21 серпня 2010 року, № 2(2) www.ekoinform.com.uaВСЕУКРАЇНСЬКЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ВИДАННЯ

ЗемляВодаПовітряВогоньЛюдина

ПОДІЇ

Василь ПЕРЕТЯТЬКО

Пожежа для лісівників – це постій-не випробування і професійного вміння, і сили духу.

Чи можна уникнути пожежі?Про це ми говоримо із начальником Дні-

пропетровського обласного управління лі-сового та мисливського господарства Васи-лем Клешнею.

– Теоретично можна. Практично не-можливо. Я працюю в лісовому господар-стві понад сімнадцять років, а такої спеки не пригадую. Загорання лісу, пожежі в таку спеку неминучі, і ми готуємося до них. У нас діє лісова охорона, під наглядом 96 тис. га лісу, а з них 25 % – це хвойні насадження, які особливо пожежонебезпечні.

Ліс у зоні Степу має виключне значен-ня для клімату та для ведення сільського господарства. Лісівники щорічно не тіль-ки заліснюють нові площі, а й прагнуть відновити втрачені внаслідок пожеж на-садження.

– Хто ж господар лісу?

– Життя показує, що господарем лісів має бути держава. І Президент України Ві ктор Янукович має слушність, коли говорить, що потрібний один господар усіх лісів. Про це свідчать і уроки лісових пожеж у Новомос-ковському та Павлоградському районах. В області 200 тис. га лісів, у нашому відомстві 96 тис. га. Не буду вдаватися до оцінок гос-подарювання військових лісгоспів, але вогонь не зважає на межу, і горять наші українські ліси. Завдяки злагодженим діям лісівників, обласної влади з працівниками МНС у Дні-пропетровській області та з військовими вда-лося вчасно й оперативно ліквідувати пожежі у військовому лісництві та у Павлоградсько-му лісгоспі. Високо оцінив злагоджену робо-ту працівників МНС, військових та працівни-ків лісового господарства області виконувач обов’язків міністра з питань надзвичайних си-туацій Михайло Болотських. Було зупинено поширення великої лісової пожежі, що ста-лася у Павлоградському лісгоспі, й убезпече-но житловий сектор міста Павлограда.

– Чому виникають пожежі?

– Часто загорання в лісах, лісосмугах у спеку трапляються внаслідок безвідповідаль-ного ставлення людей до довкілля. Багатьох пожеж можна було б уникнути, аби люди в лісі вели себе як дбайливі господарі. Справді, гірко вчитися на власному лихові, однак ни-нішній рік свідчить про необхідність прийнят-тя державної програми протипожежних захо-дів. У цій програмі слід передбачити нові під-ходи до виховання населення щодо правил протипожежної поведінки в лісі.

Пожежі – це матеріальні і моральні збит-ки. Тепер аналізують уроки пожеж і в уряді, і на місцях у кожному лісгоспі.

До нашої розмови приєднався директор ДП «Павлоградський лісгосп» Віталій Прохор:

– Усі загорання ліквідовано. Ведеться ці-лодобове спостереження за лісовими маси-вами. Дивимося на вигорілий лісовий масив, поглядаємо з надією в небо, сподіваючись на довгоочікуваний дощ. А полювання на пер-натих відміняється. Спека.

МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ АБО ЯК ОХОРОНЯТИ ЛІСИ

ВІД ПОЖЕЖ16 – 18 червня в м. Іркутську Росій-

ської Федерації відбулася міжнародна нара-да з питань транскордонних лісових пожеж і спів праці під час їх ліквідації. На нараду, крім представників України, було запроше-но керівників відповідних служб та фахівців з Білорусі, Казахстану, Китайської Народ-ної Республіки, Монголії, США, Республі-ки Корея, а також представників міжнарод-них організацій лісового департаменту ФАО та Центру глобального моніторингу лісових пожеж.

Делегацію України очолював заступник голови Держкомлісгоспу В.О. Червоний.

Ініціювало проведення наради Федераль-не агентство лісового господарства Росій-ської Федерації, де щороку виникає значна кількість лісових пожеж на територіях, що межують з іншими державами.

В останні десятиріччя Росія активно співпрацює з іншими державами у питаннях охорони лісів від пожеж.

Адже лісові пожежі можуть безпере-шкодно поширюватися на територію суміж-них країн.

Тому питання обміну досвідом, укладання можливих угод щодо співпраці у цій галузі ді-яльності були надзвичайно важливими і ко-рисними для всіх країн-учасників. Україна не стала винятком. На її території траплялися лісові пожежі, які поширювалися з терито-рії Білорусі та Росії (Чернігівська, Київська, Житомирська області).

Головними темами наради були:♦ організація спостереження за лісами та

оперативного інформування про виникнення лісових пожеж;

♦ ефективна взаємодія сил і засобів під час гасіння пожеж та ліквідації їх наслідків на прикордонних територіях;

♦ створення умов для безперешкодного перетину кордону силами, які мають бути за-діяні під час проведення протипожежних за-ходів;

♦ укладання міжнародних угод для врегу-лювання проблемних питань у сфері охорони лісів від пожеж.

Як приклад було презентовано досвід співробітництва США, Канади, Австралії, та Нової Зеландії, між якими укладено уго-ди щодо взаємодії не тільки у вище зазначе-них питаннях, вони також проводять спільні навчання та заняття з підвищення кваліфіка-ції кадрів на міжнародному рівні.�

За глобальним потеплінням – вогоньВ останнє десятиріччя у зв’язку з потеплінням клімату виникають лісові пожежі в різних куточках Землі

6стор.

ТЕСТ НА ГРОМАДЯНСЬКУЗРІЛІСТЬ

ПИТИ ЧИ БУТИ?4стор.

ЧОМУ В КАРПАТАХ ВСИХАЄ СМЕРЕКА?2

стор.

Тривала спека та порушення протипожежних правил спри-чиняють екологічні катастрофи в Росії та європейських краї-нах. На значних площах вогонь знищив ліси в Іспанії, Португа-лії, Франції, Греції, Болгарії, Сербії, Італії. Є чимало людських жертв, значних пошкоджень зазнали житлові та господар-ські об’єкти. Великі лісові пожежі з важкими наслідками ста-лись у США, Канаді, Росії та в інших країнах світу.

В українських лісах щороку виникає 3–4 тис. лісових по-жеж, в результаті яких вогонь пошкоджує або знищує близь-ко 3 тис. га лісів. Найбільш несприятливим був 2007 рік коли сталося понад 5 тис. пожеж на площі 12,7 тис. га.

У поточному 2010 році в лісах Держкомлісгоспу зареєстро-вано 1855 лісових пожеж на площі 1050 га. Середня площа од-нієї пожежі становить 0,6 га, що свідчить про ефективне їх гасіння, переважно на початковій стадії.

Для порівняння: в Росії цього року виникло 27 тис. пожеж. Ура-жена вогнем площа становить 905 тис. га, середня площа одні-єї пожежі – 33 га.

В Україні в лісах інших користувачів зафіксовано 460 пожеж на площі 5305 га, більшість у зоні Степу та Лісостепу. Най-більші лісові пожежі сталися в Луганській, Дніпропетровській та Харківській областях.

стор. 3

СПЕКА: УРОКИ ЛІСОВИХ ПОЖЕЖ

221 серпня2010 р.

Природаі суспільствоПРОБЛЕМА

Валентина МАКСИМЕНКО

В останні десятиріччя спостеріга-ється зниження життєвості ялино-

вих лісів. На схилах Карпат відбуваєть-ся масове всихання насаджень ялини. На жаль, цей негативний процес поступо-во наростає, охоплюючи дедалі більшу

територію. Складається критична си-туація. Чому масово всихають ялино-ві ліси? Що робити з відмерлими дере-

востанами ялини, як на їх місці відтво-рити молоде покоління лісу? Про це ми

розмовляємо з директором Українського науково-дослідного інституту гірсько-

го лісівництва Василем Парпаном.

– Василю Івановичу, Ви працюєте в Карпатах майже 40 років, пройшовши шлях від молодшого наукового співро-бітника до директора інституту. Ав-тор понад 270 наукових праць, моногра-фій та нормативних документів, зна-вець Карпатського лісу. Прошу Вас роз-повісти громадськості про стан ялино-вих, або як кажуть у Карпатах, смере-кових лісів. Вони всихають і складаєть-ся враження, що це має катастрофічний характер. Смерека всихає... Чому? Що робити?

– Справді, смерекові ліси – це окра-са Карпат. Їх вважають символом цих гір. В лісовому покриві Карпат на їх долю припа-дає майже 40% площі. Ці ліси мають важ-ливе економічне, екологічне та соціальне значення для регіону. Корінні мішані з бу-ком і ялицею смерекові ліси ростуть на ви-сотах 800–900 м до 1100–1200 м над рів-нем моря. А вище до самих полонин ростуть переважно чисті, або з незначною кількіс-тю кедра європейського смерекові ліси. Лі-сорослинні умови цих двох підпоясів різ-ні. Перші характеризуються відносно ба-гатими умовами – деревостани є мішани-ми стійкими і продуктивними. Другий під-пояс розміщений переважно у бідних лісо-рослинних умовах. Є ще інші смерекові ліси – так звані похідні смерічники. Вони ство-рені шляхом посадки смереки в умовах, де має рости бук або ялиця. Таку «смереко-манію» розпочато в Карпатах, так само як у Центральній і Західній Європі, в середи-ні ХІХ ст., і вона тривала до 1960-х. Розра-хунки були на потреби в будівельній дереви-ні. Смерека справді швидкоростуча порода і в умовах бучин і яличників у 40-50 років має запас стовбурової деревини близько 500-600 м3, тобто вдвічі більше, ніж у бука чи ялиці. Така економічна стратегія привела до того, що в сучасному лісовому покриві Кар-пат майже 180 тис. га, або 10% площі за-йнято похідною смерекою. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. похідна смерека на бучи-нах і яличниках виявилась нестійкою до клі-матичних факторів, почала пошкоджуватись хворобами, шкідниками і поступово всихати. Ось такий стан справ із смерековими ліса-ми Карпат.

– Василю Івановичу, розкажіть про масштаби і причини всихання смерічни-ків Карпат?

