ЛІТЕРАТУРНО – МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЕКТТАРАС ГРИГОРОВИЧ

ШЕВЧЕНКО – і його твори в

початковій школі

Автори проекту: учні 4-А класу Городоцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Радомишльського районуЖитомирської області

Керівник: Суходольська Людмила Григорівна

Уривок з комедії «Сон», що була написана в 1844р. в С-Петербурзі і входила до рукописної збірки «Три літа». З дитинства поет був закоханий в природу рідного краю. В цій поезій висловлює чи то спогад дитинства, чи то мрію про щасливе життя, яке можливе тільки серед розкішної природи, що у вірші змальована в народнопісенному дусі. Природа в цій пейзажній замальовці зображена майстерно, поетично і зворушливо, з великою любов’ю і жалем, що такої гармонії, яка є в природі, немає в сучасному поетові суспільстві. Світ природи у Т.Шевченка одухотворений, казковий, живий. Він любив український світанок, був не байдужий до його краси.

…Світає,край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,степи, лани мріють,між ярами над ставами верби зеленіють.

Сади рясні похилились, тополі поволістоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем.

Уривок з поеми «Гайдамаки». Це історико-героїчна поема Шевченка, перший український історичний роман у віршах, написаний в 1841році. «Гайдамаки» вперше опубліковано окремим виданням 1841 року у Петербурзі. В першодруку цей твір мав присвяту рос.«Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22-го апреля 1838 года». Основним джерелом «Гайдамаків» була усна народна творчість (пісні, перекази і легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також історичні праці українських, російських та польських авторів про Коліївщину — народне повстання 1768 року на Правобережній Україні. В поемі «Гайдамаки» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального і національного гніту, звеличив його мужність і душевну красу.У вірші «Встала й весна,…» поет зобразив весну як живу істоту, як молоду дівчину, що після довгого зимового сну розбудила сонну землю, прибравши її квітами. Жайворонок, соловейко радо зустрічають «землю, убрану весною». Вірш викликає у нас почуття замилування рідною природою навесні.

Встала й весна, чорну землюсонну розбудила,уквітчала її рястом,барвінком укрила;і на полі жайворонок,соловейко в гаїземлю, убрану весною,вранці зустрічають…

Уривок з балади «Причинна» - один з ранніх творів Шевченка, написаний ще до його викупу з кріпацтва в 1837 році. . В автобіографії поет зазначив, що перші вірші складалися ним у Петербурзі в Літньому саду і що з численних ранніх своїх спроб він згодом опублікував тільки баладу «Причинна»: «В этом саду и в то же время начал он (Шевченко пише про себе в третій особі.) делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна“» На допиті у справі Кирило-Мефодіївського братства в III відділі 21 квітня 1847 р. Шевченко заявив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.» Датується також на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі«Ластівка»:1837р.,С.-Петербург. «Защебетав жайворонок…» - є зворушливою пейзажною замальовкою. Застосовуючи протиставлення (защебетав – закувала, летючи – сидячи), автор підкреслює багатоголосся і різнобарвність світу. У майстерно відтворений звукозапис вливається спів плугатаря, і все це відбувається на тлі сходу сонця. Перед нами постає яскрава ранкова картина літньої пори.

ВРАНЦІ Защебетав жайворонок угору летючи;закувала зозуленька,на дубі сидячи;защебетав соловейко –пішла луна гаєм;червоніє за горою;плугатар співає.

Цим чудовим пейзажем «Зоре моя вечірняя…» розпочинається поема «Княжна» - один із перших творів, написаних Кобзарем у засланні, перебуваючи в Орській фортеці. Дата написання: з 22 червня 1847 р. до травня 1848р. Вдаючись до поетичного прийому звертання, поет просить вечірню зірку зійти над горою і розповісти йому про чарівну красу України, за якою дуже сумував: захід сонця, веселку, широку сокорину, розкішну вербу, про сон-траву, що вночі розцвітає. Рідний край так далеко, що тільки зоря вечірняя його може побачити. Любов’ю стікає серце, тому й пестливі слова з’являються у вірші: «веселочка», «тихесенько». Ця поезія – справжня перлина. Та і звернення до зорі – народнопісенний прийом. Тому і стала поезія «Зоре моя вечірняя…» народною піснею. Щаслива доля у цього вірша, йому, як і багатьом іншим творам Кобзаря, судилося стати піснею, музику до якої написав Я. Степовий.

