Історія журналістики Великобританії

Київський національний університетімені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

О. К. Мелещенко

Історія журналістики

Великобританії

Видавничо-поліграфічний центр“Київський університет”

2010Київ

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

О. К. Мелещенко

Історія журналістики


Конспект лекційіз навчальної дисципліни

“Історія зарубіжної журналістики”

Видавничо-поліграфічний центр“Київський університет”

2010Київ

ISBN

2

ББК

Мелещенко О. К. Історія журналістики Великобританії: Конспект

лекцій / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т журналістики. – К.: ВПЦ

“Київський університет”, 2010. – с.

Конспект лекцій розглядає історичний розвиток британських засобів

масової інформації, містить деякі положення теорії британських мас-медіа,

аналізує практику діяльності редакцій Туманного Альбіону.

Видання розраховано на студентів, викладачів, міжнародників-

британістів, фахівців суміжних із журналістикою професій, а також усіх, хто

цікавиться історією та культурою Великої Британії.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту журналістики

Київського національного університету імені Тараса Шевченка 29 березня 2010

року, протокол № 9.

ISBN © Мелещенко О. К., 2010

ББК © Інститут журналістики,

2010

ЗМІСТ

3

Розділ 1. Від протожурналістських явищ

до журналістики ХІХ століття

1.1. Довгий шлях до книгодрукування

(2 тис. рр. до н. е. – остання третина XV

ст.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.2. Книгодрукування в Британії – каталізатор появи безпосередніх

попередників перших англійських газет (ХV– ХVІ ст.) . . . . . . . . . . . . . . . .

1.3. Перші британські газети (кінець ХVІ – перша третина ХVІІ ст.) . . . .

1.4. Суспільство та журналістика часів

Англійської революції (1640–1660) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку

у памфлетах Д. Мільтона, Д. Лільберна, Дж. Вінстенлі . . . . . . . . . . . . . . .

1.6. Журналістика в період реставрації

Стюартів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.7. Журналістика епохи раннього

англійського Просвітництва (1689 –

1714) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.8. Засновники професійної англійської журналістики . . . . . . . . . . . . . . . .

1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття . . . . . . . . . . . . . . .

1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ

століття . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.11. Поява газети

“Таймс”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу

1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 2. Журналістика ХІХ сторіччя

2.1. Англійська преса в умовах боротьби

за скасування “податків на знання” (1800 – 1861 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . .

4

2.2. “Таймс” у першій половині ХІХ

сторіччя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.3. Скасування “податків на знання” та

становлення сучасної преси Англії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

.

2.4. “Рейтер” розвивається . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

.

2.5. Поява якісної та масової преси, перших медіа-імперій . . . . . . . . . . . . .

2.6. “Таймс” у другій половині ХІХ сторіччя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.7. Соціальна диференціація британських видань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу 2

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 3. Періодика ХХ сторіччя

3.1. Періодичні видання Великобританії першої половини ХХ ст. . . . . . . .

3.2. Газета “Таймс” у першій половині ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

.

3.3. Інформаційне агентство “Рейтер” у першій половині ХХ ст. . . . . . .

3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст. . . . . . . . .

3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

.

3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.7. Медіа-магнат Роберт

Максвелл . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.8. Інформаційне агентство “Рейтер” у другій половині ХХ ст. . . . . . . .


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 4. Проблемно-тематичні лінії британської преси

4.1. Україна в публікаціях “Файненшл Таймс” і

“Eкономіст” (липень – грудень 1998

р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

5

4.2. Дослідження широкомасштабних економічних питань

у журналі “Економіст” і газеті “Файненшл Таймс”

(серпень – грудень 1998

р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 5. Радіомовлення і телебачення Великобританії

5.1. Телерадіомовна корпорація Бі-Бі-

Сі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу

5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 6. Свобода ЗМІ, журналістська етика та право у Великобританії

6.1. Правове поле британських

ЗМІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

6.2. Вплив Європейського права на становище ЗМІ у Великобританії . . . .


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Список використаних

джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Довідкова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

.

Розділ 1.

6

Від протожурналістських явищ

до журналістики ХІХ століття

1.1. Довгий шлях до книгодрукування

(2 тис. рр. до н.е. – остання третина ХV ст.)

Англійська історія зберігає величні пам’ятки епохи дописемної культури,

що несуть безцінну інформацію про життя народів, які населяли Британські

острови. У деяких випадках така інформація не розшифрована й досі. Так, у

містечку Стонхедж знаходиться найбільша культова споруда Великобританії,

датована приблизно другим тисячоліттям до нашої ери. На великій території

величезні камені розташовані таким чином, що деякі дослідники висувають

7

припущення, що це наочна модель нашої Сонячної системи. Проте вчені ніяк не

можуть дійти однакової думки, що в свою чергу дає підстави деяким науковцям

твердити про те, що древні цивілізації були набагато розвинутіші за наше

інформаційне суспільство початку ІІІ тисячоліття нової ери.

Перехід до писемної культури значно вплинув на протікання

інформаційно-культурних процесів на Британських островах. Зафіксоване у

писемному тексті слово усе активніше ставало носієм історичної пам’яті

людини. Якщо на початку переселення до Британії англосакси

(північнонімецькі племена – англи, сакси та юти – переселилися на острови в V

– VI ст. і підкорили більшу частину їхньої території) ще не мали писемності, то

до Х ст. відноситься найбільш давній список знаменитої “Поеми про

Беовульфа”. Зберіглися й більш ранні, датовані приблизно VII ст., руничні

тексти, що свідчать про церковний вплив на культуру англосаксів.

Християнізація англосаксонського суспільства, яка розпочалася в VII ст.,

сприяла появі релігійної поезії, творів епічного та дидактичного характеру.

Священні тексти посідали усе більш значне місце у системі англійської

культури.

Як і в багатьох інших європейських регіонах, центрами освіти в Британії

VII – VIIІ ст. були монастирі. Рукописні матеріали, що знаходилися там,

допомагали зберігати спадкоємність культурного розвитку. Не менш важливим

стало і те, що в писемних документах фіксувалась “історія сучасності”, де

факти химерно перепліталися з вигадкою, а реальні події набували міфологічної

інтерпретації. Тим не менше соціально значуща рукописна новина, що

містилася в них, дає підстави вважати ці тексти віддаленими попередниками

журналістики. Так, опис найважливіших фактів і подій міститься у “Церковній

історії народу англів” Беди Вельмишановного (673 – 735), написаної в одному

з монастирів Нортумбрії. “Історія” охоплює період до 731 р.

Новий етап у розвитку культури Британії пов’язаний із часом правління

короля Альфреда (871 – 900). Як пише історик В. В. Штокмар у праці “Історія

Англії у Середні віки” [70; с. 30], після данських набігів “Англія опинилася в

8

стані цілковитого здичавіння: на південь від Темзи не залишилось жодного

грамотного священника”. Данці наприкінці ІХ ст. захопили більшу частину

Англії, проте король Альфред завдав данцям ряд поразок. Цей монарх

поглиблено вивчав англійську мову, відновлював монастирі і світські школи. На

рубежі ІХ – Х ст. з’являються цікаві переклади з латинської на

англосаксонську, які чимало сприяли розвитку літератури, літописанню

англійською мовою. Вважається, що сам Альфред, окрім “Обов’язків

пастиря”, переклав “Церковну історію народів англів” – основне джерело

про минуле англосаксів, де міститься інформація не лише про церкву, а й про

історію англосаксонського суспільства, яка в подальшому стала основою

“Англосаксонської хроніки”, що деталізовано розповідає про історичні події,

особливо про ті, які розгорнулися в роки володарювання Альфреда.

Король власноруч переклав також “Всесвітню історію” іспанського

священника Орозія, до тексту якої додав два оригінальні уривки уессекським

діалектом: опис подорожі данця Отере та англійця Вульфстана. Вони стали

першими “репортажними” описами мандрів в англійській літературі. Ці

рукописи розширювали кругозір читача, розповідаючи про далекі землі та

небезпечні подорожі: Отере доплив до Білого моря, а Вульфстан – до

Балтійського, після чого розповів про життя естів. Альфред переклав філософа

Боеція, ряд релігійних творів, керував упорядкуванням “Англосаксонської

хроніки”.

Турбуючись про державну цілісність і суверенітет, король Альфред

заклав підвалини службової та журналістської етики. Так, згідно з його указом,

усякий, хто на словах і на дії дискредитував державу, повинен був підлягати

“покаранню не менш легкому, ніж вирізання язика” [74; p. 11].

Після його смерті наступні монархи продовжували боротьбу за

визволення островів від данської окупації. Король Едгар (959 – 975) відвоював

області, захоплені ворогом, і об’єднав усю Британію, однак із середини Х ст.

країна знову опинилася під владою данських королів. У 1066 р. Британські

острови були завойовані норманнами.

9

Ці зовнішні обставини змушували англійських монархів застосовувати у

внутрішній політиці усе більше абсолютистських заходів, що не могло

подобатися великим феодалам-землевласникам, котрі прагнули більшої

самостійності. Ці процеси врешті-решт сприяли виробленню та удосконаленню

законодавчих механізмів свободи слова і свободи преси, а також створенню у

майбутньому відомого Білля про права. Так, уперше в світі у 1215 р. королю

Джону була нав’язана так звана “Магна карта”, що більш відома як Велика

хартія вольностей. За своєю філософською концепцією цей документ можна

вважати першоджерелом англійської свободи слова, – але він свободу слова ще

не захищав.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. завершується процес злиття різних

англосаксонських діалектів, і на базі лондонського діалекту встановлюється

літературная англійська мова, яка стає мовою закону та парламенту.

З’являються такі видатні твори англійською мовою, як поема Вільяма Ленглера

(1332 – 1377) “Видіння про Петра Пахаря” та “Кентерберійські оповідання”

Джеффрі Чосера (1340 – 1400). У другій половині ХІІ ст. в Англії був відкритий

перший університет – Оксфордський, у 1229 р. – другий, Кембріджський.

Загалом роль університетів на островах у ХІІІ – ХІV ст. значно

посилюється. В цілому розвиток університетів у Західній Європі сприяв

формуванню схоластичного ідеалу раціонального знання, поставленого на

службу церкві, шо, в свою чергу, вимагало переосмислення античної культурної

спадщини – в Англії на початку ХІІІ ст. з арабської мови на латинську були

перекладені деякі твори Аристотеля. У ХV ст. у країні збільшується кількість

шкіл, де викладання велося латинкою.

Сторіччям раніше здійснюються перші кроки у напрямку “відкриття”

Біблії для масового читача. Джон Вікліф (1320 – 1384), який своїми творами

розпочав боротьбу за реформу церкви в Англії, став попередником Яна Гуса та

Мартіна Лютера. Він критикував інститут папства, стверджуючи, що стосунки

між Богом і людиною – безпосередні, а священники не потрібні взагалі. У

такому контексті Священне писання залишалося основним керівництвом

10

поведінки для віруючих, тому Вікліф почав перекладати Біблію. Людина

отримала змогу знайомитися зі священним текстом, сприймати і розуміти його,

осмислювати закладені в ньому ідеї і прагнути наслідувати їх у своєму

буденному житті.

Мешканці Британських островів прагнули новин, хоча такого слова ще не

було в англійській мові. Натомість його поява була на часі, і (за однією з версій)

утворилося слово “ньюс” – “news” (“новини”) досить оригінальним способом.

Оскільки новини надходили з усіх чотирьох сторін світу, то й вирішено було

взяти з назви кожної сторони світу перші літери: “n” – “north” (“північ”), “e” –

“east” (“схід”), “w” – “west” (“захід”) і “s” – “south” (“південь”).

Отже, у першій половині ХV ст. в Англії та й в інших країнах Західної

Європи (Франції, Бельгії і т.д.) з’являються і поступово поширюються перші –

ще рукописні – листки новин. В Англії вони були відомі під назвою “Новини”.

Англійська публіцистика XV ст. висунула таку яскраву фігуру, як Джон

Фортеск’ю, політичні памфлети якого опинилися в самом центрі династичної

боротьби за корону. Писав він, як і більшість британських літераторів його

часу, латинською та англійською мовами. Багато його памфлетів побудовані на

протиставленні ідеї абсолютної та обмеженої королівської влади, причому

англійському варіантові обмеженої монархії віддавалася передвага порівняно з

абсолютистським правлінням у Франції.

1.2. Книгодрукування в Британії – каталізатор появи

безпосередніх попередників перших англійських газет (ХV – ХVІ ст.)

Коли в останній третині ХV ст. у Британії з’явилося книгодрукування, то

з появою перших друкарень (принтінг хауз) рукописні листки новин

поступилися місцем друкованим листкам, які були відомі під назвою “Балади

новин” (вони часто друкувалися як вірші, та ще й сатиричні – звідси і назва від

жанру балади).

11

Першим британським друкарем-принтером став Вільям Кекстон (1422 –

1491). Наприкінці 60-х років ХV ст. він вивчав у Кельні (Німеччина) друкарську

справу. У 1474 р. він придбав друкарський верстат з усім необхідним

устаткуванням і в Брюгге (тодішня Західна Фландрія, сьогодні – Бельгія)

відкрив свою власну друкарню [63; с. 84].

У цій друкарні В. Кекстон видав 1475 р. свою першу книгу. Це була

збірка оповідань “Історія Трої” (Троя, грецьке Trol’a, Ilion – стародавнє місто

на північно-західному узбережжі Малої Азії, де за давньогрецькими легендами

в ХІІ ст. до нашої ери відбувалася історична троянська війна стародавніх греків

з троянцями, яка детально описана в “Іліаді” Гомера). Тоді ж він переклав з

французької мови підручник з теорії шахів і видав його англійською мовою

(1476).

У 1476 р. Вільям Кекстон повернувся до Англії і у Вестмінстері неподалік

абатства заснував першу в Британії друкарню (можливо, її відвідував король

Едуард ІV). У цій друкарні аж до 1491 р. він видавав різну друковану

продукцію, в тому числі й “балади новин”. У 1478 р. в друкарні В. Кекстона

були видруковані “Кентерберійські оповідання” відомого англійського

письменника Д. Чосера. У 1481 р. В. Кекстон видав книгу “Дзеркало світу” –

першу в Англії книгу, прикрашену численними ілюстраціями. З’являлися й інші

ілюстровані публікації. Загалом В. Кекстон надрукував близько 100 творів, у

тому числі першу англійську друковану датовану книгу – “Вислови, або

Висловлювання філософів” (1475). (До речі, за даними соціологічного

опитування британців, проведеного у 2000 р., В. Кекстон увійшов до десятки

найбільш видатних співвітчизників, які справили величезний вплив на розвиток

британської цивілізації у другому тисячолітті).

Так зароджувалася книговидавнича справа в Англії. До речі,

книговидавнича справа англійською мовою значить “принтінг”, тобто “слід”,

“відбиток”, а пізніше, з появою друкарень: “друк”, “шрифт”, “друкування”.

Цікаво, що в англійському енциклопедичному словнику ХV ст. уперше були

зафіксовані слова: “print”, “printer”, “printing” саме в цих технічних значеннях:

12

“друк”, “друкар”, “друкування” і т.п. Видавнича справа – “printing” – все більше

й більше поширювалася в Англії, як і в інших країнах.

Але в ХVІ ст. відбувалася достатньо інтенсивна секуляризація життя

англійського суспільства, зміцнювалася абсолютна монархія. Парламент

прийняв ряд актів, внаслідок чого король був оголошений головою англійської

церкви, а відносини Англії з Римом припинились. Однак англійська Реформація

не носила послідовного характеру: наприклад, Генріх VІІІ заборонив читати

Біблію ремісникам, підмайстрам, поденникам, слугам і селянам. Читати Біблію

іншим могли тільки лорди і джентльмени. Читати Біблію для себе дозволялося

купцям і багатим йоменам – британським селянам, які у ХIV – XVIII ст. вели,

як правило, самостійне господарство.

Обмеження торкнулися й інших сфер духовного життя країни. Невдовзі

державні органи влади змушені були визначити своє ставлення до друкарської

справи. Вибір було зроблено на користь жорсткого контролю за

книгодрукуванням. Генріх VІІІ видав 9 списків заборонених книжок, 22

найменування з яких так чи інакше були пов’язані з іменем Мартіна Лютера. У

1530 р. у країні з’являється розпорядження, згідно з яким усі богословські

книги слід подавати на розгляд єпископа. Чотири роки по тому було заборонено

ввезення книжок з-за кордону, а власників єретичних видань притягали до суду.

Відшліфовувалися процедури контролю за діяльністю “принтінг хауз” і

видачею ліцензій на право друкування. Паралельно було зроблено відкриття,

що державне регулювання книгодрукування приносить державі значні

прибутки, оскільки видавнича справа виявилася вельми прибутковою.

Середина ХVІ ст. у Британії була ознаменована заснуванням численних

“принтінг хауз”. А разом з цим виявилося, що в цій справі виникли складні

проблеми функціонування видавництв, їх регламентації, захисту інтересів

самих принтерів, власників друкарень і т. п. Ось тут і постало питання про

створення – за прикладом різних ремісницьких виробничих об’єднань –

організації друкарів. Саме за таких умов виникла Гільдія друкарів Англії.

Вона зразу ж виробила і прийняла статут своєї організації, ряд інших

13

нормативних документів, які були схвалені й затверджені спеціальним

урядовим органом. Створення гільдії друкарів і прийняття її статуту та інших

нормативних документів цієї організації мало велике значення для регулювання

діяльності друкарень, розвитку видавничої справи в Англії [74; с. 25].

У Британії для контролю діяльності друкарень створюється вища судова

установа – так звана “Зоряна палата” (1487; назва утворилася від залу

засідань, стеля якого була розписана під зоряне небо), що працювала під егідою

Таємної Ради короля. До компетенції Зоряної палати входило ведення не

тільки політичних, кримінальних та деяких цивільних справ, але й розгляд

різних справ Гільдії друкарів. У 1585 р. Зоряна палата проголосила спеціальний

ордонанс (правовий акт), який визначав режим роботи друкарень, встановлював

контроль за всією діяльністю Гільдії друкарів, за усією видавничою діяльністю

в країні. Цей ордонанс обмежував кількість діючих в Англії друкарень –

принтінг хауз: їх не могло бути більше 20 на всі Британські острови. У руках

Зоряної палати фактично знаходилася попередня цензура.

Однак незважаючи на численні заборони, видавнича справа

продовжувала розвиватися, чому сприяло введення в першій половині XVІІ ст.

тривалих ліцензій на право друкування новин. Обрані Зоряною палатою

друкарні з числа “вірнопідданих” отримували спеціальні ліцензії, які надавали

право займатися видавничою справою, випускати друковану продукцію. Серед

цих 20 друкарень були й друкарні Оксфордського та Кембріджського

університетів. Для постійного контролю за видавничою справою була створена

Колегія верховних цензорів. Очолювали верховних цензорів, без дозволу яких

не могло з’явитися жодне друковане слово, архієпископ Кентерберійський та

єпископ Лондонський.

Починаючи з ХV ст., не лише у Британії, а поступово і в усій Західній

Європі абсолютистсько-феодальна влада, а також філософія Середньовіччя, яка

жорстоко відкидала інакомислення, починали зазнавати все більшої кризи.

Британські монархи не розуміли: системна криза і водночас зародження

ринкових відносин в економіці вимагають кардинальної трансформації в

14

соціально-політичному та культурному житті. Водночас побоюючись

революційної ситуації, вони проводили половинчасті реформи. Така політика

була характерна і для Єлизавети І Тюдор (1558 – 1603).

Найбільш послідовних протестантів в Англії почали називати

пуританами. Їхні ідеологи прагнули створення такої церковної організації, в

якій центральне місце займали б старійшини-пресвітери. Прибічників цих

поглядів називали пресвітеріанами. Ліве крило пуритан вимагало повного

розриву з англіканською церквою та повної незалежності громад, звідси їхня

назва – індепенденти (від англ. independent – незалежний). Пуритани,

незважаючи на досить скептичне ставлення до будь-якого тексту окрім

біблійного, активно виявили себе в політико-релігійній полеміці, що

відобразилося у памфлетній літературі.

Країна поступово заповнювалася гострими політичними памфлетами, що

поширювалися в рукописному і в друкованому вигляді. Не випадково історики

преси духовне життя Англії у ХVІ – ХVІІІ ст. називають періодом “памфлетної

війни” (англ. “paper war” – “війни памфлетів”).

Загалом ХVІ ст. – це період розквіту англійського гуманізму, визначною

рисою якого стало те, що англійські гуманісти не лише виступили проти

феодального світогляду, але й раніше, ніж будь-де, почали критикувати ринкові

відносини, що зароджувались, у частині нещадної експлуатації найманої праці.

Англійські гуманісти, у тому числі Джон Колет (1467 – 1519), здійснили вплив

на Еразма Роттердамського (1469 – 1536). Томас Мор (1478 – 1535) став

родоначальником утопічного соціалізму. Англійська література того періоду

була винятково багата. Її прославили Філіп Сідні (1554 – 1586) Едмунд Спенсер

(1552 – 1599), Уолтер Релі (1552 – 1618). Сучасниками Вільяма Шекспіра (1564

– 1616) були драматурги Крістофер Марло (1564 – 1593) і Бен Джонсон (1573 –

1637).

Саме ХVІ ст., яке відіграло видатну роль у формуванні британської

національної культури, стало свідком появи рукописних “Новин” і друкованих

“Балад новин” – попередників майбутніх газет.

15

“Новини” повідомляли про рейси торговельних суден, час прибуття їх до

портів, про ціни на різні товари, особливо заморські, повідомлення про важливі,

цікаві події, атмосферні та інші природні явища. Інакше кажучи, “Новини”

подавали досить строкату інформацію про все, що могло зацікавити тодішні

фінансово-промислові кола. Поширення листків новин серед зацікавлених осіб

здійснювалося за відповідну плату.

“Балади новин” набули особливо великого поширення в першій

половині ХVІ ст.: вони публікували повідомлення про життя не тільки в Англії,

але й в інших країнах – Голландії, Німеччині, Франції тощо. Значне місце в них

займала торговельно-економічна інформація, повідомлення про судноплавство,

різні події, стихійні лиха тощо. Інформація про внутрішнє суспільно-політичне

життя була бідною (обговорювати королівське правління було заборонено) та й

подавалася вона в хвалебному тоні (на жаль, жоден примірник “Балад новин”

не зберігся до наших днів; у Британському музеї зберігаються лише списки

окремих “балад новин”. Тут зафіксовані “Новини з Кента” за 1561 р., “Новини

з Іспанії” (1599 р.), “Новини з Фландрії” (1599 р.) та інші “балади” за 1561,

1583, 1599, 1600, 1604 рр. Британські історики національної преси не без

підстав безпосередніми попередниками перших англійських газет вважають

саме ці друковані органи.

Попередниками британської преси вважають і “Книги новин”, що під

різними назвами виходили в ХVІІ ст. один раз на рік Вони являли собою

хронологію подій за минулий рік у суворій послідовності – химерну суміш

фактів, вигадок та явного прагнення до того, що пізніше назвуть сенсацією.

Як зазначалося вище, появі перших рукописних і друкованих листків,

балад і книг новин сприяло заснування наприкінці ХV – на початку ХVІ ст.

перших друкарень – принтінг хауз – з метою книгодрукування. Але разом з

друкуванням книжок почалося друкування “новин”, “балад новин” і “книг

новин”.

Таким чином, виникнення журналістики у Великобританії було

підготовлено усім ходом її соціокультурного розвитку.

16

1.3. Перші британські газети (кінець ХVІ – перша третина ХVІІ

ст.)

З метою протидіяти антиурядовим листкам-памфлетам, в яких, як

зазначалося в урядових документах, поширювалися “брехливі чутки, образливі

для королівського двору, наклепницькі випади проти уряду”, – було дозволено

вихід офіційної газети “Інгліш Мерк’юрі” (“Англійський вісник”). Її перший

номер з’явився 23 липня 1588 р., з цією датою зазвичай пов’язується поява

періодичної преси в Англії, хоча це видання ще дуже мало було схоже на

сучасну газету.

Засновником її був “друкар її королівської величності” Єлизавети І. У

підзаголовку першого номера вказувалося, що “газета “Інгліш Мерк’юрі”

мусить покласти край брехливим чуткам, які поширюються в Лондоні”. У

Британському музеї зберігаються 3 рукописні та 4 друковані номери цього

видання. Але видано було набагато більше. Перші 50 номерів були

рукописними, а після 50-го номера газета стала друкуватися. Скільки

друкованих номерів було видано – невідомо. Але деякі англійські історики

преси вважають “Інгліш Мерк’юрі” чи не першою в Англії друкованою газетою

(А. Ендрюс, Г. Хант, Г. Герд та інші; див., напр: [74; с. 21 – 25]). Проте існує й

інша точка зору: мовляв, не можна на основі кількох рукописних і друкованих

номерів робити такі радикальні узагальнення (а дехто взагалі вважає

“Англійський вісник” підробкою, зробленою у XVIII ст. – за такими ознаками,

як відсутність колонтитулу, колонцифр і т. п.).

Створення офіційної газети переслідувало ще одну мету – попередження

паніки серед населення у зв’язку з англо-іспанською війною (1585 – 1605).

Філіп ІІ Іспанський і Папа римський намагалися організувати напад на Англію,

а після страти Марії Стюарт Філіп виступив у ролі претендента на англійський

престол (не можна забувати нещодавної образи з боку Генріха VIII, батька

Єлизавети І, стосовно розлучення з іспанкою Катериною, дочкою Фердінанда

17

Арагонського, та неприйняття англійським суспільством католички Марії, яку

за її спробу жорстокого та насильницького насаджування католицизму в Англії

назвали Кривавою). Іспанський флот – “найщасливіша та непереможна” Армада

– 1588 р. увійшов у Ла-Манш, де дивом був розгромлений британцями (буря за

ніч розмітала іспанські кораблі, які оточував і топив поодинці поспіхом

зібраний строкатий, погано озброєний військово-торговельний британський

флот). У зв’язку із просуванням Армади до англійських берегів перший міністр,

побоюючись небажаних чуток, розпорядився розсилати офіційну інформацію,

яка й була покладена в основу змісту “Інгліш Мерк’юрі”.

Історики журналістики, зокрема журналістики Реформації, вказують, що

для тодішніх видань – рукописних і друкованих – було характерно кілька

якостей: актуальність, масовість, тиражність. Не вистачало лише головної

якості – періодичності. Саме вона відділяє протожурналістські явища від

власне журналістики. На той час видання виходили нерегулярно, що було

пов’язано як з політичними, так і з економічними причинами. Досягненням

стала періодичність раз на рік (“книги новин”), потім раз на півроку

(“Ярмаркові відомості”, тому що ярмарки збиралися один раз на шість місяців).

Проте новини подібної давнини не могли повноцінно та якісно задовольняти

інформаційні потреби британців (та й загалом людське суспільство, що

динамічно розвивало ринкові відносини). Цієї мети було досягнуто лише з

розвитком європейських поштових комунікацій, що дозволили з’явитися

щотижневим газетам, які виходили регулярно та містили інформацію

тижневої, максимум двотижневої давнини.

Через це напрочуд важко називати тодішні британські публікації

справжніми газетами в сучасному розумінні цього слова. До того ж, за своїм

оформленням ці перші газети дуже нагадували книги – з такими ж широкими

берегами, візерунками на ініціалах тощо. Ці недоліки характерні як для “Інгліш

Мерк’юрі”, так і для видання “Куранти, o Віклі Ньюс фром Итали,

Джермені, Хангері, Поуленд, Богеміа, Франс енд зе Ло кантріс” (“Вісті, або

18

Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії,

Франції та інших країн, де визнається право закону”).

Тим не менше самі ці щотижневі видання, особливо останнє, можна

назвати першими британськими газетами. Так, у “Віклі Ньюс…” читач уже міг

знайти дату їхнього виходу й порядковий номер. Це стало важливим кроком до

формування видань газетного типу.

“Віклі Ньюс…” залишили помітний слід в історії британської періодики.

У самій назві “Weekly” вказується на періодичність видання – щотижневе. У

Британському музеї зберігаються номери “Віклі Ньюс…” за період з 23 травня

по 22 вересня 1622 р. (Останній раз “Віклі Ньюс…” згадуються в британських

каталогах за 1641 р.). Архівні бібліотечні матеріали, зокрема каталоги

Великобританії, передусім матеріали Британського музею засвідчують, що вже

в 20 – 30-ті рр. у Лондоні видавалося й поширювалося багато різних

періодичних видань. Зоряна палата мала чимало клопоту із врегулювання

стосунків між членами Гільдії друкарів (принтерів). Однак вона завжди

надавала монопольне право друкувати – як правило, “надійним особам

відповідно до справ захисту корони”. Відомими видавцями, які користувалися

довірою уряду, були тоді Н. Баттер, Б. Доунез, Н. Нейбері.

До 1625 р. вони видавали своєрідні збірки новин, які деякі британські

історики преси (наприклад, Г. Герд) називають “книгами новин”, хоч їхній

обсяг (8 – 16 – 24 сторінки), формат, верстка перших сторінок, періодичність

виходу в світ викликають сумнів у правильності вживання по відношенню до

них такого терміна. Вони часто змінювали свою назву, бо, на думку видавців,

зміна назви привертала увагу читачів, сприяла поширенню видання. Та

найважливішою причиною зміни назви видання було прагнення випускати свої

друковані органи в обхід існуючих регламентацій і законоположень [63; с. 86].

У 1621 р. Роберт Бертон констатував період домінування “детальних газет

голландців”, але цей період тривав недовго – близько двох років, після чого

вони були витіснені власне англійськими періодичними виданнями. Усе ж

“голландці” істотно доповнили “інформаційний простір” Британії, який той же

19

Роберт Бертон в “Анатомії меланхолії” описував таким чином: “Усякий день

узнаю я нові відомості: звичайні чутки про війну, чуму, пожежі, повені,

крадіжки, вбивства, зарізування, метеори, комети, привиди, дива, мерців, взятих

або обложених містах у Франції, Німеччині, Туреччині, Персії, Польщі та

інших; про набори та щоденні приготування до війни та інших подібних

новинах, які веде за собою наш бурхливий час: виграні битви, стільки-то

чоловік вбито, …корабельні аварії, піратство, морські двобої, мир, ліги,

стратагеми й нові тривожні вісті, – нечуване змішення обітниць, бажань, дій,

указів, прохань, процесів, захисту, прокламацій, скарг, збитків, – ось що щодня

вражає наш слух. …Потім йдуть відомості про шлюби, маскаради, святкування,

ювілеї, посольства, верхогони й турніри, тріумфи, трофеї, паради, ігри,

театральні вистави. Сьогодні ми узнаємо, що когось зроблено новими лордами

та сановниками, завтра – що зняті важливі посадові особи, потім роздані нові

почесні нагороди. Один звільнений, інший ув’язнений. Один купує, інший не

може платити; цей отримує статок, його сусіда стає банкрутом. Тут багатство,

там – дорожнеча й голод. …Таким чином усякий день я узнаю громадські й

приватні новини” [21; с. 5 – 6].

“Громадські й приватні новини”, відображені у власній періодичній пресі,

уперше з’явилися в Лондоні 21 вересня 1621 р. у згаданій вище газеті “Віклі

Ньюс”. Перша англійська газета орієнтувалась на голландські зразки, що видно

із самого заголовку, а замість імені видавця були надруковані ініціали – “N.B.”.

Трудність розшифровування ініціалів полягає в тому, що в той час у

Лондоні активно працювали два друкарі – Натаніель Баттер і Ніколас Боурн,

причому обидва відомі, як видавці інформаційних листків і бюлетенів новин.

Компаньйоном Ніколаса Боурна з видавничої справи був Томас Арчер, Баттер

працював сам. Іноді компанії Боурна – Арчера та Баттера об’єднувалися для

спільних видавничих проектів.

Ці видавничі підприємства визначали лондонський ринок друкованих

новин у 1620-ті рр. Якщо під час створення перших англійських газет ці

видавничі фірми орієнтувалися на голландські “couranto”, то потім вони

20

поступово повернулися до традиції оформлення памфлетів, інформаційних

листків (“newssheet”) і “книг новин” (“newsbook”), що вже склалася в Англії, –

звичний обсяг (від 8 до 24 сторінок), формат і т. ін. Зник постійний заголовок,

змінилися зовнішній вигляд і структура першої сторінки цих періодичних

видань. Перша сторінка стала являти собою своєрідну комбінацію заголовків,

підзаголовків і коротких резюме, що давали читачеві уявлення про зміст цієї

газети. Місцеві політичні новини в англійських газетах практично не

висвітлювались.

У цілому, перші англійські газети являли собою бюлетені новин, в яких

роль редактора практично була відсутня. На думку Ф. Даля, така ж ситуація

склалася в усіх перших європейських газетах (аж до “La Gazzette” Т. Ренодо).

Вдалий синтез між автором “балад новин” і газетним редактором

продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва

Боурна – Арчера і Баттера тимчасово об’єдналися для спільного видання

щотижневика і запросили Гейнсфорда в ролі редактора.

Гейнсфорд, котрий пройшов ірландські війни і багато мандрував, мав не

лише солідний життєвий досвід, але й талант редактора (деякі дослідники

вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали

його “продавцем новин” – “newsmonger”). Хоча ім’я Гейнсфорда не з’являлося

на сторінках газети, з його приходом у періодичні видання Боурна – Арчера та

Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжувала

надходити до англійських газет з Амстердама, проте зусиллями Гейнсфорда

вони одержували оціночні характеристики. Не випадково Гейнсфорд віддавав

перевагу слову “Relation” чи “Continued relation” (“Продовження оповіді”). Цей

термін був популярний і використовувався в англійських “книгах новин”, що

свідчить про їхню типологічну тотожність. Після смерті Гейнсфорда від чуми в

1624 р. видавці вернулися до копіювання голландських “couranto” з дослівним

перекладом новин, що постачалися з Амстердама.

Певна частина газетних новин відносилася до категорії “чуток”, що

приносило прибуток, але не забезпечувало належний престиж народжуваного

21

фаху журналіста. У комедії Бена Джонсона “Склад новин” (1625) видання

Натаніеля Баттера називаються “щотижневим шахрайством заради наживи”, а

подібного роду журналістика являє епоху, яка “може бачити своє божевілля чи

голод й спрагу по друкованих брошурках новин, що видаються кожну суботу,

саморобці, висмоктаній з пальців, і яка не містить ані слова правди; а більшого

нещастя в природі чи гіршої плями на епосі й бути не може” [21; с. 6 –11].

Видання численних друкованих органів викликало уже в XVІІ ст.

проблему розповсюдження друкованої продукції. Адже тоді не існувало

якихось спеціальних служб, які могли б це робити. Отже, у видавців виникла

потреба мати бодай невеликий штат спеціальних служб – агентів чи

уповноважених, які б займалися поширенням друкованої продукції. Так у 20 –

30-ті рр. XVІІ ст. в Англії з’являються перші професіональні рознощики-

поширювачі друкованого слова, так звані “мерк’юрі” – поширювачі, вісники

новин.

У підзаголовках багатьох друкованих органів часто стояли різні позначки

типу: “поточний”, “правдива оповідь”, “розповідь” і т. д. Подібними помітками

видавець Н. Баттер забезпечував свої “Ньюс” аж до 1632 р., коли в зв’язку з

протестом іспанського посла видання його “Ньюс” було припинено. Справа в

тому, що через заборону Зоряної палати не можна було повідомляти про життя

всередині Британії. Однак звернення до проблем виключно зарубіжних держав

теж не гарантувало безпеки. Указ короля з’явився після дипломатичної ноти

іспанського посла, який розцінив одну з публікацій як образливу для себе [30; с.

16 – 17].

Хоча до 1620 р. свобода слова отримала відкриту підтримку короля Якова

І, однак він, тим не менше, попереджав: державні справи “не є темами або

предметами для обговорення серед простих людей чи на зборах поспільства”.

Люди незнатного походження, казав він, не повинні погано говорити про своїх

панів. Особливо небезпечним було розширення друкованого слова, тому що

воно було постійним і доступним для багатьох людей.

22

На початку XVІІ ст. слово “ньюс” (“новини”) з’являється у назвах

памфлетів і збірок. У 1605 р. Натаніель Баттер надрукував звіт про два вбивства

в Йоркширі, а також єдиний номер “Новин з Іспанії”. Спільно з Ніколасом

Боурном він випускав “Ньюс фром Моуст Партс оф Крисчендом” (“Новини з

більшості країн християнського світу”). Раз на півроку Баттер видавав збірки

про війну в Німеччині.

Влада прагнула перенести акценти з політичної сфери на релігійну,

соціальну (особливо кримінальну) та ін. Спеціально для тих, хто “не розумів”,

що від них вимагається, архієпископ Кентерберійський Лод 11 липня 1637 р.

оголосив свій власний ордонанс, який за змістом являє собою повторення

ордонансу Зоряної палати, виданого у 1585 р. Але в своєму ордонансі

архієпископ Лод персонально перерахував усіх 20 принтерів, яким були видані

ліцензії на друкарську діяльність. Крім цього, в ордонансі Лода було

висловлене категоричне застереження, що всякий, хто насмілиться без

королівської ліцензії і без дозволу цензури щось надрукувати, – буде покараний

різками або виставлений до ганебного стовпа для глузування.

Отже, до революції 1640 – 1660 рр. король Англії через Зоряну палату

видавав ліцензії на заснування друкарень і випуск друкованої продукції,

звичайно за досить високу плату. За урядовим наказом була створена

спеціальна Компанія друкарів і книготорговців, яка повинна була

здійснювати реєстрацію друкованої продукції, друкованих видань. Вона

називалася “стесьйонерс” (“stationners” – “книгопродавці”). Вона ж повинна

була збирати і плату за ліцензії. А разом із Зоряною палатою вона здійснювала

контроль за видрукованою продукцією. За цим регламентом видавці зобов’язані

були подавати до Зоряної палати для попередньої цензури по 2 примірники

рукописів. На рукописах обов’язково треба було вказувати прізвище автора й

прізвище друкаря-видавця. Цензори Зоряної палати користувалися

беззаперечним правом конфісковувати весь рукопис або ж вилучати з нього все,

що вони вважали шкідливим для інтересів держави. Однак антиклерикальні,

23

антимонархічні кола англійського суспільства, які виступали проти

феодального режиму, часто обходили цензурні перепони.

Напередодні Англійської революції, коли все британське суспільство

було втягнуто в гостру політичну, релігійну, економічну боротьбу, ані Зоряна

палата, ані церковні ієрархи, ані цензори не могли стримати всезростаючу

кількість видань, спрямованих проти феодального режиму, королівської влади,

клерикалізму, зрештою всього державного ладу Англії. У зв’язку з цим тут

варто згадати петицію так званих “вірнопідданих католиків” – “Про коріння й

гілки” від 11 грудня 1640 р. Автори петиції вимагали рішуче заборонити

видання й пощирення численних “аморальних, порожніх і шкідливих книг,

памфлетів, друкованих листів” [16].

У 1638 р. “вірнопіддані” видавці Н. Баттер та Н. Борн здобувають

терміном на 21 рік монопольне право на видання своїх “Ньюс”. Завдяки королю

Карлу І вони фактично стали монополістами у сфері публікації новин, хоча й

продовжували друкувати зарубіжну інформацію. В умовах революційної

ситуації за прояви інакомислення та прагнення до духовної свободи можна

було серйозно постраждати. Навіть такі охоронні ліцензії, видані високою

владою, могли і не захистити видавців від свавілля цензури. А її утиски,

особливо заборона чи затримка видань, порушували регулярність і своєчасність

виходу друкованої продукції.

Передреволюційний ідеологічний клімат багато в чому був зумовлений

пуританським проповідництвом, а також не менш вражаючим поширенням

пуританської памфлетної літератури [2; 92 – 93]. Ідеологічна підготовка

революції була тісно пов’язана із протиставленням різних релігійних доктрин.

Але водночас тривало розповсюдження політичних і конституційних теорій,

які, зокрема, спиралися на вчення про “громадський договір”. Не випадково

трактат Джона Понета (1516 – 1556) про політичну владу, написаний у 1556 р.,

було знову опубліковано тільки перед революцією в 1639 р. Ідеї громадського

договору знайшли відображення у пуританській памфлетній публіцистиці.

24

Одним з відомих авторів того періоду став Генрі Паркер, котрий захищав у

своїх публіцистичних творах права англійського народу.

Цензура напередодні революції ставала все жорсткішою. Під забороною

опинилося не лише поширення, а й читання пуританської літератури. У 1637 р.

Зоряна палата виголосила кілька вироків у справі авторів пуританських

памфлетів.

1.4. Суспільство та журналістика

часів Англійської революції (1640 – 1660)

Учені вважають, що “в ролі соціально-політичного перевороту,

доведеного до кінця, тобто який завершився знищенням монархії,

встановленням республіканського ладу, ця революція, незважаючи на подальшу

реставрацію політичних структур і удаване збереження старих соціальних

відносин, провела настільки глибоку борозну в історії цієї країни, що насправді

зробила необоротним процес становлення ринковних суспільно-політичних

порядків в Європі в цілому. Саме тому і проголошені нею політичні принципи

стали історичним надбанням новоєвропейської цивілізації” [2; с. 5].

Криза соціального розвитку, властива для світової спільноти в ХVІІ ст.,

особливо гостро виявилася в Англії, де пауперизм досяг небачених розмірів.

Жебрацтво трудящих внаслідок нещадної експлуатації та безробіття створило

революційну ситуацію. Основну масу жебраків становили вигнані із землі

селяни. Протиріччя між залишками середньовіччя та інтенсивним протіканням

процесів первісного накопичення капіталу зачепило практично все британське

суспільство. Релігійний ентузіазм став відображенням соціального обурення та

вимог змін.

Англійська революція виявилася періодом довгим і кривавим. Вона

пережила кілька етапів: конституційний (1641 – 1642), першу громадянську

війну (1642 – 1646), боротьбу за поглиблення демократичного змісту революції

(1646 – 1649), індепендентську Республіку (1649 – 1660; індепенденти –

25

прибічники церковно-релігійної течії у протестантизмі – в період англійської

революції захищали інтереси радикального крила представників третього стану

та нового дворянства). І, незважаючи на подальшу реставрацію Стюартів, саме

Англійська революція 1640 – 1660 рр. підготувала “легку”, “славетну”

революцію 1688 р., що перетворила Англію на парламентську конституційну

монархію та відкрила їй шлях до промислової революції ХVІІІ ст.

Велика англійська революція здійснила величезний вплив на розвиток

журналістики. Крім того, не буде перебільшенням сказати, що саме в цей

період уперше був продемонстрований тісний зв’язок потужного соціального

руху з потребами, цілями та завданнями журналістики. У роки англійської

революції формується й отримує конкретно-історичне наповнення лозунг

свободи преси в усій його внутрішній суперечливості та зовнішній

привабливості.

У роки революції виразно виявилося прагнення ворогуючих ідейно-

політичних сил використати слово, текст задля досягнення своїх цілей,

водночас змусивши замовкнути своїх реальних і потенційних противників і

опонентів.

Революція дала великий поштовх зростанню різноманітних видів

друкованого слова в Англії. Так, за свідченням англійського бібліографа

Джорджа Томсона, у 1641 – 1663 рр. у королівстві Британія було видано 22 тис.

255 назв різних друкованих видань [76], тиражі яких, як на той час, були досить

великими. Загальна кількість назв листків новин, які були видані в ці роки,

досягла 7 тис. 216 назв. Такий розмах друкарсько-видавничої справи в Англії у

цей період був обумовлений, по-перше, розпуском Зоряної палати з 1 серпня

1641 р., по-друге, припиненням (принаймні попервах) контролю держави за

виданням друкованої продукції, по-третє, зростанням кількості видавців,

друкарень, авторів, які прагнули звертатися до народу з передовими ідеями, по-

четверте, розширенням читацької аудиторії [16; с. 40].

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість дізнаватись

про парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “Хедс оф северал

26

просідінгс ін зіс презент палемент” (“Основні події, що відбуваються в

теперішньому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які

виголошувалися у палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що

видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки

викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити.

Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “Діурнал, о зе

хедс оф ол зе просідінгс ін палемент” (“Діурналій, або Основні події, що

відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних

щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром,

що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі

закінчилися на першому ж випускові.

Що стосується памфлетної публіцистики, то вона була представлена

величезною кількістю назв і цілої плеяди імен. Так, М. Нідхем, про якого мова

піде нижче, окрім видання газет, активно займався памфлетною творчістю.

Широко відомий його памфлет “Захист справи англійської республіки”,

написаний після страти короля Карла 1. Прибічником абсолютної монархії

виступав Генрі Паркер – юрист, представник партії індепендентів, котрий

активно брав участь у полеміці між парламентом і королем. До 1649 р. Паркер у

своїх відподях на послання короля парламенту формулював погляди лідерів

парламенту на політичний лад суспільства. Слідом за Т. Гоббсом він пояснює

існуючий стан речей з точки зору природного права и договірної держави, але

залишається при цьому прихильником монархії.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у

парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці

були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до

примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не

зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644

р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24 [21; 16 –19].

Серед нових видань найбільше поширення отримали “вісники”

(“mercurius”). До цього типу видань можна віднести доволі популярний

27

щотижневик “Е пефект діурнал” (“Чудовий діурналій”) або просто

“Джорнел” (“Газета”), який видавався від імені генерала Т. Ферфакса, а також

газету “Модерейт” (“Поміркована”), що видавалася Мобботом.

Слід зазначити, що в ті часи латинська мова була загальноприйнятою

мовою науки й літератури. Тому перші “вісники” видавалися латинкою

(“меркурі”). Однак по мірі становлення єдиної англійської мови латинські назви

витіснялися англійськими (“мерк’юрі”). Тому в назвах друкованих і

періодичних видань Великобританії зустрічаються обидва слова: це не є

помилкою.

Отже, назва “вісник” у 1640-ті рр. сприймалося як синонім “книги

новин”. Одним з перших британських вісників ХVІІ ст. став “Меркуріус

Британнікус” (“Британський вісник”), що видавався з 1625 р. (Латинська

назва пояснюється тим, що латинка на той час виконувала функції

“загальноєвропейської” мови; відповідно й вісники видавалися у тій же Британії

як латинською, так і англійською, а Дж. Мільтон, приміром, писав латинкою,

англійською та італійською мовами.)

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє

відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном

Беркенхедом газета “Меркуріус Аулікос” (“Палацовий вісник”), що виходила

з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Дж. Мільтона, який писав у

“Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень

нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про

що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну

цензуру?” Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем,

котрий упродовж 1643 – 1646 рр. редагував щотижневик з відродженою назвою

“Британський вісник”, який окрім жорсткої антироялістської спрямованості

відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував

матеріал не за датами, а за значушістю описуваної події, увів рубрики.

Після п’ятирічних нападів на короля, а також після поразки армії

парламенту в 1646 р., злякавшися реставрації Стюартів та королівської помсти,

28

Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати

ультрамонархічну газету “Меркуріус прагматикус” (“Корисний вісник”), у

якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора

(лорда-протектора) Англії, і прибічників парламенту (до страти короля).

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а

самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С. Пек, котрий був свідком

страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “Е пефект

діурнал оф сам песеджіс ін палемент” (“Досконалий діурналій про деякі

події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю

було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена

лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила

по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і

тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався

наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського

щотижневика “Меркуріус Еленктікус” (“Милосердний вісник”) Джорджа

Уортона і Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про

регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Меркуріус прагматикус” і перейшов до лав симпатиків

нового режиму, розпочавши видавати у 1650 р. щотижневик “Меркуріус

політикус” (“Політичний вісник”), офіційний орган індепендентів, на

сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в

шотландські справи, за що Дж. Клівленд у зарубіжній роялістській періодиці

назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів,

пресвітеріан та індепендентів. “Політичний хамелеон”, який отримав освіту в

Оксфорді, дав британській журналістиці перші зразки реклами. Так, у

вересневому номері “Політичного вісника” за 1658 р. можна було прочитати,

що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який

називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна

одержати”.

29

До 1656 р., коли О. Кромвель відновив цензурні обмеження у повному

обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Меркуріус політикус” і

“Віклі інтелідженсер оф зе коммонвелс” (“Щотижневий довідник

Співдружності”), причому обидві редагував М. Нідхем. Так тривало до

повернення в 1660 р. на трон Карла ІІ, сина страченого монарха. Після зміни

режиму Нідхем утік до Голландії, де закинув журналістське ремесло,

переключившись на продаж пігулок “від усіх хвороб”…

Ще один вісник – “Меркуріус Цивікус” (“Громадянський вісник”) –

виходив із 1643 р. з ілюстраціями, мав дату та зазначення місця виходу. Дуже

цікавим і розлогим був його підзаголовок: “Лондонський інформатор, або

Правда, передана для всього королівства, щоб попередити дезінформацію”.

Слово “Лондон” тут уперше зустрічається в назві періодичного видання. На

ілюстраціях були зображені портрети короля та королеви, а також Меркурій на

глобусі.

У середині ХVІІ ст. в Англії з’являється значна кількість вісників, що

носили найрізноманітніший характер. Серед них прототип сатиричного видання

– “Меррі Меркурі” (“Веселий вісник”). У 1647 р. виходить “Меркуріус

Дияболікус, о Хелл’з Інтеллідженсер” (“Диявольський вісник, або Пекельний

інформатор”, у 1648 р. – “Меркуріус Анти-Меркуріус” (“Вісник анти-

вісник”).

Зароджувана журналістика була доволі суперечлива та неоднорідна за

своїм змістом; приміром, “редактори кромвелівських Курантів кілька разів

навмисно обдурювали публіку, повідомляючи вдруге і втретє про загибель

роялістського генерала Хоптона на полі битви, оскільки він був найсильнішим

противником парламентських армій. З цього приводу один з англійських поетів

того часу написав популярну епіграму: “Або Хоптона тричі вбивали, або мої

автори тричі просто брехали” [30; с. 17]. Як вважає англійський дослідник

журналістики Гарольд Герд, піонери британської преси були звичайними

людьми, які робили і помилки, але їм не можна було відмовити у сміливості.

Діючи в умовах постійної загрози переслідувань, вони дозволили своїм

30

сучасникам краєчком ока побачити ту свободу, яку здатна їм дати незалежна

преса. Але, додає Г. Герд, за цю свободу англійська журналістика боротиметься

ще 200 років [82; с. 26].

Скасування Зоряної палати викликало пожвавлення у сфері газетної

справи, оскільки було скасовано заборону на публікацію внутрішніх новин. Із

1641 р. починають виникати видання, які насмілилися говорити з читачами про

англійські події. З’являється інтерес до засідань парламенту, звіти про які також

публікувалися, деякі “Книги новин” виходили з малюнками, які відображали

діяльність парламенту. У цей час деякі видання включали до своєї назви слово

“diurnall” (“щоденний”), хоча, звичайно, щоденними вони не були.

Популярними стали публікації, що містили розповідь про життя в різних кутках

Англії.

Саме в цей час (1642) у друкарсько-видавничій справі Британії

з’являється новий технічно-видавничий термін як назва друкованого органу –

“Ньюспейпер” (“Новини на папері”). Цей термін поступово витіснив усі інші

і став загальновживаною назвою типу друкованого органу, ранкового чи

вечірнього, відповідного формату, різного обсягу (від 2 до 20, а зараз і більше

шпальт), різного, але численного тиражу, щоденного (чи іншої періодичності)

виходу в світ, – словом, того типу періодичного друкованого органу, який

різними мовами світу має однакові за лексичним значенням – змістом назви:

ньюспейпер – англійською мовою,

журналь – французькою,

джорнале, газетта – італійською,

цайтунг – німецькою,

газета – українською,

газета – російською,

вестник – болгарською,

виесник – сербсько-хорватською,

часопис, новини – чеською,

тіднінг – шведською,

31

блад(ет) – данською

тощо.

Британські історики преси, зокрема А. Ендрюс і Д. Герд, вважають, що

ліквідація Зоряної палати була чи не найважливішим фактором, який зумовив

рішучий прогрес видавничо-друкарської справи в Англії. Що ж до інших

факторів, як припинення (тимчасове) державного контролю за виданням

друкованих органів, зростання читацької аудиторії – то ці фактори, на їхню

думку, впливали на прогрес друкарсько-видавничої справи меншою мірою.

Парламент Англії розпустив королівські установи, які контролювали

видавничу діяльність у країні. Цей похвальний намір, націлений на

встановлення свободи слова та друку в країні, дуже швидко зник через

революційну вакханалію та памфлети антипарламентського змісту. Уже 22

липня 1641 р. британський парламент прийняв “Постанову про заборону

публікацій звітів про засідання парламенту”, яка фактично накладала вето на

інформування громадян про будь-яку діяльність парламенту. Вказана постанова

парламенту, крім того, зобов’язувала усіх власників друкарень і поширювачів

друкованих видань твердо знати імена авторів поданих до публікації матеріалів,

інакше в разі претензій щодо опублікування цих матеріалів уся відповідальність

падатиме на видавців, а до них в такому разі будуть застосовані відповідні

санкції, такі ж самі, які мали б бути застосованими до самих авторів матеріалів

[16; с. 45 – 49].

Отже, парламентська постанова дещо в іншій, прихованій формі

залишала видавничу діяльність в Англії під контролем, який зберігав суворі

санкції проти небажаних матеріалів та їхніх авторів. Парламент також посилив

контроль за виданням ліцензій на право видавничої діяльності, за сплатою

податків тощо. Це привело до того, що багато видавців прагнули уникати

реєстрації своїх видань у компанії-гільдії принтерів (видавців). У 40-х рр. було

зареєстровано 240 видань, а в 1642 – лише 76, в 1643 р. – 35, хоч насправді

кількість видань не зменшувалася, а зростала. Компанія stationners від цього

зазнавала значних збитків і зрештою змушена була звернутися до парламенту з

32

вимогою захистити її права, які були їй надані ще королем. При цьому у вимозі

компанії вказувалося, що видання друкованої продукції без попереднього

дозволу – ліцензії – може зашкодити інтересам держави і церкви.

У відповідь на це звернення у 1643 р. парламент увів попередню цензуру

(акт про пресу), а в 1647 р. він знову її підтвердив. У 1649 р. приймається “Акт

про недозволені та обурливі книги й памфлети і про краще впорядкування

книгодрукування”.

Події, що розгорнулись у зв’язку з діяльністю преси, знайшли своєрідне

інтелектуальне відображення. У роки революції в Англії починають закладатися

підвалини лібертаристської теорії свободи преси, яка згодом одержала широке

розповсюдження на Заході і про яку й досьогодні продовжують сперечатися

вітчизняні та зарубіжні вчені.

Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і

політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних

теорій і доктрин. Іще в 1956 р. три американські професори – Фред Сіберт,

Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із

Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали

книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси:

1) авторитарна, 2) лібертаристська; 3) соціальної відповідальності; 4)

тоталітарна.

Лібертаристська концепція, основана на понятті свободи волі,

сформувалася наприкінці XVII ст. в Англії та США, і розвинулася із праць Дж.

Мільтона, Дж. Локка, Дж. Мілля. Згідно з цією концепцією, преса є засобом

контролю за урядом і задоволення різноманітних потреб суспільства. Основні

цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином

допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду. Пресу має право

використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості

й кошти. Преса контролюється самодостатнім процесом встановлення правди

на “вільному ринку ідей”, а також судами; належить переважним чином

приватним особам. Заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час.

33

Фактично ця концепція свободи преси була основною до ХХ ст. Вона

визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої,

виконавчої та судової. Але водночас вона не може зупинити негативні

взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Саме

невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння

тиражів центральних видань, що змусило “ринок ідей” піти на деяке

послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що

трьохвікове існування лібертаристської концепції не привело до її торжества, у

ХХ ст. концептуально сформувалася нова теорія – соціальної

відповідальності.

1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку

у памфлетах Дж. Мільтона, Дж. Лільберна, Дж. Вінстенлі

Становлення лібертаристської концепції преси багато в чому пов’язано з

іменем Джона Мільтона (1603 – 1674). Поет, прозаїк, учений, політичний діяч,

ідеолог Англійської революції, він був блискучим полемістом і талановитим

публіцистом. У 40-ві рр. XVII ст. він пише ряд памфлетів, спрямованих проти

феодальної церкви: “Про реформацію церкви в Англії і про причини, що

завадили їй” (1641), “Про єпископство, що прелатствує” (1641), “Смисл

церковного устрою” (1642) та ін.

Ідея свободи червоною ниткою пронизує публіцистичні твори Дж.

Мільтона. Він виступав на підтримку свободи думки, свободи совісті, рівності

людей перед законом. Республіканськими настроями були просякнуті

антироялістські памфлети, зокрема “Іконоборець” – на думку дослідників,

“найдосконаліший за стилем” прозаїчний твір Мільтона [14; с. 15]. У 1655 р.

Мільтон пише книгу “На захист себе”, де відстоює не лише своє чесне ім’я, але

й свої громадсько-політичні ідеали. Після реставрації у 1660 р. палата громад

виносить рішення спалити книги “Іконоборець” і “Захист англійського

народу”, що й буде зроблено. Автору загрожуватиме смертна кара.

