Тема 1. Термінальні стани, етапи серцево-легеневої реанімації.

Теоретична основа

Обгрунтування доцільності надання невідкладної допомоги.

У результаті виникнення й розвитку будь-якої надзвичайної ситуації

можуть з'явитися потерпілі або навіть жертви. Характер надзвичайної ситуації

не дає змоги заздалегідь підготувати ресурси, необхідні для надання медичної

допомоги (медичний персонал, медикаменти, лікувальні установи,

спеціалізований транспорт). У зв'язку з цим постає питання про надання першої

долікарської допомоги потерпілим.

Перша долікарська допомога — це комплекс найпростіших медичних

заходів, яких уживають на місці одержання ушкоджень, здебільшого в порядку

само- і взаємодопомоги, а також учасниками рятувальних робіт, які прибули до

осередку НС. Невідкладні стани можуть виникати на виробництві, у побуті, під

час дорожньо-транспортних пригод, катастроф, техногенних аварій

та при термінальних станах. Ненадання допомоги при нещасних випадках,

раптових гострих захворюваннях людини призводить до тяжких наслідків,

аж до летальних.

Перша долікарська допомога надається безпосередньо на місці поразки

або поблизу від нього з використанням підручних засобів.

Якщо людина постраждала в результаті надзвичайної ситуації, треба

передусім звільнити її, винести з небезпечної зони, вжити потрібних заходів

щодо відновлення життєво важливих функцій організму і запобігти

ускладненням, що становлять загрозу для життя людини. Оптимальний термін

надання першої долікарської допомоги — до 30 хв після отримання

ушкодження. У разі зупинки дихання цей час скорочується до 5—10 хв.

Важливість фактора часу пояснюється тим, що в осіб, які отримали першу

медичну допомогу протягом 30 хв. після травмування, ускладнення виникають

у два рази рідше, ніж в осіб, яким цей вид допомоги було надано пізніше

зазначеного терміну. У разі відсутності поблизу людей потерпілий має сам

подбати про себе.

Перша медична (долікарська) допомога включає такі три групи

заходів:

1. Негайне припинення впливу зовнішніх пошкоджувальних чинників

(електричний струм, висока або низька температура, стиснення вагою) та

видалення постраждалого з несприятливих умов, в які він потрапив (витягання

з води, з палаючого приміщення, приміщення, де накопичились отруйні гази

тощо).

2. Надання першої медичної допомоги постраждалому у залежності від

характеру та виду травми, нещасного випадку або раптового захворювання

(зупинка кровотечі, накладання пов'язки на рану, штучне дихання, масаж серця,

введення протиотрути та ін.).

3. Організація негайної доставки (транспортування) хворого або

постраждалого у лікувальний заклад.

Оцінка загального стану потерпілого, локалізації і характеру ушкодження

1. Перш за все необхідно переконатися, що у потерпілого зберігається

дихання і йому ніщо не перешкоджає. Дихання визначають за допомогою

уловлювання струменя повітря, що видихається, вухом, прикладеним до губ

вмираючого. Необхідно також дивитися уздовж тіла на підйом грудей,

відчувати долонями підйом грудей. Методи виявлення дихання з ниткою,

ватою або дзеркальцем неприйнятні через дефіцит часу (на очікування

запотіння дзеркальця) і необ'єктивності отримання інформації в стресовій

ситуації (тремор рук), а також відхилення нитки від вітру. Відсутність

дихання – вже достатня причина для того, щоб зробити серцево-легеневу

реанімацію. Це дуже важливо, адже у рятівника є кілька золотих хвилин, щоб

врятувати людину.

2. Якщо дихання збережене, необхідно оцінити ясність свідомості.

Ясність свідомості потерпілого неважко з’ясувати вже з перших його

відповідей на задані запитання. Тривожними симптомами є сповільнена

реакція, адинамія, втрата свідомості.

Ознаками тяжкої травми і критичного стану потерпілого є раптова

блідість, сірий колір шкіри, знижена (менше 15 за хвилину) або прискорена

(більш 30 за хвилину) частота дихання, слабкий пульс або його повна

відсутність (з частотою менше 40 і більше 120 ударів на хвилину).

3. Необхідно ретельно оглянути голову, тулуб, кінцівки потерпілого,

порівняти праву і ліву сторони. Так легше відшукати місце ушкодження і

оцінити загрозу втрати травмованим крові, виявити переломи кісток та інші

ушкодження. Важче діагностувати травми тазових кісток, хребта, грудної

клітки, живота.

4. В разі необхідності слід викликати медичну допомогу і транспортувати

потерпілого до лікарні, якщо це дозволяють географічні, технічні та інші

умови. При наявності симптомів, що супроводжують тяжкі випадки

травмування (втрата свідомості, ушкодження голови, хребта, живота, переломи

великих кісток), і можливості викликати допомогу це треба зробити негайно.

5. Якщо у потерпілого збережене дихання і серцебиття, йому необхідно

надати відновлювальне положення, як і у випадку, коли необхідно залишити

його наодинці, наприклад для виклику бригади “Швидкої допомоги”. В такому

положенні його дихальні шляхи будуть залишатися вільними і не буде

небезпеки захлиснутися блювотними масами чи кров’ю.

Транспортувати потерпілого до лікувального закладу можна лише у

двох випадках:

1. за умови його задовільного загального стану і здатності самостійно

пересуватися;

2. в разі неможливості виклику допомоги до місця, де трапився нещасний

випадок по телефону або через радіомережу.

1. Термінальні стани – це етапи вмирання організму, коли внаслідок дії

різних паталогічних процесів різко пригнічується скоординована діяльність

життєвих функцій організму і систем, які сприяють гомеостазу (сталості

внутрішнього середовища організму). Причини, що зумовлюють термінальні

стани, можуть бути різними: важкі множинні та сполучені травми, гостра

крововтрата, електротравма, потопання, важка гостра інтоксикація,

порушення коронарного кровообігу, травматичний шок, асфіксія, колапс,

важка гостра інтоксикація, сепсис, перитоніт.

Термінальні стани виявляються передагонією, агонією, клінічною та

біологічною смертями.

Передагональний стан – це затьмарена або сплутана свідомість,

блідість шкірних покривів, дуже виражений ціаноз (посиніння) кінцівок, що

свідчить про порушення кровообігу. Зіничний та рогівковий рефлекси

збережені, дихання сповільнене, пульс, як правило, ниткоподібний або взагалі

не прослуховується, артеріальний тиск важко виміряти або він не

вимірюється взагалі. В середньому він не перевищує 60–70 мм.рт.ст.

