ВІСНИК №3 05 04files.visnikkau.org/200000023-5a7325b6d1/%D0%92%D1%96%D1%8… · issn 2304-4556. Вісник Кримінологічної асоціації України

ISSN 2304-4556. Вісник Кримінологічної асоціації України. № 3, 2013

1

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць №3

Засновник і видавець —

Харківський національний університет внутрішніх справ

Виходить 3 рази на рік

Заснований 2012 р.

Харків 2013


2

УДК 343.2(477)(075.8)

ББК 67.9 (4УКР)305

В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України 3 квітня 2013 р.

Редакційна колегія

Головний редактор О. М. Бандурка Відповідальний секретар редколегії О. М. Литвинов Члени редакційної колегії: Давиденко Леонід Михайлович, доктор юрид. наук, професор; Денисова Тетяна Андріївна, доктор юрид. наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юрид. наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юрид. наук, професор; Книженко Оксана Олександрівна, доктор юрид. наук, доцент; Левченко Катерина Борисівна, доктор юрид. наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юрид. наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юрид. наук, доцент; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юрид. наук, професор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юрид. наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юрид. наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юрид. наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юрид. наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юрид. наук, доцент; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юрид. наук, професор.

В 45

Вісник Кримінологічної асоціації України № 3 : збі-рник наукових праць [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – Х. : Золота миля, 2013. – 264 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, запобігання злочинам, удосконалення націона-льного законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, слухачів, кур-сантів та студентів.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2013


3

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ Богатирьов Іван Григорович, Литвинов Олексій Миколайович

КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК НАУКОВА ТЕЧІЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ .............................................................................................. 6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Житний Олександр Олександрович

ДО ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ЗУМОВЛЕНОСТІ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ................................... 12

Каменський Дмитро Васильович

БІЛОКОМІРЦЕВА ЗЛОЧИННІСТЬ У США: ПОНЯТТЯ, СИСТЕМНІ ОЗНАКИ ТА ВИДИ....................................................................................... 21

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Байлов Антон Володимирович, Поляков Станіслав Ігорович ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 321-1 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ....................................................................................................... 31

Буткевич Сергій Анатолійович

СТАТТЯ 306 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ......................................... 42

Лень Валентин Валентинович

ПСИХИЧЕСКАЯ БОЛЕЗНЬ В УГОЛОВНОМ ЗАКОНЕ: ДИСКУССИОННЫЕ ВОПРОСЫ................................................................. 51

Малишев Володимир Степанович

РІВНІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ: ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА 57

Рудик Михайло Вікторович

ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗСИЛАННЯ СПАМУ ........................................ 66

Хилюта Вадим Владимирович

ОСНОВЫ МОДЕЛИРОВАНИЯ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ СОБСТВЕННОСТИ И ПОРЯДКА ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ .................... 72


4

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ Бандурка Олександр Маркович Литвинов Олексій Миколайович

ПАРАДОКСИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ................................................... 83

Блажівський Євген Миколайович

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ............................................................................................ 91

Білоусова Олена Олександрівна

СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ............................ 100

Глушков Валерій Олександрович

КОНФЛИКТОГЕНІ ЗОНИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ В АСПЕКТІ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ (політико-кримінологічний аналіз) ........ 107

Кашкаров Олексій Олександрович

ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИННОСТІ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ЗА МАТЕРІАЛАМИ АР КРИМ ......................................................................... 118

Назимко Єгор Сергійович

ДЕЯКІ КРИМІНОЛОГІЧНІ АРГУМЕНТИ З ПРИВОДУ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ, ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ................................................................................................... 124

Орлов Юрій Володимирович

ПРОГНОЗУВАННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРОЕКТІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ: НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ 132

Солдатова Валерія Дмитрівна

ОКРЕМІ ЗАХОДИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ І БОРОТЬБИ З КІБЕРЗЛОЧИННІСТЮ............................................................................... 145

Ступник Ярослав Валерійович

ЗАКОНОДАВЧІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ........... 156

Тацій Максим Сергійович

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОЇ АГРЕСІЇ......................... 164

Фріс Павло Львович Медицький Ігор Богданович

ВЧЕННЯ ПРО НАСЛІДКИ ЗЛОЧИННОСТІ: ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ 171

Юзікова Наталія Семенівна

ЗЛОЧИННІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ КРИМІНОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ТА МЕТОДИ ЇЇ ПІЗНАННЯ .................. 177


5

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ Денисова Тетяна Андріївна Бадира Валентина Андріївна

ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ СПОСТЕРЕЖНИХ КОМІСІЙ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ В СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ЗАСУДЖЕНИХ...................................... 185

Лантінов Ярослав Олександрович

ЩОДО МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ НАУКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ, ЯК СКЛАДОВОЇ ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В «ГРОМАДЯНСЬКЕ» І «ІНФОРМАЦІЙНЕ».................................................................................. 192

Ліховіцький Ярослав Олександрович

СПІВВІДНОШЕННЯ ФУНКЦІЇ КООРДИНАЦІЇ З ІНШИМИ ФУНКЦІЯМИ ПРОКУРАТУРИ.......................................................................................... 199

Меживой Володимир Павлович Меживой Олексій Володимирович

ЩОДО ПРАВОМІРНОГО ЗАТРИМАННЯ ОСІБ. ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ НОВОГО КПК УКРАЇНИ .............................................. 207

Мостепанюк Людмила Олександрівна

ПРОБЛЕМИ ПОКАРАННЯ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ ............................. 219

Олішевський Олександр Володимирович

ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ..................... 226

Тягло Олександр Володимирович

ДО РОЗ’ЯСНЕННЯ ПОНЯТЬ ДОСТОВІРНОСТІ ТА НЕДОСТОВІРНОСТІ 233

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ Туєв Олег Альбертович

ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОТИДІЇ РЕЙДЕРСТВУ ................................ 243

Усов Дмитро Сергійович

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТА РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ........................................... 251

НАШІ АВТОРИ.....................................................................................................................259

ДО УВАГИ АВТОРІВ...........................................................................................................262


6

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Богатирьов Іван Григорович, доктор юридичних наук, професор

(Інститут кримінально-виконавчої служби), Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор

(Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.97

КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК НАУКОВА ТЕЧІЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

У статі розглядається кримінальна політика як наукова течія у сфе-рі протидії злочинності. Проаналізовано погляди вчених на дану про-блему з позиції кримінального права та кримінології. Ключові слова: кримінальна політика, наукова течія, проблема, про-тидія, злочинність. В статье рассматривается уголовная политика как научная мысль в сфере предупреждения преступности. Проанализированы взгляды уче-ных на данную проблему с позиции уголовного права та криминологии. Ключевые слова: уголовная политика, научная мысль, проблема, пред-упреждение, преступность. The criminal policy as a scientific trend in crimes’ counteracting is considered in the paper. The viewpoints of scientists on this problem are analyzed in position of criminal law and criminology. Key words: criminal policy, scientific trend, problem, counteraction, crime.

Постановка проблеми. Важливо усвідомити, що проблема

ефективної реакції влади на злочинність відноситься до «одвіч-них» соціальних проблем, актуальних практично у всі часи існу-вання держави. Уявляється, що розробка теоретичних основ дер-жавної політики протидії злочинності в Україні посідає важливе місце серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять перед суспільством. Водночас оптимізація теоретичних і практи-чних засад кримінальної політики набуває значної актуальності в умовах гуманістичного спрямуванням її змісту та практикою її реалізації.

Історія розвитку поглядів на протистояння держави і злочин-ності дозволяє погодитися з тією точкою зору, що «теорія кримі-нальної політики як така зародилася в надрах західноєвропейсь-кого правознавства в середині XIX століття у зв’язку з тим, що в цей період злочинність почала виходити з-під соціального конт-

Богатирьов І. Г., Литвинов О. М., 2013


7

ролю. З’явилася необхідність з’ясувати суть цього явища і виро-бити рекомендації щодо того, як держава і суспільство повинні відноситися до злочинності, які завдання повинні ставитися, яки-ми засобами ці завдання повинні вирішуватись» [1, c. 13].

Мета статті полягає у визначенні кримінальної політики як наукової течії у сфері протидії злочинності на підставі історико-правового аналізу. Вважається, що саме поняття «кримінальна політика» без детального розкриття його змісту було введене в науковий обіг представником класичної школи кримінального права Германії Ансельмом Фейєрбахом [2, с. 8] в роботі «Versusch einer Kriminaljurisprudenz des Koran» в 1804 році і було активно використано Ф. Лістом, який створив першу теоретичну концеп-цію кримінальної політики, засновану на тезі про «вічний» харак-тер злочинності [3, с. 425]. Однак М. П. Чубинський свого часу писав: «Хто перший застосував термін «кримінальна політика» – в науці не встановлено… Вже в 1804 році Фейєрбах говорив про кримінальну політику як про поняття існуюче» [4, c. 64].

Джерельна база розгляду кримінальної політики як наукової течії у сфері протидії злочинності ґрунтується на працях відомих вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері протидії злочинності, зокрема: Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, І. Г. Богатирьова, В. В. Василевича, С. К. Гогеля, А. Д. Глоточкина, О. І. Гурова, С. І. Демент’єва, Т. А. Денисової, О. М. Джужі, А. І. Долгової, В. М. Дрьоміна, В. П. Ємельянова, А. П. Закалюка, А. Ф. Зелинського, О. Г. Колба, О. М. Костенка, В. М. Куца, С. Я. Лебєдєва, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва, О. А. Мартиненка, Г. М. Міньковського, А. І. Олексієва, А. А. Піонтковського, В. М. Трубникова, С. І. Халимона, П. Л. Фріса, І. Я. Фойницького, М. П. Чубинського та ін.

Основний зміст статті. Сучасна Україна переживає глибокі соціально-економічні перетворення, а в їх рамках – криміналіза-цію багатьох сфер життєдіяльності як на рівні масових явищ, так і на міжособистісному. Наслідком таких негативних явищ є зни-ження життєвого рівня багатьох сімей, наявність значних верств населення, що знаходяться на межі або за межею бідності, ослаб-лення інфраструктури закладів охорони здоров’я, освіти і куль-тури щодо їхнього життєзабезпечення, розвитку та соціалізації. Ріст таких явищ викликає природне занепокоєння громадян за своє життя, благополуччя сім’ї і безпеку дітей, а також знижує довіру до державної політики боротьби зі злочинністю.