– Нині слід говорити про причини вси-хання як похідних, так і корінних смерічників Карпат. Переконаний, що сучасні проблеми, як доводять науковці, виникли давно. Пер-ші симптоми захворювання саме смереко-вих деревостанів зафіксовано ще наприкін-ці ХІХ ст. Нині, як констатують учені, вси-хання лісів набуло масштабів епідемії, ко-тра охопила не лише територію українських

Карпат, а й усієї Європи. У сусідніх держа-вах цю проблему долають шляхом перефор-мування смерекових лісів у мішані. Україн-ські фахівці продовжують дискусії як щодо самої проблеми, так і щодо причин всихан-ня лісових насаджень та шляхів порятун-ку смерекових деревостанів. За даними до-сліджень на моніторингових пробних пло-щах об’єднання «Західлісозахист» з 2006 по 2010 роки частка всихання дерев смереки зросла від 8 до 28%. За таких умов необхідно призначити вибіркові або суцільні санітарні рубки, як необхідний оздоровчий захід. Ціка-во, що всихають не тільки похідні, а й корін-ні смерічники. На Івано-Франківщині із 177 тисяч корінних смерічників 4,7 тис. всихає, або 2,7%, а із 39,4 тис. похідних – всихає 3,7 тис., або 9,4% за площею. Схожа ситуа-ція на Чернівеччині та Львівщині. Найбіль-ші масштаби всихання похідних смерічників на Безкидах, де необхідно негайно застосу-вати санітарно-оздоровчі заходи.

– А тепер, Василю Івановичу, розка-жіть докладніше про причини всихання дерев смереки та що робити із всохлими смерічниками?

– Досі, на жаль, немає єдиної думки. На-уковці називають кілька причин, які «підко-сили» смереку. Це природні та антропоген-ні причини. До природних належать абіотич-ні (кліматичні і едафічні, або ґрунтові) та бі-отичні (поширення збудників кореневої гни-лі – кореневої губки та опенька). В ураже-них насадженнях формуються стійкі хроніч-ні вогнища масового розмноження корої-дів та інших стовбурних шкідників. Антро-погенні фактори – це невчасне проведен-ня санітарно-оздоровчих заходів через від-сутність доріг, застосування невмілого гос-подарювання та «варварських» способів лі-соексплуатації. І це можна вважати першо-причиною масового всихання смерічників. Спочатку – похідних, а тепер уже й корін-

Чому в Карпатах всихає смерека і що робити?

За чотири роки втрачено майже третину зелених

«красунь»

Василь ПАРПАН

ПОДІЇ

СВІТ ПЕРЕХОДИТЬ НА БІОПАЛИВО

У найближчі 20–30 років біопаливо ста-не безальтернативним джерелом енергії для людства, замінивши всі інші. З таким про-гнозом виступили фінські вчені на тради-ційних наукових читаннях, що відкрилися в Гельсінкі.

На їхню думку, за допомогою технології виробництва біопалива, що ґрунтується на процесі фотосинтезу рослин, використовую-чи лише 2% площі поверхні планети, земля-ни зможуть задовольнити всі свої енергетич-ні потреби.

Як розказала професор університету міс-та Турку Єва-Марі Аро, сучасні дослідження націлені на створення можливостей для про-ведення штучного фотосинтезу і фотосинте-зу мікроорганізмів, що дасть змогу значно збільшити використання сонячного світла для отримання біопалива.

Виробництво біопалива шляхом фото-синтезу ґрунтується на отриманні цукру, як одного з кінцевих продуктів складного лан-цюга реакцій. Цей цукор буде перероблено на біоетанол і використовуватиметься для заправки автомобілів. Крім цього, як відзна-чила Єва-Марі Аро, за допомогою генної ін-женерії можна змінити мікроорганізми так, щоб ті під час фотосинтезу вивільняли яко-мога більше водню, який надалі можна вико-ристовувати для виробництва електроенер-гії або як паливо.

У тому самому напрямі рухається спіль-ний колектив учених Швеції та Німеччи-ни. Мікробіологи встановили, що деякі види бактерій світового океану використовують для росту енергію сонця. Учені з’ясували, що в організмі цих бактерій є унікальний піг-мент протеїн, який уловлює сонячне промін-ня. Ген цього пігменту вчені США знайшли в ДНК багатьох мало вивчених морських бак-терій ще в 2000 році.

Але тільки тепер біологам із Вищої школи шведського міста Кальмар у співпраці з ко-легами з Ґетеборґу та іспанськими вченими вдалося експериментально довести, що со-нячне світло стимулює ріст бактерій. «Саме цього ми не знали. Пігмент міг просто до-помагати таким бактеріям орієнтуватися в просторі за світлом», – вважає дослідник з Кальмара Джерон Пінхассі.

Аналогічний протеїн можна використову-вати для штучного фотосинтезу під час еко-логічно чистого виробництва енергії, навіть якщо він і не поглинає вуглекислий газ, як під час звичайного фотосинтезу.

Результати дослідження представле-но в останньому номері наукового журналу Nature. «Це відкриття має велике значення для розуміння кругообігу вуглецю в приро-ді і того, як енергія сонця потрапляє в лан-цюги живлення, – додає Пінхассі. – Бакте-рії у верхньому шарі океану купаються в морі світла. Недивно, що еволюція пощадила мі-кроорганізми, які можуть використовувати світло як джерело енергії».

Ще раніше було встановлено, що ціано-бактерії (або синьозелені водорості) пере-творюють енергію сонця на хімічну енергію шляхом фотосинтезу. Під час цього процесу вони поглинають величезну кількість вугле-кислого газу і виділяють кисень. Більше по-ловини всього кисню в атмосфері Землі ви-робляється саме таким чином.�

них. Наукові дослідження Інституту гірсько-го лісівництва, Інституту екології Карпат, Лісотехнічного національного університету, Лісозахисного підприємства «Західлісоза-хист» підтверджують, що зниження імуні-тету та ослаблення насаджень смереки від-бувається через глобальне потепління клі-мату, техногенне забруднення атмосфери і ґрунту та через лісогосподарську діяльність. Такі негативні процеси в смерекових дерево-станах регіону різко активізувались після за-сушливого 2003 року. І це найбільше сто-сується всихаючих смерічників, які ростуть у ялицевих і букових лісах. Через це похідні смерекові лісостани стали потенційно враз-ливими до дії кліматичних (відсутність дощів та високі температури повітря в період веге-тації) та біотичних (кореневі гнилі, комахи-ксилофаги, фітонематоди) чинників. Дерева фізіологічно ослаблені, відбувається актива-ція розвитку патогенних організмів (фітопа-тогенних грибів, комах-фітофагів). Отож по-гіршення стану ялинників відбувається через комплексну дію екологічних чинників. Осла-блення та всихання похідних смерічників зу-мовлене переміщенням смереки в невласти-ві для неї природно-кліматичні умови.

Першопричиною сучасного плямистого всихання корінних смерічників, як показали цьогорічні експедиційні дослідження інститу-ту, є їх ріст в умовах високогір’я на малопо-тужних кам’янистих ґрунтах. У таких умовах смерека має неглибоку кореневу систему, яка охоплює каміння, покрите моховою подуш-кою. За високих температур на крутих схи-лах південних експозицій мох втрачає вологу, а коренева система підсихає, що знижує іму-нітет смереки та спричиняє її відмиранню.

А щодо питання, що робити із всохлими смерічниками, то відповідь однозначна. По-трібно проводити санітарно-оздоровчі захо-ди, використовуючи чинні нормативні доку-менти, розроблені Інститутом гірського лісів-ництва і затверджені в установленому поряд-ку Державним комітом лісового господарства України. Необхідно також розробити спеці-альний нормативний документ щодо веден-ня лісового господарства в усихаючих смеріч-никах. До цього документа має бути включена низка важливих організаційно-оздоровчих, лі-сівничих, лісокультурних та інших заходів, на які наголошують лісознавці-екологи. Насам-перед, це проведення вибіркових або суціль-них санітарних рубок у похідних смерічниках, сприяння природному і штучному відновленню широколистяних порід; бука, явора, ільма, че-решні, з домішкою ялиці і смереки; удоскона-лення організаційних норм лісоексплуатації з використанням повітряно-трельовочних уста-новок; підтримання будівництва лісових доріг; організація постійного моніторингу за санітар-ним станом смерекових лісостанів; розширен-ня спеціалізованих науково-дослідних робіт; впровадження феромонів та інших біологіч-них і хімічних методів боротьби зі шкідниками і хворобами смереки.�

Максим ЩЕРБАКОВ

Заяви вчених про всесвітнє потепління вже не здаються фантастичними здо-гадками. Про це можна судити з ано-мальної спеки, яка саме цього року

стала «небажаним подарунком» майже для всієї Європи. Завітала вона і в Україну, і, як уже пересвідчилися жителі нашої країни, ві-зит її затягнувся – майже все літо термоме-три фіксують 40 °С.

Від такої температури потерпають май-же всі: населення, тварини, природа. Кожен українець бореться з нею по-своєму: одні п’ють багато води, інші – не відходять від кондиціонерів та вентиляторів, деякі – вза-галі рідко виходять з оселі, аби убезпечитися від гарячого повітря.

Улітку луганські лісівники особливо пиль-ні. А цього року тим паче, адже Луганський обласний центр Гідрометереології присво-їв області п’ятий, найвищий клас пожежної небезпеки. Додати до цього жорсткі кліма-тичні умови степової зони Донбасу – засу-хи, що супроводжуються сильними східними

вітрами, і майже відсутність опадів. Тож ма-ємо порохову бочку. Однак це не єдина при-чина великої кількості пожеж. Наплив ве-ликої кількості безвідповідальних відпочи-вальників у ліси області, 46% з яких хвойні, створюють дуже високу пожежну небезпеку.

Попри виконання комплексу протипо-жежних заходів у Державному лісовому фон-ді Луганської області все одно виникають ве-ликі пожежі. Одна з таких сталася 28 липня на території Новоайдарського та Сєверодо-нецького лісомисливських господарств.

Битва із вогнем тривала майже дві доби. На його ліквідацію Луганським ОУЛМГ було направлено 20 пожежних машин, 13 тракто-рів, 11 одиниць автотракторної техніки, 60 по-жежників з ранцевими вогнегасниками і понад 150 робітників із лопатами. Однак сили були не рівні: через високу температуру повітря (40 °С) і посилення вітру вогонь охопив 200 га лісу. Ситуація була дуже складною.

Під час пожежі навіть згорів пожежний автомобіль, на якому лісник Охтирського лісництва Зімбіцький О.С. доставляв лісову охорону для ліквідації осередків пожеж.

Подальше залучення техніки і лю-дей з інших лісомисливських господарств було неможливе, бо в цей час 7 підпри-ємств ліквідовували ще 14 пожеж. Вог-няний смерч повернув до табора відпо-чинку школярів та села Пурдівка. В цій критичній ситуації тільки завдяки зла-годженим діям начальника Луганського ОУЛМГ В.І. Янченка та заступника на-чальника управління В.В. Шевченка, які надали на подолання вогню пожежну тех-ніку ДП «Новоайдарського ЛМГ» і лісо-вої охорони, полум’я вдалося зупинити на підступах до села.

