305

Вікторія ВАТАМАНЮК*

СУБ'ЄКТИ ТЛУМАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ТА ЗАКОНІВ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ФОРМУВАННЯ ПРАВА

Проблема тлумачення законів має багатовікову історію. Ще античний мислитель Цицерон зазначав, що «знання законів полягає не в тому, аби пам'ятати їх слова, а в тому, щоб розуміти їх сенс»1. Для застосування права, писав Є. М. Трубецький, не-достатньо переконатися в існуванні юридичної норми. Крім того, потрібно встано-вити точне значення тієї норми, яку потрібно застосувати2. Однак виникає питання хто повинен з'ясовувати і встановлювати сенс правової норми, іншими словами, виникає необхідність у визначенні суб'єкта правотлумачної діяльності. Це питання цікавило теоретиків і практиків вже не одне століття3. Проте сучасний

процес демократизації держав (зокрема інституціалізація таких нових конституційних концепцій та принципів, як правова держава, верховенство права, безпосередньої дії конституційних норм про права та свободи людини і громадянина, розподілу державної влади тощо) вимагає додаткового поглибленого осмислення призначення та ролі суб'єктів у правотлумачній діяльності. При цьому серед науковців та практиків вже не перший рік точиться дискусія про суб'єктів власне офіційного тлумачення, зокрема стосовно того, чи може єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні тлумачити Конституцію і закони, чи це має робити Верховна Рада України. Загальновизнаним вважається твердження, що основна мета офіційного тлумачення

— забезпечити однаковість розуміння змісту норм права і досягнення їх однакового застосування. При цьому вказується, що такий вид тлумачення має обов'язковий характер завдяки юридичним властивостям норм права, що тлумачаться, і наявності у суб'єкта — органів державної влади, їх посадових осіб — відповідних повноважень на його надання. В юридичній літературі існують різні позиції про коло органів державної влади, які

володіють правом давати офіційне тлумачення. Одні вважають, що його може здійсню-вати виключно Конституційний Суд України, інші — що і інші владні структури. З цього приводу професор М. Цвік зазначає, що «жваве обговорення про суб'єктів

офіційного тлумачення значною мірою пов'язане з тим, що в п. 6 гл. XV Конституції України «Перехідні положення» зафіксовано, що до створення Конституційного

* Старший викладач кафедри державно-правових наук факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Освіта: Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет правничих наук,

магістр права, викладач вищої школи (2004 p.). 1 Див.: Правознавство (терміни, афоризми, прислів'я) / Упорядник П. М. Рабінович. — Л., 1995. — С. 69. 2 Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1898. — С. 347. 3 Див. напр.: Тодика Ю. М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. —

X.: Факт, 2003; Васьковский Е. В. Руководство к толкованию и применению законов. Для начинающих юри стов. — М, 1913; Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1962; Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М.: Юридическая литература, 1976; Наумов Ив. Изложение юридических предметов для руководства к познанию практического правоведения. — СПб, 1812; Коркунов Н. М. Зазнач. праця.

306

Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України. Це означало, що до створення органу конституційної юрисдикції саме тлумачення парламенту повинно мати верховний характер. Дехто зрозумів п. 6 гл. XV Конституції України таким чином, що нібито після створення Конституційного Суду Верховна Рада позбавляється права офіційного тлумачення законів. Саме це і стало, — на думку професора М. В. Цвіка, — одним з головних джерел дебатів з приводу того, хто є суб'єктом офіційного тлумачення законів»4. Однак справжня причина тривалих дискусій стосовно визначення «монополіста»

офіційного тлумачення була зумовлена іншим. На день набуття чинності Конституцією України Конституційний Суд України ще не був створений. З огляду на те, що повноважень на тлумачення Конституції України не мав жодний інший орган дер-жавної влади, Верховна Рада України, розтлумачивши записаний у п. 6 гл. XV Кон-ституції України термін «закон» у широкому, а не вузькому значенні, дала тлумачення ст. 98 Конституції України у постанові «Про тлумачення статті 98 Конституції України» від 1 жовтня 1996 р. Проте 11 липня 1997 р. уже створений і діючий на той час Конституційний Суд

України прийняв рішення у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 р. «Про тлумачення статті 98 Конституції України» (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України)5 і визнав постанову парламенту неконституційною. У цьому рішенні Суд зазначив, що згідно з пунктом 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів України і не мала права тлумачити Конституцію України. Прийнявши Постанову від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України», Верховна Рада України перевищила свої конституційні повноваження. Суд звернув увагу, що саме з відання Верховної Ради України право тлумачити Конституцію та закони України було передано до повноважень Конституційного Суду України (п. 2 ст. 150 Конституції України), який згідно зі ст. 147 Конституції України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Більше того, Суд пояснив, що «ці зміни зумовлені переходом до нового порядку

здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 с. 6 Конституції України), органи яких взаємодіють між собою на підставі конституційно закріпленої системи стримувань і противаг, здійснюючи свої по-вноваження в межах, встановлених Конституцією України, і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України)»6. Як показує практика, за радянською системою влади офіційне тлумачення законів

було покладено на Президію Верховної Ради УРСР (п. «б» ст. 30 Конституції УРСР 1937 p.). Крім Президії Верховної Ради УРСР, органами, які здійснювали тлумачення закону і видавали у зв'язку з цим спеціальні директиви, були Верховний суд СРСР і

4 Цвік М. Про офіційне тлумачення законів України // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — №4 (11).- С . 51.

