УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ЕНЕРГОДАРСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР

Матеріали міської конференції,

присвяченої 25-й річниці проголошення незалежності

України (24 січня 2017 року)

ЕНЕРГОДАР

2017

2

ЗМІСТ

Черненко А.І. Народження України: як приймали акт проголошення

незалежності …………………………………………………………………

4

Берегова Софія Референдум 1 грудня 1991 року та вибори першого

Президента України …………………………………………………………

7

Бондажевський П.М. Збройні сили України на початку незалежності та

сьогодні ……………………………………………………………………….

10

СЕКЦІЯ «ІСТОРІЯ»

Єчкало Маргарита Роль козаків в державотворчих процесах на

українських землях …………………………………………………………..

13

Приймак Анастасія Процес відновлення незалежності України (кінець

80-х - 1991 рік) ……………………………………………………………….

17

Крепка Ірина "Студентська революція" …………………………………… 20

Бабич Валерія Референдуми в історії незалежної України ………………. 24

Мерзлякова О.О. Результати референдуму 1 грудня 1991 року в

м.Енергодарі ………………………………………………………………….

28

Прач Аліна Волонтерський рух в місті Енергодарі ……………………….. 30

Бондажевський П.М. Перспективи розвитку Кам’янсько-Дніпровського

району ………………………………………………………………………...

32

СЕКЦІЯ «ПРАВОЗНАВСТВО»

Федоров Артем Політико-правові аспекти проголошення суверенітету

України ……………………………………………………………………….

34

Мудряк Дар’я Еволюція державно-правового оформлення статусу

української мови як державної ……………………………………………

38

Лохматов Олександр Джерела англосаксонського права та їх вплив на

формування правової системи України ……………………………………

41

Зарубалова Анастасія Інтерес територіальної громади як правова

категорія ……………………………………………………………………

44

Руденко Христина Мировий суддя як інститут місцевого

самоврядування. Актуальні питання його впровадження в Україні ……..

47

Кузовов Дмитро Особливості застосування засобів захисту прав

інтелектуальної власності в Україні в умовах євроінтеграції ……………

50

Павленіна Марина Правове регулювання впровадження

накопичувальної системи пенсійного страхування в Україні …………….

53

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ ………………………………………………. 56

3

В’ячеслав Липинський

СЕКЦІЯ «ІСТОРІЯ»

4

Народження України: як приймали акт

проголошення незалежності

Івженко (Черненко) Аліна Ігорівна,

вчитель історії ЕНВК №1,

керівник гуртка ЕМАН

У новітній історії України є дата, яку можна назвати найважливішою: 24

серпня 1991 року. Саме вона стала точкою відліку, яка зафіксувала народження

нової держави – незалежної і вільної України. Це була велика подія, яка дала

українському народу можливість самому вирішувати свою долю. Історія

України - це шлях до Незалежності, шлях, на якому кожна подія - це крок до

мрії. Золотими літерами в багатовікову історію нашої Вітчизни навічно вписано

1991 рік проголошення Незалежності України.

24 серпня на позачерговій сесії Верховна Рада України прийняла «Акт

проголошення Незалежності України». Саме 24 серпня вважається днем

народження Української держави.

У доленосному історичному документі йшлося про здійснення традиції

національного державотворення українського народу, про використання ним

права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими

міжнародно-правовими документами, про створення самостійної Української

держави – України. Акт визначав, що територія демократичної України є

неподільною і недоторканною, на якій мають чинність виключно Конституція

та закони України.

Про засідання Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної

Республіки 24 серпня 1991 року у підручниках історії згадують одним

реченням: саме на ньому було ухвалено Акт проголошення незалежності

України.

Менше пишуть про те, що це засідання було чи не найемоційнішим в історії

парламенту Радянської України, а акт про незалежність був не єдиним

рішенням, що його ухвалила Рада того дня.

Позачергове засідання парламенту 24 серпня відбулося за лічені дні після

придушення путчу, організованого ГКЧП.

Під стінами Ради зібралося, за спогадами депутата того скликання

Володимира Філенка, 30-50 тисяч людей, які не розходилися звідти аж до

вечора. На початку засідання депутати ухвалили рішення про трансляцію

засідання на вулицю. Пряму трансляцію сесії вело і республіканське

телебачення, що зовсім не було характерним для парламенту Радянської

України. У сесійній залі обстановка була вкрай напруженою, і спікерові

Леоніду Кравчуку доводилося раз-по-раз заспокоювати депутатів та закликати

їх до дотримання бодай «елементарних норм поведінки».

5

Кожен з депутатів хотів висловитися. Після тривалих дискусій Кравчук

доручив створити комісію, яка б представила остаточний варіант Акту

проголошення незалежності. У цю комісію увійшли депутати Ігор Юхновський,

Олександр Мороз, Дмитро Павличко, Іван Заєць і Анатолій Матвієнко.

Депутати зібралися в коридорі за круглим столом біля кабінету голови

Верховної Ради.

Саме Кравчукові попервах найбільше дісталося від радикально налаштованих

депутатів. Його звинувачували у нерішучості під час перевороту, наводили у

приклад президента РРФСР Бориса Єльцина, який своїми діями «захистив

демократію» у Росії та навіть закликали відсторонити від ведення сесії. Багато

комуністів, члени Компартії стали перед дилемою: голосувати проти Акту, або

ж викидати і спалювати свій партійний квиток.

Авторами проекту Акту проголошення Незалежності України стали

народні депутати Левко Лук'яненко та Леонтій Сандуляк. Документ був

написаний ввечері 23 серпня 1991 року.

В книзі «Спогади» Дмитро Павличко зокрема писав таке: «Я дістав

звичайний олівець і почав редагувати, вголос повторюючи існуючий текст і

виправлення до нього. В першу чергу я змінив назви Акта: «Акт Верховної

Ради Української РСР» на «Акт проголошення незалежності України». Далі я

зупинився на першому реченні: «Висловлюючи волю народу України про

життя в незалежній державі». Автори Акта не знали про необхідність

проведення референдуму. Вони правильно думали про «волю народу», але цю

волю необхідно було ще продемонструвати. Тому довелося викреслити цю

пропозицію», У підсумку замість волі народу з'явилося інша пропозиція:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з

державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року».

Потім серед народних обранців почалася дискусія відносного

політичного статусу України: що це, республіка Україна або ж держава

Україна? Але потім в ході обговорення нардепи зійшлися на тому, що

залишили в Акті просто слово Україна.

Після всіх поправок, Акт передрукували на машинці і віддали Кравчуку,

він з трибуни ВР на вечірньому засіданні зачитав його. Свої голоси за Акт

віддали 346 нардепів, голосування та його підсумки проходило під бурхливі

оплески.

Після голосування Роман Лубківський запропонував внести в парламент

український прапор. В'ячеслав Чорновіл зробив додаток - внести саме той

прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому. І ще

- підняти національний прапор над куполом парламенту.

У залі піднявся сильний шум, і Кравчук дозволив внести в парламент

прапор, який «засвітився» на телебаченні на московських барикадах. Але

червоно-блакитний прапор над куполом міняти не стали, до внесення в

Конституцію змін про символіку. Прапор вносили під пісню «Ой у лузі червона

калина ...», яку співали депутати.

6

У той же день сотні тисяч українців прийшли на Майдан, люди плакали

від щастя, раділи, один одного обіймали. Українці відчували, що скоро їх

країна стане незалежною.

Проголошення незалежності України стало своєрідною точкою відліку

нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого

– у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері –

від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової

економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної

долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у

міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому мало бути

здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від

формальної незалежності – до реального суверенітету.

Та незважаючи на труднощі процесу державотворення, проголошення

незалежності України – подія надзвичайної історичної ваги, що американським

тижневиком «Тайм» була прокоментовано так: «Росія може існувати без

України. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може

існувати без України. Він закінчився».

7

Референдум 1 грудня 1991 року та вибори

Президента України

Берегова Софія,

учениця 10-А класу ЕНВК №1

(керівник – Івженко А.І.,

вчитель історії ЕНВК №1, керівник гуртка

ЕМАН)

«Саме референдум – це справді

історичний день утворення

незалежної держави волею всього

українського народу.»

Леонід Кравчук,

перший Президент

України

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення

незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством,

питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за

межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно

всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення

незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР «Про

проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести

1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту

проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних

сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання

бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення

всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за

незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших

національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки

референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним

господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї

імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне

входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася

хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної

держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було

засновано законом від 5 липня 1991 р.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6

кандидатів Володимира Гриньова, Леоніда Кравчука, Левка Лук'яненка,

Леопольда Табурянського, В’ячеслава Чорновола, Ігоря Юхновського. Ще

8

один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі

боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.

Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух

висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І.

Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову

УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за

керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за

одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної

Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК

КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим

Президентом незалежної України (1991-1994).

Президент США Д.Буш назвав ці результати приголомшливими, а

Президент Радянського Союзу М. Горбачов і не сподівався на такий результат

референдуму, стримано привітавши Л.Кравчука з обранням Президента

України.

Значення референдуму важко переоцінити. Перший всеукраїнський

референдум, засвідчивши єдність прагнення абсолютної більшості наших

співвітчизників до національного суверенітету та власної державності, набув

особливого статусу, ставши символом утвердження українського народу як

рівноправного члена світової спільноти.

Результати референдуму стали однією з основних опор молодої держави.

Ставити під сумнів не наважиться жодна впливова політична сила в Україні та

й поза її межами.

День 1 грудня 1991 року назавжди залишиться важливою датою в історії

українського народу, бо саме тоді вільним волевиявленням громадян було

підтверджено Акт проголошення незалежності України, прийнятий

Верховною Радою. Наш народ використав свій історичний шанс мирним

демократичним шляхом реалізувати ідею відродження перерваної

національної державності.

Причинами такої високої політичної активності громадян України можна

вважати: сформоване протягом багатьох століть прагнення українського

народу до державотворення; віра народу у свої сили і можливості; розпочатий

процес розпаду СРСР.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній

арені як незалежній Україні. До 1 грудня 1991 року формально незалежну

Україну не визнавала жодна держава. Наступного дня після референдуму

оголосили про визнання незалежної України Канада, Польща, Угорщина,

Литва, Латвія, Аргентина, Болгарія, Росія, Хорватія.

Як наслідок українського референдуму, у наступні роки становлення

суверенної України було продовжено. 28 січня 1992 року національний синьо-

жовтий прапор отримав статус державного. 15 січня 1992 року державним

гімном України стала музика композитора М.Вербицького на слова

П.Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 року Верховна

Рада України затвердила Тризуб як малий герб України. Національна

9

символіка перетворилася на державну. У 1996 році було ухвалено

Конституцію України.

Для українського народу референдум став не лише випробуванням на

політичну зрілість, а й школою народовладдя, адже вперше в історії України її

майбутнє залежало насамперед від громадян. Референдум довів реальну

спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші

питання суспільного та державного життя. Це волевиявлення народу

ознаменувало шлях до створення Суверенної Соборної Української Держави,

розбудови демократичного суспільства.

10

Збройні сили України на початку

незалежності та сьогодні

Бондажевський Петро Михайлович,

вчитель історії та правознавства ЕЗОШ №4,

керівник гуртка ЕМАН

6 грудня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила Закони України

«Про оборону України» і «Про Збройні сили України». Саме цей день

визначений як державне свято – День Збройних сил України.

Та на жаль як державне свято в Україні відзначається надто скромно що

свідчить про непрестижність професії захисника Вітчизни у нашому

суспільстві.

Хоча армія є головним атрибутом будь-якої держави. Якщо ми повернемось в

наше минуле, то з часів людської цивілізації з виникнення держав саме армії

відігравали головну роль в їх існуванні, згадаймо Єгипет, Ассірію основою їх

успіху були армії, або чи став би О. Македонський відомим полководцем як би

не армія створена вдалою реформую його батька Філіпа ІІ, або повернімось до

події 100 літньої давнини, коли рухнула російська імперія і виникла УНР, її

лідери мріяли про незалежну Україну і наївно вважали, що Україна

демократична нікому не загрожує і їй нема чого боятись, тому не надали

належної уваги створенню армії і захистити УНР від агресії було нікому.

Можна почути, що незалежність Україні дісталась легко, без жодної

краплі крові, і дійсно на час розпаду СРСР кроваві події відбулися в Баку,

Сумгаїті, Тбілісі, Вільнюсі, війна між Вірменами і азербайджанцями. В Україні

все відбулось занадто спокійно. Чому? Відповідь проста. Ми отримали у спадок

могутню армію, хто міг нам загрожувати.