34

Вимога свободи преси, характерна для багатьох революцій, була висунута

й обгрунтована Мільтоном у памфлеті “Ареопагітика” (“Промова до

англійського парламенту про свободу преси”). Твір був написаний у 1644 р. –

через рік після запровадження попередньої цензури, але його задум виник

наприкінці 30-х рр. ХVІІ ст., напередодні початку революції в Англії.

Жанр, обраний Мільтоном, свідчить про спадковість усного та писемного

мовленнєвого впливу, про спадковість риторики та публіцистики: англійський

автор наслідує традиції блискучого грецького оратора Ісократа, який був

політичним опонентом Демосфена й теж написав памфлет “Ареопагітика” (від

слова “ареопаг” – назви верховного суду в античних Афінах). Крім цієї

переклички, назва “Areopagitica” пояснюється тим, що усі свої твори Дж.

Мільтон писав латинською мовою, оскільки в ті часи вона була

загальноприйнятою мовою науки й літератури. У гострому публіцистичному

творі Мільтон безпосередньо звернувся до британського парламенту (ареопагу)

з вимогою скасування попередньої цензури, що стримує розвиток думки,

порушує духовно-інтелектуальну спадковість поколінь, вражає “безсмертя

раніше життя”.

Свобода слова та друку, на думку Дж. Мільтона, є необхідною умовою

існування республіканського державного ладу, заснованого на розумних

початках і справедливості. Ідеї морального вибору, цінності людської

особистості, свободи її пізнавальних можливостей і шляхів самовираження

через слово посідають істотне місце у памфлетах Мільтона. На його думку,

людині раніше усяких пільг потрібно право вільно набувати знання, вільно

говорити і вільно судити про низи згідно із своїми переконаннями. Знищити

хорошу книгу – те ж саме, що вбити хорошу людину; таким чином, хто вбиває

людину, вбиває розумну істоту. Але той, хто знищує друковане слово, твердив

автор “Ареопагітики”, вбиває розум і справедливість. Адже хороша книга – це

життєдайна кров високого розуму.

35

Щоправда, не можна заперечувати і той факт, що, борячись за свободу

преси, Мільтон визнає і певні обмеження, що стосуються насамперед його

ідеологічних опонентів.

“Ареопагітика” відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-

монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти

короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла

в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за

допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував

знамениту декларацію “На захист англійського народу”, а в 1654 р. виступив

з другою декларацією “На захист англійського народу вдруге”.

Ці два трактати відзначаються гострою журналістською полемічністю,

високою емоційністю. Автор відверто виклав політичні принципи нового

прошарку англійського суспільства – фінансистів і промисловців, рішуче

виступив проти феодальної реакції. Крім своїх трактатів і памфлетів, Дж.

Мільтон залишив нащадкам чимало художніх творів: численні поезії, поеми

“Утрачений рай” (1667 р.), “Повернений рай” (1671 р.), драматичну поему

“Самсон-борець” (1671). Ці твори увійшли до скарбниці світової літератури.

Вони й понині викликають великий інтерес і щире захоплення читачів в усьому

світі. Як публіцистична, так і художня творчість Джона Мільтона була

підпорядкована інтересам вироблення світогляду нової епохи – епохи

демократизму.

До питань свободи слова звертався інший видатний діяч Англійської

революції, представник її демократичного крила Джон Лільберн (бл. 1614 –

1657). Він зазнав переслідувань як від представників королівської, так і від

парламентської влади, що перемогла. Знаходячись у Флітській в’язниці (1638 –

1640), Лільберн пише памфлети “Звірські діяння стосовно Джона

Лільберна”, “Плач бідних людей”, “Відкритий лист наглядачеві в’язниці”,

“Звернення до мого народу”, в яких виступає на захист людської гідності.

Політичні погляди Лільберна – керівника левеллерів (радикальної

політичної партії, яка захищала республіку, виступала проти приватної

36

власності та об’єднувала дрібнотоварні міські верстви населення) відзначалася

“духом свободи”, справедливості, історичної відповідальності та гуманізму.

Лільберн різко критикував акт про пресу 1643 р., який нагадав йому діяння

скасованої Зоряної палати. Він вважав неприпустимим наявність державної

монополії на пресу, а свободу слова розглядав як свободу промислу. Свобода

слова для Лільберна була необхідною умовою боротьби з політичними

противниками.

Джон Лільберн активно сприяв поширенню пуританської літератури і за

звинуваченням у друкуванні в Голландії та переправленні до Англії одного з

таких творів у 1637 р. був заарештований, оштрафований і битий батогом.

Стоячи у ганебного стовпа, він кидав у натовп ще кілька списків пуританських

памфлетів, за що був відправлений до в’язниці, де, знаходячись у нелюдських

умовах, написав кілька памфлетів. Серед них – “Вийди з неї, народе мій…”,

опублікований в Амстердамі. Твір переконував у необхідності відділення

пуритан від англіканської церкви. У цьому памфлеті Лільберн написав: “Чи

залишуся жити, чи помру, проте говоритиму, що думаю, вільно та мужньо”.

Лільберна випустили з в’язниці лише після скликання Довгого парламенту,

тобто на початку Англійської революції.

Коли Лільберн виступив проти тиранії парламенту, його заарештували за

доносом, зробленим колишніми друзями. У Ньюгейтській в’язниці написано

“Природжене право Англії виправдане, проти всіх довільних узурпацій, чи

то королівських, чи парламенту”. Поряд із розчаруванням у діяльності

парламенту тут лунають протести проти позбавлення “вільнонароджених”

свободи преси, відданої у монополію компанії книготорговців.

У 1645 р. Лільберн був звільнений з в’язниці, а в 1646 р. знову

відправлений у Ньюгейт, потім у Тауер, а його памфлети “Виправдання

справедливої людини” та “Захист свободи вільної людини” наказано було

спалити. У 1649 р. Лільберн знову опинився в Тауері – знову через памфлети.

Наслідки обмеження свободи слова за часів правління О. Кромвеля

відчули на собі не лише монархісти, але й Дж. Лільберн, котрий не зумів знайти

37

спільної мови з новою владою. У памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів

Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки”

(1649) він був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади,

“передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали

нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти

їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це

свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у

всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”

Його вигнали з Англії, знову судили, присудили до позбавлення волі, але

до останніх днів цей громадянин і трибун продовжував свою публіцистичну

діяльність.

Думка про свободу слова пролунала і в одному з памфлетів Джерарда

Вінстенлі (1609 – 1652) – ватажка руху діггерів (крайнього лівого крила

революційної демократії Англійської революції, що відображало інтереси

бідноти, в тому числі сільської). Свої перші памфлети Вінстенлі публікує в 1648

р. Вони носили релігійний характер, але найважливішим соціально-етичним

принципом у них визнавався розум. У памфлеті 1649 р. “Новий закон

справедливості” викладаються ідеї, співзвучні комуністичним. У 1651 р. у

зверненому до Кромвеля памфлеті “Закон свободи, або Справжнє правління

відновлене” (одній з перших соціалістичних утопій) Вінстенлі виступає

просвітником, підкреслюючи, що будь-яке справжнє знання досягається за

допомогою практичного пізнання матеріального світу.

У ході революції представники ворогуючих сторін використовували в

політичній боротьбі не лише памфлетну літературу, а й брошури, листівки, а

також видання, які все більше нагадували газету. І хоча масової аудиторії ще не

існувало і на долю простого народу залишалися переважно проповіді,

популярність “протогазет” неухильно зростала, незважаючи на складність умов,

в яких їм належало функціонувати.

1.6. Журналістика в період реставрації Стюартів

38

Історики вважають, що Стюарти, які повернулися до правління країною

після їх реставрації, у вигнанні нічого не забули і нічому не навчились. Після

1660 р. переслідуються політичні противники, з могил викидаються кістки

царевбивць, спалюються постанови республіки. Відомо, що після реставрації

Карл ІІ призначив “спостерігати за пресою” колишнього офіцера королівської

кавалерії Роджера Л’Естранжа, який мав право конфісковувати будь-яке

видання та карати видавця за виступи проти влади.

Здавалося б, що після реставрації політичні дискусії в Англії згасли.

Згідно з указом “Про регулювання книгодрукування” (1661) вилучались і

спалювались “бунтівні памфлети”. За публікацію такого памфлета був

страчений один із друкарів. Під особливим наглядом перебували видання, що

друкувалися в друкарнях та були розраховані на більш широку читацьку

аудиторію. Влада стежила за тим, щоб публікації не носили політичного

характеру.

Становище англійської періодики явно погіршилось. Встановлений

Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а

необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх

часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й

поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні, як і за О.

Кромвеля, знову виходили лише дві офіційні газети – “Інтелідженсер”

(“Довідник” або “Інформатор”) та “Ньюс” (“Новини”). Їхній редактор-

видавець Роджер Л’Естранж, за поглядами переконаний монархіст, поєднував

журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.

Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р.

Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд.

Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати

новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих

міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано

видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “Оксфорд

39

Газетт” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила упродовж 11 тижнів по

понеділках і четвергах. Нововведенням стала незвична інформаційна

насиченість – на двох її сторінках містилося більше інформації, ніж у двох

газетах Л’Естранжа.

“Оксфордська газета” з її акцентом на безпристрасну подачу інформації і

з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом

офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети

очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “Ландн газет” (“Лондонська

газета”). Перший випуск “Лондонської газети”, із збереженою колишньою

нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить це

видання лондонського Сіті найстарішою щотижневою газетою світу.

Тоді ж сталася ще одна знаменна подія: в Англії з’являється перший

журнал – як нова форму спілкування інтелектуалів, орієнтованих на

антисхоластичні методи пізнання. Його переважно наукова орієнтація

дозволяла залучати до комунікації велику кількість учасників. Після появи 5

січня 1665 р. у Парижі “Журналь де саван” (“Журнал учених”; в іншому

перекладі – “Щоденник учених”) із запізненням на кілька тижнів в Англії

з’явився журнал “Філософікел транзакшнз оф зе ройял сесайті”

(“Філософські праці Королівського товариства”) під редакцією Генрі

Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського

товариства, виходив щомісяця. Цікаво, що з десяти публікацій, які склали

перший номер, три були взяті із “Журналь де саван ”.

В умовах королівських утисків свободи слова та друку повернулася

популярність до рукописних листків, які дозволяли отримувати оперативні

відомості. Вважається, що ці листки відіграли певну роль в оформленні партій

вігів і торі, які тривалий час визначатимуть політичний клімат у країні.

Незважаючи на те, що в 1679 р. було прийнято Хабеас Корпус Акт –

один з основних конституційних актів Великобританії, який гарантував

процесуальні права людини, що стосувалися правил арешту та залучення

звинувачуваного до суду, внутрішня політика, а також ставлення до

40

періодичних видань, нелояльних до королівського двору, були жорсткими.

Кількість видавців суворо обмежувалася. Лише Оксфорд і Кембрідж

користувались деякими привілеями.

Сподівання Карла ІІ та Якова ІІ на всебічне зміцнення цензури в країні

так і не виправдалися повною мірою, тим більше що Англію чекав новий виток

“епохи революцій”. Зростало незадоволення політикою Якова ІІ, виникла

небезпека відновлення католицизму. Фактично внаслідок перевороту в 1688 р. у

Лондон прибув Вільгельм ІІІ Оранський, який разом з дружиною Марією ІІ

Стюарт був обраний на королівський престол. Проте йому довелося прийняти

англійський “Білль про права” (1689) як умову сходження на трон. Білль

затверджував парламентський суверенітет за рахунок королівської влади, його

статті розширювали громадянські права, включаючи гарантії проти свавільних

арештів і кінець цензури над пресою. Членам парламенту було надано право

свободи слова, хоча воно й не розповсюджувалося на тих, хто підпадав під дію

законодавчої влади.

Істориками ця подія розцінювалася як “славетна революція”, значення

якої пов’язано передусім з тим, що вона утвердила англійську конституційну

парламентську монархію. Не випадково після “славетної революції” з’явилися

нові видання політичного змісту, почали розповсюджуватися памфлети. У 1688

р. у Лондоні почали виходити такі газети, як “Юніверсал Інтеллідженсер”

(“Загальний інформатор”), “Інгліш Курант” (“Англійські вісті”) та

“Лондон Курант” (“Лондонські вісті”).

У другій половині XVII ст. в Англії виникла й сатирична преса.

Прикладом сатиричного видання є вігський щотижневик “Віклі едвайсіс фром

Роум” (“Щотижневі поради з Рима”). Причиною такої незвичайної назви є

журналістський прийом, який іноді застосовувався у XVII – XVIII ст.: газета

виступала наче від імені політичних противників, але їхній стиль явно

пародіювався. На сторінках цього видання ненависний вігам папа римський

давав поради партії торі, як краще управляти Англією. Ці поради були

перебільшеними, доведеними до абсурду, і подавались у гумористичній формі.

41

Зрозуміло, газета видавалась у глибокому підпіллі. Проте розшукова служба

працювала професійно, і невдовзі сміливий видавець щотижневика Генрі Карр

був заарештований.

Вільгельм Оранський явно не бажав залишатися в боргу, і вже 1689 р.

поновив дію закону про цензуру. Боротьба за свободу преси розгорнулася з

новою гостротою.

1.7. Журналістика епохи раннього

англійського Просвітництва (1689 – 1714)

Отже, попередня цензура зникла в Англії лише після “славетної

революції” та прийняття “Білля про права”. У 1694 р. було скасовано, точніше –

не пролонговано дію “Закону про цензуру”, запровадженого Яковом ІІ у 1685 р.

Позитивні наслідки скасування попередньої цензури позначилися не відразу,

але, як підмітив Томас Маколей, нападки на короля та його оточення у другу

половину правління Вільгельма ІІІ було набагато менш різкими, ніж у першу.

Це свідчило про те, що політична преса стала поступово звикати до свободи

слова.

Маколей писав, що “звичка писати проти уряду сама по собі має

шкідливий вплив. Бо у тих, хто звик писати проти уряду, входить у звичку

порушення закону; а звичка порушувати хоча б і безглуздий закон здатна

розвивати в людях цілковите беззаконня. Який би не був безглуздий митний

тариф, контрабандист є все-таки шахрай”.

Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських

деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей

документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало

знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі

про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави.

Висловлене Локком (у роботі “Про громадянське правління”, 1690)

положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми

42

народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжньою відвертістю.

Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму,

як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких

просвітників (Монтескйо, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці

ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі

культури, ідеології та державного устрою.

Таким чином, у період раннього англійського Просвітництва Англія

переживає “потрійне оновлення” – інтелектуальне, моральне та політичне, стає

батьківщиною вільнодумства. Просвітництво, представлене вченими,

філософами, письменниками, зародилося на “розпушеному буржуазною

революцією” грунті, в умовах, коли було відкрито шлях розвитку ринкових

відносин та були закладені основи промислової революції. І якщо криваві

революційні потрясіння ХVІІ ст. для Англії залишилися позаду, а частина

буржуазії та аристократії досягла компромісу у питанні про владу, це зовсім не

означало, що століття ХVІІІ було позбавлене політичної боротьби, внутрішньо-

та зовнішньополітичних колізій. У країні розгорнулася боротьба партій.

Суперництво торі, які в основному спиралися на середнє дворянство, і вігів, що

орієнтувалися на представників грошового капіталу, багато в чому визначило

розстановку сил на політичній арені. Літератори, вчені – усі, хто входив до кола

освічених філософів, виявилися більшою чи меншою мірою втягнутими в

орбіту політики, підключаючись до процесу формування громадської думки.

Уже в роки раннього англійського Просвітництва роль періодики

надзвичайно посилилась. “Білль про права” значно стимулював газетно-

журнальну справу в країні. Пресу почали вважати “четвертим станом” у

королівстві. На рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст. щорічний наклад провідних газет сягав

10 млн. прим. Інтерес до газет був повсюдний. Газети читалися в кав’ярнях, на

постоялих дворах, у зібраннях та клубах. Саме преса давала просвітникам

можливість широко пропагувати свої ідеї.

Наприкінці століття в Англії з’являються перші спеціалізовані видання

для жіноцтва. Так, у 1693 р. був заснований один із перших англійських

43

жіночих журналів “Лейдіс Мерк’юрі” (“Жіночий вісник”). Як вказувалось у

першому ж номері цього журналу, він був створений для задоволення потреб та

інтересів британських жінок. Згодом з’являлися й інші журнали, але вони не

витримували випробування часом і зникали. Майже 200 років жіночі журнали в

Англії не могли міцно утвердитися і стабільно видаватися. Нерідко засновані

журнали припиняли своє існування після виходу лише кількох номерів. Це було

викликано низькою якістю матеріалів, що публікувалися та порівняно високою

ціною номера.

На рубежі XVІІ – XVІІІ ст. поширювач друкованої продукції стає в Англії

популярною фігурою. Серед поширювачів друкованих органів були переважно

жінки. Їх так і називали “мерк’юрі вумен” – “жінки-вісники”. Навантажені

книгами, брошурами, листками новин, вони мандрували від міста до міста, від

села до села, а часто й від країни до країни. Їхня роль у поширенні новин,

різних знань була дуже великою. Фактично вони були й поширювачами нових

суспільно-політичних поглядів.

Водночас залишки феодальних обмежень, що знайшли вираз у цензурній

політиці країни, гальмували розвиток журналістики. Тому, виборюючи інші

громадянські свободи, просвітники включилися в боротьбу за свободу слова.

Так, активно виступав проти цензури Джон Локк. І невдовзі, у 1695 р. закон про

цензуру було скасовано. На думку Т. Л. Лабутіної, “знищення цензури в

англійській пресі пояснювалося насущними потребами класу буржуазії, що

зміцнювався і потребував засобів, за допомогою яких з’являлася б можливість

вільно пропагувати свої ідеї, формувати у потрібному напрямку громадську

думку, здійснюючи ідеологічний вплив на співгромадян. Скасування цензури в

пресі, звичайно ж, мало прогресивне значення для політичного життя Англії.

Однак не будемо забувати, що плодами досягнутої свободи могли скористатися

лише представники заможних класів” [26; с. 169].

Відміна закону про цензуру потягла за собою кількісне та якісне

зростання періодики. 1709 р. у Лондоні виходило 18 газет загальним накладом

44

35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація періодики, посилювалося

політичне звучання їхніх виступів.

У 1702 р. в Лондоні вийшла перша щоденна газета “Дейлі Курант”

(“Щоденні вісті”). Цей факт знаменує собою важливий етап у розвитку

журналістики, засвідчує її зрілість. Він демонструє наявність у суспільстві

потреби в отриманні регулярної інформації, а також існування засобів, які

здатні цю можливість реалізувати. Дослідники вважають, що в епоху

Просвітництва знання набувають інформаційної форми, а їхнє широке

розповсюдження, зокрема за допомогою преси, перетворюється на невід’ємний

атрибут культури.

“Дейлі Курант” з’явилася на світ з підзаголовком “Лондон. Продається Е.

Маллетом, сусідні двері з таверною Кінг’з Арм у Фліт-брідж”. Після 10-го

випуску до тексту були внесені корективи: власником газети став Сем Баклі.

Спочатку видання не носило самостійного характеру й виглядало доволі

скромно: дві колонки, що друкувалися на одній стороні аркуша, заповнювались

перекладами з голландських і французьких газет, а за своїм зовнішнім виглядом

нагадували знаменитий офіціоз – “Лондонську газету”. Перший випуск містив

10 параграфів і 104 рядки новин. Характерно, що редакція обіцяла повідомляти

новини відразу ж, як тільки пошта їх доставить [74; с. 94 – 112]. Незабаром

газета почала виходити уже на двох сторонах аркуша, а на кінець першого року

свого видання вона містила півтори сторінки новин (поки ще з голландської та

французької преси), а також дрібні оголошення. У подальшому вона

перетворилась на 4-полосну газету. “Дейлі Курант” проіснувала майже 30 років.

Її прикладом поспішили скористатися конкуренти. Якщо у 1702 р. вона

була єдиним щоденним виданням у Лондоні, то в 1730 р. таких газет стало 6, а

в 1770 р. – 9, причому популярність їх зростала – наприклад, “Дейлі Пост” –

“Щоденна пошта” (1719) і “Дейлі Джорнел” – “Щоденний журнал” (1720),

які копіювали “Дейлі Курант”. У лютому 1730 р. побачила світ “Дейлі

Едвертайзер” (“Щоденні оголошення”), яка виникла на базі суто

комерційного листка і містила насамперед комерційну інформацію. У серпні

45

1706 р. почала виходити “Івнінг Пост” (“Вечірня пошта”). Її випуски

з’являлися тричі на тиждень і повідомляли відомості, що містилися у вечірній

лондонській пошті. Вечірніми виданнями стали “Івнінг Курант” (“Вечірні

вісті”), “Найт Пост” – “Нічна пошта” (1711), “Сент-Джеймс-Івнінг Пост” –

“Вечірня пошта Сент-Джеймса” (1713).

У перші три десятиріччя ХVІІІ ст. у Лондоні та провінції з’явилися нові

щотижневі газети, одні з яких почали спеціалізуватися на повідомленні новин

англійських, другі – шотландських, треті – іспанських. Деякі з них вирізнялися

критичним тоном. Однак англійська влада, занепокоєна зростаючим впливом

преси, знайшла дійовий спосіб обмежити її активність: у 1712 р. було

запроваджено гербовий збір – мито на користь державної скарбниці за випуск

періодичних видань, який отримав назву “податків на знання”. Ідею гербового

збору схильні приписувати віконтові Болінгброку. Щоправда, гербовим збором

оподатковувалися не всі друковані видання, а деякі з них, наприклад, 6-полосні

щотижневики, але в цілому він ліг важким тягарем на англійську пресу, і

боротьба з ним тривала майже 150 років. Протягом ХVІІІ ст. збір неухильно

збільшувався, і на 1815 р. він досяг 4 пенсів. Деякі газети закрилися, інші

подорожчали.

І тим не менше це не змогло змусити замовкнути пресу: нові видання

продовжували виходити, вдоконалювалися їхній зміст і форма, розширювалося

типологічне розмаїття. Щоправда, занадто сміливим журналістам, друкарям і

видавцям загрожував не лише гербовий збір. Існувало правило “піллорі”

(“ганебного стовпа”), скасоване лише в 1837 р.

Безперечно, у XVІІІ ст. англійська преса збагатилася новими рисами.

Крім інформаційних друкованих видань (листків новин) у цей період набувають

великого поширення сатирично-повчальні журнали (у ті часи, зокрема й у XVІІІ

ст., специфічний тип видання – журнал ще не мав чіткої форми; він міг бути

обсягом в одну або кілька шпальт будь-якого формату). Гострий викривально-

сатиричний пафос, в основному спрямований проти феодально-клерикальної

реакції, ділова розважлива повчальність – ось ті нові риси, які стали

46

характерними для англійської публіцистики XVІІІ ст. Це справді був спалах

бурхливого розвитку британської журналістики. Десятки й десятки періодичних

видань засновувалися в Англії цього часу. Та не всім їм судилося довго

існувати й залишити помітний слід в історії англійської журналістики. Тим

величніше і яскравіше сяють у ній імена небагатьох талановитих журналістів, з

якими назавжди поріднилася англійська преса.

1.8. Засновники справжньої англійської журналістики

Це – Джозеф Еддісон (1672 – 1719), Річард Стіль (1672 – 1729), автор

знаменитого “Робінзона Крузо” Деніель Дефо (1660 – 1731), автор не менш

популярних “Мандрів Гуллівера” Джонатан Свіфт (1667 – 1745), Генрі Сент-

Джон, він же віконт Болінгброк (1678 – 1751), Тобайас Смоллет (1721 – 1771).

Саме вони стояли на чолі англійської журналістики першої половини XVІІІ ст.,

а їхній вплив позначився й на журналістиці другої половини XVІІІ ст.

Сатирико-повчальні журнали “Теттлер” (“Базіка”), “Спектейтор” (“Глядач”)

– Р. Стіля і Дж. Еддісона, “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп”

(“Огляд справ Франції та усієї Європи”) Д. Дефо та інші видання були

найпопулярнішими в ті часи.

Річард Стіль, син ірландського юриста, ще в шкільні роки подружився з

Дж. Еддісоном, з ним же після закінчення школи здобував вищу освіту в

Оксфордському університеті. Його співвітчизники відзначали природну

обдарованість і високі людські якості Р. Стіля. Він був одним з тих, хто зробив

істотний внесок у формування морально-етичних принципів епохи. Р. Стіль

виявив себе у різних галузях. Він був військовим, поетом, драматургом, камер-

юнкером, видавцем сатирично-повчальних журналів, редактором “Лондонської

газети” – офіційного друкованого органу партії вігів [1; с. 137].

У квітні 1709 р. Р. Стіль заснував у Лондоні видання журналу

сатиричного напрямку під назвою “Теттлер” (“Базіка”) та підзаголовком

“Базіка Ісаак Бікерстаф”. Таке прізвисько з легкої руки Дж. Свіфта було дано

47

Партріджу – одному з астрологів-шарлатанів, яких немало тоді подвизалося в

Англії. Цього Партріджа, котрий вихвалявся тим, що може завдяки своєму

ремеслу проникнути до будь-якого помешкання, починаючи від домівки купця і

закінчуючи королівським палацом, сатирик змалював у своєму великому

(загалом було три подачі “Паперів Ісаака Бікерстафа”) памфлеті під іменем

Ісаака Бікерстафа та прізвиськом “Базіка” (The Tattler). У лондонських колах

тільки й на устах було: Базіка, Базіка... Цей успіх надихнув Р. Стіля на

заснування відповідного журналу, в якому він, за прикладом Д. Дефо, став

провідним автором свого видання.

Перший номер журналу містив 7 статей, у тому числі замітку про

театральне життя. У подальшому на його шпальтах друкувалися матеріали про

інтелектуальні запити дня, про моди і про манери. “Теттлер”, безперечно, носив

просвітницький характер.

Журналу Стіля судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій

європейській морально-повчальній журналістиці. Видання розпочиналося

зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим

наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало

знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали

англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився

Джозеф Еддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі

“Базіка” Еддісон знайшов своє покликання.

Із приходом Еддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його

есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської

есеїстики. Структура “Базіки” вибудовувалася на одному есе, що було

композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи

Еддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям

лондонського життя. Окрім есе, до номера (видання виходило тричі на

тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.

48

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою

привабливість, Еддісон і Стіль припинили видання “Базіки” на початку 1711 р.,

коли журнал знаходився на вершині своєї популярності.

Журнал “Теттлер” користувався великою популярністю серед читачів. У

своїх фейлетонах і нарисах Р. Стіль з властивим йому сатиричним пафосом

висміював паразитизм, аморальність і нікчемність дворянства, викривав

шахраїв і всіляких пройдисвітів, якими кишів тоді Лондон [20; с. 46 – 47].

Журналістська діяльність Р. Стіля, що відображала його політичні

переконання (він був прихильником вігів), привела цього англійського

просвітника до боргової в’язниці. Він різко критикував у своїх матеріалах

партію торі, навіть королеву. У 1710 р. він перестає бути редактором

“Лондонської газети”.

Після припинення “Базіки” Р. Стіль починає видавати новий щоденний

журнал (Дж. Еддісон приєднався до його видання з 18-го номера)

“Спектейтор”, який не носив яскраво вираженого політичного характеру, але

добре висвітлював політичне життя країни. Видання виходило до грудня 1712

р., усього вийшло 635 номерів. У 1714 р. Дж. Еддісон сам видав ще кілька

десятків номерів цього журналу.

У цьому виданні Стіль і Еддісон пішли далі свого “базіки”, розробивши

цілу галерею масок (Глядача, де Коверлі, капітана дальнього плавання, судді та

студента) – членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на

найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру,

світського життя тощо. Спражньою вдачею стали образи “глядача” та сера

Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського

дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі,

швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників;

таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і

ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я

чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому

житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній

49

спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у

справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався

спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.

Наклад “Спектейтора” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з

нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Еддісон і Стіль виявилися

вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до видання досяг

максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “Глядач”

проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було

оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть

іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “Глядача” у 1713 р.

з’явилася маска і новий журнал “Гардіан” (“Опікун”).

У цьому журналі співробітничало чимало талановитих журналістів, яких

Р. Стіль і Дж. Еддісон залучили до співробітництва. Зокрема, публікувався поет

Олександр Поуп, філософ Берклі, письменник і публіцист, майстер гострих

памфлетів Джонатан Свіфт та інші. Завдяки цьому на шпальтах видання жваво

обговорювалися ключові проблеми дня [1; с. 138]. Вийшло 176 номерів цієї

газети. Нове видання мало майже такий же успіх, як і “Глядач”, але проіснувало

близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У

1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “Спектейтор”, проте

довів його лише до 635-го номера.

Вплив “Спектейтора” та інших журналів Стіля та Еддісона на розвиток

англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в

Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Вісперер”

(“Шепотун”, 1709), “Грамблер” (“Воркотун”, 1715), “Граулер, о Діогенес

робд оф хіс т’юб” (“Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки”, 1711),

“Фімейл теттлер” (“Торохтійка”, 1709 – 1710), “Ентертейнер”

(“Розважальник”, 1717 – 1718), “Критик фо зе йеа 1718” (“Критик на 1718

рік”, 1718), “Інтелідженсер” (“Інформатор”, 1728, видавався Томасом

Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта), “Перот”

(“Папуга”, 1728), “Юніверсал спектейтор” (“Загальний глядач”, 1728 –

50

1746), що видавався Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків

“сперечалися один перед одним за увагу публіки”.

Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у

вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість

європейських мов.

Тривалий час Р. Стіль одноосібно видавав журнал “Інглішмен”

(“Англієць”). Темпераментний, з невичерпною енергією і багатою фантазією,

Р. Стіль писав свої матеріали легко, із захопленням, вкладаючи в них

дотепність, соковитий гумор, одночасно дбаючи про дохідливість своїх творів.

У своєму слові до читачів, опублікованому ще в першому номері журналу

“Теттлер”, він уже тоді обіцяв читачам давати цікаві новини, почерпнуті в

найрізноманітніших “модних” місцях: кафе, ринках, крамницях і т. п. На основі

зібраних даних Р. Стіль створював яскраві побутові нариси, замальовки,

гумористичні сценки [20; с. 47].

У 1713 р. Р. Стіля було обрано до палати громад, але перебував він там не

довго: його журналістська активність знову викликала незадоволення. Р. Стіля

звинуватили в антиурядовій агітації і більшістю голосів виключили з

парламенту. Його політична діяльність поновилася 1714 р. після приходу вігів

до влади. Він знову став керувати політичними журналами “Інглішмен”,

“Таунток” (“Міські чутки”), “Плебей”. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. він відійшов від

громадсько-політичної діяльності.

Дж. Еддісон, син сільського священника, після завершення навчання в

школі навчався разом із Р. Стілєм, як уже зазначалося вище, в Оксфордському

університеті, здобув учений ступінь магістра мистецтв (1693). Із 1706 по 1709 р.

він займав посаду помічника державного секретаря, а з 1709 по 1711 р. – посаду

секретаря генерал-губернатора Ірландії. Його називали “великим моралістом

ХVІІІ сторіччя” через його потяг до глибоких філософських міркувань. У нього

краще виходили матеріали на морально-етичні теми, у висвітленні яких він

спирався на історичні, алегоричні паралелі. Так, у 18-ти номерах журналу

“Спектейтор” він розмірковував над твором Дж. Мільтона “Утрачений рай”.

51

Підтримуючи вігів, він написав у 1707 р. памфлет “Розгляд сучасного

стану війни і необхідність її продовження”, де розглядалася доцільність війни

із Францією. Публіцистичний дар Дж. Еддісона виявився у журналі “Теттлер”.

Щоправда, там його перу належало порівняно мало публікацій, але, за

свідченням літературознавців, він надав особливого шарму жанрові есе.

Спільний із Р. Стілєм журнал “Спектейтор” був задуманий як щоденне видання,

звернене до широкої аудиторії. Слід додати, що кожний примірник читали

кілька чоловік. Крім того, випускалися цілі томи “Спектейтора”. Більше

половини випусків цього журналу пов’язані з іменем Дж. Еддісона. Історики

журналістики вважають, що його манера письма значно переважала літературні

здібності Р. Стіля. Але тим не менше “Спектейтор” був дійсно спільним

виданням. Разом вони надали формі есе яскравості, і багато хто із сучасних

есеїстів є прямими нащадками цього унікального партнерства.

Дж. Еддісон активно пробує себе як драматург, але журналістська

діяльність стала найвищою точкою творчості цієї талановитої людини.

Повернувшись у 1715 р. до Англії з Ірландії, де він знаходився на державній

службі, він знову виступає і як драматург, і як журналіст, заснувавши журнал

“Фрігольдер” (“Вільний землевласник”).

Крім згаданих журналів Р. Стіль і Дж. Еддісон видавали і редагували ряд

газет. І тут вони виявили себе пристрасними, бойовими журналістами.

На думку ж дослідників, Р. Стіль і Дж. Еддісон стали засновниками

нового типу періодики, який у подальшому розвинувся на сучасний

щотижневий огляд – ревю. Вони запровадили новий формат газетної полоси і

макет (підгледіли у Дефо, популяризувавши таким чином це нововведення), і

тим самим проклали дорогу сучасному медіадизайну. Ці нововведення були

пов’язані з новаторським характером їхніх журналів. “Теттлер”, “Спектейтор”,

“Гардіан”, “Фрігольдер”, “Інглішмен”, “Таунток”, “Плебей” були розраховані

на городян, постійних відвідувачів кав’ярень, тих, хто був схильний до

“цивілізованої дискусії”, і звертався як до чоловіків, так і до жінок. Журнал

виходили, як правило, на двох сторінках двічі-тричі на тиждень (це залежало

52

від так званих “поштових днів”, тобто коли розвозили поштову

кореспонденцію).

Таким чином, друковані органи Р. Стіля і Дж. Еддісона давали яскраві

картини британського життя XVІІІ ст., витримані в дусі сатиричного або

гумористичного пафосу. Це дійсно був живий літопис подій, які хвилювали

тодішніх британців. Журналістська діяльність Р. Стіля і Дж. Еддісона значною

мірою впливала на подальший розвиток англійської преси, визначала її

напрямки в майбутні часи.

В історії англійської журналістики велику роль відіграла творча

діяльність Деніеля Дефо, відомого автора “Робінзона Крузо”. Багато хто з

дослідників вважають його засновником англійської журналістики. Життя Д.

Дефо було сповнене безлічі несподіваних, часом драматичних подій і пригод,

кожна з яких не поступалася долі його численних персонажів. Це була доля

багатьох англійців XVІІІ ст. – з несподіваними злетами, падіннями, трагедіями

[1; с. 139 – 140].

Безпосередній учасник “славетної революції”, Д. Дефо в “Нарисі про

проекти” (1693) розробив широку програму досягнення громадського блага у

Британії. “Нарис” був схвалений королівським двором, і Дефо став відомий як

придворний памфлетист (вважається, що він служив секретним інформатором

Вільгельма ІІІ Оранського). Фортуна відвернулася від Дефо після сходження на

престол королеви Анни. У 1702 р. він опублікував гострий памфлет

“Найкоротший шлях розправи з дисидентами” (дисидентами в Англії XVІІІ

ст. панівна англіканська церква називала представників пуританських сект,

проти яких вона вела нещадну війну). Цей памфлет у дещо прихованій,

завуальованій формі являв собою акт знущання над політикою панівної на той

час в Англії церкви.

Уряд – як тільки зрозумілим став зміст памфлета – видав наказ про арешт

його автора і передачу до суду (1703). А судовий вирок не змусив довго його

чекати: Д. Дефо був засуджений до сплати великого штрафу і триразового

виставлення на ганебному стовпі. Та за кілька днів до екзекуції автор памфлета

53

написав новий, ще більш гострий віршований “Гімн ганебному стовпу”, який

був видрукований листівкою і поширювався в Лондоні саме в той час, коли Д.

Дефо був виставлений біля ганебного стовпа. Вирок виконувався ретельно: 29,

30 і 31 липня 1703 р. на одній із площ Лондона. Але читачі памфлетів Дефо

всупереч сподіванням влади приносили памфлетисту букети квітів,

відкорковували шампанське, виголошували на його честь тости, а на голову

наділи великий вінок [1; с. 140 – 141]. У памфлеті “Гімн ганебному стовпу”

автор затаврував ганьбою душителів свободи – феодально-клерикальні кола, які

вдаються до найжорстокіших методів розправи з тими, хто захищає інтереси

народу.

Після каральних процедур Д. Дефо кинули до в’язниці, і саме там він

вирішує заснувати свій журнал (1704). А щоб уникнути підозр урядових

чиновників, він заявляє про намір видавати друкований орган, присвячений

висвітленню подій в інших країнах – зокрема Франції, з якою Англія була в

стані ворожнечі. Так з’явилася назва журналу: “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс

енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”), який видавався в

1704 – 1713 рр. Але чільне місце в цьому журналі редактор надавав

висвітленню суспільно-економічного життя в Англії. Сучасники так і називали

Дефо – “пан Рев’ю”.

Д. Дефо був одночасно репортером, редактором, коректором,

коментатором, являючи собою, таким чином, яскравий взірець не просто одного

з представників “ери персонального журналізму”, а самого родоначальника

цього явища журналістики. Спочатку “Рев’ю” виходив на 8, а іноді навіть на 4

сторінках щотижня, потім перейшов на дво- і триразовий випуск за тиждень.

Крім висвітлення проблем політики, громадського життя, комерції, виходили

додатки, призначені для залучення читачів. Саме це видання принесло Д. Дефо

журналістську славу, тому тут яскраво виявилося його різноманітне

обдарування, а також суперечливість його натури.

Створюючи журнал, Дефо завірив читачів, що це буде видання

безпристрасне, позбавлене будь-яких типових для журналістики того часу

54

помилок. Проте відомо, що Дефо міг запросто послатися на подію, що

відбулася лише в його уяві. Він так визначав свою манеру письма: “Якщо хтось

захоче спитати, що я вважаю довершеним літературним стилем, відповім, що

довершеним є той стиль, за допомогою якого автор, який звертається до п’яти

сотень читачів, котрі належать до різних верств і мають різні здібності, може

бути зрозумілий усіма, за винятком лунатиків та ідіотів” [82; с. 31]. Не

випадково Дефо приваблювали видання, що носили живий характер, наприклад

“Віклі Джорнел” (“Щотижневий журнал”).

Як відзначають дослідники творчості Д. Дефо, журнал “Рев’ю...” був

першим друкованим органом незалежної від уряду політичної думки. А його

діяльність мала велике значення для розвитку англійської журналістики саме

тому, що він зробив періодичну пресу органом суспільної думки, і став

основоположником англійської публіцистики XVІІІ ст. Сучасники по-різному

оцінювали особистість Д. Дефо, адже неприємності з владою постійно

переслідували цю людину; зокрема, після публікації кількох памфлетів у 1713

р. він знову був заарештований, через рік конфлікт поновився. Але ніхто не міг

применшити його значення для англійської журналістики.

Яскравою фігурою англійської публіцистики XVІІІ ст. був Джонатан

Свіфт, сатиричний твір якого “Мандри Гуллівера” й понині викликає

захоплення читачів. Але Дж. Свіфт – не менш знаменитий автор численних

політичних памфлетів, спрямованих проти феодалізму, церковного мракобісся,

соціальної несправедливості, всякого гноблення. Як дотепно зауважив У. М.

Теккерей, Еддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених

вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав

без пощади”.

Перший його твір “Битва книг” був присвячений дискусіям про “древніх

і нових авторів”. Свіфт став на захист “древніх авторів” – представників

класицизму – і не без підстав. Ще в 1696 р. він написав “Казка бочки”, в

основу якої була покладена притча про трьох синів, яким батько перед смертю

подарував по жупану. Насправді це була тонка й зла пародія на Реформацію та

55

на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила

реакцію Свіфта на події англійської революції і на діяльність пуритан. Під

масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму,

лютеранства та кальвінізму (пуританства). За гостру дотепну сатиру на

клерикализм Рим включив памфлет до списку заборонених книг. За своїм

критично-сатиричним пафосом “Казка бочки” і понині є неперевершеним

твором, спрямованим проти клерикальної реакції.

Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же

Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в

здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”.

Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої

публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи

злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем

англійського та європейського Просвітництва.

У 1701 р. Дж. Свіфт написав памфлет “Розмірковування про чвари та

розбіжності знань і громад в Афінах і Римі”. Зіставляючи політичні події, що

відбувалися у сучасній для нього Англії, з історією античності, Свіфт дійшов

висновку, що усунення від управління гідних людей і заміна їх жадібними та

легковажними може призвести до краху держави.

Свіфта обурювала “діяльність” одного з тодішніх лондонських

астрологів, який безсоромно обдурював людей своїми “пророцтвами”. Свіфт

вирішив розвінчати цього астролога-шарлатана на ім’я Партрідж у памфлетах

“Альманах пророцтв на 1709 рік” і “Папери Ісаака Бікерстафа” (1708 –

1709). Йому вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не

просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для

тодішнього англійського суспільства. Як вказувалося вище, Річард Стіль

використав літературну маску та ім’я Бікерстафа-Партріджа-“базіки” для свого

сатиричного журналу.

Свіфт неодноразово змінював свою політичну орієнтацію, підтримуючи

то вігів, то торі, однак не заслужив вдячності ні в тих, ні в інших. Після приходу

56

до влади торі він починає видавати журнал “Екземінер” (“Ревізор”, в іншому

перекладі – “Дослідник”) і протягом року (1710 – 1711) друкується в ньому.

Тут Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти

лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія

наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки,

згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми

досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант,

гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман

“Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не

зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від

державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя

людини в цілому (йєху).

Політична безпринципність зле пожартувала зі Свіфта: його політичні

вороги, прийшовши до влади, змусили його залишити Англію (1711). Він не

може знайти собі постійного притулку, а з 1714 р. обставини повернули Свіфта

до рідної Ірландії. Віднині, вивчаючи життя і долю свого народу, Свіфт всю

свою публіцистичну діяльність присвячує боротьбі на захист ірландців [1; с. 151

– 152].

У 1720 р. Дж. Свіфт публікує викривальний памфлет “Пропозиції про

загальне використання ірландської мануфактури”. А в 1724 р. він

опублікував цикл гострих викривальних памфлетів “Листи сукняра”. У цих

памфлетах автор викрив злочинні махінації англійських урядових чиновників,

які безсоромно грабували ірландський народ. І хоч памфлети вийшли

анонімними, ірландці здогадалися про те, хто ж був їхнім автором. Урядова ж

влада, не маючи в своєму розпорядженні реальних доказів про авторство

памфлетів, не змогла вчинити розправу над їх автором [20; с. 82 – 83].

Отже, всі памфлети, які народжувалися під пером Дж. Свіфта, як і його

твір “Мандри Гуллівера”, – це гостра, дошкульна сатира, спрямована проти

феодально-клерикальної реакції, це пристрасне, безпощадне викриття

мракобісся, сваволі, несправедливості, насильства. Мабуть, як заповіт

57

майбутнім журналістам залишилися слова, викарбовані на могильному

пам’ятнику Свіфта, ним самим сформульовані: “Жорстоке обурення не може

більше краяти його серце. Іди, подорожній, і, якщо можеш, повторюй вчинки

пристрасного поборника мужньої свободи”. М. Горький високо поціновував

публіцистичний дар Дж. Свіфта, його вміння викривати “брудний, цинічний,

огидний порядок життя, оснований на нещадному пригнобленні людей

хижаками та паразитами”. Літературна творчість Свіфта здійснила серйозний

вплив на сучасників і не минула безслідно для англійської журналістики.

Багата на пригоди і доля Генрі Сент-Джона, віконта Болінгброка –

широкоосвіченої людини, майстерного оратора, впливового парламентарія,

прибічника торі. Після перемоги вігів Болінгброк, побоюючись арешту,

переїздить до Франції, де знайомиться з Вольтером і Монтеск’є, пише політичні

трактати, історичні та філософські твори. У 1725 р. йому дозволили

повернутися до Англії за умови, що він не буде займатися громадською та

державною діяльністю. Не будучи завзятим прихильником свободи преси

(займаючи посаду державного секретаря, він лише за один день послав у

в’язницю 14 книготорговців і журналістів), Болінгброк починає видавати

“Крафтсмен” – “Майстер” (1726), пізніше перейменований на “Кантрі

Джорнел, о Крафтсмен” (“Сільський журнал, або Майстер”). На гребені

успіху в журналу був великий для того часу тираж: 10 тис. прим. на тиждень.

Своєю політичною гостротою журнал був зобов’язаний Сент-Джону, який

зробив журнал таким престижним.

Важливою проблемою для журналістики першої третини ХVІІІ ст. була

боротьба за “відкриття” парламенту для преси: “В обстановці піднесення

промисловості в Англії збереження парламенту в ролі станово-замкненої

установи, куди буржуазія не могла заглядати навіть через пресу, ставало

анахронізмом. Секретність, що оточувала роботу парламенту, суперечила

інтересам представників торговельно-банківського капіталу, тому що діяльність

парламенту полягала на той час переважно в утвердженні фінансових

законопроектів” [30; с. 29]. “Відкриття” парламенту пов’язано з одним із

58

найстабільніших журналів ХVІІІ ст., “Джентльмен’с Мегезін” –“Журнал

джентльмена” (1731 – 1754). Журнал виник як щомісячник і спочатку багато в

чому копіював “Теттлер”, друкуючи фрагменти з інших видань, огляди

внутрішніх і зарубіжних новин.

Лише через п’ять років його засновник Едвард Кейв зумів запропонувати

нову видавничу модель, відмінну від Стіля та Еддісона, яка більшою мірою

відповідала сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та

рубрикацією. Він почав друкувати звіти про парламентські слухання, що було

заборонено. Кейв опинився у в’язниці, але не відмовився від наміру

висвітлювати у своєму виданні діяльність парламенту. Звіти про парламентські

дебати посіли гідне місце у “Журналі джентльмена”, хоча він продовжував

носити характер дайджеста літературних новинок і різних новин. Щоб

уникнути покарання (а парламент погрожував серйозними санкціями за

вторгнення в його внутрішню “кухню”), Кейв почав використовувати езопову

мову. Повідомлення про парламентські дебати почали друкуватися у вигляді

звітів про засідання сенату ліліпутів, імена ораторів не наводилися повністю,

але обізнані читачі чудово розуміли, про кого і що йдеться, – тим більше, що

популярність “Мандрів Гуллівера” скрізь була великою. Але боротьба за доступ

преси у парламент виявилася тривалою та впертою, вона завершилася

остаточно лише в ХХ ст.

Критичною спрямованістю відзначалися видання, пов’язані з іменем

іншого відомого англійського поета – Тобайаса Смоллета. Будучи головою

синдикату під назвою “Сесайєті оф Джентльмен” (“Товариство

джентльменів”), він фактично очолив “Критикел Рев’ю” (“Критичний

огляд”) – щомісячний літературний журнал, через критичну орієнтацію якого у

Смоллета були серйозні неприємності. Його судили за наклеп, штрафували,

кидали до в’язниці. Але це не завадило Смоллету стати редактором “Бритіш

Мегезін” (“Британський журнал”), де він надрукував один із своїх романів.

1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття

59

У середині і в другій половині ХVІІІ ст. журналістика Англії досягла

високого рівня розвитку. Її обличчям були Джон Вілкс (1727 – 1797), Джон

Уолтер (1739 – 1812), Джон Белл (1745 – 1831), Джеймс Перрі (1756 – 1821), а

також Філіп Френсіс (Юніус), Вільям Вудфол, Деніел Стюарт, Едмунд Берк,

Деніел Айзек Істон, Томас Спенс, Джон Телуол і Томас Пейн. У країні

виходили 5 щоденних газет і розмаїта журнальна періодика. Видавалися

щомісячні літературні журнали типу “мегезін” обсягом “ін-кварто” (тобто в

одну четверту сторінки), що містили ілюстрації. Серед них історики

журналістики виділяють “Юніверсал Мегезін” – “Загальний журнал” (1747),

“Політикел Реджистер енд Імпартіел Рев’ю оф Нью Букс” – “Політичний

журнал і безпристрасний огляд нових книг” (1767), “Оксфорд Мегезін” –

“Оксфордський журнал” (1768), “Таун енд Кантрі Мегезін” – “Міський та

сільський журнал” (1770). Вважається, що ці видання користувалися

найбільшою популярністю.

Існували журнали, які нагадували сучасні дайджести (згадаймо

“Джентльмен’с Мегезін”). У. Т. Стеду належав журнал “Рев’ю оф Рев’юз”

(“Огляд оглядів”), який навіть самою назвою вказував на свій “дайджестний”

характер. Близьким йому за духом був “Мегезін оф Мегезінз” – “Журнал

журналів” (1751), а також “Гренд Мегезін оф Мегезінз” – “Великий журнал

журналів” (1758), який публікував усе, що було “цікавого, корисного та

розважального” в англійській та зарубіжній пресі [82; с. 59 – 60].

У 60-х рр. ХVІІІ ст. розпочався новий етап у боротьбі преси за право

друкувати матеріали про роботу парламенту. До цього часу зросла економічна

незалежність преси, зміцнилася її фінансова база, тому обмеження для

журналістів і читачів сприймалися болісно.

Після запровадження заборони на висвітлення парламентських дебатів у

1738 р., найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним із пресою, стала

справа журналіста Джона Вілкса. Вілкс був обраний у 1757 р. членом палати

громад, де здобув популярність як прибічник партії вігів, і, в силу обставин,

60

опинився в центрі “війни тижневиків” (1762 – 1763), яку вели між собою торі та

вігі. Політику торійського кабінету підтримував щотижневик “Бритн”

(“Британець”), редактором якого був Тобайас Смоллетт. У відповідь Вілкс

почав видавати щотижневик “Норс Бритн” (“Шотландець”), що фінансувався

з партійної каси вігів. Журналістська діяльність зробила Вілкса популярною

фігурою, громадська думка була на його боці, а публікації Вілкса, які мали

скандальний присмак, привели в підсумку до відставки кабінету міністрів.

Вілкс повністю, а не скорочено (як це було традиційно прийнято) наводив

імена критикованих політиків. Найскандальнішим випуском виявився 45-й

номер “Шотландця” (квітень 1763 р.). Памфлет Вілкса із глузливим коментарем

з приводу тронної промови короля переповнила чашу терпіння влади. 45-й

номер було оголошено наклепницьким і присуджено до спалення. Видавці

щотижневика й друкарі були заарештовані. Вілкс був також заарештований і

ув’язнений до Тауера. Однак суд визнав, що Вілкс як член палати громад не

може бути заарештований без спеціальної постанови палати, і тому Вілкс був

не лише звільнений, але й отримав за рішенням суду велику грошову

компенсацію.

Після того як він був випущений на свободу, натовп захоплено зустрів

його (Вілкса підтримували мешканці Уоппінга – кварталу лондонської бідноти).

За рішенням парламенту 45-й номер газети “Шотландець” повинні були

публічно спалити, але спробі здійснити вирок завадила маса людей. Перше, що

зробив Вілкс, опинившись на свободі, – це передрукував номер, який викликав

обурення у влади.

У відповідь палата громад визнала твір Вілкса образливим пасквілем і

позбавила автора депутатських повноважень. Позбавлення Вілкса

депутатського імунітету дозволило розпочати проти нього судовий процес. Не

чекаючи завершення справи, Вілкс вирішив переховуватись у Франції. Справа

Вілкса викликала вибух громадського обурення в Англії, гасло “Вілкс і

свобода” було підхоплено опозицією, а на вікнах та стінах майже кожного

61

лондонського будинку з’явилася цифра “45”, що стала своєрідним знаком

опозиційності, паролем і викликом.

У 1768 р. Вілкс повернувся до Англії і поновив боротьбу. Історики

журналістики називають цю людину “страхіттям короля та його міністрів”.

На кінець ХVІІІ ст. ситуація із свободою слова в Англії дещо

поліпшилась, особливо після 1771 р., коли обома палатами було мовчки

дозволено публікувати дебати. Більше того, це стало одним з основних завдань

“Шотландця”. З тих пір нечисленні читачі цієї газети добре зналися на політиці,

оскільки під час парламентських сесій більше половини газети відводилося

звітам про сесії. Багато місця – ціла сторінка, а то й більше – відводилося

платним оголошенням, повідомленням про книги, концерти, театри, вбрання та

різним людям, які потребували хатніх слуг. Газетна площа, що лишалася, була

зайнята поезією, серйозними та гумористичними статтями, листами до газети

(підписаними іменем кореспондента чи псевдонімом), фрагментами інформації,

плітками зі світу театру або бомонду, перемішаними із газетними

оголошеннями і довгими офіційними звітами про закордонні справи. Наклади

цих видань були невеликими – кілька тисяч примірників вважалися дуже

непоганим показником.

Незважаючи на гербовий збір, преса продовжувала набирати силу,

збільшувалася кількість різних видань, розширювався обсяг продаж. Якщо в

1753 р. продавалося лише 7 млн. прим. друкованої періодики, то через чверть

століття ця цифра подвоїлася. І щотижневики, і щоденні видання намагалися

адекватно розповідати про найважливіші події. Зарубіжні новини перестали

бути перекладним матеріалом, взятим з іноземних газет і журналів. Інформацію

з-за кордону доставляли спеціально послані туди кореспонденти.

Наприкінці 60-х років ХVІІІ ст. у газетах, обсяг яких значно

збільшувався, почали більш серйозно висвітлюватися новини, частіше стали

з’являтися статті на літературні й театральні теми, публікації політичного

характеру. У Лондоні отримали поширення памфлети, адресовані політикам.

Так, значний громадський резонанс викликали листи, що належали перу Філіпа

62

Френсіса, який виступав під псевдонімом Юніус і друкувався в газеті “Паблік

Едвертайзер” (“Громадські оголошення”).

Одне зі своїх послань він призначав королю Георгу ІІІ, інше – лорду

Менсфілду. Останнього автор нищівно критикував, заявивши, що навряд чи

можна висловити словами усе презріння та обурення, які здатний викликати

цей державний і судовий діяч. Юніус писав, що якщо чесна людина апелює до

розуміння, то самозванець застосовує силу замість аргументів, нав’язує

мовчанку, коли він не в змозі переконати, і пропагує свою особистість за

допомогою меча. Звичайно, що такі виступи потягли за собою репресивні

заходи щодо видання, яке їх опублікувало. Тим не менше памфлети Юніуса

розходилися величезними накладами. Радикальні газети, наприклад “Паблік

Едвертайзер”, продовжували друкувати листи Юніуса, і багато хто з

незалежних авторів прагнув з нею співробітничати, якщо хотів висловити

власну точку зору на події громадської значущості. Навіть сто років по тому

Юніуса пам’ятали: МаркТвен у своєму творі “Інтерв’ю з дикуном” (дикун

тільки наприкінці твору виявляється… сенсацією) від імені останнього

“зізнавався”: “Я написав божевільні листи Юніуса...”

Популярність памфлетів Юніуса багато в чому була зумовлена

зростанням народного незадоволення. Політика правлячої олігархії гальмувала

розвиток країни, і ідея парламентської реформи все активніше оволодівала

громадською думкою. У цій обстановці з новою силою постало питання про

“відкриття” парламенту для преси. У країні починають працювати журналісти,

які не просто спеціалізуються на висвітленні діяльності парламенту, але й які

виявили багатообіцяючі здібності парламентських кореспондентів.

Так, представник однієї з перших журналістських династій Вудфолів –

Вільям Вудфол, котрий керував до 1789 р. газетою “Морнінг Кронікл”

(“Ранкова хроніка”), а потім випускав “Дайєрі” (“Щоденник”), міг по пам’яті

відтворити багатогодинні парламентські дебати і, не користуючись записами,

складати про них детальні звіти (сучасники дали йому відповідне прізвиське –

“memory”, тобто “пам’ять”). Звичайно, не феноменальний дар Вільяма Вудфола

63

став причиною зміни ставлення влади до “відкриття” парламенту для преси.

Уряд відмовився від спроб переслідувати пресу за публікацію матеріалів про

палату лордів і про палату громад під тиском громадської думки, що ставала

все більш негативною через незадоволення його політикою. Це відбулося в

1771 р., а з 1803 р. у палаті громад надаватимуться спеціальні місця для

репортерів.

1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ століття

Кінець ХVІІІ ст. став переламним для англійської журналістики.

Тенденції, що тоді зародилися, надовго визначать особливості розвитку преси в

країні. Найбільш примітною в цей час стала еволюція газет. Справа в тому, що

їхнє економічне становище залишалося нестабільним. Маленькі тиражі стали

наслідком запровадження в 1712 р. гербового збору. Ціни на газети поступово

підвищилися настільки, що стали недоступні для англійської бідноти. Якщо,

скажімо, газета надходила в роздрібний продаж ціною в 1 пенс, то видавець

газети мав наклеїти марку на неї в 3 пенси. Таким чином, витрати видавця з

оплати гербового збору перевищували, принаймні, втричі, а в ХІХ сторіччі – у

4-5 разів виручку від роздрібного продажу газети. Значну частину витрат з

видання газети власники покривали за рахунок реклами. Газети опинялися в

такому становищі, коли вони могли виходити лише за підтримки ззовні.