5 Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 23-25. 6 Там само.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції'та законів України на сучасному етапі формування права 307

Головний арбітр СРСР. Роль Верховного суду довгий час полягала більше у підготовці таких директив для суддів, ніж у перевірці рішень по конкретних справах. На Верховний суд покладалося завдання загального нагляду за тим, як тлумачаться закони і здійснюється правосуддя судами. Як приклад такого керівного роз'яснення можна привести Постанову Верховного суду від 17 грудня 1971 р. про порядок застосування ст. 7 Основ цивільного законодавства, якою було встановлено відповідальність за по-ширення відомостей, які порочать людину. З прийняттям Конституції УРСР 1978 р. право офіційного тлумачення законів на-

лежало Верховній Раді УРСР та її Президії, що робило законодавчий орган суддею у власній справі. Більше того, «Верховна Рада зловживала цим правом і під виглядом тлумачення Конституції і законів нерідко змінювала їхній зміст і встановлювала нові юридичні норми»7. З проголошенням України незалежною і демократичною державою право тлумачити

Конституцію України та закони України залишалося за Верховною Радою України (п. 19 ст. 97 Конституції (Основного Закону) України 1978 р. із змінами і доповненнями). Як приклад, в постанові Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. були розтлумачені ст. 154 КК України «Про спекуляцію» та інші статті того ж кодексу і Кодексу про адміністративні правопорушення. Однак Законом України від 14 лютого 1992 р. № 2113-218 до конституційного тексту було внесено зміни, окремий пункт яких передбачав також право Президента України «давати тлумачення прийнятих ним актів»9, тобто указів і розпоряджень.

8 червня 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України було укладено Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, де інтерпретаційні повноваження за традицією закріплювались за Верховною Радою України, яка «приймає Конституцію України, закони України, кодекси та інші кодифіковані акти, вносить до них зміни і доповнення, дає їх офіційне тлумачення» (п. 1 ст. 17) (виділено мною. — В. В.) З метою забезпечення балансу між різними гілками влади у системі стримувань та

противаг у Конституції України 1996 р. було передбачено створення єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України10, який дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

7 Тихий В. Концепція і практика офіційного тлумачення Конституції та законів України // Конституційне судочинство: Американський та Український досвід. — К., 1999. — С. 15.

8 Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1992. — № 20. — ст. 271. 9 Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — № 20. — ст. 271. 10 Ідея створення Конституційного Суду України була реалізована в Законі України «Про Конституційний

Суд України» від 3 червня 1992 р. Повноваження тлумачити Конституцію та закони України не передбачалося, оскільки за Конституцією (Основним Законом) України 1978 р. із змінами та доповненнями таке право закрі плювалося за Верховною Радою України. Натомість Конституційний Суд України повинен був забезпечувати відповідність Конституції України законів та інших актів органів законодавчої і виконавчої влади та здійсню вати інші повноваження, передбачені Законом. З червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про порядок введення в дію Закону України "Про Конституційний Суд України"», у п. 2 якої передбачалося призначення виборів органу конституційної юстиції на червень 1992 p. A 1 липня 1992 р. український парла мент приймає постанову «Про Голову Конституційного Суду України», відповідно до якої було постановлено обрати Юзькова Леоніда Петровича Головою зазначеного суду. Проте цей орган конституційної юстиції так і не розпочав свою діяльність.

308 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1’2007

Це дало підстави взагалі заперечувати право Верховної Ради України на надання тлумачення правових норм. Як наслідок, у різних джерелах неодноразово вислов-лювалися думки про те, що право офіційного тлумачення законів «повинно стати прерогативою парламенту, а не Конституційного Суду України»11, про необхідність «передачі»12 чи «повернення права офіційного тлумачення законів законодавчому органу — Верховній Раді України»13 Однак наряд чи такі позиції можна вважати обґрунтованими. За суб'єктом тлумачення

у теорії права поділяється на офіційне та неофіційне. Офіційним визнається тлумачення, яке дається уповноваженими на те суб'єктами — державними органами, їх посадовими особами та громадськими організаціями, воно закріплюється у відповідному акті і має обов'язкове значення для інших суб'єктів права14. Офіційне тлумачення поділяється на автентичне (авторське) і легальне (делеговане). У теорії права ще з радянських часів традиційно визнається, що «автентичне тлу-

