6 жовтня 2010 року, № 5 www.ekoinform.com.uaВСЕУКРАЇНСЬКЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ВИДАННЯ

ЗемляВодаПовітряВогоньЛюдина

7стор.

ГУНИ В КАРПАТАХЩОБ МАТИ РІДНА НЕ СТАЛА МАЧУХОЮ6

стор.

ЛІСОВУ ОХОРОНУ ТРЕБА ОЗБРОЇТИ... ЗАКОНОМ2

стор.

ПОДІЇБез концепції виживання

стор. 3

Юрій САМОЙЛЕНКО

Україна прагне гідно увійти до Європей-ського дому.

Цікаво: а якою її ба-чать європейські су-сіди? Чи уквітчаною різнобарвним паху-чим віночком, чи, на-впаки, з терновим голчастим вінцем? Скор-ботна відповідь очевидна. Досить згадати, що Україна асоціюється, насамперед, із жеврію-чим постійною радіоактивною загрозою Чор-нобилем. Крім того, міжнародний статус на-шої держави – країна-зона: зона екологічно-го лиха, зона двох епідемій – туберкульозу і СНІДу.

Певно, що за таких обставин наші євро-пейські земляки стурбовані існуючим ста-ном навколишнього середовища. До того ж якість довкілля в Україні – це не просто складова якості довкілля в Європі, а впливо-вий чинник тенденцій розвитку країн Євро-пейського регіону, важливий орієнтир змін у загальноєвропейській екологічній політи-ці. Невипадково саме столицю України було обрано місцем зустрічі у 2003 році міністрів охорони навколишнього середовища країн Європейського континенту на конференції «Довкілля для Європи» під егідою Європей-

ської економічної комісії ООН. За визначен-ням, головна мета цієї конференції полягала в «забезпеченні формування і сталого роз-витку екологічно безпечного європейського простору».

Збігає десять років з дня проведення Єв-ропейського саміту Міністрів охорони дов-кілля в Україні. Тобто минає перше десяти-річчя виконання Україною взятих на себе забов’язань та пошуку прийнятних шляхів досягнення екологічно безпечного, соціаль-но перспективного економічного зростан-ня нашої держави. Проте натомість підбит-тя позитивних здобутків приходить розумін-ня того, що продовження нестримної гонит-ви за економічним зростанням, як самоці-лі національного господарства, врешті-решт обернулося деградацією і людського, і при-родного капіталів, тобто самогубством і зни-щенням природно-ресурсної бази суспільно-го відтворення.

Ідея сталого розвитку об’єктивно зумов-лена необхідністю узгодження соціально-економічного прогресу із збереженням природно-ресурсного потенціалу заради за-безпечення потреб нинішнього і майбутніх поколінь в Україні дискредитована. По суті, ми відмовились від концепції виживання людської спільноти через принципово нову стратегію соціально-економічного розвитку національного господарства країни – гар-монізацію взаємодії та динамічне зрівнова-ження економічних, соціальних і екологіч-них процесів.

Для України реалізація Національної стратегії переходу на модель сталого розви-тку є надто нагальною. Необхідність розроб-ки та впровадження політики екологічно-сталого розвитку в Україні спричинена як міжнародними забов’язаннями, так і вну-

трішніми соціально-економічними й еколо-гічними реаліями. Розглянемо їх докладніше.

♦ Синхронізація поступу України з ре-алізацією принципів екологозбалансова-ного самопідтримувального соціально-економічного розвитку є умовою її інтеграції до міжнародної спільноти. Причому досяг-нення демократичних, соціальних, економіч-них і екологічних критеріїв вступу до Євро-пейського Союзу не є самоціллю України, а внутрішньою потребою її розвитку. Слід за-значити, що ця проблема тісно скорельова-на з проблемою диференціації якості, рівня та способу життя населення в європейсько-му та українському вимірах.

Якість життя визначають як рівень мате-ріального добробуту, умов праці і відпочин-ку, стану навколишнього середовища, охо-рони здоров’я, соціальних послуг, особис-тої безпеки, соціально-економічної нерівно-сті, забезпеченості роботою, вільним часом. Якість життя – це ступінь задоволення ма-теріальних, духовних, інтелектуальних, куль-турних, естетичних, екологічних та інших по-треб людей. Отже, за рівнем і якістю життя, що відбивається так званим індексом люд-ського розвитку, Україна серед інших 175 держав світу нині посідає місце у другій сотні. Причому за досить короткий час (із 1994 р.) її рейтинг цього показника знизився. Наведе-ні дані показують динаміку обвального погір-шення умов життєдіяльності народонаселен-ня України, що висуває розв’язання цієї про-блеми на рівень проблем забезпечення на-ціональної безпеки та загальноєвропейської екологічної безпеки. За таких обставин, звіс-но, значно ускладнюються також міжнародні інтеграційні процеси.

Екологічна безпека як пріоритет національної

безпеки України

Україна наполягає на гарантіях безпеки65 сесія Генеральної Асамблеї Органі-

зації Об'єднаних Націй відбулася у Нью-Йорку останнього тижня вересня. У рамках Генасамблеї було проведено саміт з огляду виконання Цілей розвитку тисячоліття.

Президент України Віктор Янукович на загальних дебатах 65-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН закликав інші держави-члени ООН слідувати українському при-кладу у справі глобального ядерного роз-зброєння та нерозповсюдження.

«Україна наполягає: гарантії безпе-ки для держав, які відмовилися від своїх ядерних арсеналів, а також для країн, які не входять до будь-яких військових сою-зів, мають бути відображені в юридично зобов'язуючому міжнародному докумен-ті. Це – найліпший запобіжник від регі-ональних ядерних амбіцій», – додав він.

Також Президент висловив переко-нання, що Україна вже найближчим ча-сом відіграватиме важливу роль у програ-мі подолання світової продовольчої кризи.

За словами глави української держа-ви, Цілі розвитку тисячоліття стали також орієнтиром і в системі пріоритетів для ре-алізації стратегії реформ в Україні, іні-ційованих Президентом. Узявши на себе зобов'язання, відповідно до Цілей розви-тку тисячоліття, Україна зробила досяг-нення цих Цілей головним орієнтиром на-ціональної економіки.

«Нам вдалося суттєво скоротити част-ку населення, яке перебуває за межею бідності» – поінформував Президент. Він наголосив, що Україна має досить висо-кий ще не реалізований потенціал.

Також глава держави відзначив зру-шення у процесах реформування сфер освіти та охорони здоров’я.�

Віктор ВОЛКОВ,пенсіонер,

колишній робітник Джуринського ремонтно-

механічного заводу, Шаргородський район,

Вінницька область

«Чорна діра Європи»стор. 4МОГИЛЬНИК ОТРУТОХІМІКАТІВ БІЛЯ СЕЛА

ДЖУРИН НА ВІННИЧЧИНІ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА «ЧОРНУ ДІРУ ЄВРОПИ»

У лісовому масиві, на площі 4,2 га, без на-лежного бетонування, відповідної консерва-ції, позаяк цемент під час будівництва розі-крали, просто неба скинуто і вже 32 роки ле-жить 1023,7 т канцерогенного «коктейлю» із отрутохімікатів, які звезли з дев’яти об-ластей України. Це найбільше у Європі звали-ще відпрацьованих пестицидів.

«Найстрашніше, – каже голова сільської ради Сергій Гончарук, – що в могильника за всі ці роки не було і немає господаря…»

Віктор Кутаф’єв, місцевий лікар-терапевт б’є на сполох, бо в останні роки значно зросла смертність серед жителів навколишніх сіл. Він переконаний, що «чорна діра Європи», як нази-вають це місце, стала раковою пухлиною регі-ону, нашої держави, а, можливо, й планети.

Області, які звозили отрутохімікати до Джурина(за даними Фонду держмайна)

Вінницька – 321,1 тЗакарпатська – 223,5 тЖитомирська – 146,1 тХмельницька – 108,2 тТернопільська – 70,6 т

Івано-Франківська – 55,0 тЛьвівська – 44,3 тВолинська – 19,1 тРівненська – 35,6 т

БОЛЬОВА ТОЧКА

26 жовтня2010 р.

Природаі суспільствоОФІЦІЙНО

30 вересня на базі Житомирсько-го облуправління лісового і мис-ливського господарства відбу-

лася виїзна розширена колегія Держком-лісгоспу України під керівництвом Голо-ви комітету Миколи Шершуна. У роботі колегії взяли участь голова Житомирської облдерж адміністрації Сергій Рижук та го-лова обласної ради Віталій Француз. Тісна співпраця лісівників із обласною владою – запорука стабільної діяльності лісогосподар-ських підприємств області і значний внесок у розвиток економіки регіону.

Учасники колегії, серед яких були на-чальники облуправлінь лісового і мислив-ського господарства, керівники вищих на-вчальних закладів, науковці оглянули у Ємільчинському, Новоград-Волинському та Баранівському лісогоспах впровадження еколого-безпечних рубок головного корис-тування, ознайомились із вирощуванням де-ревних, чагарникових та декоративних порід у теплицях, розсадниках, а також із роботою нової лісокультурної та лісозаготівельної техніки. Учасники колегії мали можливість ознайомитися з роботою деревопереробного виробництва, нижнього складу, побувати на новостворених рекреаційних об’єктах.

Програма колегії була насиченою. Завдя-ки оперативній роботі її учасники об’єктивно оцінили працю житомирських лісівників. Було відзначено зростання залісених тери-торій та збільшення заробітної плати пра-цівників при зменшенні обсягів рубок за ра-

хунок раціонального використання деревини і підвищення ефективності роботи. «У робіт-ників обов’язково має бути стимул до пра-ці», – підтримав такі принципи роботи Ми-кола Шершун.

Говорячи про максимальне збільшення виходу високоякісних сортиментів з кожного заготовленого дерева, Микола Харитонович навів такі цифри: за 8 місяців поточного року рівень реалізації продукції зріс у 1,32 рази порівняно з відповідним періодом минуло-го року і становить 2 млрд грн. Окрім цього, державно-приватне партнерство при прове-

денні лісогосподарських робіт додатково зе-кономило для галузі близько 70 млн грн.

Ще одним питанням, що розглядалося на колегії, було кадрове забезпечення лісової галузі. Той факт, що нині фахівців для лісової галузі готують у 23 вищих навчальних закла-дах України, серед яких і непрофільні ВНЗ, іноді без належної матеріальної бази і квалі-фікованого викладацького складу, викликає занепокоєння. Адже рівень підготовки та-ких спеціалістів не завжди відповідає сучас-ним вимогам. До кінця року Держкомлісгосп має затвердити норми чисельності працівни-

ків, необхідних галузі, і спільно з Міністер-ством освіти оптимізує кількість ВНЗ, у яких таких фахівців готуватимуть.