Для редакторів, що добивалися субсидій, кожний уряд тримав на поготові

відповідну статтю бюджету і відпущені по ній асигнування. Як правило, стаття

бюджету була закритою. Парламент утверджував їх “за рубрикою”, а не

конкретним обгрунтуванням. Найчастіше це була рубрика “Витрати

міністерства внутрішніх справ”. Ці асигнування вважалися непідзвітними

парламенту. Спроби змінити цей існуючий аж до нашого часу порядок

безрезультатні. Вони парируються таким мотивуванням: оскільки призначення

спеціальних служб міністерства внітрішніх справ полягає в тому, щоб їхні

операції велися секретно, і успіх операції залежить від ступеня збереження

64

секретності, то і парламент в ім’я вищих інтересів держави не повинен вимагати

розкриття цих секретних операцій.

В архівах англійського уряду містяться дуже красномовні документи –

відомості на виплату регулярного грошового утримання газетам. Наприклад, у

відомості 1792/93 бюджетного року фігурують 9 найбільших англійських газет

того часу на чолі з “Дайері”. “Дайері” – 400 фунтів стерлінгів, “Лондон івнінг

пост” – 200, “Сент джеймс кронікл” – 300, “Паблік леджер” – 100,

“Уайтхолл івнінг пост” – 200, “Морнінг геральд” – 600, “Оракл” – 200,

“Уорлд” – 600, “Таймс” – 300 фунтів стерлінгів. Замикає цю відомість недавно

створена газета “Таймс”. Неважко також помітити, що кошти розподілялися

залежно від калібру газети та послуг, які вона надавала уряду в політиці,

включаючи й сферу взаємовідносин з іншими державами. Що вимагалося від

газет за ці гроші? Щоб вони регулярно публікували заготовлені в канцелярії

прем’єр-міністра або в канцеляріях інших міністерств кореспонденції,

коментарі, або ж спеціально організовані кореспонденції з інших країн,

покликані у вигідному світлі окреслювати зовнішню політику цього уряду.

Відома “діяльність” у цьому напрямку сера Роберта Волпола, чий

урядовий кабінет неодноразово здійснював прямий підкуп депутатів. Щоб

підтримати потрібні йому видання, він одного року виплатив через свою

адміністрацію газетярам і памфлетистам 50 тис. фунтів стерлінгів державних

коштів. Аналогічна практика тривала до початку ХІХ ст.

Та все ж не ці тенденції були визначальними для тодішньої англійської

періодики. Наприкінці ХVІІІ ст. на перший план висуваються вимоги

професіоналізму, серйозності в подачі журналістської інформації. У цей час в

журналістику приходить Джон Белл. Він поєднував у собі талант видавця,

редактора, військового кореспондента. Умови, в яких існувала англійська

журналістика, змінилися, і вони вимагали від тих, хто пов’язав із нею свою

долю, нових професійних якостей, серед яких підприємницька активність

посідала не останнє місце.

65

На щастя, цей талант Белл мав. Будучи обдарованим друкарем, він був і

успішним продавцем своїх книг, які випускав поряд з друкованою періодикою.

У газеті “Морнінг Пост” (“Ранкова пошта”), яку він заснував разом із своїми

колегами у 1772 р., серед численних оголошень нерідко друкувалася реклама

видавничої продукції самого Белла. Активність цієї людини викликає

здивування. У 1787 р. Белл починає друкувати щоденну “Уорлд, Фешенбл

Едвертайзер” (“Світ, модна газета з оголошеннями”), у 1789 р. виникає

“Оракл, Белл’з Нью Уорлд” (“Оракул, новий світ Белла”), у 1796 р. –

“Белл’з Віклі Месенджер” (“Щотижневий кур’єр Белла”). Белл став широко

відомим, і багато хто намагався скористатися цією відомістю, щоб зміцнити

позиції своїх видань. Ім’я Белла прагнули включити в назву газет, які не мали

до нього жодного відношення, друковану періодику Белла постійно

наслідували.

Перетворення відомої англійської газети “Морнінг Кронікл” (1769) на

видатне видання зазвичай пов’язують з іменем Джеймса Перрі, який купив це

видання у 1789 р. Знайомство з політиками допомогло йому зробити газету

фактично органом вігів. Крім того, Перрі зумів залучити до співробітництва

видатних діячів культури. Під час Французької революції він знаходився у

Франції в ролі кореспондента своєї газети, щоб інформація про події, які

розгорнулися на континенті, відзначалася особливою достовірністю.

Подіями у Франції цікавився і власник іншої помітної газети – “Морнінг

Пост” (1772). У 1795 р. вона перейшла у володіння Деніеля Стюарта. Як і

“Морнінг Кронікл”, вона орієнтувалася на вігів. За прикладом Перрі Д.

Стюарт зумів згуртувати навколо видання блискучих авторів. Він не дозволяв

політичним темам превалювати в газеті і з великою симпатією ставився до

віршів і тих публікацій, які підсилювали її привабливість і різноманітність, а

також розважальний характер. Внаслідок цього зростав наклад видання та його

вплив. Характерно, що Стюарт був одним з перших, хто віддав перевагу

невеликим оголошенням, тим самим випередивши творців масових видань. Він

добре усвідомив взаємозалежність зростання тиражу та збільшення обсягу

66

дрібної реклами. Коли в 1796 р. Стюарт купив вечірню газету “Геральд”

(“Кур’єр”), нагромаджений ним досвід дав відчутні результати: тираж газети

зріс більш ніж у чотири рази, газета стала другим виданням у країні за

накладом.

Для кінця ХVІІІ ст. продовжувало залишатися актуальним питання про

зняття з періодики обмежень, встановлених ще в той період, коли

промисловість Англії знаходилася в зародковому стані, а кількість читачів

обмежувалася заможними верствами населення. Про успішний розвиток цього

процесу свідчить той факт, що із 1781 р. виникла традиція випускати по неділях

видання для масового читача.

Паралельно з цим тривала боротьба за демократизацію преси. У цьому

процесі демократизації відчувався сильний вплив подій Великої французької

революції 1789 р. С. Гаррисон пише, що “вибух передових ідей, який

супроводжувався взяттям Бастилії і знищенням феодальних порядків у Франції,

збігся в Британії – як ніде більше – з найскладнішим періодом капіталістичної

індустріалізації, яка привела до жахливої трансформації життя трудящих” [81;

с. 26].

Лозунг “Свобода, рівність, братерство” здійснив сильний вплив на тих

англійців, котрі були людьми “дії” і відчували зв’язок революції у Франції з

тим, що відбувалося в Англії у ХVІІ ст. Громадська думка британців

розділилася, але очевидно: великі радикальні сили були переконані, що Франція

переживає свій зірковий час і що загальне щастя можливе. У такій обстановці в

Англії “преса протесту і демократичний рух народилися водночас” [82; с. 28,

29]. У роки Французької революції в Англії з’являються памфлети, листівки,

газети, які в наступному сторіччі перетворяться на потужний потік.

Побоюючись зростання якобинських настроїв і готуючись до війни з

Францією, влада посилила переслідування друкарів, видавців і поширювачів

бунтівної літератури. У 1792 – 1793 рр. кількість судових справ у звинуваченні

в підбурюванні до заколоту була не меншою, ніж у ХVІІ ст. У 1792 р. в Англії

було прийнято знаменитий закон про наклеп. Розпливчастість самого поняття

67

наклепу – “лайбл” (прем’єр-міністр Пітт Старший зізнавався, що він ніколи не

розумів, що таке “лайбл”) – давала змогу використовувати цей закон для

пригноблення інакомислячих.

У цей час в ряді видань події Французької революції піддаються різкій

критиці. Так, “Обсервер” (“Оглядач”) у 1789 – 1791 рр. не втомлюється

друкувати матеріали, присвячені Франції, в яких акцентує увагу на кривавих

заворушеннях, розправах і стратах. Газета виступає проти прем’єр-міністра

Пітта, а в ХІХ ст. вітає реставрацію Бурбонів. Пізніше, коли Французька

революція вже продемонструвала вичерпаність своїх можливостей, влада все

ще продовжувала боротьбу проти її ідей, прагнучи вплинути на громадську

думку. У 1797 – 1798 рр. видається політичний журнал “Анти-Джекобин, о

Віклі Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”). За словами

його засновника, Джона Каннінга (заступника секретаря міністерства

закордонних справ), преса надто довго служила “механізмом для руйнування”.

Мішенню для критики служили революційні ідеї, “Віклі Екземінер” досяг

певних успіхів у посиленні антиякобинських і відповідно антифранцузьких

настроїв.

Наполеон, у свою чергу, намагався використати підкуп англійської преси

як спосіб встановлення контролю над періодикою головного свого противника

й конкурента (яким на той час була Англія). Так, у 1802 р. англійська

розвідувальна служба повідомляла із Парижа в Лондон про те, що агент

Наполеона Ф’єв поїхав до Англії із спеціальною місією – знайти доступ до

редакторів англійських газет для того, щоб запропонувати їм постійне

утримання і тим самим забезпечити собі канали впливу на місцеву громадську

думку на користь Франції. Прагнучи нейтралізувати пропагандистські виступи

“Віклі Екземінер”, Наполеон наказує передруковувати на шпальтах газет

імперії усі матеріали профранцузького, пронаполеонівського характеру в

Парижі та в містах інших західноєвропейських країн. З цією метою була

заснована спеціальна газета англійською мовою “Аргус” (“Вартовий”).

68

В умовах боротьби з англійським якобинством будь-яка зміна

політичного устрою і навіть думка про це здавалася британським офіційним

колам злочинною. Вільям Пітт, добиваючись війни з Францією, вів

непримиренну боротьбу з демократичною агітацією. Так, адвоката Мюїра було

відправлено у тривале заслання фактично за те, що він дав комусь прочитати

“Права людини” Томаса Пейна. Видавець “Прав людини”, в свою чергу, був

засуджений на два роки в’язниці. Лондонське кореспондентське товариство

було репресовано за те, що в 1792 р. об’єднало представників демократичних

верств населення. Заарештували його виконавчий комітет, вилучили документи.

Було винесено жорстокі вироки учасникам товариства. У 1799 р. товариство

припинило своє існування [69; с. 11 – 13].

“Новою політичною Біблією” заможного класу стала книга Едмунда

Берка “Роздуми про французьку революцію” (1792), де він дозволив собі

заявити, що “свинячій” більшості не личить вирішувати серйозні державні

проблеми. Реакцією “свинячої” більшості було створення газет, у назвах яких

обігрувалося слово “свиня” – “pig”, “pog” [81; с. 29]. У 1793 – 1794 рр. вийшла

газета “Пог’з Уош” (“Свиняча бовтанка”), пізніше перейменована на

“Політикс фо Піпл” (“Політика для народу”). Її засновник Деніел Айзек

Істон виступав против війни, що її вела реакція по відношенню до народу

Франції. На початку ХІХ ст. його судили і кинули до в’язниці. У 1793 – 1796 рр.

Томас Спенс, виразник ідей “аграрного комунізму”, видавав журнал “Піг’з

Міт” (“Свиняче м’ясо”), де прагнув розповісти трудівникам про їхні права.

Джон Телуол, який об’єднав у своїй особі памфлетиста та політика-

радикала, багато в чому випередив ідеї Роберта Оуена і чартистів. У 1794 –

1795 рр. Телуол виступав з публічними лекціями, які він потім друкував у

своєму щотижневику “Триб’юн” (“Трибуна”). На його шпальтах Телуол

стверджував, що події у Франції, в тому числі і якобинський терор, випливають

не з нових революційних доктрин, а із злоби, корупції та підозрілості –

наслідків постійної жорстокості старого деспотизму.

69

Вважається, що книга Берка викликала до життя й знамениті “Права

людини” Томаса Пейна. Брошури з текстом цієї книги розійшлися в Англії

величезним накладом – близько мільйона примірників. Вплив ідей Пейна та

авторитет його особистості в цей час були великими. Народившись в Англії, у

1774 р. Пейн переселився до Північної Америки, де став борцем за її

незалежність і вів активну публіцистичну діяльність. Під час Великої

французької революції він також взяв у ній участь. У своїх працях Пейн

відстоював ідею суверенітету народу та його права на повалення тієї влади, яка

нездатна виконувати свої обов’язки.

Таким чином, сторіччя, що розпочалося з розквіту англійського

вільнодумства, завершилося потужним злетом вільнодумства французького, яке

в свою чергу дало новий імпульс розвитку демократичних ідей в Англії. При

всій суперечливості Французької революції та неоднозначності її результатів

вона стала не просто подією, що захитала світ. На думку вчених, протягом

усього ХІХ ст. Європа намагатиметься завершити те, що не змогла доробити

революція у Франції. Що ж стосується Англії, то після того як Наполеон став

імператором, віра в англійську революцію почала згасати. Громадська думка

країни знову звернулася до питання реформи, тепер уже в умовах, коли “права

людини починають змагатися з антилюдською індустріальною системою” [81;

с. 29].

Для Англії кінця XVII ст. характерні 4 типи періодичних видань:

інформаційні, аналітичні, сатиричні та рекламні. Перші були націлені,

передусім, на комерційний успіх і призначалися для всіх. Теж можна сказать й

про рекламні видання, додавши, проте, що головні засоби вони отримували не

від читачів, а від замовників реклами. Їхнє досить широке поширення

викликано значною мірою ненормальним становищем, в якому опинилася

преса, на яку накладалися різноманітні обмеження.

Аналітичні видання були націлені не стільки на комерційний, скільки на

політичний успіх. Як у випадку з рекламними виданнями, газета тут була не

70

самостійною метою, а засобом до досягнення іншої, більш важливої мети, чи то

збут товарів, чи то заховлення й утримання влади.

Не можна вважати комерційними виданнями й підпільні сатиричні газети

того часу. За своєю пропагандистською роллю вони були ближче до

аналітичним і використовувались у ролі засобу політичної боротьби.

Відмінність полягала лише у формі пропаганди. Поєднання аналітичних та

інформаційних жанрів на сторінках газет кінця XVII ст. – явище досить

рідкісне, хоча в роки революції воно було звичайним.

Макет газети був вкрай примітивним. Зазвичай газета являла собою

аркуш невеличкого формату, на якому в дві колонки розміщувалися матеріали,

розділені абзацами. Заголовки вживалися рідко.

Попит на новини у період реставрації був надзвичайно великий. Як

говорив прокурор у звинувачувальній промові проти Карра, “багато хто з

батьків позбавляє дітей хлібу, аби купити памфлет. Спокуса настільки велика,

що в їхній кишені не затримуються й 2 пенні”. Незважаючи на таку “турботу”

про дітей, виникло ще кілька підпільних газет. Та все ж преса того часу не

могла задовольнити потребу в новинах. Через це знову відроджуються “летючі

листки”. Важливим місцем обміну інформацією стають трактири, таверни,

кав’ярні та чайні, які поділяються на вігські і торійські (а також за професіями –

суддівські, журналістські, письменницькі тощо).

Підсумком цього періоду розвитку англійської журналістики став розрив

між пропозицією новин і попитом на них. Це ненормальне становище

пояснявалося насамперед політикою уряду, який скував пресу ланцюгами

цензури. Запеклі суперечки вели між собою англійські публіцисти цього

періода з приводу проблеми свободи взагалі та свободи преси зокрема.

1.11. Поява газети “Таймс”

В умовах промислової революції накопичення великих грошових

багатств, що перетворювалися на капітал, проблема комерційного добробуту

71

преси висунулася на перший план та набула нового забарвлення: необхідно

було знайти засіб, який забезпечував би друкованим виданням стабільний

прибуток з постійною тенденцією до збільшення. Важливою фінансовою

опорою преси стають прибутки від реклами: “Поступово газети стали

котируватися на капіталістичній біржі, як і будь-який інший товар” [30; с. 37].

Відбувалося перетворення редакцій і видавництв на великі комерційні

підприємства.

Засновником газети “Таймс”, династії її власників був дрібний

лондонський торговець Джон Уолтер. На думку Г. Герда, Джон Уолтер не міг

передбачити, що, розпочавши 1 січня 1785 р. видавати “Дейлі Юніверсал

Реджистер” (“Щоденний загальний покажчик”), він створює газету, яка з

часом перетвориться на національний інститут. Йому тоді й на думку не

спадало, що заснована ним “справа” вийде далеко за межі вузькокомерційних

інтересів і стане потужною зброєю суспільства, буде мати такий величезний

вплив на життя англійської нації, що за його друкованим органом стежитимуть

не тільки політичні діячі й політичні угруповання країни, але з ним будуть

рахуватися навіть уряди Англії в різні періоди її історії.

А все починалося з того, що Джон Уолтер, зазнавши невдачі в своїх

спекулятивних аферах, опинився в скрутному матеріальному і фінансовому

становищі. І щоб поліпшити якось свої справи, він вирішив зайнятися

книгодрукуванням, сподіваючись, що видання книжок принесе йому бажані

прибутки. З цією метою він придбав в одному з районів Лондона – “Принтінг

Хауз Сквер” – занедбану друкарню, яка належала королівському принтеру.

(Пізніше назва місця, де була розташована друкарня, стала другою назвою

газети Д. Уолтера).

Згодом Д. Уолтер придбав патент на використання поліпшеної системи

друкарських шрифтів, за допомогою яких він сподівався завоювати вигідні

позиції на книжковому ринку країни. Оскільки тоді в Англії видання книжок

було досить прибутковою справою, то Д. Уолтер спочатку зайнявся виданням

книжок, а видавати газету й не збирався. Тільки через 7 років, з метою довести

72

переваги нового друкарського процесу, а також для реклами книг, виданих за

допомогою вдосконаленої техніки, і знадобилася газета “Дейлі Юніверсал

Реджистер”, перейменова потім у “Таймс о Дейлі Юніверсал Реджистер”

(“Часи, або щоденний загальний журнал”), і, нарешті, 1788 р. – на “Таймс”

(“Часи” зазвичай як непорушна традиція; один з перекладів означає більш

глобальну назву – “Епоха”).

І справді, в перших номерах газети вміщалися повідомлення про книги,

видані друкарнею Уолтера, театральні оголошення, курсові бюлетені цін на

ринках Англії на різні товари, інформація про рейси суден, всіляка комерційна

інформація. На той час “Дейлі Юніверсал Реджістер” була 9-ю в Лондоні

щоденною ранковою газетою. Попервах вона майже не відрізнялася від інших

подібних друкованих органів, хіба що високою якістю друку, що забезпечували

нові якісні шрифти, точністю цифрових даних, а щодо літературного

оформлення матеріалів, мовно-стильових якостей, повноти й цікавості

публікацій, – то в цьому відношенні газета Д. Уолтера поступалася деяким

іншим тодішнім друкованим органам. Але це була чи не найдешевша на той час

газета в Англії. З перших же номерів видавець “Дейлі Юніверсал Реджістер”

почав орієнтуватися на забезпечення запитів і інтересів переважно купецько-

торговельних, промислових прошарків населення, які потребували достовірної

інформації про ринкову кон’юнктуру, без якої неможливо було вести ділові

справи.

Спочатку макет видання був типовим для ранкової газети, де оголошення

займали дві колонки на першій полосі. Коли газета стала відома як “Таймс”,

усі 4 колонки першої шпальти були відведені під різноманітні оголошення.

Особлива увага приділялася театральним афішам – їм відводилося, як правило,

найбільш престижне місце.

А тим часом книгодрукування не виправдовувало сподівань Д. Уолтера

поправити за цей рахунок своє фінансове становище. Газета ж завдяки

рекламним оголошенням давала таку можливість. Отож, Д. Уолтер змушений

був зосередити свою діяльність на виданні й поширенні заснованої ним газети.

73

Чим більше він займався своєю газетою, тим більшого досвіду газетної

справи він набував. Поступово в наступні роки Д. Уолтер почав збільшувати в

своїй газеті обсяг політичної інформації з різних сфер суспільного життя

Англії. Він встановив тісні зв’язки із впливовими політичними колами країни,

зокрема з політичними осередками Пітта (Пітт Вільям (1759 – 1806) – син

Пітта-старшого, лорда Чатама). Це обіцяло його газеті не тільки моральну

підтримку, але й таємні субсидії за публікацію надісланих до газети матеріалів.

На цьому полі діяльності Д. Уолтера не раз спіткали невдачі й очевидні

провали. Так, наприклад, внаслідок закулісних інтриг йому було винесено

судовий вирок – 2 роки тюремного ув’язнення. Дві статті, надіслані до газети

міністром фінансів Стілом, були визнані образливими для королівської родини,

а, отже, суд визнав їх наклепницькими, за що й виніс такий суворий вирок за

образу королівської сім’ї в пресі.

Про свої невдачі й неприємності Д. Уолтер писав у листі лорду Хексбері:

“Ніяких вістей про поліпшення мого становища, мого стомленого турботами

існування… я приречений на банкрутство, безчестя і ганьбу…” [83; І; с. 57].

Такими, сповненими гіркоти словами оцінював свою долю видавець газети.

Після суворого покарання Д. Уолтер продовжив видавати свою газету, але вже

виявляючи обережність і розсудливість. Як і раніше, видавець “Таймс”

підтримував “ділові” стосунки із впливовими особами. Як і раніше, отримував

таємні субсидії. Проте Уолтер не вважав це єдиним шляхом для заробітку

грошей. Його сучасники у своїх спогадах відзначають, що журналістику Уолтер

розглядав як один із засобів нажити гроші. У своїй журналістській діяльності,

підкреслюють вони, він не гребував ні шантажем, ні підкупами, ні всякими

видами здирства. Д. Уолтер – засновник респектабельної газети – був

корисливою людиною і не завжди чесною і чистою у своїх вчинках.

Так, Вільям Комб, один з тих, хто певний час співробітничав у газеті

Уолтера, писав, що Уолтер “ніколи не здійснив жодного чесного вчинка за все

своє життя” [83; I; с. 58]. Комб відверто визнає, що все своє багатство Уолтер

нажив за рахунок “найбруднішого мистецтва – здирства та наклепів“. Ось на

74

такому грунті і закладався фундамент майбутньої авторитетної газети

Великобританії. Одначе Д. Уолтер не був позбавлений здібностей дивитися

вперед, у майбутнє, бути рішучим, наполегливим, враховувати потреби часу.

Він умів передбачати перспективу розвитку подій. Раніше за інших він

зрозумів, які вигоди принесуть нововведення в газетній справі, сміливо йшов на

реорганізацію і застосування новинок у друкарській справі. Не вагаючись, він

вирішив змінити назву газети, зрозумівши, які вигоди вона матиме з короткою,

виразною, чіткою назвою.

І ось 1 січня 1788 р. – через якихось не повних три роки з часу виходу

першого номера його газети “Дейлі Юніверсал Реджістер” – вона стала

називатися коротко: “Таймс”. Редакції цієї газети пощастило: міністерство

внутрішніх справ виплачувало власнику видання регулярну щорічну субсидію в

розмірі 300 фунтів стерлінгів в порядку компенсації за публікацію потрібних

уряду коментарів і кореспонденцій. Ця практика тривала до 1799 року. У цьому

році назва газети “Таймс”, ім’я її редактора зникають з платіжних відомостей

міністерства внутрішніх справ.

Інтриги зруйнували цей стабільний стан на кілька років. Фінансово-

матеріальне становище газети дещо погіршилось. І лише в 1802 р. Уолтеру

вдається рядом сміливих, часом ризикованих заходів поліпшити фінансове

становище “Таймс”. Більше того, вона стала випереджати своїх суперників.

Поширення газети стало досить солідним для того часу. Середній наклад

англійських газет вважався 2 тис. прим. “Таймс” уже в перше десятиріччя свого

існування зуміла вдвічі обігнати конкурентів.

Перетворити видання з рекламного листка на справжню газету Уолтеру

вдалося передусім урізноманітненням змісту матеріалів, які йшли на полоси,

поліпшенням поліграфічного оформлення, зовнішнього вигляду газети. І хоч

час від часу на полосах “Таймс” ще з’являлися скандальні матеріали, всілякі

інсинуації, одначе все більше і більше місця в ній почали займати грунтовні

політичні огляди, інформації про суспільне життя, про економічні справи в

країні та важливі події в зарубіжних державах. Вважається, що ще в 1788 р.

75

вона набула журналістського характеру. Під час Французької революції до

Парижа був відправлений спеціальний кореспондент, щоб читачі могли

одержувати свіжу інформацію з перших рук. Як наслідок цього, англійська

аудиторія, увагу якої було прикуто до подій на континенті, отримувала

найбільш повну і достовірну інформацію із Франції саме зі шпальт газети

“Таймс”.

Звідтоді для “Таймс” зарубіжні новини стали винятково важливою

стороною змістовної моделі газети. Усе це, безперечно, підвищувало авторитет

і популярність її серед читачів, кількість яких невпинно зростала. Спочатку

тираж видання сягав 3 тис., потім 4 тис., а в 1795 р. він становив 4 тис. 800

прим.


Виникнення журналістики в Англії було підготовлено усім ходом її

економічного, соціально-політичного та культурного розвитку. Розвиток

книгодрукування, розширення торгівлі, у тому числі міжнародної, процес

національного становлення, розвитку й удосконалення єдиної англійської мови

створили комплекс передумов для виникнення періодичної преси. Поява

перших видань, які передували створенню щоденних друкованих газет,

припадає на кінець ХV – початок ХVІ ст.

Для Західної Європи це був період кризи феодалізму і зародження

ринкових відносин в економіці. Розпад феодалізму і початок формування

капіталізму супроводжувалися гострими політичними конфліктами,

соціальними революціями. Вихід нового суспільного класу – промисловців і

фінансистів – на арену політичного та економічного життя, в сферу товарно-

грошових відносин став одним із факторів, які сприяли виникненню газет і

журналів.

Вирішальний поштовх до заснування британської преси дало прагнення

промислово-фінансовим колам Англії не тільки завоювати й зміцнити свої

76

позиції в економічній сфері, але й утвердитися панівним класом в суспільно-

політичному житті країни. Новий суспільний клас все більше й більше відчував

потребу проголошувати й пропагувати свої ідеї, свій світогляд, своє уявлення

про суспільство і державу, свою ідеологію, розуміння суспільно-виробничих

відносин. Для вирішення цих завдань потрібні були не лише надійні матеріальні

засоби спілкування з народними масами, засоби відвертої систематичної

розмови з ними, засоби висвітлення й пропаганди своєї ідеології серед

найширших верств населення країни. Такими надійними засобами, здатними

повсякденно виконувати цю складну справу, виявилися друковані органи –

газети, журнали і т. п. Вони випускалися все більшими й більшими тиражами, а

значить, були доступними для широкого кола громадян. Книгодрукування з

неймовірною швидкістю поширювалося в Європі.

Свого часу К. Маркс і Ф. Енгельс довели, що виникнення масових

друкованих органів – преси стало можливим завдяки створенню відповідних

матеріально-технічних передумов, а саме: винайденню системи рухомих літер

(набірної каси), винайденню дешевих способів виробництва паперу у великій

кількості, поширенню грамотності населення. Саме ці фактори були вже

наявними в Англії, як і в інших країнах Західної Європи, наприкінці ХV – на

початку ХVІ ст. Саме в цей період у багатьох містах Західної Європи (Париж,

Берлін, Лейпціг, Лондон, Амстердам тощо), з’являється чимало видавничих

центрів. Книги, листки новин, а згодом і друковані газети й журнали

наводнюють країни Західної Європи, поширюються, не знаючи державних

кордонів і меж.

Так, наприклад, газета “Корреспонданс літерер, філозофік е крітік”

(“Літературне та філософське листування і критика”), яку в Парижі видавав

барон Мельхіор Грімм, була обов’язковою при кожному європейському

королівському дворі. У розташованому на березі Рейну місті Коле, напроти

Страсбурга, великий французький драматург Бомарше заснував своє власне

видавництво, в якому видрукував для німецьких читачів повне зібрання творів

77

Марі – Франсуа Вольтера, а також свою комедію “Весілля Фігаро”, яка

тривалий час була заборонена у Франції.

Англійські ідеологи народжуваної буржуазії – Дж. Мільтон, Дж. Локк, Т.

Гоббс та інші – у цей період розпочали рішучу боротьбу з філософією

середньовіччя. Західноєвропейське Відродження скрізь було пов’язано з

відновленням культурно-історичної спадковості, з орієнтацією на культурні

цінності античності. Створюється основа для розвитку англійського гуманізму

ХVІ ст. Центрами освіти стають Оксфордський і Кембріджський університети з

їхньою системою коледжів і судовий двір у Лондоні, де навчались юристи.

Велику роль у боротьбі з віджилими ідеологічними, релігійними,

політичними та економічними поглядами мали відігравати і дійсно відіграли

перші британські періодичні видання, які тоді виходили значними тиражами й

які прокладали шляхи масовій щоденній пресі Великобританії. В Англії та й в

інших країнах Західної Європи (Франції, Бельгії і т. д.) з’являються спочатку

рукописні, а пізніше друковані листки новин. Повідомляючи про прибуття

торгових кораблів і важливі міжнародні події, рукописні “Новини” (перша

половина ХV ст.) і друковані “Балади новин”, а потім щотижневі газети й

журнали (кінець ХV – перша третина ХVІ ст.) поступово стали тією

ідеологічною зброєю, яку молодий суспільний клас Англії успішно

використовував у своїй битві з феодально-клерикальною реакцією, із

всевладною королівською монархією за утвердження свого панування, своїх

республікансько-демократичних поглядів. Саме в цій боротьбі формувалися й

гартувалися публіцистичні журналістські сили країни.

Друковані та рукописні періодичні видання XVІІ ст. розвивалися в

основному на підприємницькій основі. При цьому значну свою площу вони

відводили комерційній інформації та рекламі. Уже в перших англійських

періодичних виданнях були запроваджені відділи платних оголошень. Звідтоді

реклама, що публікувалася за плату, виступала невід’ємним постійним

атрибутом преси. Стосовно суспільства в цілому реклама сприяла організації

ринкового виробництва та розподілу товарів, і таким чином перетворилася на

78

своєрідний регулятор капіталістичної економіки. Як бачимо, у сфері економіки

вся (або майже вся) преса періоду зародження капіталізму виступала

буржуазним інститутом.

У політико-ідеологічній сфері все було інакше. Оскільки ринкові

виробничі відносини ще не стали домінуючими, вони поки не визначали

ідеологічного та політичного напрямку журналістики в цілому. Більше того, усі

перші друковані органи виходять з дозволу і під наглядом феодальної влади, а

іноді і за безпосередньої участі монархів і церковної верхівки. У силу цього

рання газетна періодика, якщо і не підтримувала абсолютизм, то, прийнамні, не

виступала проти нього відкрито. До того ж в умовах абсолютистської цензури

преса ще не могла стати політичним та ідеологічним знаряддям буржуазії. Роль

такого знаряддя, особливо в періоди перших революційних виступів буржуазії,

взяли на себе неперіодичні безцензурні видання – листівки, брошури,

памфлети.

Як засвідчує Д. Трeвельян [61; с. 259], в роки Англійської революції (1640

– 1660) країна була переповнена гострими політичними памфлетами проти

тиранії, які поширювалися в рукописному і в друкованому вигляді. Дж.

Мільтон, Дж. Лільберн і Дж. Вінстенлі, по суті, уперше створили взірець

політичної публіцистики в її, поки ще, “неперіодичній формі”. У знаменитому

памфлеті Мільтона “Ареопагітика” (1644) уперше в світі було виголошено

лозунг загальної свободи преси.

Поява й поширення такої порівняно масової друкованої продукції не на

жарт занепокоїла королівські двори Європи. Адже памфлети, як правило, були

спрямовані проти феодально-клерикальної реакції, проти самої королівської

влади. Саме тому в країнах Західної Європи спішно розробляються й

приймаються “драконівські” закони про друк, друковане слово. Попередня

цензура (в уособленні британської Зоряної палати) постійно відроджується, як

Фенікс з попелу. Однак, незважаючи на численні заборони, видавнича справа

продовжувала розвиватися, чому сприяло запровадження в першій половині

XVІІ ст. тривалих ліцензій на право друкування новин.

79

Після революції у країні з’являється багато нових видань, найбільше

поширення отримали “вісники” (“mercurius”), хоча в цілому після реставрації

Стюартів (1660 р.) кількість періодики в Англії зменшилася. Провальна

політика королівського двору призвела до “славетної революціі” 1688 р., яка

надала англійській буржуазії конституційних гарантій, зафіксованих у “Біллі

про права” (1689 р.). Це значно стимулювало газетно-журнальну справу в

країні, тим більше, що в 1695 р. було скасовано цензуру (проте значна кількість

обмежень стосовно преси зберіглася).

У 1702 р. почала видаватися перша в Англії щоденна газета “Дейлі

курант”. А через сім років у Лондоні виходило уже 18 щоденних газет

загальним накладом 35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація

періодики, посилювалося політичне звучання їхніх виступів. Так, уперше

наважилася на публікацію матеріалів про діяльність англійського парламенту

газета “Джентльмен’с мегезін” (1731 – 1754). Початок XVІІІ ст. був пов’язаний

з новаторською журналістською та видавничою діяльністю видатних

представників англійського Просвітництва – Дж. Еддісона, Р. Стіля, Д. Дефо та

Дж. Свіфта. Англійські видання отримали популярність за кордоном, їх

наслідували в багатьох країнах Європи.

Англійська журналістика XVІІІ ст. остаточно виробила і закріпила такий

гострий публіцистичний твір, як політичний памфлет, сповнений викривально-

сатиричного пафосу, сміливо використала його як надійну потужну зброю

боротьби з феодально-клерикальною реакцією. Сатирично-повчальні журнали

заклали міцний фундамент для подальшої боротьби з усілякою реакцією.

На умонастрої прогресивних сил країни здійснили сильний вплив ідеї

Великої Французької революції (1789 р.). Незважаючи на те, що британські

офіційні кола стали оплотом європейської реакції та осередком контрреволюції,

заворушення охопили досить широкі верстви соціальних низів. Яскравим

явищем у громадському житті Англії були публікації та поширення творів, які

стверджували ідеали свободи, рівності, братерства. Цілий ряд видань

80

розповідав читачам про бідування “трудящої частини людства”, виступав на

захист Французької революції.

Коли у Франції почалася революція, то багато ліберально налаштованих

редакторів англійських газет почали попервах всіляко підтримувати сам факт

повалення французької абсолютистської монархії та утвердження рівних прав

буржуазного й дворянського класів. Тоді найбільш реакційні представники

британського дворянства, які сильно впливали на політичну обстановку в

країні, почали у парламенті та в пресі звинувачувати “вільнодумців”, нібито

надруковані кореспонденції “написані в комісаріатах нового уряду в Парижі”.

Архіви того часу переповнені такими документами. Вони – свідчення

розповсюдженого переконання в неминучій фінансовій залежності преси від

того чи іншого джерела.

Відвертим противником Франції виступала заснована в 1789 р. газета

“Обсервер” (“Оглядач”). На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. між Францією та Англією

велася справжня інформаційна війна, кожна сторона намагалася усілякими

шляхами створити політичний і психологічний плацдарм в англійській та

французькій громадській думці.

Наприкінці XVІІІ ст. в Англії з’являються газети, які протягом багатьох

десятиліть і навіть кількох століть визначатимуть обличчя преси в країні. Так, у

1785 р. потреби реклами спричинили появу газети “Таймс” (“Часи”), яка

поступово стала символом англійського стилю життя.

81

Розділ 2.

Журналістика ХІХ сторіччя

2.1. Англійська преса в умовах боротьби за скасування

“податків на знання” (1800 – 1861 рр.)

82

На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. Англія стає найрозвинутішою капіталістичною

країною. Бавовняна промисловість, виробництво машин, чавуну та заліза

виводять Англію на перше місце в світі. Розвиток работоргівлі та експлуатація

природних ресурсів колоній, накопичення грошових багатств приносить

величезну вигоду буржуазії.

Але разом із зростанням заможності країни відбувалося масове зубожіння

трудящих. Уже в 60-ті рр. XVІІІ ст. їхній протест вилився в рух луддитів, які

руйнували машини й механізми, що уособлювали соціальну несправедливість

(рух названо на честь підмайстра Лудда, який першим зруйнував машину).

Неспокійна обстановка на флоті, повстання в Ірландії, що скінчилося “унією”

ірландського парламенту з англійським (1801), демократичний рух у країні

наприкінці XVІІІ ст. не давали спокійно спати правлячому кабінету. Якщо в

роки війни з Наполеоном ідея реформи парламенту та виборчої системи

відходить на другий план, то в мирних умовах у неї з’являються нові

прихильники, котрі розгортають агітацію, в тому числі і за активного сприяння

газет і журналів.

Ця обставина – одна з причин, що пояснюють зростання інтересу до

преси на початку ХІХ ст. з боку представників різних верств населення країни.

Однак слід підкреслити і серйозні зміни, що відбулися в соціальній структурі

британського суспільства: на 1811 р. у торгівлі та промисловості було зайнято

майже 44% населення. Збільшенню його політичної активності значно сприяла

преса для трудящих. Кількість читачів газет часто-густо перевищувала обсяг

продаж друкованих видань. У кав’ярнях, тавернах, клубах, на мітингах

читалися газети. З одним номером газети, таким чином, знайомилось, як

правило, 6 – 8, а іноді й 30 чол. Великою популярністю користувалися

лондонські газети “Морнінг Кронікл”, “Таймс”, “Морнінг Пост”, “Морнінг

Геральд”. У 1811 р. в Лондоні виходило 16 щоденних газет (8 ранкових і 8

вечірніх), частина з яких служила цілям комерційної реклами. Значно зросла

кількість недільних газет – першим недільним виданням вважається “Бритіш

83

Газетт енд Санді Монітор” – “Британська газета і недільний наставник”

(1781).

На початку ХІХ ст. помітно розширилася мережа провінційних газет, які

стали поширюватися в різних регіонах країни. Разом із зростанням

промисловості “газетні центри” переміщувалися на північ і захід країни. Багато

провінційних видань мали політичний характер. Сильна заполітизованість,

передусім лондонської преси, що відчувалася наприкінці ХVІІІ ст., зберіглася і

в перші роки ХІХ ст., причому дух політичної незалежності багатьох видань

посилився. Впливати на громадську думку за допомогою преси намагалося

багато сил, які виходили на громадсько-політичну арену. Якщо в 1753 р.

загальний тираж періодичних видань в Англії становив 7 млн. 411 тис. 757

прим., то в 1820 р. – 29 млн. 387 тис. 843 прим.

Беззаперечним було якісне зростання британської преси, яку почали

наслідувати в усьому світі. Газетні та журнальні видання вирізняло велике

проблемно-тематичне та жанрове розмаїття. На їхніх шпальтах публікувалися

передові статті, внутрішня та міжнародна інформація, звіти про парламентські

засідання та мітинги, театральна хроніка, огляди літератури й мистецтва.

Оскільки британські газетно-видавничі корпорації, редакції багатьох газет

знаходилися на лондонській вулиці Фліт-стріт, то в повсякденному спілкуванні

їх називали (до рубежу 80 – 90-х рр. ХХ ст.) “імперією Фліт-стріт”.

В Англії здійснювалися спроби створити масово-радикальну пресу, але

правлячі кола були вкрай стурбовані її активністю і вживали усіляких заходів,

щоб загальмувати розвиток преси, призначеної для “третього стану”, який поки

що об’єднував робітників і буржуазію. У 1819 р. були прийняті “шість актів”,

або так званий білль проти преси жебраків, що передбачав суворе покарання

для тих видань, які намагалися викликати ненависть до уряду.

Один з цих актів узаконював заборону владою “…памфлетів і газет з

оглядами суспільних явищ і подій, які могли б викликати ненависть і неповагу

до Конституції Королівства Великобританії” (памфлет – це слово вперше

з’явилося в Англії в ХІV ст., означало спочатку назву невеликого трактату

84

(рукописного, а потім друкованого окремою брошурою). Лорд Елленборо, один

з прихильників цих актів, захищаючи їх в парламенті, твердив, що цей білль

спрямований не проти респектабельної преси, а проти преси злидарів [77; с. 10].

Цей закон і викликав у Великобританії в ХІХ ст. широкий рух за

скасування “податків на знання”. У цьому русі об’єдналися і буржуазні

радикали, які виступали проти оподаткування реклами в газетах, і пролетарські,

дрібнотоварні прошарки населення, які хотіли мати дешеву доступну по ціні

пресу, яка б здатна була захищати їхні інтереси. Через високий гербовий збір

простий робітник не міг купити газету, оскільки її ціна часом перевищувала

його тижневий заробіток. “Податки на знання” стояли на перешкоді як у справі

видання дешевої масової преси, так і в справі публікації реклами в газетах.

У своєму дослідженні радикальної преси ХІХ ст. історик англійської

журналістики П. Холліс зауважує, що “…представники середніх класів були

переконані як у вирішальній ролі дешевої преси в поширенні їхніх ідей серед

трудящих, так і в організації і об’єднанні робітничого класу” [84; с. 11]. Саме

для цього вони й домагалися створення дешевої масової преси, а тому й

виступали проти закону про “податки на знання”.

Незважаючи на важкий економічний тягар “податків на знання”,

радикальна журналістика продовжувала розвиватися. Цьому сприяла соціально-

політична ситуація в країні: “Знову почали скликатися великі зібрання і

надсилатися до парламенту масові петиції. Новий рух відрізнявся від минулого

тим, що тепер в його лавах не можна вже було побачити ані аристократів, ані

членів парламенту, ані вчених, ані відомих юристів. Слухачами на зібраннях та

учасниками демонстрацій, під час яких ставилися підписи під петиціями, були

голодуючі робітники, звільнені з армії солдати, обшарпані матроси. Двигуном

руху стала тепер замість теоретичних міркувань соціальна злиденність.

Незмінною залишалась лише думка, що злиденність можна усунути через

парламентську реформу” [69; с. 30].

Рух за реформу очолили нові вожді, і серед них – Вільям Коббет (1763 –

1835). Історики відзначають, що дата його народження збігається з виходом у

85

світ 45-го номера “Норс Бритн”. Після тривалих поневірянь (Коббет служив в

англійській армії у Канаді) він повертається до Англії в 1800 р., уже

зарекомендувавши себе відомим памфлетистом, котрий виборював в Америці

політичну репутацію своєї батьківщини, прибічником торі. Антиякобинська

репутація Коббета відіграла значну роль у його кар’єрі: після повернення до

Англії йому запропонували керівництво двома газетами, що підтримувалися

урядовими субсидіями. Не бажаючи втрачати незалежність, він намагається

видавати свою газету, лояльну до влади, але зазнає невдачі.

У 1802 р. Коббет починає випускати “Коббет’с Віклі Політикел

Реджистер” (“Щотижневий політичний покажчик Коббета”), який спочатку

підтримував війну із Францією. Та поступово колишні соратники

розчаровуються у редакційній політиці видавця й засновника журналу через

постійну зміну поглядів Коббета. Щоправда, ще в 1803 р. Коббет, звертаючись

до своїх читачів, стверджував, що преса корумпована, знаходиться у стані

деградації і буде завжди такою. Згідно з думкою Коббета, саме журналістиці

Англія зобов’язана американською революцією, ірландським повстанням та

“бонапартистською узурпацією”. Проте водночас він вважав, що якби преса

знаходилася в руках вільних і незалежних осіб, а не рабів, це було б

найвеличнішою нагородою для країни.

Еволюція поглядів Коббета розпочалася з одного з номерів “Щотижневий

політичний покажчик Коббета”, в якому він заявив: головна небезпека для

Англії полягає в деспотизмі всередині країни. Почалося перетворення Коббета

на радикального журналіста. Радикалізм журналу зростав по мірі того, як

розгорталася війна із Францією. Будучи в Америці, він з обуренням критикував

тих, хто насмілився лаяти його батьківщину, але, поживши вдома, усвідомив,

що далеко не все в порядку в Британському королівстві. Коббет перестає

захоплюватися Піттом і стає прибічником реформ. “Щотижневий політичний

покажчик Коббета” перетворюється на улюблене видання тих, хто боровся

проти політичної корупції в країні. За свідченням Г. Герда, Коббет “зробив

86

журнал більш ніж політичним оглядом; він перетворив його на видання

величезної персональної сили” [82; с. 107].

Слід підкреслити, що в особі Коббета влада отримала небезпечного

противника. Ця людина мала великі літературні та пропагандистські здібності,

вміла звертатися до широких мас із дохідливими словами. Різкість тону

виступів Коббета виявилася настільки сильною, що в 1810 р. він був на два

роки ув’язнений. У в’язниці він написав 364 листи та есе на політичні теми і

приймав відвідувачів із 197 міст. У 1816 р. Коббет пише відозву “До

робітників”, прагнучи залучити їх до боротьби за реформу. Уряд у черговий

раз спробував нав’язати обмеження своєму політичному опонентові, відібравши

патенти у тих власників трактирів, які за традицією, що склалася в Англії,

надавали свої приміщення для проведення зборів і для читання газет. Тоді

Коббет знизив ціну свого видання, щоб зробити його доступним для трудящих.

Коли було призупинено Хабеас Корпус Акт і виникла загроза арешту

без суду та слідства, Коббет емігрував, призупинивши випуск “Коббет’с Віклі

Політикел Реджистер”. Коли закон про особисту недоторканність знову набрав

силу, Коббет повернувся і почав було видавати “Коббет’с Івнінг Пост”

(“Вечірня пошта Коббета”), але незабаром припинив випуск цієї газети. У

1830 р. Коббет починає випускати щомісячник “Коббет’с ту пенні Треш, о

Політик ту зе Пур” (“Двопенсова нісенітниця Коббета, або Політика для

бідняка”). Через рік він знову на судовій лаві: його звинувачують у

підбурюванні селян до виступів. У своїй промові на суді Коббет по суті справи

виніс вирок урядові. Що стосується вироку Коббету, то суд так і не зміг

прийняти одноголосного рішення: голоси розділилися рівно пополам.

Влада переслідувала й іншого талановитого журналіста і поета – Лі Ханта

(1784 – 1859), який з 1808 р. редагував недільну газету “Екземінер” (“Ревізор”

або “Дослідник”), що належала його брату Джону і висвітлювала політику,

внутрішню економіку й театральне життя. Водночас газета вирізнялася явною

критичною спрямованістю: після атаки видання на принца-регента брати були

оштрафовані і в 1813 р. ув’язнені. Там вони, за прикладом багатьох своїх

87

співвітчизників, продовжували працювати над номерами газет, їх відвідували

друзі. Зокрема, з братами зустрівся лорд Байрон. Лі і Джон Ханти після

звільнення з в’язниці продовжували займатися журналістикою і редакторською

діяльністю: разом вони заснували щоквартальний “Рефлектор”, а Лі Хант в

1830 – 1832 рр. – “Теттлер”, 4-сторінкове щоденне видання, присвячене

літературі і театру.

Так само, як і Коббета, влада побоювалася лондонського друкаря Томаса

Джонатана Вулера, який спільно з Річардом Карлайлем розпочав випускати

газету “Блек Дворф” – “Чорний карлик” (1812), що стала в майбутньому

відомим щотижневиком для робітників. “Блек Дворф” виходив накладом 12

тис. прим. на тиждень, виступаючи з критикою державних діячів Англії, за що

Вулер зазнав звичайних для редакторів англійських радикальних газет репресій.

У 1820 р. Карлайль (на цей раз самостійно) почав видавати журнал

“Ріпаблікен” (“Республіканець”). Річарда Карлайля (1790 – 1843) історики по

праву вважають одним з найкатегоричніших прихильників свободи преси. Його

перший журналістський досвід закінчився невдало: за передрукування

крамольних матеріалів він опинився у в’язниці, де його погляди набули

радикального характеру. Карлайль перебував під впливом ідей Томаса Пейна, а

в журналі “Шервін’с Віклі Політикел Реджистер” (“Щотижневий

політичний покажчик Шервіна”), який він видавав разом з У. Т. Шервіном,

друкував уривки з “Прав людини” та інших творів Т. Пейна. Крім того, “Права

людини” та ряд політичних праць Пейна він випустив окремими виданнями.

Після публікації “Століття розуму” і богословських трактатів Пейна

Річард Карлайль був заарештований з конфіскацією майна. До всього іншого

влада не могла пробачити новому жебракові коментар, присвячений

“Пітерлоо” – безпрецедентній розправі над учасниками масового мітингу, що

відбувся неполік Манчестера в 1819 р. Була закрита книжкова крамниця

Карлайля, і коли його дружина Джейн Карлайль спробувала було продовжити

торгівлю, її також заарештували. Була ув’язнена сестра Карлайля Мері Енн за

88

продаж додатку до праць Пейна [82; с. 124 – 125]. Карлайля переслідували і

пізніше. Загалом він перебував у в’язницях 9 років.

Викликав у влади почуття неприязні і Вільям Хоун, букініст, видавець

щотижневика “Реформіст’с Реджистер” (“Покажчик реформіста”), що носив

антиклерикальний характер. За одну із своїх талановитих пародій на кількох

міністрів його було засуджено, але зрештою виправдано. Хоун не лише

надрукував звіт про цей судовий процес, а й продав близько 100 тис. прим.

крамольної пародії.

У 20-ті рр. ХІХ ст. в Англії зростає популярність ідей соціаліста-утопіста

Роберта Оуена (1771 – 1858), знаменитого не лише своїми теоретичними

міркуваннями, але й безпосередніми комуністичними дослідами (організацією

колонії в Нью-Ланарку, створення банку, де робилися спроби повернутися до

натурального обміну). У 1820 р. у Лондоні було створено Оуеністське

товариство, періодичним органом якого став журнал “Економіст” (1821 – 1822)

під керівництвом Джорджа М’юді. У 1824 р. у столиці виникає Кооперативне

товариство. Ідея формування громадської системи, що базувалася на спільній

праці, продукт якої належатиме виробникові, стає також популярною в країні. У

1826 р. товариство розпочинає видавати свій центральний друкований орган –

“Кооперейтив Мегезін” (“Кооперативний журнал”).

У 1831 р. так звані щирі оуеністи (їх відрізняла позиція неучасті в

політичній боротьбі) створили власну асоціацію і газету “Крайзис” (“Криза”),

яка розповідала про заходи організації. Таку назву видання отримало тому, що,

на думку Оуена, людство переживає перехідний момент, коли комунізм

наближається, а старий світ не хоче здавати своїх позицій. Як вважав Оуен,

світу належить зустріти велику моральну революцію. Звідси й назва газети, яка

змінила “Крайзис”, – “Нью Морал Уорлд” (“Світ нової моралі”).

Незважаючи на очевидну радикалізацію преси, пов’язану з наростаючим

громадським рухом на підтримку реформи, “податки на знання” залишалися

важким тягарем для журналістики. Нове піднесення боротьби за дешеву,

доступну масам пресу розпочалося в 30-ті рр. ХІХ ст. До цього часу в Англії

89

уже існували (як у столиці, так і в провінції) газети для робітників. Деякі з них

носили політичний характер. Ряд реформ 1820-х рр. дещо послабив соціальну

напругу, але в 30-ті рр. ситуація знову загострилась. Виникли нові професійні

об’єднання англійських робітників і відповідно перші органи профспілкового

руху – журнали “Юнайтед трейдс кооперейтив” (“Профспілковий

кооператив”) і “Пайонір” (“Піонер”).

Після напруженої дворічної боротьби в червні 1832 р. палата лордів

нарешті затвердила Білль про реформу, внаслідок чого буржуазія була визнана

правлячим класом. Її інтереси стали розбіжними з інтересами робітників. За

словами С. Гаррисона, “дві течії радикализму виразно розділились” [81; с. 79].

Представники однієї з них, які відверто висловили своє розчарування

реформою, об’єдналися навколо нових, демократично налаштованих видань.

Посилення духу лібералізму після прийняття Білля про реформу викликало

деяке пожвавлення в пресі, посилилися надії на її швидке звільнення від

гербового збору. У 1832 р. було здійснено спробу відмінити деякі “податки на

знання”, але палата громад не ризикнула піти на цей крок.

До друкованих органів “другої хвилі” нелегальної преси, яка видавалася в

1830 – 1836 рр., належали газети: “Гаунтлет” (“Gauntlet” – англ.: “рукавичка”;

тут: “Виклик”) та “Космополайт” (“Cosmopolite” – тут: “Світовий” або

“Міжнародний”) Р. Карлейля, “Дістрактів” (“Destructive” – “Руйнівник”)

Дж. О’Брайєна і Г. Хетерінгтона та інші.

Поступовому пом’якшенню податкового ярма сприяли дешеві газети, що

виникали явочним порядком. Генрі Хетерінгтон (1792 – 1849) 1 жовтня 1830 р.

почав випускати “Пенні Дейлі Пейпер” (“Пенсова щоденна газета”), яка

являла собою листи, адресовані королю, герцогу Веллінгтону, архієпископу

Кентерберійському та іншим сильним світу сього. Звичайно, ідея сама по собі

була утопічною, але прагнення відстояти інтереси простого народу викликало

широку підтримку мас. У подальшому газета отримала довгу назву, що казала

сама за себе, – “Пенні Пейперс фо зе Піпл” (“Пенсова газета для народу”). Із

90

25 грудня 1830 р. вона стала називатися коротко – “Пур Мен’с Гардіан”

(“Захисник бідняка”).

У липні 1831 р. ця щотижнева газета із 16-тисячним накладом кинула

сміливий виклик встановленому порядку речей: вона відмовилася платити

гербовий збір, не була проштемпельована, і на її першій шпальті була відсутня

червона гербова марка. Замість неї було вміщено малюнок друкарського

верстата, знамените гасло Ф. Бекона “Знання – сила”, а нижче – слова:

“Видається всупереч закону, щоб випробувати силу права проти насильства”.

Газета заявила, що вона містить новини, розслідування, спостереження та

зауваження, спрямовані проти тиранії. У 12-му номері “Пур Мен’с Гардіан”,

звертаючись до палати лордів, писала, що вона є виразником інтересів

трудящих, виробляючої, корисної, але найбіднішої частини населення, котра

становить його більшість: “Ми заявляємо, що ці сотні й тисячі бідняків обрали

нас захисниками своїх прав і свобод” [81; с. 79].

Газета закликала до створення політичної спілки робітників і вимагала

загального виборчого права. У 1831 р. вона писала: “Якщо робітничий клас не

зрозуміє головних своїх інтересів, не об’єднається по країні у політичну спілку,

найсерйознішим чином не вирішить правильно викласти свої погляди, то він

знову буде обдурений, як його часто вже обдурювали, і залишиться

пригніченою… жертвою нинішньої продажної системи” [41; с. 30]. На думку Г.

Хетерінгтона, недостатньо усвідомлювати, що в Англії купка крадіїв творить

закони для всієї країни, слід також мати засоби для захисту себе від

пограбування. І першим кроком до цього є створення вільної преси, щоб з її

допомогою боротися з невіглаством мас. Другий крок полягає в досягненні

політичної влади, щоб отримати можливість вживати реальних заходів для

скасування приватної власності й створення добробуту та щастя для всіх. Таким

чином, ідеї утопічного соціалізму здійснили сильний вплив на позицію газети.

З різкою критикою капіталістичних відносин виступав на сторінках газети

один з редакторів – Джеймс О’Брайєн, якого згодом було названо “вчителем

чартистів”.

91

Незважаючи на свою очевидну прихильність до серйозної політичної

моделі газети, Г. Хетерінгтон не відмовлявся від інформації “загального

інтересу” і вважав, що читачів можна залучити і повідомленнями про

поліцейські розслідування, вбивства, самовбивства, пожежі, тобто тими

повідомленнями, які займали все більше і більше місця на шпальтах англійської

преси. “Пур Мен’с Гардіан” розходилася в кількості 16 тис. прим., хоча реальна

кількість читачів, швидше за все, перевищувала цю цифру, оскільки

неграмотним робітникам її читали вголос.

Уряд постійно переслідував газету, Г. Хетерінгтона неодноразово судили,

але, за прикладом “Пур Мен’с Гардіан”, з’являлися нові непроштемпельовані

видання, яким влада також оголосила війну. За три роки поліція репресувала

800 поширювачів дешевих газет. Було засновано соціальний “фонд для жертв”

боротьби із гербовим збором. До нього щотижня надходили гршові внески. Ці

гроші використовували для сплати штрафів і для підтримки тих, кто опинився у

в’язниці. “Кількість засуджених у цій війні зі штемпельним збором була

великою. Один шпигун – а їх було багато, і вони не зупинялися перед

провокацією, – вихвалявся, що він один підвів під поліцейський суд сімдесят

таких грішників, і отримав за них від податкової влади по фунту з людини” [69;

с. 66]. Було утворено і спеціальний комітет для підтримки газети “Пур Мен’с

Гардіан”. Робітники влаштовували демонстрації, збори, зверталися до

парламенту з петиціями, що вимагали скасування гербового збору. Фактично

все 5-річне існування “Захисника бідняка” було безупинною подвижницькою

діяльністю проти “податків на знання”.

Є підстави вважати, що війну за дешеву пресу виграли робітники. У 1834

– 1835 рр. щотижневий тираж нелегальних дешевих газет досяг 150 тис. прим.

