Микола ЧАБАДА

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКІ ВЕЧОРИ В ШКОЛІ

Посібник для вчителя

Ілюстративний матеріал (музичні додатки дивись на сторінці: https :// drive . google . com / folderview ? id =0 BxPSNZedlMm 8 bmxJTzJRendzWkk & usp = sharing

Написані на основі власного досвіду та досвіду учасників сумської обласної лабораторії «Національні підстави вивчення української мови та літератури в школі» пропоновані сценарії літературно-мистецьких вечорів сприятимуть глибшому пізнанню учнями духовних цінностей українського народу, сформованих упродовж століть українською пісенністю та кобзарським звичаєм, допоможуть урізноманітнити та активізувати форми позакласної та позашкільної роботи. Подані в посібнику матеріали також добре прислужаться на уроках української мови та літератури, історії України, музики та співів, для проведення виховних годин і т.д.

Розраховано на вчителів, вихователів, студентів, методистів.

Ілюстративний матеріал (музичні додатки) дивись на сторінці: https://drive.google.com/folderview?id=0BxPSNZedlMm8bmxJTzJRendzWkk&usp=sharing

КОБЗАРІ ТА ЛІРНИКИ ЯК ТИПИ НАРОДНИХ СПІВЦІВ-МУЗИКАНТІВ(Усний журнал)

У глибині сцени — плакат зі словами Т.Шевченка «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...» Під ним — кобза або її малюнок, репродукції картини із зображенням козака (на коні з кобзою) та кобзаря-старця з поводирем, на стінах — плакати з висловлюваннями діячів культури про українську поезію і пісню.

Звучать переливи кобзи або бандури, спочатку ледь чутно, а потім усе гучніше й гучніше, переходячи в могутні акорди...

Учитель. Вслухаймось у звуки прадавньої кобзи... Вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, і ніжний шепіт придніпровських трав, і голос сивого Славути. Вслухаймось: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель; то кобза плаче разом із земляками-невільниками в Кафі чи Туреччині... А ці ось могутні акорди — не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній битві... (Ще деякий час звучить кобза.)

Перша сторінка. З історії виникнення кобзарства.

1-й учень . XV—XVII ст. — нелегкі часи в історії України. На наш край робили спустошливі набіги турецькі яничари і татарські орди. Головний тягар оборони рідної землі лягав на українські народні маси, на простих трударів, а особливо на козаків. У цій боротьбі козацтво вкрило себе невмирущою славою. Козаки не тільки обороняли міста і села України, а й ходили визволяти своїх бра-тів і сестер з турецької неволі. Так, 1614 р. близько двох тисяч чоловік на сорока човнах-байдарках перепливли Чорне море, захопили Синоп, знищили в ньому ворожий гарнізон і спалили флот. І це були не поодинокі випадки. Про регулярність козацьких рейдів через море збереглося чимало свідчень. У 1615 р. козаки ходили в похід на Константинополь, спалили гавані Мізени та Архіохі. Турецький флот, що почав переслідувати козаків, був повністю знищений у бою Запорозьким військом. А 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного напали з моря на головний невільницький ринок у Криму — Кафу (тепер Феодосія), взяли штурмом фортецю, знищили чотирнадцятитисячний турецький гарнізон, спалили флот і визволили полонених з неволі (звучить «Невільничий ринок у Кафі» у виконанні Віктора Мішалова).

2-й учень . Героїчна боротьба українського народу хвилююче оспівана в народних думах. У цих своєрідних творах возвеличуються герої, що захищали незалежність Вітчизни: Самійло Кішка, Іван Богун, козак Голота, Ганжа Андибер, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Максим Кривоніс та інші звитяжці, слава про яких «не вмре, не поляже», оспівані в українських думах як виразники волі народу, його сили, мудрості.

Звучить уривок з «Думи про козака Голоту».

Учитель (звертаючись до аудиторії). А що ви знаєте про виникнення українських народних дум, їх творців і виконавців? (Після бесіди з аудиторією продовжує.)

Авторитетні вчені довели, що кобзарство — унікальне явище у світовій культурі. За часів Запорозької Січі козацтво жило бурхливим життям, насиченим героїкою. Важкі, тривалі бойові походи, запеклі бої проти ненависних ворогів — ось чим було сповнене козацьке життя. Козаки відточували свій розум, тренували тіло, загартовували волю, мужність, витримку, бо небезпеки чатували їх на кожному кроці. Та все ж були у них і хвилини перепочинку, які годі уявити без танців, пісень, цікавих бувальщин.

3-й учень . Серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці. Та найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза — «дружина вірная» чи «подорожняя», як її називали кобзарі.

Навіть зарубіжні історики з захопленням відзначали, що «козаки показували дивовижні штуки, стріляли, співали та грали на кобзах».

Учитель . Звідки ж узялися на Січі кобзарі?

4-й учень . Чимало кобзарів потрапляли на Запорозьку Січ, тікаючи від сільських дуків-багатіїв. Іноді кобзарями ставали козаки, які в боях втратили зір. їх, як правило, зараховували до полкової музики.

5-й учень . Кобзарі були не лише добрими музиками й співцями. Вони зберігали у своїй пам'яті дорогоцінні перекази та легенди про козацьке життя, ратні подвиги запорожців, їхній побут і звичаї. Ті, які знали лікувальну силу різного зілля, нерідко ставали знахарями, повертали пораненим і хворим козакам здоров'я.

Коли ж козацькі полки вирушали в похід, зрячі кобзарі також брали до рук зброю, щоб боронити рідний край.

Звучить уривок із пісні «Їхав козак за Дунай».

7-й учень . Усім серцем сприйнявши українську народну мораль, кожен кобзар вважав, що «на те й існує, щоб нагадувати людям про Бога та благодать». Таке розуміння суспільного призначення кобзарського мистецтва ставило його носіїв до розряду людей особливих. У народі кобзаря сприймали як чоловіка Божого.

Кобзарі та лірники воістину були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасників і прийдешніх поколінь, їхній внутрішній світ характеризується широтою інтересів, глибиною емоцій, здатністю спів-переживати іншим людям, багатством уяви, винятковою волею. І водночас народним співцям були властиві почуття власної честі та гідності, безкомпромісність, непримиренність до зла і неправди, ліричність, схильність до трагіко-драматичного, а часом і сатирико-гумористичного світосприйняття.

2-й учень . За твердженням дослідників, більшість народних співців жили дуже скромно, майже аскетично. Вони байдужі до життєвих вигод, їм не властиві будь-які хтиві прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрій Шут, Федір Гриценко-Холодний, Остап Вересай. Але не можна сказати, що кобзарі зрікалися всього того, що властиве людині. Остап Вересай, наприклад, дбав про господарство, на зароблені гроші будував хату, повсякчас піклувався про сім'ю.

Андрій Шут, втративши зір, навчився сукати мотузки та в'язати з конопель різне сільське начиння. Був у всьому завзятим і наполегливим. Заробивши чесною працею грошей, збудував хату, одружився, за власний кошт вивчив сина.

3-й учень . Отже, хибною є поширена думка, начебто кобзарі були жебраками і жили тільки з милостині. Передаючи з покоління до покоління народні думи та історичні пісні, поетичні розповіді про добро і зло, милосер-дя і жорстокість, людську красу і потворність, вони й самі були втіленням людських чеснот, не зраджували своїх принципів навіть тоді, коли їх саджали на палі, чіпляли на гаки, осліплювали. Те, що співці-музиканти проповідували в думах і піснях, ніколи не розходилося з їхніми власними життєвими принципами та ідеалами.

Показовий щодо цього випадок, який трапився з Архипом Никоненком. Якось знайомий приніс Архипові начинання з конопель, аби той зсукав йому довгу мотузку. Коли ж роботу було закінчено, мотузка виявилася на третину легшою порівняно з вагою начиння. Як свідчать односельці, Никоненко був настільки цим схвильований (бо це ж плямувало його честь), що, навіть виконуючи думи, зупинявся і розмірковував про себе і для слухачів: «Хто ж це, — бідкався господар, — в мене їх підчистив... Воно й бере да не заразом, а потрошку, видно бере, да не дурено — розумний, щоб я й не пізнав ще. Саме менше, а жмінь шість пропало. Ой сукиної шельми собаки необашної. Коли б мені його піймать да провчить — воно б тоді одсахнулося — [спав би тягар з душі]». І піймав таки праведник злодія, і примусив відшкодувати збитки.

4-й учень . Почуття власної честі й гідності ніколи не полишало й Остапа Вересая. Одного разу титар з кучером оббрехали й побили кобзаря, а лобуряка-зять вигнав з дому. Та відчуваючи свою правоту, гордий чоловік не став просити у них прощення. Він залишив дім і пішов у широкий світ шукати шматок хліба. Дума «Бідна вдова і три сини», пісня «Нема в світі ніде правди» були його відповіддю на людську нечесність, зло та неправду. І не один кривдник в образах запанілих та зарозумілих синів і неправди впізнав себе. Сам Остап Вересай про це говорив так: «Як у ярмарку станеш її [пісню «Нема в світі ніде правди»] співать, то пани й одійдуть... вони її не люблять!.. Тепер більш брехнею живуть». Таку силу мало правдиве кобзарське слово, поєднане з чистим сумлінням.

Учитель . Про які риси характеру кобзарів свідчать наведені приклади? (Відповідаючи на це запитання, учні роблять висновок: кобзарям були властиві найвищі чесноти, і тому не дивно, що вони поєднували в слові, музиці та співі особисте і загальнонародне, моральне і соціальне.)

Друга сторінка. Навчання кобзарів і лірників, їхні братства.

5-й учень . Життя і кобзарська діяльність українських Боянів були дуже нелегкими: тяжкі каліцтва, щоденний пошук шматка хліба, переслідування властей... Щоб якось захистити себе, вони почали, за прикладом міських ремісничих цехів, утворювати братства (або гурти). У 2-й половині XIX ст. ці об'єднання майже скрізь припинили своє існування, проте свого часу відіграли значну роль у житті, діяльності й побуті народних співців-кобзарів.

Братство (чи гурт) об'єднувало всіх незрячих кобзарів певного повіту України. Збиралися співці в церкві. У престольні свята (Пречиста, Спас, Миколи тощо) кобзарі вирішували на своїх зборах усі невідкладні справи братства.

За твердженням Ф.Лаврова, всі братства мали однакові звичаї та правила:

1. Основа братства (гурту) — певна територія (обмежена кількість сіл, містечок, міст).

2. Братство має свій центр в одному з міст, де за власні кошти купує ікону, свічки, оливу для церкви.

3. Громадське урядування: збори вибирають начальника цеху (цехмістра), суд, скарбника та приймають нових членів.

4. Для вступу в цех (братство) необхідно дотримуватися певних правил.5. Членом братства може бути лише той, хто має якісь фізичні вади

або каліцтво і набув певних професійних навичок (уміння грати на кобзі чи лірі, знання кількох пісень), а також вивчив мову братства («лебійську» мову).

6. Кожен член братства (гурту) зветься товаришем.7. Особа, яка вступає до братства, має вносити до цехової братської

кружки певну кількість грошей.8. Братство виробляє ритуал прийому до свого гурту.9. Братство не втручається в особисте життя братчиків.

Завдяки цьому у членів братства виховувалося відчуття спільноти й водночас власної незалежності, укорінювались усвідомлення певної позиції і професійна гордість. Це підтверджує хоча б такий факт: коли незрячий кобзар чи лірник просив милостиню, то на коліна ставав тільки його учень, сам же співець вважав це для себе неможливим, не сумісним з власною гідністю.

6-й учень . Отже, щоб стати справжнім кобзарем і цим ремеслом заробляти собі на прожиття, потрібно було навчитися кобзарській справі (оволодіти грою на кобзі чи лірі, вивчити кілька дум, релігійних та інших пісень, псалмів, молитов), опанувати «лебійську» мову, прийнятну і зрозумілу тільки в колі співців, одержати «визвілку» (право на самостійне кобзарювання), дотримуватися всіх звичаїв і вступити до гурту. Юнаки, охочі до музики і співу, вчилися в старших кобзарів 2—3 роки або й більше, за лежно від своїх здібностей і наполегливості.

А брали до товариства тільки тих учнів (хлопців), які успішно закінчили навчання у свого майстра. Панотець (так учні називали вчителя) ніс цілковиту відповідальність за підготовку хлопця до самостійного кобзарювання.

Як відбувалися заняття? Спочатку, як правило, старший кобзар розказував про пісенний твір і співав його, а потім молодик повторював аж поки запам'ятає.

Саме так, під час безпосередньої передачі досвіду, формувався репертуар українського Гомера — Остапа Вересая. Цей метод був найбільш прийнятним для майбутнього співця, адже Остап уже на четвертому році життя втратив зір, а емоційна від природи натура прагнула дії, спілкування з людьми. Згодом він став носієм багатющої уснопоетичної скарбниці, до якої ввійшли думи «Отчим», «Як три брати з Азова втікали», «Невольницька», «Про бурю на

Чорному морі», «Про удову і трьох синів», «Про Хведора Безрідного», а також пісні «Про Правду і Неправду», «Щиголь», «Про Хому й Ярему», танці «Козак», «Ой їхав, не заїхав», «Кисіль» та ін.

Звучить твір із репертуару О.Вересая.

Учитель . Ви, мабуть, помітили, що думи виконуються не так, як пісні. У чому ж відмінність? (Виконуючи думу, кобзар проказує, декламує ті окремі місця під акомпанемент інструмента. Цей особливий спосіб виконання думи називається р е ч и т а т и в о м.)

7 - й учень . Навчаючись у кобзаря, постійно мандруючи з ним, спілкуючись з іншими кобзарями, учень поступово засвоював усі секрети кобзарства. Один із цих секретів — «лебійська» мова. На думку Василя Ємця, вона складається з перекручених слів української, грецької та циганської мов. Сліпих кобзарів називали невлями, старців — харбетрусами, усіх сліпих — люхно, поводиря — потирем, діда — лебієм, сіль — галустю, малого — мікрим, воза — котнем, день — куднем, кожух — бармузем, воду — делькою, пана — каврієм, шапку — камухою, кий — костуром. Торба на спині називалася — заплішень, торба на боці — боковень і т.д. Дієслова «пе-рекладалися» так: спати — кімать, грітись — грівошитись, дерти — дермонити. Бувало, проспівавши, кобзар питав у свого поводиря: «Конто вдичело?» («Скільки дали?»), а той відповідав: «Пянджик» («П'ять копійок»). Ця мова була настільки поширена серед старців-кобзарів, що на ній складалися навіть пісні. Ось одна з них:

Коби мені куліса сяна,А до куліен ще тираніІ бутельбу вовчану,Керована чорнобрива

Перекладається вона так:Коби мені хлібець святий,А до хліба трошки сиру,А до сиру шклянка пиваТа дівчина чорнобрива.

За тяжких умов кобзарювання «лебійська» мова, безперечно, була одним із засобів виживання, допомагала народним співцям зберегти духовну свободу серед світу насилля.

1-й учень . Яка ж будова цього легендарного оповитого імлою століть щипкового багатоголосника? Кобза і бандура (удосконалений, модернізований різновид кобзи) — це музичні інструменти, виготовлені з цілого шматка верби чи клена. Деякі кобзи схожі на великий ополоник з короткою ручкою, який має потовщені краї. Все це разом — основа кобзи, спідняк. Різко звужуючись, спідняк переходить у ручку (гриф), на якій розміщені кілочки для басів. Боки ручки з дерев'яними кілочками називаються щоками. Верхня частина кобзи, виготовлена, як правило, з ялини, — це верхняк, або дейко, а той круг, де сходяться верхняк зі спідняком, — брямки. У нижній частині кобзи знаходиться струнник, до якого чіпляються баси та приструнки. Закінчується струнник

двома, трьома і більше хвостами, що тримають при кобзі струнник прикріпленими до спідняка одним чи кількома ґудзиками — пупками. Вирізаний посередині верхняка отвір — це голосник. Між голосником і струнником лежить підставка, зроблена з міцного дерева, — кобилка, через яку ідуть баси й приструнки. Під верхняком наклеюються кілька тоненьких пружних дерев'яних паличок — пружин, які надають вібрації по всьому верхняку. Під прямим кутом між верхняком і спідняком розташовано кілька дерев'яних підпорок — це душа, вона поєднує спідняк в одне вібруюче тіло.

