Кременчуцьке педагогічне училище ім. А.С. Макаренка

Прокопенко Ю.С.

Історія фізичної культури і спортуметодичні матеріали по самостійному опрацюванню

Рекомендовано предметно-методичною комісією викладачів фізичного виховання, як навчальний посібник для студентів фізкультурного відділення

м. Кременчук 2007 р.

ВступІсторія фізичної культури є однією із профілюючих дисциплін в підготовці фахівців

фізичного виховання. Вона допомагає студентам краще пізнати свою професію і

підвищити педагогічну культуру, готує до практичної діяльності.

Враховуючи те, що у сучасному розумінні навчальна дисципліна - це система

аудиторних і позааудиторних занять, значна роль відводиться на самостійне

опрацювання. Самостійна робота включає: випереджаючі завдання, вивчення

студентами питань, які не були детально розглянуті під час лекційних занять,

складання конспектів, пошук відповідей на запитання, написання повідомлень, різні

види науково-дослідницької роботи, проведення спостережень тощо.

Завдання для самостійної роботи зорієнтовані не тільки на засвоєння знань та

формування умінь студентів, а й на розвиток особистісних, професійно-значущих

якостей, а саме: творчих здібностей, здатності до дослідницької діяльності,

спостережливості, самостійності, працелюбності тощо. Тому, запропоновані

студентам завдання носять елементи творчої, дослідницько-пошукової діяльності,

мають вибірковий характер, спрямовані на використання суб’єктного досвіду

студентів, їх інтересів.

В посібнику вміщені матеріали, які відкриють нові факти, спостереження, висновки

щодо історії розвитку фізичної культури і спорту, традицій народного фізичного

виховання, описано народні рухливі ігри і забави, показано становлення, стан і

розвиток фізичної культури і спорту в різні періоди існування людської спільноти.

ПЕРЕЛІК ТЕМ ВИНЕСЕНИХ НА САМОСТІЙНЕ ОПРАЦЮВАННЯ

Теорії походження фізичної культури 2 години

Особливості фізичного виховання у середні віки в країнах

сходу

2 години

Розвиток ідейно-теоретичних основ і утворення національних

систем фізичного виховання

2 години

Розвиток спорту в період нового часу 2 години

Фізична культура і спорт в новітній час 4 години

Зміст і форма військово-фізичної підготовки в Україні (з

найдавніших часів до 13 ст)

2 години

Юнацькі ініціації давніх слов’ян – школа сили й мужності 2 години

Система фізичного вдосконалення запорозьких козаків 3 години

Особливості спортивного руху в Закарпатті та Буковині у

першій третині ХХ ст.

2 години

П’єр де Кубертен – засновник олімпійського руху сучасності 3 години

Виступи українських спортсменів на Олімпійських іграх 3 години

Історія фізичної культури і спорту рідного міста, області,

краю

4 години

Разом 31 година

ІНСТРУКЦІЇ ДО САМОСТІЙНОГО ОПРЦЮВАННЯ

Тема: Теорії походження фізичної культури (2години)

Мета: визначити основний зміст теорій походження фізичної культури.

Література: 1. Пономарев Н.И. Возникновение и первоначальное развитие физической

культуры.- Москва,1970.- 248с.2. Шевчук В.П. Історія фізичної культури. Новоград-Волинський економіко-

гуманітарний коледж.- 2006, с.12-14.

Студенти повинні знати: об’єктиві і суб’єктивні передумови виникнення фізичного виховання, гіпотези походження фізичних вправ;Повинні вміти: аналізувати історичні матеріали.

Інструкція:1. Прочитайте літературні джерела.2. З’ясуйте, які виділяють гіпотези походження фізичних вправ3. Поясніть зміст кожної теорії.

Питання для самоконтролю: Що є першоосновою виникнення фізичних вправ? Яке значення у житті первісної людини мала ігрова діяльність? В чому проявлявся взаємозв’язок релігійних вірувань з виникненням фізичного

виховання. Які соціально-біологічні фактори виникнення фізичного виховання вам відомі.

Форма перевірки:Усне опитування.

Тема: Особливості фізичного виховання у середні віки в країнах сходу. ( 2 години)

Мета: з’ясувати головні риси розвитку фізичного виховання в країнах сходу в період середньовіччя.Література:

1. История физической культуры и спорта: Учебник для техн. физической культуры./Под редакцией В.В. Столбова.- Издание 2-е, перераб.- М.: ФиС, 1984. 272с.;

2. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венг.-М.: Радуга, 1982.-399с.

3. Шевчук В.П. Історія фізичної культури. Новоград-Волинський економіко-гуманітарний коледж.- 2006, с.32.

Студенти повинні знати: особливості і закономірності розвитку фізичного виховання в Індії, Китаї, Америці, Африці в середні віки; Повинні уміти: аналізувати історичний матеріал.

Інструкція:1. Опрацюйте текст підручника.2. З’ясуйте, чим відрізнявся розвиток фізичної культури в країнах сходу в

порівнянні з країнами Європи.3. Розкрийте особливості фізичного виховання у народів Африканського

континенту.Питання для самоконтролю:

Які вправи були поширені в середньовічній Індії? Які способи самооборони були поширені в Китаї в період Середньовіччя? Що включала система фізичного виховання самураїв? Яку спрямованість мали системи фізичного виховання в Америці? Які засоби входили у систему підготовки молоді у народів Африки?

Форма перевірки:Усне опитування.

Тема: Розвиток ідейно-теоретичних основ і утворення національних систем фізичного виховання (2 години)

Мета: прослідкувати як розглядалися питання фізичного виховання в педагогічних теоріях; визначити причини виникнення національних систем фізичного виховання.

Література:1. История физической культуры и спорта: Учебник для техн. физической

культуры./ Под редакцией В.В. Столбова. – Издание 2-е. – М.: ФиС, 1984, с.29-32.

2. Столбов В.В. История физической культуры: Учебник для студентов институтов. – М.: Просвещение,1989, с.35-37.

Студенти повинні знати: зміст педагогічних теорій, особливості розвитку фізичної культури в перший період Нового часу, причини виникнення національних систем фізичного виховання;Повинні уміти: давати оцінку історичним теоріям.

Інструкція:1. Прочитайте текст підручника.2. З’ясуйте , які особливості в розвитку фізичної культури спостерігалися в

перший період Нового часу в порівнянні з епохою феодалізму.3. Зазначте, як розглядалися питання фізичного виховання в педагогічних

теоріях Джона Локка, Жан-Жак Руссо, І. Песталоцці? Що в них спільного і відмінного? (запишіть)

4. Запишіть в чому заслуги вчителів Г.Фіта,І.Х. Густ-Муста для фізичного виховання.

5. Розкрийте причини, які викликали виникнення національних систем фізичного виховання в перший період Нового часу.

Питання для самоконтролю:

1. Підкресліть та зробить нумерацію (у відповідності за ступенем важливості цифрами 1, 2, 3 і т.д.) передумови появи нових поглядів на фізичне виховання у період ХVП- поч. ХVШ ст.

а) потреба у вихованні “нових” людей;б) кризи церковної системи навчання і виховання;в) розвиток науки;г) становлення і розвиток капіталістичного способу виробництва;д) географічні відкриття;є) розвиток матеріалістичного підходу до фізичного виховання;е) формування гуманістичного світогляду;ж) потреба у вдосконаленні форм і методів освіти і виховання.

2. Чому буржуазія у період становлення капіталістичного ладу зацікавилась питаннями фізичного виховання?

а) у зв’язку із військовими потребами;б) у зв’язку з необхідністю вдосконалення системи виховання;

в) у зв’язку з досягненнями педагогіки, психології, медицини.3. Які соціальні передумови призвели до виникнення та розвитку буржуазних національних систем гімнастики?

а) об’єднання держав і формування буржуазних націй;б) ідеї всезагальності освіти і виховання, які були висунуті епохою Просвіти;в) введення військового обов’язку у багатьох державах;г) розвиток педагогічних поглядів щодо значення фізичного виховання.

Форма перевірки:- перевірка зошитів;- усне опитування.

Тема: Розвиток спорту в період Нового часу ( 2 години)

Мета: сформувати уяву про об’єктивні основи і особливості розвитку буржуазного спорту в цей період.

Література:1. История физической культуры и спорта: Учебник для техн. физической культуры./Под редакцией В.В. Столбова.- издание 2-е, перераб.- М.: ФиС, 1984, с.46-48;2.Столбов В.В. История физической культуры: Учебник для студентов педагогических институтов – М.: Просвещение, 1989, с.59-64.

Студенти повинні знати: умови та основні риси розвитку спорту, теорії буржуазних філософів; Повінні уміти: визначати тенденції та протиріччя історичного процесу розвитку спорту.

Інструкція:4. Опрацюйте текст підручника.5. З’ясуйте , що сприяло розвитку спорту в другому періоді Нового часу.6. Зробіть висновки і запишіть: які головні риси розвитку буржуазного спорту в другому періоді Нового часу.

Питання для самоконтролю: Які види спорту набули значного розвитку? В яких умовах відбувався процес розвитку спорту? В чому суть теорії буржуазних філософів щодо розвитку спорту в період

Нового часу? Який характер набуває професіоналізм в спорті?

Форма перевірки:1. Перевірка зошитів;2. Усне опитування.

Тема: Фізична культура і спорт у новітній час (4 години)

Мета: виявити особливості розвитку фізичної культури і спорту в країнах, що розвиваються, та капіталістичних країнах в новітній час.

Література:1. История физической культуры и спорта: Учебник для техн. физической культуры В.В. Столбова – Издание 2-е, переработано – М.: ФиС, 1984, с.62-72;2. История физической культуры и спорта: Учебник для средних физкультурных учебных заведений / Под редакцией В.В. Столбова. – М.: ФиС, с. 175-184;3. Столбов В.В. История физической культуры: Учебник для студентов педагогических институтов- М.: Просвещение, 1989, с. 70-82.

Студенти повинні знати: об’єктивні основи і закономірності розвитку фізичної культури і спорту в розвивальних і капіталістичних країнах.Повинні уміти: написати і захистити реферат

Інструкція:1. Ознайомитись з літературними джерелами: з’ясуйте:- які особливості в розвиткові фізичної культури і спорту характерні для країн Азії, Африки, Латинської Америки, Єгипту, Індонезії, Бразилії;- з якою метою використовується фізична культура і спорт в розвинених капіталістичних країнах (США, ФРН, Японія, Англія, Франція);- дайте характеристику розвитку фізичного виховання в капіталістичних країнах.2. Написати реферат.

Питання для самоконтролю: Які особливості в розвиткові фізичної культури і спорту в країнах, що звільнилися від колоніалізму. З якою метою використовується фізична культура і спорт в капіталістичних країнах. В яких капіталістичних країнах найбільш широко розвинений робочий спорт.

Форма перевірки:Прослуховування і захист рефератів.

Тема: Зміст і форма військово-фізичної підготовки в Україні ( з найдавніших часів до 13 ст.) (2 години)

Мета: встановити особливості організації населення, навчання і виховання дітей в епоху палеоліту, неоліту, трипільської культури, Київської Русі.

Література:1. В. Івашковський. Історія фізичного виховання та військового гарту дітей і молоді на Україні // Ж. Фізичне виховання в школі. – 2002. - № 2. – с.49-52;2. Традиції фізичної культури в Україні: Збірка наукових статей / За загальною редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН, 1997, с.35-42.Додаткова література: 1. Любар О.О., Федоренко Д.П., Історія педагогічної думки і освіти в Україні. Ч.1.: Дохристиянський період. – К.:1993. с.109;2. Крип’якович І., Гнаткевич Б. та інші. Історія українського війська.- Львів: Світ, 1992. – 763с.;3. Приступа Є.М., Пилат В.С.Традиції національної фізичної культури. - Львів, 1991.

Студенти повинні знати: засоби, методи, форми, структуру і зміст військово-фізичної підготовки у зазначений хронологічний період; Повинні уміти: робити аргументовані висновки, складати схему.

Інструкція:1. Опрацюйте основну та додаткову літературу.2. Охарактеризуйте організацію населення України епохи палеоліту. Які висновки можна зробити стосовно навчання дітей епохи пізнього палеоліту?3. Розкрийте як здійснювалось військове виховання дітей за княжих часів?4. Перелічіть відмінності у вихованні дітей знаті та простолюду з 2 половини 10 ст.5. Опишіть систему обрядів та ритуалів Київської Русі. Їх значення для виникнення фізичної культури в Україні? (відповідь запишіть)6. Які організаційні форми військово-фізичної підготовки входили в систему військово-фізичної підготовки Київської Русі?7. Заповніть схему засобів військово-фізичної підготовки в період Київської Русі.

Питання для самоконтролю: Які види занять фізичними вправами розвиваються в 4 тис. до н.е.?

Якими обрядами характеризувався період неоліту й трипільської культури? В який період військова підготовка молоді в Україні досягла найвищого рівня

розвитку? Особливості виховання дітей в епоху Київської Русі.

Форма перевірки:1. Перевірка зошитів;2. Усне опитування.

Тема: Юнацькі ініціації давніх слов’ян –школа сили й мужності

(2 години)

Мета: познайомитися з етапами соціального становлення та змужніння молоді в архаїчному та традиційному суспільствах за допомогою молодіжних ініціацій.

Література: 1. Балушок В.Г. Инициации древних славян (попытка реконструкции) // Этнографическое обозрение. – 1993. № 4;2. Пріцак О. Проходження Русі // Хроніка – 2000. – 1993.- № 5(7).- с. 22;3. Традиції фізичної культури в Україні: Збірник наукових статей; За загальною редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН, 1997, с. 24-32.Студенти повинні знати: поняття ініціації, ініціаційні обряди, ритуали, заняття.Повинні уміти: аналізувати прочитане, висловлювати власні думки про доцільність проведення ініціацій.

Інструкція: 1. Прочитайте наукову літературу.2. Запишіть:- Що називалося ініціаціями? Який характер проведення вони мали?- Опишіть ритуали давньослав’янської юнацької ініціації?- Що таке ре інкорпорація?

Питання для самоконтролю:- Які фольклорні матеріали відображали обряд ініціацій? Розкажіть про них. - Які випробування проводилися в ініціаціях?- Охарактеризуйте заняття «звіриних» союзів- Чому юнацькі ініціації вважали школою сили й мужності?

Форма перевірки: Перевірка зошитів. Усне опитування.

Тема: Система фізичного вдосконалення запорозьких козаків (3 години)

Мета: розкрити зміст та особливості системи козацького виховання, її принципи та ідеї.Література: 1. Бабишин С.Д., Школи Запорізької Січі // Рідна школа. – 1991. – с. 83-85;2. Івашковський В., Історія фізичного та військового гарту дітей і молоді в Україні.// Фізичне виховання в школі. – 2002. - № 3. – с.49-52.3. Традиції фізичної культури в Україні: збірка наукових статей / За загальною редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН,1997,с. 44-61, 112-114.4. Українська козацька педагогіка // Народознавство: газета в газеті «Освіта», випуск № 9. – 1 вересня 1992р.5. Школи запорізьких козаків. – К.: Наука і суспільство. – 1970. - № 5.

Студенти повинні знати: ступені системи козацького виховання, традиції фізичного та психофізичного загартування, систему єдиноборств;Повинні уміти: висловити власну точку зору про значення системи виховання козаків для українського народу.

Інструкція:1. Опрацюйте подані літературні джерела.2. Розкрийте наступні питання:- Створення козацьких і січових шкіл;- Фізичне загартування та формування навичок самооборони у школярів;- Характерні особливості системи козацького виховання, її принципи, ідеї.(Запишіть)- Кодекс лицарської честі козацької молоді;- Системи козацького одноборства: «гойдок» і «спас».2. Яке місце відводилося іграм у виховання дітей?

Питання для самоконтролю: Якими фізичними якостями володіли козаки? Як про це наголошували історики? Що являла собою козацька республіка? Що спільного і в чому відмінності від

інших республік античності? Як здійснювалося навчання в січових школах? Які змагання проводилися традиційно у козаків? Козацький флот.

Форма перевірки: 1. Перевірка зошитів;

2. Усне опитування.

Тема: Особливості спортивного руху в Закарпатті та Буковині у першій третині ХХ ст. (2 години)

Мета: пояснити сутність ідеологічних принципів спортивних товариств; простежити етапи розвитку спортивного руху.

Література:1. Кулик Я.Л., Костюк С.А., Петренко М.І. Історія виникнення й розвитку фізичної культури та спорту на Україні.- Вінниця: Логос, 1997.-133с.2. Традиції фізичної культури в Україні: Збірка наукових статей / За загальною редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН,1997, с.82-87;3. Шевчук В.П. Історія фізичної культури. Новоград-Волинський економіко-гуманітарний коледж.- 2006, с.67-71. Студенти повинні знати: специфічні закономірності розвитку спортивного руху; основних лідерів та засновників спортивних товариств, їх внесок в розвиток спорт;Повинні уміти: давати оцінку історичним фактам.

Інструкція:1. Опрацюйте літературу.2. З’ясуйте, на що в першу чергу звертали увагу українські спортивні товариства і організаці на Буковині?3. Розкрийте вплив фізкультурного фактору на формування української ментальності.4. Розкажіть про спортивний рух на Закарпатті.Відповіді коротко запишіть.

Питання для самоконтролю: Який напрямок діяльності мали Січові товариства на Буковині на початку ХХ ст.? Діяльність СТ «Довбуш». З якою метою створювалися спортивні клуби Буковини? Діяльність СК «Русь» на Закарпатті. Які спортивні клуби були поширені на Закарпатті і їх діяльність.

Форма перевірки:1. Перевірка зошитів;2. Усне опитування.

Тема: П’єр де Кубертен – засновник олімпійського руху сучасності. ( 3 години)

Мета: ознайомитися з життєвим шляхом та діяльністю П’єра де Кубертена, його основоположними ідеями.Література:1. Качеров О. Пам’яті великого барона.// Ж. Фізичне виховання в школі. – 1998. - №4. – с. 41-43.2. Кулинко Н.Ф., История и организация физической культуры: Учебное пособие для учащихся педагогических училищ. – М.: Просвещение, 1982,с. 163-166.3. П’єр де Кубертен. Олімпійські мемуари. – К.: Олімпійська література, 1997. – 178с.4. Традиції фізичної культури в Україні: Збірка наукових статей / за загальною редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН, 1997, с.222-223.Студенти повинні знати: роль П’єра де Кубертена в створенні МОК і організації Олімпійських ігор.Повинні уміти: складати хронологічну таблицю, аналізувати історичні матеріали.

Інструкція:1. Ознайомтесь з літературними джерелами.2. Складіть коротке хронологічне повідомлення про життя й діяльність літератора, історика, педагога.3. Перелічіть основні праці П’єра де Кубертена.4. Дайте відповіді на питання:- Чим був олімпізм для Кубертена?- Коли і де вперше була висвітлена ідея відродження Олімпійських ігор П. Кубертеном?- Які фундаментальні принципи проведення ігор пропонував П’єр де Кубертен? Відповіді на питання запишіть.Питання для самоконтролю:- Хто був першим президентом МОК? - «Спорт» та ігри в уяві П’єра де Кубертена?- Що викривав і зневажав Кубертен?

Форма перевірки:1. Перевірка зошитів2. Усне опитування3. Прослуховування повідомлень.

Тема: Виступи українських спортсменів на Олімпійських іграх (3 години)

Мета: формувати ідейно-патріотичні уявлення студентів, причетність до історичної спадщини в галузі фізичної культури.

Література:1. Золоті сторінки олімпійського спорту України/ За ред. І.Федоренка.- К.:

олімпійська література, 2000.-192с.2. Кулик Я.Л., Костюк С.А., Петренко М.І. Історія виникнення й розвитку фізичної

культури та спорту на україні.- Вінниця: Логос, 1997.-133с.3. Шевчук В.П. Історія фізичної культури. Новоград-Волинський економіко-

гуманітарний коледж.- 2006, с.80-85.

Студенти повинні знати: основні досягнення спортсменів України на міжнародній спортивній і олімпійській арені;Повинні уміти: працювати з історичною літературою, критично осмислювати і складати списки олімпійських чемпіонів.

Інструкція:1. Опрацюйте літературні джерела.2. З’ясуйте, який внесок зробили українці у розвиток сучасного олімпізму? 3. Складіть список олімпійських чемпіонів та призерів Олімпійських Ігор, чемпіонів

та призерів першостей світу у обраному Вами виді спорту. Знайдіть їх фотокартки.

Питання для самоконтролю: У якому році збірна України вперше приймала участь в Олімпійських іграх

самостійною командою? Хто з україннських спортсменів вперше виборов Олімпійське золото у складі

незалежної команди? Хто з українських спортсменів має найбільшу кількість нагород? В якому виді

спорту? Хто з українських спортсменів нагороджений Олімпійським орденом? Хто з українських спортсменів зробив 19 поправок до таблиці світових рекордів?

Форма перевірки:1. Перевірка складених списків; 2. Усне опитування.

Тема: Історія фізичної культури та спорту рідного міста, області, краю (4 години)

Мета: прослідкувати основні етапи виникнення і розвитку фізичної культури і спорту на Полтавщині та в Кременчуці.

Література:1. Вісник Кременчука.1994. 26 березня.2. О.І. Осташко та інші. Нарис історії Кременчука, с.12, 175-1783. Полтавщина. Енциклопедичний довідник./за ред. А.В.Кудрицького.- К.:Українська Енциклопедія імені М.П.Бажана, 1992.- с.402.

Студенти повинні знати: історію спортивного руху рідного міста та області, видатних спортсменів та тренерів Полтавщини;Повинні уміти: самостійно знаходити джерела інформації, написати і захистити реферат.Інструкція:1. Ознайомтесь з літературними джерелами.2. Напишіть реферат, висвітлюючи такі питання: Вплив козаччини на фізичне виховання народних мас міста, області, краю, у

період існування Запорізької Січі. Виникнення перших спортивних гуртків, товариств. Основні події у розвитку

фізичної культури і спорту з початку 20ст. до другої світової війни. Розвиток фізичної культури і спорту Полтавщини після другої світової війни до

1990р. Розвиток фізичної культури і спорту Полтавщини з 1990 до наших днів.3. Складіть список чемпіонів і призерів першостей світу, країни, Олімпійських ігор нашого регіону. Знайдіть їх фотокартки.

Питання для самоконтролю: З якого періоду розпочався розвиток спортивного руху на Полтавщині? Які спортивні клуби діяли на початку ХХ століття? Які види спорту активно розвивалися після громадянської війни? Перелічіть Олімпійських чемпіонів Полтавщини. Як розвивався спортивний рух у Кременчуці?

Форма перевірки:Прослуховування і захист рефератів.Перевірка складених списків.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

На сьогодні існують декілька теорій (гіпотез) походження фізичних вправ в ході

розвитку суспільства:

- теорія трудової діяльності (марксиська теорія);

- теорія гри, ігрової діяльності (належить Шіллеру);

- теорія магії, культу, релігійних уявлень (уперше викладена Рейнаком);

- теорія зайвої енергії (сформульована Спенсером).

Теорія трудової діяльності.

Фізична культура, як і культура в цілому, є результатом суспільно-історичної

практики людей. В процесі праці люди, впливаючи на оточуючу їх природу, в той же

час змінюють і свою власну природу, розвиваючи при цьому свої фізичні і духовні

сили. Необхідність підготовки людей до життя, і перш за все до праці, історично

обумовила виникнення і подальший розвиток фізичної культури.

У стародавньої людини на відміну від тварин існував соціальний спосіб передачі

досвіду (люди зберігали знаряддя і передавали із покоління в покоління навички їх

виготовлення і використання). Саме це привело древню людину до того, що вона

звернула увагу на явище вправляння в процесі праці. Фізичні вправи були не тільки

засобом підготовки до майбутньої діяльності, але і служили для передачі досвіду,

були спрямовані на узгодження рухових актів, співробітництво, вироблення плану

спільних дій. Досвід застосування фізичних справ фіксувався і закріплявся у наочних

образах первісного мистецтва.

Здатність до мислення дозволила людині встановити, зокрема, зв'язок між

попередньою підготовкою і результатами полювання. З цього моменту і починається

поступове відділення ряду рухових актів від виробничої основи і перетворення їх у

початкові фізичні вправи. Вказані дії протікали поза прямим виробничим процесом

(навчання стрільбі на точність попадань у різні зображення тварин відоме за

археологічними джерелами). При цьому мисливець усвідомлював дійсність, а

правильність своїх дій порівнював із справжнім полюванням, бачачи безсумнівну

користь попередньої підготовки.

Теорія гри, ігрової діяльності.

Діти, наслідуючи дорослих, відтворювали основні форми їх трудових рухів і тим

несвідомо готовили себе до праці. Поступово люди усвідомили залежність між

вмінням користуватися знаряддями праці і результатами праці. Усвідомлення цього

привело їх до свідомого ігрового відтворення трудових процесів як засобу-

удосконалення своїх трудових навичок.

З удосконаленням знарядь праці (спис, лук і стріла, сокира і т.п.) відбувся природний

поділ праці (за статевою і віковою ознакою), виникло первісне господарство, а разом

з ним і родова організація суспільства. На початковому ступені первіснообщинного

ладу всі члени роду брали участь в ігрових змагальних діях, що відображали основні

трудові процеси. Ігрові дії були важливим засобом трудового виховання й одночасно

з цим - засобом фізичного виховання. Ніяких спеціальних пристосувань для ігор не

було. Гравці користувалися тими ж предметами (знаряддями), що використовували в

праці. У деяких народів до XIX ст. збереглися багато ігор, що зародилися в умовах

раннього первіснообщинного ладу. Наприклад, у мансі, ханте і нанайців збереглася

гра у ведмедя; у ній учасники бігають, стріляють з луків, борються з ведмедем і т.д. У

слов'ян же довгий час існували такі ігри, як "льон", "просо", "город", "мак",

"капуста", "ріпа", "гуси-лебеді", "кішки-мишки", "шуліка" і т.д.

У колективній праці і побуті удосконалювалися мова і мислення людей. В іграх люди

стали вже переходити від простого копіювання технічних прийомів трудових

процесів до творчого узагальнення реальної дійсності. Поступово абстрагувалася

тематика ігор і рухів граючих. З'явилися штучні предмети (знаряддя) для ігор (м'ячі,

бабки, кулі, свайки, цурки, ключки, ракетки і т.п.). Стали обладнуватися і спеціальні

площадки для змагальних ігор. Абстрагування тематики змагальних ігор, поява

штучних ігрових знарядь і спеціальних майданчиків для ігор уже свідчать про

виділення змагальних ігор у відносно самостійну галузь суспільно корисної

діяльності - фізичну культуру. У цей час виникають регулярні загальнонародні свята

з визначеним у кожного народу ритуалом їхнього проведення. Основним змістом

свят були танці, колективні змагальні ігри, єдиноборства. Останні стали засобом

підготовки людей не тільки до трудового, але і до бойової діяльності. Збільшення

народонаселення і розвиток скотарства іноді приводили родово-племінні групи до

боротьби за пасовища і місця для полювання. Потрібно було вміти не тільки

працювати, але й боротися за кращі природні угіддя.

Теорія магії, культу, релігійних уявлень.

Із виникненням релігійних вірувань елементи фізичних вправ пов'язувались із

релігійними обрядами. Так появились культові танці, ігри.

Важливу роль у цьому питанні відігравала також свідомість древньої людини, її

духовний світ. Полювання й інші життєво важливі заняття вимагали уважного,

свідомого до себе відношення, а також певного рівня розвитку цілого ряду вмінь і

навичок. Нерідко, перед тим як відправитися на полювання, людина зображала на

скалі чи землі ту тварину, на яку вона передбачала полювати, і наносила по

зображенню удари чи стріляла по ньому з луку. Здійснюючи магічні дії, людина в

той же час загартовувала свою волю, виробляла точність ока і влучність руки,

набувала навички, необхідні в реальному полюванні. Розвиток мислення, свідомості

первісної людини стало суб'єктивною передумовою виникнення фізичного виховання

в суспільстві.

Теорія зайвої енергії.

Людина - істота соціально-біологічна з властивою їй руховою активністю. Рухова

діяльність людини призводить до вправляння її органів. Радянський дослідник

М.О.Косвен в "Нарисах історії первісної культури", відзначаючи прагнення людини

до руху, пише: "...увечері, відпочивши від втоми трудового дня, первісна людина

відчуває природну фізіологічну потребу розім'яти свої м’язи... Фізкультурно-

тренувальний чи свого роду емоційно-збудливий характер мають поширені

мисливські та військові танці, які виконуються перед відправленням на полювання

або в похід".

Людина - це істота не лише соціальна, але і природно-біологічна. Вона не успадковує

види діяльності, але біологічні можливості їх засвоєння можуть передаватися у

спадок. Людина з народження наділена у виді задатків природними життєвими

силами, які можуть бути розвинуті за допомогою фізичних вправ. Саме тому

біологічною передумовою, природною основою появи фізичних вправ вважається

природна потреба у вправлянні органів, необхідному для їх повноцінної

життєдіяльності.

ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У СЕРЕДНІ ВІКИ ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У СЕРЕДНІ ВІКИ В КРАЇНАХ СХОДУВ КРАЇНАХ СХОДУ

Особливою своєрідністю відрізнявся в епоху середньовіччя розвиток фізичної

культури в народів Азії, Америки й Африки. Це було зумовлено особливостями

соціально-економічного укладу, культури, побуту і народних звичаїв. Феодальні

відносини в даних регіонах складалися більш повільно і з меншими потрясіннями,

аніж у Європі. Тут більш міцно зберігалися і поступово збагачувалися новим змістом

древні традиції фізичної культури.

Так, древня практика розвитку фізичної культури середньовічної Індії

розширювалася за рахунок вправ у боротьбі, стрільбі з луку, кінних ігор. Поряд з

національними танцями великою популярністю стала користуватися хатха-йога, в

основі якої лежали норми руху тіла, ритуальні вправи, пов'язані з бігом та іграми.

У середньовічному Китаї після масового повстання селян "Жовті пов'язки" для

запобігання подібних виступів протягом декількох сторіч (III—V ст.) діяв указ про

здачу населенням усякої зброї. У цей час серед селян і в монастирях стали

формуватися різні способи самооборони без зброї. Починаючи з VI ст. швидко

розвивалася техніка своєрідної гімнастики, що носила назву ушу. Її основним

змістом були захвати голими руками, удари кулаком і долонею в поєднанні з ударами

ногами. В епоху правління династії Мін (XIV- XVII ст.) ушу досягло високого

розвитку. У ті часи воно містило в собі до двох десятків вправ без зброї, а також

велику кількість вправ зі списом і ціпком. З появою вогнепальної зброї бойове

значення ушу зменшилося, але при цьому зростала його оздоровча спрямованість. У

Китаї також одержали поширення гра в кінне поло, змагання з бігу і запозичена з

Індії хатха-йога.