Становлення кримінальної політики як доктрини відбувалося па-ралельно з критичним переосмисленням постулатів класичної шко-ли кримінального права і доктрин «біологічного» позитивізму в кри-мінології і становленням соціологічної школи кримінального права.

З кінця XIX століття проблематика кримінальної політики почала


8

розроблятися і в Росії в рамках робіт російських представників соціо-логічної і антрополого-соціологічної шкіл кримінального права І. Я. Фойницького, М. П. Чубинського, С. К. Гогеля, А. А. Піонтковського та М. С. Духовського [5], на переконання яких значний вплив спри-чинила, перш за все, саме концепція Ф. Ліста.

У післяреволюційний період вивчення кримінально-політичних процесів велося досить активно і переважно було засноване на постулатах марксистсько-ленінського вчення про класовий характер держави і права та ідеї про інородність зло-чинності соціалістичному ладу.

Обсяг роботи при всьому бажанні не може дозволити нам здій-снити розгорнений нарис того величезного об’єму напрацювань у сфері розвитку вітчизняної кримінально-політичної доктрини в радянський період, унікальних в своїй широті аналізу в рамках марксистко-ленінського філософсько-політичного вчення.

Стосовно питання про становлення поглядів на кримінальну політику можливо лише достатньо умовно позначити якісь век-торні напрями і етапи розвитку вітчизняної теорії.

Її «післяреволюційний період», який тривав приблизно до по-чатку 30-х років безумовно можна назвати часом становлення кримінальної політики як єдиної інтегрованої теорії, заснованої на розумінні боротьби із злочинністю як одного з найдієвіших механізмів побудови безкласового суспільства [6, c. 204-259]. Саме у цей період поняття кримінальної політики було безпосередньо введене у вітчизняне кримінальне законодавство.

Починаючи з 30-х років минулого століття, кримінальна полі-тика як науковий напрям в СРСР помітно втрачає свої позиції. Представляється, що це було пов’язано з трьома чинниками: фак-тичною ліквідацією кримінології як науки аж до початку 60-х років, практичною неможливістю обґрунтування сталінської тези «про посилення класової боротьби по мірі побудови соціалізму» в рамках ідеології кримінально-політичної доктрини, що склалася, і тим, що наслідком репресивних методів управління суспільством стала мінімізація традиційної кримінальної злочинності, а про-блеми кримінальності багато в чому втратили свою гостроту.

В результаті кримінальна політика як наукова течія почала переважно виконувати якісь коментаторські функції політичних рішень, будучи теоретичною ідеологією. Змістовно ж криміналь-на політика «знаходила свій вираз в розробках, що відносяться безпосередньо до кримінального права, кримінального процесу та виправно-трудового права, криміналістики, прокурорському на-гляду та ін.» [7, c. 28].

Описані тенденції отримували свій розвиток аж до середини


9

60-х років. Кількість робіт, які висвітлювали кримінальну політи-ку в ці роки була вельми невеликою, а офіційне засудження зай-вої репресивності 30-х років поставило на проблемах криміналь-ної політики своєрідне клеймо неприйняття: «соціалістична тео-рія кримінального права не знає кримінальної політики як особ-ливої наукової дисципліни» [8, с. 619].

«Відлига» політичного режиму і поступове, але неухильне зро-стання злочинності післявоєнних років зумовило формування наприкінці 60-х років «партійно-державного замовлення» на нау-кову розробку всеосяжної концепції боротьби з небезпечними соціальними відхиленнями, пов’язане з необхідністю забезпечен-ня вимог XXV-XXVI з’їздів КПРС. Серед тих, хто присвятив себе рішенню цієї задачі можна назвати практично всіх відомих ра-дянських теоретиків-криміналістів того часу.

Аналіз їх робіт дозволяє з упевненістю стверджувати, що в СРСР до середини восьмидесятих років була сформульована чіт-ка концепція кримінальної політики «боротьби із злочинністю», яка служила дієвою теоретичною базою для кримінальної законо-творчості і правозастосовної діяльності. Особливістю даного ета-пу розвитку вітчизняної теорії кримінальної політики була пріо-ритетна увага питанням загальної та спеціальної превенції, про-філактики і запобігання злочинам.

Подальший період, що охоплює час з початку 1990-х і до сього-дні, став періодом переосмислення доктрини кримінальної полі-тики в умовах помітної кризи положень неокласичної школи кримінального права, появи величезного блоку раніше маловідо-мих проблем, постійних реформ галузей кримінального циклу, і, відверто кажучи, формування кримінальної реальності, яка до-сить насторожує.

Ситуація, що склалася, наново поставила питання про кримі-нальну політику як наукову галузь і проблему визначення відпо-відного напряму державної діяльності.

У вітчизняній літературі кримінальну політику неодноразово ви-діляли як частину науки кримінального права, кримінології, соціоло-гії права, політології або теорії управління, розглядали її як міждис-циплінарну базу або деяку абстрактну основу, що дозволяє узагаль-нено міркувати про взаємодію названих дисциплін. Висловлювалися і точки зору про надмірність, непотрібність кримінальної політики як самостійної наукової і навчальної дисципліни.

Вважаємо, що кримінальна політика – це вироблена наукою та практикою стратегія і тактика виявлення, аналізу і оцінки при-чинного комплексу злочинності, здійснювана на підставі осново-положних правових принципів, розробка найбільш оптимальних напрямів реалізації заходів, метою яких є досягнення позитивних


10

зрушень в характеристиках злочинності, ліквідації або зниження потенціалу криміногенних факторів, що її детермінують.

Уявляється, що ситуація в Україні в останні роки як у вітчиз-няній, так і в зарубіжній науці та політичній практиці не рідко характеризується не інакше як період «кримінальної революції», у зв’язку з тим, що на початку дев’яностих років ХХ століття про-цес глобальної криміналізації усіх сфер життя українського сус-пільства досяг у своєму розвитку таких масштабів, які дозволили говорити про системну кризу державного механізму забезпечен-ня законності і правопорядку.

Явно недостатній контроль держави над новими криміноген-ними факторами, втрата нею більшості реальних можливостей дієвої нейтралізації злочинності в умовах, які склались мали як наслідок – неможливість забезпечити безпеку значній частині населення країни. Як зауважив О. М. Литвак, суспільна практика та різноманітні наукові дослідження доводять, що покарання залежить від того, які соціальні, політичні, культурні та моральні погляди панують у суспільстві [9, с. 28-29].

Цілком очевидним у зв’язку з цим є й інший висновок: каральна система, види і система покарань є відображенням пануючих у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністю. Не випадково історія дає нам безліч прикладів «революції» кари, яка залежала головним чином від зміни суспільного ладу, а отже, – від змін в етиці, ідеології, виборі засобів боротьби зі злочинністю.

Криміналізація суспільно небезпечних діянь, котрі мають міс-це у суспільстві, без сумніву, відіграє провідну роль серед засобів впливу на злочинність. Практика розвитку кримінального зако-нодавства знає багато випадків, коли суспільно небезпечні діяння, які не належали до злочинних, згодом визнавалися законодавцем злочином. Причинами таких змін у законодавстві кримінологи називають: а) підвищення суспільної небезпеки певних діянь; б) необхідність усунення прогалин у законодавстві; в) появу нових суспільних відносин, що потребують охорони за допомогою норм кримінального права.

Але для того, щоб закон працював, був більш ефективним у боротьбі з відповідними суспільно небезпечними діяннями, ніж інші правові норми, кримінально-правова заборона повинна бути соціально та кримінологічно зумовленою. Важко заперечувати той факт, що законодавець, приймаючи рішення про криміналі-зацію діяння, не уявляє собі результатів, що настануть після встановлення кримінально-правової заборони. Тому сучасні кри-мінологи критикують нормотворчість, якість якої є низькою че-рез відсутність так званої кримінологічної експертизи. Вони вва-


11

жають, що ця експертиза повинна вирішувати питання про кри-мінологічну обґрунтованість положень кримінального закону, тобто відповідність правових установлень кримінологічним да-ним про причини злочинності, особу злочинця та основним захо-дам попередження злочинності як генерального напряму бороть-би з цим негативним соціально-правовим явищем [10, с. 29].

Висновок. Сьогодні можна говорити про те, що в науці існують два основних, але діаметрально протилежних підходи до доктрини кримінальної політики, які умовно можна позначити як «політолого-кримінологічні» та «кримінально-правові». Вважаємо, що криміна-льна політика у новітній період її становлення містить заходи спря-мовані на удосконалення нормативно-правової бази з питань право-охоронної діяльності та профілактики правопорушень, розроблення нових форм та методів профілактики правопорушень, посилення контролю за дотриманням законодавства під час провадження гос-подарської діяльності, усунення причин виникнення тіньового сек-тору економіки, виконання інформаційно-пропагандистських та культурно-виховних програм профілактики правопорушень, удо-сконалення інформаційно-аналітичного та матеріально-технічного забезпечення профілактичної діяльності тощо.

Список використаних джерел:

1. Тер-Акопов А. А. Уголовная политика Российской Федерации / А. А. Тер-Акопов. – М. : Издательство МНЭПУ, 1999. – 58 с.

2. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Проблемы об-щей части / Стручков Н. А. – М. : Юрид. лит., 1984. – 240 c.

3. Криминология. Учебник для вузов / Аргунова Ю. Н., Ванюшкин С. В., Ващенко Ю. В., Гришко А. Я. и др.; Под общ. ред.: Долгова А. И. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Инфра-М-НОРМА, 2001. – 848 c.

4.Чубинский М. П. Курс уголовной политики. Изд. 2-ое.– СПб.: Типо-графия т-ва «Общественная польза», 1912. – 426 с.

5. Гогель С. К. Курс уголовной политики в связи с уголовной социоло-гией. С. – Пб. : Юрид. кн. скл. «Право», 1910. – 511 с.

6. Уголовное право и социология. Проблемы социологии уголовного права и уголовной политики / Герцензон А. А. – М. : Юрид. лит., 1970. – 286 c.;.