Струни кобзи поділяють на баси — бунти (вони йдуть по ручці) та приструнки (вони з правого боку кобзи прикріплені до спідняка). Кількість струн у кобзах може бути різна. Старі кобзи мали тільки 12 струн (така кобза була в Остапа Вересая). Згодом з'явилися кобзи на 20 — ЗО — 35 і більше струн. (Розповідаючи, учень показує всі складові кобзи на інструменті або малюнку.)

У давнину струни виготовлялися з кишок тварин, пізніше їх замінили металеві.

Учитель . Ось така вона, кобза. — водночас проста і складна, таємнича. Щоб пізнати всі її секрети, треба було мати неабиякий хист, терпіння і старанність. Тільки в умілих руках вона ставала слухняною.

2-й учень. А чи знаєте ви, як відбувався обряд посвяти в кобзарі?Коли закінчувалася наука в панотця, учень, зібравши карбованців п'ять, ішов

до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і дозволу почати свої «обходи» (самостійне кобзарювання).

Відбувалося «благословення» приблизно за однаковим сценарієм.Учень знаходить на ярмарку серед старців-кобзарів свого панотця. Коли він

підходить до старців, що сидять колом, панотець підводиться на ноги. Молодик тричі читає: «Молитвами св. отець наш, Господи ісусе Христе Боже наш, помилуй нас!» Усі, що сидять, відповідають: «Амінь!» Тоді молодик, кланяючись у пояс своєму панотцеві, промовляє: «Покорно благодарю вас, панотець, за доброє ученьє, за : молитви Ісусові, за слова євангельські, за псальми спасительниє, за Мойсеєв закон! А ви, нищая братія,старшая і меншая, благословіть мене на всі чотири сторони!». Після цих слів учня панотець звертається до тих, що сидять, із запитанням: «Братія старшая й меншая, чи не обідив кого сей учень, чи не вкрав у кого, чи не полаяв кого, чи не запримітили за ним поганого чого?» А коли хто зі старців має якусь претензію до молодика (а це траплялося дуже рідко, бо, крім високої професійної майстерності, вчитель давав учневі ще й ази чесності, порядності) й на прохання останнього вибачить йому, то вся братія просить од молодика хліба-солі. Тоді молодик купує кожному братчику булку і рибу, частує горілкою. А почастувавши всіх, кланяється їм і питає: «Чи довольні ви моїм хлібом-солею?» Братія відповідає: «Довольні». Тоді молодик знову кланяється й каже: «Теперечки благословіть мене на всі чотири сторони!» Панотець відповідає: «Бог благословить!». А братія додає від себе: «Як ти вірно служив свойому панотцю, нехай і тобі так люди служать!». На цьому, по суті, й закінчувалося «благословення».

Але в деяких братствах воно продовжувалося хвилюючою церемонією «надання визвілка» і передачі кобзи. Один з дідів або сам майстер подає учневі хліб. Від хліба учень одрізує три окрайці, солить їх і кладе собі за пазуху. Це зветься «взяти визвілок» — головний акт, що дає право носити ліру або кобзу.

Подавши хліб, діди-братчики бажають: «Дай тобі, Боже, щоб ти був здоровий, як вода, а багатий, як земля; щоб тобі з води й з роси йшло! Гряди во ім'я Господнє».

Майстер вішає інструмент на себе і піднімає полу свити, а учень прикриває інструмент своєю полою. Тоді майстер здіймає ремінь кобзи з своєї шиї й надіває його на шию учневі. Благословляючи учня, вчитель кидає йому на інструмент грошей — на щастя. (Цю розповідь можна замінити інсценізацією.)

Третя сторінка. Роль кобзарів і лірників у духовному та суспільно-політичному житті України.

3-й учень . Кобзарі своєю творчістю утверджували найвищі людські цінності: вірність Богові, Україні і побратимству, повагу до старших, мужність, порядність, чесність. Думи зробили великий вплив на розвиток художньої літератури та образотворчого мистецтва.

Народні співці були справжніми патріотами. Вони брали активну участь у визвольних рухах. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарів по містах і селах закликати народ до боротьби з ворогами.

Після повстання 1768 р., відомого під назвою «Коліївщина», польська шляхта вчинила розправу над повстанцями в містечку Кодні (Житомирщина)._3 Коденської судової книги відомо, що трьом кобзарям, учасникам повстання, Прокопу Скрязі, Василю Варченку і Миколі Соковому відрубали голови за те, що вони «гайдамакам на бандурі грали».

У XIX ст. від багатьох співців-кобзарів записано думи, що дійшли до нашого часу. Видатними виконавцями дум у минулому столітті були Іван Стрічка, Андрій Шут, Остап Вересай, Іван Кравченко (Крюковський). Кобзар Михайло Кравченко, який став відомим на початку XX ст., не тільки талановито виконував думи, а й створював їх сам.

У перші дні Другої світової пішли на фронт бандуристи М.Опришко, Д.Піка, Г.Гордійчук. Вони загинули смертю хоробрих. Бандуристи, які залишилися на тимчасово окупованій гітлерівцями території, сприяли піднесенню бойового духу народу, будили ненависть до ворогів.

Відома Миргородська капела бандуристів під керівництвом І.Скляра теж внесла свою частку в перемогу. Капеляни виступали з окопах на передовій, у госпіталях, а часом проводжали в останню дорогу загиблих воїнів.

І з тилу ворога, і в діючій армії бандуристи патріотичними піснями і думами допомагали народові в боротьбі з фашизмом.

У повоєнні часи і нині кобзарство було і є джерелом збереження національних ідейних та духовних цінностей, джерелом формування національного світогляду та національної громадянської позиції українців.

Учитель . Кобзарство — це самобутнє явище світової культури. А для справжнього мистецтва немає кордонів.

Четверта сторінка. Світова слава українського кобзарства.

4-й учень . Уже в XVI ст. Західна Європа знала українських кобзарів і лірників. Великою популярністю тут користувалися наші бандуристи Войташек, Веселовський, Білоградський. Ім'я народного співця Остапа Вересая, добре

відомого українській і європейській громадськості, потрапило на сторінки періодичних видань Франції, Англії, Польщі, Австрії, Німеччини, Чехословаччини. Він був запрошений на 3-й Археологічний з'їзд, який проходив 1874 р. в Києві, і буквально полонив делегатів своїм майстерним співом та грою на кобзі. Французький вчений Альфред Рамбо, який двічі слухав виступ українського кобзаря, залишив схвильований відгук про нього: «Селянин Остап Вересай є безпосереднім нащадком старих слов'янських співців, він — законний нащадок Бояна й інших «солов'їв минулих часів». Англійський письменник і фольклорист В.Ральстон у великій статті «Кобзар Остап Вересай, його музика і т.д.» висловлює думку, що наш співець відіграв в Україні таку саму роль, як рапсоди у стародавній Греції. Образ кобзаря Остапа Вересая відтворив у оповіданні «Пісня про Правду» (1890) відомий австрійський письменник Райнер-Марія Рільке.

Традиції кобзарства ніколи не переривалися. На 4-му Міжнародному з'їзді учених-славістів (Москва, 1958 р.) виступав ще один відомий кобзар — Єгор Мовчан. Деякі з делегатів порівнювали мелодії дум у виконанні Мовчана з му-зикою Бетховена, інші ж, підкреслюючи самобутність творчої манери співця, вважали, що взагалі важко порівнювати українські народні думи з будь-чим. Славіста з Болгарії Цветану Романську вразила сила експресії та безпосередність почуттів, з якими виконував Мовчан українські епічні твори. Делегат з Монголії професор Ор.Рінчер сказав: «Мовчана почув я в Москві і про Монголію далеку згадав. Нехай живе довгі роки співець, який радує серця людей».

Світову славу українського кобзарства згодом примножили самобутні колективи кобзарів. Так, Державна заслужена капела бандуристів України, гастролюючи в 1969 р. в Японії, буквально зачарувала меломанів цієї країни. Ка-пела за 30 днів відвідала 18 міст і дала 22 концерти, на кожному з яких побувало 4-5 тисяч глядачів. І ще один унікальний факт з історії цього мистецтва. Далеко від України, в американському місті Детройті вже не одне десятиліття діє капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Загальне визнання здобула і капела бандуристів з Аргентини, якою керує Олесь Береговий. Живучи далеко від Батьківщини, капеляни не забули рідної землі, рідної мови, культури. Вони гордо несуть славу українського кобзарства по всьому світу. Бандурне мистецтво побутує і добре відоме й в інших країнах світу.

На авансцену виходять 4 учні і читають вислови діячів культури різних народів про українську пісенну культуру та кобзарство:

Українські пісні та думи, з їх скорботою, близькою всім, сповнені великого вселюдського змісту.

В.Ральстон, Англія.З давніх-давен славилася українська земля своїми співцями-бандуристами.

В їхній музиці відбита історія народу, його славне героїчне минуле, а в піснях втілені його мрії про щастя.

М. Тодоров, Болгарія.Українською мовою створена найбагатша народна поезія.

З.Педросо, Португалія.Музичний талант українського народу добре відомий в усьому світі.

Акіра Хасімото, Японія.

Учитель робить підсумок уроку. Його виступ закінчується словами:

Слава талановитому народу українському, який створив яскраві зразки народної поезії! Хай живуть у віках імена славних співців-кобзарів!

***На наш погляд, форма усного журналу дає змогу провести вечір жваво,

неординарно, поєднати інформативність із цікавою наочністю (демонстрацією портретів, картин, прослуховуванням дум і пісень у грам-запису тощо, сьогодні їх можна знайти в Інтернеті, зокрема на сторінці Харківського кобзарського цеху), а також з елементами театрального дійства. Сподіваємось, що цей матеріал матиме важливе значення для засвоєння учнями подальших уроків, присвячених кобзарству.

Олександр Маркевич(1894-1978) Григорій Ільченко (1902-1975) Никін Прудний (1890-1982)

Використана література1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.2. Думи / Укл. В.Хоменко. — К., 1974,3. Ємець В. Кобза та кобзарі. — Берлін, 1923.4.Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. − К., 1980.5 .Лавров Ф. Кобзарі. — К„ 1980.6.Нудьга Г. Українська пісня в світі. — К., 1989.7.Поліщук Ф, Вивчення усної народної творчості. — К., 1978.8.Пригара М. Козак Голота. — К., 1980.9.Штокалко 3. Кобзарський підручник. — Едмонтон. — К., 1992.10. Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. − Львів, 2011.

ВЕЧІР-МАНДРІВКА «ІСТОРІЯ КОБЗАРСТВА В УКРАЇНІ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ ХХ ст.»

Ознайомившись із кобзарями та лірниками як типами народних співців-музикантів, переходимо до вивчення його історії та особливостей побутування. Цій проблемі й присвячуємо вечір на тему "Історія кобзарства в Україні" (від найдавніших часів до початку XX ст.). У процесі підготовки до нього учнем та вчителем радимо використати таку літературу: Куліш П. Записки о южной Руси. В 2 — х т., .1994; Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. - К., 1969; Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм. - К.,1995; Вертій О. Український Гомер ( Життя і творчість Остапа Вересая). // Українська мова та література в школі. − 1991 − №12 − С. 36 - 39; Українські народні думи. Том перший корпусу. Тексти і вступ К. Грушевської. — Харків, 1927; Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. - Львів, 2000; Лавров Ф. Кобзарі. Нариси з історії кобзарства України - К., 1980; Кирдан Б., Омельченко Л. Народні співці - музиканти на Україні - К., 1980; Литвин М. Струни золотії - К.1994,; Лозко Г. Українське язичництво. - К., 1994 р. та іншу літературу.

На власному досвіді переконалися в тому, що найефективнішою в такому разі буде мандрівка в глиб століть, метою якої стане ознайомлення із історією кобзарства в Україні та особливостями його побутування від найдавніших часів до початку XX століття.

Розпочнемо його так:(На стіні велика карта України. Поруч фотопортрети кобзарів на ній.

Чутно переливи кобзи...)Учитель: Що то за інструмент звучить такий і як зветься майстер, що

видобуває з нього цю чарівну мелодію? (учні відповідають, що то звучить кобза і грає на ній кобзар). Так, це звучить кобза... Лине вона своєю думою - піснею до наших сердець через ціле тисячоліття... Духовно єднає нас із пращурами далекими нашими. Збирає на своєрідне віче душі всіх українців... Віче тисячолітньої культури нашої історії… ( Кобза змовкає).

Пригадайте, що ви вже знаєте про кобзарів? - звертається до класу вчитель. (Учні відповідають, що кобзарі - це українські народні співці- музиканти, які виконують пісні й думи, супроводжуючи свій спів грою на кобзі). Сьогодні ж запрошуємо вас у мандрівку вглиб століть, аби дізнатися про витоки, розвиток та становлення кобзарства - цього справді самобутнього виду народного мистецтва не лише в українській, а й світовій культурі.

Ми пройдемо історичними стежками кобзарства. А вони беруть початок свій у сивій давнині, в добі язичництва. Язичництво - це давня політеїстична релігія наших давніх предків, тобто вірування у багатьох богів, що передувала християнству. Служителі культу язичництва називалися жрецями (волхвами).

(Трохи на віддалі невимушено розігрується сценка: на битій дорозі гурт людей, у його оточенні сидить старий чоловік у білому довгому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду уздовж усієї застібки, з широкою відлогою ( капюшоном). Це типовий одяг волхва. Щось чаклує час від часу граючи на гуслях.)

(Учитель звертає увагу глядачів на описану вище сценку):Ми з вами перемістилися в Київську Русь, в епоху язичництва. Отой

незвичайний чоловік - волхв. Волхви - це жреці у Древній Русі, служителі язичницького культу, їм приписувався вплив на сили природи, передбачення майбутнього. Волхви вперше згадуються в літопису під 912 роком у зв’язку з повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега.

Саме в серодовищі волхвів записували стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Вони виконувалися в супроводі музики - можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи. Волхви у Древній Русі були також і скоморохами ( скоморох - це музикант, який грав на різних інструментах). А тих, які грали на щипкових (можливо кобзоподібних) інструментах і під їх супровід виконували старовинні епічні твори, такі як билини-старини, вважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників.

Жреці, волхви та співці-скоморохи, що вийшли з їхньої гущі, користувалися авторитетом у князів і пошаною всього народу. Із літописних згадок дізнаємося, що князі часто влаштовували "пир с гусльми", а серед простого народу співці-скоморохи виконували обрядові пісні, зокрема русальні. Арабський вчений і мандрівник того часу Ал - Бекрі при описі русів згадує: " У них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого понад двох ліктів і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла". Можливо це один із подібних до кобзарських інструментів XI століття.

До перших талановитих співців — музикантів належали Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро). Що ж повідує про них історія?

1-й провідник (розповідає): Мануйло - перший з відомих у літературних джерелах співців періоду Київської Русі. Згадується в літопису під 1137 роком як співець "гораздий", тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з Греції з двома товаришами. Був співаком у князя Мстислава, потім став Єпископом смоленським.

