Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації

Комунальна установа культури «Донецький обласний навчально-методичний центр

культури»

ТРАДИЦІЇ ТА ОБРЯДИ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Інформаційно-методичний збірник

Краматорськ – 2020

1

Традиції та обряди Донецької області: інформаційно-методичний збірник на допомогу працівникам клубних закладів./Укладач –Дергачова Т.Г. – Краматорськ, 2020 – 65 с.

Друкується за рішенням методичної ради комунальної установи культури «Донецький обласний навчально-методичний центр культури»

Редактор:Директор «ДОНМЦК» Армяновська Н.О.

Упорядники:Ширяєвська І.А.Білоконь Н.В.

2

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………...4

1. Традиції, звичаї та обряди Донеччини…………………....5

2. Весільна обрядовість …………………………..….………...82.1. Передвесільний цикл………………………………..82.2. Попереднє розвідування щодо згоди

на сватання ………………………………..................92.3. Обряд згоди молодої на шлюб……………...............92.4. Обряд демонстрації добробуту…………………….102.5. Обряд закріплення згоди на шлюб………………...102.6. Обряд запросин на весілля………………………....102.7. Обряд випікання весільного хліба………………....11

3. Святковий та обрядовий одяг………………………….….123.1. Символіка народного костюму………………..…...123.2. Обрядова символіка костюму……………………...133.3. Вишиванки та верхнє вбрання……………..............153.4. Спідниці ………………………………………….…163.5. Пояса (паски) ……………………………………….173.6. Головні убори……………………………………….193.7. Взуття………………………………………..............213.8. Особливості прикрас……………………….............21

4. Календарні свята та обряди……………………………......24

Висновок.......................................................................................64

Список використаних джерел………………………………..65

3

ВСТУП

Звичаї українського народу передусім пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань. Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.

Збірник призначений для керівників театральних гуртків клубних закладів як допоміжний матеріал, при використанні обрядових дій у своїх постановках. Народні обряди й свята, як художні форми національної культури, містять у собі величезний виховний потенціал, механізми реалізації якого діють у раціональній сфері впливу на свідомість, емоції людини. Цей вплив значно посилюється завдяки використанню засобів театралізації народних обрядів і свят та методів активізації учасників святкового дійства.

Театралізація, як спосіб дієвого вирішення свята, вносить в нього такі складові елементи театру як драматургію, а відтак, і сюжетний розвиток, і драматургічний конфлікт, і сценічну дію. Вона розрахована на певних дійових осіб, театральні костюми, декорації, реквізит тощо. У разі доцільного їх використання і за умови створення святкової ситуації та атмосфери народні обряди та свята справляють посилений виховний вплив на учасників театралізованого дійства.

4

1. ТРАДИЦІЇ, ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ ДОНЕЧЧИНИ

Надзвичайною красою, багатством і розмаїттям відзначаються традиції, звичаї, обряди та свята українського народу, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

Традиція – це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. Мета традиції полягає в тому, щоб закріплювати й відтворювати в нових поколіннях усталені способи життєдіяльності, світосприймання, типи поведінки.

Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, що здавна існують у громадському житті та побуті певного народу, суспільної групи, колективу. Слово «звичай» походить від дієслова «звикнути», тобто привикнути, привчитися до чогось, узяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, у побуті, у суспільному та духовному житті.

Соціальна роль звичаю та сама, що й традиції, це – засіб збереження та передачі досвіду, регламентації й контролю поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

стереотипність, повторюваність без змін; символічність (кожна обрядова пісня щось символізує),

наприклад, «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

5

Слов’янський термін «обряд» походить від слова «рядити», що означає надати належного вигляду, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, українські обряди є радісними й святковими. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури.

Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. належать до єдиного новорічного обрядового комплексу і розглядаються як його структурні елементи.

В обрядовості українців розрізняють два види – календарно-побутову і родинну (чи сімейну).

Народознавство досліджує культурні феномени матеріальної культури, наприклад, звичаї та традиції, а також суб’єктивне ставлення до них людини.

Масовий характер свят і принципи їхньої театралізації обумовлюють високий ступінь емоційного включення оточуючих.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об'єктивніше уявлення про Донеччину, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Насправді ж це місце не тільки віддавна привертало увагу українських письменників, але й саме, як український край, населений переважно українською людністю.

Зараз наша культура змішана, цьому сприяли різні події. За часів кріпацтва волелюбні українці тікали від гніту панства, саме тоді заснувалось так зване Дике поле. Люди з різних областей та регіонів України, сусідніх держав привнесли в наші землі свої традиції.

За результатом дослідницьких робіт можна скласти доволі прозоре уявлення не лише про родинні стосунки, погляди наших пращурів на роль сім'ї в житті людини, організацію сімейного побуту, а й також на суспільні відносини.

Весільний обряд, який утворився в нашій місцевості в кінці XIX століття, під час заселення приазовських степів, зібрав у собі погляди переселенців на шлюб, сім'ю, і продовження роду. В

6

ньому тісно переплелися глибокий зміст і події, музичне і драматичне оформлення, традиції та обряди української спільноти – Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини, Чернігівщини та ін. В числі між переселенців українців, були представники Греції, Польщі, Росії, Білорусі, а саме масове заселення нашого краю історико-етнографічною групою так званими білорусами-литвинами, вони прибули в кінці XIX століття з північно-західних губерній Чернігівщини, знатних своєю етнічною різнобарвністю уїздів Городнянського, Новозибківського, Мглинського, Стародубського, Суражського та ін. У цих уїздах, між білорусів-литвинів, жили українці та росіяни. Білоруси-литвини розселялися компактними групами, де згодом з'явилися села Волноваського району.

Залежно від етнічного краю, з відкіль прибули переселенці, у кожному селі Волноваського району з’явилися свої особисті етнічні властивості весільного ритуалу, обряду та звичаїєвості. Але їх усіх об’єднували основні етапи традиційної весільної обрядовості, які умовно поділялися на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У житті людини народна мудрість виділяла три важливих події: народження, весілля і смерть. Ці три події в нашій культурі супроводжувались найбільшою кількістю обрядів і вірувань.

Парубки й дівчата в теплу пору року знайомилися переважно "на вулиці" (звичайне місце дозвілля сільської молоді — просто неба). Дівчата постійно трималися своєї «вулиці», а хлопці провідували кілька дівочих гуртів. На свята та в неділю збиралися вдень, а буднями – по вечорах. У святкові дні, як правило, проходили з музиками (з тією музикою, що грає в селі на весіллях). Парубки вважали за честь замовити своїм дівчатам танок. Найпопулярнішими танками у нашій місцевості вважалися «Полька», «Краков’як», «Наурська», «І шумить і гуде», та інші. Не рідко у вихідні дні приходили й молоді подружжя. Як не було музик, танцювали просто - «під язик». «Дівчата і хлопці збиралися завжди на «заваленках», тобто призьбах, пристроєних до хат.

Зазвичай парубок і дівчина одружувалися після тривалого знайомства, за згодою і благословінням батьків, проте іноді на

7

перепоні ставала майнова нерівність родин. Шлюбні партнери були з того ж самого або зрідка з сусіднього села.

Зупинимось докладніше на описі весільних обрядів Волноваського району Донецької області.

2. ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ

Свято Покрови було надзвичайно шанованим серед українського селянства: другого місяця осені чекали з особливим нетерпінням, адже з Пречистої, тобто з 14 жовтня, дозволялося справляти весілля. Це був період, коли масово шлюбували дітей. У народі так і казали: «Жовтень на весілля багатий». До початку жовтня закінчувалися всі найважливіші роботи на землі, й селянин міг дозволити собі відпочити. Це була найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. На Покрову в південних губерніях України закінчувався термін найманих робітників, у Карпатах на Покрову поверталися з полонин пастуші отари.

Тож сватів починали засилати раніше, саме з Дня Святого Трохима (2 жовтня). Люди казали: «Куди Трохим, той вона за ним».

Основною відмінною рисою весілля нашої місцевості є те, що всі головні події відбуваються саме в домі молодої. Наші пращури мали цілий комплекс заборон, які нікому не дозволялося переступати. Нова родина мала бути заснована на порядності, доброчесності, правдивості. Розлучення вважалося гріхом, тому батьки, готуючи своїх дітей до вступу в шлюб, мали добре зважити на всі обставини, аби майбутнє подружнє життя їх дітей було щасливим. Суворе дотримання відповідних вимог, виконання всіх ритуалів мали забезпечити прихильність долі до молодої сім’ї.

2.1. Передвесільний цикл- Дозвілля сільської молоді – «вулиця, вечорниці».- Попереднє розвідування щодо згоди на сватання –

«запити, розвідини».- Обряд згоди молодої на шлюб – «сватання».- Обряд демонстрації добробуту – «оглядини».- Обряд закріплення згоди на шлюб – «заручини».

8

2.2. Попереднє розвідування щодо згоди на сватанняЗапити – попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої.На розвідини йшли мама або тато молодого, або хтось з близьких родичів. У кінці XIX – на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

2.3. Обряд згоди молодої на шлюбЯк і в багатьох регіонах України, в нашій місцевості,

посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», або «староста та підстароста», але й до цього дня збереглася ще одна поширена назва для нашого регіону «свати». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Мати нареченого перев’язувала старостів рушниками через одне плече, давала їм пляшку горілки «первака», хліб завернутий у рушник, який старанно та самостійно випікала, вкладаючи при замісі найкращі думки та побажання на вдале сватовство.

«Дивилися на хліб, який хліб вийде, таке й сватовство буде. Як буде тріснутий навпіл, треба почекати ще зі сватовством, а як високий та гладенький, то все буде добре, дівку засватають». Записано від: Корнієвська В.І. (с.Хлібодарівка).

Зайшовши в хату з хлібом у руках, перехрестившись три рази перед образами, вклонившись до пояса, привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) – красної дівиці чи купців, що дізнаються про товар тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Дівчина при цій розмові дуже соромилася, колупаючи грубу або піч. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

9

2.4. Обряд демонстрації добробутуПісля сватання батьки нареченої знайомилися з родиною

сватів і майбутнього зятя, їхнім господарством, умовами, в яких доведеться жити дочці. В оглядинах брали участь батьки, а також одружені родичі й друзі як нареченої, так і нареченого. Зібравшись у призначений день і домовившись про все, що стосувалося весілля, вони розважалися, пригощалися і в цей же день могли запросити сватів до себе, щоб ближче познайомитися та продемонструвати сватам свій добробут. В нашій місцевості на оглядини ходили як до молодої, так і до молодого.

2.5. Обряд закріплення згоди на шлюбНазва обряду походить від з'єднання рук, що, за народним

звичаєм, набирало юридичної сили. На заручинах обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Це – своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події.

На заручинах відбувався також обмін подарунками між сім'ями наречених. Найчастіше наречений дарував дівчині матерію на весільну сукню, або шовкову хустку, а дівчина нареченому – вишиту сорочку, яку він одягав саме на весілля. Його матері дівчина дарувала хустку, а батькові – кисет для тютюну. Парубок дарував майбутній тещі чоботи, тестеві – сорочку. Хрещеним батькам дарували вишиті рушники або матерію. Сестричкам – стрічки, а братикам – кушаки.Дівич-вечір – обряд прощання молодої з дівуванням.Парубочий підвесілок – обряд прощання молодого з парубоцтвом.