Зоре моя вечірняя,

зійди над горою,

поговорим тихесенько

в неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

сонечко сідає,

як у Дніпра веселочка

воду позичає…

Початок вірша «Зацвіла в долині червона калина…» датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. та за часом перебування Шевченка в Раїмі (в засланні), у січні – квітні 1849 р. Вперше надруковано у журналі «Основа» (1862). Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Т. Шевченка, 1867. З давній-давен наш народ опоетизував кущ калини, оспівував у піснях, легендах, згадував у прислів’я. Не було хати в Україні, біля якої не пишалася б червона калина. Бувало, як зацвіте калина білим пишним цвітом, то дівчата ним коси прикрашали. І Шевченко любив цей кущ і неодноразово звертався до образу калини, бо кохався в природі рідного краю. Початок поезії «Зацвіла в долині червона калина…» написаний у дусі українських народних пісень. Красу рідної природи Т.Шевченко подає через традиційний поетичний образ розквітлої червоної калини, що зіставляється з радісною дівчиною-дитиною. Таке порівняння не є випадковим, адже і рослина, прикрашена ніжним цвітом, і тендітна юнка, чия душа прагне кохання, ніби уособлюють пробудження і природи, і почуттів, а також вічний потяг до прекрасного, щирого, неповторного. Настрій поезії радісний, піднесений, це настрій зародження молодого почуття.Кожен рядок вірша переливається краплинами любові до природи, до життя.

Зацвіла в долинічервона калина,ніби засміяласьдівчина – дитини.Любо – любо стало,пташечка зраділаі защебетала.

Уривок з поеми «Княжна», що датується у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та за часом перебування Шевченка в Орській фортеці. До «Малої книжки» поет переписав поему з багатьма виправленнями, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 або на початку 1850р. Де б не був видатний поет, його думки, переживання, сни линули до рідної України, до рідного краю. В уяві поставало село у вишневих садках з білими хатами, дивними палатами, де «сам Бог витає над селом». Пам’яталася мила українська земля, замріяні верби, зелені левади, тихі ставки. Туга за Батьківщиною була нерозривна зі згадкою про рідну природу. Строфа починається і закінчується словом «село», що ніби замикає рядки вірша в яскраве кільце, підкреслює захоплення поета Батьківщиною, до складу якої входять тисячі таких мальовничих, як писанка, сіл. Твір має елементи контрастного словесного живопису: білі хати, зелений гай, сині гори. В цій пейзажній замальовці Т.Шевченко яскраво показав свій талант великого поета і неперевершеного художника. Митець не тільки захоплювався неперевершеною красою рідного краю, а й послідовно проголошував важливу ідею, люди, які живуть серед такої природи, заслуговують на гарне життя.

Село! І серце одпочине.Село на нашій Україні –неначе писанка, село.Зеленим гаєм поросло.Цвітуть сади, біліють хати,а на горі стоять палати,неначе диво. А кругомшироколистії тополі, а там і ліс, і ліс, і поле,і сині гори за Дніпром.Сам Бог витає над селом.

Вірш датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку й навесні 1850р. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з деякими виправленнями, особливо наприкінці твору, до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861). Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка , 1867. Краєвиди рідної природи, спогади дитинства не раз приходили до поета у снах на далекій чужині. І все це виливалось у чудові вірші, з рядків яких можна відчути, як глибоко любив і обожнював поет Україну, своє рідне село, «біленьку хатинку між вербами та над водою», своїх рідних, що являлися до нього в снах. У творі виразно простежуються автобіографічні мотиви, пов’язані з важливими для Шевченка образами матері, діда, “біленької хаточки», верби. У важкі дні поет згадує зворушливі радісні моменти свого минулого життя, яких, на жаль, було так мало. Ліричний герой прагне повернутися не тільки на рідну землю, а й у далеке дитинство, де в радості співіснують найдорожчі серцю люди, де «крізь верби сонечко сіяє», і все осяяне світлом дідусевої молитви.

