Журнал «Спільне», №9: Майдан: погляд зліва

Журнал соціальної критики «Спільне» – колективний некомерційний проект, покликаний аналізувати соціальну дійсність у вітчизняному та світовому масштабі. У дев’ятому випуску журналу на тему «Майдан: погляд зліва» ми хочемо вийти зі «зачарованого кола» метання між цілковитими протилежностями думок про (Анти)Майдан. Наша мета — означити певний діалог між критично налаштованими представниками обох таборів щодо їхніх бачень феномену Майдану й Антимайдану та лівих альтернатив їм. Для реалізації цього задуму ми залучили волонтерів із різних середовищ: академічних та ліво-активістських, учасників та скептиків (Анти)Майдану, з Києва та з інших міст і країн.

Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції.

Матеріали журналу соціальної критики «Спільне» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution — Noncommercial — No Derivative Works 3.0 Unported License.Копія ліцензії доступна за веб-посиланням http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0

Ми дозволяємо й навіть вітаємо вільне копіювання та поширення матеріалів журналу (повністю або частково), якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови посилання на «Спільне: журнал соціальної критики».

Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.

Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора.

Просимо повідомляти редакційну колегію про передрук матеріалів журналу на електронну скриньку: [email protected].

Колектив «Спільного» висловлює подяку за підтримку у випуску цього номера:Фонду імені Рози Люксембург

Зміст

5

8

22

28

39

46

51

65

78

83

95

104

114

Редакторська передмова

Витоки Майдану

Можливі соціально-економічні наслідки євроінтеграції для УкраїниОлександр Кравчук

Протести проти міліції та репресивні дії режиму як рушії Євромайдану

Валентин Дегтяр «Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил»

Інтерв’ю Юрія Дергунова з Гонсало Посо Економічні передумови «Революції гідності»

Святослав Сидоренко

Майдан у деталях

Солідаризуйся або зникни. Політична суб’єктність на Майдані та Антимайдані Олексій Вєдров

Політика справжності та її межіОлег Журавльов

Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінкиВолодимир Іщенко

Сексизм на МайданіДар’я Попова

Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан 2013—2014Тамара Марценюк

Медицина спротивуІгор Волк

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

«Майдан – це свідоцтво абсолютної організаційної нездатності лівих»Інтерв`ю Тараса Саламанюка із Захаром Поповичем

«Антимайдан був продовженням Майдану, але без націоналістичної істерії»Інтерв`ю Андрія Мовчана із Денисом Левіном

123

135

144

158

164

168

175

179

184

187

193

206

214

Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та АнтимайданамиТарас Саламанюк

Студентська асамблея: десяток маленьких революцій

Ніна Ходорівська

Студентські протести Майдану та участь лівих Михайло Слуквін

Майдан і світ: візії та порівняння

Окк'юпай Юкрейн! Тактика окупації з Окк`юпай Волл-стріт до МайдануЕмілі Ченнел-Джастіз

«Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає»Інтерв`ю Альони Ляшевої з Теодором Пападопулосом

«Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують» Інтерв`ю Івана Скорини із Наталією Гуменюк

«Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду — в Латинській Америці це вже проходили»

Інтерв'ю Тараса Саламанюка з Олегом Ясинським

Український конфлікт з погляду німецької лівиці – урок вивчено?Іво Ґеорґієв

Рецензії

Ізоляціонізм замість антиімперіалізмуРецензія на книгу «Точки займання в Україні: як прагнення США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною»

Юрій Дергунов

«Майдан», якого ви не бачили Рецензія на фільм «Майдан»

Ліза Бабенко

Додаток: Війна у двері

Для чого Росії Крим?Михайло Рижкін

«Українська держава поводить себе так, наче не усвідомила, що проблема вимушених пе-реселенців — це дуже надовго»

Інтерв'ю Євгенії Козловської із Максимом Буткевичем та Олександрою Назаровою

Annotations

Спільне (2015, № 9) 5


Протестні феномени (Євро)Майдану і Антимайдану так чи інакше зачепили вельми багатьох людей в Україні та світі. Водночас про них є вкрай мало об’єктивної та, тим паче, наукової інформації. Як результат, думка щодо Май-дану схиляється до вияву себе у двох екстремумах: або цілковитому його виправданні як народного повстання із закриттям очей на всі вади, або ж тотальній його демоні-зації як наскрізь фашистського дійства. Те саме стосується і Антимайдану. А особливо все це посилюється на фоні дра-матичного військового протистояння на Сході України, що окропило ці чвари людською кров’ю.

У цій ситуації вкрай важливою є вибудова певної не-залежної лівої оптики на Майдан і Антимайдан. Вона не повинна підмінятися полемікою між про- та антизахідни-ми позиціями, а оперувати в поясненнях реальною струк-турою та практиками політичних суб’єктів, що були пред-ставлені там.

І саме спробою розробки такої оптики і є цей випуск «Спільного». Наша мета — означити певний діалог між кри-тично налаштованими представниками обох таборів щодо їхніх бачень феномену Майдану й Антимайдану та лівих альтернатив їм. Для реалізації цього задуму ми залучили волонтерів і волонтерок із різних середовищ: академічних та лівоактивістських, учасників та скептиків (Анти)Майда-ну, з Києва та з інших міст і країн. Таким чином, ми отрима-ли достатньо збалансовану серію матеріалів, що намага-ються з різних сторін розкрити феномен Майдану.

Зокрема, в першому, вступному розділі випуску йдеться про передумови Майдану. Статті Олександра Кравчука і Святослава Сидоренка демонструють нам соціально-еко-номічні фактори Майдану: які групи виграли від нього і до чого нас веде євроінтеграція. Валентин Дегтяр звертає на-шу увагу на поліцейське свавілля як чинник майданівської мобілізації, а марксистський дослідник Гонсало Посо у сво-єму інтерв’ю розкриває міжнародний, міжімперіалістичний конфлікт Майдану.

Другий розділ переводить усі ці міркування в предмет-не русло: детально і фахово розглядаючи структури Май-дану, його (не)прогресивну суб’єктність і «темні сторони». Зокрема, стаття Олексія Вєдрова розкриває перед нами дилему (лівих) політичних суб’єктів Майдану: опинитися на маргінесі або злитися з мейнстрімом. Далі Олег Журавльов досліджує, як формувалася протестна ідентичність Май-дану і чому вона так і не реалізувала свій революційний потенціал. Володимир Іщенко подає нам детальний ана-ліз участі крайньо правих сил в протестах Майдану, яку, на думку автора, не варто недооцінювати. Розгляд «тем-них сторін» продовжує Дар’я Попова у своєму аналізі явищ сексизму на Майдані. Проблеми дискримінації, зокрема

гомофобії, піднімає і Тамара Марценюк, яка на основі ре-зультатів емпіричного дослідження зображає більш широ-ку (і дещо суперечливу) перспективу участі ЛГБТ-ініціатив на Майдані. Зрештою, розділ завершують рефлексії газо-рятувальника Ігоря Волка про медичну службу Майдану, в роботі якої йому довелося взяти безпосередню участь.

Таку перспективу безпосередніх учасників підхоплює третій розділ випуску, зорієнтований саме на активістів. Спершу Захар Попович і Денис Левін в окремих інтерв’ю висловлюють свої бачення лівих учасників протестних подій Майдану та Антимайдану. Потім Тарас Саламанюк узагальнено досліджує активістський досвід лівих у регі-ональних Майданах і Антимайданах. Насамкінець Ніна Хо-дорівська і Михайло Слуквін розмірковують про студент-ський активізм під час Майдану, його здобутки, невдачі і можливі перспективи.

У четвертому розділі ми намагаємося обговорити між-народний контекст Майдану, для чого звернулися до зару-біжних авторів та спеціалістів-міжнародників. Так, амери-канська антропологиня Емілі Ченнел та грецький політолог Теодор Пападопулос порівнюють Майдан з масовими про-тестами в себе на батьківщині. Журналістка-міжнародниця Наталія Гуменюк продовжує у своєму інтерв’ю ці порівнян-ня, а інший журналіст Олег Ясинський дає разючий кон-траст сприйняття українських подій в Латинській Америці. Про схоже пише Іво Ґеорґієв, пропонуючи нам опис різних ставлень німецьких лівих до Майдану та пізніших подій.

П’ятий розділ традиційно зібрав у собі рецензії. Цьо-го разу ними стали критичні огляди двох різних джерел: умовно антимайданівської книжки «Точки займання в Україні» від Юрія Дергунова й умовно замайданівського фільму Сергія Лозниці «Майдан» від Лізи Бабенко.

Завершує випуск додатковий, шостий розділ, який за-чіпає питання війни у двох матеріалах: спробі політеко-номічного аналізу анексії Криму Росією від Михайла Риж-кіна та інтерв’ю з координаторами гуманітарних ініціатив Максимом Буткевичем і Олександрою Назаровою щодо загальної ситуації з вимушеними переселенцями.

Сподіваємося, що наші читачі, незалежно від того, по яку зі сторін геополітичних барикад вони зараз знахо-дяться, разом з нами спробують уникнути ролі войовничих прихильників того чи іншого табору і знайдуть для себе в цьому випуску щось спільне. Адже ліва емансипативна оптика на явища Майдану та Антимайдану, яку ми тут про-понуємо, в принципі чужа якомусь про- і антизахідному дуалізму, натомість вона послідовно відстоює єдиний інте-рес — на жаль, так і не сформований ясно ніде під час цих подій, — інтерес пригноблених, тобто всіх нас.

Витоки Майдану

8 Витоки майдану

На сьогодні зовнішньоекономічна інтеграція є од-ним із найважливіших питань для українського сус-пільства. Спроба повороту від декларованого «єв-ропейського напряму» в листопаді 2013 року стала відправною точкою Майдану і наступних масштабних соціально-економічних змін. Одним із результатів бу-ло усталення євроінтеграційного вектору в зовніш-ній політиці — підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським союзом. Але, на жаль, об-говорення такої інтеграції в основному зводиться до «цивілізаційного вибору» та інших абстрактних по-нять. Тому актуальним є аналіз саме соціально-еко-номічних наслідків інтеграційного процесу.

I. Економічні передумови ратифікації Угоди про Асо-ціацію з ЄС

Перш ніж робити висновки про можливі наслід-ки євроінтеграції, необхідно проаналізувати, яким є

вихідне положення України в цьому процесі та якими склались її економічно-соціальні умови після отри-мання незалежності.

Загальна динаміка розвитку української економі-ки та її вага у світовій економічній системі зображені на рис. 1.

Отже, незважаючи на певне відновлення з початку 2000-х років, станом на кінець 2013-го Україна дося-гла лише 70% ВВП від рівня 1990-го року. І це один із найгірших показників серед колишнього СРСР після Молдови. В 1990 році підприємствами України за-безпечувалося близько 1,3% від загальносвітового випуску продукції. За останні 22 роки цей показник зменшився понад тричі й складав лише 0,4% за під-сумками 2013 року.

У чому ж причини такого скорочення? Насампе-ред – у розриві економічних зв’язків підприємств, які становили єдиний господарський комплекс; у впровадженні неоліберальних методів управління

Можливі соціально-економічні наслідки євроінтеграції для України

Олександр Кравчук

Олександр Кравчук — кандидат економічних наук, аналітик Центру соціальних і трудових досліджень;

[email protected]

Спільне (2015, № 9) 9

Рис. 1. Динаміка ВВП України та її частка у світовому випуску продукції (Державна служба статистики України 2014; The World Bank 2014)

Рис. 2. Динаміка структурних змін української економіки (Державна служба статистики України 2014)


економікою з наступним зубожінням населення і скороченням внутрішнього попиту; в приватизації, яка перетворилася на відверте розкрадання держав-них ресурсів.

Що відбувається з економічною структурою в за-значений період? Які зміни сталися в основних га-лузях економіки (рис. 2)?

Отже, українській економіці за останні 23 роки притаманні такі тенденції:• скорочення частки сільського та лісового госпо-

дарства з 25,5% до 10,5%;• падіння переробної промисловості, яка склада-

ла в 1990 році майже третину всього ВВП, до 13,8% у 2013-му.

• стрімке зростання частки фінансового секто-ру до 5% і сектору торгівлі в понад 3,5 рази до 18,2%.

Загалом, відбувалося формування вразливої структури економіки зі значними галузевими дис-пропорціями, переорієнтацією на сектори з низьким рівнем технологічної переробки і суттєвою залежніс-тю від попиту на зовнішніх ринках. Економіка Укра-їни все більше характеризується ресурсо- та енер-гоємністю виробництва, надмірним екстенсивним розвитком добувної промисловості, відсталістю агро-промислового сектору, низьким рівнем інноваційно-го виробництва, відставанням розвитку інфраструк-тури, відірваністю фінансового сектору від реальної

економіки та неефективним функціонуванням сек-торів, що забезпечують соціальний розвиток (Пав-люк 2012).

Особливе занепокоєння викликають тенденції поглиблення деформацій у структурі промисловос-ті та розвиток галузей із застосуванням застарілих технологій. Близько 58% виробленої продукції при-падає на нижчий — третій технологічний уклад (ви-робництво будівельних матеріалів, чорну металургію, суднобудування, оброблення металу, легку, дерево-обробну і целюлозно-паперову промисловість). Вод-ночас в обсязі випуску продукції вищі технологічні уклади – п’ятий і шостий – складають усього 4% (Ва-силенко 2013).

Що ми можемо сказати про перспективи еко-номічного зростання України? Який фундамент для розвитку закладався протягом останніх років в еко-номіку? Для розуміння загальної тенденції варто проаналізувати показник частки валового нагрома-дження основного капіталу у ВВП, що показує вар-тість приросту матеріальних активів, які будуть вико-ристовуватись у виробничому процесі (рис. 3)

Таким чином, останні роки відбувається погіршен-ня структури використання ВВП. Минулого року част-ка нагромадження в основний капітал зменшилася до 18,2%, а за підсумками I півріччя 2014 року – до 13,9%. При цьому нормою вважається 20-25%, а в ра-зі наявності задач із прискореного розвитку – до 40%,

Рис. 3. Динаміка валового нагромадження основного капіталу та рівня зносу основних фондів (Державна служба статис-тики України 2014; Національний банк України 2014)

Спільне (2015, № 9) 11

як у сучасному Китаї. Отже, замість інвестування в оновлення основних фондів, кошти від випуску про-дукції споживаються або виводяться закордон. За-кономірним наслідком цього стало погіршення стану основних фондів, ступінь зносу яких у 2013 році до-сяг критичної позначки в 78% і продовжує зростати.

Перейдемо від структурних змін в економіці до аналізу зовнішньоекономічних зв’язків. Україна піс-ля 1991 року займає своє місце на світовому ринку в ролі експортноорієнтованої країни (рис. 4).

Як бачимо з графіку, зростання відкритості харак-терне як українській, так і для європейській еконо-мікам, що відповідає загальносвітовим тенденціям. Проте Україна випереджає ЄС у цьому процесі. Част-ка імпорту та експорту в загальному випуску із 30% на початку 90-х зросла до 2/3 від ВВП на початку 2000-х і залишається досить високою: 55,4% за по-казником імпорту та 46,9% – експорту продукції. Це вказує на зростання залежності української еконо-міки від зовнішньоекономічних ризиків і слабкість розвитку внутрішнього ринку. Для прикладу, частка експорту в реалізації металургійної промисловості зросла за останні роки від 73% до 79%, а в сфері машинобудування – навіть більше – з 49% до 74% (Павлюк 2012). Однак зростання експорту відбувало-ся повільнішими темпами, ніж збільшення імпорту в Україну, що призводило до негативного платіжного балансу з початку 2006 року.

Вказаний від’ємний баланс зовнішньої торгівлі погашався за рахунок використання золотовалютних резервів (ЗРВ), а також через збільшення зовнішніх запозичень (рис.5).

Отже, зростання золотовалютних резервів із по-чатку 2000-х років змінюється тенденцією його ско-рочення з 2011 року. На правій шкалі зображено один із показників, який характеризує достатність національних резервів – кількість місяців імпорту, які Україна спроможна покрити за рахунок резер-вів. Як бачимо, починаючи з 2012 року обсяги ЗВР не відповідають необхідним нормативам. Станом на початок листопада 2014 року, навіть з урахуванням нових запозичень від МВФ, українські резерви да-ють можливість покрити менше двох місяців імпорту.

Як наслідок, Україна стає ще більш залежною від іноземних фінансових інституцій. Державний і гаран-тований державою борг зростає від 20% до 42% ВВП, а станом на І півріччя – до 52,7% з прогнозованим досягнення 100% ВВП на кінець 2014 року. Сума об-слуговування та погашення зовнішнього і внутріш-нього державних боргів досягла на кінець 2013 року третини від загальнобюджетних витрат. Україна все щільніше потрапляє в замкнуте коло, де отриман-ня нових кредитів необхідне хоча б для погашен-ня попередніх. При цьому зовсім не розглядаються успішні приклади відмови співпраці з МВФ, під тис-ком якого розіграно не один сценарій руйнування

Рис. 4. Динаміка зростання частки імпорту та експорту до ВВП в Україні та Євросоюзі (Державна служба статистики Укра-їни 2014; Central Intelligence Agency 2014)


національних економік і зубожіння населення вна-слідок впровадження неоліберальної політики.

Такою є коротка характеристика стану української економіки і процесів, які їй передували. Такими є і передумови, які безпосередньо впливають на на-слідки економічної інтеграції з Європейським Со-юзом.

II. Прогнозування соціально-економічних наслідків євроінтеграції в рамках Угоди про Асоціацію

В IV розділі Угоди «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею» (Угода про асоціацію між Україною та Єв-ропейським Союзом 2014) декларується створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), зняття митних та інших перешкод для вільного переміщення товарів і по-слуг між Україною та ЄС. Дамо аналіз і своє бачення наслідків реалізації даних процесів.

Як уже зазначалося вище, Україна має досить від-криту економіку: її розвиток значно залежить від ім-портно-експортних потоків. Оскільки наша країна поставлена перед вибором Східного або Західного партнерства, слід дослідити географічну структуру зовнішньоторговельного обороту. Можна виділити два основних регіони зовнішньої торгівлі України: СНД, де понад 99% належить торгівлі з країнами Митного Союзу (Білорусь, Росія, Казахстан), та Євро-пейський Союз. Їхня загальна частка становить понад

2/3 зовнішньоторговельного обороту України. Дослі-димо динаміку торгівлі з ними (рис. 6).

З графіку бачимо, що як докризовому періоду, так і 2010-2012 рокам притаманні практично рівні тем-пи зростання експорту до обох регіонів і прискорене зростання імпорту з країн ЄС. Станом на минулий рік частка СНД склала 35% у загальному обсязі торгівлі товарами (22,1 млрд дол. експорту та 27,9 млрд дол. імпорту), Європейського Союзу – 26,5% (16,8 млрд дол. експорту і 27 млрд дол. імпорту).

Що стосується торгівлі послугами, то тут Україна традиційно в додатному балансі (рис. 7).

Близько 2/3 експорту займають транспортні по-слуги. Це пояснюється тим, що Україна є транзитною державою і через її території проходять численні міжнародні транспортні коридори з потужними ван-тажопотоками, в тому числі – нафтогазові від Митно-го союзу до ЄС. У структурі експорту послуг помітною є тенденція до зростання частки інформаційної сфе-ри (до 6%). Це пов’язано із розвитком галузі ІТ-послуг завдяки використанню низькооплачуваних кваліфі-кованих кадрів, які залишилися в Україні від системи освіти, котру успішно демонтують під гаслом реформ.

Наступне питання, яке слід розглянути, – що саме імпортується та експортується з країн СНД та Євросо-юзу, а також які переваги і загрози існують для укра-їнських виробників і споживачів. На рис. 8-9 бачимо структуру експорту до вказаних регіонів.

Рис. 5. Адекватність золотовалютних резервів України за показником покриття імпорту в 2003-2014 рр. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Спільне (2015, № 9) 13

Рис. 6. Зовнішньоторговельний баланс товарів з ЄС та СНД. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 7. Зовнішньоторговельний баланс послуг з ЄС та СНД (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)


Рис. 9. Структура експорту товарів до країн ЄС у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 8. Структура експорту товарів до країн СНД у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Спільне (2015, № 9) 15

Рис. 10. Структура імпорту товарів із СНД в Україну у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 11. Структура імпорту товарів із ЄС в Україну у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)


Таким чином, експорт до країн СНД загалом більш високотехнологічний. Близько третини про-дукції – продукція машинобудування. Це насампе-ред пов’язано зі збереженням певних виробничих ланцюгів між українськими і російськими підприєм-ствами, спільними технічними стандартами в авіа-будуванні, вагонобудуванні та важкій промисловості загалом. Вагомою є також частка металургійної про-мисловості й сільського господарства, адже, незважа-ючи на низку торговельних війн, українські виробни-ки продовольства займали вагому частку в окремих сегментах російського ринку. Експорт до ЄС більш ніж на половину складається з продукції металургії та агропродовольчих товарів, які займають приблиз-но однакові долі в постачанні продукції. Продукції машинобудування через інші стандарти якості по-стачають значно менше, близько 13% — у загальній структурі експорту.

На рис. 10-11 зображено структуру імпорту, який надходить в Україну.

Тобто Україна є досить залежною від постачання мінеральних продуктів, перш за все енергетичних ресурсів із РФ, які складають більшу частину всьо-го імпорту з СНД. Також завозять у значних обсягах продукцію хімічної промисловості (9%) та машино-будування (10%).

Імпорт з ЄС має зовсім іншу структуру. Переваж-ним чином в Україну постачають продукцію маши-нобудування і транспортного обладнання (33%), а також продукцію хімічної промисловості (28%).

Помітним є зростання обсягів імпорту агропромис-лової продукції, що збільшився удвічі після лібера-лізації українського ринку зі вступом до Світової ор-ганізації торгівлі в 2008 році (для прикладу, за той же час обсяг агрпродовольчого імпорту з СНД зріс на 23,3%).

Отже, Україна не змогла за останні роки підвищи-ти ефективність праці та якість продукції для просу-вання високотехнологічних товарів на європейські ринки. Постачання здійснюється в основному у ви-гляді сировинних матеріалів, які після переробки в ЄС частково повертаються до України у вигляді гото-вої продукції. В торгівлі з СНД спостерігалася кра-ща ситуація через збереження певних виробничих зв'язків і міжгалузеву кооперацію. Це не означає, що консервація таких зв’язків є пріоритетним завданням, адже, крім кількох сегментів, така співпраця відбува-лася за рахунок експлуатації українського застаріло-го обладнання. З урахуванням запуску масштабних програм імпортозаміщення в Росії, а також без зна-чних інвестицій в інноваційне оновлення скорочення випуску на експортноорієнтованих машинобудівних підприємствах в Україні стало б лише питанням ча-су. Далі спробуємо відповісти на питання, які зміни в економічній структурі будуть відбуватися після впро-вадження Угоди про Асоціацію і як це вплине на кін-цевого споживача.

До перспективних можливостей Угоди відносять: потенційне збільшення доступу до ринку ЄС, гармоні-зацію і підвищення стандартів української продукції.

Група товарів Країна/регіон Середньозважениймитний тариф, %

Імпорт товарів, млрд. дол. США

Всі товарні групи

Україна 4,5 82,2

Російська Федерація 10,0 277,6

ЄС-27 5,2 2171,4

Агропродовольчі товари



ЄС-27 13,2 130,6

Інші товари



ЄС-27 4,2 2040,8

Таблиця 1. Тарифний захист внутрішнього ринку товарів та обсяги їхнього імпорту в Україні, Російській Федерації та Європейському союзі (WTO Statistics Database 2014)

Спільне (2015, № 9) 17

До загроз: підвищення конкуренції та витіснення українського виробника з внутрішнього ринку, а та-кож втрату існуючих регіонів збуту серед країн Мит-ного союзу.

Почнемо з аналізу загроз, які вже справджуються. По факту за перше півріччя 2014 року Україна знизи-ла загальні обсяги експорту до Білорусії, Казахстану і Росії на 26 %, що становить 2,9 млрд дол. США. Ім-порт із цього регіону скоротився меншими темпами –на 16%. З іншого боку, помітно значне пожвавлення торгівлі з країнами ЄС, особливо після впровадження односторонніх торгових преференцій у травні цього року для України (Представництво України при Євро-пейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії 2014). Експорт зріс на 1,2 млрд дол. США або 12,4%. Імпорт скоротився на 3 млрд дол. США внаслідок зменшення попиту на продукцію, ці-ни на яку зросли після стрімкої девальвації україн-ської валюти. Але загалом зростання експорту до ЄС не компенсувало втрат у східному партнерстві. Су-марне падіння експорту до цих двох регіонів склало 1,7 млрд дол. США, або -8,2%, у порівнянні з I півріч-чям 2013 року (Державна служба статистики України 2014). Слід підкреслити, що під загрозою опинили-ся цілі галузі української промисловості. Загальний експорт машинобудування скоротився в 2014 році більше ніж на третину. Зокрема, експорт залізничних

локомотивів, який становив 4% у всій структурі екс-порту року, скоротився утричі внаслідок обмежень поставок на російський ринок. Виробництво заліз-ничних вагонів, які на 3/4 залежали від поставок на російський ринок, упало до 300 вагонів на місяць у вересні 2014 (на 76,2% за 9 міс. поточного року). Внаслідок військових дій на Сході й зупинки бага-тьох хімічних підприємств у зоні військового кон-флікту вдвічі скоротився загальний експорт хімічних добрив (на 25% – експорт усієї хімічної промисло-вості), на третину – експорт чавунних труб, удвічі – експорт сирів після закриття доступу до російського ринку (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014).

Перейдемо до аналізу можливих переваг впрова-дження Угоди. Зміна торговельних потоків залежить від зміни бар’єрів у торгівлі, які проголошуються та-кими, що будуть скасовані після імплементації Угоди про Асоціацію. Поглянемо на різницю між ЄС, РФ та Україною в розрізі діючих митних тарифних ставок перед підписанням Угоди (табл. 1).

Отже, в ЄС на перший погляд нижчі загальні мит-ні ставки, ніж в Україні, та майже вдвічі нижчі, ніж у Росії. Щодо агропродовольчого ринку, тут можна було б очікувати збільшення експорту до ЄС внаслі-док скасування високих мит на агропродовольчі то-вари, адже, як бачимо з таблиці, ринок ЄС є більш

Сценарій зони вільної торгівлі

Еквівалента зміна добробуту, млн дол. США Приріст ВВП, %

Україна ЄС-27 Україна ЄС-27

A(50% зниження мита для всіх товарів) 22 461 -0,4 0,01

B(100% зниження мита для промислових товарів,

50% для агропродовольчих)-86 803 -0,97 0,02

C(100% зниження мита для промислових і агропродовольчих товарів, скасування

експортних субсидій)

195 675 -0,17 0,01

D(100% зниження мита для промислових товарів

і 100% для агропродовольчих, підвищення ефективності виробництва на 10%, скасування

експортних субсидій)

5716 873 7,82 0,002

Таблиця 2. Прогнозований вплив встановлення зони вільної торгівлі Україною та ЄС на добробут та ВВП (Одосій 2013)


Рис. 12. Розподіл зв’язаних митних ставок за розміром в Україні та ЄС для непродовольчих товарів (WTO Statistics Database 2014)

захищеним. Однак потрібно врахувати, що європей-ські країни досить уважно підходять до визначення розміру митних ставок і в разі необхідності вико-ристовують інструмент специфічних мит для захисту внутрішніх виробників (рис. 11).

Як видно з рисунку, хоча в ЄС номінально серед-ні тарифи нижчі в порівнянні з українськими, але для найбільш вразливих сегментів (17% від імпорту) сільськогосподарської продукції діють специфічні, неадвалорні мита. Це дозволяє стримувати імпорт і підтримувати національного товаровиробника. На жаль, такий механізм практично не використовується стосовно імпорту європейських товарів в Україну і не передбачається Угодою.

Щодо експорту іншої продукції не агропромис-лового характеру, то ринок ЄС в плані митного ре-гулювання є досить відкритим. Більшість товарів за-возиться за мінімальними митними ставками або взагалі без мита (рис. 12). Так, середня ставка мита для сегменту мінеральних продуктів і виробів зі сталі становить 2,0%, хімічної промисловості – 4,6%, олії та жирів – 5,6%, продукції машинобудування – 2,2%.

Важливо зазначити, що скасування митних тари-фів не буде тотальним, як це зазвичай сприймається в Україні. Вітчизняним виробникам будуть надава-тися квоти безмитної торгівлі, які суттєво не впли-нуть на ситуацію в торговельному балансі з ЄС, адже частина їх є на порядок меншою за фактичні обсяги

поставок. Наприклад, для кукурудзи – найвагомішої статті сільськогосподарського експорту – передба-чається 400 тис. тонн квоти, тоді як у минулому ро-ці даного продукту було поставлено у 19 разів біль-ше – близько 7,6 млн тонн (Eurostat 2014). Великі за обсягом квоти надаються Україні переважно в тих галузях, де поставки є малими внаслідок неконку-рентності вітчизняної продукції. Безперечно, експорт рослинної продукції (насамперед зернових) до ЄС значно зріс у поточному році, але це викликано ско-ріше рекордним урожаєм, аніж спрощенням митних процедур для товарів українського походження.

Загалом, європейські митні тарифи достатньо низькі й тому не можуть бути головним бар’єром для вітчизняних товарів на ринках Європейського союзу. Значно серйознішою перешкодою є різниця в тех-нічних і санітарних стандартах, система стандарти-зації і сертифікації та викривлення умов конкуренції в ЄС (широка система державної допомоги вироб-никам). Оцінюючи торговельну співпрацю з ЄС, слід пам’ятати, що європейці більше зацікавлені у спів-праці з країнами-власниками значних запасів сиро-винних ресурсів і недостатньо розвиненими галузя-ми-виробниками із високою доданою вартістю. Тому для України важливо якомога швидше диверсифі-кувати структуру експорту з акцентом на високотех-нологічні галузі. Інакше буде реалізовано сценарій згортання залишків промисловості з перетворенням

Спільне (2015, № 9) 19

Галузь виробництва Сценарій «B» (100% – промислові товари, 50% – агропродовольчі товари), темп приросту, %

Рослинництво 1,96

Тваринництво -1,87

Сировинні товари -0,50

Готові харчові продукти -0,13

Текстильна промисловість 50,4

Легка промисловість 0,37

Важка промисловість -1,29

Транспорт -0,65

Інші послуги -0,95

Всього 4,99

Таблиця 3. Вплив скасування тарифів у рамках ЗВТ Україна-ЄС на зміну обсягів виробництва галузей в Україні, % (Одосій 2013)

Рис. 13. Розподіл зв’язаних митних ставок за розміром в Україні та ЄС для непродовольчих товарів (WTO Statistics Database 2014)


України виключно на постачальника сировини, нехай навіть і до Європейського Союзу.

У прогнозуванні впливу утворення Зони Вільної Торгівлі з ЄС на загальний добробут населення та виробництво цікаво використати результати еконо-міко-математичного моделювання – зокрема дослі-джень, виконаних за допомогою моделі Global Trade Analysis Project (GTAP) – глобальної міжрегіональної, багатогалузевої статичної моделі загальної рівнова-ги (The Global Trade Analysis Project 2014). Ця модель містить унікальну базу даних 113 країн у розрізі 57 товарних груп і 5 факторів виробництва. Вона по-єднує в собі дані двосторонньої торгівлі між краї-нами, протекціоністських заходів, митних тарифів, транспорту та інших індикаторів, що характеризують економічні зв'язки між країнами (табл. 2).

У таблиці наведені результати за різних варіантів Зони вільної торгівлі. Як бачимо, Євросоюз виграє у будь-якому випадку за рахунок відкриття доступу товарів на український ринок. Загальне збільшення добробуту для України можливе при лібералізації торгівлі лише за умови значного підвищення ефек-тивності виробництва (сценарій «D»).

Ураховуючи зазначене вище збереження обме-ження на експорт агропродукції з України, тенденції старіння основних фондів і відсутність дієвих стиму-лів до інвестицій у високотехнологічні сфери, най-більш імовірним видається реалізація сценарію «В» із відповідними втратами для української економі-ки і скороченням ВВП. Слід звернути увагу на те, що GTAP розраховує короткостроковий, а не кумулятив-ний ефект від змін режиму торгівлі; вже згадані змі-ни у ВВП і добробуті мають статись у перший же рік після запровадження Угоди.

Щодо прогнозування конкретних змін у виробни-цтві продукції за галузями економіки, то такі резуль-тати моделювання представлені в табл. 3.

Отже, в Україні найбільший приріст виробництва (та експорту) може очікуватися лише в текстильній промисловості – близько 50% – і рослинництві – 2%. Тваринництво – один із найбільш вразливих секто-рів економіки – отримає вигоди лише за умови під-вищення продуктивності праці та ефективності ви-користання факторів виробництва, а також відмови від застосування європейською стороною експорт-них субсидій. Значних втрат зазнають важка промис-ловість і машинобудування.

Звісно, Угода передбачає і ряд позитивних сфер для співпраці – ряд позитивних моментів для спів-праці в науковій та освітній сферах. Остаточний

перехід на міжнародні технічні регламенти ЄС має знизити нетарифні бар’єри в торгівлі з третіми кра-їнами. Водночас упровадження цих регламентів ви-магатиме відповідних витрат на адаптацію до нових умов, що навряд чи вдасться зробити за короткий термін. Україна бере зобов’язання імплементації основних принципів законодавства ЄС у сфері дер-жавних закупівель і розробки ефективної системи боротьби з корупцією, яка на сьогодні роз’їдає весь державний механізм. Впровадження норм ЄС щодо захисту споживачів у національне законодавство має посилити захист їхніх прав в Україні. Проте ці факто-ри видаються менш важливими, ніж загрози подаль-шого перетворення економічної структури на прита-манну економікам країн «третього світу».

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджу-вати, що Україна не готова до повної лібералізації внутрішнього ринку для товарів з ЄС, адже більшість галузей економіки є неконкурентоспроможними в порівнянні з європейськими. Це загрожує скорочен-ням виробництва та експорту українських товарів, за-криттям підприємств відповідним зменшенням ро-бочих місць, особливо в довгостроковій перспективі. Вочевидь, саме розуміння негативних наслідків лібе-ралізації торгівлі з ЄС, потенційне зменшення над-прибутків від експлуатації промислового потенціалу країни, а також прогнозоване скорочення ресурсної бази для підтримання соціальних стандартів серед українського електорату вплинули на призупинен-ня євроінтеграційних процесів режимом Януковича восени 2013 року. Тепер же, з аналогічних міркувань, самим Європейським Союзом ініційовано паузу в за-стосуванні економічної частини Угоди щодо відкрит-тя українського ринку для європейських виробників. Для компенсації можливих негативних наслідків ін-теграції необхідно використовувати досвід європей-ських країн по захисту найбільш уразливих сегментів внутрішнього ринку, застосовувати інструменти дер-жавної підтримки і захисту вітчизняних виробників, сприяти їхньому просуванню на зовнішніх ринках, направляти ресурси на розвиток збережених висо-котехнологічних галузей економіки і пошук нових інноваційних сфер розвитку. На нашу думку, доцільно також було б зберігати багатовекторність у зовнішній торгівлі як запоруку диверсифікації зовнішньополі-тичних і зовнішньоекономічних ризиків. А варіант упровадження такого виду Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським союзом загрожує погір-шенням і без того не найкращого соціально-еконо-мічного становища населення України.

Спільне (2015, № 9) 21

Посилання:

Василенко В., 2013. "Технологические уклады в контексте стремления экономических систем к идеальности". В: Соціально-економічні проблеми і держава, 1, с. 65-72. Доступ 23.11.14 за адресою: http://sepd.tntu.edu.ua/images/stories/pdf/2013/13vvoski.pdf.

Одосій О. В. , 2013. "Перспективи поглибленої вільної торгівлі між ЄС та Україною для агропродовольчого ринку". В: Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Економіка, аграрний менеджмент та бізнес, 181 (4), с. 122–134.

Офіційна інтернет-сторінка Державної служби статистики України. Доступ 11.12.14 за адресою: http://www.ukrstat.gov.ua/

Офіційна інтернет-сторінка Національного банку України. Доступ 11.12.14. за адресою: http://www.bank.gov.ua

Павлюк А.П., Покришка Д.С., Белінська Я.В. та ін. 2012. Структурні перетворення в Україні: передумови модернізації економіки. Я. А. Жаліла. (ред.). К.: НІСД.

Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії. Щодо

автономних торговельних преференцій з боку ЄС. Доступ 23.11.14 за адресою: http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/ua/uk-raine-eu/trade-and-economic/atm.

Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Доступ 23.11.14 за адресою: http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/ru/publish/article?art_id=246581344&cat_id=223223535.

Central Intelligence Agency. The World Factbook. Доступ 11.12.14. за адресою: https://www.cia.gov/library/pub-lications/the-world

European Commission, Eurostat. Available 11.12.14 at: http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/eurostat/home/.

The Global Trade Analysis Project. Available 11.12.14 at: htt-ps://www.gtap.agecon.purdue.edu/default.asp.

The World Bank. Available 11.12.14 at: http://data.worldbank.org/topic/trade.

WTO Statistics Database. Available 23.11.14 at: http://stat.wto.org/TariffProfile/WSDBTariffPFHome.aspx?Language=E


Валентин Дегтяр— соціолог, співробітник Центру соціальних і трудових досліджень;

[email protected]

Валентин Дегтяр

Протести проти міліції та репресивні дії режиму як рушії Євромайдану

Від Врадіївки до Майдану самооборони і від вули-ці Грушевського до розгніваного Антимайдану — роз-гортання найпотужніших протестних хвиль в Україні обумовлене не тільки болючими соціально-економіч-ними чи політичними питаннями, а й взаєминами гро-мадян держави із правоохоронними силами правля-чого режиму. Сам характер взаємодії суспільства та силовиків у значній мірі визначає динаміку суспіль-них мобілізацій.

В Україні змінилася правляча коаліція, а от чи змі-нився, по суті, режим — можна дискутувати. Умовно можна сказати, що антимайданівський режим змінив-ся промайданівським режимом, хоча не виключено, що настане час, коли казатимуть: обличчя змінилися, але система залишилася та сама. Важливіше те, що відбувається в широких верствах суспільства, — і тут Майдан справді помінявся місцями з Антимайданом. Другий із них практично канув у небуття, але части-на його виродилася у сепаратистський рух. З іншо-го боку, і початково різносторонній та ліберальний

майданівський рух нині проявляється переважно в одномірному вигляді патріотичних проукраїнських мобілізацій.

У цій статті ми проведемо короткий огляд протест-них хвиль перед Євромайданом, зокрема протестів проти міліцейського свавілля, розглянемо динаміку придушення протестів і проаналізуємо роль міліції та недовіри до неї з боку громадян як фактори розгор-тання протестів. Також ми спробуємо порівняти про-тистояння між Майданом та Антимайданом і між ру-хом за єдину Україну та сепаратистами.

Рушії протестів

Перед Майданом-2014 щомісячна кількість мітин-гів і демонстрацій в Україні поступово зростала. Не-вдоволення правлінням Януковича накопичувало-ся серед різних суспільних груп. Виникали протестні хвилі, однак до Майдану вони не поєднувалися в єди-ний рух проти режиму.

Спільне (2015, № 9) 23

Що визначає силу і розмах протестів? Здавалося б, чим більше людей зачіпає якась проблема, тим біль-ше людей вийдуть на протест. Насправді це не так, бо громадські мобілізації — це процес. Для прикладу, проблеми пенсійної реформи, що підняла вік виходу на пенсію — по-різному для різних категорій праців-ників, у найгіршому випадку відклавши його на де-сять років, — викликала лише доволі непомітну реак-цію. Наприклад, у 2011 році протестів безпосередньо проти збільшення пенсійного віку було майже стіль-ки ж, як і протестів, пов’язаних із проблемами довкіл-ля. Водночас більшу частку виступів щодо соціальних виплат склали протести чинних пенсіонерів — чорно-бильців, афганців, дітей війни та ветеранів праці — щодо гарантій соціальних виплат цим категоріям на-селення. Вочевидь, поки до пенсії ще далеко, люди не відчувають, що їх зачіпає ця проблема. Також питання в тому, яким чином вони зорганізуються і мобілізу-ються на протест, яким буде його динаміка.

Теорія суспільних рухів говорить про різні фак-тори, що сприяють розгортанню протестів: наявність протестної організації, висвітлення у ЗМІ, ресурси протестувальників, дії держави тощо. Зосередимося на проблемі взаємодії протестних рухів із репресив-ним апаратом. Варто враховувати також, що до репре-сивних дій супроти один одного можуть вдаватися і протилежні табори громадськості.

У будь-якій державі репресії, як і протести, існують завжди; різниться їхній масштаб і характер. Схема-тично можна окреслити такі процеси в суверенному суспільстві: 1) сили режиму прагнуть вберегти режим і пригнічують будь-яку загрозливу для себе протестну активність; 2) два чи більше громадянських таборів змагаються між собою за свою правду; 3) принаймні один із громадських таборів протестує проти режиму, прагнучи в кінцевому результаті здобути в ньому вла-ду, а отже, стати опорою нового режиму. Ці процеси поєднуються: фактично це три виміри того, що відбу-вається. Ці виміри породжують різні точки зору.

Репресії працюють лише до певної межі і мають неоднозначні ефекти — зокрема, вони можуть піді-грівати протести і вести до більшої мобілізації лю-дей. Водночас репресії та протести — це змагання. Коли після тривалого пригнічення активності грома-дян апарат примусу слабшає, ймовірність розгортання громадських виступів зростає (Epstein 2002). Врешті-решт, у часи тривалої політичної напруги відбувається гра на підвищення ставок і рівень репресій може лег-ко зрости, але спадатиме дуже повільно, й то лише за сприятливих умов.

У Майдані-2014 саме дії міліції виявилися одним із двигунів. Влада за Януковича поступово пригнічу-вала громадянські протести, прагнучи «розмінувати»

мобілізаційний потенціал суспільства до чергових ви-борів. Аналіз репресій проти протестів у 2011—2012 роках виявляє таку логіку силового апарату: зазвичай проти протестних акцій виносилися судові заборони й обмеження; якщо організатори та протестні колек-тиви могли створити проблеми, то з ними працювали «індивідуально» шляхом дискредитації, вибіркових судових позовів, арештів, залякувань; і лише в край-ньому разі режим застосовував організовану силу проти активістів у полі протесту, якщо влада сприй-мала протест як загрозу для себе (Кучма 2013b). Так, влада не гребувала застосовувати силу при згортанні Податкового майдану 2010 року, розгоні наметового містечка чорнобильців у Донецьку в 2011 році. Си-ли «Беркуту» були застосовані проти кримських та-тар, які окупували землі під забудову, влаштовуючи так звані «поляни протесту», беркутівці тиснули на мі-тингувальників проти закону «про мову» біля «Україн-ського дому», виганяли захисників Гостинного двору, відтісняли від урядових будівель студентів під час не-великих протестних кампаній. У 2013 році рівень без-посереднього насильства держави та найманців про-ти протестувальників зріс, причому таким собі ноу-хау системи охорони Віктора Федоровича стали «тітуш-ки». Використання ж власне «Беркуту» для брутально-го побиття мітингувальників 30 листопада 2013 року було неочікуваним. За однією з версій, силовики цим свідомо спровокували Майдан з метою попередити очікуваний електоральний Майдан-2015, прагнучи дискредитувати опозицію та вичерпати її сили.

Протестні хвилі та репресії перед Майданом

Коли Янукович прийшов до влади в 2010 році, опозиція відразу почала говорити про повернення часів кучмізму та прямування до авторитарного ре-жиму. З точки зору реалізації права на мирні зібрання та репресій проти протестів ці заяви мали певні під-стави. У порівнянні з періодом від початку проекту моніторингу протестів у жовтні 2009 року, у перший період 2010 року було зафіксоване певне зростан-ня частки негативних реакцій на 100 протестних по-дій (Іщенко 2011). У цілому цей показник дійшов до відмітки 19 негативних реакцій на 100 протестів на кінець 2010 року. Переважно влада ігнорувала про-тести, але більш гостро реагувала на виступи, що сто-сувалися ідеологічних питань та політичної боротьби. Натомість численні соціально-економічні виступи на місцях, як-от короткі страйки або зібрання місцевих мешканців через комунальні проблеми, рідше репре-сувалися і частіше були успішними, але вони не ста-вили кардинальних питань щодо зміни місцевої або центральної влади чи засад політики.


Загальна картина негативних реакцій у 2011 ро-ці залишилася схожою. Найчастіше переслідувань за-знавали активісти націоналістичного спектру (праві) за виступи ідеологічного характеру, зокрема війну з радянськими пам’ятниками; наприклад, гучною спра-вою був підрив пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Також націоналісти нажили проблем через сутички, що тра-пилися у Львові 9 травня, в день святкування Пере-моги у Великій Вітчизняній війні. У цей день відбувся конфлікт націоналістів із компартією. Російські націо-налісти хоч і робили менше акцій, теж деякими свої-ми діями викликали несхвальні реакції правоохорон-ної системи. Наприклад, у 2011 році було ув’язнено на три роки двох активістів проросійської організації «Севастополь-Крим-Росія».

Цікаво відзначити, що у 2011 році зросла частка протестів на сході країни, зокрема за рахунок активі-зації виступів чорнобильців за збереження пільг, зо-крема в Донецькій області. Однак у 2011 році Схід також у цілому частіше, ніж Захід, зазнавав репресій. На 100 протестів у західному макрорегіоні припадало 17 негативних реакцій, тоді як у східному — 26. Вод-ночас у цей період на Сході порівняно рідше вдава-лися до конфронтаційної чи насильницької тактики (Кучма 2012). Отже, масова громадська активність на Сході з болючих приводів зазнавала більших утисків, а простір для низової боротьби був там менший, ніж на Заході, зокрема через тиск репресивного апарату.

Відповідно, коли силовий апарат був розхитаний Майданом, мешканці Сходу скористалися можливістю виступити у спробі позбутися пресу міліції, хоча про-голошені приводи для виступів там були зовсім не со-ціально-економічні, а ідеологічні. При цьому питання рівня необхідної дії для них, схоже, стояло дуже го-стро: все або нічого.

2012 рік відзначився виступами чорнобильців та афганців, кампанією проти закону «про мову» Колес-ніченка-Ківалова, черговим сплеском передвиборчої активності та зростанням частоти розпорошених со-ціально-економічних виступів. Окрім того, цікавим явищем було протистояння активістів і найманих охо-ронців (так би мовити, перших «тітушок») довкола Гостинного двору в Києві. У березні хвилю обурення по всій країні викликало зґвалтування і вбивство мілі-ціонерами Оксани Макар у Миколаєві.

Порівняно з 2010-м і 2011-м, у 2012 році протест-на активність в цілому зросла на 60%. Негативні реак-ції на протести також зросли, але відносна їхня частка в порівнянні з минулим роком практично не змінила-ся. Найпоширенішим видом негативних реакцій були затримання активістів чи організаторів (19% випад-ків), але намітилася тенденція до зростання безпосе-реднього фізичного протистояння, що мало місце вже у 16% негативних реакцій; так само зросла сумарна поширеність блокування акцій та перешкоджання їм — у 18% випадків (Кучма 2013а).

Спільне (2015, № 9) 25

У травні 2013 року трапилася історія з нападом спортсмена-найманця на журналістку під час зіткнен-ня акцій «Свободи» та Партії регіонів — і з’явилося слово «тітушка». У червні — липні відбувалися протес-ти у селищі міського типу Врадіївка Миколаївської об-ласті через справу зґвалтування дівчини міліціонера-ми. Згодом відбулися такі події, як Врадіївська хода до Верховної Ради та Кабінету Міністрів зі спробою почати Врадіївський майдан. ЗМІ писали про штурм райвідділу міліції у Врадіївці розлюченою громадою. Насправді цілісного штурму не було, але люди вчи-нили акт агресії, розбивши кілька шибок. Міліція за-стосувала сльозогінний газ. Показово, що після цих подій міліціянти по всій країні почали проводити де-монстративні навчання з оборони райвідділів міліції та установ державної влади зі щитами, касками та ду-бинами за «типовим сценарієм» народного бунту. Ці навчання мали спільну назву «хвиля».

У 2013 році частка негативних реакцій дещо зрос-ла. В листопаді 2013-го частка негативних реакцій сягнула 28 на 100 протестів, при цьому абсолютна кількість як протестів, так і репресій зросла в рази за рахунок Майдану (Центр дослідження суспільства 2014a). Протягом Майдану відбулася суттєва зміна загального розподілу тематики протестів. Відповідно, негативні реакції частіше стали викликати протести, пов’язані з ідеологічною, політичною боротьбою та боротьбою за громадянські права. І саме ці протести

стали значно поширенішими, затьмарюючи соціаль-но-економічні виступи.

Майдан, Антимайдан і війна

Попри зростання репресій і кричущі показові акти насильства, силовий апарат держави не впорався з Майданом. У жовтні 2013-го кількість протестів сягну-ла рекордної позначки, близької лише до аналогічно-го періоду жовтня 2012 року, але загальний розподіл за тематиками протесту не сильно відрізнявся від по-передніх років. Жовтень 2013-го — це 423 протести. Причому протестів проти міліції було лише 3%. У лис-топаді протестів стало 658, а в грудні — більше тися-чі. Однак у цілому за листопад частка протестів про-ти міліції суттєво не змінилася і становила 6%, що не дивно, адже Майдан почався ближче до кінця місяця.

Поза всяким сумнівом, мобілізація громадян 1 грудня 2013 року була надзвичайно масовою саме через поширені почуття страху й обурення, відчуття нахабного свавілля правоохоронної системи і керів-них осіб. Заклики виходити тоді звучали дуже гостро: «Захисти дітей від “Беркуту”!» У грудні 2013 року вже у 52% протестів були гасла проти міліцейського сва-вілля!

У боротьбі з Майданом правоохоронна система Януковича слідувала звичайному трирівневому підхо-ду: 1) заборона акцій, намагання зробити мобілізації


нелегальними; 2) вибірковий тиск на окремих акти-вістів, організаторів; 3) силовий вплив на вулицях. Усі ми були свідками тих подій і добре бачили, що то-дішня влада одразу сприйняла Майдан як загрозу для себе і намагалася придушити його будь-якими спосо-бами. До репресій держави додалися й тіньові пере-слідування, масова участь найманців для залякувань. Варто визнати, що Антимайдан є справжнім суспіль-ним рухом, що відображає певні настрої в суспіль-стві. Однак політичні очільники та авторитети цього руху доклали зусиль, аби підштовхнути Антимайдан до прихованої мілітаризації та підготовки до грома-дянського протистояння. Щоправда, те саме можна сказати і про опозицію часів Майдану, що спонукала його формувати самооборону.

Попри те, що найяскравіші моменти Майдану від-значені насиллям, більшість виступів майданівського руху мали мирний характер. Власне, більшість висту-пів Майдану, який повалив Януковича, відбулася в ре-гіонах України, протести ж у Києві становили близько 13% Майдану. Події у столиці відзначалися досить ви-соким рівнем радикальності, і вони відомим чином давали імпульс активності по всій країні. Звісно, регі-ональні майдани мають свою специфіку — і знову-та-ки, більшість подій на них були мирними. Саме в Києві і в Київській області добра половина всіх майданів-ських протестів були конфронтаційними чи містили елементи насильства (Центр дослідження суспільства 2014b). На сході та півдні країни такі дії становили ли-ше близько 22%. У центральній та західній Україні — до 38%. Абсолютна кількість виступів на Сході та Пів-дні була меншою, ніж на Заході, але вони зазнавали жорсткіших репресій правоохоронної системи та на-ражалися на більший ризик контрпротестів, виступів Антимайдану та тіньових переслідувань.

Протягом Майдану проти Януковича Антимайдан практично не зазнавав державних репресій. Єдине, від чого страждали антимайданівці, — це від май-данівців. Громадянські сутички протягом «Русской весны» та протидія держави цьому руху були вже піз-ніше. Наразі дані моніторингу протестів щодо цього періоду ще обробляються, тому кількісне порівняння репресій проти Майдану та Антимайдану потребує ча-су. Все ж зараз важливо відзначити, що Майдану варто дивитися в дзеркало, щоб не стати анти-Антимайда-ном. Як свавілля правоохоронців та боротьба проти поліцайщини стали фактором, що збурив громадян і призвів до Майдану, так само й агресивні дії захис-ників постмайданівської коаліції можуть наживати їм непримиренних ворогів.

Звісно, розгортання сепаратистського руху було, серед іншого, обумовлене сплеском почуття страху та відчуття ображеності щирого Антимайдану, поєдна-ного з бажанням швидкого реваншу. Простіше кажучи, якби не Майдан, усе могло бути інакше і цього би не було. Але, як відомо, історія не знає умовного способу. Так само можна сказати, що якби не «Русская весна», то війни би не було. Важливо підкреслити інше: зараз саме час зупинитися та сприяти миру.

До певної міри прихильників «Русской весны» тре-ба зрозуміти, бо соціальні процеси мобілізації Майда-ну й Антимайдану та проросійських виступів в Україні мають багато спільного коріння. Одним із таких ко-рінців є зневіра суспільства у правоохоронну систему. Коли силовий апарат держави був розхитаний Май-даном та різкою зміною керівної верхівки, тривалий репресивний вплив на Сході впав, тож громада Схо-ду отримала змогу нарешті висловитися про наболі-ле і позбутися тиску міліції. Щоправда, проблема на Донбасі ускладнена порівняно високою криміналізо-ваністю суспільства, а також участю самих колишніх правоохоронців в утверджені альтернативних систем управління, що нівелювали правоохоронну систему як функцію держави для захисту громадян та втілення верховенства права.

Треба визнати, що на сході країни серед сепара-тистів справді є частка (невідомо яка — і хочеться ві-рити, що невелика) людей, яким є за що справедливо ненавидіти нинішню владу та суспільство, яке підтри-мує бойові дії. Цим людям не пощастило. Можливо, вони бачили несправедливість, по-своєму гіршу за приниження студентів на Майдані. Все-таки у їхніх містах йде війна.

Попри значний вплив сусідньої держави у розгор-танні конфлікту, він таки частково громадянський і ба-зується на автентичних настроях. Наше суспільство було вимушене воювати, однак треба знати необхідну межу оборони. Отже, окремі випадки свавілля добро-вольчих батальйонів або офіційних сил правопоряд-ку чи військових у зоні конфлікту чи поза нею можуть бути не менш ганебні, ніж поліцейський «оскал» ре-жиму Януковича і системи корумпованої безкарності. На жаль, не факт, що мирна та масова ефективна мо-білізація може відбутися і досягти результату у від-повідних випадках. Хочеться лише вірити в те, що з часом суспільства закономірно стають гуманнішими та сумліннішими.

Спільне (2015, № 9) 27

Посилання:

Іщенко, В., 2011. “Загальний аналіз протестної активності в Україні”. В: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 — вересень 2010. Київ: Центр дослідження суспільства.

Кучма, О., 2012. “Репресії проти протестів”. У: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2011 року. Київ: Центр дослідження суспільства.

Кучма, О., 2013a. “Негативні реакції на протести та інші репресії”. У: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2012 року. Київ: Центр дослідження суспільства.

Кучма., О., 2013b. “Пізнати супротивника: коли влада буде придушувати протести?” В: Центр дослідження суспільства. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www.cedos.org.ua/uk/protests/piznaty-suprotyvnyka-koly-vlada-bude-prydushuvaty-protesty.

Центр дослідження суспільства, 2014а. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2013 року. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www.cedos.org.ua/system/attachments/files/000/000/041/original/CSR_-_Protests_in_2013_-_29_Apr_2014.pdf?1399981680.

Центр дослідження суспільства, 2014b. Статистика протестних подій Майдану: учасники, географія, насильство. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www.cedos.org.ua/system/attachments/files/000/000/051/original/CSR_-_Maidan_-_9_Jul_2014.pdf?1404905306.

Epstein, J.M., 2002. “Modeling civil violence: An agent-based computational approach”. In: Proceedings of the National Academy of Sciences, Vol. 99, Suppl. 3. Available 7.11.14 at: http://www.uvm.edu/~pdodds/files/papers/others/2002/epstein2002a.pdf.


Юрій Дергунов: На пострадянському просторі саме поняття геополітики асоціюється з ультраконсер-вативним, правим дискурсом (чудовим прикладом тут може послужити Олександр Дугін), тому в наших прогресивних колах геополітику прийнято вважати псевдонаукою. Ваша ідея про марксистську геополі-тику може здатися більшості наших читачів парадок-сальною. Отже, чому саме геополітика (а не просто міжнародні відносини чи глобальна політ економія) і як має виглядати саме марксистська геополітика?

Гонсало Посо: Я чудово знав про темну історію гео-політики, коли починав працювати з нею… Вона тя-гає за собою важкий ланцюг, яким вона прикута до расизму, експлуатації та насильства європейського

імперіалізму, і навіть до пізнішого нацистського екс-пансіонізму (хоча я думаю, що цей останній зв’язок був навмисно перебільшений після Другої світової війни). Як завжди, зараз геополітичний дискурс ціл-ком природний для різноманітних правих, націо-налістичних рухів. Дугін, про якого Ви згадували, — лише один приклад із сьогоденної Росії, але є ще багато таких прикладів по всій Європі (скажімо, по-гляньте на Олександра Рара в Німеччині). І звісно, які б не були конотації цього терміна, не можна го-ворити про повернення геополітики в США: адже, за іронією долі, у США вона ніколи й не зникала, на-віть якщо якийсь час мала дуже погану репутацію. Зараз про неї пишуть, викладають її та відстоюють як розважливий підхід до глобальних справ багато

«Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил»

Інтерв’ю з Гонсало ПосоРозмовляв Юрій ДергуновПереклали Наталія Мартиненко та Ярина Одинак

Гонсало Посо — викладач департаменту європейських та міжнародних досліджень Королівського коледжу в Лондоні,

автор публікацій з питань марксистської теорії імперіалізму та російської зовнішньої політики. Його книжка «Геополітика капіталізму» виходить у видавництві Pluto Press у 2015 році;

[email protected]

Спільне (2015, № 9) 29

інтелектуалів, які мають владу, та пов’язані з ними дослідницькі інститути: наприклад, Волтер Рассел Мід, Роберт Каплан (який зараз є членом Комітету радників Відділу оборонної політики держдепарта-менту США — разом із Генрі Кіссінджером та Чаком Хагелом) або — ймовірно, це більш відомі випадки — автори на кшталт Збігнєва Бжезінського чи Джорджа Фрідмана. Тож якби ви сказали мені: «Геополітика — це ульт раконсервативний фетиш», то я б великою мі-рою погодився з цим.

Але про яку «геополітику» ми говоримо? Під «гео-політикою» ми маємо на увазі специфічну течію полі-тичної географії, яка розвинулася протягом останньо-го десятиліття ХІХ — перших десятиліть ХХ століття; зачинателями цієї течії були Альфред Мехен у США, Фрідріх Ратцель у Німеччині, Гелфорд Маккіндер у Британії та Рудольф Челлен у Швеції (саме останній із цих дослідників ввів термін «геополітика»). Ця гео-політика — класична геополітика — та її сучасні варі-ації більш-менш об’єднані своїм географічним детер-мінізмом, своєю тривожною фіксацією на конфлікті та великій стратегії, своїм державоцентризмом, своїм європоцентризмом і своїм прагненням служити вла-ді, а не критикувати її.

Водночас геополітика з усіма її варіантами та ко-нотаціями значно ширша, ніж це конкретне визна-чення. З сімдесятих років цей термін став досить популярним серед політичних кіл в медіадискурсі й охоплював майже всі явища, якось пов’язані з бо-ротьбою могутніх держав. У результаті багато між-народних подій отримують означення «геополітичні» (особливо в період кризи): «геополітичне суперниц-тво», таким чином, вважається властивістю світової системи як вона є — і, як Ви могли помітити, воно за-вжди «поновлюється», завжди «повертається», коли світ стає войовничим чи трапляються особливо не-безпечні зміни. Так думають більшість людей і багато політичних діячів. І найголовніше, що в нашій про-гресивній лівій критиці зовнішньої політики, імпе-ріалізму, гегемонії тощо ми також схильні говорити про геополітику в цьому другому сенсі: залежно від того, кого ви спитаєте, вона буде вважатися більш чи менш центральною властивістю сучасного капіталіз-му «як він є», яка на щось впливає, яка «в системі» і яка тісно пов’язана з війною та дипломатичними кризами на кшталт тієї, в центрі якої зараз перебу-ває Україна. Річ тут ось у чому: «геополітика», реак-ційна псевдонаука, достеменно чужа та дошкульна для читачів «Спільного». Але хоч ми й прокляли її і відмежувалися від неї, геополітика в більш широко-му сенсі та її наративні схеми нікуди не ділися, і ми все ще могли б звертатися до неї в критиці західного чи російського експансіонізму. З цієї причини у мене

є відчуття, що прогресивна політика має працюва-ти над віднайденням критичного та — передусім — диференційованого поняття геополітики, корисного для нашого аналізу міжнародної політики; але також варто поєднувати використання цього поняття з хо-рошим розумінням капіталістичних відносин влади та експлуатації.

Те, що я тут (доволі амбіційно) називаю «марк-систською геополітикою», — це те, що я вважаю сут-тєвим внеском до марксистської теорії імперіалізму. Це прагнення підтримувати усвідомлення, що гео-політика — це ключова й цілком реальна риса ка-піталістичної міжнародної системи. Методологічно розробка цього питання належить до сфери, яку мож-на назвати глобальною політекономією. Я особисто тримаюся «геополітики» попри всі її брудні конота-ції та численні примхливі повороти, бо я вважаю, що наші теорії імперіалізму потребують приділяти біль-ше уваги тій переважно територіальній арені, на якій розігруються сучасні протистояння — це дуже важли-вий момент, бо держави у певному сенсі є частинами інфраструктури, яка уможливлює (і потенційно може ускладнювати) відтворення капіталізму.

Я найбільш зацікавлений саме в цьому питанні просторових конфігурацій капіталізму і їхнього «міс-ця» в капіталістичній системі міжнародних відносин. Простір, територія здобувають геополітичну вагу для політичних діячів. Цей процес я, слідом за Анрі Ле-февром, волію розглядати як «виробництво» геопо-літичного простору: на різних рівнях і в різні часи частини політичної географії капіталізму перебудо-вуються і трансформуються через схеми накопичен-ня всередині них. Класові відносини певного типу, конкретні класові об’єднання розташовані в конкрет-них просторових конфігураціях. Крізь призму різних ідеологічних фільтрів та понять вони перекодовують-ся в зовнішньополітичні пріоритети. Це пояснення в двох словах того, що саме я називаю «марксистською геополітикою». Я не стверджую, що цей процес є в серці всіх сучасних форм міжнародного суперництва, але я справді думаю, що це — один із важливих еле-ментів деяких сучасних проявів імперіалізму. Напри-клад, я думаю, що це суттєвий чинник приєднання до Росії шматка української території в Криму, а також подальшого втручання Росії в події на Сході України.

Капіталізм творить страхітливий світ за своєю по-добою: він, так би мовити, перетворює географію під себе, робить і переробляє просторові умови, в яких він сильнішає або ж ламається. Просторовий аспект є тим (не єдиним і не завжди основним) рушієм ім-періалізму, на якому я хочу наголосити і який, я ду-маю, може допомогти нам розібратися в питаннях зовнішньої політики.


Ю.Д.: Під час нещодавніх марксистських спроб те-оретизувати імперіалізм з’явилася ідея про співіс-нування «двох логік» імперіалізму — економічної та територіальної. Наскільки я зрозумів, Ви критикує-те цей поділ як вторгнення політичного реалізму1 в марксистську теорію. Як Ви пояснюєте позірну авто-номію зовнішньої політики капіталістичних держав, яку заз вичай не можна звести до інструментальних міркувань просування інтересів окремих фракцій національного капіталу?

Г.П.: Підхід «двох логік» був помітним елементом внеску Девіда Гарві до великого відродження марк-систських теорій імперіалізму (Harvey 2003). Він роз-різняв капіталістичну логіку конкуренції та відділяв її від територіальної логіки конкуренції, яку він ро-зумів, у загальних рисах, як інтереси та мотиви дер-жавного апарату та дипломатії. Для Гарві ці дві ло-гіки неможливо звести одну до одної. Тобто в цьому підході заховане чуття, що зовнішню політику ка-піталістичної держави не можна (чи не варто) тлу-мачити просто як вираження інтересів правлячого класу (чи панівних фракцій національного капіталу). З цієї точки зору імперіалізм — це результат злиття цих двох логік. На мою думку, це був великий крок уперед у нашому розумінні імперіалізму — важливі-ший, ніж будь-що інше, бо він продемонстрував, що марксистська критика міжнародних відносин зовсім не мусить бути редукціоністською та економічно де-терміністською.

Для мене проблема не в тому, що я гадаю, ніби все мусить зводитися до капіталу. Для мене проблема якраз у тому, що Ви назвали «позірною автономією зовнішньої політики». Безсумнівно, багато з того, що думають чи роблять діячі зовнішньої політики, ніяк не пов’язане з класами. У цьому широкому сенсі зо-внішня політика справді автономна. Деякі зовніш-ньополітичні рішення можуть не мати нічого спіль-ного з економічними інтересами, деякі навіть можуть бути абсурдними, божевільними, примхливими, не-зрозумілими… Це не означає, що вони не окреслені ідеологічними, інституційними чи, що найважливі-ше, економічними рамками, які все одно формують їх і надають їм певної раціональної мотивації — яки-ми б недалекоглядними чи капризними вони не бу-ли. Уявлення про ці рішення як або інструментальні, або автономні може бути оманою. Я не знаю нікого з

1 Політичний реалізм — концепція в теорії міжнародних відносин,

що виходить із уявлення про міжнародні відносини як силову

конкуренцію держав з метою захисту національних інтересів;

при цьому розуміння національних інтересів є позаісторичним

та абстрагується від класового змісту політики. — Прим. ред.

лівих, хто б думав, що зовнішня політика — це просто інструмент, тобто що бізнесмени приходять до Мініс-терства закордонних справ і кажуть чиновникам, що тим робити. Водночас я не думаю, що хтось із нас серйозно вважає її повністю автономною, тобто га-дає, що вона ніяк не пов’язана з економічними інте-ресами та політекономією. Вибір між прямолінійним інструменталізмом та автономією може виявитися доволі штучним і непотрібним.

Хоч багато зовнішньополітичних рішень і не є явно (або зовсім не є) пов’язаними з класовими інтересами, все ж не можна заперечувати, що багато інших рішень очевидно інструментальні: наприклад, мені важко (та й просто здається непотрібним) роз-глядати левову частку зовнішньої політики США що-до Латинської Америки у ХХ столітті якимось іншим чином. Великою мірою вона відверто, безкомпроміс-но інструментальна — я маю на увазі зокрема їхню політику в Центральній Америці. Потім, зовнішня по-літика може здаватися автономною, але насправді бути опосередковано інструментальною — такою я вважаю російську зовнішню політику щодо України сьогодні (про це я більше розповім нижче). Така полі-тика часто інструментальна, але в кращому разі лише у складний чи непрозорий спосіб, зазвичай з купою дискурсивних («російська великодержавність») та інституційних (гіперпрезиденціалізм) опосередку-вань, які необхідно ретельно розшифровувати. Опо-середкованість не означає, що на зовнішню політику не впливає класовий контекст. Тож частиною нашо-го аналізу імперіалізму мусить бути певна робота з розшифровки в рамках з’ясування, чи в даному разі йдеться про справді автономну від будь-якого кла-сового інтересу політику, чи про сильніші або слабші, більш чи менш успішні прояви інструментальності.

Знову-таки, я думаю, нам варто визначити, що ми тут розуміємо під «інструментальністю»: є різні сту-пені інструментальності. Під цим терміном ми мо-жемо мати на увазі, що капіталісти контролюють зо-внішню політику, що вони просто впливають на неї, що вони тільки намагаються впливати з більшим чи меншим успіхом, або ж що класові інтереси визна-чають широкі рамки політики і надають їй загальний сенс. Очевидно, що вплив класових інтересів на зо-внішню політику відрізнятиметься залежно від кон-тексту і ситуації. Наприклад, санкції проти Росії з боку ЄС у кінці липня (які, до речі, підтримує Конфедерація німецьких бізнесменів — попри збитки, яких зазнає через ці санкції передусім німецький бізнес) були запроваджені тому, що європейські уряди більше не могли нічого не робити проти Путіна, коли двісті ци-вільних громадян ЄС (переважно голландців) загину-ли у збитому малайзійському літаку. У цьому вузькому

Спільне (2015, № 9) 31

сенсі дане рішення було вмотивоване суто політич-но — це схоже на автономне рішення, і саме по со-бі, якщо брати його ізольовано, воно таким і є (хоча, звісно, це були обмежені санкції, які ретельно оми-нали питання газу). Але чи справді політичні причини для введення санкцій нівелюють економічну значу-щість України для ЄС? Звичайно, ні. Знову ж таки, я повернуся до цього згодом.

Мені здається, що, не забуваючи про всі ці роз-різнення, корисно відштовхуватися від припущен-ня, що зовнішня політика принципово інструмен-тальна — через архітектуру капіталістичної держави, тиск приватних інтересів, соціальний склад політич-них діячів, зв’язок між бюрократією і класами тощо. Але слід бути обережними: я припускаю, що ця ін-струментальність не безпосередня чи прямолінійна, не постійна чи цілковита і не завжди послідовна. Усе це зводиться до доволі банального твердження: зов-нішня політика ніколи не провадиться у класовому вакуумі. Проте з цього не випливає, що зовнішня по-літика просто зводиться до класових інтересів.

Ю.Д.: Нещодавня анексія Криму здається в якомусь сенсі відновленням застарілих схем міждержавної конкуренції та імперіалізму. Деякі марксистські тео-ретики, схоже, зовсім відкидали можливість такого повороту у своїх підходах до сучасного капіталістич-ного імперіалізму. Як це вписується у ваш підхід до капіталістичної геополітики? Як можна пояснити цю анексію і які це має наслідки для нашого ширшого розуміння імперіалізму?

Г.П.: Ніхто — ні марксисти, ні немарксисти — не очі-кували анексії Криму… Водночас я пам’ятаю, як Джон Керрі скаржився: «Не можна у ХХІ столітті поводи-тися так, наче ти в ХІХ — вторгатися в країну на ціл-ком вигаданих підставах». Звісно, це зіграло на руку Путіну, якому залишилося просто посміятися з цього і вказати на очевидну іронію. І він був абсолютно правий, коли так зробив: факт у тому, що анексії — не таке вже й рідкісне явище. Фокус у тому, як ми на-зиваємо захоплення землі, коли воно трапляється: термін «анексія» ми зазвичай застосовуємо для ви-падків, які Захід не схвалює (Росія називає анексію Севастополя і Криму возз’єднанням, і цей термін, звіс-но ж, має зовсім інше, практично визвольне чи спо-кутувальне забарвлення). Також важливо, хто саме здійснює такі захоплення земель: наприклад, коли Туреччина у 1974 році захопила Північний Кіпр, це спричинило велику бучу, наслідки якої дають про се-бе знати донині, — але її навіть не виключили з НАТО, яка і далі щедро наділяла Туреччину своєю військо-вою підтримкою та допомогою. Анексії трапляються

доволі часто, і в ХХ столітті їх було повно. ХХІ століття почалося з двох значних військових окупацій, одна з яких, в Афганістані, триває досі. Це як у тому старо-му (1995 року) фільмі «Пі дозрілі особи» (The Usual Suspects), знятому Браяном Сінгером, у якому Вербал Кінт — персонаж, роль якого грав Кевін Спейсі, — ска-зав: «Найбільшою на всі часи витівкою диявола бу-ло переконати всіх, що його не існує». Ліберальна самопрезентація в цьому сенсі — сатанинська: вона досі переконує багатьох людей, що територіальна агресія, анексія, імперіалізм тощо — це «старі» фор-ми міжнародної конкуренції, які залишилися в ми-нулому, а на зміну їм прийшов ліберальний космо-політизм, демократія та ринок. Так, наче дев’яності стали нормою в сучасній історії капіталізму, чи так, ніби у дев’яностих усе і справді було гладко і пре-красно. Але, як знову підтвердив Крим, щоразу, ко-ли ліберали проголошують смерть геополітики, має статися щось, що віщує її повернення. Як Ви зазна-чили, є й марксистські версії смерті геополітики, і я думаю, що частково це тому, що ліберальна глобалі-зація стала надто популярним сюжетом у дев’яностих, яка призвела до певного непорозуміння щодо ролі національної держави в сучасних міжнародних від-носинах та безперечного становища американської гегемонії — навіть для марксистів. Але я думаю, що коли ми перейшли у ХХІ століття, багато з цих тео-рій втратили свою первісну привабливість: з плином часу, схоже, стає дедалі складніше і складніше запе-речувати, що імперіалізм — безпосередній, терито-ріальний, неліберальний і дедалі більш розколотий і конкурентний.

Щодо Криму: я не знаю нікого, хто може сказати, що очікував цього, але все ж таки деякі люди були більш готові до певної форми відкритого зіткнення між Росією та Заходом щодо України. Коли Росія за-зіхнула на територіальний суверенітет Грузії влітку 2008 року (Абхазія та Північна Осетія), це не були власне анексії, але щось дуже схоже. Дуже цікаво, що Медведєв тоді стверджував, ніби те рішення Москви про втручання мало гуманітарні мотиви, — в росій-ському стилі — це звучало так, наче ця війна стала результатом кремлівської версії вільсоніанізму2. Да-лі, одним із ключових аспектів війни у Грузії в серпні 2008 року було те, що була залучена військова тех-ніка та зброя НАТО, хай навіть сили НАТО не воюва-ли з росіянами безпосередньо. Таким чином, це була «війна за довіреністю», так само, як те, що зараз від-бувається на Донбасі, — це війна через посередників

2 Йдеться про політику визнання права націй на самовизначен-

ня, проголошену президентом США Вудро Вільсоном під час

Першої світової війни. — Прим. ред.


між українськими силами та їхніми радниками з За-ходу з одного боку та сепаратистами, за якими сто-їть російська зброя, підмога та добровольці, — з ін-шого. Звісно, Крим набагато важливіший у тривалій перспективі, на мою думку, і його анексія запевне була більш видовищною: пригадайте імперську пом-пезність у Єкатерининському залі Великого Кремлів-ського палацу під час церемонії минулого березня.

Ви питаєте, як це все вписується в мій підхід до капіталістичної геополітики, і я дуже радий, що Ви про це питаєте. Кілька років тому ми з моїм другом Алексом Коласом опублікували дуже коротку стат-тю під назвою «Цінність території», де ми говорили про марксистську геополітику (Colás and Pozo 2011). Я нескромно посилаюся на неї тому, що в ній ми ви-користали коротке дослідження-приклад — Україну. Ми стверджували, в кінці двохтисячних, після кількох раундів «газових воєн», геополітичний розкол між Росією та Заходом тимчасово інтерналізувала вну-трішня політика України (ми про це написали у 2010-му), але цей стан затишшя важко підтримувати. На цю коротку статтю було кілька відповідей, автори яких майже одноголосно критикували те, що ми говорили. Один із цих критиків, який загалом робив дуже влуч-ні коментарі, не погодився з нашим ставленням до України. Він зазначив, що ціла низка геополітичних текстів попереднього десятиліття ще з дев’яностих пророкували виникнення конфліктів через Україну, наприклад, «Велика шахівниця» Бжезінського (2000), але всі ці передбачення ніколи не збувалися. У 2010 році, попри всі зловісні застереження, війна не на-відалася в Україну, тож який сенс відроджувати гео-політичний порядок денний? Як усе змінилося всього за кілька місяців: зараз ми можемо чітко побачити, якою крихкою та спірною була стабільність та ціліс-ність України з часів здобуття незалежності.

Як і будь-хто інший, я ніколи не думав, що Росія просто візьме й забере собі Крим, але я вважав, що відкрите зіткнення цілком можливе, особливо піс-ля 2008 року. Я боюся, що ми зараз знову в непе-редбачуваній зоні. Ця анексія нагадуватиме про се-бе ще довго та важко: зараз це ключова задача для безпеки Європи, і вона залишатиметься актуальною впродовж наступних десятиліть. Тим часом наслід-ки Євромайдану призвели до переважно погано ви-світленого у ЗМІ громадянського конфлікту у вашій країні — з більш ніж тисячею жертв серед цивільного населення і десятками, а може й сотнями тисяч вну-трішньо переміщених людей. Велика кількість цих жертв — це, звісно, результат російського імперіаліс-тичного втручання, але багато що стало й прямим ре-зультатом «антитерористичної операції» української армії, яку направляли та підтримували США та їхні

західні союз ники. Я пишу це з півдня Польщі, де — і, мабуть, це не дивно — про відповідальність України та Заходу, на наш сором, ніколи не згадують.

Довгострокові наслідки цього насильства будуть переслідувати Європу протягом наступних десяти-літь. Це і є справжня актуальність капіталістичної гео-політики на нині. У більш широкому сенсі, у межах нашого ширшого розуміння імперіалізму, криза гово-рить на користь її актуальності: імперіалізм є (внут-рішньо)капіталістичною формою організованого міждержавного суперництва, яка іноді набуває те-риторіальних, безпосередніх форм. Якщо говорити трохи конкретніше, криза також оголює геополітичні межі Європейського Союзу — не тільки його потен-ціалу до зростання, але й його уявлення про себе як постмодерний, посттериторіальний і постгеополі-тичний простір: подобається це нам чи ні, Брюссель зараз є однією зі сторін небезпечного протистояння з Росією. Він уже не може заперечувати, що мусить обороняти свої постгеополітичні прагнення геополі-тичними засобами. В часи ширших економічних та політичних розколів усередині ЄС це стало справ-жнім ударом по Європі, що змушена ще раз подиви-тися у дзеркало на власні суперечності.

Що ж до власне пояснення анексії у короткостро-ковій перспективі, я гадаю, Росія просто зрозуміла, що їй за це нічого не буде, і зробила це — а її дії на Донбасі були вже більш обережними та непрямими. Як можна виснувати з нашої дискусії до цього, причи-ни анексії — це не безпосередні економічні переваги, адже, за винятком хіба що Севастополя, Крим буде коштувати Росії більше, ніж принесе прибутку, — в цьому сенсі ситуація не надто відрізняється від ви-падку з Південною Осетією та Абхазією, що їх еконо-міка практично повністю залежить від субсидій Мо-скви. Є деякі очевидні політичні переваги анексії для Росії: чорноморський флот, миттєве піднесення від російської національної ейфорії, ілюзія відновлення глобальної гордості Росії тощо. Але це побічні пере-ваги. Я думаю, що Крим найкраще розглядати як крок у стратегії Росії, націленій на те, щоб залишити від українського територіального суверенітету лише зо-внішню оболонку — шляхом маніпуляцій етнічними конфліктами та економічними проблемами. Насправ-ді все, у певному сенсі, дуже просто: якщо Україну не може більш-менш прямо контролювати Москва, тоді її не зможе контролювати й Київ. Однак дуже швидко виявилося, що шанси відтворити кримський сюжет на інших територіях на Чорному морі мізерні. До речі, чудернацьке повернення терміна «Новоросія» мало б бути досить переконливим для будь-кого, хто до-сі сумнівається у важливості геополітичного аналізу. Ця неспроможність повторити кримський сценарій

Спільне (2015, № 9) 33

стала очевидною й на Донбасі, де відтворення рефе-рендуму про незалежність спрацювало лише частко-во та по-іншому. Тамтешні події почали розвиватися у власному небезпечному напрямі. В усякому разі, я думаю, що Крим не був ключовою метою сам по со-бі — хоч події в ньому й однозначно встановлюють статус чорноморського флоту, і я впевнений, що Крим може притягнути дуже цікаві неоліберальні утопії, в яких реалізуватиметься манія величі Росії у спів-праці з зовнішнім, переважно китайським капіталом. Я ставлю на те, що після анексії Крим буде прива-блювати багато економічної уваги і внаслідок цьо-го, якщо говорити простими словами, буде «переза-вантажений» як геополітичний простір. Окрім цього, Крим був тактичним ходом з точки зору стратегічних цілей Росії в Україні — і я повернуся до цього згодом.

Ю.Д.: Якими є стратегічні цілі Росії щодо України? Чи вона зацікавлена в подальшому розділенні її те-риторії?

Г.П.: В довгостроковій перспективі Росія ніколи не сприймала — і в якомусь сенсі не може сприйняти — незалежну Україну, яка може вийти з зони впливу Мо-скви. Причому офіційно для цього нібито є як істо-ричні, так і стратегічні причини: розширення НАТО на схід, ідея про Україну як частину Росії, а також росій-ське населення, що залишилося на території Украї ни після розпаду Радянського Союзу.

Ці причини важливі самі по собі, але не слід забу-вати, що вони чудово відповідають економічній ролі України в російській політиці та економіці. Безсум-нівно, Україна є ключовою транзитною країною для експорту російського газу в Європу, значним ринком сировини, промислових та сільськогосподарських товарів, а також джерелом працівників-мігрантів. В цьому сенсі важливі питання історії, ідентичності, стратегічних планів і тому подібне чудово наклада-ються на схему виживання російського капіталізму. Тому Росія мусить намагатися втримати свої позиції в Україні, підриваючи контроль київської влади над її територіями, щоб іще більш дестабілізувати та поля-ризувати українську політичну систему та щонаймен-ше бойкотувати будь-яку ініціативу, що може при-звести до тіснішої інтеграції України в ЄС чи НАТО. Зверніть увагу, що багато політичних дій Моск ви в Україні з початку року, ймовірно, в тривалій перспек-тиві виявляться контрпродуктивними. Проте Кремль та правлячий клас Росії воліє, щоб Україна залиша-лася в російській зоні впливу, тому вона скоріше під-бурюватиме громадянський конфлікт у вашій країні, ніж допустить її відхід у зону впливу НАТО, під опіку ЄС чи під економічне панування Заходу. Частиною

цієї політики є усунення будь-якої можливості ви-никнення російського Євромайдану в Москві, осо-бливо після підйому різношерстого опозиційного руху, що відчутно вплинув на російську політику в 2010—2011 роках.

Є ще один аспект: намагання побудувати еконо-мічну та політичну альтернативу ЄС, що переважно сприяла б інтересам російського капіталізму та прав-лячої еліти. Цей контрпроект — Євразійський еконо-мічний союз. Одна з причин рішення Москви анексу-вати Крим та протиставити власну позицію позиціям Заходу в Україні стосується захисту цього контрпро-екту. Путін вже заявив, що не зацікавлений в подаль-ших поділах територій чи анексіях; якщо ви вірите йому, то ця відповідь є вичерпною. В будь-якому ра-зі російський капіталізм та російська держава заці-кавлені в тому, щоб економіка України була надов-го пов’язана з Росією. Навіть якщо вона не прагне подальшого поділу територій, їй усе одно необхідно далі дестабілізувати країну та підривати владу Киє-ва — і цієї мети останнім часом добре вдається до-сягати. Проте це все поставило Путіна в надзвичайно складне становище. Після того як збили малайзій-ський літак, під загрозою опинився сплеск його попу-лярності, пов’язаний із анексією Криму: з точки зору пропаганди та довіри Путіну дуже важливо, щоб його не вважали безпосередньо задіяним або частково відповідальним за це. Отже, з одного боку, Путін му-сить послабити підтримку сепаратистів у Луганську та Донецьку. Але якщо він зовсім відступить, це буде сприйматися як поразка. Крім того, у себе вдома Пу-тіну доведеться стикнутися із наслідками цільових санкцій проти російської економіки — можливо, не відразу, але в середньостроковій перспективі точно. Економіка Росії цього року в кращому разі не зрос-татиме: відтік капіталу та негативний баланс прямих іноземних інвестицій за перші чотири місяці цього року майже сягнули рівня всього 2013 року. Ми не знаємо, яких збитків завдадуть Росії ці санкції. Я ба-чив лише дуже приблизні оцінки, які до того ж сер-йозно різняться між собою: найнижча оцінка — менш ніж 100 мільярдів доларів, а найвища (за версією The Economist) — більше трильйона. Коли росіяни без-посередньо відчують цей спад на собі в найближчі кілька місяців, імперська ейфорія почне спадати, і тоді тиск на Путіна, ймовірно, ще посилиться. Проте в цій ситуації Путін не може здати позиції, які до-сі утримував, бо це гарантуватиме гучну перемогу Обамі, Меркель та іншим. У результаті ми стикаємо-ся з суперечністю: хоч Путін і заявив, що не прагне нових поділів території України, може статися, що він не зможе вийти сухим із води без нових втор-гнень в Україну. Паралельно з написанням цих рядків


я читаю репортажі, які дозволяють припустити, що Росія може готувати виправдання (на основі гума-нітарних міркувань) для мобілізації згуртованих на російській стороні кордону військових сил і прово-кування нової інтервенції. Тож усе ще не можна від-кидати можливості прямого військового втручання з боку Росії. Тим часом, ймовірно, ми спостерігатимемо кілька запізнілих і надто нерішучих дипломатичних кроків. А також переформатування російської під-тримки сепаратистів у Донецьку.

Боюся, що Росія та Захід розв’язали в Україні події, які перевершили будь-які їхні очікування. Відтепер, наскільки я бачу, у них більше немає генерального плану дій, тож ми заглиблюємося у сферу неперед-бачуваних ризиків та насильства. Частково це відбу-вається також і тому, що на ЄС та США чекає непро-сте майбутнє. Жорсткіші санкції відтепер сильніше битимуть по європейській, ніж по російській еконо-міці, — а ЄС не може дозволити собі такого ризику. Низка «сліпих рішень» з обох боків запустила дуже спантеличливу динаміку розвитку подій, і прагнення до деескалації в таких умовах зовсім непевне.

Ю.Д.: Як Ви можете пояснити російську зовнішню по-літику? Кому вона найбільш вигідна? Чим вона вмо-тивована — інтересами фракцій російського капіталу чи інтересами державної бюрократії?

Г.П.: Перш за все, на мою думку, важливо відзначити, що, хоча деякі фракції капіталу і державної бюро-кратії різні за походженням, переконаннями і пове-дінкою, в політекономії країни переважає високо-концентрований сплав фінансових, промислових і бюрократичних інтересів. Функціонально вони пра-цюють разом як правляча еліта чи, якщо завгодно, клас — в тому сенсі, що політична влада та економіч-на вигода не завжди чітко розділені, і часто одне ви-користовують для здобуття іншого. Ці дві групи, бю-рократи та бізнесмени, працюють у тісному симбіозі: бюрократія покладається на бізнес, коли справа до-ходить до реалізації політики, а бізнес спирається на тісні зв’язки з державою для забезпечення і рос-ту прибутків. Ці групи тісно пов’язані з державою з метою розбагатіти за рахунок простих росіян, струк-туровані довкола гігантських обертових дверей між приватною діяльністю та державними установами — і все це за густою завісою корупційних взаємодій.

Серед академічних дослідників міжнародної по-літики Росії прихід Путіна до влади розглядають як зміну правил гри, що позначає відхід від десятиліття повного безладу та імпульсивних рішень Єльцина. І цю очевидну новоявлену наполегливість у міжнарод-ній політиці зазвичай пояснюють за допомогою трьох

факторів. Перший фактор — це послідовне зростан-ня міжнародних цін на нафту після 2000 року, що дозволило економіці Росії (яка, як відомо, спеціалі-зується на видобутку вуглеводнів) відновитися піс-ля руйнівних наслідків переходу до капіталізму за західним зразком: погасити зовнішній борг, накопи-чити величезні валютні резерви, взяти під контроль інфляцію, досягти відносно здорових темпів зростан-ня ВВП (принаймні до 2008 року) тощо. Про другий фактор говорять часто — це харизматичне лідерство. Путін — людина з ведмежою силою, непохитний, па-тріотичний лідер, відданий справі внутрішнього та міжнародного відновлення Росії. Путін – з вовчою хваткою, що «наведе порядок». Коротше кажучи, Пу-тін – як анти-Єльцин. Зауважте, що містичний оре-ол Путіна почав тьмяніти після 2009 року, проте з березня цього року його рейтинги злетіли до нових висот. Анексія Криму посприяла Путіну в коротко- та середньостроковій перспективі. Нарешті, багато ав-торів виділяють третій фактор — більш наполегливу державницьку, націоналістичну ідеологію, в центрі якої — ідея російської «великодержавності». Нове сприйняття національної ідентичності також вклю-чає елементи неоєвразійства та класичних геополі-тичних кліше. Ці елементи надзвичайно важливі, і вони мають цілком реальні наслідки, проте не можуть самі по собі пояснити розвиток зовнішньої політики Росії, адже будь-яка зовнішня політика є не тільки і не стільки дискурсивною практикою. Подібно до ін-ших державних практик, зовнішня політика в будь-якому її формулюванні чи здійсненні є складним процесом, на який впливає міжнародне середовище, економічний контекст, інституційні рамки та багато інших суб’єктів та владних відносин. Загалом зовніш-ню політику Росії, на мою думку, варто розглядати як опосередкований продукт суспільства, дискурсивні й інституційні елементи якого не менш важливі за економічні — і все ж переважна більшість досліджень російської зовнішньої політики насправді не беруть до уваги саме економіку.

Я про це вже писав, але мені дуже подобається один приклад, у якому репутацію Путіна як людини, що «наводить порядок» і відновлює великоросійську могутність, приймає та підкреслює ключовий сектор економіки — енергетика. Ось що в 2001 році говорив про Путіна Алекперов, тодішній голова «Лукойла»: «Ми, компанія “Лукойл”, вважаємо себе національ-ною російською компанією, і ми не сприймаємо іде-ологію поділу на приватні, державні та інші компанії. Ми без пафосу визнаємо, що кожен зроблений нами протягом останніх десяти років крок спрямований на боротьбу за нову Росію з прагненням врахову-вати національні інтереси нашої країни». Я не можу

Спільне (2015, № 9) 35

не сміятися, коли це читаю: саме тому, що ця фраза якраз переповнена пафосом. Алекперов і компанія — частина хижацької еліти, що викачує гроші з росій-ської економіки ще з 1992 року. Оскільки їх найбіль-ше цікавить швидкий заробіток, вони радше схильні розширювати свій вплив на контроль енергетичної інфраструктури інших компаній та економік, ніж вдосконалювати та модернізувати власний сектор. У пострадянському просторі — і, звичайно, Україна є яскравим прикладом цього — така інфраструктура досі існує на перетині кордонів, що виникли в ре-зультаті розпаду СРСР, — і тут з’являється російський президент Путін, який визначає енергетику як ключ до відновлення Росії і робить впевнені кроки до ре-гіональної інтеграції з центром у Росії.

Водночас ідеологія путінізму здебільшого праг-матична: вона поєднує авторитарні політичні ціннос-ті (наприклад, сумнозвісну «суверенну демократію» Суркова) з відвертою відданістю «капіталізму на ам-фетамінах». Путінські репресії дисидентів і «диктату-ра закону», переслідування таких осіб, як Ходорков-ський, абсолютно неандертальський погляд його еліт на соціальні права (особливо гомосексуальність) і ба-гато іншого повністю сумісні з пропорційним опо-даткуванням, жахливим рівнем корупції, вступом до СОТ і зростанням кількості мільйонерів на квадрат-ний метр у Москві. Бізнес розуміє, що Путін — єди-ний, хто може сполучати всі ці крайнощі — та так, щоб знайшлося місце для всіх (за умови, що вони не намагаються повалити президента). Тож міжнародна політика Росії є продовженням путінізму з його крих-кою рівновагою між розгнузданими бізнес-інтереса-ми та нетерпимістю до опозиції. По суті, російська внутрішня та зовнішня політика залежать від жмень-ки сильних гравців, які встановили своє економічне та політичне панування і не стерплять ані слова про-ти нього — саме тому, що їхні економічні привілеї так тісно пов’язані з їхнім політичним статусом.

Ю.Д.: Якою є ширша картина міжімперіалістичного змагання за Україну? Якою мірою дії Росії були реак-цією на тиск імперіалізму США та ЄС, як, наприклад, стверджував Грегор Гізі3? Якими, на Ваш погляд, є інтереси правлячих класів США та ЄС щодо України та Росії?

Г.П.: Загалом я погоджуюся з думками Гізі про Украї-ну: прямо засуджуючи дії Росії, він, тим не менш, чітко критикує лицемірство та ляпи Заходу. Проте я думаю,

3 Йдеться про відомий виступ впливого німецького політи-

ка Грегора Гізі в Бундестазі: https://www.youtube.com/

watch?v=skyAQpvf_R0. — Прим. ред.

що ліві антиімперіалісти легко піддаються спокусі надмірної толерантності до так званої «російської захисної позиції» або «геополітичного права Росії на самооборону» від небажання Заходу зважати на неї. Кожен лівий має чітко уяснити собі, що Росія не має жодного права на українську територію, жодного права втручатися в справи України і жодних підстав сприяти гуманітарній катастрофі, що розгортається на сході країни. Так, звісно, США та їхні європейські союзники були приголомшливо недалекоглядними та товстошкірими. Всім відомо, що питання України є особливо болючим для Москви, тож дії Брюсселя і Вашингтона просто мусили спровокувати реакцію Росії та розкол в Україні.

Хоча членство України в ЄС насправді ніколи сер-йозно не розглядали в Брюсселі, тим не менш, ЄС чомусь заздалегідь вирішив, що прийняття його про-позиції минулої зими — то певна справа. Сам договір містив низку пунктів, зокрема щодо питання фінан-сових інвестицій, які викривають його справжню сут-ність: це неоліберальна отрута під соусом обіцянок про демократію, модернізацію та тіснішу інтеграцію з Заходом — тобто насправді там важко знайти якісь покращення для українців, яким вже й так довело-ся пережити двадцять років бездарного управління економікою, корупції та неоліберальних реформ. Всі, хто сподівається дочекатися економічного процві-тання громадян України внаслідок тісніших зв’язків із ЄС, обманюють себе. І навпаки, багато людей у Криму та Східній Україні очікують підвищення рівня життя внаслідок тісних зв’язків із Москвою. Скажу ще раз: це, в тривалій перспективі, — небезпечні фантазії. Економічна роль, відведена Україні в уявленнях Єв-ропи чи Росії, — периферійна та підлегла роль ринку, з якого можна отримувати зиск, та джерела дешевої робочої сили, яку можна експлуатувати.

З березня європейські чиновники показували хороші результати на риторичному фронті, але жа-люгідно провалили завдання стулити докупи бодай якийсь план ефективної відповіді на дії Росії. Навіть Обама з його відносно серйозними намірами (прези-дент США і сам був під тиском різних політичних сил у своїй країні) не зумів згуртувати європейців для дій проти Москви. Тільки після збитого в липні малай-зійського літака — трагедії, яка забрала життя двох-сот громадян ЄС, — подальше замовчування стало політично неможливим для Лондона, Парижа, Рима чи Берліна. Але поки Захід далі обговорює наслідки свіжих антиросійських санкцій чи нових зустрічних санкцій з боку Росії, Схід України дедалі глибше па-дає у прірву гуманітарної катастрофи.

Те, що стверджує Гізі, частково нагадує те, на що з часів розпаду Радянського Союзу, а особливо після


2000 року та під час «кольорових революцій», скар-житься російська політична еліта та її хор журналістів: втручання Заходу в пострадянський простір, повзучий унілатералізм США, маргіналізація інших важливих голосів (вочевидь, Росії) в глобальному урядуванні, ерозія уявного розподілу зон впливу часів Холодної війни з розширенням НАТО, відмова Буша ІІ від дого-вору про обмеження систем протиракетної оборони і, зрештою, безлад і нестабільність, у які все це, а також Ірак і Афганістан, втягнуло світ (від глобального теро-ру до заворушень на Близькому Сході після Арабської весни). У російському зовнішньополітичному дискурсі також є тривала традиція критики Заходу за нескін-ченні цинічні переконання, що розширення НАТО та ЄС зовсім не спрямоване проти Росії і, звісно, не на-цілене на створення західної сфери впливу в постра-дянській Європі. Хорошим прикладом такої аргумен-тації є репліка Сергія Караганова: «Західні чиновники відкинули саме поняття сфер як застаріле, тим часом вони постійно розширюють свою "неіснуючу" сферу впливу. Я знаю, що багато хто на Заході вірить або хоче вірити їхнім словам. Але в Росії та решті світу, яка живе за іншими правилами, це протиріччя сприй-мається лише з глузуванням і недовірою». Багато що з цього справдилося під час поточної кризи.

Насправді західне політичне втручання неприк-рито тривало в перші місяці 2014 року, попри оче-видну небезпеку підкинути дров у вогонь, і навіть коли ставало дедалі ясніше, що в Євромайдані брали участь небезпечно праві (давайте без натяків — фа-шистські) елементи. Ні Обама, ні Меркель, ні, звичай-но, Туск і його міністр закордонних справ Сікорський, здавалося, не відчували великих труднощів при без-посередній взаємодії з ультранаціоналістами, водно-час публічно засуджуючи порушення демократичних свобод у кримському референдумі. «Антитерористич-ні» операції, що нині проводяться в Східній Україні, знову-таки, відбуваються під пильним наглядом та за допомогою американських і європейських політиків. Вони також несуть відповідальність за ні в чому не винних громадян, які там гинуть.

Отже, так, США та ЄС справді втручаються, вони справді загрожують Росії та поводяться абсолютно лицемірно й безвідповідально. Гаразд, але ж те, що багато хто в Росії пропонує у якості протиотрути, — так само огидно: заново окреслити власні «легітимні» сфери інтересів Росії і відновити «концерт імперій»4

4 Тут проводиться аналогія з так званим «Європейським кон-

цертом», або Віденською системою міжнародних відносин, що

встановилася після Наполеонівських воєн та полягала у політи-

ці балансу сил та співпраці між провідними європейськими ім-

періями. — Прим. ред.

(або великих держав), що наведе у світі певний по-рядок і стабільність. Іншими словами, кому взагалі потрібні ці українці, зі сходу вони чи з заходу? Ро-сійська правляча еліта діє з тою самою нестерпною імперською зарозумілістю, за яку вона критикує За-хід, — щоправда, вона принаймні не намагається стверджувати, що її національні інтереси універ-сальні. Звісно, Захід справді загрожує Росії: США та європейські союзники послідовно намагаються до-мінувати в політичному та економічному вакуумі, що виник після Холодної війни, і несуть відповідальність за багато чого з того, що пішло не так під час пере-ходу Росії до капіталізму. Але будь-який натяк на те, що Москва внаслідок цього має право використову-вати інші народи як буфер чи заново утверджувати свою «легітимну» сферу впливу в країнах, які вона зневажливо називає «ближнім зарубіжжям», — це просто образа для загального людського розуміння порядності, не кажучи вже про те, що це глибоко кон-сервативна інтелектуальна реакція, яка стає вкрай небезпечною, якщо її проголошують із прогресивної платформи.