Агонія (з гр. аgonia – боротьба) – передсмертельний період, під час якого

простежується втрата свідомості і очних рефлексів, пульс на сонних

артеріях слабкого наповнення, дихання переривчасте, настає глибоке

порушення всіх важливих функцій організму. Агональний період триває від

декількох хвилин до декількох годин. Відбувається гальмування процесів у корі

головного мозку (порушення та втрата свідомості), простежується

опускання верхньої повіки та нижньої щелепи, знижується температура тіла,

пульс стає ниткоподібним. Виникають загальні судоми і параліч сфінктерів,

який часто супроводжується несамовільною дефекацією та сечовипусканням.

Дихання під час агонії утруднене, супроводжується клокотаннями в грудній

клітці або хрипами. В акті дихання беруть участь не тільки діафрагма та

грудні м’язи, а також і м’язи шиї та рота. Отже, складається враження, що

хворий хапає повітря ротом. Відключення м’язів із акту дихання в кінці агонії

починається із діафрагми і закінчується м’язами шиї. Обличчя хворого вкриває

холодний піт, ніс стає загостреним, рогівка мутніє. Зовнішньо агонія як

правило закінчу-ється останнім вдихом, але фактично протягом певного часу

серце ще продовжує скорочуватись. Після зупинки серця наступає клінічна

смерть.

Смерть – це припинення життєдіяльності організму. Смерть людини

настає поступово: порушується свідомість, але серце продовжує працювати,

дихання припиняється, а серцева діяльність ще деякий час триває. Інколи, після

зникнення ознак життя у людини тривалий час (до 10 хв) можуть

спостерігатися повільні рухи кишківника, навіть через добу після смерті

ростуть борода, вуса і нігті.

Розрізняють клінічну і біологічну смерть.

Клінічна смерть супроводжується цілковитим припиненням кровообігу і

дихання, але незворотні зміни клітин головного мозку ще не відбуваються.

Клінічні дослідження засвідчують, що цей термін не перевищує 5–6 хв, згодом

унаслідок незворотних змін в організмі, а передусім – в центральній нервовій

системі настає біологічна смерть. Тривалість клінічної смерті за знижених

температур тіла може значно збільшуватись. В експериментах на собаках у разі

зниження температури тіла до 8–10ºС тривалість клінічної смерті становила 2

години, після чого було повністю відновлено нормальну життєдіяльність

організму. Для клінічної смерті характерні такі ознаки: розширення зіниць ока

(рис. 1), блідість і синюшність шкіри, клонічні і тонічні судоми. Своєчасне

проведення реанімаційних заходів дає змогу відновити серцеву діяльність,

дихання і функції центральної нервової системи. Якщо реанімація не дає

бажаних результатів, настає смерть біологічна.

Рис. 1. Реакція зіниць на світло:

а — реакція наявна; б — реакція відсутня.

Біологічна смерть. Якщо вчасно не застосувати методи оживлення, то

після клінічної настає біологічна смерть, для якої характерне незворотне

порушення процесу обміну речовин. Біологічна смерть є остаточною і з цього

стану повернутись до нормального стану неможливо. Біологічну смерть

характеризують такі абсолютні ознаки: відсутність дихання, пульсу,

серцебиття, різка блідість, розслаблення м’язів, відвисання нижньої щелепи,

втрата блиску очей та втрата чутливості, поступове охолодження тіла,

розширення зіниць ока з відсутністю реакції на світло. Через деякий час кров

під власною масою перетікає у тканини, що лежать нижче, утворюючи трупні

плями. У людини, яка лежить на спині, вони спочатку з'являються на лопатках

та сідницях. Через якийсь час настає защемлення м’язів, яке починається з

нижньої щелепи і потилиці, а через 6–8 год охоплює м’язи всього тіла.

З огляду на те, що смерть окремих тканин і органів відбувається

неодночасно, лікарі дійшли висновку, що діючи на стійкі життєві функції, які

згасають останніми, можна відновити менш стійкі функції, ожививши

вмираючий організм.

2. Основні принципи оживлення потерпілих в термінальних станах.

Реанімація – це відновлення життєво важливих функцій організму. Під час

надання невідкладної допомоги потерпілим у термінальних станах потрібно

спрямувати усі свої зусилля на штучну заміну та стимуляцію згасальних

функцій організму. Якщо смерть настала раптово, то не пізніше 5 хв потрібно

почати реанімацію. Завданням реанімації є не тільки оживлення організму, а й

усунення порушень, які виникають унаслідок клінічної смерті чи термінального

стану. Реанімація складається з таких трьох етапів:

1) відновлення прохідності дихальних шляхів;

2) штучної вентиляції легенів;

3) непрямого масажу серця.

Причиною порушення прохідності дихальних шляхів можуть бути: слиз,

мокротиння, блювотні маси, кров, сторонні тіла. Крім того, під час клінічної

смерті м’язи розслабляються, внаслідок чого нижня щелепа западає, тягне

корінь язика, який закриває вхід до трахеї. Тому потерпілого або хворого треба

покласти на тверду поверхню на спину, повернувши голову вбік. Першим і

другим пальцями правої руки розкрити рот і очистити ротову порожнину

носовою хустинкою або серветкою, намотаною на другий і третій пальці лівої

руки. Голову треба повернути прямо і максимально закинути назад. Також під

лопатки потрібно помістити згорток з одягу, одну руку підкласти під шию, а

іншу покласти на чоло і зафіксувати голову в відхиленому положенні. Коли

голову закинути назад, нижня щелепа відходить вгору разом з коренем язика,

що відновлює прохідність шляхів.

Техніка непрямого масажу серця і штучної вентиляції легенів.

Після відновлення прохідності дихальних шляхів розпочинають штучну

вентиляцію легенів (способом “рот до рота” або “рот до носа”) і непрямого

масажу серця. Його принцип полягає в тому, що серце завдяки податливості

грудної клітки стискається між хребтом і грудиною (рис. 3).

Для цього необхідно:

1) встати на коліна збоку від потерпілого.

2) покласти кисть однієї руки (якщо ви "правша”, то лівої) на нижню

третину грудини. Не можна зміщати руку нижче - туди, де грудина переходить

у так званий "мечоподібний відросток", тому що ця тендітна кіста може

зламатися і поранити печінку. Важливо також не зміщати руку убік від

середньої лінії тулуба - тиск на ребра досить часто приводить до їхніх

переломів. Кисть повинна розташовуватися перпендикулярно грудині.

3) кисть другої руки (якщо ви "правша", то правої ) покласти зверху на

першу під кутом 45° для посилення тиску.

4) почати масаж - ритмічні поштовхи тільки областю зап'ястя. Пальці не

повинні натискати на ребра. Руки при цьому розігнуті в ліктьових суглобах, це

дозволить використовувати для натискання не тільки силу рук, але і вагу тулуба

(рис. 4). 5) кисті після натискання від грудної клітки не відривати, однак натиснення

цілком припинити, щоб грудина повернулася у вихідне положення.

6) кількість рухів при масажі повинна бути в межах 60-80 у хвилину.