2.6. Обряд запросин на весілляЗапросини – весільна обрядовість, яка починалася із

запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення – особисте відвідування молодими родичів. У більшості селах Волноваського району ще в кінці ІХХ- середині XX ст. запросини відбувалися в передвесільний четвер чи п’ятницю, молода ходила з дружками селом у святковому етнічному одязі, підперезаною рушником. Замість весільного вінка голову прикрашали різнокольорові стрічки, поверх стрічок одягалась біла хустка, що

10

означало скорий перехід з дівування в жіноцтво. А в деяких селах наречена одягала звичайний дівочий віночок з паперових різнокольорових квітів, або плели вінок з барвінку.

Обов'язковою прикрасою нареченої була нагрудна біла воскова квітка зі стрічками, яку чіпляли з правої сторони, що означала скоре одруження. У дружок були червоні або рожеві паперові нагрудні квіти з лівої сторони, як символ дівування.

Дружок у молодої повинно було бути обов’язково парна кількість. Рідну сестру не можна було брати в дружки, бо це погана прикмета, вважалося, що сестра може не вийти заміж. Дружкувати молода запрошувала тих дівчат, які добре знали звичаї весільного обряду, а також вміли співати обрядові весільні пісні. Тим дівчатам, які співали майже на всіх весіллях села, передавали свій талант на вечорницях дівчаткам що підростали, давали 21 шишку говорячи: «Просили батько й мати, і я прошу до мене на свайбу», після слів цілувала запрошених родичів тричі. Саме так відбувався «обряд запросин» майже у всіх українських селах Волноваського району.

2.7. Обряд випікання весільного хлібаВесільний коровай — обрядовий хліб, який символізував

прийняття та благословення громадою нової родини. Вважалося, що процес випікання короваю мав чудодійну силу, тому і пекли його вшановані та щасливі у подружжі жінки-коровайниці. Вони приносили із собою обов’язково муку, яйця, масло, а дехто – і цукор. Все це приймала мати молодої або молодого, клала в одну посудину. Випікали коровай одночасно у хаті молодого та молодої і та обов’язково – з примовками та піснями, оспівуючи долю молодят.

Окрім цього, існували ще такі обряди, як «викуп» молодої, вінчання, посад молодих, частування гостей, обдарування молодих, покривання молодої, від’їзд молодої, весілля в домі молодого, комора.

Більш детальну інформацію про дії, пов'язані з весільними традиціями та обрядами, зокрема Волноваського району Донецької області, ви можете дізнатись з дослідницького видання матеріалів

11

фольклорно-етнографічних експедицій «Звила собі Галочка віночок» Ірини Крюченко.

3. СВЯТКОВИЙ ТА ОБРЯДОВИЙ ОДЯГ

Невід’ємною частиною будь-якого свята чи обряду – є вбрання діючих осіб. Артистичне багатство національного одягу виявляється у розвиненій гамі кольорів та в мистецьких формах.

Національний одяг – це вияв святкового, врочисто піднесеного настрою. Це – культурно-історична спадщина наших славних старокняжих і козацьких часів. Гармонійна цілісність національного одягу просто вражає. Вишивки та мереживо на одязі – свідоцтво мистецького смаку й артистичного досвіду народу. Тому той факт, що національний одяг тепер не носять кожного дня, ще не визначає, що він не модний або його естетична вартість не може бути належно оцінена не тільки нашими людьми, а й чужинцями.

Форма і деталі українського жіночого одягу дуже різноманітні. На таке різноманіття вплинули й регіональні особливості, і багаті традиції українського повсякденного та святкового життя. Своєрідність жіночого костюма виявляється і в крої предметів одягу, і в загальному силуеті вбрання, і в складі частин костюма. Відзначається також різноманітність кольорових поєднань, декоративних обробок та прикрас.

Різниця костюмів по регіонах пояснюється близьким спілкуванням з сусідніми народами, тому в північно-західних областях жіночий український костюм має схожі риси з польським національним одягом, для Поділля характерні деякі елементи та орнаменти, що нагадують молдавські мотиви. Можна сказати, що Полісся та Середнє Придніпров'я зберегли більше свій історичний етнічний стиль. Їх одяг і вважають традиційно українським.

3.1. Символіка народного костюмаСимволіка народного костюма багатопланова.Етнічна – вказує на приналежність людини до певної нації.

12

Регіональна (кожний регіон, наприклад, має свою улюблену комбінацію кольорів.

Статева (чоловіче вбрання представлене дещо скупіше).Вікова – найбільше уваги приділяється одягу дівчат та

молодих жінок: підкреслюється фігура, приховуються недоліки тощо; з віком жінки її костюм поступово стає дедалі стриманішим.

Соціальна – в ознаках соціального статусу найповніше проявлялася здатність одягу об'єднувати чи роз'єднувати людей. Кількість одягу, частота переміни одягу, якість тканини тощо є ознаками соціальної диференціації. Але справедливості заради мусимо визнати, що сьогодні такі деталі дещо стираються, натомість основним параметром оцінки соціального статусу є вартість одягу, а подекуди ще й наявність смаку.

Родинна. Стрічки й вінки слугують символами досягнення дівчатами шлюбного віку. Весільний вінок, попри свою подібність до святкових, є дійсно універсальним знаком, що містить у собі значну кількість різноманітних символів – від кохання та шлюбу до оберегів від «поганого ока» й інших злих сил. Знімання вінка з молодої та вдягання очіпка, як уже зазначалось, засвідчують її перехід у статус заміжньої. Остаточно він установлюється в домі молодого, де замість очіпка чи намітки його обраниці пов'язують хустку, звичайно у тих місцевостях, де цього звичаю дотримуються.

Характерним явищем є використання весільного вбрання як поховального у випадках смерті незаміжніх чи нежонатих людей. Тут відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступає як найвиразніший їх символ. Удова, у випадку смерті чоловіка, тривалий час носить жалобну хустку.

За призначенням одягу: буденний, святковий, весільний.

3.2. Обрядова символіка костюмаОбрядовими символами виступають, приміром: хустка або

рушник на сватанні, пелюшки на родинах, біла (або чорна) хустка

13

на похороні та інше. Вони мають захистити людину від злих сил, принести добробут, забезпечити здоров'я, допомогти в коханні.

Особливу магічну силу, як вважається, мають речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками, адже людина вкладає у свою роботу душу, тому річ припиняє бути просто річчю, а стає майже чарівним засобом досягнення бажаного. Так, дівчина неодмінно повинна пошити, зв'язати, вишити щось для свого нареченого: це зміцнить їх стосунки та «зв'яже» назавжди. Символічне значення мають і обов'язкові дарунки – чоботи, що їх зять дарує тещі, та намітка – подарунок свекрусі від невістки. Те саме можна сказати про речі, що дарують на заручинах та післяродових обрядах. Часто на весіллі одягають навиворіт кожуха, тоді як у повсякденному житті це вважається за погану прикмету, при цьому не помітити самому, а почути чиєсь зауваження є ще гіршою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко перевдягаються у костюм протилежної статі, що в повсякденні у кращому разі викличе подив і нерозуміння. Таке порушення загальноприйнятих норм не засуджується саме в тому разі, коли одяг виконує свою обрядову функцію. До речі, колись своєрідною формою ігнорування етичних норм була традиція часткового, а інколи й повного оголення, що допускалося в обрядових діях. Так, щоб запобігти поширенню епідемій, навколо села проводили борозну, і робили це голі або напівголі жінки.

Роль обрядового символу часто виконує кольорова гама одягу. Так, білий колір сьогодні є уособленням чистоти та цноти, тому міцно ввійшов у весільну обрядовість, під час похорону домінує чорний. Проте так було не завжди. Споконвічно на весіллі традиційним був червоний колір. А чорний колір у поховальному одязі став символом туги, витіснивши білий, а подекуди синій.

Існував звичай для молодят, згідно з яким після традиційного вмивання вони повинні витиратися верхньою частиною весільної вишиванки нареченої. Рушники, вишиті нареченою до свого весілля, були й зараз є головною прикрасою та

14

атрибутом українського весілля, а після весілля ці рушники оберігають сім'ю все спільне життя і передаються у спадок дітям.

3.3. Вишиванки та верхнє вбранняВишиванка – новітня назва народної української сорочки,

прикрашеної орнаментованою вишивкою, важлива складова українського національного вбрання. Поділяється на жіночі й чоловічі сорочки. Має спільне походження з вишитими сорочками слов'янських народів Східної та Центральної Європи. Від часів середньовіччя традиційно носилася як повсякденний та святковий одяг. З ХХ століття носиться окремо, разом з костюмом, як святковий, патріотичний та культовий одяг. Традиційна вишивка сорочок має оберегове значення й різниться залежно від регіону.

По тому, як носила молода жінка вишиванку, можна було бачити, заміжня вона чи ні. Незаміжні дівчата носили вишиванки з барвисто вишитим подолом поверх спідниці, підперізуючи сорочку красивим поясом. Після сватання низ вишиванки забирався в поневу – спідницю особливого крою зі шматків вовняної тканини. Існував навіть спеціальний обряд при сватанні, коли на дівчину надягали поневу поверх вишиванки.

Характерною рисою як традиційного, так і святкового обрядового українського одягу, є його надзвичайна мальовничість, барвистість, найрізноманітніші оздоблення. Окремі деталі, як-то головні убори, взуття, прикраси просто дивовижні; колорит, техніка та мотиви орнаментики (особливо сорочок і поясного одягу) викликають захоплення в усього світу, недаремно ж іноземці, відвідуючи різні куточки нашої батьківщини, намагаються придбати собі на згадку про мальовничу країну хоч деякі елементи національного одягу.

Залежно від етнічного краю, звідкіль прибули переселенці, у кожному селі, зокрема Волноваського району, перемішалася між

15

собою та традиційною культурою, і вже на початок XX ст. з’явилися свої особисті етнічні властивості щодо традиційного весільного вбрання.

В цьому регіоні частіше сорочки вишивали квітами, і найчастіше червоними та чорними нитками. На вінчальній сорочці дівчина вишивала чимало узорів гладдю або хрестиком. Барвистість мала оберегти молоду «від зглазу та зурочин». Вінчальну сорочку зберігали протягом усього життя, зодягаючи її лише на великі свята. Нерідко такий одяг передавався у спадок дочкам або онучкам.

Традиційні жіночі сорочки Донеччини – з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтичкою або додільні. Низи рукавів збиралися на нитку, іноді пришивали оборки-чохли. Вишивка сорочок – біла або червоно-чорна; вишивалися рукави, вставки, іноді поділ та комір. Наприкінці XIX ст. поширюються сорочки до гестки, до талійки (на кокетці) — переважно з фабричного полотна.

Обов'язковою в чоловічому костюмі на території сучасної Донецької області була жилетка, що вдягалася на сорочку. У XX ст. в деяких селах з'являються костюми-трійки.

Весільне вбрання нареченого складалось із сорочки з широким стоячим коміром і широкою маніжкою. Комір маніжки та низки рукавів вишиті. Обов'язковим атрибутом весільного вбрання молодого була коротка "жильотка" темного кольору, на верх якої зодягали довгу чорну чумарку з бавовняної тканини. Штани з напівсукна, вузькі, міського крою, підперезані тканим червоним поясом. Чоботи – хромові з високими широкими халявами. На голові молодого – купований кашкет з червоною квіткою. Такі кашкети на початок XX століття ввійшли у моду в південних та східних областях України.

3.4. СпідниціМолоді українські дівчата зазвичай носили довгу

підперезану вишиту сорочку до п'ятнадцяти років або навіть до

16

заміжжя. Після вступу в шлюб молода дружина одягала поясний одяг – поневу.

Поневою називали спідницю, яку носили всі українські жінки. Вона мала різні варіанти крою та шилася з різних тканин – це залежало від призначення спідниці та від традицій регіону, в якому її носили. Понева збиралася на талії та закріплювалася поясом або тасьмою. У будні українські жінки носили непомітні види поневи – запаски, а до свят була приготована святкова плахта.