Держкомлісгосп України та МНС напра-вили на допомогу Луганщині пожежні під-розділи лісової охорони та МНС із Доне-цької та Харківської областей.

Завдяки злагодженим діям керівників Лу-ганського облуправліня лісового господар-ства, Головного управління МНС та МВС у Луганській області, 29 липня о 19 годині пожежу було локалізовано. Всього до лікві-дації пожежі було долучено 692 людини і 86 одиниць техніки.�

321 серпня

2010 р.

Природаі суспільство СТИХІЯ

13 серпня «пожежну» прес-кон фе-рен цію провів голова Держкомітету лі-сового господарства Микола Шершун.

– Ситуація складна і в лісах вона усклад-нюється тим, що поблизу лісових масивів масово та безконтрольно випалюють стер-ню та степову рослинність. Найскладніша ситуація на півдні та сході країни і вкрай за-грозлива на Луганщині та Запоріжжі. Це надзвичайно небезпечно, оскільки в окре-мих випадках у разі виникнення штормових вітрів (15–20 м/с), фронт вогню становить декілька кілометрів. Це дуже страшно, коли вогонь стає некерованим і знищує на своє-му шляху все живе. І це підтвердила ситуа-ція 12 серпня, коли зі степу пожежа поши-рилась на селище Урало-Кавказ у Красно-донському районі Луганській області, де зго-ріло чотири будинки. Згорів також один жит-ловий будинок і шість хлівів у селищі Шах-

та-5. Вітер розносить вогонь, який поширю-ється на лісові масиви, де з ним надзвичайно важко боротися.

Станом на 13 серпня від вогню постраж-дало близько 900 га державних лісів. Майже третина насаджень обпалена лише низовим вогнем і могла б відновитися… якби Бог дав дощу. В інших користувачів лісу і степу втра-ти більші – понад 5 тис. га. Оперативність ре-агування на пожежі порівняно з минулими ро-ками стала мобільнішою та більш згуртованою завдяки співпраці різних відомств. Це стало можливим завдяки тому, що проблема пожеж-ної небезпеки в державі безпосередньо контр-олюється Президентом України та Урядом.

У переважній більшості випадків (85%), – запевнив Голова Держкомлісгоспу, – з поже-

жами справляються працівники лісового гос-подарства. Лише коли не можуть подолати во-гонь самі, просять допомоги в МНС. Він подя-кував службовцям цього міністерства, а також МВС за плідну співпрацю.

Микола Шершун вважає, що нашу ситу-ацію з тією, що склалася в Росії, порівнюва-ти ще, слава Богу, не доводиться... але нині, без перебільшення, вона дуже складна. При цьому було зазначено, що на відміну від Ро-сії, в Україні збережена вертикаль управлін-ня лісовим господарством, що дає можли-вість контролювати ситуацію в лісах та дія-ти оперативно.

Загалом в Україні для охорони лісів від пожеж задіяно понад 22 тис. працівників лі-сової охорони, 1,5 тис. тимчасових спосте-рігачів на вежах і постах, а також по шість вертольотів Мі-2 і літаків Ан-2.

Уряд передбачив необхідне фінансування на ці заходи.

Останнім часом у засобах масової інфор-мації говорять про слабке протипожежне оснащення вітчизняних лісівників.

– Мені сумно слухати таку критику, – сказав М. Шершун. – Так стверджують ті, хто не знає стану справ. Маємо 660 пожеж-них автомобілів, нехай не всі сучасні, як того хотілося б, але всі на ходу і виїжджають у разі потреби.

Лісогосподарське відомство веде техніч-не переоснащення протипожежних підрозді-лів. Замінюють парк пожежних автомобілів. Перевагу надають так званим модулям, які встановлюються на повнопривідні автомобі-

лі й оснащені мотопомпою високого тиску та спеціальною насадкою, яка забезпечує мак-симальне розпилювання вогнегасної рідини за декілька хвилин. Це надзвичайно важливо під час гасіння лісових пожеж в умовах без-доріжжя та дефіциту води на Півдні, Півден-ному Сході, в Криму та інших регіонах. Крім того, на наявних спостережних вежах вста-новлюють сучасні телевізійні установки з 32-разовим наближенням, що надає змогу в радіусі 15 км постійно спостерігати за лісо-вими масивами.

Уряд під час підготовки бюджету на на-ступний рік виділить необхідні кошти на за-купівлю протипожежної техніки та облад-нання для виявлення лісових пожеж. Сер-йозною проблемою є недостатня мережа до-ріг в лісах, тому надзвичайно важливо реалі-зувати програму з будівництва протипожеж-них доріг і водойм. Питання щодо відновлен-ня цих програм Голова Держкомлісгоспу по-ставив на засіданні РНБО. Його підтримав Президент України.

Микола Шершун повідомив, що розро-бляються доповнення до чинного законодав-ства щодо посилення відповідальності за лі-сові підпали:

– Ми готуємо пропозиції, щоб уже у вересні-жовтні внести зміни до закону... І посилити відповідальність, принаймні, ра-зів у десять.

У багатьох областях України у зв’язку з високою пожежної небезпекою в лісах при-зупинені всі види лісогосподарських робіт. У зв’язку з цим у багатьох підприємств га-лузі відсутні обігові кошти. Тому може ви-никнути проблема з придбанням паливно-мастильних матеріалів для пожежної техні-ки. І зараз в галузі, – підкреслив Микола Шершун, – працюють над розв’язанням цієї проблеми.

Наш кор.

Вогонь – це страшно, але ми маємо бути до цього готові

Рекордна за всі часи метеорологічних

спостережень спека і розгул «вогняних ураганів»

у сусідній Російській Федерації спонукали

вітчизняних чиновників до швидкого реагування й не

менш рішучих дій

ІЗЮМСЬКИЙ ЛІСГОСП:БИТВА З ВОГНЕМ

5 серпня 2010 року о 15 год 28 хв пожеж-ний спостерігач на вежі в селі Яремівка до-повів лісничому Студенецького лісництва, що на території кварталу 138 він бачить дим.

Лісничий відразу вислав пожежний авто-мобіль, трактор із протипожежним плугом та чотирьох працівників лісової охорони. На місці пожежі старший майстер лісу В. Г. Лоб-ко побачив, що горить молодий ліс.

Пожежа виникла за кілометр від села Студенки. Зважаючи на велику швидкість вітру та невелику висоту насаджень, поже-жа майже відразу перейшла у верхову. Ди-ректор Ізюмського лісгоспу А. В. Павленко поінформував про пожежу районний відділ МНС, голову райдержадміністрації, керів-ництво районного відділу МВС.

На гасіння пожежі було направлено п’ять пожежних автомобілів лісгоспу, три пожеж-ні автомобілі районного управління МНС, три трактори з протипожежними плугами. Керівництвом обласного управління лісо-вого та мисливського господарства також звернулось до СТГО «Південна залізниця» з проханням надання пожежний поїзд: поже-жа виникла поряд із залізничною колією.

По лісництвах було оголошено про збір людей на гасіння пожежі.

Ситуація ускладнювалася тим, що з міс-та Ізюма, де знаходилися основні сили поже-жогасіння лісгоспу і МНС, до місця пожежі було близько 30 км, тому першими прибули на гасіння пожежі пожежні автомобілі Ар-темівського, Червонооскільського та Студе-нецького лісництв.

Через велику швидкість вітру, пожежа швидко поширювалася, в т.ч. і верхова. Аж ось вітер змінив напрям, і верхова пожежа повернула в бік села.

О 16 год 42 хв силами працівників лісгос-пу та МНС пожежу було локалізовано.

Володимир ШАПОВАЛОВ

ЛІСИ ЛУГАНЩИНИ ВОГНЮ НЕ ВІДДАМО!За глобальним потеплінням – вогонь

стор. 1

421 серпня2010 р.

Природаі суспільствоПРАВИЛА ЖИТТЯ

Юрій ЧОРНЕЙ

Уявити сьогодні Чернівці без черг за привозною водою вже майже неможли-

во. Те, що ще кілька років тому сприй-малося як дивовижа, поволі перетворю-

ється на невід'ємний атрибут нашого буття.

Затяжні морози, що впали цього року на голови вже відвиклих від суворих зим буковинців, змусили багатьох із них зробити те, чого вони не роби-

ли вже тривалий час. А саме: скуштувати на смак воду з водогінного крана. Не знаю, чи існує офіційна статистика щодо забезпечен-ня мешканців обласного центру питною во-дою з альтернативних джерел водопостачан-ня, але те, що чимраз більше чернівчан від-дають перевагу саме їм, стверджувати можу напевно. То дурниця, що платити усім нам доводиться двічі. Один раз за воду з центра-лізованого водогону, яка годиться хіба що на вмивання та миття посуду, а вдруге – ку-пуючи її на розлив, так би мовити, для вну-трішнього вживання. Основний аргумент на користь того, щоб усе-таки розкошелитися – металічний присмак водогінної води, який ще довго після її пиття залишається у роті, а ще – незабутній сморід хлорки у чашці навіть най-дорожчого чаю… Освіжити у пам’яті ці вже трохи призабуті відчуття буковинцям якраз і «допомогла» вже згадана вище негода, че-рез яку припинилося підвезення питної води до їхніх осель.

МЕРТВА ДЛЯ ЖИВИХ?Якісні властивості водогінної води, яку

називають питною, чітко прописано не лише морально застарілим радянським держав-ним стандартом «ГОСТ 2874-82. Вода пи-тьевая. Гигиенические требования и конт-роль за качеством», а й дещо новішими, проте так само недосконалими, вітчизня-ними Державними санітарними правила-ми і нормами «Вода питна. Гігієнічні вимо-ги до якості води централізованого госпо-дарського питного водопостачання» (ско-рочено – ДСанПіН 383-96). Останніми, до слова, до вже традиційного переліку загаль-них, хімічних і мікробіологічних параметрів, яким має відповідати вода, щоб мати право називатися питною, запроваджено ще кіль-ка нових, яких не містив ГОСТ 2874-82. За-галом таких показників набралося з добрих півсотні. (У світі воду вже давно оцінюють за 150 параметрами). Останнє робить україн-ські вимоги, що їх висувають до якості пит-ної води, схожими на європейські. Схожи-ми, але не ідентичними... Вітчизняні чинов-ники не були б собою, якби, зробивши крок вперед, одразу не пройшли два у зворотному напрямі. Відтак наказ Головного державного санітарного лікаря України одразу призупи-нив введення в дію деяких нових показників, бо на проведення всіх цих аналізів в країні банально не вистачає коштів. Вкладати ко-шти в майбутнє своїх громадян держава як гарант їх здоров'я, схоже, не поспішає. За-провадження в Україні стандартів розвине-них країн світу очистки побутових і промис-лових стічних вод, якості питної води лише за приблизними підрахунками неурядових екс-пертів потребувало би суми, рівної річному бюджету країни зразка 2000 року. І взагалі: звідки тій якісній питній воді взятися, якщо виконання положень комплексної програми «Питна вода Чернівецької області до 2020 року», згідно з інформацією управління ЖКГ ОДА, починаючи з 2006 року, з Державно-го бюджету взагалі не фінансувалося? Зага-лом, починаючи з 2006 року, на її виконання з

різних джерел передбачалося виділити майже 250 млн грн., реально ж передбачені програ-мою роботи було профінансовано не більше, ніж мільйонів на… 20.