Рис. 3. Механізм зовнішнього масажу серця:

а – штучна систола (скорочення серця); б – діастола серця

(розслаблення і заповнення шлуночків кров'ю)

Рис. 4. Техніка виконання непрямого

масажу серця а – нижнє положення; b — верхнє положення;

c — амплітуда 5-6 см; d — кульшовий суглоб

Той, хто виконує штучну вентиляцію легенів, робить глибокий вдих і

щільно притискає свій рот до накритого хусткою роту того, кого рятують,

затискаючи одночасно йому ніс рукою (рис. 5). Вдмухування повітря

продовжується до видимого розширення грудної клітки хворого. Видих

відбувається пасивно. Частота вдмухувань – 12-15 разів на хвилину. При цьому

методі частина повітря потрапляє в шлунок, тому час від часу потрібно натис-

кати рукою на область під грудьми

Рис. 5. Техніка штучного дихання

Якщо тільки один рятівник проводить штучне дихання і непрямий масаж

серця самостійно, то після 2-х вдихів необхідно виконати 10-15 натискань на

грудину. Якщо ж рятівників двоє, то один з них повинен забезпечувати 1 вдих,

а інший – 5 натискань на грудину. Необхідно запамятати, що навіть коли

працюють вдвох, вдих і натискання виконують по черзі (одночасно

наповнювати легені повітрям і тиснути на грудну клітку безглуздо).

Ознаками ефективності реанімації є звужені зіниці, їхня реакція на світло

і наявність рогівкового рефлексу, деяке "поліпшення" кольору шкіри. Тому

реаніматор повинен періодично стежити за станом зіниць. Через кожні 2–3 хв

масаж серця треба припинити, щоб виявити самостійні скорочення серця за

пульсом на сонній артерії і чи не відновилося самостійне дихання. У випадку

появи серцебиття масаж серця припиняють і продовжують штучну вентиляцію

легенів. У разі спонтанних рухів гортані (у чоловіків вона утворить виступ на

шиї, що прийнято називати "кадиком") та спроби потерпілого самостійно

зробити вдих штучну вентиляцію легенів припиняють.

Реанімувати слід до прибуття "швидкої допомоги" або до

відновлення серцевої діяльності і дихання !!!

Тема 2. Невідкладна допомога у разі кровотеч. Способи тимчасової

зупинки кровотеч.

1. Кровотечі.

Кровотечею називають витікання крові з кровоносних судин.

Найчастіше кровотечі виникають унаслідок прямої механічної травми

органів і тканин (стихійні лиха, війни, транспортні катастрофи, хірургічні

втручання). Іншою причиною кровотеч є патологічний стан судинної стінки

(туберкульоз, запалення, пухлини, жовтяниця, авітамінози, променева хвороба,

підвищення артеріального тиску та порушення процесів зсідання крові).

Інтенсивність кровотечі залежить від локалізації рани, кількості

пошкоджених судин, їх калібру і виду (капіляр, вена, артерія). Найчутливіші до

крововтрати діти і немолоді люди. Жінки переносять крововтрату краще, ніж

чоловіки. Загальна кількість крові дорослої людини становить 7-8 % від маси

тіла. Втрату 300-400 мл крові здорова доросла людина, як правило, не відчуває,

однак швидкісна втрата 1-1,5 л дуже небезпечна і є причиною розвитку важкої

анемії (гострого малокрів'я). Втрата 50 % крові смертельна. При кровотечах

головна небезпека пов'язана з недостатністю кровопостачання тканин, що

зумовлює порушення функцій органів і насамперед головного мозку, серця і

легень.

Види кровотеч. а) за видами судин, що кровоточать, розрізнюють капілярну, венозну,

артеріальну, артеріовенозну (змішану) і паренхіматозну кровотечі.

Капілярна кровотеча виникає при пошкодженні капілярів - дрібних

кровоносних судин. Прикладом такої кровотечі можуть служити неглибокі

рани, подряпини шкіри. Кров витікає з рани по краплях і, як правило,

зупиняється самостійно.

Венозна кровотеча виникає при глибоких ранах (колотих, різаних), при

пошкодженні вен. Кров витікає повільно, безперервним струменем темно-

червоного кольору (збагачена вуглекислим газом). При пошкодженні великих

вен верхньої половини тіла кров може витікати переривчастим струменем, але

синхронно з диханням, а не пульсом. При пошкодженні стінки вени на шиї

можливе всмоктування повітря з розвитком повітряної емболії (повітря

потрапляє в судину), що може призвести до зупинки серця і смерті. Кровотеча з

дрібних вен кінцівок легко зупиняється накладенням тугої пов'язки, зупинка ж

кровотеч з великих вен викликає певні труднощі.

Артеріальна кровотеча виникає при глибоких різаних, рубаних, колотих

ранах, у випадку пошкодження артерії. Небезпека і важкість кровотечі

визначається калібром пошкодженої судини. Так, до смертельної крововтрати

за декілька хвилин може призвести кровотеча із стегнової або іншої

магістральної артерії. При артеріальній кровотечі кров викидається

пульсуючим струменем яскраво-червоного кольору (насичена киснем).

Артеріовенозна (змішана) кровотеча виникає при глибоких ранах з

одночасним пошкодженням артерій і вен.

Паренхіматозна кровотеча спостерігається при пошкодженні

паренхіматозних органів (легені, печінка, селезінка, нирки) і характеризується

тим, що кровоточить вся ранена поверхня. Ці кровотечі сильні, довготривалі і

дуже небезпечні. Самостійно зупинитися паренхіматозна кровотеча майже

ніколи не може, оскільки стінки судини щільно оточені тканиною органу і є як

би його складовою частиною. У результаті судина не стискується і з просвіту

рани безперервно витікає кров.

б) розрізняють зовнішню кровотечу - кров витікає з рани у зовнішнє

середовище і внутрішню - коли шкіра не пошкоджена, кров скупчується в

тканинах або замкнених порожнинах (плевральній, черевній, порожнині черепа,

суглобів). Внутрішні кровотечі виникають при падінні з висоти, сильному ударі

тупим предметом, здав-ленні і різних захворюваннях (виразкова хвороба, рак,

туберкульоз). У м'яких тканинах кров може утворити гематому або просочити

тканини дифузно.

На відміну від зовнішньої, внутрішню кровотечу розпізнати значно

складніше. Багато в чому розпізнавання полегшують такі прояви, як

кровохаркання, кривава блювота і пронос, виділення крові з сечею, маткова

кровотеча. Наприклад, виділення крові через рот може бути пов'язане з

кровотечею з легень, верхніх дихальних шляхів, стравоходу, шлунка; кров у

сечі вказує на кровотечу з нирки, сечового міхура. Дуже важко розпізнати

кровотечу в замкнутій порожнині (плевральній, черевній, порожнині черепа).