Зараз в Україні відбувається зіткнення двох ім-перських сил: це проекти еліт, які цинічно маніпу-люють націоналістичними почуттями для власної короткострокової вигоди. Цей аналіз важливий то-му, що в ньому прослідковується чіткий висновок: антиімперіа лістична позиція, як завжди, полягає в то-му, щоб підкреслювати капіталістичну природу цьо-го конфлікту, щоб зрозуміти, що це їхній конфлікт, щоб не ставати на чиюсь сторону в ньому, а нато-мість спробувати налагодити громадянську та робіт-ничу солідарність попри всі геополітичні розколи. Саме прогресивні сили на Заході, в Росії і передусім в Україні мають це зробити — на тлі таких важких і несприятливих умов, які я можу тільки уявляти. Те, що саме цій справі (разом із численними антивоєнни-ми платформами по всій країні) зараз віддані багато українських активістів, свідчить про їхню сміливість і ясність ідей.

Ю.Д.: Які варіанти розвитку геополітичного конфлікту можливі в світовій капіталістичній системі? Чи має якусь слушність ідея про падіння гегемонії США і/або підйом впливу «Решти»? Наскільки ймовірна військо-ва ескалація міжімперіалістичного конфлікту?

Г.П.: Наскільки я знаю, однією з очевидних відмін-ностей між марксистською теорією геополітики (і, ширше, нашими теоріями імперіалізму) та класич-ною гео політикою є те, що наш аналіз глибоко зако-рінений в історичних та соціальних поясненнях, а не в географічному детермінізмі. Це означає, що ми не

Спільне (2015, № 9) 37

маємо (і не прагнемо мати) прогностичних теорій. Я кажу це тому, що один із сучасних прихильників кла-сичної геополітики Джордж Фрідман із дослідниць-кого центру Stratfor хвалиться, що він може оцінити, плюс-мінус, якими будуть ключові поворотні події в міжнародній політиці протягом «Наступних ста ро-ків» (Фридман 2010). Я думаю, що є кілька речей, які ми можемо з більшою чи меншою певністю зна-ти про майбутній стан справ у міжнародній політиці, але я вважаю, що все це дуже гіпотетично, динамічно та невизначено. Тому я хочу чітко прояснити: те, що я зараз говоритиму, — це не пророцтва.

З ранніх двохтисячних можна спостерігати істо-ричну тенденцію поступового послаблення здатнос-ті США до забезпечення безперечної підтримки їх-ньої зовнішньої політики та співпраці в її рамках. З цієї точки зору я думаю, що першим специфічним елементом, який доклався до ерозії американської гегемонії, — це Ірак і Афганістан, вся ця історія з Ві-йною проти терору. Ці політичні дії були повною ка-тастрофою для Америки. З часів 9/11 міжнародна до-віра та підтримка США неймовірно впала, а опозиція до США у світі дедалі зростає. Більше того, Америка виставила на загальний огляд власні суперечності і лицемірство. По-друге, міжнародний капіталізм уже сьомий рік кульгає крізь економічну кризу. Один із найбільш очевидних наслідків економічного спаду — це подальше послаблення економіки США та ЄС, і це мало дуже помітний вплив на зовнішню політи-ку та військовий потенціал, залишаючи осторонь по-слаблені політичні апетити до нових іноземних ін-тервенцій. По-третє, економічні наслідки глобальної економічної кризи є нерівномірними: значної час-тини збитків зазнав Захід, що дозволило принаймні усвідомити більш тісну економічну конкуренцію і відносний підйом держав БРІКС. Дуже важливо, що криза призвела до зросту ваги інших незахідних дер-жав у глобальному урядуванні, зосередженому до-вкола Великої двадцятки.

Не зрозумійте мене неправильно: я не стверджую, що Китай, наприклад, стане наступним гегемоном у ХХІ столітті. Аналогічно російська економіка також втягнута у глибокі суперечності та форми залежнос-ті від глобального ринку, як і Бразилія, Індія та ін-ші — кожна країна по-своєму. Але конкретна форма

неолібералізму, яка стала основою західної ідеоло-гічної гегемонії під проводом США після розпаду Радянського Союзу, внаслідок кризи розлетілася на друзки, більше не є взірцем для наслідування, і спо-соби протистояння цій вищості Заходу стають дедалі чіткішими. Якщо ми згадаємо середину дев’яностих, то побачимо помітну тенденцію зростання економіч-ного, політичного та ідеологічного протистояння За-ходу. Важливо відзначити, що — і це в якомусь сенсі узгоджується з марксистською теорією імперіаліз-му — жоден із основних конкурентів США не втілює альтернативу неоліберальному капіталізму. Іншими словами, суть теперішнього імперіалістичного про-тистояння — в загостренні конкуренції між різними капіталістичними державами, деякі з яких є більш авторитарними та напористими. Тож ця міжнародна система дуже нестабільна, і особливо в умовах дис-кредитації ліберального космополітизму (наприклад, політичний мейнстрім у Європі дедалі тісніше затис-нутий з обох боків), звісно, існує ймовірність військо-вої ескалації.

Крим і Україна у 2014 році — дуже чіткий сиг-нал про те, що потенціал відкритого конфлікту зараз звучить у крещендо. Існує більш широкий системний контекст, у якому деякі з традиційних параметрів міжнародної політики зміщуються. Територіальні су-перечки та вторгнення, які мають більш безпосеред-ній просторовий характер, ймовірно, стануть більш помітними протягом наступних десятиліть, ніж будь-коли у двохтисячних чи дев’яностих, — чи йдеться про відкриття Арктики, чи про суверенні диспути на Східнокитайському морі, чи про нові проблеми на пострадянському просторі. Не буду надто драмати-зувати, але глобалізований капіталізм — нерівномір-ний, розколотий і пригноблюючий — ніколи не міг за-безпечити гарантій миру та стабільності. Ми щойно тільки згадували Велику війну 1914 року. Саме цей конфлікт спричинив розвиток марксистської теорії імперіалізму. Не зрозумійте мене неправильно, я не маю на увазі, що ми на шляху до Третьої світової ві-йни, але я переконаний, що подальший розвиток кри-тики капіталістичного імперіалізму нагальний зараз так само, як тоді.

21 серпня 2014 року


Посилання:

Бжезінський, З., 2000. Велика шахівниця: американська першість та її стратегічні імперативи. Івано-Франківськ: Лілея-НВ.

Фридман, Дж., 2010. Следующие 100 лет: прогноз событий XXI века. Москва: Эксмо.

Colás, A. and Pozo, G., 2011. “The value of territory: Towards a Marxist geopolitics”. In: Geopolitics, 16(1), pp. 211-220.

Harvey, D., 2003. The New Imperialism. Clarendon: Oxford Uni-versity Press..

Спільне (2015, № 9) 39

Не буває наслідків без причин, як і революційних змін без економічних передумов, котрі сформували запит на зміни. Ця стаття є спробою дати відповідь на питання, які ж сили стояли за Майданом 2013-2014 ро-ків і хто є реальними бенефіціарами майданів.

Базове припущення аналізу наступне: революціо-нери/бунтарі, як і будь-які злочинці в очах влади, по-винні володіти мотивацією і можливістю вчинити зло-чин — повалити цю владу. Тобто члени групи осіб, «які стоять за Майданом», повинні зіткнутися із загрозою своїм індивідуальним інтересам і усвідомлювати себе як групу зі спільними цілями на цьому відрізку істо-рії, повинні мати волю і володіти ресурсами для змі-ни ситуації на свою користь. Таким чином, із рушійних сил відразу виключаються народні маси самі по собі, оскільки інакше рабовласницькі держави ніколи не змогли б існувати.

Перш ніж описати дію сил всередині України, варто дати опис процесів у світовій економіці. У США почи-наючи з 2002 року відбувалося відновлення економіки при одночасному зниженні вартості позики як наслі-док політики «дешевих грошей», якої так активно до-тримувався тодішній глава ФРС Алан Грінспен. Однак зниження вартості позики всередині США автоматично

призводить до зниження її вартості в усьому світі, що в умовах формального контролю з боку урядів призво-дить до утворення бульбашок на всіх ринках активів. Так, наприклад, вартість нафти марки WTI виросла з мінімуму 2000 року в 9,64 долара до 146,08 у 2008-му. Власне зростання ціни на нафту не лише повністю пояснює успіхи Путіна, але й більш-менш прийнятне положення сусідів РФ, які мали можливість імпортува-ти свою продукцію на постійно зростаючий внутріш-ній ринок Російської Федерації. Однак зростання цін на базові ресурси рано чи пізно призводить до висо-кої споживчої інфляції вже у розвинених країнах, що змушує монетарну владу підвищувати вартість позики для приборкання інфляції. Зрозуміло, що через існу-вання в економіці лагу між подією і проявом наслідків із моменту підняття ставки ФРС до рівня в 5,25% в се-редині 2006 року до початку колапсу фондового ринку США в 2007-му минув рік. Після цього ще рік спекуля-тивний капітал, який утік із ринків США, провокував хвилі зростання в сировинних активах і на фондових ринках поза межами Америки. І, нарешті, одночасний вибух бульбашок викликав обвал спочатку фінансо-вого сектора, а потім і реального. Монетарні влади по всіх країнах відреагували досить швидко, знизивши

Святослав Сидоренко — економічний аналітик, випускник КНУ імені Тараса Шевченка;

[email protected]

Святослав СидоренкоРедагував Юрій Лєбєдєв

Економічні передумови «Революції гідності»


вартість запозичення, проте, зважаючи на масштаби кризи, довелося перейти до прямого включення дру-карського верстата у спробі знову запустити зростан-ня економіки. На середину 2014 року задачу вдалося частково вирішити, однак ціною відтворення ще біль-ших бульбашок, вибух яких завдасть ще більшої шкоди.

Окресливши часові рамки світових подій, варто те-пер перейти до опису економічної дійсності в Украї-ні. Починаючи з 2000 року громадяни України стали свідками безперервного зростання ВВП, що співпало як із початком зростання цін на нафту, так і з надуван-ням загальносвітової бульбашки на всіх ринках, що дозволило збільшити експорт в усіх напрямках, хоча російський напрям був одним із найлегших. Низькі процентні ставки на світових ринках також дозволяли різко збільшити кредитування економіки за рахунок зовнішніх ресурсів — як із боку приватного сектора, так і з боку держави.

Можна виділити три періоди.Період перший — 2000–2004 роки. Після ефектив-

ної девальвації гривні в 1997-му з рівня в 1,97 до рівня 5,4 в 2000 році економіка нарешті отримала курс, при якому продукція України стала більш-менш конкурен-тоспроможною на світових ринках.

Період другий — 2005–2008 роки. Після фіксації курсу в 2005 році і зміцнення до рівня в 5,1 сальдо

відразу стало різко негативним. Надалі приріст екс-порту почав різко відставати від приросту імпорту. З одного боку, зміцнення курсу на 5% саме по собі не могло так сильно вплинути на баланс експорту та ім-порту, але якщо взяти до уваги те, що в 2005 році деф-лятор ВВП (загальні зміна цін в економіці) виріс на 25, то для збалансування зростання зовнішніх і внутрішніх цін курс мав би не зміцнитися на 5%, а впасти на 20%.

Період третій — 2009–2013. Девальвація гривні на дуже короткий період дозволила зменшити різницю між експортом та імпортом, проте з часом проблема так і не була вирішена. Починаючи з 2011 року різ-ниця між експортом та імпортом знову стала більше 10 млрд доларів. У 2014 році ситуація повторилася за ключовими показниками до дрібниць, хоча причиною виступала не світова фінансова криза, а політична, яка поступово переросла у війну.

Якщо відійти від симпатій та антипатій, то ясно, що, незалежно від персоналій, владою приймаються одні й ті самі рішення: курс фіксується для забезпечення від-носно дешевого імпорту й можливості вивезти заро-блений в Україні прибуток за кращим курсом. Єдиною різницею в діях стало те, що в другому періоді зрос-тання імпорту вдалося компенсувати приходом спеку-лятивного капіталу в економіку України, а в третьому державі доводилося забезпечувати спокій населення

Дефлятор ВВП, % до

попереднього року

Курс гривні до $, офіційний

Сальдо балансу торгівлі

товарами, млн дол. США

Імпорт товарів, млн дол. США

Експорт товарів, млн дол. СШАРік

23,15,4616- 13 95714 5732000

9,95,4490- 15 77516 2652001

5,15,3980- 16 97717 9572002

85,359- 23 02123 0802003

15,15,33 676- 28 99632 6722004

24,55,1- 1 854- 36 14134 2872005

14,85,1- 6 667- 45 03538 3682006

22,75,1- 11 422- 60 67049 2482007

28,65,3- 18 531- 85 53467 0032008

137,8 - 5 733- 45 43639 7032009

13,87,9- 9 309- 60 74051 4312010

14,38,0- 14 197- 82 60768 4102011

8,18,0- 15 848- 84 65868 8102012

3,18,0- 13 666- 76 98763 3212013

Таблиця 1. Статистика певних показників зовнішьоекономічної діяльності (Державний комітет статистики України 2014а; Державний комітет статистики України 2014b; Національний банк України 2014b)

Спільне (2015, № 9) 41

шляхом нарощування боргів. І в обох випадках зара-ди короткострокових політичних завдань жертвували довгостроковою перспективою. Якщо не знати, хто ке-рував країною в обидва періоди, то можна припустити, що управляли одні й ті самі люди.

Природно, прихід до влади справжньої національ-ної буржуазії мав би викликати або скорочення імпор-ту через імплементацію політики імпортозаміщення, або настільки істотне зростання експорту, що сальдо торгового балансу стало б позитивним. Статистика не дає можливості визначити одну єдину групу потерпі-лих за класовою ознакою: постраждали всі. Безумовно, є різниця між втратами олігархів, у яких просто впала вартість активів, і пролетарями, в яких значно знизи-лись реальні доходи. Держава ж через НБУ починаючи з 2009 року намагалася забезпечити стабільність грив-ні будь-що, розуміючи небезпеку високої волатильнос-ті курсу для рейтингу правлячої сили.

З точки зору загального зростання економіки ситуа-ція дещо інша. Економіка зростала до 2009 року, після чого починаючи з 2010-го відбулося відновлення, але рівень навіть 2007 року не був досягнутий і, звичайно, вже не буде досягнутий ані в 2014-му, ані в 2015 ро-ці. Власне вже 2012 рік показав, що самих внутрішніх ресурсів уже не достатньо для росту. Але хіба не мож-на було припустити, що застій сам по собі є приводом для невдоволення?

Більший інтерес викликає ситуація з державним бюджетом. Після шоку 2008 року бюджет різко став дефіцитним, але влада не пішла на серйозне урізання

соціальної складової. Звичайно, були спроби обме-жити дефіцит бюджету і підвищити наповнюваність, але при поточних рівнях корупції задачу було немож-ливо вирішити. Підвищити збирання податків із під-приємств неможливо через наявність офшорів, підви-щити збирання податків із населення було неможливо з політичних міркувань. Окремі спроби ввести нові по-датки або зменшити витрати так і не вдалося повніс-тю реалізувати. Природно, наявність дефіциту бюджету перестала бути чимось ганебним ще в 30-х роках 20-го сторіччя. Однак дефіцит економіки, яка є світовим емі-сійним центром або має позитивне сальдо торговель-ного балансу, і дефіцит економіки, яка має дефіцитний бюджет при негативному сальдо торгового балансу, — це, як показав хід історії, «дві великі різниці». Дефіцит бюджету пояснюється двома причинами:• по-перше, це забезпечення стабільного рівня номі-

нальних зарплат для всіх, хто працює на державу;• по-друге, через тісні корупційні та політичні зв’язки

державного апарату і великого бізнесу (що не-ухильно зростали з часів Кучми) державний бю-джет і державний сектор економіки з кожним ро-ком все більше відігравали роль розподільників і перерозподільників доходів між різними групами великих власників.Саме в світлі останньої із зазначених причин до-

водитися розглядати «фактор Сім’ї»: різке зростання нових олігархів при замиканні грошових потоків на ставленниках одного клану означав зниження доходів із боку олігархів-аутсайдерів. А в умовах відсутнього

Дефлятор ВВП, % до n-попереднього року

Частка річних ВВП від аналогічних

показників 1990 р., %

Зміна реального ВВП, %

ВВП на душу населення, грнРік

123,143,2105,934362000

109,947,2109,241952001

105,149,7105,246852002

10854,4109,655912003

115,161112,172732004

124,562,7102,793722005

114,867,3107,311 6302006

122,772,6107,915 4962007

128,674,2102,320 4952008

11363,385,219 8322009

113,865,8104,123 6002010

114,369,3105,228 4882011

108,169,5100,330 9532012

Таблиця 2. Статистика ВВП України (Державний комітет статистики України 2014а)


економічного зростання, дефіцитного бюджету і при негативному сальдо торгового балансу нові статки мо-жуть бути зароблені тільки за рахунок перерозподілу активів і грошових потоків, пов’язаних із цими акти-вами. В 2013 році майже все більш-менш цінне було приватизовано і включено у приватні корпоративні системи. Логіка розвитку кожного з великих капіталів, що сформувалися в Україні до 2013 року, змушувала власників шукати шляхи для подальшого зростання; в контексті «фактора Сім’ї» можна припустити, що вона просто змушувала задуматися про виживання.

Звичайно, точні цифри масштабів перерозподілу неможливо встановити, але непрямих свідчень більш ніж достатньо:

1. Поява мільйонера Курченка зі статком 650 млн доларів усього за пару років уже в період застою еко-номіки.

2. Різке зростання доходів сина В. Януковича Олек-садра до 100 млн доларів усього за пару років.

3. Згідно з даними, отриманими від розслідування «Наші гроші», у 2012 році фірми, афілійовані з сином Януковича, змогли виграти тендерів на суму 7,1 млрд грн тільки у вугільній промисловості (Зеркало Недели 2013а; Зеркало Недели 2013b).

Дійсно, пряма оцінка дуже ускладнена з декількох причин. По-перше, ніким не відслідковувалося виве-дення через «ручні банки» грошей, отриманих шляхом перенаправлення бюджетних коштів. По-друге, актив-не використання «зіц-прєдсєдатєлєй» на кшталт Кур-ченка сильно обмежує можливість швидко розрізнити

«віджиманням бізнесу» з боку Сім’ї та дійсну зміну власників за обопільною згодою. Власне тут і криєть-ся відповідь на питання, яка соціальна група усвідоми-ла загрозу своїм інтересам із боку режиму Януковича і володіла достатньою волею і ресурсами, щоб забез-печити виступ проти нього: це — олігархи, не пов’язані з родиною колишнього президента.

Якщо ж говорити про переможців Майдану, то всі, хто прямо його підтримував (точніше кажучи, «бене-фіціари Майдану»), як, утім, і ті, хто безпосередньо не брав участь у розгоні, зберегли свою власність, а їхні банки отримали значну фінансову підтримку у вигляді рефінансування від НБУ. Винятком став «Форум-банк» Валентина Новинського. Казус цієї фінансової устано-ви, мабуть, потрібно пояснювати тим, що сукупність бізнесменів-ворогів режиму була єдиним колективом, пов'язаним внутрішніми зобов’язаннями, та була і за-лишається групою сильних гравців з однорідними ін-тересами, які укладають ситуативні союзи, виходячи з економічної кон’юнктури, короткострокової і серед-ньострокової перспективи. На початку статті говорило-ся про вольових заможних осіб, які усвідомили загрозу своїм індивідуальним інтересам і спільність цілей. Але природа такої загрози і метод її усунення не призво-дять до необхідності вироблення нової ідеологічної бази для боротьби і навіть до створення довгостроко-вих внутрішньогрупових зв’язків. Такі характеристики «революціонерів», а так само тих, хто більше півро-ку прожив за «нової влади», дають право припусти-ти, що ніяких тектонічних зрушень у житті суспільства

Дефіцит бюджетуНомінальний бюджет (млн грн)

У млн грнУ % до ВВПДоходиВитратиРік

-10 216,5-3,070 337,879 471,52004

-7 945,7-1,8105 330,2112 975,92005

-3 776,6-0,7133 521,7137 108,12006

-9 842,9-1,4165 939,2174 254,32007

-12 500,7-1,3231 686,3241 454,52008

-35 517,2-3,9209 700,3242 437,22009

-64 265,5-5,9240 615,2303 588,72010

-23 557,6-1,8314 616,9333 459,52011

-53 445,2-3,8346 054,0395 681,52012

-64 707,6-4,4339 180,3403 403,22013

Таблиця 3. Показники державного бюджету України (Національний банк України 2014b)

Спільне (2015, № 9) 43

ініціювати мультимільйонери не будуть. За своєю сут-тю вони були й залишаються консерваторами, конкуру-ючими один із одним; вони дозволяють собі загравати з «низами», оскільки не відчувають загрози своїм ін-тересам із боку політичного суб’єкта ліберального або соціалістичного спрямування.

Напрошується також ще один дуже неприємний ви-сновок про політичну природу Майдану як про пере-ворот, що було успішно завершено і тому вдало юри-дично оформлено, а не про революцію. Однак щоб однозначно це стверджувати, недостатньо розглядати тільки сегмент тих, хто здобуває вигоду, і трансформа-ції в базисі. Необхідно так само розглядати процеси в надбудові, що відбилися на поведінці народної маси.

Це вже знаходиться поза межами статті, але до-зволю собі відмітити, що про глибину суспільних змін

можна буде судити за наявності бажання (політичної волі) дослідити й відслідкувати грошові проводки Сім’ї та її колишніх союзників, оскільки для фахівців, якщо дати їм повноваження і ресурси, це є справою тех-ніки. Можна припустити, що дотепер певна категорія осіб зацікавлена в тому, щоб суспільство вважало за неможливе розплутати клубок юридичних прийомів і грошових проводок, бо механіка залишається корис-ною і відносно незмінною не тільки для фінансистів Сім’ї. Вірогідно, в майбутньому державним посадовцям доведеться ще неодноразово посилатися на неможли-вість «знайти кінці». Якщо це так, то почуття гідності в подіях на Майдані відіграло роль лише мобілізуючого фактору для несвідомих виконавців.

Посилання:

Державний комітет статистики України. Валовий внутрішній продукт. Доступ 25.11.14 за адресою: http://www.ukrs-tat.gov.ua/operativ/operativ2005/vvp/vvp_ric/vvp_u.htm.

Державний комітет статистики України. Географічна структура експорту-імпорту товарів. Доступ 25.11.14 за адресою: http://ukrstat.org/uk/operativ/operativ2005/zd/zd_rik/zd_u/gs_u.html.

Зеркало недели, 2013а. “Состояние сына Януковича за прошлый год удвоилось”. Доступ 20.11.14 за адресою: http://zn.ua/UKRAINE/sostoyanie-syna-yanukovi-cha-za-proshlyy-god-udvoilos-119561_.html

Зеркало недели, 2013b. “Группа Януковича получила каждую 4-ую гривну на «угольных» гостендерах”. Доступ 20.11.14 за адресою: http://zn.ua/ECONOMICS/gruppa-yanukovicha-poluchila-kazhduyu-4-uyu-griv-nu-na-ugolnyh-gostenderah-117912_.html

Національний банк України. Курси валют. Доступ 25.11.14 за адресою: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/category?cat_id=7693080

Національний банк України. Макроекономічні показники. Доступ 20.11.14 за адресою: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/category?cat_id=57896

44

45Спільне (2015, № 9)

Майдан

у деталях

4646 Майдан у деталях

Калейдоскопічне розгортання подій в Україні з лис-топада 2013 року, певно, не залишило осторонь жодну політичну організацію, жодну політичну групу. Всі вони мусили визначатися зі своїм ставленням до протестів та роллю в них. Крім того, в суспільстві виник запит на нові політичні організації, особливо на здатні до си-лового протистояння. Вся ця ситуація становила гар-не середовище для вивчення особливостей траєкторії розвитку політичних суб’єктів та їхньої взаємодії з ото-ченням. Викладені нижче міркування не претендують на якесь систематичне вивчення: це лише окремі реф-лексії, що ґрунтуються на уважному спостереженні за подіями та діяльністю різноманітних політичних ор-ганізацій. Зі зрозумілих причин (симпатії та інтереси автора, місце публікації) велика частина цих рефлексій буде присвячена діяльності лівих організацій.

Для початку потрібно визначитися з розумінням по-літичного суб’єкта. Що необхідно для його наявності? На підставі яких ознак певну групу можна вважати по-літичним суб’єктом, а іншу вважати таким не випадає?

По-перше, політичний суб’єкт є певним інститутом з організаційною структурою, порядком ухвалення рі-шень, розподілом відповідальності тощо. Власне по-літичним суб’єкт стає завдяки наявності певного про-грамного бачення організації суспільства, консенсусу принаймні щодо певних положень про мету розвитку та потрібні трансформації. Тому просто наявність ор-ганізованої дії з певною метою ще не робить колек-тив політичним суб’єктом. З огляду на це Самооборону Майдану чи Автомайдан не можна вважати політич-ними суб’єктами. Складнішим є питання щодо Студент-ської асамблеї: певні стратегічні цілі та мінімальна зго-да щодо потрібних змін в освіті в цієї ініціативи були, але це бачення обмежувалося лише освітньою сферою та було справді мінімальним, залишаючи місце для ду-же різноманітних поглядів на майбутнє як освіти, так і країни в цілому. Ну і, звичайно, політичний суб’єкт має ідентифікуватися оточенням як політична сила. Для цього потрібні дві речі: назва і медійна присутність. Для другої часто в пригоді стають впізнавані спікери, але в теорії можна обійтися і без них, коли різні люди виступатимуть від імені організації в цілому. Існують

Солідаризуйся або зникни.Політична суб’єктність на Майдані та Антимайдані1

1 Цю статтю було написано в серпні 2014 року.

Олексій Вєдров

Олексій Вєдров — філософ, перекладач, публіцист, студент спеціальності «Соціологія та статистика»

магістратури Вищої школи соціальних наук (Париж);[email protected]

47Спільне (2015, № 9) 47Спільне (2014, № 9)

організації, які розуміють себе як політичні суб’єкти, однак є цілковито позбавленими уваги ЗМІ. Сам по со-бі останній факт означає, що така організація не має значущого та помітного впливу на політичне життя. А отже, попри її саморозуміння, її навряд чи можна вва-жати політичним суб’єктом.

Це лише мінімальний набір ознак, необхідних для теоретичного визначення політичного суб’єкта. Але реальне розгортання протестних подій на Майдані та Антимайдані засвідчило, що важливими для набуття певного політичного впливу були ще кілька речей. В усіх політичних суб’єктах, які спадають на думку під час роздумів про події з листопада 2013 року, були впізнавані особи, з якими ці суб’єкти значною мірою ідентифікувала публіка. Вони виступали зі сцени, да-вали інтерв’ю, робили заяви, які сприймалися як пози-ція політичного суб’єкта в цілому. У цьому сенсі мане-ра «Української правди» робити заголовки в стилі «У Кличка готуються до виборів» (замість «УДАР готується до виборів») є лише відображенням способу функціо-нування політичної публічності в сьогоднішній Україні та підлаштуванням під нього (хоча не виключено, що цей стиль ЗМІ сам був чинником формування політич-ної публічності з таким високим ступенем персоніфі-кації). Крім того, участь у реальній політичній боротьбі неможлива без ресурсів — фінансових, людських (чле-нів організації або співчуваючих), символічних (авто-ритету, впізнаваності), медійних (доступу до популяр-них ЗМІ чи наявності власних каналів комунікації). Ці види ресурсів частково конвертуються один в одний; що більше цих ресурсів, то більше можливостей впли-ву на політичні процеси, хоча й не обов’язково ці мож-ливості будуть реалізовані. Забігаючи наперед, можна сказати, що саме критичний брак цих ресурсів (який, своєю чергою, теж потребує пояснення) був найбезпо-середнішою причиною майже повної відсутності лівих політичних суб’єктів у подіях, пов’язуваних із Майда-ном та Антимайданом.

Які ж конкретно організації можна ідентифікувати як політичні суб’єкти у вирі українських політичних по-дій листопада 2013-го — серпня 2014 року? Проведе-мо коротку інвентаризацію, щоб уможливити надання реального змісту наведеній вище характеристиці полі-тичного суб’єкта. По-перше, це політичні партії: спершу опозиційні, а потім владні чи провладні «УДАР», «Бать-ківщина», «Свобода», «Радикальна партія», «Демокра-тичний Альянс» і, як адресат їхніх дій та суб’єкт реакції на протести, «Партія регіонів». Далі, це різноманітні низові праворадикальні групи різного ступеню ради-кальності. Першою такою відомою групою, що вперше засвітилася ще 1 грудня під Адміністрацією Президен-та (хоч непосвячені спочатку бачили в людях у масках, які спробували штурмувати будівлю, «провокаторів» і

«тітушок»), а широко відомою стала від початку проти-стоянь на Грушевського 19 січня, був, звичайно, «Пра-вий сектор». При цьому в його випадку дія та актив-на присутність у протесті передували здобуттю майже всіх інших ресурсів: журналісти та публіка дізналися, що в насильницькому спротиві брав участь «Правий сектор», що організація розуміє себе як радикальне крило Майдану та вербує людей — і лише слідом за цим почали дізнаватися про її бекграунд і порядок денний, висвітлювати її діяльність, за чим слідувало вже й нарощування людського та пізніше фінансового ресурсу. Згодом, особливо з початком «мобілізації на Схід», набула ваги значно більш радикальна Соціал-національна Асамблея, що брала участь у створенні «Правого сектору», але зберігає значну організацій-ну автономію та відома також сама по собі. Оскільки вважається, що саме на її основі було сформовано ба-тальйон «Азов», а лідери СНА під час публічних ви-ступів здебільшого позиціонуються як представники цього батальйону, він є воєнізованим формуванням, який також можна вважати політичним суб’єктом; це саме можна сказати і про Добровольчий український корпус «Правого сектору». Під визначення політич-них суб’єктів потрапляють і Донецька та Луганська на-родні республіки, оскільки вони (принаймні поки) є не державами, а лише політичними організаціями, що захопили частковий контроль над певною територією та фактично не мають конкуренції з боку інших по-літичних організацій цієї території, але не утворили державних інституцій, які б виконували економічні та господарські функції, і навіть не мають повноцінної монополії на насильство.

На відміну від численних правих, у лівих із політич-ною суб’єктністю не склалося. Помітні завдяки участі у вуличних боях, графіті та певному інтересу медіа бу-ли анархісти, проте саме як «анархісти» загалом; їхні конкретні політичні організації не мали достатнього ресурсу, так і не стали впізнаваними, хоча їм і вдало-ся дещо наростити членство. Крім того, різні україн-ські анархісти позаймали зовсім різні позиції: хтось однозначно підтримував Майдан, розуміючи його як прогресивний рух і вважаючи Антимайдан цілковито реакційним явищем, хтось почав переймати догми на-ціоналістів, створюючи якусь химерну націонал-анар-хістську риторику, хтось виступив проти громадянсько-го конфлікту. «Ліва опозиція» відчайдушно намагалася привнести на Майдан соціалістичний порядок денний, однак вплив цих спроб на реальний розвиток подій за-лишився мізерним. Помітнішою була роль «Боротьби» в Антимайдані, однак і це був досить короткий період: адже на територіях, контрольованих повстанцями, за-панувала офіційна ідеологія «русского мира», і такі ор-ганізації, як «Боротьба», не могли конкурувати з ДНР, а


на території решти України організація опинилася під загрозою репресій як «просепаратистська» і мусила звести активність до мінімуму.

Першою очевидною причиною такої маргінальності лівих організацій був брак ресурсів. У цих організаціях беруть участь і знають про них надто мало людей. Їхні фінансові можливості необхідно обмежені, адже вико-ристовувати традиційне основне джерело фінансуван-ня українських політичних сил — кошти великого біз-несу — означало би стати заручниками його інтересів, а отже, відмовитися від лівої програми. Доступу до медіа в них мало через ту ж таки непомітність, а також че-рез уже наявну прихильність журналістики до правих.

І тут варто сказати про ще одну важливу причину того надзвичайного перекосу вправо, який можна бу-ло спостерігати під час і внаслідок Майдану та Анти-майдану. Ці події не можна брати ізольовано, як якусь нову точку відліку. Майдан не був полем для змагання політичних сил із приблизно рівними стартовими по-зиціями. Суспільний дискурс в Україні вже був опано-ваний сумішшю (повсякчас у різних пропорціях) націо-налізму та лібералізму з великою домішкою мислення «цивілізаціями», де «приєднання» до Європи означає набуття ідентичності гідного поваги цивілізованого народу, а «приєднання» до Росії — набуття ідентичнос-ті гідних презирства мешканців східної сатрапії. При цьому практичні питання соціально-економічної вза-ємодії з ЄС чи Росією перетлумачувалися в цих катего-ріях «об’єднання-розведення», «дружби-ворогування», «вибору цивілізаційного шляху», «боротьби цивіліза-ції та варварства». Часто цю дилему переносили й на Україну, яка в уяві багатьох ліберально-націоналістич-них політиків, журналістів і діячів культури поділяла-ся на Україну «громадянського суспільства» та Україну «тітушок», ще до того, як Мустафа Найєм, ліберальний журналіст зі схильністю до промоушну «патріотів» з крайньо правих організацій, закликав людей виходити на боротьбу за приєднання до цивілізованого євро-пейського світу. Антикомунізм і спокійне сприйняття перспективи неоліберальних реформ також або поді-ляла, або спокійно сприймала велика частина повста-лого суспільства.

У світлі панування такого світогляду риторика пра-вих мала значно більше шансів бути почутою, ніж ри-торика лівих. Крім того, якщо першим було комфортно в цьому дискурсі, другі відчували постійну психологіч-ну напругу, опиняючись під загрозою навішування яр-лика «провокаторів» за будь-якого намагання скори-гувати повістку Майдану чи вдатися до альтернативної риторики. А це призводило до того, що мотивація була значно потужніша у правих. Схожий перекос управо, особливо в політичних і культурних питаннях, із від-повідним заглушенням верхівкою стихійної ностальгії

за соціалізмом радянського зразка був притаманний і Антимайдану. Радикальне обмеження можливостей дії в лівих — це результат path dependency, залежності подальших рішень і розвитку подій від попередніх рі-шень і попереднього розвитку подій.

Внаслідок цієї специфіки контексту більшість тих лі-вих, які симпатизували Майдану, опинилися перед ди-лемою: відмовитися від участі в народному повстанні проти диктаторського режиму через наявність агре-сивного націоналізму та консерватизму й відверто не-дружнє ставлення до самих лівих, ризикуючи мучити-ся докорами совісті та відмовляючись від можливості отримати надзвичайно цінний досвід, або ж брати участь у протесті, вливаючись у загальний потік і не пропонуючи активної альтернативи панівним гаслам і вимогам Майдану та вкладаючи значні зусилля без перспективи нарощування сил. Переважно обирали другий варіант, тож із повстання ліві вийшли майже без здобутків, а радше із втратами, до яких, крім го-строго конфлікту між про- та антимайданівськими лі-вими, можна зарахувати дальшу маргіналізацію лівої політики, витіснення її за межі прийнятного для сус-пільства: адже лівих в Україні стали асоціювати пере-важно з антимайданівськими силами. Виняток станов-лять анархісти, але це радше завдяки їхньому образу як антисистемної сили, де в якості системи сприйма-ється держава («що дісталася нам у спадок від СРСР»), але не капіталізм. Тобто анархізм, ризикну стверджу-вати, толерується тією мірою, якою він здається суміс-ним із націоналістичним та ліберальним світоглядом; він не осмислюється як «ліва» ідеологія. Дещо осібно в загальній картині стоїть львівський лівонаціоналіс-тичний «Автономний опір», який, віддаючи данину ро-мантичному баченню нації та поділяючи деякі консер-вативні настанови (що разом із дискредитацією більш правої «Свободи», яка становить кістяк місцевої влади у Львові, і дозволяло йому вписатися в загальний про-тест), відкрито називає своїм пріоритетом класову бо-ротьбу. Саме цій організації вдалося досягти певного порогу набутих ресурсів, який дозволяв би говорити про політичну суб’єктність.

Імовірно, була і ще одна альтернатива, яка могла б дозволити лівим закріпитися як легітимна частина українського політичного ландшафту та розвинути де-кілька лівих політичних суб’єктів (заодно уникнувши поглиблення конфлікту між різними групами). Це варі-ант, про який ретроспективно писав член Російського соціалістичного руху Володимир Плотніков на своїй сторінці у Фейсбуці:

У меня буквально с первых дней была однознач-ная позиция. Надо идти. Был бы в Киеве — с само-го начала на Майдане был бы. Мы бы там сцену

49Спільне (2015, № 9) 49Спільне (2014, № 9)

захватили, свой красный лагерь разбили, а нацисты бы нас оттуда только в виде трупов вынесли. Это же самая жёсткая и самая важная война. Война за души людей. Легко, конечно, так говорить. Си-дя в кресле за полторы тысячи километров. Но принцип-то ясный и непротиворечивый. Если бы анархисты, профсоюзники и «Боротьба» вместе со скинами с самого начала собрались и организо-вали, условно говоря, «левый сектор», то хрен бы их кто-нибудь оттуда прогнал. Они бы а) имели леги-тимность в глазах майданной публики; б) могли бы дать более или менее серьёзный отпор фашистам. Но этого не произошло.

Однак для цього лівим потрібно було б, по-перше, піти на співпрацю між собою в умовах численних дав-ніх не лише політичних, а й особистих конфліктів, по-друге, не просто присвячувати протесту весь вільний і частину невільного часу, не просто разом з усіма бо-ротися на барикадах, підставляючись під кийки, світ-лошумові гранати та кулі — до цього якраз частина лі-вих була готова, тому річ не в простому боягузтві, — а й могти дати відсіч крайньо правим, бути готовими до пояснень політично нейтральнішій публіці та захища-тися перед нею від неуникних звинувачень тих-таки крайньо правих, щодня наштовхуватися на нерозумін-ня та відбілювати образ «комуняк». Основна проблема в тому, що психологічно значно важче йти проти на-строїв колективу, ніж разом із колективом протидіяти спільному опонентові, хай хоч який він сильний. (Чи не тому люди, готові помирати під кулями, мовчали, коли бачили то тут, то там побиття кийками майданівських бійців чергового впійманого невідомого — записаного, звісно, до «тітушок»?)

Утім, навіть у разі успішного закріплення в протесті із задекларованою лівою позицією така участь озна-чала б асоціацію політичного суб’єкта з цілями протес-ту; тобто навіть якби промайданівським лівим вдало-ся закріпитися зі своїм порядком денним, та частина українського суспільства, що не підтримувала Майдан, поширювала би свою опозиційність до Майдану на всі представлені в ньому сили. Тобто в період з листопа-да 2013-го до весни 2014 року всі варіанти активних дій, окрім повного утримання від участі в політичних подіях, так чи інакше закріплювали учасників за од-нією стороною протистояння. Відмова від активної участі неуникно означала подальшу маргіналізацію та відсутність зростання ресурсів у час надзвичайного посилення антикомуністичних сил; натомість активна участь (як на «чужих» умовах, так і зі своїм порядком денним) означала занурення у вир суспільної конф-ронтації, незалежно від бажання чи небажання учас-ників. Найбільш промовисто це виявилося в Харкові

під час нападу учасників Антимайдану на активістів Євромайдану, що окупували будівлю облдержадміні-страції, та під час трагічних зіткнень в Одесі 2 травня 2014 року: в обох випадках ліві були по різні боки барикад. І в наявній ситуації це було неуникно, у чому й полягає її особливий трагізм. Казати це не означає стверджувати рівнозначність Майдану та Антимайда-ну: йдеться просто про те, що логіка розгортання подій провела суспільний розлам зовсім не там, де хотілося би багатьом учасникам цих подій. Однак із цього ви-пливає також, що набуття політичної суб’єктності може передбачати вступ до конфронтації, формування сис-теми союзників та опонентів у спосіб, що не надається до вольового визначення самим політичним суб’єктом, і часто всупереч його ідеологічним настановам. Так, лівим, які хотіли залишитися на плаву, довелося фак-тично відступити від принципу «ніякої війни між на-родами, ніякого миру між класами» і навіть вступити у боротьбу «за» чи «проти» формування квазіетнічної регіональної ідентичності.

Важко пояснити, чому Майдан і подальші події поді-лили українських лівих і розвели їх по різні боки бари-кад, посилаючись лише на якийсь один чинник. Значну роль тут відіграла політика ідентичності та ставлення до певних історичних і культурних маркерів. Для «Бо-ротьби», наприклад, «ленінопад» був свідченням не тільки антикомунізму, а й «фашистського» характеру Майдану, тоді як ставлення анархістів до того самого явища могло коливатися від байдужого до позитив-ного. Ставлення до СРСР загалом розкололо лівих не меншою мірою, ніж українське суспільство в цілому. У цьому та схожих моментах полягають світоглядні, а не кон’юнктурні підстави конфлікту. Кон’юнктурний же ас-пект полягає насамперед у тому, що стосунки між орга-нізаціями та окремими особами і далі розвивалися за відцентровим сценарієм, який почав діяти значно ра-ніше, — Майдан лише посилив прагнення займати таку позицію і розставляти такі акценти, щоб бути якнай-менше схожими на своїх опонентів із лівого табору. І часто пояснень певної позиції варто було шукати не так у раціональній оцінці ситуації, яка б виходила зі світо-глядних принципів, як у цій логіці займання ніш, спів-визначених нішами опонентів. Звичайно, це прагнення зайняти «свою» нішу завжди супроводжується раці-оналізацією постфактум, ніколи не проговорюється і майже ніколи не усвідомлюється як таке. Певну роль відіграли й окремі події, такі як побиття на Майдані активістів «Боротьби» братів Левіних — подія, що ще більше штовхнула організацію на подальшу конфрон-тацію з Майданом і солідаризацію з Антимайданом. Однак такі окремі події мали лише обмежений вплив на розвиток ситуації, визначеної більш масштабним контекстом і передісторією: для анархістів, наприклад,


випадок із недопущенням формування окремої анар-хістської сотні зовсім не дискредитував Майдан за-галом, а сприймався лише як момент у протистоянні з С14, дуже нечисленною порівняно з Майданом у ціло-му (і навіть із силами Само оборони) правою парамі-літарною групою. У будь-якому разі світоглядні прин-ципи егалітаризму, невиключення та антикапіталізму не були основним дороговказом при визначенні тра-єкторії багатьох учасників процесу, які декларують їх як своє кредо.

Події останнього року також показали, що й сам образ політичного суб’єкта, сформований у суспіль-стві, залежить від суспільного контексту та не нада-ється повністю до вольового формування політичним суб’єктом. На прикладі «Правого сектору» можна ска-зати, що його ідеологічний образ формувався залежно від політичної чутливості та політичної волі його ре-трансляторів: російські медіа, налаштовані критично до Майдану українські сили та чутлива до проблеми крайньо правих частина українського громадянсько-го суспільства називали «Правий сектор» «право-радикалами», «фашистами», «нацистами» та іншими звичними означниками з цього синонімічного ряду. При цьому пояснювали специфіку організацій, з яких утворився «Правий сектор», посилалися на символі-ку, наводили записи з ресурсів особливо радикальних груп на кшталт Соціал-національної Асамблеї чи «Бі-лого молота». Натомість українська мейнстрімна жур-налістика та прихильники Майдану зосереджувалися на постаті Дмитра Яроша, часто цитуючи його пряме засудження ксенофобії в інтерв’ю Мустафі Найєму та ставлячи у приклад нових членів «Правого сектору» («звичайних хлопців», часом — представників націо-нальних меншин), насправді далеких від крайньо пра-вої ідеології. Звісно, в «Правому секторі» було і те, й інше (хоча, судячи з програми партії, зрештою пере-могла тенденція Яроша на виключення ксенофобії, що

не виключає подальшого сповідування інших елемен-тів крайньо правої ідеології) — інакше й не могло бути в організації, яка прагне виглядати централізованою та чітко структурованою, як личить правому парамі-літарному формуванню, але де-факто є конфедераці-єю багатьох груп зі своїми власними символами віри. Це дозволяло стороннім спостерігачам посилатися на окремі випадки чи висловлювання як характерні для групи, адже якщо організація є, за її власним розу-мінням, централізованою, то той чи інший вчинок чи висловлювання має бути схвалений чи принаймні то-лерований усією групою. Коротко кажучи, ця напруга між декларованою організованістю та централізмом з одного боку і реальною ризоматичністю — з іншого да-вала простір для формування складної розгалуженої системи медійних образів «Правого сектору» зі свої-ми перекручуваннями, міфами, розвінчаннями міфів і хибними розвінчаннями насправді-не-міфів, висмію-ваннями брехні і страхів та обуреннями з приводу ви-сміювань брехні, яка насправді не є брехнею, і страхів, які мають свої підстави.

Загалом, події, пов’язані з Майданом та Антимай-даном, показали, що без політичної суб’єктності, яка вимагає діяльності певної інституціалізованої органі-зації, наявності проекту устрою суспільства, достатніх людських, медійних та символічних (а інколи й фінан-сових) ресурсів неможливо досягти очікуваних сус-пільних змін, але участь у реальних подіях задля на-буття реальної політичної суб’єктності часто веде до втягування в боротьбу на умовах, що можуть не від-повідати або навіть прямо суперечити проекту устрою суспільства, який відстоює суб’єкт. Без такої боротьби «на чужих умовах» неможливо змінити порядок ден-ний, але сама ця боротьба спрямовує сили (а часом і змінює світогляд) у напрямку, відмінному від початко-вої бажаної зміни порядку денного.

51Спільне (2015, № 9) 51Спільне (2014, № 9)

Вступ: справжність проти стереотипів

Сприйняття «Майдану» багатьма людьми як в Україні, так і поза її межами було вкрай стереотип-ним. Далеко не тільки російська преса стверджувала, що українські протести 2013–2014 рр. були спрово-ковані і проплачені ззовні, Америкою та Європою, а очолили їх західноукраїнські «фашисти», які потім за підтримки нової влади здійснили хрестовий похід на український Схід, який говорить російською мовою і не бажає жити за вказівкою «заокеанських радників». Чу-ючи ці «штампи», самі «революціонери» протестували: Майдан був зовсім «не про це», він був об’єднуючим, спонтанним і справжнім; він був унікальною подією, що згуртувала громадян із різних частин України про-ти корумпованої і жорстокої влади, і не потрібно ста-вити його в рамки подібних стереотипів! Проблема, однак, у тому, що ці кліше були не тільки «окулярами» зарубіжних глядачів, які стежили за подіями по телеба-ченню: вони стали здоровим глуздом великого числа самих українців, які спостерігали за подіями зблизька та які не підтримали Майдан. Здоровим глуздом, який отримував в їхніх очах все більше й більше цілком «ре-альних», аж ніяк не лише телевізійних підтверджень. Неможливість діалогу і взаєморозуміння між спів-вітчизниками, які встали по різні сторони барикад, – між тими, хто бачив у Майдані справжню, об’єднуючу

громадян подію, і тими, хто сприймав його як політич-ний фарс, який призвів до трагічних наслідків, – вво-дила у відчай і тих, і інших. На мою думку, парадок-сальним чином саме аура справжності та унікальності Майдану, якою захоплювалися його активісти, сприяла стереотипному сприйняттю «української революції» її супротивниками. Більше того, на мій погляд, Майдан відрізняла своєрідна «політика справжності»1, яка, з одного боку, зуміла зробити цей протест привабливим для величезного числа людей, а з другого, не дозволи-ла йому домогтися власних цілей.

У цій статті я розгляну декілька запитань. У чому полягала «політика справжності» Майдану? Чому во-на разом з іншими факторами не дозволила Майдану домогтися своїх цілей? Яким чином вона вплинула на відмінність у сприйнятті причин і наслідків Майдану його прихильниками і противниками? Як ця несуміс-ність поглядів і оцінок українського протесту вплинула на динаміку і результат громадянського протистояння, що розпочалося навесні 2014-го? У цьому тексті я буду спиратися на дослідження «Лабораторії публічної со-ціології», присвячене Майдану та Антимайдану. Влітку 2014-го ми побували в Києві, Харкові, Одесі та у Криму,

1 На проблематику «ефекту справжності» у протестній політиці

мене наштовхнула однойменна стаття І. Матвєєва (Матвеев

2012).

Політика справжності та її межі

Олег ЖуравльовПереклала з російської Інґа Дараселія

Олег Журавльов — соціолог, співробітник Лабораторії публічної соціології

при Центрі незалежних соціологічних досліджень, аспірант Європейського університетського інституту

(Флоренція, Італія);[email protected]


де взяли близько 150 глибинних інтерв’ю з рядовими активістами обох таборів2.

Окрім аналізу українських протестів, я буду порів-нювати український «кейс» з російським протестом «За чесні вибори» 2011–2012 рр., що дозволить кра-ще зрозуміти специфіку обох рухів у межах їхнього загального, пострадянського контексту.

Майдан: революційний рух?

Перш ніж перейти до аналізу того, що я називаю «політикою справжності», необхідно пояснити, для чо-го він потрібен. Майдан і певною мірою Антимайдан цікавлять мене передусім як нереалізовані революції, як масові рухи, котрі мали певні передумови для ре-волюційного розвитку, але не змогли їх реалізувати, тобто привести суспільство до дійсних соціальних і по-літичних змін. Я вважаю, що називати Майдан револю-цією – передчасно. Подібна кваліфікація, яка вже стала звичною з подачі його апологетів, суперечить багатьом класичним і сучасним теоріям революції. Тим не мен-ше Майдан із самого початку містив у собі елементи революційного руху. На мою думку, погляд на Майдан

2 Звичайно, час, місце і принципи відбору співрозмовників

впливають на специфіку отриманого матеріалу і накладають

певні обмеження на аналіз, тому необхідно коротко описати

контекст дослідження. За допомогою пошуку в соціальних

мережах і знайомства з людьми на вулицях ми змогли відібрати

активних прихильників Майдану та Антимайдану, для яких разом

із тим участь у цих рухах була першим досвідом політичної

залученості (більшість наших респондентів були молодими

людьми). В Києві, Харкові та Одесі Майдан був переможним

рухом, в той час як Антимайдан програв. У Криму, навпаки,

Антимайдан був рухом, що отримав перемогу. Зрозуміло, я

не маю на увазі, що політичний успіх, як і невдачі цих рухів,

був викликаний лише їхніми діями: роль влади, військових та

еліт України і Росії була не менш, якщо не більш, важливим

фактором; проте відчуття перемоги або поразки накладало

певний відбиток на розповіді респондентів. Відхід Криму до

Росії, відмова Європи та США надати військову допомогу Києву,

безперервна АТО, що викликала масу питань у прихильників

Майдану, незадоволених неефективністю військової кампанії,

відносний успіх Ополчення, підтриманого значною частиною

місцевого населення Донбасу, були в липні–серпні 2014-го

найважливішими подіями і процесами, що також впливали на

настрої наших респондентів. Нарешті, є і чисто методологічна

складність: ми запитували про події зими і весни 2014 року

та отримували ретроспективні відповіді, що також могло бути

джерелом деяких спотворень інтерпретації: адже те, як наші

респонденти сприймали Майдан або Антимайдан взимку

і навесні, й те, що вони говорять про ті свої переживаннях

тепер, – різні речі.

як на «політику справжності» дозволяє проаналізува-ти як специфіку його революційних тенденцій, так і фактори, що перешкоджають переростанню Майдану в справжню революцію.

Окрім «формальних ознак», таких як зміна політич-ного режиму, репресії на адресу незгодних і т.інше, ряд внутрішніх, суб’єктивних процесів ріднять Майдан із революційними повстаннями минулого і сьогодення. В цьому тексті я хотів би зупинитися на двох найваж-ливіших тенденціях. По-перше, це прагнення людей до об’єднання в колективний політичний суб’єкт, який пре-тендує на представництво всього народу, і, по-друге, це вимога перебудови політичної системи, що при-пускає повалення установленої влади і втілення про-екту влади установчої. Важливо підкреслити, що ство-рення нового суб’єкта та установча влада не просто супроводжують революції в якості побічних ефектів, вони нарівні з новим економічним курсом являють со-бою паростки нового порядку, який революція повин-на затвердити в суспільстві; це ті революційні вина-ходи, які потім стають суспільними інститутами. Вже Еммануель-Жосеф Сійес, сучасник і учасник Французь-кої революції, писав про усвідомлення третім станом свого права представляти весь народ і про інститути установчої влади, що заміняють станове представни-цтво демократичним, як про основні завоювання ре-волюційної боротьби (Sieyès 1963). Політична думка XX століття також звертається до вивчення інститутів установчої влади та аналізу формування політичного суб’єкта в ході революцій. Сучасні теоретики звертають увагу на два моменти: по-перше, інститути установчої влади, як і колективний суб’єкт, формуються не до, а в момент революції; по-друге, ця новизна спонтанності, що спочатку з’являється всередині революційної по-дії, а потім дає поштовх до оновлення суспільства в цілому, підштовхує соціальні зміни – за рахунок по-ширення ззовні та інституціоналізації революційних винаходів. Так, у своєму знаменитому дослідженні, присвяченому Французькій революції, сучасний істо-рик Вільям Сьюелл показує, як під час взяття Басти-лії в публічних дебатах винаходиться громадянська ідентичність, яка об’єднує тисячі людей і оформулює народження нового колективного суб’єкта – фран-цузького народу. Сьюелл підкреслює спонтанність ви-находу нової ідентичності, яка народжується в самому ході здійснення революції: протягом декількох днів ідея громадянської нації артикулюється – записуєть-ся і вимовляється – в публічних документах і про-мовах; вона раптом захоплює протестувальників, які усвідомлюють себе її частиною, і таким чином стає рушійною силою великої революції, а потім – обра-зом національного цілого (Sewell 1996). У свою чер-гу, Ганна Арендт стверджує, що всі «великі революції»

53Спільне (2015, № 9) 53Спільне (2014, № 9)

характеризуються однією важливою тенденцією: ви-никненням низових структур самоорганізації, таких як ради. Ці форми самоврядування, які спонтанно вини-кають у самому досвіді революційного пориву, покли-кані стати «інститутами свободи», новими структурами й механізмами демократії, котрі, як і конституції, на-роджуються революцією, але переживають її, стаючи революційною спадщиною, що дарує свободу новим поколінням (Арендт 2011, 324-327). Іншими словами, революційна подія, що згуртовує людей і вивільняє їхню енергію колективного творення, виробляє нові соціальні форми, які потім захоплюють суспільство. Со-ціолог Альберто Мелуччі називає масові протестні ру-хи «розчаклованими пророками», маючи на увазі, що вони є прообразом тих соціальних і політичних форм, які потім будуть інстальовані в інституційний порядок (Melucci 1985). Образ політичної єдності й форми уста-новчої влади – «традиційні» революційні ноу-хау, які повинні не просто з’явитися в ході революційного руху, але й пережити хвилю мобілізації, ставши інститутами нового суспільства. Цей перехід від амбіції та інтуїції нового до дійсних соціальних змін, від революційних винаходів до їхніх інституціоналізації та поширення в суспільстві – найскладніше, щоразу до кінця нездій-сненне призначення революційного протесту. Фран-цузький соціолог Ж.-Л. Фабіані, аналізуючи масові рухи в Європі та Америці останніх років, запитує: «Чи за-вжди теперішня подія приречена демонструвати свою незаперечну одиничність або свою ефемерну сутність, залишаючи нас незабаром лише з почуттям розчару-вання? Або навпаки, вона може сприяти виникненню нової форми демократії <...> і бунт тоді стане повиту-хою нової політичної історії?» (Фабиани 2014).

Це питання вкрай актуальне для українського про-тесту 2013–2014 рр. Бажаючи не просто повалити режим Януковича, але перевлаштувати всю систему політичної влади, уникнувши помилок 2004 року, ко-ли протест виявився лише інструментом зміни еліт, а також прагнучи подолати розколюючі суспільство стереотипи і взаємну неприязнь «Заходу» і «Сходу», створивши в революційному пориві єдину українську націю, учасники Майдану зробили перший крок на шляху до революційної політики. Однак ці прагнення так і не були реалізовані, втілені в громадських інсти-тутах, а революція так і не відбулась – і факт повалення режиму не повинен тут вводити в оману. На мій погляд, «українська революція» програла, бо не тільки не змо-гла, але й не захотіла поширити ідею політичної єднос-ті і структури самоорганізації, що з’явилися на Майдані, за його межі як унікального місця та одиничної події. Це призвело до того, що замість об’єднання країни в політичну націю Майдан розколов українське суспіль-ство, а запит на перебудову політичної системи так і не

був втілений на практиці, й при владі залишилися ста-рі політики. В результаті український протестний рух так і не зміг поширити енергію оновлення, якою був заряджений Майдан, на суспільство в цілому, і перед-бачення нового так і не призвело до соціальних змін. Нижче я розгляну революційні тенденції українського протесту – прагнення до політичної єдності та проекти установчої влади – і спробую показати, чому вони не були реалізовані. Точніше, я покажу, яку роль в цій не-вдачі зіграла «політика справжності».

Від єднання до політичної єдності: інклюзивність і ексклюзивність нової національної ідентичності

Масовий протест несе в собі досвід єднання й со-лідарності. Наші інтерв’ю показали, що, як і на москов-ській Болотній у 2011-му, на Майдані в 2013–2014 рр. люди були приголомшені почуттям спільності: про це нове і раптове почуття говорили практично всі наші респонденти-учасники Майдану. «Це було таке єднан-ня» – фраза, варіації якої звучали практично в кожно-му інтерв’ю. Однак історія говорить про те, що для того, аби відбулася революція, емоція єднання повинна не просто виникнути на час активних дій, вона повинна оформитися в нову політичну єдність. Революція тра-пляється тоді, коли об’єднання людей виходить за межі конкретної політичної події і «втілюється» в тому чи іншому політичному суб’єкті – уявному співтоваристві, заданому критеріями включення і виключення з ньо-го. Громадянська нація або, наприклад, міжнародний пролетаріат, що вийшли на сцену історії завдяки «ве-ликим революціям», – приклади нового політичного суб’єкта. Цей суб’єкт – і творець, і продукт революції, і гарант її перемоги. Не менш важливою, втім, є постать, якій протистоїть революційний суб’єкт: «образ ворога», без якого ніяка революція, як правило, не обходиться. Нижче я покажу, що Майдан зробив ставку на створен-ня громадянської національної ідентичності, яка була покликана згуртувати всіх українців, незалежно від їх-ньої мови й регіону, перед обличчям зовнішньої загро-зи – української та російської влади; однак своєрідна мова справжності, на якій ця ідентичність артикулю-валася, сприяла тому, що фігура зовнішнього ворога перемістилася всередину українського суспільства, не дозволивши сформувати громадянську націю, а якщо в якомусь сенсі й дозволивши, то ціною занадто великої «пологової травми» і відмови від первинних прагнень.

На відміну від російської «Болотної», де колективна ідентичність протесту була вкрай невизначеною і в під-сумку зводилася до тавтологічного самопредставни-цтва ситуативної «єдності різних», котрі зібралися на мітингу (Савельєва 2013), Майдан породив нову колек-тивну ідентичність, яка сприймалася його учасниками


як прообраз майбутньої політичної єдності. А саме – ідентичність національну, яку, втім, не можна назвати ні громадянською нацією, ні етнічною чи регіональ-ною спільністю. На перший погляд, об’єднання людей на Майдані натякало саме на громадянську ідентич-ність, що покликана об’єднати всю країну незалежно від мови і регіону. Всупереч стереотипному погляду, що стверджує, ніби Майдан був націоналістичним ру-хом, спланованим і підготовленим «українськими край-ньо правими», які очолили «наступ на Південний Схід», самі учасники руху справедливо наполягають на тому, що національна ідентичність «української революції» була широкою і новою, причому новою у двох значен-нях. По-перше, спонтанною: вона не передувала по-встанню, а з’явилася всередині нього:

«Я ніколи не думав, я не був ніколи патріотом, я ні-коли так не думав про Україну, як зараз думаю. Не так цінував це все. <...> на нас впливають <...> події якісь, котрі ... відбуваються. В якийсь момент про-сто я шалено став любити свою батьківщину... Я дійсно не знаю чому, який момент був переломним. Я розумію, що це була, напевно, одна мить».

По-друге, інклюзивною: на противагу політиці поді-лу України на дві частини – Захід і Схід, яка до остан-нього моменту була зручною стратегією електораль-ної боротьби між «помаранчевими» і «блакитними», нова національна ідентичність, на думку активістів, об’єднала всіх українців незалежно від мови та регі-ону:

«Це з’явилося якраз саме під час Майдану. Тому що після 2004 року, коли здавалося, що Донецьк, Лу-ганськ – це одна частина України, Львів, Карпати – це інша <...> я, по-моєму, більше зустрічала людей із Запоріжжя, з Донецька й Луганська, ніж зі Львова. Настільки от Україна дійсно об’єдналась. Якщо до цього ми були по-справжньому розділені <...> тоб-то зараз ми об’єднані, ми єдиний народ».

«В.: А що було, на Ваш погляд, найголовнішим на Майдані?О.: Об’єднання. Об’єднання всіх людей, з усіх облас-тей. Раніше, припустимо, Схід, там кажу, ви, ну як, чи не бандерівці, ну як завгодно, сидите там, в цен-трі, зажерлись, і таке інше. А це всіх об’єднало. Біль-ше не було харків’ян. Був українець і українець».

Затвердження єдності всіх українців, протистав-леної колишньому регіонально-мовному націона-лізму, було однією зі ставок українського протесту. Неприйняття старих стереотипів, що стигматизують

«Південний Схід» і виставляють «Захід» суб’єктом «українізації», стало проривом на шляху до утвер-дження громадянської нації. Більшість респондентів-учасників Майдану, наполягали на тому, що завдяки «українській революції» час ворожнечі двох берегів Дніпра залишився в минулому. Проте громадянська ві-йна, яка послідувала за Майданом, показала, що руй-нуюча стереотипи новизна та об’єднуючий вектор на-ціональної ідентичності поступилися місцем добре знайомим стереотипам. Вони розділили Україну на «нас» і «них», на людей зі Сходу і Заходу, які через во-єнізований конфлікт із сусідів, що недолюблюють один одного, перетворилися на політичних ворогів. Безсум-нівно, вторгнення на територію України військових за-гонів, санкціоноване російською державою, а також проросійська риторика деяких груп Антимайдану та Ополчення підірвали революційний процес об’єднання людей у політичну націю. Разом із тим інклюзивна на-ціональна ідентичність, що з’явилася на Майдані, на мій погляд, із самого початку таїла в собі можливість переродження в ідентичність, яка виключає.

Якщо ми уважно подивимося на висловлювання наших респондентів про те, кого вони вважали час-тиною уявної спільноти українців, то побачимо безліч критеріїв приналежності до неї: громадянські («зараз українцями гідні називатися ті, в кого паспорт укра-їнський»), цивілізаційні («коли тут була Київська Русь, в Росії там були суцільні ліси»), етнічні та інші. Більше того, часто в одному інтерв’ю могли сусідити альтерна-тивні версії національної ідентичності. Таким чином, в основі нової національної самосвідомості не лежало ніякої єдиної концепції українського націоналізму або патріотизму. Проте як у такому випадку можна було б визначити нову протестну ідентичність, що об’єднала активістів Майдану незалежно від їхньої мови і регіо-ну? На мій погляд, різноманітні репрезентації цієї іден-тичності ріднить мова справжності, що визначає «нас» як «справжніх» українців, «істинних патріотів» без подальших уточнень: «якщо людина не зможе любити щиро Україну, вона не зможе бути українцем»3. Звичай-но, уявлення про «справжніх» патріотів – невід’ємна частина будь-якого націоналізму. Однак інша його невід’ємна частина – це ідеологія, доктрина націо-нальної єдності або ж романтичний міф про витоки нації, або і те, й інше разом. Специфіка «націоналізму справжності» полягає лише в тому, що ні доктрина, ні

3 Цей же респондент говорить про проблематичність пошуку

політичних соратників, оскільки важко зрозуміти, наскільки

щирим патріотом є той чи інший політик чи активіст: «Як би

не рахували Яроша націоналістом чи якимось там істинним

патріотом, дуже важко, знову ж, вірити людям і дуже, знову ж,

воно якось не зрозуміло».

55Спільне (2015, № 9) 55Спільне (2014, № 9)

міф не є тут головним джерелом уявлення про «нас» і «них», у той час як метафора «справдешнього» па-тріота, «справжнього» представника нації виконує не просто підсилювальну, а дефінітивну функцію. Іншими словами, замість формули «Справжній українець – це українець по мові (по крові, по культурі і т. д.)» ми ма-ємо формулу-тавтологію «Справжній українець – це той, хто любить Україну по-справжньому». Необхідно ще раз підкреслити, що «націоналізм справжності» й відмова від ідеологічної, доктринальної основи на-ціональної ідентичності – дві сторони однієї медалі: «[Мій] світогляд дуже змінився. Хтось називає це гро-мадянською позицією, хтось патріотизмом, хтось на-ціоналізмом. Кожен по-своєму трактує <...> Деякі вва-жають, що якщо я люблю Україну, то я націоналіст. Не знаю. Може, й патріот, може, і якась громадянська позиція. Але те, що я люблю Україну, це явно». Як я по-кажу нижче, схожа романтична мова використовува-лася для опису Майдану як руху, що ототожнюється з Майданом як місцем, де, за відчуттями активістів, усе було унікальним у своїй справжності. Якщо «націона-лізм справжності» відсував на другий план питання про доктрину громадянської нації, то набір метафор, що описують Майдан як унікальне місце і подію, від-кладав на потім проблему ідеології протесту, його по-літичної програми, вимог і порядку. В результаті уяв-лення про новий колективний суб’єкт – про українську націю – формувалося в обхід власне політичних та іде-ологічних питань. Революційне «ми» репрезентувало уявну спільноту «справжніх українців», у яких причет-ність до унікальної та одиничної події Майдану про-будила справжню любов до своєї країни. Як виразно зауважив один із наших респондентів: «Я вважаю, що українець – це той, хто Україну любить, хто ходив на революцію, хто підтримував, цікавився хоча б цим».

Пострадянська девальвація ідеологічних мов і за-гальна переконаність, що політика – брудна справа, зробили мову справжності дієвим механізмом полі-тичної суб’єктивації: завдяки йому Майдан пережи-вався не як фарс, який, як правило, бачать у «полі-тиці» «обивателі», а як унікальна подія, що змінює її учасників, глибоко зачіпає їхні особистості. Саме мова справжності переконувала в тому, що Майдан – яви-ще за рамками створених політиками і журналістами стереотипів про ворожнечу «Південного Сходу» і «За-ходу», росіян і українців, російської та української мов. Разом із тим ця мова несла в собі ряд принципових обмежень для протестного руху, які далися взнаки з початком громадянського протистояння весни 2014 року. Претензія на об’єднання всіх громадян України незалежно від їхніх «стереотипних» характеристик, будучи сформульованою на мові справжності, обер-нулася своєю протилежністю – виключенням вагомої

частини українців з об’єднуючої ідентичності, – щойно зіткнулася з протестом проти Майдану. Інтерв’ю дозво-ляють простежити, як інклюзивна ідентичність пере-творюється на виключну, а мова справжності поступа-ється місцем стереотипам. Один із наших респондентів формулює своє уявлення про політичну єдність Укра-їни на мові справжності: «Я вважаю, що українець – це той, хто в душі Україну любить». Він же говорить про те, що всі «громадяни України», «люди з українськими паспортами» можуть пишатися собою після Майдану. Проте в якийсь момент він вдається до стереотипної і виключної мови, реанімує штампи, які останні десять років служили ідеологічною зброєю в електоральній боротьбі: «Схід України, там люди живуть не такі, як Центрі. В них рівень сприйняття, мислення, інтелекту нижче, тому важко з ними спілкуватися, вони не розумі-ють, що їм треба донести. Це люди, які... просто дурні люди, які піддалися пропаганді». Інша наша співрозмов-ниця говорить про емоції єднання і про єдність краї-ни як результати Майдану: «Майдан – це таке єднан-ня...», «ми стали єдиним народом»; «ще буквально роки два-три тому ми б ніколи не подумали, що Дніпропе-тровськ буде так активно <...> зараз нема такого як би ставлення упередженого, якогось агресивного сто-совно жителів Луганська»; відчуття об’єднання країни приводить її до переконання в тому, що всі «справжні українці» підтримують Майдан і АТО – військову кам-панію, що захищає, на думку більшості прихильників Майдану, незалежність України: «Національна гвардія і сили АТО – це якраз жителі Донецька й Луганська. Ну як ти собі можеш уявити, що вони будуть по своїх же містах розстрілювати і вбивати? Це... ні. Я в це вірю». Наша співрозмовниця заперечує реальність громадян-ської війни, підкріплюючи свою віру тезою про єдність: усі справжні українці, незалежно від того, живуть вони на Заході чи Південному Сході, говорять російською або українською – за нас, а значить, і українці Луган-ська й Донецька є прихильниками АТО. Проте в якийсь момент вона заперечує громадянську війну, викорис-товуючи вже не включний, а виключний аргумент, –вона просто оголошує тих, хто підтримує ополчення, несправжніми українцями: «Людина, яка заявляє, що вона хоче в Росію, вже автоматично не українець. Там дуже багато росіян, які приїжджають. Тому я не вважаю, що це брат на брата». В підсумку вона озвучує тезу, протилежну її ж словам про єдність Луганської та До-нецької областей із рештою України, а риторика спон-танного єднання всіх громадян країни поступається місцем дискурсу, який колонізує: «[мої знайомі з Лу-ганська, які підтримують Майдан, кажуть, що] Луганськ треба закотити цементом. Це суспільство відрізня-ється від решти України <...> в той же час це не озна-чає, що ми готові відмовитися від Луганської області...


Яка б там більшість не була людей, там є люди, які українці, які дійсно хочуть жити в Україні... Я вважаю це справжнім геройством, бо на Майдані легко було хо-дити з прапором України і кричати «За Україну!», бо таких була більшість. А коли в Донецьку чи Луганську у відкриту ходили з українським прапором – вони дійсно герої, тому що до цього всі негативно та агресивно ставилися». Таким чином, у цьому суперечливому дис-курсі, сформульованому на «мові справжності», ствер-джується єдність національного цілого в обхід не лише меншин, які в досвіді будь-якої революції виключа-ються з колективного суб’єкта, а й тих мажоритарних груп, єдність з якими була вихідною ставкою протесту.

«Націоналізм справжності», що стикається зі своєю межею у вигляді співвітчизників, які не бажають става-ти його частиною, перетворюється на націоналізм, що воскрешає забобони. В умовах громадянського кон-флікту на виключених із національної ідентичності «несправжніх українців» повинен бути навішаний яр-лик. Ярлики запозичуються із словника колишніх вер-сій українського націоналізму. Так, справжність посту-пається місцем стереотипам: «Нерозумно перебувати на території <...> держави і говорити, що я хочу бути в іншій державі... Був би ідеальний варіант, якщо всі ті, хто хотіли жити в Росії, поїхали б туди і залишила-ся б Україна такою, яка вона є, тому що в ній жили б ті люди, котрі її люблять», – культ справжньої Украї-ни, «такої, яка вона є», і справжніх українців, «котрі її люблять», стає інструментом виключення тих грома-дян, які озвучують «проросійські» гасла. Виключеним із «загальної» ідентичності «несправжнім» українцям мова справжності надає стереотипні характеристики, такі, наприклад, як «люди, які живуть на Сході». Проте головною стигмою, що приписується заднім числом до «несправжніх» громадян, стає приналежність до «росі-ян», яка позначає «жертв російської пропаганди», гро-мадян України, які «хочуть жити в Росії», або навіть етнічних «росіян, котрих за радянських часів завез-ли в Україну з Уралу». Разом із тим наше дослідження показало, що російська ідентичність, як і вимога при-єднання до Росії, спочатку були маргінальними серед пересічних активістів Антимайдану, незважаючи на всі зусилля російських націоналістів зробити імперську ідеологію домінуючою в русі. «Російський світ» – про-дукт не лише кремлівських політтехнологів і проро-сійських крайньо правих, а й самого Майдану, вірніше, його стереотипного сприйняття Антимайданом, за яке, втім, перший несе свою частку відповідальності. Наве-ду типову цитату з інтерв’ю з активістом Антимайдану:

«Мені не подобалося те, що <...> при штурмах ві-шали російські прапори. Ось це мені не подобалося. Припустимо, багато хто в Росії, коли ось тут був

еее... як... захисники Леніна були, ну я ще якось зми-рився, думаю: «Ну добре», я думаю: «Так, на Майдані ж були ось ці грузинські прапори, литовські, ну, всі, скривджені Росією, коротше». Ну, думаю, хай висять. А те, що Російський прапор, звичайно, повісили, ну, от, мені не сподобалося.І .: А чому?Р1: Ну... Як би, бо тоді ніхто і... не хотів відходити зі... складу України.І .: Зрозуміло.Р1: Ну от, федеральний устрій, щоб якось захис-тити, еее... ну... своїх... своїх людей, щоб податки залишалися в Харкові».

Інший учасник Антимайдану не тільки критикує присутність російських прапорів, але й заявляє про претензії на українську ідентичність:

«Чому Росія повинна приходити й допомагати? Чому російські... не знаю... війська, люди, техніка повин на приходити вам допомагати, коли ви си-дите на дивані і ниєте або просто ставите ро-сійський прапор? Взагалі, це можна цілком було прибрати <...> як не крути, якщо ми теж почнемо тягати українські прапори, – ми теж, виходить, українці, ми теж маємо право на свою думку... ми не якісь... не сепаратисти там, не якісь совки старі».

Наше дослідження Антимайдану показало, що «проросійська» символіка із самого початку не віта-лася досить значною частиною рядових активістів. Ще важливіше те, що респонденти спеціально підкреслю-вали: саме той факт, що вони залишилися не почутими новою владою і Майданом, буквально змушував їх все більше відчувати себе росіянами: «Раніше ми не вважа-ли себе росіянами; коли приїжджали в Росію, завжди під-креслювали, що ми українці, що не треба плутати, але тепер... особливо після 2 травня… ми не хочемо бути Україною». Мова справжності парадоксальним чином сприяла стереотипізації політичного мислення Май-дану та уявлень Майдану й Антимайдану один про од-ного. Противники АТО оголошувалися «несправжніми українцями», до яких прикріплювався ярлик «росіян», «ватників» і т. п., а ті, в свою чергу, відповідали суб-версією, засвоюючи «російську» стигму разом з імпер-ською ідеологією, котра дозволяла перетворити при-ниження на почуття гідності. Ця спіраль стереотипізації все більше зміцнювала протиборчі сторони в їхніх за-бобонах один щодо одного. Формула «справжність проти стереотипів» не спрацювала.

Таким чином, націоналізм Майдану не можна на-звати ні етнічним, ні громадянським. Ані доктрина гро-мадянства, ані міф про стародавні витоки нації не були

57Спільне (2015, № 9) 57Спільне (2014, № 9)

артикульовані в якості базового елементу націоналіз-му, «відповідального» за розрізнення «нас» і «них» – тих, хто є частиною нації, і тих, хто нею не є або ж їй за-грожує. Головним інструментом конструювання образу «справжнього українця» стала сама метафора справ-жності, яка уникає ідеологічної, доктринальної арти-куляції критеріїв приналежності до нації. В підсумку національна ідентичність Майдану, що протиставила проект єдності всіх українців етнічному та мовному на-ціоналізму, стала заручницею романтичної мови, яка, воскресивши ксенофобні стереотипи, розколола, а не об’єднала українське суспільство.

Однак політика справжності полягала не тільки в мові справжності, але й у своєрідній політиці авто-номії, яка стверджувала уявлення про Майдан як про особливе місце та унікальну подію, протипоставлену офіціозній «політиці». На мій погляд, це подання пе-решкоджало розвитку ще однієї революційної тенден-ції Майдану: виникненню інститутів установчої влади.

Установча влада та уникнення політики

На відміну від Болотної, де переживання єднання мало швидше сентиментальний характер, на Майда-ні люди відчували почуття ліктя. Якщо російські про-тестувальники говорили про єдність як про раптову зустріч із «такими ж, як я», то українські – ще й як про взаємодопомогу: «Майдан – це таке єднання душ... Ти не знаєш цієї людини, вона там може підійти, запро-понувати чай, який вона з дому привезла, обігріти». Почуття солідарності на Майдані народжувало ефект empowerment, відчуття власної можливості впливати на те, що відбувається в суспільстві: «Майдану ми вдяч-ні за те, що він об’єднав нас і якось дав зрозуміти, що ми можемо самі щось робити <...> не на органи, не на владу, а людина розуміє, ну, що якщо вона об’єднається ще з якоюсь... кількістю людей, то вони можуть щось змінити». Саме це переживання лежить в основі ре-волюційних форм самоорганізації – установчої влади, яка кидає виклик владі установленій. Із цього почуття народжувались установчі збори, ради та асамблеї. Різ-ні соціальні теоретики XX століття, починаючи з Ханни Арендт і закінчуючи Андреасом Калівас і Антоніо Не-грі, показують, що під час революційних повстань про-ти держави й капіталу сам досвід спільності та єднання народжує нові форми політичної влади, які заснову-ються, виробляються самою цією спільністю, черпають із неї свою силу й легітимність (Kalyvas 2005, Hardt and Negri 2000). Установча влада має два аспекти – не-гативний і позитивний: перший полягає в прагненні знищити існуючу владу, другий – у створенні на осно-ві механізмів самоорганізації нових інститутів демо-кратичної влади (які, зрозуміло, ніколи не є абсолютно

новими, а навпаки, можуть задіяти установи колишньо-го режиму в якості свого інституційного каркасу). Від-чуття empowerment, яке пережили учасники Майдану, сприяло наростанню критики на адресу корумпованих, насильницьких і антидемократичних інститутів уста-новленої влади та появі запиту на нові форми й ме-ханізми демократичного правління. Як сказав один із наших респондентів, «я стояв <...> за повалення чинної влади <...> за нове хороше життя. А якщо запитати, як я її бачу, я можу пояснити у двох словах: це залу-чення повністю нових людей». Безумовно, негативна складова була сильнішою: головною вимогою мані-фестантів був відхід тодішнього президента Віктора Януковича. Разом із тим, на відміну від Помаранчевої революції, учасники якої спочатку вважали, що зміни еліт достатньо для соціальних змін, а потім раптом роз-чарувалися в політиці, зрозумівши, що нові еліти не кращі старих, а їм самим була відведена роль масов-ки, Майдан усвідомлював, що заміна одних чиновни-ків на інших не призведе до корінних змін. Саме тому активісти Майдану, вимагаючи відставки Януковича, сприймали цю вимогу як програму мінімум – перший крок на шляху до зламу всієї «політичної системи», яку вони асоціювали з олігархами, політичними парті-ями, корумпованими чиновниками. Показово, що якщо Майдан-2004 об’єднався навколо популярної фігури Віктора Ющенка, то Майдан 2013–2014 рр. призвів до падіння рейтингів опозиційних політиків, яких, коли ті виступали зі сцени, все частіше освистували рядові протестувальники. Активісти з гордістю розповідали нам історію про те, як взимку члени самоорганізова-ного патруля Майдану зупинили кортеж Арсенія Яце-нюка та Юлії Тимошенко, зажадавши зняти мигалки. Яценюк запротестував: Тимошенко щойно вийшла з в’язниці та їде виступати на Майдан Незалежності! На це патрульні відповіли, що для них не має значення статус пасажира, й змусили зняти мигалки. Одна з на-ших співрозмовниць згадувала в інтерв’ю той самий виступ Тимо шенко: «Подруга, вибач, ми і без тебе впо-ралися <...> можеш за нас порадіти, але не заважай... Думаю, для неї був жорсткий облом <...> до Тимошенко таке ставлення було: добре, що жива людина вийшла з в’язниці, але... в політику не лізь». У цій останній фра-зі ми бачимо вказівку на можливість нової, альтерна-тивної «політики», політики Майдану, в яку не повинні «лізти» представники політичної еліти – установленої влади. Наші респонденти часто апелювали до обра-зу Запорізької січі, з якою вони порівнювали як Май-дан, так і українське суспільство загалом, – волелюбне і таке, що не терпить безконтрольної влади над со-бою. На відміну від Помаранчевої революції, активісти останнього Майдану сприймали опозиційних політиків не як лідерів, а швидше як перших серед рівних, чия


першість – прикра обставина, яку необхідно подолати в найближчому майбутньому. Турбота про те, щоб не допустити сценарію 2004 року, коли змінилися лише люди, але не система, була однією з домінант числен-них інтерв’ю: «Політики ще самі не зрозуміли, що країна, Україна – наша, вони не відчувають країну, вони дума-ють, що все так само, як у 2004-му, але скоро вони зрозу-міють, що після Майдану країна належить нам, а не їм». Активісти наполягали на тому, що оскільки Майдан – це в першу чергу самоорганізація, то статусним політи-кам тут не місце: «Коли на Майдані з’являється політик, це все, це просто там ворог народу, не смій сюди прихо-дити, ми народ, ми самі все будемо робити і... ну... н... ніх-то не хотів ніякої допомоги, там, від політиків. І тому люди, як би... це було дуже унікально, тому що люди до цього... ніколи не було такої самоорганізації». Нарешті, в лютому на Майдані з’явився проект «уряду народної довіри» – паралельного офіційному політичному ке-рівництву колегіального органу, який був покликаний контролювати чиновників і займатися реформами і в який був замовлений шлях найбагатшим людям краї-ни, управлінцям і державним керівникам. Однак праг-нення до «зламу системи» і створення інститутів уста-новчої влади так і не було реалізовано: в уряді та Раді залишилися колишні депутати й чиновники, замість демократизації стався крен у бік підтримуваних час-тиною населення репресій, а з проектом нових консти-туцій і державності парадоксальним чином виступив рух, який, з точки зору Майдану, був консервативним і навіть контрреволюційним, – Ополчення, що встано-вило за допомогою Кремля в Донецькій і Луганській областях кишенькові «народні республіки», втім, також із елементами самоорганізації. При цьому не можна сказати, що новий режим знайшов популярність серед учасників Майдану: переважна більшість наших рес-пондентів критично поставилися до уряду Порошенка і навіть заявили про готовність стати на «третій Май-дан», якщо той не виправдає їхніх сподівань.

Чому Майдан не зумів змінити політичну систему, хоча ставив це своєю програмою максимум? Звичайно, найважливішим фактором поразки демократичної лі-нії Майдану було прагнення еліт до утримання влади і відтворення колишніх правил гри в політиці. Доступ до сцен Майдану в різних містах, а особливо в Києві, жор-стко контролювався; Росія, США та ЄС активно й іноді агресивно використовували свій вплив, щоб домогтися потрібної їм внутрішньополітичної кон’юнктури (при цьому, на думку прихильників Майдану, західні країни чинили зрадницьки пасивно, не надавши допомоги у протидії російській інтервенції); українські еліти на-магалися використати війну як інструмент консолідації підконтрольних їм сил. Однак, як і в аналізі краху про-екту політичної єдності, тут потрібно враховувати не

тільки «зовнішній» вплив, але і «внутрішні», суб’єктивні процеси. На мій погляд, ахіллесовою п’ятою «україн-ської революції» стала принципова відмова більшості активістів від політичного представництва протестного руху й від участі у «великій» політиці, а також від ви-сунення власного проекту перебудови держави. Учас-ники Майдану, які вимагали радикальної зміни всієї політичної системи, не захотіли ані захопити інститути «установленої влади», ані протиставити їм форми вла-ди установчої. Протестувальники ненавиділи «систем-ну» політику й державу так люто, що були готові від-дати життя в боротьбі з ними, і разом з тим настільки сильно зневажали сам інститут державної влади, що не захотіли брати участь у ньому, навіть маючи потенційну можливість змінити його зсередини.

Політика справжньості та відмова від подальшої по-літизації

Щоб глибше проаналізувати цей парадокс актив-ності в протесті й пасивності в участі у «великій» полі-тиці, необхідно порівняти Майдан із російським про-тестом 2011–2012 рр. Досліджуючи «болотний» рух, ми зіткнулися з парадоксальним, як нам здавалося, ставленням протестувальників до держави. Вперше з 1993 року в Росії дозрів масовий політичний протест, який виступив проти оголошеної «партією шахраїв і злодіїв» держави та усієї політичної системи; ця ра-дикальна критика, як і у випадку Майдану, супрово-джувалася переживанням раптової солідарності, яка породжувала почуття власної влади:

«Я вважаю ці вибори нелегітимними, і я хочу зміни влади. Тобто я хочу, щоб Росія була без Путіна».

«Ми будемо виходити, поки не доб’ємося результа-ту <...> – цю систему демонтувати, плюс на цьому не зупинятись, і щоб інші, кожен, хто прийде до влади, щоб він знав, що ми вже існуємо і що з нами вже рахуються».

Разом із тим розвінчання держави не супроводжу-валося висуненням революційних проектів її захо-плення або перебудови, але, замість цього, призвело до заснування публічної сфери протесту як «паралель-ного світу»: «болотний» рух, на думку його учасників, повинен був боротися проти держави в громадському просторі, але при цьому відстояти від нього:

«Так, політика не виглядає такою брудною відтоді, коли в ній беруть участь [письменники й журналіс-ти]. Вони продемонстрували, що не всі там такі брудні... ніхто не міг сказати [про них]: я знаю, вони

59Спільне (2015, № 9) 59Спільне (2014, № 9)

хочуть бути депутатами, теж хочуть в уряд. Ні, абсолютно очевидно, що вони не беруть участь у цих перегонах... Це один бік справи, що можна не брати в цьому безпосередньої участі, а тим часом цим займатися. З іншого боку, можна зберігати ре-путацію, підходячи так близько до цього жахливого брудного місця».

Учасники «білострічкового» руху бачили свою вла-ду в моральній перевазі над аморальними представ-никами державної влади, до якої не слід навіть торка-тися. Ця стигматизація офіційної політики визначила відмову від участі в нових політичних партіях і соці-альних рухах:

– Ви розглядаєте для себе можливість приєднати-ся до якоїсь громадської чи політичної організації або самим організуватися?– Ні, мені це не цікаво. Я не політична людина. Ме-ні просто хочеться, щоб країна стала краще. А за-йматися активною політикою... Я думаю, коли змі-ниться нарешті уряд і президент буде нормальний, то перестану ходити, не буду вступати ні в які партії.

Відмову4 руху «За чесні вибори!» від конкретних проектів перебудови політичної системи і держави, незважаючи на кинутий їй виклик, пов’язували з дво-ма моментами. По-перше, з недостатньою радикаль-ністю «болотного» протесту, його ареволюціонністю, неготовністю активістів до насильства і запитом не на зміни, а на «чесну стабільність» (Бикбов 2012, 222). По-друге, з відсутністю відчутного успіху: протестуваль-ники так нічого й не домоглися, частково тому що так нічого й не зажадали, частково тому що на чесних ви-борах у березні 2012 року переміг Володимир Путін. Проте наше дослідження Майдану показало, що та ж сама установка на «уникнення політики» і відмова від участі в державних справах супроводжувала й ради-кальний, насильницький протест, що скидав владу. Ви-стоявши в лютому й досягнувши втечі Януковича, Май-дан пережив вибух самоорганізації і приголомшуюче відчуття власної влади, яке супроводжувалося скор-ботою за трагічно загиблими активістами. В результаті

4 Звичайно, можна сказати, що сама повістка «чесних виборів»

була спрямована на зміну політичної системи, однак у випадку

«болотного протесту» вона зводилася або до абстрактної і

далекої від якої б то не було політичної конкретики метафори

справно працюючого соціального механізму, або до технічної

вимоги перерахунку голосів – через два роки після краху

російського протестного руху наївність і неефективність цієї

повістки очевидна практично всім.

навіть наймолодші та найобережніші учасники Майда-ну говорили в інтерв’ю про вирішальну роль насиль-ства в народному протесті, про необхідність пролити кров, щоб домогтися перемоги. В той же самий час навіть радикальні активісти не хотіли брати участі в «політичному житті» – вступати в політичні організації та партії, приєднуватися до передвиборних кампаній, створювати громадські рухи. Можливо, Майдан міг би кардинально змінити політичне життя України, якби не війна. І разом із тим наше дослідження показало, що учасники Майдану спочатку не хотіли брати участь у публічній політиці, вважали це для себе і неприйнят-ним, і обтяжливим5. Наші інтерв’ю дозволяють поба-чити разючий контраст між натхненням від почуття власної влади і політичною пасивністю в сенсі участі в конвенційній політиці та суспільних рухах:

– Зараз... у мене є... усвідомлення, що... я... зберу гру-пу людей і ми можемо на щось вплинути, ми може-мо якось щось змінити... це дуже класне відчуття.– Ага, а ще щось? Якісь, можливо... низова яка-небудь активність, там... політична. В чомусь ти збира-єшся брати участь, щось тебе ж приваблює?– Е... н... я думаю, ні.– А допускаєш ти вступ, там, в яку-небудь полі-тичну партію?– Нє-а.– Чому?– Ну, тому що... мені просто це не цікаво. Ну, я, на-приклад, не хочу засідати в парламенті, ще щось <...> просто мені ось саме така, чисто політична діяльність, там, партії, ще щось <...> мене не при-ваблює.

Інтерв’ю з іншим нашим респондентом демонструє, що відмова від політичної участі викликана не стільки відсутністю інтересу до «чисто політичної діяльності», скільки її стигматизацією в очах активістів. Безпере-чно, Майдан сприяв появі запиту на нову політику, но-вих лідерів і нові організації: наш співрозмовник від-дає перевагу тим партіям, які можна було б назвати «партіями Майдану» та які він протиставляє старим, системним партіям:

5 Можна навіть припустити, що воєнна операція виявилася

більш співзвучною, ніж реформи і перевлаштування влади,

з політичною суб’єктивністю Майдану, який створив культ

справжності та витратив свою енергію на священну боротьбу за

незалежність проти Росії і «несправжніх» українців – боротьбу,

яка дозволила не думати про зневажливі «політику» і державу,

відкласти проблеми демократії та устрою політичної системи

на потім.


«З партій підтримав Демальянс... Вони <...> одні із засновників Майдану... Багато хто був за «Свобо-ду» <...> дуже багато свободівців померло тоді... А так, голосували більшість за «УДАР», за людей, які... з минулим темним дуже. З нашим мером відомим... дуже сумно було на все це дивитися».

Більше того, протест сформував потребу політич-ної участі – приєднання до політичної сили, здатної змінити суспільство й державу, однак презирство до «великої політики» виявилося сильнішим:

«Із самого початку, коли був Майдан, хотілося, зви-чайно, в якесь об’єднання <...> Розумієте, стільки людей, які наживаються на всьому цьому. Це може бути об’єднання, яке кимось куплено, це може бути об’єднання, яке було... піде в політику, припустимо, і буде не просто активістами або патріотами, а буде тими людьми, які там... їм там щось дають, хабарі якісь, і вони будуть, ну, піднімати руки й го-лосувати, як їм скажуть. Я просто не хочу в такій організації опинитися. Важко вірити: я не вірю, що просто можна щиро, щоб щира людина пішла в по-літику. Тому що просто система настільки про-гнила – я просто в транспортній сфері працюю, і просто тому так думаю».

У результаті наш респондент, як і багато інших ак-тивістів Майдану, вибудовує модель, згідно з якою ре-волюції повинні відбуватися доти, поки влада не змі-ниться сама через страх нових революцій:

«Чому в нас не можна зробити так [як у Грузії]? Бу-ло би бажання. Напевно, це бажання в неї [у влади] має з’явитися під час третьої революції, я не знаю».

Важливо підкреслити, що відмова від участі в кон-венційній політиці була пов’язана не тільки з презир-ством до інститутів державної влади, а й з популярніс-тю нової, альтернативної політики – політики Майдану, локалізованої в особливому місці. Іншими словами, як-що раніше люди, які не довіряли державі й «політиці», воліли жити приватним життям, то тепер вони проти-ставляють офіціозу особливий, романтичний вид про-тесту:

– У чому відмінність Майдану як політичного руху від державної політики, адже й те, й інше – по-літика?– Майдан справжній.

Брехливій і продажній «владі» Майдан протистояв як політика справжності – союз небайдужих людей, які

об’єдналися всередині автономного простору, що став суверенним «паралельним світом». В очах активістів на Майдані все було унікальним у своїй справжності: і люди, і атмосфера, і саме місце: «Неймовірна спіль-ність духу, яку можна відчути, лише поїхавши туди, а так це навіть важко уявити...» Аура справжності, що вирізняла Майдан від брудної та брехливої «політи-ки», зробила його популярним серед тих, хто не дові-ряв офіційним інститутам. На Майдані ніби були ска-совані статусні ієрархії: «Там усі рівні. Там президент приходить, там Віталій Кличко приходить і каже: «Я для вас Віталій». Розумієте?» Там можна було подо-лати своє безправ’я і безвладдя, не стикаючись при цьому зі сферою державної влади: «Всі люди думали завжди, що от влада буде щось робити <...> раніше <...> чим ми займалися – це критикою влади: ось, вони та-кі, вони нічого не роблять, вони ще щось. Зараз люди вже розуміють, що не можна віддавати своє життя в руки влади <...> потрібно самим, потрібно брати від-повідальність і щось робити». Навіть «вибір сторони» часто міг бути продиктований зовсім не підтримкою політичних ідей Майдану, а досвідом зіткнення з осо-бливим місцем, який був важливішим за будь-які іде-ології: «Коли вони проходили по Майдану і бачили, то ставлення змінювалося кардинально <...> приходили на Майдан, вони стояли на Грушевського. І вони такі типу: давай, давай! Мочи цей «Беркут»! <...> Вони мені оcь: так все, коротше, за Майдан!» Таким чином, полі-тика справжності виявилася по-своєму дієвим спосо-бом подолання деполітизації, що висмикнув людей із приватної сфери і повернув їм відчуття осмисленості боротьби за свої права і своє майбутнє. Більше того, «ефект справжності» дозволив людям відчути власну силу й тим самим сформував інтуїцію установчої вла-ди. Проте зворотньою стороною цієї сили виявилася політична слабкість протестувальників.

Російський соціолог Віктор Воронков в одній зі сво-їх статей справедливо стверджував, що на відміну від Західних країн, ані в СРСР, ані в пострадянських сус-пільствах так і не було побудовано публічної сфери в її республіканському розумінні, сформульованому Ханною Арендт і Юргеном Габермасом, тобто політич-ної сфери, віддаленої як від приватного світу, так і від держави. Радянська й пострадянська публічність, на думку Воронкова, були або поглинені приватною сфе-рою (двори і кухні, де обговорювалася політика), або колонізовані державою (партзбори, політичні техноло-гії). Він писав, що в наших країнах «не було простору, в якому люди могли б публічно висловлювати свій про-тест проти держави» (Воронков 2003, 99-100). На мій погляд, Майдан і Болотна стали прототипами «позадер-жавної» публічної сфери, про відсутність якої жалку-вав соціолог. Російські та українські протестувальники

61Спільне (2015, № 9) 61Спільне (2014, № 9)

захоплювалися почуттям єдності й солідарності, якого вони не відчували у приватній сфері, та наполягали на тому, що протестні рухи, локалізовані на Майдані Не-залежності й Болотній площі, не тільки борються проти держави, а й протиставлені їй на рівні моралі та етики, світогляду і способу дії. Необхідно, однак, зауважити, що в республіканських теоріях Арендт або Габермаса публічна сфера, будучи незалежною від держави, тим не менше, не є ізольованою від неї, а навпаки, на неї впливає і переймає на себе політичні функції (Fraser 1990). Габермасівська «громадськість» – це простір ко-мунікації щодо загальних для всіх громадян політич-них турбот, яка дозволяє безпосередньо впливати на прийняття державних рішень (Габермас 2000). Арендт, у свою чергу, вважає публічну сферу конститутивною для політики як такої: в її лоні народжуються «інсти-тути свободи», які покликані управляти політичним життям суспільства після революції, – саме вони і вті-люють установчу владу, яка повалює державу (Арендт 2011). Уникаючи ідеологічних дискусій і комунікації щодо конкретних політичних питань, відмовившись від участі у прийнятті політичних рішень та інституціоналі-зації установчої влади на користь політики автономії, установлення «паралельного світу», Майдан де-факто відмовився від власної програми максимум – пере-влаштування публічної політики в Україні. В результаті влада залишилася в руках колишніх еліт – про що з жа-лем говорили нам в інтерв’ю самі учасники Майдану:

«Сталося повністю, не повністю, а частково, роз-формування адміністрації президента та інших органів. А потрібно було всіх повністю <...> те, що зараз після Майдану <...> ці призначення на нові по-сади, тимчасова влада, це все було найжахливішим. Майдан стався, революція сталася, але після неї <...> після всіх цих висновків, які були зроблені людь-ми, нічого не змінилося. Прийшли знову бандити <...> ну так, цей накрав на 2 гривні менше, ніж Яну-кович, а цей накрав на 3 гривні менше. Все, беремо цього, який накрав на 3 гривні менше. Дамо йому шанс накрасти побільше <...> замість того, щоб брати молодих спеціалістів, яких купа <...> і вони можуть спокійно, прямо зараз ставати біля пре-зидентського апарату і в інших органах виконавчої влади, вони попризначали тих же самих козлів <...> і вважають, що це сталася революція і ротація на-шої влади <...> але я в це не вірю».

Неузгодженість сприймань: передчуття нового і пе-ремога старого

Незважаючи на ставку на політичну єдність країни поверх регіонально-мовних відмінностей, повалення

установленої влади і паростки влади установчої, український протестний рух так і не зміг передати об’єднавчий і визвольний імпульс за межі Майдану як автономної публічної сфери й революційної ситуації. Наслідком цього стало те, що Майдан не зміг пошири-ти і надихаюче його учасників передбачення нового на українське суспільство – в цілому на тих, хто не брав участі в Майдані.