І досі сниться: під гороюмеж вербами та над водоюбіленька хаточка. Сидитьненаче й досі сивий дідколо хатиночки і бавитьхорошеє та кучерявесвоє маленькеє внуча.І досі сниться, вийшла з хативеселая, сміючись, мати,цілує діда і дитя,аж тричі весело цілує,прийма на руки, і годує,і спать несе. А дід сидить…

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 7 листопада 1860 р., С.-Петербург. Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861). До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка , 1867. Вірш написано Т.Шевченком за кілька місяців до смерті. Відчувається замилування поета рідною природою. Справді, поезія ніби малюнок – пейзаж Тому цей вірш належить до пейзажної лірики. Квітучий і чарівний куточок України зображено тут: червона калина пишається, явір молодіє, а в річці хлюпочуться качаточка. На тлі чарівної природи діють люди – родина, в якій батько, мати і дівчина на виданні. Настрій добрий, тут панує злагода: дівчина бере воду, співає, батьки радяться, «кого б то їм своїм зятем звати?» Знаємо, що і сам поет, повернувшись із заслання, прагнув одружитися. Його пригнічувала самотність, він нетерпляче рвався в Україну. Своїм друзям казав, що дочекається весни – і в Україну, там полегшає йому! В цьому ж році з розпачем писав:

Минули літа молодії, Сиди один в холодній хаті,Холодним вітром од надії Нема з ким тихо розмовляти,Уже повіяло. Зима! Ані порадитись. Нема.

Анікогісінько нема. Таким було реальне життя Тараса Григоровича. А мрія малювала бажане, душа линула на рідну землю. Ось і передав жагу щастя у вірші «Тече вода з-під явора». Цей твір – ніби маленька казка. Пейзаж просто-таки відчуваєш фізично: бачиш і чуєш. Бачиш явір, калину, качину сім’ю, чуєш дзюрчання потоку, плескіт і гомін качок, що ловлять ряску поміж осокою. Ніби в казці качечка «розмовляє з дітками своїми». І хіба можна не любити рідну природу, прочитавши цей вірш? Поет – мудрий вихователь: через замилування природою виховує в нас почуття любові до рідної землі, до Батьківщини.

Тече вода з-під явораяром на долину.Пишається над водоючервона калина.Пишається калинонька,явір молодіє,а кругом їх верболозий лози зеленіють.

Тече вода із-за гаюта попід горою.Хлюпочуться качаточкапомеж осокою.А качечка випливаєз качуром за ними,ловить ряску, розмовляєЗ дітками своїми.

Тече вода край города.Вода ставом стала.Прийшло дівча воду брати,брало, заспівало.Вийшли з хати батько й матив садок погуляти,порадитись, кого б то їмсвоїм зятем звати?

Вірш написаний в 1841р. в С.-Петербурзі. В січні 1842р. Т.Шевченко надіслав вірш видавцеві альманаху «Сніп» О. О. Корсуну в Харків та видання здійснене не було. Вперше надруковано в журналі «Вестник Европы» (1909). Вперше введено до зібрання творів поета у виданні: Кобзар, 1910р. У вірші наявні мотиви самотності й сирітства. Вони притаманні ранній ліриці поета. Примусова розлука з рідним краєм загострила у нього почуття любові до України. Ніби голуби сизокрилі, прилітали з-за Дніпра думи і переносили поета на рідну землю. І бачив він картину неповторної краси рідного куточка. Образ човна (корабля) в розбурханому морі це в античній традиції, а також в українській бароковій, звідки його запозичили й романтики, уособлює залежність долі людини чи країни від могутніших за неї, здебільшого вищих сил. У вірші Шевченка доля бідного сироти залежить від «добрих» (точніше, злих) людей. В основі композиції твору – драматичне зіставлення двох невеселих доль:одинокого човна, що втратив «рибалоньку», і безпритульного, нікому не потрібного «сиротини».

Вітер з гаєм розмовляє,шепче з осокою,пливе човен по Дунаюодин за водою.Пливе човен, води повен,ніхто не спиняє,кому спинить — рибалонькина світі немає.Поплив човен в синє море,а воно заграло,погралися гори-хвилі — і скіпок не стало.