7. Панченко П. Н. Советская уголовная политика. Общетеоретическая кон-цепция борьбы с преступностью: ее становление и предмет / Панченко П. Н.; Под ред.: Бабаев В. К. – Томск : Изд-во Том. ун-та, 1988. – 198 c.

8. Большая советская энциклопедия. / Гл. ред. Б. А. Введенский. – 2-е изд. – М. : Сов. энцикл.,Т.43 – с.355.

9. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика / О. М. Лит-вак. – К. : Україна, 1997. – 167с.

10. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових ак-тів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія. – Сімфе-рополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпеддержвидав»«, 2010. – 266 с.

Надійшла до редакції 15.01.2013


12

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Житний Олександр Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.211 ДО ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ЗУМОВЛЕНОСТІ

ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

У роботі аналізується стан та визначаються перспективи розвитку принципів кримінального права України з урахуванням впливу на цю галузь принципів і норм міжнародного права та міжнародних зо-бов’язань держави. Ключові слова: принципи кримінального права, гармонізація, міжнаро-дно-правові зобов’язання, принцип рівності. В работе анализируется состояние и определяются перспективы раз-вития принципов уголовного права Украины с учетом воздействия на данную отрасль принципов и норм международного права и междунаро-дных обязательств государства. Ключевые слова: принципы уголовного права, гармонизация, междуна-родно-правовые обязательства, принцип равенства. This paper analyzes the situation and the prospects for development of the principles of Criminal Law of Ukraine taking into account the impact on the industry of the principles and norms of international law and international obligations. Key words: principles of criminal law, harmonization, international legal obligations, the principle of equality.

Процеси правової інтеграції, до яких Україна долучилась в хо-

ді політико-правового розвитку, обумовлюють активне проник-нення до національного права положень, джерелами яких є між-народно-правові норми й звичаї. Оскільки правова система Укра-їни залишається при цьому відносно самостійною щодо міжнаро-дної, для її ефективного функціонування важливого значення набуває забезпечення якості способів узгодження вітчизняного законодавства з міжнародно-правовими встановленнями. Зокре-ма, в кримінальному праві значно підвищилася актуальність роз-робок фундаментальних проблем цієї галузі, поглиблення знань про них з урахуванням новітніх тенденцій правотворення та пра-возастосування. Одна з таких тенденцій – посилення ролі міжна-родного права у розвитку кримінального права України [1, с. 1]. Тому важливим завданням юридичної науки є визначення меха-

Житний О. О., 2013


13

нізмів і закономірностей впливу міжнародного права на процес виконання кримінальним правом його функцій.

Результати досліджень, проведених О. М. Броневицькою, Ю. В. Бауліним, М. Г. Вербенським, В. О. Гацелюком, С. В. Гізим-чуком, Т. А. Денисовою, О. О. Дудоровим, В. П. Ємельяновим, Г. В. Єпуром, О. М. Костенком, С. П. Кучевською, О. М. Литвиновим, С. Я. Лиховою, М. І. Мельником, В. О. Навроцьким, В. П. Попович, А. В. Савченком, В. В. Сташисом, В. Я. Тацієм, Є. В. Фесенком, П. Л. Фрісом, М. І. Хавронюком, С. С. Яценком та деякими інши-ми сучасними українськими криміналістами, а також зміст наці-онального кримінального законодавства (передусім мається на увазі визнання в ч. 1 ст. 3 КК загальновизнаних принципів та норм міжнародного права однією з основ цього законодавства) свідчать, що елементи міжнародно-правової системи інтегровані до концептуального фундаменту кримінального права України. Однак, масштаби й теоретико-методологічна значущість цього феномену поки що не отримали в науці належного висвітлення й пояснення.

Найчастіше принципи й норми міжнародного права фахівці з кримінального права співвідносять із положеннями норм Особливої частини КК. Але гармонійна рецепція результатів міжнародної пра-вотворчості у національному кримінальному праві залежить не ли-ше від порівняння окремих його норм та інститутів з положеннями міжнародного права. Не менш важливою є оцінка відповідності про-відних засад цієї галузі цінностям демократичного світового співто-вариства. Кримінальне право – найбільш суворий з юридичних «ін-струментів», що застосовуються в системі соціального контролю. Тому діяльність зі створення й застосування його норм має ґрунту-ватись на чітко визначених ідеях, які зрозумілі українському суспі-льству й міжнародному співтовариству та знаходять у них підтрим-ку. Таким «ідеологічним базисом» в цьому випадку стають принципи кримінального права, адже саме їх пізнання дозволяє проникнути в сутність кримінально-правових механізмів, визначати напрямки розвитку та робити висновки про ефективність застосування кримі-нального закону, про перспективи його удосконалення, розуміти цілі, завдання, методи його застосування, з’ясувати основний смисл кримінального права [2, с. 3-7]. Тому основне завдання цієї публікації – виявлення зв’язків принципів сучасного кримінального права України з міжнародно-правовою системою (принципами та нормами міжнародного права), визначення на цій основі напрямків їх теоре-тичної інтерпретації й шляхів подальшого узгодження змісту цієї галузі із міжнародно-правовими стандартами захисту прав і свобод людини.


14

Як відзначають Ю. Пудовочкін та М. Бабаєв, будучи соціально й історично зумовленими, принципи кримінального права явно або несвідомо випливають з пануючих кримінологічних концеп-цій, відображають кримінально-політичні установки суб’єкта влади, ідеологічні, гуманітарні, етичні та інші уявлення про лю-дину, суспільство та їх взаємовідносини [3, с. 5]. Економічні й соціально-політичні перетворення останніх десятиліть, що визна-чили орієнтири розбудови України як демократичної й правової держави не лише вплинули на моральні ідеали наших співгрома-дян, а й відбились на світоглядних засадах всієї вітчизняної пра-вової системи та окремих її галузей. Не оминули ці процеси й вітчизняне кримінальне право. Замість пануючого у ньому деся-тиліттями пріоритету захисту інтересів держави на перше місце було поставлено охорону загальнолюдських цінностей, які визна-ються й підтримуються демократичною світовою спільнотою (прав та свобод людини й громадянина, безпеки особи, цілості власності, недоторканності житла, таємниці особистого життя, свободи політичних поглядів і т. ін.). Такі зміни сприяли концент-рації уваги на міжнародних стандартах прав і свобод людини та на реальності їх забезпечення як неодмінній умові розбудови правової держави й розвитку громадянського суспільства в Укра-їні. Не могли вони не позначитися і на розумінні принципів кри-мінального права України. Результати цього впливу сьогодні по-мітні у світогляді суб’єктів, які розробляють і застосовують кри-мінальний закон (представників законодавчої й виконавчої вла-ди), забезпечують розвиток вітчизняної кримінально-правової доктрини (фахівців з теорії кримінального права) та осіб, які ста-ють учасниками регулятивних й охоронних кримінально-правових відносин (громадян, які порушили кримінальний закон, потерпілих від злочинів). Апелювання до міжнародного права як критерію оцінки якості рішень, що ухвалюються в сфері кримі-нального судочинства, стає поширеною практикою.

При цьому у вітчизняному правознавстві уявлення про систе-му принципів кримінального права за останні кілька десятиліть змінились мало. Так, наприклад, в Теоретичній моделі Загальної частини КК (1987 р.) як кримінально-правові принципи було на-звано законність, рівність громадян перед законом, особисту від-повідальність, невідворотність відповідальності, гуманізм, спра-ведливість відповідальності, демократизм [4, с. 18]. На сторінках видань з кримінального права України вказано на такі принципи, як відповідальність тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як злочин, відповідальність тіль-ки за наявності вини, особистий характер відповідальності, інди-


15

відуалізація кримінальної відповідальності й покарання [5, с. 15-16; 6, с. 8-9]. Наступність в уявленнях про ці принципи – це пози-тивна риса, яка свідчить про стабільність розвитку вітчизняної кримінально-правової системи. Чинний КК України має багато ознак, які свідчать, що вдосконалення всієї кримінально-правової системи не відбуваються революційним шляхом. Дослідивши риси наступності КК 2001 р. щодо КК 1960 р. В. О. Навроцький оцінив перший документ як такий, що свідчить про поступаль-ність розвитку існуючого раніше кримінального законодавства України й при цьому зберігає його сильні сторони та деякі недо-ліки [7, с. 63]. Звернемо увагу на один з висновків цього фахівця: до важливих показників наступництва належить перехід у новий КК принципових положень щодо винної й персональної відпові-дальності, індивідуалізації покарання, визначення злочину й по-карання лише кримінальним законом [7, с. 15]. Тому немає жод-них підстав в нових умовах відкидати роль ідей законності, винної відповідальності, гуманізму, рівності та деяких інших як принци-пів кримінального права України.

Однак, принципи кримінального права не є й чимось незмін-ним, даним раз і назавжди. Це стосується як загального розумін-ня їх сутності, так і змісту окремих таких засад. Так, слід підтри-мати необхідність введення в дефініцію принципів національного кримінального права такої ознаки, як зв'язок з міжнародно-

правовими актами. Наприклад, В. Д. Філімонов пише, що прин-ципи кримінального права є відбитими в кримінальному законо-давстві вимогами до законотворчої, правозастосовної діяльності й до поведінки громадян, зумовленими вказівками міжнародно-правових актів про права людини, Конституції, а також завдан-нями боротьби зі злочинністю, які становлять положення, що визначають зміст всієї або ж значної сукупності правових норм й які інтегрують їх в єдину систему кримінального права [8, с. 34], а Н. О. Лопашенко зазначає: принципи кримінального права дер-жави основуються на її Конституції та загальновизнаних принци-пах й нормах міжнародного права [9, с. 158]. Водночас, в дослі-дженнях українських фахівців про загальну обумовленість прин-ципів кримінального права ідеями, які підтримуються міжнарод-ним співтовариством, згадується рідко. Приміром, В. О. Гацелюк (один з провідних українських дослідників проблематики прин-ципів кримінального права) лише схвалив думку про обумовле-ність цих принципів, поряд з Конституцією, й міжнародними ста-ндартами, але далі її, на жаль, не розвиває [10, с. 116].

Широке включення національного кримінального права в кон-текст міжнародних відносин й тенденції до інтеграції результатів


16

міжнародної правотворчості у вітчизняне кримінальне законо-давство обов’язково вимагає співвідносити зміст його провідних засад із загальнолюдськими цінностями. Після втрати криміналь-ним правом властивої йому в недалекому минулому «інтроверт-ності» проблематика змісту його принципів відкривається у но-вому ракурсі. Усвідомлення їх змісту значно збагачується при оцінці міжнародно-правової зумовленості відповідної ідеї. Зва-жаючи на обмеженість обсягу публікації, це може бути продемон-строване на прикладі аналізу одного з принципів кримінального права у міжнародно-правовому контексті. Так, значна частина фахівців відносять до таких принципів вимогу рівності громадян

перед законом [11, с. 13; 12, с. 6; 13]. Появою цей принцип завдя-чує розвитку європейської юридичної думки, утвердженням в ній ідеї примату прав і свобод людини. Тому його формальний зв'язок із загальновизнаними нормами міжнародного права в частині встановлення основоположних прав людини й громадянина є до-статньо очевидним. Так, у Загальній декларації прав людини 1948 р. наголошується на рівності всіх людей в правах від народження, надбанні кожною людиною прав і свобод без будь-якої відмінності за расою, кольором шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи ін-ших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст. ст. 1, 2), на тому, що всі люди рівні перед законом, мають право, без будь-якої різ-ниці, на рівний їх захист законом, а також на захист від будь-якої дискримінації, що порушує цю Декларацію (ст. 7) [14]. Стаття 2 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. вимагає від кожної держави, що бере участь у цьому Пакті, пова-жати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, полі-тичних чи інших переконань, національного чи соціального похо-дження, майнового стану, народження чи іншої обставини [15]. У міжнародному кримінальному праві цей принцип відображено так, що посадове становище підсудних, їх становище як голів держав або відповідальних чиновників різних урядових відомств не повинне розглядатись як підстава для звільнення від відпові-дальності або пом’якшення покарання (ст. 7 Статуту Нюрнберзь-кого міжнародного військового трибуналу) [16].

Реалізація принципу рівності у внутрішньому кримінальному праві з обов’язковим урахуванням положень міжнародно-правових актів, що його закріплюють, сприяє гармонізації цієї галузі із загальноєвропейською й міжнародною правовими систе-мами, визнанню діяльності системи вітчизняної кримінальної


17

юстиції такою, що відповідає світовим стандартам. Однак, в тра-диційній інтерпретації принципу рівності в кримінальному праві держави його об’єктом визнається лише громадянин («принцип рівності громадян перед кримінальним законом»). Водночас, гро-мадянство – це лише один з елементів правового статусу особи [17, с. 142]. Так, громадянство України – це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаєм-них правах та обов'язках [18]. На перший погляд, традиційна ін-терпретація цього принципу у зв’язку із громадянством особи спирається на положення Конституції України, ст. 24 якої вказує: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Водночас, у визначенні загального правового ста-тусу людини зазначений припис слід розглядати у комплексі із положеннями ч. 1 ст. 26 Конституції, згідно якої іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підста-вах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, – за винятка-ми, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України [19].

Підкреслимо, що міжнародні стандарти прав людини, витяги з яких наведено вище, проголошують рівність перед законом всіх безвідносно до наявності/відсутності в їх правовому статусі такого елементу, як громадянство, не пов’язують його із політико-правовим зв’язком особи із певною державою. Декларація про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і спів-робітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р.) також наголошує на встановленні загальної поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх [20]. Більше того, зважа-ючи на євроінтеграційні прагнення України, проголошення прин-ципу рівності громадян в кримінальному праві держави вступає в суперечність із вимогами Хартії основних прав Європейського Союзу від 07.12.2000 р., в ст. 21 якої в сфері застосування Договору про заснування європейського співтовариства та Договору про Європейський союз, заборонена будь-яка дискримінація за озна-кою громадянства [21].

Звернувши увагу на невідповідність вимоги «рівність грома-дян перед кримінальним законом» загальновизнаному в міжнаро-дному праві принципу рівності, О. Г. Кібальник пропонує його видозміну у відповідності з міжнародним правом на «принцип рівності всіх перед законом» [22, с. 200]. При загальній підтримці такої пропозиції, вона видається небезпечною переходом від не-виправдано звуженого («громадянин») до невиправдано розшире-ного («всі») позначення того, чиї інтереси захищає зазначений


18

принцип. Більш коректним уявляється вказівка в цьому випадку на «всіх осіб», адже саме особа (безвідносно до її статі, віку, націо-нальності, посади та інших відмінностей) є тим суб’єктом, який, разом із державою, є учасником кримінально-правових відносин. Наведені вище положення дають підстави стверджувати, що з урахуванням його міжнародно-правової природи, кримінально-правовий принцип рівності має звучати як «принцип рівності всіх осіб перед кримінальним законом» (застосування кримінального закону не залежить від статі, віку, національності, посади, став-лення до релігії, приналежності до громадських організацій та інших елементів правового чи суспільного статусу особи, а до всіх осіб, що вчинили однакові злочини, повинен бути застосований однаковий кримінальний закон) [23]. Таке уточнення дозволяє, по-перше, привести його у відповідність із загальновизнаними між-народно-правовими стандартами прав людини, по-друге, усунути зі сторінок фахової літератури непотрібне розширене тлумачен-ня терміну «громадянин», який має у теорії правознавства, й у вітчизняному законодавстві чіткий та недвозначний зміст, по-третє, узгоджує формулювання одного з важливих принципових положень національного кримінального права з реаліями чинного законодавства про кримінальну відповідальність, в якому не встановлюється жодних пільг чи обмежень за ознаками грома-дянства, віку, майнового стану тощо. В такому випадку дія прин-ципу безперечно поширюватиметься й на осіб без громадянства (осіб, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином) та іноземців (осіб, які не перебува-ють в громадянстві України і є громадянами (підданими) іншої держави або держав).

Підводячи підсумки дослідженню проблем інтерпретації зміс-ту й соціально-правової обумовленості принципів національного кримінального права у міжнародно-правовому контексті зазна-чимо, що гармонізація положень цієї галузі зі схваленими міжна-родною спільнотою стандартами боротьби зі злочинністю має бути підтверджена наявністю в ньому спільної правової ідеології з цими стандартами. Дослідження дозволяє помітити, що ідеї, на яких ґрунтуються принципи національного кримінального права, в цілому не суперечать морально-етичним засадам права євро-пейського співтовариства й проголошеним в універсальних між-народно-правових актах основоположним гуманітарним і демок-ратичним цінностям, а деякі принципи мають з останніми гене-тичний зв'язок. Водночас, не виключена необхідність уточнення змісту деяких принципів кримінального права України з ураху-ванням їх міжнародно-правової складової. За цієї умови ступінь


19

реалізації цих принципів не лише стає показником ефективності боротьби зі злочинністю в цілому, а й критерієм відповідності діючого кримінального законодавства міжнародним стандартам в галузі боротьби зі злочинністю, забезпечення прав та свобод лю-дини.


1. Баулін Ю. В. Тенденції розвитку сучасного кримінального права України / Ю. В. Баулін // Юридичний вісник України. – 2007. – № 15 (14–20 квітня). – С. 8–9.

2. Келина С. Г. Принципы советского уголовного права / С. Г. Келина, В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1988. – 176 с.

3. Бабаев М. М. Принципы уголовного права и основания его устойчи-вого развития / М. М. Бабаев, Ю. Е. Пудовочкин // Библиотека криминали-ста. – 2012. – № 1. – С. 5– 6.

4. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования : моногра-фия / Анашкин Г. З., Бородин С. В., Гальперин И. М., Загородников Н. И. и др. ; отв. ред. В. Н. Кудрявцев, С. Г. Келина. – М. : Наука, 1987. – 280 с.

5. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – [4-те вид., переробл. і допов.]. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

6. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.. ; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка.). – Вид. 3-тє, переробл. та допов. – К. : Юридична думка, 2004. – 352 с.

7. Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.) / В. О. Навроцький. – К. : Атіка, 2001. – 272 с.

8. Филимонов В. Д. Принципы уголовного права / В. Д. Филимонов. – М. : Центр ЮрИнфоР, 2002. – 139 с.

9. Лопашенко Н. А. Основы уголовно-правового воздействия: уголов-ное право, уголовный закон, уголовно-правовая політика / Н. А. Лопашенко. – СПб. : Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2004. – 339 с.

10. Кримінальне право. Загальна частина : підручник / А. С. Беніць-кий, В. О. Гацелюк, М. К. Гнєтнєв, В. С. Гуславський та ін. ; за ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. – К. : Істина, 2011. – 1112 с.

11. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч-ник для студентів вищих навчальних закладів / П. Л. Фріс. – К. : Атіка, 2004. – 488 с.

12. Кримінальне право України: Загальна частина : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. – К. : МАУП, 2004. – 328 с.

13. Филимонов В. Д. Принцип равенства граждан перед законом в уго-ловном праве / В. Д. Филимонов // Уголовное право в XXI веке : материа-лы Международной научной конференции на юридическом факультете МГУ им. М. В. Ломоносова (г. Москва, 31 мая–1 июня 2001 г.). – М. : «Лек-сЭст», 2002. – С. 223–228.

14. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс] : деклара-


20

ція ООН прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Аса-мблеї ООН від 10.12.1948 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015

15. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pactpol.shtml.

16. Устав Международного военного трибунала для суда и наказания главных военных преступников европейских стран оси [Електронний ресурс] : принят 08.08.1945 р. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_201.

17. Колодій А. М. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні : підручник / А. М. Колодій. – К. : Всеукр. асоц. видавців «Правова єдність», 2008 . – 352 с.

18. Про громадянство України : Закон України від 18.01.2001 № 2235-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.

19. Конституція України : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

20. Декларация о принципах международного права, касающихся дру-жественных отношений и сотрудничества между государствами в соот-ветствии с Уставом Организации Объединенных Наций (24 октября 1970 года) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_569/print1353344693506655

21. Хартія основних прав Європейського Союзу від 07.12.2000 р. : Хар-тія Європейського Союзу. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_524.

22. Кибальник А. Г. Современное международное уголовное право: по-нятие, задачи и принципы / под науч. ред. д-ра юрид. наук А. В. Наумова. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. — 252 с. , с. 200.

23. Житний О. О. Щодо деяких аспектів реалізації у кримінальному за-конодавстві України принципу рівності осіб перед законом / О. О. Житний // Вісник Харківського нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – № 32. – С. 20–24.



21

Каменський Дмитро Васильович, кандидат юридичних наук

(Бердянський інститут державного та муніципального управління Класичного приватного університету)

УДК 343.97(73)

БІЛОКОМІРЦЕВА ЗЛОЧИННІСТЬ У США: ПОНЯТТЯ, СИСТЕМНІ ОЗНАКИ ТА ВИДИ

У статті досліджено поняття, характерні ознаки та особливості протидії білокомірцевій злочиності в США. Запропоновано узагальнену характеристику основних груп посягань, що можуть бути віднесені до злочинів цієї категорії. Ключові слова: білокомірцевий злочин, федеральне кримінальне право, корпорація, протидія злочинності. В статье исследованы понятие, характерные признаки и особенности противодействия беловоротничковой преступности в США. Предложе-на обобщенная характеристика основных групп посягательств, кото-рые могут быть отнесены к преступлениям этой категории. Ключевые слова: беловоротничковое преступление, федеральное уголов-ное право, корпорация, противодействие преступности. The meaning, specific features and peculiarities of fighting white collar crimes in the U.S. are researched. General overview of the main offenses groups that can be related to the crimes of this category. Key words: white collar crimes, federal criminal law, corporation, crime counteraction.

Cфера негативного впливу так званої білокомірцевої злочин-ності неухильно зростає. Триваюча економічна рецесія, а також неухильне падіння ділової етики та корпоративної культури, роз-квіт матеріалізму серед представників ділових кіл – усе це знач-ною мірою впливає на сучасний стан злочинності. Останнє деся-тиріччя ознаменувалось значною кількістю гучних кримінальних справ у корпоративній Америці. Серед найбільш помітних із них: масивне податкове шахрайство працівників потужної аудиторсь-кої фірми «KPMG»; банкрутство гіганта Інтернет-індустрії, ком-панії «WorldCom» через штучне завищення доходів та заниження витрат; тривале розслідування діяльності корпорації «Freddie Mac» у зв’язку з махінаціями з фінансовою звітністю; фінансове шахрайство потужної енергетичної компанії «Enron», що призве-ло до одного з найбільших корпоративних скандалів в історії Спо-лучених Штатів; кримінальне переслідування транснаціональної корпорації «British Petroleum» за масштабне забруднення Мекси-канської затоки нафтою.

Оперативно реагуючи на стрімке зростання корпоративної злочинності, починаючи з 2002 р. американський уряд послідовно

Каменський Д. В., 2013


22

запроваджує нову, більш досконалу кримінально-правову регла-ментацію ділових відносин, а також створює низку правоохорон-них відомств із спеціальними повноваженнями щодо попере-дження та розкриття білокомірцевих злочинів. Зокрема, у липні 2002 р. Президент Джордж Буш своїм наказом створив Президе-нтську комісію з питань протидії корпоративним шахрайствам. У цьому ж році існуюча нормативна регламентація діяльності кор-порацій була істотно підсилена за рахунок новоприйнятого Акту Сарбенса-Окслі, основним завданням якого є правове забезпечен-ня високого рівня прозорості та звітності у діяльності суб’єктів економічних відносин.

Цікаво, що наукове розуміння та обґрунтування білокомірце-вої злочинності було вперше запропоноване саме в США. У 1939 р. відомий американський соціолог Едвін Сазерленд під час виступу перед Американським соціологічним товариством визначив таке діяння як злочин, скоєний особою з поважним та високим соціа-льним статусом у процесі своєї діяльності.

Протягом «еволюції» білокомірцевої злочинності змінювались і підходи до її визначення. Поступово акцент у пропонованих дефіні-ціях змістився з ознак особи злочинця до безпосереднього розуміння змісту протиправного діяння. Так, у щорічному звіті Генерального прокурора США за 1983 р. білокомірцевий злочин був визначений як сукупність незаконних дій, що поєднані з обманом та приховуван-ням, а не із застосуванням насильства, та спрямовані на: одержання грошей, майна чи послуг; уникнення матеріальних зобов’язань; або забезпечення ділових чи професійних переваг.

У сучасній юридичній літературі США під злочином цієї кате-горії розуміється фінансово мотивований, ненасильницький зло-чин, вчинений з метою одержання незаконної грошової вигоди. За підрахунками Федерального бюро розслідувань США щорічний розмір матеріальної шкоди, заподіюваної такими протиправними діяннями, становить 300 млрд. дол.

Окремі науковці справедливо вказують на наявність багатьох спільних ознак у поняттях «корпоративний злочин» та «білокомі-рцевий злочин», враховуючи їх ненасильницьку природу та фі-нансову мотивацію. Більшість учених також погоджуються в тому, що білокомірцевим злочинам притаманний високий рівень латентності. Адже у розпорядженні злочинців цієї категорії за-звичай наявні істотні матеріальні та організаційні ресурси, щоб приховати або замаскувати протиправні дії. Прикладом цьому можуть бути, зокрема, декілька пов’язаних між собою легальних фінансових трансакцій як складова частина масштабної схеми ухилення від сплати податків.


23

Використання усталеного терміну «білокомірцевий злочин» наразі піддається критиці з боку деяких американських криміна-лістів та кримінологів. Вони звертають увагу на те, що криміна-льний закон повинен однаковою мірою «працювати» проти будь-яких злочинців, незважаючи на їх соціальне та матеріальне ста-новище. Такий саме принцип «нейтралітету» закладений, до речі, і у вітчизняних кримінально-правових приписах. Враховуючи наведене, деякі американські фахівці, зокрема М. Клінард та Р. Квіні, пропонують замінити це поняття на два інших: «корпо-ративний злочин» та «службовий злочин». Перше охоплюватиме всі злочини, скоєні корпораціями,а також працівниками в інтере-сах своїх компаній. Друге поняття застосовуватиметься до всіх осіб, які скоюють злочинне діяння у зв’язку з їх професійною діяльністю, незалежно від займаної посади та обсягу повноважень [1, c. 38–40]. Таким чином, до другої категорії належатимуть: зло-чини працівників проти роботодавців (наприклад, привласнення чи розтрата); злочини роботодавців проти працівників (скажімо, порушення вимог безпеки праці); а також службові злочини, пов’язані з наданням товарів та послуг населенню (забруднення довкілля, медичне шахрайство, обман покупців тощо).

Кримінальні кодекси на рівні штатів та федерації містять чи-мало приписів, що описують ознаки білокомірцевих злочинів. Серед поширених у правозастосовній практиці США різновидів білокомірцевих злочинів доречно назвати: антимонопольні пору-шення, комп’ютерне шахрайство та шахрайство в мережі Інтер-нет, шахрайство з платіжними картками, шахрайське банкрутст-во, шахрайство у сфері медичного та інших видів страхування, злочини проти довкілля, шахрайство з цінними паперами, неза-конне використання інсайдерської інформації, хабарництво, під-робка грошових знаків, розтрата, легалізація злочинних доходів, ухилення від сплати податків, комерційне шпигунство. Амери-канські фахівці визнають, що цей перелік не є вичерпним, оскі-льки: 1) законодавча регламентація економічних злочинів не є сталою, а постійно змінюється; 2) нерідко на практиці суто еко-номічну мотивацію можуть мати не лише «економічні» злочини (мова йде, зокрема, про хабарництво, підробка виборчих докумен-тів, поштове шахрайство).

Відповідно, низка правоохоронних відомств уповноважені роз-слідувати злочини цієї категорії: Федеральне бюро розслідувань (ФБР), Служба внутрішніх доходів, Секретна служба, Митна слу-жба, Агентство з охорони довкілля, Комісія з цінних паперів і фондових ринків тощо. На рівні штатів також існують спеціальні органи, покликані протидіяти проявам білокомірцевої злочинності.


24

Слід зазначити, що у США ведеться офіційна статистика еко-номічної злочинності. Так, починаючи з 1972 р. Бюро статистики Міністерства юстиції США щорічно збирає інформацію про роз-глянуті у федеральних судах справи про білокомірцеві злочини. Фахівці закидають, що така статистика не має істотної практич-ної цінності, оскільки не відмежовує корпоративні від індивідуа-льних зловживань, а також не розкриває матеріальну складову злочинів – розмір шкоди, заподіяної злочином охоронюваним законом цінностям. Наприклад, є велика різниця між шахрайсь-ким привласненням працівником банку депозитних коштів та податковими махінаціями транснаціональної компанії.

Хоча у США підсудними у справах про економічні злочини в більшості випадків стають фізичні особи, федеральне криміналь-не законодавство містить також дієві механізми для кримінально-го переслідування корпорацій. Спектр кримінальних санкцій за такі злочинні посягання є широким й охоплює, поміж іншого, штраф, домашній арешт, конфіскацію, відшкодування витрат на кримінальне переслідування, відшкодування завданих збитків, звільнення від відбування покарання з випробуванням та, зви-чайно, позбавлення волі.

Звичайно, головною запорукою ефективної протидії білокомі-рцевим злочинам повинна бути ефективна система законодавчих приписів, що ретельно описують ознаки відповідних протиправ-них посягань. США по праву можуть пишатись ефективною мо-деллю законодавчої регламентації відповідальності за економічні злочини. Вона є результатом майже сторічного розвитку, що не-минуче «віддзеркалював» економічне становлення цієї держави.