Дискусії між прихильниками протиборчих таборів в Україні часто впираються у неможливість встанови-ти несуперечливу картину низки подій – об’єктивну хронологію. Від того, «хто перший почав», залежить легітимність протилежних інтерпретацій. Одна з них стверджує, що російська підтримка врятувала народне ополчення від неминучих в іншому випадку репресій з боку нової влади – репресій, які ми могли спостерігати в Одесі й Харкові. Інша, навпаки, говорить про те, що російська інтервенція не підтримала, а почала військо-вий конфлікт, якого можна було б уникнути. На мій по-гляд, це питання дійсно є першорядним для розуміння суті того, що сталося. Але разом із тим для аналізу краху проекту об’єднання суспільства й побудови демокра-тії важливо не тільки відновити об’єктивну хроноло-гію подій і дій, а й простежити динаміку суб’єктивного сприйняття цих подій двома протиборчими сторонами. Політика справжності призвела до того, що якщо для прихильників Майдану протест став початком нової хронології, в якій можливе будь-яке майбутнє і ради-кальні зміни («[Майдан об’єднав] прогресивну частину людства, яка хотіла й досі хоче великих змін»; «люди зібралися заради <...> чогось нового <...> вони хотіли змінити ось це»), то його супротивникам, виключеним з особливого простору політики справжності, Майдан бачився повторенням старих помилок: «Ми не вірили в те, що вони говорять. Вони намагалися побудувати нову державу старими методами». Для них «українська революція» стала не точкою відліку нового історично-го часу, але стереотипним і насильницьким підсумком спланованої історії:

«Народ поступово готували до того, що ми буде-мо відторгатися від Росії як такої, що нам ближ-че Європа. Що нам ближче Європа, що нам, що все життя, грубо кажучи, 23 роки ось той же самий Схід, на якому зараз твориться те, що діється. Роз-повідали навіть про Південний Схід, розповідали, що це не Південний Схід годує всю Україну, а Львів і Галичина годують Південний Схід. Південний Схід, шахтарі – це бидло. Це було, грубо кажучи, на рівні країни, тобто не просто як там «одна баба сказа-ла, а один дід повторив», а це було на рівні країни <...> і якби цього не було, то зараз би принаймні нам не було так важко, як є зараз <...> раніше я жила...


можна було і подорожувати спокійно, і робити якісь плани на життя, довгострокові або коротко-строкові <...> зараз плани так тільки на один день – вижити – або на тиждень – прожити тиждень. От, прожив тиждень – і все добре».

Зміни, до яких призвів Майдан, у сприйнятті його опонентів виявилися позбавленими будь-якої обіцян-ки майбутнього, вони просто зробили погане життя ще гіршим: «Моє життя, на жаль, змінилось. І в гіршу сто-рону. От і все».

Альтернативи політики справжності

Чим викликана гегемонія політики справжності на Майдані? Чому активісти відмовилися від артикуляції доктрини громадянської нації і вважали за краще по-ділити українців на «справжніх» і «несправжніх»? Як пояснити парадокс активності-пасивності, коли готов-ність помирати в боротьбі з державою супроводжу-ється небажанням брати участь у політичному житті країни? На мій погляд, тріумф політики справжності пояснюється кількома факторами. Як і для багатьох інших пострадянських країн, для України характерна незавершеність соціальної структури і розпливчасте розуміння власної приналежності до соціальних груп. На питання «До якого соціального прошарку, групи, класу Ви належите?» наші респонденти давали вкрай невизначені відповіді, що демонструють нездатність локалізувати себе в просторі соціальної нерівності: «Я просто патріот», «Я не знаю, ніколи не думала про це», «Я... я – раб!» Це «хитке почуття соціальної при-належності», на думку соціолога А. Бікбова, блокує по-літичну артикуляцію та репрезентацію соціального ін-тересу, яка, на мій погляд, могла би стати механізмом конструювання і політизації колективної ідентичнос-ті, вкоріненої в тих чи інших соціальних спільнотах із властивими їм соціальними проблемами (Бикбов 2012). Відсутність специфічних колективних ідентич-ностей на Майдані сприяла створенню більш всеосяж-ної національної ідентичності, яка зробила Майдан по-своєму революційним, протиставивши весь народ України державній владі. І разом із тим ця ідентичність, сформульована на мові справжності та дрейфуюча у бік більш стереотипних версій націоналізму, виявила-ся роз’єднуючою. Інша сторона політики справжності – сприйняття Майдану як унікального досвіду, стосовно якого політичні вимоги та ідеологічні дискусії здавали-ся надмірними, – була обумовлена серед іншого рап-товістю мобілізації, яка для багатьох активістів-неофі-тів стала першим і захоплюючим переживанням участі в боротьбі. Однак, можливо, більш важливий фактор – це типова для пострадянських суспільств політизація

в умовах інерції деполітизації. Дослідники виділяють дві основні тенденції посткомуністичної деполітизації: стигматизацію конвенційної політики і «девальвацію» ідеологічних дискурсів (Прозоров 2012, Kashirskih 2012). Саме презирство-ненависть до державної вла-ди і недовіра до ідеологій зумовили на початку 1990-х «вихід» пострадянських громадян у приватне жит-тя і відмову від участі в публічній політиці. Проте, як показали останні масові протести в пострадянських країнах, ці установки можуть не тільки відвертати від політики, але й сприяти радикалізації протестів: пре-зирство до держави як соціального інституту приско-рює делегітимації конкретних політичних режимів, а відторгнення конкретних ідеологій об’єднує людей в «популістські» колективні ідентичності, що проти-ставляють народ державній владі та елітам (Журавлев 2015, Lassila 2014). І разом з тим, як я спробував пока-зати в цій статті, ця радикалізація має свої межі – межі політики справжності.

Чи була і залишається в Майдану можливість до-вести революцію до кінця: об’єднати країну в політичну спільноту й запропонувати проект установчої влади? На мій погляд, деякі тенденції українських протестів вказують на можливість революційної політики, що не зводиться до політики справжності. По-перше, пе-реважна більшість активістів як Майдану, так і Анти-майдану були стурбовані соціальними проблемами. На відміну від російського руху «За чесні вибори», який не надавав великого значення темі соціальної справед-ливості (Журавлев, Савельева и Алюков 2015), Майдан і Антимайдан були протестами, мотивованими пробле-мою соціальної нерівності. Практично в усіх інтерв’ю активісти обох таборів говорять про економічну не-рівність і соціальну незахищеність, бідність і невпев-неність у завтрашньому дні, скорочення соціальних витрат і приватизацію виробництва як про найваж-ливіші проблеми України. Однак у силу відторгнення самої мови політичних ідеологій ці проблеми так і не стають порядком денним протесту, поступаючися міс-цем мові справжності та стереотипам про Схід і Захід, менталітет і національний характер, які роз’єднують, а не об’єднують людей. Тим не менше, за словами дея-ких активістів, соціальні проблеми – це те, що ріднить прихильників обох таборів:

«У Майдану була одна цікава благородна ідея – по-валити олігархів».

– А як ви вважаєте, Майдан і Антимайдан, вони мо-гли б об’єднатися навколо якоїсь проблеми або на-вколо якогось руху?– Ні. Я не вважаю, що таке було можливо, тому що кардинально різнилися цінності, за які боролися та

63Спільне (2015, № 9) 63Спільне (2014, № 9)

й інша сторона. Та за Європу, а Антимайдан за Ро-сію, ті хочуть у НАТО, а ті не хочуть у НАТО, там за Євросоюз, тут за Митний союз <...> місяця через три, через чотири, коли «вантаж 200» у цинкових трунах почне масово вже приходити і на Захід, і на Південь, і на Схід, проти війни можуть об’єднатися люди <...> проти того, що стало неможливо жити, настільки зросла інфляція, настільки подешевша-ла гривня, настільки зросли комунальні послуги, ось проти цього можуть, так. І тоді я, до речі, дуже сильно не заздрю Яценюку, який уже намагається рапорт про звільнення написати або ще чомусь там прем’єр-міністру йти, і тому ж Петі Поро-шенку, я їм не заздрю. Тоді вони будуть бігти швид-ше, ніж Янукович.

Найрізноманітніші теорії революції говорять нам про те, що на відміну від державного перевороту ре-волюція не просто змінює один політичний режим на інший, вона перетворює соціально-економічні осно-ви суспільства. Вона ініціює новий економічний курс і нову соціальну політику, в результаті чого радикаль-но змінюються система майнової нерівності, структури розподілу політичної влади й доступу до суспільних благ – причому не між окремими людьми, а між соціа-льними групами. Продовження неоліберальної полі-тики, яку проводить нова влада, несумісне з револю-ційними завданнями. І той факт, що багато учасників Майдану це розуміють і починають розчаровуватися в його підсумках, лише підтверджує їхній початковий революційний посил. Як сказав нам в інтерв’ю один з активістів: «Революція – це зміна поточного станови-ща, яке є зараз в країні. Я розцінюю, що ситуація в країні зараз не дуже. Вона <...> не налаштована на поліпшен-ня життя соціуму, вона налаштована зараз як геноцид <...> Як на геноцид малого та середнього бізнесу, як ге-ноцид старих людей, які заслужили відпочивати, з їхні-ми пенсіями – неможливо, просто неможливо. А інші все просто заробляють мільйони на нісенітниці. <...> нема підприємств, нема заводів <...> Україна – як великий ри-нок, одні торгують, інші продають, і все».

На мій погляд, наша мета як лівих активістів та ін-телектуалів полягає в тому, щоб привносити політичну артикуляцію соціальних проблем у протестні рухи, не-зважаючи на всю складність цього завдання в умовах інерції деполітизації. При цьому не обов’язково від-мовлятися від «популістської» ідентичності, яка пре-тендує на представництво всього народу, на користь ортодоксальної марксистської повістки «класової сві-домості» (до речі, автор останньої цитати – зовсім не класичний «пролетар», а дрібний бізнесмен, який усві-домлює свою спільність з іншими простими людьми і

необхідність більш справедливої економічної політи-ки, націленої на соціальну рівність). Потрібно тільки наповнити цю ідентичність соціальним змістом. Зга-даймо гасло американського руху Occupy Wall Street, яке заявляло, що «ми – 99%», проте визначало ці 99% в термінах економічно непривілейованої більшості, за-вдяки чому, за словами соціолога Ленса Беннетта, по-вернуло в американську публічну сферу давно забуту проблематику соціальної нерівності (Bennett 2012).

Що ж до демократизації політичної системи, то, як і російська «Болотна», Майдан і Антимайдан зроби-ли перші кроки на шляху до повалення установленої влади. Однак якщо перший так і не втілив у життя за-планований проект влади установчої, то другий реа-лізував його в імітаційній формі. Разом із тим Майдан запропонував реалістичну альтернативу: проект гро-мадянського контролю над діяльністю держави. Філо-соф П’єр Розанвалон не так давно висунув ідею про те, що, крім державної та революційної форм сувере-нітету, тобто установленої та установчої влади, існує третя форма, «контрдемократія», яка полягає в нагляді над державною владою. На його думку, контрдемокра-тія – це також форма «народного суверенітету», що протистоїть установленій владі, черпаючи свою легі-тимність з традиції, початок якій було покладено Ве-ликою французькою революцією (Розанваллон 2012). Саме ця ідея – створення структур громадянського контро лю – озвучувалася багатьма нашими респон-дентами як найважливіше завдання Майдану:

«Наше завдання, громадянського суспільства – контролювати їх. Це найважливіше, що сталося... Події перетворили всіх у громадських активістів з тієї простої причини, що за нами стоїть відпо-відальність всіх наших загиблих <...> Ми розуміємо, що, звичайно ж, будуть олігархи, будуть схеми, буде криміналітет намагатися і так далі. Наше завдан-ня в тому, щоб це контролювати і робити цього все менше й менше <...> ми перестали усвідомлюва-ти революцію як подію. Ми почали усвідомлювати революцію як процес. Тривалий процес соціальних змін».

Війна перервала процес конструювання колектив-ної ідентичності, яка об’єднує простих людей України в громадянське співтовариство, і проекти демократи-зації політичної влади знизу. Їх відновлення після за-кінчення безглуздої і несправедливої громадянської війни має повернути українське суспільство на шлях революційних змін.


Посилання:

Арендт, Х., 2014. О революции. М.: Европа.Бикбов, А., 2012. “Представительство и самоуполномочение”.

В: Логос. Воронков, В., 2003. “Жизнь и смерть советской публичности”

В.: Горючева, Т. и Клюйтенберг, Э. (ред.), Дебаты и Кредиты. Медиа. Искусство. Публичная сфера. Амстердам: Центр культуры и политики «De Balie».

Габермас, Ю., 2000. Структурні перетворення у сфері відкритости: дослідження категорії громадянське суспільство. Львів: Літопис.

Журавлев, О., 2015. “Инерция постсоветской деполитизации и политизации 2011-2012 гг”. В: Политика аполитичных, коллективная монография. Москва. Новое литературное обозрение.

Журавлев, О., Савельева, Н. и Алюков, М., 2015. “Куда движется движение: коллективная идентичность российского протеста”. В. Политика аполитичных, коллективная монография. Москва. Новое литературное обозрение.

Матвеев., И, 2012. Эффект подлинности. В: Русский журнал. Доступ 27.12.14 по адресу: http://www.russ.ru/Miro-vaya-povestka/Effekt-podlinnosti

Прозоров, С. , 2012. “Второй конец истории: политика бездеятельности от перестройки до Путина”. В: Неприкосновенный запас.

Савельева, Н., 2013. “Единство разных”. В.: Социология власти.

Фабиани, Ж.-Л., 2014. “Перемены в общественной сфере”. В: Гефтер. Доступ 27.12.14 по адресу: http://gefter.ru/archive/13086.

Bennett, L., 2012. “The Personalization of Politics Political Identity, Social Media, and Changing Patterns of Participa-tion”. In: The Annals of the American Academy of Political and Social Science, Vol. 644.

Hardt, M. and Negri, A. 2001. Empire. Cambridge: Harvard Uni-versity Press.

Kalyvas, A., 2005. “Popular Sovereignty, the Constituent Power, and Democracy”. In: Constellations.

Kashirskih, A., 2012. “The Depoliticization of Political Prefe-rences in Russia”. In: 1st International Conference on Public Policy (ICPP), Grenoble, June 26-28, 2013.

Melucci, A., 1985. “The Symbolic Challenge of Contemporary Movements”. In: Social Research.

Sewell, W., 1996. “Historical events as transformations of structures: Inventing revolution at the Bastille. In: Theory and Society”.

Моя стаття носить критичний характер щодо підсумків Майдану; разом із тим наголос на критику пов’язаний з початковою підтримкою Майдану, яка зробила розчарування в його результатах особливо сильним. Я хотів би подякувати М. Алюкову, С. Єрпілєєвій, А. Клотц, Г. Комарову, І. Матвєєву, К. Медведєву, А. Петрович, А. Поляніче-ву, Н. Правді, Д. Райдеру, Н. Савельєвій та редакції журналу «Спільне» за коментарі та зауваження до первісної версії тексту , а також А. Тідві, Н. Потарській, З. Поповичу, А. Каплану і Т. Барботіній за допомогу в зборі матері-алу та плідні дискусії.

65Спільне (2015, № 9) 65Спільне (2014, № 9)

Наскільки значною була участь крайньо правих у протестах Майдану? На жаль, це питання швидко стало жертвою надмірної політизації: з одного бо-ку, завдяки активній пропагандистській дискреди-тації Майдану, що здійснювалася його опонентами, включаючи російські ЗМІ, а з другого – спробами йо-го виправдання (ліво)ліберальними і поміркованими націоналістичними прихильниками. Ретельний ана-ліз цієї дискусії (що велася не лише в формі статей, але й у соціальних мережах на кшталт Фейсбуку) ще має бути зроблений, втім уже можна навести кілька загальних спостережень. Тексти, що наголошували на значній присутності та помітній участі крайньо правої партії «Свобода» і «Правого сектору» – па-расолькової коаліції крайньо праворадикальних організацій і партій, – часто в надмірно вразли-вий спосіб сприймались як такі, що беззастережно

підтримували зневажливий ярлик «фашистського перевороту» (або, пізніше, «фашистської хунти», ко-ли мова вже йшла про новий уряд у Києві), захища-ти який за визначенням не може жодна прогресивна людина. У відповідь критики зазвичай наголошували на політичному різноманітті й плюралізмі в майда-нівському русі, заявляючи, що як участь «Свободи», так і «Правого сектору» не була ані домінуючою, ані важливою, ані навіть істотною (Лихачев 2014а, Лиха-чев 2014b). Досить часто ними також применшувався «фашистський» елемент в основних крайньо правих силах; наприклад, вони переконували, що «Свобо-да» є просто «етнічними націоналістами», в той час як «Правий сектор» — лише «націонал-консервато-ри» (Shekhovtsov 2014a). У відповідь на нападки про-російських авторів на Майдан критики часто ствер-джували, що Путін і Російська Федерація (широко

Володимир Іщенко — кандидат соціологічних наук, заступник директора Центру соціальних і трудових досліджень,

викладач кафедри соціології Києво-Могилянської академії;[email protected]

Володимир ІщенкоПереклав з англійської Антон Печенкін

Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки


підтримувані багатьма крайньо правими європей-ськими партіями після консервативного повороту) мають більше підстав вважатися «фашистськими», ніж Майдан чи новий український уряд — або при-наймні вони до того прямують (Shekhovtsov 2014b). Відома петиція «Київський Євромайдан є визволь-ним і ненасильницьким масовим рухом громадян-ської непокори» проти сенсаційного перебільшення участі крайньо правих у Майдані, ініційована Андре-асом Умландом і підписана багатьма дослідниками українського націоналізму (хоча багато з них ви-вчали його лише в історичній перспективі (Shenfield 2014), містила майже всі ці аргументи в концентро-ваній формі (Umland 2014a)1.

Незважаючи на запеклу полеміку, було зробле-но дуже мало систематичних спроб оцінки участі крайньо правих у Майдані. Одними з найтиповіших аргументів, на які посилалися в цих дискусіях, були результати опитувань, проведених серед мітингарів і мешканців наметового містечка на київському Єв-ромайдані Київським міжнародним інститутом соці-ології та Фондом «Демократичні ініціативи», які по-казали, що лише незначна частка протестувальників були членами політичних партій (3,9% у грудні 2013 року і 7,7% у січні 2014-го (Київський міжнародний інститут соціології 2014). Такий замір давав корисну інформацію, однак з очевидним обмеженням у мож-ливості узагальнювати згадані показники для київ-ських протестувальників у всеукраїнському масшта-бі. Більше того, результати цих опитувань не дають змоги оцінити роль активних організованих меншин, яка могла бути значно більшою, зокрема у критичних моментах протесту, незважаючи на невелику частку їхніх учасників.

Іншими кількісними оцінками, на які часто по-силалися в дискусіях щодо ролі крайньо правих на Майдані, були електоральні опитування, а також ре-зультати президентських і парламентських виборів, котрі показали незначну підтримку як «Свободи» і «Правого сектору», так і їхніх лідерів — Олега Тяг-нибока і Дмитра Яроша. Малося на увазі, що навіть якщо вони і відігравали якусь роль на Майдані, то політичного зиску з того не отримали. Крайньо праві мали лише незначний вплив без шансів мобілізува-ти більше прихильників чи отримати значущі важе-лі влади. Відповідно, тоді головна небезпека похо-дила не стільки від самих крайньо правих, скільки від нібито невиправданих спекуляцій щодо їхньої

1 Ліволіберальні опоненти тези про важливість праворадикаль-

ної активності на Майдані були менш помітні та зазвичай слі-

дували аргументам таких експертів, як Антон Шеховцов або В’я-

чеслав Ліхачов. Див., наприклад, статтю Сергія Решетіна (2014).

значимості, які використовувалися Росією у своїх інтересах. Очевидно, що це лише оцінка політичних наслідків участі крайньо правих на Майдані, але не їхнього впливу на сам Майдан – було би помилковим виводити друге з першого. Важливішим є інше: елек-торальна підтримка – це лише один вимір політично-го впливу крайньо правих і лише один із можливих шляхів приходу до влади. Вона показує лише здат-ність конкретної партії завоювати маси в конкретний момент у конкуренції з іншими партіями. Результати виборів нічого не говорять про потужність структур крайньо правих партій, динаміку мережі місцевих осередків і членства в них, мобілізацію ресурсів, по-тужність афілійованих парамілітарних і військових підрозділів та позапарламентський вплив на при-йняття рішень. Електоральна підтримка сама по со-бі не вказує навіть на розподіл симпатій до крайньо правих ідей серед українців, принаймні не врахову-ючи результатів систематичного порівняння перед-виборчої риторики інших партій (яка може бути не менш радикальною і націоналістичною, коли весь по-літичний мейнстрім зміщується вправо).

Тим часом існують дані, які можуть допомогти кращому розумінню участі крайньо правих партій, організацій та ініціатив у протестах в Україні, в тому числі — у Майдані. Протягом п’яти років наша коман-да намагалася систематично збирати та аналізувати дані про протестні події, слідуючи визнаній методо-логії в дослідженнях суспільних рухів і конфліктної політики2, створюючи базу даних усіх протестів, які, за повідомленнями, відбувалися на території Укра-їни, та кодуючи ряд параметрів про кожну подію, в тому числі — всіх ідентифікованих учасників протес-тів, котрі згадувалися в повідомленнях про події. Ця стаття — лише перша спроба попереднього аналізу наших даних про протестні події, що, тим не менше, вказує на значний рівень участі крайньо правих у Майдані. Спочатку я поясню нашу методику збору даних, а потім наведу певну описову статистику що-до участі крайньо правих у протестах Майдану (зо-крема, в насильницьких протестах), їхньої динаміки та важливих регіональних нерівномірностей. Стаття завершується обговоренням можливих інтерпрета-цій цих даних та майбутніх дослідницьких питань.

Стаття зосереджується переважно на двох най-важливіших крайніх правих учасниках Майдану — ВО «Свободі» і «Правому сектору», однак робоче ви-значення «крайньо правих» стосується всіх партій, організованих і неформальних груп, що можуть бути охарактеризовані як українські ультранаціоналісти, тобто таких, які поділяють ідеологію радикального

2 Див., наприклад: Koopmands, Rucht 2002.

67Спільне (2015, № 9) 67Спільне (2014, № 9)

українського націоналізму (або інтегрального наці-оналізму) та вважають націю найвищою цінністю, а національну державу — засобом втілення волі нації. На противагу поміркованим націонал-демократам, крайньо праві скоріше з осторогою ставляться до ліберально-демократичних цінностей, аніж поділя-ють їх.

Проект даних про українські протести та насиль-ство (Ukrainian Protest and Coercion Data)

Наша команда, що спочатку працювала в Центрі дослідження суспільства (http://cedos.org.ua), а на-разі — в Центрі соціальних і трудових досліджень (http://cslr.org.ua) (обидва — незалежні некомерційні центри дослідження соціальних проблем і колектив-них протестів), розпочала збирати ці дані під моїм керівництвом у вересні 2009 року і продовжує це до сьогодні. В результаті була створена систематична, постійно оновлювана база даних усіх протестних по-дій (незалежно від тематики та кількості учасників), а також негативних або позитивних реакцій на них (репресій чи поступок), що за повідомленнями від-бувалися на території України з жовтня 2009 року. Джерелом даних є систематичний моніторинг стрі-чок майже 200 електронних медіа3, що повідомля-ють місцеві новини всіх областей України, а також декількох провідних загальнонаціональних ЗМІ та активістських веб-сайтів. Понад 80% джерел міс-тять місцеві новини обласного рівня. Ми починали з ручного моніторингу джерел, однак із квітня 2013 року використовується напівавтоматична система фільтрації новинних повідомлень за великим спис-ком ключових слів українською і російською мовами. Відфільтровані повідомлення після цього опрацьову-ються кодувальниками.

Дані включають дату і місце події, учасників і об’єкти протесту, форми протесту і репресій, тема-тику, кількість протестувальників і задіяні державні органи та іншу закодовану інформацію разом із по-вними текстами повідомлень про кожну конкретну подію, що зберігаються в окремій базі, пов’язаній із базою закодованих подій унікальним ідентифіка-ційним номером. Наші дані широко цитувалися ЗМІ, правозахисниками і політичними експертами в Укра-їні, а також використовувалися в академічних дослі-дженнях4. Бази даних і кодувальні книги з деталями

3 У 2009-2011 роках ми використовували 150-170 веб-сайтів.

4 Деякі академічні статті, що використовували або цитували базу

даних UPCD: Ishchenko 2011; Martsenyuk 2012; Ryabchuk 2014;

Ryabchuk 2013; Федоренко 2013; Симончук 2011; Коркач 2011;

Дутчак, Іщенко 2010; Марценюк 2010; Вєдров 2010.

методології та вибіркою джерел можна перегляну-ти на сторінці Центру соціальних і трудових дослі-джень: http://cslr.org.ua.

Базова одиниця кодування – протестна подія – визначається за наступними критеріями:

1) наявність політичних чи соціальних вимог або критики;

2) дія повинна мати практичний, не лише вербаль-ний характер;

3) подія здійснюється однією людиною або гру-пою, які не є частиною центральних органів держав-ної влади;

4) відомий населенний пункт на території України, в якому сталася подія, та її дата (принаймні з точніс-тю до місяця)5.

Кожна подія кодується окремо, навіть якщо вона пов’язана з попередньою, за винятком декількох ду-же типових послідовностей подій. Так, наприклад, сутичка, що почалася з мітингу, а завершилася за-тримкою протестувальників, буде кодуватися як три окремі події. Хода, що закінчується мітингом, коду-ється як одна подія через типовість такої послідов-ності. Також введене правило агрегації певних типів подій, які сталися в один день в одному населеному пункті за однією тематикою та з однакового приводу (наприклад, усі арешти в одному місті в той самий день за одним і тим самим приводом кодуються як одна подія). Кодуються лише ті події, які вже відбули-ся, відповідно до повідомлень ЗМІ, а також невдалі спроби протестних дій, попереджені силовими ор-ганами. Протестні заходи, скасовані організаторами через судову заборону, не включаються до бази да-них. Кількаденний захід вважається однією подією незалежно від своєї тривалості.

На даний момент наша база даних складається з близько 30 тисяч подій, що, за повідомленнями, відбувалися в період із жовтня 2009 року до лю-того 2014-го, а також — після деякої перерви — в

5 Окрім протестів, до бази даних включені наступні події: пози-

тивні реакції (поступки) – практичні дії, спрямовані на повне чи

часткове задоволення вимог протестувальників. Обіцянки за-

довольнити вимоги не враховуються, однак враховуються офі-

ційні накази, постанови, розпорядження, спрямовані на задово-

лення вимог, незалежно від того, чи були вони втілені; негативні

реакції на протести (репресії) – практичні заходи, спрямовані

на запобігання чи опір протестним діям, юридичний або фізич-

ний тиск на учасників із боку держави або організацій-об’єктів

протесту; інші репресії (систематично кодуються з 28 липня

2014 року) – практичні заходи уряду або приватних компаній,

спрямовані на запобігання або придушення критичної чи опо-

зиційної соціополітичної активності, що не може бути визна-

чена як протестна подія за нашою методикою.


серпні-листопаді 2014 року6. Це означає, що наразі ми володіємо базою даних, яка охоплює всі повідо-млені протестні події та репресії упродовж усіх років президентства Віктора Януковича, включаючи понад 6 тисяч подій протягом періоду Майдану.

Майдан: загальний огляд крізь призму даних про протестні події

Я буду використовувати операційне визначення «періоду Майдану» як проміжок між 21 листопада 2013 року, коли ввечері було розбито перші намети, і 23 лютого 2014 року – неділею останнього тижня правління Віктора Януковича. Очікувано, дані пока-зують потужний сплеск протестних подій у цей пері-од (рис. 1). Якщо протягом майже 11 місяців – від 1 січня до 20 листопада – було повідомлено про 3428 протестних подій, то протягом трьох місяців Майда-ну повідомлено про 3949 протестних подій, що озна-чає відносне зростання більш ніж в 4 рази.

Не всі з цих 3949 протестів пов’язані з Майданом. Серед них 3234 були справді спрямовані на підтрим-ку Майдану (і згадуючи надалі «протестні події Май-дану», я матиму на увазі тільки ті протестні події, що були спрямовані на підтримку, з тих же причин або

6 Події березня-липня 2014 року кодуються зараз із запізненням

через велику кількість повідомлень, що перевищує наші ресур-

си.

на знак солідарності з Майданом), у той час як 365 можуть бути віднесені до Антимайдану. Як мінімум 350 подій протягом цього періоду не були пов’язані ані з Майданом, ані з Антимайданом.

Ці показники обраховані на основі робочої бази даних, створеної в кінці червня 2014 року, коли на-ша команда закодувала тільки ті повідомлення про події, які були опубліковані в наших джерелах до 23 лютого включно. Відповідно, події протягом періоду Майдану, про які було повідомлено пізніше, не були включені до цих і наступних розрахунків. Результа-ти варто сприймати як попередні, однак, виходячи з тривалого досвіду роботи з нашими даними, події, про які повідомлено пізніше, практично ніколи не ма-ють визначального впливу на результати.

Фактом, що сам по собі потребує глибшого до-слідження, але який також необхідно згадати для правильної інтерпретації викладених нижче даних про участь крайньо правих, є регіональний розподіл майданівських протестів (рис. 2)7. Тільки 13% із них,

7 Ми визначаємо українські макрорегіони наступним чином:

Центр (Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Вінни-

цька, Черкаська, Полтавська, Кіровоградська області), Крим (АР

Крим та м. Севастополь), Донбас (Донецька та Луганська об-

ласті), Схід (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька області),

Київ (м. Київ), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська об-

ласті), Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська,

Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області).

Рис. 1. Кількість протестних подій помісячно

69Спільне (2015, № 9) 69Спільне (2014, № 9)

за повідомленнями, сталися в Києві, незважаючи на незрівнянно більшу кількість уваги, прикутої до на-метового містечка на Майдані Незалежності та по-дій навколо. Варто зазначити, що місцеві майдани в Західній і Центральній Україні не тільки склали дві третини всіх майданівських протестних подій, але й були принаймні не менш важливим фактором у по-валенні Януковича. Як зазначає Сергій Куделя, «до лютого Янукович не тільки втратив контроль над час-тинами столиці, але й над більшістю Центральної та Західної України. Це особливо послабило його по-зиції, коли відбулася ескалація насильства в Києві» (Kudelia 2014). Частка київських протестів на Майда-ні була навіть меншою, ніж їхня частка в усіх протес-тах 2013 року перед початком Майдану (17%). Більше того, про понад 20% майданівських протестних подій повідомлялося з тих регіонів, де переважні симпатії не були на користь Майдану.

Участь крайньо правих у Майдані

Для кожної події ми прагнули закодувати всіх учасників протесту, згаданих у відповідних повідо-мленнях ЗМІ. В багатьох випадках учасники позна-чались узагальнено, наприклад «громадяни», «акти-вісти», «протестувальники», або як структурні групи: «студенти», «робітники» тощо. Втім, також часто по-відомлення ЗМІ згадували конкретні політичні пар-тії, неурядові організації, неформальні ініціативи або

їхніх членів, які організовували чи брали участь у протестах. Рисунок 3 показує найчастіше згадувані організації або неформальні ініціативи у протестних подіях Майдану.

Серед учасників Майдану крайньо права «Свобо-да» була найчастіше згадуваною в ЗМІ. Участь цієї партії була повідомлена у принаймні 18% майданів-ських протестів. Інші партії брали участь у меншій кількості протестів Майдану. Зокрема, участь партії «Батьківщина», за повідомленнями, мала місце ли-ше в 13% подій, «УДАРу» – у 10%, «Демократичного альянсу» – у 3%, Радикальної партії – в 1% протестів. Участь неконкретизованих «опозиційних партій» за-фіксована у 2% подій, в яких, імовірно, також могла брати участь «Свобода». В 5% майданівських протес-тів повідомлялося про участь неідентифікованих по-літиків або місцевих посадових осіб. Загалом, участь політичних партій, індивідуальних політиків і місце-вих посадовців згадується в 35% протестів Майда-ну. Серед позапартійних учасників та ініціатив най-частіше фігурували «Автомайдан», «Правий сектор» і «Самооборона Майдану» (6%, 6% і 4% відповідно).

Загалом, участь крайньо правих («Свобода», «Правий сектор» та інші ультранаціоналістичні пар-тії, організації та ініціативи) згадувалася у 25% май-данівських протестів. Ця частка є вищою для про-тестів Майдану, ніж для подій до 20 листопада 2013 року (переважно через активізацію «Правого секто-ру»). Натомість частка протестів за участі «Свободи»

Рис. 2. Регіональний розподіл майданівських протестів


Рис. 3. Найбільш помітні учасники майданівських протестів (% від загальної кількості майданівських протестів)

Рис. 4. Кількість протестних подій за участі парламентських партій

71Спільне (2015, № 9) 71Спільне (2014, № 9)

значно не зросла протягом подій, які розглядаються. Це можна пояснити тим, що «Свобода» і так була най-активнішою політичною партією у протестних подіях (принаймні з 2010 року), яка підвищувала свою ак-тивність із року в рік як в абсолютних (рис. 48), так і у відносних показниках від загальної кількості протест-них подій (з 12% у 2010-му до 17% у 2013-му).

Наші дані також демонструють, що протестна коалі-ція крайньо правих із партіями поміркованої опозиції почала формуватися задовго від початку Майдану. На-справді, кожного року, починаючи з 2010-го, кількість протестних подій, в яких брала участь «Свобода» спіль-но з однією із провідних опозиційних сил («Батьків-щиною», «УДАРом» або «Фронтом змін»), зростала як в абсолютному, так і у відносному вимірі.

Більше того, видимість «Свободи» та «Правого сек-тору» в конкретно насильницьких протестах Майдану була також значно вищою, ніж в інших ідентифікова-них організацій/ініціатив.

За тактикою ми зазвичай класифікуємо всі про-тестні заходи за трьома категоріями: конвенційні,

8 «Об’єднана опозиція» представляла собою спільний виборчий

список «Батьківщини», «Фронту змін» та ряду дрібних партій

перед парламентськими виборами 2012 року. Цей бренд вико-

ристовувався під час протестних подій і, звісно, підхоплювався

ЗМІ. Протести за участі «Об’єднаної опозиції» (майже виключно

у 2012 році) приписані і «Батьківщині», і «Фронту змін».

конфронтаційні та насильницькі. Насильницькі про-тести – це протестні події, що наносять (або погрожу-ють нанести) безпосередню шкоду людям або майну. Під конвенційними протестами ми розуміємо відомі та загальноприйняті форми протесту, які не здійсню-ють безпосередній тиск на об’єкти протестів: пікети, мітинги, демонстрації, перфоманси тощо. Під конф-ронтаційними протестами ми розуміємо події, що пе-редбачають безпосередній тиск на об’єкти протесту («пряму дію»), однак не супроводжуються нанесенням безпосередньої шкоди людям або майну: наприклад, блокування доріг, страйки, голодування9. Загалом, аб-солютні показники насильницьких протестів протягом Майдану значно зросли. За майже весь 2013 рік пе-ред початком Майдану ми нарахували лише 263 на-сильницьких протестних події, а за три місяці між 21 листопада і 23 лютого повідомлялося про приблизно вдвічі більше їх число (498). Проте відносна частка на-сильницьких подій серед усіх протестів Майдану бу-ла не такою вже високою: лише 12% з них мали на-сильницький характер, 24% були конфронтаційними і майже 2/3 протестів Майдану (64%) мали конвенцій-ну тактику. Як би там не було, хоча насильницькі по-дії зазвичай приволікають непропорційну увагу ЗМІ,

9 Список конкретних дій, приписаних до кожної категорії, можна

переглянути в кодувальній книзі Ukrainian Protest and Coercion

Data на сайті http://cslr.org.ua.

Рис. 5. Кількість протестних подій центристських опозиційних партій («Батьківщина»/БЮТ та «Фронт змін») разом із та без «Свободи»


у випадку Майдану насильство дійсно мало значний причинно-наслідковий вплив на його успіх (принаймні у вузькому розумінні повалення Януковича).

Серед ідентифікованих учасників «Правий сектор» був найбільш помітний у насильницьких протестних подіях Майдану: його участь повідомлялася в більше ніж 16% насильницьких протестів. Наступною була партія «Свобода» з повідомленою участю принаймні в 10% таких протестів. Участь «Самооборони Майда-ну» склала 7%, а інші партії та ініціативи були повідо-млені в менше ніж 3% насильницьких протестів кожна. Учасники більшості насильницьких заходів були або описані узагальнено, або ж віднесені до груп «неві-домих».

Загалом, крайньо праві партії та групи були згада-ні у 26% насильницьких протестних подій Майдану. В порівняльній перспективі це не настільки великий показник. Наприклад, у період між 1 січня 2011 року та 20 листопада 2013 року різноманітні крайньо пра-ві ініціативи брали участь у 20% усіх насильницьких протестних подій. Конкретно «Свобода» була згада-на у 12% таких протестів, складаючи відносно більшу частку, ніж у насильницьких протестах під час Майдану. Хоча рівень участі крайньо правих у насильницьких протестах до та під час Майдану суттєво не відрізня-ється, втім кардинально новим феноменом є постання «Правого сектору».

Як слід інтерпретувати ці дані? Важливо мати на увазі, що вони демонструють рівень участі, який по-відомлявся українськими ЗМІ (переважно місцевими, обласного рівня). Часто учасники протестів характе-ризувалися узагальнено, наприклад «активісти Євро-майдану». Саме тому для 50% майданівських протестів немає інформації про участь жодної політичної сили, організації, профспілки або ідеологічної ініціативи, хо-ча це може означати лише те, що журналісти не роз-пізнали або не вказали учасників події. Також важливо зазначити, що ці дані стосуються лише участі у протес-тах. Гуманітарні ініціативи, не орієнтовані на протест-ну діяльність, – такі як «Євромайдан-SOS» або «Варта в лікарні», – відповідно не потрапляли до повідомлень про протестні події. Зрештою, ці дані не розрізняють ступені та форму участі в протестах. Ми не можемо вивести з них інформацію про кількість учасників від кожної організації або колективної ініціативи і визна-чити, якою саме була їхня роль у події. Найбільш на-дійно ці дані слід інтерпретувати як оцінку, наскільки видимою і впізнаваною була участь у протестах кон-кретної організації або ініціативи для ЗМІ.

Однак представлення у ЗМІ не є лише результатом журналістського бажання повідомити про той чи ін-ший протест і не є лише продуктом особливостей ро-боти ЗМІ загалом. Такі представлення до певної мі-ри відображають і дійсні варіації у протестній участі.

Рис. 6. Участь у насильницьких протестах Майдану (% від загальної кількості насильницьких протестів Майдану)

73Спільне (2015, № 9) 73Спільне (2014, № 9)

Необхідним є глибший аналіз, проте навіть зараз ми можемо відкинути найбільш очевидні альтернатив-ні тлумачення. Наприклад, вищий рівень видимості «Свободи» не може бути поясненим лише більшою загальною впізнаваністю партії, що представлена в парламенті з усіма відповідними перевагами для пу-блічності від нього, порівняно з біднішими на ресурси позапарламентськими партіями або громадськими іні-ціативами. Про участь у протестах провідних опозицій-них партій – «Батьківщини»/БЮТ та «УДАРу» – на чолі з чи не найбільш упізнаваними публічними особами в Україні повідомлялося менше і до, і впродовж Май-дану. Більше того, «Свобода» була найчастіше згаду-ваною у протестах партією в період 2010–2012 років, тобто до того, як потрапила до Верховної Ради.

Іншим можливим поясненням є те, що висока згаду-ваність у ЗМІ є взагалі характерною для радикальних сил, оскільки вони набагато частіше за поміркованих учасників беруть участь у провокаційних і насильниць-ких діях, приваблюючи цим спраглих до сенсацій ре-портерів. Ми можемо зробити оціночну перевірку цієї гіпотези. Це пояснення може відповідати дійсності у випадку «Правого сектору», 34% протестів за участі якого мали насильницький характер, а 24% – конфрон-таційний (порівняно з 12% і 24% в середньому серед усіх протестів Майдану). Однак це не стосується «Сво-боди»: лише 7% протестів за участі «Свободи» мали

насильницький характер і тільки 11% – конфронтацій-ний. Тобто «Свобода» вдавалася до привабливіших для ЗМІ насильницьких і конфронтаційних дій навіть рід-ше за майданівські протести в середньому. Переважна більшість протестних подій за участі «Свободи» (83%) були конвенційними, тобто не такими вже й привабли-вими для ЗМІ.

Моє попереднє пояснення найбільшої згадуванос-ті участі «Свободи» у протестах полягає в тому, що ця партія справді структурно відрізняється від типової української політичної сили, маючи об’єктивно вищий потенціал для участі в численних локальних протес-тах по всій Україні, який вона широко реалізовувала як під час Майдану, так і до його початку. На відміну від типових українських політичних партій (включаю-чи колишню помірковану опозицію), які скоріше мож-на охарактеризувати як електоральні машини з низь-ким рівнем низової залученості партійних членів та які часто за незначні гроші наймали людей для відвіду-вання мітингів під партійними прапорами, «Свобода» є дійсно мобілізаційною партією з широкою загально-національною мережею локальних груп ідеологічно відданих активістів.

В наших даних можна також побачити цікаві тен-денції в динаміці участі різних організацій та ініціатив у майданівських протестах. Рисунок 7 показує частку найбільш помітних учасників протестів Майдану для

Рис. 7. Участь у майданівських протестах за фазами Майдану (% від загальної кількості протестних подій у фазах Майдану)


кожної його фази10. Політичні партії (включаючи «Сво-боду») очевидно втрачали перевагу в протестах, коли останні ставали дедалі радикальнішими. Середня част-ка протестів за участі політичних партій та/або політи-ків була вищою на ранніх фазах Майдану (до 19 січня), складаючи понад 30%, однак в останній фазі впавши до 20%. Водночас участь «Правого сектору» і «Само-оборони Майдану» стала особливо помітною якраз в останній фазі протестів.

Зрештою, участь крайньо правих у подіях Майдану мала важливі регіональні варіації. Всупереч очікуван-ням, після Києва (32%) найвища частка участі крайньо правих у місцевих майданах була повідомлена не на Заході України, а на Сході та в Донбасі (29%); найниж-ча (не рахуючи Криму) – у Центрі (24%) та на Заході

10 Фази Майдану визначено відповідно до ключових подій у

Києві. Так, перша фаза покриває переважно мирне і конвен-

ційне наметове містечко Євромайдану з 21 по 29 листопада.

Друга фаза починається з грубого розгону першого наметово-

го містечка 30 листопада. Третя фаза стартує 19 січня з почат-

ком масового насильства на вулицях Києва. Фінальна, четверта

фаза починається 18 лютого після розірвання перемир’я між

протестувальниками і правоохоронцями в Києві та невдалої

спроби розгону Майдану, що призвели до масових вбивств і

повалення Януковича. Фази охоплюють наступні кількості май-

данівських протестних подій: І – 268, ІІ – 1036, ІІІ – 1056, IV –

874.

(23%). Те саме стосується участі інших політичних пар-тій та/або політиків на місцевих майданах. В Донбасі (54%), на Півдні (51%) та Сході (40%) вона була вищою, ніж у Києві (37%), в Центрі (34%) та на Заході (29%). Такі розбіжності, очевидно, відображають не підтрим-ку політичних партій на місцях, а швидше місцеву під-тримку Майдану. За винятком Криму, місцеві майдани мали більш низовий характер там, де існувала пере-важна підтримка серед місцевого населення. Однак там, де більшість була проти Майдану, місцеві майда-ни були більш залежними від організаційних структур опозиційних партій, включаючи «Свободу». Водночас опозиційні партії та крайньо праві, котрі і так мали дуже низький рівень довіри серед мешканців Півдня і Сходу, могли відштовхувати цих людей від Майдану ще більше, зводячи нанівець потенціал для розвитку дій-сно всеукраїнського руху проти Януковича й роблячи загальнонаціональне схвалення результатів Майдану майже неможливим.

Висновки

Хоча, очевидно, необхідні більш детальні дослі-дження участі крайньо правих у протестах Майдану, регіональних розбіжностей (зокрема, винятку Криму) та ролі насильства, навіть цей попередній аналіз де-монструє, що участь крайньо правих на Майдані аж ніяк не була незначною. Крайньо праві були найбільш

Рис. 8. Участь у майданівських протестах за регіонами (% від загальної кількості майданівських протестів за регіонами)

75Спільне (2015, № 9) 75Спільне (2014, № 9)

видимим і впізнаваним колективним агентом серед учасників Майдану з найвищою часткою участі у про-тестних подіях, повідомлених ЗМІ, в тому числі в на-сильницьких подіях, які мали критичне значення і за-звичай привертали найбільше уваги. Крайньо праві були найчастіше згадуваними ідентифікованими ко-лективними агентами протягом усіх стадій Майда-ну. Незважаючи на спад участі «Свободи» в останні дні збройного протистояння, перше місце перехопив «Правий сектор». Усупереч очікуванням, крайньо пра-ві (як політичні партії, так і індивідуальні політики за-галом) частіше згадувалися на місцевих майданах у східних і південних регіонах, аніж на Заході чи в Цен-трі, – тобто саме там, де вони мали найнижчу підтримку серед місцевого населення.

Потрібно нагадати, що джерела наших даних – це переважно українські новинні сайти обласного рівня, які навряд значною мірою залучені до «великої політи-ки». Спрямованість новин може відображати політичні упередження редакції або авторів, але сумнівно, що вони виражають якісь значні політичні чи економічні інтереси. Звичайно, результати аналізу протестних по-дій можна ставити під сумнів, посилаючись на те, що повідомлення ЗМІ лише певною мірою відображають реальність. Тим не менше так чи інакше ми покладає-мося на повідомлення ЗМІ, слідкуючи за новинами, шу-каючи інформацію про навколишні події і приймаючи практичні рішення, однак, звісно, пам’ятаючи про мож-ливість зіткнутися з помилкою чи заангажованістю. Як-що ми не приймаємо крайню конспірологічну позицію («ЗМІ завжди брешуть щодо всього»), ми можемо ви-користовувати ЗМІ як важливі, практичні та корисні ін-струменти для того, щоб дізнаватися про реальні події у світі. Однак навіть із радикально конструктивістської точки зору – тобто відкидаючи будь-яку можливість су-джень про реальні події на основі повідомлень ЗМІ – ми не можемо заперечувати їхній реальний вплив на формування поглядів їхньої аудиторії. Навіть будучи якомога обережними щодо висунення суджень щодо «реальної» участі крайньо правих на Майдані, так чи інакше «Свобода» була найбільш видимим політичним актором на Майдані, а «Правий сектор» – найпомітні-шим насильницьким політичним агентом. Їхня висока видимість могла помітно вплинути на сприйняття Май-дану, особливо в людей, які наперед були упереджені щодо нього внаслідок відомих історичних і культур-них факторів. Зокрема той факт, що майдани на Сході та Півдні (не враховуючи Крим) мали найбільшу част-ку участі партій і крайньо правих, може бути вкрай показовим для розуміння, чому Майдан не переріс у загальнонаціональне повстання і чому він призвів до спалаху громадянської війни в одному з регіонів, яка була підтримана російською інтервенцією.

Як це стало можливим? Наші дані вказують, що значна участь крайньо правих у протестах Майдану навряд є вигадкою ворожих російських медіа. Навпа-ки, ми можемо побачити природне і неуникне продо-вження попередньо сформованої протестної коаліції між поміркованою опозицією і «Свободою». Ця про-тестна коаліція була сформована впродовж правління Януковича, коли помірковані опозиційні партії чимдалі активніше співпрацювали зі «Свободою». «Батьківщи-на» і «Фронт змін» діяли переважно як електораль-ні машини з незначним потенціалом справжньої «ак-тивістської» мобілізації та з широким застосуванням «проплаченої» мобілізації. Вони могли бути зацікав-лені в підвищенні рівня протестного мобілізаційного потенціалу за допомогою «Свободи», яка мала біль-ше ідеологічно відданих активістів і широку мережу локальних осередків, що були здатні підключатися до низової протестної активності майже по всій країні. Водночас ще перед Майданом поміркована опозиція легітимізувала «Свободу» як складову «нормальної» української політики, без жодної серйозної критики її реакційної та антидемократичної ідеології11. Маючи на увазі цю історію та мобілізаційні ресурси «Свободи», її пізніша участь у Майдані та вплив на його імідж і рито-рику стали більш ніж природними наслідками і попри певну критику (Kulyk 2014) не були серйозним чином поставлені під сумнів. Ця поширена толерантність до крайньо правих перед обличчям «більшого зла» – Яну-ковича – допомогла «Свободі» відіграти найпомітнішу роль на Майдані та пізніше сприяти його делегітиміза-ції в очах більшості населення Південно-Східної Укра-їни, створюючи передумови для громадянської війни.

Чому «Свобода» та «Правий сектор» виявилися не-здатними конвертувати свою протестну активність у високі електоральні результати на виборах 2014 року – цілком інше питання. Власне, чому вони з необхід-ністю мали бути здатні на це? Результати нещодавніх парламентських виборів мають дуже слабку кореля-цію з даними на рисунку 3. Найбільш активні партій-ні структури виявилися серед невдах електорального змагання, де перемогли партії та блоки, що не віді-гравали помітної ролі на Майдані. Протестна актив-ність і виборчі кампанії керуються різними логіками і потребують різних типів ресурсів. Щоб бути активно представленим у протестній кампанії, необхідно мати потужну мережу відданих активістських колективів. Це

11 Андреас Умланд, зокрема, звертає увагу на брак типового

«санітарного кордону» між центристськими та крайньо пра-

вими партіями в Україні: «У своїй виборчій кампанії лідери

Об’єднаної опозиції – як і багато демократично орієнтованих

журналістів – зробили багато для відбілювання навколофаши-

стського образу соціал-націоналістів» (Умланд 2013).


може бути корисним для виборчої кампанії, однак для неї значно важливіші гроші та прихильність впливових ЗМІ. В будь-якому випадку необхідні додаткові дослі-дження для розуміння, чому «Свобода» і «Правий сек-тор» втратили свою можливість стати справжнім аван-гардом Майдану і конвертувати потужну присутність у сильні владні позиції.

Зрештою, ми безсумнівно потребуємо більш дета-лізованих досліджень також щодо інших вимірів впли-ву крайньо правих на українську політику поза елек-

торальними результатами: значне поширення гасел, раніше використовуваних лише в межах націоналіс-тичної субкультури, популяризація праворадикальних постатей минулого та їхньої ідеології, вплив на ритори-ку мейнстрімних політичних діячів, афілійовані пара-мілітарні та військові структури, призначення крайньо правих на високі посади до правоохоронних органів та потенціальна спроможність повернути свою зброю проти держави12.

12 Деякі подібні питання піднято тут: Ishchenko 2014.

77Спільне (2015, № 9) 77Спільне (2014, № 9)

Посилання:

Вєдров О., 2010. “Парк конфліктів: боротьба в лісопарку як дзеркало харківської громади”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 96-101.

Дутчак О., Іщенко В., 2010. “«Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов: дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи старий Київ»”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 102-117.

Київський міжнародний інститут соціології, 2014. Від Майдану-табору до Майдану-січі: що змінилося? Доступ 13.12.14 за адресою: www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=-reports&id=226&page=1&y=2014&m=2.

Коркач Д., 2011. “Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 3, с. 106-113.

Лихачев, В., 2014а. “«Правый сектор» и другие: национал-радикалы и украинский политический кризис конца 2013 – начала 2014 года»”. В: Россия – не Украина: современные акценты национализма, М.: Центр «Сова».

Лихачев, В. , 2014b. Майдан и через сто лет будет привлекать исследователей. Доступ 13.12.14 за адресою: http://www.historians.in.ua/index.php/intervyu/1348-via-cheslav-lykhachev-maidan-y-cherez-sto-let-budet-pryv-lekat-yssledovatelei.

Марценюк Т., 2010. ЛГБТ-движение Украины: 10 лет спустя. В: Гендерные исследования, 20-21.

Решетин, С., 2014. “Вопрос украинским товарищам: так ли заметно присутствие праворадикалов в политической жизни Украины”. В: Открытая Левая. Доступ 13.12.14 за адресою: http://openleft.ru/?p=4631.

Симончук О., 2011. “Класова дія: тенденції формування соціальних класів в Україні”. В: Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, с. 50-96.

Умланд, А., 2013. “Типичная разновидность европейского правого радикализма? Четыре особенности Всеукраинского объединения «Свобода» в сравнительной перспективе”. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, 1, c. 146.

Федоренко К., 2013. “Протестная активность крайних правых в Украине в 2010-2012 гг.: Всеукраинское объединение «Свобода» в сравнительной перспективе”. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, русское издание, 1. Доступ 13.12.14 по адресу: http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/forum-russ19/04Fedorenko.pdf.

Ishchenko V., 2011. “Fighting Fences vs Fighting Monuments: Politics of Memory and Protest Mobilization in Ukraine”. In: The Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 19 (2), p. 369-395.

Ishchenko, V., 2014. “Ukraine has ignored the far right for too long – it must wake up to the danger”. In: The Guardian.

Available 13.12.2014 at: http://www.theguardian.com/commentisfree/2014/nov/13/ukraine-far-right-fasc-ism-mps.

Koopmands R., Rucht D., 2002. “Protest Event Analysis”. In: Klandermans B., Staggenborg S. (eds). Methods of Social Movement Research. Minneapolis: University of Minnesota Press, p. 231-259

Kudelia, S., 2014. Review: Andrew Wilson «Ukraine Crisis.» Available 13.12.2014 at: https://www.opendemoc-racy.net/od-russia/serhiy-kudelia/review-andrew-wil-son-%E2%80%98ukraine-crisis%27.

Kulyk, V., 2014. “On «faecal march» and «banderite slogans.»” In: Krytyka. Available 13.12.2014 at: http://krytyka.com/ua/community/blogs/pro-fekalnu-khodu-y-banderivs-ki-hasla.

Martsenyuk T., 2012. “The State of the LGBT Community and Homophobia in Ukraine”. In: Problems of Post-Communism, vol. 59 (2), p. 51-62.

Ryabchuk A., 2013. “Divergent trajectories of the miners’ mo-vements in Ukraine and South Africa”. In: Scientific Proce-edings of National University of Kyiv-Mohyla Academy, 148: Sociology, p. 62-68.

Ryabchuk A., 2014. “Right Revolution? Hopes and Perils of the Euromaidan Protests in Ukraine”. In: Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 22 (1), p. 127-134.

Shekhovtsov, A., 2014a. A response to Cas Mudde’s «A new (or-der) Ukraine.» Доступ 13.12.14 за адресою: https://www.opendemocracy.net/anton-shekhovtsov/response-to-cas-mudde%E2%80%99s-Ukraine-Far-RIght-How-Real-Rus-sia

Shekhovtsov, A., 2014b. Is Putin a New Hitler in the Making? Доступ 13.12.14 за адресою: http://anton-shekhovtsov.blogspot.com/2014/03/is-putin-new-hitler-in-making.html.

Shenfield, S. D., 2014. Maidan: Democratic Movement or Natio-nalist Mobilization? Доступ 13.12.14 за адресою: http://www.criticatac.ro/lefteast/maidan-democratic-or-natio-nalist/.

Ukrainian Protest and Coercion Data. Available 13.12.2014 at: http://www.cedos.org.ua/uk/protests.

Umland, A., 2014. Kyiv’s Euromaidan is a Liberationist and not Extremist Mass Action of Civic Disobedience. Доступ 13.12.14 за адресою: https://www.change.org/p/to-jour-nalists-commentators-and-analysts-writing-on-the-uk-rainian-protest-movement-euromaidan-kyiv-s-euroma-idan-is-a-liberationist-and-not-extremist-mass-acti-on-of-civic-disobedience.


Сексизм — це дискримінація людини за ознакою гендеру, а також упередження, стереотипи та інші культурні елементи, що виправдовують цю дискри-мінацію. Дискримінація обмежує доступ жінок до певних ресурсів. Упереджене ж ставлення засноване на установках та переконаннях, згідно з якими жін-кам чи чоловікам хибно приписуються певні якості та функції. Важливою ознакою сексизму є владні від-носини: за чоловіками закріплене право контролю-вати жінок, обмежувати їх чи дозволяти певні речі, знецінювати їхню працю та приписувати другорядну роль у певних подіях.

Майдан зіграв важливу роль не лише на політич-ній арені країни: окрім зміни президента та часткової зміни уряду, багато хто відзначає його вплив на по-гляди його учасниць та учасників. Окрім закріплен-ня у свідомості людей правої ідеології — українсько-го націоналізму серед прихильників і прихильниць Майдану та російського націоналізму серед його опонентів і опоненток, — свої позиції посилило і тра-диційне уявлення про роль жінок та чоловіків як під час народного повстання, так і в буденному житті.

Гендерний розподіл праці був однією з основних складових Майдану: «жіночими» видами роботи ви-знавалися робота на кухні, у пунктах роздачі теплого

одягу, прибирання приміщень, а «чоловічими» — охо-рона, захист від «Беркуту» та «тітушок». Є і певні уяв-лення про зовнішній вигляд людини залежно від її статі: чоловік мужній, сильний, зі зброєю, готовий до рішучих дій, а жінка мила, усміхнена, надихає бій-ців та допомагає їм боротися з режимом. У згадках про жінок, які за певних обставин почали виконувати «чоловічу» роботу, не забувають відзначити їхню жі-ночність: «[К]расиві та витончені представниці слаб-кої статі на каблуках та в пальтах активно задіяні в обороні Майдану, передаючи бруківку та запали на барикади» (Поливач 2014). Звичайно, не всі задіяні в самообороні жінки носили каблуки та були одягнені в пальто — більше того, не їхня витонченість допо-магала їм передавати бруківку. Навіщо ж раз у раз наголошувати на цьому? Ролі чоловіків та жінок не мали переплутуватись: якщо жінка задіяна в «чоло-вічій» роботі, акцент мав робитися на її жіночнос-ті та символічності того, що вона робила. Вона мала надихати чоловіків робити те, що було визначене як головне у повстанні (про сумніви щодо «головного» пізніше) — битися, а сама грати лише «допоміжну» роль, спрямовану на чоловіків.

«Жінки! Якщо бачите безлад — приберіть, револю-ціонерам буде приємно», — подібні заклики не були

Сексизм на Майдані

Дар’я Попова

Дар’я Попова – студентка Києво-Могилянської академії, активістка;

[email protected]

79Спільне (2015, № 9) 79Спільне (2014, № 9)

рідкісним явищем на Майдані, хоча вони як мінімум розмежовували людей на жінок та «революціоне-рів» як два взаємовиключні поняття та покладали на жінок зобов’язання обслуговувати цих самих «ре-волюціонерів». Про те, як оцінювали участь жінок у повстанні, свідчить жартівлива листівка до Восьмого березня. Вона закликала привітати з цим святом чо-ловіків, які не йшли на Майдан через страх за свою безпеку. Таке привітання мало в жартівливому тоні образити чоловіка, прирівнявши його до жінок, які апріорі не здатні до сміливих вчинків. Ця листівка ігнорує той факт, що жінок на Майдані було не менше (а то й більше), ніж чоловіків, і те, що жінки не тільки здатні виконувати сміливі вчинки, а й виконували їх день у день під час народного повстання.

Знецінення жіночої праці було одним із чинни-ків, що призвели до покладання на жінок додатко-вих зобов’язань щодо їхнього зовнішнього вигляду та поведінки. Одна з учасниць Майдану, яка працювала на кухні, розповіла, що один чоловік обурювався, ко-ли вона не посміхалася йому, обґрунтувавши це тим, що її головне завдання — це підбадьорювати його. Те, що була приблизно четверта година ранку і дівчина працювала на кухні близько доби практично без пе-рерви, його не цікавило. Така поведінка свідчить про те, що «жіночу» працю не вважали достатньо важкою, щоб від неї втомлюватися, тоді як чоловіки не просто втомлювалися, а й потребували підтримки від жінок, які просто «стояли» на кухні.

Обслуговування чоловіків не обмежується приго-туванням їжі, наданням теплого одягу та підвищен-ням їхнього настрою: в патріархальному суспільстві задоволення сексуальних потреб «захисника» є не менш важливою роботою для жінок, ніж перелічені «обов’язки». Тому поряд із волонтерством у постачан-ні їжі, одягу тощо в мережі почали з’являтися закли-ки до жінок надавати сексуальні послуги повстан-цям, які на Майдані довго перебували «без жінки». У якості платформи для комунікації на цю тематику в мережі Facebook була створена група під назвою Maidan Revolution Love. Якщо безкоштовно надають їжу та одежу, то чому жінки не можуть надати й без-коштовний секс? Один із чоловіків пропонував брати жінок із собою на війну в Східну Україну, аргументу-ючи це тим, що «не може довго без жінки». Таке став-лення до жінок є звичним: кожного дня ми бачимо рекламу, в якій об’єктивізують жіноче тіло, асоціюючи його з товаром. Чому, якщо його можна купити, то не можна отримати безкоштовно героєві, який виконує важливу справу?

Домінування чоловіків виражалося не лише через дискурсивну владу, а й через пряме відсторонення жінок від «чоловічої» роботи. Жінок намагалися не

допускати до бійок, аргументуючи це їхньою безпе-кою. Найяскравіше патерналізм виявив себе у за-бороні жінкам проходити на вулицю Грушевського під час протистоянь 19—22 січня. Важливим є те, що жінки там були присутні та виконували багато робо-ти: це і лікарки, і журналістки, і ті, хто носили їсти чи робили інші речі. «Фейс-контроль» пропускав їх без заперечень — але жінки, які претендували на «чоло-вічу» роль бійця, пройти не могли. Цей факт говорить про функцію «фейс-контролю», яка полягала не у від-стороненні жінок від небезпечної території, а у від-стороненні їх від ролі героя-бійця на цій території.

Звичайно, ті, кого не пускали, потрапили на Гру-шевського, знайшовши шлях «в обхід». Є навіть ді-вчина, яка для того, щоб спробувати себе в боротьбі, одяглася як хлопець та пройшла через цей «фейс-контроль». Але такі речі не змінюють системи відно-син, де жінки вимушені ховатися та прикидатися, щоб обійти правила, які створили чоловіки1.

Таке становище жінок під час повстання зумов-лене, по-перше, становищем жінок у країні взагалі, а по-друге — націоналістичним дискурсом, який був присутній на Майдані. В Україні патерналізм закрі-плений на законодавчому рівні: існують понад 500 професій, які заборонені жінкам через загрозу їхньо-му здоров’ю (Міністерство охорони здоров’я України 1993). Гендерний розподіл праці, де праця жінок ці-нується менше за чоловічу, також не є новим явищем для українського суспільства. В сучасній українській сім’ї жінка виконує неоплачувану роботу в домогос-подарстві, доглядає за дітьми та недієздатними ро-дичами. Ця робота залишається так само невидимою для суспільства, як і праця більшості жінок на Май-дані.

Не менш визначальним є вплив націоналізму. Жінкам відведено другорядну роль у національних конфліктах та рухах або роль символу нації, що його підносять і захищають, — а справжніми дійовими осо-бами, які, власне, і відстоюють свободу, честь, батьків-щину та самих жінок, є чоловіки (Гентош і Кісь 2003). Роль берегині, яку жінці приписує український на-ціоналізм, представляє жінку в першу чергу як матір (або майбутню матір) та «хранительку домашнього вогнища» (Кісь 2003). Матір треба захищати, тому що її здоров’я потрібне для репродукції та вихован-ня «майбутнього нації», а «хранителька домашньо-го вогнища» має доглядати господарство, а аж ні-як не воювати. Такий стан справ закріплений його «природністю», а отже, його неможливо заперечити.

1 Однак у протистояннях брала участь «39 жіноча сотня само-

оборони» (про неї йтиметься пізніше). Деталі її проходження

на «передову» мені не відомі.


Уявлення про правильність такого ставлення до жі-нок підтримувало і православ’я, яке грало неабия-ку роль у повстанні. По-перше, воно підкреслювало «природність» ролей жінок та чоловіків як «даних Богом», по-друге, надавало жінці нову функцію — мо-литися за чоловіків, які були на передовій.

Ставлення до ролі жінок як до другорядної в «ре-волюційних» подіях зумовило потребу в наголошенні на її важливості. Цю функцію виконували деякі ініці-ативи на кшталт «Ночі жіночої солідарності», де ак-тивістки привертали увагу до сміливості жінок, які брали участь у повстанні, та їхнього вкладу в тодішні події (Незалежне бюро новин 2013). Найбільш дов-говічною з таких ініціатив була «Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської». Вона являла собою позарелі-гійну та позаполітичну організацію з горизонтальною структурою, задачами якої були підтримка діяльнос-ті жінок на Майдані та протидія сексизму (Facebook 2014). Значущими характеристиками цієї організа-ції є її відмежування від націоналістичного дискурсу та опір дискримінації не лише за ознакою статі, а й за ознакою сексуальності, національності, раси тощо (Литвинова 2014). У рамках «Жіночої сотні» були про-ведені різні заходи, на яких жінки могли висловитися щодо своїх прав та ставлення до себе, здобути певні потрібні їм знання та навички. «Жіноча сотня» була доволі популярною: жінки записувалися до лав угру-пування, паблік організації у Facebook набирав сотні лайків та й наразі нараховує понад 3000 учасниць. За словами однієї з організаторок «Жіночої сотні» Ніни Потарської, феміністки «знайшли свою аудиторію» (Марущенко та Малахова 2014). Звідки ж узялася ця аудиторія на Майдані, де панував націоналістичний дискурс та підпорядкування жінок «вищій» меті? Від-повідь проста: не всі жінки були згодні з місцем, яке їм «виділили» у повстанні. Через брак платформи для зборів невдоволених та надання їм видимості скла-далося враження, що їх не було. Поява ж такої плат-форми не тільки вказала на наявність цих людей, а й скоординувала їх та зміцнила їхні переконання.

Існувала й інша «Жіноча сотня», яку часто плутали з описаною вище. Її створили в середині січня на ба-зі жіночої чоти Одинадцятої сотні. «39 жіноча сотня самооборони» підтримувала націоналістичний, мілі-таристський та релігійний дискурси, що домінували на Майдані. На відміну від «Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської», діяльність цієї сотні не була спрямо-вана на подолання дискримінації жінок чи гендерну рівність. Її учасниці слідували головним цілям Май-дану: повалення режиму Януковича, захист терито-рії від «Беркуту» тощо. Учасниці «39 жіночої сотні самооборони» брали активну участь у самообороні Майдану та в протистояннях 18—22 лютого. З одного

боку, ця організація сприяла висвітленню участі жі-нок у повстанні і тим більше участі в «чоловічих» видах роботи (самообороні, бойових діях). З іншого боку, сотня підтримує патріархальний дискурс, при-писуючи жінкам та чоловікам різні якості в залежнос-ті від статі. У своєму маніфесті активістки зазначили, що «чоловіки захищають нашу цілісність силою та відвагою», а жінки мають захищати Україну розумом та добротою (39 жіноча сотня 2014): тобто сила та відвага притаманні чоловікам, а розум і доброта ха-рактеризують жінок. Також у реченні, яке має нади-хати жінок на слідування загальнонаціональній цілі, окремо відзначене народження дітей: «Тільки вільна жінка може народити вільну людину у вільній країні» (39 жіноча сотня 2014). Майбутнє «хороше» материн-ство у «вільній» країні протиставляється «поганому» материнству у «невільній» країні, і це має мотивувати жінок діяти. Отже, хоч активістки і виконували «чо-ловічу» роботу, беручи участь у самообороні та боях 18—22 лютого, вони не виходили за рамки концепту «природної» ролі матері.

Роль матері-берегині яскраво виявила себе в ак-ції 30 січня, під час якої жінки наклеїли на себе на-пис «Мама» та скандували «Чужих дітей не буває» і «Янукович, відпусти наших дітей». Після акції вони молилися за героїв Майдану. До того жінки прово-дили подібну акцію: стоячи на колінах, вони проси-ли силовиків приєднатися до мирного протесту (Ус 2014). У цих подіях жінки представлені як «матері нації», які намагаються допомогти героям, просячи та молячись. Оскільки життя дітей для матері-бере-гині має бути найвищою цінністю (вищою за її влас-не життя), силовики мають її пожаліти як жінку, яка втрачає «найдорожче».

Важливо також поставити під сумнів саме поняття героїзму. Чому важка цілодобова рутинна праця на кухні, збір коштів, порятунок людей у лікарнях тощо є менш значущими, ніж охорона території? Чому ри-зик життям на передовій є героїзмом, а віддавання всього свого часу та сил на потреби народного по-встання — ні? Майдан не вистояв би за наявності од-них лише чоловіків-охоронців. Своїм існуванням він багато в чому зобов’язаний інфраструктурі, яку ство-рили та утримували здебільшого жінки.

Також уявлення про героїзм виключно як вступ у прямі протистояння з ворогами змушує знаходити цих «ворогів», щоб ствердити себе як героя. Прикла-дом такого явища є «зачистки» території Майдану від «тітушок», які не завжди мали під собою підстави. Чо-ловіки в охороні визначали, хто є «тітушкою», а хто — ні, тому вони могли означити як ворога кого завгодно. «Ворогами» свого часу стали і профспілкові активіс-ти брати Левіни, напад на яких був скоєний саме з

81Спільне (2015, № 9) 81Спільне (2014, № 9)

легкої руки крайньо правих охоронців Майдану (Все-українська ініціатива «За мирний протест» 2013).

На Майдані жінки були підпорядковані вищій меті — поваленню режиму Януковича. Через важли-вість досягнення цієї мети вони були згодні терпіти «невидимість» своєї праці, патерналізм тощо. Якщо слідувати цій логіці, то Майдан був лише засобом досягнення певної мети. Тим не менше Майдан час-то називають «революцією гідності», яка не лише «скинула» президента та деяких інших чиновників, а й змінила відносини між людьми та ставлення до певних явищ: з егоїзму у ставленні до проблем ін-ших на взаємодопомогу, з пасивності на політичну активність, невід’ємно пов’язану з націоналістичним дискурсом. Можна сперечатися щодо правдивості описаного, але про народне повстання на Майдані часто можна почути як про «революцію», яка змі-нила поведінку її учасниць та учасників і відноси-ни між ними. Отже, якщо люди піднімають питан-ня про певні зміни в поведінці, щоб наблизитися до громадянського суспільства, яке вони бачать у країнах Європейського Союзу, то чому не підняти й питання про гендерну рівність, яка є невід’ємною частиною європейської політики? На Майдані ідеї фемінізму не просто замовчувалися: ще на почат-ку повстання крайньо праві «бійці за європейські цінності» проявляли насильство щодо людей, які намагалися просувати ці ідеї (Перший соціальний портал «Страйк» 2013). Чоловіки в чорних масках виривали плакати з рук учасниць акції та кричали: «Феміністок геть!» Вони випускали сльозогінний газ, який потрапив в очі деяким активісткам та активіс-там. Така ситуація була парадоксальною для акції, яка виражала прагнення «європейських цінностей»2

2 Під «європейськими цінностями» я маю на увазі уявлення про

них, поширене серед учасниць та учасників повстання, яке в

багатьох аспектах не співпадало з реальним станом справ у

країнах ЄС.

у країні. Членів праворадикальних організацій на кшталт «Правого сектору» не цікавили ні уявні, ні реальні європейські цінності. Ці угрупування мали ксенофобські та ультраконсервативні погляди. Вонине тільки не збиралися змінювати свої цінності на «європейські», а й хотіли навчити країни ЄС своїх цінностей у майбутньому (Гей-альянс Украина 2014).

Отже, попри своє проєвропейське спрямування Майдан мав не так багато спільного з «європейськи-ми» цінностями, як звикли вважати прихильники цьо-го народного повстання. Плюралізм думок «урізали» крайньо праві угрупування, які досить комфортно почувалися на Майдані. До ідей, які «не пасували» повстанню, увійшла й ідея гендерної рівності. Роль жінок у цих історичних подіях звелася до ролі по-мічниць повстанців, а символічне піднесення витон-ченості та краси учасниць Майдану мало й зворотній бік: недооцінку їхньої праці, виснажливі вимоги до зовнішнього вигляду, вказівки щодо місць, у які жінки можуть чи не можуть ходити. Багатьом ідея фемініз-му та зміни ролі жінок на Майдані здавалася недо-речною, адже була більш важлива мета — повалити режим Януковича. Але чи не обернеться таке рішення проблемами для жінок? Досвід повстань, у яких жін-ки поступалися своїми інтересами заради «глобаль-ніших» цілей, показує, що їхні інтереси потім не вра-ховують (Гентош і Кісь 2003). Чи не стали на ці граблі й жінки в Україні? Якщо взяти до уваги той факт, що майже всі партії, які присутні зараз у парламенті, ви-сували законопроекти про заборону абортів, а край-ньо праві угрупування, які мають наразі неабиякий авторитет, підтримують такі ініціативи в силу своїх ультраконсервативних поглядів, — доводиться дума-ти, що все можливо.


Посилання:

39 жіноча сотня, 2014. Маніфест. Доступ 30.09.14 за адресою: http://39s.com.ua/ua/manifest/?page=/ua/manifest/manifest_page/.

Facebook, 2014. Жіноча сотня. Доступ 30.09.14 за адресою: https://www.facebook.com/zhinocha.sotnya/info.

Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест», 2013. Заява щодо брутального насильства щодо профспілкових та громадських активістів. Доступ 11.08.14 за адресою: http://www.zmina.org.ua/2013/12/7489/.

Гей-альянс Украина, 2014. «Правый сектор» научит Европу, как родину любить. Доступ 11.08.13 за адресою: http://upogau.org/ru/ourview/ourview_773.html.

Гентош, Л. і Кісь, О. (ред.), 2003. Гендерний підхід: історія, культура, суспільство. Львів: ВНТЛ-Класика.

Кісь, О. , 2003. “Моделі конструювання гендерної ідентичності жінки в сучасній Україні”. В: Незалежний культурологічний часопис «Ї». Доступ 11.08.13 за адресою: http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kis.htm.

Литвинова, Н. , 2014. “«Женские сотни» Майдана поссорились из-за секс-дискриминации”. В: Взгляд онлайн. Доступ 12.02.14 по адресу: http://vz.ua/publication/28742-zhenskie-sotni-maydana-possorilis-iz-za-seks-diskriminatsii.

Марущенко, О. та Малахова, О. (ред.), 2014. Я: Гендер і вільний час та хобі. Київ: «Нове слово».

Незалежне бюро новин, 2013. Сьогодні на Майдані відбудеться ніч жіночої солідарності. Доступ 13.12.13 за адресою: http://nbnews.com.ua/ua/news/107811/.

Незалежне бюро новин, 2013. Сьогодні на Майдані відбудеться ніч жіночої солідарності. Доступ 13.12.13 за адресою: http://nbnews.com.ua/ua/news/107811/.

Міністерство охорони здоров’я України, 1993. Наказ «Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок». Доступ 30.09.14 за адресою: http://zakon.nau.ua/doc/?code=z0051-94.

Перший соціальний портал «Страйк», 2013. На Євромайдані ультраправі знов напали на феміністок та лівих активістів. Доступ 11.08.14 за адресою: http://www.socportal.info/news/na-yevromaydani-znov-napali-na-livih-aktivistiv.

Поливач, М., 2014. “Командний дух Майдану підтримують і жінки”. В: Молодіжна інформаційна спільнота. Доступ 11.08.14 за адресою: http://soli.com.ua/2014/02/18/komandnyj-duh-majdanu-pidtrymuyut-zhinky/#.U-fU8-N_sYx.

Україна Online, 2014. Президент звернувся до «Диванної сотні». Відео. Доступ 21. 08.14 за адресою: http://ukr-online.com/video/9154-propilesoste-divan-mozhe-dopomozhe-prezident-zvernuvsya-do-divannoyi-sotn-vdeo.html.

Ус, С., 2014. “Матери активистов помолились за героев Майдана”. В: Сегодня. Доступ 11.08.14 за адресою: http://www.segodnya.ua/politics/pnews/materi-aktivistov-pomolilis-za-geroev-maydana-492737.html.

83Спільне (2015, № 9) 83Спільне (2014, № 9)

Як зазначив у своєму есеї «ЛГБТ в Україні — між “Русским миром” і Європейським Союзом» ЛГБТ-активіст Андрій Кравчук, «становище української ЛГБТ-спільноти взагалі зникло з поля зору широкої публіки і не викликає жодного суспільного інтере-су» (Кравчук 2014). Зрозуміло, що в ситуації війни Україна має так звані «інші пріоритети». З іншого бо-ку, політика прав людини передбачає забезпечення громадянських прав для різних категорій населення, у тому числі для ЛГБТ (лесбійок, геїв, бісексуальних та трансгендерних людей), тобто і за ознаками сек-суальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ).

У побутовій лексиці (зокрема України та Росії) від-недавна поширений вислів «гейропа»: прояв такої собі побутової гомофобії, підкріпленої низкою за-конодавчих ініціатив, приклад мови ворожнечі та

насильства. При чому люди, які відвідують «гейропу», потім спростовують стереотипне уявлення про неї і навіть переконують інших, що краще вже «гейропа», ніж «немытая Россия». А політики задумуються і виз-нають, що «краще раз на рік гей-парад, ніж російські танки в Києві» (як виразився Юрій Луценко).

У період протестів на Майдані доцільно дослі-дити детальніше таку чутливу останнім часом для українсько го суспільства тематику, як (гомо)сексу-альність. За останні роки вона часто виявлялася та-ким собі «лакмусовим папірцем» для перевірки на демократію і повагу до розмаїття. Дискурс про «го-модиктатуру», законодавчі спроби криміналізувати «пропаганду гомосексуалізму», мова ворожнечі від публічних людей поєднувалися з браком освіти про права людини, про політику стосовно ЛГБТ-спільноти

Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан 2013–2014

Тамара Марценюк — соціологиня, дослідниця гендерних питань, доцентка кафедри соціології

Києво-Могилянської академії;[email protected]

Тамара Марценюк


в різних країнах світу та про євроінтеграційні вимоги до України з боку ЄС.

В останньому щорічному звіті Freedom House, при-свяченому оцінці ступеня демократичних свобод, у розділі «особиста автономія та індивідуальні права» зазначено, що ЛГБТ досі стикаються з дискриміна-цією та ворожістю в Україні (Freedom House 2014). У звіті правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» за-значено, що у 2013 році спостерігалося явне змен-шення кількості випадків та пом’якшення гомофобної риторики з боку представників органів державної влади. Натомість результати інтернет-опитування свідчать про чималі проблеми у сприйнятті інакшої сексуальності та гендерної ідентичності на суспіль-ному рівні: «65% із загальної кількості 499 опита-них (переважно молодих чоловіків-геїв із великих міст України) за останній рік хоча б раз стикалися з проявами гомо- чи трансфобії» (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014b: 15). Як і раніше, актуальною проблемою залишається спілкування з міліцією, яка може здійснювати незаконне затримання гомосек-суалів або провокувати на здійснення правопору-шень. Несприйняття ЛГБТ-спільноти в українському суспільстві проявляється, окрім іншого, в утворенні та діяльності гомофобних ініціатив та організації анти-гейських акцій.

Результати порівняльного аналізу даних міжна-родного соціологічного опитування громадської думки European Social Survey (ESS) свідчать про те, що українці найбільш негативно ставляться до геїв і лесбійок з-поміж п’яти обраних для аналізу країн Європи (Україна, Швеція, Іспанія, Угорщина та Ні-меччина). Серед п’яти досліджуваних країн Украї-на — єдина, де кількість тих, хто не погоджується з твердженням, що «геї та лесбійки мають право жити, як бажають», більша за тих, хто погоджується (61,4% проти 38,6%). Удвічі більше угорців (66,8% проти 33,2%) погоджуються з твердженням, що «геї та лес-бійки мають право жити, як бажають». Найбільш то-лерантними країнами, де відсоток тих, хто погодив-ся з цим твердженням, наближається або перевищує 90%, є Німеччина, Іспанія та Швеція — 89,7%, 91,6%, 96,8% відповідно (Марценюк 2014: 33). Тобто відмін-ності у позитивному ставленні до ЛГБТ в Україні та в європейських країнах є суттєвими.

Методологічні аспекти дослідження

Таким чином, доцільно проаналізувати тематику прав людини для ЛГБТ в контексті останніх подій на Євромайдані. Як слушно зазначив один із ключо-вих інформантів дослідження голова Координацій-ної ради «Гей-форуму України» Святослав Шеремет,

«Майдан був віддзеркаленням суспільства, а суспіль-ство в цілому не є прихильним до ЛГБТ». Тобто, очіку-вано, слід припустити гомофобність як реального, так і медійного середовища Євромайдану і вивчити його особливості саме у період Євромайдану.

З іншого боку, слід з’ясувати відповіді на наступні питання. Чи була ЛГБТ-спільнота видимою в подіях Майдану? Чи можна відзначити щось позитивне (а не тільки негативне) у сфері забезпечення прав людини для ЛГБТ-спільноти в Україні за період від листопада 2013 року, і якщо можна, то що саме? Які знакові для ЛГБТ-спільноти події відбулися за час Майдану? Ці та інші запитання були поставлені в емпіричному до-слідженні, проведеному з червня до серпня 2014 ро-ку шляхом анкетування. Анкета складалася з десяти питань, які передбачали відкриті відповіді (зокрема й у формі розгорнутих коментарів).

Для початку були розіслані електронні листи так званим «ключовим інформант(к)ам» — людям, яких я раніше опитувала для дослідження ЛГБТ-руху або яких знаю з правозахисних подій. Потім інформан-т(к)и радили по трьох інших людей — тобто надалі вибірка формувалася методом «снігової кулі». Зага-лом було розіслано 40 анкет, але лише половина на-діслали відповіді. Частина адресатів відмовлялися відповідати, аргументуючи відмову певним чином, інші виявили намір це зробити, але анкет не надісла-ли, а деякі ніяк не відгукнулися на прохання. Отже, було отримано 20 анкет від 7 активістів і 13 акти-вісток у сфері прав людини для ЛГБТ-спільноти. Хо-чу зазначити, що респондентки та респонденти не обов’язково належать до ЛГБТ-спільноти. Головний критерій відбору — певний досвід активізму у сфері прав людини для ЛГБТ (від одного року) й участь (у різній формі) в подіях Євромайдану.

Як виявилося, середній досвід активізму опи-таних — від 3 до 10 років. Зокрема, респондентки та респонденти зазначали, що організовували або брали участь у низці правозахисних подій (зокрема щодо прав людини для ЛГБТ): минулорічному прай-ді, флешмобах проти гомофобії, «КиївПрайді 2014», круглому столі «Бар’єри та виклики у сфері ВІЛ/СНІДу та прав людини: законодавство та політика країни. Що робити далі?», освітніх заходах із прав людини, національній ЛГБТ-конференції тощо.

Що ж до участі в подіях Євромайдану (у дослі-дженні був вказаний часовий проміжок від листопа-да 2013 року до березня 2014 року), то вона також була розмаїтою: «волонтерська діяльність — від бу-тербродів до коктейлів Молотова», «участь у Майда-ні в Києві та в інших містах, особливо у недільному ві-чі», «надання безкоштовної психологічної допомоги», «допомога в забезпеченні їжею, одягом», «діяльність

85Спільне (2015, № 9) 85Спільне (2014, № 9)

ініціативи Євромайдан SOS», «на початку Майдану — участь у демонстраціях із плакатами про права лю-дини (спільно з подругами з ЛГБТ-спільноти та фемі-ністками)», так звана «”диванна сотня”: спілкування з друзями з інших країн про Майдан, пояснення ситуа-ції» тощо. Дехто зазначав, що «не брав участі в подіях на Майдані шляхом особистої присутності».

Окремо обговорювалося питання анонімності, оскільки тема є чутливою для дослідження і недо-тримання конфіденційності може бути небезпечним для здоров’я респонденток і респондентів. Переваж-на більшість виявили бажання бути відкрито цито-ваними. Цитати надалі у тексті будуть подані мовою оригіналу (українською або російською) з частковою анонімністю.

Вартою уваги виявилася географія активізму. Най-краще у дослідженні представлені місто Київ, схід-на та південна частина України. Натомість отримана лише одна анкета з західної частини країни. Ця си-туація відображає загальну картину з регіональним представництвом ЛГБТ-активізму в Україні — у захід-ній частині України таких організацій одиниці (див. Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Це може означати меншу видимість спільноти як для суспіль-ства загалом, так і для правозахисного активізму зо-крема, а також більшу небезпеку у проведенні пу-блічних акцій чи камінг-ауті (публічному зізнанні у власній гей-ідентичності).

Першою зареєстрованою в Україні ЛГБТ-організацією вважається Всеукраїнська асоціація «Ганімед» (Київ, дата реєстрації — 13 травня 1994 ро-ку), яка припинила свою діяльність через п’ять років, у 1999-му (Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Згідно з Реєстром ЛГБТ-організацій України та укра-їнських організацій, причетних до ЛГБТ, який веде Рада ЛГБТ-організацій України, станом на 5 серпня 2014 року в Україні були 44 офіційно легалізовані реєстраційними органами громадські та благодій-ні ЛГБТ-організації (з яких 26 реально діють, а 18 — лише номінально існують); один легалізований реє-страційними органами громадський та благодійний союз ЛГБТ-організацій; п’ять легалізованих реєстра-ційними органами громадських та благодійних орга-нізацій, причетних до ЛГБТ (тісно пов’язаних з ЛГБТ) (Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Загалом частина опитаних для цього дослідження належать до восьми ЛГБТ-організацій зі згаданого реєстру.

За останні чотири роки кількість таких організа-цій зросла майже вдвічі (Марценюк 2010: 135). При-чому їхня діяльність доволі розмаїта: від надання послуг для геїв і лесбійок до проведення соціоло-гічних досліджень на ЛГБТ-тематику (Громадська ор-ганізація «Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень

Донбас-СоцПроект») або підтримки руху ЛГБТ-християн України (наприклад, громадська організа-ція «Об’єднання “Квір-Кредо”»).

Відбулася помітна дегетоїзація ЛГБТ-руху, види-мий вихід на співпрацю з правозахисним рухом зага-лом. У боротьбі за права людини для ЛГБТ-спільноти важливою є співпраця всередині громадянського суспільства, як свідчить досвід «успішного шлюбу між ЛГБТ і правозахисним рухом» (Encarnación 2014: 99). Респондентки також переконані, що «треба за-лучати інші меншини та правозахисні групи» (Олена Шевченко, ГО «Інсайт»).

Святослав Шеремет (Гей-Форум України) згадує: «Свого часу ми підштовхнули сили громадянського суспільства до створення національної Коаліції з про-тидії дискримінації». Коаліція з протидії дискриміна-ції була започаткована як національна недержавна громадська правозахисна ініціатива 5 квітня 2011 року, коли українські неурядові організації підписа-ли спеціальний Меморандум. Серед здобутків Коа-ліції доцільно відзначити написання, лобіювання та прийняття антидискримінаційного законодавства в Україні. У дослідженні ЛГБТ-руху в 2010 році я та-кож звертала увагу на те, що «більш продуктивно ви-робляти загальні національні механізми подолання дискримінації, яка часто має подвійний чи потрійний характер» (Марценюк 2010: 136-137).

Якою ж була участь ЛГБТ-спільноти в подіях на Майдані? Щоб з’ясувати це, респонденткам і рес-пондентам було поставлене питання про видимість спільноти на Євромайдані, знакові події, а також по-зитивні та негативні аспекти у сфері забезпечення прав людини для ЛГБТ за період від листопада 2013 року.

Участь ЛГБТ у Євромайдані: стратегія невидимості та гомонаціоналізм

Активістська ЛГБТ-спільнота України 17 грудня 2013 року публічно визначила свою позицію сто-совно подій та стратегію (не)участі в них. Так, у Заяві ЛГБТ та дружніх до ЛГБТ організацій України (зага-лом 21 організація) щодо Євромайдану «Єврорево-люція в Україні. Роль і участь ЛГБТ» зазначено:

Багато хто з нас цими днями стоїть на «євро-майданах» по всій країні. Але ми виборюємо сьо-годні не специфічні права для ЛГБТ. Ми стоїмо під прапорами нашої країни та Євросоюзу як гро-мадяни й громадянки України, виборюючи краще життя для себе та своїх близьких за високими європейськими стандартами (Громадський про-стір 2013).


Ми повідомляємо, що не планували і не плануємо жодних акцій на ЛГБТ-тематику в рамках Євро-майдану саме тому, що розуміємо, ким і з якою метою вони будуть використані (Рада ЛГБТ ор-ганізацій України 2014).

Респонденти і респонденки неодноразово вказу-вали на псевдо-ЛГБТ-акції, які «влаштовувалися зара-ди дискредитації Єврореволюції». Зокрема, 10 січня 2014 року була прес-конференція «фейкових» ЛГБТ-активістів/активісток в УНІАНі на тему «Євромайдан: шанс для всіх бути почутими та відстояти свої пра-ва», а 11 січня ці самі люди нібито намагалися про-рватися на Майдан, щоби встановити свій намет. За словами Святослава Шеремета, «ЛГБТ-організації вже давно та надійно спрацювалися з провідними медіа, тож фейкові новини про ЛГБТ в Україні ніколи не набу-вають популярності, бо ЗМІ вміють відокремлювати пшеницю від полови».

Також активістки й активісти спростовували не-правдиву інформацію стосовно вимоги ЄС про одно-статеві шлюби в Україні:

На жаль, останнім часом посадовці найвищо-го рівня роблять маніпулятивні заяви про те, що ЄС начебто вимагає від України легалізації «одно статевих шлюбів». Звісно, такі заяви, по-ряд з іншими спробами експлуатувати негативні упередження щодо ЛГБТ, спрямовані на те, щоби перешкодити євроінтеграції. Ми вітаємо опера-тивне спростування з боку Євросоюзу нісеніт-ниці про вимогу щодо «одностатевих шлюбів» і переконані, що за такі неправдиві заяви з вуст українських можновладців має наставати полі-тична та юридична відповідальність (Громад-ський простір 2013).

Відмова від проведення ЛГБТ-акцій на Майдані є найпоширенішим поясненням того, чому більшість опитаних вважають, що ЛГБТ-спільнота не була ви-димою на Євромайдані (зокрема у Києві з листопада 2013 року до березня 2014 року). З одного боку, зро-зуміло, що ЛГБТ-спільнота виробляла певну спільну стратегію, аби виглядати активістським суб’єктом. З іншого боку, доцільно критично подивитися на таку позицію.

Геополітичний вибір зіграв свою роль (принцип «найприйнятнішого вибору з двох не дуже прийнят-них варіантів» — як у попередньо згаданих словах Луценка про «краще раз на рік гей-парад, ніж ро-сійські танки в Києві»): «Українська ЛГБТ-спільнота розраховувала на те, що перемога проєвропейської опозиції в будь-якому разі вигідніша для захисту її

прав та інтересів, ніж збереження пострадянського статус-кво, не кажучи вже про перемогу проросій-ських сил» (Кравчук 2014). Добре знаючи політи-ку більшості країн ЄС стосовно різноманітних прав для ЛГБТ (із легалізацією одностатевих партнерств і шлюбів, можливістю усиновлення або удочеріння ді-тей тощо) і нещодавнє прийняття в Росії низки регіо-нальних, а потім і федерального законодавства щодо заборони «пропаганди гомосексуалізму» (Кондаков 2014: XIII-XIV, 102), ЛГБТ-спільнота обрала перший варіант.

Хоча подекуди в анкетах питання «євроінтеграції» використовується як демаркаційна лінія для «іншу-вання» («ми», які за євроінтеграцію, — та «вони», які проти євроінтеграції). Таку беззастережну і некритич-ну орієнтацію на «західні» («європейські») цінності стосовно політик так званого «сексуального грома-дянства» (sexual citizenship) називають гомонаціо-налізмом. В академічний дискурс цей термін ввела квір-дослідниця Джасбір Пуар (Jasbir K. Puar), авторка праці «Терористичні монтажі: гомонаціоналізм у часи квіру» (Terrorist Assemblages: Homonationalism in Queer Times, 2007). Гомонаціоналізм — це так звані норма-тивні гомосексуальні ідентичності та практики, які за «еталон» беруть «неоліберальну демократичну ети-ку» та громадянство країн «глобальної Півночі», від-творюють расові та класові привілеї (Kulick 2009: 28). Тобто йдеться про конструювання так званої «пра-вильної гей-ідентичності».

Термін «гомонаціоналізм» застосовують у постко-лоніальних студіях. Як зазначено у статті «Справжні вороги, фальшиві друзі: імперіалізм і гомофобія в Африці», «на Близькому Сході, де ізольований Ізра-їль використовує удаване прийняття геїв як зброю та пропаганду у війні із Палестиною, в пригоді стає термін “гомонаціоналізм”» (Спільне 2014).

У сучасному українському суспільстві виявляється доцільним використовувати теоретичні аспекти го-монаціоналізму задля критики протиставлення Захо-ду (або «проєвропейського вектора») і Росії у творен-ні «правильної» гей-ідентичності та гомосексуальних практик. Окрім того, в контексті внутрішньодержав-ної політики «правильна гей-ідентичність» конструю-ється передусім через приналежність до української нації, включеність у «національний проект» (через участь у подіях на Майдані, на фронті, через допо-могу для армії тощо). Інші ідентичності та практики є «ворогами», як-от «гей-тітушки».

Маємо певне протиріччя. Адже у ситуації захисту прав людини механізми забезпечення такої політики повинні стосуватися радше «включення» (inclusivity), а не «іншування» та «виключення». Саме тому фраза «краще раз на рік гей-парад, ніж російські танки в

87Спільне (2015, № 9) 87Спільне (2014, № 9)

Києві» (у якій прослідковується аналогія з Ізраїлем і Палестиною) добре підпадає під визначення іде-ології гомонаціоналізму. У цих словах Луценка хоч і є намір толерантності, але він викликаний пере-дусім «спільним ворогом» української нації, тобто є по суті ксенофобним, адже передбачає порівняння та виключення. Виглядає так, що одну фобію, нена-висть можна успішно замінити на інший тип ненави-сті. Можливо, для когось такий варіант і є стратегічно прийнятним, але у дискурсі так званого «розмаїття» (diversity) такі вислови викликають низку критичних зауважень. Хоча деякі з опитаних позитивно став-ляться до слів Луценка, аргументуючи це так: «Це вже маленька перемога — від ненависті до можливості “терпіти”».

Стратегія компромісу, про яку я вже згадувала в попередньому дослідженні ЛГБТ-руху (Марценюк 2010: 139), у даному контексті означає «стратегію невидимості». Як влучно зазначив Святослав Шере-мет, «”за замовчуванням” український ЛГБТ-актив при-йняв оцю імпліцитну гомофобію як даність і виходив із того, що Революція гідності — це не час для вста-новлення веселкових прапорів на барикадах».

Низка експертів і експерток підтримують цю стра-тегію. Наприклад, Назарій Боярський із Коаліції з протидії дискримінації в Україні вважає, що «ЛГБТ-спільнота не була видимою під час подій Євромайда-ну за власним правильним вибором». Представники і представниці ЛГБТ-спільноти виходили на Майдан переважно як громадянки і громадяни України: «Всі, хто бажав, боролися за єдину мету, і на даному етапі я б не стала відрізняти ЛГБТ-спільноту від інших гро-мадян України, які прагнуть свобод». Держава і нація у даному випадку отримали пріоритет над соціальною групою, яка перебуває у маргінальному становищі: «У той час перед ЛГБТ-громадянами стояли задачі важ-ливіші, ніж самопрезентація та захист власних прав. Ми разом з усіма захищали право країни на якесь при-стойне майбутнє та, в якомусь сенсі, на деякий час відрікалися від своєї ідентичності на користь справі» (Марина Усманова, редакторка журналу «Інша»). Ви-конавчий директор ВБО «Точка опори» Богдан Гло-ба зауважив, що така стратегія потрібна «задля уник-нення спекуляції на дану тему та задля збереження цілісності Євромайдану». У той же час зрозуміло, що далеко не всі члени і членкині спільноти підтримують ідею пріоритету громадянських прав над правами людини для ЛГБТ. Але постає питання: чи мають вони можливість висловлювати свою позицію і просувати її? Це може бути доволі складно у ситуації ідеології гомонаціоналізму, описаної вище.

З іншого боку, серед причин стратегії невиди-мості слід назвати усвідомлення небезпеки, тому

ЛГБТ-спільнота «свідомо уникала протистояння з радикальними націоналістами та використання сус-пільної гомофобії проти Майдану» (Андрій Кравчук, експерт центру «Наш світ»); «Всі розуміли, що відкри-та ЛГБТ-акція викличе агресію у традиціоналістської та правої аудиторії» (Юрій Франк, ГО «Інсайт»). Про не завжди безпечний простір Євромайдану говорить також учасниця неформальної ініціативи «Жіноча со-тня ім. Ольги Кобилянської» Анна Довгопол:

Інша частина, можливо, і хотіла б якось заявити про свою присутність там як ЛГБТ, але це було небезпечно, зважаючи на велику кількість край-ньо правих активістів (спочатку — «Свобода», по-тім — також «Правий сектор»). Під час першої найбільш масштабної демонстрації після побит-тя студентів 30 листопада я була з ЛГБТ-групою і ми мали кілька райдужних прапорів у сумках, які не наважилися витягти, тому що поряд з нами йшли колони активістів зі «Свободи», які вигля-дали, як завжди, досить агресивно. Крім того, піз-ніше було кілька випадків нападу з боку крайньо правих на дівчат із феміністичної та лівої спіль-ноти, які стояли із плакатами про права жінок (дуже поміркованими, типу «Європа = рівні зар-плати для жінок»), а також на лівих активістів.

Стратегію невидимості можна критикувати за підтримку владного дискурсу суспільства загалом і Євромайдану зокрема, який виключає інакшість та є дискримінуючим. Приклад критики (зокрема і го-монаціоналізму) — в есеї дослідниці квір-тематики Марії Маєрчик:

Ось лідери ЛГБТ-організацій «вітають оператив-не спростування з боку Євросоюзу нісенітниці про вимогу щодо “одностатевих шлюбів”». А да-лі пишуть відозву з закликом «висміяти» псевдо-гей-акцію, що її було проведено на Майдані одно го дня, і «виключно мирно та без насильства спро-бувати завадити її реалізації, вигукуючи слова “провокація!”». І, зверніть увагу, гей-організації ані трохи не критикують ксенофобію, не звер-таються до соратників, мовляв, ваша гомофобія згубна, вона робить вас маніпульованими, ви бо-їтеся манекенів, ось ми тут, разом з вами сто-їмо у варті на барикадах, у нас спільні цілі. Вони цього не кажуть. Деякі відчайдухи намагаються про це говорити, але наштовхуються на стіну нерозуміння. Хоч і хисткий і непевний, але все ж намацальний дискурсивний майданчик, звідки та-кі заклики могли б звучати, розмито ще до то-го, як його зникнення було ідентифіковано. Коли


у відозві просять м’яко цькувати геїв, хоч і псев-до, вони говорять мовою правих, просять висмія-ти тих, хто уявно ними є… (Маєрчик 2014)

Однак стратегія невидимості не означає авто-матично неучасть. Зокрема, Олена Шевченко вка-зує на факт видимої присутності активістської ЛГБТ-спільноти, однак у контексті більш широкого захисту прав людини: «Кожне віче ГО “Інсайт” проводив акції “права людини понад усе”, “права не дають — права беруть”, “стоп дискримінація”, “права людини — права меншин” тощо».

Легітимація участі в Майдані, який перетворився на простір війни, відбувається передусім через за-свідчення факту героїчної смерті. «За великим ра-хунком, люди на Майдані не знали, що ЛГБТ творять революцію разом з іншими, — зазначає Святослав Шеремет. — Деякі хлопці з гей-спільноти полягли від снайперських куль. Оберігаючи приватне життя на-ших товаришів, їхніх родин і бойфрендів, ми не може-мо розголошувати прізвища загиблих».