Визнавати прямий зв'язок між неякіс-ною питною водою та хворобами людей вла-да офіційно не поспішає. Це для ООН понад 50 (!) % пацієнтів усіх лікарень у світі – люди, чиї хвороби так чи інакше пов'язані з брудною водою. (Див. цьогорічну доповідь ООН з нагоди Всесвітнього дня води «Не-здорова вода?»). При вивченні стану здоров'я населення в залежності від якості води, яку воно вживає, науковцями ДП НДІ медико-екологічних проблем спільно з вченими Ін-ституту екогігієни і токсикології ім. Л.І. Мед-ведя та Буковинського медичного університе-ту в 2006–2008 рр. було обстежено 327 ді-тей та дорослих Чернівців. «Проведені дослі-дження показали, що хронічна патологія час-тіше зустрічається в осіб, які вживають воду з надмірним вмістом нітратів. Однак вона не є специфічною, а різниця у захворюваності на-селення статистично недостовірна», – йдеть-ся у щорічному офіційному звіті про стан нав-колишнього природного середовища в Черні-вецькій області.

Чи не звідси заспокійливі реляції всіх контролюючих служб – від СЕС до структу-ри Держспоживстандарту – щодо відповід-ності якості питної води чинним в країні нор-мативам.

СМАК ВОДИОкрім власне комунальних підприємств,

які надають споживачам таку послугу, якість питної води контролюють санітарно-епідеміологічні станції. У Чернівцях, на-приклад, де споживачів, які централізова-но отримують питну водогінну воду, налічу-ється найбільше, – це акредитовані відо-мчі лабораторії КП «Чернівціводоканал», міськ- та облСЕС. Раз на рік їхню роботу контролюють також фахівці територіально-го підрозділу Держстандарту. Якщо за відпо-відністю ГОСТу та правилам і нормам пит-ної води, що централізовано подається бу-ковинцям, стежать переважно самі праців-ники водоканалів, обласної санепідемстанції та територіального підрозділу Держстандар-ту, то стан хімічного забруднення поверхне-вих вод області фіксують фахівці Держеко-інспекції та Держуправління охорони навко-лишнього природного середовища в Черні-вецькій області. Левову частку води – май-же 70% – для внутрішнього, так би мовити, вживання українці беруть саме з відкритих, а відтак незахищених від усілякого роду за-бруднень, водойм. Наприклад, більшість бу-ковинців, які користуються таким дивом ци-вілізації, як централізоване водопостачан-ня, також вживають воду з Дністра та Пру-ту. Здійснити аналіз та оцінити якісний стан

відкритих водних об'єктів можуть також фа-хівці Дністровсько-Прутського басейново-го управління водних ресурсів Держкоміте-ту України з водного господарства та Черні-вецького обласного центру з гідрометеоро-логії.

Відбір питної води для дослідження на залишки хлору, запах води при температу-рі 20 та 60 градусів за Цельсієм, її кольо-ровості та каламутності здійснюється раз на 10 днів. Для цього в Чернівцях визначе-но 10 конт рольних точок. Місця забору води вибрано таким чином, щоб якомога ширше охопити розподільчу водогінну мережу, якою користуються городяни. А відтак у перелі-ку є об’єкти – школи, аптеки, лікарні й на-віть колишній Будинок побуту, розташова-ні у різних районах міста. А ще воду на до-слідження беруть з резервуарів чистої води у Чернівцях, а також у селах Шубранець та Вікно, з яких вода качається у Чернівці. На-сосні станції у Магалі, Рогізній та Білій та-кож перебувають під пильною увагою сан-епідеміологів.

Проби з об’єктів трьох згаданих видів до-ставляються для лабораторних досліджень паралельно – незалежно одні від одних. Ме-тоди визначення смаку, запаху, кольоровос-ті та каламутності питної води розписано у документі під назвою «ГОСТ 3351-74. Вода питьевая. Методы определения вкуса, запа-ха, цветности и мутности». До слова, остан-ні дві цифри у шифрі державного стандарту – рік затвердження методики. І хоча у 2007 році її частково змінили, можете собі лише уяви-ти, які печерні стандарти, порівняно з краї-нами ЄС, стоять на сторожі нашого з вами здоров’я. Наприклад, смак води визначають (увага!), набираючи до рота малими порція-ми, де затримують її 3-5 секунд, не ковтаю-чи. Згідно з документом, запах, смак і при-смак питної оцінюється у балах, кольоро-вість – градусах, а каламутність – мг/дм3. Безпечною для вживання вважається пит-на вода, якщо її запах і смак оцінено не біль-ше, ніж у 2 бали. Кольоровість не перевищує 20 градусів, а каламутність 1,5 мг/дм3. Від-так відгонити вода може земляним, хлорним запахом або запахом нафтопродуктів, а на смак бути солоною, кислою, лужною чи мати металічний присмак. Головне, щоб не біль-ше, ніж на 2 бали. Згідно зі стандартом – ці запах чи смак споживачі відчувають тільки у тому разі, якщо на них звертають їхню увагу. У разі ж, якщо вони самі, без жодної підказ-ки, легко визначають неприємний запах чи смак, до того ж негативно відгукуються про воду – така вода вважається вже не питною. Хоча за п’ятибальною системою оцінювання такій воді виставляють лише трієчку. І лише та вода, яку споживачі відмовляються пити, заслуговує вищих оцінок – 4 і 5 балів. Поро-гові концентрації визначають за допомогою

психофізичного закону Вебера-Фехнера: ін-тенсивність відчуттів пропорційна логариф-му інтенсивності подразника (в даному ви-падку – концентрації речовини у воді). Вста-новлено, що приємні смакові відчуття під-вищують гостроту зору і частоту скорочень серця, а неприємні – понижують. Таким чи-ном інтенсивність відчуттів в 1 бал є порого-вою концентрацією даної ознаки. При цьому враховується захисна реакція організму – від-чуття відрази при неприємних смакових відчут-тях. Не втомлюючи більше читачів цією за-хоплюючою кухнею, варто лише додати, що згідно зі здійсненими лабораторними дослі-дженнями чернівецька питна водогінна вода отримала наступні оцінки: запах, смак і при-смак – 0, залишковий хлор 0,3 – 0,5 мг/дм3. Тобто, все у ме жах норми.

Чи так це насправді? Кожен може пере-свідчитися самотужки. Для цього достат-ньо, набравши з-під крана води, спочатку її понюхати, а відтак скуштувати. Та спробуй-те тут щось комусь довести. Це саме в цьо-му разі вам швидко нагадають, що на колір і смак товариш не всяк. Тож нехай собі сане-підеміологи й далі оцінюють її запах та смак на нуль балів, що мовою державного стан-дарту означає «запах, смак і присмак не від-чуваються». А те, що питання актуальне, за-свідчує ситуація кількарічної давнини, коли працівники обласної гідрометеослужби не-обачно оприлюднили результати обстежен-ня забраних проб води з річок Прут (нижче Чернівців) і Сірет, згідно з якими вміст дея-ких шкідливих речовин у річках значно пере-вищував допустимі норми, зокрема токсич-ної міді – у 200 разів. Яких лише аргумен-тів не використовували тоді відповідальні чиновники, щоб угамувати тривожний пере-полох, здійнятий з цього приводу обласними ЗМІ. У хід пішло все: від допущених при ви-веденні цифр помилок – до нібито неправо-мірного використання нормативів, придат-них хіба що для оцінки якості води рибогос-подарських водойм. У Пруті ж рибу вже дав-но не відтворюють, а тому підходити до неї з завищеними вимогами якості безпідстав-но, – заспокоювали тоді громадськість «фа-хівці».

А даремно, адже споживати воду буко-винцям доводиться саме з цієї відкритої водойми. Власне, ця обставина чи не най-більше змушує замислитися над тим, чи не пора окрім запровадження нових Дер-жавних стандартів якості питної води, за-мість затвердженого ще 1982 року ГОСТу 2874 та інших нормативно-правових доку-ментів, що регулюють це питання, також змінити саму методику проведення лабора-торного аналізу питної води. Бо чому так виходить, що рибі – смерть, а чернівчани-ну – саме пити, переконливо пояснити на-вряд чи хтось зможе?�

Контролюючі органи та споживачі

по-різному оцінюють якість,

запах, смак та присмак

водогінної води

ПИТИ ЧИ БУТИ?

521 серпня

2010 р.

Природаі суспільство ПОСТУП

Максим ГОЛОВАНЬ

Богом дана Криму природа сама під-казала лісівникам зайнятися рекреацій-ною діяльністю. І судацькі лісівники до-

сягли в цьому напрямку значних висот, впевнено утримуючи лідерські позиції

по Криму і подаючи приклад іншим лісівникам України.

Рекреація – надання послуг для відпочинку людей – передбачає обов'язкове вкладання грошових коштів, а відтак надання послуг на

платній основі. З року в рік деякі відвідува-чі мальовничих природних заповідників Кри-му цікавляться: «На що потім витрачають ці гроші?» Та, віддавши на пропускному пунк-ті 12–20 гривень, люди бачать, за що вони платять.

– Ми прагнемо не лише до лідерства, а й до об'єктивності підходу щодо ведення лісово-го господарства – говорить директор Судаць-кого лісомисливського господарства, заслу-жений працівник лісового і мисливського гос-подарства Криму Анатолій Ензель (див. фото). Анатолій Володимирович походить із лісівни-чої династії – дід Павло Севастьянович пра-цював у Судацькому лісгоспі у 1930-х роках, батько – Володимир Павлович був лісником у цьому лісгоспі у 1944–1992-х роках, а сам Ана-толій Ензель почав трудовий шлях у 1981 році майстром лісу Комсомольського лісництва Су-дацького лісгоспу. – Безумовно, рекреація – основне джерело доходу нашого підприємства.

