Формування української моделі відновного правосуддя

Міжнародна конференція «Формування української моделі відновного правосуддя» • Київ, 10-11 лютого 2005р.

-----

Ласкаво просимо! Вітаємо Вас на міжнародній конференції “Формування української моделі відновного правосуддя”, організованій Українським Центром Порозуміння за підтримки Верховного Суду України, Академії суддів України та Міністерства юстиції України. Впродовж кількох останніх років ідея відновного правосуддя (ВП) завойовує все більше голів та сердець представників громадськості України. Сьогодні ціла низка громадських організацій прямо чи опосередковано впроваджують ідеї відновного правосуддя у своїй діяльності. За підтримки Верховного Суду України реалізуються експериментальні програми примирення потерпілих та правопорушників з метою гуманізації системи правосуддя і збільшення уваги до потреб потерпілих від злочинів. Зростає кількість публікацій в українських наукових виданнях, які торкаються теми відновного правосуддя, і щораз більший інтерес викликають програми примирення у суддів та представників системи правосуддя. Ми можемо про це говорити відштовхуючись як від зростання кількості відвідувачів веб-сайту Практика Вирішення Конфліктів (www.commonground.org.ua), який містить актуальну інформацію про розвиток відновного правосуддя в Україні, так і від кількості звернень з пропозиціями про співпрацю. Зрештою, яскравим свідченням росту популярності відновного правосуддя в Україні є той факт, що ця конференція зібрала понад сотню осіб, представників судової системи, правоохоронних органів, науки і просвітництва, а також громадських організацій, які налагоджують партнерські стосунки для впровадження відновного правосуддя в Україні. Надзвичайно приємним є те, що учасники конференції не лише проявляють інтерес до цієї теми, але й, у своїй більшості, поділяють цінності відновного правосуддя та зібрались на цю конференцію для того, щоб професійно обговорити питання про те, як повинна виглядати модель відновного правосуддя в Україні. Хоч, станом на сьогодні, у світі не існує єдиної «правильної» моделі відновного правосуддя, яка б могла бути відтворена й адаптована в Україні, ми намагались представити на нашій конференції також досвід інших держав з впровадження програм примирення, медіації, сімейних конференцій та інших програм ВП у системі кримінального правосуддя. При цьому, ми сподіваємось, що конференція дозволить нам разом здійснити серйозні кроки у напрямку вирішення надзвичайно складного завдання: систематизації унікального українського досвіду застосування різних моделей примирення (як в історичному, так і в сучасному контексті) та дозволить визначити найближчі перспективи розвитку і напрямки роботи для їх інституціоналізації. У цій публікації ви знайдете програму конференції, яка була спланована нами таким чином, щоб присвятити пленарне засідання концептуальним питанням впровадження відновного правосуддя та отриманому на сьогодні досвіду експериментальних програм і детально розглянути більш конкретні питання формування моделі у секційних засіданнях як першого, так і другого дня. Також, тут ви можете знайти тези виступів, які ми отримали від учасників, і проекти документів, розроблені радою конференції для обговорення і прийняття учасниками у ході конференції. Наприкінці, необхідно зауважити, що дана конференція не відбулась би без плідної співпраці і взаємодії Українського Центру Порозуміння з Верховним Судом України, Міністерством юстиції України і Академією суддів України та фінансової підтримки з боку Європейської Комісії, Мережі Громадянської Дії в Україні та Агенції Міжнародного Розвитку США, Міжнародного Фонду Відродження і ми щиро вдячні їм за допомогу та підтримку. Бажаємо всім учасникам плідної роботи та приємного спілкування на конференції. З повагою, Український Центр Порозуміння.

3

http://www.commonground.org.ua/


-----

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ "ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ

ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ"

м. Київ, комплекс “Джерело”, Пуща Водиця, вул. Курортна, 4 10-11 лютого 2005 р.

10 лютого, четвер 9:30 – 10.00 Реєстрація учасників конференції 10:00 – 10:30 Офіційне відкриття конференції. Демонстрація фільму про відновне правосуддя. 10:30 – 12-30 Пилипчук П.П., Верховний Суд України, Перший заступник Голови. Перспективи

впровадження відновного правосуддя в Україні Саф’ян М., Конституційний Суд Польщі, Голова. Роль суду у побудові громадянського суспільства Костицький М.В., Конституційний Суд України, суддя; академік Академії наук України. Відновне правосуддя в контексті правової політики в Україні Ємельянова І.І., Міністерство юстиції України, заступник Міністра. Роль відновного правосуддя в концепції ювенальної юстиції Райт М., Медіаційна служба Великобританії, віце-президент. Відновне та кримінальне правосуддя: шляхи ефективної співпраці Мойсик В.Р., Верховна Рада України, Голова Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Перші законодавчі кроки у напрямку розвитку ВП в Україні Ренькас А., Суд м. Честохова, Польща, Начальник відділу у кримінальних справах Правові підстави проведення процедури медіації між потерпілим і правопорушником у польській системі правосуддя Відповіді на питання

12:30 – 13:00 Перерва на каву 13:00 – 14:00 Войтюк І.А., Академія суддів України, ректор. Задачі інституціоналізації ВП в

Україні” Горова А.О., Український Центр Порозуміння, Експерт з оцінки. “Приклади існуючих програм відновного правосуддя в інших країнах”. Особливості формування моделей ВП в різних регіонах України (доповіді): Леонтюк Л.К., Дарницький районний суд м. Києва, заступник голови. Взаємодія Дарницького районного суду м. Києва та Українського Центру Порозуміння щодо впровадження відновного правосуддя та програми примирення потерпілих та правопорушників., Швєцова Л.А., Дергачівський районний суд Харківської області, суддя. Програми відновного правосуддя у модельному ювенальному суді Дергачевського району м. Харкова. Гвоздик П.О., Міський суд м. Івано-Франківська, голова, Деякі питання методики відбору кримінальних справ для медіації на прикладі Івано-Франківського міського суду. Латиніна М.А., Служба у справах неповнолітніх Станично-Луганської районної адміністрації, начальник. Застосування медіації у роботі з підлітками. Досвід Служби у справах неповнолітніх Луганської області.

4


-----

Кірюхіна М.А., Червоногвардійський районний суд (АР Крим), заступник Голови. Особливості формування моделі відновного правосуддя в АР Крим Коваль Р., Український Центр Порозуміння, президент. Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя

14:00 – 15:00 Обід перерва 15:00 – 16:30 Робота в секціях. Актуальні питання формування української моделі ВП:

I. Змістовні питання впровадження програм відновного правосуддя в Україні (ведуча - Горова А.О.) Міщенко С.М., Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах. Перспективи та можливості суду у відновному правосудді в Україні Мачужак Я.В., Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах. Медіація як ефективний засіб для перевиховання та попередження злочинності серед неповнолітніх Кочерган П.В., Державний Департамент України з питань виконання покарань, начальник управління кримінально-виконавчої інспекції. Реалізація досудової підготовки матеріалів працівниками кримінально-виконавчої інспекції та перспективи впровадження програм примирення в пілотному проекті служби пробації. Звонок О.С., Луганський інститут внутрішніх справ МВС України ім. 10-річчя Незалежності України, доцент кафедри кримінального права та кримінології. Деякі актуальні проблеми формування вітчизняної моделі відновного правосуддя. II. Перспективні форми реалізації програм відновного правосуддя в Україні (ведуча - Прокопенко Н.М.) Крестовська Н.М., Одеський юридичний інститут, доцент кафедри державно-правових дисциплін. Застосування практики відновлювального правосуддя в діяльності КМСН ОВС України Беца О.В., Міжнародний Фонд “Відродження”, директор програм “Верховенство права”. Відновне правосуддя в контексті демократизації кримінального законодавства та впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні. Овчарова Г.Б., Харківський Громадський Центр “Молодь за демократію, координатор. Ювенальна юстиція: модельний ювенальний суд і відновлювальне правосуддя в проекті Харківського громадського центру „Молодь за демократію” Бік О.Я., Національний університет “Львівська політехніка”, викладач кафедри Соціології та соціальної роботи, заступник Голови Львівської міської Асоціації посередників у справах родини. Формування змісту і навчально-методичного забезпечення підготовки посередників Максимович Л., Західноукраїнський Центр “Жіночі перспективи”, керівник (м. Львів). Альтернативні виховні впливи на неповнолітніх правопорушників. Психологічний аспект. III. Теоретико - правові основи для втілення Відновного правосуддя в правову систему України (ведучий - Коваль Р.Г.) Присяжнюк Т.І., Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах. Потерпілий та поняття злочину в науці кримінального права України та деяких зарубіжних держав: порівняльно-правовий аналіз.

5


-----

Трубніков В.М., Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, заступник декану юридичного факультету. Яким має бути відновне правосуддя у відношенні до неповнолітніх. Ренькас А., Суд м. Честохова, Польща, Начальник відділу у кримінальних справах. Необхідні правові передумови інституціоналізації відновного правосуддя. Денисова Т.А., Гуманітарний університет „ЗІДМУ” м. Запоріжжя, декан юридичного факультету. Відновлювальне правосуддя – крок до відновлення соціальної справедливості

16:30 – 17:00 Перерва на каву 17:00 – 18:30 Представлення результатів роботи секцій та обговорення звернення учасників

конференції до законодавчої влади з пропозиціями щодо шляхів впровадження програм відновного правосуддя до правової системи України.

18:30 Дружня вечеря 11 лютого, п’ятниця 10:00 – 12:00 Презентація досвіду впровадження програм ВП в Польщі, Великобританії,

Молдові та Росії. (доповіді: Яніна Валюк, Сорін Хангану, Ксенофон Ульяновскі, Тетяна Лайша, Мартін Райт) Відповіді на питання

12:00 – 12:30 Перерва на каву 12:30 – 14:00 Робота в секціях над Актуальними проблемами формування

експериментальних моделей ВП в регіонах України. • Взаємодія між громадськими організаціями та системою правосуддя,

отримання справ на програму відновного правосуддя (ведуча - Горова А.О.)

• Проблема підвищення рівня кваліфікації медіаторів, організація роботи волонтерської служби медіації (ведуча - Прокопенко Н.М.)

• Попередня робота з сторонами, підвищення ефективності роботи медіаторів під час проведення попередніх зустрічей (ведучий - Коваль Р.Г.)

14:00 – 14:30 Представлення результатів роботи секцій. 14:30 – 15:00 Підведення підсумків роботи конференції та офіційне прийняття Резолюції

конференції. Закриття. 15:00 Обід

6


-----

СПИСОК УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ “ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ

ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ”

м. Київ, 10-11 лютого 2005р.

Андросова Любов Семенівна, Служба у справах неповнолітніх Каменобродського виконавчого комітету м. Луганська, начальник

Бабкова Тетяна Вікторівна, Фрунзенський районний суд м. Харкова, суддя

Беца Олександр, Міжнародний Фонд “Відродження”, директор програм “Верховенство права”

Бік Олеся Ярославівна, НУ “Львівська політехніка”, викладач кафедри Соціології та соціальної роботи, заступник Голови Львівської міської Асоціації посередників у справах родини

Біляєва Світлана, Західно-Український Центр “Жіночі перспективи”, координатор

Бойко Лариса Анатоліївна, Служба у справах неповнолітніх Краснодонської міської ради (Луганська обл.), заступник начальника

Богатирьов Іван Григорович Чернігівський юридичний коледж ДДУПВП, проректор по науковій частині

Валіневич Валерій Миколайович, Головне слідче управління МВС України, начальник відділення контролю за розслідуванням справ щодо неповнолітніх

Варфоломєєва Тетяна Вікторівна, Академія адвокатури України, ректор

Вербенський Михайло Григорович, Державний Департамент України з питань виконання покарань, 1-ий заступник Голови

Войтюк Ірина Анатолівна, Академія суддів України, ректор

Волочай Олена, Всеукраїнська асоціація суддів

Гашицький Олександр Васильович, Державна Судова Адміністрація України, 1-ий заступник Голови

Гвоздик Павло Олександрович, Міський суд м. Івано-Франківська, голова

Гвоздик Сергій Павлович, Міський суд м. Івано-Франківська, помічник голови

Гірник Андрій Миколайович, Школа соціальної роботи Києво-Могилянської академії

Громов Валерій Петрович, Прокуратура Луганської області, Заступник прокурора

Гурей Тарас Іванович, Служба у справах неповнолітніх м. Львова, начальник

Дегтяр Ірина Романівна, Деснянський районний суд м. Києва, суддя

Дидискуль Сергій Володимирович, Департамент кримінальної міліції у справах неповнолітніх, м. Київ, Заступник начальника

Долінська Олеся, Представництво Європейської комісії в Україні, Молдові та Білорусі, керівник проекту

7


-----

Дутчак Ірина, Служба у справах неповнолітніх м. Івано-Франківська, заступник начальника

Ємельянова Інна Іванівна, Міністерство юстиції України, заступник Міністра

Заварзіна Наталя, Канадське агентство з міжнародного розвитку (CIDA), координатор

Замніус Віталій, Лабораторія законодавчих ініціатив, експерт (м. Київ)

Звєрєва Ірина Дмитрівна, Дитячий Християнський Фонд, координатор програм (м. Київ)

Звонок Олександр Степанович, Луганський інститут внутрішніх справ МВС України ім. 10-річчя Незалежності України, доцент кафедри кримінального права та кримінології, к.псих.н.

Золотарьов Андрій, Центральний Менонітський Комітет (м. Запоріжжя)

Іванова Любов Петрівна, Служба у справах неповнолітніх Подільського району м. Києва

Іванова Ольга Олексіївна, Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді АРК, начальник відділу по роботі з неповнолітніми

Кавакін Андрій, Швейцарський Фонд співробітництва, координатор (м. Київ)

Кирюхіна Марина Анатоліївна, Красногвардійський районний суд (АР Крим), заступник Голови

Кияниця Зінаїда Петрівна, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та дітей, заступник Міністра

Корнієнко Ольга Петрівна, НДО “Правові ініціативи”(м. Київ)

Корчевний Геннадій Валерійович, Центральний районний суд м. Одеси, суддя

Костицький Михайло Васильович, Конституційний Суд України, суддя, д.ю.н., професор, академік Академії наук України

Котик Галина Петрівна, Служба у справах неповнолітніх Красногвардійської райдержадміністрації (АР Крим), спеціаліст

Кочерган Петро Васильович, Державний Департамент України з питань виконання покарань, начальник управління кримінально-виконавчої інспекції

Крестовська Наталя Миколаївна, Одеський юридичний інститут, доцент кафедри державно-правових дисциплін

Крижановський В’ячеслав Якович, Центральний районний суд м. Одеси, голова суду

Курляк Ірина Євгенівна, НУ «Львівська політехніка» , завідуюча кафедри соціології та соціальної роботи

Кухаренко Тетяна, Міжнародний Фонд “Відродження”, координатор програм

Кушакова-Костицька Наталя Вадимівна, Національна академія Внутрішніх справ України, доцент кафедри прав людини, к.ю.н.

8


-----

Лавровська Ірина Борисівна, Верховний Суд України, старший консультант управління узагальнення судової практики та аналізу судової статистики

Латиніна Марина Анатоліївна, Служба у справах неповнолітніх Станично-Луганської районної адміністрації, начальник

Лєннікова Валентина Василівна, Служба у справах неповнолітніх Ленінського району м. Луганська

Леонтюк Любов Кирилівна, Дарницький районний суд м. Києва, заступник голови суду

Лис Володимир Володимирович, Служба у справах неповнолітніх Львівської області, начальник

Лобанов Володимир Андрійович, Деснянський районний суд м. Києва, голова суду

Лобач Віктор Петрович, Генеральна Прокуратура України, заступник начальника управління підтримання державного обвинувачення в судах

Лютий Вадим, Дитячий Християнський Фонд (м. Київ)

Максимова Наталя Юріївна, Комітет сприяння захисту прав дітей, координатор програм

Максимович Любов, Західно-Український Центр “Жіночі перспективи”, керівник (м. Львів)

Матвієнко Клавдія Іванівна, Прокуратура м. Києва, начальник управління підтримування обвинувачення

Мачужак Ярослава Василівна, Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах

Міщенко Станіслав Миколайович, Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах

Микитин Юрій Іванович, ГО “Віра в майбутнє”, юрист (м. Івано-Франківськ)

Михайленко Володимир Петрович, Академія муніципального управління, завідуючий кафедри кримінально-правових дисциплін (м. Київ)

Мойсик Володимир Романович Народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Заступник Голови Робочої групи з доопрацювання проекту Кримінально-процесуального кодексу України

Нестерцова Наталя Віталіївна, Зміївський районний суд Харківської області, суддя

Овчарова Галина Борисівна, Харківський Громадський Центр “Молодь за демократію, координатор

Очеретний Сергій Степанович, Апеляційний суд Харківської області, суддя

Пінчук Ірина Миколаївна, Державний центр соціальних служб для молоді, м.Київ

Пилипчук Петро Пилипович, Верховний Суд України, Перший заступник Голови

Присяжнюк Тамара Іванівна, Верховний Суд України, суддя палати у кримінальних справах

9


-----

Рибак Олександр, Канадське агентство з міжнародного розвитку (CIDA), експерт з правових питань

Садичко Галина Іванівна, Красногвардійська райдержадміністрація АР Крим, начальник відділу з охорони праці

Семікоп Тетяна Євгенівна, Управління МВС України в м. Одесі, координатор програм ВП кримінальної міліції у справах неповнолітніх

Сироткіна Марія В’ячеславівна, Інститут держави та права ім. Корецького, молодший науковий співробітник

Співак Андрій, Представництво Європейської Комісії в Україні, координатор проектів

Таргулова Ірина Герасимівна, Уповноважений з прав людини при Верховній Раді України, заступник

Терещенко Інна Георгіївна, Одеська група медіації, голова

Тимченко Світлана, Мережа громадської дії в Україні, координатор грантових програм

Тищенко Галина Василівна Луганська обласна група медіації, менеджер

Трубніков Василь Михайлович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна заступник декану юридичного факультету

Фадєєва Ніна Миколаївна, Печерський районний суд м. Києва, голова

Фесенко Інна Миколаївна, Міністерство юстиції України, начальник відділу

Христозова Йонка, Центральний Менонітський Комітет (м. Запоріжжя)

Швецова Лариса Анатолівна, Дергачівський районний суд Харківської області, суддя

Шевчук Станіслав, Місія ОБСЄ в Україні, радник з юридичних питань, директор юридичних програм Координатора проектів

Шкадюк Віктор Дмитрович, Державний Департамент України з питань виконання покарань, інспектор Управління кримінально-виконавчої інспекції

Шкарада Богдан Михайлович, Львівська облдержадміністрація, заступник голови, секретар координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю

Шмигельський Іван Васильович, Апеляційний суд Луганської області, суддя

Щасна Тетяна Василівна, Дарницький районний суд м. Києва, суддя

Якименко Людмила Юріївна, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та дітей, начальник управління з питань дитинства

10


-----

ІНОЗЕМНІ ГОСТІ Ксенофон Ульяновски, Інститут пенітенціарних реформ (Молдова)

Лайша Тетяна Миколаївна, Голова Нижегородського обласного відділення Міжрегіонального громадського центру «Судово-правова реформа» (Росія)

Мартін Райт, Віце-президент Британської мережі медіації; медіатор, дослідник (Англія)

Ренькас Агнєшка, суд м. Честохова, Начальник відділу у кримінальних справах (Польща)

Саф’ян Марек, Голова Конституційного Суду Польщі (Польща)

Сорін Хангану, Інститут пенітенціарних реформ, координатор програм (Молдова)

Яніна Валюк, Президент Польського Центру Медіації (Польща)

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ ПОРОЗУМІННЯ Байрамова Гулізар, Координатор УЦП в Криму

Боброва Олександра, Координатор проекту “Етика діяльності ОГС в Україні”

Горова Альона, Координатор з Оцінкі і Моніторингу Дарій Олена, Асистент проекту Каневська Лада, Менеджер по зв’язках з громадськістю Кисельова Тетяна, Голова наглядової Ради

Коваль Роман, Президент

Лотоцька Соломія, Координатор програми примирення потерпілих та правопорушників

Осморський Дмитро, Бухгалтер

Прокопенко Надія, Координатор Служби по розв’язанню конфліктів

Шевченко Павло, IT Менеджер

11


-----

ВСТУПНЕ СЛОВО

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

С.М. Міщенко, Суддя Верховного Суду України

Маючи більш ніж двадцятирічний досвід судді, який займається кримінальним судочинством, ознайомившись із рядом міжнародних нормативних актів, досвідом окремих країн та працями ряду дослідників, можу сміливо заявити, що відновне правосуддя має беззаперечне право на життя в кримінальному судочинстві. Разом з тим мені також зрозуміло, що шлях, який має пройти відновне правосуддя, зокрема в Україні, досить непростий і безумовно займе тривалий час. Чому я так вважаю? Та тому, що останнє століття було присвячено відшуканню ефективного судочинства та покаранню особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, визначене Кримінальними кодексами або законами. При цьому, держава, діючи від імені своїх громадян, намагається визначити, яке саме діяння має вважатися злочином, а також яке покарання слід за нього призначити. На відшукання злочинного діяння, його визначення та закріплення у писаному законі (кримінальному кодексі) спрямовані величезні зусилля вчених, практиків, політиків, окремих громадян. Не можна вважати наміри цих осіб неправильними, або такими, що не відповідають вимогам суспільства існувати в безпечному, спокійному суспільному просторі. Але це тільки створення правової бази кримінальної відповідальності.

Над встановленням події злочину, його доведенням винній особі, а потім визнанню вини, призначенню покарання за вчинення злочину та виконанню призначеного покарання працює ціла армія висококваліфікованих представників держави в особі слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів, експертів, працівників пенітенціарної системи тощо. З цією метою державою також приймаються закони, які встановлюють процедуру досудового та судового слідства, відбування покарання, проведення експертиз тощо.

Таким чином, держава намагається з одного боку виправдати довір’я своїх громадян щодо того, що вона здатна захистити їх від кримінальних посягань, тобто злочинів, а з іншого боку, зобов’язана дотриматися усіх прав і свобод особи, яка вчинила кримінальне діяння, довести вину цієї особи, покарати її і забезпечити відбування покарання у відповідних умовах. Слід також зазначити, що над вирішенням проблем кримінального судочинства, а саме над застосуванням матеріального та процесуального права, працюють вчені, наукові заклади. Реабілітацією осіб, які відбули покарання, особливо в місцях позбавлення волі, держава також опікується дуже серйозно, оскільки вже доклала значних зусиль для визначення злочину як такого, доведення події злочину конкретній особі, призначенню покарання і його виконанню з метою виправлення злочинця. Саме тому держава не хоче, не має права допускати, щоб особа, яка попала в коло кримінального судочинства, знову вчинила злочин, тим самим довівши марність, в якійсь мірі, зусиль, спрямованих на її виправлення та попередження вчинення злочинів іншими особами, тим самим поставивши під сумнів правильність роботи представників держави – слідчих, прокурорів, суддів, тощо, а в кінцевому рахунку і законодавця.

Беззаперечно, що держава має забезпечити адекватну відповідь на любий злочин. Але злочинність невпинно зростає, все більше винних осіб втягується в коло кримінального судочинства, отримує та відбуває покарання, в якійсь мірі відшкодовує заподіяні злочином збитки, намагається знову стати нормальним членом суспільства. Більшості це вдається, але частина знову вчиняє злочини. Замкнене коло. До речі, не таке вже й дешеве для суспільства. А чи досягається мета судочинства щодо відшкодування збитків чи шкоди, заподіяної злочином потерпілій особі або особам, людям, які оточують потерпілих, громадам та і суспільству в цілому. Дуже складне і проблемне питання.

12


-----

По великому рахунку на це питання ще ніхто не дав і мабуть не дасть повної та обґрунтованої відповіді, і зокрема в Україні. Проте і мій досвід, відповідна статистика, окремі наукові праці, турбота світового співтовариства свідчить, що ці питання мали би вирішуватися набагато краще. Разом з тим, навіть з урахуванням прийняття рішення про відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, питання про повне загладжування наслідків злочину перед потерпілим, їхніми сім’ями, общинами у класичному карному судочинстві фактично до кінця майже ніколи не вирішується. Потерпілий може отримати (а може й не отримати з різних причин) певне матеріальне та моральне відшкодування, але повного загладжування заподіяної шкоди він фактично ніколи не отримує. Потерпілий та його кривдник, як правило завжди залишаються „ворогами”. Про це свідчить і судова практика. Зараз до Верховного Суду надходять касаційні скарги від потерпілих, у тому числі у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Навіть за нанесення легкого тілесного ушкодження потерпілий інколи шукає сатисфакцію аж у найвищому судовому органі. Ніхто із представників держави, які займаються конкретними кримінальними справами не зміг примирити потерпілого і кривдника, вони стали ворогами. Не говорю вже про тяжкі і особливо тяжкі злочини, де завдається шкода здоров’ю, а вбивством невиправна (непоправна) шкода батькам, дітям, іншим близьким родичам, а в цілому і суспільству. Чи можливі тут інші підходи, ніж ті які вже визначені державою у відповідних законах, інших нормативних актах. Певні законні механізми є, але виникає проблема їх правильного застосування представниками кримінального судочинства. Ця проблема ще тільки почалася уважно досліджуватися вченими, практиками. Проте підходи до її вивчення та застосування, на моє особисте переконання, носять безсистемний, випадковий характер.

Давайте поглянемо ще на одну проблему - злочинність неповнолітніх. В Україні вона зростає із року в рік. Тільки для утримання неповнолітніх злочинців в нашій країні функціонує одинадцять виховно-трудових установ. Разом з тим у певній категорії справ, де злочини вчинені неповнолітніми особами можливе завершення справи шляхом примирення між неповнолітнім злочинцем та потерпілим. Але це питання фактично не вирішується, тому що відсутні механізми, немає належної правової бази, відповідних працівників, досвіду примирення, заважають стереотипи представників кримінального судочинства.

Демократичне суспільство зобов’язане дати відповідь адекватну відповідь повсякденному насильству та відсутності безпеки. Для забезпечення такої відповіді з дотриманням верховенства права і належної поваги до прав особи необхідно діють відповідні інструменти. Проте, вони кардинально не вирішують проблеми, і мабуть ніколи до кінця її не вирішать.

Разом з тим, останні 20-30 років світове співтовариство прийшло до переконання про необхідність зміни підходів до кримінального судочинства, забезпечення не тільки прав і свобод особи, що вчинила злочин, призначенню їй справедливого покарання, а й звернуло увагу на певну безправність протилежної стороні, а саме потерпілого, який поніс або отримав шкоду від злочину і яку може бути повністю відшкодовано тільки за певних умов. Відповіддю на забезпечення балансу інтересів злочинця та потерпілого може бути відновне правосуддя або медіація, перші листочки якого почали „проростати” на Україні. То ж давайте приступимо до обговорення світової практики, практики окремих держав, нашої практики відновного правосуддя.

Бажаю плідної роботи усім учасникам конференції. Впевнений, що усім нам обговорення проблем відновного правосуддя дасть можливість пильніше подивитися на класичне кримінальне правосуддя, його здобутки і наслідки, які в цілому мають стати підґрунтям для становлення відновного правосуддя в Україні.

13


-----

РОЛЬ СУДІВ ПРИ ПОБУДОВІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Марек Саф‘ян,

Президент Конституційного Трибуналу Польщі Професор, д.ю.н.

1. Передусім я хотів би подякувати Вам за запрошення взяти участь у цій важливій конференції. Для мене особисто це також чудова нагода повідомити, що я приємно вражений українським суспільством та його великою рішучістю будувати структури, притаманні громадянському суспільству. Протягом останніх місяців ми всі, затамувавши подих, спостерігали за подіями в Україні, а я хочу наголосити: останні перетворення є передумовою того, щоб думати про Україну як про майбутнього члена Європейського Союзу. Останні тижні довели всім європейцям, що Україна є невід‘ємною частиною Європи, що її історія й традиції стисло пов‘язані з історією Європи, що український народ щиро поважає великі цінності, які обумовлюють європейську тотожність, основоположними рисами якої є демократія, свобода й гідність кожної людини. Від свого імені, від імені моїх колег – суддів Конституційного Суду – хочу передати Вам побажання всього найкращого, висловити почуття дружби, подиву й поваги з приводу досягнень українського суспільства, а також нашої глибокої віри й надії в те, що Україна в недалекому (як я сподіваюсь) майбутньому займе своє місце в європейських структурах.

А тепер, спираючись на польський досвід, я хотів би поділить з Вами деякими зауваженнями, пов‘язаними з проблематикою ролі судів, навіть ширше – роллю органів правосуддя при побудові громадянського суспільства.

2. Про що свідчить польський досвід?

Польща відносно недавно виборола непідлеглість й змогла розпочати побудову громадянського суспільства. Наш досвід дуже виразно свідчить про те, що обов‘язковою умовою демократії є наявність громадянського суспільства. Демократія не може зводитись до формальних рішень, вона повинна спиратись на глибоке свідоме переконання громадськості в тому, що вона обрала правильні вектори, властиві інструменти захисту прав людини, що свобода людини не має віртуального характеру.

Демократія, яка зводиться до формальних гарантій, навіть широко регламентованих у численних нормативних актах, буде залишатись лише бутафорією демократичної системи й, напевно, не буде відповідати сподіванням населення. В нашій частині Європи ми протягом багатьох років відчували лише мнимість „віртуальних прав і гарантій”, які ніколи не мали шансу стати дійсністю, натомість чудово виставлялися напоказ представникам інтелектуальних еліт Заходу, як доказ „нового передового суспільства”. Смак цієї демократії „на папері” люди добре відчували в таборах Гулагу й у тюрмах КГБ.

Ми в Польщі багато зробили для побудови основ демократичного суспільства й втілення ідеї правової держави. У нас відбулися фундаментальні конституційні зміни, глибока перебудова усіх областей системи правосуддя. Проте й сьогодні нам бракує активної участі громадян у житті суспільства, яка мала б забезпечити повне й правдиве функціонування демократичних інститутів. Громадяни, які будують демократичне суспільство, повинні бути впевнені у тому, що функціонування самої держави та її інститутів залежить від них самих і що ні на кого не можна перекласти відповідальність за те, що їм погано в цій державі жити, що реальне життя не відповідає їх уяві й сподіванням. А відбувається так тому, що в демократичному суспільстві немає вже поділу на „ми” (громадяни) й „вони” (влада). Влада є такою, яку громадяни самі собі створили у громадянському суспільстві. Це банальні істини і для багатьох людей вони є очевидними, проте сьогодні вони відразу кидаються в очі в Польщі, яка нині, знаходячись на порозі великих політичних і економічних викликів, і надалі відчуває дефіцит широкої громадської участі в управлінні державою, тобто у використанні механізмів демократичної держави.

14


-----

Про те, яке місце займе Україна на політичній мапі Європи, яким буде її внесок в побудову нового європейського простору свободи й прав людини, буде вирішувати (і ми повинні про це пам’ятати) громадськість, а не влада чи її вищі ешелони. Лише демократичне суспільство, що свідомо крокує до намічених цілей, може досягти своєї ще не реалізованої мети.

Ми в Польщі дивимось на досягнення українського суспільства з перспективи нашого досвіду останніх двадцяти п’яти років (починаючи від серпня 1980 року) і маємо враження, що серце й пульс сучасної історії Європи перемістилися в Україну. Так, як свого часу вся Європа відчувала ритм історії в Польщі, спостерігаючи за робітниками Гданської Судноверфі.

3. Правосуддя і демократія

Для мене особисто, як для юриста і судді Конституційного Суду, законодавство, по своїй суті, є важливим стимулятором перемін, воно обумовлює якість демократичних стандартів та інституціональні гарантії прав людини. Проте законодавство це не лише письмові тексти нормативних актів, зведення законів, кодекси, це, передусім, законодавство, що витікає з судової практики, з того, що становить звичайну буденність функціонування органів системи правосуддя.

«Немає поганих законів, є лише погані судді», – так ще понад 200 років тому говорив Шарль Монтеск’є. І хоч у цьому твердженні є багато перебільшень, воно, нажаль, виражає те, що ми знаємо на інтуїтивному рівні. Погане, недбало сформульоване, суперечливе й несправедливе законодавство завдяки цілеспрямованій, мудрій і справедливій суддівській роботі може стати гарантом прав людини й сприяти розширенню свобод. І навпаки: чудово підготовлене, цілісне, раціональне й справедливе законодавство може суперечити само собі в руках тих, хто застосував його чисто формально, не відчуваючи всіх тонкостей, та забуваючи, кому і яким цінностям має слугувати закон. Відомі з часів стародавнього Риму вислови Dura lex, sed lex (Суворе право, проте право) та Ius est ars boni et aequi (Право є мистецтвом добра й справедливості) сьогодні виражають основну дилему, існуючу в сфері практики застосування законодавства, визначають роль і значення суддів у процесі побудови демократичного суспільства.

І знову хочу поділитись з Вами декількома зауваженнями, що базуються на нашому, польському досвіді.

Конституційна судова практика в Польщі має довголітню історію, понад двадцятирічну. Найбільший парадокс останніх років соціалізму в Польщі, можливо, полягав у створенні інституту (через декілька років після проголошення воєнного стану й придушення руху „Солідарність”), який за своїм призначенням і компетенцією в структурах авторитарної влади повністю заперечував існуючим реаліям. Конституційний Суд 1985 року мав виконувати роль фігового листка, приховувати існуючу дійсність, яка була зовсім іншою, ніж та, що декларувалася. Проте сталося навпаки. І це завдяки суддям першого складу Конституційного Суду, призначеним (можете не сумніватися) партійними органами, та схваленим самим Політбюро ПОРП. Склад Конституційного Суду був повністю номенклатурним. А що ж сталося? Всупереч очікуванням партійних діячів, Конституційний Суд, завдяки рішучості суддів першого складу, виборов собі незалежність. Яким же великим був подив представників уряду, коли на першому в історії засіданні Суду, перед телекамерами, вони почули, що видана урядом постанова суперечить Конституції. Представник уряду вийшов із залу Суду після цього першого вердикту Суду й заявив, не приховуючи злості: „Конституційний Суд призвів до зміни устрою в Польщі!” Дійсно, так і сталося, міністр не помилився.

А наша судова діяльність (ще за п’ять років до занепаду соціалізму) ступила на шлях побудови правдивих демократичних стандартів. При цьому слід пам’ятати, що все це відбувалося за умов, коли формально, як було записано в Конституції, керівна роль належала партії, коли не були гарантовані ні власність, ні право звертатись до суду. І на фоні цього очевидно недемократичного закону, що суперечив основним стандартам свобод і демократії, повіяв вітерець конституційної судової діяльності.

15


-----

Так сталося лише завдяки суддям, які змогли зберегти почуття незалежності й добре зрозуміли своє покликання й виклики, висунуті історією. Є такі моменти в історії, коли п‘янкий запах свободи є настільки сильним, що кожен відчуває необхідність взяти на себе якийсь тягар відповідальності за те, що відбувається навколо нього.

Це все відбувалось ще до 1989 року, до остаточного розвалу соціалізму. Прийшла „весна народів”, котра відмінила курс на побудову комунізму, проте автоматично не знищила майже 50-річного „доробку” соціалістичної влади у вигляді декількох десятків тисяч законів і нормативно-правових актів різного рангу, у тому числі Конституції ПНР, прийнятої в 1952 році, яку особисто перевіряв і власноруч писав І.В. Сталін (збереглися цікаві оригінали аркушів, що підтверджують „творчий внесок” „вождя всіх народів” в текст Конституції, та власноруч зроблені ним поправки до прийнятого в Польщі тексту). Сам по собі цей факт міг паралізувати перебіг демократичних процесів й негативно вплинути на громадську свідомість. Проте сталося інакше – і це завдяки суддям і раціональному, творчому застосуванню закону інституціями системи правосуддя: усіма судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом. І тут я знову повторю банальну істину, відому всім у правничому середовищі: сенс і значення закону, його засад і аксіології, на яку він спирається, змінюється еволюційно (а подеколи навіть більш радикально в переломні моменти історії) разом з середовищем, в якому цей закон застосовується. Проте, яка буде нова аксіологія системи, який сенс і значення будуть надані існуючим в системі правовим засадам і основним застереженням, остаточне рішення будуть приймати судді, залежно від їх чутливості, творчого підходу, почуття справедливості й прив’язаності до цінностей, завдяки яким формуються основні права і свободи людини. В Польщі, доки дійшло до остаточного скасування положень Конституції 1952 року (а сталося це лише у 1997 р.), ніхто не сумнівався, що від моменту краху комунізму діють нові стандарти Конституції. Незважаючи на відсутність важливих нормативних правил у самій Конституції, завдяки творчій ролі Конституційного Суду в систему фундаментальних гарантій були внесені права людини – безпосередньо на підставі засади демократичної правової держави. Власне звідси, наприклад, витікають: право звертатись до суду, право на справедливе судочинство, право на захист своїх прав, заборона зворотної дії закону, гарантії щодо якості, зрозумілості й „порядності законотворення”, право на приватне життя тощо. Подібний творчий підхід і відважне викладення законодавчих положень можна було зауважити в судовій практиці судів загальної юрисдикції та Верховного Суду. Власне завдяки роботі судів загальної юрисдикції в правовій системі, без зміни основних положень, було введено положення про надійний захист прав людини у сфері приватного життя, визначено межі свободи слова згідно з вимогами демократичної правової культури, встановлено (відповідно до вимог нової ринкової економіки) засади автономії волі сторін і свободи угод, встановлено межі інтеграції держави в сфері власності й майнових прав на нових, більш обмежених засадах. Таким чином у нас розвивалось явище, яке я часто називаю конституційністю права.

Цей досвід дозволяє мені сформулювати таку тезу: без відважних, творчо налаштованих суддів процес побудови стандартів демократичної держави проходив би набагато повільніше. Без сукупного зусилля людей, що перебрали на себе відповідальність за застосування законодавства, сьогодні ми були б зовсім в іншому місці.

4. Як будувати достовірність інституту правосуддя й довіру суспільства до механізмів демократії?

Про те, що суди мають бути незалежними й кожному надавати шанс на справедливе вирішення справи, знають усі. Натомість значно менше й рідше говориться на тему, як будувати достовірність судочинства в очах громадської думки і виробляти переконання (яке є невід‘ємною частиною громадянського суспільства) про те, що суди дійсно є гарантом прав і свобод людини. Довіра до правосуддя – це фундамент правової держави. В практиці Конституційного Суду ми виробили поняття так званої об’єктивної незалежності. На ньому я хочу зупинитися більш докладно, оскільки воно торкається питання достовірності судів. Об’єктивна незалежність це ніщо інше, як образ правосуддя – судів та інших інститутів, з ними пов’язаних, в очах громадськості, її свідомості. Без незалежності в такому

16


-----

розумінні не можна забезпечити достовірності судів. При цьому це є той чинник, який не слід ототожнювати з незалежністю в традиційному значенні: як свободу від зовнішніх натисків та (вже менш традиційно) як незалежність при винесенні вироку від власних поглядів і вподобань політичного, ідеологічного й світоглядного характеру.

Ми, як судді, повинні використовувати всі доступні нам засоби для побудови образу справедливих судів. Ми повинні дотримуватись дуже вимогливих стандартів щоденної поведінки, а також тих, що не обов‘язково витікають з норм записаного законодавства. Не можна погодитися з легковажним сприйманням явища корупції в судах лише на тій підставі, що такі випадки є поодинокими. У такій вразливій сфері, яка так суттєво впливає на сприймання цілої системи демократичних інститутів, не можна погодитися навіть з одним випадком корупції, і кожен такий випадок слід вважати поразкою системи правосуддя.

Небагато говориться на тему формування образу судів у ЗМІ. І з точки зору методів інформування про судову практику (це я констатую, спираючись на досвід останніх кільканадцяти років, що, зрештою, доводять і останні соціологічні дослідження) громадськість вважає, що мова переказу змісту судових рішень є надзвичайно важливим чинником, який впливає на образ і достовірність цих інститутів. А тим часом наша юридична мова, якою ми користуємося щоденно, є „езопівською” мовою, частенько жаргоном професіоналів, в якій немає чітко сформульованої думки. Вона, скоріш, спрямована на те, щоб приховати правдиві мотиви того або іншого рішення. Це погана звичка, з якою слід боротися, якщо пригадати, що в правовій державі, достовірність будується на фундаменті правди і аргументів (imperio rationis), а не сили, авторитету і влади (rationes imperii).

Вирок і його обґрунтування адресовані не лише юристам, а передусім звичайним людям, які мають право зрозуміти, на яких підставах було прийняте таке рішення. У такий момент я завжди пригадую анекдот про те, як засуджений після довгого ознайомлення з судовим рішенням з обґрунтуванням і зі складними юридичними висновками, звернувся до судді: „Я все це намагався зрозуміти Високий Суд, але прошу мені сказати: чи мене посадять чи ні?”.

Ми, юристи, схильні все надзвичайно ускладнювати. Звідси походять довгі висновки й довжелезні, заумні й закручені обґрунтування. Вироки, що нараховують 50 і більше сторінок обґрунтування в практиці судів (у тому числі й Конституційного) не належать до рідкісних явищ. І в той же час досвід доводить, що ми повинні висловлюватись прозоро й доступно. Але хто має достатньо часу, щоб написати щось коротко, стисло й чітко?

В демократичному суспільстві передусім важлива є якість і переконливість аргументації. Ось чому завжди важливо викласти правдиві, а не мнимі докази. Це є умова достовірності. Я завжди вперто повторював, що суди не працюють у суспільному вакуумі, вони не можуть втрачати з поля зору наслідків своїх рішень, вони повинні враховувати реально існуюче правове оточення та економічну дійсність. Це зовсім не рівнозначне з „політизацією” законодавства чи його релятивізацією, ні з правовим нігілізмом – за умови, що докази, аргументи й мотиви того чи іншого судового рішення є відкритими, а закон є передбачуваним. Зміст окремих понять і юридичних висловів підлягає поступовій еволюції, змінюється їх зміст і функціональне навантаження, хоча звучання положень залишається без змін. І тут вбачається чудова роль суддів: наскільки вони вміють правильно викласти нові виклики і надати нове значення старим традиційним висловам. З цієї точки зору мабуть немає кращого прикладу, як французький цивільний кодекс – Кодекс Наполеона, двохсотріччя якого недавно святкувала вся Європа. „Старі рамки”, які зберегли свою придатність і життєвість лише завдяки тому, що судді змогли знайти в старих положеннях новий зміст, побачити нові цінності й надати їм нового значення. За таким зразком і здійснюється законотворення в демократичних системах: як сукупний результат законотворчих заходів, існуючої судової практики, традицій, звичаїв і загальноприйнятих цінностей.

