 1918 р. <...> Боже, невже потрібно було страждати так всім цілих 4 роки і тілько для того, щоб все знов пішло по старому. Мені здається, що ми «накануне монархии и единой неделимой России» 20. Рік бушовала демократія, тепер вже іде на спад, але скільки крові проллється ще аж поки не воцариться знов мо-нарх... Вся ця авантюра з гетьманом Скоропадським здається мені непевною. Може на місяці два ще спокій, а там – знов рі-зня, стрілянина... Звикли вже люде до всього, нічим не здиву-єш, і безмежно прагнеш спокою. Наше покоління одживе, пе-реживе своє горе, для того, щоб діти і внуки «благоденствовали». І не ми-ж одні терпимо. А коли-б скласти всі страждання французів, англічан, німців і всіх, хто приймає участь в цій проклятій війні — чи не затопили-б ці страждан-ня людської радости на довгий час? Але що мені, наприклад, од прийдешнього, до всього, коли дякуючи цій революції, а власне, війні – загине Кока? <...> Зі щоденника В. О. Черняхівської 1918 – 1919 рр. Із записа від 4 листопада 1918 року <...>Вчора була страшна пожежа на товарній станції... мила товарна станція, люба товарна станція! Мене налякало це за-рево. Було щось сімволічне, метерлінковське в цій жовтувато-червоній, величезній смузі на сірому, вечерньому небі. Я не знала, що пожежа ця незначна, і власне, для города, і тому на-вязувались тяжкі думки про людське життя. Ця весняна катаст-рофа.

Яке щастя, одначе, що нарешті мир. Я вже була втратила надію на нього. Шкода тільки бідну Турцію, так шкода, ніби це моя родина21. Я люблю їх за їх саміх і за те, як описує їх Pi-erre Loti22. Але скільки зусиль, а в результаті – що? Правда ніхто не думав, що на стороні союзників буде така колосальна перемога, на-віть після зради Росії, але, все ж таки, скільки горя і мук... 4 ½

55

роки інтенсивного ужаса, а скільки наслідків, скільки ще ли-шилось терпіти. Дивуються, чом молодь наша вживає так багато наркотиків, особливо кокаїну. У мене самої буває такий настрій, що готова була-б Бог зна що наробити або заподіяти собі, хочеться забу-тись, обдурити хоча-б себе – такий час. Тому я нівякому разі не погоджуюсь з тими, хто звинувачує наше покоління в амо-ральності, безпринципності і т. и. Не дивлячись на страшну втому, злидні (далі частину аркуша вирвано – О.Г.) ... А скіль-ки життя для війни було затрачено. Страшно і гидко думати, що всі ці найкращі, найздоровіші сили згинули – і за що? Коли думаю про ці речі, приходить до мене мій вічний ре-френ, -- ах, коли-б Кокочка вернувся. Із записа від 8 листопада 1918 р. Кокочка, родной мой, если бы скорее проходило это время! Не може бути, щоб ці руки з такими милими кісточками лежа-ли непорушно в такій холодній, такій чужій землі. Як прожити реальним життям ці 4 ½ місяці? Охоплює всю мене така без-крайня ніжність, коли-б він знов хоч трохи, який він милий для мене... наче якась чудова хвиля находить і охоплює всю. Він не знає, не може знати скільки хорошого, найкращого бе-режу я для нього, тільки для нього, мого біленького, ніжного хлопчика... Безуміє вірить і сподіватись, але не вірить я не мо-жу. О, коли – це все неправда, коли, дійсно прокляте 17 число не вигадка, то скільки холодного ужаса чекає мене після 24 ма-рта. Цей місяць, що я живу з моєю воскресшою надією, більш не плачу, не думаю, силкуюсь жить «реальним життям», але що коли 24 число не принесе мені нічого гарного – сподіва-тись же не буде на що? Це щось таке темне, кошмарне... Як могла я жити пережити ті страшні 2 місяці? Знов вернутись до того одчаю? О, ні, ні! Господи, не треба цього! Ніч. Так сумно, так страшенно сумно. Все, все знівечено, а ввійти в повну байдужість не хочу.

56

На холодному небі блимають зірки. О, звезды, вы, чистые, да-лекие звезды… і так сумно вони будуть блимать через тисячі років, коли щасливі люди забудуться про наші тяжкі часи. Як би хтіла я, щоб наш наболівший крик долетів до тих щасли-вих, невідомих, щоб відчули вони, як мучаємося ми... Лишається одно – зовсім одмовитися од свого особистого життя, перетвориться в машину, котра може функціонірувати, обмежувати себе у всьому... а на наших трупах, моральних, не тільки фізичних виросте щось нове, гарне, а може, щасливіше ніж ми... На все погодилась би, нічого собі не хтіла-б, аби тільки Коко-чка був живий і жив для мене... Із записа від 9 листопада 1918 року 9. Така тоска, така нудьга, що, здається, виходу нема. Наші хлоп-ці знову ідуть на бійню в Галичину, щоб воювать з поляками, Ігорь також. І мимоволі питаєш себе – кого знов забере смерть? 23 Коли подивишся «холодним взором» на все це життя, хтілося-б умерти, так спокійно лежать, і щоб не було ні (далі кілька слів стерто – О.Г.). Вихода нема. Од повного занепаду нас од-діляють може тільки дні. Коли пропадать, то хоч би скоріш... Я-б хтіла одного – щоб Кокочка був тут, і щоб я могла вмерти з ним разом, а життя тяжке, що, краще-б, його не треба було... Із записа від 1 грудня 1918 року 19-1 декабря Ант. Конст. 24 Сидить у сусідній хаті і розказує одному пану про Кокочку ... «Я до сих пор не могу простить Роне25, что она его пустила на (слово стерто – О.Г.). Она ему страшно нравилась и могла-б удержать его...» Мені не приходила тоді ця думка. Ймовірно було-б втримати, але тоді-б це не був благородний милий Кока, не був-би бла-городний милий юноша... І може він всеодно би загинув-би в теперішню суматоху, а це було б таке безумне горе... «Она ему

57

страшно нравилась...». Він казав це п[ану] Велігорському. Ко-ли-б то, коли-б то...

Вечер (підкреслення в тексті оригіналу – О.Г.). Все стис-ліш, тісніш стягує над нами свій мотузок життя. Болюче шкода цих молодих хлопчиків, 19 літніх, котрих тягнуть тепер вою-вать, та взагалі шкода всіх, всіх, хто загинув і ще має загинути. Щось вроді «чорних масок». На обличчях маски, ухмілки, спо-кійні розмови, а за цим всім – пустка, чорна, страшна. І куди далі іти, чого чекать? Поки що та мирна конференція, – камня на камні не лишиться од Европи, а союзники ніби глузують над ними.

Чи могла-б я бути зараз щасливою, щасливою не в прос-тому значенні цього слова, а так як я порозумію? – Коли-б Ко-кочка був тут, здається, могла-б. Бо це – таке глибоке, таке внутрішнє почуття, не звязане ні з якими матеріальними бла-гами, щось прекрасне, незриме... воно не могло-б нікого обра-зит своїм торжествующим, переможним блиском. Я люблю навіть свою нудьгу, коли вона торкається його. Іноді навіть сором криє за своє матеріальне благополучіє, ко-ли рядом стільки страждання – але, хіба не страждаю від цього і я, хіба в той час, коли всі ще не думали про тяжкі дні, не роз-ривалось у мене серце від болю за Коку? У моєму житті не бу-ло нічого більш страшнішого, ніж тупий одчай тих двох міся-ців, але я цілком не втрачала надії, але що чекає на мене, коли 24 обдурить, коли вже далі ні на що буде сподіватись? Може до того часу инші і заспокояться, але я?!! О, тоді я розкажу все, все, А. К. Я його люблю, він наївний але славний і благород-ний... Він же дав життя Кокочкі... Із записа від 7 грудня 1918 року 7. Кокочка, Кокочка, я так устала от всего этого, придите, спаси-те меня, милый. Вранці були напали такі сумні думки, потім пішла в етап до військово-полонених, і вся нудьга розвіялась од цієї живої, та-кої продуктивної роботи. Які вони нещасні, страшні, дикі, а їх

58

руки – це не тіло, а поржавіле залізо. Рідко хто дякує за речі, але як приємно дивитись, як усмішка аж просяє обличчя, коли він тремтячимим руками бере консерви і махорку, а ті рідкі «спасібо». Нарешті я маю те, чого хотіла – така безпосередня, скромна допомога людському наболівшому, змученому тілу, шкода,що ця допомога в таких обмежених рамках, але і те до-бре. Надходить вечір і знов підкрадається знайома нудьга. Ні, рі-шуче, 24 буде вже останньою задеркою – набридло вже че-кать, чекать і чекать. А кругом така холодна пустка... і сьогод-ня повинна йти «развлекаться», а так не хочеться, ніби на смерть – ну на що я згодилась?! Як-би не це, пішла в церкву і все було-б гаразд. Одна радість, що дні проходять швидко і не як довгій нудний ланцюг, а заповнені роботою. Зате, потім, коли на моїй вулиці буде, нарешті, свято, – о, тоді жити тільки для себе, своїм пов-ним, великиим щастям. Із записа від 9 січня 1919 р. 9. Вийдеш на вулцю і одна картина тяжче другої. Сьогодня ця підвода з трупом, накритим якоюсь ганчіркою; при кожному толчку об камні і грудки труп з ніби піднятою рукою хитався в всі боки. І підводу везе якийсь чужий чоловік, як собаку... По-тім ці вистріли, мало що не над самим вухом, взяла себе в руки і не побігла, як инші, а спокійно повернула, хоча ноги труси-лись од неожиданності. І таке дрібне, мерзотне, брудне теперішнє життя. Пішла в цер-кву – там завше тихо і гарно. Стала в своєму куточку – скільки я там молилася, скільки мало не плакала то од поєму, то од го-ря... 29 днів лишилося – це так мало, всі однотонні, тяжкі, пройдуть як тиждень – і тоді що? Це-ж остання ставка, і я майже певна, що програю... замість Кокочкиного приїзду мене чекає мамина операція, і якраз в ті дні – через місяць – яка це іронія, іронія всього мого життя.

59

Скільки було горя, скільки його тепер, скільки чекає... О, як ві-рно сказав Нітче, що там, де багато шуму і диму не можуть бу-ти «великие события». Здається, вже в наш час їх стільки, «си-льных ощущений», крові, зрад, тріску курків і тріскучіх слів, що ніяка уява не намалює більше – і невже єсть в цьому щось велике – сама мізерна, мерзотна підкладка – бажання видерти у другого смачний шматок, а то й останню корочку. <...> Зі щоденника В. О. Черняхівської 1922 – 1924 рр. Із записа від 24 листопада 1922 р. 24/11 И все они умерли, умерли...мне холодно, я зябну... Не можу примусити себе піти кудись – скрізь така скука, якої ще ніколи не почувала. В театрі все старе і ніщо не може захо-пити за живе, в Інституті26 чужі, непотрібні «товарищи», навіть церква після Марусиної смерті27 не вабить – в ті дні я так мо-лилася цьому комічному богу. Кожне таке горе все біль су-шить. Мені безумно досадно за своє нікуди не судне шлюбне життя. Зустрічаюсь з Іваном наче з гарним знайомим, навіть більш – але не вернусь до нього. Кожному, кожному хочеться хоча бі штучного тепла, таке тепло у мене зараз тільки Мур-чик, літом був Котя. Мені так досадно, так досадно, що з іваном не можна було жити, бо уклавши мрії і надію на щось особливо-хороше, за-довольняєшся простим, уютним життям. Із записа від 21-3/І миле, запашне Різдво. Хоч в «червоних колядках» і співають, що «бога ніколи не було й немає», але бог такий потрібний всеодно-ж жвачкою жити. Шкода, що снігу нема, нема ілюзії 17-го року. Я зроблю собі ялинку, з свічками і яблуками. Коли у мене будуть діти, обовязково робитиму для них ялинку по всім правилам искусства. «Пролетарії усіх країн єднайтесь» -- це добре, але треба і свого теплого, уютного, наземного. Боже мій, як страшно тяжко буде Марусиній матері...

60

Завтра пять років з найщасливішого дня всього мого життя. Мені здається, що у де-кого зовсім не було таких днів. Власне, пять років це не так уже і багато. Здавалося, що після цього дня не треба було жити, і коли-б, дійсно не жити після нього, це було-б таким цілим щастям... <...> Коментарі: 1. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868–1941) – письменниця і громадська діячка. З 1895 р. брала участь у роботі Літературно-Артистичного товариства, з 1908 р. вхо-дила до складу Товариства українських поступовців, з 1912 р. – голова Київського українського клубу «Родина». З 1917 р. вхо-дила до складу Української Центральної Ради, працювала у Департаменті Мистецтв при Генеральному секретаріаті освіти України. Як письменниця відома драмами «Сафо», «Гетьман Дорошенко», «Мазепа» та ін., спогадами про Лесю Українку, Михайла Старицького, Володимира Самійленка та ін., пере-кладами творів західноєвропейської літератури. 2. Старицький Михайло Петрович (1840–1904) – видатний український драматург, поет, прозаїк, перекладач, громадський і театральний діяч. 1883 р. очолив першу українську про-фесійну трупу, режисером у якій був М. Л. Кропивницький, серед акторів – М. К. Садовський, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський та ін. 3. Наприклад у збірнику «СВУ», що виданий у Нью-Йорку 1953 року, автори нарису про Людмилу Старицьку-Черняхівську пишуть про те, що Вероніці вдалось втекти з-під арешту. Така саме версія, перевантажена жорстокими, але ма-лодостовірними подробицями, подана у статті Н. Данилевської «Загублений рід Старицьких-Черняхівських-Стешенків», надрукованій у збірнику «Визначні жінки Украї-ни». – Торонто. – 1950. – С. 67–84. 4. Грінченко Алла Миколаївна (1923--2010) – кандидат медич-них наук, донька видатного музикознавця, фольклориста, пе-дагога М. О. Грінченка (1888–1942). 1929 р. родина Грінченків

61

оселилася у будинку за адресою Ладо-Кецховелі, 31, у квар-тирі, де вже мешкали родини Черняхівських та Стешенків. 5. Євлашенко Іван (?–?) – перший чоловік В.О.Черняхівської. 6. З відомої інформації І. Євлашенко робив спроби у напи-санні оригінальних, здебільшого поетичних, творів, але у да-ному зошиті записи його рукою відсутні. 7. Стешенко Ірина Іванівна (1898–1987) – акторка та перекла-дачка. Працювала у театрі «Березіль» Леся Курбаса, пізніше у Харківському державному театрі ім. Т. Г. Шевченка. З 1945 р. зберігала родинні речі та архів, які за заповітом Ірини Іванівни перейшли до фондів Музею видатних діячів української куль-тури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. 8. Друга українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства, відкрита за постановою генерального секретаря осві-ти І. М. Стешенка, розпочала роботу у вересні 1917 р. Серед перших учнів була і В. О. Черняхівська, яка вступила до на-вчання у заключний, восьмий клас. 9. До вересня 1917 року В. О. Черняхівська навчалась у жіно-чій гімназії Жекуліної. 10. Лоський Ігор Константинович (1900 – 1936) – у 1917-1918 рр. – учень VІІІ класу другої української гімназії ім. Ки-рило-Мефодіївського братства, учасник бою під Крутами. 11. Гусяницький – у 1917-1918 рр. – учень VІІІ класу другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учас-ник бою під Крутами. 12 Домбровський – у 1917-1918 рр. – учень VІІІ класу другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учас-ник бою під Крутами. 13. Кравчук Михайло Пилипович (1892–1942) – математик, академік АН УРСР, з 1917 р. викладав математичні науки у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братст-ва. З 1921 р. – професор Київського політехнічного інституту, з 1922 р. – Київського університету. Відомий працями з вищої алгебри, математичного аналізу, диференіальних та інтеграль-

62

них рівнянь, теорії ортогональних та інтегральних і унітарних перетворень, історії математики та ін. 14. Кока – Велігорський Константин Антонович (? – 1918) – військовий, у грудні 1917 р. вступив до лав української армії. Загинув 17 січня 1918 р. 15. Мова йде про розстріл донськими козаками та кіросирами ешелону солдатів першого українського полку імені Богдана Хмельницького 26 липня 1917 р. Урочисте поховання вібу-лось у Києві. 16. Ліза – однокласниця В. О. Черняхівської в гімназії Жекулі-ної. Особа не встановлена. 17. Мова йде про перепоховання на Аскольдовій могилі у Ки-єві загиблих під Крутами. 18. Шульгин Володимир (1894–1918) – студентський діяч, з 1913 р. організатор і керівник Української Студентської Гро-мади в Києві. З 1917 р. член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини. Загинув у битві під Крутами. 19. Мова йде про Любов Шульгину, мати Володимира Шуль-гина та його дружину. Шульгина Любов (1865 –1945) – громадська і культурна діячка, дружина Якова Шульгина, родом з Холмщини. 1914 співзас-новниця Шпиталю № 9, відкритого при клубі «Родина». 20. В описуваний період до влади прийшов Гетьман П. Ско-ропадський (у квітні 1918), якого вважали одним із ідеологів монархічного руху на Україні. 21. Мова йде про підписання в кінці першої світової війни Мудроського перемир'я між Антантою та Туреччиною. 22. Pierre Loti (фр.) -- Лоті, П’єр (1850 -- 1923) -- французький письменник, член Французької академії, засновник жанру ко-лоніального роману. Твори: «Азіаде», «Бал в Іеддо», «Матрос». 23. Мова йде про мобілізацію вояків до Української Галицької Армії. 24. Велігорський, Антон Константинович – батько К. А. Велі-горського. 25. Рона – так друзі та родичі називали В. Черняхівську.

63

26.Інститут Зовнішніх зносин – вищий навчальний заклад при Наркомосі УСРР. Створений 1920 у Києві на базі Близь-косхідного інституту та Консульських курсів при Українському товарисві економістів. 1923 року, внаслідок приведення до дії «Про згортання апарату Наркомату закордонних справ», Ін-ститут було перевдено у технікум зовнішніх зносин, а згодом – торговий технікум. 27. Йдеться про смерть 1922 року наближчої подруги Вероні-ки Черняхівської. Джерела та література: 1. Грінченко Алла «І весь світ був дуже задоволений...» // Зона. – 1998. – Вип. 13. – С. 225–231. 2. З щоденника В. Черняхівської // Зона. – 1998. – Вип. 13. – С. 232–234. 3. ММС – КН–6158. – РД–130. – 137 арк. 4. ММС – КН–11026. – РД–634. – 55 арк. 5. ММС – КН–11029. – РД–632. – 108 арк. 6. Хорунжий Ю. М. Шляхетні українки. – К., 2003. – С. 111–132. 7. Черняхівська В. Листи // Зона. – 1998. – Вип. 13. – С. 234–237. 8. Черняхівська В. Тихокрила ніч... // Зона. – 1998. – Вип. 13. – С. 232.

64

Ігор Коляда

Роль народних традицій у формуванні феноменальності родини Косачів

В умовах стрімкої глобалізації та поглиблення процесів ур-

банізації в світі, в тому числі і в сучасній Україні, коли самобу-тні оригінальні риси народу свідомо кладуться на «музейну полицю», дуже важливим, на наш погляд, є збереження в по-буті та житті сучасної родини традицій та звичаїв, що вироб-лялись її предками протягом сторіч. Без «живих» звичаїв і тра-дицій не може бути «живого» народу.

Вивчення та аналіз ролі народних звичаїв та традицій у родинному житті на наш погляд є актуальним для сьогодніш-нього українського суспільства в цілому.

За досить тривалий час тотального наступу імперій на на-ціональну самоідентифікацію в умовах бездержавного життя українцю, не побоюючись бути звинуваченим у сепаратизмі, випала історична можливість не тільки вивчення традицій та звичаїв свого народу, а можливості їхнього відродження у по-всякденному житті. Повернення до народних традицій та зви-чаїв у сім'ї має убезпечити українську націю від втрати нею своєї національної самобутності та національної державності, а сам народ – від втрати своєї національної самоідентичності.

Схожу картину ми можемо спостерігати на різних етапах історичного процесу. Але особливо помітний інтерес до на-родної культури виник у наших предків в ХІХ ст., – періоді українського національного відродження. Саме тоді все інтен-сивніше починають культивуватись та популяризуватись тра-диції та звичаї серед українського населення родинами Коса-чів, Драгоманових, Коцюбинських, Лисенків, Старицьких. Важливу роль у цьому процесі відіграли рухи тогочасної пере-дової інтелігенції: «харківських романтиків», «братчиків», «хло-поманів», народників. Завдяки участі у них, поширюється в лі-тературі та мистецтві повернення в рідну стихію. Але увагу в нашому дослідженні ми хочемо акцентувати саме на родині

65

Косачів, яка всупереч всім труднощам імперської епохи в сво-єму сімейному колі зберігала українські народні звичаї та тра-диції, намагаючись ознайомити з ними широке коло предста-вників тогочасної українофільської інтелігенції, що і допомогло їй виховувати та подарувати людству таких геніїв українського поетичного слова, як Олена Пчілка та Леся Укра-їнка.

Проблемі ролі народних звичаїв у родинному житті Коса-чів присвячено студії таких дослідників: Денисюк І. [2], Ком-зюк В. [4], Маковської Г. [5], Ошуркевич О. [7], Мержвинсь-кої Л. [6].

Наукова новизна нашого дослідження полягає у спробі аналізу одного з аспектів родинного життя Косачів – ролі на-родних звичаїв та традицій у формуванні феноменальності ці-єї сім’ї у національно-культурному відродженні України.

Наше дослідження присвячене тому поколінню Косачів, в якому зростала Леся Українка, тому що саме воно стало бар'є-рним у сфері шанування народної культури, порівняно з по-передніми поколіннями цього роду.

Говорити про феномен цієї сім'ї у площині шанування українських традицій та звичаїв неможливо, не нагадавши про ті суспільно-політичні умови, за яких жила родина Косачів-Драгоманових на той час.

Сім'я Косачів – та дворянська родина, яка жила на україн-ській землі українським життям: відчувала себе частиною укра-їнського народу, переймалась його турботами, визнавала його мову, шанувала народні традиції та звичаї та, популяризуючи їх, дбала про їхнє збереження для нащадків. Але суспільно-політичні умови в тогочасній Підросійській Україні, були та-кими, що ніяк не сприяли культивуванню українськості у житті дворянських козацько-старшинських родин. Тим більше, що, як зазначають вчені, і про високий рівень національної самоі-дентифікації самого населення тогочасної України важко тве-рдити. Українське населення було представлене в основному селянством і, як відзначає П. Куліш, воно, навіть, не ідентифі-кувало себе українцями [3, с. 24]. Що ж до російських імперсь-

66

ких кіл, то на думку М. Кармазіної, вони були переконані, що українців немає «ні на землі, ні під землею», а українська мова лише «наріччя» російської [3, с. 37].

У контексті нашої проблеми значимим є те, що: ні рід Ко-сачів, ні рід Драгоманових не були українськими за походжен-ням [2, с. 47]. Як, на наш погляд, цей факт ще більше підси-лює феноменальність великої прихильності представників цього роду до всього українського і засвідчує їхнє прагнення до збереження історичної пам'яті народу, прагнення нагрома-джувати і трансформувати культурно-інтелектуальні цінності українства у процес національного відродження та націотво-рення.

Фактором, що, на наш погляд, відіграв одну з ключових ролей у культивуванні Косачами у своїй родині любові та прихильності до вивчення та збереження українських народ-них звичаїв і традицій є їхні безпосередні контакти з простим людом, представників якого вони не цурались, коли мешкали в сільських місцевостях Полтавщини, Чернігівщини, Волині.

Неабияку роль у сім'ї мав її голова – Петро Косач, який, як на нашу думку, був своєрідним хранителем, оберегом всіх ку-льтурних надбань сім'ї, що виступав соратником своїй дружині та уважним батьком до інтересів та уподобань своїх дітей. Він вкладав чимало коштів у справу збереження пам’ятків народної творчості, сприяючи дружині, Ользі Петрівні Косач – більш відомій як Олена Пчілка, у її етнографічних студіях, та, взявши на себе його фінансування видання упорядкованого нею аль-бому зразків українських вишиванок (перший в Україні аль-бом «Український орнамент») і часопису «Рідний край» [3, с. 40].

Свою ж любов до вишивання Олена Пчілка передала доч-ці Ользі. Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) все своє життя присвятила вивченню та упорядкуванню українських орнаме-нтів, які сама збирала на Полтавщині, Катеринославщині і Ки-ївщині. [1, с. 90]. Найбільша її праця під назвою «Узори» – це зразки народних орнаментів, зібраних на Київщині, Полтав-щині, Катеринославщині. «Узори» унікальні розмаїттям, багат-

67

ством і технікою, – це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок. Сім зразків народних орнаментів з цієї колекції у жо-втні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Ольгиного сина Васи-ля, передала музею Лесі Українки в селі Колодяжному. [11, с. 125].

Життя серед родин українських селян на Волині, де у віль-ний від роботи час, у свято, або в неділю лунала народна пісня сприяло зростанню любові до українського слова, народної пісні у дітей сім'ї Косачів. Пісні і мелодії лились у волинських селах цілорічно. Так, Олена Пчілка, цікавлячись народною творчістю та часто подорожуючи по селах, брала з собою їх. У стародавньому селі Жабориці її старша донька Лариса, – у майбутьому відома поетеса Леся Українка, вперше почула про лісову русалку та інших дивовижних істот, що ними народна уява населяла природу і, що згодом знайшло своє яскраве вті-лення в її поетичній творчості. Образний світ української мі-фології, що полонив її душу в ранньому дитинстві, втілився наприкінці життя у драмі-феєрії «Лісова пісня» [9, с. 97]. Варто також згадати про спогади Лесі з села Скулина (урочище Не-чимле), які тематично пов’язані з реальними прототипами Ле-синої драми-феєрії. Завдяки тамтешнім розповідям-свідченням дослідникам вдалося остаточно ідентифікувати дійових осіб твору — дядька Лева (у житті Левко Бас), парубка Лукаша (у житті Ярмило Кубах) та інших. Не випадково молодша Леси-на сестра Ольга Косач-Кривинюк писала: «Коли перечитую “Лісову пісню”, або дивлюся на неї на сцені, відразу ж мені в уяві стає Нечимле з його краєвидом, з тими людьми, що були там з нами». Навесні 1881 р. мати повезла дітей – Лесю, Ми-хайла, Ольгу у селі Чекно (тепер с. Межиріччя Рівненської обл.), щоб вони послухали Великодніх веснянок. Так, мати користалась з можливості «заправляти» дітей любов'ю «до проявів усього хорошого, народного, українського [4, с. 26-27]».

На Волині, як і по всій Україні, кожне свято (родинно-побутове чи сезонне) супроводжувалось певними обрядами й,

68

звісно, безліччю пісень. Діти Косачів засвоювали їх із найніж-нішого віку. Згодом для них рідними стали навколишні «се-зонні» звичаї, оповідання, пісні – щедрівки, колядки, веснянки, а крім того, – величезна кількість всього «позасезонного» та «всесезонного [6, с. 42]». Діти Косачів також змалку ходили в національному одязі [4, с. 21].

Підрісши, Леся стала записувати в окремий зошит слова почутих пісень, а мелодії запам'ятовувати. Подруга Лесиних дитячих років, Варвара Дмитрук, пригадувала: «Дуже любила Леся музику, а особливо пісні наші охоче слухала. Щонеділі посилала мене скликати дівчат до себе. Збиралися ми під каш-танами в саду. Пригощала Леся всіх, а тоді веселилися, танцю-вали, пісень своїх співали. А Леся сидить і слухає. Сподобаєть-ся яка пісня їй особливо, вона ще раз попросить заспівати та й запише слова. Всі пісні наші знала. Було на другий день заспі-ває та й запитує, чи правильно вона співає. І ніколи не поми-лялася» [7, с. 91]. Жителька с. Колодяжного, Ганна Поліщук, переповіла, як Леся ходила на свято Івана Купала: «На свято Купали, коли сільські дівчата й парубки палили за селом на вигоні купалу, приходила і Леся. Вона слухала пісні, які тут співали, дивилась, як гуляли і це все записувала в зошит... [3, с. 77-78]».

Уже пізніше 1908 р. Леся Українка зі своїм чоловіком Кли-ментом Васильовичем Квіткою організували власним коштом етнографічну експедицію на Полтавщину, щоб записати на фонографі мелодії українських народних дум. Було зібрано багато цінних матеріалів для видання в майбутньому дум із но-тами. Багато народних пісень поетеса знала сама, незадовго до смерті проспівала їх К. Квітці. «Сі пісні, - згадував Климент Квітка, - переймала Леся Українка від люду свого рідного і ко-ханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості... » [4, с. 37].

На наш погляд, не менш вагоме значення в утвердженні національної самосвідомості та вихованні дітей у родині Коса-чів відігравало використання української мови, як мови родин-ного спілкування. Так, утверджуючи українську мову у родин-

69

ному житті, як рідну мову, мати, Ольга Косач, започаткувала у власній сім'ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій тогочасних дворянських родин, в т. ч. сім'ї свого чоловіка, але й від традицій сім'ї, з якої вийшла сама, − всі вони були досить зрусифікованими. Якщо, приміром, листування зі своєю маті-р'ю – Єлизаветою Драгомановою – вона вела, за рідким виня-тком, російською, то Лесині листи до неї писалися вже тільки українською [3, с. 55].

За таких обставин, щоб почати навчати своїх дітей україн-ською, Ользі Петрівні довелося умовити власного чоловіка на відчайдушний за тієї ситуації крок. З приводу цього вона пи-сала: «...Я “наважила” і завше окружала дітей такими обстави-нами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше». У такий спосіб матір'ю був здійснений не тільки вибір мови для своїх дітей, але й вибір національної ідентичності. Наголосимо: саме матір'ю, оскіль-ки батько мови не знав [5,с. 61-62].

І тому після завершення будівництва їхньої оселі в с. Колодяжному й переїзду туди родини, малі Косачі порину-ли у добре відому їм народну стихію. Серед сільського люду вони почувалися невимушено й комфортно [3, с. 76]. Улітку Леся та Михайло допомагали доглядати посаджений город, порядкували в квітнику. Крім того, рано навчившись шити й вишивати, Леся годинами займалася рукоділлям. Оксана Сте-шенко, подруга сім'ї, котра не раз гостювала у Косачів в с. Ко-лодяжному, пригадувала: «Які чудові сорочки вона (Леся –Авт.) вимережувала! Вона часто шила собі й своїм сестрам щось з убрання. А змалечку шила убрання своїм лялькам». Улюбленою справою дівчинки було й випікання хліба [10, с. 19].

«Наша сім’я жила в надто близьких стосунках з селянами, — згадувала Ольга Косач-Кривинюк. — Усі ми, в тому числі й Леся, мали серед колодяженців не лише знайомих, а й прияте-лів, товаришок, тому їх побут незадовго став нам відомим, а надалі й рідним. Ми, діти, так міцно зрослися зо всім колодя-женсько-полісько-волинським, що вважали себе тоді й потім

70

все життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волинян-поліщуків» [10, с. 50].

Зі спогадів сучасників видно, що Косачі вирізнялись доб-розичливим ставленням до селян. Наприклад, Варвара Дмит-рук так згадує день приїзду панів Косачів до села Колодяжно-го: «...Коли коляска спинилася, з неї зіскочили хлопчик і дівчинка, а слідом вийшли чоловік і одягнена в широку чорну сукню пані. Росту обоє були середнього. Жінка держала на руках дитину. Всі разом чемно поклонилися селянам….» [10, с. 74]. Таке поводження панської сім'ї, на нашу думку, відразу привернуло симпатію селян.

Дійсно, як оцінює Олекса Ошуркевич, у самих колодяжен-ців стосунки з Косачами, що називається, склалися. Звісно, у сприйнятті простого люду Косачі за умовами та стилем життя були панами, однак жилося їм поряд з ними непогано. Комусь Косачі допомагали збудувати нову хату, чиюсь корову пого-дились взяти до свого хліва, оскільки в її господарів не було змоги утримати худобину, когось пробачили за те, що рубав панський березняк, а когось – за крадіжку кількох мішків кар-топлі [10, с. 78]. Завдяки Петру Косачу молодим парубкам вда-валось уникати служби в царській армії («за сорок років з Ко-лодяжного пішло тільки два хлопці у солдати»), а жінки з малолітніми дітьми були вдячні пані Косач за подарунки – одяг, їжу, солодощі [10, с. 78]. Наймолодша донька Косачів Ізидора Косач-Борисова згадувала: «З колишніми селянами, особливо колодяженськими, всі члени нашої родини були в щиро приязних, взаємно доброзичливих відносинах… Не раз я отак чула, як колодяженці говорили про нас дуже прихиль-но, завжди з пошаною, приязно. Ніхто з нас, дітей, не виявляв ні до кого з них, що ми “панські” діти, а вони – слуги, і ми щиро і взаємно любили одні одних. Ми завжди старались увійти в їхні інтереси, а вони багато нам робили приємностей не “по долгу служби”, а просто з приязні» [9, с. 44].

Узагалі про Ольгу Петрівну говорили, що «мати Лесі... бу-ла добра й прихильна до народу», а про старого Косача – по-різному: «старий Косач був добрий чоловік» і – «батько був

71

трохи сердитий», проте «все ж задовольняв їх (селян. – Авт.) прохання» [9, с. 45]. «Косачі добрі», «У Косачів я десять років прослужив наймитом...Родина з людьми обходилась добре... До людей ставились дуже добре, не так, як інші пани», – при-гадували через багато літ колодяжненці [3, с. 85].

На фоні інших поміщиків, як зазначає дослідник І. Пащук, Косачі були «своїми», милосерднішими, не протиставляли се-бе простому люду, не цуралися його віри й мови, любили ра-зом із ним одну і ту ж саму землю, тобто народ з його духов-ною культурою та спадщиною, серед якого вони жили і творили, був для них саме тим невичерпним життєствердним джерелом. Минуле цієї землі відчували «своїм» минулим [8, с. 27].

Щороку відзначалися в родині роковини Т. Г. Шевченка. Про одне з таких свят В. Й. Дмитрук залишила спогади: «В бі-лому домику (в помісті Косачів й донині стоїть два будинки – білий та сірий. — Авт.) святкували Шевченкові роковини. Ле-ся і брат Михайло часто розказували нам про Тараса Шевчен-ка, читали про дівчину Катерину, обдурену москалями, про сліпого кобзаря. До Шевченкового свята готувались за кілька днів: прибирали, на кухні пекли пиріжки, Петро Антонович привозив з Ковеля цукерки. Увечері, як сходилися люди, всіх розсаджували у великій кімнаті, частували. На столі під руш-ником стояв портрет Шевченка, де Тарас Григорович був у великій смушковій шапці і з козацькими вусами. Перед порт-ретом запалювали свічечку. Стіл великий такий... Посідаємо навколо, а Леся біля портрета Тараса. Поставлять його в кінці столу, підопруть, рушниками прикрасять. Сама Леся вишивала той рушник для Шевченка. Читали про Катерину, гайдама-ків...» [4, с. 10]. Для колодяжненської дітвори та молоді то була велика подія [7, с. 90].

Говорячи про українські традиції та звичаї, якими родина Косачів буквально жила, знаходячи в них неабияку силу для творчого натхнення, необхідно звернути увагу також на побут сім'ї. Адже, самобутній інтер'єр «Сірого будинку», в якому вони проживали, потопає у розмаїтті вишиванок, і, як образно під-

72

мітила Л. Мержвинська, «дихає теплом української гостиннос-ті, промовляє ніжним леготом народної пісні, яка так шанува-лась у родині» [4, с. 11]. Середину вітальні займають великий стіл під білою вишитою полотняною скатертиною і стільці. На стіні портрет Т.Г.Шевченка у вишитому рушнику [4, с. 11]. Словом, увесь інтер'єр, на нашу думку, виразно говорить про своїх власників, як про великих знавців та поціновувачів етно-графачіних особливостей українського народу та палких при-хильників народної культури.

Отже, родина Косачів, незважаючи на бездержавне стано-вище українських земель та за умов масового переходу україн-ських дворян в лоно імперської культури, все ж зберігала у своєму сімейному колі народні традиції та звичаї. У цьому й приховується вся феноменальність цієї родини, який природ-но був обумовлений такими чинниками, як безпосереднє жит-тя серед українських селян, розуміння їхніх потреб, тісне співі-снування з народним побутом і культурою, прагнення до духовної близькості зі своїм народом, почуттям єдності з ним. Виховання дітей у такій сім'ї мало чітко окреслений народний характер: рідна мова, звичаї, традиції, обряди, ритуали та сим-воли, бережливе зберігання та передача з покоління до поко-ління досвіду родинного виховання. Саме до цих речей сучас-на українська родина починає повертатися, як до невмирущих джерел, адже саме в родині дитина здобуває перші уроки жит-тя. Тільки така українська сім’я, як Косачі, змогла виховати і подарувати нащадкам такого неперевершеного генія українсь-кого поетичного слова, як Леся Українка.

Джерела та література

1. Василенко Н. Катеринослав у житті і творчості родини Драгоманових-Косачів / Н. Василенко //Леся Українка і родина Косачів в контексті укра-їнської та світової культури : матеріали ІІІ Все-укр. наук.-практ. конф. – Луцьк, 2006. – 113 с. 2. Денисюк В. Родина Косачів / В. Денисюк// Денисюк В. Літопис Ка-мінь-Каширщини. – Луцьк, 2001. – 345 с. 3. Кармазіна М. Леся Українка / Кармазіна М. – К.: Вид. Дім «Альтернати-ви», 2003. – 415 с.

73

4. Комзюк В. Історія садиби Косачів у селі Колодяжному в документах і спогадах/ Комзюк В. – Луцьк, 1999. – Вип. ІІ – 200 с. 5. Маковська Г. Особливості виховання дітей у родині Косачів / Г. Маковська // Науковий вісник ВДУ ім. Лесі Українки : педагогіка, пси-хологія. – Луцьк, 1997. – Вип.7. – 82 с. 6. Мержвинська Л. Традиції, народні свята та обряди в родині Косачів/ Л.Мержвинська // Минуле і сучасне Волині і Полісся: народна культура – шлях до себе: матеріали Волин. обл. наук.-етногр. Конф. – Луцьк, 2003. – 143 с. 7. Ошуркевич О. Родина Косачів у спогадах волинян/ О.Ошуркевич// Леся Українка і родина Косачів в контексті української та світової культури: матеріали ІІ Всеукр. Наук.-практ. конф. – Луцьк, 2001. – 101 с. 8. Пащук І. Родина Косачів і Рівненщина / І. Пащук // Леся Українка та родина Косачів в контексті української культури : тези та матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Луцьк, 1996. – 101 с. 9. Рибчук С. Колодяжненське оточення родини Косачів / С. Рибчук // Ле-ся Українка і родина Косачів в контексті української та світової культури: матеріали ІІ Всеукр. Наук.-практ. конф. – Луцьк, 2001. – 101 с. 10. О. Ошуркевич. Родина Косачів і волиняни : спогади, перекази / О. Ошуркевич. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2002. – 62 с. 11. Скрипка Т. Лариса Петрівна Косач-Квітка. (Леся Українка): Біографічні матеріали, спогади, іконографія/ Т. Скрипка. – Нью-Йорк – Київ: Факт, 2004. –448 с.

74

Лариса Рева

Олена Пчілка та її оточення

«Україна у великім боргу перед Оленою Пчілкою. Майже нічого не зроблено для увічнення її пам’яті. Чи є в Києві хоч вулиця її імені? А мав би стояти пам’ятник їй, як образові Української Жінки! Народила Україні не тільки геніальну Ле-сю, а й була їй порадницею, вірним другом до останніх днів… Сестра Драгоманова, мати чудово вихованих дітей, як багато зробила вона для виховання всієї нації!» [1, с. 447-448].

Олена Пчілка –– письменниця, публіцист, видавець, редак-тор, суспільно-громадський діяч, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Академії наук, а, найбільше –– матір украї-нської гордості, Ломикаменю –– Лесі Українки. Саме вона сформувала талант нашої національної гордості, дала їй псев-донімом ім’я своєї нації (де ще зустрінемо подібне у світовій культурі?) [2, с. 6].

Видатна письменниця –– поетеса, прозаїк і драматург, без-компромісний і самовідданий борець за українську національ-ну справу, зразкова матір –– вихователька своїх шістьох дітей, зокрема своєї дочки Лариси, що завдяки особливому піклу-ванню своєї матері стала геніальною поетесою Лесею Україн-кою, –– це далеко неповна загальна характеристика невсипу-щої діяльності Олени Пчілки [3, с. 48].

Народилася Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач) 17 червня 1849 р. (за новим стилем –– 29 червня) в м. Гадячі на Полтавщині (У кн.: Олена Пчілка. Оповідання. З автобіографією. –– Х.: Рух, 1930; «Шевченківському словни-ку». –– Т.2. –– 1977; «Історії української літератури», –– Т. 4.–– Кн.2. –– 1969 та інших виданнях подано неправильну дату на-родження Олени Пчілки –– 17 липня за старим стилем – Л.Р.). Уточнення дати народження письменниці було зроблено на основі «Молитовника» Петра Драгоманова, її батька. Книга зберігається в Гадяцькому музеї М.П. Драгоманова [3, с. 47].

75

Ольга Петрівна походила із славетного роду Драгомано-вих, відомого ще за часів гетьманщини. Предки її перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького, дядько Яків Драгоманов –– декабрист, –– помер на засланні в Сибіру, батько Ольги Петрівни був юристом, захоплювався літерату-рою, писав вірші, оповідання, цікавився народною творчістю. Її брат –– Михайло Драгоманов –– видатний філолог, історик, публіцист і народознавець, переслідуваний в царській Росії за свої переконання, змушений був емігрувати за кордон.

Вчилася майбутня письменниця в Київському приватному пансіоні Нельговської, де був сильний склад учителів. Досить сказати, що славетний педагог і хірург М. Пирогов викладав у цьому пансіоні фізику і природознавство, а М. Драгоманов –– історію.

Після одруження з П.А. Косачем 1868 р. Ольга Петрівна від’їжджає до Волині у місто Звагель (Новоград-Волинський), де Петро Антонович мав посаду голови з’їзду мирових посе-редників. На Волині Ольга Петрівна цікавиться вивченням на-родного побуту, записує пісні, збирає зразки вишивок. Як на-слідок діяльності, 1870 р. виходить її перша наукова праця «Український орнамент», що високо була оцінена українськи-ми та західноєвропейськими вченими.

Новоград-Волинський відомий у всьому світі як місто, в якому народилася геніальна Леся Українка. Поетеса, драма-тург, прозаїк, критик, публіцист, перекладач з багатьох світо-вих мов Леся Українка –– одна з найяскравіших зірок у сузір’ї письменників післяшевченківської епохи –– в історії нової української літератури займає одне з провідних місць. Як і І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка зробила величезний внесок в українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст., наблизивши її до рівня світової літератури.

В 70-х роках Ольга Петрівна перебувала за кордоном з ме-тою побачення з братом М. Драгомановим, в той час емігран-том, особою «небезпечною» для царської Росії, де зустрілася з І. Франком та М. Павликом.

76

Побачення з М. Драгомановим викликало підозру з боку царської влади, і Петра Антоновича на всякий випадок пере-водять на службу до м. Луцька.

У Луцьку, де Олена Пчілка «заклала камінчик української культури», родина мешкала до 1882 року, а потім з 1890 до 1894 року. Тут вона розгортає широку громадську діяльність, започатковує роботу осередку літературного і театрального руху, вступає в місцеве драматичне товариство, в бібліотеці за-сновує український відділ, формуючи бібліотечку українських авторів. Це ускладнювалося тим, що існувала заборона україн-ського друкованого слова. Організовує видавництво «Невели-чкий гурток волинський», де 1880 р. побачили світ «Співомо-вки» С. Руданського, над якими вона працювала разом з П. Житецьким. Багато докладала зусиль в царині перекладів. Тут сподвижником для неї став її брат М. Драгоманов. 1881 року вийшли в світ переклади творів М. Гоголя, в перед-мовах до яких Олена Пчілка простежила стилістичний та лек-сичний розвиток української мови. Це було викликано тим, що в українській літературі того часу панували погляди М. Ко-стомарова, який стверджував, що українська мова може служи-ти лише для хатнього вжитку. Олена Пчілка разом з М. Ста-рицьким визнавали право широкого стилістичного розвитку української мови.

Світова література, за переконанням Олени Пчілки, мусила закладати підвалини світогляду її дітей. За її перекладами ви-йшла книга перлин світової класики «Українським дітям» (1882), до якої вона включила переклади творів митців росій-ської та польської літератури.

До перекладацької діяльності Олена Пчілка залучає і Лесю. 1885 р. у Львові виходять у перекладі оповідання М. Гоголя «Запропаща грамота» та «Зачароване місце», здійснені Лесею разом з братом Михайлом.

В селі Колодяжне Ковельського повіту, куди переїхали Ко-сачі 1880 р., розпочинається новий етап творчої діяльності Олени Пчілки. Мальовничий край спонукає її до написання ліричної поезії –– 1886 виходить збірка «Думки-мережанки».

77

Активно співпрацює вона з галицьким часопиcом «Зоря», публікуватися в якому почала ще 1883 р. (поезії «Сердечні тур-боти», «На любій розмові», тематика яких –– безмежна любов до своєї Вітчизни, до її народу). У «Волинських спогадах» Во-линь називає вона «незабутньою», «країною славутньою» з не-повторною красою. Найбільше до духовного світогляду дода-ється оточення Олени Пчілки –– український осередок, де лунає рідне слово «живуще».

Помітивши у своєї дочки поетичний хист, Олена Пчілка всіляко сприяла розвитку її таланту. За її допомогою перші ві-рші «Конвалія», «Сафо» під псевдонімом «Леся Українка» були опубліковані у журналі «Зоря» 1884 р.

Літературно-громадська праця Олени Пчілки широко роз-горнулася після переїзду Косачів до Києва. Косачі, Старицькі, Лисенки –– ці родини були поєднані спільними інтересами і щирою дружбою. 1889 р. засновується літературне товариство молодих письменників «Плеяда», в якому беруть участь Леся Українка, її брат Михайло Косач, Володимир Самійленко та інші молоді українські письменники. Активну роботу Олена Пчілка проводить як керівник київського літературно-артистичного товариства.

З лютого 1901 р. у цьому будинку урочисто вшанували 25-ліття літературної діяльності Олени Пчілки, де її щиро вітали М. Лисенко, М. Старицький, за підписами М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка редакція «Літературно-наукового вісника», Панас Мирний.

1906 –– 1914 рр. –– Олена Пчілка була редактором і вида-вцем тижневика «Рідний край», де друкувалися твори Лесі Українки, Панаса Мирного, Агатангела Кримського, Олексан-дра Олеся та інших письменників, і додатку до журналу «Рід-ний край» –– дитячого часопису «Молода Україна» (1908 –– 1914).

Надаючи великої ваги справі національного виховання ді-тей і юнацтва, Олена Пчілка зробила великий внесок в істо-рію української дитячої літератури.

78

Талановий майстер, тонкий психолог насамперед дитячих душ, створює оповідання «Пігмаліон» (1884), «Забавний вечір» (1885), «Чад» (1886), незавершену повість «Світло добра і лю-бові» (1887 –– 1888), «Соловйовий спів» (1888) , «Маскарад», «За правдою» (1889).

Як драматург, написала історичну драму «Кармелюк», де-корації для якої виготовляли всі члени родини, а про існуван-ня самої п’єси знали навіть у довколишніх селах.

Звернення Олени Пчілки до драматургії не було випадко-вим, адже театр в часи заборони українських видань був осно-вним засобом популяризації українського художнього слова.

Після смерті Лесі Українки Ольга Петрівна переїхала до м. Гадяча. Ще 1898 р. Косачі побудували просторий будинок в околиці міста, де купили урочище Голубівщину й назвали йо-го «Хутір Зелений Гай». Тут над річкою Пслом творила свої безсмертні поезії Леся Українка. Зелений Гай став осередком, де збиралися найвидатніші діячі культури: М. Лисенко, М. Ко-цюбинський, В. Стефаник.

З надзвичайним піднесенням Олена Пчілка зустріла наці-онально-визвольну революцію 1917 р. Про незабутній день 27 лютого (12 березня за новим стилем) 1917 р. згадує в своїх спогадах Петро Одарченко –– відомий український вчений з діаспори. Він розповів про революційні події 1917 –– 1920 рр. в м. Гадячі і участь в них Олени Пчілки. «Роки Революції –– роки великого ентузіазму відродженої нації! Згадую ці роки, як найкращі роки в моєму житті!» [4, с.184].

Проте і смутки не полишають. Коли вона бачить життєві негаразди, до яких найбільше вразлива душа поета, пише про «бездушний» простір, у «мертвотному околі». В 20-х роках ХХ ст., відразу по визвольних змаганнях, уже втративши на-родного трибуна –– Лесю Українку, все окресленіше у неї лу-нає слово занепокоєння за долю України. Втрата родинних помешкань означала не лише втрату статків, а щось духовно ближче. Волинь для неї стає гірким минулим, але все ж прек-расним: «Прощай, Волинь красна, країно прекрасна! Тебе я

79

повік не забуду. Та кращої долі, і щастя, і волі Бажати для тебе все буду!»

«Олена Пчілка всім своїм життям, своєю поведінкою дає приклад усім українцям, як треба працювати для добра рідного народу і як треба боротися за свободу і незалежність України» [5].

Талановитої жінки, Олени Пчілки, не стало 4 жовтня 1930 року. Вона пройшла болісний, тяжкий, але прекрасний шлях. Проте заслугою поруч з неоціненним творчим набутком пи-сьменниці було Боже провидіння –– Леся Українка, світогляд якої невіддільний від її Матері, присутність якої відчувається в кожній зернині її перлин, її голосу.

Ольга Петрівна прагнула врятувати свою сім’ю від духов-ного спустошення. Усі свої сили вона віддала, щоб молоді Ко-сачі виросли людьми освіченими, любили Україну і рідну мо-ву, людьми, потрібними суспільству.

В листі до О. Огоновського вона писала: «В дітей мені хо-тілося перелити всю душу й думки –– і з повністю можу сказа-ти, що мені се удалося» [6, с. 22].

«Леся і брат Михайло любили її і були під впливом чи не найбільше за всіх нас», –– говорила про авторитет серед дітей матері О. Косач-Кривинюк [7, с. 31].

Багато енергії й таланту вона віддала справі виховання й освіти українських дітей, «щоб не виростали вони переверт-нями, щоб звикали шанувати своє рідне» [8, с. 154].

Одним із важливих питань виховання було сприяння фо-рмуванню їх світогляду, інтересу до історії і не лише українсь-кого, а й історії всього людства. Перш за все Олена Пчілка дбала про освіту своїх дітей, чотирьох доньок і двох синів. «Щоб оберегти дітей від небажаних впливів» [9, с. 81 –– 94], «мати завжди була дуже проти казенної науки і дуже неохоче віддавала нас до гімназії через те, що гімназії були російські і перебили б її українське виховання малих дітей» [10, с. 40].

Ольга Петрівна Косач-Драгоманова привчала дітей люби-ти народну творчість, фольклор, пісні, в яких відбивалося іс-

80

торичне минуле [2, с. 16], літературну й етнографічну спад-щину.

Леся Українка високо цінувала материнські турботи й пік-лування Олени Пчілки. Літературний, а також ідейний вплив Олени Пчілки на талановиту дочку був дуже великий. Особ-ливо цей вплив відчувався на початку літературної творчості Лесі Українки.

Поряд з матір’ю величезний вплив на формування Лесі Українки як особистості мав її дядько Михайло Драгоманов, який був для неї «компасом у світі знань». Він став орієнтиром для Лесі у сторінках світової історії і під його впливом сфор-мувався історичний світогляд письмениці та написано перше історичне дослідження «Стародавня історія східних народів» [11, с. 73 –– 106] (Це видання є у фондах Національної бібліо-теки України ім. В.І. Вернадського у колекціїї рідкісної книги відділу стародруків та рідкісних видань – Л. Р.).

Діти Косачів дружили з дітьми простих людей, оскільки батьки хотіли, щоби їхні діти зрозуміли, що рідний народ –– це трудящий люд, щоб вони навчалися його звичаїв та мови.

Родинне оточення було важливим чинником формування світогляду Лесі Українки.

Значний вплив на світогляд, талант письмениці мали гене-тичні витоки. Саме у предківському спадкові слід шукати гене-зу «лицарського» етичного кодексу (родинна відданість, лю-бов, відвага, гордість, вірність), за яким жило, як зауважує О. Забужко, історичне оточення Лесі Українки. Як непохит-ний моральний норматив для наслідування й «утримання» –– вспадковані предківські завоювання [12, с.335]. Це підтверджує і сама Леся устами Едіти твору «У пущі»: «Мій рід не звик ждать крайньої потреби, він завжди й скрізь ішов у першій ла-ві» [13, с. 38].

Письменицькі й перекладацькі здібності Косачів Олена Пчілка пояснювала існуванням «родової зав’язки, природженої кебети письменицької» [14, с.531].

З перших кроків своєї творчості Леся Українка відобража-ла в творах найглибші сподівання, духовне життя народу бу-

81

ремної епохи. Кращим визначенням основного спрямування творчості письменниці лишаються і в наш час відомі слова І. Франка: «Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини».

Творчість Лесі Українки –– не замикається в рамках лише національної культури. Це –– золота підвалина кращих взірців світової класики, наша гордість, духовна скарбниця людства. Тому й не дивно, що її творчість спонукала багатьох літерату-рознавців відслідковувати ту чи іншу грань її мистецтва.

Дожовтнева критика, зокрема І. Франко, достойно оцінили творчість Лесі Українки. І.Франко справедливо прирівнював музу Лесі Українки до музи Тараса Шевченка. Її поетична тво-рчість 900-х років як оригінальна, так і перекладацька, збагачує душу нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона до цього не мала, будує золотий міст зрозуміння і спо-чуття між нами і далекими людьми, давніми поколіннями.

В своїх творах геніальна українська письменниця постає мислителем-гуманістом світового масштабу, заслужено шано-ваною в літературі слов’янських народів та в світовій літерату-рі.

Джерела та література: 1. Гончар О. Щоденники: В 3 т. –– Т.3: 1984 –– 1995. –– К.: Веселка, 2004. 2. Дрофань Л. Берегиня. –– К.: Молодь, 2004. –– 208 с. 3. Одарченко П. Славна дочка українського народу Олена Пчілка: До 150-річчя з дня смерті // Одарченко П. Українська література: Зб. вибр. ст. –– К.: Смолоскип, 1995. 4. Одарченко П. Молодь великої революції. Спогади // Одарченко П. Видатні українські діячі. Статті. Нариси. –– К.: Смолоскип, 1999. 5. Одарченко П. Славна дочка українського народу Олена Пчілка: До 150 – річчя з дня смерті // Одарченко П. Українська література: Зб. Вибр. ст. –– К.: Смолоскип, 1995. 6. Денисюк І., Т. Скрипка. Дворянське гніздо Косачів. –– Львів, 1999. 7. Лариса Петрівна Косач –– Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріа-ли. Спогади. Іконографія /Авт. проекту і вступ. ст.: Т. Скрипка. –– Нью-Йорк; К., 1998.

82

8. Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Донцов Д. Дві літе-ратури нашої доби. –– Львів, 1991. 9. Пчілка О.П. З «Автобіографії» // Спогади про Лесю Українку. –– К.: Дніпро, 1971. 10. Косач-Кривинюк О.П. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. –– Репринт. вид. –– Луцьк: Волин. обл. друк., 2006. –– 928 с. 11. Українка Леся. Стародавня історія східних народів. Історія індусів // Огнєва О.Д. Східні стежки Лесі Українки. Статті та матеріали /О. Огнєва. –– Луцьк: Волинська книга. 12. Забужко О. Notre D’ame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. –– К.: Факт, 2007. –– 636 с. 13. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12 т. –– Т. V. 14. Пчілка Олена. Твори /Упоряд., авт. передм. і приміт.: Н. Вишневська. –– К., 1988.

83

Наталія Грабар

Життя та творчість Панаса Саксаганського:

історико-географічний аспект Життєвий та творчий шлях видатного українського актора, режисера, одного з корифеїв професійного українського теат-ру Панаса Саксаганського (Тобілевича) (1859-1940) великою мірою, так само як і діяльність будь-якої історичної постаті, за-лежав від часу та місця де він жив і працював. На території, з якою пов’язані життя та діяльність Панаса Саксаганського, у різні роки панували Російська імперія, Українська Народна ре-спубліка, Українська держава гетьмана Павла Скоропадського та Союз Радянських Соціалістичних Республік. Тому істори-ко-географічні особливості умов, у яких жив і працював ми-тець, певною мірою характеризують значення його діяльності. Початок життєвого шляху Панаса Саксаганського припа-дає на роки існування Російської імперії та пов’язані з Кірово-градщиною. С. Єфремов пише про походження родини Тобі-левичів так: «Південним краєм Київщини та північним – Херсонщини, понад річками Тікичем, Синюхою й Тясьми-ном, тягнеться довгою смугою вкраплена людність, що відрі-жняє себе од решти місцевої української людності... Самі себе заступники цієї оригінальної верстви взивають “шляхтою”, наші селяни звуть їх “ляхами”... традицією, і одежею, і навіть побутом вони силкуються одрізнитись од звичайного україн-ського селянина... Це, видно, нащадки якоїсь давньої колоні-зації, що кращії виділа колись дні, а пересунувшись на вільні тоді степи... в обставинах хліборобського побуту й сама схо-дила на становище звичайного мужика-хлібороба... Ця верства здебільшого не знала кріпацтва, а може од його й тікала на ві-льний степ, і через те більш задержала й викохала в собі ознак людської гідності. Силкуючись одрізнитись от “простоти”, розумніші з їх охоче давали дітей в науку, хоч тим сподіваю-

84

чись способом їх “вивести в люди”: бажання примітивне, але багате на глибші наслідки й можливості» [4, с. 8-9].

Уже в 6 років Панас Саксаганський разом з родиною пере-їхав з невеликого міста Бобринець до Єлисаветграду (нині – Кіровоград), куди було перенесено повітовий центр. З давніх часів це було поліетнічне місто. Тут проживали і серби, і хор-вати, і євреї, і німці. Після селянської реформи 1861 року Єли-саветград поступово стає містом з високим рівнем розвитку освіти, музичної та театральної культури. Змагаючись зі сто-лицями, місто одним з перших залучилося до таких досягнень цивілізації, як трамвай, телефон і телеграф. Театрознавці на-зивають Єлисаветград «другими Афінами» (перші українські Афіни – Полтава, де була створена «Наталка Полтавка» І. Ко-тляревського), у зв’язку з тим, що тут діяло безліч аматорських гуртків, які згодом дали початок українській професійній трупі під керівництвом М. Кропивницького, у якій розпочав свою професійну театральну діяльність Панас Саксаганський.

З Кіровоградщиною пов’язано багато важливих подій жит-тєвого та творчого шляху Панаса Саксаганського. Значну час-тину свого життя у різні його періоди Панас Саксаганський провів на хуторі свого старшого брата «Надія». І саме у Єлиса-ветграді вперше випробував свої акторські сили у виставах аматорського гуртка, керованого М. Кропивницьким та І. Карпенком-Карим.

На театральному житті Єлисаветграду значно відобрази-лась географічна близькість до Одеси, яка тоді була культур-ним центром півдня України. В Одесі давали вистави драма-тичні театри та оперні трупи з Росії, Франції та Італії. Більшість гастролерів по дорозі в Одесу виступали в Єлисаве-тграді, тому Панас Саксаганський мав змогу дивитися вистави за участю знаменитих російських та зарубіжних драматичних артистів, слухав виступи співаків та композиторів. Не дивно, що сучасники називали Єлисаветград «маленьким Парижем», бо він був культурною базою степової України» [2, с. 348].

У той час одним з головних напрямів великодержавної по-літики була русифікація. Указами, що на деякий час припини-

85

ли існування українського театру, стали Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876 року, який забороняв вистави на «малоруському наріччі». Лише 1881 року було дано деяке послаблення, яке уможливило саме існування українського те-атру. За таких умов український театр (на відміну від театрів інших країн, наприклад, Франції) був не просто мистецтвом, а певним осередком національного руху [1, с. 224]. У цей час в суспільстві ще були популярними народницькі погляди, при-хильником яких був і Панас Саксаганський. Як зазначає росій-ський письменник В. Короленко, у цей час в Україні «власти-телями дум» були Т. Шевченко, М. Некрасов, І. Тургенєв та М. Чернишевський [8, с. 162], а сам народницький напрям мав яскраві риси романтизму та сентименталізму, тому «побутовий український репертуар як не можна краще в 80-х роках відпо-відав настроям громади» [1, с. 192]. В таких суспільно-політичних умовах, у яких опинилася країна, саме театр ставав осередком українського руху, сприяв піднесенню національної самосвідомості у глядачів. Звичайно, такі настрої суперечили офіційній політиці влади. Про ті часи Микола Садовський згадував: «…щоденні доноси про овації робили своє діло. Ко-ли після останньої вистави публіка дійшла до екстазу і почала розносити акторів вулицями додому з гучними криками й оплесками, генерал-губернаторові Дрентельну донесли, що трупа ця небезпечна, що вона викликає сепаратистичні де-монстрації і сіє крамолу» [10, с. 21]. Через клопотання саме О. Дрентельна, українській трупі на цілих 10 років було забо-ронено виступати на значній території, яку займало губерна-торство, зокрема, і у Києві як «сепаратистам» та «самостійни-кам-мазепинцям».

Дії, спрямовані на перешкоджання постановкам україномо-вних вистав, у цей час набули широкого розповсюдження са-ме серед місцевих чиновників. Крім того, існували і цензурні утиски. Донька М. Старицького, Л. Старицька-Черняхівська, у своїй праці «25 років українського театру» дає свій погляд на тогочасні проблеми репертуару: «На той час серед київської quasi-інтелігенції россійської... панували недобрі відносини до

86

всього украінського, а найбільше до саміх “украинофиловъ”... З примусу цензури українська драматургія не одбивала всіх те-чій сучасного життя, - то правда; вона розробляла лише ті віч-но живучі сюжети, що не залежать од “времени и про-странств”… Дозволено було в принципі до вистави тільки такі п’єси, у яких “внутреннее содержание или дух не отзывается тенденциями украинофильских партий”» [13, с. 53]. Цій про-блемі було присвячено виступ Панаса Саксаганського на І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві у 1897 році, у якому митець зазначав, що внаслідок такого обмеження тема-тики драматичних творів «все малороссийские пьесы имеют темой однообразное кохання, совершенно не интересное для народа, и изукрашиваются танцами и пением... Малорусские спектакли дозволяются только с разрешения высших влас-тей...» Митець говорить і про регіональні особливості поведі-нки чиновників: «...несчастные служители искусства должны прежде всего заботиться, чтобы в кассе, в театре или около те-атра кто-нибудь из служителей не обидел чем-нибудь админи-стратора, или его жены, или его сына, наконец, кума, свата... Боже сохрани! ... большинство провинциальных администра-торов обидчиво, придирчиво...» [12, с. 191-200].

Отже, в таких умовах національне спрямування творчості Панаса Саксаганського мало тим більше значення з огляду на географію гастролей корифея. Трупа Панаса Саксаганського крім того, що гастролювала по території сучасної лівобереж-ної України та на півдні, включаючи Крим, також виступала в Петербурзі, Москві, центральній Росії, на Дону, Поволжі, у Молдові, Білорусі та Польщі.

Виступи театральних колективів за участю Панаса Сакса-ганського мали великий успіх у Москві та Петербурзі. У кінці ХІХ століття лише театр корифеїв презентував українське теа-тральне мистецтво на достойному рівні. На відміну від не-професійних колективів, які лише псували репутацію україн-ського театру та смак глядача: «Тільки-но вони приїздили, як з’являлися саженні анонси, на яких аршинними літерами зна-чилося: “Спешите видеть – приехали малороссы!!!” А інші за-

87

ради реклами доходили до повного самоприниження – приї-жджаючи до Петербурга чи Москви писали: “Анонс! Приеха-ли хохлики – золотые чубчики!!!” І починалася безсоромна гопкомедія, де дражнили “хохла”, перекручуючи українську мову, утрируючи поведінку, показували, який він, цей хохол, дурний та вайлуватий, здатний тільки без просипу пити горіл-ку, уминати сало й до нестями танцювати гопака... старих дідів і баб намагалися показати кумедними й страшними потвора-ми..., а парубків і дівчат – цукерковими красунчиками» [7, с. 82]. На противагу таким трупам виступи колективів за учас-тю Панаса Саксаганського проходили на високому мистець-кому рівні, були підпорядковані певній ідеї, несли виховну та просвітницьку місію, а тому, маючи великий успіх, сприяли пробудженню національної самосвідомості, відчуття гордості за свій народ та культуру: «Навіть те чиновництво, що зачерс-твіло в сервілізмі і забуло своє національне походження, про-буркалося і говорило: “я українець”, – згадував митець. - Укра-їнська “інтелігенція”, “толпой стоящая у трона”... заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших глава-рів» [12, с. 115]. Панас Саксаганський порівнював цю популя-рність зі ставленням до них української преси, зокрема газети «Киевлянин», яка часто критикувала вистави театру корифеїв. Вистави української трупи були модними серед росіян, актори користувалися великою повагою і для них часто влаштовували вечірки. Популярність набула такого розголосу, що навіть ім-ператор Олександр ІІІ особисто відвідав одну з вистав кори-феїв, після чого влаштував їм особисту зустріч. І. Франко, да-ючи оцінку тогочасному театральному процесу, написав: «Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, але також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави» [15, с. 109].

Отже, українська трупа часто мала більше творчої свободи у Москві та Петербурзі, ніж на своїй рідній землі. Побутує ду-мка, що для російських глядачів українські вистави були своє-рідною екзотикою і що саме цим пояснюється їхня популяр-

88

ність. Однак те, що корифеїв запрошували виступати на імпе-раторській сцені, преса друкувала численні схвальні рецензії про їхню гру та інші деталі свідчать про високий професій-ний рівень цих вистав.

Не менш важливими були гастролі в Україні, особливо в Одесі. І не лише тому, що утиски місцевих чиновників завда-вали багато клопоту Панасу Саксаганському. Крім цього, оде-ська публіка, маючи змогу бачити виступи кращих артистів того часу, була дуже вибагливою. Відомий співак О. Вертин-ський говорив про Одесу: «Она страшна. Страшна для всякого гастролёра. Ибо можно пройти по всей России и совершенно не пройти в Одессе. И Одессы боятся. Её откладывают на ко-нец, напоследок, чуть ли не после Парижа и Лондона» [3, с. 5]. Численні одеські гастролі Панаса Саксаганського були завжди успішними. Газети «Одесский вестник», «Новороссийский те-леграф», «Южанин», «Одесские новости», «Одесский листок» публікували численні схвальні рецензії про його гру. Це підт-верджує високу творчу майстерність Панаса Саксаганського та конкурентну спроможність його театральної трупи відносно інших високопрофесійних колективів.

Мистецтво корифеїв мало успіх і у Білорусі, Грузії та у Молдові і було, певним чином, зразком для наслідування. Зок-рема, молдавські аматорські театральні гуртки часто ставили українські п’єси. Поступово традиції корифеїв перейняли і професійні театральні колективи. Навіть мовний бар’єр не став перешкодою для визнання майстерності і професійності українських митців. Одним з найважливіших аспектів впливу українського театру на глядачів було те, що «лучшие произве-дения украинских драматургов, разоблачавших национальный гнёт, которому подвергался украинский народ, способствова-ли пробуждению национального самосознания молдаван» [9, с. 14]. Таким чином, українська мова і культура пропагувалися і серед глядачів інших національностей.

Однак, мистецтво корифеїв не було оцінене належним чи-ном у Польщі. 1903 року Панас Саксаганський з братами був на гастролях у Варшаві. Тут вони мали великі збитки. Іван Ка-

89

рпенко-Карий у листі до сина Назара писав: «Поляки, як і ко-лись, все, що не польське, лічать нецікавим і нестоющим того, щоб його знать. В театрі до нас поляки зовсім не ходять... Вза-галі поляки зовсім неосвідомлені з Україною і українською ку-льтурою» [6, с. 261]. За наполяганням Івана Карпенка-Карого та Миколи Садовського брати вирішили почати гастролі з ви-стави «Ґандзя» Івана Карпенка-Карого. Панас Саксаганський, який був проти такого вибору, писав: «Найкраща українська трупа повинна була мати ідеологію: “Подай же руку козакові і серце чистеє подай”. А ми в першій виставі показали гетьма-на, що “зрадою поганою убив ляха”. Часописи – як у рот води набрали!...» [12, с. 205].

Незважаючи на те, що Панас Саксаганський не виступав на Західній Україні, що в ті часи належала Австро-Угорщині, йо-го мистецтво там також мало вагу. Про виховний вплив Пана-са Саксаганського та інших театральних діячів Наддніпрян-щини на театральне життя Галичини І. Франко писав, що «не тільки репертуар українського театру в Галичині запозичений майже цілком … з України, не тільки костюми…, не тільки українська музика разом з українською драматичною творчіс-тю зайшла в Галичину…, але також і щодо гри галицькі арти-сти брали собі за зразок митців з України…» [15]. Серед най-популярніших артистів І. Франко виділяє Костя Підвисоцького, який розвинув свій талант, працюючи у тру-пах Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття – це доба заснування театрів нового типу і Україна не стала виключенням. У цей час в суспільстві визрівають нові вимоги до театру, але Панас Саксаганський продовжує дотримуватися обраної лінії і має своїх прихильників. У час бурхливих революційних подій по-чатку ХХ століття він продовжує активно працювати. Коли ві-дбулася Лютнева революція, Панас Саксаганський був на гаст-ролях у Миколаєві, а під час більшовицького перевороту – на півдні України. Коли розпочалася австро-німецька окупація – в Одесі. Ще в Миколаєві він почав вести щоденник спостере-жень під назвою «Що я бачив, що я думав, що я чув», який є

90

унікальним документом того часу. Уривки з цього щоденника процитовано у монографії онука Панаса Саксаганського Бог-дана Тобілевича [14]. Зокрема, в Одесі, у квітні 1918 року, Па-нас Саксаганський записав: «На Миколаївській вулиці багато люду, всі чимось зацікавлені. Став я, дивлюся... німці. Ви ба-чили як гуси ідуть до води? Отак точнісінько на самокатах ру-хались німці. Сірі, пригнувшись до стерна, на котрім наверну-те якесь збіжжя, а наверху каска... Пливуть один за другим, в суворім порядку. “Гел, гел, гел”, - загоготав передній. “Гел, гел, гел” - загомоніли позад нього по всій вулиці. І знову тихо. І знову пливуть поважно, тихо, над стерном і уставивши очі в спину передньому гусаку...» [14, с. 236].

Незважаючи на таке бурхливе творче життя, Панас Сакса-ганський останні 28 років свого життя не змінював постійне місце проживання. У 1912-1940 роках він винаймав квартиру по вул. Жилянській (тоді – Жадановського), 96. Такий вибір пояснювався близькістю будинку до залізничного вокзалу, що дещо економило родинний бюджет, адже зменшувалися ви-трати на візника. А за умов активних гастролей це мало неаби-яке значення.

Протягом усього творчого життя Панас Саксаганський до-тримувався українського класичного репертуару і був принци-повим у питаннях творчості. Однак, кожна влада, що встанов-лювалася в країні, вимагала зміни репертуару, розуміючи вплив театру на глядачів. У жовтні 1918 року у приміщенні Троїцького народного дому (нині – Київський театр оперети) був заснований Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського. Саксаганському було запропоновано репертуар, до якого входили б також твори тодішніх українсь-ких авторів та модерністів. Вимагалося ставити п’єси, які б ви-кликали патріотичний настрій. Але після вступу Червоної ар-мії до Києва, адміністративні функції від Саксаганського перейшли до ради. І з 1920 року репертуар був орієнтований вже на героїчну тематику.

У 1920-х роках творча діяльність Панаса Саксаганського також не схвалювалася владою, адже новий радянський театр

91

вимагав п’єс агітаційного спрямування. У 1926-30-х роках, ко-ли в країні вже панувала радянська влада, Панас Саксаганський спільно з Миколою Садовським, не маючи змоги грати у ве-ликих столичних театрах, повернувся до активної гастрольної діяльності. Вони їздили і по великих містах, і по маленьких селах. Сергій Єфремов з цього приводу зробив у щоденнику запис, датований 20 березня 1928 року: «Слава і гордощі теат-ру, останні могікане, Садовський та Саксаганський поневіря-лись, як останні жебраки, серед підозріннів і доносів і самоволі першого-ліпшого провінціяльного самодура. Мабуть, багато матеріялу для порівняння навіть з лютими царськими часами дала їм цяя подорож по провінції окомунізованій» [5, с. 601].

Однак з 1937 року, коли реалізм було проголошено єдино вірним напрямом мистецтва, творчі погляди Панаса Саксаган-ського почали співпадати з державним замовленням, а сам ми-тець отримав кілька урядових нагород. Проте це вже були останні роки життя Панаса Саксаганського, коли фізичні не-дуги не давали можливості здійснити всі творчі задуми. Вос-таннє Панас Саксаганський вийшов на сцену 12 травня 1935 року на ювілейному вечорі, що пройшов у Київському оперному театрі. Загалом він присвятив сцені близько 50 ро-ків.

Отже, життя та творчість Панаса Саксаганського пов’язані зі значною територією та перетинаються з бурхливими істо-ричними подіями. Тому національне спрямування діяльності митця стало важливим внеском у формування національної самосвідомості українців. Театр Панаса Саксаганського став одним з осередків українського національного руху і піднісши українське театральне мистецтво на достатньо високий рівень, популяризував його на території сучасної України та за її ме-жами.

Джерела та література: 1. Антонович Д. Триста років українського театру: 1619 - 1919 / Д. Анто-нович. – Прага : Український громадський видавничий фонд, 1925. – 276 с.

92

2. Білошапка В. Кіровоградщина: історія і сучасність центру України. В 2-х тт. / Борис Кузик, Василь Білошапка. – Дніпропетровськ : Арт-прес, 2005. – т.1. – 496 с. 3. Голота В.В. Театральная Одесса / Голота В.В. – К. : Мистецтво, 1990. – 245 с. 4. Дем’янівська Л.С. Іван Карпенко-Карий (І.К. Тобілевич). Життя і твор-чість. Навчальний посібник / Дем’янівська Л.С. – К. : Либідь, 1995. – 144 с. 5. Єфремов С. Щоденники. 1923-1929 / С. Єфремов. – К. : ЗАТ «Газета «Рада», 1997. – 848 с. 6. Карпенко-Карий І. Твори в 3-х тт. – К. : Дніпро, 1985. – т.3. - 373 с. - (Драматичні твори, листи, статті). 7. Коваленко П. Шляхи на сцену / Прохор Коваленко. – К. : Мистецтво, 1964. – 291 с. 8. Короленко С., Гейштор Л. Короленко и украинская культура // С.В. Короленко, Л. Гейштор // Советская Украина. – 1954. – Кн. 9. – С. 161-169. 9. Попович К.Ф. Украинский театр в Кишинёве (По материалам бессараб-ской прессы второй половины ХІХ – начала ХХ века) / Попович К.Ф. – Кшн. : Штиинца, 1974 – 214 с. 10. Садовський М. Мої театральні згадки / М. Садовський. – К. : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956. – 204 с. 11. Саксаганська Н. Із спогадів про П.К. Саксаганського / Ніна Саксагансь-ка // Спогади про Панаса Саксаганського. – К. : Мистецтво, 1984. – С. 90-101. 12. Саксаганський П. Думки про театр / П.К. Саксаганський. – К. : Мистец-тво, 1955. – 233 с. 13. Старицька-Черняхівська Л. Двадцять п’ять років українського театру / Старицька-Черняхівська // Україна. – 1907. - т.4, № 10. – С. 44-95. 14. Тобілевич Б. Панас Карпович Саксаганський. 1859-1940. Життя і твор-чість / Б. Тобілевич. – К. : Державне видавництво образотворчого мистец-тва і музичної літератури, 1957. – 328 с. 15. Франко І. Руський театр / Іван Франко // Франко І. Про театр і драма-тургію. Вибрані статті, рецензії та висловлювання. – К. : Видавництво АН УРСР, 1957. – С. 55-68.

93

Єлизавета Лягущенко

Організаційні аспекти діяльності театру Миколи Садовського

У запропонованій статті використані не опубліковані спо-

гади з щоденника помічника режисера трупи Миколи Карпо-вича Садовського Олександра Саковського, які зберігаються в фондах Державного музею театрального, музичного та кіно-мистецтва України. Саме в цих, раніше не введених до науко-вого вжитку матеріалах, Садовський постає як видатний орга-нізатор театральної справи. Зважаючи на те, що вказаний напрямок діяльності одного з фундаторів національного сце-нічного мистецтва на сьогоднішній день залишається чи не найменш дослідженим, стає актуальною запропонована нау-кова розвідка «Організаційні аспекти діяльності театру Миколи Садовського».

Діяльність Садовського, як організатора театральної справи найбільш повно можна дослідити в джерелах, на які ми спи-рались у цій статті, а саме: спогади самого М.К.Садовського «Мої театральні згадки» [1], книга В.С.Василька «Микола Са-довський та його театр» [2], спогади В.С.Василька «Театру від-дане життя» [3], мемуари І.О.Мар’яненка «Сцена, актори, ролі. Спогади» [4] та «Минуле українського театру» [5].

У другому розділі колективної монографії «Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття» в статті Ю.Раєвської «Інноваційні моделі українського театру 1900-х початку 1920-х років» [6] є посилання на вище згадані не опу-бліковані спогади О.Саковського. Але вказана робота лише побічно торкається організаційних аспектів діяльності театру Миколи Садовського. Докладний розгляд цього питання було розпочато статтею А.Г. Лягущенка «Миколи Карповича Са-довський – видатний організатор театральної справи» [7].

У 1906 році Микола Карпович Садовський повернувся з Галичини до Наддніпрянської України і набрав нову трупу, орієнтуючись переважно на молодий акторський склад. Його

94

головною метою стало здійснення давньої мрії українського громадянства про організацію в Києві професійного стаціона-рного театру. Створюючи новий сценічний колектив у голов-ному місті України, Садовський ставив перед ним серйозні ку-льтурно-просвітні завдання.

Стаціонарний театр М.К.Садовського в Києві постав після першої російської революції, коли значно посилився інтерес широких верств населення до національного мистецтва, в то-му числі й сценічного. Відчуваючи це, організатор сподівався на успіх українських вистав саме у масового глядача. О.Саковський згадує, що Микола Карпович постійно наголо-шував: «Театр мій – демократичний, мій глядач народна маса»

[8, с. 5]. Саме цим новий колектив відрізнявся від решти украї-нських театрів, які були готові грати що завгодно, як завгодно і для кого завгодно, аби тільки якось існувати. Виняток становив лише театр під керівництвом П.К.Саксаганського. З перших кроків свого існування колектив М.К.Садовського став визнач-ним явищем української театральної культури і фаворитом національної інтелігенції.

У 1907 році Садовським було взято в оренду на цілий се-зон театр Троїцького народного дому. Це було нове для Києва театральне приміщення. Відсутність у глядача звички відвіду-вати його становила певну загрозу для Садовського як власни-ка-антрепренера. Але довгочасне та спокійне перебування в постійному помешканні (в наступному сезоні договір оренди було переукладено вже на більший термін) відкривало перед Садовським як художнім керівником та режисером нові раніше не бачені перспективи та можливості. В першу чергу стаціонарна діяльність дала змогу акторам працювати в нормальних умовах, а режисер одержав час для повноцінної постановчої роботи. Своє приміщення дозволи-ло створити повноцінну постановчу частину, яка виготовляла для кожної нової постановки спеціальні декорації, шила кос-тюми, забезпечувало вистави спеціальним освітленням. Навіть сама глядачева зала театру Миколи Карповича Садовського одержала оригінальний зовнішній вигляд, який надала йому

95

нова гарна завіса виконана художником М.Бурячком. Також в трупі були створені власні оркестр під керівництвом дириген-та Г.Єлінека та хор під орудою відомого диригента О.Кошиця. Положення стаціонарної трупи надало можливість запросити багато акторів вокалістів на співочі ролі. Велику увагу антре-пренер приділяв і національному одягу на сцені. Як казав сам Микола Карпович « …театр Садовського – театр мужицький; мова мужицька» [8, с.7].

Він неодноразово наголошував на тому, що потрібно шу-кати нові форми в українському театральному мистецтві. Цю ідею Микола Карпович обстоював у всій сфері театральної справи – у режисурі, драматургії та організації сценічно-виробничого процесу. Мабуть саме тому театр його працював як власна антреприза де панував лише один керівник в особі Миколи Карповича особисто.

Розглянуті факти свідчать про дуже високий рівень театра-льного забезпечення, який було досягнуто зусиллями антре-пренера та його співробітників. Навіть у порівнянні з сьогод-нішнім днем, подібним можуть похвалитися далеко не всі театральні заклади. Треба зауважити, що це був перший крок до створення нині існуючої моделі професійного українського стаціонарного театру.

Як згадує О. Саковський, який з самого початку заснування трупи Садовського виконував обов’язки помічника режисера, Микола Карпович Садовський, як антрепренер був людиною дещо скупою, але цього вимагали обставини утримання теат-ру. Хоча з іншого боку, він був ладний нести значні витрати, якщо цього також потребувала театральна ситуація. Ось один цікавий факт зі щоденника О.Саковського, який певним чи-ном характеризує Садовського, як керівника. Микола Карпо-вич мав за мету придбати шовкову завісу для сцени театру во-на, казав він як «повітря» потрібна театру. І це було виправдано тому що, як відомо, вплив на глядача починається не з самої вистави, а з першого кроку у театральне приміщен-ня.

96

Видатний діяч українського театру І.О.Мар’яненко, який значний час працював в театрі Садовського, писав: «Система оплати в його театрі дуже відрізнялась від оплати в російських театрах. На російській сцені перші актори діставали 1000-1200 р. на місяць, поряд з ними молодим акторам сплачували по 35-40 р». [4, с. 234]

Якщо проаналізувати московські газети 1911 року можна судити про купівельну здатність дореволюційного рубля. Річ-ний оклад мешканців Москви в 1911 році попадав під таку градацію:

- Державні службовці: чиновники, слідчі інспектори отримували від 3000 р. до 4000 р.

- Інтелігенція (бухгалтери, фельдшери, инженери, жур-налисти) 1000-1500 р.

- Представники деяких кваліфікованих робітничих спеці-альностей (наприклад, електромонтери) – 700 р.

- Середній робітник – 285 р., робітниця – 200 р. «В театрі Садовського – як згадував Мар‘яненко – добрий

хорист, він же актор на невеликі ролі, одержував 50-60 карбо-ванців, а перші актори 150 карбованців на місяць. Тільки мені та Ліницькій, Садовський платив 175 карбованців» [5, с. 234]. Звісно, порівнювати українську антрепризу з російською на думку О.Саковського не можна, тому що склад трупи в росій-ському театрі ніколи не складався з 60-70 чоловік, а був значно меншим. 175 карбованців на місяць це досить порядна сума на той час (1910 на рік).

Адміністративний апарат, за спогадами В. Василька, був невеликим. Заступником Миколи Карповича у фінансово-адміністративних справах був актор Іван Ковалевський, в теат-рі був касир, контролер, також був другий помічник адмініст-ратора, який займався рекламною діяльністю. В його обов’язки входило отримувати у поліцмейстера дозвіл на прем’єри та продавати учням пільгові квитки на вільні місця за пів години до початку вистави.

97

Бухгалтерії в театрі не було. Витрати на оформлення но-вих постановок здійснювало керівництво цехами. Документа-ція на ці витрати не велась і контролю з боку директора не бу-ло. Існувало в трупі таке поняття, як сумісництво, коли актори, які виконували маленькі ролі працювали також перукарями або електриками чи помічниками режисера. Також в Троїць-кому народному домі в оренду здавались буфет і вішалка, що давало змогу заробити додаткові гроші.

Влітку 1917 року М.К.Садовському не було подовжено оренду в Троїцькому народному домі. Причиною цього стало те, що Українська Центральна Рада вирішила розмістити там Український Національний Державний театр, який було відк-рито 16 вересня 1917 р. Трупа Садовського була змушена пе-реїхати до приміщення Другого київського міського театру, який знаходився на Олександрівський вулиці біля входу до са-ду «Шато де флер». Сьогодні на цьому місці знаходиться арка стадіону Динамо імені Лобановського. Важкі часи 1918 року, пов‘язані з подіями громадянської війни змусили трупу Садовського виїхати в Кам’янець-Подільський, де було орендовано нове приміщення. Вистави товариства акторів проходили в Народному домі. Ця будівля не зовсім відповідала вимогам театру, але іншого приміщення в місті не було. Було організовано оркестр під керівництвом Москвичова та хор на чолі з Григоренком. Склад трупи налі-чував 65 чоловік акторів і хор.

До цього часу театр працював під одноосібною орудою Садовського, як антрепренера та художнього керівника. З кін-ця 1917 року колектив працівників театру став членом Київсь-кої спілки діячів театрального мистецтва. Збуджені цією поді-єю актори, посилаючись на революційні обставини, запропонували Миколі Карповичу перейти на умови акторсь-кого товариства на марках замість антрепризи. Перед виїздом з Києва на гастролі до Кам’янця-Подільського, Садовський був вимушений погодитись.

Він залишився в своїй трупі режисером, але вже не антре-пренером. Хоча все одно продовжував займатися оформлен-

98

ням вистав, костюмами, реквізитом, тощо. Але фактично його керування театром припинилось. З цієї причини одразу вини-кли непорозуміння між адміністративним складом та трупою. З’явилось багато фінансових труднощів в питанні оплати праці та її градації поміж акторським складом. Все це й стало початком кінця раніше славетного колективу.

Як стверджував О.Саковський, спочатку всі вистави у Кам’янці-Подільському проходили з аншлагом, квитків не ви-стачало. Ім’я Садовського приваблювало до гастролерів вели-кий інтерес у глядачів. Актори заробляли добре. Розрахунок проводився по маркам в такій градації: 1-ша категорія акторів одержувала – 10 марок, 2-га – 8 марок і 3-тя – 6 марок. Театр не потребував ніякої допомоги і вистави забезпечували всі йо-го витрати. Але коли Директорія Української Народної Респу-бліки обрала Кам’янець-Подільський своєю столицею, їй за-бажалося наблизити театр до себе. Він одержав назву «Державний театр Української директорії» та відповідний ста-тус.

За станом здоров’я Микола Карпович вже майже не брав участі у виставах, лише режисирував. Справу товариства акто-рів передали О.Корольчуку і Г.Березовському. Обов’язки ди-ректора виконував Корольчук, але це було в значній мірі фо-рмально. Чиновники Директорії вимагали здавати збори від вистав їм, але трупа цього не виконувала. Це був важкий час. За свідченнями Олександра Саковського публіка театру скла-далась з повій, спекулянтів, безпринципних міщан та інших.

На цьому фоні на початку 1920 року трапився розкол в трупі, який деякою мірою був пов‘язаний з розривом Миколи Карповича з дружиною – актрисою його театру Малиш-Федорець. Вона вийшла з товариства і з нею поїхала велика частина акторів. Вибуття провідних акторів відобразилось на репертуарі, доводилось ставити маловідомі п’єси з молодим складом акторів. Але, незважаючи на це, колектив працював далі, хоч і з меншим успіхом. Від театру вимагали великих ви-став, яких театр не міг фізично давати через брак акторів, умо-ви праці та інші фактори.

99

Протягом двох місяців колектив ще продовжував працюва-ти в Кам’янець-Подільському, а в березні було вирішено виї-хати до міста Тернополя. Грали в приміщенні міського театру, де на той час працювала трупа під керівництвом І. Рубчака з ще молодим і невідомим А. Бучмою. Вистави товариства і тут проходили з аншлагом. Репертуар складався з п’єс Карпенка-Карого, Старицького, Черкасенка, Васильченка, опер «Наталка Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм».