Вірш «Садок вишневий коло хати» Тарас Григорович написав протягом 19 – 30 травня 1847 року, коли був арештований в Києві, як член таємного товариства – Кирило–Мефодіївського братства, що боролося проти панів і царя, та перебув у казематі ІІІ відділу Імператорської канцелярії в Санкт-Петербурзі. В ті сумні дні самотності та очікування вироку, знаходячись під слідством в камері-одиночці Петропавловської фортеці, він згадував мальовничі картині рідної України, її чудову природу, мирних, працьовитих, доброзичливих людей. Поет не знав, чи побачить він ще землю свого дитинства. «Садок вишневий коло хати…» — вірш Тараса Григоровича Шевченка із циклу «В казематі». Вважається перлиною української та світової пейзажної лірики. П’ятнадцятьма рядками вірша поет передав образ України: вишневий садок, хрущі над вишнями, дівчата, які, стомлені важкою панською роботою, але з піснею повертаються додому, біля хати вечеряє селянська родина. В простому житті селянської родини поет побачив багато красивого і благородного: матері ждуть дітей з поля, дочка подає вечерю, мати научає дочку, кладе малих дітей спати. Глибока людяність і сердечність відчувається у взаєминах. А яка краса світу оточує цю українську родину! Краще й не скажеш! І автор тут! Відчуваєте його душу в словах «зіронька», «соловейко», «маленьких діточок»? Так, душа поета – в любові. Святе, трепетне почуття замилування проймає всіх, хто читає поезію. За словами дослідниці Шевченкової біографії та творчості Н. П. Чамати: «Зміст і тональність вірша – світлий, життєствердний опис весняного вечора в українському селі, мрія про красу людських стосунків, про родинне щастя в гармонії з розкішною природою… Навіяна спогадами, імовірно часів власного дитинства, ідилія має явний підтекст, відтворюючи образ райського саду, Едему, що ним в уявленні Шевченка одвічна глибинна сутність України.» Любов до рідного краю та туга за ним допомогли поетові показати велику гармонію рідної землі, красу та поетичність життя простих, роботящих людей. Вірш покладено на музику великим українським композитором Миколою Лисенком.

Садок вишневий коло хати,хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть,співають ідучи дівчата,а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає.Дочка вечерять подає,а мати хоче научати,так соловейко не дає.

Поклала мати коло хатималеньких діточок своїх;сама заснула коло їх.Затихло все, тільки дівчатата соловейко не затих.

Вірш «Реве та стогне Дніпр широкий…» – початок балади «Причинна». Це один із ранніх творів, що був написаний в 1837р. в С.-Петербурзі. «Реве та стогне Дніпр широкий…» Який це яскравий, символічний образ могутньої ріки – долі українського народу. Яким треба бути генієм, щоб одразу в першому рядку сягнути такої вершини художнього мислення. І це в 23 роки! У вірші автор відтворює надзвичайно драматичну картину, що викликає й почуття жаху від грізної стихії, й захоплення її величчю. Яке натхнення присутнє у вірші, яка гармонія у розгортанні подій. Все починається з річки, що не має спокою ні вдень, ні вночі, а потім переходить до хвиль і місяця, ніби автор хоче показати оці перепади захоплення, яке він відчував, коли писав ці рядки. Непереборна, руйнівна сила явищ природи (могутнього Дніпра й сердитого вітру) передається за допомогою дієслів-присудків (реве, стогне, завива, підійма). Читаючи вірш, немов би опиняєшся в епіцентрі жахливої катастрофи. Хвилі, які наче гори, піднімались, вітер, який був таким сильним, що аж верби гнув додолу. На цьому тлі особливо виразним є зворушливий образ блідого місяця. Порівняння місяця з самотнім човном, який то поринав, то потопав, підкреслює недовговічність, нетривалість, швидкоплинність життя. А потім все помірно стихає, знову повертаючись до земного – півні, гаї, ясен. У баладі цей фрагмент є своєрідним емоційним настроєвим ключем, що налаштовує читача на драматичний плин наступних подій. В маленькому вірші купа емоцій, що чекають на того, хто їх відчує та проживе ці миті з автором. І він настільки став людям близьким, що ці слова було покладено на музику. Вірш став українською народною піснею. Мелодія пісні була музичним позивним українського радіо в Другу світову війну (радіо «Дніпро»), а нині – Першої програми Національного радіо та Всесвітньої служби «Радіо України».

Реве та стогне Дніпр широкий,сердитий вітер завива,додолу верби гне високі,горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту поруіз хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі,то виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,ніхто ніде не гомонів,сичі в гаю перекликались,та ясен раз у раз скрипів.

Багатогранна поезія Т.Г.Шевченка. Ми вчимося у поета шанувати і любити рідну землю, рідний народ, мову українську і свою Батьківщину. Олесь Гончар, відомий український письменник, звертаючись до дітей, написав: «Юні друзі, дорожіть Шевченком!... Хочеться вірити, що вступаючи в нове тисячоліття, на вашому шляху завжди буде

Тарасова пристрасть,Тарасова мужність,Тарасове невмируще слово.»

Пам’ятаймо: поезія Т.Шевченка давно стала нетлінною частиною духовного буття українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили й надії. Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка – живе і вічне. У народі кажуть: «Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди!». Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти.