Механічні музичні інструменти

Першими пристроями для запису і відтворення звуку були

механічні музичні інструменти. Вони могли відтворювати

мелодії, але не здатні були записувати довільні звуки, такі

як людський голос. Механічні винаходи відтворювали

музику, записану на папір, дерево, металеві валики,

перфоровані диски і інші пристосування. Окрім людських

рук, ці механізми могли наводитися в дію ще п'ятьма

способами: водою, піском, вагою, пружиною іелектрикою.

Автоматичне відтворення музики відоме ще з 9-го

століття, коли брати Бану Муса близько 875 року

винайшли найбільш старовинний з відомих механічних

інструментів - гідравлічний або "водяний орган", який

автоматично програвав змінні циліндри. Циліндр з"куркулька

ми", що виступають, на поверхні залишався

основним засобом для механічного відтворення музики

до другої половини19-го століття. Механічний карильон, в

якому подібний механічний циліндр з виступами

приводить в дію дзвін, згадується на початку 13-го

століття. Також брати Бану Муса винайшли

автоматичну флейту, яка імовірно була першою

програмованою машиною.

У епоху відродження з'являються різноманітні механічні

музичні інструменти, що використовують циліндр для

відтворення мелодій : шарманки (XV століття), музичний

годинник (1598), механічні спинеты (XVI століття),

музичних скриньок, ящиків (1815 рік), табакерки. Усі ці

винаходи могли грати збережену музику, не могли

записувати різні звуки, живі виступи, мали обмежений

набір мелодій.

Механічне піаніно уперше показане на виставці у

Філадельфії в 1886 році, в ньому використовувалася

паперова перфорована стрічка, яка дозволяла

записувати довгі п'єси. Механізм піанол постійно

удосконалювався, а випуск їх тривав до середини 20 століття.

Механічний запис

Спочатку механічний запис здійснювався механіко-

акустичним способом (записуваний звук впливав через

рупор на мембрану, жорстко пов'язану з різцем). Надалі

цей спосіб був повністю витіснений электро-акустичним

способом: записувані звукові коливання перетворяться

мікрофоном у відповідні електричні струми, що

впливають після їх посилення на електромеханічний

перетворювач - рекордер, який перетворює змінні

електричні струми за допомогою магнітного поля у

відповідні механічні коливання різця.

ФоноавтографУ 1857 році де Мартинвіль винайшов фоноавтограф.

Пристрій складався з акустичного конуса і вібруючої

мембрани, сполученої з голкою. Голка стикалася з

поверхнею скляного циліндра, що обертався вручну,

покритого кіптявою або папером. Звукові коливання,

проходячи через конус, примушували мембрану

вібрувати, передаючи коливання голці, яка

прокреслювала на кіптяві відмітки. Проте він неміг

відтворювати зроблений запис. 25 березня 1857 року

французький уряд видав Леону Скотту патент на

винайдений ним пристрій. Були записані коливання в

повітряному просторі і різні голоси.

Фоноавтограми:

-09.04.1860 французька народна пісня "Місячне світло«

(Au Clair de la Lune).

-04.05.1860 -

уривки з поеми Тассо "Амінта" (Tasso'sAminta).

- 09.1860 - Мартинвіль "Літаюча бджілка" (Vole Petite

Abeille).

Фонограф

У 1877 р. Т. Едісон винайшов фонограф, який вже міг

відтворювати свій запис. Звук записується на носії у формі

доріжки, глибина якої пропорційна гучності звуку. Звукова

доріжка фонографа розміщується по циліндричній

спіралі на змінному барабані, що обертається. При

відтворенні голка, що рухається по канавці, передає

коливання на пружню мембрану, яка випромінює звук. На

свій винахід Едісон отримав патент, виданий патентним

відомством США 19 лютого 1878 року.

