Usi_lit_prof_Posibnuk_11-k_1-s_Kosogova.indd
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1920-1930 pp.
Урок № 1 -2
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XX ст. ЯК НОВИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ
НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ, ЇЇ ПЕРІОДИЗАЦІЯ. МОДЕРНІСТСЬКІ ТА
АВАНГАРДИСТСЬКІ ТЕЧІЇ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Й ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
НАЦІЇ В ПЕРШУ ТРЕТИНУ XX ст. ЛІТЕРАТУРНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ.
ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1925-1928 РОКІВ
Мета:ознайомитиучнівзісторичнимитасуспільними
умовами розвитку літератури XX ст., її основними напрямами,
стильовим розмаїттям мистецтва 1920-х років, модерністськими та
авангардистськими течіями в українській літературі 1920-х років та
їх представниками; дати поняття про основні літературні організації
та угруповання 1920-х років; розкрити суть літературної дискусії в
Україні 1925- 1928 pp.; розвивати вміння виділяти головне і
створювати опорний конспект лекції; виховувати допитливість,
бажання самостійно знаходити необхідну інформацію з метою
поглиблення знань.
Теорія літератури: модернізм, символізм.
Обладнання: портрети письменників, фотоматеріали із зображенням
реалій життя в Україні в XX столітті чи мультимедійна
презентація.
Тип уроку:уроквивченняновогоматеріалу.
ХІД УРОКУ
I. Організаційний момент
II. Мотивація навчальної діяльності школярів.
Оголошення теми й мети уроку
Слово вчителя
Цього року на уроках української літератури ми ознайомимося із
доробком письменників XX ст. Це новий етап в історії національної
культури, який характеризується складними історичними умовами її
розвитку. XX століття принесло українській літературі високі злети
і найскладніші випробування, вона пройшла різні етапи і періоди
розвитку: революційний, воєнний, повоєнний, пострадянський. Кожний
із них характеризується своїми особливостями, своїми літературними
героями. Сьогодні ми поговоримо про періодизацію української
літератури вказаного відрізку часу, а також про особливості
розвитку української літератури першої третини XX ст.
III. Актуалізація опорних знань
Бесіда з учнями
· 3 літературою яких періодів ми ознайомилися в 10 класі?
(70-90-х років та кінця XIX —початку XX ст.)
· Назвіть найвідоміших представників кожного періоду.
· Чим характеризується кожний із періодів? (70-90-ті роки XIX
ст.— зародження натуралізму. З’являється журналістика і
публіцистика. Кінець XIX — початок XX — процвітає модернізм.)
· Що вам відомо про особливості суспільного й національно-
культурного життя в Україні початку XX століття?
· Згадайте, що сприяло розвиткові модерністських тенденцій в
українській літературі кінця XIX — початку XX ст.
· Назвіть основні модерністські напрями в літературі кінця XIX —
початку XX ст. (Імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм,
неореалізм, неокласицизм, символізм, футуризм)
· Кого вважають зачинателем українського модернізму? (М.
Вороного)
IV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
1. Лекція вчителя (учні сприймають на слух і складають конспект
лекції. Лекція супроводжується ілюстрацією фотоматеріалів чи
мультимедійною презентацією)
На розвиток української літератури після 1917 р. значною мірою
впливали політичні події, які відбулися в цей період в суспільстві:
Лютнева революція 1917 р. і визвольні змагання українського народу
1917-1920 pp.; масове знищення українського селянства та
інтелігенції, яке розпочалося 1929-1930 pp. і досяг- ло апогею 1934
p., голодомор 1932-1933 pp., І з’їзд радянських письменників 1934
p., який став початком повної уніфікації літературного процесу на
теренах СРСР; Друга світова війна 1939- 1945 pp. і об’єднання
західних та східних українських земель у складі УРСР; спроба
лібералізації життя радянського суспільства
М. Хрущовим, що почалася після смерті Й. Сталіна (1953) та XX
з’їзду КПРС (1956); проголошення незалежності України 24 серпня
1991 р. Саме тому літературний процес XX ст. традиційно поділяють
на такі періоди: 1920-1930-ті pp., 1940-1950-ті pp., 1960-1990-ті
pp.
За історико-хронологічним принципом українську літературу
поділяють на такі періоди:
· літературний процес 20-х pp. (період утопій українських
націонал-комуністів і поступової ліквідації національного
відродження України; «Празької школа» українських письменників та
її роль у розвитку провідних тенденцій літератури в Україні);
· література «розстріляного Відродження» і насаджування в
літературі ідей соціалістичного реалізму (Література в умовах
геноциду (голод 1932-1933 pp., сталінські репресії 1934- 1939 pp.;
насадження комуністичної ідеології і вульгарної соціології в
літературознавстві);
· література періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.
(друга хвиля еміграції, література в таборах Ді-Пі, МУР, розвиток
української літературно-художньої періодики, книговидавнича
справа);
· українська література повоєнного періоду (1946 — кінець 50-х
pp.) в Україні і поза її межами;
· література періоду відродження 60-х років (самвидавівська
література, Нью-Йоркська група в діаспорі);
· літературний процес 70-80 pp. в умовах брежнєвсько-суслов-
ського ідеологічного засилля, репресій і форсованої русифікації,
формування сталих взаємин із діаспорою;
· українська література періоду розпаду СРСР і утвердження
національної і державної незалежності України.
Звичайно, це лише ескіз схеми літературного процесу XX ст.