Коли приходила пора свят, українки надягали плахту. На неї було потрібно багато тканини, в основному картатого малюнка. Як і решта святкового одягу, плахта вишивалася красивими яскравими візерунками з шовкових або вовняних ниток, обшивалася багатою тасьмою.

Весь одяг українок шився й оздоблювався вручну. За красою одягу можна було судити не тільки про багатство родини, але й про майстерність і працьовитість господині чи молодої дівчини – майбутньої нареченої. Тому над своїм одягом і одягом своєї сім'ї жінки працювали майже весь час, вільний від господарських турбот.

3.5. Пояса (паски)Здавна існує традиція зображення на пасках певних знаків –

оберегів, символів, емблем. Паски пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, подекуди показатися на людях без пояса означає скомпрометувати себе.

Крайки, слуцькі пояси, очкур, пояс-рушник – далеко не весь перелік різновидів поясів. Останній, наприклад, був обов'язковим під час весільного обряду. Молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя, або підперізувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі паски й по сьогодні підкреслюють святковість одягу.

Пояси дуже поширені в українському етнічному костюмі. Їх використовували для обв'язування одягу на талії і жінки, і чоловіки. Крім практичного значення, вони мали також функцію оберега від злих сил і недобрих людей. Тканини для поясів брали

17

барвисті, а обидва кінці пояса прикрашалися красивими довгими китицями. На весіллі було заведено оперізувати наречену спеціально вишитим для весілля рушником.

Рушник для перев’язування рук наречених може бути не великим, але з будь-яким весільним орнаментом та ініціалами першої літери від ім’я наречених: з правої сторони ініціали нареченого, а з лівої – нареченої. А ще на такому рушнику могли бути зображені будь-які пташки (голуби, лебеді, солов’ї, ластівки та інші), які обов'язково повинні були бути повернутими один до

одного. На кожній зі сторін рушника могли вишиватися різні пташки різними кольорами, що символізувало різний характер наречених та розуміння і пристосування один до одного.

Рушник від Сібілєвіч А.О. с. Хлібодарівка

Зверху над вінцем – ім'я нареченої, яка дає надію і згоду хлопцеві. Два безкінечника вишиті калиною – це дві родини, а між ними – білий ромбовий безкінечник, це значить, що йти їм доведеться однією дорогою, як по вишитому рушникові.

18

Рушник Мироненко Г.Й. с.Златоустівка

3.6. Головні убориДоповнюють картину національного костюма головні убори

та зачіска. Головний убір для чоловіка – це капелюх, солом'яний бриль, шапка або ж кучма (шапка з каракульчі).

Дівчатам заведено ходити з непокритою головою, що, за народними уявленнями, є ознакою дівочої честі. Втративши честь, дівчина мусить покривати свою голову – звідси й назва «покритка». Також до дівочого національного костюма входить вінок, часто зі стрічками.

Жінки покривали голову хусткою незалежно від погоди. Правила поведінки заміжньої жінки наказували ретельно прибирати волосся під головний убір. Раніше не можна було зустріти заміжню жінку без хустки на вулиці, а тим більше в церкві.

Хустка була найпопулярнішим головним убором в українок. Часто жінки використовували кибалку – щільний обруч, на який накручувалися волосся, оскільки українські заміжні жінки не повинні були заплітати коси. Поверх такої зачіски надягався очіпок, який щільно облягав голову та утримував волосся. Очіпок обов'язково носили всі заміжні українки, знімаючи тільки на ніч або для миття волосся. Поверх очіпка надягали гарну різнобарвну хустку, яку вже й бачили всі оточуючі. Його кінці зазвичай зав'язувалися над чолом. Українські жінки любили надягати у свята яскраві кольорові хустки, які чудово поєднувалися з багато вишитим одягом.

Очіпки – давній головний убір заміжньої жінки. Одягнений на весіллі очіпок став обов'язковим головним убором жінки, який

19

вона носила постійно, а хусткою покривалась лише виходячи з дому на люди. На півдні Донеччини очіпки були невисокі та м’які, з круглим дном, їх ткали з лляних ниток. Пізніше жінки носили очіпки з фабричної тканини, але згодом він замінювався тонкою ситцевою хустинкою, яку зав'язували під щоденні чи святкові хустки.

Для молодих дівчат в якості святкового головного убору характерний барвистий вінок, сплетений з яскравих великих квітів, що взяті з української природи, а ззаду прикрашений різнокольоровими ошатними стрічками. Зараз такі віночки часто роблять і зі штучних квітів, дотримуючись народних традицій.

Молода у віночку, с. МалинівкаСправжнім оберегом для молодих були весільні вінки.

Своєю формою вони нагадували Сонце, а тому були пов’язані з його культом. Сам Дажбог, втілившись у вінках, охороняв молодих.

20

Весільний восковий вінокДо вінків вплітали ще й барвінок як символ вічного

кохання. Барвінок – одна з вічнозелених рослин оберегів. Символіка барвінку, як і інших вічнозелених рослин, пов’язана з уявленням про життєву силу і безсмертя, вірність і любов. На Донеччині додавали духмяну мірту, щоб відлякувати злі сили. З тією ж метою у весільну зачіску нареченої вплітали зубчики часнику. Щоб молода у шлюбі жила в достатку, волосся змащували олією та медом. Все робилося для того, щоб молоді були щасливими, бо це, за уявою наших пращурів, гарантія щастя для всіх.

Хустка за старих часів в Україні мала ще й важливе обрядове значення. Зокрема, коли до дівчини на порі приходять свати та парубок, який їй до вподоби, то на знак згоди вийти заміж вона пов'язує хусткою парубкові руку. Ще за козацьких часів побутував звичай дарувати нареченому-козакові, який вирушає в похід, власноруч вишиту хустку. У цьому разі хустка виступала символом вірності в коханні. Якщо козакові судилося загинути на чужині, то його вірні побратими закривали дівочою хусткою йому обличчя.

3.7. ВзуттяУ літню пору жінки та дівчата воліли ходити босоніж, але в

холодну пору або у свята вони надягали шкіряні чоботи, які в основному шили місцеві майстри. Красиві чоботи мали високі халяви, замість підборів використовувалися металеві підкови. Таке взуття було зручним і високо цінувалося. Прекрасним традиційним подарунком зятя своєї майбутньої тещі були червоні шкіряні чоботи. Колись найулюбленішим святковим взуттям жінок були чоботи з сап'яну, найчастіше червоного кольору. Дівоче взуття – черевички з парчі. Лапті чи постоли були прикметою бідності й не дуже шанувалися в Україні. Сьогодні взуття шиють з різного матеріалу та різних моделей, проте класичні українські чобітки, наприклад, періодично входять у моду завдяки своїй жіночності та

21

яскравості. Основним взуттям чоловіків є чорні чоботи, але в гірських мешканців поширені так звані моршинці, або ходаки: шкіряна підошва, кінці якої стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем.

3.8. Особливості прикрас

У звичайні будні українські жінки прикрас майже не носили, але в кожної їх було чимала кількість для свят і відвідувань церкви. Якість і вартість прикрас характеризували достаток сімейства, до якого належала дівчина чи жінка. Дорогі чи не дуже, але традиційно це були намиста у кілька ниток і дукачі. Дівчата одягали в урочистих випадках квіткові вінки та численні намиста. Серед прикрас дуже популярні коралові намиста, але люблять українки і різнокольорові намиста з різних матеріалів.

До складу шийних і нагрудних прикрас, наприклад, входять різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестики тощо). Бісерні прикраси переживають своє відродження за наших часів, коли форм, способів плетіння, малюнків, колориту не можна навіть підрахувати.

Сережки – один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, що широко побутує й дотепер. З ними пов'язано чимало народних повір'їв: вони нібито можуть знімати головний біль, загубити їх вважається нещастям. За традицією, на піст або під час трауру заведено вдягати найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусить зняти сережки.

Мати обов'язково повинна передати своїй дочці у спадок родинні сережки, що їх носила вона, бабуся, прабабуся й т. д., щоб доля доньки була щасливою.

Майже з дворічного віку, а то й раніше, дівчаткам проколюють вуха. Але в народі вважається, що найкраще дітям носити мідні, дівчатам – срібні, позолочені, а жінкам – золоті сережки.

Намисто – найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. З дорогих природних матеріалів (коралів, бурштину, перлів, гранатів тощо), зі скла, дерева, металу,

22

довгі й короткі, масивні й зовсім непомітні, сьогодні вони продаються чи не на кожному кроці.

Особливо цінувалось коралове намисто, яке ще називали "добре", "справжнє", "дороге", "щире". Воно мало різні кольори і відтінки – від блідо-рожевого до бордового. Кількість низок намиста могло сягати десяти, а іноді й більше. Гарне намисто було варте волів. Але не всі мали змогу носити "добре" намисто, оскільки прикраса могла коштувати скільки ж як добротна хата або цілий хутір. Для тих, в кого були невеликі статки, ринок пропонував штучні коралі та "червоне камінне намисто", або намисто із кольорового скла.

Дехто носив один-два разки бурштину. В будні під час роботи дівчата одягали небагаті намиста: боялися, що нитка розірветься, бо за народними віруваннями розсипане намисто накликає біду. Зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існувало повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати хоча б один разок намиста на шиї. В неділю або у свято, йдучи до церкви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата рясно оздоблювали себе намистом.

Ця прикраса служила оздобою не лише дівчатам, а й молодим і заміжнім жінкам; жінки похилого віку, якщо й носили намисто, то небагато – один-два разочки, та й то лише темних кольорів. Дівчата і молодиці навпаки надягали зелене, блакитне, а найчастіше – червоне намисто. Якщо молодиця мала багато "гарного" намиста, то це була одна із прикмет, що вона шанована своїм чоловіком.

Особливий статус у коралового намиста, що набуло надзвичайного поширення, хоча й залишається малодоступним для біднішого населення. Коралі різні за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками, їм народ приписує особливі лікувальні властивості.

У траур та на піст замість червоного намиста заведено одягати скляне – молочне або прозоре. Після 40 років жінка мусить відмовитися від носіння намиста, хоча в деяких випадках можна носити й довше («Як якій добре жити, то й довше намисто

23

носить»). Дукати майже відійшли в минуле, їх подекуди лише нагадують вдалі імітації.

Хрестики – культові елементи, що входять до комплексу нагрудних прикрас, є сьогодні не лише атрибутом приналежності до віри, але й оберегом, талісманом і просто гарною прикрасою.

Як бачимо, одяг поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні та естетичні потреби. Завдяки своїй символічній значущості костюм, бувши матеріальним витвором, міг виконувати функції, властиві феноменам духовної культури.

Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язані з призначенням костюма. Найменш інформативними є крій, силует, пропорції одягу. Вони певною мірою стабільні. Особливості ж декоративно-художнього оформлення одягу більш здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей.

КАЛЕНДАРНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ

Календарна обрядовість – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї. Календар українського селянина XIX - початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди та звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи та поздоровлення, рядження та маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових

24

пісень, що пов’язані з кожною порою року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Довгі століття через свята та обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Січень(сніговик, тріскун, просинець, льодовик, щипун, сніжень)

2 січня – День Ігната (в народі Гната) завершує цикл передріздвяних свят в Україні.

Головна ознака цього дня – забій свиней, призначених до різдвяного столу. Цього дня заборонялося прясти та прати. Жінки здебільшого виготовляли обрядове печиво, прибирали та мастили у хаті, чоловіки заготовляли дрова, лагодили сани. Хлопці, зібравшись окремо, розподіляли між собою ролі для вертепних дійств, ладнали зірку та костюми, вчили тексти пісень.