Едісон почав використати для запису звуку циліндр з

восковим покриттям (ідею запропонував Шарль

Тенте). Винахід отримав настільки великий успіх, що в

1906 Едісон представив публіці декілька музичних і

театральних записів, здійснених створеною ним

Національною Фонографічною компанією (National

Phonograph Company). Усі тодішні фонографи працювали

за наступним принципом: по звуконосію, що обертався,

переміщалася голка-різець, отримані за допомогою мебрани-

мікрофона механічні коливання механічно ж

фіксувалися деформацією звуконосія. У перших

конструкціях оригінальний звуконосій використовувався і

для відтворення, але така технологія не давала

додаткової механічної енергії для того, щоб отримати звук

достатньої гучності. Надалі почали застосовувати методи

гальванопластики для виготовлення копії звуконосія з

твердішого матеріалу. Для відтворення запису по

звуконосію переміщалася голка, механічно пов'язана з

мембраною-випромінбвачем.

Перші фонографи, що використовують фольгу на

циліндричних носіях, дозволяли здійснити лише дуже

короткі записи - тривалістю всього декілька хвилин - і

швидко зношувалися. Довговічнішими стали валики,

покриті шаром воску. Фонографи стали дуже популярні в

США і Європі. Цьому сприяло безліч записів музики

популярних виконавців (наприклад, італійського тенора Енріко

Карузо), створених звукозаписними компаніями,

що з'явилися. Успіх спричинив появу все нових моделей.

Швейцарські виробники стали спеціалізуватися на

маленьких переносних фонографах. Окрім фонографів з

валиками з'явилися і дискові. Дискові фонографи

обертали звуконосій із швидкістю 78 об/хв, звук

посилювався за допомогою рупора конусної форми.

Більшість моделей наводилися в рух ручкою, яка

заводила пружину, таким чином роблячи прилад зручним

і не вимогливим до зовнішніх умов. Проте дисковий

фонограф вийшов на ринок в 1912 році, а з 1887 року вже існував

грамофон, який невдовзі перевершив усі моделі фонографа.

Грамофон "Грамофон" був винайдений в 1888 році Емілем

Берлинером. Замість воскового валика

використовувалася грамплатівка. Швидкість стандартної

грамплатівки - 78 об/хв. Перша у світі грамофонна

пластинка була виготовлена з целулоїду. З 1897 року вже

виготовлялися пластинки з шелаку, шпату і сажі. Окрім

звичайних грамофонів були і тумбові.

На початку своєї еволюції грамплатівки мали високу

швидкість обертання і велику товщину доріжки, що значно

знижувало тривалість звучання-всього 2 хвилини на

одній стороні. Двосторонніми грамплатівки стали в 1903

році, завдяки розробкам фірми "Одеон". До початку 1910-х

років на них випускали в основному уривки з творів

музичних класиків, оскільки на них поміщалося в цілому

тільки до п'яти хвилин звучання. У 30-х роках XX століття

пластинки випускалися по одній композиції на одній

стороні, і часто один концерт одного виконавця

продавався комплектом пластинок по декілька штук,

часто в картоних, рідше в шкіряних, коробках. Із-

за зовнішньої подібності таких коробок з фотоальбомами

їх стали називати record albums або "альбом із записами".

Патефон

У 1907 р. Гільйон Кеммлер запропонував удосконаленняграмофона. Так незабаром з'явився патефон. На відмінувід грамофона, у патефона рупор маленький івбудований в корпус, сам апарат скомпонован у виглядівалізки, переноситься в застебнутому виді за спеціальнуручку. Патефон міг програвати грамплатівки із швидкістю78 об/хв. В 40-х роках з'явився міні-патефон, який маввелику популярність у солдатов Другою Світовою.Незабаром з'явилися і електропатефони.

Основними заводами по виробництву патефоннихпластинок в СРСР були Ногінский, Московський,Апрелевский, а незабаром і Ленінградська артіль«Пластмас».

Електромеханічний записУ 1925 році замість способу запису через рупор стали

користуватися електроакустичним методом - запис через

мікрофон. За рахунок зменшення спотворень частотний

діапазон розширився з 150-4000 до 50-10000 Гц. Замість

пружинного двигуна для обертання пластинки став

використовуватися електричний двигун, а замість

механічного звукознімача був застосований спочатку

п'єзоелектричний, а пізніше якісніший - магнітний. Ці

звукознімачі перетворять коливання голки, що біжить по

звуковій доріжці грамплатівки, в електричний сигнал,

який після посилення в електричному підсилювачі

поступає в гучномовець.

ЕлектрофонЕлектрофон відрізняється від грамофона і патефона

принципом дії, а саме тим, що в електрофоні механічні

коливання голки звукознімача перетворяться в

електричні коливання, які проходять через підсилювач і

потім перетворяться в звук електроакустичною системою,

що включає, залежно від типу електрофона, від одного до

чотирьох електродинамічних гучномовців.

У побуті електрофон часто називають програвачем.

Електрофони використовуються досі як в домашніх

умовах, так і в електронній музиці у складі іншого

інструментарію. Проте, в домашніх умовах їх поширення

практично звелося до нуля, так само як і продаж

грамофонних пластинок, в силу фактично повного

витіснення їх універсальними лазерними цифровими

програвачами і аудіо компакт-дисками як носіями звукової

інформації.

Шоринофон У 1930-і роки радянський винахідник А. Ф. Шорин

розробив апарат для оперативного запису і відтворення

звуку, працюючий за принципом грамзапису, але що

використовує як носій не пластинку, що обертається, або

циліндр, а кіноплівку, що простягається з постійною

швидкістю. Таким чином, тривалість безперервного

запису/відтворення обмежувалася тільки довжиною

плівки (на 40-метровій стрічці розміщувалося до 2 годин

фонограм в декілька доріжок). Якість запису була

невисокою і годилася в основному для запису мови.

Апарати під назвою "шоринофон" робилися до війни

промислово, використовувалися в основному в

радіомовленні для підготовки репортажів. Відомі і інші

системи механічного запису на гнучку стрічку. Наприклад,

система Міллера з механічним записом і оптичним

відтворенням використала прозору стрічку шириною 6 мм

із спеціальним чорним покриттям.

“Папір, що говорить ”

У 1931 р. радянський інженер Б. П. Скворцов

створив

апарат, що записував звукові коливання на звичайний

папір за принципом самописця. Електромагніт,

підключений до виходу підсилювача звукової частоти,

коливав рухливе перо, яке чорним чорнилом наносило

запис на паперову стрічку, що рухалася. Запис

відтворювався за допомогою потужної лампи і

фотоелемента. Стрічки можна було легко і дешево

тиражувати друкарським способом. Серійний випуск

відтворюючих апаратів «папір, що говорить», був

підготовлений в 1941 році, але першу партію в декілька

сотень штук випустили тільки в 1944 р. «Папір, що

говорить» на той час вже не міг конкурувати зі швидко

вдосконалюючими магнітофонами.

Магнітний звукозапис. Телеграфон.У 1878 році американський інженер Оберлін Сміт

вперше ознайомився з винаходом Едісона - фонографом.

Побачивши потенціал цього апарату, Сміт придбавекземпляр для своєї лаборато

рії, і почав експериментувати з його конструкцією. Результатом цих

експериментів стала стаття "Деякі можливі форми

фонографа" (Some Possible Forms Of Phonograph), що

вийшла в 1888 році в нью-

йоркському журналі"Електричний світ" (Electrical World). У своїй статті, окрім

двох варіантів механічного запису звуку (де в якості носія

пропонувалися сталевий дріт або сталева стрічка), Сміт

вперше запропонував конструкцію апарату, в якому для

запису звукового сигналу використовувалося явище

магнетизму. Цей пристрій він назвав повністю

електричним варіантом фонографа. В якості носія

пропонувалося використати бавовняну або шовкову нитку

з міцно закріпленими шматочками сталевого дроту, які,

під впливом струму, що йде від мікрофону,

намагнічуватимуться, проходячи через

котушку. На думку винахідника, такий апарат збільшив би

гучність запису, оскільки в записі не були б

присутніми шуми механічної природи (шум голки, що шкребе по

поверхні носія). До того ж такий апарат можна було б

застосовувати для запису мовних повідомлень.

Ознайомившись із статтею Обреліна Сміта, датський інженер

Вальдемар Поульсен після серії експериментів

виготовив перший прилад магнітного запису, який він

назвав телеграфон і використав металевий (сталеву) дріт

в якості носія. У 1898 році Паульсен отримав патент на

свій винахід.