Учитель: Одним із древніх і найвідоміших представників народних співців, які вважаються прототипами народних кобзарів, змальований у "Слові о полку Ігоревім" славний Боян. (Проектується портрет Бояна). У цьому "соловию старого времені" можна вбачати вже реальну постать імпровізатора, гусляра.

Далі, щоб учні пригадали уже відоме їм про Бояна, ставимо такі запитання:1) Хто такий Боян?2) Що ви знаєте про нього зі "Слова о полку Ігоревім" чи з інших творів?

За ними проводимо коротку бесіду.(Учитель продовжує системну розповідь з елементами речитативного

читання "Слова о полку Ігоревім "): Так, Боян − давньоруський співець-дружинник 2-ї половини XІ-

початку ХІІ століття, уславлений у "Слові о полку Ігоревім". Його ім’я виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор "Слова" називає Бояна "віщим співцем", "внуком Велеса" (давньоруського бога поезії, покровителя поетів), "соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна", тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі "Слова" відома тематика творів Бояна: Боян оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці. Боянові послідовники − представники народного епосу княжої доби продовжили розпочату ним патріотично спрямовану тематику.

Ім'я Бояна стало прозивним. Його образ відтворено в художній літературі й мистецтві.

(Виконується речитативне читання "Слова о полку Ігоревім", де згадується Боян).

Гей, Бояне, дивна ж твоя мова:Раз як вовк мчиться вона степами,То щебече, аж ходить діброва,То зніметься і під небесами,Як орел гордо, пишно буяє...Гей, мистець був Боян над мистцями.Як було давнину спогадаєІ незгоди князів й коромоли,То не стадо лебедів пускаєСвої хижі, бистрі соколи.

Не лебідяТо сокіл доганяє, ген в далі, Лиш Боян свої пальці пускає, Віщі пальці на струни, - щоб

грали Князям славу і честь повідали.

2-й провідник: Десь століттям пізніше (після Мануйла й Бояна) чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса ( Дмитро) − давньоруський співець у владики перемишлянського. Князь Данило Романович запрошував Митусу до себе в півчі, але той з гордості відмовився служити князеві.

Учитель: Отже, з усього вищесказаного можна зробити висновок, що духовне життя київської Русі було високим, і один із головних складників цієї духовності становило музичне інструментальне виконавство й співоче мистецтво.

У період же після розпаду держави Київська Русь, і включно аж до XVII ст., про кобзарів, на жаль, збереглося дуже мало відомостей. Наприкінці XVII ст. спостерігається деякий занепад кобзарського мистецтва. У вищих колах суспільства кобзу витісняють більш вдосконалені інструменти, які на Україну все частіше проникають із Заходу. Кобза в ці часи опиняється в руках народних музикантів, незрячих старців. Народні кобзарі − сліпці донесли кобзу, а також кобзарські думи і пісні разом із старовинними кобзарськими традиціями до наших днів. А ми тим часом продовжуємо мандрівку вглиб століть.

3-й провідник. Ось ми й на Запоріжжі (показує на карті). Є думка, що кобзарський професіоналізм зародився на Запорізькій Січі. До володінь Запорізької Січі входили території теперішньої Дніпропетровської , значна частина Запорізької і Кіровоградської, а також частково Херсонської і Донецької областей. Тут кобзарство було дуже поширеним і користувалося великою пошаною. (Демонструються репродукції картин С. Васильківського "Сліпий кобзар з хлопчиком - поводирем ", віньєтки М. Самокиша "Козацький загін у поході" та "Група кобзарів, що співають на ярмарку", "Кобза, торбан та бутон") (Див. Журнал "Україна" за 1988 рік, номер 12). Кобза була невід’ємною частиною козацького побуту. Козаки носили її разом зі списом і шаблею, не розлучалися з нею ні в курені, ні в походах, ні в бою. Кобза була розважливою "дружиною вірною" запорожців. (Звучить "Запорозький марш ").

Була на Запорізькій Січі і своя своєрідна школа, в якій вчили грати на

кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі-бандуристи, вивчивши ще й одну-дві іноземні мови ( польську, турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків. Проникаючи у сусідні держави з кобзою, розвідували укріплення противників, місце перебування бранців.

1 - й провідник: Запорозькі кобзарі виконували також місії посланців - вістунів та супроводжували часто козацьких послів. Найдавнішим кобзарем, який діяв у козацькому війську на Запорізькій Січі був Антін Головатий ( 1744 - 1797). Ще малим хлопчиною потрапив він на Запорізьку Січ. Спершу був "молодиком при боку кошового", а згодом швидко освоївши козацьку науку, навчився грати на бандурі та вибився в старшини. Скомпонував кілька пісень про справи козацького товариства, які вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи. Автор пісень "Ой Боже наш, Боже милостивий", "О годі нам журитися", які дійшли до наших днів. У 1971 році обраний товариством військовим писарем в Самарську палатку. Враховуючи його дипломатичні здібності, не раз посилало його козацьке товариство в Петербург чи Москву "з паперами" до цариці чи Потьомкіна.

Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти шаблею, часто звертався до кобзи, як до засобу існування. З кобзою він розважав товариство, складав пісні та думи про історичні події та славні походи, очевидцем яких був сам.

2-й провідник: Відомим на Запоріжжі був і кобзар Данило Бандурка. Чим же займався Данило Бандурка на Січі? Насамперед він був хорошим

бандуристом. Крім того, влітку косив у лугах сіно, пас і стеріг коней, охороняв козацьке майно та курені. Звичайно, брав активну участь у гайдамацьких бойових походах і як воїн не раз відзначався мужністю й відвагою.

3-й провідник: У літературних джерелах згадується також ім'я народного співця Грицька Кобзаря.

Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько, тоді ще козак, як й інші. Цього Грицька було призначено наглядачем до решти козаків, що були під вартою. За те, що він сприяв утечі полонених, давши їм турецький одяг, йому турки викололи очі. Сліпий він якимось чином все ж "добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони із полону тікали".

(Виконуються уривки думи "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі")

Із Зопорізької Січі старі кобзарі — запорожці розходились по Україні і несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про боротьбу народу з поневолювачами. Вони вчили кобзарському мистецтву молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи.

Учитель: Кобзарство стало душею й гордістю простого народу. Кожен куток України мав своїх знаменитих кобзарів і гордився ними. Отже, продовжимо далі нашу мандрівку Україною, знайомлячись із представниками цього народного мистецтва. Поширювалось і побутувало кобзарство в основному в таких регіонах (показує на карті):

1) на Гетьманщині ( в XVII ст. вона називалась Військо Запорозьке). Територія Гетьманської держави обіймала за Б.Хмельницького колишні воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білорусії (Чавський полк). Столицями Гетьманської держави свого часу

були: Чигирин, Батурин, Глухів.2) на Наддніпрянщині (Черкащина, Київщина, Полтавщина);3) на Слобожанщині (південно- східна частина Сумщини, Харківщина)4) 1-й провідник: Північну частину Гетьманщини (Сіверщину)

(показує на карті) історія представила такими співцями як Григорій Любисток, Остап Вересай, Терентій Пархоменко, Андрій Шут, Андрій Бешко, Іван Романенко, Аврам Гребінь (показує портрети названих кобзарів).

5) Досить цікавою є біографія Григорія Любистка із Чернігівщини. У XVIII ст. при царських палатах організовувалися хорові та музичні капели, потрапляли туди й кобзарі.

З придворних кобзарів увагу привертає постать незрячого кобзаря Григорія Михайловича Любистка (родом із Прилук), якого забрали до царського палацу при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20 років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі висунули Любистка в число найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змушує його тікати на Україну.

Цариця Єлизавета видає один за одним укази про розшуки кобзаря та повернення його до царського палацу. В указах перелічувалися ознаки втікача: середній зріст, сліпий, русяве волосся. Врешті-решт кобзаря було затримано в Києво-Печерській лаврі і знову вернули до цариці. На диво, Любисток не був покараний, а добре обдарований царицею: був пожалуваний дворянством, діставши до того чин полковника.

Учитель: Із часом кобзарство стало однією з найдієвіших суспільних сил у здійсненні найзаповітніших мрій широких мас українців. Кобзарі брали активну участь у народно-визвольних рухах за волю України,

А тепер перенесемось у буремні роки Коліївщини — великого народно- визвольного повстання селян Правобережної України в 1768 році проти польсько - шляхетського гніту. Почавшись у районі Чигирина (показує на карті), воно охопило спочатку південь Київщини ( Черкаси, Смілу), а потім поширилось майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв запорожець Максим Залізняк.

1-й учасник мандрівки: Зачекайте лишень! Про Коліївщину я читав у поемі Тараса Шевченка "Гайдамаки".

2 - й учасник мандрівки: А ще є цікава книга Миколи Глухенького "Весняні води", вона теж присвячена цим історичним подіям. А гляньте, що то за гурт людей зібрався такий?

(Розігрується сценка із поеми Т.Шевченка "Гайдамаки". Сидить кобзар, грає на кобзі. Навколо нього люди з колами й косами ( типовою зброєю

гайдамаків) слухають спів).

1-й провідник : Це повстанський табір гайдамаків і козаків поблизу Чигирина. Давайте послухаємо, про що співає кобзар.

Кобзар (співає, або підключається магнітофонний запис).Літа орел, літа сизийПопід небесами:Гуля Максим, гуля батькоСтепами — лісами.Ой літа орел сизий

А за ним орлята:Гуля Максим, ґуля батько,А за ним хлоп’ята,Сини його, діти...…………………………..Шануйтеся ж, вражі ляхи,Скажені собаки:Йде Залізняк Чорним шляхомЗа ним гайдамаки".

Учитель: У буремний час народного повстання — Коліївщини залишили по собі добру пам’ять три кобзарі Черкащини (Показує на карті Черкащину). Василь Варченко, Прокіп Скряга та Михайло, Сокового зять. Послухаймо про них розповідь.

2-й провідник: (Розповідає про кобзарів —учасників Коліївщини):Яскравим прикладом служіння рідному народові є діяльність трьох

кобзарів з Черкащини - учасників Коліївщини Прохора Скряги, Василя Варченка, Михайла Сокового зятя.

Після придушення великого народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року проти польсько-шляхетського гноблення, відомого під назвою Коліївщина, яке спалахнуло в районі Мотронинського монастиря (біля Черкас), польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями.

Озвіріла шляхта скарала на смерть і трьох кобзарів - учасників Коліївщини: Прокопа Скрягу з Остапова, Василя Варченка із Звенигородки і Михайла, Сокового зятя, з Шаржиполя. Народних співців знищили за те, що вони, як про це засвідчує " Коденська книга", "гайдамакам на бандурах грали".

Про згаданих кобзарів у "Коденській книзі" записано: "Прокіп Скряга, бандурист з Остапова... Цей мусить бути обезголовлений ( 2 січня 1770 року)". В поіменному списку страчених сказано, що Прокіп Скряга разом з чотирма іншими повстанцями за гайдамацькі вчинки обезголовлений того ж дня тобто 2 січня 1770 року.

Тут також говориться: "Чмихайло, Сокового зять, з села Шаржиполя. Вирок: цей заслуговує на смерть. 18 січня 1770 року".

Далі читаємо ще про одного кобзаря: Василь Варченко перейшов із Звенигородки в Козацьку Долину, звідки пішов з ватажком Ремезом і ходив з останнім у Водяники, Кобилячки та Попуринці і грав гайдамакам на бандурі. 26 січня 1770 року винесено вирок, за яким Варченка разом з іншими 22 гайдамаками скарано на смерть.

Вороги розуміли, яку роль у національно-визвольній боротьбі українського народу, зокрема проти шляхетської Польщі, відігрівали кобзарі. Відомо, що польський уряд вживав найрішучиших заходів для того, щоб викоренити з ужитку українські народні думи та історичні пісні, особливо про гетьмана Богдана Хмельницького, а також знищити народних співців-кобзарів, вважаючи їх діяльність надто шкідливою й небезпечною.

Учитель: Кінець XVIII ст. приніс із собою повне поневолення українського народу, а з ним і занепад старого кобзарства. Як відомо, тоді була скасована Гетьманщина, знищена Запорізька Січ, українські діячі були ув’язнені, заслані на Сибір та Північ Росії, а народ, разом із землею, на якій стільки пролив своєї крові, був поділений між тими, хто найбільше вислужився на його поневоленні.

Бідному невольникові-кріпакові було вже не до кобзи, і тому він покинув її, як покинув раніше шаблю та рушницю... Цю покинуту на призволяще кобзу підхопили каліки − співці, які й зберігали її аж до наших часів. Отже, з кінця XVIII ст. кобза стає інструментом убогих калік, які за її допомоги випрошують собі милостиню. Серед цих сліпих кобзарів, яких взагалі було багато, особливо визначились такі, як Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко, Остап Вересай... Творчість їх припадає на XIX століття. Коротко ознайомимося із життєвим і творчим шляхом декількох із них. Переносимося на Чернігівщину XIX ст. (Показує на карті).

3-й учасник мандрівки: А яких видатних кобзарів дала Україні чернігівська земля?

3-й провідник: (Розповідає про Остапа Вересая}:Одним із видатних охоронців, популяризаторів української народної

поетичної творчості у XIX ст. був Остап Вересай. (Демонструє портрет кобзаря).

Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім'ї кріпаків (показує на карті}. Жив, кобзарював і помер О.Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях (тепер Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи собі й сім’ї на прожиток.

Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Остап Вересай. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, він, як і батько, осліп.

Остап Вересей навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (тепер Сумська область), але через слабке здоров’я повного, трирічного строку так і не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос, співав з великою експресією; свій спів супроводжував потупуванням ніг, йому була притаманна артистична манера виконання.

Репертуар Остапа Вересая був, справді, багатим. До нього входили думи: "Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Бідна вдова і три сини", "Проводи козака" ("Отчим"), "Сокіл і Соколята", "Федір Безродний, бездольний", пісня "Нема в світі правди", сатирико-гумористичні твори "Щиголь", "Дворянка", "Хома та Ярема", "Кисіль", "Бугай", а також десять псалмів релігійного змісту ("Про страшний суд", "Син блудящий", "До часнього живого чоловіка", "Муки Христа" та ін.), мелодії танців та пісень танцювального характеру ("Дудочка", два козаки, "Ой їхав, не заїхав", "Козак-валець", "Циганочка", "Бугай", "Кисіль"). Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми, тощо.

Остапа Вересая знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував кобзареві свого славнозвісного "Кобзаря" з дарчим написом.

Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так у серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного заїзду, який відбувся у Києві. Учасники з'їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник А.Рамбо, ділячись своїми враженнями від Археологічного з'їзду в Києві у своїй праці "Україна та її історичні пісні", високо поцінував мистецтво народного співця: "Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком

старих співців, він — законний нащадок Бояна та інших "солов'їв минулого".Після цієї події популярність О.Вересая серед науковців значно зросла.

Наступного року його уже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах. Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет помістила на своїх сторінках такий відгук: "... Вересай як співець наділений величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле".

Помер О.Вересай наприкінці квітня 1890 року. По його смерті тривалий час навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів.

За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості український народ увіковічив його ім'я: в селі Сокиринцях, на батьківщині О.Вересая, відкрито кімнату-музей та встановлено бронзовий пам'ятник митцеві. А в Києві одну з вулиць названо ім’ям Остапа Вересая, про нього час від часу заявляються художні твори, наукові розвідки і т.п.

1-й провідник: Серед сліпих кобзарів XIX ст. також особливо визначався Андрій Шут − кобзар з міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської губернії. Осліп він сімнадцяти років, перехворівши віспою. Юнакові треба було на щось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками - селянами. Він навчився сукати мотузки та робити із суканого прядива селянську упряж. Він мав неабияку пам'ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став улюбленим музикантом і співцем у всій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Своє ремесло дуже високо цінував. На думку Шута "кобзар-сліпець існує на те, щоб нагадувати людям про Бога та добрі діла".