В квітні 1920 року колектив приїхав до міста Станіслава, де пробув короткий час, оскільки приміщення театру йому не да-ли, тому, що в ньому працювали актори під керівництвом Й.Стадника, який колись був в складі театру Садовського. Зі Станіслава колектив Садовського повернувся до Кам’янець-Подільского. Ще дали кілька вистав і в травні місяці 1920 року вирушили в Вінницю, з метою повернутися до Києва, У Вінниці з колективу вийшов його тодішній керівник О.Корольчук. Після цієї події керівництво колишнім театром Садовського (на той час звання «Державного театру Директорії УНР» було загублено) взяв на себе Г. Березовський. В цей час Микола Карпович приймає рішення остаточно полишити ко-лектив та перебратися до Праги. Після його від‘їзду у Вінниці із залишків славетної трупи було створено колектив молодих українських акторів під керівництвом Василя Кречета. Так за-кінчилось існування Українського театру Миколи Карповича Садовського. В 1926 році Садовський повернувся з еміграції в Україну, але як організатор театральної справи більше не ви-ступав.

Наведений вище матеріал розкриває постать Миколи Кар-повича зі сторони мало відомої. Мовою сьогодення його мо-жна назвати успішним театральним менеджером. Садовському, на відміну від багатьох відомих театральних колективів того часу, вдалося добитися найбільшого успіху саме в цій діяльно-сті. Він спромігся досягнути того, чого до нього не мала жодна українська трупа – можливості довгий час працювати в умовах стаціонарного театрального приміщення. В Троїцькому на-родному домі було сформовано працездатний колектив з чіт-

100

кою управлінсько-виробничою структурою та ефективною системою одноосібного керівництва. Садовський був видат-ним організатором театральної справи, якій закінчив форму-вання нині існуючої організаційно-творчої моделі вітчизняно-го сценічного мистецтва.

Джерела та література:

1. Садовський М.К. Мої театральні згадки:1881-1917 / М.К.Садовський. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літерату-ри, 1956. – 204 с. 2. Василько В.С. Микола Садовський та його театр / В.С.Василько. – К.:Держ.вид-во образов.мист-в. і муз. літ-ри. УРСР, 1956. – 356 с. 3. Василько В.С. Театру віддане життя / В.С.Василько. – К.: Мистецтво, 1984. – 407с. 4. Мар’яненко О.І. Сцена, актори, ролі / О.І.Мар’яненко. – К.: Мистецтво, 1964. – 300 с. 5. Мар’яненко О.І. Минуле українського театру / О.І.Мар’яненко. – К.: Ми-стецтво, 1953. – 184 с. 6. Раєвська Ю. Інноваційні моделі українського театру 1910-х – початку 1920-х років // Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ ст. / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; Рекол.: В.Сидоренко (голова) та ин. – К.: Інтертехнологія, 2006. – С. 103-158. 7. Лягущенко А.Г. Микола Садовський – видатний організатор театральної справи // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого: Зб. наук. праць / Київський нац. ун-т театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого; Редкол.: О.І. Безгін (голова) та ін. – Вип. 1. – К.: ВПП «Компас», 2007. – С. 224-229. 8. Архів О. Саковського. МТМКУ інв. № Р 7796. Спогади про М.К. Садов-ського з 1918 р.

101

Надія Бойко

Мала проза О. Кониського: традиція і ознаки новаторства

Початок літературної діяльності О. Кониського припав на

60-ті роки, коли в зв’язку з деякими ліберальними урядовими поступками в Україні пожвавився національно-просвітницький рух. У Полтаві, працюючи дрібним адвокат-ським чиновником, Кониський взявся за перо, його дописи, статті, вірші та оповідання під власним ім’ям, а частіше під рі-зними псевдонімами з’являються в «Черниговских губернських ведомостях», «Основі», «Черниговском листке», львівських «Слові» та «Галичанині», а також у «Вестнике Европы», «Русс-кой мисли», сатиричному журналі «Искра», а в 70-90 рр. стає активним дописувачем практично всіх галицьких видань. В умовах колоніального становища України, національно-духовного занепаду та соціально-економічного гніту тради-ційно на літературу Кониський покладав функцію пробу-дження моральної, особливо національної свідомості народу, тому-то більше уваги приділяв саме ідейно-тематичній складо-вій творів, залишаючи поза увагою їх художню форму.

Із середини ХІХ ст. українська проза починає відвойовува-ти провідне місце серед інших родів літератури: активно роз-вивається оповідання, відбувається його внутрішньожанрове й стильове розгалуження, що можна простежити на прикладі прозового доробку Кониського. Серед жанрової палітри його малої прози вирізняється соціально-проблемне, соціально-психологічне й психологічне, сатиричне оповідання, опові-дання з кримінальним сюжетом, образок, фотографія, картин-ка, ескіз, етюд. Письменник зважено підходив до визначення жанру того чи того твору, іноді вказував на джерело похо-дження сюжету: «Хвора душа» (Споминки баби Оришки Пря-дчихи), «Баба Явдоха» (Малюнок із сучасного життя на селі), «Стельмахи» (Фотографія з народного життя) тощо. Особливі-стю літературного процесу 60-70 рр. є і те, що в цей період

102

розвивається і набуває популярності художній нарис, в основу якого покладено реальні факти, роль автора є визначальною, а заданість на істинність є його найважливішим структуротві-рним принципом. Жанрові особливості нарису чи не найбі-льше позначилися саме на поетиці творів Кониського: переп-летення морально-дидактичних настанов, авторських публіцистичних коментарів, економічних даних з реальним життєвим матеріалом, психологічними портретами, худож-ньою вигадкою і ліричними відступами. Отож у багатьох ви-падках твори Кониського сприймалися як ілюстрація певної тези, яка на переконання прозаїка була на часі й потребувала освітлення, така авторська настанова стала своєрідною озна-кою його індивідуального стилю. До речі, сам прозаїк свої ранні оповідання називав ескізами.

Оповіданнями, що написані в середині 60-х рр., – «Про-пащі люди» (не завершене), «Перед світом» – Кониський за-початкував у тогочасній українській літературі ідеологічну, або ж тенденційну прозу, протягом 80-90 рр. з-під його пера з’являються повісті «Вісім день з життя Люлі», «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Молодий вік Максима Одинця», згодом повістеві форми набувають і романних рис – ідеологічні романи «Грішники», «В гостях добре – дома кра-ще», «Боротьба».

Свідченням жанрових пошуків Кониського є новаторські твори 80-90-х рр., збагативши українську літературу кінця ХІХ ст. такими жанрово-стильовими різновидами малої про-зи, як образок в імпресіоністичному стилі «Ранок в Алупці», поезія в прозі «Питання», ліричним оповіданням «Музика Па-вло Дрантусь», алегоричною казкою «Собача правда».

За об’єктом зображення малу прозу Кониського можна по-ділити на дві великі тематичні групи. У центрі художньої об-сервації малих оповідних форм здебільшого як широкі карти-ни знедоленого покріпаченого селянства, так і зародження нових економічних відносин, що не оминули пореформеного села, й сприяли появі нового суспільного прошарку – найма-них робітників.

103

Уже в перших творах малої прози чітко простежується ха-рактерна риса Кониського-прозаїка – увага до факту, напов-неність гуманістичними ідеями, зосередженість на морально-духовному боці життя індивідуума, пропагування просвітниць-ких та ідей громадського співжиття. Письменник акцентує на проблемі взаємодії індивіда із середовищем, подаючи ці сто-сунки в різних аспектах. Своє розуміння і бачення долі селя-нина й розвитку громадських відносин в основному черпав з народницької ідеології, хоча почасти це набувало наївних, на-віть утопічних форм, як наприклад, різкі метаморфози у житті злодійської родини Чепігів («Стельмахи», у першодруку – «Брати Чепіги»). У реалістичних соціально-проблемних тво-рах 60-70-х рр. («Беглые», «Пьяница», «Панська воля» («Стар-ці»), «Дмитро Книш» («Протестант») об’єктом художньої обсе-рвації постає трагічна доля селянина-кріпака, його щоденна нужденна праця, моральні й фізичні приниження. Кріпаччи-на, цілковите безправ’я, підступність опікуна обертаються тра-гедією для родини Гриця – персонажа оповідання «Панська воля». Кониський не вдається до детального змалювання пси-хологічного стану героя, натомість глибину його душевних страждань і життєвий розпач передає через незрячі очі (ознака не тільки фізичної ущербності, але й цілковитого безсилля) та сльози: «то були криваві сльози! … такі сльози не всім і да-ються». [3; с. 30]. Дослідники малої прози ХІХ ст. неодноразо-во вказували на подібність сюжетних ситуацій оповідання «Панська воля» й творів Марка Вовчка «Козачка» й «Викуп» і Д. Мордовця «Старці», проте воно вирізняється порушеною проблематикою, яка повторюватиметься і в інших його тво-рах, – злочинна байдужість громади, що є безмовним і бездія-льним свідком наруги над людською особистістю, і наратив-ною своєрідністю – поєднання в одному творі двох типів оповідача: перший я-оповідач (гетеродієгетичний наратор) оприявнює себе психо-емоційно на початку твору: «Люблю я старців! Як щиро, нелицемірно люблю…» та в кінці: «Серце рвалось од болю, дивлячись на ті сльози» [3; с. 30]. Другий я-

104

оповідач (гомодієгетичний наратор) – дід Гриць, котрий, вла-сне, й розповідає історію свого бідування.

Соціально-проблемними і соціально-психологічними оповіданнями 70-90 рр. Кониський розширює наративну структуру та ідейно-тематичні рамки української малої прози другої половини ХІХ ст. Життєві драми пореформеного села, з його старими й новими проблемами: злидні, напівголодне існування, відсутність землі, наймитування, байдужість ото-чення, — ці та інші проблеми, що підштовхують героїв до не-звичних вчинків, знайшли своє відображення в оповіданнях «Наймичка», «Чи злочинець, чи недужий», «Хвора душа», «Хо-ча б була постаті дожала!», «За плахту». Новаторським як за тематикою, так і поетикою є соціально-психологічне опові-дання «Наймичка». Для з’ясування причин межової ситуації, в якій опинилася Стеха, що зважилася на самовбивство, пояс-нення її психічного стану Кониський використовує концепт ретроспективи часу, внутрішнє мовлення (внутрішній голос героїні, що переданий через діалогізований монолог, та уяв-ний внутрішній голос) і художній простір. Стеха не божевіль-на, але готова кинутися у Дніпро та раз і назавжди покінчити зі стражданнями, про це свідчить передусім погляд: «тяжко смутний і разом спокійний, наче тупий», байдужість до світу, передана динамікою руху: «йшла тихо, поважно, не хватаю-чись» [3; с. 61], до суїциду її активно підштовхує й уявний вну-трішній голос. Обираючи між життям і смертю, героїня згадує свій життєвий шлях і намагається віднайти там щось позитив-не, але бачить тільки біль і страждання. А внутрішній голос (вербалізований обірваними оклично-запитальними речення-ми) жаліє, улещує, присипляє пильність і заохочує до самов-бивства: «Добре ти зробила, молодице, що прийшла сюди! … Скінчиш життя, скінчиш і муки свої. …може, Бога боїшся? Не бійсь! … Він би тебе простив, дак і прощати ні за що…» [3; с. 62]. Цей уявний внутрішній голос як мана, Стеха навіть фі-зично відчуває його присутність, здається, «підхватить на руки і не дасть забитись об воду, або об кригу» [3; с. 63]. У Стеши-ній душі точить напружена боротьба, задубілими пальцями

105

вона хоче перехреститись, відігнати ману, але внутрішній го-лос повертає героїню до реальності, вона згадує про голодну родину, єдиний спосіб нагодувати яку — вкрасти. І тут її внут-рішній голос переконливіший і безкомпромісний. Несподіва-ною є розв’язка цього оповідання: невідомий вбиває Стеху, знімає хустину, щоб купити собі пива, а в цей час у бараку го-лодною смертю помирають чоловік і син. Гірка іронія долі — всі три тіла одночасно опиняються на столі в анатомічному театрі.

Однак названими вище проблемами не вичерпується сіль-ська тематика прози Кониського, в оповіданнях «Спокуслива нива», «Наввипередки» прозаїк подав різні етапи зародження нових суспільно-економічних відносин, які зумовили появу метикуватих людей, що вправно наживаються на своїх одно-сельцях, оскільки головним для них є збагачення і нажива. Не меншим лихом були й «брехунці», які підштовхували селян до довгих судових процесів, виманюючи таким чином гроші й землю («Баба Явдоха», «У тісної баби»), шахраї-акціонери («Бабуся Харитина», «Павло Бодько»).

У вдавано наївному тоні розповіді старої бабусі прозаїк порушує не менш серйозну проблему — моральності сільсь-ких попів і їх фарисейське служіння Богові («Спокуслива ни-ва», «Наввипередки», «Попові груші»). Прозаїк не виправдовує малого «злочинця» Іванця («Попові груші»), котрий в попівсь-кому садку самовільно зірвав кілька груш, але священик так ро-зійшовся у своїх повчаннях і залякуваннях, що це привело ди-тину до самовбивства.

Новаторською є тема й сюжет оповідання «Сікутор» — це жорстока правда життя морального покруча Товбича, яким його зробила державна машина. Товбич — деградована осо-бистість, для якої ганебним є чесний заробіток панського пса-ря, зате він гордиться роботою екзекутора. А втім, Товбич є тільки гвинтиком сліпої державної каральної машини.

Багаторічний досвід адвокатської практики став у нагоді Кониському при написанні оповідань з елементами криміна-льного сюжету: «Каторжний», «Тюрма за волю», «Іван не-

106

пом’ящий родства», «Драма в тюрмі», «Чи злочинець, чи не-дужий», «Не люби двох», «Конокрад Іван Дранка», «Пастух Ку-зьма Шило». Особливістю цих творів є те, що злочинцем стає людина, котра не має для цього жодних генетичних задатків, а зважившись на такий крок, персонажі оповідань керуються морально-психологічними, а не матеріальними чинниками, або ж перебувають у стані афекту. Сюжет соціально-проблемного психологічного оповідання «Чи злочинець, чи недужий» Кониський ускладнює кримінальним епізодом: че-рез матеріальну скруту батько стає дітовбивцею. Тема опові-дання хоч і співзвучна з темою соціально-психологічної нове-ли «Новина» В.Стефаника, проте має і чимало сюжетно-композиційних відмінностей. Кониський (оскільки, звісно, до-зволяє жанр оповідання) значно розширює і деталізує причи-ни жахливого вчинку Петра Шелеста. Психологічні пережи-вання Шелеста після викрадення борошна з чужого млина редуковані, але відчуття провини і страх підсилюється побаче-ною картиною страти переступників. Гуманістична детермі-нація творів Кониського простежується у запереченні насилля над людиною, Петро не вірить у реальність страти, спочатку навіть думає, що це якісь комедіанти. Свій протиправний вчи-нок Петро пояснює тим, що він батько і відповідальний за до-лю дитини, адже боїться, щоб у майбутньому «воно не попало під різки за податки […] лучче нехай воно маленьким умре, лиха не знатиме» [1; с. 51]. Вирок правосуддя — це передусім вирок байдужій громаді й судовій системі, адже присяжні не беруть до уваги висновок лікарів про афективний стан Петра, для них він є холоднокровним дітовбивцею.

Другою важливою темою малої прози Кониського — ку-льтурно-просвітницька місія інтелігенції. Так, в оповіданнях «Антін Калина», «Драма в тюрмі», «Чотири вечера» прозаїк звертає увагу на проблему переслідувань української інтеліген-ції за їхні національні погляди або за читання української книжки. Жертвою імперської машини й державної бюрократії стає Антін Калина з однойменного оповідання, драму його життя прозаїк змалював на тлі урядової реакції 60-х років.

107

Найбільшою провиною багаторічного заслання Антіна, як на-слідок підірване здоров’я і втрата коханої, є його прізвище, яке тюремний писар випадково сплутав з прізвищем іншого аре-штанта. Чимало епізодів оповідання мають автобіографічний характер. Кониський, що сам пережив постійні стеження, на-клепи й доноси, заслання неперевершено змалював психоло-гічні страждання політичного засланця.

З художньої точки зору цікавим є оповідання «Надії» («Чо-тири вечора» схоже за сюжетом і композицією), в якому епіч-не гармонійно поєднується з ліричним, а пейзаж і природа не просто є тлом, а повноправним персонажем. Композиція опо-відання структурована так, що спостерігається паралелізм між природою і періодами життя персонажів.

Кониський одним з перших звернув увагу на трагічну до-лю обдарованої людини, оповідання «Доля одного письмен-ника» ґрунтується на багатому біографічному матеріалі різних письменників, які автор збирав і публікував. В образі Марка Винника можна спостерегти біографічні деталі і Т.Шевченка, і А.Свидницького, і П.Кузьменка, і В.Кулика. Кониський пору-шив не менш дражливе питання про лицемірство й байду-жість представників української інтелігенції до талановитих і знедолених особистостей. Маючи гіркий досвід спілкування з «нашими», перед смертю Марко висновує: «ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократи-чна в теорії і така аристократична і разом така млява і плюгава в роботі» [3; с. 215]. Та найвищим проявом цинізму стає похо-рон Марка, на який до шпитальної церковці прийшло багато «друзів» і принесли розкішні вінки, на одному з яких була стрічка: «От искренних друзей незабвенному другу»; «свої» ви-голошували гучні промови, захоплювалися діяльністю покій-ника, читали вірші. На фоні такої несподівано спалахнулої ці-кавості до покійного Марка, оповідачу вчувається тільки одне: «Він умер з голоду».

Серед прозового доробку Кониського вирізняється низка творів («Суддя Гарбуз», «І ми — люди!», «Бугай», «Павло Бодь-ко», «Собача правда», «У поетки»), що мають виразне сатири-

108

чне або іронічне забарвлення. В алегоричній формі й образах Кониський змалював моральний стан українського суспільства в казці «Собача правда». Прозаїк іронізує з тих інтелігентів, що вважають себе народниками, але які вже давно омоскалилися, віддалилися від простого народу, а про його життя знають тільки з книг, і то з тих, де воно ідеалізоване й не має нічого спільного з дійсністю (оповідання «Народна педагогія»).

Свідченням пошуку нових жанрово-стильових форм є лі-ричні психологічні оповідання «Музика Павло Дрантусь», «Грішник», «Радощі і скорботи великого скрипника» та опові-дання «Питання», яке можна класифікувати як поезія в прозі. Попри різну проблематику, порушену в цих творах, спільним, крім оповідання «Грішник» — діалог, для них є емоційно-наснажений внутрішній монолог героя. «Питання» — лірич-ний емоційно наснажениий, побудований за принципом гра-дації внутрішній монолог героя, котрого віроломно покинула дружина з молодим коханцем. З перспективи пережитого бо-лю і розпачу у свідомості героя зринають найважливіші епізо-ди життя і ключовим, зв’язкою цих фрагментів-спогадів є пи-тання-апеляція до коханої. У перших двох епізодах, коли йдеться про щасливі хвилини кохання і одруження, герой ри-торично запитує «Чи ти не забула?», хоча переконаний, що вона не забула, пам’ятає, адже «Ніхто з людей таких годин не забуває!» [2; т.3; с. 233]; дізнавшись про подружню зраду, герой прагне забуття, бо нестерпною є не тільки сама думка, що дружина змогла покохати іншого, а й факт обману. Наступний розділ, в якому, власне, йдеться про втечу, герой хоч і з деяким сумнівами й легким докором, але вже переконаний в іншому: «Певна річ, що ти забула інший знов вечір» [2; т.3; с. 237]; останній розділ, у якому втікачка повертається додому й нама-гається випросити у чоловіка прощення, починається фразою: «Ще один вечір повинна б ти пам’ятати» [2; т.3; с. 239], у якій звучить не тільки глибокий душевний біль зрадженого чолові-ка, але й докір і зневага. Саме той вечір став тією точкою не-повернення, бо намагання вимолити прощення у чоловіка, породило в його душі відчуття огиди: «я почув, що в серці у

109

мене нема до тебе ні кохання, ні поважання» [2; т.3; с. 240]. Власне, перші фрази кожного розділу є тими маркерами, що визначають психо-емоційний стан героя.

У низці оповідань «Порвані струни», «Січовик», «Живий про живе дбає» Кониський порушує проблему матримоніаль-них відносин.

Заданість на фактографічність зумовлювала й наративну структуру малої прози Кониського. В основному він не відмо-вляється від традиційної для української літератури середини ХІХ ст. оповідної форми викладу, а навпаки ускладнює її. Се-ред наративних особливостей його стилю варто виокремити чітке оприявлення авторського «я» через оцінку певних суспі-льно-економічних явищ, характеристику чи доповнення емо-ційно-психологічного стану героя; поєднання різних планів оповіді; розширення кола оповідачів: монашка («Не люби двох», «Чорничка»), дячиха («Попові груші»), представник ін-телігенції («Січовик», «Доля одного письменника», «Тривоги автора і видавника», «Сестри-жалібниця»), адвокат («Конокрад Іван Дранка», «Теорія і практика»), колишній жандарм «Вірна дружина».

Попри те, що прозовий доробок Кониського довший час розглядався як щось малозначиме й другорядне, однак навіть побіжний аналіз малої прози засвідчує його жанрову й тема-тичну розмаїтість, новаторство у створенні нових жанрових різновидів, розширення образної й наративної структури.

Джерела та література:

1. Кониський О. Чи злочинець, чи недужий//«Зоря», Львів, 1885. — С.51. 2. Кониський-Перебендя О. Твори: У 4 томах. — Одеса 1899-1901. 3. Кониський О. Оповідання. Повісті. Поетичні твори. — К.1990.

110

Лідія Козар

Роль родини Грінченків у процесі формування національної самосвідомості кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Межа ХІХ-ХХ ст. — період, значною мірою переломний

для нашої культури, позначений боротьбою за повернення Україні прав на її національну мову, літературу, освіту. Важли-ву роль у цій боротьбі відіграли українські громади, навколо яких згуртувалися кращі люди нації. Поважне місце серед них займала родина Бориса Дмитровича та Марії Миколаївни Грі-нченків, яка «в найглухіші часи» «не згуби[ла] віри у відро-дження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжи[ла] для того, щоб розбудити громадянство» [63, с. 126-127]. «Дивлячись на працю Грінченків, — писав Є.Чикаленко, — у всіх свідомих українців заговорила совість. Без грошей, за [й] нятий службою…, він сам з жінкою написав і видав за ко-роткий час більше мабуть книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 р.» [63, с. 126-127]. Для відомого укра-їнського політичного діяча і письменника Івана Липи родина Грінченків стала «першою життєвою школою, першим дока-зом того, як можуть жити щиро пересвідчені люди при всяких обставинах» [35, с. 354]. «Мені відразу стало ясно, що тут про-живає справжня українська сем’я без компромісів, — щиро зі-знався він, — що в цьому подружжі повне духовне єднання, що обоє складають одну душу, разом роблять одне діло і не-легко, може й неможливо розділити працю одного від друго-го» [34, с. 315]. Важливе місце у їхньому житті та діяльності займала усна

народна творчість. Так, на одній з етнографічних збірок Б. Грінченка (Чернігів, 1898) знаходимо такий напис: «Ця кни-жка складається з творів, записаних од народу. Записуються вони між іншим на те, що по їх можно було ізучати народ, йо-го мову, звичаї, розвиток — увесь народний світогляд. Тим людям, що хочуть працювати для добра свого народу, треба знати цей народ. З такою думкою складалася й ця книга» [26, І,

111

31441]. Фольклористичний доробок Б. Грінченка зайняв на межі ХІХ-ХХ ст. гідне місце, був до певної міри аналогічним «Трудам…» П. Чубинського (з переважанням, однак, саме зра-зків народної творчості [3, с. 65]. Б. Грінченко зумів об’єднати навколо ідеї збирання та видання фольклорних матеріалів пи-сьменників, учителів, священиків, студентів та інших громад-ських діячів з усієї України. Йому надавали свої фольклорні записи такі відомі діячі, як Ф. Вовк, В. Горленко, М. Дикарев, Т. Зіньківський, Н. Кобринська, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Кравченко, М. Кропивницький, І. Липа, О. Русов, В. Степаненко та ін. Фольклористичну діяльність Б. Грінченка високо оцінили

вже його сучасники: Ф. Вовк [69, с. 123-124], В. Гнатюк [19], В. Горленко [9, с. 212-229], М. Комаров [22], О. Лазаревський [29], І. Полівка [68, с. 263-285], М. Сумцов [65] та ін. Найбіль-ше цінував Б. Грінченка як популяризатора, видавця народно-просвітницьких книжок, етнографа, мовознавця, бібліографа І. Франко. Найповажніше місце серед усіх фольклористів кін-ця ХІХ ст. відводив йому М. Сумцов. Значні доповнення до оцінки діяльності Б.Грінченка внесли З. Кузеля [38, с. 15-20], Ф. Колесса [27], В. Погребенник [43, с. 18-30]. Крім спеціаль-них праць, цієї проблеми побіжно торкалися й інші дослідни-ки його багатогранної спадщини, що їй присвячено близько тисячі статей, виступів, повідомлень, оглядів, монографій, на-рисів-есе тощо: І. Брик [5], В. Данилов [53, с. 371-376], В. Дорошенко [21, с. 146-150], С. Єфремов [14], М. Плевако [46], П. Стебницький [57], А. Погрібний [48], В. Чорновіл [64, с. 103-106], В. Шаян [6, с. 1287 – 1303], В. Яременко [67, с. 123-136] та ін. Уся подвижницька багатогранна діяльність Б. Грінченка

була поставлена на вівтар відродження України і просвіти її народу. Дослідники вважали Б. Грінченка «справжнім апосто-лом українського націоналізму» [7], «голосом совісти українст-ва» [42], який виділявся «серед другого пошевченківського по-коління [...] світоглядною послідовністю, болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди, якимсь аж фанатич-

112

ним творчим горінням, невичерпною працьовитістю» [64, с. 104]. Цим пояснюється його особливе захоплення українсь-ким фольклором як засобом піднесення національного само-усвідомлення. Як відзначав З. Кузеля, Б. Грінченко керувався не стільки своїм зацікавленням до тем народної творчості, як більше патріотизмом, який пробивав з кожного кроку його діяльності, і любов’ю до всього, що вийшло з народу [32, с. 18]. Ім’я Марії Грінченко найчастіше згадується в контексті до-слідження творчої спадщини Бориса Грінченка. Одним із перших, хто досліджував і популяризував творчу спадщину М. Грінченко, був І. Франко: опублікував в антології українсь-кої поезії «Акорди» (Львів, 1903) два її вірші («Моє щастя», «Я для краю свого працював…»). Постать М. Грінченко побіжно схарактеризовано також у спогадах її сучасників — І. Липи «Пам’яти Насті Грінченкової» («Українська хата», 1909, №7-8, с. 353-355), «Ecce Homo: Пам’яти Бориса Грінченка» («Україн-ська хата», 1910, №1-10, с. 312-318), Д. Пісочинця «Просвіт-ницько-видавнича діяльність Б. Грінченка» (К., 1910), М. Плевако «Життя та праця Б. Грінченка» (Х., 1911), Х. Алчевської «Передуманное и пережитое» (М., 1912), М. Чернявського «Кедр Ливана» (Херсон, 1918) та ін.

Починаючи з 20-х рр. ХХ ст. ім’я М. Грінченко з’являється в історико-літературних наукових виданнях [2, с. 370; 61, с. 36-37]. Уперше життєпис М. Грінченко було вміщено у «Новом энциклопедическом словаре» (т. 15, с. 60 – 61) та «Записках Іс-торико-філологічного відділу УАН» (1923, т. 2 – 3, с. 109). Тут же подано «Спис друкованих писаннів Марії Грінченкової» (с. 109 – 115). 1928 р. опубліковано спогади М. Грінченко і А. Верзилова про Чернігівську українську громаду [62, с. 462-487]. Некрологи на смерть М. Грінченко з’явилися в часописах «Україна» (1928, № 6, с. 215), «Етнографічний вісник» (1928, кн. 7, с. І – ІІІ), «Записки Історико-філологічного відділу» (1929, кн. 21 – 22, с. 314 – 317) та ін. Тут уперше схарактеризо-вано її етнографічну діяльність, вказано на те, що М. Грінченко «була одним з найстаріших членів [Етнографіч-

113

ної] комісії, була живою традицією, безпосереднім зв’язком між сучасним і минулим української етнографії» [13, І-ІІІ]. С.Єфремов відзначив важливість громадської діяльності М.Грінченко в складну епоху зросійщення, наголосивши при тому, що вона «лишила по собі нестертий слід в історії україн-ського відродження» [15, с. 314].

У 30 – 50-х рр. ХХ ст. об’єктивну інформацію про М. Грінченко подавали праці, опубліковані у виданнях Захід-ної України та діаспори [59, с. 867; 63, с. 126; 56; 51, с. 75-78]. Так, І. Книш [30, с. 79-80] стверджувала, що М. Грінченко мо-же служити «зразком жіночої працьовитости і скромности в праці для свого народу», «живим доказом могутнього впливу української культури, що їй піддавалися навіть чужинці, живу-чи довгий час на українській землі». Починаючи з 60-х років ХХ ст., з’являються публікації про родину Грінченків і в ра-дянській Україні, у науковий обіг вводяться їх твори. Зокрема, опубліковано спогади М. Грінченко «Дещо про Б. Грінченка» («Прапор», 1967, № 10, с. 102 – 103), «Біографія Грінченко На-сті Борисівни» («Вітчизна», 1968, № 11, с. 185 – 197). Ім’я М. Грінченко згадується епізодично в дослідженнях О. Білецького [4, с. 114-122], В. Яременка [66, с. 16-25], І. Пільгука [45], А. Погрібного [48], С. Гречанюка [10, с. 60-63], П. Охріменка [44, с. 158-160], В. Погребенника [47, с. 18-30], Г. Самойленка [54, с. 5-78] та ін. В останні роки з’явилося чи-мало досліджень, у яких висвітлюється педагогічна, літератур-но-мистецька та наукова діяльність М. Грінченко [41; 40, с. 13-15; 50, с. 6-7; 1, с. 119-120; 49, с. 75], опубліковані також її спо-гади про Б. Грінченка, Н. Грінченко, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, В. Cамійленка [18]. Таким чином, багатогранна творчість Марії (Гладиліної — Л.К.) Грінченко – письменниці, фольклористки, перекладача, педагога, лексикографа, громад-ського діяча – помітне явище в історії національної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дослідники характеризують її як «жінку незламного духу, надзвичайно твердої волі й невсипу-щої енергії», яка «була в перших лавах просто як робітниця,

114

що совісно, скромно дотримувалась загального темпу в роботі й ніколи не сходила зі свого шляху» [52, с. 77-78].

Життєвий шлях Марії Грінченко розпочався з міста Бого-духова, що на Харківщині, де вона народилася 1 червня 1863 р. у російськомовній дворянській сім’ї. «Вчиття своє я скінчила одинадцять років, – згадувала М. Грінченко в одному з листів до І. Липи, – а потім торгувала в крамниці, шила, ро-била дома, що було треба, і читала книжки... Кільки років я думала куди й до чого себе приткнути: і робити щось корист-не хотілося, і заробітку було треба. Врешті зважилася бути учителькою, бо так собі думала, що народ без освіти ніколи нічого не досягне» [26, ІІІ, 44035]. Так після закінчення Бого-духівської прогімназії вчителювала в місцевій школі (1881 – 1884) «зранку до ночі вчила школярів і обрусяла їх, бо вважала, що російська мова несе їм культуру» [26, ІІІ, 44035]. Проте зу-стріч із сільським учителем Борисом Грінченком 1883 р. на лі-тніх педагогічних курсах у м. Змієві вирішила її подальшу до-лю. Росіянка за походженням, вона гаряче сприйняла ідею національного відродження українського народу і стала помі-чницею Б. Грінченка та співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих і наукових справах. «Я рада працю-вати для вкраїнської справи», – читаємо в одному з листів М.Грінченко, – бо «ця праця єднає мене з дорогою мені лю-диною і ще тим, що може нею я хоч трохи платю за той хліб, що їм» [26, ІІІ, 44035]. У 1884 р. вони одружилися і того ж ро-ку у Львові було опубліковано її першу працю – переклад Л. Толстого «Чим люди живі?» під псевдонімом Маруся Чай-ченко.

Список друкованих видань М. Грінченко, вміщений у «За-писках Історико-філологічного відділу УАН» (1923, т. 2 – 3, с. 93 – 109), нараховує понад 90 праць. Серед них найбільше науково-популярних творів з проблем державотворення, ос-нов медицини, історичного минулого, літературознавчих роз-відок та видань історико-етнографічного спрямування. М. Грінченко перекладала твори Л. Толстого, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, Д. Маміна-Сибіряка, М. Лєскова,

115

Г. Андерсена, А. Доде, Г. Бічер-Стоу, Г. Ібсена, Г. Зудермана, М. Метерлінка, К. Гольдоні, М. Твена та ін. Склала читанки «Рідне слово» (1912) та «Наша рідна мова» (1918), залишила цінні спогади про Чернігівську українську Громаду (опубл. 1928), про Настю Грінченко, Бориса Грінченка, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Володимира Самійленка (опубл. 1999).

Борис Грінченко також народився на Харківщині (хутір Вільховий Яр) 27 листопада (9 грудня) 1863 р. в дрібнопансь-кій змосковленій сім’ї, у якій українською мовою не розмовля-ли. Усе виховання, як згадував фольклорист у листі до І. Липи, було «наскрізь московське, навіть вороже до всього українсько-го і мужичого» [26, ІІІ, 41016]. «Порвати з усими московсько-патріотичними тенденціями шовіністичного кольору» [26, ІІІ, 41016] допоміг Б. Грінченку «Кобзар» Т. Шевченка, якого він прочитав на 14-му році життя, навчаючись в реальній школі (м. Харків). «Т. Шевченко зробив з мене зараз же українського націонала» [26, ІІІ, 44850], – зізнавався Борис Дмитрович у ли-сті К. Паньківському. З цього часу хлопець почав записувати від односельчан слова, пісні, казки, приказки та ін. Перші за-писи юного фольклориста засвідчують його уважне ставлення до різноманітних жанрів народної творчості. До кожного фо-льклорного тексту подано повний паспорт, який включає рік і місце запису, прізвище, ім’я інформатора. Вік носія фольклору Б. Грінченко подавав так: «хлопчик», «дівчина», «дівчата». Це свідчить про те, що більшість записів зроблено в живому по-бутуванні під час гуртових дівочих співів в с. Великій Данилів-ці та хуторі Немишлі на Харківщині із збереженням особли-востей місцевої говірки.

На 17-му році життя Б. Грінченко пережив першу важку життєву пробу характеру великої людини. Арешт, півторамі-сячне ув’язнення (за поширення нелегальної літератури) і жо-рстокий вирок – заборона продовжувати навчання в середній і вищій школі. «Жив завсігди одиноко, освіту мав затого ніяку, – до всього доводилося доходити самому», – писав він у листі до І. Липи [26, ІІІ, 41016]. 1881 р. Б. Грінченко склав екзамени на

116

звання народного вчителя при Харківському університеті і вчителював у селах Харківщини та Катеринославщини; з 1894 р. – на різних посадах у Чернігівському земстві. З 1902 р. – за дорученням київської Громади у Києві укладав «Словарь української мови», був редактором газети «Громадська думка», журналу «Нова громада», головою київської «Просвіти» (з 1906 р.).

Працюючи в приватній школі Х. Алчевської в селі Олексі-ївка, Борис та Марія Грінченки записували від сільських меш-канців повір’я, казки, народні оповідання, пісні. Цю роботу вони продовжили на Харківщині та Чернігівщині, куди переї-хали 1894 р. У Чернігові Грінченки видали 4 томи фольклор-них записів – «Этнографические материалы, собранные в Че-рниговской и соседних с ней губерніях» (т. 1, Чернігів, 1895; т. 2, Чернігів, 1897; т. 3, Чернігів, 1899), «Из уст народа» (Черні-гів, 1901), у яких було вміщено понад 2500 зразків.

Б. Грінченко подав до збірок найкращі зразки, що текстуа-льно не дублюють варіантів, уміщених у попередніх виданнях М. Максимовича, І. Рудченка, Я. Головацького, М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Манжури. Не випадково М. Сумцов писав: «Збірник цей [...] уявляє з себе величезну працю тим більш цінну, що до зібрання матеріалів і до своїх редакційних завданнів поставився Грінченко з великою пиль-ністю та увагою; він проштудіював попередні збірники, при-тяг до праці співробітників, знайшов не видавані ще рукописні збірники пісень та казок, між їми й давні записи Заблоцького й Лукашевича, додав до пісень та казок бібліографічні вказів-ки, заголовки, – одно слово, дав остільки цінний збірник, що його мусить мати в своїй книгозбірні кожен учений етнограф» [58].

Варто відзначити, що більшу частину роботи щодо відшу-ковування варіантів народних зразків, переписування їх на кар-тки, коректуру виконувала Марія Грінченко, називаючи її «проклятою, каторжною» і водночас «дуже цікавою, любою і дуже морочливою» [26, ІІІ, 44129 – 44130]. Так, в одному з її листів до І. Липи читаємо: «... Ви не знаєте, що значить вида-

117

ти том пісень; це може знати тільки той, хто цю роботу робив; і ви бачите тільки те, що в книзі і не бачили тієї купи, що те-пер лежить у нас на полиці, бо не здалася до друку, а на неї може більше праці пішло, ніж на те, що надруковане. [...] А знаєте, Іване, що то значить коректувати в Чернігові українсь-ку книжку? А це ось що: в “Этнографии”, скажемо, буває в пе-ршій коректурі від 25 до 70 помилок на сторінці. І кожен ар-куш читається 3 – 5 разів» [26, ІІІ, 44142]. Здійснивши таку роботу, М. Грінченко приходить і до деяких теоретичних мір-кувань щодо пісень про кохання: «А знаєте: мені довелося пе-реглянути кільки тисячів пісень, більша частина їх про кохан-ня, про одруження. І ні в одній пісні дівчина не каже, що от коли б мені піти хоч і за нелюба аби добутися того чи того. Ні в одній! Коли вона йде за нелюба, то тільки через те, що від-дадуть силоміць і вона ніколи с цим не мириться, а завсігди нарікає на свою тяжку долю» [26, ІІІ, 44102].

Про невтомну діяльність Б. Грінченка щодо організації збору етнографічних матеріалів свідчить його листування з В. Андрієвським, Я. Безинським, Є. Гаврилеєм, І. Зозулею, А. Калитою, В. Кравченком, І. Липою, К. Паньківським, сім’єю Познякових, М. Рклицьким, В. Степаненком, Д. Ткаченком, К. Шейковським та іншими записувачами.

Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка відзна-чається обсягом (понад 2500 №№), якістю (чітка паспортиза-ція, наукова систематизація і класифікація матеріалу, посилан-ня на паралелі), тематичною та варіантною різноманітністю, кожний том відкривається передмовою та супроводжується бі-бліографічними довідниками. Воно вийшло певною мірою аналогічне до таких монументальних зводів народної творчос-ті, як «Праці...» П. Чубинського, «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького, «Покуття» О. Кольберга. Тут подане жанрове багатство українського фольклору понад 30-ти повітів Харківської, Київської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Катеринославської, Полтавської, Херсонської гу-берній, а також Воронежчини, Курщини, Бессарабії, Галичи-ни, Добруджі (територія Румунії). Разом з упорядником пра-

118

цювало близько 60 кореспондентів-збирачів. Фольклорні збі-рки Б. Грінченка зайняли гідне місце в історії української фо-льклористики, здобули загальнослов’янське та європейське визнання. Здійснене ним серійне видання різножанрового фольклору було найбільше в Наддніпрянській Україні на межі ХІХ – ХХ ст., яке дало в науковий обіг значну частину творів маловідомих або зовсім невідомих до нього в друці.

У 1901 р. Б. Грінченко здійснив видання першого бібліог-рафічного покажчика «Література українського фольклора (1777 – 1900)», що охоплював фольклорні записи, видані з на-уковою та популяризаторською метою, твори художньої літе-ратури, хрестоматії, шкільні читанки і наукові праці, в яких є народні тексти, дослідження, присвячені українському фольк-лору та історіографії науки про народну творчість, різномані-тні довідки про фольклористів тощо, – усього 1763 назви. З приводу виходу цієї праці І. Франко писав: «Зібрати і впоряд-кувати суцільно все, що було доси опубліковане з нашого на-роднього словесного скарбу і що було писане з приводу його – се один із дезідератів не тілько українського патріотизму, але загалом слов’янської науки» [20, с. 44-49].

Значне місце в фольклористичному доробку родини Грін-ченків займають популярні жанрово-тематичні збірки народ-ної творчості, «метеликові» випуски окремих дум та казок – «Бідний вовк» (Х.,1885), «Думи про турецьку неволю і про Са-мійла Кішку» (К., 1886), «Живі струни» (Чернігів, 1895, 128 №№), «Думи кобзарські» (Чернігів, 1897, 18 №№), «Веселий оповідач» (Чернігів, 1898, 223 №№), «Мудра дівчина» (Черні-гів, 1900, 7 №№), «Українські народні казки, вибрані для дітей» (К., 1907, 55 №№) тощо. Б. Грінченко виявив глибоке розу-міння виховної ролі творів усної словесності, у яких зберегло-ся одвічне прагнення до волі й незалежності, народна мораль «Що ви дасте дитині читати після того, як вона тільки що ви-вчилась розбірати книжку? – писав Борис Дмитрович у листі до М. Комарова. – А чому ж Ви не хочете дати українські каз-ки? Чи москалі, німці й інші ховають свої казки од народу й

119

дітей? Ні, вони тисячами пускають їх у світ то в первопочатко-вій формі (Грімм), то в обробках (Гофман)» [26, ІІІ, 40924].

Вагоме значеня в житті Б. Грінченка мала наука, про що свідчать його численні рецензії, огляди, різноманітні записки до енциклопедій та періодичних видань. Серед них особливо варто виділити його відгук на працю О. Малинки «Збірник матеріалів із малоруського фольклору» (СПб., 1907), написа-ний на замовлення Російської Академії наук і відзначений зо-лотою медаллю. У рецензії Б. Грінченко обґрунтував ряд принципово важливих теоретичних положень у справі кла-сифікації, систематизації, наукового коментування та текстоло-гії фольклорних матеріалів. Він детально прокоментував кож-ний вміщений зразок збірки О. Малинки, виділив основні казкові мотиви, проаналізував сюжети тощо. Наукова розвідка Б. Грінченка «Пісня про Дорошенка й Сагайдачного» (К., 1908) засвідчила його прихильність до порівняльно-історичного методу, що його широко застосовували у своїх наукових студіях І. Франко, В. Гнатюк, М. Сумцов та ін.

Після смерті чоловіка М. Грінченко продовжувала фольк-лористичну працю. Так, 1913 р. вона передала Етнографічній комісії НТШ монументальне зібрання українських прислів’їв і приказок. Проте вони не були опубліковані, а залишилися в рукописному фонді Етнографічної комісії (див.: ІМФЕ, ф. 29-3/300-305, 454 арк.). Як видно із рукописів, прислів’я збирали-ся громадським коштом у різних місцевостях України. Названо понад 50 населених пунктів Київщини, Чернігівщини, Черка-щини, Полтавщини, Слобожанщини, Поділля, Волині, Гали-чини. Також подано вказівки на варіанти із друкованих збірок (понад 20 джерел) – П. Куліша, Матвія Номиса, М. Костомарова, В. Милорадовича, О. Шишацького-Ілліча, Ганни Барвінок та ін. Збірка прислів’їв і приказок М. Грінченко відзначається багатством матеріалу (вміщено по-над 12 тисяч зразків, не рахуючи варіантів) та науковим підхо-дом до його систематизації (паспортизація, вказівки на варіан-ти, розшифрування змісту). Таке широке трактування

120

паремійного матеріалу властиве було її попередникам – Матвію Номису та І. Франку. М. Грінченко також поєднала їхні принципи класифікації матеріалу за гаслово-стрижневими словами і тематикою, відмовившись від алфавітного роз-міщення паремій. Прислів’я і приказки систематизовано у ви-дові й родові групи, що відповідають багатовіковим укладам родинного й суспільного життя народу. Фундаментальне зібрання паремій М. Грінченко значно доповнює попередні видання О. Шишацького-Ілліча, М. Номиса, І. Франка, стано-вить собою невичерпну скарбницю лексики й фразеології української мови, охоплює різноманітні сфери життя й побуту народу, його моральний, етичний і соціальний досвід. Подіб-но до збірки М. Номиса, збірка паремій М. Грінченко за всіма ознаками розрахована на те, щоб з матеріалу можна було по-дати характеристику українського народу, його життя, створи-ти образ нації.

До своїх книжок історико-етнографічного спрямування М. Грінченко також широко залучала усну словесність, нама-гаючись таким чином охопити ідеями національного відро-дження найширші верстви українського народу. Так, поряд із популяризацією життєписів французької дівчини Жанни Д’Арк, яка підняла свій народ проти англійських завойовників («Орлеанська дівчина Жанна Д’Арк»), давньогрецького філо-софа Сократа («Мудрий учитель. Оповідання про Сократа»), президентів США Д. Вашингтона та А. Лінкольна – борців за незалежність («Як визволилися Північні Американські Штати», «Оборонець покривджених»), вона також створила життєписи українських письменників-патріотів – Л. Глібова («Л.И. Глебов. Биографический очерк», 1900) та О. Марковича («Афанасий Васильевич Маркович. Биографи-ческая заметка», 1896).

М. Грінченко однією з перших намагалася донести до ши-рокої громадськості простий і разом з тим героїчний образ Опанаса Марковича, активного діяча Кирило-Мефодіївського братства, великого знавця і шанувальника фольклору та етно-графії, обдарованого музиканта. Спираючись на численні пу-

121

блікації і рукописні джерела, вона створює психологічний портрет О. Марковича, «горячего энтузиаста, страшного лю-бителя, знатока и собирателя малороссийских песен, вполне сохранившего юношеский жар сердца, всецело преданного интересам народа и обладавшего необыкновенною способно-стью увлекать других тем, чем он сам был увлечен» [17 , с. 25]. Він записував пісні, повір’я, прислів’я та приказки, які згодом ввійшли до фольклорних збірників Марка Вовчка [12] та Мат-вія Номиса [60]. М. Грінченко наголошувала, що зібрання па-ремій О. Марковича нараховує понад 50 тисяч одиниць. Не випадково збірник М. Номиса залишається найповнішим зіб-ранням малоросійських приказок [17, с. 21]. Вона намагалася справедливо окреслити місце О. Марковича в історії українсь-кої літератури та фольклористики як великого працелюба та істинного народознавця, людини «по натуре своей как бы соз-данной для пропаганды того, во что он верил, что любил» [17, с. 25].

Чимало цінних наукових міркувань у сфері розуміння фо-льклору та етнографії знаходимо також у праці М. Грінченко «Про одруження на Вкраїні в давніші часи» (К., 1912), у якій прослідковується боротьба між цивільним шлюбом і церков-ним. Один із перших рецензентів книги схвально відзначав те, що письменниця «ширить в простій і доступній формі прав-диві відомости про наше минуле, таке характерне, таке далеке од нас і разом таке рідне; дає змогу иншому, хто цікавиться нашою давниною, зазнайомитися з одною з найоригінальні-ших сторін нашого колишнього громадського життя, яку вит-ворила самобутня українська культура» [55, с. 85].

М. Грінченко – автор дитячих книжок «Загадки віршові» (1917) та «Чередник і дівчина» (1905), написаних на основі на-родної творчості. У створенні літературної казки («Казка про перлове намисто», «Розумний писар», «Як чоловік конем був»), як уже було відзначено літературознавцями [39, с. 42], М. Грінченко стоїть поряд з такими письменниками, як Олена Пчілка, Б. Грінченко, Н. Кобринська, Л. Яновська, І. Липа, Є. Ярошинська та ін.

122

Важливе місце у творчій спадщині М. Грінченко займає мемуарна проза – спогади, листи, біографічні нариси, що роз-кривають картини життя української творчої інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. – І. Франка, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького, Н. Грінченко, В. Cамійленка, О. Русова, М. Коцюбинського, І. Шрага, А. Верзилова, С. Шелухіна, В. Степаненка, О. Тищинського, М. Ковалевського, Г. Коваленка, І. Коновала, І. Липи та ін. Не випадково С. Єфремов у своєму щоденнику [16, с. 663] писав, що М. Грінченко так міцно зв’язала себе з українством, що ні ви-лучити її з його, ні його уявити без неї неможливо. Її науково-популярні дослідження позначені глибоким осмисленням ма-теріалу, високою принциповістю при висвітленні теми, а фо-льклорні записи, упорядковані рукописні збірки паремій є ва-жливим доповненням до попередніх видань О. Шишацького-Ілліча, М. Номиса, П. Чубинського, І. Франка.

Таким чином, фольклористична діяльність родини Грін-ченків на межі ХІХ-ХХ ст. мала виразне громадське спряму-вання і підпорядковувалась важливій меті — боротьбі за наці-ональне відродження України. Вона мала великий вплив на зміцнення наукових і загальнокультурних зв’язків, пробуджен-ня цікавості широкої громадськості до народознавчих про-блем, стала певною мірою продовженням справи Південно-Західного відділу РГТ. До фольклористичної праці було залу-чено понад 60 кореспондентів народної творчості з різних ре-гіонів України, серед яких відомі письменники, діячі вітчизня-ної культури, збирачі–подвижники — Н. Кобринська, М. Коцюбинський, В. Кравченко, М. Кропивницький, І. Липа, В. Степаненко. Її підтримували найвидатніші представники української та слов’янської фольклористики — В. Антонович, Ф. Вовк, В. Горленко, М. Дикарев, А. Кримський, М. Комаров, Ян Карлович, І. Полівка, М. Сумцов, І. Франко та ін.

У контексті розвитку української фольклористики на межі ХІХ-ХХ ст. у Наддніпрянській Україні фольклористичний доробок Грінченків визначався монументальністю і новизною (2000 сторінок друкованого тексту та близько 3000 архівних

123

аркушів рукописних записів). Важко уявити поступ українства без таких фундаментальних видань Грінченків, як «Етногра-фічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губер-ніях», «Література українського фольклору», «Словарь україн-ської мови», які стали базовими для подальших досліджень, визначним явищем в історії національної науки. Сьогодні до-сить актуально звучать слова побратима їхньої родини І. Липи: «Пройдуть десятки років і нові покоління розглянуть Бориса Грінченка здалека, на історичному тлі того громадсь-кого і політичного руху, серед якого йому судилося жити і працювати. І стане він тоді у весь свій велетенський зріст як борець непохитний, як титан української справи…» [34, с. 318]. Такими титанами української справи загалом і фольк-лористики зокрема повстають сьогодні перед нами Борис і Марія Грінченки.

Джерела та література: 1. Баб’як П. Грінченко Марія Миколаївна // Українська журналістика в іменах. – Львів, 2003. – Вип. 10. – С. 119 – 120. 2. Барвінський О. Історія української літератури. Третя (народна) доба пи-сьменства. – Львів, 1921. – С. 370. 3. Березовський І. Серійні видання українського фольклору // Народна творчість та етнографія (далі — НТЕ). — 1977. —№2. — С. 65. 4. Білецький О. Борис Грінченко /Подав М.Д.Бернштейн // Рад. літера-турознавство. – 1963. – № 1. – С. 114 – 122. 5. Брик І. На народній роботі. Борис Грінченко. Праця і заслуги. – Львів, 1910. 6. Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11 – 12. – С. 1287 – 1303. 7. Галін Т. Борці за мрії // Громадянин. – 1910. – Ч. 36. – 20 травня. 8. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. – Нью-Йорк, 1981. – С. 214. 9. Горленко В. // Заветы деревни. Южнорусские очерки и портреты. — К., 1898. — С. 212-229. 10. Гречанюк С. «Дякою нас тоді люди згадають»: (До 120-річчя з дня на-родження Б.Грінченка) // УМЛШ. –1983. – № 2. – С. 60 – 63. 11. Грінченко Б. Брульйони розвідок, писані для «Большой энциклопе-дии» 1900 – 1904 рр. – ІР. – І, 31445. – 720 арк. 12. Двисти украинских песен. Спивы и слова зибрав Марко Вовчок. – Па-риж, 1866.

124

13. Етнографічний вісник. – 1928. – Кн. 7. – С. І – ІІІ. 14. Єфремов С. Борис Грінченко: Про життя його та діла. – СПб., 1913. 15. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К., 1993. – С. 314. 16. Єфремов С. Щоденники. – К., 1997. – С. 663. 17. З[агірня] М. Афанасий Васильевич Маркович. Биографическая заметка. – Чернигов, 1896. 18. Загірня Марія. Спогади //Передмова, упор., примітки Л.Неживої. – Лу-ганськ, 1999. 19. ЗНТШ. — 1896. — Т.Х. — Кн.2. — С.45-49.; — Т.ХYІІІ. — Кн.4. — С.48-50; 1900. — Т.ХХХYІІІ. — Кн.1. — С.28-33; ЛНВ. — 1901. — Т.14. — Кн.5. — С.26; 1901. — Т.16. — Кн. ХІ. — С.16-17. 20. ЗНТШ. – 1901. – Т. XLIV. – С. 44 – 49. 21. ЗНТШ. – 1910. – Т. XCVI. – С. 146 – 150. 22. Зоря 1886. — №24; 1896. — №17. — С.338; 1896. — №19. — С.379. 23. Зоря. – 1889. – С. 389. 24. Інститут археології НАН України. — Ф. — А, В/ 1901. 25. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М.Т.Рильського (далі вказано джерело, номер фонду — [25, 28-3/38]). 26. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі у дужках позначено джерело, номер фонду, одиницю збереження — [26, І, 31441]). 27. Історія української етнографії // Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 14-2/244. 28. Киевская старина. – 1883. – Т. 7. - № 12. – С. 713. 29. Киевская старина.— 1895. — Т.LІ. — №12. — С.11-113; 1896. — №19. — С. 379. 30. Книш І. Жінка вчора й сьогодні. – Вінніпег, 1958. – С. 79 – 80. 31. Кримський А. До етнографії Чернігівщини // Твори в 5-ти тт. – Т. 3. – С. 457. 32. Кузеля З. Б.Грінченко як етнограф //На могилу Б.Грінченка. — Черні-вці, 1910. — С. 18 33. Липа І. (Пам’яти Бориса Грінченка) // Українська ата. — 1910. — № 1-10. — С. 315. 34. Липа І. Ecce Homo (Пам’яти Бориса Грінченка) // Українська хата. — 1910. — № 1-10. — С. 318. 35. Липа І. Пам’яти Насті Грінченкової // Українська хата. — 1909. — № 7-8. — С. 354. 36. ЛНВ. – 1901. – Т. 14. – Кн. 5. – С. 26. 37. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992. – С. 148. 38. На могилу Бориса Грінченка. – Чернівці, 1910. – С. 15 – 20. 39. Нежива Л. Літературно-мистецькі та наукові пошуки М.Загірньої: Дис. ... канд. філол. наук. – Луганськ, 2001. – С. 42.

125

40. Неживий О., Нежива Л. На ниві добротворення (До 135-річчя з дня на-родження Марії Загірньої) // Дивослово. – 1998. – № 6. – С. 13 – 15. 41. Нежива Л.Л. Літературно-мистецькі та наукові пошуки М.Загірньої : АРД. – Запоріжжя, 2001. 42. Некролог І.Б. про Б.Грінченка // Календар Просвіти на 1911 р. 43. НТЕ. — 1988. — № 6. — С. 18-30. 44. Охріменко П. «Серце, зотлілеє з муки...» // Вітчизна. – 1988. – № 12. – С. 158 – 160. 45. Пільгук І. Класична спадщина Б.Грінченка // Борис Грінченко. Твори в 2 т. – К., 1963. – Т. 1. – С. V – XLIII. 46. Плевако М. Життя та праця Бориса Грінченка. – Х., 1911. 47. Погребенник В. Фольклористична діяльність Б.Д.Грінченка: (До 125-річчя з дня народження) // НТЕ. – 1988. – № 6. – С. 18 – 30. 48. Погрібний А. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. – К., 1988. 49. Погрібний А. Грінченко Марія // Українська література в портретах і довідках. – К., 2000. – С. 75. 50. Поляченко Ф. Не спалах, а горіння // Жінка. – 1994. – № 3. – С. 6 –7. 51. Русова С. Визначні наші жінки // Неопалима купина. – 1995. – № 1 – 2. – С. 75 – 78 (передрук. із канадського видання 1934 р.). 52. Русова С. Життя – у праці // Неопалима купина. – 1995. – № 1 – 2. – С. 77 – 78. 53. Русский филологический вестник. – 1910. – Т. 63. – Вып. 2. – С. 371 – 376. 54. Самойленко Г. Громадсько-культурне та літературне життя в Чернігові в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. // Література та культура Полісся. – Вип. 10. – 1998. – С. 5 – 78. 55. Світло. – 1912. – Кн. 2. – С. 85. 56. Спогади (1861 – 1907). – Нью-Йорк, 1955. 57. Стебницький П. Борис Грінченко: Нарис життя та діяльності. – К., 1920. 58. Сумцов М. Літературно-наукова діяльність Б.Грінченка // Сніп. – 1912. – № 17. 59. Українська загальна енциклопедія: У 3 т. / За ред. І.Раковського. – Т. 1. – Львів, 1934. – С. 867. 60. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.Марковича і других / Спорудив М.Номис. – СПб., 1864. 61. Чередниченко В. Нариси з дитячої літератури //Новими стежками. – 1923. – Ч. 1 (4 – 5). – С. 36 –37. 62. Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали / Під ре-дак. М. Грушевського. – К., 1928. – С. 462 – 487. 63. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). — Львів, 1931. — С.126-127.

126

64. Чорновіл В. Слово про Кобзаря (Тарас Шевченко в оцінці Грінченка) // Широке море України. Документи самвидаву з України. Документи VII. – Париж – Балтимор, 1972. – С. 103 – 106. 65. Южный край. — 1906. — № 8969; Сніп. — 1912. — № 17. 66. Яременко В. Борис Грінченко: (До 100-річчя з дня народження) // Українська мова та література в школі . – 1963. – № 10. – С. 16 – 25. 67. Яременко В.В. «Більше працював, ніж жив» // Дніпро. – 1988. – № 12. – С. 123 – 136. 68. Archiv fur slavische philologe. — 1898. — Т.ХХІ. — С. 263-285. 69. Revue des traditions populaires. — 1897. — Т.ХІІ. — № 2. — С. 123-124.

127

Алла Диба

«Це був план справжньої козацької держави…»: Українські мотиви у російськомовних творах

Валерії О’Коннор-Вілінської

Своєрідним епіграфом до сьогоднішнього дослідження міг би стати вступ до повісті-бувальщини «Страшная барыня»: «Мой дедушка, Виталий Романович Лысенко, прожил длин-ную и красочную жизнь: участвовал в различных походах, хо-рошо помнил декабристов, вечно вспоминал их, много читал, знал наизуст[ь] запрещенные стихи Рылеева, Пушкина [,] по-стоянно декламировал их в глубоко патетических тонах. Лю-бил фантазировать на рояле. Когда настало освобождение крестьян, был «председателем мировых посредников», был большим либералом – только хозяином был плохим. Лишил-ся всего своего имущества и доживал свой век на пенсии вдво-ем со своей женой, Ольгой Еремеевной, в небольшой квар-тирке на Подвальной улице в Киеве» [1, арк. 1].

Далі у вступі до повісті розповідається про зустрічі з діду-сем і бабусею в їхній київській квартирі, представлено словес-ний портрет старого Лисенка і те, як Віталій Романович Ли-сенко розповідав молоді про старі часи. Вже цей фрагмент тексту вводить читача не тільки родинне оточення авторки – української письменниці та громадської діячки, учасниці гурт-ка «Плеяда» Валерії О’Коннор-Вілінської (1866 – 1930), але й змальовує старосвітський побут українського панства, одразу ж підкреслюючи в безлічі виразних деталей українськість і укра-їноцентричність російськомовних творів талановитої родички Лисенків та Старицьких [13, с. 168]. Ця робота є продовжен-ням дослідження україномовних творів цієї письменниці «Знов оживає мертва Січ…»: Валерія О‘Коннор-Вілінська у плеядівських проектах», яке було підготовлене до Міжнарод-ного наукового симпозіуму «Леся Українка: доля, культура, епоха» (відбувся 22 – 24 вересня 2011 року у Волинському на-ціональному університеті імені Лесі Українки). Отож у фондо-

128

вій колекції Михайла Старицького (фонд 15) та деяких інших фондах Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ маємо цілий ряд різножанрових творів Валерії О’Коннор-Вілінської. Це й оригінальні поезії і переклади, і проза, часом навіть бли-зька до детективу, як вже згадувана тут бувальщина «Страшная барыня», й драматургія, і навіть своєрідний репортаж. Зберег-лося також декілька цікавих зразків епістолярію. Мабуть, най-більш відома Валерія О’Коннор-Вілінська своїми спогадами «Лисенки й Старицькі» [12] з надзвичайно оригінальними, ду-же теплими й людяними свідченнями про сім’ю, яка не тільки дала їй життя, але й виховала гідною громадянкою-патріоткою.

В цьому ряду підбірка російськомовних творів Валерії О’Коннор-Вілінської потребує окремого й більш ґрунтовного дослідження. Згідно із заявленою темою розглядаються повісті «Ангел народа» [8], «Дорога» [9], «Семен Палий» [2], «Страшная барыня» (визначена автором як «быль», тобто бувальщина) [1], казка «Лунная ночь» (маємо вирізку з газети з першодруком без вихідних даних) [11], казка «Кассандра» (газетна вирізка без вихідних даних, недатована) [10], оповідання «Свидание» (Ав-торство з’ясовано І.І. Стешенко та В.У. Олійником 21.VIII.1963 р. Почерк повністю відповідає почерку Валерії О’Коннор – А.Д.) [3], нарис-репортаж «Корреспонденция из Полтавской губернии» [5] та комедія «Сторінка минулого» [4], яка представлена в українському та російському варіантах. Роз-глядатимемо вказані вище твори відповідно до їхнього худож-нього й смислового навантаження, якихось більш або менш важливих моментів україноцентричного звучання у названих текстах.

Спершу поглянемо на найменш виразні у названому кон-тексті твори. Наприклад, «Кассандру» Валерії О’Коннор поєд-нує з одноіменним твором Лесі Українки хіба що ім’я головної героїні, жодних паралелей у сюжеті чи за іншими параметра-ми не прослідковується. Ніяких власне українських моментів у названому творі не зафіксовано. Казка «Лунная ночь» [11]. 1 арк. Дописка над текстом казки синім олівцем з ледь прочиту-

129

ваним «1895» – можлива дата публікації. Це рік активної робо-ти гуртка «Плеяда», в якому Валерія О’Коннор-Вілінська була сумлінним учасником. Це казка про любов, подружню зраду, звичаї, героями якої є кажани, пугач та лелеки. Якихось власне українських мотивів у творі також не помічено. Повість «Ан-гел народа» [8], недатована, 12 аркушів, автограф російською. Епіграфом стали слова св. Катерини про те, що «любов нико-гда не остается бесъдѣятельна, но всегда проявляется въ вели-ких дѣлахъ» [8, арк.1], що і для самої Валерії О’Коннор-Вілінської було надзвичайно важливо і саме тому вона працю-вала над цим сюжетом. Усілякі, близькі до казкових оповіді да-валися Валерії О’Коннор надзвичайно добре. Щоправда, яки-хось «спеціально українських» мотивів і тут не знайдено. Невеличке дотепне оповідання «Свидание» (автограф В. О’Коннор-Вілінськкої, аркуші 1 – 2 зворот) – це момент пове-рнення молодого пана з полювання, коли він зовсім забув про призначене цього ж вечора побачення. У вправному діа-лозі та декількох вдалих художніх деталях письменниця тала-новито змальовує любовне освідчення й наступне розчару-вання героїв. Спеціально українські елементи тут відсутні. Дещо відособлено стоїть у названому контексті комедія «Сто-рінка минулого» (На аркушах 27 – 28 зворот сцена зі шкільно-го життя (герої – учні та вчитель), чи має вона безпосереднє відношення до названої п’єси поки що не вдалося з’ясувати – А.Д.).

Основний текст має таку автографо-археографічну карти-ну: арк. 1 – 3 зворот це чистовий автограф чорним чорнилом перших п’яти яв першої дії (текст українською), арк. 4 і 5 зво-рот – без тексту, арк. 6 – 14 зворот чернетка чорним чорни-лом першої дії з багатьма правками й уточненнями, дописками простим олівцем (текст українською), арк. 15 – 25 автограф першої дії (третій варіант, російською), чернетка з правками чорним чорнилом, як і весь автограф, і простим олівцем. Ар-куші 25 зворот – 26 зворот без тексту, 30 –32 зворот продов-жено текст п’єси українською – закінчення яви 12, ява 13 і 15,

130

тут скоропис маловиразний, з правками чорнилом і олівцем, дописками густими рядками дрібними літерами. Є варіанти російською, є українською – очевидно, авторські переклади. Скоріш за все, одночасно готувала варіанти до публікації в українській і російській пресі, як це не раз бувало у її вчителя Михайла Старицького. Описано побут і звичаї українських панів у XIX столітті. Згадуються панські служки-козачки (арк.19, 20, 21). Але якогось яскраво вираженого українського контексту в російськомовному уривку не спостерігаємо.

Дещо цікавіша тут недатована повість «Дорога» [9]. Автог-раф. 4 арк. (+ 1 чистий). Увага: 3 аркуші тексту з повістю (оповіданням), 1 арк. чистий + 1 іншого формату, менший, в клітинку з частиною якогось тексту, не пов’язаного з опові-данням «Дорога»: «[…] предводителей козацкихъ сложили свою голову за несчастную родину. Запорожскіе рыцари всю свою жизнь посвящали на защиту народа и православной це-ркви отъ католической Польши, и если-бы не они, то совсѣмъ-бы не жить тога Украинѣ – » [9, арк. 5]. Сюжет повісті «Дорога» побудовано на глибокій психологічній драмі героїв у зв’язку з трагедією сім’ї українських селян, у якій від тяжкої хвороби помирає син-підліток, свідком чого стає оповідачка. У цьому контексті твір дуже близький до новел Стефаника та оповідання Коцюбинського «Цвіт яблуні», хоча за рівнем та-ланту і зображальними засобами авторка дещо поступається своїм геніальним сучасникам. Описи побуту й звичаїв україн-ського села у XIX столітті. У тексті зустрічаємо власне україн-ські словотвори й поняття «кисличек», «баба Макарыха», «па-рыла», «выкидывала», «надила» [9, арк. 2], а звертання згорьованої матері до сина – це питомо українське голосіння: «Филипчику, мой сыночекъ, моя дытына!» [9, арк. 3зв].

Звернімо також увагу на недатований документ, який має авторську назву «Корреспонденция из Полтавской губернии» [5]. Це автограф на 2 аркушах (текст чорним чорнилом на арк. 1 – 2, арк.2 зворот – без тексту). У квадратних дужках зазначе-но: «В. О. О’Коннор-Вілінська», хоча за почерком це безпе-

131

речно Валерія Олександрівна О’Коннор. Названу кореспон-денцію вона готувала, очевидно, до публікації у тогочасній періодиці. Це розповідь про обставини створення домашньо-го театру в одному з поміщицьких помість на Полтавщині. Текст обривається на фразі: «На сценѣ въ это время происхо-дило большое оживленіе:» [5]. На цьому, власне на двокрапці, текст обривається. Тобто він, очевидно, з якоїсь причини не-допереписаний авторкою з чернетки. В останній частині ко-респонденції, мабуть, і було повідомлення про якусь несподі-вану заборону доброї й корисної справи, незважаючи на вже одержаний господарями театру губернаторський дозвіл. Крім інших цікавих подробиць театрального будівництва, у тексті зокрема згадуться серед творців театрального проекту харків-ські студенти Талішевський і Вілінський. Останній незабаром стане коханим чоловіком Валерії О’Коннор [13, с.170].

Але, мабуть, найцікавішими серед названих вище творів є повість-бувальщина «Страшная барыня» та повість «Семен Палий». Герой другого твору не раз був причиною найпалкі-ших дискусій у «Плеяді» [12, с. 67], зокрема коли обговорюва-лася тематика майбутніх брошур для народу з історії України і кожен обирав собі героїв та сюжет за власними уподобання-ми. Валерія О’Коннор-Вілінська мала великий пієтет перед ко-зацьким ватажком Семеном Палієм, що згодом втілиться у неї в одноіменній повісті. Недатований автограф на 12 аркушах та 1 невеличкому аркуші «Семен Палій» (Автограф безперечно належить перу Валерії О’Коннор, але свого часу, як бачимо, це питання спеціально не досліджувалося – А.Д.) являє собою щедро правлену авторську чернетку дев’яти розділів повісті і шматочок з початком десятого розділу чорним чорнилом та простим олівцем. Твір російськомовний, що цілком природ-но, адже ці люди вважали за потрібне в усіх можливих засобах масової інформації тодішньої царської Росії розповісти людям про рідну Україну та її народ.

Одим із найяскравіших уривків з повісті «Семен Палій» є величний славень рідній землі, який за своєю образною палі-

132

трою й емоційним насиченням перегукується з гоголівським «редкая птица долетит…» і починається тут зі слів «Кто не знаетъ нашу красавицу Украину съ ея нарядной весной и жар-кимъ […]» [2, арк. 1]: «Въ этихъ мѣстах все говорить о давно прошедшихъ славныхъ временахъ, когда козачество Украинс-кое, не выпуская сабли изъ рукъ, билось за свою волю, свои законы и православную церковь; – говорятъ о нихъ и выстро-енныя когда-то укрѣпленія, и насыпанныя по всему простору высокія могилы и воздвигнутыя благочестивыми гетьманами церкви» [2, арк. 1]. Таким є весь твір, у якому сторінка за сторі-нкою описується героїчна й трагічна історія української коза-цької держави й чотири віки тому (на час написання твору, тобто відтоді пройшло вже п’ятсот років) під протекторатом Великого Литовського князівства й пізніший польсько-литовський договір, і загарбання Польщею українських зе-мель, татарські набіги й вимушений військовий союз із право-славною Росією на рівних правах… і зрада союзників, коли Росія заключила з Польщею договір, віроломно вже вкотре розшматувавши Україну, відібравши землі й покріпачивши її народ. З не меншою любов’ю й болем пише Валерія О’Коннор-Вілінська про українських жінок, які разом із воїна-ми захищали свій дім і землю, та героїв-козаків. Таким був і головний герой повісті: «Въ это время появился на Украине человѣкъ съ великой душой, сильной волей и яснымъ умомъ. Этотъ человѣкъ былъ Семенъ Палій» [2, арк. 7].

Другим не менш яскравим твором, з надзвичайно захоп-люючою, навіть детективною фабулою є «Страшная барыня». Далі назва твору має авторську розшифровку: «Быль (Из разс-казов моего дедушки)», яка згідно з наведеним на початку дос-лідження уривком вже з першої сторінки вводить читача у контекст Полтавщини XIX століття та рідної авторові сім’ї Лисенків-Старицьких. На обкладинці документа зазначено ав-торство Валерії О’Конннор-Вілінської у квадратних дужках і під знаком запитання. Отже, при подальшому дослідженні може навіть виявитися, що твір написаний, наприклад, Люд-

133

милою Старицькою-Черняхівською, або ж, як деякі інші тво-ри, Людмила й Валерія писали цю повість разом. Але навіть такий варіант не забирає цей твір з кола творчих інтересів плеядівців. І коли окремі правки олівцем якихось певних на-тяків на авторство не дають, то правки чорнилом (арк.5, 6, 17, 18) ймовірно можуть належати і Валерії О’Коннор або близькі до почерку Людмили Старицької, відтвореного у її біографії [7], то правки олівцем і чорнилом на арк. 26, 28, 39, 42, 43, 45, 46 більш схожі на почерк Людмили Старицької-Черняхівської у зошиті з вправами з англійської мови, датованому 1894 ро-ком [6], хоча й з великим застереженням на більш старший вік авторки випавлень у повісті «Страшная барыня», що дарує збереженому примірнику не менш цікаву інтригу, ніж сама де-тективна історія, покладена в основу твору. Адже коли обра-нець дочки поміщиці Карабаш виявився сином її колишнього коханого, вона підступно вбиває не тільки його, але й власну єдину дитину (зауважимо навіть – вагітну, отож із ненародже-ним онуком, продовжувачем роду), замуровуючи їх ще живи-ми у власній спальні.

Твір по-справжньому хвилює, знову й знову примушуючи читача задумуватися над подіями і вчинками героїв, коли опи-сується не тільки кровожерлива імперська політика влади, але й нестримна жадоба наживи одних панів, які не гребують за-ради цього жодними злочинами (Ганна Карабаш, барон Што-квич) поруч із осяянням ідеями Рилєєва та декабристів у інших (Вадима, Наталочки-Неллі, Сергія Охрімовича), славою коза-цької минувшини (в родині Охрімовичів) на фоні повного зу-божіння, фізичної й моральної деградації кріпаків: «На дерев-ню Нелли никогда не ходила – это было раз навсегда строго запрещено. Но когда она проезжала в карете по деревне, она видала ободранные лачуги, белоголовых ребят в жалких ру-бищах с роздутыми животами, которые валялись в пыли или ревели под заборами. Она мало понимала в хозяйстве матери, все же кое что знала от своей горничной Татьяны: того отдали в солдаты, того сослали в Сибирь, девушку, сделавшую ошиб-

134

ку в шитье, тяжко наказали, мужа продали в одно место, жену в другое» [1, арк. 22].

Показовий у цьому плані діалог двох панночок-подруг: – Ты их видела? – спросила Нелли Полину, когда князь и Анна Ильинишна отошли от них. – Видела. Великолепно! Просто чудо! – Нет, я не о том… девушек видела? – Девушек? – Полина удивленно глянула на Нелли,

– ну конечно, видела. – Какие бледные, исхудалые… а глаза? – Ничего удивительного: такая тонкая робота. – И так всю жизнь. – Вовсе нет, моя милая, мама говорила, что их переводять на полевые работы. – Когда испортять совершенно глаза. – горько усьмехнулась Нелли, – и это жизнь? – А что бы они делали без работы? – На других… – Ну, работають и для себя. Потом их-же кормят, одевают – за кого захотят за того и отдадут, или продадут, одного в одно, другого в другое место… Коверница та, которую маман купила на Волыни, у нее там остался муж и трое детей…» [1, арк. 16].

Виразні, часом жорстокі реалії українського життя просту-пають на тих сторінках, де змальовані, наприклад, побут та щоденні умови праці в майстерні з виготовлення килимів та на суконній фабриці поміщиці Ганни Карабаш: «Он посмотрел с нескрываемым призрением на желтоволосую, бледную деву-шку с чорными, узловатыми руками» [1, арк. 13]. «В длину бо-льшой комнаты стояли длинные столы, а за столами сидели девушки вышивальницы. На них были только рубахи без кор-сеток, юбки из забойки и передники с узенькими поясами, на шеях виднелись жалкое мониста, в косах полинялые тряпоч-ки… Лица у всех были бледные, исхудалые, а глаза красные.

135

На столах лежало шите – белые, словно пена вещи-«мережки», «вырезывание», гладь…» [1, арк. 14].

Українські реалії наполегливо вплітаються авторкою в ос-новну канву твору. Це не тільки наведений вище вступ зі згад-кою про старших родичів, але й пейзажі Полтавщини, описи садиб, будинків, садків, балу в приміщенні офіцерського зіб-рання, географічні назви (Коробці, Семенівна, Кременчук, Волинь, Поділля, Гайдамацький лісок). Це Лубенський гусар-ський полк, «Історія русів», імена і прізвища героїв (Сангушки, Карабаш, Охрімовичі, Хорунжейко (чи Хоруженко – прізви-ще виправлялось автором), Кребець, Опацький, Гайдай, Пара-ска, Карпо, а головна героїня Неллі насправді є Наталочкою, як зазвичай називає її коханий). Окремі слова є питомо україн-ськими у російській канві тексту: «оженим» [1, арк. 65], «захо-лол» [1, арк. 114]. Україноцентричною є і сцена з портретами полковника Війска Запорозького Степана Охрімович та його брата Івана [1, арк. 65]. Герої співають українські пісні. На арк.49 та 50 названо декілька: «Та не жур мене моя мати», «Там де ятрин (В оригіналі пісні назва річки «Ятрань» - А.Д.) круто вьється», «Переночуй мене зелена діброва», «Гей не дивуй-те…». І навіть процитовано цілу строфу з пісні [1, арк. 49]. Ва-дим Орлов-Кречетов розповідає про свої дитячі враження, пов’язані з козацтвом [1, арк. 50]. Показова в цьому контексті й полеміка князя Байбекова та Вадима Орлова-Кречетова про ідеали українських селян: « – Свою землю, свою родину?? – переспросил с саркастической улыбкой Вадим князя. – Ведь и хата и земля собственность помещика. У не- (го –А.Д.) нет ничего своего. Жена? Ха, ха. Сегодня она его – завтра прода-ли в другое село, завтра… да что там говорить….» [1, арк. 51].

Найімовірніше всі згадані в дослідженні твори Валерії О’Коннор-Вілінської були написані з метою подальшої публі-кації в російськомовних періодичних виданнях, як і твори Ми-хайла та Людмили Старицьких цього ж періоду, що робилося не тільки з метою заробітку, але й, як бачимо з роботи над збереженими текстами, ще й для того, щоб познайомити чи-таючу громадськість Російської імперії з тодішніми українсь-

136

кими реаліями, з українською історією, українською окреміш-ністю й козацькою звитягою, українською народною піснею і т.д., намагаючись таким чином представити широкому загалу українську націю, ту Україну, яка не була й не могла бути «меншим братом» «старшої сестри» Росії. І було це зроблено в часи, коли і українська мова, й саме поняття «Україна» були під суворою забороною, коли у школах та університетах панувала виключно запекла імперська політика російського шовінізму. І Валерія О’Коннор була серед тих, хто не побоявся долучити свій голос до тих, хто виводив націю на нові історичні гори-зонти, звитяжно стверджуючи: «Это былъ планъ настоящаго козацкаго государства съ его республиканскимъ демократиче-скимъ строѣмъ который соотвѣтствовалъ требованиямъ укра-инскаго народа, его характеру и исторіи и привелъ бы страну къ спокойствію и процвѣтанію. Но нужно было обеспечить съ храбрымъ, но не многочисленнымъ насѣленіемъ отъ пос-тоянныхъ посягательствъ и произвола сильныхъ соседей, ка-кими являлись Польша и Пруссія. Поэтому Палій рѣшилъ, что создавъ тотъ прочный строй, какой онъ имѣлъ въ виду и обезпечивъ странѣ ея внутренній порядокъ, онъ опять таки обратится къ Россіи за внѣшнимъ покровительствомъ, безъ котораго жизнъ Украины обращалась въ непосильную утоми-тельную борьбу. Такъ прідумалъ Палій» [2, дод. арк.].

Джерела та література:

1. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Ше-вченка Національної академії наук України (далі – ІЛ). – ф. 15. – спр. 65. 2. ІЛ. – ф. 15. – спр. 66. 3. ІЛ. – ф. 15. – спр. 67. 4. ІЛ. – ф. 15. – спр. 96. 5. ІЛ. – ф. 15. – спр. 144. 6. ІЛ. – ф. 15. – спр. 225. 7. ІЛ. – ф. 15. – спр. 226. 8. ІЛ. – ф. 15. – спр. 326. 9. ІЛ. – ф. 15. – спр. 327. 10. ІЛ. – ф. 15. – спр. 328.

137

11. ІЛ. – ф. 15. – спр. 329. 12. О’Коннор-Вілінська Валерія. Лисенки й Старицькі. – Львів: Друкарня видавничої спілки «Діло». – 1936. – 82 с.; іл. 13. Хорунжий Юрій. Валерія О’Коннор-Вілінська: В тузі за Батьківщиною і коханим// Хорунжий Юрій. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги. – 2003. – 208 с.; іл. – С.167 – 184.

138

Тетяна Боряк

Спомини Наталі Наріжної як джерело до історії україн-ської еміграції в Чехословацькій Республіці

Спомини (мемуари) є окремим видом історичного джере-

ла. Цінність його зумовлюється авторством певної людини, яка викладає матеріал відповідно до свого бачення, часто бу-дучи свідком подій та ситуацій, що не увійшли до офіційної документації. Відтак спогади дають змогу зазирнути за інший бік, побачити зсередини витоки певної ситуації, або й навіть почути іншу версію подій, протилежну офіційно прийнятому трактуванню.

Історичні катаклізми, що трапились на українських землях у ХХ ст. (боротьба за встановлення державності з 1917 по 1991 роки, дві світові війни, репресії, Голодомор, Голокост, Чорнобильска катастрофа) спричинили потребу осмислення причин трагічних подій, хід та особистий досвід людини, яка пережила ту або іншу ситуацію і бажає поділитися власним досвідом та болем з іншими. Однією з таких бурхливих сторі-нок української історії минулого століття було вимушене ви-гнанство тисяч українських діячів науки, культури, освіти, воя-ків, молоді та інших людей, які не могли змиритися із поразкою Української революції 1917–1921 рр. Найбільшим центром осідку таких українських біженців у міжвоєнний пері-од стала Чехословацька Республіка.

Саме в цій країні був акумульований науковий, творчий та ідеологічний потенціал українства. Про це свідчить значна кі-лькість інституцій: вищі навчальні заклади, заклади для дітей, політичні партії, спортивні, мистецькі, наукові та інші органі-зації. Також зусиллями українських діячів було створено архі-вно-бібліотечні-музейні установи: Український історичний ка-бінет та Музей визвольної боротьби у Празі (МВБУ). Зібрання двох останніх установ було переміщено до УРСР у повоєнний період. Ці документи на сьогодні складають істотний сегмент

139

джерельної бази подій першої половини ХХ ст. в Україні та на еміграції.

Незважаючи на значну концентрацію і бурхливу діяльність українських біженців в Чехословацькій Республіці, на сьогодні відомо мало спогадів про перебування та діяльність у цій краї-ні. Можливо, причина полягає у тому, що діячі в першу чергу намагалися викласти свої бачення доленосних подій, в яких безпосередньо брали участь – в подіях Української революції 1917–1921 рр. [6]. Порівняно з цими подіями повсякденне життя в ЧСР, можливо, не видавалалося вартим фіксації. До того ж, треба було вирішувати фінансові, організаційні та пра-вові моменти, пов’язані з перебуванням у країні. Тим цінніші нещодавно опубліковані спогади дочки багаторічного заступ-ника директора МВБУ у Празі Наталії Наріжної «Дитячими очима», написані нею у Канберрі у 2004–2007 рр. [7].

Перш ніж перейти до аналізу її спогадів, зазначимо відомі на сьогодні мемуари українських діячів, які були пов’язані із ЧСР міжвоєнного періоду. Це спогади політичного діяча Ми-коли Галагана (з 1880-х по 1920 ті рр.) [3]; політичного діяча Никифора Григоріїва про події Української революції [4]; українського воєначальника, генерала армії УНР, головноко-мандувача УГА Михайла Омеляновича-Павленка [11]; громад-ського діяча Євгена Чикаленка [15]; українського педагога і громадської діячки Софії Русової [14]; дружини багаторічного директора МВБУ та художниці Катерини Антонович [1]; біб-ліографа, книгознавця, бібліотекознавця та історика Левка Би-ковського [2]; політичного діяча та історика Дмитра Дорошен-ка [5]; військового діяча Всеволода Петріва [13].

Як бачимо, фактично лише спогади Софії Русової та Ка-терини Антонович охоплюють чехословацький період. Є та-кож відомості про існування у громадського діяча, публіціста та соціолога Микити Шаповала «Схеми життєпису» двох час-тин щоденника, виданих за кордоном. Зауважимо, що споминів, опублікованих як окремі статті про тих чи інших діячів, набагато більше. Багато з них з’являлися у еміграційній пресі, і їхній пошук та видання окре-

140

мими збірниками збагатить історію української еміграції. У збірці, присвяченій 80-річчю створенню МВБУ у Празі, було включено спогади Є. Паранюка про зустріч у Празі зі співро-бітниками УВУ та МВБУ, зокрема, і про Наталію Наріжну [12]. Спомини/посмертна згадка Симона Наріжного про Дми-тра Антоновича також уміщена у збірці [9].

М. Неврлий опублікував спогади про Дмитра Антоновича у у збірнику, присвяченому 130-річчю від дня народження Д. Антоновича [10]. До речі, зі споминів Н. Наріжної було виб-рано ті частини тексту, що стосувались Д. Антоновича та були опубліковані у згаданій збірці [8].

Перейдемо до споминів Наталії Наріжної. Вона коротко описує «голодний» 1922 рік – рік свого народження, згадуючи «і кандьор, і макуху, і мертвих, що сиділи обперті об хати чи плоти і від дотику вітру хилилися, кому куди попало» [7, с. 8].

Життя в Чехословацькій Республіці авторка згадує із вдяч-ністю, називаючи цю країну країною «чудес з найліпше виро-бленим демократичним устроєм, який мені досі прийшлось зустрічати» [7, с. 8], а місто Прагу називає містом, «де бездомні почувалися дома і не хотіли його покидати навіть в годинах найстрашнішої небезпеки» [7, с. 96].

Заслуговує на увагу аналіз Н. Наріжної становлення її іден-тичності. Вона зростала в оточенні трьох «фронтів»: українсь-кого (батька та деякі знайомі), російського (бабуся та решта маминої рідні) і чеського (няня, чеські господарі помешкання). «Дома в нас не було традиційно-українського виховання. Я знала, що ми українці, вухом чула різницю в мовах і, не див-лячись на зосім малий вік, звертала увагу на зовнішні розбіж-ності: петербуржці мали у своїх квартирах портрети вусатих царів, обвішаних медалями, карту «єдіной неділімой» і персте-ні з ріжними знаками... Ми ж не мали в хаті ані тризуба, ані синьо-жовтого прапора. На стіні був тільки портрет Шевченка роботи моєї мами, яка продовжувала вчитися рисунку й малю-вання, а недалеко ікони Матері Божої висіла почтівка з рисун-ком незнайомого мені чоловіка. Пам’ятаю тільки, що мама при якійсь нагоді говорила, що коли ми виїздили з дому, то до са-

141

мої Полтави зустрічали нас люди і просили передати привіт «Симонові» [7, с. 11].

Велику роль для становлення світогляду дівчинки став при-їзд на літо 1927 р. на Підкарпаття до батькового брата Олекса-ндра. «Зарічево стало для мене тим, чим для інших українсь-ких дітей мого віку, що жили в Празі чи Подєбрадах, в самій гущі української еміґраційної інтеліґенції, були дитячі садочки, рідна школа «бабці Русової», всякі імпрези – коротко сказавши щоденне українське середовище, через яке вони могли розумі-ти великі і невидимі поняття як Україна, власна держава, чи навіть еміґрація і її причина» [7, с. 15]. Свою ідентичність укра-їнки Наталя пронесла крізь все життя: «що то нічого, що там зараз все мабуть інакше, бо хоч і змінилося все, зв’язок між то-бою і тим малим селом, де люди говорять, як ти, залишився незмінним назавжди» [7, с. 17].

Подається і оцінка діяльності української еміграції в ЧСР з підтримки самосвідомості українців, яка, незважаючи на мате-ріальні проблеми, «ця суто свідома політична еміґрація була найбідніша, вона без народніх домів чи церков, зуміла зберег-ти, розвинути і «легалізувати» українську культру поза межами України, не забуваючи при тому про християнську віру; а та-кож зуміла зберегти чистоту української літературної мови, не допускаючи до неї совєтизмів, русизмів, польонізмів чи ріж-них діалектів і хоч політично була носієм найрізноманітніших ідеологій, зуміла зберегти національну солідарність і передати її наступному поколінню» [7, с. 76]. Відзначає вона також, що «між найновішою тоді хвилею еміґрації, яка 20 років жила у сталінському раю і людьми, які 20 років жили поза Україною не було духової ріжниці, було подиву гідним явищем» [7, с. 76–77].

У 1924 та 1925 рр. у м. Добржіховиці сусідами знайомих родини Цупаків були Д. Антонович та його дружина К. Антонович. Про останню Наталя згадує, що вона не раз виступала як декламаторка на різних заходах, а також заробля-ла на життя шиттям, додаючи, що що Наталі не відомо про якість шиття, «бо ціни Наталі Михайлівни були мені не по

142

кишені» [7, с. 19]. Інша згадка про кравчиню торкається дру-жини доцента класичної філології і археології Ф. Слюсаренка, Одарки, яка мала «обширну і не тільки українську клієнтелю» [7, с. 25].