мачення дається органом, який видав інтерпретуючий нормативний акт. Із повно-важення видавати нормативні акти випливає і повноваження тлумачити їх»15, оскільки ніхто краще цього органу не знає, що він мав на увазі, приймаючи відповідний нормативно-правовий акт. Правомірність автентичного тлумачення, як зазначає професор М. Цвік, визнавалося

завжди незалежно від того, чи отримав орган право на відповідне тлумачення за законом чи ні. Тому не можна забрати у парламенту те повноваження, яке йому як автору закону іманентно належало завжди, належить повною мірою зараз, і яке він ніколи не втрачав. Крім того, «Верховна Рада України — орган офіційної публічної влади, тому тлумачення, яке вона дає, є по своїй природі офіційним. Воно не може бути неофіційним, оскільки парламент — не приватна особа, а орган публічної влади, який відображає волю народу»16. Світова практика, своєю чергою, з давніх часів з дуже великою обережністю стави-

лася до автентичного тлумачення парламентів. Оскільки «його значення ґрунтується не на внутрішніх цінностях, а на велінні влади»17, основні причини такого обережного ставлення — страх законодавчої всемогутності, що мав своє коріння в певному періоді розвитку США та Франції XIX ст., результатом чого став жорсткий розподіл влад; за-стосування у практиці конституціоналізму англійського правового принципу «ніхто не може бути суддею у своїй справі»; особливе місце інституту тлумачення та органу, що його здійснює, у системі правовідносин.

11 Концепція розвитку законодавства України. — К., 1996. 12 Право України. — 1997. — № 6. 13 Голос України. - 1997. - № 7. 14 Див., напр.: Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права. Курс лекций. — М.: Юристь,

1997. — С. 442; Проблемы общей теории права и государства. Учебн. для вузов. Под общ. ред. академика РАН, д-ра юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. — М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА — ИНФРА#М), 2001. — С. 451; Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — X.: Консум, 2001. - С 626 та ін.

15 Поляков А. В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода: Курс лекций. — СПб.: Издательский дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. — С. 814.

16 Тодика Ю. М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003. - С 100.

17 Хвостов В. М. Общая теория права: Элементарный очерк. — М.: Тип. Вильде, 1908. — С. 144.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції та законів України на сучасному

етапі формування права 309

Цікаво, що на відміну від країн колишнього СРСР, у західній літературі, зокрема німецькій домінує дещо інше розуміння автентичного тлумачення. Так, розрізняючи інтерпретацію права правозастосовчим органом та інтерпретацію права, здійснювану приватною особою і, зокрема, правознавчою наукою, Г. Кельзен зазначає, що «інтерпретація правозастосовчим органом є завжди автентичною»18. І «хоча говорять про автентичну інтерпретацію тільки тоді, коли ця інтерпретація набуває форми якого- небудь закону чи міжнародно-правового договору, маючи при цьому загальний характер»19, автентичним тлумаченням також є «... інтерпретація певної норми правовим органом, якому випадає втілити цю норму в життя»20, маючи при цьому конкретний (індивідуальний) характер. Визнання за парламентом права тлумачити закони, з іншого боку, повинно, мабуть,

означати, що є акти, в яких би це тлумачення знаходило своє закріплення як результат тлумачення. Конституція не дає вичерпного переліку актів, які може видавати Верховна Рада України, тому це дає підстави вважати, що парламент має право видавати «інтерпретаційні акти»21. Однак з такою точкою зору не можна погодитися. Приймаючи закони, законодавчий орган частково розкриває в них положення Кон-

ституції і законів, здійснює тлумачення їх окремих норм, термінів, розкриває їх зміст. Але інтерпретаційна діяльність парламенту не може носити самостійного характеру і бути відображена в окремому «інтерпретаційному акті». Це випливає, перш за все, з ч. 2 ст. 19 Конституції України, яка встановлює, що органи державної влади (в тому числі і Верховна Рада України. — В. В.) та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до Конституції України право давати офіційне тлумачення законів України має Конституційний Суд України (право офіційного легального тлумачення), а не Верховна Рада України, і за результатами такого тлумачення орган конституційної юрисдикції приймає рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. А це означає, що «особливість тлумачення Конституції, яке дається Кон-ституційним Судом, полягає в тому, що воно є, висловлюючись звичайною для нас термінологією, офіційним, тобто обов'язковим для всіх суб'єктів права, в тому числі парламенту»22. Тому правотлумачна діяльність Верховної Ради України обов'язково повинна бути складовою частиною закону, який приймається, і не виходити за межі форми, в якій об'єктивуються розтлумачені парламентом ті чи ті норми права. Іншими словами, інтерпретація парламенту повинна відповідати вимозі ідентичності форми23. У протилежному випадку, право законодавчого органу приймати інтерпретаційні акти за результатами правотлумачної діяльності законів «не тільки створювало

1818 Кельзен Г. Чисте правознавство. З додатком: Проблема справедливості / Пер. з нім. О. Мокровольського. — К.: Юніверс, 2004. – С. 376.