Ці кровотечі протікають без явних ознак і можуть бути розпізнані за

скупченням крові в тій чи іншій порожнині, за змінами, викликаними

крововтратою і за симптомами гострої анемії. Гостра анемія (малокрів'я)

виявляється наростанням загальної слабості, запамороченням. З'являються

сухість у роті, спрага, нудота. При збільшенні крововтрати виникає

запаморочення, нестійка хода, втрата свідомості. Шкіра блідне, тому що

капіляри порожніють, і кров, що вивільнилася, перерозподіляється у життєво

важливіші органи. Пульс частий, слабкого наповнення, дихання часте

поверхневе, артеріальний тиск знижений. Важкість клінічної картини

визначається не тільки кількістю втраченої крові, а також і швидкістю

крововтрати.

Зовнішні кровотечі з внутрішніх органів 1. Кровотеча з носа. Носова кровотеча може виникнути при ударі в ніс,

сильному сяканні або важких травмах черепа, а також при деяких

захворюваннях: діатезі; виразках, що кровоточать; пухлинах; гіпертонічній

хворобі.

Клінічні ознаки. Місце кровотечі найчастіше знаходиться в нижньому

передньому відділі носової перегородки. Кров витікає через ніздрю і стікає в

носоглотку.

Перша допомога та дії до прибуття лікаря. Постраждалого

розміщують таким чином, щоб голова знаходилася у вертикальному положенні

і була злегка відкинута назад. Якщо кровотеча інтенсивна, постраждалого

потрібно укласти на спину, голову трохи припідняти, розстібнути комір і пояс.

На перенісся і потилицю потрібно накласти холодні компреси або лід.

Постраждалий пальцями своєї руки стискає крила носа на декілька хвилин.

Якщо кровотеча не зупиняється, то в ніс потрібно ввести марлевий тампон,

змочений перекисом водню або хлористим кальцієм і притиснути його через

крило носа до перегородки. При носовій кровотечі не можна сякатися,

промивати ніс водою, дихати через ніс. Кров, що стікає в носоглотку, необхідно

випльовувати.

2. Кровотеча з вуха. При пораненнях зовнішнього слухового проходу,

при переломах основи черепа і деяких інших травмах голови може виникнути

кровотеча з вуха.

Клінічні ознаки. Різко знижується слух. Біль може не відчуватись. Кров

витікає із зовнішнього слухового проходу.

Перша допомога та дії до прибуття лікаря. Постраждалого кладуть

горизонтально, на вухо накладають асептичну пов'язку і доставляють в

найближчий медичний заклад. Промивати вухо не можна. Якщо ж кровотеча

викликана пораненням вушної раковини, то на рану достатньо накласти

асептичну пов'язку, і постраждалий може самостійно звернутись до

найближчого медичного закладу для подальшого лікування.

2. Способи тимчасової зупинки зовнішньої кровотечі Тимчасова зупинка кровотечі необхідна для запобігання крововтрати на

період транспортування потерпілого в лікувальний заклад. її проводять на місці

випадку в порядку самодопомоги або взаємодопомоги наступними способами:

а) накладенням тугої пов'язки;

б) пальцевим притисненням артерії до кістки;

в) максимальним згинанням кінцівки у суглобі;

г) накладенням кровозупинного джгута.

а) Накладення тугої пов'язки. Венозну кровотечу і кровотечі з невеликих артерій можна зупинити,

наклавши тугу пов'язку. Вона найефективніша там, де м'які тканини лежать

тонким шаром на кістках (рани черепа, променево-зап'ястного, ліктьового,

колінного і гомілковостопного суглобів, передньої поверхні гомілки). На рану

накладають стерильні марлеві серветки в декілька шарів, понад них тугу грудку

вати (не розмотаний рулон бинта або чисту носову хустинку, складену щільним

валиком). Без марлевої прокладки прямо на рану вату накладати не можна. Все

це щільно фіксують круговими турами бинта. Грудка вати або скатка бинта

здушує просвіти пошкоджених судин, і кровотеча припиняється. Здавлені

кровоносні судини швидко тромбуються. За можливістю необхідно надати

кінцівці піднесене положення. Для цього під неї можна підкласти валик, щільно

скачаний одяг, подушку. Це призводить до зменшення притоку крові до

кінцівки і зниження тиску у венах, що сприяє швидкому утворенню згустків

крові у рані.

б) Пальцеве притиснення артерії до кістки. Якщо у рятівника не

виявиться під рукою перев'язувального матеріалу або джгута, а у потерпілого -

артеріальна кровотеча, необхідно негайно притиснути пошкоджену артерію

пальцями вище за рану до кістки. Цей метод є найшвидшим і досить

ефективним, однак він позбавляє можливості транспортування постраждалого

до медичного закладу і вимагає значних зусиль. Навіть фізично сильній людині

застосовувати цей метод більше, ніж 15 хвилин, складно. Тому даний спосіб

слід вважати підготовчим. Він дає можливість зупинити крововтрату і перейти

до іншого надійнішого методу, що дозволяє проводити транспортування

постраждалого.

Місця пальцевого притискання артерій.

1. При кровотечі з рани в тім'яній частині голови притискують скроневу

артерію великим пальцем до скроневої кістки на 1-1,5 см спереду від вушної

раковини.

2. Якщо рана, що кровоточить, розташована на щоці, потрібно

притиснути зовнішню щелепну артерію великим пальцем до нижнього краю

нижньої щелепи на межі задньої і середньої її третини.

3. При кровотечі з сонної артерії (рана розташована на бічній поверхні

шиї) короткочасна його зупинка досягається притисканням сонної артерії

великим пальцем (або чотирма іншими) до поперечного відростка VI шийного

хребця по внутрішньому краю грудинно-ключично-сосковидного м'яза,

приблизно в середині її довжини. Якщо постраждалий лежить на спині

(рятувальник знаходиться біля голови), потрібно повернути голову пораненого

в протилежний від пошкодження бік. Великий палець руки фіксують на

підборідді, а інші чотири - по ходу сонної артерії і щільно притискують судину

у вказаному місці (рис. 1).

Рис. 1. Місця пальцевого притискання артерій: а −

сонної; б − зовнішньої щелепної; в − скроневої

4. Кровотеча з підключичної артерії зупиняється притисканням її до

ребра в надключичній ямці назовні від місця прикріплення грудинно-

ключично-сосковидного м'яза до грудини. Якщо постраждалий лежить на

спині, то необхідно повернути його голову в бік, протилежний пошкодженню.

Чотирма пальцями обхопити задню поверхню шиї, а великим пальцем

притиснути артерію, що кровоточить, до ребра.

5. Пахвову артерію можна притиснути в глибині пахвової западини до

головки плечової кістки на межі передньої третини пахвової западини і задньої

поверхні великого грудного м'яза.

6. Щоб зупинити кровотечу з рани, розташованої на плечі або

передпліччі, необхідно притиснути плечову артерію чотирма пальцями до

плечової кістки. Артерія проходить вздовж внутрішнього краю двоголового

м'яза плеча (рис. 2).