Рух за відміну закону про податки на знання набрав такого розмаху, що не

рахуватися з ним владі не можна було. Уряд Великобританії змушений був у

30-х рр. ХІХ ст. знизити гербовий збір: у 1833 р. були зменшені податки на

оголошення; у 1836 р. були знижені і гербовий збір, і податок на папір. Податок

на рекламу і оголошення зменшився за 3 роки до 1 – 2 шиллінгів. Але до повної

92

перемоги було ще далеко. Естафету “захисників бідняка” прийняла

чартистська преса.

Чартизм, який продемонстрував, що робітники остаточно стали на шлях

самостійної політичної боротьби, являв собою масовий політичний рух, метою

якого була послідовна демократизація громадського ладу Англії. Програма

руху була сформульована в Хартії (“Чартер”) і передбачала насамперед

загальне виборче право (для чоловіків), щорічне переобрання парламенту,

таємну подачу голосів під час вибору депутатів, поділ країни на рівні виборчі

округи для забезпечення рівномірного представництва, скасування майнового

цензу та виплату зарплати депутатам. У 1839 р. до парламенту була подана

петиція з вимогою реалізувати Хартію. Під цим документом стояло 1 млн. 200

тис. підписів. У 1842 р. аналогічна петиція зібрала уже 3 млн. 300 тис. підписів.

У 1848 р. третю петицію підписали також кілька мільйонів чоловік. Усі три

петиції були відхилені, чартисти не змогли добитися переходу влади до рук

робітників, але чартизм здійснив величезний вплив на політичне та

соціокультурне життя Великобританії.

Серед прихильників Хартії були ті, хто дотримувався думки про

можливість та доцільність революційних виступів, застосування “фізичної

сили” (наприклад, учасники “Лондонської демократичної асоціації”), а також ті,

хто виступав виключно на підтримку ненасильницьких форм протесту. У

кінцевому підсумку чартизм обрав мирний шлях боротьби, що передбачав

агітацію за Хартію, мітинги, збирання підписів, політичні страйки (це не

означало, що чартисти не залишили за собою права відповідати насильством на

насильство). Агітаційно-пропагандистська діяльність чартистів досягла

безпрецедентно широкого розмаху: ораторські виступи на мітингах і зборах,

видання “політичних проповідей”, публікація та поширення у вигляді брошур

звітів про судові процеси над чартистами, публікація чартистських пісень – цей

перелік можна було б продовжити. Існувало чартистське книговидавництво і

книжковий магазин. Чималу роль у розвитку чартизму відіграла преса.

93

Серед газет і журналів, солідарних з вимогами Хартії, сяє зірка газети

“Норзен Стар” – “Північна зірка” (1837 – 1852). Спочатку вона виходила в

Лідсі, а із середини 40-х рр. ХІХ ст. – у Лондоні. Її видавав видатний

ірландський публіцист Фергюс О’Коннор (1796 – 1855). Нащадок ірландських

королів, прихильник самостійності Ірландії, організатор “Великої північної

спілки”, він виступав за рішучі дії в рамках мирного вирішення проблем.

“Норзен Стар” офіційно не була центральним органом руху, хоча за своєю

суттю цю роль відігравала саме вона. Газета виходила форматом великих

англійських щотижневиків, і тираж її був цілком співвіднесений із накладом

“Таймс” – 36 тис. прим. Такий обсяг продаж був швидше винятком, аніж

правилом для англійської преси.

“Норзен Стар” зробила істотний внесок у первісну консолідацію сил. І всі

численні видання, що підтримували Хартію, не могли суперничати з цією

газетою в плані її впливу (у роки свого найвищого успіху тираж газети доходив

до 50 тис. прим). Маючи розгалужену мережу кореспондентів, газета містила

детальну хроніку чартизму, всебічну й глибоку інформацію про нього. Змушені

були припинити своє існування “Саузен Стар” (“Південна зірка”) О’Брайєна,

манчестерський “Чемпіон” (“Захисник”), заснований синами Коббета,

“Лондон Диспетч” (“Лондонське повідомлення”) та ін. “Норзен Стар”

платила гербовий збір, але називала його “чумною плямою” на своїх шпальтах.

Популярності газети багато в чому сприяв авторитет О’Коннора, незважаючи на

суперечливість і складність його особистості. Його виступи на численних

зборах, мітингах надихали маси, викликали у них довіру. “Норзен Стар”

отримувала з усіх кутків країни новини та коментарі про найважливіші події

дня. Звіти, листи, публікації ораторських виступів сприяли зміцненню віри в

перемогу чартизму.

На думку дослідників, “Норзен Стар”, яка схилялася до “фізичної сили”,

відобразила основні успіхи та недоліки чартизму і всі прояви протесту:

боротьбу за парламентську реформу, республіканські та антиклерикальні

устремління, ностальгію за “старою Англією”, на її шпальтах пропагувався

94

утопічний план земельної реформи О’Коннора. Як і самому чартистському

рухові, їй не вдалося підвести усе це розмаїття під загальний знаменник,

досягти єдності програми й тактики.

“Норзен Стар” була виключно різноманітна за своїм змістом. Дуже багато

місця на своїх полосах вона приділяла літературі та мистецтву. Із 1845 по 1848

р. у газеті було введено спеціальний розділ, присвячений літературі. Тут під

заголовком “Красоти Байрона” друкувалися поезії великого поета. Твори

Шеллі публікувалися під рубрикою “Пісні для народу”, причому “Пісня

людям Англії” з’явилася в газеті тричі, у найвідповідальніші для чартистського

руху моменти. “Норзен Стар” писала, що великі поети “відображають наші

думки”, “протест, який співзвучний тисячам, можливо, мільйонам сердець”.

Газета постійно висвітлювала події за кордоном. Вона розповідала (щоправда,

недостатньо повно) про революції 1848 р. у Франції, виступала проти рабства,

називаючи його ганьбою Америки, що викликає сором у освіченої Європи.

У номері від 4 липня 1846 р. “Норзен Стар” опублікувала вірш Ебенезера

Елліота під назвою “Свобода преси”. Автор робив акцент на тому, що вільна

преса може знищувати армії, змушувати тремтіти королівства, прославляючи

ідеали справедливості, незалежності та реформи. У 1849 р. було утворено

комітет боротьби за скасування королівської марки, до складу якого

увійшло багато чартистських лідерів, а через деякий час виникла Асоціація

сприяння скасуванню “податків на знання”. Що ж стосується “Норзен Стар”,

то, будучи вплетеною до тканини чартистського руху, газета стала схилятися до

спадку разом з угасанням чартизму. Надламаний невдачами, О’Коннор

опинився в клініці для душевнохворих. У 1852 р. “Норзен Стар” була продана,

але до цього часу з її шпальт зникла пропаганда чартизму. Газета почала

виходити під іншою назвою; проте її значення для боротьби за “звільнення”

преси залишилося беззаперечним.

Соціальне, класове розмежування, яке відбувалося в Англії в ХІХ ст., не

могло не позначитися і на тому, як розуміли свободу преси представники

різних її таборів. Для багатьох видань питання свободи було передусім

95

питанням їхньої фінансової незалежності від уряду. Ряд великих газет

висловлював незадоволення “податками на знання”, оскільки вони стримували

приплив реклами, завдаючи шкоди комерції. Чудовим прикладом цього

служить історія газети “Таймс” у першій половині ХІХ ст.

2.2. “Таймс” у першій половині ХІХ сторіччя

Шлях до справжнього успіху для “Таймс” починається з приходом до

редакції Джона Уолтера ІІ (сина засновника газети). Отримавши по волі батька

контроль над газетою у 1803 р., він перетворив її за 10 років на неординарне

підприємство, оскільки саме журналістиці, а не книжковій торгівлі він віддав

перевагу. Новий власник і керівник газети “Таймс” виявив великі здібності

журналіста і діловитість підприємця, далекоглядність мислячого політика. Усе

це працювало на інтереси редакції.

Уолтер ІІ посилив штат газети, став отримувати інформацію про події на

континенті від свого зарубіжного кореспондента. Він ясно усвідомлював, що

революційні події у Франції викликають великий інтерес англійських ділових

кіл, фінансово-промислової буржуазії. Будучи сам діловою людиною, він робив

усе, щоб “Таймс” якнайповніше задовольняла потреби англійської торговельно-

промислової буржуазії. І чим більше його газета відповідала інтересам і

запитам ділових кіл, тим більше зростали її тиражі, тим більше зміцнювалися її

позиції в англійському суспільстві. “Таймс” все виразніше виділялася і

виростала з рамок комерційного листка.

Враховуючи політичні та економічні інтереси торговельно-промислової

буржуазії, на яку й орієнтувалася “Таймс”, її редакція почала приділяти велику

увагу вибору матеріалів, які йшли на газетну полосу, збільшувала обсяг

“якісної” політичної інформації. З метою забезпечення свого друкованого

96

органу такими матеріалами власник газети комплектує редакцію

кваліфікованими, талановитими журналістами, які могли розуміти й виконувати

нові великі завдання, що поставали в нових умовах. Так сформувався

редакційний апарат, який відзначався високим професіоналізмом, грамотністю,

досвідом. Такий редакційний апарат надавав газеті різноманітні, цікаві читачам

матеріали, точну інформацію про ринкову кон’юнктуру не лише в Англії, але й

в зарубіжних країнах.

А це давалося непросто й нелегко: засобів надійного зв’язку ще не було, а

тим більше ще не існувало й спеціалізованих інформаційних служб чи якихось

інших форм об’єднань, які могли займатися збиранням і обробкою політичної

та економічної інформації.

Уолтер ІІ добре усвідомлював цінність новини як товару. Про це свідчить

його постійна боротьба з Міністерством пошт, яке фактично монополізувало

поставку інформації з-за кордону: власники газет платили 100 гіней на рік за

перекладні матеріали з континентальних видань, що приходили двічі на

тиждень. 10 січня 1806 р. у “Таймс” вперше з’явилася ілюстрація, присвячена

похорону адмірала Нельсона. Газета першою в Європі використала можливості

парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем

Фредеріком Кенігом. Новинка Кеніга тривалий час не знаходила промислового

застосування, поки “Таймс” не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в

1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 прим. газети за

годину на друкарському верстаті на випуск 1100 прим. за годину.

За словами Г. Герда, уряд “підгодовував” потрібні йому видання, а

оскільки Уолтер ІІ одержував повідомлення від своїх зарубіжних

кореспондентів, урядові чиновники стали перехоплювати кореспонденцію

“Таймс”. Відчувши, що існуюча система зв’язку між країнами і в самій Англії

не забезпечує порівняно швидкої передачі інформації, власник “Таймс”

засновує свою власну систему кур’єрів (так званий “надзвичайний експрес”) з

метою оперативної передачі повідомлень як на території самої Англії, так і з

ряду зарубіжних країн. Усе це вимагало значних коштів, але Уолтер ІІ не

97

шкодував грошей. І тому, наприклад, матеріали з Індії завдяки “надзвичайному

експресу” потрапляли в редакцію через 7 тижнів, у той час як прийнятим тоді

шляхом вони могли потрапити до редакції не менше як через 4 місяці.

Звичайно, наявність кваліфікованого грамотного редакційного апарату,

який успішно виконував усю роботу з постачання необхідної газеті інформації,

становило велику перевагу газети “Таймс” у конкурентній боротьбі із

суперниками. Ця перевага визначала і змістовність газети, і її авторитет, і

довір’я у читачів. Цього власник “Таймс” ніколи не забував і постійно

піклувався про залучення до редакції висококваліфікованих талановитих

журналістів. Про це може свідчити лист Д. Уолтера ІІ до свого колеги

Робінсона. Ось що читаємо в цьому листі: “Було б незрівнянною перевагою

мати кореспондентом письменника, можливо, навіть редактора того чи іншого

журналу, який міг би писати кожного тижня про найважливіші події… Саме

такий кореспондент у Парижі, Відні, Берліні чи в Петербурзі – неоціненний“

[83; І; с. 175].

І саме такі професіонали-журналісти поповнювали редакцію “Таймс”. Не

випадково ця газета уже наприкінці XVІІІ ст. славилася своїми талановитими

кореспондентами, співробітниками редакції. Власник “Таймс” запровадив і таке

нововведення, яке здивувало його колег: він передав керівництво випуском

газети кваліфікованому грамотному журналістові-професіоналу. Він, мабуть, не

раз розмірковував над тим, що варто було б мати в редакції талановитого

професіонала-газетяра, який поєднував би здібності умілого організатора з не

меншими здібностями політика, здатного розуміти розстановку політичних сил,

складні питання політичної ситуації, зрештою мати в редакції журналіста-

професіонала, якому можна було б доручати повсякденне керівництво

друкованим органом, залишивши за собою контроль за його політичним

напрямком і матеріально-фінансовим забезпеченням газети.

Такою довіреною особою в “Таймс” став у 1817 р. 32-річний професійний

журналіст Томас Барнс. Йому судилося відіграти велику роль у зміцненні

газети, того унікального становища, яке висунуло її на чільне місце в системі

98

англійської преси. Взагалі на той час передача власником повсякденного

керівництва газетою журналістові-професіоналу сама по собі була великим

нововведенням. Не випадково відомий англійський журналіст Ф. Вільямс

назвав передачу обов’язків редактора і керівника друкованим органом Томасу

Барнсу “редакторською революцією” [90; с. 73].

При Барнсі газета набула більш ліберального забарвлення (вона,

приміром, засудила “Пітерлоо”, виступила проти “шести актів” 1819 р.).

Великою заслугою Барнса стало те, що він одним з перших почав

прислуховуватися до голосу своїх читачів, збираючи інформацію про інтереси

представників різних верств населення. Кореспонденти газет повідомляли

Барнсу про зміни в громадських настроях. “Таймс” заявила про себе як про

“голос нації”. Редакційні статті газети закликали читачів висловлювати свою

думку в листах.

Очоливши редакцію “Таймс”, Т. Барнс – досвідчений журналіст-

професіонал, тонкий політик – зрозумів, що в Англії відбувається

перегрупування політичних сил і на авансцену виходить зростаючий впливовий

клас – торговельно-промислова і фінансова буржуазія, що їй належить відтепер

визначати подальші шляхи розвитку країни. Це орієнтування на провідні

політичні сили англійського суспільства стало вирішальною причиною того, що

“Таймс” перетворилась на найвпливовішу, найпопулярнішу газету Англії.

Публікації й позиція газети відіграли помітну роль у таких важливих

політичних подіяї, як перша парламентська реформа 1832 р. (яка дала право

голосу дрібній і середній буржуазії та знищила частину “гнілих містечок” на

користь промислових центрів), прийняття закону про емансипацію католиків,

відміна хлібних законів у 1846 р.

Таким чином, уже в 30-ті рр. ХІХ ст. вона виступає як найбільш дійовий

політичний інструмент, здатний вносити суттєві, істотні корективи в зовнішній і

внутрішній політичний курс англійського уряду, при цьому критичні

зауваження і настійні рекомендації щодо урядової політики висловлювалися, як

правило, у формі листів, надісланих нібито читачами до редакції. Такий метод

99

був дуже зручним, по-перше, тому, що створювалося враження, ніби “Таймс” є

рупором суспільної думки, трибуною народних мас, по-друге, редакція завжди

мала змогу приховувати ім’я авторів листів, мотивуючи це тим, що листи

надсилалися анонімними дописувачами.

Класова позиція газети особливо чітко й твердо виявлялася в питаннях

про відношення до приватної власності. Про це недвозначно говорять автори

“Історії “Таймс”: “Барнс був за власність і особливо за власність, придбану

шляхом індивідуальної ініціативи” [83; І; с. 245]. Розуміючи, що в Англії

відбуваються важливі соціальні події, Уолтер ІІ і Барнс концентрували свою

увагу на проблемах внутрішнього політичного та економічного становища

країни. Напружена політична боротьба за реформування державного апарату,

прагнення фінансово-промислових кіл взяти участь в управлінні країною,

піднесення революційного руху – все це вимагало від редакції “Таймс”

постійної уваги до ситуації в Англії, вимагало швидкої реакції на всі важливі

соціальні зміни в країні.

З цією метою Барнс засновує розгалужену мережу кореспондентів у самій

Англії. Вона створювалася не тільки як засіб збирання необхідної газеті

інформації – “новин”, але й як інструмент вивчення настроїв і прагнень тих кіл,

яким “Таймс” вірно служила [83; І; с. 206]. З цього приводу згадуваний вище Ф.

Вільямс пише, що Барнс “…не тільки прислухався до суспільної думки і

тлумачив її, але й прагнув формувати її” [90; с. 78 – 79]. Барнс виявив неабиякі

здібності як організатора і керівника авторитетної великої щоденної газети, так

і хитрого політика, майстра політичної інтриги. “Міністри приїздили до нього з

візитами додому, говориться в “Історії “Таймс”, оскільки їхньою основною

метою було з’ясувати його погляди на настрої в країні, хоча вони сподівалися,

мабуть, почути його прихильне ставлення до їхньої політики. Постійний інтерес

до політичної та економічної думки, до прагнень кожного класу в королівстві

створювали Барнсу міцну основу для його унікального становища” [83; І; с.

102].

100

Зміцнення позицій газети було зумовлено й тим, що вона постійно

вдосконалювала свою друкарську базу. Уолтер ІІ і Барнс прагнули використати

усі технічні новинки поліграфії, зокрема парові друкарські верстати, які

прискорювали як випуск тиражу газети, так і друкованої продукції загалом.

Цікаво, що паровий прес було уведено до ладу таємно через страх перед

луддитами.

Власник і головний редактор газети запрошували до співробітництва в

“Таймс” кваліфікованих журналістів, знаменитих літераторів (Теккерея,

Чарльза Лемба, Сауті та інших). Велику увагу приділяли вони також

підвищенню журналістської майстерності, зокрема техніці репортажу, нарису і

т. д. “Таймс” першою почала використовувати стенографічні звіти засідань,

виступів політичних діячів, вчених-економістів, видатних промисловців.

Із 1820 р. неодноразово збільшувався не тільки розмір полос газети, але й

їхня кількість. У 1818 р. редакція почала випускати безкоштовний рекламний

додаток до “Таймс”, який фактично являв собою самостійну газету. Таке

нововведення збільшило площу газети для публікації матеріалів на суспільно-

політичні та економічні теми не тільки з життя Англії, але й з життя зарубіжних

країн. Так, 8 травня 1841 р. у колонці повідомлень “Таймс” сповістила своїх

читачів, що помер “Томас Барнс, есквайр, на 56-му році життя”. Ось таким

чином уперше в газеті “Таймс” було згадане ім’я її головного редактора. Однак

ні слова не було про те, що він 24 роки очолював газету “Таймс”. Діяльність

Барнса як головного редактора “Таймс” для читачів та навіть і для більшості

співробітників газети була таємницею за сімома печатками.

До початку 20-х рр. ХІХ ст. тираж газети перевищив 7 тис. прим., а до 30-

х рр. – 10 тис. Коли газета набула репутацію “громовержця”, тобто гучного

критика усіх політичних курсів, які не збігалися з лінією її видавця, тираж

газети піднявся до рівня 20 тис. і потім 30 тис. прим., що інколи перевищувало

поширення інших лондонських газет, разом узятих. Коли її щоденний тираж

досяг 60 тис. прим., наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6

тис. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий

101

рівень передовиць та аналітичних статтей, поінформованість у хитросплетіннях

європейської політики зробили “Таймс” еталоном європейського періодичного

видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти газети

користувалися такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі

“The Times” ставала справжньою “четвертою владою”. Для Американського

президента Авраама Лінкольна “Таймс” цього періоду – “одна з найвеличніших

сил у світі“, навіть королева Вікторія в одному з листів поскаржилася на

впливовість цієї газети.

Зростав тираж, зростали й прибутки від реклами. Якщо в бухгалтерських

книгах 1815 р. у графі “Надходження від реклами” значилося 9 тис. фунтів

стерлінгів, то в 1821 р. – 14,5 тис. фунтів. В анналах Сіті 1812 р. видавець

“Таймс” Уолтер ІІ значиться як бізнесмен із цілком самостійним значним

прибутком (до 10 тис. фунтів стерлінгів на рік) і характеризується в одному з

документів як особистість, яка не стільки потребує підтримки, скільки здатна

сама надавати пораду й допомогу іншим.

Герцог Веллінгтон, ставши головою уряду Лондона після перемоги над

Наполеоном, намагався встановити довірливі стосунки з газетою і

забезпечувати з її допомогою публікацію “правильних” матеріалів. Показово,

що Веллінгтон і Уолтер ІІ не значилися в лавах однієї і тієї ж політичної партії.

У щоденнику секретаря міністра фінансів за 1834 р. “Таймс” характеризується

як єдина лондонська газета, котра має значення і як “лідер серед газет Європи”.

Згодом цю практику намагалися продовжити й інші уряди.

Система інспірування “Таймс” набула особливо витонченого характеру,

коли в газеті почав публікувати свої передовиці Г. Рів. Його статті відзначалися

міткістю оцінок і суджень, глибиною аналізу (особливо щодо фігури імператора

Луї Наполеона, який теж спробував підкупити Ріва і “Таймс”, але невдало).

Представники міністерств змагалися в тому, щоб привернути увагу і

прихильність Ріва, і в такий спосіб інспірувати теми й думки для чергових

передовиць газети у дусі, бажаному для уряду. Улещування газети владою

змінювалося конфліктами, коли, наприклад, напередодні 1820-х рр. газета була

102

позбавлена навіть такої милості, як публікація урядових оголошень. Але це уже

не могло відчутно позначитися на матеріальному становищі газети. Головне

досягнення видавця “Таймс” та її популярного редактора тих часів Барнса

полягає в тому, що вони чуйно вловили інтереси і віяння в колах промислової

буржуазії, що переживала бурхливий розквіт, так само як і в фінансових

центрах Сіті, які йшли в ногу з новим поколінням англійських власників фабрик

і заводів.

Для “Таймс” було характерно прагнення зберегти в очах читачів обличчя

“морально незалежного видання”, але із 1840-х рр. стає все більш очевидним,

що газета орієнтується передусім на інтереси Сіті і пов’язує своє процвітання з

великими фінансово-промисловими підприємцями. До того ж, завдяки

паризькому кореспонденту газети було відкрито заколот кримінального

характеру проти лондонських банкірів, яких газета врятувала від втрати майже

мільйона фунтів стерлінгів. Популярність “Таймс” у Сіті, звичайно, зросла.

Підтримуючи так звані “нові гроші”, роблячи на них ставку, “Таймс”

отримувала і відповідну матеріальну компенсацію, що дозволяло їй бути

набагато самостійнішою на відміну від конкурентів. Широке коло

рекламодавців давало змогу газеті не прив’язуватися до якого-небудь певного

джерела економічної сили та впливу.

У цей час у деяких матеріалах виразно виявлялася проурядова позиція

редакції. У деяких інших публікаціях газета дозволяла собі виступати в ролі

коригувальника урядової політики, хоча траплялися й “проколи”. Напередодні

Кримської війни “Таймс” чи не до останнього моменту проповідувала

максимальну “обережність” у відносинах з Росією (оскільки ще діяла інерція

курсу на всіляке підтримання “стабільності” на континенті, щоб не підірвати

вигідну для певних кіл буржуазії торговельну кон’юнктуру). У цей момент лорд

Рассел, який щойно пішов з посади міністра закордонних справ, звинуватив

видавців “Таймс” у тому, що вони активно працюють на Росію. Після цього тон

передовиць почав змінюватися настільки різко, що російський імператор

дізнався про зміст англійського ультиматуму Росії саме з газети, яка

103

випередила дипломатичний документ. Це зайвий раз підкреслює

приголомшливу поінформованість журналістів редакції.

Подальшим проривом у галузі друкарської справи став винахід ротаційної

друкарської машини, зроблений американцем Річардом Хоу в 1846 р. “Таймс”

тим часом йшла власним курсом і в 1848 р. змогла впровадити машину, яка із

застосуванням рулонного паперу одночасно друкувала і лицьовий, і зворотний

бік з продуктивністю майже 8 тис. прим. за годину. Цей ривок відразу мав

великі наслідки. Ціни на пресу впали на 25%.

Кримська війна збіглася з посиленим створенням кореспондентської

мережі за кордоном. До Росії було направлено Вільяма Говарда Рассела (1820 –

1907) – відомого військового кореспондента, який працював чітко й

оперативно. З його авторитетом була змушена рахуватися влада, тому що

завдяки Расселу широкій британській громадськості став відомий

незадовільний стан англійської армії. Його статті й репортажі завжди викликали

великий інтерес у читачів.

Після смерті Барнса на посаду головного редактора “Таймс” прийшов

Джон Делейн, син казначея газети (1847). До цього він був парламентським

репортером “Таймс”. Певний час Делейн не стільки керував роботою редакції,

скільки стежив за виконанням рішень і розпоряджень власника газети “Таймс”.

Титул головного редактора поки що був для нього лише своєрідною

перепусткою для допуску в кола, де можна було взяти необхідну інформацію.

Таке невизначене становище Делейна як головного редактора “Таймс”

ускладнювалося ще й розривом між Уолтером ІІ і батьком Делейна через

фінансові махінації, на що неоднозначно натякав Делейну-батькові власник

“Таймс”.

Пройшло ще немало часу, поки Джон Делейн став користуватися довірою

власників “Таймс”, особливо Уолтера ІІІ, який став спадкоємцем газети

“Таймс”. А тим часом новий редактор газети виявляв неабиякий хист і неабиякі

здібності як головний редактор уолтерівського друкованого органу. Саме він

доклав чимало зусиль і енергії, щоб ще більше зміцнити позиції “Таймс”,

104

навколо якої створювався ореол всемогутності та абсолютної поінформованості.

Мабуть, найбільш яскраво виявилася її провідна роль у роки Кримської війни

(1853 – 1855).

Політична позиція газети “Таймс” у Кримській війні визначалася рядом

суперечливих факторів. Незважаючи на те, що англійська буржуазія добилася

значних перемог у суспільному становищі, а саме: утвердила право вільної

торгівлі, створила для себе сприятливий парламентський режим, добилася

парламентської реформи і т. д. – все-таки уряд, як і раніше, формувався в

основному з представників родової земельної аристократії, кабінет міністрів

являв собою закриту корпорацію групи знатних аристократичних родин.

Найвищі посади в адміністративно-керівних органах, в тому числі і в армії,

займали також представники старої вищої аристократії.

Таким чином, буржуазія, маючи свою частку в управлінні країною через

парламент, прямого доступу до уряду та адміністративних органів ще не мала. І

газета “Таймс”, відображаючи настрої та інтереси фінансово-промислових кіл,

виступала, з одного боку, за війну з Росією, а з другого боку, критикувала уряд

за його нездатність уміло організувати військові операції, невміння керувати

військами. І все-таки “Таймс” була першою в Англії газетою, яка, виходячи із

загарбницьких апетитів національної буржуазії, відверто закликала до

військової інтервенції проти Росії.

Ось що “Таймс” писала у червні 1854 р.: “Великі політичні і військові цілі

війни не можуть бути здійсненими …поки існують Севастополь і російський

флот… Тому-то ми й вважаємо, що взяття Севастополя і окупація Криму є

завданнями, виконання яких покриє усі витрати нинішньої війни і назавжди

вирішить на нашу користь головні проблеми, заради яких точаться зараз бої”

[83; ІІ; с. 173]. Відомо, що на той час англійські військові кола скептично

оцінювали ідею штурму Севастополя як очевидне божевілля, і редакція

“Таймс” не могла не знати цих поглядів.

Про агресивність “Таймс” свідчить і той факт, що головний редактор Дж.

Делейн особисто вирядився в Крим, щоб бути очевидцем висадки союзних

105

армій на півострів. Ось що писав про настрої головного редактора “Таймс”

англійський посол у тогочасній Туреччині Стретфорд: “Я був радий почути, що

він, Делейн, висловив своє переконання в тому, що коли нашим військам

випаде на долю загинути під Севастополем, то першою акцією нації вдома буде

послати нові війська, щоб продовжувати в Криму війну”. Як відомо, англо-

французькі війська в Кримській війні зазнали великих жертв, і це не може не

переконувати в агресивності англійської фінансово-промислової олігархії.

З іншого боку, газета у жовтні 1854 р. виступила ініціатором широкої

кампанії збирання коштів для надання медичної допомоги пораненим у

Кримській війні. Ініціатива “Таймс” зустріла широку підтримку англійського

населення. Цей акт газети ще більше підняв престиж уолтерівського

друкованого органу. Завершення Кримської війни “Таймс” вважала і своєю

власною перемогою, адже вона від початку і до кінця висвітлювала Кримську

кампанію. Спеціальний кореспондент Рассел повернувся на батьківщину як

національний герой, увінчаний військовою славою. А монопольне становище

газети в цей час досягло свого зеніту.

Варто тут нагадати той факт, що у 1853 – 1854 рр. тираж “Таймс”

набагато перевищував загальний тираж усіх газет-суперниць, разом узятих.

Читачів не могла не приваблювати звичайна редакційна практика видання:

поряд із дотриманням у цілому офіційної лінії дозволяти собі публікацію

критичних матеріалів. Джон Делейн стверджував, що “свобода думки та слова –

це те саме повітря, яким англієць дихає з моменту свого народження”, але

повітря свободи почало відчуватися пресою Англії лише в середині ХІХ ст.

2.3. Скасування “податків на знання”

та становлення сучасної преси Англії

У 1843 р. було прийнято “акт лорда Кембелла”. Віднині людина,

звинувачувана в публікації відомостей, що ганьбили приватну особу, мала

106

можливість довести свою невинність (якщо інформація була вірною та служила

на благо суспільства), чого не було раніше в законодавстві про наклеп.

У 1850 р. знову було здійснено спробу провести через палату громад

рішення про скасування гербового збору, а також податків на оголошення,

папір і книги, що ввозилися до країни, але вона не увінчалася успіхом. Питання

не вдалося вирішити і в 1852 р. Нарешті, в 1853 р. скасовуються податки на

оголошення, у 1855 р. знищено гербовий збір, у 1861 р. – податок на папір.

На думку дослідників, “із скасуванням “податків на знання” було підбито

риску під одним етапом розвитку англійської преси і відкрито наступний її етап

– становлення сучасної преси Англії” [30; с. 42].

Скасування “податків на знання” викликало зростання чисельності газет,

заснування масової дешевої преси в країні. Так, з 1854 по 1856 р. кількість газет

в Англії зросла з 612 до 780 назв. А річні тиражі, які в 1811 р. становили 24,5

млн. прим., у 1864 р. зросли до 516 млн. прим. [77; с. 28].

Саме на ХІХ ст. припадає заснування ряду газет, які й понині виходять у

Великобританії, серед них лондонські “Спектейтор” (“Глядач”) (1823),

“Івнінг Стандард” (“Вечірній прапор”) (1827) і “Ньюс оф зе Уорлд”

(“Новини світу”) (1843); “Гардіан” (“Вартовий”), Лондон – Манчестер (1821);

“Ліверпул Дейлі Пост” (“Щоденна пошта Ліверпуля”), Ліверпуль (1855);

“Дейлі Телеграф” (“Щоденний телеграф”), Лондон – Манчестер (1855);

“Бірмінгем Пост” (“Пошта Бірмінгема”), Бірмінгем (1857) та ін. Щоправда,

кількість читачів зростала за рахунок багатих прошарків населення.

Пролетарські маси доступу до друкованих органів майже не мали. Низький

освітній рівень трудящих мас був чи не найголовнішою перешкодою для

поширення преси серед них. Так, дослідження інформаційних запитів читацької

аудиторії, проведене П. Олтіком [72; с. 335], свідчить, що в середині ХІХ ст.

читачі щоденних газет становили тільки 3% населення Англії, недільних – 12%,

а журналів – біля 20% [72; с. 336].

У Лондоні лише за один рік після скасування “податків на знання”

виникло 26 нових газет, а в провінціях – 81. Було зроблено спроби створити

107

нові щоденні видання: так, у 1857 р. перетворилися з вечірніх на ранкові

“Глоуб” (“Світ”) і “Стандард” (“Прапор”); “Глоуб” при цьому поглинула 5

інших видань. У 1856 р. почали виходити дешеві радикальні газети “Морнінг

Стар” (“Ранкова зірка”) та “Івнінг Стар” (“Вечірня зірка”), що

спеціалізувалися в сфері оперативної інформації. А 29 червня 1855 р. виникла

“Дейлі Телеграф енд Кур’єр” (“Щоденний телеграф і кур’єр”). Тоді ж деякі

провінційні щотижневики перетворилися на щоденні видання. Загалом до 1891

р. у країні видавалося 2 тис. 263 газети, а загальна кількість періодичних видань

досягла 4 тис. 145, тоді як у 1829 р. нараховувалося лише 308 газет.

В усьому величезному масиві газет, які виникали або змінювали своє

обличчя, звичайно, помітним явищем стала “Дейлі Телеграф енд Кур’єр”. В

одній з її редакційних статей було проголошено, що добробут країни залежить

не від штиків, а від просвіти мільйонів. Модель цього 4-полосного видання була

типовою для свого часу: редакційні статті, оголошення, новини. Крім того,

“Дейлі Телеграф енд Кур’єр” постійно друкувала листи редактору. Газета

ризикнула зменшити ціну. Спочатку це викликало фінансові ускладнення, але в

подальшому привело до збільшення обсягу продаж. Наклад зріс до 27 тис.

прим. Один із співвласників газети Едвард Леві Лоусон фактично передбачив

ідеї “нової” журналістики, дещо “американізувавши” своє видання, увівши

значний обсяг новин та використавши різноманітні заголовки. Через три роки

тираж “Дейлі Телеграф енд Кур’єр” перевищив наклад усіх ранкових газет

разом узятих.

Набирала силу недільна газета “Ллойдс Віклі Лондон Ньюспейпер”

(“Щотижнева лондонська газета Ллойда”), що вийшла в 1842 р. під назвою

“Ллойдс Ілюстрейтед Санді Ньюспейпер” (“Ілюстрована недільна газета

ЛЛойда”). Скасування гербового збору допомогло їй знизити ціну, і на 1861 р.

обсяг продаж зріс до 170 тис. прим.

На середину ХІХ ст. щотижнева преса в Англії була представлена дуже

різноманітно. Широко були розповсюджені недільні газети, сукупний тираж

яких до 1854 р. зріс майже в 10 разів порівняно з першими десятиріччями ХІХ

108

ст., хоча читати ці видання не вважалося респектабельним. Коли після

скасування гербового збору ціни були знижені, аудиторія недільних газет

помітно розширилася. Поряд з газетою Ллойда найбільшого обсягу продаж до

середини сторіччя досягла “Ньюс оф зе Уорлд” (“Новини світу”).

Існували маленькі провінційні видання, з яких центральна преса брала

оригінальну інформацію про життя різних кутків країни. У провінції працювало

багато цікавих журналістів, які змогли створити по-справжньому великі, відомі

в масштабах усієї Англії видання – такі, як, приміром, “Манчестер Гардіан”

(“Вартовий Манчестера”).

На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії газети не мали такого впливу на

громадську думку, як журнали. У 1810-ті рр. лише в Лондоні видавалося більше

30 журналів, а в 1820-ті рр. – уже близько 100. Едінбург стає другим

інтелектуальним центром Англії, отримавши титул “шотландських Афін”.

У першій половині ХІХ ст. серед великої кількості періодичних видань

виділялися чотири найбільш впливові у галузі культури та громадсько-

політичної думки журнали – “Едінбург рев’ю” (“Едінбургський огляд”, 1802

– 1929), “Куотерлі рев’ю” (“Щоквартальний огляд”, 1809 – 1967), “Блеквудс

мегезін” (“Журнал Блеквуда”, з 1817), “Ландн мегезін” (“Лондонський

журнал”, 1820 – 1826).

Щоквартальний журнал “Едінбург рев’ю” було засновано в столиці

Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вігів, і серед його засновників були

Френсіс Джеффрі, Сідні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив

книговидавець Арчібальд Констебл, котрий одним з перших почав платити

високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання упродовж 27

років залишався Френсіс Джеффрі, критик та есеїст, який поклав початок плеяді

всевладних редакторів в англійській журналістиці ХІХ ст.

“Едінбург рев’ю” став надзвичайно впливовим виданням, а багато його

статей політичного та літературно-критичного характеру сприймались як

“істина в останній інстанції”. Поміркований консерватизм цього видання

109

сподобався публіці, а його літературні судження вирішальним чином вплинули

і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал критикував поетів-лейкістів, зокрема

Вільяма Вортсворта та Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в

1808 р., висміювала юнацький збірник поезій лорда Байрона, потягла за собою

один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Скривджений

Байрон відреагував на випад журналу віршованою сатирою “Англійські барди

та шотландські оглядачі” (1809), відстоявши тим самим право літератора на

відповідь критику.

Тим не менше високий рівень критичних статей “Едінбург рев’ю”

послужив взірцем для багатьох європейських та американських літературно-

критичних видань. Як редактор Френсіс Джеффрі зміг відкрити талант таких

видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, котрі почали свій

творчий шлях у цьому виданні.

Щоквартальник “Куотерлі рев’ю” було засновано в Лондоні 1809 р. як

видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона

Мюррея, проголошеного “королем книговидавців”. “Хрещеним батьком”

видання став Вальтер Скотт, котрий остаточно посварився з “Едінбург рев’ю”, а

першим редактором – публіцист і сатирик Вільям Гіффорд (1809 – 1824), який

свого часу прославився виданням щотижневика “Анти-Джекобин, о Віклі

Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”, 1797 – 1798).

Журнал швидко став впливовим, майже як “Куотерлі рев’ю”; навіть

скандал з розгромною рецензією на поему Джона Кітса, що призвів до смерті

поета, став своєрідним аналогом “байронівському”. Той же Кітс в одному з

листів (1818) відзначав феномен впливу популярних щоквартальників на

громадську думку: “Журнали розслабили читацькі уми і почали заохочувати їх

до неробства – мало хто тепер здатний мислити самостійно. Крім того, ці

журнали стають усе більш і більш потужними, особливо “Куотерлі”. Їхня влада

схожа із впливом забобонів: чим більше й довше юрба піддається їхньому

впливові, тим сильніше вони розростаються та вкорінюються, відвойовуючи

110

собі усе більший простір. Я мав надію, що коли люди побачать, нарешті, – а їм

пора вже побачити – всю глибину безсоромного шахрайства з боку цієї

журнальної напасті, вони з презирством від нього відвернуться, але як би не

так: читачі – це глядачі, що юрмляться у Вестмінстері навколо арени, де

відбуваються півнячі бої – їм подобається дивитися на бійку і рішуче байдуже,

який півень переможе, а який виявиться переможеним…” Проте, у тому ж 1818

р. Вільям Гіффорд зміг гідно оцінити роман Мері Шеллі “Франкенштейн”.

“Блеквудс мегезін” був заснований в Едінбурзі в 1817 р. Він став органом

так званих “молодших торі”. Його ідейним натхненником став, як і випадку із

“Куотерлі рев’ю”, Вальтер Скотт, а “фінансовою основою” – видавнича фірма

Вільяма Блеквуда, чиє прізвище і опинилось у назві щомісячника. Першими

редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і

Джон Вільсон, автор драматичної поеми “Чумне місто”, яка послужила

сюжетною основою для пушкінського “Бенкету під час чуми”. Редакторський

тандем Локхарт – Вільсон став відомий своїми сатиричними атаками на

лібералів (поема “Халдейський рукопис”), а також на поетичну школу “кокні”,

тобто на лондонських романтиків.

Після переїзду Локхарта в 1825 р. у Лондон, де він обійняв посаду

редактора “Куотерлі рев’ю”, Джон Вільсон тривалий час залишався на

редакторському посту “Журналу Блеквуда”, де під псевдонімом “Крістофер

Норт” публікував серії есе, що увійшли в історії англійської літератури під

назвою “Аброзіанські ночі”. З редакторською діяльністю Локхарта та Вільсона

була пов’язана історія журналістської дуелі, коли в розпал полеміки, яка

розгорілася між “Блеквудс мегезін” та “Ландн мегезін”, Джон Скотт (редактор

“Ландн мегезін”) викликав у 1821 р. на двобій Джона Локхарта. На тій дуелі, де

місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джона Скотта було вбито.

Ще одна важлива подія пов’язана із “Блеквудс мегезін”. Справа в тому,

що елементи масової культури (зокрема, опис сенсаційних злочинів) починають

все активніше заявляти про себе. Ще в 1827 р. журнал опублікував у

тональності похмурого гумору есе Томаса де Квінсі “Про вбивство як одне з

111

витончених мистецтв”. Де Квінсі запропонував новий погляд на тему, що

формувалася в періодиці: він естетизував злочин, вивівши його за рамки

бульварної хроніки у галузь семіотики зла й краси злочинного задуму та

виконання. Ця маргінальна галузь культури – підхід до забороненого,

можливість торкнутися до моторошної таємниці – набули особливого смислу у

вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив у життя обивателя

відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніший, гранично

естетизований, “знаковий” злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-Різника, які

залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона – апофеоз

матеріалізації самої ідеї та естетики злочину.

“Ландн мегезін”, заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був суто

літературним виданням і, незважаючи на короткий термін свого існування,

здійснив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися

обдарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем (“Нариси Елії”), Вільям

Хеззлітт (“Застільні бесіди”), Томас де Квінсі (“Сповідь англійця, котрий

уживає опіум”).

Варто відзначити появу такого журналу, як “Едінбург Манслі Мегезін” –

“Едінбурзький щомісячний журнал” (1817). У 1828 р. з’явився новий

щотижневик “Спектейтор” (“Глядач”). До 1831 р. збільшився обсяг його

продаж, але тираж зростав повільно – через 10 років після появи першого

номера він досяг 3 тис. прим. Новим словом у популярній журналістиці став

“Чембер’с Едінбург Джорнел” – “Едінбурзький журнал Чембера” (1832), що

відіграв своєрідну роль у просвіті мас. Його видавці брали на себе зобов’язання

надавати навіть найбіднішому трудівникові країни інтелектуальну їжу, що

містила “здорові, корисні та потрібні настанови” [82; с. 189 – 205]. Цей журнал

швидко досяг накладу в 30 тис. прим., а обсяг продаж його додатків іноді сягав

180 тис. прим. Через деякий час почали друкувати два його видання –

англійське та ірландське.

У тому ж 1832 р. Чарльз Найт почав випускати “Пенні Мегезін”

(“Пенсовий журнал”) з накладом 200 тис. прим. Для широкої аудиторії

112

призначалися видання Джона Кассела “Поп’юлар Едьюкейтор” – “Народний”

(1852 – 1855), “Кассел’с Мегезін” – “Журнал Кассела” (1852 – 1933),

“Кассел’с Ілюстрейтед Фемілі Пейпер” – “Ілюстрована сімейна газета

Кассела” (1853). На рубежі 50 – 70-х рр. ХІХ ст. з’являються видання для

жінок, що містили публікації “серцевого характеру” і були присвячені кулінарії

та домознавству.

Важливою подією для англійскої журналістики можна вважати створення

гумористичних журналів “Панч” (1841) та “Ілюстрейтед Ландн Ньюс” –

“Лондонські ілюстровані новини” (1842), а також ілюстрованих

щотижневиків “Ілюстрейтед Таймс” – “Ілюстровані часи” (1855), “Пікторіел

Таймс” – “Ілюстровані часи” (1843), “Пенні Ілюстрейтед Пейпер” –

“Пенсова ілюстрована газета” (1861).

Уже на початку ХІХ ст. стало очевидним, що видавати дешеву газету

великим тиражем для широких мас населення неможливо без продажу частини

газетної площі під рекламу, яка могла б забезпечити рентабельність

друкованого органу. Фінансово-промислові кола на власному досвіді

переконалися у великій силі друкованої реклами як стимулюючого фактору в

сфері ринкових відносин між членами суспільства. Одним з перших, хто

зрозумів необхідність реклами для фінансового забезпечення газети, був

засновник і видавець газети “Економіст” (2 вересня 1845 р.) Джеймс Уілсон.

Уже в 1847 р. він заявляє, що жодна газета не може існувати тільки за

рахунок коштів від реалізації тиражу. Щоб не бути збитковою, вона мусить

доповнювати свій бюджет прибутками від публікації реклами, всіляких

оголошень тощо. Рекламні оголошення банків, промислових компаній і трестів,

торговельних фірм систематично публікувалися на сторінках уілсонового

тижневика “Економіст”. Надходження до каси цього видання від публікації

реклами були настільки значними, що “Економіст” ніколи не зазнавав збитків і

нестачі коштів. Проте приклад тижневика “Економіст” був швидше винятком з

правил, тому що “податки на знання” вимагали від преси обов’язкової сплати в

113

державну казну гербового внеску, а публікація всіляких оголошень, реклами

обкладалася, як на той час, високими податками.

Ускладнювалася не лише сама система англійської преси;

видозмінювався й процес виробництва газети, ставала більш різноманітною

журналістська спеціалізація, збільшувався штат видань. Помітною стала істотна

різниця між власником видання або журналу та працюючим журналістом.

У першій половині ХІХ ст. сформувалася тенденція, яка в майбутньому

визначатиме долі англійської журналістики: преса почала більше уваги

приділяти вбивствам, пограбуванням, поліцейським розслідуванням. Видання,

що уникали подібної тематики, ризикували втратити читача. Економічна вигода

в журналістиці почала витісняти політичні мотиви.

Комерційний інтерес був домінуючим під час заснування інформаційного

агентства “Рейтер” (1851), яке в ХХ ст. стане світовим. Його первісне значення

полягало в тому, щоб надавати ділкам Сіті інформацію про курс акцій на

біржах Західної Європи. Засновник агентства Джуліус Пол Рейтер, як вважають

історики, ніколи не був журналістом. Він був великим підприємцем у сфері

новин: до третьої чверті ХІХ ст. новина стала вигідним товаром. “Якби Рейтер

жив на два покоління раніше, в Англії ХVІІІ ст., він став би продавати бавовну

– найголовніший товар індустріальної революції. Якби він зайнявся бізнесом на

початку ХХ ст., він з успіхом міг перетворитися на нафтопромисловика. Він

віддав перевагу новинам, тому що ринковий попит на них зріс, як ніколи

раніше” [87; с. 5].

В англійській журналістиці цього періоду відбувалися серйозні зміни, які

породили й нові ідеї, і покоління людей, здатних втілити ці ідеї в життя.

2.4. “Рейтер” розвивається

У 60-ті рр. ХІХ ст. англійська преса отримала ту міру свободи, яка для

свого часу була історично можливою. Видавці, редактори, журналісти (кожний

по-своєму) поспішили скористатися цією свободою. Нові можливості преси

114

обумовлювалися не лише скасуванням “податків на знання”: зростали технічні

можливості її виробництва та поширення. Якщо перші поштові карети в 1784 р.

долали 120 миль від Бристоля до Лондона за 16 год., то в 1825 р. паровоз

Джорджа Стефенсона перевозив людей і пошту зі швидкістю 12 миль за год.

Кабель, що передавав телеграфні повідомлення по дротах, протягнувся через

Ла-Манш (1851) і через Атлантику (1866). У 1878 р. Олександр Белл

продемонстрував королеві Вікторії телефон; незабаром була прокладена

приватна телефонна лінія від острова Уайт до Лондона, а потім у столиці

Великобританії почала діяти громадська телефонна служба. У 1901 р.

Гульєльмо Марконі надіслав “бездротовим телеграфом” радіоповідомлення з

Корнуелла до Ньюфаундленда через Атлантику. Марконі передбачав появу й

“видимого телефона”.

На 1862 р. довжина телеграфних ліній становила 150 тис. миль, 15 тис. з

них припадало на Британські острови.

“Економічною базою процвітання Британії була свобода торгівлі. Вона

стала символом віри для більшості британців поряд зі свободою віросповідання

і свободою висловлення політичних думок. Життєво важливою для останнього

була вільна преса” [87; с. 5].

У такій обстановці йшло перетворення служби Джуліуса Пола Рейтера на

справжнє інформаційне агентство. Процес впровадження Рейтера в

журналістику не був безболісним; “старі” англійські газети типу “Таймс”

віддавали перевагу отриманню інформації з-за кордону від своїх

кореспондентів. Перші спроби продавати заокеанські новини пресі були

невдалими, але з 1858 р. ситуація змінилась. У 1859 р. Рейтер переконливо

продемонстрував “Таймс” та іншим виданням, що одержувані ним телеграми

набагато оперативніші, ніж повідомлення спеціальних кореспондентів. “Таймс”,

“Морнінг Кронікл”, “Морнінг Геральд”, “Дейлі Телеграф” і “Морнінг

Едвертайзер” (“Ранкові оголошення”) на початку 1860-х рр. уже платили

солідні суми за передплату на інформацію Рейтер. Передплатниками агентства

стали німецькі та бельгійські видання. Щоправда, у висвітленні Кримської

115

війни “Таймс” продовжувала лідирувати, але після 1858 р. кількість

передплатників Рейтера збільшилася, одночасно розширилась і мережа агентів,

котрі не були журналістами, а збирали інформацію для Лондона.

Для кого працювало агентство? “Англійськими читачами телеграм

Рейтера були виключно чоловіки з ліберальними поглядами середнього класу.

Їх можна було розглядати прихильниками зарубіжних конституційних рухів,

враховуючи їхній інтерес до Гарібальді; але вони виглядали більше роялістами,

аніж республіканцями, тому що їх сильно хвилювали діяння королів і королев.

Їх можна було розцінити як прибічників британської імперської ідеї, якщо

йдеться про репортажі з основних колоній і з “темної” Африки. Усі вони були

християнами. Нарешті, вони отримали деяку класичну освіту і мали деяке

уявлення про сучасну літературу, музику та науку” [87; с. 30].

У 1859 – 1860 рр. європейські новини все ще переважали в агентстві, але

потім були створені індійська та китайська служби, а до 1861 р. “Рейтер”

зв’язувала із світом сотня ліній. Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка

входили до кола його постійних інтересів. До Англії надходили повідомлення

про громадянську війну в Північній Америці. Із 1868 р. новини “Рейтер” для

провінційних видань почало поширювати агентство “Прес Асошіейшн”

(“Пресова асоціація”); завдяки цьому співробітництву агентство “Рейтер” не

прагнуло стати службою внутрішньої інформації.

Уже в 1856 р. “Рейтер”, французьке агентство “Авас” (або “Ава”) і

німецьке “Вольф” зробили кроки назустріч одне одному – у 1859 р. між ними

була укладена перша письмова угода. Новий договір підписали “Рейтер” і

“Авас” у 1865 р., “Авас” і “Вольф” у 1867 р. У 1870 р. у Парижі між трьома

агентствами було укладено угоду виняткової важливості: вона визначила

характер їхніх стосунків аж до 30-х рр. ХХ ст. Розпочався розподіл світового

інформаційного простору.

Наприкінці ХІХ ст. агентство “Рейтер” можна було вважати інститутом

Британської імперії. У 1878 р. його головою став барон Герберт де Рейтер (1852

– 1915), син Джуліуса. Широкоосвічений, начитаний, він виключно добре знав

116

агентство ізсередини і багато чого зробив для його технічного переоснащення.

Електричне освітлення, телефон, друкарські машинки з’явилися в штаб-

квартирі “Рейтер” уже в ХІХ ст.

Звичайно, це допомагало оперативно відстежувати найважливіші події у

світі. За війнами, що відбувались у світі, “Рейтер” стежило особливо ретельно.

Агентство висвітлювало нігеро-суданську кампанію (1896), грецько-турецьку

війну (1897), війну в Тібеті (1904). Найбільшим драматизмом вирізнялися

повідомлення з Південної Африки: про відкриття алмазів і золота, про війни із

зулусами, нарешті про англо-бурську війну (1899 – 1902), що змусила

здригнутися світ від нелюдських методів ведення цієї війни.

2.5. Поява якісної та масової преси, перших медіа-імперій

У 60 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Англії одержали новий імпульс розвитку різні

типи періодичних видань. Так, у Лондоні з’явилося багато вечірніх газет:

“Пелл Мелл Газетт” – “Газета Пелл-Мелл” (1865), “Лондон Дейлі

Мерк’юрі” – “Лондонський щоденний вісник” (1862), “Івнінг Мерк’юрі” –

“Вечірній вісник” (1868), “Івнінг Ньюс” – “Вечірні новини” (1881), “Стар” –

“Зірка” (1855). Провінційна “Ліверпуль Дейлі Пост” – “Щоденна пошта

Ліверпуля” (1855) друкувала ранковий випуск вночі о 3-й год., денний о 9-й

ранку, вечірній – о 3-й год. дня. У вікторіанську епоху виникають недільні

газети “Віклі Баджет” – “Щоденний бюджет” (1861 – 1912), “Рефері” –

“Арбітр” (1877 – 1939), “Піпл” – “Люди” (1881). Ряди журнальної періодики

поповнили “Фортнайтлі Рев’ю” – “Шоквартальний огляд” (1865),

щомісячний “Контемпорері Рев’ю” – “Сучасний огляд” (1866), “Найнтінс

Сенчурі” – “Дев’ятнадцяте сторіччя” (1877), який видавався за зразком

французького “Ревю дю де монд” (“Огляд двох світів”).

117

У 60 – 70-ті рр. популярністю користувалися щотижневики. “Веніті

Фейр” – “Ярмарок марнославства” (1868) почав вміщувати щось на зразок

коміксів із кольоровими літографічними малюнками, було створено розділ

пліток. Успіх видання зріс. У 1874 р. виник щотижневик “Зе Уорлд: Е

Джорнел фо Мен енд Вімен” (“Світ: журнал для чоловіків і жінок”). Він

містив огляди сучасної історії, обіцяв відображати інтереси жіноцтва,

публікувати критичні матеріали, написані “джентльменами та вченими”. У 1877

р. за типом “Уорлд” виник щотижневик “Труз” (“Істина”). Наприкінці ХІХ ст.

з’явилися нові літературні видання, але деякі з них виявилися недовговічними.

Періодика другої половини ХІХ ст. була достатньо спеціалізованою. Про

пригоди та мандрівки писав “Уайд Уорлд Мегезін” – “Журнал усього світу”

(1898), існували релігійні, професійні, технічні, спортивні та інші видання.

Відбувається диференціація преси, її поділ на якісну та масову.

Провідним якісним виданням стає газета “Таймс”. Разом із “Файненшнл

таймс” – “Фінансові часи” (1888) ці видання відбивали інтереси фінансово-

промислових кіл і призначалися для вузької елітарної аудиторії. Заможні читачі

групувалися й навколо “Дейлі телеграф”, “Манчестер гардіан”, “Спектейтор”.

Обсяг інформації, що весь час збільшувався, потребував розширення

споживацького ринку, наявності аудиторії, зацікавленої в цій інформації. У 70-

ті рр. ХІХ ст. в Англії склалися передумови для формування такої аудиторії.

Справа в тому, що влада змінила своє ставлення до освіти та навчання мас. З

одного боку, це було пов’язано з ускладненням виробничого процесу, що

вимагав зміни якості праці. З іншого боку, досягнуте в результаті соціальних

битв скорочення робочого дня зробило надзвичайно актуальною проблему

вільного часу. Не випадково наприкінці сторіччя питання про те, як

організувати дозвілля, висунулося до розряду достатньо серйозних.

У 1870 р. в Англії було прийнято закон про загальну початкову освіту

для дітей від 5 до 13 років. Зросли субсидії на освіту: суспільство було

зацікавлено у підготовці кваліфікованих кадрів, що мали знання в галузі

технічних і природничих дисциплін.

118

До середини ХІХ ст. у країні було мало шкіл. У 1851 р. з 5 млн. дітей

шкільного віку в Англії та Уельсі майже 3 млн. не відвідували школи, а ті, хто

ходив на заняття, вчилися не більше 2 – 3 років. Напередодні 1870 р. від 20 до

40% англійського населення залишалося неграмотним. Ситуація почала

змінюватись, коли з’явилися новатори, серйозно переконані в тому, що

першочергове завдання їх видання полягає в залученні якомога ширшого кола

читачів. Для цього на газетних шпальтах повинна була з’являтися інформація,

пов’язана з людськими інтересами. Не всі журналісти сприйняли цю ідею з

однаковим ентузіазмом. Для тих, хто керувався в своїй діяльності принципами

“персональної” журналістики, головними професійними якостями залишалися

почуття професійної відповідальності та гідності, які, на їхню думку,

“розмивалися” “новою” журналістикою.

В останні десятиріччя ХІХ ст. преса, що підтримувала давно усталені

традиції, почала відчувати певні труднощі. Прибутки багатьох видань

знизилися. “Старі” газети втрачали свою привабливість в очах публіки: вони

виглядали надто серйозними, їхні заголовки були невиразними, сторінки

заповнювалися в основному політичними публікаціями, а усе пов’язане із

повсякденними життєвими інтересами практично було відсутнє.

Одним з перших, хто почав реорганізацію англійської преси, був Вільям

Стед (1849 – 1912). Глибоко переконаний у тому, що журналістика покликана

робити добро, будучи гігантською силою формування грмадської думки, у 1871

р. він став редактором “Норзен Еко” (“Північне відлуння”) у Дарлінгтоні. У

1880 р. Стед почав працювати у “Пелл Мелл Газетт”. На її шпальтах з’явилися

кримінальні сюжети, статті, що стосувалися торгівлі. Це викликало інтерес

читачів. У 1890 р. він розпочав видання “Рев’ю оф Рев’юз” (“Огляд оглядів”).