за історико-хронологічним принципом. Насправді ж єдиної
періодизації української літератури не складено.
Фактично XX ст. почалося для України з розв’язанням Першої
світової війни, наприкінці якої вона постала як самостійна країна.
Смерть М. Коцюбинського та Лесі Українки (1913), І. Франка (1916),
І. Нечуя-Левицького (1918) та Панаса Мирного (1920) стала ніби
природною межею між двома етапами в розвитку української літератури
першої половини XX ст. Лютнева революція 1917 р. в Петрограді
відкрила нову добу для розвитку української нації. Було скасовано
всі заборони та обмеження щодо української мови, за допомогою яких
упродовж тривалого часу Російська імперія стримувала природний
розвиток нашої культури. Для українських митців відкрилася
можливість національної творчості. Цей піднесений, святковий
настрій передав П. Тичина в збірці «Сонячні кларнети» та поемі
«Золотий гомін».
Упродовж чотирьох років національно-державного відродження
(1917-1920) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки
літературно-мистецьких шкіл і напрямів (революційні романтики (В.
Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Зеров, М. Рильський, П.
Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М.
Семенко) таін.). Почали діяти видавництва «Сяйво», «Шлях», «Дзвін»,
«Друкар», «Ґрунт», «Криниця» тощо. Виходили часописи та альманахи:
«Літературно- науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше
минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет»,
«Мистецтво», «Зшитки боротьби» таін. Лесь Курбас став засновником
нового експериментального «Молодого театру» (пізніше — «Березіль»).
З тріумфом виступав реалістичний театр під керівництвом Миколи
Садовського. У 1918 р. засновано Українську академію наук, яку
очолив всесвітньовідомий учений В. Вернадський.
Період визвольних змагань 1917-1921 pp. (громадянської війни)
примітний створенням українських держав на Придніпрянській (УHP) і
Західній Україні (ЗУНР) та їхнім наступним офіційним об’єднанням
(1919). Утілилася в життя давня мрія українців об’єднатися в складі
однієї держави. У ці буремні дні українські письменники розділили
долю свого народу. Багато з них пройшли крізь вир війни: В.
Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О.
Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М.
Євшан, загинули від куль денікінської контррозвідки Г. Михайличенко
і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупринка.
Поразка Української Народної Республіки, окупація
західноукраїнських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР
суттєво позначилися на подальшій долі української літератури XX ст.
Від того часу і аж до кінця 1980-х pp. у літературному процесі
виділяються два паралельні напрями: українська радянська література
та література еміграції. Були змушені покинути рідний край М.
Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко,
М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижев- ський, Є. Маланюк, О. Ольжич і
багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини
і Закарпаття репрезентували такі імена, як В. Стефаник, О.
Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.
В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт
літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготовлений
попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й
те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та
україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої
«українізації», тобто широкого впровадження української мови в усі
сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих
талановитих письменників, переважна більшість яких була активними
учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато
літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських письменників),
«Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація
панфутуристів), «Авангард», «Нова ґене- рація», «неокласики», МАРС
(Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія
пролетарської літератури), «Проліт- фронт», ВУСПП (Всеукраїнська
спілка пролетарських письменників), «Молодняк» (Спілка
комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР
мало право на існування лише в межах лояльності до панівної
комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим
принципом на дві умовні категорії: «пролетарських», які у своїй
творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами
Комуністичної партії, та «попутників», що прагнули дотримуватися
принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти
радянської влади.
Основними темами художніх творів у ці роки були повалення
самодержавства й суспільні процеси та явища в житті України
(оповідання і повісті М. Хвильового, А. Головка, І. Мики- тенка,
гуморески Остапа Вишні, О. Ковіньки, драматичні твори І. Кочерги,
І. Микитенка, М. Куліша; вірші В. Еллана- Блакитного, П. Тичини, М.
Рильського, В. Сосюри, Д. Загула та інші).
Однак незабаром настав нелегкий час. У країні посилювалася
адміністративно-командна система, утверджувався культ особи
Сталіна, безроздільним стало панування однієї більшовицької партії.
Це призвело в 30-х роках XX століття до незнаного ще в історії
терору проти народів, що входили до складу СРСР. Почалося нищення і
культурних сил України, зокрема вчених та митців. Цей період
справедливо названо «розстріляним відродженням».
Уцілілі письменники «першого призиву» й молоді, що виступили зі
своїми першими творами (А. Малишко, О. Донченко,
А.Шиян, JI. Смілянський, М. Стельмах та інші) мусили прославляти
«вождів», партію, оспівувати їхні діяння. Під страхом смертної кари
заборонялося зображувати страждання селянства від насильницької
колективізації, голодомор 1933 року, напівголодне існування
робітничого класу, нищення інтелігенції. Можна було, прикрашуючи
дійсність, писати про щасливе життя трудящих і «світле
майбутнє».
Незважаючи на бідність і гнітючу політичну обстановку, народ
вірив у прекрасне майбутнє і проявляв високий трудовий героїзм, що
також було однією з основних тем літератури передвоєнного
десятиріччя. Основними персонажами цих творів були трудівники.
Мирну працю людей перервала навала фашистських полчищ.. У роки
війни в літературу прийшли О. Гончар, Ю. Збанацький, П. Воронько та
інші письменники. Основною темою стала героїчна боротьба народів
проти підступного ворога. Після Перемоги ця тема також домінувала,
хоча з’явилися й інші: відбудова народного господарства, боротьба
за мир у всьому світі, дружба між народами.