Розвиток фізичної культури в середньовічній Японії пов'язаний із встановленням

інституту лицарства - самураїв. Система фізичного виховання самураїв (бусидо)

включала різноманітні види боротьби (сумо, елементи джиу-джицу і карате),

мистецтво фехтування з одним чи двома мечами (кендо), володіння списом

(нагіната), стрільбу з луку в пішому і кінному строю, усілякі ритуальні змагання,

різновиди ігор у м'яч.

В Америці перед її колонізацією до числа найбільш розвинених цивілізацій

відносилися держави інків, майя й ацтеків. У XII-XV ст. у цих народів склалися

визначені системи фізичного виховання, що включали в себе сімейні і державні

форми. Ці системи придбали класову спрямованість. У школах, що існували, учні

займалися іграми й іншими фізичними вправами. Багато уваги приділялося

військово-фізичній підготовці: стрільбі з луку і метанню пращі, умінню

користуватися мечем і щитом, боротьбі, що нагадує карате. Особливо слід зазначити

підготовку бігунів-кур'єрів в інків і ацтеків, що було зумовлено їх життєвою

необхідністю. Багато ігор і вправ у цих народів було пов'язано з релігійними

ритуальними обрядами. Проводилися також міжплемінні ігри, священні церемонії,

атлетичні змагання. Усі системи фізичного виховання займали важливе місце в

трудовому, військовому житті та побуті аборигенів Американського континенту.

Вторгнення європейських колонізаторів, що супроводжувалося грабежами,

убивствами і насильством, на багато років загальмувало подальший розвиток

самобутньої фізичної культури в народів цього регіону.

У середні віки також безпосередньо працею, військовою справою і побутом

визначалися форми фізичного виховання й у народів Африканського континенту.

Виховання здійснювалося в сім'ї, будинках мисливців і вождів племені і громади.

Більшість фізичних вправ африканці виконували в змагальній формі, наприклад

стріляли з луку і метали палки в ціль, лазили по стовпі на результат. Разом із танцями

були розвинуті вправи, пов'язані з воєнними діями. Часто в племенах біля будинків

вождів чи родових старійшин проводилися свята, що служили своєрідною формою

перевірки фізичної і військової підготовки молоді. Змагання проходили з боротьби,

бігу, метання спису і диску. У систему підготовки юнаків і дівчат входили ритуальні

танці, різні рухливі ігри, акробатичні вправи і танці під звуки тамтама. Жоден обряд

(різні присвяти, коронації вождів та ін.) не обходився без змагань у силі,

витривалості, спритності, сміливості, красі танцювальних рухів. Різноманітні ігри і

фізичні вправи у формі змагань у той час були єдиним засобом мирного спілкування

між різними племенами і громадами Африки. З проникненням в Африку

колонізаторів національна культура в цілому і фізична культура зокрема занепали.

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ В ПЕРШИЙ ПЕРІОД НОВОГО ЧАСУ

У перший період Нового часу, що тривав із середини XVII в. до Паризької комуни

(1871), деякі країни Європи і Америки досягли високого рівня в розвитку

промисловості, торгівлі, культури і науки. Буржуазні революції XVII — XVIII ст.

привели до перемоги і затвердження капіталізму над феодалізмом.

В цей час значного розвитку досягла буржуазна система виховання. Формувалися

нові матеріалістичні погляди на світ, вплив церкви ставав слабшим. Все більше

зростав інтерес до такого виховання підростаючого покоління, яке давало б знання,

необхідні для практичної діяльності, і сприяло б зміцненню здоров'я молоді,

розвитку її фізичних сил. Буржуазія, яка була на даному етапі історії класом

прогресивнішим, ніж феодали, створила ряд нових, передових для свого часу засобів,

форм і методів фізичного виховання, оскільки вона потребувала сильних,

наполегливих, завзятих людей, здатних укріплювати політичне і військове панування

свого класу.

Найбільш характерним для цього періоду був розвиток ідейно-теоретичних основ

фізичного виховання, відбитих в деяких філософських ученнях, в педагогічних

теоріях і частково в практиці того часу. До цього ж періоду відноситься і утворення

перших національних систем фізичного виховання. Все це мало виключно велике

значення для подальшого розвитку фізичної культури у всьому світі.

РОЗВИТОК ІДЕЙНО - ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ І УТВОРЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Швидкий розвиток промисловості і торгівлі вимагав людей, що знають математику,

фізику, хімію і інші науки. Це привело до зростання наукових знань, підвищення

інтересу до всіх наук, зокрема і до наук про людину (про будову її організму, її

здоров'я і виховання). У різних країнах з'являються різні педагогічні теорії, в яких

розвивалися все нові й нові ідеї в області фізичного виховання.

Такі вчені й педагоги, як Джон Локк (1632—1704), Жан-Жак Руссо (1712—1778),

Іоганн Песталоцці (1746—1872), та інші в своїх працях, а деякі і в своїй практичній

діяльності показували, яку роль відіграє фізичне виховання не тільки в галузі

фізичного розвитку, але також і в розвитку вольових якостей людини, у формуванні

правильних уявлень про час і простір, у всесторонньому розвитку особи.

Все це підвищувало інтерес до фізичного виховання серед передової частини

буржуазної інтелігенції.

Значний розвиток одержала і практика фізичного виховання. У ряді країн Західної

Європи стали з'являтися школи, в яких разом із загальноосвітніми дисциплінами

викладалися фізичні вправи. З'явилися спеціальні школи гімнастики. Вчителі цих

шкіл використовували фізичні вправи, відомі їм з різних джерел. Деякі з них писали

книги, узагальнюючи в них власний практичний досвід. Найбільш відомими з цих

вчителів були Г. Фіт (1763—1836) й І. X. Гутс-Мутс (1759—1839). Обидва вони

працювали у Німеччині і своїми працями створили базу для подальшого розвитку

німецької національної системи фізичного виховання.

Заслуга Фіта полягала в тому, що він зробив теоретичний аналіз усіх фізичних вправ.

Серед них були вправи на дерев'яному коні і деяких інших снарядах, прості рухи

різними частинами тіла і ручна праця. Фіт не створив закінченої системи гімнастики,

але підготував матеріали для неї. Найбільшу цінність в його працях представляють

опис техніки гімнастичних вправ і методичні вказівки.

Гутс-Мутс працював майже одночасно з Фітом, але в іншій школі. Він широко

використовував різні снаряди для лазіння (жердини, канати, драбини, колоду,

дошку), для метання (кам'яні і залізні кулі, диски, списи). Багато вправ виконувалися

за командою всією групою. Велике значення надавалося гімнастичним іграм і

стройовим вправам. Таким чином, Гутс-Мутс, як і Фіт, розробив техніку багатьох

гімнастичних вправ на снарядах.

Проте до кінця XVIII в. фізичне виховання було особистою справою кожного.

Національні системи, тобто системи фізичного виховання загальнодержавного

масштабу, не виникали. Пояснюється це тим, що ще не було об'єктивної необхідності

у цих системах: урядам капіталістичних країн вони були не потрібні, а населення

обходилося тими школами і підручниками, які створювалися приватним шляхом

ентузіастами цієї справи, педагогами і лікарями. Ідеї «свободи особи», висунуті

капіталізмом, не узгоджувалися з обов'язковими системами фізичного виховання.

Передбачалося, що кожен може вибирати для себе і своїх дітей те, що йому

подобається, без якого-небудь тиску з боку держави.

Переломним моментом з'явилися наполеонівські війни на початку XIX ст. Відразу ж

після них майже у всіх капіталістичних країнах стали створюватися національні

системи фізичного виховання. Викликано це було двома причинами.

По-перше, поразка Наполеона в Росії пояснювалася військовими фахівцями багатьох

країн не тільки і навіть не стільки перевагою російської армії, скільки фізичною

непідготовленістю військ Наполеона, що не встояли перед довгими і важкими

дорогами, холодом, голодом і іншими позбавленнями, з якими зустрілися ці війська в

Росії. І хоча фактично поразка Наполеона в Росії пояснюється не тільки цим, проте і

фізичні позбавлення, що припали на долю французьких солдатів, теж зіграли значну

роль. Звідси робився правильний висновок про те, що фізична підготовка військ має

не менше значення, ніж спеціальна військова підготовка, і піклуватися про неї

потрібно серйозно.

Друга причина була тісно пов'язана з першою. Справа у тому, що Наполеон

відмовився від раніше існуючої системи комплектування армії. Натомість

нечисленної, з тривалим терміном служби (25 років і більше) армії, Наполеон

створив свою, що безперервно поповнювалася. Його масові армії перевершували за

силою добре навчені, але нечисленні армії інших європейських країн. Стало

очевидним, що в майбутньому тільки такі масові армії можуть розраховувати на

перемогу, проте для них потрібно наперед готувати резерви. Особливо важливо

готувати їх фізично, оскільки навчити стрілянині і стройовим прийомам можна і в

коротший час. Таким чином, виникла необхідність у фізичній підготовці не тільки

військ, але і підлітків, тобто майбутніх солдатів.

Тому в ряді крупних країн майже одночасно створюються системи фізичного

виховання. В першу чергу це відбулося в Пруссії, де виникла німецька система

фізичного виховання, Швеції і Франції.

Всі ці системи були гімнастичними, оскільки гімнастика давала можливість

тренувати різні частини тіла, навчала конкретним рухам і навикам, а також

найбільше відповідала способу ведення бою в ті роки.

Як відомо, тоді у військових діях ще переважала так звана лінійна тактика. Солдати

шикувалися в лінії вели вогонь в строю за командою офіцера. Навіть в атаку вони

йшли майже не ламаючи стрій. Слабка інтенсивність вогню не завдавала великого

збитку строю, а управляти військами при цьому було легше. Гімнастика краще за

інші засоби фізичного виховання готувала людей до чіткого виконання команд і

синхронності дій.

У самій гімнастиці з'явилися різні напрямки. Метою першого було розвивати у

людини здатність орієнтуватися при будь-яких положеннях тіла, інакше кажучи —

розвивати здатність швидко опановувати будь-які складні рухи. Цей напрямок

переважав спочатку в Пруссії.

Прихильники другого напрямку вважали, що людині треба одержати загальний

фізичний розвиток, не турбуючись про надбання яких-небудь навиків. Фізично

розвинена людина, говорили вони, легко може опанувати певний рух в потрібний

час. Така точка зору переважала серед авторів шведської системи фізичного

виховання.

Нарешті, третій напрямок, що підтримувався головним чином авторами французької

системи, полягав в тому, щоб навчити солдата (або майбутнього солдата) долати час,

простір і перешкоди, які можуть зустрітися на полі бою. Цей напрямок можна

назвати військово-прикладним.

Абсолютно очевидно, що вигравали ті країни, які користувалися одночасно усіма

засобами.

РОЗВИТОК СПОРТУ В ДРУГИЙ ПЕРІОД НОВОГО ЧАСУ

Як наголошувалося, первинне становлення окремих елементів сучасних видів спорту

(організація клубів, змагань, вироблення деяких правил і т. д.) відноситься до епохи

Відродження і першого періоду Нового часу. Але в ті часи розвиток спорту йшов

дуже повільно. Це обумовлювалося низьким рівнем розвитку економіки, культури і

науки, а також існуванням всіляких забобонів і марновірств. У другий період Нового

часу спорт набуває ширшого поширення. Цьому сприяли збільшені потреби

виробництва і армії, з одного боку, суспільний рух педагогів, лікарів і учених за

поліпшення фізичної підготовки молоді, з іншого. До кінця XIX століття у всіх

найбільших країнах світу відбувалося організаційно-методичне оформлення

сучасного спорту. Значний розвиток одержують легка атлетика, гімнастика,

веслування, бокс і боротьба, лижний і ковзанярський спорт, футбол, баскетбол,

плавання, важка атлетика, велосипедний і автомотоспорт, стрільба, шахи. Але процес

розвитку спорту відбувався в умовах великих суперечностей, властивих

капіталістичному суспільству періоду імперіалізму.

Політика буржуазії і буржуазних урядів у галузі спорту в цей період стає все більш

реакційною. Спорт використовується для зміцнення капіталістичного ладу шляхом

буржуазно-націоналістичного виховання молоді, підготовки до війни і відвернення її

від революційної боротьби. Одночасно в спорті починають все яскравіше виявлятися

ознаки морального загнивання, породжені капіталістичним ладом в епоху

імперіалізму.

Але все це зовсім не означає, що практика спорту в капіталістичних країнах починає

хилитися до занепаду. Навпаки, розвиток спорту був потрібен капіталізму, і всі уряди

капіталістичних країн, як і буржуазна громадськість, заохочували зростання

спортивно-гімнастичних організацій, намічалося поліпшення систем підготовки

спортсменів, йшло будівництво спортивних споруд. Проте буржуазію цікавили лише

певні форми розвитку спорту, які сприяли б її інтересам у області виховання молоді

або могли бути використані для отримання прибутку.

Буржуазія прагнула розширити свій вплив на молодь, створюючи нові спортивні

об'єднання і клуби, та заохочуючи спортивну роботу і в неспортивних організаціях.

Спорт викликав великий інтерес молоді, що легко було використовувати для

відвернення її від політичної діяльності. Крім того, що змінилися техніка і тактика

військової справи вимагали тепер від людини великої особистої ініціативи, уміння

мобілізувати всі свої фізичні й вольові зусилля в найкоротший строк. Все це робило

спорт важливим засобом військової підготовки молоді. Якщо в перший період

Нового часу переважаючим засобом фізичного виховання була гімнастика, то тепер

не меншого значення для нього набуває спорт.

Розвиток спорту одержав і теоретичну підтримку з боку буржуазної філософії. Так,

зокрема, англійський філософ Герберт Спенсер (1820—1903), порівнюючи боротьбу

за існування в тваринному світі з життям в людському суспільстві, не знаходив в них

принципової відмінності і стверджував, що не тільки на війні, але і в торгівлі

результат часто залежить від тілесної сили і фізичної витривалості. Війну він вважав

корисною справою, оскільки вона удосконалює організацію суспільства, а в спорті

бачив засіб підготовки до війни. Гімнастику він вважав даремною.

Пізніше подібні теорії набули подальшого поширення в роботах інших буржуазних

філософів.

Такого роду ідеологічна обробка молоді в умовах загниваючого капіталізму і тих

відносин між людьми, які існують в цьому суспільстві, не могла не відобразитися на

спорті. Не дивно, що в цій області дуже скоро починають виявлятися ознаки згубного

впливу буржуазної моралі. Яскравим прикладом цього став буржуазний

професіоналізм в спорті. І хоча елементи професіоналізму існували і в перший період

Нового часу, тоді це були одиночки, що виступали за гроші на різних святах на

потіху глядачам. Вони мало чим відрізнялися від бродячих акторів.

Тепер же професіоналізм в спорті приймає інший характер. Серед професіоналів

починають влаштовувати крупні змагання, навіть на першість миру. Проте основне

зло полягало не в тому, що спортсмен-професіонал одержував гроші за участь в

змаганнях, а в тому, що в умовах імперіалізму, де все продається й купується,

спортсмени-професіонали вимушені продавати не тільки свої здібності, але і свою

совість, свій патріотизм. Вступаючи в різні операції, він може виступити проти своєї

країни, програти слабкішому супротивнику. Для залучення глядачів стали

проводитися змагання, що мають дуже віддалене відношення до спорту (змагання до

повної знемоги людини або в умовах, що принижують людську гідність).

Змагання професіоналів, приносли підприємцям великі бариші, чим етично, а часто і

фізично спотворюють учасників і руйнуюче діють на глядачів.

Подібного роду явища стали спостерігатися і серед любителів. Спроби підкупу

суддів і навіть учасників змагань, бійки на спортивних майданчиках, прагнення

принизити супротивника, буржуазний націоналізм, дискримінація деяких

народностей, використання спорту в непристойних політичних цілях і ряд інших

подібного роду проявів стали досить частими.

Проте у області спорту працював і цілий ряд прогресивних діячів, які бачили в ньому

чудовий засіб фізичного і етичного виховання молоді, засіб зміцнення дружніх

зв'язків між народами, одну з галузей культури. Так, в умовах боротьби прогресивних

і реакційних сил, при капіталізмі розвивався спорт. Хоча прогресивні сили вели за

собою велику частину спортивної молоді, руйнівний вплив реакціонерів і дільців в

практиці спортивної роботи позначався постійно.

Англія стала батьківщиною спорту. Ця країна є класичним прикладом залежності

спорту від соціально-економічних і політичних умов.

Географічне розташування Англії дозволяло їй не боятись раптового нападу. Тому

англійська буржуазія не шукала шляхів для форсування підготовки резервів масової

сухопутної армії, як це було у континентальній Європі. Основою військової

могутності Англії був флот. За його допомогою вона створювала і зберігала свою

колоніальну імперію. На флоті і у колоніальних військах Англії потрібні були

винахідливі, наполегливі, енергійні люди, які вміють швидко орієнтуватись, швидко

приймати рішення і самостійно їх здійснювати. Зрозуміло, що вони повинні були

бути різнобічно фізично розвинутими і загартованими. Система виховання таких

людей складалась віками. Коріння її уходили у давню практику змагань, народних

ігор і розваг.

У той час, як в Європі створювались національні гімнастичні системи, в Англії

розвивався спортивно-ігровий метод фізичного виховання.

Крім того, розвинута у промисловому відношенні Англія отримала можливість

раніше, ніж інші країни одержати вільний час (звісно, для забезпечених верств

населення).Це дозволило активізувати різні сторони суспільного життя, серед яких не

останнє місце займали розваги. Так у житті англійців все більше місце починає

займати спорт, який спочатку означав просто гру, розвагу, хобі. Бути спортсменом

зовсім не визначало того, що людина активно займається фізичними вправами.

Фундаментом англійського спорту стали середня школа і вищі навчальні заклади,

особливо привілейовані «публічні школи». У своєму сучасному вигляді «публічні

школи» сформувались після реформ, здійснених Томасом Арнольдом майже два

сторіччя тому. Одним із найважливіших важелів освіти і виховання еліти

англійського суспільства став спорт. Англійці охоче повторюють фразу, яку сказав

колись один з найвидатніших військових Артур Веллінгтон: «Битва біля Ватерлоо

була виграна на спортивних майданчиках Ітона...... Цією фразою Веллінгтон

підкреслив значення закритих приватних шкіл у формуванні еліти суспільства.

Привілейовані навчальні заклади Ітона і Херроу, Вінчестера і Регбі здійснювали

великий вплив на суспільно-політичне життя країни, давали своїм вихованцям не

тільки чудову освіту, але і гарну фізичну підготовку. Добре організований спорт став

в Англії надбанням верхівки суспільства. У подальшому він став називатись

аматорським спортом, а належність до обраного спортивного клубу характеризувала

належність до вищих верств суспільства. Важливим "фактором розвитку спорту було

і те, що в Англії не було регулярної армії. Але за традицією сини з привілейованих

родин служили декілька років дома і 3-4 роки у колоніях.

Підйом виробничих сил в Англії, як найбільш розвиненої тоді капіталістичної країни,

викликав до життя практику змагання, яка використовувалась і для вирішення

завдань виховання та освіти.

Катання на велосипедах. Середина XIX ст.

Випускники коледжів та університетів у якості чиновників, дипломатів, військових

переносили спорт у колонії, і перш за все — у Америку. Ідеологи англійської

буржуазії постійно пропонували принцип «Self-confidence», тобто віри в самого себе,

сміливості у прийняті рішень, фізичної досконалості — тобто всього того, що

необхідно англійському «джентльмену».

Принцип «Self-confidence» — це перш за все змагання із суперником, з самим собою,

змагання у всіх випадках життя. Отримавши широке застосування у галузі фізичного

виховання, змагання в Англії сприяли тому, що ця країна отримала всі підстави

зватись колискою сучасного спорту — засобу фізичного виховання і різновиду

соціальної діяльності людини, організованих на співвідношенні сил, здібностей,

знань та умінь, спрямованому на досягнення першості (вищого результату).

Багато видів спорту вперш отримали розповсюдження саме в Англії. Англійська

буржуазія, керуючись класовими інтересами, культивує відповідні принципу «Self-

confidence» види спорту (веслування, гольф, крікет, футбол, регбі). Англійці стали

піонерами у розвитку альпінізму. Фактично вони відкрили Альпи і сприяли

економічному розвитку цього регіону.

Лорд Байрон на уроці боксу В Англії склались організаційні форми спортивного руху

— клуби та асоціації. Наводимо хронологію перших у світі спортивних клубів. 1845

— клуб фехтування (Лондон); 1855 — футбольний клуб; 1857 — альпіністський

клуб; 1863 — перша футбольна асоціація;

1866 — перший клуб легкої атлетики (Лондонський аматорський атлетичний клуб);

1869 — перший клуб плавання; 1870 — перший клуб велосипедистів. Колова система

проведення змагань була створена в Англії. У 1888 р. за цією системою в Англії був

проведений перший національний чемпіонат з футболу. Англійці першими

запровадили формування національної збірної команди з кращих гравців клубів.

Перший міжнародний матч національних збірних з футболу відбувся між Англією і

Шотландією (0 : 0) у 1872 році.

Високий рівень розвитку спорту в Англії, тим не менш фактично не

розповсюджувався на трудящі маси. Спорт серед робітників розвивався епізодично і

в основному мав видовищний характер. Робітникам доступ у спортивні клуби був

абсолютно закритий. Саме в Англії вперше виникла проблема любительства і

професіоналізму. Вона була так ретельно замаскована буржуазними спортивними

діячами, що у подальшому професіоналізм стали пов'язувати виключно з метою

отримання грошей за виступи у спорті. Однак, насправді, витоками професіоналізму

є класовий підхід буржуазії до спорту, як засобу виховання представників еліти

англійського суспільства.

У статуті Лондонського любительського атлетичного клубу (1866 р.) був параграф,

який називався любительським або джентльменським. Цей параграф визначав статус

спортсмена-любителя і на довгі роки увійшов у практику спортивного руху інших

країн і міжнародних спортивної об'єднань. У ньому було сказано; «Любителем є

кожний джентльмен, який ніколи не приймав участі у публічних змаганнях,

доступних для усіх, не отримував грошей за участь у них; ніколи не стартував з

професіоналами, ніколи у своєму житті не був вчителем або інструктором фізичних

вправ, що надавало б йому кошти для існування». Таким чином, буржуазія створила

міцний бар'єр для збереження класових привілей у спорті, використовуючи його для

вирішення своїх класових завдань. Буржуазія полегшила доступ у спортивні клуби

перед талановитою молоддю із верств трудящих тільки на початку XX ст., коли

загострилась боротьба за спортивні досягнення на міжнародній спортивній арені, а

також виникла необхідність використання спорту д^ відволікання робітників від

політичної боротьби.

Спортивно-ігрові методи фізичного виховання знайшли широке застосування у

Сполучених Штатах Америки. Розвиток спорту у США є яскравим прикладом

взаємозв'язку із соціальними і географічними особливостями країни. Це пояснюється

тим, що розвиток спорту у США співпав з бурхливим розвитком капіталізму і

становленням американської нації.

Комерціалізація суспільного життя у США здійснила великий вплив на розвиток

професійного спорту. Саме у США отримали велике розповсюдження змагання, які

давали великі прибутки їх організаторам.

Катання на ковзанах.

Початок XIX ст.

Як і багато іншого, спорт в Америці дуже швидко став перетворюватись у бізнес.

Особливе місце у житті країни займає університетський і шкільний спорт.

Університети і коледжі у США тісно пов'язані із суспільним життям. Для їх

процвітання дуже важливим є престиж. У свою чергу авторитет навчального закладу

важливий для престижу його випускників. Відмінні спортивні команди приносили і

приносять немалі дивіденди університетам і школам, у тому числі — матеріальні.

Слід відмітити, що у США дуже розвинене почуття відданості своїм шкільним та

університетським командам. Поглиблюється воно і характерним для американців

місцевим патріотизмом. Без перебільшення можна сказати, що соціальний запит на

спорт, національні особливості у його розвитку були пов'язані з тим, що спортивні

змагання вигравали роль значного фактору у формуванні американської нації.

Чотири види спорту користувались у США особливою популярністю: бейсбол,

футбол, баскетбол і хокей. Зовсім не випадково, що три найбільш популярні ігри —

бейсбол, американський футбол і баскетбол народились у США.

Малюнок часів первинного розповсюдження англійської гри в крикет з

опублікованої в 1834 р. книги Д. Уокера «Ігри і спорт»

Сучасний бейсбол сформувався у період між 1845-1890 рр. Ця гра відповідала

фізичним і психологічним умовам життя Америки XIX ст. Велике значення у цій грі

має індивідуальна майстерність і відповідальність. Поєднання такрго роду вимог

наочно відображало особливості життя американського суспільства, де велике місце

приділяється індивідуалізму. У країні, де було багато маленьких містечок, у яких

було мало розваг, бейсбольні матчі між сусідніми містами перетворювались у

важливі суспільні події. З'явились антрепренери, у них — щоденні газети. І у

теперішній час стадіони і газети співпрацюють між собою. Такі матчі викликали

велику зацікавленість населення того чи іншого району.

З американським футболом зовсім інша справа. Гра ця за своїми правилами схожа з

англійським регбі і не має нічого спільного з тим європейським Футболом, який

американці називають «соккер».

В американському футболі головне для команди, яка володіє м'ячем, — це

просунутись з ним уперед, тримаючи м'яч у руках або передавши його партнеру. У

кожній команді 11 гравців. На кінцях поля позначені певні смуги; за перенос м'яча за

лінію дається 6 очок. У ході гри необхідно збивати суперника з ніг. Після цього гра

зупиняється і відбувається перегрупування. Американці вважають: якщо шахи — це

інтелектуальна абстракція дій армії, то американський футбол — це фізичний вираз

тієї самої ідеї. Головне — захват території. Гра потребує мужності, гравці з ніг до

голови одягнуті у доспіхи. Це у якій-то мірі діяло на психіку американців, нагадувало

про боротьбу перших переселенців.

Американський футбол з'явився у коледжах між 1870-1900 рр. і став за-

стосовуватись як ідеальний фактор розвитку почуття відданості команді. В

емоційному аспекті, як і у тактичному, футбольна команда розглядалась як армія у

мініатюрі. Тому невипадково, коли з'явилось телебачення — футбол стає вигідним

професійним видовищем.

Пошуки більш цікавих форм і методів фізичного виховання наштовхнули у 1891 р.

викладача фізичного виховання одного з коледжів у місті Спрінгфілді (штат

Масачусетс) Джеймса Нейсміта на винахід баскетболу. Гра містила компоненти, які

сподобались американському глядачу: м'яч весь час попадає у кошик. В

американських видах спорту головне — мета, результат. На техніку, артистизм

звертали увагу лише як на засіб, необхідний для досягнення перемоги. Тому спочатку

американці проявляли слабкий інтерес до таких видів спорту як гімнастика, фігурне

катання, стрибки у воду та ін. Їм більше подобались «цільові» види спорту, у яких

особистий успіх не цінувався так, як командна перемога.

Характерною особливістю американського спорту вже давно стало те, що у США не

роблять різниці між професіоналами і любителями. Американські спортивні

організації зберігають статус любительства в основному з-за того, що цього

вимагають міжнародні федерації. Формально професійні спортсмени об'єднуються у

ліги, а студенти-аматори — в асоціації. Пояснюється це наступним соціологічним

фактором — фізична досконалість разом з грошовою винагородою є одним із засобів

підвищення соціального статусу. Разом з тим, необхідно відмітити, що високий

рівень професійного спорту підвищував і рівень любителів.

Багато спортивних термінів увійшли у повсякденну мову американців, наприклад,

успіх вони позначають словом «хіт» (у бейсболі — гравець добігає до бази), «він не

дістався навіть до першої бази» і т. ін. Більш того, по розвитку американського боксу,

наприклад, можна судити про «хвилі» імміграції у США. Так, серед чемпіонів —

професіоналів у період 1860-1910 рр-переважали ірландці, у 1920-1950 рр. — італійці

(Джо ді Маджо), у 1950-1975 рр. — вест-індійці (Джеккі Робінсон) і т. ін.

Подібні приклади можна було б продовжити, але всі вони знову б слугували

підтвердженням того, що соціальні функції фізичного виховання і спорту

формуються під впливом визначених соціально-економічних і політичних факторів,

які є спільними для усіх країн і особливих, притаманних окремим націям і регіонам.

У другий період Нового часу, коли капіталізм поступово переростав в стадію

імперіалізму, загострилися всі його суперечності. Це знайшло своє відображення й у

галузі фізичної культури. Посилюється політична активність спортивних організацій,

виникає робочий спортивний рух, фізична культура широко використовується

буржуазією як засіб допризовної підготовки молоді, відлучення її від політичної

діяльності, а також ідеологічного виховання молоді у дусі буржуазної моралі.

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ В КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ, В НОВІТНІЙ

ЧАС

Історична перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, її ідеї

вказали народам світу шляхи звільнення від національного і колоніального гніту.

Боротьба народів за свою національну незалежність особливо посилилася після

другої світової війни. Це стало можливим завдяки розгрому гітлерівської Німеччині

і мілітаристської Японії, утворенню світової системи соціалізму і національно-

визвольному руху народів Африки, Азії і Латинської Америки. В результаті відбувся

розпад колоніальної системи імперіалізму. Держави, що розвиваються, завоювавши

національну незалежність, розвернули боротьбу за свій політичний, економічний,

соціальний і культурний прогрес. Під впливом зростання національно-

демократичних сил в цих країнах, відбулися і відбуваються значні зміни і у області

фізичної культури та спорту, які стали невід'ємною частиною відродження і

розвитку національної культури, що сприяла успішному просуванню народів

молодих країн по шляху прогресу. Основна тенденція в розвитку фізичної культури і

спорту в країнах, що звільнилися від колоніалізму, полягала і полягає в тому, щоб

ліквідовувати важкий спадок колонізаторської системи в спорті, викоренити расову

дискримінацію і створити національну систему фізичного виховання, що відповідає

інтересам народу. Значний підйом в розвитку фізичної культури і спорту

спостерігається в Африканських країнах, що розвиваються. Народи Африканського

континенту протягом багатьох століть створювали свою національну культуру і її

частину — фізичну культуру. Проте іноземне панування надовго затримало

економічний і культурний розвиток цих країн. Розвиток фізичної культури і спорту

гальмувався тяжким становищем, убогістю і голодом народних мас. Займатися

спортом і іграми могли лише представники колоніальної адміністрації, місцевої

буржуазії. Кращі спортсмени з місцевих жителів мали можливість виступати в

міжнародних змаганнях лише у складі команд Франції, Англії, Італії та інших країн,

що володіють колоніями в Африці. Приступивши до будівництва нового життя,

країни Африки, що розвиваються, почали прагнути зробити фізичну культуру і спорт

доступними широким верствам населення. У багатьох африканських країнах стали

створюватися органи державного керівництва фізичною культурою і спортом, а

фізичне виховання почало вводитися в школи та інші учбові заклади. Наприклад, в

Алжірській Народній Демократичній Республіці розвитком фізичної культури і

спорту займається Управління фізичного виховання і спорту Міністерства у

справах молоді й спорту.