Окрім того, ЛГБТ-спільнота включилася у загаль-нонаціональний дискурс волонтерства і взаємодо-помоги у час, коли держава не здатна повноцінно та фахово виконувати свої основні функції: «ЛГБТ-спільнота проявила гарний приклад взаємодопомоги, створивши шелтер для переселенців з АР Крим та Сходу України».

Цікаво проаналізувати мову, якою респондентки і респонденти описують події на Майдані. Подекуди вона доволі патетична і навіть патріотична, що свід-чить про прихильне ставлення до Євромайдану: на-приклад, «Революція гідності», «боролися за єдину мету», «бойові побратими», «пліч-о-пліч стояли на Майдані».

Тобто для ЛГБТ-спільноти участь у Майдані — це радше «завуальована» участь, задля особистої без-пеки та інтересу української нації, яка «встає з колін». Втілювалася така участь через «стратегію невидимос-ті» і так звану ідеологію гомонаціоналізму, узгоджену більшістю активних ЛГБТ-організацій.

Учасники й учасниці Євромайдану з ЛГБТ-спільноти наражалися на подвійну небезпеку: зага-лом як громадяни та громадянки, які вийшли на про-тест проти правлячого режиму, і як представниці та представники спільноти. Давайте детальніше погля-немо, у чому полягала небезпека другого типу, тобто виявимо ознаки гомофобії на Майдані.

Гомофобія на Майдані: прояви та наслідки

Як уже зазначалося, Євромайдан відображав певні тенденції в українському суспільстві, у якому

не одноразово траплялися і далі трапляються випадки гомофобії, у тому числі мови ворожнечі (Марценюк 2009; Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014b). Майже всі провідні політики України експлуатують тему консервативних «традиційних цінностей», се-ред яких неодмінно в тому чи іншому вигляді фігурує гомофобія (Кравчук 2014). Чого варті лише наліпки «Янукович Підарешт» (приклад Юрія Франка).

Якщо вибудувати хронологію подій на Майдані та зіставити її з активізмом щодо прав людини для ЛГБТ, то доцільно виокремити такі три періоди: (1) передусім «проєвропейський Майдан» (до розгону студентів 30 листопада 2013 року), (2) «Майдан на барикадах» (від грудня 2013 року до кінця лютого 2014 року) і (3) «пост-Майдан».

На початку Майдану (протягом першого періоду) були спроби вийти у публічний простір із правоза-хисними й антигомофобними гаслами. Активістка Анна Хвиль розповідає про негативну реакцію свід-ків:

Ще перед першим розгоном Майдану 30 листопа-да, коли провідною темою протестів було підпи-сання Угоди про асоціацію з ЄС, ми з колежанкою вийшли на загальний протест із плакатами «Хо-чеш в Європу – відмовся від сексизму і гомофобії» та «Фемінізм — це європейська цінність». Попри те, що загалом реакція людей була не агресив-ною, а скоріше відстороненою, у нас перехожі дві-чі намагалися вирвати плакати, звинувачуючи у провокації.

Другий період, «Майдан на барикадах», в аспекті ЛГБТ-тематики стосується не тільки описаної вище «стратегії невидимості», але й результатів комуніка-ції із владою та ЗМІ. Зокрема, попри численні заува-ження національного та міжнародного експертного середовища до прийнятого у другому читанні зако-нопроекту «Про внесення змін до деяких законодав-чих актів України (щодо запобігання та протидії дис-кримінації)» №4581, до переліку захищених не були внесені ознаки сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ). Як загалом зауважив Святослав Шеремет, «Євромайдан засвідчив, що у вітчизняному народному світогляді концепт прав людини відсут-ній». Натомість Анна Довгопол вбачає також певні по-зитиви у цій ситуації: «Важливим було певне публічне обговорення його та зокрема ознаки “сексуальна орі-єнтація”. Це примусило принаймні говорити про це, і певні представники міністерств публічно заявляли, що розуміють необхідність включення СО до пере-ліку захищених ознак, проте саме зараз це зробити важко».

89Спільне (2015, № 9) 89Спільне (2014, № 9)

Мілітаризація суспільства і радикалізація насиль-ства сприяє гомофобії. Так, активістка Анна Хвиль вважає: «Травматичний досвід від пережитого насил-ля може відкрити поле для маніпуляцій населенням зі сторони представників церкви, які в Україні часто використовують ЛГБТ-спільноту для створення об-разу ворога і розпалювання ненависті серед населен-ня». Віце-президентка Центру «Діалог культур XXI» Лариса Сара Богачик-Волинець озвучує перестороги стосовно подальшого розвитку подій: «Загалом ра-дикалізація настроїв у суспільстві, яке до того ж у черговий раз ризикує бути ошуканим, не сприяє то-лерантності. Знецінення людського життя в подіях останнього періоду також призводить до більшої не-безпеки фізичного насилля проти меншин, серед яких ЛГБТ — перший кандидат».

Катерина Баранова зауважує посилення міліта-ристського і, відповідно, патріархатного дискурсу як наслідок подій на Майдані: «Загалом, дещо змінилися і настрої суспільства. Неодноразово я чула від зна-йомих, які раніше були досить поміркованими, такі тези: у цій ситуації нам потрібні міцні традиційні родини — треба народжувати українців, які борони-тимуть Україну». Тема нації та гендерної поляризації не є новою у контексті вивчення радикальних сус-пільних подій. На Євромайдані, особливо в ситуації створення (напів)воєнного простору у вигляді бари-кад і сотень, неодноразово звучали патріархатні на-станови про місце і роль жінок і чоловіків: на кухні та на барикадах відповідно. «На Майдані було достат-ньо мізогінічних настроїв, що лише почасти було ви-правлено створенням жіночої сотні. Де присутня мізогінія, там обов’язково присутня гомофобія» (Ла-риса Сара Богачик-Волинець). У даному випадку для легітимації протестного простору використовуються механізми нормалізації, які апелюють до «справж-ньості»: «Майдан позиціонувався як парафія “справ-жніх чоловіків — героїв”, де нема місця для “слабких та не справжніх”» (Олена Шевченко).

За період Євромайдану відбувалися такі гомофоб-ні дії як «розгром двох ЛГБТ-клубів у центрі Києва на-ціоналістичними учасниками Євромайдану» (Назарій Боярський), «жорстоке побиття двох геїв десь по-близу Майдану людьми з Самооборони» (Лариса Сара Богачик-Волинець).

Респондентки і респонденти ділилися власним досвідом проблем, з якими стикалися на Євромай-дані:

Одного разу я для перевірки загорнулась у рай-дужний прапор (але то було новорічної ночі, де на Майдані масово гуляли веселі люди), я зу-стрічала багато реакцій, коли люди спочатку

посміхаються мені в обличчя, потім їхній погляд сягає прапора, посмішка гасне і вони відводять погляд, часто з обуренням (Лариса Сара Богачик-Волинець).[Д]івчина зі спільноти не могла зізнатися у сво-їй причетності до неї навіть бойовим побрати-мам, з якими пліч-о-пліч стояла на Майдані кілька місяців; також я весь час відчувала напругу моїх товаришів — геїв, які дуже боялись бодай чимось видати нетрадиційну орієнтацію, і недарма, зва-жаючи на зазначене вище побиття двох хлопців-геїв (Лариса Сара Богачик-Волинець).

Тут стало б у пригоді таке пояснення: «Тепер гасла правого спектру виглядають конвенційно нейтраль-ними, а ліволіберальні — зчитуються як провокації, “тролінг правих”» (Маєрчик 2014). Справді, часто альтернативні до пронаціоналістичних слогани (на-віть доволі нейтральні — про права людини) сприй-малися як «провокація проти Майдану». Очевидно, передусім через нерозуміння суті цих повідомлень: адже досі і в освітніх закладах, і в медійному про-сторі доволі мало інформації на правозахисні теми.

На моє запитання у анкеті про найбільш гомофоб-ні сили, пов’язані з Майданом, я отримала відповіді про праворадикальні націоналістичні сили («Правий сектор», «Свобода»); «ряд крайньо правих угрупувань, наприклад “Білий молот”» (Богдан Глоба); «правокон-сервативні політики, які перебувають або перебували у складі “Батьківщини”, “Партії регіонів” тощо; кому-ністи; інші проросійські та клерикальні сили» (Андрій Кравчук); «представники влади, що боролися проти Євромайдану і використовували гомофобну риторику з метою залякування населення Європейським Сою-зом а-ля Микола Азаров», «політичні сили, що будують свою політику та риторику на пошуку “внутрішнього ворога” а-ля партія “Свобода”» (Назарій Боярський); «УПЦ КП. Ця релігійна конфесія послідовно виступа-ла та виступає проти громадянської рівноправності ЛГБТ, зокрема протестує проти законодавчої забо-рони дискримінації за ознакою сексуальної орієнта-ції» (Святослав Шеремет). Також зазначалося, що це ті сили, які «виступають за традиціоналізм і готові знищити все, що не вписується в їхній вузький сві-тогляд» (Богдан Левчук); «їхня ідеологія передбачає “правильних” і “неправильних” людей для держави/на-ції» (Анна Довгопол); «Будь-які більш-менш войовничі чоловічі угрупування, для яких найбільшим соромом є бути порівняними з жінкою» (Лариса Сара Богачик-Волинець).

Святослав Шеремет наводить такий приклад пу-блічної мови ворожнечі з боку керівництва «Право-го сектору»:


Революційно-націоналістичний рух «Правий сек-тор» [...] підтримав насильство в ставленні до ЛГБТ в Україні, хоча на словах і відхрестився від прямої причетності до нього: за словами Скоро-падського, «ЛГБТ [...] є маргінальними [...]. І той народний гнів, який вихлюпується на них, — ми його, звичайно ж, усіляким чином вітаємо»; «Зло, яке прийшло у світ у вигляді ЛГБТ, [...] щоб вико-рінити божественне начало в душах людей, [...] повинно бути вирване з коренем» (Пресс-служба 2014; цитати взяті з інтерв’ю прес-секретаря Артема Скоропадського спецкору Латвійського радіо 25 лютого 2014 року).

Утім, опір ксенофобії загалом також траплявся на Євромайдані — зокрема в легітимних формах. Майже з самого початку масових подій на Майдані громадськість звертала увагу на питання прав лю-дини та їх порушення. Так, у грудні 2013 року «гро-мадські та правозахисні організації, журналіст(к)и, активіст(к)и, студент(к)и, наукові співробітники/ці, дослідники/ці» оприлюднили заяву «організаційно-му комітету Євромайдану та всім тим, хто бере на себе обов’язок координації дій на Майдані Незалеж-ності», у якій було зазначено:

Люди, які виступають на Майдані за євро пейський вибір, представляють різні етноси, національнос-ті, мови, релігії, сексуальні орієнтації та стать, соціальні стани та переконання, і тому публічна риторика Майдану має поважати права кожного та кожної заради об’єднання зусиль усіх учасників/ць мирного протесту. Але сьогодні Майдан стає небезпечним для тих груп населення, у бік яких лунають дискримінаційні вислови та гасла (Без кордонів 2013).

Віце-президентка Центру «Діалог культур XXI» Лариса Сара Богачик-Волинець зазначала, що ЛГБТ — чи не найменш толерована на Майдані гру-па:

Щодо використання гомофобних акцій у якості провокації Майдану: мушу зазначити, що подібні провокації здійснювались і на етнічному ґрунті — було кілька нападів на синагоги та на учнів єшив (єврейські релігійні заклади) у Києві. Після цього Самооборона Майдану взяла під свою охорону синагоги Києва, чим унеможливила провокації в цьому секторі. Але ми навряд чи можемо уявити, щоби ті самі сили взяли під охорону гей-клуби чи осередки або хоча б висловили публічний осуд на-падів на представників ЛГБТ.

У період «пост-Майдану» переважають пріоритети війни і дискурс про те, що питання ЛГБТ «не на часі». У відповідях деяких активісток і активістів відчутне певне розчарування через брак можливості захища-ти власні права: «На майдані нас ніхто не бив, про-тистояли пліч-о-пліч, поки “треба було” Революції» (Віра Чернигіна, президентка ХЖО «Сфера»); «Між-народні правозахисні організації на кшталт Human Rights Watch більше цікавляться порушеннями прав людини у районах бойових дій, аніж правами ЛГБТ» (Юрій Франк, ГО «Інсайт»). Виявляється, що в ситу-ації «революції» та в середовищі мілітаризму різні групи людей, серед яких і певні меншини, активно використовуються задля «спільної боротьби» (на-приклад, за євроінтеграцію — адже, як у наведеному одним із респондентів прикладі хоч і «толерантно-го», але гомофобного дискурсу, «ліпше європейські геї, ніж путінські ***аси») проти «спільного ворога» (наприклад, владного режиму чи Антимайдану, який є антиєвроінтеграційним). Але щойно настає черга для меншин зачіпати питання власного політичного інтересу, то ці групи виявляються «за бортом». І най-більш вагомий у цьому випадку аргумент — «там на-ші солдати гинуть, а ці ***си хочуть влаштовувати парад» (цитую слова з анкети про реакцію ЗМІ та со-ціальних мереж на подію, яку аналізуватиму окремо в наступному розділі цієї статті).

Виконавчому директору ВБО «Точка опори», від-критому гею та ЛГБТ-активісту Богдану Глобі відмови-ли у вступі до партії «Демократичний альянс» через його активну позицію у відстоюванні рівних прав для ЛГБТ — про це йдеться у новині Національного ЛГБТ порталу України (Національний ЛГБТ портал України 2014). Київське відділення аргументувало відмову тим фактом, що їхня партія є «християнсько-демо-кратичною», а представник партії заявив: «.. . важ-ливою цінністю для нас є сім’я. І тут у нас виника-ють серйозні розбіжності з позицією ЛГБТ-спільноти. Для нас сім’я — це чоловік, дружина і діти... Ми проти спроб поширити значення сім’ї, таїнства шлюбу тощо на гей-пари». Також, зі слів заступника голови партії «Демократичний альянс», вони намагаються уникати дискусій на «чутливі для суспільства» теми.

«КиївПрайд 2014», або Марш рівності, якого не бу-ло

«КиївПрайд» — тема, яку доволі часто згадували в анкетах. Приклад із нездійсненим наміром про-вести у столиці України «Марш рівності» переконує, що після Євромайдану публічні події за права лю-дини для ЛГБТ так само складно організувати, як і до листопада 2013 року, «або навіть складніше, бо

91Спільне (2015, № 9) 91Спільне (2014, № 9)

активізувалися чимало агресивних людей, що мають при собі зброю, і міліція не хоче нести відповідаль-ність за можливі жертви» (Юрій Франк).

Загалом ідея «КиївПрайду» з’явилася у 2012 році. Тоді проведення публічної акції заблокували хулі-гани та радикали, з якими столична влада не впо-ралася. Проте минулого року Марш рівності у рам-ках «КиївПрайду 2013» успішно відбувся у столиці за участю міжнародних гостей. Київська влада хоч і поставилася непривітно до проведення цього пра-возахисного заходу, проте виправила помилки 2012 року та забезпечила для Маршу 2013 року охорону силами спецпризначенців. Марш рівності 2013 ро-ку також повністю розвіяв побоювання мешканців і мешканок столиці щодо «непристойного» формату цього заходу, адже він відбувся як хода звичайних людей із правозахисними гаслами (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014a).

У рамках «КиївПрайду 2014» відбулися такі по-дії, як правозахисна школа «Права людини у захис-ті ЛГБТ-спільноти», VII Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України «Загрози та шан-си», практичний семінар із написання гасел, показ фестивального кіно на ЛГБТ-тематику «Інші», диску-сія про історію ЛГБТ-спільноти в Україні, чаювання-перевтілення з травесті-дівами тощо. Натомість за-планований Марш рівності так і не відбувся.

У прес-релізі до події співголова оргкомітету «КиївПрайду 2014» Олена Шевченко зазначала:

Зараз, коли Україна зазнала зовнішньої агресії, коли суспільство намагаються розколоти роз-палюванням ворожнечі між різними соціальними групами, українська ЛГБТ-спільнота заявляє про неприпустимість ескалації ненависті та ксено-фобії на будь-якому ґрунті. Ми виступаємо за мир і толерантність по відношенню одне до одно-го та закликаємо усі верстви населення до поро-зуміння (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014a).

На своєму сайті Amnesty International розмістили новину про те, що організація «висловлює глибокий жаль щодо нездатності київської міліції гарантувати адекватний захист для бажаючих взяти участь у Мар-ші рівності. . . Amnesty International нагадує україн-ській владі, що права на свободу зібрань і виражен-ня є фундаментальними правами і що Україна, як і інші держави, повинна поважати, захищати та забез-печувати їх без будь-якої дискримінації» (Amnesty International Україна 2014).

Серед пояснень і причин того, чому Марш не від-бувся, вказують такі:

Марш рівності у рамках «КиївПрайду» у 2014 році провести не вдалося: посилаючись на ситуацію на Сході країни, міська міліція заявила, що не має достатньо ресурсів, щоб гарантувати безпеку учасникам, а міський голова Кличко сказав, що за-раз — не час для святкування. Крім того, у самій ЛГБТ-спільноті багато хто не підтримували про-ведення маршу цього року, бо «не на часі» (події на Сході країни) (Анна Довгопол).

Натомість, за словами членкині правління ЛГБТ НГО «Нова хвиля для кращого майбутнього» Оле-ни Семенової, представники та представниці «КиївПрайду» поїхали до міста-побратима Києва Торонто для участі у Світовому прайді. Активістка підкреслює:

Знаковою стала заява про стан прав ЛГБТ в Укра-їні на світовому рівні під час Світової конференції з прав людини в Торонто, а також заснування гру-пи співпраці української ЛГБТ-спільноти з україн-ською спільнотою в Канаді. Вважаю це знаковою подією, бо канадська діаспора є найвпливовішим українським об’єднанням за межами країни (Оле-на Семенова).

Гаслом «КиївПрайду 2014» було: «Україна — єди-на, і ми — її частина». Зрозуміло, що організаторки й організатори події намагалися бути «почутими» і «видимими» у медійному дискурсі, використовуючи популярний патріотичний слоган «Україна — єдина». Однак привертає увагу звернення до національної тематики замість, наприклад, радше правозахисної, яка була би більш доцільна в ситуації браку уваги з боку влади та медіа до теми прав людини у період «пост-Майдану».

Успіхи в забезпеченні прав людини для ЛГБТ і мож-ливості змін

Майже половина експерток і експертів вважають Євромайдан гомофобною подією і зауважують рад-ше погіршення ситуації у сфері прав людини для ЛГБТ, хоча конкретної інформації на підтверджен-ня цієї думки надано не було. Я би радше пояснила таку думку невиправданими очікуваннями. Близько третини респонденток і респондентів вважають, що на це питання складно однозначно відповісти. А де-які висловлюють та аргументують протилежну думку:

Рівень гомофобії на Майдані був відчутно нижчим, аніж середньостатистично в країні. Зокрема, я є відкритою лесбійкою і на Майдані не приховувала


цього. Проте відверту агресивну гомофобію прак-тично не зустрічала (Марія Берлінська).У мене особисто з’явилося відчуття, що відстоя-ти свої права можна, а значить — треба це роби-ти, зокрема у спосіб вуличних акцій (Анна Шаригі-на, віце-президентка ГО «ХЖО «Сфера»).

Один із найбільших позитивів у сфері забезпечен-ня прав людини для ЛГБТ-спільноти — лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до апеляційних судів про забо-рону дискримінації за ознакою сексуальної орієнта-ції у трудових відносинах (Офіційний вісник України 2014). Святослав Шеремет розповідає:

До речі, ЛГБТ-рух вимагав від судової влади поді-бних роз’яснень ще з 2008 року, коли ми оголо-шували про це на спеціальній прес-конференції в УНІАНі. А зараз це сталося завдяки стусану від українського уряду, який таким чином прагнув за-безпечити виконання надокучливих вимог Євро-союзу в контексті візової лібералізації для укра-їнських громадян і громадянок.

Були зняті з розгляду кілька гомофобних законо-проектів у Верховній Раді — зокрема ті, які ініціювала «Партія регіонів». Як повідомляє Прес-служба Все-українського ЛГБТ-об’єднання «Гей-Форум України», один із найскандальніших законопроектів минулого та чинного парламентських скликань — «Про забо-рону спрямованої на дітей пропаганди одностатевих сексуальних стосунків» (№ 1155) — відкликаний (15 квітня 2014). «Його автором був Колесніченко, а від-коли його позбавили депутатства, то всі внесені ним законопроекти, не розглянуті парламентом, пішли у небуття» (Святослав Шеремет). Але ми бачимо, що це був не свідомий акт критичного сприйняття гомо-фобного законопроекту з боку нової влади, а радше щасливий збіг обставин.

Окрім того, як зазначає активіст Юрій Франк, «у результаті протестів на Майдані не були прийняті репресивні закони на кшталт російських, які б значно ускладнили роботу громадських організацій (і ЛГБТ-організацій зокрема)». Як ми вже обговорювали ра-ніше, ЛГБТ-спільнота схиляється радше до євроінте-граційного курсу України як геополітичного вибору. Як вважає Святослав Шеремет, «ЛГБТ є одним із на-справді небагатьох в Україні моторів євроінтеграції».

Як зазначив в інтерв’ю Андрій Кравчук, напере-додні дострокових президентських виборів у травні 2014 року «Міжнародна амністія» разом із іншими українськими правозахисними організаціями про-вели аналіз передвиборних програм і опитування

кандидатів у президенти. Серед іншого їх запитува-ли і про ставлення до заборони в Україні дискримі-нації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Лише Петро Порошенко висловився за законодавчу заборону такої дискримінації, причому не тільки щодо працевлаштування, а в усіх сферах життя. Експерт центру «Наш світ» додав: «Ми будемо уважно стежити, наскільки його слова відповідати-муть справам».

Марина Усманова вбачає позитивні риси в уже згаданій історії відмови Богдану Глобі у членстві в партії «Демократичний союз»: «[У]країнські ЗМІ в цьо-му конфлікті масово підтримали відкритого гея, а не виявившихся консервативними партійців. На моїй пам’яті це вперше. Це ознака змін у суспільній думці».

Редакторка журналу «Інша» — видання для жінок, яким тісно у вузьких рамках патріархату, — окремий номер видання присвятила тематиці «Жінка і рево-люція». Активістка зазначає:

Ще одна така ознака — поява в українському медійному просторі образів жінок-героїнь, які у своїх поступках далеко відійшли від патріар-хальних уявлень, а своєю зовнішністю і взагалі відповідають стереотипним уявленням про лес-бійок. Це й деякі жінки з «жіночої сотні», й Надія Савченко, за долею якої спостерігає вся країна. Зміни відбуваються дуже повільно, але, на мій по-гляд, важливо те, що тенденції змінилися з нега-тивних на позитивні (Марина Усманова).

Олена Семенова, критично оцінюючи сучасний стан прав людини для ЛГБТ в Україні, зазначає:

Я вважаю потенціал Євромайдану прекрасним майданчиком для розмови про стан прав ЛГБТ в Україні на міжнародній арені. Це дозволить нам залучити більше політичної уваги та допомоги. Адже в Україні Євромайдан після революції втра-тив, вважаю, власне проєвропейскі демократичні цінності та зараз асоціюється більше з тради-ційною українськістю, яка не сприймає ідею про те, що всі люди рівні, чоловіки не краще жінок і ЛГБТ потребують поваги до власних громадян-ських прав і свобод.

Що слід зробити ЛГБТ-спільноті, аби бути більш видимою в суспільстві? Якими є можливості до змін? Ці питання також ставилися в анкеті. Відповіді рес-пондентів і респонденток були слабко прив’язані до ситуації з Майданом і мало стосувалися критичної переоцінки пост-Майдану. Значна частка з них гово-рили про «камінг-аути» — загалом актуальну тему для

93Спільне (2015, № 9) 93Спільне (2014, № 9)

ЛГБТ-спільноти: «[Н]е приховувати свою сексуальну орієнтацію/гендерну ідентичність від оточення: в повсякденному житті, на роботі, в громадській або політичній діяльності тощо»; «лише відкритість є шляхом до прийняття». Хоча деякі респондентки та респонденти зауважували, що «вимагати від людей “бути видимими”, ризикуючи життям чи здоров’ям, я не бачу доцільним, хоча я та інші люди готові ризи-кувати».

На другому місці стоїть групова видимість: про-ведення більшої кількості публічних акцій, а також більш активна участь в інших протестах: «окупувати простори — інформаційний, комунікативний, вуличний тощо» (Анна Шаригіна). Олена Семенова вважає, що «зараз є час для нарощування видимості спільноти». Питання актуальне в контексті виробленої для пері-оду «Майдану на барикадах» «стратегії невидимості» та тенденцій поширення ідеології гомонаціоналізму. Актуальним постає питання подальшої стратегії ді-яльності ЛГБТ-спільноти та загалом доцільності цієї діяльності. Зокрема, Катерина Баранова переконана, що ЛГБТ-організації мають розвивати інституційний потенціал і співпрацю в медійному полі:

Можливо, ЛГБТ-організації мають об’єднатися, сформувати спільну інформаційну політику та визначити публічних лідерів. Відсутність коорди-нації та інформаційної політики сприяють тому, що тема ЛГБТ висвітлюється дуже ситуативно.

Але чи можлива і чи доцільна єдина стратегія, осо-бливо в ситуації розмаїтих інтересів окремих підгруп у ЛГБТ-спільноті?

По-третє, говорять про просвітництво у сфері прав людини, проведення освітніх подій і більшої кіль-кості наукових досліджень на ЛГБТ-тематику. Святос-лав Шеремет переконаний, що слід дегетоїзуватися, «подолати лінію поділу на своїх (ЛГБТ) і чужих (ін-ша частина суспільства), тобто більше інтегрува-тися в справи, які становлять спільний громадський інтерес», «популяризувати різноманіття та муль-тикультуралізм, адже в рамках цієї парадигми зна-ходиться місце не тільки для ЛГБТ, але й для інших соціальних груп, які вирізняються з загальної маси». Назарій Боярський зазначив, що потрібно формува-ти рух гетеросексуалів за права ЛГБТ та батьківський рух. До речі, рух батьків, чиї діти — ЛГБТ, в Україні вже почав розвиватися: як приклад можна взяти ГО «Терго» (http://tergo.org.ua). Також з’явився про-ект співпраці з медичним персоналом «Дружній лі-кар: надання медичних послуг для ЛГБТ-спільноти» (http://www.friendlydoctor.org).

Важливо виходити у публічний простір, як зазна-чають респондентки та респонденти. До речі, на су-часній політичній арені є так звана «вільна ніша», адже, як зазначив Святослав Шеремет, «[с]еред про-відних політичних сил немає жодної, яка розглядала би як пріоритет номер один саме права та свободи людини». Також активіст радить «формувати нову по-літичну платформу, головним фокусом якої було би постійне вдосконалення та розширення прав і свобод людини для всіх українців та українок». Хоча 17 ве-ресня «Національний ЛГБТ-портал України» опублі-кував новину «Політична партія “Спільна дія”, яку очо-лює Монтян, виступає за легалізацію одностатевих партнерств і усиновлення гей-парами дітей». Якщо почитати проект програми партії, то там зазначено: «Не повинно бути заборони на усиновлення одно-статевими парами (партнерствами)»; «Одностатеві пари мають право на укладання партнерських дого-ворів, правовий режим яких прирівнюється до пра-вового режиму традиційних родин».

Загалом події на Євромайдані виявилися не-однозначними і навіть суперечливими для ЛГБТ-спільноти України в контексті захисту прав людини. З одного боку, радикалізація та мілітаризація про-тестного простору виключила можливості для спіль-ноти просувати власні права, не надала можливості бути присутніми передусім із політичним інтересом власної групи. З іншого боку, загальнопротестний по-тенціал Євромайдану (віру у спроможність змінити систему) і його євроінтеграційний результат (радше як відмову від проросійського вибору з гомофобним законодавством) позитивно сприйняли активістки й активісти за права людини для ЛГБТ: вони вказують на можливості незайнятих політичних ніш, подаль-шої міжнародної співпраці та інституційного розви-тку активізму, привернення уваги з боку ЗМІ та пра-возахисного середовища. Втім, для ЛГБТ-спільноти України також притаманні ідеологія гомонаціоналіз-му та «стратегія невидимості», які втілюються через механізми «іншування», виключення, нормалізації владного дискурсу.

Подяка

Хочу висловити особливу подяку Надії Чушак за фахові теоретичні поради до статті, а також за ко-ментарі до чернетки цієї статті — Надії Чушак, Во-лодимиру Іщенку, Альоні Ляшевій, Анастасії Рябчук; за надання додаткових матеріалів та інформації для дослідження — Святославу Шереметі; усім респон-денткам і респондентам за заповнені анкети.


Посилання:

Amnesty International Україна, 2014. Організатори були змушені скасувати Марш Рівності, 4 липня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://amnesty.org.ua/no-de/758?utm_medium=email&utm_source=UniSender%20Ukraine&utm_campaign=30769927.

Encarnación, O. G., 2014. “Gay rights: why democracy matters”. In: Journal of Democracy, Special Issue “The Maidan and Beyound”, 25(3), pp. 90-104.

Fredom House, 2014. Freedom in the World 2014, Ukraine. Ava-ilable 27.08.14 at: http://www.freedomhouse.org/report/freedom-world/2014/ukraine-0#.U9tj6PmSwbQ.

Kulick, D., 2009. “Can There Be an Anthropology of Homop-bobia?” In: Murray, D. (ed.) Homophobias: Lust and Loathing across Time and Space. Durham and London: Duke Univers-ity Press, pp. 19-33.

Без кордонів, 2013. Заява щодо дискримінативної риторики на Євромайдані, 9 грудня 2013. Доступ 27.08.14 за адресою: http://noborders.org.ua/sfery-dijalnosti/mova-vorozhnechi/zayava-schodo-dyskryminatyvnoji-rytoryky-na-evromajdani/.

Громадський простір, 2013. Єврореволюція в Україні: роль і участь меншин на прикладі ЛГБТ, 19 грудня 2013. Доступ 27.08.14 за адресою: http://www.civicua.org/news/view.html?q=2146360.

Кравчук, А, 2014. ЛГБТ в Україні – між «Русским миром» і Європейським Союзом. Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ».

Маєрчик, М., 2014. “До 8 березня / Про переплавку смислів”. У: Критика, 8 березня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://krytyka.com/ua/community/blogs/do-8-berez-nya-pro-pereplavku-smysliv.

Марценюк, Т. , 2009. “Страх розмаїття: національні властивості толерантности і гомофобії”. В: Критика, 11-12 (145-146), с. 10-13.

Марценюк, Т., 2010. “ЛГБТ-движение Украины: 10 лет спустя”. В: Гендерные исследования, 20-21, с. 134-147.

Марценюк, Т. , Новик, Т. і Святненко, Н. , 2014. “Крос-культурний аналіз ставлення населення до геїв та лесбійок: Україна, Швеція, Іспанія, Угорщина та Німеччина”. В: Український соціум, 1(48), с. 31-43.

Національний ЛГБТ портал України, 2014. ЛГБТ-активісту відмовили в членстві партії «Демократичний альянс», 2 червня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://lgbt.org.ua/news/show_1492/.

Кондаков, А. (ред.), 2014. На перепутье: методология, теория и практика ЛГБТ и квир-исследований. Санкт-Петербург: Центр независимых социологических исследований.

Офіційний вісник України, 2014. Про належне забезпечення рівності трудових прав громадян при розгляді спорів, що виникають у сфері трудових відносин. Номер від 20.05.2014, № 38.

Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2014a. ЛГБТ-спільнота країни заявить на Прайді про підтримку української єдності та поставить нові вимоги до влади, 27 червня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://www.gay.org.ua/news.php?id=88176001.

Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2014b. На порозі. Становище ЛГБТ в Україні у 2013 році. Доступ 27.08.14 за адресою: http://gay.org.ua/publications/lgbt_ukraine_2013-u.pdf.

Пресс-служба всеукраинского ЛГБТ-объединения «Гей-Форум Украины», 2014. «Правый сектор» — за христианизацию Европы и против ЛГБТ. Доступ 8.10.14 по адресу: http://www.lgbtua.com/news/allnews/all-news_221.html.

Рада ЛГБТ-організацій України, 2014. Провокація на Майдані: Заява ЛГБТ-організацій щодо чергової спроби використання ЛГБТ для дискредитації Євромайдану, 9 січня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://lgbt-rada.org.ua/news002/.

Совет ЛГБТ-организаций Украины, 2014. Реестр ЛГБТ-организаций Украины и украинских организаций, сопричастных к ЛГБТ [обновляемая база данных, электронный документ]. По состоянию на 05.08.2014. Режим запроса актуальной версии Реестра — по e-mail: [email protected].

Спільне, 2014. Справжні вороги, фальшиві друзі: імперіалізм і гомофобія в Африці. Доступ 25.09.2014 за адресою: http://commons.com.ua/spravzhni-vorogi-falshivi-druzi/.

Центр соціальних експертиз Інституту соціології Національної академії наук України, 2013. Опитування громадської думки для визначення суспільного сприйняття ЛГБТ та шляхів його поліпшення. Звіт за результатами дослідження. Доступ 27.08.14 за адресою: http://upogau.org/netcat_files/192/224/h_b922b-7f45346af6ed06dccc645f0550a.

95Спільне (2015, № 9) 95Спільне (2014, № 9)

Можна по-різному ставитися до подій, що розгор-нулися в Києві посеред зими. Але факт лишається фак-том: столицею пройшли масові антиурядові протести. Під час цих подій було все: і бійки, і спроба встанов-лення диктатури, і палаючі будинки, і знищена бро-нетехніка силовиків, і розстріл із великою кількістю загиблих і безвісти зниклих. Про те, що сталося, й до сьогодні точиться багато розмов: що було зроблено вірно, чого не вистачало, що було зайвим. Від себе мо-жу додати, що сидіти склавши руки за таких обставин мені, м’яко кажучи, здалося неправильним, причому з усіх точок зору. Але, йдучи в гущу таких подій, потрібно

задати собі кілька питань. Перше з них — «Чому я туди йду, або що значить те, що відбувається, для мене та суспільства?» Друге питання — «Що я там робитиму, і в чому братиму участь?» На мою думку, якщо людина відповідає на ці питання чітко й зрозуміло, то вона не загубиться у вирі швидкоплинних подій.

Для мене відповідь на перше питання була ясна, а от друге потрібно було добре обміркувати. Тоді я за-питав себе: «Що я вмію такого, що могло би знадо-битися?» Відповідь прийшла чітка як ніколи: перша долікарняна допомога. Досвід роботи в рятувально-му загоні був мабуть чи не головним аргументом піти

Медицина спротиву

Ігор Волк

Ігор Волк — газорятувальник Мобільного рятувального центру ДСНС України, активіст студентської профспілки

«Пряма дія» та екологічної ініціативи «Вільна земля»;[email protected]

Если, путь прорубая отцовским мечем,Ты соленые слезы на ус намотал,

Если в жарком бою испытал, что по чем, —Значит, нужные книги ты в детстве читал!

Если мяса с ножа ты не ел ни куска,Если руки сложа наблюдал свысока

И в борьбу не вступил с подлецом, с палачем, —значит в жизни ты был ни при чем, ни при чем!

В. Высоцкий


саме в медичну службу. Саме так я там опинився. Ор-ганізація і робота медичної служби Майдану вияви-лися складнішими і важчими, аніж це здавалося на перший погляд. Тут діяли польові медпункти, мобільні бригади, операційні, аптеки, склади... Всього навіть не перерахувати. Проте я все ж таки спробую описати за-гальну картину.

Мобільні бригади

Мобільні бригади, а по-простому — мобілки, були тією частиною медичної служби, котра постійно бу-ла на виду. Вони займалися роботою в полі, тобто за межа ми медпунктів. Під час сутичок бригади працюва-ли на Грушевського, а під час затишшя — патрулювали периметр (територію Майдану). Мобілка складалася з трьох-чотирьох осіб. До її складу обов’язково входив професійний медик; у гіршому випадку — людина з ме-дичною освітою. Інші могли не мати освіти, однак на-явність навичок першої допомоги була обов’язковою. Це, звісно, в теорії, але на практиці іноді бувало й таке, що правило стосовно присутності професійного меди-ка порушувалося. Особливо коли з’явилися перші фа-тальні жертви. Для оснащення й формування медичних бригад діяв спецпункт, де отримували аптечки. Комп-лектувалися вони заздалегідь і видавалися мало не під розпис. Потім кожну мобілку направляли на певні маршрути й території. Чергували по-різному: одні лю-ди приходили вдень, інші — вночі. Проте були випадки, коли заступав удень, а повертався лише через добу. Звісно, події на Грушевського внесли певні корективи в цей розпорядок. Так, наприклад, аптечки почали зби-ратися самими мобілками, з’явилися так звані партиза-ни (про них — далі), розгорталися польові перев’язочні. З початком боїв була розроблена тактика дій для мо-більних бригад.

Тепер — детальніше. Почну, мабуть, з аптечок. Аптеч-ки були двох видів — хірургічні та терапевтичні. До те-рапевтих аптечок входили різноманітні медикаменти: противірусні, протизастудні, протиотруйні та інші пре-парати. Думаю, це зрозуміло. Хірургічні аптечки, не-зважаючи на страшну назву, формувалися для надання першої невідкладної допомоги. Про це я можу розпо-вісти більше, адже працював саме з таким комплектом. До нього входили: бинти, іноді — перев’язувальні па-кети, джгут, знеболювальні (анальгін, кетанов), шовний матеріал, час від часу — кровозупиняючі ін’єкції. Також тут були хлоргексидин або перекис: їх використовува-ли для знезараження поранень. Самими ходовими за-собами були термальна вода і пантенол. Виявляється, термальна вода добре допомогає від дії сльозогінного газу. А пантенол використовували при ураженні пер-цовим газом та численних опіках — як хімічних, так і

термальних. Медики-волонтери додатково набирали запас різних зособів і медикаментів. Серед них осо-бливою популярністю користувалися бинти, термальна вода та хлоргексидин.

Майже одразу з числа волонтерів виділилися упо-роті — так назвали відчайдушних медиків, які постій-но працювали в гарячих точках і яких знала майже вся передова. Ці люди мали певну автономію дій, а згодом отримали право виходити на передній край барикад, що заборонялось іншим. Вони також без за-йвих зусиль могли організовувати польові перев’язочні та навіть розгортати повноцінні медпункти. Якщо мо-більні бригади призначалися на певні місця і були по-вністю підпорядковані координаторам, то упороті мо-гли діяти на власний розсуд, просто повідомляючи про своє місцезнаходження, і працювати, незважаючи на команди про відступ. Так, наприклад, 18 лютого 2014 року під час спроб силовиків прорвати лінію оборо-ни БТРами і подальшого підпалу Будинку профспілок мобільним бригадам була дана команда відступати з Майдану до Софіївського собору. Однак упороті про-довжували працювати на самому Майдані. Велика пе-ревага таких груп була в тому, що вони здатні діяти за найскладніших умов. З другого боку, саме вони й ризи-кують найбільше. Щоб потрапити в таку групу, потрібно було постаратися: це була свого роду еліта мобільних медичних бригад.

Були ще й такі собі розводящі, які вказували мо-більним бригадам, де ті мають знаходитися. Розводящі також спостерігали за діяльністю медиків-волонтерів і пильнували, аби ті не виходили за межі барикад. Їх також називали бродягами, оскільки вони могли ство-рювати власні бригади і діяти незалежно від інших. Їхнє число було дуже незначним, а повноваження — нечіткими. Це ставало причиною численних сварок, що найчастіше відбувалися між упоротими та бро-дягами: останні нерідко виявляли бажання показати свою зверхність і покомандувати. Чесно кажучи, сенсу в бродягах я практично не бачив.

Що стосується роботи мобільних бригад, варто за-значити, що були неодноразові випадки так званої партизанщини. Справа в тому, що всі люди, які прихо-дили волонтерами в медслужбу, мали пройти реєстра-цію та отримати аптечки; їм повинні були призначити зони патрулювання. Це робилося з тією метою, щоб забезпечити покриття всього периметру Майдану і за-побігти надмірному накопиченню мобільних бригад в одному місці, тобто перешкодити утворенню «дірок». Однак були такі особи, які нехтували цим правилом і йшли в партизани: збирали власні аптечки, обкле-ювалися червоними хрестами і працювали в полі на власний страх і розсуд. Не скажу, що це було цілком погано: партизанщина мала як переваги, так і недоліки.

97Спільне (2015, № 9) 97Спільне (2014, № 9)

Серед переваг було те, що ці волонтери майже завжди знаходились у центрі подій, оскільки вони не були ко-му-небудь підконтрольні та діяли незалежно від інших. Проте партизани ускладнювали координацію дій. Іно-ді також давалося взнаки їхнє слабке медичне забез-печення (відсутність важливих препаратів типу адре-наліну чи антишокових засобів). Гадаю, партизанщина корисна, але не у великих масштабах. Коли основа мед-служби складається зі стихійних медбригад, стає майже неможливо швидко реагувати на такі події, як атаки силовиків, контратаки протестувальників, підготовки проривів...

Медпункти

Один із найбільш бойових медпунктів знаходився на Грушевського, 4б — якраз на першому поверсі, в холі Національної академії наук України. Це була передова. Вже пізніше, під час спорудження третьої лінії барикад на Грушевського, укріплення сягали арки і самісінько-го входу до цього пункту. Взагалі, його було відкрито в перший же день протистояння – зайшли кілька ме-диків зі словами: «Доброго дня. Тут тепер буде мед-пункт». Охорона мовчала, оцінюючи ситуацію, але не противилася цьому. Саме так надалі створювали й інші медпункти.

Тепер варто розповісти, як же виглядав медичний пункт Майдану. В основному це були самозахоплені приміщення. Там знаходилися кваліфіковані медичні

працівники, що займалися польовою хірургією, і було місце для відпочинку. Пункт мав власну охорону, що формувалась із самооборони та інших бойових оди-ниць майданівців. Такі місця слугували опорною точ-кою діяльності медичних бригад. Іноді там також мож-на було зібрати собі аптечку. Чесно кажучи, особисто я так і робив і тільки в пізній період уже оснащувався в Будинку профспілок, де відбувалася комплектація мо-білок. Таким чином, в медпункті постійно, 24 години на добу, знаходилися люди. Крім майданівців, там були справжні лікарі, нерідко — хірурги. Наприклад, у нас постійно чергував один чоловік, який у свій час служив у Афганістані хірургом. Що цікаво, він був одним із не-багатьох, хто не втік після першої смерті. Також тут по-стійно був хтось із координаторів. Медпункт без стар-шого, без координатора — не медпункт. Хтось повинен постійно слідкувати за його діяльністю: за наявністю медикаментів — що є, чого немає, що потрібно, — за ба-нальною чистотою і регулярністю прибирань. На пере-довому медпункті на Грушевського була польова кухня для медиків і охорони, невеликий склад теплих — і не тільки — речей. Навіть за цим потрібно було слідкувати, вже не кажучи про розфасовку медикаментів.

Після першої смерті пішли численні штурми. Вули-ця Грушевського переходила з рук у руки разів із вісім. Медпункт знищували кілька разів, причому одного ра-зу там знаходилися поранені, які не могли самостійно пересуватися. Під час штурму силовики закидали ме-дичний пункт світло-шумовими і газовими гранатами.


Після повернення вулиці під контроль майданівців по-ранених уже не було. Крім того, почалося полюван-ня на журналістів і волонтерів мобільних бригад — 20 чоловік залишилося без очей. Відверто кажучи, нашій бригаді скоро набридло ходити туди-сюди і наспіх перев’язувати розбиті голови. Тому ми розгорнули мо-більну перев’язочну прямо під Будинком профспілок. Згодом вона перетворилася на справжній польовий медпункт, який ми назвали стратегічним. Коли греміли вибухи на Груші, тут був просто завал постраждалих: усі опинялися в нас. Щойно Груша відвойовувалася — наступав тимчасовий відпочинок.

Тут я зіштовхнувся з координацією діяльності мед-пунктів. На відміну від роботи в полі, де працюєш від 40 хвилин до години, а потім деякий час відпочиваєш, тут працювалося важче. Справа в тому, що постійно доводилося бути на ногах. Відпочинку не було: напри-клад, медикаменти принесуть, а там далі — фасуй все принесене... Бинти до бінтів, протизастудні до проти-застудних, все інше — відповідно. Чого забагато — від-правляєш на склад. Якщо випав сніг — організовуєш його прибирання, слідкуєш за чистотою. На вечір шука-єш теплі речі, покривала, спецгрілки для ніг... Удень до-водилося організовувати відведення жінок і дітей до сцени. То були важкі, навіть переломні моменти, коли блиск щитів і касок силовиків було видно із крайньої барикади (де, до речі, ми і розгорнулися).

На стратегічному медпункті доводилося займа-тися найрізноманітнішими справами: від організації

доставки медикаментів і допомоги пораненим аж до розробки планів евакуації. Спочатку нас із упоротих було четверо, але потім ми отримали допомогу. Чергу-вали координатори по двоє: поки одні працюють, інші мають дві години, щоб поспати (за 36 годин, окрім цьо-го, сну не було взагалі). Отак іноді працювали. Оскільки не було достойної заміни координаторам медичних пунктів, доводилося розраховувати лише на власні сили.

Штаб, склад і варта в лікарні

Як на мене, штаб був досить таємничою частиною всієї медичної організації Майдану, але ще більш та-ємничим був склад. Я стикався з діяльністю штабу ли-ше кілька разів: на двох останніх планірках, де розро-блялася та уточнювалася схема його роботи. Звісно, ця схема не була досконала і не працювала повноцінно. Нижче я спробую описати окремі її складові.

Отже, штаб — це цілий апарат, в який входило кілька взаємопов’язаних елементів. Перш за все — координа-тор мобільних бригад. До його повноважень входило записувати і формувати мобілки, випускати їх у поле, керувати їхнім пересуванням і віддавати накази — в тому числі і про повернення чи евакуацію. Ця люди-на здебільшого займалася рівномірним покриттям периметру, слідкувала за напливом волонтерів у ме-дичну службу. Другий важливий елемент — ревізор. Він чи вона займалися комплектацією аптечок і видачею

99Спільне (2015, № 9) 99Спільне (2014, № 9)

медикаментів. Без цього елементу робота по форму-ванню мобільних бригад затримала б їхнє функціону-вання — або навіть унеможливила. Ще одна людина займалася організацією взаємодії зі складами медика-ментів: домовлялася про їх доставку спочатку до штаб-ного складу, а згодом — до медпунктів. Окремо також створювався технічний комітет. Він займався різними засобами безпеки для мобільних бригад: від бронежи-летів і касок до ліхтариків та інших дрібничок. Також ці ж люди займалися побутовими питаннями, наприклад поселенням в «Українському домі» або утриманням розташування. Проте найзагадковішим — але дійсно дієвим — елементом був цеповий пес. Ця особа займа-лася тим, що тримала абсолютно всіх у тонусі за допо-могою доброго десятка матюків, змушуючи працювати.

Однак, на жаль, про сам склад я майже нічого не можу розповісти, крім того, що там проводився опис медикаментів. Видавалися вони по списку і в певній кількості. Все це я особисто бачив, не кажучи вже про штаб усієї служби складу, з яким ми нерідко входили в конфронтацію.

Окремим елементом медичної організації була Варта в лікарні. Під час масових сутичок неймовірна кількість людей опинялася в лікарнях. І звісно, там, де були майданівці, одразу ж з’являлися правоохоронці. Вони забирали поранених і відвозили в невідомому напрямку. Тож Варта слідкувала за тим, щоб поране-них не викрадали. Її активісти чергували в лікарнях і слідкували за прибулими: кого привезли, в якому стані, хто привіз, куди потрапив чи потрапила — все це знала Варта в лікарні. А у випадках прибуття правоохоронців волонтери одразу ж зв’язувалися з Майданом і місце-вою самообороною та разом тримали удар.

Безпека і тактика

Про безпеку говорити можна дуже багато. Я роз-кажу про ключові моменти, адже насправді більшість правил дуже банальна. Почну, мабуть, із головного. Працювати доводилося під час повномасштабних су-тичок із силовиками, а також під час барикадних бо-їв. Як, взагалі, це відбувалося? Уявіть собі, що ви стої-те посеред вулиці; навколо — натовп, попереду стоять щити — і раптом поруч лунає вибух, люди падають на землю і навіть не намагаються підвестися; з-за щитів уперед вибігають бійці з рушницями і стріляють. Один постріл — це, гарантовано, поранений. Візьміть до ува-ги ще й те, що стріляють не лише гумовими кулями, а й справжньою картеччю. Та найжахливіше — спецнабої для знищення двигунів авто — повноцінний бронебій-ний боєприпас, як для людини. Сльозогінний газ валить з ніг, обпікаючи не тільки горло, а й легені. А ще... Як туди, так і звідти летять коктейлі Молотова та каміння.

Світлошумові гранати перев'язують колючим дротом, до них приклеюють гвіздки, саморізи, гайки... І це все ранить оточуюючих. Уявили?

Ціль номер один — медики та репортери. Стріляли в очі. В нас тоді 20 медиків без очей з Майдану піш-ло — в основному це були молоді дівчата. Для право-охоронців червоний хрест на білій футболці часто був за мішень. Трапився й такий випадок: стоїмо біля Бу-динку профспілок, попереду метрів на десять горять барикади і сама передова; силовики ось-ось прорвуть оборону. Лунає вибух гранати, а за ним — крик: «Ме-дика!!!» Ми — туди, дивимося — лежить, намагається щось сказати... Ми того бійця так і понесли. Окремо його самого, окремо його руку, окремо його кишки. Я вже мовчу про розстріл людей на Інститутській. Це вам не просто «на мітингу постояти»…

Зважаючи на це, були розроблені чіткі правила по-водження на барикадах і під час так званих замісів. І ці правила були написані кров’ю. Зокрема, щоб убе-регти медиків, мобільна бригада обов’язково повинна була мати супровід, одна-дві людини з яких — зі щи-том. Нас зазвичай супроводжувало від трьох до п’яти бійців. На небезпечних ділянках нас попередньо при-кривали хлопці — не тільки щитами, а й собою. Це — правило № 1.

Правило № 2: Не лізти на барикади. Медики ні за яких умов не мали знаходитися на передньому краї — тільки позаду бійців. Тактика допомоги наступна: по-раненого бійця до нас доставляють його товариші, піс-ля чого вони або чекають наших розпоряджень щодо подальшої евакуації, або ж повертаються в ряди. Якщо поранений не може самостійно пересуватися після на-дання першої допомоги, його відносять до медпункту або медики, або, найчастіше, інші бійці. І ще раз: ме-дики постійно знаходяться за бійцями.

Правило № 3: Якщо наступають майданівці, медики йдуть за ними в останніх рядах. У разі відступу — в пер-ших. Така тактика могла би здатися дещо боягузливою, але знову ж таки, медицина не бере участі в боях — во-на допомагає пораненим. І це нормально.

Скажу чесно: правила безпеки неодноразово по-рушувалися. Іноді працювали безпосередньо під об-стрілом, особливо на початку. Траплялося, що і на ба-рикади вилазили для того, щоб подивитися... Звісно, це — невиправданий ризик. Медик-волонтер міг не дати померти, допомогти при пораненнях чи уражен-нях газом не одному десятку бійців, але поранений — а бувало що й покалічений — він ставав тягарем для всієї мобільної бригади і, звісно, продовжувати участь у протистоянні вже не міг.

Були випадки, коли медицина опинялася на тери-торії проурядових сил: наприклад, як сталося під час боїв в урядовому кварталі чи з медпунктом в Будинку


офіцерів. Тоді медикам Майдану неймовірно пощас-тило, що їх не вбили або принаймні не заарештували. Можливо цього не сталося через те, що серед пора-нених були й силовики, яким також була надана до-помога... Проте факт залишається фактом: волонтерів відпустили. При цьому не варто забувати про випадок арешту медика Майдану і випадки травмування й ка-ліцтва. Були навіть спроби вбивства: під час розстрілу Майдану 18 лютого була важко поранена медик-во-лонтер і застрелена співробітниця швидкої. Сподіва-тися на те, що будуть працювати міжнародні конвенції про захист Червоного Хреста, не доводилося.

Отже, розраховували лише на власні сили і розро-бляли свою тактику поводження в полі. Завжди при-значався один старший. Його завдання — слідкувати за обстановкою, вести маршрутом групу, розбивати мо-більні перев’язочні... Це, звісно, крім надання першої медичної допомоги. Зазвичай працювали так: чується крик: «Медика!»; ми не біжимо туди, але швидко йде-мо. Якщо є лікар в мобільній бригаді — починає працю-вати він, а якщо немає (таке траплялося нерідко), — то хтось інший. Одна людина обов’язково мусить спосте-рігати за ситуацією. Якщо поранення важке — можуть працювати двоє. Бувало, що під час роботи з’являлися нові поранені; тоді вільні волонтери з мобілки займа-лися ними. Пам’ятаю, як під час одного з найгостріших випадків у лютому ми стояли біля Профспілок. Палав Майдан; по одній стороні Хрещатика — силовики, з другої— майданівці, а ми вчотирьох займаємося пора-неними: я та ще один медик-волонтер — легкими, інші двоє — важкими. До речі, така тактика розвантажувала одних, активніших, і вводила в дію інших, пасивніших.

У кожної мобілки були свої особливі правила по-водження: одні лізли на барикади, отримували кулі й дихали газом; інші ж стояли в глибокому тилу і роз-повідали, які в них круті аптечки. Тактика також була виключно інивідуальною. Особливо ж чітко вона бу-ла розроблена в упоротих та у ветеранів: поки дехто бездумно партизанив, хтось пробував навчати... Було всяке. Насправді, ми тоді отримали значний досвід із самоорганізації медицини. Звісно, хотілося би, щоб він дістався іншим не такою великою ціною, яку довелося нам тоді заплатити.

Заробіток

Знаєте, було всяке. Крадіжки, пограбування, виве-зення обладнання під час кризових явищ заслуговують на окрему тему — особливо якщо говорити про масові безлади та антиурядові протести. Неймовірна, мало-контрольована влада — явище жахливе. Мобільні бри-гади в результаті конфліктів з керівництвом усієї служ-би врешті-решт створювали свої організації і штаби,

влаштовували свої склади. До речі, я описав схему са-ме такого штабу, де й працював. На початку протисто-яння бригади не вирушали на передову, замовчувався факт створення медпункту на Грушевського. Неоднора-зово люди знаходили медикаменти, які ними самими були куплені — навіть підписані, — в аптеках столиці. Обладнання вивозилось і перепродавалося. Спочатку на Груші лікарі витягали кулі та осколки за допомогою звичайнісіньких ножиць. Потім там з’явилося найнові-ше обладнання, але в результаті воно було вивезене керівництвом служби.

Був і такий випадок: ми разом із напарницею пря-мували до медпункту. Зайшовши всередину, ми одразу помітили, що ящики відсутні, а стіл, де раніше були ме-дикаменти, пустий. Нас одразу попередили про пере-їзд. Хто, куди, як — стандартний набір питань. Відповідь одна: «Зайшла дівчина в формі, як у вас, і сказала, що вона — головний координатор. Лишила телефон, ска-зала, щоб збиралися. Частину вже завантажили і ви-везли». Все, приїхали! Куди вивезли, хто, де і як, — не знають. І це, на жаль, було розповсюдженим явищем: кому війна, а кому — мати рідна...

Під час розстрілів на Інститутській ці люди сиділи невідомо де, а в полі працювали одиниці. Під час подій в ніч на 19 лютого вони ж заборонили розкривати ка-бінети в окупованих адмінбудівлях і розміщувати по-ранених на різних поверхах. Через це поранені були розкидані мало не по всій будівлі профспілок, і саме тому під час підпалу всіх не змогли винести. До речі, евакуація тоді так і не була організована. Легкопора-нені й ті, хто міг ходити, допомагали важкопораненим. Лікарі, волонтери мобільних бригад... До речі, невідо-мо, що там сталося зі складом. Щось мені — та й не ли-ше мені — здається, що його-таки винесли й розіпхали по своїх аптеках керівники штабу медицини Майдану. А потім вони ж отримали високі посади в уряді...

101Спільне (2015, № 9) 101Спільне (2014, № 9)

Редакторська післямова

У цьому тексті представлений детальний аналіз організації медичної служби на Майдані. Ми бачимо, що її особливості були зумовлені не так «креативністю» активістів та активісток, як сумним досвідом спроб і помилок. Це — «правила, написані кров’ю», як висловився автор. Таким чином, в умовах наростаючої протестної мобілізації, що тільки збурювала Майдан під час репресивних випадів у його бік, вдалося створити достатньо самобутню систему активістських практик — не тільки в області медичної служби, але й загалом по всій інфраструктурі, яка підтримувала існування Майдану навіть у найбільш кризові моменти.

Водночас відкритим залишається питання того, наскільки політичним був досвід, отриманий десятками тисяч волонтерів і волонтерок Майдану від таких ініціатив. Масовий протест відкрив дорогу не лише фі-нансовим аферист(к)ам, про яких згадує автор, але й аферам іншого, політичного порядку (хоча перші часто були пов’язані з другими). В той же час активістські мережі не утворили практично жодних механізмів пря-мого впливу на політику Майдану, залишаючи її «професійним політикам» (аферистам?) зі сцени. Таке ігно-рування добре видно і по насичених описах цієї статті. Тут надзвичайно детально розповідається про події, що стосуються інфраструктурного горизонту медичної служби, але зовсім не згадується те, чи медичні волонтер(к)и, власне, впливали на прийняття рішень Майданом.

Особливо ж проблемним такий стан речей виявився для лівих активістів і активісток. Будучи зненацька захопленими ідеологічно осоружними дискурсами Майдану, практично без будь-яких політичних структур, вони так і не зробили значних спроб в їх розбудові чи в протистоянні правим опонентам. У результаті ак-тивістський індивідуальний вибір зводився переважно до двох варіантів: ігнорування масового низового — але не лівого — руху чи вливання в нього рядовими волонтер(к)ами. Хтось, як і автор цієї статті, обрав для себе другий варіант, не бажаючи «сидіти склавши руки». Не порівнюючи таке, в цілому відповідальне, діяльнісне особисте рішення з першим, пасивним варіантом, зазначимо, що воно наштовхується на резонний сумнів: а чи не була така участь банальною (гуманітарною) благодійністю? Звісно, досвід лівих рятувальників і ряту-вальниць, набутий ними під час активізму в медичній службі Майдану, може стати вельми корисним у світлі перспективи подальших соціальних заворушень. Однак, запевне, набувати його можна було більш прицільно, ініціювавши, наприклад, окремий штаб зі своєю координацією та інфраструктурою. Тим паче що в таких ін-дивідуальних вилазках на Майдані була відсутня можливість організованого тиску на його політичну сцену, а отже — і участі у прийнятті стратегічних рішень, просування лівого порядку денного.

Все це приводить до того, що активізм лівих на Майдані, який ми можемо уявити собі за детальним описом роботи медичної служби, був швидше благодійністю, зорієнтованою на повсталі маси. «Медицина спротиву», як і інші «повстанські» інфраструктури, не бралася політично їх (само)організувати. Звісно, це не означає, що досвіду, набутого в цих ініціативах, необхідно цуратися. Проте такі упущення в політичній організації варто враховувати, коли знову випаде нагода участі в масових протестних рухах.

Майдани

й Антимайдани: активістська перспектива

104 Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

«Майдан – це свідоцтво абсолютної організаційної

нездатності лівих»

Захар Попович — кандидат економічних наук, докторант Центру досліджень науково-технічного потенціалу

та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, координатор організаційного комітету

Партії соціальної революції;[email protected]

Інтерв'ю із Захаром ПоповичемРозмовляв Тарас Саламанюк

Тарас Саламанюк: Для початку розкажи, будь ласка: як почався Євромайдан у Києві для лівих активістів? Як вони його сприйняли?

Захар Попович: Сприйняли, звісно, по-різному. Зага-лом, ліві економічну євроінтергацію ніколи не під-тримували. Як ми зараз бачимо, інтеграція до зони вільної торгівлі з ЄС несе для нас дуже мало корис-ті і скоріше згубно вплине на українську економіку. Але цей рух був не тільки про зону вільної торгівлі. З самого початку висувалися гасла підписання Уго-ди про асоціацію без економічної частини. Власне, якоюсь мірою так і сталося після Майдану: було під-писано Угоду про асоціацію з багатьма, загалом ка-жучи, корисними гуманітарними домовленостями у сфері освіти, науки, державного управління, якоїсь

стандартизації, але яка не охоплювала зону вільної торгівлі. І зона вільної торгівлі, як ви знаєте, буде впроваджена лише наступного року. Саме під гасла-ми асоціації без економічної частини і брали участь деякі ліві активісти, насамперед — «Ліва опозиція». Ми долучилися в перший же день, коли стало відомо про рішення уряду відкласти підписання угоди, коли на Майдані відбулася перша така акція, перше масо-ве зібрання, в якому брали участь буквально декіль-ка сотень людей – в основному київська інтелігенція та активісти. Наприклад, із «Лівої опозиції» тоді вже була присутня Ніна Потарська з плакатом червоного кольору з 12 зірочками. Вона намагалась агітувати за євроінтеграцію людську, гуманітарну, а не економіч-ну. Тобто історія нашої участі як лівих на Євромайдані сягає найпершого дня і найпершої акції.

105Спільне (2015, № 9)Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Т.С.: Але ліві сприймали Євромайдан не тільки пози-тивно, правильно ж?

З.П.: Безумовно. Було багато критики. Тобто одразу було несприйняття майже всіма лівими цієї ініціа-тиви в тому сенсі, що вона нібито подавалась як на-родний виступ за підписання Угоди про вільну тор-гівлю з ЄС. Звісно, це викликало дуже багато питань і подив у лівих не тільки в Україні, але й скрізь у світі, тому що важко собі уявити, як масовий рух за зону вільної торгівлі може виникнути де-небудь у світі. В тій же Латинській Америці ми спостерігаємо проти-лежний ефект: там виникають масові протести проти зони вільної торгівлі з імперіалістичними країнами, яка, як правило, згубно впливає на економічну і, перш за все, соціальну ситуацію в країні. Але ми, беручи участь, намагалися саме змінити порядок денний цього руху з такої загальної інтеграції на інтеграцію в напрямку гуманітарної і соціальної сфер — на про-тивагу економічній залежності.

Т.С.: Що ж саме ви робили на Євромайдані і чи не бентежила вас там присутність крайньо правих?

З.П.: Ми були там присутні з незалежними проф-спілками, зокрема з лідерами Конфедерації вільних профспілок України, які виступали з цієї трибуни, ве-ли агітацію за те, що нам потрібно впроваджувати верховенство права, дотримуватися міжнародних конвенцій і Кодексу законів про працю. Для незалеж-них профспілок інтеграція в Європу — це, перш за все, судова адміністративна реформа, це забезпечення верховенства права, як в ЄС, — всі ці гуманітарні речі, хоча профспілки й тоді скептично ставилися до зони вільної торгівлі. І їхня присутність на тому початково-му етапі була відчутною: їх можна було бачити — це були групи людей з прапорами. Ми намагалися разом з ними виробити якусь класову робітничу повістку.

Власне, в перші дні Євромайдан являв собою мі-тинг, можливо, чисельністю до тисячі — двох тисяч осіб в пікові моменти, але не більше того. Тобто в цен-трі Києва, займаючи якусь незначну частину Майдану, регулярно були люди, які проводили мітинг кожен день увечері, але було явно, що це ще не якийсь ма-совий рух, який підтримувала б значна кількість ки-ян, хоча багато хто і співчував. На цих перших акціях крайньо правих майже не було. Я так думаю, що вони теж зорієнтувалися трошки пізніше, насправді. Хоча вже буквально через декілька днів саме представни-ки «Свободи» разом з іншими опозиційними партія-ми і встановили першу трибуну неподалік від Стели Незалежності, яка контролювалася такими людьми, як знаний праворадикал Зорян Шкіряк.

Однак те, що цей Євромайдан мав суттєву під-тримку в суспільстві, продемонструвала велика де-монстрація 24 листопада, в якій брали участь десь близько 50 000 осіб і яка починалася від парку Шев-ченка й закінчилася великим мітингом на Європей-ській площі. Там ми також були з нашим червоним прапором. Проте це був, ймовірно, єдиний червоний прапор на цій демонстрації в 50 000 осіб. Нас, лі-вих, було небагато — декілька десятків. Домінування правої ідеології відчувалося дуже сильно. Та попри це, більшість людей ставилися цілком толерантно до нашого прапору, хоча він і викликав якийсь подив. Все-таки це був явно масовий рух, який не зводився ні до ультранаціоналістичних гасел, ні до гасел зони вільної торгівлі.

Справжні проблеми почалися трошки пізніше. То-ді, після цієї великої ходи, було сформовано два пер-манентні Майдани. Перший — зі сценою на Європей-ській площі, де, так би мовити, відбувався політичний Майдан і три опозиційні партії контролювали його трибуну та порядок денний. Там домінування крайніх правих вже відчувалося досить сильно. Другий — гро-мадянський, безпартійний Майдан, який тоді органі-зовували журналісти-активісти на кшталт Мустафи Наєма, — відбувався безпосередньо під Стелою. Ми були присутні там декілька днів, і певним чином нам вдавалось якось просувати свій порядок денний: ми приходили з різними плакатами і розповсюджували свої ідеї. Проте справжні проблеми почалися після об'єднання Майдану. Спочатку все відбувалося без-перешкодно, але потім, коли опозиційні лідери вирі-шили об’єднати свій Майдан із громадським, до Стели прийшли всі активісти «Свободи» та інших крайньо правих організацій, схожих на неї, — і відтоді нам ста-ло набагато важче публічно висловлюватися. Звісно, ми систематично продовжували робити такі спроби, але це було нелегко. На цих акціях вже були пред-ставники інших лівих ініціатив і груп, але часто бу-вало таке, що заходи просто зривалися через напа-ди крайньо правих на активістів і знищення наших плакатів. Прикро, що такі речі були підтримані власне лідерами цього громадського Майдану. Вони теж не хотіли бачити червоний прапор на своїй акції і бу-ли раді скоріше налагодити нормальний контакт із крайньо правими, ніж намагатися підтримувати толе-рантність і різноманітність, яку вони нібито заявляли на самому початку.

Т.С.: Як ти вважаєш, чи були хоча б якісь шанси в лівих закріпитися на початку Майдану? Адже про-сування гаслами і листівками порядку денного — це хороша річ, але чи був якийсь зворотній зв’язок від присутніх, зважаючи ще й на те, що ніякої публічної


платформи на сцені серед організаторів вам не да-ли?

З.П.: Я думаю, що в нас шанси були. Однак тоді, на початках, ми були невеличкою активістською групою і наша мобілізаційна здатність сягала декількох де-сятків людей, оскільки жодна інша ліва організація, на жаль, на тому етапі втрутитися в Майдан не захо-тіла чи не змогла. І вийшло так, що тоді, коли це було відносно легко, коли ми могли, ймовірно, встановити свої намети та якось закріпитися на Майдані, багато хто з лівих просто не хотів брати участь. А з іншого боку, коли вже різні ліві групи, побачивши масовий характер руху, почали робити спроби якихось інтер-венцій, усі ці спроби були дуже розрізнені: в різних місцях, в різний час — таким чином, фактично ніде не вдавалося досягнути якоїсь критичної маси для того, щоб це було відчутно і суттєво, на відміну від тих же правих, на жаль. Тобто взагалі маргінальні до Май-дану організації крайніх правих, які ніхто серйозно не сприймав, вхопилися за це, незважаючи на те, що вони, загалом, теж завжди виступали проти Євроін-теграції. Вони відчули, що це їхній шанс сформувати цю коаліцію, яка потім вже отримала назву «Правий сектор». Потім, правда, вони дещо здали. Але тоді не-великі крайньо праві організації змогли об’єднатись і через деякий час сформувати відчутну присутність на Майдані. І якби ліві організації на початковому етапі Майдану дійсно змогли б домовитися й організувати «Лівий сектор» — нема сумнівів, що він був би від-чутний, і я серйозно кажу, що він би не був набагато слабший за правий.

Т.С.: Але ж, певна річ, як ти сам зазначив, від само-го початку ідеологічне домінування було на користь правих. Наприклад, розповсюджений антикомунізм і налаштування лібералів радше співпрацювати з крайньо правими, ніж із «червонопрапорниками».

З.П.: Звісно. Але антикомунізм — це ідеологія, ха-рактерна, власне, майже всім політичним партіям в Україні, включаючи й колишню «Партію регіонів», на-справді. Щодо тодішніх опозиційних партій — не було жодних сумнівів у їхній правій зорієнтованості. Але ж тут мова йде насамперед про партійних лідерів, які, хочу нагадати, користувалися дуже невеликою до-вірою серед учасників Євромайдану: як показують соціологічні опитування, в декілька відсотків. Біль-шість же людей просто хотіли в Європу. Їхній анти-комунізм був скоріше, скажімо так, антирадянським чи навіть якоюсь мірою антисталіністським. І, звіс-но, вони сприймали цю термінологію ототожнення всього радянського з комунізмом. Це, безумовно,

було проблемою. Але ліві партії — як та ж СПУ та всі ті інші ліві, які не були завзятими сталіністами і для яких відстоювання честі Радянського Союзу не було головним, — цілком могли бути присутніми на Євро-майдані. Ми-от були там: постійно брали участь, спіл-кувалися з людьми і бачили, що наші гасла сприйма-ють... Я часто наводжу приклад, що там навіть могла сприйматися організація «Боротьба», яка на той час іще не повністю визначилася зі своїм ставленням до Майдану. Після розгону Євромайдану в ніч на 30 лис-топада вони теж намагалися провести акцію та піс-ля гострих внутрішніх дискусій, наскільки я розумію, передумали. В той же час окремі їхні активісти, як той же Денис Левін, все-таки взяли участь у початках Майдану. Зокрема, Денис зробив там спробу органі-зувати такий лівий профспілковий осередок, поста-вити декілька наметів, організувати роздачу листівок та окремий мікрофон. І більшість людей, які там зна-ходилися, це сприймали нормально. Ненормально це сприйняли тільки крайньо праві...

Т.С. Ми вже трішки забігли на події після розгону в ніч на 30 листопада. Скажи, будь ласка, чи змінилося щось в участі київських лівих у Майдані після цього розгону?

З.П.: З точки зору системної участі лівих, мені зда-ється, мало що змінилося. Насправді, участь лівих в основному полягала в окремих акціях, окремих ін-тервенціях, без якоїсь колективної програми дій, без планування якогось спільного осередку. Звісно, ті ліві, які до розгону Євромайдану були скептично нала-штовані щодо нього, майже всі — і навіть та ж «Бо-ротьба» — на якомусь етапі перейшли до політики участі. Тобто на тій же Михайлівській площі 1 грудня, після розгону Майдану, можна було зустріти, я думаю, всіх лівих активістів Києва. Хоча вони здебільшого були присутні як індивідуальні активісти, які нама-галися якось допомогти в цілому і майже не являли собою якийсь єдиний рух, який би міг під єдиним прапором, чи під єдиним гаслом, чи в одному місці намагатися проводити свою агітацію систематично.

Власне, трагедія спроб участі лівих полягає в тому, що тоді, коли крайньо праві 4 грудня побили братів Левіних біля їхнього профспілкового намету (Левый берег 2013), «Пряма Дія» одночасно проводила пу-блічну лекцію з декількома сотнями слухачів на Май-дані за 300 метрів від того місця. А ще в іншому місці в той же день пройшов антикапіталістичний марш проти поліцейського насильства. Тобто на Майдані різні ліві групи цілком успішно проводили свої за-ходи, і проблема полягала в тому, що вони з якоїсь причини боялись об’єднатися і проводити заходи в


одному місці, формуючи якусь системну присутність. Саме тому з’явилася така можливість для крайньо правих здійснити цей напад на Дениса Левіна. Для них це виявилося найлегшим у плані легітимності, адже Дениса було найпростіше звинуватити в (пост)сталіністських симпатіях. Із другого боку, саме діяль-ність Левіних була направлена на формування яко-гось постійного осередку. Якась лекція «Прямої Дії», скажімо так, не була такою страшною для крайньо правих, як і якийсь окремий марш не міг стати осе-редком для формування «Лівого сектору» Майдану. А от діяльність Левіна могла. І саме тому фокусом агре-сії були люди, які цим займалися. Хоча з «Боротьби» був лише один Денис Левін, інші п’ять учасників пі-кету — просто активісти Конфедерації вільних проф-спілок.

Т.С.: По суті, після побиття братів Левіних 4 грудня та після падіння пам’ятника Леніну 8 грудня сила край-ньо правих на Майдані лише зростала. Чи були спро-би реагувати на це з боку лівих активістів Майдану?

З.П.: Дійсно, після цих епізодів стало ясно, що на цьо-му етапі ми, ймовірно, нездатні відкрито виходити на Майдан зі своїм прапором… Але реагувати ми нама-галися. Реагувати саме на побиття Левіних: власне ми ініціювали кампанію міжнародної солідарності з ними.

Отож, по-перше, ми вимагали від Конфедерації вільних профспілок і від організаторів Майдану пу-блічного засудження і вибачення щодо цього інци-денту з побиттям. По-друге, ми намагалися мобілізу-вати міжнародну профспілкову спільноту для того, щоб теж справити якийсь тиск. Але виявилося, що лі-дери Конфедерації вільних профспілок, на жаль, ви-рішили зробити вигляд, що нічого не відбувається і що це якісь особисті з’ясування стосунків між Леві-ним і його опонентами. Тобто було ясно, що тут ми суттєвої підтримки від лідерів профспілок отримати не можемо.

На тому етапі ми перейшли до проведення акцій поза межами Майдану. Крім молодіжного антикапі-талістичного маршу проти міліцейського насильства, була, наприклад, ще акція біля Міністерства внутріш-ніх справ в день народження «Беркута». Звісно, від-чувалась якась загроза і відчувалося, що відбувається щось дуже непевне і неясне, але при цьому не було такого відчуття, що ми в підпіллі. Тобто ми могли дія-ти публічно. Ймовірно, не могли діяти безпосередньо в тих будівлях і на тих територіях, які були контрольо-вані «Правим сектором» і «Свободою», — там дійсно це було неможливим. Але загалом, ситуація в місті була такою, що насправді проводити публічні акції

було легше, ніж до Майдану, тому що міліція нама-галася по можливості не ескалювати ситуацію. І ці акції, власне, якоюсь мірою були й більш помітні, ніж ті, що відбувалися до Майдану, оскільки суспільство з більшою увагою ставилося до цих подій.

Хоча в принципі, після цих епізодів стало очевид-ним, що на самому Майдані якийсь «Лівий сектор» організувати не вдалося, тому ми, так би мовити, опи-нилися на деякий час поза межами цього утворення.

Т.С.: Якщо ви бачили, що у вас вже вислизають якісь можливості участі на Майдані та немає цільної стра-тегії, а тільки точкові ініціативи, то чому ж ви тоді продовжували брати участь в ньому?

З.П.: Ми брали участь там, де була можливість апе-лювати до масового руху. І я хочу наполягти на тому, що Майдан був дуже різнорівневим масовим рухом, який не мав ніякої єдиної чіткої ідеології. І, на відмін-ну навіть від того ж Майдану 2004 року «Ющенко – ТАК!», тут були дуже різні гасла, дуже різні організа-ції, дуже різні ідеології. Це був майданчик, на якому можна і потрібно було вести агітацію, знаходити якісь контакти. Власне, те, що зараз відбувається з нами, зокрема значить, що ми таки знайшли багато нових контактів і якесь нове усвідомлення нашої тактики і ролі. Під «нами» я насамперед маю на увазі «Ліву опозицію» і власне сам оргкомітет лівої партії, яку ми створюємо. Це, очевидно, постмайданівський ефект. Тобто саме після того, що відбулося на Майдані, ба-гато різних лівих і профспілкових активістів, які ра-ніше не дуже співпрацювали між собою, усвідомили потребу переформатування лівиці та об’єднання. Це, власне, наслідок Майдану і нашої довгої і плідної ро-боти там. Звісно, це не означає, що ми намагаємося об’єднати тільки тих лівих і профспілковців, які брали активну участь у Майдані чи є його палкими прихиль-никами. Варто зауважити, що навіть серед активістів НПГУ, яка від самого початку й до кінця офіційно під-тримувала Майдан, значна частина низового активу ставилася до нього дуже скептично, але при цьому однозначно намагалася використати суспільну мобі-лізацію для активізації робітничої боротьби.

Коли ми кажемо про домінування крайньо правих на Майдані, треба розуміти різницю: це не було до-мінування однієї крайньо правої організації фашист-ського типу, яка повністю контролювала весь рух. Це було домінування риторики, яка просувалася в різ-них версіях різними активними групами. При цьому завжди там були групи, які це не сприймали, які це критикували і таке інше. Насправді, простір для на-шої агітації був дуже широкий і вона дуже часто була успішна. Я-от завжди кажу про Відкритий університет


Майдану, організований лібералами правих поглядів, на якому ми успішно показували фільми, проводили дискусії про робітничу боротьбу, і ті сотні людей, які там брали участь, із великою цікавістю це сприймали.

Т.С.: Розкажи, будь ласка: чим для київських лівих став перехід до силової фази Майдану після 19 січ-ня, коли почалися бої на Грушевського? Чи були ліві готові до такого повороту подій?

З.П.: Загалом, Майдан — це свідоцтво абсолютної ор-ганізаційної нездатності лівих до якихось суспільно важливих інтервенцій. Великі ліві партії виявилися абсолютно нездатними ні до чого. Соціалістична пар-тія просто спасувала, і я вже не кажу про Комуніс-тичну партію, яка просто продемонструвала, так би мовити, повністю антинародну політику, голосуючи проти мирних зібрань... Але всі інші ліві теж пока-зали, що в них немає насправді якихось структур, особливо структур силових, аналогічних тим, які є в крайньо правих, які б могли організовувати скелет силового спротиву. В цьому плані ліві були абсолютно неготові до силової фази Майдану.

З другого боку, я думаю, що ми розуміли, до чо-го все йде. Ми продовжували організовувати заходи на Майдані, так би мовити, цілком свідомо брати в цьому участь. Адже після цих надзвичайних законів і після початку силової фази було абсолютно очевид-ним, що це вже масових рух, підтриманий киянами

за збереження демократичного ладу. Тут було вже чітко видно, що дії влади були направлені на згор-тання демократії. І якщо влада за таких умов змогла б перемогти, то це означало б суттєве скорочення всіляких демократичних свобод, у тому числі — проф-спілкових.

Т.С.: Розкажи детальніше про ініціативи, до яких до-лучилися київські ліві в цей час. Адже їх ніби було немало: «Студентська Асамблея», «Варта в лікар-ні», «Майдан-SOS». Яку роль ці ініціативи займали в Майдані і що значила участь лівих там?

З.П.: Після захоплення майданівцями «Українського дому» завдяки активній участі активістів «Студент-ської асамблеї» і «Лівої опозиції» вдалося організу-вали — фактично вперше за весь Майдан — якийсь лі-вий осередок. Тобто, перш за все, це був студентський осередок, «Студентська Асамблея». Однак фактично це були студенти лівих поглядів, це був майданчик, організований «Прямою Дією». З одного боку, вони зосередилися на пропаганді лібертарних практик і учасницької демократії, включали людей у якісь об-говорення, прийняття рішень. А з другого боку, вони проводили таку культурно-просвітницьку програму, яка сприймалася дуже добре, і тому «Український дім» був місцем відпочинку тисяч людей, які прихо-дили з Майдану і відчували потребу в культурному житті: їм було цікаво подивитися, наприклад, кіно чи


новини, обговорити якісь політичні проблеми. І от щодо обговорення політичних проблем ми, власне, почали проводити дискусії з соціально-економічної проблематики. Пізніше вони були включені у програ-му Відкритого університету Майдану (про який я вже згадував), тому що він теж переїхав до «Українського дому». Це фактично був один простір, який викорис-товувався на спільних засадах «Студентською Асамб-леєю» і Відкритим Університетом, але вже зі значно більшою присутністю лівих.

Я там, наприклад, читав лекцію про економічні проблеми країни. І, знову ж таки, коли я пояснював, що політичні лідери Майдану, ймовірно, будуть про-водити політику суттєвих скорочень соціальних ви-датків і соціальної сфери, мене вразило, що ті сотні людей, які були присутні і слухали лекцію, обурюва-лися і починали кричати, що вони цього не допустять. Власне, це був загальний настрій Майдану. Я думаю, що було б важко хоч просто на вулиці знайти лю-дей, які б дійсно повірили, що неоліберальні рефор-ми «затягування пасків», які зараз проводить новий «майданівський» уряд, дійсно можуть статися. Тобто наші гасла сприймалися дуже добре. Був ще один ду-же смішний епізод, коли ми проводили обговорення надто науковими, так би мовити, словами і один із ді-дів, який слухав нас, став і каже: «Все ви правильно говорите, але надто складно. А от тут у мене є хоро-ший український документ, в якому все правильно написано». І я думаю: «Що ж це за документ?» А він дістає нашу листівку, яка спеціально написана дещо простішими словами, і зачитує всі 10 пунктів (Ліва опозиція 2014). Цей дід із Коломиї, здається, сприй-няв наш документ як довгоочікувану і справді чітко сформульовану програму дій.

Що ж до інших ініціатив, де також брали участь ліві, — наприклад, «Майдан SOS» чи «Варта в Лікар-ні», — то більше про них могли б розповісти їхні орга-нізатори. Зазначу тільки, що, без сумніву, це були дуже корисні гуманітарні ініціативи, хоча з точки зору про-сування якогось лівого політичного порядку денного, звісно, вони були не дуже вдалими. Фактично до цих ініціатив одночасно входили і ліві, і неліві, адже голо-вним для них була допомога постраждалим, які швид-ко почали з’являтися з початком силових сутичок.

Т.С.: Тож яка мотивація участі була в лівих? Просто якесь бажання долучитися до загального руху і до-помогти людям?

З.П.: Я думаю, що насправді люди лівих поглядів — більш свідомі прихильники демократії та еманси-пації в суспільстві. Вони відчували, що Майдан — це демократичний емансипативний рух, якому треба

намагатися допомогти так, як у кожного виходить найкраще. В нас, лівих, не було якоїсь власної струк-тури, яка б викликала довіру і за допомогою якої можна було б побачити, що ми всі разом можемо вплинути на ситуацію. Тому великою мірою кожен просто шукав, яким чином він може долучитися і до-помогти особисто в якихось загальних ініціативах чи навіть у себе на районі.

Т.С.: А як щодо окупації Міністерства освіти, де брали активну участь на завершальному етапі Майдану? Це здобуток чи поразка для лівих і чому?

З.П.: Це, безперечно, здобуток, я думаю. Як можна казати, що це поразка? Це, мабуть, за всю історію України найбільш корисний приклад діяльності сту-дентів-ліваків. Це дійсно окупація, яка справді була ефективною і витримала певні спроби прибрати її звідти. Протестувальники дійсно змогли організувати студентську самооборону. Звісно, вони не змогли б довго тримати там облогу проти якихось суттєвих сил міліції чи крайньо правих, але на тому етапі цього ви-явилося достатньо. Крайньо праві реально не знали, які у студентів-ліваків ресурси, наскільки це потуж-на самооборона, а тих невеликих праворадикальних груп, які хотіли якось втрутитися, було явно недостат-ньо, і їх прогнали при перших же нічних спробах уві-йти в Міністерство. Тобто протестувальники проде-монстрували здатність до організації і боєготовність своєї невеличкої студентської самооборони.

Проте також вони продемонстрували здатність до дискусії і вироблення якогось порядку денного. Там було багато праволіберально налаштованих студен-тів, можливо, більшість студентів були нелівих по-глядів, але це був якраз майданчик, де ліві змогли пролобіювати свої ідеї, які виявилися не просто яки-мись догмами, а справді актуальними речами, — так це сприймалося студентами. Звісно, гасло повністю безкоштовної освіти більшість не підтримала, але, ймовірно, тому, що ми не змогли дуже послідовно по-яснити, для чого це і як. У той же час переважна час-тина лівих речей сприймалася. Наприклад, відкриту бухгалтерію — пункт із перехідної програми Троцько-го — нам вдалося просунути. Прикро, що ці ліві струк-тури після цього не сформувались одразу в новий лі-вий студентський рух. Хоча зараз відбувається процес відродження «Прямої Дії» і ми сподіваємося на те, що це принесе якісь зміни у студентський рух.

Т.С.: Чи доводилося вам під час участі у всіх цих іні-ціативах Майдану співпрацювати зі «Свободою», «Правим сектором» чи іншими крайньо правими угрупуваннями? Адже їхні представники займали


ключові позиції, які в інфраструктурі Майдані важ-ко було б оминути.

З.П.: Мені поставили схоже питання, коли я виступав у Німеччині: «То ви співпрацювали з міністром Кві-том, який є крайньо правим?» Що ж, безумовно, Сер-гій Квіт має певний бекграунд як людина, котра була учасником крайньо правих організацій і, ймовірно, за підтримки партії «Свобода» здобула пост міністра. Однак якщо дивитися на його теперішні публічні ви-словлювання, то, насправді, дуже важко зараз його звинуватити в тому, що він просуває крайньо праві погляди чи є частиною праворадикального руху. От-же, Квіта навряд чи можна назвати «нацистом», але не можна приховувати й те, що МОН чи не найбіль-ше за інші урядові органи відзначилося цензурними націоналістичними ініціативами. Зокрема, запрова-дження «уроків патріотизму», ініціативи з позбавлен-ня наукових звань і ступенів тих викладачів, які за-лишилися в Донецьку й Луганську.

Але я хочу звернути увагу на характер цієї «спів-праці». Він був приблизно таким: пан Квіт прийшов представлятись як новий Міністр до студентів на «Студентську Асамблею», яка відбувалася в МОН, що було окуповане студентами. Ми абсолютно відверто брали слово і, коли він брехав, ми казали: «Пане Квіт, ви брешете!» І коли він погоджувався з вимогами студентів чи казав правду, ми казали: «Так, у цьому ви, ймовірно, праві». Наша співпраця з ним полягала в тому, що ми фактично змусили його через цілий ряд суспільно-політичних обставин підписати наші вимоги і потім прослідкували за тим, щоб ці вимоги були виконані. Насправді, — на жаль чи на щастя, — більше ніякої співпраці з ним не було, і я не думаю, що він дійсно хотів би з нами далі співпрацювати. І ми теж не дуже хочемо.

Щодо «Українського Дому», де ми влаштовували кінопокази та обговорення, то там комендантом був Юрій Левченко — хлопець, який балотувався в народ-ні депутати від «Свободи», але якого тоді не вибрали через горе-піар на пам’ятнику Леніну, на мій погляд. І тут теж треба звернути увагу на характер цієї співпра-ці. Левченко був комендантом, але в цій будівлі були присутні різноманітні люди з дуже різних сотень са-мооборони, громадських організацій і таке інше. Тож фактично мова йшла про те, що «Студентська асамб-лея» висувала йому певні вимоги як від представни-ків значної маси людей, що були присутні в цьому До-мі здавна, — і він виконував ці вимоги. Ситуація була така, що він не міг їх не виконувати, оскільки йому важливо було демонструвати, що там справді була якась демократія і самоорганізація. В цьому плані я теж вважаю, що така взаємодія можлива.

Т.С.: Чому ж так сталося, що нинішній нібито за-майданівський уряд, який прийшов до влади після повалення Януковича, проводить політику подекуди більш репресивну і точно більш неоліберальну, ніж його скинуті Майданом попередники?

З.П.: Я думаю, що головна причина в тому, що всім зацікавленим силам — діючому уряду, представникам попередньої влади і тим, хто зараз ескалює з обох боків військове протистояння, — вдалося змінити фо-кус суспільної уваги. Змінити проблематику протестів від якості життя, від свободи громадських зібрань, від якихось антикорупційних реформ, що сприйма-лися більшістю як соціальні реформи, на фокус ви-живання народу, виживання держави, виживання на-ції, в деяких випадках. І наскільки вдалося розв’язати цю війну на Сході, — а на мій погляд, очевидно, що зусилля до розв’язання цієї війни докладали з обох боків, — настільки вдається використовувати ритори-ку виживання для того, щоби виправдовувати найан-тисоціальніші заходи й реформи.

Водночас я хочу звернути увагу, що все одно, як ми зараз бачимо, багато хто з ліберальних крити-ків уряду каже, що нічого не зроблено для неолібе-ральних реформ, що реформи буксують і не відбу-ваються. І насправді, можна спостерігати, що, хоча діючий уряд Яценюка декларує дуже радикальні ан-тисоціальні наміри, він набагато більше залежний від Міжнародного валютного фонду (що теж є фактором, чому він мусить проводити такі жорсткі заходи по «затягуванню пасків»). Тим не менше цей уряд дале-ко не завжди наважується на найбільш антисоціальні заходи. Крім того, там, де ми бачимо масовий соці-альний протест (як-от профспілковий «День гніву»), цей уряд робить крок-півкроку назад.

Так що висновок загалом такий: цей уряд справді набагато більше залежить від міжнародних фінансо-вих інституцій. Окрім того, він активно використовує воєнну загрозу як виправдання. Тим не менше цей уряд теж не повністю вільний у проведенні реформ саме тому, що він все-таки боїться масового руху: він прийшов на хвилі масового руху і ще не відчуває, що може повністю не звертати на нього увагу.

Т.С.: Але як так могло статися, якщо, як ти сам зазна-чив, настрій пересічних протестувальників на Май-дані був скоріше емансипативним і антиолігархіч-ним? Чому ж тоді ці люди так легко піддалися цій риториці виживання?

З.П.: Ну, я хочу звернути увагу на те, що не повес-тися на риторику виживання було важко. Все-таки будь-яка адекватна людина звикла жити в країні, яка


має певні кордони, певну законодавчу базу, правила в’їзду і виїзду через кордони. А тут — окупація ро-сійськими військами Криму. Вона посприяла форму-ванню ось цього відчуття невизначеності і, я думаю, справила на багатьох людей серйозне враження. Ви-ходило, що світ руйнується, країна, в якій ти живеш, уже перестала бути такою: вона вже в інших кордо-нах і явно не здатна захищати себе достатньою мі-рою, а всі наші масові Майдани, очевидно, не можуть становити загрозу для танків російської чи іншої ар-мії. Тому тут важко звинувачувати пересічних людей. Треба звинувачувати тих, хто цю війну розв’язав. А це, перш за все, Путін, а по-друге — ті, хто свідомо ескалював ситуацію прийняттям Закону про мови, поваленням пам’ятників Леніну, посиленням антиро-сійської риторики і таке інше.

Т.С.: А якою була реакція на це «Лівої опозиції»? Чи намагалися ви щось робити у відповідь на всі ці по-дії після Майдану: на окупацію Криму, на Антимай-дани, на АТО?

З.П.: Наша позиція щодо Криму була й залишається такою: ми, в принципі, за право людей самим вирі-шувати, як вони хочуть жити, в складі яких федерацій, конфедерацій, держав тощо. Але справа в тому, що у випадку Криму, на наш погляд, дуже важко встано-вити, яким було реальне волевиявлення і яким було бажання людей: жити в тій чи іншій країні.

Наприклад, я звернув увагу, що, коли на початку березня почалися дійсно масові демонстрації крим-ських татар і значної частини населення Криму проти приєднання до Росії, коли стало ясно, що цих людей багато і що вони зовсім не хочуть в Росію, саме тоді почалась активна збройна фаза захоплення. Думаю, що ті люди, які приєднували Крим до Росії, не висту-пали з боку масового руху — навпаки, вони не змогли його мобілізувати і тому застосували зброю для при-мусу тих же татар до «миру».

Тож наша позиція полягає в тому, що російські вій-ська мають бути виведені з Криму, а сам Крим має бути демілітаризованим. І тоді можна справедливо говорити про те, щоб населення Криму — люди, які там живуть чи які жили і хочуть повернутися (тому що багато хто виїхав в Україну), — вирішувало, яка державна, суспільна і громадська форма життя є для них найбільш прийнятною.

Щодо Антимайдану, то мені довелося і читати опу-бліковані порівняльні дослідження його з Майданом, і самому їздити під час цих подій в Донецьк, Харків, Слов’янськ, Краматорськ, дивитися та аналізувати.Тож у мене склалося комплексне враження. З одно-го боку, вважаю, що Антимайдан був набагато менш

спонтанним і масовим рухом. Натомість він був на-багато більш реактивним — спрямованим скоріше на збереження якогось статусу-кво від переляку, що бу-дуть якісь некорисні для людей зміни, — ніж Майдан, який мав істотно більший емансипативний наголос на тому, що це народне повстання, яке змінить країну на краще. І масовість участі теж суттєво відрізнялася. Ми можемо бачити, що Антимайдану жодного разу не вдалося мобілізувати на масові акції таку кіль-кість людей, яка дуже часто виходила на Майдан на Хрещатику. Отже, це — різні явища, і я б не вважав Антимайдан народним повстанням або чимось таким.

Але з іншого боку, це все-таки був достатньо масо-вий рух, який, очевидно, мав підтримку значної час-тини населення. Тому позиція «Лівої опозиції» поля-гала в тому, що ми маємо не ставати на бік Майдану чи Антимайдану в цілому. Натомість ми повинні були шукати шляхи налагодження солідарності і взаємодії між лівими лібертарними компонентами, які певною мірою були і на Антимайдані. Зазначу, що, на мій по-гляд, їх було на Антимайдані значно менше, але вони були, і ми робили такі спроби.

Власне, така позиція була для нас єдиним шляхом запобігти ескалації і виникненню війни — нинішньої війни, яка, очевидно, має не якийсь емансипативний, класовий характер боротьби за визволення народів чи робітників, а є все ж боротьбою за сфери впливу між різними олігархічними групами. Тому ми систе-матично робили спроби налагодити якусь солідар-ність, шукаючи лівих інтернаціоналістів — справжніх інтернаціоналістів, які розуміють національно-куль-турні прагнення і українців, і всіх інших національ-ностей, у тому числі — й населення Донбасу, але не інтернаціоналістів у сталіністському сенсі, коли під цим терміном фактично розумілася русифікація.

Однак, на жаль, справжньої взаємодії не вийшло. Саме тому, що більшість лівих груп із боку Майдану стояла на позиціях повного засудження Антимайда-ну або з боку Антимайдану на позиціях засудження Майдану як такого. Лише окремі активісти були готові до розгортання якогось солідарного порядку денного і до взаємодії в боротьбі за спільні робітничі права. Хоча така можливість була, оскільки і на Заході, і в Центрі, і на Сході України виникали масові робітничі протести, які фактично були присвячені одному й то-му самому. І якщо протести в Червонограді на Львів-щині фактично відразу були підім’яті загальним пра-воліберальним промайданівським рухом, то протести в Краснодоні довгий час намагалися бути незалеж-ними від Антимайдану, але врешті-решт теж не змо-гли знайти якогось незалежного розвитку. Тому та-ка можливість була. Проте через очевидну слабкість і розрізненість лівих так і не вдалося вибудувати


всеукраїнського робітничого визвольного руху, який був би вже і не Майданом, і не Антимайданом.

Т.С.: А чим, на твою думку, було зумовлене ось це несприйняття майданівськими лівими Антимайдану і навпаки?

З.П.: Як правильно казав товариш Ленін, «По-скреби коммуниста, и на поверку оказывается великодержавный шовинист». На жаль, дійсно, серед багатьох лівих, які виросли з Компартії, незважаючи на їхні декларації інтернаціоналізму, виявилося де-що інше, а саме — те, що вони ніколи не сприймали українську державу та українську націю як щось хоч приблизно рівноцінне російській. І дуже часто реак-ція на події в Україні в них була зовсім іншою, ніж якби подібні гасла і речі відбувалися в Росії. Те, що в Росії вони вважали чимось цілком лібертарним і спрямованим на розвиток демократії, тут розціню-валось як ледь не фашизм. Хоча постійне вживання ними слова «фашизм», навпаки, знецінювало цю тер-мінологію, наше розуміння його і зменшувало мож-ливість лівих протидіяти безумовно реальній фаши-зації і реальним праворадикалам.

Маю також відмітити, що, на жаль, багато про-українських лівих і, здавалося би, проєвропейських (тобто тих, які теж — за якісь європейські ціннос-ті) визначили, що для них абстрактний патріотизм і риторика збереження будь-якою ціною територі-альної цілісності української держави в сталінсько-хрущьовських кордонах, в якій вони звикли жити, виявилися важливішими за багато цілком справед-ливих вимог людей, які живуть в Донбасі та інших Південно-Східних регіонах. На жаль, як і в 1914 році, переважна частина лівих виявилася більшими патрі-отами своєї держави і національної буржуазії, ніж справжніми борцями за інтереси саме національного робітничого класу та міжнаціональну робітничу со-лідарність.Т.С.: А чи можливо зараз, уже майже після року з по-чатку цих подій, подолати таке розрізнення між лі-вими?

З.П.: Так, можливо. Подолання цього розрізнення має торкнутися двох моментів. По-перше, ми дійсно ма-ємо дуже чітко розмежуватися з шовіністами з усіх боків. Позитив у тому, що ми змогли зрозуміти, яки-ми є компоненти лівих і хто насправді є не настіль-ки лівим, наскільки соціал-шовіністом. Товариші, які здатні мислити критично, встигли побачити, хто що робить на практиці, й тепер мають змогу зробити адекватні висновки. А по-друге, багато, здавалося б, дуже гострих питань, що були поміж цими людьми,

які мислять критично, зараз знімаються самим істо-ричним розвитком. Наприклад, на початку весни де-які російські ліві говорили про народне повстання на Донбасі та ледь не про нові робітничо-соціальні республіки, які будуть будуватися на засадах ледь не соціалізму. Зараз, у кінці року, навіть ті товариші, які брали участь у розбудові структур ДНР і ЛНР чесно зі-знаються, що це — псевдодержавні утворення, якими фактично керує російська колоніальна адміністрація.

Все це насправді дає нам, лівим, ґрунт для того, щоб принаймні зрозуміти ситуацію разом. Якщо ми зрозуміємо її адекватно, то зростуть наші шанси на те, щоб успішно боротися і з російським колоніаліз-мом на Сході України, і з американським та євро-пейським імперіалізмом, який теж намагається нас колонізувати — можливо не такими військовими збройними заходами, але часто не менш ефектив-но. Зі спільним розумінням ми змогли б вибудовува-ти справді інтернаціоналістичну українську лівицю, яка буде найбільш послідовно відстоювати інтереси українського робітничого класу. Адже найбільш по-слідовний робітничий націоналізм може бути тільки інтернаціоналізмом.

