№2 (64) / 2016

68

Л Е Г Е Н Д И У К РА Ї Н С Ь К О Ї М Е Д И Ц И Н И

СВІТЛА І ГОРДА ЛЮДИНА

(До 95-річчя від дня народження А.І. Позмогова)

1971−1987 рр. — у період, коли він обі-ймав посаду директора Київського на-уково-дослідного рентгенорадіологіч-ного та онкологічного інституту.

На жаль, обставини склалися так, що з цією анкетою він зміг ознайомити-ся в реанімаційному відділенні після надзвичайно тяжкої операції. З часом я зрозуміла, що завдяки їй встигла об-говорити з татом найбільш важливі, ключові моменти його кипучої діяль-ності протягом усього його довгого трудового життя. А за десять днів тато пішов із життя. Саме в ці останні дні мені вдалося зафіксувати важливі мо-менти його біографії, яку я записала з його слів, уточнила деякі події, факти. Так, я знайшла відгук на наукові праці тата, надрукований ще в кінці 80-х ро-ків професором, Академіком АМН СРСР А.С. Павловим. Разом з татом ми віді-брали інститутські фотографії 70−80-х років. (Зауважу, що тато в ці важкі дні знаходився в 4-й клінічній лікарні, де головним лікарем працював мій чоло-вік Володимир Чегусов, який оточував тестя увагою і піклуванням і дозволив,

З.А. Чегусова-Позмогова

Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, Заслужений діяч мистецтв України Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, м. Київ

Ніщо не підвладне часу. Він відносить у небуття людські долі, міста, держави, і навіть цивілізації. Він стирає все — і добре, і погане. І лише пам’ять люд-ська спроможна протидіяти фактору часу. Людина живе, допоки про неї пам’ятають… Книги, карти-ни, пам’ятники, фільми матеріалізують пам’ять. І тоді вона стає надбанням для багатьох сотень і ти-сяч людей. І тоді вона передається з покоління до покоління. І тоді пам’ять продовжує життя людини, якої давно немає поруч із нами.

У бронзовій меморіальній дошці була втілена пам’ять про визначного українського Вченого, Лікаря, Вчителя, корифея національної школи он-кології, рентгенології та радіології, надзвичайно світлу і горду людину, яка прожила довге достойне життя, сповнене добрих діл і шляхетних учинків — доктора медичних наук, професора, Заслуженого діяча науки і техніки України Анатолія Івановича Позмогова. Проте варварству і вандалізму нашого

Я вважаю себе щасливою людиною. Навіть тому, що зі своїм чудовим татом Анатолієм Івановичем Позмоговим від дня мого народження і до останніх годин його життя ми були разом — і в радості, і в горі. Надзвичайно вимогли-вий до себе і оточуючих, він був дуже чуйним і делікатним, уважним до мене, брав найактивнішу участь в усіх моїх життєвих ситуаціях.

Біль втрати з того тужливого дня, коли він пішов з цього світу, — 29  травня 2004 р. — ніколи не полишає мене. Я і зараз чую його затихаюче дихання і бачу перед собою його неправдоподіб-но нерухомі руки в моїх руках. Згадува-ти ці хвилини — нестерпно болісно.

Так сталося, що в травні 2004 р. з Інститу-ту онкології АМН України татові переда-ли анкету одного з наукових центрів, що почав збір інформації про всі інститути онкології колишнього союзного підпо-рядкування. В анкеті були запитання, що стосувалися діяльності професора, Заслуженого діяча науки України, док-тора медичних наук А.І.  Поз могова в

часу, як виявилося, не має меж. У ніч на 21 лютого 2016 р. злодії доволі професійно викрали з фасаду Національного інституту раку в Києві бронзову меморіальну дошку пам’яті його директора в ми-нулому — А.І. Позмогова. Мисливці за кольоровим металом і покупці металобрухту цинічно знищили втілену у бронзі пам’ять… Це, здається, перший та-кий жахливий варварський досвід для Києва, коли почали знищуватись меморіальні архітектурно-ху-дожні і культурні пам’ятки, що вважалися раніше недоторканими навіть для невігласів.