Це був дайджест, в якому реферувалися журнали типу “рев’ю” та “мегезін”.

Більшість дослідників історії англійської преси вважає, що піонером

народної масової преси в Англії була газета Альфреда Хармсворта (в

майбутньому – лорда Норткліффа) “Дейлі Мейл” (“Щоденна пошта”),

заснована в 1896 р. [92]. Але деякі вважають, що масову дешеву пресу в Англії

119

започаткував щотижневик-журнал “Тіт бітс”, що почав видаватися з 1881 р.

Дехто з дослідників першою масовою газетою вважає вечірню газету Т. П.

О’Коннора “Стар” (“Зірка”), яка під відродженою назвою почала виходити у

1888 р.

Відомий англійський спеціаліст в галузі історії преси Р. Вільямс,

відкидаючи думки, наведені вище, вважає, що вихід масової британської преси

починається з недільних газет, які набули в Англії великого поширення на

початку ХІХ ст. При цьому він посилається на друкований недільний орган

“Бритіш Газет енд Санді Монітор” (“Британська газета і недільний

порадник”), яка з’явилася в 1781 р. і поклала початок традиційним для Англії

спеціальним недільним газетам. Специфіка недільних видань полягала в тому,

що їхні полоси заповнювалися поліцейськими новинами, спортивною

інформацією, новинками моди, детективними оповіданнями тощо.

До речі, й сьогоднішні масові недільні газети заповнюються такими

матеріалами. Тиражі недільних газет в 40-ві роки ХІХ ст. досягали 50 – 100 тис.

прим. [92]. Загальний разовий тираж недільних видань у 1850 р. досягав 275

тис. прим., у той час як всі щоденні газети мали разовий тираж лише 60 тис.

прим. А вже в 90-ті роки недільні видання мали загальний разовий тираж 1 млн.

725 тис. прим. Лідируюча серед них газета “Ллойд Віклі Ньюс” (“Недільні

новини Ллойда”) у 1890 р. розходилася накладом у 900 тис. прим., а в 1896 р. –

тираж досяг 1 млн. прим. Таким чином, перші недільні газети, які виникли в

ХІХ ст., справедливо було б вважати не піонерами масової преси, а її

попередниками.

А вечірня газета “Стар”, створена Т. П. О’Коннором, дійсно була досить

дешевою та водночас політично радикальною. Рішуче відкинувши

“тривіальний” стиль “застарілого журналу”, газета у перший же день продала

142 тис. 600 прим.

За сім років до цього, у 1881 р., Джордж Ньюнес (1851 – 1910) заснував

“Тіт-Бітс” (“Усяка всячина”) – дешевий щотижневик, що обіцяв читачам

пікантні новини з найцікавіших книг, журналів і газет світу. Спочатку газета

120

була типовим дайджестом, а потім у ній з’явилися й оригінальні матеріали.

Інтерес до людської натури відобразився і в іншому виданні Ньюнеса –

“Стренд Мегезін” – “Журнал Стренда” (1891). Він вміщував на своїх полосах

ілюстрації, розважальні матеріали, ранні оповідання А. Конан Дойля про

Шерлока Холмса. Це перетворило “Стренд Мегезін” на одне з

найпопулярніших щомісячних видань.

Вступу Англії до сторіччя “нової” журналістики чимало сприяв той факт,

що в 1894 р. брати Альфред та Гарольд Хармсворти купили лондонську “Івнінг

Ньюс” і модернізували її. До цього А. Хармсворт, співробітничаючи в “Тіт-

Бітс”, зацікавився однією з її колонок, – “Відповіді кореспонденту”. Він

вирішив створити газету, що повністю складається з таких відповідей. У 1888 р.

вийшов перший номер “Ансверс” (“Відповіді”). Історики англійської

журналістики вважають, що з малопримітної газети “Ансверс” виросла одна з

найбільших видавничих кампаній у світі.

Спеціалізуючись на випуску дешевої друкованої продукції, Хармсворти

досягли певних успіхів: їхні видання виходили накладом у 1,5 млн. прим.

У найбільш концентрованому вигляді риси масової газети виявилися в

національній щоденній газеті “Дейлі Мейл” – “Щоденна пошта” (1896).

Прагнення її засновника А. Хармсворта до створення ранкових газет

пояснювалось тим, що преса слабко орієнтувалася на нову читаючу публіку –

клерків і ремісників. “Дейлі Мейл” якраз і була призначена “для сотень тисяч

юнаків і дівчат, які щорічно закінчують школу і які хочуть читати все, що

написано просто і досить цікаво” [91; с. 76].

Англійські історики преси вважають, що сам лорд Норткліфф –

“Наполеон Фліт-Стріт” – заклав основи сучасної масової преси в Англії,

масової газети, сформулював і втілив на практиці прийоми й методи, які лягли в

основні принципи стратегії масової англійської журналістики. Р. Вільямс

вказує, що Хармсворт-Норткліфф “спустився в найнижчі верстви британської

соціальної структури в пошуках читачів” [91; с. 77].

121

Лорд Норткліфф перший зрозумів, що газета може стати предметом

першої необхідності, як пиво чи тютюн. Він певним чином ризикував,

знизивши вартість номера до півпенні (від цього скоротилися прибутки від

роздрібного продажу). Але засновник видання покрив усі витрати за рахунок

продажу газетної площі під рекламу впливовим фірмам, які щедро оплачували

опубліковану в “Дейлі Мейл” рекламу. Отже, це давало лорду Норткліффу при

великих тиражах значні прибутки. Фінансово-промислові кола Англії всіляко

підтримували його, вбачаючи в газеті “Дейлі Мейл” надійний засіб впливати на

свідомість найнижчих верств трудящого населення країни. Політичні партії

знайшли в газеті “Дейлі Мейл” Норткліффа надійний засіб вести пропаганду і

агітацію серед своїх потенційних виборців до парламенту.

Спочатку ця 8-сторінкова газета була досить традиційна за формою, але

Хармсворт постійно змінював її зміст. Він увів у “Дейлі Мейл” спеціальні

рубрики для жінок, регулярно друкував новини, проводив газетні кампанії.

Оскільки А. Хармсворт симпатизував авіації, газета виплатила кілька крупних

призів авіаторам.

Уже в перший рік свого існування “Дейлі Мейл” збільшила тираж до 200

тис. прим. на день. Через рік він досяг півмільйона, а через чотири – 700 тис.

прим. Наприкінці ХІХ ст. наклад газети становив 900 тис. прим. Таких тиражів

не знала жодна газета в Англії. Видавався її недільний випуск – “Санді Дейлі

Мейл” (“Недільна щоденна пошта”), у 1899 р. її змінила художня,

ілюстрована та змістовна газета – “Ілюстрейтед Мейл” (“Ілюстрована

пошта”). У подальшому отримали поширення й інші видання газети –

“Континентал Дейлі Мейл” (“Континентальна щоденна пошта”), “Оверсі

Дейлі Мейл” (“Заморська щоденна пошта”).

А. Хармсворт не уникав політики. Він підтримував уряд у ході англо-

бурської війни.

У 1890 р. на газетному ринку з’явилася газета Артура Пірсона (пізніше –

сера Артура) “Пірсон’з Віклі” (“Щотижневик Пірсона”) – 20-сторінковий

щотижневик, наклад якого становив кілька сотень тисяч примірників. Видання

122

розповідало про життя маловідомих країн і народів, цікавилося військовою

справою. За прикладом “Тіт-Бітс”, газета обіцяла виплату нагород родині

людини, що загинула в залізничній катастрофі, якщо у неї знайдуть номер

“Пірсон’з Віклі”. У ній друкувалося багато шарад, за розгадку яких видавалися

призи. У 1900 р. Пірсон розпочав видання дешевої газети “Дейлі Експрес”

(“Щоденний експрес”). Вона вміщувала новини на першу шпальту, як це було

прийнято в американській пресі. Ряд лондонських ранкових газет вирішив

наслідувати цей приклад лише в ХХ ст. “Американізація” “Дейлі Експрес”

багато в чому пояснювалась тим, що сам Пірсон, побувавши в Америці, був

знайомий із журналістикою цієї країни, а головний редактор (1902 – 1932)

“Дейлі Експрес” Р. Д. Блюменфельд до цього працював у “Нью-Йорк Івнінг

Телеграм” (“Вечірня телеграма Нью-Йорка”) і “Нью-Йорк Геральд”

(“Вісник Нью-Йорка”).

У 1906 р. було зроблено спробу заснувати дешеву газету лібералів –

ранкову “Триб’юн” (“Трибуна”), але видання швидко заглохло. Ряди

популярних видань поповнили нові недільні газети, включаючи “Санді

Пікторіел” (“Ілюстрована неділя”), “Ілюстрейтед Санді Геральд”

(“Ілюстрований недільний вісник”), пізніше перейменований на “Санді

Грефік” (“Графічна неділя”). Стали з’являтися провінційні випуски столичних

газет, приміром манчестерське видання “Дейлі Мейл”.

“Дейлі Мейл”, “Дейлі Експрес”, “Дейлі Міррор”, “Дейлі Скетч” та інші

газети створили підвалини системи сучасної масової дешевої преси

Великобританії.

Таким чином, англійська “нова” журналістика була пов’язана з появою

масової преси з усіма її достоїнствами та недоліками. Безперечно, вона

відіграла істотну роль у залученні широких верств до орбіти впливу засобів

інформації, що набували масового характеру. Вона пожвавила газетно-

журнальний ринок Англії, внесла нові характеристики в журналістський

професіоналізм. Якщо раніше коло питань, про які писали журналісти,

обмежувалося, як правило, спортом і сферою фінансів, то тепер знадобилися

123

люди, що розбиралися у питаннях міжнародної політики, військової справи,

авіації, автомобілізму, фермерства, садівництва, ведення хатнього господарства,

театру, музики, кінематографу – цей перелік можна було б продовжити.

Але масова преса “пробудила” в журналістиці і її негативні риси.

Шпальти газет заповнив потік повідомлень про тіньові сторони людської

натури, відбувалося вторгнення в особисте життя, порушилися норми моралі (в

Англії ще в 1857 р. арештовувалися порнографічні книги та картини).

Збільшилися можливості маніпулювання громадською думкою.

В умовах “нової” журналістики газетні та журнальні видання прагнули

визначити своє місце в системі преси, що ускладнювалась. Вести активний

пошук своєї ніші на ринку інформації змушувала й конкуренція між “старими” і

“новими” виданнями.

До появи “Дейлі Мейл” найбільший тираж серед щоденних газет

відзначався у “Дейлі Телеграф”. Успіх цій газеті значною мірою принесли її

кореспонденти, серед яких особливе місце займав “загадковий” доктор Еміль

Джозеф Діллон (1854 – 1933), який мав дар філолога, навчався у ряді

найбільших університетів, знав європейські та східні мови і писав статті

п’ятьма мовами. Будучи другом багатьох політиків, Діллон міг добувати не

лише оперативну, а й достовірну інформацію. Його називали журналістом за

покликанням, вченим і філософом за вибором, державним діячем за

честолюбством. Про його сміливість розповідали легенди. Так, у 1894 – 1895

рр. він зумів пробратися до Вірменії, уникнувши всіх військових застав.

Незважаючи на загрози турецької влади, він збирав необхідні відомості. Діллон

відвідав Іспанію напередодні іспано-американської війни, був на Криті під час

повстання; надсилав з Парижа звіти про справу Дрейфуса. Публікація

матеріалів Діллона сприяла підвищенню престижу газети [45; с. 166, 197].

У процесі конкурентної боротьби сформувалося обличчя “Дейлі

Телеграф” як якісної газети, що одночасно змагалася з “Таймс” і орієнтувалася

на неї. В Англії були визнані й заслуги її власника – Лоусона, який став

баронетом у 1892 р. і першим лордом Барнхемом. У 1914 р. його проголосили

124

батьком преси, а лорд Норткліфф (А. Хармсворт) подарував йому адрес,

підписаний 250 представниками англійської та зарубіжної преси.

Право вибору “якісної” орієнтації залишила за собою і “Таймс”, яка

постійно змагалася з “Дейлі Телеграф”, а також “Стандард”, що перетворилася

з вечірньої на дешеву ранкову газету.

2.6. “Таймс” у другій половині ХІХ сторіччя

Зловісні хмари заздрощів і конкурентної грози почали скупчувалися над

“Таймс”. Після анулювання “податків на знання” розпочався період гострої

конкурентної боротьби з “новою, масовою, дешевою пресою”, яка швидко

завойовувала читачів, які до цього належали газеті “Таймс”. Вона почала

втрачати своє монопольне становище серед усіх друкованих органів англійської

преси. До 1855 р. “Таймс”, маючи величезний тираж, панувала на читацькому

ринку, а потік реклами і відсутність серйозної конкуренції створювали їй міцну

базу. Саме таким чином вона мала неперевершений авторитет не тільки в

Лондоні, а й далеко за його межами.

Після скасування “податків на знання” ситуація почала швидко мінятися і

не на користь газеті “Таймс”. Почався перерозподіл балансу всередині

англійської преси. Якщо в 1851 р. у країні видавалося 563 найменування газет,

то на 1867 р. кількість зросла до 1294 найменувань, а на 1895 р. уже видавалося

2304 найменування газет. Значно зросли й тиражі всіх газет, особливо

лондонських, у тому числі “Таймс”, “Дейлі Телеграф”, “Ньюс оф зе Уорлд”,

“Спектейтор” та інших.

Власники “Таймс” і редакція вживають чимало заходів, спрямованих на

збереження монопольного становища своєї газети. Вони реалізують ряд заходів

з метою створення нових швидкісних друкарських машин, щоб прискорити

випуск тиражу газети. Замість друкарського верстата, що діяв горизонтально,

головний інженер друкарні Апплегат запропонував застосувати циліндричні

125

матриці, які розташовувалися вертикально: це прискорило друкування, але друк

здійснювався ще тільки на одну сторону паперу.

Запрошений на роботу в друкарню “Таймс” Джеймс Деллаган зайнявся

новими експериментами, результатом яких було відкриття нового способу

виготовлення стереотипних матриць циліндричної форми, які розміщувалися на

вертикальних пресах, а використання нових горизонтальних пресів дало

можливість створити друкарську машину, здатну друкувати з обох сторін

паперу одночасно. Друкування газети на таких машинах різко прискорилося. У

1866 р. уперше в історії англійської поліграфії друкарі “Таймс” пропустили між

двома циліндричними матрицями безперервну паперову стрічку. Швидкість

друкування подвоїлася, а сам процес друкування став безперервним. За одну

годину така друкарська машина випускала до 10 тис. прим. газети. “Таймс”

виграла битву за механічне виробництво шрифтів, першою використавши в

1881 р. рядковідливну машину, запатентовану Фредеріком Вілксом. Це були

революційні перетворення в газетному виробництві. Тут застосовувалися

основні елементи новітньої поліграфічної техніки, яка використовувалася

упродовж усього ХХ ст.

Та, незважаючи на ці нововведення, справи “Таймс” усе погіршувалися.

Потрібні були кардинальні перетворення в усій системі роботи редакційного

апарату. Несприятлива ситуація, що склалася для газети після скасування

податків на знання, вимагала від власника і редакції “Таймс” найрішучіших,

невідкладних заходів. Так, Уолтер ІІІ повинен був зайнятися проблемами

технічної реорганізації газети, реорганізувати редакційний апарат, щоб

скоротити витрати на видання газети.

Уолтер ІІІ знизив ціну на газету, і в 1861 р. наклад “Таймс” почав

постійно збільшуватись. Якщо в 1858 р. він становив 50 тис. прим., то в 1861 р.

– 61 тис. прим. Маючи величезне почуття відповідальності і будучи людиною

деспотичною, Уолтер ІІІ ставився до “Таймс” як до великої національної

установи, старався керувати нею в дусі часу; при ньому “Таймс” видавала

ранкову газету “Саммері” (“Резюме”). Перший її номер, що становив

126

половину обсягу “Таймс”, вийшов у 1883 р. і містив огляд основних публікацій

“Таймс”. Тираж “Саммері” не перевищував 2 тис. 500 прим.

Складні метаморфози у зовнішньополітичній позиції видавців “Таймс”

були викликані Громадянською війною в США. Газета зайняла двозначну

позицію, зовні виступаючи за нейтралітет Англії, але продовжуючи виставляти

антирабовласницьку Північ у невигідному світлі. Президент Лінкольн розумів,

куди схиляється “Таймс”. Він ввічливо прийняв Рассела (який приїхав до

Вашінгтону в ролі спеціального військового кореспондента після міжнародних

лаврів за висвітлення Кримської війни, яка і газеті принесла репутацію

безжального критика усіх негараздів у військовій машині англо-французьких

союзників) та належним чином оцінив впливовість його газети. Але чим більше

газета схилялася на бік Півдня, тим важче для Рассела було перебування у

столиці Півночі. Він перебирається до Нью-Йорка, де одержує від фінансових

тузів Уолл-стріту недвозначну пропозицію: писати про США “більш

прихильно” й отримувати за це грошові компенсації від місцевих бізнесменів.

Безперечно, що перемога у війні за звільнення негрів Америки від рабства була

отримана не завдяки, а всупереч бажанням англійських “творців думок”.

Роль “Таймс” як рупора зовнішньої політики Лондона та інструменту

міжнародної дипломатії стала настільки загальновизнаною, що до газети

зверталися не лише тоді, коли виникала потреба в інспірованих коментарях, а й

для розголошення документів з метою повернути хід міжнародних відносин у

той чи інший бік. У цьому смислі особливо показова тактика Бісмарка, який на

рубежі 70-х років ХІХ сторіччя прагнув прискорити війну між Пруссією та

Францією. Знаючи про франкофобські настрої в “Таймс”, Бісмарк зробив усе,

щоб зміст усіх кореспонденцій з Берліна малював французьку сторону в

невигідному світлі. Редактору “Таймс” були передані для публікації документи,

які повинні були підтвердити версію про намір Франції захопити Бельгію. В

умовах, коли франко-прусська війна стала неминучою, ця публікація була

покликана ще більше схилити англійську громадську думку на користь Пруссії.

127

Як і інші якісні англійські газети, “Таймс” пишалася своїми

кореспондентами. Так, вважається, що окрім Рассела серед військових

кореспондентів не було рівних Генрі де Бловіцу (1825 – 1903).

Однак привілеї, набуті газетою у період розквіту її впливу та сили,

обернулися для неї уразливим боком, коли наприкінці ХІХ сторіччя газета

почала втрачати свої позиції з огляду виходу на авансцену англійської політики

нових угруповань, які шукали опору в масовій пресі. У спробах підтвердити

свою репутацію інструменту великої політики “Таймс” пов’язує свою долю з

ризикованими авантюрами.

Одна з них була продовженням плану Сесіля Родса, спрямованого на

захоплення усієї Південної Африки. Головним об’єктом його устремлінь став

Трансвааль, колонізований бурами, – вихідцями з Голландії, які асимілювалися

з місцевими племенами та розмовляли особливим діалектом – африкаанс.

Агенти Родса обрали як свою опору вихідців з Англії – “уїтлендерів”. Для

прикриття англійського вторгнення у Трансвааль потрібна була бездоганна

версія, щоб заглушити протести європейських країн. У редакції газети

фабрикується лист немов від “уїтлендерів” із скаргою на свавілля бурів. Тема

“жорстокості бурів” була негайно роздута “Таймс”, з тим щоб відволікти увагу

європейської громадської думки від військового нападу агентів Родса на

бурську республіку. У зв’язку з провалом цієї диверсійної акції, що передувала

англо-бурській війні 1899 – 1902 рр., публікації “Таймс” опинилися під вогнем

викривальної критики. До речі, в англо-бурській війні потрапив у полон

спеціальний військовий кореспондент газети “Таймс” – майбутній довголітній

британський прем’єр Вінстон Черчілль.

2.7. Соціальна диференціація британських видань

Диференціація преси Англії була пов’язана не лише з її поділом на якісну

та масову. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. були пов’язані також із соціальною

диференціацією видань. Ряд англійських видань був пов’язаний з

128

комуністичним рухом (Спілка комуністів створена в Лондоні 1847 р.). З ім’ям

міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), заснованого в 1864 р.,

були пов’язані “Біхайв” – “Вулик” (1861-1876) – впливова газета лондонських

тред-юніонів, “Захисник робітника” (1865-1867) – центральний орган

Інтернаціоналу, а також ряд інших видань.

“Біхайв” виникла у ході страйкового руху і видавалася “в інтересах

робітничого класу”. У 1876 р. її перейменували на “Індастріел Рев’ю”

(“Промисловий огляд”). Ця газета поєднувала в собі елементи профспілкового

та популярного видання. Тут можна було зустріти поліцейські розслідування,

повідомлення про вбивства та пограбування. Повною мірою відобразити ідеї І

Інтернаціоналу “Біхайв” не змогла через суперечки між її видавцем і

Генеральною Радою Міжнародного товариства робітників. У 1870 р.

Генеральна Рада опублікувала свої звіти в “Істерн Пост” (“Східна пошта”) –

лондонському радикальному щотижневику. Від імені Інтернаціоналу виступав

“Воркмен’с Френд” (“Друг трудівника”).

В останній третині ХІХ ст. в Англії знову спостерігається інтерес до

соціалістичних ідей, який знизився після розпуску І Інтернаціоналу (1876).

У 1883 р. у країні виникає Демократична федерація (з 1884 р. – Соціал-

демократична федерація). Органом Соціал-демократичної федерації був

щотижневик “Джастіс” – “Справедливість” (1884 – 1925), який брав участь в

організації демонстрацій і мітингів робітників. Одним з керівників цього

видання став Вільям Морріс – художник, поет, пропагандист прикладного

мистецтва. Після розколу Соціал-демократичної федерації з неї виділилася

Соціалістична ліга зі своїм друкованим органом “Коммонуїл” – “Загальне

благо” (1884-1895). Він виходив спочатку щотижня і проголосив своєю метою

пропаганду соціалізму. Як і “Джастіс”, цей журнал носив просвітницький

характер. У соціалістичному журналі “Тудей” – “Сьогодні” (1883) у 80-ті рр.

ХІХ ст. друкувалися твори Дж. Б. Шоу.

У 1893 р. була організована Незалежна робітнича партія. За духом їй був

близький щотижневик “Кларіон” – “Сурма” (1891), який заявив про себе як

129

про ілюстроване видання, що збиралося висвітлювати питання літератури,

політики, філософії, театру. “Кларіон” обіцяв наслідувати ідеї гуманізму,

висловлювати точку зору не партій і сект, а справедливості, розуму та

милосердя. Дотримуючись цих установок, видання не перетворилося на

офіційний орган соціалістів або лейбористів; і ті, й інші схильні були дорікати

йому “безвідповідальною легковажністю”.

Виникають основні партії Великобританії – Консервативна (1867),

пізніше – Ліберальна (1877), Лейбористська (1900). Організаційно зміцнюється

проспілковий рух.


Здобувши на рубежі XVІІІ – ХІХ ст. світову першість у промисловому

розвитку, Англія до середини ХІХ ст. стала країною “зразкового капіталізму”.

У 50 – 60-ті рр. посилилася її колоніальна політика. Англійці воювали в Китаї,

Ірані, Індії, Південній Африці, у Новій Зеландії, на Ямайці, в Ефіопії,

посилилося колоніальне ярмо в Ірландії, що викликало нове піднесення

боротьби ірландського народу за незалежність. Незважаючи на те, що

чартистський рух вичерпав свої внутрішні резерви, англійські робітники знову

виступили за загальне виборче право у 1865 – 1867 рр., заручившися

підтримкою тред-юніонів – профспілок, що набирали силу.

У 70-ті рр. ХІХ ст. починає розгортатися процес “поступової втрати

англійської світової промислової монополії. Втрачаючи становище майстерні

світу, Англія, проте, зберігала колоніальну та морську гегемонію, панівну роль

у світовій посередницькій торгівлі, страховій та банківській справі, які, як і

колись, приносили англійській буржуазії величезні, усе зростаючі прибутки”

[12; с. 51].

На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. у гірший бік змінився ідейний клімат у країні.

Прославлення “Великої Британії”, її експансіонізму, пропаганда гасла

“порятунок – в імперії” становили суть доктрини офіційної імперської ідеології.

130

Правління королеви Вікторії стало часом нових колоніальних захоплень,

загострення ірландського питання. Остання третина сторіччя не була

ознаменована масовим народним рухом, подібним до чартистського, але в цей

період зросла активність профспілок, отримав розвиток новий тред-юніонізм,

почали створюватися робітничі клуби, виникли соціал-демократичні організації.

Виникли політичні партії – Консервативна, Лейбористська, Ліберальна,

Незалежна робітнича.

Революції, соціальні рухи, визвольні війни продемонстрували сильні й

слабкі сторони народних мас, що заявили про себе як про потужну силу, яку не

можна ігнорувати. Одні бачили в масах (або в певній їхній частині) основний

двигун історичного прогресу, об’єднуючий та емансипуючий чинник, інші –

темну й руйнівну стихію, треті намагалися знизити напругу громадських

пристрастей, інкорпорувати маси в існуючу соціальну систему, внести в неї той

порядок, що склався на промисловому підприємстві, серцевиною якого служить

машина.

Відбулися серйозні зміни в філософській думці Західної Європи. Розум,

логос, що вважався основою європейського менталітету, втратив свій

універсалізм, його перестали розглядати як панацею від усіх бід. У позитивізмі

та прагматизмі запанувала ідея корисності. Ірраціоналізм та інтуїтивізм

поставили під сумнів цінність свідомості, А Ф. Ніцше проголосив міф

невід’ємною частиною (якщо не домінантою) людського існування.

На зміну “золотому” сторіччю європейської культури йшло “срібне”. І

хоча реалізм не вичерпав ще своїх великих ресурсів, усе відчутніше заявляло

про себе декадентство.

Помітним явищем у журналістиці кінця ХІХ ст. можна вважати традиції

“малих журналів”, що вийшли з пізньовікторіанського естетизму “Йєллоу Бук”

(“Жовта книга”) чи “Савой” з ілюстраціями Обрі Бердслі.

Наприкінці ХІХ ст. почалося формування того явища, яке в ХХ ст.

отримає назву “масова культура”.

131

Причетна до її формування масова преса, доступна широкому колу

читачів, широким верствам населення, зароджується в Англії в останні

десятиліття ХІХ ст. Бурхливий розвиток товарно-грошових відносин разом з

науково-технічним прогресом, що мало місце в ХІХ ст., зумовили появу нових

соціальних функцій преси, а саме: розгортання пропаганди нових соціально-

економічних відносин – капіталістичного способу виробництва. Для цього

потрібні були дешеві, доступні народним масам друковані органи. Справедливо

з цього приводу зауважує М. І. Кранс, що виникла необхідність у новій

соціальній функції преси – веденні пропаганди та агітації серед пролетарських і

дрібнобізнесових прошарків. А для цього потрібний принципово інший тип

газети, дешевої і доступної “нижчим” класам суспільства.

Після скасування “податків на знання” в англійській журналістиці

почалося формування такої системи періодичних засобів інформації, яка майже

в незмінному вигляді зберіглася до кінця ХХ ст., до появи та розвитку нових

електронних засобів спілкування.

Прийняття закону про загальну початкову освіту для дітей, збільшення

субсидій на освіту взагалі об’єктивно сприяло виникненню нової – і, головне,

широкої – соціальної аудиторії періодики. Саме для неї й призначався ряд

масових газет, котрі вирізнялися низькою роздрібною ціною, великим накладом

і величезним обсягом реклами: “Ньюс оф зе уорлд” (1843), “Дейлі мейл” (1896),

“Дейлі експрес” (1900).

Таким чином, відбулася диференціація преси на якісну та масову,

збагатилася типологія видань.

Фактично виникла “нова” журналістика, що мала як достоїнства, так і

недоліки. Тепер газети і журнали писали не лише про міжнародну й внутрішню

політику, фінанси та спорт. Збільшення вільного часу після скорочення

робочого дня, організація різноманітного дозвілля спричинили розширення

кола тем і проблем, про які почали розповідати журналісти англійських

редакцій. Негативний бік “нової” журналістики викликав потік сенсацій,

висмоктаних з пальця, часом просто вигаданих, відбувалося порушення прав

132

людини (зокрема, на особисте життя), за які боролися ті ж журналісти протягом

минулих століть.

У нових умовах якісні видання (“Таймс”, “Файненшл Таймс”, “Дейлі

Телеграф”, “Манчестер Гардіан”) у своїй змістовній моделі не змогли уникнути

негативних проблемно-тематичних ліній, що стали популярними на шпальтах

масової преси, але постаралися звести до мінімуму сенсаційний потік,

зробивши ставку на рекламодавців. Інакше ці видання просто не вистояли б у

конкурентній боротьбі з мільйонними накладами масових газет.

Хоча, звичайно, і якісна періодика практикувала в своїй практиці

маніпулювання громадською думкою. Так, провідна якісна газета “Таймс” саме

в подачі інформації про зовнішню політику виявила свою ідеологічну

“ангажованість”. Незважаючи на те, що Наполеон ІІІ був союзником Англії,

“Таймс” відгукувалася про нього стримано. Газета зайняла проурядову позицію

під час висвітлення ірландського питання, подій на Балканах; вона була

найактивнішим учасником “газетної війни”, що розгорнулась у зв’язку з

конфліктом Англії та Німеччини у Східній Африці. Не кращою сторінкою

історії “Таймс” стала її позиція в англо-бурській війні: вона замовчувала факт

наявності концтаборів у Південній Африці, а для прикриття вторгнення

англійців у Трансвааль опублікувала фальшивку, викриття якої викликало

широкий громадський резонанс.

Прикметною рисою ХІХ ст. стала поява інформаційних агентств, які

спеціалізувалися на швидкій (порівняно із зарубіжними власкорами видань)

передачі новин. Британське агентство Джуліуса Пола Рейтера склало гідну

конкуренцію французьким, німецьким, американським та іншим колегам-

конкурентам, перетворившися в ХХ ст. на світове агентство новин. Віддавши

поширення власної інформації всередині Англії агентству “Прес Асошіейшн”,

“Рейтер” зосередив свою увагу на міжнародній інформації, розширивши

кореспондентську мережу не лише на Європу, а й на Америку, Азію, Африку,

Австралію, Нову Зеландію та Океанію. З метою цивілізованого поділу світового

133

інформаційного ринку “Рейтер” тісно співробітничав із французьким

інформаційним агентством “Авас” і німецьким “Вольф”.

У ХІХ ст. виникають перші медіа-імперії, відбуваються процеси

монополізації та концентрації преси. Найбільш відомі англійські медіа-магнати

того часу – брати А. і Г. Хармсворти, А. Пірсон.

Наприкінці ХІХ ст. розпочалася соціальна диференціація видань,

пов’язана популярністю у суспільстві комуністичних і соціалістичних ідей.

Саме в Англії створюється Спілка комуністів (попередник Комуністичної

партії), І Інтернаціонал, Демократична та Соціал-демократична федерації,

Соціалістична ліга.

Таким чином, напередодні ХХ ст. англійський газетно-журнальний ринок

являв собою складну та суперечливу єдність.

134

Розділ 3.

Періодика ХХ сторіччя

3.1. Періодичні видання Великобританії першої половини ХХ

ст.

На газетно-журнальному ринку Великобританії з’явилися люди, які

задаватимуть тон в англійській журналістиці упродовж першої половини ХХ ст.

Це Макс Ейткен (згодом лорд Бівербрук), який купив у 1913 р. “Дейлі Експрес”,

а також брати Беррі (згодом лорд Кемсл і лорд Кемроуз), котрі дебютували в

135

1901 і 1915 рр. і стали власниками “Дейлі Телеграф” і “Санді Таймс”. Як і

колись, на провідних ролях перебували брати А. і Г. Хармсворти.

У 1903 р. Альфред Хармсворт стає пером Англії – лордом Норткліффом.

Під час першої світової війни Норткліфф агітував за перемогу союзників, навіть

різко критикував недостатньо (з його точки зору) сумлінних політиків. Це

викликало скандал, газету спалювали, забирали з бібліотек. Проте з часом

репутація Норткліффа була відновлена, громадська думка та влада оцінили його

патріотизм. Норткліфф був відправлений у США у ролі голови британської

військової місії.

У 1903 р. Хармсворти починають випускати ще одну щоденну газету –

“Дейлі Міррор” (“Щоденне дзеркало”). Вона була задумана як дешеве

видання, розраховане на домогосподарок і призначена для хатнього читання. Із

часом “Дейлі Міррор” перетворилася на ще більш дешеве ілюстроване видання,

просякнуте британським імперським духом.

У Гарольда Хармсворта (з 1914 р. – лорда Ротерміра) були й свої видання,

в тому числі провінційні. На рубежі століть у Хармсвортів нараховувалося 6

щоденних газет у Лондоні, 2 за межами столиці, 14 щотижневиків, газета в

Парижі. У 1910 р. вони заснували акціонерну кампанію “Амальгамейтед Прес”.

Її капітал становив 1 млн. фунтів стерлінгів.

У 1914 р. імперія Хармсвортів розділилась: Ротермір став власником

“Дейлі Міррор”, Норткліфф – “Таймс” і “Дейлі Мейл”. У 1922 р. помер

Норткліфф, і “Таймс” купив лорд Астор. У 1921 р. заявила про себе газетна

монополія лорда Каудрея. В цілому газетно-журнальний ринок було поділено,

але боротьба між магнатами преси ще не завершилась.

Крім “Дейлі міррор”, у тому ж 1903 р. виникла ще одна масова газета –

“Дейлі скетч” (“Щоденний нарис”).

На початку ХХ ст. посилюється рух, спрямований на формування

політичних організацій, здатних відобразити інтереси англійських трудящих. У

1906 р. почала заявляти про себе як про серйозну політичну силу Робоча

(Лейбористська) партія. У 1911 р. оформилася Британська соціалістична партія.

136

На хвилі громадського піднесення виникла газета англійських робітників

“Дейлі Геральд” – “Щоденний вісник” (1911 – 1964). Спочатку це була

листівка, що розійшлася накладом 13 тис. прим. і відобразила вимоги

страйкарів, звільнених з роботи. Поступово вона перетворилась на газету, яку

видавала “Ліміт паблішінг компані”. Її позиція була більш радикальною, ніж

платформа керівництва лейбористської партії.

“Дейлі Геральд” послідовно підтримувала боротьбу докерів,

будівельників і шахтарів за свої права. Звичайно, що видання користувалося

популярністю серед англійських робітників. У роки, що передували першій

світовій війні, газета служила форумом гострих політичних дебатів,

допомагаючи розгортанню широкого профспілкового руху. Але з початком

першої світової війни її захлинула шовіністична хвиля, хоча з часом позиція

газети зміниться.

У роки першої світової війни, незважаючи на лозунг “громадянського

миру”, у Великобританії вже у 1915 р. почалася смуга страйків, викликаних

важкими умовами життя трудящих. Антивоєнні сили країни об’єдналися

навколо щотижневика Британської соціалістичної партії (1911) “Колл” –

“Поклик” (1911-1921), котрий видавався (з 1916 р.) партійною більшістю. Це

видання розглядається як безпосередній попередник англійської комуністичної

преси.

На розвиток робітничого руху у Великобританії серйозно вплинула

Жовтнева революція в Росії. Рух на її підтримку був пов’язаний із створенням

Комуністичної партії Великобританії в 1920 р.

Результати першої світової війни мали суперечливі наслідки для

Великобританії. Військові замовлення принесли величезні прибутки

монополіям, що потягло за собою активізацію процесу концентрації

виробництва та посилення позицій фінансового капіталу. Британська

колоніальна імперія збільшилася на 2,6 млн. кв. км, а її населення – на 9 млн.

чол. Міжнародні позиції країни були достатньо сильними. Разом з тим Британія

137

зазнала і серйозних втрат: 743 тис. чол. були вбито і 1 млн. 693 тис. – поранено.

Погіршився матеріальний стан трудящих, у країні зростала соціальна напруга.

У 1918 р. коаліційний уряд, який становили ліберали, консерватори та

лейбористи, провів виборчу реформу: так, уперше жінки (після 30 років)

отримали право обирати і бути обраними до парламенту. Змінювалося

співвідношення політичних сил у країні. Втрачали свою лідируючу роль

ліберали, поступово зростав вплив лейбористів. У 1924 р. був сформований

перший лейбористський уряд. Профспілки, чисельність яких під час війни

зросла у півтора рази, переживали етап серйозних внутрішніх розбіжностей. У

1920 р. виникла Комуністична партія Великобританії. Загалом 20-ті рр.

характеризувалися наростанням страйкового руху, кульмінацією якого став

загальний страйк 1926 р.

Цей період (до 1945 р. включно) виявився напруженим і для англійської

преси. Активізувався процес монополізації в галузі газетно-журнальної справи.

На думку англійського фахівця в галузі засобів інформації Р. Вільямса, “в

економіці, що змінюється та регулюється новим масовим рекламним каналом,

газети також змінюють становище незалежного приватного підприємства на

статус члена капіталістичного об’єднання нового типу” [3; с. 42]. У 1921 р. 116

із 130 провінційних щоденних газет не були власністю монополій, у 1929 р.

лише 69 із 113 вважали себе немонополізованими.

Монополізація газетно-журнального ринку Англії супроводжувалася

жорстокою конкуренцією. Ротермір і брати Беррі змагалися у боротьбі за

провінційну пресу; знищити один одного вони не змогли, і змушені були

розділити сфери впливу. Позиції одного з братів Беррі – лорда Кемроуза –

зміцнилися, коли в 1927 р. він став власником “Дейлі Телеграф”. Обсяг

продажу газети, яка колись мала гігантський наклад, скоротився до 84 тис.

прим. Але після “вливання” такого видання, як “Морнінг Пост”, аудиторія

“Дейлі Телеграф енд Морнінг Пост” зросла до 100 тис. читачів, а до 1939 р.

продавалося вже 750 тис. прим. У руках Кемроуза опинився концерн

“Амальгамейтед прес” і газета “Файненшл Таймс”.

138

Імперія іншого брата Беррі – лорда Кемслі – включала в себе недільні

видання (серед них – “Санді Таймс”), а також провінційні газети.

Лорд Ротермір – власник “Дейлі Мейл” – у 1928 р. заснував компанію

“Норткліфф Ньюспейперс Лтд.”, що дозволило йому створити мережу

провінційних вечірніх видань. Із 1934 р. він обіймав посаду президента

Асоціації газетних підприємців.

Концерн “Одамс” придбав лондонську газету “Піпл” (“Люди”) і

лейбористську “Дейлі Геральд” (відповідно у 1925 і 1929 рр.), які в пошуках

своєї “ніші” на читацькому ринку змагалися з лордом Бівербруком – власником

“Дейлі Експрес”.

Розвиток журнальної періодики Великобританії у 20-ті – 30-ті рр. не

вирізнявся стабільністю. Поступово сходили зі сцени колись улюблені

англійськими читачами щомісячники, їхнє місце займали нові видання.

Жіночі видання набувають стабільності лише на початку ХХ ст. Одним із

перших видавців-засновників жіночих журналів у Британії був лорд Норткліфф,

який і забезпечив стабільне регулярне видання жіночих видань. Але в основі

цієї стабільності лежали гроші, а не цілеспрямована політика правлячого

кабінету чи розвиток феміністського руху. У 1925 р. вийшов щомісячний

журнал “Модерн Вумен” (“Сучасна жінка”), за ним побачили світ “Вумен

енд Хоум” (“Жінка і дім”), “Май Хоум” (“Мій дім”), “Вумен енд Б’юті”

(“Жінка і краса”), “Еврі Вумен” (“Кожна жінка”), більшість з цих видань

перестали виходити під час війни або були тоді ж призупинені.

Серед журналів типу “мегезін” виділявся “Кантрі Мен” (“Сільський

житель”), створений Дж. У. Роберсоном у 1927 р. Це видання кишенькового

формату стисло й лаконічно висвітлювало події, що відбувалися в провінції.

“Кантрі Мен” користувався популярністю, яку, на думку істориків

журналістики, можна було порівняти з відомістю американського “Рідерз

Дайджест”.

Втілити в життя концепцію Генрі Люса (засновника відомого

американського журналу “Тайм”) спробував в Англії Тібор Корда в “Ньюс

139

Рев’ю” – “Огляд новин” (1936), а потім і концерн “Одамс”, до якого перейшло

це видання. У 1938 р. з’явився національний ілюстрований щотижневик

“Пікчер Пост” (“Ілюстрована пошта”), видавцем якої був Едвард Халтон.

Перший номер “Пікчер Пост” розійшовся в кількості 750 тис. прим.

Принципово новим явищем в історії стало виникнення “Радіо Таймс”

(1923) і “Ліснер” – “Слухач” (1929), що тісно пов’язали свою долю з

англійським радіомовленням. Обидва щоквартальні журнали видавалися Бі-Бі-

Сі.

Болісною виявилася для Великобританії світова економічна криза кінця

20-х – початку 30-х рр., хоча порівняно із США, Німеччиною та Францією її

економіка постраждала менше. Національний уряд, що об’єднав лейбористів,

лібералів і консерваторів, намагався знайти вихід з кризи шляхом наступу на

права трудящих. Закон “Про підбурювання до заколоту” (1934) передбачав

суворі покарання за антивійськову пропаганду.

У 1932 р. Освальд Мослі створив Британську спілку фашистів, з’явився

ряд профашистських організацій. Але, на думку істориків, “фашистський рух в

Англії не зміг створити собі масової опори, як це було в Італії та Німеччині.

Англійська буржуазія мала достатньо можливостей для використання в своїх

інтересах парламентської системи і не вважала за потрібне просити допомогу у

фашистів щодо управління країною. Робітничий клас Англії висловив своє

негативне ставлення до фашизму і дав рішучу відсіч провокаціям молодчиків

Мослі. Фашистский рух опинився в ізоляції” [36; с. 61].

В умовах наростання військової загрози країна пережила ще одну

економічну кризу.

Якщо на початку Другої світової війни у певних політичних кіл

Великобританії існували ілюзії з приводу того, що “дивна війна” (до травня

1940 р.) не носитиме затяжного характеру, то після поразки Франції, Бельгії та

Нідерландів стало очевидним, що становище загострилося до межі. Серйозної

шкоди завдали Англії (особливо її мирному населенню) масовані гітлеровські

140

бомбардування, у ході яких (серпень 1940 р. – травень 1941 р.) було скинуто

190 тис. бомб. Близько 40 тис. чол. загинуло, 46 тис. було поранено.

У 1941 р. військовим командуванням Великобританії та США було

розроблено план, в якому Німеччина визнавалася ворогом номер один, а Європа

– основним театром військових дій. Посилилася активність британських військ

в Африці. У день початку Великої Вітчизняної війни прем’єр-міністр

Великобританії Вінстон Черчілль висловив намір надати допомогу Радянському

Союзу; союзницькі відносини між країнами були встановлені 12 липня 1941 р.

Цікаво, що постійним представником В. Черчілля у Кремлі був його особистий

друг лорд Бівербрук.

У серпні 1941 р. було прийнято Атлантичну хартію, яка підкреслила

необхідність боротьби з фашизмом. У 1942 р. завершився процес створення

антигітлерівської коаліції, але другий фронт було відкрито лише в 1944 р.

Великобританія відіграла істотну роль у підготовці операції “Оверлорд”.

Московська і Тегеранська конференції (1943), а також Кримська та

Потсдамська (1945) визначили позицію Великобританії у боротьбі проти

гітлерівської Німеччини та її уявлення про характер післявоєнного світу.

У період, що розглядається, великою насиченістю вирізнялося культурне

життя країни. Література та мистецтво зазнали на собі величезного впливу

суспільних процесів, що розгорнулися в Англії, і найбільших соціальних

потрясінь ХХ ст.

Можна назвати значну кількість літературної, музичної, дитячої та

наукової періодики: “М’юзик енд Леттерз” – “Музика та література” (1920),

“Джіогрефікел Мегезін” – “Географічний журнал” (1935), “Уорлд Рев’ю” –

“Всесвітній огляд” (1936), “Джон О’Ландн’с Віклі” – “Щотижневик Джона

О’Лондона” (1919), “Еврібоді” – “Для всіх” (1927), “Чілдренс Ньюспейпер”

– “Дитяча газета” (1919). Не всім дорогокоштовним виданням вдалося

вистояти: зникли “Критеріон” після порівняно короткого часу існування в 20 –

30-ті рр., “Ландн Мерк’юрі” – “Лондонський вісник” (1919), “Ріелітів” –

“Реаліст” (1929), “Лайф енд леттерс” (“Життя та листи”) та багато інших.

141

Соціально-політичне розмежування англійської преси, яке виразно

виявилося в ХІХ ст., набуло нової гостроти в 20-ті рр. ХХ ст. Після

організаційного оформлення Комуністичної партії Великобританії одне за

одним з’являються пов’язані з нею видання. Першим центральним органом

партії, що носив просвітницький, теоретичний характер, була газета

“Ком’юніст” – “Комуніст” (1920 – 1923). У 1921 р. був засновано щомісячний

робітничий журнал “Лейбор манслі” (“Щомісячник робітників”) і

щотижневик “Санді Воркер” (“Робітнича неділя”). Після закриття газети

“Ком’юніст” завдання більш тіснішого об’єднання пропаганди і агітації

намагався вирішити щотижневик “Воркерс Віклі” – “Щотижневик

робітників” (1923 – 1927), спадкоємницею якого, у свою чергу, стала газета

“Воркерс Лайф” – “Життя робітників” (1927 – 1928), що очолила боротьбу

безробітних в умовах економічної кризи.

Новим етапом у розвитку комуністичної преси Великобританії став вихід

у світ щоденної газети “Дейлі уоркер” (“Щоденний робітник”) 1 січня 1930 р.

(перший редактор – Дж. Кембелл), яка користувалася великою популярністю у

своїх читачів. У 1935 р. Ліга комуністичної молоді заснувала газету

“Челлендж” (“Виклик”). Напередодні другої світової війни ліва англійська

преса користувалася великою популярністю. У 1939 р. “Дейлі уоркер”

продавала 50 тис. прим. щодня, що становило близько чверті тиражу “Таймс”.

Політичне протистояння різних таборів англійської преси посилилося по

мірі наростання військової небезпеки. Військові амбіції Гітлера підтримував

лорд Ротермір (що принесло йому репутацію політично безвідповідальної

людини). Незважаючи на те, що в Англії не вдалося створити єдиний фронт (як,

приміром, це відбулось у Франції, де Народний фронт став потужною

антифашистською силою), антивійськовий рух також став важливим чинником

громадського життя. Він зачепив широкі верстви населення, його представляли

різні партії та політичні угруповання, з ним були пов’язані й різні періодичні

видання. Антивійськові виступи були постійними на сторінках “Дейлі уоркер”,

“Ком’юніст Рев’ю” – “Комуністичний огляд” (1921) – теоретичного органу

142

компартії, “Модерн Куотерлі” – “Сучасний щоквартальник“ (1938) –

наукового марксистського журналу.

Демократичні цінності світової та національної культури виборював

журнал “Ландн Афродайт” – “Лондонська Афродита” (1928), створений

лівими письменниками та публіцистами Дж. Ліндсеєм і П. Р. Стефенсоном.У

30-ті рр. було відкрито Клуб лівої книги, який займався видавничою діяльністю.

Інтелігенція об’єднувалася навколо журналу “Сторм” – “Буря” (1933) і

щомісячника “Лефт Рев’ю” – “Лівий огляд” (1934) – органу британської секції

Міжнародного об’єднання революційних письменників. У 30-ті рр. виникає

Товариство друзів СРСР, що видавало журнал “Раша Тудей” (“Росія

сьогодні”).

Багато представників творчої інтелігенції взяли участь у війні в Іспанії

(1936 – 1938), яка для деяких з них закінчилася трагічно: Ральф Фокс (1901 –

1937), один із засновників “Лефт Рев’ю”, загинув під Мадридом (його книга

“Роман і народ” вийшла посмертно), загинули критик-марксист Крістофер

Колдуелл (1909 – 1937), Джон Корнфорд (1915 – 1936), який видавав журнали

“Кембрідж Лефт” (“Кембріджський лівий”) і “Стьюдент Вангард”

(“Студентський авангард”).

У 1936 р. до Іспанії виїздить у ролі кореспондента кількох англійських

видань Кім Філбі (з 1934 р. – співробітник радянської розвідки). Через деякий

час Філбі стає офіційним та єдиним кореспондентом “Таймс” у таборі генерала

Франко, якому імпонувала журналістська діяльність Філбі.

Англійська преса відчула на собі увесь тягар військового часу. Одним з її

перших завдань було збереження видавничої бази, щоб у випадку

непередбачених обставин діяльність преси зберігала максимально можливу

стабільність. Уже у вересні 1940 р. були серйозно пошкоджені будинки “Івнінг

Стандард” (“Вечірній прапор”), “Дейлі Геральд”, “Таймс”, “Дейлі Скетч”, у

грудні – “Дейлі Телеграф”. У травні 1941 р. постраждали редакції та друкарні

“Морнінг Едвертайзер”, “Дейлі Ньюс”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Уорлд’с Прес

Ньюс” (“Новини світової преси”), “Дейлі Геральд”. Одна з бомб влучила у

143

приміщення, де зберігалися стародруки, а також газети XVIIІ і ХІХ ст. Усіх їх

було знищено. Збереглися лише стародруки, які знаходились у підвалах

Британського національного музею або перебували за кордоном (приміром,

найбільш повний комплект “Ревю” Д. Дефо зберігається у Бібліотеці конгресу

США).

З’явилася практика випускати видання, що залишилися без приміщень

або обладнання, у редакціях своїх сусідів, наприклад “Мідленд Дейлі

Телеграф” (“Щоденний телеграф Мідленда”) з Ковентрі виходила в офісі

“Бірмінгем Газетт” (“Бірмінгемська газета”).

Друга світова війна велася на багатьох фронтах і в багатьох регіонах

світу, що вимагало величезної мобільності журналістського корпусу. Англійські

кореспонденти висвітлювали події в Данії, Норвегії, Бельгії, Франції, Північній

Африці, Бірмі, на Далекому Сході. Незважаючи на збільшення маси інформації,

одержуваної пресою, багато газет і журналів змушені були зменшити свій

обсяг, видання деяких (це стосувалося переважно журналів) було призупинено.

У роки війни в Англії виходила преса еміграції – тих, хто боровся з

фашистським режимом. У друкарні “Таймс” друкувалася американська

військова газета “Старз енд Страйпс” (“Зірки і смуги”).

У 1941 р. відділ інформації МЗС СРСР у Лондоні почав видавати

щоденну газету “Сов’єт Уо Ньюс” – “Советские военные новости”

(“Радянські військові новини”) і щотижневик під такою ж назвою. За

аналогією у СРСР із 1942 р. міністерство інформації Великобританії випускало

щотижневик “Британський союзник”. Обмін виданнями припинився в роки

“холодної війни”.

Під час Другої світової війни по відношенню до преси було прийнято ряд

нових обмежень: зокрема, було запроваджено систему так званої добровільної

цензури. Її мета “полягала в тому, щоб не пропустити у відкриту пресу

матеріали, які могли б видати ворогові інформацію, цінну з точки зору ведення

війни. Система ця передбачала контроль над фактами, а не над думками”, але

водночас до Закону про охорону держави “були додані два нові параграфи,

144

спрямовані якраз проти свободи висловлення думок. Вони дозволяли міністру

внутрішніх справ заборонити будь-яке видання за своїм особистим розсудом”

[82; с. 9]. Фактично йшлося про військову цензуру та самоцензуру.

Запровадження цензури, а також фінансові труднощі наклали серйозний

відбиток на діяльність газет і журналів країни.

Без пред’явлення звинувачень 21 січня 1941 р. була закрита “Дейлі

уоркер”, а також невеличке видання “Вік” (“Тиждень”), що поширювалася

лише передплатою. Заборона була знята 7 вересня 1942 р. Серйозне

попередження було зроблено газеті “Дейлі Міррор”, яка надрукувала

карикатуру, здатну, на думку офіційних осіб, викликати поразницькі настрої.

Реакція преси була неоднозначною. “Дейлі Геральд” заявила: “У сто разів

розважливіше дозволити газеті писати дурниці, ніж здійснювати акцію, що

може підірвати віру громадськості у незалежність”.

Таким чином, англійська преса за час війни не зазнала суттєвих втрат. Із

1937 до 1947 р. дещо скоротилася чисельність національних і провінційних

недільних видань, але зріс їхній тираж. Кількість національних щоденних

видань залишилася незмінною, однак їхні наклади збільшились. Стало менше

провінційних ранкових видань, але вони почали виходити великими накладами.

Та ж тенденція виявилася і в сфері щотижневої преси, що говорить про

динаміку процесу її концентрації. Наприкінці 40-х і в 50-ті рр. на 41 прес-

концерн Англії припадало 57% загального комерційного обігу 542 газетних

підприємств. Більша частина газетно-журнального ринку в цей час була

поділена між провідними прес-концернами.

Однією з найпотужніших стала група “Дейлі Міррор Ньюспейпер” (нею

володів родич Ротерміра Сесіль Кінг). Основними виданнями групи були

“Дейлі Міррор” і “Санді Пікторіел”. Крім газет і журналів в Англії, Сесілю

Кінгу належали газети в Африці. Він вкладав кошти в пресу Австралії, а також

у комерційне телебачення Англії та Австралії. Із 1959 р. С. Кінгу належав

концерн “Амальгамейтед Прес”. “Одамс Прес Груп” (А. Дункан) володіла,

окрім “Дейлі Геральд”, багатьма газетами та журналами в Англії. “Рой Томсон

145

Ньюспейперз” (колишня “Кемслі Ньюспейперз”) стала власником “Санді

Таймс” і “Санді Грефік”. “Асошіейтед Ньюспейперз” Ротерміра не лише

контролювала лондонські газети (“Дейлі Мейл”, “Дейлі Скетч”, “Івнінг Ньюс” і

“Санді Діспетч”), провінційну пресу та зарубіжні видання, але й вкладала

капітал у виробництво газетного паперу, залізорудні родовища, у комерційне

телебачення.

Серед магнатів газетно-журнального бізнесу у 50-ті рр. в Англії

виділялися також Джон Еллерман (“Ілюстрейтед Ньюспейперз”), Гарольд

Дрейтон (“Юнайтед Ньюспейперз”), лорд Каудрей (“Вестмінстер Прес

Провіншл Ньюспейперз”), Гарольд Хармсворт (“Хармсворт Ньюспейперз Лтд.”

та “Асошіейтед ньюспейперс”).

Перші десятиріччя після закінчення Другої світової війни для

Великобританії були складним й динамічним періодом. З одного боку, у країні

відбувалося посилення ролі монополій. Концентрація капіталу в газетно-

видавничій індустрії невпинно продовжувалась. Про це, зокрема, свідчить той

факт, що за 20 перших післявоєнних років кількість газетних монополій різко

зменшилася: утворилося 7 корпорацій. У той час, як до Другої світової війни в

Англії існувало 490 газетно-журнальних монополій. До середини 70-х рр. ХХ

ст. у руках 7 газетно-журнальних концернів зосереджено три четвертих тиражу

всіх англійських газет.

Проте з другого боку, розгорнувся процес націоналізації вугільної та

газової промисловості, електростанцій, внутрішнього транспорту, цивільної

авіації. Лейбористи висунули програму “демократичного соціалізму”, водночас

зробивши більш жорсткою податкову політику та проводячи заморожування

заробітної платі. Така політика дуже швидко викликала розчарування та

незадоволення мас, і в 1951 р. до влади приходять консерватори. У 1954 р. під

гаслом “кожний – капіталіст!” розгорнулася кампанія за придбання

робітниками акцій великих промислових підприємств, яка була активно

підтримана консерваторами і викликала нове поглиблення соціальних

суперечностей.

146

Наприкінці 40-х рр. розпочався розпад колоніальної системи (його

кульмінацією стануть 60-ті рр. ХХ ст.).

Промова Вінстона Черчілля у Фултоні (США) в 1946 р. поклала початок

тривалому періоду протистояння капіталізму та соціалізму в умовах

біполярного світу.

Монополізація преси у 50-ті рр. ХХ ст. не могла не хвилювати англійську

громадськість, однак обговорення цієї проблеми не внесло яких-небудь змін у

розвиток англійської журналістики.

У 50-ті рр. зміцнюються зв’язки влади і власників газетно-журнального

ринку Англії. Ця тенденція виявилася ще в роки Другої світової війни, коли

лорд Кемроуз і лорд Бівербрук займали важливі державні посади.

На думку Г. Герда, в середині ХХ ст. становище англійської преси було

виключно стабільним. Багато в чому це пояснювалося зростання реклами та

постійною орієнтацією на різноманітні групи, що становили читацьку

аудиторію. Журналісти пристосувалися до нових ритмів життя, відмовлялися

від помпезного стилю. Пожвавішала подача матеріалів на першій полосі,

збільшився обсяг міжнародної інформації, став цікавішим ілюстративний

матеріал. У 50-ті рр. ще не було втрачено інтерес до серйозної журналістики,

який зріс під час війни. Свідчення цьому – успіх журналу “Спектейтор” у

післявоєнний час, коли видання не лише збільшило обсяг продажу всередині

країни, а й стало відомим за кордоном.