Хоча з точки зору практичних кроків, зараз все дуже складно. Наприклад, налагодити якусь солідар-ність із робітниками всередині ДНР і ЛНР навряд чи буде можливо, поки не завершиться тим чи іншим чином саме збройне протистояння. Допоки війна так чи інакше триває, значна частина людей буде знахо-дитися під ось цими соціал-шовіністичними ілюзіями можливості вирішити все збройними заходами. Мов-ляв, за однією версією, звільнити від російського ко-лоніалізму всю Україну, зрівнявши Донбас із землею, або ж, за іншою, дійти до Києва і звільнити Україну від диктату США збройним шляхом. А вже тоді, після цієї війни, за обома версіями, готувати якісь соціаль-ні перетворення. Я ж певен, що форсована кривава перемога тієї чи іншої сторони навряд чи дасть якраз такі можливості — скоріше вона їх зменшить.

Т.С.: На завершення, якби такий самий Майдан зі всі-ма своїми наслідками трапився ще раз, чи взяли би ви участь у ньому знов?

З.П.: Це спекулятивно. Такий самий Майдан не мо-же відбутися. Майдан буде інший кожного разу, адже будуть інші політичні обставини, інша політична сві-домість. Майдан 2004-го відрізняється від Майдану 2014-го. І звісно, там, де є масовий рух і можливості просування нашої повістки, треба брати участь. Єди-не, на що я сподіваюся, — що наступний Майдан тра-питься дуже скоро, і я розраховую, що ліві все-таки якось врахують ті уроки, які ми можемо винести з


цього Майдану. Зокрема, що не треба цуратися бу-дівництва публічної революційно налаштованої лі-вої партії і що всілякі бюрократичні постсталіністські методи зараз уже не працюють. Але з іншого боку, не працює також і така загальноанархістська, безпартій-на, суто низова активність, тому що вона не вибудо-вує знизу якийсь єдиний координаційний механізм зі спільною політичною повісткою. Отже, не треба

цуратися використання широкої демократії, але при цьому необхідно бути готовими до дійсно револю-ційних дій і до формування власних осередків разом із просуванням узгодженої програми та врешті-решт бути здатними до захисту себе і своїх товаришів.

23 грудня 2014 року

Посилання:

Левый берег, 2013. Профсоюзных активистов побили в центре Киева за красные флаги. Доступ 04.01.14 по адресу: http://society.lb.ua/accidents/2013/12/04/244338_profsoyuznih_aktivistov_pobili.html

Ліва Опозиція, 2014. План соціальних змін. Доступ 04.01.14 за адресою: http://gaslo.info/wp-content/uplo-ads/2013/12/Plan_zmin-A5-1-2.pdf


«Антимайдан був продовженням Майдану, але без націоналістичної істерії»

Інтерв'ю із Денисом ЛевіномРозмовляв Андрій Мовчан

Денис Левін – член об'єднання «Боротьба», соціальний активіст і профспілковий органайзер;

[email protected]

Андрій Мовчан: Давай почнемо з Майдану. Ти нама-гався брати участь у соціальній агітації на Майдані. Я так розумію, що це була спроба привнести якийсь соціальний порядок денний. Розкажи: як це було і чим це закінчилось?

Денис Левін: Це було зібрання органайзерів, яке проводив Центр Солідарності спільно з Конфеде-рацією вільних профспілок України. З питання, що за процеси відбуваються та яку роль у цьому всьо-му відіграють профспілки. Я тоді висловився, що можна це використовувати, популяризувати Кон-федерацію, тільки потрібна конкретна соціальна риторика, щоб не вестися на ту агітацію, яку про-водять інші організації на кшталт УДАРу. В прин-ципі, ця ідея була підтримана. До того ж КВПУ в основному ходила туди без будь-якого агітматері-алу – по суті, була статистом. Я запропонував змі-нити тактику. Була зроблена листівка, її привезли, ми розгорнули намет і почали агітацію. В принципі, було б і непогано, але справа в тому, що елемент

націоналістичної агресії там потроху почав зашка-лювати.

Щодо участі в Майдані організації «Боротьба», членом якої я є, то ми довго обговорювали питан-ня, чи варто брати участь у цих процесах і яким чи-ном. Були різні думки. Наприклад, Олексія Блюміно-ва, який перебував тоді в «Боротьбі»: що необхідно туди йти, пробувати робити соціалістичну масовку, щось міняти, щоб вплинути на ці процеси. Але більша частина організації висловилася за те, що реально там неможливо вплинути на щось. Усе це вилилося в довге обговорення, але в процесі я та інші товариші приходили дивитися на Майдан, що там відбувається, оцінювали його для себе і для організації в цілому.

А.М.: Наскільки я розумію, одразу не було сприйнят-тя всього «в штики», а була спроба провести аналіз і розібратися, що дійсно відбувається?

Д.Л.: Звісно. Не було спроби сприймати це «в шти-ки». Більше того, багатьох, хто починав брати активну


участь на початках Майдану, я знаю особисто. Ті 400 людей, які зібралися в перший день під Стелою Не-залежності, — це були в основному активісти різних громадських ініціатив. Серед них було багато, зви-чайно, і людей з націоналістичними поглядами, але в основному вони — ліберали. Ось ця тусовка досить мені знайома. Але надалі в це все активно почали вливатися різні партії, як «Удар», «Свобода» та ін-ші. Той Майдан, який зібрався біля Стели, від само-го початку намагався відмежуватися від політичних партій. І навіть коли на вихідні 24 листопада відбу-лася велика хода, організована «Ударом», «Батьків-щиною» і «Свободою», все одно цей Майдан себе відмежовував. Він ніби був окремо від того «партій-ного Майдану» на Європейській площі. В результаті в ніч на 30 листопада було спровоковано так зване «побиття». Чисто моя думка: це було зроблено для того, щоб легалізувати партійну структуру на до того непартійному Майдані. Те, що побили молодь, дало можливість різним партіям («Удару», «Свободі») ле-галізуватися. Сталося це вже на Михайлівській площі. Користуючись обуренням на дії міліції, які були, на мою думку, спровоковані людьми, в яких зараз вла-да, тодішні опозиційні партії отримали можливість потроху втиснутися в протест і почати там диктувати свою риторику. Вони це робили спочатку без прапо-рів, потім потроху прапори з'явились — і в результаті це все перетворилося на партійний Майдан. На пар-тійному Майдані практично робити було вже нічо-го. Якось його повернути можна було до «побиття», після нього вже реально нічого не можливо було б зробити...

А.М.: Але давай повернемося до ваших профспілко-вих спроб. Це ж було вже після побиття та розгону непартійного Майдану, але ви ж намагалися донести хоча б якусь класову соціальну повістку туди?

Д.Л.: Не те щоб намагалися внести її туди. Я викону-вав завдання профспілкової організації і намагався показати, що є альтернативні точки зору. Точки зору проти корупції, коли вона представлена якимось ре-жимом, а не безпосередньо керівниками корупцій-них структур на місцях: чиновниками та олігархами. В той день, 4 грудня, коли напали на наш профспілко-вий пікет на Майдані, я говорив про те, що потрібно організовуватися безпосередньо на робочих місцях.

Напад же на нас показав, що контроль на Майдані вже остаточно взяли неонацистські й близькі до них угруповання. І це означало, що альтернативна точка зору там була вже неможлива, хоча її з самого почат-ку було дуже складно донести. Цей же напад я без-посередньо пов’язую з тим, що кілька моїх виступів

були російською мовою. І відразу це внесло якийсь конфлікт, деякі люди обурились і пішли, але з іншого боку мене помітили молоді неонацисти. Вони мали вагу настільки, що, власне кажучи, ініціювали заклик зі сцени бити «комуняк» і зірвали натовп з Майдану Незалежності. Мовляв, тому що в нас там десь був червоний прапор. Але його там не було. В результаті зірвалося осіб 200, хоча в бійні там, я думаю, брало участь 20-30. Проте в цілому це був великий натовп, який поводився агресивно й деструктивно.

А.М.: До кінця Майдану, до перемоги цього руху за-лишалося ще два місяці. Що в цей час робила твоя організація «Боротьба»? Чи була це тільки нищівна критика руху – переважно в сфері публіцистики?

Д.Л.: У нас було кілька тенденцій в організації. Час-тина хлопців навіть брали участь у харківському Єв-ромайдані. Наприклад, один наш активіст до остан-нього там знаходився — до періоду, коли випустили Білецького і він повернувся до Харкова. Також, на-приклад, був певний напрям роботи з базарниками і їхньою профспілкою в Харкові, які теж були активіс-тами Євромайдану. До січня місяця серед них велася робота, в якій брали участь наші люди.

Звісно, в організації були й інші, більш критичні погляди на Майдан. Наприклад, деякі думки були чіт-ко про те, що це — консервативний рух. Моя ж пози-ція полягала в тому, що все-таки щось там необхідно робити. Звісно, після мого побиття на профспілково-му пікеті вона трішечки змінилася, але те, що потріб-но готуватися надалі до нового соціального Майдану, було очевидним. Ми обговорювали, до речі, питання, що буде якийсь новий етап у протестах і після того, як праві візьмуть владу в країні. І він з’явився як Ан-тимайдан.

Окрім того, в Києві ми проводили певні політичні акції проти громадянської війни в Україні. Ми гово-рили, що назріває громадянська війна, бо ті люди, які приходять через Майдан до влади, не сприймають іншої точки зору — вони не сприймають опозицію в принципі, для них її немає.

А.М.: Те, що після Майдану «Боротьба» з’явилась у Харкові й почала такі силові дії, як штурм Харків-ської облдержадміністрації, київську публіку шоку-вало. Як приймалося рішення про участь в Антимай-дані в Харкові зокрема? Чому Харків?

Д.Л.: Після перемоги Майдану та розгрому нашого офісу в Києві ми прийняли рішення, що там вже від-крита діяльність фактично неможлива. Це було ще до штурму в Харкові. Наші товариші звідти давно


просили допомогти їм з організацією профспілко-вої діяльності. Я повинен був туди трохи раніше ви-їхати, але в зв’язку з деякими обставинами в мене не виходило, і я спочатку поїхав на Донбас.

Через усі ці події з поваленням пам’ятників Лені-ну, які показували, наскільки вже активізувалася на-ціоналістична публіка і що вона не сприймає іншої точки зору, виникла відповідна протидія тієї частини народу, яка знаходилася на Сході та й не тільки там, а в цілому по Україні. Були люди з іншою точкою зору. І це змусило мобілізуватися. На цьому, звісно, нама-галася зіграти місцева еліта, бо вона зрозуміла, що грядуть зміни і їй треба якось протриматися.

Коли намагалися звалити пам’ятник у Харкові, я в цей час був у Донецьку. Після цієї спроби на захист пам’ятників у Донецьку теж організувалися люди. З одного боку ініціатором була міська адміністрація, яка вирішила так перечекати події. З іншого боку це були прості громадяни, громадські організації, кому-ністи, просто радянські люди і російські націоналісти, які вирішили взяти участь і показати себе, позаяк до цього вони не були помітні. Загалом, у Донецьку на мітинги біля пам’ятника Леніну збиралося дуже бага-то людей. Коли я прийшов туди на агітацію з нашою антифашистської газетою, мені намагалася перешко-дити міська адміністрація в особі громадських орга-нізацій. Виник скандал, ми посварилися. Тут я і зро-зумів, що місцева адміністрація не хоче, щоб увесь цей рух політизувався, вона хотіла просто перечека-ти. Також місцева влада контролювала периметр біля пам’ятника Леніну, так званий «простір протесту». Ось на такому мітингу нікому до цього невідомий Павло Губарєв став лідером. У нього були готові люди, які перебували по периметру, коли його не пустили на сцену, і які почали кричати «Губарєв–Губарєв!», а на-род любить, щоб кожному дали слово, щоб все по-чесному було. Тож йому дали слово.

До речі, тоді він висловився абсолютно не в дусі націоналізму. Його риторика була спрямована біль-ше на радянсько-патріотичну і соціальну тематику. Він наводив як приклад Кубу, Чавеса, питання про те, що олігархат далі перебуває при владі. По суті, це було таке собі продовження Майдану, але з іншого боку, це було висловлення тих людей, які не хоті-ли сприймати націоналістичну істерію, — радянських людей, іншими словами.

Якраз паралельно почали відбуватися події і в Харкові. Чомусь найпершим усі починають згадува-ти момент, коли Євромайдан викинули з обласної ад-міністрації, але разом із тим ніхто не згадує подій до того, коли було блокування і напади на казарми військовослужбовців, де націоналісти-євромайданів-ці побили людей з альтернативною точкою зору. Як

наслідок, проросійських активістів стало тільки біль-ше і вони люто зненавиділи Євромайдан.

Я спілкувався з людьми, які розповідали, що, коли почалося протистояння біля обладміністрації, перше насильство було з боку тих людей, які перебували всередині. Вони першими відкрили вогонь із трав-матичної зброї, першими почали кидатися. Це, ясна річ, спровокувало натовп під будівлею. Здавалося б, у нього не було ніяких реальних засобів для штурму, але в той же час він все-таки штурмував.

Я впевнений, що місцева влада теж безпосеред-ньо до цього доклала руку, так само як і в Донецьку. Вона намагалася вистояти і залишитися. Наприклад, Генадій Кернес, коли люди вперше збиралися біля пам’ятника Леніну і почалася суперечка щодо каси, сказав, що не треба ніякої каси, бо він забезпечить усім необхідним. Хоча потім, коли Кернес відійшов у бік і припинив допомогу (його люди, однак, були на Антимайдані весь час), протестувальники все одно залишилися й самі створили касу взаємодопомоги.

З іншого боку, до штурму також могла докласти-ся команда тодішнього новоспеченого «майданів-ського» губернатора Ігоря Балути. Їй потрібно було звільнити обласну адміністрацію для того, щоб по-чати нормально працювати, щоб їй ніхто не заважав. Ймовірно, вони провели зверху якісь переговори і знайшлися ті радикали, які безпосередньо спрово-кували натовп на штурм, і так далі. Я впевнений, що були люди, які цим займались, але все ж більша час-тина була спровокована безпосередньо агресією, яка виходила від майданівців, що зайняли обласну ад-міністрацію. Саме з їхнього боку почалися насиль-ницькі акти. В усякому разі ніхто з наших хлопців із «Боротьби» не брав участі в насильницьких діях щодо активістів Фундації регіональних ініціатив чи щодо Сергія Жадана, які тоді перебували в окупова-ній обл адміністрації.

А.М.: Після участі в цих подіях на вас вивалився ве-личезний шквал критики. Чи були ви до цього готові? І як ви це безпосередньо сприйняли?

Д.Л.: Я думаю, що насправді значній частині лівої ту-совки, яка активно почала нас цькувати тоді, потрібен був лише привід, щоб за щось зачепитися. Вони за-чепилися за висловлювання одного нашого активіс-та, який сказав, що ми взяли обладміністрацію і все таке інше, похвалився, так би мовити. І ось вони за це вхопилися як за факт і почали рознос.

Насправді, цей рознос був постійним. Згадаймо, наприклад, що кілька років тому майже на кожен Першотравень нас постійно хотіли обмежити у пра-ві виходити зі своєю радянською символікою. Але ж


вона теж є частиною комуністичної символіки. Не-зважаючи на це, частина ліваків зайняла досить авто-ритарну позицію щодо цього питання і не допускала іншої думки. Це виразилося і в цих нападках. Вони чекали на привід, і вони отримали його. Хоча цьку-вання й було постійним, воно закономірно набуло більший розмах із масштабнішими подіями в Україні.

А.М.: Розкажи, будь ласка, про склад харківського Антимайдану. Що це були за люди, представники яких класів, яких соціальних груп і поглядів на жит-тя?

Д.Л.: Можу проаналізувати склад тих людей, які пе-ребували на Антимайдані, виходячи зі свого досвіду, коли я приймав телефонні дзвінки на гарячу лінію. Люди, які брали участь в Антимайдані в Харкові, були харків’янами або приїжджими, багато з них — заро-бітчани, які приїжджали і залишалися на акції. Ве-лика частина з них працювала або була пов’язана з тими підприємствами, що були зав’язані на росій-ські поставки, або безпосередньо економічно спів-працювали з Росією. Тож з одного боку, це — робіт-ничий клас. Безробітні, які телефонували мені на гарячу лінію, складали десь більше половини. В об-ласті, напевно, ситуація була ще більш маргіналізо-ваною. Тобто там виходили справді суспільні низи, більша частина людей з тимчасовими заробітками або напівлюмпени. З іншого боку, була також час-тина підприємців. Вони по-своєму були виховані як радянські люди — і не змінилися. Тож у своїх тру-дових колективах — колективах менеджерів і під-приємців — вони перестали знаходити порозуміння з колегами через те цькування, яке розгорнули ЗМІ. Тобто переважна більшість учасників — це прості ра-дянські люди.

А.М.: Наскільки я бачив, на Антимайдані в Харкові було багато людей середнього віку і старше. Тож чи був відсоток молоді нижчим, ніж на тому ж Євро-майдані?

Д.Л.: Ні, я б не сказав, просто молодь трохи по-іншому брала участь у цих протестах. Молодь і се-редній вік становили бойове крило. Воно, можливо, менше брало участь безпосередньо в заходах мітин-гу, але більше — навколо мітингу. Недалеко від стан-ції метро їх постійно перебувало дуже багато. Те, що візуально на Антимайдані було дійсно більше людей старшого віку, — дійсно так. Але я б не сказав, що це були люди літнього віку, скоріше передпенсійного. Якщо всілякі КПУшні акції припускали наявність са-ме пенсіонерів, то тут все-таки був передпенсійний

вік. Тобто я думаю, що це були люди, виховані радян-ськими поколіннями.

А.М.: Ще хотів би спитати про склад Євромайдану в Харкові.

Д.Л.: В основному «напівкровки» — підліткова інтелі-генція, студенти, вже виховані в системі освіти, якою вона є. Частина націоналістів старшого покоління, перебудовної інтелігенції і деяка частина підприєм-ців, дуже багато середнього менеджменту. Тобто ці люди переважно були виплекані ось тими двадцять-ма роками націоналістичної пропаганди. І їх важко віднести до якоїсь соціальної групи, я б їх все-таки відносив до ідеологічних груп.

А.М.: А як щодо частини харківського Антимайдану, яку складали російські націоналісти? Що вони собою являли, наскільки масову підтримку мали?

Д.Л.: Коли я з’явився в Харкові, російських націона-лістів була меншість, і, взагалі, там їх весь час була меншість. Просто події та агресія з боку патріотичної української сторони та їхні дії підігрівали націоналіс-тичні настрої в цілому. Насправді, всі перші мітинги, в яких я брав участь, були під двома прапорами — українським і російським — і, відповідно, ще була ко-муністична радянська символіка. Ми та представники інших ініціатив дуже довго намагалися впливати на це, не допускати російського націоналізму, контро-лювати його, витісняти.

Після штурму обладміністрації, коли мені нарешті випало прибути до Харкова, люди почали збиратися на площі без політиканів та їхніх структур. Ні «Партії регіонів», ані КПУ не було, позаяк міська влада дала їм таку вказівку: не брати участь у цих протестах, щоб вони йшли на спад. І так вийшло, що з’явився певний вакуум. Ми використовували цей вакуум, зібрали тих людей, які брали активну участь у протестному русі. Так, по суті, склалася самоорганізація, виник перший комітет, до якого ввійшли дуже багато представни-ків із різних ініціативних груп. Була молодь, були й дорослі люди, були навіть видатні в минулому і сьо-годні інженери як прошарок радянської інтелігенції, який не відносив себе до якоїсь із політичних течій. По суті, на харківському Антимайдані склалася та-ка самоорганізація, до якої ми теж долучилися, — і в результаті це вилилося в «Народну єдність», чи, по-іншому, Координаційну раду народної єдності. Офіс «Боротьби» використовувався для зустрічей і зборів. Дуже велику роль у розколі руху з метою звести йо-го нанівець відіграв Кернес. Але також я думаю, що пізніше до цього доклали руки й інші люди, які були


більшою мірою орієнтовані на російський націона-лізм і Росію.

Однак спочатку майже три-чотири тижні нам з ін-шими товаришами по «Народній єдності» вдавалося контролювати ситуацію: російських прапорів у вели-кій кількості не було, а російська та українська сим-воліка з’являлися разом. Розмова більше була про культурну автономію. Сепаратизму на Антимайдані я ніякого не бачив. Розмови про приєднання до Росії не віталися в оргкомітеті. Може були одна-дві люди-ни, які туди входили й висловлювалися радикально щодо цього, але більша частина не говорила так до певних подій. А ці події були пов’язані з провокацією, а надалі — з убивством двох людей на Римарській бандою Білецького. На це ліваки абсолютно не хо-чуть звертати увагу. Водночас саме ці події на Римар-ській стали певною відправною точкою, насамперед щодо несприйняття українського прапора. Там вже набагато важче було це питання вирішувати. Хоча, я пам’ятаю, ще незадовго до травня люди говорили, що потрібно більше українських прапорів — і людей стане більше. Говорили чистою українською мовою, бо якщо брати склад учасників, то, напевно, 60% було україномовних. У цьому контексті російський націо-налізм на Антимайдані теж був обмежений, оскіль-ки при якихось активних проявах такі люди ставили його на місце.

А.М.: За ці три тижні чи місяць, коли «Боротьба» була на піку популярності, яких результатів вам вдалось досягти?

Д.Л.: У нас значний приріст відбувся в цей період, з’явилися не тільки прихильники і співчуваючі нашим позиціям, але ще й рядові члени організації. По суті, ті події дали нам можливість вирости. В організації з’явилися нові цікаві та креативні люди, представни-ки інтелігенції, студентства, люди праці, в основно-му — молодь. Однак на нас чинився всесильний тиск із різних сторін. З одного боку, це тиск наших ко-лишніх союзників у формі нещадної критики — та-кими організаціями, як АСТ та інші. З іншого боку — внутрішній і зовнішній тиск проросійської публіки та агентів місцевої влади.

А.М.: Розкажи, будь ласка, про це останнє спряму-вання тиску детальніше.

Д.Л.: Ну, багато було провокацій. Починаючи з пліток, мовляв, ми намагаємося співпрацювати з Євромай-даном, що в нас в офісі відбувалася зустріч із ними, в той час як там відбувалася зустріч із профспілкою базарників, які брали участь тоді в Євромайдані.

Думаю, такі провокації організовував Кернес: там була ціла група організованих провокаторок, п’ять-шість жінок, які, якщо я не помиляюся, пішли в так званий «Жіночий рух Харкова», фінансований Кер-несом. Так ось вони влаштовували на нас травлю, по-ширювали про нас чутки. Крім того, вони постійно підходили, коли відбувався якийсь рух на мітингу. А людні протестні акції, самі розумієте, дуже важко ор-ганізувати і контролювати там ситуацію.

Були ще провокатори, які давали неправдиву ін-формацію і звинувачували нас у тому, що ми не в ту сторону ведемо людей. У ЗМІ та в соціальній мережі з’являлися пасквілі, що ми «жидобандерівці» і таке інше. Або навіть не «жидобандерівці», а просто «жи-ди». Тобто були й закиди антисемітизму в наш бік.

Звісно, з цим усім ми активно боролися. Нам вда-лося зібрати дуже багато контактів, які в нас досі за-лишаються. Була зроблена та ж гаряча лінія. Ми ор-ганізовували людей на перший опір мобілізації до армії. Ми провели кілька асамблей — я маю на увазі не зустрічі уповноважених людей, а просто рядового активу понад 100 осіб у залі, де обговорювали рух, вирішували, що робити, і розглядали проблеми з шо-вінізмом. Тобто певні досягнення в напрямі сприяння самоорганізації на Антимайдані в нас були, але дуже негативну роль грали якраз дії українських націо-налістів, які провокували рух і штовхали тим самим його в бік Росії. Значну роль також відіграла в ЗМІ кампанія провокаторів, не знаю, з якого боку, що по-ширювала інформацію, ніби ось повернеться Януко-вич. Це масово форсувалося в різні антимайданівскі пабліки, з чим дуже тяжко доводилося боротися: лю-ди хотіли простих рішень.

А.М.: Щодо репресій. У мене таке враження, що «Бо-ротьба», ти і твої товариші потрапили під чи не най-більший тиск з антимайданівського табору. Таке вра-ження, що владі було вигідно штовхнути цей рух у бік виключно російського націоналізму, оголосити його за це сепаратизмом і прибрати повністю кла-совий, соціальний порядок денний, який би міг по-ширюватись іншими регіонами України?

Д.Л.: Насправді, тиск був із різних сторін. Але біль-ший, звісно, — з боку обласної влади, яка вже нале-жала новому режиму і займала чітку позицію щодо нас і Антимайдану, ніж з боку міської влади, що ще намагалася в особі Кернеса встояти і визначитися, контролювати ситуацію перечікуючи. Тому й відмінне ставлення міліції обласної та міської. З міською в нас був якийсь контакт. Незважаючи на те, що вони підпо-рядковувались адміністративному апарату, якесь ро-зуміння ми з ними знайшли, шукали компроміси, щоб


не нагнітати обстановку. Обласна міліція ж брала ак-тивну участь у процесі цькування. Крім того, був цілий ряд провокацій, спрямованих на те, щоб остаточно зі-штовхнути Антимайдан на бік сепаратизму, зокрема і провокацій захопити обласну адміністрацію та про-голосити Харківську Народну Республіку. Від самого початку було зрозуміло, що це робиться для арештів.

Тиск, до речі, був не тільки на нас, але й на захис-ників Харкова, наприклад, від чого вони просто роз-дрібнилися і перестали бути єдиною організованою структурою, що раніше провадила низову організа-ційну функцію. Ясна річ, це робилося через те, що жодній зі сторін ми там не були потрібні, і тому нас намагалися звідти витіснити.

Ще в Харкові в нашому офісі були два обшуки. Перший я цілком успішно відбив, вигнавши підстав-них слідчих. Другий обшук був безпосередньо перед 9 травня. До акції на цю дату ми підготували багато комуністичної символіки, червоних знамен — і це все було вилучено, в тому числі і звукова апаратура. Це було зроблено, щоб ми не змогли проводити далі за-ходи на площі Свободи біля пам’ятника Леніну, щоб нас чисто інструментально знерухомити. Крім того, основне ядро, в тому числі і група безпеки, були аре-штовані. Тобто політичні репресії були спрямовані на тих людей, які організовували, і на тих, хто займався безпекою.

Але все ж на 9-те Травня ми все одно вийшли на вулицю і активно брали участь. Тож вони побачили, що це не дало результату, і почали шукали інший від-повідний момент. Урешті-решт за допомогою спро-вокованого взяття обладміністрації (по суті операції по зачистці) була заарештована велика кількість ак-тивістів — близько 70-80 осіб, а до того — ще 10. Тому частина людей була змушена відійти від публічної ді-яльності, хоч я продовжував її до кінця, і ви, мабуть, бачили спробу мого арешту і викрадення.

А.М.: Це було таким останнім аргументом того, що тобі треба теж припиняти з’являтися на публіці? Роз-кажи, що це було за викрадення і як воно було спро-воковане?

Д.Л.: Взагалі, поради про припинення публічної ді-яльності і перехід до підпільного, менш публічного активізму мені давали ще до мого викрадення, після першого обшуку в харківському офісі «Боротьби», за місяць до 9 Травня. Власне, тиск на «Боротьбу» почав-ся не тільки в Харкові. До нашого товариша в Кірово-граді прийшли додому і розбили скло. А після подій 2 травня в одеському Будинку профспілок, незважаючи на те, що багато товаришів постраждали, почався но-вий тиск із боку органів влади, а саме – СБУ.

Щодо мене, то є різна інформація. Наприклад, що мене хотіли обміняти на 10 тисяч доларів Коломой-ському і що цим займалася київська прокуратура спільно з СБУ. Але те, що це не було санкціонова-но, — це на 100%, тому що не було жодних докумен-тів, жодних повідомлень або рішень суду. Взагалі, пи-тання підпілля ми обговорювали давно, ще в Києві. Врешті, так воно і вийшло. Спроба мого викрадення стала сигналом, що пора максимально переходити в підпілля.

А.М.: Можна детальніше розповісти про події 2 трав-ня? Як вони вплинули на діяльність організації й на вашу позицію, оскільки відомо, що один із ваших товаришів там загинув?

Д.Л.: По суті, події в Одесі напряму пов’язані з участю футбольних хуліганів у вирішенні різних питань. Ми бачимо, що якщо активізацією Майдану було побит-тя студентів правоохоронними органами, то тут мілі-ція залишалась осторонь, а діяли бандформування в формі організованих за клубною системою вулич-них хуліганів-націоналістів. Це було зроблено, щоб придушити виступи Антимайдану. В Харкові вони ви-користовували провокацію з узяттям обласної ад-міністрації та арештом людей. Можливо, готувалося щось і більш серйозне, але події на вулиці Римарська багато в чому запобігли подальшому розвитку. Події в Одесі показали, що, використовуючи бандформу-вання ультрас, на яких не звертала уваги до цього ніяка політична структура чи сила як вагомого гравця у політиці, можна отримати свій результат.

Щодо нашої реакції, то ще увечері 2 травня ми провели на площі біля пам’ятнику Леніна мітинг пам’яті, що після цього став проводитися регулярно. Але це не вивело на вулиці натовпи незадоволених людей, тому що, крім безжального вбивства, було й інше залякування — через засоби масової інформа-ції та правоохоронні органи. По суті, це вбивство й подальше закручування гайок поступово призвело до спаду протестної активності. Антимайдан був пе-реможений української владою не ідеологічно, а фі-зично. Хоча не можу сказати, що через все це Анти-майдан переріс у ДНР та ЛНР, позаяк це трохи інші процеси. На мою думку, їх потрібно розділяти, хоча, без сумніву, вони дуже взаємопов’язані.

А.М.: А яке, на твою думку, чекає майбутнє на само-проголошені республіки та які перспективи миру на Донбасі?

Д.Л.: Не хочу бути ворожбитом і робити які-небудь пророцтва, але спостерігається загальна світова


тенденція на знищення засобів виробництва. По су-ті, знищення на Донбасі вигідно як Україні та її за-хідним союзникам, так і Росії. Тому якщо ДНР хоче вижити, то іншого виходу, крім інтенсифікації еконо-мічного зростання через пряме втручання держави у виробництво, немає. Тобто потрібна націоналізація. А поки ми чуємо лише балачки про це.

Загалом, цей конфлікт дуже вигідний українській олігархії. За його допомоги, підтримуюючи патріо-тичний тонус мас, можна продовжувати відмивати гроші й проводити неоліберальні реформи. Конфлікт на Донбасі не завершиться сьогодні чи завтра, він не завершиться тим, що Донбас перейде Росії, — це буде зона постійного військового протистояння.

А.М.: Які ліві перспективи в цьому регіоні? Ми час-то чуємо від деяких лівих із Росії та Європи, що це ледь не найсправжніша класова боротьба, а з іншого боку, ми бачимо купу російського націоналістичного сміття з козачками, різками, заборонами абортів і православ’ям як державною релігією в проекті кон-ституції. Також відомо, що на стороні ЛНР воюють російські фашисти – баркашовці. Яка в підсумку з цих двох тенденцій візьме гору, виходячи з того, що ти бачив на Донбасі?

Д.Л.: Мені здається, що там візьме гору права тенден-ція. Але з іншого боку, ми маємо відкрите протисто-яння — громадянську війну, а будь-яка громадянська війна ризикує вилитися в реальний геноцид. Ми ма-ємо в історії багато подібних прикладів, коли знищу-валися цілі народності. Зараз будь-який політичний вихід із ситуації воєнного конфлікту — це добре, але з процесом формалізації нового державного утво-рення виникає внутрішня війна.

Повернуся до того, що даний регіон не виживе без націоналізації. Він не перейде до Росії, як Крим, тому що поки немає таких можливостей. У рамках Украї-ни далі розвиватись як промисловий регіон він не може, позаяк звідти частково був виведений капітал українських олігархів. Окрім того, в цілому стосунки між промисловістю України і Росії, на якій індустрі-альний Донбас був значно зав’язаний, зараз багато в чому конфліктні. Тож Україна як суб’єкт економічної діяльності, де існує Донбас, не може зараз нормально співпрацювати з Росією і, відповідно, розвивати цей регіон, який без газу і всього іншого не може існувати.

Таким чином, конфлікт на Донбасі буде рости й далі. Якщо ДНР і ЛНР не підуть на реальні кроки до націоналізації і запуску виробництва, якщо не при-мусять підприємців до економічної діяльності за будь-яких умов з Україною чи Росією, якщо не по-чнуть регулювати економіку, то їхні уряди згинуть,

позаяк їх задавлять внутрішні протиріччя. Звичайно, цей процес не на сьогодні-завтра, можливо, він — на кілька місяці, а то і на два-три роки. Все це стосуєть-ся прямим чином лівої ідеології, лівих тенденцій на Донбасі, позаяк, якщо вони відбуватимуться, лівиця зможе набирати обертів. Зараз виїхала десь третина населення Донбасу, закрито близько 40 тисяч підпри-ємств і вивезений оборотний капітал. Якщо ліві чи ті, хто загравав з лівою риторикою — а загравали з нею майже всі, — не підуть на реальні кроки, то будуть ду-же сильні внутрішній і зовнішній конфлікти, а банди ще більше будуть поширюватися.

А.М.: Повернімося до Антимайдану. Наскільки соці-альний порядок денний був актуальним для протес-тів Антимайдану та що найбільше турбувало людей?

Д.Л.: У Харкові все базувалося на соціальному по-рядку денному. Були відповідні гасла. Вимога авто-номії мала під собою теж певні економічні рішення. Мовляв, ми годуємо Київ, а бюджетні кошти повинні залишатися в регіоні й розподілятися. Обґрунтування було в формі гасел проти соціальних урізань, які без-посередньо пов’язані з держбюджетом. Тобто осно-вна частина гасел була соціально-економічною, яка тільки підкріплювалася культурною частиною.

Людей хвилювали наслідки перевороту і укла-дення зони вільної торгівлі для індустріальних, сіль-ськогосподарських (виробництва овочів і молочної продукції) підприємств, орієнтованих на російський ринок. Також тоді активізувався дрібний бізнес, який чи то отримував сировину, чи то виробляв готову про-дукцію й відправляв її до Росії. З дестабілізуючими подіями, що відбувалися в період Майдану, люди сильніше відчули зубожіння, почали звертати увагу на те, для кого виробляється продукція. Відповідно, для них вихід знаходився сам собою. Мовляв, якщо нам для того, щоб нормально розвиватися, потрібно виробляти і реалізовувати товари, а ще для цього потрібен той самий газ і вигідна торговельну угода, то чому нам не звернути увагу на Росію, з якою в нас значні економічні відносини, — а отже, з нею нам буде жити краще. Ці ностальгічні думки побутува-ли в голові ледь не кожного протестувальника, який пам’ятав, яким був Радянський Союз, які там функ-ціонували підприємства і як вони були пов’язані з іншими підприємствами по всій великій країні. В принципі, багато що так і залишалось. Ось Харків-ський авіаційний завод більшість деталей і замов-лень отримував саме з Росії.

А.М.: Яку роль в Антимайдані відігравав безпосе-редньо російський вплив? Позаяк говорили про


автобуси людей з Бєлгорода, існувала значна інфор-маційна підтримка. Чи підтримувала Росія різні на-ціоналістичні організації?

Д.Л.: Вся інформаційна система була контрольована українськими ЗМІ. Російські телеканали були, по суті, просто альтернативною точкою зору. Інша справа, що ці канали далеко не завжди подавали інформацію, що відповідала дійсності. Ми знаємо, що журналіс-тика завжди грає в гру, яку замовляє правлячий клас. Ніяких автобусів, ніяких людей з Бєлгорода не було. Я впевнений, що в Антимайдані брали участь наба-гато менше людей з регіонів, з інших країн, аніж у Майдані. З фінансуванням і підтримкою все складно, оскільки є місцева влада — Кернес, який грав у свою гру, коли на початках спонсорував Антимайдан, але водночас загравав з української центральною вла-дою. Інформаційний інтерес у Росії, звісно, був. Во-на так чи інакше підтримувала деякі провокаційні групи, але ці всі групи ніколи не ставали гегемоном. Саму гегемонію російських настроїв створив україн-ський уряд і крайньо праві своїми насильницькими діями.

Тобто російський фактор на Антимайдані полягав лише в тому, що владі Росії потрібна була медіакар-тинка для консолідації громадян і можливості вільно проводити свою політику всередині своєї країни, але вони зовсім не хотіли контролювали антимайданів-ський процес. Мені доводилося спілкуватися з до-волі таки правими російськими правозахисниками. І вони стверджували, що їм не потрібні ніякі розмови про приєднання до Росії, їм потрібні факти порушень прав і свобод російськомовних громадян.

А.М.: Ви часто користувалися терміном «хунта» сто-совно київського уряду. Чи можна сказати, що це ро-билося, аби бути більше зрозумілими для пересічних протестувальників Антимайдану? Чи все-таки вико-ристання «хунти» має також глибший, аналітичний підтекст?

Д.Л.: Термін «хунта» виник як народний термін, на-родне сприйняття. Але він відображає і реальний стан речей в країні. Хіба Україна не стала поліцей-ською державою? Хіба не було і немає фізичного придушення і знищення інакомислення, включно до ведення громадянської війни? Хіба інша олігархічна еліта на крові людей не захопила владу?

У протестах, які передували Помаранчевому май-дану («Україна без Кучми», «Повстань, Україно!»), Тимошенко і Турчинов використовували націоналіс-тичні напіввоєнізовані організації на кшталт УНА-УНСО для придушення і витіснення інакодумців із

цих протестів (зокрема, активних там лівих соціаль-них активістів). Швидше за все, ці праворадикальні загони планували використовувати для збройного захоплення влади. Але Кучма виявився більш під-готовленим до такого розвитку подій і зарубав такі спроби в корені. Тепер же схожий сценарій вдалося реалізувати, тільки з «Правим сектором» (одним із засновників якого була УНСО), що став на Майдані орієнтиром для об’єднання футбольних хуліганів у парамілітарні націоналістичні групи.

А.М.: Звернення до радянського патріотизму було метою чи засобом вашої агітації на харківському Ан-тимайдані? Якщо ви декларували створення на базі Антимайдану загальноукраїнського соціального та антифашистського руху, то чи не бентежили вас пев-ні регіональні обмеження у сприйнятті радянського?

Д.Л.: Це не просто звернення до радянського патрі-отизму. Ми використовували радянський патріотизм не як ціль, а як один з інструментів агітації. З нього ми радше брали критику неоліберальних реформ і загального пострадянського розвалу економіки, со-ціальної сфери, переходу на ринкові відносини, які так сильно вдарили по радянському трудовому люду.

Щодо «регіональних обмежень радянського», то я вважаю, що Антимайдан був, по суті, продовжен-ням лівих соціальних протестів, що проходили по всій Україні протягом 90-х — початку 2000-х, де ми не цуралися використовувати радянську риторику та атрибутику. Чому ж ми повинні остерігатись якихось «обмежень» зараз, якщо політика націоналістичних і ліберальних реформ, проти якої і спрямований наш радянський патріотизм, продовжує проходити по всій країні?

Так, двадцять із гаком років націоналістичної про-паганди в культурі, освіті, житті, які нога в ногу йшли з ринковими перетвореннями, звичайно, дали свої результати. Не можна заперечувати, що на Західній Україні патріотична проукраїнська спрямованість на-родного протесту має більш сприятливий ґрунт, аніж наша — так уже історично склалося. Але на Донбасі і Сході України — більш промислових, мультикультур-них регіонах — все навпаки. Окрім того, з причин хи-жацької приватизації та руйнування старих еконо-мічних зв’язків соціальний протест в Україні почався саме з Донбасу. Це були перші страйки і походи шах-тарів ще в кінці 80-х із виразними лівими соціаль-ними вимогами виплати зарплатні і вирішення пи-тань соціального забезпечення. Надалі становлення української економіки на ринкові рейки захопило однаковими проблемами всі регіони країни. На за-робітчанство, наприклад, були змушені подаватися


жителі і Заходу, і Сходу — те саме стосується протес-тів учителів на початку 2000-х. Становлення на рин-кові рейки несло однакові проблеми в усі регіони країни. Наявне тоді соціальне невдоволення дуже добре ілюструє карта голосувань на виборах із се-редини 90-х по 2000-ті: люди у всіх регіонах виби-рали ті політичні сили, які виносили гасла лівих со-ціальних протестів у свою агітацію (КПУ, СПУ, ПСПУ, «Селянська партія» та «Громада»-«Батьківщина», що теж тоді загравала із соціальною риторикою).

Власне спадкоємцем усіх цих загальноукраїн-ських соціальних протестів я бачу рух Антимайдану на Південному Сході країни. Адже соціальне невдо-волення, що вивело на Майдан людей, мало чітке на-ціоналістичне забарвлення, в той час як Донбас та інші східні регіони були його позбавлені.

А.М.: І наостанок, які ти можеш зробити висновки з цих подій для себе та які висновки повинні зроби-ти всі ліві?

Д.Л.: Я зробив висновок, що саморганізація працює тільки тоді, коли її організовують. Це пов’язано не тільки з Майданом або Антимайданом, але і з мо-єю профспілковою діяльністю. Робітники можуть ви-йти стихійно, якщо їх організовують. Дуже важлива робота безпосередньо в засобах масової інформа-ції. Все це проґавили наші антимайданівські журна-лісти і медіафахівці. Ми бачимо, як організовувався через соціальні мережі Євромайдан, яку популяр-ність набрав там ««Правий сектор» зі своїм паблі-ком. Що нам заважало це робити? Що нам заважало

консолідуватися і захопити цей віртуальний сегмент громадської думки? Ми повинні були б завоювати гегемонію не тільки фахівцями, які давали коментарі (та й то виявилося, що таких у нас недостатньо), ми повинні були творити лідерів громадської думки. Ми бачимо, як на рівному місці з’явився Анатолій Шарій. У нас теж могло би бути більше таких лідерів думок і сам інструмент для їх продукування, якби ми за це вчасно взялися. Соціальні мережі показали, що вони можуть бути інструментом, ще кілька років тому, коли в Англії громили офіс правлячої партії, а потім від-булась Арабська весна. В нас же цього не було. Ми не відчули цієї тенденції до кінця і не створили такого віртуального майданчика, до якого люди могли по-трапляти, а потім звертатися.

Щодо загальноукраїнської ситуації і порад лівим, то я думаю, щоб вийти з глухого кута, вони повинні перестати плисти за течією, як це зазвичай роблять. Їм потрібно створювати такі течії. Вгадувати наперед інструменти і починати ними користуватися. Потріб-но спершу підготувати умови, за яких сформувало-ся б нове, сприятливе до дій середовище. Потрібне не пасивне збиральництво, а інтенсивний органай-зинг. Активна кадрова робота, теоретична робота, робота в медіа для формування власної політичної суб’єктності. Якби ліві у своїх аналізах передбачили рух Антимайдану, Євромайдану і готували якісь влас-ні майданчики, то вони змогли би вчасно спрямувати дії людей у потрібне русло.

3 листопада 2014 р.


Говорячи про Майдан з точки зору лівих активіс-тів, варто відзначити дві його особливості. По-перше, це безпрецедентність. Такого масового й безкомпро-місного народного протесту, близького до визначен-ня «революції», українські ліві не знали з часу розпа-ду СРСР. Як сказав один житомирський анархіст: «Ти

знаєш, ми всі зараз просто вражені». Однак до цього додавалася і друга відома риса Майдану — його наці-онально-патріотичний ухил, що значно ускладнював будь-яку політичну роботу «нових лівих» та й уза-галі соціально-економічну проблематику на Майда-ні. Можна скільки завгодно сперечатися про роль і

Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та Антимайданами

Тарас Саламанюк

Тарас Саламанюк – соціолог Центру соціальних і трудових досліджень, активіст ініціативи

зі створення нової лівої партії в Україні; досліджує соціальні рухи, протестну самоорганізацію;

[email protected]

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд, Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють.

Іван Франко, «Каменярі»

Присвячую цей текст усім лівим активістам, що докладали свої надзусилля, ризикували здоров’ям, а деколи і життям, наосліп беручи участь у буремних подіях кінця тринадцятого — початку чотирнадцятого року. Хоч остаточні результати вашої участі й сумнівні, ваш досвід — неоціненний. Адже тільки з таких от проб і на-лежного осмислення помилок можна вибудовувати свій рух крізь пітьму вперед — до комунізму.


місце крайньо правих на Майдані, але їхня протестна активність — це факт. За весь час Майдану моніто-ринг протестів Центру соціальних і трудових дослі-джень з вибірки загальнонаціональних, регіональ-них і активістських сайтів зафіксував 817 випадків участі крайньо правих, тоді як аналогічні показники «нових лівих» становлять лише 14 (причому тільки 4 з них — у регіонах)1. Ні, це не означає, що «нові ліві», особливо в регіонах, проігнорували Майдан. Як буде показано далі, багато лівих активістів активно брали в ньому участь. Водночас такі цифри демонструють те, що (принаймні в мас-медіа) лівиця відіграла в цих протестах роль тільки непримітної масовки, в тому числі масовки для крайньо правих політичних сил.

А далі факти закінчуються. Їхнє подальше трак-тування в напрямку виправдання чи викриття участі лівих у Майдані розгортає прірву поміж українськи-ми лівими — головно між прихильниками та скеп-тиками (ненависниками) Майдану. Тут я не прагну піднести якусь зі сторін, як і не претендую на роль примирителя між ними. Однак я спробую погляну-ти на мало заторкнуті обома сторонами здобутки і втрати лівої участі в Майданах, а також суміжну їй

1 Варто зазначити, що ця цифра не враховує активність такої ор-

ганізації, як «Автономний опір», що взяла участь у щонайменше

десяти протестах львівського Майдану. Через свій суперечли-

вий ідеологічний статус у моніторингу вона віднесена до кате-

горії «автономні націоналісти», а не «ліві». Тим не менш тут і

надалі у цій статті «Автономний опір» буде взятий до аналізу

на рівні з іншими лівими організаціями та ініціативами.

активність лівих на Антимайданах. Весь мій огляд буде стосуватися не столиці, а саме регіонів. Адже там — у Харкові, Львові, Одесі, Житомирі чи Дніпро-петровську — відбувалися не менш прикметні, ніж у Києві, випадки лівого активізму на Майданах. От тіль-ки історія переважно невдалої участі лівих у столич-ному Майдані вже загалом відома і добре обскубана в полеміці обома сторонами, а регіональні Майдани ще досі майже незвідані. Саме в цю terra incognita я і пропоную податися.

Для цього спочатку, опираючись на дані про про-тести «нових лівих» із моніторингу ЦСТД, я окреслю передісторію регіональної лівиці, аби зрозумілим бу-ло тло розгортання майданівських подій. Далі, базую-чись на численних інтерв’ю з місцевими активістами, я спробую зрозуміти їхню мотивацію брати участь у Майдані. Так само за допомогою наданих ними відо-мостей я намагатимусь реконструювати основні пе-рипетії цієї участі. Врешті, під кінець статті я висуну певні припущення щодо результатів такої участі й подальших перспектив лівих у регіонах.

Передісторія

Регіональна (тобто некиївська) лівиця — це, по суті, вкрай комплексне поняття. Вона поєднує в со-бі різні ліві групи в різних регіонах і в різні роки відповідає за частку від 40% до 60% сукупних про-тестних дій «нових лівих». Тож не дивно, що на цій половині від і так невеликої кількості протестів ліві групи доволі нечисленні для своїх регіонів і слабко

Графік 1. Участь «нових лівих» у протестах з 2010 по 2013 роки в регіонах у порівнянні з Києвом


помітні в ЗМІ. Отже, констатувати якусь їхню значи-мість у протестній політиці навряд чи можна. Тим не менш на основі даних моніторингу протестів усе ж можна помітити деякі особливості їхнього динаміч-ного розвитку по роках.

Варто зазначити, що ще в 2010 році була зафік-сована відносно немала активність «нових лівих» у регіонах — щонайменше 53 протести (порівняно з 35 у Києві). Що не дивно, адже тоді по регіонах у роз-палі була кампанія проти введення платних послуг у вишах, а також різноманітні робітничі профспілкові протести. Однак, оскільки нас тут цікавить саме тло розгортання пізніших майданівських подій, ми роз-глянемо сучасніший відрізок — з 2011 до 2013 року. За цей період можна зафіксувати два піки протест-ної активності «нових лівих» у регіонах — на початку періоду (2011 рік) та в кінці (2013 рік). Саме тоді від-булися чергові масові хвилі протестів на освітню та робітничу тематику відповідно. В першому випадку їх очолила профспілка «Пряма Дія», що брала участь у майже половині всіх лівих протестів цього року і фактично далі розвивала свій минулорічний успіх. Цікаво, що її активність була добре регіонально роз-поділеною і не обмежувалась якимись містами-ліде-рами: один-два протести з приводу освіти проходи-ли в низці обласних центрів. Часто це були протести місцевих анархістів, які на хвилі київського успіху ПД переймалися симпатією до профспілки і самоор-ганізовувалися в аналогічні ініціативи. Характерним є випадок Житомира, де місцеві анархісти саме під впливом побаченої у Києві активності вирішили за-початкувати щось схоже в себе: «Я побував на акції ПД, там мені дуже сподобалося — і коли я повернув-ся в Житомир, то запропонував товаришам зробити щось схоже».

Та хвиля цього успіху виявилася тимчасовою. Вже у 2012 році на фоні загального спаду протестної ак-тивності «нових лівих» у регіонах фіксуємо і спад активності «Прямої Дії»: лише 7 протестів, порівняно з 16 минулого року. Таку стагнацію можна поясни-ти словами тих же анархістів із Житомира, які після кількох спроб відмовилися від ідеї активізму за мо-деллю ПД: «Ну, до нас на акції майже ніхто, крім нас самих, так і не пішов. Студенти чомусь не перейма-лися особистими проблемами і не хотіли самоорга-нізовуватися». Крім того, варто зважити, що саме в цей час у країні тривала передвиборча кампанія, що спрямовувала акценти конфліктів у навколопартій-не русло і явно не сприяла переважно непарламент-ським «новим лівим».

Другий же випадок наростання протестів «нових лівих» у регіонах трапився в 2013 році. І значно пере-вершив як освітній пік у 2011 році, так і попередній

рекордний 2010 рік: у 2013-му «нові ліві» брали участь у щонайменше 78 протестах. Саме цього ро-ку, крім уже звичного Києва, виділяються співмірні йому центри протестного лівого активізму. Насампе-ред, це Одесса, де ще з 2012 року проявлялася пози-тивна динаміка росту шляхом неоднозначної тактики «об’єднаної лівої»2. І хоча в 2013 році така тактика, за свідченням активістів, почала занепадати в Одесі, все ж у протестному плані саме тоді вона принесла найбільш значимий результат: за комбінованої участі різних лівих груп по Одеській області відбулося що-найменше 18 протестів. Також у 2013 році різко виді-лився Харків, де активізувалися з протестами місцеві анархісти, а також, окремо від них, місцеві марксис-ти. Та справжнім відкриттям стала Львівщина з її не менш як 12 протестами — тоді як за попередній рік там узагалі не було зафіксовано жодної протестної активності «нових лівих». Таке раптове виринання з нікуди відбулося завдяки профспілці «Захист пра-ці» — флагмана лівих протестів 2013 року, — яка в тісній зв’язці з «Автономним опором» організувала більшість своїх протестних дій. Такий підхід неодно-разово критикували інші ліві за покладання на сум-нівне фінансування та нерозбірливість у зв’язках із (лівими) націоналістами. Водночас не можна не від-значити його прикметної практичності, як і сприят-ливого впливу на деяких із цих націоналістів. Ось як про це говорить активіст «Автономного опору»: «Наше кредо — з пригнобленими проти гнобителів завжди. «Захист праці» нам значно допоміг у його реа-лізації. […] Встрягаючи у конфлікти, завжди вигідніше представлятися профспілкою».

Інший протестний флагман 2013 року — об’єднання «Боротьба» — також провадив активність, що викли-кала схожі суперечливі відгуки. Разом із тим протести «Боротьби» в 2013 році теж були досить прагматичні, орієнтовані на співпрацю з активними первинками вільних профспілок. При зустрічі в Харкові один з активістів «Боротьби» розповідав мені, що в той час у них були осередки ледь не в кожній області: «У нас есть активисты по всей Украине. В том числе на Западной Украине: Черновцы, Львов, Ровно. Сейчас все они приезжают к нам в Харьков». Не знаю, чи бу-ло це просто перебільшення з метою похвальби, чи справді щось дійсне, однак зафіксовані моніторин-гом у медіа «боротьбістські» протести у 2013 році були досить рівномірно розподілені по щонайменше

2 Під «об’єднаною лівою» мається на увазі спосіб політичного

союзництва, що характеризується формуванням широких ко-

аліцій з різнорідним ідеологічним бекграундом учасників (на-

приклад, анархісти з марксистами-леніністами).


шести містах центральних, південних і східних регі-онів країни.

Отже, у 2013 році «нові ліві» в протестах по регі-онах повернулися назад до профспілкових акцентів. Тільки цього разу це були класичні робітничі проф-спілки з такими характерними протестними темами, як права робітників (щонайменше 17) та затримка зарплати (щонайменше 10). Не можна сказати, що завдяки цьому ліві протести здобули якусь гегемонію чи особливу помітність: у сукупності частка «нових лівих» становила лише 3% від усіх протестів по Укра-їні за 2013 рік. Разом із тим очевидним був прогрес: уперше завдяки рекордній протестній активності ви-ділилися регіональні осередки лівих, сформувалися певні мережі співпраці. На все це чекали складні ви-пробування — Майдан і подальші політичні події, що сколихнули суспільство.

Мотивація

Отже, ми на початку Майдану. Ультранаціоналіс-ти де-не-де вже гуртуються в перші сектори, лібе-рали проповідують «європейські цінності» і вільний ринок з ЄС. Що ж змушувало деяких лівих приєд-нуватися до протесту? Звісно, не перші і не другі. Їх приваблювали переважно ті маси невдоволених людей, що повиходили на вулиці незабаром після першого розгону ще «студентського» Євромайдану. Така мотивація зовсім не дивна для «нових лівих». Хоча найчастіше серед їхніх протестів трапляється

соціально-економічна проблематика, тема громад-ських свобод також для них близька і займає другу за популярністю позицію серед протестів «нових лі-вих» у регіонах. І саме такої тематики набув Майдан після першого розгону. В цей час навіть деякі пізніші маститі критики Майдану з харківської «Боротьби» чи одеської «Проти течії» загалом були прихильні до нього, а то й брали в ньому участь. Що вже казати про анархістів — по суті, провідних лівих ентузіас-тів Майданів, — для яких антиавторитарний порядок денний є «хлібом насущним». Наприклад, харківські анархісти вважали, що «Майдан, он как бы стихийно как-то тяготел к более свободному проявлению, да-же либертарным идеям […]». Врахуймо й те, що всі ці мотиви примножувала безпрецедентна масовість Майданів, а можливість об’єднання з масами в рані-ше невідомих масштабах — річ, в принципі, значуща для «нових лівих».

Однак таке більш-менш одностайне ставлення по-чало швидко змінюватися на тлі наростання антико-муністичної істерії на Майдані. Напади на лівих ак-тивістів і падіння київського пам’ятника Леніну стало таким собі сигналом для відходу деякої частини ліви-ці в остаточний скепсис до Майдану. Цікаво, що цей сигнал до відходу був зосереджений у Києві, а ста-ро- і новопосталі скептики з Одеси та Харкова просто екстраполювали його на місцеві Майдани. Робили вони це досить парадоксально, адже і харківський, і одеський, і інші регіональні Майдани, куди ліві змо-гли безперешкодно вийти, в той час вирізнялися

Графік 2. Динаміка п’яти найпопулярніших серед «нових лівих» у регіонах протестних тем за період 2011–2013 років


дещо більшою ліберальністю3 і слабкістю край-ньо правих4. Окрім того, ліві на них, по суті, і далі продовжували той самий локальний протестний контекст, що й раніше. У Львові це було продо-вження тривалої антисвободівської кампанії АО. Для дніпропетровських профспілківців це було гуртування проти свавілля місцевої влади разом із власниками заводів. Для анархістів із харківської «Автономної спілки трудящих» — нагода для ни-зової демократії у проектах «Форуму Майданів».

Тож, очевидно, на зміну мотивації новопосталих скептиків — як і на подальшу симпатію багатьох із них до Антимайдану — вплинув певний симво-лічний фетиш. Можливість вільно демонструвати свою атрибутику (насамперед комуністичну) нала-штовувала деяких із них прихильніше до спільних дій з проросійськими шовіністами, терплячими до всього радянського, ніж із проукраїнськими шові-ністами, які відкидали всяку «комуняцьку» симво-ліку: «Здесь, в отличие от того же Майдана, мы спокойно могли поднять наш красный флаг, и ник-то за это нас не бил».

Не можна, однак, сказати, що мотивація лівих з табору Майдану була позбавлена фетишизму. Так, реалії участі в ньому були такі, що толерувалася (та й то не завжди) тільки анархістська атрибути-ка5. Це непогано гармоніювало для анархістів з антиавторитарним характером протесту, як вони собі його уявляли. Однак головний фетиш був не в цьому, а в самоорганізації. Саме такого роду ви-правдовувальні мотиви так чи інакше траплялися в усіх лівих активістів регіональних майданів. На-приклад, у Харкові: «Вообще, эта структура меня

3 Зокрема, згідно з моніторингом, частка участі крайньо пра-

вих у протестах одеського та харківського Майданів стано-

вила 17% і 15% відповідно. В той же час у протестах Майда-

ну в цілому була зафіксована участь крайньо правих у 25%,

а в Києві — у 29%.

4 Окрім львівського Майдану, де місцеві крайньо праві на чолі

зі «Свободою» від самого початку були агресивно налашто-

вані до «Автономного опору». Тому присутність останнього

на Майдані скоріше завдячувала вмінням його активу ор-

ганізовано постояти за себе. Також відбиватися від крайньо

правих одного разу довелося й анархістам на харківському

Майдані. Однак після успішного відпору такого не повторю-

валося, на відміну від регулярних нападів на АО.

5 Зазначимо, що на харківському Майдані група марксистів у

кінці січня провела перформативний вихід на сцену з чер-

воними прапорами (див. Функция Вейерштрасса 2014). Але

наштовхнулася при цьому переважно на осуд чи нерозумін-

ня від присутніх.

Фото 1. Житомирські анархісти в окупованій ОДА під час місцевого Майдану

Фото 2. Поодинокі одеські ліві на місцевому Майдані


дико радовала, потому что в СНГ это была первая прогрессивная структура, которая была действи-тельно какой-то альтернативой государственному апарату и правительству». Або в Кременчуці: «Люди не за ідеологію, а за конкретні дії, за вчинки […]. То-му вони входили масово в «Правий сектор», а потім і виходили з нього так само. Бо нічого не було, тільки якісь мітинги, пікети». Понад те, в такій мотивації все зводилося часто виключно до індивідуального рів-ня. Мовляв, «я просто не міг залишатися осторонь». Через це ліва ідентичність активістів розчинялася в загальнопротестній течії.

Таким чином, мотивацію лівих до участі в Майдані чи Антимайдані загалом можна охарактеризувати як таке собі «народництво». Звісно, деяку роль відігра-вали конструктивні, прагматичні мотиви участі. Однак можливість демонструвати свою «правильну» атри-бутику чи надія на донесення свого «лібертарного» заклику до самоорганізації, помножені на спокусу апелювання до великих протестних мас, вочевидь слугували провідними орієнтирами участі.

Участь

Отже, як уже було зазначено, «вихід в народ» лі-вих груп у регіонах головним чином розпочався піс-ля першого розгону Майдану в Києві. Далі активність лівих почергово змінювалася, дотримуючись у цілому

хвилеподібної динаміки київських подій і врешті дійшовши до масового приєднання груп скептиків до Антимайдану.

Та почнемо з початку. А тоді — на початку — ха-рактер долучення лівих до протестів регіональних майданів був досить стихійним. Очевидно, через ін-дивідуальний рівень вмотивованості активісти мало дбали про витворення якихось організованих плат-форм, а певне сум’яття домінувало над ясним розу-мінням ситуації, як-от в одного активіста з Одеси: «Так, виходили спочатку індивідуально і вже там [на Майдані — ред.] зустрічалися поміж собою. […] А як інакше? Це було скоріше моральне рішення: я не міг бути байдужим до того, що творилося в країні».

Безумовно, ці недохопи значною мірою стали ви-значальними для подальших перспектив лівих у міс-цевих майданах. Що оперативніше вони оклигали і зуміли організуватися в певні ініціативи, то виразні-ші місця займали там у подальшому. Один лівий ак-тивіст з Одеси, де витворення подібних лівих плат-форм на Майдані, по суті, так і не відбулося, говорить про це так: «Та я від самого початку пропонував ви-ходити на Майдан організовано всім лівим! Давайте йти на Майдан. Я знаю його організаторів, вони го-тові з нами співпрацювати, потрібно тільки гуртом прийти і перехоплювати ініціативу». І навпаки, від-носно помітні приклади Харкова, Дніпропетровська та Львова засвідчують, що ліві змогли там швидко

Фото 3. «Боротьба» на харківському Антимайдані


переорієнтуватися і зайняли певну нішу. Про це ка-жуть, наприклад, дніпропетровські профспілківці: «Ну, после разгона Майдана в Киеве наши активисты начали по одному выходить на наш местный Май-дан. Но потом мы решили коллективно там принять участие – для профсоюзной, так сказать, агитации и за социальные требования тоже. Вот и создали свою инициативу – “Профсоюзный сектор”». Важливим фактором при цьому ставала наявність у активістів вільного часу, який вони готові були витрачати для систематичної роботи на Майдані. Ті ініціативи здо-були там найбільший успіх (як-от харківські анархіс-ти чи львівські «автономи»), з тих чи інших причин володіли умовно «вивільненим активом»6, який були в змозі посилати на потрібні заходи — у разі потреби щодня. В цей час інші (насамперед дніпропетровські профспілківці та харківські марксисти) залишалися

6 Ядром харківських анархістів була група «радикальних

бомжів» — безробітних активістів із Харкова та інших міст СНД,

що проживали разом у спільному житловому проекті. Ведучи

напівлюмпенізоване існування, вони мали багато вільного часу,

який могли використовували, серед іншого, і для активізму. У

випадку «Автономного опору» у Львові таких безробітних прак-

тично не було (хоча студентів було вдосталь). Зате за хорошої

самовіддачі активу і належної внутрішньої координації «авто-

номи» — по суті, як афініті-група — могли регулярно виділяти

необхідний актив.

лише «недільними агітаторами», рідко беручи участь в основному житті Майдану.

Зауважмо і характер цих ініціатив. Зважаючи на те, що відкрито комуністичну чи навіть відкрито ліву ри-торику на Майдані використовувати було неможливо, вони були скоріше соціально орієнтованими. Анархіс-ти (Харків, Житомир, Одеса), народники (АО у Львові) чи профспілки (Профспілковий сектор у Дніпропе-тровську) — так вони публічно ідентифікували себе. З цієї соціальної орієнтованості випливали і їхні за-галом помірковані вимоги — переважно «радикальна соціал-демократія», приправлена антиолігархічними й антиавторитарними випадами7. Жодних ліворади-кальних штук типу скасування приватної власності як такої. Зрештою, цього би і не сприйняли їхні сусіди по Майданах — ліберали, крайньо праві, пересічні учас-ники, — а з ними всіма ще треба було якось співіс-нувати і, можливо, співпрацювати. Про таку обереж-ну тактику і розповідали харківські анархісти: «Мы не разворачивали чёрный флаг на Майдане сразу. Мы очень долго готовили людей, разговаривали с ними. И сделали это только потом, когда нас уже начали воспринимать и уже считать за своих на Майдане».

7 Для прикладу можна глянути на звіти з агітаційних заходів

АСТ-Харків (АСТ 2014b) чи «Профспілкового сектору» (Свобод-

ные профсоюзы Днепропетровска 2014). Там ми бачимо наго-

лоси на розвалі соціальної сфери й необхідності підвищення

зарплати, антиавторитарні вимоги.

Фото 4. Агітація «Профспілкового сектору» на дніпропетровському Майдані


За схожою схемою розгорталася і пізніша актив-ність «Боротьби» на Антимайдані в Харкові. Корот-кий період сум’яття під час антикомуністичної істе-рії після перемоги Майдану, швидка реорганізація в Харкові і створення за допомогою зібраного там активу чи не найпотужнішої лівої ініціативи за весь протестний період від початку Майдану: «После то-го как С14 в количестве 50 рыл пришли в наш офис, забрали оттуда некоторое имущество и розгроми-ли его, мы решили, что нам больше нечего делать в Киеве. И поехали на Восток, где проходили митинги на защиту памятников Ленину. Сначала в Донецк, но там как-то всё мутно было. […] Потому спустя уже неделю мы были на Антимайдане в Харькове, где пере-хватили инициативу у местных политиканов». Звіс-но, певним фактором успіху тут стало загалом біль-ше толерування лівих символів на Антимайдані, як і відсутність у нього єдиного центру (на відміну від Києва, де опозиція контролювала протест Майдану). Однак важливу роль у цій участі так само відігра-ли вивільнені харизматичні активісти, що практично безвідривно брали участь у протестних подіях. Та й вимоги «боротьбістів» на харківському Антимайдані вирізнялися не ліворадикальністю, а тією самою під-лаштованістю під публіку: «Первое — это равномер-ное распределение на социальные статьи бюджета. То есть так называемая экономическая автономия регионов, чтобы деньги шли не через госбюджет на соцрасходы по остаточному принципу, а напрямую.

[…] Но основное требование — это самоуправление. Наша федерализация — это самоуправление. Сюда же идёт отзыв депутатов, культурное самоопределение с русским языком. Ещё мы выступаем против прива-тизации, милитаризации и за национализацию стра-тегических предприятий. Ну и против урезания соци-альной сферы […]. Также в этих протестах важную роль играет советское прошлое. Им мы показываем людям, что нужно опираться только на свои силы, а не искать лёгких решений». Справедливо, однак, бу-ло би зазначити, що, на відміну від лівих на Майда-ні, з вимогами «Боротьби» — через її визначне місце на харківському Майдані — таки рахувалися. Це була не проста одинична роздача листівок чи організа-ція агітаційної групки, а цілеспрямована й регулярна пропаганда лівих меседжів зі сцени. Зрештою, низка прогресивних вимог — як-от заборона експлуатації чужої праці чи пріоритет колективних форм влас-ності — увійшли в декларацію дітища місцевого Ан-тимайдану Харківської народної республіки (Вести 2014). Разом з тим відзначимо, що успішніше проник-нення «Боротьби» у співпрацю з іншими (зокрема, шовіністичними) організаторами харківського Анти-майдану доклалося до того, що взаємодія між ними стала тіснішою, — а отже, й ще більш суперечливою, — ніж у майданівських аналогах.

Тож бачимо, що умови участі лівих у регіональ-них Майданах і Антимайданах (принаймні в Хар-кові) не сильно відрізнялися. В кожному випадку їм

Фото 5. Активістки і активісти АСТ-Харків та місцевого Євромайдану на агітаційному рейді спальними ра-йонами міста


доводилося йти з домінуючими там правими силами на компроміси, більш вигідні для їхніх опонентів. От-же, вся ця гра з невдачами й успіхами, по суті, прохо-дила на чужому полі. Однак чи вдалося лівим винести щось із неї? Це ми і спробуємо з’ясувати далі.

Результати

Можна багато в чому критикувати лівих учасників Майдану чи Антимайдану. Але одне з їхніх досягнень не забереш: вони відшукали для себе можливість і далі займатися активізмом у непростих умовах. Звіс-но, всі активістські звершення піку минулого року ні-куди не зникли. Напрацьовані зв’язки з колектива-ми, вироблені тактики боротьби, отримані контакти ЗМІ — все це ніби залишалося, але виявилося цілко-витим непотребом. Коли акценти зосередилися на-вколо головних цілей — усунути «Сім’ю» чи «хунту», — все інше набуло другорядного значення. Прикметно, що мої ліві співрозмовники, в яких я брав інтерв’ю, ніколи прямо не посилалися на цей факт. Натомість, коли заходило про інші, до- чи післямайданівські форми діяльності, вони казали щось типу «ну, ти знаєш же…», посилаючись на неактуальність тих чи інших тем у сучасних умовах. І це було зрозуміло: альтернативою вибору між Майданом і Антимайда-ном (а часто тільки одному з них) був би повністю

бездіяльний марґінес. Звісно, і такий варіант за даних умов не виглядав би в принципі чимось жахливим, якби пропонував для орієнтованих на дію активістів еквівалентну заміну. Натомість «хитра ідеологія без-діяльності», як її охарактеризував один з активістів, була заснована на доволі суперечливому вивищенні одних лише в’їдливих рефлексивних практик. І це в той час, коли багато лівих ініціатив на Майдані чи Антимайдані вже робили інфраструктурний стрибок.

Так, головні здобутки лівих полягали в організа-ційних інфраструктурах. Досвід для активу, фінанси і реманент з пожертвувань, соціальні зв’язки з гро-мадськими і ліберальними активістами та відомість серед ЗМІ — саме по цих пунктах у кожної з опи-саних лівих груп на Майдані відбувся значний про-рив, що вивів їх на новий рівень. Так, у Житомирі зовсім безформна тусовка місцевих інтелектуалів і субкультурників під час Майдану оформилася в зла-годжену організаційно групу. Достатньо маргіналь-на група АСТ-Харків стала помітною і шанованою серед ліберальної громадськості міста, а також за-безпечила себе немалими ресурсами. Врешті, «Авто-мний опір», уже до того доволі активний у соціаль-но-економічному плані (згадаймо протести «Захисту праці» у Львові) і з непоганою оргінфраструктурою (соціальний центр, тренажерний зал, відвідувані веб-ресурси), вийшов на новий рівень локальної та навіть

Фото 6. Масовий першотравневий марш «Боротьби» в Харкові разом з іншими «старими лівими» з Анти-майдану


загальноукраїнської боротьби. Його активісти, сприт-но орудуючи «народницькою» риторикою, зуміли провести під час Майдану щонайменше десять про-тестних акцій у Львові: серед них — така резонансна подія, як окупація Львівської ОДА, або успішна анти-забудовна кампанія (під час Майдану!). Як результат, практично тотальна відомість у Львові, неодноразове потрапляння до національних ЗМІ, нові антисвобо-дівські союзники серед громадських активістів і роз-ширення в інші регіони.

Те саме стосується й Антимайдану. Динаміка «Бо-ротьби» в Харкові взагалі чимось нагадувала АО у Львові. Теж флагман минулорічних лівих протестів з хорошою організаційною інфраструктурою, вона зосередила всі свої зусилля на поточному протест-ному збуренні. Та в розрізненому Антимайдані Хар-кова, на відміну від підсвободівського Львова, з нею рахувалися значно більше: «Да пока мы не приехали со своей аппаратурой в Харьков, у них даже колонок на митингах не было!» Безумовно, це доклалося і до значніших результатів. «Нас десь двісті осіб акти-ву», — таку оцінку давали вони самі, можливо, трохи перебільшуючи. Але потрібно визнати, що ті резо-нансні тисячні демонстрації, які вони збирали ледь не щодня в піковий період Антимайдану, чи ті сотні прихильників, яких вони так чи інакше здобули під час роботи в Харкові, демонструють нам дещо інші

масштаби, порівняно навіть із найуспішнішою лівою участю в Майдані.

Звісно, були і приклади невдалих спроб участі. На-приклад, в Одесі. Активний там у 2013 році «Захист праці» під кінець того ж року напіврозпався, так і не зумівши організувати трудящих на підприємствах у якісь постійні первинки та навіть не згуртувавши на-вколо себе достатньо соціально-критичного активу (як у Львові). Характерний же для української ліви-ці розкол по питанню Майдану/Антимайдану про-йшовся просто по залишках колишньої одеської «лі-вої єдності». В результаті, ніякого інфраструктурного стрибка так і не відбулося, а все залишилося на рівні стихійної участі8.

Та головною проблемою можна назвати не так ор-ганізацію результативної участі, як подальше збере-ження цього результату. Показовим у цьому контексті є приклад кременчуцької групи анархістів, бойових активістів з Майдану, які після його тріумфу разом з іншими земляками поїхали до себе додому «на-водити порядок». Там їм вдалося провести успішну

8 До честі одеських лівих, у них (чи не єдиних) була спроба за-

початкувати взимку свою альтернативну протестну кампанію —

«За третю силу!», але, не будучи прив’язаною ні до яких медіа-

резонансів, як це було з Майданом чи Антимайданом, вона

швидко провалилася.

Фото 7. Активністи АО на контрольованому ними поверсі у захопленій ЛОДА


кампанію проти гірничозбагачувального комбінату, що забруднював довкілля, а також низку дрібніших протестів (наприклад, проти браконьєрів). Але всі ці здобутки народницького руху потроху підминав під себе місцевий «Правий сектор». Звісно, місцеві анар-хісти намагалися йому протистояти, але в них просто не вистачало ані ресурсів, ані кваліфікації: «Ми не агітатори. Розумієш, ми на них [на «Правий сектор» – ред.] лили чорнуху, а самі не могли нічого путнього за-пропонувати. Зараз же казати, що ми за пряме наро-довладдя, пряму демократію, — це популізм, зараз усі про це кажуть: і "Правий Сектор", і БЮТ, і Порошенко, і "регіонали"». Якщо не кажеш конкретних механізмів. А цього ми не знали, ми не юристи, не спеціалісти…» У результаті про них почали розпускати чутки як про «шавок», «підарів», «чеченців», а незабаром і виста-вили геть із руху.

Зі схожими проблемами відтоку результатів стик-нулися й інші ліві групи. Зокрема, «Автономний опір» на хвилі Майдану провів у Львові ще цілу серію про-тестних акцій із працівниками ринків і поліклінік та громадськими активістами, ініціював свою сотню самооборони та рух за територіальну громаду міста. Деякі з них досягли локальних перемог, але в цілому не дали практично нічого самим «автономам». «Ми десь там, де і були», — відповіла мені активістка АО на питання про їхні здобутки через три місяці після Майдану. Те саме можна спостерігати і в Харкові, де на фоні яскравих результатів анархістів на Майдані чи боротьбистів на Антимайдані динаміка поточної лівої активності виглядає доволі тьмяно. Особливо ж загрозливими виглядають репресивні дії влади про-ти найактивніших представників АО (АО 2014) і «Бо-ротьби» (Объединение «Боротьба» 2014)9. «Бороть-бисти» через активне переслідування їхніх активістів під приводом сепаратизму були взагалі змушені згортати свою діяльність в Україні, тож їхнє бачення своїх найближчих перспектив не надто веселкове: «Главное, чтобы нас всех сейчас не попересажали».

Усе це підводить нас до важливого висновку. Участь лівих у Майдані та Антимайдані не була про-стим здобуванням переваг із тією чи іншою успішніс-тю. Це була гра на випередження. І хоч деякі з них демонстрували в ній непогані результати, у підсумку всіх усе одно обіграли. Обіграли опоненти з правого табору. Вони одразу мали величезну фору у вигля-ді націоналістичних ухилів Майдану чи Антимайда-ну, якою і скористалися. Ліві ж тим часом у кращому

9 Уже під час завершення цієї статті хвиля репресій докотилася

й до АСТ-Харків (АСТ 2014a). Сквот, який вони облаштували в

Харкові для переселенців із Донбасу, почали атакувати крайньо

праві та пресувати міліція.

разі перетворилися на регіональних опозиціонерів, не більше. І зараз терплять закономірний тиск.

Перспективи

Та все це ще не означає, що всі витрачені зусил-ля були марними, а подальша ліва політична дія не-можлива.

Прикметним є випадок Житомира. Там щойно оформлена група місцевих анархістів зіштовхнула-ся при проведенні свого першотравневого маршу з активним опором «Маршу патріотів». Однак цей опір таки вдалося подолати, заручившись підтримкою по-міркованих сил Майдану, — а для цього анархістам довелося взяти пару державних прапорів і зробити додатковий акцент проти російського імперіалізму10. Щось схоже спостерігаємо й у Львові. Тут «Свобода» через свої медіа намагається активно дискредитува-ти «Автономний опір», конспірологічно звинувачую-чи його у зв’язках із Медведчуком, Росією тощо. Тиск неабиякий — до того ж у хід пішли вже згадані ре-пресії від підсвободівського держапарату міста. Але зламати опозицію «автономів» їм ніяк не вдається: за АО заступаються місцеві громадські активісти, які переконані у їхній чесності й патріотичності і, навпа-ки, в корумпованості «Свободи».

Таким чином, правильно розставивши акценти й де-не-де поступившись до вимушеного показового патріотизму, «нові ліві» цілком можуть вбивати клин поміж крайньо правими та лібералами. І цим рятува-ти себе із ситуацій, здавалось би, майже неминучої політичної смерті.

Та, звісно, такий прийом — це лише «рятівна со-ломинка», не більше. Для реального поступу лівиці необхідно спиратися на власні зусилля. Як засвідчив цей огляд лівих у регіонах, така мета цілком реальна: достатньо лише потрапити в сприятливе середовище низової протестної мобілізації типу (Анти)Майданів11. Однак у цьому ж огляді ми також побачили, що участь лівих у таких середовищах була слабко стратегічно та навіть тактично продуманою. Тверезий розрахунок був підмінений «народницькою» мотивацією відпо-відно до орієнтації на фетиш атрибутики чи самоор-ганізації. Все це призводило до того, що ліві активіс-ти скоріше наштовхувалися на несподіваний успіх і навіть не дуже й то встигали його осмислювати, ко-ли він уже йшов геть. Що ще гірше, через постійну

10 З детальнішим описом інциденту можна ознайомитися в Сала-

манюк 2014.

11 Спроба власноруч ініціювати низову протестну мобілізацію,

звичайно, привабливіша. Але, як показує досвід Одеси, наразі

це навряд чи під силу «новим лівим».


необхідність виглядати «своїми» перед патріотично налаштованою публікою ліві «народники» з різних таборів ущент розсварилися між собою. І все це від-бувається на тлі колосального розвою правої геге-монії.

Одним словом, ситуація, що склалася для лівиці, є вкрай незадовільною та потребує якоїсь оперативної реакції. І тут би лівим, як ніколи, знадобився карди-нально інший підхід, підхід до активізму як до екс-перименту. Іншими словами, кожна політична дія по-требує постановки гіпотези, яку в ході рефлексії над результатами дії можна перевірити, тобто взяти на озброєння чи відкинути проведений тип дії з огля-ду на її ефективність в експериментальних умовах. Саме на таких цеглинах потроху може вибудовува-тися плідна тактика і стратегія лівих. Адже витворен-ня нових «об’єднаних лівих» чи плекання соціаль-но-економічних флагманів протесту — це все добре. Але тільки коли є чітке, вивірене розуміння, як і для чого. А його зараз якраз нема, чи є в тому-таки старо-му фетишизмі атрибутики, самоорганізації чи інших внутрішньогрупових «фішок». Тож усі благі ініціати-ви зі створення нових лівих політичних суб’єктів у кращому випадку ризикують перетворитися на шука-чів у пітьмі, а в гіршому — на сумнозвісне товариство «лебедя, щуки і рака». З іншого боку, пориваючи з «народництвом» та фетишами, хотілося б застерегти

й від полярної позиції — відмови від активізму на користь повної самовіддачі переосмисленню. Такого роду «рефлексій» серед лівих завжди вдосталь — і пасивні скептики Майдану цьому яскраве підтвер-дження. От тільки відчужені від безпосереднього ем-піричного поля медіаобразами тих чи інших підбірок вони зазвичай ґрунтують свої тлумачення на спеку-лятивних судженнях над обмеженим набором фактів. Окрім того, без суміщення з практичними діями в по-літичній площині ці «рефлексії» самі перетворюють-ся на невеличкі політичні практики. Тільки набагато химерніші, оскільки ні на що, крім чергових словес-них баталій в інтернеті, вивести не можуть.

Натомість хай невеликі, але адекватні дослідниць-кі групи активістів, орієнтованих на практичну реалі-зацію своїх пошуків, могли би внести чимале пожвав-лення у це «ліве болото» короткозорих практиків і самозациклених скептиків. Вони (ці групи) могли б почати закладати фундамент потужного лівого руху в Україні. Для цього їм не були б потрібні якісь значні ресурси. Попервах достатньо ходити та спостерігати. Куди? Насамперед на ліві акції, але, за змогою, також на інші цікаві соціально-орієнтовані заходи. І робити зі всього цього аналітичні висновки. Стати таким до-слідником зовсім не складно. Для цього не потрібно отримувати дипломи чи вступати до якихось орга-нізацій. Потрібно просто виважено, поза звичними

Фото 8. Житомирські анархісти на першотравневому марші


шаблонами та фетишами поставитись до власного активізму. Задуматись, чому чергова акція пройшла маргінально, а цільова аудиторія (якщо вона взагалі була) так і не зрозуміла наші ідеї. Та й взагалі — що це за ідеї такі. І от — уже маємо дослідження, яке залишається лише аргументовано обговорити та

порівняти іншими тематичними відомостями в колі таких же дослідників. Тільки таким чином, коли ак-тивізм лівиці перетвориться із наслідування шабло-нів на постійний експеримент, її перспективи пере-стануть бути темними манівцями, а стануть яскраво освітленими дорогами.

Посилання:

Автономна спілка трудящих (АСТ), 2014а. Неонацисти та міліція атакували харківський соціально-культурний центр «Автономія». Доступ 25.09.14 за адресою: http://avtonomia.net/2014/09/01/neonatsisti-ta-militsiya-atakuvali-harkivskij-sotsialno-kulturnij-tsentr-avtonomiya/.

Автономна спілка трудящих (АСТ), 2014b. Продовження агітаційної кампанії [харківський Майдан]. Доступ 25.09.14 за адресою: http://avtonomia.net/2014/01/31/prodovzhennya-agitatsijnoyi-kompaniyi-harkivs-kij-majdan-2/.

Автономний опір (АО), 2014. Проти «Автономного опору» готують масштабні репресії. Доступ 25.09.14 за адресою: http://opir.info/2014/07/01/proti-avtonomnogo-oporu-gotuyut-masshtabni-represiyi/.

Вести, 2014. Харьковская народная рада призвала олигархов делиться с народом. Доступ 25.09.14 по адресу: http://

vesti.ua/harkov/46337-harkovskaja-narodnaja-rada-prizvala-oligarhov-delitsja-s-narodom.

Объединение «Боротьба», 2014. Репрессии в тени перемирия. Доступ 25.09.14 по адресу: http://vk.com/borba_ukraine?w=wall-71935519_1203.

Саламанюк, Т., 2014. “Політичне постання лівиці в Жито-мирі: від Майдану до Першотравня”. В: Спільне. Доступ 25.09.14 за адресою: http://commons.com.ua/politichne-postannya-livitsi-v-zhitomiri/.

Свободные профсоюзы Днепропетровска, 2014. Май-дан — прямая демократия. Доступ 25.09.14 за адре-сою: http://union-free.ucoz.org/news/majdan_prjamaja_demokratija/2014-01-05-145.

Функция Вейерштрасса, 2014. Червоний прапор на Майдані. Доступ 25.09.14 за адресою: http://functionw.com/red-on-maidan-kharkiv/.


Студентська асамблея: десяток маленьких революцій

Ніна Ходорівська

Ніна Ходорівська— журналістка, дослідниця мистецтва (для) соціальних перетворень;

[email protected]

ФAКТАЖ

Могилянський лівацький страйк — прообраз Студа-самблеї

Прообразом, зародком Студентської асамблеї був страйк у Києво-Могилянській академії — точні-ше, спроба його зробити. Страйки в Могилянці були два. Перший стався на початку грудня і був фактично ініційований згори, тобто адміністрацією університе-ту, тому мав показовий характер і скінчився за кілька днів. Наступного разу намагання провести страйк по-чалися 16 січня і виходили з боку студентів та, пере-дусім, недавніх випускників академії. Ці ініціатори здебільшого мали ліві погляди. Хоч вони й не гово-рили відкрито про класову боротьбу та ліву перспек-тиву осмислення революції, але воліли брати участь у загальному протестному русі, просуваючи саме свої погляди — нехай для початку й не зовсім відкрито.

Також складалося враження, що лівацькому активу Могилянки хотілося завдяки загальному сплеску по-літичної цікавості притягнути більше людей до на той момент нечисленного лівого руху як у цьому універ-ситеті, так і взагалі.

До цього страйкового руху я і приєдналася 19 січ-ня — а вже 20 січня, в понеділок, студенти Києво-Могилянської академії в кількості близько п’ятдесяти осіб окупували сходи Першого, адміністративного корпусу — важливого вузла, крізь який постійно хо-дять студенти різних спеціальностей та працівники університету. На сходах були розклеєні плакати, теле-фони координаторів робочих груп — тобто вказівки, до кого долучатися, якщо хочете чи то плакати малю-вати, чи то людей агітувати, чи то принести щось ко-рисне. Були розклеєні та розкладені як роздатковий матеріал покрокові інструкції з організації окупації приміщення, з горизонтального, безлідерного само-врядування за допомогою афініті-груп, а також FAQ

Ця стаття Ніни Ходорівської, а також наступна від Михайла Слуквіна утворюють тематичний блок із роз-гляду різних аспектів студентського майданівського руху та участі в ньому лівих. Тож, для комплексного озна-йомлення з даною тематикою рекомендуємо прочитати їх обидві.


про те, що таке страйк і навіщо він. Інструкції були розроблені анархістськими групами й перекладені українською саме для цієї окупації.

У будь-якому разі імпульс до цього протесту вихо-див не від студентів самих по собі, а від випускників. І в процесі планування окупації сходів увечері напе-редодні, і всі наступні кілька днів присутність випус-кників, зокрема Богдана Білецького, була потужною і визначальною. Богдан мав достатньо аргументів, щоб без упину відбивати атаки противників страйку й окупації. Безумовно, його активно підтримували ще кілька випускників — серед них і я. Серед студентів же здебільшого панував острах, а також незнання репертуару протесту та брак мінімальної політичної свідомості, яка б мотивувала їх про цей репертуар дізнаватися.

Хай там як, сходи окупували. Протягом дня справ-ді багато студентів дізналися про намагання розпо-чати страйк, і на вечірню асамблею зібралися більш ніж сто людей (під час обговорення напередодні вве-чері актив ледве сягав тридцяти учасників). Увагу до протесту привернули:• наявність власне людей з протестною атрибу-

тикою в корпусі університету, а також наявність місця, де можна перебувати, розпитувати, долу-чатися прямо тут і зараз, коли ти зацікавилася;

• залучення активних людей з різних спеціаль-ностей з метою охопити страйком усі кафе-дри університету; ці люди за особистою базою контактів інформували потенційних учасників зі своїх груп та спеціальностей про окуповані сходи та асамблею ввечері.

На зборах наступного вечора було вирішено за-лишитися в одній з аудиторій корпусу на ніч. Учас-ників мотивували два фактори: по-перше, у разі роз-гону Майдану (на Грушевського тоді загострювалося силове протистояння) в університеті будуть люди, які зможуть відчинити двері та надати першу допо-могу; по-друге, треба закріпити за собою зачинене приміщення — одну з аудиторій університету — і там постійно займатись організаційною та координацій-ною діяльністю для студентського страйку. Щоправ-да, за час вагань, чи варто захоплювати аудиторію, і супере чок з адміністрацією студенти так потомилися, що на якісне обговорення та планування ні в кого вже не вистачало сил, тому здебільшого жартували, а потім поснули на партах.

Страйк не набув загальноуніверситетського масш-табу. Багато хто зі студентів і без страйку знаходив час на те, щоб «щось робити» на Майдані. Майдан був їхньої окупацією. Університет вони не сприймали як підприємство і тому не вважали, що призупинення його функціонування якось вплине на стан справ у

суспільстві. Таку саму позицію займало, власне, керів-ництво університету: Могилянка не має страйкувати, адже це тільки спричинить закриття і без того «не-угодного» вишу, але студенти можуть брати участь у протестах у позанавчальний час — ніхто їх за це не каратиме.

На вченій раді, яка відбулася через кілька днів після низової спроби розпочати страйк, було виріше-но заборонити випускникам Назарію Совсуну та Бог-дану Білецькому заходити на територію університету та перевести роботу академії в дистанційний режим, тобто закрити фактично всі приміщення. Зрозуміло, що за таких умов страйку в Могилянці вже бути не могло. Охочі й далі протестувати у складі оформле-ного студентського руху з власною політичною пози-цією, а не просто «щось робити» на Майдані, зібра-лися після цієї вченої ради у приміщенні дружнього видавництва й обговорювали потреби та перспек-тиви руху. Серед присутніх тоді було багато пред-ставниць руху «Відсіч». Крім акцій протесту, йшлося також про потенційні приміщення для координацій-ного центру студентського страйку.

Страйк переїжджає і припиняє бути страйком. Сту-дентський центр в «Українському домі»

Після цієї зустрічі я написала в різні майданівські групи на «Фейсбуці» з питанням, чи ніхто не хоче надати приміщення для студентського координацій-ного центру, і в одній із груп порадили піти в «Укра-їнський дім»: його ж бо якраз захопили за день до того. Я відписала про це на розсилку, і Богдан поїхав перевіряти, який стан справ у колишньому музеї Ле-ніна. Там йому сказали, що під студентський центр можуть надати територію на другому поверсі. Одразу виникла необхідність на цій території облаштовува-тися. Тому почали обдзвонювати людей, які могли би прийти, заночувати, застовбити місце, прибрати там, налагодити потік ресурсів. Обдзвонювали людей за контактами з могилянського страйку та знайомих ак-тивістів і протестних художників. Приміщення вдало-ся відстояти, на вечір наступного дня зібралася вели-чезна асамблея: все виглядало так, ніби студентський центр потрібен великій кількості людей, і під нього виділили місце на першому поверсі, де потік людей був більший, а особливий пропуск – не потрібний.

Але до того, як студентський центр переїхав на перший поверх «Українського дому» і назвався на перших же зборах, що відбулися на новому місці, Студентською асамблеєю, — в ніч, коли перші акти-вісти тільки заїхали в окуповану будівлю, — ми до-помогли Першій сотні прибрати в складському при-міщенні, яке їм відвели для розквартирування. Таким


чином ми заприятелювали з однією з активних со-тень Самооборони, яка ще й займалася «внутріш-ньою безпекою будівлі».

Асамблея як організаційна схема

СА вирішили назвати саме асамблеєю, а не цен-тром, щоб підкреслити характер ініціативи: всі рі-шення приймає не якийсь центр, лідер чи лідери, а загальні збори, які відбуваються на території ініціа-тиви щоденно в той самий час. Ці збори називаються асамблеєю, бо мають низку характеристик:• Будь-хто може долучитися до зборів.• Голос кожного має таку саму вагу, як і голос всіх

інших.• Будь-хто з присутніх на асамблеї може запропо-

нувати ідею, яку б він хотіла втілити.• Рішення приймаються консенсусом, тобто, якщо

хтось один проти прийняття рішення — цю лю-дину треба переконати, а якщо не виходить зна-йти аргументів, щоб її переконати, — рішення не може бути прийняте і виконане.

• Для доопрацювання рішення може бути створе-на робоча група, яка представить проект рішен-ня, проти якого не буде блокувань. Це шлях для того рішення, яке хтось заблокував.

• Також робочі групи слід створювати для втілен-ня у реальність будь-якого рішення асамблеї. Скажімо, є пропозиція або зробити певну акцію, або започаткувати кіноклуб, або видавати газету. Ніхто в асамблеї не проти того, щоб така діяль-ність здійснювалася від імені ініціативи, а також не проти того, щоб ресурси асамблеї (зібрані по-жертви, контакти активістів та партнерів, техніч-не обладнання, надане асамблеї в користуван-ня, територія, яку утримує асамблея тощо) були надані для реалізації рішення. Але всі учасники асамблеї не можуть і не зобов’язані докладати сил до реалізації саме цього рішення. Не можуть, бо така величезна група буде неповороткою в практичній активності. Не зобов’язані, бо кожен може займатися тільки тими проектами, які їй чи йому до душі. Тому після прийняття рішення іні-ціатори чи ініціаторки запрошують усіх, хто за-цікавився проектом, взяти участь у робочій групі з його реалізації. Телефон координатора групи має бути тут-таки записаний на дошці оголо-шень в СА та в протокол, який публікується в ін-тернеті в загальному доступі для всіх учасників асамблеї. Надалі група займається реалізацією проекту і за потреби контактує з групою із за-безпечення медіапідтримки, з групою технічної підтримки тощо. На наступних асамблеях робочі

групи повідомляють, чим вони займаються, на якій стадії проект, що треба від усіх учасників асамблеї наразі.

• Щоб під час асамблеї учасники не перескакува-ли на наступне питання, перш ніж приймуть рі-шення по попередньому, за 10 хвилин до почат-ку зборів треба зібрати від усіх охочих питання до порядку денного. Під час асамблеї модератор відсікає всі репліки, які не стосуються того пи-тання порядку денного, яке розглядається. Як-що в ході обговорення з’являється необхідність створити ще питання в порядку денному — його створюють. Час, який можна витратити на обго-ворення кожного питання, також визначається перед початком обговорення.

• Перед початком асамблеї присутні домовля-ються, хто буде модератором, протоколістом та таймкіпером. Модератор має стежити за тим, хто за ким підняв руку, і надавати всім по черзі можливість висловитися, а також стежити, щоб обговорення не перестрибувало з питання на питання. Протоколіст має записувати рішення і координати відповідальних у протокол. Таймкі-пер має стежити, щоб час на обговорення кож-ного питання не затягували.

• Поміж зборами існування асамблеї триває в електронному режимі. Щоб зробити це можли-вим, усім, хто приходить на збори, пропонують підписатися на гуглгрупу асамблеї. Кожна робоча група створює там тему, через яку можна коор-динувати роботу групи онлайн двадцять чотири години на добу. Протоколи всіх засідань також обов’язково відправляють у цю гуглгрупу.

Діяльність Студентської асамблеї

За час існування СА в «Українському домі» функ-ціонували такі робочі групи:

Кіноклуб. Група займалася підбором фільмів, ство-ренням та розповсюдженням афіш, проведенням кі-нопоказів та обговорень з усіма охочими за прин-ципом відкритого мікрофона. Люди, що прийшли погрітися з барикад, а в Київ приїхали часом із від-далених сіл, дивилися революційне кіно — напри-клад, фільми «За Маркса» чи «Захоплення», — а по-тім мали можливість сказати все, що вони думають про фільм і про ситуацію в країні, в мікрофон так, що почує весь «Український дім». Ця активність вигля-дала, безумовно, інноваційно, але виміряти її ефек-тивність для підвищення кількості класово свідомих індивідів важко, адже облік відвідувачів ніхто не вів. На безпосередні акції учасників вечірніх кінопере-глядів підбити не вдалося — та ніхто й не намагався.


Відчувалося, що під час обговорень, які тривали після кіно, це було недоречно: люди воліли самі вислови-тися, і все, що могли зробити ведучі від СА, — ставити каверзні питання після висловлювань про національ-ний анархізм і подібне. Втім, саме каверзні питання, а не інтерпретації психоаналітика змушують пацієнта усвідомити свої проблеми. Саме каверзні питання режисера змушують актора відчути те, що треба зі-грати, продумати деталі, а не просто зобразити подо-бу. Зокрема, після кількох вечірніх обговорень один постійний їхній учасник Геннадій з-під Львова піді-йшов до стола СА побалакати і в розмові згадав, що збирається, коли повернеться з київських барикад, реформувати сільський клуб і робити там центр для кінопоказів і обговорень громадських проблем. Що-правда, чи будуть там показувати кіно «За Маркса!», чи якесь інше — це вгадати наперед не вдасться.

Медіагрупа. Інформувала про досягнення та по-треби СА щовечора, а також оперативно після акцій. Відповідала за спілкування з пресою та всіма заці-кавленими.

Група з технічного забезпечення. Відповідала за технічні засоби, що їх різні постійно діючі ініціативи надавали в користування «Українському дому» або конкретно під відповідальність СА. Ця група збері-гала і щодня встановлювала техніку для Відкритого університету Майдану, для кінопоказів, для телемос-тів, для показів новин, для мистецьких подій. Наяв-ність такої групи забезпечила створення позитивного іміджу в очах комендатури та інших ініціатив «Укра-їнського дому».

Школа протесту. Група, що організовувала зустрі-чі з особистостями, які могли навчити у певний спосіб захищати свої права й організовуватися. Була органі-зована зустріч із Михайлом Волинцем, лекція про те, як поводитись у разі затримання міліцією, лекція За-хара Поповича про негативні наслідки олігархізації економіки, презентація сьомого випуску «Спільного» під назвою «Другий світ», щоденні лекції з самоор-ганізації та створення територіальних громад Рими Білоцерківської та Олександра Супрунюка.

Групи під окремі акції.

Окупація Міністерства освіти та науки — неочікува-ний поворот

Багато уваги у спілкуванні зі студентами, які, про-ходячи повз територію СА, зупинялися і хотіли долу-читися, а також зі студентськими організаціями, які вже існували, приділялося мобілізації на студент-ський страйк. Найактивніші учасники СА вважали, що страйк необхідний як економічна альтернатива насильницькому протестові, а загальнонаціональний

страйк можуть розпочати студенти: як просто влас-ним прикладом, так і вивільнюючи людей (студен-тів), які могли б організовувати загальнонаціональ-ний страйк і масштабні акції протесту.

На мою думку, брак політичної підготовки у ши-роких мас населення, брак політичної позиції, спів-звучної «страйкарям», зробив цей задум апріорі не-реалізовуваним. Утім, місяць існування Студентської асамблеї допоміг реалізувати інші зміни. Зокрема, крім страйку впродовж усього існування ініціативи, її учасники постійно обговорювали між собою та з різними афілійованими групами можливість окупації чи то Червоного корпусу Київського національного університету, чи то адміністративного корпусу Націо-нального педагогічного університету. Червоний кор-пус вважався знаковим для всіх студентів і виклада-чів країни, але серед активістів не було майже нікого, хто би там навчався, тому важко було як продума-ти окупацію технічно, так і заручитися підтримкою маси людей — адже у разі такої окупації вийшло б, що адміністративну будівлю окупували не студенти, а якісь чужі люди. Водночас висувався аргумент, що необхідно окупувати цю знакову будівлю і поясню-вати: ми не окупуємо її, а звільняємо від тих, кому вона не належить. Тут має бути самоуправна акаде-мічна спільнота, а не офіс бізнесу з продажу «мажо-рам» юридичних дипломів. Втім, ідея окупувати кор-пус НПУ мала ширшу підтримку, адже в Студентській асамблеї було багато активістів саме з університету імені Драгоманова. До того ж технічно простіше було захопити саме те приміщення, адже там не було ані камер спостереження, ані великої кількості охорони.