У 2016 р. виповнюється 95 років від дня народжен-ня А.І. Позмогова. Анатолій Іванович зробив зна-чний внесок у розробку актуальних проблем он-кології, рентгенології, радіології. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, у тому числі — 6 моно-графій. Під керівництвом А.І. Позмогова виконано 17 дисертаційних робіт, з них — 6 докторських. Протягом понад 20 років Позмогов був головним

рентгенологом МОЗ України, Головою Українського республіканського наукового товариства рентгено-логів та радіологів, заступником голови Всесоюзно-го товариства рентгенологів та радіологів, членом Президії Вченої ради МОЗ України, багатолітнім депутатом Київської міської ради. Сухі факти і циф-ри… Ніхто краще не розповість про людину, ніж її нащадки. Тож представляємо вашій увазі спогади про Анатолія Івановича Позмогова його доньки — наукового співробітника Інституту мистецтвознав-ства, фольклористики, етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Президента Української секції Міжна-родної асоціації арт-критиків АІСА Зої Анатоліївни Чегусової-Позмогової.

Лариса Мартиненко,Видавець журналу «Жіночий лікар»

69

№2 (64) / 2016

Л Е Г Е Н Д И У К РА Ї Н С Ь К О Ї М Е Д И Ц И Н И

як виняток, відвідувати у відділенні ре-анімації батька і дідуся членам родини.)

Мені, як дочці, хочеться відтворити в цьому, навмисно ненауковому тексті не стільки портрет А.І. Позмогова-вченого, лікаря, керівника, а, хоча б ескізно, об-раз Анатолія Івановича — Людини, Осо-бистості, Батька сім’ї.

Тато був невтомним трудівником і пе-ребував у лавах працівників майже до останніх днів. Аж до березня 2004 р. він регулярно брав участь у засіданнях Вче-ної ради Інституту онкології, консульту-вав хворих, працюючи при цьому на без-оплатній основі, обмежуючись пенсією інваліда Вітчизняної війни, державною стипендією видатних діячів в галузі на-уки, призначеною за розпорядженням Президента України, а з 2002 р.— пенсі-єю за особливі заслуги перед Україною. Він свідомо відмовився від зарплати з принципових переконань, бо не хотів позбавляти ставки (із загального інсти-тутського бюджету) будь-кого з молодих лікарів. А жити без оточення, без рідних стін, де пропрацював понад півстоліття, здавалося, неможливо. Безкорислива допомога всім, хто її потребував, була для нього життєвою необхідністю. Він являв собою приклад абсолютного без-срібника, що деякі його колеги помил-ково сприймали за «невміння жити».

Назавжди запам’ятався його теплий погляд, осяйна посмішка і при цьо-му — прямота характеру, кришталева чесність, несприйняття двоєдушності, через що навколо Анатолія Івановича в будь-якому колективі створювалась чиста моральна атмосфера добропо-рядності і надійності.

Тато, надзвичайно світла і дуже горда людина, прожив довге достойне життя, сповнене добрими ділами і благород-ними вчинками. Він мав якості, надзви-чайно важливі для лікаря, — співчуття, доброзичливість, жертовність і, разом з тим, самоповагу, без чого не може сформуватись особистість справжньо-го лікаря. Людей приваблювала його рафінована інтелігентність у поєднан-ні з почуттям достоїнства і рідкісної скромності, що було прищеплене сі-мейним вихованням.

Його батько — Іван Семенович По-змогов — народився в 1885 р. у селі Гайдур Кукарського району В’ятської

губернії в сім’ї мірошника. Одержавши освіту механіка, зумів стати висококва-ліфікованим годинниковим майстром. Мати  — Позмогова Ганна Кузьмівна (уроджена Панчина) — народилась у 1893 р. у місті Кронштадті у дворян-ській сім’ї морського офіцера, який за-гинув під час Першої світової війни. В голодні і руйнівні роки революції наші дідусь і бабуся якимось чином опини-лися в Середній Азії, де знайшли одне одного, полюбили і побралися. А в 1921 р. у Ташкенті у них народився син, якого назвали Анатолієм, чиє дитин-ство і юність пройшли в Узбекистані. Навчався він і в школі, і інституті успіш-но, однаковою мірою захоплюючись і точними, і гуманітарними науками. Крім того, непогано малював, чудово креслив. У старших класах почав ви-вчати латину. Навчання давалося йому легко, вчився із задоволенням, без примусу і зубріння.