П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: "Бідна вдова та три сини", "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Богдан Хмельницький та Василь молдавський", "Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана", "Івась Коновченко, Удовиченко", "Білоцерківський мир і нове повстання проти польських панів", "Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Самійло Кішка", "Федір бездольний, безродний". Крім повних текстів дум П.Куліш записав від А.Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про Веремія Волошина. А перед цим ( на початку 1853 р.) А.Метлинський записав від кобзаря думу "Плач невольника у турецькій неволі".

З виявленого репертуару, тринадцять повних дум і два уривки, видно, що А.Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX-поч. XX століть. Він був талановитим носієм епічних традицій українського народу.

2-й провідник: Відомим у свій час був Андрій Бешко — кобзар з м. Мени Сосницького повіту Чернігівської губернії. Навчався грати на бандурі, виконувати думи та інші твори у кобзаря А.Шута. П. Куліш з вересня 1853 р. записав від А.Бешка п'ять дум: "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Козак -нетяга Фесько Ганджа Андибер", "Плач невольників на турецькій каторзі".

Докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році. 3-й провідник: Іван Романенко — кобзар та лірник з м. Британ

Борзненського повіту Чернігівської губернії ( раніше жив у самій Борзні). Помер Романенко у 1854 році, коли йому було 60 років.

Репертуар кобзаря складали такі думи: "Проводи козака", "Федір Безродний, бездольний", "Козак Голота", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", уривки з думи "Івась Коновченко, Удовиченко" а також пісня "З-під темного лісу, з-під зеленого гаю".

Як бачимо, репертуар І.Романенка був не дуже великий. І все ж постать цього кобзаря становить значний інтерес. Романенко - народний музикант, що грав на двох музичних інструментах − бандурі й лірі − і грав на них до кінця життя, а не змінював перший на другий, як, наприклад, А.Никоненко.

1-й учасник мандрівки: А куди далі проляже наш шлях?Учитель: Тепер ми вирушаємо на Слобожанщину. Це територія, в

основному, нинішніх Сумської та Харківської областей. (Показує на карті).2-й учасник мандрівки: А як склалася кобзарська традиція в цьому краї?Учитель: У XIX столітті Слобожанщина стала во істину кобзарським

краєм. Слобожанці щиро шанували народних співців і турбувалися про їхнє здоров'я. Так у селі Великій Писарівці ( тепер райцентр Сумської області) прості люди на громадських засадах створили притулок − шпиталь для престарілих бездомних кобзарів. Тут народні митці мали змогу підлікуватися й перебути люту зиму, щоб з першими теплими весняними променями сонця знову вирушити в далекі мандри.

На Сумщині (в Ромні) відбувався щорічно знаменитий Іллінський ярмарок. Тут було традиційне місце зібрання кобзарського братства. Крім грання та співу, кобзарі вирішували свої корпоративні питання. Тут же давали "визвілку" − посвячували в кобзарі своїх учнів.

До знаних широким загалом українського суспільства в другій половині XIX ст. належать такі кобзарі Слобожанського краю: Степан Пасюга ( з Великої Писарівки на Сумщині), Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко ( обидва з Харківщини). (Показує портрети кобзарів). Далі про одного з них наша розповідь.

1-й провідник: Гнат Гончаренко (Показує портрет кобзаря) походив з кріпацької родини. Народився у 1835 році в слободі Ріпках Харківського повіту. Після тяжкої хвороби на очі 12 - річним хлопчиком осліп.

Згодом навчився грати й почав кобзарювати. У репертуарі мав українські народні пісні, псалми та думи. У 1908 році Леся Українка з Климентом Квіткою записали від нього на фонографі думи "Олексій Попович", "Про правду", "Про сестру і брата". Філарет Колесса, який розшифрував і опублікував у 1913 році ці думи, дав високу оцінку виконавській майстерності кобзаря. Захоплювалась грою Гната Гончаренка й Леся Українка. Дослідники особливо відзначали архаїчний спосіб речитації кобзаря.

2-й провідник: А тепер продовжимо нашу мандрівку благословенною Полтавщиною

(Показує на карті).3-й учасник мандрівки: Яких же кобзарів виплекала полтавська земля?3-й провідник: Полтавський край дав Україні таких відомих кобзарів, як

Федір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Самійло Яшний, Михайло Кравченко, Архип Никоненко, Федір Кушнерик (Показує портрети кобзарів.)

Яскраво типовою біографією кобзаря-сліпця є життєпис Івана Кравченка ( демонструється портрет кобзаря). Іван Петрович Кравченко народився у 1820

році у місті Лохвиці в сім’ї кріпака дрібнопомісних дворян Крюковських. Від них і дістав прізвище Крюковський.

Коли малому Іванкові було три роки, його взяли до панських покоїв на забаву паничеві, який був на кілька тижнів старший за нього. Потім хлопчину зробили лакеєм-попихачем. У панських покоях майбутній кобзар жив до п'ятнадцяти років. Панич був надзвичайно жорстоким і дуже знущався з однолітка-кріпака. Десь близько десяти років у Івана почали боліти очі, боліли три роки, й він осліп.

Старий пан відпустив Івана на волю, не давши ні хати, ні поля. "Ти сліпий", − сказав йому пан. − Нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш".

Хлопця віддали на три роки в науку до кобзаря, а згодом став він талановитим і визнаним майстром своєї справи. Зауважимо, що у 1875 році Остап Вересай, який перебував тоді в зеніті слави, назвав І.Кравченка- Крюковського кобзарем, кращим за нього.

І.Кравченко-Крюковський мав широкий кругозір, був справедливою людиною, за що користувався надзвичайним авторитетом серед кобзарів та лірників. Вони обрали його своїм "панмайстром", президентом досить складної кобзарсько-лірницької організації.

Зовнішність кобзаря була дуже показовою. Це був сухий, вище середнього зросту дід з майже білим волоссям до плеч, як у попа. Він дуже дорожив своєю шевелюрою, кажучи, що йому як кобзареві та панмайстру вона личить.

П. Мартинович від І. Кравченка-Крюковського записав десять дум: "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Федір Безродний, бездольний", "Самійло Кішка", "Три брати самарські", ’’Івась Коновченко, Вдовиченко", "Сокіл і Соколята", "Проводи козака", "Сестра та брат", "Бідна вдова та три сини". Народний співець знав 12 псалмів, багато історичних, ліричних, побутових пісень, танцювальних мелодій.

Трапилось так, що мистецтво цього "великого кобзаря", як називали його сучасники було, недостатньо вивчено.

3-й учень: Така ж доля спіткала Ф.Гриценка-Холодного, ще одного дуже талановитого кобзаря кінця XIX століття (показує портрет кобзаря).

Кобзарі, його сучасники, говорили про Ф.Гриценка-Холодного − бандуриста з Полтавщини − як про надзвичайно талановитого музиканта. О. Барь, розповідаючи про гру Ф.Гриценка-Холодного, запевнив, що нічого подібного він ще не чув: "Було, як сяде, як зашкряба, як затужить, то й сам плаче, і всі за ним, а мідяки, то як той горох, у коновочку тільки тр... тр... тр...". Є правдиві свідчення, що Ф. Гриценко-Холодний міг босими ногами грати на бандурі будь-який козачок. Бандура музиканта мала сорок п"ять струн, що на той час було великою рідкістю.

Ф. Гриценко-Холодний виконував думи "Івась Коновченко, Вдовиченко", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", псалми та пісні.

Дуже шкода, що від цього бандуриста не було записано мелодій -можливо, вони відкрили б цікаву сторінку історії розвитку народного мистецтва.

4-й учень: Архип Никоненко (показує портрет кобзаря) — лірник з м. Оржиці Лубенського повіту Полтавської губернії. Виконував такі думи: "Козак Голота", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат", "Буря на Чорному морі",

"Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі".Дума "Козак Голота", що її П. Куліш записав від А. Никоненка, −

найбільш художньо довершена порівняно з варіантами, записаними від інших кобзарів та лірників. Його можна назвати класичним взірцем цієї думи. (Звучить магнітофонний запис "Думи про козака Голоту ").

А. Никоненко мав особливу манеру виконання дум. Цей музикант співав дуже повільно: він уголос міркував, хитав головою і глибоко зітхав. А.Никоненко часто припиняв спів і, перебираючи струни, пристосовував проспіваний вірш до власного становища або правильність моралі пісні доводив практичними прикладами. Інколи кобзар бував дуже зворушеним змістом пісні, голос його тремтів все сильніше і, нарешті, голосіння, на кілька хвилин переривало спів і музику.

Поводиркою в Никоненка була його чотирирічна донька.Крім гри на кобзі й лірі він, як і деякі інші кобзарі та лірники, сукав

мотузки, робив упряж.Архип Никоненко був одним з кращих виконавців українських народних

дум середини XIX століття.Учитель: На цьому закінчуємо нашу мандрівку вглиб віків -

ознайомлення із зародженням і побутуванням кобзарства від найдавнішого часу до початку XX століття. У результаті подорожі маємо тепер чітке уявлення про історію українського кобзарства, основні центри його побутування. Ознайомилися з багатьма іменами відомих народних співців України, їх основними морально-етичними принципами, репертуаром та участю митців у значних суспільно-історичних подіях, послухали їх невмирущі думи.

Завдячувати за невтрачену пам’ять про таке унікальне явище в світовій культурі як українське кобзарство ми повинні визначним діячам української культури − збирачам і популяризаторам народних дум і пісень Пантелеймонові Кулішу, Миколі Лисенку, Лесі Українці, Климентові Квітці, Філарету Колессі та ін. На початку XX століття з ініціативи та активного сприяння Лесі Українки було споряджено експедицію, під час якої з вуст сорока кобзарів записано ( з нотним текстом) народні думи. У результаті проведених записів Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові випустило у світ двотомну книгу "Мелодії українських народних дум".

Завдяки цьому такий величезний пласт української народної культури, як кобзарство, не пропав безслідно, не розвіявся на дорогах історії, а був збережений для нащадків. Маємо перейнятися почуттями морального обов ’язку та громадянської відповідальності й повинні зробити все, щоб також не лише зберегти, а й примножити й передати ці нетлінні цінності духовного життя нашого народу прийдешнім поколінням українців. Переконаний, що виконана нами робта спонукатиме кожного задуматися над цим. ( Цю думку вчитель виголошує в супроводі думи "Плач невільників ").

1-й ведучий (зачитує реферат на тему «Підтримка й вивчення кобзарства українською інтелігенцією»). Наприкінці ХІХ століття, особливо після смерті славетного кобзаря Остапа Вересая, в наслідку репресивний дій російського царизму настав помітний занепад кобзарства. Але завдяки підтримці передової патріотичної української інтелігенції в особі Миколи Лисенка, Лесі

Українки, Климента Квітки, Гната Хоткевича та ін. почалося його відродження та популяризація серед широких мас.

У 1902 році в Харкові відбувся ХІІ археологічний з’їзд, на якому виступила зібрана відомим українським письменником, етнографом і бандуристом Гнатом Хоткевичем група українських народних співців-музикантів, які до цього часу самостійно виступали тільки на ярмарках. До її складу ввійшли кобзарі П. Древченко, Т. Пархоменко, М. Кравченко, І. Нетеса, І. Кучеренко, П.Гащенко та ін. Програма включала в себе народні думи, історичні пісні, псалми, побутові та жартівливі пісні. Це була перша спроба організувати сліпих кобзарів у єдиний музичний гурт. Усі номери програми концерту народні музиканти виконували з великою майстерністю та піднесенням і справили на слухачів особливе враження. Таким чином, організований виступ кобзарів перед численними глядачами на з’їзді в Харкові мав для кобзарства не тільки мистецьке, але й пропагандистське значення.

Після Харківського з’їзду кобзарським мистецтвом починають широко цікавитися етнографи, музикознавці, письменники, композитори. Так у цей період Гнат Хоткевич склав перший підручник гри на бандурі. Опанас Сластіон (знавець кобзарської справи, український художник-графік) робить цілий ряд портретів-замальовок народних кобзарів. Микола Лисенко, композитор, проводить перші високопрофесійні музичні записи дум «Про Хведора Безрідного», «Про вдову», які він чув у виконанні ще О.Вересая, та «Про Барабаша й Хмельницького» від кобзаря П.Братиці. У своїх наукових працях композитор дослідив особливості українських дум і пісень виконуваних кобзарями, висловив погляди на музику й стиль кобзарства, поклавши початок вивченню музики, дум і мистецтва кобзарів.

А в 1908 році Леся Українка разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою організувала спеціальну експедицію на Полтавщину, щоб записати кращі зразки кобзарських дум за допомогою фонографа. До експедиції був запрошений Філарет Колесса, продовжувач справи М.Лисенка в галузі вивчення музики кобзарських дум. Але царські чиновники заборонили Ф. Колессі вільно подорожувати по Лівобережжю, яке було головним осередком кобзарського мистецтва. Він змушений був обмежитися поїздкою лише до Миргорода, куди на запрошення О. Сластіона прибуло декілька кобзарів та лірників, а саме: Михайло й Платон Кравченки, Опанас Барь, Микола Дубина, Антон Скоба, Явдоха Тимченко, Іван Кучугура-Кучеренко. Записи, зроблені під час поїздки до Миргороду, Ф.Колесса опублікував двома серіями в 1910 і 1913 роках у збірнику Наукового товариства ім. Шевченка. У 1909 році Ф.Колесса виступив на ІІІ міжнародному конгресі музичного мистецтва у Відні з рефератом про козацький епос і мистецтво кобзарів. У доповіді він охарактеризував суть кобзарського мистецтва в Україні як національно самобутнього явища та його традиції , що так прекрасно збереглися аж до початку ХХІ століття , розглянув стильові ознаки дум, підкресливши глибоко народні джерела їх походження. Реферат відіграв велику роль в ознайомленні світової громадськості з багатствами українського музичного фольклору та кобзарського мистецтва й був покладений в основу вступної статті до праці «Мелодії українських народних дум». Яка стала першою друкованою роботою, що ознайомила громадськість із великою кількістю народних співців-кобзарів та їх багатим і розмаїтим репертуаром .

У 1913 році із друку вийшов «Самовчитель до гри на кобзі або бандурі»,

його склав М.Домонтович. А в 1913-1914 роках побачила світ книга школи гри на бандурі, яку склав В.Шевченко.

Таким чином, на початку ХХ ст. видатні вітчизняні діячі науки й культури намагалися відродити розвиток кобзарських мистецтв, але царські прислужники переслідували всіх, хто займався пропагуванням кобзи й бандури.

(Звучить народна пісня під акомпанемент бандури)2-й ведучий (ставить запитання за змістом реферату). А тепер

спробуємо відповісти на запитання за змістом прочитаного реферату:1.Чим же знаменитий ХІІ археологічний з’їзд , що відбувся 1902 року в

Харкові? (Відповідь: На з’їзді виступила вперше група кобзарів ).2. Яке значення мав ХІІ археологічний з’їзд для кобзарства? (Відповідь:

З’їзд привернув увагу громадськості до кобзарства. Ним починають цікавитися етнографи, музикознавці, композитори, письменники).

3. Яку роль відіграла передова українська інтелігенція на початку ХХ ст. для підтримки кобзарства? (Відповідь: Організувала й заохочувала вивчення кобзарського мистецтва, сприяла його відродженню й популяризації).

4. Назвіть імена українських інтелігентів, які на зорі ХХ ст. підтримали й популяризували кобзарство? (Відповідь: Г.Хоткевич , О. Сластіон, М.Лисенко, Ф.Колесса, Леся Українка, К. Квітка).