Відомо, що на 24 серпня 1991 року на території України знаходилось: три

загальновійськові і дві танкові армії, чотири повітряних армії, окрема армія

Протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, інші військові

формування чисельністю більше 960 тис. осіб, 9,2 тисячі танків, 11,3 тисяч

броньових машин, 1,5 тисячі літаків, 350 кораблів, 176 міжконтинентальних

балістичних ракет, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї.

Україна стала третьою за величиною ядерного потенціалу у світі. В Україні

було також розгорнуто повітряний компонент стратегічних сил, який складали

21 бомбардувальник ТУ-95мс та 19 бомбардувальників ТУ-160 з

боєкомплектом до 500 крилатих ядерних ракет.

Президент України Леонід Кучма оголосив, що Україні потрібна

невелика, не обтяжлива для економіки мобільна армія. Було ухвалено рішення

про скорочення чисельності Збройних сил України до 140 тисяч осіб у 2010

році, За підрахунками фахівців, упродовж 20 років було реалізовано

11

військового майна, боєприпасів, військової техніки і озброєння більш ніж на 30

мільярдів доларів США, які не попали на потреб Збройних сил України.

Після такого «реформування» Україна втратила армію. За витратами

військового бюджету на одну особу Україна посідала 125 місце серед 150 армій

світу. Річні витрати на одного військовослужбовця Збройних сил України

становлять 1,9 тис. доларів США; у Польщі – 14,0 тисяч, у США – 22,5 тисяч

доларів.

Відповідно до закону України «Про оборону України» фінансування ЗСУ

має бути в обсягах до 3% ВВП. Фінансували ж ЗСУ на рівні 1,5% від

необхідного, а в 2009 році фінансування ЗСУ досягло критичного показника у

0,8 відсотка ВВП.

Жоден з Президентів України як Верховний Головнокомандувач

Збройних сил не доклав належних зусиль до виробництва нових зразків

озброєння.

На кінець 2013 року чисельність Збройних Сил України становила 120,9

тис. військовослужбовців. Танки 683, бронемашини 1965, літаки 187, кораблі

19. В армії на 2013 р. 22 тисячі вакантних посад, Офіцерів нижчої і середньої

ланки не вистачало.

По мірі зменшення військового потенціалу змінювалась риторика Росії по

відношенню до України, вона ставала більш жорсткою і агресивною, а в 2003

р. вона здійснила спробу відкритої агресії. По розпорядженню губернатора

Краснодарського краю Ткачова розпочалось будівництво дамби до

українського острова Тузла. Роботи зупинились коли ЗСУ в даному районі було

приведено до бойової готовності. Тоді відмовились від прямої агресії і взято

курс на підрив України зсередини за допомогою про плачених агентів,

колаборантів, зрадників.

20 лютого 2014 року Російська Федерація розпочала збройну агресію по

захопленню Криму, порушуючи цілу низку міжнародних договорів.

Меморандуму від 5 грудня 1994 року про гарантії безпеки у зв’язку з відмовою

від ядерної зброї, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між

Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року.

Виходячи з необхідності захисту прав та інтересів громадян України,

суверенітету, територіальної цілісності 1 березня 2014 року Збройні Сили були

приведені у бойову готовність ПОВНА, а 17 березня 2014 року в Україні

оголошено часткову мобілізацію. Але захищати Україну було нікому, із 67 тис.

сухопутних військ виїхати з казарм могли лише 6 тис.

На кінець 2014 року після проведених організаційних заходів чисельність

Збройних Сил становила 250,0 тис. осіб. Збройні Сили України відновили

боєздатність, набули бойового досвіду, необхідного рівня технічної

оснащеності та матеріальної забезпеченості для захисту суверенітету і

територіальної цілісності держави.

Навесні 2016 року відновлено призов на строкову службу в Україні.

Усього до Збройних Сил призвано 19 тис. осіб, що дало змогу не допустити

зниження укомплектованості до критичного рівня.

12

З початку проведення АТО маємо 3 064 загиблих від усіх силових

структур, із них 2 636 — військовослужбовці ЗСУ, з цього числа — 2 148 — це

бойові втрати. Поранених — 10 753 людей, в тому числі 8 897 — ЗСУ. У 2016

році ЗСУ поповнилися понад 64 тисячами контрактників.

Відновлено ВПК, Обсяг виробництва "Укроборонпрому" за останні роки

зріс в 3 рази. Україна в рейтингу найсильніших армій і зайняла 25-е місце

серед 126 країн, розташувавшись між Швецією та Сінгапуром. Цей рейтинг

складають фахівці. Для цього вони оцінюють більш 50 різних чинників, серед

яких: чисельність, кількість техніки, фінансування. Найсильнішими з

військової підготовки стали США, Росія і Китай, а аутсайдером – Сомалі.

А от серед європейських держав Україна лише на 8 місці.

За чисельністю ЗСУ 19 у світі – 204 тисячі військовослужбовців і 900

тисяч резерву.

Найчисельніші сили у Китаю – 2 мільйони 330 тисяч військових. Армія

США – найсильніша, на озброєнні якої 19 авіаносців і понад 13 тисяч літаків і

вертольотів.

Величезну роль в підтримці українських воїнів відіграють волонтери, які

забезпечують військо всім необхідним, починаючи від одягу та закінчуючи

зразками новітньої зброї. Але, не просто відновити те, що знищувалося два

десятиліття, тому, для створення справді сучасного війська Україні потрібно

докласти ще дуже багато зусиль. Але самі головні позитивні зміни

відбуваються в психології українських воїнів. Патріотизм, самовідданість,

мужність, стійкість, сміливість, безкомпромісність по відношенню до ворога,

бажання битися та стояти до кінця за кожен клаптик землі — це ті якості, які за

період війни прийшли на зміну боягузству, дезертирству, колабораціонізму та

бажанню наживи. Українські воїни шаленими темпами відроджують славні

традиції, і нарощують бойову славу України. Саме тому сьогодні український

воїн-захисник є найбільшим предметом гордості в українському суспільстві.

Віримо, що в цей день всі ми будемо висловлювати свою повагу

українським солдатам та офіцерам, які на сході України в важких нелюдських

умовах боронять мирне життя українців від російської орди.

Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та

парафіяльні священики

Отто фон Бісмарк

(1815-1898, німецький державний діяч).

Патріотизм, мужність, сміливість, любов до рідної землі і ненависть до

ворога формується у школі.

Мультимедійна презентація «Збройні сили України. До 25-ї річниці ЗСУ»

доступна за посиланням: https://drive.google.com/open?id=1SF6TACFlO-

535jE82IfvpBuG4ISqixdydYmG5TxVbTM

13

Роль козаків в державотворчих процесах на

українських землях

Єчкало Маргарита,

учениця 9-Б класу ЕЗОШ №2

(керівник – Рябініна Л.П.,

вчитель історії та правознавства ЕЗОШ №2)

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України продовжило

багатовікову традицію державності нашого народу. У період розбудови

сучасної незалежної Української держави варто звертатися до вивчення

історичного досвіду процесів державотворення в Україні. Сучасний розвиток

країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді

громадянського суспільства і держави. Аби сприяти утвердженню

загальноукраїнської ідеї: "духовність — народовладдя — державність".

Надто довго нам намагалися представити український народ

"безбатченком", який не має історичних державно-правових традицій, а відтак

— і права на самостійне існування. Звернімося до нашої історії: ми бачимо, що

протягом багатьох віків на наших теренах створювалась та формувалася ідея

власної державності. Становлення української державності звичайно проходило

досить складно: це і період Київської Русі, Галицько-Волинського Князівства.

Слід виділити, зокрема участь у формуванні й розвитку ідеї української

державності українського козацтва, яке в середині ХVІІ ст. очолило

загальнонародну боротьбу за створення Української держави. Ця тема,

залишаючись актуальною у нинішніх політичних умовах, потребує

переосмислення діяльності запорізького козацтва і його доробку в становленні

української державності.

Саме завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна

українська держава, яка продовжила державотворчу традицію українського

народу. У другій половині XVII - першій половині XVIII століть Українське

козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним

чинником збереження української державності. Завдяки впливові козацтва на

українську культуру, українці і в подальшому, у часи бездержавності, зберегли

прагнення до волі і незалежності, а образ козака став уособленням ідеалу

чоловіка-воїна, захисника вітчизни.

Варто говорити, що саме з козацької доби розпочинається якісно новий

етап українського державотворення. Оскільки створення козацької держави

мало всі ознаки складного державотворчого процесу - формування вищих і

місцевих органів влади, органів самоврядування, визначення їх повноважень і

взаємодії та конституційне оформлення; визначення кордонів, державних

інтересів та на їх основі вироблення пріоритетів зовнішньої, оборонної та

внутрішньої політики тощо. Рушійною силою цього процесу стає козацтво.

14

Тобто у середині ХVІІ ст. у Центральній Україні сформувалася

повноцінна держава, на чолі з гетьманом, що мала відповідні ознаки, функції,

механізми. Українську державу визнавали рівноправним суб’єктом

міжнародних відносин, вона підтримувала дипломатичні відносини з багатьма

іноземними державами. В деяких джерелах можна зустріти думку, про те, що

таке козацьке формування не можна назвати державою. Але на нашу думку

таке формування мало майже всі ознаки державного ладу.

В основу державного устрою Української гетьманської держави була

покладена система органів влади довоєнного Війська Запорозького (До

національно визвольної війни Б.Хмельницького). Багаторічне функціонування

Запорозької Січі було, власне, підготовчим етапом формування Української

козацької держави. Там пройшли перший вишкіл державотворення Б.

Хмельницький і його найближчі соратники, там було закладено основу

майбутньої армії — козацьке військо, звідти черпала молода держава

талановитих воєначальників, адміністраторів і дипломатів.

За формою правління Гетьманська держава була різновидом республіки.

Але мала ряд особливостей, які виявлялися в існуванні колегіального (

Генеральна ( військова ) Рада) і одноосібного правління (Гетьман ), вищу владу

обирали безстроково (одночасно існував механізм усунення від влади вищих

державних чиновників).

При цьому мало місце і виокремлення гілок влади: законодавчої -

Генеральна Рада, виконавчої, судової. Звичайно, така форма правління для

українських земель не нова, але саме за козаків вона набула національних рис,

оскільки формувалася в складних умовах національного виокремлення.

Козацтво намагалося створити унітарну, незалежну державу, однак

територія Української держави у роки національно-визвольної війни не була

чітко визначеною. Після перемог вона збільшувалась, а після поразок —

навпаки, зменшувалась. Наприклад за Зборівським договором повстанці

одержали право на керівництво трьома воєводствами — Київським,

Чернігівським та Брацлавським. Після поразки повстанців під Берестечком

(1651 р.) було підписано Білоцерківський договір, який обмежував козацьку

територію лише Київським воєводством. Територія гетьманської України

поділялася на адміністративно-територіальні одиниці - полки та сотні, на

території яких розміщалися військові підрозділи козацького війська.

У межах полку або сотні вся адміністративна, військова та судова влада

належала полковникам і сотникам, а в окремих населених пунктах - отаманам.

У сотнях формувалися нижчі військові підрозділи козацького війська - курені

(від 10 до 40 осіб). Командував ними виборний курінний отаман. Запорозька

Січ була автономною й не входила до жодного полку. Такий складний на

перший погляд, адміністративно-територіальний поділ, запроваджений в

Українській гетьманській державі, відрізнявся від старого поділу на воєводства

й повіти. Створені полки й сотні були відносно невеликими військово-

адміністративними одиницями, унаслідок цього влада ставала ближчою до

потреб людей, здійснення керівництва на містах ставало простішим та

ефективнішим.

15

В козацькій державі намагалися забезпечити панування демократії. Однак

простежувалося існування на рівні демократії і авторитаризм. Формування

української держави в роки війни мало протилежні тенденції. З одного боку —

це демократизм і виборність усіх органів публічної влади, а з іншого —

намагання Б. Хмельницького створити сильну одноосібну владу на різних

рівнях управління від гетьмана до сотника, адже успішне ведення військових

дій було можливе лише за умови суворої дисципліни. І це було виправдано в

роки війни. Але усування широких козацьких мас від управління державою,

підбір керівних кадрів за принципом сватовства і кумовства згодом призвели до

наслідків, коли рядове козацтво досить спокійно спостерігало за обмеженням

автономних прав України у складі Російської імперії.

В Українській гетьманській державі почала формуватися власна система

судочинства. Під час війни було знищено всі станові (гродські, земські й

підкоморські) суди і створено Генеральний військовий суд, полкові та сотенні

суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й шляхтичі, міщани та

селяни, особливо за тяжкі злочини (убивства, розбій тощо).

Важливо зазначити про ще одну важливу складову української держави, що

зароджувалась у ході національно-визвольної війни. Це ідеологія української

національної державності, яку сприйняли не лише козацька старшина і шляхта,

а й широкі народні маси.