У 1903 році німецький винахідник Курт Штілле (Kurt

Stille) з метою експериментів привіз у свою майстерню

телеграфон Паульсена і в 1924 році розпочав продаж

поліпшеної версії телеграфона, в якій носієм як і раніше

був сталевий дріт, але в конструкцію був

доданий електричний підсилювач, щоб використати цей

пристрій в якості диктофона. Пізніше сталевий дріт

замінили на сталеву стрічку, оскільки стрічка менше рвалася і

заплутувалася.

МагнітофонУ 1927 році німецький інженер Фріц Пфлеймер (Fritz

Pfleumer), після ряду експериментів з різними

матеріалами, зробив напилення порошком оксиду заліза

на тонкий папір за допомогою клею. У 1928 році він

отримав патент за застосування магнітного порошку на

смужці паперу або кіноплівці. У цьому ж 1928 року віндем

онструє свій прилад магнітного запису з паперовою

стрічкою публіці. Паперова стрічка добре

намагнічувалася і розмагнічувалася, її можна було

обрізувати і склеювати. У 1936 році Національний суд

Німеччини визнав права по патенту Пфлеймера

недійсними, оскільки покриття паперової стрічки

залізним порошком було викладене ще в патенті

Поульсена від 1898 року.

У 1932 році компанія AEG, узявши на озброєння ідею

Пфлеймера, почала виробництво приладу для магнітного

запису під назвою "Магнітофон-К1". Носієм в

"Магнітофоні-К1" була плівка, яку виготовляв німецький

хімічний концерн BASF. "Магнітофон-К1" був

представлений публіці в 1935 році на радіовиставці в

Берліні.

У 1939 році компанія BASF представила публіці плівку,

покриту порошком оксиду заліза. Це було революційно.

Паралельно цьому інженер Уолтер Вебер працював над

поліпшенням якості відтворення магнітофонів, що

виробляли AEG. Він проводив експерименти із

підмагнічуванням плівки. Досвідченим шляхом було

доведено, що високочастотне підмагнічування змінним

струмом набагато покращує якість відтворення. Навесні

1940 року Вебер отримує патент на технологію

високочастотного підмагнічування змінним струмом, і

вже в 1941 році AEG випускає нову модель магнітофона :Ma

gnetophon K4 - HF. Технічні характеристики цієї моделі

апарату магнітного запису перевершували усі апарати

магнітного запису, що існували тоді : завдяки відкритій

Вебером технології, відношення сигнал/шум склало 60дБ, а

відтворювати він вже міг частоти 10 кГц.

У 1942 році AEG почала проводити експерименти по

стереофонічному запису звуку.

З 30-40-х до 1970-х рр. XX століття домінували котушкові

магнітофони, у тому числі і портативні, і мініатюрні, в 50-х

рр. з'явилися касетні, такі, що досягли піку свого розвиткув 1980-і -

початок 1990-х рр. Цифрові магнітофони з'явилися у кінці 70-х рр.

Магнітна стрічка відкрила масу нових можливостей для

маніпулювання звуком музикантам, композиторам,

продюсерам і інженерам. Магнітна стрічка була відносно

дешевим і надійним звуконосієм і могла забезпечити

дуже високу якість звуку.

Запис багатьох доріжок

Запис багатьох доріжок дозволяє робити одночасний

або послідовний запис великого числа звукових джерел на окремі

звукові доріжки. До їх появи запис робився на різні магнітофони,

які вимагали синхронізації. Вживання запису багатьох доріжок

рекордерів дозволило вирішити цю проблему і вивести рівень

звучання високоякісного звукозапису на новий рівень.

Перші 4-х і 8-доріжкові магнітофони з'явилися ще в

середині 1950-х років. У другій половині 1960-

х були представлені 16-доріжкові рекордери, а в 1974 в Сіднеї був

представлений перший 24-доріжечний магнітофон.

У 1982 році Sony представила 24-доріжечний магнітофон DASH-

формату.

Касетний формат

Перший касетний формат, що використав стрічку, склеєну

в нескінченну петлю, був запатентований в 1952 році.