НА РОЗДОРІЖЖЯХ ХХ- поч.ХХІ ВІКІВ(круглий стіл, присвячений вивченню кобзарства ХХ-поч. ХХІ століть)

На облаштованій сцені напис великими літерами «Круглий стіл: Історія кобзарства ХХ-поч.ХХІ століть». Звучить кобза… У переливах її виразно вчувається то козацький марш, то дума, то народна пісня.

Кожен із ведучих має на грудях розпізнавальний знак із виведеною чималими літерами назвою виконуваної ролі, наприклад: «історик», «мистецтвознавець», «міліціонер», «журналіст», «кобзар», «кобзарський панотець», «ведучий» і т. ін.

Журналіст, підходячи до декого з них, бере інтерв’ю з єдиним запитанням.

Журналіст (до історика). Чого ви чекаєте від такого незвичного зібрання?

Історик. У ХХ столітті через відомі причини (переслідування царською владою, а потім і совєтським тоталітарним режимом мало було кобзарознавчих заходів. Читаймо [ указує на напис на сцені ]: це нинішнє зібрання має назву круглого столу й присвячене вивченню історії кобзарства ХХ-поч. ХХІ століть.

Міліціонер (устряючи в розмову, зневажливо). Знову заворушилася крамола! Дойняли ж ті кобзарі до живого. Ну бренькай на інструменті – канюч собі милостиню. А то волю їм давай! Просвіту, справедливість, правду!..

(Звучить уривок з пісні «Нема в світі правди», її можна зайти на сторінці Харківського кобзарського цеху в Інтернеті)

Нема в світі правди, правди не зіськати!Що тепер неправда стала правувати,Уже тепер правда стоїть у порога,А тая неправда сидить конець стола.

Енкаведист (похапливо). Нащо вже совєтська влада з дорогою душею до них… Хто ж дозволив паплюжити батька народів Сталіна!.

(Звучить уривок із кобзарської «Думи про голод»)Хліб качали, вимітали,Весь народ сумує,А «великий голова»Мовби і не чує.Він накази іздає:Продналог давайте…

Енкаведист. Одним словом, − крамола! Ніхто їм неугодний.

Мистецтвознавець. Кобзарі – то ж жива історія наша, що збереглася до ХХI віку й залишилася нам у спадок. Їх пісні та думи – правдивий пласт духовного генія українського народу.

У ХХ столітті звичаї своїх учителів гідно продовжив учень харківських кобзарів Г.Гончаренка, С.Пасюги, П.Древченка Г.Ткаченко. Георгій Кирилович народився 5 травня 1898 рокув бідній сім’ї сліпого селянина-ремісника в с. Глушкове на Курщині. Навчався в Харківському художньому училищі та Московському художньому інституті. Був талановитим художником, але усе своє життя присвятив кобзарству. Його репертуар складали думи «Про сестру та

брата», «Про Олексія Поповича», «Про Хведора Безрідного», «Про втечу трьох братів», історичні пісні «Про Морозенка», «Зажурилась Україна», «Побратався сокіл», «Максим, козак Залізняк», «Гей сів пугач на могилі», чумацькі та побутові «Нема в світі правди», «Було літо, було літо», «Ой піду я лугом», «Ой не жур мене, моя мати», псальми та інші твори. Г. Ткаченко зберіг класичну традицію у кобзарському виконавстві, яка була властива Остапові Вересаю, І.Кравченку-Крюковському, Г.Гончаренку, С.Пасюзі, П.Древченку та іншим кобзарям і передав її своїм учням Миколі Буднику, Миколі Товкайлу, Віктору Мішалову, Тарасові Компачниченку, які розвивають і примножують її. (Звучить пісня «Ой піду я лугом» у виконанні Г.Ткаченка). Помер кобзар 11.12.1993 р. в Київі.

Кобзарські традиції ХХ століття тісно пов’язані й з іменем Єгора Мовчана з Великої Писарівни, що на Сумщині. Народився він 1 червня 1898 року в сім’ї наймита, з дитинства втратив зір. Гри на бандурі навчався у свого земляка відомого кобзаря Степана Пасюги. В його репертуарі були думи «Невільницький плач», «Про вдову і трьох синів», «Про самарських братів», історичні та жартівливі пісні. Склав і виконував «Думу про голод». Долею Є.Мовчана опікувався М.Рильський, який за несприятливих обставин совєтської дісності організував велелюдне відзначення 60-річного ювілею Єгора Хомича у Великій Писарівці, запросив супроводжувати виконанням українських народних дум його доповідь «Героїчний епос українського народу» на Міжнародному конгресі славістів у Москві, а на старості літ забрав кобзаря у Пущу-Водицю, де він і дожив до останніх днів. (Звучить дума «Плач невільників» у виконанні Є.Мовчана). Помер 22.03.1968 р. На його похорон приїхала делегація з Великої Писарівни, з’їхалось багато кобзарів та бандуристів з усієї України.

Ще за життя заслуженої шани своїх земляків та слухачів у всій Україні зазнав і роменський кобзар Євген Адамцевич. Народився він 1.01.1904 року на станції Солониця (тепер Лубенського району Полтавської області). Більшу частину свого життя прожив у м. Ромни Сумської області. Це він зберіг і передав нащадкам козацький «Запорізький марш» та старовинні козацькі пісні («Запорізький марш» чи то пісня «Ой не пугай, пугаченьку» звучить у виконанні Є. Адамцевича). Кобзарську науку переймав у іншого роменського кобзаря Мусія Олексієнка. Майстерно виконував українські народні історичні пісні про Байду, Морозенка, Супруна, родинно-побутові, гумористичні та сатиричні пісні. Постійно зазнавав утисків та переслідувань органами совєтської влади. Незрячого міліція вивозила його за місто у поле і там залишала самого, заборонялося виконувати пісні на роменському базарі. Але у відповідь на те Є.Адамцевич складав та виконував у людних місцях сатиричні пісні про міліціонерів, совєтську владу. Разом з роменськими кобзарями В.Заворотьком, Ф.Терещенком, І.Рачком, І.Петренком, Г.Спицею, артистом С.Шкуратом дієво протидіяли національному винародовленню своїх земляків, утверджували у свідомості своїх співвітчизників культ національних ідеалів, культ національних духовних ціностей. Помер 20.11.1972 рокув с. Холмівка в Криму, де й похований.

Кобзарський панотець. Шановне зібрання! Добіг кінець ХХ століття, почалося століття ХХІ – многотрудний період у житті людського поспільства взагалі й вельми непростий для України. Як і в раніші часи, так і в цей період ми, кобзарі, були разом зі своїм народом і в радощах його, і в горі. На олтар

Вітчизни нами покладено найкращі порухи душі й наполегливі старання. Незважаючи на несприятливі умови (переслідування, репресії з боку можновладців), кобзарство виявилося настільки живучим і так тісно пов’язаним із народною культурою, що збереглося аж до наших днів. Настав час підвести підсумок зробленого й пережитого, осмислити трагедію українського кобзарства в ХХ віці, обговорити нинішній його стан, а ще проглянути наперед – передбачити долю нашого художнього ремесла.

Кобзарям судилося брати активну участь у визвольних змаганнях ХХ сторіччя. Це періоди першої російської революції 1905-1907 років , революції та громадянської війни (тобто визвольних змагань 1917-1921 років) і Другої світової війни (1941-1945 років)). А на початку 30-х років, у період між визвольними змаганнями, кобзарство зазнало жорстокого нищення з боку сталінського режиму».

3-й ведучий (зачитує реферат «Участь кобзарів у визвольних змаганнях перших двох десятиріч ХХ ст.»).

У буремні роки революції 1905-1907 років серед народних кобзарів були такі, що активно пропагували революційні настрої. Їхні пісні та діяльність у той час набувають громадянського характеру. Так відомий кобзар Михайло Кравченко (показує портрет кобзаря) склав дві думи («Про Сорочинські події 1905 року» та «Чорна неділя в Сорочинцях»).У них розповідається про те, як каральні загони Барабаша й Філонова люто розправлялися з селянами, що боролися за волю й землю. У другій думі з великою експресією оповідається про жорстоку розправу над повстанцями.

Ой скільки то їх , бідних , побилиШматками порубалиІ кров безневинно проливали,По темних темницях забрали,А бідних сиротят без хліба оставили!

Кобзар закликає помститися царським сатрапам за пролиту кров батьків і матерів.

Революційний сплеск 1917 року й громадянська війна й національно визвольні змагання українського народу 20-х років ХХ ст. мали значний вплив на долю кобзарства, спричинили своєрідне його відродження. Слідуючи давній кобзарській традиції, чимало кобзарів-бандуристів стає і безпосередніми учасниками боротьби за волю й незалежність у ці роки. Зрозуміло, що їм нелегко було орієнтуватися в складних політичних подіях та революційних заворушеннях. А це призводило до того, що вони опинялися «по різних сторонах барикад» : одні – у більшовицькому таборі, інші – у формуваннях, що боролися проти більшовизму за незалежну Україну. Особливо популярною стала кобза в українському війську, що становило різні військові формації та повстанські загони. Як і за часів козаччини, сліпі кобзарі опинялися серед українських вояків, підносячи їх настрій, дух та міць, не вагаючись у разі потреби віддати життя за Україну.

(Звучить "Козацький марш")Легендарною стала постать кобзаря з Київщини Антона Митяя. Цей

незрячий співець не лише гартував своїм мистецтвом мужність та відвагу вояків,

але й був зв'язковим між українськими повстанськими загонами. Досі зберігаються оповіді про майже містичні здібності цього кобзаря. Утративши в молодості зір, Антін не нарікав на долю, натомість зумів вигартувати своє тіло й дух настільки, що часто не сприймався за сліпого. Розповідають, ходив він майже завжди без поводиря, до того ж міг вправно їздити на коні, влучно (на звук!) стріляв з рушниці та револьвера й досконало володів холодною зброєю. Виконуючи доручення зв'язкового, неодноразово потрапляв у більшовицькі пастки, з яких визволявся лише завдяки волі та вправності. За надзвичайну експресивність гри на бандурі та проникливий голос заслужено здобув величезну популярність. Своє мистецтво незрячий кобзар охоче передавав численним учням з-поміж українських вояків.

Серед інших найвідоміших сліпих кобзарів, що воювали в українському війську, були Петро Гузь (лютенський повстанський загін), Петро Скидан (загін Запорізької Дивізії), Йосип Гливкий (гайдамацький Слобідський Кіш).

Від сліпих кобзарів бандура швидко поширювалася також серед українського козацтва. Саме в його середовищі в кривавих боях громадянської війни відродилося те щире й цілісне сприйняття кобзарського мистецтва, яким воно було споконвіку.

Доказом цього стали визначні бандуристи, які свій творчий шлях розпочинали в українських військових формуваннях. Варто лише ознайомитися принаймні з деякими документальними відомостями.

Вільне Козацтво: Андрій Слідюк – козак, учасник Першої художньої капели бандуристів; Борис Палійнеїло – генерал–хорунжий.

Перша дивізія Синьожупанників (Синя Дивізія): Микола Рябовол, Василь Ємець, Данило Щербина, Михайло Щербина, Михайло Теліга.

Запорізька Дивізія: Дмитро Станкевич – підполковник.Військове міністерство УНР : Іван Борець та ін.”

( Звучить запис однієї зі стрілецьких пісень )

4-й ведучий . А зараз виявимо найуважнішого слухача, який і буде в нас кращим знавцем кобзарського мистецтва періоду визвольних змагань перших двох десятиріч ХХ століття (1905- 1922 рр.) (Ставить запитання й завдання за змістом прочитаного реферату) :

1. Назвіть імена кобзарів – активних учасників революційних подій 1905- 1907 років. (Відповідь: М. Кравченко, П. Ткаченко, П. Гащенко.)

2. Які найвідоміші твори кобзарів про події 1905 – 1907 років можете назвати? (Відповідь: думи « Про Сорочинські події 1905 року» та « Чорна неділя в Сорочинцях», які склав М.Кравченко.)

3. Що в 1917-1922 роках знову загострило увагу громадськості до кобзарів? (Відповідь: Мажорна хвиля зростання національної свідомості).

4. Яка причина пильної уваги до кобзарів у період визвольних змагань? (Відповідь: Кобзарі, як і в минулі часи, виступали будителями духу народного.)

5. Чому кобзарі часто опинялися, так би мовити, «по різних сторонах барикад»? (Відповідь: Їм нелегко було орієнтуватися в складних політичних подіях та революційних заворушеннях.)

6. Назвіть кобзарів – безпосередніх учасників визвольних змагань 1917 – 1922 років. (Відповідь: Петро Гузь , Петро Скидан, Йосип Гливкий та інші.)

Кобзарський панотець. А на початку 30-х років сталінізм завдав смертельного удару нашому кобзарському побратимству, розстрілявши кобзарський з’їзд. Сталася ця подія в зиму 1934-1935 років, через півроку після страшного голокосту 33-го. Надаю слово історику.

Історик (зачитує реферат « Як нищили українських кобзарів»). На початку ХХ століття в самій тільки Київській губернії було 239

кобзарів і лірників. По селах і містах України в той час мандрувало до 3000 таких сліпців. А в 1939 році на так звану першу нараду кобзарів та лірників влада ледве зібрала 37 народних співців. Що ж сталося? Чи не таємнича «епідемія» найшла в тій порі на цих Божих людей? Але про неї немає жодної згадки в тодішній совєтській періодиці, що рясніє штампами про так званий розквіт соціалістичної культури. Проте збереглися матеріали, які свідчать, що після перемоги більшовизму в Україні кобзарство було приречене на загибель. Основними документами, що скеровували владу до боротьби з народними співцями, стали постанови ще на початку 20-х років про заборону жебрацтва й обов’язкову реєстрацію всіх музичних інструментів у відділах міліції та НКВС.

За словами свідків, більшовики нищили й забороняли тримати в хаті такі інструменти як ліра та кобза. Коли їх у когось знаходили, то їх власника оголошували ворогом пролетаріату. Невдовзі кобзу зарахували до націоналістичних елементів української культури. У 1933 році кобзу й бандуру було названо «класоворожими», позаяк орієнтували «музичний фронт» на часи гетьманщини та козацької романтики. За таких непевних часів – переслідування й цькування сталіністами – народних співців покликали нібито на кобзарській з’їзд до Харкова (узимку 1934-1935рр). Було їх кількасот на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, її пісні, музика й поезія!

І ось усіх посадили в товарні вагони та й вивезли поза межі Харкова в якийсь яр. У голоді та снігу вони всі повмирали. За іншими свідченнями, кобзарів вивезли аж до Сибіру. Ешелон зупинився вночі на безлюдді. Напіводягнених пасажирів вигнали в засніжене поле. Усі триста тридцять сім кобзарів загинули на лютому морозі.