Рис. 2. Місця пальцевого притискання артерій: а

− підключичної; б − пле-чової; в − пахвової

7. При кровотечі з рани, розташованої на стегні, необхідно притиснути

стегнову артерію до стегнової кістки. Притискують великими пальцями з

обхватом стегна іншими чотирма пальцями обох рук. У випадку

неефективності пальцевого притискання, можна притиснути артерію в ділянці

пахвової складки до горизонтальної гілки лобної кістки кулаком правої руки,

посилюючи тиск захопленням правого зап'ястка лівою рукою. У повних людей

можна притиснути артерію коліном (рисю 3).

Рис. 3. Місце пальцевого

притискання стегнової

артерії

в) Максимальне згинання кінцівки в суглобі. Для тимчасової зупинки

кровотечі на місці травми можна застосувати максимальне згинання кінцівки в

суглобі з подальшою фіксацією її в такому положенні. Цей метод ефективний,

коли рана знаходиться нижче суглобів - ліктьового, тазостегнового,

колінного або у суглобовій ямці. В ділянку суглоба необхідно вкласти тугий

ватяно-марлевий валик. Так, наприклад, при кровотечі з передпліччя і кисті

треба вкласти в ліктьову ямку ватяно-марлевий валик, максимально зігнути

руку в ліктьовому суглобі і зафіксувати передпліччя до плеча в положенні

максимального згинання (рис. 4).

Рис. 4. Способи максимального

згинання кінцівки в суглобі:

а − ліктьовому; б − колінному; в −

плечовому; г − кульшовому

При пошкодженні стегнової артерії кінцівку максимально згинають в

тазостегновому і колінному суглобах, стегно і гомілку прибинтовують до

тулуба. При кровотечі з гомілки і стопи в підколінну ямку необхідно вкласти

щільний валик, ногу фіксують в положенні максимального згинання в

колінному суглобі.

г) Накладення кровозупинного джгута. Для тимчасової зупинки

кровотечі застосовують кровозупинний джгут - кругове затягування з метою

перетискання кровоносних судин. Джгут являє собою гумову стрічку

довжиною 125 см, шириною 2,5 см і завтовшки 3-4 мм. На одному кінці джгута

закріплений металевий гачок, на іншому - металевий ланцюжок. Останнім

часом кріпильні елементи змінилися - на одному кінці джгута знаходяться

пластмасові кнопки, розташовані вздовж нього, а на іншому - декілька круглих

отворів.

Показами до накладення джгута є артеріальна кровотеча, а також

кровотечі, які не можна зупинити іншими способами. Протипоказами - різко

виражений склероз судин і нагнивання на місці накладення джгута.

При артеріальній кровотечі потрібно притиснути артерію, що

кровоточить, рукою вище за рану до кістки. Щоб не защемити шкіру, ділянку

тіла, призначену для накладення джгута, потрібно захистити одягом, обгорнути

косинкою, серветкою або іншим матеріалом. Пошкоджену кінцівку перед

накладенням джгута необхідно припідняти, щоб збільшити приплив крові з

периферичного сегмента в загальне русло кровообігу, поповнивши тим самим,

хоч би частково, крововтрату. Джгут накладають на кінцівку вище за рану і за

можливістю ближче до неї, прагнучи максимально зменшити знекровлену

ділянку тіла. Джгут розташовують з внутрішнього боку пошкодженої кінцівки.

Кінцем, що має гачок або кнопку, обгортають кінцівку і розташовують його на

передній поверхні криво вгору Інша частина джгута звисає по задній поверхні

кінцівки. У такому положенні однією рукою утримують джгут разом з

сегментом кінцівки, а інший беруть за звисаючу частину, сильно розтягують

його і обертають навколо кінцівки, притиснувши криво направлений кінець з

гачком (кнопками). Поступово зменшуючи натягнення джгута, накладають

подальші спіральні витки, прямуючи від периферії до центра, частково

закриваючи попередні тури. Закінчивши накладення джгута, ланцюжок

застібають на гачок. Якщо ж джгут має пластмасові кнопки і отвори, при

розтяганні кінця з отворами останні подовжуються, що значно полегшує

застібання шляхом проштовхування кнопок в отвори. Критерієм оптимальної

сили натягнення джгута є припинення кровотечі з рани. Під останній виток

джгута підкладають записку з вказівкою часу накладення в годинах і хвилинах і

підписом рятівника, який надавав допомогу (рис. 5).

Після накладення джгута постраждалому необхідно ввести знеболюючі

засоби, оскільки в м'язах кінцівки нижче джгута розвиваються сильні ішемічні

болі, іммобілізувати кінцівку і в холодний час року закутати її. Евакуювати

поранених необхідно в лежачи.

Потрібно пам'ятати, що при накладенні джгута припиняється

крововопостачання тканин, а це може призвести до омертвіння кінцівки. Тому

максимальний час, на який може бути накладений джгут, влітку не повинен

перевищувати 2 години, а взимку- не більше за 1,5 години. Через кожні 30-40

хвилин потрібно ослабляти джгут на декілька хвилин, а потім знову затягувати,

дещо вище первинного місця. Цим досягається часткове відновлення

кровообігу в кінцівці нижче за джгут. Перш ніж ослабити джгут, необхідно

вище за нього пальцями притиснути артерію до кістки.

Джгут можна накладати як на однокісткові сегменти кінцівки (плече,

стегно), так і на двокісткові (передпліччя, гомілка). На передпліччі і гомілці

судини стискуються в міжкістковому просторі м'язами. Потрібно уникати

накладення джгута в середній третині плеча, оскільки це може призвести до

пошкодження променевого нерва.

Рис. 5. Послідовність накладання

кровозупинного джгута: а −

підготовка до накладання джгута; б

− по-чаток накладання; в − фіксація

першого туру; г − джгут накладено

Для зупинки кровотечі джгут можна накладати і при пораненні судин на

шиї. Щоб запобігти стисненню петлею джгута життєво важливих органів,

необхідно протилежний від пошкодження бік захистити дощечкою. При

відсутності підручних засобів, для захисту можна використати руку

потерпілого. З цією метою руку здорового боку тіла, зігнену в ліктьовому і

променево-зап'ястному суглобах, кладуть на голову, як би обхоплюючи її.

Голову потрібно максимально повернути в здоровий бік. Руку, що обхоплює

голову, необхідно більше змістити вперед, щоб стрічка джгута не стискувала

горло. Рука служить каркасом і надійно захищає від стиснення трахею і судини

на протилежному боці шиї. Джгут затягують навколо шиї і руки, він повинен

стискувати лише судини на боці пошкодження. На рану необхідно накласти

ватно-марлевий валик або скатку бинта (рис. 6).