Касета з двома сердечниками, що віддалено нагадує по

конструкції майбутню компакт-касету,

застосовувалася в диктофоні "Диктарет" 1957 року.

У 1963 році компанія Philips представила новий формат

касети для звукозапису, що вийшов на ринок під назвою "компакт-

касета" (англ. Compact Cassette).Побоюючись ходу у відповідь конкурен

тів з Sony, Philips вважав за краще відмовитися від плати за ліцензії на

виробництво касет, що і привело до масового поширення

нового формату.

У 1965 році фірма Grundig випустила на ринок дуже

схожу касету DC International і магнітофони під неї.

Конкуренції з компакт-касетою цей формат не витримав

і через декілька років зійшов зі сцени.

Принциповою перевагою компакт-касети перед 4 - і 8-

доріжковими картріджами була простота механізму

магнітофона. Побутові 8-доріжкові магнітофони могли

тільки відтворювати стрічки, а для запису були потрібні

професійні апарати. Тому, незважаючи на теоретично

гіршу якість звучання (із-за удвічі меншої швидкості

протягання), на практиці до середини 1970-х років компакт-

касети захопили ринок навіть в США.

Масове виробництво компакт-касет уперше було

організоване в Гановері (Німеччина) в 1964 році. У1965 році

корпорацією Philips було запущено

виробництво музичних касет (англ. Musicassettes), а у

вересні 1966 року музичні касети були представлені в США.

Первинна пропозиція компанії Philips складалася з 49

найменувань. Компакт-касети того часу були

призначені для диктофонів і для використання в

спеціальній апаратурі (що реєструє, управляє верстатами

з ЧПУ). Вони абсолютно не підходили для запису музики.

Крім того, конструкція касет ранніх моделей була

ненадійною.

У 1971 році компанія Advent Corporation уперше

представила касету c магнітною стрічкою на основі

оксиду хрому (IV). Поява цих касет кардинально

змінила долю цього виду носіїв аудіоі нформації. Якість

звуку на них була набагато вища. Це привело до появи

касет із записаною на них (у фабричних умовах) музикою

(фонограмою), крім того, касети почали

використовуватися для самостійного запису музики.

Оптичний (фотографічний) записУ 1904 році французький винахідник Єжен (Юджин)Августин Ласт підгот

ував свій перший прототип системи

запису звуку на кіноплівку. У 1906 році він (разом з

австралійцем Хейнсом і британцем Джоном С. В.Плеттсом), подав заявку на па

тент, і отримав патент № 18057 в 1907 році на "Процес запису і відтворення

одночасно руху людей або об'єктів і звуків, що видаються ними", таким чином,

35-мм целулоїдна плівка, містила

одночасно і кадр зображення і доріжку звуку. У 1911 році

він представив звуковий фільм в США, можливо, перший

в історії показ фільму за допомогою технології оптичногозапису звуку.

У 1919 році американський винахідник Лі де Фо́рест

подав свій перший патент на процес озвучування фільмів,

в якому удосконалив розробку фінського винахідника

Еріка Тигерштедта і німецької компанії Tri, - Ergon, і

назвав цей процес "Фонофільм Фореста". У

"Фонофільмі" звук записується безпосередньо на плівку

у вигляді паралельних ліній різних відтінків сірого кольору.

Пізніше такий метод став відомий як метод "змінної

щільності", на відміну від методу "змінної ширини" всистемі "RCA Фотофон", р

озробленій в RCA. Ці лінії

кодують електричні сигнали від мікрофону і наносяться

фотографічним способом на плівку, а під час

демонстрації фільму переводяться назад в звукові хвилі.