Згадує авторка і про родину Січинських, які навідувалися до Цупаків, відмічаючи поблажливе ставлення В. Січинського до сина Ярка, на відміну від доньки Оксани. Лише за часів ні-мецької окупації Наталя «оцінила надзвичайний і правдивий характер старого Січинського» [7, с. 20]. Іншим гостем був професор С. Шелухін, який часто приходив у супроводі В. Богацької (остання ж пізніше була професоркою францу-зької мови) [7, с. 21].

Одним з людей, з яким перетнулася маленька Наталя, був І. Вітвицький. Він мав на тілі сліди, які дівчинка розцінила як сліди від віспи. Чоловік тоді розповів, що він був учасником бою під Крутами та потрапив у полон до більшовиків. Вони намагалися отримати від нього інформацію, і почали «гасити на ньому цигарки», однак це їм не допомогло [7, с. 22].

Ще однією родиною, з якою спілкувалася маленька Ната-ля, була родина Лоських, які мали доньку Орисю – «першу дійсну приятельку української національності». Дуже тепло ві-дгукується Наталя і про батька подруги – К. Лоського [7, с. 22].

З Д. Дорошенком стосунки у дівчини не складалися – вона ставилася до нього «дуже виховано і дуже холодно». Це, оче-видно, позначилось на її ставленні до його лекцій, які їй не дуже подобались. Одначе вона зазначає, що її ставлення є не-справедливим до «цього блискучого щирого, чесного і патріо-тичного вченого, покривдженого до такої міри своїми ж укра-їнськими людьми, що він не залишив після себе нічого, крім виданих книжок, спаливши перед смертю весь свій архів» [7, с. 27].

Натомість спогади дівчини про професора В. Біднова спо-внені теплотою. Зокрема, згадується момент слухання пори-людення вироку засудженим у справі Спілки визволення Укра-їни, серед яких була і дружина діяча: «Я ніколи не забуду, що з

143

усіх присутніх тільки професор Василь Біднов перехрестився» [7, с. 28].

Одним із навчальних закладів, де навчалася Наталя, була Українська гімназія у Ржевницях, яку вона, разом з шістьма іншими дітьми з 17-ти закінчила з відзнакою у 1940 р. (деся-тий випуск). На високу оцінку заслужила політика Гімназії з творення національної ідентичності: «територіяльна принале-жність учнів і професорів творила з неї дійсно соборну Украї-ну, в якій нікому не приходило в голову питати: «А звідки ти походиш», чи «до якої релігії ти належиш»... Назагал так звана празька «старша генерація, між якою, напевно існували всякі політичні тертя і непорозуміння, ніколи не старалася переда-вати свої партійні ідеології молодому поколінню...» [7, с. 33].

Із вдячністю згадує Н. Наріжна «господаря» (куратора) сво-го класу Трофима Пасічника, який щороку перед початком шкільних канікул говорив на прощання: «Де б ви, діти, не бу-ли і щоб б ви не робили, завжди пам’ятайте, що ви є українці» [7, с. 34].

Багато місця відведено оповідям про зустрічі з родиною Аркасів, які мешкали у Ржевницях. Заторкнуто і проблему пристосування до нового життя, адже рід Аркасів був давнім аристократичним родом, який опинився у вигнанні. Один Ар-кас працював на Підкарпатті актором і режисером, а другий, з яким приятелювала Наталя, був письменником та істориком. На безлад на подвір’ї навіть нарікали сусіди, які «ніяк не могли зрозуміти, як тяжко проходилось людям, що не звикли до чи-щення хати, чи прання білизни і що раптом опинилися в си-туації, де требу було самим собі давати раду» [7, с. 37–38].

Описує дівчина і час навчання у Гімназії після її перене-сення у 1937/1938 році з Ржевниць у Модржани, зокрема, тру-днощі діставання до навчання: щоб встигнути на восьму, треба було вставати до п’ятої ранку; іти кілометр на залізничну стан-цію; їхати потягом до Праги; звідти автобусом до Модржан. З Праги її супутником був професор Олександр Коваленко, один із засновників Революційної української партії [7, с. 39–41].

144

Однією з подруг Наталі стала старша дочка професора Л. Білецького Катерина. Разом дівчата навіть нетривало поча-ли видавати журнали для дітей [7, с. 46–47].

Багато місця відведено описові подій за часів Протекторату Богемії і Моравії. Зокрема, кілька тижнів разом з учнями ін-ших гімназій та інших національностей дівчині довелося бути в нацистській молодіжній організації Гітлер Ю ґенд, оскільки українську організацію Пласт було заборонено. Культурна програма складалася з лекцій німецькою мовою (якої Наталя не знала) про «важливість славних німецьких трьох К (кюхен, кіндерн, кірхе)» та про роль німецьких діячів (оскільки крім Фрідріха Великого, для викладачів не існувало інших європей-ських діячів) [7, с. 42–44].

У серпні 1939 р. родина Наріжних переїхала до Праги. Гі-мназійний викладач чеської мови і літератури Вацлав Поспі-шіл організував зустріч із чеським письменником Карелом Чапеком. «Коли вірити моєму професерові Поспішілові, то останні його [К. Чапека – Т. Б.] слова були «не маю відвагу жити далі» (він помер 25 грудня 1938 р, тобто після окупації Судет німцями у жовтні) [7, с. 48].

Описує Наталя і традиції і механізм здавання іспитів (мату-ра), які вона мала складати у червні 1940 р. Так, вони склада-дися з двох етапів: письмові і усні. Хто не складав письмові іс-пити, залишався у восьмому класі на другий рік. На усних іспитах були присутні представники Міністерства освіти [7, с. 64].

Окупаційна влада закрила чеський Карлов університет. Оскільки Наталя мала нансенівський паспорт, то вона повин-на була у вересні 1940 р. або записатись до німецького Карло-вого університету, або мала бути вислалана працювати на ні-мецьку фабрику. Тому Наталя обрала університет. Через здані з відзнакою іспитів плата за навчання була символічна. Але у 1944 її разом з подругою почали надсилати до різних німець-ких підприємств [7, с. 67].

Описує Наталя і появу у Празі та характер доньки репресо-ваного поета Михайла Драй-Хмари Оксани. Після окупації

145

Києва нацистами було влаштовано концерт, на якому висту-пала з грою на роялі Оксана. Рейхсміністр Альфред Розен-берг був настільки вражений її грою, що надав дівчині доку-менти, необхідні для виїзду з Києва до Праги на навчання до Празької консерваторії. У Празі Оксані висунули умову відки-нути зі свого прізвища «Хмара», і тоді її прізвище буде герма-нізовано. Оксана відмовилась, влізла до аудиторії, де у неї ма-ли бути заняття, і почала грати. Незабаром прийшли викладач і студенти. Професор послухав гру і сказав приходити на на-вчання. Так Оксана отримала диплом піаністки Німецької Консерваторії в Празі [7, с. 69–70].

Не дивно, що частина спогадів так чи інакше пов’язана із дільністю МВБУ, заступником директора якого Д. Антонови-ча був батько Симон Наріжний, та родини Д. Антоновича, з якою родину Наріжних пов’язувала не лише робота, але й спі-льне проживання в одному будинку. Описує Наталя заро-дження Музею та діяльність, спрямовану на придбання будівлі Музею [7, с. 48–49]. Подано захоплення студентки лекцями свого професора: «майже неможливо описати лекцій Д. Анто-новича з історії мистецтва. Так, як Тарас Шевченко словами малював широкі полотна (от хоч би вступ до «Гайдамаків»), так і лекції професора Антоновича ставали полотнами пояс-нень ріжних стилів європейського мистецтва, їхніх початків і розвитку, їхньої закономірності та їхніх впливів на мистецтво одних народів і на мистецтво других» [7, с. 51].

Згадує Наталя гостинність Д. Антоновича; «пресмачну ви-шнівку»; негативну рису професора, який «дуже любив драж-нити дітей»; допомогу Катерини Антонович, яка з костюма Володимира Антоновича пошила Наталі чорну сукню для складання іспитів [7, с. 52, 63].

У листопаді 1944 р. нацисти арештували сина Д. Антоно-вича Марка, В. Січинського, М. Кукурдзу та інших. Вже зби-раючись іти, гестапівці побачили під ліжком Марка коробки. До з’ясування обставин забрали батька Дмитра Володимиро-вича. Виявилося, що у коробках були співанки народних пі-сень, які Українське національне об’єднання збиралося відіс-

146

лати в Україну. Нацисти довго не тримали Д. Антоновича, і «всякі розмови чи писання про те, що він через той арешт за-хворів, не відповідають дійсності. Безперечно, що він арешт свого сина переживав, а ще більше переживав, бо не знав, чо-го Марко був арештований» [7, с. 53]. Д. Антонович не досить уявляв собі ступеню замішаності участі Марка в ОУН.

Авторка подає думки людей того часу, чому американсь-кою авіацією 14 лютого 1945 р. було здійнено наліт на Прагу, в результаті якого загинуло понад 5 тис. людей та було пош-коджено будинок МВБУ. Першою теорією було те, що аме-риканські літаки після нальоту на Дрезден мали забагато бомб, і позбавились їх у Празі; другою – що американська влада пропонувала німцям оголосити Прагу «вільним містом» без військових закладів, а німці відмовились. Уточнюється і при-чина руйнування будівлі: бомба впала не біля МВБУ, а під вхі-дні двері [7, с. 56]. Цікаво, що мати Наталі, Ірина Наріжна, щось відчула, бо схопила на руки молодшу дитину Марійку і з «криком почала заганяти всіх у підвал» будівлі. Так врятувалася родина Наріжних. Ніхто з присутніх україніців у Музеї не пос-траждав, однак загинула родина чеха-сторожа Громаса (чоти-ри особи) та двоє чехів, які заскочили до помешкання після початку нальоту. Побачивши, що сталося з Музеєм, Симон Наріжний повернувся з посивілим волоссям [7, с. 57]. Високо оцінював Симон Наріжний допомогу В. Міяковського при ро-зборі завалів залишків будинку [7, с. 82].

Звичайно, Наталя не могла не приділити увагу описові своєї втечі з колись привітної ЧСР. Після зруйнування помеш-кання родина жила по знайомих та винаймала житло, а Наталя врешті-решт зупинилася у родини Панькевичів. 15 квітня 1945 р. син Панаса Феденка Богдан сказав, що завтра він їде з Праги, і Наталя мусить їхати з ними, бо батько без музею на-певно нікуди не поїде. 16 квітня відправляється потяг з причі-пним вагоном, і Наталя має ним їхати. Богдан взяв обіцянку з Наталі, що вона поїде [7, с. 59–60]. Наталя погодилась, адже «малим немовлям мене вивезли з України не для того, щоб я знайомилася з комуністичним режимом на чужині» [7, с. 60].

147

Вранці до Наталі прийшов батько Симон Наріжний провести її. Дівчина вирішила зіскочити на станції у Свінєтицях, де жив дядько Олександр, і виїхати з країни з ним. Однак потяг, зу-пиняючись на кожній зупинці, не став на цій станції [7, с. 61].

Є згадка і витоки про «Руської допомогової акції», які авто-рка пояснює так: «чехи мали велику пошану до науки і крім чеських шкіл, мали ще англійські, французькі, німецькі, украї-нські і російські школи. Всі вони підлягали Міністерству Осві-ти і отримували урядові субсидії. Всі українські студенти одно-часно вчилися на УВУ, якого академічні довоєнні свідоцтва офіційно були визнані навіть в Австралії» [7, с. 65].

Містять спомини і роздуми про механізм панування Росії над іншими народами, актуальний і сьогодні: «Від посивілої давнини по сьогодні кожний народ, силою підбитий Росією, видавав із себе “фашистів”, якими заселювали камчатки, ко-лими, мордовії і подібні “мєста отдальониє”. На диво жодний член російського народу ще не був ув’язнений за російський фашизм. А західний світ чомусь не хоче розуміти не так сис-теми завойовування містичною Росією чужих територій, як рафінованого способу їхнього обрусєнія» [7, с. 64]. Наталя зга-дує, що саме розповіді Ніни Драй-Хмари, дружини поета і на-ковця Михайла Драй-Хмари, про пережите в Україні за радян-ського часу, допомогли зрозуміти «вартість ціни, що її прийшлося платити поколінню моїх батьків за волю, яка «ці-ни не має» (Ярослав Гайвас: Воля ціни не має. 1972. Спогади)» [7, с. 72]. Обережно висловлює Наталя негативне ставлення до дія-льності ОУН, будучи особисто чи через знайомих знайомою з рядом діячів, які постраждали або загинули через співпрацю з організацією: Марко Антонович, Олена Теліга, Олег Канди-ба, Роман Русов, Михайло Сорока [7, с. 45–46, 53, 75, 85–88]. З ніжністю згадує також Наталя Наріжна сина Михайла Драгоманова Світозара Михайловича, доньку Василя Кричев-ського Катрусю, доньку Софії Русової Любов Ліндфорс, ди-ригентку і вчительку музики Платоніду Россіневич-Щуровську, Наталю Ґеркен-Русову, родину Степана Сіропол-

148

ка, Миколу Бутовича [7, с. 78, 83, 88–94]. Наводить Наталя і спогади про її батька Симона Наріжного Д. Дорошенка і М. Антоновича [7, с. 96–98].

Таким чином, спомини Наталії Наріжної торкаються май-же винятково празького періоду еміграції її родини. Вони міс-тять цінні спостереження, пов’язані з формуванням націона-льної самосвідомості, при цьому авторці не є близькими крайні прояви націоналізму. Її розповідь вносить маленькі штрихи до портретів видатних діячів першої половини ХХ ст., яких поразка Української революції 1917–1921 рр. зму-сила стати вигнанцями, і які продовжували свою самовіддану працю на благо України; остання ж змогла побачити та оціни-ти їхню діяльність півстоліття потому. Спомини, як це власти-во такого виду джерел, ілюструють «неофіційний», щоденний бік життя людей, підмічаючи ті чи інші аспекти, пов’язані з рі-зними діячами. Наостанок хотілося б навести враження Воло-димира Міяковського, який під час війни приїхав з родиною з Києва і став співробітником МВБУ, про значення празького осередку українських біженців. Він сказав Наталі Наріжній, що «життя і культурну роботу української еміграції в Празі треба побачити, щоб повірити, що щось таке є дійсно можливе» [7, с. 81].

Джерела та література: 1. Антонович К. З моїх споминів / К. Антонович. – Вінніпег : накладом УВАН, 1965–1973. – 240 с. 2. Биковський Л. Книгарні - бібліотеки - академія: спомини (1918–1922) / Л. Биковський. – Мюнхен ; Денвер : Дніпрова хвиля, 1971. – 152 с. 3. Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) : докум.-худож. вид. / Ми-кола Галаган ; передм. : Т. Осташко, В. Соловйова. – К. : Темпора, 2005. – 656 с. 4. Григоріїв Н. Спогади «руїнника» про те, як ми руйнували тюрми народів, а будували свою хату / Н. Григоріїв. – Т. 22 – Львів , 1937 – 262 с. 5 Дорошенко Д. І. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки) / Д. І. Дорошенко ; ред. А. Троскот. - К. : Темпора, 2007. - 632 с. 6. Малик А. О. Мемуари як джерело до історії української революції (бере-зень 1917– квітень 1918 рр.) / А. О. Малик ; Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. – Львів : [б.в.], 1999. – 73 с.

149

7. Наріжна Н. Дитячими очима (Спомин) / Н. Наріжна. – Прага, 2010. – 99 с. 8. Наріжна Н. Професор Дмитро Володимирович Антонович. // Дмитро Антонович і українське мистецтвознавство. 130-літтю від дня народження Д. Антоновича присвячується / упоряд. Дагмар Петішкова. – Прага : Нац. б-ка ЧСР, 2009. – С. 197–203. 9. Наріжний С. Професор Д. В. Антонович // Muzeum osvobozeneckého boje Ukrajiny. K 80. výročí založení : sborník příspěvků z konference (Praha, 12. – 14. října 2005). – [Sestavila Dagmar Petišková] / Národní knihovna České republiky – Slovanská knihovna. – Praha, 2006. – С. 277–282. 10. Неврлий Микола. Спогади про Д. Антоновича та його сина Марка // Дмитро Антонович і українське мистецтвознавство. 130-літтю від дня на-родження Д. Антоновича присвячується / упоряд. Дагмар Петішкова. – Прага : Нац. б-ка ЧСР, 2009. – С. 205–209. 11. Омелянович-Павленко М. В. Спогади командарма (1917-1920) / Юлія Олійник (голов.ред.), М. Ковальчук (упоряд.). — К. : Темпора, 2007. – 608 с. 12. Паранюк Є. Спогади про зустріч у Празі // Muzeum osvobozeneckého boje Ukrajiny. K 80. výročí založení : sborník příspěvků z konference (Praha, 12. – 14. října 2005). – [Sestavila Dagmar Petišková] / Národní knihovna České republiky – Slovanská knihovna. – Praha, 2006. – С. 271–276. 13. Петрів В. М. Військово-історичні праці. Спомини / В. М. Петрів ; авт. вступ. ст. В. Сергійчук ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Центр українознавства, Центральний держ. архів вищих органів влади та управління України, Центральний держ. архів громадських об'єднань Укра-їни, Українська Вільна Академія Наук у США. – К. : Поліграфкнига, 2002. – 640 с. 14. Русова С. Мемуари. Щоденник / Київський національний ун-т ім. Та-раса Шевченка. Центр українознавства ; Центральний держ. архів вищих органів влади та управління України ; Центральний держ. архів громадсь-ких об'єднань України ; Українська вільна академія наук у США / Микола Іщенко (ред.), Володимир Сергійчук (упоряд.). – К. : Поліграфкнига, 2004. – 544 с. 15. Чикаленко Євген Харлампійович. Спогади. (1861–1907) / Валерій Ше-вчук (передм.). – К. : Темпора, 2003. – 416 с.

150

Павлина Дунай Сергій Єфремов в українському просторі помежів’я

та першої третини ХХ століття

Напевне, Сергій Єфремов належить до кола найбільш зна-кових постатей України помежів’я та першої третини ХХ століття. Здається, не було жодного вагомого процесу чи явища в громадському, культурному чи політичному русі тієї доби, які б він не інспірував або ж не був до них безпосеред-ньо чи опосередковано причетним.

Сформувавшись ще замолоду як громадсько дуже активна націоцентрична особистість, він протягом усього життя ціліс-но жив і потужно працював задля однієї ідеї й мети – культур-ної, політичної та державної суверенності України. Тому в ко-жній сфері свого конструктивного чину – громадському русі, публіцистиці, критиці й літературознавстві, організації пер-ших політичних партій, а згодом і безпосередній участі в на-ціонально – визвольних змаганнях 1917 – 1920 років, а після їхньої поразки – в науковій академічній роботі Єфремов ніко-ли не зрадив свого кредо – Україна в усьому і понад усе. Про це, зокрема, однаково виразно свідчать як справи та вчинки, так і численні його тексти: публіцистичні, наукові, політичні, документальні. Не даремно ще з 10 – х років ХХ століття за С. Єфремовим закріпилася репутація «апостола українства» [3, с. 30]. За великим рахунком, звертаючись до України, він міг би услід за І. Франком цілком підставово повторити:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю, – Підеш ти у мандрівку століть З мого Духа печаттю [17, с.53 ].

Окремо також слід наголосити, що життя і діяльність С. Єфремова збіглися в часі з дуже потужним національним рухом – громадським, культурним, політичним кінця ХІХ – початку ХХ століття, який, власне, й підготував в Україні ви-бух національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років.

151

С. Єфремов як представник так званого традиційного (народ-ницького) погляду на шляхи розвитку України як окремого духовно - культурного, а згодом і державного національного організму не тільки був його активним учасником, а й знач-ною мірою його формував і спрямовував. Так серед іншого, як пише о. Ю. Мицик, наш автор постав, так би мовити, «хреще-ним батьком УНР», оскільки чи не … першим вжив саме такої назви для відродженої Української держави» [8, с.132]. На загал маємо наголосити: він дуже виразно резонував зі своєю добою (за Ф. Ніцше – це конче необхідна умова реалізації будь-якої, особливо творчої, особистості), яку тепер геть неможливо уя-вити без його такої з усіх оглядів неординарної характерної й характерологічної постаті. Сам Сергій Олександрович Єфремов (1876 – 1939) наро-дився в селі, що має зворушливо-милозвучну назву Пальчик, яке тоді входило до складу Звенигородського повіту Київщини (нині Черкаська область) в старосвітській родині священика. Згодом, як за усталеною традицією й належалося хлопчині за походженням із духовенства, навчався в бурсі (в Умані) та се-мінарії Києва. Саме тоді завдяки повівам, сказати б, «духу часу», до якого С. Єфремов був завжди дуже чулим, системній націо-нально спрямованій самоосвіті, відповідному колу спілкування й цільності характеру визначилося його майбутнє як робітника на українській ниві, який насамперед збирався реалізуватися в гуманітарній сфері: письменника й громадського діяча. Влас-тиво, українство як домінантна прикмета його особистості з молодих літ детермінувало життя С. Єфремова на всіх його етапах та в усіх виявах. Навчаючись на юридичному факультеті Київського уні-верситету, С. Єфремов чітко окреслює коло цікавих для нього навчальних дисциплін, однак насамперед активно займається громадськими справами, пробує писати дитячі оповідання й урешті самовіддано долучається до процесу становлення й ро-звитку української преси, про яку раніше, в умовах валуєвських і емських заборон, годі було й подумати. Йому належить пер-ша на Наддніпрянщині україномовна стаття «Чи буде суд?»

152

(«Киевские отклики». – 1905. – № 285), він став осердям пер-шої української на підросійській Україні газети «Громадська думка», згодом – найактивнішим і найцікавішим кореспонден-том часопису «Рада». Його дуже цінують, зрозуміло, і невипад-кові читачі, й такі ж невипадкові видавці. Так Євген Чикален-ко, який тактичні й стратегічні плани «Ради» багато в чому пов’язував саме з С.Єфремовим, у спогадах характеризує його так: «Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим ро-зумом, головне, що може писати дуже швидко» [19, c. 446]. Щодо якості його письма, то той - таки Є. Чикаленко засвід-чив у одному з перших листів до С. Єфремова свої враження від його літературно-критичних праць, які переважно друкува-лися в тому числі й на сторінках названих українських газет: «Ви не можете уявити собі, з яким захопленням прочитав я Вашу статтю («Співець боротьби і контрастів» – про життєву й творчу дорогу І. Франка, що 1903 року була опублікована в журналі «Киевская старина» – П.Д.). Здається, все мені там ві-доме, все я знав давно, але все се написано так талановито, що я читав, прямо ковтав, наче се для мене щось нечуване. Наді-лив Вас Бог великим талантом!.. на Вас лежить велика місія. Ваше ім’я повинно стоять рядом з Драгомановим, Франком, у Вас на се є всі дані…» [18, с. 285].

С. Єфремов як публіцист доволі часто користувався псев-донімами й мав їх близько 20 (Ромул, С. Охріменко, Р. Дніпровенко, Киянин, Волосожар, Земець, Липовчанин, Тр. Лановий, С. Палець, С. Ярошенко, П. Устяк, Сергій, Spectator, Scriba та ін.). Із публікацій, підписаних різнорідними псевдо й власним іменем, складається враження, що його ці-кавило все, що стосувалося української справи й українського поступу. До того ж С. Єфремову був властивий специфічний, потужно емоційно забарвлений іронічно-глузливий стиль. І він, якщо бажав, так би мовити, розлускував своїх опонентів, як горіх [7, с. 7]. Як наслідок, таке письмо не могло залишати безсторонніми ні читачів, ні супротивників. Єфремова захоп-лено читали, з ним запекло сперечалися, його текстами часом нестримно обурювалися. Одним словом, як журналіст він ви-

153

ступав своєрідним збудником громадської думки й тим самим стимулював її розвиток та націоцентричне дозрівання. Дослі-дниця Ірина Старовойтенко, яка підготувала до друку цілий том листування Є. Чикаленка з С. Єфремовим, характеризую-чи публіцистичну діяльність останнього, підсумовує: «Майже щорічно… уміщував на шпальтах «Ради» до 50 різножанрових статей, зазвичай актуальної проблематики: передові, літерату-рно-критичні, біографічні та полемічні нариси, які, безпереч-но, надавали газеті популярності. Вже сучасники вважали його (С. Єфремова – П.Д.) одним із найталановитіших і найплід-ніших дописувачів української газети» [16, с. 7]. А, скажімо, в «Новій Раді», якій недовго судилося протриматися на плаву через калейдоскопічну зміну політичних режимів у Києві під час національно - визвольних змагань 1917 – 1920 років, було опубліковано близько тисячі його різнорідних матеріалів. До того ж С. Єфремов « …мав унікальний громадський темпера-мент» [15, с. 9]. Йому було властиве гостре вболівання за укра-їнську справу, небезсторонність, безкомпромісність та вимог-ливість [15, с. 9]. Крім того слід додати, що одним із єфремівських стрижнів виступала гостра зневага до непрофе-сіоналізму й непослідовності [7, с. 10]. Звичайно, що ці особи-стісні характеристики не могли не позначитися на особливос-тях його публіцистичного стилю (бо ж загальновідомо, що стиль – це людина, і якщо автор не має свого стилю, то й його самого немає в літературі) [9, с. 74], зробили його письмо гос-трим, полемічним, цікавим. Кажучи загалом, попри неордина-рні постаті перших українських професійних, так би мовити, «газетярів» – Ф. Матушевського, М. Павловського, Д. Дорошенка, В. Короліва, М. Гехтера, Л. Пахаревського, А. Ніковського та інших історія становлення української жур-налістики без С. Єфремова просто не уявляється можливою. Особливо треба підкреслити, що публіцистика С. Єфремова аж ніяк не належала до, так би мовити, рефлек-тивної. Практично з самого початку роботи в національній періодиці («Зоря», «Правда», «ЗНТШ», «ЛНВ» – в Галичині; «Киевская старина», «Нова громада», «Громадська думка», «Ра-

154

да», «Нова Рада», «Україна», «ЗІФВ УАН» – в Україні до і пост-революційних часів, а також у деяких російських часописах) він виступав як уже сформований свідомий український гро-мадський діяч, що дотримувався певної тактики й стратегії на-ціотворення. Відтак, журналістика С. Єфремова входила, ска-зати б, до нерозривного кола його духовно - інтелектуального й соціального буття та виступала дуже спорідненою трибуною громадської, а згодом і політичної праці. Адже в активі С. Єфремова вже була питома участь у культурницькій роботі Київської громади та різнорідна політична діяльність, яку роз-почав ще зі студентських років: був членом Загальної безпар-тійної української організації, одним із фундаторів і керівників Української демократичної партії, Української радикальної партії, Української радикально-демократичної партії, Товарис-тва українських поступовців. Недаремно енциклопедичні ви-дання зазвичай презентують С. Єфремова в тому числі й як ідеолога та теоретика української революції 1917 – 1920 років [5, с. 133].

Втім свою політичну працю С. Єфремов базував, як це бу-ло властиво українським діячам-традиціоналістам, насамперед на культурницьких пріоритетах. Він був переконаний, « …що суспільний поступ можливий лише внаслідок культурницької діяльності, піднесення рівня національної культури та культу-рного рівня мас» [2, с. 46]. Вчений скептично ставився до мар-ксизму, не вірив у бунти й революції [2, с. 40], кривавий пере-біг яких викликав у нього численні рефлексії, що зокрема знайшли яскраве відображення на сторінках його знаменитого щоденника. Назагал основою тактики націотворчої практики С. Єфремова стала розважлива праця над пробудженням та формуванням самосвідомості українців і, понад усе, поступо-вість і поміркованість у її засобах [7, с. 10]. Особливо виразно культуртрегерські інтенції проявилися в період його наукової активності уже за більшовицької влади. Так В. Прокопович, промовляючи на легендарному напівлегальному ювілеї твор-чої діяльності С. Єфремова 11 березня 1920 року, який за всіх влад і урядів провадив органічну культурницьку працю, й на-

155

голошуючи на переконливості й послідовності позиції вчено-го, наголошував: « …що людину, озброєну сильним і вільним словом не переможе ніхто. До громадських свобод, до чесного вільного слова, до оборони вільної людської особи була спрямована вся діяльність С. Єфремова» [4, арк. 179].

В такому сенсі не дивно, що поруч із публіцистикою ще однією ( і теж улюбленою) справою життя С. Єфремова стала літературна критика й літературознавство. Адже громадські ді-ячі-традиціоналісти, до когорти яких він належав і найвизнач-нішим представником у галузі літературознавства серед яких був, сприймали літературу як неодмінну складову національ-ного поступу й літературне відродження інтерпретували як то-тожне культурному й назагал національному відродженню [13, с. 31]. Тому справи літературні не могли сприйматися ним ін-акше, як націотворчі й загальнонаціональні. Базовані на пози-тивістських засадах культурно-історичної школи з виокрем-ленням важливих для вченого ідей (боротьба за індивідуальну й національну свободу та народність у змісті й формі, а також неодмінне використання народної мови) літературно-критичні й історико-літературні розвідки С. Єфремова власне визнача-ли, так би мовити, традиціоналістський модус естетичного сприйняття і реалістичних, і модерністських текстів, як і від-повідні аналітичні підходи до них. Виходячи з таких критеріїв, він укладає першу «Антологію української літератури» (у трьох томах), що була опублікована видавництвом «Вік», до керівни-цтва якого сам також був безпосередньо причетний; досліджує твори української літератури ХІХ століття, серед яких левову частину наукової уваги приділяє спадщині Т. Шевченка; відгу-кується на модерністичні художні тексти своїх сучасників. За-значимо, що традиціоналістські підходи С. Єфремова до оцін-ки останніх (оповідань Ольги Кобилянської, Г. Хоткевича, Наталі Кобринської, Катрі Гриневичевої та інших) виявилися дуже резонансними й спричинили симптоматичну дискусію в українській літературі того часу та стали точкою розмежування традиціоналістського й модерністичного дискурсів.

156

Власне на тих же методологічних підходах базувалася й, певно, найголовніша літературознавча праця С. Єфремова «Історія українського письменства» (1911 р.), яка з окремими змінами зазнала чотирьох перевидань. Останнє з них (1923 – 1924 років) містило також короткі, проте важливі оцінки текс-тів найпотужніших авторів уже радянської доби – П. Тичини, М. Хвильового, В. Підмогильного та інших. Сьогодні їхню ак-туальність і прогностичну перспективу підтверджує М. Наєнко: «Виняткову фахову прозірливість, – пише він, – виявив був С. Єфремов, котрий у 1923 р. ( хоч і залишався ні-бито прихильником не стильової, а позитивістської методоло-гії) висловив такі критичні міркування (в «Історії українського письменства» – П.Д.) про літературу перших п’яти пореволю-ційних років (1917 – 1922), які залишаються непохитними до-нині» [9, с. 11]. Загалом попри превалювання ідеологічних пі-дходів до оцінки літературних явищ «Історія українського письменства» С. Єфремова була однією з найвагоміших істо-рико-літературних праць тієї доби, що стала підґрунтям для наступних синтетичних історико-літературних досліджень. Понад те свого часу ця книга вченого небезпідставно інтерп-ретувалася колом його однодумців як певна націотворча аналі-тична модель, як апологія самої української літератури, що ро-звивалася «…всупереч фактам, подіям, ходу історії, наказам сильних і волі злих» [10, с. 119]. У такому сенсі симптоматич-но, що подружжя україністів Олекса та Анна-Галя Горбачі вже в 70- і роки ХХ століття перевидали за кордоном (у Німеччи-ні) фототипічним способом і розтиражували останнє видання «Історії українського письменства» (1924). І коли з’явилася мо-жливість, у перший же рік проголошення державної незалеж-ності України почали розсилати цю книгу як підручник з іс-торії літератури на літературознавчі кафедри національних вузів [20, с. 53].

Загалом, як справедливо зазначає Елеонора Соловей, «У літературознавчій спадщині Єфремова виразно проглядає щось на зразок “генерального плану”: антологія “Вік” логічно передує “Історії… письменства”, а ціла низка монографій про

157

письменників (Марка Вовчка, Шашкевича, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Нечуя-Левицького, Франка, Панаса Мирного та ін.), передмов до видань класиків і самих видань, ним укла-дених, редагованих та коментованих, – є продовженням “Істо-рії…”, своєрідною її розбудовою, яка, можливо, мала вивер-шитись у цілком новому виданні, – підсумковому, синтезуючому, – якби авторові судилося це здійснити» [15, с. 11]. Справді, напрацювання С. Єфремова в галузі літерату-рознавства є не лише найпотужнішими й найцікавішими в йо-го творчому доробку (а їх нараховується кілька тисяч). Вони виразно виповідають цілу епоху позаминулого помежів’я та першої третини ХХ століття в усій складності її розмежування: спочатку на, так би мовити, «стару» й «нову» школи з відповід-ними пошуками естетичних пріоритетів, згодом – на (умовно кажучи) національно - конструктивне письмо і псевдоідейну, більшовицьки заангажовану літературну продукцію. Маємо за-значити, що літературознавчі розвідки С. Єфремова й нині та-кож являють науковий інтерес – і не лише для дослідників іс-торії української літератури, а завдяки неординарності письма – й сьогоднішніх, принаймні, небезсторонніх читачів.

Коли ж настала пора рішучих політичних дій і волевияв-лень періоду національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років, С. Єфремов, як, власне, й багато представників української гуманітаристики (зразка М. Грушевського, В. Винниченка, А. Ніковського та інших) опиняється серед ко-горти творців Української Народної Республіки. Саму Лютне-ву революцію 1917 року в Петрограді вчений сприйняв як шанс українців змінити власну історичну долю. Саме він пос-тав одним із ініціаторів створення Української Центральної Ради. До більшовицького ж перевороту поставився дуже нега-тивно, небезпідставно вважаючи його авантюрою та голов-ною небезпекою для українського визвольного руху [2, с. 48]. В цей час він працює в уряді УНР заступником голови Центральної Ради, входить до складу Малої Ради, сповняє обов’зки генерального секретаря з національних питань. Утім, болісний і часто непослідовний перебіг боротьби за українсь-

158

ку державність 1917 – 1920 років у багатьох випадках приводив його у стан опозиції – і в Уряді Центральної Ради, й за часів Гетьманату та Директорії. Як наслідок наприкінці 1918 року С. Єфремов відходить від активної політичної праці. Проте і в час подальшого тривання національно-визвольних змагань, і після їх поразки, ризикуючи можливістю чергового арешту (а їх за життя судилося пережити аж п’ять) не залишає України. І як тільки з’являється можливість легальної наукової й культур-ницької праці (на цей раз у новоствореній Академії наук) по-новлює літературознавчі й мовознавчі дослідження, долучив-ши до них ще й потужну організаційну роботу в самій ВУАН (був обраний віце-президентом академії та призначений голо-вою господарської управи).

Про інтенсивність його наукової діяльності тієї пори зок-рема можемо судити з листа С. Єфремова від 9 травня 1926 року до Є. Чикаленка, який перебував на еміграції: «Річ у тім, що ніколи ще за все моє життя (а як знаєте, ледарем я не був) не доводилось мені так тісно, як тепер. Цілісінький день і половину ночі – як у плузі, і все ж, лягаючи спати, ніколи не маю чистого сумління, що зробив усе, що треба було» [18, с. 285]. На той час на ньому лежала левова частина щоденної науково-організаційної роботи в ВУАН, укладання й редагу-вання різнорідних словників, підготовка до друку творів кла-сиків української літератури, що тоді активно видавалися в контексті так званої українізації, розвідки (по суті, невеликі монографії) про І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, М. Коцюбинського. Особливе ж місце в йо-го тогочасній праці належало роботі над підготовкою академі-чного видання «Щоденника» та «Листування» Т. Шевченка з власними статтями й відповідними коментарями. Себто, про-тягом 20-х років ХХ століття С. Єфремов потужно провадить ту ж активну культурницьку діяльність зі збереження й три-вання України духовної, яка на початках більшовицького ре-жиму ще була можлива.

Окремо слід наголосити на тому, що принципова позиція прямостояння в стосунках з усіма владами, а особливо більшо-

159

вицькою, та цілковита відданість праці збереження й розвитку української науки й культури в умовах більшовицького ідеоло-гічного пресингу й матеріального хаосу зробили С. Єфремова чи не найбільшим моральним авторитетом тієї доби. Так Т. Осьмачка у своїх спогадах про вченого наводить слова од-нієї зі співробітниць Книжкової палати в Києві 20 – х років: « …ми всі, українська громада, його словами [С.Єфремова – П.Д. ] дихаємо, неначе здоровим нашим повітрям… Він наша совість і наш гнів… Це наша сила… І це енциклопедія всієї науки про Україну» [11, с. 130]. Власне підтвердження такого сприйняття вченого знаходимо й у слідчій справі А. Ніковського на процесі СВУ, де він, зокрема, стверджує: «На питання, як ставиться українська еміграція і гол. атаман (Петлюра – П.Д.) до ролі Єфремова на Україні, відповідаю: Єфремова вважати за моральний центр українського грома-дянства…, за прапор, рупор української державності» [4, арк. 41]. Понад те в тому ж документі зустрічаємо ще одне ди-вовижне (за розуміння всієї плиткості ситуації, в якій воно бу-ло зроблене) свідчення: «Пригадую ще одну деталь: в листі (нелегально переданому 1922 року з-за кордону А. Ніковським С.Єфремову – П.Д.) я, критикуючи моральний ценз Петлюри, Винниченка і Грушевського, висловлював думку, що бездо-ганним президентом української республіки в будучині міг би по праву бути тільки С.О.Єфремов» [4, арк. 18].

Зрозуміло, що моральна й суспільна позиція самого С. Єфремова, і його авторитет серед національного довкілля в Україні й на еміграції не могли не турбувати більшовицьку владу та не спонукати її до рішучих кроків. Як переконуємося зі «Щоденників» С. Єфремова, особливо важкі часи настали впродовж 1928 – 1929 років, коли його активно почали звину-вачувати в усіх ймовірних і неймовірних щодо нового ладу гріхах, звільняти з посад в академії, цькувати в пресі та заборо-нили будь-які його публікації. Про міру моральної, а, власне, й юридичної адекватності таких дій можна судити, скажімо, з того, що в газетах з’являються повідомлення про спалення ха-рківськими студентами солом’яних фігур С. Єфремова й

160

В. Чехівського [14, с. 77]. Сам учений так занотував свої на-строї у щоденнику 18 червня 1929 року: «Кожного дня, кожної ночі сподіваюся гостей (себто, арешту – П.Д.), і починаючи якусь роботу чи справу, не знаю, чи доведеться докінчити» [6, с. 775]. Гнітючий стан посилювала не лише невідомість долі вже арештованих племінників – Миколи та Наталі Павлушко-вих, якими С. Єфремов із Онисею Федорівною Дурдуківською опікувалися, як власними дітьми, а й загальнонаціональні пер-спективи: «…це нова ліквідація української молоді, як україн-ської, за те, що вона українська, – пише він після чергових ре-пресій. Отже, українізаційний курс твердо стоїть. Україну матимемо незабаром у Наримському краї або на Мурмані… і, власне, все краще виполюється і нищиться, бо мерзотники та шкурники чудово собі пристосувалися і почуваються не згір-ше» [6, с. 766].

Самого С. Єфремова було арештовано 21 липня 1929 року, коли вже активно велися допити його найближчих однодум-ців – друзів і рідних. Йому судилося пройти через інсценова-ний більшовицькою владою публічний процес Спілки визво-лення України, визнати себе керівником цієї неіснуючої підпільної антирадянської організації, як і всі ті провини, що йому інкримінувалися. Можна тільки гіпотетично пороздуму-вати над методикою допитів та засобами впливу відповідних органів, за яких цей жодного до того разу нескорений чоловік визнав себе винним у всьому, тим самим підписуючи вирок не лише собі, а й цілій плеяді національного руху. Власне це дало підставу Б. Антоненку-Давидовичу, який спочатку мав намір разом з В. Підмогильним публічно солідаризуватися з підсуд-ними, жорстко констатувати: « … на процесі СВУ збанкрутува-ла мало не вся еліта старої української інтелігенції» [1, с. 450]. Хто - зна, наскільки правомірним є таке суворе судження? Складається враження, що й історія не може в цій ситуації ви-нести остаточного присуду. Хоча логіку Б. Антоненка-Давидовича – понаддвадцятирічного в’язня таборів ГУЛАГу зрозуміти можна.

161

С. Єфремова разом з А. Ніковським засудили спочатку до смертної кари, яку обом було замінено десятирічним ув’язненням. Протягом перших семи років С. Єфремов пере-бував у тюрмі Ярославського політізолятора, провадячи мож-ливу за тих умов наукову роботу (складав порівняльний слов-ник творів улюбленого Т. Шевченка й В. Шекспіра, словники інших письменників – українських класиків). У 1937 році був переведений до Володимирського політізолятора, відомостей про перебування в якому, на жаль, досі немає. Помер академік С.Єфремов 31 березня 1939 року, як пишуть дослідники [2, с. 50], в одному з таборів ГУЛАГУ (себто, невідомо де). Реабі-літований за відсутністю складу злочину Верховним Судом УРСР лише 11 серпня 1989 року – напередодні здобуття Укра-їною такої омріяної ним і, як з’ясувалося, такої проблемної не-залежності.

Джерела та література: 1. Антоненко-Давидович Б. Твори в двох томах . – К.: Наукова думка, 1999. – Т. 2. – 652 с. 2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліогра-фічний покажчик. К.: [ ], 1998. – 254 с. 3. Волинський К. Апостол українства // Слово і час. – 1992. - № 4. – С. 30. 4. Державний архів Служби безпеки України. – Арх. № 47457, Т. 59. – Ч. 1. 5. Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2005. – Т. 3. – 658 (+ 11) с. 6. Єфремов С. Щоденники. 1923 – 1929. – К.: Рада, 1999. – 834 (+9) с. 7. Курас І., Левенець Ю., Шаповал Ю. Сергій Єфремов і його щоденники // Єфремов С. Щоденники, 1923 – 1929. – К., 1999. С. 5 – 20. 8. Мицик Ю. Сергій Єфремов і наш край // Кур’єр Крив басу. – 1999. - № 115. - Липень. - С. 132 – 135. 9. Наєнко М. Підмогильний як художник і «ворог режиму» // Слово і час. – 2004. - № 6. – С. 71 – 76. 10. Ніковський А. Vita nova. К.: Друкар, 1919. - 143 с. 11. Осьмачка Т. Сергій Олександрович Єфремов. Спогад // Кур’єр Крив-басу. – 2002. - № 150. – Травень. – С. 129 – 139. 13. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999. – 447 с. 14. Пристайко В. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. – 1994. - № 1. – С.70 – 88.

162

15. Соловей Е. Сергій Єфремов: доля і спадщина // Єфремов С. Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії. – К., 2002. – С. 5 – 16. 16. Старовойтенко І. Євген Чикаленко та Сергій Єфремов у громадсько-культурному житті України початку ХХ ст. // Є.Чикаленко. С. Єфремов. Листування. 1903 – 1928 роки / Упоряд. та вс. ст. І. Старовойтенко. – К.: Темпора, 2010. – С. 6 – 32. 17. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. ( У трьох книгах). – К.: Рось, 1994. – Кн. перша. – 703 с. 18. Чикаленко Є., Єфремов С. Листування. 1903 – 1928 роки / Упоряд. та вс. ст. І. Старовойтенко. – К.: Темпора, 2010. – 383 с. 19. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907) . – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США.- 1955. – 502 (+ 2) с. 20. Шумило Н. На сторожі класичного та виваженого // Слово і час. – 1994. - № 7. – С. 53 – 60.

163

Ілана Сулима-Камінська

«Благородный осведомитель» і українська інтелігенція: суспільна реакція на книги

київського цензора С. Щоголєва

Російська імперська історіографічна традиція трактує укра-їнський національно-визвольний рух другої половини ХІХ − початку ХХ ст. виключно як чужоземну (австрійську чи поль-ську) інтригу, розраховану на те, щоб спрямувати сепаратист-ські устремління «малоросів» на «розкол єдиного тіла великої російської нації». Важко сказати, хто саме першим почав об-ґрунтування такої концепції, але одним із її апологетів висту-пав цензор Київського тимчасового комітету у справах друку, член Київського клубу російських націоналістів, автор праць «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (1912) [7] та «Современное украинство. Его про-исхождение, рост и задачи» (1914) [6] (друга книга являла со-бою авторський скорочений виклад першої) Сергій Нікіфо-рович Щоголєв.

У наші часи, як і на початку ХХ ст. теоретичні напрацю-вання цього державного і громадського діяча є предметом чи-сельних наукових і публіцистичних дискусій, а у більшості все ж політичних маніпуляцій сучасних російських націоналісти-чних об'єднань. Уривки й окремі цитати із згаданих праць С. Щоголєва прикрашають чисельні сайти українофобських інтернет-ресурсів, редактори яких не відмовляють собі у наха-бності наголосити на національній неповноцінності українців та їхньої держави.

З історіографічної, а тим більше наукової, позиції книги С. Щоголєва не несуть жодної цінності. Натомість знаходяться політичні і громадські «меценати», які не шкодують грошей на перевидання тисячними екземплярами шовіністичної украї-нофобської літератури. Так, нещодавно було перевидано го-ловну працю члена Київського комітету у справах друку Сергія Никифоровича Щоголєва «Украинское движение как совре-

164

менный этап Южнорусского сепаратизма» [7] у якій за слова-ми видавців: «Рассказывается, как еще украинофилы галицкие купно с южнорусскими недоляшками, подыгрывая Польше и Австро-Венгрии, выработали план культурно-политического объединения всех частей “украинского” народа в автономную единицу – Соборную (то есть объединенную) Украину. Эти сепаратисты отвернулись с презрением от этнографического украинофильства, окрестили свою идеологию “украинством”, пропаганду свою называют “украинским движением”, а своих единомышленниов – “сознательными украинцами” [9]». Осо-бливого обурення серед українських громадсько-культурних діячів ця ситуація не викликала, гострої реакції та критики та-кож не було. Лише у своїй новій книзі «Нагнітання мороку», випущеній видавничим домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент бо-ротьби за «русское национальное государство», яке має зміни-ти нинішню Російську Федерацію [].

На початку ж ХХ ст. книги С. Щоголєва викликали широ-кий резонанс у середовищі української інтелігенції, яка відгук-нулася цілою серією публіцистичних і наукових статей, спря-мованих на спростування псевдонаукових тверджень цензора. Найнаполегливішими і непоступливішими були С. Єфремов та С. Петлюра.

Перша книга київського цензора, лікаря за фахом, Сергія Щоголєва «Украинское движение как современный этап юж-норусского сепаратизма» з’явилася друком у 1912 р. Праця ма-ла вигляд докладного інформатора про установи, видання та особи, котрі хоч якось долучилися до українського культурно-го та суспільно-політичного життя в Росії та за кордоном. До-вкола книги С. Щоголєва, яка будучи за своєю сутністю підта-совкою фактів, пересмикуванням наукових теорій, відразу ж було створене масивне паблісіті. У 1912 р. газета «Московские ведомости» (№288) писала: «Щёголев осветил ситуацию с ра-зных сторон, выявив скрытые детали и масштабы явления. Первая его книга “Украинское движение как современный

165

этап Южнорусского сепаратизма” встретила большой интерес среди читающей публики и прессы. Появились восторженные отзывы: книга, написанная живым языком, обнаруживает в ав-торе большое знание вопроса, разработкой которого он заня-лся, по обилию и обстоятельности сведений о малорусском наречии, по истории Малороссии и по истории сепаратистс-кого движения в Южной России, может быть названа энцик-лопедией “украинства”» [8]».

Окрім поширення антинаукових концепцій про виник-нення і розвиток українського етносу, більш важливішою ме-тою книг київського цензора було виробити й озвучити реко-мендаційні заходи для уряду, спрямовані на те, що б раз і назавжди подолати «український сепаратизм». С. Щоголєв вка-зував, що головне − правильно спрямувати шкільну освіту, ві-дучити молоде покоління від мови й запровадити «меры про-тив периодической печати на украинском языке»; не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському [7]. Чи не найбільше уваги в книзі було відведено аналізу наукової та суспільно-політичної діяльності М. Грушевського, якого автор назвав «єресіархом сучасного українського руху». У своїй кри-тиці наукової, організаційної та суспільно-політичної діяльно-сті львівського професора С. Щоголєв не був оригінальним, а лише сумлінно узагальнив і переповів поширені в російській націоналістичній літературі оцінки. Особливого обурення при характеристиці історичних поглядів М. Грушевського у С. Щоголєва викликало схвальне сприйняття багатьма росій-ськими вченими «українського імперіалізму» автора «Історії України-Руси». Це, на його переконання, легітимізувало в нау-ці альтернативний погляд українського дослідника на минуле східноєвропейського середньовіччя та додавало працям останнього авторитетності в очах пересічного читача. «При-хильність критики надала п. Грушевському не лише можли-вість, але й право зверхньо дивитися на всіх російських істо-риків, що наважилися визнати Київський княжий період загальноросійським», − зауважив автор. Загалом погляди

166

С. Щоголєва на історичні концепції М. Грушевського були типовими для представників російського праворадикального табору, про що свідчать численні схвальні відзиви у російській чорносотенній періодиці.

Довідниковий характер книги С. Щоголєва зробив її також популярною у поліційному середовищі, представники якого використовували зазначену працю як інформатор для бороть-би з українським рухом. Ця обставина, поряд з українофобсь-ким змістом книги, викликала хвилю обурення в російській та українській демократичній пресі, що однозначно кваліфікува-ла «Украинское движение…» як донос [5, с. 140].

Не випадковим було те, що у №2 «Украинской жизни» (1913 р.) С. Єфремов розмістив свою статтю «Благородный осведемитель» направлену проти С. Щоголєва та його праці [2]. У ній автор у дещо саркастичній формі зізнається, що очі-кував від книги значно більшого, і вона точно не стане насті-льною книгою читаючої російської інтелігенції (як на те спо-дівався цензор), її може використовувати лише малограмотний повітовий поліційний пристав. Близько половини статті укра-їнського громадсько-культурного діяча присвячена викриттю некомпетентності, псевдонауковості та плагіату автора книги. Більшість авторських посилань після відповідних перевірок виявилися дутими. «Погубило честолюбивые мечтания быв-шего врача – пише С. Єфремов – ни что иное, как его третья страсть. Когда-то у старика Крылова некую почтенную особу спрашивают: “скажи, кума, что у тебя за страсть – кур красть?” – и вот подобная же непреодолимая страсть (…) и у г. Щеголева. Без всякого зазрения совести обращается с чужой литературной собственностью, похищает чужие мысли, кра-дет цитаты, и так как это не всегда преследуется уголовными законами, то откровенно и сознается в этом, сохраняя при этом столь благородный вид, как будто он еще одолжение или даже благодеяние обокраденным сделал… Эта невинная страсть, приводящая, впрочем, к весьма чувствительным пос-ледствиям, проистекает, в свою очередь, от желания казаться человеком вполне осведомленным во всех тайнах бытия, эн-

167

циклопедически образованным [2, с. 87]». Беручись прослідку-вати генезис, стилістику та фонетику української мови, лікар за фахом наводить твердження, які суперечать одне одному «ка-ждое уничтожает без остатка свого ближайшего соседа» [2, с. 90−91]. В цілому, Сергій Олександрович послідовно довів, що майже на кожній сторінці книги «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» присутні перекручування, фактологічні помилки, неточності та виснов-ки, що не мають під собою доказової бази і зовсім не обґрун-товані. Розгромивши теоретичні «напрацювання» цензора, С. Єфремов зазначив, що не у викритті наукового нехлюйства полягає мета його статі. Він прагнув привернути увагу прогре-сивної громадськості до спроб розкрутити нове урядове хви-лювання довкола «українського питання», сформувати у суспі-льстві образ «українського сепаратизму», який загрожує цілісності імперії та благополуччю її підданих [2, с. 95−96]. Під брехливі звинувачення у антидержавній діяльності потра-пили «Просвіта» та інші українські культурні об’єднання, пері-одичні видання. У той же час, іронізуючи, С. Єфремов пові-домив, що не відаючи того С. Щоголєв жбурнув камінь у город П. Столипіна. Так, цензор вимагав жорстоко карати всіх тих, хто «причислял это (малорусское) племя в России к ино-родцам» [2, с. 95]. Піддано було критиці та нежиттєздатності деякі практичні ідеї цензора. Зокрема, пропозиція створити спеціальний цензурний комітет для розгляду україномовних видань довела свою неефективність ще після Емського указу, коли українські рукописи розглядалися у Петербурзі. Тоді проти деяких неефективних та відверто безглуздих заходів ви-ступили самі ж прибічники самодержавства: київський і хар-ківський генерал-губернатори О. Чертков, О. Дондуков-Корсаков (кожен самостійно) [4, с. 327].

Резюмуючи викладене у статті «Благородный осведоми-тель» її автор, не соромлячись слів назвав, книгу С. Щоголєва брехливим доносом, який складається з «клеветы, фантастиче-ских измышлений и прямой лжи» и дозволив припусти про не повне психічне здоров’я колишнього лікаря [2, с. 97].

168

Цікаво, що з такою оцінкою, відповідаючи на звинувачен-ня, частково погодився у статті-відповіді С. Єфремову і сам С. Щоголєв: «я написал донос». Розвиваючи свій задум, останній у 1914 р. видав книгу «Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи», яка була скороченим варіан-том видання 1912 р.

На нові наукові потуги ярого українофоба не довелося дов-го очікувати реакції вітчизняної інтелігенції. Цього разу з роз-громною статтею «“Скорочене” викривання українства паном Щоголєвим» на сторінках «Украинской жизни» виступив її ре-дактор Симон Петлюра («Украинская жизнь» − 1915. − №11.) [3, с. 122−134]. Останній не став спростовувати псевдонауко-вість доводів пана Щоголєва (на думку С. Петлюри все й так було очевидним), він пройшовся по літературній стилістиці автора, показав його фамільярність та використав проти цен-зора його ж зброю – посилання на авторитетів, самодержавні порядки й інституції. Так, літературний стиль «дослідження» Сергія Щоголєва редактор «Украинской жизни» охарактеризу-вав як квазірончний, з «міцними» словами та необґрунтовани-ми приписами своїм супротивникам чужих для них цілей, на-маганнями будь що їх очорнити [3, с. 124].

Вішаючи на М. Грушевського, «усіх дохлих собак», крити-куючи схему історичного розвитку українського народу, на-креслену вченим – писав С. Петлюра, − цензор тим самим очорняв імперські інституції (Академію наук, Харківський уні-верситет), які визнали наукові досягнення Михайла Сергійови-ча, надали йому докторську ступінь [3, с. 125]. «Записку Акаде-мії наук об отмене стеснений малоруського печатного слова», над якою працювали такі спеціалісти-філологи, як Корш, Фо-ртунов, Шахматов, С. Щоголєв назвав кримінальним докумен-том, апокрифом [3, с. 127]. За його ж словами харківський професор Потебня дійсно був талановитим філологом, але українофілом (як недолік), а відомі педагоги Ушинський і Вес-сель, пропонуючи запровадити викладання у початковій шко-лі українською мовою, були повними дилетантами і не здога-дувалися про стратегічні замисли українофілів. Загальний

169

перепис 1897 р., на думку цензора, був наскрізь підтасованим [3, с. 128-129]. Як не дивно, але С. Щоголєв відповідно до сво-го тексту виступив критиком імперської системи антиукраїнсь-ких заборон (Валуєвського циркуляру та Емського указу), які виявилися не достатньо ефективними та не системними [с. 131]. Виставивши автора книги «Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи» повним самодуром і нігі-лістом, критиком імперської політики, що не визнає жодних авторитетів, а керується лише своїми вільними роздумами, С. Петлюра на завершення написав: «Вважаючи неможним полемізувати з п. Щоголєвим по суті справи і вважаючи також зайвим заперечувати наклепи та вигадки його на адресу украї-нства, ми обмежили його своє завдання тільки викладом де-яких інформативних моментів книги автора. Нам здається, що поява таких книг свідчить про безсилля наших “ідейних” про-тивників. Вичерпавши у боротьбі з нами убогі “ідейні аргуме-нти”, вони гарячково хапаються за “залізну руку закону” і під звуки лайки і галасу, сердитого гримання та іронічних вигуків, усіма засобами намагаються зупинити те, що стихійно руха-ється і стихійно змете з свого шляху всі загородження, постав-лені руками панів Щоголєвих [3, с. 134]».

Таким чином, проти нового наступу на права українства, ініційованого київським цензором С. Щоголєвим, виступила українська національно свідома інтелігенція. Завдяки своїй ак-тивній позиції, публіцистичному таланту й умінню фахово і науковообгрунтовано відстоювати національні інтереси С. Єфремов і С. Петлюра не дали можливості працям С. Щоголєва набути анонсованої ж ним популярності, а, голо-вніше, практичної реалізації антиукраїнських заходів. На жаль, і нині знаходяться сили, що намагаються воскресити поховані українською інтелігенцією другої половини ХІХ – початку ХХ ст. шовіністичні антиукраїнські ідеї.

Джерела та література:

1. Дзюба І. Нагнітання мороку.

170

2. Єфремов С. О. Благородный освыдемитель // «Украинская жизнь». – 1913. − № 2. – С. 85−98. 3. Петлюра С. В. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. – К., 1993. − 341 с. 4. Савчинський В. Е. «Українське питання» у роботі цензурних органів Наддніпрянської України (друга половина ХІХ ст.) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Збірник наукових праць [гол. ред. С. І. Світленко]. – Випуск VIII. – 2010. – С. 322−329. 5. Тельвак В. Режим доступу http://www.history.org.ua/ JournALL/graf/graf_2010_20/9.pdf. 6. Щёголев С. Н. Современное украинство. Его происхождение, рост и за-дачи. − К.–СПб., 1914. – 160 с. 7. Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусс-кого сепаратизма. – Киев: Типография Т-ва И. Н. Кушнерев и К®, 1912. – 588 с. 8. http:// www.rusk.ru. 9. http://www.people.su

171

Ольга Камінчук

Художня інтерпретація національної ідеї в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст.:

світоглядно-естетична парадигматика

Культурно-історична ситуація в Україні останніх десяти-літь ХІХ — початку ХХ ст. зумовлювала увагу діячів мистецт-ва до питань національної самосвідомості, формувала активну позицію письменника в націєтворчих і державотворчих про-цесах. Актуальність художньої інтерпретації національної ідеї для української поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. виявлена творчістю багатьох поетів цієї мистецької доби — від пізніх творів П.Куліша і поезії М.Старицького до творчого доробку М.Вороного і Г.Чупринки. Прямування до естетичної самодо-статності художнього слова синтезувалося в поезії межі століть з осмисленням важливих проблем життя суспільства, культу-ротворчою функцією діяльності митця. Духовну місію україн-ської поезії, як і літератури загалом, у збереженні національної ідентичності, розвитку національної культури, становленні ідеї державної незалежності України в умовах її колоніального становища чи не найвиразніше характеризує вислів поета-молодомузівця В.Пачовського: «Доки ми є поневолена нація, доти мистецтво мусить заступати храм держави» [4, c. 31].

Художня інтерпретація національної ідеї в українській пое-зії кінця ХІХ — початку ХХ ст. відбувалася в контексті взаємо-дії та еволюційного руху світоглядно-естетичних парадигм, типів художнього мислення. Тому в поезії межі століть виок-ремлюються парадигматичні моделі світоглядно-естетичного бачення національної ідеї, що координуються з провідними структурно-семантичними тенденціями художнього розвитку поезії цього періоду, а також простежується еволюція худож-ніх концепцій інтерпретації проблем буття нації.

Для поезії останніх десятиліть ХІХ ст. характерне осмис-лення національної ідеї в соціальному аспекті. Значна увага до національно-визвольної проблематики в поезії 70–90-х років

172

(пізня творчість П.Куліша, поезія М.Старицького, О.Кониського, П.Грабовського, М.Вербицького, Б.Грінченка, Олени Пчілки) мала в своїй основі світоглядно-естетичний синтез романтизму і просвітництва, виявлений в акцентуванні суперечності соціального ідеалу і конкретної суспільної ситуа-ції, утвердженні соціальної активності особистості, спрямова-ної на духовне вдосконалення суспільства. На межі ХІХ–ХХ ст. модифікацію соціальної парадигматичної моделі худо-жньої інтерпретації національної ідеї репрезентувала творчість поетів-неокласиків, аксіологічно зорієнтована на розвиток ду-ховних цінностей національної культури як протидію панівній імперській культурі (І.Франко, В.Самійленко).

Провідне значення у формуванні соціальної парадигми світоглядно-естетичного бачення національної ідеї належить пізній творчості П.Куліша, художньо-світоглядною основою якої є культуроцентрична концепція. Осмислення розвитку культури, поширення науки і освіти як необхідних передумов повноцінного духовного буття нації становить семантичну домінанту пізньої лірики поета. Акцентована культуротворча роль праці об’єднує поезію Куліша з романтично-просвітницьким дискурсом поезії другої половини ХІХ ст. У ліриці Куліша праця осмислюється не лише в позитивістич-ному сенсі як служіння громаді («праця праведна у послузі на-роду»), а насамперед як духовна основа людського буття. Пра-ця підноситься поетом до трансцендентної світової сили, яка визначає подвижницький шлях творення культури і духовнос-ті («Піонер»), і в цьому плані з ним повністю солідарний піз-ніший Б.Грінченко («Праця єдина з неволі нас вирве...»). Ре-цепцію традицій української просвітницької поезії виявляє інтерпретація генетично біблійних структур поетики: символі-ки світла, мотиву духовної сліпоти, емблематики поля, оранки, сіяння, образів «правди святої», «воскресіння України», «церкви вселенської правди», «Раю Господнього», «слова спасенного» та ін. Серед характерних рис творчої індивідуальності поетич-ної культурософії пізнього Куліша — утвердження науки як провідного чинника духовного розвитку суспільства. На пере-

173

конання поета, наука є імпульсом інтелектуального вдоскона-лення особистості («Молитва») і гуманістичного відродження нації («До пекельного наплоду»). Художньому світогляду Ку-ліша властива аксіологічна рівнозначність освіти, науки, інте-лектуальних засад людського буття і сфери абсолютної духов-ності, оскільки людина мислиться часткою Божого творіння, акцентується ідея освячення її духовних сил волею Всевиш-нього. Актуалізуючи ідею Бога-творця в поезії «Молитва», структурованій мотивами культової лірики, письменник ствер-джує особистісну цінність «світу науки», осяяного променем божественного абсолюту.

Суттєвим формантом культурософської концепції поезії Куліша є висока оцінка націєтворчої ролі мови як духовного надбання народу, гаранта збереження національної своєрідно-сті. Духовний скарб рідної мови бачиться противагою антигу-манним суспільним силам («До рідного народу»). Заклик «Отечество ж собі ґрунтуймо в ріднім слові» (вірш «До Мару-сі В.») виявляє переконаність поета у необхідності розвитку мови і мистецтва слова для повноцінного буття нації. Мова, за Кулішевою концепцією, зберігає «предківську основу» нації — духовну спадщину минулих епох, культурні традиції.

Позиція оборони національної самобутності української культури у поезії Куліша поєднується з обстоюванням засво-єння духовних здобутків інших народів, утвердженням вільно-го діалогу культур (цією ідеєю зумовлена активна переклада-цька діяльність письменника — переклад творів Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера, Гейне, переклад Біблії українською мовою).

Соціокультурне бачення національної ідеї в поезії Куліша твориться в полемічно загостреному запереченні опозиційних тенденцій. Публіцистична гострота вислову найбільшою мі-рою властива віршам збірки «Хуторна поезія» — «До рідного народу», «На сповіді», «До пекельного наплоду» — як форма осуду бездуховності суспільства, рабської свідомості, націона-льного безпам’ятства. Серед найпоказовіших зразків компози-ційної структурованості вірша за принципом полемічної ан-

174

титези — поезія «До рідного народу». Різкий протест проти деструктивних соціальних сил («Народе без пуття, без честі і поваги...») змінюється обстоюванням культурницької діяльно-сті, а утвердження центральної для художнього світогляду пое-та концепції мови як провідної духовної цінності нації переро-стає у неприйняття денаціоналізації українського суспільства. Пізній поезії Куліша властива чітко означена негативна оцінка насильства як способу національно-визвольної боротьби і со-ціальної трансформації взагалі. Як підкреслюють дослідники, в руйнівній силі повсталого люду Куліш вбачав передусім за-грозу знищення культури, духовності, загальнолюдської мора-лі [2, с. 31]. У поезіях «На сповіді», «Епілог», «Заспів», «Побоя-нщина», «Дума-пересторога» акцентується руйнівна, деструктивна сутність і соціальна безперспективність насильс-тва, антигуманність стихії натовпу. На переконання поета, на-сильницькі способи визвольної боротьби позбавили Україну державної незалежності («Ой чом же се, браттє, чом воно так сталось...»). Просвітницький антимілітаризм зумовлює пере-осмислення романтичної концепції історії, деміфологізацію козацької епохи. Епоха козацтва, визвольні змагання того часу характеризуються як «гайдамацтво», «орда», «руїнна слава» і протиставляються ідеї духовного відродження суспільства на просвітницьких засадах.

На межі ХІХ–ХХ ст. в українській поезії відбувається ста-новлення особистісної парадигми світоглядно-естетичної ін-терпретації національної ідеї, започаткованої творчістю Лесі Українки. Акцентування вольових визвольних прагнень нації, осуд рабської свідомості як першопричини втрати національ-ної ідентичності ґрунтуються в українській поезії на задекла-рованих Лесею Українкою світоглядних ідеях суверенної осо-бистості, визволення особистості в суспільстві та духовного провідництва соціально активної особистості [6, с. 236–237]. Особистісний аспект художнього бачення проблем буття нації найширше функціонує в контексті неоромантичних художніх тенденцій, що характеризуються осмисленням особистості як фундаментальної онтологічної категорії, утвердженням духов-

175

ної самодостатності особистості та багатовекторності її твор-чої активності в індивідуальному і суспільному планах (поезія Лесі Українки, Уляни Кравченко, М. Чернявського, Олександ-ра Олеся). Особистісна парадигма інтерпретації національної ідеї репрезентована також творчістю поетів-символістів (М. Вороний, П. Карманський, Г. Чупринка).

Особистісна парадигматична модель художньої інтерпре-тації національної ідеї є важливим формантом творчої індиві-дуальності поезії Олександра Олеся. Широка розробка націо-нально-визвольної теми світоглядно опосередкована в поезії Олеся акцентуванням неоромантичної ідеї визволення особи-стості. Важливий смислотворчий елемент поезій національно-визвольної семантики — осуд рабської свідомості, національ-ного безпам’ятства («Для всіх ти мертва і смішна...», «І ви по-кинули...», «Колись здавався ти мені орлом підтятим...», «В мі-щанській одіжі і в рідному вінку...», «Щоденно ворони летять...», «В яких боях ти пам’ять розгубив...», «Прокляття, ро-зпач і ганьба!..»). Протест проти процесів денаціоналізації, зу-мовлених втратою історичної пам’яті, синтезується з утвер-дженням націєтворчої функції мови («О слово рідне! Орле скутий!..»). Поет часто використовує романтичний символ ор-ла, громадянського звучання набуває мотив сліпоти, актуалізу-ється символіка, започаткована Т. Шевченком у поемі-містерії «Великий льох» (ворони). Загострена публіцистичність висло-ву вірша «Прокляття, розпач і ганьба!..» продовжує традицію інвектив М. Старицького, П. Куліша. Зразком використання фольклорної поетики в алегоричному розкритті теми націо-нального безпам’ятства і громадянської пасивності є вірш «Ой була на світі та удівонька». Три сини уособлюють три шляхи ставлення до горя матері (України), виконання свого синівсь-кого обов’язку: зректися, керуватися егоїстичною позицією або бути нездатним допомогти. Сюжетні елементи, образи, ритмомелодика народних пісень і дум органічно поєднані у вірші з біблійними символами.

У творчості Олеся виявляється характерна для української поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. естетизація визвольної бо-

176

ротьби. Звільнення від рабської свідомості, боротьба «за волю, за життя» для поета — неоромантика набувають естетичної цінності («Яка краса: відродження країни!..»). Краса громадян-ського почуття, жертовного подвигу утверджується у вірші «Життя чи знову животіння?..».

Ідею надцінності вольового визвольного прагнення нації акцентують поетичні твори Олеся, в центрі яких — збройна визвольна боротьба. У насичених військовою лексикою, по-будованих на маршовому ритмі віршах «Ми не кинемо зброї своєї...», «Не треба струн! Меча мені гостри...», «Прибув з Укра-їни і все розказав...» та ін. розгортається теза Лесі Українки «за-гине або переможе». Поезія «Три менти» вирізняється поєд-нанням мілітарних мотивів і поетики символізму (сугестивності образів і ритміки, настроєвого нюансування). Разом з тим в поезії Олеся немає безапеляційної апологетиза-ції збройних методів боротьби. З позицій християнської ети-ки у віршах «Ах, минали б бенкети криваві...», «Весна ішла. Дерева шумом крила...», «З мечем і келихом вина...» розкрива-ється антигуманність насильства. Осуд насильства стає особ-ливо виразним у віршах початку 1920-х років, написаних як відгук на події громадянської війни в Україні.

Національно-визвольна боротьба, формування національ-ної самосвідомості та державотворчі процеси визначають ідейні пріоритети художньої концепції історії, репрезентова-ної поезією Олеся. Визвольна боротьба минулих епох осмис-люється поетом як чинник пробудження національної свідо-мості сучасної України. Історіософську концепцію Олеся розкриває насамперед збірка «Княжа Україна». У програмному вірші «Заспів» задекларовані основні принципи інтерпретації історичних подій у збірці — державотворення і захист вітчиз-ни: «Хто боровсь за Україну, за державність, за народ». Дав-ньоруська доба постає «золотим віком» України, коли джере-лом добробуту є вільна праця, а запорукою свободи — оборона рідного краю («Початки Києва»). Поет зупиняється на етапних подіях у розвитку давньоруської держави («Аскольд і Дір», «Олег», «Похід на Царгород», «Ярослав Мудрий»), подає

177

обробку легендарних сюжетів («Княгиня Ольга», «Печенізька облога Києва»). Вплив романтичної історіософії помітний у відтворенні вільного життя давніх слов’ян, підкресленого кар-тинами буяння незайманої природи («Україна в старовину», «Наші предки — слов’яни»). Тема історичної пам’яті актуалізу-ється також поза збіркою «Княжа Україна» у творах, асоціати-вно пов’язаних з козацькою добою. Для віршів «Ланцюги... Могили... Мури...», «Я бачу вас, святі могили...», «Гробниці ли-царів і статуї над ними...» характерні ремінісценції з поезії Ше-вченка, історіософська символіка могили, бандури, кобзаря.

Обстоювання громадянської місії мистецтва, служіння пое-та національно-визвольній боротьбі в поезії Олеся базоване на світоглядній першорядності ідеї соціально активної творчої особистості. Активну позицію митця у визвольних змаганнях нації знаково репрезентує у віршах Олеся художня функція образу слова-зброї, що перебуває у неодноразово відзначено-му дослідниками зв’язку творчої наступності з поезією Лесі Українки [7, с. 205; 5, с. 19]. Поет розширює асоціативний ряд образу: крилаті, вогняні стріли, що влучають в серця катів і зрадників, блискучі і палкі іскри промов поета, спрямованих проти тих, хто йшов разом з катами («Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!..»). Глибина символічного змісту образу розкривається у вірші «О слово рідне! Орле скутий!..». Інтер-ференція образу слова-зброї та міфологем сонця і води (дощу) увиразнює його семантичну бінарність, синтез двох значеннє-вих планів — знищення зла, очищення від деструктивних сил і духовна енергія творення національного культурного прос-тору:

О слово! будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

Розвитком світоглядно-естетичних тенденцій символізму в поезії початку ХХ ст. зумовлюється переакцентація художньо-го осмислення національної ідеї на сферу абсолютної духов-

178

ності, що належить до провідних формантів художньої своє-рідності символізму в українській літературі. Розкриття абсо-лютно духовної сутності національно-визвольних прагнень, сакралізацію національної ідеї репрезентувала передусім пое-зія В. Пачовського і Г. Чупринки. Сакральна парадигматична модель світоглядно-естетичної інтерпретації проблем буття нації актуалізується також в поезії Олександра Олеся як вияв взаємодії художніх тенденцій символізму і неоромантизму.

Сакралізація національної ідеї є визначальною для симво-лістичної естетики поезії В. Пачовського, одного з найвідомі-ших представників літературного об’єднання «Молода муза». «Поет національної ідеї» — саме таку цілком вмотивовану ха-рактеристику творчої індивідуальності В. Пачовського форму-лює дослідник його художньої спадщини М. Ільницький [3, с. 43]. Художня інтерпретація проблем буття нації в аспекті цінностей абсолютної духовності, ідея трансцендентної дете-рмінованості історичної долі України становить семантичний центр багатьох творів поета, серед яких — вірші «До схід сон-ця», «Вічний народе, генію туги...», ліричний цикл «Розгублені звізди», поеми «Сріберний дзвін», «Князь Лаборець», «Золоті ворота» та ін. Духовне відродження нації, провідним чинни-ком якого мислиться культуротворча місія поета, означене у вірші «До схід сонця» біблійним сенсонаповненням поетично-го образу слова, символікою церкви як об’єднання суспільства високими духовними цінностями, а також через рецепцію ро-мантичної історіософської ідеї месіанізму української нації. Сакралізація національної ідеї є в поезії В. Пачовського осно-воположним аксіологічним компонентом художньої концепції творчості, про що свідчить вірш «Золотий сум». Окремі поезії Пачовського, такі як «Вічний народу, генію туги...», наближені до експресіоністичного розкриття трагізму життя народу і по-тужності духовного потенціалу його визвольних прагнень (структурну специфіку вірша визначає апокаліптичний образ пожежі світу, характерний для поетики символізму та експре-сіонізму).

179

Осмислення національно-визвольної ідеї в її духовній сут-ності перебуває в поезії Пачовського в найбезпосереднішому зв’язку з осудом рабської свідомості та національного без-пам’ятства як ментально-психологічних причин бездержавно-го становища України. Спробою художнього моделювання ситуації, коли колоніальний гніт позбавляє українців можли-вості для повноцінної самореалізації на батьківщині, і вони змушені ставати «розгубленими зорями» на чужих небосхилах, є ліричний цикл «Розгублені звізди».

Поеми «Сріберний дзвін», «Князь Лаборець», «Золоті воро-та», в яких національно-визвольна ідея розкрита на історично-легендарному матеріалі, відзначаються структурованістю фо-льклорно-міфологічними символами. В основі сюжету поеми «Сріберний дзвін» — легенда про срібний дзвін князя Яросла-ва, що символізує визволення України від колоніального по-неволення. У поемі «Князь Лаборець», центральним в якій є казково-легендарний сюжет про перстень Дажбога, націона-льно-визвольна і патріотична інтенція синтезована з філо-софською проблематикою. На тлі відтворення подій історії давньоруської епохи (боротьба за незалежність західноукраїн-ських земель у ІХ ст.) акцентується ідея духовного розвитку особистості і нації («Мус підняти на весь ріст Свого духа вище звізд»), кордоцентризм етичного принципу («Тілько в серці найдеш ціль за діла праві»), духовна цінність пізнання, творчої активності («Цвіт той — камінь всезнання»). Головним персо-нажем поеми «Золоті ворота», жанрово визначеної самим пое-том як «містичний епос», є фольклорно-міфологічний образ Марка Проклятого, знакова семантика якого проектується на проблему бездержавності української нації. Пачовський, пояс-нюючи в автобіографічному нарисі символічний зміст образу Марка Проклятого в цьому творі як уособлення трагічної на-передвизначеності марних зусиль українського народу здобути державну незалежність, підкреслював: «Над усіми українцями тяжить прокляття бездержавності, почуття вини і гріху за роз-вал своєї держави, який жде відкуплення через жертви героїв. Над усіми тяжить первородний гріх нашої нації, що завалила

180

свою державу за татарських часів татарськими людьми. Ось і генеза Марка Проклятого» [4, с. 53]. Поет також розкриває ет-нопсихологічну співвіднесеність роздвоєності душі персона-жа, його двох облич — «Митуси, співця безверхих руїнників татарських» і «Святослава Хороброго, лицаря великого чину нашої держави». За аналогією до «Божественної комедії» Дан-те [1, с. 18] поема складається з двох частин — «Пекло Украї-ни» і «Чистилище України» (поема залишилася незакінченою, оскільки автором була запланована ще третя частина «Небо України»). У характеристиці свого твору Пачовський акценту-вав принципову для естетики символізму містико-інтуїтивну означеність, яка зумовлює художню структуру поеми: «Щодо змісту мій Марко Проклятий — це не Іліяда, ані епопея, а ряд візій трагедії і нового зриву мого народу, не реальні картини, а експресія душі народу, прочута моєю інтуїцією на основі пе-режитих подій» [4, с. 53]. Реальні історичні події визвольного руху в Україні перших десятиліть ХХ ст. переплетені в поемі з символічними картинами-візіями, історичні особи з різних епох (княгиня Ольга, Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Леся Українка, Юрій Коцюбинський, Махно, Хвильовий, Шептицький та ін.) діють поряд з міфологічними і легендарними персонажами (легендарний оборонець Києва князь Михайлик, Боян, Маруся Богуславка, Вій, Агасфер, Див).

Репрезентована українською поезією кінця ХІХ — початку ХХ ст. світоглядно-естетична парадигматика художньої інтер-претації національної ідеї означила онтологічну багатоплано-вість осмислення проблем буття нації у категоріальних вимірах соціуму, особистості та абсолютної духовності, що функціо-нує в контексті структурно-семантичної поліваріантності ху-дожнього феномену поезії межі століть і філософської конце-птуальності поетичного дискурсу, а також засвідчила властивий українській поезії органічний синтез соціокультур-них чинників і процесів художнього розвитку.

181

Джерела та література: 1. Барка В. Лірик-мислитель // Пачовський В. Зібрані твори : у 2 т. — Фі-ладельфія — Нью-Йорк — Торонто : Об’єднання українських письменни-ків «Слово», 1985. — Т. 2. — С. 11–21. 2. Жулинський М. Пантелеймон Куліш : Літературний портрет // Панте-леймон Куліш : Літературний портрет. Чорна рада. — К. : Бібліотека укра-їнця, 2000. — С. 3–37. 3. Ільницький М. Від «Молодої Музи» до «Празької школи». — Львів : Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. 4. Пачовський В. Зібрані твори — Collected works : у 2 т. — Філадельфія — Нью-Йорк — Торонто : Об’єднання українських письменників «Слово», 1985. — Т. 2. 5. Радишевський Р. Журба і радість Олександра Олеся // Олександр Олесь. Твори : у 2 т. — К. : Дніпро, 1990. — Т. 1. — С. 5–47. 6. Українка Леся. Новейшая общественная драма // Українка Леся. Зібр. творів : у 12 т. — К. : Наук. думка, 1977. — Т. 8. — С. 229–252. 7. Филипович П. Олесь // Филипович П. Літературно-критичні статті. — К. : Дніпро, 1991. — С. 196–218.

182

Матеріали VІІІ наукового семінару

"Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі формування національної

самосвідомості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст."

14 грудня 2012 року

183

Константинівська Оксана

Діяльність Олени Пчілки в Київському Українському Клубі

Перша демократична революція в Російській імперії

(1905 р.) сприяла пожвавленню українського культурного та політичного життя. У Києві постало Українське Наукове То-вариство, яке очолив Михайло Грушевський; почав діяти І стаціонарний український театр під керівництвом Миколи Садовського; зорганізувалося товариство «Просвіта» на чолі з Борисом Грінченком; виходили друком українські періодичні видання: щоденні газети «Громадська думка», «Рада», місячни-ки «Українська хата», «Світло», «Сяйво»; великі надбання 1907 р. - в школах стає можливе викладання українською мо-вою, поява нових наукових дисциплін в університетах: «Украї-нська народна словесность», «Українська історія»; в музично-драматичній школі М. Лисенка викладається предмет «Історія української драми і декламація».

Українські інтелігентні кола в Києві потребували свого на-ціонально-культурного осередку, тому у 1908 році розпочина-ється діяльність навколо створення «Київського Українського Клубу».

Того ж року редакцію одного з перших українських тиж-невиків «Рідний край» перенесено з Полтави до Києва, у бу-динок за адресою Благовіщенська, 97. Ще у 1907 році вида-вець цього полтавського часопису Микола Дмитрієв запросив керувати редакцією Олену Пчілку (Ольгу Петрівну Косач). І саме це призначення згодом врятувало тижневик - коли пол-тавська влада забороняє його друк, письменниця негайно пе-реносить редакцію до Києва, у свою приватну оселю. З 1908 року на плечі насамперед Ольги Петрівни, а також всієї родини Косачів ліг весь тягар видавничих і редакторських клопотів, уся відповідальність за ідейну спрямованість «Рідно-го Краю». Цей період жертовного життя в біографії Олени Пчілки згадується побіжно. А тим часом дане десятиліття впо-

184

вні можна назвати періодом найбільшої самореалізації багато-гранного таланту письменниці.

Гортаючи сторінки номерів часопису, ми відразу за тою широкою тематикою статей, оповісток відчуваємо солідність видання. Тут і докладна інформація із засідань Державної Ду-ми, діяльності української фракції в парламенті; і публікації з економічних питань; в часопису розміщуються статті на літе-ратурознавчі, мовознавчі, музикознавчі, мистецтвознавчі теми авторами яких були Олена Пчілка, А. Кримський, Б. Грінчен-ко, Д.Дорошенко, О. Сластіон. Враховуючи все ж основне те-матичне спрямування: часопису - літературне, - в ньому дру-кувалися твори і широко відомих письменників: Т.Шевченка, П. Куліша, Ганни Барвінок, Лесі Українки. Гр. Чупринки, Олександра Олеся, Надії Кибальчич, Марка Кропивницького, Володимира Самійленка, і твори початківців. Як бачимо, «Рі-дний Край» піднімав широке коло питань, при тому впевнено тримався насамперед національно-патріотичного спрямуван-ня.

З найперших установчих зборів Українського Клубу Оль-га Петрівна Косач, як член його правління, почала в даному тижневику друкувати інформацію про його діяльність: надава-ти як рекламні оповістки про клубні заходи, так і писати роз-логі враження про проведені Клубом концерти, літературно-музичні вечори, подорожі до національних святинь тощо. Хоча дуже скромно про свою діяльність в клубній Раді згаду-вала Олена Пчілка в «Автобіографії», написаної 1927 р., саме з її часопису не тільки кияни, а й українці з далеких куточків ма-ли змогу знати про культурне життя у Києві: «Я бачила в цьо-му клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українське життя йтиме своїм шляхом. І хоч була у складі Правління, та мало виявляла активности там» [1, с. 89].

Для даної роботи опрацювавши друковані спогади учасни-ків та членів Київського Українського Клубу: С. Єфремова, Л. Старицької - Черняхівської, П. Стебницького. Д. Дорошен-ка, Є. Чикаленка, Софії Русової а також часописи «Сяйво»,

185

«Рада» та «За сто літ» можна впевнитися, що саме за інформа-цією яка подається у тижневику «Рідний Край» більш повно можна зрозуміти нашому сучаснику принципи його діяльнос-ті, настрої його членів та тогочасної київської громади, відно-шення державної влади до українських національних това-риств.

У квітневому номері за 1908 рік читаємо: «Українське това-риство в Киіві. В неділю, 27-го квітня, в світлиці «Київського Общественного Собранія», відбулися перші загальні збори нового українського товариства, що зветься «Украінський Клуб». Товариство це, разом з його статутом, вже затверджено. Коло заснування Клубу найбільш клопоталися д.д. В. Бублик, Л. Жебуньов і В. Ігнатович. На 27 Квітня члени-фундатори розіслали запросини багацько кому з кіян. Тих, що прийшли по сих запрохальних листах, залічено до дійсних членів клубу; а хто схоче вступити в товариство пізніш, буде прийматись вже по рекомендації трьох членів клубу і по балотіровці. (Членський внесок – 5 крб. на рік для дійсних членів і 1 крб. для гостей; за вхід 1 раз – 20 коп). Зібрання було досить люд-не, - прибуло 94 душі. Засідання відкрив, за дорученням членів основників, Л. Жебуньов; він прочитав вітальню телеграму від «Петербурської Громади» і пояснив мету київського українсь-кого клубу: об’єднання київських українців між собою. » [2, с. 5].

У цьому ж повідомленні зазначено, що таємним голосу-ванням було обрано старшину клубу: В. Бублика, Галіна, Л. Жебуньова, В. Ігнатовича, О-у Косач, В. Леонтовича, М. Лисенка, Синицького, М-ю Старицьку, Страдомського, Юркевича, О. Черняхівського. Головою перших зборів було обрано – В. Леонтовича, а секретарем С. Єфремова. Згодом Олена Пчілка написала: «За голову був М. В. Лисенко; межи членами правління я одна тільки була їз старших українських людей; а всі інші головніші учасники клубу – були молоді.» [3, с. 123].

Вже з вересневих номерів тижневика почали з’являтися ко-роткі інформаційні повідомлення у рубриках «На Вкраїні»,

186

«Українське слово й мистецтво» про плани клубної роботи та роздуми редакторки з приводу деяких заходів: «Київський український клуб вже швидко відчиниться для що-денного життя. Клуб вже найшов собі домівку (за 2, 000) з 9-ти хат, на Великій Володимирській улиці (в будинку Сітової, № 42, не-далеко від Золотих Воріт). В домівці тепер іде ремонт і уря-дження. Кошти на те все здобуто – частину з членських вкла-док, а частину позичила клубна старшина. Домівка могла-б обійтись дешевше, як-би піти з ким у спілку; такі спільники находились: хотів пристати в сусіди один російський клуб; але більшість членів Ради українського клубу тієї спілки не хоче, боячись всяких непорозумінь і шкоди своєму українському ру-сі» [4, с. 3].

В Клубі, як нам відомо, запрацювало 4 секції – літературно-драматична, музично-хорова, лекційна, бібліотечна.

У жовтні, з притаманним їй гумором, написано Оленою Пчілкою фейлетон «Теревені» про клубне життя: «Ну, тобі, звісно , хочеться знати, «як там живуть люди у тому Київі»?.., шановний читачу. /…/ Ось я тобі, любий читачу, покажу місце в Київі, де ще зовсім не лаялись, - прямо таки ні-хто ні з ким; се.. от, не знаю, як назвать теє місце, товариство одно. По урядовому зветься воно «Украінское общественное собраніе». Отже треба було б перекласти ту назву «Українське товариство», або «Українська громада»; але українці назвали його «Український клуб». Тут знов оказія виходить: слово «клуб» в українській мові, як на лихо, значить щось зовсім ін-ше, ніж по чужеземному, - у нас воно більш до анатомії при-ходиться. Отже виходить би - то не до-речі прикладати його до зібрання. «Рідний край», минаючи анатомічну назву «клуб», пише «клюб», але мені й се не до вподоби, не по моєму! Отже буду вперто називать той «клюб» - Українським Товариством. І хоч там що! Еге-ж, читали ви, по всіх київських часописах, які милі «вхідчини» справило те Товариство? Отак же мило й далі ведеться в йому. Про його-ж то я й кажу, що в сьому місці досі ніхто не полаявся (!), навіть на загальних зборах!! Оце як відбувалися ті збори, на минулім тижні, то – сама згода була:

187

члени дякували урядові товариства, уряд, «старшина» тая, дяку-вала членам, просто щось дивне! Скажу вам краще, яке життя в «Українськім товаристві». У звичайні дні мало хто заходить, але двічі на тиждень – буває багацько людей: по середах – лі-тературні зібрання, по суботах – артистичні й танці, та такі танці, що гості тільки тоді розходяться до дому, як починають світло гасить, - а то все б бавилися в «Українськім Товаристві»! – Ну, нехай же бавляться» [5, с. 11].