Рис. 6. Тимчасова зупинка кровотечі

шляхом перетискання сонної артерії: а −

з фіксацією на імпровізованій шині; б − з

фіксацією на закинутій руці

Оцінка правильності накладення джгута. При правильно накладеному

джгуті кровотеча з рани припиняється. Кінцівка нижче за джгут бліда. Пульс на

периферичних судинах (нижче за джгут) не промацується.

Якщо ж кінцівка синіє і кровотеча з рани посилюється – джгут затягнутий

слабо, його потрібно негайно перекласти. При надмірному затягуванні джгута

можуть роздавлюватися м'які тканини, внаслідок чого розвивається дуже

сильний біль. У такому випадку необхідно обережно ослабити натягнення до

появи перших крапель крові в рані і знову з невеликим зусиллям, але достатнім

для зупинки кровотечі, затягнути джгут.

Помилки при накладенні джгута

1.Накладення без необхідності (кровотечу можна було зупинити іншими

способами).

2. Джгут накладений на голе тіло.

3.Джгут затягнутий слабо, в результаті стискуються тільки вени, виникає

венозний застій, який призводить до посилення кровотечі з рани.

4.Дуже сильне затягування джгутом спричиняє пошкодження нервових

стовбурів і розчавлення м'яких тканин, що призводить до розвитку паралічів і

некрозів.

5.Немає записки з вказівкою часу накладення джгута (в годинах і

хвилинах).

6.Не здійснена транспортна іммобілізація.

7.Джгут закритий одягом або на нього накладена бинтова пов'язка, що

категорично заборонено. Джгут обов'язково повинен бути помітний.

Ускладнення

Небезпечним ускладненням є так званий турнікетний шок. Це важке

ускладнення може призвести до летального кінця. Воно зумовлене

надходженням в кров значної кількості токсинів, які утворилися в тканинах

нижче за джгут. Розвивається воно після зняття джгута. Надміру затягнутий

джгут спричиняє роздавлення м'язів і пошкодження нервів, можуть

розвинутися стійкі паралічі й атрофія м'язів. Надто довго перев'язана джгутом

кінцівка (більше 2 год) нерідко некротизується. У хворих, що тривалий час

знаходилися з джгутом, знижується опірність тканин до інфекції і погіршується

їх регенерація. Рани заживають повільно і часто нагноюються. Припинення

надходження кисню в тканини створює сприятливі умови для розвитку газової

гангрени.

Зупинка кровотечі підручними засобами.

При відсутності стандартного джгута тимчасову зупинку кровотечі на

місці випадку можна здійснити підручними засобами: гумовим бинтом,

гумовою трубкою, поясним ременем, косинкою, шарфом, галстуком, носовою

хустинкою, шматком тканини й ін. Не можна застосовувати тонкі шнури,

дріт, нитки, телефонний кабель, електропровід, тому що вони глибоко

врізаються в м'які тканини. Матеріал для імпровізованого джгута повинен

бути міцним, достатньої довжини і ширини.

Джгут-закрутка. Імпровізований джгут (косинку, шарф) складають у

вигляді багатошарової стрічки і обертають навколо кінцівки. Кінці зв'язують

подвійним вузлом. Між вузлами вставляють паличку і, обертаючи її, затягують

джгут до повної зупинки кровотечі. Вузли зав'язують майже впритул до

пошкодженої кінцівки, а не на відстані від неї, оскільки в такому випадку джгут

добре не натягнений і кровотеча не зупиняється. Для попередження

защемлення шкіри під час закручування і зменшення болю під вузол

підкладають тугий валик. Паличку фіксують бинтом вздовж кінцівки. Під

паличку обов'язково вкладають записку, де вказують час накладання закрутки

(рис. 7).

Рис. 7. Накладання

джгута-закрутки

Джгут-закрутку накладають завжди вище рани: при пораненні

передпліччя – на плече, гомілки – на стегно.

Кровотеча у дітей більш як у 95% випадків призупиняється після

накладання стисної пов'язки. Дитячий організм має здатність самостійно

зупиняти кровотечу, що залежить від віку дитини. Дітям до трьох років для

зупинення артеріальної кровотечі потрібно накласти стисну пов'язку, після

трьох років – спеціальні дитячі джгути, еластичніші порівняно з джгутами для

дорослих. Правила накладання джгута такі ж, як і для дорослих, тільки його

накладають у разі ушкоджень великих артеріальних стовбурів без особливого

зусилля. Час накладання джгута влітку становить до 1 год, взимку - до 30 хв.

Слід пам'ятати, що накладання джгута дітям також спричиняє парези і параліч

кінцівок.

Тема 3. Невідкладна допомога у разі закритих та відкритих

ушкоджень, поняття про десмургію.

1. Поняття травми, типи травм.

Травми, або ушкодження – це функціональні чи анатомічні зміни в

організмі, які виникають внаслідок дії різних чинників зовнішнього

середовища. Залежно від пошкоджувальних чинників розрізняють механічні,

фізичні, хімічні і психічні травми. Виділяють травми відкриті (поранення) і

закриті, які не супроводжуються порушенням цілості шкіри і слизових

оболонок.

Закриті ушкодження м'яких тканин поділяються на забої, розтягнення

і розриви, струси і стискання.

а) Забій - закрите ушкодження тканин і органів без порушення цілості

шкіри. При забоях залежно від тяжкості й розмірів предмета і сили удару, а

також від віку, стану потерпілого й опірності тканин відмічаються різного

ступеня ушкодження підшкірної основи м'язів, кровоносних і лімфатичних

судин та інших тканин.

В результаті забою розвивається травматичний набряк тканин і

утворюються крововиливи. В тяжких випадках може статися відшарування

тканин.

Симптоми забою: біль, набряклість, синець, місцеве підвищення

температури і порушення функції. При ушкодженні великих кровоносних

судин можуть утворитися значні крововиливи і гематоми. В результаті

поступового розкладу пігменту крові синці набирають зеленого і жовтого

кольору. Забій великих нервів може спричинити шок, паралічі і парези.

Невідкладна допомога у разі забоїв. Потерпілим забезпечують спокій,

кінцівці надають підвищеного положення. Для зменшення крововиливу і

набряку тканин при забоях спочатку прикладають холод і стискаючу пов'язку.

Через 2-3 дні для прискорення розсмоктування крововиливу і більш швидкого

відновлення функції застосовують теплові процедури (грілки, зігрівальний

компрес, теплі ванни).

б) Розтягнення і розрив. Розтягнення і розриви виникають здебільшого в

ділянці зв'язкового апарату суглобів і є наслідком надмірного згинання чи

розгинання при падінні під час бігу, підняття ваги і т. п. При розтягненні

зберігається анатомічна неперервність тканин; при розривах виникає

порушення цілості їх.

Розтягнення зв'язок суглобів супроводжується болем і обмеженням

рухомості суглоба. При розривах зв'язок настають більш тяжкі порушення,

виникають крововиливи. Розриви внутрішньо-суглобових зв'язок

супроводжуються значними порушеннями функції суглобів і крововиливом у

порожнину їх (гемартрозом).