19 Там само. 20 Там само. 21 Тодика Ю. М. Зазнач, праця. — С. 104. 22 Козюбра М. І. Конституційний Суд в системі органів державної влади // Державно-правова рефор

ма в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. — Листопад 1997 р. — К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. — С. 25.

23 Ця вимога повинна дотримуватися також і іншими органами державної влади — суб'єктами правотлу- мачної діяльності, які в межах своїх повноважень видають підзаконні нормативно-правові акти, в яких можуть роз'яснювати ту чи ту норму. До таких суб'єктів належать, зокрема Президент України, органи виконавчої

310 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1’2007

б небезпеку внесення змін у зміст цих нормативно-правових актів з метою надання їм зворотної дії, але й позбавляло б остаточності рішень Конституційного Суду України, вело б до їх перегляду, підривало б стабільність законодавства»24. Тим не менше, спроби позбавити Конституційний Суд України права тлумачити

закони України знайшли своє юридичне оформлення у запропонованих народними депутатами України законопроектах про внесення змін до Конституції України у 1997 і 2004 роках. Ці проекти передбачали положення, які закріплювали за Верховною Ра-дою України право прийняття та офіційного тлумачення законів. А право офіційного тлумачення Конституції України залишалося за Конституційним Судом. На мій погляд, закріплення за Верховною Радою України права офіційно тлума-

чити закони України, залишаючи при цьому право Конституційного Суду України тлумачити Конституцію України, є неприпустимим з наступних підстав. По-перше, це суперечитиме принципу розподілу влади у системі стримувань і

противаг. У цьому випадку парламент порушував би Конституцію України, причому в частині, що визначає функціонування державної влади в цілому. По-друге, тлумачення парламентом законів надаватиме їм зворотну силу. З цього

приводу висловлювався ще Коркунов М. М.: «...І практичне значення цього без-глуздого виразу — законодавче тлумачення закону зводиться до того, що деколи, прикриваючись ним, надають закону зворотну силу»25. Навіть у більш пізні часи І. Сабо писав: «Під виглядом легального тлумачення законодавець має можливість створити нову норму й надати їй зворотну силу, обходячи при цьому принцип "закон зворотної сили немає"»26. По-третє, законодавчий орган, здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, тим

самим порушував би правовий принцип quita aliquis поп debet esse Judes in propria causa, imo iniquum est aliquem suae rai esse judicem, що означає: не можна бути суддею у власній справі. По-четверте, рішення про тлумачення законів повинно бути суто юридичним, а

не політичним (хоча юридичне рішення може мати політичні наслідки). Всім ві-домо, що «інколи закон є результатом політичного компромісу, а не об'єктивним регулятором суспільним відносин. Треба враховувати і змінність складу Верховної Ради України. Ці та інші фактори не дають підстав вважати, що парламентарі добре знають, що хотіли вкласти в те чи інше положення закону. Це неодноразово під-тверджувалося, коли Суду необхідно було з'ясувати думку Парламенту з приводу норми, що потребує тлумачення»27. Натомість Конституційний Суд України є більш пристосованим до юридичного тлумачення. Це випливає з порядку його утворення (по 6 суддів призначають Президент України, Верховна Рада України та з'їзд судів), професійного за фахом складу висококваліфікованих правознавців, строку повно-важень, детально визначеної процедури конституційного судочинства та, на відмі-

влади, в тому числі Кабінет Міністрів України, міністерства, органи державної податкової служби, Рахункова палата, Антимонопольний комітет та інші органи.

24 Тихий В. Зазнач. праця. — С. 15-16. 25 Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб: Цинзерлинг, 1890. — С. 347. 26 Сабо И. Социалистическое правою — М.: Прогресе, 1964. — С. 262. 27 Ткачук П. Конституційний Суд України: теоретико-правові питання діяльності // Вісник Конституційного

Суду України. - 2006. - № 4. – С. 29.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції та законів України на сучасному етапі формування права 311

ну від народних депутатів, які є політичними діячами, заборони судцям як належати до політичних партій, так і займатися політичною діяльністю. Хоча остання теза, як показує практика, не є безумовною гарантією від певних політичних симпатій суддів Конституційного Суду України. Аналіз конституцій багатьох країн світу свідчить, що спеціальні органи конституцій-

ної юрисдикції дають офіційне тлумачення переважно Конституції (Австрія, Болгарія, Італія, Іспанія, Казахстан, Молдова, Росія, Угорщина). Повноваження щодо офіцій-ного тлумачення законів (конституційних, органічних, звичайних) не є поширеним у практиці конституційної юстиції, їх мають конституційні суди Азербайджану, Албанії, Узбекистану та України. Враховуючи зарубіжний досвід, видається за доцільне з часом залишити за Кон-