Дівчата на вечорницях виготовляли хатні прикраси, адже їм належала особлива роль. Виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків проколювали два отвори та просовували кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалась у наших давніх предків із небесним світилом — сонцем. Як відлуння давнього новорічного ритуалу до нашого часу зберігся звичай усвятковувати вікна. Прикраси робили із соломи. Виготовляли різноманітні ромбики, кубики тощо та вставляли їх у вікна. Такі прикраси створювали особливий новорічний настрій. Біля вікон чіпляли хрестики, як оберіг від нечистої сили.

Робили також «павуків»: нарізали з житніх стебел соломинки, протягуючи через них нитку, і формували з них квадратики і ромби. У центрі «павука» розміщали найбільшу

25

фігурку. З боків до неї долучали менші «павучки». Бокові стебла обмотували різнокольоровим папером. Напередодні Різдва «павуків» підвішували на довгій та міцній волосині з конячого хвоста до центрального сволока хати. Завдяки циркуляції повітря – холодного знадвору та гарячого з печі – великий «павук» разом з підвішеними до нього маленькими «павучками» повертався в різні боки, справляючи враження живого. Особливе захоплення такі прикраси викликали у дітвори. Однак ця зовнішня схожість не випадкова. Вона відбиває вірування народу про довколишній світ, а від так і символіку про павуків, котрі “приносять вість”. Тобто у такий спосіб ніби оповіщалось про Різдво Христове.

«Павук»Однак найпопулярнішою традицією українською

символікою на різдвяно-новорічні свята був Дідух. Виготовляли його з першого зажинкового снопа. Верхівка вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки обвивали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами. Свою обрядову роль Дідух виконував упродовж різдвяних свят. Основна його роль – символізувати спільного предка – Діда.

26

Дідухи Донецької області (с. Званівка, 2019)Одночасно з Дідом покутяни готували й Бабу – на

різдвяний вечір вносили до хати оберемок соломи та застеляли нею долівку. Це був своєрідний атрибут, що засвідчував існування культу предків. Адже вважалося, що добрі душі предків оберігають врожаї від усіляких бід, повеней, граду, бурі, вогню тощо. На їх честь коло Дідуха обов’язково ставили кутю та узвар – коло, яке вважалося поминальною стравою.

Ці високомистецькі витвори створювали у хаті затишок, підносили святковий настрій і були нічим не гіршими за сучасні ялинки.

Як бачимо, клопотів для дівчат на передодні свят було достатньо. Тому й казали з цього приводу: «Гнат покваплює дівчат», нагадуючи, що от-от настане Різдво.

Цього дня ще від самого ранку хазяйка береться до роботи: у першу чергу слід виконати магічну дію – добути "новий вогонь". Для цього треба взяти кремінь та кресало, що пролежали під образами останні дванадцять днів, потім перехреститися тричі й викресати "новий вогонь", ставши обличчям до сходу сонця. Протягом останніх дванадцяти днів останнього місяця господиня сушила дванадцять полін, які саме тепер і треба розпалити "новим вогнем".

А потім настає черга приготування дванадцяти святкових страв. Зазвичай це узвар, варений горох, смажена капуста, риба, квасоля, вареники, картопля, гриби, гречана каша, голубці, коржі та пшенична кутя. Ця багата вечеря обов'язково має бути пісною;

27

до столу господиня в основному подає дари саду й городу, щоб таким чином подякувати минулому року за добробут родини.

Добрий господар теж не гає часу, поки господиня порається біля печі: він повинен напоїти й нагодувати худобу, прибрати в хліві, ретельно оглянути двір, дім – усе своє господарство. Уся родина, усе живе й неживе, що має відношення до сім'ї, повинно бути готове до зустрічі урочистого свята. Обов'язково слід повернути до господи все, що було де-небудь забуте або кимось позичене.

6 січня – Святвечір, Багата кутя. Готували вечерю з 12 пісних страв (поклонитись 12 місяцям). Дозволялось їсти рибу. Такою вечерею закінчувався різдвяний піст (Пилипівка). Обов’язковою стравою була кутя.

Кутя́ – відварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом. Традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу.

Готується тричі: на Святий Вечір – Багата кутя, перед Старим Новим роком – Щедра кутя й у переддень Водохрещі – Голодна кутя.

Різновиди кутіЧетвертий різновид – Чорну кутю готують на мертвинах чи

поминках і розводять з коливом, вона призначена для покійників. Сукупність обрядодійств, пов'язаних із кутею, засвічує зв'язок із родиною і предками, які опікуються врожаєм.

28

Ритуальне значення куті, як і узвару, дуже давнє. Український етнограф Хведір Вовк виводить походження цих страв ще з неолітичної доби. Перед вечерею кутю ставлять на покут, під образами, тобто на найпочеснішому в хаті місці. Звідси, очевидно, й назва «кутя». Горщик з кутею мав стояти на покуті від Різдва до Старого Нового року.

Існує також звичай посилати страву разом з дітьми до своїх ще живих родичів, в нашій Донецькій області кутю носили до хрещених батьків. Після вечері кутю разом з ложками залишають на столі на цілу ніч для померлих предків, «щоб рідні повечеряли і на нас не гнівались», або гадаючи про своє довголіття.

Для приготування куті використовували спеціально оброблене в ступі пшеничне або ячмінне зерно, а в Донецькій області – рис. Страва мала бути пісною. Однак до зерна додавали товчений мак, волоські горіхи та розпарені родзинки (в залежності від регіону). Наприклад, на Луганщині та Донеччині у минулому столітті кутю готували з рису та ставили на стіл вареники. Варилася кутя в глиняних горщиках. Доброю ознакою вважалося, коли зерно «підходило», коли верх западав, – на лиху вість або чиюсь смерть: «Як кутя верх виведе, то добре, а як западе — на вмируще». Дочекавшись першої надвечірньої зорі, всі сідали до столу, на якому, разом із кутею, мало бути дванадцять пісних страв. Святу вечерю починали та закінчували кутею. Сіно, яке залишилося, мало лежати до Старого Нового року, а сніп жита — Дідух, залишався на покуті до 19 січня.

З Водохрещем пов'язаний обряд «проганяння куті» і «розстрілювання морозу». Опівночі всі виходили з хати на двір з макогонами, ложками, іноді й вилошниками, били ними об зовнішні хатні кути, тини чи ворота, вигукуючи:

Тікай кутя з покутя,А узвар — іди на базар,А ви, кури, — на яйця,

Паляниці лишайтесь на полиці,А Дідух — на теплий дух,

Щоб покинути кожух!

29

Якщо на цей час ще залишалася не спожита кутя, її віддавали худобі. За повір'ям, на Водохреще душі предків вже повернулися до своїх постійних пристанищ.Напередодні Водохреща — 18 січня за новим стилем — святкують «Голодну кутю» або другий Святвечір.

Святковий стіл: Увесь цей день віряни люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя з узваром. Святкова вечеря обов'язково повинна бути приготовлена на "новому вогні", за умови дотримання магічних законів цього вечора. Коли господарі повертаються до хати, хазяйка вимикає світло, велить дітям принишкнути, а хазяїн виходить за двері зі святковою вечерею в руках і гукає до безкрайого зоряного неба: "Морозе, іди до нас кутю їсти!" Далі звичай велить мовчки почекати" чи не відгукнуться таємничі сили природи, а потім гукнути ще двічі. Після третього заклику господар мусить промовити: "Як не хочеш іти до нас, то й не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди на моря, на ліси, на гори, а нам шкоди не роби!" Потім він тричі припрошує сірого вовка, аби не брав у господи ні телят, ні ягнят, ні поросят, а насамкінець — злі бурі й вітри. Після виконання цих магічних дій господар, не озираючись, повертається до хати, причиняє за собою двері. До самого кінця вечері не можна відчиняти двері й тим більше виходити з дому. На Святвечір родина обов'язково згадує своїх померлих родичів, припрошує їх узяти участь у вечері. Сідаючи за стіл, необхідно подути на стілець, щоб "не придавити мертву душу", яка, імовірно, прийняла запрошення на цю святкову вечерю. Для мертвих душ родичів можна або залишити узвар на вікні, або після вечері не прибирати зі столу немиті ложки – начебто щоб душі лизали й не залишилися голодними. Хазяїн дому тричі обходить "за сонцем" навколо столу з кутею та свічкою в руках, потім на колінах перед образами молиться за померлих родичів. Дружина й діти діють так само. Потім уся родина молиться за свою родину й господу — аби все на добре велося. Далі господар закликає всі грішні й праведні душі на Святу вечерю, передає миску з кутею господині. І тільки після

30

цього родина починає разом вечеряти. Першою традиційно слід куштувати кутю, а потім уже решту приготовленого запити все узваром. Якщо сталося так, що в господи гостює стороння людина, її обов'язково кличуть до святкового столу. Гість на Святвечір приносить щастя до оселі. Будь-яка дрібничка під час святкової вечері має величезне значення, зокрема вся родина уважно стежить за тінню на стіні – вона віщує події майбутнього року. Не можна багато говорити, не годиться виходити під час вечері з-за столу, забороняється пити, бо якщо дитина витримає спрагу – справжнім козаком буде. Якщо за святковою вечерею дівчина чхне – це знак, що вона заміж вийде, якщо хлопець чхне – добрим козаком буде. Раніше батько в такому разі доньці дарував теля – на щастя, а синові – лоша. Важлива подія цього вечора – діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом. Ось кілька уривків-прикладів українських святкових привітань – колядок:

***Нова радість стала;

Яка не бувала:Зірка ясна над вертепом

Весь світ осіяла.Де Ісус родився,

Там світ просвітився,І чабани з ягнятком

Перед Божим дитяткомНа коліна стають,

Царя-Бога вихваляють:Ой ти, Царю, наш Царю,

Наш небесний Володарю,Пошли, Боже, літа многіЦього дому Господарю,

Щоб і хліб родився,Щоб і скот плодився,Щоб і пан-господарНічим не журився.

31

До речі, слово "коляда" походить від давньоримської назви Нового року, який святкувався в другій половині грудня. Походження назви опосередковано вказує на значний вплив греко-римської культури на староукраїнські традиції. Можливо, разом із назвою свята наші предки запозичили й традицію величальних новорічних пісень. У перекладі з римської мови "коляда" значить "хвалити". Календами називалося печиво у формі ясел або інших пов'язаних із народженням Ісуса Христа речей, яке роздавали в римських церквах на Різдво.

7 січня – Різдво Христове. Історія свята: Різдво Христове – велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Свято Різдва Христового вважається другим після Пасхи (Великодня) великим святом, хоча у багатьох католицьких країнах народне благочестя досі відводить йому головне місце серед свят. Таким чином, в Україні, як і в інших країнах світу, день початку нового сонячного, хліборобського року отримав новий християнський зміст як Різдво, свято народження Божого Сина, Спасителя світу.

Обрядовість, магічні дії й обряди спрямовані на прославлення і прохання до Всевишнього, щоб у наступному році він дав людям добрий урожай. Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа. У IV столітті 25 грудня стали відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявлення. І лише наступного століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними та східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем).

На небі засяяла Вифлеємська зоря, що сповіщала світу про народження спасителя та вказувала шлях до Царя всіх людей. За пастушками до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і миро. Золото символізувало царську владу, ладан – Божу волю, смирно – долю пророка. До речі, саме тих давніх часів сягає

32

традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.