Наприкінці колегії учасники побували на нещодавно обладнаному біля автодоро-ги місці відпочинку. Зручний намет, ман-гал для розпалювання багаття, дитяча гой-далка – все це навіяло приємну атмосферу відпочинку. І не лише учасникам колегії. Не встигли автобуси з її учасниками від’їхати від рекреаційного пункту, як там одразу ж розташувалася група відпочивальників. Хо-четься сподіватися на дбайливе ставлення людей до роботи лісівників.

Ще понад 100 таких об’єктів по всій території України вздовж автомобіль-них шляхів будуть побудовані лісівника-ми вже в жовтні цього року. Вони ста-нуть затишними місцями відпочинку для населення, гостей держави у період фут-больного чемпіонату Євро-2012, а також сприятимуть запобіганню виникнення лі-сових пожеж.

Робота лісівників цього року здобула ви-соку оцінку з боку керівництва країни. Саме Житомирщина стала місцем нагородження кращих працівників галузі державними від-знаками. «За останні кілька років це най-більша кількість державних нагород нашим працівникам», – відзначив Голова Держ-комлісгоспу України Микола Шершун, віта-ючи нагороджених.

Наш кор.

Лісівники і місцева влада Житомирщини:єдність у поглядах і діях

НА МОТОЦИКЛІ І З ПИЛКОЮ ПО «ШИПШИНУ»

Дрова на зиму, як відомо, готують за-вчасно. Ну а вирубування такого цінно-го дерева, як ялівець, узагалі триває ці-лий рік.

Отож 21 вересня цього року 55-річний житель села Верхоріччя Бахчисарайського р-ну Сергій Г., поїхав на своєму мотоциклі Іж-Юпітер до найближчого лісового маси-ву. Пізніше на допиті він напише в пояс-нювальній записці, що хотів лише назби-рати плодів шипшини. Проте спокусив-ся іншими дарами природи і, витягнувши заготовлену пилку, взявся пиляти 30-річ-ні стовбури ялівцю колючого. Знищивши дев’ять дерев, він попиляв стовбури на ме-трові шматки, накрив старими куртками і зібрався їхати додому. Та не знав Сергій Г., що цього дня в Качинській долині пра-цювало відразу три групи лісової охоро-ни Михайлівського лісництва Бахчиса-райського державного лісового господар-ства. Почувши звук мотоцикла, лісники перекрили три другорядні дороги і, руха-ючись із різних боків, майстри лісу Григо-рій Мілюхін та Мемед Сафетов вийшли на «шипшинолюба». Виправдовуватися, бу-дучи впійманим «на гарячому», було мар-но: Сергій Г. визнав свою провину.

Згідно з повноваженнями, до з’ясування обставин мотоцикл було вилучено. Його повернуть власнику лише після того, коли порушник виплатить 110 грн. за незакон-ну рубку лісу.

За словами лісничого Михайлівсько-го лісництва Бахчисарайського лісгоспу Олександра Березнева в поточному році на території господарства площею близь-ко 10 тис. га це вже третій випадок само-вільної рубки ялівцю. І хоча всі брако-ньєри виплачують штраф, лісничий вва-жає, що адміністративну відповідальність за подібні дії необхідно збільшити, аби в майбутньому відбити будь-яке бажання наживатися на народному майні.�

Олег ЛИСТОПАД

В Україні охороною лісу, зокрема й від вогню, займаються, насамперед, лі-сівники, які працюють у державних

або комунальних лісопідприємствах. Та чи надовго? В інтернеті вже з’явилося чима-ло статей, де висловлюються побоювання щодо масової приватизації лісів. А про на-родне обурення щодо так званої довгостро-кової оренди також написано вже чимало. У Львівській області селяни, протестую-чи проти обгородження ділянки парканами, обіцяли навіть спалити лісовий масив. І ще одне питання: наскільки чинна система лісо-вої охорони досконала? Зокрема, наскільки якісно наше законодавство регулює роботу цієї важливої структури (в Україні Лісовий кодекс було ухвалено у 2006 році)? Відпові-ді на ці питання зараз шукають і спеціалісти, і широка громадськість.

«Цікаву ініціативу, – говорить голова ГО «Еко-Право-Київ» Борис Васильків-ський, – запропонували експерти Світово-го банку. Вони започаткували обговорення законодавства про Державну лісову охоро-ну. Консультант Світового банку Олександр Банчук уже провів дослідження «Недоліки та проблеми правового регулювання діяль-ності Державної лісової охорони України». Предметом вивчення експертів стали поло-ження законодавства і практика його засто-сування в охороні лісів нашої держави».

Дослідження проводилися в рамках про-грами «Удосконалення систем правозасто-сування та управління в лісовому секторі країн східного напряму Європейської полі-тики добросусідства та Росії» (ENPI-FLEG). Україна – одна з шести країн-учасниць ENPI-FLEG. Програма націлена на змен-шення обсягів незаконних рубок та поліп-

шення управління в лісовому секторі, поліп-шення доступу населення та малого бізнесу до лісових ресурсів тощо. З огляду на запла-новану найближчим часом жорстку заборо-ну ввезення у країни ЄС незаконної лісопро-дукції, Євросоюз надав шість мільйонів до-ларів на фінансування цієї трирічної програ-ми, доручивши її виконання таким автори-тетним міжнародним організаціям як Світо-вий банк (WB), Міжнародний союз охорони природи (IUCN) та Всесвітній фонд охорони дикої природи (WWF).

Ось які основні проблеми виявлено Олександром Банчуком у результаті аналізу законодавства про лісову охорону:

♦ конфлікт інтересів Державного коміте-ту лісового господарства (ДКЛГ) в частині охорони лісів. ДКЛГ уповноважений одно-часно займатися рубкою лісу, прибутковою діяльністю та здійснювати контроль за пору-шеннями/дотриманням лісового законодав-ства. Це може ставати причиною високого рівня латентності (прихованості) правопо-рушень у галузі лісового господарства;

♦ декларативність статусу державної лі-сової охорони як правоохоронного органу, оскільки цей підрозділ не має необхідних для правоохоронного органу повноважень;

♦ широкі повноваження державної лісової охорони щодо доступу до приватної інформа-ції. Це порушує право особи не свідчити про-ти самої себе, гарантоване Європейською конвенцією про захист прав людини;

♦ широкі повноваження державної лі-сової охорони щодо доступу до приватного володіння. Це порушує вимоги Конституції України;

♦ широкі повноваження державної лісо-вої охорони стосовно припинення/заборони діяльності лісокористувачів, що неправомір-но можуть обмежувати право власності;

♦ нерівноправність приватної, комуналь-ної і державної власності на ліси в питанні

охорони лісових ресурсів, яка проявляєть-ся всупереч вимогам Конституції України в адміністративно-правовому захисті лише лі-сів державної власності;

♦ обмежена компетенція державної лі-сової охорони, що залишає за межами сфе-ри діяльності ліси приватної і комунальної власності, а також значну частину лісів дер-жавної власності, які перебувають у віданні МінАПК, Міноборони і т.д.;

♦ проблематичність участі громадськості в охороні лісу виявляється в недієвості поло-жень Кодексу про адміністративні правопо-рушення, які стосуються громадських мис-ливських інспекторів.

Ці законодавчі проблеми та протиріч-чя знижують ефективність роботи держав-ної лісової охорони. Невідповідність у певній частині законодавства про державну лісову охорону іншим законодавчим актам створює також можливості для оскарження рішень її працівників з боку правопорушників, що на-томість зменшує ефективність використання судових та інших способів впливу на поруш-ників тощо.

Саме тому, у експертів Світового банку та громадськості виникла ідея проаналізу-вати законодавство, виявити в ньому слаб-кі місця, а також обговорити шляхи подо-лання. Крім того, такий спосіб викладу ма-теріалу демонструє наявність кількох ва-ріантів розв’язання зазначених вище про-блем, дає можливість ефективніше і зміс-товніше обговорювати діяльність лісової охорони в чинному законодавчому полі. За наслідками таких обговорень передбача-ється підготувати проекти змін до законо-давства в частині вдосконалення охорони лісів в Україні.�

Думки й пропозиції щодо зазначе-них у статті проблем надсилайте до редакції «Природа і суспільство».

Лісову охорону треба озброїти... Новим законом

ПОДІЇНА ОБГОВОРЕННЯ

36 жовтня

2010 р.

Природаі суспільство ДОВКІЛЛЯ

♦ Об’єктивний науковий аналіз розвитку народного господарства свідчить, що Украї-на перебуває в стані затяжних демографічної й еколого-економічної криз, які перманент-но посилюються. Середня тривалість життя громадян України більш ніж на 10 років мен-ша, ніж у благополучних країнах світу. При-родний приріст уже звично став від’ємним, виявляючи сталу тенденцію до подальшої депопуляції. А це означає, що в міру погли-блення еколого-економічної кризи не лише зменшуються ресурси економічного вижи-вання суспільства, а й втрачаються основні матеріальні джерела реалізації економічних реформ – природний і трудовий потенціал.

Недооцінка нині значення екологічних проблем та природно-ресурсної бази сус-пільного відтворення призведе до виснажен-ня і деградації природного середовища в май-бутньому, що, натомість, ліквідує майбут-ні виробничі та соціальні можливості. Отож успішна, послідовна реалізація принципів та цілей сталого екологозбалансованого розви-тку, як бачимо, тотожна розв’язанню пробле-ми зміцнення продуктивних сил, поліпшен-ня якості життя населення, що просуває її до рангу соціально-економічних пріоритетів.

♦ Зазначимо, що для України як держа-ви з економікою перехідного типу, актуаль-ним є питання спрямування її розвитку. Ще зовсім недавно Україна проголошувала курс на формування соціально орієнтованої мо-делі ринкових реформ. У зв’язку з цим нага-даємо, що у розвинених країнах уже кілька десятиріч тому було визначене завдання пе-реходу від соціально орієнтованої ринкової економіки до інвестиційно-інноваційної, для яких нині ці моделі – вже вчорашній або на-віть позавчорашній день. На порядку денно-му сучасного цивілізованого поступу – еко-логічно орієнтована економіка.

Ідеться про модель екологічного сталого розвитку, яка, по суті, агрегує всі пропоно-вані та відомі моделі руху будь-яких сучас-них соціально-економічних утворень і сублі-мує ці моделі як власні підсистеми. Модель екологічного сталого розвитку – це систе-ма самопідтримувального функціонування національного господарства, яка забезпе-чує добробут і вільний розвиток членів да-ного суспільства, зрівноважений зі станом природно-ресурсного потенціалу, та гаран-тує прийдешнім поколінням досягнення па-ритетності еколого-економічних і еколого-соціальних цілей.

Світовий досвід переконує, що тактика переходу на модель сталого розвитку здій-сненна завдяки певному використанню чин-них основних моделей розбудови економіки, але, на нашу думку, як допоміжних за їх зна-ченням щодо стратегічної моделі екологіч-ного сталого розвитку. Причому реалізація стратегічної моделі такого розвитку можли-ва лише за умови запровадження комплексу заходів адміністративного, освітнього, тех-нологічного, фінансового та юридичного ха-рактеру, які зрештою узгоджують суспіль-ні екологічні потреби, що тісно пов’язані з

соціальними і детерміновані економічними інтересами та рівнем технологічного спо-собу виробництва. Окреслені закономір-ності моделей руху розвинених соціально-економічних систем, безумовно, слід вра-ховувати при визначенні провідних векто-рів трансформаційних спрямувань економі-ки України.

♦ Досі в Україні, як показує практика, і у владних структурах, і в суспільній свідомос-ті переважає думка, що прогрес тотожний економічному зростанню. Критерієм розви-тку фактично вважається будь-який приріст виробництва. Так створюється ілюзія, ніби-то економічне зростання тим ефективніше, чим більше експлуатуються природні й тру-дові ресурси. Проте чинна система господа-рювання відкидає заходи щодо поліпшення якості життя, раціоналізації природокорис-тування як начебто економічно неефективні.

Поступ соціальної системи, що руйнує свою матеріальну основу, стає регресом. Прогресом можна визнати лише такий сус-пільний рух, за якого соціально-економічні цілі досягають одночасно з дотриманням екологічної рівноваги.

Однак наша економічна система лишаєть-ся екологічно несприятливою. Україна посі-дає одне з перших місць у світі за рівнем спо-живання природних благ – енергії, води, ко-рисних копалин – на одиницю ВВП. Так, ре-сурсомісткість вихідного національного про-дукту втричі перевищує світовий рівень, а на одиницю ВВП витрачається майже тон-на природних ресурсів, тоді як у США – 3 кг. Загальне енергоспоживання на одиницю ВВП в Україні в 1,8 раза більше, ніж у Росії, в 3,5 раза більше, ніж у Польщі, в 8,3 раза вище, ніж у розвинених країнах Європи, при-чому за останні 20 років енергомісткість оди-ниці ВВП України збільшилась майже вдві-чі. При цьому, попри скорочення виробни-цтва за останні десять років відбулось збіль-шення питомої ваги викидів і скидів забруд-нювальних речовин у навколишнє середо-вище на одиницю виробленої продукції. На-приклад, у розрахунку на одиницю ВВП у 3,6 раза зросли обсяги скидання стічних вод ко-мунального господарства. Таким чином реа-лії розвитку національної економіки свідчать про фактичне домінування моделі «ростома-нії» над моделлю екологозберігаючого, гу-манного поступу.

«Великі народи, – писав Адам Сміт, – ні-коли не бідніють від марнотратства приват-них осіб, але вони бідніють від марнотратства своїх урядів». Цей класичний висновок нао-чно підтверджується, на жаль, вітчизняними еколого-економічними реаліями. Так, за да-ними Мінприроди, середньорічні втрати ВВП внаслідок погіршення стану довкілля сягають 10–15%, а за оцінками Міжнародного інсти-туту менеджменту навколишнього середови-ща (Швейцарія), рівень екологічного збитку в Україні становить не менше, ніж 15–20% ВВП, і є однім із найвищих у світі.

На думку Української Екологічної Асоціа-ції «Зелений світ», надійних передумов ста-лого зростання економіки України поки не існує, їх ще треба створити. Також на нашу

думку, нині орієнтація України на самопід-тримувальний, сталий, екологозбалансова-ний розвиток є скоріш політичною доктри-ною, ніж реальним напрямом функціонуван-ня національного господарства. Якщо й на-далі практично ігноруватиметься пріоритет соціальних екологічних проблем і не прово-дитиметься активна екологічна політика під час розв’язання державних і загальноеконо-мічних завдань, то це неминуче призведе до поглиблення економічної кризи та подаль-шої кризи і подальшої дестабілізації розви-тку України.

Нині необхідно перетворити ідеальну мо-дель екологічно сталого розвитку на реаль-ну модель вітчизняного способу виробни-цтва. Будь-які програми і заходи щодо ста-білізації народного господарства, які не вра-ховують впливу екологічного чинника, ве-дуть у безвихідь. Тільки здійснення (а не де-кларація!) екологічно і соціально орієнтова-ної економічної реформи здатна нормалізу-вати екологічну та демографічну ситуацію. Інакше кажучи, потрібен екологічний вектор зміни реформаційних моделей, а в усі ланки державного механізму і систему управлін-ських структур мають бути включені еколо-гічні імперативи.

Отже, маємо знайти шляхи досягнення «екологізації» національного господарства, насамперед, його економічних зв’язків, роз-крити глибинні механізми функціонування економіки екологоорієнтованого типу. Йдеть-ся про складний багатогранний процес, який охоплює екологізацію матеріально-технічної бази й екологічно зорієнтовану модерніза-цію загальнонаціонального механізму гос-подарювання, створення інституціонально-правової основи сталого екологозрівноваже-ного функціонування соціально-економічної системи. Без урядового екологічного протек-ціонізму цього не здійснити.

Розпочинати цю справу потрібно з об’єд-нання економічної та екологічної складо-вої соціально-економічних реформ на націо-нальному, регіональному та місцевому рівнях, практичного врахування екологічних факторів безпосередньо у процесі господарської діяль-ності. Поточним завданням є досягнення спо-чатку оптимального (з огляду на сучасний стан економіки та довкілля) компромісу між госпо-дарським і природно-ресурсним потенціалом, а потім – поетапного переходу до гармонійно-го їх співіснування в інтересах суспільства.

Зазначимо, що результативність переходу макроекономіки на екологічно виважений, сталий шлях розвитку безпосередньо зале-жить від міри розвиненості процесів раціо-налізації природокористування на мікроеко-номічному рівні господарювання. А для еко-логозорієнтованого функціонування мікрое-кономіки потрібна зміна традиційної, як пра-вило, екологічно недоцільної, економічної поведінки товаровиробників.

Зацікавленість господарюючих суб’єктів у впровадженні маловідходних і ресурсо-зберігаючих технологій, у випуску еколо-гічно чистих («зелених») товарів, поши-ренні екологічного менеджменту має по-стійно стимулюватися. Йдеться, таким чи-ном, про імплантацію екологічних цілей в інтереси національних товаровиробни-ків. Тому конче потрібна дієва державна спонукально-примусова, злагоджена систе-ма адміністративно-законодавчих і еконо-мічних, ринкових інструментів екологічного регулювання, яка допомагає узгоджувати ін-тереси щодо виробництва продукції з приро-доохоронними цілями. Завдяки цьому дося-гається такий стан господарської діяльності, коли раціональне природокористування стає рівновеликим з основними виробничими за-вданнями, збалансовується з ними.

Успіх цієї діяльності, безумовно, буде за-лежати, насамперед, від належної політич-ної волі, від цільової взаємодії всіх гілок вла-ди, органів місцевого самоврядування, від активної участі громадських, наукових та ін-ших організацій в процесі прийняття уря-дових рішень, а також від послідовної між-народної позиції України як рівноправно-го партнера світового співтовариства щодо формування екологічного безпечного Євро-пейського простору.�

Без концепції виживання

стор. 1

ПОДІЇМінприроди

України розпочало ліквідацію полігона гексахлорбензолу

в Калуші27 вересня 2010 року державне під-

приємство «Національний центр пово-дження з небезпечними відходами» при Міністерстві охорони навколишньо-го природного середовища почало лік-відацію полігона небезпечних відходів у зоні надзвичайної екологічної ситуації у м. Калуш (Івано-Франківська обл.), де зберігається 11,4 тис. т гексахлор-бензолу (ГХБ). У відкритті робіт взя-ли участь віце-прем’єр-міністр Украї-ни Володимир Сівкович, заступник мі-ністра охорони навколишнього природ-ного сере довища України Артем Воло-дін, голова Івано-Франківської ОДА Михайло Вишиванюк та мер м. Калуш Ігор Насалик.

«Вивезення з Калуша гексахлорбен-золу та його наступна утилізація – це, по-перше, зняття ризику екологічної ка-тастрофи в регіоні і, по-друге, виконання Україною міжнародних зобов’язань, зо-крема, Стокгольмської конвенції. Зага-лом, ліквідація сховищ небезпечних від-ходів, пестицидів та токсичних речовин на території України є одним із стратегіч-них завдань Мінприроди на 2010–2011 роки», – заявив заступник Міністра охо-рони навколишнього природного середо-вища Артем Володін.

До кінця 2010 року «Наццентр»планує зібрати та перезатарити 80% накопиче-них відходів на полігоні – 8,5 тис. т. Від-ходи ГХБ буде утилізовано на спеціалізо-ваному підприємстві у Великій Британії компанією Tradebe. На реалізацію про-екту виділено 298 млн грн. з Резервного фонду Державного бюджету України.

Комплекс робіт зі збирання, переза-тарювання та вивезення відходів гекса-хлорбензолу проводитиметься відповідно до тимчасового технологічного регламен-ту Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, пого-дженого Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах за-хисту населення від наслідків Чорнобиль-ської катастрофи.

Гексахлорбензол належить до категорії стійких органічних забруднювачів (СОЗ), які мають токсичні властивості, погано розкладаються в природних умовах, харак-теризуються біоакумуляцією та є об'єктом транскордонного перенесення повітрям, водою та мігруючими видами тварин. При-зводять до розвитку хвороб імунної та ре-продуктивної системи людини, ракових за-хворювань, вроджених дефектів у дітей. Виробництво та використання СОЗ ре-гулюється Стокгольмською конвенцією, що ратифікована Верховною Радою Укра-їни в 2007 році. До першочергових заходів із реалізації Національного плану вико-нання Україною Стокгольмської конвен-ції включено захід «Знешкодження понад 11 000 т ГХБ – відходів виробництва ЧХВ у м. Калуш Івано-Франківської області».�

46 жовтня2010 р.

Природаі суспільствоБОЛЬОВА ТОЧКА

ТРИДЦЯТЬ ЛІТ НЕВИМОВНОГО БОЛЮ

Є чимало свідчень того, що в тих краях, де на півдні Вінниччини розкинулося моє рідне село Джурин, а це, вважайте, десятки міль-йонів літ тому, були багатокілометрові міл-ководдя морського дна.

Саме в таких місцях, як дослідили вчені, найсприятливіші умови для розвитку молюс-ків. Через тисячоліття їхні рештки перетво-рилися на поклади вапняку.

Ви не уявляєте, яке це щастя напити-ся свіжої джерельної води, котра пройшла крізь фільтр вапнякових шарів. Тож не див-но, що свого часу вода із Джурина славила-ся далеко за межами району й області. Так було до кінця вісімдесятих років минулого століття.

Мабуть-таки, і на тих, хто приймав рі-шення на околиці Джурина (за сім кіломе-трів від села, у лісі) розмістити один із най-більших у Європі могильник отрутохіміка-тів, це вплинуло. Вони вважали, що покла-ди вапняку, мовляв, стануть своєрідною за-хисною подушкою. Але там, в урочищі Дуби-на, вапнякової підстилки немає. Скільки не копай, до каміння не докопаєшся. Хоча зо-всім поруч, у Джурині, всі пагорби і крутос-хили помережані закинутими кар’єрами. Тут уже піввіку працюють кар’єри із видобутку ракушняку.

Одне слово, літ тридцять п’ять тому, коли вирішувалося питання щодо утворення побі-ля Джурина найбільшого могильника отру-тохімікатів, ніхто належним чином не провів розвідки структури ґрунту. Спустили вказів-ку в райком партії, звідти в колгосп та сіль-ську раду: виділити під об’єкт 4,2 га землі. Там узяли під козирок... і віддали під звали-ще лісові хащі віддалік од села. Щоб подалі…

Кажуть, що рили там котлован, і під ту будову з державних резервів навіть було ви-ділено замало не вагон цементу. Дехто нині навіть стверджує, що на сусідню залізничну станцію пригнали аж два його пульмани.

Та тільки ті, хто споруджував об’єкт, пус-тили все те добро через червінці та пляш-ки самогону по липких руках. І з того цемен-ту сільські хазяї не лише Джурина, а й довко-лишніх сіл чимало вицементували собі му-рів та доріжок. Людська безпечність і соці-алістична безвідповідальність зробили свою страшну справу. На папері все було гладень-ко, а будівельні матеріали пустили «поза хма-ри». На місці товстошарого котловану, крізь який ніколи не повинна була просочитися в ґрунт жодна зараза, побіля Джурина сяк-так, про людське око обладнали таку собі яму в лісі з благенькими цементованими брустве-рами. А дно, кажуть, до кінця й не забетону-вали: цементу не вистачило. Розікрали.

І ось із весни 1978 року на Дубину загур-котіли сотні вантажних автомобілів. Вони везли в новий могильник біля села Джурин невикористані отрутохімікати, пестициди.

Слово «пестициди» має два латинських корені – pestis і saedere, що в перекла-ді українською означає убиває заразу. За-стосування подібних препаратів розпочало-ся давно, ще в 1930-х роках, але особливо інтенсивно – в часи, коли з високих партій-них амвонів було урочисто проголошено про «…плюс хімізацію сільського господарства».

Тоді мало хто міг передбачити, що ви-найдені на благо ці хімічні сполуки стануть для багатьох людей справжнім злом: вони знищували, звичайно, бур’яни, шкідників та хвороби рослин, але, виявляється, мали властивість накопичуватися в ґрунті, осо-бливо при невмілому їх застосуванні.

Але ще страшніше, коли їх не використо-вували вчасно, і вони залишалися на складах чи під відкритим небом. Тому було прийня-то рішення створювати регіональні отруто-могильники. Один із них було розташовано якраз біля Джурина.

Пестициди сюди звозили із дев’яти об-ластей України – часто без документів, без належної розфасовки, маркування. Власне, так, як доставляють на смітник відходи. Різні хімічні суміші тут перемішувалися й утворю-вали нові сполуки.

Коли йдеться про сотні тонн, неважко зрозуміти, який там, у могильнику, утворив-ся «коктейль»....

Першим забив на сполох садовий сто-рож Микола Іллінський. Поруч із Дубиною, в урочищі Буда, він плекав колгоспний сад. Був людиною набожною і надзвичайно тол-ковою. Справжнім захисником природи, життєлюбом.

Так ось, Микола Іллінський писав листи, бив телеграми в усі усюди, але це було гла-сом волаючого в пустелі. Це були морально непробивні сімдесяті роки минулого століт-тя і нікому не було діла до того, що десь там у лісі за Джурином споруджується могильник, а насправді – утворюється болюча виразка для всієї Землі. Туди ж звезли і абияк захо-ронили 1023,7 т найбільш небезпечних ток-сичних речовин!

Отак люди власноруч створили свищ у «живій речовині» – ґрунті, перед цим не по-дбавши належно про те, щоб ядучі, отруйли-ві відходи не потрапляли в організм Землі.

Ця проблема болить джуринянам ось уже понад тридцять літ.

А справа із наведенням порядку на отру-томогильнику та визначенням його справж-нього господаря за ці роки ні на йоту не зру-шила з місця. Захоронення фактично деся-тиліттями залишається безгоспним.

ЦЕ СПРАВЖНЯ НЕЙТРОННА БОМ-БА, ЗАЛИШЕНА БЕЗ НАГЛЯДУ

Коли споруджували цей об’єкт, джурин-ським селянам забивали баки тим, що ути-лізація відходів відбувається поза межами їх населеного пункту, проводиться на високо-му науковому рівні і зовсім не загрожує не-безпекою. Тепер завдяки Інтернету і в Джу-рині можна дізнатися, що непридатні для ви-

користання пестициди, строк використан-ня яких закінчився, насправді належать до класу відходів із першим рівнем небезпеки і є токсичними, канцерогенними, пожежоне-безпечними.

А в певних, нікому не відомих сумішах із різноманітних пестицидних формуляцій, які утворилися в результаті непередбачуваного безконтрольного змішування в самому мо-гильнику, вони являють собою справдешню нейтронну бомбу. Як на мене, то це є ні що інше, як іще один маленький, персональний Чорнобиль для жителів Джурина і навко-лишніх сіл. А наше село і без того належить до четвертої зони радіаційного забруднення.

У 1986 році, вже після спорудження отрутомогильника, чорна радіаційна хма-ра з ЧАЕС накрила довколишні поля і луки, левади, городи, випаси... А два Чорнобилі для одного Джурина – це вже занадто. Ось чому, гадаю, так швидко заповнюється цвин-тар села...

А що ж влада? У США, скажімо, захо-ронення пестицидів підпадає під дію одразу трьох федеральних законів.

А в нас? В Україні щодо цього також створе-

но нормативну базу. Діють Закони Украї-ни «Про відходи», «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відхода-ми», Закон України «Про приєднання Укра-їни до Базельської конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпеч-них відходів та їх видаленням», наказ Міні-стра охорони здоров’я України «Про органі-зацію виконання загальнодержавної програ-ми поводження з токсичними відходами».

Проте на практиці нормативна база прак-тично не діє. Як кажуть, у таких випадках – закони й відомчі накази ялові. Ніхто не конт-ролює їх виконання.

Нещодавно Перший заступник міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи В. Антонець, схоже, ненароком публічно визнав, що такої чорної діри в грунті, яка є під Джурином, не-має ніде в світі.

Джуринський отрутомогильник, в яко-му просто неба понад 1020 т гримучої хіміч-ної суміші (належно не накрита, не закон-сервована, куди потрапляють опади, де від-буваються неконтрольовані хімічні реак-ції), може з часом стати, якщо вже не став, справжнім пеклом на землі.

Проте влада щодо цього об’єкта, як мо-виться, ані мур-мур. Є подібні, але зна-чно менші отрутомогильники у Харківській, Чернігівській областях. Скажімо, на Харків-щині для наведення порядку на такому полі-гоні та спорудження іншого 2007 року виді-лили 6 млн грн., на Чернігівщині – 3 млн.

Для забезпечення охорони Дружинського могильника, запобігання виникненню над-звичайних ситуацій, проведення заходів з очищення ділянки від самонасіву лісонаса-джень, місцевій сільраді протягом останніх років з обласного фонду охорони навколиш-

нього природного середовища виділяються кошти в сумі 20 тис. грн. на рік.

Щодо додаткового складування небез-печних відходів у могильнику, то це питання взагалі не розглядається.

Згідно з дорученням Президента України від 18.06.2002 р. Міністерству аграрної по-літики України та Фонду держмайна Украї-ни було доручено визначити юридичну особу власника екологічно-небезпечного об’єкта – Джуринського отрутомогильника та токсич-них відходів, заскладованих у ньому.

Прем’єр-міністр України А. Кінах дору-чив Міністерству фінансів України, Мініс-терству економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерству аграрної

Сергій ГОНЧАРУК, сільський голова Джурина:

– Нашу сільську громаду неоднора-зово пробували, що називається «на-гнути», аби саме село взяло під опіку цю «братську могилу отрутохімікатів» на своє постійне обслуговування. Але звід-ки в нас можуть бути кошти, якщо прак-тично всі підприємства села давно за-крилися? Був ремонтно-механічний за-вод – немає. Була ПМК – рознесли до останнього гвинтика. Був колгосп – не-має і сліду…

Не дивно, що наші сільські депутати завжди відхиляють ці намагання влади перекинути проблему планетарного зна-чення, бо за селом сконцентровано най-страшніший канцерогенний «коктейль» у 1023,7 т, якого немає за обсягами біди ніде в усій матінці-Європі.

Захоронення відходів було держав-ною програмою, сюди відходи звози-ли дев’ять областей України. Ось усі дев’ять регіонів і повинні сьогодні виді-ляти кошти на утримання могильника. Якщо це нині, як ми тепер знаємо, є пла-нетарна проблема, то до грамотної ути-лізації відходів пестицидів повинна під-ключитися і вся Європа.

Повірте, що по гривні з наших неміч-них, стареньких бабусь-пенсіонерок ми ніколи не назбираємо навіть на охоро-ну об’єкта. А там, на моє щире переко-нання, насамперед необхідно провести справжню наукову експедицію, яка б до-сконало вивчила, що насправді сталося з відходами за 32 роки утилізації практич-но під відкритим небом, без належного консервування.

Без допомоги уряду, фахівців Європи нам цю проблему не зрушити з місця…

«Чорна діра Європи»стор. 1

56 жовтня

2010 р.

Природаі суспільство БОЛЬОВА ТОЧКА

ПОДІЇ

політики України, Державному казначей-ству України, Державному комітету зв’язку та інформаційної політики України, Мініс-терству з надзвичайних ситуацій України, Міністерству промислової політики України, Міністерству палива та енергетики України, Національній комісії регулювання електро-енергетики України, Державному комітету України з державного матеріального резер-ву та Вінницькій обласній державній адміні-страції вжити відповідних заходів для запобі-гання виникненню надзвичайних ситуацій на Джуринському отрутомогильнику.

Однак доручення не виконали. Власника отрутомогильника та заскладованих у ньому токсичних відходів не визначено.

Тепер утилізація непридатних для вико-ристання пестицидів і агрохімікатів стала од-нією з найактуальніших екологічних проблем.

За даними територіальних органів Мін-природи, в Україні станом на травень 2007 року нараховується 20,44 тис. т непридатних і заборонених для використання пестицидів. За результатами інвентаризації 2005 р., кіль-кість непридатних для використання пестици-дів становила 21,38 тис. т.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про відходи» та постановою Кабінету Мі-ністрів України від 03.08.98 р. № 1217 «Про затвердження Порядку виявлення та обліку безхазяйних відходів», порядок виявлення та обліку безхазяйних відходів, визначення ре-

жиму використання безхазяйних відходів по-кладено на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про відходи», забезпечення ліквідації не-санкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів, організація та сприяння створен-ню спеціалізованих підприємств усіх форм власності для збирання, обробки й утиліза-ції відходів належить до повноважень місце-вих державних адміністрацій.

Згідно зі статтею 34 цього Закону, «суб’єкт господарської діяльності, у влас-ності якого є хоча б один об’єкт поводжен-ня з небезпечними відходами, зобов’язаний забезпечити запобігання забруднення ними навколишнього природного середовища, а у разі виникнення такого забруднення – лік-відувати забруднення та його наслідки, а та-кож вживати заходів, направлених на запо-бігання аваріям».

Одне слово, все, мовляв, чудово. Ніякої екологічної проблеми під Джурином немає. Хоча якось один із заступників генерального прокурора України Тетяна Корнякова (сьо-годні вже у відставці) чітко й однозначно на всю державу заявила, що на цьому поліго-ні, який, на жаль, має глобальне екологічне значення, і не лише для Вінницької облас-ті та України, – усього світу, ось уже чверть віку немає елементарного господаря. Ніхто не опікується проблемами покинутого отру-томогильника, який, без сумніву, ще дасть про себе знати.

Але чи можна буде зарадити справі, якщо все десятиліттями пущено на самоплив? Безсоромні столичні чиновники радять у разі чого опиратися на відповідні статті Закону України «Про відходи». Однак і самі визна-ють, що закон не діє, розпорядження глави Уряду не діють. Тоді навіщо нам таке мініс-терство, навіщо ми утримуємо своїми подат-ками цих унікальних крутіїв, якщо вони не можуть домогтися дії постанови Кабміну, за-конів України?

Мабуть, у міністерстві вважають, що ми з вами малосвідомі, екологічно обмежені люди. Ви вчитайтеся лишень у словесну ек-вілібристику високорангового столичного чиновника: «Будь-яка технічна документація по отрутомогильнику відсутня…».

Але вже наступним реченням автор сам собі заперечує, вказуючи, що «Об’єкт пред-ставляє собою бетонну конструкцію, яка пе-рекрита бетонними плитами та шаром ґрун-ту, покритим трав’яним покривом».

Виникає логічне запитання: а звідки ж це відомо заступнику міністра С. Лизуну, коли, за його ж словами, документація відсутня?

Далі: «Стан об’єкта впродовж всього терміну існування є стабільним та задовіль-ним, негативного впливу на довкілля не за-фіксовано». Я б хотів у пана С. Лизуна за-питати: «А хто і коли із цього міністерства навідувався сюди, бував безпосередньо на об’єкті? Звідки такі переконливі дані про те, що все гаразд у лісі за Джурином? І чи не настав час нарешті провести глибоко-масштабне, повноцінне дослідження отру-томогильника за участю науковців, досвід-чених практиків? Щоб нарешті дати самим собі і всьому світові конкретну і точну від-повідь на питання: якою ж є реальна ситуа-ція на об’єкті?»

Очікувати на милостиню від чинуш, а тим паче, чекати від них конкретної під-тримки в розв’язанні цього складного пи-тання не варто. Нам конче потрібно ство-рювати Екологічний комітет Джурина. До його складу мають увійти активні пред-ставники сільської громади, вихідці з Джу-рина, науковці. Треба включити до його складу відомого в Україні д. б. н. В. Д. Чмі-ля, провідного спеціаліста Інституту екогі-гієни та токсиколоіїі імені Л. І. Медведя, знавця щодо знищення пестицидних від-ходів, а також вихідця із Джурина, к. т. н. А. І. Салюка, який якраз займається про-блемами захисту навколишнього середо-вища – за його підручниками у вищій шко-лі готують фахівців.

До речі, В. Д. Чміль має кілька унікаль-них технологій знищення якраз таких агре-сивних хімічних сполук та відходів. Крім того, науковець володіє найбільш доскона-лими способами екстракції, себто розщеп-лення молекул води із визначенням вмісту в них різноманітних хімічних складних речо-вин, які, можливо, потрапили із навколиш-нього середовища. А те, що негайно по-трібно провести глибокі, професійні, на ви-сокому науковому рівні, відповідно до ви-мог Європейської директиви з питної води (80/778/EEC), аналізи криничної джере-лиці на вміст у ній можливих домішок із отрутомогильника, гадаю, ні в кого із джу-ринян немає сумнівів. Тому що є, на жаль, небезпідставні підозри щодо того, що бага-то із джуринян уже вживають замість дже-рельної кришталевої водиці коктейль із до-мішками пестицидів.

Саме це може бути підставою для зрос-таючої кількості захворювань і смертей у межа х нашого і сусідніх населених пунктів, про що переконливо свідчить сумна статис-тика і жалобні процесії до цвинтаря.

Треба бити у дзвони. Треба звертатися до Генеральної прокуратури України, яка має право вимагати чіткого дотримання урядо-вих рішень і Законів держави щодо захис-ту інтересів сільської громади. Для цьо-го, власне, і потрібен Екологічний комітет Джурина, який би разом із сільською радою ставив питання перед компетентними ор-ганами. Тільки так можна зрушити нашого воза з місця.

ЧИ ДОПОМОЖЕ НАМ ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ МИРУ

З ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ АЛЬБЕРТ ГОР?

Мені відомо, що виходець із нашого села журналіст і письменник Олександр Горо-бець відправив свою книжку «Родинна ко-лиска – Джурин», де широко і переконли-во описано екологічну біду нашого довкілля, а також лист, як приватна особа, на адресу нового лауреата Нобелівської премії з про-блем захисту навколишнього середовища, колишнього віце-президента США Альбер-та Гора. Схоже, нині він є найбільшою вели-чиною в світі, котра всерйоз опікується по-діб ними катаклізмами.

Одначе на цьому, гадаю, не варто зупиня-тися. Давайте діяти так, як учив Гюго – бо-ротися за своє життя, життя наших дітей, онуків, за долю прийдешніх поколінь…�

Віктор КУТАФ’ЄВ,лікар-терапевт Джуринської діль-

ничної лікарні:

– Моя мати свого часу була головним терапевтом тодішнього Джуринського району, тому рівень стану здоров’я жи-телів довколишніх сіл та Джурина, так само і рівень смертності цього регіону, як фахівець вже майже із сорокарічним досвідом, добре знаю. Так би мовити, уже на багатолітньому родинному рівні. Тому можу стверджувати, що смертність у Джурині, навколишніх селах за остан-ні роки зросла до гранично допустимо-го рівня. Так, ми живемо в четвертій зоні радіоактивного забруднення від дії ава-рії на Чорнобильській АЕС. Але, пере-конаний, ще більш шкідливими є впли-ви ніким не контрольованого отрутомо-гильника, канцерогенні розсоли якого, думаю, потрапляють у водоносні шари ґрунту. Ніхто цього ніколи не перевіряв. А це просто наша погибель. Влада, на жаль, ніяк не реагує на сигнали селян і

місцевих фахівців…

Сміттєзвалище в тініЕкологи звинувачують посадовців Львівської

міськради у розкраданні коштів, виділених для прилеглих

до сміттєзвалища сілГрибовицьке сміттєзвалище – випро-

бувальний майданчик, на якому львівські посадовці прокручують фінансові махіна-ції, тоді як громаду збивають з пантели-ку, екологічну катастрофу замовчують, а її наслідки всіляко приховують. Про це було заявлено на засіданні Комітету екологіч-ного порятунку України.

«За інформацією ЛМР на розв’язання соціальних та екологічних питань сміт-тєзвалища за останні чотири роки офіцій-но виділено близько 30 млн грн., з яких 4,5 млн грн. – на станцію інфільтратів та понад 9 млн грн. – на роботи з централізо-ваного водопостачання сіл Малехівської та Грибовицької сільських рад», – заявив де-путат сільської ради Грибович Марко Шпі-кула. – Проте на місці станції очистки ін-фільтрату стоїть «сарай», біля якого ви-рито 3 котловани. Це не може коштувати 4,5 млн грн.!»

Марко Шпікула також зауважив, що хоча місто й виділило 400 тис. грн. на ка-налізацію і 3 млн грн. на водопостачан-ня, в селі Малехів люди проводили ка-налізацію і водогін за власні кошти, не отримавши з бюджету ні копійки. Ще в 2007 році перший заступник мера зая-вив також про виділення 12 млн грн. на рекультивацію сміттєзвалища, проте ре-культивацію не проведено, а доля цих ко-штів невідома.

«У нас є офіційний документ заклю-чення про те, що на сміттєзвалищі за-хоронено понад 500 тис. т сміття, а не 200 тис., як це заявляє ЛМР», – проко-ментував заступник Голови Комітету еко-логічного порятунку України Юрій Дми-тришин.

На території сміттєзвалища було неза-конно закидано сміттям озеро з кислими гудронами, які вже неможливо очистити чи відкопати. Озеро прорвало і тепер ток-сична суміш витікає в збірник інфільтра-тів. Це не що інше як злочин проти гро-мади, оскільки гудрони разом із підземни-ми водами потрапляють до криниць міс-цевих жителів. ЛКП «Збиранка» та ЛМР заперечують навіть саму наявність зари-того озера.

Екологи мають документи про те, що вода в криницях, яку споживають місце-ві жителі – отруйна, а результати аналізів кількості важких металів в інфільтратах демонструють перевищення норми в 160 разів! Ці факти також замовчуються по-садовцями, тоді як лише за останній тиж-день у прилеглих селах від раку померло три людини.

«Ми вимагаємо оголосити сміттєзва-лище зоною екологічного лиха та притяг-ти львівських посадовців до криміналь-ної відповідальності. Ми також вимагає-мо від кожного кандидата на посаду місь-кого голови Львова конкретного плану дій щодо розв’язання проблем сміттєз-валища і щоб згадували про них не лише перед виборами, як це робить нинішня міська влада», – заявив Голова наглядо-вої ради Комітету екологічного порятун-ку України Олексій Дегтяренко. «Лікві-дувати наслідки катастрофи неможливо, але винні мусять за це відповісти, а шкід-ливу дію сміттєзвалища – усунути!», – доповнив Зиновій Петрух.

З огляду на наведені факти, Комітет екологічного порятунку України звер-тається з заявами до Президента Укра-їни, Генерального прокурора, Міністра охорони навколишнього природного се-редовища, Комітету Верховної Ради з питань екології та в Головне контрольно-ревізійне управління України з вимо-гою проведення розслідування та вжит-тя невідкладних заходів з порятунку еко-логічної ситуації навколо львівського сміттєзвалища.�

Комора української природи. Чи по-господарськи

користуємося ми її дарами?

Віктор ЛЮТИЙ

Відповідь на це питання намагаємось знайти у Держкомлісгоспі разом із фа-

хівцем використання продукції побічного користування лісом Василем Виговським.

Ще не так давно, в 1990-і роки, в лісах України лісогосподарські підприємства за-готовляли близько 50 тис. т березового соку, 12 тис. т ягід чорниці, а також іншу сирови-ну, яку переробляли заводи галузі. Не си ді ли, склавши руки й заготівельники Обл спожив-спілки. Частину продукції реалізо вували в кра-їнах Західної Європи, дещо залишалося на внутрішньому ринку. У 1990 році тільки на за-готівлі чорниці Міністерство лісового госпо-дарства одержало близько 12 млн крб. при-бутку. Виділені державою кошти вкладалися й сторицею поверталися в бюджет. Продукція, зрозуміло, випускалася натуральна, найвищо-го гатунку, не зрівняти з тією, від якої сьогодні вгинаються полиці супермаркетів. Хіба можна вважати березовий сік березовим, або яблуч-ний – яблучним, якщо це не соки, а фальсифі-кація: концентрат, вода, ароматизатори, барв-ники. Доходить до курйозів. Торік на всій тери-торії України не було грибів. Почали завози-ти з Китаю. Нічого в цьому немає поганого. Та ось парадокс: гриб трутовик лускатий, – виро-щений у Китаї в штучних умовах, завезений до нас у мішках, раптом з'явився на полицях ма-газинів під назвою «Опеньок», а шиїтаки – «Груздь». Причому, цей продукт, пройшов сер-тифікацію в Держстандарті.

На жаль, у Держлісгоспі залишилося лише шість заводів з переробки дарів лісу. Продукцію вони виробляють якісну, але менше, ніж раніше. До слова, всі ці заводи зберегла Волинь. Продукція, вироблена на них, залишається на внутрішньому ринку. Жителям Донбасу або киянам, приміром, не доступний натуральний березовий сік, не ка-жучи вже про інші лісові делікатеси.

Виробнича база побічного лісокористуван-ня зменшується не тільки через суб'єктивні, а й об'єктивні причини. У колишньому СРСР консервно-переробні підприємства працюва-ли на кредитах. Неможливо виготовити будь-яку продукцію, не вклавши коштів у матері-али, сировину. І тільки після реалізації про-дукції можна одержати доходи. Коли Союз розпався, зберегти виробництво виявило-ся складно через відсутність обігових коштів, втрати ринку збуту та інші проблеми.

Останнім часом на нашому ринку активно запрацював іноземний капітал. Побудовано заводи з потужним сучасним обладнанням для переробки сировини. У Житомирській області діє бельгійська фірма, на Волині – поляки, литовці, у Вінниці – німці. Хмель-ницька область полюбилася шведам. Спра-ва в тому, що в країнах Західної Європи зако-ном заборонено масовий збір дикорослої си-ровини, а оскільки в цьому сегменті ринку в нашій країні утворилася вільна ніша, інозем-ці охоче інвестують. Це не погано. Навпаки, з'являються робочі місця, а відтак соціаль-ний прес слабшає. З іншого боку, на заго-тівлі сировини люди можуть добре заробити. Відомі приклади, коли родини на зборі гри-бів заробляли до десяти тисячі гривень на мі-сяць. Частина готової продукції залишаєть-ся в Україні, хоча переважно вона надходить туди, звідки прийшли інвестиції.

Чи не зашкодить експлуатація іноземним капіталом наших природних ресурсів самим українцям?

Над цим питанням фахівці Держкомліс-госпу, працюють другий рік. За Конституцією, кожний громадянин України має право для своїх потреб користуватися природною ко-морою. Право на промислову заготівлю дарів лісу дає лісовий квиток, статус якого пропи-саний у лісовому Кодексі. Облради виділяють ліміти на використання ділянок. Усе це вно-ситься в лісовий квиток, одержати який мож-на після сплати нормативного збору. Необхід-но внести зміни до постанови Кабінету Міні-стрів, щоб привести всіх суб'єктів підприєм-ницької діяльності, хто працює на промисло-вій основі, у рівні умови сплати збору. Нині цього немає. Припустимо, у Житомирській області цей норматив 20 копійок, у Закарпат-ті – гривня, у Хмельницькій області – три ко-

пійки. Тому й надходження місцевих бюджетів в областях відрізняються. Волиняни, напри-клад, цьогоріч вже заробили на ягодах і гри-бах близько двох мільйонів гривень. Попере-ду заготівля журавлини в Поліссі, Карпатах, Прикарпатті.

Проте вітчизняним переробникам боляче дивитися, як сировину – білий гриб, ягоду… – заморожують і… відправляють до Європи. Це не по-хазяйськи. Та що зробиш, якщо ринкова економіка править бал. Вітчизняні й іноземні виробники працюють в однакових умовах. На-приклад, бельгієць закуповує гриб по 30 грн. за кілограм, і український виробник, орієнтов-ний на внутрішній ринок, теж. Той на своєму сучасному обладнанні зробив банку продук-ції... і продав її вже за 10 євро, або тієї ж чор-ниці – за 5 євро, і українець закатав свою бан-ку, але чи продасть він її в Україні за європей-ською ціною?

Після Чорнобильської катастрофи укра-їнці до дикорослих грибів і ягід ставлять-ся обережно. А цієї осені в лісах небувалий врожай. Як бути? Остерігатися? Збирати?

Тепер допустимий вміст радіонуклідів в ягодах і грибах 500 бекерелів, так само, як і в країнах Західної Європи.

Василь Виговський, який 24 роки працює в системі Держлісгоспу, вважає, що справа не в бекерелях, коли люди отруюються гри-бами. Статистика поточного, врожайного на гриби, року зафіксувала різке збільшення не лише отруєнь, а й смертей.

– Я не вірю, і ніхто мені не доведе, що білим грибом, червоноголовцем, лисичкою можна отруїтися. За останні п'ятдесят ро-ків в Україні не зафіксовано жодного отру-єння грибами промислової переробки. Не пам'ятаю отруєнь і в лісових селах серед міс-цевих жителів. Там, де закінчуються ліси, і починається лісостепова зона, де проводять-ся хімічні обробки полів, можливо, токсини потрапляють у гриби. Є такий гриб – пара-солька. Він дуже схожий на бліду поганку, а від цього неїстівного гриба стовідсотковий летальний результат. Як навчити грибників, навіть досвідчених, відрізнити поганку від їс-тівного гриба? Не знаєш – не бери! Це за-кон жителів лісових місць.

У забруднених зонах збирають гриби, ве-зуть на стихійні ринки, продають на дорогах, але що тут можна вдіяти? Там, де лісову про-дукцію збирати не можна, встановили попе-реджувальні знаки, але кожного за руку не схопиш... І якщо білий гриб набере 300-450 бекерелів, при нормативі 500, то польський гриб, маслюки у анологічних умовах пере-вершать його. Що робити? Краще не вжи-вати. А якщо вже дуже хочеться, і ви назби-рали грибів, то на кожному ринку якість зі-браного можете перевірити в лабораторії безкоштовно.�

66 жовтня2010 р.

Природаі суспільствоПРАВИЛА ЖИТТЯ

Канівські господині вчаться готувати

правильні стравиЛариса СТРІЛЕЦЬ

Майже півроку в Каневі діє клуб «Позитив». Люди, яким за 50, об’єдналися, аби спільно про-

водити дозвілля, обговорювати і долати проблеми, пов’язані зі здоров’ям, харчу-ванням, пізнавати світ природи і навчати-ся радіти життю.

Члени клубу вже пройшли програму «Ходити легко». Результат очевидний – кожен з учасників скинув 5–8 зайвих кі-лограмів. Наразі члени клубу опановують програму здорового харчування. Започат-кували її та успішно впроваджують Зінаї-да Сухарєва, Людмила Скляренко, Тама-ра Бакарас.

Заняття відбуваються в приміщенні те-риторіального центру міського управлін-ня праці та соціального захисту населення щочетверга. Досвідчені господині залюб-ки передають свої кулінарні знан ня канів-ським господиням, які прагнуть харчува-тися правильно і мають бажання навчити цьому своїх домочадців. В основі страв – продукти рослинного походження. Виро-би із сої корисні для людей, які перенесли інсульт, інфаркт, мають зай ву масу, над-лишок холестерину або просто хочуть на-довго залишатися молодими і здоровими.

Соєве молокоНа ніч замочуємо 1 склянку сої (купити

її можна на базарі або ж у магазині). Воду зілляти, залити свіжою водою і кип’ятити впродовж 15 хвилин. Знову воду зілля-ти, залити свіжою і прокип’ятити ще 15 хвилин. Блендером збити склянку сої зі склянкою води. Процідити крізь цупку тканину. У рідину додати 1 склянку води, кип’ятити 10 хвилин. Так зване соєве мо-локо охолодити, до нього можна додати мед, ваніль. У холодильнику таке молоко зберігається 4–5 днів. Із соєвого жмиху (окари) можна виготовляти котлети, па-штет, запіканки, печиво.