ституційним Судом право офіційно тлумачити тільки Конституцію України (без пе-редачі права офіційного легального тлумачення законів Верховній Раді України), але такі зміни потрібно робити тільки за умови запровадження в Україні інституту конституційної скарги. Цей інститут, як відомо, дуже ефективний у багатьох країнах і, можливо, чи не першочергово спрямовує діяльність органів конституційного контролю на захист прав і свобод індивіда відповідно до конституційних норм. Судді Конституційного Суду України неодноразово наголошували на необхідності

запровадження інституту конституційної скарги. Більше того, це питання ставилось перед суб'єктами конституційної ініціативи щодо внесення відповідних змін до Конституції України. Однак зазначена проблема до цього часу не вирішена. У зв'язку з цим єдиною можливістю безпосереднього захисту конституційних прав і свобод залишається використання інституту конституційного звернення28 з метою офіційного тлумачення Конституції і законів України, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. Отож, враховуючи зазначену ситуацію, Конституційний Суд України оголосив у

2004 р. кілька рішень, в яких він визнав, що внесення змін до Конституції України щодо передання офіційного тлумачення законів Верховній Раді України порушує права людини. І така позиція є цілком вірною, бо у протилежному випадку громадяни були б позбавлені тим самим можливості звертатися до КСУ. Більше того, в процесі здійснення офіційного тлумачення КСУ одночасно перевіряє і конституційність по-ложень норми закону чи певної її частини, що також є важливим інструментом забез-печення прав і свобод громадян.

28 В той же час, право на конституційне звернення обмежується досить складними формальними вимогами наявності неоднозначного застосування судами, іншими органами державної влади конкретної норми Кон-ституції або закону України. Унаслідок цього часто невірно, але однаково, застосовувана органами державної влади норма закону не одержує офіційного тлумачення Конституційним Судом України. Наприклад, після прийняття Конституції України 1996 р. усі суди України відмовляли громадянам України у прийнятті скарг на рішення Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів, на дії посадових осіб органів прокуратури, посадових осіб, які займаються розподілом майна, а також відмовляли у прийнятті позовних заяв до Кабінету Міністрів України, Проте аж через рік (1997 р.) КСУ у своїх рішеннях визнав цю практику неконституційною і відповідно роз'яснив, що згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України «кожен ... має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскар-ження в суді правомірних дій посадових осіб).

312 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1’2007

З огляду на вищезазначене можна виснувати, що Верховна Рада України має право здійснювати тлумачення, але воно повинно відповідати ідентичності форми нормативно-правових актів, які приймає парламент відповідно до Конституції України. При цьому слід звернути увагу, що постановка питання про суб'єкта офі-ційного тлумачення законів України із зміщенням акцентів на Верховну Раду України чи Конституційний Суд України є юридично неправильною, оскільки обидва зазначені суб'єкти можуть здійснювати тлумачення, але рівень обов'язковості і на-слідки є різними. Більше того, це звужує проблему офіційного тлумачення, не вра-ховує виробленого юридичною наукою вчення про різноманітність видів, рівнів і відповідно суб'єктів офіційного тлумачення. Коло суб'єктів тлумачення не обмежується вищезазначеними органами державної

влади. До них також належать суди загальної юрисдикції, які тлумачать закони при вирішенні конкретних справ. Так, у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосудця» від 1 листопада 1996 р. № 9 зазначається, що «суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії»29. Такий вид тлумачення в теорії права іменується казуальним або правозастосовним. У

цьому випадку роз'яснення надається судовим органом і є обов'язковим щодо кон-кретного казусу. Своє розуміння змісту норми правозастосовувач у даному випадку формулює у мотивувальній частині судового рішення. Однак у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників про-цесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Кон-ституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відпо-відність Конституції, законів та інших нормативно-правових актів. Крім цього, судове тлумачення міститься не тільки у мотивувальній частині судо-

вого рішення. Воно також відображене у роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України (Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України). Однак серед науковців і практиків, як і в радянські часи, немає єдиної відповіді чи є зазначені роз'яснення загальнообов'язковими, і всі їх аргументи можна звести до трьох позицій. Перша позиція зводиться до того, що роз'яснення вищих судів є обов'язковими30.

При цьому звертається увага на те, що обов'язковість цих роз'яснень необхідно закрі-пити на законодавчому рівні. Отож, 12 жовтня 2005 р. народними депутатами України

29 Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963—2000): Офіц. вид.: у 2-х т. / За заг. ред. В. Ф. Бойка. — К.: А.С.К., 2000. - Т. 1. - С 23.