Велика увага приділяється фізичному вихованню в середній і вищій школі.

Державний підхід до проблем фізичного виховання і спорту характерний і для інших

країн Африки, що розвиваються. Фізична культура і спорт на Африканському

континенті стали важливим засобом подолання етнографічних, племінних і

побутових відмінностей між народами, консолідації їх сил в боротьбі за соціальний

прогрес.

В цілях координації і керівництва розвитком фізичної культури і спорту, вироблення

єдиного підходу до рішення проблем спортивного руху в 1965 р. створена Вища рада

спорту Африки. Вона представляє африканських спортсменів у Організації

африканської єдності, яка є центром боротьби проти колоніалізму і расизму. Вища

рада спорту Африки проводить велику роботу з ліквідації расової дискримінації в

спорті, по підготовці й проведенню регіональних африканських ігор. Створення

подібних установ було прогресивним. За своєю структурою і значенням в розвитку

фізичної культури і спорту ці державні органи багато в чому відрізняються один від

одного. Так, в Бірмі існувала Національна рада фізичної культури; в Гвінеї, Народній

Республіці Конго, Малі були створені міністерства у справах молоді і спорту, в

Сенегалі — Директорат кабінету міністрів у справах молоді і спорту, в Марокко —

Директорат Верховного комісаріату у справах молоді і спорту, в Тунісі — Державний

секретаріат у справах молоді і спорту. У ряді країн організація фізичного виховання в

навчальних закладах покладається на міністерства освіти і аналогічні їм органи. В

деяких країнах було створено самодіяльне управління фізичною культурою і

спортом.

Керівництво спортивною роботою в масштабах країни стали здійснювати асоціації

або федерації по видах спорту, які об'єднали спортивні клуби. В Гвінеї до 1965 р.

були створені федерації по футболу, баскетболу, волейболу, настільному тенісу,

легкій атлетиці, боксу, дзю-до. В Мозамбіку ж створення федерацій по 9 видам

спорту було завершено лише в 1982 р. Органи управління фізичною культурою і

спортом мають свої установи в провінціях. Первинними спортивними організаціями

стали клуби, створені, головним чином, за територіальним принципом.

Особливо велике значення для розвитку спортивного руху на цьому континенті

мають африканські ігри. Впершее вони відбулися в 1965 р. в столиці Конго

Браззавілі. У них брало участь понад 1,5 тис. спортсменів із 27 країн Африки. У

програму ігор входили змагання з баскетболу, волейболу, гандболу, тенісу, футболу,

легкій атлетиці, велосипедному спорту, боксу, плаванню і дзюдо. Жінки змагалися з

легкої атлетики, баскетболу. Кращих результатів на іграх добилися спортсмени

Єгипту, Нігерії, Кенії, Сенегалу, Берега Слонової кістки і Алжіру.

I Африканські ігри показали велике прагнення молоді Африки до згуртованості і

єдності. Вони продемонстрували безперечний прогрес в розвиткові спорту в країнах

цього континенту.

II Африканські ігри, в яких брали участь вже більше 4 тис. спортсменів із| 36 країн,

проходили в 1973 р. в Лагосі (Нігерія). У 1978 р. столиця Алжірської Народної

Демократичної Республіки (м. Алжір) приймала спортсменів ІII Африканських ігор.

Спортивні організації Африки розглядали ці ігри як складову частину підготовки до

Ігор XXII Олімпіади в Москві.

Велику увагу розвитку фізичної культури і спорту наділяють державні й громадські

організації країн Азії, що розвиваються. Після завоювання незалежності багато

досягнуто спортивними організаціями Індії, Афганістану, Бірми, Індонезії, Лівану і

інших азіатських країн. Інтерес до фізичної культури і спорту в цих країнах зростає з

року в рік.

З 1954 р. в Індії проводиться широка програма з фізичного і духовного розвитку

індійської молоді. З 1963 р. регулярно організовуються змагання «Національний рух

за фізичне вдосконалення», в яких щорічно бере участь до 2 млн. чоловік. Велику

роботу з розвитку спорту проводить Індійська олімпійська асоціація. Вона

організовує і проводить національні ігри, забезпечує контакт з урядом Індії і

федераціями з видів спорту, пропагує принципи і ідеї олімпійського руху. У 1982 р. в

Індії створено Міністерство спорту, в завдання якого входить керівництво і

контроль в області розвитку фізичної культури і спорту в країні.

У країнах Азії, що розвиваються, значна увага приділяється підготовці фізкультурних

кадрів, зміцненню матеріальної бази, збільшенню коштів на спортивні цілі. Так, в

1960 р. в Кабулі (Афганістан) створена школа для підготовки викладачів фізичного

виховання в початкових і середніх учбових закладах, а в 1975 р. відкритий Інститут

фізичного виховання, що готує фахівців вищої кваліфікації. Спеціальні вищі учбові

заклади фізичної культури і спорту є також в Індії, Ірані й інших країнах Азії.

Важливе значення для розвитку спорту, гімнастики та ігор в азіатських країнах мало

створення в 1949 р. Федерації Азіатських ігор. Федерація об'єднала спортивні

організації понад 20 країн Азії. Статут Федерації Азіатських ігор відповідає

принципам Олімпійської хартії. У 1951 р. відбулися I Азіатські ігри. Вони пройшли в

Делі (Індія). Ігри стали традиційними. Ігри проводилися в Тегерані (Іран) в 1974 р. У

IX Азіатських іграх, що проходили в 1982 р. в Делі, взяли участь спортсмени більш,

ніж з 30 країн. Після закінчення Ігор була утворена Олімпійська рада Азії (ОРА).

Вона координуватиме розвиток спорту на Азіатському континенті.

Помітні зрушення в розвитку фізичної культури і спорту відбуваються в країнах

Латинської Америки. Прикладом для них є досягнення у області фізичного

виховання і спорту на Кубі. Досвід розвитку спорту на острові Свободи ретельно

вивчається спортивними організаціями багатьох країн цього регіону. Важливу роль в

підйомі спорту в країнах Латинської Америки грають регіональні ігри Центральної

Америки і Карібського моря (проводяться з 1926 р.), панамериканські (з 1951 р.),

боліварські ігри (з 1938 р.). У програму цих ігор включаються футбол, баскетбол,

легка атлетика, плавання, бокс, боротьба, велоспорт, стрільба, фехтування, теніс і

інші види спорту, поширені в країнах Американського континенту.

У країнах Африки, Азії і Латинської Америки, що розвиваються, поруч з

олімпійськими видами спорту великою популярністю користуються багато

національних видів фізичних вправ і ігор. У Індії, наприклад, до їх числа відносяться

вправи «хатха-йога», вправи з жердиною «малькхамб», ритмічна гімнастика «ландо»,

в Афганістані — боротьба, кінні скачки і ігри. Різноманітні народні ігри і вправи у

арабських країнах (Алжір, Лівія, Туніс, Марокко і ін.), а також в Гані, Малі, Гвінеї та

ін.

Спортивні організації країн, що розвиваються, все впевненіше виходять на

міжнародну арену. Вони беруть активну участь в олімпійському русі. У переважній

більшості країн Африки, Азії і Латинської Америки створені і функціонують

національні олімпійські комітети, що відіграють важливу роль в розвитку фізичної

культури і спорту в цих країнах. Національні спортивні організації африканських,

азіатських і латиноамериканських країн є членами багатьох міжнародних спортивних

об'єднань, Міжнародного олімпійського комітету, міжнародних спортивних

федерацій і ін. Створення системи державного і громадського розвитку фізичної

культури і спорту і утворення національних олімпійських комітетів стали основою

для контактів країн, що розвиваються, з міжнародними спортивними об'єднаннями.

Так, країни, що стали незалежними в 40-х роках XX ст.- Сірія, Пакістан, Бірма і

Цейлон вже в 1948 р. направили своїх спортсменів на Олімпійські ігри. Країни, що

отримали незалежність до 1956— Судан, Туніс, Гана в 1960 р. послали своїх

спортсменів на Ігри до Рима. Велика кількість країн включилася в олімпійський рух з

1964 р. — Камерун, Малі, Мальгаська Республіка, Нігерія, Республіка Конго

(столиця Браззавіль), Танганьїка. Мозамбік, що звільнився від португальських

колонізаторів в 1975 р., направив своїх посланців для участі в Іграх в Москві.

Встановлення контактів з міжнародними спортивними об'єднаннями з видів спорту

дозволяло спортсменам країн, що розвиваються, брати участь в офіційних

міжнародних змаганнях, першості світу і континентів.

Почалося створення міжнародних органів з координації дій країн, що розвиваються,

в області розвитку спорту. Однією з перших подібних організацій став Арабський

спортивний комітет, до складу якого ввійшли представники Сірії, Лівану, Йорданії,

Іраку та ін. Цей комітет став проводити Арабські ігри. В1978 р. була утворена

Генеральна федерація спорту арабських країн, мета якої — фінансування розвитку

спорту в арабських країнах.

Незалежні африканські країни об'єдналися в Організацію африканської єдності.

Згодом в 1965 р. була організована Вища рада спорту Африки (КССА), яка від імені

спортсменів є представником в Організації африканської єдності. Завданнями цієї

ради є:

1) координація загальноафриканських змагань (у тому числі — проведення

Африканських ігор);

2) розподіл між країнами фахівців з фізичного виховання, матеріальних засобів

і спортивного інвентарю;

3) знищення расової дискримінації.

Певний внесок в організацію спортивної діяльності вносять міжнародні спортивні

об'єднання з проведення регіональних комплексних змагань.

Серед них — Організація боліварианських ігор, Спортивна організація

Центральної Америки і Карибського моря (ОДЕКАБЕ), Панамериканська спортивна

організація (ПАСО), Федерація азіатських ігор (АТФ).

Спортсмени країн, що розвиваються, домоглися помітних успіхів, беручи участь в

олімпійських іграх. Так, представники Індії в 1948, 1952, 1956, 1964 і 1980 рр.

ставали олімпійськими чемпіонами з хокею на траві. На Олімпійських іграх в Римі

(1960 р.) і Токіо (1964 р.) славу бігунам Ефіопії приніс переможець в марафонському

бігові Абебе Бікила. Чемпіоном Ігор XX Олімпіади (Мюнхен, 1972 р.) став Джон

Акіі-Буа (Уганда), що встановив новий світовий рекорд в бар'єрному бігу на 400 м.

На олімпійських іграх успішно виступали також спортсмени Кенії, Марокко, Ірану і

інших країн Африки і Азії. Африканські спортсмени вперше вийшли на передню

лінію світового спорту в 1960 році. Одним з самих великих сюрпризів на

Олімпійських іграх в Римі з'явилася перемога ефіопського спортсмена Абеби Бікили

в бігу на марафонську дистанцію. У 1964 р. на Олімпіаді в Токіо він, вже як

найвірогідніший претендент на перемогу, першим розірвав фінішну стрічку

марафонської дистанції. Крім нього у фіналах виступили: в бігу на 10000 метрів

представник Тунісу Гаммуді (2-е місце), в бігу на 800 м кенієць Кіпругут (3-е місце),

в бігу на дистанцію 10000 м ефіоп — Волде (4-е місце), в стрибках в довжину

нігерієць Вест (4-е місце), в бігу на 5000 м кенієць Кейно (5-е місце). Кейно був

згодом першим африканським рекордсменом світу.

На Олімпійських іграх в Мехіко в змаганнях з легкої атлетики у чоловіків і по боксу

африканські спортсмени майже в кожному виді виходять у фінал. П'ять спортсменів

— Кейно, Гаммуді, Тему, Волде і Бівотт завоювали «золото». Всьому світу відомі

імена бігунів кенійця Хенрі Роно і морокканця Саідз Ауїти. Вони били світові

рекорди на дистанціях середнього і стайєрського бігу.

Про те, як проявляється неоколоніалізм в спорті можна прослідити на долі Хенрі

Роно. Його запросили на навчання в один американський університет, припускаючи

при цьому, звичайно ж, що своїми виступами Хенрі Роно буде сприяти росту

авторитету університету. Згодом же, коли результати у Роно знизилися, до нього був

втрачений інтерес. Навіть повернутися на батьківщину Роно було нізащо, тільки

завдяки фінансовій допомозі земляка він зміг повернутися додому.

В Мюнхені Кейно з олімпійським рекордом переміг в бігу на 3000 м з перешкодами,

а угандієць Джон Акії-Буа — з світовим рекордом в бар'єрному бігу на 400 м.

На Іграх в Монреалі багато африканських спортсменів не брали участь, оскільки

серед учасників змагань були спортсмени Нової Зеландії, яка у той час підтримувала

контакти з виключеною з олімпійського руху ПАР. На знак протесту проти рішення

МОКу, який залишив в числі учасників Ігор порушника його ж власних законів,

багато африканських країн відмовилися від стартів.

На Іграх XXII Олімпіади в Москві відрізнився Мірус Іфтер з Ефіопії (біг на 5000 і 10

000 м). Олімпійську славу своїй батьківщині в змаганнях з хокею на траві принесли

команди з Індії (чоловіки), із Зімбабве (жінки).

Велику безкорисливу допомогу країнам, що розвиваються, надають спортивні

організації країн соціалістичної співдружності. Ця допомога здійснюється шляхом

міждержавних договорів про культурну співпрацю, зокрема і у області фізичної

культури і спорту. Між соціалістичними та країнами, що розвиваються, стали

традиційними сумісні дружні змагання з багатьох видів спорту. Країни, що

розвиваються, направляють свої делегації для вивчення досвіду розвитку фізичної

культури і спорту в країнах соціалізму. У свою чергу, велика кількість тренерів і

викладачів з соціалістичних країн працюють в країнах Азії, Африки і Латинської

Америки. У фізкультурних учбових закладах соціалістичних держав одержали і

здобувають вищу освіту десятки тисяч фахівців з країн, що розвиваються . За

допомогою країн соціалістичної співдружності в цілому ряді цих держав побудовані

сучасні спортивні споруди.

Імперіалістичні держави, прагнучи відновити свій контроль над колишніми

колоніями, проводять в країнах, що розвиваються, політику неоколоніалізму,

використовуючи в цих цілях і спорт. Вони підносять за зразок «західний спосіб

життя». Цим цілям і завданням служить, наприклад, «корпус миру», створений в

США в 1961 р., в якому є команди спортсменів, тренерів і викладачів. Роз'їжджаючи

по країнах Латинської Америки, Азії і Африки, вони пропагують «американський

спосіб життя», «масову культуру», нерідко займаються шпигунством. Прогресивні

сили країн, що розвиваються, відкидаючи політику неоколоніалізму, расової і

релігійної дискримінації, ведуть наполегливу боротьбу за соціальний і культурний

прогрес своїх народів. Ця боротьба відкриває перед ними ясні горизонти подальшого

розвитку фізичної культури і спорту.

В цілому особливості фізичної культури і спорту в країнах, що розвиваються,

наступні:

1) Сучасний фізкультурний і спортивний рух країн, що розвиваються,

сформувався одночасно з боротьбою за політичну незалежність.

2) Нерівномірність економічного і внутрішньополітичного розвитку

виявляється в умовах і результатах розвитку фізичної культури і спорту в окремих

країнах.

3) Фізичне виховання і спорт в країнах, що розвиваються, є об'єктом державної

уваги.

4) Спортивні організації країн, що розвиваються, займають конструктивні

позиції у вирішенні різноманітних проблем міжнародного спортивного руху.

5) Суттєвим є вплив пережитків минулого.

6) Прагнення до національної єдності і антиколоніальної спортивної співпраці.

(Створення Вищої Ради спорту в Африці, проведення Африканських, Азіатських ігор

і т. д.).

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ В РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ КАПІТАЛІЗМУ

Після другої світової війни розвиток фізичної культури і спорту в буржуазних

країнах Заходу відбувався і відбувається в умовах подальшого поглиблення загальної

кризи капіталізму. На цій основі загострилися суперечності між соціалізмом і

капіталізмом, між імперіалістичною буржуазією і робочим класом. Ці суперечності

привели до загострення відносин і посилення пропаганди реакційних теорій у всіх

областях суспільного життя, у тому числі й у галузі спортивного руху.

Імперіалістична буржуазія, як ніколи, широко стала використовувати спорт як один із

засобів ідеологічної дії на маси, особливо на молоде покоління. Спортивними

видовищами, а також залученням в численні спортивні організації буржуазія прагне

привернути народні маси на свій бік і досягти класової співпраці з ними. В зв'язку з

цим буржуазні ідеологи підсилили розповсюдження фальшивих теорій

«аполітичності» і «надкласовості» спорту. Головною в буржуазній ідеології спорту

стала пропаганда антикомунізму. Найбільш реакційні буржуазні діячі спорту

прагнуть обчорнити соціалістичну систему фізичного виховання, перекрутити зміст

досягнень спортсменів країн соціалізму на міжнародній арені. Все це робиться для

того, щоб замаскувати дійсне значення і класові цілі спорту в імперіалістичних

країнах.

У розвинених капіталістичних країнах посилився вплив на фізичне виховання і спорт

військових кругів. Пропаганда «холодної війни», гонка озброєнь, агресивна політика

імперіалістів США, ФРН і їх союзників по військових блоках спричинили за собою

мілітаризацію не тільки економіки, але і освіти, виховання, зокрема фізичного

виховання і спорту. Щоб прищепити молоді мілітаристський дух, в крупних

капіталістичних країнах стали розповсюджуватися теорії, що «спорт є війна», «війна

є спорт». Ототожнення війни і спорту особливо пропагувалося в американській

буржуазній ідеології. Імперіалісти США, розв'язавши війни в Кореї, В'єтнамі, Лаосі і

Камбоджі, поставили спорт на службу американській воєнщині.

Перевірка американців призовного віку, що неодноразово проводилася в післявоєнні

роки, показала, що мільйони їх непридатні до військової служби. Фізичне виховання

і спорт, покликані служити зміцненню здоров'я і фізичної підготовки, виявилися

недоступними для більшості представників молодого покоління в післявоєнній

Америці. Незадовільно було поставлене фізичне виховання в початкових державних

школах США, в яких навчалися діти робочих. Ці школи, як правило, не мали

спортивних споруд, уроки фізичного виховання в них проводилися нерегулярно.

Тільки в середніх школах (в більшості своїй приватних), де навчаються діти

спроможних сімей, на фізичне виховання і спорт обернено велику увагу. У них є

спортивне устаткування, зали, басейни, регулярно проводяться змагання з багатьох

видів спорту.

Крім США мілітаристські ідеї в спорті поширені і в інших буржуазних країнах (ФРН,

Англія, Франція, Японія і ін.). Під виглядом занять спортом і туризмом буржуазія

прагне залучити молодь у військову підготовку і прищепити їй дух мілітаризму з

раннього віку. У цих цілях прагнуть привернути в свої ряди якомога більше дітей і

підлітків організації скаутів, спортивні клуби, ліги і союзи, релігійні та інші

організації.

У післявоєнні роки інтерес до спорту в буржуазному світі став вигідним бізнесом для

монополій і трестів, видавців і магнатів капіталістичної преси, кіно і телебачення. На

користь великого бізнесу підприємці широко використовують професійний спорт.

Експлуатуючи спортсменів-професіоналів, вони перетворили бокс, футбол, хокей,

бейсбол, кэтч, автомотоспорт і інші види спорту на джерела величезних доходів.

Спортсмени-професіонали є, по суті, рабами підприємців. Їх купують і продають, як

товар. У професійному спорті процвітають грубість, насильство і жорстокість.

Професійний спорт є бичем для любительського спорту. Багато видатних

спортсменів-любителів у буржуазних країнах, досягнувши олімпійської і світової

слави, йдуть в професіонали, прагнучи матеріально забезпечити своє майбутнє.

Виступаючи як професіонали, спортсмени руйнують своє здоров'я, морально

спустошуються. Професійний спорт, так само як і любительський, тісно пов'язаний з

політикою панівного класу. Так, в США професійні спортсмени широко

притягуються до участі в передвиборних кампаніях президентів і сенаторів.

Популярних спортсменів часто використовують з метою підтримки певних партій.

Негативною стороною буржуазного спорту в післявоєнний період, як і раніше,

залишається расова дискримінація, особливо поширена в ЮАР і США. Кольорових

спортсменів всіляко принижують, відмовляючи в рівних правах з білими. Їх не

допускають у ресторани, готелі й кафе для білих.

Розвиток спортивного руху у розвинених буржуазних країнах в післявоєнний період

відбувається в умовах поглиблення загальної кризи капіталізму. Своєрідність

справжнього етапу загальної кризи капіталістичної системи полягає в тому, що їм

охоплені не тільки економіка і політика, але і все інші сфери суспільного життя

буржуазного суспільства. Глибоку кризу переживає і система буржуазного

спортивного руху. Найбільш яскравим проявом його став відхід від колись

проголошених основних принципів буржуазного спорту: аполітичності, гуманізму і

аматорства.

Після другої світової війни буржуазні спортивні організації перетворилися на одну з

форм реалізації політичних і ідеологічних цілей правлячих кругів. Принцип

буржуазної аполітичності, що служив раніше прикриттям класової суті буржуазного

спорту, виявився викинутим на звалище. Відхід від принципу аполітичності

виявлявся в спробах політичної дискримінації деяких соціалістичних країн на

міжнародній арені, а також під час загострення міжнародного стану (події в

Угорщині, 1956 г.; в Чехословакії, 1968 г.; в Афганістані, 1979 р.), коли найбільш

реакційні діячі роздували антирадянську, антисоціалістичну кампанію.

Криза випробовує і принцип гуманізму буржуазного спорту. У економічно

розвинених капіталістичних країнах відхід від принципів дійсного гуманізму

викликаний моральною і фізичною деградацією буржуазного суспільства в цілому.

Широке застосування допінгів з метою досягнення високих спортивних результатів,

проведення всіляких «змагань», що не мають нічого спільного із справжнім спортом,

— ось лише деякі риси цієї деградації.

Криза принципу буржуазного аматорства обумовлена як внутрінаціональними, так і

зовнішніми чинниками розвитку спорту в післявоєнний період. До внутрішніх

чинників слід віднести з кожним роком зростаючі вимоги, головним чином в

престижних цілях, подальшого зростання спортивних досягнень, прагнення

витягнути із спорту прибуток, використовуючи засоби масової інформації.

Зовнішніми чинниками, що привели до кризи буржуазного аматорства в спорті,

з'явилися зміни співвідношення сил на міжнародній спортивній арені і втрата

спортивними організаціями Заходу колишніх позицій в світовому спорті. У зв'язку з

цим питання збереження принципу аматорства в буржуазному спорті відійшли в

минуле. Любительський спорт в розвинених капіталістичних країнах став

розвиватися на межі професійного спорту.

Долаючи кризові явища, буржуазія широко використовує досягнення науково-

технічного прогресу, сприяє їх проникненню в спорт для підвищення рівня розвитку

спорту в своїх класових інтересах. У найбільших капіталістичних спортивних країнах

(США, ФРН, Японія, Англія, Італія, Франція) проводяться наукові дослідження у

області медицини, фізіології, психології, розробляються методи навчання і

тренування в спорті. Науково-дослідна робота здійснюється головним чином на базі

університетів і коледжів, а також в наукових центрах із залученням спортсменів

вищих розрядів.

Зміна співвідношення сил на міжнародній спортивній арені в післявоєнні роки,

зміцнення позицій спорту соціалістичних країн, загострення боротьби на першості

світу, Європи, олімпійських іграх примушують буржуазні держави в престижних

цілях приділяти більше уваги розвитку спорту вищих досягнень.

Сильною спортивною країною в капіталістичному світі є США. Американські

спортсмени успішно виступали на післявоєнних олімпійських іграх. Вони були

першими за кількістю набраних медалей на літніх Олімпіадах в Лондоні (1948 р.),

Хельсінкі (1952 р.) і Мехіко (1968 р.), другими — в Мельбурні (1956 р.), Римі (1960

р.), Токіо (1964 р.), Мюнхені (1972 р.). У 1976 р. на зимових і літніх Олімпійських

іграх в Інсбруке і Монреалі американські спортсмени по кількості медалей і очках

(104 медалі і 608,5 очка) зайняли 3-е місце, пропустивши вперед СРСР і ГДР.

Найуспішніше спортсмени США виступили в змаганнях з легкої атлетики, плавання,

стрільби, баскетболу і боксу.

Розвитком спорту в США займаються Національна студентська атлетична асоціація

(НКАА), Любительський атлетичний союз (ААЮ) і Національний олімпійський

комітет (АЛЕ ДО). Між цими трьома організаціями довгий час не було єдності,

існували великі суперечності. Ці розбіжності були пов'язані з проблемами

фінансування, комплектування національних команд, з участю в міжнародних

змаганнях і ін. Спробою ліквідувати відмічені розбіжності з'явився Закон про

любительський спорт США, прийнятий конгресом в кінці 1978 р. За цим законом

НОК США об'єднує всі любительські спортивні організації, визначає загальні

завдання і напрями розвитку спорту, несе відповідальність за вирішення конфліктів,

що виникають між любительськими організаціями і спортсменами. НОК здійснює

керівництво підготовкою американських спортсменів до участі в олімпійських і

панамериканських іграх, сприяє зміцненню матеріально-технічної бази, поширює

наукову інформацію про методику тренування спортсменів. До Колорадо-Спрінгс з

цією метою створена спеціальна тренувальна база.

Відбувався подальший розвиток спорту і в інших країнах. Досить високими темпами

в Японії розвивалися гімнастика і дзюдо, в Швеції, Фінляндії, Норвегії —

ковзанярський, лижний спорт і хокей, у Франції, ФРН і Австрії — фігурне катання на

ковзанах і гірськолижний спорт, в Бразилії, Англії, ФРН, Голандії, Італії, Аргентині

— футбол.

В цілому ж розвиток фізичної культури і спорту в буржуазному світі йшов

нерівномірно. У країнах капіталу можливості для занять спортом людей різних

соціальних груп далеко не однакові. Для багатих прошарків, які мають не тільки

засоби, але і вільний час, надані мисливські угіддя, побудовані розкішні тенісні

корти, поля для гольфу, басейни, яхти. Люди середнього достатку можуть займатися

доступними видами спорту (легка атлетика, велоспорт, футбол і ін.). Бідні верстви

населення (наприклад, в США їх понад 30 млн. чоловік), не маючи ні засобів, ні часу,

позбавлені будь-якої можливості використовувати фізичну культуру і спорт для

зміцнення здоров'я. Розвитку фізичної культури і спорту в капіталістичних країнах

серед робітників заважає антинародна, класова політика держави і монополій.

У післявоєнний період робочий клас капіталістичних країн на чолі з своїм

авангардом — комуністичними і робочими партіями — веде невпинну боротьбу за

економічні, політичні і соціальні права, за поліпшення життя трудящих мас. Ця

боротьба створює умови для зростання демократичних сил і подальшого розвитку

робочого спортивного руху. У багатьох капіталістичних країнах на противагу

буржуазним спортивним клубам робочий клас, як і до війни, має свої спортивні

організації. Особливо активно проводять роботу Французька спортивно-гімнастична

робоча федерація, Фінський робочий спортивний союз, Союз народного спорту

Італії, Робочий союз фізичної культури і спорту Австрії . Робочі спортивні організації

об'єднують молодь і виховують її в демократичному дусі. Їм належить велика роль в

розвитку національного спорту в своїх країнах. Але, відстоюючи демократичний

шлях розвитку спорту, робочі спортивні організації використовують не всі свої

можливості. Цьому багато в чому заважає відсутність в| міжнародному робочому

спортивному русі чіткої ідейно- політичної єдності. Створений в 1946 р.

Міжнародний робочий спортивний комітет знаходиться під сильним впливом

соціалістів-реформістів. У своїй політиці цей комітет дотримується ідеї класової

співпраці з буржуазією. Це не дозволяє йому грати об'єднуючу і провідну роль в

робочому спортивному русі.

До цього слід додати, що діяльність робочих спортивних організацій в

капіталістичних країнах проходить в скрутних умовах. Робочі спортивні союзи, на

відміну від буржуазних, як правило, не одержують ніякої матеріальної допомоги від

держави і монополій. Робочі спортивні організації підтримують дружні зв'язки з

профспілковими спортивними клубами СРСР і інших соціалістичних країн.

Після другої світової війни в розвиткові фізичної культури і спорту в зарубіжних

країнах відбулися глибокі зміни.

По абсолютно новому шляху став розвиватися фізкультурний рух в країнах, що

вступили на шлях соціалізму. Народність, масовість, оздоровча спрямованість,

комуністична ідейність і науковість — відмінні риси фізкультурного руху в цих

країнах.

У ширших масштабах стали розвиватися фізична культура і спорт в країнах Азії,

Африки і Латинської Америки, що завоювали національну незалежність і свободу.

У країнах імперіалізму фізична культура і спорт як і раніше залишаються привілеєм

буржуазії. Реакційні круги використовують їх в цілях мілітаризму, насадження

буржуазної ідеології, власної наживи. Народні маси цих країн не мають необхідних

умов для задоволення своїх потреб у фізичному вихованні і спорті.

У багатьох капіталістичних країнах робочий клас створив свої спортивні організації,

діяльність яких носить національно-патріотичний характер і сприяє вихованню

робочої молоді в демократичному дусі.

ЗМІСТ І ФОРМА ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ В УКРАЇНІ (З

НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ХШ СТ.)