Але тим не менше на рубежі 50 – 60-х рр. ХХ ст. специфіку англійської

преси визначали видання, що лідирували на той час серед якісних і масових

газет. Звичайно, це була “Таймс”. У 1959 р. набула загальнонаціонального

характеру “Манчестер Гардіан”, перейменована на “Гардіан” (150 тис. прим.).

Найбільш багатотиражною з якісних газет стала “Дейлі Телеграф енд Морнінг

Пост” (1 млн. прим.). Виживши у тривалій конкурентній боротьбі, заявила про

себе як про серйозне та інформоване видання “Файненшл Таймс”.

Серед масових газет перше місце за накладом займала “Дейлі Міррор” (4

млн. 700 тис. прим.), далі йшли “Дейлі Експрес” (4 млн.), “Дейлі Мейл” (2 млн.)

147

і “Дейлі Скетч” (1 млн. прим.). Скандальну “Ньюс оф зе Уорлд” по неділях

читали 16 млн. чол.

Характер серйозного видання вдалося зберегти найстарішій англійській

газеті “Обсервер” (“Спостерігач”). Поза конкуренцією в середині 50-х рр.

залишався гумористичний журнал “Панч” (1842).

Після війни фінансових труднощів зазнала комуністична преса. Якщо

наприкінці війни тираж “Дейлі уоркер” становив 102 тис. прим., то до середини

50-х рр. він знизився до 83 тис. 422 прим. “Дейлі уоркер” продовжувала

залишатися єдиною щоденною газетою компартії. У 1957 р. почав виходити

теоретичний щомісячний журнал “Марксизм Тудей” (“Марксизм сьогодні”),

про проблеми комуністичного руху писав щотижневик “Уорлд Ньюс” (“Світові

новини”). Журнали “Челендж”, “Вумен Тудей”, “Бритіш-Сов’єт Френдшип”

(“Британо-Радянська дружба”), “Лейбор Рісерч” (“Трудові дослідження”),

“Ед’юкейшн Тудей енд Туморроу” (“Освіта сьогодні та завтра”), також були

пов’язані з діяльністю англійських комуністів, але призначалися для широкого

кола читачів.

Широке розповсюдження в Англії отримала профспілкова преса,

представлена в основному журналами, циркулярами та бюллетенями. Серед

пацифістських видань найбільшим накладом видавався щотижневик “Піс

Ньюс” (“Новини світу”) – 30 тис. прим.

3.2. Газета “Таймс” у першій половині ХХ ст.

Кардинальні перетворення, які б вивели газету “Таймс” уперед, були

реалізовані лише в ХХ ст., коли власником її став Артур Уолтер – спадкоємець

Джона Уолтера ІV. На початку ХХ ст. “Таймс” являла собою потужне газетне

підприємство. Власне, “Таймс” видавалася на 20 – 28 шпальтах обсягом

приблизно в 113 тис. слів, не рахуючи оголошень. Газетними “продовженнями”

“Таймс” служили “Мейл” (“Пошта”), що виходила тричі на тиждень і являла

собою огляд публікацій основного видання; “Таймс Віклі Едішн”

148

(“Щотижневе видання Таймс”), в якій передруковувалися найбільш цікаві

виступи “Таймс”; “Літреча” (“Література”), що являв собою щотижневик з

оглядом світової літератури; “Ісс’юз” (“Підсумки”) – два піврічні збірники

фінансового характеру. “Таймс” випускала також енциклопедичну та довідкову

літературу.

У 1908 р. газета перейшла до рук лорда Норткліффа, який залишався

власником “Таймс” аж до своєї смерті. Таким чином, в одних руках опинилася

як якісна, так і масова преса, незважаючи на їхню відчутну різницю. Процес

монополізації преси в Англії набирав силу.

Новий власник (з 1922 р.) лорд Астор вирішив реорганізувати “Таймс”,

яка стала трастом: це було зроблено для того, щоб власність не потрапила до

чужих рук.

Її престиж продовжував залишатися виключно високим, хоча газета не

прагнула розширити коло своїх читачів, і її наклад коливався в межах 200 – 240

тис. прим.

3.3. Інформаційне агентство “Рейтер”

у першій половині ХХ ст.

На початку ХХ ст. агентство новин “Рейтер” продовжувало зміцнювати

свої позиції як на британському, так і на світовому інформаційних ринках.

Однак у роки першої світової війни (1914 – 1918) агентство опинилося в

складному становищі, коли розгорнулося пропагандистське протиборство

воюючих сторін. (Характерно, що Великобританія через 4 год. після початку

бойових дій вивела з ладу кабельну мережу Німеччини, позбавивши її

найважливішого інформаційного каналу). Барону Рейтеру (нащадку вихідців з

Німеччини) довелося доводити справді британський характер агентства, а після

добровільного уходу на фронт його єдиного сина та смерті дружини власник

агентства в 1915 р. застрелився. Його посаду посів Родерик Джонс (1877 –

1962), позиції агентства відразу зміцнились. Із 1918 р. Джонс відає

149

пропагандою в міністерстві інформації, тоді ж він перетворюється на сера

Родерика, автократія якого триватиме з 1919 по 1934 р.

За час Першої світової війни обсяг інформації, переданої “Рейтер”, досяг

небачених розмірів. Лише через кілька його підрозділів пройшло 10 млн. слів.

Зростання обсягу інформації було пов’язано із кількісним зростанням

англійської преси. За даними англійського історика журналістики Г. Герда, в

1852 р. у країні виходило 1 тис. 165 газет і 213 видань типу “мегезін”, у 1870 –

відповідно 1 тис. 390 і 626; у 1880 – 1 тис. 986 і 1 тис. 097; у 1890 р. – 2 тис. 234

і 1 тис. 778; у 1900 – 2 тис. 488 і 2 тис. 446.

До 1914 р. редакція складалася з європейського, американського,

азіатського відділів і відділу домініонів; штат агентства в Лондоні нараховував

150 співробітників. У 1910 р. “Рейтер” починає діяти як банкір, а в 1912 р.

капітал “Рейтер’с телеграм компані Лтд.” збільшився зі 100 тис. до 500 тис.

фунтів стерлінгів. Найбільш прибутковою із зарубіжних служб “Рейтер” до

1918 р. стає та, яка працювала в Індії. Прибутки із цього регіону більш ніж у 4

рази перевищували надходження з Північної Америки.

Формування нової системи засобів масової інформації, що весь час

розширювалась (із появою радіомовлення, а пізніше телебачення), передбачала

й розширення сфер впливу агентств новин. Але в післявоєнний період “Рейтер”

зазнало труднощів, певною мірою обумовлених викликом, кинутим йому

Америкою. Потрібна була серйозна реорганізація різних служб агентства,

керівництво якого по достоїнству оцінило переваги радіо і телефона. У 20-ті рр.

“Рейтер” починає систематично використовувати радіослужбу, з 1935 р. – нову,

вдосконалену технологію. До кінця 30-х рр. 90% усього обсягу новин “Рейтер”

транслювалося по радіо.

Зміцнилися фінансові зв’язки “Рейтер” з англійською пресою. За словами

Дональда Ріда, Родерик Джонс перетворив агентство на частину спільної

власності, яка належала власникам британської преси [87; с. 163]. Після Першої

світової війни “Рейтер” намагалося посилити свої позиції в різних регіонах

світу – у Південній Африці, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Індії (звідси

150

агентство продовжувало отримувати найбільші прибутки), Китаї. Але “Рейтер”

усе більше й більше відчувало на собі тиск з боку американських

інформаційних агентств – “Юнайтед Прес Інтернешнл” (ЮПІ) і “Асошіейтед

Прес” (АП). Фінансова криза 30-х рр. не обійшла стороною і “Рейтер”: обсяг

слів, які передавалися агентством, скоротився. Ускладнилися стосунки “Рейтер”

з британським “Форін офіс”, що призвело до відставки Джонса в 1941 р.

Зміни, що відбулися в “Рейтер” у період між двома світовими війнами, а

також зміна керівництва допомогли агентству нарешті пережити, на думку Д.

Ріда, “хорошу війну”. Якщо новини у Великобританії підлягали досить суворій

цензурі, то дещо більшою свободою користувалася інформація, що

передавалась за кордон. Характерно, що Німеччина дуже уважно стежила за

повідомленнями “Рейтер”, не без підстав вважаючи їх частиною британської

прпагандистської машини.

У “географії” інформації “Рейтер” істотне місце займав Радянський Союз,

куди був направлений кореспондент агентства Гарольд Кінг (у травні 1943 р.

він отримав особисто підписану Сталіним заяву про розпуск Комінтерна).

Дбайливо велася агентством підготовка до висвітлення висадки союзників у

Нормандії. Ця акція отримала оперативну та різнобічну інформаційну

підтримку [87; с. 215].

Дональд Рід дотримувався версії, що Гітлер застрелився у своєму бункері,

тому що почув повідомлення “Рейтер” про переговори Гіммлера із союзниками.

Рід додає, що Гітлер “завжди довіряв точності новин “Рейтер”. Життя

кореспондентів англійського агентства новин нерідко знаходилося під

загрозою: так, у Токіо в 1940 р. при загадкових обставинах було вбито

співробітника токійської редакції “Рейтер” Джіммі Кокса.

Під час війни і в перші післявоєнні роки відбулася серйозна реорганізація

фінансової структури агентства, яке в 1941 р. стало трастом. Половина акцій

“Рейтер” була продана Асоціації газетних підприємців, до якої входили

власники усіх лондонських газет. Це одночасно зміцнило як зв’язки агентства з

монополіями преси, так і його фінансову базу. У 1945 р. загальний штат

151

співробітників (у тому числі й тих, хто знаходився за кордоном) становив 2 тис.

чол. До 1950 р. великі бюро агентства діяли в 23 країнах світу, а невеликі – ще в

19. У 40 – 50-ті рр. агентство отримало близько півмільойна слів різних

повідомлень. Позиції “Рейтер” зміцнилися в Азії, особливо Південно-Східній, в

Африці, на Близькому Сході. Правда, якщо прибуток, одержуваний “Рейтер” з

Європи, за перше післявоєнне п’ятиріччя збільшився у 4 рази, з країн Далекого

Сходу – майже в 11 разів, то різко скоротилися його прибутки (приблизно в 4,5

раза) з Індії, після проголошення в цій країні незалежності.

Координація діяльності “Рейтер” і “Прес Асошіейшн”, розподіл сфер

їхнього впливу сприяв тому, що преса (і англійська, і зарубіжна) отримала

величезний потік різноманітної інформації.

Так, “Рейтер” щодня передає 5 млн. 500 тис. слів міжнародної та

внутрішньої інформації. По регіональних програмах передається 120 тис. слів

англійською, французькою, німецькою, іспанською та вірменською мовами.

Завдяки передачі “Рейтер” поширення своєї інформації всередині

Великобританії агентству новин “Прес Асошіейшн” (1868) абоненти ПА

приймають щодня 80 тис. слів.

Крім цих двох основних інформаційних агентств, у країні існує ще

“Ексчейндж Телеграф”, скорочено “Екстел” (1872) – англійське акціонерне

інформаційне агентство, що передає економічну, фінансову, статистичну і

спортивну інформацію.

3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст.

У 60-ті рр. ХХ ст. відбулися численні зміни в історичній долі

Великобританії. Ця країна (її населення тоді становило 2% усього людства)

перестала бути потужною колоніальною імперією, якій колись належала чверть

суші нашої планети, де проживала третина населення Землі. На початку 60-х

152

рр. до Співдружності (раніше Британська Співдружність Націй) крім

Великобританії входили Австралійський Союз, Нова Зеландія, Канада, Індія,

Пакистан, Цейлон, Гана, Малайська Федерація, Нігерія, С’єрра-Леоне,

Танганьїка, Кіпр і колонії. На початку 90-х Співдружність включала в себе 50

колишніх колоній Великобританії, що стали незалежними та мали різний статус

держав. Під контролем Великобританії залишалися 14 колоніальних територій з

населенням близько 6 млн. чол. У другій половині 90-х рр. у Співдружності

нараховувалось 53 колишні домініони та колонії [98; с. 74 – 76] і [99; с. 70 – 73].

У 60-ті рр. Британія посідала третє місце у світі за виробництвом

промислових товарів, у галузі транспортного машинобудування вона

поступалася лише США. Більшість працюючих англійців були зайняті в

промисловості та в сфері обслуговування. До 90-х рр. серйозно змінилася

структура капіталовкладень країни. Збільшилися інвестиції в передові

наукоємні галузі (країна посідає одне з провідних місць у світі по витратах на

наукові дослідження та розробки). Водночас на лідируючі позиції у світі

вийшло і англійське сільське господарство, хоча в ньому працює незначна

частина населення – 2,1%.

У другій половині ХХ ст. на чолі уряду по черзі перебували консерватори

та лейбористи (найбільш яскраві лідери відповідно – Маргарет Тетчер і Тоні

Блер).

Ліберальна партія Великобританії у 1988 р. разом з частиною Соціал-

демократичної партії утворила партію “Соціальні та ліберальні демократи”. У

1981 р. частина лейбористів вийшла з партії й створила Соціал-демократичну

партію Великобританії. З’їзд Комуністичної партії Великобританії 1985 р.,

виявив серйозні розбіжності між членами партії, частина котрих була

виключена з КПВ; тоді ж утворилася Комуністична партія Британії, яку склали

комуністи – ветерани комуністичного руху в країні. У 1991 р. КПВ знову

розкололася: з неї виділилась група Демократичні ліві. У країні в 90-х рр. було

офіційно зареєстровано 309 тред-юніонів. Уся друга половина ХХ ст. для

Великобританії пройшла під знаком політичної та соціальної кризи в Північній

153

Ірландії – Ольстері. Великий резонанс у світі отримав збройний конфлікт

Великобританії та Аргентини 1982 р. щодо контролю Фолклендських

(Мальвінських) островів. Піднесення та спади британської економіки

позначалися на соціально-політичній ситуації в країні, яка пережила ряд

великих страйків. Неоднозначно проходить для Великобританії і процес

євроінтеграції (член ЄС з 1973 р.).

Тим не менше країні вдалося впоратися з уповільненням зростання

економіки, що намітилося наприкінці 80-х рр. На початку 90-х на 25%

збільшився прибуток середньостатистичної родини. У Великобританії медичне

обслуговування та освіта безкоштовні, але поряд з ними діє і приватний сектор.

Зміни, що відбулися в країні, істотно вплинули і на розвиток преси – тим

більше, що її частка в світових ЗМІ посідає значне місце. У 60-х рр.

Великобританія займала перше місце на Заході з поширення газет: “Англійці

купують удвічі більше газет, ніж американці, утричі більше, ніж французи.

Майже половина населення Англії регулярно купує газету” [27; с. 3-4].

На 1000 англійців у 60-ті рр. припадало щодня 514 прим. газет, загальний

щоденний тираж яких сягав 27 млн. У Великобританії та Північній Ірландії

виходило 120 щоденних і 15 недільних газет, 1 тис. 268 щотижневиків, 4 тис.

687 журналів і більше тисячі інших видань. У країні нараховувалося 10

ранкових, 2 вечірні і 8 недільних національних газет, що виходили в Лондоні і

поширювалися по всій країні. Загальний наклад провінційних газет щодня

становив 7 млн. прим.

На той час (а до того – упродовж майже двох століть) редакції

лондонських газет розміщувались у тому місці, де колись “протікав струмок

(англ. – фліт), згодом загнаний у трубу” (виникає аналогія з річкою Либідь у

Києві або з річкою Неглинкою у Москві). “Одним кінцем Фліт-стріт

починається у Стренда – магістральної артерії фешенебельного квартала

столиці, резиденції багатіїв. Інший кінець доходить до ділового кварталу

Лондона – Сіті. Симфонія Фліт-стріт складається із шуму ротаційних пресів,

стукоту друкарських машинок і телетайпів, телефонних дзвінків” [30; с. 222].

154

По вузьких тротуарах цієї метушливої вулиці довжиною лише в півмілі

безперервно ходили репортери і хлопчики-розсильні, продавці газет тупцювали

на розі і вигукували сенсаційні заголовки останніх випусків, стукотіли двері

численних барів, де письмаки зустрічалися за келихом пива та обмінювалася

новинами. Тут же знаходилася найдешевша у Лондоні друкарня

Кооперативного товариства, де в роки після другої світової війни друкувалася

“Сов’єт віклі”. Саме брудний струмок надихнув радянських пропагандистів у

часи “холодної війни” на метафоричне порівняння з ним тих англійських

видань, які друкували антирадянські статті, а також матеріали непристойного

змісту. З їхньої легкої руки за пресою Британії закріпилася назва “імперія Фліт-

стріт”. Звичайно, багатьом редакціям таку інформаційну політику диктували

власники газет і журналів.

Серед монополій преси на перший план у 60-ті рр. висунулася група

лорда Ротерміра “Асошіейтед Ньюспейперз Лтд.”, “Бівербрук Ньюспейперз

Лтд.”, група лорда Сесіля Кінга “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, “Томсон

Організейшн Лтд.”, компанія “Ньюс оф зе Уорлд Організейшн Лтд.”.

Проблема монополізації англійської преси на початку 60-х рр. вивчалася

королівською комісією з питань преси. Було виявлено, що три концерни

володіли 67% усіх газет Англії, крім недільних; вони ж володіли 87% недільних

газет. Чотири концерни контролювали дві третини накладів газет і всі тиражі

масових журналів країни: “Загальна сума капіталів цієї четвірки – Бівербрука,

Кінга, Ротерміра і Томсона – перевищила капітали усіх інших газетно-

журнальних видавництв, разом узятих” [27; с. 21].

Рой Томсон – виходець з Канади, колишній торговець радіоприймачами,

у 30-ті рр. почав скуповувати газети і в своїй країні, і за кордоном. У 1953 р. він

придбав шотландську газету “Скотсмен” (“Шотландець”), а наприкінці 50-х

рр. намагався включитися у подальший поділ газетно-журнального ринку

Англії. Однак йому не вдалося обійти С. Кінга, який став у 1961 р. власником

найбільшої на Заході журнальної імперії. Томсон зміцнив свої позиції у сфері

азіатських та африканських засобів інформації, а потім в Англії розпочав

155

видавати журнал “Фемілі Серкл” (“Коло родини”). У 1966 р. він став

власником “Таймс”.

Об’єктом дуже жорсткої конкуренції стала в 1968 р. газета “Ньюс оф зе

Уорлд”, наклад якої – понад 6 млн. прим. – був найвищим з тиражів

англійських газет.

Зміни відбуваються в концерні “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”,

головним ринковим підприємством якого в 60-х рр. була масова щоденна газета

“Дейлі Міррор”. Його голова Сесіль Кінг у 1968 р. почав конфліктувати з

прем’єр-міністром Гарольдом Вільсоном, після чого змушений був піти у

відставку: “Хитке становище Кінга – продовжувача справи магната преси

Норткліффа – здалося для багатьох непосвячених неймовірним і загадковим

сюрпризом. Однак за цим вимальовувалась і хиткість фінансових позицій

самого концерна. Незважаючи на гігантські розміри його власності, що

розрослася, Кінг почав на той час виявляти свою нездатність враховувати усі

наслідки дорогих угод”. Фактично відбулося злиття “Інтернешнл Паблішінг

Корпорейшн” і концерна “Рід Корпорейшн” – гіганта паперово-целюлозного

виробництва. Таким чином, у Великобританії намітилася чергова зміна

газетних власників.

У 60-ті рр. зміцнилися позиції найважливіших періодичних видань

Великобританії. Зріс тираж “Гардіан” (цю газету контролювала компанія

“Манчестер Гардіан енд Івнінг Ньюс Лт.”). Далеко обійшла своїх “якісних”

конкурентів “Дейлі Телеграф”: її наклад становив 1 млн. 407 тис. прим. Тираж

масової “Дейлі Міррор” перетнув позначку 5 млн. прим. Став вищим тираж

“Дейлі Мейл” (2 млн. 905 тис.). Продовжував залишатися невисоким тираж

щоденної центральної газети для ділового світу “Файненшл Таймс” – 156 тис.

прим. Дещо знизився наклад “Дейлі Експрес” (3 млн. 853 тис.) і “Дейлі Скетч”

(915 тис.).

У 1967 р. було виявлено, що газети, не пов’язані з найбільшими

магнатами преси, передусім середні та малі видання, зазнають серйозних

труднощів, а деякі з них опинилися на межі банкрутства. Так, до початку 70-х

156

рр. припинили своє існування газети, які публікували дешеву рекламу, – “Дейлі

Геральд”, “Ньюс Кронікл” (“Хроніка новин”) і “Дейлі Скетч”. Якщо в 1960 р.

у країні виходило 9 щоденних лондонських газет, то в 1971 р. їх стало 8, на 15

скоротилась за цей проміжок часу кількість щоденних провінційних газет [17; с.

16].

Певних втрат зазнали ліві видання. Так, “Дейлі геральд” перетворилась на

масову газету “Сан” – “Сонце” (1964) і зрештою (1969) стала власністю медіа-

магната Р. Мердока.

На початок 60-х рр. комуністична і робітнича преса Великобританії, окрім

газети “Дейлі уоркер”, була представлена журналами “Комент” (1963),

“Лейбор манслі” (1921), “Челлендж” (1935) і “Марксизм тудей” (1957). У

середині 60-х рр. завдання об’єднання лівих сил країни продиктували

необхідність створення замість “Дейлі уоркер” нової газети. Після дискусії, що

розгорнулася з цього приводу в 1966 р., почала виходити газета “Морнінг

стар” (“Ранкова зірка”), котра, залишаючись комуністичним виданням,

заявила про себе як про трибуну всіх лівих сил країни. Компартія прагнула

зміцнити свою соціальну базу, а також зв’язки з лейбористським рухом.

Спочатку тираж “Морнінг Стар” значно зріс, але потім він істотно знизився.

Проблема поширення газети набула нової гостроти.

На рубежі 60 – 70-х рр. група “Асошіейтед Ньюспейперз” була не лише

власником газет і журналів, але й контролювала телевізійну компанію “Саузерн

Телевіжн” (“Південне телебачення”), а також телевізійні станції в Австралії.

Здійснював вкладення у телебачення найбільший англійський концерн

“Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”. Рой Томсон володів 30 радіо- і

телестанціями, 183 щоденними газетами, 150 різними періодичними виданнями

з науки й техніки. У 60-ті рр. отримала подальший розвиток тенденція

конгломерирування капіталу в галузі засобів інформації (приклад цього –

злиття “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” і “Рід Корпорейшн”), а також все

більш очевидним став його міжнародний характер.

157

В усіх без винятку засобах масової інформації Великобританії зросла

питома вага реклами, що стала потужним важелем регулювання їхньої

діяльності: з кінця Другої світової війни по 70-ті рр. англійський уряд щороку

витрачав на рекламні кампанії в пресі, на радіо і телебаченні 5,5 млн. фунтів

стерлінгів. Про ставлення правлячого кабінету до діяльності компартії

Великобританії непрямо свідчать урядові витрати на рекламу у виданнях лівих

сил. Так, у 1977 – 1978 рр. “Морнінг стар” отримала 1,5 тис. фунтів стерлінгів з

12 млн. фунтів стерлінгів, витрачених урядом на рекламу.

У світі газетних власників Великобританії на початку 70-х рр. відбулися

певні зміни. На перший план висунулася група Роя Томсона, яка володіла

періодичними виданнями в усій Великобританії, США, Канаді, Латинській

Америці, Африці, а також радіо- і телестанціями. Зберігала свої лідируючі

позиції і “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн”, незважаючи на фінансові

труднощі, які вона зуміла вирішити шляхом злиття з “Рід Корпорейшн”.

Провідною газетою “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” залишалася “Дейлі

міррор”, цій же монополії належали недільні газети, провінційні видання,

жіночі журнали; поки що зберігався контроль “Інтернешнл Паблішінг

Корпорейшн” над рядом видань Африки. “Асошіейтед Ньюспейперз”, концерн

Бівербрука “Пірсон – Лонгмен”, група Беррі займала істотне місце на газетно-

журнальному ринку Великобританії. У 1969 р. в Англії почала діяти монополія

Руперта Мердока “Ньюс Лтд.”, яка набиратиме силу в наступні роки.

Найбільші тиражі щоденних газет розподілялися в Англії таким чином:

“Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” – одна третина, Бівербрук – одна чверть,

Р.Мердок – одна десята. На початку 70-х рр. загальний разовий наклад 8

столичних і 100 провінційних газет Великобританії становив 27 млн. прим., 488

прим. на 1000 чол.

У цей час визначилася політична орієнтація провідних англійських

видань. На консервативну партію (точніше, на її праве крило) орієнтувалися

“Дейлі Мейл”, “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф” (“Недільний Телеграф”),

“Дейлі Експрес”, “Санді Експрес”, “Ньюс оф зе Уорлд”, “Бірмінгем Пост”,

158

“Йоркшир Пост” (“Йоркширська пошта”), “Скотсмен”, “Санді Таймс”,

“Файненшл Таймс”. Консервативна преса центристського гатунку включала в

себе газети “Таймс”, “Сан”, щотижневики “Економіст” і “Спектейтор”. До

ліберального центру відносилися “Гардіан”, “Обсервер”, “Ліснер”. Праве крило

лейбористів спиралося на “Дейлі Міррор” і “Піпл”; лейбористський центр – на

“Нью Стейтсмен” (“Новий державний діяч”) і “Триб’юн”. Серед видань,

пов’язаних з компартією, можна відзначити “Морнінг Стар”, “Коммент”,

“Лейбор Манслі”.

У 70-ті рр. чітко визначалися читацькі “ніші” якісних і масових

англійських видань. Якщо 25% читачів “Таймс” належали до вищих кіл

суспільства, то стосовно “Дейлі Міррор” ця цифра становила 1%, а “Дейлі

Експрес” – 3%. Зате 39% робітників країни читали “Дейлі Міррор”, 31% –

“Дейлі Експрес”.

Відповідно формувалася і модель того чи іншого типу газети (як

змістовна, так і композиційно-графічна): “якісна” преса у висвітленні найбільш

важливих соціально-політичних проблем апелювала до розуму читача,

спираючись на систему аргументів, що переконували аудиторію в логічності

міркувань і доказів. Масова преса в основному використовувала вплив методу

навіювання, який “прищеплює психічні стани, тобто ідеї, почуття та відчуття

без допомоги логіки і яких-небудь доказів” [59; с. 18]. Надмірна кількість

ілюстрацій, заголовки, що впадають в око, набрані великим кеглем, прагнення

орієнтуватися на мову вулиці – усе це стало характерними ознаками масових

газет. Істотна частина газетної площі цих видань відводилася і відводиться під

рекламу та оголошення, новини займають дуже незначне місце. На думку

власників масових газет, на їхніх шпальтах не потрібно друкувати те, що можна

побачити по телебаченню, тобто інформацію. Не випадково, що зростання

накладів масових газет викликало в 70-ті рр. стурбованість англійської

громадськості.

У 70-х – початку 80-х рр. у Великобританії продовжували діяти тенденції

концентрації та монополізації у сфері ЗМІ. Із 1920 по 1970 р. кількість

159

англійських газет скоротилася майже на 35%; з 1974 по 1981 р. замість 1 тис.

300 провінційних газет почало виходити 800; за 30 років, до початку 80-х рр.,

кількість газет, які не належали концернам або конгломератам, зменшилася з

490 до 220.

У середині 70-х рр. Великобританія зіткнулась із серйозними кризовими

явищами у сфері преси: у ряду видань скоротився тираж, знизилися прибутки.

Здали свої позиції “газетні королі” старшого покоління, у списку національних

газет не стало видань Томсона, Бівербрука, Асторів. Знизилися наклади

національних газет: у 1970 р. вони становили 37 млн. прим., у 1980 р. – 33,5

млн. Криза не обійшла і партійну пресу: в 1974 р. тираж “Морнінг Стар”

становив 45 тис. прим., у 1976 р. – 41 тис. 235 прим., у 1979 р. – 34 тис. 588

прим.

Незважаючи на кризу, що охопила “традиційну” пресу Великобританії,

ряду видань у 70-ті рр. вдалося не лише зберегти свою економічну

ефективність, але й здобути популярність у широкої аудиторії. Це стосується,

наприклад, безкоштовних газет, кількість яких з 1974 по 1981 р. зросла з 194 до

512. Їхня аудиторія на початку 80-х рр. становила 95% населення країни.

Міра концентрації виробництва в газетній індустрії країни початку 80-х

рр., коли 80% накладу англійських газет видавалося трьома

транснаціональними корпораціями – “Ньюс Інтернешнл”, “Рід Інтернешнл”

(колишня “Рід Корпорейшн”), “Трафальгар Хаус”, – була дуже високою.

Газетно-журнальне виробництво (за сукупною вартістю продукції, що

випускалася) знаходилося на 3-му місці серед галузей англійського

господарства. Було підраховано, що кожна четверта з п’яти англійських газет

належала концернам або конгломератам, у тому числі тим, що носили

транснаціональний характер. “Трафальгар Хаус”, яка поглинула імперію

Бівербрука (їй належала “Дейлі Експрес”), була пов’язана із суднобудівельною

галуззю, туризмом, торгівлею нерухомістю. Щоб відкрити нову газету – “Дейлі

Стар” (“Денна зірка”), цей концерн продав кілька будинків у Лондоні за 40

млн. фунтів стерлінгів. “Асошіейтед Ньюспейперз” контролювала видобуток

160

нафти, володіла землею, транспортом, ресторанами. Наприкінці 70-х рр. “Рід

Інтернешнл” вклала велику суму у південноафриканську компанію з

виробництва упаковки.

У першій половині 80-х рр. йшов подальший перерозподіл сил на ринку

британських ЗМІ. Імперія Фліт-стріт втратила конгломерат “Трафальгар Хаус”.

Нащадки та спадкоємці Бівербрука, Томсона, Кемроуза виявилися не так добре

пристосованими до жорсткої конкурентної боротьби, як їхні попередники. На

перше місце у сфері мас-медіа Великобританії висунулися Руперт Мердок і

Роберт Максвелл.

Для англійської преси 80-х рр. було характерно посилення концентрації у

сфері преси. Групи Р. Мердока, який став американським громадянином

(“Ньюс Інтернешнл”), Р. Максвелла (“Міррор Груп Ньюспейперз”), лорда

Стівенса (“Юнайтед Ньюспейперз”) контролювали 70% щоденної та недільної

преси. Залишалися сильними позиції груп Ротерміра і Томсона.

Англійська преса 80-х рр. постійно відчувала вплив транснаціональних

корпорацій, за активної участі яких відбувається злиття капіталу в газетному

світі західних держав. Так, британські володіння Р. Мердока становлять лише

25% тиражу усіх газет його концерну. Англійська видавнича група “Пірсон –

Лонгмен” у другій половині 80-х рр. придбала французьку газету “Еко”

(“Відлуння”) і зміцнила зв’язки з голландською видавничою компанією

“Ельзевір”. Англійський капітал підтримував пресу африканських країн

(наприклад, одну з найбільших газет Кенії “Стандард”), зокрема через англо-

південноафриканський концерн “Лонро”. Південноафриканські фінансисти, в

свою чергу, встановили контроль над одним з англійських об’єднань. Найбільші

інформаційні корпорації Великобританії почали відкривати для себе ринок у

країнах Східної Європи: Р. Мердок у Румунії, Р. Максвелл залишив по собі

пам’ять у Болгарії. Ці представники західного газетного світу знайшли сфери

застосування капіталу і в пресі Угорщини.

Що стосується преси самої Англії, то тут всебічно зміцнилися позиції

приватного капіталу, в тому числі іноземного: 70% англійської преси опинилося

161

поза контролем громадян країни. Наслідком надмонополізації англійської преси

стала її змістовна уніфікація, що викликало стурбованість громадськості. Тому

природним було прагнення журналістів до створення газет, які не належали

магнатам преси, приміром “Санді Кореспондент” – “Недільний

кореспондент” (1989) та “Індепендент” – “Незалежна” (1986), що мала тираж

335 тис. прим.

Принципово новим явищем для преси Великобританії стало розширення

співробітництва з пресою Радянського Союзу. На рубежі 80-90-х рр. у

туманному Альбіоні почав виходити англійський варіант газети “Московские

новости”, англійською мовою видавалися щомісячник “Правда” і газета

“Аргументы и факты” (тираж 10 тис. прим.). Останнє видання включало в

себе довідник з торгівлі, призначений для бізнесменів, які мали ділові контакти

з СРСР. Видавництво “Пергамон прес” вирішило публікувати щорічник

“Перестройка в СССР” 6 європейськими мовами. Р. Максвелл почав видавати

журнал “Наше наследие” (співвидавець – Радянський фонд культури) для

радянських читачів.

У середині 80-х рр. у Великобританії розгорнулися процеси технічного

переоснащення преси, що потягло за собою масові звільнення та вибух

соціального незадоволення у країні. На підприємствах Р. Мердока на 17% було

скорочено персонал редакцій і друкарень. Розпочалася відома війна цього

медіа-магната з профспілками. Одним з найбільших в історії Великобританії

став страйк друкарів 1985-1986 рр., звільнених Р. Мердоком у зв’язку із

створенням нового, сучасно оснащеного поліграфічного комбінату в Уоппінгу

(Східний Лондон).

Конфлікти неодноразово виникали і на підприємствах Максвелла, і в

редакціях його видань: звільнені ним журналісти вимагали виключити

Максвелла з Лейбористської партії.

Прогноз, складений у середині 70-х рр., справдився: були зроблені кроки

до повного технічного переозброєння преси, але вони водночас

162

супроводжувалися масовими звільненнями. Подолання кризових явищ в

англійській пресі дорого обійшлося усім причетним до випуску періодики.

Технологічна революція в галузі ЗМІ, пов’язана із скасуванням

друкарського набору та впровадженням супутникового телебачення, а також

зростання реклами, що спостерігалося в англійських мас-медіа, сприяла

підвищенню рентабельності ряду газет. До того ж знизився розмір капіталу,

необхідний для випуску нових видань. У 80-ті рр. у країні залізничні

перевезення друкованої продукції були замінені автомобільними. Усе це стало

стимулом для розширення якісної своєрідності преси країни.

Наприкінці ХХ ст. Великобританія мала широко розгалужену мережу

періодичної преси. Національні видання загального типу (приміром, газети

“Таймс” і “Санді таймс”) і спеціалізовані (наприклад, щоденна газета

“Спортінг лайф”, що виходить з 1859 р.) поширюються по всій країні. До

провінційних (або місцевих) відносяться близько 20 ранкових і всі вечірні

газети, а також журнали, які висвітлюють життя своїх регіонів.

Продовжує зберігатися традиційний для країни поділ преси на якісну та

масову. І та, й інша зберігали свою спрямованість: перша зверталася до

освіченого читача, часто пов’язаного із системою управління, була

інформативна та аналітична; друга, орієнтуючись на широку аудиторію,

швидше культивувала невибагливі смаки та запити, чим намагалася змінити або

“вдосконалити” природу людини. Обидва різновиди британської преси знайшли

і свого рекламодавця. На шпальтах якісної преси друкувалася дорогокоштовна

реклама важкої промисловості, будівельної індустрії, нерухомості; масова

рекламувала, як правило, товари масового вжитку.

Оскільки рекламодавці готові платити за надану для реклами газетну

площу великі суми, наклади якісних газет порівняно невеликі. Якісна преса

висвітлює серйозні проблеми внутрішнього і міжнародного життя, вона

змістовна та інформативна. До національних щоденних якісних газет

відносяться “Дейлі телеграф” (1,3 млн. прим.), “Гардіан” (421,6 тис. прим.),

“Таймс” (305,7 тис. прим.), “Файненшнл таймс” (204 тис. прим.).

163

Масова (в Англії її ще називають популярною) преса орієнтується на

широке коло читачів, рекламує, як правило, товари масового вжитку, публікує

набагато менше аналітичних та інформаційних матеріалів, аніж якісні видання.

У середині 80-х рр. найбільш високотиражними масовими газетами були “Ньюс

оф зе Уорлд” (4,78 млн. прим.), “Сан” (4,05 млн. прим.), “Міррор” (3,26 млн.

прим.), “Дейлі Експрес” (1,98 млн. прим.), “Дейлі Мейл” (1,86 млн. прим.).

Відзначалася розмаїттям англійська журнальна періодика. Її представляли

політико-економічні та наукові видання – приміром, “Економіст” (232,1 тис.

прим.). Висвітлював проблеми політики, літератури та мистецтва щотижневий

журнал лейбористського забарвлення “Нью Стейтсмен” (40 тис. прим.),

заснований за участі Дж. Б. Шоу. Його конкурент – журнал “Спектейтор” (18,4

тис. прим.) орієнтувався на консерваторів. Серед видань з питань науки й

техніки серйозне місце посідав щотижневий журнал “Нью Сайнтист” –

“Новий вчений” (77,2 тис. прим.).

Англійська військова періодика була представлена рядом журналів:

“Діфенс” – “Оборона” (11,3 тис. прим.), “Армд Форсиз” (“Збройні сили”),

“Армі Куотерлі енд Діфенс Джорнел” – “Армійський щоквартальний

журнал з питань оборони” (20 тис. прим.).

Ілюстрованими щотижневиками для жінок є “Вумен” (1,3 млн. прим.),

“Вумен’с Оун” – “Журнал для жінок” (1,38 млн. прим.), “Мі” – “Я” (1,25

млн. прим.).

Великою популярністю користувалися у Великобританії видання, що

висвітлювали діяльність телебачення та радіо, – “Радіо Таймс” (3,36 млн. прим.)

і “Ліснер” (29,2 тис. прим.). До розпаду СРСР Товариством британо-радянської

дружби видавався журнал “Бритіш-Сов’єт Френдшип” (3 тис. прим.).

Поширювався в СРСР також щоквартальний журнал російською мовою

“Англия” (після 1991 р. регулярно виходить як “журнал у журналі” у виданні

“Эхо планеты”).

Широко відомі журнали “Вест Африка” – “Західна Африка” (31 тис.

прим.), “Нью Африкен” – “Новий африканець” (42 тис. прим.), “Африка”

164

(92,5 тис. прим.), які висвітлювали політико-економічні та соціальні проблеми

Африканського континенту.

Історично склалася стала партійна орієнтація (яка, щоправда, не завжди

відверто визнається) преси Великобританії. Консерваторів підтримують

“Таймс” і “Санді таймс”, “Дейлі телеграф” і “Санді телеграф”, “Ньюс оф

уорлд”, “Сан”, “Дейлі експрес”, “Дейлі мейл” та ін.; традиційно пов’язані з

лейбористами “Міррор”, щотижневий політичний журнал “Триб’юн” (1937),

щомісячник “Нью соушіаліст”.

Преса лейбористів наприкінці 80-х рр. зазнала значних труднощів:

закрився офіційний партійний щотижневик “Лейбор віклі”, скоротився випуск

журналу “Лейбор парті ньюс”. Інтереси лібералів відбиває найстаріша

впливова недільна газета “Обсервер” (1791), наклад якої становить 793 тис.

прим. Почав знижуватися тираж “Морнінг Стар”, яку видавала група

виключених з Компартії Великобританії діячів, котрі утворили в подальшому

Комуністичну партію Британії. А Компартія Великобританії з вересня 1986 р.

почала видавати щотижневик “7 Дейз” (“7 днів”), залишившись без щоденної

газети. Фактично це таблоїд (тобто газета формату А3), який друкується на 12

шпальтах і виступає за широкі демократичні перетворення у Великобританії,

конституційні реформи, політичний плюралізм.

Широке розповсюдження у Великобританії одержали альтернативні

видання, що публікуються на кооперативній основі на кошти профспілок або

демократично налаштованих осіб. У другій половині 80-х рр. у країні

нараховувалося близько 80 таких малоформатних газет, які нагадували

бюлетень і виходили нерегулярно невеликими тиражами.

У 1987 р. у Лондоні та Манчестері виникла щотижнева недільна газета

“Ньюс он санді” (“Новини в неділю”) – популярне демократичне видання,

призначене для людей праці і безробітних накладом 700 тис. прим.

Наприкінці 80-х рр. помітно пожвавішала провінційна преса, яка прагнула

розширити свою аудиторію. З’явилися також видання, розраховані на

165

“кольорових” британців та на вихідців з Азії. Британські видавці планували

створити спеціальну “газету, що говорить” для сліпих.

Початок 90-х рр. був ознаменований для журналістики Великобританії

посиленням тенденцій глобалізації ЗМІ. Глобального характеру придбала

“Файненшл Таймс”, що виходила двома виданнями: одне призначалося для

мешканців Британських островів, друге носить інтернаціональний характер і

поширюється в 160 країнах, його читають у фінансових столицях світу. Газета

отримує різнобічну інформацію не лише з Європи, але й з Азії, Африки,

Південної та Північної Америки. Було прийнято рішення про спільне видання

“Файненшл Таймс” і російських “Известий”. Газета співробітничає з

американською телерадіокорпорацією Ен-Бі-Сі, передає ділові бюлетені та

фінансові новини на радіостанції – як британські, так і зарубіжні. Цілодобово і

щорічно “міська лінія “Файненшл Таймс” передає важливу комерційну

інформацію” [48; с. 25-27].

Але в цілому на початку 90-х рр. у країні склалася ситуація, несприятлива

для преси. Через звуження ринку реклами почали знижуватися тиражі багатьох

газет і відповідно прибутки від цих видань. Дещо впали прибутки “Ньюс оф зе

Уорлд”, “Сан”. Певних втрат зазнали недільні газети (закрилася “Санді

Кореспондент” і ряд інших недільних газет). Приносила збитки “Тудей” Р.

Мердока. У цей період лише якісні газети зберегли свої наклади.

У 1991 р. Англія зіткнулася з феноменом, який навряд чи можна назвати

типовим для її журналістики: дещо знизився попит на масову пресу і

підвищився інтерес до якісних видань. Це пояснювалося зростаючою потребою

аудиторії в серйозній інформації, а також посиленою вульгаризацією

популярних газет. Деяке зниження інтересу до масової преси було викликано й

тим, що молодіжна аудиторія переорієнтувалася не лише на телебачення. В її

розпорядженні опинився широкий вибір відеопродукції, комп’ютерні ігри,

нарешті Інтернет, із чим традиційним ЗМІ конкурувати досить складно.

Не змогли вирішити свої проблеми й партійні видання. Ускладнилося

становище марксистської “Морнінг Стар”, оскільки її перестав купувати

166

“Союздрук”. Труднощі в організації власної нової газети продовжувала

зазнавати група Демократичні ліві (до 1991 р. – Комуністична партія

Великобританії). У 1990 р. КПВ поширювала таблоїд “Чейнджиз” (“Зміни”)

лише серед членів партії.

У 1992 р. процес зниження тиражів зачепив і якісні видання. Дещо зріс

наклад недільних газет, які мали власну аудиторію. Водночас погіршилося

становище серйозних щотижневиків, перестав виходити журнал “Енкаунтер”

(“Зіткнення”). У 1992 р. зник журнал “Ліснер”, тоді ж був закритий

найвідоміший гумористичний журнал “Панч”.

У наступні роки ринок англійської преси продовжувало лихоманити.

Зростання цін на папір привело до того, що газети все більше і більше стали

втрачати своїх читачів. Ряд видань вирішив використовувати спільну

поліграфічну базу, щоб витримати натиск конкурентів.

У 1993 р. Р. Мердок розгорнув “війну цін”. Демпінгове зниження цін на

“свої” видання привело до злету їхніх тиражів: наклад “Таймс” досяг небачено

високої позначки – 600 тис. прим. “Війни цін” не витримала “Індепендент”, яка

претендувала на незалежність: вона перейшла під контроль корсорціума на чолі

із “Міррор Груп Ньюспейперз” (за участі іспанського капіталу). Знизився тираж

“Дейлі Телеграф”; був момент, коли здавалося, що руйнується ринок серйозних

газет. Громадська думка була стурбована і діяльністю масової преси, яка з

початку 90-х рр. виявила наполегливість у гонитві за сенсаціями та в

“підгляданні у замкову щілину”. Скандальний тон, “наклеювання ярликів” були

властиві багатьом таблоїдам.

У 90-ті рр. було здійснено спроби призупинити надмірне вторгнення ЗМІ

в приватне життя, однак вони не увінчалися успіхом. Так, 1997 р. “Дейлі Мейл”

оголосила вбивцями кількох чоловік, виправданих судом. У 1996 р. перейшов

на щотижневий випуск журнал “Демпстерз” (“Слизькі сходинки”), чия

спеціалізація – поширення пліток і чуток. Крім того, щоквартально почало

з’являтися його видання в дуже дорогому поліграфічному виконанні.

167

Межа 1980 – 1990-х рр. став кінцем ери Фліт-стріт. Це пояснюється тим,

що багато видавничих комплексів переїхали в нові, сучасно оснащені

приміщення. Преса відчула можливість нового припливу капіталів і появи

нових власників газетно-журнального ринку. Після того, як найбільші

англійські газети переїхали з Фліт-стріт, з’явилися не лише нові риси у

змістовній і графічній концепціях британських національних газет, але і в самій

суті редакційної діяльності: скорочується елемент живого спілкування між

журналістами, під час збирання інформації велику роль починають відігравати

телефон і комп’ютер, підвищується статус співробітників, які “набивають у

пакети” готову інформацію, а репортери неохоче залишають приміщення офісу

[88; с. 58-62].

Мохаммед аль-Файєд, єгипетський бізнесмен, власник великих магазинів,

у 1996 р. заснував нову компанію “Ліберті Паблішінг Лтд.”. Він вів переговори

з Р. Мердоком про поновлення випуску таблоїда “Тудей” (який колись

претендував на роль першої національної безкоштовної газети) і з “Рейтер” в

цілях придбання однієї з його служб – “Лондон Ньюс Радіо”, але не зміг

добитися успіху. Проте нова компанія купила “Панч” і здійснила рішучі кроки з

його поновлення. Аль-Файєд намагався заволодіти газетою “Обсервер”.

Отримавши відмову, він збільшив ціну з 17,5 млн. фунтів стерлінгів до 20 млн.

Нині Великобританія продовжує займати одне з провідних місць у світі з

насиченості пресою. Національні або місцеві газети читають троє з чотирьох

англійців. У країні видається 160 щоденних газет, 1300 щотижневиків. У 1996 р.

найчитабельнішою щоденною газетою продовжувала залишатися “Сан” (4 млн.

73 тис. 601 прим.), збільшився тираж “Дейлі Мейл” (2 млн. 39 тис. 713 прим.).

Підвищили обсяг поширення “Мейл он Санді” – “Пошта в неділю” (2 млн. 138

тис. 465 прим.), “Санді Таймс” (1 млн. 138 тис. 337 прим.); поза конкуренцією –

недільна газета “Ньюс оф зе Уорлд” (4 млн. 656 тис. 718 прим.). Стали

продавати більше своїх екземплярів “Таймс” (688 тис. 205) і “Файненшл Таймс”

(308 тис. 556 прим.). Менш вдалою виявилася ситуація для “Індепендент”,

“Дейлі Телеграф” і “Санді Експрес”: їхні тиражі знизились.

168

У 1997 р. виявився перерозподіл сил у плані політичної орієнтації

національних газет. Лише “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф”, “Дейлі

Експрес” і “Санді Експрес” мають у більшості своїй читачів, які орієнтуються

на консерваторів. 75% аудиторії інших 9 національних видань, серед яких

“Гардіан”, “Обсервер”, “Індепендент”, “Міррор”, “Санді Міррор”, схиляються

до підтримки лейбористів.

Зберігся розподіл праці між агентствами “Прес Асошіейшн” (воно

продовжує поширювати внутрішню інформацію) і “Рейтер” – світовим

інформаційним агентством.

Таким чином, наведені дані свідчать про розширення “інформаційного

поля” Великобританії. Країна, як і весь світ, входить в еру “екранної”

цивілізації, коли свідомість людини формуватиме не звична “жорстка” сторінка

книги, а “м’який” дисплей комп’ютера. “Коливання” газетно-журнального

ринку Великобританії підтверджують, що преса, незважаючи на чотирьохвікову

історію свого розвитку, знову зіткнулася з проблемою пошуку “свого обличчя”.

Яким воно буде, покаже ХХІ сторіччя.

Що стосується підготовки журналістських кадрів, то в 1952 р. у

Великобританії була створена Національна рада з підготовки журналістів, яка

займається розробкою програм із журналістської освіти. Останні в 1961 р. стали

обов’язковими для журналістів-початківців. Навчання журналістів проводиться

в тісному поєднанні теорії і практики. Існують курси і для практиків, котрі

бажають підвищити свій професійний рівень.

Курси підготовки журналістів організовують і найбільші газетні

корпорації країни, приміром, “Інтернешнл паблішінг корпорейшн” і “Томсон

організейшн”.

Із 1962 р. діє Міжнародна програма навчання журналістів, створена за

задумом Р. Томсона. З моменту свого створення фонд Томсона надав допомогу

працівникам пресових видань і телевізійних станцій більше 90 країн світу.

Підготовка працівників ЗМІ у Великобританії триває в Центрі

дослідження масових комунікацій (Лейчестерський університет), в

169

Європейському інституті засобів інформації (Манчестерський університет), у

Національній школі кіно і телебачення (Біконсфілд), у Міжнародному інституті

радіомовлення (Лондон) та інших навчальних закладах і організаціях.

3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок

Боротьба за газету “Ньюс оф зе Уорлд” показала, що на газетно-

журнальний ринок Туманного Альбіону вийшли представники нового

покоління власників британської преси, яке повною мірою заявило про себе в

останній чверті ХХ ст. і наче “персоніфікувало” багато тенденцій розвитку

журналістики як у самій Англії, так і за її межами. Це американський

медіамагнат австралійського походження Руперт Мердок і натуралізований

англієць Роберт Максвелл (у минулому словацький єврей Людвіг Хох, котрий,

до речі, народився у закарпатському селі Солотвино), який після служби в

британській армії під час Другої світової війни подав документи щодо

британського громадянства, і одержав позитивну відповідь. У 1968 р. Мердок

отримав значну частину акцій “Ньюс оф зе Уорлд”, а через деякий час став

представником компанії, змінивши на цій посаді сера Вільяма Карра. У 1969 р.

Мердок купив у концерна “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” збиткову

газету “Сан” (“Сонце”), що замінила в 1964 р. лейбористську “Дейлі Геральд”.

До початку 80-х рр. Руперт Мердок уже вважався одним з відомих

міжнародних “лордів преси”. Його батько – друг лорда Норткліффа – був

видавцем газет “масового інтересу” в Австралії. Сам Р. Мердок успішно

займався газетним бізнесом в Австралії, де придбав навички конкурентної

боротьби, які знадобилися йому у ході завоювання ринку преси за межами його

рідної країни. Імперія Мердока спочатку формувалася як транснаціональна.

Кінець 60-х рр. був ознаменований придбанням Мердоком двох масових

англійських газет – “Ньюс оф зе Уорлд” і “Сан”, які він вихопив з-під носа у Р.

Максвелла. У 70-ті рр. цей магнат преси активізувався у США, де став

170

власником однієї з найстаріших газет країни – “Нью-Йорк Пост” (“Пошта

Нью-Йорка”), заснованої в 1801 р. До цього часу він уже купив дві газети в

Техасі, заснував щоденну “Стар”, заволодів газетою “Віллідж Войс” (“Голос

Вілліджа”), а також журналами “Нью-Йорк” і “Нью Вест” (“Новий Захід”).

Це стало сенсацією і за межами Америки.

Нова поява Мердока на Фліт-стріт була пов’язана з купівлею газет

“Таймс” і ”Санді Таймс”. Його імперія уже включала в себе понад 80 газет,

журнали, радіо- і телестанції, кіностудії, фірми грамплатівок, нафтопромисли,

гірничорудні кар’єри, тваринницькі ферми. Незважаючи на те, що спільний

разовий тираж газет, придбаних Р.Мердоком, виходив за рамки, встановлені

антимонопольним законодавством, угоду було затверджено.

В останній чверті ХХ ст. Р. Мердок обганяє своїх суперників на

інформаційному ринку країни: він контролює понад 1/3 накладу щоденних і

недільних національних видань країни.

3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст.

На початку 60-х рр. у поле зору Р. Томсона потрапила газета “Таймс”, яка

в цей час зазнавала труднощів: тираж у 250 тис. прим. не дозволяв їй відчувати

себе достатньо стабільно. Фінансове становище англійського магната преси

канадського походження на той час було міцним, і його капітали служили

серйозною гарантією можливого процвітання газети, яка вважалася

“англійською національною інституцією”. У 1966 р. “Таймс” після тривалих

дебатів (чи можна передавати національну гордість у власність неанглійця за

походженням) перейшла до рук Томсона. Наприкінці 60-х тираж цієї

незалежної, але близької до консерваторів газети становив 401 тис. прим., обсяг

– 18 – 20 сторінок. Для королеви та членів правлячого кабінету готувалося

спеціальне видання на особливому папері.

Проте новому власнику не вдалося зробити з газети прибуткове

підприємство. На початку 70-х рр. дефіцит “Таймс” наблизився до 2 млн.

171

фунтів стерлінгів. У 1978 – 1979 рр. виданню загрожувало закриття:

“Незважаючи на свій престиж, “Таймс” давно приносила власникам збитки.

Складні відносини з профспілками у зв’язку із спробами впровадити сучасну

техніку друку і відповідно викинути на вулицю “зайвий персонал” уже привели

в 1978 – 1979 роках до того, що господарі припинили випуск “Таймс” на 348

днів” [68; с. 72].

Варіанти порятунку газети обговорювалися досить довго; йшлося про

відновлення публікацій “Таймс” у провінційній друкарні, обладнаній новітньої

технікою, і навіть про переведення виробництва “Таймс” до США, щоб

доставляти її щодня у Великобританію і продавати по більш низькій ціні.

Журналістами “Таймс” була внесена пропозиція створити консорціум, який

зміг би купити газету. Кандидатура можливого покупця обговорювалася не

лише в англійських ЗМІ, а й за кордоном. Королівська комісія з преси в

середині 70-х рр. дійшла висновку, що виходу з кризи можна досягти шляхом

впровадження нової техніки і скорочення робочої сили на третину.

На Фліт-стріт з’явився Мердок, аби купити не лише “Таймс”, але й

недільну “Санді Таймс”. Він обійшов антимонопольне законодавство

посиланням на акт 1973 р. “Про сумлінну торгівлю”, згідно з яким продаж

видань допускається, якщо вони нерентабельні (а, як, відомо, “Таймс” зазнавала

тоді серйозних фінансових труднощів). Після зміни власників видання у газеті

відбулися переміщення в її редакційному апараті, змушений був піти зі своєї

посади редактор Г. Еванс.

У середині 80-х рр. завершилося будівництво нового редакційного

комплексу у Східному районі Лондона – Уоппінгу, куди Р. Мердок зібрався

перенести випуск усього накладу своїх англійських газет. Комплекс було

оснащено американським обладнанням. Використовуючи антипрофспілкове

законодавство, згідно з яким підприємець має право приймати на роботу не

членів профспілки, Мердок збирався перевести в Уоппінг лише тих, хто взяв би

на себе зобов’язання не брати участь у страйках. У відповідь на ультиматум

друкарі не вийшли на роботу. У свою чергу, Мердок звільнив 6 тис. учасників

172

страйку, чим розпочав тривалий і напружений конфлікт, що завершився

поразкою поліграфістів.

Унаслідок загальної уніфікації, яку Р. Мердок завжди нав’язує будь-

якому власному ЗМІ в бік масовості, “Таймс” помітно знизила серйозний тон

своїх матеріалів, їхню якість, змінила звичну для читачів верстку рекламних

оголошень. Подібні досить-таки кардинальні зміни консервативна частина

аудиторії газети не змогла сприйняти, і “Таймс” поступово втратила першість

серед якісних видань. Лідерство захопила “Файненшнл Таймс”.

Ця обставина, втім, зовсім не означає, що газета остаточно опустилася до

рівня масових видань. Наприкінці ХХ ст. намітилося деяке згладжування

кордонів між якісною та масовою пресою. Сенсації, в тому числі й

низькопробні, можна часто зустріти на шпальтах солідної періодики, а серйозні

матеріали не відмовляється друкувати масова преса. Як і раніше, “Таймс”

займає особливе, провідне місце в системі сучасної британської преси. Це

зумовлено не лише тим, що вона є чи не найстарішою газетою Англії, не тільки

тим, що вона володіє великим досвідом журналістського професіоналізму,

величезним досвідом політичного маневрування. Секрет її “довговічності”,

виняткової впливовості полягає в тому, що вона на всіх етапах історії

британського суспільства, за всіх умов орієнтувалася на найбільш впливові,

всевладні кола, непохитно виступала захисником їх інтересів і прагнень, навіть

якщо їй доводилося вступати в конфлікт з окремими політичними

угрупованнями, політичними лідерами чи навіть з урядом країни.