17


-----

Проте щоб суд міг виконувати цю роль, він має бути переконливим і достовірним. Приховування напруги та існуючих суперечностей між цінностями й правовими засадами в системі також не можна назвати прийнятним виходом. У демократичній державі найчастіше не йдеться про те, чи варто якусь засаду зберегти, чи слід поважати, рахуватися з тією чи іншою цінністю, а частіше про те, як погодити суперечність, що лежить в сфері засад, з конституцією (чи правовою системою). На цю тему ведеться найбільша дискусія: чи зберегти абсолютизм свободи слова чи приватну сторону життя людини та її добре ім‘я? чи визнавати свободу наукових досліджень? чи накладати на вчених обмеження задля захисту гідності людини? чи захищати приватну власність ціною відмови від захисту деяких прав громади? чи захищати фінансовий стан держави і державний бюджет як цінність або ж послідовно вживлювати засаду справедливості? Ці та інші дилеми не можна втрачати з поля зору, про них слід говорити прямо, не приховувати правду і не прикриватися альтернативною аргументацією. Слід пам‘ятати, що громадянин у правовій демократичній державі воліє бути інформованим про прикрі або драматичні справи, ніж не бути інформованим взагалі.

Ось чому я підтримую, наприклад, відкритість аргументацій у вигляді обґрунтованих доказів у окремих суддів. Це часто шокує громадську думку, але лише спочатку. Люди дивуються, що правда може бути різною. У демократичному і плюралістичному суспільстві так не буває, щоб існував лише один патент на правду, якої всі інші позбавлені. Хоч це також звучить парадоксально, окрема думка також сприяє авторитету суддів і подеколи є початком нових нуртів у судовій діяльності, які в майбутньому стануть основним напрямком.

Суди не повинні боятися громадської думки і не повинні бути звільнені від критики ЗМІ. Юридична сила і остаточність вироків не відхиляють можливості такої критики, оскільки правосуддя є одним з найважливіших учасників суспільної гри в демократичній правовій державі. Також не можна будувати авторитету судів на заборонах і відсутності доступу до інформації. Як правило, це має зворотній ефект.

5. Дилема: ефективність судів чи право широкої доступності до судового процесу. Альтернативні методи.

Немає жодного сумніву, що право на судовий процес є однією з найважливіших гарантій прав людини у демократичній державі. Проте водночас ми всі розуміємо, що суд, обтяжений справами, стає „уповільненим”, мало ефективним. У цьому випадку спостерігається також суперечність між цінностями й засадами на конституційному рівні. Право на судовий процес є так само важливим, як право на розгляд справи у відповідний, не затягнутий термін. Відразу після завоювання непідлеглості у 1989 р. у Польщі почалась послідовна побудова шляхів звертання до суду, що раніше, у комуністичний період, було дуже обмежене. Набагато (у декілька разів) зросла кількість справ, що направлялись до суду, було впроваджено третю інстанцію і можливість оскаржувати практично кожне рішення державного органу. Такі зміни сприяли великим сподіванням.

Та нині система правосуддя стогне під навалою справ і лише недавно (менше, як рік тому) дещо скоротилася кількість справ, незакритих у належний термін. Це відбувається не так вже просто й безконфліктно: спрощення процедур, скорочення шляхів судового процесу, підвищення порогів доступності до третьої інстанції – все це у значній мірі відбивається на гарантіях захисту прав людини. Десь слід знайти точку рівноваги: спрощення судових процедур не може долати відповідного порогу, нижче якого засади процедурного правосуддя вже не будуть сприйматися.

Проте суспільство повинно свідомо робити свій вибір, повністю розуміючи наслідки такого вибору.

Медіація, тобто процедура примирення, є раціональним і, можливо, найкращим способом вирішення існуючої дилеми.

18


-----

Медіаційний процес не лише прискорює процедури, а й дозволяє враховувати права людини, яка має шанс шукати рішення, що у даній конкретній справі є найкращим й найбільш гнучким варіантом виходу з існуючого конфлікту. Вона часто реалізує те, що є неможливим в нормальних, типових судових процедурах, а власне справедливість, яка є максимально наближеною до людини, адекватною обставинам, ситуації й людям.

Європейські держави протягом кільканадцяти років будують спільний правовий простір. Процес адаптації законодавства до Європейського невдовзі розпочнеться й в Україні.

І тут варто було б згадати про „Основоположне рішення Ради Європейського Союзу” від 15 березня 2001 р. („Вісник законів” ЄС № 82 від 22.03.2001 р, ст. 1) про статус потерпілих у кримінальному процесі. У світлі цього рішення застосування медіації, як способу пошуку і обговорення можливості вирішення проблеми між потерпілим і правопорушником, рекомендується всім країнам-членам Євросоюзу і кандидатам у члени.

Основною ідеєю медіації є концепція відновного правосуддя, що передусім спирається на компенсаційне спокутування заподіяної шкоди й кривди, яке слід розуміти як альтернативу сьогоднішній ідеї правосуддя помсти. Вона базується на щораз ширшому переконанні, що інтерес жертви злочину, а не держава й суспільство, має бути в центрі уваги процесу. Від помсти правопорушникові, що замахнувся на правопорядок й суспільну злагоду, більш важливим є усунення кривди й відшкодування збитків, заподіяних жертві.

Медіація є досить молодим інститутом (а в польській системі правосуддя вона набрала чинності зовсім недавно), проте перші роки досвіду доводять, що вона може успішно використовуватись. Слід пам’ятати, що вперше вона була впроваджена до кримінального права в 1997 році. Правила Кримінально-процесуального кодексу надають правопорушнику можливість примирення з потерпілим.

Нинішній підхід до застосування медіації критикується за дуже вузьку область застосування процедури примирення, відсутність механізмів, що забезпечують конфіденційність медіації, відведення обмеженого часу для її проведення, який до того ж зараховується в термін попереднього слідства. Медіація може бути широко використана в провадженні в справах неповнолітніх, де, щоправда, йдеться не про спір1, а про те, що основною її метою окрім виховних моментів, є також досягнення примирення між неповнолітнім правопорушником і потерпілим, усунення завданої шкоди, відшкодування матеріальних і моральних збитків потерпілого. Медіацію було також впроваджено до нового Адміністративно-процесуального кодексу. Там вона, щоправда, набула вигляду судової угоди, укладеної під наглядом судді як медіатора. Одначе завдяки цьому справа може бути закритою без судового процесу. У цивільному законодавстві медіація може знайти застосування не лише в справах про розлучення, пов’язаних з поділом майна або опікунством над дитиною (виключаючи таким чином важкі довготривалі засідання з цього питання), а й у справах взаємин із сусідами, справах про відшкодування збитків чи справах про спадок.

Безсумнівно, медіація повинна застосовуватись більш широко, вона повинна стати методом вирішення спорів не лише із сусідами, зокрема вона може застосовуватись для вирішення спорів між органами державної влади і громадянином або громадськими організаціями, організаціями роботодавців, профспілками роботодавців і працівників. Вона може знайти застосування у з‘ясуванні відносин між структурними одиницями місцевого самоврядування. Слід сподіватись, що області її використання в майбутньому будуть розширятись.

1 Слід пам‘ятати, що й суд у цьому процесі не виконує ролі арбітра між сторонами, а лише вирішує питання необхідності застосування по відношенню до неповнолітнього правопорушника заходів виховного характеру.

19


-----

При оцінці медіації, як засобу вирішення конфліктів, не можна забувати ще про один, можливо вирішальний чинник. Цей засіб, як жоден інший, дозволяє враховувати інтереси усіх зацікавлених у вирішенні проблеми сторін. Як жоден інший спосіб, він дозволяє звернути увагу на той факт, що хоч процедура й проходить за участі державного органу (найчастіше суду, прокурора), інтерес людини, життя якої було порушене, має бути предметом особливої турботи. При кримінальному процесі медіація дозволяє врахувати особливий інтерес потерпілого і власне йому віддає ініціативу у питанні визначення заходів по компенсації за заподіяну кривду. Подібне відбувається й у справах неповнолітніх. Якщо йдеться про процедуру примирення в справах адміністративного провадження й у цивільних справах, то медіація може призвести до досягнення остаточного примирення між сторонами й закінчення процесу провадження або однозначної відмови від необхідності його провадження.

Заходи по пропаганді й поширенню цього значно дешевшого метода, гарантуючого конфіденційність, відкривають більш швидкий шлях до вирішення конфліктів і можуть суттєвим чином „розвантажити” державну систему правосуддя.

Свідомість існування альтернативного, додаткового по відношенню до традиційної моделі правосуддя, способу вирішення спорів і надалі, нажаль, залишається мало розвинутою.

Гарним прикладом поширення знань на цю тему є діяльність деяких асоціацій, таких як, наприклад, Польський Центр Медіації, який став першою недержавною організацією в Польщі, що займається впровадженням процедури примирення.

Також слід звернути увагу на просвітницьку діяльність Центру, спрямовану не тільки на потерпілих і правопорушників, учасників цивільних процесів, а й на широке коло молоді шкільного віку. Широка видавнича й навчальна діяльність, ознайомлення учнів середніх шкіл і гімназій з поняттям відновного правосуддя, звернення уваги на основні засади медіації мають таке цінне значення, яке важко переоцінити.

В межах свого виступу я порушив лише кілька основних проблем, пов’язаних з можливостями, які створює для спільної системи правосуддя в Європі застосування інституту медіації. Я глибоко впевнений, що ми знаходимось лише на початку шляху, якщо йдеться про використання медіації на практиці. Провідну роль тут відіграють просвіта й формування в свідомості органів, відповідальних за ініціювання процесів примирення, переконання в обґрунтованості звернення до цього заходу.

Я вважаю, що суть демократичної правової держави зводиться не лише до формального додержання законодавства на всіх рівнях громадського життя, але й до такого його застосування, яке надає можливість людям якомога краще впливати на відстоювання власних інтересів.

У цьому контексті створення й пропагування механізмів, що сприяють розвиткові консенсусних методів вирішення спорів між зацікавленими сторонами, має бути визнане надзвичайно важливим, таким, що в широкому розумінні служить захистові прав людини й збереженню суспільної злагоди.

20


-----

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ В КОНТЕКСТІ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

М.В.Костицький Суддя Конституційного Суду України

Професор, д.ю.н. 1. Сучасна правова політика розуміється як організаторська, регуляторна і контрольна сфера суспільства в межах якої здійснюється соціальна діяльність спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади і соціальними групами завдяки юридичній легітимізації і закріпленню їх в законодавстві.

Правова політики має державовладний характер і спрямована на створення ефективно діючого механізму правового регулювання суспільних відносин, найбільш повне забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зміцнення дисципліни, законності, правопорядку, формулювання правової свідомості на правової культури населення, тощо (Ю.С.Шемшученко).

Завданнями правової політики є:

1) розв'язання юридичними засобами соціальних проблем; 2) підтримання правопорядку; 3) забезпечення функціонування гілок державної влади і місцевого самоврядування, зв'язку

індивіда, суспільства і держави; 4) забезпечення миру і стабільності всередині країни та на міжнародній арені.

Правова політика характеризується такими властивостями:

1) універсальність; 2) здатність впливати на всі інституції держави, місцевого самоврядування, суспільства і його

елементи і людину; 3) інклюзивністю, тобто здатністю необмеженого проникнення в різні державні і суспільні сфери; 4) атрибутивністю, тобто можливістю сполучення, поєднання із неправовими і навіть

неполітичними соціальними явищами і феноменами.

Правова політика проявляється в:

1) законотворенні; 2) правозастосуванні; 3) правоохоронні; 4) нагляді і контролю; 5) арбітражі й судочинстві.

В зв'язку з цим можна говорити про:

– кримінально-правову політику, пенітенціарну, кримінальну, адміністративну, судову і т.д. правову політику.

2. За 15 років новітнього українського державотворення виробилася специфічна українська правова політика, яка має ряд особливостей:

21


-----

1) Вона характеризується еволюційністю розвитку, в процесі якого відбувається перехід від права радянського взірця до права Європейської моделі;

2) Правова політика пройшла три етапи розвитку:

а) 1990-1996 рр. – акцент на розвиток конституційного права як основи правової системи (Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 р.; Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1994 р.; Всеукраїнський референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; Біловежські угоди про розпуск СРСР 7 грудня 1991 р.; Конституційний договір 7 липня 1995 р.; Конституція України 28 червня 1996 р.).

б) 1991-2003 рр. - творення матеріального права (Митний кодекс – 12.12.1991 і 11.07.2002 р., Лісовий кодекс – 21.01.1994 р. Водний кодекс – 16.06.1995 р. Кодекс торговельного мореплавства – 23.05.1995 р., Кодекс України про надра – 12.07.2001 р., Земельний кодекс – 25.10.2001 р., Сімейний кодекс – 10.01.2002 р., Кримінальний кодекс – 5.04.2001 р., Кримінально-виконавчий кодекс – 11.07.2003 р., Цивільний кодекс – 16 січня 2003 р., Господарський кодекс – 16 січня 2003 р.);

в) 1991 р. – по сьогодні і в перспективі (Господарсько-процесуальний кодекс – 6.11.1991 р.; 21.06.2001 р. і 12.07.2001 р. – Закон "Про судоустрій" зі змінами до цього закону 10.01.2002 р.; 21.06.2001 р. – Бюджетний кодекс).

На черзі прийняття трьох найважливіших процесуальних кодексів:

• Кримінально-процесуальний – пройшов 1,5 читання; • Цивільно-процесуальний – ще розробляється; • Адміністративно-процесуальний кодекс: є тільки ідеї (хоча Вищий адміністративний

суд вже є).

3. Характерними особливостями кримінальної та кримінально-процесуальної політики є:

1) введення примату прав людини в судове право, та відповідальність держави та її інституцій перед людиною;

2) рівність сторін в суді змагальність судочинства; 3) диспозитивність (навіть частково в кримінальному процесі); 4) право на суд присяжних (Верховний Суд проти); 5) вторинна роль прокурора в порівняні з радянським судочинством де від домінував над судовим і

навіть здійснював за судом "судовий нагляд"; тепер він представник держави та захисник прав людини (нагляд за дотриманням прав людини державними органами і місцевим самоврядуванням – з 1 вересня 2005 р. вступлять в силу зміни до Конституції України);

6) посилений статус потерпілого ст. 49 ч. 4 "Потерпілий", ст. 264, (участь прокурора в судовому засіданні) ч. 2 ст. 267, Участь потерпілого в судовому розгляді, ч. 2 ст. 318 "Порядок судових дебатів".

Скасовано інститут громадського обвинувача, але потерпілий може сам підтримувати обвинувачення навіть якщо прокурор відмовиться від цього обвинувачення. Тобто обвинувачення замість публічного вже більше набуває публічно-приватного характеру;

7) 7) змінено роль суду – більше арбітрування, дозвіл на обшук, виїмку, дозвіл апеляційного суду на арешт кореспонденції та зняття інформації з каналів зв'язку; дозвіл на взяття під варту, продовження тримання під вартою (до 9 міс. – прокурорами, 9-18 місяців – суддею ВСУ).

22


-----

Замість віддання до суду – попередній розгляд справи (ст. 240 КПК). Обов'язкова участь прокурора (але не обов'язкова адвоката?). Інші учасники – повідомляються! Але їх неявка не перешкоджає.

Замість порушення нової кримінальної справи судом (при виявленні в судовому засіданні факту скоєння іншого злочину) суд повідомляє про це прокурора – ст. 267 КПК. Тобто суд не може бути активним і є пасивним.

Введено апеляційне провадження.

4. Медіація, або примирення сторін в кримінальному процесі, заохочується завдяки Рекомендації № RL 99/19, прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., проекту резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН рекомендованого комісією по попередженню злочинів та кримінальному судочинству ("Основні принципи програм відновного правосуддя в кримінальних справах").

Рекомендується кілька моделей (форм) відповідного правосуддя, зокрема:

1) програму примирення потерпілих і правопорушників ("медіація", "посередництво", "конференції жертв і правопорушників");

2) "кола правосуддя" – програми в основі яких лежать традиції північноамериканських індіанців, проводяться здебільшого в Канаді;

3) сімейні конференції – в Новій Зеландії, базується на традиціях аборигенів (маорі) і закріплені законодавчо?

Організаторами стверджується, що відповідне правосуддя стало модним наприкінці ХХ століття і набуло поширення в Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Приведене свідчить, що і автори ідеї, які на рівні ООН добилися обговорення цього питання, ні навіть європейці (яким би варто було б знати національні традиції відповідного правосуддя у європейських народів) нажаль або не проінформовані, або діють за інерцією.

5. Відповідне правосуддя – це традиція яка започаткована римським правом і знаходила свій розвиток в продовж століть у багатьох європейських народів. Вона закріплювалась в німецьких кодексах звичаєвого права, є вона у поляків і, звичайно, в українців. Я хочу тут ствердити, що традиції відповідного правосуддя мають в Україні більш ніж тисячолітню історію і мали місце з Х століття до першої третини ХХ століття. Зникла ця система з приходом радянської влади та запровадження радянського права.

Українські, польські і російські юристи (Соханєвич, Кутчеба, Стадніцький, Греков, Грушевський, Франко, Томашевський, Черкаський, Барановський, Кульчицький, Гошко) досліджуючи українське право вказують, що започатковано воно можливо ще в VІІ ст., а кодифіковано Ярославом Мудрим у ХІ ст. як Закон руський, або Руська правда. Порядок вирішення кримінальних спорів, передбачених Руською правдою знайшов продовження в Правді Ярославовичів, Литовських статутах (1529, 1566, 1580), "Правах за якими судиться малоросійський народ" (XVIII ст.) тощо. В Центральній та Східній Україні звичаєве право діяло до реформи Сторанського в Російській імперії (40-і рр. ХІХ ст.) і остаточно ліквідовано судовою реформою 1864 р. На Західній Україні (особливо в регіоні Карпат та Прикарпатті) звичаєве право діяло до 1939 р., тобто до приходу радянської влади.

Тобто, звичаєве право діяло в період Київської Русі (до 1240 р.), в Галицько-Волинській державі до 1349 р., в Українсько-Литовській державі (не дивлячись по польсько-литовську Люблінську унію 1569 р.) до початку ХVІІ ст. (князі Осторжські), пізніше в І Речі Посполитій на українських землях (до 1772 р.), в часи Австрії та Австро-Угорщині (до 1918 р.), в часи української держави (1918-1920 р.р.) та в часи ІІ Речі Посполитої (до 1939 р.).

23


-----

Протягом вказаного періоду на Україні діяли:

1) зборові або копні суди, 2) війтові суди (на магдебургському праві), 3) міські суди.

В архівах збереглися відомості про те, що на Ясинівщині діяло 9 зборових судів, на Перемишльскім старостві – 3, в Самбірській економії – 7.

До осіб які відправляли зборові або копні суди належали:

1) крайник який очолював країну в яку входило декілька сіл; 2) війст – в містах; 3) солтис – в шляхетських та церковних селах; 4) тивун – голова села як правило там проживали вільні, шляхта; 5) присяжні – від 3 до 6 чоловік.

В Карпатах та Прикарпатті суди громад були такими:

1) суди – віча, від часів незалежної Галицької Русі; 2) зборові – копні суди які появляються в ХVІ ст. Причина їх створення – віддаленість сіл від

адміністративних центрів. В Галичині вони називаються зборові, на Україні – копні.

Зборовий суд характеризувався:

а) особливою формою скликання і проведення, вони проводилися 2 рази на рік; б) участю всіх дорослих чоловіків, а часто і жінок і дітей; в) широкою компетенцією.

На рішення копного суду була апеляційна інстанція – віцеадміністративний суд в окрузі.

Реформи 1774 р., 1787 р., 1848 р., 1851 р., 1867 р. фактично не зачепили громадське судочинство.

Зборові суди як громадські охоплювали своєю діяльністю всіх мешканців певної території і всі жителі – члени громади - були юридично рівні, не залежно від статусу (війт, священик) чи станової приналежності (шляхтич, селянин).

Причиною збереження зборових судів було те, що населення Карпат і Прикарпаття не було залучено до аграрних повинностей, а залучалося до ремесла, промисловості, скотарства, тобто воно було вільніше ніж в інших районах.

Прототипом зборового суду були віче. Зборові суди проводились в одному місці -"коповищі" – "під яблунькою", "на урочищі", “біля церкви”.

До компенсації цього суду входили справи про:

1) крадіжки 2) покривання крадіжок 3) пограбування 4) нищення чужого майна 5) заподіяння шкоди здоров'ю 6) вбивства (випадкові, через побої, задушення, під час пограбування, при самозахисті).

24


-----

7) порушення службовими особами своїх обов'язків.

Неявка на суд учасників процесу суворо каралась, аж до вигнання, а членів громади – штрафом.

Голова судового засідання (крайник, солтис) заявляв, що він "проводить право силою Бога, трійці, церкви, короля і сенату (3 рази).

Потім судді (обрані громадою) приносили присягу. Писар зачитував молитву. До суддів вимоги:

1) люди добрі, гідні віри 2) знали звичаєве право

Зборові суди

1) провадили право 2) збирали докази 3) карали винного, оправдовували невинного.

Звичаєве право категорично забороняло потерпілому самому, без відома громади, миритися з тими, які нанесли шкоди чи травму. В таких випадках карали обидвох; заборонено було і самоуправство, помста, тобто самовільне, без громади і суду покарання винного.

1. Особлива специфіка зборового суду – примирення, поєднання. Потерпілий міг віддати винного до суду, або помиритися з ним навіть коли його мали засудити до кари смерті.

2. Кожний суд носить мирний характер. Головним завданням було досягнення миру в окрузі відновлення порядку, недопущення кровної помсти.

Навіть за судовою реформою в Австро-Угорщині 1867 р. в законі було сказано, що "громада має зберігати народні правові звичаї". Основне завдання сільських громадських судів:

1) примирення сторін; 2) покарання в залежності від вчинку.

До складу суду входили війт та два присяжні; всі вони обиралися на 3 роки. Ці судді складали присягу, де до речі були слова, що не будуть лихоїмствувати (брати хабарі).

І.Франко в 1892 р. написав статтю "Громадський суд в скелі Добровляни", в якій вказував, що цей зборовий суд "ніколи не покликався на жодний закон, а тільки на закони Божі та громадську справедливість".

Процедура примирення могла проводитися суддями і війтом і до суду та поза судом, але обов’язково за їх участю.

8. Незважаючи на те, що відновне правосуддя в Україні завжди відбувалося через мирові, громадські суди, а не через медіаторів та фасилітаторів, видається можливим його здійснення за допомогою останніх теж.

25


-----

РОЛЬ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В КОНЦЕПЦІЇ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

І.І.Ємельянова Заступник Міністра юстиції України

За останні роки в Україні широким колом фахівців вивчається питання щодо можливості та доцільності запровадження в Україні таких інститутів як відновне правосуддя та ювенальна юстиція. Наявність різних позицій і підходів з приводу правосуддя неповнолітніх призводить до того, що сьогодні основне питання у цій сфері полягає не в тому чи бути в Україні відновному правосуддю та ювенальній юстиції, а в тому, якими саме вони мають бути.

Це є дуже актуальне питання для України, оскільки стан підліткової злочинності в Україні викликає глибоку занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів її попередження, вжиття додаткових заходів з боку державних органів і громадськості, які б сприяли поступовому скороченню злочинних проявів у середовищі неповнолітніх. Позитивним зрушенням, на наш погляд, є, хоч і повільна, але доволі стійка трансформація системи правосуддя від превалювання каральної моделі правосуддя до реституційної та реінтеграційної моделей.

В багатьох країнах Європи успішно діють програми відновного правосуддя. Протягом останніх років активізувався рух запровадження програм відновного правосуддя в країнах Східної Європи, зокрема в Польщі та Росії. Отриманий позитивний досвід цих країн дає можливість стверджувати про доцільність впровадження програм відновного правосуддя в Україні.

Відновне правосуддя, базується на ідеях примирення конфліктуючих сторін, припинення самого конфлікту (виключаючи засудження та покарання винуватців конфлікту), шляхом взаємного вибачення, каяття у вчиненому, усвідомлення моральної та юридичної відповідальності за скоєний злочин і обов’язку відшкодування нанесеної жертві фізичної, моральної та матеріальної шкоди.

Що стосується інституту ювенальної юстиції, то він створювався на принципах підвищеного юридичного захисту неповнолітнього, максимальної індивідуалізації судового процесу в ювенальному суді, широкого використання в процесі не юридичних спеціальних знань з залученням на допомогу суду відповідних фахівців. В механізмі відновлення також можна знайти дію вказаних принципів.

Намагання захистити неповнолітніх (особливо молодшого віку) від кримінального покарання є стійкою специфічною рисою ювенальної юстиції. Можна вказати на найдавніший історико-правовий пам'ятник - Закон XII Таблиць, де вже фігурував термін «пом'якшення покарань». На історичному шляху у відношенні неповнолітніх з’явилися поняття «вік кримінальної відповідальності», «пом’якшене покарання, виправдане неповноліттям», дій «без розуміння», що звільняють неповнолітнього від кримінальної відповідальності і покарання.

Правовий акт, що створив перший у світі ювенальний суд («чикагський», або «іллінойський»), це Закон штату Іллінойс (США) від 2 липня 1899 р., який був спрямований на урятування дітей , що опинилися в небезпечному для їхнього життя і здоров'я середовищі (на вулиці, без даху, без батьківського захисту і піклування). Такі підлітки-правопорушники в цьому законі розглядалися, насамперед, як жертви вказаних негативних умов. Слід зазначити, що ефективність перших ювенальних судів у США, на їхній батьківщині, була настільки велика, що у Європі їх проголосили “американським дивом”.

Відновне правосуддя співвідноситься з кількома науковими дисциплінами, як правового, так і не правового характеру. Правові - це кримінальне право та кримінальний процес. Не правовою є психологія: загальна, соціальна, юридична. Кожна з вказаних галузей науки вносить свій внесок у теоретичну базу відновного правосуддя. Саме тому, варто відповісти на запитання, нормами якої галузі права регулюється діяльність учасників відновного процесу.

26


-----

Якщо говорити про кримінальне та кримінально-процесуальне право, то вони повинні визначати головні засади примирення і відшкодування нанесеної шкоди (фізичної, матеріальної, моральної), оскільки її відшкодування є обов’язковою умовою примирення.

Аналізуючи наше законодавство, можна зазначити, що на даний час у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах України є лише невелика частина нормативної бази цього виду правосуддя.

Принцип підвищеного правового захисту неповнолітніх у судовому процесі формувався історично й діє зараз як механізм, що компенсує такі вікові труднощі підлітків, як неадекватна реакція на конфліктну ситуацію, відсутність життєвого досвіду у виборі правильної поведінки, можливий вплив на нього негативного мікросередовища.

Кримінальний кодекс України передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям або у зв’язку з примиренням винного з потерпілим на підставах, вказаних у ст.ст.45, 46 КК України.

Положеннями статті 45 КК України передбачається звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. При цьому особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості (міра покарання - позбавлення волі до двох років або більш м'яке покарання). Головне - особа повинна щиро покаятися у вчиненні злочину, активно сприяти розкриттю злочину, а також повністю відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду.

Положеннями статті 46 КК передбачається звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Ця стаття є закріпленням відомого зарубіжному законодавству інституту медіації, як альтернативного способу врегулювання кримінально-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. При цьому особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості. Крім того, винний обов'язково повинен примиритися з потерпілим та відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. При цьому під примиренням розуміється досягнення угоди, яка фіксує примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного) і ту обставину, що потерпілий не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності. Факт примирення потребує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи. Як вбачається, медіація в ідеалі має своїм наслідком примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного).

Положення частини першої статті 66 КК, якими визначається, що щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом'якшують відповідальність. Крім того, частина друга статті 66 КК передбачає, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не закріплені у названій статті (такою обставиною може бути, зокрема, примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного) у справах про злочини тяжчі, ніж злочини невеликої тяжкості). Щире каяття полягає в оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність.

Таким чином, вдале застосування процедури медіації, тобто, у разі, якщо воно мало наслідком виникнення названих вище обставин, у будь-якому разі може бути корисним для обвинуваченого (підсудного), у тому числі у справах про злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі, а також тоді, коли винний не в змозі відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Важливо також, що за наявності декількох обставин, що пом'якшують відповідальність (це, зокрема, може бути поєднання таких ймовірних наслідків медіації, як щире каяття та добровільне відшкодування шкоди), суд може за особливо тяжкий, тяжкий та середньої тяжкості злочин призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (стаття 69 КК).

27


-----

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 6 КПК кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Винятки з цього правила закріплені частинами 2, 4, 5 статті 27 КПК. З зазначених причин не можуть бути закриті лише справи про зґвалтування; справи, які мають особливе громадське значення; у разі вступу у справу прокурора у зв'язку із захистом державних або громадських інтересів чи прав громадян.

Статтею 7 КПК передбачено право суду звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

А положеннями статті 7-1 КПК (за наявності підстав зазначених у статтях 45, 46 КК) передбачена можливість закриття судом провадження у кримінальній справі у разі примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим та у зв'язку з дієвим каяттям.

Цікаво, що КПК не встановлює обмежень стосовно цього права суду, а вирішення питання про подальшу долю винної особи цілком віднесено на розсуд суду. Положеннями статей 7-2 і 8 КПК визначений порядок звільнення від кримінальної відповідальності за наявності підстав, визначених у статтях 45 і 46 КК (відповідно). До речі, в обох названих випадках, вирішуючи долю обвинуваченого чи підсудного, суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і повідомити його про прийняте рішення (стаття 12 КПК).

До неповнолітніх осіб може бути повною мірою застосовано звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст.45 КК), у зв’язку з примиренням з потерпілим (ст.46 КК). Крім того, Кримінальний кодекс України містить особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру (частина перша статті 97 КК). Той чи інший результат примирення може засвідчити, що неповнолітній здатен (нездатен) виправитися без застосування покарання.

Передумовою звільнення від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.97 КК є вчинення вперше злочину невеликої тяжкості особою, яка на час вчинення цього злочину і на час прийняття судом рішення про її звільнення від кримінальної відповідальності не досягла вісімнадцяти років. Також підставою звільнення зазначеного неповнолітнього від кримінальної відповідальності є висновок суду про те, що виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання (частина перша статті 105 КК). Як "щире розкаяння", так і "подальша бездоганна поведінка" можуть бути наслідком примирення. Як бачимо, чинне законодавство України містить багато передумов для застосування відновного правосуддя. Наведені вище положення створюють правове поле для того, щоб примирення, у разі його проведення, мало конкретні правові наслідки.

Разом з тим, незважаючи на те, що КПК містить низку норм, спрямованих на процесуальне наповнення перелічених вище можливостей застосування примирення (пункт 11 частини першої статті 227 - повноваження прокурора; пункт 3 частини першої статті 229 - дії прокурора при перевірці справи з

28


-----

обвинувальним вироком; стаття 232-1 - дії прокурора у разі надходження до нього справ, по яких можливе звільнення обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності або припинення провадження; пункт 2 частини першої статті 237 - питання, які з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи; пункт 5 статті 244 - рішення судді за результатами попереднього розгляду справи; стаття 248 - порядок закриття справи та ін.), проте, у кримінальному процесі відсутні норми про медіацію чи її аналоги. Фактично, це і є одним із факторів, який стримує поширення цього інституту в Україні.

Так, вирішуючи питання про необхідність застосування процедури примирення при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, насамперед, слід визначити у процесуальному законодавстві на якій стадії ця процедура може бути застосована, яким документом (можливо угодою) має бути закріплено факт примирення (чи не примирення), а також, мають бути визначені строки, необхідні для проведення медіації. Оскільки медіація не передбачена прямо законодавством, вона не може бути стадією кримінального процесу. Відповідно, не врегульованою залишається значна кількість питань, які можуть виникнути у процесі її застосування.

Поряд з цим, важливим є і врегулювання в законодавстві гарантій недопущення стороннього впливу зацікавлених осіб (наприклад, родичів, адвокатів, тощо) на рішення про примирення, оскільки при вирішенні питання застосування процедури медіації має враховуватись вільне усвідомлення волевиявлення сторін, що примиряються.

Розглянуті вище проблеми відновного правосуддя потребують внесення відповідних змін у проект КПК України, спеціальною частиною якого повинен стати відновний аспект правосуддя взагалі, і для неповнолітніх в першу чергу.

Також, невирішеним залишається питання статусу органу, який буде здійснювати процедуру медіації. Аналізуючи досвід країн світу щодо питання підпорядкування служб медіації, можна зазначити, що держави по-різному вирішують цю проблему. Так, наприклад, в Австрії Департамент позасудового вирішення конфліктів Асоціації пробації та соціальної роботи є незалежною приватною організацією, що субсидується Міністерством юстиції Австрії; в Чехії служба пробації та медіації є державною організацією та перебуває під юрисдикцією Міністерства юстиції України; в Фінляндії служби медіації фінансуються за рахунок муніципалітетів. Що стосується Польщі, то фінансування центрів медіації відбувається за рахунок місцевих органів влади, громадських організацій та фондів, а в Іспанії (Каталонії) послуги медіації між потерпілим та правопорушником фінансуються Департаментом юстиції Каталонії.

На наш погляд, передумовою внесення змін до законодавства України має бути запроваджена експериментальна програма примирення потерпілого з неповнолітнім обвинуваченим (підсудним). І лише після отримання позитивних результатів від проведеного експерименту можна говорити про впровадження на законодавчому рівні програм відновного правосуддя в Україні.

Також, слід відзначити, що оскільки злочинність у дитячому середовищі є дуже актуальним питанням, вимагає удосконалення проведення профілактичної роботи. У зв’язку з цим, необхідно постійно зосереджувати зусилля на пошуку ефективних форм взаємодії державних і недержавних установ і організацій з метою виявлення глибинних процесів, які породжують злочинність неповнолітніх, адекватного реагування на них, попередження злочинів та їх профілактики, правового впливу на неповнолітніх, що вчинили злочини, та на осіб, які своїми діями сприяли антисоціальній поведінці підлітків, соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників та адаптація їх у суспільстві.

Законом України „По органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95р., виходячи з положень Конституції України та Конвенції ООН визначено правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які

29


-----

покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Цим же законом (ст. 6) передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який діє згідно з положенням, яке затверджується Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України.

Наказом Верховного Суду України, Міністерства юстиції України та Міністерства освіти України від 15.11.1995р. № 478/63/7/5 затверджено Положення про судових вихователів, відповідно до якого судові вихователі є працівниками суду.

Відповідно до цього Положення одним із основних завдань інституту судових вихователів, визначені такі, як усунення причин і умов, які сприяли скоєнню протиправних дій, профілактика правопорушень, виховання неповнолітніх, які скоїли правопорушення, шляхом формування свідомого ставлення неповнолітніх до Закону та надання допомоги батькам (усиновителям) або опікунам (піклувальникам) у вихованні їх неповнолітніх дітей. Призначення судового вихователя повинно відбуватися за рішенням чи постановою суду, та направлене безпосередньо на попередження бездоглядності та можливого скоєння правопорушення (рецидиву) неповнолітнім. Судовому вихователю передаються на виховання неповнолітні, які скоїли злочини, але звільнені від кримінального покарання за віком, або у зв'язку з недоцільністю застосування до них заходів кримінального покарання, якщо направлення їх до спеціальної виховної установи не є необхідним та умовно засуджені або засуджені до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, або засуджені до позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку. Положенням про судових вихователів передбачений тісний зв’язок з іншими органами і службами у справах неповнолітніх.

Роль судового вихователя з тими завданнями, що окреслені у Положенні, дуже важлива у подальшому формуванні свідомості неповнолітнього у повазі до дотримання законів та правосуддя. Постійний контроль за життям неповнолітнього, увага та надання постійної допомоги з боку судового вихователя має на своїй меті поступове відвернення неповнолітнього зі шляху скоєння правопорушень та злочинів, та виховання з колишнього злочинця законослухняного громадянина.

Незважаючи на те, що інститут судових вихователів на законодавчому рівні був затверджений ще в 1995 році, але до цього часу фактично так і не був запроваджений.

Разом з тим, слід зазначити, що у зв’язку з прийняттям Закону України „Про судоустрій України” від 07.02.2002р., організаційне забезпечення діяльності судів, що відповідно до цього Закону становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, що спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя, покладено на державну судову адміністрацію.

Враховуючи вищенаведену низку проблем, які в кінцевому результаті потребують вирішення на законодавчому рівні, вважаємо за доцільне створити міжвідомчу робочу групу при Міністерстві юстиції України з представників Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства України у справах сім’ї, дітей та молоді, Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших представників недержавних громадських організацій і науковців для вироблення єдиних узгоджених пропозицій стосовно механізму запровадження інституту відновного правосуддя в українському законодавстві.

30


-----

ЧИ ЗДАТНЕ ВІДНОВЛЮВАЛЬНЕ ПРАВОСУДДЯ ЗМЕНШИТИ НАВАНТАЖЕННЯ НА СИСТЕМУ

КАРНОГО СУДОЧИНСТВА?

Мартін Райт

Доповідь, представлена на конференції „Формування української моделі відновлювального правосуддя”, організованої Українським Центром Порозуміння, Київ, 10-11 лютого 2005 року.

З вашого дозволу, я почну з вітань на адресу тих, хто сприяв значним успіхам України на шляху до запровадження відновлювального правосуддя, досягнутим за вельми короткий час. Вони стали складовою частиною процесів, які протягом останніх років відбувалися у багатьох країнах. Це пов’язано з визнанням більш значної ролі жертви злочину у системі відповідальності за злочин, а також необхідності забезпечити такий стан речей, коли злочинці мають зробити усе можливе для усування наслідків шкоди, завданої через їхні дії. Певна роль у системі відповідальності належить і громаді – як з точки зору надання жертві підтримки, так і з точки зору створення можливості для злочинця або злочинниці виконати умови досягнутої з ним або з нею угоди.

У цій доповіді буде розглянуто труднощі, на які наштовхнулося запровадження відновлювального правосуддя, а також причини, через які ці труднощі не долаються. Також тут надаються пропозиції щодо можливих шляхів вирішення проблем. Спочатку пропонуватимуться традиційні підходи до відповідальності, а після цього – відмінні від них підходи, що базуються на засадах відновлювання. Нарешті, будуть розглянуті можливі результати застосування такого підходу, включаючи важливу роль тих, хто відправляють правосуддя, і кому належить забезпечити наближення практичних відновлювальних заходів до ідеалу самого принципу відновлювального правосуддя.

З якими труднощами зустрічається система відновлювального правосуддя?

Велика кількість країн характеризується значним затягуванням судових розглядів та перевантаженістю в’язниць. Частково це пояснюється тим, що органи карного судочинства виконують свою роботу саме належним чином. У своїх діях вони виходять з того припущення, що вони мають заохочувати громадян (як правило – жертв злочинів) повідомляти про злочини поліції. Поліція намагається виявити якомога більше злочинців, а прокуратури намагаються висунути звинувачення проти якомога більшої їх кількості. У разі їхнього засудження для більшості з них вимагатиметься нагляд або ув’язнення.

Ще однією причиною є кількість та тривалість вироків, пов’язаних з позбавленням волі; ситуація ускладнюється також затримками у судовому розгляді справ, а це означає, що багато хто з тих, хто є „невинуватим, доки його вину не доведено”, знаходяться у в’язниці в очікуванні суду. У деяких країнах удаються ще до деяких санкцій окрім позбавлення волі, але й там завантаженість в’язниць є високою, зокрема якщо терміни ув’язнення є відносно тривалими. Найбільша кількість порушень такого типу спостерігається у Сполучених Штатах, де кількість ув’язнених становить близько двох мільйонів, тобто, 686 на кожні 100 000 населення, та Росія, де ув’язнених біль одного мільйону, тобто, 638 на кожні 100 000. За результатами нещодавно проведеного дослідження цей показник становить для України 406, для Польщі - 213, для Великої Британії – 139, а для Фарерських островів – 21 (де на населення кількістю 40 000 припадає 9 ув’язнених!) (Walmsley, 2003). Разом з тим, запровадження санкцій, не пов’язаних з позбавленням волі, не обов’язково призводить до зменшення кількості ув’язнених. Наприклад, в Естонії, де на час проведення Walmsley свого дослідження було 4 723 ув’язнених (337 на 100 000), у 1993 році була запроваджена служба пробації; але кількість ув’язнених залишилися великою: планується побудова ще трьох в’язниць, а на додаток до цього близько 5 000 осіб були звільнені умовно (Hilborn, доповідна записка, 2004).

31


-----

Взагалі, кримінологи визнають, що між показниками злочинності та показниками ув’язнення зв’язок дуже незначний; наприклад, на протязі дев’яностих років ХХ століття спостерігалося зростання злочинності як у Польщі, де карну політику було лібералізовано, як у Румунії та Болгарії, де така лібералізація не була очевидною, так і у республіках колишнього Радянського Союзу, де показники кількості ув’язнених залишалися високими (Krajewski 2004: 398). За останні роки завантаженість в’язниць в Англії та Уельсі збільшилась, хоча показники злочинності пішли на спад. У 1992 році середня кількість ув’язнених становила 45 817, а у 2002 році - 70 816; у зазначеному році відповідні витрати становили 4 821 мільйони фунтів стерлінгів (Офіс національної статистики, 2004: таблиці 11.10, 11.12). За результатами Британського дослідження злочинності, у 2002 – 2003 роках було вчинено приблизно 12,3 мільйонів злочинів, що на 36 відсотків менше аніж у 1995 році (Simmons and Dodd 2003: 22; газета „Індепендент” від 22.7.04). Мабуть, зменшення безробіття відіграло тут більшу роль аніж винесені судами вироки. Декілька років тому у Сполучених Штатах було продемонстровано, що ті з п’ятдесяти штатів, де показники завантаження в’язниць є високими, не обов’язково характеризуються вищими офіційними показниками злочинності, але, як правило, належать до більш консервативних у політиці та вищим відсотком чорношкірого та бідного населення. Високі показники злочинності прив’язувалися до таких чинників як рівень безробіття та частка міського населення (William Nagel, за цитатою із Wright 1982: 49). Аналогічним чином, кількість виконаних смертних вироків не була пов’язана з кількістю вбивств (Sellin 1980).