Важливою складовою народної фізичної культури безперечно є військово-фізичне

виховання. Особливості військового фізичного виховання зумовлюються широким

спектром чинників: національними і релігійними традиціями, структурою етнічних

звичаїв і ритуалів, іноземними запозиченнями, рівнем розвитку військової техніки,

тактики й стратегії. На зміст і структуру військового фізичного виховання впливають

також культурні, освітні, політичні й економічні фактори.

З якого історичного часу походить термін — військово-фізична підготовка? З

низки гіпотез виникнення й становлення фізичного виховання виділимо військовий

мотив.

А А. Стародубцев у своїх працях зазначає, що створення адигами з найдавніших

часів народної системи фізичного виховання було зумовлене, з одного боку,

фізичною працею та необхідністю підготовки до неї, а з другого — вимогами

військової справи, постійною загрозою нападу з боку сусідніх племен. Він вважає,

що фізичне виховання було загальнонародною справою і відповідальність за

фізичний розвиток і військову підготовку людей покладалась на всю общину.

Чільне місце використання фізичних вправ для військової підготовки у період

військової демократії відводиться і в праці В.Ейхеля, опублікованій 1953 р. у

Німеччині.

Отже, що фізичне виховання з найдавніших часів мало і військово-прикладний

характер, особливо на теренах України. Військовий чинник був основним і

визначальним у спрямованості розвитку фізичного виховання в Україні. Передусім

це пояснюється її географічним положенням — місцезнаходженням у центрі Європи.

Помірний клімат, благодатна родюча земля, домінування на усій території України

степів і рівнин підбурювали кочівників на безперервні нападі на автохтонні племена

праукраїнців, що, в свою чергу, змушувало виховувати підростаюче покоління

останніх у військовому дусі змалку, про що яскраво засвідчує система обрядів і

ритуалів Київської Русі, які, безперечно, беруть початок із прадавніших часів.

Арабський мандрівник Ібн-Даст пише у X ст: "Як у кого з них родиться син, він

(батько) бере голий меч, кладе перед новонародженим і каже: "Не залишаю тобі у

спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем...". Отже, як

бачимо, військова проорієнтація закладалася в дитині з перших днів її життя.

Наступним із прадавніх ритуалів військового спрямування були "постриги" — перша

в житті людини посадка на коня — у три-чотирирічному віці. З цього часу виховання

хлопчика брав на себе батько, або, в разі його відсутності, старійшина роду. З семи

років в Древній Русі починали навчати грамоти, стрільби з лука, фехтування,

володіння списом і арканом, їзди верхи, а з дванадцяти років — і військовим

хитрощам. У 17—18-річному віці, а за деякими даними у 12—13 років проводилися

так звані ініціації — посвята юнаків у воїни. Їм слід було пройти певні випробування,

після яких вони вважалися воїнами, повноправними членами роду, і мали право

голосу у вирішенні громадських справ. Як відомо з історії фізичного виховання,

подібне ритуальне дійство зафіксоване в багатьох народів світу.

1 заключним у цій системі є обряд "тризни". "Тризна" збиралася для пошанування

загиблого воїна або померлого родича і мала змагальний характер. Під час тризни

проводилися різні ігри й забави, співи, танці та дужання (боротьба). Саме дійство

"тризни" — військова сцена, що супроводжувалася брязкотом зброї, вигуками та

військовими піснями (див. схему 1).

ОБРЯДИ ТА РИТУАЛИ У ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНІЙ ПІДГОТОВЦІ

Обряд народження «Постриги»

Посвята у воїни (ініціації) «Тринза»

Схема 1

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що система обрядів і ритуалів

Київської Русі, яка бере початок з глибин праукраїнської історії, переконливо

доводить домінування військового чинника у виникненні та розвитку народної

фізичної культури в Україні.

Про особливе місце військово-фізичного виховання засвідчують народні традиції й

обряди, які, здавалося б, і не мають до цього безпосереднього відношення.

Наприклад, в колядках та щедрівках, що співалися для парубків, центральне місце

займали військові мотиви — живий відгомін лицарської доби княжої і пізнішої

козацько-гетьманської епохи.

Із-за гори, із-за кам'яної, — Святий Вечір!

Та ві.дтіль виступає великеє військо.

А попереду пан Івашко йде,

Івашко йде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем,

Та немає в короля такого коня,

Як у нашого пана Івашка.

Хвалиться стрілою

Перед дружиною,

Та нема у дружини

Такої стріли,

Як у нашого пана Івашка.

Хвалиться луком

Перед гайдуком,

Та нема у гайдука

Такого лука,

Як у нашого пана Івашка ...

В іншій коляді розповідається про те, як гордий воїн із своїми слугами женеться за

ордою, відбиває полон і в лицарському поєдинку вбиває "турського" царя "людям на

хвалу, собі на славу".

Ой, краєм, краєм, краєм-Дунаєм —

Слався єси, Боже, у всему світі і небі.

їздить, поїздить гордоє панє,

Турського царя барз викликає:

— Ой вийди, вийди, турський царю,

Нехай ми собі поговоримо,

Свої коники випробуємо.

Чий коник швидший і мечик твердший?

Нашого папа, ой, пана Йвана,

Ой, коник швидший і мечик твердший,

Турського царя барз позневажав

Ой, позневажав під меч положив,

Зняв головочку на копієчку

Та й приніс єї у свої краї

Людям на хвалу, собі на славу... .

Цими мотивами, а подекуди й казковим характером героїв, ці колядки близько

підходять до билин. Вони величають сміливість, справність і лицарську славу

ватажка, оспівують його тугі луки, гострі мечі, сніпки стріл, перських коней, золоті

кубки, хутра боброві, кун та соболів, кармазинові сукні, кітари, гуслі та іи. Усе це

вказує на залишки колись багатого українського лицарсько-дружинного епосу, який

ще в ранній княжій добі склався серед військової верстви дружинників на базі

довголітньої боротьби з степовиками.

У колядках дружинно-князівської доби віддзеркалюються славні історичні походи

наших князів Ігоря, Святослава, Володимира Великого на Корсунь, Володимира

Ярославовича на Царгород:

"...Пускає стріли, пускає стріли

Та все на Царівгород,

Город ворожий, Царгород...".

Відомо документально, що Візантія, як і інші держави, примушена була складати

мирні угоди з київськими князями. Українські князі не раз вирушали походами на

греків, щоб примусити їх підписати вигідні умови торгівлі, не чинити нашим купцям

кривд і примусити платити Русі-Україні данину.

Військове-фізичне виховання в Україні має давні традиції і сягає своїм корінням

значно глибше періоду розквіту Київської Русі. Досліджуючи військово-фізичне

виховання з найдавніших часів до кінця XVIII ст., слід зазначити, що між системами

військово-фізичного виховання союзу антських племен (Великої Скіфії), Київської

Русі і козацької республіки (Запорозької Січі) існує безпосередній зв'язок. Кожне з

цих державницьких утворень увібрало в себе усі найкращі традиції як духовного, так

і фізичного вдосконалення попередників, створюючи на їхній базі і свої неповторно-

своєрідні зразки. І в часи союзу антських племен і в період Київської Русі нашим

пращурам, котрі контактували з Візантією, були відомі різні сторони фізичної

культури античності, основні ігри древності та їх значення для формування

гармонійної особистості. Під їхнім впливом та незалежно від нього, а виходячи з

світоглядних уявлень праукраїнців, з їхньої релігії сонцепоклоніння, єдності з

природою та суворих умов існування, повних небезпек, формувалися первинні

знання про провідне значення фізичного виховання та здоровий способ життя.

Безперервні, невщухаючі війни, внутрішні та зовнішні конфлікти ставили корінні

племена протословян в умови постійної боротьби за своє існування. Не дивно, що за

цих умов фізичне виховання посідало чільне місце і носило переважно військово-

прикладний характер. Особливого значення набувала фізична сила, загартованість,

спритність. Досконале володіння зброєю, бійцівські якості, кінна їзда, вміння ловити

та муштрувати диких коней, полювання були визначальними, житгєорганізуючими

факторами усього життя давніх слов'ян. Мир, спокій та безпеку могло забезпечити

лише добре організоване, вишколене військо. Як відомо, кількість воїнів в дружині

чи війську була, за сучасними мірками, вельми незначною. У дружині князя

налічувалося від 300 до 400 дружинників, а 3—4-тисячне військо було вже дуже

потужною армією. За таких обставин військово-фізична досконалість навіть одного

воїна мала неабияке значення для перемоги у битві. До наших днів збереглося

чимало свідчень іноземних мандрівників та літописців, які високо оцінюють військо-

во-фізичну майстерність наших предків. Візантійський історик Прокопій описує

чимало цікавих фактів про особливості військового мистецтва слов'ян, а також їхню

систему тіловиховання. "Слов'яни, — за словами Прокопія, — це переважно піше

військо. Воїни озброєні списами й щитом, ніколи не надягають панциря, а деякі не

мають ні сорочки, ні плаща, лише довгі штани, підкочені аж до кроку, і так

вступають в боротьбу з ворогом. Вони відзначаються великою відчайдушністю,

відвагою, жорстокістю". Цікаву інформацію про слов'ян подає римський письменник

та історик Корнелій Таціт: "...Вони (венеди, або слов'яни) споруджують свої будинки,

носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю. Цим вони

відрізняються від сарматів, котрі проводять своє життя або в кибитці, або на коні".

Знаходимо багато свідчень про попередників слов'ян скитів (скіфів, сколотів) та

антів. Зокрема, Страбон у своїх працях підкреслює: "...Сколоти найсправедливіші

люди у світі, хоч були хоробрими, та ніколи не були розбишаками. Це були

непереможні люди, які не боялися смерті й хвалилися ранами". А В. Паїк зазначає:

"Усьому світу відомо, греків-галенів на світі ще не було, коли сколоти-орії вже мали

найкращу і найшвидшу армію!". Скіфи були надзвичайно войовничим народом. У

них склався свій набір наступальної й оборонної зброї — меч-акінак, лук і стріли,

панцир, шоломи тощо. Особливо славилися скіфи умінням стріляти з лука.

Невипадково Геракл, згідно з міфологією, майстерності стрільби із лука навчився

саме в скіфів. Слово "скіф" у греків взагалі було синонімом слова "лучник", "стрілець

із лука".

Усе викладене красномовно засвідчує, що в зазначений період в Україні

функціонувала ефективна система військово-фізичного виховання дітей, молоді та

дорослих.

Увесь життєустрій слов'ян був наскрізь пройнятий тим, що ми нині називаємо

системою фізичного виховання. Він передбачав максимальне наближення людини до

природи. Народні ігри становили системотворчу основу календарного року слов'ян і

вибудовувалися в струнку й універсальну систему їх психофізичного виховання. В

іграх, піснях, танцях, змаганнях людина вдосконалювала свої природні сили. Будь-

яка подія в житті відзначалася жертвою богам і змагальною діяльністю. Змагальність

була універсальним світоглядним принципом, що грунтувався на засадах

дохристиянської міфології. Жодне з релігійних свят не обходилось без специфічних

рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ.

Улюбленими заняттями та розвагами наших предків були лови, де не раз доводилося

йти із списом на медведя або наздоганяти та ловити диких коней. На народних

ігрищах молоді слов'янські воїни й юнаки змагалися в силі, прудкості та спритності,

визначали найкращого з усіх. Візантієць Маврикій з великим захопленням

висловлюється про слов'янську витривалість на всяке лихо-спеку, холод, дощ, брак

одягу та поживи.

Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалася в самостійні статевовікові групи —

так звані парубочі й дівочі громади. У них проходило остаточне становлення й

змужніння особистості. Парубочі громади (своєрідні об'єднання неодружених

юнаків) високо цінували в своїх товаришах силу, сміливість, бійцівські якості та

кмітливість і особливого значення надавали військово-фізичному вихованню.

Чільне місце військово-фізичний вишкіл посідав у княжій дружині — професійній

військовій організації, що сформувалася на початку IX ст. Як відомо, княжа дружина

постійно перебувала у військових походах або збирала данину від узалежнених

племен і родів. Військовий похід був найбільшою школою військово-фізичного

гарту. Один з походів князя Святослава Хороброго тривав два роки. За час походу

дружина пройшла три тисячі кілометрів суходолом і півтори тисячи по ріках у

човнах. Княжі дружинники не займалися сільськогосподарською діяльністю, а

майже весь час вдосконалювали свою військову майстерність. Пам'ятаєте, в "Слові

про Ігорів похід" буйтур Всеволод з гордістю каже про свою дружину:

"А мої куряни — вправні воїни,

Під сурмами сповиті,

Під шоломом викохані,

З кінця списа годовані".

Перед нами ідеальний образ виплеканих для війни лицарів-дружинників.

Існувала суттєва відмінність у підготовці княжої дружини — професійного війська та

воїнів народного ополчення, що скликалися князем у військо у разі війни або

військового походу. Дружинники князя вдосконалювали свою майстерність у

володінні зброєю не тільки в пішому строю, а й верхи на коні та в імпровізованих

боях на воді. Відомий історик Г. К. Василенко стверджує: "У слов'янських військах

були загони пластунів, які володіли мистецтвом вести поєдинок в умовах ночі".

Відомо, що на зразок західноєвропейських лицарських турнірів в Україні відбувалися

своєрідні "руські грища". Перша згадка про такі форми фізичної підготовки воїнів

стосується 1150 р., коли Київський князь Ізяслав, святкуючи перемогу, влаштував

великий бенкет з лицарським турніром. Такі лицарські змагання влаштовувалися тоді

в багатьох князівствах Київської Русі, при княжих дворах.

Відомо, що в Україні ще з докняжих часів були поширені різноманітні види дужання

(боротьби). Дужання — як один з ефективних засобів фізичного виховання — мало

багато різновидів. Це боротьба "на ременях", "спас", "навхрест" тощо.

Важливу роль у військово-фізичному вихованні в докняжий період відігравали

бойові танці. Зокрема, військові танці виконувалися без зброї, із зброєю (шаблі,

списи, бойові топірці тощо) в руках. Аналіз рухів, які становлять основу бойових

танців, дає підставу говорити, що вони були засобом не тільки мистецького

відображення героїки українського народу, а й своєрідною цілеспрямованою

системою фізичної підготовки. Провідне місце серед бойових танців українців

справедливо відводиться гопаку.

Поширеними в цей період в Україні були так звані ведмежі двобої та культові

змагання з биком. Вони включали вправи, що відображали засоби приручення диких

тварин і способи полювання на них. Двобій з ведмедем і биком вимагав надзвичайної

сміливості, прудкості дій і спритності, знання цілого комплексу бойових прийомів

тощо.

Є певні підстави вважати, що військово-фізичному вихованню надавалося значення і

в монастирях та церквах, які активно почали розбудовуватись за правління Ярослава

Мудрого, оскільки вони, крім культового, мали ще й оборонний характер.

Наведені відомості засвідчують, що в Київській Русі сформувалася своєрідна система

військово-фізичної підготовки, що включала в себе такі організаційні форми:

а) фізичне виховання в сім'ї;

б) військово-фізичне виховання в побуті;

в) військово-фізичний вишкіл у княжому війську;

г) військово-фізичне виховання в освітніх закладах (церкві,

монастирі) (див. схему 2).

До засобів військово-фізичного виховання дітей і дорослих у зазначений період слід

віднести:

а) народні ігри та забави;

б) народні та бойові танці;

в) національні види боротьби;

г) фізичні вправи змагального характеру (герці, дужання, ристалища);

д) військові походи;

є) полювання (див. схему 3)

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ВІЙСЬКОВО-ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Фізичне виховання у роді, племені, сім’ї

Військово-фізичне виховання в княжому

війську

Військово-фізичне виховання в

освітніх закладах (монастирі, церкви)

Парубочі й дівочі громади

Княжа дружина

Народне ополчення

ЗАСОБИ ВІЙСЬКОВО - ФІЗИЧНОЇ ПіДГОТОВКИ

Отже, на наш погляд, військово – фізична підготовка в Україні з найдавніших часів

до кінця ХІІІ ст.. забезпечувала ефективну фізичну й моральну підготовленість

людей до військової справи та характеризувалася широким колом специфічних

засобів і методів.

ЮНАЦЬКІ ІНІЦІАЦІЇ ДАВНІХ СЛОВ'ЯН –ШКОЛА СИЛИ И МУЖНОСТІ

Змужніння та соціальне становлення молоді в архаїчному і традиційному

суспільствах у багатьох народів супроводжували ( а в деяких країнах і нині

співіснують) особливі обряди — молодіжні ініціації. Побутування їх звичайно

пов'язане з існуванням закритих для непосвячених об'єднань — чоловічих і жіночих

союзів чи просто відокремлених одне від одного чоловічих і жіночих співтовариств

племені в архаїчну епоху. В пізнішу — феодальну та постфеодальну — епоху, але

таку, коли суспільство ще не вступило в індустріально-урбаністичну стадію,

ініціації пов'язувалися з такими общинно-корпоративними об'єднаннями, як

ремісничі цехи, княжі дружини, селянські громади, спілки мисливців, рибалок і т. ін.

Вони ритуально оформлювали вступ до цих об'єднань.

Військові походи

Народні ігри та забави

Полювання Фізичні вправи змагального характеру

(герці, дужання, ристалища)

Національні види боротьби

Народні та бойові танці

Ініціаційні обряди слід відрізняти від так званих пубертатних, які засвідчували

настання статевої зрілості і мали сімейний характер. Щодо характеру проведення

ініціацій, то він завжди був общинно-корпоративним. Оскільки в архаїчному та

традиційному суспільствах дуже високо цінувалися чоловіча сила, спритність і

витривалість, на виховання цих якостей у чоловічої молоді і спрямовувалися обряди,

що супроводжували її соціалізацію. Це ж було властиве і традиційним ініціаціям

наших предків —давніх слов'ян.

Джерелами для реконструкції юнацьких ініціаційних ритуалів давніх слов'ян

служать: 1) дані етнографії, зокрема про пізні ініціації у слов'янських народів, що

зберегли релікти давніх ритуалів; і 2) фольклорні матеріали, зокрема чарівні казки,

які відображали давні ініціації (так звані "ініціаційні" казки), легенди, епічні твори.

Відомо, що в давнину ініціації індоєвропейських народів, у тому числі і слов'ян,

включали ритуальне переродження ініційованих на вовків. Це знайшло відображення

в фольклорі, де вовкулацтво пов'язане з прадавнім міфом, з якого цей мотив

перейшов у легенди, билини й казки. Так, у давньоруському епосі, який

представлений в "Слові о полку Ігоревім" і в билині про Волха Всеславовича

присутній давньослов'янський міф про вовкулаку, пов'язаний з культом вовка й

обрядами ініціацій. Цей міф пізніше був віднесений до конкретних історичних осіб

— таких, як Всеслав Полоцький на Русі та сербський князь Вук Гругрович. В дуже

поширених серед слов'янських народів легендах про вовкулаків не тільки

відображені ініціаційні ритуали, а й, як показують дослідження, містяться й певні

дані про них. Залучаються також порівняльні дані про ініціаційні обряди в інших

індоєвропейських народів.

Давньослов'янська юнацька ініціація починалася ритуалами відокремлення хлопців

від общини і відправкою в особливий табір. Ініціаційний табір розміщувався в

особливому священному лісі. Це місце прирівнювалося до потойбічного світу, що є

не випадковим, оскільки, за нормами ритуалу, хлопці-ініціанти переживали

символічну смерть. Пройшовши в "потойбічні" ініціаційного табору різноманітні

випробування, вони в подальшому "відроджувалися" як люди, але вже в новій якості

— не як діти, а як дорослі.

Про ініціаційні випробування, яких зазнавали хлопці у давніх слов'ян в прадавню

епоху, ми дізнаємося передусім з фольклору. Так, матеріали казок, які виникли на

основі ініціаційних міфів, вказують на те, що ініціантів не просто вважали мертвими,

а й піддавали символічному розчленуванню, завдаючи при цьому болючих ран. Про

це свідчить закривавлений одяг героїв, відрізання пальців, рук, вирізання "ременя" з

спини, розрізання їх на частини, як, наприклад, розрубування Царевича Солов'єм-

розбійником. У стародавніх германців юнакам також завдавали ран, чому існувало

міфічне пояснення: бог-войовник Вотан колись сам себе поранив списом.

Ремінісценцією таких дій прадавньої епохи є болючі операції, яким піддавали

ініціантів в історичний період селяни й ремісники в українців та в інших

слов'янських і сусідніх європейських народів (шмагання різками й нагаєм, тягання за

волосся, кидання у воду і т. ін.). Очевидно, насправді в давнину ініціантам завдавали

болючих ран, били, не давали їсти, або ж годували огидною їжею, позбавляли сну,

тягали за волосся, кидали у воду. Все це свідчило про ритуальну смерть посвячува-

них, оскільки з ними поводилися протилежно прийнятому в світі людей. Водночас ці

дії спрямовувалися на виховання в них витривалості та сили волі.

Під час ініціацій в українських парубоцьких громадах, ремісничих цехах

випробовувались сила і спритність посвячуваних, а в княжих дружинах та в

Запорозькій Січі і вміння володіти зброєю. Ці ж якості випробовували в ініціантів

жебраки та злодії. Немає сумніву, що таким перевіркам фізичних якостей

ініційованих надавалося великого значення в архаїчну епоху. Гадаємо, що давні

слов'яни при ініціації юнаків випробовували і їх вміння володіти зброєю, що

знаходить аналоги в інших народів.

При символічному вмиранні ініціантів, очевидно, мала місце не просто їх смерть, а

обрядове проковтування чудовиськом. Цей факт засвідчений на численних прикладах

позаєвропейських культур. Є дані і про побутування ритуального пожирання

ініціанта страхітливим Змієм у європейських народів у прадавнину, зокрема в

Дунайському регіоні. Свідчать про це й казки й легенди українців та інших

слов'янських народів, а також певною мірою російський і сербський героїчний епос.

Таке перебування в череві страховиська, за первісними віруваннями, давало

ініційованому магічні знання і владу над оточуючим світом. Можна думати, що

фактично ініціанта кидали в пащу споруди, яка являла собою макет-опудало Змія,

що уособлював бога Велеса —господаря потойбічного світу і таємних знань,

подібно того, як це засвідчено в так званих примітивних народів в історичну епоху.

Зазвичай польським косарям XIX ст. влаштовувати особливу споруду і кіс, покритий

травою, і примушувати хлопця-ініціанта пролазити крізь неї. При цьому хлопцеві

вимащували обличчя чорною фарбою чи сажею (символ смерті), кидали йому під

ноги колодки, через які він мусив перелазити, а після "появи на світ" нарекали новим

іменем, як при справжньому народженні. Пожирання юнака чудовиськом у ході

давньослов'янської ініціації символізували криваві рани, яких завдавали йому при

цьому жерці-ініціюючі.

Вмираючи в своїй старій іпостасі, юнак в ході ініціації "перероджувався" на вовка

(рідше пса або ведмедя) і ставав членом чоловічого "вовчого" або "ведмежого"

союзу. Ритуальне переродження ініційованих на вовків, псів чи ведмедів у давнину

було характерним для багатьох індоєвропейських народів, зокрема для індоіранців,

скіфів, італіків, кельтів, германців, балтів. Цим звірам і особливо вовку відводилося

чільне місце в міфології та культовій практиці давніх індоєвропейців і, пізніше,

давніх слов'ян. Вовк вшановувався як тотемний предок і родоначальник племені. З

прийомом хлопців у члени "вовчого" (чи "ведмежого") союзу ініціація не

закінчувалася, а починався її новий етап. Ставши воїнами-"вовками" ("псами",

"ведмедями"), юнаки повинні були деякий час жити вдалині від поселень свого

племені "звіриним" життям, тобто воюючи і грабуючи та доводячи в грабіжницьких

та військових наскоках свої силу і мужність.

Мешкали юнаки-"звірі" в особливому будинку холостяків. Існування таких будинків

засвідчене етнографами в багатьох народів, які перебувають на стадії докласового

суспільства. Стояв будинок в глибині лісу. Таке знаходження молодіжного

чоловічого союзу в лісі було не випадковим, адже юнаки-"вовки" та "відмеді",

будучи "звірами", тобто несоціальними істотами, й повинні були перебувати за

межею соціального світу. Етнографічний матеріал свідчить, що чоловічі союзи в

багатьох народів поділяються на кілька рангів за віковим принципом, кожен з яких

має своє відділення в чоловічому будинку. Це ж було, очевидно, характерним і для

давньослов'янських союзів молодих воїнів. Кожен ранг у них становили ровесники,

які утворювали згуртовану "братську" групу.

Аналіз фольклорного, а також етнографічного матеріалу дозволяє реконструювати

побут і заняття членів "звіриних" ініціаційних союзів наших далеких предків.

Зокрема, можна зробити висновок, що членів цих об'єднань теж піддавали

ритуальним фізичним випробуванням. Про це, очевидно, свідчать міфологічні

легенди про вовкулаків, які є далекою ремінісценцією прадавніх ініціаційних

ритуалів та міфів. У таких легендах розповідається, що вовки примушують

"служити" собі вовкулаків, образи яких, зокрема "роблених" вовкулаків, є далеким

відображенням юнаків-'вовків" прадавньої епохи. Колишній вовкулака розповідає,

що його "вовки їли", тобто гризли й кусали". А в польській розповіді про вовкулаку,

записаній у XVI ст., розповідається про те, що на ньому були численні рани й шрами,

одержані від зубів справжніх вовків і собак . В іншій легенді говориться, що "коли

вовкулаків збереться більше, то вони жеруться між собою". А ще один вовкулака-

поліщук згадував, як він і його товариші, будучи вовкулаками, "все бєгали з вавками,

а як де которий адстане, то ще вавки і боки нащипають". Інший колишній вовкулака

про вовче полювання, в якому він ніби-то брав участь, розповідав: "Один засідає, а

другі гонють, а як той не впіймає, то кусають його, як не вдержить". Відомий

білоруський етнограф П. Шейн писав, що серед білорусів існує повір'я, відповідно до

якого "ваукалакі" перебувають в підлеглості у справжніх природних вовків і

виконують їх доручення по доставці здобичі. А якщо б вони надумали не

послухатися, або ж самі розпорядитися здобиччю, то справжні вовки "їх загризуть".

Є легенди, в яких розповідається, що вовкулаки бігають часто голодними, тому, що

їм "заборонено їсти".

Випробування на фізичну витривалість, у тому числі голодом, належить до

загальнопоширених у ході ініціацій. Таким випробуванням піддавали, очевидно,

молодих юнаків-'вовків" керівники союзу, а також представники старших рангів-

братств, що раніше пройшли посвячення в члени союзу. І взагалі, судячи з даних

інших споріднених традицій, члени "звіриних" союзів, породжених воєнізованим

побутом ще епохи великого розселення індоєвропейців, проходили сувору школу,

метою якої було виховання сильних, витривалих, не знаючих страху і жорстоких та

нещадних до ворогів племені, воїнів. Так, середньовічний історик Олаус Магнус

розповідає, що в Курляндії члени балтських "вовчих" союзів збиралися в зруйнованій

фортеці і випробовували свою спритність і силу, намагаючись перестрибнути стіну.

При цьому, за його словами, того, хто падав, не змігши здолати перешкоду, вбивали

без усякої пощади.

Юнаки-"звірі", що перебували в лісовому таборі, багато часу приділяли фізичній і

військовій підготовці, що взагалі характерно для подібних об'єднань і в інших

народів. Це ми бачимо на прикладі дружини билинного богатиря-вовкулаки Волха

Всесла-вовича. Його дружинники, які мають вік ініціантів — "по п'ятнадцять років",

проходять навчання "премудростям", що зводяться до мисливської та військової

науки й фізичних вправ. В інших билинах ми бачимо, що богатирі в молодості,

потрапляючи в богатирські дружини, проходять навчання і піддаються різним

випробуванням під керівництвом старших богатирів. Це і "навчальні" поїздки Іллі

Муромця й Альоші Поповича зі Святогором, і випробування Добрині Іллею, коли

вони вступають у двобій. А про Добриню Микитича розповідається, як він "охочий

був плавати по швидких ріках". Можливо далеким пережитком випробувань сили

юнаків-вовків" у минулому є дитяча гра в Україні, що звалася "Загинати сухого

вовка", коли кілька хлопчаків накидалися на одного, намагаючись примусити його

зігнути ноги.

Основним заняттям воїнів-"звірів", окрім фізичних і військових тренувань, були

полювання, а також військові дії і розбій проти ворогів племені. Полюванням

займаються дружинники Волха Всеславовича. "Брати-молодці" з колядок, що

відображали воєнізований і мисливський побут архаїчних юнацьких союзів, теж

їздять "в поле на влови", "в чисте поле на охотоньку". Про стародавніх германців

Юлій Цезар писав: "У цьому важкому й своєрідному полюванні (на зубрів — В. Б.)

вправляється й загартовується їх молодь". Таке полювання членів "вовчих"

ініціаційних союзів мало ритуальний характер. Італійський історик Ф, Кардіні в

цьому зв'язку зазначає: "Бій зі звіром, що теж є одним з видів ініціації, завершується

поїданням його плоті та крові. Воїну це повинно надати силу або мудрість

противника, допомогти здобути найцінніші його якості".

Але головним і найпочеснішим заняттям "звіриних" союзів була війна. У давнину

ініціаційні чоловічі союзи молодих воїнів індоєвропейських народів нерідко

становили наймобільнішу військову силу племені, свого роду гвардію вождя. Надалі

на основі "звіриних" союзів молодих воїнів у давніх слов'ян виникали князівські

дружини, як це було і в інших індоєвропейських народів. Дослідники навіть

порівнюють їх загони з "секретною зброєю, що полегшила індоєвропейську

експансію". Є свідчення, що германський союз племен лангобардів, до складу якого

входили і слов'янські племена з Наддунайщини, зіткнувшись під час війни з

переважаючими силами противника, пригрозив пустити проти них своїх

"собакоголових’’ воїнів, тобто молодих воїнів-"звірів’’, і це подіяло відповідним

чином.

Нападаючи на противника, воїни-"вовки" чи "ведмеді" справді

уподібнювалися цим звірям, наслідуючи їх хижацьку поведінку. Цьому сприяли

особливі ритуали екстатичного типу зі спеціальними танцями, вживанням

наркотичних і п'янких речовин та надяганням звіриних шкур. Надягнена в особливій

обстановці звірина шкура, за словами Ф. Кардіні, "прикріплювала" людину до

звіриного стану і зумовлювала відповідну поведінку воїнів-ініціантів. У бій вони

йшли оголеними і прикритими лише вовчими чи ведмежими шкурами. "Цей

воїн, подібно звіру, справляє на людину чаклунську дію, вселяючи в неї страх.

Воїни-звірі тероризували противника". Олаус Магнус розповідає в своїй "історії

готів, шведів і вандалів" про те, як уже в період середньовіччя члени "вовчих" союзів

на території Прибалтики, де жили, як відомо, не лише близькі до слов'ян балти, а й

власне слов'яни, перебуваючи в стані наркотичного сп'яніння, влаштовували

розбійницькі напади, грабували та вбивали людей . Давньоіранська традиція також

засвідчує, що воїни-вовки займалися розбоєм, нападали на людей, поїдали

мертвечину. Це ж було характерним і для давніх германців, у яких воїни-"вовки" й

"ведмеді" (так звані "берсеркери"), одягнені в звірині шкури, перебуваючи в стані

екстатичного шаленства, здійснювали напади на селища противника. Юлій Цезар

писав про давніх германців: "Розбої поза межами своєї країни в них не вважаються

ганебними, і вони навіть хвалять їх як найкращий засіб для вправлянь молоді.

Характерним є те, що завойовуючи царство Індійське, Волх Всеволодович і його

дружина використовують свою здатність до оборотництва. Цікаво, що в сербському

фольклорі — в юнацьких (богатирських) піснях, в голосіннях — хижак вовк (вук)

виступає синонімом або й власним іменем героя. Уявлення про зв'язок вовкулацтва з

військовими заняттями збереглися в українських повір'ях про те, що запорозькі

козаки вміли перетворюватися на вовків. "Ініціаційні" казки також свідчать про

розбійницьку поведінку "лісових братів". Інколи ці казкові брати взагалі є

розбійниками. Збереглися і свідчення історичних джерел, які хоч і скупо, але ж

певною мірою підтверджують розбійницькі й військові заняття "вовчих" та

"ведмежих" союзів давніх слов'ян.

У міфологічних легендах про вовкулаків також одним з головних моментів є розбій

людей-вовків. У східнослов'янських, а особливо українських легендах вони

нападають на домашню худобу, причому не лише в полі, а й у селі, часто залазячи в

кошари, хліви та повітки. Розповідається в легендах, хоча й рідше, і про напади

вовкулаків на людей. Вони їдять людське м'ясо і п'ють людську кров. Міфологічні

легенди західних і південних слов'ян також розповідають про розбійницьку

поведінку людей-"вовків". Ясно виступає "вовча", розбійницька поведінка і в текстах

замовлянь, що проказувалися при перетворенні людини на вовка. В одному з них

перетворюваний просить Великого Духа-вовка: "Зроби мене вовкулакою, щоб я їв

чоловіка, жінку, дитину. Я бажаю крові, людської крові, дай її мені в цю ж ніч. У

поволзькому діалекті "вовком" називають "спійманого на гарячому злодія" (вора),

якого водять з ганьбою селом, одягнувши на нього шкуру вкраденої ним тварини. В

районі міста Калуги "вовком" називали селянина, що незаконно вирубував ліс.

Ремінісценцією "вовчої" поведінки юнацьких ініціаційних союзів є "розваги"

членів парубоцьких громад українців, які, будучи явними порушеннями

загальноприйнятих норм, легалізувалися громадською думкою. "Вовками" звалися

весільні чини в росіян (боярин з боку нареченого та ін.), а також приймаки, що є

далеким відгомоном розбійницьких наскоків воїнів-вовків з метою захоплення дівчат

та молодих жінок.

Після того, як в численних боях і розбійницьких наскоках члени "звіриних" союзів

довели свою мужність, сміливість, силу та спритність, вони проходили завершальні

обряди ініціації — реін-корпорацію в свою общину й посвячення в повноправні

члени співтовариства чоловіків-воїнів. До завершальних ритуальних дій

давньослов'янської ініціації входило обрядове перековування "вовка" чи "ведмедя" на

людину. Про це можна зробити висновок, аналізуючи фольклорний матеріал. Так,

легенди оповідають, що вовкулаків при їх "перетворенні" на людей, як правило, били

(ломакою, бичем, вилами, перевеслом та ін.), щоб розбити звірині шкури. В ініціації

інших індоєвропейських народів входив обряд перековування та загартовування

ініційованих. З ним можна зіставити вельми поширений серед східних слов'ян

казковий і легендарний сюжет про перековування ковалем старих людей на молодих,

який за В. Прогатом пов'язаний з ініціаціями. В цьому відношенні являє інтерес

російська різдвяна гра в "коваля", у ході якої хлопці зображують жартівливе

"перековування" дідів на підлітків, яка, очевидно, є виродженим ритуалом. Тут також

можливі паралелі з ритуальними "виковуванням", "виточуванням", "шліфуванням" і

т. д. майстра в ході ремісничих ініціацій. Усе це дає підставу вважати, що у давніх

слов'ян на завершальному етапі ініціації здійснювалось ритуальне перековування

ініційованих ковалем, який у міфології, як відомо, є персонажем, наділеним

надприродною творчою силою. При цьому юнаків били, завдаючи болю, як це і

повинно бути при ініціації.

Як бачимо, давньослов'янські юнацькі ініціації справді були школою сили,

спритності й мужності. Це була сувора школа, яка виховувала людей, на яких

суспільство могло покластися в умовах ворожого оточення й частих війн,

характерних для епохи розселення слов'ян на обширах Центральної та Східної Європ

ПРО СИСТЕМУ ФІЗИЧНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

Однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби українського народу за свою

незалежність був козацький рух. Козаки стали тією силою, яка впродовж століть

пильно стояла на сторожі свободи і гідності України як незалежної, суверенної

держави. М. Грушевський справедливо зауважує, що період існування Запорозької

Січі — найбільш яскравий і цікавий період українського життя.

Запорозька Січ майже безперервно вела важку збройну боротьбу за віру і

незалежність свого народу. Очевидець того славного періоду української історії Г.

Боплан писав, що, відстоюючи політичну свободу, православну віру, славні україн-

ські козаки кожний клаптик своєї землі поливали кров'ю й щедро засівали своїми

кістками, водночас створюючи таких богатирів-героїв, які викликали в сучасників

неабиякий подив.

Повстання під керівництвом Богдана Хмельницького ще більш прославило

запорозьких козаків. Вони опанували всю Наддніпрянщину, завели тут свій

соціальний і військовий лад стали творцями нової української держави. Кожен

вважав за честь належати до "козацької нації". Запорозьке козацтво — гордість

української нації, найвищий злет у її віковічному розвитку.

Запорозький козак і воїн, запорозький козак і лицар — це такі поняття, які ніколи не

відділялись одне від одного; якщо говорили про козака, то розуміли, що він

безперечно воїн; якщо мали на увазі січовика, то розуміли, що він безперечно

"лицар". "У нас над усе честь і слава, військова справа, щоб і себе на сміх не дати, і

ворогів під ноги топтати", — говорили козаки.

Козаки були середнього зросту, плечисті, міцні та сильні. За словами Г. Боплана,

запорожці в своїй більшості були міцної статури, легко переносили голод, холод,

спрагу й спеку; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, точніше, дерзновенні і мало

дорожать своїм життям. Французький посол в Константинополі барон де Сезі з

захопленням писав: "Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді і в повітрі,

скрізь вміють дати собі раду і взяти гору з усіх стихіях".

Запорожці настільки прославилися своєю мужністю та майстерністю, що навіть вищі

російські офіцери і сановники вважали за честь записатись до їхніх куренів, стати їх

почесними членами й отримати атестат на звання "курінного товариша". В архіві,

зокрема, є виданий Михайлові Іларіоновичу Кутузову, тоді ще підполковнику,

атестат про включення його в реєстри запорозького війська. М. І. Кутузов був

вписаний як "знатний товариш Ірклеєвського куреня". Григорій Потьомкін був

вписаний у курінні списки під прізвиськом Грицько Нечос, оскільки він носив

велику перуку. Атестати інших куренів були видані командуючим російських військ

П. Паніну, О. Прозоровському. Почесного звання запорожця був удостоєний 4

серпня 1770 р. всесвіт-відомий астроном — тоді "астрономической знциклопедии

главный предводитель артиллерии бомбардирского полка господин поручик

Христофор Леонтиев Эйлер".

Слава запорозького війська була така велика, що багато істориків порівнювали

козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй

"Історії Польщі в особистих листах до знатних осіб" підкреслює витривалість,

хоробрість, військову винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими

магілетами або ж із шотландськими горцями.

Англійський дослідник Сімур у книзі "Росія на чорному та Азовському морях"

(1885), характеризуючи запорозьких козаків, зауважує": "Власне кажучи, це були

пірати, що володіли мистецтвом бою такою самою мірою, що й наші давні пращури

англи, секси, юти і дани".

Через вісімдесят з лишком років була опублікована ще одна монографія Вауелза і

Меха на козацьку тематику. Загалом британські історики дуже високо цінували

військову звитягу і моральні цінності козаків: "Здавен вони прославилися як чудові

кавалеристи та вправні розвідники. Кожен козак, завдяки участі в нескінченних

військових вправах і наскоках, відзначався такими прекрасними рисами, як особиста

мужність і звитяга, він був безстрашним флібустьєром і, що особливо приваблює, це

бойове товариство і вірність, що зближує козака з вікінгом або тевтонським рицарем,

братчиком Лівонського ордену мечоносців. Вони виявляли більше благородних рис,

аніж польські, російські чи українські дворяни та вельможі, які могли використати

козаків для власних потреб, щоб їх віроломно зрадити" .

Француз Н. де Бартеон дає таку характеристику запорозьких козаків: "Ці люди

виросли в праці, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до

війни, як готи, засмаглі на сонці як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в

переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони

християни за своєю вірою". Весь цей набір порівнянь і епітетів у Бартеона виказує

його емоційне захоплення козаками, яких він щедро наділяє найвищими й

найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам.

Західні автори XVII і особливо XVIII ст. любили порівнювати Запорозьку Січ з

уславленими містами-державами античності та рицарськими орденами

середньовіччя. Й. X. Енгель опублікував у 1790 р. латиномовну магістерську

дисертацію на досить оригінальну тему порівняння "військових республік'' давніх

спартанців, крітян і українських козаків. П. Меріме та Ш. Лезюр порівнюють

запорожців з римлянами. Посол Венеціанської республіки Альберт Віміїш, що був в

Україні 1650 р., порівнює козаків із спартанцями.

Леррер у книзі "Анали Малоросії", що вийшла 1788 р., порівнює козацьку республіку

з республіками Спарти й Риму. Та водночас Шеррер знаходить і історичну

відмінність між козацькою республікою та республіками античності: виховані, як

спартанці, й призвичаєні до війни, як римляни, громадяни козацької республіки,

однак, ніколи не прагнули до завоювання чужих земель, а лише до захисту своїх

вівтарів і домашніх вогнищ, і з чим вони ніколи не могли примиритися, так це з

несвободою.

Як зазначає Старовольський, усі вони з поспільства, зібрані з наших сіл та містечок,

не мають освіти, але незважаючи на це мають у своїх таборах дисципліну

стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації в

світі.

Американський історик Джордж Вернадські в книзі "Богдан — гетьман України''

порівнює політику українського гетьмана з діями Александра Македонського, а

козацькі війни — з війнами античних часів, приміром, облогу Збаражу — з облогою

Трої, битву під Пилявцями — з битвою при Каннах. Запорожжя дослідник називає

"Новим Світом" Східної Європи, а дух, що панував у козацькому середовищі —

"духом піонерів-першопрохідників Північної Америки'. Січовиків він порівнював з

мінітменами — американськими колоністами, добровільними вояками народної

міліції, які повсякчас були напоготові зі зброєю в руках дати відсіч британським

колоніальним військам.

Отже, підсумовує американський історик, запорожці цілком справедливо називали

себе "лицарями".

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що запорожці створили досить ефективні

спеціальні фізичні і психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток,

тілесне, психофізичне та моральне вдосконалення воїна. Ця система, за твердженням

сучасників, була однією з найкращих у світі. Вже цитований С. Старонольський

зауважує, що якби до неї залучити найкращу молодь З цілого королівства та дати їм

воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний

християнський монарх в цілому світі не мав би в своєму королівстві сили, рівної

польському королеві.

Про те, що Січ була своєрідною школою лицарства та мужності, яку проходило

багато українців, пише Проспер Меріме: «Сюди приходили вчитися воєнному

ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відважній

вилазці». І далі: "...Більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорозького

війська".

На велику популярність козацької науки вказує і такий іспит: майбутній козак

повинен був пропливти певну відстань супроти течії в смузі Дніпровських порогів.

Але й то не все. Запорожці приймали на Січ, як запевняє А. Сокур, лише того, хто,

осідлавши дикого лошака — чолом до хвоста! — без сідла й вуздечки, міг

проскакати полем і повернутися неушкодженим.

За словами Й. Мюллера, козаки відбирали з сільської молоді "найхоробріших, котрі

не цураються зброї". Про те, що не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали

козаками, пише і О. Апанович. Серед населення Запорозької Січі майже половину

становили селяни, які займалися хліборобством й городництвом, частково

скотарством.

Якщо новичок і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчив

козацькі правила і військову науку.

Клавдій Роно, англійський резидент у Петербурзі, писав (1736 р.): "Запорожці

приймають до свого братства загалом усіх, без різниці, національності, якщо

приймуть грецьку віру і погодяться пройти семилітню пробу (підготовку) перед

наданням звання лицаря... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди

дуже сильні і добре збудовані (тілом), але кожний може бути прийнятий як хлоп або

помічник (послуговувач)...".

У працях інших дослідників вказується й на меншу тривалість строку перебування на

початкових стадіях козацької школи. Хто хотів стати козаком, мусив наперед

служити три роки в старого козака за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу, а потім,

коли навчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в битвах,

ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Виходячи з наведених історичних відомостей, можна дійти висновку про те, що

єдиних критеріїв відбору молодих козаків не існувало. Справжнім козаком ставав

лише той, хто проявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість і

здатність переносити всі негаразди військового життя.

У кожного статечного запорожця був джура. Судячи з етимологічного значення,

слово "джура" або "чура" означає полонений; із таким значенням воно вживалося в

арабів; у середньоазіатських сарматів "джура" означає невільник, раб. Але це були не

просто слуги при кошовому чи інших старшинах. Вони чистили старшині зброю,

їздили разом з ними в походи, вчились в них військовій майстерності. Хто до

військової справи не підходив, того відсилали з Січі. Арабський мандрівник Павло

Халебський, що побував в Україні 1654 р., писав: "Ці юнаки з дитинства вчаться

верхової їзди, стрільби з рушниць і луків та хоробрості". Вивчившись у досвідчених

вояків військовій справі, джури, діждавшись парубочих літ, ставали найзавзятішими

запорозькими козаками.

Джури поряд з іншими обов'язково вчилися в січових школах. В школі, що існувала

при церкві Святої Покрови, навчались хлопчики. Тут було два відділи: в одному

вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів та дияконів, їх було завжди 30. У

відділі молодиків вчились сироти, хрещеники козацького старшини та інші діти. У

школі вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співам і музикою. Їх

привчали до національного способу життя та поведінки, оборонно-військової справи.

У школах здійснювався суворий курс фізичного та військового виховання. С

Сірополко, що досліджував систему виховання в Січовій школі, писав: "...Молодиків

у школі і поза школою вчили Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею

рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти та списом колоти".Важливе

місце відводилося також формуванню в учнів умінь, плавати, веслувати, керувати

човном. Вихованців вчили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто

залежало їх життя. Сюди належало перебування під водою за допомогою очеретини:

"...Виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши до рота, поринає

в воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та

осокою зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досить довго

сидіти під водою, поки татари відходили далі".

Усе це фізично розвивало учнів, підносило їх дух, вселяло оптимізм, віру в свої сили,

можливості.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, під час народних ігор

змагалася на спритність, силу, винахідливість, точність. Традиційними були змагання

на конях (скачки, перегони та ін.).

Козацька молодь постійно розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й

душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби.

Кожну весну вище Дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з

веслування поперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на

протилежному березі точно навпроти місця старту.

Часто проводились змагання в пірнанні у воду. Для цього старшина впускав

прокурену люльку в річку, і молоді козаки навипередки пірнали, щоб дістати її із

дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річкового піску без допомоги рук

— одними зубами — і так винести її на поверхню.

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом

найдосвідченіших запорожців в постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і

спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство, постійні змагання з

веслування.

Найвідповідальнішим випробуванням для молоді було подолання Дніпровських

порогів, і тільки тоді, як вже зазначалося, вони отримували звання "істинного"

запорозького козака.

Подолати пороги було справою вельми важкою і небезпечною. Ось як описує перехід

через пороги Е. Лясота: "Пороги — це підводні камені або скелясті місця, де Дніпро

тече через суцільне каміння й скелі, частина з яких під водою, частина на рівні з нею,

а деякі виступають високо на водою, тому пливти дуже небезпечно, особливо коли

вода низька. В небезпечних місцях люди виходять, й частина їх притримує човни на

довгих мотузках чи линвах, а частина заходить у воду, підіймає човни над гострим

камінням і переносить. При цьому ті, хто притримує човни линвами, повинні уважно

стежити за тими, хто у воді, й натягати чи попускати линви за їх командою, аби

човен не вдарився, бо його легко пошкодити".

Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на

козаків, починали й собі боротися та виробляти всілякі витівки, набуваючи хисту та

завзяття.

Досвідчені козаки, козацька старшина уважно й прискіпливо, з відповідальністю

перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку й холод, дощ і сніг,

брак одягу й їжі.

Водночас зауважимо, що навіть тоді, коли молодика приймали до "істинного"

козацтва, він не залишав заняття фізичними вправами. На нашу думку, в Запорозькій

Січі, так само як і в стародавній Греції, існував культ фізичної досконалості. Людина,

яка була фізично недосконала, відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула

підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове

товариство ніколи не вибирало в старшини. З цього приводу сучасник козаків

німецький дослідник Мюллер писав: "Військо без вождя — тіло без душі, а у міцного

вождя — міцне тіло. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед

сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків,

який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося

прізвисько Підкова".

Хороший фізичний розвиток мали Б. Хмельницький, П. Сагайдачний, Г. Богун, І.

Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазепу французький дипломат Жан Балюз

писав: "...Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знамени-

тий".

Тому більшість запорожців вільний свій час використовували для фізичної

підготовки, зокрема об'їжджали коней, вправлялися в стрільбі, фехтуванні на

шаблях. Аналогічні свідчення наводить і Д. І. Яворницький: "Хто об'їжджав коня,

хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, а хто просто лежав на боку, розпо-

відаючи про власні подвиги на війні...".

У той час чималою популярністю користувалися різноманітні змагання на силу,

спритність, витривалість.

Як стверджує А. Ф. Кащенко, козаки, побравши з військового косяка своїх коней,

часто виїздили за січові окопи на герць. Найбільш охоча до герців була січова

молодь. Молоді козаки виробляли на конях всілякі вигадки: розігнавши коня,

ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з

рушниці, перестрибували кіньми рівчаки й тини, вибігали кіньми на крутобокі

могили і т. ін., а далі зводилися один з одним рубатися шаблями "до першої крові".

Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки, і як тільки побачать

було в одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз тих бійців розводили, щоб

часом у запалі вони один одного не повбивали.

Тут же, за січовими окопами, часто точилася боротьба поміж запорожцями, а часом

і кулачки — курінь на курінь.

Великою популярністю в козаків користувалися танці. Особливо любили танцювати

запорожці під звуки кобзи.

"А танцюють, бувало, так, що супроти них не витанцює ніхто в світі: весь день буде

музика грати, весь день і будуть танцювати, та ще й примовляють:

Грай-грай! От закину зараз ноги

аж за спину,

Щоб світ здивувався, який козак вдався...

Якщо музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки, з одного кінця

візьметься один, а з іншого — другий, стануть один проти другого і танцюють", —

свідчить сторічний козак Микола Корж.

Серед запорозьких козаків значного поширення набули різноманітні системи

єдиноборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю гопак. У запальному й

пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними фізичними, навіть

карколомними прийомами в гопаку і сьогодні помітна його першооснова —

бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх духовних і

фізичних сил, наступальність і оборонний характер дій, торжество перемоги.

Психофізичний та історико-етнографічний "розріз гопака переконує в тому, що всі

збережені на сьогодні елементи — складні акробатичні вправи, багато ударів ногами

і руками — були складовими самозахисту наших предків у боротьбі з ворогами.

На думку В. А. Артикула, бойовий гопак являє собою стрибкову систему віддаленого

бою, що не поступається світовим стилям східної боротьби.

Цей висновок підтверджує І. Лебедєв, який, розглянувши структуру рухів

українського танцю, відшукав в ньому елементи двобою, які за своєю складністю

перевищують арсенал східних систем удосконалення людини.

На думку Є. Н. Приступи і В. С. Пилата, в боротьбі гопак виділяються два основних

компоненти: основи фізичної і психічної підготовки козаків до особистого захисту й

ураження супротивника. На практиці вони реалізувалися в гармонійному поєднанні з

моральним, військовим І патріотичним вихованням, суттєво доповнюючи один

одного. Прикладний характер гопака полягає в оволодінні засобами та методами

ведення двобою. Арсенал техніки цього мистецтва включав такі підрозділи: стійки,

пересування, приземлення, способи ураження супротивника, прийоми захисту тощо .

Стійки в боротьбі гопак поділялися на дві групи. До першої належали стійки, які

виконувались козаками перед початком двобою — це було вітання з партнером. До

цієї групи належало також положення "тризуб". Воно приймалося під час

різних ритуальних обрядів, зокрема при виконанні молитви або під час медитації. До

другої групи входили бойові стійки гопака. Тут багато виразних поз, які

відрізняються здебільшого положенням рук і ніг. Наприклад, при стійці "свічка"

ступні ніг розташовані разом, руки опущені вниз, плечі випрямлені; при стійці

«шеренга» носки ніг розставлені в сторони. Ці стійки використовувалися переважно

перед початком виконання вправ або перед двобоєм. У наступальних бойових стійках

руки борців підняті до рівня підборіддя, а проекція центра ваги несиметрична.

Центр ваги значно зміщений і залежно від того, на яку ногу зміщена вага тіла,

наперед чи назад, вони поділяються на наступальні: "вой", "щит" та захисні: "мур",

"вежа". До цих видів належить також симетрична стійка "вершник", з опорою на

одній нозі — "журавель" і стійка "ведмідь" з піднятими догори руками і зігнутими в

колінах ногами. Як бачимо, переважна їх більшість тою чи іншою мірою

моделювала особливості руху і поз птахів і звірів, окремих видів діяльності людей.

Це є характерною ознакою того, що боротьба гопак вдосконалювалася впродовж

багатьох століть на основі спостережень за живою природою. Підтвердженням цього

були різноманітні специфічні позиції, в які ставав козак після удару супротивника, і

виконання власних дій. Зокрема, це "павук", "жабка", "собачка", які є зручними для

наступальних ударів ногами.

Головними засобами пересування під час двобою в гопаку були бойові кроки, біг,

стрибки, повзунці.

Серед кроків виділялися: основний крок, "тропотянка", м'який крок, галоп, ковзний

крок, крок аркана, задній крок, крок "прибій", схресний крок, крок "чесанка", крок

"дубони", "стука-лочка" та ін. Аналіз назв підкреслює їх тактично-бойову спрямо-

ваність. Так, крок чесанка відволікав увагу супротивника специфічними рухами

ніг. Крок дубони (від дієслова дубонити — зчиняти шум притопуванням ніг)

відволікав увагу супротивника від основних намірів. З бойових бігів виділялися:

"доріжка", "вихилясанка", "дрібушка", біг з підстрибуванням, галоп. У переважній

більшості біг відігравав таку ж тактично-бойову роль, як і кроки.

Важливим розділом техніки бойового гопака були способи ураження супротивника.

Вони поділялися на удари частинами тіла (руками, тулубом, головою, ногою) і

предметами (палицею, бунчуком, списом, шаблею).

У свою чергу, удари однією або двома руками, виходячи з напрямку дій,

поділялися на вдари долонею, передпліччям, ліктем, плечем, які виконувалися

прямо, збоку, знизу і зверху. Вони спрямовувалися в голову, тулуб і ноги

супротивника. Багатий технічний арсенал мали способи ураження

супротивника частинами долоні. Зокрема, це "крижень", "ляпас", "злич",

"сікач", "чикольник", "гупан", "тумак", "зап'ясток", "дріль", "штрик" тощо. Ці

та інші способи давали змогу максимально використовувати довжину рук, ударні

площини долоні і не підпускати до себе супротивника занадто близько.

Найбагатшою частиною бойового гопака були спроби ураження ногами. Складаючи

основи цього бойового мистецтва, ці способи диференціювалися залежно від

частини ноги, якою козак завдавав удар. У цьому плані удари здійснювалися

ступнею, гомілкою, коліном, стегном однієї або двох ніг. Ці прийоми здійснювалися

на місці або у стрибку в повітрі. Сюди належали "повзунці" — способи ведення

боротьби ногами проти нижньої частини тіла, "копняки" і "тинки" — способи

враження середньої та верхньої частин тіла ударами ніг у стрибку в повітрі. Сюди

входять "розніжка" — удар у стрибку обома ногами в боки; "щупак" — удар у

стрибку двома ногами вперед; "пістоль" — удар однією ногою в стрибку вбік; "чорт"

— удар у стрибку з поворотом тіла на 360 градусів; "коза" — удар у стрибку в оберті

та ін.

Складовою частиною техніки бойового гопака були способи захисту від ударів

противника. У запорозьких козаків навчання техніки бойового мистецтва було

поставлено в такий спосіб, що кожна наступально-атакуюча дія противника мала

свою альтернативу, тобто ефективний захист. Виходячи з цього, при вивченні будь-

якої атакуючої дії водночас акцентувалася увага на основах техніки захисту від неї.

Ця техніка включала в себе способи ухилення від ударів, способи затуляння та

відбивання їх. Способи ухиляння від ударів, у свою чергу, поділялися на відходи,

відскоки, присіди.

Як бачимо, бойове мистецтво запорозьких козаків у гопаку мало досить розвинену

систему дій, основу яких становила відмінна фізична, технічна й психічна підготовка.

Важливими критеріями ефективності цих прийомів вважалися швидкісно-силові

характеристики їх виконання та їхня біомеханічна раціональність. Це тією чи іншою

мірою запозичено з живої природи, життя та діяльності людей.

На Запоріжжі існували й інші види козацької боротьби. Серед них — гойдок, спас, на

ремнях, навхрест, на палицях тощо.

Боротьба гойдок головним чином була призначена для розвідників-пластунів. За

цією системою боєць "приклеювався" до суперника, повторював усі його рухи, а в

разі помилки (через розгубленість, необачність, страх, відчай) нападав на нього, брав

у полон чи знешкоджував. Арсенал прийомів цього виду єдиноборства дозволяв

козакові битися вночі з кількома своїми противниками.

Найменш відома сьогодні система козацької боротьби "спас" Вона мала не

атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне багаторазове,

скрупульозне відпрацювання блокування дій супротивника. Тренування козаків для

оволодіння технікою й тактикою цих видів боротьби грунтувалося на

високоморальних принципах, що забезпечувало всебічний розвиток особистості.

Життя запорозьких козаків відрізнялося своєрідним аскетизмом, який був

збагачений власним, а не запозиченим досвідом. Окремі козаки, вільні від шлюбних

зв'язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний

розвиток. Вони настільки розвивали свої можливості, що багато сучасників були

переконані в тому, що ніби в них вселялись якісь надприродні сили, тобто козаки

володіли чарами, були характерниками. Боротьба характерників із ворогами

вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою

"господар ночі"). У народній пам'яті цей вид боротьби овіяний нев'янучою славою,

ореолом легендарності.

Козаки-характерники володіли умінням, дещо схожим з тим, яке в наш час

демонструють екстрасенси. Вони часто впливали на моральний бік особистості

противника, намагалися налякати його, поширити інформацію про свою силу і

непереможність, про те, що їх не бере ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля,

окрім срібної. Вороги нерідко вірили, що козаки могли відкривати без ключів замки,

брати голими руками розпечені ядра, бачити за кілька верст навколо себе, замовляти

себе від ворожої зброї, руками ловити кулі.

Характерники вміли навіювати на ворогів "ману", щоб їм вважалося зовсім не те, що

справді робилося, "зачаровувати" їх, вивідувати в них військові таємниці.

Серед запорожців були й справжні богатирі. "Вони товсті металеві смуги, як снопи в

полі, навколо шиї ляхів скручували. Дуже тугі луки, над якими в Польщі кілька

чоловік даремно силились, натягували, граючись".

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло

грає" (в такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво

концентрували внутрішню енергію в тій частині свого тіла, куди спрямовувався удар.

Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад мистецтву

тібетських ченців катеда і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате. Козаки, які

постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану,

оволодівали специфічними дихальними вправами — подібно до йогів. Д. І.

Яворницький писав: У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козар-

люга: то був такий силач, що коли він причащався, то чотири чоловіки підтримували

священика, щоб він не впав від одного духа богатиря тому, що як тільки він дихне, то

від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач,

котрий одним подихом міг убити людину".

Таке явище, як доводять дослідники, спостерігається у китайських цигунів,

японських кіко, таємниця сили яких — у “роботі з внутрішньою енергією через

дихальні вправи".

Сучасна наука визнає наведені факти, проте наукове їх пояснення і обгрунтування

належить майбутньому.

Зрозуміло, що козаку, як воїну, крім всебічного фізичного і психофізичного розвитку,

потрібно було блискуче володіти в бою всіма видами зброї. Як свідчать іноземні та

вітчизняні дослідники, запорожці використовували всі типи холодної та вогнепальної

зброї, що була в ужитку в поляків, турків, татар та ін.

Серед вогнепальної зброї широко використовувались мушкети, рушниці та пістолі.

Найбільше цінувалася рушниця. Невипадково сучасники називали козаків

"рушничним військом". В поході козак часто мав по дві і більше рушниць. Судячи з

літописних і документальних матеріалів, запорожці досконало володіли

вогнепальною зброєю. Посол Венеціанської республіки Альберт Віміні із

захопленням говорив про стрілецьке мистецтво козаків: "Мені траплялось бачити, як

вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар так, що можна подумати, ніби це

зроблено за поміччю щипців".

Папський посол Гамберіні в 1584 р. писав: "Зброя їх шаблі і кілька рушниць, із яких

вони ніколи не "хиблять".

Цю тезу підтверджує і Боплан, говорячи про оборону козаків в таборі, де вони дуже

влучно стріляють з рушниць, які є їх звичайною зброєю.

Застосування рушниць зробило непотрібним старосвітський лук. Уже 1619 р. при

огляді війська "майже всі були з вогнепальною зброєю, мало хто з луком". Водночас

на Запоріжжі лук тримався аж до половини XVIII ст., а запорожці славилися як

чудові стрільці-лучники.

Із зброї в рукопашному бої на першому місці стояли шаблі. Шабля вважалася конче

необхідною для козака, і в піснях козацьких вона завжди називалась "шаблею

— сестрицею, ненькою рідненькою, дружиною-панночкою молоденькою":

Козацькі шаблі були тонкі й легкі, не особливо криві й не особливо довгі, середньої

довжини, приблизно 1,3 м, з оздобленою ручкою та піхвами. Як істинний лицар

запорожець надавав перевагу шаблі, називаючи її "чудесною зброєю".

Досить поширеним у козаків був спис. У 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в

бою під Білою Церквою "сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не

міг списа витягнути". У XVIII ст. списами користувалася козацька кіннота,

особливо запорожці, існувала навіть приказка: "Козакові без ратища, як дівчині без

намиста". Козацькі списи, що збереглися до нашого часу, зроблені з тонкого та

легкого дерева, 3,5м завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з

дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю накидали на ногу, щоб легше було

спис тримати.

Окрім шабель і списів, із "рукопашної" зброї були відомі запорожцям келепи, або

бойові молотки.

Свою зброю запорозькі козаки завжди тримали у великій чистоті, від чого і

з'явився термін "ясна зброя". "Зброя в них була вбрана в золото й срібло; на зброю

вони все багатство своє витрачали: той не казак, якщо в нього погана зброя".

Початківцем запровадження спеціалізованої фізичної і військової підготовки в

козацькому війську вважається гетьман Євстафій Ружинський. Замолоду

Ружинський жив у Німеччині, Франції, де займався різними науками, зокрема,

опанував і військову справу. Саме це, очевидно, і спричинило те, що в історію

козаччини він увійшов як реформатор військової організації.

Але найбільш цілеспрямованою підготовка запорозького війська стала під час

гетьманства П. Сагайдачного. Гетьман Конашевич - Сагайдачний був з дрібного

шляхетського роду Галичини (з - під Самбора). Вчився у славній на той час

Острозькій академії.

Пізніше вступив до запорозького війська і пройшов військову школу під

керівництвом Самійла Кішки. "Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не

випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити

всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти

мужність".

За словами Якова Собеського, "це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки,

легковажив життям, у бій ішов першим, відходив останнім, усе міткий, усе діяльний.

У таборі був сторожкий, мало спав...".

Завівши сувору дисципліну, П. Сагайдачний почав впроваджувати елементи

постійної військової підготовки. Ядром його армії стали вишколені,

вимуштрувані полки — вони задавали всьому війську тон і утримували його на

високому рівні організації та бойової здатності. Один із сучасників П. Сагайдачного

описує, як у 1619 р. козацькі полки порядкували в таборі над річкою Узенем: "Довго

полки пересували на гору й за гору, довго мішалися... Дальше полки за порядком

давали вистріли. Потім полки обернулися до табору, показуючи їх нам, і кожний

полк ішов до сього становища". Такий самий "генеральний попис" був у 1637 р.

перед королівським послом: "Вивели все Військо в поле, казали їм презентувати й

давати сальву за здоров'я короля. І виконували вони це так порядно, що кожний міг

переконатися, як добре приготовані вони до морського походу".

Таким чином, десятилітнє гетьманство Конашевича-Сагайдачного сприяло тому, що

серед козацтва були запроваджені елементи цілеспрямованої спеціальної підготовки,

і воно остаточно стало українським національним військом.

У пізніший час також проводились окремі муштри. За Хмельницького в 1649 р. був

попис війська під Києвом над річкою Либіддю. Московський посол у 1658 р. оглядав

попис війська Виговського.

До речі, зазначимо, що, незважаючи на всі намагання, систематичних військових

занять не проводилось. У цьому слід вбачати волелюбний характер українських

козаків, сам спосіб життя яких в їхній демократичній Січі незаперечно супротивився

одноманітності й монотонності муштрування. Водночас серед козацького війська

зберігалась досить висока внутрішня дисципліна, і в прилюдних виступах

козацькі полки вміли утримувати порядок. Ось як про це згадував Іван

Котляревський: Так просто військо шикувало, не знавши простого "стой, не

шевелісь!" (не рухайся). Так славнії полки козацькі — лубенський, гадяцький,

полтавський — в шапках, було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, перед

себе списи наставлять, — то мов мітлою все метуть!"

З великою пошаною в народних піснях згадується про запорожців, що на

маленьких і легеньких "чайках" перепливали бурхливе й підступне Чорне море,

доводячи швидкість плавання майже до світових рекордів. Французький дипломат і

мандрівник П'єр Шевальє в 1663 р. у книзі "Історія війни козаків проти Польщі",

розповідаючи про напад козаків на турецьке місто, писав: "...Тривога

поширюється відразу по всій країні і доходить до Константинополя, звідки

розсилаються гінці повсюди: в Анатолію, Румелію і Болгарію, щоб кожний був

насторожі. Проте швидкість козаків така велика, що звичайно вони переганяють усіх

гінців з повідомленням про їх прибуття і так уміло використовують час і пору року,

що через сорок годин приходять в Анатолію".

За словами В. І. Сергійчука, служба на "чайці" була важкою. Її екіпаж працював

під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Веслували переважно в три зміни, а складні

обставини вимагали від екіпажу великого психічного й фізичного напруження.

В розбурханому морі човен потопав і виринав, і це викликало в членів екіпажу

нудоту, біль та запаморочення голови, послаблення уваги, пам'яті, сонливість і

збайдужіння, особливо в тих, хто не веслував, а сидів бездіяльно. Ці важкі морські

обставини викликали також в'ялість, занепад сил і швидку втому, що робило

веслування неповноякісним. Через це часто міняли залоги веслувальників. А ось коли

стояла добра погода, екіпаж "чайки" піддавайся дії втомлюючої монотонності

довкілля: морської безмежності, постійно одних і тих же облич, шуму води та

ритмічної праці весел. Тому перед походом проводили суворий відбір людей: козаків,

неспроможних витримати службу на "чайці", не брали. З метою привчити,

призвичаїти до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість

молодих козаків.

У звиканні до морських походів головну роль відігравало плавання по Дніпру та його

притоках на подолання порогів, завдяки чому козаки були знаменитими

веслувальниками.

Найефективнішим способом боротьби "чайок" з турецькими кораблями був абордаж.

Група "чайок", маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати

артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі готували гармати для наступних

пострілів, "чайки" з блискавичною швидкістю підходили до корабля. Оскільки

вибухівка з гармат, розставлених на палубі високих галер, летіла вище "чайок",

не завдаючи їм шкоди, козаки відразу забиралися на палубу і вступали в бій.

Під час бою козаки вели вогонь з рушниць і пістолів, боролися шаблями, ножами і

навіть кулаками. Відмінна фізична підготовка добре слугувала козакам у боротьбі з

турецькими галерами. Адмірал Крей підкреслював, що туркам під час морського бою

лише в рідкісних випадках вдавалося захопити козака в полон, та й то лише у

відкритому морі, а не біля берегів, тому що козаки були великими майстрами

плавати, а на березі їх було важко наздогнати.

З кожним роком такі походи ставали все масштабнішими і грізнішими, і "тепер

козаки стали такими відважними, що не тільки при рівних силах, а й з двадцятьма

чайками не бояться тридцяти галер падишаха...".

Сила і значення козацького флоту під керівництвом П. Сагайдачного настільки

зросла, що друге десятиліття XVIIстоліття стало періодом майже неподільного

панування козаків на Чорному морі.

У Запорозькій Січі виховання юнаків — майбутніх воїнів — було підпорядковане

фізичному розвиткові та загартуванню. Про те, що козаки досить ефективно вміли

використовувати оздоровчі сили природи та гігієнічні фактори для оздоровлення й

загартування людей, говорить повідомлення про стан здоров'я учнів уставника

школи ієромонаха Леоніда лікареві: "На надісланий запит оголошую: минулого

жовтня місяця в школі січовій школярі три чоловіки... захворіли лихоманками...

послабували по 5—7 днів і в різні дні померли". 1 далі: "Оскільки в школі одній не

малолюдно і діти збираються з різних місць, в одному дворі й всі перебувають,

почали хворіти на лихоманки й проноси...За порадою пана кошового, виїхав був я зі

своїми школярами на луки на свіжу воду, де знаходився до листопада. Померлих

поховав із сповіддю, а з рештою повернувся. Усі здорові, окрім одного

хлопчика... хворих більше немає".

На основі детального аналізу історичних документів та свідчень дослідників стає

можливим, хоча б в головному, відтворити систему загартування запорозьких

козаків.

Як відомо, козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим повітрям. За давнім

звичаєм, більшу частину року вони ходили в легкій одежі, без головних уборів, часто

босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект від повітряних ванн.

Завдяки постійному перебуванню на повітрі організм козаків поступово

пристосовувався до температури навколишнього середовища, нижчої від

температури тіла. Завдяки дії повітря непомітно зникало збудження, поліпшувався

сон, з'являвся бадьорий настрій; позитивно впливали повітряні ванни і на серцево-

судинну систему, сприяючи нормалізації артеріального тиску та кращій роботі серця.

Велике значення для загартування козаків мав сон на свіжому повітрі. Це

підвищувало стійкість організму до простудних захворювань верхніх дихальних

шляхів.

Великого поширення серед запорожців набуло загартування водою. За словами Д. І.

Яворницького: "Козаки вставали на ноги із сходом сонця, зразу ж умивалися

холодною, джерельною або річковою водою". Це ж підтверджує А. Ф. Кащенко: "Всі

запорожці вставали до схід сонця і йшли на річку вмиватися або купатися".

Раціональним є те, що козаки приймали водні процедури рано-вранці, коли шкіра

рівномірно зігріта, що забезпечує хорошу судинну реакцію.

Загартування водою, порівняно з повітрям, мало більший вплив. Це пояснюється

тим, що холодна вода спочатку викликає звуження поверхневих кровоносних судин,

що містяться в шкірі та в підшкір'ї; у цей час кров з них переміщується в глибоко

розміщені судини, з'являється "гусяча шкіра"; після цього серце починає працювати

енергійніше, кровоносні судини шкіри розширюються, кров знову переміщується до

шкіри, з'являється відчуття теплоти. Така своєрідна гімнастика, завдяки якій судини

розширюються і звужуються залежно від температурних умов, дозволяла швидко

адаптовуватись козакові до відповідного середовища.

З-поміж різноманітних фізичних вправ козаки нерідко віддавали перевагу плаванню.

З одного боку, плавання носило прикладну спрямованість. Без уміння плавати було

дуже важко, практично неможливо вижити в той час. З іншого боку, плавання —

один з найефективніших способів загартування. Воно має велике оздоровче

значення, зміцнює серцево-судинну, дихальну та м’язову системи, сприяє

гармонійному розвиткові особистості.

Як зазначає А. Ф. Кащенко: "Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто

— так і всю зиму".

Так само, як і стародавні слов'яни, запорозькі козаки дуже високо цінували цілющі

властивості сонячного проміння, і тому прагнули якомога більше часу перебувати

під його дією.

Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх з індійцями:

"...Засмаглі на сонці, як індійці...". Відомий історик Й. Мюллер писав: "... Козаки

являють собою дужих, загартованих на сонці людей...".

Під дією сонячного проміння в козаків підвищувався тонус центральної нервової

системи, посилювалось потовиділення, знищувались мікроби й руйнувались отрути,

які виробляють ці мікроби.

Потрібно також враховувати, що козаки жили на берегах річок, озер, ставків, де

ультрафіолетових променів значно більше.

Таким чином, систематичне виконання фізичних вправ і ефективна система

загартування виховали той тип козаків, які легко переносили спрагу, голод, спеку й

холод та були надійними захисниками, як ми знаємо з історії, всього українського

народу.

ОСОБЛИВОСТІ СПОРТИВНОГО РУХУ В ЗАКАРПАТТІ ТА БУКОВИНІ У ПЕРШІЙ ОСОБЛИВОСТІ СПОРТИВНОГО РУХУ В ЗАКАРПАТТІ ТА БУКОВИНІ У ПЕРШІЙ

ТРЕТИНІ ХХ СТ.ТРЕТИНІ ХХ СТ.

Розвиток Буковини з другої половини XIX ст. до 1914 року був, до певної міри,

такий як і в Галичині. Будучи коронним краєм Австрійської імперії, Буковина

перебувала під значними румунськими впливами. Однак, сусідство з Галичиною,

приплив галицької інтелігенції, певна орієнтація Віденського парламенту на

українські сили уможливлювали піднесення культурного життя на буковинських

землях. Проте, особливо в ділянці спорту, процес українського пробудження був

менш виразний і спокійніший, ніж у Галичині.

Перші тіловиховні осередки - буковинські «Січі» - виникають на початку XX

століття. Вже в 1904 році Січові товариства об'єднуються в "Союз Січей", який

згуртував шість окружних Січових організацій. У 1914 році Січових товариств

налічувалося на Буковині більше ста. Однак варто зауважити, що за змістом своєї

роботи ці товариства були більше політичними чи ідеологічними інституціями, ніж

організаціями тіловиховного чи спортивного спрямування. Крім "Січей", в 1914 році

серед буковинської молоді поширювався також і Пластовий рух.

Цілковито по-іншому складалася ситуація до 1914 року в Закарпатті. Край був

підпорядкований угорцям, які усіма засобами проводили асиміляційну

політику щодо корінного населення, 70 відсотків якого складали українці. Закарпаття

від Галичини відділяв австро-угорський кордон і, на відміну від Буковини, зв'язки

Закарпаття з Галичиною були значно слабші.

Про розвиток спортивно-гімнастичного руху на Закарпатті до Першої світової війни

існує мало відомостей. Про початки організованого спортивного руху в Закарпатті,

подібно як і на Буковині, можна вести мову тільки після закінчення Першої світової

війни.

Попри несприятливі післявоєнні суспільно-історичні процеси, переважно сільський

уклад життя спорт поступово входив до щоденного побуту буковинців та

закарпатців.

Восени 1920 року в умовах воєнного стану, запровадженого у "румунській провінції"

виникає в Чернівцях українське спортивне товариство "Довбуш", яке за висловом

львівської газети "Змаг" відразу отримало епітет "колиски українського спорту на

Буковині". Головою новоствореного товариства обрано тодішнього посла до

парламенту Костю Кракалію. На початку 1921 року відбулися другі загальні збори,

які обрали головою товариства д-ра Ф. Єнджийовського. Саме завдяки його

старанням чернівецький "Довбуш" починає активну спортивно-виховну діяльність.

Першою в "Довбуші" створюється футбольна секція, яка відразу набуває

популярності серед молоді. Незабаром приходять перші успіхи, в 1923 і 1935 роках

"Довбуш" виграє першість Чернівців з футболу.

Поступово, крім футболу, "Довбуш" береться за поширення "метавки" (гандболу),

легкоатлетики, мандрівництва та плавання. В 1925 році "Довбуш", завдяки своїм

успіхам, отримує запрошення до Львова на товариські спортивні змагання. У 1927

році успіху домоглася гандбольна дружина, вигравши першість Буковини.

В 1925 році "Довбуш" будує стадіон, викуплений та обладнаний силами

громадськості.

Влітку 1936 року на цьому стадіоні відбулися урочистості на честь 15-ліття

"Довбуша". Програма Святкової Академії передбачала масові спортивні ігрища за

участю великої кількості запрошених гостей, більшість серед яких були передовими

політичними й культурними діячами українського руху на Буковині. Тобто лідери

спортивного руху Буковини відчували потребу й прагнули об'єднання українського

народу засобами фізичної культури.

Помітна практична діяльність "Довбуша" активізувала розвиток спортивного руху в

буковинських містах та селах. Від масових стереотипів, що "спорт не для українців, а

для лінюхів, які не хочуть нічого робити" за короткий період утворено в 1928-1938

роках цілу низку українських спортивних осередків по усій Буковині.

Допомагає у пропаганді поширення спорту українська преса Буковини, насамперед

чернівецька "Самостійність".

В 1936 році на Буковині існувало 26 українських спортивних товариств. Одним із

перших, услід за "Довбушем", виникає в Чернівцях українське спортивне товариство

"Воля" (1923 p.), яке об'єднало переважно робітників. Це товариство, однак,

проіснувало недовго. В 1922 році в Кіцмані починає діяльність СК "Кармалюк",

в 1924 році засновується УСК "Довбуш" в Садгорі. Серед відомих буковинських

клубів варто відзначити також УСК "Мазепа" -Чернівці (1936 p.), УСК "Гонта" -

Мамаївці (1936 p.), клуби в Ленківцях та Хрещатику.

Практично усі українські спортивні клуби Буковини були залучені до системи

румунського спорту й належали до румунських спортивних федерацій, окрім

футболу. На клубному рівні культивувалися також волейбол, хокей, велоспорт,

плавання та ін.

Попри те, що основною метою спортивних клубів Буковини було виховання

свідомих громадян, все-таки не бракувало й добре підготованих спортсменів.

Буковинські клуби за свою історію виховали чимало талановитих спортсменів, серед

яких варто згадати прізвища Купчанка, Башняка, Рибака, Леська, Будного,

Бернадинюка, Журківського, Попика та ін.

Великим успіхом увінчалася праця вихованця чернівецького "Довбуша" Романа

Турушанка. Ім'я Р. Турушанка - серед перших українців-олімпійців. В 1935 році

Роман Турушанко заявив про себе на "краєвих змаганнях в мистецькім бігу на леді"

(фігурне катання), ставши срібним призером.

В 1936 році Р. Турушанко отримав право виступати в олімпійському турнірі в

Гарміш-Партенкірхені за збірну Румунії. Серед 25 фігуристів він посів 19 місце. Р.

Турушанко побував також і на літніх Олімпійських іграх у Берліні, вирушивши на

велосипеді з Чернівців за місяць до початку змагань. Взагалі, серед глядачів

Берлінської Олімпіади була ціла група буковинців.

Таким чином, лідери спортивного руху Буковини на початку - в середині 30-х років

мали певні здобутки в пропагандиській, організаційній роботі у розвитку окремих

видів спорту, і у функціонуванні усього українського спортивно-гімнастичного руху.

З приходом у 1938 році до влади в Румунії військових почався "період жорсткого,

майже тоталітарного режиму". Це позначилося і на розвиткові спортивного руху.

Почали масово закриватися українські спортивні клуби, з'явилася небезпека втрати

спортивного майдану СТ "Довбуш". Чимало спортсменів - боксерів, футболістів

змушені були перейти до інших товариств чи взагалі припинити спортивні заняття.

В інших умовах розвивався спортивний рух на Закарпатті в 20-30-ті роки. Центром

спортивного життя стає Ужгород. В цьому місті наприкінці 1925 року група

прихильників спорту заініціювала створення спортивного клубу "Русь". Серед

засновників клубу були: сенатор Едмонд Бачинський, доктор Ілля Ґаджега, Августин

Лавришин, доктор Іван Коссей, Теодор Ортутай, Сергій Єфремов, доктор Иосиф

Ройкович, доктор Андрей Марко й Олександр Микита.

Появу "Русі" мадярські спортсмени, які домінували в ті часи в спорті на терені краю,

сприйняли досить скептично. Однак, за короткий період СК "Русь" вийшов на чільні

позиції в спортивному житті Закарпаття. До футбольної дружини "Русі" зголосилося

чимало гравців, котрі виступали в мадярських командах, але усвідомлювали, що вони

русини, тобто українці. В 1930 році зі Львова до ужгородської команди переходить

Володимир Кобзяр, молодий талановитий футболіст, який великою мірою

спричинився до успіхів "Русі".

Футбольна команда "Русь" здобувала в 30-х роках низку важливих перемог, стала

гідним суперником інших закарпатських клубів. Футбол став найуспішнішою

ділянкою в СК "Русь". Футбольна дружина "Русі" вісім разів здобувала перемогу в

"футбольному чемпіонаті Підкарпатської Русі та Східної Словаччини". В 1933 році

ужгородська "Русь" стає переможцем чемпіонату Словаччини з футболу, чим

викликала велику радість серед закарпатських українців. В 1933 році "Русь" здобуває

також першість Словацько-підкарпатської Ліги.

Влітку 1936 року ужгородська "Русь" увійшла до найвищої чехословацької ліги,

виборовши право виступати серед 12 найкращих команд Чехо-Словацької

Республіки, яка була фіналісткою чемпіонату світу 1934 року. Найкращим

футболістом СК "Русь" був воротар Олександр Бокшай.

Зазначимо й таку цікаву особливість ужгородської команди "Русь". Більшість

футболістів працювали народними вчителями. Грати доводилося у віддалених від

Ужгорода містах і щоб встигати на працю після змагань, спортсмени користувалися

командним літаком. Тому нерідко в пресі футболістів "Русі" називали командою

"літаючих вчителів". Усі футболісти користувалися серед молоді та старших

громадян великим авторитетом. Вони сприймалися мало не національними героями,

тими, хто несе славу міста й краю далеко у світ. В Ужгороді, де мешкало тоді

близько 35000 осіб, на стадіон приходило інколи до 10000 глядачів. Футбол був

найулюбленішим видом спорту серед ужгородців.

Крім футболу, у СК "Русь" успішно розвивались також теніс та легка атлетика.

Успішна діяльність українського спортивного клубу в Ужгороді мала не стільки

значення суто спортивне, скільки впливала на формування національної свідомості

закарпатських українців.

Серед керівників СК "Русь" було чимало передових діячів культури, чільних

посадових осіб міста: губернатор А. Бескид, посадник міста К. Грабар та ін.

В 30-х роках спорт масово поширюється й в інших місцевостях Закарпатської Русі. В

Мукачеві починає діяти СК Духнович.

Чималі заслуги у популяризації спорту належали СК "Бескид" - Севлюш (сьогодні

Виноградів). Існувала й ціла мережа сільських спортивних осередків. Інколи, як

приміром у Бараницях, вони існували при "Просвіті". Серед найпоширеніших видів

спорту були футбол, теніс, волейбол, легка атлетика, а також зимові види, які

особливо культивувалися в гірських районах Ясіні, Рахові, Воловці.

Політичні події в Європі напередодні Другої світової війни спричинилися до

реалізації на дуже короткий час державної самостійності в Закарпатті. 11 жовтня

1938 року Закарпаття отримало автономне самоврядування, що дозволило здійснити

швидкий розвиток національного життя й національної культури. Беззастережна

підтримка народом уряду Карпатської України проявилась у створенні власного

мілітарного формування — "Карпатської Січі". В розбудові "Карпатської Січі"

активну участь взяли українці Галичини, особливо націоналістична молодь, яка

нелегально переходила кордон і вступала до лав "Карпатської Січі".

Вогник української державності на Закарпатті давав також шанси продовжити

олімпійські домагання передових діячів українського спорту, які були особливо

активні ще в 1936 році. Майбутня олімпіада 1940 року, за спогадами колишніх

спортсменів Галичини, спонукала їх до акцій підтримки Карпатської України та

переходу через кордон до тодішньої столиці краю міста Хуст.

Таким чином, подібно як і в Галичині, спортивно-гімнастичний рух у Закарпатті та

Буковині розвивався на національній основі. Спортивні товариства цього краю були

складовою частиною загальноукраїнського руху, чинником національного

пробудження. Внаслідок румунських та угорських утисків спортивний рух у цих

регіонах не набув широкої масовості. І на Буковині й в Закарпатті існувало по

одному сильному спортивному клубу, довкола якого і будувалася уся спортивна

робота в краю: в Чернівцях ще був СК "Довбуш", в Ужгороді - СК "Русь". Ці клуби

були чи не єдиними репрезентантами українського спорту в своєму регіоні.

Найбільшого успіху досягла футбольна збірна ужгородського СК "Русь".

ВИСТУПИ УКРАЇНСЬКИХ СПОРТСМЕНІВ НА ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХВИСТУПИ УКРАЇНСЬКИХ СПОРТСМЕНІВ НА ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ

Шлях представників України на міжнародну спортивну і, зокрема, олімпійську арену

був складним і неоднозначним. Умови бездержавності диктували свої правила. Кращі

представники українських спортивних клубів та товариств виступали під чужим

національним прапором. Заслуговують нашої пам'яті виступи українців у складах

збірних команд царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо. Чималий

внесок у розвиток міжнародного спорту зробили українці діаспори.

Для більшості українців Наддніпрянщини першої половини XX століття шлях до

олімпійських вершин утруднювався ідеологічними перипетіями, пов'язаними з

участю Радянського Союзу в Олімпійських Іграх. Червоний прапор СРСР з'явився

вперше на Іграх Олімпіад у 1952 році в руках прапороносця збірної - видатного

українського важкоатлета Якова Куценка. А синьо-жовтий прапор замайорів на

найвищій олімпійській щоглі взимку 1992 року на честь фантастичного успіху юної

української фігуристки Оксани Баюл.

Проте реальні процеси утвердження державності, формування національного

розуміння історичних процесів та явищ, спонукають по-новому сприймати перші

виступи представників України в Олімпійських іграх і з нових методологічних

позицій трактувати українську участь в Олімпійських іграх.

Існують бодай три чинники, які враховуються при трактуванні представництва

спортсменів на Олімпійських чи інших значущих спортивних змаганнях:

громадянство, місце народження або проживання та національне походження

спортсмена.

Врахування цих критеріїв дозволяє сповна оцінити роль, значення та місце

українського народу в розвиткові олімпійського руху за столітній проміжок часу.

Історичні факти свідчать про те, що окремі спортсмени, тренери, керівники постійно

прагнули представляти на Олімпійських Іграх Україну, а не держави-монополії.

До сьогодні маловідомими залишаються діяльність Київського олімпійського

комітету у 1916 році, заходи урядів УНР і ЗУНР щодо представництва України в

Олімпійських Іграх 1920 року в Антверпені, спроби утворення Українського

олімпійського комітету в 1921 році, а також факти проведення українськими

еміграційними спортивними структурами Олімпіади поневолених народів у 1948

(Німеччина) та організація спортивною громадськістю США і Канади "Вільних

Олімпіад" 1980 (Канада), 1984 (Канада) і 1988 (США) років та інших яскравих акцій.

Досить активно домагався олімпійських прав для України уряд УНР в еміграції.

Подібні приклади у боротьбі за самостійне спортивне представництво у світі в

надзвичайно складних політичних умовах свідчили про розуміння українськими

лідерами ролі спорту у становленні державності.

Українські олімпійські домагання 20-30-х років ХХ століття виразно контрастують із

розумінням олімпійського руху в колишньому СРСР. Адже діяльність

"національної"" олімпійської структури СРСР (НОК СРСР) розпочалася тільки через

тридцять років після утворення Радянського Союзу.

Українські спортсмени потрапляли на Олімпійські Ігри різними шляхами. У

міжвоєнний період 1924-1936 років на Олімпійських Іграх з'являються спортсмени із

Західної України - Галичини, Буковини та Закарпаття, які офіційно представляли

Австро-Угорщину, Польщу, Румунію або Угорщину. У 1924 році на Іграх VIII

Олімпіади в Парижі змагалося семеро львів'ян. Це місто здавна мало неабиякі

спортивні традиції. Тут діяло кілька потужних спортивних клубів, причому цікаво,

що історія діяльності багатьох сучасних польських спортивних клубів бере свій

початок саме зі Львова. Першим хто здобув олімпійську нагороду - бронзову, був

кіннотник Адам Крулікевич.

Крім нього олімпійцями 1924 року були Тадей Кемеровський (1895-1966) (він брав

участь у змаганнях з кінного триборства, де посів 26 місце серед 44 учасників, а в

командному турнірі посів 7 місце. Виступав на коні "Амона ". Згодом став генералом

Армії Крайової, у повоєнний час був активним діячем еміграційних організацій.

Помер у Нью-Йорку), велосипедисти Фелікс Костшебський та Казимир

Кшемінський, (обидва виступали у шосейній гонці на 188 км, посівши відповідно 54

та 57 місця), легкоатлет Станіслав Сосницький (1896) (представляв клуб "Чарні"

(Львів), на спринтерській дистанції 100 метрів з часом 11,6 секунди не увійшов до

фіналу, а в стрибках у довжину з результатом 567 см не виконав кваліфікаційної

норми. Пізніше закінчив Академію політичних наук у Варшаві, університет у

Кембріджі, працював на дипломатичній службі. У 1914 році був консулом в СРСР,

після війни послом Польщі в Туреччині), та футболісти Мечислав Батш (1900 -

1977) та Вацлав Кухар (1897-1981).

У 1924 році на Паризьку Олімпіаду до складу збірної Чехословаччини із таборів для

інтернованих українських вояків потрапив також ще один львів'янин Андрій

Фовицький. Серед таборян А.Фовицький вирізнявся своєю спортивною

підготовленістю та як умілий інструктор й організатор спортивних занять у таборах

Німецького Яблінного і Йозефова. Пізніше він здобув у Берліні вищу фізкультурну

освіту і став одним із організаторів українського гімнастичного товариства "Сокіл" у

Сан-Павлу в Бразилії. А.Фовицький був автором кількох підручників з фізичного

виховання, зокрема з плавання, виданого у Львові "Соколом-Батьком" у 1939 році.

У 1928 році ще одну бронзову медаль здобув львівський шабліст Тадей Фрідріх

(1903-1976) на олімпійському турнірі в Амстердамі. Він представляв фехтувальний

клуб "Львів" і згодом, через чотири роки повторив свій успіх на Олімпіаді в Лос-

Анджелесі, але в той час він уже мешкав у Варшаві.

Найбільше львів'ян було представлено у складі команди Польщі у 1936 році на XI

Олімпійських Іграх в Берліні. Серед них двоє кіннотників, випускників львівського

Кадетського корпусу Іван Комаровський (1905) та Михайло Гутовський (1910) та

двоє легкоатлетів, членів спортивного товариства "Чарні" (Львів) середньовик

Казимир Кухарський (1909) та марафонець Броніслав Ганцаж (1906).

Львівську фехтувальну школу представляв шпажист, член львівського "Сокола"

Антон Франц (1905-1965). Найбільш близькими до олімпійської медалі були

львівські футболісти: воротар Спиридон Альбанський (1907-1992), півзахисник

Іван Васгвич (1911) та нападник Михайло Матіяс.