Печиво з окари2 склянки окари, 1 склянка борошна,

0,5 склянки олії, 1 чайна ложка солі, тро-хи води. Тісто тонко розкачуємо, надаємо йому форму, ріжучи ромбами або прямо-кутниками. Випікаємо до золотистого ко-льору.

Кіпрський помідорний салат

На чотири порції салату: чотири по-мідори волове серце порізати товстими шматками і викласти на великий таріль. Полити помідори кунжутною або олив-ковою олією й оцтом, посипати орегано, посолити морською сіллю. Нарізати 230 г халумі або грецького сиру фета і покласти його зверху на помідори. Залишити, щоб настоялось близько 30 хв.�

Моркв’яні котлети, соєве

молоко…Щоб мати рідна не стала мачухою

76 жовтня

2010 р.

Природаі суспільство ЛЮДИНА

Трахтемирівський Скіф шанує

самостійних людейВікторія КОБИЛЯЦЬКА

Ось уже понад 20 років минуло відтоді, як Олег Петрик, театральний художник, виїхав із Києва й оселився в хаті, збудо-ваній у 1886 році, й став називатися Скі-фом.

Тоді, коли ще не облаштувався в Трах-темирові Бакай з озброєними автомата-ми єгерями, мандрівники запросто мо-гли зустріти на світанку чоловіка в корот-кій «скіфській» туніці з мішковини, що в супроводі двох породистих хортів збігав стежкою до Дніпра.

Олег Георгійович вважає себе анар-хістом і любить своїх псів саме за те, що вони теж анархісти.

– Ці тварини, як лакмусовий папірець. Якщо людина їм сподобалася, і вони на неї не гавкають, то з таким відвідувачем можна мати справу, – вважає господар.

Хата Скіфа зроду «не бачила» елек-тричного освітлення. Але це справжній музей. Тут є копія шолому та кольчу-ги Чингісхана, які зробили для зйомок фільмів, а також шабля, з якою знімав-ся відомий актор Іван Миколайчук, і на-віть «меч смерті» з фільму «Янкі при дво-рі короля Артура», рукавички актриси Анастасії Вертинської. Крім того, є бага-то зброї й навіть склеєний із шматочків трипільський глек. А ще – багато кни-жок. Найрізноманітніших. Історичних та художніх.

Що тримає колишнього киянина в чи не найглухішому закутку центральної України? Господар стверджує, що саме в Трахтемирові у прадавні часи був пе-рехід до інших вимірів, яким без особли-вих проблем користувалися наші предки. Так, тут є гора, заввишки 222 метри. Її ще називають «Три ангели». Якщо приїздити сюди час від часу і підніматися на неї, то можна зцілитися від недугів.

– Є також місцина, яку назива-ють Маківщина. Он там, між двома грушками-дичками. Якщо людина багато ходила і страшенно втомилася, потрібно зійти туди і трішки посидіти чи полежати на землі. Після цього встаєш і тебе аж хи-тає від сили, – стверджує Скіф.�

НЕ ЯК УСІ

Роль України в розробці Європейської стратегії Дунайського регіону 13 жовтня 2010 року в Києві відбудеть-

ся семінар «Роль України в розробці Єв-ропейської стратегії Дунайського регіо-ну щодо обговорення питання розвитку Дунайського регіону». Семінар організо-вує Робоча група питань з розвитку Ду-найського регіону Громадської експерт-ної ради при Українській частині Коміте-ту з питань співробітництва між Україною та ЄС та Міжнародна благодійна органі-зація «Екологія–Право–Людина» за фі-нансової підтримки Європейської програ-ми Міжнародного фонду «Відродження».

У семінарі візьмуть участь представни-ки Міжвідомчої робочої групи з підготовки Стратегії ЄС для Дунайського регіону при Мінрегіонбуді, члени робочої групи та жур-налісти. На семінарі планується обговори-ти позицію уряду України та його окремих відомств щодо змісту стратегії та пропози-ції до Плану дій, які передані до Єврокомі-сії, перспективи участі України в реалізації стратегії в майбутньому, а також роль РГ у консультаціях із ЄС та коментуванні урядо-вої позиції України з даної стратегії.�

СЕМІНАР

Тетяна ГОРОБЕЦЬ

В останні теплі дні нинішньо-го ро ку да-леке карпат-

ське село Турятка, що розкинулося в Гли-боцькому районі Чер-нівецької області, зу-стрічало двох дивних мандрівників. Зодягнені вони були в примітні камзоли давніх віків і нагадували пришельців із далеких історичних епох.

Представились селянам. Старшого за ві-ком звали Петер Чепик. Він викладач істо-рії одного з університетів поблизу угорсько-го Будапешта. Другий – Габор Човнаї. Оби-два – члени угорського історичного клубу «Баконі замок». За походженням – нащад-ки давніх гунів, які в ІІ–ІІІ ст. переселяли-ся зі степів нинішнього Казахстану на бере-ги Дніпра і Дунаю, далі в Європу. Їхні предки розташувалися в римській провінції на пра-вому березі Дунаю, у так званій Панонії, що є частиною сучасної Угорщини.

Отож Петер і Габор вирішили повтори-ти цей знаменитий похід гугонів із далекого Казахстану до Угорщини. Оскільки, відомо, що їхні предки пересувалися кіньми, і кін-нота їх тюркомовних пращурів жахала за-мало не половину держав світу, то перехід від Алма-Ати учасники історичної мандрів-ки вирішили здійснити на гривастих четве-роногих друзях.

Ця вельми цікава експедиція розпо-чалася 1 квітня 2009 року в колишній столиці Казахстану. Триває ось уже по-над шістнадцять місяців. Маршрут було прокладено через Казахстан, Росію, Україну, Румунію та Угорщину. Як зая-вив у Турятці Петер Чепик, вони загалом уже пройшли верхи і пішки майже 5600 кілометрів.

Габор Човнаї переповідає, що над-звичайно гостинно із бучними застілля-ми їх зустрічали в козацьких станицях російської Кубані. Та найбільше вра-жає гостинність українців. Люди, мов-ляв, завжди відмовляються брати гро-ші за харчі, приносять сіно й інші кор-ми коням.

– Ми вирушили в похід на трьох ко-нях, – розповідає угорський історик Пе-тер Чепик. – І це виправдало наш за-дум, щоб мати в дорозі запасну гужову силу. В складних степових умовах Казахстану один із наших коней загинув. Не витримав жор-стокої спеки…

Нащадок гунів погоджується з тим, що такий перехід можна було здійснити, примі-ром, на авто чи мотоциклами. Це було б зна-чно швидше. Але переконані, що було б не так цікаво, а головне, зовсім не відповідало б суті задуму. Бо кінний перехід – це начеб-то реставрація маршруту предків через май-же дві тисячі років.

– До того ж, – весело сміється Габор Човнаї, – це екологічно чистий перехід. Ми попри те, що історики – переконані еколо-ги… І це також вельми суттєво…

Як видно на світлинах, котрі зробив жи-тель села Турятка Дмитро Георгієвич Ніко-лаєвич і люб’язно надав їх для публікації. Обидва учасники експедиції весь уже шіст-надцятимісячний перехід здійснюють у дав-ньому одязі гунів.

Коли зібралася сільська молодь подиви-тися на дивних прибульців, місцеві гостро-слови почали висловлювати солонуваті при-

пущення на кшталт того, що мадярські іс-торики, мовляв, «шифруються» під україн-ських козаків, аби ліпше, з повагою подола-ти територію нашої держави. Адже і бриють голову, і мають «оселедці» наших давніх ре-єстровців.

Габор Човнаї швидко вловив головну суть кпинів і, вживаючи російські та ру-мунські слова (Турятка раніше входила до складу румунської Молдови), пояснив, що такі чуби на бритій голові завжди носили їхні предки гуни. І це ще треба встанови-ти, українські «оселедці» чи тюрські чуби-ки були первинними. І хто в кого запозичив брити голову, залишаючи попереду волося-ну гриву.

Та найбільше вражає, що весь майже шеститисячокілометровий шлях угорські іс-торики подолали, зодягнені в давній одяг гу-нів – теплі камзоли і шапки з пір'їною. Осо-бливо важко було за цьогорічної нестерп-ної спеки. Однак витримали. Ніде не підда-лися спокусі скинути давній одяг. Бо, власне, в тому й полягав задум – показати всім лю-дям, які були їхні предки гуни, яким шляхом простували до Панонії.

На підході до карпатської Турятки, де реставратори походу давніх гунів із степів Казахстану до Європи зробили перепочи-нок, у них підбився один із двох коней. Тому одному із угорських істориків довелося по-стійно долати перехід пішки. Це також було вельми обтяжливо, позаяк довелося кро-кувати в повному обладунку із шаблею при боці.

Перебуваючи в селі, історики розповіли, що в давні часи Турятка була одним із цен-трів на шляху переходу гунів до Румунії та Угорщини. Саме тому реставратори зробили зупинку в селі. Цікавилися тим, які прізвища носять жителі. Напевне ж шукали, чи не на-дибають тут бува людей із прізвищами, схо-жими на їхні.

Але Турятка – українське село. Жите-лі його з жалем розповідали угорським іс-торикам про те, як у 1944 році 80 грома-дян села було примусово відправлено на будівництво якогось Онезького каналу. Половина з них померли з голоду та ви-снажливої праці і поховані в холодних зем-лях Сибіру та Півночі. Мешканці Турятки віднайшли кошти і на території місцевого храму Пресвятої Богородиці установили пам'ятний знак, викарбувавши на граніт-ній плиті прізвища безвинно полеглих зем-ляків на чужині…

Жителі Турятки щиро частували Пете-ра Чепика та Габора Човнаї, їх витрива-лих коней. Знайшли і чарівника ветери-нара, який надав необхідну допомогу чет-вероногим учасникам дальнього перехо-ду. Із села до румунського кордону нащад-ки гунів вирушили вже верхи і в доброму настрої…�

Карпатська Турятка зустрічала угорських

кінних істориків

Гуни в Карпатах

Шкіряне сідло, як у справжніх гунів

86 жовтня2010 р.

Природаі суспільствоДИВОСВІТ

Друк: ТОВ «Новий друк»м. Київ, вул. Магнітогорська, 1

Свідоцтво Міністерства юстиції України про державну реєстрацію

друкованого засобу масової їнформації Серія КВ № 16802-5474Р

від 15.07.2010 р.