Трудова діяльність батька розпочала-ся ще у шкільні роки: Іван Семенович навчив сина годинниковому ремеслу, тож хлопчик допомагав батькові утри-мувати сім’ю. У 15 років його прийма-ють до ташкентської артілі «Червоний годинникар» як майстра по заведенню міських електрогодинників. Так з 1936 до 1943 р. хід усіх вуличних годинників Ташкента забезпечував школяр, а потім студент Анатолій Позмогов.

У 1939 році, після закінчення школи, постало питання вибору професії. Бать-ко мріяв одночасно про три спеціаль-ності — архітектора, авіатора і лікаря. Віддав перевагу останній і вступив до Ташкентського медичного інституту ім. Молотова. Хоча я впевнена: він міг би стати видатним зодчим, чудовим авіаконструктором, бо був різнобічно обдарованою людиною, мав феноме-нальну пам’ять, рідкісне просторове і абстрактне мислення. Вражала його технічна обдарованість, дивували його даровані Богом золоті руки, які знали найрізноманітнішу роботу і вміли як розпочати її, так і довести до логічного завершення. Анатолій Іванович легко вирішував будь-які побутові пробле-ми — ремонт електроприладів, радіо, телевізора, друкарської чи швейної ма-шинок, електропроводки тощо — цей ряд можна продовжити до безкінеч-ності. І все він робив уміло, вправно, з бездоганною акуратністю, ніби щодня лише цим і займався.

Відразу після закінчення лікувального факультету медінституту був призваний на військову службу до діючої армії. У повістці з військкомату (вона зберіга-ється в домашньому архіві) було напи-сано: «Терміново з’явитися 21.07.1943 р. на 4 годину ранку на місце військово-учбового збору на вул.  Папаніна, 4 м. Ташкента». Звідти він і був відправлений на передову. На посаді начальника сані-тарної служби 689-го винищувального протитанкового артилерійського полку 5-ї гвардійської танкової армії він вою-вав на Степовому, Воронезькому, 2-ому Українському, 2-ому і 3-ому Білоруських, 1-ому Прибалтійському фронтах, де у смертельній м’ясорубці тієї страшної ві-йни дивом лишився живим. У січні 1945 р. через тяжке захворювання, пов’язане з перебуванням на фронті, нагородже-ний Орденом Червоної зірки і медаля-ми Анатолій Іванович був направлений до евакогоспіталю 2859, а в травні того ж року був демобілізований як інвалід другої групи.

Іще до мобілізації студент-медик по-знайомився із студенткою юридично-го факультету Київського державного університету Зінаїдою Смоленською, яка опинилася в Ташкенті в евакуації. Дівчина-киянка романтичного складу була начитаною, музично обізнаною, загалом, різнобічно освіченою, що ці-нувалося юнаками того покоління, а до того ж, була схожа на найпопулярнішу кіноактрису тих років — Валентину Сє-

А.І. Позмогов к.мед.н., старший науковий спів-робітник Київського інституту рентгенології і радіології. Фото 1950-х рр.

№2 (64) / 2016

70

Л Е Г Е Н Д И У К РА Ї Н С Ь К О Ї М Е Д И Ц И Н И

рову. Дружба Анатолія і Зіки, як називав її тато, поступово перейшла в глибоке почуття, що витримало випробування війни, під час якої вони листувались протягом 1943–1945 рр. І зараз у бать-ковій польовій сумці, привезеній з фронту, зберігаються їхні листи — три-кутнички польової пошти із жорсткого шершавого паперу. Я довго не наважу-валась до них доторкнутись, як і до лис-тів бабусі й дідуся Смоленських, хоча нікого з них уже немає. Щось не дозво-ляло мені бентежити минуле. Мабуть, це, передусім, правила нашого сімей-ного виховання: «непристойно читати не тобі адресовані листи», «не можна заглядати в замкову щілину», «не мож-на підслуховувати чужі розмови» і т.ін.