Зимові номери «Рідного краю» говорять про те , що актив-но завирувало українське культурно-розважальне життя у цьо-му куточку Києва, але за розвагами українці, звичайно не забу-вали і про патріотичне спрямування діяльності даного осередку. Одним з проявів такої діяльності - гуртування украї-нської громади навколо національних святинь. Такими святи-нями наприкінці вже ХІХ ст. стала могила Т. Шевченка, як ба-тька нації, та дати роковин поета. У ці символи українського єднання як складові увійшли як харизма поета – пророка нації, так і історичний образ козацької могили, козацького кургану, оспіваний самим же поетом. Відзначати ці дати розпочали ще учасники Старої громади (а вони тепер і увійшли до ради Клубу) і ритуальне паломництво до національної святині за-початкували саме вони ще у 80-х рр. ХІХ ст. На цих символах, на цих національних кодах у своєму вузькому, майже родин-ному колі, громадівці виховали своїх дітей, тепер до цієї події залучають більш широке товариство. Український Клуб пос-тійно організовує подорожі і до Катеринославщини (Дніпрові Пороги), до Канева. Олена Пчілка ділиться враженнями від цих поїздок, публікує світлини зроблені під час них. Охочих до цих подорожей набиралося вже до 150 осіб, і це при тому, що кожен з них отримував рекомендацію ще від двох членів Клубу [6,с. 12-13; 7, с. 10-12].

У 1909 році О.П. Косач друкує в тижневику свою промову, виголошену під час урочистого засідання в Українському Клу-бі, присвяченого пам’ятним дням по Т.Шевченку: «Тільки че-рез сорок вісім літ після смерти нашого Кобзаря діждалися ми змоги справляти в Києві свято пошанування його пам’яті – у

188

своїй хаті, в Українському Товаристві. Ті українці, що пам’ятають давні часи можуть найпаче зважити серцем ціну такого першого святкування. Колись доводилося нам наче пе-ршим учням великої віри, збіратися потай, в чиємось малому закуточку, щоб справляти те сумне національне свято. Тепер можемо обходити святкування памяти Кобзаревої – прилюд-но, в великому гурті, а разом з тим у своїй українській оселі. Чимало зібралося нас. Ми не всі навіть знаємося між собою (не так як в давнішій «громадці вірних»). Дарма! Ми почуває-мось у своєму гурті, біля свого багаття, що єднає до-гурту при-хильників нашої української національної думки…» [8, с. 2]. Розуміючи на власному досвіді, як складно в чужому куль-турному середовищі виховати українських патріотів, Олена Пчілка вкупі з «Рідним краєм» 1908 р. розпочала видавати пе-рший український дитячий журнал в Києві, який назвала «Молода Україна». Своїми публікаціями в дитячому часопису Ольга Петрівна намагалася допомогти педагогам, громадським діячам у вихованні маленьких українців: «Тішимося тим, що нам довелося говорити з українськими дітьми, українським словом, в українській часописі» [9, с. 1].

Тими казками, віршами, дитячими п'єсками, які були на-друковані у «Молодій Україні» користувалися і організатори дитячих ранків в Українському клубі. Редакторка вже з жовтне-вих номерів свого видання оповіщає громаду, що з осіннього сезону 1908 року Рада Київського Українського Клубу встано-вила в своєму помешканню, своїм заходом, по неділях, двічі на місяць, проводити «Українські дитячі ранки». Цими дитячими святами опікувалися М. Лисенко, Олена Пчілка, але основне навантаження в організації чи то дитячого маскараду, чи то Шечвенкового ранку брала на себе Л. Старицька-Черняхівська.

Читачів «Рідного Краю» його власниця ознайомлювала з проведенням тих дитячих зібрань: «Перший був 26 Листопаду; перше всього читали дітям (звичайно по українські) казки, по-казуючи при тім світляні малюнки. Олена Пчілка прочитала «Кіт в чоботях», а Людмила Старицька-Черняхівська – «Попе-

189

люшку». (Вибір казок залежав від того, які були малюнки в лі-хтарі). Потім малим гостям показувано де-яку дитячу гру, а на останку були танці. За вступ платилося по 10 копійок. Єсть надія, що «дитячі ранки» вживуться: на перший ранок дітей було мало. Душ 20, а на другий, (9 Грудня), було їх вже душ коло 50 ти. На сім зібранню діти вислухали «Різдвяну ніч»; ма-люнки до неї, (дуже гарні), було взято з якоїсь чайні, а зміст їх пояснювався по Гоголю, у викладі простішому, відповідно ро-зумінню малих слухачів. Після того діти грали в «перепілоч-ку», в «ворона», співали, танцювали. Як видно, дітям українсь-ким ранки дуже подобаються» [10, с. 10].

У «Молодій Україні» Олена Пчілка також інформує україн-ських дітей, їх батьків, педагогів про дитячі ранки, які прово-дить Український Клуб у Києві. Вона публікує фотознімки ді-точок, які приймали в них участь. Оригінал світлини з гуртом дітей, які брали участь у І дитячому публічному святі, присвя-ченого пам'яті Т. Шевченка, що відбулося у 1909 році, зберіга-ється у фондах Музею М. Старицького (ММС, ФО-202). На ньому ми бачимо і онуків Олени Пчілки: Михайлика Криви-нюка, Євгенію Косач; і сина М. Лисенка – Тараса; і маленьких Старицьких: Ірину та Ярослава Стешенків, Рону Черняхівську; і племінників І. Франка, дітей скарбника Клубу – В. Ігнатови-ча: Юрка, Володю та Ольгу, а також інших дітей відомих укра-їнців. А як тепло про це Шевченкове свято, написала пись-менниця і два роки поспіль друкувала дане гуртове фото з його учасниками [11, с. 3; 12, с. 32]: «Се було перший раз у Київі, - та, – здається, й на всій Украіні, що святкувалося на честь Шевченка дитяче прилюдне свято. Хоч траплялося в Київі й давніше, що збиралися дітки на шевченкове свято, проказували вірші Кобзареві, співали, але то було так собі десь у знайомих, невеличким гурточком. А се вже прилюдне. Уро-чисте свято, в громадській світлиці «Українського товариства», з оповістками в газетах і т.и. Входити було вільно всім, лише за порукою двох членів товариства. Плата за вхід була невели-ка, всього 10 коп. Колиб, після сього початку, дитяче святку-вання памяти Шевченка було що-року. Такі святкування непо-

190

мітно вносять освіту в дитячі голівки, надають їм доброго по-чуття. Воно вже з-малку буде пізнавти – хто воно; і як виросте не заблудить, свій шлях знайде. – Не завадилоб і всім батькам та матерям українськім дбати про се, працювати на сій ниві, - розкішні жнива дасть вона!» [13, с. 8].

У 1909 році помирає Петро Антонович Косач. В його особі Ольга Петрівна втратила і надійного товариша, і любля-чого чоловіка, і турботливого батька. Петро Антонович вміло поєднував посаду високого рангу чиновника (дійсний статсь-кий радник) і українську громадську і меценатську діяльність. Як член Старої Громади надавав грошову допомогу редакції «Київської Старини», а згодом, зрозуміло всі матеріальні затра-ти видань «Рідного Краю», «Молодої України» були покладені на його плечі. 1910 рік був для редакції найтяжчим, місяцями відбувалися затримки номерів, родина Косачі, а значить і ре-дакція двічі переїздить (спочатку в будинок №115, згодом №101 по Благовіщенській вулиці). «Рідний Край» починає ви-ходити двічі на місяць. Значно зменшується його об’єм, тема-тика статей. Відвернулися від редакції багато дописувачів, че-рез національну принципову позицію Олени Пчілки, відмовляються від передплати київські бібліотеки.

І, хоча активно вирує життя в Українському Клубі (під да-хом цього ж будинку вже проводить свої заходи київська «Просвіта», з 1911 року у це приміщення переїздить Київське Наукове Товариство), повідомлення про його діяльність майже не подаються в часопису, зрідка публікуються і статті, в яких редакторка ділиться своїми враженнями з приводу проведення деяких концертів, зокрема народної музики, громадських захо-дів.

Наприкінці 1911 року при клубі відкрилася етнографічно-художня, або мистецька комісія. Цю подію, звичайно, не мог-ла оминути увагою Олена Пчілка. У своєму виданні вона спо-віщає громадськість: «в початку сеї зіми склалася ще одна комі-сія, мистецька, що дбає про розпросторення українського стилю в житті Клубу. Великих грошей Клуб на оздоблення своєї домівки дати не міг, отже для сього комісія влаштувала

191

два осібних вечора і кошти з їх повернула на вище вказану ме-ту – для мистецького оздоблення «Українського Клубу». Наслідки дбання мистецької комісії до сього часу такі: справ-лено скілька кіосків, гарно мальованих в українському стилю; справлено завісу й инші частини невеличкої сцени в клубі, - а теє все теж оздоблено гарним відповідним малюнком, прид-бано для Клубу цілу збіранку прехороших вишиваних рушни-ків./…/ Комісія звернула теж увагу й на те, щоб українські вбрання го-стей, що приходять на клубні українські вечорі, набували бі-льше прикмет чисто-українського стилю. І се дбання справді на-часі, бо єсть особи, що, навіть бажаючи вбратись по украї-нському, дуже спотворюють се убрання, вживаючи вишиван-ки не гарні, з ляпаними квітками, або надіваючи величезні він-ки, безліч разків намиста, строкаті попередниці, з усякими блискотками, або московським плетивом і т. ин. Щоб надати убранням більше смаку й добірности, мистецька комісія Укра-їнського Клубу призначає на тих вечорах, що вона влаштовує, - премії, нагороди за краще українське вбрання, жіноче й чо-ловіцьке.» [14, с. 22].

Згодом, в одному з номерів за 1912 рік Ольга Петрівна по-дає розлогу статтю «Вечір бандури», в який детально аналізує виступ та репертуар Гната Хоткевича [15, с. 19-24], у 1914 році публікується роздум-враження після концерту Бориспільсько-го народного хору: «Доісторичність і вік ХХ-й – на однім ве-чері» [16, с. 12-17].

Хочеться згадати ще одну подію, яка трапилася в Клубі і глибоко вразила Ольгу Петрівну Косач. Вона все життя прин-ципово обстоювала права української мови, як відомо їздила у складі делегації на зустріч з прем'єр-міністром, де ставилися питання про друк книг, періодичних видань українською мо-вою, використання рідної мови у школах ще у 1905 році. І то-му, зрозуміло, обурює Олену Пчілку, коли київська громада влаштувала урочисту зустріч в Українському Клубі професору петербурзького університету А. Погодіну, на якій поляки про-голошували вітальні промови польською мовою, білоруси –

192

білоруською, і лише українці вітали відомого славіста російсь-кою мовою. У статті «Украінська ввічливість і московська ува-га» вона пише: «Вже в київськім Товаристві було стільки гово-рено з приводу української мови; було навіть вивішено оповістку, дуже гречну, а все таки оповістку, від уряду товарис-тва, що «старшина українського клубу ласкаво просить гостей вживати в українськім клубі мову українську». /…/ Але досить було приїхати гостям із столиці – і наша ґречність не видер-жала! Заговорили мовою панів наших. Розлилося ціле море російщини! /…/. Однак важуся сказати, що така велика міра ввічливости походить вже не від делікатности нашої, а від многолітнього – рабства. Се воно, теє рабство, витворило в нас ту податливість. Се щось міцніше за нашу думку, за наші переконання, се щось нутряне, бо воно всмокталося, за довгі століття, в саму кров нашу» [7, с. 9-12].

Занадто активне культурно-громадське життя, яке точилося в Українському Клубі, завжди викликало роздратування місце-вої влади. А у 1912 р. почалися більш активні утиски на клубне керівництво, його діяльність. У жовтні цей український осере-док влада закрила. Трагедія для української громади множила-ся з повідомленням про раптову смерть Голови Клубу, компо-зитора Миколи Віталійовича Лисенка. Події пов’язані з закриттям цього національно-культурного осередку, останні дні життя керівника Клубу описала Олена Пчілка в опубліко-ваних у «Рідному Краю» посмертних спогадах про композито-ра: « …ще з весни затребувано було в Маю список членів Клубу, членів Ради клубної, зроблено ревізію всяких записів по книжках, протоколів і інших. Нічого втішного те нє віщу-вало… Потім, літом, запечатано було нам читальню в Клубі. Хмара все густішала… А далі вже - вдарив і грім з хмари: при урядовім огляданню нашої шафи в читальні (ото й вся «біблі-отека» була!) знайдено було, між старими газетами, якісь номе-ри американської «Свободи», часописі, що приходила так само як инші заграничні газети, і – через тиждень покликано було де-кого з клубного уряду на засідання «Присутствія объ Обще-

193

стахъ»; вислухано пояснення того нашого уряду и об’явлено, що Клуб – закривається. Сталося!. /…/ Отак-же само спокійно відкрив Микола Віт., яко Голова Клубу, остатнє ліквідаційне зібрання. Коли, після розмов про те, як саме ліквідувати всю нашу клубну маєтність, пані Л. Стариць-ка-Черняхівська, з гурту членів Клубу, сказала дуже гарне, чуле слово, ніби прощання з Клубом і товариством, Микола Віт., сидячи за столом поруч зо мною, тихо попросив мене сказати щось від Старшини клубної, - «тільки не дуже смутне, щоб люде не губили бадьорости!» - Я сказала скілька слів на той текст із святого письма: «Єсть древу надія: як порубане буде, знову процвіте і літоросль його не загине!» Вертаючись, по скінченню засідання, до-дому, вдвох з Мико-лою Віт. Одним візником, (се траплялося часто, бо ми-ж були найближчі сусіди), /…/ я спитала його, що він тепер пише? – М. Віт. Одразу оживився, сказав, що пише музику «до Людіної п’єси, пані Людмили Старицької-Черняхівської, його племін-ниці, і почав за-любки розповідати зміст «Ноктюрно», - того твору, що музика до його зосталась «лебединою», остатньою піснею нашого Кобзаря!» [17, с. 32-33]

Постановку «Ноктюрну» було здійснено в Клубі «Родина», який став правонаступником Київського Українського Клубу, бо на щастя громаді вдалося поновити його діяльність під ін-шою назвою. Так природно склалося, що саме Л. М. Стари-цька-Черняхівська очолила наступну клубну Раду. Логічно, що тепер естафету національного громадського життя від старшо-го покоління перехоплює молодь. В оновленому клубі так са-мо активно буяє українське культурне, наукове, політичне жит-тя, але повідомлення про його діяльність у «Рідному краї» вже не з'являлися. Згодом, коли в Києві друк українських видань став неможливим, у 1914 році Олена Пчілка переносить ви-дання часопису в м. Гадяч, Полтавської губернії.

Джерела та література: 1.Олена Пчілка. З «Автобіографії».// Спогади про Лесю Українку. К.: Дніпро, 1971. - 484 с.

194

2. Рідний край. № 16. - Київ, 1908 р. 3. Олена Пчілка. Микола Лисенко: життя і праця (спогади і думки).// Ми-кола Лисенко у спогадах сучасників. І т. – К.: Музична Україна. 2003. – 244 с. 4. Рідний край. №33. - Київ, 1908 р. 5. Рідний край. №37. - Київ, 1908 р. 6. Рідний край. № 12. - Київ, 1909 р. 7. Рідний край. №14. - Київ, 1909 р. 8. Рідний край. №5. - Київ, 1909 р. 9. Молода Україна. №1. - Київ, 1908 р. 10. Рідний край .№40. - Київ, 1908 р. 11. Молода Україна. №3. – Київ, 1911 р. 12. Молода Україна. №2. – Київ, 1912 р. 13. Молода Україна. №2. – Київ, 1908 р. 14. Рідний край. №2. - Київ, 1912 р. 15. Рідний край. №14. - Київ, 1912 р. 16. Рідний край. №2. - Київ, 1914 р. 17. Рідний край. №16-17. - Київ, 1912 р.

195

Скорульська Роксана

Два Петербурги Миколи Лисенка

Тема творчого та особистісного становлення творця украї-нської національної музичної мови Миколи Лисенка в культу-рних і політичних межах Російської імперії – достатньо бо-люча і неоднозначна

До теперішнього часу нарисом А. Гозенпуда «Н.В. Лисен-ко и русская музыкальная культура» [2] фактично вичерпується розробка найбільш складної і суперечливої складової життя і творчості Миколи Лисенка. Проте, нарис цей, написаний у середині минулого сторіччя, багато подробиць залишає «за кадром», а в певних випадках освітлює факти і події виключно з позицій радянської ідеології.

Остап Миколайович Лисенко один з розділів своїх спога-дів про батька озаглавив «Два Петербурги» [10]. Дійсно, для Миколи Лисенка завжди існували два Петербурги, дві Росії. Причому ситуація має глибоке історичне коріння.

Рід Лисенків належить до одного з найстаріших дворянсь-ких родів Російської Імперії. «Родословная книга черниговско-го дворянства» графа Г. Милорадовича інформує: «Предок фамилии этой Йван Лысенко за службу его в малороссийском войске по универсалу гетмана Демьяна Игнатовича 9.11.1676 г. жалован населенными имениями[…], которые и подтвержде-ны за ним Височайшей грамотой Государей и великих Князей Ивана и Петра Алексеевичей 1689 г. После смерти его, Лысе-нко, имениями зтими владели наследственно: сын его генера-льний судья Федор Лысенко и потомки сего последнего, по-чему род Лысенко и признан во дворянстве Правительствующим Сенатом со внесением в 6 часть Родос-ловной книги.

Герб Лысенков внесен в Гербовник дворянских родов, ч. І на стр. 86 и имеет следующее описание: в щите, имеющем зо-лотое поле, изображены крестообразно сабля й стрела; щит

196

увенчан дворянским шлемом й коронами с тремя страусовими перьями» ( №5104/шк.9.П.4.) [20].

Зауважимо, проте, що шляхетські привілеї, затверджені Петром І, дані були запорізькому козакові, який протягом ба-гатьох років був Генеральним осавулом, полковником Черні-гівським і Переяславським, а також - Наказним гетьманом України у 1674 році. У перших поколіннях роду налічуємо бі-льше двадцяти представників козацької старшини найвищих рангів. А через численні шлюби Лисенки пов'язані з усіма ге-тьманськими родами України.

Волелюбний дух прадідів воскрес в середині ХІХ століття в юнакові, що змінив козацькі клейноди на диригентську па-личку і по праву отримав з народних вуст за свій громадянсь-кий і творчий подвиг звання Гетьмана української музики.

Зрозуміло, що син полковника російської армії і вихованки Смільного інституту благородних дівиць, Микола Лисенко, як і переважна більшість дворянських дітей того часу, виховував-ся в російських учбових закладах і ріс, в основному, в російсь-комовному середовищі.

Не можна обійти увагою і той факт, що російській грамоті навчав маленького Миколку відомий російський поет Афана-сій Фет, який служив в Орденському Кірасирському полку під керівництвом В.Р. Лисенка - батька майбутнього композитора.

З іншого боку, у старосвітських поміщиків дідуні і бабуні Булюбашів, рідного дядька Андрія Романовича і двоюрідного дядька Олександра Захаровича Лисенків хлопчик потрапляв в стихію суто українську з її співучою мовою, повір'ями, обря-дами, піснями. Хлопчик переймався атмосферою, де захоп-лювалися читанням української літератури і де культивувалась історична пам'ять про казацтво.

Троюрідний брат і найближчий соратник Миколи Лисен-ка Михайло Старицький, зокрема, згадує: «В Галицком раз достали мы от Андрея Романовича запрещенные стихотворе-ния Шевченка и целую ночь читали их, восторгаясь и фор-мой, и словом, и смелостью содержания. Что меня увлекал этот звучный страстный стих, было неудивительно — он мне

197

был с детства близок, но Лысенко, привыкший к русской или французской речи, был особенно поражен и увлечен музы-кальной звучностью и силой простого, народного слова. С этого времени и я перестал этого слова стыдиться; а потом знакомство и сближение наше с дядей Александром, или Олексашей, утвердило нас еще больше в симпатиях к мало-русскому языку и малорусской старине. Дядя знал много запо-рожских дум и песен, пел их выразительно, с чувством и про-изводил сильное впечатление. Лысенко впервые стал от него записывать мотивы и слова этих песен, напр., «Ой не гаразд, запорожці, не гаразд вчинили», «Отамане, батьку наш», «Встає хмара з-за лимана». […]

У дяди нашелся между прочим и первый напечатанный «Кобзарь» Шевченка и «Энеида» Котляревського» [ 31, с. 11-39]. Роки навчання в Київському університет Св. Володимира

остаточно формують національну самоідентифікацію Лисен-ка. Ставши одним з найбільш діяльних членів Старої Громади,

він чітко визначає мету подальшого життя і творчості: «вивес-ти українську національність з хуторянської обстановки на єв-ропейський шлях. представити Україну перед лицем усіх сло-в'янських братніх народів і європейських чоловіків у сфері мистецтва» [16, с. 365]. Ще під час навчання Лисенка у харківській гімназії, преса

звернула увагу на юного піаніста-віртуоза. Йому пощастило на талановитих наставників. Про виступи гімназиста писали «Ха-рьковские губернские ведомости» та, навіть, «Російська музич-на газета»! Тож не дивно, що і у Києві юнак продовжує свої концертні виступи. Рекомендував Лисенка київським музикан-там, можливо, його харківський педагог – видатний російсь-кий музикант М. Дмитрієв. В усякому разі, протягом 1863 – 1867 рр. аматор Лисенко бере участь щонайменше у 16 кон-цертах Російського музичного товариства, виконуючи складні фортепіанні твори і навіть концерти для фортепіано з оркест-ром.

198

Ці виступи не залишаються поза увагою преси. Зокрема, 24 березня 1866 р. г. «Киевлянин» у розділі «Музыкальная хро-ника за 20 марта» [О концерте 20 марта] писала: «Одним из интереснейших номеров концерта был финал из третьего концерта Бетховена для фортепиано с оркестром. Господина Лисенко ожидает завидное артистическое будущее, если он не на думает зарыть свой талант в землю». То ж не дивно, що, захистивши кандидатську дисертацію

по біології, вже відомий у Києві піаніст і хоровий диригент Микола Лисенко їде у Лейпціг, де проходить консерваторсь-кий курс у славетних європейських метрів Мошелеса, Рейнеке, Венцеля, Ріхтера, Паперітца. Блискуче закінчивши одну з найбільших європейських консерваторій, 26-річний музикант стає одним з найпопулярніших концертантів і педагогів музи-ки в Києві. Газета «Музыкальный сезон», № 18 від 19.03.1870 р. подаючи у розділі «Корреспонденции» «Обзор прошлогод-ней деяльности Киевского филиала ИРМО», зазначала: «По-ложение музыкальной школы [РМО]1 значительно улучши-лось вследствие приглашения новых талантливых преподавателей гг. Шипека и Лисенко». Про популярність М. Лисенка у мистецьких колах Києва

свідчить і те, що 6 Червня 1873. М. Лисенка журнальною по-становою Головної дирекції РМТ (СПб) за поданям з Києва затверджено у складі Директорів Київ. відд. РМТ. [27, с. 6-7; 19]. 23 червня того ж року г. «Киевлянин» (№ 74) у матеріалі «Краткий очерк действий музыкального общества в Киеве» схвально пише про діяльність М.В. Лисенка у складі дирекції Київського відділу РМТ. Преса теж поки-що прихильно ставиться до діяльності мо-

лодого музиканта. Наведемо далі лише кілька фрагментів най-значніших публікацій. «Программы концертов г. Лисенко по серйозности и характерности своей резко отличаются ото всех других; в них мы совсем почти не находим так называе-мых qvasi - «концертных» пьєс бьющих на эффект и дешовую 1 У Школі на цей час було загалом 40 учнів.

199

популярность. У г. Лысенко, наоборот, в основе лежит клас-сическая музыка, с которой, по трудности исполнения, киевс-кая публика не была раньше знакома; с другой стороны, кон-церты его бывают оживлены как массой российских і славянских народных мелодии, так и композициями самого концертанта» [6]. « …Своим необыкновенно мягким туше г. Лысенко умеет придать звукам какую-то бархатную нежность и тягучесть. Всякая пьеса, исполненная им, глубоко продумана и осмысле-на, оттого и выполнение ее всегда оригинально. […] Эту осо-бенность игры еще рельефнее можно заметить в выполнении им пьес более близких и симпатичных по родственности сво-их мелодий, как, например, Шопена. Его нервная страстность звуков и болезненные вопли души передаются г. Лысенко превосходно; нам особенно понравилось исполнение второй части концерта Шопена. Если можно еще чего пожелать, так это именно — большей выработки техники и большей чисто-ты отделки. Глубина понимания и умение вдохнуть в звуки душу живую и ставят, по нашему мнению, г. Лысенко как ис-полнителя неизмеримо выше обыкновенных пианистов; но особенно выдается талант его как композитора и собирателя народных русских мелодий. […]

По своему направлению, как мы могли заметить, г.Лысенко принадлежит к веймарской, так называемой реаль-ной школе, основателем которой считается Вагнер. […] Со-вершенно было бы односторонне заключать, что только Киев может быть ценителем трудов г. Лысенко: они составляют та-кой же интерес для Москвы и Петербурга, как и для Киева, и наверное, были бы встречены и там сочувственно, равно как и мы восторженно слушаем в Киеве Глинку » [6].

12 вересня 1873 р. г. «Голос» (СПб, № 252, с. 1-2) публікує статтю Г.А. Лароша «Музыкальныеі очерки. Два сборника ма-лорусских песен», у якій, зокрема зазначав, що «сборники Ли-сенко и Рубца явились важным вкладом в сокровищницу русс-кой музыки» і, що «сборники эти изобилуют мелодиями в высшей степени оригинальными и красивыми».

200

Тоді ж - у 1870-і роки — починається активна композитор-ська діяльність М. Лисенка. Одним з перших кроків на цих те-ренах стала опера «Різдвяна ніч» (у першій редакції) на лібрето М. Старицького (за повістю М. Гоголя), прем'єра якої відбула-ся 24 січня 1874 р. Вже 4-го квітня того ж року газета «Санкт-Петербургские ведомости» вмістила велику статтю з деталь-ним аналізом київської прем'єри де, зокрема, автор відмітив: «Не только прибавилось новое музыкальное поизведение к числу тех, которыми начинает богатеть русское искусство, но, что гораздо важнее последствиями, виступает на свет новый тип в этом искусстве... Великорусская народная драма и музы-ка является на юге России естественным возбудителем потре-бности видеть рядом с нею и малорусскую народную драму и музыку. Одним из ответов на такую потребность, естествен-ным последствием представлений в Києве «Ивана Сусанина», «Рогнеды» и т.п. явилась опера Лысенко». Отже, маючи намір вдосконалюватись у класі інструменто-вки М. Римського-Корсакова, М. Лисенко прибув до Петер-бурзької консерваторії не провінційним дилетантом, а вже до-сить відомим у музичних колах столиці професіоналом.

Відвідуючи в 1874-75 роках уроки М. Римського-Корсакова, М. Лисенко в цей же час організовує хор з україн-ських студентів, що навчались у С.-Петербурзі. Впродовж першої половини 1875 року його хор дає в Соляному містечку й інших залах столиці десять так званих «слов'янських концер-тів».1

Перший директор Педагогічного музею при Соляному мі-стечку, В. Коховський писав, що ознайомленню широкої ау-диторії відвідувачів занять Загальнодоступної школи і прос-тих відвідувачів «с народними мотивами славян весьма

1 Квітня 20. «СПб відомості»« у № 106 (с.2) у розділі »Хроніка« вміщує ін-формацію про засідання комісії Педагогічного музею у Соляному містечку, повідомляючи, що: »Серед планів на майбутній рік: [.] організувати хоро-вий спів під управлінням р. Римского-Корсакова».

201

содействовал хор Лисенко, исполнявший с замечательним со-вершенством славянские народние песни» [28, с. 456].

У лютому 1875 р. Микола Віталійович і його український студентський хор беруть також участь у концертах кобзаря Остапа Вересая, приїзд якого в столицю був ініційований Старою Громадою.

Крім хорових «слов'янських» концертів, Лисенко досить часто виступає у петербурзьких концертах як піаніст разом з провідними російськими музикантами, його твори викону-ються у поряд з творами членів Могучої кучки.

Заняття з М.А. Римським-Корсаковим, підготовка до іспи-тів і сам екзамен з інструментовки, що відбувся 16 травня 1875 року, а згодом — від'їзд в Україну перервали концертно-виконавську діяльність Лисенка у столиці. За цей час він під-готував і здав до друку в С.-Петербурзі збірку українських на-родних пісень «Молодощі». З цієї збірки М. Римський-Корсаков запозичив теми для своєї незавершеної «Української фантазії» для оркестру.

Проте, реакція на діяльність М.Лисенка в С.-Петербурзі була далеко неоднозначною. Зокрема, дружина композитора, Ольга Олександрівна Лисенко (О'Коннор), яка вчилася одно-часно з чоловіком в С-Петербурзькій консерваторії, в класі професора К. Еверарді, згадувала: «По субботам собирались на Васильевском острове у Серова, Лысенко знакомил присут-ствующих с украинской музькой. При этом часто возникали ссоры, и Кюи всегда выступал, как противник Лысенко: — «Украинец в немецксм фраке! Немцем пахнет!», — кидал он реплики». Ольга Олександрівна згадувала також, що Ц. Кюї намагався довести, що ніякої української своєрідності в музиці немає, що в ній усе загальне — і російське, і українське. І для підтвердження наводив подібну ж концепцію українського му-зиканта О. Рубця» [4].

Можна зрозуміти неоднозначне ставлення кучкістів до Ли-сенка, котрого досить часто бачили не на консерваторських лекціях, а у цензурному комітеті, де він узгоджував справи, що стосувалися видання не лише його власних музичних збірни-

202

ків1, але й роману Панаса Мирного та Івана Білика2 «Хіба ре-вуть воли, як ясла повні». Зокрема, М.В. Лисенко серед інших листів М.П. Драгоманову з цього приводу писав 12.04.1876 року: «Мы было порешили печатать его без пред-варительной цензуры, т. к., повидимому, все условия цензора были выполнены.

Но по ближайшем просмотре оказалось, что листы вовсе не были скреплены, — дело огромной важности, особенно в виду того, что у автора были и поправки, и вставки, и целые наклейки. Я в Главн[ое] Упр[авление] по д[елам] Печати. Го-ворят: — печатайте, Ведь основы Госуд[арства] не колеблятся, возмущене противу властей не проводится, богатые с бедны-ми не сопоставляются?

Сие-то последнее и есть в лице Чіпка. Стали мы читать весь роман на дому и умозаключили, что

есть места, которые нужно выкинуть, и многие, в особенности при конце, где говорится о земстве, выборах, съездахъ дворян — хто его зна, что будет, если напечатаем, а тут книжку аре-стуют и велят спалить. […] Дак проти цёго я й питався Ив. Р[удчен]ка, чи дає він мені право змінити де-що, або часом і вичеркнути геть (звичайно саму омаль). […] 3 Как бы там ни было, я опять в Глав[ное] Упр[авление]; можно ли, спрашиваю, печатать, с нескрепленными листами? Нельзя. Цензор один посоветовал мне отослать в Киев и че-рез знакомого попросить […] скрепить, что и делается теперь в Кіеве…» [12].

Проблеми з імперською цензурою тільки починалися. Підписаний в 1876 р. Емський указ перекреслив усі творчі

плани М. Лисенка. Відомий український правознавець 1 «Музика до Кобзаря» вип.І(1873, Бессель), «Молодощі»(1876, Бессель). 2 І. Я. Рудченко (псевдонім Іван Білик) – старший брат Панаса Мирного, один з авторів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Як видно з по-дальших листів, всі питання по виданню роману вирішувалися з ним. 3 Між іншим, ніхто з літературознавців, хто розшукував цензурні матеріали роману, не брав до уваги, що серед них міг десь зберегтися примірник, пе-реписаний рукою Миколи Лисенка!

203

О. Кистяковський прокоментував у своєму Щоденнику пункт 3-ий Указу так: «Последний пункт прямо направлен против деятельности Лысенко, которьш лет 6— 7 как разрабативает малороссийскую музику. Теперь его деятельность парализо-вана. Его издания лишены ходу. Замечательно также запре-щение сценических представлений и чтений на малороссийс-ком языке. Вся Малороссия более 50 лет без вреда для государства смотрела на представление «Наталки Полтавки», «Москаля-чаривника» и проч. Ныне это признано «опасным для государства» [8, с. 177].

У таких складних умовах Микола Лисенко, не скористав-шись запрошенням на посаду капельмейстера петербурзької приватної опери (з перспективою переходу на імператорську сцену), повертається в Україну.

Повернення до Києва знову ж мало для М.В. Лисенка два аспекти. Київське відділення РМТ тепер ставилося до нього насторожено.

Вишукуючи будь-які можливості для продовження творчої діяльності і просто кошти для існування, М. Лисенко викладає у приватних школах Києва, і позаштатно з 1875 р вступає на службу до Інституту шляхетних дівчат. У штаті з 19 травня 1878 р. по 4 грудня 1906 р. (з 11 жовтня 1885 р. – інспектор музичних класів).

Офіційний статус чиновника і блискуча репутація педагога певною мірою полегшують його стосунки з цензурою та ад-міністрацією краю. Коли 16 серпня 1884 р. у Київ приїхав цар Олександр III, саме Миколі Віталійовичу було доручено вла-штувати концерт для царського вшанування. Племінниця Ли-сенко, Валерія О'Коннор-Вілінська згадувала з цього приводу: «Велика морока, тому що потрібно було скласти програму, що відповідає умовам, гідну з музичного боку, і не обійти свого українського. Концерт вийшов добре, виконання було худож-нє; усі їм були задоволені. Царю, видно, сподобалася кантата «Б'ють пороги», яку виконав великий хор в національних кос-тюмах і кращі солісти опери. Цар демонстративно аплодував і тим додавав ентузіазму усім слухачам. Миколу Віталійовича

204

покликали в царську ложу і виразили йому вдячність Коли другого дня свої розпитували його про враження, він тільки махнув рукою, як увільняючися від нудоти.

— А цариця,— додав він веселіше,— гарненька жінка і ду-же привітна в поведінці» [ 25. с. 283-284].

Та вже за кілька тижнів, після студентських заворушень проти підписаного царем 23 серпня 1884 р. «Загального стату-ту російських університетів», М. Лисенко серед інших двадця-ти осіб потрапив «під таємний нагляд» жандармерії, що донес-ла: «Учитель музики Ник. Вит. Лисенко (композитор) агитировал среди студентов к беспорядкам» [38].

Написаний М. Лисенком у 1888 р. ювілейний гімн на честь 50-річчя Інституту та приїзду імператриці Марії Федорівни «Матушка-царица, сонце наше красно» Її величність зволили прийняти прихильно. Композитор «удостоен получить благо-дарность Ея Величества 1889 января 19» [26, арк. 19]. Услід за цим композитора було представлено до чину Титульного ра-дника, а невдовзі він «За отличную службу всемилостивейше награжден орденом Св. Анны 3 степени. -1891 г. Декабря 21» [26, № 10-(формуляр)].

Все це давало Лисенкові певну свободу дій у його концер-тній і видавничій діяльності.

Однак, «Киевлянин», «Русский вестник» та інші періодичні видання публікують зневажливі статті про М. Лисенка та його твори, змушуючи митця на сторінках видань, налаштованих більш демократично, вступати у відкриту полеміку з цілеспря-мованими антиукраїнськими установками «рецензентів». Л.Старицька-Черняхівська з гіркотою констатувала: «Лисенко був заручником російської музичної критики, оскільки україн-ської просто не існувало».1

Стосунки М. Лисенка з цензурою є своєрідним літописом

1 Попри те, наприкінці 1890 і далі – протягом 1900 рр. Київське відділення Російського музичного товариства раз по раз запрошує Миколу Лисенка до участі і своїх концертах, зокрема до участі у камерних ансамблях, у кон-цертах пам'яті А. Рубінштейна

205

безперервної виснажливої боротьби за право на існування української культури взагалі і музики зокрема: «Якби ви знали, що творить цензура з українською продукцією, просто бридко згадувати. На українському терені літературному, духовному, художньо-артистичному цензурні чиновники відкрили спеціа-льне поле «спасення отечества» і заради чинів, субсидій, орде-нів безперешкодно творять всілякі несправедливості і утиск», — пише композитор 30 березня 1887 р. дружині Івана Франка, Ользі [18, с. 179]. А рік потому — полтавському знайомому Г. Маркевичу: «Справу гальмують, вони немов помщаються, не даючи дозволу по декілька місяців» [14, с. 184].

Систематично обмежувалися і наміри Лисенка виїхати з хором за межі Малоросії. «З Катеринослава наш маршрут та-кий: Слав'янськ, Бахмут, Юзово, Таганрог, Ростов-на-Дону, де ми повинні бути 10—11 іюля. […] З Ростова ми гадаємо Азов-ським морем йіхати на Таганрог, Маріуполь, Бердянськ, відти через Азовське упоперек море до Керчи, далі по Чорному мо-рю на Феодосію, Ялту, Севастополь, Симферополь, Мелито-поль, Александровск на порогах1» - Писав Микола Віталійович дітям про наміри 4ї хорової подорожі [ 11, с. 338]. А невдовзі повідомляв Г.І. Маркевичу, що на цю частину маршруту до-зволу не одержано [15, с. 339].

Тим більше неможливо було Лисенкові вирватися за межі імперії. «Зняв я був велику справу з своїм хоровим турне по широкій Рассєї й Польщі, - писав Лисенко своєму приятелеві Б. Познанському 1 жовтня 1901 р. - Вже розпочав і репетиції, рахуючи виїхати з 15 декабря й по 1 лютого … Тут й вийшла, виявилась фальш. Стали переманювати голоси. Я постеріг, що це дуже небезпечна річ, бо подорож цю треба було звер-шити або з великим тріумфом, або ж певна б була згуба. Я ро-зрахував — краще не рипатись, ніж згубити й своє ім'я й спра-ву народню. Я розпустив хор. Може, як бог дасть віку, пізніше вдасться» [3, с. 70]. Як свідчить Д.М. Ревуцький у своїй праці «Хорова діяльність М.В. Лисенка» «до цієї подорожі «джура» 1 З 1921 р. - Запоріжжя

206

Лисенків, Я.П. Гулак-Артемовський, доклав своїх 500 карбованців, продавши саме перед тим свій клаптик землі в Городищі» [ 29, с. 11].

Не видали Лисенку й хористам закордонних паспортів для поїздки на Паризьку виставку 1900 р. …

У цьому сенсі найбільш промовистим є лист до Краківсь-кої «Академічної Громади»: 3/15 березня 1891 р. Лисенко пи-сав: « …В нашому тутешньому стані є стільки тяжких, шкод-ливих обставин, що йіхати туди далеко до Вас, Добродію, найменчої нема можливости. […] сама міссія моя, подорож для святкування роковин Т[араса] Ш[евченка] у чужій державі, ви-кликала б від нашого уряду таку бурю, з-за якої б мене - по при сучасних утисках української якої будь діяльности - одразу скасовано з Институту, а це є мій головний зарібок, моя най-важніша pied а terre» [13. с. 194 ].

Михайло Старицький не дарма називає життя побратима «подвигом, помноженим на ціле життя». Адже за таких каба-льних умов М. Лисенко зумів здійснити 4 хорові подорожі по центральній Україні, видати за життя понад 500 обробок укра-їнських народних пісень, 86 сольних і хорових творів на текс-ти Т.Г. Шевченка, численні вокальні, фортепіанні і камерно-інструментальні твори, започаткувати в національній музиці всі відомі оперні жанри…

Сценічна історія основних лисенкових опер досить благо-получна. Проте свій головний опус — оперу «Тарас Бульба» автору не судилося побачити на сцені, хоча допомогти в цьо-му готові були його знамениті колеги П.І. Чайковський і М.А. Римський - Корсаков.

22 грудня 1891 року Чайковський був на прийомі, влашто-ваному на його честь київським Товариством любителів музи-ки, — в так званому «будинку Патона» № 9, на розі вул. Рей-тарської і Львівської площі. Оскільки квартира Лисенка була розташована від нього лише за чотири будинки, найімовірні-ше, саме тоді Петро Ілліч міг побувати у Лисенка на Рейтарсь-кій № 19 і слухати його оперу «Тарас Бульба».

Із цього приводу дослідники, як правило, посилаються на

207

спогади М. Старицкого: «Приезжает в Киев покойний Чайко-вский, навещает Лысенко и просит демонстрировать своего «Тараса», о котором слыхал в Москве. Лисенко смалодушест-вовал (это было при мне) и хотел было уклониться, но Чайко-вский настоял... Почти всю оперу прослушал наш знамени-тий маэстро с глубоким вниманием, выражал в иных местах восторженные одобрения; его особенно пленяли те места, в которых наиболее вырисовывался национальний колорит. Чайковский обнял Лысенка, поздравил его с талантливим произведением и просил ехать с ним немедленно в Петербург, где он поставит эту оперу непременно. Помню, что Лисенко был опьянен похвалой такого гениального композитора и со-брался было с оперой в путь, да призадумался, и так надолго, что Чайковский успел умереть» [31, с. 38 ].

Свою допомогу в постановці опери в Росії пропонував і М. Римський-Корсаков, який відвідав М. Лисенка 21-23 січня 1895 р. У мемуарах «Летопись моей музыкальной жизни» він, з властивим йому сарказмом, згадував: «...угощали «Тарасом» и варениками, второе поправилось больше» [30, с. 340].

Проте Леся Українка залишила, судячи з усього, об'єктив-ніший «звіт» про атмосферу цього прийому, на якому були присутніми також Косачі і Старицькі: «Приїжджав Римський-Корсаков і дуже запрошував Лисенка у піст до Петербурга презентувати «Тараса Бульбу», але навряд чи Лисенко збереть-ся», — писала вона матері [9, с. 396 ].

Шанобливе ставлення до свого педагога Микола Лисенко зберіг на все життя. Зокрема, влітку 1886 р. О.К. Глазунов пи-сав М.А. Римському -Корсакову про свою зустріч у Криму з Лисенком: «Он меня тронул тем благоговением и благодарно-стью, с которыми он говорил о вас» [1, с. 116].

Востаннє М. Лисенко і М. Римский-Корсаков зустрілися, очевидно, у дні вшановування 35-річчя творчої діяльності Ми-коли Віталійовича у Петербурзі. Столична преса повідомляла, що серед присутніх на вечері 18 лютого 1904 р. були М. Римський-Корсаков і О. Глазунов. Ювіляр «удостоился са-мых шумных оваций со стороны исполнителей программы,

208

устроителей вечера и публики. При громе рукоплесканий Ни-колай Витальевич выходит на эстраду и исполняет на рояле несколько небольших отрывков из своих произведений, после чего ему подносят серебряный венок, напоминающий по фо-рме лиру».На вінку напис «Миколі Вітальовичу Лисенкові в ознаку щирої пошани. Петербург, 18 лютого 1904» [7].1

Того вечора у програмі ювілейного концерту прозвучали два фрагменти з «Тараса Бульби», що, ймовірно, дало новий привід для розмов про постановку опери. Проте, пройшло ще вісім років перш, ніж М. Лисенко серйозно зайнявся цією про-блемою. Його остання поїздка до Петербурга навесні 1912 ро-ку була, зокрема, присвячена питанню про постановку опери. «Сьогодні усе вирішилося. Був у Теляковського, який сказав, щоб восени присилав усі матеріали «Тараса Бульби», і вони повідомлять, коли сесія буде призначена, тоді я і міг би прибу-ти... Поїхав в Маріїнський театр на репетицію. Це зробив я за порадою М. Ковалевського, а він вже без мене з ними розмов-лятиме з приводу прийому «Тараса Бульби», — повідомляв композитор давньому петербурзькому знайомому П. Стебницькому [17]. Проте восени 1912 року до Петербургу М.В. Лисенко вже не приїхав...

Ще у 1904 році сталося загострення відносин М. Лисенка з владою у зв'язку з відкриттям Київського українського клубу (КУК), головою Ради старійшин якого він був обраний. Май-же одночасно було заведено 2 поліційні справи: про відкриття і про закриття Клубу. За Миколою Віталійовичем встановлю-ється гласний нагляд поліції і заводиться так зване «Дело Де-динского (№ 99)» [37].

Ще одного удару по М.В. Лисенку завдає цензура, спеціа-льно створивши Київський тимчасовий комітет, в справах друку в складі Т. Флоринського, О. Нікольського, С. Щоголєва

1 Детальна стаття з портретом Лисенка включена у видання Біографії ком-позиторів з IV по XX століття з портретами / Під ред. А. Ильинского. — М.: Видавництво До. Дурново, 1904. — Про М. В. Лисеняти див.: с. 579-587.

209

від 24.02.1911 р. [22] Наведемо фрагмент з Протоколу про конфіскацию кантати М. Лисенка «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка» :

«Слушали: Доклад о музьїкальном произедении на мало-русском наречии «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка». Кан-тата. Муз. улож. М. Лисенком. Вірш В. Самійленка.1 (и рисун-ком на обложке, напечатанном в типографии Чоколова в количестве 500 экземпляов)..

...Рисунок изображает отряд запорожского войска с геть-маном во главе, который рысью мчиться к горе, где находится могильний памятник Шевченка. […] запорожцы жестами об-наруживают свое победное и торжествующее настроение, а гетман булавою показывает народу малороссийскому на моги-лу позта. Таким образом рисунок возвещает малороссам вос-становление прежней политической независимости Малорос-сии, утрату которой Шевченко в своих произведениях оплакивал и к возвращению которой призывал […]. На стр. 5—7 кантаты идея рисунка находит себе подтверждение в тексте […]. Усматривая в данном изображении к кантате воз-буждение южной ветви русского народа к изменническим действиям против России, т. е. признаки преступления, преду-сматриваемого § ст. 129 Уг. Улож. 1903 г.», Комітет у справах друку уклав: «Наложить арест на указанное музыкальное про-изведение и просить прокурора Киевской судебной палаты войти с прошением в Киевскую палату об утверждении ареста и об уничтожении издания...» [22].

На щастя, видання, на звороті якого зазначено: «Жертвуйте на пам'ятник Т.Г. Шевченкові у Києві» не було знищене повністю. Сам же факт його появи ліг вагомим каменем у поліційне дос'є «Учителя музыки Николая Виталиевича Лы-

1 «До 50-х роковин смерті Тараса Шевченка». Канатата М. Лисенка на текст В. Самійленка, ор. ,(К. 1911., Нотопечатня В.Чоколова.) Художник П. Холодний. На останній сторінці обкладинки заклик: «Жертвуйте на пам»ятник Т.Г. Шевченку в Києві».

210

сенко»,— досьє, і без того переобтяжене свідченнями та доно-сами.

Остаточно терпець влади увірвався після того, як М. Лисенко очолив підготовку заходів до вшановування 50-річчя смерті Т.Г. Шевченка. Проти Лисенка об'єднались осо-бисто міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Столипін, київський цивільний губернатор А. Гірс та гене-рал-губернатор Ф. Трепов.

З їхнього листування процитуємо декілька рядків з «підсу-мкового» листа Ф. Трепова до Міністерства внутрішніх справ: «Секретно....Ввиду доложенного мне в Ноябре минувшего го-да начальником Киевского охранного отделения опасения о возможности проявленим 26 февраля 1911 года по случаю за-кладки в г. Києве памятника Т.Г. Шевченко каких-либо про-тивогосударственних манифестаций на почве проведення идеи о самостоятельности Малороссии, я признал соответст-венным сообщить о сем г. министру внутренних дел. Засим, по получении шифрованной телеграммы г. министра от 28 минувшего января за № 154, мною было предложено Киевс-кому губернатору [А.Гирсу] поставить в известность устрои-телей юбилейних торжеств о том, что чествование не должно носить характера пропаганди украинских учений, в против-ном случае празднование юбилея будет мною воспрещено.

В ответ на это председатель старейшин совета Киевского украинского общественного собрания Н.В. Лысенко уведомил киевского губернатора, что совет старейшин упомянутого со-брания, по обсуждении поставленных мною условий чество-вания 50-летия со дня смерти Т.Г. Шевченко, отказывается от публичного чествования поэта, так как понятие «украинского учения» на-столько растяжимо и неуловимо, что не дает ника-кой возможности предугадать, что в празднестве могло бы по-казаться администрации нежелательным и подлежащим пре-сечению. (Равным образом Юбилейний комитет сложил с себя свои полномочия и никаких торжеств по поводу озна-ченного юбилея 27-28 февраля устраивать не будет). 8 февра-ля 1911г. Трепов» [23].

211

Торжествуючи, панове урядовці поблажливо вирішують, що «в настоящий момент имеющиеся данные об этом клубе (КУК) не представляются еще вполне достаточными для пре-дложения Присутствию об обществах о закрытии названной организации» [ 33. арк. 11].

Більш прозорливий підполковник Леонтьєв терміново збирає тим часом інформацію «про український рух», доноси філерів, «відомості» про кожного з причетних до Справи № 99 зі всіх попередніх наглядових джерел, йому вже відомо, що Шевченкове свято відбудеться в Москві, де з 15 листопада 1910 р. існує Шевченківський комітет на чолі Іваном Алчевсь-ким (співаком), Володимиром Вернадським, Володимиром Гі-ляровським, Михайлом Донцем, Федором Коршем, Агафанге-лом Кримським, Олексієм Новицьким (істориком мистецтв), Іллею Уваровим (артистом МХАТ), Іллею Сацом, Миколою Філянським (архітектором).

26 лютого 1911 р. на урочистому засіданні московського товариства «Кобзар» Любов Яновська, дякуючи Москві від імені України за братерську поміч, так характеризувала, зокре-ма, безкомпромісність очолюваного Лисенком «Центрального Комітету»: «...треба було мати надзвичайну певність в собі, щоб в хвилину найвищого напруження гарячого ентузіазму, кинути народові холодне, коротке, незрозуміле широким вер-ствам: «Святкування не буде». Проте Микола Лисенко зважив-ся сказати, як колися Пантелеймон Куліш над труною Кобза-ря: «Коли не можна буде нам так, як ти, святу правд глаголити, ми лучче мовчатимемо!» [21].

5 березня 1911 р. у залі Московської консерваторії відбувся великий Шевченківський вечір, за участю відомих українських та російських артистів. Вечір завершився виконанням кантати М.Лисенка «Б'ють пороги». Грандіозний хор із 200 співаків супроводжував симфонічний оркестр. Насамкінець присутні в залі викликали на сцену автора. «В особі Миколи Віталійовича українське і російське громадянство вітало Україну і таким чи-ном протестувало проти тих, хто перешкодив українцям вша-новувати шевченківську річницю у себе на Україні». «Листи і

212

телеграми йшли в Москву з усієї імперії!» — згадував режисер концерту В.Овчинніков [34, с. 684].

Що ж, переможців не судять. Влада, здавалося, змовчала. Та й убивство П. Столипіна 5.09.1911 р. відволікло увагу полі-ції від дрібніших проблем.

Та за півтора роки влада спромоглася зібрати достатній для репресивних заходів компромат. 17 жовтня 1912 року район-ний наглядач вручив Лисенка як главі Ради старійшин Київсь-кого Українського клубу Припис поліції про те, «что, Совет Старейшин Собрания изобличается в распространении сочи-нений, оскорбительных для достоинства Его Императорского Величества. Вследствие чего постановлено Киевское Украин-ское общественное собрание ЗАКРЫТЬ НАВСЕГДА и на-стоящее дело препроводить прокурору окружного суда на предмет возбуждения УГОЛОВНОГО ПРЕСЛЕДОВАНИЯ противу виновных» [34].

На звороті Припису міститься останній з відомих нам ав-тографів Миколи Лисенка: «1912 текущего Октября 17 дня. Я, нижеподписавшийся председатель Старейшин Украинского клуба, Николай Витальевич Лысенко, даю сію расписку в том, что предложеніе Киевского Полицмейстера от 15 Октября за № 16884, о том, что Кіевское Губернское по делам об общест-вах Присутствие в заседании своем 11 сего Октября постано-вило закрыть навсегда Украинский Клуб, мне объявлено. Н.Лысенко» [34].

Вражений у саме серце, Микола Віталійович залишає у своєму господарському записничку за 1912 р. схвильований вигук: «19.10. Останнє засідання Українського клубу. Ліквіда-ційне засідання» …

У Протоколі цього засідання зазначено : «сдать имущество Общественному Собранию «РОДИНА».

Того ж дня начальник Київської Охранки доповідав: «Его Превосходительству г. Кіевскому Губернатору: 19- Октября 1912/ № 11248 / 21/Х Секретно. Доношу Вашему Превосхо-дительству, что мною получено сведение о том, что члены зaxpытaго за вредное направление, Украинскаго общественна-

213

го Клуба полагают в самом непродолжительном времени представить для утверждения в Киевское губернское объ об-ществах и союзах присутствие устав новаго клуба «Родина», которое заменитъ закрытый клубъ.- Подполковник Леонть-евъ» [37].

Вочевидь, серед 90 членів КУК, присутніх на ліквідаційно-му засіданні, був таємний агент Охранки, який не забарився повідомити своє керівництва, що Микола Лисенко готовий продовжути боротьбу з імперською владою.

Та за кілька днів— 24 жовтня - о 13 годині, 44 хвилини — серце Миколи Віталійовича Лисенка зупинилося.

Упродовж 40 днів мало чи не в усіх газетах Російської ім-перії – від найвідоміших столичних до найменших провінцій-них - публікувалися числені некрологи, спогади, світлини і статті про життя і творчість Миколи Лисенка. Серед них звер-тає на себе особливу увагу публікація в В. Шульгіна у г. «Киевлянин» (від 28 жовтня 1912 р.). Сама назва цієї публіка-ції -«Ненависть и Любовь» - якнайкраще свідчила про подвій-ність ставлення до особи і творчості М.В. Лисенка в Росії.

Та найяскравіше точку зору прогресивних діячів російсь-кої культури висловив К.С. Станіславський у листі до А. Кримського: «Если Чайковского мы называем чародеем русской музыки, то Лысенко — этого чудесного и пленяюще-го красотой своей музыки композитора, мы смело можем на-звать солнцем украинской музыки» [19].

Джерела та література: 1. Беляев В. А.К. Глазунов. — т. 1. — ч. 1. : Жизнь. – Пб.: Государственная

филармония, 1922. 2. Гозенпуд А. Н.В. Лисенко и русская музыкальная культура. — М.: Муз-

гиз, 1954. 3. Збірник Музею Діячів науки та мистецтва України в Киеві, УАН, К.,

1930 4. 3 чернеткових записок ДМ. Ревуцького // ММЛ — РД 474 5. Киевлянин. — 25 апреля 1871 г. 6. Киевлянин. — 25 апреля 1872 г. - № 49 ;27 апреля 1872 г. - № 50/

Н.В. Лысенко как концертант и композитор.

214

7. Киевская старина. — 1904. — т. 84. — к. 2. 8. Кістяківський О.Ф. Щоденник. — т. 1. // К.: Наук. думка, 1994. – Т. 1.

– 647 с 9. Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчості /

Укр. віл. АН у США. - Нью-Йорк: [Вид. спілка «Гомін України»], 1970. – 925 с. - Лист цитується на с. 396

10. Лисенко О.М. Спогади про батька. - К.: Музична Україна, 1991. - 368 с.

11. Лист до дітей. 30 червня 1902 р. (с. 338) // Микола Лисенко. Листи. — К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

12. Лист до М.П.Драгоманова від 12.04.1876(с. 105-106)// Микола Лисен-ко Листи. — К.: Муз.Україна, 2004. - 680 с.

13. Лист до Краківської Академічної громади від 3/15 березня 1891 (с.194) // Микола Лисенко, Листи.- К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

14. Лист до Г.І. Маркевича. 18 вересня 1888 р. (с. 184) // Микола Лисенко Листи.- К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

15. Лист до Г.І. Маркевича. 05 липня 1902 р. (с. 339) // Микола Лисенко Листи.- К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

16. Лист до Г.І. Маркевича.10 серпня 1903 р. (с.365.) // Микола Лисенко. Листи.- К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

17. Лист до П.Я. Стебницького. 18.березня 1912 р. (с) // Микола Лисенко. Листи.- К.: Муз. Україна, 2004. - 680 с.

18. Лист до О. Ф. Франко від 30 березоля 1887 р.(с.176) // Микола Лисен-ко.Листи. — К.: Мз. Україна, 2004. - 680 с.

19. Лист К..С. Станіславського до А.Ю.Кримського. 16. лютого 1911р. // К. С. Стани-славский. Собрание сочинений в восьми томах. Том 7 Письма 1886-1917/ М., Государственное издательство «Искусство», 1960 (372 с.)

20. Милорадович Г. Родословная книга Черниговского дворянства. Том 1. Часть 1 и 2 //СПб, - С.Пб губернская типография, 1901. – с.444

21. На спомин 50-х роковин смерті Т.Г.Шевченка . – М., 1913 22. НМШ. - А-81. - арк. 2 (копія) 23. НМШ. - А-93. - арк. 1-2 (машинописна копія) 24. Овчинніков В. М.В. Лисенко в Москві (с. 684) // М. В. Лисенко у спо-

гадах сучасників / Упоряд. О. Лисенко. – К.: Муз. Україна, 1968. – 821 с 25. О'Конор-Вілінська В.О. Лисенки давні і сьогочасні. ХХХV (с.283-

284)// Микола Лисенко у спогадах сучасників. У 2 т. Т. 1/К.: Муз. Україна, 2003. – 343 с.

26. Особова справа М.В.Лисенка, //К. міський архів, -, ф. 144 (Архів Ін-ту шляхетних дівчат), опис 1, № 508.

27. Отчёт Киевского отделения ИРМТ за 1873 г., с. 6-7, 28. «Педагогический Сборник».//СПб — 1884. - № 11.

215

29. Ревуцький Д. Хорова діяльність М. Лисенка // Лисенко М. В. Повна збірка творів.— Х.; К., 1931. — Т. 4, вип. 1: Народні пісні для хору. — С. 3—14.

30. Римский – Корсаков Н.А. Летопись моей музыкальной жизни.(с. 340)// М.: МУЗГИЗ, 1928. – 479 с.

31. Старицкий М. К биографии Н.В. Лысенка (Воспоминания) – с. 11-39 // Микола Лисенко у спогадах сучасників. Т. 1. – К.: Муз. Україна, 2003. – 343 с.

32. ЦГИАР - СПб. - ф. 408. - оп. 1. - ед. хр. 162 33. ДАКО..- ф- 10. оп- 1. спр. 351, арк. 11 34. ДАКО ф. 10, оп. 1, спр. 351, арк. 44—46. 35. ДАКО.—Ф. 10, оп. 1, спр. 351, арк. 51 36. ЦДІАУ.— «Фонд охранного отделения 275», спр. 2369, оп. 1, од. зб.

2156, арк. 1 37. ЦДІАУ – ф. 275,оп.1,спр.2700, арк. 36 38. ЦДІАУ, «Дело Жандарм. Управл. - 1884 г. - № 17».

216

Коптило Дарина

Внесок М. Лисенка у підготовку першого україномовного видання Біблії

(аспекти дослідження теми)

Біблія (Святе Письмо) - священна книга християнства, що складається зі Старого Заповіту та Нового Заповіту. Уперше на українську землю Біблія прийшла з Візантії. В Україні пов-ний текст Біблії церковно-слов'янською мовою вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1758 році, а перший пере-клад повної Біблії власне українською мовою було видано лише в 1903 році. Надруковане це видання було у Відні та Львові, оскільки в Російській імперії було заборонено видання перекладів українською мовою. Значення цього перекладу полягає в тому, що воно являє собою перший повний переклад з єврейських та грецьких текстів українською новітньою мовою. Частинами цей пере-клад друкувався у Львові й у Відні за сприянням Британського Біблійного товариства. Видатний український письменник Пантелеймон Куліш, який розпочав переклад1, не встиг закінчити його до своєї смерті, тому цю справу продовжив письменник Іван Нечуй-Левицький. Участь у виданні першо-го перекладу взяли також Іван Франко, Іван Пулюй та Микола Лисенко. Причому роль Миколи Лисенка до цього часу за-лишається поза увагою дослідників.

М.В. Лисенко був не тільки видатним композитором, хо-ровим диригентом, піаністом, педагогом. Його інтереси про-стягались далеко за межі музики, охоплюючи інші сфери ку-

1 Систематично працювати над перекладом Куліш почав у 60-х роках XIX століття, але пожежа в маєтку Куліша Мотронівці, що сталася 6 листо-пада 1885 р. ледь не поклала кінець роботі. Вогонь знищив не лише буди-нок, а й переклад Старого Заповіту. Куліш розпочинає все спочатку і займається перекладом аж до своєї смерті 1897 р. [2,с.47].

217

льтурного та громадського життя України кінця XIX ст. – по-чатку XX ст.

Зокрема, Лисенко був активним учасником Старої грома-ди, в рамках діяльності якої співпрацював з деякими видання-ми Наддніпрянської та Галицької України, стаючи посередни-ком між молодими, невідомими авторами та редакторами цих видань, сприяючи тим самим розвитку української літератури. Він брав участь у виданні творів українських письменників, зо-крема Панаса Мирного («Хіба ревуть воли…») та Пантелей-мона Куліша (переклади творів Міллера, Шекспіра та Біблії).

Ще у 1869 році у львівській газеті «Правда» починають дру-кувати анонімні переклади Біблії українською мовою. У листі Лисенка до батьків з Лейпцига, де він навчався у консерваторії, читаємо: «Я и на этот год выписал «Правду». Она, правда, до-роже стала, но зато и вдвое больше. С каждым № присылают уже готовый перевод целой Библии на нашій мові. Велико-лепный перевод (верно, Кулиша) с просьбою до земляків ис-правлять ошибки (если найдутся?!) и потом издается для на-рода» [1, с. 71].

З цього приводу Лисенко і в листі від 7 травня 1869 року пише до редактора газети «Правда» А.К. Вахнянина: «Згодом, може, зашлю до Вас декотрі листи з Святого Письма, що я в їх знайшов хибного проти мови» [1, с. 77]. Адже в листі до О.Г. Барвінського від 21/9 травня 1869 року з Липського Ли-сенко пише: « … лист Ваш саме надійшов тоді, як я вибиравсь до Дрезна, щоб побачитись з п. Кулішем1. Ми листуємось із ним, і як він у Празі проживає, то й згодились ми зъіхатись у Дрезні, яко середущим пункті між Прагою та Липським» ». [1, с. 77]. Зберігся лист від 23 липня 1869 р до П. Куліша, де Ли-сенко пропонує правки: «Ми, як бджоли на мед, кинулися до Вашого дорогого утвору2. Притяженне він нам уподобавсь; та-

1 З П.Кулішем М.Лисенко листувався ще з 1868 р., зокрема одержав від нього листа 20(8) лютого 1869 р.) 2 Йдеться про видання одної з частин Біблії - «Пісні пісень» (у Куліша – «Пісня над піснями»)

218

ка розумна і поважна передмова, що я тільки слинки ковтав. Я того вечора, наче дитина, радий був. Дякували ми Вам з жінкою самою гарячою подякою. Де в котрих місцях яке поєдинче слівце мені б манулося до свого табору рідного при-тягти, але не маю права. Слово древній1 я б замінив на прадавній; слово стороге розуміння (строгое) я б змінив на на-ше слово суворе; слово насильством я сказав би силоміццю; подвигів = вчинків; слово видокруг (горизонт) я б ужив обрій, що іого вжи-вають у Харківщині, та ще Перський замість персидський. Оце й усе, що на мій погляд знайшлося у великому жмуті паперу.

Поділивсь я з Вами своєю думкою, а змінити, боронь Бо-же, не маю и не даю собі жодного права» [1, с. 83].

Як бачимо, Лисенко з усією повагою ставиться до Куліша, старшого за віком, але користується правом висловити свою думку, і дає поради щодо перекладу тих чи інших слів.

Літературо - та музикознавцям досі важко визнати право Лисенка «повчати» таких корифеїв української літератури як П. Куліш, а також І. Нечуй-Левицький, І. Франко (які пізніше підключилися до видання перекладу), тому і не торкалися цієї теми. Втім, ми бачимо, що і Куліш, і Франко дослухалися до Лисенка, а значить, вважали його компетентним у питаннях мови. Уже пізніше, після смерті Куліша, пишучи Франкові, Лисенко тактовно застерігає бути дуже обережним у виправ-леннях кулішевих перекладів з Шекспіра: «Я вельми ціную Вашу працю біля того видання й нікому б не віддав либонь иншому заходів коло такої роботи. Але, цілком здаючись на щирість й певність Ваших слів, що до хиб перекладу: непотрібних москалізмів, особливе які легко даються до заміну укр[аїнським] словом, до розводнення тексту Шекспірового массою періфразів2, які підтинають силу — міць первотвору, все ж — не з особистого лишень голосу, але підкреплений прозьбою наших літературного фаху людей, просив бим ви-

1 Тут і далі в листі виділення М. Лисенка 2 Від Parafrasis (грецьк.)– описовий, зворот. Тут - переказ власними слова-ми чужого тексту,думки (рос. – «отсебятина»).

219

правляти сей переклад надзвичайно обережно, де вже, — про-сто кажучи, — змоги нема зоставляти в тій редакції, яка подана Кулішем. Як не як (правда не з пересвідчення останніх років життя й діяльности Кулішевої) його праця, стиль роботи, його поводження з народним словом — все це певні святощі, яки-ми поневіряти й гребати ніяк не слід. Хай краще ці хиби ча-сом яскраво вразять чительника свою неотесанністю, клеврет-ством, зухвалим уживанням на голо чужого, немов з бравади, слова, — його критика безстороння зачепить, осудить, а підроблювати зкрізь, усюди, ні, це не повинно бути. Чи так, шановний мій Добродію? Ви, певне, яко видатний наш пись-менник, погодитеся у цьому зі мною. Я ж кажу, у припадкові такому, де вже не можна ніяк полишити тексту Кулішевого, разячого невідповідною передачею гадок Шекспірових, там уже — звичайно з вашою художньою здібностю й таланом треба руку прикласти, й то тонко, у Кулішевому дусі, а здебільшого я б устоював [обстоював] за недотичність перво-твору», (лист від 26.09. 1899р.) [1, с. 295-296].

Ще за життя Куліша1 - в листі від 15 листопада 1894 р. Ли-сенко від імені Старої громади звертається до Івана Франка з проханням допомогти з виданням кулішевих перекладів. Пла-нувалося здійснити ці видання у Львові, оскільки в Російській Імперії видання будь-якого перекладу було неможливим.

З листів Лисенка видно, що Стара громада уповноважила його вести перемовини з різними людьми, які в результаті стали причетними до перекладу та видання творів Шекспіра та Біблії українською мовою. Лисенко стає координатором цього процесу, залучаючи до роботи різних осіб та беручи на себе складну і доволі обтяжливу роль посередника між ними та вдовою і спадкоємицею Куліша Ганною Барвінок (О.М. Куліш), до якої Лисенком за багато років написано бли-зько двох десятків листів.

29 вересня 1900 р. Лисенко звертається до відомого украї-

1 14.02.1897р.

220

нського вченого І. П. Пулюя1 з проханням домовитися з Лон-донським Біблійним товариством про друк (видання) Біблії українською мовою. «Загальний наш русько-український наці-ональний інтерес привів мене до любої нагоди листуватися з Вами. Мені доручено обговорити з Вами справу видання за-гряницею Библії в українському перекладі П.О. Куліша и И.С. Нечуя-Левицького» [1, с.. 307]. Цей лист дає найбільш повну уяву про стан справи з перекладом та виданням.

Отже, на даному етапі дослідження виявлено, що М.В. Лисенко займався питанням видання Біблії українською мовою майже 35 років - з 1868 р. до 1903 р. Зокрема він:

1. Надсилає свої зауваження у Львівську газету «Прав-да»;

2. Спілкується безпосередньо з П. Кулішем; 3. Надсилає Франкові власні варіанти редакції окремих

фрагментів перекладу 4. Координує роботу між учасниками процесу, зокрема

є посередником при узгодженні тексту між Ганною Барвінок та Іваном

5. Опікується переписуванням рукописів Куліша, що знаходяться у колекції старожитностей В. Тарновського,

6. Шукає фінансування, і видавничий заклад, зокрема – листується з цього приводу з І. Пулюєм.

На цьому етапі роботи над даною темою опрацьовано лише листи М. В. Лисенка, в яких є чимало інформації щодо потрібної теми, але, звичайно, для досягнення більшої об'єк-тивності необхідно використати в роботі і інші джерела (зок-рема листи Ганни Барвінок, І.Пулюя, І. Нечуя – Левицького тощо). Джерела та література:

1. Лисенко М.В. Листи / Авт.-упоряд. Р.М. Скорульська. – К.: Муз. Україна, 2004. – 680 с.

2. Історія Української Літератури, т. І, Київ, 1967,

1 Спілкування з І.Пулюєм з цього приводу почав іще П.Куліш у 1870 р.

221

Божук Антон

Роль української драматургії початку ХХ ст. в формуванні національної ідентичності

(на матеріалі творів Степана Васильченка)

Український новеліст і драматург Степан Васильченко, на жаль, мало відомий широкому читацькому загалу, фактично є одним із продовжувачів української літературної традиції, за-початкованої Тарасом Шевченком – зокрема якщо йдеться про національний міфосвіт творів С. Васильченка як продов-жувача шевченківських традицій міфотворення в українській літературі. Васильченкові вдалося, опрацьовуючи досвід твор-чого сприйняття попередниками української міфології та мі-фопоетики, переосмислюючи традиційну культуру українсь-кого народу, сформувати персональне бачення національного міфу, сформоване через змалювання козацьких звичаїв, гро-мадської організації народного життя народу. Васильченко, як і Шевченко, практикує міфологізоване змалювання минувши-ни, але, на відміну від Шевченка, не протестує проти існуючої дійсності. Можна сказати, що Васильченко індивідуальним методом конструював національну картину як картину світу в мініатюрі, звертаючись до народнопоетичних джерел, що сприяє зміцненню засад національної самобутності, та закла-даючи стійкі підвалини власної міфотворчості, на яких буду-ється національна картина як мініатюра картину світу в на ос-нові творчого сприйняття української міфології та міфопоетики. Кульмінаційною точкою еволюції напрацьова-ної Васильченком авторської художньої системи, яка стано-вить собою результат синтезу елементів реалізму, символізму, романтизму, зі значним переважанням імпресіоністичної ма-нери, є параболічний перехід від оперування сакралізованою козацькою міфологемою, популярною на зламі ХІХ та ХХ ст., до об’єктивного змалювання становища українства в умовах ґрунтовних соціополітичних зрушень.

222

На певному етапі у творчому доробку митця спостерігаєть-ся втрата позитивності репрезентації активної та войовничої України через критичне переосмислення ідеалізованої козаць-кої минувшини, яка становить собою один із найближчих українських міфів, що апелюють до глибинних почуттів осо-би зокрема і народу в цілому; по суті козацтво становило со-бою не просто автентичну модель розвитку суспільства з не-повторним соціально-політичним ладом, побутом, традиціями, етичними і правовими нормами, культурою, а вза-галі не обмежений кордонами і різноманітний у виявленні світ. Наприклад, у драмі Васильченка «Чарівниця» цей світ по-стає як одна велика родина або клан, який не приймає до себе чужинців, особливо негідних цієї честі. В п’єсі «Чарівниця» перед глядачем у мініатюрі окремої козацької родини – не лише виховуючої, а й караючої – постає ціла українська нація періоду XVIII століття, переступ через архаїчні закони якої ве-де до вилучення з неї: «Як зберуться старі козаки, то вже тут і закон козацький... А знаєте, як він за такі діла кара...» [3, с. 52].

Родинність козацького монолітного соціуму в Васильчен-ковій драмі простежується через звертання персонажів один до одного – наприклад, старий козак Корж, якому випала доля стати суддею Мар'яни після скоєння нею тяжкого гріха брато-вбивства, звертається до неї «небого» [3, с. 55], Мар'янині ж подруги Орися і Мотря одна до одної звертаються «сестро» [3, с. 30]. По суті подібна родина формує внутрішній світ особис-тості, визначає структуру його сприйняття, становлячи собою природну соціальну форму особистісного існування індивіда, збереження, переробки та передачі самобутньої етнокультур-ної інформації, що втілюється у національному архетипі, ро-динно-побутовій культурі – тобто містить у собі ознаки само-організації і зберігає фундаментальні якості місця самореалізації особистості, автономність і стійке відтворення якого забезпечується глибинною транскультурною і транссо-ціальною символікою, що передається у фундаментальних моделях повсякденного досвіду [7, с. 3].

223

Якщо у драмі «Чарівниця» Васильченко ще вдається до ро-мантичної ідеалізації героїчної козацької минувшини, то піз-ніше ми бачимо відхід від неї на користь психоаналізу ключо-вих персонажів – у створеній на основі народного жарту п’єсі «Недоросток». Можемо сказати, що подібна зміна пріоритетів для Степана Васильченка, який перебував у перманентному пошуку сталого творчого шляху, зумовлена інфантилізацією сучасного йому суспільства, перейнятого передчуттям катаст-рофи відкинення від родинно-родової культури в умовах не-минучих соціополітичних зрушень на початку ХХ ст., і є ли-ше крапкою на параболі переходу від іще Шевченкової традиції міфотворення до особистого сприйняття та змалю-вання об’єктивної реальності в письменниковій системі коор-динат, про що йтиметься нижче. У «Недоростку» Васильчен-ко, на противагу молодим козакам – оборонцям рідного краю, виводить образ недолугого чоловічка Максима, продражнено-го Недоростком не стільки через свій невеликий зріст, скільки через ірраціональні дитячі витівки, які викликають сміх в ото-чуючих. Незважаючи на глузування з боку односельців, Мак-сим щосили прагне увійти до громади в якості впливового чо-ловіка, пана у своїй господі – навіть незважаючи на повну підконтрольність матері (до речі, не менш інфантильній за сина). Вихований жінками – матір'ю та сестрою, Максим отримував від них ратифікацію будь-яких своїх вчинків, не-зважаючи на всю абсурдність і непослідовність останніх. Мати виплекала в Максимові не лише дитячу модель поведінки, а й нездоровий потяг до казок, до огортання себе міфом на аль-тернативу реальності, що спричиняє Максимів своєрідний ес-капізм, втечу від реального світу, вбачаючи захист передусім у жінці: від реалій він ховається то за матір, то за дружину, за ар-гументацію беручи рядок із жартівливої пісеньки – «Біля твого, жінко, боку не боюся їжака» [3, c. 117].

Недоросткова дружина Марта, втомлена деспотизмом чо-ловіка, котрий у своїй моделі поведінки поєднує риси тирана й немовляти, в третій дії п’єси постає перед своїм родом, який гуляє в корчмі, при цьому ведучи поважну бесіду, без чоловіка.

224

Здавалося б, Мартин рід великий та могутній – та всі його представники капітулюють перед одним-єдиним захожим бо-рцем, який з’являється в корчмі й відверто глузує з оточуючих. Натомість одного-єдиного Недоростка за свою представницю, начебто давно вже приналежну до іншого соціально-територіального утворення, ховається цілий рід, який миттєво себе принижує до стану спільноти «недоростків» [3, c. 103-109]. У третій дії «Недоростка» бачимо, що жінки зі своїми чо-ловіками чуються й поводяться «як худоба»; захожий борець відіграє роль своєрідного каталізатора заворушення в жіночій спільноті, провокатором мовчазного бунту проти чоловічого домінування. Якщо, наприклад, героїня поеми «Титарівна» Та-раса Шевченка, у чиїй творчості широко репрезентовано вті-лений у жінці-покритці архетипальний образ України, стає жертвою борця (або іншого чужинця) – покриткою, зневаже-ною та вигнаною родом, то Васильченкова могутня дівчина (жінка, дружина), господиня свого становища, матір нації, того борця перемагає в чесному двобої [3, c. 108]. У Мартиному ро-ді Васильченко уособлює слабку націю, готову здатись навіть тому ворогові, сили якого кількісно нижчі, зате вигляд більш загрозливий. Васильченкова Україна – сукупність слабких, які мають стати сильними, об'єднавшись якщо не довкола хариз-матичної людини, яка веде за собою в бій (за прикладом Жанни д’Арк), то принаймні довкола суспільної ідеї (націона-льної): за декілька десятиліть по Шевченкові Васильченко бе-ре реванш, в образі Марти. «Викуплений од сорому» рід про-воджає Марту словами «Їдь з гори та в долину, та на свою Вкраїну» [3, c. 109]; ймовірно цією реплікою слабкий чолові-чий соціум Васильченко відокремлює від України. Архетипа-льний образ України за п’єсою «Недоросток» – жінка, яка тимчасово віддала потенціал власної сили на поталу боязким недоросткам.

До теми козаччини Васильченко, як і чимало його попере-дників і сучасників, звертався саме в час, коли з особливою ак-туальністю поставало питання національної та соціальної са-моідентифікації та відповідно відновлення власної

225

державності; в перші півтора десятиліття ХХ століття хресто-матійно-патріархальні образи свідомих свого коріння україн-ців якнайкраще ставали в пригоді для подібної мети, та вже за часів національно-визвольного українського руху 1918-1921 рр., коли найбільший вплив на українське суспільство справили насильницькі зміни його соціальної структури, його релігійних, громадських, освітніх, культурних структур, виник-ла потреба сатиричного таврування неспроможності як соціо-політичної, так і родової самоідентифікації, потреба дослі-дження проблема відображення національного характеру в умовах соціополітичних змін – Васильченко і з цим завданням упорався гідно, про що свідчить написана 1919 року одноакт-на соціально–політична п’єса «Куди вітер віє», яка торкається теми соціального й політичного ренегатства та містить у собі сатиричне осягнення національних зрушень, через що трива-лий час перебувала під забороною й лише відносно недавно повернулася до нас із напівзабуття. Фактично ця п’єса є пока-жчиком зміни притаманного Васильченкові ліризму на дина-мічну патетику пізніших драматичних творів, перейнятих від-чуттям переформатування геополітичного довкілля. В цьому творі Васильченко не просто «розвінчує ідейно–політичне пристосування й міщанське хамелеонство» [8, с. 128], а й ви-криває реакційні сили, що боролися між собою за поневолен-ня України.

Перша деталь, яка впадає в око не лише при описі ін-тер’єру помешкання чотирьох основних дійових осіб, – под-ружжя Корецьких, сестри Корецького Лізи та їхнього кварти-ранта, «студента–українця» Коломійця, – «великий портрет поета Шевченка в шапці» [2, с. 375], який є виразним уособ-ленням «українськості» в помешканні Корецьких і втіленням певних соціальних та політичних переконань: якщо панна Лі-за у відповідь на кпини Коломійця лише висловлює бажання «снять со стєни портрет етого Шевченка», оскільки той, на її думку, «псує фон усієї кімнати» (Коломієць і тут, підлаштову-ючись під тон Лізи, відпускає шпильку – «Від нього дьогтем смердить...») [2, с. 380], то пізніше вона здійснює свій намір

226

«это чучело совсєм ... убрать», і «злісно шпурляє його під ліж-ко» зі словами «Вот гдє єму мєсто!» [2, с. 400–401]. Проте піз-ніше, коли до міста входять «українці», Корецькі дістають з–під ліжка закинутий туди образ Шевченка, вішають його на стіну і «під грім канонади убирають портрет поета рушника-ми, уквітчують його квітками і стрічками» [2, с. 405]. Подібно до забарвлення хамелеона персонажі міняють і національну приналежність – так само легко, як і одяг: наприкінці п’єси, коли за сюжетом війська УНР займають Київ, Корецький – «малорос», який має «полное право» коли схоче «українцем зробитися» [2, с. 385] – віддає дружині та панні Лізі наказ убра-тись в українські костюми, що ті з радістю виконують. В ціло-му ж за визначенням З. Нестер провідною викривальною ри-сою комедії є національно–політична безликість [8, с. 126].

Подеколи Корецькі виступають, за визначенням М. Грушевського, як «люде за ласкою божою й милостю на-чальства обдаровані мовою “общерусскою” і тому до української непричастні» [5]. Перехід з української мови на ро-сійську й навпаки в спілкуванні відбувається в залежності від обставин. Так, наприклад, Корецький в російській мові для се-бе вбачає щит від вербальних атак на його систему переконань – наприклад, на в’їдливе запитання Коломійця «Ви гетьмансь-кій мобілізації підлягаєте?» Корецький «рішуче натягає на себе одіяло» й роздратовано з–під ковдри відповідає «Це мене не торкається, я знать нічого не хочу – я бальной... » [2, с. 377]. Так само захисною реакцією від зовнішніх закидів і від внут-рішнього перестрашення є виголоси Лізи російською мовою.

Протягом п’єси «Куди вітер віє» маємо нагоду спостерігати суто комедійні ситуації, які допомагають глибоко розкрити ха-рактери персонажів, неспроможність котрих визначитися з ка-тегорією «своє–чуже» й успішне пристосуванство до тієї чи іншої політичної сили становлять собою найвдаліші засоби досягнення комічного ефекту:

П а н і К о р е ц ь к а (ломлячи руки, лагідно до Корецького). Ан-тоша, це українці стріляють? Українці? Та чого ж мовчиш – кажи: це українці?

227

К о р е ц ь к и й. Та цить... це, мабуть, наші... П а н і К о р е ц ь к а. Та які ж наші? Які наші, українці чи

гетьманці? К о р е ц ь к и й (виглядаючи у вікно). Наші... укра... гет... Чорт

їх розбере тепер! (Сердито). Кажу тобі, наші! [2, с. 402] По суті ідейно «безхребетна» родина Корецьких не має ус-

талених симпатій чи антипатій, висловлюючи цілковиту байдужість до тих обставин і персон, від яких на часі залежить доля українського народу, ба навіть ворожачи на картах на пе-реможця бойових дій за Київ; на відміну від свого квартиранта, студента Коломійця, який виступає послідовним прихильни-ком республіканців, непостійні в своїх політичних симпатіях Корецькі з блискавичною швидкістю «міняють шкуру» в ситу-аціях дріб’язкового вияснення стосунків.

Як за часів Степана Васильченка, так і нині, на 21-му році незалежності України, актуальною є проблема складнощів процесу націєтворення – передусім низьку синергію українсь-кого суспільства, через що унеможливлюється мобілізація до-вкола національних ідей, внаслідок чого процес націєтворення вкотре становить собою процес українізації самих українців, змушених шукати відповідь на очевидні й зрозумілі речі. У вищерозглянутих п’єсах спостерігаємо перебіг чинників, котрі як впливали століття тому, так впливають і сьогодні на кризу ідентичності українців – мова йде про критерії української ет-нонаціональної ідентичності зі стереотипним образом україн-ця, сформовані протягом XIX-XX ст. у межах романтично-народовського дискурсу, з пантеоном національних героїв, ко-зацьким ідеалом особистої самореалізації, національно-культурними і політичними ритуалами. П’єси «Чарівниця», «Недоросток» і «Куди вітер віє», написані в 1901-му, 1913-му й 1919-му роках відповідно, є ілюстрацією шляху українського суспільства крізь віки – від монолітності козацького роду до повної дестабілізації категорії національної ідентичності й беззахисності перед зовнішніми загрозами через втрату розрі-знення понять «своє-чуже». Логічним завершенням цього

228

шляху, його кінцевим пунктом має стати остаточне набуття чі-ткої самоідентифікації.

Джерела та література:

1. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619–1919. / Дмитро Антонович. – Прага: Український громадський видавничий фонд, 1925. – 254 с. 2. Васильченко С.В. Куди вітер віє / Степан Васильченко // Українська драматургія. Золота збірка (передм. і комент. І. Бондаря–Терещенка : ху-дож. В. Мисник). – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 416 с. 3. Васильченко С. В. Твори: в 4 т. / Степан Васильович Васильченко; За заг. ред. ак. О.І. Білецького. – К. : Вид-во АН УРСР, 1960. – Т. 4. 4. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. / Г. Грабович. – К. : Рад. пись-менник, 1991. – С.68-69. ї5. Грушевський М. – На українські теми. Не пора / Михайло Грушевський // ЛНВ. – 1908. – Річник ХІ. – Т. XLIII. – Кн. VIІ. – С. 139. 6. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – 4–е вид. / Оксана Забужко. – К.: Факт, 2007. – 148 с. 7. Лановик З. Hermeneutica Sacra / З. Лановик. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ, 2006. – 586 с. 8. Нестер З. Гумор і сатира в творчості Степана Васильченка / З. Нестер – К. : Вид-во АН УРСР, 1962. – 150 с. 9. Розумний М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців [Електронний ресурс] / М. Розумний. // Український центр політичного менеджменту. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent. php3?m=1&n=67&c=1534 10. Ференц Н.С. Основи літературознавства [Електронний ресурс] / Н.С. Ференц. – К.: Знання, 2011. – 431 с. – Режим доступу: http://pidruchniki.com.ua/13560615/literatura/vidi_hudozhnih_obraziv 11. Юнг К.Г. Архетип и символ / Карл Густав Юнг. – М. : Ренессанс, 1991. – С. 95-129.

229

Рябцева Лідія

Семен Бобров і Леся Українка. Порівняльний аналіз

Представлена тема не досліджена. Можливо, через обмаль

інформації про Семена Боброва, російського поета кінця XVIII – початку XIX ст., під час його перебування в Україні.

Актуальність статті пов’язана з відродженням у незалежній Україні маловідомих особистостей, які трудилися в духовній сфері.

Мета дослідження: зіставляючи факти життя і творчості двох поетів, що творили на рубежі різних століть і епох, виді-лити в їхніх творах основні та суголосні мотиви.

Науковою новизною є те, що вперше зроблено спробу до-слідити в творчості Семена Боброва і Лесі Українки схожі ро-здуми і настрої, жанри, теми і поетичні засоби.

Визначального значення для розвитку світогляду людини має родина, де вона народилась і виховувалася, та вчителі. Се-мен Сергійович Бобров (1763 – 1810) народився в місті Яро-славлі, у багатодітній родині священника. Навчався у Москві. Спочатку в духовному училищі, потім в семінарії та гімназії. Здібний хлопчина попав у поле зору масонів-озенкрейцерів, що перебували в опозиції до уряду [1].

Леся Українка (1871 – 1913) народилася в м. Звягелі в ро-дині Петра Антоновича Косача, небагатого поміщика, голови Звягельського з’їзду мирових посередників.

Батьки майбутньої письменниці характеризувалися інтелі-гентністю, подвижництвом, високими моральними і правос-лавними устоями. Родичі Лесі Українки як з батькової руки, так і з материної набули досвіду боротьби проти національно-го і економічного гноблення.

Через хворобу дівчинка здобувала освіту вдома від найма-них учителів та шляхом самоосвіти. З чотирьох років почала читати книжки. Її дитячі забави та ігри були пов’язані з антич-ними героями, взятими з творів Гомера «Ілліада» й «Одісея».

230

Тобто, на відміну від Семена Боброва, який змалку вихову-вався в церковному середовищі, Леся Українка не брала участі у житті церковної громади. Вона з відстані споглядала релігій-ні дійства.

У оселі Косачів вільно звучала французька та німецька мо-ви. Мати Лесі Українки, українська письменниця, етнограф, фольклорист Олена Пчілка, змалку прививала доньці любов до української мови і культури, заохочувала вивчати мови, пе-рекладати. Своїми вчителями Леся Українка вважала письмен-ників Куліша і Старицького, яких на перших порах наслідува-ла. Великий вплив на ідейний і духовний ріст мав дядько поетеси по материній лінії М. П. Драгоманов. Прислухалася вона до порад передових діячів української кільтури М. Ста-рицького, М. Лисенка, І. Франка, М. Павлика.

На літературну діяльність Боброва благословили масони. По закінченні університету Бобров два роки як перекладач співпрацював з журналом Новикова «Детское чтение для сер-дца и разума», який редагували Карамзін і Петров. Тоді Бобров почав писати власні вірші. Його покровителем і наставником був відомий поет М.М. Херасков, видний масон-розенкрейцер, куратор університету [2].

Перший вірш Боброва «Размышление на первую главу Бытия» був опублікований у кінці 1784 р. в журналі «Покоя-щийся трудолюбець». Там друкували свої праці «университет-ские питомцы».

Рання поезія Боброва релігійно-філософська. Поета ціка-вили містика світотворення, гріхопадіння перших людей, за-кони та катастрофи Вселенної, боротьба природних стихій і людських пристрастей, апокаліптичні образи. Ці образи і те-ми загалом перебували в полі інтересів масонів. Бобров їх ні-коли не полишав, залишався їм вірний до кінця [3].

Визнання Боброву приніс вірш «Действие и слава зижду-щего духа», що побачив світ у петербурзькому журналі, органі Російської академії. Поет щиро вірив у Божий Промисел в іс-торії Росії. Завдячуючи «жиждущему духу», в країні будуються

231

міста, осушуються болота. «Блаженна та страна, где есть тво-рящий дух!» – натхненно виголошував молодий поет.

9-літня Леся написала перший вірш «Надія» (1881) під впливом переживань через арешт тітки Єлі. Сестра поетеси Ольга Косач-Кривинюк писала: «Пам’ятаю, що в нас у родині завжди говорилося, і сама Леся це казала, що це перший її вірш» [4, с. 34].

Бачимо, що Бобров зайнявся літературною діяльністю в дорослому віці, знаючи теорію літератури, російську і світову історію та культуру, Леся Українка почала складати вірші ще в дитячому віці.

80-ті роки ХІХ ст. увійшли в історію України, як роки осо-бливо жорстокого засилля царської бюрократії. Царськими указами було поставлено українську культуру поза законами. Вболіваючи за свій «занапащений край», взірцем для насліду-вання Леся Українка обрала звитяжних героїв – Прометея, Спартака і Жанну Д’Арк.

Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові в 1893 р. Особливе місце в ній належить пое-зії «Досвітні вогні». Образ досвітніх вогнів став символом доби передреволюційних зрушень. Читачі загалом позитивно при-йняли книгу молодого автора. Деякі критики вказували на ба-гатослів’я, монотонні ритми, мотиви наслідування [5, с. 184]; але перли, що траплялися в збірці, свідчили про прихований потенціал поетеси. Вказували читачі й на домінування в поезі-ях сумних мотивів. Леся Українка розуміла важливість виходу в світ своєї книги. Із листа поетеси до Осипа Маковея від 28 травня 1893 р.: «[…] я трохи горжуся, трохи й ні. Напри-клад, я сама бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна, і се шкодить доброму враженню» [4, с. 199].

Мінорний настрій молодої поетеси був спричинений не лише вболіванням за поневолений край. Взимку 1881 р. Леся захворіла туберкульозом. Все життя вона мужньо боролася з недугою, що і призвела її до смерті на 43-му році життя.

Хвороба переслідувала і Семена Боброва. Поет мав хворо-бливий потяг до алкогольних напоїв. Страждання збільшува-

232

лось від усвідомленням того, що по смерті Господь його, грі-шного, не наблизить до себе. «К Вакху в Светлую Неделю»:

[…] За то, что мы тебя из тьмы Для толь священных дней воззвали, Не сделай, чтобы в ад попали, – Как сам ты некогда, – и мы! [6; ІІІ, с. 161]

Надзвичайно сприяє творчому зростанню поета перекла-дацька діяльність. Як Бобров, так і Леся Українка знали основ-ні європейські мови і активно перекладали.

«Я думаю, що нема в світі такого звука, якого б я не могла б вимовити», – хвалилася молода поетеса дядькові М. Драгома-нову [7; Х, с. 183]. До перекладацької діяльності вона ставилась як до засобу ознайомлення українського читача з іншомовни-ми авторами; вважала її необхідною для росту своєї поетичної майстерності.

Бобров вільно читав оригінальні, не в перекладі, твори ні-мецькою і французькою мовами. Цікавився поет давньою іс-торією й античною культурою, вивчав їх. Доклав руку до «во-льного переложения с разных иноязычных лучших переводов» релігійних творів. Боброва надзвичайно захоплю-вали поетичною красою і мудрістю псалми Давида, «еврейско-го венценосного барда». Один із них у перекладі Боброва:

Блажен, кто к сонмам нечестивых Не идет в гибельный совет, Гнушается путей строптивых, И злохулительных бесед.

Его лишь волю услаждает Един божественный закон; Он мысли все в закон вперяет, Отмеща днем и ночью сон.

Он, яко древо насажденно При токах среброструйных вод, Блюдет злак свежий неизменно, Дает во время тучный плод. [6; ІІІ, с. 58]

233

На зорі російської літератури, Бобров одим із перших заціка-вився англійською літературою. Ще під час навчання в універ-ситеті Новіков доручив йому виправити, звіряючи з англійсь-ким текстом, переклад роману Е.М. Ремзі «Нова Кіропедія».

Прагнучи поширювати мудрі слова, Бобров перекладав іноземних класиків. «Нежный супруг»:

«с англ. Орфей шел в ад к жене, как уверяют нас; Но где написано, красавицы, об вас, Чтоб к мужу из любви жена во ад сходила, И из кромешних уз его освободила?» [6; ІІІ, с. 179]

Поет невтомно нагадував співвітчизникам про кінець світу, смерть. «Полночь»:

«Г. Драйдена с англ. Умолкло естество; все вещи засыпают, И горы дремлющи главами помавают; Хор птичий песнь свою еще во сне твердит; Ночная тень росой поблекший цвет кропит;

Тогда и роскошь спит; тогда и зависть спит.» [6; ІІІ, с. 12] Сергій Бобров не тільки вбирав у себе знання (в зрілі роки став енциклопедично освіченим чоловіком), він знайомився з новими європейськими літературними напрямками, а прийня-тні для себе традиції використовував у своїх творах.

Виявляється, і через сто років англійську мову мало хто знав в Україні. Восени 1893 р., прибувши до Києва, Леся Укра-їнка, щоб «знать всі головні європейські мови, хоч би для са-мих літератур», бере уроки з англійської мови. Вона пише сво-єму дядькові М. Драгоманову: «до англійської мови ще дуже мало хто приступається, бояться її труднощів» [4, с. 255]. Од-нак труднощі не зупинили поетесу. Із її листа, написаного ба-бусі Є.І. Драгомановій 7 листопада 1893 р. із Києва: «я ходжу до одної англічанки на уроки англійської мови. Англійська мо-ва дуже трудна, але я все таки вивчусь» [4, с. 220]. Не упустила поетеса нагоди вдосконалити знання англійської, коли пере-бувала в Софії.

234

За порадою шановного дядька Леся Українка перекладала релігійні статті протестанта Моріса Верна. Порекомендував М. Драгоманов небозі вивчати давню античну і східну культу-ру, прилучив її до перекладання Біблії, послань апостолів.

Святе Письмо Леся Українка сприймала як джерело історії, мудрості, високої поезії. Завдяки самоосвіті Леся Українка під-нялася до рівня найосвіченіших людей свого часу.

1892 р. у Львові побачила світ «Книга пісень» Генріха Гей-не. 92 переклади творів німецького поета належать Лесі Украї-нці. Українській поетесі імпонувало бунтарське ставлення Гейне до феодальних князів, світської і духовної знаті, а також демократичні устремління поета в боротьбі за революційне перетворення Німеччини.

У першій половині 1786 р. Бобров у чині губернського се-кретаря прибув до Санкт-Петербурга. Він брав участь у роботі Товариства друзів словесних наук, на ідейне спрямування яко-го мав вплив масонський кружок, що орудував у Москві. У цей час Бобров товаришував з О.М. Радищевим [8]. Молоді люди зійшлися на грунті неприйняття легкої поезії, мода на яку в Росії почала утверджуватися .

Ми знаємо, що Леся Українка дуже вимогливо ставилася до «літературної професії». Поетеса зосереджено слідкувала за найновішими літературними явищами, що відбувалися у світі. Їй імпонували автори і твори, позв’язані з класовою бороть-бою, з пролетарським визвольним рухом. Не всі модні віяння вона сприймала, приміром критично ставилася до модернізму.

З жовтня 1787 р. Бобров на службі в канцелярії Сенату. Він не полишає поетичних студій. Його «неким отличительным почерком пера» була тема всесвітнього потопу, глобальних бід, смерті. За молодим поетом закріпилася репутація похму-рого провісника катастроф.

На початку 90-х років ХVІІІ ст. Бобров набув слави оригі-нального поета і плідного перекладача. Проте після арешту Радищева він зник з поетичного Олімпу. Його твори не з’являлися упродовж дясятиріччя ні в московських, ні в петер-бурзьких часописах [9].

235

1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії». Поетесу хвилює роль поета в неспра-ведливому суспільстві. Вона зрозуміла, що слово теж є гріз-ною зброєю. Поема «Давня казка»:

[…] І тепер нащадки графські Тюрми міцнії будують А поетові нащадки Слово гостреє гартують. [7; II, с. 76]

До Лесі Українки приходить визнання. 1901 р. І. Франко від-значив: «її поезія – то огнисте оскарження того дикого гніту сваволі, під яким стогне Україна» [10, с. 345].

У серпні-вересні 1789 року Бобров у Північному Причор-номор’ї. Восени 1794 р. поет осів у Миколаєві, місті, куди пе-ренесли правління Чорноморського флоту. Наступного року Боброва зарахували в штат перекладачем, а в серпні 1796-го його «произвели» в капітани.

Супроводжуючи адмірала М.С. Мордвинова в інспекторсь-ких поїздках, Бобров побував у Херсоні, Одесі, Севастополі, в Криму, Керченському і Таганрозькому портах. Поет допомагав адміралові складати «донесения к высочайшему лицу». В особі Мордвинова Бобров знайшов надійного і впливового покро-вителя.

Дев’ять років, проведених Бобровим на Півдні, літературо-знавці називають роками творчого розквіту поета. На Півдні він написав величезну кількість творів (поеми, оди, послання, станси, пісні, ідилії, елегії, надписи, дитячі і жартівливі вірші, «хори» для виконання під музику, вірші з нагоди).

Перебування Леся Українки на Півдні України пов’язане з її поганим станом здоров’я. Підраховано, що поетеса провела в Криму 32 місяці. Там вона не тільки оздоровлювалася, але й писала художні твори і листи, займалася громадською та куль-турною діяльністю, спілкувалася з цікавими людьми, мандру-вала, ознайомлювалася з рештками античної архітектури та кримською природою [11].

Вимушене перебування названих письменників у далекому і необжитому краї породила в обох співзвучні настрої. Гірко-

236

тою наповнені рядки вірша Боброва «Дружеское провожание в северный край России»:

[…] Украйна, – дикая пустыня, Не мать, – но мачеха тебе; – Не мать и нам. [6; ІІІ, с. 127]

Лише на Півдні Бобров складав автобіографічні вірші. Основний їхній мотив – це дорікання «судьбине» за те, що «отрекалась бурю жизни отвратить». «Напоминание соседу...»:

[…] Не льстят мне здесь ни алы розы, Ни плод цены не подает, Ниже кишмишь, ни абрикозы; – А что? – моих друзей здесь нет [6; ІІІ, с. 126].

Серед автобіографічних творів Боброва виділяються дві пісні, написані в кінці 1794 р. з промовистими назвами: «Осенняя песнь сетующего на берегах Буга 1794 года» та «Песнь несщасного на Новый год к благодетелю». Останній додавався до вітального листа М. Мордвинову.

[…] Рок, о рок, – почто толь рано Ты мне желчь подносишь в дар? Неужель на свежу рану Свежий мне даешь удар? [6; ІІІ, с. 41]

На початку липня 1888 р. батько вперше привіз Лесю Українку до моря, в Одесу. Того року юна поетеса написала низку ліричних віршів, які об’єднала в цикл під назвою «По-дорож до моря». Цикл відкривається прощанням із «рідним ку-точком», Волинню. Лірична героїня порівнює себе з одірва-ним од дерева листочком, який жене доленька. Її чарують «килими чудові», які «натура стеле». А ще степ, який паленіє світлом рожевим, хатоньки білі, вітряки, могили. Нарешті «за-лізний велетень» домчав героїню до пункту призначення.

[…] І все чужина! ох, біда самотному У місті широкім! Себе почувать одиноким! І добре, хто має к багаттю чийому Склонитися слухом і оком. [7; I, с. 94]

237

В Криму, незважаючи на сприятливі для творчості умови, поетеса здебільшого сумувала. Почуття самотності, відірванос-ті від рідного куточка не проходило й пізніше, поряд із вірним другом. На початку 1908 року поетеса писала сестрі Ользі: «Ми з Кльонею почуваємось... так самотньо і безпорадно» [4, с. 254].

Як Семен Бобров, так і Леся Українка характеризувалися дружелюбністю, щирістю, обоє були віддані й вдячні тим, хто їх підтримував, допомагав у скрутну годину. На Півдні пись-менники набули вірних друзів. Відрадою душі для Семена Сергійовича стала родина морського артелериста Петра Фе-доровича Геринга (1760 – 1826). Бобров присвятив гостинно-му подружжю низку віршів. Одне з них (можливо, перше) – «Благодарность обязательному семейству»:

[…] Коль ни молчание в пустыне, Ни ужас Таврских бездн и скал Изгладить не могли доныне К вам нежных чувств и чистых хвал, И всех сердечных жертв. [6; ІІІ, с. 129]

Називаючи господаря «Акастом», а господиню «Люцин-дою», Бобров відгукувався на всі події родини Геринга, як ра-дісні (сімейні свята, народження дітей, підвищення на службі Геринга), так і сумні (смерть дітей, дружини Герінга). Ці твори увійшли у цикл «Домашние жертвы или Семейные удовольст-вия», надрукований у Миколаєві 1800 році.

Друзями для Лесі Українки в Одесі стали члени родини Михайла Федоровича Комарова (давній товариш батька пое-теси П. А. Косача). Його старшу доньку Маргариту Леся Укра-їнка називала Гретхен.

[…] То ж добрії люди мене привітали В далекій країні, Там друга в прихильній дівчині Знайшла я. І моря красу споглядали Не раз ми при тихій годині. [7; I, с. 94]

Тоді як Леся Українка своєю професією вважала літерату-ру, основне заняття Боброва було пов’язане з морем. Проте

238

службові обов’язки капітана Боброва не обтяжували, а надиха-ли. Про це свідчать і великі, і малі поетичні твори, присвячені морській тематиці, наприклад «К кораблю». Початок вірша елегійний, розважливий:

О ты носимое жилище меж волнами, И обитаемо среди морей людями! [6; ІІІ, с. 154]

Вірний повчальному «почерку», поет в кінці твору нагадав людям про смерть, про останній наводний засіб, на якому їх відвезуть у потойбіччя: «Харон на лодке нас свезет во мрачно поле» [6; ІІІ, с. 154].

Перу Боброва належить «малая поэма» з довгою, в дусі ба-роко, назвою «Черноморские трофеи, или Парафрастические стихи предводителю сил Эвксинских на трикратное пораже-ние турецкого флота 1791 и 1792 годов, почерпнутое из мыс-лей некоторого самовидца». В основу поеми покладені розпо-віді свідків про переможні сутички Ф. Ф. Ушакова.

Влітку 1891 р. Леся Українка, після лікування у віденських клініках, оздоровлювалася в Євпаторії. Те літо видалось не-спокійним, дощовим. Під враженням розбурханої стихії пое-теса написала вірш «Негода».

Якщо для Боброва буря асоціювалася з кінцем світу, карою людей за їхні тяжкі гріхи, то уява Лесі Українки малювала кар-тини суголосні її скептичному світовідчуттю [12].

[…] Як розбитий човен безталанний Серед жовтих пісків погибає, Так чудовий сей край богоданний У неволі в чужих пропадає. [7; I, с. 104]

У стані пригнічення, зневіри в кращу долю краю, ліричний герой звертається до стихії:

Сильне море! зберися на силі! Ти потужне, нема тобі впину, – Розжени свої буйнії хвилі, Затопи сю нещасну країну! [7; I, с. 105]

Принагідно зазначимо, що Бобров теж критично ставився до історії Тавриди. Це край,

[…] Где звукнул в первый раз металл,

239

Где плоть и кровь у всех разтлелась, Где брат не брат, – и друг не друг. [13, с. 274]

Віра у «сонце правди та згоди» остаточно не покинула лі-ричного героя Лесі Українки. Такого висновку доходимо з її наступної поезії циклу «Безсонна ніч»:

[…] Буде шарпати буря вітрила, Пожене геть по темному морю. Ох, коли б мені доля судила Хоч побачити ранню зорю! [7; I, с. 102]

Ліричний пейзаж Чорного моря, відтворений Лесею Укра-їнкою цієї пори, більш майстерний. Поетеса перейшла від простого споглядання до роздумів про своє місце в житті, про зв'язок особистості зі світом, суспільством, людьми. Її вабило неспокійне, бурхливе море, як втілення сили і могутності ро-бочого люду.

Творчий набуток обох поетів прикрашають ліричні вірші, народжені щирим коханням.

Світле почуття любові, що «царствуешь повсюду» і «строит дивны красоты», Бобров зображував досить оригінально. Для нього любов – початок добрих справ, засада світової гармонії.

[…] О любовь! – ты всюду дышишь Дышишь в роще, – средь полей. И законы верно пишешь, Где сойтись струе с струей. [6; ІІІ, с. 31]

У поемі «Таврида...» надибуємо натхненний гімн коханню: […] Явлення вечера прекрасны, Когда со мной Зарена ходит [...]Без голубых ея очей, Без вишневых ея устень, – Ни чистая лазурь небес Ни луг, ни пенье птиц по утру, Без русых вьющихся кудрей И без каштановых бровей Ни тень, ни цветники в полудни, Без розовых ея ланит, И без ея блистанья взоров,

240

Ни поздный пурпур в море зыбкий, Ниже вечерняя звезда Очаровать меня не могут; – Лишь ты, Зарена! – ты мне все. [13, с. 201]

Інтимна лірика Лесі Українки за глибиною передачі драми людського серця серед кращих в українській літературі. Пое-теса пережила велику особисту драму: її коханий Сергій Мер-жинський помер від сухот на її руках. Поезія «Калина»:

Козак умирає, дівчинонька плаче: «Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!» – Ой, коли ж ти справді вірная дівчина, Буде з тебе на могилі хороша калина. [7; I, с. 272]

В оповіданні «Розмова», яке дослідники вважають автобіог-рафічним, Леся Українка стверджувала: назустріч коханню треба йти сміливо. Тільки за такої умови людина в коханні бу-де щасливою.

Поетеса жила зі своїм чоловіком Климентом Квіткою душа в душу. Гармонія двох сердець гомонить у поемах, закінчених поетесою на Півдні та Кавказі. Приміром, не показне, але гли-боке і щире кохання об’єднує Руфіна і Прісціллу, в одноймен-ній драматичній поемі.

Не пізніше 1798 р. Бобров написав баладу «Могила Ови-дия, славного любимца Муз», в якій передав психологічний стан і самопочуття вигнанця.

Твір побудований у вигляді діалогу «унылого певца» з рим-ським поетом Назоном.

Доля Назона, прах якого покоїться невідомо де, такою мі-рою сколихнула співака, що думки Боброва вернулися в русло власної долі й породили гіркі роздуми:

«Судьба! – ужли песок в пустыне Меня засыплет так же ныне?» [6; ІІ, с. 135]

Наведена строфа відокремлена від попередньої міжрядковим проміжком і виділена курсивом. Навіть візуально Бобров пра-гнув привернути увагу читачів до автобіографічного підтексту свого твору. Метод аналогії дав змогу Боброву повідати світові про свою сумну долю. Як у античні часи владні сили вигнали

241

з Риму опального Овідія, так за розпорядженням самодержця вигнали його, Боброва, з Петербурга. Обох заслали на окраї-ну, в необжиті місця, позбавивши звичного укладу життя.

Влітку 1890 р. Леся Українка відвідала будинок поета С.Я. Надсона. Наслідком її переживань став сумовитий вірш «Надсонова домівка в Ялті».

[…] Все тут журливе кругом сеї хати, – Та найсмутніші отії кімнати, Де безталанний поет умирав. Все тут забрали, що можна забрати, – Смутку ж ніхто не забрав. [7; І, с. 109]

Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Надсонова ж домівка в Ялті дуже її засмутила. Леся вельми любила вірші Надсона і до нього самого ставилася з глибокою симпатією. Отже, було їй боляче бачити, що він доживав своє коротке життя в такій сумній непривітній оселі. Не раз Леся з мамою згадувала, яке невимовно тяжке враження справила на них та домівка» [4, с. 128].

Тема самотності поета в чужому краю, піднята Лесею Українкою, журлива тональність її поезії, перегукуються з бо-бровським твором «Могила Овидия, славного любимца Муз».

Прекрасні краєвиди Криму, прадавня історія та героїчні ле-генди підштовхнули Семена Боброва і Лесю Українку до на-писання великих поетичних творів. На Півдні Бобров написав поему «Таврида, или Мой летний день в Таврическом Херсо-нисе» [13]. Книга під такою назвою вийшла друком 1798 р. в Миколаєві.

Принагідно зазначимо, що сто років поспіль форма поеми вважалася застарілою. Проте Леся Українка комфортно почу-валася в рамках цього великого епічного жанру.

За часів Боброва спостерігався шалений інтерес до Крим-ського півострова, приєднання якого до Росії відбулося в 1783 році. Через брак інформації, книга Боброва, в якій докла-дно описана давня історії Криму, його ландшафт, насельники, флора і фауна, сприймалася на кшталт енциклопедії.

Автор свідомий ролі першопрохідника:

242

[…] Доселе ни едина Муза Не строила здесь звонкой арфы; Быть может, ни един проток, Ни ключ кипящий не струит Гремящей песни краснопевца, И не бежит в небесной мере, Какую чувствуем в стихах. [13, с. 3]

Семен Бобров присвятив поему «Таврида...» адміралу М.С. Мордвинову. У звернення (займає вісім сторінок, пагіна-ція на яких відсутня), до свого патрона Бобров роздумує щодо лексичних засобів і художньої форми твору. Слід наголосити: бобровські розмисли представляють інтерес для літературоз-навців і нині. Зауважимо також, що вони були написані на пів-дні України, першим поетом, котрий довгий час перебував у цих краях. «Творение сие писано белыми стихами. – Но я не воспящал себе, естьли равнозвучие выходило само собою на конце. ...Правда, слух наш, привыкший к звону рифм, не охотно внимает те стихи, на конце коих не бряцают однозвучные слова. Мне бы казалось, что рифма нико-гда еще не должна составлять существенной музыки в стихах. …доброгласие и стройность не в рифмах, но в искусном и правильном подборе гласных или согласных букв, употребленных к стати в самом течении речи, что и служит согласием музыкальных тонов.»

Бобров стверджував: «рифма часто служа будто некоторым отводом прекраснейших чувств убивает душу сочинения». Щодо само-го Боброва, то «храня правило легкости в течении слова», він ві-дійшов від дактило-хореїв і римської міри, вживання яких на слов’янському ґрунті призводить до «бряцания без силы». Автор «имел то намерение, дабы себя облегчить от наемных уз, и лучше дать ощутить меру сего, так сказать, почти прозаическаго стопостремле-ния».

«Таврида...» – перший великий художній твір про Крим, написаний вільним віршем. Також це перша проба пера у віт-чизняній літературі зобразити природу Крима віршорядками. Саме в цьому полягає історико-літературне значення поеми [1].

243

Цікаво, що коли Леся Українка жила на Кримському півос-трові, то часто послуговувалася формою вільного вірша. Що-правда, вважала це заняття не з легких. Так, у Ялті в 1897 – 1898 рр. Леся Українка писала «ліниві вірші», що засвідчили її перехід до верлібру. Порушені норми силабо-тонічного вір-шування в «Уривках з листа»:

Товаришу мій! не здивуйся з лінивого вірша, Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, Розмір, неначе химерная хвиля, Розбивається раптом об кожну малу перешкоду [7; I,

с. 157]. Нерифмованим віршем написаний твір «Весна зимова».

Народився він у вельми схвильованому стані. Леся Українка отримала звістку від сестри Ольги про арешт свого однодумця і побратима Михайла Кривинюка. Пригнічували поетесу й спогади березневого Києва – тоді ув’язнили чимало товаришів її брата Михайла.

На початку твору міститься опис, створений у традиціях імпресіоністів, зимової ночі в Криму.

[…] Матовим сріблом біліють дахи на будинках, Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради, А кипариси між ними здаються високими вежами зам-ків, Листя широке магнолій важке, нерухоме Кованим сріблом здається; Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий, Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година. [7; I, с. 170]

Думки ліричного героя летять в «сторону рідну», яка «сні-гом повита, закована льодом» і «лежить вона ген за горами». Згадавши товариша, який томиться «в клітці тюремній», герой приходить у відчай:

[…] Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку, Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло [7; I, с. 171].

244

Як стверджує дослідник М. Сулима: «У ті роки верлібр як-раз тільки почав опановуватися» [14, с. 249]. «Ймовірно, що перше знайомство поетеси з цією формою віршування відбу-лося в 1888 – 1890 рр., коли вона займалася перекладами пое-зій Г. Гейне. В числі інших перекладених нею творів німець-кого поета знайдено й вірш «Негода» з циклу «Північне море», написаний верлібром (як і весь цикл)» [14, с. 250]. У світлі ска-заного представляє інтерес допис Лесі Українки до листа від 15 жовтня 1892 р. шановному дядькові щодо віршів із книг Іса-ії та Ієремії: «Хотіла перше зробити переклад без рими, то по-думала, що мало хто тямить читати білий вірш» [4, с. 187].

Щоб вповні відтворити думку, Леся Українка напружено шукала поетичних форм і засобів віршування. Фантазія «По-лярна ніч» написана неримованими рядками.

Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом, – а гурт був чималий, – дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів. Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога. [7; I, с. 353]

Характерні особливості наведених творів: завуальованість змісту, символи, таємничість, песимізм, що доходить до від-чаю. Зазвичай, їх використовували представники символізму, одного із найбільших напрямків у мистецтві, розквіт якого від-бувся на рубежі ХІХ і ХХ століть.

До речі, натяки, таємничість, загадковість, символи харак-терні для творів Семена Боброва, котрий творив на зламі XVIII – XIX століть. Відомо, що смерть Катерини ІІ потягла за собою кардинальні зміни у внутрішній політиці Росії. Се-мен Бобров важко пережив відставку адмірала Мордвинова. Пригнічений настрій поета відбився у його вірші під промо-

245

вистою назвою «Чувствование при удаляющемся Патриоте». Окремі строфи:

[…] Забудь все то, что мрачный Гений Теперь навеял за собой! – Прости ему за то достойно, Что паки в сень грядешь спокойно! […] Сей черный Гений лишь потщился По буре тихость возвратить; Он тем судьбину примиряет, Дверь Янусову затворяет. [...] Твоя ладья устав в стремленье, Что в бездне плавала забот, Чрез бурно севера дхновенье На пристань прежнюю течот. – Там ты отдохнешь, муж почтенный; Там ощутишь покой безценный. [6; ІІ, с. 72 – 73]

Зрозуміти твір не легко, в ньому багато недоказаного, натя-ків. Біограф поета В. Коровін так його розшифрував: «Бурно севера дхновенье» – это, конечно, гнев императора, а «мрач-ный Гений» означает либо просто злую судьбу, либо самого Павла І, а может и адмирала Дерибаса, интриговавшего про-тив Мордвинова. Затворяемая «Янусова дверь», возможно, означает перемену политического курса после смерти Екате-рины ІІ (отзыв русских войск из Персидского похода и отказ от планов новой войны с Турцией), а возможно и отставку Мордвинова от военных дел. Все это – выразительные приме-ры многозначности и сознательной «темноты» образов у Боб-рова» [15, с. 9]. Тож небезпідставно літературознавці назива-ють Семена Боброва прадідусем російських символістів.

Як Бобров, так і Леся Українка потребували підтримки вищих сил. На початку поеми «Таврида...» автор звертається до Камени, римської богині мистецтва:

[…] Сладко-поющая Камена! – Вдохни мне Аддисона силу! Дай насыщенно вображенье Чуствительнаго Экензайда,

246

И Томсона, – жреца природы, Дорический напев и строй! [13, с. 4]

До речі, тут же надибуємо намір Бобров відійти від рифму-вання – «оков»:

[…] Дабы удобнее протечь С тобою поле новых зрелищ, С тобою поприще красот – Сладко-поющая Камена! – Востань! – изыди из оков! [13, с. 4]

Леся Українка за допомогою зверталася до Музи. У ві сні до поетеси приходить богиня ясної фантазії, щоб спонукувати її до рішучих дій:

[…] Тож слухай: ти орган порушить можеш Не дужою, та смілою рукою, Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя, і спокою. [7; I, с. 76]

Краєзнавчий та художній інтерес представляє давній опис Ялтинської долини. У поемі «Таврида...» читаємо:

[…] Здесь я остановлюся мало В прекрасной Ялтовкой долине, Где быстры два сии ручья Ведя изгибом за собой Крутые красны бережки Сады и нивы орошают. Хребты обстав сию долину Полкругом пред лицем пучины Приморску брега часть смыкают, И в виде сем на высоту Идут уступами лесными, Где вечная зелена ночь Лежит на скатах каменистых.[13, с. 51]

Через сто років Ялта перетворилася на курортне місто. «Скрізь люди!» – казала ображена думка» героїні оповідання «Над морем» [7; VII, с. 159]. Дівчина споглядає місто, «що роз-сипалось по долині над морем», гори, «що темніли геть навко-ло затоки... На верхів’ї гір палали чабанські вогні далеко-

247

далеко», довго дивиться «на темну довгу стежку, що йшла між двома щільними стінами кипарисів, ішла, ішла і раптом обри-валась чи западала, а в вузькій щілині між кипарисами сміяло-ся море свіжим іскристим усміхом» [7; VII, с. 160].

Поетичними засобами Бобров відтворив портрети місце-вих жителів:

[…] Лишь Скифски смуглые селяне Сидят с угрюмыми челами Под тенью сочных виноградов. Их Гурии прелестны, – правда; Но розы уст, багрец ланит И алебастровые груди Под кисеею погребают, И возраст часто сокрывают. [13, с. 69]

Чудовий портрет юної кримчанки належить Лесі Українці. «Татарочка»:

[…] На чорнявій сміливій голівці Червоніє шапочка маленька, Вид смуглявий ледве прикриває Шовком шитая чадра біленька. То закриє личко, то відкриє, – А очиці, наче блискавиці, Так і грають з-попід брівок темних! Що за погляд в сеї чарівниці! [7; I, с. 106]

У першу голову Бобров писав задля слави Господньої. Ло-гічно, що поему «Таврида...» вінчає гімн у честь Творця:

[…] Твоя десница благостынна Во изобильи насадила Сии тенистые леса И многоцветны вертограды, Сии багряны винограды, И исполинныя раины, Сии смоковницы роскошны, И доброплодныя маслины, Сребристы тополы и тисы, И присноцветну зелень лавров. [13, с. 274]

248

Під впливом дядька М. Драгоманова, який тяжів до протес-тантів, Леся Українка виробила раціоналістично-критичний підхід до православ’я і католицизму. Поетеса боляче сприйма-ла несправедливість, яка існувала в суспільстві. Про робочого чоловіка писала, як про «замороченого попівською опікою і блукаючого навмання черед усякі мальованщини» [4, с. 296].

Принагідно згадаймо, що Бобров вісім років служив у суднобудівному Миколаєві, в пору його розбудови. Ці роки значаться серед найдраматичніших в історії міста. Відсутність лікарні, прісної води, жител, нещадна експлуатація робітників призводила до колосальної смертності населення [16]. Завуа-льованість і символізм текстів Боброва, таємничість і нечіткість його образів перешкоджають зрозуміти громадянсь-ку позицію поета з піднятого питання.

До речі, ставлення Боброва до тих чи інших подій прихо-ване. Для нього важлива подія, що здатна спричинити катаст-рофу в країні чи загалом у світі. Окрема ситуація служила для Боброва-поета поштовхом для підняття її до маштабу все-ленського, щоб вказати людям на небезпеку.

Третя збірка поезій Лесі Українки «Відгуки» (1902) засвід-чила ріст поетеси у бік осмислення філософської суті явищ, поглиблення відображення ідеологічної боротьби. Поетеси почала тяжіти до ліро-епосу, до драматичних сцен («Одержи-ма», «Саул», «Ра-Менеїс»).

У другій половині 1798 р. Бобров перевівся в Адмірал-тейств-колегію, що в Сант-Петербурзі, на посаду перекладача. Його нагородили чином колезького асесора. Невдовзі Бобров одружився. «Лучшая надежда Миртида»:

[…] О щастливые светилы, Протекайте надо мной! – Протекайте, горни силы, В кротком мире над главой! – Вы зиждители волшебны Драгой участи моей; – Вы, – вы вняли глас душевный Не в слепой любви, – прямой...

249

Сашинька мне уступила, Руку с сердцем; – что еще? – Щастьем вечным наградила [6; ІІІ, с. 219].

З 1804 р. за сумісництвом Бобров працював у Комісії законів, де 1806 р. отримав останній свій чин – надвірного радника. Він член Вільного товариства любителів словесності, наук і художеств. Його твори публікуються в журналах «Се-верный вестник», «Лицей», «Талия», «Цветник». Бобров зай-нявся дослідженням історії російського флоту. Творчим до-робком цих студій стала науково-популярна робота «Древний российский плаватель, или Опыт краткого дееписания о прежних походах Россиян».

Початок нового століття підштовхнув Семена Боброва до створення циклу історіософських віршів: «Столетняя песнь, или торжество осьмогонадесять века России», «К столетию ХІХ» тощо. На думку поета, після гряди каральних катастроф, нове століття подарує людству золотий вік. Наразі релігійно-філософські мотиви, характерні для раннього періоду творчо-сті російського поета, переплелися з історіософськими і скон-центрувалися на політичній злобі дня. Його звернення до ан-тичних образів давало змогу писати вільно про наругу людини над людиною (вбивство Павла І), про хаос вільно-думства, що заполонив західні країни і проникав в Росію.

Леся Українка теж зверталася до світових образів, в яких концентрувалися певні ідеї та принципи. Майже всі ліро-поетичні поеми поетеси пройняті ідеями визвольної боротьби проти соціального і національного гніту. Завдячуючи її трудам в українській драматургії з’явився образ Кассандри, Дон-Жуана, Антея, Юди в новому цікавому трактуванні.

Вірші Боброва, як відгук на коронацію Олександра І, свід-чать: поет щиро сподівався на торжество миру і спокою в країні. З молодим імператором Бобров пов’язував прихід доб-ра у новому столітті («Месия, мнится, в нем сияет»). Серед найкращих творів цієї пори називають твір «Ночь». «[…] в нем недвусмысленно говорится о цареубийстве. Мало кто из со-временных Боброву поэтов вообще решился писать об этом.

250

[…] Здесь ему пригодилось писать прикровенно, «таинствен-но» и неоднозначно», – дослідив В. Коровін [15, с. 10].

Найважливіша подія в житті Боброва петербурзького пері-оду – це вихід його вибраних творів у чотирьох томах, що ма-ло місце в 1804 р. Видання вийшло у чотирьох розкішних книгах, які об’єднала довга назва: «Разсвет полночи, или Созе-рцание славы, торжества и мудрости порфироносных, брано-носных и мирных гениев России с последованием дидактиче-ских, эротических и других разного рода в стихах и прозе опытов Семена Боброва». Найбільшою популярністю корис-тувався четвертий том, який зайняла «Херсонида, или Картина лучшего летнего дня в Херсонисе Таврическом. Лиро-эпическое песнетворение. Вновь исправленное и умножен-ное». Це друге видання миколаївської «Тавриди...».

Наразі Бобров став врівень зі своїм учителем і покровите-лем Херасковим.

Книги Боброва читали, про них писали захопливі відгуки. Олександр І «пожаловал» авторові перстень вартістю 700 руб-лів.

1805 р. Бобров брав участь у суперечці про мову. «Карам-зіністи» і «арзамасці» люто накинутися на Боброва – найяскра-вішого і визначного поета-архівіста. Вони критикували масти-того поета за довгі описи та важку мову, нарікали на його сентиментальні та містичні роздуми [9].

Якщо Бобров категорично не сприймав нових віянь в ро-сійській літературі, то Леся Українка з увагою ставилася до найновіших літературних явищ. Її зацікавила творчість Моріса Метерлінка (1862 – 1949), бельгійського письменника, одного з основоположників символізму в європейській драматургії. Надсилаючи перекладені вірші, цього письменника, Леся Українка писала В. Гнатюку 18 травня 1900 р.: «Я не абсолют-на (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі «модерни», але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи шту-ки, скомбінованої з великим талантом» [4, с. 516 – 517].

Спомини поетів про Південь, Тавриду знайшли виявлення у їхніх пізніших творах. Привертає увагу балада Боброва «Се-

251

лим и Фатьма», що є вільним перекладом балади Д. Маллета «Эдвин и Эмма». Етнографічний колорит, на фоні якого роз-вернулися події, кримський. Бобров помістив закоханих у се-редовище кримських мусульман, побут яких йому був добре знайомий. Так, ще за два роки до появи балади Жуковського «Людмила», Семен Бобров писав у рамках названого жанру.

Пов’язавши свою долю з Климентієм Квіткою, Леся Укра-їнка переїхала на Кавказ. Кримські береги вона споглядала лише з пароплава. Навесні 1904 року, коли пароплав стояв на рейді Євпаторії, пам’ять поетеси обпік спогад про передчасно померлого любого брата Михайла. У безпросвітно-темній по-етичній палітрі поезії «Спогад з Євпаторії» ми вчувамо боб-ровські ремінісценції:

[…] Ледве мріє, мов привид, далекеє місто. Ні вогнів, ані гуків музики до моря не шле. Тихо так, наче вимерло в світі навколо все чисто, Тільки море зосталось, а в ньому щось чорне і зле. [7; І, с. 305]

У творчому доробку останніх десятиліть Семена Боброва і Лесі Українки переважають великі поетичні твори. Російський поет написав містико-алегоричну поему «Древняя ночь все-ленной, или Странствующий слепец» (1807 – 1809). Це мону-ментальний релігійно-філософський твір, в основі якого ле-жить поетична «история разума человеческого» до приходу Христа. Автор назвав авторів, яких він наслідував. У першу чергу – Дж. Мільтона, автора ««Утраченого раю».

Цікаво, що П. Филипович, досліджуючи поему Лесі Укра-їнки «У пущі», відносить задум її написання до часу, коли пое-теса готувала брошуру про Мільтона, англійського поета XVII ст. [17]. На відміну від російського поета, українська поетеса акцентувала увагу на свободолюбстві Мільтона, на тих момен-тах його біографії, що пов’язані з відстоюванням поета поп-раних політичних прав людей.

В останньому десятилітті життя й діяльності Лесі Україн-ки переважає драматургія, в якій пульсувала тогочасна неспо-кійна дійсність. Українська поетеса, як і її попередник Семен

252

Бобров, злободенні теми втілювала в образи, взяті з грецької та християнської міфології, давньоримської історії, середньо-вічної легенди.

Вінчають Лесю Українку її кращі драматичні твори, зок-рема «Вавилонський полон», «Осіння казка», «В катакомбах», «Касандра», «У пущі», «Лісова пісня», «Камінний господар». Поетесі імпонували образи людей з незламною волею, висо-кими ідейними устремліннями, борці проти соціального і ду-ховного рабства.

Останньою прижиттєвою публікацією Боброва став вірш з промовистою назвою «Кладбище». Цікаво, що в цьому творі наявні особливості жанру так званої «кладбищенской элегии», розквіт якої відбувся пізніше у творчості Жуковського.

До кінця століття про «тучный плод» і «печальную судьби-ну» Боброва забули. 1894 р., коли в російській літературі ввій-шли у моду декаденти-символісти (Ф.І. Тютчев, В.Г. Бенедик-тов, В.К. Кюхельбекер, пізній Пушкін, Ф.І. Глінка), появилася велика стаття С. Браїловського «С.С. Бобров (Историко-литературный очерк)». Чи була вона відома Лесі Українці, прихильниці символізму в Україні, наразі не знаємо.

Отже, представлена нами тема варта уваги. Вона заслуговує в майбутньому на грунтовне дослідження.

Джерела та література:

1. Люсый А. Первый поэт Тавриды. – Симферополь: Облполиграфиздат, 1991. 2. Бобров Семен Сергеевич. http:// www.pushkinjdom.ru/ 3. Альтшуллер М. Идейные и художественные искания в русской лирике 1790-х гг. Автореферат. – Л., 1966. 4. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк: Українська вільна Академія наук у США, 2010. 5. Радишевський Р. Творчість Лесі Українки в Польщі / Зб. наук. праць: «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження.» – К.: Наукова думка, 1984. С. 183 – 213. 6. Разсвет полночи, или Созерцание славы, торжества и мудрости порфи-роносных, браноносных и мирных гениев России с последованием дидак-тических, эротических и других разного рода в стихах и прозе опытов Се-мена Боброва. Ч. І, ІІ, ІІІ і IV. – СПб., 1804.

253

7. Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1976 – 1979. 8. Макогоненко Г. Радищев и его время. – М.: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1956. 9. Поэты 1790 – 1810-х годов. Вступительная стаття Ю. М. Лотмана. – Л.: Советский писатель, 1971. 10. Франко І. Літературно-критичні статті. – К, 1960. 11. Леся Українка. Кримські спогади. Вірші, поеми, проза, листи. – Сімфе-рополь: Таврія, 1986. 12. Мірошниченко Л. Над рукописами Лесі Українки. Нариси з психології творчості та текстології. – К., 2001. 13. Бобров С. Таврида, или Мой летній день въ таврическомъ Херсонисе. Лиро-эпическое песнотвореніе. – Миколаїв, 1798. 14. Сулима М. Вільний вірш у висловлюваннях і творчій практиці Лесі Українки / Зб. наук. праць «Леся Українка. Публікації. Статті. Досліджен-ня.» – К.: Наук. думка, 1984. С. 246 – 253. 15. Коровин В. С. С. Бобров (1763 – 1810): Очерк жизни и творчества. mhtml:file://F:\бобров\ 16. Крючков Ю. Город времен адмирала Мордвинова. http:// www.nikolaev-moscov.at.ua/ 17. Филипович П. Генезис драматичної поеми Лесі Українки «В пущі» / Із кн.: «Леся Українка у спогадах сучасників». – М.: Художественная литерату-ра, 1979. –С. 375 – 395.

254

Алла Диба

«А головне, що був ще й доброю людиною...» (До біографії письменника-плеядівця

Феофана Пашкевича)

Наше зацікавлення Ф.О. Пашкевичем зумовлене його три-валим спілкуванням з родинами Косачів, Старицьких, Лисен-ків, участю в гуртку «Плеяда», щирою приязню з Лесею Укра-їнкою та Михайдом Косачем. Отож спробуємо дослідити факти біографії цієї людини, намагаючись зрозуміти, як, коли і чому саме він з’явився поруч із Косачами, чим заслужив щи-ру симпатію і повагу.

Через чверть віку по смерті лікаря Феофана Пашкевича (1870 – 1941) його дочка Єва Феофанівна з чоловіком відвіда-ли село Ярославець Кролевецького району, де свого часу пра-цював Феофан Олександрович. І саме там вони зустріли ста-ршого чоловіка, який і сказав винесені у заголовок слова. А було це так: «Отец был самым почитаемым врачом не только в городе и районе, но даже за пределами губернии. Через 25 лет после его смерти, будучи в Глухове, мы с мужем на машине ездили в село Ярославец Кролевецкого района навестить его друзей и присели отдохнуть перед въездом в село «на колод-ки» под чьей-то хатой, где уже сидели старики. Узнав, кто я, один из них долго вспоминал, кого от чего вылечил доктор Пашкевич, другой сказал: «А головне, що був ще й доброю людиною»1 [9, арк. 19].

Отож він був не тільки хорошим професіоналом, але й порядним і доброзичливим чоловіком. Мудрим і доброчин-ним. Це підтверджує і Леся Українка, яка в листі до Олени Пчілки від 15 лютого 1890 року з Києва говорить зокрема та-ке: «Він з виду дуже порядочна і симпатична кна-кна (Як ба-чимо, це слово у автографах Косачів і у публікаціях подане по-різному – А.Д.) і, здається, не так хвастає, як другі» [8, т. 10, 1 Мову та правопис першоджерел збережено

255

с. 48]; або в іншому листі до матері від 1 березня (17 лютого) 1890 року з Києва: «Пашкевичову кнакну бачу що дня на обіді, славна вона кнакна, але затопить я еі ще не вспіла» [1, арк. 3зв; 6, с. 12]. Колишній заступник директора з наукової роботи Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки Степан Кабан у своїй публікації про Пашкевичів пояснює це «затопить» у значенні «захопить, запалить своїми ідеями».

У вересні 1889 року з Колодяжного Лариса Косач напише до брата Михайла: «Як ти там з своєю Пашкевичевою кна-кною поживаєш? Чи вона тебе слухає? Ти ж її тепер, певне, «в свет» виводиш, як колись мене, то мусить же вона теє тямити. Як мається «Плеяда» – «ой чи живі, чи здорові всі родичі гар-бузові»?» [8, т. 10, с. 35]. У Києві Пашкевич, як і багато інших плеядівців, мешкав у «матушки Сікорської», де тоді ж перебу-вали його друзі Косачі, про що свідчить листування Лесі Укра-їнки та інші документи. З Ларисою й Михайлом Косачем во-ни не тільки приятелювали, але й разом працювали в гуртку «Плеяда». Про залучення Феофана Пашкевича до перекладів світової класики Леся Українка говорить у своєму програмно-му листі до брата Михайла від 26 – 28 листопада (8 – 10 груд-ня) 1889 року з Колодяжного: «Вам з Пашкевичем раджу пере-класти «Les compagnons du tour de Franсe»1, однаково ви там його читаєте тепер; це була б річ неабияка!» [8, т. 10, с. 40-41]. Подібне спостереження молодої письменниці було дуже до-речним, адже Феофан Пашкевич добре володів українською, російською, польською, німецькою, французькою мовами, латиною та грецькою. Зібрав за життя велику й гарну бібліо-теку.

У надзвичайно приязних стосунках був Феофан Пашкевич і з матір’ю плеядівців Михайла, Ольги та Лариси Ольгою Ко-сач-старшою (Оленою Пчілкою). У Відділі рукописних фон-дів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Націо-нальної академії наук України зберігся лист Пашкевича до Ольги Петрівни Косач з м. Холма від 12 січня 1889 року [2], 1 «Товариші-мандрівники по Франції» (франц.)

256

зміст якого відтворює зокрема унікальну, хоч і не завжди весе-лу атмосферу холмських гімназійних буднів: «Ви питаетеся, що у насъ въ Холмі. Недоброе такое діется, що не приведи Боже. Новий нашъ инспекторъ чоловікъ, котрому клепки бракує. Бігае, клопочется, перевертае все, и ничого ліпшого невыходить, тилькі ще гирше. Самолюбіе бурсацькое, а який злопамятный! Якъ учитель вінъ также ничого не вартъ. Зубріс-тіка теперъ процвітае наветь и въ 8 классі. Урокъ требуе слово въ слово. Не буду описувати Вамъ всі мерзості, якіі теперъ ді-ются у насъ. Все тое обридло міні. Хочется хутчій на волю, а тутъ може ще не пустять. Вчора прийшовъ до мене на кварті-ру инспекторъ сердитий, якъ чортъ. На біду я на той часъ выйшовъ до хозяйки. Якую баню вінъ задавъ, страхъ. Возра-жать, и противитися нихто і на мыслі не мае. Каждый за свою шкуру бойітся, […]» [2, арк. 1зв].

Маємо також два листи Феофана Пашкевича до Михайла Косача з м. Холма від 5 червня 1889 року [3] та з Києва від 1 вересня 1890 року [4]. У першому йдеться про холмські нови-ни, спільних знайомих, іспити в гімназії, необхідність знайти якийсь підробіток та можливий приїзд Михайла Косача в гості до Пашкевича у Холм (текст українською). Другий потребує більш детального дослідження, бо, наприклад, починається звертанням «Дядьку!», що може означати або якесь їхнє гімна-зійно-університетське прізвисько, або й те, що цей лист не-обв’язково звернений саме до Михайла Косача, як зазначено на упаковці документа, хоча за змістом, обставинами, описа-ними в ньому, вказівкою на математиків, він таки підтверджує те, що адресатом міг бути саме Михайло Косач.. В листі йдеться про університетські новини і справу з документами адресата, які розглядали то міністр, то ректор і т.д. Значна час-тина листа присвячена київському побутуванню Феофана Пашкевича, його перебуванню в домівці Василини Сікорської: «Марьин устроился у Сикорскихъ съ Петельчицомъ, въ сосѣдней комнатѣ живу я со своимъ сожителемъ. Это тѣ ком-наты, которыя занималъ Черняховскій. Дѣла Марьина пока

257

стоятъ довольно прилично. Сегодня он получилъ урокъ за обѣдъ1, чай и завтракъ. Ваши рекомендаціи не оказали пока никакихъ полѣдствій. Рожанскій2 остался на прежнемъ мѣстѣ при прежнихъ репетиціяхъ; он уже давно сидитъ въ Кіевѣ. Вся голота3 (численностью 14 человѣкъ – студентовъ жильцовъ) здравствуетъ. Андрію4 и Нат[алії] Ив[анівні]5 я за обѣдомъ пе-редалъ Вашъ поклонъ. Про нихъ писать нечего. Самійленка я не бачивъ, як піду до Тучабскаго6 передамъ сообщенное Вами извѣстіе. Про Кіевъ та7 кіевскихъ знаком[х]ъ більшъ писати не буду. Сами хутко зобачіте і почуете. Я – самъ про8 себя могу сказать немного: я здоровъ, пріѣхалъ съ твердыми намѣрѣніямы заниматься своими науками и другими. Кварти-рой недоволенъ, такъ какъ черезчуръ весело и у всѣхъ жиль-цевъ развито общительность. Въ умѣренной степени оно бы ничего, да мѣру соблюсти трудно9 придется утикать черезъ мѣсяцъ.» [4, арк. 1зв-2зв] (текст листа російською із вкраплен-нями окремих слів і фраз українською).

Постійно у Косачів гостювали друзі їхніх дітей, не раз на канікули в Колодяжне приїздив Максим Славинський, до Зе-леного Гаю Сергій Мержинський, Михайло Кривинюк, Ольга

1 Слово «урокъ» підправлене, а перед «об�дъ» закреслено «сто» 2 Теж плеядівець, докладніших відомостей немає 3 Діти й онуки Василини Сікорської та її квартиранти – гімназисти та сту-денти, здебільшого учасники гуртка «Плеяда» 4 Андрій Сікорський (1869-1922), студент, потім лікар, учасник гуртка «Плеяда», приятель Лариси та Михайла Косачів 5 Наталя Вишинська (в одруженні Гроздова, 1875 – 1946), племінниця Ан-дрія Сікорського, онука Василини Сікорської, учасниця гуртка «Плеяда», подруга Лариси Косач 6 Павло Тучапський (1869 – 1922 ), приятель молодих Косачів і багатьох інших плеядівців 7 Перед «та» закреслено «и» 8 Початок речення дописаний пізніше, тому «Про» залишилося з великої літери 9 Розділовий знак відсутній, наступне слово на звороті аркуша

258

Кобилянська, Лисенки. Отож не дивно, що у листі Олени Пчілки до сина Михайла з Колодяжного в Київ у листопаді 1899 року прозвучать такі рядки: «Приговори яку кна-кну, щоб приїхала до нас в гости на Різдво, от хоть би Пашкевичову кна-кну. Було б веселійше. Пашк[евич] міг би половину часу побуть тут, а полов[ину] дома – чі першу, чі другу половину, – се вже як би він там схотів»1 [5, арк. 1зв; 7, с. 56].

Не менш цікавий і навіть загадковий лист Лесі Українки до матері від 29 (29 – 17) травня 1899 року з Берліна: «Твоя сенса-ційна новина про Мумму справді сенсаційна. Хто ж би се? Чи не Пашкевич? Вони ж давно «друг к другу в о з в ы ш е н н ы я чувства питали» [8, т. 11, с. 115]. Щодо «Мумми», то пошук її ще продовжимо, бо навряд чи таке жартівливе ім’я було у Те-тяни Дорошенко, справжньої обраниці Пашкевича. Скоріш за все, названа Лесею Українкою новина стосується родини Де-генів-Кістяківських.

Ще одна важлива новина про Пашкевича: «Був учора Па-шкевич: записався він в отряд, щоб їхать на чуму «по первому требованию». А з «женщин врачей» ніхто не записавсь, тільки сестра милосердія. Пашк[евич] з приводу сього каже, що не варто і грошей збавлять на мед[ичний] інст[итут], коли так» [8, т. 11, с. 76]. А це вже свідчення дочки Пашкевича: «В 90е годы в России свирепствовала эпидемия холеры. При недостатке медиков и лекарств, в условиях нищеты и темноты населения борьба с ней была не легкой. Вспыхивали холерне бунты, так как среди крестьян шли слухи о нарочитом отравлении вра-чами людей. Были случаи полджога земских больниц, убийс-тва врачей, раскопок могил людей, умерших от холеры.

Передовые врачи и студенты-медики добровольно отправ-лялись «на холеру». Среди них был и Феофан Пашкевич; бы-ло это в 1892 г. в студенческие годы киевского периода. Фото-графия отца с крестьянами в одной из деревень «на холере» передана в свое время мною в Музей Леси Украинки» [9, арк. 2]. Тоді ж активно почав боротися з епідеміями й інший 1 На паспарту листа зазначено: «б/д [1889 або 1890 р.]»

259

плеядівець, майбутній Президент ВУАН Данило Заболотний, він навіть на собі самому поставить експеримент зараження й дивом вилікується.

Ф.О. Пашкевич не тільки безстрашно боровся з епідемія-ми, про що згадує в листуванні Леся Українка, але й пізніше в час єврейських погромів так же самовіддано переховував пере-слідуваних чорносотенцями євреїв: «После царского манифе-ста от 17 октября 1905 г. в 660 населенных пунктах России ро-зразились еврейские погромы, в том числе в Рославле. Среди русских людей, прятавших евреев от черносотенцев, была и семья Пашкевичей» [9, арк. 3]. У примітці до цого абзацу ска-зано: «3) Узнала об этом недавно случаймо от дочери рослав-льских старожилов, врача Р.Б. Шапиро, проживающей в Ле-нинграде, Кировский, 64 – 130» [9, арк. 3].

Показово те, що єврейські погроми 1918 року ледь не поз-бавили життя самого альтруїста Пашкевича: «Однако, вместе с ними (партизанським загоном матроса Циганка і московським червоногвардійським загоном Знаменського – А.Д.) в Глухов ворвалась и банда анархиствующих элементов, которые учи-нили в городе еврейский погром, а также вырезали часть се-мей местных помещиков, разграбив их дома. Мимо нашего дома утром 1 января в тусклом свете зимнего утра проехали десятки саней-розвальней с наваленными на них голыми тру-пами, следуя к еврейскому кладбищу. Меня, одиннадцатилет-нюю девочку разбудила посмотреть на это страшное зрелище няня Ганна, сказав: «Дивись, дитино, що робиться на світі!». До смерти не забуду этих минут, корда я стояла на холодном крашеном полу у окна и в чем-то себе клялась.

Когда совсем рассвело, отец взял свою «докторскую» клет-чатую коричневую сумку с инструментами, бинтами, лекарст-вами и отправился по домам, где жили евреи. Среди населе-ния Глухова их была едва ли не половина, так как в царское время он был в черте оседлости. Подтверждением этого может быть перечень моих соучениц. Я помню его до сих пор наи-зусть: в нем из 41й девочки – 19 евреек.

260

С отцом в его трагический поход отправилась мама. Вер-нулись они поздно. Вечером измученная мать рассказала о случае, происшедшем во дворе дома на углу нашей – Красной – улицы и Путивльской. Погромщики убили хозяина дома – Месежникова, а сына его ранили и ушли. Отец перевязал мальчику руку и уже вышел с мамой во двор. В этот момент в ворота вошла новая группа громил. По разбитым стеклам в окнах они поняли, что опоздали, поживиться уже нечем, и бросились к отцу. Узнав, что он врач и ходил оказывать по-мощь, стали кричать на него; один из них заорал: «Да он сам жид! К стенке его!».

Замечу, что у Ф.А. Пашкевича при черных волосах была рыжая борода. Потрясенная этой угрозой и молчанием отца, который считал недостойным «оправдываться», объяснять, что он не еврей, Татьяна Викторовна, видя, что участники группы – не местные, стала в отчаянии кричать: «Муж мой – не еврей, его в Глухове все знают, хотя мы только 10 лет как приехали из Смоленска».

И тут неожиданно один из тех, кто толкал Ф.А. к забору, собираясь расстреливать его, закричал: «Хлопцы, отставить! Я знаю этого человека! Феофан Александрович, Вы меня пом-ните? Я же был у Вас санитаром в смоленской больнице!» [9, арк. 9-10].

Подібний епізод був і тоді, коли у вересні 1919 року Глухів захопили денікінці: «Среди частей деникинцев, ворвавшихся в Глухов, было немало сыновей местных помещиков, у которых были при Советской власти отобраны имения, дома. А у кого-то из них погибли родные от рук партизан или в боях с Крас-ной Армией.

На другой день после взятия города группа деникинских офицеров явилась в больницу, чтобы прикончить находив-шихся в ней раненных красноармейцев. Отцу успели сказать об этом, когда офицеры поднимались на 2й этаж по лестнице. Он пришел прямо с операции в белом халате, встал в тамбуре – высокий, широкоплечий – и спокойно сказал, узнав кого-то из группы: «Вы меня знаете, я лечил вас еще детьми и ваших

261

родных. Пока жив, не пропущу: это мой долг». И офицеры удалились.

Еще через 2 месяца бойцы 41й и 45й стрелковых дивизий освободили город от войск Деникина. Позже с трибуны како-го-то торжественного собрания в Глухове было рассказано о мужественном поступке отца. Придя домой после собрания, он сказал нам, посмеиваясь: «Они только забыли упомянуть, что несколькими месяцами ранее я не дал им добить ранен-ных белогвардейцев в моей больнице» [9, арк. 14].

Надзвичайно важливі свідчення дочки колишнього плеяді-вця, дякуючи яким все виразнішим стає особистісний портрет Пашкевича: «Феофан Александрович был великим тружени-ком. Утром, до ухода в больницу или в поликлинику, он успе-вал принять двоих-троих болльных, а вечером, после отдыха – еще нескольких, – отказать им было невозможно, так как это были люди, десятилетиями лечившиеся у «своего» доктора.

А вообще-то день у отца начинался в 5 час. утра. Чтобы бать способным «так держать», в холодную пору года каждое утро он принимал холодный душ (к этому приучил и доче-рей). Летом же – прогулка босиком по траве в саду, а потом – поїздка на велосипеде на речку Павловку купаться (он был отличный пловец). Жители Путивльской улицы и Солдатской Слободки говорили: «Вже шість годин, дохтор Пашкевич пої-хав з купання» [9, арк. 21].

Ф.А. Пашкевич – гімназійний товариш (у м. Холмі) брата Лесі Українки Михайла. Студент спочатку Київського універ-ситету Святого Володимира, потім Варшавського університе-ту, який 1897 року закінчив з відзнакою і його диплом (як кращого випускника!) залишений на вічне збереження в на-званому університеті: «В 1889 г. он поступил на медицинский факультет Императорского университета Св. Владимира в Ки-еве. До этого окончил гимназию в Холме (ныне Польша).

В 1892 г. Ф.А. перешел на 4й курс того же факультета Им-ператорского Варшавского университета, который закончил в 1896 году. В дипломе, выданном 13 февраля 1897 г., указано,

262

что ему присуджена степень Лекаря с отличием (Cum eximia1 laude)» [9, арк. 1]. Потім служив лікарем на судні в Середзем-ному морі, в земських лікарнях Полтавщини, Смоленщини, м. Глухова на Чернігівщині. Брав участь у Пироговських з’їздах, стажувався в кращих клініках Києва, Одеси, Петербурга. Ви-кладав у Глухівському вчительському інституті. 1915 року в час Першої світової війни був призначений головним лікарем са-нітарного поїзда імені Чернігівського дворянства.

Близькою до родини Косачів була і старша сестра Феофа-на Пашкевича вчителька Пелагея Олександрівна Пашкевич (1855 – 1933 або 1935), яка неодноразово відвідувала сім’ю Лесі Українки і не раз згадується у листуванні Косачів. А 1889 року вони разом із Лесею Українкою лікувалися на Хаджибейсько-му лимані. Неодноразово письменниця згадує у своєму листу-ванні цю людину. Так у листі до матері від 18 (6) липня 1889 року з Одеси вона розповідає: «Погано тепер те, що уночі трудно спать од жари та од мух, і навіть раз Пашкевич, поба-чивши мене, сказала, що ніби я дуже поблідла і, як вона каже, втомилась, хоч справді не знаю, чим я могла втомитись: ото тільки, що у місті була та лазила за покупками, а то по цілим дням абсолютно нічого не роблю» [8, т. 10, с. 30-32]. І з Чуку-рлару під Ялтою 18 (6) липня 1897 року до мами й сестри Лі-лі: «Була у мене Пашкевичівна з своєю товаришкою, то не ви-падало при них засісти писати, а тепер мушу спішитись. Пашкевичівна писала тобі, Лілечко, і заходила в Києві на на-шу квартиру в надії застати тебе, щоб в компанії з тобою по-датись у Крим. Теперішня її товаришка якась невдала, ходити не може багато і від шуму морського у неї робиться «качка сердца», як вона виражається… Мені дивно, як тут у мене не робиться «качка сердца» від сих різних персиків, абрикосів, динь etc., etc. Я думаю, що тільки «турско кофе» підтримує рі-вновагу в моєму організмі» [8, т. 10, с. 375]. У наступному листі до матері від 2 серпня (21 липня) 1897 року звідти ж: «Тільки що була у мене панна Пашкевичівна, їде вже завтра в Київ, на- 1 Виключно (латин.)

263

ходившись по Чатир-Дагу, Ай-Петрі і т.д. Запрошувала я було її по її приїзді жити зо мною до приїзду Миші, та її товаришка, теж учителька київська «зацеремонилась» і не схотіла буть у мене, отож обидві панни гнітились в Ялті на дуже поганенькій дачі» [8, т. 10, с. 376-377].

Доля Пелагеї Пашкевич була надзвичайно трагічною. Адже вийшовши на пенсію, мріяла переїхати в родину брата Феофана, вже продала дім і майно й зібрала речі. Але в ніч перед від’їздом була пограбована і вбита. Варто зауважити, що у примітках до 12-томного видання творів Лесі Українки ця людина названа по-різному – у 10-му томі вона «Прасковія» (упорядник тому та автор приміток Василь Яременко) [8, т. 10, с. 440, 529], у 11-му – «Пелагея» (упорядник тому та автор при-міток Олена Білявська) [8, т. 11, с. 401, 468]. Єва Феофанівна Пашкевич так прокоментувала проблему розбіжності в комен-тарях до 12-томника Лесі Українки в імені її тітки. У листі до автора цього дослідження, датованому 29 серпня 1988 року, Єва Пашкевич засвідчила зокрема таке: «Никогда в жизни я не слышала, что ее имя была Прасковья. Единственный человек, кто мог бы знать об этом – моя сестра Оксана, но и она не знает, вернее, никогда не слышала от папы.

Я глубоко сомневаюсь в том, что тетя была крещена Пра-сковией. Если бы это было так, она не стала бы скрывать. Во – Iх, в силу демократических традиций в семье (это не семья помещиков Лариных в «Евгении Онегине», – помните – «зва-ла Полиною Прасковью…»), а во – IIх, потому, что Пелагея по своей простонародности не благороднее звучит, чем Пра-сковья» [10].

Ф.О. Пашкевич походив з багатодітної родини волинсько-го священика. Серед його родичів був навіть композитор Пет-ро Чайковський і, можливо, відома пізніше письменниця-патріотка Галина Гордасевич. Дружина Феофана Олександро-вича – вчителька з Полтавщини Тетяна Вікторівна Дорошен-ко, донька відомого земського лікаря-філантропа й громадсь-кого діяча з с. Білоцерківці Лохвицького повіту, полкового лікаря на Російсько-турецькій війні Віктора Павловича Доро-

264

шенка. Свого часу Тетяна Пашкевич заарештовувалась у зв’язку зі справою СВУ і потрапила до в’язниці: «Вскоре после этого [після загибелі Пелагеї Пашкевич – А.Д.] еще одно горе постигло семью: Т.В. Пашкевич была арестована по обвине-нию в принадлежности к «националистической антисовет-ской организации» – «Союзу визволення України». Более года она была в тюрьме. Отец ездил в Киев хлопотать по ее делу» [9, арк. 20-21]. А через декілька років він так само добивати-меться звільнення з-під арешту чоловіка двоюрідної сестри дружини Григорія Коняєва.

У родині Феофана та Тетяни Пашкевичів було троє дітей: Орися, Єва та Оксана. Ось свідчення про ту унікальну атмос-феру, в якій виховувалися діти Пашкевича: «В семье любили музику, литературу, особенно поэзию. Ф.А. играл на флейте, Т.В. – на фортепіано; всей семьей пели украинские песни. Сохранилась часть не маленькой в прошлом нотной библио-теки. С волнением перебираю издания с 90х годов XIX в. по 30е годы нашего столетия.

Любимые арии из опер П.И. Чайковского, романсы, «Вре-мена года», чудесные его «Песни для детей старшего возраста» (среди них «Был у Христа-младенца сад»), «Прелюды» Рахма-нинова, песни В. Калиникова. Сонаты Моцарта и Бетховена. Несколько клавиров опер: М. Глинка – «Жизнь за царя», Д. Верди – «Риголетто» и «Травиата», Ш. Гуно – «Фауст», С. Мо-нюшко – «Галька» и Н.Лысенко – «Тарас Бульба». Увертюры из опер – Ж. Бизе – «Кармен» и А. Рубинштейна – «Демон». «Рапсодия» Ф. Листа. Весь Ф. Шопен, много произведений Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона-Бертольди, Б. Годара и других.

Произведения Р.Глиэра; широко известные романсы и пе-сни А.Штейнберга и В.Пасхалова.

Как ни странно, работы А.Скарлатти, а также А.Бёрда – ан-глийского композитора XVI – XVII вв. Сборник музыкальны произведений с древнейших времен и по XVII в.

Конечно, произведения Л. Ревуцкого, П. Козицкого и Н.Лысенко*, а также составленные им сборники украинских народных песен. Интересен сборник украинских народных

265

песен в аранжировке А.Едлички, изданный в прошлом веке. Романсы и песни А.Вертинского и других советских компози-торов 20 – 30х годов. И, наконец, «Интернационал», «Кар-маньола», другие революционные песни.

Вечерами в доме Пашкевичей собралась передовая интел-лигенция города». Примітка Є.Ф. Пашкевич до цього уривка: «2) С Н. Лысенко Ф.А. Пашкевич был знаком еще в студенче-ские времена в Киеве 90х гг. XIX в. – Е.П.» [9, арк. 16-17].

Свого часу наукові працівники Київського музею Лесі Українки мали можливість спілкуватися із середньою дочкою Феофана Пашкевича Євою Феофанівною Пашкевич, канди-датом історичних наук, викладачем Ленінградського універси-тету та науковим співробітником Музею «Крейсер Аврора». Вона зробила ряд пояснень, уточнень до біографії батька і на-віть написала спеціальну наукову розвідку «Биография Ф.А. Пашкевича» [9]. Дякуючи наданим нею даним 1973 року Степан Федосійович Кабан опублікував у журналі «Україна» статтю про родину Пашкевичів «Ще один штрих» [6], проі-люстровану фотопортретом Пелагеї Пашкевич у молодості.

Ще декілька фактів з життєпису Феофана Олександровича: «[…] вероятно, из-за этого напряженнного темпа жизни у отца не проходила язвенная болезнь желудка, бывшая у него много лет. Помню, как на работу он брал с собой бутылочку молока, чтоб облегшить боли. Из-за той болезни он в последние годы жизни ушей из хирургического отделения больницы, перестал делать полостные операции. Несколько лет он рабо тал, как глазной врач и в отпуска ездил в Одессу, в клинику «к Филато-ву».

В 1937 г. болезнь у отца обострилась, и мама повезла его в Москву. В Первой Градской больнице операцию по поводу прободения желудка ему сделал ведущий хирург больницы, академік АМН СССР – Сергей Иванович Спасокукоцкий, 30 лет тому назад бувший его коллегой по земской больнице Смоленска. Выйдя из операционной, професор сказал нам, дочерям больного: «Все в порядке: сделал, как самому себе!» [9, арк. 21].

266

На жаль, незадовго до від’їзду до Глухова, дружина Феофа-на Пашкевича пішла до аптеки біля Великого театру, й, ви-йшовши з неї, потрапила під таксі. Отже додому Феофан Олександрович повернувся вже вдівцем. Останній рік свого життя Феофан Пашкевич мешкав у дочок в Ленінграді (Пе-тербурзі), де після тяжкої операції, методику якої, до речі, спланував і розробив сам, помер 18 січня 1941 року і був по-хований на Шувалівському кладовищі.

І ще один штрих до портрету Феофана Пашкевича і його родини – цитата з листа Єви Феофанівни Пашкевич до Алли Диби: «23 X мне было 89 лет. Пока ходят ноги, руки делают, очі ще читають 5 газет, так що знаю, що діється в світі. – Бы-ли у меня мои трое внуков, пятеро правнуков, пять невесток […] Ева» (Поштовий штемпель від 31.12.1995 року) [10].

У фондах Київського музею Лесі Українки, дякуючи зок-рема дочці плеядівця Феофана Олександровича Пашкевича Єви Феофанівни збереглося декілька фотографій і меморіаль-них речей з родинного архіву Пашкевичів Це фотопортртет Феофана Пашкевича (КН-2478, ФО-423) та фотокопія, яка ві-дтворює момент проводів Феофана Пашкевича з села, де він лікував хворих на холеру (КН-2466, ФО-411). Там же зберіга-ються й два фото Пелагеї Пашкевич: 1) Група невідомих лю-дей, серед них Пелагея Пашкевич (ім’я Пашкевич виправляло-ся з «Алевтина») (КН-737, ФО-235); 2) Пелагея Пашкевич. Фото з дарчим написом братові Феофану (тут ім’я Пелагеї Олександрівни помилково подане у картотеці, як «Прасковья») (КН-735, ФО-240). Є окремі книги з особистої бібліотеки Фе-офана Олександровича: 1) Толстой Л.Н. Крейцерова соната. Літографоване видання. Без вказівки дати видання та на-йменування видавництва. Належала Феофанові Пашкевичу вже у 90-х роках XIX століття (ДК-1643); 2) Каманинъ И. Бог-данъ Хмельницкій, гетманъ (Краткій очеркъ его дѣятельности). Кіевъ. Въ типографіи Императорскаго универ-ситета Св. Владимира. – 1888 (ДК-1644); 3) Збирныкъ украин-скыхъ писень. Зибравъ и у ноты завывъ М. Лисенко. Другый

267

выпускъ. Власнисть выдавця на вси краи Леона Идзиковсько-го. Типографія К.Т. Редера въ Лейпцигѣ. Дозволено цензу-рою 10 Августа 1905 г. (ДК-1645). Серед меморіальних речей – 1) два вишиті рушники. Подарунок Феофанові Пашкевичу від сестри Пелагеї (Д-1950; Д-1951); 2) коробочка для кнопок. Ка-рельська береза. Кінець XIX століття (Д-1948); 3) коробочка для сантиметра. Карельська береза. Кінець XIX століття (Д-1949); 4) підставка для кишенькового годинника. Дерево. Різь-ба. Оксамит. Женева. Кінець XIX століття. Подарунок Пелагеї Пашкевич братові Феофану (Д-1947); 5) ніж для розрізування паперу. Дерево. Кінець XIX століття (Д-1945); 6) Підставка під чорнильницю з чорнильного приладдя, подарованого Фео-фанові Пашкевичу 11 листопада 1897 року. Мармур. Бронза (Д-1946). З подорожей, коли був лікарем на пароплаві, зберег-лося дві поштові листівки: 1) Constaninople. Кінець XIX сто-ліття (Д-1943); 2) Alexandrie. – Place Mehemet – Ali. Кінець XIX століття (Д-1944).

Новознайдені і введені до наукового обігу біографічні ма-теріали людей з близького оточення Лесі Українки дають мо-жливість майбутнім дослідникам достатньо точно коментувати вже відомі, але недостатньо розшифровані документи (листу-вання, мемуаристика, оригінальні твори), робити примітки до наступних видань творів письменників-плеядівців, вдоскона-лювати вже діючі музейні експозиції та створювати нові, тим самим даючи можливість наступним поколінням дослідників і зацікавлених читачів (відвідувачів музеїв) заглибитись в океан творчих дерзань Лесі Українки, разом із нею піднятися до фі-лософсько-деміургічних висот її драматургічних злетів. Мате-ріали до біографії Феофана Пашкевича дають нам ще одну з таких можливостей, бо розкривають поруч із Лесею Україн-кою хай і маловідому, але надзвичайно потужну особистість в історії українського поступу.

268

Джерела та література:

1. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України (далі – ІЛ). – Ф.2. – Спр. 134. 2. ІЛ. – Ф. 28. – Спр. 1295. 3. ІЛ. – Ф. 28. – Спр. 1947. 4. ІЛ. – Ф. 28. – Спр. 1948. 5. ІЛ. – Ф. 28. – Спр. 452. 6. Кабан Степан. Ще один штрих // Україна. – №15. – 1973. 7. Леся Українка. Документи і матеріали. 1871—1970. — Київ: Наукова думка. – 1971. 8. Леся Українка. Зібрання творів: У 12-ти т. — К., 1978—1979. — Т. 10—12. 9. Пашкевич Єва. Биография Ф.А. Пашкевича. 20 июня 1990. Авторизований машинопис з примітками, дописками та правками автора. 24 аркуші. (Особистий архів Алли Диби). 10. Пашкевич Єва. Листи до Алли Диби (Особистий архів Алли Диби).

269

Каневська Лариса

Іван Франко й Іван Нечуй-Левицький: до історії особистих і творчих взаємин

Творчість Івана Нечуя-Левицького (1838–1918) – українсь-

кого письменника, публіциста, перекладача, літературного й театрального критика, мовознавця – протягом багатьох років привертала увагу Івана Франка, викликаючи неоднозначні, на перший погляд, оцінки. Митці були знайомі особисто, листу-валися (збереглося, на жаль, лише два листи І. Нечуя-Левицького до І. Франка за 1884 та 1904 рр.). У доробку І. Нечуя-Левицького немає спеціальних розвідок, присвячених творчості його молодшого колеги по перу. Небагато дають для пізнання їхніх відносин і мемуари та епістолярій сучасни-ків. Одначе спробувати із цих розрізнених згадок відтворити певні обриси взаємної рецепції двох видатних письменників-сучасників усе ж можна.

Уперше зустрілися вони на полі літературному. Критич-ний відгук І. Франка викликала перша частина статті І. Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», що під значно пом’якшеною ре-дакційною назвою – «Сьогочасне літературне прямування» – була опублікована 1878 р. у ІІ-му томі львівського журналу «Правда». Дещо претензійно (як для літератора-початківця) назвавши свою статтю «Література, єї завданє і найважнійші ціхи. Письмо перше» (1878), на 18 років молодший від свого опонента Франко наважився на літературну полеміку з визна-ним на той час літературним мéтром, автором «Хмар» (1874) та «Миколи Джері» (1878). Хоча стаття «Сьогочасне літературне прямування» вийшла без підпису автора, І. Франкові, як свід-чить його лист до Ольги Рошкевич від 26 грудня 1878 р., було відомо, кому вона належала [Див.: 11, т. 48, c. 133]. Ідентифі-кацію авторства цієї розвідки І. Нечуя-Левицького було здійс-нено й у бібліографічному покажчикові часопису «Правда» за

270

1867–1883 рр., що його пізніше уклав І. Франко [8]. Зі згадано-го листа до О. Рошкевич випливає, що Франко трактував роз-відку І. Нечуя-Левицького як редакційну статтю «Правди» й мав намір у «Літературі, її завданнях і найважніших ціхах» під-дати критиці не особисто автора, а сам часопис з його літера-турно-естетичними засадами: « …П. Левицького сокрушаю ве-льми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами» [11, т. 48, c. 133].

Літературні суперечки між галичанами й українцями тоді не були дивиною. «До Галичини приїжджали з Наддніпрянсь-кої України нові люди, приносили нові ідеї, і поміж ними та консервативними галичанами часто-густо виникали всякі не-порозуміння, – писав М. Драй-Хмара. – Куліш, напр., сварився з Вахнянином і Партицьким, потім з Подолинським і Барвін-ським. В 70-х рр. з’являється в Галичині Драгоманів, виклика-ючи злість і роздратування у галичан» [3, с. 219]. До літератур-них дискусій на сторінках галицької преси долучились пізніше Б. Грінченко, що своїми «Листами з України Наддніпрянсь-кої» («Буковина», 1892–1893) ініціював «Листи на Наддніпрян-ську Україну» М. Драгоманова («Народ», 1893–1894), Леся Українка, що полемізувала з І. Франком на сторінках «Житя і слова» (1896–1897) й ін. Ці обговорення зовсім не мали на меті «зведення особистих рахунків» з опонентом. Дебати точилися довкола завдань і перспектив розвитку української літератури, актуальних проблем політичного та громадсько-культурного життя.

Чи не першим цілісну програму поступу українського пи-сьменства окреслив Михайло Драгоманов у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», опублікованій у львівській «Правді» (1873–1874). Її основна ідея – європеїзу-вати українську літературу «знизу», хоч би й через літературу російську, – виявилася досить привабливою і переконливою в очах молодих галицьких літераторів, що перебували в деякій розгубленості «серед спорів язикових» та естетичних. Відтак під впливом М. Драгоманова – визнаного на той час історика й публіциста – у середині 1870-х довершилася та світоглядна

271

переорієнтація І. Франка, яка значною мірою скерувала даль-ший розвиток його художньої і наукової творчості.

Наприкінці 1870-х І. Франко ще майже безоглядно підко-рявся авторитету свого старшого наставника М. Драгоманова. Тож полемічний запал молодого публіциста, спрямований на статтю І. Нечуя-Левицького, великою мірою зумовлювався саме цим впливом. Про це свідчать майже дослівні повтори в статті І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» ар-гументів М. Драгоманова, які він висловив раніше в статті «Лі-тература російська, великоруська, українська і галицька», зок-рема щодо розмежування політичних та художніх критеріїв в оцінці російської культури й літератури. Прихильник ідей Драгоманова, І. Франко не прийняв тоді Нечуєвого протиста-влення української літератури російській, тим паче не прийняв тези про шкідливість останньої для українства. І. Франко заки-дав Нечуєві-Левицькому, що той, розглядаючи це питання, змішує художні й політичні чинники, а також принципи «на-родності» й «національності». Власне, сама Франкова відповідь І. Нечуєві-Левицькому була своєрідною підтримкою драгома-нівської теорії «чотирьох літератур» – тої парадигми розвитку літературного процесу, яку накреслив кількома роками перед тим видавець женевської «Громади». Не випадково також, що більшість критичних суджень про творчість І. Нечуя-Левицького І. Франко висловив саме в листах до свого стар-шого наставника й учителя.

Пізніше, уже по смерті М. Драгоманова, І. Франко визнавав силу цього впливу на свої історико-літературні судження. По-казово, що пізніше, за спогадами С. Єфремова, письменник пояснював свою критику «Посланія…» Т. Шевченка саме дра-гоманівським ідейним впливом і висловлював бажання випра-вити ці свої помилкові судження [Див.: 4, c. 227–228]. У пізні-ших статтях, присвячених творчості І. Нечуя-Левицького, також проглядається намір Франка дещо пом’якшити свої оці-нки. Але наприкінці 1870-х критик ще не зауважив «оптичну помилку Драгоманова». Насправді ж принципових розхо-джень у художньо-естетичних поглядах диспутантів та серйоз-

272

них підстав для полеміки 1878 р. було небагато: розуміючи змінність естетичних канонів у їхній історичній тяглості, і Не-чуй-Левицький, і Франко були одностайними в розумінні го-ловного «кодексу естетичного» в літературі, яким було для обох письменників життя.

Згадані теоретико-літературні виступи вочевидь було б помилково трактувати як «непримиренну» літературну полемі-ку, як це розглядалося в радянському літературознавстві (М. Комишанченко, М. Бернштейн та ін.). Адже публічного продовження розпочата дискусія так і не дістала. Друга части-на статті І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне пряму-вання», що з’явилася по деякій перерві в довпорядкованому самим І. Франком (після смерті В. Барвінського) додатку до ХІІІ-го річника часопису «Правда» (1884), уже не наразилася на Франкову критику. Однак загалом І. Франко й пізніше ста-вився критично до літературно-естетичних розважань І. Нечуя-Левицького, зокрема висловлених у статті «Українст-во на літературних позвах з Московщиною» (1891), наголо-шуючи, що вони «не визначаються ані глибиною та ясністю естетичного розуміння, ані оригінальністю поглядів» [11, т. 35, c. 372].

Щó було причиною такого сприйняття – чи непослідов-ність літературно-естетичної концепції І. Нечуя-Левицького, чи зіткнення різних світоглядних позицій і темпераментів пу-бліцистів, чи, можливо, суперечності між викладеними у статті теоретичними міркуваннями Нечуя і його власною худож-ньою практикою? Напевно, усі ці моменти більшою чи мен-шою мірою далися взнаки. І. Нечуй-Левицький, будучи свід-ком впровадження Емського указу 1876 р. на українських теренах Російської імперії, раціонально (на свідомому рівні) не приймав російської літератури через те, що її штучно накида-ли замість забороненої української. З іншого боку, письмен-ник, як не раз відзначали критики, формувався під впливом російської літератури, його твори подібні художньою мане-рою до творів І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна та ін.

273

Пальму першості в цій літературно-естетичній суперечці – в розумінні й висловленні прогресивних «революційно-демократичних» поглядів – радянське літературознавство, як відомо, віддавало І. Франкові, визнавало більше резонів за йо-го позицією «наукового реалізму». Натомість концепцію І. Нечуя-Левицького, що знецінювала вплив російської літе-ратури на українську, трактували як побудовану на засадах іде-алістичної естетики, а отже помилкову. Нечуєві закидали хиб-ні й плутані твердження та помилки націоналістичного характеру. І хоч на ґрунті реалізму художньої творчості певне «перемир’я» між ними все ж визнавалося, однак у тлумаченнях літературно-естетичних поглядів І. Нечуя-Левицького та І. Франка переважали ідеологічно зумовлені акценти, які розс-тавляли публіцистів по різні боки барикад. За останні десяти-річчя в українському літературознавстві намітились дещо інші підходи до трактування згаданої полеміки. Більшість дослід-ників (І. Абрамова, І. Приходько, М. Чорнопиский та ін.) схо-дяться на думці, що старший за віком і зріліший на той час у плані творчої самореалізації Нечуй мав більше рації од свого значно молодшого 22-річного опонента. Чимало місця у пра-цях згаданих учених присвячено з’ясуванню окремих полемі-чних ходів думки обох її учасників. Однак питання Франкової рецепції Нечуя цією – хоч як важливою – полемікою далеко не вичерпується. Франко-критик та історик літератури не тіль-ки сам постійно стежив за творчістю свого старшого сучасни-ка, а й заохочував інших читати й рецензувати її на сторінках редагованих ним видань.

У тому ж збірникові «Молот» (1878), де публікувався поле-мічний відгук І. Франка на літературно-естетичні теоретизу-вання І. Нечуя-Левицького, за підписом «Микита» було вмі-щено Франкове повідомлення «Ученицька бібліотека в Дрогобичі». Здійснивши статистичне дослідження читацьких уподобань членів Дрогобицького учнівського гімназійного то-вариства, автор визнав повісті І. Нечуя найчитабельнішими з-поміж інших творів українських і зарубіжних письменників у бібліотеці згаданого товариства й визнав у цьому позитивну

274

тенденцію: « …Се дуже корисна проява, бо повісті сесі більш усяких других спосібні звертати увагу на факти щоденного життя, будити застанову і критику, і на всякий раз більше да-ють до мислення, ніж такі ніби учені, ніби поетичні дурниці, як історичні премудрості яких-небудь Шараневичів або “арти-стичні” та “популярні” Ільницьких» [10, т. 53, с. 20]. Невдовзі після цього виступу, заохочуючи Михайлину Рошкевич до письменницької діяльності й до вироблення власного літера-турного стилю, І. Франко радив їй читати серед іншого й «взі-рцеві повісті» Нечуя [11, т. 48, с. 123]. Будучи добре ознайом-леним з його творчим доробком (більшість відомих на той час творів І. Нечуя-Левицького опубліковано у львівській «Прав-ді»), І. Франко виокремлював насамперед його великі прозові твори – «Причепу», «Хмари» та «Миколу Джерю».

Відтоді художня творчість І. Нечуя-Левицького неоднора-зово ставала предметом літературно-критичних роздумів І. Франка. Майже одночасно з відповіддю на «Сьогочасне лі-тературне прямування» І. Франко по гарячих слідах відгукнувся на повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», опубліковану того ж року в попередньому випуску «Правди» (1878). Розгля-дові цього твору Франко присвятив значну частину статті «[Житє і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції]» (1878). За словами рецензента, І. Нечую-Левицькому належить «найвидніше місце» серед тогочасних українських прозаїків – «як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості кар-тин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначує поміж російськими писателями Тургенєва та Помяловського» [11, т. 26, с. 63]. Для Франка-критика повість «Микола Джеря» актуальна насамперед своєю проблематикою – зображенням життя українських селян до й після реформи. Повість він поставив у контекст подібних явищ української і світової літератури (творів Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Е. Золя, Б. Ауербаха й ін.), підкресливши майстерність І. Нечуя-Левицького в художньому змалюванні селянства в пореформений період, визрівання в його середовищі протес-тних настроїв. Відзначив критик і високі художні якості твору,

275

зокрема природність оповідної манери автора. Особливу увагу звернув І. Франко на образ головного героя Миколи Джері, схвально оцінюючи змалювання письменником провідних рис його вдачі – волелюбства, нескореності, безкомпромісно-сті [11, т. 26, с. 64]. Утім, Франко як художник слова не прихо-вував і свого альтернативного бачення рецензованого твору, виявивши в ньому й деякі недоліки, зокрема бідність психоло-гічного зображення [11, т. 26, с. 65].

Високо оцінив І. Франко повісті І. Нечуя «Бурлачка» (1880) й «Кайдашева сім’я» (1879) в «Огляді української літератури за 1880 рік» (1881), назвавши останній твір найкращим (поряд з романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного) серед виданих протягом 1880 – на початку 1881 рр. українсь-комовних творів [11, т. 26, c. 108].

Очевидно, з Франкової ініціативи на сторінках редаговано-го ним (разом з Іваном Белеєм) журналу «Світ» з’явився літера-турний портрет І. Нечуя-Левицького. Іще на початку 1881 р. І. Франко звертався з проханням до М. Павлика та С. Подолинського підготувати життєпис Нечуя для цього ви-дання [Див.: 11, т. 48, с. 272]. М. Драгоманов, якого І. Франко також запитував, «де розстаратись нотаток біографічних» про О. Бодянського, І. Срезневського, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, В. Антоновича й ін., радив у цій справі звертатись у Київ, – безпосередньо до самих діячів або до Л. Ільницького та В. Антонович [Див.: 5, с. 32]. Пізніше сам І. Нечуй-Левицький відгукнувся на пропозицію І. Белея, висловлену йому через когось із киян, найімовірніше через згаданих осіб або Ол. Кониського, й у другій половині червня 1881 р. пере-дав у листі до І. Белея автобіографію, яка під редакційною на-звою «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим» була невдовзі опублікована в часопису «Світ» (1881. – № 7; № 8–9). Нині автограф цього життєпису зберігається в архіві І. Франка [Див.: 1]. У цих же числах журналу, що й авто-біографія І. Нечуя-Левицького, було вміщено художні, публі-цистичні та наукові твори самого І. Франка («Борислав смієть-ся», «Дітські слова в українській мові», «Католицький

276

панславізм», «Мисли о еволюції в історії людскости», «Причи-нки до оціненя поезій Тараса Шевченка» й ін.). Це все були, так би мовити, «заочні» зустрічі письменників на сторінках не-численних тоді українських видань…

Особисто ж митці могли зазнайомитися в липні 1884 р. у Львові, де на короткий час зупинився І. Нечуй-Левицький по дорозі на лікування мінеральними водами до карпатського ку-рорту Щавниця. У листі до К. Попович від 1 липня 1884 р. Франко писав: «Є тут у Львові два знамениті наші писателі з України, Кониський і Левицький-Нечуй. Нечуй їде до Щав-ниці, а Кониський остається якийсь час» [11, т. 48, с. 463]. Чи вдалося письменникам тоді зустрітись, прямих свідчень немає. Одначе 5 серпня (за н. ст.) 1884 р. І. Нечуй-Левицький адресу-вав І. Франкові лист, у якому ділився враженнями від ознайом-лення з двома річниками львівського часопису «Зоря» (їх він вочевидь прихопив із собою на лікування зі Львова). Із-поміж белетристики «Зорі» І. Нечуй-Левицький виділив Франкову повість «Захар Беркут» (друкувалася у №№ 7–15 за 1883 р.), про що сповіщав автора твору в згаданому листі: «Повість ду-же хороша. Характери обох Беркутів, Вовка Тугара і його доч-ки видержані дуже добре з початку до кінця повісті. Епоха об-характеризована правдиво й згодно з історією» [6, с. 292–293]. Особливо відзначив письменник-пейзажист мальовничість Франкових описів природи в цьому творі. Шкодував, проте, що Франко позбавив свій твір історичності, вказавши в епіг-рафі на вигаданість зображених у ньому осіб. Однак загальний висновок метра української романістики щодо Франкового письменницького обдарування був однозначно позитивний: «Талант Ваш міцний, і він ще далі більше розів’ється. Повість читається з великою охотою і приємністю, невважаючи на гірські одміни в мові, котрі швидко перемагаєш і втягуєшся в повість і в її зміст» [6, с. 293].

Їдучи у другій половині червня наступного, 1885 року на лікування до Щавниці та повертаючись у середині серпня звідти, І. Нечуй-Левицький знов зупинявся у Львові, був у ре-дакції газети «Діло». Однак чи зустрічалися письменники цьо-

277

го разу, також докладних відомостей немає. З кінця травня до кінця червня І. Франко перебував у с. Дидева Турківського р-ну Львівської обл., у середині серпня (приблизно в той час, коли І. Нечуй-Левицький повертався додому) навідався в рідні Нагуєвичі. Тож, теплі згадки про зустрічі з І. Франком у Льво-ві, що їх І. Нечуй-Левицький залишив у листі до І. Белея від 26 лютого (за н. ст.) 1902 р., найімовірніше, слід віднести до літа 1884 р.: « …Пригадав я, як з Вами й д. Франком ходили на Замкову гору <…> І це все й досі неначе уявки стоїть перед моїми очима. І приємні згадки про львівців несамохіть вини-кають рядами, наче перед очима манячать… І все то були лю-де чесні, великі трудовники коло національної справи, що не-сли на своїх плечах дві праці: одну службову, скарбову, а другу приватну, національну» [6, с. 394–395]. Можливо, саме під час цих зустрічей І. Франко інформував гостя з Наддніпрянської України про невідомі Нечуєві-Левицькому переклади його власних творів німецькою та польською мовами, на що І. Нечуй-Левицький звернув увагу Ом. Огоновського в листах до нього від 24 липня та 9 серпня 1890 р. [Див.: 6, с. 330, 331–332]. Зустріч письменників у Львові стала предметом зобра-ження на картині львівського художника М. Ткаченка «І. С. Нечуй-Левицький та І. Я. Франко на Замковій горі у Львові» (зберігається у Стеблівському літературно-меморіальному будинку-музеї І. С. Нечуя-Левицького).

Пізніше І. Франко, згадуючи тодішні неодноразові зустрічі й дискусії з І. Нечуєм-Левицьким у товаристві, описав своє пе-рше суперечливе враження від постаті автора «Хмар» і «Мико-ли Джері»: «Читаючи його оповідання, подивляючи широкий розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії. Тим часом я побачив невеличкого, сухорляво-го, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом... <…> Ніколи я не пригадую моменту, де б його індивідуальність чи то в розмові, чи в чім іншім якось ярко виявила себе. Всюди він був той сам тихенький, скромний, немов боязкий маленький чоловічок, щирий, при-

278

вітний, але нічим особливим не визначний» [11, т. 35, с. 373–374].

З 1885 р. І. Нечуй-Левицький вийшов у відставку та восени того ж року оселився в Києві, де й далі працював як письмен-ник, науковець і перекладач. Під час другого візиту до Києва у травні 1886 р. І. Франко відвідав І. Нечуя-Левицького в його київському помешканні на вул. Великій Підвальній (нині – Ярославів Вал), 31. Про ці відвідини письменника в його «ма-ленькій, простенькій квартирі, зложеній з однієї кімнати і пе-редпокою», І. Франко згадав пізніше в статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» (1905). Вони підкріпили його перше враження «диспропорції між духовою фізіономією повістяра і людиною» [11, т. 35, с. 374]. Напевно, Франко привіз тоді Не-чуєві-Левицькому рукопис його повісті «Старосвітські батюш-ки і матушки», що знаходився перед тим у Львові на руках у І. Белея. Письменник, який заздалегідь знав, що І. Франко приїде до Києва одружуватися, сам просив про це, аби омину-ти цензуру: «Як буде їхати ваш львівський жених, то нехай привезе» (лист до І. Белея від 21 березня (за н. ст.) 1886 р.) [6, с. 306]. На прохання І. Нечуя-Левицького, передане через Франкову наречену Ольгу Хоружинську, І. Франко мав також привезти йому зі Львова літографію польського художника Северина Обста «Гуцул і гуцулка» (додаток для передплатників «Зорі» на 1885–1886 рр.).

Після цих відвідин Києва І. Франкові довгий час було за-боронено в’їзд до Російської імперії. Однак зв’язки між пись-менниками не уривалися. 1890 р. І. Нечуй-Левицький подару-вав Франкові окреме видання своїх творів «Повисти Ивана Левицького» (Київ, 1887. – Т. І–ІІ), яке зберігається нині в осо-бистій бібліотеці письменника (№ 1070). На титульній сторін-ці першого тому, де опубліковано «Кайдашеву сім’ю», містить-ся дарчий напис: «Високоповажному Добродіеві Иванові Франкові, товаришові по праці на літературно-народній ниви од щирого серця автор. 1890 р. 17 декабря. Киів» [Див.: 2, с. 449].

279

Прихильно відгукувався І. Нечуй-Левицький про Франкову художню творчість (прозову й поетичну) в написаній 1894 р. й неопублікованій свого часу з невідомих причин статті «Зага-льний огляд найновішої русько-української літератури». Наго-лошуючи на питаннях літературної переємності в літературі, твори І. Франка на робітничу тематику та про соціальну дис-кримінацію українського народу («Boa constrictor», «Слимак», «Ліси і пасовиська») критик поставив поряд зі своїми власни-ми, в яких ця тематика порушувалася вперше («Рибалка Панас Круть», «Микола Джеря», «Бурлачка») [6, с. 164–165].

Пізніше І. Нечуй-Левицький узяв участь у вшануванні Франкового ювілею, передавши через М. Грушевського своє оповідання «Живцем поховані» для збірника «Привіт д-ру Іва-ну Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльности складають українсько-руські письменники» (1898). На знак по-ваги до львівського колеги І. Нечуй-Левицький подарував йо-му згодом один з 10-ти належних йому від Британського біб-лійного товариства авторських примірників повного перекладу «Біблії» українською мовою, здійсненого ним спі-льно з П. Кулішем та І. Пулюєм (Відень, 1903). Нині книжка зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 2517).

Коли у Львові 1904 р. обговорювався новий статут Науко-вого товариства імені Шевченка, І. Нечуй-Левицький як «за-кордонний» член Товариства беззастережно підтримав саме Франкові пропозиції щодо його змін. «Ви правду кажете, – писав він, маючи на увазі Франкову статтю «Мотиви до проек-тованої зміни статута» (1903), – що треба трохи зузити й стіс-нити статут Наукового товариства принаймні до тієї програми, яка покладена в основу усяких європейських так званих акаде-мій наук. Через це прошу Вас, добродію, подати мій голос за зміну статуту в тім напрямку, який Ви проектуєте» (лист до І. Франка від 13 березня за н. ст. 1904 р.) [Див.: 6, с. 410].

Франкові відгуки на твори І. Нечуя-Левицького далеко не завжди написані в дусі ідилічного захоплення й однозначного схвалення. Трапляються в них дуже прискіпливі, суперечливі й навіть висловлені з неприхованим роздратуванням оцінки.

280

Так, у Франковому огляді «Literatura rusińska» («Руська літера-тура»), опублікованому у варшавському часопису «Prawda» (1887), серед рецензій на українські видання було вміщено від-гук на комедію-водевіль І. Нечуя-Левицького «Голодному й опеньки – м’ясо», видану того ж року в Києві. Критик з неро-зумінням зустрів публікацію «цього невдалого з кожного пог-ляду фарсу відомого українського повістяра» [10, т. 53, с. 196].

Більш об’єктивна оцінка художнього доробку І. Нечуя-Левицького і його заслуг перед українським письменством представлена у Франковому огляді «Южнорусская литература» (1904). Видатного українського повістяра тут названо найкра-щим серед українських письменників кінця 1860–1870-х рр., які « …как будто дают себе слово отдать свой талант исключи-тельно на службу украинскому слову и в своих сочинениях обращаются преимущественно к интеллигенции, а не к про-стому, в подавляющем большинстве совсем даже неграмотно-му народу». Характеристики І. Франка щодо особливостей творчої вдачі І. Нечуя-Левицького короткі й влучні: «Левиц-кий – хороший рассказчик, с небольшой дозой юмора; нари-сованные им типы пластичны и выхвачены из живой действи-тельности: он стремиться везде к полной их этнографической обрисовке, между тем как психологический анализ отступает на задний план. Поэтичность описаний природы, прекрасный язык сделали И. С. Левицкого любимцем читающей публики и в Галиции» [11, т. 41, с. 143].

Глибоко шануючи І. Нечуя-Левицького як письменника, «великого артиста зору» й «творця живих типів», Франко не сприймав ані його публіцистики, ані теоретичних розвідок. Таке своє ставлення до спадщини старшого колеги по перу він підсумовував у ювілейній сильветці до 35-річчя його літе-ратурної діяльності, п. н. «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» (1905), що була водночас даниною пошани мéтрові українсь-кої літератури. І. Франко був одним з перших українських критиків, хто відзначив живописність стильової манери І. Нечуя-Левицького, мальовничість його описів природи: «Ів. Левицький – се великий артист зору, се колосальне, всеобій-

281

маюче око тої України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистро-тою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і пе-редати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій ба-чить їх само» [11, т. 35, с. 374–375]. Наведена характеристика творчості українського прозаїка вже стала хрестоматійною. Саме цією статтею І. Франко намагався виправити «гріхи мо-лодості», захищаючи І. Нечуя-Левицького від несправедливих критичних випадів М. Драгоманова, який у статті «Українське письменство 1866–1873 років» закидав письменнику «націона-льну нетолеранцію», звеличення «міщанського самодурства» (у постаті старого Лемішки) та карикатурність постаті Радюка як образу «нового чоловіка». Франко-критик наголошував на життєвості цих образів, вихоплених «живцем із життя», на іс-нуванні їх прототипів [11, т. 35, с. 375].

Високу оцінку І. Франка здобула природність і невимуше-ність мови творів І. Нечуя-Левицького, якій критик дав розго-рнену характеристику: «Се вже не та поетична, декуди аж пе-реборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, – се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з ба-гатим життєвим змістом. Левицький ніде не ганяється за язи-ковими ефектами, не стає на котурни, а коли де й попадають-ся у нього чисто язикові ефектовні місця <…>, то вони приходять якось так ненароком, самі собою, немов без волі ав-тора, мов граціозні рухи у вродливої, здорової людини» [11, т. 35, с. 376]. У потребі виведення живого народнорозмовного мовлення в літературних творах погляди письменників збіга-лися, хоча кожен висловив їх по-своєму: взоруватися на «язик сільської баби з її синтаксисом» І. Нечуй-Левицький заохочу-вав українських письменників іще наприкінці 1870-х («Сього-часне літературне прямування»); природну «народну конверза-цію» у творах художньої літератури І. Франко обґрунтував

282

теоретично дещо пізніше у статті «Bel parlar gentile» (1906), хоч у власній творчості також її не цурався.

У неопублікованій свого часу рецензії на антології «Досвітні огні» й «Розвага» п. н. «Українська поезія» (1906) І. Нечуй-Левицький також позитивно оцінив Франкові твори, відзначи-вши, зокрема, що мова вміщених в останній Франкових «Буркут-ських стансів» (поряд з мовою О. Маковея та В. Щурата) є най-кращою з-поміж інших творів галицьких поетів [6, с. 179].

Послідовним був І. Франко протягом усієї діяльності як критика й історика літератури в оцінці мовної майстерності І. Нечуя-Левицького, надзвичайно високо підносячи його за-слуги у виробленні української літературної мови. Цю думку особливо наголошено в програмовій (щодо мовних орієнти-рів розвитку національної словесності) статті «Літературна мо-ва і діялєкти» (1907). Тут ім’я І. Нечуя-Левицького згадується в одній шерезі з іменами таких реформаторів українського пи-семного слова, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко та Марко Вовчок. За словами І. Франка, у мові цих письменників « …лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців» [11, т. 37, с. 206], а відтак визнає його зразковим та гідним наслідування, посилаючись на талановитість і популярність згаданих пись-менників.

На тлі таких захоплених оцінок разюче вирізняється Фра-нкове неприйняття деяких мовознавчих розважань Нечуя. Так, у листі до М. Грушевського (лютий 1907 р.) І. Франко вкрай негативно висловився про статтю І. Нечуя-Левицького «Сьо-гочасна часописна мова на Україні» (1907), засудивши теоре-тичну необґрунтованість її положень, відсутність історизму й необізнаність автора в питаннях мовознавства [11, т. 50, с. 319]. Попри бажання стриматися від письмового критично-го відгуку на статтю, Франко все ж написав рецензію на часо-пис «Україна», в якому вона була опублікована, й умістив її в «Літературно-науковому віснику» (1907). Як видно зі змісту ре-цензії, основним приводом для написання відгуку була саме стаття І. Нечуя-Левицького, критичному розгляду якої присвя-

283

чено найбільше місця. І. Франко фактично повторив у ній ос-новні тези критики, висловлені раніше в епістолярному жанрі: брак мовознавчої кваліфікації автора, ненауковість окремих тверджень, вузька шаблонність вимог до галицької книжної мови та надмірна принциповість і прискіпливість до «нешкід-ливих» помилок. Можливо, справді не всі твердження Нечує-вої статті були виваженими з погляду історичної граматики (фаховим лінгвістом він не був, як, зрештою, і Франко), проте в мовному чутті авторові «Кайдашевої сім’ї» та інших творів навряд чи можна відмовити. Тим важче зрозуміти Франкові мотиви для такої дражливої оцінки. Адже в концептуальному питанні – потребі уніфікації української літературної мови на основі наддніпрянських говорів – між ученими істотних роз-ходжень не було. Можна припустити, що Франкове неприй-няття цієї мовознавчої розвідки лежало в іншій площині. Ува-жний до мовних тонкощів І. Нечуй-Левицький педантично нанизував приклад за прикладом усі спостережені ним помил-ки. «Гарячого» Франка з його увагою до концептуальних речей така розтягненість статті ледь не дисертаційного обсягу (155 стор.) з неминучими повторами могла просто роздратувати своїм стилем. Не виключено також, що в одному з уступів «Сьогочасної часописної мови на Україні» І. Нечуй-Левицький мимоволі міг зачепити Франкове авторське само-любство (дуже загострене в цей період його життя), порівняв-ши незграбну й засмічену галицизмами мову київського часо-пису «Громадська думка» з «Абу-Касимовими капцями» (старими шкарбанами), що алюзійно відсилало до виданого ще 1895 р. однойменного твору І. Франка.

І. Нечуй-Левицький, який, дбаючи про чистоту літератур-ної мови, різко критично ставився до мови галичан і «галиць-ких впливів» загалом, вирізняв на цьому тлі Франкову твор-чість. Так, у розвідці «Криве дзеркало української мови» (1912) І. Нечуй-Левицький, спираючись на власні спостереження, відзначив, що наддніпрянські передплатники «Літературно-наукового вісника» «читають тільки те, що написано українця-ми часом і справді гарною чистою українською мовою; чита-

284

ють ще статті Iв. Франка, так само часом написані гарною українською мовою жваво й цікаво, такою мовою, якою напи-сані його повісті й оповідання» [7, с. 15].

У своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) І. Франко накреслив переважно бібліог-рафічну канву творчості Нечуя-Левицького. Історико-літературні характеристики митця тут посідають скромніше місце. Найкращим у доробку письменника названо твір «Кай-дашева сім’я», який, за словами І. Франка, « …хоч писаний з досить прозорою антисоціалістичною тенденцією [напевне, критик мав на увазі зображення в повісті дрібновласницької психології селянина й антигромадської тенденції. – Л. К.], все-таки з погляду на високе артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства» [11, т. 41, с. 366].

Загалом усі матеріали, дотичні до спадщини І. Нечуя-Левицького у Франковому доробку, можна поділи на три гру-пи: 1) статті та рецензії, спеціально присвячені творчості або написані як безпосередній відгук на окремі твори І. Нечуя-Левицького; 2) розвідки, у яких проблеми художньої творчості українського прозаїка порушуються принагідно, у зв’язку з ро-зглядом ширших історико-літературних питань; 3) принагідні висловлювання в окремих статтях, приватному листуванні тощо. До першої групи належать розвідки І. Франка «Літера-тура, її завдання і найважніші ціхи», «[Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції]», «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)», рецензії на окремі твори письменника. Другу групу складають огляди історії українського письменства, у яких творчість І. Нечуя-Левицького вписується в контекст розвитку національної літератури, оцінюється у зв’язку й на тлі інших літературних явищ – стаття «Южнорусская литература», «На-рис історії українсько-руської літератури до 1890 р.». Для пер-шої та третьої групи, що їх складають переважно критичні або епістолярні відгуки, закономірно характерними є певна поле-мічність, критичність, суб’єктивність висловлених оцінок; іс-торико-літературні ж розважання І. Франка над творчістю

285

І. Нечуя-Левицького тяжіють до більшої об’єктивності й неу-передженості.

У художньому та літературознавчому доробкові двох вида-тних письменників-сучасників наявні творчі перегуки. Певну подібність художнього почерку І. Нечуя-Левицького й І. Франка зауважила ще Леся Українка, зараховуючи творчість обох митців до натуралізму [9, с. 33]. Обидва письменники порушували у своїх творах робітничу проблематику, здійсни-ли художній опис виробничих процесів («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «Бориславські оповідання» І. Франка). І. Нечуй-Левицький був одним з перших українських письменників, хто порушив тему національної інтелігенції (повість «Хмари», 1874) й здійснив спробу вивести позитивний образ представ-ника цієї суспільної верстви (Павло Радюк). Цю проблематику в жанрах великої прози продовжив у середині 1880 – 1890-х роках І. Франко («Не спитавши броду», «Лель і Полель», «Пе-рехресні стежки»). Спільним для письменників – у плані зміс-товому – є зображення спротиву того середовища, що на ньо-го наражається діяльність героїв. Створені ними образи українських інтелігентів (Павла Радюка, Бориса Граба, Влада й Гната Калиновичів, Євгена Рафаловича) – внутрішньо супере-чливі. У результаті, як це художньо представляють прозаїки, усі вони виявляються неготовими до послідовної громадської праці на благо рідної нації.

До певної міри суголосними були погляди І. Нечуя-Левицького й І. Франка в оцінці такого явища кінця ХІХ – по-чатку ХХ ст., як декадентство. Критики були одностайні в не-прийняття крайнього суб’єктивізму цієї течії, стурбовані підмі-ною громадсько-значимих питань у художньому творі – аналізом індивідуально-авторських психопатологій, ідейною невиразністю, а подекуди й відвертим еротизмом. Ці погляди публіцисти висловили майже незалежно один від одного, по-дібність їхніх оцінок диктувалась світоглядною близькістю щодо бачення майбутнього розвитку української літератури. Обидва митці у своїх художньо-естетичних концепціях (й ве-ликою мірою у власній художній практиці) виявляли більшу

286

прихильність до реалістичних способів зображення. Тож, лі-тературно-естетичні та світоглядні позиції Івана Нечуя-Левицького й Івана Франка не були ворожими одна одній. Письменники й публіцисти – кожен у свій спосіб – шукали доцільних шляхів розвитку національної літератури.

Джерела та література:

1. Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (ІЛ). – Ф. 3. – № 3112. 2. Бібліотека Івана Франка: Науковий опис: У 4-х т. – К.: Критика, 2010. – Т. 1. – 621, [1] с.: іл. 3. Драй-Хмара М. Іван Франко і Леся Українка (З полеміки 90-х років) // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 219–226. 4. Єфремов С. Зі спогадів про Ів. Франка // Спогади про Івана Франка / Упор., вступ. стаття і прим. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 223–229. 5. Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова = The correspondence between Ivan Franko and Mykhailo Drahomanov / Редкол.: І. Вакарчук, Я. Ісаєвич (співголови) та ін. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. – 555, [7] с. 6. Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: У 10 т. – К.: Наук. думка, 1968. – Т. 10. – 586, [1] c. 7. Нечуй-Левицький І. Криве дзеркало української мови. – К., 1912. – 96, [2] c. 8. Правда. – Львів, 1884. – С. 273–315. 9. Українка Леся. До О. П. Косач (матері). 27 січня 1903 р. // Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. –К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – 693, [1] c. 10. Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 2008. – Т. 53. – 830 c., іл. 11. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976–1986.

287

Грабар Наталія

Матеріали Ірини Стешенко у фондах МВДУК як джерело до вивчення її біографії

Чверть століття тому на унікальній заповідній території, де

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. існував справжній осере-док українського культурного життя, було засновано Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. Від-повідно до рішення Ради Міністрів УРСР 24.07.1987 р. до його складу увійшли на той час вже відкриті для відвідувачів музеї Лесі Українки та Миколи Лисенка. А у 2002 році відкрито для відвідувачів музей видатного українського письменника, дра-матурга, театрального та громадського діяча Михайла Стари-цького. Своєю фондовою колекцією цей музей завдячує онуці Михайла Старицького – Ірині Стешенко, яка єдиною з усієї родини вціліла після сталінських репресій і присвятила значну частину свого життя збереженню пам’яті про Старицьких, зо-крема, опікувалася створенням музею. Ірина Стешенко – особистість унікальної долі та непересі-чного таланту. Більше 20 років свого творчого життя вона присвятила сцені, зокрема, у 1923-1936 роках була актрисою театру Леся Курбаса «Березіль». Паралельно займалася перек-ладами. Різною мірою володіла українською, російською, ні-мецькою, французькою, англійською, італійською, польською та іспанською мовами. Загалом присвятила перекладацькій справі все своє подальше життя. Крім того, приділяла велику увагу колекціонуванню. Це захоплення походить з родинних традицій. Ірина Стешенко продовжила справу батька, видат-ного українського педагога, літературного та громадсько-політичного діяча Івана Стешенка, який захоплювався україн-ською старовиною, народним мистецтвом, керамікою, кили-мами, рушниками тощо, а також збирав картини українських митців. До кола спілкування Ірини Стешенко входили найви-датніші діячі, найяскравіші постаті того часу. Тому матеріали

288

Ірини Стешенко, які складають значну частину фондової ко-лекції МВДУК, містять вагомі відомості про культурне життя країни у ХХ ст., про життя та діяльність багатьох видатних ді-ячів того часу та є цінним джерелом до вивчення її біографії. За найпростішою класифікацією зазначені матеріали мо-жна умовно поділити на: 1) листи, 2) фотографії (в житті та в ролях) , 3) документи, 4) мемуари, 5) записники, 6) діловодні документи, 7) автобіографічні матеріали, 8) праці про Ірину Стешенко. У фондовій колекції МВДУК наявні 295 од. чернеток та копій листів І. Стешенко, що охоплюють період 1912-1987 рр. Листи окреслюють широке коло питань, що стосуються при-ватного життя та професійної діяльності Ірини Стешенко, то-му їх, відповідно, можна поділити на 2 групи. Серед її адреса-тів: члени родини, колеги по сцені, редактори видавництв та періодичних видань, діячі діаспори, митці та мистецтвознавці, друзі. Хронологічно листи висвітлюють насамперед особисті стосунки Ірини Стешенко з родиною Старицьких за їхнього життя та працю спрямовану на популяризацію доробку роди-ни та створення їхнього музею після того як Старицькі були знищені у роки сталінських репресій. Подібну тяглість у часі мають листи, що стосуються діяльності театру «Березіль». Ірина Стешенко так само пише про свою роботу у театрі, а пі-сля смерті Леся Курбаса опікується збереженням пам’яті про нього та займається популяризацією його творчості. Ці відо-мості йдуть паралельно з інформацією про гастрольне життя Ірини Стешенко, її житлові умови, а також різні поточні спра-ви та грошові питання. Окрему групу складають листи, що ро-зповідають про перекладацьку діяльність Ірини Стешенко. У них вона постає як сумлінний перекладач, тут також досить повно викладена інформація про співпрацю з видавництвами. Крім того, Ірина Стешенко приділяла велику увагу мовним питанням, зокрема, опікувалася правильним вживанням украї-нських слів на сцені та у друкованих виданнях.

289

Унікальні штрихи до біографії Ірини Стешенко додають її мемуари. У фондах МВДУК є спогади про членів родини Старицьких та про геніальних митців – сучасників Ірини Стешенко: «Де жили Старицькі, Лисенки, Косачі, Стешенки й Черняхівські за моєї пам’яті», «Зо мли минулого», «Хождение по мукам!..», спогади про Лесю Українку, спогади про Леся Курбаса, спогади про Миколу Лисенка, «Сторінка минулого» [Про Івана Мар’яненка], «Сторінка минулого» [Про Поліну Нятко]. Стосовно Ірини Стешенко тут є відомості про її повсяк-денне життя, побут, особисте враження від подій. Хронологі-чно вони охоплюють період від дитячих років до роботи у те-атрі «Березіль». Ірина Стешенко згадує про обшук у квартирі Стешенків, свідком якого вона була ще у дитячі роки, про ви-дання батьком сатиричного журналу «Шершень». Описує своє знайомство з видатними митцями того часу. Унікальними є спогади про захоплення Ірини Стешенко та Вероніки Черня-хівської акторами М. Садовським та І. Мар’яненком. Це дитяче захоплення мало продовженням подальшу співпрацю з ними. Уже будучи гімназисткою, Ірина Стешенко робила реквізит до постановки «Камінного господаря» у театрі М. Садовського. Навчаючись в Інституті ім. М. Лисенка, працювала над роллю донни Анни у цій виставі. Пізніше працювала і над іншими виставами. Про роки роботи у «Березолі» Ірина Стешенко пише, згадуючи про постановку «Джіммі Хіггінза» (за романом Е. Сінклера), у якій вона виконувала роль Елен та про перек-ладацьку роботу. Без сумніву, мемуари є надзвичайно цінни-ми, оскільки містять відомості, яких немає в офіційних джере-лах. Однак висока ступінь їхньої суб’єктивності завжди вимагає перевірки фактів.

Важливу роль у справі встановлення достовірності основ-них віх життя особистості відіграють документи. У фондовій колекції музею є достатня кількість документів, що дають мо-жливість висвітлити ключові факти життя Ірини Стешенко: дати народження та смерті, навчання та трудова діяльність, шлюби, членство та нагороди. Документи формують чітку

290

структуру, яку можна доповнювати новими фактами та дета-лями.

З цієї точки зору важливими є діловодні документи: дого-вори, акти, заяви, довідки. Стосовно нашої теми цю групу складають матеріали більш пізнього періоду (з 1939 року). На-самперед, це документи, що стосуються збереження пам’яті про родину Старицьких та популяризацію їхнього доробку, а також співпраця з музеями. Серед інших документів цієї групи є заяви про працевлаштування, зобов’язання на переклад, роз-писки в отриманні перекладів, довідки про гонорари. Також довідки про стан здоров’я та документи про призначення пер-сональної пенсії. Документи про житлові питання містять ад-реси, за якими проживала Ірина Стешенко.

Розглянемо автобіографічні матеріали. Сюди умовно мож-на віднести анкети, автобіографії та списки, створені особисто Іриною Стешенко. Наявні матеріали характеризують 2 групи питань: про трудову діяльність та про спроби І. Стешенко виї-хати за кордон. Матеріали про трудову діяльність включають в себе автобіографії різних років написання, особову картку 1952 р. та копію трудового списку до 1936 року. Список ролей Ірини Стешенко 1923-1947 рр., зошит із записом фрагментів творів із ролями Ірини Стешенко та зошит-щоденник роботи в «Березолі» сезонів 1934-35, 1944-49 рр. дає змогу скласти уя-влення про її акторську зайнятість у театрі. А численні списки перекладів окреслюють обсяг її письменницького доробку.

Разом з тим, деякі документи свідчать про неодноразові спроби виїхати за кордон: у США до Ізидори Косач-Борисової, до Праги за викликом В.А. Мурашка та у Францію до Еміля та Анжели Крюба. Ці матеріали також доповнюють відомості про спілкування з діаспорою.

У фондах наявні 5 записників Ірини Стешенко. 3 з них (Кн-11400 Рд-1008, Кн-11402 Рд-1010, Кн-11404 Рд-1012) міс-тять значні за обсягом списки осіб з кола спілкування Ірини Стешенко, у яких зазначено прізвище, ім’я, по-батькові, дома-шня адреса і номер телефону. Вони доповнюють відомості про осіб, згадуваних в листах, де, за специфікою епістолярних

291

джерел, використані зменшені форми імен. До того ж, дають змогу скласти повніше уявлення про коло спілкування Ірини Стешенко. Тут також зафіксовано деякі відомості про відвіду-вачів Ірини Стешенко з точною фіксацією дати і часу візиту. Записник (Кн-11401 Рд-1009) містить детальний перелік речей по кімнатах під заголовком: «Що в нас іще є! Що треба взя-ти...» Записник (Кн-11403 Рд-1011) – робочий. Тут є різнома-нітні нотатки Ірини Стешенко, уривок з листа А. Чехова до О.С. Суворіна, матеріал «Об очистке русского языка. Размыш-ления на досуге, т.е. при слушании речей на собраниях», ури-вки перекладів, списки поточних завдань тощо.

Ілюстрацією до писемних джерел є фотоматеріали. Фото Ірини Стешенко можна умовно поділити на 2 групи: 1) в жит-ті, 2) на сцені.

Перша група охоплює період від 1900 до 1980-х років, тоб-то майже все життя Ірини Стешенко. Переважна більшість фотографій ілюструє приватне життя Ірини Стешенко. Тут є як її індивідуальні фотопортрети, так і в оточенні друзів, зна-йомих та у колі родини. Одна частина фото зроблена у влас-ному помешканні Ірини Стешенко. Інша – доповнює хроно-логічно-географічні відомості до її біографії (як, наприклад, фото зі Львова 1972-73 рр., з Ялти – 1975 р.).

Фото в ролях хронологічно охоплюють період 1923-1948 рр., тобто маже весь період акторської діяльності І. Сте-шенко. У фондах наявні такі її фото в ролях: Ігуменя Олексія («Бастилія Божої матері» І. Микитенка), фото з вистави «Алло, на хвилі 477», Кулагіна («Далеко від Сталінграду»), Елен («Джиммі Хіггінс» Е. Сінклера), Маріон («Жакерія» П. Меріме), Сірчиха («За двома зайцями» М. Старицького), Арабелла («Змова Фієско в Генуї» Ф. Шіллера), Марися («Мартин Бору-ля» І. Карпенка-Карого), Матильдонька («Народний Малахій» М. Куліша), Бочкарьова («Платон Кречет» О. Корнійчука), ка-пітан де Бокар («Плацдарм» М. Ірчана), Лутониха («Принц Лутоня» Курочкіна), шляхтянка Конецпольська («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Леокадія («Східний батальйон» братів Тур), Аграфена («Шельменко-денщик» Г. Квітки-

292

Основ’яненка), Стукаленко («Шпана» В. Ярошенка), м-с Аллен («97» М. Куліша), фото з вистав «Вас викликає Таймир» О. Га-лича й Ісаєва та «Гайдамаки» Т. Шевченка, Лі-Ті-Фу («Мікадо» А. Саллівена, У. Джільберта).

У фондах МВДУК є також праці про І. Стешенко. Це ма-теріали про її життя та діяльність створені сучасниками та особистими знайомими. Це статті Я. Крупаткіна, О. Терех, Р. Доценка, Г. Кочура, Р. Зорівчак, Б. Савченка, В. Коптілова, І. Драча, В. Березинського про життя та діяльність Ірини Сте-шенко та 25 рецензій на її переклади.

Отже, матеріали Ірини Стешенко, наявні у фондах МВДУК, досить повно описують її біографію. Рівномірно ви-світлюють як приватне життя Ірини Стешенко, так і її трудову діяльність (і акторську, і перекладацьку). Різні групи та види джерел, наявні у архіві Ірини Стешенко, дозволяють всебічно дослідити її біографію і стати основою для подальших науко-вих розвідок про цю особистість.

293

Маковей Євгеній

Історіографічна спадщина Пантелеймона Куліша

Пріоритетним напрямком сучасної вітчизняної історичної науки є вивчення наукової та ідейної спадщини відомих украї-нських громадсько-культурних діячів, філологів-мовознавців, істориків-мислителів ХІХ ст. Однією із таких непересічних осіб був Пантелеймон Олександрович Куліш. Його подвиж-ницька діяльність в ім’я збереження і розвитку національної самобутності рідного народу, його духовного поступу, розбу-дова національної культури в царинах красного письменства, фольклористики, етнографії, історії та історіософії, мовознав-ства та видавничої діяльності були оцінені ще сучасниками та продовжують вивчатися вченими різних напрямків і сьогодні.

Незважаючи на значні успіхи у вітчизняних науковців у сфері кулішезнавства, залишається актуальним вивчення нау-кового історичного доробку П. Куліша. До вивченню змісто-вого наповнення історичних праць П. Куліша частково звер-талися такі вчені як П. Гончарук [1], Л. Грінберг [2], Л. Похила [14], О. Ясь [15] та ін., їх цікавили здебільшого пог-ляди мислителя на ті чи інші історичні процеси.

Інтерес до історії у П. Куліша існував ще з юності, однак цікавість до історичних наукових студій йому привив М. Костомаров, який вражав сучасників своїм глибоким знан-ням історії і зокрема періоду козаччини: «Володіючи рідкіс-ним даром слова і пам’яттю, що утримувала все варте того і не варте, – згадував П. Куліш – він був моїм професором…» [8, с. 63].

Написання історичних романів вимагало серйозного за-глиблення у вивчення першоджерел. Таке опрацювання вті-лилося П. Кулішем в оригінальні наукові та науково-популярні історичні праці. Отож про найголовніші з них слід згадати та подати на них короткі характеристики.

Перші дослідницькі і письменницькі таланти були втілені мислителем у поемі «Україна» (1843) (різновид тексту «Книга о

294

ділах народу українського і славного Війська козацького Запо-розького» (1846)), першому популярно-історичному нарисі – «Повесть об украинском народе» (1846) [5, с. 58].

У 1856–1857 рр. у С.-Петербурзі з власної друкарні П. Куліша вийшли ним же редаговані «Записки о Южной Ру-си». Цей двотомний альманах у першому томі містив фольк-лорно-ентнографічний матеріал («Легенди про золоті ворота», «Про козака голоту», «Про вдову і трьох синів», «Про сестру і брата», «Про бурю на Чорному морі», «Про втечу трьох братів з Азова»), у другому – твори красного письменства: поему Т. Шевченка «Наймичка» та оповідання-ідилію П. Куліша «Орися»; історичні дослідження й документи; записку члена Малоросійської колегії Гр. Теплова «Про непорядки, які похо-дять від зловживань прав і звичаїв, грамотами підтвердженими Малоросії», статтю І. Могильницького «Про давність і самобу-тність південно-руської мови», дискусійну статтю Куліша з польським письменником М. Грабовським з приводу публіка-ції універсалу гетьмана Остряниці [12, с. 155].

У 1861 р., як самостійним накладом, так і в журналі «Осно-ва» вийшла серія історичних розвідок і науково-популярних праць П. Куліша («Історія України од найдавніших часів» (Ос-нова. – 1861. – № 9), «Виговщина» (Основа. – 1861. – № 11/12, «Яка була доля нашого рідного краю од найдавнійших часів», та ін.). Згадані праці містили чіткі ідентифікації слова «Украї-на» з етнічними землями наддніпрянських і галицьких україн-ців, історія України пов’язувалася не тільки з козацтвом. Так, в «Історії України од найдавнійших часів» П. Куліш писав: «Пі-днявшись "Історію України" написати, мушу я догодити зем-лякам, которі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котору звикли собі по книж-ках виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обер-тати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а иноді й колючим бодяком серед нашого дикого степу. Росло в нас дечого багато й опріч козаччини, і все те <...> історію нашої України становить. <...> Не крізь козаччину треба нам

295

на давнину дивитися, а з давнини на ближчі до нас віки, а в них і на козацтво споглядати» [9, с. 81].

В іншому своєму тодішньому історичному нарисі – «Яка була доля нашого рідного краю од найдавнійших часів», умі-щеному у другому виданні «Граматки», Куліш критично диви-вся на козацьку минувшину з демократичної перспективи, бе-ручи до уваги інтереси суспільних низів і розуміючи, що поняття українського народу не зводиться до поняття народу козацького: «Тепер уже й козак, і міщанин, і простий селянин – усі порівнялися, і той між ними вищий, хто більше розуму має і непрошеним і некраденим хлібом сім'ю свою харчує. А проте нікому дорога до найвищих наук і достатків не загоро-джена. То було гірше, як наші предки в королів собі шляхетсь-ких чи козацьких прав домагалися, а простих селян, через ті права, під ноги топтали. Отож нічого нам назад себе озирати-ся і того, що з воза впало, шукати. Ні гетьманство, ні козацтво тепер би нас не вдовольнило, бо і в старовину добра з того було людям убогим мало; а громадське право і громадські по-рядки тілько освітою добуваються і твердо держаться. Отож наша доля не позад нас, у старовині, осталася, а поперед нами стоїть ясна, як правда, аби тілько ми її всею громадою заслуго-вували [10, с. 66-67]».

Отже, соціальний ідеал Куліша був не в козацькому мину-лому, а в майбутньому – в організації суспільства на демокра-тичних засадах («громадське право»). Водночас у своїх тодіш-ніх критичних висловлюваннях про окремих осіб та деякі події з української історії, Куліш виходив з українських націо-нальних інтересів і все-таки визнавав історично виправданими й доцільними козацькі повстання та війни проти Речі Поспо-литої, зокрема й Хмельниччину. Так, у його тогочасній поле-мічній статті «Полякам об украинцах» (1862) польсько-шляхетські «колонизаторы» фігурують у супроводі негативної риторики («ваша насильственная для нас цивилизация»), а ко-закам, які за проводом Богдана Хмельницького піднялися на визвольну війну, дається хоча й неоднозначна, та загалом по-зитивна характеристика [14, с. 10].

296

З 1862 р. П.Куліш починає співпрацювати з «Вестником Юго-Западной России», що його видавав і редагував Ксено-фонт Говорський. Протягом липня 1862 р. – січня 1863 р. в цьому журналі публікувалися й перші розділи Кулішевого до-слідження «Падение шляхетского господства на Украине обе-их сторон Днепра в XVII столетии» [12, с. 167]. Загалом, на кі-нець 1862 р. П.Куліш видав ряд історичних праць, у яких уже запропонував дещо інші історіографічні підходи до висвіт-лення минулого України. До цих творів цензура мале певні пі-дозри, але імперською владою ще офіційно не було санкціо-новано трактувати «українське питання» поза загальною цензурною стратегією. Тому ці напрацювання мислителя по-бачили світ [5, с. 59].

Із запровадження «Валуєвського циркуляру» П.Куліш пе-реніс свою видавничу діяльність до Галичини, де протягом 1863–1865 рр. вийшли історичні розвідки «Руїна» (Мета. – 1863. – № 2; 1864. – №5), «Почини лихоліття людського і пер-ві козацькі бучі (Історична вивідка)» (Нева. – 1865. – № 9–14) [9, с. 325].

У цей же період у російських періодичних виданнях були опубліковані статті «Борьба шляхти с козаками за обладание Украиной обеих сторон Днепра (1637-й год и начало 1638-го)» («Библиотека для чтения») та Польско-козацкая война 1838 года («Отечественные записки») [12, с. 170]

1866 р. П.Куліш написав історичну розвідку «Древняя Русь в Царстве Польском», спрямовану проти католицизму та поль-ської шляхти, яка була вміщенна без підпису у календарі «Хо-лмский греко-униатский месяцеслов на 1866 год» (Варшава, 1866) [2, с. 8].

Попри велику завантаженість на чиновницькій посаді у Варшаві (розпочав службу у Польщі з 1864 р.) Пантелеймон Олександрович увесь вільний час присвятив історико-дослідницькій роботі у варшавських архівах та бібліотеках. За-вдяки цій пошуковій діяльності він зібрав численні матеріали з історії козацької України, що їх потім використав у своїх бага-тотомних історичних дослідженнях 1870–1880-х років, а част-

297

ково опублікував окремою книжкою: «Материалы для истории воссоединения Руси. Т. 1 (1578-1630)» (Москва, 1877). Відразу по опрацюванню першоджерел у 1868 р. у львівському науко-во-літературному журналі «Правда» П. Куліш опублікував іс-торичну розвідку «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» (за оцінкою М. Драгоманова 1893 р. – «одна з найліпших у нас праць історичних») [12, с.243; 4, с. 226].

1870–1880-ті стали роками виходу фундаментальних істо-ричних праць Пантелеймона Олександровича, у яких не тіль-ки було підсумовано джерелознавчі та історичні пошуки авто-ра, але й повністю переосмислено період козацтва. У дослідженнях «История воссоединения Руси» (Санкт-Петербург, 1874. – Т. 1,2; М., 1877. – Т. 3), «Казаки по отноше-нию к государству и обществу» (Русский архив. – 1877. – Кн. 3, 6), «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)» (Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских. – 1888. – Кн. 2,4; 1889. – Кн. 1. Окремі відбитки: М., 1888. – Т. 1, 2; 1889. – Т. 3), «Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого» (Русское обозрение. - 1895. - № 1-5), белетризованому трактаті «Мальо-вана гайдамащина» (Правда. - 1876. - № 9-12) і публіцистичній брошурі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 ро-ку» (Львів, 1882) Куліш негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки відновлю-ваної української державності, осудив народних і літературних співців козаччини та гайдамаччини (зосібна Шевченка), підні-сши натомість культуртрегерську місію українського міщанст-ва, української та польської шляхти, а також російського осві-ченого абсолютизму. Запорозька вольниця (надто ж часів Гетьманщини) поставала в Кулішевих очах стихійною, де-структивною силою, у якій він убачав навіть більшу загрозу для культурного розвитку українського народу, його давніх хліборобських традицій, ніж у «крутому деспотстві» освічених монархів. Як самодостатнє військове утворення Січ, на думку письменника, не сприяла формуванню української державнос-

298

ті, становила небезпеку для громадянського суспільства, циві-льних станів [15, с. 234].

За переконанням більшості сучасних дослідників ця кри-тична переоцінка романтичної ідеалізації козаччини, безумов-но, назріла. Пізньому Кулішеві як історикові й письменникові судилося стати деміфологізатором романтичного міфу коза-цької історії, у творенні якого він і сам свого часу брав активну участь. Щоправда, як деміфологізатор козаччини, Куліш не уник нових крайнощів – категоричного осуду й навіть злісно-го знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, гене-ралізації «руїнництва», що було тільки негативним боком ве-ликої історичної ролі козацтва [12; 13; 14; 15].

Водночас треба визнати, що в критичних поглядах на ко-зацьку вольницю пізній Куліш мав певну рацію. Визнавши вирішальну роль козацтва в обороні «колонизации края от хищной и чужеядной азиатской силы» (татаро-турецької екс-пансії), він усе-таки розумів, що козаків й, особливо, гайдама-ків «вдохновляла дикая жажда абсолютной свободы и ещё бо-лее дикая жажда мести панам и ляхам», що «землевладельческий класс», «панское сословие, при всех сво-их пороках, представляло искони преимущественно идею благоустройства, а простонародное, при всех его страданиях от нищеты, заключало в себе преимущественно элементы беспорядка, разрушения, грабежа и разбоя»; заслуги шляхти, духовенства і міщан в українській історії, слушно вважав Пан-телеймон Олександрович, належно не оцінені [13, с. 64–65].

Загалом до історіографічної спадщини П.Куліша є різні підходи. Так, високої думки про Куліша-історика був Богдан Лепкий: «Як автор численних історичних праць, між якими є кількатомова "История воссоединения Руси", він виявив не-абияку здібність до оперування матеріалами, окреслення істо-ричних постатей і відтворення минулого» [16]. Водночас Леп-кий визнавав, що Кулішеві як дослідникові історичних перипетій бракувало «виважености, спокою і безсторонности суджень» [16, s. 32]. Дмитро Дорошенко шкодував, що Куліш свого часу не зустрів «зрозуміння й належної оцінки <...> для

299

багатьох своїх вірних і дуже цінних історичних спостере-жень» [3, с. 16].

Отже, П. Куліш залишив по собі значний історіографіч-ний доробок, який із сучасних методологічних позицій ще належним чином не оцінений. Письменник будував свої мис-тецькі твори на багатющому історичному матеріалі, деякі із дослідницьких пошуків були викладені ним у історичних мо-нографіях, але все ж більшість тієї джерелознавчої роботи бу-ла реалізована в художній творчості, у якій він не тільки беле-тризував історичні події, а й розвивав власні історіософські погляди.

Джерела та література:

1. Гончарук П. Історичні погляди П. О. Куліша // Вісник Київ. ун-ту «Слов’янський ун-т». – Вип. 11. Історія. – К., 2001. 2. Грінберг Л. Історіософське світобачення П.Куліша (культурологічний аспект): Автореф. дис... канд. іст. наук: 17.00.01 / Л.Ф. Грінберг ; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – К., 2001. – 20 с. – укp. 3. Дорошенко Д. Нарис історії України – Л., 1991. – 321 с. 4. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б.Грінченко – М. Драгоманов: Діалоги про українську справу. – Київ: Ін-т української ар-хеографії, 1994. – 189 с. 5. Кирієнко О. Видавнича діяльність П. Куліша та царська цензура // Проблеми історії України ХІХ − початку ХХ ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – Випуск XV. – C. 58−62. 6. Коляда І. Націокультурна діяльність української інтелігенції в умовах суспільно-політичних трансформацій 70-80-х рр. ХІХ ст. // Вісник При-карпатського університету. Історія. [Гол. ред. В. Головчак]. – Вип. 20. – Іва-но-Франківськ: Вид-во Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. – С. 17–25. 7. Коляда І. Творчість П. Куліша та український націогенез // Матеріали ІІІ–IV наукових семінарів «Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі формування національної самосвідомості на-прикінці ХІХ – на поч. ХХ ст.» / Упоряд. Н. Грабар, О. Мокану, М. Горбатюк. – Київ, 2011. – С. 324–331. 8. Куліш П. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове // Новь. – 1885. – Ч.13. 9. Куліш П. Історія України од найдавнійших часів // Основа. – 1861. – № 9. – С. 81.

300

10. Куліш П. Повість про український народ / Упорядн та автр вступної статті В.Івашків. – Л., 2006. – 226 с. 11. Куліш П. Яка була доля нашого рідного краю од найдавнійших часів // Куліш П. Граматка. – СПб., 1861. 12. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. Наукова монографія у двох томах. Т.1: Життя Пантелеймона Куліша: Нау-кова біографія. – К., 2007. – 463 с. 13. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. / Є. К. Нахлік; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша. – К.: Український письменник, 2007. – Т. 2: Світо-гляд і творчість Пантелеймона Куліша. – 462 с.: [16] арк. іл., портр. – (Сер. «Літературознавчі студії», вип. 12). 14. Похила Л.С. Історичні погляди П.Куліша: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Одеський держ. ун-т ім. І.І.Мечникова. - О., 1998. - 190л. - Бібліогр.: л. 171-190. 15. Ясь О. Козацько-гетьманська минувшина в рецепції П. Куліша (1840-ві - початок 1860-х років) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдав-ніших часів до кінця ХVІІІ ст.). - Київ: Інститут історії України НАН Укра-їни, 2008. - №8. – С. 220–244. 16. Lepkyj B. Zarys literatura ukrainskiej. – Warshawa, 1930. – 432 s.

301

Тихомиров Сергей

К вопросу о «христианском» аспекте в творчестве С.А. Есенина

Поэтическое творчество С.А. Есенина в значительной

степени определило характер литературного процесса начала XX века. Большой вклад творчество С.А. Есенина внесло и в образную символическую систему литературы того времени, хотя С.А. Есенин, на наш взгляд, не является «каноническим» поэтом-символистом. Однако, исследование вопроса о роли символизма (и, в первую очередь, - «христианского» симво-лизма) в творчестве С.А. Есенина как составляющей языковой и поэтической картины мира поэта представляет большой ис-следовательский интерес для понимания не только идиостиля, но и мировоззрения С.А. Есенина.

Отметим, что христианский символизм в поэтике осно-ван на использовании символов, имеющих отношение к хри-стианской религии в целом, включая архетипы, акты комму-никации, произведения искусства или события, так или иначе связанные с христианством. Такого рода символизм связывает описываемые объекты или действия со смысловым наполне-нием христианских идей, далеко не всегда понимаемых кано-нически (с точки зрения тех или иных конфессиональных догматов, установок и стереотипов).

Реализация образно-символических значений в поэтике автора характеризует творчество С.А. Есенина как синкретич-но-христианское или «народно»-христианское, часто «непере-секающееся» с канонами православия и доктринальными ос-новами РПЦ того периода. Реализация этих образно-символических значений в поэтике обращена как во внутрен-ний мир лирического персонажа и самого поэта, так и к мен-тальным и ценностным установкам адресатов текстов – носи-телей русских христианских архетипов.

Необходимо отметить, что ярчайшим представителем средневекового христианского символизма можно назвать

302

Данте Алигьери (итал. Dante Alighieri, полное имя Дуранте дельи Алигьери) - итальянского поэта, одного из основоположников литературного итальянского языка, писавший на «народном» языке. В созданной им «Комедии» (позднее получившей эпи-тет «Божественной», введённый Боккаччо), в полной мере реализованы многие черты средневекового христианского символизма и осуществлён авторский синтез позднесредневе-ковой европейской культуры.

Поэтическое творчество С.А. Есенина можно рассматри-вать как авторский синтез русской культуры, тесно связанной с «народным» христианством, средневековыми византийскими апокрифами, легендами, летописями, народным эпосом и «стихами» «странного» (внешнего, «мигрирующего») и собст-венно русского происхождения. Такие выводы можно сделать из стилистического анализа произведений С.А. Есенина.

Отметим, что стиль - одно из центральных понятий, фор-мирующих представление о манере создания произведения. Вслед за В.В. Виноградовым, под стилем мы понимаем функ-циональную разновидность русского литературного языка, отличающуюся способами его применения в разных сферах общения и создающую разные речевые стили [1]. При рас-смотрении речевого произведения конкретного носителя язы-ка возникает характеристика идиостиля. Придерживаясь функционально-стилистического понимания стиля, под идиостилем мы понимаем совокупность языковых приемов, используемых автором при создании художественных текстов (в т.ч. поэтических). Поэтический язык выступает одной из определяющих характеристик, которые формируют идио-стиль писателя или поэта. Опираясь на воззрения Г.О. Вино-кура, данный термин определяется нами как совокупность языковых средств, представленных в поэтическом произведе-нии; данная совокупность формирует образность и эмоцио-нальную окрашенность, воздействующей на сознание реци-пиента [2] .

Для идиостиля С.А. Есенина характерен как синкретично-христианский, так и «народно»-христианский символизм: од-

303

нако в поэтическом контексте наращиваются дополнительные смыслы, которые связаны с коммуникативной антропоцен-тричностью символического содержания [3], его экспрессив-ностью, проявляющихся в лексической сочетаемости с еди-ницами переносных значений религиозного и эмоционально-чувственного содержания: Троицыно утро, утренний канон, / В роще по березкам белый перезвон («Троицыно утро, утренний ка-нон…»); В тихий час, когда заря на крыше, / Как котенок, моет лапкой рот, / Говор кроткий о тебе я слышу / Водяных поющих с ветром сот («Не бродить, не мять в кустах багряных…»).

Одним из основных символов большинства религиозных парадигм является Солнце (графически представляемое со-лярными знаками или антропоцентричны-ми/антропоморфными образами). Для С.А. Есенина харак-терно употребление лексем солнце, солнышко, солнечный, солнцеголовый и др. Данные лексемы выступают в различных значениях: Нивы сжаты, рощи голы, / От воды туман и сырость. / Колесом за сини горы / Солнце тихое скатилось («Нивы сжаты, рощи голы…»), перенос может происходить и за счет синкре-тической метафоризации олицетворительного типа: Но эта пакость – / Хладная планета! / Её и Солнцем-Лениным / Пока не растопить! («Ответ»), оксюморона: Других уж нечего считать, / Они под хладным солнцем зреют. / Бумаги даже замарать, / И то, как надо, не умеют («На Кавказе») и собственно олицетворения: Солнышко утром в колодезь озер / Глянуло – месяца нет… / Све-сило ноги оно на бугор, / Кликнуло – месяца нет («Пропавший ме-сяц»).

Номинирование искусственных источников света религи-озно-обрядного назначения (очаг, свеча, лампада) – реализует переносное значение лексемы: в поэтическом творчестве С.А. Есенина лексическое окружение выражает символиче-ский и религиозный смысл строфы или всего стихотворения: В лунном кружеве украдкой / Ловит призраки долина. / На божнице за лампадкой / Улыбнулась Магдалина («В лунном кружеве ук-радкой…»). Чувство усиливается здесь до крайностей одухо-творения, увлекая за собою и образ. Ср. у Данте в «Vita Nuova»

304

(§ XIX): «Ангел вещает в божественном провидении: Господи, свет не надивится деяниям души, сияние которой проникает в самое небо; и оно, ни в чём не знающее недостатка, кроме не-достатка в ней, просит её у Господа, все святые молят о том его милость, одно лишь Милосердие защищает нашу (люд-скую) долю». Господь, ведающий, что говорит о мадонне (Бе-атриче), отвечает так: «Милые мои, подождите спокойно, пусть ваша надежда пребывает пока, по моей воле, там, где кто-то страшится её утратить, кто скажет грешникам в аду: я видел надежду блаженных». Это - отрывок одной канцоны из «Vita Nuova» (§ XIX), ещё не предвещающий «Божественной Комедии», но уже символически-родственный ей по настрое-нию, по идеализации многомерного образа-символа Беатри-че. Номинирование искусственных источников света религи-озно-обрядного назначения имеет и синкретично-языческую окраску (например, образ очага) – реализует переносное зна-чение лексемы: Ср.: Не гнетет немая млечность, / Не тревожит звездный страх. / Полюбил я мир и вечность, / Как родительский очаг («Не напрасно дули ветры…»).

Идиостиль репрезентирует также номинации языческого характера, в своем лексическом значении содержащие компо-нент, указывающий на название связанной с излучением света природной стихии. К данному типу принадлежит такая лек-сическая единица, как пламя. Пламя, огонь являются важней-шими символическими образами «Ада» Данте, который имеет вид колоссальной воронки, состоящей из концентрических кругов, узкий конец которой упирается в центр земли. Пламя, огонь – символ человеческих страстей, терзающих душу. Группа лексем, относящихся к семантической подгруппе «природные стихии», характеризует и эмоционально-душевный признак в разной степени его выраженности (большей или меньшей). Данный корпус лексем формируется за счет прямого, основного значения, а также (в большинстве случаев) благодаря переносному и символическому значению: Дух бродяжий! ты все реже, реже / Расшевеливаешь пламень уст. / О, моя утраченная свежесть, / Буйство глаз и половодье чувств («Не

305

жалею, не зову, не плачу...»). Рассмотренные случаи перенос-ной номинации в значении – выражение большей/меньшей степени интенсивности признака – предполагает обозначение новых идей на основе символического и метафорического переносов, номинирует те чувства, которые вызывают соот-ветствующие образы в сознании автора и его адресата, пере-давая степень яркости эмоций, чувств: Люблю я ропот буйных вод / И на волне звезды сиянье. / Благословенное страданье, / Благо-славляющий народ. / Люблю я ропот буйных вод («О верю, верю, счастье есть…»); Шлет им лучистую радость во мглу / Светлая дева в иконном углу («К теплому свету, на отчий порог…»).

При этом, характер светового признака предполагает двойственность: он указывает скорее на свет «чистилищный» и даже свет первого круга (лимба) «Ада» Данте, либо на выра-жение начала Восхождения, которое связано с зарождением истинного света, чем на истинный Свет «Рая» как таковой: Я по первому снегу бреду, / В сердце ландыши вспыхнувших сил. / Вечер си-нею свечкой звезду / Над дорогой моей засветил («Я по первому снегу бреду…»), А когда ночью светит месяц, / Когда светит… черт знает как! / Я иду, головою свесясь, / Переулком в знакомый ка-бак («Да! Теперь решено. Без возврата...»).

Как известно, пройдя преддверие «Ада», населённое душа-ми ничтожных, нерешительных и «нерешенных» людей, ге-рои Данте вступают в первый круг Ада, так называемый лимб (А., IV, 25-151), где пребывают души добродетельных язычни-ков, не познавших истинного Бога, однако приблизившихся к этому познанию и за то избавленных от адских мук. Здесь Данте видит выдающихся представителей античной культу-ры - Аристотеля, Эврипида, Гомера и др. Ср. у С.А. Есенина: стыдно мне, что я в Бога не верил, Горько мне ,что не верю теперь. Некоторые лексемы (ночь (нощь), ночной, ночью, ночьми) в своем содержании несут не только характеристику времени суток, но проявление признака «отсутствие Света в душе»: Я люблю роди-ну. / Я очень люблю родину! / Хоть есть в ней грусти ивовая ржавь. / Приятны мне свиней испачканные морды / И в тишине ночной зве-нящий голос жаб («Исповедь хулигана»). В идиостиле С.А. Есе-

306

нина стихии часто получают символическую олицетворен-ность: Ночь, как дыню, / Катит луну. / Море в берег / Струит волну («Баллада о двадцати шести»), такие лексемы, как тень и оттенить в контексте получают новое значение: Здравствуй, златое затишье, / С тенью березы в воде! / Галочья стая на крыше / Служит вечерню звезде («Вот оно, глупое счастье…»); метафори-ческое переносное значение в художественном сравнении: В шапке облачного скола, / В лапоточках, словно тень, / Ходит ми-лостник Микола / Мимо сёл и деревень («Микола»).

Сумеречное состояние души, вечернее освещение ассо-циируются с психоэмоциональным состоянием лирического героя: Лижут сумерки золото солнца, / В дальних рощах аукает звон… / По тени от ветлы-веретенца / Богомолки идут на канон («По дороге идут богомолки...»).

С точки зрения христианства «огнь страстей», несмотря на присутствие компонента «освещенности» влечет человече-скую душу к гибели перед лицом Вечной Жизни. Огонь, «свет» необузданной страсти – особого свойства, он прекрас-но описан у Данте. Такой «свет» - это «свет» страстного и страстного угасания, ведущего к тьме. По количественной ха-рактеристике группа лексем с присутствием в значении семан-тики малой освещенности довольно частотна в текстах С.А. Есенина. В состав данной группы входят такие слова, как темный, ночь (нощь), полночь, полуночный, ночной, ночью, темь, тем-нота, потемки, темница, мрак, тень, отенить, мгла, мглистый, по-тушить, угаснуть, погаснуть. Безусловно, указанные лексемы по большей части отражают не только внешнее состояние окру-жающего мира, но и их значительная часть в идиостиле вы-ражает внутренний мир поэта и лирического героя, характе-ризуя отрицательные, негативные настроения, переживания, душевную боль и мучения.

К примеру, говоря о христианском символизме в идиости-ле Данте, отметим, что уже второй Круг Ада заполнен душами людей, некогда предававшихся необузданной страсти. На-пример, среди носимых диким вихрем (метафора страсти) Данте видит Франческу да Римини и её возлюбленного Пао-

307

ло, павших жертвой любви друг к другу. По мере того как Данте, сопутствуемый Вергилием, спускается всё ниже и ниже к 9 Кругу, он становится свидетелем мучений чревоугодников, принужденных страдать от дождя и града, скупцов и расточи-телей, без устали катящих огромные камни, гневливых, увя-зающих в болоте. За ними следуют объятые вечным огнём еретики и ересиархи (среди них император Фридрих II, папа Анастасий II), тираны и убийцы, плавающие в потоках кипя-щей крови, самоубийцы, превращённые в растения, богохуль-ники и насильники, сжигаемые падающим пламенем, и лишь затем - обманщики всех родов, муки которых весьма разнооб-разны.

С точки зрения христианской схоластики обман (в отли-чие от насилия) присущ только человеку, иные Божьи твари к нему не способны, оттого и карается он более тяжкими муче-ниями. Символика кар за обман представлена и в 9-м Круге Ада, предназначенном для самых ужасных преступников - предателей и изменников, среди них - Иуда Искариот, Брут и Кассий, - их грызёт своими тремя пастями Люцифер, вос-ставший некогда на Бога ангел, царь зла, обречённый на за-ключение в центре земли; однако христианский символизм некоторых источников схоластического толка склонен видеть в образе Люцифера римского императора Гая Аврелия Ва-лерия Диоклетиана (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus), приход к власти которого завершил т.н. «кризис третьего ве-ка» в Риме и отмечен массовыми и жестокими гонениями на христиан. Описанием страшного вида Люцифера заканчива-ется последняя песнь первой части поэмы.

Мы не можем с уверенностью говорить о степени «право-славности» С.А. Есенина. По крайней мере, в его текстах до-вольно частотна скорее синкретично-христианская, т.н. «православно-народная» лексика. При этом, негативизм сказывается в последнем периоде творчества поэта всё чаще, особенно, в переломные моменты его жизни, связанные с из-менениями в стране, с драматическими переменами в личной жизни. Все чаще черный цвет и его оттенки отражают нега-

308

тивное восприятие окружающей действительности: Если волк на звезду завыл, / Значит, небо тучами изглодано. / Рваные животы кобыл, / Черные паруса воронов («Кобыльи корабли»). Однако, «народный дуализм», свойственный автору, отражается в лек-семах, которые соотносятся с белым цветом и отражают пози-тивный взгляд лирического героя на мир: Звонкий мрамор бе-лых лестниц / Протянулся в райский сад; / Словно космища кудесниц, / Звезды в яблонях висят («Микола»). Однако поэтические тексты С.А. Есенина реализуют и негативную семантику, лексема бе-лый выступает в контексте в негативном аспекте, возникаю-щий образ связан со смертью: Снежная равнина, белая луна, / Саваном покрыта наша сторона. / И березы в белом плачут по лесам. / Кто погиб здесь? Умер? Уж не я ли сам? («Снежная равнина, бе-лая луна…»).

Наши наблюдения показали, что в идиостиле С.А. Есени-на «народная» религиозность представлена многообразно, при этом, С.А. Есенин почти не интересуется вечностью, в то же время религиозные представления настолько значимы для не-го, что тематическая группа религия иерархически важнее, не-жели ключевые слова судьба, душа, красота, смерть и пр., а по-этому представлена большим количеством лексем (ангел, черт, Бог, церковь, молитва, крест, рождество и пр.).

«Народнический» характер религиозных воззрений С.А. Есенина находит отражение и в использовании древ-нейшего поэтического приема параллелизма: «Троицыно утро, утренний канон,/ В роще по березкам белый перезвон./ Тянется де-ревня с праздничного сна,/ В благовесте ветра хмельная весна./ На резных окошках ленты и кусты./ Я пойду к обедне плакать на цветы./ Пойте в чаще, птахи, я вам подпою,/ Похороним вместе молодость мою./ Троицыно утро, утренний канон./ В роще по березкам белый перезвон». («Троицыно утро, утренний ка-нон…»).

Для поэта одной из центральных тем в его творчестве ока-зывается тема странничества, также содержащая ключевые слова-символы, формирующие индивидуально-авторскую пе-риферию поля художественного концепта вера как поиск Веры:

309

«Пойду в скуфье смиренным иноком/ Иль белобрысым босяком/ Туда, где льется по равнинам/ Березовое молоко». («Пойду в скуфье смиренным иноком…»). При этом, в тексте 1915 г. С.А. Есе-нин пишет: Наша вера не погасла,/ Святы песни и псалмы./ Льётся солнечное масло/ На зелёные холмы. // Верю, родина, я знаю,/ Что легка твоя стопа,/ Не одна ведёт нас к раю/ Бого-мольная тропа. // Все пути твои - в удаче,/ Но в одном лишь сча-стья нет:/ Он закован в белом плаче/ Разгадавших новый свет (выдел. авт.). // Там настроены палаты/ Из церковных кирпи-чей;/ Те палаты - казематы/ Да железный звон цепей.// Не ищи меня ты в боге,/ Не зови любить и жить…/ Я пойду по той дороге/ Буйну голову сложить («Наша вера не погасла»).

Необходимо подчеркнуть, что религиозные представления и лексемы, репрезентирующие семантический ареал этих по-нятий, вновь оказываются принципиально важными для ми-ровосприятия поэта: Хочу концы земли измерить,/ Доверясь при-зрачной звезде,/ И в счастье ближнего поверить/ В звенящей рожью борозде./ Рассвет рукой прохлады росной/ Сшибает яблоки зари./ Сгре-бая сено на покосах,/ Поют мне песни косари.<…>/ Счастлив, кто в радости убогой,/ Живя без друга и врага,/ Пройдет проселочной доро-гой,/ Молясь на копны.

Владислав Ходасевич в своей работе «Есенин» [4] по пово-ду Вероискания С.А. Есенина выразился довольно резко: «Есе-нин обращался к своему языческому богу - с верою и благо-честием. Он говорил: «Боже мой, воплоти свою правду в Руси грядущей». А что он узурпировал образы и имена веры Хри-стовой - этим надо было возмущаться гораздо раньше, при первом появлении не Есенина, а Клюева. <…> Несомненно, что и телок есенинский, как ни неприятно это высказать, есть пародия Агнца. Агнец - закланный, телок же благополучен, рыж, сыт и обещает благополучие и сытость:

От утра и от полудня Под поющий в небе гром, Словно ведра, наши будни Он наполнит молоком.

310

И от вечера до ночи, Незакатный славя край,Будет звездами пророчить Среброзлачный урожай.

Таково будет царство телка. И оно будет - новая Русь, пре-ображенная, иная: не Русь, а Инония. <…> Прямых проявле-ний вражды к христианству в поэзии Есенина до «Инонии» не было - потому что и не было к тому действительных основа-ний. По-видимому, Есенин даже считал себя христианином. Самое для него ценное, вера в высшее назначение мужицкой Руси, и в самом деле могла ужиться не только с его полуязыче-ством, но и с христианством подлинным. Если и сознавал Есенин кое-какие свои расхождения, то только с христианст-вом историческим».

В послеоктябрьский период творчества С.А. Есенина од-ной из ключевых лексем, репрезентирующих многие концеп-ты его творчества становится лексема Москва, которая расши-ряет семантическое пространство его текстов, вводя в них новые смыслы: «Я московский озорной гуляка./ По всему твер-скому околотку/ В переулках каждая собака/ Знает мою лег-кую походку<…>/ Средь людей я дружбы не имею,/ Я иному покорился царству».(Я обманывать себя не стану…); «На мос-ковских изогнутых улицах/ Умереть, знать, судил мне Бог». (Да! Теперь решено. Без возврата…); «Проклинают свои неуда-чи.//Вспоминают московскую Русь». (Снова пьют здесь, дерутся и плачут…).

На наш взгляд, т.н. «историческое христианство» мало ин-тересовало С.А. Есенина, хотя многочисленные приметы «христианского» символизма в его творчестве очевидны. Вме-сте с тем, С.А. Есенин полагался больше на связь с «народом» и с «землей», как отмечает В. Ходасевич [4] - «на твердую уве-ренность, что «народ» и «земля» это и суть источники истины, да еще на свою интуицию, которою обладал в сильной степе-ни. Но интуиция бесформенна, несвязна и противоречива. Отчасти чувствуя это, за связью, за оформлением шел Есенин

311

к другим. В поисках мысли, которая стройно бы облекла его чувство, - подпадал под чужие влияния. <…> Есенину объяс-нили, что грядущая Русь, мечтавшаяся ему, это и есть новое государство, которое станет тоже на религиозной основе, но не языческой и не христианской, а на социалистической: не на вере в спасающих богов, а на вере в самоустроенного чело-века. … «В христианстве страданиями одного Человека спа-сался мир: в Социализме грядущем - страданиями мира спасен будет каждый человек». <…> Эти цитаты взяты из предисло-вия Иванова-Разумника к есенинской поэме. Хронологически статья писана после «Инонии», но внутренняя последователь-ность их, конечно, обратная. Не «Инония» навела Иванова-Разумника на высказанные в его статье новые или не новые мысли, а «Инония» явилась ярким поэтическим воплощением всех этих мыслей, привитых Есенину Ивановым-Разумником.

Не устрашуся гибели, Ни копий, ни стрел дождей. Так говорит по Библии Пророк Есенин Сергей.

Тут Есенин заблуждался. «Инонию» он писал лишь в смысле некоторых литературных приемов по Библии. По су-ществу же вернее было сказать не «по Библии», а «по Ивано-ву-Разумнику». <…>Поэма получилась открыто антихристи-анская и грубо кощунственная».

И здесь мы сталкиваемся с очевидными, на наш взгляд, ин-тертекстуальными аллюзиями, ср. у М.А. Булгакова «диалоги» М. Берлиоза с И. Бездомным о сущности христианства и «технологиях» раскрытия его принципов в художественных текстах. Противоречивость творчества С.А. Есенина раскры-вается и в частотном использовании стилистического приема антитезы. В текстах присутствуют как противоположные по-нятия, выраженные при помощи антонимов, так и понятия или явления, контраст которых определяется контекстом: Кому горе, кому горе,/ А нам радость, а нам смех; Старый, добрый, заез-

312

женный Пегас,/ Мне ль нужна твоя мягкая рысь?/ Я пришел, как су-ровый мастер,/ Воспеть и прославить крыс.

Таким образом, элементы «христианского» символизма в творчестве С.А. Есенина позволяют увидеть в нем не только талантливого поэта, но и своеобразного русского мыслителя; необходимость комплексного изучения его поэзии как едино-го целого, как образной мировоззренческой системы, в пол-ном объеме и в сложной динамике развития, очевидна.

Источники и литература:

1. Виноградов, В.В. Итоги обсуждения вопросов стилистики. // Вопросы языкознания. – 1955. – №1. – С. 73. 2. Винокур, Г.О. О языке художественной литературы: Учеб. пособие для филол. спец.вузов / Сост. Т.Г. Винокур. – М.: Высш. шк., 1991. – 448 с. 3. Тихомиров С.А. Гипербола и феномен преувеличения: Лингвистика и политическая коммуникация (градуальный аспект) – Германия, Гамбург, LAP Lambert Academic Publishing, 2012. - С. 302-311. 4. http://www.silverage.ru/memory/hodas_esen.html

313

Безручко Олександр

Боротьба за українізацію радянського мистецтва режисера і педагога Фавста Лопатинського

Український режисер театру і кіно, сценарист, актор, педа-

гог Фавст Львович Лопатинський (29 травня 1899, Львів – 31 березня 1937, Київ) плідно працював в театрах Львова, Терно-поля, Києва і Харкова; на кінофабриках Одеси і Києва; на ниві виховання молодих митців, проте через репресії тридцятих років на довгі десятиліття його ім’я і творчість були маловідомі на Україні, служінню якій він присвятив все своє життя.

Фавст Лопатинський потрапив в мистецтво як актор у до-сить юному віці. Спочатку грав у театрі товариства «Руська бе-сіда» у Львові (1914–1915), потім у театральній трупі «Терно-пільські театральні вечори» (1915–1916), у Київському «Молодому театрі» (1916–1920), театру ім. Шевченка (1920–1922)

Ф. Лопатинський був актором і режисером театру «Бе-резіль» (1922–1926), одним з його засновників, найближчим соратником Л. Курбаса. В першій половині двадцятих років Фавст Лопатинський очолював другу експериментальну робо-чу трупу «Березілля», як і його вчитель та товариш Лесь Кур-бас, займався педагогічною діяльністю.

У своїх спогадах «Птахи із гніздов'я Курбаса» один з коли-шніх «березілівців» П. Іщенко зазначав: «Ігнатович і Лопатин-ський були найкращими улюбленими учнями Леся, його най-ближчими помічниками» [3].

Фавст Лопатинський брав участь у виставах «Гайдамаки» за твором Т. Г. Шевченка (Ярема), «Горе брехуну» за комедією Франца Грільпарцера (Леон). Він ставить у «Березолі» вистави «Нові йдуть» за твором О. Зозулі, «Машинобрці» за твором Ернеста Толлера «Люди-роботи» та «Пошились у дурні» за М. Кропивницьким.

З 1926 року Ф. Лопатинський вирішив присвятити своє життя кінематографу: на Одеській і Київській кінофабриках

314

зняв як режисер-постановник художні фільми: «Синій пакет» (1926), «Вася-реформатор» (1926, разом з О. Довженком), «Ва-силина» (1927, інша назва «Бурлачка»), «Суддя Рейтан» (1929, інша назва «Двійник»), «Кармелюк» (1931), «Висота № 5» (1932, інша назва «Нема таких фортець»), «Роман міжгір'я» (1933, ін-ша назва «Міжгір'я»).

У березні 1926 року в головному журналі «найважливішого з мистецтв» «Кіно» Дм. Билик підготував велику статтю про дебют Ф. Лопатинського в кінематографі: «Перша кінофабри-ка ВУФКУ в Одесі закінчила ставлення нового фільму «Синій фільм». Цей фільм уже цілком зроблено і його вже внесено до прокатного плану» [2].

В травні 1926 року для журналу «Кіно» Фавст Лопатинсь-кий написав статтю «Експресіонізм в кіно» [4].

Було віднайдено, що Віталій Павлович Кучвальський був одним із студентів-стажерів на фільмі Фавста Лопатинського, про якого колишній студент згадував з великою повагою: «Він був серйозною людиною, і з ним було цікаво спілкуватися на різні творчі теми – історичні і сучасні. Він добре знав історію України, живопис і літературу, а також театр, і в політичному житті розбирався» [16, арк. 58].

Як з’ясував В.І. Марочко, Фавст Лопатинський і Олександр Довженко та ще одна група кінематографістів намагалися ор-ганізувати «українофільську групу». Підтвердженням цьому була віднайдена дослідником В.І. Марочком записка окружно-го відділу ДПУ про становище на Одеській кіностудії» [6, с. 27–31].

В драматичному фільмі «Василина» (1927), знятого Ф. Лопатинським за сценарієм М. Ялового, що базувався на матеріалах повісті І.С. Нечуя-Левицького. Про цей фільм Ф. Лопатинського писав М. Бажан: «Спроби кінофікації украї-нських класиків довели, що фільми, зроблені за їхніми твора-ми, виглядають цілком історичними фільмами і що викорис-товуються з класичного твору в фільмі найбільше історично-побутовий матеріал, що викладається потім у цілком інші іноді

315

фабульні форми. Фільм «Василина», що зроблений за повістю І. Нечуя-Левицького «Бурлачка», є яскравий доказ тому» [1].

Наступним фільмом Фавста Лопатинського став пригод-ницький фільм «Суддя Рейтан» (1929, інша назва «Двійник»), знятого за сценарієм М. Панкова. У цій стрічці, яка, на жаль, не збереглася, розповідається історія втечи із в’язниці таємної поліції «сигурнанцою» румунського революціонера, засудже-ного до смерті. В журналі «Кіно» розповідалося про цей фільм: «Режисер Фавст Лопатинський закінчив монтаж і здав фільм з життя підпільної боротьби з румунською сигуранцою «Суддя Рейтанеску». Знімав цей фільм оператор Краєвський. Головні ролі виконують артисти: Карлаш-Вербицький та Ви-шневський. Подаємо кадр з цього фільму» [12].

Незважаючи на закриття екранного відділ у 1928 році, при Одеському державному технікуму кінематографії (ОДТК) ВУФКУ протягом 1929–1930 рр. працювали дворічні курси кіноакторів, або як їх тоді називали «кінонатурників». В архіві колишнього студента ОДТК, майбутнього відомого українсь-кого кінознавця Г. Журова збереглися положення про ці кур-си, в яких, серед інших педагогів вказується Ф. Лопатинський, який разом з іншим «березілівцем» Борисом Тягном викладав «Техніку акторської майстерності»[11].

Цікаво, що на цих курсах викладав «Впровадження до кі-нематографії» та «Теорію техніки сценарію» С. Уейтінг, який разом із Ф. Самутіним написав сценарій «Кармаль», за яким Ф. Лопатинський у 1929–1930 рр. знімав однойменний фільм: «На Одеській кінофабриці режисер Фавст Лопатинський по-чав ставити художній фільм «Кармаль» за сценарієм Ф. Саму-тіна та С. Уейтинга. В основу сценарію покладено історичний матеріал про розбійника Кармалюка. Операторська робота О. Калюжного, художник М. Симашкевич. У головних ролях грають артисти: С. Шагайда (Кармаль), З. Пігулович, Б. Вер-бицький, М. Ровінська» [9].

В той же час С. Уейтінг був супротивником Ф. Лопатинсь-кого у так званому «українсько-єврейському протистоянні» на Одеській кінофабриці, дослідженого В.І. Марочком [6, с. 31].

316

У журналі «Кіно» Фавст Лопатинський охарактеризував свій новий художній фільм «Кармалюк»: «Український націо-нальний герой – дуже популярний серед селянства. Досі на селах співають пісень про нього і дум, де вславлюють його пригоди.

Цілком зрозуміло, що перед українською кінематографією постало завдання втілити цього романтичного героя в реаль-ний образ на екрані. І, не зважаючи на те, що вперше за цю тему ВУФКУ взялося ще 1923 року, лише тепер пощастило почати реалізувати цю тему» [5].

В 11 номері журналу «Кіно» 1930 року було вміщено пові-домлення про завершення фільмування «Кармалюка»: «На Одеській кінофабриці закінчено павільйоні здійснення вели-кого історично-художнього фільму «Кармалюк», що його ста-вить режисер Фавст Лопатинський з оператором О. Калюж-ним та асистентом С. Шульманом. Головні ролі виконують артисти: З. Пігулович, В. Ропинська, В. Карлаш-Вербицький, Лесь Подорожній, С. Шагайда (розбійник Кармалюк). Всю роботу на натурі буде проведено в околицях Києва та на Кам’янечні в історичних місцях, де був Кармалюк. Фільм буде закінчено в серпні ц.р. (серпні 1930 р. – О.Б.). Художнє офо-рмлення фільму провадить художник Майа Симашкевич» [10].

Як зазначав відомий український кінорежисер Віталій Пав-лович Кучвальський, який наприкінці двадцятих років навчав-ся в Київському музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка (1926–1928), на режисерському факультеті Київського кіноінституту (1930), а потім працював на Одесь-кій, а потім і Київській кінофабриці: «У 1929 році Лопатинсь-кий як режисер ставив картину «Кармалюк», а я як студент проходив у нього практику» [16, арк. 56].

Творча і педагогічна діяльність Ф. Лопатинського на Оде-ській кінофабриці і курси кіно натурників при Одеському державному технікумі кінематографії ВУФКУ відбувалася па-ралельно із боротьбою за українізацію кінематографу.

Невдовзі активний учасник «українського угрупування» на Одеській кінофабриці Ф. Лопатинський вслід за О. Довжен-

317

ком переїде з Одеси до Києва і почне працювати на найбіль-шій і найпередовішій Київській кінофабриці та викладати у новоствореному Київському державному інституті кінематог-рафії (КДІК): «Роботу з кіноактором» у кіноінституті викладав Ф. Лопатинський»[15].

Наприкінці 1931 року Зав. АПО ЦК ЛКСМУ В. Мускін в статті «Класова боротьба в кіні» критикував «нацдемівський, уенерівський виступ» Фавста Лопатинського: «Є у нас факти й прояву обурливого місцевого націоналізму. Режисеру Лопа-тинському було замовлено знімати картину з життя трудящих Західної України. Він заявив, що справа там стоїть гаразд, а тому ніякої боротьби немає і знімати нема чого. Це говорено під час кривавих операцій польського фашизму на Західній Україні. Цей виступ – відверто нацдемівський, уенерівський, ця людина зовсім не хоче бачити внутрішніх суперечностей між працею й капіталом, між націями гнобителів і пригнобле-них, вона є капітулянт перед фашистською диктатурою Польщі. З цим треба боротися, як треба боротися із його фі-льмом «Кармаль». В цьому «Кармаль» Лопатинський, як і всі митці такого роду, ідеалізує романтичне минуле нації» [7].

В 1931 році Фавст Лопатинський зняв агітаційний фільм «Висота № 5» за сценарієм Вадима Охрименка, в якому висвіт-лювалася актуальна в ті часи тема ліквідації «прориву» на ви-робництві і, звичайно ж, боротьби з кулаками-шкідниками.

Як повідомлялося в журналі «Кіно» за 1931 рік: «Незабаром режисер Фавст Лопатинський здасть виготовлений фільм «Височінь 5» про штурм темпів на виробництві. Головну роль слюсаря Глущенка виконує артист С. Шагайда, доменного майстра грає арт. В. Дзюба, куркуля О. Карпенко. Оператори Л. Лаврик та Г. Григор’єв, музика композитора Ю. Віленського, консультує композитор Ігор Белза. Тепер за-кінчують звуковий монтаж» [8].

Проте, як з’ясувалося в результаті розсекречення матеріалів Галузевого державного архіву Служби Безпеки України (ГДА СБУ), в ці страшні для українців роки митець написав сцена-рій із зовсім іншим ідеологічним забарвленням.

318

1932 року Фавст Лопатинський написав сценарій «Украї-на», в якому розповідав про жахи тогочасного життя в Україні. У 2006–2007 рр. на виставці СБУ, присвяченій Голодомору, було виставлено для ознайомлення громадськості розсекрече-не донесення секретного агента під оперативним псевдонімом «Чорний», який доповідав НКВС про сценарій Ф. Лопатинського «Україна». Цей секретний агент був одним з найближчих друзів-кінематографістів, якому митець настільки довіряв, що розповів всі найпотаємніші задуми.

За читання цього сценарію видатного українського опера-тора Данила Порфировича Демуцького (1893–1954) близько чотирьох місяців тримали влітку 1932 року у слідчому ізолято-рі, як сказано в його архівно-слідчій справі, за «оголошення даних допиту й приховування сценарію Лопатинського «Укра-їна» [17].

Один із колишніх «березолівців» Фауст (Фавст) Лопатинсь-кий «у 1933 р. заарештовувався Київським Облуправлінням НКВС за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності, утримувався під вартою чотири місяці, був звільнений»[16, арк. 14].

Після фільму «Висота № 5» в 1932–1933 роках Фавст Лопа-тинський знімав ще один агітаційний фільм за надзвичайно популярним на початку тридцятих років романом письменни-ка і сценариста Івана Ле «Роман міжгір'я». Сценарій для цього фільму Ф. Лопатинський писав у співавторстві не з Іваном Ле, а з Павлом Коломойцевим, який в цьому фільмі зіграв одну з ролей.

«Роман міжгір'я» став останнім художнім фільмом знятим Ф. Лопатинським, в подальшому він, за свідченням Мар’яна Йосиповича Камінського, на той час заступника директора Київської кінофабрики по господарським питанням, знімав науково-популярну картину «Ремонт будинку на ходу» [16, арк. 49].

Реалії тієї доби були такі, що талановитого, але політично неблагонадійного режисера повністю відлучили від кінематог-рафу і в подальшому він лише писав сценарії – від роботи в

319

«найважливішому з мистецтв» опального українського митця, який до того ж був учнем і сподвижником заарештованого Ле-ся Курбаса, поступово намагалися прибрати. Однією із задач радянських ідеологів було примушення «попутників» публічно відректися від своїх «помилок» та заарештованих друзів.

Під час так званої троцькістської чистки на Київській кі-нофабриці у вересні 1936 року, на відміну від багатьох митців та працівників кінофабрики, Фавст Лопатинський був недо-статньо самокритичним у викритті «ворогів народу».

Про такий «ганебний вчинок» було навіть відзначено у всесоюзній газеті «Кино»: «Все-таки багато виступів були не-достатньо самокритичними. Виступ режисера Лопатинського довів, що він ще не звільнився від впливу контрреволюціонера Курбаса, з яким Лопатинський працював у театрі. Він не зва-жився до кінця розкрити допущені ним помилки, зокрема, у своєму забороненому фільмі «Кармелюк». Ті, хто виступали, різко критикували Лопатинського» [14].

«Недостатня самокритика» в ті часи була небезпечна, смер-тельно небезпечна. 1 червня 1937 року в Миргороді Ф. Лопатинський був заарештований і перепроваджений до Києва, а вже 3 вересня 1937 року він був засуджений і розстрі-ляний [16, арк. 35 зв.].

Через місяць нове керівництво Київської кіностудії вже «та-врувало» Ф. Лопатинського у всесоюзній пресі: «Буржуазні націоналісти і троцькістсько-бухарінські шкідники ретельно підбирали людей, старанно збивали свою «артіль». Націоналі-сту Лопатинському було доручено написати сценарій, який він мав нахабство назвати «Орден Леніна». Сценарій виявився таким, що навіть націоналісти не наважилися його постави-ти» [13].

Протягом трьох десятиліть прізвище цього видатного укра-їнського митця використовували лише в негативному контекс-ті, на початку шести десятих років в рамках першої хвилі реа-білітації в СРСР, було повернуто чесне ім’я частині репресованих в тридцяті роки. Так, зокрема, 4 жовтня 1962 року Фавста Львовича Лопатинського було реабілітовано

320

«за відсутністю складу злочину» [16, арк. 106]. Проте за радянських часів про життя і творчу діяльність

видатного українського режисера театру і кіно, педагога і гро-мадського діяча намагалися не згадувати («як би чого не вийш-ло!»), і лише після отримання Україною незалежності ми за-ново почали узнавати про життя і творчість цієї непересічної особистості, справжнього професіонала і патріота своєї Бать-ківщини.

Джерела та література:

1. Бажан М. П. Кінофіковані класики / М. П. Бажан // Кіно. – 1928. – № 1. – С. 4. 2. Билик Дм. Синій пакет / Дм. Билик // Кіно. – 1926. – № 5. – С. 18. 3. 3. Іщенко П. Птахи із гніздов'я Курбаса / П. Іщенко // Музей театраль-ного, музичного та кіномистецтва України (МТМК України). – Інв. 9577. – Арк. 5. 4. Лопатинський Ф. Експресіонізм в кіно / Ф. Лопатинський // Кіно. – 1926. – № 6–7. – С. 10–12. 5. Лопатинський Ф. Про фільм «Кармалюк» / Ф. Лопатинський // Кіно. – 1930. – № 5. – С. 10. 6. Марочко В. І. Зачарований Десною: Іст. портр. Олександра Довженка / В. І. Марочко. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 285 с. 7. Мускін В. Класова боротьба в кіні / В. Мускін // Кіно. – 1931. – № 11–12. – С. 2. 8. Наша хроніка: [Ред. ст.] // Кіно. – 1931. – № 11–12. – С. 21. 9. Нові фільми: [Ред. ст.] // Кіно. –1930. – № 2.– С. 14. 10. По кінофабрики: [Ред. ст.] // Кіно. – 1930. – № 5. – С. 14. 11. Положення про дворічні курси кінонатурників при ОДРФК в м. Одесі 1929–1930 рр. / Музей театрального, музичного та кіномистецтва України (МТМК України). – Архів Г. Журова. – Арк. 3. 12. «Суддя Рейтанеску»: [Ред. ст.] // Кіно. – 1929. – № 12. – С. 15. 13. Семенов Д. Буржуазные националисты в украинском кино / Д. Семе-нов, Б. Бродский, Б. Каневский // Кино. – 1937. – 4 октября. 14. И. Л. Ответить делом! / И. Л. // Кино. – 1936. – 11 сентября. 15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. − Ф.1238. − Оп. 1. − Спр. 193. − Арк. 301 зв. 16. Центральний державний архів громадських об’єднань (ЦДАГО) Украї-ни. – Ф. 263. – Оп.1. – Спр. 56034. 17. ЦДАГО України. − Ф. 263. − Оп. 1. − Спр. 57017. – Арк. 14.