Ідея захопити саме Міністерство освіти та науки проскакувала лишень зрідка і швидше у якості жар-ту. Всім було ясно, що це було би дуже добре і допо-могло б натиснути в саме серце системи, але надто вже недосяжно.

Хай там як, саме така окупація сталася через мі-сяць існування СА. 21 лютого колона студентів (орга-нізована здебільшого активістами страйккому НПУ, а не СА) рушила до МОН із вимогами засудити репресії проти протестувальників та студентських активістів, а також звільнити міністра Табачника та його заступ-ника Сулиму. Напередодні представник страйккому НПУ телефонував до активістів СА, знаючи, що ті збирають мілітаризований загін, і пропонував взяти участь у протестній ході в якості «студентської само-оборони» — захищати інших протестувальників від «тітушок». Коли ж протестувальники прийшли під МОН, учасники СА в камуфляжі і балаклавах справи-ли враження на працівників міністерства, і студентам було дозволено чекати на міністра, якого не вияви-лося на робочому місці, всередині будівлі.


У результаті студенти та інші зацікавлені в бороть-бі за оновлення освітньої галузі перебували в МОН тиждень. З ними було погоджено кандидатуру ново-го міністра, а з цим кандидатом, у свою чергу, — «До-рожню карту» змін у галузі освіти, з огляду на яку він мав би здійснювати відтоді свою діяльність. Серед вимог «Дорожньої карти» — сприяння прийняттю но-вого Закону про вищу освіту в більш інноваційному варіанті, ніж той, що можливо було проштовхнути за попередньої більшості в парламенті, а також введен-ня щоденної онлайн-публікації бухгалтерської звіт-ності всього міністерства у рамках всесвітньої про-грами Raw Data Now!. Із повним списком вимог можна ознайомитись, наприклад, на сторінці СА в мережі Facebook.

Весь час перебування в МОН асамблея продо-вжувала функціонувати у своєму форматі. Тобто біль-шість ліберальних студентів дуже швидко обурилися промовами а-ля період застою і зраділи, коли під сценою з’явився модератор-таймкіпер, який надав можливість висловитися всім охочим. Було створено такі робочі групи: перемовники з потенційними міні-страми; самооборона; група, що пише довгий список вимог для майбутнього міністра; група, що збирає пропозиції з реформування шкільної освіти; група, яка займається проблемами науковців; група, яка на-лагоджує шляхи проведення аудиту документів, що залишились у міністерстві від попереднього міністра. Ці групи діяли впродовж дня і звітували на вечірніх асамблеях. Щоправда, через велику кількість людей на асамблеях і часту необхідність обирати персона-лії, які будуть когось представляти, система прийнят-тя рішень у МОН була змішана: використовувався і консенсус, і голосування.

1 березня, після того як представники офіційної студентської самоорганізації були задоволені пер-соналією нового міністра, а представники лівих сту-дентів — повним погодженням «Дорожньої карти» із новим головою відомства, МОН знову повністю оку-пували чиновники.

СА виділяється на тлі інших революційних ініці-атив: на противагу всім новоствореним інституціям та ініціативним групам, які розвивалися з майданів-ських протестів уже навесні, СА припинила своє іс-нування. Вона — та майданівська група, яка не роз-винулася на постмайданівському етапі. При цьому виконання деяких вимог «Дорожньої карти» про-контролювали ті окремі активісти, які ці вимоги вво-дили. Але моніторинг діяльності міністерства цен-тралізовано на сьогодні не відбувається. Не можна сказати, втім, що карту зовсім не виконують чи що контролю над її виконанням зовсім нема — адже, як я вже написала, окремі активісти й далі цікавляться

діяльністю Міністерства і моніторять ті зміни, які їм здаються важливими. Багато найактивніших учасни-ків СА навесні зайнялися пошуком роботи і зараз за-йняті чи поїхали з Києва.

РЕФЛЕКСІЯ

Далі викладаю радше не науковий аналіз існуван-ня СА, а свою рефлексію щодо досвіду участі в ініці-ативі. Покладаюся на інтуїцію, яка мала б непомітно для мене вичленувати з тисяч думок, продуманих за час протесту, ті, що перегукуються з раніше читаною теоретичною літературою.

Чому СА припинила існувати

СА, на мою думку, припинила своє існування то-му, що була доречна за тих умов, за яких виникла, і не є доречною сьогодні. Вона виникла зі спроби страйку, який би вивільнив студентський ресурс для організації загальнонаціонального страйку, який був би ненасильницькою альтернативою загальнонаціо-нальному протесту і тиснув би на капіталістів, а не на міліціонерів строкової служби. Сьогодні немає імпульсу для загальнонаціонального страйку, адже деякі капіталісти відсторонені від влади, від власних активів, змушені переховуватися, а деякі роблять по-пулярні кроки і завойовують повагу населення. Також звільняти студентів від пар на канікулах немає по-треби. Отже, СА не потрібна.

Аналіз асамблеї як організаційної схеми і культури спілкування

Один мій друг, який недовго був учасником «Волл-стріт», ініціатор «Окупуй Берлін», розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, які при-ймають рішення консенсусом і як ці групи такі про-блеми вирішують. І проблемою, з якою ніхто не знав, що робити, була ієрархія знання. Ту саму проблему я відчувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловити-ся, всім проявити ініціативу, але часто люди не вва-жають, що вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учас-ників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і вза-галі, ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування. Від них починають очікувати якихось рішень, пропозицій, як від начальників. І це ніби і має сенс, бо в цих людей завжди більше аргументів, во-ни в своїх доказах беруть до уваги більше факторів.


Тому що вони — дослідники протесту, професійно або від душі. Або хороші оратори та добре відчувають присутніх. І ніби ніхто не ветує їхні пропозиції, їхні рішення — але ж виходить, що в організації, незва-жаючи на всі застережні клапани, з’являються якісь лідери. А коли в колективі відчутно, хто є лідер, то навіть якщо формально будь-хто і може сперечати-ся з лідерами і за певних умов ставати на їхнє місце, фактично учасники осмислюють себе очима лідера, хтось соромиться говорити, бо вважає, що лідер ду-має по-іншому, тощо.

З іншого боку, я вважаю, що все ж таки асамблей-ний тип організації — це швидше підхід до спілку-вання, аніж власне організаційна схема, що повністю убезпечує від будь-якого тиску та ієрархії. Це фор-мат, який заохочує всіх присутніх ділитися думками і запобігає необґрунтованій та необережній критиці, образам та дискримінації за ознаками іншими, ніж компетенція в певному питанні.

СА в широкому політичному контексті

Чи працювала СА на органайзинг і політичну про-світу пролетаріату? Дуже віддалено і побічно. Так, були організовані лекції, семінари, але чи то було достатньо систематично і чи присутні, що прийшли з двадцятиградусного морозу, бояться за своє жит-тя і знають, що до їхніх сімей додому вже прихо-дили правоохоронці, могли зосередитись і активно сприймати та запам’ятовувати інформацію — велике питання.

А щодо органайзингу, то негативний результат — також результат: діяльність СА показала, що орга-нізувати страйк раптово, без підготовленої, добре побудованої мережі сильних первинок, справжніх профспілкових лідерів не вдасться. Для соціаль-ної революції знадобиться довга кропітка робота з людьми в складних виробничих умовах, з людьми, які бояться втратити свою роботу і тому не полиша-ють її — а саме таких більшість. З тими, в кого немає рятівних наметів Майдану, де можна тимчасово по-жити, і немає рятівного кола друзів-активістів, у яких можна і вписуватися, і їсти, з тими, хто не вміє крас-ти в супермаркетах. Але що ще важливіше — в цих людей немає політичної грамотності і мало часу на її здобуття.

Переваги окупаційного протесту

Але тут також важливо згадати, що свідомість є сформованою досвідом і середовищем. Усі кон-струкції свідомості сформовані ситуацією, наявною в суспільстві. Окупований простір, співжиття в ньому

створюють іншу ситуацію. Саме окупаційний протест має такі переваги:

• Простіше приєднатися. Певний час, весь час на певній території, відомо, куди приходити. Мож-на просто залишатися на території, знайомитися, поступово підключатися, навіть якщо початково не знав, як долучитися.

• Домашня атмосфера створює умови для со-ціальної мобільності. На окупованій території люди сплять, їдять, і коли хтось приходить, не обов’язково цій людині мати політичну еруди-цію, вміння добре говорити або малювати. Мож-на посидіти, погрітися, поїсти. Зав’язуються ба-лачки, і тоді людина в неформальній обстановці може ставити питання, освоюватися з групою людей, із протестом, будувати якусь політичну позицію. Не обов’язково приходити з уже гото-вою позицією, з готовим плакатом чи ідеєю.

• Певна територія притягує ресурси. Люди про-ходять повз, щось вкладають матеріального в протест. Гроші використовувалися на Майдані на дрова і їжу, а СА використовувала їх здебільшого на листівки, канцтовари. Також до нас потрапи-ло багато аудіо- та відеотехніки, що дало мож-ливість робити кінопокази та лекції на весь хол. Інші ініціативи на ці гроші також купували за-соби захисту та зброю. Хтось, безумовно, і крав.

Особистісні перетворення відбувалися в режимі 24/7. Але ці особистісні перетворення не закінчува-лися «в душі» кожного протестувальника, вони вили-валися у співпрацю та нововведення, які також роз-роблялися в такому самому безперервному режимі. В результаті люди напрацювали і парамілітарні на-вички, і навички організації в ради, і навички органі-зації акцій. Постійне співіснування дало можливість повного заглиблення в навчання активізму тисячам людей.

Чому варто вважати Майдан революційним?

Ліберальний дослідник революцій Пол Берман підмітив у особистій бесіді: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інсти-тути. Можна сказати, що принаймні за критеріями Бермана Майдан був революцією, адже як результат процесу тисяч маленьких перетворень у режимі 24/7 з’явилися багато нових соціальних структур. Люди не залишилися на площі навічно. В кінці лютого і в бе-резні вони зайнялися:

• Організацією громадських рад при міністер-ствах (я знаю людей з такої ради при Держав-ній фіскальній службі, Міністерстві екології та


природних ресурсів, Асамблеї діячів культури, чула про ради при інших міністерствах). Ці ра-ди існували і раніше, але зараз активісти почали активно втручатися у справи міністерств, працю-вати над отриманням для рад статусу не дорад-чих, а ветуючих органів.

• Розробкою пакетів реформ і акціями для їхньо-го впровадження (ініціатива «Реанімаційний па-кет реформ» та багато профільних ініціатив, які до неї примикають).

• Власне, роботою на постах у відомствах. У кож-ному міністерстві, управлінні з’явилися по кіль-ка нових людей після Майдану. Я спілкувалася з кількома такими — з Міністерства освіти і на-уки, з Міністерства агрополітики та продоволь-ства, Державної фіскальної служби, МВС — і всі вони в подробицях розповідають, як працюють над покращенням роботи інс танції та реформу-ванням галузі. З подробиць складається вражен-ня, що кажуть правду. Під покращенням мається на увазі передусім розслідування та ліквідація розкрадання та тіньової бухгалтерії, відновлен-ня державних підприємств із впровадженням на них інновацій.

• Створенням локальних рад (знаю про Троєщин-ську, Голосіївську та Лук’янівську). Ради склада-ються з районних самооборон та активістів Май-дану, які стверджують, що спираються саме на досвід Майдану, і займаються районними про-блемами: закриттям неекологічних виробництв, розслідуванням та припиненням незаконних за-будов, очищенням парків і стадіонів, повернен-ням їх у державну власність, де це потрібно.

• Налагодженням парамілітарної частини «АТО». Не вважаю обговорення цієї воєнної операції темою своєї статті, але відносно того, які но-ві системи в суспільстві створилися внаслідок Майдану, не можна не згадати парамілітарні успіхи. Коли люди отримали парамілітарний досвід, вони відчули в собі силу чинити спротив навіть тоді, коли це вимагає фізичної чи зброй-ної конфронтації, і навчилися налагоджувати та-кий спротив. Частина парамілітарних об’єднань перетворилися на рекетирські групи, частина — на районні дружини, що обороняють інтереси жителів своїх районів та бізнесменів своїх ра-йонів від таких рекетирів, частина зайнялися на-лагодженням каналів збору матеріальних ресур-сів для тих, хто воює, а ще частина організували власне постачання особового складу на схід країни. Системи мобілізації, організації військо-вої справи у волонтерів працюють не гірше за армійські, а система постачання — навіть краще.

Безумовно, участь у чомусь незвичному для лю-дини завжди є «мікрореволюцією», але у випадку з Майданом багато схожих мікрореволюцій сталися за короткий період часу, і це, на мою думку, дало си-нергетичний ефект у вигляді багатьох дрібних змін у суспільстві, які, в свою чергу, дадуть своєю сукупністю глибинні зміни в країні найближчим часом. Кількість мікрореволюцій переросла в якість. Сукупність дріб-них спалахів перетворилась на одне велике полум’я.

Місце СА в цій революції

СА, на жаль, не стала однією з таких нових ланок. Але досвід співперебування був дуже інтенсивним і допоміг мені особисто розібратися в тому, чого я хотіла б від «революції», як світ має змінюватися на краще. Розмовляючи ночами про загальнонаціональ-ний страйк, соціальну революцію, інший, рівний світ, радикальні зміни, які можна здійснити в пришвид-шеному темпі, ось-ось, ще трошки — і буде, практи-куючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжит-тя, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично, активісти СА та самооборони МОН усвідо-мили складність та тривалість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і від-правився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активістів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна з учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналісток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі.

При цьому новий міністр, якого також примуси-ли трохи побути на окупованій території і пограти за правилами анархістів-протестувальників, також щось виніс із цієї окупації: наприклад, можливість викладати бухгалтерські звіти в інтернеті. Активісти ПД домагалися цього від Квіта як президента Моги-лянки, а домоглись як від міністра освіти і науки — і в масштабах усього міністерства. Також домоглися активної роботи міністерства із проведення аудиту, із перерозподілу бюджетних місць між університетами та створення прозорих критеріїв такого розподілу. Які саме поправки додали з посилу активістів до но-вого Закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий Закон прийня-тий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Совсун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи відповідальність перед громадськістю, яка будівлю передавала в руки но-вого міністра в обмін на його обіцянки. Працівники


міністерства та його вище керівництво, за словами першої заступниці Квіта, залишаються понад робочі години, щоб зробити освітню реформу реальністю.

***Якщо вважати «революцією» швидкі фундамен-

тальні зміни соціальних інституцій, то постає питан-ня: наскільки швидкі і наскільки фундаментальні мають статися зміни? Чи можливі зміни настільки швидкі і фундаментальні, наскільки може уявити мо-зок однієї начитаної людини? Думка завжди швидша за дії, думка однієї людини тим більше швидша за узгоджені дії групи людей, а якщо йдеться про змі-ни соціальних інституцій — потрібні узгоджені діян-ня багатьох груп людей. Я вважаю, що описані вище

зміни, які відбулися внаслідок Майдану, з огляду на в принципі можливу швидкість змін в умовах необ-хідності узгодження активностей багатьох груп інди-відів, досить швидкі і фундаментальні.

Ну і наостанок — наймасштабніша рефлексія. Май-дан був часом для пробудження homo politicus в ти-сячах людей. Для того щоб ситуація у країні якось суттєво змінилася, наприклад в бік знищення екс-плуатації та рівності класів, ці нові політичні суб’єкти мають обжитися у своїх нових, політизованих шатах, сформувати більш складну і виважену позицію, ніж «рішуче за все хороше і проти всього поганого». Коли всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і погля-дами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч.

Післямова редакції

У статті Ніни Ходорівської нам, зокрема, важко погодитися з тим, що Майдан призвів до справді швидких та фундаментальних змін в структурі та інституціях українського суспільства або хоча би політики. Адже описана у статті діяльність активістів після Майдану — це радше приклади їхньої інтеграції в уже наявні інституції, ніж поява нових. Детально на критиці «революційних» наслідків Майдану і зображення Могилянського страйку як «лівацького» в цій статті зупиняється наступний автор, Михайло Слуквін.

Тут же би хотілося звернути увагу лише на ще один момент. Хоча ми можемо погодитися з авторкою що-до того, що Студентська асамблея була специфічною формою організації, яка навряд підходить для теперішніх умов — але ми не згодні з нею щодо того, що низовий студентський рух втратив актуальність, делегувавши свої повноваження теперішньому керівництву Міністерства освіти. Слід уважніше слідкувати за освітньою рефор-мою, що зараз відбувається. Адже за «прозорими» критеріями розподілу державного замовлення на підготовку спеціалістів у ВНЗ криється організація соціал-дарвіністської конкуренції для «виживання сильніших» серед уні-верситетів, яка найімовірніше означатиме втрату робочих місць для сотень науково-педагогічних і (передусім) технічних працівників «неефективних» ВНЗ, яким складно буде знайти нову роботу під час економічної кризи. Водночас найважливіші соціальні покращення нового закону про вищу освіту (такі, як підвищення стипендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями.

На жаль, не наштовхнулися на жодну суттєву критику зі студентсько-активістського середовища і «патрі-отичні» ініціативи Міністерства освіти. Насамперед, ганебна рекомендація звільняти викладачів за «аморальні» вчинки, що пов’язувалися з їхньою політичною позицією, фактично дозволяючи університетським адміністраціям здійснювати політичну цензуру. В українській сфері освіти глибокі проблеми, які не можуть бути вирішені лише більш «ефективним» та «прозорим» розподілом державних коштів для найбільш «конкурентоздатних» органі-зацій та студентів, зменшуючи доступність вищої освіти. А залучення приватних коштів створить натомість нові проблеми, перетворюючи університети на освітні фабрики для великого бізнесу, що є вістрям критики єв-ропейських студентських рухів. Навряд чи цього хотіли розробники «Дорожньої карти», що окупували Міністер-ство. Саме тому потреба в радикальному русі студентів та викладачів, що сильно здав позиції після Майдану, гостро нагальна, і нам би хотілося побачити його відродження.


Студентські протести Майдану та участь лівих

Михайло Слуквін

Михайло Слуквін — студент факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, активіст незалежної студентської

профспілки «Пряма Дія»;[email protected]

Для українських студентів протест не є незвичною практикою. За останні п’ять років розпочато принай-мні дві масштабні всеукраїнські кампанії: 1. Проти ко-мерціалізації освітніх послуг 2009—2010 рр. 2. «Проти деградації освіти», що зосередилась на критиці зако-нопроектів «Про вищу освіту». Обидві завершилися певними поступками на користь протестувальників1.

За даними моніторингу протестів Центру соціаль-них і трудових досліджень, у 2011-му відбулось 114 протестів за участі студентів2 (8% від загальної кіль-кості), трохи більше половини з яких (56%) зачіпали

1 Детальніше про особливості студентського протесту цього

періоду в Україні можна прочитати в третьому номері «Спіль-

ного», що присвячений політиці освіти, в розділі «Освітній про-

тест».

2 Тут і далі враховувались як автономні виступи студентів, так і

участь студентів у протестах разом з іншими суспільними гру-

пами.

освітню проблематику. Серед 117 протестів 2012 року тематика виявилася найрізноманітнішою, хоча й із де-що більшим наголосом на мовних та освітніх питаннях (22% та 16% відповідно) (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

У домайданівський період 2013 року відбулося 93 події, серед яких чітко виділяється хіба що освіт-ня проб лематика — 33% (зокрема, протести проти ре-структурування та об’єднання вишів за часів міністра Табачника), — а також критика неофашизму — 20% (за-вдяки тодішній сумнозвісний «антифашистській кам-панії» правлячої партії, куди активно залучали студент-ську молодь). Утім, рекордні 450 протестних подій за участю студентів трапилися саме в період з 21 листо-пада 2013 по 23 лютого 2014 року. До них належать спроби всеукраїнського студентського страйку, ство-рення Студентської асамблеї та окупація Міністерства освіти й науки України (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).


Спираючись на дані моніторингу протестів Цен-тру соціальних і трудових досліджень3, статті інших дослідників і — частково — власні спостереження, я спробую окреслити відповіді на наступні питання: чи є, з лівої точки зору, революційними ті зміни, до яких призвів студентський активізм періоду Майдану, та яке в ньому місце лівих студентських активістів.

Чому на Майдан?

Знайти відповідь на це запитання допоможе ана-ліз гасел і вимог протестувальників. На першому етапі Майдану з 21 по 30 листопада студенти взяли участь у 120 з 296 протестів. Очікувано домінувала тема під-тримки євроінтеграції: її підіймали в щонайменше 115 протестних діях за студентської участі (Центр со-ціальних і трудових досліджень 2014). Повідомлення у групах студентського протесту в соцмережах свідчать, що відмова від підписання Угоди про євроасоціацію осмислювалася в межах геополітичної опозиції Євро-па-Росія, на що вказують гасла студентів «Євромайдан або чемодан!» (поряд із загальним закликом майда-нярів до незгідних: «Чемодан, вокзал, Росія!»), «Чор-ні брови, карі очі, я до Путіна не хочу», та тягнула за собою цілий ряд конотацій культурно-ціннісного або цивілізаційного характеру: «Молодь нації за євроінте-грацію!», «Європа — це ми!», «Європа — це наше май-бутнє», «Ми не СРСР, ми ЄС», «Європейське кіно — ми до тебе їдемо». Cеред загальних гасел також: «Слава Україні — героям слава!», «Студентський страйк!».

Після силового розгону протестувальників в ніч на 30 листопада вектор протесту змістився. Це пов’язано також із репресіями щодо протестувальників із боку керівництва ВНЗ та МОН, котре за примхою органі-зувало передекзаменаційні перевірки, які, за слова-ми студентів, посприяли загальній напруженості. З 30 листопада по 18 січня відбулася абсолютна пікова кількість – 228 — протестів за участю студентів, з яких, окрім вже звичної теми євроінтеграції (74%), 71% та-кож стосувався поліцейського насилля та репресій, а 64% носили антиурядовий характер (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

3 Дані моніторингу протестної активності складаються з бази

закодованих подій, в якій фіксуються, зокрема, форми колек-

тивних дій, до яких вдаються протестувальники (репертуар про-

тестів), тематика, учасники та цілі протестних дій, місце і час,

кількість протестувальників, та супровідної бази повних текстів

повідомлень із указаним джерелом і датою публікації, до якої

можна звернутися в разі необхідності для глибшого аналізу.

База подій поєднана з базою повідомлень унікальним ID події

(Центр соціальних та трудових досліджень 2014).

Зважаючи на те, що основний антагонізм Майда-ну проявлявся між «всім народом та злочинним про-російським режимом Януковича» (Щербак 2014), між тими, хто в позитивних термінах підтримував вибір європейського проекту (хай що б він не означав для різних груп політичних протестувальників: наприклад, для правих — цінність європейської національної дер-жави, для лібералів — економічну ефективність або ж для лівих — універсалістський вимір прав людини та соціальних гарантій, антикорупційність), та всім тим, що заважає цьому здійсненню, навряд чи освітні пи-тання могли мати першочергове значення. Акції, які обирали об`єктом критики освітні установи місцевого або державного рівня, стосувалися переважно загрози репресій адміністрації за участь у протесті.

Тож політичне розрізнення ми—вони студентсько-го протесту будувалося за лінією неперешкоджання Майдану. Під час опитувань і спостережень Тарас Са-ламанюк помічає, що варто було бюрократам вислови-ти схвалення Майдану, підкріплене проєвропейською риторикою, як більшість підозр зникали (Cаламанюк 2014), адже за цим схваленням містилися широкі імп-лікації щодо підтримки таких абстрактних позначни-ків, як європейська держава, цінності та протистояння спільному ворогу — «режиму Януковича».

І навпаки — поміж випадків відвертих жорстких по-гроз деяких ректорів виключенням з університету за участь у протестах навіть м’які пропозиції керівництва ВНЗ не зривати навчальний процес суцільно виклика-ли підозри ворожості, приналежності до «банди Яну-ковича», корумпованості.

«Показовим в цьому контексті є випадок блокуван-ня Київського національного університету будівни-цтва і архітектури (КНУБА)... коли блокувальними із мобілізованими начебто вже і пішли, але інші студенти, схвильовані такою подією, зовсім не спі-шили на пари, а стояли або при вході в холі, або і далі — надворі. В цей час при вході з’явився (очевид-но, розхвильований не на жарт) ректор із заклика-ми всім заспокоїтись і зайти всередину на пари... студенти обступили його і почали задавати зли-денні питання про ремонти в корпусах, опалення в гуртожитках, корупцію в університеті».

Атмосфера «зривання масок» із тих, хто не підтри-мував протест, робила діалог вибірковим, якщо зовсім не унеможливлювала його:

«... достатньо було комусь одному із них (зі сту-дентів) крикнути «Слава Україні!» — і все пішло за ефектом доміно по протореному сценарію крича-лок через «Смерть ворогам!» і «Україна — понад


усе!». Тут варто зазначити, що ректор КНУБА як старий ще радянський партієць має репутацію такого собі «комуніста», тому всі ці викрики були такими собі погрозами насамперед йому. Врешті, коли зазвучало (хоч і не так впевнено) «Комуня-ку — на гіляку!», ректор скористався ситуацією і, поскаржившись на невихованих грубіянів, рети-рувався геть від незручних соціально-економічних питань студентів. А ті помалу та й розійшлися, хто на пари, а хто на Майдан» (Саламанюк 2013a).

Зрештою, розрізнення на основі приналежності до майданівського вектору, частково обрамленого наці-ональною ідентичністю, яку протягом років незалеж-ності плекала українська освіта, робили вигуки «Слава Україні!» – «Героям слава!»4 вагомішими за будь-які системні аргументи.

Спроба внести у протест бодай якийсь лівий поря-док денний особливого ентузіазму у студентів не ви-кликала. Ось що говорить про досвід участі в одно-му з київських студентських маршів в якості активіста «Прямої Дії» Тарас Саламанюк:

«Вже за декілька хвилин після нашого приходу до нас приходять якісь невідомі і настійливо просять згорнути все. Мовляв, не по темі. Звісно, ніхто з нас нічого не згортає. Готуємось до нападу. Але силу за-стосовувати вони теж (поки що?) не хочуть. Тому йдемо до інших організаторів на переговори. Ті ви-являються більш зговірливими – прибрати тільки одну розтяжку. І навіть (о, милість!) дають нам слово, яке я одразу ж беру. Говорю про дві Європи – соціальну і олігархічну – та про необхідність вибо-ру між ними. Не дуже. Тобто спереду мене ще трохи слухають і ніби навіть підхоплюють нашу незвичну ненаціоналістичну кричалку, але тільки на досить короткий час. Потім знову все повертається на круги своя. Ми кричимо про солідарність – ніхто майже не чує, зате зі скакалками про москалів все виходить напрочуд хутко» (Саламанюк 2013b).

Зрештою, для цього була потрібна більш глибока робота, ніж війна за гасла.

4 Це гасло заслуговує окремого дослідження. В домайданівсь-

кі часи ним послуговувалися переважно праві угрупування та

парламентська права партія «Свобода», в той час як на Майдані

ним користувалися й ліберали. У випадку ж студентства потріб-

но прослідкувати смислову лінію героїзму. Існує припущення,

що шкільна історія українських територій, витлумачена в дусі

національно-визвольної боротьби українського народу під про-

водом харизматичних особистостей або ж у контексті віктим-

ності, частково закладала контекст для осмислення Майдану.

Сам образ Європи мав більшу вагу, ніж конкретний аналіз констеляції соціально-економічних умов укра-їно-європейських відносин. Якими будуть взаємодії української та європейської робочої сили, який режим її відтворення потрібен Євросоюзу? Це незважання кристалізується в гаслі «Європа — це наше майбутнє». Майбутнє не тільки без Росії та Януковича, але й, ви-ходячи з плинності студентського статусу, можна при-пустити, що це звернення до участі в європейському поділі праці. Образ європейського майбутнього5 обі-цяв на еволюціоністський лад витлумачену нову ін-формаційну, пост-індустріальну економіку, зайнятість у сфері послуг, зміцнення зв’язку освіти й роботодавців у положеннях Болонського процесу. Ну і, звісно, трудові гарантії гідних умов та оплати праці, які в самій Єв-ропі розподілені доволі нерівномірно і, власне, яких сам Євросоюз уже досить довго позбувається на ко-ристь підвищення економічної ефективності (скоро-чення витрат).

Організаційна Участь

У повідомленнях мас-медіа студенти зазначають, що вони зорганізувалися без жодних поштовхів по-літиків чи адміністрації вузів. Однак і без того простір політичних позицій не був однорідним. Можна виді-лити принаймні три організації, що із самого початку відігравали помітну роль у мобілізації студентів Києва й регіонів.

1) Націонал-ліберальне Громадське об’єднання «Відсіч», що брало участь в освітніх кампаніях 2009—2010 років, одним із передовимих напрямів діяльності обрали антикорупційні протести та національну куль-турну політику. Ще до початку Майдану «Відсіч» вела активну проєвропейську кампанію, протиставляючи культурну цивілізаційну відмінність України та Росії, а також позитивні моменти поєднання економічної ефективності й соціальної захищеності європейської правової, політичної та економічної системи з Митним союзом. На самому ж Майдані організація користува-лася загальними гаслами й зосередилася переважно на мобілізаційній діяльності та облаштуванні студент-ської частини наметового містечка київського Майдану та протидії репресіям із боку влади. Ось так виглядає типовий заклик «Відсічі»: «Майдан живе! В новому ро-ці все тільки починається. Нас хочуть виснажити, хо-чуть, аби ми підібгавши хвости розійшлись і забули про те, що ми хочемо жити в кращій країні. Але, які б зусилля нам не довелося докласти разом, — це краще,

5 Відмінності образів і майбутнього в ЄС та Митному союзі від-

слідковуються, наприклад, у картинках, які розповсюджувала

«Відсіч» (Журнал Хохлосрач 2014).


ніж все життя поодинці на власній кухні проклинати Януковича і Партію регіонів». (Відсіч 2013) Також по-мітною в агітації «Відсічі» є чутливість до майнових нерівностей, проте інструменталізована на досить ви-бірковий лад: замість критики експлуатації учасники «Відсічі» наголошували на антиукраїнськості олігархів «Партії регіонів».

2) Студентська Координаційна Рада була створе-на учасниками студентських страйкомів Євромайдану ВНЗ Києва та Львова. Організація мала представників на євромайданах обласних центрів України, сюди ж частково входили представники «Відсічі». У звернен-нях СКР взяла на себе відповідальність представляти все протестуюче студентство. 5 грудня СКР офійно опу-блікувала вимоги студентського Євромайдану (Вимоги студентського ЄвроМайдану 2013), де серед негайних було зазначено неперешкоджання волевиявленню студентів, притягнення до відповідальності виконав-ців розгону кінця листопада, звільнення заарештова-них і заборона перебування міліції на території ВНЗ. Також заява містила блок під назвою «системні вимо-ги», серед яких введення іменних додаткових іденти-фікаторів для міліціонерів, прийняття законопроекту «Про вищу освіту №1187-2», що задовольняло вимогу децентралізації освіти, нове виборче законодавство, публічне висвітлення дій влади, що відповідало при-йняттю законопроекту №0947, відставка уряду, парла-менту та Президента (СКР 2013).

3) Незалежна студентська анархо-синдикалістська профспілка «Пряма Дія». Ще одна організація, яка брала участь у протестах проти комерціалізації освіти 2009—2010 років. Діяльність профспілки повязана із захистом прав студентів на місцях навчання, а також з освітніми й загальними соціально-економічними пи-таннями, правами людини.

Після побиття 30 листопада деякі активісти «Прямої Дії» наступного дня вийшли на Михайлівську площу з морально-етичним осудом поліцейського насилля. Серед гасел «Ні — поліцейській державі», «Міліція з уродом», «Поліцай, по голові собі постукай» та інших «креативних» надписів і вигуків не знайшлося місця системним анархістським або марксистським пояснен-ням зумовленості діяльності державних репресивних апаратів6.

Після прийняття законів 16 січня «Пряма Дія» ви-словилася заявою, що розгорнуто пояснювала позицію

6 Частково це зумовлено самоцензурою як наслідком поперед-

ньої цензури із загрозою фізичної розправи з боку правих під

час попередньої інтервенції ліволібералів на Майдан. Зрештою,

будь-які гасла, що не вписувались у загальну мейнстрімну лінію

Майдану, миттєво зустрічалися звинуваченнями у провокатор-

стві та погрозами фізичної розправи.

організації стосовно Майдану в руслі громадянських прав:

«З перших днів протестів ми, активісти незалеж-ної студентської профспілки "Пряма дія", виходили на майдани. Не маючи ілюзій з приводу "європей-ського дива" та регулярно конфліктуючи з вулич-ними нацистами, ми намагались ствердити ідеї профспілкової боротьби, низової самоорганізації, гендерної та соціальної рівності. З самого початку ми усвідомлювали, що це була не наша революція, але події останніх 10 днів багато чого змінили, і сьогодні, у День студента, ми хочемо оприлюднити свою позицію.

Так, сьогодні на київських барикадах не створюєть-ся нове суспільство, але саме там захищаються існуючі свободи. Саме там вирішується, чи закон-сервується режим олігархів, чи житимемо ми у по-ліцейській державі і чи можливим взагалі буде со-ціальний протест. Ми принципово не підтримуємо жодної політичної сили. Опозиція має з інтересами народу не більше спільного, ніж діюча влада. Але навіть прийшовши до влади, вони просто не змо-жуть підтримувати теперішню авторитарну мо-дель та будуть вимушені пом’якшити режим. Якщо ні – ми будемо першими, хто вийде на боротьбу з ними… Нашу боротьбу в наявних умовах ми бачимо на всіх фронтах. І чим їх буде більше – тим краще. Ми вітаємо усі форми протесту і беремо участь у них: від чергування у лікарнях до укріплення бари-кад, від окупації університетів до активного спро-тиву!» (Пряма Дія 2014)

Для «Прямої Дії» порушення громадянських прав кристалізується саме в авторитарній фігурі режи-му Януковича, в той час як «новий режим» видавав-ся здатним чинити згідно права. Таким чином, у цьо-му зверненні «Пряма Дія» оминула проблематизацію фундаментальних позиційних особливостей співвід-ношення держави, економіки, політики. Не мислячи державу як форму, а політику – як репрезентацію, в наперед заданих анархістських координатах «репре-сивної», «центрованої» влади держави, вагу мало лише протиставлення «антиавторитарність» – «авторитар-ність Януковича», з врахуванням тогочасної протестної суб’єктності Майдану. Здавалося, що ліберальна мобі-лізована громада сама по собі буде здатна змусити державу послуговуватися власному праву, де надалі анархісти зможуть продовжувати комфортно самоор-ганізуватися для ліквідації цієї ж держави.

Вбачаючи здійснення власних вимог повністю або частково в перемозі Майдану, всім вищезгаданим


утворенням і студентам загалом доводилося працю-вати на звершення Майдану. На перших порах частка присутності студентів сягала близько 13% від загаль-ної кількості осіб, які перебували на київському Май-дані, й до 6% на пізніх етапах силового протистояння (КМІС 2014). Участь зосередилася навколо організацій-ної діяльності, облаштування студентського кампусу, створення тематичних заходів, концертів, лекцій, до-помоги в польовій кухні та багатьох інших ініціативах Майдану, що потребували волонтерів. Однак узгоджен-ня діяльності студентів як усередині організацій, так і з іншими мережами Майдану не завжди виявлялася легкою справою.

У випадку СКР це помітно з конфлікту львівського та київського осередків. У той час як львівські студен-ти, будучи рішуче налаштованими проти участі політи-ків і партійної символіки, ще нещодавно виштовхали зі сцени члена «Свободи», в численному мітингу біля Міністерства освіти проти репресій київська СКР на перемовини допустила до представництва студентів депутатів «Свободи» Ірину Фаріон та Ігоря Мірошни-ченка, що викликало обурення у львівських товаришів. У результаті акції вдалось домогтися створення спіль-ної з членами СКР комісії з розслідування випадків ре-пресій щодо протестувальників-майданярів, яка, втім, так і не запрацювала належним чином.

Непевним є ставлення політиків та інших учасників до можливості політичної участі студентів. Наприклад, на львівському євромайдані депутат партії «Свобода» Юрій Михальчишин зневажливо обізвав студентів-ор-ганізаторів Майдану «шмаркачами, які хочуть робити революцію» (Захід.Нет 2013). Траплялися й більш кур-йозні випадки: після одного з маршів проти репресій МВС по приходу на київський Майдан самооборона не дозволила пройти в наметове містечко студентській колоні. Мовляв, помічників достатньо, а зіваки не по-трібні.

Висловлюючи деякі специфічно студентські вимоги або ж маючи альтернативні бачення суспільства, або за відрази до парламентських політиків, студенти слабко артикулювали свої позиції в межах ширшої організа-ції Майдану або ж, як у випадку анархістів, не приді-ляли уваги перешкодам самоорганізації. Не секрет, що київський Майдан мав політичну ієрархію. Мікрофон сцени Майдану був центром політичної влади. Декла-рації прогресивної частини студентів, які говорили про можливості радикальних змін на користь соціальної справедливості, cимволічно або фізично нейтралізу-вались оповідями професійних політиків про євроінте-грацію, повалення Януковича та перевибори як кінце-ве призначення протесту; з тієї ж сцени обиралися не лише доречні програмні положення, а й навіть люди: так, було наказано усунути з території Майдану лівих

профспілкових активістів — братів Левіних, — що за-кінчилося побиттям.

Разом із тим активізм, згуртований навколо геопо-літичних опозицій і протистояння спільному ворогу, за-лишав безліч «сліпих плям» як на рівні інституційної освітньої політики, так і на рівні загальної державної політики та уможливлював широкий простір для ма-неврів: по один бік опинялись як прості студенти, так і цинічні корупціонери або невмілі бюрократи, які мо-гли скористатися промайданівською риторикою, а на рівні участі у студентському протесті це пов’язувало лібералів — і правих, і лівих, — вберігаючи активістів від з’ясування політичних відмінностей.

У пошуках студентської альтернативи Майдану: страйки та окупації

Поряд із конвенційними формами студенти вдава-лися й до конфронтаційних форм протесту. Крім мар-шів і мітингів із метою мобілізації на Майдан студенти та активісти громадського об`єднання «Відсіч» та по-декуди «Прямої Дії» влаштовували блокування київ-ських університетів. 15 грудня декілька студентів КНУ ім. Т. Шевченка оголосили про можливе голодування у випадку продовження перевірок навчального процесу з боку МОН. А вже 20 січня після силового зіткнення протестувальників на вулиці Грушевського студенти та окремі активісти «Прямої Дії» захопили приймальню МВС у відповідь на арешт кількох товаришів, підозрю-ваних в участі в заворушеннях.

Готовність до тривалих і подекуди навіть радикаль-них дій свідчить про відданість студентів протесту. Власне про це ж учасники повідомляють в офіційних зверненнях ще на початку Майдану: «Ми страйкуємо до 29 листопада з вимогою до уряду України, до Пре-зидента Віктора Януковича виконати всі вимоги для підписання Угоди про асоціацію з Європейським со-юзом. Ми не відступимо, поки наші вимоги не будуть виконані».

Із розгортанням подій протестувальникам ставало все більше зрозуміло, що стояння на Майдані вияв-ляється безрезультатним. У студентських колах ідея страйку витала із самого початку, що можна побачити і з гасел, і з його номінального виголошення. Медій-ний капітал дозволяв протестувальникам висловлю-ватися від імені всіх студентів: «Переважна більшість молоді, зокрема студентської, підтримує негайне під-писання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. І ми вимагаємо прислухатися до нашого голосу, оскільки молодь — майбутнє країни. Саме молодь житиме в цій країні та розвиватиме її, і ми вимагаємо не забирати в нас цих шансів та можливостей» (Українська Прав-да 2013).


Втілення ж ідеї всеукраїнського студентсько-го страйку, попри зусилля, щоразу спіткала невдача. Крім звичної відсутності мережі низових профспілок і традиційну роль приводного ременя адміністрації офіційних профспілок, про всеукраїнський страйк не могло йти мови через диспропорційну мобілізацію. Найбільшої студентської підтримки у вигляді мобілі-зації Майдан отримав у західних і центральних регіо-нах та в Києві. Про студентські протести на Сході й на Півдні йшлося значно рідше. На західні регіони при-падає 48% від усіх протестів за участі студентів, 25% на центральні регіони, 10% на Київ і лише 10% та 7% на весь Схід та Південь відповідно (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Після прийняття законів 16 січня та подальшої еска-лації збройного протистояння як з боку протестуваль-ників, так і з боку силових органів потреба вироблення альтернатив і насильницькому сценарію, і звичному майданярству ставала дедалі актуальнішою. В цьому значенні страйк студентів НаУКМА став відчайдушною спробою розпочати всеукраїнський страйк і залучити освітян і працівників інших сфер до ненасильницько-го спротиву7. Символічність статусу НаУКМА для укра-їнської інтелігенції та націонал-ліберального загалу давала підстави вірити в успішність спонукальної іні-ціативи. З іншого боку, вивільнені страйком студенти могли займатися встановленням зв’язку з робітниками інших сфер та агітацією, що піднімала б точкові й за-гальні питання умов праці та соціально-економічної політики. Для частини лівих це означало надію на бо-дай найменшу соціально-економічну повістку, яка так і не була артикульована на Майдані. Анархістська гру-па, представлена членами «Прямої Дії» та позаорга-нізаційними анархістами, також сподівалася шляхом демонстрації горизонтальних способів самоврядуван-ня окреслити шлях до альтернативи державним вря-дувальним інституціям. У будь-якому разі організація могилянського страйку, а далі Студасамблеї та окупа-ції МОН вимагала окремої від Майдану організаційної роботи на місцях.

У той час як на Майдані та в його околицях від-критий вихід із політичними лівими гаслами означав для активістів пряму життєву загрозу, пов’язану з пе-ребуванням крайньо правих, у випадку з організацією могилянського страйку основний загал був налашто-ваний до лівих, в особливості анархістів і соціал-де-мократів, принаймні не вороже. Безконфліктному іс-нуванню політично різнорідних організацій сприяв і встановлений лівими активістами в дусі «тиранії

7 Детальніше про організацію та перебіг в статті Ніни Ходорівсь-

кої (Ходорівська 2015: 136).

безструктурності»8 плюралістський формат Асамблеї, який продовжував іcнувати в дещо модифікованих ва-ріантах під час могилянського страйку, Студасамблеї в «Українському домі» та окупації МОН9. Можна виділи-ти декілька основних принципів:

1. Будь-хто може долучитися до зборів.2. Голос кожного має таку ж вагу, як і голос усіх ін-

ших.3. Будь-хто з присутніх на Асамблеї може запропо-

нувати ініціативу.4. Рішення приймаються консенсусом, тобто, якщо

хтось один проти прийняття рішення, цю людину треба переконати, а якщо не виходить знайти ар-гументів, щоб її переконати, — рішення не може бути прийняте й виконане.

5. Для доопрацювання рішення може бути створе-на робоча група, яка представить проект рішення, проти якого не буде блокувань. Це шлях для того рішення, яке хтось заблокував.

6. Автономні робочі групи для втілення будь-якої ініціативи Асамблеї (наприклад, кіноклуби, про-тестні акції, вишколи) (Ходорівська 2015: 138).

Cеред основних присутніх організацій — «Відсіч», СКР, «Пряма Дія» — жодна не поспішала відмежовува-тися на основі чіткої політичної програми. Наприклад, ліві не поспішали озвучувати власні антикапіталістич-ні погляди, а швидше оперували етичними категорі-ями особистої свободи і взаємодопомоги10. Це було тенденцією протягом усього періоду «могилянський страйк — Студентська асамблея «Українського До-му». Це означало зміщення від політичної пробле-матики до етичної. Допомога затриманим студентам, постраждалим у боях, підтримка інших протесту-вальників, чергування в «Українському домі» або ж допомога на кухні — все це мало побічне ставлен-ня до політики. Неважливо, чи надходили ініціати-ви від неформальних лідерів Студентської асамблеї,

8 Критичний термін введений дослідницею суспільних рухів Джо

Фрімен, що позначає відсутність формальних важелів регуляції

відмінностей у силі та обсязі владних повноважень усередині

організації (Фрімен 2012).

9 Відразу варто зазначити, що ці три довготривалі протестні події

я розглядаю як послідовність, де кожна наступна так чи інакше

пов'язана однією сукупністю активістів, ресурсів, студентських

організацій і способів організації.

10 Виняток становить хіба що презентація в МОН та «Українсь-

кому домі» журналу соціальної критики «Спільне». Втім, не бу-

дучи відкрито підкріплений чіткою політичною програмою та

організацією, діяльність зводилася до виголошення правди про

світ науковцями.


чи ззовні, — організаторам доводилося дослухатись і приймати їх заради підтвердження власного принци-пу відкритості.

Під час могилянського страйку й перебування в «Українському домі» значна частина часу витрачала-ся саме на координацію груп активістів, рід діяльнос-ті яких міг бути абсолютно різним: від вищезгаданого активізму допомоги, сумнівних, із точки зору ефек-тивності політичної дії, «постполітичних» закликів до бойкоту товарів власників провладних партій або ж російського імпорту, відтворення патріотично-націо-налістичної риторики Майдану в символічних акціях заплітання стрічок кольору державного прапору та ін.

В останні дні Майдану під час окупації МОН сту-денти та активісти зіткнулись із прямою потребою вироблення програми, виконання або принаймні по-годження якої з Міністерством слугувало б умовою звільнення приміщень. Початкова орієнтація лівих активістів швидше на участь в облаштуванні протесту, регулюванні правил взаємодії, ніж на політичну участь, мала свої переваги. Завдяки організації самооборо-ни активістам значно менше доводилося переймати-ся можливим рейдерством протесту з боку крайньо правих чи парламентських політичних партій. Уже в перші дні окупації студенти не допустили на терито-рію представників правої партії «Свобода», депутатка якої – Ірина Фаріон, – відома своїми шовіністськими висловлюваннями, претендувала на крісло Міністра освіти.

Відмежовуючись від парламентських політиків, сту-денти мали виробити ряд вимог освітньої політики в наявній структурі Асамблеї з дещо модифікованим по-рядком прийняття рішень, який відтепер був змішаним і поєднував принципи консенсусу й голосування біль-шістю. За допомогою консенсусу вирішувалося, чи буде рішення включене в порядок денний, де далі за нього мала проголосувати більшість Асамблеї.

Окупація МОН

У статті цього випуску «Студентська асамблея: де-сяток маленьких революцій» Ніна Ходорівська звер-тає увагу на недоліки асамблейного типу прийняття рішень. Однак робить вона це в особливий спосіб: «Один мій друг, що недовго був учасником "Окупуй Волл-стріт" та ініціатор "Окупуй Берлін", розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, які при-ймають рішення консенсусом і як ці групи такі пробле-ми вирішують. І проблемою, з якою ніхто не знав, що робити, була ієрархія знання. Ту саму проблему я від-чувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловитися, всім проявити ініціативу, але часто люди не вважають, що

вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учасників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і взагалі, ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування» (Ходо-рівська 2015: 140). Вона зауважує, що попри ієрархію компетентності максимою залишається універсальна рівність думок. Така самокритика, як не дивно, не вра-ховує однакову здатність до продукування компетент-них думок за допомогою звернення до різної пробле-матики.

Ось хоча б один із прикладів, що робить цю відмін-ність видимою. Під час перебування в МОН ліві та лібе-рали висунули вимогу заборонити будь-яку діяльність із навернення до релігії в освітніх закладах. Пропози-ція спантеличила пересічних студентів, з одного боку, внаслідок слабкої обізнаності, що підтверджують за-питання про взаємовідносини заборони та доступнос-ті вивчення релігієзнавства: «А як же релігієзнавство, як учні/студенти дізнаватимуться про бога, релігію, мораль?»11 З іншого боку, це – невпізнання вимоги як політичної і звернення до етичної проблематики. «А як же священники, які стоять і моляться з нами на Май-дані, як бути з ними? Варто виявити хоч якусь пова-гу!» — прозвучало із зали. У присутніх лівих і лібералів ця репліка викликала насмішливу посмішку. Щоб не суперечити демократичним безструктурним принци-пам Асамблеї, активістам доводилося відкладати або знімати пропозиції, що викликали гостру суперечку, як, власне, і в цьому випадку12.

Що могла значити для вищезгаданих прибічників релігійної доктрини заборона діяльності церковників у навчальних закладах? Можна здогадатися, що релігія для них мала, перш за все, практичне значення, тоб-то структурувала їхні уявлення щодо суспільної вза-ємодії, зокрема цілі, норми та очікування. Не будемо розмірковувати, чому серед їхніх соціальних практик місце пояснення зайняла релігія, а не, скажімо, нау-ка. Важливо те, що вимога була сприйнята як спроба «вирвати землю з-під ніг», порушити звичний режим взаємодії та очікувань. Програма просвітницького се-куляризму означала ж дещо інше: не заборону релігії, а інституційне розмежування, витіснення релігії з пу-блічної сфери у приватну. Власне така інтерпретація

11 Запитання примітне й з інших причин, адже досить часто в

українських навчальних закладах те, що мало б бути науковим

виченням релігії, дійсно пов`язане з наверненням до релігійних

доктрин або езотеричних вчень.

12 Уже зараз у школах читається факультативний курс «духовно-

го виховання» для учнів 5-6 класів, що має на меті прищепити

«християнські цінності».


пропозиції, що обговорювалася, відповідала політич-ному рішенню стосовно конкретних інституцій.

Як бачимо, в одному випадку одна й та сама про-позиція могла сприйматись в умовно двох видах про-блематики та відповідної компетентності: етичної та політичної. Сам же вид компетентності, як і можливість продукувати самостійні політичні думки, значною мі-рою залежав від наявного культурного капіталу, що до-зволяв віднести ті чи інші програмні положення до до-мінуючого визначення політичного та розташувати їх на політичних координатах. Врахування багатоманіття політичних позицій, думок, звісно, хоча б номінально cприяло демократичності в сенсі репрезентативності присутніх, однак чи могло це бути горизонтом для лі-вих? Відповідь навряд буде задовільною.

Виголосивши умовою участі здатність продукувати думки в межах політичної проблематики (тобто воло-діння засобами, необхідними для осмислення прак-тичного досвіду в політичних категоріях й оперування варіантами політичних програм й їх обґрунтуваннями), Асамблея залишала тих, хто такими засобами не во-лодів, майже не представленими в цьому, здавалося б, спрямованому на поступ русі. Наприклад, це стосува-лось осіб, мало знайомих з освітньою тематикою, або тих, які не мали до неї доступу, й тих, чий культурний капітал не дозволяв нейтралізувати вплив домінуючої ідеології та шкільного виховання разом з усіма його націоналістичними, релігійними та прокапіталістични-ми настановами. Тож без універсалізації боротьби за соціально-економічну справедливість суспільних від-носин Асамблея універсалізувала те, що французький соціолог П’єр Бурдьє називає «ставленням інтелектуа-лів до політики»13 — ставлення дрібних власників засо-бів виробництва думок, в яких немає підстав делегува-ти іншим владу виробляти думки за них (Бурдьє 1993).

Окрім цього, відсутність у анархістської частини окупації акцентів на політичні презентації/репрезен-тації пригноблених або ж класову боротьбу й пози-ціонування Студентської асамблеї як безієрархічної плюралістичної «платформи для організації інших

13 П’єр Бурдье говорить про два основні механізми вироблення

політичних думок: на основі диспозицій класового етосу # —

системи латентних засвоєних цінностей, «об’єктивно пов’язаних

між собою і сумісних з практичним постулатом про практич-

не відношенні до дійсності», що є радше дорефлексивними,

ніж рефлексивними, і обмеженими соціальною позицією; або

ж на основі «системи експліцитно, специфічно політичних

принципів, що піддаються логічному контролю і рефлексивно-

му осягненню, політичної аксіоматики (в повсякденній мові —

«лінії» або «програми»), які дозволяють породжувати і перед-

бачувати безліч таких і тільки таких суджень і політичних дій»

(Бурдьє 1993).

ініціатив» навряд додавало лівим інструменти по-літичного впливу. Чи могли в такому режимі ліві не просто взяти учать у єдності навколо Майдану, але й об’єднати присутніх навколо своєї політичної програ-ми?

На час зайняття МОН Янукович уже був де-факто відсторонений від влади й виконання євроінтеграцій-них вимог видавалося незворотнім. Разом із тим під час дискусій на тему освітньої політики між студент-ськими організаціями, раніше cкріпленими спільним ворогом, починали виявлятися принципові розбіжнос-ті. Cам cписок вимог, прийнятий на Асамблеї МОН, мав довільний порядок, який навряд чи можна було по-чатково підвести під одну політичну програму. Втім, на наступних етапах обговорення все більше виявля-лась обмеженість вимог приватними інтересами та до-мінуючою неоліберальною проблематикою. Тут варто згадати кантівський тест на універсабельність: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсаль-ним імперативом, — нормою для всіх людей і також для тебе».

Обігруючи цю ідею, навряд чи можна сказати, що список затверджених протестувальниками вимог не надто сприяв організації доступу до освіти як скла-дової загальної рівності. Специфічні вимоги на ко-ристь уже включених у поле вищої освіти обговорю-валися досить жваво: наприклад, проблеми наукової та освітньої діяльності студентів, автономії ВНЗ, само-врядування, проблеми гуртожитків. Натомість, ці ви-моги мало що могли запропонувати тим, чия життєва траекторія в силу суспільних обставин не включала здобуття вищої освіти14. Фрагментарне включення до списку таких вимог, як стипендії на рівні прожитково-го мінімуму, гарантований соціальний пакет для всіх студентів, збільшення державного фінансування осві-ти, викликали якщо не здивування та звинувачення в утопічності, то аргументи на кшталт: «Держава не має таких коштів: євроінтеграція, криза вимагатиме від нас затягнути паски». Зрештою, вони не представляли більш тонко інтереси заможніших студентів або тих, хто з «комуняцькою» ідеологією нічого спільного ма-ти не хотів.

У результаті відбору лишилось усього декілька не-гайних вимог окупаційного протесту: 1. Забезпечен-ня ефективного розслідування корупційних схем та актів насильства і всіх інших випадків незаконних репресій в Україні за період із 30 листопада. 2. Пу-блікація онлайн звітності. 3. Відсторонення від вико-нання обов’язків Міністра освіти Дмитра Табачника

14 Розвінчує міф про рівні шанси доступу до вищої освіти в

Україні стаття третього номеру «Спільного» «Порівняльний

аналіз звичайних та елітних шкіл в Україні».


та звільнення його заступника Євгена Суліми. 4. Узго-дження кандидатури нового Міністра та його заступни-ка, які відповідатимуть за вищу освіту, зі студентським співтовариством. 5. Прийняття до кінця нинішньої сесії Верховної Ради закону «Про вищу освіту» в редакції «групи Згуровського» (законопроект №1187-2) (Лівий берег 2014). Вимоги, звісно, важливі, з точки зору наяв-ного стану речей, оскільки хай навіть у неоліберальний спосіб15 забезпечували покращення послуг для вклю-чених в освітній процес, а саме: постачання якіснішого знання для конкурентоздатності на ринку праці, само-врядність навчальних закладів, підвищення «ефектив-ності» (скоріше економічної) освіти. Не погодитись із цим не могли навіть активісти «Прямої Дії».

Що ж до «Прямої Дії», то в політичному плані вона відігравала роль невеликої, непостійної групи лобію-вальників деяких рішень лібертарного й соціал-де-мократичного блоку. Політичний, соціальний і симво-лічний капітал «Прямої Дії» був досить незначним у порівнянні з СКР і «Відсіччю», які через спорідненість вимог і ширшу мережу активістів були здатні чинити істотніший вплив. Саме представники цих організацій за результатами голосування Асамблеї стали делегата-ми від студентів у перемовинах із новообраними по-садовцями Міністерства. Анархісти ж, які від початку відігравали не останню роль в організації Студасамб-леї, не отримали необхідної підтримки. Тиранія без-структурності маскувала нерівну політичну підтримку й нерівний обсяг владних повноважень поміж політич-но організованими учасниками окупації — «Прямою Дією», «Відсіччю», СКР. У той час ліваки тішили себе гаслами Liberté, Égalité, Fraternité16 в ансамблі, який уні-версалістською політикою на користь загальної рівно-сті займатись не збирався.

Тож за «рівноправністю» автономних робочих груп, які не несли значної відповідальності одна перед од-ною, від самого початку існувала додаткова структура підтримки вже наявних груп «Відсіч», «Пряма Дія» і СКР. Власне вона ж підвела до завершення окупації. СКР і «Відсіч» не вимагали створення альтернативного органу представництва інтересів студентів або, ширше, громадян в освітній політиці на основі Студентської асамблеї. Вони задовольнялися прийняттям нового закону «Про вищу освіту» або ж приведенням нових облич у МОН. Сама Асамблея припинила існування не через «непотрібність», а, точніше, тому, що, з точки зору більшої частини окупантів, виконала всі вимоги.

Майже одразу після погодження вищезгаданої про-грами націонал-ліберальні учасники протесту, зокре-ма СКР та «Відсіч», передали право прийняття рішень

15 Детальніше в післямові до статті (Ходорівської 2015: 143).

16 (з франц.) Свобода, Рівність, Братерство

щодо освітньої політики Сергію Квіту через відповід-ність останнього їхнім уявленням про справжнього технократа. Ліві, хоча й не погоджувалися з таким роз-гортанням подій, реальних важелів впливу у вигляді підтримки учасників окупації вже не мали. Як наслі-док, у медійних повідомленнях виринали різні твер-дження, як, наприклад, що активісти СКР вихваляли новопризначеного справжнього менеджера-міністра й висловлювали готовність до «професійно проведе-них» «непопулярних» «ефективних» неоліберальних реформ, а ліві активісти вітали запровадження прозо-рої звітності або висловлювали невдоволення фігурою Квіта-націоналіста.

Припинення діяльності Асамблеї виявилось тим більше легким, оскільки за її учасниками не було за-кріплено жодної відповідальності, чіткого розподілу обов’язків. Політична повістка окремих організацій ви-явилася важливішою, ніж діяльність колективного тіла Асамблеї. В таких умовах повернення до делегування повноважень державі в освітній галузі видалося на-багато звичнішим.

СКР та «Відсіч» після прийняття нового Закону «Про вищу освіту» практично повністю усунулися від освіт-ньої проблематики й останнім часом займалися попу-ляризацією електоральної парламентської демократії, підтримкою оснащення АТО та націонал-культурною політикою пам’яті. «Пряма Дія» частково через вну-трішні проблеми, частково через довіру освітніх по-вноважень заступниці Міністра освіти Інні Совсун, яка попередньо симпатизувала лівим поглядам, припини-ла діяльність й відновилася лише через рік після по-чатку Майдану.

Уявна революція?

Ніна Ходорівська пропонує звертатися до наступ-ного критерія революційності: «Ліберальний дослід-ник революцій Пол Берман підмітив в особистій бесіді: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інститути» (Ходорівська 2015: 141). Згідно з цим, протестний рух «Могилянський страйк — окупація МОН» не спричинив революційних змін. Протягом пе-ріоду діяльності від студентського страйку НаУКМА та Студентської асамблеї в «Українському Домі» протес-тувальникам вдалося накопичити значний соціальний і символічний капітал, що виявлявся навіть у держав-ному й медійному визнанні на етапі окупації в МОН. Проте в довготривалій перспективі протест так і не по-родив альтернативні інституції, що чинили б помітний вплив на державну освітню політику.

Протестувальники делегували повноваження Мініс-терству, практично не поширюючи й не відслідковуючи


стан виконання повного списку власних вимог: ця ін-формація була відсутня навіть на внутрішніх поштових розсилках Асамблеї.

«Які саме поправки додали з посилу активістів до нового закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий закон прийнятий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Со-всун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи відпові-дальність перед громадськістю, яка будівлю пере-давала в руки нового міністра в обмін на його обі-цянки» (Ходорівська 2015: 142).

Потрібно пам’ятати, що без постійного контролю та тиску будь-яка «відповідальність» слабко здатна слу-гувати рушієм змін. Власне, так і сталося з освітніми реформами: більшість прогресивних положень ново-го Закону «Про вищу освіту» (такі, як підвищення сти-пендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями. Більше того, лише нещодавно в якості міри економії бюджету розглядалися відміна стипендії та ряд інших антисоціальних кроків. Тож «відповідальність у вакуу-мі» мало що може протиставити економічним умовам і політичному домінуванню капіталістів.

Натомість далі Ніна Ходорівська заміщує нестачу теоретичного бачення тематикою «мікрореволюцій» — людей та їх перетворень. Погляньмо на аргументацію трішки детальніше: «Безумовно, участь у чомусь незвич-ному для людини завжди є “мікрореволюцією"… » (Ходо-рівська 2015: 141). По-перше, сумнівною є гуманістич-на проблематика. Ліві, як ніхто інший, мають знати, як у негативний спосіб (відмінностями cтруктурних форм виробничих, політичних, ідеологічних практик) визна-чається «людяність». І, як було попередньо сказано, Студасамблея так і не надала міцної організаційної чи то політичної форми навіть власній відносно тривалій присутності. Аргумент «мікрореволюцій» повністю усу-вається від розгляду соціальної структури суспільства та умов, що її відтворюють.

«На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активіс-тів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна з учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналіс-ток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі. [...] Ну і

наостанок — наймасштабніша рефлексія. Майдан був часом для пробудження homo politicus в тисячах людей....» (Ходорівська 2015: 142)

Навряд чи можна сказати, що індивідуальні зміни професійного або ж, ширше, етичного характеру мо-жуть бути критерієм здійснення революції. З якою лег-кістю Ніна Ходорівська згадувала про соціальну ієрар-хію знання, з такою ж легкістю вона забуває про цей аргумент у подальшій аргументації «мікрореволюцій». Зрештою, це був досвід перебування освічених моло-дих людей у чіткому фізичному просторі, попередні практики яких, структуровані та обмежені соціальними позиціями, вже уможливлювали прийняття доктрини творчості та особистої свободи, як і вихід під гасла Майдану загалом. Утім, навіть серед учасників Асамб-леї не було однозначного схоплення політичної про-блематики, як було показано в попередньому розділі. Одразу постає питання, а чи мав Антимайдан, на по-гляд авторки, такий самий статус, адже він також мо-білізував велику кількість учасників. Чи революційне тлумачення в дрібнобуржуазному руслі задавала ло-гіка «незвичності», «позаповсякденності» протистоян-ня владним інституціям і супутніх особистих перетво-рень?

«... практикуючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжиття, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично, активісти СА та самооборони МОН усвідомили складність та три-валість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя» (Ходорів-ська 2015: 142).

Доволі ідеалістично виглядає твердження, що про-тестувальники для приватної або навіть суспільної ко-ристі використають набуті навички для поступу сво-боди. Світовий досвід показує, що ті ж неієрархічні моделі організації не несуть у собі абсолютний еман-сипативний потенціал і з успіхом можуть запроваджу-ватися великими транснаціональними корпораціями. Разом із тим вищенаведена аргументація пошуку-від-дзеркалення прийняття іншими спільної доктрини творчості та свободи особистості як критерія револю-ційності є нічим іншим, як нарцистичним ототожнен-ням з ідеологічним фантазмом революційних мас.

Ці ж аргументи повторюють твердження уявної «революції гідності» — ідеологічного фантазму, який зміщує структурні конфлікти українського суспіль-ства й глобального капіталізму в бік протистояння здорового організму українських громадян-держави


«всемогутній» шкідливій фігурі іншого — Путіну, або в питаннях смаку та етики — менш «гідним», «контр-революційними» або «недостатньо лібертарним», які повинні бути виключеними або навіть фізично знище-ними. Власне, твердження приблизно в такому ключі стали сьогодні частковими ідеологічними виправдан-нями громадянської війни на Сході.

У відриві від теоретичного осмислення суспільних практик участь лівих у Студасамблеї звелася до ідеоло-гічного повстання. Ситуація активізму МОН повторює ситуацію ХVIII століття, коли зростаюча буржуазія ви-робляє гуманістичну ідеологію Свободи, Рівності й Ро-зуму та переживає в ній своє відношення до реальних умов існування (закони ліберальної капіталістичної економіки), вважаючи, що всі люди вільні, включно з вільнонайманими працівниками (Альтюссер 2006: 332 - 333). В такому ж значенні на ідеології як «“уявленні” про уявні відносини індивідів до їхніх реальних умов існування» (Альтюссер 2011:) ґрунтувався активізм лі-вих Студентської асамблеї, пропонуючи уявні рішення реальних структурних протиріч. Маючи доступ до змі-ни правил гри в освітньому полі на користь доступної освіти, боротьби за ідеологію та символічне панування, ліві активісти звабились самозамилуванням у специ-фічних вимогах, формах організації та практиках осо-бистої свободи і творчості.

Якщо ще п’ять років тому студенти були здатні вийти на соціальний протест, то сьогодні консенсус усе да-лі прямує в бік приватних меритократичних неолібе-ральних уявлень про роль держави та освіти зокрема. Освіта та наука для ринку, а не для загального суспіль-ного блага, стипендія для обраних — не нові речі для Європи17. Так, можна в руслі неоліберальної доктрини стверджувати, що буцімто населення готове до таких змін і саме про себе потурбується, або ж у руслі лівих вибудовувати есхатологічні наративи і стверджувати, що «неодмінно буде соціальний вибух».

Від чого точно потрібно звільнитися, так це від фан-тазмів революційних або консервативних мас. «Коли

17 Детальніше про неоліберальні трансформації освіти у третьому

номері «Спільного» у розділі «Трансформації вищої освіти».

всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і погля-дами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч» (Ходорівська 2015: 143), — за таких тверджень за шатром домінуючої ідеології, під-кріпленої політичним та економічнм домінуванням, легко розчаруватись у неефективності політичного активізму в цілому. Навряд чи нам вдасться повністю звільнити політичну дію від фантазмів та ідеології, та й навряд чи потрібно цим відчайдушно займатись. Утім, досвід вкотре показав необхідність винахідливості в часи, коли форми організації як «старих», так і «но-вих» лівих зазнали значної критики, зокрема й ті, які використовували активісти Студасамблеї. Пошук форм організації, які зможуть сьогодні об’єднати для довго-тривалої політичної боротьби поза межами конкрет-ного протесту, є нагальним.

Просте відігравання сценаріїв лібертарної органі-зації протесту на основі ідеології гуманізму повертає нас навіть не в 68-й рік минулого століття, де вони отримали розвиток, а ще в домарксистські часи не-усвідомлення необхідних суспільних умов для універ-салізації свободи. Поміж тим чи не в замилуванні лю-диною та її правами сьогодні об’єдналися ліберали й ліві, чи не правами людини сьогодні виправдовують вторгнення імперіалістів і вільного ринку? Чи завжди ідеологічне визначенням людини та її свободи (а сьо-годні, по суті, свободи дрібних буржуа та великих ка-піталістів) важить більше, ніж комуністичне майбутнє?

Шукаючи відповідь на це питання, варто не забува-ти давно відому марксистську істину важливості рево-люційних теорій. Теоретичне пізнання суспільних умов є першонеобхідним для політичних стратегій і тактик. Саме теорія здатна дати нам відповідь, чи є зокре-ма сьогодні гуманізм (як і будь-яка інша ідеологія) та супутні йому форми політичної участі та організації консервативним, революційним, конформістським чи реформаторським.


Посилання:

Альтюссер, Л., 2011. “Идеология и идеологические аппараты государства”. В: Неприкосновенный запас, с. 3, 77.

Альтюссер, Л., 2006. За Маркса. М.: Праксис.Бурдье, П., 1993. Политические позиции и культурный

капитал. В: Социология политики. М.: Socio-Logos, с. 99-158.

Вимоги студентського ЄвроМайдану, 2013. Доступ 20.01.2015 за адресою: https://drive.google.com/fi-le/d/0B_A47nfCTuOeTmZ5QXRlQ3N3LTg/edit

Відсіч, 2014. Українцю, нині не час для розчарувань! Любиш Україну — люби і на Майдані стояти. Доступ 03.01.2015 за адресою: https://vk.com/wall-33837602_6097

Журнал Хохлосрач, 2014. Европейский Союз или Таможенный Союз: сравнение в картинках. Доступ 20.01.2014 по адресу: http://ua-hohlosrach.livejournal.com/134451.html

КМІС, 2014. Майдан-декабрь и Майдан-февраль: что изменилось? Доступ: 03.01.2015 по адресу: http://kiis.com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=226&page=1

Лівий Берег, 2014. Студенты заняли Министерство образования (документ). Доступ 03.01.2015 за адресою: http://society.lb.ua/education/2014/02/22/256586_stu-denti_zanyali_ministerstvo.html

Мокрик. Д., 2013. “Михальчишин і “сопляки”. В: Zahid.net. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://zaxid.net/news/showNews.do?mihalchishin_i_soplyaki&object-Id=1297861

Пряма Дія, 2014. Заява Незалежної студентської профспілки «Пряма дія. Доступ 03.01.2015 за адресою: https://vk.com/wall-5600972?day=31012014&w=wall-5600972_2863

Cаламанюк, Т., 2014. “Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній радикалізм і відсутність адекватних

лідерів”. В: Teксти.org.ua. Доступ 03.01.2015 за адресою:

http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/52710/Stu-denty_na_Majdani_5_urokiv_protestu_Nedostatnij

Cаламанюк, Т., 2013a. “Блокування університетів: як воно відбувається і до чого приводить?”. В: Я.Корреспондент. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://blogs.korrespon-dent.net/blog/pro_users/3338897-blokuvannia-universy-tetiv-yak-vono-vidbuvaietsia-i-do-choho-pryvodyt

Cаламанюк, Т., 2013b. “Як гартувалася євросталь. 6 днів Майдану очима соціолога”. В: Я.Корреспондент. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://blogs.korrespondent.net/blog/pro_users/3291104-yak-hartuvalasia-yevros-tal-6-dniv-maidanu-ochyma-sotsioloha

СКР студентський рух, 2013. Прес-реліз. Вимоги студентського Євромайдану. Доступ 25.12.2014 за адресою: https://drive.google.com/file/d/0B_A47nfC-TuOeTmZ5QXRlQ3N3LTg/edit

Українська правда, 2013. 15 тисяч студентів підуть на Банкову вимагати євроасоціації. Доступ: 03.01.2015 за адресою: http://www.pravda.com.ua/news/2013/11/27/7003246/?attempt=1

Фрімен, Д. 2012. “Тиранія безструктурності”. В: Cпільне. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://commons.com.ua/tiraniya-bezstrukturnosti/

Ходорівська., Н. 2015. “Студентська асамблея: десяток маленьких революцій”. В: Спільне, №9: Майдан: погляд зліва

Центр соціальних і трудових досліджень, 2014. Бази протестних подій та повідомлень. Доступ 25.12.2014 за адресою: http://cslr.org.ua/bazi-protestnih-podiy-ta-po-vidomlen-2/

Щербак, С., 2014. Зачем интелегенции майдан? Доступ 25.12.2014 по адрессу: http://matveychev-oleg.livejour-nal.com/1093828.html

Майдан і світ:

візії та порівняння

158 Майдан і світ: візії та порівняння

З того часу як перший намет піднявся на Майдані Незалежності в листопаді 2013 року, масові акції протесту в Україні стали центром аналізу на місцевому, національному та глобальному рівнях. Рухи протесту характеризувалися то як народні революції з кінцевою метою демократизації, то як радикально праве, ультра-націоналістичне повстання, що спричинило відчуження величезної частки населення на сході України. Прихильники обох цих концепцій роблять багато неправильних припущень, але в той же час вони є частиною сьогоднішньої реальності в Україні. Тоді як аналітики та експерти в галузі ЗМІ зосередилися на потенційних геополітичних подіях, ця стаття фокусується на початку розгортання подій на Майдані і, зокрема, на тактиці окупації в рамках глобальної тенденції, яка використовує суспільний простір як форму протесту. В статті обговорюватиметься те, наскільки актуально розглядати Майдан паралельно з іншими глобальними випадками окупації; зокрема,

йтиметься про порівняння з Окк`юпай Волл-стріт (ОВС), в якому я брала участь протягом осені 2011 року в Нью-Йорку. Ця стаття вийде за рамки простого визначення подібних і відмінних рис із рухами, схожими на ОВС, щоб з’ясувати напрям роздумів, за якого ці два феномени разом можуть допомогти нам зрозуміти, як тактика окупації може створювати нові форми і види використання громадського простору, що може бути використаний для різних цілей. Стаття розгляне роль лівої та антикапіталістичної критики в обох випадках і зробить припущення щодо потенціалу, який має окупація як тактика для просування цих ідей в найближчі місяці й роки в Україні та за її межами.

Окупація простору не є новою тактикою для масових заворушень (Angotti and Kennedy 2012: 5). Проте, якщо відстежити історії окупацій, виявляється, що Украї-на – і постсоціалістичний простір загалом – нечасто є частиною обговорень, незважаючи на регулярні випадки використання окупації в сучасних протестах.

Окк'юпай Юкрейн! Тактика окупації з Окк`юпай Волл-стріт до Майдану

Емілі Ченнел-ДжастізПереклала з англійської Анастасія Шевцова

Емілі Ченнел-Джастіз — докторантка кафедри антропології Міського університету Нью-Йорка;

[email protected]

159Спільне (2015, № 9)Майдан і світ: візії та порівняння

Чи набуває наше обговорення Майдану переваг від розташування цих заворушень у хронології окупації-як-протесту, організатори якої були дуже різними, – від Руху безземельних працівників у Бразилії до «жителів тротуарів» в Індії, яких витіснили в результаті промислових та економічних реформ (Roy 2012), до площі Тахрір у Каїрі (див Kamel 2012, Kandil 2012) і до ОВС? З іншого боку, що виокремлює Майдан серед інших прикладів протестів, де окупація була центральною тактикою? Оскільки протестні рухи, засновані навколо окупацій, стають усе частішими (де-кілька прикладів можна знайти на Форумі Критичних Коментарів Ради Європейських Досліджень), особли-во в постсоціалістичних умовах, ми повинні зробити свій внесок у глобалізовану дискусію, яка чесно відображає те, як окупація використовується в якості тактики, ким і задля яких цілей. При цьому ми повинні розглянути шляхи, якими такі рухи, як ОВС і Майдан, знаходять нові і продуктивні способи використання окупації, визнаючи, що ця тактика може привести до проблемних стосунків із владою, що відвертають увагу від можливих результатів, досягнутих цими протестами.

«Суспільна практика колективного життя»: викорис-тання громадського простору в ОВС

Окк`юпай Волл-стріт почався у Нью-Йорку 17 вересня 2011 року. Він розгорнувся як протест проти самої Волл-стріт і тих людей, які контролюють глобальне багатство та шляхи його обігу. Славнозвісне наметове містечко, яке діяло без чітких вимог, виросло в парку Цукотті за наступні декілька місяців, надаючи харчування, медичну допомогу, безкоштовні курси, бібліотеку та юридичну допомогу. Загальні збори проводилися щовечора, щоб обговорити функціонування табору, тактику протестів і солідарність. Завдяки регулярним масовим акціям протесту в Нью-Йорку – з акцентом на студентських правах, правах трудящих і антикапіталізмі – ОВС залишався динамічним протестним рухом аж до виселення з парку Цукотті, яке здійснила нью-йоркська поліція 15 листопада 2011 року. Інші протестні рухи в стилі ОВС у Північній Америці мобілізували населення від узбережжя до узбережжя, призвели до закриття порту Окленд у Каліфорнії (King 2012: 20) і вивели тисячі лю-дей на вулиці в містах і селищах по всій країні (Гудвін, 2011 надає ретельний опис ОВС і ранню оцінку його потенціалу і впливу).

Табір у Цукотті-парк був тим, що Маніссі МакКлів Мееревел назвала «суспільною практикою колективного життя» (Maharawal 2012: 10): однією з головних цілей учасників Окк`юпай було створити

в Цукотті-парк такий простір, в якому вони хотіли б жити, простір без капіталізму, простір обговорення і консенсусу. Рух Окк`юпай був одразу і процесом, і протестом; це був процес, що кинув виклик глобальному капіталізму в його фізичних і теоретичних основах. Концепція і використання громадського простору були невід'ємною частиною ОВС. Хоча учасники спочатку хотіли зайняти власне Волл-стріт, вони бу-ли змушені влаштуватися у приватному парку через закони, спрямовані проти певних видів використання громадського простору (наприклад, довгострокового кемпінгу). Табір був виселений на основі закону про «незаконний кемпінг», згідно з яким використання наметів у просторі такого роду було виправданням для нічного поліцейського рейду (Maharawal 2012: 11). Після рейду учасники ОВС спробували знову зайняти Цукотті-парк, а також інші приміщення, що належа-ли різним приватним групам по всьому місту, однак ці спроби були безуспішними і поставили багатьох людей під загрозу арешту (Stein 2012: 13). Окупація Цукотті-парк була ефемерним моментом, в якому сама окупація й була центральною тактикою, але ідеї та цілі ОВС знайшли продовження в дискурсі та повторних акціях протесту.

За межами міста Нью-Йорк сприйняття фактичних завоювань ОВС є таким, що цей рух суттєво не вплинув на розподіл багатства у Сполучених Штатах, який був початковим мотивом для акції протесту. Як «результат», який не можна виразити кількісно, під час моєї роботи в якості професора у Нью-Йоркському громадському університеті я бачила значне підвищення занепокоєн-ня і компетентності в обговоренні питань про розподіл багатства; студенти зараз краще поінформовані, якими шляхами питання багатства впливають на них і на їхні сім'ї. Крім того, більш локалізовані результати ОВС спо-нукали нью-йоркців до подальшого обговорення руху. Нещодавно міська влада Нью-Йорку розглянула позов проти Департаменту поліції Нью-Йорка (NYPD) щодо незаконного арешту за хуліганство 14 протестуючих: протестуючі виграли майже $ 600 000; розгляд кіль-кох інших позовів триває (Pinto 2014). Це пов'язано з тим, що я вважаю одним із найважливіших і найбільш довгострокових наслідків ОВС, – відновленням уваги суспільства до надмірного поліцейського примусу, зло-вживань владою і насильства. Тоді як широко розпо-всюджене занепокоєння щодо поліцейської діяльнос-ті й надмірного використання сили є циклічним – під час руху за громадянські права у 1960-х зловживання силою поліції викликали значну негативну реакцію – і локалізованим – наприклад, нещодавні події, пов'язані з убивством поліцією беззбройного афроамериканця у Фергюсоні, штат Міссурі, спонукали масові завору-шення проти поліції, – ОВС уможливив загальноміське


обговорення расових утисків і регулярних зловживань поліцейською владою. Хоч ОВС не призвів до пере-організації світового багатства або хоча б фінансових структур Нью-Йорка, він створив простір для різно-манітних дискурсів стосовно влади, що залишаються актуальними для жителів міста навіть сьогодні.

Окупація як тактика ненасильства та її ефективність

Чи був Майдан у Києві «суспільною практикою колективного життя»? Ті, хто були на Майдані, забезпечили задоволення всіх своїх потреб, щоб підтримувати довгострокову окупацію площі: як і у випадку ОВС, на Майдані було вдосталь їжі та медичної допомоги; різноманітні заходи, подібні до Відкритого університету, відбувалися на Майдані та в окупованому Українському домі. Однак центральними в організації Майдану були добровольчі воєнізовані бригади, які багато людей вважали необхідними для продовження Майдану. ОВС був задуманий і функціонував як ненасильницький рух, у той час як на Майдані ефективність тактики ненасильства постійно переглядалася, особливо у відповідь на застосування сили Беркутом та іншими поліцейськими формуваннями. Активісти ОВС використовували приклади жорстокості поліції проти учасників протесту для подальшого підкреслення соціальної нерівності, яку підтримував капіталізм. Відповідаючи на застосування сили поліцією відмовою від насильства, активісти ОВС змогли викликати співчуття і підтримку своїх ідей, перевертаючи з ніг на голову широко розповсюджене американське припущення, що поліція служить для захисту громадян. Для ОВС ненасильство було ефективною тактикою в тому сенсі, що воно змінило дискурс навколо використання громадського простору і способів зловживання владою.

Ненасильницькі тактики відіграли на Майдані іншу роль. Хоча тактика окупації була спочатку задумана як форма протесту – як у Цукотті-парк, – однієї цієї такти-ки було недостатньо для досягнення вимог протестую-чих. Тоді як ОВС фактично закінчився після того, як від тактики окупації відмовились (після виселення з парку і заборони будь-яких наступних випадків окупації), протестуючі на Майдані при спробі виселити їх із площі відповіли захистом свого простору шляхом його мілітаризації. На Майдані на насильство відповіли насильством. Це чітке розходження припускає, що Майдан ніколи не прагнув створити простір, подібний до ОВС, де люди могли б жити колективом, без партій та урядів. Замість цього він був призначений для відповіді на поліцейські репресії своїми власними формами і структурами насильства. Фізичне насильство на Майдані відіграло значну роль у визначенні, яку

форму прийняла окупація. В той час як на ОВС фізичне насильство мало вигляд надмірного застосування сили поліцією – переважно водомети і перцевий аерозоль, а також масові арешти, – на Майдані ставки були зовсім інші. Необхідно враховувати, що зростання насильства унеможливило ідеалізовану «суспільну практику колективного життя» на Майдані.

Ще однїєю відмінністю між використанням окупації на ОВС і на Майдані було широко розповсюджене зайняття будівель протестуючими на Майдані. Ця тактика взагалі була занадто ризикована для ОВС у масовому масштабі через посягання на чинне законодавство, як довів випадок із кількома студентами з Міського університету Нью-Йорка, заарештованими при спробі штурму будівлі університету для зриву засідання опікунської ради (див. Speri і Phillips 2011). Проте, зважаючи на значно триваліший термін про-ведення Майдану, зайняття будівель стало корис-ним доповненням до окупації громадського про-стору, аби захистити учасників протесту від холоду та забезпечити їм медичну і психологічну допомогу. В той час як вторгнення учасників ОВС у будівлі було частиною демонстрації проти влади, зайняті приміщення на Майдані були частиною стратегії подовження терміну протесту. Завдяки окупованим будівлям протестуючі отримали безпечніше місце, звідки можна було зорганізуватись, щойно застосування сили урядом стало помітнішим. Хоча тактику захвату будівель відкрито підтримували праві організації, вона використовувалася не виключно цими групами в їх корисливих цілях. Студенти-активісти, в тому числі багато учасників із лівими поглядами, зайняли Міністерство освіти цілком мирним шляхом і використовували цей простір, щоб донести свої вимоги до самого міністра, хоча це відбулося в кінці лютого з наступними проявами значного насильства на Майдані.

Ця оцінка показує, що повністю ненасильницька окупація не є успішним механізмом, щоб кинути виклик уряду та іншим формам влади. Це питання займає центральне місце в сучасній дискусії про хронологію рухів, що використовують окупації в якості тактики, оскільки наявність успішних прецедентів використання насильства або відмови від нього значно впливає на те, як можуть розвиватися протестні рухи, основані на окупації. Іншими словами, якщо окупація спрямована на цілковите повалення уряду, то ненасильницькі тактики навряд чи будуть успішними. Проте, якщо цілі протестного руху мають менший масштаб – як, наприклад, висвітлення расових утисків поліції або вплив на те, хто стане наступним міністром освіти, – можливо, ненасильницька окупація є правильним рішенням. Як описано вище, багато з досягнень ОВС не


підлягають обчисленню, але тактика окупації зробила неможливим ігнорування присутності цих активістів і їхніх вимог. Хоч уряд міг більш-менш ігнорувати почат-кові заворушення та окупації на Майдані в кінці 2013 року саме тому, що вони були ненасильницькими, за-стосування значної сили на початку 2014-го вказує, що тактика ненасильницької окупації була неефективною проти дій поліції, санкціонованих урядом. Звичайно, протест став відповіддю на репресії; якщо б уряд не зреагував на Майдан таким чином, цілком можливо, що ненасильство могло би бути ефективнішим, ніж за таких обставин.

Критика капіталізму і ліві ідеї

Незважаючи на те, що фізичне насильство, так само як і інші форми структурного застосування сили в результаті капіталістичного розвитку (Farmer 2003), мало за свою основу значну нерівність в Україні – як і скрізь, – у цілому, події Майдану не були антикапіталістичною акцією протесту. Швид-ше, вони почалися як рух, що спонукав українську владу зробити економіку більш капіталістичною, сильнішою в якості учасника світових капіталістичних взаємодій. Проєвропейська риторика за вступ до ЄС на Майдані включала прийняття кредитного пакету від Міжнародного валютного фонду. Як і в інших контекстах, ці глобальні обміни коштів призводять до заходів жорсткої економії, які мають потенціал для загострення нерівності, особливо в короткостроковій перспективі, коли ці корективи будуть прийняті. Цим ставленням до глобального капіталізму і місця простих людей у такій системі ОВС і Майдан відрізняються найбільше. Протестуючі ОВС були зосереджені на таких інституціях, як МВФ і Світовий банк, і зацікавлені в тому, як саме ці організації допомагають консолідувати великі обсяги багатства в руках небагатьох – особливо урядів, які вже вважалися потужними гравцями в умовах глобалізації економіки. В цілому, рух Окк`юпай відкинув економічні ієрархії, в яких деякі громадяни у певних країнах вважаються ціннішими за інших. В Україні багато учасників Майдану прагнули бути визнаними європейцями і, відповідно, більш привілейованими в цих економічних ієрархіях без їх оспорення. Незважаючи на те, що на європей-ських теренах досвід Західної Європи, в порівнян-ні з досвідом посткомуністичних країн, кардинально відрізняється (Dunn 2008), промови з Майдану стер-ли ці відмінності, стверджуючи, що Україна – це «Європа», так, начебто єдина, економічно успішна Європа дійсно існує (глибша критика політики євро-пеїзації і те, як вона пов’язана з Угодою про асоціацію

з Україною, заслуговує окремої статті. Для огляду деяких із наслідків неоліберальної європеїзації в постсоціалістичному контексті, порівняти з Bockman and Eyal 2002;. Böröcz, Kovács, Engel-Di Mauro, Sher, Dancsi and Kabachnik 2002 ; Dunn 2004; Haney 2002; Jansen 2009).

Критика цих глобальних економічних ієрархій надходила переважно від лівих, а особливо – марксистських, уявлень про функціонування капіталізму. Критики часто є прихильниками альтернатив капіталістичній економіці. ОВС був рухом, що тяжів до лівих поглядів у тому сенсі, що його організатори виступали за покращення добробуту, безкоштовну освіту і кращу медичну допомогу, а протести були зосереджені на матеріальних нерівностях, укорінених у нашому класовому суспільстві. На противагу цьому заклики з подібними ідеями були зовсім небажаними на Майдані. Явно «ліві» ідеї – як ті, що були сформульовані ОВС, – відкинули вже на ранніх стадіях Майдану. Заклики щодо безкоштовного транспорту і навчання, світу без кордонів і заперечення МВФ не бралися до уваги або сприймалися зі зневагою, а гасла про толерантність, рівність і права людини зустрічалися прямими атаками, можливо, через їхній зв'язок із фемінізмом і ЛГБТ-дискурсом. Ці ідеї були небажаними не тільки через їх причетність до марксизму і соціалізму, а в очах багатьох протестуючих – і до Совєтизму, а й че-рез те, що в них вбачали загрозу для самовизначен-ня Майдану та його учасників у Європі. Участь у гло-бальному капіталізмі – це не лише повна відмова від державного соціалізму і планової економіки – тобто показник «європейськості»; якщо хтось виступав за соціальну підтримку, цю людину одразу ж відносили до попереднього (радянського) моменту в історії, який Майдан гаряче відкидав.

Зміни згори: чи є вибори кінцем окупації?

Активісти в Цукотті-парк прагнули створити самоорганізований табір протестуючих, який був би вільним від будь-якого впливу політичних партій (цьому сприяло ще й те, що місцева політика в Нью-Йорку не відображає типовий розподіл на демократів і республіканців, який визначає політику на національному рівні) і спирався б на місцеву допомогу з продуктами харчування, спорядженням для кемпінгу, охороною здоров'я та освітніми заходами. На Майдані ліві активісти намагалися використовувати аналогічні формулювання самоорганізації з метою спонукання інших протестуючих вийти за рамки партій і представляти себе самих для того, щоб домогтися глибоких


довгострокових змін. Незважаючи на те, що деякі з цих активістів вважають, що ці промови були прийняті іншими протестуючими саме через зусилля лівих учасників, на думку більшості, партії мали занадто багато впливу на Майдані не лише в їх символічній репрезентації, але і в сенсі контролю над ресурсами та їх розподілом. Незалежно від того, наскільки сильний відгук отримали ідеї самоорганізації в учасників протестів, упереджена політика в Україні проникла в Майдан занадто глибоко, щоб повністю його покинути.

Факт того, що обидві акції протесту можуть бути пов'язані зі значною політичною реорганізацією на найвищих рівнях, залишається фактом. У листопаді 2013 року в Нью-Йорку Білл де Блазіо був обраний мером завдяки обіцянкам проведення соціально-економічних реформ, у тому числі – змін у поліції Нью-Йорка. Українці обрали нового президента у травні 2014; парламентські вибори пройдуть восени. Для деяких осіб, серед яких і відомі західні аналітики, ці вибори в Україні є кульмінацією протестів на Майдані (див. , наприклад, Snyder 2014). Але вони не завжди розуміють, що нові вибори були тільки однією з вимог, які з'явилися на Майдані, і що не всі учасники Майдану вважають ці вибори логічним завершенням протестного руху. Петро Порошенко, як і багато великих політиків в Україні та їх прихильників, – олігарх; зміни в його кабінеті не означають конкретних довгострокових змін для більшості людей в Україні. З демонтажем табору протестуючих на Майдані українські політики показали, що вони також бачать вибори завершенням заворушень і що зміни можуть відбутися лише згори.

Природа Майдану істотно змінилася протягом терміну його життя: навесні він став гаванню для продавців антиросійських і українських націоналістичних дрібничок і набув нового напрямку «революційного туризму». З настанням сутінок відбувалися зіткнення між різними радикальними націоналістичними угрупованнями, які змагалися за територію Майдану. Тим не менш ці зрушення не означають, що тактика окупації була провальною; я радше припускаю, що окупація була кооптована спочатку сторонами, а потім дивним перетворенням на шкоду тим, хто хотів побудувати «суспільну практику колективного життя» без партій і, можливо, без капіталу. ОВС створив місце для дискусії про те, як ми використовуємо суспільний простір і чому, а також хто визначає використання цих просторів. До того ж ОВС створив шлях для загальнонаціональних

дискусій про расу, клас і стать, які було набагато легше ігнорувати до масових заворушень по всій країні. Активісти України також повинні проводити ці дискусії, незалежно від політичних поглядів. Ство-рюючи ідеалізований простір, ми також створюємо можливість обговорити ці проблеми в суспільстві без втручання політичних партій. Саме в цьому — най-більший успіх ОВС.

Усі окупації мають свої власні цілі. Деякі з них можуть бути дуже локалізованими, в той час як інші можуть мати загальнонаціональний масштаб – як Майдан. Цілі Окк`юпай Волл-стріт ніколи не були до кінця зрозумілими, оскільки організатори та учасники ніколи не висували заяв або вимог. Для багатьох громадян, особливо тих, хто знаходився за межами великих міських центрів зі значними рухами Окк`юпай, відсутність вимог значила відсутність впливу або результатів. Я вважаю дискурсивні зру-шення – як ті, що сталися внаслідок ОВС, – основним фактором впливу, оскільки простір окупації був перетворений на простір для складних дискусій щодо расових і класових меж. Активісти Майдану використовували окупацію, щоб домогтися відставки президента і проведення нових виборів; однак ці ви-моги не виражають волю всіх учасників Майдану.

Це не означає, що активісти Майдану не повинні були висувати вимоги для того, щоб бути більш репрезентативними. Я підозрюю, що ОВС був одним із небагатьох окупаційних у своїй основі протестних рухів, для якого була характерна така нерепрезентативність. Якщо це так, то ми не може-мо з необхідністю очікувати настання тих же дис-курсивних зрушень, які були результатом ОВС, піс-ля Майдану. Ми повинні визнати, що вимоги тих, хто став представниками Майдану, були задоволені че-рез політичні канали. Окупація працювала на них. Але це не означає, що всі, хто брав участь у Майдані в різних контекстах або був до нього причетний, зали-шаться задоволені. Інші нематеріальні цілі, засновані на соціальній справедливості – такі, як терпимість і рівність, – не можуть бути задоволені за допомогою окупації, яка була на Майдані. Через це деякі можуть бути більш озлобленими, ніж раніше. Це – своєрідна можливість вчитися на прикладі ОВС – руху, кінцевою метою якого не були вибори, руху, який прагнув, хоча й не завжди успішно, обійняти безліч ідей, стертих на Майдані. Як видно з прикладів — від площі Тахрір до ОВС і до Майдану — уряд і влада ніколи не будуть на боці народної окупації, а це і є саме тим, що робить її ефективною тактикою.


Посилання:

Angotti, T. and M. Kennedy, 2012. “Occupy Urban Planning!” In: Progressive Planning, 191, pp. 2; 5; 19.

Bockman, J., and G. Eyal, 2002. “Eastern Europe as a Labora-tory for Economic Knowledge: The Transnational Roots of Neoliberalism”. In: American Journal of Sociology, 108(2), pp.310-352.

Böröcz, J., M. Kovács, S. Engel-Di Mauro, A. Sher, K. Dancsi, & P. Kabachnik, 2001. “Empire’s New Clothes: Unveiling EU-En-largement.” In: Central Europe Review e-books.

Council for European Studies, Reviews and Critical Com-mentary, 2013-2014. “Enough!” – Dispatches from resear-chers studying Europe’s exploding social movements. Ava-ilable 2.10.2013 at: http://councilforeuropeanstudies.org/critcom/enough-dispatches-from-researchers-study-ing-europes-exploding-social-movements/

Dunn, E.C., 2004. Privatizing Poland: Baby Food, Big Business, and the Remaking of Labor. Ithaca: Cornell University Press.

– 2008. “Standards and Person-Making in East Central Europe”. In: Ong, A. and S.J. Collier (eds) Global Assemblages: Techno-logy, Politics, and Ethics as Anthropological Problems. Oxford: Blackwell Publishing Ltd.

Farmer, P., 2003. “On Suffering and Structural Violence”. In: Farmer, P., Pathologies of Power: Health, Human Rights, and the New War on the Poor. Berkeley, CA: University of Cali-fornia Press.

Goodwin, J., 2011. “Occupy Wall Street: The Challenge Ahead”. In: Labor Standard. Available October 2011. http://www.laborstandard.org/Occupy_Wall_Street_Challenges_Ahe-ad.html

Haney, L., 2002. Inventing the Needy: Gender and the Politics of Welfare in Hungary. Berkeley: University of California Press.

Jansen, S. , 2009. “After the Red Passport: Towards an Anthropology of the Everyday Geopolitics of Entrapment

in the EU’s ‘Immediate Outside.’”. In: Journal of the Royal Anthropological Institute, 15(4), pp. 815–832.

Kamel, N., 2012. “Tahrir Square: The Production of Insurgent Space and Eighteen Days of Utopia”. In: Progressive Plan-ning, 191, pp. 36-39.

Kandil, H., 2012. “Tahrir Square: Choosing the Right Place for the Wrong Reasons”. In: Progressive Planning, 191, pp. 40-42.

King, M., 2012. “Occupy Oakland and State Repression: The Struggle for Public Space”. In Progressive Planning, 191, pp. 20-23.

Maharawal, M. M., 2012. “What Can We Do In Public? Lessons from Zuccotti Park”. In: Progressive Planning, 191, pp. 10-11.

Pinto, N., 2014. “City Agrees To Largest Occupy Wall Street Sett-lement Ever”. In: Gothamist. Available 10 June 2014. http://gothamist.com/2014/06/10/city_agrees_to_largest_occu-py_settl.php

Roy, A., 2012. Walking with the Comrades. New York: Penguin Books.

Snyder, T. 2014. Ukraine: The Antidote to Europe’s Fascists? In: NYRblog: The New York Review of Books. Available 27.05.2014. http://www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/may/27/ukraine-antidote-europes-fascists/

Speri, A., and Phillips, A., 2011. “CUNY Students Protesting Tuition Increase Clash With Police”. In: New York Times. Available 21 November 2011. http://www.nytimes.com/2011/11/22/education/cuny-students-clash-with-police-in-manhattan.html

Stein, S., 2012. “Occupy Nowhere: OWS After the Eviction”. In: Progressive Planning, 191, pp. 12-14.


«Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає»

Інтерв'ю Теодор ПападопулосРозмовляла і переклала з англійської Альона Ляшева

Теодор Пападопулос — суспільствознавець, викладач Університету Бату (Велика Британія), дослідник у сфері варіацій капіталістичних держав добробуту, а також – управління та демократичних інституційних інновацій

у ринкових суспільствах;[email protected]

ПередмоваОдним із наслідків глобалізаційних процесів у політичній та економічній сферах є утворення наддержавних

інституцій, що отримують дедалі більше повноважень, які раніше належали лише національним державам. Такі об’єднання чи союзи не є державами у класичному розумінні цього слова, але в той же час вони є тими суб’єктами, які мають можливість впливати на процеси, що відбуваються в державах, які до них долучені без-посередньо або ж опосередковано. Ці інституції можуть існувати у формі союзів держав, як СНД чи НАТО, або ж менш інституціалізованих домовленостей про співпрацю. Прикладом такої інституції може стати — за умови його укладення — Трансатлантичне Торгове та Інвестиційне Партнерство.

Під час Євромайдану для України питання співпраці з тією чи іншою інституцією стало ключовим. Асо-ціація з Європейським Союзом стала причиною для багатьох вийти на вулицю та усвідомити себе носіями «європейських цінностей», а євроінтеграція стала синонімом розвитку та надії на краще майбутнє. Євро-оптимізм став важливим складником риторики Євромайдану. Можна виділити наступні складники такого єврооптимізму. По-перше, одним з основних є заперечення радянського минулого та асоційованої з ним спів-праці з Росією. На фоні консервативної Російської Федерації з її «президентом-диктатором» «демократич-ний» Європейський Союз є більш привабливим партнером.

По-друге, важливим фактором єврооптимізму є ідея девелопменталізму, яка є частиною домінантної нині ліберальної ідеології. З уявлення про те, що Україна, як і всі інші країни, проходить певний шлях розвитку, ви-п ливає ідея, що на цьому шляху потрібні більш «розвинуті» партнери, як країни ЄС.

По-третє, складником єврооптимізму є певне усталене уявлення про ЄС, викликане небажанням або не-зацікавленістю в тому, щоб розібратись, яким є Євросоюз наразі та які перспективи ця інституція має в


Альона Ляшева: Тео, не є новиною, що велика кіль-кість українців до, під час і після Євромайдану ма-ли і мають дуже єврооптимістичні настрої. В цьому контексті цікаво провести порівняння із Грецією, бо вона відома своїм євроскептицизмом, особливо піс-ля протестів 2010–2012 років. Чим викликані такі настрої у грецькому суспільстві?