Юридичний факультет Київського уні-верситету наприкінці війни було пере-ведено до Казані, де батько після повер-нення з госпіталю — худий, знеможений хворобою, нарешті знайшов маму. 25 ве-ресня 1945 р. вони відсвяткували день свого одруження, який ми згодом про-тягом 55 років відзначали всією сім’єю. З Казані молоді вирушили до Києва — міс-та, що стало для тата доленосним.

Зайве розповідати, як тяжко працював батько по 12 годин на добу у післяво-єнні роки — так працювало все воєн-не покоління. До речі, такий робочий режим поступово став для нього нор-мою, і в ній він перебував усе подаль-ше життя.

Але в найтяжчі роки — 40−50-і, та й піз-ніше — тато, незважаючи на величезне навантаження, мав чимало хобі. Разом з мамою вони були фанатично одержимі класичною музикою і регулярно від-відували спектаклі в Оперному театрі і Театрі оперети. Концерти фортепіан-ної та симфонічної музики у філармо-нії, консерваторії, в Будинку вчених на вул. Володимирській були невід’ємною складовою їхнього подружнього життя аж до 1993 р., коли на маму звалилася найпідступніша з хвороб, що змусила її страждати протягом семи років і забра-ла її життя у 2000 р.

І тато, і мама з юності дуже багато чи-тали. До останніх років життя мене вражало татове знання поезії. Він міг напам’ять читати М. Свєтлова, С. Єсені-на, В. Маяковського. Його улюбленими були поетичні рядки, що стали його життєвим девізом:

За все, чем дышишь и живешь,Зубами, брат, держись.Когда умрешь, тогда поймешь,Какая штука жизнь!

Ще одним спільним захопленням бать-ків була скромна дача, точніше — дачна ділянка на традиційних для радянських часів шести сотках землі (швидше, піс-ку) в Осокорках — їхній «спільний рай» і, одночасно, «солодка каторга». Ви-рощування саду-городу на пісках Осо-корків вимагало не тільки теоретичних і практичних навиків, а й величезних фізичних зусиль. Втома знімалася щи-росердним спілкуванням з близькими за духом сусідами — кілька десятиліть поруч жили в злагоді сім’ї Позмогових, Бабіїв, Горощеней-Кінахів, Коленд.

Тато, виключно організований і по-військовому дисциплінований, при всій своїй шаленій зайнятості був за-пеклим мисливцем, рибалкою, грибни-ком. І ці свої захоплення передав ону-кам, як і свою рідкісну здібність гостро емоційно переживати красу природи в усіх її проявах. Старший онук Кирило, як і молодший Анатолій, люблять ліс, природу, як і дід. Під впливом цього захоплення обидва відвідували гурток орнітологів Малої академії наук при Па-лаці піонерів. Однодумця-компаньйона щодо рибалки і «грибного полювання» Анатолій Іванович знайшов і в особі зятя Володимира.

У 50−60-і роки батько серйозно захо-пився спортивною кульовою стріль-бою, мав перший розряд. Дочок навчав

фотосправі, грі в шахи, проте гідних суперниць у наших особах, на жаль, не знайшов. До кінця 60-х років у тата був невеликий моторний човен. Його сві-доцтво судноводія-любителя № 624-в, видане в 1957 р. (зберігається в сімей-ному архіві), давало йому «право само-стійного управління моторним човном по Дніпру з притоками», і тато постійно ним користувався, катаючи нас угору і вниз річкою у вихідні і святкові дні. От тоді-то ми і дізнались, який чудовий Дніпро не тільки за тихої погоди.