30 Кухнюк Д. В. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України як засіб забезпечення однакового застосу вання законодавства судами України // Вісник Верховного Суду України. — № 12 (76). — 2006. — С. 29; Жуйков В. М. К вопросу о судебной практике как источнике права. Судебная практика как источник права. — М.: Юристъ, 2000. — С. 83; Каминская В. И. Роль Верховного Суда СССР в развитии социалистического общества // Советское государство и право. — 1948. — № 6. — С. 43; Вильнянский С. И. Значение логики в применении правовых норм//Ученые записки Харьковского юридического института. — Вып. 3. — Харьков, 1948. — С. 60; Исаев М. И. Судебная практика Пленума Верховного Суда СССР как источник советского уголовного права // Ученые записки ВИЮН, 1947. - Вып. 5. - С. 75.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції та законів України на сучасному формування права 313

В. Онопенком та В. Мусіякою на розгляд Верховної Ради України було внесено проект Закону № 8272 «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" (щодо удосконалення судоустрою України)», яким пропонувалося доповнити Закон про судоустрій ст. 11 «Забезпечення однакового застосування законів». У положеннях зазначеної статті передбачалося, що «Верховний Суд України приймає рішення щодо єдиного порядку здійснення судочинства і застосування законодавства», «...рішення щодо єдиного порядку здійснення судочинства і застосування законодавства приймаються у формі загальнообов'язкових постанов, які підлягають застосуванню всіма судами загальної юрисдикції».

28 вересня 2006 р. внесений на розгляд Верховної Ради України народними депу-татами України М. В. Оніщуком та Д. М. Притикою ще один законопроект № 2234 «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України"». До прихильників обов'язковості роз'яснень Верховного Суду України належать і самі

носії судової влади. Так, у п. 6 заяви Ради судців України від 26 травня 2006 р. «Про концептуальні підходи Ради суддів України до подальшого здійснення судово- правової реформи в Україні» вказується на те, у Пленуму Верховного Суду України «має бути право надавати судовим рішенням у конкретних справах прецедентне значення, тлу-мачити правові норми і визначати неврегульовані законом процедури розгляду справ судами. При цьому його роз'яснення повинні мати обов'язковий характер»31. Прихильники другої позиції заперечують обов'язковий характер роз'яснень вищих

судових органів, визнаючи за ними роль порад та необов'язкових рекомендацій нижчестоящим судам32. Обґрунтування представників цієї точки зору зводяться до того, що обов'язковий характер роз'яснень вищих судових органів суперечить конституційному принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону. А представник третьої позиції намагається знайти «золоту середину» через визнання

обов'язкового характеру роз'яснень вищих судових органів щодо всіх суб'єктів сус-пільних відносин лише опосередковано. Це підтверджується тим, що такі роз'яснення мають «чітко виражений правозастосовчий напрям і перебувають у тісному, нероз-ривному зв'язку з практикою цих органів щодо застосування правових норм»33. Якщо проаналізувати всі «за» і «проти», то визнання чи невизнання обов'язкового

характеру роз'яснень Пленуму Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів — це питання вимагає певного уточнення і дослідження. На Верховний Суд України покладалося завдання забезпечити правильне застосу-

вання законів при здійсненні правосуддя. З цією метою ст. 40 Закону України «Про судоустрій України» від 5 червня 1981 р. передбачала право Верховного Суду давати керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ. При цьому керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду були «обов'язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують

3131 Заява Ради суддів України «Про концептуальні підходи Ради судців України до подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні» від 26 травня 2006 р. // http://www.nau.kiev.ua/naulO/ukr/getxml.php

32 Смородинський В. Деякі питання судового тлумачення // Вісник Академії правових наук України. — № 4 (23). — С. 240; Авдюков М. Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. — М.: Изд-во МГУ, 1970. - С. 193.

33 Власов Ю. JI. Проблеми тлумачення норм права: Монографія / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2001. — С. 130.

314 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1'2007

закон, по якому дано роз'яснення». Подібні повноваження також були надані Вищому господарському суду України (ст. 12 Закону України «Про господарські суди» від 4 червня 1991 p.). Отже, вищі судові органи роз'яснювали лише ті норми права, які застосовували

судові органи при розгляді справ. Водночас згідно з ч. 2 ст. 124 чинної Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Теоретично вищі судові органи мали право на надання офіційного тлума-чення будь-яких правових норм, але фактично роз'ясненню підлягали лише правові норми, що практично застосовувалися у судовій діяльності при розгляді справ. Після запровадження так званої малої судової реформи, на підставі змін до Закону

України «Про судоустрій України» від 21 червня 2001 р. ці роз'яснення втратили свій керівний та обов'язковий характер. Не містять вказаних ознак роз'яснення Пленуму Верховного Суду України і положення чинного Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. — у п. 2 ч. 2 ст. 47 якого закріплено лише повноваження давати судам «роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики». Тому з положень закону випливає рекомендаційний характер роз'яснень Пленуму