321

Давибіда Лев

Мар’ян Панчишин – видатний український

вчений і громадський діяч

Сучасне українське державотворення неможливе без про-будження національної свідомості українського народу. Важ-ливою складовою у процесі її формування є історична персоналістика, яка за посередництвом біографій видатних політичних, культурних і громадських діячів та науковців де-монструє приклад служіння національній ідеї. До числа таких визначних особистостей належить лікар Мар’ян Іванович Панчишин (1882―1943).

Постать М. Панчишина, як і багатьох інших, не була попу-лярною в радянській історіографії, тому статті, присвячені йо-му, з’являлися в середовищі української лікарської діаспори, і лише після здобуття Україною незалежності поширилися у ві-тчизняній науці завдяки працям Я. Ганіткевича, І. Даценка, П. Пундія, Н. Дружбляк та О. Панишка. Цим працям прита-манні незначний обсяг і біографічно-довідковий характер.

Метою даного дослідження є детальний аналіз наукової і громадсько-політичної діяльності «народного професора». Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні зав-дання: з’ясувати основні напрямки діяльності М. Панчишина у галузі медичної науки, дослідити його громадську і політичну активність та її вплив на українське національне життя.

Запорукою успіху, досягнутого М. Панчишиним на на-уковій ниві, стала здобута ним хороша, за тогочасними мірка-ми, освіта. Він успішно навчався у народній школі та гімназії, а потім і на медичному факультеті Львівського університету. Тоді у Львові вже діяла добре відпрацьована система грантів приватних фундацій для незаможної молоді. Оплату за його навчання здійснювали різноманітні меценати і благодійні ор-ганізації, зокрема єпископ С. Гловінський і фонд Кароля Су-

322

боти. Майбутній вчений також здобував кошти займаючись репетиторством [1, с. 90].

М. Панчишин є одним із будівничих української медици-ни. Наукову діяльність у сфері анатомії і фізіології він розпо-чав уже під час навчання на медичному факультеті Львівського університету в 1903―1909 рр., де став асистентом Інституту описової анатомії під керівництвом професора Г. Кадия. Уже на четвертому році студентства Панчишин виступив із влас-ною доповіддю на 10-му з'їзді польських лікарів-природників, де представив свої анатомічні дослідження про будову нирки та неправильності судинного укладу [13, с. 176].

Перспективний молодий вчений привернув увагу керівни-цтва університету і одразу ж після одержання диплома почав працювати в університетській клініці внутрішніх хвороб. У 1912 р. він став асистентом відомого польського медика А. Глюзінського, а також очолив перший рентгенологічний відділ клініки. Попри молодий вік М. Панчишин користувався чималим авторитетом у наукових колах, тому саме його у 1912 р. було обрано секретарем Львівського лікарського това-риства [15, с. 173].

Головними напрямками досліджень науковця були проме-нева діагностика і терапія захворювань внутрішніх органів; клініка та лікування виразкової хвороби, раку шлунка та двана-дцятипалої кишки; діагностика, клініка та лікування туберку-льозу, черевного тифу, сифілісу; опрацювання української ме-дичної термінології. Уже в ті часи він цікавиться рентгенотерапією і публікує з С. Лемом працю про перші спроби променевого лікування склероми. У довоєнний період лікар зумів побувати на престижних наукових конференціях в Англії та Німеччині [12].

Ще у 1913 р. М. Панчишин був зачислений до ав-стрійського війська як старший лікар у запасі. Тому з початком Першої світової війни у 1914 р. був мобілізований на фронт, де організував діяльність протиепідемічних шпиталів, за що був тричі удостоєний військовими відзнаками. Лише у 1917 р. його було звільнено в запас на прохання А. Глюзінського,

323

який потребував фахової допомоги при відкритті кафедри внутрішніх хвороб Варшавського університету. Скористатися вигідною у плані кар’єрного росту пропозицією М. Панчишину завадив Листопадовий зрив 1918 р., що озна-менував початок українських визвольних змагань 1918−1919 рр. у Галичині [6].

Практично всі спогади і науково-популярні праці присвя-чені постаті М. Панчишина наголошують, що він походив із сполонізованої родини і що перед ним стояв важкий вибір до якого боку пристати: польського чи українського. До-речнішим все-таки було б взяти до уваги спогади доктора Б. Олесницького, який свідчить, що «Д-р Маріян Панчишин вийшов із зовсім убогого українського середовища львівського передмістя» [14]. Певна політична індиферентність, прита-манна вченому до 1918 р., пояснюється з одного боку перебу-ванням Галичини під подвійним австро-угорським та польсь-ким гнітом, коли питання про українську державність не стояло на порядку денному, а з іншого − залежністю від коштів польських фондів.

Про чітку проукраїнську громадянську позицію та націо-нальну свідомість М. Панчишина свідчить його підтримка по-літики Західноукраїнської Народної Республіки одразу ж після переходу влади до рук Української Національної Ради 1 листопада 1918 р. Заради цього він пожертвував кар’єрою успішного науковця на кафедрі внутрішніх хвороб Варшавсь-кого університету. М. Панчишин був членом Українського міщанського комітету, який стежив за порядком у Львові та піклувався українськими полоненими вояками. Його зусилля-ми було зорганізовано перев’язочні пункти, де надавалася ме-дична допомога українським солдатам [10].

Після поразки в українсько-польській війні (1918−1919) М. Панчишин розпочав приватну лікарську практику. Про-довжуючи займатися науковою діяльністю, він вступає до Українського лікарського товариства (УЛТ), стає членом ред-колегії «Лікарського вісника», а в 1920 р. − дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Про широке

324

коло зацікавлень лікаря свідчить ряд наукових і науково-популярних праць, які стосувалися основ харчування, шкідли-вого впливу алкоголю на здоров’я людини, хронічного алко-голізму, професійної гігієни, профілактики онкологічних за-хворювань і різноманітних шлунково-кишкових розладів, туберкульозу у дітей та дорослих, організації протитуберкуль-озних диспансерів, симптоматики внутрішніх та інфекційних хвороб, їх лікування, рентгенотерапії тощо [8].

Активнішою у міжвоєнний період стала і громадська діяльність вченого. Коли польська влада закрила доступ українцям до вищої освіти, він виступив одним з організаторів Українського таємного університету (1921―1925). У 1921 р. Мар’ян Панчишин, не боячись переслідувань з боку влади, за-безпечив організацію роботи медичного факультету Таємного університету. Окрім медичного, були створені ще філософсь-кий та юридичний, а пізніше – мистецький факультет. Ме-дичний факультет мав, відповідно, 10 кафедр. Діяли, щоправ-да, лише перші два курси. На навчання зголосилося відразу 185 студентів. М. Панчишин організував кафедру анатомії і, одночасно з обов’язками декана, виконував також обов’язки професора анатомії, а в 1924 р. став його ректором [2].

Професор і колектив університету забезпечували навчання на такому високому рівні, що студенти після закінчення дворі-чних курсів теоретичної медицини були підготовлені до всту-пу на подальше навчання до провідних університетів Західної Європи. Навчання за кордоном здібні студенти могли про-довжити завдяки стипендії, яку виплачували митрополит А. Шептицький та М. Панчишин. Таємний університет проіснував до липня 1925 р. і припинив свою діяльність через переслідування польської влади [9].

М. Панчишин вдало поєднував лікарську і викладацьку практику із науковими дослідженнями. Їхніми результатами стали доповіді вченого на з’їздах українських лікарів і природ-ників на теми: «Рентгенотерапія у внутрішній медицині» та «Люес шлунка» (1924), «Етіологія виразки шлунка та її ліку-вання» (1927), «Про виразку та рак шлунка і дванадцятипалої

325

кишки» (1931), «Захворювання на жовчеві та ниркові камінці» (1933), «Симптоматологія і лікування сепсису зі становища ін-терніста», а також «Про недостатність кровообігу» (1937). Ці дослідження сприяли розвитку якісно нового підходу до ліку-вання пацієнтів у медичних закладах Галичини. Заслуги вче-ного визнавалися сучасниками і 1924 р. його обрали головою лікарської комісії НТШ, а пізніше − очільником УЛТ [7, с. 131].

Іншим напрямом діяльності М. Панчишина було забезпе-чення доступу українського населення Галичини до кваліфікованої медичної допомоги. «Народний професор» був чудово обізнаний із складною санітарно-епідеміологічною си-туацією в краю, головною причиною якої він справедливо вбачав низьку гігієнічну свідомість населення. Тому в 1928 р. його зусиллями було створене Українське гігієнічне товарист-во (1928−1939) для пропаганди основ гігієни та профілактики інфекційних та соціальних захворювань. Товариство влашто-вувало популярні виклади, виставки, курси підвищення кваліфікації для медсестер та санітарних робітників, пропагу-вало щоденну особисту гігієну за допомогою статей у пресі, летючок, популярних брошур тощо [5, с. 363].

Особливу увагу М. Панчишин приділяв справі подолання широко розповсюдженої в той час у Галичині хвороби − ту-беркульозу. Методи боротьби з недугою він описав у працях «Про лічення проволоченої чахотки мочово-полового укладу промінням кремінної лампи» та «Про лічення внутрішньої ча-хотки». Як засіб профілактики проти соціальних захворювань науковець запропонував використовувати цілющі особливості місцевості Галичини та українських Карпат. З цією метою він відкрив у 1935 р. перший український протитуберкульозний санаторій у селі Підлютому в Карпатах, поблизу річки Лімниці, чим доклався також і до розвитку санаторно-курортної справи в Україні [4].

М. Панчишин виступив фундатором першого україн-ського протитуберкульозного диспансеру в Галичині, який він обладнав власним коштом у травні 1929 р. Професор також

326

став співзасновником Українського шпиталю «Народна ліч-ниця» у 1937 р., був провідним ординатором відділу внутрішніх хвороб, діяльність якого теж фінансував з власної кишені. Тоді ж професор разом із Софією Парфанович, го-ловою Українського протиалкогольного та протинікотиново-го товариства, розпочав видавництво першого у Галичині ілюстрованого гігієнічного журналу «Народне здоровля» [15, с. 173].

17 вересня 1939 р. у Галичину ввійшли радянські війська. Нова влада прагнула прихилити на свій бік місцеве населення, тому використовувала у своїх планах найбільш авторитетних для нього людей. До їх числа належав і М. Панчишин, якого спочатку було обрано делегатом до Народних Зборів, а згодом і депутатом Верховної Ради СРСР (1939−1941). У жовтні 1939 р. йому було доручено керівництво обласним відділом охоро-ни здоров’я у Львові, а також новоствореною кафедрою шпитальної терапії, попри відсутність наукових ступенів [3, с. 252]. Доктор Б. Олесницький свідчить, що М. Панчишин неодноразово намагався використати своє становище, щоб за-ступитися за репресованих радянською владою, і що його са-мого від ліквідації врятував тільки прихід німців у червні 1941 р. [14]. На користь цього твердження додається факт, що лікар, будучи керівником інституту медицини в евакуації, вирішив за краще залишитися у Львові і переховувався від «особистої охорони» з числа бійців НКВС.

Ще одним проявом національної свідомості М. Панчишина стала його підтримка Акту про відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. В уряді Я. Стецька йо-му відводилася посада міністра охорони здоров’я. Після ареш-ту проводу ОУН в липні 1941 р. М. Панчишин знову присту-пив до виконання професійних обов’язків. Попри закриття Львівського медінституту, окупаційний уряд генерал-губернатора зберіг його кафедри і клініки. Велику частину шпиталів зайняли німецькі військові, кількість ліжок зменши-лася з 1800 до 900. Уряд призначив М. Панчишина «коміса-ричним управителем» інституту. Разом з доктором

327

Я. Гинилевичем вони добивалися можливості відновити робо-ту медичного факультету для підготовки українських лікарів[6].

14 квітня 1942 р. влада дозволила відкрити роботу Держав-них медично-природничих фахових курсів (ДМПФК). Навчальні програми на курсах принципово не відрізнялися від передвоєнних (1939), були ідентичними з програмами німець-ких університетів. Навчальний рік ділився на триместри, нав-чання було платним. У квітні 1942 на курси прийнято 722 особи. На першому триместрі більшість становили українці, на старших курсах переважали польські студенти. Замість дипломів видавали довідку-посвідчення та листок про здачу лікарських екзаменів. Українським і польським лікарям строго не дозволялося лікувати німців. Восени 1943 р. на кур-сах навчалося вже 1577 осіб, із них 1238 українців, 322 поляків, 17 – інших національностей, випускників було 32. На фарма-цевтичних курсах навчалося 113 студентів, з них – 75 українців. Протягом 1942−1943 рр. закінчили навчання 143 особи [2].

Восени 1943 року загострилося протистояння між най-більш радикальними угрупуваннями поляків і українців, яке пі-дтримували і німецькі політичні органи, намагаючись водно-час зміцнити свою владу над обома народами. Було застрелено доктора О. Подольського і колегу Панчишина, завідувача кафедри фізики, професора А. Ластовецького. М Панчишин теж був переслідуваний бойовиками польської Армії Крайової і переховувався на Святоюрській горі у митро-поличих палатах. Накопичена за довгі роки втома і стрес при-звели до гострого інфаркту міокарда і 9 жовтня 1943 р. «на-родного професора» не стало [11].

Науковий доробок М. Панчишина налічує більше сорока наукових і науково-популярних праць, присвячених анатомії, гігієні, інфекційним та внутрішнім хворобам, методиці їх ліку-вання. Аналіз його дослідницьких зацікавлень, представлених у наукових роботах, дозволяє зробити висновок, що профе-сор належить до числа фундаторів української медичної

328

наукової думки, зокрема у царині етіології, фтизіатрії, терапев-тики тощо.

Насиченою була і громадсько-політична діяльність М. Панчишина. Вчений активно підтримував українську виз-вольну боротьбу, сприяв вихованню національно свідомої молоді. Організація лікарем навчання студентів в Українському таємному університеті може трактуватися як розвиток україн-ської медицини через зростання кількості кваліфікованих кадрів українського походження, так і як через приріст пред-ставників національної інтелігенції. Вагомою була також участь М. Панчишина в організації та функціонуванні україн-ських медичних інституцій у Галичині, яка на сьогодні ще ду-же мало вивчена.

Джерела та література:

1. Білинський Б. Професор Мар’ян Панчишин – лікар і громадянин // Лі-карський збірник. Нова серія. Т. I / Наук. т-во ім. Т. Шевченка у Львові, Лікарська комісія; ред. кол. Я. Ганіткевич та ін. – Львів, 1991. – С. 89–94. 2. Ганіткевич Я. Історичні етапи найстаршого в Україні Львівського націо-нального медичного університету ім. Данила Галицького [Електронний ресурс] / Я. Ганіткевич. // Наукове товариство ім. Шевченка: онлайн-журнал товариства – Режим доступу: http://ntsh.org/content/ganitkevich-yaroslav-istorichni-etapi-naystarshogo-v-ukrayini-lvivskogo-nacionalnogo 3. Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах. – Львів, 2004. – 364 с. 4. Ганіткевич Я. Українська медицина Львова до початку Другої світової війни [Електронний ресурс]: доповідь на міжнародній конференції УЛТ у Львові, вересень 2006 року / Я. Ганіткевич // Наукове товариство ім. Шевченка: онлайн-журнал товариства. – Режим доступу: http://ntsh.org/node/41 5. Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи: біографічні нариси та бібліографія. – Львів, 2002. – 540 с. 6. Грицюк С. Мар’ян Панчишин: людина, яка не зраджувала Гіппократа [Електронний ресурс] / Степан Грицюк // Новий Погляд. – 2011. – 25 березня. – Режим доступу: http//pohlyad.com/index.php?id=30&no_cache=1&tx_ttnews 7. Даценко І. Наукова діяльність професора Маріяна Панчишина // Лікарський збірник. Нова серія. Т. XIV: До 80-ліття від дня народження

329

Ірини Даценко / ред. кол. М. Гжегоцький та ін. – Львів; Чикаго, 2005. – С. 129–136. 8. Дружбляк Н. Ліки від національної амнезії. Ч. 1 [Електронний ресурс] / Наталка Дружбляк // Аптека Галицька. – 2007. – № 20. – Режим доступу: http://www.aptekagal.com.ua 9. Дружбляк Н. Ліки від національної амнезії. Ч. 2 [Електронний ресурс] / Наталка Дружбляк // Аптека Галицька. – 2007. – № 21. – Режим доступу: http://www.aptekagal.com.ua 10. Дружбляк Н. Мар’ян Панчишин: реанімація національної пам’яті [Елек-тронний ресурс] / Наталка Дружбляк // Аптека Галицька. – 2007. – № 16. – Режим доступу: http://www.aptekagal.com.ua 11. 9 жовтня 1943 року помер Мар’ян Панчишин [Електронний ресурс] // Православіє в Україні: [інформаційний веб-портал Української Право-славної Церкви]. – 2006. – 9 жовтня. – Режим доступу: http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/tsey_den_v_istorii/2006/10/09/3915.html 12. Кияк Ю. Панчишин Маріян [Електронний ресурс] / Ю. Кияк, Я. Ганіткевич, О. Надрага. – Режим доступу: http://www.meduniv.lviv.ua 13. Кіцера О. Мар’ян Панчишин – лікар, громадський діяч, педагог : З на-годи 125 роковин народження / Олександр Кіцера // Праці Наукового то-вариства ім. Шевченка. Т. ХХІV. Лікарський збірник. Медицина і біологія. Нова серія. Т. ХVI / ред. кол. Б. Білинський та ін. – Л., 2009. – С. 175–179. 14. Олесницький Б. У тридцятиріччя смерти проф. д-ра Маріяна Панчи-шина [Електронний ресурс] / Б. Олесницький. – Режим доступу: http://www.ult.lviv.ua/ index.php?newsid=1445 15. Панишко Ю.М. Мар’ян Іванович Панчишин : До 130-річчя від дня на-родження / Ю.М. Панишко, С.С.Лозинська, І.М.Новицька // Феномен людини. Здоровий спосіб життя : зб. наук. пр. – Львів, 2012. – Вип. 7. – С. 41–44.

330

Міхно Олександр

Внесок Михайла Кравчука у розвиток національної школи (1917-1920)

Освіта була і залишається тією цариною, що має визнача-

льний вплив на життєдіяльність і стратегічний розвиток нації. Її сутнісне наповнення значною мірою визначає сферу духо-вних цінностей, національну свідомість і мораль суспільства. Пошуки оптимальних шляхів удосконалення сучасної систе-ми освіти зумовлюють звернення до історії становлення та розвитку національної школи, а відтак назріла потреба конс-труктивно-критичного і творчого осмислення позитивного досвіду минулого, що збагатить сучасну педагогіку новими фактами й теоретичними положеннями.

Особливу дослідницьку цікавість становить період 1917-1920 років, коли в педагогічній практиці України були сфор-мульовані концептуальні засади національної освіти і вихо-вання, висунуті ґрунтовні ідеї щодо виховного ідеалу українця, зроблено вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної думки. Серед постатей цього часу, які продовжують нести в собі значний конструктивний для нашого суспільства потен-ціал, однією з найбільш значущих є Михайло Пилипович Кравчук.

Незважаючи на значну кількість досліджень трагічної долі М. Кравчука, його наукового доробку (Н. Вірченко, В. Гайдей, В. Добровольський, О. Гнепа, М. Сорока та ін.), роль ученого у розвитку української школи в період діяльності перших на-ціональних урядів України (1917-1920) висвітлена недостат-ньо.

Мета статті – систематизувати викладацьку й адміністрати-вно-педагогічну діяльність М. Кравчука протягом 1917-1920 років у аспекті розвитку української національної школи.

За останні роки опубліковано чимало праць, присвячених науковій діяльності М. Кравчука. Але, на наш погляд, джерела воістину подвижницької праці вченого в галузі розвитку укра-

331

їнської культури лежать набагато глибше. Ці джерела – у твор-чості Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки. Адже М. Кравчук – не лише всесвітньовідомий математик, а і засновник та енергійний будівник підвалин української мате-матики. Його самовіддана праця саме в цьому напрямі обумо-вила трагічний шлях ученого до Колими.

Світогляд та патріотичні переконання М. Кравчука фор-муються у родині та під час навчання в гімназії та університеті, адже «освіта - це передусім духовне обличчя людини, яке складається під впливом моральних i духовних цінностей» [4, с. 241]. Середню освіту він здобув у Луцькій гімназії, яку закін-чив 1910 року із золотою медаллю. Сприяли становленню майбутнього вченого-громадянина, безперечно, талановиті педагоги гімназії і насамперед Михайло Костянтинович Чер-кавський (1879-1929), випускник історико-філософського фа-культету Київського університету Св. Володимира. В Луцьку і загалом на Волині у ті роки він був одним із небагатьох пред-ставників свідомої української інтелігенції, на яких трималася праця українського відродження: М. Черкавський поширює українську книжку й газету, пише статті до газети «Ради», педа-гогічного журналу «Світло» та інших українських видань, зби-рає архівні матеріали, будить та розвиває національну свідо-мість своїх учнів. Багато його вихованців, серед яких особливо виділявся М. Кравчук, пізніше прославились на різних ділян-ках української культури.

Після закінчення гімназії М. Кравчук вступає на математи-чне відділення Київського університету Св. Володимира. Він був звільнений від плати за навчання, одержував стипендію, оскільки всі екзамени складав на відмінно. У студентські роки М. Кравчук політикою не цікавився, але підтримував ідею на-ціонального відродження.

Студентом він часто бував в Українському клубі (вул. Вели-ка Володимирська, 42), в Троїцькому народному домі (нині – Національний театр оперети), де український театр під керів-ництвом Миколи Садовського ставив свої вистави. Відвідував М. Кравчук і засідання студентського громадського об’єднання

332

«Українська громада», програмні завдання якого стосувались культурного відродження української нації шляхом організації наукових українських гуртків, систематизації української нау-кової термінології, заснування українських кафедр при універ-ситеті та ін. Один із організаторів «Старої громади» П. Жите-цький писав: «Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першокласними вченими та пишіть свої пра-ці українською мовою. Тоді мимохіть і чужі почнуть вивчати українську мову, щоб знайомитись з Вашими роботами» [1, с. 12].

Все це формувало світогляд молодого М. Кравчука: він до-бре усвідомив, що мова є основою науки, що без створення національної наукової термінології неможливий розвиток не лише науки, але й держави. А оскільки малось на увазі побуду-вати підвалини української математики, то передусім слід було створити саме українську математичну термінологію, яка на той час була в досить примітивному стані й охоплювала лише арифметику й початки алгебри та геометрії. Російська термі-нологія панувала в гімназіях, реальних училищах, не кажучи вже про вищу школу. М. Кравчук уже на старших курсах уні-верситету поряд з інтенсивною науковою роботою самотужки став працювати над створенням наукової української матема-тичної термінології, ночі просиджував за німецькими, фран-цузькими, італійськими словниками, щоб уникнути калькуван-ня наявних термінів і подати свої – на основі лексики рідної мови. І, нарешті, в 1917 році видавництвом Київського това-риства шкільної освіти були видані у двох частинах його про-екти геометричної та алгебраїчної термінології.

Після закінчення університету із дипломом першого сту-пеня з вересня 1914 протягом року Михайло Пилипович – по-заштатний учитель математики у київській приватній гімназії Л. Жука. Цей перший практичний учительський досвід зали-шив у житті М. Кравчука глибокий слід: він відбувся як педагог і дістав можливість реалізувати деякі свої студентські плани і мрії. Так, окрім суто вчительської роботи, він у співпраці з ди-ректором Л. Жуком та штатним учителем математики Г. Руде-

333

нком наполегливо розробляє математичні курси українською мовою, що заборонялось законом. Оскільки у цій гімназії на-вчалося багато українців, розроблені україномовні математич-ні курси тут же і апробувалися. Педагогічний досвід, здобутий у цій гімназії, допоможе М. Кравчуку в майбутньому в розбу-дові української національної школи.

1917 рік був роком епохальних політичних змін у житті нашого народу. Україна намагалась утвердити свою незалеж-ність, національно-мовну свідомість. У цей час видатний ма-тематик викладав у Києві в новостворених Першій українській гімназії ім. Т. Шевченка та Другій українській гімназії ім. Ки-рило-Мефодіївського Братства, Українському університеті, він – член Українського наукового товариства у Києві, співробіт-ник створеної у 1918 році Української академії наук.

Розглянемо особливості навчально-виховного процесу українських гімназій періоду діяльності перших національних урядів (1917-1920). Відповідно до закону, затвердженого 1 сер-пня 1918 року, українознавчі предмети вводились як обов'яз-кові для вивчення. Тимчасові навчальні плани українських се-редніх шкіл на 1918-1919 навчальний рік об'єднували навчальні плани чоловічих і жіночих гімназій, оскільки біль-шість навчальних закладів були змішаними. В українських гі-мназіях вивчали: закон Божий, рідну, російську, німецьку, французьку та латинську мови, історію, природознавство, гео-графію, фізику, математику, малювання, гімнастику, співи, українознавство, гігієну, філософську пропедевтику, космог-рафію, чистописання [3, с. 12]. Усі предмети читалися лише українською мовою.

Головна увага в українських гімназіях приділялася форму-ванню національної свідомості учнів, тобто такій організації навчально-виховного процесу, де панував дух національного виховання. «Поруч із шкільним вивченням бажано заводити серед учнів гуртки для позашкільного вивчення української літератури, історії; допомагати учням порадно і матеріально в їх бажанні відкривати українські читальні; бажані… подорожі (екскурсії) в різні місця, щоб учні оглянули видатні пам'ятки

334

славної минувшини…» [3, с. 12]. У своїх спогадах учень Пер-шої української гімназії Юрій Юркевич наголошує: «Турбо-тою… колективу вчителів було прищеплювати нам любов до України, її мови, історії, етнографії… Нам навіювали Добро, Порядність, Любов до народу…» [8, с. 72]. Характерною осо-бливістю навчально-виховного процесу українських гімназій було проведення заходів, присвячених визначним історичним подіям. Зокрема, 9 листопада 1917 р. у Першій українській гі-мназії імені Т. Шевченка було проведене свято з приводу проголошення Третього Універсалу, 25 лютого 1918 року - роковини Т. Шевченка. А на Різдвяні свята було влаштовано колядковий похід учнів гімназії до відомих українських пись-менників і громадських діячів. Так, у журналі «Вільна україн-ська школа» за 1918 рік (№7, березень) читаємо, що в супро-воді директора В. Дурдуківського та вчителя співів П. Козицького гімназисти обійшли з колядкою таких поваж-них людей: І. Нечуя-Левицького, С. Русову, С. Єфремова. Л. Старицьку-Черняхівську, С. Тобілевич, І. Стешенка, М. Грушевського, С. Черкасенка та ін [6, с. 187]. «Метою цьо-го походу, крім організації дітям святкової розваги, було з од-ного боку – поновлення старовинного звичаю, а з другого – ознайомлення дітей з відомими українськими діячами і збіль-шення цим в них активного інтересу до громадського і куль-турного життя України. І треба зазначити, що ця просвітни-цька мета здійснилась якнайкраще» [6, с. 188]. Проведення таких заходів відрізняло українські гімназії від інших загаль-ноосвітніх навчальних закладів того часу і, безперечно, спри-яло формуванню у гімназистів національної самосвідомості.

У 1918-1919 роках Михайло Кравчук брав активну участь у становленні національної освіти, здійснюючи ефективне управління Українськими Підготовчими до Університету Кур-сами і віддаючи цій справі чимало зусиль. Діяльність Курсів розпочалася разом із відкриттям 5 жовтня 1917 року Украї-нського Народного Університету (УНУ). До речі, відбулася ця подія в приміщенні Педагогічного музею. Умовою вступу до новоствореного навчального закладу було свідоцтво про за-

335

кінчення 6 класів гімназії. Отже, курси мали на меті підготува-ти молодь, яка не мала освіти за шість класів гімназії, до вступу в УНУ.

Діяльність Курсів сприяла поширенню наукових знань се-ред української молоді, забезпечувала зарахування здібних абітурієнтів до університету. Про роль, яку відіграв М. Крав-чук у налагодженні роботи курсів, промовисто свідчить той факт, що молодь по-простому називала курси «бурсою Крав-чука». Дійсно, обличчям і головним репрезентантом курсів був Михайло Пилипович, на якого лягла основна організаційна робота щодо налагодження їх ефективної діяльності.

Напружена політична обстановка в місті, часті зміни влади, постійна загроза арешту змусили М. Кравчука залишити Київ. Михайло Пилипович стає учителем математики та директо-ром Саварської школи Богуславського району Київської обла-сті. Майбутній академік працював у цьому навчальному закладі у 1919-1921 роках. Його управлінська діяльність як директора багатогранна: педагог разом із селянами відбудував школу, провів від сільського млина до неї електрику, створив бібліо-теку. Організував у селі драматичний та хоровий гуртки, сам брав участь у концертах, влаштував для дітвори подорож до Канева на могилу великого Кобзаря (це була ніяка не поїздка, бо два дні пішки добиралися усі гуртом до Чернечої Гори) [1, с. 17].

Тут він мав можливість у межах невеликої школи хоч і при надто обмежених матеріальних коштах реально втілити свої педагогічні задуми. Крім безпосереднього навчання, велика увага приділялась тут виявленню та вихованню обдарованих учнів, розвитку дитячої самодіяльності, проведенню подоро-жей і більш тісному спілкуванню з учнями та їхніми батьками. Через рік – два наслідки були вражаючі. Вихованці М.Кравчука при вступі до технікумів та вишів демонстрували глибоке знання математики, працьовитість та прагнення до знань. Дехто з них стали відомими вченими та інженерами. Відзначимо серед них Архипа Люльку, згодом – академіка, ге-нерального конструктора авіаційних двигунів [5, с. 249].

336

А. Люлька згадував добре ім’я свого вчителя з незмінною по-вагою та вдячністю впродовж усього життя, навіть у ті роки, коли в Україні воно буде викреслене з науки, а у його москов-ській квартирі поряд із портретом Т. Шевченка знаходився портрет М. Кравчука. Це дуже промовиста деталь, що яскраво свідчить про важливу роль учителя у процесі навчання і вихо-вання, які М. Кравчук-педагог вважав нероздільними ланками освітнього процесу.

Донька А. Люльки Лариса Архипівна згадувала: «Ім'я Ми-хайла Пилиповича Кравчука я знала з самого раннього дитин-ства... Безсумнівно, що Михайло Пилипович був не лише ве-ликим Математиком, але і справжнім Учителем, володів божим даром – виявляти таланти та розвивати їх. Я вважаю, так і батько вважав, що саме завдяки особливому ставленні М.Кравчука до здібних дітей ми маємо в нашій країні найкра-щі в світі літальні двигунові апарати» [1, с. 18]. Принагідно на-гадаємо, що М. Кравчук як людина виключно гуманна, чуйна, як справжній учитель відіграв вирішальну роль у долі майбут-нього будівничого космічних кораблів Сергія Корольова – до-поміг йому, тоді ще молодому одеському робітникові, подола-ти бюрократичні перешкоди й вступити до Київського політехнічного інституту, в якому згодом Сергій Корольов слухав лекції М.Кравчука.

Енергія і сила волі, наполегливість та організаторські здіб-ності допомогли М. Кравчуку як директору сформувати прек-расний і творчий педагогічний колектив: українську мову і лі-тературу викладав поет Дмитро Загул, географію – професор Олександр Бернашевський, музику – Дмитро Чалий. Перед Михайлом Пилиповичем постали проблеми забезпечення житлом учителів і виплати їм заробітної плати. Пізніше, після повернення ученого до Києва, за його рекомендацією дирек-тором Саварської школи стане учитель Дмитро Загул.

Болісно відчуваючи нестачу шкільних підручників, учений у 1920 році написав «Геометрію для семирічних трудових шкіл» (96 рукописних сторінок). Рукописний варіант цієї кни-ги, було знайдено у листопаді 2005 року на горищі хатини с.

337

Саварка, де проживали у 1920-ті роки вчителі Марія Іщенко та подружжя Чалих. Кожен абзац навіть цього невеликого підру-чника збагачує математичну термінологію. У наш час, коли точаться суперечки стосовно тих чи інших математичних те-рмінів, варто звернутися хоча б і до цієї книжки рукопису. На-приклад, його терміни: відтинок, проста, довід, поперечник, кутомір, осередок кола, рівнобіжна, стична та багато інших ні-як не ввійдуть до вжитку у сучасній математичній термінології. Курс геометрії викладений автором стисло, ґрунтовно і вод-ночас просто, живою, доступною мовою. У рукописі подані цікаві задачі та методи їх розв’язання, які вимагають від учня гнучкості міркування, творчого і логічного мислення, впертос-ті, наполегливості [7, с. 47].

Повернувшись до Києва у 1921 році, М. Кравчук викладає у багатьох навчальних закладах, плідно працює як науковець. У 1924 році захищає докторську дисертацію, у 1925-му – стає професором. 29 червня 1929 року М. Кравчука обрано дійс-ним членом Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). В одній з характеристик на нього, надісланих до ВУАН у зв’язку із ви-суненням його кандидатури у дійсні члени академії якнайкра-ще відображено громадянську позицію М. Кравчука: «Що він є вчений-громадянин доводить те, що майже жодне явище в створенні математичної науки не сталося без його участі. З рядків його життєпису видно, що ані закладалися перші украї-нські школи в місті і по селах, перші курси, перші українські університети (народний та державний), ані писалися, а через брак часу навіть перекладалися математичні підручники, ані утворювалася математична термінологія або наукова мова, ані гуртувалися об’єднання українських математичних наукових сил, ані зав’язувалися зносини з закордонними математични-ми силами взагалі, а з товаришами-математиками відокремле-ної, під’яремної Західної України зокрема, - нічого цього не робилося без найактивнішої участі М. Кравчука» [1, с. 29-30]. Отже, завдяки енергійній самовідданій педагогічній, орга-

нізаційній та управлінській діяльності М.Кравчука протягом 1917-1920 років збулись його накреслення відносно розвитку

338

української національної школи. Робота у київських Першій та Другій українських гімназіях допомогла здійснити мрію М. Кравчука про рідномовну освіту, ефективне керівництво Українськими Підготовчими до Університету Курсами сприя-ло вступу до університету здібної української молоді, його під-ручники українською мовою, наполеглива систематична пра-ця над створенням української математичної термінології стали надійним фундаментом української математики.

Перспективи подальшого наукового пошуку вбачаємо у дослідженні праць Кравчука під мовно-термінологічним кутом зору, що може прислужитися для такої актуальної справи, як подальше розроблення і удосконалення української математи-чної термінології.

Джерела та література:

1. Вірченко Н.О. Велет української математики / Н.О. Вірченко. – К. : За-друга, 2007. – 80 с. 2. Гайдей В.О. Михайло Кравчук і Київський політехнічний інститут / В.О. Гайдей // Дивосвіт : Всеукраїнський науково-популярний журнал. – 2012. – № 1. – С. 6-8. 3. Гнепа О.В. Обстоювання М. Кравчуком інтересів національної школи / О.В. Гнепа // Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології : Науковий журнал / М-во освіти і науки України, Сумський держ. пед. ун-т ім. А.С. Макаренка. – Суми, 2010. – № 8. – С. 8 -15. 4. Гончаренко С.У. Український педагогiчний словник / С.У. Гончаренко. – К. : Либiдь, 1997. - 376 с. 5. Добровольський В.О. М.П. Кравчук – український математик (до 110 – річчя з дня народження) / В.О. Добровольський // Українознавство. - 2002. – Число 3. – С. 247-256. 6. Колядки і вертеп в українській гімназії / Вільна українська школа. – 1918. – № 7. – С. 187-189. 7. Кравчук О.М. Організаційно-педагогічна діяльність М.П. Кравчука у 1919-1921 роках/ О.М. Кравчук, О. В. Гнепа // Сучасні інформаційні тех-нології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методоло-гія, теорія, досвід, проблеми : зб. наук. пр. / НАПН України, Вінниц. держ. пед. ун-т ім. Михайла Коцюбинського. – Київ ; Вінниця : Планер, 2010. – Вип. 25. – С. 45-49. 8. Юркевич Ю.Л. Минувшее проходит предо мною... / Ю.Л. Юркевич. – М. : Возвращение, 2000. – 256 с.

339

Боряк Тетяна

Архівна україніка: документальні свідчення про діяльність видатних діячів України

кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Архівна україніка визначається як «документи істор[ико]-культ[урної] спадщини України, які знаходяться за кордоном, та документи іноз[емного] походження, що стосуються історії України» [9, с. 119]. Архівна україніка є невід’ємною складо-вою Національного архівного фонду (далі – НАФ) України як сукупності найбільш цінних документів української нації. Працюючи над одним з основних завдань – поповнення НАФ, орган виконавчої влади у сфері архівної справи (Держа-вний комітет архівів України; тепер – Державна архівна служба України) створив у 2007 р. профільний архів, який комплекту-ється документами архівної україніки – Центральний держав-ний архів зарубіжної україніки.

Окреслимо історію створення даної архівної установи та розглянемо документи архівної україніки, передані до цього архіву за роки його існування, та інших архівних установ, які містять відомості про видатних українських діячів кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Створення профільного архіву – це не просто важливий і закономірний етап в архівознавстві та організації архівної справи, але й наріжний камінь подальших досліджень і прак-тичних кроків у сфері україніки; це свідчення усвідомлення неможливості виконати закладені у рішеннях Держкомархіву проекти силами окремих архівних установ та Держкомархіву.

12 травня 2007 р. Кабінет Міністрів України видав розпо-рядження № 279-р «Про утворення Центрального державного електронного архіву України та центрального державного ар-хіву зарубіжної україніки»; у червні наказом Держкомархіву України було затверджено Положення про архів, яким устано-ві вже було надано реальних рис [13].

340

Статус центрального і державного архіву надає установі максимально широких повноважень у сфері поповнення НАФ документами україніки. Архів може комплектуватися як оригі-налами, так і копіями «документів, що були в різні історичні періоди вивезені за кордон чи створені за кордоном, але які відбивають події історії України в її сучасних кордонах, або є історико-культурним надбаннями зарубіжного українства, що на законних підставах надійшли у власність України і внесені до Національного архівного фонду» [13].

Розвиток практичної діяльності з передавання до України документів її історико-культурної спадщини не відстає від роз-робки теоретичних засад –архівної україніки як напрямку укра-їнського архівознавства.

Фахівцями констатується відставання України від Польщі, яка ще у 1989 р. розпочала перші заходи «щодо централізова-ного покушу, реєстрації та збереження полоніки», а відповідну державну програму було ініційовано у 1997 р. [6, c. 5]. Нагада-ємо, що Україна у 1990 р. розробила засади концепції «Архів-на та рукописна україніка» [3], а ось програма, положення якої хоча б частково були втілені в життя, запізнилась майже на два десятиліття – лише 2008 р. було затверджено Галузеву програму «Архівна україніка», мега-метою якої є створення ре-єстру, що включить відомості про документи культурної спа-дщини України за кордоном [10, с. 29-32] (Див. детальніше про розвиток архівної україніки: Боряк Т.Г. Розвиток концеп-цій архівної україніки (1917-1920) // Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945-2010) / Тетяна Боряк ; М-во культури України, Нац. акад. керів. кадрів культури і мистецтв. – Ніжин : Вид-во НДУ імені Миколи Го-голя, 2011 – С. 83-156. – Т.Б.).

Одним із своїх головних завдань архів вважає «підготовку взаємопов’язаної системи довідників (у т. ч. електронних) про документи культурної спадщини України, які знаходяться за кордоном, та документи іноземного походження, що стосу-ються історії України» [8, с. 74]. Відтак триває робота з реєст-рації архівної україніки, яка зберігається в зарубіжних та украї-

341

нських установах, що заплановано на майбутнє як складова реєстру «Архівна україніка» [14, с. 148; 180]. Перспективним та важливим напрямом діяльності є підготовка реєстрів архівної україніки. На сьогодні укладено такі довідники по Білорусі, Болгарії, та частково в Польщі (по центральних державних архівах) [6, с. 19-20].

Відзначено основний напрямок діяльності архіву – «нала-годження тісної співпраці з українською діаспорою». На думку директора архіву В. Берковського саме існування профільної окремої державної архівної установи, як і поширення інфор-мації про їх діяльність, сприяло активізації надходжень доку-ментів до архіву [6, с. 16]. Окреслено перспективні напрями ді-яльності ЦДАЗУ. Тут директором архіву викладено проблемні аспекти неупорядкованої політики передавання документів української діаспори до ряду установ, які не мають можливос-тей для повноцінного науково-технічного опрацювання фон-дів та уможливлення вільного (та безкоштовного) доступу до документів. Членам діаспорних громад України варто звернути уваги на перераховані науковцем потенційні втрати документів [6, с. 19].

Перше надходження мало місце вже у грудні 2007 р. Від О. Андрич-Порохівської з Румунії були передані матеріали про українську політичну та воєнну еміграцію в Румунії в між-воєнний період, переважно документи та фотографії про дія-льність полковника Г. Порохівського – голови Комітету ім. С. Петлюри в Румунії [8, с. 71–72].

Описано дані документи як фонд № 1 «Колекція докумен-тів діячів політичної та воєнної еміграції в Румунії міжвоєнно-го періоду». Складається він з документів діячів української емі-грації: письменника і громадського діяча І. І. Гаврилюка; журналіста і поета Геродота Дмитра (Д. В. Івашини); пись-менниці О. Ю. Кобилянської; громадсько-політичного діяча, дипломата, вченого, агронома К. А. Мацієвича; військового і громадського діяча Г. Є. Порохівського за 1918–2007 рр. (40 справ).

342

Переважну більшість фондів (на сьогодні загальний обсяг фондів становить 38) становлять колекції різних документів, об’єднаних певною тематикою, призначенням чи хронологі-єю. Також можна виділити фонди, пов’язані з діяльність ін-ституцій та осіб.

Корисним для дослідників стане фонд № 2 «Колекція ста-родруків, рідкісних та рукописних книг ХVI – поч. ХХ ст., зіб-рана українською діаспорою в Словаччині»: українські церко-вні стародруки та рідкісні видання, надруковані протягом ХVII-XIX ст.; стародруки та рідкісні книги, надруковані в Іта-лії, Словаччини, Швейцарії, Чехії, Німеччині, Угорщині, Авс-трії; рукописні церковні книги, метричні книги (XVI – поч. XX ст., 65 справ).

У фонді № 14 «Колекція бібліографічних матеріалів, вида-них в Україні та за її межами (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)» опи-сано 50 одиниць книжкових каталогів, проспектів, цінників, бюлетенів, а у фонді № 15 «Колекція журналів, газет та бюле-тенів, виданих в Україні та за кордоном» – журнали, газети, бюлетені, видані в Україні та за кордоном накладом українсь-ких еміграційних видавництв ХIХ – поч. ХХ ст. (256 оди-ниць). Фонд № 16 «Колекція документів про музичне та теат-ральне життя, зібрана українською діаспорою в Словаччині» включає тексти вистав, ноти, реклами, програми концертів та вистав за ХХ ст. (40 одиниць).

Стане у нагоді дослідникам документи фонду № 17 «Коле-кція географічних та політичних мап України та інших країн світу», що включає географічні та політичні мапи України та інших країн світу за ХIХ – поч. ХХ ст. (39 одиниць) та фонду № 18 «Колекція філокартичних матеріалів, зібраних українсь-кою діаспорою в Словаччині»: поштові Різдв’яні та Великодні листівки, фотокопії творів мистецтва та портретів видатних ді-ячів ХIХ – поч. ХХ ст. (14 одиниць) [4].

Значну групу документів фондів ЦДАЗУ становлять доку-менти української еміграції ХХ ст. Сталося так, зокрема, завдя-ки тому, що 7 квітня 2008 р. Генеральне консульство України в Пряшеві (Словаччина) передало до ЦДАЗУ приватну колек-

343

цію, подаровану Україні громадянином Словаччини, який по-бажав залишитись анонімним [1]. Матеріали становлять пере-важно видання, є рукописні документи, частина яких, напевно, є складовою Музею визвольної боротьби України. Останній діяв у Празі у 1925–1948 рр. Матеріали надійшли в коробках, розкладені за тематикою, всередині коробок теж класифікова-ні, наприклад, є напис на коробоці «матеріали, пов’язані з освітою», але матеріали на цю тематику є і в інших коробках. Написане на коробках не завжди відповідає змісту, як і змісто-вний поділ всередині коробки. Загальний обсяг – близько 25 коробок. На сьогодні вже підрахований обсяг отриманих документів – 4723 одиниці [2].

У результаті науково-технічного опрацювання було ство-рено один з найбільших фондів обсягом у 120 справ – № 12 «Колекція документів українських еміграційних організацій та установ (перша пол. ХХ)», куди увійшли документи українсь-ких організацій та установ (громадські, освітні, наукові органі-зації та установи, видавництва, студентські і спортивно-руханкові організації тощо), що діяли на еміграції в Чехосло-ваччині, Німеччині, Польщі, Болгарії у 1913–1944 рр.

Фонд № 13 «Колекція документів діячів науки та культури на еміграції» включив документи до біографії І. Я. Горбачев-ського (видатного українського і чеського вченого та громад-сько-політичного діяча) та про видавничу та громадську діяль-ність українського видавця, публіциста Ю. П. Тищенка (Сірого) за 1902–1974 (22 справи). В окремий фонд № 19 «Статути, звернення, відозви, заклики політичних партій та студентських організацій на еміграції» сгруповано статути, зве-рнення, відозви, заклики політичних партій та студентських організацій кінця ХIХ – поч. ХХ ст. (45 справ) [4].

Передано до архіву і документи, з яких було сформовані фонди особового походження. Фонд № 3 «Ніщеменко Корній Семенович (1893 – нев.), український громадський діяч на емі-грації, інженер-економіст»: творчі матеріали, листування, осо-бисті документи про навчання, службову і громадську діяль-

344

ність та документи, що відклались у фонді за 1923–1942 (63 справи).

Фонд № 5 «Міленко Микола Каленикович (1886 – нев.), український театральний режисер, громадський діяч» містить особисті документи та документи про його службову і громад-ську діяльність, а також його листування з М. К. Садовським за 1912–1921 (7 справ).

Фонд № 6 «Артимович Агенор Васильович (1879–1935), визначний український мовознавець та культурно-освітній ді-яч» має творчі і наукові матеріали, листування, матеріали до біографії та про нього за 1856–1952 рр. (38 справ).

У фонді № 7 «Антоненко Сергій Никифорович, військо-вополонений у Фрайштадті (Австрія)» зібрано листування, фотографії, його особисті документи та документи про життя та громадську діяльність в таборі для військовополонених у Фрайштадті за 1910–1917 (10 справ), а у фонді № 8 «Захарчен-ко Микола Іванович, український громадський діяч на емігра-ції, інженер-економіст» – листування, документи про навчання, службову та громадську діяльність, матеріали, зібрані діячем для своїх робіт, матеріали членів сім’ї та документи, що відкла-лись у фонді за 1921–1955 рр. (98 справ).

Фонд № 9 «Попель-Сулима Іван Михайлович (1891 – нев.), український юрист та мовознавець» дає змогу ознайомитись з листуванням, фотографіями, особистими документами, доку-ментами про службову та громадську діяльність та матеріала-ми, що відклались у фонді за 1901–1957 рр. (36 справ), а фонд № 10 «Зленко Петро Андрійович (1891–1954), український бі-бліограф і громадський діяч на еміграції» – з матеріалами до біографії, творчими матеріалами, доповідями, листуванням, документами про службову та громадську діяльність за ХХ ст. (207 справ) [4].

Специфічним є фонд № 23 – його описано як сімейний: «Колекція документів сімейного фонду Валентина Кохно, Го-лови Українського Православного Братства ім. Василя Липків-ського». Документи було передано дружиною Раїсою Кохно відповідно до заповіту її чоловіка. Сюди сключено офіційні

345

документи, листування, спогади, фотографії відомого релігій-ного та громадського діяча, голови братства та релігійних дія-чів Степана Біляка, Василя та Юрія Потієнків за 1920–2004 рр. [4] (128 справ, зокрема, 6 музейних предметів) [5, c. 101]. В то-му числі було передано 213 документів, 45 книг та 23 періодичних видання за період 1930–2010 рр. [5, c. 104].

Нарешті, на стадії науково-технічного опрацювання зараз перебувають документи фонду актора, театрального діяча, ре-жисера Біра Ігор Миколайович, рік народження 1898, рік сме-рті поки невідомий. Передав документи Харківський приват-ний музей міської садиби (директор А. Ф. Парамонов). Документи склали 4 умовні справи за 1913–2008 рр. і висвіт-люють діяльність діяча, його спогади про відомих діячів мис-тецтва Росії та України 1920-х – 1930-х рр., театральні афіші [5, c. 103].

Варто відзначити, що, незважаючи на створення профіль-ного архіву зарубіжної архівної україніки, документи даної ка-тегорії передаються і до інших архівних установ. Так, за свід-ченням директора архіву, це спричинене потребами «специфічними умовами забезпечення збереженості, напри-клад кіно-, фото- та аудіо-документів, картин, скульптур, му-зейних предметів» та «збереження цілісності фондів, за раху-нок долучення документів архівної україніки до вже існуючих (раніше переданих) фондів з документами української діаспо-ри»; а також бажанням фондоутворювача, яке має право оби-рати архівосховище для своїх документів [5, c. 100]. Ним було підраховано, що з 1 січня 2010 р. по 1 квітня 2011 р. «на пос-тійне зберігання до центральних державних архівних установ України надійшло понад 42 тис. документів та 8 тис. примір-ників літератури та періодичних видань української діаспори». З цього обсягу близько 86 % отримав ЦДАЗУ [5, c. 100] – а це становить понад 36 тисяч документів.

Варто згадати про бібліотечний сегмент фондів архівної україніки в ЦДАЗУ. Архівом підготовлено «Перелік періодич-них видань архівних та бібліотечних фондів, що зберігаються в ЦДАЗУ» [12]. Інтерес для дослідників кінця ХІХ – поч. ХХ

346

ст (за верхню хронологічн межу ми візьмемо 1929 рік). можуть становити ряд видань, переважна більшість яких належить фонду № 15 «Колекція журналів, газет та бюлетенів, виданих в Україні та за кордоном». Зазначимо, що на сьогодні сформо-вано 4 бібліотечні фонди, видання яких стосуються різних сфер суспільного життя [7]. Фонд відзначається фрагментарні-стю, адже видання збирались окремими діячами з певних пи-тань.

Перейдемо до газет за період до 1929 р. у фондах ЦДАЗУ [12]: «Бюлетені українських, білоруських політичних, студентських, коопера-тивних та інших емігрантських ор-ганізацій»

1921-1922, 1924-1926, 1928-1929

Чехословаччина

«Бюлетень Du bureau de Presse Ukrainien»

1927, 1928, 1929

Франція

«Бюлетень Франція-Orient»

1928 Франція

«Бюлетень Франція-Ukraine»

1926, 1928 Франція

«Бюлетень Glos Prawdy» 1927 Польща «Бюлетень відділу Українського централь-ного в Кракові»

1928 Польща

«Бюлетень гетьманської управи об’єднання хлі-боробських та інших класових організацій»

1929 Німеччина

«Бюлетень Об’єднання українських Емігрантсь-ких організацій в Каліші та його околицях»

1924 Польща

«Бюлетень Українській 1926 Франція

347

робітник» «Вільне слово» 1917 Німеччина «Вісти спілки інженерів та техніків українців еміг-рантів у Польщі»

1929 Польща

«Вістник СВУС-А» 1923 Чехословацька Рес-публіка

«Вістник союза визво-лення України»

1917 Австрія

«Вістники еміграційних організацій, учбових за-кладів»

1928 Чехословацька Рес-публіка

«Голос табора», б/д 1919, 1920 Чехословацька Рес-публіка

«Громадська думка» 1917 Німеччина «Гумористичні листки «Кропива», «Око», «Са-тирикон», «Український капіталіст»

1922, 1929 Чехословацька Рес-публіка

«Діло» 1917 Західна Україна «Дніпро» 1922, 1923 Чехословацька Рес-

публіка «До бою!» 1927 Чехословацька Рес-

публіка «Інформаційний бюле-тень української книгоз-бірні-читальні ім. Т. Шевченка»

1926, 1927 Чехословацька Рес-публіка

«Окремі номери чеських та українських періодич-них видань»

1925-1926, 1928-1929

Чехословацька Рес-публіка

«Подєбрадська глідка», 1929, 1930, 1928

Чехословацька Рес-публіка

«Посльднія новости» 1926 Франція «Свобода» 1917 Західна Україна

348

«Син України» 1920 Польща «Січ» 1926, 1927,

1929 США

«Соціялістична думка» 1922 Західна Україна «Сурма» 1928, 1929 Західна Україна «Тризуб» 1927 Франція «Українська еміграція» 1922 Чехословацька Рес-

публіка «Українська трибуна» 1921 Польща «Український голос» 1924 Польща «Український прапор» 1924, 1926,

1927, 1928 Німеччина

«Український револю-ціонер»

1927 Німеччина

«Die Ukraine in Wort und Bild»

1919 Німеччина

«Muncher Illustriete Presse»

1927 Німеччина

«Narodni politika» 1927, 1928 Чехословацька Рес-публіка

Отже, маємо 38 назв газет, з яких переважна більшість сто-сується 1920-х рр., а найраніша газета датована 1917 р. 12 газет виходили у Чехословацькій Республіці, 8 – у Франції, 7 – у Польщі, 5 – у Німеччині, 4 – у Західній Україні, по 1 – по США та Австрії.

Перейдемо до переліку журналів у фондах ЦДАЗУ за пері-од до 1929 р. включно [12]: «Безвірник» 1925 УСРР «Будяк» 1921, 1922 Західна Україна «Бюлетень Державного видавництва України»

1928, 1929 УСРР

«Вартовий» 1926 Чехословацька Республіка

«Веселка» 1922, 1923 Польща «Відблиск думки» 1928 Франція

349

«Військовий вісник» 1922 Польща 12. «Вільна Україна» 1921 Західна Україна «Вісник природознавства» 1927 УСРР «Віхоть» 1921, 1922 Чехословацька

Республіка «Воля» 1920, 1921 Австрія «Гедз» 1918, 1922 УСРР «Жало» 1923 Західна Україна «Життя й революція» 1928, 1929 УСРР «Життя» 1924 Чехословацька

Республіка «Журавлі» 1924 Чехословацька

Республіка «Заграва» 1923 Західна Україна «Записи Українського нау-кового інститута в Берліні»

1929 Німеччина

«Записки Української Ака-демічної Громади при УГА в Ч.С.Р»

1923, 1924, 1925

Чехословацька Республіка

«Збір законів і розпоря-джень Робітничо-Селянського Уряду Украї-ни і Уповноважених Р.С.Ф.Р.Р»

1920 УСРР

«Зиз» 1926, 1927 Західна Україна «Книголюб» 1927, 1928,

1929 Чехословацька Республіка

«Книжка» 1923 Західна Україна «Кооперативна республіка» 1928, Західна Україна «Кооперативний альманах» 1923, 1925 Чехословацька

Республіка «Літературно-науковий віс-тник»

1912, 1922, 1923, 1926

Західна Україна

«Маски» 1923 Західна Україна «Молоде життя» 1921 Австрія

350

«Національна думка» 1924, 1925, 1926

Чехословацька Республіка

«Наш світ» 1924 Польща «Наша бесіда» 1926 Польща «Наша зоря» 1921, 1922,

1923 Польща

«Наша спілка» 1923, 1926 Чехословацька Республіка

«Наше знамя» 1925, 1926 Чехословацька Республіка

«Независимость (Samostatnost)»

1926 Чехословацька Республіка

«Нове життя» 1926 Чехословацька Республіка

«Новим шляхом» 1928 УСРР «Подєбрадка» 1923 Чехословацька

Республіка «Політика» 1925 Західна Україна «Ранок» 1920 Західна Україна «Розбудова нації» 1928, 1929 Чехословацька

Республіка «Розваги» 1917 Австрія «Розсьвит» 1916 Німеччина «Русская книга» 1921 Німеччина «Сільський господар» 1925 УСРР «Сміх» 1920 Австрія «Спудей» 1925, 1926 Чехословацька

Республіка «Студентський вісник» 1924 Чехословацька

Республіка «Студентський голос» 1928 Польща «Суспільство» 1925, 1927 Чехословацька

Республіка «Табор» 1923, 1924,

1927, 1928 Польща

351

«Тризуб» 1925, 1926 Франція «Українська школа» 1925 Західна Україна «Українське книгознавст-во»

1922 Чехословацька Республіка

«Українське мистецтво» 1926 Західна Україна «Український інвалід» 1923 Польща «Український скиталець» 1922, 1923 Австрія «Український філятеліст» 1927, 1928,

1929 Австрія

«Хвилі Кубані» 1927 Чехословацька Республіка

«Хліборобська Україна» 1920-1925 Австрія «Червоний шлях» 1923, 1924,

1927 УСРР

«Чорноморе» 1929 Польща «Шлях виховання й на-вчання»

1929 Західна Україна

«Шляхом незалежності» 1929 Польща «Slovanske trhy» 1926 Чехословацька

Республіка Отже, маємо 65 назв журналів, з яких переважна більшість

стосується 1920-х рр., а найраніша газета датована 1912 р. 20 газет виходили у Чехословацькій Республіці, 14 – у Західній Україні, 10 – у Польщі, 7 – в Австрії, 3 – у Німеччині, 2 – у Франції.

Зберігає ЦДАЗУ і музейні експонати, які надходили у складі документальних колекцій, це – близько 150 одиниць на сьогодні [11].

Таким чином, ЦДАЗУ на сьогодні має 1278 справ (наголо-симо, що саме одиниць зберігання, а не документів, з яких складається справа) 19-ти фондів, які містять документи про діяльність осіб та установ, переважно на еміграції першої по-ловини ХХ ст. Зауважимо, що діячів значно, ніж наведений перелік фондів особового походження, адже фондоутворюва-чі були пов’язані в своїй діяльності з іншими установами.

352

Частина фондів розкриває невідомі досі сторінки діяльнос-ті таких українських громадських, політичних діячів, діячів ку-льтури кінця ХІХ – поч. ХХ ст., як І. Гаврилюк, Д. Геродот (Д. Івашинин); О. Кобилянська, К. Мацієвич, Г. Порохівський, І. Горбачевський, Ю. Тищенко (Сірий), К. Ніщеменко, М. Міленко, М. Садовський, А. Артимович, С. Антоненко, М. Захарченко, І. Попель-Сулима, П. Зленко, В. Кохно, С. Бі-ляк, Василь та Юрій Потієнки.

З іншого боку, наведені фонди ЦДАЗУ долучаються до потужного масиву документів ЦДАВО та ЦДАГО про діяль-ність української еміграції першої половини ХХ ст., створюю-чи відтак джерельну базу для дослідження процесів ствер-дження національної самосвідомості початку ХХ ст.

Джерела та література:

1. Архів новин Державного комітету архівів України [Електронний ресурс] : квітень 2008 р. // Архіви України : офіц. веб-портал Держ. ком. архівів України. – Електрон. текст. дані. – [К.], 2010. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/ News/?2008#04.2008 – Назва з екрану 2. Архіви, повернуті та передані в Україну у 1993–2010 рр. [Електронний ресурс] // Архіви України : офіц. веб-портал Держ. ком. архівів України. – Електрон. текст. дані. – [К.], 2010. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/Archives/Returned_fonds.php – Назва з екрану 3. Архівна та рукописна україніка : матеріали розшир. міжвідом. наради по обговоренню Держ. прогр. «Архівна та рукописна україніка» (Київ, 17 жовт. 1991 р.). – 2-ге вид., допов. / [упоряд. Ольга Тодійчук ; наук. ред. Василь Ульяновський]. – К. : Ін-т укр. археографії, 1992. – 118 с. 4. Архівні фонди ЦДАЗУ [Електронний ресурс] // Центральний держав-ний архів зарубіжної україніки : Офіц. веб-портал – Електрон. текст. дані. – Режим доступу : http://tsdazu.gov.ua/ ua/founds/archive.html – Назва з екрану. 5. Берковський В. Поповнення Національного архівного фонду докумен-тами архівної україніки (2010–2011 рр.) / В. Г. Берковський // Архіви України. – 2011. – № . 1. – С. 99-105. 6. Берковський В. Центральний державний архів зарубіжної україніки 2007-2012: підсумки та перспективи / В. Г. Берковський // Вісник Центра-льного державного архіву зарубіжної україніки : наук. вид. / [редкол.: В. Г. Берковський (голов. ред.), Є. А. Атаманенко, В. М. Воронін та ін.]. – Кам’янець-Подільський : ТОВ «Друкарня Рута». – 2012. – Вип. 1. – С. 4-20.

353

7. Бібліотечні фонди ЦДАЗУ [Електронний ресурс] // Центральний дер-жавний архів зарубіжної україніки : Офіц. веб-портал – Електрон. текст. дані. – Режим доступу : http://www.tsdazu.gov.ua/ua/founds/ librery.html – Назва з екрану. 8. Лихолоб Н. Центральний державний архів зарубіжної україніки: перші кроки / Н. Лихолоб // Архіви України. – 2008. – №1–2. – С. 71–74. 9. Матяш І. Б. Архівна україніка / І.Б. Матяш // Українська архівна енцик-лопедія. / [ДКАУ, УНДІАСД ; редкол. : І. Матяш та ін.]. – К. : В-во «Горо-бець», 2008. – С. 119–121. 10. Матяш І. Б. Галузева програма “Архівна україніка” / І. Б. Матяш // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2008. – Т. 16. – С. 29–32 11. Музейні фонди ЦДАЗУ [Електронний ресурс] // Центральний держа-вний архів зарубіжної україніки : Офіц. веб-портал – Електрон. текст. дані. – Режим доступу : http://www.tsdazu.gov.ua/ ua/founds/museum.html– На-зва з екрану. 12. Перелік періодичних видань архівних та бібліотечних фондів, що збе-рігаються в ЦДАЗУ [Електронний ресурс] // Центральний державний ар-хів зарубіжної україніки : Офіц. веб-портал – Електрон. текст. дані. – Ре-жим доступу : http://www.tsdazu.gov.ua/files/pdf/gazetu%20perelik.pdf– Назва з екрану. 13. Про затвердження Положення про Центральний державний архів за-рубіжної україніки [Електронний ресурс] : наказ ДКАУ : від 15.06.2007 № 95 // Архіви України : офіц. веб-портал Держ. ком. архівів України. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/Law-base/SCAU/?2007-95 – Назва з екрану. 14. У Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) [Електронний ресурс] / А. Г. Папакін // Вісник Державного комітету архі-вів України. – 2010. – Вип. 1 (38). – Січень–березень. – С. 146–148. – Елек-трон. текст. дані. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/Publicat/Visnyk/v-2010_1.38.pdf – Назва з екра-ну.

354

Бурачок Наталія

Становлення світоглядних позицій Миколи Шлемкевича

Протягом тривалого часу наукова спадщина визначних

українських науковців замовчувалася, а нерідко й фальшувала-ся. Тому тепер, у період незалежності України, ми повертаємо невиправдано забуті імена вчених, що залишили вагому нау-кову спадщину, яка ще недостатньо висвітлена в сучасній укра-їнській історіографії. У цьому контексті особливої актуальнос-ті набуває дослідження життя та багатогранної діяльності Миколи Шлемкевича.

Варто зауважити, що в українській історіографії постать М. Шлемкевича є малодослідженою і немає спеціальних нау-кових праць, присвячених цій особистості. Однак науковці частково приділили увагу вивченню та аналізу його наукової діяльності. У роботах таких дослідників, як О. Кульчицький [4], В. Артюх [2], В. Пономарьов [6], аналізуються праці М. Шлемкевича, згадують його тільки як філософа, і лише іноді можуть зустрічатись короткі відомості про його громад-сько-політичну діяльність та життєвий шлях.

Метою статті є дослідження та висвітлення маловідомих фактів із життя М. Шлемкевича, формування його світогляд-них позицій, громадсько-політичної та наукової діяльності.

М. Шлемкевич (псевдонім М. Іванейко, Р. Срібний, С. Вільшина) – мислитель, публіцист, промовець, редактор, видавець, політичний і громадський діяч, творець ідеології так званого «творчого націоналізму», організатор українського ін-телектуального життя в діаспорі, народився 27 січня 1894 року в селі Пилява Бучацького повіту на Тернопільщині. Його ба-тьками були священик Іван Шлемкевич і Ядвіга з дому Буча-цька. Дитячі роки М. Шлемкевича і народна школа пройшли в селі Сновидові над Дністром, звідки він перейшов на на-вчання у гімназію в Бучачі, а пізніше у гімназію у Львові (польської), яку закінчив у 1912 році.

355

Від жовтня 1912 року М. Шлемкевич студіював у Віден-ському Університеті, де його застала війна. З перерваними студіями М. Шлемкевич повернувся додому, але наступного 1915 року російське військо, відступаючи з Галичини, забрало його з собою і вивезло на Сибір [4, c. 3].

Довготривала, далека дорога для М. Шлемкевича була важ-кою. Отримав хворобу шлунка, через яку думав, що уже не виживе. Врятувала його делегація Міжнародного Червоного Хреста, яка прибула у сибірський Талергоф. Головою цієї де-легації була графиня родом із Відня, яка звернула увагу на М. Шлемкевича, який спілкувався без перекладача і вона вплинула на те, щоб його врятувати. Графиня добилася, що Шлемкевича негайно перевезли до міського шпиталю де про-довжили його лікування. Видужавши, він став працювати рахі-вником у місцевого промисловця. Своєю солідністю здобув у нього довіру, а своїми багатими знаннями і почуттям гумору здобув щирі симпатії усієї родини підприємця. Але з вибухом революції в Росії попрощався з усіма, і повернувся в Україну [3, c. 10].

Переживши важку неволю М. Шлемкевич вже у 1917 році приїхав до Києва. Тут у 1918-1919 роках відчув тріумф і траге-дії української революції та державотворення. У 1917-1919 ро-ках був секретарем редакції «Робітнича газета», де почав свої перші журналістичні кроки. Про ці бурхливі роки згадує у сво-їй статті П. Феденко, який зустрів М. Шлемкевича вперше у Києві в січні 1919 року в редакції «Робітничої газети». П. Фе-денко згадує, що у 1918 році М. Шлемкевич перекладав украї-нською мовою книжку німецького соціал-демократа Карла Каутського «Диктатура пролетаріату» і цей переклад, того ж року надрукований, був важливим протикомуністичним аргу-ментом на з’їзді Української Соціал-Демократичної Робітничої партії. Згідно з інтерв’ю, яке дав М. Шлемкевич в «Бюлетені ОДУМ» (Нью-Йорк, число 5 за 21 січня 1951 р.), він був у Ки-єві увесь час від 1917 до 1920 року. Після зайняття Києва біль-шовиками М. Шлемкевич переїхав на два роки на Звенигоро-дщину [4, c. 3].

356

Діставшись на захід до рідного Сновидова, М. Шлемкевич вдруге виїхав продовжувати студії у Віденському Університеті (1923-1926 рр.), де 16 липня 1926 року захистив докторську дисертацію про суть німецької філософії на зламі ХІХ–ХХ «Сутність філософії» – «Das Wesen der Philosophie» (у профе-сора Моріца Шліка). У 1928-1929 рр. доповнює свою філо-софську освіту студіями в Сорбонському університеті, де захо-плюється філософією Анрі Бергсона, як провідної на той час постаті французької філософії.

Повернувшись до Львова, М. Шлемкевич співпрацює у ві-дновленому Д. Донцовим «Літературно-науковому віснику», стає відомим і популярним серед читачів своїми нарисами та есе на теми української духовності, починає писати на філо-софські теми під псевдонімом М. Іванейко [10, c. 90].

Почав друкуватися на філософські теми з 1926 року, при-силаючи до львівського «Літературно-Наукового вісника» на-риси на тему української духовності: «Нариси» (1926 р.), філо-софське есе «А вже весна, а вже красна» (1927 р.). У тому ж «Літературно-науковому віснику» появився цикл подорожніх мистецьких нарисів до Австрії, Німеччини та Франції – «Ві-тер» (1928-30 рр.) і подібна серія «Листи з Парижу», яка друку-валася в «Новому Часі» 1929 року. Це були його враження з подорожей по Західній Європі [4, c. 4].

На початку 1930-их років М. Шлемкевич активізував свою діяльність у політичній організації «Фронт Національної Єд-ності» і був головним редактором його журналу «Перемога», членом Редакційної Колегії щоденника «Українські Вісті» та тижневика «Батьківщина» і часто в них друкував свої статті. Незабаром М. Шлемкевич став творцем ідеології «Фронту На-ціональної Єдності».

У 1932 році у Сновидові М. Шлемкевич одружився з Конс-тантиною Посацькою. Вже у 1934 році у НТШ вийшов його головний твір «Філософія» – доповнена версія німецької дисе-ртації з 1926 року, перевидана 1981 р. у «Записках НТШ» під назвою «Сутність філософії» (ред. О. Кульчицький) [4]. Зго-дом наступає перерва у друці філософських творів, що не

357

одержали належного оцінювання, навіть більше – вони замов-чувалися. Змінюються часи, режими, місця праці, змінюються і напрями його творчості – тепер переважають газетні та жур-нальні публікації суспільно-політичного характеру. Роздуми автора повертаються в русло боротьби за українську суспіль-ність і державність [10, c. 91].

М. Шлемкевич у 1941-1944 рр. був близьким співробітни-ком Українського Центрального Комітету, головою якого був Володимир Кубійович. У 1942 році він був обраний дійсним членом НТШ, яке існувало у Львові нелегально [7, c. 327].

На пропозицію голови УЦК у 1941-1944 рр. М. Шлемке-вич був одним із директорів і головним редактором «Українсь-кого Видавництва» (Краків – Львів). На цьому посту він згур-тував навколо того видавництва найкращі наукові, мистецькі й літературні сили як галицькі, так і з центральних і східних зе-мель України; тоді «Українське Видавництво» видало сотні книжок, серед них «До джерел» М. Зерова, «Патетична соната» М. Куліша та ін. [7, c. 327]. У той же час М. Шлемкевич був співредактором журналу «Наші Дні», найкращого українського місячника літератури, мистецтва і культури тих часів. У 1943 році став членом Політичної Ради при Президії УЦК.

Після війни М. Шлемкевич перебував у Відні і згодом у Ба-варії у таборі «Орлик» біля Верхтесгадену. Перебуваючи в Ні-меччині був співтворцем і заступником голови ради Українсь-кого Національного Державного Союзу (УНДС) та був учасником реорганізації Державного Центру Української На-родної Республіки і співтворцем Української Національної Ра-ди [4, c. 4].

Також він продовжував давню активність промовця, виго-лошуючи в різних осередках Німеччини доповіді на філо-софсько-світоглядні теми. Цю активність продовжував згодом в Америці. Промовляв завжди по пам’яті, заздалегідь підготу-вавши тему (варто згадати, що з промов М. Шлемкевича дуже мало було записано, а ще менше видано, бо він часто не мав навіть чернетки) [4, c. 4].

358

М. Шлемкевич активно співпрацював з НТШ, новоство-реною «Енциклопедією Українознавства» за редакцією Воло-димира Кубійовича. Виступав як публіцист і співредактор жу-рналів «Проблеми», «На чужині» та ін. [7, c. 327]. Тут двома виданнями вийшла його праця «Українська синтеза, чи Украї-нська громадянська війна» (1946 р., 1949 р.) . У ній він дослі-джує історичну взаємодію трьох творчих українських полі-тичних сил – монархізму (князівська влада), народовладдя (демократія) та провідництва (провідник або отаман – це полі-тик, що є «сам-собі-пан»).

До Америки Шлемкевич прибув з родиною у 1949 році й осів в місті Елізабет у штаті Нью-Джерсі, згодом поселився в Крендорфі, неподалік Нью-Йорка [7, c. 327]. Тут продовжу-вав свою громадсько-публіцистичну діяльність. Брав участь у розбудові мистецького життя, наприклад, у створенні Літера-турно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку. Репрезентував Укра-їнську Національну Раду на форумі Українського Комітету Америки. У квітні 1950 року став співзасновником Союзу Українських Національних Демократів (СУНД), завданням якого була усвідомча робота і підтримка Державного Центру Української Народної Республіки в екзині. М. Шлемкевич став ідеологом цієї організації [4, c. 5].

У 1953 році він заснував журнал «Листи до Приятелів» (Нью-Йорк – Ньюарк), де був незмінним редактором і видав-цем, автором статтей і матеріалів. Як епіграф ставив: «Це пок-лик до людей, що хочуть і вміють незалежно думати – поклик створити суспільство духа понад моря і гори і ріки, що ділять нас сьогодні». Зміст журналу складався з публіцистики, науки, літературознавства, мистецтвознавства, мемуаристики і част-ково політичної полеміки. На сторінках «Листів до приятелів» появилось найбільше число статтей М. Шлемкевича на гро-мадські, політичні та світоглядні теми [4, c. 5].

У 1956 році М. Шлемкевич заснував на базі Нью-Йорк – Торонто видавництво «Ключі», у якому друкував власні книж-ки та журнал «Листи до Приятелів» (за видавництво «Ключі» відповідали Д. Кузик, Л. Ломиш, О. Олесницький та О. Тар-

359

навський). У той же час він розвинув свою видавничо–публіцистичну діяльність. У 1954-1958 роках вийшли головні його праці: «Загублена українська людина» (Нью-Йорк, 1954 р.), «Галичанство» (Нью-Йорк, 1956 р.), «Верхи життя і творчості» (Нью-Йорк, 1958 р.).

У цих працях наче реалізувався весь життєвий досвід М. Шлемкевича. У них він зводить бій за перемогу людини, зокрема української, над зловорожою силою; у тих книжках бачимо М. Шлемкевича як людину, що любить свою вужчу батьківщину Галичину, а одночасно є справжнім соборником – патріотом усієї України. М. Шлемкевич був дійсним членом Української академії мистецтв і науки в США [7, c. 327].

На початку 1960-их рр., з допомогою Томи Лапичака, М. Шлемкевич заснував Український Публіцистично-Науковий Інститут, завданням якого було стежити за неправи-льною інформацією про Україну в чужих виданнях і спросто-вувати ці помилкові дані на наукових основах. М. Шлемкевич вважав боротьбу за українську правду одним із провідних за-вдань української політичної еміграції і тому останні роки сво-го життя присвятив організації і розбудові того ж Інституту, який видав низку українських і англомовних публікацій.

М. Шлемкевич помер 14 лютого 1966 року в місті Пассейк, штат Нью–Джерсі, ЗДА та похований в тому ж штаті на цвин-тарі св. Гертруди в місцевості Рогвей [4, c. 5].

Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Тараса Шевченка та Івана Франка про добро, правду і красу. Пройшовши важку школу життя Микола Шлемкевич залиша-вся справжнім українцем, який навіть будучи в еміграції завжди писав, думав і переживав за Україну. Він шукав нових шляхів для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення. Він є автором низки праць, більшу частину яких написав в еміграції.

М. Шлемкевич мав загальне визнання в середовищі тих кіл, які постійною працею, піклуванням про українську справу ста-вили і свою цеглину в розбудову української духовності, у від-родження української державності. Він своєю громадсько-

360

політичною діяльністю, науковими студіями, публіцистични-ми виступами, видавничо-редакційними проектами залишив великий слід в нашій історії, своїм життям і творчістю здобув собі належне місце в українській діаспорі, в історії суспільної думки України.

Джерела та література 1. Абліцов В. Галактика «Україна» Українська діаспора видатні постаті / В. Абліцов. – К. : КИТ, 2007 – 436 с. 2. Артюх В. Про деякі історіософські ідеї в філософській публіцистиці Миколи Шлемкевича: спроба екзистенціальної інтерпретації / В. Артюх // Філологічні трактати. – 2009. – №3–4, Т. 1. – С. 5–14 3. Заремба Я. Микола Шлемкевич зблизька / Я. Заремба // Наше життя. – 1987. – травень. – С. 9–11. 4. Кульчицький О. Введення в проблематику сутності філософії // М. Шлемкевич. Сутність філософії / О. Кульчицький. – Париж; Нью-Йорк; Мюнхен, 1981. – 250 с. 5. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К. : До-віра: Генеза, 1996. – 942 с. 6. Пономарьов В. Філософ синтези Микола Шлемкевич / В. Пономарьов // Тиждень. – 2012. – 26 червня. 7. Українська журналістика в іменах / за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. ІІІ. – С. 326–327 8. Шлемкевич М. Верхи життя і творчості / М. Шлемкевич. – Нью-Йорк – Торонто : Ключі, 1958. – 158 с. 9. Шлемкевич М. Галичанство / М. Шлемкевич. – Нью-Йорк – Торонто : Ключі, 1956. – 120 с. 10. Шлемкевич М. Галичанство / М. Шлемкевич // За вільну Україну. – Львів, 1997. – 104 с. 11. Шлемкевич М. Загублена українська людина / М. Шлемкевич. – К. : МП Фенікс, 1992. – 158 с.

361

Зелік Оксана

Публіцистичні виступи Михайла Могилянського як засіб формування національної свідомості

Публіцистика завжди оперативно реагує на визначальні

для громадськості проблеми і впливає на формування суспіль-ної думки, соціокультурних орієнтирів суспільства, визначає вектори його розвитку, як зазначав М.Шлемкевич, «формує національний світогляд».

Так, однією із центральних тем публіцистичного дискурсу к. ХІХ – поч. ХХ ст. було питання національної ідентичності. Ретроспективний огляд виступів засвідчує, що важливу роль у формуванні національної свідомості, на думку публіцистів, ві-діграє культура і література зосібна, моральні імперативи, які в ній закладені.

Дискурс національної ідентичності, засоби формування національної свідомості досліджували Любов Василик, Тетяна Дзюба, Ольга Сніжко, О.Богуславський, Й. Лось та ін.

Традиційно у поле зору науковців потрапляють імена чі-льних представників української культури (М.Драгоманов, І.Франко, Олена Пчілка, В.Винниченко), але, на жаль, чимало цікавих праць, знакових для певної історичної епохи, гублять-ся у часі.

Свого часу емоційну, бурхливу і не позбавлену пристрас-тей дискусію розпалила стаття М.Могилянського «Про культу-рну творчість».

Мета дослідження – проаналізувати, які завдання ставив М. Могилянський перед українським суспільством, простежи-ти, як його ідея про консолідацію нації навколо культури впливала на формування національної свідомості.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань: про-аналізувати статтю М.Могилянського «Про культурну твор-чість»; з’ясувати, як ідеї публіциста впливали на формування дискурсу про національну і культурну ідентичність початку ХХ ст.

362

Михайло Михайлович Могилянський (1873–1942) – украї-нський письменник, публіцист, літературознавець і критик, авторитетний учений і непересічна творча особистість – посі-дає важливе місце в науково-культурному житті України кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Одначе діяльність Мо-гилянського на сьогодні ще мало висвітлена нашою наукою. На увагу заслуговують публіцистичні виступи вченого, оскіль-ки вони відображують важливі проблеми українського націо- і культуротворення.

Могилянський публікацією «Про культурну творчість» (1912) долучився до дискурсу усвідомлення національної іден-тичності українського суспільства, розвитку української куль-тури.

У книзі «Філософія української ідеї» О.Забужко зауважує, що національна ідея – це ідея культури, адже «культура «вихо-вує», формує націю як таку, детермінуючи в кінцевому підсум-ку її історичну долю» [6, с.37]. Початок ХХ століття якраз і став особливо активним і продуктивним періодом націєтво-рення. 1912 року на сторінках газети «Украинская жизнь» було опубліковано статтю публіциста «Про культурну творчість», у якій автор окреслив своє бачення пріоритетних завдань украї-нців щодо формування національної ідентичності. За словами С.Петлюри, котрий глибоко цікавився духовною сферою на-ції, «за умовами моменту, який переживають українці, підне-сення цього питання повинно бути визнано знаковим, а при-вернення до нього українського суспільства – симптоматичним» [10, с.7].

Будучи глибоко обізнаним із світовою культурою, Моги-лянський усвідомлював, що український національний рух по-требує нових форм та ідей, адже «абсолютна більшість слов’янських народів уже прийшла до самоусвідомлення на ґрунті культурної, а не політичної ідентичності» [6, с.47].

Стаття вийшла друком 1912 року на сторінках московсько-го видання «Украинская жизнь» [7], і майже через чотири роки була перевидана у Петрограді окремим виданням, як зазначає автор, «без всяких змін» [8, с.5]. «Пропонуючи статтю увазі

363

ширшого кола читачів, автор вважає, що вона повинна бути не позбавлена зацікавленості як голос українця про націона-льні задачі, особливо тому, що й нині – зовсім в іншій суспі-льно-політичній атмосфері – в постановку української про-блеми він не вносить ніяких змін, засвідчуючи тим, що постановка ця була зроблена на міцному підґрунті…» [8, с.5], – такими словами звернувся Могилянський до читачів у перед-мові до перевидання праці.

У своїй роботі він велику увагу приділив європейській інте-грації як необхідній перспективі української культури. Проте статтю Могилянського сприйняли далеко не однозначно, на-вколо неї розгорнулася запальна дискусія, в якій перепліталися «естетичні, культуротворчі та національно-просвітницькі пи-тання» [4, с.11].

Стаття Могилянського відображає низку окремих дискур-сів, які, за С.Павличко, складали загальний дискурс модерніз-му: європеїзму, або західництва; сучасності; інтелектуалізму; антинародництва [9, с.22]. В уявленні Могилянського, культу-рна творчість повинна здійснюватися в двох напрямках: 1) за-своєння і націоналізація світової культури, пристосування її цінностей для задоволення національних потреб; 2) узгоджен-ня національних потреб і прагнень із світовим культурним прогресом і в самостійному творенні нових культурних цінно-стей. У зв'язку з цим варто навести думку С.Павличко про те, що в модерністичному дискурсі «<…> асиміляція західних ідей <…>, осмислення західних ідей, у тому числі <…> куль-тури, були не просто частиною абстрактного культурного до-свіду, а власне питанням культурної орієнтації для інтелігенції, яка свідомо будувала свою власну культуру» [9, с.42].

Як людина модерного мислення, Могилянський був пере-конаний: подолати існуючі проблеми можна, належно вико-ристовуючи культурні сили, а «теорія домашнього вжитку» лише сприяла гіпертрофії в Україні популяризаторських за-вдань. Ця гіпертрофія призвела до зниження культурних ви-мог, а це в свою чергу сприяло «національній нестійкості укра-їнської інтелігенції».

364

Могилянський ставить питання про духовний поступ «ко-нтингенту інтелігентних працівників», про культурну твор-чість, яка б задовольнила «бунтівливі пошуки <…> складної душі сучасної людини»[7, с.11]. Від констатації «національної нестійкості української інтелігенції» він переходить до її пояс-нення, адже «інтелігенція приречена при наявності лише по-пулярної літератури шукати задоволення своєї духовної спраги в чужих джерелах»[7, с.11]. За існуючих пріоритетів ця прире-ченість безкінечна: «в масах, які вразили початки просвіти по-пулярною літературою, народжуються питання, на які в цій лі-тературі немає відповіді, з її середовища виходять шукачі більш повних знань, більш сучасної культури» [7, с.11]. «Не-стійкість інтелігенції» витлумачував у роботі «Чудацькі дум-ки…» і М. Драгоманов: «Коли тепер люди найменшого народу получать хоч початкову освіту на своїй мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письменство його мови не буде в силі йому прислужитись, <…> то така людина візь-меться за книжки на чужій мові» [5, с.331]. Понад двадцять ро-ків розділяють ці студії, але порушені проблеми не втратили ваги й актуальності за нових історичних умов.

Михайло Могилянський переконаний: гіпертрофія попу-ляризаторства і приниження завдань самостійної культурної творчості – це і є реалізація теорії «домашнього вжитку», яка і призведе до занепаду національного життя, результатом якого буде насадження на народному ґрунті спорідненої, близької культури, втрата свого національного обличчя, а в гіршому – культурне здичавіння.

Ідеалом Могилянський вважає досягнення такого станови-ща, коли задача «ознайомлення» перестане існувати, бо озна-йомлення з українством буде результатом безпосередньої ку-льтурної роботи, а створення культурних цінностей – найкращий і найнадійніший засіб культурної інтеграції. Ми-тець називає тих письменників, які, на його думку, піднесли українську культуру до європейського рівня: «На наших очах, нехай і відносно бідна кількісно, але все пишніше розквітає оригінальна українська література, яка завоювала собі визнан-

365

ня і зацікавлення не лише російських, але і європейських чи-тачів. Свіжа лірика любовної муки і реальні оповідання з жит-тя трудящих «в поті чола» І.Франка, яскравий пензель, естети-чна завершеність і художня врівноваженість Коцюбинського, похмурий, безвихідний трагізм і надрив Стефаника, ніжна, мрійлива лірика Олеся, стихійний талант Винниченка, бунтів-ливі дерзання Чупринки, монументальна наукова історична праця М.Грушевського – ось найновіші завоювання українст-ва, які створили ґрунт і для органу з метою популяризаторст-ва. Українцям є з чим показатися на люди»[7, с.13]. Зауважимо, що на час виходу статті за названими Могилянським пись-менниками в літературній критиці вже закріпилося означення «модерністи», окреслений канон засвідчує мистецькі уподо-бання автора і є практичною реалізацією ідеї «нової класики» і практичною реалізацією ідей європеїзму. Та все ж оптимісти-чна характеристика здобутків на літературній ниві не заважає Могилянському констатувати «глибокий занепад», «майже па-раліч» національного українського життя, його турбують не-значні культурні успіхи на визначеному Драгомановим шляху культурного підйому та росту: засвоєння і націоналізація євро-пейської культури.

Стаття Могилянського окреслювала найважливіші напрям-ки культурницької роботи українців і визначала пріоритетні шляхи розвитку української культурної творчості на поступі до самостійної, європейської культури. Вона не залишилася не-поміченою серед громадськості, у періодиці почали з’являтися матеріали, які розвивали тему: наприклад, публікації М. Григоровича[1,2,3], С. Петлюри[10] і М. Сріблянського[11].

Так, Григорович, як прихильник народництва, на сторін-ках газети «Рада», негативно оцінюючи виступ Могилянсько-го, зазначав: «<…> чи можливо під нинішню хвилю говорити про необхідність такої культурної творчости, про яку писав д.Могилянський. Мені здається, що це неможливо, неможливо і навіть шкідливо» [2, с.2]. Це виголошувалося після того, як уже сам час підтвердив, наприклад, хибність Грінченкової по-зиції, коли той відклав переклад українською мовою «Гамлета»

366

як «непотрібного українським селянам»; після того, як Леся Українка висловила жах і розпач, що Франків талант пропадає на «газетярській роботі», а її огляди та переклади користували-ся більшим попитом, ніж оригінальні твори. Для Григорови-ча європейська культура все ще залишалася «мертвим капіта-лом», не стала «насущною духовною стравою», «основою нової, ширшої національної і гуманної освіти», дорогою, якою І.Франко закликав «ввійти в епоху дозрілости та практичної політики» (цит. за [6, с.22]).

Наступні звинувачення з боку Григоровича проти Моги-лянського звучать ще більш цинічно, по суті, збігаючись з приписами Струве: «Утворення вищої культури – це, розумі-ється, для українства річ необхідна, але попри те, така культура була б розкішшю, а на утворення предметів розкоші українст-во ще не має ні часу, ні сил. Справді, кому прислужилася б та-ка вища культура? Поодиноким інтелігентам, що зажили роз-коші світової культури й вже не можуть задовольнитися чімось меншім, їм подавай <…> останнє слово, бо на чімось меншім вони не помиряться, бо щось менше не може «задовольнити бунтівливі пошуки, дати відповідь на питання складної душі сучасної людини»[2, с.3]. У своїх закидах Григорович розріз-няє демократичну і аристократичну інтелігенцію, ставлячись до останньої іронічно. Історія довела хибність позиції М.Григоровича: «<…> «опрощення» інтелігенції призвело не до зближення з народом, а до банкрутства смаку» [12, с.72].

Дискусія Могилянського з Григоровичем – це реалізація на українському ґрунті протиставлення елітарної та масової літе-ратури, йдеться про «типологію дискурсів» (Ц.Тодоров) які й мали визначити межі «література / нелітература». У такому ва-ріанті вона проектує найбільшу трагедію ХХ століття – зни-щення культури як такої і популяризація творів, «які до мисте-цтва не належать» (М.Могилянський). Застерігаючи від популяризаторства, митець ніби передчував панування масової культури, яка і призвела до «стоншення» культурного шару, а пізніше і винищення носіїв елітарної культури – аристократи-чної інтелігенції.