3.7. Медіа-магнат Роберт Максвелл

Антимонопольне законодавство не було застосовано, коли велика

книговидавнича компанія “Бритіш Принтінг енд Ком’юнікейшн” на чолі з

Робертом Максвеллом у 1984 р. придбала газети “Дейлі Міррор” (з 24 квітня

1985 р. носить назву “Міррор” – “Дзеркало”), “Санді Міррор” і “Санді Піпл”.

Конкуренція між масовими виданнями Масвелла та Мердока посилилась.

173

Роберт Максвелл був у 80-ті рр. однією з найбільш динамічних і найбільш

суперечливих фігур англійської журналістики. Виключно багато енергії вклав

Максвелл у своє видавництво “Пергамон Прес” (до речі, найкраще на

Британських островах). Після невдалих спроб стати видавцем газет “Ньюс оф зе

Уорлд” і “Сан” Максвелл починає в 1975 р. випускати газету “Скотіш Дейлі

Ньюс” (“Шотландські щоденні новини”) з підзаголовком “Як чудово жити на

світі”, яка дуже швидко закрилася. Максвелл спробував було боротися за

“Таймс”, але його шанси на той момент виявилися невеликими. Таким чином,

він програв Р. Мердоку боротьбу за три відомі газети.

На початку 80-х рр. непроста фінансова ситуація склалася в групі

“Міррор”. За словами її головного управляючого, рішення продати “Міррор”

було прийнято “передусім тому, що вона була неприбутковою. Ми знали, що

саме не в порядку з нашою власністю, але вважали, що налагоджувати порядок

було б непродуктивним” [66; с. 396]. Максвеллу вдалося перехопити ініціативу,

і він став власником “Дейлі Міррор”, “Санді Міррор”, “Піпл”, “Дейлі Рекорд” і

“Спортінг Лайф” (її читачем була королева Великобританії). На рубежі 1980 –

1990-х рр. “Дейлі Міррор” і “Дейлі Рекорд” видавалися накладом, що

дорівнював чверті сукупного тиражу щоденної британської преси.

Як і Мердок, Максвелл не обмежувався лише сферою газетно-видавничої

діяльності, до того ж інтереси його компаній виходили за межі Британських

островів. Так, вважається, що Максвелл став компаньйоном Ф. Буїга,

приватного власника ТФ-1, – першого національного каналу французького

телебачення. “Географічні” інтереси Максвелла перетворилися на глобальну

мережу, що охоплювала різні регіони Європи, Америки, Азії та Африки [86; с.

6].

Для мешканців об’єднаної Європи призначав Р. Максвелл свою нову

недільну газету “Юропіен” (“Європеєць”), яка вийшла в травні 1990 р. і стала

регіональним виданням. Якісна, багато ілюстрована (в її номерах

використовувався кольоровий друк) газета вийшла накладом 300 тис. прим.

174

На початку 90-х рр. відбувся новий перерозподіл сил на ринку

англійських ЗМІ. Після смерті Р. Максвелла (обставини його загибелі досі до

кінця не з’ясовані) постало питання про долю його спадщини. Корпорація

Максвелла була частково придбана консорціумом “Макміллан – Макгроухілл“ і

М. Закерманом (власником відомого американського видання “Юнайтед Стейтс

Ньюс енд Уорлд Ріпорт”), газету “Юропіен” придбали англійці брати Барклей.

Що ж стосується “Міррор Груп Ньюспейперз”, то вирішення її проблем явно

затяглося: громадськість побоювалася “сповзання праворуч” і самої групи, і

газети “Міррор”, що могло б посилити змістовну та політичну уніфікацію

англійської преси [89; с. 6] і [6; с. 47-56].

Виконавчим директором “Міррор Груп Ньюспейперз” став Девід

Монтгомері. Він намагався зміцнити хитке становище “Міррор”. Газета у 1996

р. втратила 4,9% свого накладу, який знизився до позначки 2 млн. 533 тис.

прим., у той час як її постійний конкурент “Сан” Р. Мердока знизила тираж

лише на 1,1%, продовжуючи продавати 4 млн. 20 тис. прим. “Міррор”

поліпшила дизайн першої полоси і навіть ризикнула винести на неї більш

серйозні теми. Газета сподівається залишитися виданням, яке привертає увагу

читачів багатством матеріалів про відпочинок і спорт.

3.8. Інформаційне агентство “Рейтер” у другій половині ХХ

ст.

У 80-ті рр. відбувалися зміни в структурі агентства “Рейтер”. Керівництво

заявило, що першочерговим завданням агентства є досягнення найвищих

стандартів в організації служби новин. У цей час агентство перетворилось на

значно “більшу міжнародну службу”, ніж яке-небудь інше: журналістський

штат “Рейтер” за кордоном становив 514 чол., “Асошіейтед Прес” – 346,

“Франс Прес” – 310. До 1984 р. штат агентства нараховував 3865

співробітників. Із них 2085 в Європі, 817 у Північній Америці, 675 на

Близькому Сході, в Азії, Австралії, 288 в Латинській Америці. Найбільший обіг

175

коштів агентства був пов’язаний з європейським ринком. “Рейтер” створило

одну з найбільш розгалужених комп’ютерних мереж у світі. Його бази даних

знаходилися в Лондоні, Нью-Йорку, Гонконгу, Франкфурті, Женеві.

У 1984 р. “Рейтер” перестало бути приватним підприємством і стало

акціонерним товариством. Його прибуток становив майже $100 млн.

Співробітники “Рейтер” щодня готували 60 тис. слів інформації для 15 тис.

служб паблік рілейшнз (підприємств, банків тощо) майже у 106 країнах світу.

Економічна служба надавала відомості про курси валют, розцінки товарів. До

кінця 80-х рр. у “Рейтер” істотно збільшилася частка, що належала Р. Мердоку.

Усі 90-ті рр. ХХ ст. “Рейтер” продовжує займати лідируючі позиції з

поширення новин. Частиною агентства стала міжнародна компанія з поширення

телевізійних новин “Вісньюс”, яка експортує телематеріали 174 компаніям у

100 країн.

У 90-х рр. “Рейтер” активно впроваджувалося у сферу електронних ЗМІ

(це стосується радіоканалу “Ландн Ньюс” і супутникового ТБ). 70% новин

“Рейтер” отримувало при поширенні світової інформації; 23% – комп’ютерних

послуг, що пов’язано із фінансовими проблемами; 7% – робота у сфері

загальнополітичної інформації.


Таким чином, англійська преса у першій половині ХХ ст. продовжувала

займати провідне місце у системі ЗМІ Великобританії, та й в усьому світі:

“Споживання газет на душу населення в Англії майже вдвічі вище, ніж у США,

втричі вище, ніж у Франції. В усіх країнах Південно-Східної Азії щодня

поширюється менше примірників газет, ніж щоденний тираж однієї газети в

Лондоні. За даними ООН, у середньому на 1000 чоловік населення земної кулі в

1956 р. поширювалося щодня тільки 88 примірників газет. У той же час в Англії

на 1000 чоловік припадало 611 примірників” [30; с. 5-6]. “Галактика

Гутенберга” – той світ, що сформувався під впливом появи книгодрукування, –

176

досягла апогею свого розвитку. У майбутньому їй належало співіснувати із

засобами масової інформації, які більшою чи меншою мірою виявили свою

могутність: радіомовлення і телебачення уже почали змінювати інформаційну

картину планети. Інформаційне агентство “Рейтер” поступово ставало світовим

і одним з найавторитетніших серед агентств новин.

У другій половині ХХ ст. преса Англії, як і преса багатьох інших країн

світу, зіткнулася з гострими складними проблемами, які не обминули й такі

авторитетні газети, як “Таймс”, “Дейлі Телеграф”, “Дейлі Міррор”, “Дейлі

Експрес” та інші. По-перше, в цей період інформаційна індустрія Англії зазнала

нового різкого стрибка концентрації капіталу.

Ні в одній країні світу не припадає на мешканця стільки газет, як в Англії,

яка в цьому відношенні залишила далеко позаду навіть такі високорозвинені

держави світу, як США і Франція. Газетно-журнальна промисловість Англії

нині стала однією з провідних галузей національної економіки з високою

концентрацією капіталу. За своїми активами газетно-журнальна індустрія

Англії випередила навіть такі традиційні галузі національної економіки, як

транспорт і суднобудування. Щодня в Англії видається й розповсюджується

серед найширших верств населення до 30 млн. прим. газет.

Наприкінці 1970-х рр. 5 гігантських корпорацій контролювали (точніше:

тримали в своїх руках!) 80% загальнонаціональних щоденних газет і близько

90% недільних газет і журналів. Ці ж 5 газетних корпорацій володіли великою

частиною провінційних (місцевих) видань. Крім того, науково-технічний

прогрес, зокрема розвиток електронно-обчислювальної техніки, стрімко

увірвався в технологічні процеси газетної індустрії, яка стала перед неминучою

необхідністю впровадження нових технологій в редакційно-видавничу справу:

запровадження фотокомпозиційного набору із застосуванням комп’ютерної

техніки. Але все це викликало численні скорочення висококваліфікованих

поліграфістів. У цих умовах уже існуюче в Англії безробіття породило гострі

соціальні конфлікти, бо завдало важкого вдару робітникам поліграфічної

промисловості.

177

Проте власників газет ці ситуації мало турбували. Вони вживали усіх

заходів, щоб використати новітні технології. А це удешевлювало виробництво

тиражу газет, про що свідчать ось такі дані:

Назви

щоденних газет

Тираж у 1979 р. (січень-

червень)

Тираж у 1980 р. (січень-

червень)

“Сан” 3.793.007 3.837.215

“Дейлі Міррор” 3.623.039 3.650.636

“Дейлі Мейл” 1.943.793 1.984.804

“Таймс” не виходила 315.724

Звичайно, зростання тиражу не таке вже й високе. Але в умовах зниження

виробництва в промисловості, в інших галузях економіки – це характерний

показник того, що англійська преса вийшла із складної ситуації, стала ще

потужнішою, а її вплив на суспільство посилився.

На рубежі 1980 – 1990-х рр. на вулиці Фліт-стріт стало набагато тихіше.

Майже всі газетні видавництва перемістилися в інші місця, де більше простору

й дешевше земля під друкарські корпуси, насичені новітньою технікою. Нині

переважна частина центральних (“національних”) газет Британії випускається в

так званій “Країні доків” (“Док лендс”) – районі морських причалів у гирлі

Темзи, які відслужили свою службу. Як зауважує британіст С. Беглов, “імперія”

освоїла нову територію. Це не просто зміна адреси. Це – зміна епох у газетній

справі, викликана вимогами нової технології поліграфічного виробництва та

боротьби газетно-журнальної преси за виживання в умовах конкуренції з боку

“електронної” індустрії інформації, що стає все більш жорсткою [9].

Цей процес змін відбувався у “країні традицій” дуже болісно і зайняв

досить тривалий час. Якщо вести відлік від початку 1960-х років, то в графу

“втрат” слід занести 3 щоденні та 4 недільні газети. Їхні місця серед

центральних газет посіли 4 нові щотижневі газети: “Сан” (1964), “Тудей”

(1986), “Дейлі стар” (1978), “Індепендент” (1986), а також 3 недільні: “Санді

міррор” (1963), “Санді телеграф” (1961), “Індепендент он санді” (1990). У 80-х

178

роках у “національній” лізі спробували закріпитися ще 3 нових видання. Одне –

недільне та 2 щоденних. Проте, не зумівши викроїти для себе достатній для

виживання шматочок із загального рекламного пирога, кожне з них змушено

було вже півроку – рік по тому вийти з гри.

Друга половина ХХ сторіччя – час неухильного скорочення тиражів

щоденних і недільних газет і припинення виходу ілюстрованих журналів

загального типу (на кшталт щотижневиків “Пікчер пост”, “Джон Булль” та

ін.). Їх місце зайняли жіноча періодика, а також журнальні вкладки-додатки до

недільних газет. Одна з причин – перебудова рекламного бізнесу. Рекламні

кампанії з прицілом на масового споживача посіли помітне місце і на

телевізійних каналах. Газети ж (як і видання журнального формату) нині могли

розраховувати на отримання істотних прибутків від публікації оголошень лише

в тому випадку, якщо вони забезпечували аудиторію цільової реклами – за

родом занять та соціальним станом читачів, їхніми запитами матеріального та

культурного характеру. Реклами яскравої, що сприяла закріпленню позитивного

іміджу тієї чи іншої фірми.

Негативна динаміка поширення газет простежується на таких цифрах.

Якщо на середину 1950-х років – пік післявоєнного буму газетної індустрії –

загальний разовий наклад щоденних центральних і провінційних газет сягав 27

млн. прим., то на початок 90-х рр. скоротився до 18 млн. Ще більш серйозних

втрат зазнали недільні газети: падіння сукупного разового тиражу майже вдвічі

– з 28 до 14,5 – 15 млн. прим. [79; с. 22-23] і [103; с. 468].

Однак із цих статистичних показників зовсім не випливає висновок про

таке ж неминуче падіння впливу газет як джерел інформації та рупорів

громадської думки, їхньої ролі як “четвертої влади”. Зокрема, звертає на себе

увагу та обставина, що в цілому кількість центральних видань не скоротилася.

На тому ж, як і раніше, інформаційному просторі залишилось місце для 11

щоденних і 9 недільних газет, хоча деякі назви і змінилися.

Залишився незмінним і відсоток дорослих британців, які прочитують не

менше однієї щоденної газети. Іншими словами, якщо англійці стали більш

179

розбірливо та заощадливо витрачати гроші на придбання преси, щоб уникати

дублювання тієї ж самої інформації, то, в свою чергу, і газети зробили чимало

для того, щоб розширити коло висвітлюваних питань, урізноманітнити палітру

жанрів і думок. А із цього правомірно випливає висновок про те, що ці газети

могли продовжувати розраховувати на постійні контингенти читачів, котрі

складаються роками і навіть десятиліттями. А заодно і на “прив’язаних” до цих

контингентів рекламодавців.

Зарубіжні автори вважають, що в середині 80-х рр. ХХ ст. англійська

преса остаточно почала існувати в ХХ ст. Впровадження нових технологій

викликало великі сподівання, які певною мірою справдилися. Наприклад, за два

роки бюджет редакції “Санді Таймс” зріс на 33%, газета відкрила свої бюро у

Москві та Гонконгу, за допомогою супутникового зв’язку тиражується не лише

в Британії, а й у Шотландії. “Нова ера” викликала і серйозні проблеми: група

“Ньюс Інтернешнл” скоротила 5,5 тис. робочих місць, “Експрес Ньюспейпер” і

“Міррор Груп” – по 4 тис. 600, “Асошіейтед Ньюспейпер” – 700. За два роки із

30 тис. поліграфістів було звільнено 15 тис. 400 чол.

Наступне десятиріччя підтвердило, що використання нових технологій не

тільки не відмінило, а й підштовхнуло ринкові механізми, що регулюють

діяльність британських мас-медіа. Наявний у Великобританії союз конкуренції

та монополізації виявив себе з новою силою у процесі глобалізації

інформаційного простору, тим більше, що країна широко представляє ті ЗМІ,

які перестрибнули кордони Британських островів. Інтернаціональний характер

продовжує зберігатися та поглиблюватися і в сфері власності на ЗМІ.

Сьогодні у Великобританії виходить близько 130 щоденних і недільних,

1400 тижневих і понад 6500 інших періодичних видань. Майже 90% британців

читають регіональну або місцеву пресу. Загальний наклад національних газет у

будні в середньому становить 13 млн. прим., а в неділю – 14,5 млн. прим., хоча

загальна кількість читачів є значно більшою. Читання газет більше до вподоби

чоловікам, аніж жінкам [18; с. 2].

180

За передбаченнями експертів, англійську пресу очікує чергова революція,

що відбудеться завдяки використанню нової техніки і технологій не лише на

рівні газетно-журнального виробництва, а й на всіх етапах

внутрішньоредакційної роботи. Цю революцію називають

“внутрішньоредакційною”. Навряд чи журналіст перетвориться на замкнутого

одинака – “плаггі”, котрий замінив людське спілкування спілкуванням з

інформаційною технікою [88; с. 51-52].

Але те, що журналістика набуває нових професійних якостей і рис –

очевидно. Існують різні точки зору з приводу того, що переважатиме в пресі

ХХІ ст. – фактографічність або коментування, аналіз, думка. Сучасний стан

британської преси свідчить, що розвиток може отримати будь-яка з цих

тенденцій. Не виключено, що вони ще дуже довго співіснуватимуть поряд,

надаючи читачам зразки найвищої журналістської майстерності та

найпримітивніші прийоми бульварно-жовтої преси. Мабуть, у цих протиріччях

міститься джерело внутрішнього розвитку журналістики.

Розділ 4.

181

Проблемно-тематичні лінії

британської преси

4.1. Україна в публікаціях “Файненшл Таймс”

і “Eкономіст” (липень – грудень 1998 р.)

На кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики постійно

проводяться наукові дослідження студентів. У цьому підрозділі подаються

основні результати дослідницької роботи А. Катуніна, виконаної під науковим

керівництвом професора О. К. Мелещенка.

Кількісно - якісний аналіз публікацій . За період, що оглядається, у

виданнях “Файненшл Таймс” і “Економіст” міститься 15 редакційних

182

матеріалів, які стосуються України. Навіть найелементарніший контент-аналіз

цих матеріалів дає можливість зрозуміти коріння образу України серед

економічних кіл Заходу. Але найкраще буде звернутися до реальних цифр.

Отже:

1. З 26-ти згадувань про Україну у виданнях “Файненшл Таймс” і

“Економіст” за ІІ півріччя 1998 р. з негативного боку Україна характеризується

21 раз. А саме:

Жахлива економіка – 4 згадування;

Обмеження свободи слова – 2;

Можливість “лівого реваншу” – 2;

Антидемократичні процеси – 2;

Єврейське питання – 2;

Корупція у вищих ешелонах влади – 2;

Заборгованість України по зовнішніх боргах – 2;

Непрофесіоналізм уряду – 1;

Епідемія СНІДу в Україні – 1;

Дитяча смертність – 1;

Катастрофа українського ракетоносія в Казахстані – 1;

Протиріччя між Сходом і Заходом України – 1.

2. Згадувань, які можна причислити до нейтральних, – 4:

Співробітництво України з міжнародними фінансовими структурами – 3;

Українська культура та мистецтво – 1.

3. Позитивних згадувань – лише два, і стосуються вони єдиного успішно

діючого фінансового інституту країни – Національного банку та його політики,

спрямованої на утримання стабільного курсу грошової одиниці.

У процентному відношенні цифри ще більш вражають:

Негативні матеріали – 81%;

Нейтральні матеріали – 12%;

183

Позитивні матеріали – 7%.

З політичних діячів, які згадуються у матеріалах британських

журналістів, безумовне лідерство належить другому президенту України Л.

Кучмі: він згадується у 4-х публікаціях. У двох матеріалах згадується колишній

прем’єр і лідер партії ”Громада” П. Лазаренко. По одному разу згадуються П.

Симоненко (лідер КПУ), О. Ткаченко (на той час спікер Верховної Ради, лідер

Селянської фракції), В. Рибак (мер Донецька), Ю. Кравченко (міністр

внутрішніх справ України) та З. Кулик (міністр інформації, пізніше керівник

Держтелерадіо України). Для всіх названих політичних діячів англійські

жуналісти не знайшли доброго слова. ”Нейтральних” зображень лише три: Л.

Кучма – 2 рази (з 4-х) і донецький мер В. Рибак.

У процентному співвідношенні цифри виглядають таким чином:

Негативні матеріали – 80%;

Нейтральні матеріали – 20%.

Е кономіка . Це провідна тема в економічних виданнях, що є цілком

логічним. Але, якщо більшість публікацій про інші країни має у собі хоча б

зерно позитиву, то в матеріалах про Україну він чомусь відсутній. А однією з

найпопулярніших тем матеріалів є українська корупція. І пальма першості тут

віддається колишньому прем’єр-міністрові П. Лазаренку, матеріали про

діяльність якого можна знайти практично у кожному великому західному

виданні. В одній зі своїх статей журналісти “Файненшл Таймс” намагалися

дослідити колізію, яка й посьогодні продовжує розвиватися між президентом

України і його колишнім протеже, який почав вести власну політичну гру, й

тому був знятий з посади, але замість того, щоб розкаятися й залегти на дно,

почав вести активну антипрезидентську політику.

Президентські аналітики побоюються, що якщо гроші Лазаренка

підтримають на виборах О. Мороза, кандидата від лівих сил, президент може

програти за тим самим принципом, за яким він колись виграв у свого

184

попередника: населення прагнуло змін, у той час, як ситуація в країні лише

погіршувалася. Тому завданням номер один для президентстських структур

влади стало вирішення “проблеми Лазаренка”, якої б узагалі не існувало, якщо

б П. Лазаренко не мав депутатської недоторканності, що змушує урядові

структури шукати відповідну мотивацію для притягнення його до кримінальної

відповідальності.

“Щоб довести, що Лазаренко незаконно зробив свої гроші, і тим самим

обгрунтувати звинувачення у відмиванні грошей, очевидно, варто довести, що в

нього були акції, або він іншим чином був пов'язаний із “Єдиними

енергетичними системами” (ЄЕС). Саме цій компанії, що торгує природним

газом, у 1996 р. він надав виключне право поставляти газ на третину території

України. Проте дійсна проблема в тому, що схема торгівлі газом, за допомогою

якої Лазаренко начебто набив свої кишені, дотепер живе і процвітає в колишній

радянській республіці і підтримується високопоставленими українськими

чиновниками, що прийшли після нього. Торгівля газом здається безневинним

бізнесом, а насправді це – система монополій і бартеру, що призначена для

висотування всього прибутку з української економіки на рахунки іноземних

банків. Більше того, завдяки зусиллям українського уряду і виконавчої влади

вона залишається неконтрольованою й значною мірою нелегальною”

(Файненшл Таймс. – 1998. – 9 грудня).

Але корупція – не єдина тема, у зв’язку з якою згадується українська

економіка. Ще одна провідна тема – борги України перед Заходом, що теж

природно: Захід цікавиться перспективами повернення цих боргів. Майже в

усіх зарубіжних економічних виданнях аналізується ситуація у країнах СНД

після серпнево-вересневої кризи 1998 р. у Росії, яка спричинила катастрофічні

наслідки на всьому пострадянському просторі. “Якщо радянська економіка

страждала від дефіциту, то пострадянські економіки характеризуються

проблемою виплати боргів, Україна ж серед найбільш уражених. У той час, як у

Казахстані невиплачені борги доходять до 40 відсотків ВВП, Росії – до 35

відсотків, то в Україні ця цифра набагато вище ВВП. У країні утворилася

185

економічна система, що її можна назвати безготівковою економікою. Торік

бартерні угоди складали дві третини економічної діяльності. (Файненшл Таймс.

– 1998. – 13 серпня).

Але в економічній пресі Великобританії, окрім негативних, все ж таки

присутні позитивні порівняння України та Росії, і стосуються вони, передусім,

контролю над ситуацією після російської кризи.

“На перший погляд, Україна переборола російський обвал досить

непогано. Загубивши більше половини своєї вартості у вересні, гривня

тримається непохитно. І, на противагу Росії, Україна м’яко обійшлася зі своїми

кредиторами, досить спокійно перерозподілила внутрішні борги і дотепер

уникає дефолту – несплати валютних боргів. Ці кроки одержали підтримку з

боку МВФ, що дав кредит на 335 мільйонів доларів, а після нього ЄС і Світовий

банк надали ще 391 мільйон. Проте тепер ані фонд, ані банк не збираються

давати більше грошей. Не будучи у змозі збирати податки, скоротити витрати

або домогтися просування приватизації, реформування податків,

приборкування бюрократії, щоб приватний бізнес процвітав легально, Україна

дотепер перебуває в глибокій економічній кризі. Національний банк утримував

гривню, увівши величезні процентні ставки – 82 відсотки, і жорсткий контроль

над обміном валюти. Якщо ці важелі контролю будуть зняті, курс гривні впаде

знову. Падіння гривні буде більш обвальним, якщо, як натякає Президент

Леонід Кучма, уряд почне друкувати гроші” (Файненшл Таймс. – 1998. – 12 –

18 грудня).

Окрім того відзначається, що якщо б українському урядові не вдалося б

стабілізувати ситуацію (а саме це прогнозувало багато закордонноих експертів),

Захід залишив би Україну наодинці зі своїми проблемами. Та сьогодні він

готовий допомогти українській економіці. “Цього року в Україну може також

надійти позика від Світового банку на суму в 900 мільйонів доларів, у тому

числі 260 мільйонів – до кінця цього тижня, як повідомив нам Джон Хансен,

головний економіст представництва Світового банку в Києві. Проте,

стверджують аналітики, ці гроші не можуть бути витрачені на виплату боргу,

186

оскільки мінімальний рівень резервного фонду, визначений МВФ, враховує

подальшу виплату кредитів. Для відмови від цієї вимоги необхідне рішення

правління МВФ, – сказав західний економіст у Києві” (Файненшл Таймс. –

1998. – 16 вересня).

Ще одна “популярна” тема, яку не обминула жодна поважна західна

газета, – це катастрофа, що відбулася з українським ракетоносієм “Зеніт”, який,

виконуючи комерційний запуск дванадцяти італійських супутників для

американської корпорації “Глобалстар”, впав через 44 секунди після старту. Усі

експерти погоджуються в тому, що в Казахстані розбився не ракетоносій, а

українська ракетна індустрія. “Акції “Глобалстар телеком’юнікейшн”,

американського оператора телекомунікаційних супутників, учора ранком впали

на 43 відсотки – після того, як ракета з 12 супутниками компанії незабаром

після запуску зазнала катастрофи в Казахстані...

“Глобалстар” пізніше повідомив аналітикам, що відтепер не

використовуватиме українські ракети “Зеніт”, а перейде до російської моделі

“Союз”. “Зеніт” є фінансово вигідним засобом запуску – він спроможний нести

12 супутників. Як і більшість інших ракет, “Союз” спроможний вміщувати

тільки чотири. Марко Одерман, генеральний директор “Сі-Ес-Пі Асошіейтіс”,

американської космічної і телекомунікаційної консалтингової компанії,

відзначив, що рішення відмовитися від “Зенітів”, яких у “Глобалстар” було 36

із загального числа 68, є великою невдачею для компанії” (Файненшл Таймс. –

1998. – 11 вересня).

В одній з публікацій журналу “Економіст” аналізується діяльність

закордонних інвесторів в Україні. У ній, зокрема, відзначається: “У перші

дев’ять місяців цього року закордонні інвестиції в Україну склали 705,2

мільйона доларів США, що на 40 відсотків більше, ніж за той же період в

минулі роки. З часу здобуття країною незалежності в 1991 р. прямі іноземні

інвестиції в українську економіку досягли 2,6 мільярда доларів. Обсяг

закордонних капіталовкладень в Україні набагато менший, ніж у незначних за

розмірами східноєвропейських країнах.

187

Інвесторів відлякують засилля бюрократії, корупція, а також наслідки

кризи в Росії, що відчутно вплинула на економіки колишніх радянських

республік. США є в Україні найвизначнішим іноземним інвестором, що вклав у

її економіку 481,3 мільйона доларів. За ними йдуть Нідерланди (258,8

мільйона), Німеччина (216,8 мільйона), Великобританія (185,2 мільйона) і

Південна Корея (185,2 мільйона). Найбільша частина закордонних

капіталовкладень спрямована в продовольчу промисловість, торгівлю і

машинобудування” (Економіст. – 1998. – 19 – 25 грудня).

Аналізуючи ситуацію на світовому ринку програмного забезпечення,

журнал “Економіст” відзначає: “Збиток від піратського копіювання

комп’ютерних програм склав торік, за оцінками, 1,4 мільярда доларів. Хоча

лише 27 відсотків програмного забезпечення в США має піратське походження,

на країну припадає чверть втрат у глобальному масштабі внаслідок розмірів

внутрішнього ринку. У більшості країн рівень піратства падає. У таких країнах,

як В’єтнам і Китай, приблизно 100 відсотків програмного забезпечення має

піратське походження; за ними йде група країн, серед яких Росія, Україна,.. – це

80 – 85 відсотків ринку. Найменший рівень піратства в США і Великобританії –

відповідно 30 і 27 відсотків” (Економіст. – 1998. – 31 липня – 6 серпня).

П олітика . Політичні матеріали про Україну всі, як один, мають негативне

забарвлення. Газета “Файненшл Таймс” у великій редакційній статті аналізує

ситуацію, яка історично склалася в Україні щодо політичного її розподілу на

Схід та Захід. “Потенційним кандидатам у президенти, – зазначає газета, –

доводиться боротися не лише з економічною кризою, але й з політичними та

культурними протиріччями між Заходом та Сходом України. Якось одного разу

у 1996 р. мер Маріуполя, міста на Сході України, отримав факсимільне

повідомлення від свого колеги – мера західного українського міста Львова:

“Шановний Михайло Олександровичу! Ми запрошуємо вас відвідати місто

Львів разом з вашою дружиною”, – було написано українською.

Усе це чудово. Але виникла певна заминка: що означає слово “дружина”?

Українською, рідною мовою львівського мера, на якій говорить більшість

188

населення Західної України, “дружина” – це “жінка”. А російською мовою,

якою говорять на Сході України, рідною мовою мера Маріуполя, “дружина” –

це “військо”. Щоб не потрапити в незручну ситуацію, мер Маріуполя

зафрахтував літак, зібрав свою “дружину” – 30 посадових осіб і 10 журналістів

– і полетів до Львова. Непорозуміння було розв’язано полюбовно. Мер Львова,

що розраховував разом зі своєю дружиною привітати тільки першу пару

Маріуполя, гостинно прийняв усіх гостей.

Цей випадок свідчить про фундаментальне культурне розходження між

Сходом і Заходом України, що стає з поглибленням економічної кризи і

наближенням президентських виборів чим далі, тим гостріше. Через сім років

після здобуття Україною незалежності від Радянського Союзу, Схід та Захід

України продовжують розділяти мова та релігія. У східній частині країни, що

була частиною російської імперії з 1654 р., переважає російськомовне

населення і православна віра, тим часом як у західній частині переважає

українськомовне населення і греко-католицька віра. Цей розкол перетворився

на політичний під час президентських виборів 1994 р. Тоді Захід України

голосував за Л. Кравчука, що програв, а Схід, де живе більшість населення,

проголосував за Л. Кучму, який і переміг. Цей урок не забувають претенденти,

що готуються до президентських виборів у жовтні 1999 р.: перемога на Сході є

ключем до президентства, а кампанія вже в розпалі.

“Подібно до 1994 року на виборах усе буде вирішувати Схід, що і обере

Президента”, – сказав В. Рибак, мер Донецька – одного з найбільших міст на

Сході.

Це повинна б розуміти і Н. Міщерська, журналіст з УТ-1. Коли Президент

Кучма відвідав Львів, він привселюдно похвалив Симона Петлюру, героя для

західних українців, що боролися проти більшовиків у 1917 р. Але Петлюра –

герой тільки для Заходу, у той час, як на Сході його вважають зрадником і

вбивцею. Міщерська, яка не уявляла, що похвала Симона Петлюри

призначалася тільки для місцевої аудиторії, транслювала слова Президента на

всю Україну. Керівники адміністрації голови держави негайно зателефонували

189

до УТ, щоб виправити ситуацію: одні повідомлення призначаються для Сходу,

інші – для Заходу. Можливо, цей випадок був однією з причин звільнення з

посади керівника державної телекомпанії. “Я просто хочу забути про цей

випадок, – сказала Міщерська. – Я стала учасником чиєїсь брудної гри”.

Сьогодні, якщо Кучма прийме рішення ще раз балотуватися на посаду

Президента, йому доведеться під тиском Сходу заробляти бали на обіцяному

під час виборчої кампанії 1994 р. наданні російській мові статусу другої

офіційної мови в Україні. Це одна з причин того, чому він набрав тут найбільше

голосів. Дотепер він не виконав своєї обіцянки. Для населення Східної України

проблема мови – це не тільки питання культури або спадщини. Вступні іспити в

університети або на цивільну службу приймають українською мовою, а не

російською. Внаслідок цього західні українці одержують фахову перевагу.

Проте впровадження російської мови як другої офіційної може викликати

спротив західних українців. “Кучма потрапив у безвихідь. Він не може зробити

поступки одній стороні, не погіршивши стосунки із іншою”, – сказав Рибак.

Президентська кампанія 1993-1994 рр. супроводжувалася такими

політичними суперечками між Сходом і Заходом, що ЦРУ навіть прогнозувало

розкол України на дві частини. Тоді кримський півострів навіть намагався

вийти зі складу України і приєднатися до Росії. 1998 р. зареєстровано дві

спроби підпалу російського культурного центру у Львові, а 6 листопада лівий

депутат із Донецької області розгорнув радянський стяг в українському

парламенті, спровокувавши обурення парламентаріїв із Заходу. Останній

випадок являє приклад того, що потрібно робити, щоб бути популярним на

Сході. Коли східні регіони одностайно голосували за незалежність від

Радянського Союзу в 1991 р., то вони керувалися економічними критеріями.

Після семи років незалежності ВВП України скоротився втричі, середня

зарплата становить 50 доларів на місяць. А девальвація гривні на 40 відсотків у

серпні-вересні 1998 р. стала для багатьох східних українців свідченням

порушення соціальної угоди. Більшість з них хотіла б, щоб Україна об’єдналася

з Росією.

190

Цілком можливо, що найближчим часом політичний клімат ще більше

розпалиться. Відповідно до соціологічного опитування, нещодавно проведеного

газетою “День”, більшість читачів заявила, що буде голосувати за лідера

Комуністичної партії України Петра Симоненка, який виступає за “братерський

союз держав” разом із Росією і Білоруссю. “Вже багато найвпливовіших

політиків дійшли цієї думки, яку ми пропагуємо з 1993 року, – сказав він”

(Файненшл Таймс. – 1998. – 27 листопада).

Після обрання на посаду спікера українського парламенту О. Ткаченка

Велика Британія намагається зрозуміти, чого ж прагне досягти нова “зірка”

української політики. Більшість аналітичних досліджень на цю тему маловтішні

для Заходу: більшість з дослідників сходиться на тому, що Ткаченко – “хитра

лиса, яка вміло лавіює між правдою та брехнею та приховує до пори до часу

свої справжні наміри, які, на думку експертів, є далеко не прозахідними.

“Новообраний спікер українського парламенту Олександр Ткаченко, – пише

“Файненшл Таймс”, – став прихильником реформ у розпалі кризи... У

минулому, проте, він засуджував західних кредиторів за “створення

неприйнятних умов, за яких змушена жити Україна”. У міру того, як погроза

фінансової катастрофи буде відступати, він і його ліва Селянська партія, цілком

ймовірно, знову візьмуться за старе” (Економіст. – 1998. – 8-14 серпня).

Поступово набуває популярності тема президентських виборів восені

1999 р. Більшість експертів зазначає: якщо Президентові не вдасться за півроку

створити принаймні ілюзію піднесення економіки, він неодмінно програє

лівому кандидатові, особливо, якщо це буде О. Мороз. І тоді Україну буде

втрачено для Заходу принаймні на п’ять років, як це вже сталося із Білоруссю.

Щоб не допустити цього, Захід готовий підтримати на виборах президента-

реформатора, але, на думку західних журналістів, це не означає, що Захід буде

спокійно дивитися на створення в центрі Європи тоталітарної країни на кшталт

Білорусі, навіть із прозахідною позицією. А сьогодні, відзначає “Економіст”,

президент України робить все для того, щоб Захід мав право невдовзі назвати

його “українським Піночетом”.

191

“У травні були заморожені рахунки ще однієї опозиційної газети

“Політика”, після того, як вона опублікувала таємні урядові документи. Коли

головний редактор газети засудив дії уряду, київський прокурор відразу

звинуватив його в обмові. Зараз “Політика” не видається. 4 червня 1998 р.

районний суд задовольнив позов міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка,

що звинуватив газету “Київські відомості” в обмові. Газета подала апеляцію

проти цього рішення. Однак редактор вважає, що українські судді занадто

слабкі, щоб протистояти тиску уряду”.

“З наближенням президентських виборів, що повинні відбутися в жовтні

наступного року, тиск на пресу посилиться. Леонід Кучма вже почав нападати

на засоби масової інформації, котрі належать іноземцям: один із чотирьох

національних каналів належить російсько-українському, інший – американсько-

українському. А міністр інформації Зіновій Кулик нещодавно оголосив, що

переоформлення ліцензій на приватні теле- і радіостанції буде перенесено з

2000 р. на 1999 р., – завдяки чому в уряду з’явиться ще один важіль проти

незалежних станцій у рік президентських виборів”. (Економіст. – 1998. – 29

серпня – 4 вересня).

О хорона здоров ’ я . Очима західної преси Україна – тихий жах щодо

питання охорони здоров’я. Чорнобильська АЕС, яка назавжди

асоціюватиметься з нашою країною, – вже не єдине, що лякає в Україні

західних фахівців у галузі охорони здоров’я. Поступово великого розголосу

набуває катастрофічна ситуація із поширенням у країні вірусу СНІДу. “Через 11

років після того, як в Україні був зареєстрований перший ВІЛ-інфікований,

колишня радянська республіка набула репутацію країни з найшвидшим

поширенням цього вірусу в Європі. Тут офіційно зареєстровано 23 тисячі

чоловік – носіїв ВІЛ, хоча, на думку експертів, справжня цифра щонайменше

удвічі більша. За цей час 650 чоловік, враховуючи 50 дітей, хворі на СНІД, а

280 померли. За прогнозами агентства “Ю Ен Ейдс” при ООН, до 2016 р. від

СНІДу в Україні загине 1,8 мільйона чоловік” (Файненшл Таймс. – 1998. – 7

серпня).

192

Показовою є діаграма в журналі “Економіст”, опублікована в номері за

20-26 листопада 1998 р. “Гарним індикатором соціально-економічного прогресу

є зниження дитячої смертності. В останні два десятиліття цей показник

знизився майже в усіх країнах, що розвиваються. У той же час зареєстровано

зростання дитячої смертності в колишніх радянських республіках, у тому числі:

в Росії – на 18 відсотків, в Україні – на 21 відсоток порівняно з 1980-м роком”

(Економіст. – 1998. – 20-26 листопада).

С оціальна сфера . Дві статті присвячено проблемам єврейської діаспори в

Україні. На відміну від публікацій в інших виданнях, які здебільшого

розглядають еврейське питання в Україні лише з позиції місцевого

антисемітизму, “Файненшл Таймс” і “Економіст” дивляться на проблему під

іншим кутом зору, намагаючись розглянути причини масового виїзду євреїв з

України, і доходять висновку, що справа не в антисемітизмі, а – в жахливому

економічному становищі країни.

“З кінця вісімдесятих, коли радянські євреї почали одержувати у великій

кількості виїзні візи, єврейське населення в Україні скоротилося вдвічі, – вважає

Леонід Фімберг, директор Інституту іудаїки. – І більшість емігрантів – молоді,

так само, як і кращі дослідники інституту. А ті, хто залишається, швидко

вимирають”. На кожну новонароджену єврейською мамою дитину, говорить

він, припадає дев’ять смертей. Якщо люди старше 50-ти становлять 25 відсотків

усього населення, то в єврейській общині – більше 50 відсотків... У масовому

від’їзді варто звинувачувати в першу чергу жахливу економіку, що занепадає

щороку з часу здобуття незалежності. Інша причина – недостатня допомога

тим, хто хоче затвердити і розвивати іудаїзм у себе на батьківщині. Жодне з

підприємств в Україні з єврейським іноземним капіталом не заохочує людей

залишатися, і 16 нещодавно відкритих єврейських шкіл викладають на івриті,

готуючи до життя в Ізраїлі, а не на ідиш, що є історичною мовою для

українських євреїв” (Економіст. – 1998. – 19 – 31 грудня).

Відзначається, що потік бажаючих виїхати до Ізраїля, який помітно

знизився у середині 90-х, знов починає зростати. “Це тільки невеличкий потік,

193

але російські євреї знову наводять довідки про іміграцію до Ізраїля. На початку

90-х близько 150 тисяч чоловік на рік виїжджали з колишнього СРСР на

південь, на незнайому батьківщину. Відтоді кількість зменшилася до менш ніж

50 тисяч щороку... Кибуц Пелеч, розташований на вершині пагорба, що на

південь від кордону з Ліваном і неподалік Кармієля – метушливого містечка, у

якому переважають вихідці з колишнього Радянського Союзу – виглядає як

нетипове місце для нових емігрантів. 36-річна Ірина Тарасюк має реальний

погляд на своє нове життя. Вона керує кибуцем, що, всупереч тенденціям,

дотепер залишається кооперативним. У кибуці мешкає дев’ять родин, усі

харчуються в комунальній їдальні. Російськомовні, вони приїхали з Баку,

України і Волгограда. Релігія і сіонізм значать для них мало. Третина з них – не

євреї” (Файненшл Таймс. – 1998. – 18 грудня).

К ультура та мистецтво . За півроку цій тематиці присвячена лише одна

стаття про українську письменницю. “У трьох романах і збірках оповідань, що

пані Токарчук написала у період із 1993 року, історія служить пофарбованим

задником необхідних дрібничок життя і природи. Ані патріотизм, що наростає,

ані католицький Бог не займають багато місця в її книгах, які акцентують

більше уваги на особистісному, ніж на політичному. Пані Токарчук народилася

в батька-українця і матері-польки на території, що була повернута Польщі, а

потім – приєднана до Радянського Союзу на Потсдамській конференції”

(Економіст. – 1998. – 3-9 жовтня).

У принципі, відсутність матеріалів з питань культури в економічних

виданнях – не дивина, але іншим країнам у цьому напрямку було приділено

набагато більше уваги, аніж Україні.

4.2. Дослідження широкомасштабних економічних питань

у журналі “Економіст” і газеті “Файненшл Таймс”

(серпень – грудень 1998 р.)

194

У підрозділі 4.2. подаються основні результати дослідницької роботи О.

Александрова та Д. Бучацького, виконаної під науковим керівництвом

професора О. К. Мелещенка.

Упродовж другої половини 1998 р. у таких провідних економічних

виданнях, як журнал “Економіст” і газета “Файненшл Таймс”, найчастіше

висвітлювалися такі важливі проблеми:

1. Введення єдиної європейської валюти.

2. Світова економічна криза.

3. Робота центральних банків різних країн.

4. Розширення транснаціональних компаній.

Але все ж таки переважна більшість матеріалів присвячена світовій

фінансово-економічній кризі. Підручники з економіки не можуть підказати

рішення, поведінка людей перестала бути раціональною. Те, що відбувається

нині на валютних ринках, не вписується ні в які рамки економічної теорії,

повсюди панує паніка. “Економіст” і “Файненшл Таймс” надрукували низку

публікацій з цього приводу, які аналізують ситуацію, що склалася, та вказують

можливі шляхи виходу з неї. Загалом в обох виданнях за ІІ півріччя 1998 р.

з’явилося 57 матеріалів на цю тему. З них:

12 – присвячені кризі російської економіки;

7 – кризі в Японії;

14 – кризі в Південно-Східній Азії;

4 – кризі в Латинській Америці;

2 – кризі в КНР;

3 – кризі в Україні;

2 – кризі в Східній Європі;

15 – стосуються загальносвітових економічних питань.

Під час аналізу матеріалів, присвячених світовій фінансово-економічній

кризі, їх умовно можна поділити на кілька груп:

195

1. Аналіз валютних процесів – 5 публікацій.

2. Аналіз фондових процесів (процесів з цінними паперами) – 4.

3. Роль США і МВФ у економічному просторі за часів кризи – 6.

4. Банківські позики – 6.

5. Інвестиційні фонди та їхня роль – 7.

6. Шляхи виходу з кризи – 6.

7. Прогнози на майбутнє – 11.

8. Минулі світові фінансово-економічні кризи – 4.

9. Політичний аспект кризи – 8.

Але всі ці публікації поєднує одна думка, яку висловив Джеффрі Сакс з

Гарвардського інституту міжнародного розвитку і Рудигер Торнбуш з

Масачусетського технологічного інституту: “Протиріччя цієї кризи полягає в

тому, що вона, насправді, складається з чотирьох зовсім різнорідних факторів:

банківської кризи в Японії, інвестиційного міхура, що розірвався у Південно-

Східній Азії, політичної кризи в Росії та більш класичного макроекономічного

прикладу “поганого менеджменту” в Латинській Америці”. Тому

універсального рецепту з поліпшення ситуації немає і не може бути.

Ще одна велика тема – це аналіз роботи центральних банків деяких країн.

Загалом можна нарахувати 24 публікації з цього питання. Із них 3 матеріали –

про роботу Центробанку Російської Федерації, 5 – про роботу Центробанку

Японії, 3 – про новий Європейський Центральний банк, 3 – про Індонезійський

ЦБ, 1 – про Центральний банк Швейцарії, 1 – про Бундесбанк, 4 – про

Резервний валютний банк США, 2 – про Світовий банк, 2 – про загальні

широкомасштабні економічні питання.

Усі фахівці погоджуються з тим, що падіння або ж швидке зростання

валюти, що погіршило і без того погану ситуацію в країнах, уражених кризою,

було зумовлено неправильною курсовою політикою центральних банків деяких

держав. Окремі спеціалісти вже почали замислюватися над наслідками відмови

196

від послуг центробанків взагалі, а також над дискусійним питанням про

надання центробанкам повної незалежності від уряду.

Приблизно у цій тематичній площині й витримані усі матеріали, що

друкувалися в британських економічних виданнях. Англійські журналісти та

експерти, яких охоче друкують “Економіст” і “Файненшл Таймс”, вказують:

центральні банки дуже довго користуються репутацією, яку не заслуговують.

На кшталт хрещених батьків мафії, вони викликають повагу більшою мірою

через шкоду, яку вони в змозі завдати. Центробанки хваляться “захистом”

клієнтів, яким самі ж і погрожують (хоч і не завжди спеціально). Таким чином,

центральні банки користуються статусом “борців з інфляцією”, нібито існує

можливість серйозного спалаху інфляції, не викликаного експансією

центробанків.

Зіставте історичну ефективність центральних банків з іншими

монетарними інститутами (беручи до уваги валютні ради та ранні системи

конкуруючих емісійних банків), і стане зрозуміло, що центральні банки мають

доволі низький рейтинг у питаннях забезпечення низької інфляції, стабільності

обмінного курсу, відкритих валютних ринків та економічного зростання.

З усіх публікацій можна виділити три тези, з якими згодні усі фахівці. По-

перше, центробанки повинні сконцентруватися як на інфляції, так і на

зростанні. По-друге, банки вкрай засекречені. По-третє, центробанки можуть

вкрай вузько підходити до інфляції.

А, може, було б краще, коли б центробанків не було взагалі? Багато хто з

економістів стверджує, що ще більша провина центробанків полягає в тому, що,

діючи як кредитори останньої інстанції, вони провокують можливу економічну

кризу більш ризикованим кредитуванням. Але негативних наслідків вони не

бояться, оскільки знають, що їх врятують, якщо щось відбуватиметься не так.

Через ці причини деякі економісти захищають вільну банківську справу, в якій

приватні банки, конкуруючи з колегами, випускають власні банкноти, що

вільно обертаються. Але до чого це може привести світову економіку, ще ніхто

не прораховував.

197

Ще одна тема, котра жваво обговорювалася на шпальтах журналу

“Економіст” і “Файненшл Таймс”, – уведення єдиної європейської валюти

(євро).

Якщо проаналізувати статті з цієї теми, то можна виокремити три

найсуттєвіші позиції, що цікавлять фінансовий світ:

1. Чи буде євро конкурентом долару? – 15% публікацій.

2. Переваги єдиної валютної системи – 60% публікацій.

3. Можливі перешкоди у досягненні успіху – 25% публікацій.

Перша позиція включає в себе коло питань, пов’язаних із

конкурентоспроможністю на світовому ринку як нової європейської валюти, так

і взагалі Європейської спільноти. Ще до запровадження євро намітилися ознаки

того, що ЄС починає набувати більшої ваги, ніж США, і тим більше, ніж Японія

(чия позиція другої в світі економіки вже поставлена під сумнів). Від євро

очікують сильної позиції відносно долара. Якщо це станеться, вплив ЄС на

світовий ринок ще збільшиться.

Друга позиція включає позитивні наслідки, які очікуються від

запровадження євро. Європейська комісія досягла певних успіхів у справі

об’єднання ринків капіталу Європи. Теоретично банки можуть оперувати по

всій території країн-членів ЄС. Умови ведення банківської діяльності та

випуску цінних паперів стандартизовані. Фондові біржі можуть встановити

торговий термінал у будь-якій країні ЄС. Керівники фондів можуть продавати

свої продукти в усьому регіоні. “Єдиний паспорт”, прийнятий країнами-

членами ЄС, дозволяє фінансовій фірмі оперувати в будь-якому місці ЄС, якщо

вона зареєстрована в одній з країн-членів Євросоюзу. Цьому сприяє

запровадження системи “консолідованого нагляду”, за якого контролюючий

орган країни, де розташована фірма, несе відповідальність за контроль над нею.

Єдина валюта надасть поштовх розвитку ліквідного ринку капіталу єврорайону,

знижуючи вартість капіталу та поліпшуючи його розташування. Це особливо

допоможе малим компаніям.

198

Стабільність валюти, низька інфляція, збільшення торгівлі, більш

ефективні ринки – усе це, на думку фахівців, принесе велику користь для

об’єднаної економіки ЄС.

Третя позиція об’єднує публікації песимістичного характеру. Фінансові

аналітики вважають, що, незважаючи на вірогідну користь від об’єднання

європейських країн у єдиний ринок, існує багато перешкод, які уповільнюють

цей процес.

У країнах ЄС і донині не досягнуто згоди в питаннях податків, стандартів

звітності, правил торгівлі, контролю. Усе це потребує набагато більшої

гармонізації. Оскільки економіки Євросоюзу мають різну структуру,

залишаються і різні рівні зростання. Тому не можна стверджувати, що Європа

має об’єднаний фінансовий ринок. Потрібно ще багато змін, перш ніж країни

Європейського Союзу матимуть спільний, єдиний, об’єднаний гомогенний

ринок. Загалом було оброблено 28 аналітичних матеріалів з цього приводу.

Наступна тема, якій економічні видання приділяють велику увагу, –

діяльність транснаціональних компаній (ТНК). Головне питання, що

порушується в публікаціях на цю тему (загалом 18 матеріалів), формулюється

таким чином: “Поява ТНК у країні – добре це чи погано? Чи потрібно їх

заохочувати, чи навпаки – боротися з їхнім засиллям?”

Протягом багатьох років мультинаціональні компанії звинувачувались у

пограбуванні країн “третього світу”, експорті дешевої робочої сили, порушенні

прав людини і навіть “работоргівлі”. Але сьогодні майже всі країни світу

бажають залучити прямі іноземні інвестиції, які забезпечують ТНК.

Конкуренція у сфері залучення того типу інвестування, яке будує нові заводи,

стає все більш жорсткою. Державам, що бажають отримати інвестиції, все

частіше доводиться пропонувати здорову монетарну, а також технологічну

політику, яка містить приватизацію телекомунікацій, податкові кредити на

дослідження та програми співробітництва між іноземними та внутрішніми

компаніями. ТНК більше не шукають просто сировину або дешеву робочу силу,

а також нові великі ринки збуту. Їм ще це все потрібно, але з урахуванням

199

здійснення ними інтегрованих операцій по всьому світу, ТНК також оцінюють

фінансову і комунікаційну інфраструктуру кожної країни. Усе це призводить до

позитивного ефекту, який широко розповсюджується через суспільство. У

справі залучення інвестицій все більше країн знижують “вартість бізнесу”,

наприклад, шляхом боротьби з корупцією та бюрократією.


Як бачимо, усі порушені широкомасштабні питання оглянутих галузей

суспільного організму глибоко, компетентно та послідовно викладаються на

шпальтах видань “Економіст” і “Файненшл Таймс”. Це традиції якісної

преси, про що колишній британський прем’єр Дж. Мейджор висловився таким

чином: “Щоранку я не розпочинаю виконувати свої посадові обов’язки, поки не

прочитаю свіжий номер газети “Файненшл Таймс”.

Разом з тим, як уже відзначалося вище, стирання кордонів між якісною та

масовою пресою призводить до того, що елітні видання “терплять” на власних

сторінках матеріали, характерні для масової та бульварно-жовтої преси.

Скандали внутрішнього характеру тільки підвищують рейтинг і популярність

редакцій. А скандали міжнародного характеру, крім цієї причини, свідчать про

давнє імперське гасло: “У Британії немає постійних ворогів і постійних

постійних друзів, натомість є лише постійні інтереси”. У цьому річищі й слід

сприймати негативні публікації про Україну.

З нашого боку, можна констатувати: найнеприємнішим виявився той

факт, що в Україні не існує (принаймні, реально) спеціальної державної служби

зв’язків з громадськістю, яка б спеціально займалася створенням позитивного

іміджу нашої країни за кордоном. І це, на наш погляд, є величезним

прорахунком.

200

Розділ 5.

Радіомовлення і телебачення


5.1. Телерадіомовна корпорація Бі-Бі-Сі

201

У 20-ті рр. ХХ ст. поняття журналістики як системи засобів, що

виконують певні функції з поширення інформації, починає наповнюватися

новим змістом. Преса перестає бути єдиним компонентом цієї системи. Уже до

1914 р. 350 тис. миль підводного телеграфного кабеля з’єднали метрополії з

колоніями, 40% цих ліній контролювала Англія. Перша світова війна

продемонструвала величезні можливості “бездротового телеграфу”. У 1918 р.

Марконі починає передавати радіоповідомлення з Англії до Австралії, у 1920 р.

встановлюється радіозв’язок із Мадридом, у 1921 р. – з Парижем, у 1922 р. – із

Берном, через рік – з Віднем, у 1926 р. – з Белградом, Москвою, Лісабоном, у

1928 р. – з Бейрутом, Каїром, Стамбулом. Було зроблено перший крок до

формування міжнародної системи масових комунікацій.

Важливим етапом внутрішнього мовлення стало створення Британської

мовної компанії 18 жовтня 1922 р. (У 1927 р. вона отримала назву Британської

радіомовної корпорації – British Broadcasting Corporation, скорочено Бі-Бі-Сі).

Виконавчий, а потім генеральний директор корпорації Джон Ріт (1889 – 1971)

вважав, що “радіо – це інструмент, практично безцінний у соціальному та

політичному житті суспільства. Його вплив усе більше відчуватиметься у

повсякденному житті майже в усіх галузях людської діяльності, справах

національних та інтернаціональних” [64; с. 51-52].

Ліцензія на радіомовлення коштувала 10 шилінгів і вступила в дію з

першого листопада. Перша трансляція з Марконі-хаус була здійснена 14

грудня, а трансляції з Бірмінгема та Манчестера – наступного дня. Джон Ріт,

дивлячись на західне, американське радіо 20-х рр. – наскрізь комерційне,

неконтрольоване – та на схід – на Радянський Союз з його жорстко

контрольованою державною системою – створив свою концепцію незалежного

радіомовлення у Великій Британії. Воно мало вчити, інформувати та розважати,

водночас бути вільним від політичного та комерційного тиску. Незабаром

слухання “бездротового радіо” Бі-Бі-Сі перетворилось на свого роду соціальний

та культурний феномен не лише в Лондоні, а й в провінційних центрах. Так

202

зароджувалась нова форма масової комунікації. Радіосигнал був спочатку

настільки слабким, що добре розібрати щось можна було лише в навушниках.

Король Георг 5 відтепер міг говорити зі своїми підданими, як ніколи

раніше. Монарх вперше почув радіо під час Британської королівської виставки

1924 р., а в 1932 р. на Різдво виступив перед народом.

Під час великого страйку 1926 р. Бі-Бі-Сі довелося вперше боротися за

свою незалежність від уряду. На той час у Британії не виходили газети, і саме

Бі-Бі-Сі стало для народу єдиним засобом інформації.

Уперше на Бі-Бі-Сі з’являється живий коментар спортивних подій – це

був матч з регбі між Англією та Уельсом у Твікенхеймі в 1927 р. Роком пізніше

на найпопулярнішому радіо почали транслювати релігійну службу.

Бі-Бі-Сі було надано монопольне право на радіомовлення на території

Англії та Північної Ірландії. Зарубіжне мовлення іноземними мовами

розпочалося 1930 р. і особливо поширилося після Другої світової війни. У 1932

р. англійці, які проживали за межами батьківщини, а також мешканці

англомовних домініонів Британської імперії могли слухати підготовлені саме

для них на Бі-Бі-Сі радіопередачі. Дуже швидко Бі-Бі-Сі почала транслювати 2-

годинні “блоки” програм на Австралію, Нову Зеландію, Індію, Східну та

Південну Африку. У 1935 р. Д.Ріт підготував документ “Позиції Бі-Бі-Сі у

війні”, в якому було сформульовано завдання корпорації в умовах неминучої

(на думку організаторів Бі-Бі-Сі) війни.

У 1925 р. в Лондоні уперше за допомогою апаратури зорова інформація

була передана на відстань. У 1927 р. Бі-Бі-Сі організувала публічний сеанс

телевізійного мовлення. У 1936 р. розпочала роботу перша регулярна телемовна

служба в Лондоні [29].