Різдву, за церковним статутом, передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27 листопада до 6 січня. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят – дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного для забезпечення багатого врожаю.

Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай. Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків, з шануванням душ померлих. Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі. По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

Коляда. Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров'я, многих літ і всяких статків у хаті та родині. Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей, вінчували їм злагоду й достаток. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині – на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят вранці. Готувалися до колядування

33

заздалегідь – виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана – хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг колядницьких ватаг – білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами.

Дитяча коляда. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували їм яблуками, горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим для її господарів буде новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчаки: дівчатка у різдвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі свята першими мають з'являтися представники чоловічої статі.

Парубоцька коляда. Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки – ці вже ходять із «зіркою» та дзвоником. «Зірку» роблять з дерев'яної обичайки та тоненьких дощечок – шалівок. Рівно не п'ять і не шість, а сім. Зірка декорується кольоровим папером, стрічками. В середині – образок «Народження Христа» і свічка.

Ватага колядників – п'ять осіб: береза, зірконоша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші. Такі колядники колядують у хаті перед образами. Спочатку підходять до вікна, і береза гукає:— Пане господарю, благословіть Христа славити!Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі – хором:– По цьому дому, по веселому, чи дозволите колядувати, колядувати, дім звеселяти, дім звеселяти, дітей збудити, Христа славити?!– Просимо! – відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами та під «дзеленькання» дзвоника співають.

34

За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей. Вип'ють по чарці, закусять – довго не сидять, та й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:

«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Дівоча коляда. Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видно дівоча ватага йде!Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша «береза» з ліхтарем.

Святкова вечеря: Цілий день жінки пораються біля кухні та готують пісні страви. Їх має бути 12, що символізує число апостолів. Але обов’язково має бути кутя, пампушки, узвар, борщ, вушка з грибами, риба. Особливий смак усіх цих страв саме у Святвечір, особливо куті, яку готують з пшениці, родзинок, маку, горіхів і меду.

У Святвечір уся родина збирається за святковим столом, який господиня накривала чистою скатертиною. Головні страви столу – кутя та узвар. На Правобережній Україні кутю готували переважно з пшеничної крупи, на Лівобережній – з ячменю чи жита. Подібну ритуальну страву з зерна мали ще давні греки, які готували її на час зимового сонцестояння, зауважує етнограф Лідія Артюх.

35

«Багата кутя вона називається тому, що як почнеш цей рік так він і буде далі продовжуватися. Тому вважали за необхідне обов’язково якомога більше туди інгредієнтів покласти: і горіхи, і зерно, і мак – все це символи множинності, продовження роду. І, звичайно, мак – це оберіг від всяких негараздів. Мед – це символ доброго життя і солодкості. Взагалі кутя має бути такою, щоб її було зручно їсти: щоб вона не текла з ложки, але й щоб не була сухою. Вона має бути як густий суп», – розповіла Лідія Артюх. Більшість традицій Різдва дійшли до наших днів ще з давніх часів. Далеко не всі знають, звідки бере початок той чи інший звичай. Перед Різдвом заведено дотримуватися посту. Різдвяний піст триває 40 днів, але особливо суворі обмеження у Святвечір, 6 січня. Його суть полягає не тільки у відмові від їжі, але і в духовному вдосконаленні себе. Саме з духовного посту веде свій початок традиція засівання на Різдво. Люди вірили, що звільнившись від негативу, випробувавши своє тіло і дух на міцність, їх потрібно засіяти зерном добра та добробуту. Тож 7 січня заведено колядувати, бажаючи господарям будинку всіх благ і "посівати" зерном: рисом, пшеницею, просом. Також на Різдво здавна накривали пишний стіл. Традиція залишилася досі, але раніше це робилося не так для свого задоволення, як для притягнення добрих духів. Наші предки вірили, що в Різдво духи борються з безбожністю і після цього їм необхідно поповнити сили. Вранці 7 січня українці вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують «Славімо його!».

Святвечір – останній день Пилипівського посту, наступного дня – 7 січня, віряни розговляються, тобто їдять молочні та м’ясні страви. Піст – неодмінна складова багатьох релігій, але у християнстві він прив’язаний до певних сезонів і релігійних свят. В цей день всі мали розмовляти тихо, не можна було сваритися.

13 січня – Меланки, Меланії. Свято Меланки або Щедрий вечір відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13 січня за новим), ще його називають Щедрим вечором або Щедрою (Другою) кутею. На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м'ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю.

36

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири, або палицею і промовляв: "А чого ти, грушо, не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану". Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів в масках у парубочій Маланці було значно більше. Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота. Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю "косметикою".

Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався,

37

що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду – хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив'язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходилицях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини. У дівочому гурті роль Маланки та Василя виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають квітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата-щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем Маланкою». Підійшовши до вікна, ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:

“Гой Іване, Іваночку,Пусти до хати Маланочку…”

“Пустіть до хати погріти п'яти,Пустіть до груби погріти зуби,

Пустіть до печі зігріти плечі…”

До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи, яка вона гарна господиня, і, як правило, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там, мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя. В цей час поблизу дверей в хату починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили

38

господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись, придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу: вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про що співалось в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і стріляли козі в праве вушко, в саме серце, або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж впала та й нежива стала. Одним словом, коза «помирала».

Цікавими є припущення і гіпотези стосовно такого персонажу новорічного карнавалу як Меланка. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія, день пам'яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах — особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця.

***Ой на Меланки із вечора

Пасла Меланка два качура.Ой пасла, пасла - загубила.Пішла шукати - заблудила.

Ой приблудила в чистеє поле,Ой там Василько плужком оре:

- Ой ти Василю, Василечку,Виведи мене на стежечку.

Я буду тебе шанувати,

39

По тричі на день поливати,Щосуботоньки проривати,Щонеділеньки милувати.

****Весна-красна Маланочка,А ще кращий Василюню.Ой черчику Васильчику,Посію я ті в городчику,

Буду я ті шанувати,Три рази на день підливати,

І вершечки зщипувати,Маланочку затикати.

***Особливо любили це свято молоденькі дівчата – у ці дні

ворожили на заміжжя, намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб – то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. В Україні були поширені такі різновиди ворожінь на свято Меланки:

Найпоширеніше – ворожіння із чобітком. З лівої ноги знімали чобіток і кидали його через тин. Сватів потрібно було чекати з тієї сторони, в яку вказував носок. Якщо ж чобіток падав носком до власного паркану, заміжжя цього року не чекай.Виходили на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним; питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого.

Ворожіння на воску. У великий таз із водою під стародавні пісні лили розтоплений віск. По фігурах, які виходили у воді, намагалися відгадати майбутнє.Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду.

14 січня – Новий рік за старим стилем. 14 січня – Новий Рік за старим стилем, або свято Василя. 14 січня українці

40

святкують кілька свят. Перше — свято на честь Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. Також Василія Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям.

Раніше на Україні користувалися юліанським календарем, що складається з 12 місяців, назви яких були пов'язані з явищами природи. До ХХ століття календар Російської імперії (до складу якої входили території України) на 13 діб відставав від Європи, яка давно перейшла на Григоріанський Календар. Щоб скоротити цей розрив в 1918 році декретом Ради Народних Комісарів був здійснений перехід на григоріанський календар – новий стиль, а 14 січня – день Святого Василя — виявився старим Новим роком.

І нарешті, 14 січня — також перший день Нового року за старим стилем. Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадував переддень Різдва та в народі називався Щедрим Вечором, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, який обов'язково прикрашали скоромні страви. На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.

У перший день Нового року на Донеччині найбільш поширеним був, та і зараз залишається, обряд посівання. Вважається, що цей обряд прийшов до нас ще з дохристиянських часів, адже наші пращури зустрічали Новий рік не взимку, а навесні і тому обряд посівання пов'язаний з надіями на добрий урожай. Засівали здебільшого діти, причому щедріше всіх обдаровували тих, хто прийшов в будинок першим.

Вважається, що у цей день не слід вимовляти слово "тринадцять", а також рахувати дрібні монети. Кажуть, рахунок монет принесе сльози на весь рік. Також багато хто досі вірить, що на Старий Новий рік та у Василів вечір не можна нічого давати в борг, інакше весь рік в боргах проведеш.

Забобонні люди вірять, що в перший день Старого Нового Року до хати першим обов’язково повинен увійти чоловік, саме тому посівати ходять тільки хлопці.

41

19 січня – Водохреща, Йордан. Хрещення Господнє – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща. З ним пов'язують хрещення на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва – Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.

Наступали кількатижневі м'ясниці, під час яких ще можна справляти весілля і співати пісень. Після м'ясниць наступає найсуворіший Великий піст. Про нього кажуть так: "Великий піст усім притисне хвіст".

Звичайно, головною традицією є водне хрещення. Вода освячувалася в криницях і джерелах, а якщо не було такої можливості, то в стінах храму. Цей обряд проводиться і в наші дні. Священник опускає в спеціальну ополонку хрест. Ополонка має назву «йордань», а освячена в ній вода – «велика агіаса», що означає «велика святиня». Вірять у те, що ця вода є такою ж чудодійною і святою, як і вода Йордану, в яку входив Ісус. Також стало традицією купання на Водохреща. Особливо часто біля ополонок можна зустріти людей, які мають якісь захворювання, – вони вірять у зцілення чудодійною водою. Сенс обряду в тому, що віряни готові піти за Христом, приймаючи хрещення і християнську віру. Він виключно добровільний, оскільки немає жодного обов'язку занурюватися в холодну воду.

Вважається, що на Водохреще, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним порятунком від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки та тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не

42

псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Освячена вода зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок порaнення або тяжкої хвoрoби.

У дворах храмів можна побачити довгі черги людей, охочих освятити воду. Однак ті, хто не зміг прийти на службу, можуть набрати воду з будь-якої водойми в водохресну ніч. Вважається, що у всіх джерелах в цей час вода набирає свою цілющу силу. Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат. Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п'ють свячену воду, оскільки вважається, що свячена на Водохреще вода має вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу. По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» – «щоб були рожеві лиця». В той момент, як священник занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом цілого тижня після Водохреща – «щоб більше померло нечистої сили від водосвятських морозів».

Вже наступного дня, 20 січня – всі повертались до звичного ритму життя, працювали та займались побутом. Декілька тижнів можна було справляти весілля та співати пісень, дозволяти у раціоні різне м’ясо та смаколики. Адже потім, через декілька тижнів, наступає найсуворіший у році – Великий піст, що триває аж до Великодня, тобто дня воскресіння Ісуса Христа. А на останок – поради тим, хто в цьому році вперше вирішив пірнути в ополонку на Водохреща: Візьміть із собою термос із гарячим напоєм. Перед тим як пірнути, викладіть теплий одяг, ковдру і рушник, щоб як вийдете з води – могли одразу витертись, одягнутись та зігрітись. Радять також готуватись до цього дня, приймаючи зранку контрастний душ, аби звикнути до холодної

43

води та загартуватись. Без цього – завдання може виявитись важчим, ніж ви уявляли. Не пірнайте наодинці, без нагляду. Краще мати поряд людину, яка зможе вам допомогти у непередбачуваній ситуації. Перед тим, як заходити в воду, слід зробити енергійну розминку. А занурення повинне тривати не більше декількох секунд.

Лютий(зимобор, крутень, бокогрій, криводоріг)

15 лютого – Стрітення. П'ятнадцятого лютого – свято Стрітення, в народі "Стрічання", "Громиця", "Зимобор", яке відзначають через 40 днiв пiсля Рiздва Христового. На Стрітення, за народними уявленнями, зима іде туди, де було літо, а літо – де була зима.