На початку 80-х років тато придбав ма-шину «Жигулі», про яку давно мріяв. На-решті він вгамував спрагу автомобіліс-та — за кермом він відчував справжню насолоду. Розповідаючи про свою таш-кентську юність, він згадував з гордістю, що першим серед хлопців на Великій Мирабадській вулиці, де вони жили, одержав права водія мотоцикла, який купив на зароблені гроші і на якому від-чайдушно ганяв. Через багато років, ма-ючи вже солідний вік, Анатолій Іванович настійно просив онука Толю дати йому мопед, що стояв без діла в гаражі, щоб їз-дити на ньому до Осокорків (мабуть, да-валася взнаки ностальгія по юнацьких мотогонках). Але онук не поділяв опти-мізму дідуся з приводу безпечності їзди на мопеді 82-річної людини і вважав за краще відвозити його на дачу на машині. Згодом дід погодився з доводами онука, з думкою якого рахувався. Загалом, у те-зок — діда Анатолія і онука Анатолія — склалися довірливі і дружні стосунки.

Тато пристрасно любив подорожувати. На щастя, часті наукові відрядження да-вали можливість як вивчати географію нашої колишньої величезної країни, так і знайомитися з культурою євро-пейських країн, де йому доводилось бувати з доповідями на міжнародних конгресах рентгенологів і радіологів. У 1981 р., перебуваючи в Західній Ні-меччині, він неочікувано одержав від німецьких колег пропозицію очолити Науково-дослідний інститут рентгено-логії в одному з найкрупніших міст кра-їни. Але тато, будучи патріотом своєї Віт чизни, відмовився від цієї, на сьогод-нішній день фантастичної, пропозиції і ніколи не жалкував з цього приводу.

Відпустку мої батьки завжди проводили разом. Як правило, їздили в санаторії — в Гантіаді на Кавказі, «Дніпро» в Хараксі у Криму, ім. Чкалова в Одесі або в санаторії

Директор КНДРРОІ д.мед.н., професор Позмо-гов А. І. (1921-2004 рр.). Фото 1980-х рр.

71

№2 (64) / 2016

Л Е Г Е Н Д И У К РА Ї Н С Ь К О Ї М Е Д И Ц И Н И

в Конча-Заспі чи Феофанії. Та особливо любили відпочивати взимку в Кисловод-ську, де мальовнича природа і своєрідна архітектура завжди притягали до себе.

Я й досі не можу зрозуміти, як татові вдавалося поєднувати в собі різновек-торність і різноплановість інтересів, за-лишаючись, передусім, високого класу професіоналом-лікарем. Мабуть, дуже багато залежало від його надзвичайної працездатності: він був «жайворонком» і «совою» одночасно, адже міг легко, за необхідності, піднятися о 4 годині ран-ку, але й лягав спати завжди не раніше другої години ночі, зберігаючи при цьо-му бадьорість і ясність думки. Вмів са-мозабутньо працювати і так само цілко-вито віддатися радощам сімейних свят.

Ми жили єдиною великою сім’єю: тато, мама, старша сестра Ірина, я, а пізніше, від середини 70-х, уже в іншому складі — з моїм чоловіком Володимиром, сином, якого на честь дідуся ми назвали Толею, дочкою, якій дали ім’я її трьох бабусь — Ганна. Після смерті маминого батька з нами жила бабуся Тетяна, до якої гостю-вати приїздила її рідна сестра Варвара з міста Тольятті. Часто нас навідувала і мати мого чоловіка, яка жила у тихому затиш-ному містечку Білгород-Дністровському під Одесою. Ось у такому величезному на нинішній час «сімейному котлі» з чоти-рьох поколінь ми «варилися» не один де-сяток років у будинку лікарів на вул. Зань-ковецькій, 5/2 у квартирі 88.

Робота батька, як і у кожного адміні-стратора, та й іще в онкологічній уста-нові, була надзвичайно нервовою, але він завжди був стриманим і тактовним у спілкуванні з усіма домочадцями  — «старими і малими». Двері нашого дому ніколи не зачинялись: наші друзі, друзі дітей завжди охоче бували в нас.