Цікавий здогад про мотиви того полювання енкаведистів на народних співців висловив кобзар Єгор Мовчан: «Кобзарі й лірники співали по селах мою «Думу про голод». Про те доносили владі ті, хто заганяв людей до созу. Щоб вигубити моїх побратимів, їх зібрали у Харкові « на сльот народных певцов». Я не поїхав туди, бо мій поводир кудись запропастився…» Єгор Мовчан перебираючи на себе вину, картаючи себе жорстоко за те, ніби власне він своєю «Думою про голод» спровокував владу вчинити вбивство кобзарів. Але, звичайно, справа була не лише в самій думі…

5-й ведучий . Проте Мовчанова дума зробила свою справу. У ній правдиво змальовуються страшні картини голодомору 1932- 1933 років в Україні та відверто називається його головний організатор – «великий голова», тобто Сталін. Ця дума – гнівна сатира на сталінізм, йаїнського народу. Послухаймо ж ізболений твір сліпого кобзаря – «Думу про голод»:

Послухайте, добрі люди, Від краю до краю −Як жилося і живеться,Про все вам згадаю.Як люди колись жили,Мед-вино кружляли

Та на зібрання ходили,В долоні плескали.Все плескали у долоні:Ми діждались таки волі,А то буде горе нам,Що робили ми панам,Так робили ми панам, Що ніколи сісти,А тепер собі ми робим,Що нічого їсти.Гей, гей! − що нічого їсти…Ну, вже в тридцять другім році,Як його діждали,Знайшли люди дуже гарнуСтраву з гарбузами.Качанами, гарбузамиПерезимували,Тридцять третього весниВсе-таки діждали.В тридцять третьому годуЇли люди лободу,Пухли люди із голоду,Помирали на ходу.Отощали усі люди,Падали як мухи:Кропивою, лободоюНе поповниш брюха. Гей, гей! − не поповниш брюха…Хліб качали, вимітали, Весь народ сумує,А ’’великий голова’’Мовби і не чує.Він укази іздає: − Продналог давайте, Де хочете, та беріть,Хоч з нігтів колупайте. − Відкіль же ми почерпнемНа ці продналоги,Хіба підем грабуватиПри биту дорогу.Ну, при битій, при дорозіІз буксиру людуБагатенько привчилосяДо такого труду.Гей, гей! − до такого труду…,Як наган узяв у рукиТоді він багатий −Чоловіка оголивТа й пішов проклятий.А у созі при дорозіРоздають макуху,Хочеш жити − йди до созу, Бо впадеш без духу.Гей, гей! − бо впадеш без духу…Пролилися на Вкраїні Великії сльози,

Як ’’великий голова’’Гнав народ у сози.Отаке-то, добрі люди,Зчинилося лихо −Побив голод мужиків,Сидіть в созі тихо.Гей, гей! − сидіть в созі тихо…

Жорстоких репресій зазнали й Конон та Никін Безщасні, Микола Богуславський, Микита Варавва, Іван Гаврик, Михайло Горіх, Зот та Федір Діброви, Михайло Теліга, інші кобзарі та бандуристи Кубані.

Отже, факти нищення кобзарства стали гіркою реальністю. Пізніше кобзарі, шануючи світлу пам’ять про своїх побратимів, склали «Плач по кобзарях, мученицькою смертю загиблих.

Мистецтвознавець. Факти нищення кобзарів ретельно маскувалися більшовиками в 30-і роки. Далебі, тоді створювалися капели бандуристів, у музичних закладах, увели навчання гри на бандурі. Але ж ті капели виконували лише дозволені «ідеологічно чисті» твори. У цих «музичних колгоспах» нівелювалася особистість, усе зводилося до одіозного мажорного репертуару. Так співець мимоволі ставав підбріхувачем ідеологів Країни Рад (досить послухати нові пісні й думи про «батька Сталіна», щасливе, заможне життя в Україні).

Отож, одночасно з фізичними розправами над нашими «гомерами» відбувалися небезпечні процеси нівеляції, профанування того глибокого національного змісту, яким сповнене кобзарство. Адже воно − не просто співи під супровід бандури чи ліри. Це − сторожа народних традицій, плекання свідомості українців, заклики боронити волю. Це складова природи світогляду української нації.

6-й ведучий. Так пригадаймо ж ще раз, як це було (ставить запитання за прочитаним рефератом):

1. Яка ж сторінка в літописі кобзарства є найбільш трагічною? (Відповідь: Масовий розстріл кобзарів сталіністами на початку 30-х років).

2. Під яким приводом було зібрано кілька сотень сліпих співців? (Відповідь: Їх скликали нібито на кобзарський з’їзд до Харкова).

3. В яких формах проходило нищення більшовиками кобзарів? (Відповідь: Це були дві форми: фізичного нищення та нівеляції глибокого національного змісту кобзарства).

4. Чому сталіністи нищили кобзарів? (Відповідь: Адже кобзарі підтримували потяг нашого народу до незалежності, соборності України, плекали його духовність, морально-етичну силу традицій).

Кобзарський панотець. Пом’янімо ж, браття, поіменно наших побратимів - кобзарів та лірників, які були знищені сталіністами в 30-х роках ХХ ст. (Усі встають).

7-й ведучий (зачитує реєстр знищених кобзарів і лірників):Борець Іван Ященко ОврамГащенко Павло Гура ПетроГубенко Михайло Побігайло ОлексійДейнека Карпо Сіроштан Іван

Дорошко Федір Соломах НикифорДревченко Петро Пасюга СтепанДуменко Лука Конон Григорій Ляшенко Іван Минзаренко Дем’ян...А скільки їх ще загиблих на роздоріжжях ХХ віку! (Злітають раптом голосні елегійні звуки бандури, заглушуючи слова

ведучого).Кобзарський панотець. У роки Другої світової війни (1941- 1945) наш

народ показав передусім світом винятковий героїзм, мужність і відданість рідній Батьківщині. Згадаймо, браття, сьогодні про діяльність найвідоміших співців-кобзарів у роки найкровопролитнішої з воєн ХХ ст. Незрячі наші побратими теж допомагали своїм мистецтвом справі боротьби з фашизмом.

8-й ведучий (зачитує реферат «Кобзарська пісня в дні війни»). Їх зброєю була пісня. Стародавня народна, часто створена самими ж

кобзарями по живих слідах подій, вона «була зброєю нарівні з автоматом». Незрячі кобзарі разом із народом переживали тяжкі роки окупації. Бандури їх не мовчали.

Активно діяв у роки війни й кобзар, член Спілки композиторів України Павло Носач (показує портрет П. Носача). У цей час створив багато антифашистських пісень, які часто співав населенню окупованих територій Таращанського району на Київщині. Глибоко в душу западали слова кобзаревої пісні, в якій висловлювалася глибока віра в перемогу над фашистськими головорізами:

Прийде час і кат сконає,Усміхнеться мати.Ми відплатим вам, злодії,За кров і за хати!

Особливо великим успіхом у народу користувалася антифашистська пісня «Зійде зірка». Брав участь в антифашистській боротьбі й один із найвидатніших кобзарів Єгор Мовчан (Велика Писарівка на Сумщині). Його особливо вражали страждання людей на окупованій території. Саме цій темі були присвячені перші антифашистські пісні кобзаря: «Насувалась грізна хмара», «Чорний ворон із свастикою» та ін. Із цими піснями та піснями на вірші Т. Шевченка й А. Малишка мандрує Є.Мовчан із села до села, викликаючи в людей ненависть до ворогів.

Передусім саме за пісню полюбили партизани й відомого українського народного співця-кобзаря з села Лютеньки на Полтавщині Петра Гузя (показує портрет П.Гузя). З осені 1941 року він налагодив із партизанами Гадяцького району найтісніші контакти. Полум’яний патріот допомагав їм, чим тільки міг. За дорученням командира загону він переробив на вірьовки, посторонки, віжки не одну підводу прядива, що його дарували партизанам місцеві селяни. Це була досить важлива допомога П.Гузя народним месникам.

І таких кобзарів, що активно боролися проти фашистських загарбників, було багато. Серед них слід назвати Володимира Перепелюка із Вінниччини, Григорія Ільченка із Харківщини, Євгена Адамцевича із Сумщини, кобзаря Бориса (прізвище невідоме) з Київщини.

Отже, вище нами наведено лише окремі факти про участь кобзарів у боротьбі проти фашизму, але можна сміливо сказати, що в дні війни всі вони, від

найвідоміших до тих, кого знали лише у вузькому колі, самовіддано служили своєму народові, рідній Батьківщині.

Мистецтвознавець. Як відомо, модернізована кобза називається бандурою. Цей інструмент, як правило, є приналежністю професійного музиканта (показує фото (а за наявності - самі інструменти) кобзи й бандури, указує на спільне й відмінне в їхній будові). Бандура в руках зрячих співців, як і кобза в сліпих кобзарів, уславила себе в боротьбі з лютим ворогом у Другій світовій війні.

Артист Сочинської філармонії О.Чуприна в перші дні війни добровольцем пішов на фронт, узявши з собою й бандуру. У перервах між боями виконував перед бійцями «Заповіт», «Ой літа орел», «Їхав козак за Дунай», власну думу «Про Корсунь-Шевченківську битву». Так само голосно дзвеніла бандура в роки війни в руках А.Бобиря, П.Іванова, О.Коваля, С.Власка. (Показує портрети бандуристів-фронтовиків). Бійцям співала відома Миргородська капела бандуристів під керівництвом І. Скляра − в окопах, бліндажах, прифронтових госпіталях.

9-й ведучий . А тепер спробуймо відповісти на такі запитання:1. Що ви дізналися про участь кобзарів у Другій світовій війні?2. Хто назве імена співців-кобзарів, які активно боролися з фашистськими

загарбниками? [Відповідь: Павло Носач, Єгор Мовчан, Володимир Перепелюк, Петро Гузь, Григорій Ільченко, Євген Адамцевич, кобзар Борис].

3. Який музичний інструмент називається бандурою? [Відповідь: Модернізована кобза].

4. Імена яких бандуристів-фронтовиків вам запам’яталися? [Відповідь: О.Чуприна, А.Бобир, П.Іванов, О.Коваль, С.Власко, Миргородська капела бандуристів під керівництвом І.Скляра].

Кобзарський панотець (зачитує реферат «Сучасний стан та проблеми кобзарства»). Нині у незалежній Україні знову оживає кобзарська справа. У 1989 році в селі Стрітівці, що на Київщині, відкрито школу кобзарського мистецтва. В Ірпені діє Київський кобзарський цех, в Харкові − Харківський, де не лише виготовляють народні інструменти, а й навчають гри на них. Микола Будник, Микола Товкайло стали гідними продовжувачами справи свого вчителя, представника старої харківської школи кобзарства Георгія Ткаченка. Дієву роботу по відродженню кобзарства та бандурного музикування в Криму розгорнув Олексій Нирко. В Ялті він створив музей кобзарства Криму та Кубані, навчав гри на бандурі учнів місцевого училища культури. Із 1991 року на Сумщині вперше в Україні відкрилися кобзарські класи в загальноосвітніх школах. Нині добре відомі в Україні та за її межами бандуристи Павло Супрун, Роман Гриньків, Роман і Тарас Яницькі та багато інших. А львівський кобзарознавець Богдан Жеплинський підготував неповторну кобзарську енциклопедію «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» (Львів, 2011), до якої ввійшло кілька тисяч імен.

Розвивається кобзарство й поза Україною. Добре знаними в українській діаспорі є бандуристи Юліан Китастий та Григорій Китастий, Зіновій Штокалка (США), Олесь Береговий (Аргентина), Віктор Мішалов (Австралія, Канада). Останній свого часу створив школу кобзарського мистецтва в Канаді (про його гастрольну подрож шяхами кобзарів України читай нотатки О.Вертія ’’Розбудив українське єство’’ в Інтернет-бібліотеці «Український центр»). Вправно оволодів

українською бандурою та українським народнопісенним репертуаром японець Чарлі Сакума.

Педагогічну цінність кобзарських творів важко переоцінити. За ними треба вивчати сповнену драм і трагедій історію нашого народу навіть на схилі XX- поч.ХХІ сторіч.

У наш час кобзарське мистецтво розвивається, в основному, у двох напрямках: традиційному – народно-фольклорному та сучасному – сценічно-академічному. Традиційне народно-фольклорне кобзарство відроджує зразки давніх народних інструментів (кобзи, бандури, стародавньої ліри), освоює і пропагує давній традиційний кобзарський репертуар, проявляє тенденції до відродження давніх кобзарських традицій і звичаїв, прагне об’єднатися в кобзарські цехи та вільно кобзарювати на вулицях, площах чи скверах. Сучасні кобзарі Тарас Компаниченко, Тарас Силенко та інші брали активну участь у Революції Гідності на київському Майдані у 2013-2014 роках, у війні проти російської окупації Криму та Донбасу. Сценічно-академічний напрям представляють здебільшого виконавці, які мають музичну освіту (закінчили класи бандури); значну увагу вони зосереджують на концертній діяльності (виступи на сцені, по радіо, телебаченню), у їхньому репертуарі багато творів класиків та сучасних композиторів.

Традиційне народно-фольклорне кобзарство розвивається на базі двох кобзарських цехів-осередків. Один із них, який очолював панотець цехмейстер Микола Будник, називається київським, а другий, який називається харківським, згуртувався довкола ентузіаста відродження традиційного кобзарства із Харкова Костянтина Черемського. Кращими представниками традиційного кобзарства сьогодні є − Ігор Рачок (х.Лавірків Чернігівської області), Тарас Компаниченко, Тарас Силенко (Київ), Микола Товкайло ( м.Переяслав-Хмельницький Київської області), Олександр Триус (м.Ромни Сумської області) та інші.

Сценічно-академічний напрям розвитку кобзарського мистецтва очолюють дві великі школи, сформовані професорами класів бандури Київської та Львівської консерваторії (тепер музичних академій) Сергієм Баштаном та Василем Герасименком.

Розвиток кобзарського мистецтва усіх напрямів вимагає невідкладного розв’язання цілої низки проблем. Найважливіші з них можна згрупувати й визначити як проблеми: науково-теоретичні; організаційно-адміністративні; виконавсько-мистецькі; навчально-методичні; матеріально-технічні; видавничо-публіцистичні. Найголовнішими з них вважаю названі першими. Необхідно науково обґрунтувати й визначити кобзарську термінологію (зокрема розмежування понять ’’кобза’’, ’’бандура’’ та інших), написати фундаментальну історію світового українського кобзарства та бандурного музикування, відтворити творчі біографії народних співців-музикантів.

Переконаний, тільки своєчасне розв’язання комплексу всіх проблем може привести до повноцінного розвитку кобзарського мистецтва, без якого немислиме духовне відродження нації, утвердження культури незалежної України. Дякую за увагу, шановне зібрання.

(Звучать переливи бандури…)10-й ведучий (звертаючись до аудиторії слухачів). Проведімо ж конкурс

на найуважнішого й найвдумливішого слухача виступу кобзарського панотця:1. Що сказав кобзарський панотець про стан кобзарської справи в

незалежніій Україні? (Відповідь: Вона оживає, відроджується).2. Назвіть факти цього відродження (творчість представника покоління

кобзарів другої половини ХХ ст. Ігоря Рачка, створення харківського та київського кобзарських цехів, поява імен кобзарів як то Микола Будник, Микола Товкайло, Олександр Триус, Тарас Компаниченко та інші)

3. Назвіть імена відомих бандуристів української діаспори. (Відповідь: Григорій та Юліан Китасті, Зіновій Штокалка, Олесь Береговий, Віктор Мішалов, японець Чарлі Сакума).

4. Які два напрями розвитку сучасного кобзарського мистецтва назвав кобзарський панотець? (Відповідь: 1) традиційний (народно-фольклорний), 2) сучасний (сценічно-академічний)).

5. На базі яких двох кобзарських цехів-осередків розвивається нині народно- фольклорне кобзарство? (Відповідь: київського та харківського).

6. Які дві великі школи очолюють сценічно-академічний напрям розвитку кобзарського мистецтва? (Відповідь: Київська та Львівська музичні академії).

7. Розв’язання яких невідкладних проблем вимагає розвиток кобзарського мистецтва усіх напрямів на сучасному етапі? (Відповідь: науково-теоретичних, організаційно-адміністративних, виконавсько-мистецьких, навчально-методичних, матеріально-технічних, видавничо-публіцистичних).

(Звучать переливи бандури… На сцену виходять усі ведучі).