Невідкладна допомога у разі розтягнень зв'язок полягає в забезпеченні

спокою, накладенні стискаючої пов'язки. При ушкодженнях верхньої кінцівки

застосовують фіксацію косинкою, при ушкодженнях нижньої кінцівки

необхідний постільний режим на 10 днів.

Повні розриви і відриви зв'язок потребують хірургічного лікування.

Операція включає зшивання або фіксацію зв'язок до місця прикріплення при їх

відривах.

Розриви сухожиль настають при дуже сильних і швидких скороченнях

м'язів. Звичайно розриви сухожиль виникають па межі з м'язом або в ділянці

прикріплення сухожилля до кістки. Відрив сухожилля може статися з ділянкою

кістки.

Симптоми розриву сухожиль: біль, крововилив, набряклість тканин у

ділянці розриву і порушення функції.

Невідкладна допомога у разі розриву сухожиль полягає у накладанні

стисної повязки, холоду і введенні знеболювальних засобів.

2. Поняття рани, види ран. Раною називають відкрите ушкодження тканин з порушенням цілості

шкіри або слизових оболонок.

Місцевими симптомами ран є біль, кровотеча і зіяння. Загальні

симптоми пов'язані з явищами шоку, гострої крововтрати, травматичним

токсикозом або розвитком інфекції.

Всі рани поділяють на випадкові і операційні (умисні). В рані

розрізняють краї, стінки і рановий канал. Рани можуть бути сліпими і

наскрізними. При сліпих є дно рани, при наскрізних – два отвори: вхідний і

вихідний.

У випадковій рані міститься так званий рановий вміст – згустки крові,

ділянки зруйнованих тканин, сторонні тіла (клапті одягу, ранячі предмети та

ін.) і різні мікроорганізми.

Тканини, що оточують рану, травмуються в різній мірі залежно від

характеру поранення. Навколо рани виділяють зони забою, струсу і місцевого

тканинного ступору.

За відношенням до порожнин тіла рани поділяють на проникаючі і

непроникаючі;

за інфікованістю – на інфіковані і асептичні. Випадкові рани, як

правило, інфіковані; операційні є асептичними.

Рани за характером ушкодження тканин поділяються на колоті, різані,

рубані, забиті, рвані, розміжчені, укушені, отруєні, вогнепальні і мішані.

а) Колоті рани заподіюють багнетом, вилами, шилом, голкою та іншими

гострими предметами. Особливістю колотих ран є незначне ушкодження

покривів і значна глибина, у зв'язку з чим можливі ушкодження порожнин,

глибоко розміщених за ходом ранового каналу судин, нервів, різних органів.

Через те що рана не зіяє, рановий канал замкнутий і мікроби проникли

глибоко в тканини, колоті поранення нерідко ускладнюються тяжким

нагноєнням і правцем.

б) Різані рани заподіюють бритвою, ножем, склом та іншими гострими

предметами. Вони характеризуються широким зіянням і значною кровотечою.

Зіяння рани пояснюється еластичністю шкіри, яка скорочується після

поранення. Кровоточивість пов'язана з порушенням цілості багатьох судин при

мінімальній травматизації їх стінки, що супроводжується тривалим зіянням

ушкоджених судин.

в) Рвані і забиті рани є характерними для транспортного та

промислового травматизму, іноді трапляються при роботі в сільському

господарстві. Вони супроводжуються значним забоєм і розривами тканин,

особливо шкіри.

г) Розтрощені рани заподіюються важкими предметами. Вони

виникають при залізничних, автомобільних та інших тяжких травмах.

Характеризуються значним розтрощенням тканин і органів, іноді

супроводжуються відривом кінцівок (травматична ампутація), тяжким шоком,

великою крововтратою та інтоксикацією.

Рвані, забиті і розтрощені рани звичайно дуже погано загоюються

внаслідок значних ушкоджень тканин, часто ускладнюються інфекцією, в тому

числі анаеробною і правцем.

д) Рубані рани заподіюють сокирою, шаблею та іншими важкими

гострими предметами. Вони характеризуються значним забоєм тканин і

глибокими, тяжкими порушеннями кісток та внутрішніх органів.

е) Укушені рани супроводжуються великими і глибокими

ушкодженнями, значним забрудненням, у зв'язку з чим дуже часто

ускладнюються гострою гнійною і гнильною інфекцією.

є) Отруєні рани виникають при проникненні різних отруйних речовин –

бойових отруйних і радіоактивних, отрут при укусі змій, скорпіонів тощо.

Вони характеризуються тяжким перебігом з розвитком симптомів загального

отруєння організму. Тому при лікуванні цих ран треба насамперед швидко

видалити отруйні речовини з рани, щоб запобігти загальному отруєнню

організму.

ж) Вогнепальні рани заподіюють різною вогнепальною зброєю. Залежно

від виду снаряда, що заподіює рану, вогнепальні поранення поділяють на

кульові і осколкові.

Вогнепальні поранення, особливо осколкові, відзначаються великою

травматизацією і руйнуванням тканин. Залежно від характеру ранового каналу

розрізняють поранення наскрізні, сліпі і дотичні, за характером порожнин –

проникаючі і непроникаючі.

Для вогнепальних поранень характерним є складний рановий канал із

значним розтрощенням тканин. У ділянці ранового каналу відмічається тяжкий

забій і струс на великому протязі тканин внаслідок так званого бокового удару,

гідродинамічної дії снаряда, що заподіяв рану. Вихідний отвір більший від

вхідного. Розміри ушкоджень шкіри не визначають величини ушкодження

глибше розміщених тканин. Нерідко, наприклад, при незначних шкірних

ранових отворах у ділянці стегна чи гомілки спостерігаються великі розриви і

розтрощенням м'язів, значні крововиливи.

Окрему групу становлять рани, заподіяні термоядерною і атомною

зброєю. Ці рани виникають під дією вибухової хвилі, термічного й променевого

ураження і відзначаються своєрідним перебігом (сповільненою регенерацією,

розвитком вторинних кровотеч, схильністю до тяжкої місцевої і загальної

інфекції та ін.).

Невідкладна допомога при пораненні. Перша допомога при пораненнях

полягає в зупинці кровотечі і накладанні асептичної пов'язки для захисту рани

від вторинного забруднення. При переломах і значних пораненнях провадиться

іммобілізація.

Перша допомога дуже часто подається у вигляді само- і взаємодопомоги.

Одяг у ділянці поранення обережно знімають або розрізують. Тяжкопоранених

при ушкодженнях хребта, внутрішніх органів піднімати і перевертати не

можна.