367

Учений не докоряв українській інтелігенції, а закликав створити умови для її культурного зростання, усвідомлюючи її націєтворчу функцію. Якщо у Франковому розумінні інтелі-гент формується через суспільну діяльність, то Могилянський вбачає його формування через культурну творчість. Адже саме інтелігенція покликана внести в маси національну ідеологію, яка найяскравіше оформлюється через культурний код. Чи не вперше в історії Могилянський заговорив не про вимоги до інтелігенції, не звинувачував її у бездіяльності, а пропонував реальні кроки підтримки цієї невеликої кількості людей. «Прошарок інтелігенції не лише до трагізму тонкий, але і хво-ріє на відсутність спадкової традиції: у більшості випадків український інтелігент не виростає органічно в сприятливому сімейному і суспільному оточенні, а є продуктом самостійної, важкої і складної роботи совісті і теоретичної думки»[7, с.14], – писав учений. Проте, «сприятливого суспільного оточення» українська інтелігенція так і не зазнала, самому Могилянському доля судила стати свідком тотального її винищення.

Незважаючи на неодноразові нападки Григоровича та ін., у передмові до видання 1916 р. Могилянський зазначав: «Укра-їнська суспільна думка достатньо диференційована, і в частині української преси розглянуті в пропонованій статті погляди були піддані критиці, ні в чому, проте, не похитнувши погля-дів автора: зокрема позиція народницької «Ради» для нього неприйнятна, як безсумнівне приниження національних за-дач»[8, с.6].

С. Петлюра у статті «До питання про культурну творчість» виступив на підтримку поглядів М. Могилянського: він вважав шкідливим «направляти <…> в русло популяризаторства» «сили, які можуть розвивати високу культуру»[10, с.11], у ви-сновках свого однодумця чув «<…> відповідь не лише воро-гам і «друзям» українства типу П. Струве, але і тим із українців, які відображають українство з його усіченим змістом, з його ідейною плутаницею і непослідовністю в практичних посту-латах і виступах, тепер ще й зводять весь зміст українства до задач утилітарного популяризаторства» [10, с.9] Підтримуючи

368

позицію Могилянського, Петлюра актуалізує ще одну тезу Драгоманова: створення наукової та публіцистичної літерату-ри рідною мовою.

Михайло Могилянський – глибоко освічена людина з єв-ропейським типом свідомості, близький до українських та ро-сійських літературних кіл, обізнаний із світовою літературою і філософією – активно долучався до творення дискурсу націо-нальної ідентичності. У виступі «Про культурну творчість» пу-бліцист культурологічні домінанти української модерності ро-зглядав у контексті формування національної ідентичності: культурна інтеграція України, націоналізація світової культури, само-стійна творчість нових культурних цінностей, узгодження національ-них завдань із світовим культурним прогресом. Розмисли Михайла Михайловича розвинули культурологічну лінію української публіцистики.

Джерела та література:

1. Григорович М. Украинская жизнь. – №4. – 1912 р. / М. Григорович // Рада. – 1912. – № 113. – С. 2–3. 2. Григорович М. Замість відповіді д. Мих. Могилянському / М. Григорович // Рада. – 1912. – № 127. – С. 2. 3. Григорович М. Украинская жизнь. – № 7–8. – 1912 р. / М. Григорович // Рада. – 1912. – № 205. – С. 2–3. 4. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського мо-дернізму. Постмодерна інтерпретація / Тамара Гундорова. – Львів: Літо-пис, 1997. – 297 с. 5. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу //Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2–х т. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1970. – С.312–367. 6. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: фран-ківський період / Оксана Забужко. – К.: Факт, 2006. – 156 с. 7. Могилянский М. О культурном творчестве / Мих. Могилянский // Ук-раинская жизнь. – 1912. – № 4. – С. 7–16. 8. Могилянский М. О культурном творчестве (украинская проблема) / Ми-хаил Могилянский. – Петроград, 1916. – 23 с. 9. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Соломія Пав-личко. – К.: «Либідь», 1999. – 447 с. 10. Петлюра С. К вопросу о культурном творчестве / С.Петлюра //Украинская жизнь. – 1912. – № 7–8. – С. 7–19.

369

11. Сріблянський М. Апотеоза примітивній культурі / М.Сріблянський //Українська хата. – 1912. – № 6. – С. 351–357. 12. Шумило Н. Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ – поч. ХХ ст./ Наталя Шумило – К.: «Задруга», 2003. – 354 с.

370

Якобчук Світлана

Остання праця Ф.П. Матушевського як джерело дослідження його громадянської діяльності

Відомий громадський і політичний діяч, публіцист, журна-

ліст і редактор Федір Павлович Матушевський (1869-1919) на-лежав до когорти тих багатьох діячів кінця ХІХ – початку ХХ ст., які були жертовно віддані справі відродження українсь-кої державності. 30 років свого життя він присвятив служінню Україні, тісно поєднавши громадські справи з особистим жит-тям. « … Я вважаю, що батько вмер за національну ідею», – свідчив його середній син Борис на процесі у справі Спілки визволення України [23, арк. 32].

Юрист і педагог за освітою, Федір Павлович був активним учасником громадського життя, зокрема долучився до органі-зації видавництва «Вік» та української національної преси. Перша щоденна газета «Громадська думка» фактично була йо-го дітищем. Як редактор та співробітник Ф. Матушевський докладав максимальних зусиль, щоб вона існувала. На сторінках різноманітних періодичних видань протягом 1890-1910-х рр. він опублікував понад 420 публіцистичних, науко-во-популярних та літературознавчих праць.

Постать Ф. Матушевського не можливо уявити окремо від українського національного руху зазначеного історичного періоду. Він брав участь у роботі громадських організацій та політичних партій, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій, Товариства українських по-ступовців, входив до складу Української Центральної Ради, а за доби Директорії працював на посаді голови Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки у Греції.

До проголошення державної незалежності України на іме-ні Ф. Матушевського лежав ярлик «буржуазного націоналіста» і лише дослідники з діаспори подавали правдиву інформацію про його діяльність [6, с. 1492; 18, с. 76-89]. На початку ХХІ ст. інтерес до постаті цієї людини пожвавився. Його ім’я почало

371

потрапляти на сторінки довідкових видань, а життєвому шляху та творчому доробку присвячено наукові статті і дисертаційне дослідження [5, с. 556; 2, с. 8-18; 15 с. 161-169; 16, с. 162-169; 17, с. 84-106; 21, с. 202-204; 27]. Особливу увагу на діяльність Федора Павловича звертають учені та журналісти Черкащини, віддаючи належну шану своєму землякові, хоча при цьому за-значають що на його малій батьківщині про нього досі зна-ють дуже мало [1, с. 9; 15 с. 161-169; 16, с. 162-169].

Ми присвятили ряд статей аналізу документальної спад-щини Ф. Матушевського, намагаючись визначити джерельний потенціал його публікацій, щоденника, епістолярію, залучити до наукового обігу листи, службові документи [24, с. 77-87; 25, с. 174-179; 26, с. 360-370; 28, с. 214-218; 29, с. 397-405; 30, с. 368-381; 31, с. 199-210]. Об’єктом дослідження у цій статті є остання прижиттєва праця Ф. Матушевського. Вона є цінним джерелом для дослідження насамперед громадянської позиції та світогляду автора.

Свою останню працю Федір Павлович написав у 1919 під час перебування на посаді голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Греції. Дипломатичне представ-ництво України в Афінах працювало у складних умовах: дава-лися взнаки упереджене ставлення керівництва країни, провокаційні заходи збоку російської амбасади, відсутність практичного досвіду дипломатичної діяльності, а найголовніше – фінансування та зв’язків з українським урядом. Але, незважаючи на труднощі, дипломати поступово змогли налагодити контакти з громадськістю та політичними колами грецької столиці, через засоби масової інформації доносили до населення правдиву інформацію про Україну та боротьбу її народу за власну державність. Міністру закордонних справ та представникам інших країн, з якими мав ділові зустрічі голова української місії, було вручено меморандум. У ньому автор виклав об’єктивну інформацію про історичний, соціальний, економічний культурний розвиток України, підкресливши безперервне прагнення українців мати власну державу. Як зга-дував колега та заступник Ф. Матушевського М. Левицький,

372

самовіддана праця Федора Павловича згодом дала свої резуль-тати: вороже ставлення до українців спочатку змінилося на байдуже, а потім переросло у прихильність та щиру сим-патію [7, с. 152]. Свідченням глибокої поваги до голови української дипломатичної місії стали численні некрологи, що з’явилися у грецькій пресі після його смерті [22, арк. 108-109].

Остання праця Ф. Матушевського призначалася для грець-ких періодичних видань, щоб ознайомити громадськість Афін з основними етапами історії українського народу. Позаяк Федір Павлович не був професійним ученим, його до-слідження було компілятивним і мало насамперед науково-просвітницький характер.

Серед паперів, що після смерті Ф. Матушевського потра-пили до його сина Юрія, збереглося двадцять вісім аркушів цього рукопису, де події доведено до Люблінської унії [22, арк. 111]. Рукопис не мав заголовка. Згідно спогадів Ю. Матушевського, праця найімовірніше мала називатися «Історія України» або «Нарис історії України» [22, арк. 106 зв., 111]. Вона готувалася до друку у перекладі грецькою мовою і громадським діячам Афін було про неї відомо. У багатьох некрологах пам’яті Ф. Матушевського, опублікованих в грець-ких газетах, його названо видатним істориком України. Однак з’явитися на сторінках грецьких часописів їй не судилося.

Весь період перебування на посаді голови українського по-сольства Федора Павловича турбували проблеми зі здоров’ям, а напружена робота, переживання через відсутність звісток від дружини, яка з двома молодшими синами залишилася в Києві, не додавали сил. 21 жовтня 1919 р. після чергового серцевого нападу він помер, залишивши на столі розкриті книги і аркуші незавершеного рукопису.

Дослідження Ф. Матушевського опублікували протягом 1920-1921 рр. у кількох номерах українського тижневика «Во-ля», що виходив друком у Відні. Редакція дала праці заголовок «Україна, Польща і Росія», назвавши її досить змістовною і пізнавальною для закордонного читача [9, с. 171]. Опубліко-ваний варіант обривається на розповіді про обрання гетьма-

373

ном Кирила Розумовського на козацькій Раді у Глухові 1750 року [14, с. 559].

Ця праця написана на основі досліджень М. Грушевського «Історія України-Руси» та «Ілюстрована історія України». Крім того, до історіографії залучено праці М. Костомарова, В. Ан-тоновича, О. Єфименко та інших. Автор повністю підтримав погляди видатного науковця і використав для своєї праці скла-дену останнім схему української історії. Як і М. Грушевський, він розглядав вітчизняну історію, як послідовний соціально-економічний, суспільно-політичний та культурний розвиток народу, а не окремої династії чи держави. На початку публікації коротко охарактеризовано історичні погляди М. Грушевського.

На сторінках своєї праці Ф. Матушевський проаналізував ключові етапи політичної історії України від Київської Русі до смерті гетьмана Д. Апостола, акцентуючи увагу на боротьбі українців за власне існування та державність. На його думку, ця боротьба досягла найбільшого напруження наприкінці ХVI – на початку ХVІІ ст. і велася двома шляхами. Першим був ак-тивний культурно-просвітницький національний рух, а дру-гим – козацько-селянські повстання проти Польщі [9, с. 176].

Розглядаючи давньоруську добу, Ф. Матушевський досить детально охарактеризував відносини київських князів з Візан-тійською імперією, наголошуючи на визначальній запрова-дження християнства у політичному житті Київської Русі. Ог-лядово окреслено особливості економічного, соціального та культурного розвитку давньоруської держави, наведено окремі факти з історії Галицько-Волинського князівства, описано ли-товсько-польський період. Окрему увагу автор приділив пояс-ненню походження назви «Україна».

Оскільки праця пропонувалася саме грецькому читачеві, то Федір Павлович неодноразово наголошував на зв’язку України з Грецією насамперед на рівні духовного і культурного життя, традицій церкви тощо.

Особливого значення автор надав козацькій добі, визначи-вши козацтво як військово-політичну організацію головною

374

метою якої стала визвольна боротьба проти національного, соціального і релігійного гноблення [10, c. 278]. Ф. Матушевський охарактеризував військово-політичну діяль-ність видатних українських гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького. Щодо Переяславської угоди він висловив думку, що це був вимушений крок козаць-кого ватажка, зроблений під тиском обставин. Оцінюючи бо-ротьбу українського народу проти Польщі, автор назвав її протистоянням двох суспільно-політичних світоглядів, двох систем політичного ладу [11, с. 587].

Аналізуючи внесок гетьманів у розвиток українського на-ціонального руху, Ф. Матушевський також акцентував увагу на особливостях культурного та релігійного життя, підкреслював, що події в Україні того періоду займали значне місце у працях представників Європи та Сходу (П. Алепський, Г. де Боплан та ін). [10, с. 280, 282].

Автор вважав, що після смерті гетьмана Б. Хмельницького Україна опинилася в центрі інтриг двох сусідніх держав, кожна з яких прагнула вигідніше реалізувати свої територіальні амбі-ції. Важливим етапом боротьби українців за відновлення власної самостійності та державності він називав гетьмануван-ня П. Дорошенка, який розпочав боротьбу за об’єднання України та виступив і проти Росії, і проти Польщі. Однак, Ф. Матушевський тверезо оцінював ситуацію, у якій довелося діяти гетьману, та результати його політичної і дипломатичної діяльності, довівши факт наступу Росії на права українців та деградації національної еліти, яка могла б відстоювати незалежність країни [11, с. 589-590].

Аналізуючи багатовікове протистояння України та Росії, автор розглядав його як боротьбу двох абсолютно різних ку-льтур, представниками яких були цілком сформовані окремі етнічні спільноти [12, с 213]. Він порівнював суспільно-політичну організацію та становище культури українців та росіян впродовж одного хронологічного періоду, в результаті чого зробив висновок, що Україна була для Росії «джерелом

375

світла» і «дверима в Європу», які своєю жорсткою політикою «міцно забив» Петро І [13, с. 333].

Процес наступу російського царизму на всі сфери життя України на початку ХVІІІ ст. автор описав досить детально, намагаючись довести правомірність боротьби українців за власну самостійність. Розглядаючи постать І. Мазепи, він звернув увагу лише на його відносини з Росією і союз з шведським королем. Виступ гетьмана названо повстанням проти Москви, в основі якого лежала ідея національного виз-волення та відновлення державності. Епопея 1709 р. вирішила долю України, ставши, на думку Ф. Матушевського, останнім актом великої історичної трагедії українського народу [13, с. 333].

У наступних розділах праці показано політику російського царизму щодо України після Полтавської битви та обґрунтовано її причини. Дослідження обривається на розповіді про відновлення посади гетьмана за правління Єли-завети Петрівни та обрання на цю посаду К. Розумовського.

Хоча ця праця мала науково-популярний характер і, на ду-мку редакції віденського часопису «Воля», не містила нічого нового для українського читача, її можна вважати цінним дже-релом для вивчення громадянської позиції та поглядів Ф. Матушевського, його бачення історії українського націона-льного руху. У статті підкреслено постійне прагнення українців до самостійності та обґрунтовано їх природне і невід’ємне право на власну державність. Автору вдалося досяг-ти поставленої мети, тобто довести, що національний рух та політичні зміни в Україні на початку ХХ ст. є продовженням багатовікової боротьби народу за власне існування та самови-значення.

Зміст праці свідчить про аналітичні здібності автора, вмін-ня тверезо, без зайвих емоцій, перебільшень і пафосу оцінити та всебічно дослідити проблему, а також доступно та цікаво викласти складний матеріал. Стиль викладу Ф. Матушевського опосередковано підтверджує зміну політичних переконань ав-тора наприкінці життя.

376

Підтвердженням останнього є слова самого Федора Павло-вича. На початку травня 1919 р. він занотував відомості про складне становище в Україні, про яке міг дізнатися лише з преси. А після цього висловив власну думку з приводу май-бутнього України задаючи самому собі риторичне питання і залишивши його без відповіді: «…навіть теперішнє надзви-чайно складне сучасне становище України – в сто крат ясніще, ніж було до революції! Ми безперечно матимемо все, окрім хіба тілько самостійности. Але ж ще весною 1917 року я був проти неї, а тепер – завзято стою за неї! Коли ж був на певній і правдивій стежці, – чи тоді, чи тепер?» [22, арк 100 зв.].

Аналіз публікації «Україна, Польща і Росія» дає підстави стверджувати, що Ф. Матушевському властиві глибокі патріо-тичні почуття, непідробна повага до власного народу, щире вболівання за його долю. Протягом 1905-1919 рр. у своїх сус-пільно-політичних поглядах він еволюціонував від підтримки національно-територіальної автономії України у складі демо-кратичної Росії до її повної державної незалежності. На сторінках свого дослідження автор виступив палким прихиль-ником самостійності України, до розбудови якої мають долу-читися як представники національно-свідомої інтелігенції, так і всі небайдужі українці.

Джерела та література: 1. Берестенко О. Смілянин навчав греків української історії / Олена Бере-стенко // Молодь Черкащини. – 2009. – № 27. – С. 9. 2. Даниленко В. Доля сім’ї Матушевських / Василь Даниленко // Історич-ний журнал. – 2004. – № 1-2. – С. 8-18. 3. Даниленко В. М. Надзвичайна дипломатична місія УНР у Греції (1919-1920 рр.) / В. М. Даниленко, Н. І. Миронець. – Кам’янець-Подільський : «Абетка», 2006. – 136 с. 4. Дорошенко Д. DE PROFUNDIS. Памяти І. Л. Шрага, Ф. П. Матушевського й А. Г. Вязлова / Дмитро Дорошенко // Хлібороб-ська Україна. – 1920-1921. – Кн. ІІ. – С. 140-145. 5. Енциклопедія історії України : в 10 т. / [ред. кол. В. А. Верстюк, Г. В. Боряк, В. Ф. Верстюк та ін]. – К. : Наукова думка, 2003 – Т. 6 : Ла - Мі. – 2009. – 790 с.

377

6. Енциклопедія українознавства : словникова частина : в 10 т. / [ред. В. Кубійович]. – Львів : Видавництво «Молоде життя», 1993 – Т.4. – 1994. – С. 1205-1600. 7. Левицький М. Памяти Ф. П. Матушевського / Модест Левицький // Воля. – 1920. – Т. 4. – Ч. 3. – С. 152. 8. Малюта О. «Просвіти» і Українська Державність (друга половина XIX – перша половина XX ст.) / Ольга Малюта – К. : Вид. центр «Просвіта», 2008. – 840 с. 9. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Во-ля. – 1920. – Т. 4. – Ч. 4. – С. 171-176. 10. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Воля. – 1920. – Т. 4. – Ч. 6. – С. 278-282. 11. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Воля. – 1920. –Т. 4. – Ч. 12. – С. 586-590. 12. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Воля. – 1921. – Т. 1. – Ч. 5. – С. 212-216. 13. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Воля. – 1921. – Т. 1. – Ч. 7/8. – С. 332-335. 14. Матушевський Ф. Україна, Польща і Росія / Федір Матушевський // Воля. – 1921. – Т. 1. – Ч. 12. – С. 558-562. 15. Поліщук В. Безмежно відданий українській справі. Федір Матушевський очима Євгена Чикаленка / Володимир Поліщук // Київ. – 2008. – № 11-12. – С. 161-169. 16. Поліщук В. Безмежно відданий українській справі. Федір Матушевський очима Євгена Чикаленка (Закінчення) / Володимир Поліщук // Київ. – 2009. – № 1-2. – С. 162-169. 17. Руденко О. Ю. «Наш перший мученик преси» (Федір Павлович Мату-шевський) / Руденко О. Ю. // Україна ХХ століття : культура, ідеологія, політика : зб. статей. – К., 2001. – Вип. 4. – С. 84-106. 18. Світ І. Федір Павлович Матушевський /Іван Світ // Український істо-рик. – 1978. – № 1-3(57-59). – С. 76-89. 19. Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917-1920 рр.) : біографічний довідник / Геннадій В’ячеславович Стрельський. – К. : ЗАТ Видавничий дім «Демид», 2000. – 48 с. 20. Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / [ред. кол. Л. В. Губерський та ін.]. – К. : Знання України, 2004 – Т. 2 : М-Я. – 2004. – 812 с. 21. Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклопедичного словника / [упоряд. М. М. Романюк]. – Львів : Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника, 1994 – Вип. 6. – 1999. – 472 с. 22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4441, оп. 1, спр. 29, 119 арк.

378

23. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4465, оп. 1, спр. 316, 229 арк. 24. Якобчук С. Джерела для дослідження біографії Ф. П. Матушевського / Світлана Якобчук // Університет. – 2009. – № 5. – С. 77-87. 25. Якобчук С. Джерельне значення публікацій Федора Матушевського у газеті «Громадська Думка» (1905-1906 роки) / Світлана Якобчук // Українознавство. – 2010. – № 2(35). – С. 174-179. 26. Якобчук С. До історії Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Греції (за матеріалами щоденника Ф. П. Матушевського) / Світлана Якобчук // Наукові записки : зб. праць молодих учених та аспірантів. – К. : ІУАД НАНУ, 2010. – Т. 19. – Ч. 1. – С. 360-370. 27. Якобчук С. О. Документальна спадщина Ф. П. Матушевського: істори-ко-джерелознавчий аспект: дис. кандидата іст. наук : 07.00.06 / Якобчук Світлана Олександрівна. – К., 2011. – 293 с. 28. Якобчук С. Листування Федора Павловича Матушевського з українсь-кими письменниками у фондах київських архівів / Світлана Якобчук // Лі-тературознавчі обрії. – 2010. – Вип. 18. – С. 214-218. 29. Якобчук С. Спогади сучасників Ф. П. Матушевського як джерело дослі-дження його громадської і політичної діяльності / Світлана Якобчук // Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії : зб. наук. статей учасни-ків Третіх всеукраїнських драгоманівських читань молодих істориків. – К., 2010. – С. 397-405. 30. Якобчук С. О. Листування Ф. П. Матушевського до М. С. Грушевського (1896-1911 рр.) як історичне джерело / Світлана Олександрівна Якобчук // Рукописна та книжкова спадщина України. – 2009. – Вип. 13. – С. 368-381. 31. Якобчук С. О. Щоденник Ф. П. Матушевського як історичне джерело / Світлана Олександрівна Якобчук // Архіви України. – 2009. – № 6. – С. 199-210.

379

Бойчук Леся

Роль Кирила Трильовського у формуванні національної самосвідомості галицьких українців наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Одним із пріорітетних напрямків сучасної історичної нау-

ки є дослідження персоналій. У радянський період за умов іс-нування тоталітарної партійно-державної ідеології імена бага-тьох відомих українців замовчувались. Лише з прийняттям незалежності нашою державою, коли відкрився вільний дос-туп до архівних джерел та періодичної літератури, вітчизняна історія поповняється низкою досліджень, які повертають нам забуті, маловідомі імена провідних суспільно-політичних та національно-культурних діячів. До когорти таких постатей на-лежить Кирило Трильовський (1864-1941 рр.), діяльність якого ще й досі не знайшла належного та всебічного висвітлення в українській історії. Він відіграв помітну роль у суспільному житті Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема К. Трильовський був одним із засновників та активним чле-ном радикальної партії; двічі в 1907 р. та 1911 р. його було об-рано послом до австрійського парламенту; а в 1913 р. – депу-татом до Галицького сейму; у період Західно-Української Народної Республіки він входив до складу Української Націо-нальної Ради. Славу «січового батька» йому принесло заснова-не ним однойменне товариство, мережа якого за десять років охопила всю Східну Галичину та Буковину. К. Трильовський був також відомим у Галичині адвокатом, публіцистом, по-етом.

Актуальність обраної теми зумовлюється також тим, що для сучасного державотворчого процесу мають важливе зна-чення засвоєння ідеалів і цінностей національного відроджен-ня кінця ХІХ – початку ХХ ст., виховання молодого покоління на прикладі діяльності К. Трильовського, яка сприяла форму-ванню національної та правової свідомості галицьких україн-

380

ців, особливо жителів такого історико-етнографічного регіону як Покуття.

Мета нашої статті полягає у всебічному висвітленні культу-рно-просвітницької діяльності К. Трильовського, у з’ясуванні її ролі та значення для національного самоусвідомлення галичан кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Народився Кирило Трильовський 5 травня 1864 року в с. Богутин Золочівського повіту (тепер с. Поморяни Золочів-ського р-ну Львівської обл.), та згодом сім’я переїхала в с. Бу-дилів Снятинського повіту, що на Івано-Франківщині. Хоча розмовною мовою родини Трильовських була польська, про-те батьки Кирила вважали себе русинами [19, c. 37]. Першими прочитаними книгами К. Трильовського були твори москво-фільських авторів, зокрема І. Наумовича [19, c. 45]. У 1877 р. культурно-освітній діяч був членом москвофільського товари-ства «Общества ім. М. Качковского». Однак, як зазначив К. Трильовський у своїх спогадах: «…моє «кацапство» довго не тривало» [19, c. 47]. Згодом він ознайомився з творами Квітки-Основяненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Костомаро-ва. Власне, еволюція ідейного світогляду К. Трильовського може бути яскравим прикладом для висвітлення процесу фор-мування національної самосвідомості галичан, які в другій по-ловині ХІХ ст. ідентифікували себе русинами, були прихиль-никами москвофільського руху, а згодом із виникненням та поширенням таких культурно-просвітницьких організацій як «Просвіта», Літературного (пізніше – Наукового) товариства імені Шевченка наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. почали вважати себе українцями.

Просвітницька діяльність К. Трильовського розпочалася ще зі шкільної лави. Зокрема, у 1882-83 рр. під час навчання у Коломийській гімназії він організував таємний шкільний гур-ток, метою якого була пропаганда творів українських письменників та поетів. Книги цього гуртка досліджуваний діяч зберігав у себе вдома [19, c. 33]. Будучи учнем гімназії, К. Трильовський подорожував по селах Покуття, виступав із рефератами, засновував читальні, товариства тверезості. Зок-

381

рема, у вересні 1884 р. він разом із І. Кейваном заснував у с. Карлів Снятинського повіту першу сільську читальню [15, c. 36]. У травні 1888 р. К.Трильовський взяв участь у заснуванні читальні в с. Тулова, що на Снятинщині [10, c. 13]. Як згадував очевидець тогочасного періоду, що К. Трильовський під час канікул одягався в одяг сільського па-рубка і їздив по селах та скликав збори, виголошуючи рефе-рати на історичну тематику [10, c. 14].

Важливу роль у національно-культурному відродженні в кінці ХІХ ст. та пробудженні національної свідомості україн-ського селянства, відіграли студентські мандрівки по Галичині і Буковині. Всього з 1883 р. по 1888 р. відбулося шість мандрівок, у програму яких входило знайомство з історични-ми пам’ятками, життям народу, виступи з доповідями, концер-ти, дискусії на історико-культурні і суспільні теми [11, c. 80-86]. К. Трильовський брав у них активну участь, зокрема у 1883 р. та 1887 р. [19, c. 36;187].

У формуванні національної самосвідомості галицьких українців чималу роль відіграло товариство «Народна спілка», яке було засноване на початку 1890-х рр. К. Трильовським, С. Даниловичем та І. Герасимовичем. Метою його створення було піднесення добробуту і просвіти народу через заснування читалень, бібліотек, видавництво популярних часописів і книжок неполітичного змісту, заснування позичкових кас, торгово-промислових спілок [3, арк. 6-7]. На початку ХХ ст. на Покутті було близько п’ятдесяти «Народніх спілок» [9, c. 86].

У 1895 р. у Снятині К. Трильовський заснував бібліотечне товариство «Наука», у якому працювала дружина видатного українського письменника Василя Стефаника Ольга. Як зазна-чив К. Трильовський у своїх спогадах, це товариство відіграло важливу просвітницьку роль у цілому повіті [19, c. 71].

Найбільшим внеском К. Трильовського у процес форму-вання національного самоусвідомлення галичан є заснування та керівництво січовим рухом. Зокрема, 5 травня 1900 р. у с. Завалля, що на Снятинщині, він заснував першу молодіжну

382

спортивно-пожежну організацію під назвою «Січ». Спортив-но-пожежна діяльність цієї організації була формальним при-водом її створення, справжньою ж метою її існування було пробудження національної свідомості українців шляхом відродження історичних традицій, виховання патріотичної молоді, освіти селянства. Газета «Діло» у 1914 р. писала, що у товаристві «Січ» К. Трильовський поєднав культурні потреби села з українськими історичними традиціями [14, c. 3].

Звернувшись до історії козаччини, культурно-освітній діяч не лише запозичив назву для товариства, а й організаційну структуру козацького війська, їхні звичаї, символіку. Наприк-лад, січовий прапор був малинового кольору, так як це було у запорожців [18, c. 25]. К. Трильовський писав, що українців, до «Січі» «притягала їх зовнішня декоративна сторона», яка сприяла відродженню козацьких традицій на початку ХХ ст. [18, c. 32]. Зокрема, культурно-просвітній діяч зазначив у своїх спогадах, що, беручи участь в діяльності цих товариств, «гуцул учився національної свідомости й здисциплінованости» [4, арк. 1639].

Про велику народну любов до «Січей» свідчить їхня кількість. 1914 р. налічувалося 1056 «Січей», членами яких бу-ло близько 66 тис. осіб [12, c. 84]. Особливою популярністю серед галичан користувалися січові свята, присвячені пам’яті І. Мазепи, Шевченківським роковинам, загальнокрайові січові свята. Таким чином, січовий рух був вагомим чинником у процесі національної самоідентифікації галицьких українців на початку ХХ ст. Яскравим підтвердженням цього є масове зголошення галичан при формуванні куреня Українських Січових Стрільців напередодні Першої світової війни.

Для національного самоусвідомлення українців Галичини чималу роль відіграла публіцистична діяльність К. Трильовського. Початок літературної роботи К. Триль-овського припадає на другу половину 1880-х рр. І. Франко пи-сав у 1888 р., що К. Трильовський «відомий як популярний публіцист, який зокрема займається народними читальнями і дає їм практичні поради в газеті «Буковина», а також уміщує

383

численні дописи про життя і потреби народу в інших україн-ських часописах» [6, с.11]. У цьому ж році за редакцією К. Трильовського вийшла збірка його власних поезій під на-звою «Вперед». [2, арк.1]. І. Франко у рецензії на цю збірку за-значав, що вона є « …невеликої літературної вартости», проте «позитивно свідчить про думки і прагнення наймолодшої генерації» [6, с.12].

Ще навчаючись у Коломийській гімназії, культурно-освітній діяч зауважив, що «викладачі пригнічують руський дух…, а тому не дивно чому з гімназій виходить молодь, яка не цікавиться власною письменністю» [13, с. 1]. Тому К. Трильовський спробував покращити становище літератур-но-видавничої справи у тогочасній Галичині. У листі до Т. Ре-ваковича від 18 травня 1888 р. К. Трильовський писав: « …важкий застій тепер у нашій літературі… і будучі видав-ництва наші можуть лиш в сей спосіб удатись, що будуть опи-ратися на уділах…» [2, арк.1]. Він пропонував створити мережу для реалізації книг, що складалась би з кількох «уділів», які би, пропорційно до їхніх затрат на видавництво, отримували пев-ну кількість книг для реалізації в межах свого «уділу». В такий спосіб К. Трильовський спробував розпродати уже видану ним збірку і готував матеріали на наступну [2, арк.1]. Проте йому не вдалося реалізувати цих намірів.

Щоб послабити вплив москвофільського руху на галицьке селянство, К. Трильовський у 1902-1904 рр. видавав популяр-ний місячник «Зоря», який друкував за етимологічним право-писом [1, арк.3]. На сторінках цього видання друкувались поезії та оповідання Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, В. Щурата, С. Руданського, Б. Лепкого, В. Самійленка, В. Сте-фаника, Л. Мартовича, П. Куліша. Провідне місце займали на-укові розвідки І. Франка, М. Лозинського, І. Нечуя-Левицького, М. Залізняка та публікації присвячені січовому рухові і політичній тематиці. У часописі К. Трильовський та-кож публікував свої твори, підписуючись власним прізвищем та псевдонімами Клим Обух [16, с. 61], Січовий батько [17, с. 33]. Місячник «Зоря» був одним із перших у галицькій пресі,

384

який звеличував ідею національно-визвольної боротьби через звернення до історичної тематики, особливо до періоду ко-заччини; пропагував ідею селянського страйку. Часопис кори-стувався великою популярністю, оскільки «за три роки розійшлося майже сто тисяч примірників» [9, с. 87].

Для популяризації січового руху К. Трильовський також щорічно видавав у Коломиї календарі із символічними назва-ми «Отаман» (1904-1908 рр.) та «Запорожець» (1902-1913 рр.). У цих виданнях друкувались січові пісні, провідне місце зай-мали статті на історичну тематику. Як зазначив М. Бажанський: « … завданням цих календарів було ширити освіту і культуру» [7, с. 449].

Найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського в кінці 1920-х рр. було видавництво істо-ричних нарисів. У 1927 р. він видав брошуру «Російська цари-ця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування «Січі». У вступі цієї книги зазначається, що «особливу цікавість» їй надає те, що «Катерина ІІ зруйнувала Січ, а «батько Кирило» відродив її традиції» [20, с. 1]. У 1928 р. за його редакцією вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». На думку К. Трильовського, це видан-ня було актуальним та повчальним для української нації, адже події національно-визвольної боротьби італійців у 1848-49 рр. були подібними до ситуації, що склалася в 1917-1920 рр. в Україні [5, с.127-128 ].

В цілому К. Трильовський написав понад 2000 статей, при-свячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, куль-турно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами Клим Обух, Січовий батько, Кирило, Козак Невмирака, Гриць Гуцуленко. Упродовж свого життя К. Трильовський видав понад 80 популярних брошур, це, зок-рема, календарі «Запорожець» і «Отаман»; література для січо-вих товариств – підручник для січових вправ, січові співаники, колядки; парламентські промови; історичні нариси; моногра-фії. Публіцистична діяльність К. Трильовського справила

385

значний вплив на культурно-просвітницьке життя галицьких українців кінця ХІХ – початку ХХ ст.

К. Трильовський був також відомим у краї поетом. Частина з його пісень стали народними ще за життя автора [14, с. 3]. Зокрема він написав такі пісні як «Гей, там на горі «Січ» іде», «Гей, Чорногора зраділа», «Про Січ славну, Запороже», «Хлоп-ска пісня». За своїм змістом це були патріотичні твори, які спрямовувались на піднесення національного духу серед се-лянства [8, с. 100].

Отже, К. Трильовський був самобутньою постаттю в суспільному житті Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Його просвітницька діяльність була надзвичайно різноманітною і охоплювала участь в культурно-освітніх товариствах; публіци-стичну роботу; організацію та розвиток січового руху. Незва-жаючи на плідну літературно-публіцистичну роботу до-сліджуваного діяча та активну участь у заснуванні та діяльності національно-культурних організацій, найвагоміша роль у про-світницькій діяльності К. Трильовського щодо формування національної самосвідомості галичан належить січовій ідеї. Товариство «Січ» здійснювало національно-патріотичне вихо-вання серед української молоді, було організованою формою протистояння асиміляторській політиці поляків у Галичині. Власне, діяльність К. Трильовського щодо заснування та роз-витку січового руху стала вагомим фактором перелому національного співвіднесення, що відбулося серед галицького селянства на зламі ХІХ – ХХ ст., які перестали вважати себе русинами, а ідентифікували себе українцями.

Джерела та література: 1. Львівська Національна бібліотека імені Василя Стефаника (далі – ЛНБ ім. В. Стефаника). Відділ рукописів. – Ф. 206, спр. 627. – Арк. 12-15. 2. ЛНБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 93, спр. 105. – Арк. 1. 3. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 146, оп. 25, спр. 376. – Арк. 6-7. 4. ЦДІАЛ. – Ф. 309, оп. 2, спр. 184. – Арк. 1639. 5. Андрусяк Т. Правові погляди К. Трильовського / Т. Андрусяк // Вісник Львівського університету. Серія юридична, 2000. – Вип. 335. – С. 121-130.

386

6. Арсенич П. Основник «Січі» – Кирило Трильовський / П. Арсенич // Гуцульщина. – 1993. – Ч. 32. – С. 11-14. 7. Бажанський М. Вічно житимуть… Біографічний словник / Бажанський М. – Детройт, 1984. – Ч. 8. – С. 448 – 449. 8. Глаголюк В. Передумови виникнення Українського січового стрілецтва. Подвижництво Кирила Трильовського / В. Глаголюк // Лицарі рідного краю: січово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві України ХХ століття. – Коломия, 2007. – С. 100. 9. Доброжанський О., Гуйванюк М. Пожежно-гімнастичні товариства «Січ» Коломийщини як предтеча січового стрілецтва / О. Доброжанський, М. Гуйванюк // Лицарі рідного краю: січово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві України ХХ століття. – Коломия, 2007. – С. 86-87. 10. Зварич П. Спомини. 1877 – 1904 / Зварич П. – Вінніпег, 1976. – С.13-16. 11. Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях XIX-XX ст. / Р. Ковалюк. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2001. – С. 80-86. 12. Кугутяк М. Західно-Українська народна республіка (1918-1923): Ілюст-рована історія / Керівник авторського колективу М. Кугутяк. – Львів-Івано-Франківськ: Манускрипт, 2008. – С. 84. 13. Лист Кирила Трильовського до Івана Франка від 21 липня 1884. – С. 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – http://www.franko.lviv.ua/istoryky/franko-letters/1603/1603_0215.JPG 14. Посол д-р Кирило Трильовський // Діло. – 1914. – Ч. 101. – С. 3. 15. Різник Л. Січовий батько / Л. Різник // Літопис Червоної Калини. – 1992. – № 2-3. – С. 36. 16. Трильовський К. [Обухь Климь] За російсько-япанськой войни / К. Трильовський. // Зоря. – 1904. – Ч . 4. – С. 61. 17. Трильовський К. [Січовий батько] Гуцульська пісня / К. Трильовський // Зоря. – 1904. – Ч . 2. – С. 33. 18. Трильовський К. З мого життя / К. Трильовський // Гей, там на горі «Січ» іде!.. Пропам’ятна книга «Січей» / Зібрав й упорядкував П. Триль-овський. – Едмонтон, 1965. – С. 13-77. 19. Трильовський К. З мого життя / К. Трильовський. – Київ-Едмонтон-Торонто, 1999. – С. 23-227. 20. Трильовський К. Російська цариця Катерина ІІ / К. Трильовський. – Коломия, 1927. – 64 с.

387

Якобчук Надія

Просопографічний портрет І.М. Каманіна

На межі ХХ-ХХІ ст. все більшого значення набуває персо-ніфікація історії, яка бачить основним персонажем подій та явищ минулого людину з її непересічними інтелектуальними та організаторськими здібностями, громадською позицією, обдарованістю та конкретними вчинками. Посилений інтерес до особи в історії вимагає від сучасних дослідників не лише написання біографії, перерахування та уточнення окремих фактів та дат, але й поглибленого вивчення особистості лю-дини, в усій багатогранності її соціально-психологічних та ін-дивідуальних якостей.

В умовах масового розсекречення архівних документів та активного запровадження до наукового обігу нових джерел історикам та джерелознавцям стає доступним цінний матеріал просопографічного характеру. Він дозволяє створити «живі» портрети відомих людей, відтворити їх образи у сукупності позитивних і негативних сторін життєпису не замкнутого у статичні рамки «сухої» біографії.

Наша стаття присвячена реконструкції просопографічного портрету відомого українського історика, архівіста, археографа і палеографа кінця ХІХ – початку ХХ ст. Івана Михайловича Каманіна. Інформацію про основні етапи його життя та наукової діяльності можна знайти у багатьох статтях та на сторінках довідників та енциклопедій [1, с. 54-64; 2, с. 240-249; 25, с 47-48; 26, с. 184; 27, с. 251-268; 31, с. 186; 35, с. 115-132; 37, с. 157-159; 39, с. 44-53]. Але її замало, щоб сформувати уяв-лення про ученого як особистість.

У документальній спадщині І.Каманіна наявний комплекс джерел, що містять хоч і фрагментарний, але важливий просопографічний матеріал. Це офіційні документи, фото-графії, джерела особового походження. Як допоміжні джерела можна використати спогади про ученого, некрологи докумен-ти членів його родини та колег.

388

З’ясувати етнічне та соціальне походження І. Каманіна дозволили послужний список його батька та виписка з метричної книги. Сам учений в одному з листів, адресованих О. М. Куліш, припускав, що, зважаючи на прізвище, його предки ймовірно мешкали поблизу узбережжя річки Ками, але детальних відомостей про них виявити не вдалося [4, арк. 1 зв.]. Батьки майбутнього історика не були пов’язані з наукою, хоча як для свого часу отримали гарну освіту. Михай-ло Михайлович Каманін був військовослужбовцем і походив з селянської родини Володимирської губернії. 4 грудня 1820 р. він став рекрутом артилерійської бригади і протягом 40 років дослужився до чину поручика артилерії. М. Каманін служив на території Володимирської, Московської і Смоленської гу-берній, а у 1849 р. його перевели до Києва. На Київщині він завершив військову кар’єру, звільнившись у запас у 1860 році [21, арк. 12 зв., 13 зв.].

Мати ученого Олександра Олександрівна Щуровська по-ходила із середовища міщан Смоленської губернії. Рано втра-тивши батьків, вона виховувалася у родині священика, друга її батька. Родина Каманіних була багатодітною. У послужному списку М. Каманіна вказані імена та дати народження трьох дітей: сина Івана (11 вересня 1850 р.) та доньок Єлизавети (5 вересня 1846 р.) і Пелагеї (4 жовтня 1852 р.) [21, арк. 14 зв., 16 зв.].

І. Каманін народився і провів перші дитячі роки у містечку Димер Київського повіту Київської губернії (зараз смт. Димер Вишгородського р-ну Київської обл.). Родина Каманіних підтримувала дружні відносини з сім’ями священиків сусідніх сіл Глібовки та Демидово, а у їх власній господі також панува-ли українські традиції та побут, притаманний українському ду-ховенству. Великий вплив на формування особистості май-бутнього ученого мала мати. Олександра Каманіна була доброзичливою жінкою з сильним вольовим характером. Во-на дуже любила народні пісні та українську літературу, часто купувала і читала дітям твори українських письменників. У ранньому віці Іван Михайлович познайомився з творчістю

389

Т. Шевченка і Г. Квітки-Основ’яненка, знав напам’ять багато поезій з «Кобзаря» та українських пісень [4, арк. 2]. Батьки ученого були різними за характером людьми, але у родині ца-рювало розуміння, взаємоповага тепла та доброзичлива атмо-сфера, тому його дитинство було «окружено любовью и лас-ками» [27, с. 263].

У роки Кримської війни, коли М. Каманіна мобілізували до війська, його родина переїхала до м. Звенигородки на Черкащині, а після його повернення у 1857 р. оселилася в Києві – місті, з яким у майбутньому пов’яже своє життя і нау-кову працю Іван Михайлович.

У 1860 р. І. Каманін розпочав навчання у 2-ій Київській гі-мназії, де найймовірніше і зародився його інтерес до історич-ної науки. У той період серед інтелігенції поширився великий інтерес до старовини, громадські діячі захоплювалися давнь-ою літературою, колекціонуванням тощо. Вчителі гімназії, на чолі з директором І. Слєпушкіним відзначалися жертовністю у справі служіння інтересам освіти, тому намагалися виховувати своїх учнів у національному дусі. На уроках П. Житецького, І. Самчевського, Н. Тумасова, А. Юркевича та ін. гімназисти знайомилися з літописами Самовидця, Г. Грабянки, С. Велич-ка, здобували загальні знання з української історії, вивчали мо-ви [39, с. 44-45].

У 1868 р., після успішного завершення гімназії майбутній учений став студентом Київського університету Св. Володимира, обравши історико-філологічний факультет. Можливо, за прикладом своїх вчителів, він мріяв про педа-гогічну діяльність. Особова справа студента І. Каманіна, відо-мості іспитів та протоколи засідань Ради Київського універси-тету свідчать, що він мав високий рівень навчальних досягнень, здобув ґрунтовні знання з усіх профільних дисци-плін. Відомості півкурсових (1870 р.) та випускних іспитів (1872 р.) І. Каманіна містять відмінні оцінки, і лише грецька, латинська, німецька мови та історія загальної літератури скла-дені на «удовлетворительно» [21, арк. 34 зв.; 20, арк. 70 зв.-71].

390

Велику роль у професійному становленні і формуванню наукового світогляду дослідника відіграло знайомство з В. Ан-тоновичем, який, отримавши звання доцента, викладав історію на його курсі. Під впливом свого викладача Іван Ми-хайлович розпочав працювати в Київському архіві (далі - КЦАДА), вивчаючи літописи, поступово захопився ар-хівістикою і з великим натхненням віддався науці. Навчаючись на останніх курсах, він за порадою М. Драгоманова перекладав з французької мови «Руководство по древней истории Восто-ка до Персидских воен» Ф. Ленормана. Під керівництвом В. Антоновича І. Каманін написав наукове дослідження «Очерк истории Тверского княжества», після захисту якого 3 листопада 1872 р. йому було присуджено ступінь кандидата історичних наук [20, арк. 75]. 17 січня 1873 р. Радою Київсько-го університету І. Каманіну було видано відповідний диплом [21, арк. 11].

Успішно розпочата наукова праця, приязні і доброзичливі взаємини з В. Антоновичем відкривали перед майбутнім дос-лідником значні професійні перспективи. Але через хворобу він почав втрачати слух, тому педагогічна діяльність стала не-можливою, а наукова опинилася під загрозою.

Для молодого науковця це було трагедією. Майже одразу після закінчення університету він одружився і потрібно було утримувати родину. Свідоцтво про шлюб свідчить, що урочистість відбулася 27 січня 1873 р. в Києві. Дружиною І. Каманіна стала Ольга Андріївна Птіцина – донька чиновни-ка Київського артилерійського округу. А у грудні цього ж року у подружжя народився старший син Валеріан [21, арк. 3, 9].

Щоб забезпечити сім’ю, учений у 1873 р. розпочав пра-цювати у Київському губернському акцизному управлінні, посівши посаду контролера з нагляду за тютюновими фабри-ками міста. Довідка, видана Івану Михайловичу 4 червня 1876 р., свідчить, що посадові обов’язки він виконував дуже добросовісно і відзначався високою самоорганізованістю та внутрішньою дисципліною [21, арк. 6]. На початку червня 1876 р. І. Каманін за сумісництвом влаштувався вільнонайма-

391

ним співробітником до КЦАДА. У намірі відновити архівну роботу, його підтримав В. Антонович, про що учений завжди згадував з великою вдячністю [30, с. 67]. Ім’я Івана Михайло-вича бачимо у списку службовців 1852-1902 рр., поданому Київському генерал-губернатору М. І. Драгомирову 20 березня 1903 року [32, с. 268].

Записи у різних варіантах послужного списку І. Каманіна засвідчують, що його професійна кар’єра відзначалася стабі-льністю і була пов’язана з однією установою – КЦАДА. 2 червня 1883 р. його було призначено на офіційну посаду помічника бібліотекаря та завідуючого архіву. На цій посаді учений пропрацював 20 років і зарекомендував себе відповідальним, сумлінним і порядним працівником [24, арк. 26 зв.-27]. За зразкову службу незмінно на одній і тій же посаді протягом тривалого часу його було нагороджено орде-нами Св. Станіслава 3-го (26 грудня 1891 р.) і 2-го ступеня (1 січня 1893 р.), Св. Анни 3-го ступеня (3 лютого 1898 р.).

Зміни у професійній кар’єрі науковця відбулися у 1903 році. 1 січня 1903 р. його було призначено тимчасово виконуючим обов’язки керівника КЦАДА, а 2 листопада цьо-го ж року він офіційно став архіваріусом [24, арк. 27 зв.], за-лишаючись на цій посаді впродовж наступних 18-ти років. За зразкову службу на посаді архіваріуса І. Каманіна було наго-роджено орденом Св. Анни 2-го ступеня (1 січня 1906 р.) та званням кавалера ордена Св. Володимира 4-го ступеня (1 січня 1911 р.) [24, арк. 27 зв.].

В останні роки життя учений був співробітником відділу соціальних наук УАН та ІНО ім. Драгоманова. Протягом квітня жовтня 1920 р. він обіймав посаду керівничого над пра-цями Постійної комісії для виучування західно-руського й українського права УАН [38, арк 1-1 зв.].

Впродовж всієї своєї професійної кар’єри І. Каманін був відданий своїй роботі і, можна сказати, жив справами архіву, всіма силами намагався забезпечити його належне функціону-вання, вдосконалити систему опису архівних документів, пе-решкодити їх фальсифікації, вирішити кадрові питання та не-

392

прості побутові проблеми установи. Він неодноразово писав доповідні записки та оглядові статті, присвячені становищу КЦАДА у різні роки. Під час Першої світової війни особисто займався підготовкою майна архіву до евакуації в Саратов, особливо переймаючись за збереження документів при транспортуванні. Пізніше учений неодноразово приїжджав у відрядження до Києва, щоб дізнатися про час і можливість по-вернення додому [32].

Підтвердженням вище сказаного можуть стати й спогади та некрологи сучасників І. Каманіна, які знали його особисто, або мали можливість працювати в архіві за його керівництвом. Всі вони наголошують, що Іван Михайлович був дуже досвідченим науковцем, доброзичливо ставився до кожного відвідувача архіву, намагався допомогти у пошуковій роботі. Молоді дослідники знаходили в його особі цікавого співрозмовника, порадника та наставника, з яким можна було поспілкуватися або навіть подискутувати на будь-яку наукову тему [29, арк. 1-2].

І. Каманін належав до такого типу людей, які люблять свою працю, а її результат приносить їм втіху і задоволення. Як писав М. Василенко: «На архів І[ван] Мих[айлович] дивився не тільки як на обв’язок. Архів для нього був потребою, дру-гим власним науковим кабінетом. Через це на всьому архіві лежав відбиток його особи… Ось чому, коли помер І[ван] М[ихайлович] відчувалась якась порожнеча в архіві. Було вий-нято душу, що жила там довший час» [1, с. 63-64]. Сам учений погоджувася з ним, зазначаючи в одному з листів до О. Куліш, що його робота – це його життя і втіха [18, арк. 1].

Важливі просопографічні відомості зафіксовані у його листуванні. З листів можна дізнатися про характер І. Каманіна, громадянську позицію, ставлення до праці, особливості при-ватного життя, стан здоров’я у різні періоди тощо. Однак, більшість листів адресована колегам по роботі та знайомим, з якими ученого пов’язували виключно професійні інтереси, наукова діяльність або громадські справи. Домінує діловий стиль, а інформація особистого змісту практично відсутня. Це

393

дає підстави стверджувати, що досліднику була властива певна внутрішня стриманість, закритість, недовірливість, а з іншого боку, можливо, він не мав близьких приятелів, з якими міг бу-ти цілком відвертим. Листи свідчать, що І. Каманін належав до прямолінійних кореспондентів, які не приховували своїх ду-мок і оцінок.

Найбільш відвертим учений був лише з одним своїм адре-сатом – дружиною Пантелеймона Куліша Олександрою Михайлівною. Між дописувачами встановилися дуже приязні стосунки і в процесі тривалого і безперервного епістолярного діалогу вони поступово пізнавали душевний стан, індивіду-альність, переконання один одного. В особі О. Куліш науко-вець знайшов близького друга, якому міг розповісти те, про що не писав іншим: родинні справи, особисті переживання тощо. Значне місце у кореспонденціях дослідника до пись-менниці посідає моральна підтримка, турбота про стан здо-ров’я, співчуття, бажання розрадити в горі, чуйне слово небай-дужої людини [5, арк. 1; 8, арк. 2; 10, арк.1].

З листів ученого стало відомо, що він був постійно закло-потаний науковою діяльністю, видавничими, громадськими справами, проблемами Київського архіву. І. Каманін часто ви-бачався перед Олександрою Михайлівною за «неаккуратность в листуванню», пояснюючи це браком вільного часу: «У мене так багато роботи, що й минути немає вільної» [14, арк. 1]. Учений повідомляв, що часто втомлювався, мало відпочивав, але при цьому ніколи не висловлював незадоволення робо-тою, бажання відійти від справ. «Як кину роботу – помру», – писав він 1909 року [18, арк. 1].

Відомості з листів доповнюють характеристики сучасників І. Каманіна про його ставлення до праці. Іван Михайлович був дуже відповідальним, прискіпливим і вимогливим, як до само-го себе, так і до своїх колег і підлеглих. Так, готуючи до ви-дання твори П. Куліша, він особисто підбирав людей, які під його чітким керівництвом робили рукописні копії опублікованих поезій і прози письменника. Учений сам перевіряв якість переписаних матеріалів, і при необхідності

394

вносив відповідні корективи, надавав рекомендації. Усі справи, пов’язані з виданням багатотомника, І. Каманін вів дуже скру-пульозно, беріг кожний документ, отриманий для книги [7, арк. 1].

У зв’язку з цим, ученому були властиві скептицизм і ба-жання керувати. Він неодноразово повідомляв О. Куліш, що нікому не довіряє [28, арк. 71]. Він наголошував, що звик пра-цювати самостійно, а до рекомендацій колег звертався лише, коли не міг сам вирішити проблему: « … я вовсе не думаю в своей работе пользоваться чужими указаниями. Я все сделаю сам и буду советоваться с другими лишь в сомнительных для меня самого случаях…» [3, арк. 2].

В декількох листах І. Каманін висловив свою позицію, щодо ролі праці в житті людини. Науковець зауважував, що найголовніше для успішного результату будь-якої роботи – це добрий початок. На його думку, праця повинна приносити задоволення, а якщо працювати в умовах постійних докорів та тиску, то можна втратити любов до обраної справи [28, арк. 70].

Учений ділився з Олександрою Михайлівною роздумами про мету життя людини, певною мірою висловлював свої на-ціональні переконання, ставлення до подій, що відбувалися навколо нього. Він вважав, що кожна людина повинна мати мету, до здійснення якої йтиме протягом життя. Життєвий шлях триватиме до того часу, поки вона не виконає поставле-не перед собою завдання [10, арк. 1 зв.]. Говорячи про свої національні інтереси, науковець зазначав, що, будучи росіянином за походженням, завжди з великою прихильністю ставився до українського національного руху, а зосередження на дослідженні вітчизняної історії ще більше зблизило його з представниками національної еліти [4, арк. 2]. В одному з листів І. Каманін назвав Росію своєю рідною матір’ю-батьківщиною, а Україну – годувальницею і вихователькою, тому толерантно ставився до представників обох народів [4, арк. 2 зв.]. «Родной матери я не знаю, и всю любовь к Родине я перенес на кормилицу – Украину; до конца дней моих оста-

395

нусь верно преданным ей питомцем», – писав він у березні 1904 року [4, арк. 2].

Через проблеми зі слухом учений не мав можливості брати активну участь у політичному житті, залишаючись на позиції спостерігача. Однак, він пильно стежив за змінами в країні, брав близько до серця все, що відбувалося навколо нього. Зокрема, переймався через події революції 1905-1907 рр., за-значаючи, що її наслідки будуть вкрай негативними для насе-лення. Чи не найбільше його турбувало те, що революція провокувала національну ворожнечу, паралізувала життя міст і викликала у суспільстві відчуття невпевненості у завтрашньому дні [28, арк. 19].

Він був активним учасником громадсько-культурних заходів, організованих українською інтелігенцією, цікавився українською пресою. У спілкуванні з колегами, знайомими, в родинному колі надавав перевагу російській мові і в одному з листів до О. Куліш зізнавався, що у Києві «дуже рідко прихо-диться чути або говорити по-українськи». Зауважимо, що ли-ше цьому адресату дослідник писав листи українською мовою, хоча й зазначав, що не надто добре нею володіє [11, арк. 2]. На його думку, українська мова дуже гарна та мелодійна, і ли-ше читання не давало її забути [7, арк. 2 зв.].

Епістолярна спадщина І. Каманіна є важливим джерелом для дослідження його взаємовідносин з оточенням. До своїх колег та знайомих, серед яких були авторитетні науковці, громадські діячі, письменники, він ставився з повагою, але завжди мав власну думку щодо будь-якого питання і погоджу-вався з опонентом тільки за наявності в останнього перекон-ливих аргументів. Дослідник не завжди позитивно сприймав об’єктивну критику сучасників, щодо своєї діяльності, відстоюючи власну позицію. Так, після опублікування у газеті «Рада» різких рецензій Д. Дорошенка і С. Єфремова на пер-ший том творів П. Куліша, він мало спілкувався з українськи-ми громадськими діячами Києва. Учений не погодився з біль-шістю критичних зауважень рецензентів, але вирішив не вступати з ними в дискусію і зосередився на продовженні ро-

396

боти над виданням за розробленою програмою [16, арк. 1 зв.; 19, арк. 1зв.-2].

У листах І. Каманін інколи давав оцінку діяльності багатьох своїх сучасників. Він позитивно відгукувався про В. Шенрока, назвавши його «крупным дарованием» і «очень усердным ра-ботником» [13, арк. 2]. Ставлення ж до В. Науменка було дуже критичним: він зазначав, що в останнього немає організаторських здібностей, щоб вдосконалити журнал «Ки-евская старина», «зробити його живим» [11, арк. 2].

У листах ученого до О. Куліш, відобразилися й окремі деталі його родинного життя, ставлення до дітей, взаємини з ними.

І. Каманін мав чотирьох дітей – двох синів Валеріана і Ге-оргія та двох доньок Анну і Катерину. Усі діти, крім, старшого сина, жили разом з батьками у Києві. В. Каманін, закінчивши медичний факультет Київського університету, працював лікарем у Кам’янці-Подільському [24, арк. 27]. У листах історик виступає турботливим, люблячим батьком, якого надзвичайно хвилювали будь-які негаразди його дітей. Зокрема, коли у липні 1903 р. у Києві відбувалися страйки робітників, він відклав усі свої відрядження, щоб бути поруч з родиною: «Вы-езжать в такую минуту, с одной стороны, не безопасно; а с другой, оставить детей не решаюсь» [6, арк. 1]. Велике занепокоєння І. Каманіна викликала російсько-японська війна. Науковець хвилювався за старшого сина, якого могли мобілізувати до армії, тому влітку 1905 р. на місяць виїхав до Кам'янця-Подільського [12, арк. 2]. Про сердечну теплоту і любов до доньок свідчать дарчі написи на книгах та фото-картках І. Каманіна. Наприклад, на титульному аркуші книги «Зверинецкие пещеры (их древность и святость)» є напис, зроблений рукою ученого, такого змісту: «Милой и дорогой моей дочурке Кате Каманиной […] дарю на память эту книгу. Горячо-горячо любящий ее отец 22.ІІІ.1915» [33, с. 218].

Старша донька ученого Анна у роки Першої світової війни працювала сестрою милосердя, а потім працювала у бібліоте-ці Третього відділу ВУАН. Молодша донька Катерина після

397

закінчення Фундуклеївської гімназії займалася педагогічною діяльністю, а у 1930-х рр. була робітницею на фабриці одягу.

Взагалі, на основі аналізу листування можна зробити вис-новок, що дослідник дуже любив дітей. Він часто розпитував Олександру Михайлівну про племінників і онуків, висловлю-вав щире співчуття та підтримку, якщо дізнавався про їхні хво-роби, а у листах, написаних перед приїздом у Кулішівку, кон-сультувався щодо подарунків для малечі [9, арк. 3 зв.; 15, арк. 2].

У побуті науковець був надзвичайно простою та скром-ною людиною, яка ніколи не хотіла завдавати людям зайвих клопотів і не вимагала до себе особливого ставлення [11, арк. 2 зв.]. «Об удобствах моих не заботьтесь. Я человек простой и довольствуюсь простым и немногим в своей жизни», – писав учений у листі від 4 липня 1903 року, неодноразово підкреслюючи, що не любить розкоші [5, арк. 2 зв.].

Зважаючи на вік дописувачів, значне місце у взаємному ли-стуванні І. Каманіна з О. Куліш посідала тема здоров’я. Майже у кожному листі дослідника відображено піклування про са-мопочуття адресата. Щодо самого І. Каманіна, то можна зро-бити висновок, що його здоров’я почало погіршуватися наприкінці 1900-х років. У 1909 р., після тривалої тяжкої хво-роби, він писав: «Жизнь моя уже подорвана; неприятности же меня прямо убивают» [17, арк. 1]. Однак, незважаючи на про-блеми зі здоров’ям, учений продовжував свою наукову і гро-мадську діяльність.

Певну інформацію про особистість І. Каманіна містить його науковий доробок, і насамперед рукописи. Праці ученого свідчать про різносторонність його наукових інтересів, ерудованість та скрупульозність у проведенні досліджень. У більшості рукописів статей є численні правки, коментарі, примітки, що відображає його ставлення до власної праці. На основі аналізу змісту рукописів та публікацій І. Каманіна мож-на визначити головні напрями його наукової діяльності та наукові інтереси на різних етапах життя.

398

Про зовнішність ученого та коло його спілкування також можуть розповісти фотографії. Серед виявлених світлин є портрети ученого, зроблені професійним фотографом, та аматорські знімки в колі родини, друзів, колег. На фото бачи-мо доньок ученого Анну і Катерину, О. Вітвицьку, В. Антоновича, К. Болсуновського, М. Істоміна, І. Істоміна, О. Федотова-Чеховського та ін.

Отже, незважаючи на те, що просопографічна інформація у документальній спадщині І. М. Каманіна дуже фрагментарна, вона дає підстави стверджувати, що перед нами непересічна постать початку ХХ століття. Авторитетний науковець, зна-ний і шанований багатьма відомими діячами своєї доби, який відзначався широтою наукових інтересів, ерудованістю і над-звичайною відданістю улюбленій роботі. А разом з тим, – проста, невибаглива у побуті людина, доброзичлива у спілкуванні з колегами і друзями, турботлива у ставленні до родини.

Звичайно, І. Каманін не був позбавлений негативних рис. Дещо скептичний, вимогливий, інколи недовірливий і супер-ечливий, він звик сподіватися лише на самого себе і часто не сприймав критику, був досить стриманим і навіть закритим. Він не скаржився на долю, не афішував свого родинного жит-тя, а у листуванні завжди уникав відвертих розмов, і не відкривав власної душі.

Джерела та література: 1. Василенко М. Наукова діяльність Івана Михайловича Каманіна / Микола Василенко // Записки соціально-економічного відділу ВУАН 1924-1925 рр. – К., 1926. – Т. 2-3. – С. 54-64. 2. Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі Украї-ни : бібліографічний довідник: у 2 ч. / [ред.-упоряд. В. О. Горбик]. – К. : НАН України, Інститут історії України НАНУ, Центр пам’яткознавства НАНУ і УТОПІК, 2005 – Ч. 1. – 2005. – 351 с. 3. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 19, спр. 1259, 2 арк. 4. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1260, 2 арк. 5. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1262, 2 арк. 6. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1263, 2 арк.

399

7. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1265, 2 арк. 8. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1267, 2 арк. 9. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1268, 3 арк. 10. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1269, 2 арк. 11. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1271, 2 арк. 12. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1272, 2 арк. 13. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1274, 2 арк. 14. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1277, 2 арк. 15. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1290, 2 арк. 16. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1292, 2 арк. 17. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1293, 2 арк. 18. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1303, 2 арк. 19. ВР ІЛ НАН, ф. 19, спр. 1305, 2 арк. 20. Державний архів міста Києва, ф. 16, оп. 311, спр. 118, 134 арк. 21. ДАК, ф. 16, оп. 322, спр. 132, 17 арк. 22. ДАК, ф. 16, оп. 465, спр. 478, 204 арк. 23. ДАК, ф. 16, оп. 465, спр. 893, 48 арк. 24. ДАК, ф. 16 оп. 465, спр. 4787, 50 арк. 25. Енциклопедія історії України: в 10 т. / [ред. кол. В. А. Смолій, Г. В. Боряк, В. Ф. Верстюк та ін]. – К. : Наукова думка, 2003 – Т. 4: Ка-Кам. – 2007. – 528 с. 26. Енциклопедія українознавства: словникова частина: в 10 т. / [ред. В. Кубійович]. – Львів : Молоде життя, 1993 – Т. 3. – 1994. – С. 801-1200. 27. Ємець О. «Труди і дні» Івана Каманіна // Історія, історіографія, джере-лознавство (статті, розвідки, замітки, есе) / Ольга Ємець. – К., 1996. – С. 251-268. 28. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. І, спр. 49724-49756, 73 арк. 29. ІР НБУВ, ф. ХХХІІІ, спр 839, 4 арк. 30. [Каманін І. М.]. Невидані спомини І. М. Каманіна про В. Б. Антоновича / [І. М. Каманін] // Україна. – 1928. – Кн. 6. – С. 66-70. 31. Київський національній університет імені Тараса Шевченка. Незабутні постаті : довідкове видання / [авт.-упоряд. О. Матвійчук, Н. Струк]. – К. : Світ успіху, 2005. – 464 с. 32. Київський центральний архів давніх актів 1852-1943 : Збірник доку-ментів у 2 т. / [упоряд. Л. М. Муровцева, В. В. Страшко, Л. А. Сухих]. – К. : ЦДІАУ, 2002 – Т. 1 : (1852-1921) – 2002. – 456 с. 33. Крячок М. І. Документи фонду Івана Михайловича Каманіна як істо-ричне джерело (за матеріалами ЦДАМЛМ України) // Українське архіво-знавство: історія, сучасний стан та перспективи / М. І. Крячок. – К., 1997. – С. 213-220. 34. Провідники духовності в Україні : довідник / [упоряд. І. Ф. Курас, М. О. Багмет, В. І. Гусєв та ін.]. – К. : Вища школа, 2003. – 784 с.

400

35. Ситник О. Український історик Іван Каманін / Олександр Ситник // Український історик. – 1991. – № 1-2 (108-109). – С. 115-132. 36. Спеціальні історичні дисципліни : довідник / [авт. І. Н. Войцехівська, В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін.]. – К. : Либідь, 2008. – 520 с. 37. Українські архівісти : бібліографічний довідник : в 3 вип. / [упоряд. О. М. Коваль, І. Б. Матяш, В. С. Шандра]. – К. : ІУАД НАН України, 1999 – Вип. 1: XIX ст. – 1930-ті рр. – 1999. – 367 с. 38. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 1303, оп. 1, спр. 6, 2 арк. 39. Щербина В. І. Іван Михайлович Каманін як архівіст / В. І. Щербина // Записки соціально-економічного відділу ВУАН 1924-1925 рр. – К., 1926. – Т. 2-3. – С. 44-53.

401

Биба Євген

Олександр Олександрович Тулуб, як біографіст – дослідник псевдонімів

Олександр Олександрович Тулуб, представник давнього

козацького роду, юрист та фольклорист народився 1866 р. в Кам’янці-Подільському в родині інспектора Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії [21; арк. 1].

Точних документально підтверджених відомостей про да-вні корені родини Тулубів немає, проте є кілька припущень, за якими їхній родовід бере свій початок з Криму. За іншими да-ними, зокрема й спогадами родини Тулуб, їхні коріння сяга-ють часів козацтва. Так, джерела згадують двох Тулубів: війсь-кового писаря – Тулуба та полковника Війська Запорозького – Андрія Тулуба. У «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 р., зок-рема полків, що формувалися на території Черкащини, є за-писи імен козаків Кропивнянського полку: Антон Тулюпа, Зі-нець Тулюпа, Процик Тулюпа, Семен Тулуп, Данило і Кузьма Тулюпенки. Цілком можливо, що один із реєстровців був предком родини Тулуб, оскільки Кропивнянський полк охоп-лював сучасну Золотоніщину [2; с. 5]. В інших джерелах пода-ється інформація, що один із Тулубів був одружений з сест-рою Кочубея [1; с. 19]. Джерела також вказують, про приналежність одного з предків родини Тулуб - полтавського землевласника до російського дворянства, а також про його офіцерське звання.

Племінниця Олександра Олександровича, відома українсь-ка письменниця Зінаїда Павлівна Тулуб, у своїх спогадах так писала про свій родовід: «Тулуби прямі нащадки запорізьких козаків. За сімейними переказами, рід Тулубів походив з Кри-му. Можливо, вони були із турок, які володіли після ліквідації в Криму генуезьких колоній всім узбережжям або з татар, які на-селяли внутрішні області півострова. Звісно, вони могли бути й християнського населення… Хоч би як там було, але в ди-тинстві чула я, що предки від'їхали з Криму в Україну й були

402

прийняті у військо Запорозьке, і отримали землі у межах «Во-льностей Запорозьких» на Полтавщині [3; с. 22]».

У своїй мемуарній «Повісті мого життя» осередками про-живання свого прадіда Данила Савича Тулуба називала Черка-ський та Золотоніський повіти [2; с. 5].

«Прадід мій Данило Савич Тулуб був дореформовим судо-вим слідчим. Вийшовши у відставку, жив він на своєму хуторі біля Золотоноші», - писала у своїх спогадах про свого предка З.Тулуб [3; с. 22].

Про свою приналежність до діячів українського націона-льно – визвольного руху XIX ст. наголошував і О.О. Тулуб. Так, на одному із засідань Комісії дослідів громадських течій ВУАН (15 травня 1924 р.) він зробив доповідь про свого бать-ка, кирило-мефодіївця Олександра Даниловича Тулуба – «Ро-динні спомини». Головним джерелом для написання оповіді про батька, який помер коли Олександру було шість років, стали розповіді матері, яка відмічала також його хист до літе-ратурної творчості.

Про свого батька О.О. Тулуб у своїй доповіді зазначав, що він був членом українського гуртка студентів, основна діяльність яких полягала у боротьбі проти кріпацтва й які, згодом, увійшли до Кирило-Мефодіївського братства. Професор Г. Сергієнко у своїй праці «Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство» (1983) зазначав, що під час перебування у Києві (1843 та 1844 рр.) Т. Шевченко познайомився з викладачами та студентами університету Святого Володимира – членами гуртка «Київська молода». Серед них: М. Максимовичем, П. Кулішем, В. Білозерським, П. Чуйкевичем, а також зі студентами, які входили до гуртка: О. Маркович, Д. Пильчиков, О. Навроцький, О. Тулуб, М. Чалий та ін. [4; с. 38].

Щоб не виникало суперечностей щодо участі його батька в товаристві, Олександр Олександрович цитує слова Т.Г. Шевченка, адресовані Касюрі, одному зі своїх співрозмо-вників: «Я хорошо знаю Александра Тулуба, хороший это, очень хороший был человек».

403

Про участь Олександра Даниловича у Кирило-Мефодіївському братстві, також згодом писала й Зінаїда Ту-луб. За словами її батька, Павла Олександровича Тулуба, ста-ршого брата Олександра Олександровича, «у 1844 р. дід поз-найомився з М.Костомаровим, а згодом – і з О.Навроцьким та М.Гулаком, часто мав зустрічі з П.Кулішем [5;с.7]».

Рання смерть 48-річного Олександра Даниловича від сер-цевого нападу (5 жовтня 1872 р.), стала тяжким ударом для йо-го родини та випробуванням у долі матері Олександра Олек-сандровича – Марії Олександрівни, матері шістьох малолітніх дітей. Але, маючи залізну волю, вона очолює жіночу гімназію в м. Олександрії, в якій одночасно викладала російську, німе-цьку та французьку мови.

Попри всі труднощі в сім’ї, мати змогла забезпечити здо-буття вищої освіти своїм синам, які отримали її в Університеті св. Володимира. Старший син, Сергій, отримавши медичну освіту, став лікарем та працював в Олександрійському техніч-ному училищі; Микола, отримавши економічну освіту, пра-цював у Київській конторі державного банку; Павло – став юристом та працював на літературній ниві; Олександр – здо-був також, як і Павло, юридичну освіту. Доньки Людмила і Марія отримали середню освіту.

Вступивши у 1890 р. на юридичний факультет, Олександр, як зазначено в автобіографії, розпочав свою літературно-публіцистичну творчість. Разом з Л. Старицькою-Черняхівською, Л. Українкою. В. Самійленком, М. Левицьким та І. Стешенком входить до Київської «Молодої громади», чле-ни якої організовувала свої щотижневі «суботи», на яких де-кламували власні поезії, прозу, обговорювали реферати та до-повіді на актуальні наукові, літературні громадські теми. Ними опікувалися представники Старої Київської Громади М. Лисенко, М. Старицький та О. Пчілка [6; арк. 22-23]. До-сить цікавим залишається той факт, що з Л. Старицькою-Черняхівською О. Тулуб підтримував дружні стосунки упро-довж всього життя, і як доказ тому – листування протягом ро-ків з Л. Старицької-Черняхівською [7; арк. 1].

404

З автобіографії Олександра Тулуба, ми дізнаємося, що у цей же період, він, взявши собі за псевдонім ім'я «Ол. Тишко», розпочинає публікувати свої наукові та літературні статті в «га-лицькій пресі»: в місячниках «Правда», «Дзвінок», «Історична бібліотека» [8; арк. 1].

Як свідчать архівні джерела, юридичний факультет Київсь-кого університету Олександр Тулуб закінчив у 1895 р. з дип-ломом ІІ ступеня [9; арк. 1].

У вересні 1895 р. розпочинається його кар’єра слідчого. На той час потрібно було пройти кандидатське стажування, яке він успішно виконує у 1897 р. та складає іспит. У тому ж році його призначають на посаду судді до позаштатного м. Возне-сенська, а згодом, у 1907 р., він обіймає посаду судового слід-чого 5-ї дільниці Єлисаветградського повіту. Водночас, у Єли-саветграді, Олександр Олександрович знайомиться з членами Київської «Старої громади» - Я. Шульгіним, О. Михалевичем, В. Ястребовським та розпочинає активну громадську діяль-ність. У 1911 р. з його ініціативи було зібрано кошти на пам’ятник Т.Г. Шевченку у місті Києві (437 крб. 60 коп.), який мав бути встановлений на місці, де нині пам’ятник княгині Ользі [10; арк. 1-4].

Наступного року О.О. Тулуб переїжджає до Луцька, де продовжує свою службову кар’єру, але професійна діяльність не відповідала його внутрішнім потребам. Конфлікт з началь-ством сприяв тому, що О. Тулуб полишає Луцьк і повертаєть-ся до Києва, де до 1920 р. обіймає посаду мирового судді 6 - тої дільниці Київського повіту [11; арк. 5].

У 1920-1921 р., після ліквідації інституту мирових суддів, О.О.Тулуб у співпраці з дружиною Юлією Дмитрівною (од-ружився у 1910 р.) засновує видавництво «Метелики», яке мало за мету здійснити наукові та літературні плани подружжя та допомогти молодим науковцям і літераторам. Але видавничий проект подружжя через брак фінансів та смерть дружини по-лишився не реалізованим [12; арк. 1-2]. Ось, як про це засвід-чив у своєму листі до товариша Олександр Олександрович: «Доля розлучила мене з моєю незабутньою дружиною, з якою

405

я був найщасливішим у світі – настільки це золота була душа» [13; арк. 1 зв].

Протягом 1920-х років О. Тулуб постійно змінював місця роботи з року в рік, а матеріальні труднощі та побутові негара-зди, не належні умови праці, що супроводжували його на но-вих робочих місцях, підривали його і так хитке здоров’я.

Реалізувати творчі й наукові задуми йому вдалося у лише після переходу до ВУАН. «З заснуванням 1918 р. Української Академії наук я зразу працював у 2 комісіях – «Звичаєвого пра-ва та Живої мови» … а з 1922 р. – як офіційний нештатний співробітник двох Комісій – «Комісії словника діячів України» і «Комісії для дослідження громадських рухів на Україні». [14; арк. 1].

Саме робота в ВУАН допомогла йому реалізувати свій творчий потенціал. «Тільки й утіха моя тепер, коли я сиджу у Всенародній бібліотеці. І працюю, працюю без кінця…», - за-значав він в одному із своїх листів[15; арк. 1 зв.].

Працюючи позаштатним співробітником в «Комісії для складання біографічного словника діячів України», про що свідчить видана йому довідка, майбутній дослідник псевдоні-мів готував біографії та життєписи діячів української літерату-ри. О. Тулубом були зібрані матеріали до біографій В. Антоновича, П. Грабовського, М. Костомарова, О. Лазаревського, М. Олександровича, О. Тарковського, Н. Шугурова, складає ряд бібліографічних нарисів та публікує кілька статей [16; арк. 1-32].

Її керівник Михайло Могилянський так охарактеризував ді-яльність Олександра Олександровича: він працював «над ви-бором імен діячів з науково-літературних джерел, при чому завжди виконує працю акуратно і ретельно[17; арк. 1].».

Робота у «Комісії для складання біографічного словника діячів України» виявилася плідною. У 1928 р. у світ вийшла його перша праця «Словник псевдонімів українських пись-менників», в якій вперше було систематизовано цікавий мате-ріал про використання псевдонімів більшістю діячів українсь-кого національно – визвольного руху.

406

Але у особистому архіві дослідника ще зберігся список 69 псевдонімів та відповідних імен літераторів, безліч матеріалів щодо біографій, які не увійшли у пропоноване видання [18; арк. 1- 1 зв.]. Напевно він мав намір згодом доповнити та пе-ревидати словник.

Особистий архів О.О.Тулуба містить значну епістолярну спадщину дослідника біографій та псевдонімів. Зокрема лис-тування з такими з відомими діячами, як Д. Яворницький, М. Макаренко, Г. Хоткевич, Л. Пахаревський, П. Воронін, О. Сластіон [19, спр. 75, 51-52, 73, 57, 42, 118-121].

Великі й уточнені переліки псевдонімів діячів, яких не знав або пропустив дослідник, були надіслані йому М. Тарасенком, Г. Коваленком, Б. Комаровим [20, спр. 65-67, 47, 49].

Особливо захоплювався О. Тулуб життєписами таких дія-чів, як В. Самійленка, К. Михальчука та І. Стешенка, а їх спів-праця дала біографу змогу не лише потоваришувати з ними, а й описати їхній життєвий та творчий шлях.

Листування Олександра Тулуба з видатними діячами, які охоче ділилися різноплановою інформацією про свої та чужі псевдоніми, дозволило підготувати одне з найгрунтовніших і на сьогодні академічних видань.

Отже, діяльність О. Тулуба, як біографа та дослідника псе-вдонімів українських діячів ХІХ-ХХ ст.. розкриває широкі мо-жливості для сучасних науковців національно-культурного ві-дродження в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст..

Джерела та література:

1. Кузмінський А. Родові корені і хресний шлях великомучениці Зінаїди Тулуб. Збірник наукових читань:До 120-річчя з дня народження письменниці Зінаїди Тулуб. // – Черкаси: Вид. від ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2010. 2. Кузьмінський А., Поліщук В. Життєві шляхи родини Тулубів / Кузьмінський А., Поліщук В. //Черкаси. Видавець Чабаненко Ю.А. 2010. 3. Масненко В. Олександр Данилович Тулуб – учасник Кирило-Мефодіївського товариства й українофіл (між суспільним покликанням та вірнопідданством). Збірник наукових читань:До 120-річчя з дня

407

народження письменниці Зінаїди Тулуб. // – Черкаси: Вид. від ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2010. 4. Сергієнко Г. Я. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство // АН Української РСР. Інститут історії. – К.: Наук. думка, 1983. 5. Ульяновський В. Олександр Тулуб та його фольклорна збірка про Київ // Київ та його давня давнина у творах народних / Олександр Тулуб. – К.:Унісерв, 2011. 6. Інститут Рукописів Націонільної бібліотеки України ім. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. 209, Олесандр Данилович Тулуб спр. 111, арк. 22-23. 7. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 64, арк.1. 8. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 8, арк. 1. 9. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 9, арк. 1. 10. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 32, арк. 1-4. 11. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 13, арк. 5. 12. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 6, арк. 1-2. 13. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 36, арк. 1 зв. 14. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 8, арк. 1. 15. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 36, арк. 1 зв. 16. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 111, арк. 1-32. 17. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 16, арк. 1. 18. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 107, арк. 1- 1 зв. 19. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 75, 51-52, 73, 57, 42, 118-121. 20. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 65-67, 47, 49. 21. ІР НБУВ. Ф. 209, спр. 7, арк. 1.

408

Відомості про авторів:

Безручко Олександр – кандидат мистецтвознавства, доцент, професор кафедри кіно-, телемистецтва Київського міжнаро-дного університету (КиМУ), завідувач кафедри кіно-, телемис-тецтва КиМУ, заступник директора Інституту телебачення, кі-но і театру КиМУ Биба Євген – аспірант Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова Божук Антон - аспірант кафедри теорії та історії української літератури факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Бойко Надія – кандидат філологічних наук, науковий спів-робітник відділу класичної української літератури Інституту лі-тератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Бойчук Леся – аспірантка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Боряк Тетяна – кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства та управління соціальними комунікаціями Інституту інформаційної діяльності та соціальних комунікацій Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Бурачок Наталія – аспірантка Прикарпатського національ-ного університету імені Василя Стефаника Галах Віта – аспірантка Державної наукової сільськогоспо-дарської бібліотеки (ДНСГБ) НААН України Грабар Наталія – кандидат історичних наук, в.о. завідувача музею Михайла Старицького (Музей видатних діячів українсь-кої культури) Гураль Ольга – завідувач музею Михайла Старицького (Му-зей видатних діячів української культури) Давибіда Лев – аспірант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Диба Алла – науковий співробітник відділу рукописних фон-дів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, член Національної спілки письменників України (лі-тературне об’єднання «Радосинь»)

409

Дунай Павлина – кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник Національного музею літератури Зелік Оксана – старший викладач кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Камінчук Ольга – кандидат філологічних наук, старший нау-ковий співробітник відділу класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Каневська Лариса – кандидат філологічних наук, завідувач науково-дослідного відділу «Музей «Іван Франко і Київ» (Му-зей видатних діячів української культури) Козар Лідія – кандидат філологічних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу фольклористики Інституту ми-стецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Риль-ського НАН України Коляда Ігор – доктор історичних наук, професор кафедри методики навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти Інституту історичної освіти Національного педагогічного уні-верситету ім. М.П. Драгоманова Константинівська Оксана – старший науковий співробіт-ник музею Лесі Українки (Музей видатних діячів української культури) Коптило Дарина – молодший науковий співробітник музею Миколи Лисенка (Музей видатних діячів української культури) Левчик Надія – кандидат філологічних наук, провідний нау-ковий співробітник відділу класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Лягущенко Єлизавета – аспірантка Київського національно-го університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого Маковей Євгеній – аспірант Інституту історичної освіти На-ціонального педагогічного університету імені М.П. Драгома-нова Міхно Олександр – кандидат педагогічних наук, провідний науковий співробітник Педагогічного музею України

410

Музичко Олександр – кандидат історичних наук, доцент ка-федри історії України історичного факультету Одеського на-ціонального університету ім. І.І. Мечникова Рева Лариса - кандидат філологічних наук, науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України. Рябцева Лідія – старший науковий співробітник Музею кни-ги і друкарства України Скорульська Роксана – завідувач музею Миколи Лисенка (Музей видатних діячів української культури) Сулима-Камінська Ілана – старший викладач кафедри мето-дики викладання соціально-гуманітарних дисциплін Інституту політології та права Національного педагогічного університе-ту ім. М.П. Драгоманова Тихомиров Сергей – кандидат филологических наук, докто-рант кафедры русского языка Мордовского государственного педагогического института имени М.Е. Евсевьева Якобчук Надія – кандидат історичних наук, викладач Респу-бліканського вищого училища культури Якобчук Світлана – кандидат історичних наук, викладач Рес-публіканського вищого училища культури

411

ЗМІСТ Вступне слово.........................................................................3 VII науковий семінар (14 грудня 2011 року) Левчик Надія Проблематика націєтворення в поезії Михайла Старицького: образно-стильовий аспект..................................................................5 Музичко Олександр Популяризатор творчості М.П. Старицького Дмитро Дмитрович Сигаревич (1868-1914).................................17 Галах Віта Професор О.Г. Черняхівський (1869-1939) та його внесок у розвиток біологічних наук.............................................................29 Гураль Ольга Революція і особистість. Дещо з «Щоденників» Вероніки Черняхівської......................................................................41 Додаток. Зі щоденника В.О. Черняхівської 1917-1918 рр..........................51 Зі щоденника В.О. Черняхівської 1918-1919 рр..........................54 Зі щоденника В.О. Черняхівської 1922-1924 рр..........................59 Коляда Ігор Роль народних традицій у формуванні феноменальності родини Косачів....................................................................................64 Рева Лариса Олена Пчілка та її оточення.............................................................74 Грабар Наталія Життя та творчість Панаса Саксаганського: історико-географічний аспект.........................................................83 Лягущенко Єлизавета Організаційні аспекти діяльності театру Миколи Садовського..........................................................................93 Бойко Надія Мала проза О. Кониського: традиція і ознаки новаторства.........................................................................101

412

Козар Лідія Роль родини Грінченків у процесі формування національної самосвідомості кінця ХІХ – початку ХХ ст......110 Диба Алла «Це був план справжньої козацької держави...»: Українські мотиви у російськомовних творах Валерії О’Коннор-Вілінської..........................................................127 Боряк Тетяна Спомини Наталі Наріжної як джерело до історії української еміграції в Чехословацькій Республіці...................138 Дунай Павлина Сергій Єфремов в українському просторі помежів’я та першої половини ХХ століття..................................................150 Сулима-Камінська Ілана «Благородный осведомитель» і українська інтелігенція: суспільна реакція на книги київського цензора С. Щоголєва...................................................163 Камінчук Ольга Художня інтерпретація національної ідеї в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: світоглядно-естетична парадигматика.........................................171 VIII науковий семінар (14 грудня 2012 року) Константинівська Оксана Діяльність Олени Пчілки в Київському Українському Клубі.................................................183 Скорульська Роксана Два Петербурги Миколи Лисенка................................................195 Коптило Дарина Внесок М. Лисенка у підготовку першого україномовного видання Біблії (аспекти дослідження теми)............................................................216 Божук Антон Роль української драматургії початку ХХ ст. в формуванні національної ідентичності

413

(на матеріалі творів Степана Васильченка).................................221 Рябцева Лідія Семен Бобров і Леся Українка. Порівняльний аналіз.............229 Диба Алла «А головне, що був ще й доброю людиною...» (До біографії письменника-плеядівця Феофана Пашкевича).......................................................................254 Каневська Лариса Іван Франко й Іван Нечуй-Левицький: до історії особистих і творчих взаємин.......................................269 Грабар Наталія Матеріали Ірини Стешенко у фондах МВДУК як джерело до вивчення її біографії.............................................287 Маковей Євгеній Історіографічна спадщина Пантелеймона Куліша..................293 Тихомиров Сергей К вопросу о «христианском» аспекте в творчестве С.А. Есенина..............................................................301 Безручко Олександр Боротьба за українізацію радянського мистецтва режисера і педагога Фавста Лопатинського...............................313 Давибіда Лев Мар’ян Панчишин – видатний український вчений і громадський діяч...............................................................321 Міхно Олександр Внесок Михайла Кравчука у розвиток національної школи (1917-1920)...................................................330 Боряк Тетяна Архівна україніка: документальні свідчення про діяльність видатних діячів України кінця ХІХ – поч. ХХ ст. ..................................................................339 Бурачок Наталія Становлення світоглядних позицій Миколи Шлемкевича....354 Зелік Оксана Публіцистичні виступи Михайла Могилянського як засіб формування національної свідомості...........................361

414

Якобчук Світлана Остання праця Ф.П. Матушевського як джерело дослідження його громадянської позиції..............370 Бойчук Леся Роль Кирила Трильовського у формуванні національної самосвідомості галицьких українців наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ...........................................379 Якобчук Надія Просопографічний портрет І.М. Каманіна...............................387 Биба Євген Олександр Олександрович Тулуб як біографіст – дослідник псевдонімів.........................................401 Відомості про авторів........................................................408

415

Наукове видання

До дня народження М. П. Старицького

Матеріали VII – VIII наукових семінарів

«Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та куль-тури у процесі формування національної самосвідомості

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.»

Тексти друкуються за авторською редакцією