Теодор Пападопулос: Для того щоб описувати євро-скептичні настрої у грецькому суспільстві, для почат-ку варто зрозуміти, про яку Європу йде мова, тобто щодо чого проявляються ці скептичні настрої. Греки ніколи не були антиєвропейськими. В час, коли Греція приєдналася до ЄС, на початку 80-х, домінували дуже єврооптимістичні настрої. Сучасний євроскептицизм направлений не на Європу або ЄС як такі, а на пев-ний тип Європи, на певну, так би мовити, архітектуру суспільства. Архітекторами такого устрою, що викли-кає євроскептицизм, є Європейський Центральний Банк, МВФ, Єврокомісія. Євроскептицизм пов’язаний із тими мірами жорсткої економії, які були введені цими інституціями та сильно вплинули на населення Греції. Тому вся антиєвропейська та антинімецька ри-торика, що постала впродовж протестів 2010–2012 років, не була скептичною щодо ідеї об’єднаної Євро-пи, тим паче щодо концепту соціальної Європи. Про-тести як раз підтримували ідею такої Європи, але критикували неоліберальну Європу. Тобто замість описування суспільних настроїв словом євроскеп-тицизм, я б назвав це скептицизмом щодо неолібе-ральної Європи. Що є цікавим стосовно України: як-що прибрати з фокусу ті крайньо праві елементи, що мали місце в русі, то настрої більшості радше були схожими на ті настрої, що мали греки у 80-х. А саме — надію на більш демократичний і менш корумпований устрій. Але справа в тому, що Європа змінилася з тих часів. Вибачте, що я це кажу, але українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає. Демо-кратичність, прозорість і соціальність — це те, з чим зараз Європа має все більше й більше проблем. На-ціональні держави мають все менше й менше впливу

на прийняття рішень, а вертикаль влади стає більш централізованою.

А.Л.: Іншою дотичною між Україною та Грецією є те, що протести в обох країнах були викликані кризо-вою ситуацією. Бізнес української еліти сильно по-страждав із часів початку кризи і потребував допо-моги або від Росії, або від ЄС. Тому питання напрямку на євроінтеграцію постало так гостро. А які економіч-ні передумови грецьких протестів?

Т.П.: Коли глобальна криза проявилась у Греції, ЄС, звичайно ж, допомагав їй вийти з неї і — звичайно ж — шляхом давання в борг. Розмір державного бор-гу складав 120% від ВВП. Греція мала борги і в 90-х, але в той час вона не була частиною Єврозони, і тому грецька влада мала більше контролю над власною економікою. Я б виділив три основні особливості цієї кризи. По-перше, це запровадження євро, глобальна економічна криза та залежність від держав із силь-нішою економікою.

Німецькі банки, французькі банки дали великі су-ми грошей у борг Греції. Однак в умовах глобальної кризи в цих банків також виникли проблеми, і вони різко відмовилися давати в борг грецькій державі, мотивуючи це тим, що вона не зможе віддати борг. Тому європейська влада мала знайти шляхи для під-твердження того, що Греція поверне борги. І це бу-ло зроблено дуже просто: грецькі борги переклали на плечі європейських платників податків. Тому за-раз Греція має борги перед ЄС, а не перед європей-ськими банками. Трагічність цього полягає в тому, що гроші, які поступають у Грецію, не витрачаються на розвиток економіки, збільшення робочих місць чи на соціальні витрати: вони витрачаються на по-гашення боргу європейським банкам. Тобто Греція є просто однією точкою на шляху грошових потоків у ЄС від платників податків до банків, яка нічого від цього не отримує. Що вона отримує, так це величез-ний тиск із боку інших держав. Тому ситуація погір-шується постійно: я говорив про 120% боргу під час

майбутньому. Тому, говорячи про Європу, єврооптимісти оминають питання про те, що не всі держави ЄС досягають того рівня розвитку, який стереотипно приписується Європі, а також забувають про кризу, що аж ніяк не збирається нас полишати.

Погляд на ЄС ізсередини є менш оптимістичним, і все частіше європейці виступають із критикою полі-тики правлячої верхівки Союзу. Прикладом такого євроскептицизму є грецькі протести 2010–2012 років, що сколихнули всю країну та підняли галас по всій Європі.

Для того щоб зрозуміти, які фактори впливають на протилежне ставлення до ЄС в Греції, ми вирішили поговорити з політологом, котрий спеціалізується на Південній та Східній Європі, Теодором Пападопулосом.


кризи — зараз він складає 170%, економіка спадає, менше робочих місць, вищі податки. Влада ЄС каже про те, що всі ці рішення направлені на погашення боргів, але нічого такого не відбувається. Це все руй-нує довіру звичайних греків до Європи. І оскільки си-туація не покращиться без змін у самій Європі, то той євроскептицизм, про який ми говорили на початку, буде зростати. Крім того, ця історія, яку я розповів, є не лише грецькою, але й португальською, іспанською, італійською та й інших країн периферії Європи. І, як на мене, оскільки Україна обрала курс на ЄС, вас че-кає схожий сценарій. Європа не може поводити себе іншим чином в умовах затяжної економічної кризи.

А.Л.: Як Ви знаєте, Євромайдан значно посилив вну-трішні протиріччя України, що пізніше стало одним із чинників, які зумовили війну. Чи були певні регі-ональні відмінності у грецьких протестах? Чи мож-на сказати, що це були протести певних класів на-селення?

Т.П.: Такої регіональної відмінності, як в Україні, у грецьких протестах не було, тобто протести прохо-дили по всій країні. Але була інша відмінність, яка може бути пояснена класовою структурою населен-ня. Розділ у реакції населення на політику Євросою-зу радше пройшов по лінії міське-сільське населен-ня. Центрами протестів стали Афіни та Фесалоніки як найбільші міста, що загалом не дивно, бо масові протести — це міське явище. Але особливістю Греції стало те, що сільське населення та населення неве-ликих міст проявило себе вкрай неактивно. На мою думку, це може бути пояснено тим, що сільське насе-лення не так сильно відчуло на собі кризу. Це може здатися доволі позитивним, але насправді нічого по-зитивного в цьому немає, оскільки сільське населен-ня є виключеним з економічної сфери та великою мі-рою живе за рахунок сільського господарства. Тобто село не так сильно відчуло кризу, бо в них була земля, було що їсти, чого не скажеш про міське населення. Так, я не жартую: їжа стає проблемою для людей, і я не кажу про бездомних чи тих, кого вважають мар-гіналами, я кажу про тих, хто втратив роботу, а з цим

— і надію. Звичайно ж, з’являються всілякі благодійні ініціативи – наприклад, церкви влаштовують без-коштовні обіди. Але це абсолютно не є вирішенням питання — я розповідаю про це для того, щоб про-ілюструвати останню тезу. Кількість людей, які потре-бують найпростішої їжі — супу із шматом хліба, — що раніше призначалася лише для бездомних, зростає. Також зросло число людей, які втратили своє житло. Грецькі соціологи навіть вживають термін «нова без-домність». Коли я був молодим, у 80-х, бездомність

була якимось віддаленим феноменом. Бездомних бу-ло так мало, що я, будучи студентом, знав усіх бездо-мних людей в Афінах. У двохмільйонному місті було декілька бездомних, які завжди проводили свій час у центрі міста та були певною диковинкою для нас. У кінці 2010-х років ситуація радикально змінилась: Афіни повні бездомних, їх можна побачити на кожній зупинці транспорту – скрізь. Тому міста стали найга-рячішими точками протестів. От мої батьки, напри-клад, живуть у невеличкому місті, вони вирощують овочі, якщо в них виростає більше, ніж їм треба, що часто буває, вони обмінюють свої помідори та карто-плю на яйця чи ще щось — така-от доринкова еконо-міка. В містах же, що включені у глобальну ринкову економіку, люди постраждали найбільше, тому й ви-бухи протестів відбулися саме там.

Через таку дихотомію місто-село можна побачи-ти певну класову приналежність протестувальників, але, звичайно ж, люди, які долучалися, походили з різних класів і прошарків. Великою мірою це були ті люди, котрі рік тому вважали себе «середнім класом». Після того як вони втратили все, що мали, — роботу, стабільність, житло, — в них не залишилось вибору, лише виходити на вулицю. Роботу втратили і пра-цівники громадського сектору, лікарі, вчителі, дріб-ні чиновники — держава викинула їх на вулицю — і працівники бізнес-сфери — через спад економіки й відтік інвестицій. Також активними учасниками були молоді люди, які, маючи освіту, не можуть отримати роботу навіть у сфері низько кваліфікованої праці. Тому ці молоді люди і люди, які вважали себе серед-нім класом, дуже злі на ЄС. Вони задаються питання-ми: чому ми страждаємо через вчинки корумпованої еліти, грецької та європейської? Ми такі ж європейці, як інші, але чому замість підтримки ми отримуємо покарання?

А.Л.: Тео, як Ви б оцінили політичне забарвлення протестуючих?

Т.П.: На це питання також немає однозначної від-повіді. Хоча в лівому середовищі ці протести часто представляються як виключно ліві, така думка є по-милковою. Так, справді, лівий блок там був найсильні-шим — тобто люди, які не просто підхопили ліву рито-рику, але й ідентифікували себе як ліві. Незважаючи на те, що ці ліві були дуже різних мастей, я б об’єднав їх у дві великі групи, які роз’єднує одне дуже гостре питання. А саме, як це не сумно, — національне пи-тання. Одна частина лівих стоїть на інтернаціональ-них позиціях, інша ж — має патріотичні позиції. І та-ка різниця у поглядах сильно впливала на їх вимоги. Риторика перших була більше направлена на критику


процесів у Європі та світі, вони вимагали системних змін як у Греції, так і в ЄС; другі ж радше критикува-ли ставлення ЄС до Греції та вимагали «повернути нам нашу Грецію». Крім лівих рухів, там сильно ви-різнялись і праві сили. Їхні вимоги були, звичайно ж, не антикапіталістичними, а антивладними; критика була в основному спрямована на грецьку владу та конституцію. Іншою групою були радикально праві, велика кількість яких була і є неонацистами. У Греції неонацистський рух є одним із найсильніших. «Золо-тий Світанок» відрізняється від інших європейських праворадикалів своїм нацистським ухилом. Загалом крайньо праві підтримували всю антидержавну рито-рику, але до цього вони ще й додали антимігрантську риторику: їхнім поясненням проблем були мігранти та, вибачте, «небілі» люди. Такий спектр пізніше ви-лився в сильну політичну поляризацію на виборах.

А.Л.: Продовжуючи тему виборів. Які наслідки цих протестів у політичній сфері?

Т.П.: Наразі, як нам відомо, СІРІЗА отримала неочіку-ваний успіх. Їм це вдалося за рахунок капіталізації своєї активності в період протестів. Вони залучили на свою сторону середній і робітничий класи, що мають ліві погляди, а також так званих «патріотичних лівих». «Золотий Світанок» здобув велику кількість голосів за рахунок своїх антимігрантських закидів, про які я вже згадував, і за рахунок антикомуністичної про-паганди, але в той же час — через популізм. Однією з їхніх стратегій було «піти в народ»: вони займалися благочинністю, дуже тісно співпрацювали з молоддю. За умов такої поляризації всі традиційні центристські партії переживають колапс. Політичні ідентичності, що сформувалися під час протестів, пізніше вирази-лися у біполярному політичному полі. І зараз цікаво, чим усе це закінчиться.

А.Л.: Ті партії, які утвердилися після Євромайдану в Україні, займають ліберальні та праві позиції. На жаль, лівим там місця не знайшлося. Греція в цьому, звичайно ж, радикально відрізняється від України. Але чи є успіх СІРІЗИ успіхом тих протестів, які від-булися? Чи зможе СІРІЗА щось радикально змінити?

Т.П.: Я, мабуть, не є тією людиною, яка зможе роз-критикувати СІРІЗУ, бо я у свої поглядах, та й взагалі, дуже близький до них. Я радше зможу розказати про проблеми, з якими зараз стикається ця політична си-ла. Як вам відомо, це коаліція різного роду радикаль-них лівих, членів комуністичної партії, які відкололи-ся від неї, екологістів, феміністів, більш ліберальних лівих. Мабуть, єдине, що їх об’єднує, — це усвідом-лення себе радикальнішими лівими, ніж старі соці-ал-демократи. Що ж відрізняє їх від інших лівих пар-тій, так це тісна співпраця із соціальними рухами, які постали після протестів. І наразі для СІРІЗИ великим викликом є той успіх, який вони здобули. Вся Європа та Греція прискіпливо слідкує за тим, що відбудеться з ними та що вони змінять, але такі сподівання є ве-ликим перебільшенням можливостей СІРІЗИ. В них є серйозна опозиція як у Греції, так і по всій Європі. Для правих СІРІЗА, яка піднялась, а потім впала, була б справжнім подарунком. Поза політичною сферою в них ще більше ворогів: правлячий клас Європи, бан-ки, транснаціональні корпорації. Вони — як індіанці проти ковбоїв. Тому очікувати від СІРІЗИ вирішення всіх проблем не варто. Для реальних змін лівий рух має поширитися та інституалізуватися як у Греції, так і далеко поза її межами.

10 листопада 2014 року


«Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують»

Наталя Гуменюк— журналістка-міжнародниця, співробітниця інтернет-каналу «ГромадськеTV».

Відвідувала різні протестні «гарячі точки» та досліджувала революції в реальних умовах;

[email protected]

Інтерв'ю із Наталією ГуменюкРозмовляв Іван Скорина


Українські медіа приділяють напрочуд мало уваги закордонним подіям. Ми вирішили взяти інтерв’ю в журна-лістки «Громадського телебачення» Наталки Гуменюк, що працювала на Близькому Сході під час подій Араб-ської весни та цікавилася багатьма іншими гучними протестами останніх років, аби поставити Майдан у ширший міжнародний контекст.Досвід Майдану неодмінно вимагає порівнянь, однак позиція, висловлена Наталкою, в деяких аспектах не збіга-ється з позицією редакції «Спільного». Наприклад, ми не вважаємо, що доцільно ставити в один ряд соціально орієнтовані протести проти заходів суворої економії з виразним залученням лівих сил у Греції та право-лі-беральний Майдан, що фактично привів до влади неоліберальні сили.Так само варто дуже обережно ставитися до питання самоорганізації Майдану, адже, попри небувалу масову мобілізацію, представлені на Майдані сили так і не змогли зорганізуватись у виразний політичний суб’єкт — за винятком, звісно, Правого сектору — обмежившись лише волонтерською участю в русі.Вирішальна роль (не)насильства Майдану так само є доволі дискусійною. Попри те, що в Києві активісти Май-дану навряд чи змогли б перемогти урядові спецзагони у відкритому збройному протистоянні, на Заході країни на момент втечі Януковича більшість управлінь МВС та СБУ разом із облдержадміністраціями захопили про-тестувальники. Чи не було саме це насильство причиною втечі Януковича? Питання залишається відкритим.


Іван Скорина: Розкажи про свій журналістський до-свід роботи в різних протестних «гарячих точках».

Наталя Гуменюк: Говорячи про Україну, потрібно кон-кретно відрізняти протести від війни та збройного конфлікту. Усе-таки це різні речі. Я міжнародник і завжди цікавилася протестами. А останні кілька ро-ків мене цікавило, що відбувається після революцій. Особливо коли почалася так звана Арабська вес-на, коли покотилася хвиля у США, що перетворила-ся на «Окупуй Волл-стріт»… Відтоді я їздила час від часу в Туніс, Єгипет, Йорданію, з якої слідкувала за ситуацією в Сирії, цікавилася тим самим «Окупаєм» у Нью-Йорку, бразильськими протестами. Це те, що я бачила безпосередньо на місці. Всіма іншими я ціка-вилася в Інтернеті, багато спілкувалася з бразильця-ми та греками. Усе це якось перейшло в український контекст.

І.С.: Чим випадок Майдану схожий на інші масові протести останніх років?

Н.Г.: Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують. Є умовна влада, що приймає рі-шення супроти позиції принаймні якоїсь більшості. До попереднього питання: так само було у турецьких протестах, в індігнадос. Між іншим, тут більш доречне слово «Майдан», ніж «Євромайдан». Ніколи не вжи-вала терміну «Євромайдан», адже Євромайдан існу-вав рівно п’ять днів, а після того, як побили студентів, остаточно перетворився на протест проти свавілля міліції та репресивного апарату, що саме тоді запус-тився. Звісно, можна сказати, що це протест «про-ти всього поганого, за все хороше», але тут є один момент. Маси усвідомили, що авторитарні режими нав чилися маніпулювати виборами. Якщо раніше у країні просто не було виборів і люди виходили за те, щоб вони були, то тут уже ніби й вибори є, але це не означає, що вони репрезентують думку людей, на-віть якщо вибори не сфальсифіковані. Авторитарні

режими по всьому світу навчилися вдавати, що про-водять вибори. На відміну від СРСР, ніби й є різні партії, але різниці — жодної. Звісно, вибори все од-но лишаються чи не єдиним інструментом представ-ницької демократії.

Щодо ситуації з Януковичем, то мені найбільше імпонує, як це пояснював болгарський дослідник протестів Іван Крастєв. Після диктаторських законів 16 січня змінився характер влади: це була зовсім не та влада, яку обирали люди, не з тими повноважен-нями — відбулася її узурпація. Окрім того, що б там не було, люди виходили на вулиці в грудні із закликами покарати винних, відпустити незаконно затриманих, але влада ніяк не реагувала, а інститути, альтерна-тивні до виконавчої влади, ставали інструментами утиску — як-от українські суди. Тож утворився ваку-ум, коли жодна з гілок влади не могла представляти інтереси людей.

Додам, що я також цікавилася протестами в Ірані, їхніми виборами 2009 року, за лондонськими слід-кувала. Загалом, усі протести починалися з різних причин: іранські — проти фальсифікацій на виборах президента, грецькі — через якісь соціальні питання, бразильські — проти корупції. Ці протести були ду-же близькими до нашого, бо люди в основному ви-йшли, коли побачили, як жорстко поводиться міліція з протестувальниками і що влада не готова слухати громадян. Це все і об’єднує. Всіх людей у всьому сві-ті турбує серйозна соціальна несправедливість, не-рівність. Але вона є у всіх країнах. Чому все це так пов’язано з громадянськими свободами, свободою слова, вибору і так далі? Бо якщо не артикулювати проблеми, якщо медіа не говорять про них, то їх і не будуть вирішувати. Все зводиться до цього. Звісно, це протест соціальний. Для багатьох єгиптян брак сво-боди слова, знову ж таки, напряму пов’язаний із бід-ністю та безробіттям, бо якщо медіа не говорять, що в країні немає роботи, а людям немає чого їсти, — то це не вирішується. У випадку «Окупаю» чи протестів у Бразилії демонстранти виступали проти центральних

Представлена в інтерв’ю оцінка міжнародних та локальних українських подій зумовлена у великій мірі підходом до класифікації масових протестних підйомів за такими критеріями, як антивладність, самоорганізованість та ненасилля. Яскраво побачити такий підхід можна у популярному зараз документальному фільмі Everyday Rebellion. Слідуючи таким або схожим критеріям для аналізу, багато масових протестів останніх років можна поставити на один рівень та розглядати як прогресивні, як такі, що несуть позитивні політичні зрушення. Але ці критерії не те щоб некоректні — їх просто недостатньо. У вічі впадає відсутність класового підходу до аналізу та класифікації протестів. Без відповіді на питання, яким чином масові протести пов’язані з кла-совою боротьбою, як у них представлені інтереси різних суспільних груп та які політичні діячі мають вплив на масові соціальні підйоми, дуже важко сказати, чи є ті чи інші протести кроками у суспільному поступі.


телеканалів, бо ті, на їхню думку, представляли на-самперед істеблішмент. Я не соціолог, щоб давати чіткі критерії соціальності протестів. Я говорю про журналістські спостереження.

На диво, протести у Греції з антибрюссельськими гаслами і Євромайдан мають більше спільного, ніж відмінного. В обох випадках це протест проти влади, яка здійснювала ту чи іншу політику. Грецькі демон-странти наполягали, що Брюссель їм нав’язує рефор-ми, які сильно вдарять по населенню, але врятують великі банки… Але все ж це був виступ проти безро-біття і соціальної нерівності. Євромайдан — якщо го-ворити про європейський вибір — звісно, був більше політичним, бо йшлося також і про репресії, але для більшості це, знову ж таки, був виступ проти корупції, не так безробіття, як несправедливої оплати, грабіж-ницької політики інституцій.

І.С.: І чим він був унікальним?

Н.Г.: Зараз я бачу, що він не був аж таким унікальним. Звісно, рівень організації, точніше самоорганізації, був значно вищим і якіснішим. Те, що було у Стам-булі, дуже подібно до Майдану. Те, що відмінно, — не так суттєво.

І.С.: Багато хто порівнював Майдан з Occupy Wall Street, але там, на відміну від Майдану, чітко звучали соціальні вимоги. Чому цього не сталося на Майдані?

Н.Г.: Тому що є різні етапи розвитку українського про-тесту. Перший — один тиждень Євромайдану, коли люди виступали проти того, що Янукович одноосіб-но скасував рішення, на яке покладалося так багато надії. Після побиття студентів — це це проти насиль-ства, яке вжила держава щодо людей. Після 1 груд-ня — проти очевидного початку репресій, які лише посилювалися. Після диктаторських законів 16 січня, а особливо подій на Грушевського, — проти диктату-ри. Але це все приводи. Люди приєднувалися до про-тесту, тому що бачили, що в інших сферах держава також не дбає про них: це підтверджується їхнім до-свідом вдома, на роботі, в громадському житті.

Якщо говорити про інші країни, то гасла не за-вжди синонімічні, але схожі. У Єгипті — дуже букваль-ні: «Роботу», «більше грошей», але й проти корупції. У Бразилії — за гроші на освіту, наприклад, але, знову ж таки, і проти корупції. Але в обох країнах також ви-ступали і проти жорстокості поліції.

У Києві звучали соціальні вимоги, і мені здається, що на Майдані вони акумулювалися саме в боротьбу проти корупції. Всі соціальні вимоги до цього зво-дилися. Просто поступово значення силових органів

зростало, бо саме вони ніби стали уособлювати ре-жим, а не корумповані чиновники.

І.С.: Чому лівим силам не вдалося просунути соці-альні гасла?

Н.Г.: Я думаю, що це, звісно, дивно. Нашу реальність складно пояснити людям із Греції, Бразилії. Напри-клад, що наші комуністи представляють ортодоксаль-ні релігійні групи, які так само представляє й Партія регіонів. У Бразилії також є свій умовний «Правий сектор» — «Чорний блок». На них медіа вішали всі гріхи. Про бразильських анархістів, які були на пере-довій і кидали там балончики з газом, били вітрини та трощили банкомати, постійно говорили, що вони «вкрали протест», бо, на відміну від більшості демон-странтів, вдавалися до насильства.

Такі групи є завжди, у кожному суспільстві. Є час-тина суспільства, що представляє умовно ліберальні цінності. Вважає, що свобода важливіша за стабіль-ність. І є люди, що кажуть навпаки. Умовні консерва-тори та неоконсерватори. Це було дуже подібно і в Тунісі. В кожному протесті є радикальна група і менш радикальна. І тут сталося так: після Радянського Сою-зу у нас весь протестний рух був антикомуністичним, тоді як у Латинській Америці та на Близькому Сході весь рух проти істеблішменту був не те що лівий, але умовно лівий.

Насправді з ідеологією теж усе дуже зле. Бо про-сто всі так звикли, що влада у нас завжди правіша. Це наслідки ще з холодної війни. Це якась величез-на несправедливість, що все отак ділиться. Я зараз не говорю про Правий сектор, бо фактично таким же фуфелом був «Чорний блок», я говорю про ре-презентацію. Ця калька повторюється в кожній кра-їні. Тобто є певна традиція: у них весь протестний рух антикапіталістиний. У нас — ні. Так склалося. І це прик ро. Прикро мені як журналісту, який має певні погляди, але не представляє якісь ліві партії, бо їх у нас і нема. Звісно, я схиляюся до лівого боку. Це питання того, що не потрібно навертати до віри тих, хто вже вірить. Лівим варто потрапити в контекст і правильно формулювати. Не те що не говорити про певні речі, тому що хтось цього не хоче, а думати, як про це говорити. Я дуже добре пам’ятаю, як лівих сприймали на Майдані. Але тут треба означити: як-що тут відбувається своя революція і ти бачиш, що в ній є твоя ніша, то, можливо, треба вписатися. А з тими гаслами, що були у лівих, можна було виступа-ти на Дон басі, наприклад, і закликати гірняків, а не намагатися переконати лібералів, що вони говорять не тими словами. Це моя позиція. Проблема у слаб-кості лівого руху в Україні. Питання в тому, як далі


взагалі вибудовувати лівий рух. Після комуністич-ного минулого України, з сучасним несприйняттям лівих як таких.

Це питання часу. Естонці теж усе це пережили. У них пройшов націоналістичний етап, і тільки зараз почали з’являтися якісь соціальні гасла, інтеграція ро-сійської меншини. Так само Шотландія пережила це: ірландці та шотландці об’єднуються, і всі протиріччя, хай і дуже поступово, але стираються. Україна теж мо-же пройти цей шлях. У нас є оцей ярлик комуністич-ної партії, спадку Леніна. Він сприймається так само, як, наприклад, американський імперіалізм на Кубі. І ти з цим нічого не зробиш, не замаскуєш. Ті самі німецькі партії більше не називаються соціалістич-ними, а соціал-демократичними. А роб лять те саме, що й раніше. Немає сенсу гратися з символами. Вони стають занадто важливими. Той самий прапор УПА та гасла про Бандеру. Декому це важливіше за реаль-ність. Якщо термін «ліве» тут не дуже сприймається, то постає питання: нам важливо, як ми називаємося, чи те, що ми хочемо зробити?

І.С.: Дехто говорить, що, як і у випадку протестів Арабської весни, Майдан привів до посилення ре-акційних сил. Чи справді це так? Чому?

Н.Г.: До речі, я вважаю, що Арабська весна не призве-ла до посилення реакційних сил, а показала, якими

вони є в ділі, чим відвернула помірковану частину населення.

Поговоримо про Мусульманське братство. Це єди-на зорганізована партія ще з 1928 року, яка мала дуже сильну мережу, що витримала роки гонінь. Усі решта партій не були настільки організованими, і на вибори йшли десятки. Брати-мусульмани схожі чи-мось на наших дисидентів. Вони перетерпіли поневі-ряння. За Мусульманське братство голосували близь-ко 10 мільйонів людей, що складає дев’яту частку з 90-мільйонного населення Єгипту. Це були не тільки члени партії, бо їх усього там два-три мільйони. Всі тоді казали, що їм треба перемогти на виборах (це популістська партія), і тільки тоді люди зрозуміють, що вони не можуть нічого дати. Чому потім населен-ня було невдоволене? Тут теж соціальне питання. Не лише тому, що Брати були реакціонерами, а тому, що вони просто брали і ставили своїх людей на місця. На посаду мера, заступника мера, голови міліції в районі й області — всіх своїх. Чисте кумівство, як у нас кажуть. Це викликало спротив єгипетського сус-пільства. Зараз там армія повернулася. Якщо якась третя сторона намагається вплинути на конфлікт, то дуже зручно грати на популістських гаслах. Але за-раз можна сказати, що міф Мусульманського брат-ства розвалився. Вони не спромоглися щось змінити. Усі сподівалися, що вони прийдуть і все зроблять. А вони, як багато опозиційних партій, прийшли і нічого


не зробили. Є Ісламська революція 1979 року, коли об’єдналися і ліві, і праві, й ісламісти, й інші. Зрештою ісламісти узурпували владу.

У Сирії інша історія: там ситуація схожа на україн-ську. І Ассад, і Іран, і Росія казали тоді: «Не виходьте на площі, бо буде громадянська війна». Маскуючись за такими погрозами, режим робив усе, щоб цю війну накликати. Наприклад, щойно на півдні Сирії почали-ся протести через корупцію, а потім через те, що вла-да катувала дітей, на сирійському телебаченні почали показувати відео про руйнування церков ісламістами, яких у Сирії і не було, бо два десятки років усі сиділи за ґратами. Сирійці цьому не вірили, бо знали, що на той час у Дамаску і муха не могла пролетіти без відо-ма спецслужб. Це були погрози суспільству: не про-буйте. Але якщо дуже довго годувати населення таки-ми погрозами, залякувати, то можна їх і переконати.

І.С.: А як щодо України?

Н.Г.: У мене були такі остереження, але пам’ятаю, як перші два-три тижні після повалення Януковича за-хоплення реакційними силами спало. Казали, що, справді, монополія на насильство має повернутися до держави — тобто захоплення радикалами змен-шилося. Поки була загроза, всі ними захоплювали-ся, а коли загроза минула, всі такі типу: «А навіщо нам радикали?» Загалом, коли зникає загроза, будь-які радикали — ліві чи праві — стають непотрібними.

Що в Польщі, що в США чи деінде. І тут найгірше, що сталося, — це зовнішня агресія. При тому з того боку, який представляє реакційні сили. Тому суспіль-ство досі вважає, що радикали потрібні. Якби не бу-ло російської загрози, ці настрої були би скороми-нущі. Питання не в тому що радикали є, а в тому, що вони стають провідними силами, а не маргіналами, яких не сприймають, які замикаються у своїй резер-вації, субкультурних клубах — як це зазвичай буває з американськими, французькими й іншими крайніми правими. Більшою мірою не Майдан призвів до цьо-го, а ситуація на Сході. Якби після Майдану існувала здорова ситуація в країні, то ці проблеми були би вирішені. Метою Росії є не окупація України, а по-слаблення потенціалу реформ.

І.С.: Зважаючи на міжнародний досвід, що потрібно протесту, щоб він став революцією?

Н.Г.: Потрібен системний план. Продуманість. Протест стає неконтрольованим, і люди стають агресивними. Чи здатні при цьому лідери направити енергію мас у правильне русло? Мені здається, що сам хід про-тесту був недостатньо продуманим. Бо була мобіліза-ція, але не було організації. Доходило до крайнощів: «Ми стоїмо і нічого не відбувається, давайте щось робити». Але ніхто нічого не робив. Страйки оголо-шувалися, а не організовувалися. Інше питання, чи страйк був би дієвим методом. Напевно. Революції


відбуваються, коли система розпадається, коли інсти-тути втрачають лояльність. Влада ж тримаєтся на пев-них речах — obedience, покора, неспротив, ще щось. Коли люди не підкорюються, влада не має сенсу. Чому пішов Янукович? Бо він зрозумів, що його не слуха-ють. Чому йдуть диктатори? Бо вони розуміють, що вони віддадуть наказ стріляти в народ, а армія цього не зробить. А протест триває. Жоден активіст, напри-клад, із Єгипту тобі не скаже, що революція завер-шилася. Системні зміни не відбуваються в один день.

І.С.: Чи можна в такому випадку вважати Майдан ре-волюцією?

Н.Г.: Майдан можна назвати революцією лише у зна-ченні зміни влади, але не системи. Поки що. Пройшло лише півроку після Майдану. Мають пройти кілька років, щоб сталися системні зміни. Але їм заважає війна. Питання до дискусії: чи можна одночасно змі-нювати систему і воювати? В принципі, можна, бо ін-коли війна дозволяє пояснити непопулярні і не по-пулістські рішення — але це також і ризик.

І.С.: А якою революцією є Майдан — гідності, націо-нальною, ліберальною, демократичною?

Н.Г.: Усі ці означення — це ярлики, що нав’язують од-ну характеристику явища. По суті, у нас, так само як і в Каїрі, люди вийшли «проти всього поганого, за все хороше». Велика маса людей не можуть скомуніку-вати, проти чого вони вийшли. Хтось проти корупції, хтось проти Януковича, хтось проти свавілля міліції у Врадіївці, наприклад. Загалом, це виступ проти про-гнилої системи влади. Під час протестів люди дізна-ються про природу своєї влади. Відбувається таке со-бі оголення. До Майдану у нас було щось на кшталт корумпованої олігархічної автократії, на яку всі пого-джувалися. Але впродовж революції характер влади змінився. Вона стала відверто репресивною.

І.С.: На початку Майдану ви відстоювали його нена-сильницький характер і знаєтеся на методах нена-сильницького протесту. Чому вони не спрацювали?

Н.Г.: Ненасильницький спротив надзвичайно дієвий. По-перше, я вважаю, що він частково спрацював. Янукович пішов. Ви можете сказати, що він пішов, бо на Грушевського кидали коктейлі Молотова. Ні. Він пішов, бо цьому передували місяці демонстра-цій. Громадянське суспільство висловилося негатив-но щодо влади. Самі тільки коктейлі Молотова не ви-рішують. Чи Янукович втік тому, що в кількох людей на Майдані в останні дні була зброя? Не думаю. Для

того, аби нейтралізувати людей зі зброєю, потрібна невеличка купка силовиків. Очевидна репресивність та насильство влади над людьми змусило і депута-тів виходити з Партії регіонів, не голосувати, замис-литися про нелегітимність системи після законів 16 січня. Чому, знову ж таки, так звана ДНР не відбулася як політичний проект? Бо якщо одразу взяти в руки зброю, то просто не матимеш підтримки населення. Узагалі спротив на Майдані переважно мирний. Те, що гинуть люди, не означає, що спротив не мирний. Жертви можливі. «Мирний» — це означення харак-теру тих, хто виступає проти влади, а влада може і вдаватися до насильства.

За часів Магатми Ганді чи Нельсона Мандели бу-ли тисячі жертв. Влада може вбивати, репресувати, саджати. Якщо владу не забрали збройним шляхом і якщо зброя не є основним інструментом протесту, то він ненасильницький. А коктейлі Молотова — це, насправді, дрібниця. Та і Правий сектор — лиш одна невеличка частинка Майдану. Я взагалі вважаю, що насильство на Майдані не подіяло, ба навіть завдало великої шкоди. До чого воно призвело? До того, що довелося потім боротися з пропагандою проти нас. Воно залякало Схід. Прямого впливу на зміну влади в Україні воно не мало. Інше питання: як утриматися від насильства? Лідери мають знати, куди спряму-вати енергію народу. Багато про це було дискусій, і загалом складно говорити, але людям треба пояс-нювати, як тиснути на брехливі медіа, на політиків, як максимально мобілізовувати країну. Бойкот това-рів під час апартеїду організовувався щоденно: лю-ди стояли біля магазинів і переконували, ходили по домівках. Тепер можна лише мріяти, як було б, якби ми організовано проводили мобілізаційну роботу в регіонах.

Взагалі, насильство характерне для будь-якого суспільства, питання лише в лідерах протесту (навіть горизонтального) і в тому, чи вони готові зберегти дисципліну. Це складне завдання, яке, наприклад, не-легко давалося і прихильникам руху за громадянські права та права чорношкірих у США. До Ганді взагалі була впевненість, що іншого шляху немає… І лише потім, коли ненасильницькі протести зазвучали, лю-ди почали підтримувати саме такі форми спротиву. Доти в тій самій Польщі вважали, що ті, хто не хоче боронити землю зі зброєю, — слабаки.

В Україні до кінця не вдалося повністю завадити використанню насильницьких методів, бо не було за-пропоновано нічого натомість. Коли є спроба заляка-ти людей, спрацьовує режим самозахисту. Люди не бачать виходу і готові на все, бо не бачать, що втрача-ти. В ідеалі цю енергію можна скерувати у правильне русло, але для цього треба мати авторитет.


Також у насильстві на Грушевського не останню роль зіграли саме закони 16 грудня. Вони фактично зруйнували залишки правового поля. Написав ста-тус у «Фейсбук»? Сідай у в’язницю. Вийшов на Май-дан — уже злочинець. Вдягнув каску? Тим паче. І коли заборонили все, здається, зламалися всі обмеження. Людям ніби не було вже чого втрачати, бо все вже втрачено.

І.С.: Чи можливо домогтися виконання вимог Май-дану, зокрема масштабної люстрації?

Н.Г.: Чим далі, тим більше я усвідомлюю, що протест повинен інституціалізуватися. Після Майдану грома-дянська думка важить. Не завжди, але з нею тепер

неможливо не рахуватися. Якщо раніше політики мо-гли взагалі не звітувати про те, що роблять, то тепер вони просто змушені зважати на людей. Тому зараз зріс рівень популізму. Треба просто пояснювати, чому в умовах війни далі потрібно реформувати систему. Бо з корумпованим генералом якось ненадійно во-ювати. Це потрібно чітко артикулювати. Люстрація дуже потрібна, але на неї підуть сили та час. З одного боку, війна зменшує ймовірність серйозних реформ. З іншого боку, вона пришвидшує процес, бо вже за-раз ясно, що без реформи міліції та армії Україна просто не виживе. Ти або береш на роботу професі-онала, або просто програєш.

9 вересня 2014 року


Тарас Саламанюк: Для початку розкажіть, будь ласка, як Україну загалом сприймали в Латинські Америці?

Олег Ясинський: Мені завжди здавалося дивним, що Київ, який я вважаю одним із найкрасивіших міст сві-ту, цьому світу досі так мало відомий, та й сама Украї-на — країна або територія, та, що протягом минулого століття внесла більш ніж помітний культурний і на-уковий внесок у розвиток людства, — до останнього часу залишалася маловідомою плямою на карті, осо-бливо в далеких від неї країнах. Звідси, здалеку, на Україну на карті Європи часто дивляться приблизно як на Гвіану-Суринам-Гайану на карті Південної Аме-рики, причому часто дивуючись, що вона, виявляєть-ся, в Європі ...

Я думаю про це, коли читаю в різних українських виданнях новини про те, що «Україна в світі відо-ма (або знаменита) тим, що ...». Тому що насправді

Україна не відома і не знаменита в світі нічим. До її нинішньої трагедії в останні десятиліття було, мабуть, дві новини, що ненадовго привернули до неї якусь світову увагу, — Чорнобиль і «помаранчева револю-ція». Мені здається, це — перше, що необхідно вра-ховувати при спробі аналізу сприйняття української війни з-за кордону.

Т.С.: А в чому, на Вашу думку, були причини такого інформаційного вакууму щодо України?

О.Я.: Напевно, зараз не час говорити про причини маловідомості України в світі, а їх повинно бути ба-гато: це і старий північноамериканський стереотип про те, що «все це — Росія», і фізична ізольованість радянського простору від Європи в період існування СРСР, і нульова політика з просування іміджу Украї-ни з боку її недавніх урядів періоду незалежності...

«Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду – в Латинській Америці це вже проходили»

Інтерв'ю з Олегом ЯсинськимРозмовляв Тарас Саламанюк

Олег Ясинський — незалежний український журналіст, що проживає в Чилі;

[email protected]


Що б там не було, сьогоднішня інформаційна реаль-ність «далекого зарубіжжя» така, що люди, які не є міжнародними аналітиками або не мають особистих зв'язків з Україною, уявляють собі реалії нашої країни більш ніж туманно.

Світові ЗМІ висвітлюють зазвичай події у важли-вих або знайомих їхнім власникам інформаційних просторах. У ці простори входить те, що пов'язано з життям і благополуччям громадян високорозвинених країн «першого світу»... або в крайньому випадку, їх солдатів у екзотичних країнах. При цьому Латинська Америка куди більш інтегрована в логіку і реалії За-ходу, ніж пострадянські держави, і, як не дивно, сьо-годнішня Чилі за менталітетом і культурою — це куди більш «європейська» країна, ніж Україна. Говорячи про «європейськість», я маю на увазі стереотипи, які існують на цей рахунок у самій Україні: ефективність державних інститутів, поділ влади, законослухняність населення, терпимість до інакомислення і культ інди-відуалізму в побуті. Наскільки вони відповідають ни-нішнім європейським реаліям — тема окремого до-слідження, результати якого стали б сюрпризом для багатьох євроорієнтованих українців.

Т.С.: Чим же особливе сприйняття теперішніх укра-їнських подій у Латинській Америці?

О.Я.: Тут, у Чилі, до кривавого перевороту 1973 року у місцевих жителів існував дуже поширений міф про себе: ми, мовляв, така південноамериканська Швей-царія, самий мирний і цивілізований з тутешніх на-родів і, на відміну від різних дикунів-сусідів з їх по-стійними переворотами і диктатурами, незважаючи на всі політичні суперечки, завжди зможемо між со-бою мирно про все домовитися і ніколи не будемо стріляти один в одного. Майже як в Україні до 2014 року. І досі, через 40 років після цього, чилійці досі запитують себе: як таке стало можливим?

Щоб пояснити сприйняття тут, у Чилі, сьогодніш-ньої української драми, доведеться відступити до ін-ших подій з недавнього минулого. Я добре пам'ятаю дні, коли трохи більше десятиліття тому світ застиг в очікуванні неминучого військового удару США по Іраку. В географічно і культурно далекій від Іраку Ла-тинській Америці серед у цілому досить деполітизо-ваного населення був майже фізично відчутний жах наближення злочину, і за опитуваннями громадської думки більше 98% населення Чилі були проти пів-нічноамериканського нападу на Ірак. Чилі тоді була частиною ради безпеки ООН і мала висловити дум-ку з цього приводу. Вперше в історії думки більшості піночетистів і комуністів збігалися. І Чилі в ООН ви-ступила проти військового рішення США. Це ні на

що не вплинуло, честь чилійського уряду була врято-вана, але це почуття загальної беззахисності перед вседозволеністю провідної наддержави в людей за-лишилося. Крім Іраку, були Югославія, Афганістан і Лівія, і вже зовсім недавно в останній момент якесь диво врятувало Сирію... причому диво сталося при активному втручанні Росії. У відповідь на мою не дуже захоплену думку про путінський уряд багато людей говорять приблизно таке: може, ти і правий, але нарешті знайшовся хоч хтось, здатний зупини-ти Штати...

Т.С.: Чим же зумовлені такі «проросійські» позиції?

О.Я.: На відміну від України, в Латинській Америці імперіалізм США — не теорія лівих маргіналів, а ре-альний військовий досвід усього ХХ і початку XXI сто-літь — від підтримки найодіозніших режимів «наших сучих синів» до збройного повалення десятків закон-них і демократичних урядів, чиї інтереси розходи-лися з планами США. Чи варто дивуватися тому, що, коли самознищення СРСР порушило геополітичний баланс біполярної рівноваги і США стали першою світовою імперією, у всьому так званому «третьому світі» і, особливо, в Латинській Америці багато хто не раз зітхнув через брак політичної і військової про-тиваги. Тому, коли путінська Росія заявила в остан-ні роки про своє історичне право на роль світової наддержави, багато людей сприйняли це з надією. Не стільки через симпатії до Володимира Путіна або ілюзій з приводу особливої духовності російського капіталізму, а просто тому, що занадто агресивно і самовпевнено в цьому новому світі поводилися Спо-лучені Штати Америки.

Т.С.: Тобто це позиція латиноамериканських лівих чи просто думки, поширені серед народу?

О.Я.: Ліві і соціальні рухи в Латинській Амери-ці — практично одне і те ж, оскільки, на відміну від Східної Європи, правих соціальних рухів тут майже немає (а праві сором'язливо називають себе ліво-центристськими). Тож ці рухи однозначно не дові-ряють інформації північноамериканських і західно-європейських ЗМІ, звинувачуючи їх в упередженості на користь можновладців. Що стосується російських джерел — вони сприймаються тут як противага за-хідним, і в цьому сенсі довіри і уваги до них більше. Згадаймо, що в колективній свідомості більш осві-ченої частини латиноамериканців російський солдат залишається визволителем Європи від фашизму. При цьому врахуємо, що левова частка латиноамерикан-ського простору масової інформації контролюється


північноамериканськими телеканалами і прозахід-ною пресою, так що PT або «Голос Росії» — джерела явних меншин населення, які серйозно цікавляться міжнародною політикою. Тому дуже умовно можна сказати, що середньостатистичний латиноамерикан-ський житель, який навряд чи з першого разу здатен знайти Україну на карті, налаштований завдяки захід-ним ЗМІ більш «проукраїнськи» («проукраїнськи» са-ме в лапках як мінімальна іронія на адресу київського уряду), ніж його більш освітчений співвітчизник, який цікавиться історією і політикою. Врахуємо при цьо-му, що найяскравіші представники латиноамерикан-ської культури нашого часу були і залишаються людь-ми вельми політизованими і лівих поглядів.

Т.С.: А чи є доступ в латиноамериканців безпосеред-ньо до українських ЗМІ?

О.Я.: Прямої інформації від українських ЗМІ в Ла-тинській Америці однозначно немає. На щастя для залишків іміджу української держави. Примітивний антикомунізм, заклики до національного єднання і нав'язлива мрія про «успішні ринкові реформи» на-гадали би більшості жителів агітпроп тутешніх вій-ськових диктатур 70-х і початку 80-х, що покінчили з середнім класом і подарували національні багатства регіону іноземним економічним групам.

Т.С.: А як саме мейнстрімні прозахідні ЗМІ в Латин-ській Америці висвітлювали недавні події в Україні?

О.Я.: З початку подій на Майдані в грудні минулого року чилійські ЗМІ ретранслювали вкрай поверхову картинку північноамериканської інтерпретації подій як «українську мрію» про євроінтеграцію та неде-мократичність «проросійського режиму Януковича». Коли конфлікт загострився і з'явилися настільки ці-новані пресою криваві кадри, це подавалося як при-родна частина боротьби добра зі злом, демократії з тиранією і вільного майбутнього з тоталітарним ми-нулим. Зрозуміло, без спроби надання історичного контексту та економічного аналізу ситуації в країні — і тим більше без згадки інтересів економічних груп, що беруть участь у конфлікті. Йшлося про народне повстання за Європу і проти авторитарної Росії. І 2-3-хвилинного сюжету вистачало, щоб між рекла-мою та футболом нікого не втомити політикою, що збиває рейтинг телеканалів-конкурентів.

Анексія Росією Криму виявилася ідеальним про-пагандистським подарунком для США і їхніх прихиль-ників: одвічний ворог «вільного світу» Росія нарешті порушила монополію Заходу на попирання міжна-родних законів. Світова преса висвітлювала ці події з

особливим драматизмом і надривом. Більшість із тих, хто симпатизує Росії в Латинській Америці, спробу-вали пояснити собі ці події офіційною версією про «вільне волевиявлення» жителів Криму, але, здається, скоріше для порядку, ніж за переконаностю. В геопо-літичному футбольному матчі між США і Росією, по-лем гри якого опинилася Україна, симпатії більшості латиноамериканських уболівальників виявилися на боці Росії. При цьому склалося повне розуміння того, що ніхто вже давно не грає за правилами і Захід в будь-якому випадку давно мусить отримати по заслу-гах. Водночас, незважаючи на те, що події відбували-ся на території України, про саму Україну мова йшла найменше. Моя теза про неприпустимість будь-якого іноземного втручання в справи України розуміння тут не знайшла: для правих ця позиція виявилася занад-то проросійською, а для лівих — занадто антиросій-ською. І мова знову була не про Україну.

Початок військових дій на сході виявився нови-ною менш надзвичайною, ніж розстріл «Небесної со-тні» в Києві. Преса стільки разів повторила слова про ризик громадянської війни, що більшість телегляда-чів не помітили реального моменту її початку. І якщо на початку громадянського протистояння на Майдані ще були якісь куці та односторонні спроби пояснення суті конфлікту, то з початком війни сам факт стріляни-ни і появи жертв зайняв усю увагу телеглядача, тим часом як преса для позначення протиборчих сторін маніпулювала сумнівною термінологією «українці» і «проросійські».

З війни на Донбасі було кілька репортажів. В жод-ному з них не було ні найменшої спроби проаналі-зувати історичні та соціальні передумови трагедії. У найвідомішому і розрекламованому документаль-ному матеріалі чилійського телебачення про Україну найзнаменитіший військовий кореспондент країни, Сантьяго Павлович, давав більшу перевагу — замість цього аналізу — зйомкам блондинок у міні-спідницях і трупів — у моргах. У перервах між цим він героїчно прогулювався поряд із блокпостами під фонограму обстрілів, поки українські військові не затримали і не побили його. Можливо, це — їхній єдиний правиль-ний вчинок із моменту початку АТО. До честі чилій-ських телеглядачів, із тих, хто дотерпів до цієї пізньої нічної програми, репортаж Павловича не сподобався майже нікому. Він був ні про що, а тим більше — не про Україну.

Т.С.: То чи варто розраховувати на солідарність з Україною від латиноамериканців?

О.Я.: Навряд. Ми часто чуємо голоси з України про те, що «нас підтримує весь світ». Що таке «весь світ»?


США та їхні союзники? Кого це «нас»? Прозахідну реінкарнацію уряду Януковича в оточенні ринко-вих фундаменталістів і правих радикалів? На щастя, це — неправда. Симпатій до теперішнього київського уряду в Латинській Америці зовсім небагато. Якщо говорити не про офіційні позиції урядів, що часто залежать від США, а про тих людей, які цікавляться політичними новинами, то йому симпатизують не-численні прихильники правих військових диктатур і прибічники найконсервативніших поглядів. Але голо-вна проблема скоріше в іншому: при майже нульових симпатіях до київського уряду міжнародна солідар-ність з українським народом теж практично нульова.

Єдиними, хто в Чилі щиро переживає за те, що відбувається в нашій країні (крім кількох десятків українців, що мешкають тут), є чилійці, які отримали притулок у СРСР під час диктатури Піночета і спра-ведливо вважають Росію і Україну своєю другою Батьківщиною. Як і ми, вони досі не розуміють, як таке стало можливим. Зрозуміло, всі вони ліві, і моя найчастіша тема бесід з ними — про те, що Новоро-сія — все-таки не республіканська Іспанія.

Т.С.: Чому склалася тут така прикра ситуація з неро-зумінням і байдужістю щодо України?

О.Я.: Наш народ був вихований на подвійних стан-дартах радянського бюрократичного соціалізму. Це й перетворило нас на вкрай інфантильний і пасив-ний людський матеріал, який під невидимою і все-осяжною владою чорної магії ЗМІ готовий добровіль-но перетворитися на гарматне м'ясо для війни між місцевими олігархами та імперіалізмами, що прав-лять світом. В останні роки наш народ ніяк особливо не цікавився драмами і трагедіями інших народів і

ніякі надзвичайні події в світі не збирали українців на багатотисячні демонстрації проти імперських війн і злочинів, що відбувалися в інших частинах планети. Проти воєн останніх років десятки разів мобілізу-валися соціальні рухи десятків країн Європи й обох Америк. Українські ж громадяни, зайняті власними проблемами, залишалися, як правило, байдужими до проблем «закордону», і, коли в Іспанії чи Німеччині проти бомбардувань Югославії або Іраку на вулиці виходили мільйони жителів, у нашій країні це було не більш ніж кілька десятків маргінальних лівих ак-тивістів. Наше громадянське суспільство, мріючи про якусь міфічну, вже не існуючу Європу для себе і са-моусуваючись від спроби зрозуміти і брати участь у тому, що відбувається у світі, саме вибрало собі це місце на узбіччі історії. Чи варто після цього дивува-тися взаємному нерозуміння і байдужістю?

Коли повалили Сомосу, маленькою Нікарагуа за-хоплювався весь світ, і добровольці з різних країн прагнули дістатися до Нікарагуа, щоб допомогти на-роду злиденної напівграмотної країни побудувати нове життя. Я мав щастя бути серед цих людей і до останнього дня в моєму житті не забуду тієї загаль-ної атмосфери людського братерства і надії. Коли в нашій великій європейській країні повалили Януко-вича, термін «революція» залишився виключно для внутрішнього споживання, і навіть серйозні західні ЗМІ все рідше ним користуються. Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду — в Ла-тинській Америці це вже проходили, і нинішній під-йом лівих сил є прямим результатом провалу цього проекту.

29 жовтня 2014


Німецькі ліві відкрили для себе Україну як полі-тичне поле лише після початку протестів на Майдані Незалежності пізньої осені 2013 року. Як і більшість німецьких політиків, ця криза заскочила лівих зне-нацька, і їм було непросто адекватно сприйняти і по-літично витлумачити події на Майдані та пізніше – у регіонах. Нижче я спробую підсумувати основні по-зиції німецьких лівих щодо кризи в Україні і показати їхнє загальне місце в контексті німецької зовнішньої політики. Моїм другим кроком буде спроба окресли-ти окремі висновки, які лівий рух Європи мав зроби-ти з цієї кризи, усвідомлюючи їх дещо передчасний характер, адже нестабільна ситуація і досі незакін-чена війна на Південному Сході країни впливають на міждержавні відносини на старому континенті, але ці впливи поки не надаються до вичерпного аналізу.

Також хочу зауважити: німецькі ліві – як пар-тія, так і рух – дуже гетерогенні. Вони дуже зрідка

виступають з єдиної позиції, дотримуються різних по-глядів із багатьох питань щодо України і полюбляють сперечатися між собою. Представлені нижче тези є предметом контроверсійних дискусій серед німець-кої громадськості.

Оцінка руху Майдану

Взимку 2013 року багато лівих розглядали рух Євромайдан, вуличні протистояння і наступне по-валення президента Януковича виключно як справу рук правих популістів, фашистів чи нацистів. Лише згодом прийшло усвідомлення, що йшлося про дуже гетерогенний, базово-демократичний антиолігархіч-ний масовий рух, в якому брали участь багато україн-ських лівих чи принаймні їхніх прихильників. Серед них були соціалісти, анархісти, троцькісти, фемініст-ки, ліво-ліберальні інтелектуали та не організовані у

Український конфлікт з погляду німецької лівиці – урок вивчено?

Іво ҐеорґієвПереклала з німецької Неля Ваховська

Іво Ґеорґієв — магістр політичних наук Софійського державного університету, голова відділу

Східної, Центральної і Південно-Східної Європи у Фонді Рози Люксембург;

[email protected]


групи ліві активісти. Це нічого не змінює у факті, що ультра-радикали від початку ідеологічно домінували в цьому русі і змогли зрештою нав’язати йому свій порядок. Особливу роль у протесті відіграла партія «Свобода», а на останній фазі – угрупування «Правий сектор». І сьогодні багато німецьких лівих справед-ливо наголошують на особливій ролі та фатальному впливові ультра-націоналістичних і неофашистських сил спочатку на рух, а потім – на тимчасовий уряд Яценюка-Турчинова. У численних так званих малих запитах до федерального уряду Німеччини ліві де-путати Бундестагу тематизували вагу антидемокра-тичних, націоналістичних сил в українській політиці і критикували часту некритичність і відмежування від цієї тематики з боку Німеччини та ЄС.

Криза легітимності української державності

Ліві слушно вказували на проблему легітимнос-ті української держави, що виникла після повален-ня Януковича. У владному вакуумі після 23 лютого провідне місце захопили сили, які своїми рішення-ми спровокували потужний рух опору на Сході та Південному Сході країни – Антимайдан. Тимчасовий уряд (легітимований «перемогою Майдану») проґа-вив момент: не здобув довіру широких мас населен-ня в цих регіонах і не розпочав спільний діалог про майбутнє країни. Відмежування від озброєних пра-вих угрупувань, їхнього роззброєння і політичної ізо-ляції вимагали численні ліві активісти, проте ці вимо-ги вочевидь не було втілено. З іншого боку, бракувало також міжнародного тиску на нову українську владу, щоб змусити її вжити заходів для замирення вибу-хової ситуації.

Захід показав цілковиту неспроможність своєї по-літики щодо України

Серед причин подальшої ескалації опору і зброй-ного протистояння на Сході слід зауважити й не-продуману політику київського уряду: заклики до заборони російської мови, люстрації лівих чи кому-ністичних партій та організацій, до закриття невгод-них ЗМІ, пом’якшення обмежень для пропаганди не-нацистської ідеології та інше.

Німецькі ліві були єдиною партією в Бундестазі, яка багато разів вказувала на те, що уряди західних держав та інституції на кшталт ЄС чи НАТО активно долучилися до ескалації конфлікту і тому також не-суть частину відповідальності за кризу. Політики від Ді Лінке й активісти багато разів виступали за по-вноцінне розслідування стрілянини на Майдані 20 лютого і пошук винних у вбивствах в Одесі 2 травня.

Створення міжнародної комісії з розслідування обох злочинів, що суттєво вплинули на трагічну ескалацію кризи, все ще залишається вкрай необхідним. Нато-мість європейські та американські політики впро-довж років не просто применшували загрозу ультра-правих сил на кшталт «Свободи», а потім – «Правого сектора», але й визнали їх своїми партнерами в діа-лозі й так їх легітимували.

Приєднання Криму до Росії – порушення міжнарод-ного права

Цілком однозначним є те, що російський уряд втрутився в цей конфлікт й, анексувавши Крим, по-рушив норми міжнародного права. Це призвело до нового рівня розвитку конфлікту, за що відповідаль-на Москва. Щодо цього в німецькій зовнішній політи-ці панує цілковитий консенсус. Для німецьких лівих міжнародне право є неподільним і невибірковим – так само однозначно вони критикували відділення Косово від Сербії. Ліві не визнали результати рефе-рендуму про відділення Криму, адже він був пору-шенням норм міжнародного права. Однак предме-том дискусії залишається питання про те, наскільки базовим є право населення на самовизначення і чи у всіх випадках воно має підпорядковуватися прин-ципу національної суверенності. Як же реагувати на протиправну дію, яку не підтримав ніхто – навіть Китайська Народна Республіка? Як відомо, західні країни запровадили санкції проти Росії. Натомість німецькі ліві запропонували замість цього викорис-тати всі канали і можливості, щоб поговорити з Росі-єю. Вже в березні ліві депутати Бундестагу вимагали більшої залученості та надання Росії мандату ОБСЄ як посередниці у кризі на Сході України. І справді, ОБСЄ досі була єдиною міжнародною організацією, яка спромоглася на відчутий вплив у напрямку деес-калації. Трансфер зброї з Росії також слід припинити; ліві завжди виступали за весвітню заборону на по-стачання зброї.

Погляди на українську кризу

Серед німецьких лівих немає чіткого ідеологіч-ного розподілу щодо коментування кризи в Україні. Безперечно, є нюанси, відмінності в наполяганні на тій чи іншій позиції. Проте не існує фундаментальної різниці в поглядах. У самій партії Ді Лінке представ-лені близько десятка офіційно зареєстрованих течій, однак відмінності у ставленні до українського питан-ня не прив’язані до конкретних течій. Окремі депу-тати приділяють особливу увагу Україні. Наприклад, Вольфґанґ Ґерке (Wolfgang Gehrcke) часто наголошує


на високому рівні відповідальності Заходу, зокрема Німеччини, Франції та Польщі за сповзання України в «болото націоналізму», тому числі й і після пар-ламентських виборів 26 жовтня 2014 року (Gehrcke 2014). Він і багато інших критикують втручання за-хідних політиків, демонізацію Росії як головної ви-нуватиці в українській кризі, що дійсно практикують німецькі ЗМІ, і натхненний український націоналізм, який проголошує інакодумців на Південному Сході країни ворогами. Оцінки лівих стосувалися здебіль-шого не самого протестного руху Майдан, а західних консультантів тимчасового уряду в Києві й так зва-ної антитерористичної операції як імперіалістичного проекту, керованого США та ЄС.

Інші депутати Бундестагу, наприклад Штефан Лі-біх і Ґреґор Ґізі, чітко вказують на провину Росії у воєнній ескалації конфлікту і вимагають диферен-ційованого підходу до аналізу причин кризи. Багато лівих домагаються підтримки продемократичних сил в Україні і посилення обміну з Європою. Вони оціню-ють Угоду про асоціацію з ЄС як розумний крок – за всієї критики пропагованих нею неоліберальних еко-номічних реформ (Forum Demokratischer Sozialismus 2014).

Багато хто критикує «вибіркову критику імпері-алізму», типову для широкої лівиці, та Захід (США, НАТО, імперські інтереси ЄС) і покладають відпо-відальність за кризу виключно на тимчасовий уряд Яценюка.

Україна – м’яч у грі з «конкуренції інтеграцій» чи міс-ток між ЄС та Росією?

Російська інтервенція у Криму і на Донбасі безпе-речно підлила олії у вогонь українського націоналіз-му і дала поштовх як воєнній пропаганді київського уряду, так і російським ультранаціоналістам. За своє прагнення боротися за культурні та соціальні пра-ва права багато жителів Східної України втрапили під підозру як прислужники російського імперіаліз-му. Воєнний конфлікт на Південному Сході повністю переважив справжні причини громадянських про-тестів – невдоволення своїм соціальним та еконо-мічним станом, експлуатацією з боку олігархів. Хто в

сьогоднішній Україні бореться за соціальну справед-ливість – автоматично потрапляє під підозру як за-хисник комуністів та/або зрадник батьківщини. Ліві як в Україні, так і в Західній Європі мусять критично переглянути таке мислення!

Завдання лівиці полягає в тому, щоб указати на комплексні причини кризи, проаналізувавши інте-реси залучених зовнішніх дієвців (ЄС, Росії, США) і наголошуючи на класовій приналежності тих, хто страждає від кризи. Її викликали не етнічна, мовна чи регіональна ідентичність залучених у цьому кон-флікті, а факти експлуатації, пригнічення, позбавлен-ня прав населення всіх регіонів України, включно зі зруйнованим війною Донбасом. Ці люди мають на-лагоджувати між собою зв’язки та організовуватися, щоби протистояти інтересам капіталу – чи то у фор-мі олігархії, чи геополітичних інтересів, чи їхнього змішання.

Західноєвропейські ліві мають визнати, що до-сі замало знали про Україну, і прийняти політичний та аналітичний виклик – посилити інтеграцію пост-радянських країн до супранаціональних структур. До грудня 2013 року ніхто не переймався економічними і політичними аспектами Угоди про асоціацію між Украї-ною та ЄС; шанси й ризики співпраці в рамках Митного союзу та Євразійського економічного союзу ліві також не бралися аналізувати. Лівиця ще має розглянути ві-рогідність того, що країни так званого Східноєвропей-ського партнерства (крім України, сюди належать Біло-русь, Молдова, Вірменія, Грузія та Азейбарджан) можуть мати тиск зі свого членства одразу і в Митному союзі, і в Асоціації з ЄС з огляду на покращення соціального становища жителів регіону. Ми потребуємо нових кон-цептів і поглядів, які поставили б під сумнів дотеперіш-ню логіку євросоюзної політики сусідства і запропону-вали реалістичні альтернативи. Криза в Україні може призвести до того, що політика ЄС щодо країн-сусідів буде проголошена провальною. Досі ця політика ба-зувалася на поєднанні економічних інтересів, масш-табних політичних амбіцій і цінностей, які експліцитно виключали Росію і перетворювали її на конкурентку. Це стало однією з причин кризи в Україні з усіма її тра-гічними наслідками. І з цієї невдачі висновок для себе мають зробити не лише європейські ліві.

Посилання:

Forum Demokratischer Sozialismus, 2014. Paradoxien linker Positionen zur Krim-Krise. Available 20.12.2014 at: http://www.forum-ds.de/de/article/2319.paradoxien-linker-po-sitionen-zur-krim-krise.html.

Gehrcke, W., 2014. Maidan landet im Sumpf des National-

ismus. Verfügbar 20.12.2014 at: http://www.waehlt-ge-hrcke.de/index.php?option=com_content&view=artic-le&id=1257:-maidan-landet-im-sumpf-des-nationalis-mus&catid=114:2013&Itemid=179.

Рецензії

184 Рецензії

Ізоляціонізм замість антиімперіалізму

Збірка «Точки займання в Україні: як прагнен-ня США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною» є мабуть найрепрезентативнішою на сьо-годнішній день книжкою із критикою Євромайда-ну і політики постмайданного українського уряду з боку північноамериканських лівих і лівоберальних публічних інтелектуалів. Серед відомих авторів, чиї статті представлені у збірці, можна відзначити відо-мого популяризатора марксизму, політолога та істо-рика Майкла Паренті; лівих критиків американського імперіалізму і капіталістичної глобалізації Джеймса Петраса, Мішеля Чоссудовського, Еда Германа; марк-систського філософа Джона МакМьортрі; колишньо-го радника адміністрації Рональда Рейгана, а нині — дисидента, економіста Пола Крейга Робертса.

При цьому жоден із двадцяти одного автора не є власне фахівцем із української чи навіть із постра-дянської політики. Інший аспект, що свідчить про певну поверховість розгляду українських подій у цій книжці, — це власне формат статей, більшість яких можна описати як газетні за розміром і стилістикою. Все це зумовлює обмежену здатність цієї збірки

сказати щось принципово нове українському чита-чеві. Тим не менше знаковість фігур, що їх ми може-мо знайти серед авторів книжки, та певна типовість їхньої аргументації здатна сказати дещо про ідео-логічні позиції, які вони продукують і відтворюють. Іншими словами, для нас цікавим є не стільки те, що написано в цій збірці, скільки яким чином і чому. Пев-на поверховість більшості статей робить логічним не докладний розгляд кожної з них, а узагальнення сто-совно типових позицій і способів аргументації. Отже, якими є загальні риси більшості статей цієї збірки?

По-перше, Євромайдан розглядається як пряма проекція імперіалістичних інтересів США. Не за-перечуючи правомірності постановки питання про втручання імперіалістичних держав в українську по-літику, я, тим не менше, не можу розглядати рівень аргументації, представлений у «Точках займання в Україні», як задовільний. Автори фактично виносять за дужки внутрішні чинники Євромайдану – від ма-сового невдоволення політикою режиму Януковича до інтересів тих фракцій української олігархії, що мали певний конфлікт із режимом. З іншого боку,

Рецензія на книгу «Точки займання в Україні: як прагнення США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною»Написав Юрій Дергунов

Рецензент:Юрій Дергунов — магістр політології, асистент кафедри соціології управління Донецького державного університету управління; [email protected]

185Спільне (2015, № 9)

обґрунтування маріонетковості Євромайдану сто-совно США зводиться до ролі Вікторії Нуланд. Таким чином, загалом відсутній розгляд внутрішніх структур організаційного і медійного забезпечення протест-ної мобілізації. Те саме можна сказати й про оцінки посилення неолібералізації після перемоги нового уряду, що розглядається насамперед як вигідна іно-земному капіталу (стаття Майкла Гадсона); класовий вимір цієї політики, її зв’язок з інтересами україн-ського панівного класу фактично ігнорується.

Можна сказати, що цьому баченню Євромайдану і постмайданної політики притаманний вульгарний ін-струменталізм. Пояснюючи політику постмайданно-го уряду як маріонеткового, автори збірки виносять за дужки будь-які варіанти структурних пояснень тя-жіння цього уряду до західних країн і контрольова-них ними міжнародних інституцій — від необхідності отримання фінансування за умов жорсткої фіскаль-ної кризи державного апарату до прагнення знайти союзників у боротьбі з відверто ворожою до режи-му російською політикою. Є безперечно помилковим ототожнювати генезу теперішнього режиму та його політику, навіть якщо його трансформація обумовле-на потужними об’єктивними обставинами1.

По-друге, автори здебільшого виправдовують дії російської держави в контексті подальших подій як правомірний захист її національних інтересів. Аргу-ментація при цьому включає досить типові заува-ження про історичну спорідненість України та Росії, а також про болючість потенційного вступу України до НАТО внаслідок перемоги прозахідного уряду та про те, що західні уряди не дозволили б аналогічних змін режимів біля своїх кордонів і також втрутилися би. Певною кульмінацією подібного апологетичного бачення є стаття редактора цієї збірки Стівена Ленд-мана, який стверджує, що «Обама та Путін є геопо-літичними антиподами. Їхні ідеології перебувають у зіткненні. Вони представляють різні світи. Путін під-тримує мир і стабільність. Обама веде постійні війни, одну за одною. Путін стверджує Хартію ООН і прин-ципи верховенства права. Обама їх ігнорує. Він пре-тендує на божественне право просувати однобічну гегемонію та войовничо робить це. Путін вірить, що суверенітет національної держави непорушний. Оба-ма хоче, щоб прозахідні маріонеткові уряди зміню-вали незалежні» (p. 71).

1 До речі, аналогічну логіку в ще більш вираженій формі демон-

струє й доля повстання на Донбасі, що почалося як автономне,

але на разі вже є великою мірою керованим із Росії через то-

тальну залежність від військового і матеріального постачання

звідти.

Очевидно, що подібні відверто помилкові твер-дження мають глибші причини, ніж власне поверхо-вість знань щодо політичних процесів в Україні. Ін-шими словами, причини того, що аналіз приводить до подібних висновків, є не політичними, а радше методологічними. При цьому проблемою є навіть не зведення українських подій виключно до агресії американського імперіалізму та легітимної (антиім-періалістичної?) відповіді на неї з боку російського режиму, а саме розуміння імперіалізму, що зумов-лює подібну політичну онтологію. Можна сказати, що бачення імперіалізму, продемонстроване в да-ній збірці, повністю вкладається в рамки цілковито буржуазної теорії політичного реалізму, з його розу-мінням міжнародної політики як боротьби держав із незмінними, незалежними від класової природи, національними інтересами. Іншими словами, таке бачення дає викривлену картину міжнародної по-літики, що позбавлена соціально-класового змісту. Як показує Матейс Крюл у своєму аналізі проблем, з якими стикається антиімперіалізм лівих, такі ри-си, як зведення «незахідних політичних суб’єктів» до простих маріонеток імперіалістичних держав, логі-ка «ворог мого ворога — мій друг» і відсутність по-літекономічного аналізу функціонування глобальної економіки, зумовлюють методологічну спорідненість антиімперіалізму такого плану з політичним реаліз-мом (Крюл 2014). Показово, що дуже важко відріз-нити за аргументацією статті лівих авторів і статтю консервативного критика американської зовнішньої політики з реалістських позицій Джона Міршаймера (Миршаймер 2014).

За великим рахунком, ця логіка є логікою не влас-не антиімперіалізму, що керується інтересами трудя-щих класів країни і є жертвою зіткнення імперіаліс-тичних сил, а внутрішньополітичного дисидентства, що у протистоянні власному уряду готовий іти на (принаймні риторичні) союзи з будь-якими силами, що виступають проти нього. Таким чином, у своїй то-тальній концентрації уваги на політиці власної кра-їни цей «антиімперіалізм» зберігає свою імперську зверхність, а тому було би правильніше розглядати його як ізоляціонізм2.

2 Необхідно зауважити, що такий політико-реалістичний ізоля-

ціонізм не є чимось, притаманним виключно «антиамерикан-

ському» табору. Аналогічну ж логіку демонструють і лібераль-

не, і націоналістичне крила російського антивоєнного руху, що

у протистоянні політиці власного уряду прямо солідаризуєть-

ся з київським режимом і виходить із наївного зведення ім-

періалізму до політики сили, асоційованої з діями власної

держави, повністю ігноруючи при цьому будь-який західний

вплив на українські події.


Наголошуючи на методологічному підґрунті по-дібного світогляду, необхідно звернути увагу на зви-нувачення щодо ангажованості його носіїв із боку й на користь Росії. Значна частина авторів цієї збірки є співробітниками або авторами канадського веб-сайту Globalresearch.ca, що розглядається деякими як складова «проросійської мережі за лаштунками кам-панії антиукраїнського наклепу» (Шеховцов 2014). Фактично логіка Антона Шеховцова прямо відтворює логіку їхніх звинувачень проти Євромайдану, оскіль-ки вона виключає можливість автономної позиції. З цієї точки зору, будь-яка позиція, що ситуативно спів-падає з інтересами ворожого імперіалізму, зводиться до інструменталізації носія позиції з боку цього ім-періалізму. Очевидно, що віддзеркалення звинува-чень у маріонетковості замість змістовного розгляду аргументації є тупиковою стратегією інтелектуальної полеміки.

Закінчуючи цю рецензію, необхідно сказати про статті, що суттєво перевершують загальний масив текстів за ґрунтовністю. Джек Расмус пропонує ціка-вий на момент написання книжки аналіз сторін, що

економічно виграли або програли від української кризи (на сьогодні цей розділ відверто застарів че-рез економічні наслідки війни на Донбасі). Едвард Герман і Девід Петерсон на основі матеріалів ем-піричного контент-аналізу провідних англомовних видань розкривають подвійні стандарти у висвіт-ленні протестних хвиль Євромайдану та Антимайда-ну і втручання іноземних держав в українські події. Роберт Абель дає оцінку подій в Україні з позицій міжнародного права, засуджуючи втручання США, ЄС та Росії в перебіг подій, проте водночас надаючи правові аргументи на користь референдуму в Кри-му, незважаючи на його невідповідність українській конституції. На жаль, і ці статті великою мірою збері-гають інтелектуальну оптику, основні вади якої роз-глядались вище, та через свою питому вагу в тексті книжки все ж неспроможні радикально змінити за-гальне враження про поверховість запропонованого в ній аналізу.

Рецензія на: Lendman, S. (ed.), 2014. Flashpoint in Ukraine: How the US Drive for Hegemony Risks World War III. Atlanta: Clarity Press; Milton Park: Marston Book Services.

Посилання:

Крюл, М., 2014. "Ні — крові за нафту? Міркування про імперіалізм і антиімперіалізм". В: Спільне: журнал соціальної критики. Доступ 6.12.2014 за адресою: http://commons.com.ua/ni-krovi-za-naftu-mirkuvannya-pro-imp/

Миршаймер, Дж., 2014. "Почему в украинском кризисе виноват Запад". В: inoСМИ.Ru. Доступ 6.12.2014 по

адресу: http://inosmi.ru/sngbaltia/20140902/222742551.html

Шеховцов, А., 2014. "Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу". В: Українська правда. Доступ 6.12.2014 за адресою: http://www.prav-da.com.ua/articles/2014/02/4/7012704/?attempt=1

187Спільне (2015, № 9)

В український прокат вийшов повнометражний документальний фільм Сергія Лозниці «Майдан», який гучно представив Україну цього року в основному конкурсі Каннського кінофестивалю. Про суперечливу українську ситуацію свідчить сам «текст» фільму. Що ж із ненавмисно прихованого від невключеного в політичну реальність Майдану глядача можна побачити у цій двогодинній хроніці зимового протесту?

Почнімо сухо: у фільмі Лозниці йдеться про те, що бажання витіснити корумповану владу президента Януковича, яка прийшла на зміну результатам Пома-ранчевої революції, об’єднало тисячі незгодних на центральній площі країни. У кадрі Лозниці крупним планом вибудуване протестне життя Майдану, у яко-му за бажанням, можна побачити участь західних і центральних регіонів України і показову відстороне-ність Сходу та Криму, які згодом втратила нова вла-да. При цьому (відволічемося на секунду від самого фільму) не можна сказати, що Донецьк чи Сімферо-поль однозначно підтримували Януковича та свою бідність і безправ’я за його правління. Подолання корупції та свавілля властей, заради якого, власне, і

був організований Майдан, підтримувала вся країна. Жителі, наприклад, того ж Донецька хотіли таких са-мих змін у своєму житті, як і жителі Києва чи Львова. Проте чомусь вони не вийшли на Майдан, і висвітлю-вати їх у кінострічці до початку громадянської війни на Донбасі було нікому і ні́ за що.

Але чому?Саме тут криється головна проблема як докумен-

талістів, так і активістів Майдану, для яких на даний момент неможливо — а може, і не потрібно — зро-зуміти, що значна частина України виступала проти цієї революції, відображеної Лозницею, не розумі-ючи і не приймаючи її у тому націоналістичному та культурно-популістському вигляді, у якому вона про-ходила. Щоб осягнути, чому націоналістична форма Майдану, яку ми й бачимо у фільмі, вбила врешті-решт первісно спільний для всіх сенс української ре-волюції, не потрібно бути істориком або соціологом. Достатньо просто врахувати той факт, що через свою колоніальну історію донедавна Україна не була ціліс-ною, й усьому її населенню не можна ось так демон-стративно пред’являти цілком чітку політику націо-нальної ідентичності — навіть у вигляді гуцульських

«Майдан», якого ви не бачили

Рецензентка:Ліза Бабенко – культурологиня, арт-критикиня, кураторка, дослідниця візуальної культури; [email protected]

Рецензія на фільм «Майдан»Написала Ліза БабенкоПереклала з російської Анастасія Шевцова


пісень або греко-католицьких молитов. Хоча полі-тичний інфантилізм Майдану у вигляді його пісень і танців — навіть не найгірше, якщо згадати про май-данівську червоно-чорну символіку, що належить західноукраїнським профашистським організаціям. Стяги «Свободи», «Правого сектора» і подібних їм партій при повному запереченні націонал-фашизму з боку населення Сходу і Півдня України були повсяк-денною реальністю Майдану. І саме їх можна побачи-ти у документальному свідченні Лозниці у кожному третьому плані. Чи розумів режисер, який приїхав на зйомки в Україну, всю суперечливість цих прапорів, чи він просто фіксував те, що бачив?

«Майдан» вдалий тим, що він репрезентує саме цю форму української революції, яка знову і знову ділить Україну на «своїх» і «чужих» — умовно кажучи, націоналістів із українським фольклором і «безідей-них» бандитів з їхньою російською мовою і «Пер-шим каналом». Останні анітрохи не винні в тому, що їхнє життя склалося так, як склалося, і що в скан-дуванні віршів із «Кобзаря» Тараса Шевченка вони не бачать для себе ніякого революційного сенсу. Але нав’язувати їм свою «форму» культурної революції, як це відбувалося на Майдані, було вкрай хибною провокацією, що закінчилася для всіх трагічно. Про-стіше кажучи, перш ніж людина поміняє «Перший ка-нал» на «Кобзаря», скандуванням якого починається «Майдан», їй слід пояснити, навіщо це робити і що це змінить в її житті. Проте таким лікнепом на Май-дані ніхто, звісно, не займався. До слова, внутріш-ній розвиток праворадикального «Правого сектора», додатково взятого на озброєння кремлівськими те-леканалами з метою медіароздмухування загрози українських правих до неймовірних розмірів, якраз і послужив відправною точкою для стрімкого при-єднання Криму до Росії і початку сепарації Донбасу.

Ненависть до тих, кого на Сході України іменують «майданівськими бандерівцями», не має під собою жодних раціональних причин поза крайньоправою програмою згаданих політичних організацій. Тим не менш, хоча жоден грамотний політик не став би про-водити в Донецьку чи Харкові так звану «україніза-цію», та саме її в рамках Майдану став проводити новий уряд Яценюка, який трагіфарсово виступав у Лозниці в оточенні переляканого хору дітей. На жаль, аналіз окремо взятої хроніки «Майдану» зму-шує прийти до ще більш невтішних висновків. Ніхто ані з протестних ліберальних сил, ані з публічних ін-телектуалів країни, ні, тим більше, з політиків чомусь не хотів зрозуміти історично визначеного для всіх нас факту: Україна — це не монолітна країна зі спіль-ною культурою, мовою, військовою історією Другої світової війни і поняттями про націоналізм. «Шлях

до свободи» тут залежить від настроїв регіону. Біль-ше того, уявлення про те, чим був для українських територій колоніалізм Російської імперії чи ще не забутий червоний терор Радянського Союзу і чим є сьогоднішнє зовнішньополітичне втручання Крем-ля або США у справи України, — теж не одне на всіх.

Під час перегляду фільму «Майдан» десь у Каннах мало створюватися враження, що ця форма народ-ного протесту, заснована на показовій демонстрації культурно-історичної ідентичності однієї половини країни іншій (яка при цьому не мала свого голосу і не бажала об’єднуватися під червоно-чорними пра-порами «Правого сектора»), ось-ось призведе до яки-хось позитивних результатів. Чи бодай стане такою формою справедливості, яка об’єднає всіх. Але вона не призведе і не стане, як це і показав ще 2004 рік. Тому що олігархічну корупцію влади ще ніхто ніколи не усував за допомогою націоналізму.

Сьогодні з упевненістю можна зробити принай-мні один висновок: ніхто з нас досі не знає, що таке Україна. Більш того, тієї нової України, про яку марить «Майдан», ще не існує, а існує її симулякр, який аго-нізує ідеями націотворення та бандитської сепарації. І цей симулякр — розмінна монета для успішних зо-внішніх провокацій. За особистими спостереження-ми авторки, ніхто сьогодні достеменно не знає ні що таке львівський або київський «бандерівець», який фігурує в українському словесному вжитку, ні за що конкретно бореться донецький «сепаратист» із ав-томатом у руках. Не може всього цього відобрази-ти й документальне кіно, яке працює зараз виключ-но в області фіксації того, що відбувається (і то суто вибіркової, як у Лозниці), але не його інтерпретації, артикульованої безпосередньо учасниками створю-ваної історії. Можливо, через кілька років одна по-ловина історично розколотої колоніалізмом Украї-ни відчуватиме провину перед іншою її половиною за те, що, організовуючи сьогодні свою революцію, яка і представлена в «Майдані», ми не захотіли або не змогли об’єднати в ній усіх жителів країни. Або ж, займаючись низовою політикою протесту, принай-мні ініціювати політичний діалог зі Сходом і Кри-мом. Сепаратисти новопроголошеної Донецької та Луганської республік — теж праві, і якщо повернути-ся до не одноразово згаданої тут «форми» Майдану, показаної Лозницею, то стає зрозуміло, що за сво-єю формою ці праві є бумерангом правим Майдану, про яких ми чомусь вважаємо за краще мовчати. Тим часом пишатися Майданом варто, лише пройшовши через його критику. Інакше всі його жертви — і це по-каже історія, що знову і знову повторюється, — були марними.

189Спільне (2015, № 9)

Фільм Віталія Атанасова «Голоси протесту.

Українська криза в коментарях лівих і

профспілкових активістів, правозахисників

і соціологів»

Що насправді відбувалося на київському Майдані? Які наслідки анексії Криму? Які причини війни на Схо-ді України? Що змінилося в країні після цих бурхливих і трагічних подій? Дуже складно знайти однозначні відповіді на ці питання. Це завдання ускладнюється інформаційною війною. В пропагандистському тумані дуже складно відрізнити реальність від зловмисної вигадки.

Як правило, більшість коментаторів відтворюють бінарну логіку, що нагадує друге видання Холодної війни. Контрольовані російським урядом ЗМІ описують Майдан у Києві як переворот, фашистська ідеологія якого зумовила подальші трагічні події. Активне втручання Росії вони пояснюють антифашистської опозицією цим процесам. Згідно ліберальним ЗМІ на Заході, Україні та Росії, Майдан був народною революцією проти ав-торитарного пострадянського режиму, а Росія почала імперіалістичну інтервенцію проти цього повстання.Однак ці описи суттєво спрощують реальну ситуацію.

Цей фільм про альтернативний погляд на події. Українські активісти лівого спрямування, профспілкові діячі, правозахисники, а також соціологи розповідають про суперечливі сторони подій 2014 року.

Переглянути фільм можна за цим посиланням: http://youtu.be/mBBwVB4ZQvM

Додаток:Війна у двері

192 Додаток: Війна у двері

Для чого Росії Крим?

У середньостатистичного обивателя російської глибинки, який має доступ до звичайної російської преси, таке питання, звісно, викликає подив. Що в ньому не зрозумілого? «Севастополь — місто росій-ської слави», «необхідний захист росіян від май-данівських нацистів» та інші патріотичні гасла ро-сійської душі, зголоднілої за «великою епохою» минувщини. Та що насправді, крім ура-патріотич-ної верхівки айсберга, рухає російською владою в «кримському питанні»?

Військовий і стратегічний аспект

Крим розташований практично в самому центрі Чорного моря. Хто контролює цю ділянку суші — має безперечну стратегічну перевагу по всій акваторії Чорного моря. З радянських часів разом із Кримом Україні дісталась і унікальна військова інфраструк-тура півострова. Через природні фізико-географіч-ні умови бухти Криму є найзручнішими на всьому Чорноморському узбережжі. Севастопольська і Ба-лаклавська бухти надійно захищені з моря від не-годи і «умовного противника», вузькі заходи в бухти можуть бути надійно блоковані відносно невеликими військовими силами прикриття.

Чорноморський флот РФ базується в Cевасто-польской бухті. Крім причалів, з радянських часів

навколо бухти існує унікальна військова інфраструк-тура ремонту, дозаправлення, будівництва флоту. Вузький вхід у бухту, який можна заблокувати лише одним кораблем, система фортів і зручних оборон-них висот забезпечують надійне оборонне прикриття військової бази. В Балаклавській бухті існує і абсо-лютно унікальний об’єкт 825 ГТС (або К-825) — під-земна база підводних човнів, запущена й розграбо-вана в 90-ті роки. Об’єкт 825 ГТС був призначений для укриття, ремонту та обслуговування підводних човнів 613-го та 633-го проектів, а також для зберігання бо-єприпасів і пального, призначених для цих субма-рин. У каналі об’єкту 825 ГТС довжиною 602 метри могло розміститися сім підводних човнів, надійно захищених від прямого влучення атомною бомбою потужністю 100 кт. Субмарини проекту 677 (які сто-ять на озброєнні ЧСФ РФ і два з яких іще будуються згідно з російською державною програмою розвитку озброєнь на 2007-2015 роки) за своїми габаритами зрівняються з човнами проектів 613 і 633 (для яких і будувався цей об’єкт) і можуть без будь-яких істот-них змін у каналі використовуватися на цьому об’єкті.

Звісно, унікальні військові об’єкти вимагають зна-чних витрат на модернізацію і капітальний ремонт, але ці цифри не порівняти з передбачуваними ви-тратами на перенесення військової бази під Ново-російськ. Президент Путін озвучив умовну цифру в

Михайло РижкінПереклала з російської Галя Василенко

Михайло Рижкін — лівий російський блогер.


Стаття написана в розпал російської військової інтервенції в Криму, коли формальна анексія півострова ще сприймалась як один з менш імовірних сценаріїв. Тим не менше проаналізовані в статті військово-стратегічні, політичні та економічні інтереси Російської Федерації в контролі над півостровом змушують зараз вбачати в анексії не геополітичне навіженство, а ретельний розрахунок. Більше того, логіка міжімперіалістичного проти-стояння, викрита в статті, залишала небагато шансів і на мир на Сході України. Волі автора опиратися сире-нам державно-мілітаристської пропаганди стаття завдячує своєю проникливістю, а прогнози, висловлені в ній, вимагають від читача переоцінки з такою ж витримкою.

193Спільне (2015, № 9)

92 млрд рублів на будівництво в Цемеській затоці нової бази Чорноморського флоту РФ, але насправді сума значно більша. Варто врахувати, що Цемеська затока суттєво програє кримським бухтам у страте-гічному розташуванні й військовому прикритті з мо-ря. Нова база під Новоросійськом вимагає і немалих вкладень у військово-ремонтну інфраструктуру, що значно збільшує загальну суму капіталовкладень в умовах світової кризи і стаґнації російської економі-ки. Завершення третього етапу будівництва бази під Новоросійськом планується на 2020 рік.

Як відомо, за домовленістю між Києвом і Мо-сквою, контракт на перебування в Криму ЧФ РФ бу-ло продовжено з 2017 до 2042 року. За умовами про-довження оренди Москва зобов’язалася майже вдвічі знизити ціну на поставки газу в Україну. У Верховній Раді останнє голосування щодо продовження орен-ди морської бази в Севастополі, що відбулося ще за Януковича, викликало бурхливі дискусії і демарші опозиції. А лідери «нової київської влади» не раз за-являли, що готові переглянути угоди про продовжен-ня оренди і навіть повністю денонсувати угоду про перебування ЧФ РФ на території України. Україна ра-ніше не раз заявляла про прагнення ліквідувати всі військові бази іноземних держав на своїй території та інтегруватися в НАТО. Однією з умов інтеграції в НАТО є відсутність військових баз сторонніх держав і відсутність неврегульованих територіальних пи-тань. Знаходження ЧФ РФ в Криму, а також неврегу-льовані претензії РФ на Крим були суттєвими факто-рами утримання України від вступу в НАТО. Додавали масла у вогонь й українські високопосадовці, які не раз заявляли, що колишні радянські військові бази Криму можуть бути передані НАТО. Це провокувало російське керівництво на продумування контрзахо-дів для закріплення в Криму.

Як знаємо, в Севастополі знаходилася головна ба-за українського флоту. До складу ВМСУ входило 26 найважливіших бойових одиниць: 1 підводний чо-вен, 2 десантних катери, 3 десантні кораблі, 1 ве-ликий десантний корабель, по одному базовому і рейдовому тральщику, 1 фрегат, 7 корветів, 2 ракет-ні катери і 5 патрульних. У ВМС РФ Чорноморський флот у складі 40 бойових одиниць.

Можливість суттєво збільшити Чорноморський флот без особливих витрат за рахунок іншої держа-ви протягом одного-двох місяців — фантастична бла-китна мрія будь-якої геостратегії. Самостійно такий флот побудувати РФ дуже складно. Росія — не СРСР. В умовах нестабільності в Україні, глибокої деморалі-зації української армії і довготривалої агітації з бо-ку Російського флоту логічно припустити, що значна частина Українського флоту перейшла під російське

командування. Для Росії є сприятливим той факт, що в Севастопольській бухті та на озері Донузлав були зо-середжені основні сили ВМСУ. Більшість української флотилії була технічно не готова до виходу в море, а судна, що все ж були на ходу, надто легко могли бло-куватися ЧФ РФ на виході з вузьких бухт.

Цілеспрямована робота російських спецслужб, вій-ськових моряків ЧФ РФ і кримської влади вказують на продуманий вектор на анексію слідом за Кримом і флоту України. Ми спостерігали перехід на бік РФ і Криму контр-адмірала ВМСУ Березовського, його заклики перейти під російське командування укра-їнським кораблям, агітація російськими офіцерами українських колег, висадку «сил самооборони Криму» на військові кораблі ВМСУ з метою їх відторгнення на користь ЧФ РФ, блокування бухт. Андріївські прапо-ри Військово-Морського флоту Росії підняті на 54 з 67 кораблів і суден Військово-морських сил України, в тому числі на 8 бойових кораблях і одному підвод-ному човні.

Далі Росією в політико-пропагандистських цілях було анонсовано повернення Україні бойової техні-ки тих підрозділів колишніх Збройних сил України, які вирішили продовжити службу в лавах ВСУ і залиши-ти Крим. Таких підрозділів виявилося дуже мало. Най-більш боєздатні підрозділи колишньої української ар-мії, укомплектовані найвищим відсотком працездатної техніки, якраз опинилися під командуванням ВС РФ і прийняли нову присягу. Насамперед Росія стала повер-тати сухопутну і повітряну військову техніку. За період незалежності України велика частина цієї техніки опи-нилася в запущеному або неробочому стані. На при-ведення в бойову готовність, а тим більше модерніза-цію цієї техніки Україні знадобилося би багато часу і колосальні кошти, яких немає. Заяви ряду українських ЗМІ про те, що Росія повертає тільки свідомо зіпсова-ну техніку або навмисно її виводить з ладу, є більшою мірою бажанням списати на РФ попередні 23 роки розвалу й занепаду української армії. Російському ке-рівництву добре відомий кризовий стан поверненої військової техніки, але міжнародна пропагандистська мета досягнута: РФ зробила «благородний жест» і по-вернула майно України, хоча насправді цей військовий мотлох РФ вже й не потрібен. Модернізація і ремонт обійдеться дорожче й не матиме військово-стратегіч-них перспектив. Простіше закуповувати новітні зраз-ки озброєння і модернізувати відносно перспективні старі зразки, що знаходяться в робочому стані, а стару і неробочу техніку вигідніше відправити в Україну, ніж витрачатися на її утилізацію. Як повідомив у березні 2014-го ІТАР-ТАСС: «У результаті інвентаризації вій-ськового майна Республіки Крим Росія готує до пе-редачі Україні близько 350 одиниць бронетанкової та


автомобільної військової техніки». Як правило, це ще радянська техніка 1970-х років випуску, яка не має перспектив застосування в Збройних силах РФ. Пред-ставник Міноборони зазначив, що технічний стан ав-тобронетехніки незадовільний, а основу залишеного в Криму українського бронепарка складають застарі-лі бойові машини піхоти БТР-70, бронетранспортери БМП-1 і зняті з озброєння Російської армії танки Т-64Б і Т-64Б1. Регламентні роботи проводилися з порушен-нями, а технічне обслуговування і складний ремонт часто не здійснювалися через брак коштів і запасних частин. Експерти схиляються до того, що Росії вигідні-ше просто відправити всю застарілу техніку в Україну, ніж витрачатися на її утилізацію або відновлення та модернізацію. «Якщо українським військовослужбов-цям не вдасться вивезти свою техніку і майно, Україна вимагатиме від Росії компенсації в міжнародних су-дах», — зазначив Поляков.

Літаки МіГ-29, Су-27 та навчальні літаки Л-39, що базуються на аеродромах Криму, є старими модифі-каціями ще часів СРСР і не використовуються ВВС Ро-сії навіть у навчальних цілях. Згадані бойові винищу-вачі МіГ-29, Су-27, навчальні літаки Л-39 — більше 50 одиниць із військових аеродромів уже давно не піді-ймалися в повітря. Відзначається, що через відсутність запасних частин на цій техніці не проводилися регла-ментні роботи, а несправні літаки використовувалися як «донори» для тих, які ще можна було підняти в по-вітря. «На багатьох зразках літаючих апаратів відсутні силові установки. Протягом багатьох років комплекс робіт з обслуговування літаків не проводився, матері-альна частина знаходилася на відкритих майданчиках аеродромів, що призвело до прискоренішого старіння літаків», — додається в джерелі. Саме цими обставина-ми і продиктоване рішення керівництва РФ щодо по-вернення частини військового майна і техніки України.

А от із початком конфлікту на Південному Сході України Росія й зовсім оголосила про «тимчасовий мораторій» на повернення боєздатного військового майна та військової техніки Києву. Станом на червень дві третини техніки українського флоту Криму — тобто майже вся авіація з кримських аеродромів, а також 44 кораблі і судна ВМС України — передані україн-ським військовим. Відповідно до вказівок військового відомства РФ, частина техніки, «яку можна використо-вувати для ведення бойових дій, поки не передаєть-ся», — повідомило журналістам джерело в російському Чорноморському флоті. Так, наприклад, в Севастополі все ще залишаються корабель керування «Славутич», підводний човен «Запоріжжя» і кілька корветів. Ще три кораблі за домовленістю з українськими військо-вими розбираються на севастопольському підприєм-стві «Вторчермет». Раніше планувалося всю українську

військову техніку і все озброєння передати Києву до червня 2014 року. Таким «жестом доброї волі» РФ вби-ває відразу кілька зайців: схиляє світову громадську думку на свою сторону, вибиває ґрунт з-під ніг україн-ської сторони у світових судових позовах щодо захо-пленого майна, позбувається непотрібного майна, яке ускладнює ситуацію потребою утилізації або модер-нізації, не дає можливості використовувати цю техні-ку в конфлікті на Південному Сході України і створює моральне право затримати на невизначений час — з перспективою назавжди — відносно кращі й перспек-тивні зразки військової техніки в себе.

Окрім такого надбання для флоту від розвалу ВМФ ЗСУ за рахунок боєздатних радянських кораблів, що дісталися Україні за розділенням ВМФ СРСР, Росія планує масштабне будівництво новітнього військо-во-морського флоту. В рамках Державної програми озброєння, що розрахована на період з 2011 по 2020 рік, передбачається розмістити замовлення до 10 ра-кетних підводних крейсерів стратегічного призначен-ня проекту 955/955А/955У і стільки ж багатоцільових атомних підводних човнів проекту 855/855М, 20 ди-зельних і неатомних підводних човнів, 6 човнів про-екту 636.3 «Варшав’янка» і 14 човнів доопрацьованого проекту 677 «Лада» (які за габаритами підходять до підземної бази підводних човнів у Балаклаві), 4 вер-тольотоносця «Містраль», 8 фрегатів проекту 22350, 6 фрегатів проекту 11356, 35 корветів, з яких не мен-ше 20 – проекти 20380 і 20385, і корветів абсолютно нового проекту, від 5до 10 малих ракетних кораблів проекту 21631, 6 великих десантних кораблів проекту 11711, не менше 10 малих десантних кораблів на по-вітряній каверні проекту 21820 «Дюгонь», серію ба-зових тральщиків проекту 12700 «Олександрит». Час-тину споруджуваних надводних і підводних кораблів буде спрямовано в Чорне море на посилення ЧФ РФ. Також за ГПВ передбачена модернізація основних на-явних в експлуатації надводних і підводних кораблів під новітні системи озброєння і системи зв’язку. Так, наприклад, триватиме вдосконалення й модернізація підводних човнів проекту 949А «Антей» з можливістю добудови закладених корпусів цього проекту. Наявні підводні човни проекту «Палтус» пройдуть комплексну модернізацію під ракетний комплекс «Калібр» до 2020 року. Також планується провести великомасштабну мо-дернізацію ТАВКР проекту 1143 «Адмірал Кузнєцов» (до 2020 року) і чотирьох важких атомних ракетних крейсерів проекту 1144 «Орлан»: «Адмірал Нахімов», «Адмірал Ушаков», «Адмірал Лазарєв» і «Петро Вели-кий» (до 2020 року).

Окрім безпосередньо Військово-морського флоту, зручних бухт для баз базування й потужної військово-ремонтної інфраструктури, на півострові розташована

195Спільне (2015, № 9)

значна кількість інших військових об’єктів, інфраструк-тури та військової техніки. Так, наприклад, на балансі ВМСУ знаходиться унікальний береговий стаціонар-ний ракетний комплекс «Скеля» з підземним схови-щем боєприпасів, здатний знищити на підході до Кри-му цілий флот умовного противника. СРК «Скеля» в український період був вельми занапащений і зараз потребує відновлення й модернізації. Унікальний За-пасний Командний Пункт Чорноморського Флоту (та-кож відомий як «Об’єкт №221», «Алсу-2») запущений і розграбований в 90-х. Об’єкт «Алсу» — це захищене від прямих влучень ядерних боєголовок чотириповерхове підземне місто. Серед унікальних об’єктів — « НИТКА» — полігон злітно-посадових систем ВМФ РФ. Полігон яв-ляє собою наземний комплекс корабельних засобів скороченого зльоту і посадки літаків. За часів СРСР комплекс забезпечував випробовування літаків і ко-рабельного устаткування для важкого авіаносного крейсера, а також підготовку льотного та інженерного складу морської авіації. В серпні 2008 року Україна у зв’язку з російсько-грузинським конфліктом видворила РФ з цього аеродрому. РФ була змушена будувати ана-лог аеродрому «НИТКА» на території РФ у м. Єйську. В Криму близько 16 аеродромів з бойовою технікою та інфраструктурою для обслуговування, а також прак-тично 40% військово-повітряного парку України. Лі-таковий парк України потенційно був боєздатним, але не утримувався на відповідному рівні. Більшість літаків потребують ремонту і не готові до польотів.