У нас функціонує 8 рекреаційних об'єктів, що працюють повною мірою, і з кожним роком покращуються. Лісгосп почав займатися роз-витком рекреаційної інфраструктури в 1998 році, на початковому етапі дохід становив 36 тис. грн. Коли я в 1999 році прийшов пра-цювати сюди директором, то висунув цей на-прямок на перший план: уже через рік до-хід зріс до 150–160 тис. грн. Про результа-ти «десятирічки» можете судити самі: в 2009 році сума надходжень від ведення рекреацій-ної діяльності перевищила 1,5 млн грн. Відпо-чивальники мають розуміти, що обладнана ре-креаційна ділянка – це не просто гарний куто-чок лісу, за який ми беремо плату, це, переду-сім, велика облаштована територія, в яку що-річно вкладаються чималі кошти, не кажучи вже про людей, які охороняють цю мальовни-чу природу.

Стаття 47 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» проголошує: отри-

мані гроші є власними засобами підприєм-ства і направляються на проведення приро-доохоронних заходів. Але якщо опустити за-конодавчу норму, можна сказати простіше: практично всі гроші витрачають на підтриму-вання на цих територіях чистоти й порядку. За бюджетним запитом минулого року ДП «Су-дацьке лісомисливське господарство» отри-мало лише 20% бюджетних коштів. В умо-вах серйозного бюджетного недофінансуван-ня рекреація дає можливість підприємству не лише триматися на плаву, а й складати плани на майбутнє, виконуючи поставлені завдан-ня зі збільшення лісистості країни. Ось при-клад: у 2009 році судакці посадили 30 га но-вих лісів, з яких 60 тис. грн. на створення но-вих насаджень дав держбюджет, а 89 тис. грн. довелося шукати самостійно. Загалом близько 1,5 млн грн. лісгосп віддав державі у вигляді податків і платежів різних форм.

Проте вивезення сміття – не єдина тур-бота тамтешніх лісників.

– Маркування туристичних стежок, уста-новка нових сміттєзбірників, виготовлення інформаційно-агітаційних знаків про прави-ла поведінки на території наших рекреацій-них ділянок, благоустрій території, облад-нання перилами та іншими захисними спору-дами небезпечних ділянок маршрутів – ось неповний перелік того, що потребує грошо-вих вкладень – пояснює головний бухгалтер підприємства Ліля Абдураманівна. – Що-року доводиться щось додавати, зміцнюва-ти, причому власними силами. У заказни-ку «Новий Світ» люди давно стали профе-сіоналами своєї справи, вони працюють там уже не перший рік. Так, начальник рекре-аційної ділянки, заслужений працівник лі-сового і мисливського господарства Кри-

му Гошкар Гасимов працює на підприємстві вже 15 років. Раніше він був лісником, те-пер ми ввели для нього таку посаду, і він до-бре справляється зі своїми обов'язками. У його підпорядкуванні грамотні помічники-майстри лісу: Валентин Петров, Едік Гаса-нов, Олександр Карасьов, Ігор Китаєв.

Не без гордості судакці говорять про те, що їм удається не лише забезпечувати робо-тою 92 особи за штатом і винаймати на по-жежонебезпечний період 15 пожежників-сторожів, а й упродовж останніх п'яти ро-ків будувати житлові та виробничі об’єкти для співробітників. За цей час було побу-довано лісовий кордон, введено в експлуа-тацію комфортабельний готель «Караджа», на 12 місць, побудовано 4-квартирний бу-динок для сімей фахівців підприємства і бу-динок для головного лісника. Погодьтеся, в сучасних непростих фінансових умовах в це важко повірити, але факт залишається фак-том. Що ж притягує людей на роботу до ліс-госпу? Мабуть, насамперед, це стабільність. Люди вчасно отримують зарплату, забезпе-чені спецодягом, мають службовий авто-транспорт, і як би не банально це звучало, справді люблять ліс і прагнуть зберегти його для наступних поколінь. Попри всі труднощі, судакці дивляться в майбутнє з оптимізмом. Завдяки поліпшенню російсько-українських відносин, туристи знову поїхали до Криму, і це не може не тішити. До вище сказаного можна додати ще один важливий штрих. Ро-бота підприємства з наданням послуг у сфе-рі рекреації і туризму оцінена на найвищо-му рівні. У 2009 році Судацькому лісгоспу в рамках міжнародної програми захисту прав споживачів було видано сертифікат визна-ння «Знак якості».�

Любите лісовий туризм? Їдьте у Судак!Як лісгоспу заробитти

на туризмі?

Володимир КОРЖОВ,кандидат технічних наук,

УкрНДІгірліс

Для карпатських лісів з їх великим ре-сурсним і рекреаційно-туристичним по-тенціалом характерний невисокий рівень транспортної доступності, що пов’язано з низькою густотою транспортної мережі. Густота доріг у карпатських лісах у 4-7 ра-зів менша, ніж у країнах Східної та Цен-тральної Європи, де наявність двох кіломе-трів доріг на 100 га лісової території є нор-мальним явищем.

Починаючи з 2007 року, обсяги до рож-ньо-будівельних робіт, виконуваних у лі-сових підприємствах Карпатського регіону значно зросли. За три останніх роки (2007–2009) там побудовано майже 340 км лісо-вих автодоріг. Обсяг виконаних будівельно-монтажних робіт становить понад 94 млн гривень.

Однією з особливостей гірських лісо-вих автодоріг є необхідність застосування принципів ландшафтного проектування під час планування трас, що дає можливість за-безпечувати вписування елементів дороги в складний рельєф гірської місцевості, не зни-жуючи цінності самих ландшафтів. Необхід-но зазначити, що більшість доріг збудовано на схилах гір, подалі від долин гірських рі-чок. Завдяки цьому можна знизити вартість дорожньо-будівельних робіт, що пов’язано зі зменшенням капітальності і кількості водо-пропускних чи укріплювальних споруд (мос-тів, труб, підпірних стінок, берегозахисних споруд). Траси доріг – це звивисті лінії з не-значною довжиною прямих ділянок. Аби по-долати значний перепад висот на дорогах влаштовують серпантини.

Дорожньо-будівельні работи проводять-ся як підрядним методом, так і силами лі-сових підприємств, які здійснюють будів-ництво лісових доріг переважно за влас-ні кошти. За умови будівництва лісових до-ріг за бюджетні кошти, залучаються, із за-стосуванням тендерних процедур, будівель-ні організації різних форм власності і відо-мчої підпорядкованості. Головні умови залу-чення їх до роботи – це наявність сучасної техніки і кваліфікованих працівників, а та-кож досвід будівництва доріг у гірській міс-цевості. Необхідно підкреслити, що, попер-вах, складні умови будівництва і відсутність спеціалізованих організацій для будівництва лісових доріг, а також високі вимоги до якос-ті цих доріг, спричинили необхідність вико-ристання іноземних фахівців, зокрема ро-бітників. Саме тому до роботи на контрак-тних умовах залучались австрійські екскава-

торники, які використовують відпрацьовану в Альпах технологію настилання земляного полотна, що ґрунтується на застосуванні од-нієї землерийної машини – сучасного екска-ватора. За допомогою екскаватора, оснаще-ного змінними ковшами, проводиться весь комплекс робіт щодо настилання земляного полотна, включаючи транспортування дере-вини із розрубаної під дорогу просіки. Це дає змогу розв’язувати одночасно три завдан-ня: прибирати сучки, гілки і вершини дерев із траси дороги; екскаватор під час проходів ущільнює ґрунт гусеницями; дерева уклада-ються вздовж готової ділянки земляного по-лотна, яким може проїхати лісовозний ав-томобіль для транспортування круглих лі-соматеріалів. Вивезять деревину, отрима-ну під час прорубування просіки, по земля-ному полотну, прокладеному екскаватором. Одночасно з виконанням землерийних ро-

біт ковшем екскаватора також корчують пні. Під час цього обов’язково викопують кана-ви чи кювети. Екскаватор також вирівнює й ущільнює укоси земляного полотна та про-філює його поверхню. Переваги такого ме-тоду оцінили також українські будівельни-ки, які почали широко застосовувати його під час будівництва лісових автодоріг. Це дає можливість забезпечувати якість дорожньо-будівельних робіт за мінімального впливу на лісове середовище, зниження їх трудоміст-кості, високу продуктивність праці та істот-не зменшення кількості застосовуваних ма-шин і механізмів.

Тепер для розв’язання вище зазначених проблем і з метою створення належної тех-нічної бази та покращення виробничих по-тужностей державних лісових підприємств Держкомлісгоспом України реалізовано ор га нізаційно-фінансові заходи, в резуль-таті яких підприємства галузі отримали по-над сімдесят одиниць сучасної дорожньо-будівельної техніки (екскаватори, бульдо-зери, автосамоскиди, подрібнювальні ковші для екскаваторів). Загальна вартість отри-маної техніки 40,5 млн гривень. Звичайно, ефективне використання цієї техніки потре-бує кваліфікованого персоналу. Тому в 2009 році на базі Національного лісотехнічного університету України проведено навчання екскаваторників, які отримали знання щодо вимог до параметрів лісових автодоріг і раці-ональних методів будівництва. І нині у Кар-патах на будівництві лісових доріг уже пра-цюють сучасні екскаватори, керовані україн-ськими операторами.�

Євродорога в гориРозбудова мережі

шляхів у гірських лісах

Анатолій Ензель

Дороги, які будує лісова га-лузь – це головні артерії стабільно-го розвитку інфраструктури підпри-ємства та ще й запорука підвищення соціального і економічного рівня Кар-патського регіону в цілому. Важли-вим є розширення можливостей для розвитку зеленого туризму, адже люди матимуть можливість ком-фортно діставатися до найвіддале-ніших куточків природи. Народна му-дрість твердить, що дорога має вес-ти до храму – дороги Карпат ведуть до лісу, а ліс – то є храм природи.

621 серпня2010 р.

Природаі суспільствоСУСПІЛЬСТВО

Олександр ЮРЧАК, незалежний експерт з питань

стратегічного маркетингу

Українське суспільство повільно, але вперто долає шлях розвитку

від посттоталітарного до демократичного. На цьому шляху

важливо, щоб громадяни навчилися бути відповідальними за свої вчинки і власну долю і, що не менш важливо,

вміли об’єднувати зусилля для захисту спільних інтересів.

Другі (повторні) громадські слухан-ня, які відбулися в липні в Каневі Черкаської області з приводу будів-ництва в місті зернового терміналу

підприємством «Нібулон» закінчились пе-ремогою прихильників будівництва. Пере-важна більшість присутніх висловилась за будівництво, тоді як лейтмотивом попере-дніх слухань був лозунг «НІ промисловому будівництву в Каневі».

СУТЬ КОНФЛІКТУІніціатори подібних зібрань дуже час-

то використовують форми провокацій, щоб приховати суть питання і швидше досягти мети.