Верховного Суду України (та вищих спеціалізованих судів). Більше того, надання обов'язкового (керівного) характеру зазначеним роз'ясненням вважаю недоцільним, оскільки це не узгоджується з принципом незалежності суддів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. У рішенні № 19-рп від 01.12.2004 р. (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України зазначив, що незалежність суддів полягає пе-редовсім у їхній самостійності, непов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону (правового. — В. В.), волею34. А обов'язкові для суддів нижчого рівня роз'яснення вищих судів будуть об'єктивно справляти певний вплив на судців, що заборонено Конституцією України. Тому більш демократичним варіантом може стати спрямування судової практики Верховним Судом «шляхом прийняття конкретних судових рішень», через своєрідні латентні прецеденти, вихо-дячи при цьому з того, що в перспективі ми «повернемося обличчям до прецедентного права»35. І ця точка зору заслуговує на особливу увагу не тільки тому, що такий підхід не порушуватиме принципу незалежності суддів, а й тому, що це ще раз підкреслює особливу роль судового тлумачення у правотворенні. Досить прогресивним у цьому аспекті є рішення Конституційного Суду ФРН, у

якому зазначено: «Правила, за якими розтлумачено норми, претендують на те, аби бути належно застосованими в кожному наступному випадку, вони мають виходити з принципів однакового поводження і правопевності і бути чинними не лише для конкретно-го реального випадку чи норми, а й для типових ситуацій, Такі підходи чи сформульовані за їхньою допомогою норми ведуть до створення не лише чинного в конкретному

34 Вісник Конституційного Суду України, — Ш 6: — 2004. — С. 19. 35 Козюбра М, Науково-практичні проблеми тлумачення законів України, роз'яснень Пленуму Верхов-

ного Суду України // Вісник програми сприяння Парламентові України. — 1997. — № 6 (28). — С. 13.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції та законів України на сучасному етапі формування права 315

випадку (і сформульованого як конкретний судовий вирок чи рішення), а й до загаль-ного суддівського права»36. Не дивлячись на те, що в Україні продовжує домінувати думка, що суд не може тво-

рити право, оскільки це суперечить принципу розподілу влади, потрібно відзначити, що суд все-таки впливає на формування права шляхом здійснення тлумачення, і це — не забаганка суду, а об'єктивна необхідність, зумовлена практикою. Адже правосуддя творить право шляхом уточнення (secundum legem), доповнення (praeter legem) або виправлення закону (contra legem) і цим впливає на творення права. При цьому межі між тлумаченням і творенням права є досить умовними і розмитими перш за все через те, що правотворення до певної міри є продовженням тлумачення. Класичним прикладом впливу суддів на формування права є застосування ана-

логії права при вирішенні конкретних справ. У країнах Західної Європи (зокрема в Німеччині) вже давно зникли сумніви щодо того, чи має суддя можливість здійсню-вати правотворення, якщо він встановив прогалину в законі. Обов'язок судді вирі-шити справу, розв'язати ситуацію забороняє йому відмовитись здійснювати право-суддя під приводом того, що закон не дає відповіді на те чи те питання. Ще Кодекс Наполеона, прийнятий у далекому 1804-му році, у ст. 4 забороняв суддям відмовлятись здійснювати правосуддя. Однак в Україні на теоретичному рівні позитивістський підхід ще не подоланий,

натомість практика говорить сама за себе. Як приклад, у новому Цивільному кодексі України відсутня норма, яка би визна-

чила — чи може суд застосувати пов'язані з нікчемністю угоди наслідки без одно-часного визнання такої угоди недійсною. На практиці були непоодинокі випадки відмови судами у позові про застосування

таких наслідків з мотивів того, що «угоду не визнано недійсною у встановленому за-коном порядку; позовна вимога про визнання угоди недійсною не заявлялась; суд не має підстав для виходу за межі позовних вимог». Такий помилковий висновок був прямим наслідком змішування понять «оспорювана» та «нікчемна» угода, оскільки для визнання нікчемної угоди недійсною жодного «встановленого законом порядку» не існувало. Таке змішування, своєю чергою, було зумовлене використанням у ЦК УРСР одного терміна «недійсна угода» як для нікчемних угод, так і для визнаних недійсними оспорюваних угод. Крім того, вводило в оману помилкове положення п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким господар-ський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству (вказавши про це в резолютивній частині рішення згідно з ч, 4 ст, 84 цього Кодексу), Ця помилка змусила ВГСУ у п. 2 вказаного вище роз'яснення зазначити, що якщо вирішуючи господарський спір, господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законодавству, він, керуючись ч, 1 ст, 83 Господарського про* цесуального кодексу України, повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині, Така позиція ВГСУ не суперечить п, 1 ст. 83 ГПК України лише якщо розуміти її таким чином, що суд повинен за власною

36 BVfcrfGE, т. 66, С. 138 // Цит, за працею: Циптліус Р. Юридична методологія. Переклад, адаптація, при-клади з права України і список термінів — Роман Корнута. — К,: Вид-во «Реферат», 2004. — С. 117.