У часи розвінчання культу особи Сталіна (кінець 50-х — 60-і
роки) знову склалися сприятливі умови для української літератури.
Когорта молодих талановитих національно свідомих письменників — В.
Симоненко, В. Стус, Д. Павличко, JI, Костенко, В. Земляк та інші,
яких пізніше назвуть «шістдесятниками»,— збагатила нашу літературу
високохудожніми творами. У них правдиво відображено сучасне життя
суспільства, звучало голосно слово на захист приниженої рідної
української мови. Ці часи називають «відлигою». Та незабаром
прокотилася нова хвиля нищення української літератури й мистецтва.
Багатьох письменників молодого покоління було кинуто за ґрати,
відправлено в табори, дехто опинився за кордоном у вигнанні. Можна
стверджувати, що це було друге «розстріляне відродження».
Постійні утиски і переслідування не давали можливості
письменникам на повну силу проявити свій талант. Такі митці, як
Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші звершили
великий патріотичний подвиг, виявили високу громадянську мужність і
своєю творчістю засвідчили вірність і відданість рідному народові.
Наскільки можна було, а часом і обходячи заборони, вони правдиво
відображали дійсність, вказували на потворні явища в суспільному
житті і засуджували їх.
Нині, коли Україна стала самостійною, незалежною державою,
відкривається широкий простір для вільного розвитку художньої
літератури, правдивого зображення в ній минулого й сучасного життя
українського народу, його багатовікової боротьби за національне та
соціальне визволення.
2. Перевірка сприйняття лекції
(заслуховування законспектованого)
3. Продовження лекції
Сьогодні ми детальніше поговоримо про суперечливий період, якому
поряд із великими новаторськими здобутками притаманні крайня
політизація та абсолютизація класового принципу. Це так званий
український ренесанс 20-х років — час національного відродження,
великих новаторських здобутків і сподівань.
Після революції 1917 р. в Україні склалися такі історичні
обставини, що підвалини нової української — радянської — літератури
закладали молоді письменники, учорашні учасники революції та
громадянської війни. Як уже згадувалося, багатьох прославлених
українських письменників не стало ще до революції (Леся Українка,
М. Коцюбинський, І. Франко). Деякі відомі і визнані Європою майстри
слова, не підтримавши ідеалів революції, емігрували за кордон (О.
Олесь, В. Винниченко, В. Самійленко та ін.). І. Нечуй-Левицький та
Панас Мирний були вже в літах і практично не писали, творили Г.
Хоткевич, Олена Пчілка, С. Васильченко, але вони вже не визначали
духовного мікроклімату того часу. Тому цілком природно постало
складне невідступне питання: «У якому напрямі слід розвиватись
українській літературі і на які взірці їй орієнтуватися?»
Це був час пошуків і сподівань, час, коли молоді літератори,
натхненні відчуттям власної місії та збільшеною аудиторією,
намагалися створити мистецтво, суголосне пролетарській революції.
Письменники поринули у створення нового культурного всесвіту,
чіткого уявлення про який вони не мали. Зовсім скоро постала ще
одна важлива проблема, яка вимагала нагального розв’язання:
проблема єдності традицій і новаторства.
Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для
здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної
сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне
мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим,
пролетарським, мистецтвом. Більшість же молодих письменників була
впевнена в необхідності діалогу поколінь, класики й літературної
сучасності.
У Росії в той час виникла літературна організація «Пролеткульт»,
яка свою місію вбачала у творенні пролетарської культури. У своїй
діяльності вона керувалася двома принципами: щоб створити
пролетарську культуру, слід відкинути традиції й зразки минулого;
творцями цієї культури мають стати народні маси. Великого впливу
серед українців «Пролеткульт» не мав. Але його ідеї сприяли
виникненню в Україні так званих масових літературних
організацій.
Взагалі літературний процес 20-30-х років характеризується
мирним співіснуванням різних ідейно-стильових течій (романтизму,
реалізму, футуризму, символізму, авангардизму, неокласицизму) та
численних літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк»,
«ВАПЛІТЕ», «Ланка», «Західна Україна») з несхожими, часто
протилежними програмами та деклараціями. Але за всієї несхожості
ідейно-естетичних поглядів вирішальним був той факт, що всі вони
визнавали революцію 1917 року початком нового етапу в розвитку
людських і суспільних відносин.
О.Білецький так охарактеризував складний процес народження нової
літератури: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному
шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново
перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то
літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату
картину».
Літературні угруповання
Під час прослуховування учні заповнюють опорний конспект-
таблицю «Відродження української літератури в 20-х pp. XX століття»
.
Назва
Роки
Члени
Естетична
угруповання
діяльності
угруповання
платформа
У великій кількості літературних угруповань важко було
зорієнтуватися і досвідченим митцям, не говорячи вже про тих, хто
йшов у літературу «від плуга та верстата». Між угрупованнями
постійно спалахували суперечки, щоб швидко згаснути (як, наприклад,
між «Гартом» та «Плугом» про вплив на читацьку аудиторію). Але за
полярністю поглядів вловлювалося і спільне: пошуки ефективних
шляхів розвитку мистецтва, розуміння необхідності виходу його на
світову арену. На жаль, кожне угруповання шукало власну дорогу до
істини, не прислухаючись до думок решти і вважаючи єдино правильною
свою ідеологічну платформу.
«Плуг»
«Плуг» — це спілка селянських письменників (1922-1932).