У листопаді 1922 року Форест організував в Нью-Йорку

свою компанію Фонофільм, але жодна з голівудських

студій не виразила ніякого інтересу до його винаходу. Тоді

Форест створив 18 коротких звукових фільмів, і 23 квітня

1923 року організував їх показ в театрі Риволи в Нью-

Йорку. Макс і Дэейв Флейшери використали процес

"Фонофільм" у своєму музичному трюковому

мультсеріалі «Вслід за кулею, що гуркотить", починаючи з

травня 1924 року. Форест працював разом з Фриманом

Оуенсом і Теодором Кейсом, удосконалюючи систему

"Фонофільм". Проте, вони потерпіли невдачу. Кейс

передав їх патенти власникові студії Fox Film Corporation

Вільяму Фоксу, який потім удосконалив власний процес

озвучування "Мувитон". У вересні 1926 р. Компанія

Фонофільм подала документи на банкрутство. Голлівуд

на той час впровадив новий метод озвучування "Вітафон",розроблений комп

анією Warner Brothers, і випустив 6 серпня 1926 р. звуковий фільм "Дон-

Жуан" з Джоном Беррімором в головній ролі.

У 1927-1928 роках, Голлівуд почав використати для

озвучування фільмів системи "Мувитон" Фокса і "Фотофон«

RCA. Між тим, власник мережі кінотеатрів Великобританії

Шлезингер придбав права на "Фонофільм", і з вересня

1926 р. по травень 1929 р. випускав короткометражні

музичні фільми британських виконавців.

Цифровий записПершому цифровому запису передували численні

розробки учених з найрізноманітніших прикладних

областей математики, фізики, хімії. У 1937 році

британський учений Alec Reeves запатентував перший опис імпульсно-

кодової модуляції. У 1948 році Клод

Шеннон опублікував "Математичну теорію зв'язку", а в 1949 -

"Передача даних за наявності шуму", де

незалежно від Котельникова довів теорему з

аналогічними теоремі Котельникова результатами, тому

в західній літературі цю теорему часто називаютьтеоремою Шенона. У 1950

Річард Хеммінг опублікував роботу по виявленню і виправленню помилок.

У 1952 Девід Хаффман створив алгоритм

префіксного кодування з мінімальною надмірністю

(відомий як алгоритм або код Хаффмана). У 1959

Алекс Хоквінгем створив код виправлення помилок, нині

відомий як Код Боуза - Чоудхури - Хоквінгема. У 1960

співробітниками лабораторії Лінкольна Массачуссетского

технологічного інституту Ірвіном Рідом і Густавом

Соломоном винайдений Код Рида - Соломона. Тільки у 1967 технічним

інститутом досліджень NHK представлений перший

цифровий котушковий стереорекордер на 1-дюймовій

відеострічці. У пристрої використовувався ІКМ-запис з розрядністю 12-

біт і частотою дискретизації 30 кГц із

застосуванням компандера для розширення динамічного діапазону.

Лазерний (оптичний) записЗа допомогою лазерного променя на оптичний диск, що

обертається, записуються цифрові сигнали. В результаті

запису на диску утворюється спіральна доріжка, що

складається із западин (питів) і гладких ділянок. У

режимі відтворення лазерний промінь, сфокусований на

доріжку, переміщається по поверхні оптичного диска, що

обертається, і прочитує записану інформацію. При цьому

западини прочитуються як нулі, а ділянки, що рівно

відбивають світло, - як одиниці. Такий метод запису

забезпечує практично повну відсутність перешкод і високу

якість звучання. В порівнянні з механічним і магнітним

звукозаписом оптичний диск має цілий ряд переваг -

дуже високу щільність запису і повну відсутність

механічного контакту між носієм і прочитуючим

пристроєм в процесі запису і відтворення.

Звуковий компакт-диск

У березні 1979 року на прес-конференції компанія

Philips продемонструвала якість звуку прототипу системи

компакт-диск. Через тиждень в Японії уклала угоду з

фірмою Sony по створенню стандарту на аудіодиск. У1980 році

Philips і Sony після деяких доопрацювань

випускають їх Red Book (червону книгу), яка була

покладена в основу стандарту на звуковий компакт-диск.

У квітні 1982 року Philips представив свій перший компакт-

диск програвач. У цьому ж році на заводі в

Німеччині почалося масове виробництво компакт-дисків.

Абсолютно новий носій інформації, що замінив

грамплатівки, став основою для майбутніх поколінь

оптичних дисків, вживаних не лише для зберігання

звукозаписів, але і для відео, медіаінформації і вк омп'ютерних

системах.