Команда Польщі, у якій виступали ці спортсмени, вдало провела олімпійський

футбольний турнір. Спочатку було подолано збірну Угорщини, у чвертьфіналі -

команду Англії, тільки у півфіналі довелось поступитися команді Австрії. Матч за

третє місце виграла збірна Норвегії.

Львів'яни одними із перших представляли Україну і на зимових Олімпійських Іграх.

У 1924 році у французькому містечку Шамоні у складі збірної Польщі виступав

лижник Степан Вітковський (1898-1937), який змагався на дистанції 50 км. У 1928

році в Санкт-Моріці на такій же дистанції виступав Францішек Кава (1900).

Четверте місце (щоправда останнє) в американському Лейк-Плесіді (1932 рік) посіли

львівські хокеїсти Роман Сабінський, Казимир Соколовський (1908) та Альфред

Мауер (1907). Взагалі, львівські хокейні команди були одними з кращих у тогочасній

Польщі, і в 30-і роки постійно посідали високі місця в чемпіонатах країни. Хокей у

Львові любили й розуміли. Не дивно, що саме тут було сконструйовану першу в світі

воротарську захисну маску.

Про цей факт міститься інформація у музеї хокейної слави в Канаді. її автором був

воротар хокейної команди спортивного товариства "Україна" -Львів Микола

Скрипій. Одержавши важку травму під час хокейної зустрічі (винуватцем був один із

олімпійців - Казимир Соколовський), він у 1933 році з військового шолому та дроту

змайстрував охоронну маску. Модифікував він і хокейну клюшку. Одного разу,

зустрічаючись у 1937 році з канадською командою "Едмонтон ойлерс," до Миколи

Скрипія підійшов їх тренер Ней і довго повторював "Мі юкі". Аж згодом під час

спільних тренувань Скрипій зрозумів оте настирливе "Мі юкі". Виявилось, що

канадець не знав рідної мови, говорячи англійською "Я українець" і зберігаючи десь

в глибині душі своє українство.

Троє львів'ян було на хокейному олімпійському турнірі 1936 року в Гарміш-

Партенкірхені: Казимир Соколовський (вдруге), Роман Ступницький та

Владислав Лемішко.

На зимовій Олімпіаді 1936 року виступав також ще один представник з України -

чернівецький спортсмен Роман Турушанко. Вихованець українського спортивного

товариства "Довбуш" (Чернівці), студент-правник, улюбленець чернівецької публіки

та українських газет виборює у 1936 році право виступати на зимових олімпійських

іграх у складі збірної Румунії, якій тоді належала Буковина. У турнірі з фігурного

катання Р. Турушанко посів дев'ятнадцяте місце.

Починаючи з 1952 року українські спортсмени виступають у складі збірної команди

Радянського Союзу. В 1992 році вони беруть участь в Олімпійських іграх Барселони

в команді СНД. І лише в 1994 році у Ліллехамері вперше у своїй історії Україна

виступає в Олімпійських іграх самостійною командою.

Організаційне формування олімпійського руху в Україні відбулося в грудні 1990

року на Генеральній асамблеї засновників у Києві. Тоді було створено Національний

Олімпійський комітет на чолі з Президентом — двічі олімпійським чемпіоном В. П.

Борзовим (з 2005 р. НОК України очолює С. Бубка). У 1992 р. МОК признав НОК

України і надав право самостійною командою брати участь в Олімпійських іграх.

На протязі десятиріччя олімпійський рух в країні зміцнився і розширився. В ньому

беруть безпосередньо участь 68 (на 1993 р.) національних спортивних федерацій;

Олімпійська Академія України (Київ, з 1991 р.), мета якої сприяти зберіганню і

розповсюдженню олімпійських ідей та Олімпізму в країні; добровільні спортивні

товариства, клуби і відомства; фізкультурно-спортивні товариства «Динамо» і ЦСК

(спортивна діяльність в правоохоронних органах і Збройних силах); Центральний

клуб «Гарт» (Міністерство освіти і науки — фізичне виховання і спорт у навчальних і

спортивних закладах, участь в універсіадах — ВНЗ і в спортивних іграх школярів

«кадети»); фізкультурно-спортивне товариство «Колос» — працівники села і

агропромислового комплексу; фізкультурно-спортивне товариство профспілок

«Україна».

В олімпійському русі України беруть участь державні і комерційні організації і

установи, навчальні заклади, колективи людей, а також приватні особи.

Таким чином, в Україні функціонують державна і громадська мережі олімпійського

руху.

Незважаючи на економічну кризу в багатьох сферах життя суспільства, Уряд країни

неодноразово спрямовував увагу і вживав заходів для успішного виступу

представників українського спорту на міжнародній арені. Укази Президента «Про

державну підтримку фізичної культури і спорту в Україні», «Про організаційний

комітет з підготовки і участі спортсменів України У XVIII зимових, XXVII літніх

Олімпійських та XI Параолімпійських іграх», Положення «Про державні стипендії

олімпійським та параолімпійським чемпіонам», «Про стипендії Президента України

для талановитих і перспективних спортсменів», закони України і державні програми

розвитку фізичної культури і спорту, фізичного виховання — все спрямовано на

підвищення авторитету країни на міжнародній спортивній арені.

В 2000 році забезпечували виконання урядових постанов в усіх ланках спортивного

руху країни 15923 штатних тренерів і 8714 — з погодинною оплатою; з них 68,8 %

мали вищу і 11,5 % середню спеціальну освіту (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В.

Малка, 2003).

Вищими за рангом змаганнями у світі є Ігри Олімпіад і зимові Олімпійські ігри.

Спортсмени України, починаючи з 1994 року, беруть в них участь. В Ліллехамері на

XVII зимових Олімпійських іграх золотою олімпійською медаллю була нагороджена

українська фігуристка Оксана Баюл і бронзовою — біатлоністка Валентина

Петренко. На XVIII зимових Олімпійських іграх (Нагано, 1998) збірна команда

України отримала 1 срібну медаль — Олена Петрова у біатлоні і одне VI місце —

Ірина Тараненко-Тереля. На жаль на XIX зимових Олімпійських іграх (Солт-Лейк-

Сіті, 2002) нашій команді не вдалося вибороти жодної медалі.

Традиційно більш успішно виступали спортсмени України на Іграх Олімпіад. У 1996

році в Атланті на Іграх XXVI Олімпіади олімпійська збірна України, виступаючи

вперше окремою командою, в неофіційному заліку (НКЗ) посіла почесне дев'яте

місце (з 196 країн). Олімпійськими чемпіонам стали Лілія Подкопаєва (спортивна

гімнастика), Тімур Таймазов (важка атлетика), Інесса Кравець (легка атлетика),

В'ячеслав Олійник (вільна боротьба), Рустам Шаріпов (спортивна гімнастика), Евген

Браславець, Ігор Матвієнко (вітрильний спорт), Володимир Кличко (бокс), Олена

Серебрянська (художня гімнастика). Також було завойовано 2 срібні і 12 бронзових

нагород. Досягнення спортсменів і тренерів було високо оцінено урядом країни.

Від виступу у Сіднеї на Іграх XXVII Олімпіади (2000 р.) чекали теж видатних

досягнень, і вони були в окремих видах спорту — 3 золоті, 10 срібних і 10 бронзових

медалей, але в підсумку НКЗ — 21 місце серед команд 199 країн. Призерами стали 32

українських атлети, тобто практично кожен дев'ятий. Кожний четвертий спортсмен

увійшов до шістки найсильніших у своїх видах спорту. Всі вони пройшли підготовку

уже в роки незалежності України.

Лілія Подкопаєва Інеса Кравець

На найвищий щабель олімпійської слави піднялися Яна Клочкова 2 золоті і 1 срібна

медаль у плаванні та Микола Мільчев у стендовій стрільбі — золота нагорода.

Срібними призерами стали: Я. Клочкова, Д. Сілантьєв (плавання); С. Матвєєв, С.

Чернявський, О. Симоненко, О. Феденко (велоспорт); О. Береш, В. Гончаров, Р.

Зозуля, Р. Мезенцев, В. Перешкура, О. Світличний (гімнастика), О. Садовнича, Н.

Бурдійна, К. Сердюк — стрільба з лука; Д. Саладзе — боротьба греко-римська; А.

Котельник, С. Доценко — бокс; Є. Буслович -— боротьба вільна.

Бронзові медалі отримали: Р. Машуренко — дзюдо, І. Янович — велоспорт, О.

Говорова, Р. Щуренко — легка атлетика; О. Жупіна, Г. Сорокіна — стрибки у воду;

Р. Таран, О. Пахольчик — вітрильний спорт; С. Данильченко, А. Федорчук, В.

Сидоренко — бокс.

Виступу олімпійської команди в Україні було дано неоднозначну оцінку, відзначено

недоліки і намічено перспективи розвитку олімпійського спорту

Брати Клички Катерина Серебрянська

Яна Клочкова — володарка 4-х золотих і срібної олімпійських медалей у

плаванні

Втретє виступаючи під національним прапором у складі збірної команди незалежної

України на Олімпійських іграх в Афінах (2004 р.) наші спортсмени зібрали зі

спортивних арен столиці Греції 23 медалі. З них — 9 золотих. У загальнокомандному

суперництві серед 202 країн — учасниць збірна України в медалевому аспекті посіла

досить високе 12-е місце, а за підрахунками неофіційної першості в очковому

доробку — 11-е.

Цікаво, що і в Атланті-1996, і в Сіднеї-2000, і в Афінах-2004 доробок нашої

олімпійської дружини виявлявся ідентичним — усе ті ж у купі 23 медалі. В Афінах

українські спортсмени здобули 9 золотих, 5 срібних та 9 бронзових медалей. Яна

Клочкова знову здобула 2 золоті олімпійські нагороди. Звідси напрошується така

паралель: якщо здобутки в Америці на перших Іграх у незалежній іпостасі все ж

скоріше дістались олімпійській збірній Україні у спадщину від радянської школи

спорту, а наступний певний спад показників у Австралії можна цілком віднести до

всім зрозумілих витрат перехідного періоду з його економічною нестабільністю, то

новий якісний виток у переоцінці цінностей на землі Древньої Еллади вже

красномовно свідчить про становлення національної спортивної індустрії. Адже

переважна більшість новоспечених чемпіонів та призерів Ігор-2004 за часів СРСР ще

не займалися спортом.

Юрій Білоног Олена Костевич Наталія Скакун

Отже, олімпійськими чемпіонами стали: Яна Клочкова — 2 золоті медалі (плавання),

Юрій Білоног (легка атлетика), Олена Костевич (кульова стрільба), Валерій Гончаров

(спортивна гімнастика), Наталія Скакун (важка атлетика), Іріні Мерлені (вільна

боротьба), Ельбрус Тедеєв (вільна боротьба), Юрій Нікітін (стрибки на батуті).

Срібні нагороди вибороли: Ігор Разорьонов (важка атлетика), Ганна Калініна,

Світлана Матевушева, Руслана Таран (вітрильний спорт, клас «Інглінг»), Олена

Красовська (легка атлетика), Роман Гнатюк (дзю-до), Георгій Леончук, Родіон Лука

(вітрильний спорт, клас «49 ег»).

Бронзовими призерами Ігор стали: Сергій Гринь, Сергій Білоусенко, Олег Ликов,

Леонід Шапошников (веслування академічне), Інна Осипенко, Тетяна Семикіна,

Ганна Балабанова, Олена Череватова (веслування на байдарках і каное), жіноча

збірна команда України (гандбол), Анна Безсонова (гімнастика художня), Тетяна

Терещук-Антипова (легка атлетика), Вікторія Стьопіна (легка атлетика), Андрій

Сердінов (плавання), Дмитро Грачов, Віктор Рубан, Олександр Сердюк (стрільба з

луку), Владислав Третяк (фехтування).

Юрій Нікітін Ірина Мерлені

Ельбрус Тедеев Валерій Гончаров

Успішно виступають спортсмени України і на інших міжнародних спортивних

змаганнях — літніх і зимових Універсіадах, Параолімлійських іграх. Президентом

Національного параолімпійського комітету України є Валерій Сушкевич. На зимових

Параолімпійських іграх в Солт-Лейк-Сіті (2002) збірна України виборола 12 медалей,

з них срібних — 6, бронзових — 6. Особливо відзначилися наші лижники —

Світлана Трифонова, Олена Юровська, Олег Мун, Микола Овчаренко, Віталій

Лук'яненко.

Таким чином,серед українських спортсменів 153 олімпійських чемпіона - володарі

210 золотих медалей. У цій славетній шерензі виділяться ті, чиї разючі досягнення

становлять гордість українського олімпійського спорту, якими пишається наша

країна та увесь олімпійський рух. Серед найвидатніших:

Баркалов Олексій (1946 р.н., Харків-Київ, водне поло) - заслужений майстер

спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1980), чемпіон світу 1975 року.

Найтитулованіший і найвидатніший ватерполіст в історії українського і радянського

спорту.

Бубка Сергій (1963 р.н., Донецьк, легка атлетика) - заслужений майстер спорту,

олімпійський чемпіон (1988), 35-разовий рекордсмен світу, який першим подолав 6-

метровий рубіж у стрибках із жердиною. Переможець у всіх шести чемпіонатах

світу, в яких брав участь. Визнавався найкращим спортсменом світу та за особливі

заслуги в олімпійському спорті нагороджений Олімпійським орденом. С. Бубка -

один із небагатьох в історії спорту та в історії людства героїв, яким за життя

встановлено пам'ятник. На завершення своєї феєричної кар'єри спортсмена в

олімпійському Сіднеї Сергій Бубка був обраний членом Виконкому Міжнародного

олімпійського комітету, до чого спричинилися не тільки його безпрецедентні

спортивні досягнення, але й високий професіоналізм, активна життєва позиція,

непересічні риси особистості.

Голубничий Володимир (1936 р.н., Суми, легка атлетика) - заслужений майстер

спорту, учасник п'яти, призер чотирьох, чемпіон двох Ігор Олімпіад (1960, 1968) в

спортивній ходьбі. Один із найкращих скороходів в історії спорту. Протягом 20 років

належав до світової еліти спортивної ходьби: свій перший світовий рекорд установив

у 20-річному віці, у 24-річному був уперше вшанований золотою олімпійською

медаллю, а в 40-річному гідно завершив унікальну олімпійську епопею. В.

Голубничий завершив свій поднад чвертьвіковий спортивний шлях у віці 42 років та

був ушанований Міжнародним олімпійським комітетом срібним Олімпійським

орденом.

Жаботинський Леонід (1938 р.н., Запоріжжя, важка атлетика) -заслужений майстер

спорту, дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968), багаторазовий чемпіон світу з

важкої атлетики у найпрестижнішій надважкій ваговій категорії. За другої половини

60-х років визнавався найсильнішою людиною планети. Зробив 19 поправок до

таблиці світових рекордів для найбільш важких, сильних, а відтак і найпопулярніших

атлетів.

Клочкова Яна (1982 р.н., Сімферополь-Харків, плавання) - заслужений майстер

спорту, дворазова олімпійська чемпіонка 2000 року, володарка Кубків світу,

рекордсменка світу на дистанції 400 м комплексного плавання. Є не тільки головною

українською героїнею Ігор XXVII Олімпіади в Сіднеї, але й однією із найсильніших

спортсменок, які виступали на Іграх останньої Олімпіади тисячоліття.

Латиніна Лариса (1934 р.н., Київ, спортивна гімнастика) - заслужений майстер

спорту, дворазова абсолютна олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики (1956,

1960), багаторазова чемпіонка світу, володарка однієї із найбільших в історії спорту

колекції з 18 олімпійських нагород, половина з яких найвищої проби. Воістину

велика спортсменка, яка належить до десятки найсильніших спортсменів світу XX

сторіччя, суперзірка сучасного олімпійського спорту. Їй вдалося вибороти золоті

медалі трьох Олімпіад, а відтак вона належить до небагатьох спортсменів в історії

спорту. До того ж 1964 року в Токіо вже 30-річна мати семилітньої доньки Л.

Латиніна виборола шість олімпійських нагород, зокрема дві золоті.

Манкін Валентин (1938 р.н., Київ, вітрильний спорт) - заслужений майстер спорту,

триразовий олімпійський чемпіон, найвидатніший представник української школи

вітрильного спорту, один із найтитулованіших вітрильників у світі. На Іграх XIX

Олімпіади переміг у класі "Фіни", на наступних Іграх - у класі "Темпест" разом із

Віталієм Дирдирою, на Іграх XXII Олімпіади - в класі "Зоряний" разом із

Олександром Музиченком (Латвія), а на Іграх XXI Олімпіади був другим у класі

"Темпест" разом із Владиславом Акименком.

Сєдих Юрій (1955 р.н., Київ, легка атлетика) — заслужений майстер спорту,

дворазовий олімпійський чемпіон (1976, 1980), срібний медаліст Ігор 1988 р. і

володар унікального та непорушеного ще з 1986 року світового рекорду в метанні

молота – 86, 74 м, який, беручи до уваги результати його наступників на Іграх 2000

року, за часовою тривалістю має скласти конкуренцію рекорду Бімона та ще довго

може залишитися недосяжним і в XXI сторіччі. Оцінюючи на порозі нового

тисячоліття світову історію метання молота, маємо підстави визнати Ю.Сєдих

найсильнішим молоткарем збіглого віку, найсильнішим метальником молота всіх

часів і поколінь.

Турчина Зінаїда (1946 р.н., Київ, гандбол) - дворазова олімпійська чемпіонка (1976,

1980), багаторазова володарка Кубка європейських чемпіонів у складі найсильнішої в

світі протягом багатьох років жіночої гандбольної команди "Спартак" (Київ).

Упродовж понад 20-річної разючої кар'єри гандболістки найвищого класу Турчина

здобула славу найкращої в світі розігрувальниці. Міжнародна федерація гандболу,

підбиваючи в 2000 році підсумки розвитку гандболу у XX ст., визнала її найкращою

гандболісткою віку.

Шахлін Борис (1932 р.н., Київ, спортивна гімнастика) - заслужений майстер спорту,

абсолютний чемпіон зі спортивної гімнастики 1960 року, володар 13 олімпійських

нагород (зокрема 7 золотих) Ігор XVI, XVII і XVIII Олімпіад, багаторазовий чемпіон

світу та Європи. Володар багатющої колекції олімпійських нагород з-поміж

українських гімнастів та однієї із найбагатших в історії спорту загалом. Він виходив

на найвищу сходинку п'єдесталу пошани на Іграх трьох Олімпіад, проте головною

його вершиною був олімпійський Рим, де видатний спортсмен переміг у

гімнастичному багатоборстві у складі команди, у вправах на брусах і в опорному

стрибку.

Серед 153 українських спортсменів - володарів 210 золотих медалей – є й інші

видатні майстри, що мають у своїх колекціях дві та більше золотих олімпійських

медалей. Кожен такий спортсмен заслуговує на те, аби його прізвище було зазначене

в почесному списку славетних імен олімпійців України. Ось ці неодноразові володарі

чемпіонських титулів,

Астахова Поліна (спортивна гімнастика) - п'ятиразова олімпійська чемпіонка (1956,

1960, 1964), дворазова чемпіонка світу (1958, 1962).

Бєлоглазов Сергій (боротьба вільна) - дворазовий олімпійський чемпіон (1980,

1988), шестиразовий чемпіон світу (1981, 1982, 1983, 1985, 1986, 1987).

Бобрусь Людмила (гандбол) - дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980).

Борзов Валерій (легка атлетика) - дворазовий олімпійський чемпіон (1972).

Бочарова Ніна (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка (1952),

чемпіонка світу (1954).

Бризгіна Ольга (легка атлетика) - триразова олімпійська чемпіонка (1988, 1992)

дворазова чемпіонка світу (1987, 1991).

Бяков Іван (біатлон) - дворазовий олімпійський чемпіон (1972, 1976)

Гороховська Марія (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка

(1952), дворазова чемпіонка світу (1954).

Гуцу Тетяна (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка (1992),

чемпіонка світу (1991).

Джигалова Людмила (легка атлетика) - дворазова олімпійська чемпіонка (1988,

1992), чемпіонка світу (1991).

Карлова Лариса (гандбол) - дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980),

дворазова чемпіонка світу (1982, 1986).

Колчинський Олександр (боротьба греко-римська) - дворазовий олімпійський

чемпіон (1976, 1980), чемпіон світу (1978).

Ледньов Павло (сучасне п'ятиборство) — дворазовий олімпійський чемпіон (1972,

1980), шестиразовий чемпіон світу (1973-1975, 1978).

Лисенко Тетяна (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка (1992),

чемпіонка світу (1991).

Макарець Тетяна (гандбол) - дворазова олімпійська чемпіонка (1976, 1980).

Морозов Володимир (веслування на байдарках) - триразовий олімпійський чемпіон

(1964, 1968, 1972), триразовий чемпіон світу (1966, 1970, 1971).

Ніколаева Маргарита (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка

(1960).

Петренко Сергій (веслування на каное) - дворазовий олімпійський чемпіон (1976),

триразовий чемпіон світу (1974, 1975, 1977).

Подкопаєва Лілія (спортивна гімнастика) - дворазова олімпійська чемпіонка (1996),

дворазова чемпіонка світу (1995).

Поярков Юрій (волейбол) - дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968),

дворазовий чемпіон світу (1960, 1962).

Філатов Юрій (веслування на байдарках) - дворазовий олімпійський чемпіон (1972,

1976), дворазовий чемпіон світу (1970, 1971).

Чукарін Віктор (спортивна гімнастика) - семиразовий олімпійський чемпіон (1952,

1956), триразовий чемпіон світу (1954).

Чухрай Сергій (веслування на байдарках) - триразовий олімпійський чемпіон (1976,

1980), триразовий чемпіон світу (1978, 1979, 1982).

Шапаренко Олександр (веслування на байдарках) - дворазовий олімпійський

чемпіон (1968, 1972), семиразовий чемпіон світу (1966, 1970, 1973, 1977, 1978, 1979).

Шаріпов Рустам (спортивна гімнастика) - дворазовий олімпійський чемпіон (1992,

1996).

Шерстюк (Тимошкіна) Наталія (гандбол) - дворазова олімпійська чемпіонка (1976,

1980).

П'ЄР ДЕ КУБЕРТЕН (1896-1925)

Барон П'єр де Кубертен був видатним громадським діячем. Відомий своїми працями

в області літератури, історії, педагогіки, соціології. Однак найбільш відомий як

ініціатор відродження сучасних Олімпійських ігор і президент Міжнародного

олімпійського комітету.

У 1894 р. на скликаному з ініціативи Кубертена І Міжнародному спортивному

конгресі в Парижі представники 12 країн прийняли його пропозицію про регулярне

проведення, починаючи з 1896 p., Олімпійських ігор, про створення МОК і про

затвердження розробленої ним Олімпійської хартії - зібрання основних правил і

положень олімпійського руху. На цьому конгресі Кубертен був обраний генеральним

секретарем МОК.

Після успішного закінчення Ігор Олімпіади в Греції в грецькій пресі з'явилися

звернення видати закон про постійне проведення Олімпійських ігор у Греції. Однак

МОК був категорично проти, заявивши, що Олімпіади повинні бути винятково

демократичними і міжнародними. Тому другі Ігри відбулися в Парижі, а президентом

МОК став француз Кубертен. Наступні Ігри повинні були відбутися в США і на

посаду нового президента планувався американський професор У.М.Слоен. Однак

він відмовився і вніс пропозицію, щоб президентом залишився Кубертен як

засновник олімпійського руху сучасності. П. Кубертен був переобраний, а порядок

обрання нового президента кожні чотири роки був відмінений.

П. Кубертен не тільки зіграв важливу роль у становленні сучасного олімпійського

руху, але і брав безпосередню участь у підготовці і проведенні Олімпійських ігор

1896-1924 років.

Романтизм і ідеалізм Кубертена не перешкодив йому з дивною практичністю і

завзятістю, гнучкістю і терпінням не тільки заснувати олімпійський рух нашого часу,

але і провести його через іспити і потрясіння більш ніж трьох десятиліть сучасної

історії.

На Паризькому конгресі МОК, проведеному в 1914 p., Кубертен продемонстрував

підготовлений ним проект олімпійського прапора.

Свою захопленість олімпізмом, віру в його можливості для удосконалення людини,

розвитку взаєморозуміння і співробітництва Кубертен зумів передати багатьом своїм

прихильникам, що з великою завзятістю боролися за втілення в життя олімпійської

ідеї.

На думку американського дослідника Дж. Лукаса, автора книги "Сучасні Олімпійські

ігри" (1980), якщо все написане Кубертеном об'єднати, те буде твір з 25 томів. Він

писав на різні теми, починаючи від спортивної історії, соціології і філософії,

кінчаючи археологією і політикою. Найбільш продуктивними були 1900-1914 pp.,

коли були видані його роботи з аналізу Олімпійських ігор, "Психологія спорту",

"Нові форми фізичного виховання", "Французька освіта", "Шекспір і Віктор Гюго",

"Оголення і спорт", "Модель університету", "Коментарі з давньогрецького спорту",

"Чому я відродив Олімпійські ігри" й ін. Були написані ним і кілька підручників -

"Франція з 1814 р." (1900), "Освіта юних у XX в." (1913), "Нариси з спортивної

психології" (1913), "Спортивна педагогіка" (1919), "Всесвітня історія" (4 томи, 1926).

У 1931 р. він видав "Олімпійські мемуари". Це була його друга автобіографічна

книга. Перша вийшла в 1909 р. З 1901 по 1914 р. він видавав щомісячний журнал

"Ревю олімпік".

У 1918р. Кубертен переїхав жити у Швейцарію. 28 травня 1925 р. він офіційно

підтвердив свій намір піти у відставку.

37 років Кубертен прожив у дев'ятнадцятому столітті і рівно стільки ж у двадцятому.

Помер він у 1937 p., похований у Лозанні. Його серце, за бажанням самого

Кубертена, поховане в Олімпії.

Коли сто років тому Кубертен домігся-таки відновлення Олімпійських ігор, він і

його однодумці мали на увазі використання спорту як досить ефективного засобу

для "гуманізації виховання". Ігри, мріяв Кубертен, як свято молодецького гарту,

зможуть привернути до занять спортом юнаків та дівчат всього світу і принести їм

велику користь. Така користь буде тоді, коли змагальний спорт насправді

відрізнятиметься від дилетантських розваг чи від грубого або примітивного

проведення дозвілля, чи напіввійськової жорстокої муштри, чи спроб за рахунок

сили владувати поміж собі подібних.

Для виконання виховної програми спорту Кубертен звернувся до ритуальності, яка

частково була запозичена в еллінів, але переважно винаходилася, та й нині

винаходжується олімпійським рухом. Серед головних засад такої ритуальності

можна виділити носвяченість до участі в олімпійських змаганнях, дух лицарства і

аматорство. Незважаючи на протиріччя видів спорту, які вже існували вік тому,

Кубертен вирішив об'єднати їх у регламенті Олімпійських ігор, додавши олімпійські

ідеали, обрядовість, традиції. За цим всім стоїть велична споруда "педагогіки

спорту", яка з дня свого народження мала "прославляти й охороняти істинний

дух спорту з метою досягнення досконалості людини''. Похідна філософсько-

світоглядна гіпотеза виходила з того, що безкорисливий потяг до вищої спортивної

майстерності може стати дійовим засобом розвитку необхідних моральних і рухових

якостей громадян всього світу.

Олімпійська ідея Кубертена була спроможна дати в будь-якому куточку земної

кулі "багатий урожай". Це означає, що час її виникнення, умови розповсюдження і

співзвучність запитам молоді були сприятливими умовами для поширення

олімпізму. Розпочавшись 100 років тому (1894) з самопроголошення Міжнародного

олімпійського комітету (МОК), сучасний олімпізм завдяки розкриттю міцного

потенціалу "спорту вищих досягнень" розвивався у напрочуд швидкому темпі. Саме

спорт вищих досягнень ніби турбулентний потік пробив суспільну свідомість людей

через олімпійську ідею. Подібно до бактерії спорт "вигодувався" на "розсаді"

олімпізму, а сама олімпійська ідея дозволила спорту стати впливовою частиною

культури XX ст. Олімпізм став начебто новою світовою релігією. Але час наклав на

олімпійську ідею свій відбиток. Більше того, сьогодні, через сто років існування,

олімпізм живий саме тому, що потрібні "життєві" корективи, внесені до олімпізму,

відповідають реаліям часу. Для розуміння такої суттєвої зміни менталітету

олімпізму нам треба проаналізувати динаміку плинності головних положень

олімпізму, їх відповідність своєму часові. Почнемо з основоположної ідеї Кубертена:

єдиним реальним проектом гуманізації фізичного виховання є заснування періодичних

змагань під контролем заступника (йдеться про класичну еллінську традицію), який

єдиний здатний створити навколо цих змагань ореол слави та величі. Великий

реформатор вважав можливим лише умовне "відродження" Олімпійських ігор, тобто

для новонародженого спортивного здобула дві золоті медалі — в командному заліку

й у вправах на колоді. Через два роки вона стала чемпіонкою світу в командних

змаганнях. менталітету він знайшов історичну аналогію та відповідну назву.

ІСТОРІЯ РІДНОГО МІСТА, ОБЛАСТІ, КРАЮ

Розвиток спортивного руху на Полтавщині починається з виникнення на початку XX

ст. в губернії сокільських спортивних організацій: у Кременчуці — купецько-

чиновницького яхтклубу, а у Полтаві — клубу велоспорту при циклодромі і кількох

футбольних команд, в яких грали здебільшого підлітки і юнаки із забезпечених

сімей. В команді «Сокіл» грала переважно офіцерська молодь, в команді «Альфард»

— діти чиновно-торговельної верхівки; клуб «Макабі» був клубом єврейських

купців. У цей період у Полтаві була єдина робітнича футбольна команда «Поділ», що

складалася із залізничників. У таких умовах до «великого» спорту із простого

народу доходили лише одиниці. Як правило, це були природжені силачі, які без

підготовки вражали своїми результатами, рекордами. Так, уродженець с.Красенівка

Золотоніського повіту колишньої Полтавської губернії Іван Максимович

Піддубний (1874 — 1949) став шестиразовим чемпіоном світу з вільної

боротьби протягом 1905 — 1910 рр. Він першим із борців Росії виїхав за кордон на

змагання, 11 разів виходив на килим «Казино де Парі» і 11 разів перемагав.