Ініціатором її створення і головою був С. Пилипенко, активні члени:
А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко,
О.Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П.
Усенко та інші. З квітня 1922 р. вони ухвалили «Платформу
ідеологічну і художню», якою визначили, що «революційно- селянська
творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію
свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі
пролетарської революції». Також члени «Плуга» пропагувати ідею
змички села і міста засобами традиційного реалізму. Вони рішуче
виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка
«намагалася задавити» українську мову й культуру». «Плужани»
заявили про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах
змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії»,
закликали критично ставитися до мистецтва минулого, у сфері
естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над
його формою. Вони проводили масові вечори, «понеділки», які збирали
велику аудиторію. Тут зачитувалися твори не тільки
письменників-харків’ян, а й О. Коби- лянської, В. Стефаника,
обговорювалися нові мистецькі явища. На цих вечорах схрещувалися
естетичні позиції пролеткультів- ців, гартованців, прибічників
«динамізму й конструктивізму». Так формувалися нові літературні
школи, нові концепції мистецтва й творчості.
«Плужани» проводили велику культурницьку роботу на селі. Але
«масовізм» виявився суттєвим недоліком організації. Рівень
творчості багатьох письменників-«плужан» був досить низьким через
переконання керівника спілки С. Пилипенка в тому, що немає ніякої
різниці між письменником і робсількором. Спілка видавала альманах з
однойменною назвою і місячник художньої літератури й критики
«Плужанин» (1925-1932).
Позитивним у діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував
письменників на досконале і всебічне вивчення життя українського
села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і
часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літор- ганізацій,
допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській
молоді.
Негативні моменти в діяльності організації:
· підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу
обмежували й регламентували «революційним просвітництвом»;
· свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності
форми;
· брали курс на масовість літератури.
У ході літературної дискусії 1925-1928 pp. «Плуг» зазнав
серйозної критики за «масовізм» та «червоне просвітянство».
Оскільки талановитих письменників оточувало велике коло малоздібних
творців, то термін «плужанин» став синонімом провінційної
обмеженості, низького художнього рівня, примітивізму в змалюванні
людської психології.
«Гарт.»
«Гарт» — спілка українських пролетарських письменників
(1923-1925), організована Василем Елланом-Блакитним, до якої
входили Микола Хвильовий, В. Коряк, В. Сосюра, К. Гордієнко, І.
Кулик, Іван Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, В. Поліщук, І.
Сенченко, М. Тарновський, П. Тичина, М. Бажай.
У статуті «Гарту»говорилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт»
кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної
партії», тобто угруповання претендувало на провідну роль у
літературному й мистецькому процесі.
У статуті було визначено й мету організації: об’єднання
українських пролетарських письменників та прагнення до створення
єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Також «гар- тяни»
заявляли, що своєю діяльністю пропагуватимуть комуністичну
ідеологію, боротимуться з міщанством і націоналізмом.
Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а
також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський
осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В.
Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П.
Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю.
Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та
інші.
Незважаючи на те що багатьох письменників насторожувала
перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної
партії, «Гарт» об’єднував чи не найбільше коло талановитих
українських письменників. Урешті внутрішні незгоди призвели до
того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного,
більшість письменників вийшла з «Гарту».
ВАПЛІТЕ
Після смерті В. Еллана-Блакитного організація розпалася під
впливом виступу Хвильового, що організував 1926 року «Вільну
академію пролетарської літератури», яка згодом перетворилася на
«Пролітфронт».
Її виникнення, розвиток і подальша доля пов’язані з літературною
дискусією 1925-1928 pp.
М. Хвильовий створив ВАПЛІТЕ як альтернативу масовим і надто
політизованим організаціям. «Ваплітяни» бачили свою організацію
лабораторією професійного удосконалення, вони боролися за високу
письменницьку майстерність, втілюючи на практиці гасла М.
Хвильового про боротьбу за творчу якість і академізм, за
європейський рівень української літератури проти масовізму,
просвітництва й епігонського наслідування російської
літератури.
До організації увійшли талановиті українські письменники того
часу. Свій яскравий талант у складі ВАПЛІТЕ проявили М. Хвильовий,
В. Яловий, Г. Коцюба, М. Майський, Г. Епік,
0. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажай,
1. Сенченко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич,
О.Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та
інші.
Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опинилися під
пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набрала
скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і
самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу.
У 1933-34 pp. із ваплітян було ліквідовано Ялового, Хвильового,
Досвітнього, Слісаренка, Епіка, Куліша, Йогансена та інших. Досить
з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб
зрозуміти що вагомість в українській літературі цієї групи і якого
значного удару наніс більшовизм українській літературі ліквідацією
ВАПЛІТЕ.
ВАПЛІТЕ припинила своє існування внаслідок ідеологічного тиску
28 січня 1928 року.
«Ланка»
Організація створена 1924 року. До неї входили письменники
різних напрямів: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Ан-
тоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка,
Я. Качура, Я. Савченко та інші. Вони намагалися протистояти
ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність та
індивідуальність. У 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС —
«Майстерню революційного слова».
МАРС
Київська літературна організація «Ланка — МАРС» (майстерня
революційного слова) за своєю мистецькою вагою була не меншою, ніж
«ВАПЛІТЕ — Пролітфронт». До неї входили такі письменники: Є.
Плужник, Д. Фальківський, М. Терещенко, Т. Осьмачка, Г. Косинка, М.
Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, В.
Ярошенко, Г. Брасюк, Д. Тась (Могилянський), М. Галич та інші.
У 1934 р. «Ланку — МАРС» було ліквідовано. За винятком Марії
Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання
писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника і, хоч не була
репресована, примушена була замовкнути на десять років, решта
членів «Ланки — МАРС» так чи інакше були репресовані.
«Молодняк»
Організація комсомольських письменників (1926-1932), очолювана
Павлом Усенком. До Харківського осередку «Молодняка» входили П.
Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич,
О.Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; до Київського — Б.
Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, А. Клоччя; були філії
в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших
містах. Видавали однойменний журнал.
Позитивне в діяльності «Молодняка»: організація і журнал чимало
зробили для виявлення талановитої молоді та активізації її
літературної творчості.
Негативне. Члени літературно-художньої спілки оголосили себе
одним із бойових загонів єдиного літературного фронту, тому
агресивно ставилися до інакодумців, чим сприяли деморалізації
українського письменства.
ВУСПП (1927-1932)
Всеукраїнська спілка пролетарських письменників була
організована в січні 1927 р. і ставила за мету об’єднати всіх
митців, які прагнули до створення єдиної інтернаціональної
пролетарської літератури, були лояльними до режиму. ВУСПП, можна
стверджувати, відлучила від літературної творчості
митців-«попутників», які іноді виявляли нерозуміння окремих
особливостей побудови суспільства, тих, кого партія вважала носіями
буржуазно- націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки
(наприклад, ВАПЛІТЕ, «Неокласики», МАРС тощо). Членами організації
були
О.Близько, К. Гордієнко, Н. Забіла, О. Корнійчук, Іван Ле.
Керівники ВУСППу висунули помилкове гасло «союзник або ворог»,
виявляючи недовіру до письменників, які не належали до організації,
як, наприклад: Остап Вишня, Микола Куліш, Юрій Смо- лич, Юрій
Яновський та ін.
ВУСПП був українською аналогією сумнозвісного російського РАППу,
який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій
пролетарських письменників), його членом був і ВУСПП. Подібно до
РАППу, ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і
перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних
справах (його політику фактично визначали керівники організації —
І. Кулик, В. Коряк, І. Мики- тенко, І. Кириленко).
«Неокласики»
Неокласицизм (з гр.— новий і зразковий) — течія в літературі та
мистецтві, що з’явилася значно пізніше від занепаду класицизму як
літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних
тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел
«чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту
художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у
західноєвропейській літературі в середині XIX ст.
До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М.
Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен
(Освальд Бургардт) — так зване «п’ятірне гроно неокласиків». Вони
відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнучи
наслідувати мистецтво минулих епох, віддаючи перевагу проблематиці
історико-культурного та морально- психологічного характеру. За
прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична
тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й
таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка «Калина»), М.
Рильського (збірка «На білих островах»), М. Йогансена (збірка
«Революція»). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей
світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і
викладачами.
На відміну від інших груп, « Неокласики » не виступали з ідейно-
естетичними маніфестами. Перші ознаки формування цієї групи
(навколо журналу «Книгар») відносяться до 1918 року. Ідеологом
неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була
організаційно оформленою і навіть жартувала щодо себе:
Ми виникаємо стихійно,
Щороку сходячись на чай.
Але їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини,
зокрема античної, і далеко не ідеологічне кредо, виражене словами
М. Зерова:
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Проте їхня присутність у літературному житті була досить
вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час
літературної дискусії 1925-1928 років.
Вони свідомо відмітали від української культури інерцію
простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в
побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість.
Пропонована українській культурі програма була такою: «засвоєння
величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша
літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло
перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка
нашого літературного надбання; мистецька вибагливість».
Прагнення неокласиків використовувати у своїй творчості форми та
методи грецького й римського мистецтва представники влади
трактували як невизнання радянської дійсності. Тому 1935 р. були
заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй- Хмара. їх
звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у
підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників
уряду та партії і належності до таємної контрреволюційної
організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.
Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий
час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скорис- тавшися своїм
німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не
повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 p., П. Филипович загинув
на Соловках того ж 1937 p., М. Драй- Хмара помер у концтаборі на
Колимі 1939 р.
У 20-х pp. отримали певну можливість для подальшого розвитку
напрями, започатковані на початку XX ст. З’явилися літературні
угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах. В
Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе
символісти. Так, символізм характерний для творчості раннього П.
Тичини.
Довідка
Символізм (франц. symbolisme — знак, символ), одна із стильових
течій модернізму,— виник у кінці XIX ст. у Франції. Знайшов
застосування спочатку в поезії, потім поширився на живопис і театр,
вплинув на європейську й американську літературу XX ст. Зміст
образу символісти прагнули передати за допомогою символізованої
мови, зокрема символу чи складної метафори.
Символ — поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні
якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За
допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну
думку.
Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам,
дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований
внутрішній світ.
У 1918 році у Києві створено угруповання «Біла студія» (від
назви французького журналу «Revue Blanche»), яке стало осередком
українського символізму. Його активні учасники: поети Яків
Савченко, Олекса Слісаренко, Павло Савченко, Михайло Семенко,
Володимир Кобилянський і Павло Тичина, діячі театру Лесь Курбас і
Микола Терещенко та художник Анатоль Петрицький. Силами цієї групи
1918 р. видано «Літературно-критичний альманах». Редагував видання
поет-символіст Яків Савченко. У ньому надруковано твори названих
поетів і митців, а також теоретично- програмові статті І. Майдана
(Д. Загула) та Я. Савченка.