На момент написання статті (березень 2014) 189 військових підрозділів та установ Збройних сил Укра-їни перейшли на бік РФ. І, як заявляє російське керів-ництво, в Криму не залишилося жодного військового підрозділу під українським прапором. Такий швидкий перехід українських військ під російське командуван-ня цілком зрозумілий. На 23 роки незалежності Укра-їні дісталися в спадок від СРСР одні з найбільш боє-здатних збройних округів, які потім були перетворені на склад металобрухту, основні військові кадри були загублені, а майно безсоромно розкрадене. «Україна успадкувала три найбільш боєздатні округи. Першо-розрядних округів із сучасною технікою. Далі Україні дуже “пощастило” з керівництвом. Вона лягла на бік, армія перетворилася на нескінченне джерело доходу бюджету та особистих кишень, і наступні 20 років спо-стерігали величезний Майдан з розпродажу озброєн-ня Радянської армії», — говорить військовий публіцист, оглядач Владислав Шуригін. «У нас немає армії. Чому в нас немає армії? Тому що її 23 роки розкрадали у вас у всіх на очах і вам усім усе підходило, а зараз відбува-ється комплектація. Порядку трьох тисяч призовників НЕ взуті, не одягнені. В наметах сплять на землі», — говорить губернатор Одеської області Володимир

Немировський. Йому вторить Юрій Мамчур, якого важко запідозрити в любові до Росії. Мамчур був од-ним із небагатьох, хто до кінця чинив опір російським військовим у Криму, не зрадив українській присязі й зараз повернувся служити в Україну. «Треба було на армію звертати увагу, на армію, а не різати її... А потім питати, чому ми в різних черевиках, у різних штанах, бо кожен купує все в магазині», — обурюється полков-ник армії України Юрій Мамчур. «Служба починала-ся з тримісячної тягомотини. Мене ганяли з кабінету в кабінет, я заплатив три тисячі гривень за документи, я купив форму, і так почалася служба», — розповідає колишній сержант ВВС Україна Антон Кожем’якін. Після лютневої революції 2014-го вся владна система, в тому числі армія, була деморалізована, серед українських військових у Криму йшли розмови про легітимність нового керівництва, включаючи військове. Невпевне-ність у тому, що буде далі, що буде з постачанням і по-дальшою службою в армії посилювала деморалізацію військових. На тлі зростаючої економічної кризи заяв нового уряду про те, що в бюджеті абсолютно немає коштів, про потребу урізати існуючі статті доходів (у тому числі військові) і затримки у виплаті забезпечен-ня кримським військовим більш ніж на півтора місяці різко посилили невдоволення серед основного складу ВСУ. Сім’ю лише примарними патріотичними гаслами годувати не будеш. А російські «пропагандисти» щодня агітували українських військових на перехід у Збройні сили РФ. Аргументи російської сторони були вагомі: стабільність і високі норми постачання. Так, середня зарплата російського лейтенанта — близько 1200 до-ларів США, що є найвищою на пострадянському про-сторі й дорівнює ізраїльській (від 1200 до 1800 до-ларів). В українського же лейтенанта — близько 180 доларів. Як кажуть, відчуй різницю, особливо на тлі за-триманих виплат і туманної перспективи подальшої служби.

Останнім пострілом у спину військових Україні стала зрада військового керівництва. Якщо російські військові щодня приходили до своїх українських ко-лег, то Міністр оборони ЗСУ Тенюх і Ко не особливо обтяжували себе дзвінками для пояснення завдань і підбадьорення своїх підлеглих. Київ просто кинув військових напризволяще! Показовою є розмова Те-нюха з командиром Феодосійської морської піхоти в ефірі українського каналу ТСН 21 березня 2014-го: в цій передачі Тенюх замість пояснення завдань, підба-дьорень почав лаяти і тиснути на морпіхів, вимагати не змінювати своєї присяги. Кому-кому, але не Теню-ху говорити про вірність присязі, яку він сам змінив в 90-х, коли присягнув Україні після радянської при-сяги. Командир Феодосійської морпіхоти відповів, що після таких дій українського військового керівництва


і таких слів головнокомандувача приїде в Україну тіль-ки він один, без 50 військових, які лишилися вірними присязі Україні. Тенюх почав розповідати, що винна насправді ФСБ, яка намагалася таким чином показа-ти, що українці здаються без єдиного пострілу. А Росія, насправді, стріляти не збиралася, тому солдати мали повну можливість не пустити росіян на територію. Ве-дуча: «Як? Нам офіцери пишуть у студію, що в них не було ні зброї, ні бронежилетів? А в козаків і “зелених чоловічків”, які прийшли “перепідпорядковувати” вій-ськові частини, все це було!» Слід врахувати і той факт, що значна кількість військових ЗСУ — місцеві жителі, які не хотіли покидати Крим і були доброзичливо на-лаштовані до Росії. Досить багато фактів агітації місце-вими жителями українських військових і тиск місцевих родичів на військових ЗСУ. На тлі повної деморалізації ВСУ, зради з боку Києва, невпевненості в майбутньо-му, достойних матеріальних пропозицій Росії, розвалу армії та загальної прихильності до Росії подальші ак-тивні дії озброєних до зубів російських спецназівців із захоплення військових об’єктів і техніки стали від-носно простим завданням. Багато хто, опинившись на місці військових України в Криму, вчинив би так са-мо. Давайте не будемо себе обманювати патріотич-ними ілюзіями.

Військова інфраструктура і майно Збройних сил у Криму становлять значну частину від усіх Збройних сил України. Безоплатне придбання такої військово-оборонної структури разом із вигідним геостратегіч-ним розташуванням півострову різко збільшує силу і вплив Росії у всьому Чорноморському регіоні. В умовах реальної загрози втратити стратегічно зручну, важли-ву військову базу ЧФ РФ і тим самим важіль впливу на Україну з питання вступу до НАТО, наявності не-добудованої нової бази ЧФ РФ під Новоросійськом і великих витрат на її облаштування, прагнення збіль-шити військову присутність в Чорноморському регіо-ні та охорона бізнес-інтересів Росії — все це пояснює підвищений інтерес Росії до Криму.

Видобуток газу, нафти і транспортування вуглевод-нів

Ще за радянських часів велися геологорозвідуваль-ні заходи на шельфі Чорного та Азовського морів, але регіон і досі мало вивчений з точки зору потенційних запасів вуглеводнів. Частка розвіданих ділянок шель-фу не перевищує 4% від їх загального обсягу. Крім того, поки що освоюється виключно «дрібна вода» прибе-режного шельфу. За оцінками «Чорноморнафтогазу» запасів газу в кримській акваторії й шельфі Чорного та Азовського морів — 2 трл кубометрів, а нафти — 430

млн тон. Доведені ж обсяги вуглеводнів набагато скромніші – 66,2 млрд кубометрів газу і 21,7 млн тон нафти. За оцінками провідного експерта Союзу нафто-газопромисловців Росії Рустама Танкаева, потенцій-ні газові ресурси становлять не 2 трлн, а близько 500 млрд кубометрів газу: «На рік можна добувати близько 2% потенційних запасів, тобто близько 10 млрд кубів. З них близько 2 млрд кубів буде йти на забезпечення Криму». В 2013 році «Чорноморнафтогаз» добув біль-ше 1,65 мільярда кубометрів газу (зростання на 40,6% порівняно з 2012 роком).

На цей момент основна частина видобутку ведеть-ся на вже наявних бурових платформах у Чорному та Азовському морях, які оголошені новим урядом Криму «націоналізованими». З цього випливає, що можлива відмова Києва в постачанні вуглеводнів з основної території України не загрожує суттєвими наслідками Криму. Півострів може повністю покрити власні потре-би у вуглеводнях за рахунок добутих ресурсів і навіть відправити на експорт істотну частину обсягу видобут-ку. Вартість видобутих на шельфі газу і нафти, за оцін-ками експертів, в 1,7-2,5 рази дорожча за собівартість сибірських аналогів Росії, але співставна з урахуван-ням доставки в цей регіон за світовими цінами. Неза-ймані, потенційно значні запаси вуглеводнів регіону можуть цікавити Росію в перспективі й більшою мірою в прив’язці до експортного міжнародного газопроводу «Південний потік».

На теперішній момент Росію найбільше цікавить масштабний проект із транспортування газу з Сибіру через систему «Південний потік». Проектована повна потужність південного потоку — 63 млрд кубометрів газу, а оціночна вартість проекту — 16 млрд євро. Реа-лізує проект «Південного потоку» акціонерна компанія «South Stream Transport». Акціонерами «South Stream Transport» є: Газпром (Росія, 50%), Eni (Італія, 20%), EDF Group (Франція, 15%) і Wintershall Holding GmbH (Ні-меччина, 15%). Проект передбачав підводну ділянку в обхід територіальних вод України через глибоководну частину турецької виключної економічної зони. Глиби-на укладання — до 2250 м і загальною протяжністю 931 км. Відторгнення Криму від України з відповідною прибережною економічною зоною стало фактом. Та-кий поворот подій зробив можливим повернення до старого проекту морської ділянки газопроводу, який на 100 км менше турецького варіанту. Можливо також розробити новий проект морської ділянки частково через сухопутну площу Криму, що ще більше скоро-тить витрати на спорудження. За самими попередніми розрахунками різних експертів, прокладення морської частини газопроводу через мілководну шельфову час-тину Криму безпосередньо до Болгарії або Румунії мо-же знизити вартість проекту в півтора-два рази, в чому

197Спільне (2015, № 9)

четвірка акціонерів «South Stream Transport» кровно зацікавлена. З урахуванням того, що в кримській і ро-сійській територіальній економічній зоні знайдені ро-довища газу, майбутня інтеграція «Південного потоку» з цими родовищами економічно дуже перспективна: вона збільшує розрахунковий період отримання при-бутку і вирішує питання майбутньої наповнюваності газопроводу.

Можлива перспектива втрати Туреччиною значних доходів від майбутнього газопроводу в разі зміни маршруту прокладки морської ділянки може почасти пояснити підвищену увагу до кримських татар і під-тримку меджлісу кримсько-татарського народу. Як ві-домо, частина кримськотатарського народу підтримує так званий «меджліс». Меджліс публічно виступив за територіальну цілісність України і Криму в його складі.

Проект «Південного потоку» був такою собі ро-сійською відповіддю конкурентам на проект «Набу-ко», в обхід Росії, для поставок газу з Середньої Азії, Закавказзя та Ірану на європейські ринки. Але піс-ля того, як всі найближчі обсяги середньоазійського і азербайджанського газу були викуплені зі збитком Газпромом, а в проект «Південного потоку» втягнули французькі компанії, проект «Набуко» звалився. Успі-хові Газпрому допоміг той факт, що з радянських часів вже існує повна інтеграція російської газової мережі з середньо азійською і закавказькою мережами. Реаль-на наповнюваність газопроводу «Південний потік» як

російським газом, так і середньоазійським, закавказь-ким, а також, можливо, кримським остаточно закріплює монополію Газпрому в цьому регіоні і ставить хрест на конкурентних проектах. Після запуску на повну си-лу «Південного потоку» Росія більше не залежатиме від транспортування експортного газу через територію України. Працюючі на повну потужність, «Північний по-тік» і «Південний потік» дозволяють повністю відмови-тися від послуг транспортування газу через територію України з усіма наступними наслідками.

Висновок із вищеперерахованого напрошується сам собою: значний приріст військової структури РФ у Чорноморському басейні, в тому числі за рахунок анексії Криму в України і частини її флоту, та будівни-цтво нового флоту потенційно забезпечують всебічний і повний контроль над ресурсами вуглеводнів чорно-морської, азовської, каспійської акваторії й шельфу, а також транспортування цих ресурсів через стратегіч-ний газопровід «Південний потік» в обхід України.

Крим як троянський кінь Південного Сходу України

З усіх українських регіонів Крим був найбільш «проросійським» за національним складом населен-ня. У Криму росіян майже 60% (за переписом 2001 року). В Криму знаходиться ЧФ РФ, який активно під-тримував проросійські організації Кримського півост-рова. Наприклад, у друкарні газети Чорноморського

Рис. 1. Схема газопроводів із Росії в Європу


флоту «Флаг Родины» фактично безкоштовно або на пільговій основі друкувалися видання таких органі-зацій, як «Русичі», «Російська громада Севастополя», «Російський Севастополь», «Російський Крим», «Ві-тчизна» і т.д. А військове угрупування Збройних сил Росії в Криму було на рівні українського.

Крим через власне фізико-географічне розташу-вання ізольований від решти України. Крим і конти-нентальну Україну з’єднує дуже вузький сухопутний перешийок, який легко заблокувати невеликими си-лами. Севастополь і Крим є історично спірною терито-рією між Києвом і Москвою. Історичних, політичних і юридичних підстав вважати Крим як українською, так і російською територією немало. Місто-герой Севасто-поль у народній пам’яті звучить сильно і патріотично через тяжкі бої Кримської війни і запеклі битви Ве-ликої Вітчизняної. Севастополь — звучить як приклад мужності, патріотичного духу і подвигу «російських солдатів», це колиска російського військового флоту. За всі роки незалежності України Крим так і не украї-нізувався повною мірою. Це постійний регіон-фрондер із найбільш проросійськими настроями, що постійно голосував за проросійські українські партії, з головним болем для Києва щодо кримськотатарського самовиз-начення, без істотної місцевої проукраїнської інтелі-генції і з дотаційною структурою економіки.

На всьому пострадянському просторі помітні значні ностальгічні настрої за радянським періодом і «вели-ким» минулим. Значне число старшого і середнього покоління не побачили кращого життя після розпаду СРСР. Останні 23 роки багатьом громадянам України завдали національного приниження, зниження соці-альної підтримки. Нестабільність, загрози з боку фа-шистських елементів і нижчий, у порівнянні з Росією, соціальний захист українських громадян викликає сти-хійне прагнення отримати захист і поліпшення життя від Росії. Поширене ілюзорне очікування від зміцнен-ня сучасної Росії — початку «відродження великого Радянського Союзу». В той же час багато кримчан не хочуть бачити олігархічно-антидемократичну основу такого зміцнення Росії і воліють жити в ілюзії. Пере-важна більшість кримчан на даний момент налашто-вані проросійськи і хочуть стати громадянами Росії, тим більше що рівень пенсій і зарплат у Росії вище українських майже вдвічі.

Пропаганда Росії, великий військовий контингент ЗС РФ, військові й економічні інтереси РФ в регіоні, велика російська етнічна частка в Криму і вищі со-ціальні стандарти в РФ були тільки передумовами до широких «проросійських настроїв». Як не пара-доксально на перший погляд, але активну «любов до Росії» у кримчан виробили саме українські націона-лісти. Можна сміливо стверджувати, що саме вони

розгойдали «латентну проросійськість» Криму. Нага-даю, що в 90-х роках після розвалу СРСР українські на-ціоналісти неод норазово приїжджали в Крим «вчити любові до України москалів». Так, наприклад, найбіль-ше запам’ятався своїми безчинствами в 1992 році так званий «поїзд дружби» на чолі з націоналістами Сте-паном Хмарою та Дмитром Корчинським. Залякуван-ня, побиття і розгони мітингів надовго запам’яталися кримчанам. А коли стався «Корсунський погром» 20 лютого 2014-го на трасі біля міста Корсунь-Шевчен-ківський в Черкаській області, цей резонансний факт став останньою краплею в страху й ненависті кримчан до націоналістів Майдану і майбутнього нового уряду України. В той день на кримську колону автобусів із беззбройними кримчанами напали українські націо-налісти. Почалися жорстокі масові побиття і прини-ження кримчан, які перебували в автобусах протягом 8 годин. «Автобуси закидали “коктелями молотова”, тих, хто вибігав з палаючих автобусів, добивали арматурою і бейсбольними битами, давили машинами, розстрілю-вали», — розповів про цей кошмар кримський військо-вий пенсіонер Михайло Шеремет. Побитих кримчан змушували йти навкарачках і співати гімн України. За різними оцінками, тоді загинуло кілька людей, а близь-ко десяти потрапило до лікарні. Місцеві націоналісти називали побитих кримчан «тітушками», криміналь-никами і найманцями Януковича. Цей погром крим-чан досі не розслідуваний і винні не покарані. Саме українські націоналісти дали всі козирі в руки Путіна і змогли розгойдати обстановку в Криму. Саме тому так легко вдалося російській пропаганді консолідувати навколо себе і залякати націоналістами основну масу кримчан.

В умовах економічної нестабільності в Україні, геть нелогічної націоналістичної рефлексії нового київ-ського уряду, хаосу, закликів фашистських молодчиків направити до Криму нові «поїзди дружби» для сило-вого наведення «свого порядку» і в умовах пропаган-дистської кампанії російських ЗМІ про страшних го-ловорізів «бандерівців» серед кримчан лютує страх перед рештою постреволюційної України і вони ін-стинктивно шукають захисту від цього «бєспрєдєла» в Росії. Всі ці фактори були сприятливими для актив-ного втручання в справи України з боку Росії. Крим — найслабша точка в українській державності. Розра-хунок російських геополітичних стратегів логічний і простий. Цей півострів легко відірвати від решти України, легше історично та юридично обґрунтува-ти анексію, легше, з військової та етнічної точки зору, утримати. Крим також легко перетворити на зразко-во-показове «потьомкінське село» для іншої частини Південно-Східної України, для підтримки і посилення сепаратистських настроїв там. Приклад Криму різко

199Спільне (2015, № 9)

підвищить активність місцевого населення Південного Сходу України, що тяжіє до Росії, надихне на повторен-ня «кримського сценарію». Загальна чисельність насе-лення півострова – 2,4 млн осіб – в чотири рази менше, ніж Москва. Облаштувати такий незначний за населе-ністю регіон не є надто складною задачею.

Тільки бізнес, нічого особистого

Крим не має такого великого сировинного та про-мислового потенціалу, як Східна Україна, й тому ро-сійські олігархи не настільки активно в нього вклада-лися. Якщо врахувати, що Крим може стати головним «троянським конем», плацдармом впливу на весь Пів-денно-Східний промислово-сировинний ареал Украї-ни, то ситуація різко змінюється. Крим стає важелем і провідником впливу Росії на Україну.

Проте ще до анексії в головну здравницю України російські олігархи вже інвестували чимало коштів. Най-більш радикальні сили в новому київському уряді нео-бачно заявляли про можливість потіснити російський бізнес, викупити або націоналізувати ряд активів. Такі заяви викликали сильне хвилювання і невдоволення з боку російських олігархів. За даними Ради Міністрів Автономії, станом на кінець 2013 року, прямі російські інвестиції склали близько 23,4% від усіх інвестицій до Криму (359 700 000 доларів). За оцінками колиш-нього голови уряду Криму Анатолія Могильова, прямі російські інвестиції досягали 80% від усіх інвестицій,

якщо враховувати офшори. Російські бізнесмени во-ліли вкладати кошти в курортний бізнес, промислові підприємства і виноробство. В реаліях анексованого Криму прямі інвестиції можуть зрости в рази. Мінеко-номрозвитку Росії вже запропонувало великому біз-несу інвестувати в Крим ще близько $5 млрд доларів: у реконструкцію автодоріг, портових і готельних комп-лексів. Уже зараз оголошується про 40 млрд рублів, які виділить уряд. Експерти заявляють, що при інвестиціях в 90 млрд рублів на рік протягом декількох років мож-на перетворити Крим на регіон-донор і тим самим по-вністю окупити всі інфраструктурні витрати.

У Криму вже є серйозні активи кількох російських олігархів:

— мер міста Севастополя Олексій Чалий, який захо-пив владу в місті, — не простий, не бідна людина і має свій бізнес-інтерес. Чалий є російським бізнесменом севастопольського походження і керівником холдин-гу «Таврида Електрик». Сьогодні «Таврида Електрик» – один із найбільших у світі виробників вакуумного комутаційного обладнання. Високотехнологічні та ін-новаційні розробки вакуумного вимикача батька Чало-го для ВПК стали золотою знахідкою для сина і осно-вою для майбутнього холдингу. Він налічує 13 заводів, десятки представництв і дослідницьких підрозділів по всьому світу. Продукція компанії продається більш ніж в 70 країнах за рахунок інноваційності та низької вартості. Постійним клієнтом імперії Чалого є найбіль-ша водна компанія Росії — «Мосводоканал», а також

Фото 1. Олексій Чалий – підприємець і політичний діяч Севастополя, один із лідерів «русской весны» в Криму


російські монополії РАО «ЄЕС» і «Газпром». В Украї-ні вакуумні вимикачі купували «Обленерго» та «Обл-гази». В Росії, за словами Чалого, його прилади від-повідають за безпеку електромережі секретної бази уряду (так званий «бункер Путіна»), в Україні — Наці-онального банку. На іранському ринку частка продук-ції холдингу становить близько 80%. У Єгипті компанія після втручання торгового представника РФ володіє 90% ринку реклоузерів. Погляди Чалого відомі: вони проросійські. «Таврида Електрик» — головний спонсор відновлення історичних пам’яток Севастополя. Молод-ший брат бізнесмена довгий час очолював музейно-меморіальний комплекс «35-та Берегова батарея», що був відновлений за гроші компанії. У 2011 році на сцені Кремлівського палацу в Москві Олексій Чалий отримав премію «Віра і Вірність» «за увічнення слави Росії». Основна виробнича база холдингу — це Росія і Україна (в основному Крим, Південний Схід). Інтереси холдингу «Таврида Електрик» міцно пов’язані з Росі-єю. У зв’язку з вищевикладеним видно, що нова влада України, швидше за все, реквізувала би бізнес Чалого;

— олігарх Андрій Клямко, співвласник групи «Смарт-Холдинг» (статки — $ 1,9 млрд, 53-те місце в росій-ському рейтингу Forbes), володіє спільно з українським олігархом Вадимом Новинським у Криму Балаклав-ським рудоуправлінням ім. Горького, Євпаторійським і Сакським заводами будівельних матеріалів. «Смарт-Холдинг» — основний спонсор футбольного клубу «Севастополь». На місці чотирьох вироблених кар’єрів Балаклавського рудоуправління інвестори будують ку-рортний комплекс Balaklava Green вартістю 2 млрд до-ларів. Такі активи російський бізнес не міг залишити на милість нестабільного правого уряду України;

— у 2006 році група «ИФД КапиталЪ» основних власників російської монополії «Лукойлу» Вагіта Алек-перова (5-те місце в російському рейтингу Forbes, стат-ки — 14,8 млрд доларів) і Леоніда Федуна (21-ше міс-це, статки — 7,1 млрд доларів) переробила колишню радянську здравницю «Курортну поліклініку» в 4-зір-ковий готель «Кримська Рів’єра». В реконструкцію вкладено понад 61 млн доларів. За словами Федуна, це одна з найбільших інвестицій в Криму за останні роки;

— національна резервна корпорація (НРК) Олек-сандра Лебедєва (164-те місце в російському списку Forbes, статки — 600 млн доларів) володіє курортним комплексом «Море», який займає в Алушті 8 га. На те-риторії розташований корпус на 232 кімнати, 11 вілл, 5 басейнів, СПА-центр і парк реліктових рослин. Окрім того, бізнесмен побудував у Криму готельний комплекс «Sea Garden», володіє санаторієм «Мигдальний гай», готелями «Морська» і «Морський куточок», готелем «Слава»;

— компаніям Костянтина Григоришина (86-те місце, статки — 1,2 млрд доларів) належить близько 100 га землі на узбережжі в південній частині Криму. За 7 км від Ялти компанія «Глобус Ессет Менеджмент» (вхо-дить до групи «Енергетичний стандарт») будує комп-лекс «Золотий пляж» — це апартаменти класу de luxe і 5-зірковий SPA-готель «Вікторія». Сума інвестицій — 300 млн доларів. Прокуратура кілька років поспіль намагається оскаржити факт передачі права влас-ності нерухомого майна колишнього санаторію під-контрольним Григоришину компаніям. Ці активи та-кож могли бути втрачені при новій київській владі. За повідомленнями місцевої преси, у Форосі структури Григоришина орендують півкілометра пляжних тери-торій у селищах Санаторне, Паркове та оздоровчому комплексі «Берегове»;

— депутат-єдинорос Олександр Бабаков – один із бенефіціарів VS Energy International, якій, зокрема, на-лежить українська готельна мережа «Прем’єр Інтер-нешнл», володіє відомим готелем «Ореанда» в Ялті;

— підприємцю з російським громадянством Лену-рові Іслямову належить інформаційний холдинг «Ат-лант СВ» (виручка – 1,2 млн доларів), до якого входять телеканали «АТР» та «Лялі», радіостанції «Мейдан» і «Лідер», а також інтернет-портали. Його транспорт-на компанія «Симсититранс» — найбільший пасажир-ський перевізник у Криму. Іслямов володіє мережею дилерських центрів «Км/ч» і компанією «Квінгруп»;

— російський «Сбербанк» інвестує 186 млн дола-рів у реконструкцію санаторно-курортного комплек-су «Мрія» за проектом архітектора Нормана Фостера, яка повинна завершитися восени 2014 року. Курорт планується зробити «корпоративним»: тут щорічно бу-дуть відпочивати 20 000 співробітників установ Схід-ної Європи;

— російська компанія «Союз Марінс Груп», контро-льована колишніми офіцерами ВМФ, інвестує 106 млн доларів у реконструкцію готельного комплексу «Ял-та-Інтурист» і пансіонату «Донбас». У Росії компанія володіє готелями, торгово-розважальними центрами, керує сочинським комплексом «Марінс Парк Готель».

Наведений список не остаточний, але показовий. Як бачимо, активи російських олігархів і монополій до-сить значні, а після анексії Криму в України варто очі-кувати їхнього істотного розширення за підтримки уряду РФ. Захист таких активів цілком міг бути одним з аргументів втручання у справи України.

Як відомо, Росія, подовжуючи перебування Чорно-морського флоту в Криму, перешкоджала розвитку ци-вільних (комерційних) портових можливостей Севас-тополя, що мав шанси стати в перспективі провідним транспортно-транзитним центром Півдня України. Та-ку можливість надавали унікальні фізико-географічні

201Спільне (2015, № 9)

умови севастопольських бухт — найкращі на всьому Чорному морі, до яких проявляли інтерес як українські, так і західні інвестори (в т. ч. з США і країн Європей-ського Союзу). Можливості Севастополя створювали конкуренцію планам Росії з побудови масштабно-го портово-термінального комплексу на Азовському і Чорноморському узбережжях. Завдяки цим комплек-сам, розвиваючи порти Криму, Російська Федерація зможе перетягнути на себе основні транспортно-ван-тажні потоки в Чорноморському регіоні. Так, блокуючи розвиток Севастополя, Росія в той же час нарощувала транзитні можливості порту Новоросійська, зокрема – будувала нафтовий і нафтохімічний термінали, спору-джувала новий пункт перевантаження зерна потуж-ністю до 5 млн тонн. Був створений ще один портовий вузол на Таманському півострові з двох нових портів: порт «Тамань»— для перевалки продуктів нафтохімії загальною потужністю близько 45 млн тонн на рік — і порт «Кубань» — для перевалки сухих вантажів загаль-ною потужністю 30-35 млн тонн на рік (у перспективі — до 70-80 млн тонн на рік).

Реалізація цих проектів уже дозволила Росії пере-орієнтувати транзит аміачних продуктів з українського порту Одеса на російський порт Тамань, зірвавши пла-ни України щодо спорудження вугільного терміналу в порту Севастополя. Останнє було стратегічно важ-ливим для України, враховуючи активізацію заходів європейських країн і Туреччини по переходу з росій-ського газу на альтернативні види енергоносіїв, зокре-ма вугілля. У сформованій ситуації приєднання Криму до Росії, враховуючи можливості кримських портів, прогнозовано ще більше розширити цивільні ванта-жоперевезення. При збереженні динаміки нинішньої політики Росії можна сказати, що в найближчі роки можливе повне домінування Росії в Чорному морі у військовій галузі та у комерційно-цивільних переве-зеннях. Крим став ключовою точкою закріплення ка-піталу Росії, що зростає і розширюється.

Уже цілком зрозуміло, що Крим — це свого роду важіль впливу на Україну і стратегічний регіон для російського уряду й російських олігархів. Але наві-що Росії та ЄЕС Україна? Відповідь на це питання — справа окремої статті. Тут же ми відзначимо те, що в умовах світової кризи і надвиробництва товарів для світового капіталу має головне значення можливість придбання якомога більшої кількості ринків збуту, збільшення армії низькооплачуваної робочої сили і демонтування соціальних завоювань, що залишилися в спадок від «світового більшовицького натиску». Сві-това криза веде до того, що відбувається затоварен-ня. Товарів вироблено більше, ніж можуть купити на свої кошти особи найманої праці. Всі попередні роки з метою підвищення прибутків підприємці прагнули

«оптимізувати» витрати в основному шляхом знижен-ня витрат на заробітну платню, а також розширити ви-робництво і збільшити прибуток за рахунок великих обсягів продажу.

Проблему надвиробництва в рамках існуючої сис-теми можна вирішити двома основними умовними шляхами. Перший шлях — «неокейнсіанство», тобто пе-рерозподіл частини «оптимізованих» доходів від «вла-дущих кіл» на користь осіб найманої праці. Тоді на ці кошти будуть викуплені затоварені надлишки і буде запущений новий механізм виробництва. Для цього необхідно стимулювати купівельну спроможність на-селення, заморожувати виплати по кредитах та іпоте-ках, знижувати податки з осіб найманої праці, підви-щувати соціальні виплати та зарплати, контролювати інфляцію, обмежувати підприємців і т.д. Але можно-владці не готові йти на такі заходи, а політичні сили, які можуть їх змусити, розгромлені й перебувають у занепаді. Другий шлях — шлях повільної стагнації, роз-ширення ринків збуту цих товарів, ще більша «оптимі-зація» витрат на заробітні плати. ЄС спочатку і пішли цим шляхом, але в умовах зростання напруженості й нерівності в ЄС та сепаратизму зажадали вибрати но-вий шлях для прискореного проходження кризи пе-ревиробництва. Існує і третій шлях — це прискорене захоплення в свою економічну периферію великого ринку збуту товарів, бажано зі значними людськими ресурсами і природними багатствами. Україна для ЄС виявилась ідеальним варіантом для розширення рин-ків збуту, перетворення українців на багатомільйон-ну європейську дешеву робочу силу з метою більшої конкуренції за робочі місця і подальшого демонтажу соціальних гарантій в Європі.

Просування ЄС в Україну всіляко стимулювали і США з геополітичних, військових цілей глобального домінування. Однією з таких цілей є економічне і вій-ськове геополітичне витіснення та ізолювання мож-ливих глобальних конкурентів США, в т.ч. Росії та Ки-таю. США руками ЄС намагалися закріпити Україну в своїй орбіті світового домінування. В той же час ЄС дивилася на Україну та інші пострадянські республіки через призму такого собі придбання та розширення економічного простору з метою посилення світового економіко-політичного центру з перспективою мож-ливої конкуренції зі США.

Водночас ЄС потрібна вся неподільна Україна з тієї причини, що Південний Схід країни має промислово-сировинний і людський потенціал. За умовами вхо-дження в ЄС Україна повинна відкрити вільний доступ на свій ринок товарам з Європи, що вбило б практично всю неконкурентноспроможну Південно-Східну про-мисловість і сільське господарство. Дешеві та якісні товари з Європи за наявності дотацій у короткі терміни


витіснять із ринку більш дорогі, менш якісні й не захи-щені дотаціями місцеві товари. Такі дії різко б розши-рили ринок збуту європейських товарів і вивільнили багатомільйонну армію робочої сили. В Європі немає особливого недоліку в дешевій робочій силі. Але ви-вільнена робоча сила з України почала б переміщати-ся в Європу, ще більше підвищуючи конкуренцію за робочі місця, знижуючи таким чином рівень зарплат і, найсуттєвіше, посилюючи тиск на ще наявні європей-ські робочі місця з високим соціальним захистом, що залишились у спадок від епохи натиску лівих і проф-спілок. Ми бачимо, як по всій Західній Європі скоро-чуються робочі місця зі старою системою соціально-го захисту і взамін вводяться робочі місця з меншою оплатою за ту ж саму працю, з більшим робочим часом і меншим соціальним пакетом. Йде продуманий курс на «гастарбайтизацію» Європи. Місцеві олігархи праг-нуть якщо не знищити витратні для них робочі місця, то істотно їх скоротити. Блакитна мрія європейського капіталу — ліквідувати старі соціальні робочі місця й повністю їх замінити безправними «гастарбайтерами» за наявності масової та мобільної армії такої робочої сили, мало здібної до профспілкової самоорганізації та захисту своїх прав. Стає нормою працювати по 10-12 годин на день з одним вихідним на тиждень і зар-платою в три-чотири рази нижчою за зарплати корін-них жителів. Олігархи Європи підігрівають ворожнечу між «гастарбайтерами» й місцевими працівниками, нацьковуючи перших на других. Уже сьогодні серед «гастарбайтерів» Європи дуже поширена точка зору, що місцеві не хочуть працювати і «зажралися». Ці на-строї підтримуються й культивуються для посилення тиску і скорочення витратних робочих місць, а також для роз’єднання робітників. Такий сценарій європеїза-ції був здійснений у східній частині ЄС. Але ресурсів цієї частини вже недостатньо для виходу з кризи пе-ревиробництва. Тому потрібна 45-мільйонна Україна, за рахунок якої європейський капітал розраховує ви-йти з кризи без необхідності ділитися накопиченими коштами — шляхом «неокейнсіанства» — та ще попут-но істотно згорнути соціальні зобов’язання й кількість «місцевих» робочих місць із високою оплатою.

Також на Сході України є величезні запаси вугілля, різних корисних копалин і «брудні» металургійні ви-робництва з низькою ціною на продукцію, що ефек-тивно працюють. Україна цікавить ЄС як ринок збуту товарів і джерело нової великої мобільної європей-ської армії робочої сили, як новий таран для демон-тажу старих соціальних гарантій і напівколоніальна периферія ЄС, як сировинний придаток Європи. Змуж-нілий російський капітал опинився в такій же ситуації, що і європейський. В ЄС на привілейоване становище Франції–Німеччини РФ не може розраховувати. Саме

тому російське керівництво так сильно активізувалося з ідеєю створення свого варіанту ЄС — Митного союзу і БРІКС, де можна зайняти привілейоване становище, розширити ринки збуту і збільшити безправну армію робочої сили. Україна в планах російського керівни-цтва стояла у списку майбутніх пріоритетів Митного со-юзу. З часів СРСР промисловість Росії та України міцно були пов’язані технологічними зв’язками. Російські та українські промислові товари цілком конкурентоспро-можні на ринках Митного союзу, але стають неконку-рентоспроможними в ЄС, тому їх чекало б запамороч-ливе банкрутство. Україна ж у складі Митного союзу не отримала би бодай якихось значних переваг стосовно ЄС. Єдиний плюс для України — сільське господарство і промисловість, зав’язані на російський ринок, які не за-знали б такого різкого зламу, і Україна пішла б по шля-ху більш повільної стагнації і «гастарбайтізаціі». А як мінус — отримала б підтримку розвитку «російського варіанту демократії» з усіма додатковими принадами обмеження буржуазної демократії. Україна де-факто стала заручником битви європейського і молодого агресивного російського капіталів, які розривають її у своїх корисливих інтересах.

У російському списку Forbes дев’ять осіб мають ве-ликі активи в Україні: це підприємства важкої та хі-мічної промисловості, металургії, нафтопереробки, зв’язку. Найбільші активи російських олігархів можуть бути знецінені вступом до ЄС чи могли бути загублені в процесі рейдерських захоплень із боку прихильників нової влади в Києві. Очевидний інтерес російського великого капіталу до України. В 2013 році серія пере-говорів і тиск російського капіталу на команду прези-дента Януковича ясно показали: Росія виграла битву за Україну, а європейський капітал зазнав відчутної поразки, що може посилити новий виток кризи і навіть розвал ЄС. Реванш європейського капіталу в Україні і став головною причиною такого архітермінового дер-жавного перевороту — відсторонення Януковича від влади, який збирався і сам через дев’ять місяців піти з політичної арени на майбутніх президентських ви-борах. Реванш ЄС вдався наполовину. Російський капі-тал, приречений на стагнацію й кризу, загнаний в кут, почав діяти швидко та агресивно: анексувавши Крим, почав розгойдувати Південно-Східний регіон Украї-ни. Україна стала на поріг розпаду та розколу. ЄС абсо-лютно не влаштовує розколота Україна і лише західна її частина. Росія ж цілком може обійтися і половиною України — Південним Сходом, де зосереджені осно-вні людські, сировинні та орієнтовані на Митний союз промислові ресурси. Саме тому серед вимог Росії — фе-дералізація України. Федералізація — це проміжний крок до можливого розколу України, збереження і збільшення впливу Росії на Україну, захист активів

203Спільне (2015, № 9)

російського капіталу і чинник збереження «обличчя Росії», яка «захищає російськомовних громадян». Од-нак федералізація може служити й демократизації України. Федералізм може допомогти Україні уникну-ти розколу країни і краще враховувати інтереси різ-них етнічних і соціально-світоглядних груп в умовах битви європейських і російських капіталів. Правиль-но організована федералізація могла допомогти зби-ти напругу сепаратизму й заспокоїти наляканих «бан-дерівською» страшилкою громадян Південно-Східної частини країни. Але цим нова українська влада не ско-ристалась і пішла шляхом «тримати й не пускати», що веде до збільшення шансів розвалу країни та остаточ-ної втрати суверенітету.

Небезпека «кримського сценарію» для ЄС також явно недооцінюється. Кримський прецедент може на-дихнути досить серйозні сепаратистські сили в само-му ЄС. Варіант проведення сепаратистського рефе-рендуму, вихід зі складу країни або з ЄС у цілому без покарання з боку НАТО, як показав Крим, може стати реальним варіантом прощання з ЄС деяких країн Пів-денно-Східної частини Європи, що запустить ефект до-міно в розвалі ЄС. Спроби референдуму в Шотландії та Італії, вимоги басків та ірландців про проведення референдумів можуть виявитися тільки маленькими прологом великих подій. А це може потенційно зміц-нити Росію та її авторитарний режим. Росія може стати, сама того не очікуючи, «надією та опорою» для жертв євробюрократії й «заходів жорсткої економії», які ви-риваються з єесівських кігтів. Так, небезпечна ілюзія пан’європейського благоденства в рамках сучасного колоніалістського ЄС може замінитися на не менш не-безпечну ілюзію «визволення» за допомогою Росії. Тим більше у Східній Європі досить сильні ностальгічні на-строї за «двополярним світом» і радянським минулим.

У підсумку можна констатувати, що прості укра-їнські громадяни стали жертвами переділу світу, ре-сурсів, бізнесу і їм не світить «світле майбутнє» за будь-якого розкладу сторони-переможниці. І тільки радикальна альтернатива як ЄС, так і ТЗ може вказа-ти вихід із цієї мишоловки. Широка низова демокра-тизація та контроль підприємств працівниками, єдина Європа без національного й соціального гноблення, Європа без капіталів — ось єдина демократична аль-тернатива як для України з Росією, так і для країн ЄС.

Рейтинги Путіна і консолідація, «маленька перемож-на війна» і реальна стагнація економіки РФ

У зверненні Путіна до федеральних зборів по Кри-му були озвучені цифри з дослідження громадської думки в питанні возз’єднання Криму з Росією. Постій-ні коментарі прес-секретаря президента РФ Дмитра

Пєскова щодо рейтингів президента говорять про те, що Кремль серйозно і уважно стежить за динамікою підтримки дій голови держави, а також за даними со-ціологічних досліджень. Дуже підозріло виглядає ди-наміка рейтингу Путіна і збіг кривої провалів цього рейтингу з подіями, які потім різко піднімають під-тримку населення, викликаючи згуртування навколо харизматичного «лідера нації».

Перший такий випадок можна пригадати з 1999 ро-ку. Рейтинг майбутнього глави уряду злітає з 31% (сер-пень 1999-го) до 84% (січень 2000-го) на тлі брутальної політики в Чечні, «маленької і переможної війни» з те-роризмом на тлі дуже підозрілих вибухів житлових бу-динків у російських містах. Протягом 1999 року відбу-вається ескалація конфлікту, з боку РФ встановлюється блокада, завдаються точкові ракетно-бомбові удари, обрізаються фінансові джерела бойовиків Чечні, під-штовхуючи їх до активних дій за межами чеченсько-го анклаву. На тлі блокади Чечні відбувається прорив чеченських бойовиків до Дагестану. З цього моменту Росія, «жертва агресії», починає «справедливу війну проти світового тероризму» і вторгення в Чечню від-бувається за масової підтримки громадської думки в РФ. Надзвичайно вчасно відбуваються терористичні атаки відразу в декількох містах Росії, які посилюють обурення росіян і згуртування навколо рішучих дій ха-ризматичного лідера.

Ніскільки не зіпсували динаміку зростання рейтингу відразу два скандали: виявлення розфасованої в міш-ках з-під цукру вибухівки — гексогену — в 137-му Ря-занському полку ВДВ та ПП 22 вересня в Рязані, коли під одним із житлових будинків співробітниками ФСБ була виявлена, завдяки пильності мешканців, закладка такого гексогену в мішках з-під цукру. Перший скандал зам’яли, і всіх учасників відправили до Чечні; другий скандал ніяково пояснили якимись навчаннями ФСБ і перевіркою на пильність громадськості, попутно пояс-нивши, що досвідчений сапер, який визначив по тес-тах наявність гексогену, просто «помилився». Але після цього інциденту подібних терактів за схемою закладок мішків з гексогеном не було зафіксовано. Далі — за-паморочлива перемога політика, який раніше не був відомий населенню. Переможців не судять. Усі журна-лістські розслідування щодо з’ясування зв’язку низки терактів і провокацій у Чечні з накачуванням рейтин-гу такого кандидата перед виборами, були прикриті зверху. Що насправді сталося — невідомо досі. Потім рейтинг Путіна поступово знизився до 61% в червні 2000 року.

Другий випадок різкого зростання рейтингу Путіна до 88% відзначений у вересні 2008 року. Це період мобілізації громадської думки на чергових виборах, а потім — «маленької переможної російсько-грузинської


війни». Формальною причиною став напад Грузії на ро-сійських миротворців у Південній Осетії — на той мо-мент сепаратистської грузинської території. «Маленька переможна війна» зробила свою справу: підняла рей-тинги, згуртувала російське суспільство навколо ха-ризматичного «лідера нації» і призвела до перемоги на виборах.

Третій випадок різкого зростання рейтингів бачимо сьогодні. Згідно з даними соцопитування, в січні 2013 року діяльність Путіна на посаді президента схвалю-вали 62% опитаних громадян. За рік до цього краї-ною прокотилися наймасовіші за останні 20 років акції протесту проти курсу уряду. Соціологічні заміри ясно показали динаміку зростання напруженості й невдово-лення серед росіян. Ситуацію могла б вирішити тільки перевірена часом «маленька переможна війна» або реальні перемоги в рейтингових спортивних змаган-нях. У результаті перемог на зимовій і параолімпіа-дах, жорсткої наступальної політики в питанні України і Криму рейтинг президента впевнено перевалив 82% і продовжує зростати. Вже не так важливо, що, за най-скромнішими і лише офіційними даними, інвестиційні витрати на будівництво спортивних об’єктів Олімпіади в Сочі, а також на забезпечення її інфраструктури скла-ли близько 214 млрд рублів. Про це заявив за підсум-ками засідання уряду віце-прем’єр Дмитро Козак. За оцінками експертів, витрати істотно вище, як і коруп-ційні затрати. І неважливо, що, за даними більшості експертів, російська олімпіада стала найдорожчою в світі — переможців не судять, рейтинги того варті.

У психології існує науковий напрямок досліджень психотипів людини. В різний час вивченням людських психотипів займалися такі видатні психологи, як Еги-дес, Личко, Волков, Леонгард, Козлов. Вчені-психологи умовно розділили абсолютно «нормальних» людей на декілька «чистих» психотипів: володар (параноїдаль-ний тип), мислитель (шизоїдний тип), давній товариш (епілептоїдний тип), людина-свято (гіпертімний тип), зірка (істероїдний тип) і т. д. Кожна умовно здорова й нормальна особистість і є унікальною рухливою діа-лектичною комбінацієї — «букетом» із декількох най-більш виражених психотипів. За певними якостями, зразками поведінки, поводженням із речами й людь-ми можна визначити з імовірністю до 80% «психотип» людини. У президента Путіна явно присутня сильна лі-дерсько-харизматична складова особистості — паро-ноїдальний тип. Для параноїдального типу характерно, крім іншого, нетерпимість до чужих думок, бажання помсти, завжди говорити «останнє слово» і брати гору, схильність до силового протиборства, наполегливість у досягненні цілей «будь-якою ціною», лідерство, агре-сивність, харизма. Такі люди найсильніше і найкра-ще себе почувають у протистояннях, протиборствах. У

цьому ключ до пояснення, з точки зору психології, кон-флікту з Україною.

У Росії – очевидна стагнація економіки й подаль-ше занурення в кризове болото. Мінекономрозвитку зафіксувало економічне зростання за три квартали 2013 року в 1,5%, що, за словами заступника Міністра економічного розвитку Андрія Клепача, за практично нульового зростання в третьому кварталі і невеликого пожвавлення в четвертому дало, за підсумками року, ті самі 1,6%. Це навіть нижче, ніж чинний консерва-тивний прогноз МЕР в 1,8%! І тут вже немає потреби з’ясовувати, за яких саме значень національній еко-номіці ставиться діагноз «стагнація»: вважається, що для економік, які розвиваються, все, що менше 3%, — стагнація в чистому вигляді. Що і підтвердив напри-кінці вересня глава МЕР Олексій Улюкаєв: «Росія зна-ходиться в стані стагнації. Ми не на порозі кризи, але ситуація дуже і дуже складна. Криза — це частина ци-клу ділової кон’юнктури, ситуація, в яку входиш і з якої виходиш. А стагнація — це непередбачувана ситуація. І потрібні спеціальні заходи, щоб розірвати це порочне коло». Нема розширення виробництва — немає і збіль-шення в структурі ВВП частки несировинних доходів; не змінюється структура економіки — залишається, як і всі попередні роки, сподіватися на нафтову й газо-ву трубу, де перспектив зростання теж немає. Ситуа-ція відтворюється цикл за циклом, як стара заїжджена платівка.

На початку 2014 року Центробанк РФ відпустив курс рубля, що стало непрямим свідченням того, що влада не справляється зі стагнацією, а всі наслідки кризи покладені на плечі простих росіян. Здешевіння рубля і зростання цін істотно знизять купівельну спро-можність росіян. Простим росіянам тепер доведеться оплачувати весь цей шикарний бал із блискучими перемогами на Олімпіаді, безвихіддю економічного зростання та ура-патріотичними зовнішньополітични-ми шоу з відволікання уваги від розгортання економіч-них проблем Росії. На черзі — колосальні вкладення в економіку Криму. Але, як показала історія битви за рейтинги 1999 року, вони цього варті та окупаються для влади. Влада отримує зворушливе єднання з на-родом, карт-бланш на владу й відволікає від насущ-них проблем росіян. Гасло «хліба і видовищ» працює прекрасно.

І коли пройде радісне сп’яніння від «дубльолімпій-скіх» і кримських перемог, перед очима простих ро-сіян постануть безрадісні картини економічної без-виході й колапсу соціальних гарантій. Але можна не сумніватися, що до цього моменту буде готовий новий піар-проект, який роздує рейтинги й заллє ура-патрі-отичним адреналіном очі росіян. Вони будуть і далі затягувати паски, пишаючись тим, що показали всьому

205Спільне (2015, № 9)

світу «кузькіну мать», об’єднавшись навколо свого на-ціонального лідера.

Військово-націоналістична істерія вигідна була не тільки Росії, але й новій київській влади. Подивіться уважніше українське телебачення: суцільні ура-па-тріотичні бравади й націоналістичні випади, зворуш-ливі сцени патріотизму українців і незліченні ре-портажі про переміщення російських військ уздовж українських східних кордонів. Для чого вся ця істе-рія? Все правильно: політика спрямована на легіти-мацію і згуртування навколо нового київського уряду тих українців, які сумнівалися або раніше були байду-жі. Використовується старий перевірений метод — на-ціонально-патріотичний адреналін, яким можна зали-ти очі українцям напередодні непопулярних «заходів жорсткої економії» та обґрунтувати їх необхідність зо-внішньою загрозою. Та й легше в національному уга-рі прибрати політичних супротивників, навісивши на них ярлик «посібника окупанта» або «путінських про-вокаторів», легше пояснити придушення соціальних, етнічних і профспілкових протестів. Які тут супереч-ки про легітимність уряду і квитанції про оплату, коли страшні путінські головорізи стоять на порозі нашої Батьківщини! Коли «Батьківщина в небезпеці», про-стіше простого обдерти плебс і повісити на його шию ярмо західних кредитів і правителів-олігархів. Яким цинічним це не здається на перший погляд, російські та українські олігархи прийшли до взаємовигідної спів праці. Одні будуть брязкати зброєю, не застосову-ючи її і прихопивши чужий Крим як компенсацію за політичні ризики, а інші будуть захищатися від агре-сора незаправленими танками й нелітаючими літака-ми, потрясаючи повітря гортанними звуками «Слава

Україні!» І ті, й інші провернули свої справи. Всі олі-гархи задоволені. Питання в тому, що з цього простим росіянам і українцям? Правильно: нічого, крім зроста-ючих рахунків на оплату, інфляції та погіршення жит-тя. Але цей театр буде тривати, допоки не домовляться про переділ країни за спиною України дійсні господа-рі (Росія, ЄС і США), або ж, якщо не влаштує жодну зі сторін виділений шматок туші України, протистояння може вилитися у громадянську війну і кровопролиття.

У пориві ура-патріотичного єднання з владою мож-на обґрунтувати репресії проти будь-яких неугодних сил, страйків, профспілкових заходів або політичних акцій і в РФ. Під шумок патріотичних оплесків в Росії прийняті закони, які розширюють репресивні функції держави й погіршують соціальне становище росіян. Те-пер на будь-які виступи проти влади будуть навішу-вати ярлик «бандерівці», «іноземні агенти» і «націо-налзрадники». А «патріоти своєї Батьківщини» будуть із задоволенням добровільно допомагати політичній поліції розганяти «пробандерівські» сили; геть випад-ково «невідомі особи» будуть бити неугодних політи-ків і громадських активістів. Мотивована добровільна армія погромників у період кризи і можливих протес-тів росіян буде не зайвою для влади.

Тепер зрозуміло, навіщо насправді Росії Крим. Але при цьому не зрозуміло, навіщо простим росіянам по-трібен Крим у складі Росії? Наскільки стане краще життя російських трудящих від такого надбання? Що вони реально отримають від цього? Відповідь очевид-на: практично нічого, крім сумнівних патріотичних пе-реживань і ілюзій. А от олігархи отримають усе нашими руками й на крові наших хлопчаків у хакі зроблять собі черговий прибутковий бізнес.


Євгенія Козловська: Для початку розкажіть, чим ви зараз займаєтеся. Наскільки я розумію, це робота з переселенцями зі сходу країни?

Олександра Назарова: Так, якщо дуже коротко, саме так і є. Наразі ми займаємося створенням ресурсного центру для переселенців, який би дозволив їм звертатися напряму до потрібних їм організацій по комплексні консультації щодо проблем, які у них виникають. На більш приземленому та локальному рівні ми, як і раніше, займаємося пошуком житла для переселенців і соціальним консультуванням на інші теми, які їх можуть цікавити: наприклад, про отримання медичної допомоги, переїзд, пошук роботи і тому подібні необхідні для них речі.

Максим Буткевич: Ну, а вузька спеціалізація, власне, ініціатива «Дім друзів», яка виросла з проекту «Без кордонів» за участі інших активістів, активісток, волонтерів. Ініціатива займається пошуком житла поміж тими, хто згоден надавати своє приватне помешкання, аби там жили люди зі Сходу. Тобто «Дім друзів», скажімо так, пов’язує між собою попит і пропозицію.

Є.К.: Наскільки масштабне явище переселення? Яка кількість переселенців за офіційними оцінками та насправді?

М.Б.: Єдині офіційні оцінки, які взагалі є на да-ний момент, — це оцінки Агентства ООН у спра-вах біженців (УВКБ ООН). Станом на 1 вересня було майже 260 тисяч переміщених осіб або ж вимушених переселенців1, але ці дані фіксуються за офіційною статистикою — тобто це кількість людей, які звернулися до органів державної влади в різних регіонах. Відповідно, реальна кількість цих осіб вища, адже не всі вони звертаються до органів державної влади: багато хто просто виїздить і залишається зі своїми рідними, друзями, близькими деінде. Ну, а офіційна статистика станом на 1 вересня складала 260 тисяч. О.Н.: Відверто кажучи, можна і справді тицяти паль-цем у небо, але можна й оцінювати опосередковано шляхом, наприклад, спостереження за тим, як зростає кількість переселенців, які зареєструвалися. Ось за

1 На середину жовтня офіційна статистика налічувала майже 400

тисяч біженців.

«Українська держава поводить себе так, наче не усвідомила, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго»

Інтерв'ю із Максимом Буткевичем та Олександрою НазаровоюРозмовляла Євгенія Козловська

207Спільне (2015, № 9)

Максим Буткевич — співкоординатор проекту «Без кордонів» ГО «Центр "Соціальна дія"» та координатор «Ресурсного центру для допомоги вимушеним переселенцям».

Випусник філософського факультету Київського національного університету імені Т. Шевченка та магістерської програми в Університеті Сассекса (Велика Британія)

з антропології розвитку та соціальної трансформації.

Олександра Назарова — співробітниця проекту «Без кордонів» ГО «Центр "Соціальна дія"» з допомоги шукач(к)ам притулку та вимушеним переселенцям/кам, активістка

«Комітету солідарності» — київської групи підтримки «кримських заручників» Олександра Кольченка, Олега Сенцова та інших;

[email protected]

три останні тижні серпня їхня кількість зросла майже в два рази: було 170 тисяч — стало 260 тисяч. І це тільки зареєстровані. Тобто можна зрозуміти, яка динаміка, слідкуючи за офіційними даними.

Є.К.: Які напрями міграції переселенців? Які причини для вибору цих напрямів?

М.Б.: Зараз ситуація стала дещо складнішою структурно. Але основні принципи не змінилися. Передусім, звичайно, їдуть до великих міст — або до тих, які найближче, або до тих, де є якісь лю-ди або організації, які готові прийняти. На початку, після анексії Криму, найбільше їхали до Львова. І Львів першим приймав найбільше людей. Тенденція змінилася відтоді відчутно, бо зараз переважно їдуть, звичайно, до Києва (звісно, це ті, хто взагалі має змогу доїхати до Києва). Також їдуть у Харків, Дніпропетровськ, почасти в Запоріжжя, трохи в Одесу, але все-таки більше на схід України та в Київ. А дехто навіть збирається їхати далі на захід. Великі міста важливі для тих, хто виїздить: це середовище, в якому зручніше жити. Тому пропозиції людей, які надають хату в сільській місцевості, десь дуже далеко

від міських центрів, майже ніколи не зустрічають відгуку, тому що переселенці не звикли жити в сільській місцевості. В містах, як вважається, набагато легше знайти і роботу, і житло одночасно. Тобто не просто щось одне, а і те, і те одразу. Саме тому Київ був і досі залишається пріоритетним напрямком. Ще одна з причин такого вибору — це близькість до органів державної влади, яка має полегшити доступ до виплати пенсій та соціальної допомоги. А до таких міст, як Харків і Запоріжжя, виїздять ті, хто, умовно кажучи, не довіряє обом сторонам конфлікту і не хоче їхати на території, які вважає не східною Україною, побоючись можливих утисків через російськомовність або просто через походження з територій, контрольованих так званими ополченцями ДНР і ЛНР. У всякому разі напрямки переселення — це переважно великі міста і в основному центральна та східна Україна. Офіційні дані про ці напрямки відображені на картах Агентства у справах біженців (УВКБ ООН), там є збірка по регіонах. А також ми отримуємо інформацію від колег з інших ініціатив — чи це київські ініціативи, чи харківські, чи ще якісь, — які або напряму повідомляють нам щось, або певні дані просто випливають у розмовах.


О.Н.: Насправді є ще одна важлива причина, чому ті чи інші регіони в цей період є найбільш пріоритет-ними. Коли йшлося про Крим, люди могли спланувати свій від’їзд, хоч і в доволі жорстких умовах, але, тим не менш, могли підготуватися до нього, зв’язатися з ініціативами, подумати, де вони хотіли би прожити наступний доволі тривалий період свого життя. Найчастіше вони розуміли, що ситуація, яка склалася, не зміниться достатньо швидко, а тому треба спланувати певний довгостроковий проект свого життя — серед іншого й оцінити, чи готові вони їхати, наприклад, на західну Україну, чи хочуть переїхати кудись ближче. Зараз же через те, що схід України фактично перебуває в умовах війни, люди часто не мають ані часу, ані можливості спланувати щось чи хоча б зрозуміти, куди їм тікати: вони просто змушені виїжджати в той момент, коли це треба зробити, а не коли вони цього хочуть, і взявши з собою лише ті речі, які вони встигають взяти, а не, наприклад, те, що буде корисним на першому етапі в кілька місяців. Зараз для тих, хто виїхав із території, яку контролюють ДНР чи ЛНР, в сусідній регіон, починається друга хвиля міграції. Тому що ті, хто переїжджав, наприклад, у бік Маріуполя, тепер розуміють, що в Маріуполі небезпечно і треба їхати кудись в інше місце. І вони за останні кілька місяців — скажімо, з травня — змушені робити це повторно. Ще один важливий

напрям міграції — це міграція тих, хто повертається на території, що їх раніше контролювали ДНР чи ЛНР, але тепер знову контролює українська влада. Ми без-посередньо з цим напрямом не працюємо, але деякі дані навести можемо. Офіційні джерела заявляють, що, наприклад, у Слов’янськ повернулися 90% жителів. Хоч я б і не стала особливо довіряти цій статистиці, але зрозуміло, тим не менше, що вже є певний відсоток людей, які готові повертатись. Але дослідженням цього потоку треба займатися додатково.

М.Б.: І ще один великий напрямок, який ми не згадали, бо ми все-таки говоримо про внутрішні переміщення переселенців, — це, звичайно, виїзд до Російської Федерації. Тут із цифрами дуже важко щось зрозуміти, тому що статистика дуже плутана, а єдині доступні офіційні дані — це дані Федеральної міграційної служби Російської Федерації, у яких дуже багато категорій звалені докупи. Тобто є люди, які попросили про статус біженця (починаючи з січня цього року), є люди, які попросили дозвіл на перебування, є люди, які намагалися чи намагаються дізнатися, як отримати громадянство, — ну, і так далі, і так далі. Є люди, які просто приїхали й залишилися на якийсь час. Хто з них приїхав, бо мав такий намір давно (наприклад, трудові мігранти), а хто є вихідцем із територій так званих ДНР і ЛНР і тікав від воєнних дій — визначити важко.

Рис. 1. Карта внутрішньо переміщенних осіб (IDPs) в Україні від Агентства у справах біженців ООН

209Спільне (2015, № 9)

В принципі, цифра офіційної статистики Федеральної міграційної служби співставна з оцінками кількості тих, хто виїхав на безпечні території в Україну. Це теж дуже вагомий напрямок міграції, але тут ми, на жаль, маємо дуже обмежені дані.

Є.К.: Чи допомагають переселенцям при виїзді так звані «гуманітарні коридори»? Наскільки вони встановлені? Чи їх порушують?

О.Н.: Ми чули про цифри в межах кількох тисяч осіб, які залишили території під контролем ДНР і ЛНР через гуманітарний коридор. І достатньо багато повідомлень про те, що коридор обстрілювався або так чи інакше був небезпечним.

М.Б.: Тут інформація дуже суперечлива, тому що знову-таки не зрозуміло, наскільки ці коридори встановлені. Хтось казав, що їм повідомляли про коридори. В будь-якому разі це поширюється на рівні чуток: мовляв, там зараз безпечно, там коридор, лю-ди поїхали туди — виявилося, що там небезпечно. Вони поїхали через інше місце — виявилося, що там безпечно, а значить, там коридор. А на завтра цей другий варіант уже стає небезпечним. Тобто інформація дуже суперечлива. Нам не траплялося такого, щоб були один, або два, або три напрямки виїзду, про які було би відомо, що це коридори і що через них можна безпечно виїздити. Такого не було.

Є.К.: Щодо ксенофобії у ставленні до переселенців з Донбасу в решті України. Які її масштаби та основні прояви? Чи є регіональні відмінності у ній?

О.Н.: Серед того, що ми спостерігаємо, — зрозуміло, що це ніяк не відображає картину в цілому: є відмова в наданні комерційного житла виключно на підставі регіону походження потенційного орендатора. На-віть люди, які звертаються [з пропозиціями допомог-ти переселенцям] до ініціатив, також встановлюють певні преференції щодо того, кому вони згодні допомогти. Окрема тема — це те, що найбільш підозрілим для, умовно кажучи, середнього індивіда, який готовий допомогти, є чоловік із конфліктних територій. Ми спостерігаємо подібні ситуації й у випадках дискримінації при спробах отримати роботу, але вони зазвичай пов’язані не з прийомом чи не прийомом на роботу, а з рівнем пропонованої заробітної платні, яка, ясна річ, набагато нижча, ніж, скажімо, для вихідців із Київської області.

М.Б.: Також можна спостерігати поширення у ме-діа історій про те, що «переселенці — це злобні

сепаратисти, які тут приїхали, ми їх годуємо, а вони прапор ДНР підняли (або навпаки — зірвали український)». Ці повідомлення надходять із різних регіонів, тут немає якоїсь чіткої розбивки. Кілька таких історій були в загальнонаціональних ЗМІ: одна була знята в Харкові, інша — з Західної України, третя — теж із Західної чи звідкись під Києвом. Це окреме цікаве явище, тому що частина цих історій виявляються просто неправдою. Тут виникають питання про мотиви журналістів, які готують ці матеріали. Деякі історії справді трапилися, тому що дуже різні люди виїздять, але окремим випадкам надається значення загальної тенденції. Відомий випадок, здається, з Трускавця, коли двоє підлітків-переселенців розмістили на своїх сторінках ВКонтакті фотографії, де вони показують «фак» меморіалу небесної сотні. Це одразу стало медіаприводом для низки видань, які, звісно ж, публікували новину про це під заголовками на кшталт «Біженці зі сходу показують “фак” небесній сотні» — тобто всі біженці. На жаль, це явище достатньо поширене останнім часом, і так чи інакше це іноді відображається на ставленні до біженців просто на вулиці. Іноді бувають, в усякому разі на Західній Україні, прояви негативного ставлення до людей, яких сприймають як переселенців або сепаратистів. З іншого боку, на-впаки, буває, що, коли дізнаються, що якісь люди — переселенці, їм намагаються допомогти більше, ніж якби вони були кимось іншим. І знову ж таки на Західній Україні — передовсім у Львівській, Іва-но-Франківській, Тернопільській областях — більше йдеться навіть не про вороже ставлення, а про свого роду геттоїзацію. Тобто ці люди є, але, як, наприклад, недавно розповідали мені активісти з Тернополя, місцеві жителі кажуть так: «Ми їх бачимо на вулицях, десь вони тут є, але хто вони — ми не знаємо, і ми намагаємося з ними не спілкуватися». Це непрямий прояв дискримінації, але, звичайно, ксенофобний елемент тут достатньо чіткий.

Є.К.: Давайте поговоримо про гендерний аспект питання, адже зазвичай переважну кількість переселенців становлять саме жінки. Чи станом на сьогодні хоч якось враховується цей аспект?

О.Н.: Центри компактного розміщення вимуше-них переселенців — ті, які сформувалися достатньо стихійно, — це окремі доволі непрозорі території, і я про них не можу говорити напряму. Знову ж таки можна спробувати поспілкуватися з тими ініціативами, які ними займаються. Я можу говорити лише про те, що бачу безпосередньо, із того, що ми робимо: достатньо адекватні громадські ініціативи


розуміють, що жінки з маленькими дітьми, наприклад, потребують додаткового захисту, і це проявляється, скажімо, в порядку видачі продуктів або ліків, але в цілому окремих програм, спрямованих на підтримку жінок-переселенок або жінок із дітьми без супроводу чоловіків, немає. Знову ж таки – ми працюємо з людьми, які інтегруються в суспільство в більш природніх умовах, знаходячи собі житло, хай навіть сумісне з кимось, але окреме — тому про випадки насильства над жінками ми особисто не чули, не стикалися з цим. Що ж до відносно закри-тих центрів, то я чула, що є такі випадки, в тому числі випадки під час виїзду з територій, — але знову ж таки напряму ми з ними не стикалися.

М.Б.: Про гендерне чи сексуальне насильство після того, коли люди вже добралися сюди, повідомлень не надходило, але це не означає, що такого немає. Тим паче я би не сказав, що є якісь зусилля, щоб забезпечити захист від таких випадків.

Є.К.: А як щодо чоловіків-переселенців? Чи часто їх дискримінують за відмову воювати? Чи звертають на них увагу відповідні органи (наприклад, мобілізують назад на війну чи репресують)?

О.Н.: Була офіційна заява про те, що чоловіків-пере-селенців будуть мобілізувати тільки за їхнім власним бажанням. Ми чули про випадки, коли цей принцип не виконувався, але сказати, що такі випадки поширені, не можна. Що ж до суспільної думки, то так, достатньо часто є прояви певного додаткового негативного ставлення до чоловіків-переселенців — не тільки тому, що вони переселенці, а ще й тому, що, умовно кажучи, «чоловіки з нашого регіону йдуть воювати, а ви чомусь не йдете захищати свій регіон». Але знову ж таки це не якась загально поширена думка, вона трапляється достатньо часто, але не можна сказати, що вона є панівною.

М.Б.: Що ж до державних органів, то проблеми, які виникають у чоловіків частіше, ніж у жінок, — це проблеми в процесі виїзду на територіях, які вже контролюють українські підрозділи (передусім ідеться про добровольчі підрозділи). Тут розповідей багато, перевірити їх найчастіше неможливо, але є повідомлення про факт відбирання власності при виїзді саме тому, що переселенець є чоловіком, плюс додаткові перевірки, утримання під вартою, допити з застосуванням насильства. Але про масштаб поширення цього явища, як і взагалі про будь-які порушення в зоні АТО, говорити важко: просто немає даних. Сюди ж належать пропозиції на державному

рівні створювати якісь фільтраційні табори. Але поки в нас немає повідомлень про те, що державні органи якось особливо ставилися до чоловіків-переселенців або проводили якісь окремі перевірки. Можливо, винятком є те, що з-поміж українських громадян із кримською реєстрацією чоловікам важче виїхати з окупованого Криму, ніж жінкам — і проблема саме в українських прикордонниках, які ставлять дедалі більше питань, а часто й відмовляють у в’їзді на територію материкової України.

Є.К.: А як щодо інституційної дискримінації переселенців? Як їхні права порушують державні інституції? Які масштаби цих порушень?

М.Б.: Тут взагалі важко прямо говорити про інституційну дискримінацію. Тут радше йдеться про відсутність системи державної допомоги цим людям взагалі і тим із них, хто опинився в особливому становищі, зокрема. Йдеться про відсутність потрібних документів для отримання пенсій, соціальних виплат і так далі. Або надто тривалі, надто забюрократизовані процедури. Навряд чи можна говорити, що це якимось чином спрямовано проти вихідців із певних регіонів. Тим не менше проблем, пов’язаних із питаннями реєстрації місця проживання, вистачає: це наслідок існування дуже складної, ще пострадянської системи реєстрації. Плюс іще проблеми з усім, що стосується грошей, — і не лише в державних інституціях, а й у приватних банках, у яких отримати гроші, що лежали на депозитах, або просто гроші, які були покладені на рахунок на територіях ЛНР чи ДНР, практично неможливо. Це стосується конкретно людей, які звідти виїхали: вони, на відміну від інших клієнтів цих банків, не можуть користуватися своїми грошима. Держава ж у ці питання зараз не втручається. Наскільки я знаю, найбільше людей мали ті чи інші вклади в «ПриватБанку» — невеликі, але дуже важливі зараз. Хтось вирішує це через когось на особистому рівні, сприяючи зростанню корупції, хтось вдається до якихось акцій протесту, ну а комусь інколи вдається розблокувати рахунок після тривалих переговорів. Але загалом це питання дотепер не вирішено.

О.Н.: Я б хотіла прокоментувати питання про окреме ставлення з боку держави. Моя теза така: Україна як соціальна держава є достатньо неефективною в цілому, але зрозуміло, що для тих людей, в яких з’явилися додаткові труднощі, пов’язані з переїздом, за логікою мають бути якісь додаткові заходи захисту. Через те, що в Україні на даний момент нема чинного законодавства, яке би стосувалося

211Спільне (2015, № 9)

вимушених переселенців у цілому, вона як держава не зобов’язана робити ніяких додаткових кроків, щоб таким людям допомагати. Звичайно, проблема в тому, що будь-якій людині взагалі достатньо важко отримати пенсію у випадку переїзду, — але в ситуації з переселенцями, по суті, йдеться про те, що Україна не відчуває, та й фактично не має ніякого зобов’язання піклуватися про таких людей. Тому я би говорила не про дискримінацію, а про системний, у цілому не продуманий підхід до вирішення соціальних питань узагалі та проблем вимушених переселенців зокрема. Тобто це стосується не тільки переселенців, а й українських громадян у принципі.

Є.К.: Чи Ви знаєте щось про ситуацію з переселен-цями до Росії? Як там до них ставляться? Як там їх підтримує держава порівняно з Україною?

О.Н.: Ситуація з центрами вимушених переселен-ців достатньо складна: вони переповнені і багато в чому діють також за волонтерською ініціативою, як це відбувається і в Україні. Існує проблема з квартирними місцями для вимушених переселенців, і в багатьох регіонах заявляють, що таких місць немає. Дуже багато повідомлень про те, що групи переселенців направляються в ті регіони, де місця ще лишилися: це зазвичай Сибір або Далекий Схід. Це абсолютно дико, відверто кажучи: просто тому, що у людей немає досвіду проживання в регіонах із таким кліматом або настільки далеко, і це ще більше ускладнює можливе повернення, навіть якщо людина про це думає і хотіла б повернутися. Ми також чули про низку заходів, спрямованих на підтримку людей, що приїжджають до Росії. Їх не можна назвати вимушеними переселенцями, вони є радше біженцями. Але детально я би не стала коментувати це питання просто тому, що про це краще розмовляти з організаціями, представленими в Росії.

М.Б.: Про те, що стосується підтримки з боку держави, знову-таки нам важко судити, адже ми тут, а не там. Але ми безпосередньо отримали кілька запитів від тих, хто виїхав до Росії і намагався дізнатись, які заходи щодо переселенців тут, бо там їм не надають жодної підтримки. Йшлося про Москву, Московську область передусім. Вони сподівалися на якусь соціальну допомогу, на якесь соціальне тимчасове житло, а не вийшло нічого. Вони дізналися пізніше всі деталі і про Україну, і про Росію, і почали думати про виїзд на територію Білорусі. Там, до речі, в останні місяці кількість українських громадян, які просять притулку, зросла. Але, на жаль, детальнішої інформації ми не маємо. В усякому разі нам казали,

що статус біженця в Білорусі громадянам України не давали; як зараз — не знаю.

Є.К.: А як щодо ЄС? Чи не зросли обсяги міграції туди після початку війни?

М.Б.: У нас немає даних щодо кількості тих, хто виїхав до країн Європейського Союзу, порівняно з попередніми періодами. Були спроби — власне, вони трапляються і зараз, хоча значно рідше, — після окупації Криму групами виїздити до Польщі і намагатися просити про статус біженців. Наскіль-ки нам відомо, всім людям із цих груп відмовлено в такому статусі.

О.Н.: І справді, нема інформації про те, скільки лю-дей виїжджає, але є статистика про запити щодо отримання статусу біженця у країнах ЄС. Джерело — Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН). За його даними, з початку цього року було 4100 ви-падків, коли громадяни України просили притулку в країнах Європи. І хоча зрозуміло, що ця статистика не відображає всіх, хто насправді виїхав, але ця цифра в п’ять разів більша за ту, що була рік тому.

Є.К.: Яку саме допомогу надають біженцям волонтерські ініціативи? Наскільки вона заміняє кволу державну підтримку?

О.Н.: Багато в чому волонтерські ініціативи справді заміняють те, що має робити держава. Це стосується не лише переселенців, яких стає дедалі більше, а й узагалі різних сторін життя. Поки що можна констатувати, що з моменту появи перших вимушених переселенців пройшло вже більш ніж півроку, а держава, як велика неповоротка машина, все ще не може хоч якось проявляти системну турботу про цих людей та підтримку їх. Все ще саме волонтерські ініці-ативи — і що далі, то більше — мають вкладатися в це. А допомога, яку вони надають, насправді дуже різна: починаючи від простого соціального консультування для тих, хто щойно приїхав, щоб пояснити, куди піти, що робити, що в місті де розташоване, як віднови-ти документи і багато подібних речей. І от у цей найбільш затяжний період — від моменту виїзду до моменту відновлення реєстрації та повернення до нормального життя — людей, на жаль, підтримують лише волонтерські ініціативи. Тобто хотілося б, зви-чайно, щоб це було не так, але поки ми маємо те, що маємо.

М.Б.: На даний момент, за нашими суб’єктивними враженнями (не варто забувати, що ми є учасниками


цього процесу, однією зі сторін), волонтерські ініціативи й справді виконують ті функції, які державні структури не виконують — і які, як багато хто звик вважати, має виконувати саме держава. А в період із березня до приблизно липня держава взагалі фактично була відсутня у цьому процесі. Це чудовий приклад самоорганізації, громадської мобілізації та безкорисливої допомоги. Однак тут є і темний бік. По-перше, хочемо ми того, чи ні, але у сфері допомоги вимушеним переселенцям, як і в інших, волонтери здебільшого діють реактивно — реагуючи на проблеми, що постають. Не йдеться про вибудовування стратегій у масштабах усієї країни: на це не вистачає ані ресурсів (що дедалі більше виснажуються у простих громадян, які є чи не єдиною ресурсною базою волонтерських ініціатив), ані сил, а іноді все впирається у брак формальних повноважень. А для вирішення проблем внутрішніх переселенців потрібен саме стратегічний і проактивний підхід. Крім цього, державний апарат таки почав діяти — однак іноді у настільки інерційний спосіб, що краще б він узагалі не діяв. І, звісно, місцями це просто розбещує чиновників: вони знають, що є волонтери, які виконують ці функції, — а отже, можна не особливо напружуватися (хоча при цьому мати свої повноваження і перебувати на утриманні) чи просто уникати проведення кардинальних реформ у своїх галузях. Тобто волонтери «закривають» ті фронти робіт, які можуть. Але є низка необхідних функцій, які вони «закрити» не можуть: для цього потрібна активність держави.

Є.К.: Як ви вважаєте, які наслідки для українсько-го суспільства може мати (чи вже має) гуманітарна катастрофа на Сході та масовий потік переселенців звідти?

О.Н.: Перший наслідок: мало-помалу українське суспільство в цілому (я маю на увазі і вимушених переселенців, і тих, хто спостерігає так чи інакше, допомагаючи чи не допомагаючи) звикає до думки, що те, що відбувається, — це надовго і це серйозно. Залишиться пам’ять про те, як це було, залишаться люди, які не зможуть або ж не захочуть повернутись у свої попередні місця проживання, і залишиться досвід. Ми сподіваємося, плекаємо таку собі дрібну егоїстичну надію, що українське суспільство як сус-пільство навчиться допомагати не тільки в таких особливо гострих ситуаціях, але й у цілому, тому що існує величезна кількість прихованих конфліктних ситуацій. Я маю на увазі не зовнішній конфлікт, а випадки, коли люди опиняються в незвич-них для себе умовах і не можуть впоратися з цим

самостійно. Це можуть бути дуже різні ситуації: від історій шукачів притулку та біженців в Україні, які на даний момент не є такою численною групою, як вимушені переселенці, але часто опиняються в іще більш складних умовах, — і до людей, про яких сус-пільство мало говорить, таких як люди з сильними хронічними захворюваннями, інваліди і так далі. Так от, ми сподіваємося, що Україна як суспільство на-вчиться допомагати таким людям.

М.Б.: Раніше ніколи не було такого волонтерського руху, не було такого рівня активізму, не було відчуття громадянської відповідальності — те, що відбувається останнім часом, абсолютно безпрецедентне, це матиме тривалі наслідки. Ніколи не було такого непасивного ставлення до того, що відбувається, і такої недовіри до державних органів. Ця здорова недовіра, яка не супроводжується пасивністю, — це щось нове. Раніше теж недовіра була, але це означало пасивне ставлення до того, що відбувається. З іншого боку, звичайно, сучасні події — це трагедія для дуже багатьох людей, це травма. Величезна кількість людей покалічені психічно і фізіологічно, навіть якщо не говорити про власне воєнні дії, якщо говорити лише про гуманітарне середовище, — тобто не про вбитих і поранених з обох боків, не про зруйновані міста і підприємства, не про все те, що матиме величезні економічні наслідки. В будь-якому разі ця травма переживатиметься ще дуже довго, це створить різні поєднання і місточки між різними громадами, але також і нові стіни між різним громадами. Ну і, звичайно, території, де активно велися чи ведуться воєнні дії, будуть у занепаді дуже довгий час незалежно від того, за ким вони залишаться в результаті теперішнього протистояння. Передусім ідеться про занепад не так навіть економічний, як соціальний та певною мірою інтелектуальний. Але все ж таки ніколи ще не було такого, як зараз, ба-жання створити певні культурні та освітні проекти, що поєднували б умовно східні, центральні та західні області — але ніколи не було й стільки перешкод на шляху до цього. Тобто наслідки дуже змішані, дуже суперечливі, дуже травматичні.

Ну і ще одне: поки що Українська держава, якщо говорити про державні органи, поводить себе так, наче не усвідомила ще, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго. На жаль, ми маємо й інші приклади з пострадянської території, з тої самої Грузії, де також існує проблема переселенців із Абхазії, що стала системною, — і двадцять років потому вона все ще актуальна. Вочевидь, і в на-шому випадку ця проблема надовго, вона систем-на. Це треба розуміти і стратегічно ставитися до її

213Спільне (2015, № 9)

вирішення, до інтеграції новоприбулих у регіонах — а це означає, що треба забезпечувати і гідний рівень життя, і можливість себе певним чином реалізувати. Це набагато вища планка — і соціальна, і в плані дотримання соціальних прав і громадянських свобод, — ніж була будь-коли за двадцять років

існування української незалежності. Чи зможуть державні органи до цієї планки дотягтися? Поки що ми не бачимо ознак цього. Ну а громадські ініціативи роблять усе, що доводиться. Результати дуже змішані.

9 вересня 2014

214 Annotations

Annotations

Maidan’s Origin

Possible Socioeconomic Consequences of European Integration for UkraineAlexander Kravchuk

The paper analyzes socio-economic effects of the Association Agreement between the EU and Ukraine as well as preconditions of European integration in the context of macroeconomic trends and structural changes in Ukrainian economy. The author presents the results of mathematical economics modeling of Association Agreement scenarios within Global Trade Analysis Project. Basing on these results, he outlines possible threats market liberalization can bring to Ukraine’s domestic producers and welfare

Anti-Police Protests and Coercive Actions of the Regime as the Driving Force of EuromaidanValentyn Degtyar

Using data of Ukrainian Protest and Coercion monitoring the author reviews the protest waves that happened before Euromaidan focusing on trends in coercion and protests against abuse of force by police. Additionally, he gives some reflections on the unfolding of the separatism crisis as a belated reaction of society against the corrupt police state.

Gonzalo Pozo: ‘What Is Playing Itself Out in Ukraine Now Is The Clash of Two Opposed Imperial Agendas’Interview with Gonzalo Pozo-MartinYuriy Dergunov

In this interview the Marxist researcher of imperialism and Russian foreign policy discusses the wider geopolitical context of Ukrainian crisis. Topics include geopolitical competition in the world capitalist system and the role of imperialist powers (Russia, EU, US) in the making of conjuncture of the conflict over Ukraine, with a special reference to Russian policy and its social underpinning.

Economic Preconditions of ‘the Revolution of Dignity’Sviatoslav Sidorenko

Using available official data, the author analyzes the role of different social groups as contributors to the ‘Revolution of Dignity’ focusing on the impact of changes in economic variables on different social groups and government’s actions.

215Спільне (2015, № 9)

Maidan Up-Close

Join or Disappear: Political Subjectivity in Maidan and Anti-Maidan MovementsOleksii Viedrov

Tracing how some political subjects appeared, developed and changed as parts of Maidan and Anti-Maidan movements, the author shows the dilemma faced by Ukrainian left groups. Not joining any of the sides meant for them further slipping to the political margin, whereas joining

Maidan or Anti-Maidan led to the participation in social confrontations the lines of which were drawn by liberals, conservatives, and the far right.

The Politics of Authenticity and its LimitsOleg Zhuravlev

The article deals with paradoxes of identity construction and political representation within the Maidan movement. The author suggests that Maidan could be analyzed in terms of ‘politics of authenticity’ meaning the apology of uniqueness of the mobilization event.

How Significant Was the Far Right Participation in Maidan Protests?Volodymyr Ishchenko

The article presents the first attempt to systematically assess significance of the far right participation in Maidan protests relying on a unique comprehensive dataset of media-reported protest events in Ukraine covering all the years of Viktor Yanukovych rule. A preliminary analysis shows that the far right participation in Maidan was anything but insignificant. The far rights were the most visible identified collective actors among Maidan participants with the largest share of reported participation in Maidan protest events and specifically in violent events. The far rights were the most frequently mentioned identified collective actors at all stages of Maidan. Against expectations, the far rights were more frequently mentioned at the local maidans in the Eastern and in the Southern regions than in the Western or Central, i.e. precisely in those regions where they had the lowest support among the local residents.

Sexism in Maidan MovementDaria Popova

The author analyzes discrimination and stigmatization of women in Maidan movement, the reasons for this phenomenon, and activity of feministic and traditionalistic women’s groups that have been organized during the revolution. Gender division of labor, paternalism, depreciation of women’s work, and symbolic representation of gender by participants of Maidan movement are taken into account. The militaristic discourse and the concept of heroism are also questioned as they are based on masculinity.

216 Annotations

Human Rights for LGBT Community and EuroMaidan 2013-2014Tamara Martsenyuk

Empirical material for this article is based on 22 interviews with activists of human rights for LGBT. The author analyzes participation of LGBT community in EuroMaidan protests referring on “invisibility” strategy and ideology of homonationalism. Homophobia phenomenon and opportunities for LGBT activism are discussed in three main chronological periods of LGBT activism (“ProEuropean Maidan”, “Maidan in barricades” and “Post-Maidan”). “KyivPride 2014” is separately analyzed annual important event for LGBT community.

Medical Help for ResistanceIhor Volk

This article draws upon personal experience of a rescuer who took part in providing first aid to people injured during the clashed on Maidan. He explains in details why there was a need for such an initiative and shows how rescue brigades and first aid post were functioning during the protests. One of the main questions raised in the article that remains afterwords is wheither this kind of activism - medical help - could be left-wing and emancipatory.

Maidans and Anti-Maidans: An Activist Perspective

Zakhar Popovych: ‘Maidan Is an Indicator of Absolute Organizational Weakness of the Left’Interview with Zakhar PopovychTaras Salamaniuk

Left-wing activist Zakhar Popovich describes the experience of that part of Ukrainian left that decided to participate in the Maidan movement. He explains the problems they faced not by external factors, such as a big share and popularity of far right groups among the protesters, but also by the lack of unorganization within the left itself. In his opinion, the left in Ukraine should already start preparing themselves for the next Maidan.

Denis Levin: ‘Anti-Maidan was a Continuation of Maidan but without Nationalist Hysteria’Interview with Denis LevinAndrii Movchan

A labour union activist and a member of Borotba organisation, Denis Levin describes his personal experience and experience of his comrades in both Maidan and Anti-Maidan movements. They went through unsuccessful attempts to intervene in the Maidan movement in Kyiv and had positive results of engaging people into a left-wing movement in Kharkiv during the Anti-Maidan. Also he expresses his opinion on the Donetsk Peoples’ Republic and necessity of nationalisation and left politics in the new state, which seems to be impossible to Denis.

217Спільне (2015, № 9)

Leftist’s Paths in the Darkness: Between Regional Maidans and Anti-MaidansTaras Salamaniuk

This article is based on interviews with local left-wing activists and a database of protest monitoring by Centre for Social and Labor Research. Author shows how left-leaning activists in Ukraine’s regions react for the Maidan and Anti-Maidan protest movements as well as how they participate in these movements. An analyzis of this participation shows that the left did not have any special strategy (moreover, nearly no reflection) and mostly it was due to an inspiration to join ‘popular’ or genuine left’ movements. This is why all achievements which they have gained on Maidan or Anti-Maidan have been quickly lost.

The Student Assembly. A Dozen of Little RevolutionsNina Khodorivska

The author reflects on her experience as an activist of the Maidan's initiative 'Student Assembly'. Personal changes of each member of the initiative are the biggest achievement of 'SA'. The same is the achievement of the whole Maidan movement: even though there were no significant structural changes in the state mechanism as the result of the rebellion, the birth of thousands of political activists wanting to fight for their lives and dignity instead not only one politician but the politicians and the capitalists in general will over time create the social revolution.

Student Protest in Maidan and Participation of the LeftMykhailo Slukvin

Using the data of the protest monitoring of Centre for Social and Labour Research, other authors’ studies and his own observations, the author analyzes the specificity of student`s participation in Euromaidan . The article focuses on the participation of the left-leaning activists in the student protest and on debates over its impact.

Maidan and the World: Visions and Perspectives

Occupy Ukraine! The Tactic of Occupation from OWS to MaidanEmily Channell-Justice

This paper examines the tactic of occupation on Ukraine's Maidan in comparison with other instances of occupation, particularly Occupy Wall Street. It questions the value of the tactic in reaching disparate goals in the context of neoliberal global capitalism. It further considers the influence of violence on these respective occupations and whether changes in political elites can count as a “success” in each example.

218 Annotations

Theodor Papadopoulos: ‘Ukrainians Have a Hope to Join Europe, Which Does Not Exists Anymore’Interview with Theodor PapadopoulosAliona Lyasheva

The interview aims at comparing the protests that happened in Greece in 2010-2012 and in Ukraine in 2013-2014, their political and socioeconomic preconditions and consequences. All the events are analysed in the context of effects of global crises on the European Union and the neighborhood countries. The question of euroscepticism and eurooptimism are discussed.

Maidan: An International Dimension of RevolutionInterview with Natalya GumeniukIvan Skoryna

Counting on her experience as a journalist working in different protest flashpoints and her intimacy with revolutions, we asked Natalia Humeniuk to assess Maidan in the international context. What are the similarities and differences between Ukrainian and other ‘revolutions’ around the world? Can we say that Maidan was a revolution?

Oleg Yasynskyi: ‘What about the Political Project of Kyiv Govenment? Latin America Has Already Gone through this Kind of Policies’Interview with Oleg YasynskyiTaras Salamaniuk

Ukrainian journalist based in Chile, Oleg Yasinsky describes the general attitude towards the Maidan and the war in Ukraine among Chilean population. He reveals the reasons of superficial perception of these events as democratic movement among some groups and sympathy towards Russian imperialism in Ukraine among the others. Oleg raises the problem of lack of communication between people living in different countries on the example of Chile and Ukraine, emphasising that the problems they meet could be very similar.

Ukrainian Conflict from the German Left Perspective: Has the Lesson Been Learnt?Ivo Georgiev

Ivo Georgiev, a member of the German left-wing, tells about the diverse attitudes towards the crisis in Ukranian that diferent left-wing groups in Germany have developed during the events of the last year. He shows that there is no uniform opinion on the situation and emphasizes that before Euromaidan and the war German left intellectuals and activists were not that interested in the political sphere in the region. He comes to the conclusion that the aim of the Ukrainian left now must be to show the socio-economic and international reasons of the crisis in Ukraine and to break the perception of the conflict with the class perspective on it, being critical both to Russia and EU.

219Спільне (2015, № 9)

Reviews

Anti-imperialism or Isolationism? Review on: Lendman, S. (ed.), 2014. Flashpoint in Ukraine: How the US Drive for Hegemony Risks World War III. Atlanta: Clarity Press; Milton Park: Marston Book ServicesYuriy Dergunov

A critical review of the edited collection of left-wing public intellectuals' articles on recent Ukrainian affairs discusses several weaknesses in the approach that reduces Maidan to merely an instrument of US foreign policy and justifies Russian involvement. These problems are linked to methodological roots of this isolationist form of anti-imperialist outlook.

‘Maidan’ You Did Not SeeReview on the film ‘Maidan’ by Sergey LoznitsaLiza Babenko

This review article provides a socio-political analysis of the documentary film of Sergey Loznitsa ‘Maidan’ (2014). The film represented Ukraine in the main competition of 2014 Cannes Film Festival. The ‘text’ of the film, against director's will, explores some less known political tendencies of Maidan's protest of winter 2013-2014. The most problematic among these tendencies are the cultural nationalism and activization of far right organizations that has split Ukraine aftewards. Moreover, since recently these tendencies underlie the main contradictions in Ukrainian internal policy and are the reason of Crimea's separation and the civil war on the Donbass.

Addendum: War at the Gates

Why Does Russia Need Crimea? Mikhail Ryzhkin

Criticising Russian patriotic point of view on joining Crimea to Russia, this article presents military, socio-economic and geopolitical reasons for the annexion. According to the author, Russia’s real motives are strategic military control over the Black Sea, preserving Crimea-based assets and boosting domestic political support for the ruling elites. The author surveys in great detail advantages that Crimea’s southern ports give in terms of naval domination as opposed to moving Russia’s Black Sea Fleet to another base. Protection and expansion of the capital already present in Crimea and using its ports as a trade huns were also key-factors. But not only the military and oligarchs are profiting from the annexation: for political elites joining of Crimea became a factor of gaining support among the Russian population. The other important issue brought up in the text is whether there is an interest for common Russian citizens in the annexion.

220 Annotations

Maksym Butkevych and Oleksandra Nazarova: ‘Ukrainian state acts in a way that it seems it does not realise that the problems of the refugees are here to stay’Interview with Maksym Butkevych and Oleksandra NazarovaIevhenia Kozlovska

Members of NGOs dealing with social problems, Maksym Butkevych and Oleksandra Nazarova discuss the issue of refugees coming to Central and Western Ukraine from the Eastern Regions of Ukraine, forced to flee from the war areas. They show that the main problem refugees meet is the search for housing and jobs, which are closely connected to the xenophobic attitudes towards them. They discuss the volunteer and activist movements aiming at helping the refugees vs.the weakness of the state help.

Журнал соціальної критики «Спільне» можна купити у таких місцях:

ПО УКРАЇНІКупити: мережа книгарні «Є» (тільки 6-й випуск «Гендер і праця» і 7-й випуск «Другий світ»).

КИЇВКупити:• книгарня «Чулан», вул. Кудрявська, 2а;• у інтернет-магазині predmet.com.ua (з доставкою);• КНУ ім. Т. Шевченка: контактна особа – Михайло Слуквін, е-mail: [email protected], тел. 093 428

53 82;• Києво-Могилянська академія: вул. Волоська, 8, корпус 4, к. 214 (викладацька кафедри соціології),

контактні особи – Тамара Марценюк ([email protected], тел. 097 659 66 32) і Володимир Іщенко ([email protected], тел. 097 396 44 99).

• Київський міський осередок Соціалістичної партії України, вул. Грушевського, 28/2 (контактна особа – Ігор Панюта, [email protected], тел. 050 614 53 46).

Почитати:• НБУ ім. І.В. Вернадського, проспект 40-річчя Жовтня, 3;• Національна парламентська бібліотека України, Боричів узвіз, 13, 2-й поверх;• бібліотека Фундації Центр Сучасного Мистецтва, вул. Фрунзе, 14-18;• бібліотека кафедри соціології НаУКМА (викладацька біля методистки);• бібліотека факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, вул. Глушкова, 4-д, кімн. 504;• бібліотека факультету соціології і права КПІ, пр. Перемоги, 37, 7-й корпус, 5-й поверх.

ЛЬВІВКупити: • ЛНУ ім. І. Франка: контактна особа – Родіон Багаєв, e-mail: [email protected], тел. 093

442 92 36; Український католицький університет: контактна особа – Ірина Доброгорська, е-mail: [email protected], тел. 066 498 94 58.

Купити і почитати: галерея «Дзига», вул. Вірменська, 35.

Почитати: бібліотека кафедри соціології історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка (вул. Університетська, 1, кімн. 318; тел. +032 239 42 80).

ХЕРСОНКупити:• книгарня «Книжный супермаркет», вул. Комунарів, 21;• книгарня «Ода», бул. Мирний, 5;• у Євгенія Сілютіна, тел.: 099 485 31 69, е-mail: [email protected].

Почитати: Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів (Інститут удосконалення вчителів, вул. Покришева, 41), методичний відділ історії та правознавства.

ЧЕРКАСИКупити: в Андрія Рєпи, [email protected], тел.: 093 727 22 53.

ХАРКІВКупити: • у Яни Герасимової, тел.: 068 259 74 81; • в Анатолія Сєдовського, тел.: 093 643 17 82.

Почитати: молодіжний центр «Ost», вул. Сумська, 73/75 (колишнє арт-кафе «ОстаNNя Баррикада»).

ЧЕРНІВЦІКупити:• книгарня «Українська книга», Центральна площа, 10;• книгарня «Букініст», вул. Головна, 3.

ЖИТОМИРКупити: в Олександра Микитенка, [email protected], тел.: 093 798 56 01.

Почитати: центр інтелектуального дозвілля «Кавоманія», вул. Московська, 24Б.

ДОНЕЦЬККупити: у Юрія Дергунова, [email protected], тел.: 063 239 79 21.

ОДЕСАКупити: в Андрія Іщенка, [email protected], тел.: 067 536 91 12.

МОСКВАКупити: книгарня «Фаланстер», Мал. Гнездниковский переулок, 12.

ЧЕРНІГІВКупити: у Олександра Харченка, e-mail: [email protected]., тел. 050 465 40 75.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКПочитати: арт-кафе «Мармуляда», Чорновола, 23.

Також запрошуємо до участі в роботі над сайтом

«Спільне: журнал соціальної критики» є некомерційним проектом. Що можна зробити, щоб підтримати його сайт commons.com.ua?

— Надіслати власні статті, рецензії, переклади, фото для публікації на сайті на редакторський e-mail: [email protected],— Долучитися до роботи над перекладами, редагуванням чи коригуванням матеріалів,— Допомогти поширити інформацію про проект у своєму місті, університеті, серед колег та друзів,— Зробити благодійний внесок на розвиток проекту: будь-яка, навіть незначна сума допоможе в роботі над сайтом, немає жодної комісії за перерахунок коштів (банківські реквізити можна знайти на сайті commons.com.ua).

Добір матеріалів для наступного випуску

Наступний, десятий випуск журналу “Спільне” (осінь 2015) буде присвячений лівому аналізу військового конфлікту, що точиться на Сході України, а також зв’язку цього конфлікту з регіональними націоналізмами по обидва боки воюючих сторін. Зокрема там підніматиметься така проблематика:

• соціальні наслідки війни: економічний занепад, безробіття, соціальні проблеми населення Донбасу;• гендерний вимір війни: жінки-учасниці та жінки-жертви війни, жіночі рухи за мир;• інтереси капіталу у війні: перерозподіл власності, державні преференції “патріотичним” фінансово-

промисловим групам, легітимація неоліберальних перетворень під приводом воєнної необхідності, приватизація насильства;

• порушення прав людини та посилення тенденцій до авторитаризму під прикриттям війни;• міжнародний вимір: капіталістичний імперіалізм як чинник військового конфлікту;• ідеологічні орієнтації в контексті війни, роль націоналізмів у військовому конфлікті, дискусія про

фашизм і фашизацію;• стан національного питання в Україні: наскільки сформованою є українська нація, чи можна говори-

ти про національне пригноблення в Україні, чи існує перспектива формування нової нації на Сході;• антивоєнні рухи: світова теорія і практика, реалії України і Росії;• нерівномірність розвитку та сепаратизм: про економічні передумови сепаратизму;• війна і ліві: особливості позицій щодо війни лівих партій і активістських мереж в Україні і за кордо-

ном;• теоретичне осмислення війни, націоналізму та імперіалізму в критичній соціальній науці.

Заохочуємо надсилати свої матеріали, які можуть стосуватися цього кола проблематики (але не мусять конче обмежуватися лише ним). Окрім аналітичних статтей, “Спільне” також публікує рецензії, інтерв’ю, фото-репортажі. За опубліковані матеріали передбачені гонорари. Чекаємо на ваші пропозиції у номер.

Приблизний обсяг матеріал: від 20 до 40 тис. символів.

Пропозиції щодо статтей (з короткими анотаціями) просимо надсилати до 1 серпня 2015 року.Дедлайн подачі матеріалів – 1 жовтня 2015 року.

Випуск 9, 2015

Майдан: погляд зліва

Підписано до друку. Формат 60х84/8.

Папір крейдований.

Гарнітура з відкритою ліцензією

«Public Type Sans» (ПараТайп, 2010).

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 23.255

Наклад 300 примірників. Зам №

Видавництво ТОВ «АРТ КНИГА»

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №4727 від 30.05.2014 р.

Віддруковано в ТОВ «АРТ КНИГА”

Україна, м.Київ, вул. Виборзька, 84

тел. +38 097 990 77 40

ж у р н а л с о ц і а л ь н о ї к р и т и к и

спільне

Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки. Пишіть нам: [email protected]

Відповідальний редактор випуску Тарас Саламанюк

Літературна редакція та коректура Марія Конова, Микита Нікіфоров, Роксолана Машкова

Дизайнерка Марина Гончаренко

На обкладинці, ст. 24, 25, 97, 108, 172 та розворотах розділів 4 і 6 використані фото Юлії Кочетової.На розворотах розділів 2, 3, 5 використані фото Дмитра Пилипенка.На ст. 98 і розвороті розділу 1 використані фото Євгена Насадюка.На ст. 171 використане фото Наталії Мартиненко.

Редколегія: Володимир Артюх (Центрально-Європейський університет, Будапешт), Віталій Атанасов (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Юрій Дергунов (Донецький державний університет управління), Роман Дрямов (Києво-Могилянська академія), Володимир Іщенко (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Олександр Кравчук (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Альона Ляшева (Вільний університет Брюселю), Тамара Марценюк (Києво-Могилянська академія), Денис Пілаш (Київський інститут міжнародних відносин), Захар Попович (Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України, Київ), Ніна Потарська (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Тарас Саламанюк (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Михайло Слуквін (Київський національний університет ім. Т. Шевченка), Артем Тідва, Яків Яковенко.

Documents

Журнал «Спільне», №9: Майдан: погляд зліва