За народним віруванням, літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення – 15 лютого та в день святої Анни (Ганни) – 22 грудня. В народі уявляли, що навесні Зима – стара баба, а Літо – молода дівчина. На Стрітення Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри погризли, і з тих дір сиве волосся стирчить. В руках Зима несе надщерблений кошик з льодом, а через плечі у неї – порожнісінька торба. У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита та пшениці. При зустрічі стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше – Літо пересперечало Зиму, а якщо холодніше – Зима. "…Та як би вона (зима) вже там не хвицалась, а як літо посміхнеться, то сонце засяє, вітер повіє і земля проснеться!" – каже Олекса Воропай у книзі "Звичаї нашого народу" про зустріч літа з зимою. В цей день в церквах України святили воду та свічі. Посвячені на Стрітення свічки звалися "громичними", бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Ці ж свічки давали в руки людині, що помирає при читанні одхідної молитви. В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали "громичну"

44

свічку – "щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерев не побив!" Від "громичної" свічки і саме свято, крім "Стрітення" або "Стрічання", називалося колись "Громиця". Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову — ще не вживану посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила.

24 лютого – День святого Власа. За часи запровадження християнства на Русі не вдалося остаточно знищити всіх язичницьких богів, пам'ять про яких збереглася у фольклорі, географічних назвах і віруваннях. Одне з таких стародавніх вірувань – про бога Велеса, покровителя великої рогатої худоби. Ім'я Велеса згадується і в літописах, і в рукописах давніх слов'янських угод. А після християнізації Русі язичницькі боги були замінені християнськими святими. Отже, обов'язки язичницького Велеса брав на себе святий Влас. За легендою, святий Влас жив у IV столітті, опікувався простими людьми й дикими звірами. А християнська церква «підігнала» цей день до 28 церковного дня вшанування мученика Власія, єпископа севастійського. Перекази про нього не є поширеними. Святий Влас – покровитель худоби. Цього дня треба окропити худобу свяченою водою та обкурити ладаном. За старих часів господарі служили молебень прямо у своєму дворі, носили до стайні образ святого Власа, щоб худоба була здорова та плідна.

Співзвучність імен та їх призначення на землі й на небесах сприяли тому, що древні слов’яни ще довгі часи поклонялися рівнозначно і святому Власу, і богу Велесу. Дуалізм вірувань був і є тією визначальною рисою українців, що вирізняє нас серед інших народів Землі.

Ті господарі, в яких є чимало худоби, в цей день замовляють молитву, після чого з іконою і святою водою йдуть до корівника, щоб благословити тварин. Також худобу обкурюють ладаном та свяченим зіллям, щоб захистити від хвороб, пошестей і нечистої сили. Під час молебні освячують і свічку, якою лікують горло.

Березень

45

(капельник, протальник, красовик, соковик, сочень, полютий, березоль, березіль)

Масниця. В Україні останній тиждень перед Великим постом називають Сиропусним або Масницею.

На території сучасної Донецької області кожний день тижня мав свою особливу назву: понеділок – Зустрічний; вівторок – Загравання; середа – Ласунка (Ласунець); четвер – Широка Масляна; п'ятниця – Тещині Вечірки; субота – Невістчині Посиденьки; неділя – Прощена.

Останній день Масляної і всі готуються до посту. Люди йдуть до церкви, проходять духовне очищення, ходять в гості до родичів, до сусідів і просять у всіх пробачення. Так повелося, що на Прощену Неділю кажуть: "Прости мене!", а у відповідь потрібно відповідати – "Бог простить і я прощу!". Опудало, яке сплели в понеділок, вивозять за село, спалюють його, водять навколо хороводи і активно зустрічають весну.

Опудало Марени (м. Лиман, 2018 р.)

46

За звичаєм, цього тижня відмовлялися від м’яса, натомість готували з молочних продуктів, зокрема сиру, що й дало назву цим дням.

Згідно з традицією, у цей час українці ліпили вареники із сиром і йшли по домівках. Проте у радянські часи відзначення цього свята перейняло багато російських деталей, найвідоміша з яких випікання млинців.

Натомість етнологи вважають, що цей обряд українцям ментально чужий і радять повертати старі традиції.

Цей період завжди відзначали гучно з масовими забавами і супроводжували пишними столами: насамперед з сирними стравами, від яких невдовзі треба було відмовитися.

Згідно з традицією, класичною українською стравою, яку готували у ці дні, є вареники з сиром, у поляків – це пончики з начинкою, у хорватів – пиріжки з повидлом, у росіян — млинці. Вареники готували не випадково, це одна із найстаріших українських обрядових страв. Іще одна версія ліплення вареників – це їхня схожість за формою до місяця, оскільки піст розпочинався орієнтовно перед весняним рівноденням.

Найвідомішим обрядом Масниці є «Колодка» або «Колодій». Компанія одружених жінок збиралася у когось вдома, готували пишне застілля, обов’язково приносили поліно чи колодку. Дерево прикрашали стрічками і йшли з ним по домівках неодружених хлопців чи дівчат. У такий спосіб вони «карали» тих, хто вчасно не одружилися чи не вийшли заміж і дбали про демографічне становище. Насправді це було символічне осудження, яке сприймали як жарт.

Оксана Дарморіз, культурологиня: «У новинах і у рекламі, чомусь, усе більше пропозицій насмажити млинців.

Масляна з російськими традиціями активно пропагується і святкується у східних та південних областях. Наші традиції місцями плутаються, але якщо ми хочемо їх відновлювати, то треба робити це без перебирання російських «слідів» і підміни

47

понять. Звісно, у наукових працях вдосталь інформації про різницю між українськими та російськими традиціями, але у новинах і у рекламі, чомусь, усе більше пропозицій насмажити млинців. Мені це дуже дивно!»

Слід враховувати, що ми маємо постколоніальну культуру, різні наші території пережили дві імперії, тоталітарну державу, де зробили усе, щоб нівелювати наші традиції. Українська культура дуже давня, але у плані самоусвідомлення вона дуже молода, тому треба зважати на усі перипетії довкола таких свят. 

Плутанина між святами могла виникнути і через схожі назви, бо Масляна – від російського слова масло, тобто олія, на якій і готують млинці; а українська назва Масниця – від слова масний, тобто жирний, йде мова, що ми останній тиждень маємо можливість їсти жирні страви.

14 березня – Євдокії, Явдохи-плющихи. За старим, юліанським, календарем це був початок весни – 1 березня. Зранку випікали «жайворонків», співали веснянок.

30 березня – Олексія за християнським календарем, а в народі Теплого Олекси. Цей день вважався природним початком весни. Пасічники виносили свої вулики для першого обльоту бджіл.

Квітень(снігогін, дзюрчальник, квітень-переплітень, краснець, лукавець)

7 квітня. – Благовіщення. Це велике свято. Не можна працювати, навіть птиця не в’є свого гнізда в цей день. Благовістить на весну, природа оживає.

Свято Благовіщення одне із найбільших весняних свят. Слово "Благовіщення" означає добру, радісну звістку про те, що почалось звільнення роду людського від гріха і вічної смерті. В церкві в цей день святять проскури, а господарі в Україні випускають із хлівів тварин, щоб чули весну.

48

Великдень. Христос заповідав: будьте єдиним стадом, тобто будьте завжди разом. Спочатку так і було: у 1-му столітті нашої ери воскресіння Христа святкували всі разом і щотижня. Але у 2-му вже почалися суперечки з цього приводу. Тому відбувся Нікейський собор, на якому постановили, що Великдень святкуватиметься після 21 березня в неділю після повного місяця.

Таке рішення було пов’язано з тим, що Ісус був розіп’ятий перед єврейським Великоднем, а він щороку, згідно з традицією євреїв, залежить від розміщення місяця, саме в першу неділю після першого весняного повного місяця, після дня весняного рівнодення – а це і є 21 березня за новим стилем. Тому ми мусимо дотримуватися дати єврейського Великодня та святкувати Воскресіння за нею.

У цьому – і розходження між двома календарями: Великдень за місячним календарем буває в один визначений час, а за громадським має різні дати упродовж 35 днів – з 22 березня по 25 квітня за новим стилем.

Православні та греко-католики дотримуються юліанського календаря. Католики – григоріанського, згідно з яким весна розпочинається раніше на 13 днів. Саме тому католицький та православний Великдень святкують у різні дні, але деколи трапляється, що обидві дати збігаються, як сталося цього року.

Великдень – це не лише свято, яке святкується в неділю, це цілий комплекс обрядодій, яких дотримувалися наші пращури з сивої давнини. В першу чергу це Сорокаденний піст, Чотиридесятниця або Великий піст, впродовж якого люди намагалися утриматися від розваг та споживання скоромного.

Останній тиждень посту потрібно було ретельно підготувати господу та родину до самого дійства. Тут цілий набір ритуальних атрибутів. Це і готування ритуального хліба – паски, різних ритуальних яств на кшталт запікання ковбас, в деяких регіонах запікали навіть ціле порося, це і фарбування великодніх яєць. Яйцю надавали особливого значення – символ воскресіння.

49

Яйце символізує модель всесвіту, з яйця починається життя. Традиція випікання пасок зараз увійшла в християнську традицію, але вона з’явилася ще задовго до введення християнства.

У кожному регіоні є свої варіанти святкування Великодня, але «що край, то звичай». На правобережній Україні збереглися традиції колективного святкування. Це гаївкові ігри – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області. Якщо в Тернопільській області в 1980-х роках за гаївки дуже переслідували, то у Львівській та Івано-Франківській їх не чіпали, розуміючи великий рівень релігійності в цих регіонах. На лівобережній і центральній Україні, звичайно, про це не могло бути й мови. Там традиція освячення пасок відроджується.

Страсний Четвер, або Чистий Четвер (за три дні до свята), – це день, коли Ісус разом зі своїми учнями під час Таємної Вечері розділив останню трапезу. Віряни цього дня намагаються висповідатися й причаститися. Поряд з очищенням душі, в четвер перед Великоднем заведено очищати і навколишній простір. У цей день влаштовують генеральне прибирання, викидають непотрібні речі, перуть одяг і миють посуд. Також у Чистий четвер заведено готувати їжу, фарбувати яйця і пекти паски. Важливо, щоб великодні ласощі були приготовлені з чистими, добрими помислами.

Страсна П'ятниця — найсуворіший і найскорботніший день Великого посту. Що можна робити у Страсну П'ятницю? Цього дня вірянам варто утримуватися від вживання їжі до скоєння церковного обряду винесення Плащаниці — шматка тканини, в яку було загорнуто тіло Христа після зняття з хреста. Після цього обряду можна їсти лише хліб і пити тільки воду.

Великодня Служба Божа триває всю ніч. Її урочистий момент настає опівночі, коли священник сповіщає "Христос воскрес!", а всі присутні відповідають "Воістину воскрес!". Після служби починається процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, яєць, м'яса, ковбас, масла, риби та інших страв.

50

Господині приносять на освячення красиві кошики з продуктами, прикрашені вишитими рушниками та свічками. У святковому кошику, крім паски і яєць, обов’язково мають бути м'ясо, сало, хрін та сіль, якій здавна приписують магічне значення. Після цього люди розходяться по домівках, і починають "розговлятися".

За Великоднім святковим столом збирається вся родина. В першу чергу, за традицією, їдять писанки. Потім всі куштують по шматочку паски і ласують іншими стравами.

Багато традицій, які нам видаються християнськими, започатковані ще в язичницькі часи.

У язичників це був день весняного рівнодення, пробудження природи з мертвого зимового сну, повернення до життя всього живого. У нас воскресіння Христа – символ воскресіння з мертвого до живого.