РЕДАКЦІЯ:Редактор В.В. Максименко

Відповідальний секретар І.І. КугноДизайн та верстка Р.І. Новіков

ЗАСНОВНИК:Державний комітет лісового

господарства України

ГОЛОВА РЕДАКЦІЙНОЇ РАДИМ.Х. Шершун

ВСЕУКРАЇНСЬКА ЕКОЛОГІЧНА ГАЗЕТА «ПРИРОДА І СУСПІЛЬСТВО»

Передплатний індекс: 49734

Тираж – 41 500 прим.

ІРОНІЧНЕ ПЕРО

Юрій ЧОРНЕЙ

Є в Буковинському краї дерева, пов’язані з відомими історичними подіями та дія-чами. Старійшини серед них, поза сум-

нівом – п’ятсотлітні дуби в селах Валя Кузь-мина (Глибоччина) та Колінківці (Хотинщи-на) та історична 120-річна липа в селі Дим-ка. Щодо двох дубів існують перекази, тіс-но пов’язані з іменами молдавського воєво-ди Стефана та гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького. 550-річного велетня з Валя-Кузминського лісу вважають сучасни-ком розгрому польського війська короля Яна Ольбрахта у жовтні 1497 року.

– Згідно із зафіксованим літописцем XVIII ст. Іоном Нікульче переказом, після пе-ремоги над шляхтичами воєвода Стефан велів упрягти їх у плуги і зорав ниву та засіяв її жо-лудями. Так було закладено Червону Дібро-ву. Нічого подібного насправді не було. Ніхто там дуби не сіяв, а виросли вони самі, – пояс-нює доцент кафедри етнології, античної та се-редньовічної історії ЧНУ ім. Ю. Федьковича, д. і. н. Михайло Чучко. – Щобільше, особис-то воєвода участі у битві також не брав. Стара рана та загострення подагри, як писав літопи-сець Ніколай Костін, узагалі змусили його пе-ресісти з коня на сани. Хоча сам дуб, про який власне йдеться, справді може бути сучасни-ком тих подій.

Висота дерева – 23 метри, окружність стовбура – понад 5. У 1980-х роках дуб по-чав хворіти, проте одужав. Очевидно, що до-вести особисту причетність гетьмана Хмель-ницького до Колінковецького 530-річно-

го дуба складніше. А ось щодо історичності згаданої серцелистої липи – символу миру і спокою – жодних сумнівів бути не може. Росте ця 20-метрова красуня з окружністю стовбура 1 м 60 см у колишньому саду Ко-билянських на території музею-садиби пись-менниці в селі Димка, що на Глибоччині. По-садив дерево дід авторки безсмертної «Зем-лі», про що згадується в оповідан ні Оль-ги Кобилянської «Весняний акорд»: «Моя хата. Навкруги обсадив її мій дід липами і смереками...». У 1956 році під час грози в де-рево влучила блискавка. Стовбур липи роз-двоївся, проте вона вижила. Наразі це єди-не дерево, яке збереглося тут з часів, коли в Димці жила Ольга Кобилянська.

Загадковий світ багатовікових дерев не був би повним, якщо бодай побіжно не зга-дати про дерева, посаджені звичайними бу-ковинцями. Хіба про власну славу дбав професор Чернівецького університету Во-лодимир Копачук, саджаючи у 1914 році в рідному селі Старий Вовчинець молодий

дубок на честь сторіччя від дня народжен-ня Тараса Шевченка? Переживши дві сві-тових війни і владу трьох держав, Шевчен-ків дуб досі живий. Чи власними інтереса-ми керувався мешканець Новоселиці Фло-рій Кожухар, посадивши в 1945 році топо-лю чорну на знак завершення Другої світо-вої війни?

Чимало є в країні родинних переказів, пов’язаних із деревами. Розказують і в родині Аркадія Томульця з Новоселиці про підземний хід до російсько-австрійського кордону і про закопаний контрабандистами під старим горі-хом лантух із золотом. Червінці й турецьке зо-лото, приховані в роки військового лихоліття початку минулого століття, митник мав розді-лити з рязанським другом-напарником. Через 70 років шукати скарб заходилися вже нащад-ки, а з ними й дядько Аркадія Томульця. Єдина прикмета – великий горіх за 100 кроків від бе-рега річки Рокітнянки. Три доби блукали вони берегом річки, але як тут знайдеш скарб, якщо старі горіхи є мало не в кожному дворі? Так і розійшлися шукачі ні з чим. Тільки згодом роз-казували про раптове багатство місцевого лю-бителя оковитої, який невдовзі виїхав із Ново-селиці...

А ось мешканець Руського Кута в Ко-ровії, що під Чернівцями, Дмитро Цілієвич скарбів у землі не шукав. Доживши майже до 90 років, всього тільки й зробив, що ви-копав криницю, посадив дерева, виростив дітей... Був у діда Дмитра і свій дуб. Проріс він у 1895 році – трохи збоку від решти де-рев – акацій, ясенів та грабів, що зміцню-вали корінням схил родинного поля. Щоб зберегти пам’ять про дуба, чоловік прикрі-пив до нього табличку, на якій цвяхом ви-шкрябав дату народження дуба: «1895 р.». Тепер уже правнуки діда Дмитра граються у затінку цього 115-річного зеленого вар-тового роду. Читають напис на табличці, згадуючи людину, яка відшукала таємницю вічності.�

КАЗКА ПРО ПОДАТКОВИЙ ПРЕС

Анатолій ЗАКРЕВСЬКИЙ

Сатрапи порадили правителю збільшити у провінціях податки.

Мудрий правитель їм відповів: «Хороший пастух стриже овець, але

не здирає з них шкури».

Один цар любив мандрувати сві-том, а його сатрапи управляли провінціями. Після довгої відсут-

ності государ забажав відвідати свої про-вінції та подивитись, як живе його народ: чи в добробуті, чи у злиднях, чи у злагоді... Розумних і достойних сатрапів він замис-лив нагородити, а негідників – покарати.

Як задумав цар, так і зробив. Негайно переодягнувся у просту одежу, сів у зви-чайнісіньку карету та й поїхав таємно по своїх володіннях. Їде, їде по великій доро-зі, аж бачить: засіває селянин своє поле. Зупинився та й привітався чемно з хлібо-робом:

– Боже помагай, мужичок!– Дякую, добродію, – відказав весе-

лий сівач.– Який прибуток маєш із цього поля? –

поцікавився незнайомець.– Як вам сказати... При доброму вро-

жаю карбованців сто буде.– А гроші куди діваєш?Селянин бадьоро відповів:– Двадцять карбованців – у подать

вношу, двадцять – борг плачу, двадцять – позичаю, двадцять – сам із жінкою спо-живаю і двадцять – за вікно кидаю...

– А розтлумач-но, друже: кому борг платиш, кому позичаєш і навіщо за вікно кидаєш?

Мужик пояснив:– Борг плачу – батька утримую, по-

зичаю – сина харчую, за вікно кидаю – доню годую.

Задоволений цар подумав: «Цією про-вінцією править розумний сатрап». По-прощався він із селянином та й поїхав в іншу провінцію, де сталися неприємні зу-стрічі і пригоди: государ побачив старень-кого жебрака, ледве відбився від розбій-ника і зустрів юну повію... Вражений мо-нарх перевів подих і поспішив далі. Згодом бачить: другий селянин засіває своє поле. Зупинився та й привітався чемно з хлібо-робом:

– Боже помагай, хазяїне!– Спасибі, добродію! – Сумно подяку-

вав сівач.– Який прибуток маєш із цього поля? –

поцікавився подорожній.– Та при гарному врожаю карбованців

сто буде...– А гроші куди діваєш?Натруджений землероб простогнав:– Вісімдесят карбованців – у подать

вношу, а двадцять – сам із жінкою спо-живаю.

– А чи є у тебе рідня? – запитав цар.– Є, добродію, – важко зітхнув му-

жик, – батько старенький.., син і донь-ка неповнолітні.

– І чим вони живуть?– Батько – жебрацтвом, син – розбо-

єм, а донька – розпустою, – гірко відпо-вів нещасний сівач.

– Чому так? – запитав монарх.– Податковий прес чавить немило-

сердно. Ось-ось розчавить! – пояснив трудівник.

– А якщо ваш сатрап ще збільшить по-дать.., що будеш робити? – поцікавився подорожній.

– Поки не старі – пристанемо до дітей: я – до сина, а жінка – до доньки..�

Шевченківський дуб,або скарб митників

під горіхом

Осінній поминальний день, коли старці –

добра ознака

Іван ПЕТРІВ

З давен у жовтні (цього року 9 числа) відзначається Дідова Субота, або Зво-рожини, Осінні Діди. У цей поминаль-

ний день літні люди на природі варять куліш, який споживають там само, сидячи на землі. Вони знають, що незабаром «відправлять-ся на Луки Сварожі», тому й свято назване Сварожини-Зворожини.

За народною традицією в Україні на Осін-ні Діди поминають не тільки померлих членів родини, а й усіх тих, хто помер наглою смер-тю. Як правило, зранку нічого не варять і не їдять. А вже надвечір готують вечерю й не-одмінно — коливо. Вся сім'я сідає до сто-лу, хтось один читає поминальну молитву і в тиші (щоб на тому світі покійні мали спокій) вечеряють. Посуд зі стравою, а також лож-ки залишають на столі для предків, які ма-ють прийти вночі.

На Волинському Поліссі ритуальною стравою було не коливо, а млинці. Їх пекли, відчинивши двері чи вікна, щоб солодкий і смачний хлібний дух виманив Дідів додому. Вони ж бо, стільки літ живуть під землею, в темряві, стали погано бачити, і за пахоща-ми млинців їм буде легше втрапити до рідні.

Василь Скуратівський такий звичай опи-сав у книжці «Русалії»: «Часто після панахи-

ди біля церкви влаштовували обід і запрошу-вали всіх пом’янути небіжчиків – «бо в цей день до церкви приходять небіжчики-духи і на спільній трапезі сідають поруч сущих». Розпочинали і закінчували трапезу коливом. Люди вірили: якщо в цей час ходитиме багато старців – то добра ознака. Начебто Бог поси-лає покійників в образі старців на землю, щоб вони подивилися, як живуть і що роблять їхні нащадки. Їх неодмінно кликали на обрядову поминальну трапезу: «Іди, діду, до обіду!»�

Коло Свароже

Дідова субота

Київський волхвВолодимир КУРОВСЬКИЙ додержується традицій предків

ВИДАВЕЦЬ:ТОВ «Видавничий дім «ЕКО-інформ»

м. Київ, вул. Ш. Руставелі, 9-АТел.: (044) 235-31-36

info@ekoinform.com.uawww.ekoinform.com.ua