Чому не вдається усунути труднощі?

Завдання, яке поставила перед собою система карного судочинства, подібне до завдання Данаї, героїні грецької легенди, яка була приречена наповнювати водою глечики, з діркою у дні. Якщо спостерігається зростання тяжкості злочинів (або ж, принаймні, тих злочинів, про які повідомляють засоби масової інформації, оскільки вони є винятковими, а отже – „гарячими новинами”), виникають вимоги виносити більше вироків і збільшувати їх тривалість, але задовольнити їх повністю неможливо: завжди виникатиме враження, що те покарання, яке поніс злочинець, не відповідає тій шкоді, яку злочинець завдав жертві або ж його/її родичам. У разі використання вироків, не пов’язаних з позбавленням волі – такі як умовне ув’язнення або суспільно корисні роботи, виникають вимоги щодо їх ретельного виконання, а це, у свою чергу, призводить до збільшення кількості тих, кого відправляють до в’язниць, не зважаючи на те, що вчинені ними злочини не мали такого ступеню тяжкості, який виправдовував би позбавлення волі як найперший захід.

Ті, хто розробляють політику, мають тенденцію занадто спрощувати ситуацію. Для них є „злочинці” та „не злочинці”. „Ми” – це „не злочинці”; ми не коїмо злочинів, ми швидше будемо жертвами злочинів. „Вони” – це „злочинці” або ж, принаймні, антисоціальні елементи. Як зазначив нещодавно прем’єр-міністр Британії Тоні Блер, „щоб поставити порушників закону під контроль, має статися так, щоб те покарання, яке вони несуть за те, що стали джерелом шкоди, не стільки примушувало б їх переставати бути таким джерелом, скільки ставало б їм на перешкоді у цьому” („Ґардіан”, 1.9.2004). Як щоденний досвід, так і результати психологічних досліджень вже давно довели те, що метод жорсткого примушення до зміни поведінки з наголосом більше на покаранні, аніж на заохоченні, є дієвим тільки протягом недовгого часу та за конкретних умов, що системою карного судочинства не забезпечуються (Wright, 1999: Глава 2).

В’язниці дорого коштують, навіть якщо їх перевантажувати і створювати у них нелюдські умови. Ще дорожче обходиться створення більш гуманних умов: виникає потреба у робочих місцях, навчанні та людських стосунках, так само як і допомога у подоланні наслідків позбавлення волі як такого. У рамках правоохоронного бюджету всі ці потреби змагаються з потребами жертв злочинів. З потребою отримувати інформацію, підтримку, а у деяких випадках - пропозицію щодо компенсації або лікування. У порівнянні з витратами на в’язниці такі витрати є малими, але за умов, коли пенітенціарна система потребує стількох речей, знайти навіть такі гроші важко.

32


-----

Існуюча система має й інші, не менш серйозні, недоліки, через які, втім, фактичне навантаження на неї не збільшується. Наприклад, жертви злочинів у ній зазвичай сприймаються як свідки, а отже, їх ніхто не інформує про хід (або відсутність ходу) їхньої справи. Надто часто, зокрема – за змагальної системи, захист вважає своїм завданням спростувати свідчення жертви-свідка, намагаючись примусити її суперечити собі для того, щоб посіяти у головах присяжних „розумні сумніви” і досягти таким чином виправдання свого клієнта. Для того щоб бути виправданим або ж зменшити покарання відповідач має безліч стимулів щоб не погоджуватись з розміром завданої шкоди або ж зводити його до мінімуму.

Як цьому можна заподіяти?

(a) Традиційні рішення

Традиційні рішення, звичайно, означають вимагати „поліпшення та удосконалення”: намагатися шукати шляхів для прискорення судового процесу та підвищення його ефективності, коли існуватиме менше затримок через втрату документів, викликатиметься менша кількість свідків для підтвердження свідчень, що не заперечуються, тощо. У разі виникнення необхідності у більшій кількості судів та в’язниць, вона має бути задоволена. Такий підхід часто супроводжується „жорсткою” політичною риторикою, яка стимулює суди до винесення вироків на більш тривалі терміни, а іноді призводить до змін у законодавстві з метою збільшення допустимого максимального терміну або встановлення мінімального. За умов змагальної демократії це може приводити до „аукціону”, на якому політики намагатимуться вигравати за рахунок внесення більш жорстких пропозицій; при цьому деякі із засобів масової інформації їх до цього підштовхуватимуть. Наприклад, передова стаття у газеті „Сан”, яка має найбільший наклад у Британії, мала назву „Ув’язнення спрацьовує” (лозунг, яким користувався тогочасний Міністр внутрішніх справ консерватор Майкл Говард) і вітала велику кількість населення в’язниць словами „Якщо камери переповнені, ... то будуйте їх більше” (22 травня 2003). Частково такі настрої спираються на ідеї каральної юстиції, а частково – на психологію примусової зміни поведінки, про яку йшлося вище.

(b) Нестандартне рішення

Очевидно, що традиційна точка зору спирається на загальний досвід, проте вона дуже далека від бачення картини у цілому. Навіть ті, хто вчинили погані дії, здатні на щось краще. Коли одна особа завдає шкоди іншій, реакція необхідна, але покарання не є єдиним можливим варіантом. Ще одним небажаним побічним ефектом є те, що покарання змушує людей дбати саме про себе; вони намагаються спростувати або звести до мінімуму те, що вони заподіяли, а отже – відмовляються визнавати те, що призвело до страждань жертви. А от відновлювальне правосуддя переводить увагу правопорушника на іншу особу і заохочує його або її, як ми кажемо, „очиститися”, визнати свою участь у завданні шкоди. Крім того, загальний досвід показує, що страх не є єдиним методом переконати людей поводитися належним чином; ще однією потужною мотивацією є досягнути схвалення тих, кого людина поважає і, у свою чергу, заслужити повагу жертви та інших через готовність зустрітися із жертвою і компенсувати шкоду.

Відновлювальне правосуддя забезпечує підхід до проблеми під іншим кутом.

• Зосередження уваги на завданій шкоді (на відміну від суті суперечки), а не на злочині • Надання можливості тим, хто постраждав від злочину, брати участь у процесі, висловлювати

свої почуття та розглянути можливості компенсації шкоди • Забезпечення ресурсів, що нададуть правопорушнику можливість компенсувати шкоду без

позбавлення його або її від відповідальності • Залучення до процесу широкого загалу.

33


-----

Відновлювальне правосуддя не створює умов для навішування ярликів. По-перше, особа не отримує ярлик „злочинця”, але визначається як конкретна людина, яка завдала шкоди іншій людині або громаді. Хай не всі, але багато хто здатний на почуття покаяння, особливо після того, як він або вона почує від жертви про те, що їй довелося пережити. Багато хто прагне компенсувати шкоду добровільно, і їх не треба до цього примушувати, застосовуючи загрозу покарання.

По-друге, відновлювальне правосуддя не виходить з такого припущення, що ставлення до всього того, що може бути позначено ярликом „злочин”, повинне бути однаковим. Здійснення злочину – процес з трьох етапів: законодавці визначають певне діяння злочином, хтось таке діяння коїть, і хтось вирішує повідомити про це поліцію. (Тут можна визначити і додаткові етапи: наприклад, поліція повинна визначити, що це і справді був злочин, а суд повинен це підтвердити.) Таким чином, однією з причин зростання злочинності є парламент – через те, що він визначає нові правопорушення. Кількість подій, які завдають шкоди, при цьому не обов’язково змінюється. На поточний момент не виключено, що тисячі людей незаконно користуються закритою службовою інформацією для власного збагачення на біржі, або ж виходять на порнографічні сайти через свої комп’ютери, або ж полюють на лисиць за допомогою собак; така поведінка може заслуговувати на докори але не бути кримінальною. Але завтра може набрати сили новий закон, і всі ці дії стануть злочинами. Зараз в Англії ваша відмова направити своїх дітей до школи вважається злочином, який передбачає позбавлення волі („Індепендент” від 15.4.2003, „Дейлі Міррор” від 18.9.2004). Деякі політики Туреччини прагнуть проголосити злочином адюльтер або подружню невірність („Індепендент” від 15 та 17. 9.2004). Коли йдеться про менш тяжкі злочини, то проблема набуває ще більшої складності. Вже у 1980 році „Джастіс” – Британська секція Міжнародної Комісії юристів, визначила, що існує близько 750 злочинів, що визначаються як намір щодо шахрайства, навмисне завдання фізичних травм або отримання подяки у сексуальній формі, а також біля 6 500 адміністративних порушень або ж недбалих дій або ж бездіяльності, не пов’язаних з порушеннями суспільної моралі. Було запропоновано позначити останні з перелічених груп терміном „порушення” (коли факт порушення закону не заперечується) (Wright 1982: 82-3). Якщо справи за такими злочинами вирішувати за адміністративним впровадженням, статистика щодо злочинності та навантаження на суди вдалося б відразу кардинально зменшити. Але зараз обидва ці показники тільки зростають: за даними однієї британської газети, за період між 1997 та 2001 роками британським урядом було подано до парламенту 31 новий законопроект щодо правопорядку, а за період між 1997 та 2003 роками ним було створено 661 нове карне правопорушення (Cohen, 2004).

Навіть якщо певний злочин визначено у законодавстві, все одно існує необхідність доводити, що конкретна дія або бездіяльність мала злочинний характер. Агенція у Британії, яка удалася до прагматичного підходу, це – податковий департамент. Своїм основним завданням він вважає не судове переслідування як таке, а саме збирання податків; так, за його заявою, протягом 2004-2005 років „Ми зосередимо свою увагу на тих справах, де судове переслідування найбільшим чином сприятиме дотриманню законодавства та утримуванню від шахрайських дій” (Податковий Департамент, 2004: 16). Аналогічно Управління митних та акцизних зборів, до завдань якого входить і боротьба з відмиванням грошей, „використовує свої чинні повноваження для застосування цивільно-правових санкцій як альтернативу судовому переслідуванню тих організацій, які не змогли належним чином налагодити механізми контролю за відмиванням грошей” (HM Customs and Excise 2004: 18).

Ці думки можна проаналізувати, розглянувши три види типових справ. Перший – коли суперечка між знайомими призводить до бійки; наприклад, Б шукає підходи до дівчини чоловіка А, і А б’є Б. Одним з варіантів є сприйняти цей випадок як злочин і розпочати судове переслідування проти А як проти „злочинця”. У такому разі за ним фіксується факт судимості і покарання, витрачається час суду, і він навіть може потрапити до в’язниці. А та Б між собою, мабуть, більш ніколи не спілкуватимуться. Другим варіантом є подання чоловіком Б позову проти А до цивільного суду з вимогою про відшкодування завданих травм.

34


-----

Альтернативний варіант, який все частіше застосовується паралельно створенню служб громадської медіації, передбачає розгляд випадку як частини суперечки. Замість того щоб звертатися до поліції, Б може звернутися до центру медіації, який запросить А зустрітися з Б у присутності медіаторів. Вони організують звичайний процес медіації, попросивши обох осіб дотримуватись базових правил, таких як не перебивати одне одного і не вживати слів, які можуть сприйматися як образа; кожна з осіб опише те, що сталося, своїми словами, обидва висловлять свої почуття та поміркують стосовно поведінки щодо один одного у майбутньому. Численними і різними службами медіації було встановлено, що якщо обидві сторони погоджуються на зустріч, вісім або дев’ять випадків з десяти закінчаться угодою щодо поведінки у майбутньому, продовженням стосунків або, принаймні, кращим розумінням іншої сторони. Можливо, судам було б цікаво дізнатися, яка кількість справ підпаде під цю категорію.

Другим видом типової справи є крадіжка, поєднана з проникненням у житло (берґлері) 2. Так само, і тут, традиційною реакцією є судове переслідування. Втім, через тиск, який існує на систему, обвинувачення (принаймні, у країнах загального права) може вдатися до угоди про визнання вини: ступінь звинувачення зменшується, наприклад, з берґлері з обтяжуючими обставинами (наявність зброї) на користь звинувачення у менш тяжкому злочині, як, наприклад, берґлері без обтяжуючих обставин: злочинець визнає свою провину у цій частині і отримує менше покарання. Це не виправдовує надій жертв, оскільки у такому разі відсутнє визнання тяжкості злочину, який було заподіяно проти них3.

Альтернативним варіантом було б припинення судового переслідування, створивши тим самим можливість для підключення медіації. У деяких країнах така справа передається акредитованій службі медіації, де працюють кваліфіковані медіатори. Деякі медіатори – це звичайні члени громади, які пройшли відповідну підготовку; цим досягається ще одна ціль відновлювального правосуддя, а саме – залучення громади до відновлювального процесу. Жертва та злочинець отримують можливість для зустрічі. Жертва може висловити свої почуття та поставити запитання, злочинець може принести вибачення і запропонувати відшкодування, як, наприклад, суспільно корисні роботи, курс навчання або заняття із самоконтролю, а „громада”4, у свою чергу, надає можливості для виконання суспільно корисних робіт та проходження тих курсів, яких потребує злочинець.

Для третього прикладу візьмемо у ролі злочинця фірму, „юридичну особу”. У результаті вживання неналежних заходів безпеки до системи водопостачання потрапила отрута, і багато людей постраждали. У результаті карного переслідування така компанія, зазвичай, буде вимушена витрачати великі грошові суми на адвокатів, які будуть намагатися довести відсутність юридичної відповідальності компанії або ж зменшити розмір компенсації, яка присуджується до виплати. Були також випадки, коли жертви висували цивільний позов щодо компенсації шкоди, у такому разі вимоги до доказів є менш суворими, але і у такому випадку, найбільш ймовірно, будуть висунені заперечення, які призведуть до тривалого судового процесу, що вимагатиме багато коштів.

Втім, були справи, які вирішувалися за відновлювальною методикою. Одна японська компанія скинула у море відходи, які містили ртуть; ті, хто покуштував отруєної риби, страждали на параліч, нервові розлади і навіть помирали. Компанія погодилася виплатити усім жертвам значну компенсацію, а також покрити видатки на очищення затоки; але оскільки компанія не була доведена до банкрутства і могла продовжувати свою діяльність, вона змогла виконати і свої зобов’язання (Wright, 1982: 264). Braithwaite (2003: 17-18, 63-66) наводить приклади, коли в результаті застосування відновлювальної концепції підвищувався рівень якості роботи будинків перестарілих, гірничих підприємств та атомних

2 Багато випадків такої крадіжки могли б бути віднесені до попереднього прикладу, оскільки дослідження Міністерства внутрішніх справ щодо злочинності у Британії показало, що близько половини жертв знали злочинця („Індепендент” від 4.5.2004) 3 Такій проблемі можна було б запобігти за рахунок зменшення покарання без зменшення обсягу звинувачень, як це пропонується Радою з вказівок щодо винесення вироків в Англії та Уельсі („Дейлі Телеграф” від 20.9.2004) 4 Слово „Громада” подається у лапках, оскільки існують певні суперечки щодо його значення. Тут під ним можуть розумітися окремі особи, які пропонують допомогу або роботу, НУО, які надають можливості для суспільно-корисних робіт, лікування або навчання, або ж місцеві органи влади, які надають послуги по мірі необхідності.

35


-----

електростанцій. Тут, так само, не все обов’язково досягається за рахунок відновлювальної процедури: її дія може підсилюватись за рахунок тиску з боку громадськості, представленої працівниками підприємства, його замовниками, а також тих, хто постраждав або може постраждати.

І навіть якщо зараз домінують думки про неминуче застосування вироків, пов’язаних з позбавленням волі, відновлювальна концепція може, принаймні, допомогти скоротити термін ув’язнення. Нещодавно, за рішенням Лорда – Головного Судді Англії Лорда Вульфа, грабіжника, що здійснив збройний напад, було засуджено до семи років позбавлення волі, але через те, що він узяв участь у „конференції”, на якій були присутні сам злочинець, жертва та члени їхніх родин, цей термін було скорочено до п’яти років. Він приніс письмові вибачення жертві, зобов’язався лікуватися від наркоманії і попросив перевести його до в’язниці, де таке лікування могло надаватися. Прибічники відновлювального правосуддя надали б перевагу заміні позбавлення волі таким рішенням взагалі, але, як мінімум, тут вдалося запровадити елемент відновлювального підходу як для жертви, так і до злочинця. (R. v. Collins (2003), „Таймз” від 14 квітня).

Новий захід (запроваджений Актом про правосуддя у справах неповнолітніх та свідчення у карних справах від 1999 року) в Англії та Уельсі, який містить деякі характеристики відновлювального підходу, це – наказ про передання справи. Відтепер від судів магістрату вимагається передавати справи усіх неповнолітніх злочинців (за кількома винятками) віком від 10 до 17 років, що визнали себе винуватими і потрапляють під суд уперше, до суду присяжних у справах неповнолітніх злочинців. До складу цього суду входить два залучених добровольця, що пройшли відповідну підготовку, та один штатний працівник. На розгляді допускається присутність інших осіб, як, наприклад, жертв злочину, але це трапляється не так часто, як очікувалося, головним чином тому, що працівники не звикли працювати із жертвами. Такі суди мають можливість проводити процес за відновлювальною концепцією і досягати результату у відповідності до неї; крім того, вони сприяють залученню членів громади.

Результати

Результати для системи

Що досягається завдяки відновлювальному правосуддю? Те, що справи виводяться із судової системи для дорослих ще до початку судового переслідування або до попереднього судового розгляду, очевидно, зменшує тиск на суди; але на додаток до цього, коли суди передають справи на медіацію до винесення вироку, їм, як правило, пропонується „пакет” заходів, який позбавляє утримання під вартою сенсу. У Новій Зеландії медіація (родині сімейні конференції) була запроваджена у 1989 році для усіх справ, пов’язаних із здійсненням злочинів неповнолітніми, за винятком вбивств. Конференції застосовувались або як засіб виведення справи молодого злочинця з карної судової системи або ж, у випадках більш тяжких злочинів, до винесення вироку. Кількість справ у судах із справ неповнолітніх зменшилася з 8 193 у 1989 році до 2 352 у 1990 році (з 63 на 1 000 населення у 1987-89 роках – трьох календарних роках, що передували прийняттю Акту, до 16 на 1 000 у 1990 році), тобто, на 71 відсоток. Згодом ця цифра зросла, але залишилася на набагато нижчому рівні. Вдалося заощадити і час судів, оскільки нова процедура заохочувала молодих правопорушників до визнання своєї відповідальності замість того, щоб її відкидати, тим самим змушуючи обвинувачення її доводити. Утримання під вартою скасовано не було; ще й досі існують „постійне перебування під наглядом” та „виправне перевиховання”, але кількість молодих осіб, направлених під варту, зменшилося із 173 у 1989 році до 64 у 1990 році, тобто, на 63 відсотки (McElrea, 1998).

Важливість ролі суддів, обвинувачення та захисту не зменшується, але стає відмінною. Обвинувачення діє як „сторожа”, приймаючи рішення щодо тих справ, які можуть бути переданими до медіації5, а судді здійснюють нагляд за цим процесом з метою забезпечення його відповідності відновлювальним

5 В Англії та Уельсі поліція також може зробити попередження або останнє попередження, що може поєднуватись з медіацією.

36


-----

принципам; як судді, так і обвинувачення, таким чином, можуть присвячувати більше часу справам, пов’язаним з більш тяжкими злочинами, а також справам, де звинувачуваний не визнає свою вину. Аналогічним чином змінюється роль і захисників: вони вже не представляють інтереси звинувачуваного, а виступають його радниками; тепер їх завдання не відкидати звинувачування або зменшувати ступінь провини, а гарантувати дотримання прав звинувачуваного. В ідеалі, варто подбати про такий самий захист і для жертви злочину.

Зниження злочинності

Часто, окрім інших, ставиться питання, чи сприяє відновлювальне правосуддя зменшенню кількості рецидивів. Це бажано не тільки саме по собі, але також ще більше зменшило б навантаження на систему. Треба вивчати такі дані, хоча прибічники відновлювального правосуддя стверджують, що навіть більший ступінь задоволення з боку жертв злочину вже є достатнім аргументом, навіть якщо показники рецидивів не будуть змінюватись.

Якби злочинів було менше, зменшився б тиск на систему карного судочинства (хіба що у такому разі вона почала б займатися менш значними правопорушеннями). Є три шляхи зменшення кількості злочинів. Один – зменшити кількість діянь, що визнаються злочинами у законодавстві (Карному кодексі). На практиці ж схоже, що ця кількість буде зростати, як ми показували раніше, і у цьому справді може бути потреба. Наприклад, якщо з’являється нова інтернет-технологія, яка відкриває нові можливості для шахрайства, або ж нова промислова технологія, яка породжує нові форми забруднення довкілля, необхідно удаватися до запобіжних заходів; разом з тим, законодавцям варто дуже добре поміркувати, перш ніж додавати певне діяння до переліку злочинних дій. Прийняти закон, який стверджує, що певна річ є злочином і заслуговує на покарання, відносно нескладно; більш складними, але й більш дієвими є інші методи, такі як регулювання за допомогою економічних важелів або ж застосування сили громадської думки.

Другий шлях – зменшення кількості рецидивів. Зараз виникає все більше досліджень на цю тему. Наприклад, Maxwell and Morris (1999) встановили, що показники повторного засудження „безумовно, не погіршились, а у деяких аспектах можуть навіть поліпшуватись” у порівнянні з іншими аналогічними показниками, а також що вердикти з винесенням попередження можуть, взагалі, ураховуватись під час такого дослідження. Вони з’ясували, що у житті молодих осіб існують інші чинники, які більшою мірою сприяють рецидивам, як наприклад, відчуття власної непотрібності своїм батькам, відсутність дорослих удома після повернення із школи, надто часте застосування батьками фізичних покарань, тощо: іншими словами, це – чинники, які лежать поза межами можливостей судів. Добре організовані сімейні групові конференції, що викликали у правопорушників розкаяння, але не призвели їх до усвідомлення себе як поганої людини, дають кращі результати відносно показників рецидивів.

Оптимістичні, але не приголомшуючі результати були отримані під час широкомасштабного дослідження Керкі (Kurki) (2003). Наприклад, в одному із звітів, який поєднав чотири дослідження медіації з участю жертви та злочинця, показник рецидивів для учасників процесу медіації становить 19 відсотків і 28 відсотків для тих, кого було піддано традиційній процедурі карного судочинства, проте особисті характеристики правопорушників до уваги не бралися. Спробу усунути цей недолік було зроблено під час дослідження ‘RISE’ в Австралії, коли справи за випадковим принципом передавалися до медіації або до судів. Для підлітків, які скоїли насильницькі злочини, показник кількості повторних правопорушень після медіації зменшився на 49 відсотків, а для тих, кого було піддано судовій процедурі – на 11 відсотків; разом з тим, цей показник для затриманих за кермом у стані сп’яніння був дещо вищим саме після медіації. Показники ж медіації за іншими мірками, як, наприклад, задоволення, були значно вищими.

Третій шлях – це зменшення правопорушень у цілому. Прибічники відновлювального правосуддя вважають, що завдання реагування на конкретні злочини повинно розглядатися окремо від зусиль із

37


-----

зниження злочинності у цілому. Останнє належить тим, хто відповідає за політику зниження злочинності та, в кінцевому рахунку – за соціальну політику взагалі. Загальноприйнята система діє на засадах утримування від злочинів залякуванням, але всі визнають, що ризик бути викритим є потужнішим фактором утримування аніж суворість покарання. Незважаючи на зусилля судів, показник рецидивів в Англії та Уельсі для дорослих осіб чоловічої статі, засуджених до ув’язнення, яких було випущено на волю у 1999 році, становив 55 відсотків. Для молодих правопорушників віком від 14 до 20 років він становив 74 відсотки, а для правопорушників віком від 14 до 17 років – 80 відсотків (Міністерство внутрішніх справ Великобританії, 2003: таблиці 9.3, 9.4). Зменшення злочинності – це поєднання ситуаційних заходів, які ускладнюють здійснення злочину, та соціальних заходів, націлених на зменшення підштовхування до злочину та підвищення інтеграції у суспільство. Відновлювальному правосуддю належить потенційно корисна роль, яка досі не була розгорнута тією мірою, якою це є можливим. На відміну від традиційної системи, воно стимулює обговорення правопорушення та його джерел в атмосфері, де відсутнє змагання сторін, внаслідок чого воно дає можливість визначити такі типи ситуацій, де існує більша ймовірність поведінки з порушенням норм права, що дозволяє вжити належних заходів у разі, якщо на це є політична воля. Один з прикладів можна знайти у Зуелетембі та інших невеликих містечках Південно-Африканської республіки, де місцеві мешканці сформували „миротворчі комітети”, що відповідає принципові „лікуй, а не завдавай болю”: вони займаються як цивільними суперечками, так і карними справами шляхом досягнення спільної угоди щодо компенсації за завдану шкоду. Вони мають зв’язок з комітетами побудови миру, які користуються отриманою з медіаційних зустрічей інформацію для з’ясування місцевих потреб, як от – побудувати дитячий майданчик або ж надати позики, за рахунок яких люди могли б розпочинати діяльність малого підприємництва (Shearing, 2001, Roche, 2003: 264-6).

Останній приклад – з Німеччини. У ході першого пілотного проекту медіації між жертвою та злочинцем ‘Die Brücke’ („Міст”) у Мюнхені було помічено, що все більша кількість карних злочинів, включаючи завдання фізичних ушкоджень та сексуальне домагання скоюється у школах або біля них. Деякі жертви казали, що вчителі не сприймали їхні скарги серйозно; а в інших випадках правопорушники були виключені із школи і почувалися заклеймованими. У світлі цього, Die Brücke розробив план з опанування учнями навичок медіаторів серед рівних собі, з роз’яснення цього підходу вчителям та батькам, а також інші заходи (Nothhafft, 2003). Це може не тільки розвинути у самих учнів здатність вирішувати конфлікти у середовищі своїх товаришів, але також вчить їх з повагою ставитися один до одного через вміння слухати і уникати суб’єктивності – якостей, яким приділяється основна увага у ході підготовки медіаторів.

Висновок

Відновлювальне правосуддя не проголошується панацеєю, але воно могло б допомогти зменшити навантаження на систему карного судочинства через впровадження концепції компенсації шкоди, виведення певних справ із системи карного правосуддя, підвищення участі у процесі жертв, правопорушників та членів громади і виробки поважного ставлення до них. Заохочення людей до поваги один до одного та до вирішення конфліктів, у разі їх виникнення, на відновлювальних засадах, є двома з найважливіших шляхів розбудови справедливого та гуманного суспільства.

Література

Cohen, Nick (2004) ‘Turning right to wrong’. Observer, 1 August, p. 27.

Her Majesty’s Customs and Excise (2004) Spring departmental report 2004. Cm 6224. London: The Stationery Office.

Home Office (2003) Prison statistics England and Wales 2002. Cm 5996. London: The Stationery Office.

Inland Revenue (2004) Spring departmental report: the government’s expenditure plan 2004-6. Cm 6225. London: The Stationery Office.

38


-----

Krajewski, Krzysztof (2004) ‘Crime and criminal justice in Poland.’ European Journal of Criminology, 1 (3), 377-407.

Kurki, Leena (2003) ‘Evaluating restorative justice practices.’ In: Andrew von Hirsch et al., eds. Restorative justice and criminal justice: competing or reconcilable paradigms?. Oxford: Hart Publishing.

McElrea, F W M (1998) ‘The New Zealand model of family group conferences’. Paper to international symposium ‘Beyond prisons: best practices along the criminal justice process’, Kingston, Ontario, Canada.

Maxwell, Gabrielle, and Allison Morris (1999) Understanding re-offending. Institute of Criminology, Victoria University of Wellington, New Zealand.

Nothhafft, Susanne (2003) ‘Conflict resolution and peer mediation: a pilot programme in Munich secondary schools.’ In: Elmar G M Weitekamp and Hans-Jürgen Kerner, eds. Restorative justice in context: international practice and directions.. Cullompton, Devon: Willan Publishing.

Office for National Statistics (2004) Annual abstract of statistics. London: The Stationery Office.

Roche, Declan (2003) Accountability in restorative justice. Oxford: Oxford University Press.

Sellin, Thorsten (1980) The penalty of death. Beverly Hills, CA: Sage.

Shearing, Clifford (2001) ‘Transforming security: a South African experiment.’ In: Heather Strang and John Braithwaite, eds. Restorative justice and civil society. Cambridge: Cambridge University Press.

Simmons, Jon, and Tricia Dodd, eds. (2003) Crime in England and Wales 2002/3. Home Office Statistical Bulletin 07/03.

www.homeoffice.gov.uk/rds/crimeew0203.html

Walmsley, Roy (2003) World prison population list (fourth edition).. Findings 188. London: Home Office Research, Development and Statistics Directorate.

Wright, Martin (1982) Making good: prisons, punishment and beyond. London: Burnett Books and www.restorativejustice.org

Wright, Martin (1999a) ‘Key questions on victim/offender mediation.’ In: Juvenile offender-victim mediation, ed. by Beata Czarnecka-Dzialuk and Dobrochna Wójcik. Warsaw: Oficyna Naukowa.

Wright, Martin (1999b) Restoring respect for crime. Winchester: Waterside books.

39

http://www.homeoffice.gov.uk/rds/crimeew0203.html

http://www.restorativejustice.org/


-----

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕДУРИ МЕДІАЦІЇ МІЖ ПОТЕРПІЛИМ І ПРАВОПОРУШНИКОМ У ПОЛЬСЬКІЙ СИСТЕМІ ПРАВОСУДДЯ

Агнєшка Ренькас

I. Європейський Союз трактує медіацію як дієвий спосіб врегулювання спорів в суспільствах, де панує європейська культура законотворення. Міжнародні інституції протягом багатьох років цікавляться проблематикою медіації. Вони заохочують країни-члени ЄС у своєму законодавстві враховувати ідеї примирення, медіації, більше уваги приділяти потерпілому в системі правосуддя.6

Рекомендації Ради Європи, викладені в документах з однойменною назвою, стали вагомим аргументом на користь впровадження медіації в багатьох державах. Передбачені у цих Рекомендаціях засади7, повинні знайти своє місце в законодавчих актах країн-членів ЄС як джерело інформації й натхнення задля розвитку їхніх національних систем медіації у кримінальних справах. Водночас країни-члени ЄС залишають за собою великий запас свободи дій у законотворенні для того, щоб медіація не суперечила з правовими традиціями кожної з них. Польща враховує рекомендації й приписи Європейського Союзу та поступово впроваджує в свою систему кримінального законодавства процедуру медіації.

Зацікавлення проблематикою відновного правосуддя у Польщі виникло на початку 90-х років XX століття, а потім, через декілька років дискусій на тему теорії й практичного досвіду з ведення процедури примирення, медіацію на засадах експерименту офіційно почали застосовувати у провадженні в кримінальних справах неповнолітніх. У той час питанням впровадження медіації в систему правосуддя займалися недержавні організації. Експериментальний проект процедури примирення в справах неповнолітніх втілювався у 1996-99 роках. Перші позитивні результати експерименту стали підґрунтям для впровадження інституту медіації до оновленого Закону “Про провадження в справах неповнолітніх” від 26 жовтня 1982 року. Натомість пілотна програма щодо медіаційної процедури між неповнолітнім правопорушником й дорослим потерпілим так і не була здійснена, як і програма, за якою правопорушник відбував покарання позбавленням волі в умовах тюремного закладу.

II. До польського кримінального законодавства інститут медіації було впроваджено новими кодифікаціями у 1997 р. (Кримінальний кодекс набув чинності 1 вересня 1998 р.).8 Спочатку медіацію можна було проводити лише в період попереднього слідства та під час судового процесу – за умови попередньої перевірки оскарження. Такий правовий підхід став причиною того, що медіацію можна було застосовувати лише в обмежений строк. Проте від 1 липня 2003 р. інститут медіації впроваджено до Загальної частини польського Кримінально-процесуального кодексу як правило статті 23a.9 Внаслідок цього нововведення з‘явилася можливість застосування медіації на будь-якому етапі розслідування або судочинства. Суттєвою зміною стало й те, що термін проведення процедури медіації тепер не зараховується в строк тривання слідства.

III. Передача справи на медіацію відбувається з ініціативи органу, що здійснює провадження в кримінальній справі або з ініціативи однієї зі сторін чи за її заявою. Направляючи справу на медіацію, поліція, прокурор або суд видає постанову про направлення справи на медіацію. У постанові орган,

6 Ухвали Генеральної Асамблеї ООН, у тому числі Декларація „Про основні засади правосуддя щодо потерпілих та про зловживання”, Основоположні рішення Ради Європейського Союзу від 15 березня 2001 р. Про статус потерпілих в кримінальному судочинстві, Рекомендація № R(92)16 щодо європейських правил по застосуванню санкцій та інших заходів в місцевих громадах, Рекомендація № R(99)19 щодо медіації в кримінальних справах (її провідною думкою й висновком є широке пропагування ідеї відновного правосуддя та пов‘язане з цим широке громадське просвітництво. В ній викладено основні стандарти медіації в кримінальних справах). 7 Основні засади медіації: добровільна участь в процедурі, конфіденційність, неупередженість, нейтралітет медіатора, прийнятність особи медіатора сторонами конфлікту. 8 „Вісник законів” за 1997 р. № 88, ст. 553 з наступними змінами, „Вісник законів” за 1997 р. № 89, ст. 555 з наступними змінами. 9 „Вісник законів” за 2003 р. № 17, ст. 155.

40


-----

який її видає, повинен вказати строк тривалості процедури примирення. За законом медіація не повинна тривати довше одного місяця. Проте в деяких випадках за обґрунтованим поданням медіатора, цей термін може бути продовжений на час, необхідний для повного закінчення медіаційного процесу. Для проведення медіаційного процесу медіатору надається можливість ознайомитися з матеріалами справи в необхідному для цього обсязі.

При передачі справ на медіацію необхідно, щоб направляючий орган перевіряв їх й направляв на процедуру примирення лише несуперечливі справи. Важливо також і щоб на медіацію не потрапили справи, в яких відсутня підстава фактичного оскарження, а зібрані докази не доводять вини звинуваченого. Направляючи справу на медіацію, відповідний орган має бути впевнений, що її можна вирішити шляхом примирення сторін.

Критерії оцінки справи щодо її придатності до медіації допомогла розробити практика. До них належать такі чинники: наявність потерпілого10; місце проживання сторін11; чи звинувачений раніше карався12; риси характеру правопорушника13 й потерпілого14; психічний стан сторін15; чи сторона є на волі, чи її вже позбавлено волі16; кількість звинувачених і потерпілих, в якій кількості злочинів звинувачують17; характер вчинку18; стосунки, які об’єднують сторони19; характер конфлікту20; правова кваліфікація вчинку21; впевненість в тому, що обставини справи не викликають сумніву.22

Всі ці передумови пов‘язані між собою й в міру можливості їх слід враховувати у комплексі. Направляючий справу на медіацію може брати до уваги інші обставини правопорушення, не названі вище. Багато залежить від інтуїції особи, що направляє справу на медіацію, її життєвого й професійного досвіду, особистого ставлення до інституту медіації. То, чи справа є придатною для процедури примирення, залежить не тільки від обставин скоєння злочинного вчинку, а й, у значній мірі, від життєвої позиції сторін кримінального конфлікту.

Відмова сторони від участі у медіації не має жодних негативних наслідків. Сторона має право погодитися на участь у медіації або відмовитися від неї на будь-якому етапі медіаційного процесу. Участь у медіації не може бути використана органом, що провадить розслідування або судочинство, як доказ визнання правопорушником своєї вини. Звіт про процедури примирення ніколи не може бути використаний як джерело доказів у справі ні прокурором, ні судом. Правопорушник, який помирився з потерпілим, має шанс на пом’якшення вироку.

10 Без нього процедуру примирення неможливо провести. 11 Розташування приміщення для проведення медіації має бути зручним для сторін. 12 На медіацію не повинні потрапляти справи, що кваліфікуються як організована злочинність та коли правопорушник вже неодноразово карався за злочин, в якому його знову звинувачують. 13 Коли правопорушник є вкрай аморальною, примітивною особою з рисами агресивності, нездатною зрозуміти іншого або такою, що в поведінці керується принципами „другого життя”. 14 Потерпілий є надмірно претензійною особою, не хоче йти на компроміси, ворожо налаштований до правопорушника. 15 Сторона є психічно хворою або особою з інтелектуальними обмеженнями. 16 Перебування сторони, напр., в слідчому ізоляторі, створює технічні проблеми для проведення медіації. 17 Велика кількість потерпілих чи правопорушників передусім створює технічні проблеми для проведення процедури примирення для медіатора. 18 Поодинокий, випадковий вчинок. 19 Напр., сімейні , дружні, сусідські відносини. 20 Конфлікт як основа злочину, може тривати недовго, а може бути довготривалим та „передаватися з покоління в покоління”. В останньому випадку, як довела практика, існує мінімальний шанс для успіху, проте медіація є єдиною можливістю вирішення конфлікту та єдиний шлях до примирення. 21 У принципі немає жодного обмеження щодо правової кваліфікації вчинку. Практика свідчить, що найкращих результатів по примиренню можна досягти в справах, порушених з приводу: бійки, побиття, нанесення тілесних пошкоджень, насильства щодо поведінки другої сторони, майнових правопорушень (крадіжка, пограбування осель, шахрайство, виманювання грошей, пошкодження або привласнення майна), знеславлення, зневаги, порушення засад тілесної недоторканості (зґвалтування), знущання, дорожньо-транспортних пригод. Буває, що на медіацію направляються справи, що кваліфікуються як тяжкий злочин, напр., розбійний напад, проте й вони, буває, вирішуються позитивно. 22 При цьому не обов‘язково, щоб існувала впевненість, що звинувачений є винний.

41


-----

IV. Позитивний результат медіації повинен вплинути на рішення, яке прийме орган правосуддя, проте він ніколи не визначає вироку суду. Остаточне рішення в справі належить органові правосуддя, на який не накладаються обмеження щодо вибору виду й міри покарання або карного засобу. Позитивні результати медіації можуть враховуватись при винесенні рішення щодо виконання правопорушником обов‘язкових робіт в рамках спокутування своєї провини. Укладена сторонами угода може містити виконання правопорушником якихось довготривалих зобов‘язань перед потерпілим. Ці зобов‘язання можуть бути внесені до рішення суду і, таким чином, отримати відповідне забезпечення їх виконання з боку правопорушника.

Суд налаштований поважати основні домовленості сторін, досягнуті у ході медіаційного процесу, якщо на перешкоді цьому не стоять суттєві правові або соціальні обставини. Проте формально суд не повинен дотримуватись змісту угоди, у тексті свого рішення він може, напр., накласти на правопорушника інші або додаткові зобов‘язання перед потерпілим.

Наслідком позитивно проведеної медіації, між іншим, може бути:

• припинення провадження у кримінальній справі (якщо провина й соціальна шкода від вчинку є незначними, а заява зі звинуваченнями була відкликана);

• умовне припинення провадження у кримінальній справі (якщо соціальна шкода від вчинку є незначною, вчинок є злочином невеликої тяжкості, за який передбачено покарання позбавленням волі не більше 5 років);

• повторення у рішенні суду домовленостей сторін, досягнутих в ході медіації (напр.: відшкодування збитків, усунення заподіяної шкоди, відповідної поведінки правопорушника, лікування від алкоголізму (наркоманії), сплата штрафу (кошти призначаються на соціальні цілі), вибачення перед потерпілим);

• прийняття рішення без судового розгляду справи.

Угода, укладена між сторонами медіаційного процесу, не має юридичної сили й тому не має ваги „виконавчого листа”. У зв‘язку з цим, виникає необхідність повторення домовленостей сторін, досягнутих під час процедури примирення, у рішенні суду (напр., як одна з умов припинення провадження у кримінальній справі або умовного звільнення від кримінальної відповідальності з випробуванням).

V. Відновне правосуддя і медіація можуть принести користь потерпілому23, правопорушникові24, суспільству25 та системі правосуддя.26

23 З досвіду витікає, що потерпілі не зацікавлені лише у покаранні правопорушників, вони бажають компенсації за заподіяну їм кривду. Буває, що потерпілий хоче, щоб правопорушник „спокутував” свій вчинок виконанням суспільно-корисної роботи або виконав повинність задля блага громадськості. Буває, що він хоче лише почути слово „пробачте”. Завдяки медіації потерпілий стає господарем процесу, він може приймати рішення у справі, з жертви перетворюється в суб’єкта й посилює свою роль у кримінальному процесі. Зникає анонімність жертви. Потерпілий, між іншим, може позбутися страху, який після злочину відчував перед правопорушником, може висловити свої почуття, пов‘язані зі злочином, свої сподівання й потреби. Медіація надає можливість швидкого усунення заподіяної шкоди, швидкої моральної компенсації за спричинену кривду без потреби здійснення потерпілим додаткових дій. 24 Правопорушник може усвідомити, що заподіяв зло й кривду конкретній людині, і повинен це відшкодувати. Таким чином він має можливість зрозуміти наслідки свого ганебного вчинку, висловити жаль, розкаяння, вибачитись перед потерпілим, зрозуміти необхідність усунення наслідків злочину та відшкодування збитків; правопорушник отримує шанс для повернення до нормального життя. Медіація дозволяє правопорушнику взяти на себе відповідальність за наслідки злочину. 25 Зокрема медіація дозволяє громадянам брати активну участь у судовому процесі, є шансом для повернення порушеної внаслідок злочину довіри до міжлюдських взаємин, усунення конфлікту між правопорушником і потерпілим, сприяє усуненню конфліктів у суспільстві. Медіація також сприяє посиленню почуття безпеки в суспільстві (завдяки можливості проведення дієвої роботи по перевихованню правопорушників), вона може призвести до кращого спілкування громадян та зростання взаємної толерантності, вона сприяє правовій підготовці населення, дозволяє змінити громадську думку щодо репресивної політики покарання, спрямовуючи цю громадську думку в напрямку політики перевиховання, вона також сприяє зростанню активності суспільства, його включенню в профілактично-виховні заходи. 26 Зокрема прагматичну користь. Вона може допомогти подолати кризу в системі правосуддя, спростити цю систему, вплинути на обмеження вагомості процедури доказу, сприяти скороченню часу проведення слідства у кримінальних справах, скоротити витрати на

42


-----

Основна ідея медіації полягає у тому, що правопорушник і потерпілий повинні самі дійти згоди (у присутності медіатора) та визначити, яким чином правопорушник відшкодує заподіяну кривду. Форма відшкодування кривди не нав‘язується органом правосуддя чи медіатором. Вона є наслідком переговорів, розробленої позиції сторін. Медіація створює умови для того, щоб сторони конфлікту відчули, що існуючий між ними конфлікт вони вирішили, а прийняте ними рішення є справедливим і задовольняє їх.27

Процес медіації нагадує щоденні ситуації, коли конфлікти розв‘язуються без участі формального судового втручання. Тобто медіація використовує здібності людей зменшувати напругу конфлікту й запобігати його загостренню. Вона також впливає на усвідомлення можливості співучасті у суспільній злагоді, служить формуванню почуття відповідальності.