Електронні засоби спілкування та інформування – “друзі-суперники”

преси – все активніше заявляли про себе. За словами відомого дослідника мас-

медіа М. Маклюена, друкована техніка створила публіку, електронна – масу.

Під час Другої світової війни виключно зросла роль радіомовлення.

Телебачення фактично не функціонувало, папір було оголошено стратегічним

203

продуктом, на якому дозволялося друкувати невелику кількість газет формату

А2. Випуск інших газет і практично всіх журналів було призупинено. У

міжнародному “радіоконцерті” (а до літа 1939 р. 25 країн вели мовлення

іноземними мовами) голос Бі-Бі-Сі був дуже сильний. У 1940 р. співробітники

корпорації перейшли на мовлення 34 мовами і передавали щодня 78

інформаційних бюлетенів. Особлива увага приділялася пропагандистським

програмам, націленим на Німеччину та Італію. Цікаво, що всю англійську

пропаганду у воєнні роки координував Брюс Локкарт, якого Вінстон Черчілль

призначив на посаду генерального директора з ведення політичної війни. У

1918 р. в Росії за участь в антирадянській змові його було заочно засуджено до

розстрілу. Після закінчення Другої світової війни він кілька років

співробітничав в “Івнінг Стандард”, написав кілька книжок і помер у віці 86

років.

Чисельність мов англійського іномовлення постійно зростала: до кінця

1941 р. Бі-Бі-Сі розмовляла із світом 39 мовами; обсяг мовлення становив

близько 440 год. на тиждень (причому використовувались не лише “класичні”

мови, а й діалекти, наприклад, марокканський діалект арабської мови). Для

ретрансляції своїх повідомлень Бі-Бі-Сі використовувала й місцеві передавачі.

Ефір надавався і для окупованих країн. У 1941 р. було проведено чудову

радіокампанію Бі-Бі-Сі, яка розпочиналася з передачі азбукою Морзе першої

літери англійського слова “victory” (“перемога”) і перших акордів П’ятої

симфонії Бетховена. Кампанія надала велику моральну підтримку мешканцям

тих європейських країн, до яких увійшли гітлерівці.

До кінця 1942 р. кількість мов мовлення досягла 43; обсяг мовлення на

кінець війни становив 100 год. на день. Бі-Бі-Сі передавала вже 248 бюлетенів

новин. Перші п’ять післявоєнних років Бі-Бі-Сі займала провідні позиції у світі:

її обсяг мовлення на тиждень становив 714 год., тоді як США обмежувалися

520 год. Але до початку 1960-х рр. Англія поступилася першістю США та

СРСР, однак за кількістю слухачів зберігла сталі позиції [75; с. 41-43]. До 1954

р., коли влада дозволила у Великобританії комерційне ТБ, що фінансувалося

204

приватними компаніями, Бі-Бі-Сі була монополістом і в сфері телебачення, яке

набирало обертів.

У 1960-ті рр. Бі-Бі-Сі зберігла монополію на центральне мовлення на

території Великобританії. Бі-Бі-Сі не могла отримувати прибутки від реклами і

існувала за рахунок абонентної плати (у 1966 р. кількість радіоабонентів

досягла 3,5 млн. чол.) та продажу своїх видань. У цей же час розгорнулася

широка кампанія на підтримку створення приватних радіостанцій. З’явилися

“піратські” радіопередавачі, що базувались на кораблях і покинутих фортах. У

1966 р. було видано спеціальний закон, спрямований проти “піратських”

радіостанцій.

У 60-ті рр. розширився обсяг іномовлення Бі-Бі-Сі. Була відкрита

редакція, яка готувала передачі для Непалу. Збільшився час мовлення

італійською, урду, бенгальською та хінді, а також мовами Південно-Західної

Азії. Спостерігалося й зростання обсягу передач африканськими мовами –

хауса, суахілі, а також англо- і франкомовних передач для Африки. Тривав

розвиток радіослужб для Америки. Болгарською мовою транслювалися

передачі 14 год. на тиждень, російською – 30 год. Найбільшою редакцією Бі-Бі-

Сі в Європі на цей час стає редакція німецькою мовою – 33 1/4 год. на тиждень.

Стало більше передач португальською та грецькою мовами.

У це десятиріччя зміцнилися позиції незалежного телебачення, яке, не

беручи абонентної плати, отримувало прибутки від реклами.

У телебачення та радіо склалася своя аудиторія, ефір перехопив у преси

пальму першості в плані оперативності і далеко випередив її у сфері

зображальності та наочності. Проблема розподілу праці між радіо,

телебаченням і періодичною пресою стала актуальною, хоча і не набула тієї

гостроти, яку їй передрікали експерти в галузі мас-медіа. Пом’якшувало

можливе протистояння і та обставина, що преса і телебачення (а потім і радіо)

усе більше зосереджувалися в одних руках.

У 1971 р. у Великобританії було запроваджено комерційне радіомовлення

в провінціях, таким чином у країні склалася конкуруюча з Бі-Бі-Сі комерційна

205

радіотелемережа. Обсяг іномовлення Бі-Бі-Сі на цей час становив 720 год. на

тиждень (менше, ніж у США та СРСР), передачі велися 37 мовами. У 70-ті рр. у

структурі Бі-Бі-Сі постійно відбувалися зміни, але в системі іномовлення роль

корпорації залишалася дуже вагомою. Найбільшими іноземними редакціями

залишалися арабська, французька та німецька. Серед соціалістичних країн

російська служба посідала центральне місце (45 год. на тиждень). Існували

програми мовами народів Африки, Індії, Китаю, Південно-Східної Азії. У 80-ті

рр. загальний обсяг іномовлення 39 мовами становив 643 год. на тиждень. У

цей же час проводилося регулярне технічне переоснащення Бі-Бі-Сі.

Якщо в середині 80-х рр. Бі-Бі-Сі – некомерційне громадське

підприємство – мала чотири загальнонаціональні канали радіо, місцеві

радіостанції і два канали телебачення, то наприкінці 80-х – початку 90-х рр. у

сфері радіо- і телебачення Великобританії відбулися зміни. Бі-Бі-Сі зберігла

статус громадської організації, але замінила абонентну плату за її телепередачі

передплатою, а кількість національних радіоканалів зменшила до двох. Було

створено три загальнонаціональні канали ефірного телебачення, два з них

залишаються за Бі-Бі-Сі з метою одночасного розширення можливостей

комерційних ефірних телекомпаній. Затверджувалися проекти нових

супутникових телевізійних каналів, розширення кабельної мережі і створення

місцевих мікрохвильових телестанцій.

У 1982 р. було відкрито перший британський канал супутникового

телебачення, у 1989 р. він почав використовувати люксембурзький супутник

“Айстра”, який може транслювати телерадіосигнали по всій Західній Європі. У

подальшому на орбіту були виведені дуже дорогокоштовні супутники “Марко

Поло”, що розширило можливості британського телебачення.

Стратегія Бі-Бі-Сі полягає в тому, що “кожен власник будинку повинен

стати головним споживачем у цифровій ері Бі-Бі-Сі. Бі-Бі-Сі буде краще видно

й чути, ніж будь-яку іншу радіо- і телестанцію у Великобританії” [29].

206

Далі у цьому підрозділі 5.1. подаються основні результати дослідницької

роботи Л. Таран, виконаної під науковим керівництвом професора О. К.

Мелещенка.

На початку 90-х рр. ХХ ст. на Бі-Бі-Сі почали впроваджувати новітні

технології – NICAM-службу стереозвуку для телебачення та “віртуальні”

технології за допомогою комп’ютерних графічних редакторів, які дозволили

створити так звану віртуальну студію. Пізніше такого ж роду технологія була

використана в роботі спеціальних кореспондентів під час війни в Перській

затоці: повз вікно одного з журналістів тоді пролетів снаряд, наче на справжній

війні.

Тим часом “Бі-Бі-Сі Уорлд”, “Бі-Бі-Сі – світові новини” та

інформаційний сервіс, а також “Всесвітня служба радіо Бі-Бі-Сі” в усьому

світі вважаються зразком професіоналізму та високого рівня роботи. Головні

новини Бі-Бі-Сі розвивались та зростали. Серед останніх досягнень – відкриття

корпорацією в березні 1994 р. “Радіо 5” – цілодобової радіомережі з

інформаційними повідомленнями та спортивними новинами. Цю станцію

щотижня можуть чути 5,5 млн. чол. А всебританський цілодобовий телеканал

Бі-Бі-Сі почав працювати в листопаді 1994 р.

Як і в 1920-х рр., коли радіо Бі-Бі-Сі висвітлювало переважно національні

події, так і зараз Британська мовна корпорація продовжує дотримуватись

національних позицій. Саме тому телебачення та радіо активно висвітлювали

50-річницю перемоги над фашизмом, особливу увагу приділили й

Олімпійським іграм: вся країна, завдяки трансляціям Бі-Бі-Сі, стежила за

перемогами Лінфорда Крісті та Саллі Ганнел у Барселоні, Стівена Редгрейва та

Метью Пайнсента в Атланті. В часи неспокою, військових дій, природних

катаклізмів усі – від Нельсона Мандели до Маргарет Тетчер – підкреслюють

важливість Бі-Бі-Сі у передачі інформації.

Серед нововведень британського телебачення № 1 – старт телевізійної

“Навчальної зони”, яка транслювалася спочатку в нічні години. Переглядаючи

різні блоки “Навчальної зони”, можна самостійно здобувати нові знання у

207

найрізноманітніших галузях науки. “Здобувай освіту з Бі-Бі-Сі!” – таке гасло

навчальних програм Бі-Бі-Сі. До речі, не всі вони власного виробництва, певний

відсоток закуповується корпорацією на основі жорсткого відбору. Телебачення

підтримує свою унікальну репутацію ( саме так твердять англійці) і не забуває

про дитячі програми й фільми – також пізнавально-навчального характеру.

Радіо Бі-Бі-Сі у 90-х рр. було докорінно реорганізоване і перетворене в

цілу мережу станцій різних форматів. Так, “Радіо 1” стало лідируючою у

Великій Британії музичною радіостанцією. Саме воно, начебто дуже

консервативне, допомогло відкрити світові такі колективи, як “Oasis”, “Pulp”,

“Blur”. Особливо нову, часто ігноровану іншими станціями музику: денс або

джанг з новими талантами з клубів та дискотек.

На “Радіо 2” Террі Воган знову змусив людей слухати радіо за сніданком.

Джиммі Янг – популярний політичний оглядач – провів два паралельні інтерв’ю

з М. Тетчер та Д. Мейджором, які слухала вся Британія. На цій станцій

транслюють музику дещо іншого напряму, ніж на “Радіо 1” – це переважно

джаз, блюз, м’юзикли. Надзичайно високо в рейтингу піднялась ця станція під

час святкування перемоги у Другій світовій війні. Тоді на радіо прозвучали

спеціально змонтовані голоси учасників бойових дій, спогади, записані на ВВС

ще в повоєнні роки.

“Радіо 3” є лідером у передачі класичної музики. Тут проводиться

спеціалізований радіофестиваль “Звуки століття”, виступають зірки класичної

музики, у програмі “Радіо 3” переважають передачі про культуру всього світу,

звучать також опери й оперетти. Незабаром ця хвиля перейде на цілодобовий

режим мовлення.

“Радіо 4” самі британці вже упродовж десяти років характеризують як

“радіо, що ввічливо говорить у домі”. Тут звучать монологи різних людей: в

передачі Лі Хардс дівчина, яка помирає від раку, звертається до людей; у

“Листі до Деніеля” – звернення батька до новонародженого сина. Тут читають

історію Британії, а о 20.20 – Біблію, передають теми для шкільних творів, не

зникли з ефіру й радіовистави для дорослих і дітей. Словом, “Радіо 4”

208

традиційне, як і все британське, можливо, найконсервативніше з усіх станцій

мережі ВВС, а за добіркою ефірних матеріалів дещо нагадує перший канал

Українського радіо.

“Радіо 5” – цілодобова спортивна та інформаційна мережа Бі-Бі-Сі,

заснована в середині 90-х рр. Радіо миттєво реагує на всі події у світі, а

особливо у світі спорту, ведучи прямі трансляції з усіх великих спортивних

змагань не лише в Європі, а й в Америці.

Такі телевізійні та радіопрограми дозволили Бі-Бі-Сі лише в 1996 р.

завоювати 29 нагород з 35-ти від Soni Radio Award’s, 12 з 16-ти від TV BAFTAs

та три з п’яти можливих медалей Prix Italia.

Телебачення Бі-Бі-Сі. Упродовж 1997 р. аудиторія інтернаціональних Бі-

Бі-Сі-каналів зросла на 40% і склала приблизно 64 млн. глядачів у 187 країнах

світу. Левова частка аудиторії додалася завдяки відкриттю в Латинській

Америці каналу “Люди і мистецтво”.

До власних телеканалів Бі-Бі-Сі належать: “Бі-Бі-Сі Уорлд”, “Бі-Бі-Сі –

міжнародні цілодобові новини”, “Бі-Бі-Сі – інформаційний канал”, “Бі-Бі-

Сі Прайм” (себто основний канал) та “Бі-Бі-Сі – цілодобовий розважальний

канал”. У 1992 р. було створено Всесвітню службу телебачення Бі-Бі-Сі, яку

заснували Всесвітня служба радіо Бі-Бі-Сі (тобто іномовлення Бі-Бі-Сі),

телебачення Бі-Бі-Сі та комерційна служба “Бі-Бі-Сі Ентерпрайзис”.

Наприкінці 90-х рр. розпочав роботу телевізійний канал “Бі-Бі-Сі-

Америка” – перший повністю власний канал Бі-Бі-Сі у Новому Світі, який

вдалося відкрити завдяки співпраці з компанією “Discovery Communications

Inc”. Це партнерство похитнуло весь телевізійний простір.

У квітні 1997 р. Бі-Бі-Сі та “Flextech plc.” створили проект виробництва та

розподілу комерційних телевізійних каналів у Великій Британії: перший з них

було започатковано в листопаді 1997-го, коли з’явився “UK Horizons”

(“Британія: горизонти” – розповідь про досягнення науки, цікаві факти), далі

“UK Style” (“Британія: стиль” – показ стилю життя людей та їхнього

дозвілля), трохи пізніше – “UK Arena” (пропаганда музики та мистецтво) і,

209

нарешті, канал “Золото” (присвячений висвітленню драм і комедій). У процесі

розвитку перебуває окремий музичний канал Бі-Бі-Сі.

“Бі-Бі-Сі Уорлд” (“Світ Бі-Бі-Сі”). Цей канал пропонує унікальний

телевізійний погляд як з Великої Британії, так і про Об’єднане Королівство для

аудиторії всього світу, яка становить зараз 52 млн. глядачів. “Світ Бі-Бі-Сі”

дивляться у 187 країнах світу, лише на європейському континенті кількість

глядачів зросла на 40% у 1997 р., з них у Німеччині додалось 58%, у Франції –

84%, в Італії – 91%, у країнах Бенілюксу – 79%.

“Бі-Бі-Сі Прайм”. Заснований у січні 1995 р., надзвичайно вдало

стартував у Європі, де зараз його передплачують 8 млн. чол. Канал пропонує

суміш серйозного та смішного, сучасного й класичного. Тут показують комедії,

шоу, кліпи, а вночі транслюються матеріали із згаданої вище “Навчальної

Зони”. Завдяки цифровому супутниковому мовленню канал має велике

майбутнє як з технічної, так і зі змістовної точок зору.

Таким чином, Бі-Бі-Сі Уорлд Вайд Лімітед (“ВВС Worldwide Limited”

– “Бі-Бі-Сі в усьому світі, Лтд.”, це повна назва “Бі-Бі-Сі Уорлд”), як окрема

структура корпорації Бі-Бі-Сі, на сьогодні має поточні витрати в розмірі $ 408

млн., а прибуток лише від продажу програм становить $ 256 млн. Тим часом

вона має найрізноманітніші джерела прибутків, серед яких, звичайно ж,

реклама, прибутки від якої не особливо афішуються. Ділова активність

корпорації ведеться в трьох напрямках: 1) видавництво, до якого належать

журнал, кіно- та відеопродукція; 2) поширення та продаж програм власного

виробництва; 3) робота теле- та радіоканалів Бі-Бі-Сі.

За період 1997-1998 рр. тільки інвестиції в телепроекти Бі-Бі-Сі зросли на

23% і склали $ 291 млн., а прибутки від продажу програм зросли на 16%.

Глядацька аудиторія, або Хто дивиться новини на Бі-Бі-Сі ? Основна

аудиторія програм новин – люди старшого віку, але, як зазначають з цього

приводу англійські бізнесмени, вони наскільки старі, настільки й прибуткові,

розуміючи, насамперед, що люди ці поважні й не бідні. Аудиторія молодшого

віку менш вірна політичним новинам, і це для Бі-Бі-Сі не новина, адже тут

210

знають, що як тільки молодь подорослішає, вона дивитиметься Бі-Бі-Сі так

само, як зараз їхні батьки.

Рейтинг деяких програм Бі-Бі-Сі . Найвірніша аудиторія Бі-Бі-Сі, як не

дивно, – це радіослухачі. На телебаченні ж діє метод “збирання й вибору” –

глядачі перестрибують з каналу на канал, залежно від тематики програм, часу

їхнього виходу та інтересів кожного глядача зокрема. Вірність глядачів

тематичним програмам на Ай-Ті-Ві та Бі-Бі-Сі приблизно однакова. Так, в один

і той же час на Ай-Ті-Ві транслюється програма “Кухарські репортажі”, а на

Бі-Бі-Сі-1 – “Школа водіїв”. Обидві програми мають по 43% глядачів від

загальної їх кількості, проте тематика програм, як і їхні аудиторії, зовсім різні.

Високий рейтинг мають суспільно-політичні передачі Бі-Бі-Сі-1 та Бі-Бі-Сі-2,

серед яких можна назвати такі, як “Світова діяльність”, “Панорама”,

“Порожня держава”, “Президентство” та ін.

На що може розраховувати глядач, коли слухає чи дивиться Бі-Бі-Сі ? Тоні

Холл – виконавчий директор Бі-Бі-Сі – виділяє чотири основоположні

принципи роботи: 1) розуміти, чого хоче аудиторія і чого вона від нас чекає; 2)

мати чітку мету, усвідомлюючи себе провідним постачальником новин; 3)

визначити непорушні стандарти роботи, які б якісно відрізняли Бі-Бі-Сі від

інших електронних мас-медіа; 4) відновлювати й змінювати програми,

керуючись смаками аудиторії.

Саме задля успішної роботи Бі-Бі-Сі досліджує свою аудиторію,

спілкується з людьми зі світу мистецтва, спорту, з учителями, політиками,

проводить пропагандистські акції, постійно вивчає внутрішній рейтинг своїх

програм та каналів. “Якщо ви хочете спланувати свій день – це допоможе вам

Бі-Бі-Сі. Якщо ви потребуєте не лише новин, а й їх аналізу, контексту – це

пропонує вам Бі-Бі-Сі. Якщо ви хочете знати про події в усіх куточках Британії

та світу – про це вам розповість Бі-Бі-Сі. Наш громадський обов’язок –

інформувати й розважати всіх, хто цього потребує. Ми цінуємо професіоналізм

наших стрінгерів та журналістів, і вимагаємо від них постійного вдосконалення

та високої якості”. Ця красномовна цитата зі звернення керівництва компанії до

211

глядачів. Аналогічний циркуляр має керівництво й до співробітників. У ньому

зазначається, що на сучасному етапі від журналістів Бі-Бі-Сі у їхній роботі

вимагається: 1) використовувати “чисту” мову та “довірливий” тон; 2) прагнути,

аби інформація була доречною та спрямованою певній групі глядачів (мала

чітку адресацію); 3) вносити свої пропозиції, виявляти ініціативу щодо сюжетів

та стилю.

До речі, за статистикою, на одного спеціального кореспондента Сі-Ен-Ен

припадає аж 4 журналісти Бі-Бі-Сі, так само Бі-Бі-Сі попереду за кількістю

своїх кореспондентських пунктів – їх приблизно в чотири рази більше, ніж у Сі-

Ен-Ен.

Окрім усього перерахованого, Бі-Бі-Сі має чіткий план дій по

вдосконаленню своїх новин у різних напрямках – політика, культура й

мистецтво, стиль життя, спорт. Власне, суть цього плану коротко можна

сформулювати, як “більше (24 год. на добу), вище (за рівнем), доступніше (за

викладом), оперативніше”. Бі-Бі-Сі не збирається зупинятись на досягнутому, а

розширює мережу свого теле- й радіомовлення на всіх континентах земної кулі.

У 1997 р. компанія відзначила 75-річчя. Тепер абревіатуру Бі-Бі-Сі (ВВС)

знає увесь світ, а, головне, – слухає та довіряє інформації, якщо її поширюють

канали Британської Мовної (від мовлення) Компанії, яка, зберігаючи своє

британське коріння, вже давно має статус одного зі світових лідерів у галузі

інформації. Взагалі, Англія – один з найбільших експортерів телевізійної

продукції: у 80-ті рр. вона поставляла за кордон програми загальною

тривалістю 20-30 тис. год. Програми Бі-Бі-Сі експортуються в 100 країн. Одним

з найбільш потужних агентств телехроніки у світі в 80-ті рр. було спільне

підприємство Англії і США – Юпітн. Із 60-х рр. між Великобританією,

Канадою, Австралією та іншими державами діяли кабельні мережі КОМПАК і

СЕАКОМ. Дуже помітна роль Великобританії в забезпеченні країн

співдружності і супутниковим зв’язком. Британська система телекомунікацій

(Бритіш Телеком) у 1981 р. набула статуту самостійної організації.

212

У 1990 р. у Великобританії було прийнято новий закон про

радіотелемовлення, який вніс серйозні зміни до системи комерційного

телебачення. Закон передбачає видачу ліцензій на право мовлення (претендент

повинен пройти жорсткий відбір і, в разі отримання ліцензії, неухильно

виконувати зафіксовані в ній умови). Прийняття нового закону фактично

поширює на Великобританію спільні для країн Об’єднаної Європи правила

регулювання діяльності радіо- і телемовлення.

Початок 90-х рр. для Великобританії був пов’язаний з активізацією

супутникового телебачення. У цей час у кризовій ситуації опинилося кабельне

ТБ, у якого нараховувалося лише 300 тис. передплатників. Утім, це не завадило

до 2000 р. кабельному телебаченню увійти в 90% домівок британців. Цей період

у житті британського телебачення характеризується сталими тенденціями

конкуренції та монополізації. Із Бі-Бі-Сі конкурують комерційне супутникове,

кабельне та ефірне ТБ (щоправда, лише 12% британських родин придбали

обладнання супутникового телебачення). Злилися кілька телевізійних компаній.

Найбільшого громадського розголосу набуло об’єднання “Скай Телевіжн”

(власник – Руперт Мердок) і “Бритіш Сателліт Бродкастінг”. Оскільки обидві

служби були нерентабельними, антимонопольне законодавство у цьому

випадку не застосовувалось. Внаслідок злиття їхнє фінансове становище

зміцнилося, і утворилася нова організація супутникового ТБ, яка набула

характеру небританської служби, – Бі-Скай-Бі. Було проведено її “міні-

приватизацію”, для чого її власники застосували флотацію, частину акцій

продали. Приклад Бі-Скай-Бі наслідували її конкуренти. Бі-Скай-Бі

запропонувала сенсаційний рекламний проект: запустити на геостаціонарну

орбіту спеціальний супутник “Скай” з рекламою, що світиться.


Отже, телерадіомовлення Великобританії знаходиться у веденні Бі-Бі-Сі

(яка носить громадсько-корпоративний статус) та Організації незалежного

213

радіомовлення Ай-Бі-Ей. Телемовлення здійснюється Бі-Бі-Сі і 16 приватними

телекомпаніями, що контролюються Ай-Бі-Ей. Перший канал Бі-Бі-Сі транслює

передачі для 99% населення Великобританії, другий канал – для 94%.

Традиційно основним принципом теле- і радіомовлення Великобританії є

його визнання як підзвітної народу громадської служби. У наш час до цього

суттєво важливого елементу додалися також принципи конкуренції та вибору.

Основну відповідальність за телебачення та радіомовлення несуть три

громадські структури, діяльність яких спрямована на реаілзацію вимог і

завдань, визначених або схвалених парламентом, але які є цілком незалежними

у щоденному веденні справ.

Розділ 6.

Свобода ЗМІ, журналістська етика та

право у Великобританії

214

6.1. Правове поле британських ЗМІ

Найбільш глибоко питання правового регулювання британської

журналістики розробив В. Ентін. Нижче подається реферативаний виклад його

праці [71].

Становище ЗМІ у Великобританії пов’язано зі специфікою законодавства

у країні. Свобода преси вважається таким же правом особистості, як право

дихати. Його самостійне закріплення в спеціальному правовому акті традиційно

вважалося позбавленим будь-якого юридичного смислу. Через це тут немає

єдиного документа, котрий зазвичай являє собою конституцію, немає

законодавчо зафіксованого утвердження свободи преси. Дуже мало й

специфічних актів, присвячених ЗМІ, зате в регулюванні їхньої діяльності дуже

велика роль прецеденту, що створює основу для суперечливого тлумачення

ряду законодавчих положень, витоки яких слід шукати в глибині історії країни.

Крім прецеденту, конституційне значення мають судові рішення та ряд

законодавчих актів: Велика хартія вільностей 1215 р., Хабеас корпус акт

1679 р., Білль про права 1689 р. та ін. У Великобританії діє антимонопольне

законодавство, але водночас зберігаються і можливості для того, щоб обійти

його на законних підставах. Існують закони про дифамацію (наклеп), але саме

поняття дифамації не означає брехню. Охороняються інтереси держави, влади,

215

проте немає закону, що дозволяє зберігати таємницю джерел конфіденційної

інформації. Нарешті, існують статутні правила (норми, встановлювані актами

парламенту), загальне право, правові норми, що регулюють висвітлення

діяльності уряду, парламенту, місцевої влади, бізнесу з тим, щоб урівноважити

свободу слова з громадською потребою в їхній нормальній роботі. Є і

спеціальні копоративні інститути, які контролюють зсередини діяльність ЗМІ –

Бі-Бі-Сі, ІБА, Рада преси, Мовна комісія по скаргах.

Словом, адвокати, котрі обслуговують газети, радять не просто

дотримувати букву закону, а й триматися подалі від краю дозволеного чи

безпечного, щоб не потрапити під караючий меч правосуддя. Журналіст сам

собі ставить питання, не що він повинен написати, а що він може написати,

щоб юрист дав добро на публікацію. Міра обережності залежить від інструкцій

власника, який прагне уникнути дорогокоштовного процесу.

Хоча третя Королівська комісія з преси визначила свободу преси як “таку

міру свободи від обмежень, що дозволяє власникам, редакторам і журналістам

захищати громадський інтерес, публікуючи факти й думки, без яких

неможливий свідомий вибір виборців у демократичному суспільстві”, проте

відсутність писаної конституції звільняє парламент і суд від конституційного

обов’язку стояти на сторожі права засобів масової інформації: повідомляти про

все, що являє громадський інтерес. Прагматичний підхід судових лордів добре

ілюструє такий вислів: “Поняття “вільний” загальне і невизначене. Воно

набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте,

наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода

кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний” (у смислі “безкоштовний”) обід.

“Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає

законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т. п. Це

свобода в рамках закону”.

Право журналістів друкованої та електронної преси вимагати суду

присяжних (у тих галузях кримінального права, де він ще існує) є важливою

процесуальною гарантією проти зазіхань на свободу преси. На відміну від

216

інших країн юридичні гарантії свободи преси у Великобританії мають не

стільки матеріальний, скільки процесуальний підмурок. Причому присяжні

мають право визнати відповідача невинним незалежно від того, що говорить

буква закону. Лорд Девлін прокоментував незвичність ситуації таким чином:

“Суд присяжних може вирішувати справу по справедливості, тоді як суддя

зобов’язаний виконувати закон і не може собі цього дозволити”.

Незважаючи на надані докази, присяжні звільняли журналістів, коли вони

діяли в інтересах суспільства або коли звинувачення проти них носили

репресивний характер. Так, у 1977 р. поліція передала до суду ряд справ проти

репортерів кримінальної хроніки. Юридично справи проти них були

бездоганними. Але присяжні виправдали їх, переконані аргументами захисту,

що репортери виконували свій професійний обов’язок інформувати

громадськість. Тому правоохоронні органи неохоче саджають видавців і

журналістів на лаву підсудних, побоюючись, що присяжні всеодно їх

виправдають. Приміром, закон “Про підбурювання до заколоту” розглядає

“збудження ворожнечі між різними класами підданих її величності” як дію, що

має бути покарана в кримінальному порядку. Такого роду матеріали можна

знайти в газетних статтях практично щодня. Право редактора перебувати під

судом присяжних є єдиною причиною, чому до цього закону не зверталися з

1947 року. Таким чином, існування процесуальної гарантії здійснює

лібералізуючий вплив на драконівські закони Сполученого королівства.

Слід відзначити недопущення попередніх обмежень. Журналісти мають

право спочатку публікувати матеріал, а потім відповідати за скоєне. Єдиний

виняток з цього права вчинив свого часу Кромвель, який увів систему

ліцензування книг і газет, позбавивши тим самим журналістів цього права. Він

призначив 27 цензорів, щоб регулювати, що можна і що не можна читати

публіці. Мільтон у своєму памфлету “Ареопагітика” порівняв ліцензування

книг і газет з бажанням джентльмена не пустити ворон у парк. Діяльність

цензорів призвела до скандалів, здирства, залякування, і, нарешті, у 1695 р.

систему ліцензування було скасовано.

217

Правило про недопущення попередньої цензури було сформульовано

Блекстоуном, одним з помітних авторитетів у юридичній науці: “Свобода преси

– невід’ємна властивість вільної держави. Полягає вона в недопущенні

попередніх обмежень публікації, а не в свободі від засудження за здійснення

дій, що караються у кримінальному порядку. Будь-яка вільна людина має право

висловлювати свої почуття публічно, заборонити це означає знищити свободу

преси, але якщо вона публікує щось непристойне, шкідливе чи протиправне,

вона повинна відповідати за наслідки власної зухвалості”.

У Великобританії, на відміну від США, правило про недопущення

цензури захищене слабо. Практично щотижня на закритих засіданнях Високого

суду до суддів звертаються з проханням про заборону публікації тих чи інших

матеріалів. Видача судових наказів багато в чому залежить від ціннісних

орієнтацій суддів.

Існує і поняття свободи від урядового втручання. Якщо міністри уряду

не бажають допустити виходу матеріалу, вони повинні просити суд винести

відповідну постанову і не мають права самі віддавати такий наказ. Однак існує

широка позаправова практика маніпулювання інформацією. Наприклад, під час

Фолклендської війни 1982 р. між “Туманним Альбіоном” та Аргентиною

міністерство оборони Великобританії було єдиним джерелом інформації. ЗМІ

могли лише спекулювати з приводу того, наскільки точною була надана їм

інформація. Репортажі підлягали цензурі, причому армія спиралася не на закон,

а на контроль за засобами зв’язку.

Так зване Д-сповіщення не має юридичної сили, це лише порада,

звернена до ЗМІ з боку спільного комітету представників редакцій і збройних

сил. Порушення заборони такого сповіщення не є злочином. Багато ЗМІ робили

це безкарно. У галузі ТБ на Бі-Бі-Сі, на відміну від комерційного телебачення,

не лежить статутна зобов’язаність безпристрасно діяти в політично чутливих

питаннях. Проте в надзвичайних обставинах відповідно до ліцензійної угоди,

що є складовою частиною статуту Бі-Бі-Сі, міністр внутрішніх справ має право,

у випадку, коли, на його думку, виникла надзвичайна ситуація і доцільно діяти

218

відповідним чином, вводити війська й встановлювати контроль над Бі-Бі-Сі від

імені її величності.

Зупинимося детальніше, наприклад, на пункті 13 (4) ліцензійної угоди,

що дає право міністру внутрішніх справ забороняти передавати будь-який

матеріал у будь-який час. Це положення не обмежується лише періодом

надзвичайних обставин. Єдиною гарантією від політичної цензури є дозвіл

повідомляти громадськості, що Бі-Бі-Сі отримала такий припис. Ця юридична

гарантія була використана генеральним директором Бі-Бі-Сі лордом Хіллом,

коли міністр внутрішніх справ Реджінальд Маудлінг запропонував не випускати

в ефір передачу про дії уряду в Ольстері. Лорд Хілл змусив його взяти назад

свої слова, погрожуючи повідомити громадськості причину, чому програма не

буде показана. Проте швидше за все чимало репортажів стало жертвою цього

припису. У 1981 р. парламент поновив угоду до 1996 р., залишивши ці

повноваження в силі.

Нагляд за комерційним мовленням здійснює Незалежне радіомовне

управління (НРУ), що має широкі повноваження із втручання в зміст програм,

що передаються. Ці повноваження були надані НРУ в 1954 р. і відображали

перебільшені страхи перед можливостями комерційної експлуатації цих засобів.

Управління має забезпечити, щоб ніщо з включеного до програми не ображало

гарного смаку і не порушувало пристойності, не могло б стати підбурюванням

до карних злочинів і призвести до заворушень; а також належну

безпристрасність з боку осіб, які готують програми з питань, що викликають

політичні або промислові суперечки.

Судді вкрай неохоче втручаються в рішення компетентних професіоналів-

цензорів. Загальна установка повною мірою поширюється на дію такої

відповідальної групи людей, як правління НРУ. В усякому випадку, за 30 років

комерційного мовлення жоден генеральний атторней не здійснив такої спроби,

хоча має на це право.

Проте виробники програм скаржаться на непряму політичну цензуру

через накладення НРУ вето на програми, ідеї та сцени. Генеральний директор

219

НРУ, захищаючи редакторські повноваження управління, висловився вельми

красномовно: “Нам дано зуби, щоб ми кусали, а не просто скалили їх”.

Важливою процесуальною гарантією свободи преси є необхідність

підтримки генеральним атторнеєм чи директором публічних переслідувань

ЗМІ з цілого ряду законів. Генеральний атторней не зобов’язаний чинити

юридично значущі дії, навіть якщо закон було порушено. Він має

дискредитаційні повноваження із збудження карного переслідування, а його

рішення залежить від того, чи вважає він таке переслідування необхідним у

громадських інтересах. Два моменти впливають на поведінку генерального

атторнея: його політична лояльність і приналежність до юридичної професії.

На рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. у країні спостерігалися тенденції,

спрямовані на регулювання ЗМІ, продовжувався адміністративний контроль за

пресою та іншими засобами масової інформації. Ряд судових справ розглянув

права британських журналістів на редакційну таємницю. Тоді ж було висунуто

законопроект про обмеження продажу порнографічних видань, однак він не

отримав одностайної підтримки, як і інший законопроект, спрямований проти

расової ненависті. У Великобританії сформувалася група прихильників

реформи англійської неписаної конституції за включення до неї Білля про права

та положень про свободу інформації. У 1992 р. лейборист Клайв Соулі вніс до

палати громад законопроект “Про свободу та відповідальність преси”. Цей

крок був викликаний тим, що питання журналістської етики наприкінці 80-х –

початку 90-х рр. набули нової гостроти.

Комісія Д. Келькатта, створена через “моральний тероризм” преси,

рекомендувала замінити ліберальну Раду із справ преси жорсткою Комісією по

скаргах на пресу. Але схоже, що і ця комісія виявилася недостатньо жорстким

регулятором журналістської діяльності. Крім того, виникло обгрунтоване

побоювання, що більш жорсткий контроль над “розгрібачами бруду” може

потягти за собою переслідування тих, хто виступає на шпальтах газет із

справедливою критикою.

220

6.2. Вплив Європейського права

на становище ЗМІ у Великобританії

Європейська конвенція з прав людини була підготовлена в 1951 році.

Політична вона була продиктована бажанням об’єднати Західну Європу

навколо спільних ідеалів, вибудувати юридичний оплот проти відродження

фашизму та окреслити ті громадянські права, які опинилися під загрозою в

країнах Східної Європи.

Скажімо, Великобританія ратифікувала конвенцію в 1951 році, але

погодилася визнати механізм її примусового здійснення лише в 1966 році, а її

вплив на англійське право залишався непоміченим аж до початку 1970-х років,

коли Європейський суд з прав людини у Страсбурзі почав виносити рішення за

рішенням, в яких Сполучене королівство визнавалося винним у порішенні

конвенції та нездатним гарантувати своїм громадянам здійснення основних

прав.

Стаття 10 (1) Європейської конвенції говорить: “Право на свободу слова

має кожен. Це право повинно включати свободу дотримуватися думок,

отримувати й передавати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної

влади та незважаючи на кордони”. Європейський суд з прав людини уточнив,

що “свобода слова є однією з основних несучих конструкцій будь-якого

суспільства, основоположною умовою його прогресу й розвитку кожної

людини. За умови дотримання вимог частини 2 статті 10 вона поширюється не

лише на інформацію та ідеї, які зустрічають неприємний відгук, але й також на

ті, що ображають, шокують державу чи яку-небудь частину населення. У цьому

полягає вимога плюралізму й терпимості, без яких немає демократичного

суспільства”.

221

У частині 2 статті 10 говориться, що право на свободу не носить

абсолютного характеру і підлягає регламентації. “Здійснення цих свобод,

оскільки воно тягне за собою обов’язки та відповідальність, може бути піддано

таким формальностям, умовам, обмеженням або покаранням, що

встановлюються законом, які необхідні в демократичному суспільстві в

інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської

безпеки, для попередження заворушення чи злочину, захисту здоров’я та

моралі, охорони репутації інших осіб, попередження розголошення інформації,

отриманої в конфіденційному порядку чи підтримання авторитету й

безпристрасності суду”.

Здавалося б, частина 2 бере назад більшу частину свободи, що

проголошена в частині 1 статті 10. На практиці вона поліпшує англійське право

по трьох позиціях:

1. Будь-який утиск свободи слова має бути зафіксований правом.

Обмеження повинно бути ясним, конкретним і передбаченим. Закон, для того

щоб він міг диктувати, має бути доступним і сформульованим з достатньою

мірою чіткості, щоб громадяни могли узгоджувати з ним свою поведінку. Якщо

суддя здійснює повноваження загального права і навіть, на його думку, діє на

захист загальноприйнятих цінностей, але при цьому завдає свободі слова

шкоди, несанкціонованої правом, – він порушує Європейську конвенцію.

2. Вимога, що будь-який утиск має бути “необхідним у демократичному

суспільстві”, також приходить на допомогу ЗМІ. Європейський суд

інтерпретував її як щось більше, ніж просто “корисна”, “розумна” або “бажана”.

Будь-яке обмеження щодо діяльності ЗМІ, щоб бути правомірним, повинно

виправдовуватися пекучою соціальною потребою. І навіть коли соціальна

потреба відчутна, обмеження має бути розумно адекватним їй.

3. Спільний підхід Європейського суду до проблеми також сприяє ЗМІ.

Статтю 10 не слід інтерпретувати як пошук балансу між цінністю свободи

слова, з одного боку, та цінністю національної безпеки, попередження

здійснення злочинів і т. п., з другого. Вони не є принципами рівної значущості:

222

цінності, перераховані в частині 2 статті 10, є просто “набором винятків, які

повинні тлумачитися суворо обмежено”.

Значення статті 10 для британського права полягає в тому, що всупереч

усій юридичній традиції країни вона підносить принцип свободи слова над

плинним законодавством і буденними потребами. Інтереси преси на вагах

правосуддя стало не так просто урівноважити іншими, нехай навіть важливими,

міркуваннями. Ілюстрацією цьому служить рішення Європейського суду у

справі “Санді таймс”.

Ця газета мала намір опублікувати статтю про історію виготовлення й

запуску на ринок талідоміда, ліків від недуги для вагітних жінок, яке викликало

відхилення у новонароджених. Ці питання уже тривалий час знаходилися у

судовиробництві і повинні були незабаром стати предметом судового розгляду.

У зв’язку з цим англійські суди постановили, що стаття не може бути

опублікована, оскільки в ній давалися відповіді на запитання, які має дати суд, і

в цьому бачилася неповага до останнього. Газета та її журналісти звернулися до

Страсбургу, стверджуючи, що заборона на публікацію порушує їхнє право на

свободу слова.

Європейський суд виступив на боці “Санді таймс”. У постанові

говорилося, що нещастя з талідомідом стало предметом стурбованості

громадськості і сам по собі факт того, що розгортався судовий процес, не

відміняв прав і відповідальності ЗМІ за повідомлення інформації, що являє

громадський інтерес. Газетна стаття була поміркованою за тоном і представляла

позиції обох сторін у справі; її публікація не підірвала б авторитет суду і не

багато додала б до зростаючого морального тиску на виробників ліків.

Ця конкретна справа мала два важливих наслідки. По-перше, згідно з

міжнародною угодою британський уряд був змушений змінити закон про

неповагу до суду, що й було зроблено в 1981 році. Віднині журналістське

розслідування не можна було запинити лише на тій підставі, що в майбутньому

ця справа може стати предметом судового розгляду. По-друге, рішення

Європейського суду озброїло британських суддів методологією підходу до прав

223

ЗМІ. Звичайно, міра її використання залежить від їхнього особистого ставлення

до Європейської конвенції та правотворчості Європейського суду.

Проте варто підкреслити, що практична значущість конвенції змазується

її дивним статусом. Вона не є обов’язковою для судів, хоча на уряді лежить

договірна зобов’язаність привести внутрішнє право країни у відповідність з

нею. У цій ситуації зміни в праві виявляються залежно від рішучості видавців і

редакторів відстоювати свої права до кінця не тільки заради публікації тієї чи

іншої статті, а й для створення відповідного судового прецеденту. Не всі беруть

на себе сміливість пройти цей тернистий і небезпечний шлях.

Вади конвенції полягають і в зволіканнях на кожній стадії апеляційної

процедури. Так, палата лордів винесла рішення проти газети “Санді таймс” в

липні 1973 року, а Європейський суд оголосив це рішення порушенням

конвенції лише в квітні 1979 року. Отже, конвенцію не можна розглядати як

інструмент безпосереднього захисту свободи слова у тій же Великобританії.

Вона має силу переконання і, можливо, поступово приведе до змін

британського права на користь свободи публікації актуальних журналістських

матеріалів.


Таким чином, Європейська конвенція, суд присяжних, відкритість

судовиробництва, правило неприпустимості попередніх обмежень, відсутність

законів, що дозволяють пряме урядове втручання, а також стримуюча роль

генерального атторнея – усе це веде до того, що британські ЗМІ користуються

відносною свободою від цензури порівняно із Східною Європою і країнами

третього світу.

Будь-яка людина, яка вважає, що її права, визнані конвенцією, були

утиснуті постановою суду чи рішенням органів управління і яка використала всі

засоби поновлення порушеного права у британських судах, може подати скаргу

до Європейського суду. Якщо скарга задоволена, то згідно з Європейською

224

конвенцією уряду Великобританії доведеться внести зміни до існуючих у країні

законів. Проте британські судді не зв’язані напряму конвенцією, вони повинні

застосовувати право Сполученого королівства. Але там, де допускається його

подвійне тлумачення, британські суди можуть проводити лінію, прийняту

конвенцією. У справах, що стосуються ЗМІ і розглядаються у судах сьогодні,

Європейська конвенція нерідко наводиться як один з аргументів на захист

позицій ЗМІ.

Список використаних джерел

225

1. Аникст А. История английской литературы. – М., 1956.

2. Барг М. А. Великая английская революция в портретах ее деятелей. –

М., 1991.

3. Беглов С. И. Монополии слова. – М., 1969.

4. Беглов С. И. Монополии слова / 2-е изд., доп. – М., 1972.

5. Беглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и

практики. – М., 1984.

6. Беглов С. И. Печать Великобритании // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10.

Журналистика. – 1993. – № 3. – С. 47 – 56.

7. Беглов С. И. Синдром хозяйского влияния // Вестн. Моск. ун-та. Сер.

10. Журналистика. – 1994. – № 1. – С. 21.

8. Беглов С. И. Британская печать на исходе века / Фак. журн. МГУ. – М.,

1995.

9. Беглов С. И. Империя меняет адрес. Британская печать на рубеже

тысячелетий. – М., 1997. – 136 с.

10. Беглов С. И. Четвертая власть: британская модель. История печати

Великобритании от “новостных писем” до электронных газет. – М., 2002.

11. Власов Ю. Средства массовой информации и современное буржуазное

государство. – М., 1985.

12. Всемирная история. – М., 1958. – Т. 7. – С. 51.

13. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

14. Зарубежная коммунистическая и рабочая журналистика. – М., 1989.

15. Звавич И.С. Английская пресса. – М., 1946.

16. Законодательство английской революции, 1640 – 1660. – М.; Л., 1946.

17. Зарубежная печать (капиталистические и развивающиеся страны). –

М., 1973. – Вып. 1. – С. 16.

18. Засоби масової інформації у Сполученому Королівстві / Британська

Рада в Україні. – К., 1999. – 52 с.

19. История зарубежной коммунистической и рабочей печати, 1917-1945

гг.: Хрестоматия / Под ред. Я. Н. Засурского. – М., 1981.

226

20. История зарубежной литературы XVІІІ века. – М., 1967.

21. История мировой журналистики / Беспалова А.Г., Корнилов Е.А.,

Короченский А.П., Лучинский Ю.В., Станько А.И. – Изд. второе. – Ростов-на-

Дону, 2000.

22. История печати: Антология (Д.Мильтон “О свободе печати”,

Л.Саламон “Всеобщая история прессы”, Н.Новомбергский “Освобождение

печати”). – М., 2001.

23. Кертман Л.Е. География, история и культура Англии / 2-е изд. – М.,

1979.

24. Крылов Б.С. Государственный строй Великобритании. – М., 1957.

25. Кучерова Г.Э. Очерки теории зарубежной журналистики (ХІХ –

первая половина ХХ вв.). – Ростов-на-Дону, 2000.

26. Лабутина Т.Л. У истоков современной демократии: Политическая

мысль английского просвещения (1689 – 1714). – М., 1994.

27. Лапицкий И. Короли лжи и сенсаций. – М., 1967.

28. Лучинский Ю.В. Очерки истории зарубежной журналистики. –

Краснодар, 1996.

29. Любимов Б.И. Семьдесят лет Британского вещания (Краткая история

радиовещания и телевидения Великобритании) / Под ред. Я. Н. Засурского. –

М., 1995.

30. Матвеев В.А. Империя Флит-Стрит. – М., 1961.

31. Мезенцев В.Ф. Проблемы войны и мира и общественное мнение

Великобритании (1935 – 1940 гг.). – М., 1992.

32. Михайлов С.А. Современная зарубежная журналистика: состояние,

перспективы. – СПб., 1998.

33. Михайлов С.А. Зарубежная журналистика: традиционные и новые

СМИ. – СПб., 1999.

34. Мыцик Л.Н. Общественно-политические, научные и культурные связи

СССР с Великобританией в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945).

– М., 1993.

227

35. Мыцик Л.Н. Особенности восприятия советской культуры в Англии в

годы Великой Отечественной войны // Россия и Европа в ХІХ – ХХ веках.

Проблемы взаимовосприятия народов, социумов, культур / Отв. ред. А. В.

Голубев. – М., 1996. – С.201 – 209.

36. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка. 1917 – 1945.

– М., 1989.

37. Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии,

Англии и России. – СПб., 1906.

38. Новая История. АН СССР. – Т. 1. 1640 – 1789. – М., 1951.

39. Периодическая печать на Западе. – СПб., 1904.

40. Поздеева Л. В. Лондон – Москва. Британское общественное мнение и

СССР. 1939 – 1945. – М., 2000.

41. Рабочее движение Великобритании. ХІХ – ХХ вв. – М., 1979.

42. Рамазанова Н. К. Ежедневная коммунистическая печать в Англии в

годы второй мировой войны и послевоенный период. – М., 1974.

43. Сапунов В. И. Изменение в экономическом статусе агентства “Рейтер”

в 80-е – 90-е годы ХХ века // Акценты. Новое в журналистике и литературе. –

2000. – Вып. 1 – 2 (18 – 19). – С. 37 – 43.

44. Сапунов В. И. Информационные агентства: к истории становления //

Журналистика в 2000 году: реалии и прогнозы развития: Тезисы Междунар.

науч.-практ. конф. 30 января – 3 февраля 2001 года. – В 9 ч. – М., 2001. – Ч. ІV.

– С. 30 – 31.

45. Сатурин Д. Очерк периодической печати в Англии // Периодическая

печать на Западе. – СПб., 1904. – С. 101 – 166.

46. Сиберт Ф., Петерсон Т., Шрамм У. Четыре теории печати. – М.: Нац.

ин-т прессы; Вагриус, 1998.

47. Скосырев В. Мятеж в империи Мэрдока // Известия. – 1998. – 5 март.

48. Смирнова И. С. Становление “Файненшл Таймс” как яркого

представителя деловой прессыВеликобритании // Век информации: Тезисы

науч.-практ. семинара / Сост. С. М. Виноградова. – СПб., 1995. – С. 25 – 27.

228

49. Смирнова И. С. Современная экономическая пресса

Великобритании // Журналистика – ХХ век: эволюция и проблемы: Тезисы

междунар. науч.-практ. конф. / Отв. ред. Г. В. Жирков. – СПб., 1996. – С. 30 –

31.

50. Смирнова И. С. Г. Маркс и Д. МакРэй – основатели британской

финансово-экономической прессы // Средства массовой информации в

современном мире. 1997: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. 23 – 24 апреля

1997 года. – СПб., 1997. – С. 28.

51. Смирнова И. С. Некоторые тенденции развития деловой прессы

Европы // Логос. Общество. Знак (к исследованию проблемы феноменологии

дискурса): Сб. науч. тр. / Отв. ред. Б. Я. Мисонжников. – СПб., 1997. – С. 119 –

123.

52. Смирнова И. С. Период становления в истории “Файнэншл таймс” //

Невский наблюдатель. – 1997. – № 2. – С. 82 – 84.

53. Смирнова И. С. Жанровые особенности “Financial Times” // Средства

массовой информации в современном мире. 1999: Тезисы Междунар. науч.-

практ. конф. – СПб., 1999. – С. 22.

54. Смирнова И. С. Становление и развитие финансово-экономической

прессы Великобритании (на примере Financial Times): Автореферат дис... канд.

филол. наук: Специальность 10.01.10 – журналистика. – СПб., 1999.

55. Смирнова И. С. Электронные издания Financial Times //

Периодическая печать на пороге электронной эры: Материалы науч.-практ.

семинара “Современная периодическая печать в контексте коммуникативных

процессов (мультимедиа и газета завтрашнего дня) 17 – 18 марта 1999 года,

Санкт-Петербург” / Отв. ред. Б. Я. Мисонжников. – СПб., 2000. – С. 88 – 91.

56. Соколов В. С. Западные мас-медиа: достижения и проблемы //

Факультет журналистики: Первые 50 лет. Статьи, очерки / Отв. ред., сост. С. Г.

Корконосенко. – СПб., 1996. – С. 21 – 46.

57. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать

Великобритании. – СПб., 2000.

229

58. Стровский Д. Л. Собственник газеты и редакционный коллектив:

особенности взаимоотношений (на примере национальной прессы

Великобритании) // Акценты. Новое в журналистике и литературе: Альманах

фак. журн. ВГУ. – 1997. – № 3 – 4. – С. 27.

59. Телень Э. Ф. Социальная мимикрия буржуазных массовых газет

Великобритании. – М., 1978.

60. Телень Э. Как готовят профессионалов // Журналист. – 1985. – № 10. –

С. 60-61.

61. Тревельян Д. Социальная история Англии. – М., 1959.

62. Трубицына И. В. Зарождение и развитие английской журналистики –

М., 1981.

63. Трубицына И. В. Английская журналистика ХVІІ в. // Вестник Моск.

ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 2. – С. 83 – 92.

64. Уилхэлм Д. Коммуникации и власть. – СПб., 1993.

65. Ферхульст С. Точка зрения английского правительства на

конвергенцию телекоммуникационных, вещательных и информационных

технологий // Закон и Право. – 1998. – № 6. – С. 9-11.

66. Хейнз Д. Максвелл. Биография успеха издателя, миллиардера,

политика. – Москва; Тбилиси, 1991.

67. Хорольский В. В. Публицистика русских и английских символистов

рубежа ХІХ – ХХ вв.: современное звучание // Средства массовой информации

в современном мире. 2000: Тезисы Междунар. науч.-практ. конф. – СПб., 2000.

– С. 159 – 160.

68. Черноусов М. “Таймс” и “Биг Бен” // Журналист. – 1981. – № 3. – С.

72.

69. Шлютер Г. Чартистское движение. – М., 1924.

70. Штокмар В. В. История Англии в Средние века. – М., 1973.

71. Энтин В. Правовое регулирование деятельности прессы за рубежом:

(Обзор законодательных документов). – Вып. № 1. – М., 1992.

230

72. Altick P. R. The English Common Reader. A Social History of the Mass

Reading Public, 1800 – 1900. – Chicago, 1957.

73. Aspinall A. Politics and the Press. 1780 – 1850. – London, 1949.

74. Andrews A. The History of British Journalism. – London, 1859.

75. Bumpus B., Skelf B. Seventy Years of International Broadcasting //

Communication and Society. – № 14. – P. 41 – 43.

76. Catalogue of Pamphlets, Books, Newspapers and Manuscripts relating to

the Civil War, the Commonwelth and Restoration – collected by George Thomson /

1640 – 1661. – London, 1908. – V. 5.

77. Collet C. D. History of the Taxes om Knowledge, their Origin and Repeal.

– London, 1933.

78. Fyfe H. Sixty Years of Fleet Strit. – London, 1949.

79. Gerald J. The British Press Under Economic Controls. – London, 1956.

80. Harris W. The Daily Press. – Cambridge, 1946.

81. Harrison S. Poor Men’s Guardians: A record of the the struggles for a

democratic newspaper press, 1763 – 1973. – London, 1974.

82. Herd H. The March of Journalism: The Story of the British Press from

1622 to the Present Day. – London, 1952.

83. The History of the Times. – London, 1950. – Vol. І.; 1952. – Vol. ІІ.; 1955

– Vol. ІІІ, Vol. ІV.

84. Hollis P. The Pauper Press. A study in Working – class Radicalism, 1830.

– London, 1970.

85. Hudson D. and Hollis L. British Journalists and Newspapers. – London,

1953.

86. Maddox B. A Global Web of Connections Following Four Decades of

Growth // Financial Times. – 1991. – Nowember. – P. 6.

87. Read D. The Power of News: The History of Reuters. 1849 – 1989.

Oxford, 1992.

88. Self C. The Flight from Fleet Street: Causes and Consequenes // Gazette. –

1990. – № 45. – P. 58 – 62.

231

89. Willcock J. Empire may be Dismembered // The Gardian. – 1991. –

November. – P. 6.

90. Williams F. Dangerous Estate. – Toronto, 1957.

91. Williams F. The Right to know. The Rise of the World Press. – London –

Harlow, 1969.

92. Williams R. Popularity of the Press // The Listener. – 1970. – October, 15.

– Vol. 84. – № 2168.

93. Williams R. The Long Revolution. – London, 1961.

94. Williams R. The Radical and/or Respectable. In: The Press we Deserve. /

Ed. By R. Boston. – London, 1970.

Довідкова література

95. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С. А. Лосева. – М.,

1986.

96. Курьянов Е. И. Англо-русский словарь по средствам массовой

информации. – М., 1993.

97. Печать зарубежных стран. Западная Европа. Америка. Австралия. /

Под ред. Н. Г. Пальгунова и М. А. Харламова. Редактор – составитель сборника

Я. Н. Засурский. – М., 1962.

98. Страны мира: Справочник. – М., 1993. – С. 74 – 76.

99. Страны мира: Справочник. – М., 1997. – С. 70 – 73.

232

100. The Oxford Dictionary of current English. Complited by F.Y.Fowler and

H.W.Fowler. Fourth Edition. – Oxford, 1942.

101. Nouveau Petit Larousse. Dictionnaire Encyclopedique. – Paris, 1952.

102. Nouveau Petit Larousse. – Paris, 1958.

103. Britain 1991. An Official Handbook. – London, 1992.

Мелещенко Олександр Костянтинович

Історія журналістики Великобританії

Конспект лекцій із навчальної дисципліни“Історія зарубіжної журналістики”

Науково-методичне видання

ISBNББК

233

Мелещенко О. К. Історія журналістики Великобританії: Конспект лекцій / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т журналістики. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. – с.

Конспект лекцій розглядає історичний розвиток британських засобів масової інформації, містить деякі положення теорії британських мас-медіа, аналізує практику діяльності редакцій Туманного Альбіону.

Видання розраховано на студентів, викладачів, міжнародників-британістів, фахівців суміжних із журналістикою професій, а також усіх, хто цікавиться історією та культурою Великої Британії.

Підписано до друку Формат 60 х 84 1/16 Гарнітура Times

Папір офсетний. Спосіб друку офсетний. Обл.-вид. арк. Тираж

234

Documents

Історія журналістики Великобританії