1-й ведучий. Ось і закінчився наш круглий стіл, присвячений вивченню кобзарства ХХ століття. Під час нього підведено підсумок діяльності кобзарського побратимства від початку віку й до його кінця.

2-й ведучий. Сьогоднішнє наукове зібрання склало особливу подяку передовій українській інтелігенції початку ХХ століття, яка в тяжкий час занепаду підтримала кобзарів, пробудила інтерес суспільства до кобзарства - цього унікального пласту духовної культури нашого народу, популяризувала його вивчення, чим сприяла його відродженню.

3-й ведучий. Ми дізналися, що своєю участю в народних соціально- й національно-визвольних рухах ХХ-поч.ХХІ століть кобзарство брало найактивнішу участь.

4-й ведучий. Було викрито й засуджено звірячі методи сталіністів переслідування й фізичного нищення кобзарів.

5-й ведучий. Відрадно було почути з вуст кобзарського панотця, що нині в незалежній Україні знову оживає кобзарська справа.

6-й ведучий. Було визначено напрями розвитку сучасного кобзарського мистецтва.

7-й ведучий. На нинішньому науковому засіданні названо невідкладні проблеми, розв’язання яких вимагає розвиток кобзарства усіх напрямів на сучасному етапі. Це є програмою дій кобзарського побратимства на найближчі десятиріччя вже наступного XXI століття.

Література

1.Ваврик Оксана. Кобзарські школи в Україні. − Тернопіль, 20062.Нирко Олексій. Кобзарство Криму та Кубані. − Київ, 2008.

3.Жеплинський Б. М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. − Л., 2011.

4.Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. − К., 1980.

5. Лавров Ф. Кобзарі. − К., 1980.6. Черемський Кость. Повернення традиції. З історії нищення кобзарства. −

Харків, 1999.7. Черемський Кость. Шлях звичаю. − Харків, 2002. 8.Жеплинський Богдан, Ковальчук Дарина, Ковальчук Мирослав.

Кобзарство і ми. − Львів. − Т. 1-2. − 2014.9. Єгор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали. Упор. Олексій Вертій. −

Суми, 1999 (читай в Інтернет-бібліотеці «Український центр»).10. Євген Адамцевич. Спогади. Статті. Матеріали. Упоряд. Олексій

Вертій, Григорій Діброва. − Суми, 1999 (читай в Інтернет-бібліотеці «Український центр»).

СВІТОВА СЛАВА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ(сценарій літературно-мистецького вечора)

Музичний талант українського народудобре відомий у всьому світі.

Акіра Хасімото

Українська пісня — це дивовижне явище у світовій культурі, з давніх-давен нею захоплювалися й захоплюються сусідні i далекі народи. Тому одним із найважливіших завдань для вчителя є ознайомлення з історією, поширенням та побутуванням української пісні серед різних народів світу. Добре цій меті прислужиться літературно-мистецький вечір «Світова слава української пісні». Пропонуємо сценарій вечора.

Підготовку до нього учитель розпочинає за кілька місяців, спираючись на знання учнів, набуті в попередні роки. Так, у всіх класах на уроках мови, літератури, музики вчитель використовує як дидактичний матеріал картки з відгуками визначних діячів культури світу про українську пісню (висловлювання додаються). На уроках, виховних годинах, у позакласній роботі проводяться бесіди, вікторини, розучуються пісні. Школярі готують спеціальні випуски газет та бюлетенів, старшокласники виступають із рефератами на цю тему.

Святково оформлена зала (книжки, рушники, портрети, висловлювання видатних діячів світової культури про українську пісню, калина). У глибині кону гурт дівчат і хлопців співає пісню «Десь тут була подоляночка». Вона звучить спочатку тихо, потім голосніше.

На кін виходять п’ять учнів. Пісня стихає.1-й учень. «Втіхо моя, пісня українська! Мов дотик зачарованої

істоти, ти зміцнюєш мої сили, тішиш почуття, викликаєш жадобу життя!.. Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачарувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялась в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу.

Колимськ чи Обнорськ, Кара чи Сахалін — скрізь ти відома, скрізь ти відмолоджуєш душу зболілим та зажуреним» (П.Грабовський).

Ще 1-й учень не закінчив свого слова, а на кін виходять літні жінки та чоловіки, сідають на лавах, стільцях i стиха заводять пісню « Зоре моя вечірняя".

2-й учень. Скільки чару, скільки принадності у цій мелодії, у цих щирих, зворушливих словах. А таких пісень на Україні сотні тисяч, що одній людині не переспівати їх за все своє життя. Що ж, і не дивно, що з незапам’ятних часів вони чарують цілий світ.

3-й учень. Досі ми теж мало знали про світову славу української пісні. Та й не дивно. Адже тоді, коли вона тріумфально линула по світу, у нас забороняли навіть рідну мову (згадаймо горезвісні Валуєвський ( 1863 р. ) циркуляр про заборону видавати наукові праці і книжки для народу українською мовою та Емський указ (1876 р.) російського царя Олександра II, згідно з яким заборонялось друкування і поширення книжок українською мовою, українських текстів до музичних творів, зокрема, й пісень. І це тоді, коли світ пізнав Україну, та її народ через українську пісню.

Достатньо тут лише навести кілька прикладів. Так, у 1834 році

американська письменниця і перекладачка Тереза Тальві видає книжку «Історичний огляд слов’янських мов та їх діалектів», у якій широко популяризує українську пісню в англомовному світі.

На екрані проектується портрет Т. Тальві — див. у книжці Г.Нудьги "Українська пісня в світі" [ 1, с. 408].

"Велична, самобутня краса поезії козаків вразили літературний світ", — таку оцінку дала українським пісням T.Taльвi.

4-й учень. Український народ «має свою мову, своїх істориків, публіцистів, письменників i заслуговує на те, щоб його краще знала Європа», — пише у своїй праці «Український епос» французький учений Альфред Рамбо. 3ауважимо, що книжка ця побачила світ у Франції в 1876 році, році виходу Емського указу. А професор всесвітньо відомого Сорбонського університету, а згодом міністр освіти Ф ранції Луї Леже настільки був вражений українськими народними піснями та думами, які він чув у 1674 році на ІІІ Археологічному конгресі в Києві у виконанні кобзаря Остапа Вересая, що під їх впливом почав читати для французьких студентів курс лекцій з української мови та літератури.

Звучать записи українських дум та пісень у виконанні кобзарів.5-й учень. А ще ж знають i люблять українську пісню в Англії,

Португалії, Іспанії, Канаді, Мексиці, Японії, Індії, на Кубі, в Австралії та інших країнах світу. Прослухайте про це короткі повідомлення .

1-й учень. Українська пісня високо поцінована у всій Європі ( показує на карті світу).

2-й учень. Українські простори є столицею української поезії. 3відси пісні невідомих поетів поширювались по всій Слов’янщині (А.Мiцкевич, Польща ).

3-й учень. Неможливо перерахувати всі художні якості української пісні, бо вони такі невичерпні, як життя народу, що бере цілющу силу від матері-землі. Це мистецтво глибоко народне, з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа. Гарна ця душа . Таке ж ї ї мист ецтво (З.Неєдли, Чехія).

4-й учень. Якщо поезія — це історія людських сердець, то настільки щира, красива й багата поезія українців (В.Ягич, Югославія).

5-й учень. У жодній країні дерево народної поезії не вродило таких величавих плодів, ніде душа народу не виявилась у піснях так живо й правдиво, як в українців... (Ф.Боденштедт, Німеччина).

1–й учень (зачитує реферат, що супроводжується фрагментами творів Моцарта, Баха, Бетховена… з виразно українськими мелодіями пісень, які поширилися в Європі, показом портретів композиторів, фольклористів тощо, показом країн на карті).

I. Українська пісня у країнах Європи.Уже не одне століття існує усталена думка багатьох європейських

учених i митців, що українська пісня — мінорна, смутна, лірична за змістом є найрозкішнішою, найзапашнішою з усіх гілок світової народної творчості. Історія поширення i в ивчення української пісні та думи у Польщі налічує нині майже півтисячі років. Визначний польський письменник Адам Міцкевич відзначав: «Українські

простори є столицею ліричної поезії. 3відси пісні невідомих поетів поширювались по всій Слов’янщині». Є свідчення, що в сусідній країні любили не тільки українські думи ( «Козак Голота»), а й пісні та балади різного змісту. Широко відомими були: «Од неділі першого дня» (пісня про Байду), «Ах, Українонько, матінко моя», «Висипався хміль із міха», «Ой на горі та женці жнуть», «Ой на річці на Самарі», «Ой летіла голубка з України» та багато інших.

Плідно черпали з музичної спадщини України польс ьк і композитори . У ХІХ с т . це виявилось , мабуть, найвиразніше. Ритміку i мелодику наших пісень творчо обробляв геній польської музики композитор Ф.Шопен (Краков’як, оп.14; «Наречений»). «Навіть у типово польських творах Шопена, — пише Й.Хомінський, — зустрічаємо українські елементи, а особливо українські танці, як це маємо у фантазії на польські теми, оп.14, до якої введено мелодію коломийки».

3вучать мелодії цих творів.Найбільше спільних мотивів виявлено в чеській, словацькій та українській

обрядовій поезії.Досить давно існує у чеському фольклорі українська лірична пісня про

дівчину, що чекає свого милого, «в'ючи вінок». Текст пісні прищепився до дерева поезії сусіднього народу майже в дослівному перекладі, що найкраще засвідчує ось цей початковий уривок:

Ой заржи, заржи,Коню вороний,Під круту гору йдучи,Чи не зачує молода дівчина,Рутяний вінок в’ючи,А як зачула, тяжко здихнула,Гірко заплакала:— Чи коня не мав,Чи доріжки не знав,Чи ненька не пускала?

У Чехії ця пісня набула особливої слави, її співали навіть на весіллях.У кінці ХІХ на початку ХХ ст. у словаків великою популярністю

користувались українські пісні «Куди ідеш, козаче?», «Дівка в сінях стояла», «Ой поїхав чоловік у поле орати».

Композитор Л.Ріттерсберг у своїй роботі «Прабатьківщина слов’янської пісні» стверджував, що Україна є колискою слов’янської народної музичної культури. І це не безпідставне твердження. Послугуємось хоча б таким фактом: народна пісня Західної Європи не знала багатоголосся, воно з’явилося там тільки з виникненням професійної музики. Що ж до українців, то вони, прагнучи піднести свою музичну культуру, виплекали багатоголосий хоровий спів ще у сиву давнину, до прийняття християнства. Європейські вчені не раз акцентували увагу на специфічності нашого мелосу, його поліфонізмі.

У Болгарії й тепер великою популярністю користуються українські пісні «Випрягайте, хлопці, коні», «Над річкою бережком», «Ой у полі три доріжки» та інші. У багатьох збірках болгарських пісень чільне місце посідає пісня «Мисли мои», що є досить точним перекладом, здійсненим П.Славейковим Шевченкового твору «Думи мої». До популярних пісень належать також

«Реве та стогне Дніпр широкий», «Тече вода в синє море», «Ой одна я одна» та інші. Разом з піснями на слова Т.Шевченка стали відомі романси на слова Л.Глібова «Стоїть гора високая», І.Котляревського «Віють вітри», В.Забіли «Гуде вітер вельми в полі», Д.Бонковського «Гандзя», С.Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну».

Серед сербів i хорватів широко відома пісня «Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким» (а в Румунії чимало видається збірників наших пісень мовою оригіналу — «Змагати квітів», 1971; «Ой кувала зозулечка», 1974; «Відгомін віків», 1974; «Співаночки мої любі», 1977).

На ні мецьких землях на початку ХІХ ст. надзвичайно популярною стала пісня С.Климовськ о г о «Їхав козак за Дунай». М е л о д і я ц і є ї п і с н і у професійній німецькій музиці викликала численні наслідування, переробки i залишила слід у творчості багатьох композиторів. I.Шнейдер (1780-1853) опрацював її для чоловічого хору. K.Beбер (1786-1826) написав на мотив цієї пісні відомі фортепіанні варіації. Та з особливою повагою до неї поставився геніальний Л. ван Бетховен (1770-1827), шанувальник української пісенності. У 1816 р. митець опрацював мелодію пісні для сопрано з супроводом, а в 1811 р. написав варіації на тему популярної в Німеччині пісні про козака й дівчину для фортепіано i флейти. Зацікавив Бетховена своєю енергією, оригінальністю ритму український козачок, його мелодію він використав у восьмій сонаті для скрипки i фортепіано, а також у першій частині шістнадцятої сонати для фортепіано. Мелодії козацьких пісень композитор увів також до «Апассіонати» i Дев'ятої симфонії.

Із творчістю Бетховена українські мелодії навіки увійшли в європейську музичну культуру, стали надбанням усього людства.

Звучать уривки цих творів.2-й учень. 3ачарувала українська пісня й Америку, Азію,

Австралію, долинула аж до Африки (показує на карті світу).3-й учень. Українська народна музика захоплює слухача, бо вона

безпосередньо передає душу людей, які її створили (з відгуків преси, Канада).4-й учень. Україна — один з найбагатших куточків земної кулі

піснями, музикою, танцями (газета «Ексельсіор», 1867, Мексика).2-й учень (зачитує реферат).

ІІ. Українська пісня в Америці.Про Україну, її культуру й історію в США стало відомо тільки на

початку ХІХ ст. Американська дослідниця Тереза Тальві у своїй роботі «Історичний огляд мов i літератур слов’янських народів з нарисом їхньої народної поезії» (1850) дала доброзичливу характеристику українській пісні та думі. «В степах України, — підкреслює вона, — створено силу балад, i здається, що кожна галузка дерева тут має свого поета i кожна стеблина на цих безконечних рівнинах відлунюється піснею». Т.Тальві перша в Америці звернула увагу на найхарактерніші риси української народної поезії, відзначила, що в нашому фольклорі відчувається тонкий музичний смак, багатий i кольористий епітет, розвинена, досконала рима.

На початку ХХ ст. американська громадськість ближче ознайомилася з нашою народною музикою. Велике враження справили на слухачів виступи хору О.Кошиця у 1922-1924 рр., коли цей колектив приїхав до США. Найбільш

вражала оригінальність, неповторність українських мелодій, їх стиль в порівнянні з іншими мелодіями народів світу.

Деякі українські мелодії стали улюбленими в середовищі негритянського населення. 3а свідченням Івана Козловського, видатний співак Поль Робсон виконував пісні «Сонце низенько» та «Реве та стогне Дніпр широкий».

Звучить мелодія пісні «Їхав козак за Дунай», на тлі якої читається реферат. Поволі мелодія стихає.

Відомо, що найпопулярнішою у багатьох країнах світу є наша пісня «Їхав козак за Дунай».Полонила вона й американців. У найрізноманітніших варіантах п існя «Їхав козак за Дунай» вийшла в США багатьма виданнями i записана на грамплатівки для телепередач і радіо. Як зразок досконалої мелодії, її ввели дo шкільного підручника музики «Ритмічна діяльність дітей».

Серед американської молоді користуються популярністю українські пісні та романси на слова поетів Л.Глібова («Стоїть гора високая»), І.Котляревського («Віють вітри»), М.Петренка ( «Дивлюсь я на небо») i особливо Ю.Федьковича («Як засядем, браття, коло чари»).

У Латинській Америці під час гастролей у 1976 i 1979 роках Державного академічного народного хору імені Григорія Верьовки місцева преса величала Україну «країною солов'їв, де музика, пісня, творчість народу стоять на високому рівні розвитку i мають, особливо оригінальні риси».

3-й учень (на карті світу показує Австралію i зачитує реферат).