Символ Воскресіння – писанка. Між тим, найдавніша керамічна писанка, знайдена археологами, датується ще ІХ століттям.

Люди вірили, що, катаючи яйця, можна змусити злих духів мучитися, падати, перекидатися, що спричиняло їм жахливі страждання. Якщо ж яйця вдаряти одне об одне, то можна змусити духів битися лобами.

Сонячний калач – великий коровай, який випікали в давнину на честь перемоги сонця над темрявою. Наша паска – перемога Добра над злом.

Веснянки, гаївки – мелодійний «привіт» з давнини. У них не згадуються християнські персонажі, але виконуються і донині якраз у весняні великодні дні.

Великодній кошик, до якого входять звичні для наших предків продукти: яйця, калач (пасочка), м'ясо – те, що вони приносили в жертву своїм богам, християни освячують і цим розпочинають святкову трапезу.

51

Первісні люди думали, що дихання – це сутність душі. Християни, цілуючи хрести, ікони, так само вірять у те, що їх енергія і благодать передасться тому, хто цього потребує.

«Поливаний понеділок", весняне очищення водою – традиція, яку намагалися викорінити чи не найбільше, проте в деяких регіонах вона все-таки збереглася і донині. Хлопцеві не треба було освідчуватися дівчині в коханні, а замість цього просто облити її холодною водою. У XV ст. цей звичай заборонявся взагалі, а у XVIII ст. заборонялося обливати водою на Великдень лише тих, хто не був на заутрені.

Ці язичницькі звичаї насправді не заважають нам влаштовувати власне свято Воскресіння, використовуючи їх, водночас шануючи та примножуючи власні традиції.

Травень(громовик, май, травник)

22 травня – День святого Миколи Чудотворця. Цей день відзначається як день перенесення мощей святого Миколая Чудотворця, в народі ж кажуть — "літнього" Миколи. Колись у цей день господарі виводили коней у поле на першу пашу і священники служили посеред села молебні та кропили коней свяченою водою. У цей час в полі вершники їздили верхи - "щоб нечиста сила коней не мучила". Від цього дня починали стригти овець і сіяти гречку.

Червень (червець)1 червня – Івана. Як тільки сходило сонце, землероби

виходили на хлібну ниву, котили навколо неї сплетені з молодої верби колеса, примовляючи: щоб нива була густою і колосистою.

21 червня – Федір літній (Стратилат). З цього дня починають копати криниці – вода буде чиста і корисна.

52

Трійця входить у 12 найважливіших свят у році. Трійця – перехідне свято, день якого змінюється щорічно.

Слов'яни стали святкувати Трійцю значно пізніше – через 300 років, після хрещення Русі. День святої Трійці є офіційним святом в Україні.

День святої Трійці називають також П’ятидесятницею, оскільки це п’ятдесятий день після Великодня. Коріння свята сягають ще язичницьких часів.

Одна з головних прикмет Дня святої Трійці – трави та квіти. Традиційно травою прикрашають храми. Пучки трав і квітів, які освячують у церкві, потім приносять додому. Для прикрашання житла та ікон використовуються молоді гілки дерев. Цей обряд символізує продовження життя, процвітання та оновлення душі.Наші предки в цей день ходили свататися. Вважалося, що сватання на Трійцю і вінчання на Покрову – це запорука щасливої сім'ї. А ось одружуватися у цей день не варто, тому що між подружжям може стати хтось третій.

Вважається, що на Трійцю слід готувати чайні трави на зиму. За повір'ям, всі рослини, зірвані в цей день, мають особливу цілющу силу.

Трійця завжди вважалася дівочим днем. Свято Трійці тісно пов'язане з міфічними істотами русалками. Так що здавна заборонялося купатися в річці, озері або морі.

У цей час заведено було ворожити, пускати вінки по річці, співати пісні-заклинання та водити хороводи. Однак пам'ятайте, що церква категорично забороняє подібні ритуали. Вважається, що це великий гріх. День напередодні Трійці – це Троїцька батьківська субота. У цей день заведено ходити на могили померлих родичів.

Липень(грозовик, косень, білень, сінокіс)

53

6 липня – Горпини-купальниці. Один з найкращих днів для заготівлі лікарських трав.

7 липня – Івана Купала. Купайла. Це найколоритніше та найцікавіше старовинне свято краси, молодості та, самоочищення, яке українці відзначають у ніч з 6 на 7 липня. Ним закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят Купало, або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято.

Раніше свято називалося просто Купала, а вже пізніше додалося Івана на честь Івана Хрестителя. Коли князь Володимир хрестив Русь у 988 році, народ почав переходити в християнство. І, звичайно, багато язичницьких свят, як Івана Купала та Масляна (Масниця), перейшли в християнські обряди. Вони мають дуже велику історію і від них відмовитися було неможливо, тому що народ сотні років їх святкував.

Люди дуже поважали та любили всі традиції, обряди, які пов'язані з природою. Вони зустрічали та проводжали весну, літо, осінь та зиму.

Наші предки святкували Івана Купала 20-22 червня в час літнього сонцестояння: увечері, вночі та в самий день Купала. Свято Купайла відбувалося саме в період, коли сонце приходило до зеніту – найвище підіймалося над землею, давало найбільше

54

тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу та для людини.

Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця – Купала і тим самим завершує панування весняного сонця – Ярила. Купала називають Богом плодючості й зображають з відповідними ознаками, що символізують чоловічий початок та запліднювальну силу. Головні персонажі свята – Купала та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються, відповідно, хлопцями й дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднання чоловічої і жіночої стихій породжує життя, яке на святі символізує гілка верби – Купайлиця. Свято починається ввечері, напередодні Купала. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь, який символізує сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч – від заходу Сонця-Ярила в лоно Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири чоловіки зі смолоскипами стають квадратом навколо хмизу, що позначає чотири сонця (чотири пори року). Потім всі сходяться до хмизу і запалюють вогнище, що символізує "сонячне сплетіння".

У надвечір'я дівчата гадають на судженого – кидають у воду свої вінки, а хлопці повинні їх дістати. Вінок – це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, того й дівчина повинна поцілувати і мусить бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір зарання узгоджують).

Якщо дівчата примушують хлопців (вогонь) зайти за вінком у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході сонця хлопці перестрибують через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім, як стихне полум'я, у парі з тими дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважає за честь очиститися вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети, пов'язані з цим: якщо парубок найвище стрибнув — буде гарний урожай у його родини, вскочить у полум'я — чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною — вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя. Тому важливо знати,

55

що не можна стрибати через Купальське вогнище будь із ким, а лише з судженим (судженою).

Хлопці спускають з гори вогняне колесо-сонце (символ літнього сонцевороту) або ж розкручують його на стовпі під загальне пожвавлення і радість. Коли забави стихають, люди від вогнища запалюють свічки на заготовлених зарання кошиках-віночках і йдуть до річки, щоб пустити їх водою й ушанувати предків. Після цього всі сідають за святкову вечерю, віддаючи шану предкам і молячись за народження літнього сонця Купали.

Коли вечоріло, дівчата з хлопцями збиралися окремо і йшли до лісу. Дівчата співали купальських і хороводних пісень:

***Ой, вербо, вербице!

Час тобі, вербице, розвиватися!Ой, ще не час, не пора.

Час, тобі, Іваночку, женитися!Ой, ще не час, не пора:

Ой, ще ж моя дівчина молода...Та нехай до літа, до Йвана,Щоб моя дівчина погуляла.

Та нехай до літа, до Петра,Щоб моя дівчина підросла...

***По садочку ходжу, виноград саджу,

Посадивши та й поливаю.Ой, поливши, та й нащипаю. (Дівчата щипають хлопців).

Нащипавши, віночка зів’ю,Віночка звивши, на воду пущу:

Хто вінка пійме, той мене візьме...

***

Охочі йдуть у ліс шукати цвіт папороті, як правило, парами. Хтось намагається знайти за її допомогою скарби, а хтось знаходить своє щастя – кохання. В цей час рослини набирали чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Лише в

56

Купальську ніч на папороті серед ночі розцвітала чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. Квітка щастя розцвітає раз на рік – саме на Купайла – або раз на 3-5 років. А коли розцвітає, чується наче постріл, наче грім. Ліс зашумить, загуде... І висока стрілка вмить виросте. А на ній з’явиться червона, невиданої краси вогняна квітка, яка розквітне, а пахощі підуть по всьому лісу. І навколо неї з’являться добрі духи-душі предків, які також радіють. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя. Той щасливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, не боятиметься лихих сил. Але ж за Квіткою щастя чигають не тільки люди, а ще лихі сили, з якими важко боротися тій людині, яка її знайде. Вони намагаються перешкодити, відвернути увагу молодого парубка, який цю квітку знаходить – старому, як правило, не щастило її знайти. І якщо молодому чоловікові все ж пощастило знайти квітку щастя, він мусив прорізати шкіру мізинця-пальця на лівій руці та всунути ту квітку під шкіру. Можна було сховати квітку під капелюхом на голові або на серці під сорочкою. Далі людина мусить взяти в ліву руку полин або татарзілля й обвести навколо себе крейдою – лише тоді лихі сили не зможуть нічого вдіяти щасливцеві.

Жінкам ця квітка не трапляється, бо то великий страх її взяти. Охорона господарства в Купальську ніч – чарівна річ. В цю ніч ходить щастя по землі, а разом із ним і темні лихі сили. У ніч під Купала господарі та господині в селі не спали, бо лихі сили могли заподіяти лиха в господарстві, зіпсувати корову чи коня або ж оселитися в цю ніч в хаті. Охороняючи господарство саме на Купала — добре буде весь рік. Ще за два дні до Купала дівчата обтикають навколо хату попід стріхи лопухом, якого й боїться лиха сила. Господар у стайні та на пасіці накидав полину, осикових гілок, клав гострим лезом догори сокиру у воротах та проводив риску крейдою. Господиня клала ніж на порозі, а на вікнах ставила осикові гілки. А як лише смеркне, вона йшла до обори й підкурювала там чарівним торішним зіллям, щоб відьма не приступила. Дівчата в цей день носили часник за поясом. У святі Купайла збереглося давнє поклоніння наших пращурів Води й

57

Вогню. Вони їх вважали такими, що все очищають, все оберігають та сцілюють. Ось чому свято Купайла відбувалося здебільшого за участю води та вогню – на честь цих двох стихій. Купальська ніч духовно єднає людину з природою, возвеличує побут, освячує почуття молодих сердець. Ще вдосвіта люди йдуть вмитися джерелицею і набрати цілющої води у криницях, яка освячується Волхвом. До світання дівчата поспішали до криниці набрати чарівну купальську воду. З цієї води та з чарівного зілля мати робить своїй доньці купіль. Мати миє доньці голову, промовляючи чарівні слова. Після цього вся родина ходила по росі, а мати з донькою качалися в ній. Мати обов’язково набирала купальської чарівної роси в пляшечку, найкраще – росу з капусти.Після дійств біля криниці всі підіймаються на пагорб, щоб зустріти сонце, вогнище вже більше не підтримують, воно само поступово гасне. На пагорбі проголошуються славні сонцю, подяки Дажбогу за життя і молитви за добрий урожай.

У Купальську ніч польові та лісові трави набирають виняткових чарівних властивостей, великої лікувальної сили.

Іще не скоро сонце покажеться на небі, ще триває Купальська ніч, а бабусі й відьми вже крадькома, щоб їх не побачили, йдуть до лісу збирати зілля, яке в цю ніч набуло виняткових чарівних і цілющих властивостей. Молоді дівчата збирали зілля для кохання – тирлич-зілля, сон-траву, ромен-зілля, васильки.

В деяких місцевостях дівчата плели вінки напередодні Купайла. Кожна дівчина мала сплести два вінки. Далі проводився своєрідний хоровод із вінками – дівчата повільно йдуть одна за одною, піднімаючи до сонця вінки, які тримали в обох руках. При цьому вони підтанцьовували і співали купальських пісень.

Дівчата ховали свої вінки, щоб хлопці не «викрали», бо то поганий знак, ці вінки дівчата потім пускали по воді й ворожили, хто, коли і з ким побереться:

Гей, на Івана, гей, на Купала,Красна дівчина долі шукала.

Квітки збирала, віночок вила,Долі водою його пустила.

58

Полинь, віночку, по бистрій хвилі,Поплинь під хату, де живе милий,

Поплив віночок долі водою,Серце дівчини забрав з собою.

12 липня – Петра й Павла. Починалися жнива. З першого ячмінного борошна нового врожаю пекли обрядовий хліб і несли його до церкви, щоб освятити.

Серпень(спасівець, копень (збіжжя складали в копи), гедзень (багато мух)

2 серпня – Іллі-пророка. Намагалися не працювати. Цього дня рідко не гримить і не ллє дощ, як із відра.

14 серпня – Маковія і Першого Спаса (медового). Проводи літа. Качали мед. Збирали цибулю і мак. Святили букетик з лікарських рослин (мак, чорнобривці, васильки). З Маковія починається двотижневий піст – Спасівка.

19 серпня – Другий Спас (яблучний). Преображення Господнє. Свято врожаю. Одне з найбільших хліборобських свят. Несли до церкви на посвяту овочі, фрукти, гриби, мед, хліб.

28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці і Перша Пречиста. Після свята дівчата чекали старостів. Оглядини, заручини.

29 серпня – Третій Спас (хлібний). Перенесення Нерукотворного Образа Господа Ісуса Христа. Відліт ластівок.

Вересень (ревун або сівень)

11 вересня – Усікновення Голови Пророка, Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна, у народі – Головосіки. Цього дня не працювали, особливо не можна нічого круглого різати ножем чи сікти сокирою. Пісний день.

59

27 вересня – Воздвиження Хреста Господнього, Здвиження. Вважається, що цього дня остання птиця відлітає у вирій. На Здвиження земля повертає на зиму. Селяни знали, що на Воздвижения всі змії, вужі ховаються до своїх нір, тому цього дня не спускалися до підвалу (погрібу).

Жовтень(весільник або ж хмурень, зазимник, листопадень, грязень)

2 жовтня – Трохима. Хлопці й дівчата обирали собі пару. «На Трохима не проходить щастя мимо – куди Трохим, і воно за ним». З 2 по 10 жовтня пасічники переносили вулики на зимівлю.2 жовтня починався збір меду, і в народі час з 2 по 10 жовтня було відомо як бджолина девятина. Молилися Трохиму, оскільки вірили, що він дружить з ведмедем, а тому, допоможе отримати мед. 2-го жовтня також проводилися так звані Трофімови вечірки, протягом яких хлопці та дівчата зустрічалися між собою, вибирали собі наречених у наречених. Хлопці приходили з медом і пригощали дівчат. Говорили, що саме Трохим допомагає нареченим знайти один одного, а тому, в цей день вдома не сиділи, а відправлялися гуляти.

14 жовтня – Покрова Пресвятої Богородиці. Масово розпочиналися весілля та вечорниці. Яка погода на Покрову, такою буде зима. Покрова покриває траву листям, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем.

Листопад(листопадець, падолист, грудкотрус, братчини)

8 листопада – Дмитра. До Дмитра ще дозволялося засилати сватів. До Дмитра дівка хитра, а після Михайла (21 листопада) – хоч за попихайла.

21 листопада – Михайла. Кажуть, що він приїжджає на білому коні. Після Михайла закінчувалися весілля.

60

Грудень(студень, хмурень, стужайло, мостовик)

4 грудня – Введення у храм Пресвятої Богородиці. Третя Пречиста. Як Введення мостить містки, а Микола (19 грудня) забив гвіздки, то люта зима буде. Як буде на Введення в сліду вода, то на Юрія (6 травня) – трава. Як на Введення буде вода, то влітку буде молоко.

13 грудня – Андрія Первозваного. На Андрія треба кожуха-добродія. Дівчата ворожили про заміжжя. Молодь увечері збиралася на калиту (кусання калити). Калита – прообраз Сонця, його закликали швидше підніматись у небі.

Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва. Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї та обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання "калити". В народі ще це свято називають Калита. Воно вважається парубочим святом, оскільки в Андріївську ніч парубкам дозволено бешкетувати та робити різні збитки, а дівчата цієї ночі можуть дізнатись свою долю. Вже кілька днів до того, себто 7 грудня, у свято покровительки дівчат Катерини, починаються молодіжні обряди. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки та дівчата шукають собі пару для майбутнього подружнього життя. За традиціями наших предків, дівчата та хлопці сходилися до однієї хати ввечері 12-го грудня. Жартували, оповідали цікаві історії та грали в різні ігри, а в ніч з 12-го на 13-е грудня ворожили...

Калита. Ця весела гра є основною на Андріївський вечір. Калита – це великий корж із білого борошна, який печуть усі дівчата разом, адже кожна має взяти участь у готуванні калити. Тож місять тісто всі за чергою, від найстаршої дівчини до наймолодшого дівчати.

61

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють коржа сухими вишнями чи родзинками. Печуть в печі "на сухар", щоб важко було вкусити. Посередині дірка, куди протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати її зубами, тільки коли добряче підстрибне. До того ж, один кінець нитки довший, аби можна було смикнути за нього – тоді калита підстрибне угору. Біля калити стає вартовий – "Пан Калетинський": це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він запрошує "пана Коцюбинського" кусати калиту. Останнім може бути кожен учасник гри. "Пан Коцюбинський" бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде кусати калиту. Завдання Калетинського – розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити. А витримавши навіть жарти, дарма підскакуєш, бо Калетинський одразу смикає за нитку.

Ворожіння. На Донеччині найрозповсюдженішими були наступні ворожіння:1. Дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме.2. На аркушах паперу ім'я хлопців писали, потім перемішували їх, у шапку клали та собі „хлопця вибирали". Або ж дівчина виходила на вулицю й запитувала першого ж чоловіка, який їй зустрінеться, як його звати. Відповідь — ім’я майбутнього чоловіка.3. Для того щоб побачити свого судженого, дівчина, лягаючи спати, клала під подушку свій гребінець зі словами: «Суджений, прийди мене розчесати». Якщо їй насниться, що хлопець розчесав їй волосся, отже, це і є майбутній наречений.

Для того щоб дізнатися, чиє в родині буде зверху, півня й курку зв’язують хвостами та накривають друшляком, решетом або чимось іншим. Через кілька хвилин слід випустити птахів із-під решета й подивитися, хто кого перетягне. Якщо півень, – то

62

чоловік буде головним у родині, а якщо курка перетягне півня, то жінка буде верховодити в родині.

18 грудня — Сави. Жінки збиралися на вечорниці, бо прийшла пора «і савити, і варварити, і куделю кучматити».

Віряни за християнською традицією вшановували преподобного Саву Освяченого, який у 8 років таємно від батьків пішов у Капподокійський монастир. Там прийняв чернецтво і згодом ніс чернечий подвиг у Палестинській пустелі. Преподобний Сава зцілював молитвами та творив чудеса. Варвари та Сави називали «миколаїними» святами. На відміну від свята Варвари, наступний день, Сави, вважався здебільшого чоловічим. На Сави жінки збиралися в рукодільницькі гурти, бо прийшла пора “і савити, і варварити, і куделю кучматити».

В день Сави слов'янські дівчата проводили такий обряд. Треба було встати до сходу сонця і просіяти борошно через зворотний бік сита. При цьому повинна бути присутня літня жінка, яка буде вести з юною дівчиною бесіду (це може бути мама, бабуся чи тітка). Вона поділиться досвідом, як знайти доброго і порядного чоловіка, як прожити щасливо в шлюбі та виховати хороших дітей. Вірили, що такі благі побажання, передані від старшого покоління до молодшого, обов'язково збудуться. А з просіяного борошна пекли пиріг і роздавали по шматочку знайомим і сусідам.

19 грудня — Миколи. Зимового Миколу відзначали особливо урочисто. Милосердний, захисник, заступник, чудотворець — так називає його український народ.

63

ВИСНОВОКНародні традиції, звичаї та обряди, об’єднуючи минуле й

майбутнє народу, старші та молодші покоління, інтегрують людей у високо розвинену сучасну націю.Традиції є основою виховання, головним механізмом формування якостей особистості, джерелом енергії, добра, формування духовного світу людини.

Розуміння народних традицій і звичаїв, рідної культури є надзвичайно важливим у процесі становлення особистості, формуванні світогляду в культурному розвитку дітей, розширенні їх кругозору. Воно сприяє вихованню патріотизму, допомагає дітям підтримувати інтерес до вивчення історії, побуту, традицій народів, що населяють край, місто; вчить людинолюбства і толерантності, що так важливо на даному етапі розвитку нашого суспільства.

64

Якщо людина має знання про традиції, звичаї, ритуали, історію та побут свого регіону, їй легше зрозуміти рідну культуру. Не знаючи своєї рідної культури, не люблячи її, не можна зрозуміти та полюбити іншу культуру. Тільки той, хто відчуває красу, силу та багатство рідного краю, хто знає і шанує звичаї та традиції свого народу, дбайливо ставиться до них, може розуміти та поважати працю народних умільців, пишатися талановитими земляками, бажання самим в житті бути схожими на них, щоб прославити нашу Україну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Воропай О. Звичаї нашого народу – К.: Оберіг, 1991р.2. Крюченко І.О. Звила собі Галочка віночок: матеріали фольклорно-етнографічних експедицій селами Волноваського району Донецької області за період з 2004-2017 роки.3. Народні символи та обереги України: роль у формуванні ментальності людини: матеріали Всеукраїнської наукової конференції , доповідь Звонарьової Н.С.Ю., Краматорськ.4. Скуратівський Василь. Дідух. Свята українського народу. Київ, Освіта, 1995, стор. 30 - 32.5. https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/traditsionnaja-odezhda-ukrainok/

65

6 https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/ukrainskaja-narodnaja-odezhda-rezultat-tvorchestva-mnogih-pokolenij/7. http://www.ukrlit.net/habits/f9gc6.html8. http://www.ukrlit.net/habits/f9gc6.html9. http://about-ukraine.com/zagalni-vidomosti-pro-odyag/10.https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B811. http://mamajeva-sloboda.ua/publ/ukrayinskyi-narodnyi-kalendar12. http://nte.etnolog.org.ua/zmist/2003/N5_6/Art27.html13. http://traditions.in.ua/kalendarni-sviata14. http://museum.kh.ua/academic/sumtsovconference/1999/article.html?n=70715. https://gazeta.ua/articles/life/_maslyana-ne-ye-ukrayinskim-svyatom-eksperti/75433416. https://glavcom.ua/publications/117341-traditsiji-svjatkuvannja-velikodnja.html17.https://espreso.tv/article/2017/04/15/velykden_scho_robyt_nas_yazychnykamy_i_khto_vynen_scho_khrystyyany_i_katolyky_ne_razom18.https://espreso.tv/article/2017/04/15/velykden_scho_robyt_nas_yazychnykamy_i_khto_vynen_scho_khrystyyany_i_katolyky_ne_razom

66