Медіація створює можливості для розвитку гуманізації та раціоналізації у застосуванні правил кримінального законодавства. Вона є симптомом осучаснення кримінального процесу, тому що сформувалась на базі й з потреб практичного досвіду та нового погляду на філософію кримінальної відповідальності.28 Медіація надає сторонам автономію в сфері використання своїх прав. Вона виконує відновлювальну функцію, проявом якої є примирення правопорушника з потерпілим. В конфліктній ситуації інститут медіації навчає зберігати й шанувати людську гідність і достоїнство.

Медіаційний процес є інститутом, що підтримує систему правосуддя, проте використовує інші інструменти й процедури, не обмежені вимогами кримінального процесу. Він може стати відповіддю на проблему злочинності, а також наростаючу проблему брутальності суспільства. Відправним пунктом для медіації є потреби потерпілого, відшкодування та компенсація заподіяної кривди й збитків. Медіація створює шанс для виправлення того, що можна виправити у стосунках сторін у такому обсязі, наскільки це влаштовує обидві сторони кримінального конфлікту.

Медіація є прикладом застосування в судовій практиці з провадження кримінальних справ визнаних і рекомендованих Європейським Союзом інститутів. Як член європейської спільноти Польща зобов‘язалась додержуватись правового порядку (чого ми щиро бажаємо й Україні). Це є прикладом свідомого формування кримінальної політики, адаптованої до реалій сучасного життя. Я вважаю, що польський досвід може бути корисним у формуванні й розвитку інститутів медіації в країнах Східної Європи.

проведення слідства та функціонування системи правосуддя, звільнити систему правосуддя від злочинів невеликої тяжкості, завдяки чому вони можуть зосередитися на більш загрозливих злочинах. 27 Попередній досвід довів, що сторони охоче користаються наданою можливістю проведення медіаційного процесу. 28 Від карного правосуддя до відновного правосуддя.

43


-----

ПРИКЛАДИ ІСНУЮЧИХ ПРОГРАМ

ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ІНШИХ КРАЇНАХ А.Горова

магістр соціальної роботи, координатор з оцінки і моніторингу БО “Український Центр Порозуміння”

Програми відновного правосуддя впроваджуються у різних країнах світу починаючи з середини 70-их років минулого сторіччя. Форми реалізації програм та моделі їх функціонування є різними. Наразі наша країна знаходиться на етапі формування вітчизняної моделі відновного правосуддя. Власне тому, доцільним є огляд існуючих програм в інших країнах. Для ознайомлення були обрані: Франція, Нідерланди, Норвегія, Нова Зеландія та Канада. Інформація, подана у даній доповіді, базується на даних роботи “Міжнародний огляд програм відновного правосуддя”, Д. Маерса та дослідження моделей відновного правосуддя, проведеного Українським Центром Порозуміння влітку 2004 року.

Франція

Починаючи з середини 80-их у Франції за ініціативою прокурорів починають реалізовуватися пілотні проекти, спрямовані на розв’язання кримінальних конфліктів шляхом медіації. Юридичним підґрунтям для розвитку даної практики стали статті 40, 41 Кримінально-процесуального кодексу (статті прийняті в 1993 р.), згідно яких прокурор має право “вирішувати, які кроки застосувати” щодо конкретної справи. Повноваженнями прокурора також є “до початку судового провадження по справі, за згодою сторін, удатися до застосування процедури медіації, якщо, на думку прокурора, це допоможе забезпечити відшкодування збитків потерпілому; усунути перешкоди, пов’язані з порушенням закону; реабілітувати індивіда”.

Послуга медіації у Франції доступна як для неповнолітніх, так і для повнолітніх правопорушників. Законодавством дозволяється пряма і непряма медіації. Бажаним результатом є досягнення угоди, згідно якої правопорушник визнає свою вину та матеріально відшкодовує завдані збитки. Яким би не був результат процедури, про нього повідомляють прокурора, який і приймає рішення щодо відкриття чи закриття кримінальної справи.

Послугу примирення надають асоціації супроводу потерпілих та приватні медіатори, які акредитовані місцевим прокурором та мають контракт з Мінюстом. Питання спільної взаємодії та специфіки проведення програм примирення узгоджуються між надавачами послуги примирення та прокурорами на місцевому рівні. Робота асоціацій та приватних медіаторів оплачується з центральних фондів (державний, місцевий бюджети). Послуга медіації надається учасникам безкоштовно. Варто зауважити, що більшість медіаторів (70%) є волонтерами. Навчання медіаторів – не є обов’язковим. Однак, більшість медіаторів, що працюють в асоціаціях (81%) пройшли ґрунтовну підготовку, оскільки, від рівня якості надання послуги примирення залежить акредитація асоціації, а отже і її фінансування.

Теоретичною підтримкою розвитку медіації у Франції займається Національний інститут медіації та допомоги потерпілим. Інститут координує роботу 160 служб, надає допомогу потерпілим, допомагає розробляти місцеві програми, співпрацює з місцевими органами управління, проводить дослідження. Ним також був розроблений етичний кодекс, який регулює різні аспекти медіації.

Медіація у Франції включає чотири основні етапи:

• підготовчий – обмін інформацією між прокурором і асоціацією, аналіз конфлікту, попередня робота з сторонами;

• медіація – містить два етапи: безпосередньо процедура примирення та укладання угоди; • закриття справи та її оцінка – асоціація або приватний медіатор передають прокурору офіційний

звіт про процедуру медіації та її результати.

44


-----

У 1995 році було проведено близько 33 600 медіацій. З них 60% провели асоціації, 40% – приватні медіатори. Трохи більше половини – це злочини проти особистості, третина – злочини проти власності. Близько 55% переданих справ закінчилися укладанням угоди між сторонами, 30% – медіація була неуспішною, тобто, угоду не було укладено.

Нідерланди

Законодавство Нідерландів передбачає можливість застосування медіації у випадках скоєння злочинів неповнолітніми (стаття 77а Кримінального кодексу, 1994 р.) та повнолітніми (Директива про опіку потерпілих, 1995 р.). Однак, конкретні механізми провадження програми примирення у законодавстві не визначені.

На сьогодні в Нідерландах діє 4 програми відновного правосуддя. Перша з них – орієнтована на неповнолітніх правопорушників і є альтернативою кримінальному розгляду справи. Зазвичай, справи передає поліція. За результатами цього виду медіації може бути прийняте рішення про виконання правопорушником громадських робіт, участь в освітньому проекті та матеріальну компенсацію збитків, завданих потерпілому. Програма для неповнолітніх поширюється на нетяжкі та середнього рівня тяжкості злочини, участь у медіації обов’язково узгоджується з прокурором. У разі укладання угоди, судове провадження припиняється. Служба медіації слідкує за виконанням угоди.

Три інші програми стосуються повнолітніх правопорушників. Медіація між сусідами – функціонує на рівні офісів прокурорів, орієнтована на врегулювання незначних правопорушень у соціально неблагополучних районах. Медіація за вимогою, перш за все, орієнтована на потерпілих і може застосовуватися на будь-якій стадії кримінального провадження у справах будь-якої складності. Якщо правопорушення не дуже серйозне, успішна медіація з відшкодуванням збитків призводить до закриття справи. У інших випадках, результат медіації впливає на рішення суду. Третій різновид програм – відновна медіація, яка проводиться за проханням однієї із сторін кримінального конфлікту за умови згоди іншої сторони. Дана процедура проводиться після винесення вироку, орієнтована на потерпілого та правопорушника і передбачає тільки нематеріальну компенсацію. Відновна медіація не змінює вироку для правопорушника.

За реалізацію та фінансування програм медіації відповідає Мінюст, МВС та муніципалітети. Більшість програм медіації мають центральні офіси, що займаються адмініструванням і освітою, та місцеві представництва, які безпосередньо надають послуги. Програму відновної медіації реалізовують дві організації підтримки потерпілих, які фінансуються Мінюстом. Усі медіатори мають пройти спеціальну підготовку, зазвичай в Інституті медіації Нідерландів, після чого їх можуть наймати місцеві служби.

За даними 1998 р. було проведено 22 000 медіацій для неповнолітніх. В 2000 році вдалося провести 5 000 медіацій за вимогою. З 1997 р. до 2000 р. на проведення відновної медіації надійшло 121 заявка і 58 випадків можна вважати успішними.

Норвегія

Медіація між потерпілим і правопорушником у Норвегії почалася з двох подій середини 1970-их рр.: лекції Н. Крісті “Конфлікти як власність” та звіту уряду щодо неповнолітніх правопорушників і системи кримінального правосуддя. наслідком цього стало впровадження першого експериментального проекту з медіації для неповнолітніх правопорушників уже в 1981 році. Проект був успішним, подібний досвід поширювався на усю країну і, наприклад, у 1989 році 81 з 435 норвезьких муніципалітетів підтримували надання послуг медіації у своєму районі. З 1991 року послуга медіації стає доступною і для повнолітніх правопорушників.

Законодавство, що регулює медіацію між потерпілим і правопорушником включає Акт про муніципальні ради медіації, 1991 р., Постанови 1992 р., Циркуляр 1993 р., розділи 71а та 72 Кримінально-процесуального кодексу 1998 р. наділяють прокурора повноваженнями на правлять підходящі судові справи на медіацію та припиняти подальші дії проти правопорушника. Уся медіація в Норвегії

45


-----

знаходиться під юрисдикцією муніципальних рад медіації, діяльність яких поширюється на цивільні та кримінальні конфлікти.

Медіація в Норвегії – це, перш за все, міра виправлення. Медіація є альтернативною по відношенню до офіційного кримінального переслідування. Її основна мета – попередити повторне правопорушення. На медіацію передаються справи, де чітко визначена фігура потерпілого, після завершення поліцейського розслідування. Згідно чинного законодавства передача справ відбувається у тих випадках, коли влада вирішила припинити судове переслідування, або коли правопорушення є незначним, вина правопорушника має бути доведена. Медіація відбувається за умови, що обидва учасники кримінальної ситуації погодилася на медіацію і поліція або влада дали згоду на проведення процедури. Успішна медіація закінчується медіаційною угодою – це означає закриття кримінальної справи. У іншому випадку, влада має право поновити судову справу.

Чинним законодавством передбачено наявність рад медіації при кожному муніципалітеті. Діяльність рад базується на однакових принципах. Фінансування та адміністрування програм медіації здійснюється Міністерством соціальних справ та Міністерством юстиції, місцеві органи розподіляють кошти та контролюють діяльність рад медіації.

Ради медіації зазвичай мають у своєму штаті оплачувані посади координатора, декількох адміністративних працівників та волонтерів-медіаторів, які отримують невелику погодинну винагороду за свою працю. Для учасників медіація є безплатною. На сьогодні в Норвегії працюють близько 700 медіаторів, яких призначають на 4 роки. Медіатори не мають спеціальної освіти. Однак, обов’язковими умовами для роботи медіатором є вік (старше 18 років), наявність виборчого права, відсутність судимості і проходження підготовчого тренінгу.

Рішення щодо передачі справи на медіацію приймають органи влади, у разі позитивного рішення, справа передається на термінове поліцейське дорозслідування і тільки після цього – на медіацію. Сам процес медіації, включаючи контроль над виконанням рішення належить радам медіації. Законодавством передбачені загальні параметри проведення медіації, строки проведення процедури можуть варіювати у залежності від складності справи. У Норвегії передбачено проведення тільки прямої медіації. Метою медіації є досягнення та виконання угоди. Угоду підписують усі учасники процедури, копія додається до матеріалів справи.

У період з 1995 р. до 1998 р. на медіацію було направлено 3 00 0 кримінальних справ. 65% – це правопорушення неповнолітніх. Найбільш поширені категорії справ, що передавалися на медіацію – магазинні крадіжки (26%), крадіжки (16%), хуліганство (19%). Укладання угоди відбулося у 93% випадків, у 94% досягнуті угоди виконувалися. Більшість угод передбачали грошову компенсацію (41%), або компенсацію у вигляді робіт на користь потерпілого (24%).

Нова Зеландія

Ініціатива впровадження програм відновного правосуддя у Новій Зеландії ґрунтується на спробі передати контроль над правопорушеннями неповнолітніх з сфери кримінального правосуддя до громади. Відновне правосуддя в Новій Зеландії має форму сімейної конференції, на що суттєво вплинули традиції корінного населення – маорі. Застосування відновного правосуддя, зокрема, сімейних конференцій, у випадках скоєння правопорушень неповнолітніми дозволяється Законом про неповнолітніх та їх сім’ї від 1989 р. Кримінальний кодекс 1985 р. передбачає обов’язкове відшкодування збитків або іншу компенсацію потерпілому у випадках скоєння злочинів повнолітніми.

Проведення конференцій покладається на Департамент соціального забезпечення, до участі також запрошуються інші офіційні особи, зокрема, поліція. Згідно новозеландської моделі, на конференції присутні не тільки потерпілий і правопорушник, а й члени родини правопорушника. Під час процедури усі учасники обговорюють ситуацію, що склалася. Після чого правопорушник та його родина залишають

46


-----

кімнату для прийняття рішення стосовно подальших дій правопорушника для відшкодування завданих збитків. На конференціях розглядаються тяжкі та середнього ступеня тяжкості злочини, вчинені неповнолітніми. Метою конференцій є сприяння тому, щоб правопорушник прийняв відповідальність та відшкодував збитки. За результатами сімейних конференцій готуються рекомендації для ювенальних судів стосовно рішення щодо неповнолітнього правопорушника. Сімейні конференції проводяться і у випадках нетяжких злочинів. Так, близько 20-30% правопорушень, вчинених неповнолітніми, відразу направляються поліцією на сімейні конференції. Мета таких конференцій – знайти альтернативні міри покарання. Укладання угоди між потерпілим і правопорушником у випадках нетяжких злочинів означає закриття кримінальної справи. Щодо рішень, які приймаються на сімейних конференціях для неповнолітніх, то це, зазвичай, вибачення, громадські роботи, участь у спеціальних програмах для неповнолітніх правопорушників та матеріальне відшкодування (відшкодування відбувається дуже рідко через обмежені матеріальні ресурси неповнолітніх правопорушників). Застосування програм відновного правосуддя для повнолітніх в Новій Зеландії є частковим через існування ряду інших програм на стадії кримінального провадження до винесення вироку. Конференції мають місце у випадку скоєння тяжких злочинів повнолітніми правопорушниками, зазвичай, якщо суд передає справу на медіацію для досягнення угоди чи підготовки рекомендації. Замість родини на таких конференціях присутні члени місцевої громади. Треба зазначити, що новозеландським законодавством передбачені конференції, метою яких є захист та підтримка неповнолітніх, що постраждали від злочинів. Реалізація програм відновного правосуддя для неповнолітніх покладена на Департамент у справах дітей, сім’ї і молоді. Щороку у Новій Зеландії проводиться приблизно 5 000 сімейних конференцій для неповнолітніх. Канада

Перша програма примирення відбулася в Канада в м. Кітченері, штат Онтарії у 1974 році. Вже до 1997 року в країні реалізовувалися понад 100 проектів з відновного правосуддя. Функціонування програм відновного правосуддя в Канаді регулюється рядом нормативно-правових документів (Кримінальний кодекс, Постанова про неповнолітніх правопорушників). Законодавство країни декларує індивідуальний підхід по відношенню до кожної справи, що розглядається. Особлива увага приділяється правопорушенням, які вчинені представниками корінного населення. Відновне правосуддя в Канаді застосовується на різних стадіях процесу правосуддя. Суд приймає до уваги рішення, прийняте на медіації, однак він може зобов’язати правопорушника компенсувати більшу суму, ніж було домовлено на процедурі примирення.

В Канаді діють різні форми відновного правосуддя, які різняться між собою критеріями відбору справ, процедурою слухання справи, досягнення рішень і введенням санкцій. Вони відрізняються задачами, повноваженнями і стосунками з формальним правосуддям, роллю учасників програми. Найбільш поширеними є форуми громадського правосуддя або кола правосуддя. Зазвичай, такі програми передбачають участь неповнолітніх, рідше повнолітніх, правопорушників і потерпілих, де вони мають змогу обговорити кримінальну ситуацію та прийняти задовільне рішення. До участі також запрошуються родичі сторін та офіцер поліції. Ведучими програми є підготовлені медіатори. Рішення, які приймаються на подібних конференціях – це публічне вибачення або виконання встановлених зобов’язань на користь громади чи потерпілого. Діяльність конференцій передбачає співпрацю з громадської виправною програмою та поліцією.

Іще однією формою відновного правосуддя в Канаді є медіація між потерпілим і правопорушником. Медіація може застосовуватися і на досудовому етапі, і за рішенням суду. Зазвичай, за насідками такої процедури, правопорушники приносить вибачення потерпілій стороні та відшкодовує завдані збитки. Програма також може передбачати інші види діяльності, орієнтовані на правопорушника: навчання, тренінги, лікування тощо.

47


-----

ВЗАЄМОДІЯ ДАРНИЦЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ М. КИЄВА ТА УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ ПОРОЗУМІННЯ

ЩОДО ВПРОВАДЖЕННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ТА ПРОГРАМИ ПРИМИРЕННЯ ПОТЕРПІЛИХ ТА ПРАВОПОРУШНИКІВ

Леонтюк Л.К.

Підстави взаємодії

БО “Український Центр Порозуміння” та Дарницький районний суд м. Києва співпрацюють на основі договору про співпрацю.

Вони визначають механізми спільної діяльності, юридичні межі та форму договору примирення за наслідками медіації між потерпілим та правопорушником.

Переваги медіації для Дарницького районного суду м. Києва

Застосування медіації у кримінальному судочинстві має багато переваг як для сторін, так і для суду.

Для суду медіація є перевагою, оскільки:

• частково звільняє суддів від справ невеликої тяжкості і дає можливість зосередитись на більш серйозних справах;

• звільняє суддів від роботи з емоціями сторін та дозволяє сконцентруватись на розгляді справи; • прискорює процес розгляду справи у суді та економить час суддів; • якщо сторони під час медіації уклали угоду примирення між потерпілим та правопорушником,

цей документ, так само як і безпосереднє опитування сторін, надає можливість судді краще оцінити особистість правопорушника, щирість його каяття та можливість застосування примусових заходів виховного характеру (в разі неповноліття правопорушника).

Надання інформації про кримінальні справи

Український Центр Порозуміння отримує інформацію про кримінальні справи, які перебувають на розгляді в Дарницькому районному суді, через кримінальну канцелярію суду.

Учасники кримінально ситуації самі можуть звернутись до Українського Центру Порозуміння: інформацію про програму примирення та контактні дані вони можуть взяти з оголошення, яке розміщено в приміщення Дарницького районного суду м. Києва.

Інформація, яку отримує Український Центр Порозуміння через кримінальну канцелярію суду містить імена та контакті дані потерпілого та правопорушника, статтю обвинувачення та коротко суть справи.

Основною діючою моделлю (формою) відновного правосуддя є програма примирення потерпілого та правопорушника.

Як основний елемент технології примирення у таких програмах є посередництво (медіація). Діяльність вказаних програм полягає в організації зустрічей жертви і потерпілого у справах, які передаються із слідчих та судових органів у разі, якщо злочинець визнав факт вчинення ним злочину.

Підготовка і проведення зустрічі покладається на спеціального посередника (медіатора). Вони є ведучими цих зустрічей і представляють нейтральну сторону. Посередники – не судді, вони не мають

48


-----

права нав’язувати сторонам своє бачення проблеми чи варіанти рішення. Головна мета посередників – допомогти сторонам дійти взаємо порозуміння. Обом сторонам пропонується викласти свою версію події й те, як злочин далі вплинув на їх життя. Кожна із сторін має можливість ставити питання. Даля вони разом вирішують, що слід робити за наслідками злочину. У разі згоди підписують угоду, яка часто є рішенням про матеріальну компенсацію шкоди.

Види кримінальних ситуації, щодо яких застосовується програма примирення

У рамках програми примирення потерпілих та правопорушників медіація проводиться виключно у кримінальних справах.

Узагальнюючи практику Українського Центру Порозуміння, для медіації обирались ситуації, де було вчинено злочини, що кваліфікуються за наступними статтями Кримінального Кодексу України: 185 (крадіжка), 186 (грабіж), 187 (розбій), 190 (шахрайство), 286 (порушення правил безпеки дорожнього руху), 289 (незаконне заволодіння транспортним засобом) та 296 (хуліганство).

Робота над справами

Після надходження інформації про кримінальну ситуацію до Координатора служби розв’язання конфліктів, дані про кожну справу заносяться до реєстраційної картки і далі справи розподіляються між волонтерами-медіаторами.

Як правило, по кожній справі працюють два медіатори, але це не є усталеною формою, а швидше залежить від конкретної ситуації.

Першим кроком у роботі над справою є встановлення контакту з правопорушником (по телефону) для того, щоб запропонувати індивідуальну попередню зустріч. Паралельно з цим у кожному випадку правопорушнику надсилається інформаційний лист з коротким описом суті програми, а також контактними даними Центру.

На попередній зустрічі, якщо правопорушник на неї погодився, медіатори разом з стороною всебічно аналізують ситуацію, що склалась, інформують про можливості програми примирення в конкретному випадку, і тоді правопорушник сам приймає рішення чи брати йому участь у програмі. Як правило, медіатори пропонують сторонам приходити на попередню зустріч разом з особами, які можуть надати підтримку та корисну пораду. У випадку з неповнолітніми правопорушниками обов’язково залучаються батьки чи особи, що їх заміняють.

Якщо після попередньої зустрічі правопорушник дає згоду на медіацію, ведучі програми примирення контактують з потерпілою стороною для того, щоб запропонувати попередню зустріч. На ній, так само, як і у випадку з правопорушником, медіатори разом з потерпілим аналізують ситуацію, дають змогу висловити свої почуття та переживання, усвідомити свої інтереси та інформують про можливість програми примирення в конкретному випадку. По закінченню попередньої зустрічі, потерпілий сам приймає рішення чи брати йому участь у програмі. Наявність попередньої згоди правопорушника на медіацію не може бути підставою впливу на рішення потерпілого стосовно участі у медіації – ми забезпечуємо можливість учасникам кримінальної ситуації самим добровільно та зважено прийняти рішення щодо участі у програмі.

Попередні зустрічі зазвичай проходять у приміщенні Українського Центру Порозуміння. З кожним із учасників кримінальної ситуації (з потерпілим та правопорушником) як правило проводиться по одній попередній зустрічі. Якщо сторони бажають, щоб на медіації були присутні їхні близькі - то з ними проводяться окремі індивідуальні зустрічі (у випадку коли вони не були присутні на попередній зустрічі

49


-----

разом з правопорушником чи потерпілим). У середньому тривалість попередньої зустрічі становить від 1 до 2 годин, у залежності від потреби сторони висловитись та поділитись своїми переживаннями.

Коли внаслідок попередніх зустрічей як правопорушник так і потерпілий дають свою згоду на спільну зустріч – час проведення медіації узгоджується між усіма потенційними учасниками.

Медіація проводиться у приміщенні Українського Центру Порозуміння і зазвичай триває від 1,5 до 2,5 годин. На медіації присутні медіатори, що працюють у цій справі, правопорушник, потерпіла сторона, а також близькі люди чи родичі учасників кримінальної ситуації, які можуть надати їм підтримку чи пораду.

Під час зустрічі медіація починається з вступного слова медіатора, де учасникам нагадуються основні правила та принципи зустрічі, після чого всі учасники зустрічі підписують Угоду про намір брати участь у медіації та дотримуватись встановлених правил та принципів. Далі, після розповідей кожного учасника про те, що трапилось, про їхнє ставлення до цієї події та після обговорення спричиненої шкоди та можливих шляхів її усунення, потерпілий та правопорушник можуть підписати Угоду за результатами медіації, яка зазвичай фіксує досягнуті між сторонами домовленості про усунення завданої шкоди. У подальшому, ця угода, за поданням сторін, може бути долучена до матеріалів кримінальної справи.

Протягом місяця по закінченню медіації, ведучі програми примирення, що працювали по цій справі, проводять моніторинг виконання сторонами укладеної угоди. Моніторинг проводиться по телефону у вигляді бесіди, спочатку з потерпілим, а потім з правопорушником, під час якої сторони мають змогу висловитись щодо того, як проходить виконання угоди, чи задоволені вони наслідками медіації, як розвиваються їхні стосунки. За бажанням сторін, може бути призначено ще одну спільну зустріч, для обговорення поточних питань чи безпосереднього відшкодування завданих збитків.

По закінченню роботи по справі, координатор Служби розв’язання конфліктів, згідно інформації, яку було отримано від медіаторів, приймає рішення про закриття справи, про що робиться відповідний запис у реєстраційній картці.

У випадку, коли медіацію було проведено і сторони підписали угоду за результатами зустрічі, до суду (а саме судді, що розглядає дану справу), за згодою учасників медіації, передається інформаційний лист про проведену медіацію та її учасників, до якого також додаються копії Угоди про наміри брати участь у медіації та Угоди за результатами програми по усуненню завданої шкоди. Оригінали цих документів можуть бути приєднані правопорушником (підсудним) чи потерпілим під час судового розгляду справи та враховуватись суддею при постановленні рішення.

Юридичні наслідки медіації по різних категоріях справ та долучення документів до матеріалів справи

У випадку клопотання однією із сторін про долучення договору примирення і документів, які підтверджують його виконання, до матеріалів справи, суддя може прийняти рішення про можливість їх долучення до матеріалів справи.

Суд може використати результати примирення для звільнення підсудного від кримінальної відповідальності на підставі п.1, 2, 3, 4 ст. 7-1 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) (Закриття кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України), з примиренням підсудного з потерпілим (ст. 46 КК України) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру у порядку, передбаченому ст. 447 КПК, з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК).

Суддя може використати результати примирення для закриття справи на підставі п.1 ст. 27 КПК у випадку примирення потерпілого і підсудного у справах приватного обвинувачення.

50


-----

Суддя також може врахувати примирення сторін як обставину, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п.2 ч.1 та ч.2 ст. 66 КК), або призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст. 69 КК України).

Суд може врахувати наслідки медіації при призначенні покарання та прийняти рішення про звільнення підсудного від покарання з випробуванням, в залежності від призначеного покарання, особи підсудного та тяжкості вчиненого злочину (ст. 75 КК України).

Юридичні наслідки медіації у справах щодо вчинення злочину неповнолітніми особами

Суд може використати результати примирення і закрити кримінальну справу у випадку вчинення неповнолітньою особою злочину невеликої тяжкості, звільнивши неповнолітнього підсудного від кримінальної відповідальності та застосувавши до нього примусові заходи виховного характеру (ст. 97 КК).

Крім цього, суд може звільнити неповнолітнього підсудного на підстави його дійового каяття (ст. 45 КК) або примирення з потерпілим (ст. 46 КК).

У випадку вчинення неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості, суд може врахувати результати медіації та передати неповнолітнього на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК).

Суддя також може врахувати примирення сторін як обставину, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п.2 ч.1 та ч.2 ст. 66 КК) або призначити більш м’яке покарання ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст. 69 КК).

Суд може врахувати наслідки медіації та прийняти рішення про звільнення підсудного від покарання із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру в разі вчинення неповнолітнім підсудним злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 105 КК).

Крім цього, суд може прийняти рішення про звільнення підсудного від покарання з випробуванням у випадку його засудження до позбавлення волі (ст. 104 КК).

Психологічний аспект дії програми примирення потерпілих та правопорушників

Такі зустрічі можуть стати вирішальною подією у житті обох сторін.

Жертва має право ставити усі хвилюючі запитання, вона може виказати свої почуття та дати зрозуміти злочинцю, що вона пережила внаслідок злочину, як це змінило її життя. Крім цього, жертва має можливість зрозуміти: що значить злочин для того, хто його вчинив. Оскільки жертва зустрічається безпосередньо, її пануючі стереотипи переглядаються, а страх зменшується.

У потерпілого з’являється можливість не тільки одержати компенсацію, а й безпосередньо взяти участь у вирішенні щодо її характеру. Таким чином, програма примирення жертви і правопорушника створює умови для виявлення почуттів, обміну інформацією та відшкодування збитків, повертаючи при цьому жертвам злочину почуття впевненості і відчуття контролю над ситуацією.

Водночас, злочинці мають можливість побачити у жертвах реальних людей. Вони дізнаються про наслідки свого злочину з перших рук, що призводить до нового погляду на попередні стереотипи і спроби самовиправлення. Таким чином, злочинцям надається шанс конкретними діями поновити справедливість, а також, якщо будуть до цього готові, висловити розкаяння і просити вибачення.

51


-----

Статистика

Станом на 01.01.05. Українським Центром Порозуміння з Дарницького районного суду у м. Києві було отримано інформацію про 175 кримінальні справи, з яких у 59 випадках працювали спеціалісти Українського Центру Порозуміння. За результатами їхньої роботи було надано 102 консультації потерпілим, правопорушникам та їхнім представникам щодо можливостей програми примирення потерпілих та правопорушників у конкретному випадку.

У 8 випадках, завдяки участі потерпілих та правопорушників у програмі примирення, правопорушниками було відшкодовано завдану потерпілим шкоду. При цьому, підписання угоди про усунення завданих збитків між потерпілим та правопорушником відбулось у трьох випадках.

Можливості програми примирення у рамках судового процесу:

1. Результативна учать потерпілого та правопорушника у програмі примирення може зменшити час розгляду справ, в яких заявлено цивільний позов чи клопотання про відшкодування моральних збитків.

2. Дає змогу судді оцінити особистість правопорушника та його дійсне, а не деклароване, ставлення до вчиненого злочину.

3. Справляє виховний вплив на неповнолітніх правопорушників та надає судді можливість застосування ширшого кола альтернативних видів покарання.

4. Дає змогу значною мірою реалізувати права потерпілих.

52


-----

ПРОГРАММЫ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПРАВОСУДИЯ В МОДЕЛЬНОМ ЮВЕНАЛЬНОМ СУДЕ ДЕРГАЧЕВСКОГО Р-НА Г. ХАРЬКОВА

Швецова Лариса Анатольевна, Судья Дергачевского района

г. Харькова

Основной проблемой криминальной юстиции является ее направленность наказания виновного.

Классическая схема реакции государства на деяние, подпадающее под уголовно-правовой запрет, в большинстве стран она сводится к выбору между двумя возможностями:

• обнаружение преступления - уголовное преследование в рамках уголовно-процессуальной деятельности – наказанием - исполнение наказания;

• определение наказания и отказ от уголовного преследования по мотивам его нецелесообразности без каких-либо дополнительных условий.

Современное украинское уголовное судопроизводство является в своей основе карательным: действует принцип неотвратимости уголовного наказания независимо от того, признал ли свою вину обвиняемый, раскаялся в совершении противоправного деяния, загладил причиненный вред, принес извинения потерпевшему, примирился с ним, в действующей в Украине системе правосудия. Интересы же потерпевшего при этом практически не принимаются во внимание.

В 1999 году Комитетом Министров Совета Европы были приняты рекомендации «О медиации в уголовных делах», согласно которым использование медиации в уголовных делах является гибким, нацеленным на разрешение проблем дополнением или как альтернатива традиционному судебному разбирательству.

Медиация определяется как совокупность «любых процессуальных мер, позволяющих потерпевшему и лицу, подлежащему уголовному преследованию, активно участвовать в преодолении трудностей, вытекающих из факта совершения преступления, при непосредственном участии независимого третьего лица и при условии, что стороны конфликта добровольно соглашаются с применением этих мер.

Поскольку процесс медиации или примирение жертвы и правонарушителя в установленном законом порядке не регламентирован действующим законодательством Украины, но, по моему мнению, самой более оптимальной и приемлемой для Украины моделью является медиационное производство в Польше.

В 2003 году после внесения в Польское уголовное и уголовно-процессуальное законодательство новшеств, а именно статей, согласно которым, прокурор, орган дознания, а так же суд по инициативе или с согласия обвиняемого, а также потерпевшего может направить дело медиатору с целью его медиационного рассмотрения. Соответствующие процессуальное решение оформляется в виде постановления.

Уголовно процессуальным кодексом Польши предусмотрен срок проведения медиации, который составляет один месяц, при этом указанный срок не включается в срок предварительного следствия. Этим же Кодексом предусмотрена категория дел, по которым возможна медиация – по делам по жалобам частного обвинения, а также делам, по которым санкция статьи предусматривает наказание на срок не более 5 лет.

53


-----

Данные по применению этих норм в Польше свидетельствуют об уменьшении количества преступлений, совершенных несовершеннолетними повторно. Усилена защита потерпевших и оперативное взыскание ущерба, причиненного потерпевшему. Кроме этого, появилась возможность реального примирения правонарушителя и потерпевшего.

Как я уже отмечала, что в нашем законодательстве прямо не предусмотрены способы внесудебного разрешения споров. Действующее законодательство Украины, кроме общих оснований возможного использования медиации в уголовном процессе, а именно ст. 45, 46 УК Украины, содержит и дополнительные основания для применения медиации в отношении несовершеннолетних.

Так, Уголовный кодекс Украины, предусматривает, что несовершеннолетнего, который совершил преступление впервые и совершил преступление небольшой тяжести, можно освободить от уголовной ответственности, если его исправление возможно без применения наказания, что предусмотрено ст. 87 УК Украины, однако при решении данного вопроса мнение потерпевшего, как правило, не принимается во внимание.

Также ст. 105 УК Украины регламентирует освобождение несовершеннолетнего, который совершил преступление небольшой или средней тяжести от наказания, если будет установлено, что вследствие чистосердечного раскаяния и последующего безупречного поведения, он на момент провозглашения приговора не требует применения наказания. Исходя из того, что в настоящее время, отсутствует нормативная база по данной проблеме, по моему мнению, самый актуальный для меня, как для судьи вопрос – является процесс передачи дела на медиацию.

В литературе и научных работах содержится или раскрывается процедура медиации, началом которой является отбор дела, с учетом наличия потерпевшей стороны, признания правонарушителем своей вины, а также возраста правонарушителя, но нигде не раскрывается сам механизм передачи дела, а именно, кто должен отслеживать и решать медиабельно дело или нет

Так в США дело медиатору передает судья, в Бельгии прокурор.

Восстановительное правосудие действительно пока работает не столько в юридической сфере, сколько в социально-психологической. Следовательно, нужно изменить ситуацию. Важно найти формы деятельности этого института в условиях правосудия, органически вписать его в уголовный процесс.

В мае 2004 года Дергачевский районный суд Харьковской области включился в региональный проект, инициированный Харьковским общественным центром «Молодежь за демократию» «Модельний ювенальний суд – крок до вдосконалення ювенальної юстиції в Україні”, целью которого является:

• создание на базе Дергаческого районного суда модельного ювенального суда; • разработка механизмов применения принципов восстановительного правосудия в системе

уголовного правосудия по отношению к несовершеннолетним; • введение специалистов пробации в украинское ювенальное судопроизводство.

Модельный ювенальный суд на базе Дергачевского районного суда, — это суд, в котором внедрена специализация двух судей на рассмотрение дел, касающихся прав и законных интересов несовершеннолетних, и введена должность судебного воспитателя - специалиста пробации, который отвечает за тщательный сбор информации по конкретному несовершеннолетними и его окружению, оценку возможности досудебного разрешения конфликта (медиации), организацию и осуществление контроля за исполнением наказания в обществе, превентивного контроля.

54


-----

Основная концепция созданной модели состоит в том, что способом реагирования на правонарушающее поведение несовершеннолетних является ресоциализация – возвращение подростка в общество в качестве полноценного его члена.

Выбранная модель позволяет, во-первых, осуществить гуманитарный поворот целевых установок правосудия для несовершеннолетних и, во-вторых, дает возможность суду привлекать различные способы работы с ребенком: социальную работу, психологическую и психотерапевтическую и, наконец, программы восстановительного правосудия (медиацию).

Учитывая все тот же вопрос отсутствия нормативной базы и для того, чтобы ни у кого из участников процесса не возникло вопросов к заинтересованности судьи, решили опробовать следующий порядок передачи дел на медиацию:

Судебный воспитатель специалист - пробации, самостоятельно просматривает все уголовные дела, поступившие в суд в отношении несовершеннолетнего, для того, чтобы определить подходит для медиации дело или нет.

При этом судебный воспитатель не может разглашать ту информацию, которую он почерпнул из уголовного дела, о чем он предупреждается судом. Выписав анкетные данные потерпевшего и подсудимого, судебный воспитатель встречается со сторонами и выясняет их мнение о согласии участия в медиации, а также собирает социально-психологические данные о подсудимых.

Кроме того, судебный воспитатель может получить дополнительную информацию о подсудимом в районной службе по делам несовершеннолетних, поскольку указанная служба принимает участие по всем уголовным делам, в отношении несовершеннолетних и обладает данными, которые всегда имеются в материалах уголовного дела.

Обобщив все вышесказанное, мне хотелось отметить, что внедрение медиации требует нормативного закрепления и при рассмотрении этих вопросов должно быть четко определено:

1. Категория дел, которую можно передавать на медиацию. 2. Процессуально закрепленный срок медиации. 3. Определение формы отчета о медиации, а также форма соглашения между

правонарушителем и потерпевшим, в котором указывается срок и механизм его исполнения.

4. Порядок передачи на медиацию, кто должен передавать и на какой стадии.

При проведении медиации с несовершеннолетними, по моему мнению, необходимо предусмотреть обязательность привлечения к процедуре медиации педагога или психолога, а также родителей несовершеннолетнего.

Поскольку определенная часть действий восстановительного характера может дать сведения о фактах, используемых в качестве доказательств, часто встает вопрос об источнике, относимости, допустимости и достоверности доказательств, полученных в рамках восстановительного правосудия. Однако процедура медиации не допускает возможности разглашения сведений ставших известными в ходе медиации ни ведущим встречи (посредником) ни сторонами, поскольку в противном случае будет потеряна атмосфера доверия к медиатору и настрой сторон на покаяние и примирение. Поэтому на процесс медиации отбираются только те дела, где правонарушитель признает свою вину и готов нести ответственность за исправление нанесенного вреда, сама же процедура медиации носит конфиденциальный характер. В случае достижения сторонами соглашения о заглаживании вреда, оно может быть приобщено к делу по ходатайству любой из сторон.

55


-----

Процедура восстановления в делах несовершеннолетних сталкивается с другими сторонами уголовного процесса, имеющими самостоятельное значение. Речь идет о прекращении уголовного дела в отношении несовершеннолетнего по основаниям, указанным в ст. 87 УК Украины (освобождение от уголовной ответственности) и ст. 105 УК Украины (освобождение от наказания), с применением к несовершеннолетнему принудительных мер воспитательного воздействия. Отмечу, что и примирение потерпевшего с обвиняемым (подозреваемым), и освобождение от уголовной ответственности несовершеннолетнего, касаются одного и того же круга правонарушений – небольшой и средней тяжести. Применение принудительных мер воспитательного воздействия не создает судимости, а в перечне этих мер большинство может быть отнесено к воспитательному надзору, который за многие годы его использования в разных странах доказал свою эффективность в ресоциализации личности правонарушителей. Именно наличие воспитательного надзора позволяет проверить результативность решения суда о применении к несовершеннолетнему мер воспитательного воздействия, а не наказания. Этот вариант важен и для оценки результативности примирения: конечно, раскаяние должно быть искренним, а примирение добровольным, но подобные действия призваны не исключать, а дополнять воспитательный надзор.

56


-----

ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ МОДЕЛИ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПРАВОСУДИЯ В АР КРЫМ

Кирюхина М.А., Заместитель председателя

Красногвардейского районного суда

Процедура примирения потерпевших и правонарушителей в Красногвардейском районе проводится на стадии судебного рассмотрения.

Необходимость и возможность проведения процедуры примирения соответствует предусмотренной ст. 50 ч.2 УК Украины цели наказания – исправление осужденных. Законодательной базой для проведения данной процедуры полагаю наличие в УК Украины таких статей как 45 и 46.

В Красногвардейском районе создана общественная организация «Агентство регионального развития «Гармония», одним из направлений деятельности которого являются примирительные процедуры по уголовным делам (или медиация).

Общая схема процедуры не отличается от действующей украинской модели:

При поступлении в суд уголовного дела по обвинению несовершеннолетнего лица в корыстном преступлении информация об этом предоставляется Агентству.

Следует отметить, что в Красногвардейском суде осуществлена специализация по рассмотрению дел по преступлениям, совершенных несовершеннолетними, поэтому задача отбора дел, по которым возможно проведение медиативной процедуры несколько упрощается. По всем делам в отношении несовершеннолетних лиц, возможность проведения этой процедуры изучается как судьей, так и медиатором, который извещается о поступлении в суд дел, отвечающим необходимым условиям проведения медиации (наличие потерпевшего и правонарушителя, признание им своей вины). Таким образом, судья и медиатор имеют свою точку зрения о возможности проведения примирительной процедуры. Необходимо отметить, что в двух случаях судья, хотя и предлагал дело для проведения медиативной процедуры, сомневался в достижения положительного результата, с учетом тех данных, имеющихся в деле, о личности несовершеннолетнего лица и его родителей, их имущественного положения. На самом деле, по каждому делу было достигнуто соглашение по результатам встречи по устранению причиненного вреда.

Представителю Агентства предоставляется информация о сторонах по делу, законных представителях, их адреса, фабула предъявленного обвинения. Материалы дела ввиду запрещения разглашать информации по делу, необходимости соблюдения тайны следствия, не выдаются. В принципе, медиатору достаточно тех данных, предоставление которых укладывается в рамки существующего уголовного процесса.

Фактически проведено несколько примирительных процедур, их схема не отличается от действующей украинской модели - встреча с правонарушителем и его родителями, затем встреча с потерпевшим, и заключительная общая встреча – то есть непосредственно медиация.