DVD-AudioУ січні 1998 року робочою групою DVD Forum's Working Group 4

(WG4) був представлений проект стандарту DVD -

Audio, а в липні вже була представлена версія 0.9.

Стандарт був розроблений спеціально для

високоякісного відтворення звукової інформації. Диск формату DVD-

Audio дозволяє записувати фонограми з

різним числом звукових каналів (від моно до 5.1).

Остаточна специфікація DVD-Audio 1.0 (без захисту від

копіювання) була затверджена в лютому 1999 року і

представлена у березні. Випуск, запланований на

жовтень 1999 року, затримувався до середини 2000-го із-

за тривалого процесу вибору захисту від копіювання

(шифрування і водяні знаки). У кінці 1999 року компанія

Pioneer випустила в Японії перший DVD - Audio програвач

(без захисту від копіювання). У липні 2000 року компанія

Matsushita випустила універсальні DVD - Audio/DVD -

Video програвачі під торговими марками Panasonic і Technics Pioneer.

JVC, Yamaha і інші виробники випустили свої DVD - Audio програвачі у кінці

2000 – на початку 2001 року.

Super Audio CDУ 1998 році компанії Sony і Philips починають просувати

на ринок альтернативний - Super Audio CD . ДвошаровийSACD поєднує два формати на одному диску. Аудіо данівисокої якості зберігаються на шарі високої щільності, щозаймає об'єм 4,7 ГБ. Завдяки схемі компресії без втратDirect Stream Transfer, розробленою Philips, що дозволяєзберігати до 74 хвилин стереофонічного і стільки жбагатоканального (до шести каналів) DSD- матеріалуодночасно. Рівень високої щільності, еквівалентнийРівню 0 DVD, прочитується лазером з довжиною хвилі650 нм, при цьому він прозорий для лазера стандартногоCD з довжиною хвилі 780 нм. Проходячи крізь шарвисокої щільності, лазер CD прочитує дані Red Book,розташовані всередині диска, на тій же фокусній відстані,що і у стандартного CD. Цей шар містить CD-версію (16біт/44,1 кГц) того ж аудіоматеріалу, що і шар SACD. Том

у SACD відтворюватиметься не лише на SACD- плеєрах, але і -з якістю звучання компакт-диска - на будь-якому зі стандартних

CD-плеєрів.

Магнітооптичний запис.

Магнітооптичний диск.

Запис ведеться за допомогою магнітної голівки і

лазерного променя на спеціальний магнітооптичний шар

диска. Випромінювання лазера розігріває ділянку

доріжки вище за температуру точки Кюрі 121 °C, після

чого електромагнітний імпульс змінює намагніченість,

створюючи відбитки, еквівалентні питам на оптичних

дисках. Прочитування здійснюється тим же самим

лазером, але на меншій потужності, недостатній для

розігрівання диска : поляризований лазерний промінь

проходить крізь матеріал диска, відбивається від

підкладки, проходить крізь оптичну систему і потрапляє

на датчик. При цьому залежно від намагніченості

змінюється площина поляризації променя лазера (ефект

Керр, відкритий в 1875 році) що і визначається

датчиком.

Мінідиск

Мінідиск був розроблений і уперше

представлений компанією Sony 12 січня 1992 року.

Позиціонувався як заміна компакт-

касетам, що на той час вже повністю зжив себе.

Hi-MD

У січні 2004 року, Sony анонсувала формат

медіаносія Hi-MD, як подальший розвиток формату

MiniDisc. Новий диск вміщував вже один Гігабайт да

них і міг використовуватися не лише для звукозапису,

але і для зберігання

документів, відео і фотографії. З'явилася

можливість вибирати із трьох режимів запису :

високоякісного (PCM mode), що дозволяє записувати

94 хвилини (1 година 34 хвилини) звукових даних

CD-якості, 7 годин в стандартному режимі запису

(Hi - SP) і зі стискуванням ATRAC, і низькоякісного

режиму (Hi - LP) із записом на 34 години,

поміщеним на одному диску.