Несприятливі умови не дозволили завершити процес формування

української держави, про що свідчать не диференційованість органів публічної

влади (тобто виконання ними адміністративних, військових і судових функцій,

що було необхідно в роки війни, але залишилось і в повоєнні роки); відсутність

стабільної території, паралельне існування двох влад — козацької та

королівської, царської. Але в цьому була не вина, а біда української козацької

старшини, яка будувала свою молоду державу в несприятливих зовнішніх і

внутрішніх умовах, без відповідної підготовки й досвіду.

Отже, з одного боку, на сході Європи народилася нова держава -

Гетьманська республіка, з іншого боку, не вдалося створити таку державу, яка б

об'єднала в єдине ціле український народ. Значна його частина опинилася поза

межами тієї державної структури - Гетьманщини. Але при цьому не варто

залишати без уваги що політичні та державотворчі кроки козаків в більшості

були успішними, але, очевидно, виявились не зовсім адекватними часу. На той

час в Східній та Центральній Європі лише козацтво сповідувала ідеали

республіканської демократії, намагалися вибудовувати республіканську

систему влади. Козацьку державу слід розглядати не як трагедію української

державності, а як один з етапів державотворчості, який заклав політичні

традиції, правові звичаї. Тому роль козацтва в державотворчих процесах на

теренах нашої держави неоціненна.

Список використаних джерел:

1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен.

- К.: Заповіт, 1995. - 173 с.

16

2. Іванов В.М. Історія держави і права України :підручник./В.М.Іванов -

К.:КУП НАНУ , 2013. - 892 с.

3. Кондратюк В. О., Гапонюк Н. В. Феномен українського козацтва та його

роль в історії державотворення українського народу. //Історичні студії.

Волинський національний університет імені Лесі Українки. - 2010, ст.11-

17

4. Снігир В.Славетна Запорозька республіка: 14 жовтня - День українського

козацтва / Урядовий кур'єр. - 2006. - 13 жов.(№192). - С.13.

17

Процес відновлення незалежності України

(кінець 80-х - 1991 рік)

Приймак Анастасія,

учениця 11-А класу ЕНВК №1

(керівник – Бондажевська О.П.,

заступник директора ЕНВК №1, учитель історії

та правознавства)

Після смерті К. Черненка в березні 1985 р. на посаду Генерального

секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою у

квітні 1985 р. розпочалася перебудова в СРСР. Теоретично ідеї перебудови

мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, все закінчилось загальними

деклараціями. Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-

політичну, економічну та національну кризи і завершилась в 1991 році

розпадом СРСР.

Партійне керівництво України на словах підтримувало дії кремлівського

керівництва, насправді ж певний час блокувало нові процеси. Протягом 1985 –

1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань

та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії.

Пасивність широких народних мас має своє пояснення – т на тлі загального,

насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно

стабільною. Преса називала Україну заповідником застою.

Але в 1985 році було оголошено гласність… У державі, де вся

інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий

проміжний етап на шляху до свободи слова був особливо потрібним. Завдяки

гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, отримували

змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією,

робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього

середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її

центральний орган – газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали

виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох

інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри,

представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М.

Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомаров,

заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М.

Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою»

В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців. До України повертається з еміграції

письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М.

Руденко.

Але ні гласність, ні політизація суспільства майже не змінили обличчя

республіканської преси, яка б мала правдиво висвітлювати ситуацію в Україні.

18

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з

них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші

готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання

«Українського вісника».

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української

історії ХХ ст., як Центральна Рада, голод 1921 – 1922 рр., голодомор 1932 –

1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН –

УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія

про національну символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу

проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше

офіційна історіографія писати уникала або які висвітлювала необ’єктивно.

Найбільшого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні

1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми

масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати

Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про

численні утиски, яких зазнають українці.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню

суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся

перший за роки радянської влади масовий екологічний мітинг (20 тис.

учасників). Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи,

винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.

У червні того ж року українські письменники, серед яких були О. Гончар,

Д. Павличко, І. Драч, виступили проти витіснення з ужитку у школах

республіки української мови. Однак це питання не хвилювало тодішніх

партійних функціонерів. Але партійний апарат України не поспішав змінювати

національну політику.

У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т.

Шевченка, що діяло поза партійним контролем, «Товариство Лева», «Зелений

світ».

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла

Закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної.

Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання

російської мови та мов інших народностей, що проживали на території

республіки.

Швидка політизація суспільства проявилася в мітингах і демонстраціях,

наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди

святкування річниці Акту злуки УНР і ЗУНР.

На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як

всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному

ювілею українського козацтва.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні

клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева» 1987 р.,

клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня

діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває

19

політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український

культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до

другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було

заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в

Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989

р. Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення

християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення

уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних

рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська

спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила Декларацію

принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів

народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію

незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв’язнів

тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої

історико-просвітницьким товариством «Меморіал» і Товариством української

мови ім. Т. Г. Шевченка, виникла масова політична організація - Рух (Народний

рух України за перебудову).

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об’єднань стали

вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато

десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька

кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм

Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові

майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні

райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-

Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги,

однак КПРС не могла вже виставляти себе захисником інтересів робітничого

класу. Поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання –

відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про

вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від

громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови,

згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання

національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16

липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний

суверенітет України, де проголошувалися верховенство, самостійність, повнота

і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і

рівноправність у зовнішніх зносинах. Вона стала передвісником незалежності

нашої держави.

20

"Студентська революція"

Крепка Ірина,

учениця 11-А класу ЕНВК №1

(керівник – Бондажевська О.П.,

заступник директора ЕНВК №1, учитель історії

та правознавства)

Нова хвиля пробудження суспільно-політичної активності українців

розпочалася наприкінці 1980-х. Боротьба за ліквідацію монополії КПРС

ознаменувалася виникненням студентських громадських організацій,

різноманітних спілок і товариств: Студентського братства (Львівський

Державний університет) та Української студентської спілки (Київський

Державний університет).

У березні 1990 року в Україні було проведено перші частково вільні

вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Передвиборча боротьба

набрала різко антикомуністичного характеру. Уперше мандати отримали

представники національно-демократичних сил, серед яких було чимало

українських дисидентів, які утворили в парламенті демократичне опозиційне

об'єднання – Народну Раду. Прокомуністична більшість отримала назву «група

239».

Парламентська боротьба дедалі більше політизувала суспільство.

Втілення мрії мати незалежну державу стало ближчим 16 липня 1990 року –

цього дня Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний

суверенітет України. Однак надалі опозиція не наважувалася на рішучі кроки,

натомість молодь була налаштована радикальніше.

На київській конференції Народного Руху старше покоління негативно

сприйняло нагадування голови київської УСС Олеся Донія, що Верховна Рада

активіст заявив про необхідність продовжувати боротьбу за владу шляхом

перевиборів Ради і створення проукраїнської більшості.

Влітку 1990 року Київська УСС взяла участь у святкуванні 500-річчя

українського козацтва на Запоріжжі. Саме там вперше було оприлюднено ідею

проведення акції протесту в Києві. Замисел швидко підхопило Студентське

братство Львова. Було обрано співголів заходу. Ними стали: Олесь Доній

(голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства

Львова) та Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська).

На заборону влади з 1 жовтня проводити масові акції в радіусі 1 км біля

Верховної Ради Народна рада відреагувала закликом до громадськості саме

цього дня провести Всеукраїнський одноденний політичний страйк. Проте,

окрім багатотисячної маніфестації у Києві та кількох акцій у регіонах,

опозиціонерам так і не вдалося активізувати людей.

21

Наступного дня, 2 жовтня 1990 року, молодь взяла на себе ініціативу

загальнонаціонального протесту. Він тривав 16 днів і став відомим на весь світ.

Ці події увійшли в історію України під назвою Революція на граніті.

Площа, вільна від комунізму

Вранці до столиці на загальноукраїнську акцію приїхало кілька сотень

львівських студентів на чолі з Маркіяном Іващишиним. Біля Верховної Ради

вони зустрілися з київською групою. Відбулась й перша штовханина з міліцією

та «міцними людьми у цивільному».

Огородивши територію протесту спочатку стрічками, а потім мотузками,

студенти оголосили її «вільною від комунізму» і розпочали голодування.

Трохи згодом з'явилися транспаранти з гаслами студентів. Головними

політичними вимогами молоді було недопущення підписання нового Союзного

договору та дострокові вибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній

основі не пізніше весни 1991 року. Не бажаючи гинути за імперські амбіції

Кремля, студенти домагалися повернення на територію УРСР українських

солдатів і проходження військової служби виключно на території республіки.

Окремими вимогами страйкарів була націоналізація майна Компартії України

та ЛКСМУ і відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Про початок голодування одразу дізналися ЗМІ в Україні та за кордоном.

Відтак у Київраді, обговоривши ситуацію, що склалася в ніч на 3 жовтня,

ухвалили рішення, яке постфактум дозволяло проведення несанкціонованих

заходів на чотирьох центральних площах столиці. Це захистило молодь від

силового розгону міліцією. Таким чином наметове містечко ввечері отримало

фактичний дозвіл на існування.

Чітко за планом, в ряди з однаковими проміжками, розставляли намети.

Встановили велике штабне шатро, намети для прес-групи (за зв'язки з

громадськістю відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан), а також медслужби

(Олег Тягнибок та Тарас Семущак).

Молодь, яка не голодувала, організувала охорону наметового містечка,

нею керував Андрій Кліщ. Уже 3 жовтня на площі стояло 49 наметів, а в

голодуванні брало участь 137 осіб із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-

Франківська та інших міст України. Наступного дня про відмову від їжі

оголосив 151 протестант, а 131 їх охороняли.

Від перших годин студентів підтримали кияни: приносили їжу

охоронцям, а голодуючим – чаї та теплий одяг. «Майдан потопав у квітах.

Стільки квітів, ще й холодної осені, я ніколи не бачив. Особливо дівчатам

дарували. Концерти, мітинги, молебні,» – згадує нині головний редактор газети

«Шлях Перемоги», а тоді студент-історик із Сумщини Віктор Рог. «Київ був

наш!» - каже телеведучий, головний редактор сайту «Історична правда»

Вахтанг Кіпіані. Про події у Києві він довідався в Миколаєві, де навчався на

історичному факультеті, і вирішив приєднатися. Встиг поголодувати лише три

дні, але одразу поставив біля свого намету прапор незалежної Грузії – білий з

червоними хрестами, який на час Революції на граніті ще не був офіційно

затверджений як державний.

Обличчя протесту

22

Головним досягненням Революції на граніті було зібрання разом

найкращих представників української молоді. 26 років, що минули відтоді,

засвідчили: лише одиниці з них не зуміли яскраво проявити себе в житті. Багато

учасників голодування в майбутньому стали відомими громадськими діячами,

політиками, очільниками міністерств та відомств, керівниками творчих гуртків

і колективів, журналістами, музикантами, художниками, успішними

підприємцями…

А тоді, в жовтні 1990-го, більшість студентів боялися не так штурму

силовиків, як відрахування зі своїх навчальних закладів. Вони дуже хотіли

навчатися, але почуття патріотизму було сильніше. Батьки здебільшого не

знали про відважний вчинок своїх дітей. Молодь підтримали представники

старшого покоління. Зокрема, до них приєдналася відома українська

дисидентка Оксана Мешко (їй було вже 85, позаду - ув'язнення у радянських

концтаборах за правозахисну діяльність). Поруч зі студентами голодувала і

народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка

Неоніла Крюкова. Протестувала й відома нині українська письменниця Оксана

Забужко.

Найбільш відомими обличчями протесту того часу були його лідери –

Олесь Доній, В'ячеслав Кириленко та Маркіян Іващишин.

На холодному граніті зібралися студенти з усієї України. Співачка

Марічка Бурмака не лише співала пісні в наметовому містечку, щоб підтримати

протестантів. Вона організувала участь в акції студентів із рідного Харкова.

Було дуже багато молоді з усієї України, тому й акція мала такий величезний

успіх. «Це була голодовка, яка руйнувала імперію,» згадував тодішній голова

волинського Студентського братства Сергій Годлевський, сьогодні він учасник

АТО, зі зброєю в руках захищає Україну від російського агресора.

Голодуючих студентів активно підтримали депутати Народної Ради. 5

жовтня 1990 р. в наметовому містечку відбулася зустріч тодішнього Голови

Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука із лідерами студентського голодування

— Донієм та Іващишиним. Їхню дискусію показали по телебаченню.

Акція протесту набрала ще більшого розголосу як в Україні, так і за її

межами. Уже 15 жовтня конгрес США заслухав інформацію про події у Києві.

Письменник Олесь Гончар повністю підтримав вимоги студентів, а

згодом оголосив про вихід із КПРС. 8 жовтня комісія, яка працювала за

дорученням Верховної Ради, доповіла, що кількість голодуючих становить 158

людей з 24 міст.