При проведении процедуры примирения приглашаются не только потерпевшие и правонарушители, но также другие лица – родители, учителя, представители службы по делам несовершеннолетних. Необходимость приглашения тех или иных лиц определяется медиатором, в зависимости от обстоятельств дела, личности правонарушителя. Место проведения процедуры - нейтральная территория, но в большей степени учитываются пожелания потерпевшей стороны. Так, в одном случае, процедура проведена в здании сельсовета, в другом - в зале совещаний одного из предприятий

57


-----

района). Длительность процедуры примирения от одного до полутора часов. За это время получают возможность высказаться все участники. Важным моментом является то, что за весь период следствия по делу именно эта встреча впервые в полной мере дает возможность сторонам, прежде всего, потерпевшим, высказать свои эмоции, внутренние переживания, и таким образом, в определенной степени снять напряжение. Эти моменты не слишком волнуют дознавателя, следователя, задача которых – расследование дела, установление виновных лиц и т.п., поэтому потерпевший остается наедине со своими негативными эмоциями, и возможно, что постоянное напряжение может выразиться в том, что он будет предъявлять к виновному лицу завышенные требования, требовать от суда наказания, неадекватного содеянному. Правонарушитель, который возможно в силу объективных причин, не в состоянии немедленно и в полном объеме устранить причиненный им вред, откажется от возмещения вреда, считая, что от наказания ему все равно не уйти и поэтому прилагать усилия хотя бы к частичному возмещению ущерба, нет смысла. Процедура примирения, проводимая нейтральной стороной, дает возможность и потерпевшему и виновному, выступить как бы партнерами по ликвидации последствий правонарушения. В подавляющем большинстве, потерпевший и правонарушитель – это односельчане, и примирительная процедура дает им возможность в будущем строить свои взаимоотношения нормально, на принципах добрососедства.

Так, по одному из дел, потерпевшая, получив предложение медиатора о проведении процедуры примирения, заявила о том, что она не только не желает примиряться, но даже слышать и видеть не желает виновных. Тем не менее, после того, как ей была разъяснена суть процедуры, она согласилась на её проведение. В результате встречи эта женщина, материально неплохо обеспеченная, ужаснулась тем условиям, в которых живут и воспитываются подростки, похитившие у её дочери мобильный телефон, и поинтересовалась у медиатора, чем она могла бы помочь им. В то же время, эти подростки, видя доброе отношение к себе со стороны потерпевшей, нашли возможность заработать средства на возмещение ущерба, и к моменту рассмотрения дела в суде ущерб практически полностью был возмещен. В свою очередь, возмещение ущерба, свидетельствующее о деятельном раскаянии подсудимых, дало возможность суду избрать им меру наказания, не связанную с лишениям свободы.

Проведение процедуры примирения именно общественной организацией полагаю более приемлемым, поскольку государство в уголовном процессе представлено органами дознания, следствия, прокуратуры, суда. Общественная организация как нейтральная, независимая сторона, не должна быть связана ни со стороной обвинения, ни со стороной защиты, ни с судом. Наличие соглашения, составленного органом, не осуществляющим ни одну из функций, выше указанных, дает лишнюю возможность удостовериться в непредвзятости примирительной процедуры.

Программу медиации необходимо развивать, поскольку проведение примирительной процедуры дает возможность учитывать интересы как потерпевшего, так и правонарушителя.

58


-----

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ

ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ

Коваль Р.Г., Український Центр Порозуміння

Історія відновного правосуддя в Україні бере свій початок з 2003 року, якщо, звичайно, не брати до уваги традиційні форми розв’язання конфліктів у дорадянський період часу.

Саме в 2003 році вперше в Україні почала розвиватися практика реалізації програм відновного правосуддя: спочатку Українським Центром Порозуміння на базі Дарницького районного суду, а потім і іншими організаціями, які приєдналися до руху за відновне правосуддя, як у Києві, так і в регіонах України. Це такі організації, як Дитячий Християнський Фонд, “Віра в майбутнє”, м. Івано-Франківськ, Агентство регіонального розвитку «Гармонія», Червоногвардійський район, АР Крим, Луганська обласна група медіації, м. Луганськ, Молодь за демократію, м. Харків, Львівська міська асоціація посередників у справах родини, Одеська обласна група медіації.

Під програмою відновного правосуддя ми маємо на увазі будь-яку програму, що використовує відновний процес або націлена на досягнення відновного результату, як це позначено в резолюції Економічної й Соціальної Ради ООН від 24 липня 2002 року про основні принципи застосування програм відновного правосуддя. "Відновний процес", у свою чергу, означає будь-який процес, при якому потерпілий, правопорушник і інші члени громади, на яких вплинув злочин, активно спільно беруть участь у вирішенні проблем, що виникли через злочин, за допомогою нейтральної й незацікавленої третьої сторони. Такий процес може включати медіацію, сімейні конференції, винесення рішення й кола правосуддя.

"Відновний результат" означає угоду, яка досягнута в результаті відновного процесу, що, як правило, включає відшкодування збитків, суспільні програми або інші програми, відповідні дії, призначені для відновлення потерпілого і громади та реінтеграції потерпілого і правопорушника.

На початковому етапі подібні програми в Україні ставили перед собою завдання формування довіри з боку системи правосуддя, встановлення партнерських відносин, розробки механізмів взаємодії та, в остаточному підсумку, відповіді на питання: чи реальні програми відновного правосуддя в Україні? Звичайно, ще дуже рано судити про те, якими можуть і повинні бути ті моделі програм ВП, які будуть рекомендовані до подальшого розвитку й впровадження в практику на Україні. Відповідь на це питання дасть детальна оцінка експериментальних моделей. Однак, як можна судити з виступів, що пролунали із цієї трибуни, відповідь на основне питання початкового етапу вже є: програми відновного правосуддя в Україні реальні, вони задовольняють потреби потерпілих і правопорушників і вимагають подальшого розвитку і впровадження.

Якщо ми приймаємо цю точку зору, то наступним етапом має бути пошук відповідей на питання, що дозволять представити остаточний вигляд української моделі відновного правосуддя. Як би не хотілося деяким громадським організаціям назавжди залишитися в експериментальному полі, що допускає розмаїття форм, механізмів і процедур, робота в правовому полі вимагає конкретного й чіткого їхнього закріплення в законодавстві. Без цього подальший розвиток відновного правосуддя буде суттєво обмежено експериментальними площадками та залежати переважно від особистої мужності суддів і прокурорів, ініціативи громадських організацій і донорських грошей.

Основне коло актуальних завдань, що потребують рішення, для подальшої інституціоналізації ВП в Україні обкреслено темами секційних засідань конференції: 1) зміст програм відновного правосуддя; 2) можливі форми їхньої реалізації і 3) необхідна нормативно-правова база.

59


-----

Безумовно, кожна із трьох вищезгаданих тем гідна проведення окремої конференції і виділення достатньої кількості часу для обговорення. Ми сподіваємося, що наша конференція, як мінімум, ініціює цей процес і дасть поштовх подальшим обговоренням даної проблематики в наукових і професійних колах.

I. Яке ж коло питань постає для обговорення теми “зміст програм відновного правосуддя”?

У різних країнах програми відновного правосуддя по-різному враховують інтереси потерпілих і правопорушників. Це дає можливість говорити про те на кого в першу чергу орієнтована програма відновного правосуддя. У деяких випадках (як, наприклад, в Австрії й Данії) програми більше орієнтовані на захист інтересів потерпілої сторони, в інших випадках (особливо, якщо мова йде про неповнолітніх) на правопорушника. Є такі програми, які прагнуть зберегти баланс і дотримати, на скільки це можливо, принцип рівноваги, з огляду на інтереси всіх учасників процесу. Якщо прогнозувати перспективи в Україні, то в єдиній статті кримінального кодексу, де мова йде про примирення між потерпілим і правопорушником (№46, КК) зазначені наслідки для правопорушника, але не для потерпілого. Ось досить показова думка одного із суддів, з ким нам довелося обговорювати цю тему:

«Судова система [України] сьогодні більше захищає державу, ніж потерпілого, займаючись відновленням порушених прав чи звичаєвих норм суспільства. Органи дізнання й слідства, прокуратура, суди, адвокати - усі займаються правопорушником. І часто здається, що правопорушник найбільше постраждав, його починають жаліти. У той же час усі забувають про потерпілого, він часто не відчуває, що його захищають, хоча він дійсно потребує підтримки».

На наш погляд було б доцільно спробувати відновити порушений баланс, обговоривши перспективи офіційного закріплення програм ВП у нормативно-правовій базі України.

Наступне, не менш важливе питання: статус програми ВП у системі правосуддя. Чи є програма ВП альтернативою, доповненням або частиною офіційної системи?

Багато в чому відповідь на це питання залежить від того, наскільки кардинальним є зміна парадигми, висловлюючись мовою Говарда Зера, - тобто наскільки серйозно ми готові змінити наш погляд на завдання правосуддя і відповідно змінити характер цього правосуддя: з карального на відновний. У тих країнах, де відбулися досить серйозні зміни уявлень про завдання й підходи системи правосуддя до злочину, ми можемо спостерігати такі приклади, як Форуми Громадського правосуддя (Community Justice Forums) у Канаді або сімейні конференції в Новій Зеландії. Основною ознакою таких програм є факт передачі повноважень по винесенню рішення про наслідки злочину самим учасникам злочину, а також родині і громаді. Прийняте ними рішення потім затверджується суддею. Правда, у Канаді судді нам розповідали, що іноді вони трохи зм'якшують рішення, винесені громадою, які, на їхній погляд, мають тенденцію до зайвої суворості. Хоча в багатьох випадках, особливо в сімейних конференціях, результат програми залишається без змін і втілюється в життя без змін. Також важливо відзначити, що варіант, коли ВП є частиною системи, що реагує на злочини, також передбачає й можливість поновлення слухання справи в суді у випадку невиконання домовленостей. Це ж стосується й тих випадків, коли програма ВП починає діяти з ініціативи поліції або прокурора й справа може бути закрита після примирення сторін (потерпілого, правопорушника, членів громади).

Є, однак, приклади й протилежної ситуації, коли програми відновного правосуддя співіснують паралельно з офіційним кримінальним покаранням. Нерідко трапляються ситуації, коли досягнувши угоди з потерпілою стороною, покаявшись і відшкодувавши збитки, правопорушник на довершення одержує вирок, що нічим не відрізняється від того, який би він одержав і не взявши на себе реальну відповідальність за скоєне, як відзначав у своїй доповіді «Відновне правосуддя - гігантський стрибок чи лише ще один інструмент системи карного правосуддя?» дослідник з Норвегії Стурла Фалк (Sturla Falk). Доповідь пролунала на третій міжнародній конференції Європейського Форуму Медіації Жертв і

60


-----

Кривдників і Відновного Правосуддя, що проходила у Будапешті 14 - 16 жовтня 2004 р. На думку доповідача, подібна ситуація, коли правопорушник, начебто б двічі відповідає за вчинене, спочатку перед потерпілим і громадою, а потім перед державою, може мати негативні наслідки з погляду виправлення правопорушника.

У нашій ситуації ми скоріше ближче до другого варіанта, ніж до першого, хоча вже зараз ніщо не заважає програмам примирення в деяких випадках стати альтернативою карному правосуддю в справах стосовно неповнолітніх. Так, наприклад в 105 статті передбачений такій захід виховного характеру, як відшкодування нанесеного матеріального збитку, а також багато інших, які часто можна зустріти в угодах, укладених на медіації.

До змістовної складової моделі відновного правосуддя відноситься також і питання “На які види правопорушень (і правопорушників) орієнтована програма?” Іншими словами: хто і з якими статтями обвинувачення може бути скерований на програму примирення? На жаль, наш кримінальний кодекс передбачає наслідки примирення сторін переважно в тих справах, які вкрай рідко зустрічалися в нашій практиці експериментальних моделей. Як правило, неповнолітні, на яких, на думку суддів і координатора програми, процедура медіації може вплинути, обвинувачуються по статтях, що не мають відношення до правопорушень невеликого ступеня тяжкості. При цьому суд у даному випадку може врахувати наслідки примирення сторін тільки враховуючи статтю 66, ч.2, як обставину що зм'якшує покарання.

Дуже важливим, безумовно, є питання відмінностей у підходах і можливостях програми стосовно повнолітніх і неповнолітніх правопорушників.

Закордонний досвід свідчить, що сенс у законодавчому закріпленні можливості передачі справи в програму відновного правосуддя на будь-якій стадії карного процесу є. Практика показує, що більша частина справ у таких країнах як Польща, Бельгія, Канада та ін. попадає до медіатора з ініціативи прокурора або поліції. Таким чином, питання про стадії карного процесу та наслідки програм відновного правосуддя також вимагає обговорення й нормативного закріплення.

Цей перелік питань, напевно, не є вичерпним, але він дозволить почати обговорення змістовної частини програм ВП, що, по великому рахунку, вся зводиться до відповіді на основне питання: для чого програми відновного правосуддя?

II. Продовжуючи тему актуальних питань, ми неминуче приходимо до питання про форми, які можуть приймати такі програми. По-перше, відразу хочу обмовитися, що в цьому випадку нам здається передчасним ухвалювати рішення щодо якогось конкретного різновиду програм ВП, а саме медіації (прямої чи непрямої), сімейної конференції або кіл правосуддя. Вже зараз наш досвід показує (і ми знаходимо тому підтвердження в закордонній практиці), що зазвичай різні ситуації вимагають різного підходу й найбільш ефективною буде та програма, що зможе запропонувати диференційований підхід до злочину, залежно від особистості правопорушника й потерпілого. Відразу варто помітити, що ефект програми значно збільшується при наявності гарного зв'язку процедури примирення з реабілітаційними програмами, особливо тими, які максимально втягують у процес громаду, родину, школу, так зване найближче соціальне оточення.

Питання, безпосередньо пов'язане з попереднім, це - які агентства, організації можуть надавати такого роду послуги (проведення програм примирення)? З одного боку, в нас існує досить розвинена мережа центрів соціальних служб для молоді, які, здавалося б, можна зобов'язати «займатися відновним правосуддям», або, наприклад, створити спеціальні відділення при Службах по справам сім'ї та молоді, як це зробили при комісії у справах неповнолітніх у місті Ураї, що в Росії. Але в такого рішення крім очевидних переваг будуть і серйозні недоліки. Перший – програми відновного правосуддя неможливо проводити в силу обов'язку або з примусу, оскільки формальне відношення

61


-----

ведучого до процесу губить його докорінно, перетворюючи всі добрі наміри в цинічний і марний фарс. Другий – коли програму відновного правосуддя проводить державний чиновник, губиться живий зв'язок з громадою, що є таким важливим для реабілітації правопорушника. Саме тому в Канаді та в Англії, наприклад, функції проведення програм покладають на громадські організації. Також перспективними можуть бути приналежність таких програм до служби пробації (якої поки що теж не існує в Україні офіційно, а тільки у вигляді, знову таки, експериментальних програм) і, можливо, судовим структурам, наприклад інституту судових вихователів, що теж поки існує скоріш тільки на папері.

Безпосередньо пов'язане з вищезазначеним і таке питання: чи повинні ведучі програм примирення (медіатори) бути професіоналами? Тобто отримувати регулярну зарплату, як наприклад шкільні психологи, або бути добровольцями і одержувати разові винагороди за кожну проведену справу, як, наприклад, у Польщі та США.

В обох випадках негайно виникає наступне питання: хто має оплачувати послуги посередників? Закордонний досвід свідчить, що й тут відзначається велике розмаїття. Фінансування програм ВП беруть на себе такі інституції: держава; місцеві органи влади; система правосуддя; донорські й благодійні організації. Відповідь на це питання, вочевидь, тісно пов'язана з тим, які організації надають послуги, але дуже важливо, щоб при ухваленні рішення фінансові міркування не переважили здоровий глузд і питання змістовного характеру. Нам здається, що заслуговує на увагу ще не дуже розповсюджений російський досвід, де офіційне існування таких програм у тому ж Ураї стало можливим завдяки фінансуванню з міського бюджету. За твердженням Болкової С.Л., заступника голови Комісії у справах неповнолітніх і з захисту їхніх прав м. Урая, це стало можливим завдяки тому, що місцева адміністрація зацікавлена в профілактиці молодіжної злочинності й змогла побачити прямий зв'язок між діяльністю Ювенальної служби, яка проводить програми відновного правосуддя, і зниженням числа повторних правопорушень.

У даний момент нам вбачається можливим закріпити положенням основні вимоги до професійної підготовки й кваліфікації посередників/ведучих програм і до організацій/ програм (у випадку їхнього незалежного існування, наприклад, при судах). Питання ж щодо самих організацій, які безпосередньо будуть надавати такі послуги, варто залишити відкритим, дозволивши практиці самій внести корективи й підказати розумне рішення. Однак, це не означає, що ми не бачимо необхідності обговорювати ці питання й шукати найкращі варіанти відповідей...

III. Нарешті, не останнє значення має питання необхідної нормативно-правової бази і багато хто схильний ставити це на перше місце (мовляв, коли в законі буде написано, тоді й з'явиться реальна практика). На нашу думку, такий підхід є неправильним, хоча б з тієї причини, що для того щоб щось закріплювати в законі, треба добре уявляти собі, що і як працює. Є достатньо прикладів, коли закон прийнятий Верховною Радою не проходить перевірки практикою й стає мертвим законом, що не має шляхів і засобів реалізації. Однак на даному етапі видається можливим, і навіть необхідним, формальне закріплення самої можливості існування таких програм і практики примирення потерпілого й правопорушника (за участі незалежного й нейтрального посередника) у Кримінальному-Процесуальному Кодексі.

Подальша розробка нормативних документів і положень (або окремого закону), які будуть регламентувати діяльність програм відновного правосуддя повинна здійснюватися паралельно з оцінкою й аналізом реалізації експериментальних моделей впровадження програм ВП на базі декількох модельних судів, прокуратури й відділень міліції. Таким чином, група експертів мала б можливість порівняти декілька найбільш перспективних моделей і, зробивши необхідні висновки, запропонувати вже перевірені практикою рекомендації до подальшого застосування програм ВП і їхньому нормативному закріпленню.

Лютий 2005р

62


-----

ПЕРСПЕКТИВЫ И ВОЗМОЖНОСТИ СУДА В ВОССТАНОВИТЕЛЬНОМ ПРАВОСУДИИ УКРАИНЫ

С. Н. Мищенко, Судья Верховного Суда Украины

Криминологические исследования последних десятков лет свидетельствуют о том, что темпы роста преступности в мире опережают темпы роста народонаселения. Эта тенденция сохранится и в будущем. Особенно высоким является уровень детской, подростковой и молодежной преступности, растет также уровень организованной и коррупционной преступности. Для адекватного ответа на рост преступности и насилия мировое сообщество должно найти адекватные ответы, изобрести соответствующие инструменты, соблюдая права и свободы своих граждан, а также руководствуясь принципами верховенства права.

Ответом общества и государства на рост преступности всегда было наказание, которое ужесточалось по мере того, как государство пыталось преодолеть рост преступности.

Например, целью наказания в Украине, согласно ст. 50 УК Украины, является:

• наказание как кара осужденному за совершенное им преступление, которое выражается в предусмотренном законом ограничении его прав и свобод;

• исправление осужденного; • предупреждение совершения новых преступлений самим осужденным; • предупреждение совершения новых преступлений другими лицами.

При назначении наказания суд обязан руководствоваться принципом соответствия ущерба, причиненного преступлением, назначенному наказанию. Наказание не должно быть большим, нежели ущерб, причиненный преступлением. Суть наказания не меняется от определения или переименования наказания, как «восстановление социальной справедливости» (смотри, например, ч. 2 ст. 43 УК РФ), поскольку оно остается карой, направленной на умышленное причинение особых страданий, являющихся отплатой за совершенное преступление, но не должно причинять осужденному, согласно ч. 3 ст. 50 УК Украины, физических страданий или унижать его человеческое достоинство.

История человечества свидетельствует о широком разнообразии видов и форм наказаний, которые применялись к преступнику за совершенное преступление. В частности объектом наказания были: жизнь, свобода, тело человека, его имущество или достоинство. Цели наказания достигались смертью, причинением телесных повреждений, боли, физических страданий, лишением свободы, отобранием имущества, изгнанием. С обострением социальных противоречий наказания ужесточались, например, в период феодализма, а целью наказания стала задача запугать преступника, широко стало применяться наказание в виде смертной казни. Со временем применение такого наказания сократилось, поскольку стало очевидным бесперспективность борьбы с преступностью путем применения только жестоких наказаний, в частности наказания в виде смертной казни. На смену этому наказанию пришло наказания в виде лишения свободы, которое в ХХ веке стало применяться особенно широко. Например, в бывшем Советском Союзе наказание в виде лишения в средине восьмидесятых годов прошлого столетия доходило до 70% от общего количества всех осужденных в стране. Не меньше преступников к такому наказанию осуждалось в тот период и судами Украинской ССР. Конечно, применялись и другие наказания, которые в основном носили имущественный характер, а именно штраф, исправительные работы, лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, конфискация имущества. Но как свидетельствует судебная статистика, чрезмерно высокий уровень применения наказания в виде лишения свободы не остановил роста преступности ни в одной стране, в том числе и в Украине.

63


-----

Вместе с тем следует отметить, что применение наказания в виде лишения свободы в Украине в последнее десятилетие стало снижаться и в 2003 году составило немногим больше 30% от общего количества всех осужденных.

Основными причинами, которые способствовали снижению уровня применения наказания в виде лишения свободы можно с определенной долей условности считать принятие Верховным Советом Украины 5 апреля 2001 года Уголовного Кодекса Украины, который вступил в силу с 1 сентября 2001 года, а также широкое обсуждение в обществе, в том числе с судьями, прокурорами, адвокатами, работниками департамента по исполнению наказаний возможностей применения наказаний, альтернативных лишению свободы. Такое обсуждение началось задолго до принятия нового Уголовного Кодекса, в том числе с участием и помощью многих зарубежных стран и общественных организаций, из которых особо следует отметить Великобританию, Германию, Нидерланды, ОБСЕ, американские и иные негосударственные организации.

Уголовным Кодексом Украины в настоящее время предусмотрены следующие виды наказаний (ст. 51 УК):

1) штраф, который накладывается в зависимости от тяжести преступления и материального положения виновного лица в размере от 30 до 1000 необлагаемых минимумов доходов граждан (несовершеннолетними – до 500 необлагаемых минимумов доходов граждан), если в Особенной части Кодекса не предусмотрено большего размера штрафа (ст. ст. 53, 99 УК);

2) лишение воинского, специального звания, ранга, чина или квалификационного класса, которое применяется судом к осужденным за тяжкие и особо тяжкие преступления только в качестве дополнительного наказания (ст. 54 УК);

3) лишение права занимать определённые должности или заниматься определенной деятельностью. Это наказание назначается на срок от 2 до 5 лет и может быть как основным, так и дополнительным (ст. 55 УК);

4) общественные работы, новый вид наказания, суть которого состоит в выполнении осужденными в свободное от работы или учебы время неоплачиваемых общественно-полезных работ, вид которых определяют органы местного самоуправления; для взрослых эти работы установлены сроком от 60 до 240 часов, для несовершеннолетних - от 30 до 120 часов и отбываются не более 4-х (несовершеннолетними - 2-х) часов в день (ст. ст. 56, 100 УК);

5) исправительные работы, которые назначаются на срок от 6 месяцев до 2 лет (несовершеннолетними – от 2-х месяцев до 1 года) и отбываются по месту работы осужденного (ст. ст. 57, 100 УК);

6) служебные ограничения для военнослужащих. Этот вид наказания применяется ко всем осужденным военнослужащим, кроме военнослужащих срочной службы, на срок от 6 месяцев до 2 лет (ст. 58 УК);

7) конфискация имущества. Это наказание применяется только в качестве дополнительного и только в случаях, специально предусмотренных в Особенной части Уголовного кодекса за совершение совершеннолетними осужденными тяжких и особо тяжких корыстных преступлений (ст. 59 УК);

8) арест, суть которого состоит в содержании совершеннолетнего осужденного в условиях изоляции от общества сроком от 1 до 6 месяцев, несовершеннолетнего – сроком от 15 до 45 суток (ст. ст. 60, 101 УК);

9) ограничение свободы – также новый вид наказания. Сущность этого наказания состоит в содержании лица в уголовно-исправительных учреждениях открытого типа без изоляции от общества, но в условиях осуществления надзора и с обязательным привлечением к труду. Срок наказания может быть установлен судом от 1 до 5 лет. Это наказание не применяется к несовершеннолетним, беременным женщинам, женщинам, имеющим детей возрастом до

64


-----

14-ти лет, лицам, которые достигли пенсионного возраста, инвалидам 1 и 2 группы, военнослужащим срочной службы (ст. 61 УК);

10) содержание в дисциплинарном батальоне военнослужащих. Это наказание применяется только к военнослужащим срочной службы на срок от 6 месяцев до 2 лет, в том числе и в случае замены лишения свободы (ст. 62 УК);

11) лишение свободы на определенный срок. Это традиционное наказание в виде лишения свободы, срок которого установлен от 1 до 15 лет (ст. 63 УК). Сроки лишения свободы несовершеннолетним дифференцированы в зависимости от тяжести совершенного преступления, при этом, оно не может быть назначено за совершение преступления небольшой тяжести, а за совершение особо тяжкого преступления, сопряженного с лишением человека жизни, может быть назначено на срок до 15 лет (ст. 102 УК);

12) пожизненное лишение свободы, которое применяется только в случаях, специально установленных в Особенной части кодекса за совершение особо тяжких преступлений в случаях, если суд не найдет оснований для назначения наказания в виде лишения свободы на определенный срок. В применении этого наказания имеется ряд ограничений. Наказание не применяется к лицам, которые совершили преступление в возрасте до 18 лет, лицам старше 65 лет, а также женщинам, находящимся в состоянии беременности на момент совершения преступления или постановления приговора (ст. 64 УК).

Таков перечень видов наказаний по Уголовному кодексу Украины 2001 года. Анализ Особенной части кодекса не есть предметом этого сообщения, но хочу отметить, что Верховным Судом Украины проведено ряд обобщений судебной практики назначения наказаний, по итогам которого 24 октября 2003 года принято постановление Пленума № 7 «О практике назначения судами уголовного наказания», в котором дано ряд разъяснений по применению каждого вида наказания, совокупности преступлений и совокупности приговоров, назначении более мягкого наказания, чем предусмотрено санкцией закона или более мягкого вида наказания, освобождении от отбытия наказания с испытанием.

Вместе с тем изучение Уголовного кодекса учеными и практиками продолжается, конкретные предложения по реформированию отдельных положений и статей этого кодекса направляются в единый законодательный орган Украины – Верховный Совет Украины. Особое внимание уделяется декриминализации отдельных составов преступлений, поиску и применению наказаний, альтернативных лишению свободы, поскольку в процессе применения кодекса обнаружился ряд недостатков, требующих разрешения на законодательном уровне, необходимости дальнейшего расширения сферы применения наказаний, альтернативных лишению свободы, как в целом, так и по конкретным составам преступлений.

Заложены в Уголовном кодексе Украины 2001 года также возможности внедрения и осуществления восстановительного правосудия. В частности, в Разделе IX (ст. ст. 44-48 УК) предусмотрены общие и специальные правовые основания, а также порядок освобождения от уголовной ответственности виновного лица в связи с деятельным раскаянием (ст. 45 УК), в связи с примирением виновного с потерпевшим (ст. 46 УК), с передачей лица на поруки (ст. 47 УК), в связи с изменением обстановки (ст. 48 УК). Причем, если в первых двух случаях основания для прекращения носят безусловный характер, то в двух других случаях освобождение от уголовной ответственности является правом, а не обязанностью суда.

Освобождение от уголовной ответственности в связи с деятельным раскаянием и в связи с примирением виновного с потерпевшим применяется судом при совершении преступлений небольшой тяжести (ст. 12 ч. 2 УК), ними являются преступления, за которые может быть назначено наказание в виде лишения свободы на срок не более двух лет или более мягкое наказание.

Освобождение от уголовной ответственности в связи с передачей лица на поруки и в связи с изменением обстановки применяется судом при совершении преступлений небольшой или средней

65


-----

тяжести. Преступлением средней тяжести признаётся преступление, за которые может быть назначено наказание в виде лишения свободы на срок не более пяти лет (ст. 12 ч. 3 УК).

Кроме того, ст. 97 УК Украины предусмотрено освобождение несовершеннолетних от уголовной ответственности с применением мер воспитательного характера, предусмотренных ст. 105 УК Украины. Такое решение суд вправе (может) принять при условии совершения преступления небольшой или средней тяжести, а также, если на основании деятельного раскаяния или положительного поведения на момент постановления приговора, лицо не нуждается в назначении реального наказания.

Согласно ст. 105 ч. 2 УК, мерами воспитательного воздействия могут быть: предостережение; ограничение досуга и установление особых требований к поведению несовершеннолетнего; передача несовершеннолетнего под надзор родителей или лиц, которые их заменяют, педагогических и трудовых коллективов или отдельных граждан; возложение на несовершеннолетнего, который достиг 15-ти летнего возраста, обязанности возместить ущерб; направление несовершеннолетнего в специальное учебно-воспитательное учреждение на срок не более 3 лет.

Могут также быть прекращены за примирением потерпевшего с подсудимым дела, которые возбуждаются не иначе, как по жалобе потерпевшего или так называемые дела частного обвинения (ст. 27 УПК).

Примирение может повлечь назначение наказания ниже низшего предела, предусмотренного санкцией закона или более мягкого вида наказания (ст. 69 УК), а также освобождение лица от назначенного наказания с испытанием (ст. 75 УК).

Таким образом, краткий анализ уголовного закона свидетельствует о наличии реальных перспектив для начала развития примирительного правосудия в Украине. В то же время действующий ныне Уголовно-процессуальный кодекс не содержит норм, которые бы давали возможность практического внедрения восстановительного правосудия в Украине. Нет пока и специальных законов по внедрению восстановительного правосудия в судопроизводство, но мы надеемся, что такие нормы или законы будут в ближайшее время приняты Верховным Советом Украины, возможно и путем внесения соответствующих норм в новый Уголовно-процессуальный кодекс Украины, который уже принят во втором чтении.

Следует отметить, что Верховный Суд Украины в 2003-2004 годах проанализировал практику прекращения уголовных дел судами Украины и в связи с тем, что по не реабилитирующим основаниям прекращается от 14 до 18 тысяч дел в год, а также различными подходами к решению вопросов о прекращении дел судами, нами подготовлен проект соответствующего постановления Пленума, принятие которого уже назрело. В этом постановлении мы также постараемся разрешить некоторые вопросы применения восстановительного правосудия.

Практика решения отдельных вопросов применения уголовного и уголовно-процессуального законов путем дачи соответствующих разъяснений в постановлениях Пленума, целью которых является внедрение элементов восстановительного правосудия в практическую деятельность судов у Верховного Суда Украины уже имеется. В частности, в пункте 21 постановления Пленума Верховного Суда Украины № 5 от 16 апреля 2004 года «О практике применения судами Украины законодательства по делам о преступлениях несовершеннолетних» мы предложили судам активнее привлекать общественность к решению вопросов, связанных с преступностью несовершеннолетних, поддерживать деятельность общественных организаций, целью которых ставится примирение между несовершеннолетним преступником и потерпевшим, которое может повлечь прекращение дела или быть учтено при назначении наказания как смягчающее обстоятельство. В постановлении Пленума Верховного Суда Украины № 13 от 2 июля 2004 года «О практике применения, законодательства,

66


-----

которым предусмотрены права потерпевшего от преступлений» имеются рекомендации судам по использованию института примирения, элементы которого имеются в Уголовном кодексе Украины.

В рекомендациях Совета Европы R(99)19 заложен принцип содействия законодательства достижения медиации в уголовном судопроизводстве. Необходимость законодательного закрепления медиации базируется на таких позициях: а) только соответствующее законодательство будет способствовать примирению, а наличие императивной нормы пересилит судейско-прокурорское нежелание применять медиацию при рассмотрении уголовных дел; б) легализация медиации обеспечит ее предсказуемость, даст правовые основания уверенности в выполнении соглашения, в частности тех, которые касаются компенсационных выплат потерпевшим; г) медиация должна быть доступна всем гражданам, а не только тем, которые попали в сферу применения конкретного проекта, чем будет обеспечено конституционное равенство всех граждан перед судом.

Соглашение, достигнутое в процессе медиации, порядок решения, сроки рассмотрения дела и выполнения решения должны быть законодательно закреплены в законе и приравниваться к приговору суда.

Пока необходимость принятие соответствующих законов по применению примирительного правосудия в Украине находится в стадии обсуждения, в том числе на семинарах и конференциях, но уже имеется ряд законопроектов, которые могут стать в повестку Верховного Совета Украины, поскольку необходимость внедрения примирительного правосудия в Украине находит не только понимание нашего общества, но и диктуется рядом объективных причин.

67


-----

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДИТИНИ І ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

Мачужак Ярослава Василівна, суддя Верховного Суду України,

Лавровська Ірина Борисівна, ст. консультант управління узагальнення судової практики Верховного Суду України

Суспільні процеси як дзеркало відображаються на дітях, зокрема на їх злочинності.

Нажаль, суспільство починає звертати увагу на проблеми дітей тільки тоді, коли процеси стають незворотними.

Для судової системи України випала важка роль оцінювати вчинки дітей і виносити рішення, призначаючи різні види та міри кримінального покарання відповідно до діючого законодавства, яке на даний час не відрізняється гуманністю по відношенню до дітей.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про судоустрій” завданням суду є здійснення правосуддя, на засадах верховенства права забезпечуючи захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

У Главі 2 щодо Засад здійснення правосуддя в Україні, пунктом 3 статті 5 передбачена участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Законом України “Про судоустрій” не передбачені суди по розгляду справ, які стосуються неповнолітніх, таких судів, які б не тільки забезпечували захист прав дитини у кримінальному процесі як підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, але що не менш важливо, захист його цивільних прав.

Набуття чинності новим Кримінальним кодексом України і практика його застосування призвели до того, що суспільство стало більш жорстоко оцінювати не тільки злочини, вчинені неповнолітнім, але і більшість правопорушень. Навіть за злочини, за які суспільство повинно вибачати дитину та надавати можливість виправлення, суди призначають позбавлення волі більше 10 років.

Що таке дитина – це маленька людина, особистість, як виховується суспільством і виростає у оточенні в першу чергу дорослих людей. Тобто будь-який негативний з точки зору дорослої людини вчинок дитини – це результат впливу оточення, суспільства в цілому. І тому причина має бути саме у суспільстві. А у тому разі, коли вчинок негативний це означає, що оточення було негативне, чи супутніми були негативні процеси. І якщо більшість злочинів, правопорушень вчиняється дітьми, які виховувалися у сім‘ях де тільки один із батьків бере участь у вихованні, це свідчить або про відсутність часу на виховання і спілкування з дитиною або небажання займатися вихованням дитини. Тобто роль сім‘ї була і залишається головною у вихованні здорового, освіченого, законослухняного покоління. І у цьому випадку суспільство більше уваги повинно приділяти таким сім‘ям.

Якщо злочин вчинено дитиною, яка виховується у повній сім‘ї, де нормальні працьовиті батьки, причинами можуть бути і брак часу, який вони не приділяли дитині і вона попала під негативний вплив друзів; чи занадто сильне опікування дитиною, ставлення її вище за інших із-за чого у неї з‘явилася зоряна хвороба і незначна суперечка з однолітками призвела до злочину. Непоодинокі випадки, коли виявляється, що злочин вчинений дитиною, яка виховувалася у дуже заможній сім‘ї, де батьки дозволяли їй усе, що вона тільки забажає тільки вона б вчилася та слухала їх. Але задоволення усіх

68


-----

бажань без будь-яких зусиль та праці призводить до того, що дитина нічого не хоче робити, кидає навчання і, як результат, порушує закон. Тобто і у цьому випадку роль батьків на першому місці і неправильне виховання стає причиною вчинення злочину.

Що таке злочин вчинений дитиною – це в першу чергу результат відсутності позитивного впливу сім‘ї, школи, суспільства, або в загалі, їх негативний вплив. Це можуть бути і розмови у сім‘ї про неймовірну силу грошей і їх владу над усім і грубе ставлення батьків один до одного і постійний перегляд фільмів, які пропагують силу, секс, уседозволеність. Це може бути і вплив однолітків у школі, які схильні до правопорушень, які вихваляються один перед іншими негативними вчинками. На превеликий жаль причиною можуть бути і приклади вчителів, які вимагають гроші за гарні оцінки і таким чином виховують у дитини приклади того, що шантажем, залякуванням та вимаганням можливо заробити гроші. Це приклади деградації суспільства, знецінення моральних якостей.

Більш відомими прикладами, що призводять до правопорушень і злочинів є брак грошей у сім‘ї, постійне недоїдання, що призводить до того, що дитина починає красти гроші щоб купити собі їжу. Спочатку вона це робить у однолітків, однокласників, у тих з ким навчається у одній школі, залізши до роздягальні, гаманців, кишені, потім у крамниці і робить це до тих пір, поки її не помічають на місці вчинення злочину.

І як повинно діяти суспільство, коли дитина скоює злочин? Кожна дитина – це цілий світ, зі своєї душею, таємницями, бажаннями і, відповідно у кожної дитини свій шлях до вчинення злочину і тому суспільство дуже обережно повинно підходити до кожної. Порушуючи кримінальну справу та притягуючи до кримінальної відповідальності суспільство тим самим зразу зараховує її до іншої групи людей - до вигнанців на яких завжди буде висіти клеймо злочинця. Вихід є? Так, стати на бік дитини, подивитися на світ її очима, зрозуміти, чого їй бракує – і намагатися допомогти.

Затягнувшийся перехідний період нашої країни до ринкової економіки призвів до руйнування позитивних надбань Радянського Союзу таких як патріотичне виховання молоді на прикладі виховної роботи комсомолу, піонерської організації, шефської допомоги старших молодшим, принципами роботи яких також були і повага до старшого покоління, вчителів, батьків, жінки-матері і наполеглива праця; зруйновані соціальні програми, що включали обов‘язковий моніторинг усіх сімей з дітьми від народження і до закінчення школи, надання допомоги на кожну дитину, у тому разі, коли середній прибуток на члена сім‘ї менше прожиткового мінімуму; забезпечення житлом, безпроцентні кредити; можливість безкоштовно оздоровити дитину у санаторії чи у піонерському таборі, причому сім‘ї з дітьми мали можливість отримати таку путівку і у школі і за місцем роботи.

Звернемося до статистики, яку ми отримали за роки незалежності. Якщо у 1992 році було засуджено до різних видів та строків кримінального покарання 11629 неповнолітніх і позбавлення волі було застосовано до 2951 дитини, то за 12 місяців 2004 року 21806 неповнолітніх були засуджені до різних видів та строків покарання, причому до позбавлення волі засуджені 4384 неповнолітніх; до 4947 неповнолітніх застосовані примусові заходи виховного характеру.

Що було зроблено державною не так по відношенню до сім‘ї і до дитини? І кого держава захищає призначаючи дітям позбавлення волі? Свою власність, себе, своє майбутнє? – Держава руйнує себе, своє майбутнє, калічить долю своїх дітей.

Чи правильно вчиняє держава позбавляючи дитину свободи? Чи виправиться дитина? Чи прийде до неї усвідомлення того, що злочин це зло, це погано, це гріх проти іншої людини і суспільства взагалі? Чи отримає суспільство позитивний результат від знаходження дитини певний визначений термін у виправній установі? А що отримає потерпілий від того, що неповнолітній засуджений потрапив у в‘язницю, чи отримає він відшкодування матеріальних та моральних збитків, чи зможе він простити свого кривдника і не помститися у майбутньому?

69


-----

Це не повне коло питань на які мають бути відповіді для попередження рецидиву з боку саме тих, до яких суспільство поставилося як до дорослих і позбавило їх свободи, позбавило їх можливості спілкування з батьками, рідними, близькими, друзями, позбавило того, що ніколи не повернеш - дитинства.

Відбувши покарання діти вийдуть на свободу, і як свідчить статистика більше 50% із них виходять просто на вулицю, так як на час звільнення від них або відмовляються батьки, або вони вже вийшли із віку і не можуть повернутися до дитячого будинку, або їх квартиру “приватизувала держава”, або “люблячі” родичі, або родичі такі, що раніше тільки знущалися над дитиною, і держава позбавляючи таких батьків батьківства забула про цивільні права дитини – її право на житло і не захистила у судовому порядку конституційне право дитини, а дитина боїться повертатися до таких батьків і не знає ні своїх прав ні куди їй звернутися за захистом, за допомогою.

Крім дітей, яких суспільство позбавляє свободи на строк до 15 років, ще існують діти, до яких держава, як єдиний можливий вид виховання застосовує примусові заходи виховного характеру з направленням до школи чи училища соціальної реабілітації. У 2004 році таких дітей було 535. Хто ці діти? Значна їх частина це ті, які не досягли віку кримінальної відповідальності, тобто від 11 до 14 років, причому серед них є і такі, що виховуються і у повних сім‘ях, і у сім‘ї з одним із батьків, у дитячих будинках, у небезпечному оточенні наркоманів, алкоголіків, жебракують. І після виходу цих дітей із школи чи училища соціальної реабілітації також виникає проблема житлова, діти або знову потрапляють у сім‘ю наркоманів чи алкоголіків чи у дитячий будинок з якого знову тікають, чи виявляється, що батьки виїхали невідомо куди а квартиру продали, чи відмовилися від дитини і не пускають його додому. Як результат неповнолітній знову на вулиці. І знову у цьому випадку, суд у особі держави приймаючи рішення про направлення дитини у школу чи училище соціальної реабілітації повинен у обов‘язковому порядку розглянути питання забезпечення цивільних прав дитини – його право на житло при поверненні із школи чи училища соціальної реабілітації. Судовим рішенням має бути накладено заборону на продаж, обмін квартири, коли з‘ясовано, що сім‘я нормальна і у судовому порядку розділено квартиру (примусовий обмін), у тому разі, коли з‘ясовано, що сім‘я алкоголіків чи наркоманів, веде аморальне життя і є необхідність виділити житло для дитини. У тому разі, коли поділити квартиру неможливо (одна кімната), у судовому порядку має вирішуватися питання забезпечення неповнолітнього соціальним житлом. І такою квартирою має забезпечуватися кожний неповнолітній, який опинився у скрутному становищі і виходить із школи чи училища соціальної реабілітації.