До слухань добре підготувались – осно-вна маса в залі була спеціально «мобілізо-вана». Достатньо було вийти до мікрофона комусь із опонентів будівництва, як із залу починались вигуки та коментарі: «козли», «гнилая интеллигенция», «хватит умни-чать», «закрой рот», «пошел отсюда». Ці та схожі репліки говорять самі про себе і про те, яка публіка зібралась у залі.

За цими слуханнями можуть бути чергові, потім ще одні і т.д. – в Україні нам є в кого вчитись, і наша псевдодемократія справді не має меж.

Отож варто розібратись по суті – чи ви-гідне це будівництво громаді, чи ні. Якщо ви-гідне, то чим саме, як це вписується в за-гальну перспективу розвитку міста. А те, що це конфлікт інтересів, який сягає далеко за межі Канева, сумнівів немає.

Суть лежить на поверхні і вона проста.Лідер вітчизняної зернопереробки, ма-

ючи на меті покрити територію України зерновими терміналами через кожні кіль-ка сотень кілометрів, вибрав місто Канів для чергового терміналу. Канів може ста-ти стратегічним активом компанії. На від-міну від степових терміналів, у Каневі є Дніпро – транспортна артерія, звідки зер-но Київщини та Черкащини можна направ-ляти в Чорне море і далі на експорт. Крім того, тут міст, який зв’язує лівий та правий береги Дніпра, готовий фарватер, підведе-ні комунікації (зокрема залізниця), дешева та кваліфікована місцева робоча сила. А ще промисловий майданчик якраз у потрібно-му місці, що залишився з часів будівництва ГЕС, про який легко домовитися з власни-ками. Отож бери і будуй.

З іншого боку – проблемка. Згаданий проммайданчик міститься в охоронній тери-торії Шевченківського національного запо-відника. Заборона будь-якого промислово-го будівництва підкріплена двома указами Президентів України. Місто Т. Г. Шевченка є символом та духовною скарбницею укра-їнства, тому промисловий термінал та по-

токи барж майже навпроти Тарасової гори можуть сподобатись хіба що любителям ін-дустріальних краєвидів у стилі соцреалізму, але не добропорядному українцю, який ша-нує традиції. Крім того, місто роками «на-строюється» на розвиток туризму як пріори-тетного напрямку – хоча ще нічого, правда, для цього не робить.

АРГУМЕНТИ ТИХ, ХТО «ПРОТИ» І ТИХ, ХТО «ЗА»

Від початку дискусія велася переважно в «екологічній» та «законодавчій» площинах. Екологічна тема підняла аргументи та контр-аргументи щодо алергії, відходів, шуму, ін-ших видів забруднень і, зрештою, зовніш-нього вигляду.

Законодавча тема апелювала до законів і розпоряджень щодо можливості будівництва саме в цьому місці.

Однак постановки питання у вказаному вище контексті, – «яким чином та наскіль-ки… відповідає інтересам міста», фактично, не було. Адже не можна вважати відповіддю на це запитання обіцянку створення близь-ко 100 робочих місць та несформульовані в кількісному та якісному аспектах наміри ін-вестора щодо соціального та інших напрямів розвитку.

Таким чином, супротивники будівництва, педалюючи «екологічну» тему, значно по-легшили розробку контр-аргументації мене-джерам «Нібулону». Навряд чи це було зро-блено свідомо, – скоріше просто через брак інформації та сумнозвісний досвід із «шам-піньйонами та курми».

Зовсім інші почуття та міркування викли-кає теза «Нібулону»: «Ми – це розвиток». Тим більше в Канівському контексті.

Стратегічним планом розвитку Канева від 2005 року саме туризм визначено як пріори-тет №1. Цей напрямок, підтверджений, до речі, вже планами до 2015 року, є ключовим і для районної адміністрації. Місцева влада в черговий раз заявила про це на двох кон-ференціях 10-11 червня поточного року, які об’єднали теми туризму, інфраструктури та сталого розвитку.

СПРАВЖНІ ПИТАННЯПОКИ ЩО «ПОЗА КАДРОМ»

Власне, а чи є в нас альтернатива «Нібу-лону»? Канівці згадують про грандіозні про-

екти розважальних комплексів, аквапарків тощо, для яких теж знаходились інвестори. І які забезпечували сотні робочих місць і за-гальний розвиток всієї інфраструктури. Вар-то подивитись, як впливають на розвиток ре-гіонів інвестиції в Камянець-Подільському чи як підняв весь малий та середній бізнес карпатського регіону Буковель.

Щоправда, в Каневі інвестори кудись зникли. Але, можливо, справа в умовах для таких інвесторів? Чи справді ці умови та ро-бота з інвесторами в Каневі на належному рівні.

Уявімо собі в центрі нинішньої суперечки сучасний туристично-розважальний комп-лекс. То чому віддати перевагу? На які кри-терії опиратися? Що дасть більший внесок у розвиток туристичної та міської інфраструк-тури? Що, зрештою, дасть місту більше ро-бочих місць?

Продовжувати подібний список серйоз-них запитань можна ще довго, але… По-перше, з цього питання потрібна чітка пози-ція і громади, і місцевої влади. Поки що не-має ні того, ні другого. По-друге, викликає подив замовчування чи «з’їзджання» при-хильників та представників «Нібулону» з подібних складних питань – наприклад, із теми доріг. Що буде з дорогами в Каневі – як під час будівництва, так і під час експлуа-тації терміналу? В те, що вантажівки не бу-дуть йти з правого берега через місто і ГЕС до елеватора на лівому, може повірити хіба що дитина. Отож, яким чином та хто буде підтримувати стан доріг у належному стані? Всі ці пострадянські роки, дороги – це лихо Канева і, на жаль, вони чомусь гірші, ніж де-інде в Україні. І чи взагалі місту потрібні ці транспортні потоки?

Подібні запитання мають пряме від-ношення як до розвитку туризму, так і до розв’язання звичайних побутових проблем жителів міста.

Ці питання важливі і те, що громада їх не ставить у повному обсязі, а інвестор на деякі вже поставлені не відповідає – щонаймен-ше, насторожує. І проблема тут не в тому, що поки що немає проекту в інвестора. Про-блема, на мій погляд, в іншому, – інвестор, насправді, не дуже й переймається інтере-сами громади, тим більше, що сама грома-да не спроможна чітко та зрозуміло донести до нього свої пріоритети розвитку. Всі ці роз-мови про екологію – це повернення в мину-ле, – як у контексті існуючого досвіду, так і в контексті ознайомлення з сучасними техно-логіями. Насправді ж потрібно говорити про майбутнє – і не про 100, та навіть нехай і ти-сячу робочих місць, – а про те, чи є «Нібу-лон» справді тим вибором, який забезпечить громадянам та місту їхнє гідне, здорове та за-безпечене майбутнє з урахуванням усіх кри-теріїв вибору та сумісності з загальною стра-тегією розвитку.

А для цього потрібно самим відповісти на ці складні запитання (ще раз чи спочат-

ку?) – куди йдемо, чого хочемо та як ми пла-нуємо це зробити, – тобто виробити ці самі критерії та стратегію. Дбаючи про своє місто і пам’ятаючи, що це місто є справжнім симво-лом для тисяч українців цілого світу.

Менеджерам «Нібулону» та іншим по-тенційним великим інвесторам слід підкоре-гувати свої піар-ходи і вчитися вибудовувати відносини на інших принципах, з дотриман-ням необхідного балансу інтересів.

ПІДСУМОВУЮЧИ…

Правильно сказав на останніх слухан-нях канівець Іван Забродський. «Чому ви ставите питання, що канівська громада ка-тегорично «проти» будівництва «Нібуло-ну»? Справді великі інвестори тепер потріб-ні як ніколи. Питання тільки у взаємовигід-ності інтересів. Зустрічна пропозиція грома-ди до «Нібулона» вже прозвучала на попе-редніх слуханнях: «Ми вам раді, але не в са-мому Каневі».

А нині обидві сторони продовжують запе-клу боротьбу, розколюючи громаду Канева на два протилежні табори.

Однак краще було б перевести цю бо-ротьбу в конструктивний діалог, в диску-сію про розвиток міста та регіону, опрацю-вати всі елементи можливої взаємовигідної співпраці.

Громаді та владі необхідно переглянути свою стратегію, пріоритети розвитку та по-літику роботи з інвесторами. Це суперваж-ливо, як у загальнополітичному контексті, так і з точки зору ведення цих перемовин. Поважають сильних, які знають, чого хо-чуть. І хочуть не тільки в своїх особистих ін-тересах. В іншому випадку – «лохотрон» за повною програмою. А на що інше заслуговує така громада?

Отож потрібно вести дискусію, а не бо-ротьбу. Дискусію, яка базується на чіткому розумінні власних (тобто громадських) ін-тересів. І вести цю дискусію прозоро, від-крито, конструктивно та з дотриманням еле-ментарних правил взаємоповаги. Здається, таке бажання в даному випадку мають оби-дві сторони, принаймні, це декларується як з боку місцевої влади, так і з боку власника «Нібулону».

От як би ще можна було уникнути явних маніпуляцій, постійних натяків та підозр, де-шевих «понтів», якими постійно підживлю-ють частину публіки, і що успішно викорис-товують заангажовані «ініціативні групи» та «ведучі» подібних слухань і на що, на жаль, «ведуться» інші.

Але хіба все це можливо в Україні? При тій культурі і тому стані речей, які ми бачи-ли на «повторних» громадських слуханнях? А може, спробуємо?

Це й буде нашим тестом на зрілість – зрілість переконань, зрілість планів на майбутнє, зрілість у вмінні відстоюва-ти власні інтереси, поважаючи при цьому партнера.�

Тест на громадянську зрілістьЯк будівництво

елеватора підприємства

«Нібулон» розділило населення міста

на два табори, але спонукало до

об’єднання

Генеральний директор «Нібулону» О. Вадатурський

представляє...

...а громада не сприймає Фот

о А

нат

олія

Дм

итре

нка

721 серпня

2010 р.

Природаі суспільство ЛЮДИНА

Іван КУГНОГостей дому пан Микола знайомить

зі своїми найнадійнішими друзями – по-сохами. Вони майстерно вирізьблені го-

стрим ножем і всі однакового зросту, бо в поході на них покладалася важлива мі-

сія – служити підпірками для намету. Їх число відповідає кількості походів.

З ними пройдено всю Україну по діаго-налі від північного заходу до південно-

го сходу, а також на північ і на південь. 738 кілометрів шляху пролягли через

Чорнобильську радіоактивно забрудне-ну зону. Але «справою життя» без пе-

ребільшення слід вважати серію походів «Українці за Уралом».