Цифрові аудіоформатиЗапис звукових даних у вигляді файлів на різні носі

ї за допомогою персонального комп'ютера з'явився ще на

початку 1990-х років. Проте, великий об'єм даних і

маленький розмір доступних облаштувань зберігання

інформації не дозволяло використати цей вид запису

повною мірою. Розвиток алгоритмів кодування і

стискання звукової інформації дав поштовх широкомуп

оширенню цифрових форматів аудіофайлів. Основною

відмінністю від усіх методів зберігання звукозаписів, що

існували до цього, стала відсутність обмеження на

обов'язкову відповідність аудіоформату формату носія.

Записаний одного разу аудіофайл може бути збережений

і скопійований на безліч різних носіїв, таких як жорсткі

диски, записувані і перезаписувані оптичні диски, флеш-

карти, твердотілі накопичувачі. Найбільшою

популярністю серед масового споживача став

користуватися аудіоформат стискування MPEG -

1 АудіоРівень 3 або просто mp3.

Аудіоформат mp3У 1995 році дослідники з інституту Фраунгофера

представили новий формат для стискування звукових

даних стандарту ISO 11172-3 "MPEG 1 Audio Layer 3",

частіше званому mp3. У кінці 90-х років аудіоформат почав набирати

популярність, оскільки дозволяв зберігати музику прийнятної якості в

невеликі за об'ємом даних файли. Але найголовнішим поштовхом

до розвитку формату став Інтернет. Можливість викачувати

аудіофайли, а не купувати дорогі компакт-диски, дуже

швидко знайшла своїх прибічників. Для обміну музичними файлами з

іншими людьми Шоном Паркером була створена файлообмінна

пирингова мережа Napster, що діяла в період з червня 1999 року

по липень 2001 року. Це привело до звинувачень в порушенні

авторских прав з боку музичної індустрії. Попри те, що сервіс був

зупинений за рішенням суду, він привів до появи децентрализованих

peer-to-peer мереж, контролювати які набагато складніше. Також

розвитку формату допомогли випущений в 1997 році компанією

Nullsoft програмний плеєр Winamp, а також перший апаратний

цифровий mp3- плеєр MPMan, випущений в 1998 році.

iTunes Store

У квітні 2003 року компанія Apple вчинила переворот вмузичній індустрії, відкривши музичний інтернет-магазин iTunes Store,що торгує легальною музикою і став лідеромв цій області на багато років. Доступ до магазину здійснюється зінтерактивної оболонки браузеру iTunes або з відповідних програмна iPod, iPad, iPhone. Музична база, що містила на той момент більше200 тисячкомпозицій, з'явилася завдяки контрактам Apple зп'ятьма основними звукозаписними компаніями -BMG, EMI, Sony MusicEntertainment, Universal і Warner. Музичні твориможна було придбавати за ціною $0, 99 за пісню або $9.99 за альбом.Рівень продажів компакт-дисків з2003 року почав неухильно падати, при цьому продажцифрової музики в Інтернеті продовжує рости. УспіхiTunes Store дуже швидко привів до появи аналогічнихсервісів. У жовтні 2011 року компанією Appleзаявлено, що в магазині iTunes вже доступні 20 млн.пісень, а число скачувань перевищило 16 млрд.

Література 1. Скороходов Г. А. Тайны граммофона. — М.:Эксмо, Алгоритм, 2004, ISBN 5-

9265-0136-9

2. Железный А. И. Наш друг — грампластинка. Записки коллекционера. —

К.:Музична Україна, 1989

3. Проблемы звукозаписи. Беседа с проф. А. Ф. Шориным. //«Радиофронт»,

1937, № 5, с. 18-19

4. Кубаркин Л. Любительская звукозапись. //«Радиофронт», 1937, № 5, с. 20-22

5. http://patefon.tol.ru/history.htm6. http://www.diskobol.ru/archeology/pathephone.htm7. http://oldradio.onego.ru/8. Пестриков В. М. Великий винахід Вальдемара Паульсена / / Радіохобі. 1998. № 6. С. 2-39. Белькінд Л.А. Томас Альва Едісон. - М: Наука. 1964. 327 С.10. Яким чином був винайдений фонограф? / / Грамофон. 1908. № 4. С. 10-11.