У тому разі, коли відомо, що у звичайному дитячому будинку неповнолітній знаходитися не може і постійно з нього тікає, суд має розглядати питання направлення неповнолітнього після закінчення школи соціальної реабілітації до досягнення 16 у дитячий будинок іншого району (області), тобто більше координувати діяльність дитячих будинків різних районів, щоб уникнути негативного впливу близьких та родичів, якщо такий існує.

Суспільство може подолати цю проблему і виправити становище, зокрема значно знизити рівень злочинності і попередити її якщо комплексно підійти до подолання цього явища. Але це має бути комплексний підхід, який охопить і реформування судової системи і, в першу чергу, політика держави повернеться до дитячих проблем. Майже 100000 дітей без опіки та піклування зараз на Україні і починати треба саме з цих дітей. Найкраще середовище для їх виховання це сім‘я і тому, пропаганда усиновлення, - кожній дитині сім‘я може бути одним із можливих шляхів попередження злочинності і забезпечення дитинства дітям, які обділені любов‘ю батьків.

Життя показує, що дитячі будинки не замінюють і ніколи не зможуть замінити сімейного тепла і ця ідея має зріти, розвиватися, пропагуватися і запроваджуватися у реальне життя, як самий надійний спосіб виховання повноцінних дітей. Тобто одним із напрямків політики держави має бути запровадження у життя ідеї усиновлення як ідеального мікросередовища для дитини.

70


----- 71

Що стосується реформування судової системи, то мають бути утворені спеціалізовані суди по розгляду справ, що стосуються неповнолітніх, які також будуть розглядати і цивільні справи і ті, що стосуються сім‘ї, якщо якимось чином зачіпаються інтереси дитини. Як один із елементів ювенальної юстиції є відновне правосуддя. Воно на сьогоднішній день є найкращим виховним фактором, а також таким, що попереджає рецидив. Ідея відновлювального правосуддя полягає у поверненні до давно забутих методів виховання таких як примирення потерпілого та правопорушника (злочинця) шляхом залучення посередників, які б допомогли зробити двом сторонам кроки до примирення. При цьому процес примирення з боку злочинця також має супроводжуватися відшкодуванням матеріальних і моральних збитків у максимальному обсязі. Роль держави у цьому процесі полягає у тому, щоб на законодавчому рівні закріпити можливість примирення для усіх без виключення неповнолітніх незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Якщо результатом такого примирення буде повне відшкодування завданих збитків, повне усвідомлення вчиненого, щире каяття має ставитися питання про закриття кримінальної справи і звільнення від кримінальної відповідальності. Виключення має бути тільки для злочинів проти життя і здоров‘я, у результаті яких особа була позбавлена життя. Але і в цьому випадку обставини справи, спілкування з потерпілими, родичами, примирення з ними та відшкодування збитків нададуть можливість зменшити страждання потерпілим з одного боку, а з іншого усвідомлення вчиненого може бути запорукою у майбутньому попередити з боку цього неповнолітнього наступного злочину. І тому оцінюючи результати такого примирення суддя має також продумати і ставити питання можливого застосування виду покарання не пов‘язаного з позбавленням волі. Що говорить на користь такого підходу? Знову повернемося до загрозливої статистики злочинності серед неповнолітніх. Кожен рік майже до 5 тисяч неповнолітніх застосовують примусові заходи виховного характеру і засуджують більше 21 тисячі неповнолітніх. Якщо порахувати за останні 5 років було засуджено до різних строків та мір покарання 102778 неповнолітніх. Примусові заходи виховного характеру застосовано до 23616 неповнолітніх; 2626 неповнолітніх направлені за 5 останніх років до школи чи училища соціальної реабілітації. Тобто за 5 останніх років судом до 126394 неповнолітніх було застосовано або примусові заходи виховного характеру або засуджено до різних строків та видів кримінального покарання. Через кілька років ці діти виростуть і стануть дорослими. І як ви думаєте вони будуть відноситися до тих, хто за банку огірків позбавив їх свободи. Як може ставитися до суспільства хлопець якому за те, що він покатався на тракторі призначили 12 років позбавлення волі, або той, який бравуючи перед друзями намагався відчинити чийсь Мерседес і йому також призначили більше 10 років позбавлення волі. Чи коштує таке покарання за такий злочин зламаної на все життя долі дитини. Чи можливо знайти інший підхід до оцінки вчинків дітей, які суспільство назвало злочином, готуванням до злочину, замахом на злочин, але воно суспільство передбачило навіть за останні названі дії позбавлення волі? Чи гуманні наші закони до дитини, до нашого з Вами майбутнього? Чи може існують інші спеціальні закони, саме для неповнолітніх, інші методи перевиховання, впливу, навчання, реабілітації? Ця Конференція – великий крок на шляху до запровадження відновного правосуддя як системи, яка будується на моральності, людяності, усвідомленні неповнолітнім злочинцем вчиненого як небезпечного явища, яке спричинило страждання потерпілій стороні, біль, каліцтво, смерть; усвідомлення того, що тільки каяттям перед потерпілим, відшкодуванням завданих збитків можливо досягти примирення, прощення, душевного спокою. Ця Конференція – важливий етап запровадження системи ювенальної юстиції в Україні, метою і завданням існування якої мають бути забезпечення прав дитини, в цілому її цивільних (сімейних, житлових) і її захист від кримінального переслідування, у кримінальному процесі, керуючись принципом верховенства права, застосовуючи реституційний підхід та відновне правосуддя. Думаємо, що наші ідеї і думки сприятимуть тому, що суспільство по-іншому буде дивитися на наше майбутнє.


----- 72

Таблиця 1 Порівняльні статистичні дані за 1992-2004 роки щодо засуджених неповнолітніх і міри кримінального покарання,

призначені засудженим неповнолітнім Засуджено осіб, які скоїли

злочин у віці із числа засуджених

у тому числі у віці:

які виховувались

осіб, які скоїли злочин позбавленi волі на строк Роки

усьо

го; д

инам

іка (“

+”,

“-“) у %

від

нні д

мого ро

ку

ноше

о ин

ул

6ок

14-1

5 років

(абс

.кіль

-ть, %

)1

1-1

7 рів

(абс

.кіль

-ть, %

)1

дівч

ат, (а

бс./%

)1

в сім’ї з

одн

им

із бат

ів

ьк(абс

./%)1

поза с

ім’єю

(в

інер

наті,

т

н дитбу

дику

)

не п

и, не

рацю

вал

вчил

ись

(абс

./)

%

нінн

я

1

в стані а

лк.

сп’я

(абс

./%)1

в стані н

арк.

сп’ян

іння

(абс

./%)1

в групі(а

бс./%

)1

у т.ч.

з участю

до

росл

их

(абс

.%)1

до 1 ро

ку

в

ключ

но

она

ключ

он ключ

онок к

он0

но

мовн

еасуд

жен

ир

ок(абс

.%)1

пд

1 рік до

2 ро

ків

вно

(абс

.%

пад

2 ро

ки до

3 років

в

но(абс

.%

пад

3 ро

ки до

5 рів

вклю

чно(абс.%

понад

5 р. д

о 10

р.

влю

чно

(абс

.%)1

пад

1 р

. до

15

р. включ

(абс

.%)1

усьо

го (а

бс.%

)1

у

зня

(абс

.%)1

відс

троч

ка викон

ання

ву (

абс.%

)1

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 18 191992 11629 1927

16,6% 9702

83,4% 610

5,3% 4428

38,1% 558

4,8% 2932

25,2% 2687

23,1% 18

0,2% 8950

77,0% 2952

25,4% 119

1,0% 456

3,9% 851

7,3% 1055 9,1%

370 3,2%

- 2851 24,5%

1210 10,4%

6041 52,0%

1993

14588 +25,5

2722 18,7%

11866 81,3%

841 5,8%

5481 37,6%

616 4,2%

4295 29,4%

3169 21,7%

357 2,5%

11051 75,8%

4086 28,0%

211 1,5%

581 4,0%

1209 8,3%

1210 8,3%

476 3,3%

- 3687 25,3%

2050 14,1%

7831 53,7%

1994 16901 +15,9

3541 21,0%

13350 79,0%

1157 6,9%

6316 37,4%

683 4,0%

5385 31,9%

3386 20,0%

248 1,5%

13151 77,8%

5109 30,2%

236 1,4%

598 3,5%

1202 7,1%

1716 10,2%

608 3,6%

- 4460 26,4%

2295 13,6%

7533 44,6%

1995 16745 -0,9

3765 22,5%

12980 77,5%

1188 7,1%

6614 39,5%

761 4,6%

5782 34,5%

3468 20,7%

438 2,6%

12774 76,3%

5389 32,2%

321 1,9%

749 4,5%

1279 7,6%

1781 10,6%

797 4,8%

- 4927 29,4%

2593 15,5%

7013 41,9%

1996 19043 +13,7

4135 21,7%

14908 78,3%

1425 7,5%

7658 40,2%

833 4,4%

7142 37,5%

3675 19,3%

747 3,9%

14325 75,2%

6208 32,6%

354 1,9%

904 4,8%

1481 7,8%

1896 10,0%

889 4,7%

- 5524 29,0%

3231 17,0%

8898 46,3%

1997 18363 -3,6

3824 20,8%

14539 79,2%

1339 7,3%

7642 41,6%

876 4,8%

7341 40,0%

3771 20,5%

493 2,7%

13913 75,8%

6196 33,7%

333 1,8%

761 4,1%

1377 7,5%

1779 9,7%

749 4,1%

- 4999 27,2%

3805 20,7%

8213 44,7%

1998 18165 -1,1

4094 22,5%

14071 77,4%

1306 7,2%

7616 41,9%

949 5,2%

7270 40,0%

3406 18,8%

584 3,2%

13622 74,9%

6305 34,7%

401 2,2%

781 4,3%

1312 7,2%

1735 9,6%

716 3,9%

- 4945 27,2%

4019 22,1%

7950 43,8%

1999 17652 -2,8

3942 22,3%

13710 77,7%

1179 6,7%

7456 42,3%

943 5,3%

6920 39,2%

2969 16,9%

586 3,3%

13158 74,5%

6153 34,9%

412 2,3%

712 4,0%

1248 7,1%

1405 8,0%

587 3,3%

- 4444 25,2%

4224 24,0%

7776 44,1%

2000 20016 +13,4

4332 21,6%

15684 78,4%

1216 6,1%

8655 43,2%

1016 5,1%

7887 39,4%

3222 16,1%

492 2,5%

15191 75,9%

7037 35,2%

279 1,4%

754 3,8%

1350 6,7%

1641 8,2%

686 3,4%

- 4810 24,0%

5112 25,5%

8059 40,3%

2001 19741 -1,4

4810 24,3%

14931 75,6%

1246 6,3%

8591 43,5%

1190 6,0%

6953 35,2%

3046 15,4%

410 2,1%

14870 75,3%

7106 36,0%

353 1,8%

796 4,0%

1305 6,6%

1692 8,6%

597 3,0%

- 4743 24,1%

4464 28,0%

5904 37,1%

2002 20104 +1,8

5741 28,6%

14363 71,4%

1233 6,1%

9116 45,3%

1233 6,1%

8119 40,4%

3396 16,9%

126 0,6%

13149 65,4%

6489 32,3%

130 0,7%

660 3,3%

1203 6,0%

1848 9,2%

701 3,9%

27 0,1%

4569 22,7%

245 1,2%

105 0,5%

2003 21111 +5,0

6109 28,9%+

6,4

15002 71,1% +4,4

1300 6,2% +5,4

9694 45,9%+

6,3

1506 7,1% +22,1

7838 37,1%–

3,5

3563 16,9% +4,9

57 0,3% -

54,8

15016 71,1% +14,2

6532 30,9% +0,7

111 0,5% -

14,6

638 3,0% -

3,3

1181 5,6% -

1,8

1971 9,3% +6,7

656 3,1% -

6,6

75 0,4%

4632 21,9% +1,4

66 0,3% -73,1

24 0,1% -77,1

2004 динаміка

(%%)2

21806 +3,3

6478 29,7% +6,1%

15328 70,3% +2,2

1399 6,4% +7,7

9517 43,6% -1,8

1661 7,6% +10,3

7394 33,9%

-5,7

4094 18,8% +14,9

37 0,2% -43,1

15071 69,1% +0,4

6615 30,3% +2,9

194 0,9% +74,8

427 2,0% -33,1

1106 5,1% -6,4

2009 9,2% +1,9

609 2,8% -7,2

39 0,2% -48,0

4384 20,1% -5,7

- -

1 - % розраховувались по відношенню до загальної кількості засуджених неповнолітніх за зазначений період часу 2 - динаміка - збільшення (“+”) або зменшення (“-“) відсотків розраховувались у відношенні і у порівнянні до показників попереднього року


----- 73

Таблиця 2 Порівняльні статистичні дані застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру за 1994-2004 роки

Кількість осіб , до яких застосовано примусові заходи виховного характеру виховувались види примусових заходів у тому числі у

віці: направлено до спеціальної навчально-виховної установи

Роки

усьо

го; ди

наміка

(“+”

, “-“)

4ок

6ок оку %

відно

шенн

і до

попередн

ього

року

з 11 д

о 1

р

ів (абс

.%)1

з 14 д

о 1

р

ів (абс

.%)1

з 16 д

о 18

р

ів (абс

.%)1

в сім

’ї з одн

им із

батьків

(абс

.%)1

поза

сім’єю

(в інтерн

аті,

дитбуд

инку

) (абс.%

)

дівч

ата (

абс.%

)1

не працю

вали

, не в

чили

сь

(абс

.%)1

злоч

ин вчи

нено

в гр

упі

(абс

.%)1

у т.ч.

з участю

дор

осли

х (абс

.,%)1

були

на о

бліку

в органах

в

ішніх с

прав

нутр

сити

ибачення

о

%

обо

би(абс

.,%)1

зобо

в’язано по

про

в

у п

терп

ілого

(абс

.,%)1

зроб

лено

застер

еження

(абс

.,)1

пере

дано

під

нагля

д (абс

.,%)1

зв’язано

відш

коду

вати

запо

діян

і з

тки

(абс

.,%)

обм

ено д

вілл

я і

встано

влено ос

обли

вих

в

ежоз

имог

(абс

.,%)1

у спецш

коли

(абс

.,%)1

у сец

ПТУ

п

%(абс

.,)1

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

17 18 19

1994 3608 155143,0%

1012 28,1%

1045 29,0%

1348 37,4%

101 2,8%

289 8,0%

648 18,8%

1648 45,7%

259 7,2%

579 16,1%

47 1,3%

432 12,0%

2758 76,4%

58 1,6%

- 2506,9%

63 1,8%

1995 6236 +72,8

3432 55,0%

1835 29,4%

969 15,5%

2627 42,1%

203 3,3%

435 7,0%

873 14,0%

2893 46,4%

364 5,8%

898 14,4%

56 0,9%

581 9,3%

4863 78,0%

71 1,1%

- 5779,3%

88 1,4%

1996 6825+9,5

3965 58,1%

2024 29,7%

836 12,3%

2901 42,5%

184 2,7%

481 7,1%

975 14,3%

3629 53,2%

523 7,7%

697 10,2%

63 0,9%

548 8,0%

5551 81,3%

71 1,0%

- 5027,4%

90 1,3%

1997 6602-3,3

3389 51,3%

2090 31,7%

1123 17,0%

2889 43,8%

237 3,6%

419 6,4%

1055 15,9%

3527 53,4%

665 10,1%

677 10,3%

28 0,4%

489 7,4%

5379 81,5%

30 0,5%

- 5298,0%

147 2,2%

1998 6259-5,2

3232 51,6%

2103 33,6%

924 14,8%

2775 44,3%

270 4,3%

408 6,5%

869 13,9%

3342 53,4%

788 12,6%

569 9,1%

21 0,3%

491 7,8%

5057 80,8%

33 0,5%

- 5649,0%

93 1,5%

1999 5155-17,6

2900 56,3%

1644 31,9%

611 11,9%

2332 45,2%

204 3,9%

395 7,7%

672 13,0%

2897 56,2%

807 15,6%

410 7,9%

3 0,1%

375 7,3%

4266 82,8%

3 0,1%

- 4358,4%

74 1,4%

2000 5150-0,5

2914 56,6%

1727 33,5%

509 9,9%

2340 45,4%

160 3,1%

361 7,0%

586 11,4%

2901 56,3%

868 16,9%

405 7,9%

19 0,4%

357 6,9%

4219 82,0%

16 0,5%

- 4508,7%

89 1,7%

2001 4686

-9,0 2707

57,8% 1481

31,6% 498

10,6% 2197

46,9% 218

4,7% 300

6,4% 533

11,4% 2532

54,0% 956

20,4% 377

8,1% 14

0,3% 323

7,0% 3760

80,2% 57

1,2% 6

0,1% 433

9,2% 93

1,0% 2002 4228

-9,8 2417

57,2% 1342

31,8% 469

11,1% 2080

49,2% 222

5,3% 327

7,7% 496

11,7% 2096

49,6% 809

19,1% 367

8,7% -

416 9,6%

3246 76,8%

12 0,3%

65 1,5%

432 10,2%

67 1,6%

2003 4605 +8,9 286362,2%+

18,5

1391 30,2%+

3,7

351 7,6% –

25,2

2328 50,6% +12,0

266 5,8% +19,8

333 7,2% +1,8

526 11,4 +6,0

2326 50,5% +11,0

979 21,3% +21,0

335 7,3% -

8,7

- 3888,4% –

6,7

3600 78,2% +10,9

12 0,3%

78 1,7% +20,0

464 10,1% +7,4

63 1,4% -

5,9 2004

динаміка (%)

4947 +7,4

3287 66,4%+

14,8

1371 27,7% -

1,4

289 5,8% -

17,7

2581 52,2% +10,7

274 5,5% +3,0

395 7,9% +18,6

404 8,2% -

23,0

2228 45,0% -

4,2

757 15,3% -

22,7

319 6,5% -

4,8

- 402 8,1% +3,6

3906 78,9% +8,5

29 0,6% +141,7

75 1,5% -3,9

466 9,4% +0,4

69 1,4% +9,5

1 - % розраховувались по відношенню до загальної кількості неповнолітніх до яких застосовані примусові заходи виховного характеру за зазначений період часу 2 - динаміка - збільшення (“+”) або зменшення (“-“) відсотків розраховувались у відношенні і у порівнянні до показників попереднього року


-----

НЕКОТОРЫЕ АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ СОЗДАНИЯ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ МОДЕЛИ

АЛЬТЕРНАТИВНОГО РАЗРЕШЕНИЯ КОНФЛИКТОВ В СФЕРЕ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПРАВОСУДИЯ

Звонок А.С. Луганская обласная група медиации

Важным компонентом в создаваемой модели восстановительного правосудия на Украине может стать Национальная служба посредничества и примирения (НСПП). При всех сложностях ее становления и развития, службой в настоящее время снят высокий уровень деструктивной конфликтности в социально-трудовой сфере. Перенос деятельности НСПП в сферу семейных, земельных, криминальных и др. рода конфликтов может стать следующим этапом ее развития. Однако, все это требует уточнения позиций и направленности в деятельности НСПП исходя из актуальных национальных приоритетов. Здесь возникают вопросы уровня подготовленности, компетентности, дальнейшей направленности в работе и коррекция деятельности независимых посредников. Необходима коренная переориентация их от трудового арбитража к посреднической деятельности.

Исходя из вышеуказанного, значимым условием выбора отечественной модели альтернативного разрешения конфликтов является поиск новых средств и методов в разрешении конфликтов как по форме, так и по содержанию. Имеется в виду подход к социальным конфликтам не как к анахронизму и социальной аномалии, вплоть до конфликтофобии, а как к новой отрасли человеческого познания,- конфликтологии. Традиционно в современном обществе сложилось представление об интервенции третьей стороны в конфликт, как о стороне, осуществляющей принудительное (силовое) воздействие на участников конфликта с целью его предупреждения или пресечения. В данном случае мы можем говорить о правоохранительных органах, непосредственно предупреждающих или пресекающих конфликты противоправного характера или о судах, разрешающих правовые конфликты с использованием законодательной базы. В настоящее время силовое воздействие (или защита одной из сторон) уступает место интервенции в конфликт, цель которой задать общее конструктивное направление в разрешении конфликта для всех. И не обязательно это только посредничество (медиация). Социопсихотехнологии в разрешении конфликтов такого рода имеют богатый спектр. Достаточно привести их краткий перечень из справочника по глобальному альтернативному разрешению конфликтов, составленному в рамках американо-украинской программы подготовки медиаторов.

Мини-суд. Конфликтующие стороны не хотят ждать суда или оглашения в прессе. Для выслушивания сторон приглашается бывший судья, находящийся на пенсии, способ урегулирования конфликта - мини-суд. Стороны понимают, что суд - дорогая и долгая процедура.

Арбитрация (лат. аrbitror – полагать, считать, думать) – подобная судебной неформальная процедура, где роль судей выполняют т. н. арбитры, в которой стороны участвуют добровольно и представлены адвокатами, излагающими дело с точки зрения подзащитного, а арбитры выносят решение по итогам.

Экспертная оценка (лат. еxpertus – опытный) – добровольный для сторон процесс, в котором третья нейтральная сторона (специалист в области разбираемого конфликта), дает оценку обсуждаемых проблем.

Медиация (лат. мedium – среднее) – процесс посредничества, проводимый при помощи привлечения в дискуссию третьей стороны. Наиболее устоявшаяся и технологично разработанная модель разрешения конфликтов.

74


-----

Негоциация (англ. negotio – вести переговоры) – процесс, в котором участвуют две или более стороны с целью выработки договора по вопросу, представляющему интерес для обеих сторон. Это процесс, в который обе стороны выступают по желанию, навязывать им участие в переговорах никто не вправе.

Фасилитация (лат. fas – дозволенное, можно) – форма переговоров, при которой в процесс вступает третья сторона, помогающая участникам переговоров достичь консенсуса. Фасилитатор - это медиатор, но в меньшей степени, он занимается сближением сторон, снимает барьеры, облегчение движения двух сторон друг к другу.

Консолиация (лат. consilium – совещание, совет, решение, замысел) – форма переговоров, при которой третья сторона сообщает мнение и обобщает решения между противоборствующими сторонами.

Социальное партнерство основано на упреждающей профилактической роли взаимодействующих сторон в потенциальном конфликте, где каждая из сторон заблаговременно выдвигает требования к другой стороне и делает уступки другой, чем упреждают конфликт и переводят его в конструктивное русло. 29

Промежуточные формы альтернативного разрешения конфликтов зависят от множества факторов и, прежде всего, уровня готовности к такого рода работе специалистов - конфликтологов к будущей сферы деятельности.

В этой связи значимым для восстановительного правосудия может стать методологическое основание, исходящее из социально-психологических криминологических теорий, где определяющим выходит социальный, человеческий фактор. Криминологам широко известен факт отсутствия строгого соответствия между характером и уровнем преступности, с одной стороны, и характером и интенсивностью реакции на нее со стороны общества (выраженной, в частности, в уголовном законодательстве) — с другой. Существенными факторами, предопределяющими социальную реакцию на правонарушения, являются не просто вид и распространенность тех или иных преступлений, но и их оценка обществом. Выделяются три модели механизма социального контроля: а) уравновешенная модель; б) модель с преобладающей положительной обратной связью; в) модель с преобладающей отрицательной обратной связью.30

При функционировании социального контроля по типу модели с отрицательной обратной связью снижение ригористичности в оценке индивидуальных действий и возрастание уровня терпимости усваивается индивидом и приводит к сохранению или повышению его самооценки и оценки личной ситуации, что обусловливает рост социальной сплоченности на базе общественных ценностей.

Принятые на отработанных моделях социального контроля нормативно-правовые базы в ряде государств инициировали создание практики ювенальной юстиции и восстановительного правосудия. Однако как показывают источники, где проводился обзор программ восстановительного правосудия, есть большой разброс в проблемах теоретико-понятийного аппарата и практического его воплощения.31 Подавляющее большинство источников посвящено только западной модели и фактически нет данных о не менее продуктивных восточных системах восстановительного правосудия.

29 Звонок О.С. Поклад В.И. “Круглий стіл” як форма посередництва і пом’якшення соціальної напруженості в регіоні //Конфліктологічна експертиза: теорія і методика. К. : Ін-т педагогіки і психології проф. освіти АПН України. Вип. 2. Конфліктологічна експертиза та посередництво в трудових конфліктах. С.29-34. 30 Социальная психология личности. Ред. М.И. Бобнева . М.: «Наука»,1979. С. 159-161. 31 Маерс Д. Международный обзор программ восстановительного правосудия. К.: «Пульсары», 2004. -100 с.

75


-----

В нашей стране разработка нового законодательства велась в последнее время в направлении, которое можно охарактеризовать как серьезную декриминализацию менее опасных деяний, дальнейшую дифференциацию ответственности, гуманизацию исполнения уголовного наказания вообще и в виде лишения свободы в особенности. Освобождение от уголовной ответственности — это институт, органически связанный с природой уголовного права. Его существование предполагает отказ от возмездия как цели наказания, разрыв традиционной связи между преступлением и наказанием, замену принципа неотвратимости наказания принципом неотвратимости ответственности. «Парадокс» эффективности уголовного права заключается в том, что оно тем более социально эффективно, чем менее «уголовным» оно является. Однако для создания действенной модели восстановительного правосудия крайне важно определение общего уровня сложившейся в нашем обществе модели социального контроля и создание на его базе альтернативных систем разрешения конфликтов.

Сложившиеся традиции и опыт ресоциализации несовершеннолетних правонарушителей, накопленный в различных культурах мира, дают возможность для более успешного преломления зарубежного опыта на отечественном уровне. Даже с учетом неоднозначных оценок речь может идти о продуктивных отечественных воспитательных традициях ресоциализации подростков. Уровень социального партнерства с использованием энергии и направленной активности несовершеннолетних в социально приемлемое русло уходит корнями в педагогические инновации А.С.Макаренко и его последователей, где осуществлялось перевоспитание в коллективе и через коллектив с ориентацией на общественно значимые результаты. «Коллективные творческие дела», «педагогика сотрудничества» и другие формы работы с подростками на уровне форм развития социального партнерства могут дать свои положительные результаты. Традиционно восточная система воспитания всегда строилась на этих социальных нормах. Не напрасно в концепции образования Японии зафиксирована необходимость организационных, «коллективистских» форм воспитания, начиная с детского сада и школы.

Исходя из изложенного, нами уже проводится определенная работа по институализации социально-формирующего воздействия на становление и развитие отечественной модели альтернативных систем разрешения конфликтов и готовности к такой работе специалистов - юристов-конфликтологов.

В организационном ключе с 1998 года функционирует Луганское областное отделение Общества конфликтологов Украины, а также областное отделение Криминологической ассоциации Украины. В рамках становления правовой культуры, развития альтернативных систем разрешения конфликтов, региональной системы посредничества и примирения, в Луганской академии внутренних дел МВД им.10-летия Независимости Украины недавно созданы кафедры криминологии, социологии и конфликтологии, юридической психологии, судебной медицины и психиатрии. Уже заключены прямые договора о сотрудничестве с Национальной службой посредничества и примирения и кафедрой психологии, педагогики и конфликтологии Национальнго университета «Киево-Могилянской академии» и территориальным управлением судебной администрации Луганской области. Инициировалось включение в перечень государственного кодификатора профессий профессии специалиста в разрешении конфликтов.

С научно-методической стороны уже несколько лет в учебный процесс вуза внедрена дисциплина «Конфликтология». Подготовлено более десяти публикаций. Дополнительно разработаны и факультативно реализуется программы подготовки специалистов конфликтологов, выступающих в роли посредников и переговорщиков. На очереди выпуск специалистов, желающих получить наряду с дипломом юриста–правоведа сертификат конфликтолога - специалиста в разрешении конфликтов.

76


-----

ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ВІДНОВЛЮВАЛЬНОГО ПРАВОСУДДЯ В ДІЯЛЬНОСТІ КМСН ОВС УКРАЇНИ

Крестовська Н.М., Костова Ю.Б., Семікоп Т.Є.

Як констатує Національна програма “Діти України”: “Захист людини в дитячі роки, коли відбувається духовне, моральне, фізичне становлення особистості, засвоєння національних та загальнолюдських культурних цінностей і коли навіть тимчасові нестатки й помилки дорослих здатні заподіяти шкоду і деформувати її розвиток, має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку нашої держави” [1]. На відміну від інших функцій соціальної держави, спрямованих на сучасність (захист прав трудящих, соціальна допомога інвалідам та безробітним), або на минуле (заслужена винагорода за колишню працю), захист дитинства – це інвестування національного майбутнього: суспільства, держави, громадян.

Сучасне становище дітей в Україні набуває характеру одного з факторів загрози національній безпеці, по-перше, через зниження народжуваності, по-друге, через неспроможність суспільства та держави забезпечити виживання та повноцінний розвиток дитини, по-третє, через зберігання стабільно високої підліткової злочинності.

Залишається досить гострою і проблема адекватного реагування на злочинність неповнолітніх. На нашу думку, значною мірою ця проблематика викликана недосконалістю національного кримінального законодавства, яке є, з одного боку, більш репресивним щодо дітей, ніж щодо дорослих, на що неодноразово звертали увагу дослідники [2], а з другого – нерідко призводить до невиправданого звільнення від відповідальності. Українська судова практика свідчить, що більшість неповнолітніх, які скоїли злочин, звільняються від покарання з випробуванням (67,2 % від усіх засуджених), а приблизно чверть засуджується до позбавлення волі [3]. Така ж приблизно статистика спостерігається і в Росії, де щодо більшості неповнолітніх, які вчинили злочин, реальна відповідальність не застосовується, а до позбавлення волі засуджуються 24 % неповнолітніх [4]. В обох випадках вкрай рідко досягається мета кримінальної відповідальності: в першому випадку неповнолітній відчуває себе безкарним, його жертва – незадоволеною, а спільнота – менш безпечною; в другому випадку жертва теж не отримує відшкодування, неповнолітній, який потрапляє в кримінальне середовище, швидко прилучається до кримінальної практики, а громада отримує замість ресоціалізованої особи криміналізовану.

Попри негативну роль покарання у вигляді позбавлення волі, яке нерідко стає «кримінальним університетом» для неповнолітнього, сама система сучасного карального за своєю суттю кримінального судочинства об’єктивно сприяє криміналізації особистості [5].

Слід погодитись з вітчизняними та зарубіжними авторами, які констатують кризу карального правосуддя (Н.Крісті, Л.М.Карнозова та інші автори Центру «Судово-правова реформа», І.А.Войтюк, В.Землянська) і особливо це стосується правосуддя щодо неповнолітніх. Більш перспективним видається підхід, який отримав назву відновлювального правосуддя (restorative justice). З точки зору Г.Бейзмора та М.Амбрейта, яку ми повністю поділяємо, застосування такого підходу до делінквентної дитини дає можливість досягти трьох цілей, недосяжних у каральному правосудді: жертва отримує реальне відшкодування нанесеної їй матеріальної або моральної шкоди; правопорушник виходить з примирної процедури більш придатним до суспільного життя, оскільки він не тільки усвідомлює і переживає своє діяння, але й намагається ліквідувати його наслідки; громада є більш безпечною [6]. Різні варіанти відновлювальних практик, в тому числі в ювенальній юстиції, відомі багатьом країнам світу.

Разом з тим хотілось би застерегти проти погляду на відновлювальне правосуддя як виключно закордонне, а тому й малоприйнятне для української правосвідомості та практики явище. Принципи відновлювального правосуддя були відомі вже в часи Руської правди, про що недвозначно говорить

77


-----

система викупів (композиції) за злочини про особи, зафіксована в цьому найдавнішому зводі правових норм східних слов’ян.

Погляд на суд як на посередника, спрямованість на примирення сторін є традицією (хоча, можливо, призабутою) національної правової культури, про свідчить хоча б існування та високий авторитет третейських і полюбовних судів на українських землях у складі Великого князівства Литовського [7]. Суд по цивільним і дрібним кримінальним справам у запорізьких козаків, за свідоцтвом столітнього козака М.Коржа, записаного Д.Яворницьким, теж носив відновлювально-примирний характер [8].

Слід зазначити, що і сучасне національне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство створюють певні (хоча й не зовсім досконалі) засади для застосування практики відновлювального правосуддя щодо неповнолітніх. Причому ініціаторами та учасниками таких практик можуть бути не тільки судові, але й правоохоронні органи за обов’язковою участю неурядових організацій, оскільки державного інституту медіації поки що немає.

Авторами пропонується наступна модель застосування практики відновлювального правосуддя у формі медіації в діяльності КМСН у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені малолітніми/неповнолітніми. В ідеальному вимірі вона має включати декілька етапів, що проходять паралельно стадіям дізнання та досудового слідства. Отже, практика відновлювального правосуддя не підміняє собою діяльність правоохоронних органів та судів.

На першому етапі працівники КМСН райвідділів ОВС інформують малолітніх/неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, та їх законних представників про можливість та переваги застосування примирної процедури. Окремо про це інформується також жертва. Такий первісний етап видається досить важливим, оскільки правосвідомість пересічного громадянина України поки що далека від ідей та практики відновлювального правосуддя. Паралельно (безвідносно до конкретної справи) доцільно проведення соціальної реклами у вигляді пізнавальних радіо- та телепередач, розповсюдження буклетів.

На другому етапі правоохоронний орган, який здійснює провадження у справі, дає юридичну кваліфікацію діяння, виявляючи при цьому нормативні перспективи винесення справи на примирну процедуру, і про результати повідомляє координатора (представника громадської організації).

На третьому етапі координатор призначає посередника (медіатора) у примирній процедурі з-поміж осіб, які мають відповідні професійні знання та уміння. Посередник проводить попередні зустрічі з правопорушником та його сім’єю, потім з жертвою, виявляючи можливості для застосування медіації, організує та проводить примирну зустріч. Результатом примирної зустрічі може бути:

а) примирення потерпілого та малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, без відшкодування шкоди;

б) примирення потерпілого та малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з подальшим відшкодуванням шкоди;

в) недосягнення примирення з одночасним дійовим каяттям малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння;

г) недосягнення примирення.

В перших двох випадках матеріальним та документальним результатом примирної процедури є примирна угода сторін.

Зрозуміло, що сторони можуть відмовитись від примирної процедури або не досягти згоди на примирній зустрічі. В будь-якому випадку посередник оформляє свої дії як звіт, який передається органу, який

78


-----

здійснює провадження у справі. У випадку позитивного результату примирної зустрічі до звіту додається також примирний договір, типова форма якого узгоджується з судовими органами.

І, нарешті, неповнолітній правопорушник шляхом власних дій відшкодовує моральну або матеріальну шкоду, нанесену жертві, що оформляється заявою жертви.

Всі матеріали примирної процедури передаються до правоохоронних та судових органів і стають підставою для винесення рішення у справі.

На наш погляд, пропонована форма примирної процедури у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, може сприяти просуванню ідей та практики відновлювального правосуддя в Україні.

Література:

1. Додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми “Діти України” на період до 2005 року: Затверджені Указом Президента України від 24 січня 2001 р. № 42/2001// Офіційний вісник України. – 2001. - № 4. – Ст.114.

2. Бурдін В.М. Проблемні питання застосування кримінальних покарань до неповнолітніх; Сахарук Т.В. Проблеми призначення покарання неповнолітнім// Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. праць. Вип.8. – Х., 2004. – С.53-59.

3. Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність// Вісник Верховного суду України. – 2003. - № 4(38). – С.25.

4. Восстановительное правосудие/ Под ред.И.Л.Петрухина. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2003. – С.105.

5. Флямер Р., Карнозова Л. «Детская юстиция». Обзор экспериментальных проектов в России// Движение за ювенальную юстицию в современной России. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2003. - С.77-78.

6. [Bazemore G., Umbreit M.] Balanced and Restorative Justice for Juveniles: A Framework for Juvenile Justice in the 21th Century. - University of Minnesota & Florida Atlantic University, 1997. – P.14.

7. Ковальова С. Третейські суди на українських землях Великого князівства Литовського// Держава і право: Зб. наук. праць. – К., 2001. - № 13. – С.68-72.

8. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. Т.1. – К.: Наукова думка, 1990. – С.194-197.

79


-----

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ: МОДЕЛЬНИЙ ЮВЕНАЛЬНИЙ СУД І ВІДНОВЛЮВАЛЬНЕ ПРАВОСУДДЯ

В ПРОЕКТІ ХАРКІВСЬКОГО ГРОМАДСЬКОГО ЦЕНТРУ „МОЛОДЬ ЗА ДЕМОКРАТІЮ”

Овчарова Г.Б. Координатор програм

Харківського громадського центру «Молодь за демократію»

Проблема здійснення судочинства по відношенню до неповнолітніх з кожним роком набуває все більшої актуальності: з однієї сторони про це говорять громадські діячі, які займають активну позицію щодо захисту дитини, з іншої - науковці і практики, які, відповідно, з наукової і практичної точок зору обґрунтовують необхідність особливого вирішення справ за участю неповнолітніх. Проте і до цього часу вони не в змозі однозначно визначити доцільність, мету, завдання, структуру системи особливого вирішення справ за участю неповнолітніх. Але ні у кого не викликає сумніву, що це має бути побудована на закономірностях розвитку дитини, логічно вивірена, науково обґрунтована, організаційно завершена система захисту дитини, яка вчинила злочин, потерпіла від злочину, вчинила інше правопорушення, чи відносно якої було вчинено правопорушення або вчинено інше порушення її прав, до складу якої входили би не лише уповноважені державні судді, а краще, суди, але і державні органи і громадські організації, що застосовують свої повноваження для захисту дитини. Таку систему органів і зв’язків між ними у різних видах прийнято вважати ювенальною юстицією.

У межах програми по удосконаленню системи ювенальної юстиції як комплексної системи спеціалізованого державного і громадського забезпечення і захисту прав дитини Харківським громадським центром „Молодь за демократію” у 2003 -2005 рр. реалізується проект „Модельний ювенальний суд - крок до вдосконалення ювенальної юстиції в Україні”, що націлений на:

• вдосконалення системи правового захисту дітей в судах через впровадження спеціалізації "Ювенальний суддя" та створення умов для розбудови в Україні системи ювенальних судів (на базі одного з районних судів створено модельний ювенальний суд);

• вдосконалення системи соціального і правового захисту всіх дітей до 18 років через систему служб у справах неповнолітніх (Служба захисту прав неповнолітніх);

• підвищення ролі громадських організацій в реагуванні на кримінальні конфлікти за участю неповнолітніх, підтримка громадських ініціатив в сфері карної юстиції.

Модельний ювенальний суд, створення якого розпочато в травні 2004 року на базі Дерагічівського районного суду, — це звичайний суд міського рівня з високоефективною організацією апарату, спрямований на забезпечення судової діяльності при чіткому розмежуванні процесуальних і адміністративно-управлінських функцій, з високим рівнем судочинства, в якому запроваджена спеціалізація двох суддів на розгляді справ, що зачіпають права і законні інтереси неповнолітніх, і введена посада спеціаліста з пробації.

Ювенальні судді уповноважені розглядати як кримінальні справи по відношенню до неповнолітніх, так і цивільні (наприклад справи щодо встановлення опіки та піклування, позбавлення батьківських прав і т.і.), а також справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх.

Спеціаліст з пробації уповноважений працювати з правопорушником як на досудовому етапі задля оцінки ризику повторних правопорушень і запобіганні їх скоєння, оцінки можливості досудової медіації або ефективних форм покарання з метою підготовки довирокових звітів для судді, так і на після судовому етапі задля організації і здійснення нагляду за виконанням покарань у громаді, превентивного

80


-----

контролю, здійснення піклування щодо засудженого в місцях позбавлення волі та нагляду за їх поведінкою після звільнення.

Що ми розуміємо під створенням умов для роботи модельного ювенального суду. Це:

• відповідна професійна підготовка суддів;

• необхідне матеріально-технічне забезпечення судів, яке безпосередньо пов’язано з організацією процесу судочинства та підвищенням його ефективності;

• включення в практику МЮС діяльності соціальних робітників, які мають бути відповідними як за ретельний збір інформації для судів по конкретному неповнолітньому та оточуючому його середовищу, так і за процес ресоціалізації дитини;

• підготовка таких соціальних працівників і вдосконалення механізмів їхньої роботи;

• розробка програми моніторингу результатів діяльності соціальних працівників;

• створення стандартів роботи соціальних працівників і форм підвищення їхньої кваліфікації;

• відповідна професійна підготовка практикуючих юристів, які спеціалізуються на представленні інтересів неповнолітніх;

• забезпечення представництва інтересів неповнолітнього на всіх стадіях карного процесу;

• включення в практику МЮС процедур відновлювального правосуддя;

• підготовка ведучих програм відновлювального правосуддя і удосконалення механізмів їхньої роботи;

• забезпечення роботи групи відновлювального правосуддя;

• підготовка оглядів судової практики по справам неповнолітніх;

• вивчення та узагальнення досвіду спільної діяльності в області ювенальної юстиції різних органів і структур.

У рамках співпраці з Українським Центром Порозуміння нами були проведено 3 презентації програми відновлювального правосуддя для трьох цільових груп нашого проекту: працівники районних служб у справах неповнолітніх, офіцери районних кримінально-виконавчих інспекцій, судді районних і апеляційного судів Харківської області; здійснена підготовка ведучих програм відновлювального правосуддя, розробляються механізми роботи групи відновлювального правосуддя по урегулюванню конфліктів за участю неповнолітніх з різними структурними підрозділами системи ювенальної юстиції.

На сьогодні ми відпрацьовуємо три способи залучення групи відновлювального правосуддя в процес по урегулюванню конфліктів за участю неповнолітніх через систему:

1. служб у справах неповнолітніх; 2. судів; 3. кримінально-виконавчих інспекцій.

У першому и другому випадках ми намагаємось розрішити конфлікт на досудовому етапі, в третьому – на після судовому етапі задля запобігання здійснення повторних злочинів.

81


-----

Як здійснюється відбір справ на медіацію в суді див. в докладі Швецової Л.А. „Восстановительное правосудие при рассмотрении криминальных дел с участием несовершеннолетних в судах», я ж зупинюся на механізмі передачі справ на медіацію з боку служби у справах неповнолітніх.

Інформація про здійснення правопорушення неповнолітнім має бути зафіксованою районним відділом кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Згідно Статті 5 Закону України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх” кримінальна міліція у справах неповнолітніх зобов’язана „інформувати відповідні служби у справах неповнолітніх про неповнолітніх, які затримані чи обвинувачуються у вчиненні злочинів”. Оскільки, кримінальна міліція також зобов’язана „виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення”, то разом з Службою у справах неповнолітніх, яка є законним представником неповнолітнього, вони можуть визначити можливість проведення програм по усуненню шкоди та примиренню потерпілого і правопорушника.