У квартиру на Заньковецькій Позмого-ви вселилися в 1954 р., а до того жили у маминих батьків Володимира Івановича і Тетяни Григорівни Смоленських на вул. Чкалова (нині Гончара), 32, у квартирі 23 (пам’ятка культури, садиба-флігель 1911 року спорудження). Від тієї прекрасної своєю ліпниною, кахлями печей, про-сторої, з високими стелями квартири у старовинному доходному домі харак-терної для кінця ХІХ — початку ХХ сто-літь архітектури, залишилося у нас лише кілька предметів. Це фортепіано фірми Оффенбахер ХІХ століття маминих діду-

ся і бабусі — священика Григорія, який мав парафію в селі Калинівка Херсон-ської губернії (нині Миколаївської об-ласті), і матінки Єфросинії Вільковських. На цьому прекрасному інструменті гра-ла моя бабуся Таня, мама, сестра Іра, я, а також моя донька Аня. Збереглось також напівкругле дерев’яне крісло у стилі модерн початку ХХ століття, що кочувало зі Смоленськими по казенних квартирах, поки нарешті вони не осіли в 1923 р. в Києві на вул. Чкалова. (Дід Во-лодимир народився в 1897 р., юрист за освітою, мав класичну «радянську» біо-графію: розпочинав трудову діяльність робітником на Путиловському заводі в Петрограді; в роки громадянської війни служив рядовим у Кінній армії Будьон-ного; від першого до останнього дня Другої світової війни був на різних фрон-тах, в тому числі і в пеклі Сталінградської битви; у 1957 р. вийшов на пенсію в гене-ральських погонах з посади заступника Генерального прокурора України.)

Серед небагатьох предметів — сімей-них раритетів — і два бабусиних буфе-ти 50-х років, над якими не так давно заповзято працювали реставратори. Ці речі допомагають зберігати пам’ять про минуле нашої сім’ї, є ланками непе-рервності епох.

Зараз я особливо гостро усвідомлюю щастя, що нам — мені, чоловіку, нашим дітям — подарувала доля, щастя по-стійної присутності в нашому житті тата: харизматичної особистості, без пере-більшення святої людини, яка назавжди залишиться в нашій свідомості ідеалом батька, чоловіка, діда. Він відіграв ве-личезну роль не тільки в моєму станов-

ленні, а й у вихованні наших дітей і не шляхом напучень, а передусім власним прикладом ставлення до справи, до ви-конання взятих на себе обов’язків у сім’ї.

Він умів дружити і свято зберігати дружбу десятиліттями. Не здатен був на зраду ні рідних, ні чужих. Був людиною честі. Мабуть від свого діда — кронш-тадтського морського офіцера царської армії — генетично успадкував арис-тократизм духу, благородство серця, вміння держати дане слово.

Його батько Іван Семенович виплекав у сині всі якості справжнього мужа, пе-редавши у спадок своє безприкладне працелюбство.

Його мати Ганна Кузьмівна водила сина з ранніх років до церкви, прилучила до християнського виховання. І, хоча радян-ська школа обернула його в атеїзм, жив він, власне, як справжній християнин.

Тато помирав у тяжких муках, але із спо-кійною душею людини, яка все життя служила суспільству. Ішов з усвідомлен-ням виконаної місії у цьому світі. Яки-мось гіперреалістичним сном згадуєть-ся його похорон із сотнями знайомих і незнайомих облич, величезною кількіс-тю квітів, у яких потопала труна, з пото-ком проникливих слів і запевненнями у вічній пам’яті про Вчителя і Друга, з ве-личезною кількістю теплих телеграм від колег з усіх регіонів України.

Дуже хочеться вірити, що пам’ять про Анатолія Івановича Позмогова, яку дбай-ливо зберігає його сім’я, назавжди зали-шиться в серцях його відданих учнів.

Родина Чегусових. Справа наліво: Володимир і Зоя, Наталія і Анатолій, Іван, Ганна Золотаревич-Чегусова, Василь Золотаревич. Фото 2011 р.