Якщо немає кровотечі, шкіру навколо рани обережно очищають

тампонами від забруднення і змазують спиртовим розчином йоду. На рану

накладають стерильну пов'язку. На місці поранення широко застосовують для

первинної пов'язки індивідуальний пакет першої допомоги. Розкриваючи

пакет і накладаючи пов'язку, слід суворо додержувати правил асептики, щоб

не інфікувати пов'язку і рану. Вміст пакета стерильний. Пакет складається з

бинта і двох ватно-марлевих подушечок, одна з яких закріплена на бинті

нерухомо, інша легко переміщається. Пакет вкритий оболонками: зовнішня - з

полімеру або прогумованої тканини, внутрішня - пергаментна. У складках

пергаментного паперу є англійська шпилька. Інструкція з методики розкриття

пакета та його застосування міститься на зовнішній оболонці. Зовнішню

прогумовану оболонку ІПП можна використати для накладання оклюзійної

(герметичної) пов'язки у разі проникаючих поранень грудної клітки. її

накладають поверх стерильного матеріалу і фіксують бинтом. У випадку

наскрізного поранення рухому подушечку попередньо переміщують від

нерухомої на таку відстань, щоб можна було закрити обидва отвори рани.

Якщо поранення сліпе, то подушечки кладуть одну на одну, прибинтовують, а

кінці бинта зав'язують або закріплюють шпилькою на поверхні пов'язки.

3. Травматичний токсикоз, або синдром тривалого стискання, виникає внаслідок тривалого здавлювання тканин, найчастіше кінцівок,

землею, уламками будинків та іншими важкими предметами. Важкість

ушкодження залежить від локалізації здавлювання, його тривалості, сили та

віку потерпілого. За клінічним перебігом травматичний токсикоз поділяють на

три періоди: ранній, проміжний, пізній.

Ранній (початковий) період виникає через 6 год після здавлювання

тканин і триває до двох-трьох днів. У потерпілого з'являється сильний біль на

цьому місці, який триває від декількох хвилин до 2 год. Потерпілий збуджений,

кричить, просить допомоги. Після двох годин біль притуплюється і хворий стає

порівняно спокійним, періодично нагадує про себе, відповідає на запитання,

намагається вивільнитися. Він скаржиться на біль у місці здавлювання,

загальну слабкість, спрагу, сухість у горлі. Після того, як його вивільнили

хворого морозить, настає загальна слабкість, оніміння у здавленому місці, яке

супроводжується болем, відсутність рухів у суглобах, запаморочення, спрага.

Місцеві зміни характеризуються набряком та крововиливом у ділянці

травмованих тканин і появою на шкірі пухирів, заповнених жовтуватою або

кров'янистою рідиною. У ранньому періоді смерть потерпілого може статися

протягом двох днів унаслідок травматичного шоку, тяжких порушень

гемодинаміки та інтоксикації організму продуктами розпаду тканин.

Проміжний період настає через два-три дні і триває до 10-12, створюючи

найбільшу небезпеку для життя потерпілого, оскільки розвивається гостра

ниркова недостатність, яка супроводжується в тяжких випадках анурією і

уремією і може призвести до смерті. Причиною гострої ниркової недостатності

є всмоктування у кров продуктів розпаду тканин здавленої кінцівки, яке

відбувається після вивільнення кінцівки і відновлення загального кровообігу.

Пізній період починається на 10-12-й день після вивільнення під травми.

Стан потерпілого поступово поліпшується, набряки зникають але можуть

з'являтися ділянки некрозу, у разі тяжких здавлень розвивається гангрена

кінцівки.

Невідкладна допомога: обережно вивільнити здавлену кінцівку, туго

забинтувати її, починаючи від кінчиків пальців (для затримки всмоктування в

загальне русло крові продуктів розпаду тканин) і накласти асептичну пов'язку

за наявності на кінцівці пухирців або ран; транспортну іммобілізацію провести

незалежно від наявності перелому кісток, обережно покласти потерпілого на

ноші; кінцівку обкласти холодом (льодом, снігом, пухирями з холодною

водою); за змогою дати потерпілому знеболювальні препарати і транспортувати

у травматологічне відділення. У разі тривалого здавлювання кінцівки допомогу

потрібно надавати, високо наклавши джгут або перетягнувши кінцівки

пов'язкою. Тривале здавлювання закінчується ампутацією кінцівки.

4. Види та типи пов’язок.

Десмургія – вчення про пов'язки, їх правильне накладання і застосування

Пов'язка – засіб тривалої лікувальної дії на рану та органи з

використанням різних матеріалів і речовин і утримання їх на тілі хворого.

Призначення пов'язки – захист ран, патологічно змінених і ушкоджених

тканин від дії зовнішніх чинників.

Розрізняють м'які і тверді нерухомі (що фіксують) пов'язки.

Нерухомі пов'язки – іммобілізувальні і коригувальні пов'язки з

витягненням використовують в основному для лікування хворих з

ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарату. До них відносяться

гіпсові пов'язки, шини й апарати.

М'які пов'язки складаються з перев'язувального матеріалу, що

накладається безпосередньо на рану, і засобів його фіксації. Розрізняють

просту м'яку (захисну і лікувальну) пов'язку, стисну - гемостатичну пов'язку і

оклюзійну пов'язку, що накладається при проникних пораненнях грудної клітки.

Для фіксації перев'язувального матеріалу використовують марлевий,

трикотажний трубчастий бинти, сітчасто-трубчастий медичний бинт

«Ретиласт», косинки з бавовняних тканин, клеол, колодій, лейкопластир.

Бинт має голівку (частину, що скатана) і вільну частину (початок).

Правила накладення бинтової пов'язки:

1. Потерпілий повинен перебувати в зручному положенні, м'язи

максимально розслаблені. Доступ до частини тіла, на яку необхідно накласти

бинтову пов'язку, має бути вільним. Бинтована частина тіла повинна займати

таке положення, в якому вона перебуватиме після бинтування, і в процесі

накладення пов'язки повинна бути нерухомою.

2. Особа, що накладає пов'язку, стає лицем до потерпілого, щоб по виразу

його обличчя бачити, чи не заподіює йому біль.

3. Пов'язку накладають від периферії кінцівки в напрямку до тулуба при

рівномірному натягненні бинта. Напрямок турів - зліва направо по відношенню

до того, хто бинтує (окрім пов'язки на ліве око, пов'язки Дезо на праву руку та

ін.). Правою рукою розгортають головку бинта, лівою утримують пов'язку і

розпрямляють ходи бинта. Бинт має котитися по бинтованій частині тіла без

попереднього відмотування, і кожен тур його повинен прикривати попередній

на 1/3 або на 2/3 ширини. Кінцеву частину бинта фіксують до пов'язки

шпилькою чи лейкопластирем або розірваний по довжині кінець бинта

зав'язують навколо забинтованої частини тіла з фіксацією на здоровому боці.

Готова пов'язка повинна міцно фіксувати перев'язний матеріал, добре

закривати уражену частину тіла, бути зручною для хворого, легкою і красивою.