На сьогодні всі районні відділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх і суди Харківської області проінформовані про можливість здійснення нашим центром таких програм, але поки що через службу у справах неповнолітніх к нам звернулися по 3 справам, через ювенальний суд при Дергачівському районному суді – по 2 справам.

82


-----

ФОРМУВАННЯ ЗМІСТУ І НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПІДГОТОВКИ ПОСЕРЕДНИКІВ

Ніна Гайдук, Олеся Бік

У процесі розвитку демократії і становлення громадянського суспільства в Україні, яка на даному етапі долає численні соціально-економічні проблеми, виникає потреба у впровадженні нових підходів, які дозволили б вирішувати проблеми та розв’язувати конфлікти у різних сферах суспільного життя з позиції непротистояння. Одним із таких підходів, що вже здобув широке міжнародне визнання та практичне застосування, є посередництво. Сприйняття посередництва як нової сфери професійної діяльності піднімає ряд питань, зокрема, щодо його особливостей, а також професійної підготовки фахівців до здійснення цього нетрадиційного підходу до розв’язання конфліктних ситуацій. Розгляд посередництва, хоча і представлений великою кількістю публікацій, переважна частина яких є іншомовними, не забезпечує достатнього рівня поінформованості в українському суспільстві стосовно цього альтернативного способу вирішення суперечки. Разом з тим є перші приклади того, що у вищих закладах освіти України вже започатковано процес впровадження нових навчальних програм для підготовки посередників з числа майбутніх соціальних працівників, економістів, правників, а також представників інших професій [1, 3]. У зв’язку з цим виникає потреба пошуку ефективних шляхів професійної підготовки фахівців для нової в Україні сфери професійної діяльності.

Підготовка посередників у міжнародній практиці розвивається в напрямі професіоналізації і відображає широкий спектр підходів до посередництва як до зрілої професії, а також різноманітних форм навчання – від інтенсивних курсів, спрямованих на вироблення вмінь, до програм на здобуття ступеня доктора наук. Студенти коледжів та університетів навчаються ефективно керувати розв’язанням конфліктів у бізнесі, адміністративній діяльності, кримінології, праві, освіті, психології тощо.

Посередництво робить свої перші кроки і в Україні, в галузі професійної освіти зокрема. На сьогоднішній день існує більше десяти вищих закладів освіти, які готують фахівців для сфери “соціальна робота”. Серед них такі відомі, як Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, Ужгородський національний університет, Національний університет “Київський політехнічний інститут” та інші. Проте зазначимо, що конкретні кроки в напрямі підготовки соціальних працівників до здійснення посередництва робить Національний університет “Львівська політехніка”. Моделлю професійної освіти у сфері соціальної роботи, створеною і впровадженою у Львівській політехніці у співпраці з Факультетом соціальної роботи Манітобського університету (м. Вінніпег, Канада) в рамках виконання міжнародного канадсько-українського проекту “Реформування соціальних служб” (1999 – 2003 рр.), передбачено, зокрема, викладання навчальних курсів з посередництва та вирішення конфліктів для студентів бакалаврату (курс “Посередництво і вирішення конфліктів”) і магістратури (курс “Управлінські аспекти посередництва при розв’язанні конфліктів”). Основною метою цих дисциплін є підготовка соціальних працівників до здійснення посередництва. Одночасно кафедра соціології та соціальної роботи, яка готує соціальних працівників, проводить практичні семінари – тренінги з посередництва та вирішення конфліктів для представників сфери соціальних послуг [2]. У 2003 році у м. Львові зареєстровано громадську організацію “Асоціація посередників”, яка спрямовує свої зусилля на підвищення рівня поінформованості в українському суспільстві стосовно посередництва, а також сприяє впровадженню відповідних соціальних послуг, зокрема у роботі з родинами. Існують і інші приклади асоціацій, груп посередництва/медіації та навчальних програм, за якими до здійснення АРС готують фахівців у сферах права і економіки тощо [3]. У тому, що в Україні розпочата і здійснюється підготовка фахівців різних професій до здійснення посередництва, головним чином, соціальних працівників і юристів, можна побачити відображення певних тенденцій. Вони сформувалися у світовій практиці за умов, коли послуги посередництва переважно надають правники (доволі часто прихильники директивного підходу до цього

83


-----

альтернативного способу розв’язання суперечки), і соціальні працівники (які акцентують його трансформативну модель), що, у свою чергу, знаходить пояснення у специфіці цих двох професій.

На практиці, залежно від обставин, ефективне застосування посередництва у тій чи іншій ситуації може визначатися, більшою чи меншою мірою, потребою у певній базі спеціалізованих знань посередника. Наприклад, у конкретній ситуації розлучення посередник повинен бути обізнаним із законодавством про шлюб, специфікою врегулювання фінансових та майнових питань, а також із особливостями розвитку дитини, динаміки сім’ї, реакції дітей та дорослих на розрив родинних стосунків. Аналогічні спеціальні знання можуть бути також потрібні в контексті вирішення виробничих конфліктів, розв’язання бізнесових суперечок тощо. Такі знання дають посереднику можливість ефективно та чутливо справлятися з питаннями, що є характерними для конкретної ситуації, та гарантують, що жодна важлива проблема не буде залишена поза увагою.

Соціальні працівники мають навички і знаряддя для того, аби стати посередниками через те, що вони здавна виконували цю роль, здійснюючи професійне втручання у практиці соціальної роботи. Працюючи з “системою клієнта”, незалежно, чи цим клієнтом є окрема особа, сім`я, група, громада чи суспільство, соціальна робота бере на себе роль партнера у стосунках, де потреби “системи клієнта” і його основне право на самовизначення є найважливішими завданнями. Дотримуючись своєї системи цінностей, соціальна робота часто обирає активістську орієнтацію і виступає на захист змін у соціальних службах, що ефективніше б реагували на потреби вразливих груп суспільства [3, с.9].

Навчальна програма з соціальної роботи в Національному університеті “Львівська політехніка” розроблена для підготовки генералістичних фахівців-практиків. Ця програма професійної освіти ґрунтується на визначенні генералістичної практики як застосуванні бази еклектичних знань, професійних цінностей та широкого спектра умінь та навичок з метою здійснення впливу в мікро-, мезо- та макросистемах заради змін у контексті чотирьох основних процесів: (1) прийняття широкого діапазону професіональних ролей, (2) використання критичного мислення, (3) дотримання процесу запланованих змін, (4) наголосу на наснаженні клієнта [2, с. 21].

Поєднання теорії і практики є основною характерною ознакою цієї програми професійної освіти та знаходить відображення у назвах і змісті курсів, включених до навчального плану (табл.1). Студентів спеціальності “Соціальна робота” навчають працювати спільно з клієнтом у партнерських стосунках, що, у свою чергу, відповідає потребі реагувати на проблеми соціального функціонування [2, c.22]. Студентів готують допомагати людям у вирішенні як їхніх індивідуальних особистих питань, так і дуже широких проблем, що впливають на всю громаду.

Процес формування програми професійної освіти в галузі соціальної роботи супроводжувався нововведеннями і певними труднощами. Одним із таких нововведень було впровадження навчальних курсів, яких немає у навчальній програмі Манітобського університету, а також не мали аналогів у вищій освіті України. Прикладом таких курсів є саме “Посередництво і вирішення конфліктів” (семестр 5).

Згідно з принципами соціальної роботи та нормами викладання цей курс ґрунтується на інтерактивному підході, при застосуванні якого студент є активним учасником навчального процесу. Навчальний матеріал викладається в процесі короткотривалих лекцій із застосуванням унаочнення та роздаткових матеріалів. Очікується, що студенти регулярно опрацьовуватимуть рекомендовану літературу. Інтеграція навчального матеріалу і розвиток незалежного критичного мислення підкріплюються в процесі аудиторних дискусій, роботи в групах в аудиторії і поза її межами, а також під час виконання індивідуальних та групових завдань.

Робота в аудиторії також характеризується поєднанням теорії і практики. Презентація лекційного матеріалу, практичні вправи та обговорення у групі поєднуються в межах одного аудиторного заняття у процесі застосування інтерактивних, “спрямованих на студента”, методів викладання. Значна увага

84


-----

приділяється роботі в малих групах, оскільки значний обсяг роботи виконується саме на основі групової діяльності. Як наслідок того, що цей курс має вагомий практичний компонент з наголосом на роботі в групах, а також формуванні практичних умінь, відвідування занять та участь у виконанні практичних вправ є першочерговою вимогою. Студентам, які пропускають заняття, буде дуже важко надолужити прогаяне у вивченні навчального матеріалу. Велика кількість пропущених занять незалежно від причин пропуску може потягнути за собою отримання незадовільної оцінки.

Курс підготовки посередників умовно поділяється на три великі взаємопов’язані блоки:

• природа конфлікту та підходи до його вирішення, • модель посередництва, • застосування посередництва.

Теоретичною базою для ролі посередника є теорія конфлікту. Теорія систем виступає теоретичною базою практики соціальної роботи. Стимулювання взаємодії між системами, такими, як індивіди і групи, організації і громади не обов’язково дає взаємоприйнятний результат. Натомість може мати місце подальший тиск з боку більш потужної системи на менш сильну. Визнання конфлікту між системами пропонує контекст для ролі посередника.

Отже, для застосування практики вирішення конфлікту студенти повинні володіти знаннями про природу та динаміку конфлікту, загальні принципи теорії вирішення конфліктів, природу гніву та його роль у конфлікті, природу кривди в міжособистісних стосунках, перелік та розуміння різноманітних підходів до вирішення конфліктів, елементи культури в конфлікті та вирішенні конфліктів, особисті підходи до конфліктних ситуацій та їх вплив на вирішення конфлікту

Другий великий блок нашої навчальної програми, викладений у посібнику “Модель процесу посередництва: концепції, методи та прийоми” укладеному Андрієм Журавським (магістр гуманітарних наук, магістр соціальної роботи, фахівець з посередництва, викладач коледжу Менно Сімонз Вінніпезького університету (Канада)) та Ніною Гайдук (філолог-германіст, магістр соціальної роботи, завідувачка секції соціальної роботи кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету “Львівська політехніка” (Україна)) і виданому друком у рамках виконання Канадсько-Українського проекту “Реформування соціальних служб” (1999 – 2003 рр.) для потреб програми професійної освіти в галузі соціальної роботи, створеної в Національному університеті “Львівська політехніка”. Вперше це видання було використано на практиці під час викладання курсу “Посередництво та вирішення конфліктів” як частини навчальної програми бакалаврату з підготовки соціальних працівників. Посібник призначений для використання як викладачами, які читають навчальні курси з посередництва, так і студентами під час підготовки до практичних занять із таких курсів. У цьому блоці подано не лише загальні принципи та елементи посередництва, а й особливості стратегічного управління процесом посередництва та вміння, необхідні для посередника. Стадії моделі процесу посередництва представлено з ілюстрацією на прикладі сценарію розгляду справи [4].

Під час еволюції практики посередництва сформувалася низка моделей процесу посередництва. Основна відмінність між ними полягає у деякій зміні способу, який викладачі / практикуючі фахівці обирають для розташування матеріалу, що представляє різні стадії моделі процесу посередництва. Проте з точки зору наявності основних компонентів ці моделі залишаються достатньо подібними. Модель процесу посередництва, представлена нашою програмою, є продуктом певного набутого авторами досвіду навчальної діяльності у сфері розв’язання конфліктів та досвіду, отриманого при безпосередньому наданні послуг з посередництва. Вона пропонується як універсальна модель і ґрунтується на погляді, згідно з яким посередництво як засіб розв’язання конфліктів є придатним для широкого застосування у різноманітних ситуаціях включно з міжособовими, сімейними, освітніми справами та такими, що пов’язані з місцем праці, проживання, бізнесом, а також національними та

85


-----

міжнаціональними відносинами. Залежно від вимог контексту, в якому здійснюється посередництво, а також від умінь та досвіду посередника специфіка цієї моделі може бути дещо змінена.

Загалом посередництво можна окреслити як процес вирішення проблем, що ґрунтується на використанні структури, процесу та принципів ефективного спілкування. При тому, що цей підхід до розв’язання конфліктів видається оманливо простим, його успішне застосування на практиці вимагає відповідного рівня професійних умінь та майстерності. Як і будь-яке втручання у справи людини, посередництво може виявитися невдалим і, ймовірно, навіть завдати шкоди, якщо особа, яка бере на себе обов’язок керувати процесом конструктивного вирішення конфлікту, не є відповідно підготовленою до цього або вправною. Як і в інших сферах роботи з людьми, посередництво вимагає певного рівня самоусвідомлення ролі посередника. Як мінімум, посередники повинні визнавати межі своєї бази знань та вмінь, необхідних для посередництва, для того, аби не дозволяти собі заходити у ті сфери, що перебувають за межами їхньої компетенції. Основним принципом посередництва є те, що учасникам принаймні не повинні завдати шкоди в цьому процесі.

Роль соціального працівника як посередника не є просто функцією об’єктивного, незацікавленого, безстороннього третього учасника, який здійснює професійне втручання, а є роллю, що призначена допомогти “зібрати” проблеми для обговорення за столом переговорів і сприяти ефективному спілкуванню, що веде до рішення в рамках ціннісної шкали професії “соціальна робота”. Мета і місце посередництва у вирішенні проблеми є невід’ємними чинниками у визначенні практики соціальної роботи [5, 2]. Допомога екосистемам клієнта набути сили і снаги для ведення переговорів з метою вирішення проблеми, є необхідною стратегією, скерованою на наснаження у практиці соціальної роботи. Ця роль повинна виходити за межі розв’язання лише існуючих конфліктів та охоплювати управління соціальною роботою і попередження майбутніх суперечок. Посередництву, в свою чергу, слід взяти на себе дуже важливу роль у виконанні завдань соціальної роботи в суспільстві [6].

Література:

1. Гайдук Н., Журавський А. Основи посередництва: концепції, методи та прийоми // Навчальний посібник. – Національний університет “Львівська політехніка”, 2001.

2. Реформування соціальних служб. Зб. наук. праць. – Національний університет “Львівська політехніка”, 2003.

3. Черепухин А. В. Система альтернативного разрешения конфликтов // Учебно– методическое пособие для высших учебних заведений. – Харьков: Торнадо, 2001.

4. Модель процесу посередництва: концепції, методи та прийоми: Посібник. 2-ге вид., доп. / За ред. А. Журавського, Н. Гайдук. – Вінніпег; Львів: Малті-М, 2004. – 151 с.

5. Актуальні проблеми професійної підготовки фахівців соціальної роботи в Україні і за рубежем. Зб. наук. праць.- Ужгородський національний університет, 2003.

6. Picard, C.A. (1998). Mediating interpersonal and small group conflict. Ottawa: The Golden Dog Press.

86


-----

87


-----

АЛЬТЕРНАТИВНІ ВИХОВНІ ВПЛИВИ НА НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Л. Максимович, С. Бєляєва ЗУЦ „Жіночі перспективи”, Львів

Медіація між малолітнім правопорушником та жертвою, чи постраждалим (ою).

Що виграємо ми, суспільство від проведення медіації?

Підняття свідомості – процес допомоги особі чи групі осіб стати свідомими та чутливішими до існування певної соціальної умови, проблеми чи ідеї, які раніше викликали у них мало зацікавленості (Англо-український термінологічний словник-довідник із соціальної роботи, Львів 2004р., Міністерство освіти України, НУ “Львівська політехніка”, Манітобський університет).

Майже щодня нам, фахівцям, що допомагають постраждалим жінкам, доводиться опинятись в емоційному просторі людського болю і страждання, кривди і жалю, бажання помсти чи, навіть, думок про самогубство.

Емоції та почуття, найчастіше болісні і негативні, інколи переповнюють і душі і серця наших клієнток, а по великому рахунку, сферу їхнього психічного здоров’я.

Кожна п’ята заміжня клієнтка, що звертається по допомогу в наш Центр, має проблеми у сім’ї. Це, в першу чергу, скарги на взаємостосунки з чоловіком, (найчастіше алкоголіком і кривдником) і з сином (рідше донькою) підлітками.

Чому батьки, вчителі, сусіди, дільничні говорять про них: „Це якісь дебіли, раніше таких не було?”

Чому вони йдуть з дому, тряскаючи дверима, ображаючи батьків, тікають зі школи і опиняються із своїми однолітками в підвалах та скверах, а тепер все частіше біля ігрових автоматів та у комп’ютерних клубах? З цигаркою чи пляшкою у руках?

Чому малолітня агресивність стає нормою поведінки в підлітковому середовищі?

Чому?

Присутня тут аудиторія різними шляхами намагається вберегти суспільство від малолітніх правопорушників та дорослих злочинців.

Як врятувати нас?

Караючи їх.

На думку кримінологів багатьох країн, темпи приросту злочинності у світі випереджують темпи приросту народонаселення. Така тенденція збережеться і в майбутньому.

За влучним висловом російського кримінолога В.В. Лунєєва, людство потрапило у „кримінологічний капкан”. Статистка стверджує про надзвичайний зріст дитячої, підліткової молодіжної, а також організованої та корупційної злочинності. Зрештою, вам це відомо більш докладно. Зрозуміло, що держави не можуть не реагувати на таку загрозу.

88


-----

Як правило, реакція держав полягає в активізації інституту покарання за вчинені злочини:

• розширенні складів злочинів у кримінальному законодавстві, • збільшенні жорстокості покарання за наявні склади злочинів, • скороченні дискреційних повноважень суддів тощо.

Такий підхід призвів до збільшення кількості ув’язнених у тюрмах, а, відтак, зростання витрат держав на їх утримання. А головне полягає у тому, що каральний характер відповіді держави на злочин підвищує „сумарну агресивність” суспільства і зумовлює розширене відтворення злочинності, так вважають світові та вітчизняні вчені.

У своєму передньому слові до книги „Розвиток медіації в Україні. Польсько-українська співпраця” пані І. Войтюк розвиває думку стосовно зміщення акцентів покарання злочинців на інші способи реакції на злочин, зокрема, відновне правосуддя. Цей термін зацікавив нас як достатньо змістовне поняття альтернативної форми реагування на покарання правопорушників.

Чому нас - соціальних працівників, що працюють у сфері надання соціальних послуг потерпілим жінкам це зацікавило?

У відновному правосудді та медіації прихований глибокий виховний і психологічний вплив на кривдника, зокрема це стосується і малолітніх правопорушників.

Програма примирення, яка в Україні робить перші кроки, має зайняти своє чільне місце у нашому суспільстві.

Працюючи з постраждалими жінками, ми завжди інтуїтивно відчували, що кривднику, чи злочинцю добре було б почути те, про що розповідає консультантці жертва, побита, принижена жінка, зґвалтована дівчина, налякана школярка, у якої в сквері зірвали малолітні злочинці золотий ланцюжок з шиї. Їх болісні емоції, страх, образа, гнів, почуття помсти, зневага до всіх оточуючих, до себе або ідентифікація кривдників з усіма чоловіками не може залишити байдужими будь кого.

Ми - фахівці, психологи, психотерапевти, юристки, соціальні працівники кризових центрів усвідомлювали, що нам дуже бракує дійового механізму впливу на кривдника, адже ми не можемо захистити дівчинку від ґвалтівника чи злодія. І в той самий час дуже хотілось, щоб і сама постраждала певним чином мала б вплив на покарання ґвалтівника чи злодія. Як?

Відновне правосуддя, медіація, програма примирення - саме такий механізм.

Як ним оволодіти? І хто має володіти цим механізмом?

За визначенням Тоні Маршалла „Відновне правосуддя - це процес, за допомоги якого сторони, причетні до злочину, спільно вирішують як обходитись з його наслідками і які висновки зробити на майбутнє”. Це означає, що за столом порозуміння знаходяться кривдник, жертва і посередник чи медіатор. Яка їх мета? Не засадити малолітнього правопорушника чи злочинця в тюрму, а пошукати і знайти, якщо це можливо, альтернативні способи виховного впливу на нього.

Нам відомо, що потерпілі лише формально наділені правами як самостійні учасники кримінального процесу в Україні. Насправді ж, потерпілі практично не мають впливу на характер вироку. Все вирішує суд.

Потерпілі не мають впливу на компенсацію ні моральних, ні матеріальних, ні психічних втрат, що зазнали від злочинця чи малолітнього правопорушника.

89


-----

У той же час як процес медіації між потерпілою (жертвою) та правопорушником (кривдником) може суттєво змінити хід подій для обох сторін.

Кривдник має можливість почути від потерпілої все, що вона відчувала під час скоєння злочину і ця можливість відчути чужий біль, а ще усвідомити те, що саме від постраждалої залежить його доля, може багато що змінити у мисленні і поведінці кривдника.

Медіатор, який спеціально підготовлений до проведення такої роботи, відіграє одну з ключових ролей у цьому процесі примирення чи порозуміння, чи пошуку компромісу.

На жаль, судочинство не працює на усвідомлення злочинцем чи правопорушником наслідків вчиненого зла, а зосереджене лише на покаранні останнього.

Таке спрямування кримінального судочинства лише на покарання не може і не дає позитивного впливу для суспільства в цілому. Особливо, коли на лаві підсудних - неповнолітній.

Світова практика стверджує, що є реальний шлях змінити це.

• Ми вважаємо, що використання медіації у конфліктних ситуаціях, кримінальних справах як гнучке розв’язання проблем є доповненням або альтернативою для традиційного судового розгляду.

• Для наших клієнток так само важливо, щоб жертва мала шанс до діалогу з правопорушником для отримання вибачень і певної компенсації за спричинену шкоду.

• Медіація суттєво може змінити свідомість людини. Особа отримує можливості для нових, більш конструктивних і менш репресивних заходів у вирішенні тієї чи іншої справи.

• Зрозуміло, що медіація потребує певних навичок, умінь та спеціальної освіти.

Саме тому, наша неурядова організація, яка довший час працює у правовому, економічному та соціально-психологічному просторі допомоги людям в життєвій кризі, вбачає в програмах примирення великий позитивний ресурс у вирішенні людських проблем.

А для цього нам потрібно більше про це знати.

Служба у справах неповнолітніх нашої області та Асоціація посередництва, що утворена за сприяння фахівців кафедри соціології та соціальної роботи інституту гуманітарних та соціальних наук НУЛП сприяють впровадженню такого пілотного проекту у Львові та області.

Студенти – волонтери можуть стати одними з тих, від кого почнуть відходити флюїди нових знань з питань альтернативних способів виховних впливів на малолітніх правопорушників.

Адже, найчастіше, саме з них, за статистикою, виростають дорослі злочинці.

Отже, якщо нам, фахівцям, вчителям і правоохоронцям, психологам і соціальним працівникам, батькам і всім дорослим, не байдужі долі наших з вами дітей, якщо ми не хочемо, щоб вони втікали з дому, крали, вживали алкоголь чи наркотики, нюхали клей чи зривали золоті ланцюжки з тонких дівочих ший, і наповнювали виправні колонії, якщо ми всі зацікавлені у побудові правової держави і безпечного середовища, нам всім треба якомога більше розповсюджувати інформацію про програми примирення і людей, що впроваджують їх. Так стверджують і фахівці тих країн, не відновне правосуддя набрало свого позитивного значення.

Впровадження процедури примирення потерпiлих та правопорушникiв є абсолютно інноваційним проектом. Нам - всім зацікавленим, потрібно чітко відпрацювати нашу модель впливів та змін шляхом:

90


-----

• проведення тренінгів та семiнарiв для психологів, соціальних працiвникiв шкіл, фахiвцiв соціальних служб, студентів;

• круглих столів з питань впровадження процедури примирення; • відпрацювання механізму взаємодії між зацікавленими інституціями; • розповсюдження літератури з питань розвитку медiацiї в Україні; • створення спеціалізованих програм у ЗМІ; • проведення інформаційно-просвітницьких кампаній для широкого загалу; • підготовки волонтерів для проведення інформаційних виступів серед школярів; • впровадження у навчальні програми майбутніх юристів спеціалізованих курсів з питань програм

примирення.

Ці та інші взаємодії покликані сприяти кращому впровадженню у життя механізмів правозахисту та правосвідомості громади.

У програмі примирення прихована велика альтернативна можливість підтримки для тих, хто послизнувся на жорстокому льоді і потребує підтримки та тепла.

91


-----

ПОТЕРПІЛИЙ ТА ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ В НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ТА ДЕЯКИХ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Присяжнюк Т.І. Суддя Верховного Суду України

Потерпілий та злочин - співвідносні поняття у кримінальному праві. Якщо немає злочину, то немає і потерпілого у кримінально-правовому розумінні.

Злочин та потерпілий взаємопов'язані поняття з різних боків. Так, говорити про потерпілого при заподіянні смерті неосудним або у результаті акту необхідної оборони чи у ситуації суб'єктивного випадку (казусу) - можна лише умовно. Так само, іноді діяння може бути визнано злочинним лише у випадку, якщо встановлені передбачені законом ознаки, які характеризують потерпілого. Наприклад, примушування до вступу у статевий зв'язок ( ст. 154 КК України ) буде злочинним, якщо потерпіла чи потерпілий знаходились від суб'єкта у матеріальній або службовій залежності. Тут наявність злочину залежить від наявності потерпілого, який володіє особистими властивостями, що лише підтверджує співвідносний характер цих двох понять.

На рівні даної статті ми не ставимо за мету дослідити всі аспекти співвідношення злочину та потерпілого. Враховуючи необхідність обмеження даного дослідження обсягом наукової статті, ми зупинимося лише на одному із таких аспектів співвідношення, а саме на зв'язку законодавчого визначення поняття злочину із кримінально-правовим розумінням потерпілого.

Не викликає сумніву той факт, що поняття злочину є наріжним, визначальним поняттям у науці кримінального права.

Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах поняття злочину взагалі відсутнє. Так, у КК Японії не міститься ні поняття, ні загальної характеристики злочину32.

Законодавець Республіки Сан-Марино утримався від прямого закріплення в тексті КК поняття “злочин”. Разом з тим в розділі (VII) КК Республіки Сан-Марино дається тлумачення такого терміну як “публічно”.

У деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину - його передбаченість кримінальним законом (злочин - це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність - властивість заподіювати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.

За часи чинності КК України 1960 р. поняття та ознаки злочину були сформульовані в ст. 7 КК, відповідно до якої : “Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше 32 Уголовный кодекс Японии/ Науч. Редактирование и предисловие докт. юрид. наук, проф. А.И. Коробеева. – СП.: Издательство «Юридиеский центр Пресе», 2002. – 226 с.

92


-----

передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок." Виходячи із змісту цієї статті вчені-юристи виділяли дві ознаки злочину: протиправність (протизаконність) і суспільну небезпечність.

Відповідно до ст. 11 чинного КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

У КК інших країн поняття злочину здебільшого зводиться до визначення як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму.

Так, в § 1 ст. 1 КК Польщі зазначено, що кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка вчинила діяння, заборонене під погрозою покарання законом, який діяв на час його вчинення33.

У законодавстві Німеччини, Швейцарії і деяких інших держав відсутня вказівка законодавця на матеріальну ознаку злочину - його суспільну небезпечність.

Так, у КК Федеративної Республіки Німеччини у другій главі, яка має назву “Пояснення термінів” міститься § 12 “Злочини і проступки”. Відповідно до частини 1 § 12 злочином являються протиправні діяння, за вчинення яких в якості мінімального покарання передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного року і більше.

Відповідно до частини 1 статті 9 КК Швейцарії злочином визнається злочинне діяння, яке карається каторжною тюрмою34.

Таким чином, стає очевидним, що законодавці певних країн при визначенні поняття злочину, відмовилися від його матеріальної ознаки. Відсутність в кримінальному законодавстві Німеччини і Швейцарії категорії „суспільна небезпечність діяння" часткою компенсується наявністю акценту на суспільну небезпеку особи, яка вчинила злочин.

Проаналізувавши поняття „злочину " за кримінальними кодексами різних країн ми відмітили наявність певних розбіжностей. Зокрема, у законодавчому визначенні поняття злочину за КК України містяться принаймні три ознаки злочину: протиправність, суспільна небезпечність та винність. У КК деяких держав немає посилання на суспільну небезпечність як ознаку злочину. Яскравими представниками є КК Федеративної Республіки Німеччини і КК Швейцарії.

На нашу думку, ознака суспільної небезпечності тісно пов'язана із кримінально-правовим розумінням потерпілого, оскільки вона є матеріальною ознакою злочину і прямо вказує на те, що злочином завдається шкода певним об'єктам кримінально-правової охорони. Від того як законодавець сформулює поняття „злочину" буде залежати і поняття потерпілого, його місце в науці кримінального права.

Так, проаналізувавши КК Швейцарії Говард Зер сформулював свою теорію, яка застосовується деякими зарубіжними державами в практиці примирного правосуддя.

Сутність підходу Говарда Зера полягає в тому, що противоправне і каране діяння треба розглядати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретній особі (потерпілому). Правникам пропонується зняти каральні лінзи і глянути на злочин через відновлюючі лінзи35.

33 Уголовный кодекс Республики Польша // Науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецова; вступительная статья канд. юрид. наук,доц. А.И. Лукашова, канд. юрид. наук, проф. З.А. Саркисовой; перевод с польского Д.А. Барилович - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресе», 2001. - 234 34 Уголовньїй кодекс Швейцарии // Науч. ред., предисловие й перевод с нем. канд. юрид. наук,доц. А.В. Серебренниковой - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресе», 2002. - 234 с.

93


-----

Таким чином, Говард Зер вважає, що злочином є діяння, яке заподіює шкоду індивіду, а не суспільству в цілому. Відповідно і питання про покарання повинно ставитися в залежності від побажань потерпілого. Використовуючи процедуру примирення, злочинець і жертва (а також їх адвокати і представники правоохоронних органів) домовляються про відшкодування шкоди. У випадку виплати обумовленої суми потерпілий відмовляється від кримінального переслідування і справа закривається на будь-якій стадії. Кримінально-процесуальне законодавство деяких держав (наприклад, США) це допускає.

Оскільки згідно даної концепції від злочину страждає лише конкретна особа, більшість справ пропонується розглядати як справи приватного обвинувачення. Ознака суспільної небезпечності, таким чином, майже повністю втрачається.

Говард Зер вважає, що вчинення навіть серйозних злочинів не являється підставою для притягнення злочинця до кримінальної відповідальності, якщо він повністю відшкодував заподіяну злочином шкоду і компенсував збитки.

Говард Зер вважає збереження суспільної небезпеки як ознаки злочину як “застарілу” теорію.

У науці кримінального права є критичні зауваження щодо цієї теорії. Так, О.О. Маліновський вважає, що з даною позицією навряд чи можна погодитись, оскільки виходить, що кримінально-правові відносини переходять у сферу цивільного права. На думку вченого, такий підхід може привести до того, що матеріально забезпечена людина може відчути безкарність своєї поведінки, оскільки вона може відкупитися від відповідальності за вчинення будь-якого злочину. На думку О.О. Маліновського недооцінка ролі та значення суспільної небезпечності як ознаки злочину може привести до заперечення публічно-правового характеру кримінального права, перебільшення приватно-правових аспектів.

На відміну від О.О. Маліновського, ми у позиції Говарда Зера відмічаємо і позитивні риси. На наш погляд, у науці кримінального права недостатньо уваги приділяється проблемі потерпілого, а Говард Зер пропонує помітити реальний, об'єктивно існуючий факт, що злочином шкода заподіюється перш за все, як правило, не суспільству, а конкретній особі - потерпілому.

Звісно, ми не пропонуємо перейти із однієї крайності в іншу, а лише наголошуємо на необхідності вивести фігуру потерпілого у кримінальному праві із тіні на світло, зробити її помітною. На жаль, протягом радянських часів відбувалося перебільшення категорії „публічного" на противагу „приватному". Це призвело до того, що у науці кримінального права проблема потерпілого є мало дослідженою.

35 Зер X. Восстановительное правосудне: новый взгляд на преступление и наказание/ Пер. с англ. – М., 1998.

94


-----

КАКИМ ДОЛЖНО БЫТЬ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОЕ ПРАВОСУДИЕ В ОТНОШЕНИИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ?

В.М. Трубников, доктор юридических наук, профессор, зав. кафедрой уголовно-правовых дисциплин,

зам. декана юридического факультета по научной работе Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина

«Системы правосудия в отношении несовершеннолетних во всех частях света имеют общую универсальную основу, а именно. Конвенцию о правах ребенка, и дискуссии по поводу наилучшей

практики для детей все больше вращаются вокруг этой конвенции».

(Petty and Brown, 1998:10)[1]

Реформирование судебной системы Украины предполагает одновременно и реформирование уголовного правосудия в отношении несовершеннолетних, особенно в отношении тех, кому назначено наказание в виде лишения свободы, предусматривающих комплекс процедур для рассмотрения дел по обвинению детей и подростков в совершении преступления. На наш взгляд этот процесс реформирования должен протекать по таким трем основным направлениям: законодательное оформление прав детей (несовершеннолетних и молодых людей), внедрение в практику восстановительного правосудия и проявление политической воли в этом направлении всех уровней властей.

В связи с экономической нестабильностью, снижением уровня жизни проблема улучшения социального положения детей, составляющих четвертую часть населения Украины, приобретает особую социальную значимость и зависит не только от семьи, школьного или трудового коллектива, а и от деятельности многих социальных институтов, принимающих участие в процессе социализации, воспитания и обучения детей и подростков. В связи с этим нуждается в активизации разработка экономических, социальных и правовых мероприятий, направленных на создание условий для успешного протекания процесса социальной адаптации в особенности несовершеннолетних, освобожденных из мест лишения свободы.

Анализ состояния преступности несовершеннолетних свидетельствует о ряде проблем, которые под влиянием непростых социально-экономических процессов имеют тенденцию к обострению. Это касается, прежде всего, социальной защиты несовершеннолетних, освобождаемых из мест лишения свободы и нуждающихся в поддержки общества и государства в трудовом, образовательном и бытовом устройстве. Нерешенность на сегодняшний день комплекса проблемных вопросов, касающихся механизма социальной адаптации несовершеннолетних, освобожденных из мест лишения свободы, вызывает особую тревогу, поскольку способствует совершению их повторной преступности.

Несовершеннолетние правонарушители, оказавшиеся в местах заключения неосознанно, - это наиболее подвержена влиянию категория, требующая реабилитации. Следует констатировать, что они еще сохранили себя как личности и еще не утрачены для общества. Для несовершеннолетних выход на свободу является острой кризисной ситуацией, так как бывшие друзья их избегают, на работу и на обучение устроиться очень трудно. Ведь, в сущности, в колонии у молодых людей отсутствуют возможности для проявления активности и самореализации. Главное в местах лишения свободы - это не нарушать требования режима. Но молодому человеку, по своей природе, необходимо самоутвердиться и раскрыть себя. Эта очень серьезная проблема, так как основные параметры зрелой личности, которые обычно закладываются в молодом возрасте, в этих местах (тюремном сообществе) тормозятся, поэтому часто именно через это молодые люди стараются самоутвердиться в преступном мире.

95


-----

С особой остротой стоит сегодня задача сокращения рецидивной преступности среди несовершеннолетних. Несмотря на то, что в общей структуре преступность несовершеннолетних составляет незначительную величину [2, с. 2, 3], она представляет повышенную опасность, так как зачастую является началом преступной дальнейшей деятельности человека. По данным криминологов, изучающих эту проблему, каждый четвертый рецидивист свое первое преступление совершил в возрасте до 18-ти лет [3, с. 40-42].

Однако все проблемы, касающиеся предупреждения правонарушений несовершеннолетних в концентрированном виде как бы сосредотачиваются в самом механизме уголовного правосудия. Если рассматривать реформу системы уголовного правосудия в отношении несовершеннолетних на фоне широких преобразований в нашем обществе, нужно выявить ряд факторов, влияющих на процесс и направление этой реформы.

В действующей Конституции Украины нет специальной статьи, которая была бы посвящена вопросам ответственности несовершеннолетних и гарантий законодательной защиты их прав и свобод. Конституция Украины содержит ст. 52, в которой отмечается, что «Дети равны в своих правах независимо от происхождения, а также от того, рождены они в браке или вне его.

Какое бы то ни было насилие над ребенком и его эксплуатация преследуются по закону.

Содержание и воспитание детей-сирот и детей, лишенных родительского попечения, возлагается на государство. Государство поощряет и поддерживает "благотворительную деятельность в отношении детей» [4].

Безусловно, данные конституционные предписания имеют очень важное значение для закрепления прав и интересов детей и подростков, однако их недостаточно для того, чтобы при привлечении несовершеннолетних к уголовной ответственности в обязательном порядке максимально учитывались бы их возрастные и психологические особенности. Насущной необходимостью является законодательное оформление прав ребенка в рамках отечественных и международных стандартов в области прав человека.

Считаю целесообразным, с учетом действующих международных стандартов, внести в Конституцию Украины специальную статью 52-1 следующего содержания:

«Государство обеспечивает, чтобы:

1) ни один ребенок не должен быть подвергнут пыткам или другим жестоким, бесчеловечным или унижающим достоинство видам обращения или наказания. Не назначается лишение свободы на определенный срок, не предусматривающее возможности освобождения, за преступления, совершенные лицами моложе 18-ти лет;

2) ни один ребенок не был лишен свободы незаконным или произвольным образом. Арест, задержание или лишение свободы ребенка осуществляются согласно закону и используются лишь в качестве крайней меры и в течение как можно более короткого соответствующего периода времени;

3) каждый лишенный свободы ребенок пользовался гуманным обращением и уважением неотъемлемого достоинства его личности с учетом потребностей лиц его возраста. В частности, каждый лишенный свободы ребенок должен быть отделен от взрослых, если только не считается, что в наилучших интересах ребенка этого делать не следует, и иметь право поддерживать связь со своей семьей путем переписки и свиданий, за исключением особых обстоятельств;

4) каждый лишенный свободы ребенок имел право на незамедлительный доступ к правовой и другой соответствующей помощи, а также право оспаривать законность лишения его свободы

96


-----

перед судом или другим компетентным, независимым и беспристрастным органом и право на безотлагательное принятие ими решения в отношении любого такого процессуального действия».

Литература:

1. Petty, С., and Brown, M., Justice for children, challengers for policy and practice in sub-Saharan Africa, Save the Children, 1998.

2. В воспитательных колониях Украины содержатся 3300 подростков (в том числе около 100 несовершеннолетних женского пола), и приблизительно 1000 несовершеннолетних в следственных изоляторах (для сравнения; население Украины составляет 50,7 млн. человек (Статистика: количество несовершеннолетних, находящихся в местах лишения свободы в Восточной и Центральной Европе и Центральной Азии //Проект: Тюремная реформа в Восточной Европе и Центральной Азии. - Бюл. № 10. - PRI (Международная Тюремная Реформа и Международный Центр Тюремных Исследований), 2000. - С. 2, 3.

3. Шатилов С. Срок отбыл, куда дальше? (Некоторые особенности социальной адаптации подростков, освобожденных из ВТК) //Преступление и наказание. - 1997. - № 2. - С. 40-42.

4. См.: Конституция Украины, Принята на пятой сессии Верховной Рады Украины 28 июня 1996 года. - Харьков, «Фолио», 1998.

31.01.2005

97


-----

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ – КРОК ДО ВІДНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Денисова Т.А. кандидат юридичних наук,

доцент, декан юридичного факультету Гуманітарного університету „ЗІДМУ” (м. Запоріжжя)

1. Становлення України як правової держави, головним завданням якої є захист прав і свобод людини, потребує докорінної зміни пріоритетів діяльності органів кримінальної юстиції, насамперед, в аспекті забезпечення невідворотності покарання, захисту інтересів потерпілих від злочинів, а також переосмислення інституту кримінальних покарань, виходячи з цілей, що зазначені у Кримінальному кодексі України.

Принцип соціальної справедливості в останні роки став об’єктом вивчення багатьох вчених - юристів, оскільки його реалізація тісно пов’язана з формуванням правової держави, де верховенству закону надається провідне місце і де основою життя суспільства стають загальновизнані людські цінності. Поняття справедливості – це категорія морального і соціально - правового характеру, яка пронизує всі сфери суспільних відносин. Вона несе в собі оцінку тих чи інших явищ, наявності в них добра і зла, законності та беззаконня. Справедливість має оціночний характер, її важко пояснити, знайти засоби для її досягнення, виділити показники ефективності, тому вітчизняні законодавці та науковці залишили мету „відновлення соціальної справедливості” поза межами закону, а декларували лише як принцип.

Відомо, що особливо гостро і жорстко проблеми соціальної справедливості виявляються при визнанні особи винною у вчиненні злочину та при призначенні покарання, а також при виконанні обвинувального вироку та відбутті покарання. Чи можна говорити, що діє принцип справедливості, коли ми стаємо свідками непоодиноких випадків визнання винним особи, яка скоїла дрібну крадіжку, або інший незначної тяжкості злочин і засуджена до позбавлення волі терміном три, п’ять років, в той час коли мільярди викрадених коштів осідають за кордоном, а винних немає?

2. Проблеми інституту покарання в умовах поступового розвитку демократичних засад українського суспільства, розбудови відповідних правових інституцій держави привертають до себе особливу увагу не тільки фахівців але й досить широкого загалу української громадськості. Історія пам’ятає, що функціонування з 50-х років таборів для засуджених до позбавлення волі, а також системи умовного засудження та умовного звільнення з обов’язковим залученням до праці мали основне призначення: організацію переміщення значної кількості засуджених з одного регіону в інший, для вирішення первинної, економічної задачі. Не процес виховання, не режим відбування покарання, а саме виробничий план став на довгі десятиліття основним завданням і давав основний прибуток не тільки системі МВС, а і загалом державі. Основані на кримінальних репресіях установи примусової праці вже з перших кроків переходу до ринкової економіки втратили свою ефективність і почали швидко руйнуватися. Неможливо будувати нове суспільство, що базується на демократичних цінностях і одночасно застосовувати репресивну політику. Але завдяки зростанню жорстокості і агресії серед злочинців, традиційним стало призначення покарання у вигляді позбавлення волі на тривалі терміни. Нажаль, кримінальне законодавство України і практика його застосування переконливо свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль. Незважаючи на приєднання до міжнародних документів з прав людини і взяття перед Європейською спільнотою зобов’язань щодо додержання прав кожного громадянина, Україна, як не прикро відзначати, входить до “лідерів” по застосуванню запобіжного заходу “утримання під вартою” та кримінальних санкцій з призначенням покарань у вигляді позбавлення волі. Так, за даними Департаменту по виконанню покарань, в Україні застосування позбавлення волі складає 36% до осіб, що проходять у кримінальних справах, (загальна кількість осіб, які відбувають покарання 194,1 тисячі), що в розрахунку на 100 тис. населення є досить високим – 416.