9 жовтня відбувся круглий стіл за участі представників Верховної Ради

УРСР та делегації протестуючих, яку очолив Олесь Доній. Але наступного дня

Верховна Рада УРСР відмовилася включити до порядку денного обговорення

вимог, висунутих студентами. Тоді 13 жовтня почали страйкувати професійно-

технічні училища, старшокласники у школах. Більшість вишів Києва

підтримали вимоги демонстрантів. Маніфестації пройшли у Львові та

Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку було озвучено в новинах

по телеканалу УТ-1.

23

15 жовтня стотисячна колона маніфестантів прийшла до Верховної Ради і

прорвала шеренгу міліції, яка стала на перешкоді. 70 студентів розпочали

сидяче блокування сходів парламенту. Влада змушена була відновити

переговори. Олеся Донія, Олега Баркова та Ігор Коцюрбу запросили до

сесійного залу для оголошення вимог протестантів, а телебачення показало їх у

прямому ефірі.

Увечері того ж дня студенти мирно захопили головний (червоний) корпус

Київського університету. Розуміючи, що народний протест стрімко

поширюється, влада нарешті капітулювала.

17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про

розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990

року» – вимоги студентів було виконано. А 23 жовтня парламент проголосував

за відставку Масола. Так студентська молодь довела, що може впливати на

владу й відстоювати національні інтереси.

Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року стала першим українським

Майданом - успішним ненасильницьким політичним протестом проти чинної

комуністичної влади в УРСР, який дав поштовх до демократизації всього

українського суспільства.

24

Референдуми в історії незалежної України

Бабич Валерія,

учениця 11 класу ЕЗОШ №7

(керівник – Недобер І.Г.,

учитель історії та правознавства ЕЗОШ №7,

керівник гуртка ЕМАН)

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить

референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.

Поняття "референдум" походить від латинського "referendum", що означає "те,

що має бути повідомлено"

Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був

проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Нині інститут референдуму законодавчо

закріплений в конституціях та інших нормативно-правових актах багатьох

країн: Швейцарії, Франції, ФРН, СІЛА, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії та

ін.

Сьогодні референдум є найважливішою формою прямого народовладдя в

Україні, а також як безпосереднє звернення до громадян з метою прийняття

остаточного рішення з конституційних, законодавчих або інших важливих

внутрішньополітичних i зовнішньополітичних питань. Закон або рішення,

прийняті референдумом, не потребують якого-небудь затвердження

державними органами, тобто рішення його є остаточним i Має юридичну силу

на всій території України або місцевості, на якій він був проведений, отже

Референдуми в Україні — спосіб прийняття електоратом (виборцями)

рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи

зовнішньополітичних питань шляхом відповіді на конкретно сформульовані

запитання, на які можлива відповідь у формі «Так» або «Ні». З 1991 року в

Україні відбулося два всеукраїнських референдуми.

Всеукраїнський референдум 1991

Першим загальнонаціональним референдумом був референдум щодо

проголошення незалежності України, який було проведено 1 грудня 1991 р. На

референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт

проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності

України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у

виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку

незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 %

населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала за,

відповівши «Так».

Всеукраїнський референдум 2000

25

Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року — опитування думки

громадян України з приводу реформи системи державного управління.

Референдум було ініційовано Президентом України Леонідом Кучмою і

організовано Центральною виборчою комісією на основі «народної ініціативи»

населення усієї країни. Проте ця «ініціатива» була розкритикована як

намагання олігархів із оточення Кучми зберегти владу і перешкодити Вікторові

Ющенку, який на той момент був популярним політиком, перемогти на

наступних президентських виборах. Опозиційні партії намагалися оскаржити

законність цього референдуму.[2]

На референдум було винесено чотири питання, які стосувалися:

- обмеження депутатської недоторканості;

- установлення додаткових підстав для розпуску Президентом України

Верховної Ради;

- зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300;

- формування двопалатного парламенту.

За офіційними даними на всі чотири поставлені питання виборці дали

ствердну відповідь (від 81,7 % до 89,9 %), проте відповідні зміни до

законодавства так і не було внесено Верховною Радою.

Галицький референдум 1991

Галицький обласний референдум відбувся 17 березня 1991 року у у Івано-

Франківській, Львівській і Тернопільській областях одночасно з Всесоюзним

референдумом про збереження СРСР і республіканським референдумом. На

нього винесено питання «Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною

державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої

політики, забезпечує рівні права громадянам, незалежно від національної та

релігійної приналежності?». Відповідь «Так» дали 88,3 % виборців цих трьох

областей (цей показник становив від 87 % до 90 %)[3]

Закарпатський референдум 1991

Загальнообласний референдум у Закарпатській області відбувся 1 грудня

1991 року, одначасно зі Всеукраїнським референдумом. Ставилося питання «Чи

бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус автономної території, як суб'єкта

у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-

територіальні утворення?».[4] Ствердну відповідь дали 546 450 виборців

області, або 78,6 %. Найменшу підтримку питання референдуму здобули у

Рахівському районі (54 %), найбільшу — в Ужгородському та Берегівському

(майже 90 %)

Референдуми на Донбасі

Референдум на Донеччині та Луганщині 1994

Обласне консультативне опитування в Донецькій і Луганській областях

відбулося 27 березня 1994 року одночасно з виборами до Верховної ради

України. На нього винесено 4 питання: про федералізацію України, про

російську як другу державну, про статус російської мови нарівні з українською

в діловодстві, освіті та науці Донеччини й Луганщини, про глибшу інтеграцію в

СНД. На всі ці питання виборці дали схвальну відповідь (від 80 до 90 % голосів

«за»).

26

Референдум на Донеччині та Луганщині 2014

11 травня 2014 року було проведено три псевдореферендуми в деяких

населених пунктах Донецької і Луганської областей. Два псевдореферендуми

були організовані проросійськими силами. Ще один псевдореферендум як жарт

— «референдум» передбачав приєднання Донецької області до

Дніпропетровської області. Всі референдуми були проведені всупереч

Конституції України, з системними порушеннями ґрунтовних міжнародних

принципів і процедур проведення референдумів, і є нелегітимними, їх

результати не були визнані українською владою, а також не були визнані

Євросоюзом і США.

Референдуми у Криму

Референдум про статус Криму 1991

20 січня 1991 відбувся референдум про статус Криму, який бойкотували

кримські татари. За його результатами 12 лютого 1991 року Кримська область

була перетворена в Кримську АРСР у складі УРСР.

Референдум про статус Криму 1994

На другому з'їзді Республіканської партії Криму, у жовтні 1993 року,

Юрій Мєшков заявив, що майбутнє Криму залежить від «економічної й

політичної незалежності Республіки Крим» і досягнуто це буде за допомогою

місцевого референдуму. 30 січня Мєшков отримав перемогу в другому турі

виборів президента Республіки Крим. 11 березня Український Громадянський

конгрес Криму і Українська Республіканська партія (кримський осередок)

прийняли резолюцію, в якій засудили декрет Мєшкова про проведення

референдуму стосовно незалежності. 14 березня Центральна виборча комісія

Криму оголосила прийнятий Мєшковим закон про референдум незаконним. 16

березня Кравчук заявив, що Мєшков перевищив свої повноваження

призначивши референдум. Кравчук видав декрет, в якому проголосив

майбутній референдум незаконним. Мєшков відповів, що референдум все одно

відбудеться. 21 березня Мєшков створив спеціальну президентську комісію для

проведення референдуму про статус Криму.

27 березня було проведено референдум про статус Криму.[6] В

референдумі взяло участь 1,3 мільйони громадян, з яких 78,4 % підтримали

розширення автономії, 82,2 % (82,8 %) — висловилися на користь подвійного

російсько-українського громадянства, а 77,9 % (80 %) проголосували за те, щоб

укази президента Криму мали силу законів.

Референдум про статус Криму 2014

Псевдореферендум про статус Автономної Республіки Крим відбувся 16

березня 2014 року та є нелегітимним. Був призначений 27 лютого Верховною

Радою Криму; спочатку був запланований на 25 травня, згодом дату проведення

перенесли на 30 березня, а потім — на 16 березня. На референдумі було

поставлено два питання: про відновлення конституції Криму 1992 року і про

входження Криму до складу Росії.

ООН, СНД, ЄС та ОБСЄ своїх офіційних спостерігачів не надсилали.

Референдум був проведений за допомогою російських військ.

27

За оголошеними організаторами результатами референдуму, за

приєднання до Росії у Криму (крім Севастополя) проголосувало 96,77 %

учасників голосування, у Севастополі — 95,6 %. На сайті ради при

президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав

людини на короткий час з'явилася інформація, що у референдумі брало участь

не більше 30 %, з яких близько 50 % висловилося за приєднання до Російської

Федерації. Дані про 30-40 процентну явку оприлюднив і Меджліс

кримськотатарського народу.

У Севастополі проходив окремий референдум, оскільки формально місто

не входить до Автономної Республіки Крим.

28

Результати референдуму 1 грудня 1991 року

в м.Енергодарі

Мерзлякова Олена Олександрівна,

вчитель історії та правознавства ЕБГ

«Гармонія»

29

30

Волонтерський рух в місті Енергодарі

Прач Аліна,

учениця 11-Б класу ЕНВК №5, вихованка гуртка

ЕМАН (керівник – Губарева С.Ф., учитель

історії та правознавства ЕНВК №%5, керівник

гуртка ЕМАН)

Питання формування громадянського суспільства на Україні шляхом

активної діяльності волонтерських організацій - сьогоднішні політично-

суспільні реалії в Україні.

Ще три роки тому можна було б ставити під сумнів факт наявності в

нашій державі реально працюючих структур громадянського суспільства.

Сьогодні про наших добровольців-волонтерів знає весь світ. Ці люди почали

самоорганізовуватися для допомоги нашій армії з перших днів війні на сході

України і до сьогоднішнього дня активно працюють, вважаючи свою діяльність

особистою внутрішньою потребою.

Волонтерство – це суспільна діяльність, яка виникла в ХІХ столітті.

Першою волонтерською організацією можна вважати швейцарський «Червоний

Хрест». Французька та німецька молодь продовжила створення організації

благодійного напрямку після Першої світової війни. В період «Великої

депресії» в США по ініціативі президента Рузвельта, була створена молодіжна

волонтерська організація по боротьбі з безробіттям, яка об'єднала в своїх лавах

понад 3 мільйони чоловік. За роки розвитку волонтерство пройшло шлях від

невеликих товариств до організацій світового масштабу, чию діяльність

сьогодні враховують в національних стратегіях розвитку.

У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком

90-х років ХХ століття, коли було створено службу під назвою «Телефон

Довіри» в Одесі, де працювали волонтери.

З 1992 року в Україні починає активно розвиватися мережа соціальних

служб для молоді, нині – центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Головна мета їх діяльності – реалізація державної молодіжної політики та

завдань, окреслених у Декларації «Про загальні засади державної молодіжної

політики в Україні» і Законі України «Про сприяння становленню та

соціальному розвитку молоді в Україні».

Волонтерство в місті Енергодарі – давня традиція. Допомога тим, хто її

потребує, десятиліттями є життєвою позицією наших земляків. Громада завжди

допомагала нужденним: інвалідам, дітям-сиротам, малозабезпеченим сім’ям.

10 жовтня 1999 року при Енергодарському міському центрі соціальних служб

для молоді був створений «Клуб волонтерів». Мета цієї організації полягала у

соціальній підтримці та допомозі дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям з

31

багатодітних сімей та малозабезпечених родин. У 2000 році «Клуб волонтерів»

перейменували в «Школу волонтерів».

З моменту початку бойових дій на сході держави енергодарські

волонтери займають принципову патріотичну громадянську позицію і

проявляють особливу активність, як необхідну потребу часу. Першими до

благодійних акцій на користь захисників країни долучаються окремі громадяни

міста, такі, як Самойдюк Іван, Цельникєр Борис, Бейнер Петро, Волков

Олександр. Бажання допомогти українській армії і співгромадянам на

окупованих територіях, спонукають міських волонтерів до створення офіційних

громадських організацій. Так в місті з’являються благодійний фонд

«Енергодар», громадські організації «Uaрмія», «Мамай», «Захисники України»,

«Енегодарські павучки», об’єднання жінок «Кулінарна сотня», «Об'єднання

учасників АТО і волонтерів».

Серед наших волонтерів є добровольці із зони АТО – це Табакаєв

Костянтин. Сьогодні він знову на фронті, як контрактник. А після повернення в

Енергодар із добровільної служби, саме він створив волонтерську «Передову».

Активістом в цій організації є ще один наш доброволець, а нині резервіст

української армії, - Михайло Гладков.

Одна із найактивніших енергодарських волонтерів, депутат міської ради,

журналістка - Стаценко Катерина. Це за її власною ініціативою в нашому місті

побудовано один із перших в Україні пам’ятник героям-землякам, які загинули

в зоні АТО.