III. Українська пісня в Австралії.До Австралії українська пісня йшла не безпосередньо з України, а

через Європу, i головним джерелом її пізнання були англійські, канадські, частково німецькі, а згодом американські джерела, переважно друковані. Українська пісня з Європи мандрувала до США, Канади, а вже звідти різними шляхами i засобами ставала відомою i на п’ятому континенті. 3вичайно, її уже сприймали в перекладах та переробках англійською мовою.

Прекрасна збірка перекладів пісень і дум «Пісні України», яку опублікувала канадська поетеса Ф.Лайвсей у 1916 р., була поширена серед англомовного населення Австралії. У 1981 році в Канаді вийшло своєрідне продовження цього видання: «Співи віків». У збірку ввійшли вправно перекладені думи «Про втечу трьох братів з Азова», «Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Маруся Богуславка», «Ганджа Андибер», «Смерть козака-бандуриста» тощо, історичні пісні «Байда», «Козак «Нечай» та багато обрядових, побутових пісень i пісень літературного походження. Ця книжка також набула поширення в Австралії i стала джерелом ознайомлення англомовного населення з текстами українських пісень i відомостями про них.

Нині в Австралії з давніх народних пісень є популярними «Ой не ходи Грицю...», «Їхав козак за Дунай», «Чи не тая криниченька», «Гей на горі тай женці жнуть» та ін., а також пісні літературного походження (на слова Т.Шевченка, Л.Глібова, І. Котляревського ).

3азначимо, що в Австралії, у школах (загальноосвітніх та спеціальних музичних) вивчають непоодинокі зразки наших пісень.

Починають звучати мелодії зазначених вище пісень, учень продовжує читати реферат.

За різних обставин, у різних середовищах, на концертах, у школах, клубах, по радіо в Австралії можна часто почути англійською мовою українські пісні «Їхав козак за Дунай», «Ой не ходи, Грицю...», «Ой кряче, кряче», «Щедрик» ( в обробці М.Леонтовича), «Реве та стогне Дніпр широкий», «Взяв би я бандуру», «Руда родина».

Діячі світової культури вже не раз відзначали, що думки й почуття, висловлені в українській пісні, близькі й зрозумілі багатьом народам світу. Культура кожного народу — це замкнена скарбниця. У ній є коштовності, що їх створило людство. Українська народна пісня та дума увійшла також до духовної скарбниці австралійського народу.

1-й учень. Музичний талант українського народу добре відомий у всьому світі (Акіра Хасімото, Японія).

4-й учень (на карті світу показує Японію та зачитує реферат).

IV. Українська пісня в Японії.Коли в 50-х роках до музею Т.Шевченка в Києві завітала група японців, i

екскурсовод нагадав їм твір Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий», посланці із Токіо тут же проспівали його мелодію, довівши, що й вони знають українські пісні на слова Т.Шевченка.

Не минуло й десяти років, як деякі українські давні i сучасні пісні стали популярними в Японії, їх публікують, множать багатомільйонними тиражами у грамзаписах, передають по радіо, виконують на концертах. Більш того — японські мистецькі колективи включають їх до свого репертуару, з яким виступають у різних країнах світу. Найбільшу славу серед японців здобули «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т.Шевченка i «Черемшина» (муз. В .Михайлюка, слова М.Юрійчука), поширені різними засобами масової інформації.

Цікаву «історію» в Японії має «Черемшина». Відомий квартет «Ройял Найте» («Королівські лицарі») побував з концертом в Україні (1968), співаки почули мелодію «Черемшини», яка відразу припала їм до душі. Вони привезли її до Японії, переклали японською мовою, видали в збірках, а також записали на грамплатівку. Тепер, коли квартет виступає у Чернівцях, співаки, за їх словами, раді, що мають можливість проспівати пісні в тому місті, де вона народилася.

Великою подією в історії культурних і пісенно-музичних контактів між Україною та Японією були виступи з концертами в Токіо, Йокогамі, Нагасакі, Кіото та інших містах цієї країни Державної заслуженої капели бандуристів України (восени 1969 р.). За місяць капела відвідала 18 міст і дала 22 концерти, на яких побувало по 4-5 тисяч слухачів.

Як сприйняли українську пісню японські фахівці? Японська культурна громадськість початок виступів сприймала стримано, пильно прислухаючись до дивного мелосу, до виконавців у вишиваних сорочках та їхніх інструментів. З кожним новим номером контакт із залом міцнів, українська пісня поступово захоплювала аудиторію. Бурхливі оплески переростали в овації. З особливим ентузіазмом були сприйняті «Реве та

стогне Дніпр широкий» (музикознавці назвали її «шедевром української творчості»), «Закувала та сива зозуля», а також «Соловейко» (слова і музика М.Кропивницького) у виконанні Б.Руденко, яка виступала разом з капелою.

Цікаво, що захоплення українською культурою та піснею зокрема для Хіросі Катаоки переросло у його наукову діяльність. Він досконало вивчив українську мову і успішно захистив у Київі кандидатську дисертацію про культ предків в українській та японській народній творчості. Нині продовжує свої наукові студії в цьому напрямку і охоче виконує пісні українською мовою. Інший японець Чарлі Сакура також вивчив українську мову, оволодів грою на українській бандурі й майстерно виконує у її супроводі українські народні пісні, популяризуючи їх в Японії, США, Канаді та інших країнах світу (матеріали про них також можна знайти в Інтернеті та проілюструвати ними реферат).

5-й учень (на карті світу показує Африку і зачитує реферат).

V. Українська пісня на африканському континенті.Культурні взаємини африканських народів із слов’янським світом

нaлагодились тільки після другої світової війни. Могутній подих національно-визвольного руху спричинився до створення нa африканському континенті нових самостійних держав, які з часом встановили контакти зі слов’янськими країнами. До вищих навчальних закладів України почали приїжджати на навчання студенти з Африки. А відомо, що пісня – перший супутник молодих, перший засіб встановлення дружби. Ми не paз були свідками, як охоче співають африканці наших пісень під час форумів, на святкових концертах, співають українською мовою, а коли повертаються на батьківщину, привозять з собою як подарунок пісню.

Та запам’ятавши мелодію, їхні земляки хочуть пізнати й зміст пісні, і тоді починається процес органічного засвоєння твору.

Проілюструємо наші спостереження цікавим прикладом.Є у африканців мелодійна й поетична пісня «Мій човен». Дослідниками

доведено, що це не африканська, а українська пісня. Дійсно слова пісні «Мій човен» далекі від оригіналу:

Piкa текла літнього ранку,Вздовж берегів квіти росли,Мій човен плив униз по річці...

Проте, уважно вчитавшись у зміст пісні, легко заувважити її зв 'язок з відомим романсом «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе». Мелодія, побутуючи на африканському континенті, зберегла свою основу, і впізнати її можна легко.

Є свідчення, що сучасні українські пісенні мелодії поширюються в побуті єгипетського й алжирського народів (у вузах України навчаються молоді посланці цих країн Африки, які співають українських пісень). Захоплено сприймають українську народну пісню та думу й представники інших африканських народів. Ось лише один з таких прикладів. Прослухавши записи українських народних дум «Маруся Богуславка», «Плач невільників», пісень

«Ніч яка зоряна», «Якби мені черевички», «Ой не пугай, пугаченьку», «Ой піду я лугом», музичні картинки «Фантазія дощу», «Українська рапсодія» та інші твори у виконанні Г.Ткаченка, Є.Мовчана, Є.Адамцевича та В.Мішалова чужоземні студенти, які навчаються в Сумському державному університеті, були зворушені глибоким ліризмом та драматизмом, природністю їх виконання. У них вони відчули красу і багатство української душі, великі виховні можливості українського народного епосу та народної пісенності. «Мелодії українських народних дум та пісень, тонкі та вишукані музичні смаки українців, правдивість та високопоетичне зображення історичної дійсності, закладені в них виховні можливості сриятимуть рухові людства по шляху поступу, здатні змінити його на цій основі на все краще, гуманне, тому їх має почути і срийняти світ як найвищу загальнолюдську духовну і суспільну цінність»,− пише з цього приводу танзанієць Інносент (докладніше про це читай: Марина Набок «Сприйняття іноземними студентами українських народних дум, пісень та кобзарства» в Інтернет-бібліотеці «Український центр»).

(За можливості організатори вечора можуть запросити іноземних студентів, які б виконали наші пісні).

1-й учень. Чим же полонила українська пісня cвіт? Перш за все, ідеалом людини, адже віддавна зауважено, що найбільша чеснота українців — безмежна вірність Батьківщині.

2-й учень. Українська пісня високо ставить любов і пошану до батьків, культ Роду. В обрядових піснях, наприклад, йдеться про святість родинних зв’язків, про шанобливе ставлення до батька та до матері. Здорова родина, в якій батьки люблять дітей, а діти з пошаною і любов’ю ставляться до батьків і живуть у злагоді, є основою здорового способу життя. Тому образа матері або батька, нехтування честю Роду вважається тяжким гріхом.

3-й учень. Наш народ створив культ дружби й побратимства, що особливо шанувався у козацькі часи й зберігся в часи новіші. Ось, наприклад, як про це свідчить уривок з бурлацької пісні «Забіліли сніги»:

Ніхто не заплаче по білому тілу,

по бурлацькому:ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця, ні жона його.Та тільки заплаче по білому тілу Toвариш його.

4-й учень. Важко знайти в піснях інших народів такі високі ідеали родинних і статевих відносин, як в піснях українських. Особливо слід підкреслити в них чистоту почуття кохання. Скромність і стриманість у коханні – відмінна риса справжньої української дівчини. З цим пов’язана вірність у коханні і в родинному житті. Водночас українська пісня суворо засуджує зраду й джиґунство. Свідома своєї дівочої честі й гідності дівчина виганяє з своєї хати хлопця-«баламута», який хоче її «закохати та й забути».

Сестра намовляє брата покинути бідну дівчину-сироту. На це той відповідає:

Краще мені гіркий полин їсти,Ніж мені сироту з ума звести.

На ґрунті скромності, стриманості й вірності створюється здорова родина, і в першу чергу сердечні стосунки між чоловіком і жінкою.

5-й учень. Нарешті, привертає увага така характерна для українців риса як усвідомлення своєї людської гідності, почуття чесності, те, що можна назвати вишуканістю та благородством духовного світу.

Аристократизм духовний – це гідність людини, незалежна від її положення чи матеріального стану. Наприклад, таку гідність виявляє Бондарівна, що кидає в обличчя нахабі графу Потоцькому:

Ой не годен пан КаньовськийМене цілувати,Тільки годен пан КаньовськийМене роззувати.

Усвідомлення своєї гідності має поєднуватися з пошаною до інших людей саме тому, що вони теж люди і мають свою гідність. Приклади такого вияву пошани в чемній поведінці, у привітанні тощо можна бачити в наших колядках та інших піснях. Виїжджаючи в похід, козак,шапку, знявши,низенько вклонився своїм сусідам і знайомим.

Вертаючись з походу,…до дівчиниКозак поклонився,Ой дав же він їй поклон низенькийз коня вороного.

Аристократ духа органічно не може бути рабом, тому щирому українцеві властива нелюбов до рабства й неволі.

Такі основні риси традиційного народного українського ідеалу людини, донесеного до нас піснею.

1-й учень. Пісні нашого народу постали перед світом у своїй красі й самобутності. Вони відкрили духовне життя України,проникли у культуру інших народів. Поза сумнівом, українська пісня та дума ще не відомі світові у своїй повноті й багатстві, але кожний крок до проникнення в їх оригінальний світ викликає у дослідників і слухачів все більше захоплення. Збуваються пророчі слова М.Лисенка: «Європа з своїм… мажором і мінором мало не все промовила вже світові у творах величних своїх геніїв; нам же «ще хіба тільки між люди припадає доба з’явитися, наша пісня в широкому світі європейському занадто молода; їй належить будущина».

Додатки

I. Висловлювання та відгуки про українську пісню.

«Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, який уміє так відчувати свої радощі і так прекрасно виливати свої думи, свої мрії, свої переживання. Хто має таку пісню, тому немає чого страхатися за своє майбутнє. Час його не за горами…» (Л.Толстой, Росія).

«Неможливо перерахувати всі художні якості української пісні, бо вони такі невичерпні, як життя народу, що бере цілющу силу від матері Землі. Це мистецтво глибоко народне, з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа. Гарна ця душа. Таке ж її мистецтво» (Зденек Неєдлий, Чехія).

«З давніх-давен славилася українська земля своїми співцями-бандуристами. В їхній музиці відбита історія народу, його славне героїчне минуле, а в піснях втілені його мрії про щастя» (М.Тодоров, Болгарія).

«Народна поезія українців є однією з найбагатших і найцікавіших» (Б.Хашдеу, Румунія).

«У творчості українців багато живих, часто несподіваних думок і образів, які можуть здивувати своєю майстерністю професійного поета» (Янош Арань, Угорщина).

«Українські народні пісні можуть не тільки дорівнюватися до пісень інших народів, але й перевищувати їх ніжністю, чутливістю, багатством і глибиною чуття та мелодійністю» (К.Францоз, Австрія).

«Пісні дають найвищу атестацію музичній культурі України» («Цюріх Цайтунг», Швейцарія).

«Щасливий народ, який має таку прекрасну музику» («Журналь Л’єж», Бельгія).

«В українських піснях перш за все звучить загальнолюдське, універсальне» («Альгемайн Хандельблат», Голландія).

«Українські пісні та думи, з їх скорботою, близькою всім, сповнені великого вселюдського змісту» (В.Ролстон, Англія).

«Українська нація суто слов’янська, весела, життєрадісна, лицарська… це нація поетів, музикантів, митців, яка назавжди викарбувала свою історію в піснях, а століття неволі не змогли примусити її мовчати» (Ш.Сеньобос, Франція).

«Для козака шабля – його хрест, перемога – його бог, а пісня – його молитва» (Д.Чамполі, Італія).

«Українські пісні відзначаються магічною красою» («Ель Коміціеро Більбаіно», Іспанія).

«Українською мовою створена найбагатша народна поезія» (З. Педросо, Португалія).

«Україна – колиска мелодійних народних пісень і музики до них» (А.Єнсен, Швеція).

«Україна має справді високий рівень народного мистецтва» (Кансан Тахто, Фінляндія).

«Українська пісня – найкраща і найніжніша поезія у всьому світі» (Тор Ланге, Данія).

II. Вікторина1. Назвіть західноєвропейських композиторів минулих століть, які

були шанувальниками української пісні.2. Які українські мелодії використав у своїх творах Бетховен?

Назвіть ці твори.3. Які українські пісні були популярними в Європі у XIX – на

початку XX століття?4. Які українські пісні стали відомими в Америці?5. Як називається книжка Терези Тальві, в якій вона дає

характеристику українській пісні та думі?6. Преса якої країни величала Україну «країною солов’їв»?7. Які твори ввійшли до збірок перекладів пісень і дум канадської

поетеси Ф.Лайвсей «Пісні України» та «Співи віків», що полюбилися австралійцям?

8. Які українські пісні стали популярними в Австралії?9. Які українські пісні стали найпопулярнішими в Японії? Кого з

японців, сучасних дослідників та пропагандистів української пісні ви знаєте?

10. Які з українських пісень японська преса та музикознавці назвали «шедевром української творчості»?

11. У якій країні і яку українську пісню визнано найпопулярнішою піснею 1967 року?

Література:1. Нудьга Г. Українська пісня в світі. – К.: Музична Україна, 1969.2. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, Полтавський вісник, 1994.3. Лавров Ф. Кобзарі. – К.: Мистецтво, 1980.4.Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991. – Т.1.5. Жеплинський Б. Бандуристи повертаються// За вільну Україну. – 22

червня, 1991.6. Жеплинський Богдан, Ковальчук Дарина, Ковальчук Мирослав.

Кобзарство і ми. − Львів, 2014. - Т.1-2.