98


-----

За роки перебування в місцях позбавлення волі, знаходячись в специфічному оточуючому середовищі, засуджені поступово деградують у соціально-моральному відношенні, набувають безліч навичок та установок продовжувати злочинну діяльність у майбутньому, ними втрачаються соціально-корисні зв’язки, розпадаються сім’ї. Суспільство живе надією, що відбувши покарання в їх ряди повернеться робітник, батько родини і, загалом, правослухняна людина, але замість очікуваного “виправленого”, як правило, приходить агресивна, жорстока, озлоблена особистість, яка навряд чи знайде своє місце в суспільстві. Хоча, як відомо, основною метою держави є виправлення засуджених шляхом формування у них поважного відношення до людини, суспільства, праці, здобуття навичок правослухняної поведінки, дотримання правил і традицій людського спільного проживання.

Ще у гіршому становищі знаходяться потерпілі від злочину та їх родичі, які очікують справедливого покарання злочинців та гуманного відношення законодавця саме до себе. Натомість вони стикаються лише з безпорадністю, безправністю, особистою незахищеністю та грубістю як з боку злочинців так і з боку органів дізнання, слідства та суду.

Сьогодні не створено достатньо аргументованих програм виправлення засуджених з участю різних інституцій громадського суспільства, а також за активною участю потерпілих від злочинів. Сама каральна система, на жаль, не може протистояти небезпечній масі злочинців.

3. Каральне правосуддя вичерпало себе, тому що сьогодні воно не лякає злочинців та не відновлює соціальної справедливості по відношенню до потерпілого від злочину. Орієнтація реформ незалежної України на розбудову демократичного суспільства і правової держави, дає можливість принципово по-іншому визначитись з уявленнями про “свободу” та “покарання”. Це дозволить проводити принципово нову, самостійну кримінальну політику.

На зміну каральному правосуддю повинна прийти кримінальна юстиція нового типу, а саме відновлювальне правосуддя, яке успішно застосовується в багатьох розвинутих країнах (Великобританії, Голландії, Канаді, Японії та ін.). В цих країнах існують різноманітні програми примирення жертви та злочинців, в ході яких організуються зустрічі сторін „конфлікту”, встановлюється між ними психологічний контакт, проходить каяття злочинця, а також встановлюється можливість відшкодування шкоди, що була заподіяна злочином. Тут не поспішають перетворювати винних, навіть за вчинення тяжкого злочину, у закоренілих злочинців та застосовувати до них такий вид покарання, як позбавлення волі. Якщо правопорушник усіма своїми поступками демонструє готовність стати на шлях виправлення (свідком тому є дієве каяття, працевлаштування, проходження курсу спеціальних програм, лікування від алкоголізму і т. ін.), кримінальне переслідування відносно нього закривається суддею або прокурором. Такі програми знайшли підтримку не тільки серед органів правосуддя, але й у широкому колі суспільства, церкви та інших релігійних організацій. Особливу користь такі програми дають по відношенню до неповнолітніх та осіб молодіжного віку.

4. Призначаючи кримінальне покарання держава керується основними принципами, серед яких виділяється справедливість та гуманність. Не випадково у ст. 65 КК України підкреслено, що особі, яка вчинила злочин має бути призначене покарання у відповідності з чинним КК, з урахуванням ступеню тяжкості злочину, пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, а головне достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам.

Надаючи прерогативу покаранню у виді покарання позбавлення волі чи має сатисфакцію від того держава, суспільство, потерпілий та особа, що вчинила злочин? Чи повністю виконує покарання свої функції і досягає мети в широкому розумінні? Думається, що ні.

99


-----

Діяти по справедливості – визначає діяти правомірно. Порушення права завжди є порушенням справедливості. І покарання за злочин повинно служити інструментом відновлення справедливості, прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави.

Але не все, чому спричиняються збитки злочином, може бути повністю і адекватно відновлено. Відновлювальний характер притаманний майновим кримінально-правовим санкціям (штраф, конфіскація майна); забезпечення відшкодування шкоди, спричиненої злочином, в порядку цивільного позову в кримінальному процесі.

Зрозуміло, що ніяким покаранням не може бути відновлено життя чи здоров’я потерпілого. Справедливість покарання у цих випадках досягається шляхом обмеження або позбавлення прав і свобод винної особи. Вважається, що саме таким чином, каральний зміст покарання є специфічним засобом відновлення справедливості. Тому найбільш важливою формою прояву принципу справедливості у кримінальному та кримінально-процесуальному праві є призначення особі, яка вчинила злочин, адекватних мір покарання, відносно точна відповідність між тяжкістю вчиненого злочину та ступенем суворості покарання.

Хоча, певно, не слід забувати про можливості матеріальної компенсації потерпілим від злочину та їх близьким (у разі смертельних випадків), як із боку держави, так і особою, яка вчинила суспільно небезпечні дії.

Х.Зер в роботі „Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание” пропонує вважати правосуддя відновленням, яке повинно виправляти зло, створювати необхідну протидію шкоді, яку наносить злочин.

Правосуддя повинно мати на меті створення умов, в яких процес каяття та поновлення справедливості може розпочинатися з можливості матеріальної компенсації та примирення, досягнення „рівноваги” та порозуміння між потерпілим і винною особою.

Саме тому на державному рівні повинні бути розроблені і запроваджені спеціальні програми заміни кримінального переслідування. Такі програми будуть враховувати потреби потерпілого від злочину, суспільні інтереси, і, загалом, дотримуватись підходу, заснованого на принципах відновлюваного правосуддя. У змісті може бути передбачено поряд із покаранням, виконання тих чи інших суспільно корисних робіт, надання професії (при необхідності), набуття позитивних навичок, посередництво між злочинцем і потерпілим, надання допомоги потерпілому, обов’язковий контроль з боку держави та громадських організацій.

Впровадження програм відновлювального правосуддя необхідно покладати не на правоохоронні органи, а на створені служби пробації, або іншу соціальні служби при активній допомозі представників громадськості.

Наведені шляхи, звичайно, не охоплюють всі можливі ситуації, проте зможуть допомогти пошуку правильного та ефективного вирішення питань, пов’язаних з призначенням або виконанням покарання, знайти оптимальний шлях примирення потерпілого та винного у вчиненні злочину.

100


-----

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ

Яніна Валюк Польський Центр Медіації

Практика проведення медіації на основі відновного правосуддя:

• про конференцію відновного правосуддя ми довідалися у 1997 році від Мартіна Райта з його виступу на міжнародній конференції на тему медіації з неповнолітніми правопорушниками, що скоїли кримінальний злочин;

• ми почали проводити медіації у формі конференції відновного правосуддя в рамках втілення експериментальної програми медіації з неповнолітніми правопорушниками, що скоїли кримінальний злочин, розуміючи, що конференція відновного правосуддя є ніби медіацією у розширеному складі, на яку запрошені люди, які певним чином пов‘язані з кримінальним вчинком підлітків (як медіатори-початківці, ми провели процедуру медіації у справі існуючого конфлікту між тринадцятирічними підлітками, інша медіація була пов‘язана з потерпілим і неповнолітнім правопорушником, що вчинив кримінальний злочин);

• у 2001 р. Єва Гурська, член Головного Правління, закінчила свою магістерську роботу „Медіація як форма відновного правосуддя”. У той час ми аналізували різницю між карним і відновним правосуддям і ретельно вивчали книгу Говарда Зера, яку як подарунок отримали особисто від нього на конференції медіаторів, що проходила у Москві („Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя”, Пенсільванія. Книжку було перекладено на російську мову й видано у 1998 р. Центром „Судово-правова реформа” у Москві), а також матеріали з Англії від Мартіна Райта та тексти його промов на конференціях, що відбулися у 1998 і 2000 роках, а ще його книжку „Повернути гідність правосуддю”;

• у 2003 і 2004 рр. до Польщі приїздив Джім Конседін і проводив для нас тренінги; у ПЦМ було видано його книжку „Відновне правосуддя: повернення соціальної злагоди”;

• найважливішими для нас були критерії відновного правосуддя: • слід було усвідомити: по чому ми пізнаємо, що медіація/конференція відновного правосуддя

проводиться у формі відновного правосуддя.

Спираючись на роботи вищеназваних авторів, ми, передусім, звертаємо увагу на такі критерії:

• самопочуття потерпілих; • стосунки між потерпілим і правопорушником; • громадська думка місцевих жителів; • майбутнє.

Потерпілі:

• чи було враховано стан, у якому перебували потерпілі; • чи спочатку слід надати родинну або юридичну допомогу, чи вдалося це зробити; • чи відчувають потерпілі, що відбулося відновне правосуддя, чи мали вони можливість сказати

свою правду про те, що відбулося; • чи належним чином їх відмежували від подальших актів насилля; • чи отримали вони необхідну інформацію про злочин і правопорушника; • чи був вагомим їх голос під час процедури медіації/конференції відновного правосуддя; • чи потерпілий отримує необхідну допомогу від людей, що ведуть процедуру медіації,

конференцію; • чи подібну допомогу отримує його родина, чи вона відчуває підтримку; • чи були задоволені інші потреби потерпілих: матеріальні, процедурні, психологічні тощо.

101


-----

Чи приділяється достатня увага стосункам між потерпілим і правопорушником?

• чи мають сторони можливість зустрічатися (безпосередньо чи опосередковано) у безпечному місці;

• чи існує можливість звернутися до лікаря, психолога, психотерапевта у разі необхідності; • чи створюється атмосфера для того, щоб поділитися інформацією про подію, і чи хтось

заохочує до такого обміну досвідом; • чи медіатор має можливість обговорити, яким чином слід протиставитися наклепам.

Чи враховуються проблеми, що хвилюють громаду?

• чи місцева громада задоволена проведеною конференцією відновного правосуддя та її наслідками;

• чи ставиться питання профілактики злочинності у даній місцевості; • чи громада відчуває необхідність компенсації за скоєну шкоду й кривду; • чи представники місцевої громади беруть участь у конференціях відновного правосуддя.

Чи враховується майбутнє?

• чи створюються умови для вирішення проблем, що стали причиною даного випадку; • чи створюються умови для вирішення проблем, які були зауважені під час проведення

переговорів; • чи звертається належна увага на плани на майбутнє; • чи створюються умови для відстеження, перевірки й профілактики подібних випадків у

майбутньому.

Сьогодні у Польщі існують два підходи до проблеми вини й покарання.

Один – спрямований на те, щоб за завдану шкоду виносити вирок, який повністю буде адекватним заподіяній кривді. Такий підхід демонструє суд, який враховує різні обставини, вислуховує думку різних осіб, застосовує кримінальний і кримінально-процесуальний кодекси, щоб знайти відповідний параграф для визначення вини. Потерпілий, у такому випадку, відіграє мінімальну роль. А зважаючи на величезну кількість справ, що чекають своєї черги для їх вирішення, суд не має часу займатися проблемами потерпілого, сподіваючись, що понесене правопорушником покарання принесе жертві сатисфакцію. Другий підхід спрямований на те, щоб у зв’язку з провиною правопорушника й заподіяною кривдою зробити все можливе задля виправлення ситуації. Перед усім виправити шкоду, заподіяну безпосередньо потерпілому, тим усім, хто якимось чином (безпосередньо чи опосередковано) був пов’язаний з вчиненням кримінального вчинку чи злочину; а також шкоду, заподіяну місцевій громаді, в якій діяв правопорушник.

• Другий підхід до провини й покарання спирається на зовсім іншу справедливість, ніж та, що передбачена у кримінальному й кримінально-процесуальному кодексах, або у кримінально-виконавчому та інших кодексах. Це – справедливість, яка є не карним, а відновним правосуддям. Справедливість, яку, як Мартін Райт, ми можемо називати людською, а не судовою справедливістю. Ця справедливість повинна полегшити людині життя й направлена вона не на покарання, а на відновлення порушеної вчинком суспільної злагоди та на заспокоєння потерпілого.

• Медіація й конференція відновного правосуддя – це інститути, покликані слугувати людям, хоча вони допомагають і карному правосуддю. Завдяки їм інститут правосуддя починають більше шанувати.

102


-----

• Суттю як медіації, так і відновного правосуддя є те, що їх учасники беруть справу у власні руки. Рішення залежать тільки від них. Ні медіатор, ні координатор чи модератор конференції відновного правосуддя не намагаються бути суддею чи арбітром. Вони лише виступають у ролі вартового процедури порозуміння сторін, які особисто є господарями такої зустрічі. Вони лише дбають про те, щоб досягти сатисфакції по суті питання, тобто щоб максимально задовольнити очікування й потреби (а це можна зробити в різних формах) потерпілих людей, щоб сторони відчули сатисфакцію від процедури примирення, щоб медіація чи конференція відновного правосуддя були проведені відповідно до сподівань сторін і, врешті, щоб запанувала психологічна сатисфакція в однієї й іншої сторони.

• У конференції відновного правосуддя бере участь багато осіб. Окрім потерпілого й правопорушника це є люди, яких торкається або торкнувся злочин: родичі й товариші, знайомі, представники різних організацій і установ, а також – що дуже важливо – представники місцевої громади, якій було завдано шкоду.

• Таким чином, у проведенні медіації й конференції відновного правосуддя закладено глибокий сенс тому, що завдяки цьому люди самі починають піклуватися про власні справи, цікавитися ними й будувати громадянське суспільство, що може впоратися з власними проблемами.

Можливості відновного правосуддя є дуже широкими. Вони не обмежуються лише медіацією чи конференцією відновного правосуддя (які є інститутами, що нині найкраще дозволяють втілювати відновне правосуддя у життя).

Система відновного правосуддя

Медіація - це добровільне й конфіденційне порозуміння сторін у присутності неупередженого, нейтрального медіатора з метою досягнення угоди/примирення

Конференція відновного правосуддя - це добровільне спілкування сторін та осіб, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з кримінальним вчинком чи злочином, а також представників місцевої громади, установ і організацій, зацікавлених справою. Координатором і керівником процедури цих зустрічей є неупереджений медіатор.

Поліція здійснює перший контакт зі сторонами, направляє до установи або людини, гідної довіри й ведення справи медіації чи конференції відновного правосуддя. Веде спілкування з цими людьми, враховуючи постулати відновного правосуддя.

Прокуратура направляє справи на процедуру медіації й конференції відновного правосуддя. Враховує потреби потерпілого.

103


-----

Суд – кримінальні справи встановлює провину й спосіб підходу до потерпілого й правопорушника, враховуючи елементи відновного правосуддя, потреби потерпілого, дбаючи про те, щоб правопорушник зробив свій власний внесок у справу відновлення громадської рівноваги, порушеної внаслідок злочину тощо.

Суд – сімейні справи й справи неповнолітніх направляє на медіацію, зокрема на конференції відновного правосуддя. Веде справи у суді згідно із засадами відновного правосуддя.

Суд – цивільні справи направляє на медіацію та конференції відновного правосуддя, передусім у випадках вчинення ненавмисного злочину.

Громадське життя школа, навчальний заклад, робота виховні установи, установи перевиховання, виправні установи.

Сімейне життя взаємини: між батьками, батьками й дітьми, між дітьми, з усіма іншими членами сім‘ї.

Необхідність роздумів над етичністю вироку суду у питанні міри покарання

Від рішення судді залежить, що буде зі обвинуваченим, чи буде він визнаний винним і яке йому буде винесене покарання. Тому суддя несе особливу відповідальність.

Ось чому існує необхідність етичних роздумів над судовим вироком щодо покарання.

„Подумай, що присудиш, коли судиш”, – це застереження свого часу було визнано за одну з провідних ідей у сучасній кримінологічній дискусії (з‘їзд у Зальцбурзі, 1983 р.).

Слід поставити собі два запитання:

1. чи провина в етичному аспекті має бути основою для судового рішення щодо покарання?

2. чи покарання може бути засобом перевиховання й примирення?

Винесену міру покарання можна визнати справедливою, коли її величина відповідає величині провини правопорушника. Але як це виміряти? Провину й покарання сприймають як „порівняльні величини”. А у цей час „провина, або вина” є річчю більш етичною й психологічною, а покарання – типово юридичною. Провина стосується внутрішньої сфери людини й за неї не можна просто „відплатити”, тобто чисто зовнішньо й механічно виправити згідно із засадою стислої адекватної справедливості.

104


-----

Сьогодні провина перестає бути категорією, що сама по собі є зрозумілою. Останнім часом у провині враховується також соціальний аспект. Частина провини була викликана неправильними, хибними суспільними структурами. Наприклад, йдеться про таврування людини найближчим оточенням, дехто називає це просто „соціологічним детермінізмом”.

А буває так, що провина частково покладається на людину, а частково на суспільство, в якому ця людина виросла й живе. Це ускладнює чітке визначення величини провини й рівня відповідальності людини, а у зв’язку з цим також і розміру покарання, яке б заслуговувало називатися справедливим.

Етична вина – це неправильна внутрішня позиція, а юридична вина виражається в зовнішній поведінці, що не відповідає правовій нормі, тобто є чимось таким, що об’єктивно відчувається. Рівень відхилення від правової норми визначає правова інстанція.

Вина – це реально існуюча дійсність, складовою частиною якої є об’єктивний елемент (тобто факт вини – порушення існуючих норм поведінки та загально визнаних цінностей) і суб’єктивні елементи, тобто усвідомлення й відчуття провини, що виражається у муках сумління. Чи міра покарання, винесена судом, може (й наскільки) допомоги зрозуміти вину та її наслідки?

Чи покарання може бути засобом перевиховання й примирення?

Покарання по суті є негативною реакцією. Тому, чи може воно дати позитивні результати? Чи завдяки покаранню можна примирити правопорушника з його жертвою або з громадою, перед якою він завинив і від якої відокремився?

Чи репресію можна поєднати з превенцією?

Деякі теоретики й педагоги говорять про покарання як про захід по очищенню рани перед тим, як її зашити. „Без цього болісного заходу рана не загоїться”, – кажуть вони. Фома Аквінський писав: „Високу міру покарання, що виноситься при земному житті, лише тоді можна виправдати, коли вона водночас лікує”. „Господь не хоче смерті грішника, він хоче направлення його на путь істинний”. Не можна втрачати надію в можливість зміни, виправлення людини. Проте існує різниця між так званим „політичним виправленням” і “моральним виправленням”. Людина повинна внутрішньо виправитися – від цього буде значно більша користь суспільству. Таке виправлення здається неможливим без урахування етичного виміру провини й покарання. Звідси взялася ідея покути. Покарання здійснюється проти волі правопорушника, покута – за його волею, бо пов’язана з зрозумінням ним заподіяного зла, бажанням виправити кривду. А без усвідомлення вини це є неможливим. Коли він усвідомить, він сам зробить перший крок, щоб примиритися з громадою, з якої він походить. При усвідомленні вини автоматично виникає потреба покути, розкаяння, повернення порушеної рівноваги як внутрішньої, так і зовнішньої. Це є можливим лише у випадку, коли правопорушник сприймає покарання як відшкодування заподіяного зла. До покути можна намовляти й підштовхувати. Це є проблема усвідомлення правопорушником усього лиха, заподіяного суспільству чи громаді його вчинком, у цьому й полягає найважливіша різниця між медіацією й конференцією відновного правосуддя. Модератор працює над тим, щоб правопорушник зрозумів лихо, заподіяне його поганим вчинком, проявив щире розкаяння й на першій же зустрічі-конференції визнав це. Признання має прозвучати у присутності всіх людей, що прийшли на зустріч. Це може бути й велика кількість осіб.

Застосування карних примусових засобів має бути раціональним (принцип “батога й пряника”). Слід сторонитися крайніх тенденцій. Слід відрізняти покарання від помсти („помста – це не правове застосування насилля у відповідь на подібне безправ’я” – проф. В. Молінські). „Слід намагатися обмежити безправ’я, а не примножувати й посилювати його”.

105


-----

Покарання не повинно ображати особистої гідності людини. Ніхто не може втратити право на людську гідність. Якщо має наступити виправлення, то покарання повинно слугувати відновленню почуття власної вартості, тобто гідності. Жорсткі покарання викликають грубість і агресію. Тому, покарання також може більше базуватися на ідеї відновного правосуддя, ніж на ідеї карного правосуддя, правосуддя помсти. Правосуддя, що спирається на помсту, не поверне суспільної злагоди. Тому дуже важливо знати: що ми вважаємо метою покарання при застосуванні карного правосуддя?

Покарання має бути справедливим по відношенню до потерпілого й до всіх, хто має право на належний захист від злочину. Як у виправній практиці справитися з цим завданням? Слід було б усунути смертну кару , а також такі покарання, що є пасивним відсиджуванням у в’язниці й не сприяють ні розвиткові людини, ні її моральному відродженню, ані поверненню суспільної злагоди.

Ті, хто карає, повинні бути на вищому етичному рівні від того, кого судять. Лише тоді покарані можуть забажати виправлення порушеної справедливості. Важливо, щоб правопорушник вносив свій власний внесок у справу повернення суспільної рівноваги, порушеної внаслідок його злочинного вчинку. Це є умовою для його примирення з громадськістю.

Правопорушнику, зі свого боку, необхідно визнати власну вину, змінити поведінку й висловити готовність виправити заподіяну шкоду (в рамках його реальних можливостей), а потерпілому й усій правовій громадськості слід бути повністю відкритими й готовими вибачити провину, їх повинно об’єднувати почуття солідарності й громадської взаємної відповідальності. Це нелегко зробити у теперішніх умовах застосування ізоляційного покарання. Проте можливо. І тоді... з‘являться елементи відновного правосуддя й у польській системи тюремного покарання.

Правопорушника під силою страху можна стримати від вчинення зла, його можна знешкодити, проте, це - зовнішні дії. Їх ефективність тимчасова. Недостатньо винного посадити „за грати” й вважати справу вирішеною. Покарання повинно бути продумане так ретельно, щоб воно не гамувало, не зупиняло, а сприяло розвиткові людини. Необхідно, щоб радикально змінився стиль мислення й стиль поведінки колишнього правопорушника. Якщо суддя враховує ці обставини, це означає, що діє відповідно до відновного правосуддя.

106


-----

МЕДИАЦИЯ ПО УГОЛОВНЫМ ДЕЛАМ. ДЕЙСТВУЮЩЕЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО РЕСПУБЛИКИ МОЛДОВА

И ЕГО ВНЕДРЕНИЕ

Ксенофон Ульяновски, судья, Кандидат юридических наук, доцент

Сорин Хангану Руководитель Департамента Общественных работ,

Институт Уголовных Реформ (ИУР) [email protected], www.irp.md

Медиация – процедура, предусматривающая возможность преступника и жертвы, при обоюдном согласии, посредством третьего лица (медиатор) участвовать активно в разрешении проблем, возникших в результате преступления. Данная процедура является на этапе внедрения в Республике Молдова.

Законодательные положения в данной области содержит Уголовный и Уголовно-процессуальный кодекс, вступившие в силу 12 июня 2003 года.

Согласно положениям статьи 109 Уголовного кодекса, примирение является актом, посредством которого устраняется уголовная ответственность за незначительное преступление или преступление средней тяжести, то есть, (те преступления, для которых в качестве наказания законом предусмотрено наказание в виде лишения свободы сроком от 6 месяцев до 5 лет), то есть здесь должно быть внесены все преступления, совершенные так умышленно, так и по неосторожности, и потерпевшей стороной является физическое или юридическое лицо.

Однако новый Уголовный кодекс, принятый 14 марта 2002 года не предусматривает механизм внедрения данного института, существует лишь одно положение в ст. 276 ч.7, которое гласит, что примирение сторон может осуществляться и с использованием посредничества, а также в ст.187 ч.7, оговаривается, что посредник может иметь в местах лишения свободы конфиденциальные встречи с преступником.

Статья 276, ч.1 Уголовно-процессуального кодекса предусматривает перечень статей Уголовного кодекса, по которым уголовное преследование начинается по жалобе пострадавшего:

• ст.152 ч.1 Умышленное причинение телесного повреждения средней тяжести • ст.153 Умышленное причинение легкого телесного повреждения • ст.155 Угроза убийством или причинением тяжких телесных повреждений; • ст.157 ч.1 Причинение тяжкого или средней тяжести телесного повреждения по

неосторожности; • ст.161 Осуществление искусственного оплодотворения или имплантации эмбриона без

согласия пациентки • ст.170 Клевета; • ст.177 Нарушение неприкосновенности частной жизни • ст.179 ч.1 и ч.2 Нарушение неприкосновенности жилища • ст.193 Завладение чужой недвижимостью; • ст.194 Хищение или незаконное использование электрической и тепловой энергии или газа • ст.197 ч.1 Умышленное уничтожение или повреждение имущества • ст.198 ч.1 Уничтожение или повреждение имущества по неосторожности • ст.200 Преступно-небрежное отношение к охране имущества собственника

107

mailto:[email protected]

http://www.irp.md/


-----

• ст.202 Уклонение от уплаты алиментов или от содержания детей • ст.203 Уклонение от оказания материальной помощи родителям или мужу (жене) • ст.204 ч.1 Разглашение тайны усыновления • ст.274 Угон транспортного средства с живой тягой

а также хищение имущества собственника, совершенное мужем (женой), родственниками, в ущерб опекуну, или лицом, проживающим вместе с пострадавшим или принятым им на проживание.

Далее, согласно ст.276, ч.5 при примирении потерпевшего с подозреваемым, обвиняемым, подсудимым в случаях, предусмотренных частью (1), уголовное преследование прекращается и имеет силу, если оно наступило до признания судебного решения окончательным.

Однако, в последней стадии принятии уголовного закона, когда законопроект был внесен во втором чтении, ст.276 Уголовно-процессуального кодекса была дополнена ч.7 в следующей редакции «примирение сторон может осуществляться и с использованием посредничества», а к ст.187 часть 7 была предложена в существующем варианте «разрешать свидания лица, содержащегося под стражей, с его защитником, законным представителем, посредником в конфиденциальных условиях, без ограничения количества и продолжительности свиданий».

Примирение носит личный характер и имеет юридическую силу с момента начала уголовного преследования и до вынесения приговора. Для лиц, не имеющих юридическую дееспособность, примирение осуществляется законными представителями.

Читая внимательно вышеуказанные нормы, можем сделать вывод, что здесь представлены некоторые элементы процедуры медиации и можем сказать, что законодатель создал тем самым юридическую базу и лишнюю предпосылку для разработки специального акта - Закона о медиации по уголовным делам.

Учитывая данные положения и в целях реального внедрения института медиации в Молдове, в апреле 2002 года в рамках Института Уголовных Реформ была создана Рабочая группа по Альтернативам тюремному заключению, которая разработала Законопроект о медиации по уголовным делам. На сегодняшний момент этот законопроект, который был ранее представлен в Парламент, в Президентуру и в Минюсте, проходит экспертизу в Совете Европы.

Согласно законопроекту условия процедуры медиации, статус медиатора, его права и обязанности, а также права и обязанности сторон, этапы медиации являются следующими:

1. Положения общего характера:

• Медиация имеет место, если обе стороны изъявляют это свободно • Стороны будут вправе прекратить в любой момент процедуру медиации • Запрещается использование акта участия в медиации в качестве доказательства виновности • Информация, полученная в процессе медиации, носит конфиденциальный характер и может,

использовано с письменного согласия сторон • За несоблюдение конфиденциальности информации медиатор несет ответственность согласно

действующему законодательству • Процедура медиации не заменяет или прерывает уголовный процесс.

2. Статус медиатора:

• иатором может быть лицо, имеющим полную юридическую дееспособность

108


-----

• является гражданином Республики Молдова • лицо, которому исполнилось 25 лет

a. Не может быть медиатором:

• лицо, исполняющее должность в системе следственных органов • если оно лично, муж или жена, или их потомки, сестры и братья, и их дети, а также лица,

ставшими родственниками в результате усыновления и другие его родственники имеющие заинтересованность в процессе

• если лицо является потерпевшей стороной или ее законным представителем, гражданской стороной или стороной, несущей гражданскую ответственность, мужем или женой, родственником одного из лиц или его представителем, мужем или женой обвиняемого (-ой) или защитника

• если лицо участвовало в том же процессе в качестве свидетеля, эксперта, специалиста, переводчика, секретаря, лица, осуществлявшего уголовное преследование, прокурора, судьи по уголовному расследованию, защитника, законного представителя обвиняемого, подследственного, представителя потерпевшей стороны, гражданской стороны или гражданско-ответственной стороны

• если лицо осуществило расследование или административную проверку обстоятельств дела или принимало участие в принятии какого-то решения по данному делу в качестве представителя общественного или государственного органа

• если лицо до судебного разбирательства принимало решения, в которых высказало свое мнение относительно виновности или невиновности подследственного

• при наличии других обстоятельств, ставивших под сомнение неподкупность медиатора

b. Медиатор имеет право:

• ознакомиться с материалами дела, с данными о потерпевшей стороне, о преступнике, о гражданской или гражданско-ответственной стороне, а также знать срок примененной меры пресечения и информацию о гражданском иске и мерах, предпринятых в целях обеспечения его исполнения

• иметь свидания с подозреваемым, обвиняемым, без ограничения количества и продолжительности свиданий

• направлять ходатайства против действий лиц, препятствующих исполнению деятельности медиатора

c. Медиатор обязан:

• разъяснять сторонам их права и обязанности, сущность и цель медиации, последствия примирения

• быть неподкупным, уважать достоинство сторон • не разглашать, без согласия сторон, информацию, полученную в ходе процесса медиации • оказывать поддержку сторон при разработке и подписании соглашения о медиации • подписывать соглашение о медиации и представить следственным органам или судебной

инстанции краткий доклад о завершенном процессе

2. Этапы медиации

• инициирование процедуры медиации должно быть затребовано сторонами

109


-----

• заявление об инициировании процедуры медиации может носить односторонний характер, выраженный путем представления следственному органу или судебной инстанции соответствующего заявления

• в случае возможности начатии процедуры медиации, следственный орган или судебная инстанция, при согласии сторон, направляет медиатору ходатайство об его привлечении к процессу медиации

• медиация проходит с участием сторон • соглашение о медиации должно быть подписано обеими сторонами и медиатором • неподписание соглашения не должно усугублять ситуацию сторон • соглашение не должно содержать противозаконные положения • после подписания, соглашение вместе с сопутствующим ему докладом, должно быть

представлено компетентному органу, в подведомственности которого находится дело.

3. Прекращение процесса медиации может быть в случае если:

• стороны или одна из сторон отказывается от медиации • медиатор устанавливает, что стороны не смогут достичь определенного соглашения • стороны подписывают соглашение о медиации

При получении соглашения о примирении и письменного доклада медиатора о предпринятых мерах и результатах медиации, следственный орган или судебная инстанция оповещает стороны.

И если устанавливает, что соглашение о примирении было подписано с соблюдением законных норм, принимает решение о прекращении уголовного процесса.

Это были главные аспекты института медиации. Стоит отметить, что это всего лишь начало пути и существуют ряд объективных и субъективных препятствий, однако выражаем надежду на их успешное преодоление.

В целях их преодоления и эффективной работы механизма внедрения медиации, Институт Уголовных Реформ предлагает ряд конструктивных и успешных мер,

Помимо создания Рабочей группы по альтернативам тюремному заключению, по инициативе ИУР проводится ряд мероприятий, направленных на акцентирования внимания юридического сообщества на полезности и своевременности внедрения и применения медиации, на подготовку судей и прокуроров, которые непосредственной будут применять медиацию, на обучение медиаторов. В этом смысле, в 2003 году был организован семинар «Медиация по уголовным делам» (24-25 сентября 2003 г.), а также была разработана и напечатана брошюра, содержащая информацию о медиации. В текущем году намечено проведение курса семинаров, предназначенных для судей и прокуроров, разработать Кодекс поведения медиаторов, создание методики обучения медиаторов и проведение с ними 2 семинаров, а также осуществление информационной поддержки.

С мая 2003 года Институт Уголовных Реформ является членом Европейского Форума Медиация Жертва – Преступник и Возместительное правосудие, созданного в декабре 2000 года и целью которого является внедрение и развитие института медиации между жертвой и преступником. А также других практик возместительного правосудия во всей Европе.

110


ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ЗАКРІПЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ПОТЕРПІЛИМ ТА ОБВИНУВАЧЕНИМ У ПРОЕКТІ

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

БО “Український Центр Порозуміння”

Необхідною умовою для якісної дії кримінального та кримінально-процесуального законодавства є повна відповідність норм матеріального права нормам процесуального права. На нашу думку, у проекті Кримінально-процесуального кодексу слід більше уваги приділити процесуальному застосуванню деяких норм, закріплених у чинному Кримінальному кодексі і спрямованих на забезпечення прав та свобод громадян.

Чинний Кримінальний кодекс (КК) передбачає достатньо норм, що стосуються примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим і наслідків такого примирення, у справах як публічного, так і приватного обвинувачення Так, стаття 46 КК прямо передбачає звільнення підсудного від кримінальної відповідальності внаслідок примирення з потерпілим. Суддя також може врахувати примирення сторін кримінальної ситуації як обставину, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п.2 ч.1 та ч.2 ст. 66 КК) або призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст.69 КК).

На жаль, ні в чинному Кримінально-процесуальному кодексі (КПК), ні в його проекті не визначено, чи може бути застосована процедура примирення у справах публічного обвинувачення, на підставі яких процесуальних документів повинні скеровуватись справи приватного та приватно-публічного характеру, яка організація чи особа уповноважені на проведення процедур примирення, який строк відводиться для проведення процедур примирення та на підставі яких процесуальних документів матеріали про проведену процедуру примирення повинні бути долучені до матеріалів справи. Отже, поза законодавчим регулюванням залишились питання, які повинні бути врегульовані, а саме: від кого повинна виходити ініціатива щодо проведення процедури примирення, хто несе відповідальність за цей процес та на кого покладені функції контролю за перебігом цієї процедури тощо. Варто зауважити, що примирення як один із засобів захисту прав і законних інтересів громадян, може застосовуватись не тільки для звільнення від кримінальної відповідальності за скоєння злочину невеликої тяжкості.

Як попередній підсумок можна відзначити, що у матеріальному кримінальному праві України закріплені норми, які створюють передумови для застосування примирення між потерпілим та обвинуваченим/підсудним. Водночас, процесуальне право не містить положень, що регулюють його здійснення, зокрема у справах публічного обвинувачення.

Інститут примирення винного з потерпілим набув важливого значення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Примирення винного з потерпілим покладено в основу терміну «відновне правосуддя» - підходу до вирішення наслідків злочину, який надає можливість сторонам кримінальної ситуації – потерпілому та правопорушнику – самим брати участь у вирішенні питання щодо наслідків скоєного злочину та попередження вчинення подібного діяння у майбутньому.

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна Рада ООН прийняла резолюцію “Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах”, яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство.

Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим/підсудним проводиться зазвичай за допомогою спеціально підготовленого посередника - медіатора, то часто програма примирення має назву медіація.

Міжнародна конференція «Формування української моделі відновного правосуддя» • Київ, 10-11 лютого 2005р. Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу “Про місце жертв у кримінальному судочинстві” від 15 березня 2001 року медіація у кримінальних справах – це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи – медіатора. На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зобов’язані поширювати посередництво у кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої у процесі посередництва. Крім того, до 22 березня 2006 року усі країни ЄС в обов’язковому порядку повинні прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва у кримінальних справах.

Рекомендація № R (99)19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р. закликала держави – членів Ради Європи (членом якої є і Україна) сприяти розвитку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником в якості загальнодоступної послуги.

Оскільки Україна взяла курс на інтеграцію з європейським законодавством, то доцільно включити примирення (або ввести термін “медіація” як один з різновидів примирення) потерпілого та обвинуваченого/підсудного в окрему кримінально-процесуальну норму.

ПРОПОЗИЦІЇ ЗАКОНОДАВЦЮ

Як вже зазначалось вище, головна правова проблема, яка перешкоджає безпосередньому впровадженню примирення (медіації) у кримінальний процес, – це повна відсутність регулювання у проекті КПК прав та обов’язків відповідних органів та посадових осіб - суб’єктів кримінального провадження (досудового провадження, прокуратури, суду) стосовно здійснення примирення. Вирішення цієї проблеми дозволить розпочати впровадження процедур примирення у кримінальне судочинство.

Видається доцільним, доповнити проект КПК наступною статтею: «У ході кримінального провадження прокурор або орган дізнання, а також слідчий суддя, суддя або суд за власною ініціативою та за згодою обвинуваченого/підсудного і потерпілого може направити справу до організації/ установи або приватного медіатора з метою проведення процедури медіації між потерпілим та обвинуваченим/підсудним».

Також доповнити статтю 6 КПК наступними визначеннями:

«Медіатор – це особа, яка самостійно чи будучи фахівцем відповідної організації/установи допомагає потерпілому та обвинуваченому/підсудному досягнути згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою.

Медіація – це процес, у якому потерпілий та обвинувачений/підсудний за власною згодою і за допомогою третьої сторони – медіатора, можуть досягнути згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою».

У такий спосіб цими доповненнями буде вирішено низку процесуальних питань, зокрема, визначено терміни “медіація” та “медіатор”, а також закріплено право прокурора, органу дізнання та суду скеровувати справи на медіацію.

Доповнення вітчизняного КПК подібною нормою дало б змогу безпосередньо використовувати примирення (медіацію) у кримінальному процесі з наслідками, які вже визначені чинними Кримінальним кодексом.


РЕЗОЛЮЦІЯ відкритої конференції «Формування української моделі відновного правосуддя»

м. Київ, Пуща Водиця, 11 лютого 2005 р. Учасники відкритої всеукраїнської конференції «Формування української моделі відновного правосуддя», що зібрала представників правової системи України, органів влади, освіти, а також громадських і благодійних організацій України, розглянувши приклади зарубіжного досвіду впровадження програм відновного правосуддя до системи кримінальної юстиції та обговоривши актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя, прийняли резолюцію

ПРО НЕОБХІДНІ КРОКИ ПО ВПРОВАДЖЕННЮ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ДО

СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ.

Учасники конференції,

Посилаючись на резолюцію першої Україно-американської конференції суддів та медіаторів від 11 липня 1999 року, а також на рекомендації міжнародної науково-практичної конференції «Впровадження альтернативних способів вирішення конфліктів до судової системи України» від 20 травня 2000 року,

Посилаючись на Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх та від 2 липня 2004 р. № 13 Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів, а також на п. 26 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р, № 907 Про затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки,

Посилаючись також на резолюцію економічної і соціальної ради ООН 2000/14 від 27 липня 2000 р. "Основні принципи застосування програм відновного правосуддя в кримінальних справах",

Беручи до уваги чинні міжнародні зобов’язання щодо жертв злочинів, особливо Декларацію Об’єднаних Націй "Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою", а також Рамкове рішення Ради Європейського Союзу «Про положення жертв у кримінальному судочинстві» від 15 березня 2001 р.,

Беручи до уваги міжнародні зобов’язання України як члена Ради Європи, особливо ст.13 Європейської конвенції про здійснення прав дітей (08.09.95), положення Рекомендації № R(85) 11 щодо статусу жертви у межах системи кримінального права, Рекомендації № R (87) 18 щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції, Рекомендації № R (87) 20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність, Рекомендації № R (87) 21 щодо зменшення ступеня віктимізації і надання допомоги постраждалим, Рекомендації № R (92) 16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів, Рекомендації № R (92) 17 щодо винесення вироків, Рекомендації № R (95) 12 щодо структури управління системою кримінального правосуддя та, насамкінець, Рекомендації № R (99) 19 про посередництво (медіацію) у кримінальних справах,

Ознайомившись з позитивним досвідом застосування програм посередництва у кримінальних справах в деяких європейських країнах, а також країнах найближчого зарубіжжя, а також попередніми результатами пілотних та експериментальних програм впровадження посередництва та програм примирення між потерпілими та правопорушниками в Україні,

Враховуючи дискусії про відновне правосуддя на секційних засіданнях конференції про правову базу, зміст програм відновного правосуддя та форми реалізації таких програм,


1) Відмічають необхідність прийняття заходів по впровадженню до системи кримінальної юстиції України програм відновного правосуддя як ефективного підходу до задоволення потреб потерпілих від злочинів, ресоціалізації правопорушників, залучення громадськості до подолання проблем злочинності та профілактиці злочинності серед неповнолітніх;

2) Рекомендують створити міжвідомчу робочу групу при Міністерстві юстиції України з метою сприяння експериментальному запровадженню практичних моделей відновного правосуддя у пілотних програмах та проектах, що реалізуються в Україні, вивчення результатів експерименту та опрацювання рекомендацій щодо їхнього подальшого законодавчого врегулювання шляхом внесення змін до проекту Кримінально-Процесуального кодексу України та деяких нормативно-правових актів для всебічного врегулювання інституту примирення (програм відновного правосуддя), механізму передачі справ та строків їх розгляду, визначення критеріїв для організацій та осіб, які будуть здійснювати таку діяльність;

3) Звертають увагу українського законодавця на неузгодженість між існуванням інституту примирення у Кримінальному кодексі України та відсутністю процесуальних можливостей для застосування програм примирення (або відновного правосуддя);

4) Пропонують робочій групі з доопрацювання проекту Кримінально-процесуального кодексу України Верховної Ради України внести необхідні зміни в проект нового Кримінально-процесуального кодексу та додати положення згідно з якими у ході попереднього слідства, а також судового розгляду кримінальної справи, була б передбачена можливість направити справу до посередника (ведучого програм примирення; медіатора) з метою сприяння примиренню сторін та застосуванню альтернативних видів покарань;

5) Пропонують Українському Центру Порозуміння спільно з Академією Суддів України опрацювати та подати на розгляд міжвідомчої робочої групи рекомендації щодо необхідних стандартів підготовки, сертифікації та акредитації посередників – ведучих програм примирення.

Рада Конференції:

Пилипчук П.П.,

Перший заступник Голови Верховного Суду України

Ємельянова І.І.,

Заступник Міністра юстиції України

Войтюк І.А.,

Ректор Академії Суддів України

Коваль Р.Г.

Президент Українського Центру Порозуміння

Documents

Формування української моделі відновного правосуддя