316 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1’2007

ініціативою дати угоді, яка не відповідає закону, правову оцінку як нікчемній, відо-бразивши її, як і інші правові оцінки, в мотивувальній частині рішення37. Судова практика у господарських справах розрубала всі ці «гордієві вузли», однак

лише в частині неукладених договорів. Дійсно, проблема співвідношення визнання договору неукладеним і застосування пов'язаних з цим наслідків не існує із-за неприпустимості позовів про визнання договорів неукладеними. З цієї ж причини не існує проблеми визначення строку позовної давності, а також встановлення кола осіб, які вправі з такими позовами звертатись. Висновок суду про те, що договір не укладено, зайняв своє місце у мотивувальній частині рішення. Сторона неукладе- ного договору, яка помилково його виконала, вправі вимагати не тільки застосування так званої реституції, а в повному обсязі всіх встановлених законом наслідків позадоговірної неправомірної поведінки. Отож, можна зробити висновок, що завдяки судовому тлумаченню «судовою прак-

тикою через результат правозастосування створений особливий підхід до тлумачення закону в частині правового регулювання неукладених договорів. При цьому наслідком такого тлумачення є те, що правила, які застосовуються до відносин з приводу неукладених угод ... не містять внутрішніх суперечностей, забезпечують повну компенсацію порушеного права»38. Також навряд чи можна не визнавати тлумачення конституційних чи законодавчих

положень Конституційним Судом України як правотворення. Більшість науковців, та й суддів зокрема, не сприймають таке твердження, оскільки вважають, що суд таким чином може підміняти законодавця (хоча є і позитивні зрушення у бік визнання судового правотворення39). Безумовно, при здійсненні конституційною юстицією інтерпретаційної діяльності, Конституційний Суд України не повинен підміняти законодавця, надавати йому вказівки про шляхи вирішення тої чи тої проблеми, яка підлягає законодавчому регулюванню. З огляду на це Конституційний Суд повинен керуватися принципом самообмеження. Однак практика свідчить, що правотворення органу конституційної юрисдикції —

це не аномалія, а практична необхідність. Яскравим прикладом цього є рішення Кон-ституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. (справа про право вільного вибору захисника)40. Підставою конституційного звернення громадянина Солдатова Г. І. до Конституційного Суду України була відмова слідчого, прокурора та суду загальної юрисдикції в задоволенні клопотання про допуск як захисника працівника приватної юридичної фірми, з якою він уклав угоду-доручення на представництво його інтересів у кримінальній справі. Зазначені посадові особи та суд посилались на відсутність у працівника цієї юридичної фірми свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Кримінально-процесуального кодексу України як захисни-

ки підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідо-

37 Попов Ю. Суддівське правотворення на прикладі регулювання відносин щодо неукладених угод // Юридичний радник. — жовтень 2005 р. — № 5 (7). — С. 36.

38 Попов Ю. Зазнач. парця. — С. 36. 39 Див., напр.: Козюбра М. І. Суд і правотворення // Матеріали міжнародного семінару «Юридична

методологія-основа гармонізації законодавства України до законодавства ЄС». — К., 2003. — 13-14 листопа да. — С. 30-31; Попов Ю. Зазнач. праця. — С. 34-38.

40 Вісник Конституційного Суду України. — № 5. — 2000.

В. Ватаманюк. Суб'єкти тлумачення Конституції та законів України на сучасному етапі формування права 317

цтво про право на заняття адвокатською діяльністю. За згодою підсудного допуска-ються близькі родичі, опікуни або піклувальники. Ця процесуальна норма визначає, що у досудовому провадженні кримінальної справи як захисники допускаються лише адвокати, а при судовому розгляді такої справи як захисники допускаються адвокати і за згодою підсудного — близькі родичі, опікуни або піклувальники. Однак Конституційний Суд України, проаналізувавши міжнародні і національні

акти, зазначив, що положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що для забез-печення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлума-читись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. (ст. 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає під-озрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосудця. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист. Як наслідок, суд, визнаючи ряд положень чинного законодавства неконститу-

ційними, розтлумачив, що право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним захисника своїх прав, крім адвоката, передбачає право обирати й іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Таким чином, маємо всі підстави, аби стверджувати, що у зазначеному рішенні мала

місце відповідна конкретизація положень законів, яка за своєю гносеологічною при-родою і своїми юридичними наслідками є нічим іншим як правотворенням суду.

***

Таким чином, коло суб'єктів тлумачення Конституції та законів України є досить широким. Проте особливе місце серед них належить Конституційному Суду України, оскільки тільки він може приймати за результатами офіційного тлумачення обов'язкові до виконання на всій території України рішення, які є остаточними, обов'язковими для всіх суб'єктів права і не можуть бути оскаржені. При цьому слід відмітити і про важливість правотлумачної діяльності таких суб'єктів як суди загальної юрисдикції, які разом із Конституційним Судом України з метою захисту справедливого вирішення спору про право у певних випадках впливають на правотворення.

SUMMARY This article deals with subjects of the constitution and statute interpretation in our time,

emphasizing the important role of the Constitutional Court and Higher Courts of Ukraine in giving interpretation. The author, analysing judicial decisions, assures that the courts, interpreting the legislation, in some cases influence on law forming.