На початку 1919 р. виникло нове угруповання українських
символістів «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз
Аполлона), яке в травні 1919 р. видало потрійне число журналу
«Музагет» за редакцією П. Тичини, В. Ярошенка, Ю. Меженка і Д.
Загула. Активну участь у діяльності групи взяли також А. Пав- люк,
М. Жук, М. Крупський та ін. Представники угруповання у своїй
творчості поєднували принципи езотеричних і містичних мотивів з
ідеєю національного відродження, здійснювали пошуки філософської
концептуальності на основі «філософії життя».
Естетичну платформу угруповання виклав Ю. Іванів-Меженко у
програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет»,
1918), у якій стверджував символістську концепцію мистецтва. На
його думку, «творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли
визнає себе вищою істотою над загалом» і не є членом колективу,
хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Таким чином
стверджувалася самоцінність мистецтва і творчої особистості. Це
були сміливі судження, тому більшовицька влада закрила друкарню, у
якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили до
в’язниці. Також в «Музагеті», окрім творів символістів, було
надруковано статті Ю. Меженка про «Сонячні клернети» П. Тичини та
М. Бурачека про образотворче мистецтво, розвідка JI. Курбаса про
новітню німецьку драму.
1920-го р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до
нього й імпресіоністів та футуристів (В. Поліщука, Г. Шкурупія, Г.
Косинку). 1922-го р. «гронівці» в Катеринославі видали авангардний
альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» 1923 р. ввійшли в
«Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.
Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Якова
Савченка («Поезії», 1918), Володимира Ярошенка («Світо- тінь»,
1918; «Луни», 1919), Дмитра Загула («На грані», 1919), Олекси
Слісаренка («На березі Кастальському», 1919), Клима Поліщука
(«Поезії»), Антона Павлюка («Сумна радість», 1919), Миколи
Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музагеті»), Володимира Кобилянського
(посмертна збірка «Мій дар», 1920).
Найбільшим досягненням українського символізму є збірка Павла
Тичини «Сонячні кларнети» (1918).
Діяльність символістичного угруповання обмежилася періодом
1917-1919 pp. Пізніше Михайло Семенко й Олекса Слісаренко проявили
себе в українському футуризмі; інші колишні учасники угруповання,
після останньої спроби створити групу «Гроно» та видати однойменний
альманах, не витримавши натиску офіціозної критики, перейшли на
позиції «пролетарської літератури». Від символізму і його
естетичних настанов відмовився згодом і Павло Тичина.
У 1934-1937 pp. більшість колишніх символістів, навіть ті, які
перейшли на вимогу комуністичного режиму на «пролетарські» позиції,
були знищені, розстріляні або загинули в концтаборах (Я. Савченко,
О. Слісаренко, Д. Загул, В. Ярошенко, В. Поліщук, К. Поліщук, JI.
Курбас, І. Крушельницький, В. Бобинський та ін.).
Футуристські угруповання
Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в
літературі й мистецтві 10-30-х років XX століття. Його творцем
вважається італійський письменник Філіппо Марінетті, який 1909 р. у
французькій газеті «Ле Фігаро» опублікував «Маніфест футуризму».
Основні засади футуризму, за Марінетті,— нищення панівних у XIX
столітті мистецьких форм, особливо реалізму і класики,
безконтрольний індивідуалізм, який у малярстві проявлявся
фантастичними формами й кольорами, а в літературі, особливо поезії,
т. зв. «заумною мовою», тобто творенням нових слів, часто без
жодного глузду. Основні теми творчості, до яких мали звертатися
футуристи,— урбанізація й індустріалізація, відтворення ідей й духу
майбутнього космополітичного суспільства. Мета — «епатувати
буржуа», провокувати його всілякими вигадками й деформаціями, що
протиставлялися усталеним естетичним смакам.
Лідером українського футуризму був Михайло Семенко. Український
футуризм у своєму розвитку пройшов такі стадії:
1. Кверофутуризм — пошуковий футуризм, якому притаманні рух,
шукання, динаміка.
2. Панфутуризм із проголошенням смерті «старого» мистецтва і
протиставленням йому метамистецтва. У цей час Семенко практикує
метод поезомалярства — єдності художнього слова й споглядального
мистецтва. Він проголошує, що найголовніше — бути сучасними. Поезію
слід розкласти до букви, а образотворче мистецтво — до складників
фарби.
У передмові до книги «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати)
1914 р. він писав: «Ми деструктували мистецтво буржуазних міщан.
Одночасно ми взялися за будівничу роботу як конструктори. Мистецтво
як емоціональна категорія має поступитися науці й техніці. Ознаки
національного в мистецтві — ознаки його примітивності.
Кверофутуристичне мистецтво мусить бути виявом вселюдського
почуття».
Семенко був засновником низки українських футуристичних
угруповань і журналів: «Фламінго» (1919-1921), «Ударна група
поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів)
(1921-1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журналу «Нова
генерація» (1928-1930).
Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком- Космос»)
та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували
О.Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шку-
рупій, Г. Коляда, М. Щербак та інші.
Перша українська футуристична організація «Фламінго» розпочинає
свою діяльність 1919 року. До неї прилучилися Г. Шку- рупій, О.
Слісаренко, В. Яровий, художникА. Петрицький. Виходить однойменний
часопис, активну участь у виданні якого брав
А.Петрицький.