Чемпіоном світу з боротьби був і Захар Петрович Ялов, уродженець с. Кам'яні

Потоки Кременчуцького повіту (1870 — 1923). Виступаючи в надважкій вазі

на чемпіонаті світу в Парижі, він був нагороджений золотою медаллю і золотим

годинником. Прославив себе і свою землю борець із с. Кирияківки на Глобинщині

Юхим Іванович Білоус (1884— 1956). В пошуках заробітків юнаком він виїхав до

Одеси, звідки і почався його шлях на аренах світу. Він не знав поразки на килимах

Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Токіо. Повернувшись на батьківщину, працював у

колгоспі і тренував сільських борців. Тепер в с. Кирияківка проводяться змагання на

приз Ю. І. Білоуса. Боротьба була чи не найпопулярнішим видом спортивних

змагань у дореволюційній Полтаві, і тому тут досить часто влаштовувалися турніри

борців, в яких брали участь всесвітньовідомі спортсмени-професіонали Іван

Піддубний, Іван Шемякін, «Чорний Алі», Дуванжіс та ін.

Популярним став з початку XX ст. у Полтаві і велоспорт. Після відкриття

циклодрому (велотреку) Г.3.Хатьфана на вулиці Кобеляцькій (нині вул.Фрунзе) з

1910 р. почалися регулярні гонки за участю кращих велосипедистів Росії та

зарубіжних країн. Першим, а потім і неодноразовим переможцем велозмагань був

службовець з Полтави П.Ф.Коваленко.

З 1911 року в Полтаві діяв аероклуб, прийнятий до Всеросійського

повітроплавального союзу. Його гостем був перший вітчизняний пілот С. І. Уточкін.

Значним кроком у розвитку фізичної культури на Полтавщині було залучення до

міських клубів сільських жителів. Так, в 1911 р. в міське товариство «Сокіл» були

прийняті учні земських шкіл Полтавського повіту. Це були перші сільські «соколи»

не тільки в Полтавській губернії, а й у всій Росії. Разом з тим спортивний рух у

губернії не охоплював широких мас населення. Після закінчення громадянської війни

перші спортивні змагання на Полтавщині були організовані губернським комітетом

комсомолу. Спочатку змагання проводились за виробничим принципом (друкарі,

освітяни, харчовики, залізничники тощо) та в первинних осередках фізичної

культури. Як і в усій країні, ці осередки здебільшого називалися іменем легендарного

ватажка повсталих римських гладіаторів Спартака, тому перші міські змагання 1923

р. називались спартакіадою. В цих змаганнях взяли участь понад 1500

фізкультурників.

У 20 — 30-і роки на Полтавщині набули активного розвитку стрілецький, лижний,

парашутний спорт, футбол. Відомо, що в 1935 р. близько 8000 полтавців склали

нормативи на значок ГПО «Ворошиловський стрілець» І ступеня, а на ІІІ

Всеукраїнських стрілецьких змаганнях команда заводу «Метал» зайняла призове

місце. У Жовтневому і міському парках від ранку до темна працювали парашутні

вишки. Багато здібних футболістів підготували команди «Спартак» (колишній

«Сокіл») і «Рот-фронт» заводу «Метал».

Команда «Рот-фронт» у 1937 р. завоювала третє місце серед команд заводів

середнього машинобудування Радянського Союзу. Після першої світової війни в

Полтаві оселилася сім'я видатного борця І.В.Шемякіна —- побратима І. М.

Піддубного. Він учив молодих полтавців прийомам боротьби, фізичному

загартуванню. Його виучку пройшло багато учасників Великої Вітчизняної війни. На

початку 1941 р. в Полтаві почали функціонувати стадіони «Харчовик» і «Динамо»,

спортивні майданчики при всіх вищих і середніх навчальних закладах і більшості

підприємств, працювали численні гуртки і клуби ТСОАВІАХІМ.

З початком Великої Вітчизняної війни майже всі спортсмени пішли на фронт. Багато

з них загинуло. Після закінчення війни в обласному центрі методом народної будови

фактично заново був збудований стадіон «Урожай» з насипними трибунами на 5 тис.

місць. За післявоєнне п'ятиріччя молодь обладнала вперше в м. Полтаві гандбольне

поле і тенісні корти, а в області — десятки волейбольних і баскетбольних

майданчиків. Змінювалася матеріальна база добровільних спортивних товариств,

виростали здібні тренери, виховувались результативні спортсмени з різних видів

спорту. Однією з перших спортсменок, яка досягла визначних результатів і стала

гордістю полтавців, була гімнастка Ніна Бочарова із с. Супрунівка Полтавського

району. На XV Олімпійських іграх в Хельсінкі в 1952 р. вона стала переможницею.

У 50-і роки перші кроки у великий спорт розпочав полтавець Леонід Бартеньєв, який

на Олімпійських іграх у Мельбурні в 1956 р. і Римі в 1960 р. в складі збірної команди

СРСР в естафеті 4x100 м завоював «срібло». Так було відкрито олімпійську сторінку

в історії спорту на Полтавщині. Крім того, Л. Бартеньєв був десятиразовим

чемпіоном СРСР з бігу на короткі дистанції і став першим з полтавців заслуженим

майстром спорту СРСР.

Олімпійським чемпіоном став лубенчанин В. Романенко (Мельбурн, 1956) —

стрільба з гвинтівки. Він же був восьмиразовим чемпіоном і рекордсменом світу. К.

С. Куришко (Нагірна) із с. Веприк Гадяцького району стала олімпійською

чемпіонкою в 1972 р. в Мюнхені (гребля на байдарці-двійці). Вона ж була

чемпіонкою світу і Європи 1971 р. В 1972 р. в Мюнхені олімпійським чемпіоном з

сучасного багатоборства став Б.Оніщенко, уродженець с. Березняки Хорольського

району; він же був чемпіоном світу 1969 р., 1972 р. Кременчужани Н. Ткаченко

(легкоатлетичне багатоборство) та В.Кисельов (штовхання ядра) стали

олімпійськими чемпіонами в 1980 р. В Москві. Крім того, учасниками Олімпійських

ігор були плавці з Полтави — Л. Гребець і Е. Михайлов (Мехіко, 1968). Тамара

Дунайська (Пангелова) — неодноразова чемпіонка СРСР та Європи (1972 р.), була

учасницею Олімпійських ігор в Мюнхені (1972). Полтавці В. Очкань (легка атлетика)

та С. Копчикова (плавання) брали участь в Олімпійських іграх в Сеулі (1988).

Крім олімпійців, у повоєнні роки на Полтавщині високих спортивних результатів

досягли: А. Булгаков — неодноразовий чемпіон країни, чемпіон і рекордсмен світу

(1975) з кульової стрільби, його колега — неодноразовий чемпіон і рекордсмен СРСР

А. Курилов, призер Європи з легкої атлетики О. Демус (1971). Чемпіонами Європи

серед юніорів стали волейболісти майстри спорту С.Абрамов, Ю.Долгих, О.Косиця.

Майстри спорту волейболісти О.Черкасов і Д.Авраменко були призерами

чемпіонату світу. Баскетболіст С.Орєхов у складі збірної команди СРСР став

срібним призером першості Європи серед юніорів. Баскетболісти П.Хівренко,

Ю.Світличний, М. Губа-рєв, Н. Бережна були чемпіонами СРСР. Полтавці Н.Бойко

та В.Кадзаєв — призери першості СРСР з боротьби дзюдо. В 1991р.

кременчужанин Віктор Ржаксинський переміг в багатоденній велогонці світу.

Певні успіхи мали футболісти Полтавщини. Полтавці володіли Кубком України

(1956), здобули золоті медалі на III Міжнародних іграх сільських спортсменів

соціалістичних країн (1957). Полтавський футбол виховав чимало майстрів, які

виступали за команди вищої ліги. А.Штриголь грав за московський «Локомотив», С.

Басюк — за ЦСКА, В. Бардешин — за донецький «Шахтар», С.Собецький — за

«Дніпро», І. Шарій — за «Чорноморець», Ю. Рєзнік — за «Шахтар», московське

«Динамо» і «Спартак», за київське «Динамо» виступали В. Маслов і Ю. Махиня. У

1997 р. на чемпіонаті України команда «Ворскла» завоювала бронзові медалі, а

кременчуцький «Кремінь» вийшов у вищу лігу.

Заслуженою любов'ю полтавців у свій час користувався мотобол. Мотобольна

команда «Вимпел» (Полтава) була неодноразовим призером чемпіонатів СРСР та

володарем Кубка України. Гравці «Вимпела» постійно залучались до збірної команди

країни для участі в чемпіонатах Європи. Добре зарекомендувала себе мотобольна

команда вищої ліги «Нива» із с.Вишняки Хорольського району. У Полтаві,

Миргороді, Комсомольську, Кременчуці, Шишацькому і Котелевському районах,

незважаючи на рівнинну місцевість, набули поширення гірський туризм і альпінізм

та спортивне орієнтування. Пропагандистами і керівниками цих складних галузей

спорту стали К. Гейштор,

О.Немченко, В.Ніколаєнко, Н.Медеда, М.Заїка, А.Куровцев, І.Пелих та ін.

В останні роки на Полтавщині набули розвитку боротьба дзюдо, тхеквандо, ушу,

карате, розширюється кількість прихильників спортивних танців, завойовує все

більшу популярність вітрильний спорт, хокей на траві. У 1994 р. в області було 2168

колективів фізкультури, що об'єднували 240,8 тис. фізкультурників, в т. ч. 202,9 тис.

шкільного віку. Станом на 1.01.1995 р. в області діяло: стадіонів — 40, плавальних

басейнів — 12, в т. ч. 9 закритих, спортивних залів — 686, спортивних майданчиків

— 3674, тирів — 378, манежів — 6, в т. ч. 2 легкоатлетичних, тренажерних залів і

кімнат — 131, кооперативів по фізкультурно-оздоровчій роботі — 5. Найпотужніші

комплекси спортивних споруд має обласний центр. Окрім стадіону «Колос»,

спорудженого в 1974р. на честь 800-річчя Полтави, в місті є ще стадіони

«Локомотив» і «Динамо». В обласному центрі розташовані палац спорту «Спартак»,

в якому відкрився перший в області критий басейн на шість доріжок, мототрек

ДТСААФ на 12,5 тис. місць з гаревим полем для гри в мотобол та гаревою доріжкою

для змагань із спідвею, карто-дром «Лтава», визнаний кращим в Україні з трасою на

1050 м та трибунами на 12,5 тис. глядачів. Система спортивних споруд в області

розширюється. Нещодавно введено в експлуатацію один з кращих в Україні

спортивних комплексів у Гребінці, введений в дію спортивний комплекс в колгоспі

ім. Леніна Чутівського району, побудований в Кременчуці та будуються в Пирятині,

Глобиному, Диканьці фізкультурно-оздоровчі комплекси. В Полтаві, в приміщенні

колишнього кінотеатру «Комсомолець», відкрито спортивний клуб з боксу «Аскон»,

де тренується близько 150 юнаків. Введені в експлуатацію спеціалізовані спортивні

зали із східних єдиноборств (тхеквандо, ушу, карате) в Полтаві та Кременчуці. За

1990 — 1995 рр. в області підготовлено більше 100 майстрів спорту, крім того,

щорічно готувалось 2 — 3 майстри спорту міжнародного класу. В 1995 р. чемпіонами

України з різних видів спорту стали 8 спортсменів Полтавщини. Спортивна

Полтавщина стає все більш представницькою, заявляючи про себе не лише на

чемпіонатах України, а й на чемпіонатах Європи і світу. Так, в 1995 р. Призерами

чемпіонату світу з веслування в Японії стали майстри спорту О.Литвиненко, О.Шпак

та В.Вергун з м. Комсомольська. Перемогу в першості Європи з боксу серед юнаків

завоював кременчужанин майстер спорту В.Бражник. Чемпіонкою Європи серед

жінок з пауерліфтингу (силове триборство) стала полтавка А.Тарська. Друге місце на

чемпіонаті світу з вільної боротьби завоював полтавець В.Зінченко. Призером

чемпіонату Європи серед глухих спортсменів з настільного тенісу став

М.Заболотний. Шість спортсменів Полтавщини в складі збірних команд України

брали участь в XXVI Олімпійських іграх в Атланті (1996).

Спортивні успіхи області в останні десятиріччя значною мірою пов'язані з широкою

підготовкою спортивного резерву, яку ведуть дитячо-юнацькі спортивні школи

олімпійського резерву. Їх загальна кількість в області — 24. Значною подією в

спортивному житті стало створення в Полтавському педінституті бази для

факультету фізичного виховання. В 1995/1996 навчальному році зроблений перший

набір студентів. Спортивні досягнення в області пов'язані із високою кваліфікацією і

плідною працею тренерів, інструкторів, викладачів фізичного виховання. Багатьом з

них присвоєні почесні звання.Так, заслуженим тренером СРСР в свій час став

кременчужанин І.Паламарчук (легка атлетика). Звання заслуженого тренера УРСР

присвоєно В.А.Агасьянсу (волейбол), М.В.Бричкову (плавання), І. Т. Глушку (легка

атлетика), І.І.Горпинку (футбол), Л.А.Ейдельману, Т.Перській (спортивна

гімнастика), О.А.Сабку (мотобол), М.Н.Шебітченку (баскетбол), П.І.Бутрію

(боротьба дзюдо), М. І. Мацапурі, О.М.Коломійцеву (гребля), Е.М.Беспалько

(кульова стрільба), А.І.Офату (волейбол),В.Я. Бузьку, П. Р. Заславському (легка

атлетика).

За останні місяці 2006 року спортсмени Полтавщини неодноразово ставали

переможцями і призерами багатьох змагань. Так, Денис Пояцика став Чемпіоном

Європи з боксу, Катерина Клименко – Чемпіонкою Європи з пауерліфтингу, Віталій

Попович – бронзовим призером Чемпіонату Європи серед юнаків із дзю-до. Руслан

Олексенко на змаганнях такого ж рівня з греко-римської боротьби посів друге місце.

Непогано розвивається в області гирьовий спорт, де маємо чемпіонів і призерів світу

та Європи.

Є вже дев’ять кандидатів на участь в Олімпійських іграх 2008 року, які відбудуться в

Пекіні. Це боксери Микола Семеняга і Денис Пояцика, легкоатлетки Оксана Щербак

та Ганна Мельниченко, велосипедист Роман Луговий; Дмитро Саблін, Станіслав

Шиманський і Деніс Нефьодов, які займаються греблею на байдарках та каное, Євген

Ярошенко- вітрильним спортом.

КРЕМЕНЧУК СПОРТИВНИЙ

Важливою ланкою виховання і зміцнення здоров'я трудящих є розвиток фізкультури і

спорту. Напочатку 50-х років фізкультурні колективи України об'єднували 13 мли.

чоловік. В той же час тільки в нашому місті діяло 72 фізкультурні колективи, де

оволодівали майстерністю тисячі кременчужан. Кременчуцькі спортсмени на той час

добре виступали в обласних змаганнях, мали деякі успіхи на республіканських і

всесоюзних. Так, в 1957 році кременчуцькі волейболісти стали чемпіонами

української ради товариства «Спартак». В цьому ж році спортсмени залізничного

технікуму вибороли перше місце в комплексному заліку з легкої атлетики. У 1959

році наш земляк, легкоатлет Анатолій Скоба зайняв 4 місце в забігу на 300 метрі» у

Всесоюзній спартікіаді учнівської молоді, яка проходила в Москві. Близько 40

кременчужан захищали честь Полтавщини на Всеукраїнській спартакіаді.

Списометальниця з нашого міста Галина Висоцька завоювала на ній звання

чемпіонки України. В наступні роки вона не раз підтверджувала звання найсильнішої

в Україні.

Всього за 1957 рік наші спортсмени зайняли 6 перших командних місць в обласних

змаганнях з різних видів спорту і 5 других місць. Жіноча волейбольна команда

Кременчука зайняла перше місце в другій групі змагань на першість України. Ряд

фізкультурників міста були чемпіонами області з окремих видів спорту.

В 50-х роках Кременчук мав свою футбольну команду «Авангард», яка брала участь

у змаганнях на першість України. Надовго запам'ятали уболівальники Кременчука

товариський матч між «Авангардом» і славетним київським «Динамо», який відбувся

24 липня 1957 року. Тоді наші земляки перемогли чемпіона СРСР з рахунком 5:3.

Однак, попри успіхи розвиток фізкультури і спорту в нашому місті мав вагомі

недоліки. На них вказувала місцева газета «Робітник Кременчуччини».

Найголовніший з них - це відсутність масовості в спортивній роботі. Так, на

комбайновому заводі, де працювали тисячі робітників і з них більша половина

молоді, а його спортивне товариство «Торпедо» нараховувало лише 300 чол. Та й то з

них регулярно тренувалась лише одна баскетбольна команда.

В 60-х роках промислові підприємства стали більше уваги приділяти спортивному

вихованню своїх робітників і це одразу дало себе знати. Молодий робітник

Кременчуцького автозаводу Вячеслав Зінченко брав участь у республіканському

змаганні із спортивної ходьби, показав хороший результат. Він здолав дистанцію 10

км за 46 хв.50 сек. і став чемпіоном України. На змаганні скороходів в Ялті йому

було присвоєно звання майстра спорту СРСР. Слюсар того ж заводу Анатолій

Аронов досяг значних успіхів у штовханні ядра. На першості областної Ради ДСТ

«Авангард» він штовхнув ядро на 16м 43см. Це було найвище досягнення

добровільного товариства. В змаганнях, які проходили в Дніпропетровську А.Аронов

став срібним призером республіканської Ради профспілок. Неодноразово перемагала

в міських, обласних, республіканських змаганнях Ірина Сучкова. На чемпіонаті

Полтавщини вона перемогла на біговій дистанції 400 і 800 метрів, а в Сімферополі на

чемпіонаті України з легкої атлетики, Ірина завоювала третє місце в бігу на 100

метрів. Найпопулярнішим на заводі КрАЗ є велоспорт. Тут автозаводці мали

найбільші успіхи: 9 велосепедистів успішно виконали норматив майстра спорту, 13

стали кандидатами в майстри. Проте, найголовніше те, що спорт на заводі став

масовим. Заводська спартакіада зібрала більше чотирьох тисяч учасників. Тому іі не

випадково, що на спартакіаді обласної ради ДСТ «Авангард» в 19/0 році спортивний

клуб КрАЗ в загальному заліку зайняв перше місце.

Хорошу спортивну базу має завод шляхових машин. Тут до послуг трудящих є

стадіон, спортзал, спортплощадки, водна станція. На 1986 р. заводська організація

нараховувала більше трьох тисяч спортсменів. З 1960 р. на заводі діє дитяча

спортшкола, де виховують майбутніх чемпіонів. За 10 років тут підготовлено 7

майстрів спорту і 24 кандидати. Гордістю заводу «Шляхмашина» стала спортсменка

Віра Бут. Вона виконала норматив майстра спорту міжнародного класу в

п'ятиборстві. В змаганні на першість СРСР серед юніорів В.Бут стала срібним

призером, після чого була зарахована членом збірної легкоатлетичної команди

країни. Мають спортивні досягнення й легкоатлети. Так, інженер В.Позняков в

змаганнях на першість ДСТ «Авангард» в бігу на 300 метрів зайняв перше місце і

виконав норматив кандидата в майстри спорту, В.Бегма на республіканських

змаганнях з легкої атлетики завоював срібну медаль, І.Ільїн став чемпіоном України

в бігу на 200 і 400 метрів, зайняв друге місце на першості СРСР. Чемпіонами

Полтавщини в 1968 р. стали заводські штангісти. Шахістці Л.Соболевій було

присвоєно звання кандидата в майстри спорту з шахів серед жінок. По даним лише за

1969 рік в Кременчуці тренери підготували 1 майстра спорту, 6 кандидатів, 91

першорозрядника, понад 8800 спортсменів-розрядників. В цьому ж році Віра Буг

була включена кандидатом до олімпійської збірної СРСР.

Чимало здібних спортсменів виховали тренери І.А.Паламарчук, І.І.Безпалий та ін.

Цікаві змагання проходили в 60-ті роки в нашому місті. Так, в 1961 р. В Кременчуці

відбувся Всесоюзний футбольний турнір найсильніших юнацьких колективів при

командах майстрів класу «А» і «Б». В цих змаганнях перемогли юніори київського

«Динамо».

Того ж року вперше пройшла міська спартакіада колективів фізкультури профспілок.

На ній успішно виступили бігуни А.Похилов, Б.Калінцев, метальники списа О.Дубас,

Г.Висоцька, скороходи Паламарчук та ін.

У 1962 р. на бігових доріжках стадіону «Дніпро» вели боротьбу найсильніші

легкоатлети Полтавщини, переможцями стали наші земляки А.Похилов, В.Ребрун,

А.Бехтер, Л.Цурик та ін. Починаючи з 1968 року, в Кременчуці відбувались змагання

марафонців на трасі довжиною 44км Кременчук-Світловодськ. Тоді, вперше на старт

вийшло шість бігунів спортклубу «Вагонобудівник». Переможцем цього забігу став

В.Амшенников. Наступного року стартували найсильніші бігуни обох міст.

Значних успіхів досягла випускниця дитячої спортивної школи міськвно Надія

Ткаченко, яку навчала тренер В.В.Ребрун. Вона була включена до складу спортивної

збірної СРСР, брала участь на Олімпіаді в Мюнхені 1972 р. І хоч Надія не стала

олімпійською чемпіонкою, проте виступила непогано. Наша землячка в п'ятиборстві

посіла дев'яте місце. Честь радянського спорту в кінці 60-х початку 70-х рр. захищали

кременчужани Віра Бут, Галина Безпалова, Наталія Михель. Вагомою подією в житті

нашої країни стали XXII Олімпійські ігри, які вперше пройшли в Москві.

Найбільший урожай олімпійських нагород зібрали радянські спортсмени. На їхньому

рахунку 80 золотих, 69 срібних і 49 бронзових медалей. 93 спортсмени України на

цих змаганнях завоювали 40 золотих, 19 срібних і 18 бронзових медалей. Ці ігри

запам'ятались кременчужанам не тільки через тріумф радянського спорту, а й тим,

що серед олімпійських чемпіонів був і наш земляк Володимир Кисельов. Він стан

переможцем у штовханні ядра. Успіх цього спортсмена ще раз засвідчив, що в

Кременчуці спорт в пошані і має великі перспективи. Олімпійською

чемпіонкою стала донеччанка Н.Ткаченко, спортивний шлях якої починався в

Кременчуці. Наймасовішим і найпопулярнішим видом спорту у нашому місті

вважається по праву футбол. В 50-х роках ми мали свою команду «Авангард», яка

грала на першість України, в 60-х честь Кременчука захищала команда «Дніпро», яка

грала в другій лізі вітчизняного футболу. Однак, далі так склалося, що в зв'язку із

спортивними невдачами ця команда розпалась і перестала зовсім існувати. Таким

чином, довгий час наше місто не було широко представлене в футбольному світі.

Майже при кожному підприємстві існувала своя команда. Вони виступали на

обласних змаганнях і серед колективів фізкультури на першість України. Успішно

грали на першість області: «Нафтовик» з нафтопереробного заводу, «Металург»

сталеливарного заводу, наша футбольна дитяча команда «Космос» була постійним

учасником республіканських і всесоюзних фінальних турнірів на призи ЦК ВЛКСМ

«Шкіряний м'яч». Кременчук мав непогану спортивну базу. До послуг футболістів

було в 1986 році 5 стадіонів з трибунами, більше 20 футбольних полів. У 150 секціях

на двох відділах дптячо-юнацьких спортивних шкіл футболом займалось майже три

тисячі кременчужан. Помітною подією в житті нашого міста став всесоюзний турнір

ветеранів футболу, який відбувся 15-16 травня 1986 р. на стадіоні «Дніпро». В ньому

взяли участь збірні міст Москви, Леніграда, Кременчука, команда «Чорноморець» з

Одеси. В їхньому складі виступали такі прославлені майстри як Едуард Стрельцов,

Андрій Якубик, воротар В.Ґонтар, О.Максименко та інші. В цьому ж році на базі

двох кращих міських команд «Нафтовика» і спортивного клубу КрАЗ було створено

нову футбольну команду «Кремінь». За короткий час «Кремінь» досяг значних

успіхів: він став чемпіоном країни серед колективів фізкультури, отримав право

виступати у другій лізі чемпіонату СРСР, потім грав в перехідній зоні разом з

командами України, Білорусії, Молдови, Закавказзя. Успішно виступаючи в

перехідній зоні «Кремінь» був включений до вищої ліги чемпіонату України в 1992

році. Сезон чемпіонату 1992/1993 рр. був поки що найбільш успішним для

«Кременя». Надовго запам'ятались кременчуцьким уболівальникам бойова нічия

«Кременя» з такими грандами, майстрами українського футболу, як київське

«Динамо», перемоги над донецьким «Шахтерем», дніпропетровським «Дніпром».

Нападаючий «Кременя» Ігор Жабченко був включений до збірної України.

Ще одна кременчуцька футбольна команда «Нафтохімік» за три роки подолала три

щаблі української драбини. Ще в 1991 р. вони грали на першість області. Перемігши

там, «Нафтохімік» використав лише один сезон, щоб з перехідної ліги стрибнути до

другої. Успішно виступивши серед майстрів, наші земляки завоювали путівку до

першої ліги. Це великий успіх всіх футболістів і команди , і її тренера М.Бєлих.

Дуже популярним в Кременчуці є бокс. В нашому місті діють спортклуби «Ринг»,

«АСКОНАФТ», «Шкіряна рукавичка». Їх вихованці не раз виступали і перемагали на

міжнародних і республіканських змаганнях. Так, в 1991 році на міжнародному

турнірі з боксу «Золотий пояс» О.Сенченко із спортклубу «Ринг» дійшов до

напівфіналу. Там він зустрівся із кубинцем, чемпіоном світу і завоював бронзову

медаль. Інший кременчужанин О.Кравченко на міжнародному турнірі в Іркутську

теж здобув бронзу.

У 1993 році в Кременчуці пройшов 5 чемпіонат України з боксу, в якому

брали участь 130 спортсменів. Двоє наших земляків А.Бабенко та О.Сенченко стали

чемпіонами в своїх вагових категоріях . В тому ж році в Кременчуці проходили

змагання дзюдоїстів на приз космонавта-героя О.А.Леонова. В ньому змагались 13

збірних міст України. В командному заліку кременчужани зайняли 4-е місце, а наш

земляк О.Остренко переміг у своїй ваговій категорії. Високих успіхів за останні роки

досягли наші велосепедисти. Вихованець велосекції нафтопереробного заводу

Віктор Ржаксинський в 1989-90 рр. став чемпіоном СРСР в багатоденній велогонці.

Він був включений до збірної СРСР, брав участь в міжнародних змаганнях. У 1991

році Ржаксинський виграв велогонку світу. Успішно виступають наші велогонщики

майстри спорту В.Давидов, В.Перепалець, які ставали чемпіонами республіки.

Прихильників королеви спорту легкої атлетики радують успіхи В. Кравченка та Т.

Рогозіної, які були чемпіонами України.

Успішно виступають в першій лізі чемпіонату України з баскетболу кременчуцький

«Синтез». В сезоні 1993-1994 р.р. він посів друге місце і здобув право боротися за

виступ у вищій лізі.

За період 50-90 р.р. спортсмени Кременчука досягли значних успіхів. Ми маємо

олімпійських чемпіонів, чемпіонів світу, майстрів міжнародного класу, гросмейстера.

205 кременчужан завоювали звання майстра спорту, 4 майстра спорту міжнародного

класу, близько двох тисяч є кандидатами в майстри спорту.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бабишин С.Д., Школи Запорізької Січі // Рідна школа. – 1991.

1. Балушок В.Г. Инициации древних славян (попытка реконструкции) //

Этнографическое обозрение. – 1993. № 4.

2. Вісник Кременчука.1994. 26 березня

3. В. Івашковський. Історія фізичного виховання та військового гарту дітей і

молоді в Україні // Ж. Фізичне виховання в школі. – 2002. - № 2. – с.49-52.

4. Золоті сторінки олімпійського спорту України/ За ред. І.Федоренка.- К.:

олімпійська література, 2000.-192с.

5. История физической культуры и спорта: Учебник для средних

физкультурных учебных заведений / Под редакцией В.В. Столбова. – М.: ФиС.-

272с.

6. История физической культуры и спорта: Учебник для техн. физической

культуры В.В. Столбова .– Издание 2-е, переработано – М.: ФиС, 1984.

7. Кулик Я.Л., Костюк С.А., Петренко М.І. Історія виникнення й розвитку

фізичної культури та спорту на Україні. - Вінниця: Логос, 1997.-133с.

8. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венг.-

М.: Радуга, 1982.-399с.

9. Традиції фізичної культури в Україні: Збірка наукових статей / За загальною

редакцією С.В. Кириленко, В.А. Старкова, А.В. Цьося. – К.: ІЗМН,1997.

10.Качеров О. Пам’яті великого барона.// Ж. Фізичне виховання в школі. – 1998.

- №4. – с. 41-43.

11.Крип’якович І., Гнаткевич Б. та інші. Історія українського війська.- Львів:

Світ, 1992. – 763с.;

12.Кулинко Н.Ф. История и организация физической культуры: Учебное пособие

для учащихся педагогических училищ. – М.: Просвещение, 1982. Любар О.О.,

Федоренко Д.П. Історія педагогічної думки і освіти в Україні. Ч.1.:

Дохристиянський період. – К.:1993,- с.109;

13.О.І. Осташко та інші. Нарис історії Кременчука, с.12, 175-178

14.Полтавщина. Енциклопедичний довідник, с.402

15.Пономарев Н.И. Возникновение и первоначальное развитие физической

культуры.- Москва, 1970.- 248с.

16.Приступа Є.М., Пилат В.С. Традиції національної фізичної культури. - Львів,

1991.

17.Пріцак О. Проходження Русі // Хроніка – 2000. – 1993.- № 5(7).- с. 22;

18.П’єр де Кубертен. Олімпійські мемуари. – К.: Олімпійська література, 1997. –

178с.

19.Столбов В.В. История физической культуры: Учебник для студентов

педагогических институтов. - М.: Просвещение, 1989.

21. Українська козацька педагогіка // Народознавство: газета в газеті «Освіта»,

випуск № 9. – 1 вересня 1992р.

22.Шевчук В.П. Історія фізичної культури. Новоград-Волинський економіко-

гуманітарний коледж. – 2006.

23.Школи запорізьких козаків. – К.: Наука і суспільство. – 1970. - № 5