До активної волонтерської діяльності залучається велика кількість

працівників ЗАЕС. Серед них: куратор «Енергодарських павучків», випускник

нашої школи – Андрій Перепілка, керівник групи «Мамай» із електроцеху –

Сергієнко Андрій. Саме фахівці цього підрозділу розробляють креслення і після

роботи в своїх гаражах виготовляють різні моделі пічок, щоб зігрітися нашим

бійцям і в палатках, і в окопах, і в екстремальних умовах під час розвідки, коли

пічка повинна вміститися в футляр не більший ніж для окулярів.

Життя підказує нові напрямки роботи для небайдужих людей. Зараз, коли

починають повертатися з фронту перші демобілізовані, для волонтерів

постають нові завдання: допомога бійцям з житлом, трудовлаштуванням,

медичне обслуговування та психологічна реабілітація.

До волонтерської діяльності активно залучаються учні нашої школи. Ми

проводимо акції по збиранню коштів для закупівлі ліків і військового

обладнання, через волонтерів відправляємо смаколики і ангелів-оберігів нашим

бійцям. Я люблю писати вірші про Україну і пишаюся тим, що один із моїх

віршів написаний на українському прапорі, сьогодні на передовій.

Отже, згуртувавши в своїх лавах, людей з активною громадянською позицією,

наші волонтерські організації є проявом реально існуючого громадянського

суспільства на Україні. Ці організації мають за мету не організацію

економічного життя за ради власного прибутку: вони діють, за ради України і їх

патріотична діяльність є взірцем для всього суспільства.

32

Перспективи розвитку Кам’янсько-

Дніпровського району

Бондажевський Петро Михайлович,

вчитель історії та правознавства ЕЗОШ №4,

керівник гуртка ЕМАН

Повний текст презентації «Зрошення Південного степу України та Кам’янсько-

Дніпровського району» за посиланням:

https://drive.google.com/open?id=1m9pQCTZYrPFAAFJO-

xrQBRiGiBeeiuIU0RhnBb7dscw

33

К. Гельвецій

СЕКЦІЯ «ПРАВОЗНАВСТВО»

34

Політико-правові аспекти проголошення

суверенітету України

Федоров Артем,

вихованець гуртка ЕМАН, учень 10-Б класу

ЕНВК №1 (керівник – Івженко А.І.)

Всеохоплюючий спектр проблем, що постають з прийняттям Декларації

про державний суверенітет України, становить у порядок денний завдання

розглянути питання про її юридичну природу.

Декларація є джерелом основних принципів при вирішенні відповідних

проблем, насамперед слід вирішити питання про юридичну її природу, а саме:

чи є зазначені принципи правовими, а отже - обов'язковими для нормативної

реалізації, чи неправовими, тобто необов'язковими до цього.

В юридичній літературі висловлена думка, що ставити питання про

надання сили закону деклараціям про незалежність і суверенітет республіки

взагалі є неправомірним. Згідно з цією точкою зору подібні декларації (у тому

числі Декларацію про Державний суверенітет України), «можна розглядати як

наукові концепції розвитку республіки, розвитку конституційного і поточного

законодавства». Інакше кажучи, Декларація про Державний суверенітет

України є якимось науковим трактатом, виробленим ВР УРСР, позбавленим

юридичної природи і має характер рекомендацій для наступного

конституційного і поточного законодавства і через це не є елементом системи

права України. Такий підхід має окремих прихильників, які розв'язали на другій

сесії ВР УРСР дискусію, котра завершилася актом надання Декларації сили

закону.

Питання про визнання за Декларацією про Державний суверенітет

України сили закону з моменту її прийняття, не тільки є правомірною, а й

історично обґрунтованою. Історичні умови, що детермінували її прийняття, як і

аналогічні акти інших союзних республік, визначають особливий їх характер як

правової гарантії перебудовних процесів.

Системна належність Декларації про Державний суверенітет України, як і

будь-якого іншого правового акта, визначається насамперед предметом і

методом правового регулювання як класифікаційними ознаками поділу системи

права на галузі (якщо під системою права розуміти відображення і результат

внутрішньої єдності різномаїття права). Предметом регулювання даної

Декларації є суспільні відносини пов'язані з функціонуванням державної влади,

економічної системи і здійсненням прав і свобод громадян. У преамбулі

Декларації зазначається, що ВР УРСР, виражаючи волю народу, проголошує

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і

неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і

рівноправність у зовнішніх відносинах.

35

З тексту преамбули і заключної частини Декларації й аналізу положень

випливає, що їй притаманний метод загального конституційного закріплення

найважливіших політичних і економічних відносин. У її тексті немає умовних

способів, формулювання мають імперативний характер, як і належить акту

конституційного рівня.

Багато принципів і положень Декларації про державний суверенітет

України мають спільні риси з відповідними принципами і положеннями

декларацій про суверенітет інших республік. Проте без «квасного патріотизму»

можна констатувати, що Декларація про державний суверенітет України

вигідно відрізняється тим, що до неї включено спеціальний VII розділ

«Екологічна безпека». Це одне з корінних питань виживання людства взагалі.

Для України воно надто болюче через ряд екологічних трагедій, що сталися за

останнє 20-ти річчя. Тут береться до уваги не лише викид радіоактивних

речовин на Чорнобильській АЕС, а й інші аварії, наслідки зловісного впливу

яких на живі організми поки не виявилися.

Процес нормативної реалізації принципів Декларації почався незабаром

після її прийняття. Так 3 серпня 1990 р. набрав чинності закон УРСР «Про

економічну самостійність Української РСР».

Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно-

правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким

вченим Ж.Боденом. Нині воно означає верховенство і незалежність влади.

Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». В

одночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження -

поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і

залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет

(16.07.1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 91 р.).

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по

створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась

в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від

статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної

держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до

Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити

державний суверенітет республіки.

У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична

Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої

держави - «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність

і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як

рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з

розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну

визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну

необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався

Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991

р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові

акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття

36

українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути

втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при

зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є

правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення;

як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення

власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес

сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи

управління.

Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та

Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема,

визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою

може тільки та держава, яка точно додержується принципів:

• верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті;

• зв'язок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,

службових осіб і громадян;

• непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і

гідності, їх охорона і гарантування;

• взаємна відповідальність держави і особи;

• ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних

актів.

Підготовлена і продовжує напрацьовуватись нормативна база для

здійснення принципів правової держави.

У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її

Конституції і законів на своїй території. Це посилання має два аспекти. По-

перше, закріплюється один з основоположних принципів правової держави, за

яким Конституція та інші закони мають верховенство щодо інших правових

актів. При розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента, постанов

і розпоряджень уряду, із законом - діє останній.

Перед республіканським референдумом про підтвердження Акта

проголошення незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав

національностей України. У її першій статті проголошується, що Українська

держава гарантує всім народам, національним групам громадян, які

проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні

права. По-новому витлумачено ст.3 закону «Про мови в Україні»: в межах

адміністративних територіальних одиниць, де компактно проживає певна

соціальність, може функціонувати її мова поряд з державною. Громадянам

забезпечується право вільно користуватись російською мовою.

Невід'ємним правом людини є її право на громадянство. Декларація про

державний суверенітет має розділ, в якому визначені основні положення

громадянства України. Вони розвинуті у законі «Про громадянство України»

від 8 жовтня 1991 р. У ст.1 встановлено, що на Україні існує єдине

громадянство.

37

Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було зроблено

чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції України

- Основного закону України.[1]

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на

якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято

низку надзвичайно важливих документів. Серед них - постанова та Акт

проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю

(постанова: за - 321, Акт: за - 346). У результаті Україна стала незалежною

демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій

чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України

прийняла звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому

наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР вважає стосовно себе

недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову

державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1

листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки

рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних

прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася

рівноправність усіх форм власності Висловлювалася готовність до активізації

міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності,

невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної

цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою

Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних

претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було без'ядерний статус

республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних

Сил на засадах мінімальної достатності.

38

Еволюція державно-правового оформлення

статусу української мови як державної

Мудряк Дар’я, вихованка гуртка ЕМАН

(науковий керівник – Пришляк М.І., канд..

юр.наук)

Ефективне державне регулювання функціонування мовних відносин є

одним із важливих і необхідних засобів попередження мовних конфліктів у

суспільстві [3, с. 21]. Державне регулювання мов має комплексний характер,

оскільки мовні відносини охоплюють широке коло суб’єктів: людина,

національні спільноти, держава, державні органи, органи місцевого

самоврядування тощо. Змістом мовних правовідносин є комплекс юридичних

прав та обов’язків, які реалізуються суб’єктами цих відносин у процесі

спілкування між собою.

Моделі правового регулювання мовних відносин визначаються мовною

ситуацією, що історично склалася в конкретній країні, а також залежить від

мовної політики, здійснюваної державою. Реалізуючи мовну політику, держава

встановлює норми, що регулюють правове положення мов. Мовна політика

активно виявляється в публічних мовних відносинах, тобто відносинах, в яких

стороною обов’язково є держава, її орган або місцеве самоврядування. Саме

мовна політика держави визначає, якій мові віддається пріоритет у різних

сферах спілкування.

Таким чином, одним із засобів проведення державою мовної політики є

проголошення тієї чи іншої національної мови державною. Слід зазначити, що

мовне питання було та й залишається одним з ключових і в Україні. Окремий

інтерес для дослідження викликає питання розвитку та державно-правового

оформлення статусу української мови як державної мови.

У вітчизняній та зарубіжній мовознавчій науці склались і мають своїх

прихильників три провідні концепції так званого давньоруського періоду в

історії східних слов’ян та їхніх мов.

Найбільшу наукову доказовість має концепція, за якої час активного

формування української мови припадає на XIII-XIV ст. У зв’язку з захопленням

Київської Русі монголо-татарами вона припинила своє існування і розпалась на

окремі князівства, між якими майже припинились активні політичні, економічні

й культурні зв’язки. За умов такої роз’єднаності основні територіальні діалекти

колишньої живої давньоруської мови інтенсивно перетворювались в окремі

близькоспоріднені мови – українську, російську, білоруську.

Розвиток і становлення української мови припадає не на кращий період

нашої держави. Впродовж кількох століть український народ позбавлявся права

на рідну мову, особливо в Росії, де наддніпрянські українці зазнавали тотальної

русифікації. У запеклій боротьбі проти усіляких заборон з боку російського

39

самодержавства українська національна мова, успадкувавши надбання усього

попереднього періоду, не тільки вистояла й утвердилася, а й розширила свої

функціональні стилі, відшліфувала виразові засоби.

12 березня 1917 р. Українська Центральна Рада ухвалила, що «мовою,

якою Рада має звертатись, є мова українська». Проте потім протягом досить

тривалого періоду питання, з цим пов’язане не обговорювалося.

Торкався проблем української мови й Генеральний Секретаріат, який,

зокрема, 8 вересня 1917 р. ухвалив звернутися до Тимчасового Уряду з

вимогою зобов’язати «офіціальні установи на Україні» звертатися «у всіх

справах до Генерального Секретаріату, причому пропонувалося також

спеціально зазначити, що офіційною мовою на Україні стає українська мова, на

яку поволі і має перейти все діловодство» [4, с. 278, 313].

Після відродження УНР у середині грудня 1918 р., Директорія вже 1 січня

1919 р. ухвалила новий закон про державну мову однак його дія була не

тривалою.

Політика СРСР характеризувалася поступовим витіснення української

мови з усіх сфер офіційного вжитку Наскільки ефективною виявилась мовна

русифікація? Між 1953 і 1989 рр. чисельність українців, що уважали українську

мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 % [2, с. 63].

В Україні державною мовою визнано українську мову. Такий її статус

було визначено ст. 2 Закону «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 р. та

ст. 10 Конституції України 1996 р. Згідно рішення Конституційного Суду

України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 вона є не тільки державною, а й

офіційною. Статус держаної за українською мовою зберігся і в Законі «Про

засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 р.

Слід зазначити, що саме Закон «Про мови в Українській РСР» став

фактично першим реальним кроком на шляху становлення суверенітету

України. Проте з плином часу процес розв’язання мовного питання

загальмувався, перейшовши здебільшого у площину політичного протистояння.

Досить згадати, як приймалася ст. 10 Конституції України.

Мовну політику України на загальнодержавному рівні загалом можна

схарактеризувати як помірковано-обережну й недостатньо послідовну з

прагненням до уникнення радикальних заходів. У площині ж практичної

реалізації, навіть прийняті положення нормативних актів дуже часто не

виконуються. Будучи проголошеною державною, українська мова, нажаль не

стала у багатьох випадках мовою офіційного користування [1, с. 3].

Найістотніший недолік Закону України «Про мови в Українській РСР» –

це відсутність будь-яких санкцій за його порушення. В Законі «Про засади

державної мовної політики» від 3 липня 2012 р. цей недолік було усунено.

Відповідно до його положень органи державної влади, органи місцевого

самоврядування, їхні посадові і службові особи, громадяни, винні у порушенні

Закону несуть адміністративну або кримінальну відповідальність.

Нині актуальним є питання не про необхідність визнання державності

української мови (вона закріплена в Конституції України), а про її правильне

використання, вдосконалення культури мовлення. Слід пам’ятати, що саме

40

мова повинна стати одним з основних атрибутів державного та національного

суверенітету нашої держави.

Список використаних джерел:

1. Волга Л. Утвердження мови – утвердження держави / Л. Волга // Голос

України. – 1997. – № 70-71. – С. 3.

2. Кузьменко Ю. Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка:

Навчальний посібник / Ю. Кузьменко. – К. : Університетське видання

«пульсар», 2003. – 124 с.

3. Ткаченко Є. Поняття державної мови / Є. Ткаченко // Підприємництво,

господарство і право. – 2006. – № 8. – С. 21-24.

4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. – К., 1996.

– Т. 2. – 597 с.

41

Джерела англосаксонського права та їх

вплив на формування правової системи

України

Лохматов Олександр,

вихованець гуртка ЕМАН

(науковий керівник – Сировий О.В.,

канд.юр.наук, доцент)

Україна, ставши на шлях суверенної і незалежної, демократичної,

соціальної правової держави обумовила необхідність розвитку та перетворення

власної правової системи в напрямку її реформування в дусі найкращих

світових традицій.

На сьогодні, в умовах глобалізаційних процесів Україна не стоїть

осторонь різноманітних інтеграційних впливів, що призводять до розвитку

правової системи України в напрямку запозичення найкращих здобутків та

досягнень інших країн.

Серед найактуальніших питань сьогодення можна виокремити питання

застосування в Україні джерел однієї з найстаріших правових системи світу –

англосаксонської правової системи. Судовий прецедент, що є основним

джерелом права Великої Британії, на сьогодні проникає і у правову систему

України та вимагає дослідження особливостей його застосування і

закономірностей його розвитку в праві сучасної України.

Основним терміном нашого дослідження є термін “джерела права”, що

має неоднозначне тлумачення. В одному випадку його розуміють як

матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові

органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика,

звичаї народу і т.п.); в іншому — як історичні пам'ятники права, які колись

мали значення діючого права (Руська Правда); в третьому випадку, як

формальне джерело права — і спосіб вираження змісту правил поведінки, що

встановлюються державою. Не вдаючись у зазначену полеміку, для цілей

нашого дослідження зазначені терміни вживатимуться як тотожні.

Джерело права - це зовнішня форма існування норм права у вигляді

письмового документа (правового припису), виданого в межах повноважень

суб’єктів правотворчості, згідно зі спеціальною процедурою, має юридичну

силу та обов’язковість до виконання, відображає волю суб’єктів правотворчості

та спрямоване на врегулювання спеціальних відносин

Історія правознавства знає 4 форми права, які тією чи іншою мірою

присутні в усіх правових системах світу: 1) правовий звичай; 2) правовий

прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Англійське право, створене історично Вестмінстерськими судами

(загальне право) і канцлерським судом (право справедливості), є правом

судової практики, основним джерелом якої є судовий прецедент. Додатковими

42

джерелами права є закон, правова доктрина та звичай. Особливістю розвитку

англосаксонського права на сьогодні є тенденції поступового посилення

значення закону в праві, проте він так і не підмінює головну роль судового

прецеденту.

В країнах романо-германської (континентальної) правової системи, до

якої відноситься й Україна, судовий прецедент не є джерелом права. Історично

склалося, що основним джерелом цієї правової системи виступає нормативно-

правовий акт. В Україні нормативні правові акти переважно поділяються за

юридичною силою — на закони - акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти

— акти, засновані на законах, що їм не суперечать.

Розглядаючи використання джерел англосаксонської правової системи в

праві України в першу чергу слід приділити увагу інституту делегованого

законодавства, яке значно поширене у Великій Британії. Делегування

парламентом законодавчих повноважень Кабінету Міністрів України у 1992-

1993рр. отримало суто українське національне забарвлення, оскільки тодішній

Кабінет Міністрів України отримав право не лише приймати декрети, що мали

силу законів, а й зупиняти дію конкретних законодавчих актів або вносити до

них зміни і доповнення. Це ледь не призвело до повного хаосу в системі

законодавства України, оскільки особи, що мали застосовувати закони, були

дезорієнтовані відносно того, яка частина закону і які закони є чинними. В той

же час, близько 25 Декретів Кабінету Міністрів України продовжують діяти і

понині, що говорить про важливу роль, яку грає делеговане законодавства в

праві України.

Інститут делегованого законодавства чинною Конституцією України

прямо не передбачений і виходячи зі змісту конституційних норм (ст.19) та

закріплених повноважень Верховної Ради (ст.91, 92), Президента (ст.106) та

Кабінету Міністрів України (ст.117) є по суті неможливим, оскільки зазначеним

органам заборонено здійснювати непередбачені для них Конституцією України

повноваження.

Крім того значну увагу на сьогодні привертає питання визнання в праві

України основного джерела англосаксонського права – судового прецеденту.

Цю проблему активно стали обговорюватися після створення Конституційного

Суду України, за яким на законодавчому рівні було закріплено імперативний

характер його рішень. Всі думки науковців стосовно судового прецеденту

поділяються на три підходи: 1) доцільно запровадити; 2) вже існує в праві

України і треба закріпити законодавчо; 3) недоцільно запроваджувати.

Прихильники концепції судового прецеденту звертають увагу на те, що

застосування прецеденту в правовій діяльності нашої країни є нагальною

потребою, оскільки він є ефективним інструментом боротьби із різноманітними

зловживаннями та корупцією всередині національної судової системи. Інші,

визнають існування судового прецеденту в правовій системі України у вигляді:

а) рішення Конституційного Суду України; б) нормативних тлумачень Пленуму

Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів; в) рішення судів

загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів; г) рішення

Європейського суду з прав людини. Опоненти визнання судового прецеденту

43

джерелом українського права звертають увагу на те, що при здійсненні

правосуддя суду достатньо застосовувати норми права, а не створювати їх.

Тому компетенція суду має обмежуватися тлумаченням норм права і не

передбачати нормотворчих повноважень.

Крім того існують об’єктивні обставини, що заважають впровадженню

судового прецеденту. Судові прецеденти – це не ідеальні джерела права, і їм

характерна певна суперечливість, оскільки бувають ситуації, коли суди можуть

по-різному вирішувати однакові питання. Одним з чинників, що стримує

розвиток судового прецеденту в Україні, є також корумпованість суддів. На

жаль, трапляються непоодинокі випадки, коли рішення суду є неправомірним, і

якщо б діяв судовий прецедент, то це призвело б до поширення

несправедливості. Також в нашій державі існують такі проблеми, як

недостатній рівень кваліфікації суддів та недотримання принципу незалежності

суддів. Все це свідчить про те, що Україні досить виважено потрібно підходити

до визнання судового прецеденту як джерела права.

Разом з тим, необхідно зазначити, що і потреба у створенні судових

прецедентів, які б доповнювали діючі закони, на даний час в Україні існує. Це б

дозволило надати гнучкості системі джерел права, престижності закону (за

рахунок його стійкості, незмінюваності протягом більш тривалого часу);

“розвантажити” суб’єкта законотворення. Нормативно-правовими

прецедентами (джерелами права) могли б стати рішення Конституційного Суду

України та Верховного Суду України, які винесені в результаті розгляду

конкретної справи, в ході якої виявлено прогалину в діючому законодавстві і

виникла потреба у створенні додаткової або конкретизуючої норми.

Отже, з вищевикладеного випливає, що окремі джерела

англосаксонського права мають значення джерела для юридичної практики

України. Однак процес визнання їх джерелами права України повинен бути

виважений та поступовий з урахуванням національних особливостей та умов

функціонування права в нашій державі. Крім того, наявність фактів існування в

праві України джерел англосаксонського права свідчить про еволюційний

процес розвитку правової системи України в напрямку зближення з правовими

системами інших країн, і, як наслідок, набуття нових якісних характеристик, у

тому числі і щодо системи джерел права.

44

Інтерес територіальної громади як правова

категорія

Зарубалова Анастасія,

вихованка гуртка ЕМАН

(науковий керівник – Пришляк М.І.,

канд.. юр. наук)

Основою будь-яких суспільних відносин є свідома мотивація, викликана

необхідністю задоволення конкретних потреб та інтересів індивіда чи

суспільства. Тобто саме інтерес є тою рушійною силою, яка спонукає їх до

певних дій. Наслідком його реалізаціє може бути як зміна влади в державі,

прийняття відповідних правових актів так і задоволенням якихось особистих

бажань. Те, що інтерес є юридичним явищем, здатним бути врегульованим

нормами й механізмами права, не викликає сумніву.

Інтерес – категорія вельми важлива для права та юридичної науки. Як у

теорії права, так й у чинному законодавстві існує декілька понять, у яких

вживається термін «інтерес». В якості об’єднуючої складової інтерес

вживається і щодо обґрунтування поняття «громада». Окрім всього, таке

місцеве співтовариство в результаті спільних взаємних комунікацій, об’єктивно

здатне виробляти власні інтереси та реалізовувати їх на рівні місцевого

самоврядування. При цьому форма реалізації такого інтересу відповідним

представницьким органом місцевого рівня може мати правоутворюючий

характер. В такому аспекті можна говорити про інтерес територіальної громади

у праві. Окрему зацікавленість представляє собою взаємозв’язок інтересу

територіальної громади в контексті форм його реалізації, коли, саме інтерес

передує праву, а не навпаки, право передує інтересу. З іншого боку, з’ясувавши

це питання можна окреслити можливості безпосередньо самої територіальної

громади у вирішенні питань місцевого значення виходячи з реалій

сьогоднішнього дня, в контексті обраного курсу щодо децентралізації влади.

Серед сучасних наукових понять інтерес визначається як реальний мотив

соціальних дій, подій, звершень. Більшість дослідників в якості змісту інтересів

розглядають різні потреби суб’єктів. Сучасна філософська думка визначає

інтерес як причину дій індивідів і соціальних спільнот, що регулюються

сукупністю галузевих правових інститутів, серед яких провідну роль відіграють

норми приватного та публічного права [1, с. 61].

Аналіз історичного розвитку поглядів на роль інтересів у праві

демонструє складність і суперечність становлення інтересу як правової

категорії. У науковій юридичній літературі існуючі позиції щодо інтересу в

праві прийнято поділяти на три групи: прибічники першого підходу інтерес

вважають категорією суб’єктивною (якщо відсутнє усвідомлення інтересу

суб’єктом, то нема сенсу говорити і про самий інтерес); у рамках другого

підходу інтерес розглядається як категорія об’єктивна (основний аргумент –

45

інтереси існують і незалежно від усвідомлення їх суб’єктом); згідно з третім

підходом, так званої «змішаної концепції» – інтерес визнається єдністю

об’єктивного і суб’єктивного [3].

Про інтерес у праві можна говорити лише у тому випадку, коли він

базуючись на загальних положеннях діючого законодавства не вступаючи з ним

в протиріччя і має намір реалізуватися у конкретних діях органів державної

влади, що спричиняють юридичні наслідки. В такому випадку інтерес слід

сприймати як суб’єктивну категорію, який виникає на підставі об’єктивних

реалій особистого або ж суспільного життя.

Інтереси територіальної громади виникають і виявляються на основі

сукупності інтересів її індивідів-членів і в індивідуалізованому інтересі

конкретної особи-члена територіальної громади, що виявляються, насамперед,

у сфері комунікативних зв’язків на локальному рівні і, як наслідок,

самореалізація особистості в рамках територіальної громади.

У праві інтерес територіальної громади слід розуміти як її можливість,

обумовлену суспільними потребами, вчинювати певні дії, можливість вчинення

яких випливає із загальних засад чинного законодавства та окремих його

галузей, а також відсутності прямої їх заборони. Фактично інтерес

територіальної громади, який підкріпляється певними діями, вимогами, слід

розглядати як обставину, з якою норма права пов’язує виникнення, зміна або ж

припинення відповідних правовідносин. Однак при цьому, не слід виключати,

що реалізація такого інтересу, може вимагати й прийняття відповідного

правового документу загальнообов’язкового характеру уповноваженим на те

суб’єктом. В цьому і є суть інтересу територіальної громади у праві.

Інтерес територіальної громади у праві, перш за все слід сприймати як

консолідацію приватноправових та публічно-правових інтересів. Він сприяє

формуванню юридичного мотиву, що передбачає доведення відповідних

пропозицій до представницьким органом місцевого рівня. Визначальною в

задоволенні інтересів територіальних громад є роль представницьких органів

місцевого самоврядування, особливо якщо ці інтереси співпадають з

публічними. Правомірні очікування територіальної громади мають найти своє

відображення в правових актах такого органу.

Передбачається, що свої інтереси територіальна громада може

реалізовувати через законодавчо визначені форми їх безпосереднього (прямого)

волевиявлення: місцеві вибори і референдуми, загальні збори громадян за

місцем їхнього проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання. З одного

боку існування і законодавче закріплення таких форм діяльності

територіальних громад є свідченням не тільки широкої локальної

децентралізації, але й внутрішньомуніципальної децентралізації [2, с. 142]. З

іншого – вони недостатньо реалізуються в реальному житті. І причина цьому –

надто слабка активна позиція самих територіальних громад. Причин цьому

багато. І не у всіх випадках вони мають правову складову.

Не можна не зазначити, що повноваження територіальних громад, за

винятком форм здійснення безпосередньої демократії, в Законі України «Про

місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. прямо не

46

регламентовані, їх можна вивести опосередковано з повноважень органів

місцевого самоврядування, сформованих територіальними громадами, і

повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування. А це є істотним

перепоною на шляху децентралізації влади адже саме територіальна громада є

ключовим суб’єктом місцевого самоврядування і саме їй визначати напрямки

розвитку адміністративно-територіальної одиниці (села, селища, міста)

Список використаних джерел:

1. Башкатова В. Публічний інтерес в адміністративному праві / В.

Башкатова // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – № 9. – С.

38-41.

2. Муніципальне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка,

О. Ф. Фрицького, – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

3. Савченко С. В. Приватноправовий інтерес: сучасний теоретики-правовий

погляд / С. В. Савченко [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http: //

www. pravoznavec.com.ua/period/article/15310/%D1

47

Мировий суддя як інститут місцевого

самоврядування. актуальні питання його

впровадження в Україні

Руденко Христина,

вихованка гуртка ЕМАН,

(науковий керівник – Пришляк М.І.,

канд.. юр. наук)

За роки незалежності нашої держави судову систему прагнули змінити

неодноразово. Але при цьому кожна політична сила, яка приходила до влади,

досить часто робила це з урахуванням своїх інтересів. А тому мало що

змінювалося на краще, а недовіра до судової системи так і залишалася.

Можливо слід говорити про відповідальність суддів за свої сумнівні рішення

перед територіальними громадами. За таких обставин судова система потребує

переформатування і головний акцент слід зробити на призначення суддів саме

громадами. Отже сьогодення вимагає необхідності запровадження інституту

мирових суддів. Позитивний досвід функціонування інституту мирових судів у

зарубіжних країнах свідчить на користь ідеї створення цього інституту і в

Україні. Водночас в наукових і практичних юридичних колах ще не склалася

єдина й остаточна думка щодо доцільності запровадження мирових суддів в

судовій системі нашої держави.

Мировий суддя – фізична (посадова) особа, яка належить до корпусу

мирових установ і здійснює правосуддя та іншу діяльність, обирається або

призначається центральними або місцевими органами державної влади,

одноособово розглядає справи у мировому суді і сприяє встановленню мирних

стосунків між сторонами спору.

Відсутність інституту мирових суддів у судовій системі України є

свідченням того, що чинна судова система відірвана від народу та існує для

інших цілей, ніж інтереси народу. Тому питання про впровадження цього

інституту в систему місцевого самоврядування є актуальним і потребує

законодавчого вирішення.

На сьогодні умовно можна виокремити декілька моделей мирових суддів.

Перша модель передбачає входження мирових суддів до судової системи

держави. Тут може бути два види цієї моделі: а) державницький

(адміністративний) – мирові судді є складовими системи державних судів зі

збереженням усіх вимог, їх прав та обов’язків; б) громадівський – мирові судді

– елемент державної судової системи, які обираються органами місцевого

самоврядування, однак не є членами професійного суддівського корпусу. Друга

модель – громадські мирові судді функціонують в структурі місцевого

самоврядування на основі статуту громади як довірені особи територіальної

громади, які обираються сільською, селищною, міською, районною в місті

48

радою за їхньою згодою, працюють безкоштовно і діють відповідно до чинного

законодавства. Третя модель – мирові судді діють на зразок третейських суддів

або медіаторів, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до

державного суду [2].

Для України найбільш вдалою буде модель відповідно до якої мировий

суд є складовою судової системи України, найнижча ланка судів загальної

юрисдикції, а мирові судді – членами професійного суддівського корпусу.

Обрання мирового судді має здійснюється радою міста чи його громадою.

Однак це можливе лише за умов внесення відповідних змін до Конституції

України адже її положення не передбачають такої судової ланки. В такому

випадку утворення місцевих загальних судів доречно здійснювати на рівні

району або ж міста обласного/республіканського підпорядкування. В

останньому випадку приймаючи до уваги особливості такого статусу

вбачається можливим в межах одного міста функціонування як місцевого

загального суду так і мирового судді. Питання лише в розмежуванні їх

компетенції.

Визначаючи предметну компетенцію (підсудність) мирових судів

вбачаємо можливим розгляд ними справ, що стосуються: адміністративних

правопорушень, визначених Кодексом України про адміністративні

правопорушення (далі – КУпАП), у тому числі і тих, що були підвідомчі

адміністративним комісіям; певної категорії майнових спорів; спорів, що

виникають з трудових та сімейних правовідносин. Не виключаємо й

можливість здійснення мировим судом судового провадження щодо

кримінальних проступків.

На наше переконання на посаду мирового судді може бути

рекомендований громадянин України, який мешкає в межах компетенції

мирового суду не менше 5 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за

фахом не менше десяти років, володіє державною мовою та мовою більшості

громади від якої обирається. При цьому такий кандидат не може бути

молодшим тридцяти п’яти років. А за наявності стажу роботи на посаді судді не

менше п’яти років – не молодшим тридцяти років. Добір кандидатів у мирові

судді може здійснюватися як шляхом висування так і шляхом самовисування.

Відсутність інституту мирових суддів у судовій системі України є

свідченням того, що ця система відірвана від народу та існує для інших цілей,

ніж інтереси народу. Тому рано чи пізно питання про впровадження даного

інституту в українську судову систему буде поставлено й вирішено [1, с. 4].

Соціологічне опитування проведене в м. Енергодар засвідчило, позитивно

налаштованих на впровадження посади мирового судді як представника

громади є 61,7% громадян, проти цього – 13,3%, таких, що не визначилися з

відповіддю – 25%. Отже, в своїй більшості громада міста позитивно

налаштована на запровадження інститут мирового судді як представника

громади.

49

Список використаних джерел:

1. Кампо В.М. Мирові судді та громадські мирові судді в Україні: проблеми

та перспективи впровадження. – К.: [Ін-т громадян. Сусп.-ва: ТОВ «ІКЦ

Леста» ], 2007. – 40 с.

2. Концепція законопроекту «Про мирових суддів» [Електронний ресурс] /

Юридичний журнал. – 2008. – № 6. – С. 100-103. – Режим доступу: http: //

www. justinian.com.ua/article.php?id=2974

50

Особливості застосування засобів захисту

прав інтелектуальної власності в Україні в

умовах євроінтеграції

Кузовов Дмитро,

вихованець гуртка ЕМАН

(науковий керівник – Сировий О.В.,

канд.юр.наук, доцент)

Проблеми охорони інтелектуальної власності сьогодні вийшли в світі на

перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними питаннями.

Унаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі

більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою та

вимагають стратегічних підходів до їх вирішення.

Ідеї та знання стають все важливішою частиною торгівлі. Більша частина

вартості нових високотехнологічних продуктів залежить від значного обсягу

винахідництва, інновацій, дослідження, дизайну та тестування. Така продукція,

як фільми, музичні записи, книги, комп’ютерні програми та он-лайн послуги

продаються завдяки інформації та змісту, які вони вміщують, а не за рахунок

матеріалу з якого вони вироблені.

Недостатній рівень захисту прав інтелектуальної власності перешкоджає

винахідникам та творцям отримувати достатню економічну вигоду від

результатів своєї творчої діяльності, яка б належним чином компенсувала

затрати на цю діяльність та забезпечила винагороду, достатню, щоб зацікавити

винахідника в результатах своєї праці. Означене й обумовлює необхідність

подальших розробок щодо застосування дієвих засобів захисту прав

інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат

інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної

власності, визначений Цивільним Кодексом або іншим законом.

Захист прав інтелектуальної власності є комплекс різноманітних форм,

способів і засобів, які застосовує правомочна особа самостійно чи шляхом

звернення до компетентних органів, спрямованих на недопущення або

припинення правопорушення порушення, оспорювання, невизнання чи

посягання на права інтелектуальної власності або охоронювані законом

інтереси у вказаній сфері.

Правомочними особами, що можуть здійснювати захист інтелектуальної

власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор,

виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать за заповітом або за

договором особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Право на захист з'являється у власника прав інтелектуальної власності тільки в

момент порушення або оспорювання його прав і охоронюваних законом

інтересів і реалізується в рамках охоронних цивільних, кримінальних та

адміністративних правовідносин, які виникли при цьому.

51

Засіб захисту прав інтелектуальної власності є правовим явищем, яке

передбачає недопущення порушення прав інтелектуальної власності, а також

полягає у здійсненні активної протидії реальному правопорушенню та

відновленню порушених прав.

Всі охоронні правовідносини реалізуються у двох основних формах –

юрисдикційній і неюрисдикційній. Відповідно і засоби захисту можливо

поділити на юрисдикційні та неюрисдикційні.

Юрисдикційна форма захисту права інтелектуальної власності - це

діяльність уповноважених державою органів по захисту порушених

суб’єктивних прав чи тих, що оспорюються. Суть її полягає в тому, що особи,

права і законні інтереси яких порушені, звертаються за захистом до державних

чи інших компетентних органів, наприклад до суду чи третейського суду,

уповноважених вжити необхідні заходи для відновлення порушеного права і

припинення правопорушення. В рамках юрисдикційної форми захисту права

інтелектуальної власності у свою чергу виокремлюють загальний і спеціальний

порядки захисту порушеного права інтелектуальної власності.

За загальним порядком захист права інтелектуальної власності та

охоронюваних законом інтересів здійснюється судом (місцевим,

господарським, адміністративним чи третейським). Як засіб судового захисту

права інтелектуальної власності та охоронюваних законом інтересів виступає

позов, тобто звернена до суду вимога стосовно відправлення правосуддя, з

одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога щодо

виконання покладених на нього обов’язків визнання наявності чи відсутності

правовідносин, з другого. Судовий, або позовний, порядок захисту права

інтелектуальної власності застосовується у всіх випадках, крім тих, які прямо

передбачені в законодавстві.

Спеціальною формою захисту права інтелектуальної власності та

охоронюваних законом інтересів є адміністративний порядок їх захисту. Він

застосовується як виняток із загального правила, тобто тільки в прямо

передбачених законодавством випадках. Відповідно до закону потерпілий може

звернутися за захистом свого порушеного права та інтересів до певного органу

державного управління, зокрема, до антимонопольних органів, органів

внутрішніх справ, митних органів, органів у справах інтелектуальної власності,

або вищого органу відповідача, який в разі необхідності може надати такий

захист. Засобом захисту в даному разі є не позов, а скарга чи заява, порядок

подання і розгляду яких регламентуються адміністративним законодавством. У

рамках спеціальної юрисдикційної форми реалізується також кримінально-

правовий захист права інтелектуальної власності.

Неюрисдикційна форма захисту права інтелектуальної власності включає

дії юридичних і фізичних осіб щодо захисту права інтелектуальної власності та

охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без

звертання за допомогою до державних або інших компетентних органів

(самозахист прав). Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не

заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Особа,

право інтелектуальної власності якої порушене, може сама обирати способи

52

самозахисту або ці способи самозахисту можуть встановлюватися договором.

Маються на увазі, природно, лише законні засоби захисту, такі, наприклад, як

відмова здійснити певні дії, відмова від виконання недійсного договору,

розірвання угоди, переговори тощо.

Аналіз засобів захисту прав інтелектуальної власності в Європейському

Союзі та Україні дав змогу стверджувати про майже тотожність таких засобів

захисту в ЄС і в Україні, за певними відмінностями.

Провідна роль серед засобів захисту прав інтелектуальної власності в ЄС

та в Україні належить зверненням до судів. Однак особливістю європейської

судової системи є те, що крім загальних судів окремі країни мають

спеціалізовані суди з розгляду справ щодо інтелектуальної власності, а також

Уніфікований патентний суд всього Європейського союзу, що почав свою

діяльність з 2014 року і повноваження якого визнали 25 з 28 країн ЄС.

Крім того, в Європейському Союзі як засіб захисту прав інтелектуальної

власності досить широко використовуються медіації, що являють собою

переговори між сторонами, що сперечаються, за участю та під керівництвом

нейтральної третьої особи - медіатора (посередника), який не має права

виносити обов’язкове для сторін рішення.

Слід зазначити, що медіація у країнах ЄС отримала широке визнання і, як

наслідок, часто використовується, тому що дозволяє запобігти розвитку

негативних наслідків для сторін спору вже на початковій стадії і уникнути

дорогого і тривалого судового розгляду.

В Україні нажаль відсутній спеціалізований патентний суд та широке

використання медіації й відсутнє їх законодавче регламентування, однак

проблеми їх запровадження на сьогодні досить активно обговорюються в

наукових колах України в рамках проблем гармонізації законодавства України

та ЄС.

Проблема створення патентного суду в Україні обумовлюється наявністю

можливості звернення за захистом прав інтелектуальної власності, як

зазначалося вище, до різних судів - місцевих, господарських, адміністративних,

а також третейського суду. Кваліфіковане роз’яснення таких спорів потребує,

щоб судді мали технічну освіту або освіту в сфері природничих наук або

спеціалізовані знання з питань охорони прав на об’єкти інтелектуальної

власності. Зрозуміло, що створювати спеціалізовані колегії в усіх

юрисдикційних судових органах неможливо. Саме тому, доцільно створити

один спеціалізований суд – Патентний, за прикладом Європейського союзу, де

Патентний суд діє як в окремих країнах, так і на території всього ЄС.

Проблема застосування медіації в Україні так само обговорюється не

один рік і навіть існують практичні спроби запровадження процедури медіації в

Україні (Український Центр Медіації, Національна асоціація медіаторів

України). Крім того до Верховної Ради подавалися чотири законопроекти щодо

правового регулювання медіації, останні два з яких є досить деталізованими.

Така активність дає надію, що медіації все ж отримають законодавче

регулювання в Україні і ми отримаємо ефективний засіб вирішення спорів та

захисту прав, в тому числі і інтелектуальної власності.

53

Правове регулювання впровадження

накопичувальної системи пенсійного

страхування в Україні

Павленіна Марина,

вихованка гуртка ЕМАН

(науковий керівник – Сировий О.В.,

канд.юр.наук, доцент)

Конституцією України закріплено право громадян на соціальний захист,

що гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за

рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а

також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Пенсійне забезпечення є домінуючою складовою соціального

забезпечення населення і виступає як базова і важлива гарантія стабільного

розвитку суспільства, оскільки охоплює одночасно інтереси як працездатного,

так і непрацездатного населення. Саме пенсійне забезпечення розглядається як

особливий складовий елемент соціальної функції держави і, разом з тим, як

сукупність методів задоволення матеріальних потреб тих верств населення, які,

відповідно до чинного законодавства, мають право на отримання пенсії.

На сьогодні пенсійне забезпечення визначається гостротою правових

проблем, що виникли у зв’язку з реформуванням пенсійної системи відповідно

до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”,

в основу якого покладено страхові засади пенсійного забезпечення.

Пріоритетним напрямом реформування пенсійної системи є посилення ролі

накопичувальної системи пенсійного страхування, яка до сьогодні залишається

лише проголошеною в Законі й відсутньою в реальності, що і обумовлює

необхідність дослідження шляхів реального запровадження

загальнообов’язкової державної накопичувальної системи пенсійного

страхування в Україні.

Пенсійне забезпечення визначено як встановлений державою вид

матеріального забезпечення громадян у вигляді пенсій та соціальних послуг,

який надається із настанням пенсійного віку, досягненням трудового стажу або

у зв’язку з втратою працездатності чи втратою годувальника за рахунок коштів

Пенсійного фонду України,Фонду соціального страхування та Державного

бюджету.

Система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів.

Перший рівень - солідарна система загальнообов'язкового державного

пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності і субсидування та

здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів

Пенсійного фонду.

Другий рівень - накопичувальна система загальнообов'язкового

державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення

54

коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді або у відповідних

недержавних пенсійних фондах.

Третій рівень - система недержавного пенсійного забезпечення, що

базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань

у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами

пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про

недержавне пенсійне забезпечення.

На сьогодні в Україні діють перший рівень – солідарна система та третій

рівень - система недержавного пенсійного забезпечення.

Перший рівень – солідарна система складає основу пенсійного

забезпечення, яка в сучасних несприятливих демографічних умовах не здатна

надати високий рівень пенсії при низьких розмірах обов‘язкових пенсійних

відрахувань, оскільки за останніми даними на майже 13 млн. пенсіонерів

приходиться лише 15,5 млн. працюючого населення. При такому

співвідношенні внески працюючих до Пенсійного фонду не дають можливість

забезпечити достатній рівень пенсії сьогоднішнім пенсіонерам і обумовлюють

його постійний дефіцит.

Третій рівень - система недержавного пенсійного забезпечення на

сьогодні працює за рахунок недержавних пенсійних фондів, створених

страховими компаніями та банками. Однак, стосовно їх кількості за останні

роки спостерігається тенденція до зменшення та дуже незначне охоплення

території України (всього 8 областей), що говорить про низьку популярність

системи недержавного пенсійного забезпечення.

Другий рівень - накопичувальна система перебуває у стані впровадження

вже 13 років, з моменту прийняття Закону України «Про загальнообов'язкове

державне пенсійне страхування». Основною перепоною запровадження

накопичувальної системи на сьогодні є норми п.9 Прикінцевих положень

зазначеного вище Закону, передусім щодо збалансованості бюджету

Пенсійного фонду України, який на сьогодні має дефіцит близько 145 млрд.

грн. і фінансується з державного бюджету.

Однак, враховуючи сучасний стан погіршення пенсійного забезпечення

та неспроможність по суті лише солідарної системи забезпечити достатній

рівень життя пенсіонерів в Україні, впровадження накопичувальної системи

стає ще більш актуальним.

За останні роки відбуваються активні спроби законотворців до

запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування в Україні.

Лише у 2015-2016 роках до Верховної Ради України було подано близько 10

законопроектів щодо запровадження цієї системи.

Основними позитивними рисами впровадження накопичувальної системи

є можливість накопичити надбавку до пенсії, отримувати пенсійні виплати як

одразу, так і частинами та можливість заповідати накопичені кошти

спадкоємцям.

Однак для впровадження накопичувальної системи також потрібно

вирішити низку проблем, які знизять ризик провалу, що має місце в окремих

країнах Європейського Союзу.

55

По-перше цей процес має розпочатися лише після об’єктивного

визначення факту зростання економіки в Україні, що дасть можливість

ефективного розміщення та використання коштів накопичувальної пенсійної

системи, оскільки у іншому випадку зібрані кошти не дадуть бажаного для

нормального функціонування цієї системи прибутку, що призведе до

дискредитації самої ідеї такого страхування.

По-друге, обов’язково мають бути вирішені питання, законодавчого

закріплення державних гарантій отримання відповідних виплат учасниками

накопичувальної системи пенсійного страхування та державного контролю за

нею. На наш погляд, держава має гарантувати для кожного учасника

накопичувальної системи пенсійного страхування при виході його на пенсію

додатковий до виплат із солідарної пенсійної системи не менше, ніж

мінімальний рівень пенсійного страхування реального розміру прожиткового

мінімуму.

З огляду на вищезазначене, досить дискусійною є пропозиції деяких

науковців та народних депутатів скасувати при запровадженні накопичувальної

системи умови бездефіцитності бюджету Пенсійного фонду України, оскільки

без зростання економіки накопичення не дадуть бажаного доходу, а держава не

зможе одночасно гарантувати виплати двох ланок пенсійної системи,

солідарної та накопичувальної, за рахунок державних коштів.

56

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ

Пленарне засідання

(актова зала)

14.00-

14.05

Урочисте відкриття конференції Цемко Світлана Анатоліївна, в.о.

директора Науково-методичного

центру

Самойлова Ірина Арнольдівна,

методист Науково-методичного

центру

14.05-

14.10

Привітальне слово гостей

конференції

14.10-

14.15

Народження України: як

приймали акт проголошення

незалежності

Доповідач - Івженко (Черненко)

Аліна Ігорівна, вчитель історії

ЕНВК №1, керівник гуртка

ЕМАН

14.15-

14.20

Референдум 1 грудня 1991 року

та вибори Президента України

Доповідач - Берегова Софія,

учениця 10-А класу ЕНВК №1

(керівник – Івженко А.І., вчитель

історії ЕНВК №1, керівник

гуртка ЕМАН)

14.20-

14.30

Збройні сили України на початку

незалежності та сьогодні

Бондажевський Петро

Михайлович, вчитель історії та

правознавства ЕЗОШ №4,

керівник гуртка ЕМАН

Секція «Історія» (актова зала)

Модератор секції – Самойлова І.А., методист НМЦ

14.35-

14.45

Українська національна

символіка: історія, проблеми

Доповідач - Діхтяр Олександра,

учениця 10-А класу ЕБГ

«Гармонія» (керівник –

Єгембердінова О.О.)

14.45-

14.55

Роль козаків в державотворчих

процесах на українських землях

Доповідач - Єчкало Маргарита,

учениця 9-Б класу ЕЗОШ №2

(керівник – Рябініна Л.П.)

14.55-

15.05

Процес відновлення

незалежності України (кінець 80-

х - 1991 рік)

Доповідач - Приймак Анастасія,

учениця 11-А класу ЕНВК №1

(керівник – Бондажевська О.П.)

15.05.-

15.15

"Студентська революція" Доповідач - Крепка Ірина,

учениця 11-А класу ЕНВК №1

(керівник – Бондажевська О.П.)

15.15-

15.25

Референдуми в історії

незалежної України

Доповідач - Бабич Валерія,

учениця 11 класу ЕЗОШ №7

(керівник – Недобер І.Г.)

57

15.25-

15.30

Результати референдуму 1

грудня 1991 року в м.Енергодарі

Доповідач - Вовк Олена, учениця

11-А класу ЕБГ «Гармонія”

(керівник – Мерзлякова О.О.)

15.30-

15.40

Волонтерський рух в місті

Енергодарі

Доповідач – Прач Аліна, учениця

11-Б класу ЕНВК №5, вихованка

гуртка ЕМАН (керівник –

Губарева С.Ф.)

15.40-

15.50

Перспективи розвитку

Кам’янсько-Дніпровського

району

Доповідач – Бондажевський

Петро Михайлович, вчитель

історії та правознавства ЕЗОШ

№4, керівник гуртка ЕМАН

15.50-

16.00

Підведення підсумків роботи

секції

Секція «Правознавство» (методичний кабінет)

Модератор секції – Сировий О.В., керівник гуртка ЕМАН, канд. юрид наук

14.35-

14.45

Політико-правові аспекти

проголошення суверенітету

України

Доповідач - Федоров Артем,

вихованець гуртка ЕМАН, учень

10-Б класу ЕНВК №1(керівник –

Івженко А.І.)

14.45-

14.55

Еволюція державно-правового

оформлення статусу української

мови як державної

Доповідач – Мудряк Дар’я,

вихованка гуртка ЕМАН

(керівник – Пришляк М.І.)

14.55-

15.05

Джерела англосаксонського

права та їх вплив на формування

правової системи України

Доповідач - Лохматов

Олександр, вихованець гуртка

ЕМАН (керівник – Сировий О.В.)

15.05-

15.15

Інтерес територіальної громади

як правова категорія

Доповідач - Зарубалова

Анастасія, вихованка гуртка

ЕМАН (керівник – Пришляк

М.І.)

15.15-

15.25

Мировий суддя як інститут

місцевого самоврядування.

актуальні питання його

впровадження в Україні

Доповідач – Руденко Христина,

вихованка гуртка ЕМАН

(керівник – Пришляк М.І.)

15.25-

15.35

Особливості застосування

засобів захисту прав

інтелектуальної власності в

Україні в умовах євроінтеграції

Доповідач - Кузовов Дмитро,

вихованець гуртка ЕМАН, учень

11 класу (керівник - Сировий

О.В.)

15.35-

15.45

Правове регулювання

впровадження накопичувальної

системи пенсійного страхування

в Україні

Доповідач - Павленіна Марина,

вихованка гуртка ЕМАН

(керівник - Сировий О.В.)

15.45-

15.55

Підведення підсумків роботи

секції

58

Укладач збірки матеріалів: Самойлова Ірина Арнольдівна, методист Науково-методичного центру управління освіти

Науково-методичний центр управління освіти

Енергодарської міської ради:

Телефон: 8 (06139) 3-16-88;

Факс: 8 (06139) 3-16-88;

http://enmc.klasna.com/

E-mail: enmc22@gmail.com

вул. Молодіжна 35,

м.Енергодар, Запорізька обл. 71500