1921 р.О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком-
Космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 p. М. Семенко
перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан гр.—
все, всеохопливий), 1923 року її перейменовано в «Комун- культ».
Активними членами були М. Семенко, Г. Шкурупій, Юліан Шпол
(псевдонім М. Ялового), О. Слісаренко, Г. Коляда, М. Щербак, до неї
увійшли символісти Я. Савченко, М. Терещенко та ін.
1927-го p. М. Семенко утворив організацію «Нова генерація» й
видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, який найбільше сприяв
європеїзації тогочасної української літератури, пропагуючи під
пролетарськими гаслами новітні художні стилі. Відомо десять
маніфестів українських футуристів, які оприлюднювалися не тільки
українською, а також і французькою, англійською та німецькою
мовами, бо футуристи поставили собі за мету дати про себе знати і в
Європі. Отже, доки «пролетарська література» була слабкою,
українське письменство розвивалося вільно й інтенсивно, утверджуючи
по-європейськи модерністське мистецтво.
Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на
пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та
жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх
пролетарське походження (з такими атрибутами вони проводили
літературні вечори).
«Аспанфут»
Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась
1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної
групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Ком-Космос» з
ініціативи М. Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій,
Юліан Шпол, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко,
Микола Бажан, Юрій Яновський, Андрій Чужий та інші. Асоціація мала
видавництво «Гольф- штром». Свої твори члени групи друкували в
газеті «Катафалк искусств», «Жовтневому збірнику панфутуристів» і
збірнику «Семафор у майбутнє».
«Аспанфутівці» виступали за заміну мистецтва «умілістю»,
«штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису,
скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва
тощо. Футуристи засуджували індивідуалізм як міщанство, тому не
визнавали лірики, вважаючи її «буржуазним» жанром. Вони
проголосили, що нова доба потребує розвитку драми, що й стало
поштовхом до створення авангардного театру Леся Курбаса
«Березіль».
За кілька років «Аспанфут» зазнала організаційного розколу.
1924 року «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комун-
культу».
Асоціація комункульту (АсКК) — угруповання, яке виникло
внаслідок об’єднання Аспанфуту з «Березолем» (1924). Керували
Асоціацією комункульту М. Семенко і М. Яловий, вона мала друкований
орган «Гонг комункульту». 1925 року частина членів організації
увійшла до «Гарту», інша започаткувала групу «Жовтень».
Київська асоціація письменників («Аспис») проіснувала з 1923
року по 1924 рік. Членами організації були Людмила Ста-
рицька-Черняхівська, Наталя Романович-Терещенко, М. Рильський, М.
Зеров, П. Филипович, Д. Загул, Григорій Косинка,
В.Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка. Вони
критично ставилися до таких літературних груп, як «Плуг» і «Гарт»,
відстоювали свободу творчості.
Літературна дискусія
Одним із найскладніших моментів духовного відродження в Україні
в пожовтневе п’ятнадцятиріччя є літературна дискусія 1925-1928
pp.
Словникова робота
Дискусія — це публічна суперечка, метою якої є з’ясування й
протиставлення різних точок зору на спірне питання, пошук та
виявлення істини. Дискусія є ефективним способом переконання, адже
її учасники самі доходять того чи іншого висновку. Теорія
літератури
Памфлет — це художньо-публіцистичний твір, що в гостроса-
тиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.
До дискусії були втягнуті такі мистецькі угруповання, як «Плуг»,
«Гарт», «неокласики», футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, «Молодняк», ВУСПП.
Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в
дискусії він виклав у критичних памфлетах «Камо грядеши», «Думки
проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?»
(останній так і не вийшов друком). Статті містять три важливі
думки:
1. Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мистецтво
— частина західноєвропейського і світового.
2. Росія мусить повернутися у свої етнографічні межі. Україна —
самостійна.
3. Українське мистецтво має свою місію: розпочинає, за словами
Миколи Хвильового, «азіатський ренесанс».
Початком дискусії можна вважати ЗО квітня 1925 p., день, коли на
сторінках «Культури і побуту» — додатку газети «Вісті ВУЦВК»,
з’явився пристрасний памфлет М. Хвильового під «чудернацькою»
назвою: «Про «сатану в бочці», або Про графоманів, спекулянтів та
інших «просвітян». М. Хвильовий порушив важливі естетичні проблеми,
які відразу привернули увагу сучасників. Адже йшлося про відповідні
критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних із
«масовізмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією
мистецтва. Хвильовий зазначав: «Високий рівень художньої
майстерності, фахова підготовка — основне для письменника, без
цього і політична правильність — ніщо». Він сформулював свою думку
так: «Європа чи просвіта?» і вказував курс на «психологічну
Європу».
Який же зміст вкладав у цю тезу сам Хвильовий? У памфлеті «Камо
грядеши?» читаємо: «Європа — це досвід багатьох віків... Це Європа
грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона і
т. ін. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги
азіатського ренесансу». Тобто йшлося про європейську
інтелігентність у кращому розумінні цього слова, про фаустівський
дух допитливості й творчої занепокоєності, про вироблення тих
цивілізованих рис, які б сприяли подоланню провінційності,
небезпечної для розвитку художньої творчості, особливо на зламі
двох епох. Хвильовий намагався, враховуючи революційні
перетворення, на ділі віднайти оптимальні шляхи розбудови
української культури, розумно поєднати класові, загальнолюдські,
національні та інтернаціональні інтереси.
Один із принципів, проголошених Хвильовим під час дискусії,—
«Геть від Москви!», несподіваний для багатьох сучасників
письменника. Проголошуючи курс орієнтації української літератури,
Хвильовий переконував: «У всякому разі не на російську. Це рішуче і
без всяких застережень. Від російської культури, від її стилів
українська поезія мусить якомога швидше тікати». Насправді ж
письменник виступав не проти Москви, а проти імперського стилю
управління культурою чи будь-якою іншою сферою суспільного життя.
Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якоюМ.
Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва,
про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом
проросли в російському Лефі, РАППІ (Російська асоціація
пролетарських письменників), маючи неабиякий вплив на
панфутуристів, «плужан», вусппівців, котрі перетворювалися на копії
московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що
загрожував українській культурі та нації.
При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки, М.
Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» — майбутнє відродження
мистецтва азіатських народів. А Україна, за його словами,
«азіатський ренесанс» розпочинає.
М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління,
переповнювався творчою енергією, названою ним «романтикою віта-
їзму», вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.
Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипович, М.
Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у
націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеологічну диверсію,
спрямовану проти марксизму-ленінізму.
У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши
листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26. 04.
1926 p., у якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У
червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено
позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник
змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про
саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню
партійної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед
«неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М.
Драй-Хмара, П. Филипович).
Літературна дискусія в Україні 1925-1928 pp., започаткована
творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у
середовищі українських письменників.
Почався наступ на академічне літературознавство, було засуджено
35 «контрреволюційних академіків», серед них — С. Єфре- мова, М.
Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.
Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та
злочинними.
Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку
української літератури отримали назву «ідеології хви- льовізму», що
характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури
на пролетарську. М. Хвильовий учинив самогубство (1933), а згодом
письменники були поставлені під суворий партійний контроль.
Літературна дискусія 1925-1928 pp., з одного боку, мала
позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей
та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого
— унаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним
ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української
інтелігенції.
V. Систематизація й узагальнення вивченого
1. Дати розгорнуту відповідь на питання
Які ви знаєте літературні групи й організації 20-х pp. XX
століття? Схарактеризуйте їх естетичні платформи. Під час відповіді
користуйтеся таблицею — опорним конспектом «Відродження української
літератури в 20-х pp. XX століття».
Орієнтовний зразок виконання роботи
Назва
угрупо
вання
Роки
діяль
ності
Члени
угруповання
Естетична платформа
1923-
В. Еллан-Блакит-
Мета організації: об’єднання
1925
ний, 0. Довженко,
українських пролетарських
*
В. Сосюра,
письменників, прагнення
«Гарт
П. Тичина, Ю. Янов-
до створення єдиної інтер
ський, 0. Копи- ленко, М. Куліш, М. Хвильовий
національної комуністичної культури, пропаганда комуністичної
ідеології, боротьба з міщанством і націоналізмом
Назва
Роки
Члени
угруповання
угрупо
вання
діяль
ності
Естетична платформа
1922-
С. Пилипенко,
Орієнтація письменни
1932
А. Головко, П. Панч, І. Скляренко, Т. Степовий, Г. Епік,
ків на досконале і всебічне вивчення життя українського села,
допомога обда
і-*
І. Кириленко,
рованій селянській молоді
ч
Д. Бедзик, А. Панів,
в знаходженні свого місця
К
І. Сенченко,
0. Копиленко,
Д. Гуменна, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко
в літературі; свідоме надання творам максимальної простоти й
доступності форми; курс на масовість літератури
1925-
М. Зеров, М. Драй-
«Засвоєння величного
1928
Хмара, М. Риль
досвіду всесвітнього пись
н
ський, П. Фили
менства, тобто хороша літе
и
н
пович, Юрій Клен
ратурна освіта письменника
о
cd
t-H
(Освальд Бургардт)
і вперта систематична робота
и
коло перекладів, вияснення
ф
tel
нашої української традиції
ин
та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька
вибагливість»
1925-
М. Хвильовий,
Боролися за високу письмен
1928
В. Яловий,
Г. Коцюба, М. Май- ський, Г. Епік,
ницьку майстерність, творчу якість і академізм, за європейський
рівень української
*
0. Копиленко,
літератури проти масовізму,
н
н
М. Куліш, А. Люб-
просвітництва й епігонського
R
ченко, Ю. Шпол,
наслідування російської літе
К
<1
М
М. Бажан, І. Сенченко, М. Йоган- сен, П. Тичина,
П. Панч, Ю. Смолич, 0. Досвітній, І. Дніпровський, 0.
Слісаренко, Г. Епік
ратури
1927-
І. Кулик, В. Коряк,
Об’єднання всіх митців, які
К
1932
І. Микитенко, І. Ки
прагнули до створення єди
К
о
>>
риленко, 0. Близько,
ної інтернаціональної про
К. Гордієнко, Н. За
летарської літератури і були
ffl
біла, 0. Корнійчук, Іван Ле
лояльними до режиму
Назва
угрупо
вання
Роки
діяль
ності
Члени
угруповання
Естетична платформа
«Молодняк»
1926-
1932
П. Усенко, JI. Перво- майський, І. Момот, В. Кузьмич,0. Кун-
дзіч, Я. Гри- майло, Д. Гордієнко; Б. Коваленко, 0. Корнійчук,
М. Шеремет,
А. Шиян, А. Клоччя