ЛЮДИУ перший похід мандрівник Микола Хрі-

єнко вирушив 26 березня 1997 року, шостий завершив у вересні 2000-го. Пішки в різні пори року пройдено від села Кошари Шаць-кого району на Волині до села Холодне Но-воазовського району Донецької області.

Поганих людей на довгому шляху не зу-стрічав. Правда, якось нічний напад на на-мет біля села Аврамівки на Дніпропетров-щині додав адреналіну в кров. Вискочив з мисливським ножем зовні, став, готовий до бою. Але драма, не розпочавшись, закінчи-лась комедією. Як з’ясувалось, бідака шукав кума, який десь запропав після спільної ве-чері простонеба. Почув хропіння в посадці. Пішов на звук, аж раптом перечепився об розтяжку намету.

Коли йшов від Світловодська до Синельни-кового, якийсь голова колгоспу не пустив пе-реночувати, навіть не захотів дивитися доку-ментів. Хоча міг би прилаштувати журналіста до якоїсь бабці. Ситуація повторилася на риб-стані дорогою з Києва до Світловодська. Сто-рож побоявся відчинити незнайомцеві. Та ман-дрівник не ображається, адже Україною тиня-ється чимало всіляких «маніяків».

– Легше йшлося Поліссям, – ділиться спостереженнями Микола, – там усі добре розуміють природу і бачать перехожого на-скрізь. Місцеві мисливці та рибалки за ша-ром пилу й поту на обличчі запросто скажуть хто перед ними стоїть. А от мешканці цен-тральних областей, степовики з більшою не-довірою ставляться до прийшлого. Не тому, що недобрі, певно, не вміють визначити: чи це лиха людина, чи справжній журналіст.

ДОВКІЛЛЯ І ПРИРОДАПеред початком чергового етапу походу в

географічній енциклопедії України мандрів-ник прочитав: «Верхів'я Прип'яті знаходить-ся біля села Голядин Шацького району Во-линської області». Великим було розчаруван-ня, коли з'ясувалося, що ні джерела, ні краси-вого озерця там, де колись починалась річка, вже нема. Зникла і сама Прип’ять. Перші 90 кілометрів меліоратори спрямили і перетво-рили на дренажний канал. Це завдало великої шкоди Поліссю. Тепер «покращені» землі за-ростають бур’янами і вивітрюються.

Друга біда, помічена в дорозі мандрівни-ком: на Черкащині штучні моря щороку про-ковтують 2–3 метри дніпровських берегів, «відгризають» шматок за шматком від пас-ма мальовничих Канівських пагорбів.

Київщина, Кіровоградщина і та ж таки Чер-кащина потерпають від біди третьої – вирубу-вання найцінніших порід лісу – ясена, дуба.

Розорювання берегів до краю води за-вдає подвійного лиха: змивається дорогоцін-ний родючий шар – гумус – і замулюється русло. На Донеччині довелося рятувати двох дітлахів-раколовів. Застрягли посеред річки в глибокій муляці: втопитися вони не могли, але комарі заїли б.

Душу мандрівника зігріли картини за-повідного Хомутівського степу. На верхівці прадавнього скіфського кургану вдихав па-хощі реліктових трав, а в далині, як слід од реактивного літака, хмара куряви, здійнята автомашиною, і одинокий орел чи кібчик по-вис у високому небі. Мабуть, саме там спало на думку якомусь філософу: відкритий гори-зонт робить людину розкутою.

СТРАХДва з половиною роки роботи в штаті

чорнобильського прес-агентства допомогли журналістові подолати страх. Піднімався на вершину 150-метрової вентиляційної труби четвертого блоку, проходив під зруйнованим реактором, разом із водолазами занурював-ся до водозаборів системи охолодження тре-тього і четвертого блоків, двічі сходив на по-крівлю «саркофага»... Пан Микола каже, що радіації не боїться. Та усвідомлює: вона знищує людину. А це змушує вдаватися до захисту.

У поході через забруднені території зупи-нятися безпечніше на природних підвищен-нях: весь радіоактивний бруд дощі змили в низовини. Перед виходом на маршрут де-тально вивчає карту місцевості з рівнями ра-діації. У покинутих селах, якщо там є люди, можна облаштуватись і в наметі. А в без-людних місцях, зізнався Микола, немає ба-жання зупинятися, і навіть з’являється якась тривога – не хочеться лягати на землю, хоча знаєш, що рівень радіації там незначний. Ра-діофобія, притаманна кожній людині, підси-люється, коли бачиш цілковите запустіння. Ніде не видно ні копиці сіна, ні сліду коро-ви, не дзенькне біля криниці відро. Все за-вмерло. Зона.

У селі Новий Мир Народицького райо-ну мандрівникові серед ночі дуже захоті-лось стати Давидом Копперфільдом: зави-снути між небом і землею, тільки б не тор-катись отруєної поверхні. У село він зайшов, аби зустрітися з Володимиром Людвигови-чем Жанковським, який називав себе пред-ставником Президента в Новому Мирі. Дов-го блукав у темряві, став гукати, загавкали собаки, прийшов дід, і обидва надзвичай-но зраділи один одному серед повного без-люддя.

Наступного разу мандрівник здійснив по-хід з центра Зони, від об’єкта «Укриття» пів-нічним слідом чорнобильського радіоактив-ного викиду до Брянської області Російської Федерації. Він пройшов пішки близько 400 кілометрів містами Чорнобилем, Славути-чем, закопаним у землю селом Копачі.

– Є полюси географічні, магнітні, холоду, недоступності, а тепер є ще й Атомний по-люс, який я пишу з великої літери, – пояс-нює журналіст, – в цьому місці зібрано по-над 100 тонн непідконтрольного людині ура-нового палива, змішаного вибухом із буді-вельним сміттям. Туди не можна послати ко-гось наказом редактора. А моя доля і сенс життя – ходити саме туди.

Мандрівки без пригод і ризику для життя, мабуть, неможливі.

Два рази Хрієнко потрапляв в автоката-строфи. Один раз на Сахаліні, другий – у Якутії. У першому випадку допомогло те, що мандрівник сидів позаду й упирався руками в переднє сидіння, а то б вилетів з кабіни че-рез лобове скло. Другого разу, авто, що ви-скочило назустріч, випадково налетіло на камінь і, перевернувшись, перелетіло через машину, в якій їхав Микола.

На Чукотці під його собачою запряжкою обломився сніговий козирок. І люди, і соба-ки мало не зірвалися з кручі.

– Висота була метрів 18, упали б ми прямо в штормове море. Собаки рвали лапи до крові, ми з усіх сил їм допомага-ли. Вибралися, і тільки тоді я відчув страх. Поки штовхали нарти, було не до того. Ін-шого разу, коли на мосту під моїми ногами розповзлися колоди, мене як струмом уда-рило: адже на спині рюкзак масою понад 30 кг, а внизу ріка, – пригадує Микола. – А в тайзі в мене з карабіна золотошукачі стрі-ляли. Таке відчуття було, що куля маківку обпекла. Потім сказали: «Хотіли перевіри-ти, дійдеш ти до Чукотки чи ні. Ми про тебе по радіо чули». І кинули три пачки грошей, мовляв, зарплату одержали, гуляємо.

ЗА УРАЛДосвід мандрів Україною послужив до-

брою основою для наступної серії експеди-цій «Українці за Уралом». Під час першого етапу цього проекту, який тривав із 7 липня 2004 до 11 лютого 2005 року, дослідник по-долав 27 тис. км – від Києва через Урал, Ал-тай, Хакасію, Західний і Східний Сибір, Да-лекий Схід, Якутію, Колиму й Чукотку до мису Дежньова, а разом із дорогою назад, в Україну, весь пройдений шлях дорівнює до-вжині екватора Землі – 40 тис. км.

У другому етапі, який розпочався у черв-ні і завершився у жовтні 2007 року, Мико-ла Хрієнко зібрав надзвичайно цікавий ма-теріал про життя наших земляків-українців та корінних народів на Камчатці, Сахаліні, Командорських і Курильських островах. За-гальна довжина маршруту – 33 тис. км.

І ось найсвіжіша новина. 30 червня 2010 року Микола Хрієнко повернувся з Росій-ської Федерації, де він завершив остан-ній довготривалий дослідницький маршрут, який пролягав територією між Полярним колом і береговою лінією Північного Льо-довитого океану від мису Дежньова і сели-ща Уелен (Чукотка) до Мурманська, що на Кольському півострові.

З пригорщ вражень від почутого-побаченого в зауральських і північних по-ходах, Микола Хрієнко вперто намагається створити широке полотно про життя україн-ців на просторах Сибіру і Крайньої Півночі. У планах – видання книжки, фотоальбому та врешті-решт – фотовиставка «Українці за Уралом. ХХІ століття». �

ЗАРУБКИ НА ПОСОХУ «Коли йдеш пішки, зрівнюєшся з людь-

ми: баба несе мішок з травою, а я рюкзак. Але «з рюкзака» видно більше, ніж з верто-льота».

«Завжди існує конфлікт між мандрівни-ком і дорогою. Її неможливо побороти (про-йти) – вона нескінченна».

Атомний полюс Миколи Хрієнка

З біографії журналістаі мандрівника Миколи Хрієнка

Родом із Кіровоградської облас-ті (село Ново-Липове, де народив-ся, було затоплено в 1956 році під час спорудження Кременчуцької ГЕС). Працював у газетах «Молодь України», «Радянська Україна», «Сільські вісті», «Вісник Чорноби-ля», «Голос України», інформацій-ному агентстві УНІАН та в прес-агентстві Чорнобильської АЕС. Ви-світлював події на фронтах Кавка-зу. Учасник ліквідації наслідків ава-рії на Чорнобильській АЕС. Здій-снив 24 піших і лижних походи (з них 19 – одиночних) загальною до-вжиною 6178 км. Нагороджений ор-деном Миколи Чудотворця – за ви-значний внесок у примноження до-бра на Землі, орденом Української Православної Церкви Святого Рів-ноапостольного князя Володимира Великого III ступеня і двома золо-тими медалями за перемоги в жур-налістських конкурсах. Заслужений

журналіст України.

821 серпня2010 р.

Природаі суспільствоДИВОСВІТ

Юрій ЧОРНЕЙ

У тексті Біблії, виявляється, немає жодної ботанічної назви ні самого дерева, ні плода, скуштувати який лукавий змій-спокусник підбив спо-

чатку Єву, а відтак та – вже свого легковір-ного Адама. Принаймні саме це стверджують автори ошатного видання «Рослини Свято-го Письма та перспективи створення біблій-ного саду», яке нещодавно побачило світ у чернівецькому видавництві «БукРек». Що-більше, на роль цього плода, окрім, власне, яблука, віддавна також претендують рідкіс-ний сорт хурми і навіть… айва.

Реалізація сміливого задуму потребувала не лише часу – для написання монографії ав-торам знадобилося більше року, а й поєднан-ня зусиль одразу чотирьох науковців з різних галузей знань. Адже у книжці проаналізова-но не лише теологічне значення та біологіч-ні особливості рослин, які згадуються у Свя-тому Письмі. Біблійна зелень тут також впи-сана у культурно-історичний контекст існу-вання людства. Відтак не дивно, що «бать-ками» книжки стали не тільки біологи Світ-лана Руденко та Степан Костишин, а й фі-лолог Оксана Івасюк і богослов протоієрей

Ми кола Щербань. Власне самі рослини, згід-но з книгою Буття, Господь сотворив на три дні раніше, ніж оселив на Землі людину. Як би там насправді не було, але існування лю-дини без рослин, вочевидь, неможливо. Чого, зауважте, не скажеш про сам рослинний світ. У книжці проаналізовано 75 видів рослин, посилання на які, на думку авторів, були най-більш значущими з теологічного погляду. (За-галом, за різними підрахунками, у Біблії зга-дується від 100 до 120 різних рослин).

Невід’ємною частиною книжки стала роз-роблені науковцями практичні поради щодо перспектив вирощування у наших кліматич-них умовах тієї чи іншої згаданої у Біблії рос-лини. А відтак книжка дає не лише наукове, а й суто практичне підгрунття для закладання у Чернівцях так званого Біблійного саду. До слова, першого на теренах України.

Як запевнив ректор Чернівецького на-ціонального університету ім. Ю. Федькови-ча Степан Мельничук, принципове рішен-ня щодо створення такого сакрального саду ухвалено. Щобільше, до процесу залучено архітекторів, потенційних меценатів тощо. Ймовірно, хоча останнє слово тут за фахів-цями, сад буде закладено на території побли-зу VI корпусу університету, яка за радянських часів належала військовій кафедрі. (Раніше також висловлювалась ідея щодо закладен-ня нових дерев у вже існуючому ботанічному саду або на землях поблизу стародавніх Ши-пинців, де вже кілька тисячоліть тому існу-вало потужне землеробське трипільське по-селення – ровесник єгипетських пірамід). Тепер тут замість гармат буятимуть, напри-клад, оливкові дерева. І нехай це будуть зо-

всім інші маслини, ніж ті – з біблійного Гет-симанського саду, під якими дві тисячі років тому воїни схопили Спасителя. Проте черні-вецький сад все одно матиме усі шанси ста-ти матеріальним, земним уособленням саду духовного. Таким собі взірцем співіснування людини і природи.

Загалом для реалізації цього грандіоз-ного проекту авторами рекомендовано 106 видів рослин. Щоправда, не всі з них змо-жуть вижити у відкритому грунті. Тому час-тину доведеться вирощувати у контейнерах та оранжереях, а до саду виносити тільки на літній період. Деякі рослини, яким буде особливо важко прижитися у наших широ-тах, замінять на близькі до них місцеві види, а особливо рідкісні привезуть із ботанічних садів Ізраїлю та Єгипту. Відтак уже у ко-ротко-, а не довгостроковій перспективі, як образно висловився один із авторів книжки протоієрей Микола Щербань, на території колишньої Резиденції митрополитів поста-не Біблійний сад. Тут поруч ростимуть алое та будяк кучерявий, бук і біла верба, вино-град та їстівний каштан, європейська мас-лина і осот польовий, пшениця й часник, троянда дамаська і яблуня ягідна. А ще, цей сад обіцяє стати місцем, де буятимуть най-кращі з усіх можливих запахів. І нехай для його закладки потрібно п’ять років, а пло-ди з деяких посаджених у саду дерев поба-чать хіба що нащадки нинішніх поколінь, за справу братися все одно варто. Адже на те він і називається Біблійним, щоб ще раз на-гадати людині про її роль і місце у цьому сві-ті. Як, власне, й про те, що вона вже одного разу втратила.�

Постане біблійний садВ Чернівецькому

національному університеті закладуть перший в Україні сад

біблійних рослин

ПОПУЛЯРНА УКРАЇНА

Передплатний індекс: 49734

Тираж – 5000 пр.

Свідоцтво Міністерства юстиції України про державну реєстрацію

друкованого засобу масової їнформації Серія КВ № 16802-5474Р

від 15.07.2010 р.

ВИДАВЕЦЬ:ТОВ «Видавничий дім «ЕКО-інформ»

м. Київ, вул. Ш. Руставелі, 9-АТел.: (044) 235-31-36

info@ekoinform.com.uawww.ekoinform.com.ua

Друк: ТОВ «Новий друк»м. Київ, вул. Магнітогорська, 1

ГОЛОВА РЕДАКЦІЙНОЇ РАДИМ.Х. Шершун

РЕДАКЦІЯ:Редактор В.В. Максименко

Відповідальний секретар І.І. КугноДизайн та верстка Р.І. Новіков

ВСЕУКРАЇНСЬКА ЕКОЛОГІЧНА ГАЗЕТА «ПРИРОДА І СУСПІЛЬСТВО»

№ 2 (2) вихід у світ 21.08.2010 р.

ЗАСНОВНИК:Державний комітет лісового

господарства України

Юрій РОЙ

Карадагський природний заповідник, якому в серпні цього року виповни-лося 31 рік – унікальний куточок південно-східної частини Кримсько-

го півострова. 120–150 млн років тому те-риторія заповідника була зоною активної вулканічної діяльності. Площа заповідни-ка – 2874,2 га, з яких 809,1 га – акваторія Чорного моря. Найвища точка гірської гру-пи Карадагу – гора Свята – 576 м над рів-нем моря. Поряд із вулканічними утворення-ми (хребти Карагач, Хоба-Тепе, Магнітний, Кок-Кая, гора Свята) розташовані залишки давніх рифових масивів (хребет Сюрю-Кая, гори Балали-Кая і Легенер). Візиткою Ка-радагу, яку відвідують тисячі туристів, стала оспівана в легендах і переказах скеля-острів Золоті ворота.

Щоб зберегти для наступних поколінь цей неповторний куточок природи і захис-тити унікальну флору та фауну, у 2001 році комплекс рослин і тварин заповідника по-становою Кабінету Міністрів було оголо-шено національним надбанням України. А водно-скельний комплекс Карадагу в 2004 році внесено до переліку водно-болотних

угідь міжнародного значення (Ремсарська конвенція).

Із 1176 вищих судинних рослин Карадаг-ського природного заповідника НАН Украї-ни виділено 53 рослини, які ростуть лише у цій місцевості, близько сотні рідкісних і зни-каючих видів. У Червону книгу України зане-сено 80 видів рослин, у Європейський чер-воний список – 33 види, в Червоний спи-сок міжнародного союзу охорони приро-ди (МСОП) – 19 видів, у списку Бернської конвенції – 8 видів, 23 види внесено в Між-народну конвенцію СІТЕС.

Так само багата й різноманітна фауна заповідника, яка нараховує понад 5400 видів, з них 135 занесено до Червоної книги України, у списку Боннської кон-венції – 75 видів, Бернської конвенції – 196 видів, конвенції СІТЕС – 53 види, у списку МСОП – 22 види, у Європейсько-му червоному списку – 29 видів. На тери-торії заповідника водиться 32 види ссав-ців, 236 видів птахів, 9 видів плазунів, 4 види земноводних, 232 види павуків тощо. Відкриття і дослідження нових видів і ро-дів живих організмів триває.�

Унікальний КарадагНеподалік

багатолюдного пляжу – кордон відомого

заповідника

Кожен із нас сприймає красу природи по-своєму. І бачимо ми кожен своє. Черпаємо здоров’я, настрій, натхнення. Саме волин-ський ліс для багатьох вітчизняних художни-ків став тим поштовхом, який спонукав ста-ти за мольберт. І постали пейзажі дивовиж-ні на полотні…

Любити треба вміти... Аби навчити лю-бити волинський ліс, ще раз нагадати про його велич, про те, що наше майбутнє за-лежить не тільки від людей, які той ліс створюють, а й від кожного, Волинське об-ласне управління лісового та мисливсько-го господарства взяло на себе сміливість організувати виставку «Волинський ліс очима художників». За сприяння управ-ління культури було зібрано полотна більш ніж 20 митців.

І нарешті в галереї будинку Волинської обласної ради урочисто відкрили вистав-ку, присвячену всім залюбленим у волин-ські ліси. У колекції представлено роботи Народного художника України Олександра Байдукова, Заслуженого художника Укра-їни Леоніда Литвина, членів Національної спілки художників України Світлани Бай-дукової, Олени Бурдаш, Світлани Костуке-вич, Зиновії Рубан, Михайла Савицького, Оксани Тарасенко, Леоніда Хведчука, Окса-ни Ядчук-Мачинської, Богдана Ясинсько-го, а також Ігоря Лукановського, Володими-ра Гадьо, Юлії Гетьман, Леоніда Корольчука, Наталії Мелесь, Євгена Панагайби, Окса-ни Перепечі, Миколи Пивовара, Зоряни Рубан-Головчук, Петра Собка, Іванни Узун, Леоніда Українця, Наталії Чухрін. Тут було представлено роботи учасників численних пленерів, що їх для художників організову-вав голова Ковельського відділення Україн-ського фонду культури Геннадій Сарапін. Ра-зом із картинами відомих авторів виставлено твори початківці з не менш цікавими ідеями.

Заступник голови Волинської облдер-жадміністрації Святослав Кравчук наго-лосив на актуальності події: «Нас змуси-ли замислитись, яка суть людини і як має-мо ставитися до природи. Сподіваємося, що відві дувачам виставки захочеться посадити дерево або принаймні зробити зауваження тому, хто його ламає».

Мистецтвознавець Зоя Навроцька, яка фактично була ведучою дійства, зробила екскурс у минуле та сьогодення мистецького життя. Вона, а художники її підтримали, по-бажала, аби ця виставка відкрила перспек-тиву для майбутніх пленерів та розвитку жи-вопису на Волині.

На відкритті можна було поспілкувати-ся з митцями. Наприклад, художниця Зи-новія Рубан прийшла разом зі своєю «лісо-вою школою»: картини виставляють її донь-ка Зоряна Рубан-Головчук, учениці Окса-на Перепеча та Наталія Чухрін. Наставни-ця визнала цінність робіт та назвала колек-цію своєрідною арттерапією.

І художники, і лісівники сподіваються, що їхня любов передасться усім глядачам, котрі відвідають виставку полотен волинських ху-дожників.

Оксана ЧУРИЛО

ЧАРИ ВОЛИНСЬКОГО ЛІСУ