Цікаво, що американське законодавство передбачає можли-вість кримінального переслідування за злочини, вчинені за ме-жами країни. У деяких випадках федеральний статут безпосере-дньо містить вказівку на екстратериторіальність. Наприклад, у § 1512 КК США, який передбачає кримінальну відповідальність за посягання на життя та майно свідка, потерпілого чи інформатора, безпосередньо зазначено, що на цю заборону поширюється пра-вило про екстратериторіальність. В інших випадках на суди по-кладається обов’язок вирішувати питання про можливість такого «розширення» меж дії кримінальної заборони. Декілька апеля-ційних судів США погодились із кримінальним переслідуванням осіб, які вчинили білокомірцевий злочин за межами США. Напри-клад, у справі «Сполучені Штати проти Ніппон Пейпер Індастріз Ко.» апеляційний суд першого округу зазначив, що за аналогією з цивільними антимонопольними справами фактичною підставою для кримінального переслідування за антимонопольне порушен-ня може слугувати вчинене в іншій країні діяння, що завідомо для


25

винного заподіює істотну шкоду Сполученим Штатам [2]. До білокомірцевих злочинів застосовуються такі самі загальні

принципи та положення кримінального права, як і до інших злочи-нів. Ці вихідні положення беруть свій початок із американської Кон-ституції, федеральних законів та законів штатів, а також деяких судових рішень. Спеціальних положень у частині протидії білокомі-рцевим злочинам не існує. Натомість застосовуються загальні вимо-ги щодо встановлення події злочину та форми вини, використову-ються усталені процесуальні стратегії обвинувачення та захисту.

Загальні принципи стосуються власне протиправного діяння (actus reus), вини (mens rea), а також причинного зв’язку. Хоча більшість економічних злочинів сконструйовані федеральним законодавцем як матеріальні, окремі діяння визнаються закінче-ними з моменту спроби вчинити протиправне посягання [3, c. 9–10]. § 371 КК США, що описує ознаки змови, має універсальний характер і може застосовуватись як окремий злочин, так і за су-купністю з іншими кримінально-правовими нормами. Заслугову-ють на увагу й визначення виконавця злочину, а також причетно-сті до злочину. Так, відповідно до § 2 КК США, виконавцем злочи-ну (у т.ч. білокомірцевого) повинна визнаватись особа, яка вчиняє злочин проти Сполучених Штатів або допомагає, підказує, управ-ляє, викликає чи забезпечує вчинення злочину. § 3 далі встанов-лює, що будь-яка особа, яка знає про скоєння злочину проти Спо-лучених Штатів, приймає, підтримує чи сприяє злочинцю з метою перешкодити або попередити його затримання, засудження чи покарання, визнається так званим співучасником після злочину.

У наступних рядках статті вважаємо за доцільне стисло охара-ктеризувати основні види білокомірцевих злочинів, що сьогодні найчастіше вчиняються та переслідуються в США.

1. Поштове, банківське та електронне шахрайство. Ознаки поштового шахрайства уперше були нормативно закріплені в 1872 р. Сьогодні кримінальна відповідальність за поштове шах-райство передбачена § 1341 КК США. Елементами цього злочину є: 1) наявність схеми обману з метою фіктивного одержання гро-шей чи майна; 2) умисел; 3) матеріальність та 4) використання будь-якої поштової служби чи служби доставки для реалізації шахрайської схеми. Через те, що ознаки цього діяння є дещо роз-митими, § 1341 часто використовується американськими проку-рорами як своєрідна резервна норма – за відсутності спеціальних заборон різноманітні способи шахрайства кваліфікують саме за нормою про поштове шахрайство. Через це параграф про пошто-ве шахрайство неодноразово ставав об’єктом обґрунтованої кри-тики з боку правозахисників.


26

Схожою до норми про поштове шахрайство є параграф про банківське шахрайство (§ 1344 КК США). Цей параграф передба-чає відповідальність за умисне використання будь-якої схеми (плану) з метою одержання майна від фінансової установи шля-хом обману. Законодавство не містить чітких ознак шахрайської фінансової схеми і віддає встановлення факту її використання на «відкуп» американським судам. Цікаво, що у тих випадках, коли жертвами фінансового шахрайства стають особи, які внаслідок обману знімають кошти з банківського рахунку та передають злочинцю, склад банківського шахрайства відсутній. У справі «Сполучені Штати проти Блекмона» (1988 р.) апеляційний суд 2 округу зазначив, що у тих випадках, коли шахрайство не загро-жує діяльності фінансової установи, законодавча історія § 1344 КК США вказує на відсутність ознак злочину [4]. Більше того, заподіяння майнової шкоди банку не є обов’язковим для застосу-вання цього параграфу.

2. Шахрайство з цінними паперами. Питання розмежування кримінальної та цивільної відповідальності є особливо помітними на прикладі справ про зловживання на фондовому ринку. Адже особа, яка свідомо порушує законодавство про обіг цінних папе-рів, підлягає адміністративній, цивільній, кримінальній відпові-дальності, а також до неї можуть одночасно застосовуватись ци-вільні та кримінальні санкції. Найчастіше юридичною підставою порушення кримінальної справи за шахрайство з цінними папе-рами є положення § 17(а) Акту про цінні папери 1933 р. та § 10(b) Акту про фондовий ринок 1934 р. Кримінально караними пору-шеннями визнаються, поміж іншого, приховування інформації від контролюючих органів; умисне неповідомлення про продаж цінних паперів; підробка звітів, що подаються до Комісії з цінних паперів і фондових ринків; повідомлення завідомо неправдивої інформації представникам правоохоронних органів у зв’язку з будь-якими розслідуваннями та перевірками. Незаконне поши-рення та зловживання з інсайдерською інформацією компанії також визнається злочином на підставі Акту про інсайдерську торгівлю та шахрайство з цінними паперами.

Акт Сарбенса-Окслі 2002 р. суттєво оновив законодавчу модель протидії махінаціям з цінними паперами, ввівши у структуру федерального КК нові склади злочинів. Наразі сьогодні в арсена-лі американської прокуратури наявні такі заборони для протидії білокомірцевим злочинам цієї категорії: 1) умисне порушення порядку обігу цінних паперів із застосуванням обману (§ 1348 КК США); 2) замах та змова на вчинення будь-якого злочину проти порядку обігу цінних паперів (§ 1349 КК США); 3) ухилення упов-


27

новажених працівників компанії від затвердження документів фінансової звітності (§ 1350 КК США). Нормативне закріплення наведених параграфів було схвально сприйнято американськими правниками, оскільки ці заборони більш ретельно описують ознаки злочинного діяння та вини, ніж їх попередники. Відповід-но, вдалось уникнути чималої кількості колізій у застосуванні кримінального закону в цій частині.

3. Порушення антимонопольного законодавства. Сучасне ан-тимонопольне законодавство США являє собою комплекс Актів Конгресу, а також низку підзаконних акти, що забороняють ан-тиконкурентну поведінку та інші прояви нечесної ділової прак-тики. Призначенням відповідних регулятивних та кримінально-правових заборон є протидія таким стратегіям ведення бізнесу, що можуть завдати значну шкоду як діловим колам, так і безпо-середньо споживачам товарів й послуг. Сьогодні кримінально-правові заборони про монопольні зловживання зосереджені як у федеральному, так і в законодавстві штатів.

Ухвалений ще у 1890 році, Акт Шермана і понині залишається центральним елементом федерального антимонопольного зако-нодавства. Цей Акт забороняє будь-які угоди чи домовленості між конкурентами з метою встановлення фіксованих цін, подання шахрайських заявок на аукціонах чи тендерах та скоєння інших антиконкурентних дій (§ 1). Вивчення відповідних положень кри-мінального законодавства США дозволяє виокремити чотири елементи антимонопольних посягань: 1) наявність угоди між дво-ма чи більше юридичними утвореннями про спільні протиправні дії; 2) така угода безпідставно обмежила торгівлю чи комерцію; 3) обмежена торгівля чи комерція має загальнонаціональний чи міжнародний характер; 4) наявність злочинного наміру (умислу) у діях порушника. Перші три елементи є достатніми для пред’явлення цивільного позову. Запровадження ж вимоги про встановлення злочинного наміру у кримінальних справах цієї категорії стало результатом розгляду Верховним Судом США справи «Сполучені Штати проти Ю. Ес. Джіпсум Ко.» (1978 р.) [5].

4. Податкові злочини. Американський кримінальний закон, як федеральний, так і на рівні штатів, не містить у своїй структурі норм про відповідальність за податкові злочини. Забороняючі приписи закріплені винятково у Податковому кодексі США (далі у цій статті – ПК). Це свідчить про те, що американський законода-вець створив комплексну модель регулювання податкових відно-син – і регулятивні, і кримінально-правові норми передбачені в єдиному кодифікованому акті. Видається, що наявність криміна-льно-правових норм, “розкиданих» по різних галузях національ-


28

ного права, навряд чи призведе до стабільності й узгодженості кримінального закону.

Якщо говорити про співвідношення систем кримінально-правової охорони податкових відносин на рівні федерації і шта-тів, необхідно зазначити, що загальні засади і принципи криміна-лізації у них тотожні, хоча підхід до конструювання відповідних забороняючих приписів може відрізнятись через відмінність у структурі податків, порядку їх адміністрування, через різні під-ходи до тлумачення ознаки суспільної небезпеки податкового правопорушення.

Закріплена у федеральному законодавстві США система норм про податкові злочини відображує особливість процедури опода-ткування у цій державі, яка полягає у щорічному заповнення фі-зичними і юридичними особами низки податкових декларацій. Формалізація податкових правовідносин, наявність численних та детальних за змістом актів податкового законодавства має своїм наслідком формальний підхід й до опису ознак податкових зло-чинів – фактично карається порушення приписів закону, а не суспільно небезпечне діяння, що спричинило істотну матеріальну шкоду бюджетно-фінансовій системі держави.

Серед найбільш активно застосовуваних федеральних подат-кових заборон слід назвати норми про: 1) ухилення від сплати податків (§ 7201 ПК); 2) умисне неподання податкової декларації, ненадання інформації та несплату податку (§ 7203 ПК); 3) скла-дання завідомо перекрученої податкової звітності (§ 7206 ПК); 4) протидія податковому адмініструванню (§ 7212 ПК). Порядок розміщення норм про податкові злочини у відповідній частині ПК не дає можливості стверджувати про наявність спеціального кри-терію їх розташування. Одним із основних способів класифікації кримінальних податкових приписів США виступає, на наш по-гляд, функціональний критерій, який дозволяє ідентифікувати окремі групи охоронюваних кримінальним законом податкових правовідносин.

5. Екологічні злочини. За своєю кількістю та розміром заподі-юваної шкоди екологічні злочини традиційно посідають одне з перших місць у структурі білокомірцевої злочинності США. Резо-нансним прикладом корпоративного екологічного злочину на сучасному етапі напевне слугуватиме масштабне забруднення вод Мексиканської затоки (шляхом потрапляння 5 млн. бар. нафти), яке сталося унаслідок вибуху на нафтодобувній платформі «Deep Horizon», що належала корпорації «British Petroleum». Окрім застосування цивільно-правових санкцій та відшкодування май-нової шкоди на загальну суму понад 3 млрд. дол., винна в інциде-


29

нті корпорація у листопаді 2012 р. уклала із прокуратурою США угоду про визнання вини. Відповідно до умов цього процесуально-го документу, компанія «British Petroleum» зобов’язана, поміж іншого, сплатити кримінальний штраф у розмірі 1,25 млрд. дол. – найбільший розмір майнового покарання в історії США. Як бачи-мо, суспільна небезпека окремих корпоративних посягань на до-вкілля може сягати безпрецедентних рівнів.

Нормативною підставою для кримінального переслідування фактів порушення федерального екологічного законодавства у США слугують декілька базових актів Конгресу, серед яких: 1) Акт про чисте повітря – передбачає санкції за порушення вимог федерального і місцевого законодавства про чисте повітря; 2) Акт про безпечне споживання води – регулює питання захисту і від-новлення поверхневих і підземних вод на території США; 3) комплексний Акт про екологічне реагування, компенсацію та відповідальність – зобов’язує порушників ліквідувати небезпечні речовини у місцях забруднення, а також передбачає кримінальні санкції за невиконання таких обов’язків; 4) федеральний Акт про утилізацію твердих відходів; 5) Акт про контроль за токсичними речовинами – регламентує порядок виробництва, переміщення та утилізації хімічних речовин, що становлять небезпеку для насе-лення чи довкілля; 7) Акт про біологічні види, яким загрожує не-безпека – встановлює відповідальність за злочини проти живої природи [6, c. 382–383].

Головними ознаками (елементами) федерального екологічного злочину визнаються: 1) акт поведінки, який істотно порушує відпо-відні вимоги екологічного законодавства; 2) умисел на порушення таких нормативних вимог. Найбільш поширеними формами зло-чинного порушення вимог екологічного законодавства є представ-лення завідомо неправдивої інформації, неподання обов’язкових звітів, несплата обов’язкових екологічних платежів (внесків), веден-ня господарської діяльності за відсутності спеціальних дозволів чи з порушенням вказаних у них умов [7, c. 204–205].

На завершення хотілося б зазначити, що в Україні поняття «білокомірцевий злочин» не лише не знайшло нормативного за-кріплення, а й на практиці застосовується вкрай рідко. Водночас порівняльний аналіз ознак деяких посягань, що становлять цю групу злочинів у США та нашій державі, розкриває чимало спіль-них ознак. Адже мотивація більшості злочинів «зі статусом» є схожою незалежно від континенту чи расової належності. А тому сподіваємось, що майбутні порівняльні дослідження причин, ознак та механізмів протидії економічним злочинам у наших державах не стануть марною працею.


30


1. Clinard M. Criminal Behavior Systems: A Typology / M. Clinard, R. Quinney. – New York: Holt, Rinehart and Winston, 1973. – 274 p.

2. United States v. Nippon Paper Industries Co., Ltd., 1997 WL 109199 (1st Cir. 1997).

3. Podgor E. White Collar Crime in a Nutshell / E. Podgor, J. Israel. – St. Paul: West Group, 1997. – 452 p.

4. United States v. Blackmon. 839 F.2d 900 (2d Cir. 1988). 5. United States v. U.S. Gypsum Co., 438 U.S. 422, 435 (1978). 6. Duncombe T. Environmental Crimes / T. Duncombe, K. Henderson,

J. Schnackenback // American Criminal Law Review. – № 2. – 2008. – P. 381–464. 7. Каменський Д. В. Кримінально-правова охорона довкілля у США:

вихідні положення / Д. В. Каменський // Теоретичні та прикладні пробле-ми кримінального права України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 20 – 21 травня 2011 р. / редкол. : Г. Є. Болдарь, А. О. Данилев-ський, О. О. Дудоров та ін.; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. – С. 201–206.



31

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Байлов Антон Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ), Поляков Станіслав Ігорович,


УДК 343.575

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДМЕТА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ

321-1 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ Проаналізовано поняття лікарський засіб, визначено поняття лікар-ських засобів, які є предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 Кримі-нального кодексу України, визначені предмети, які не можуть бути предметом досліджуваного злочину. Ключові слова: предмет злочину, лікарські засоби, фальсифіковані лі-карські засоби, неякісні лікарські засоби. Проанализировано понятие лекарственных средств, определено поня-тие лекарственных средств, являющихся предметом преступления, предусмотренного ст. 321-1 Уголовного кодекса Украины, определены предметы, которые не могут быть предметом исследованного престу-пления. Ключевые слова: предмет преступления, лекарственные средства, фальсифицированные лекарственные средства, некачественные лекар-ственные средства. The concept of medicine is analyzed, the concept of drugs are defined which are object of crime, provided by article 321-1 of the Criminal Code of Ukraine. Some items that cannot be the object of this crime are defined. Key words: the object of crime, drugs, counterfeit drugs, substandard drugs.

Поряд із предметом суспільних відносин необхідно виділяти і предмет злочину. Предмет суспільних відносин і предмет злочину – різні правові явища. Предмет відносин – це структурний елемент суспільних відносин. Предмет злочину, що існує поряд з об’єктом, це – самостійна факультативна ознака складу злочину. Предме-том злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідаль-ність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину. Із цього визначення випливає, що предметом злочину треба вважати тільки певні речі, а не будь-які інші цінності. Таке рішення зумовлене тим, що законодавець найчастіше вказує саме на конкретні речі, а точніше, на їх ознаки, властивості при описі

Байлов А. В., Поляков С. І., 2013


32

того чи іншого злочину. Оскільки ж предметом злочину може виступати лише певна річ, то предмет завжди є речовою (матері-альною) ознакою злочину. Крім того, предмет злочину – це така ознака складу злочину, яка названа безпосередньо в самому зако-ні. У цьому разі він виступає як обов’язкова ознака складу злочи-ну. Отже, предмет злочину як самостійна ознака злочину завжди існує поряд з об’єктом. Саме об’єкт і предмет у сукупності утво-рюють самостійний елемент складу злочину [1, c. 100-103].

Аналізуючи диспозицію ст. 321-1 Кримінального кодексу Укра-їни (далі – КК), можна зробити висновок, що предмет є обов’язковою ознакою досліджуваного нами складу злочину.

Предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, є фальсифіковані лікарські засоби.

У правовій літературі проблеми визначення предмету злочину при здійсненні фальсифікації лікарських засобів чи обігу остан-ніх розглядались у роботах О. О. Леонідова, М. Є. Детюкова, Є. І. Третьякова, Є. В. Фесенка, Р. Н. Шумова, Н. Ф. Файзрахма-нова, Г. В. Почкуна, С. В. Максимова та ін.

Але наукові праці вищезазначених вчених недостатньо повно висвітлюють проблеми визначення предмету злочину фальсифі-кації лікарських засобів. Упровадження кримінальної відповіда-льності за фальсифікацію лікарських засобів та обіг фальсифіко-ваних лікарських засобів викликає потреби практики у чіткому розумінні предмета злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, що зумовлює необхідність дослідження поняття останнього.

Уперше поняття фальсифікованих лікарських засобів визна-чено ВООЗ та звучить так: фальсифікований лікарській засіб – це продукт, який навмисно та протизаконно має маркування, яке спотворює інформацію про його дійсність та/або виробника. У Сполучених Штатах Америки фальсифікований лікарській засіб – це ліки, які (або упаковка чи маркування яких) без відповідної ліцензії мають товарний знак, найменування компанії чи інший ідентифікаційний знак, відбиток, емблему чи будь-яке зображен-ня виробника ліків, переробника, пакувальника або дис-триб’ютора, відмінного від особи чи осіб, які насправді їх вироби-ли, переробили або розповсюдили; які незаконним чином претен-дують на те, що є продукцією певного виробника, переробника, пакувальника чи дистриб’ютора або видає себе за нього, або роз-повсюджується та пакується від його імені [2].

Диспозиція досліджуваної нами статті є бланкетною та відпо-відно відсилає до положень Закону України від 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби» [3].

При проведенні даного дослідження, вважаємо за необхідно


33

визначитися з поняттям лікарського засобу. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про лікарські засоби» лікарський засіб – це будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декількох активних фармацевтичних інгредієнтів (далі – АФІ) та допоміжних речо-вин), що має властивості та призначена для лікування або профі-лактики захворювань у людей, чи будь-яка речовина або комбіна-ція речовин (одного або декількох АФІ та допоміжних речовин), яка може бути призначена для запобігання вагітності, відновлен-ня, корекції чи зміни фізіологічних функцій у людини шляхом здійснення фармакологічної, імунологічної (метаболічної) дії або для встановлення медичного діагнозу. Частина третя зазначеної статті передбачає, що належить до лікарських засобів, а саме: АФІ, продукція «in bulk»; готові лікарські засоби (лікарські пре-парати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які ви-користовуються для виявлення збудників хвороб, а також бороть-би із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів.

Згідно з ч. 4 ст. 2 ЗУ «Про лікарські засоби» готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) – це дозовані лікарські засоби у вигляді та стані, в якому їх застосовують, що пройшли всі стадії виробництва (виготовлення), включаючи оста-точне пакування. Активний фармацевтичний інгредієнт (лікарсь-ка речовина, діюча речовина, субстанція) (далі – АФІ або діюча речовина) – будь-яка речовина чи суміш речовин, що призначена для використання у виробництві лікарського засобу та під час цього використання стає його активним інгредієнтом. Такі речо-вини мають фармакологічну чи іншу безпосередню дію на орга-нізм людини, у складі готових форм лікарських засобів їх засто-совують для лікування, діагностики чи профілактики захворю-вання, для зміни стану, структур або фізіологічних функцій орга-нізму, для догляду, обробки та полегшення симптомів. Продукція «in bulk» – це будь-який лікарський засіб, призначений для виро-бництва готового лікарського засобу, який пройшов усі стадії тех-нологічного процесу, крім стадії фасування та/або кінцевого па-кування і маркування. Допоміжна речовина (ексципієнт) – це будь-яка речовина лікарської форми, яка не є АФІ або готовим лікарським засобом та відповідно не здійснює фармакологічної, імунологічної або діагностичної дії, входить до лікарського засобу та необхідна для його виробництва (виготовлення), зберігання та/або застосування. Відповідно до ч. 7 ст. 9 ЗУ «Про лікарські засоби» до Державного реєстру лікарських засобів України вно-сяться такі відомості про лікарський засіб: назва лікарського за-собу (торговельна назва, міжнародна непатентована назва); виро-


34

бник (назва, місцезнаходження юридичної особи та її виробничих потужностей); синоніми, хімічна назва, повний склад лікарського засобу; фармакологічна дія, фармакотерапевтична група лікар-ського засобу; показання, протипоказання, запобіжні заходи, вза-ємодія з іншими лікарськими засобами; способи застосування, доза діючої речовини в кожній одиниці та кількість одиниць в упаковці; побічна дія, форма випуску, умови зберігання, термін придатності, умови відпуску; інструкція для медичного застосу-вання лікарського засобу; фармакопейна стаття або методи конт-ролю якості лікарського засобу [3, с. 1].

Кожен лікарський засіб має свій реєстраційний номер (шифр), під яким він зареєстрований і внесений до Державного реєстру лі-карських засобів України, який працює у режимі «on-line», ведення якого здійснюється Міністерством охорони здоров’я України [4].

При визначенні поняття предмету злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України необхідно знов – таки звернутися до Закону України (ЗУ) «Про лікарські засоби», який 8 вересня 2011 року було доповнено поняттям «фальсифіковані лікарські засоби» у зв’язку з прийняттям ЗУ «Про внесення змін до деяких законода-вчих актів України щодо запобігання фальсифікації лікарських засобів». Відповідно до зазначеного ЗУ фальсифікований лікар-ський засіб – це лікарський засіб, який умисно промаркований неідентично (невідповідно) відомостям (одній або декільком з них) про лікарський засіб з відповідною назвою, що внесені до Держа-вного реєстру лікарських засобів України, а також лікарський засіб, умисно підроблений у інший спосіб, і який не відповідає відомостям (одній або декільком із них), у тому числі складу, про лікарський засіб із відповідною назвою, що внесені до Державно-го реєстру лікарських засобів України [5, с. 168].

Отже, предметом досліджуваного нами злочину є лікарські

засоби, які умисно промарковані неідентично (невідповідно)

відомостям (одній або декільком із них) про лікарський засіб із

відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарсь-

ких засобів України, а також лікарські засоби, умисно підроб-

лені у інший спосіб, і які не відповідають відомостям (одній або

декільком із них), у тому числі складу, про лікарський засіб з

відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарсь-

ких засобів України.

Враховуючи зміст диспозицій різних частин ст. 321-1 КК Укра-їни фальсифіковані лікарські засоби, які є предметом досліджу-ваного складу злочину, можна поділити на дві групи залежно від ступеня їх шкідливості для життя або здоров’я людини. До першої групи необхідно відносити фальсифіковані лікарські засоби, які


35

не є небезпечними для життя або здоров’я людини в разі їх вико-ристання. Такі фальсифіковані лікарські засоби передбачені ч.1 ст. 321-1 КК України, яка сконструйована законодавцем із фор-мальним складом. До другої групи необхідно відносити фальси-фіковані лікарські засоби, що становлять небезпеку для життя чи здоров’я людини в разі їх використання. Такі фальсифіковані лікарські засоби передбачені ч. 2 ст. 321-1 та ч. 3 ст. 321-1 КК України, які сконструйовані з матеріальним складом.

Не є предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК Укра-їни, біологічно активні добавки (далі – БАД).

Уперше законодавче визначення поняття БАД було вве-дено у ЗУ «Про якість та безпеку харчових продуктів і продово-льчої сировини» від 23.12.1997 р., відповідно до статті першої яко-го БАД – це речовини або їх суміші, які використовуються для придання раціону харчування спеціальних лікувальних чи ліку-вально-профілактичних властивостей [6].

Проте з прийняттям ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів та продово-льчої сировини»« від 06.09.2005 останній був викладений у новій редакції, а саме ЗУ «Про безпечність та якість харчових продук-тів», у якому відсутнє визначення поняття «БАД», а було предста-влено поняття «дієтична добавка». Дієтична добавка – це вітамін-ні, вітамінно-мінеральні або трав’яні добавки окремо та/або в по-єднанні у формі пігулок, таблеток, порошків, що приймаються перорально разом з їжею або додаються до їжі в межах фізіологі-чних норм, для додаткового, порівняно із звичайним харчуван-ням, вживання цих речовин; дієтичні добавки також містять або включають різні речовини або суміші речовин, у тому числі про-теїн, вуглеводи, амінокислоти, їстівні масла та екстракти рослин-них і тваринних матеріалів, що вважаються необхідними або ко-рисними для харчування та загального здоров’я людини [7].

МОЗ України веде Державний реєстр харчових продуктів спе-ціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок, до якого включені: біологічно активні добавки до раціону харчування, спеціальні харчові про-дукти – це біологічно активні добавки до раціону харчування, дитяче харчування, спеціальні продукти харчування, фіто суміші, дієтичні добавки, дієтичні добавки для спортивного харчування, продукти для спеціального дієтичного споживання [8].

Основна різниця БАД від лікарського засобу полягає в тому, що ефективність БАД не є доказаною, або доказовий рівень ефе-ктивності не дозволяє призначити продукт для лікування або профілактики.


36

Враховуючи вищевикладене, ми робимо висновок, що БАД на-лежить до харчових продуктів спеціального дієтичного спожи-вання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок, які не відносяться до категорії лікарських засобів, та відповідно не можуть бути предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України.

Окрім того, не є предметом досліджуваного нами злочину не-якісні лікарські засоби. Аналізуючи поняття «неякісні лікарські засоби», необхідно виходити з поняття «якість лікарського засо-бу», яке міститься у ЗУ «Про лікарські засоби». Отже, відповідно до ч. 15 ст. 9 ЗУ «Про лікарські засоби» якість лікарського засобу – це сукупність властивостей, які надають лікарському засобу зда-тність задовольняти споживачів відповідно до свого призначення і відповідають вимогам, встановленим законодавством [3].

Із цього можна дійти висновку, що якісний лікарській засіб –

це будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декіль-

кох АФІ та допоміжних речовин), що має властивості та при-

значена для лікування або профілактики захворювань у людей,

чи будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декіль-

кох АФІ та допоміжних речовин), яка може бути призначена

для запобігання вагітності, відновлення, корекції чи зміни фі-

зіологічних функцій у людини шляхом здійснення фармакологі-

чної, імунологічної або метаболічної дії або для встановлення

медичного діагнозу та відповідають положенням Державної

Фармакопеї України.

Так само неякісним лікарським засобом слід вважати лікарсь-кий засіб, який не відповідає вищезазначеним вимогам або не відповідає положенням Державної Фармакопеї України.

Згідно з ч. 14 ст. 2 ЗУ «Про лікарські засоби» Державна Фар-макопея України – це правовий акт, який містить загальні вимоги до лікарських засобів, фармакопейні статті, а також методики контролю якості лікарських засобів [3]. Отже, Державна Фарма-копея України — це правовий документ, що містить загальні ви-моги до лікарських засобів, фармокапейні статті (монографії), а також методики контролю якості лікарських засобів. Державна Фармакопея має законодавчий характер. Її вимоги, що висува-ються до лікарських засобів, є обов’язковими для всіх підпри-ємств та установ України незалежно від їх форми власності, що виробляють, зберігають, контролюють, реалізують і застосовують лікарські засоби [9, с. 10].

Зазначаємо, що лікарський засіб після закінчення терміну йо-го придатності або порушення умов його зберігання та (або) реалі-зації стає неякісним, але такий лікарський засіб також не може


37

бути предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, адже предметом останнього є умисно фальсифіковані лікарські засоби.

При проведенні даного дослідження вважаємо за доцільне роз-глянути питання щодо віднесення до предмета досліджуваного нами злочину наркотичних засобів, психотропних речовин і пре-курсорів, поняття яких міститься у ЗУ «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори».

Наркотичні засоби – це речовини природні чи синтетичні, препарати, рослини, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Психотропні речовини – це речовини природні чи синтетичні, препарати, природні матеріа-ли, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Прекурсори наркотичних засобів і психо-тропних речовин (далі – прекурсори) – речовини, які використо-вуються для виробництва, виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, включені до Переліку наркотичних засо-бів, психотропних речовин і прекурсорів [10].

Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур-сорів затверджено Постановою Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) № 770 від 06.05.2005 р., який є вичерпним. У зазначеній по-станові КМУ наркотичні засоби, психотропні речовини та преку-рсори згруповано наступним чином:

1. Таблиця I: Список № 1 – Особливо небезпечні наркотичні засоби, обіг яких заборонено; Список № 2 – Особливо небезпечні психотропні речовини, обіг яких заборонено; Список № 3 – Росли-ни, які містять наркотичні засоби та психотропні речовини і обіг яких допускається для промислових цілей.

2. Таблиця II. Список № 1 – Наркотичні засоби, обіг яких об-межено; Список № 2 – Психотропні речовини, обіг яких обмежено.

3. Таблиця III. Список № 1 – Наркотичні засоби, обіг яких обмежено і стосовно яких допускаються виключення деяких за-ходів контролю; Список № 2 Психотропні речовини, обіг яких обмежено стосовно яких допускаються виключення деяких захо-дів контролю.

4. Таблиця IV. Список № 1 – Прекурсори, обіг яких обмежено і стосовно яких встановлюються заходи контролю; Список № 2 – Пре-курсори, стосовно яких встановлюються заходи контролю [11].

Згідно зі ст. 21 ЗУ «Про наркотичні засоби, психотропні речо-вини і прекурсори» у медичній практиці можуть використовува-тися наркотичні засоби, психотропні речовини, включені до таб-лиць II і III Переліку, та прекурсори, включені до таблиці IV Пе-реліку. На правовідносини, пов’язані з обігом наркотичних засо-


38

бів, психотропних речовин, включених до таблиць II і III Перелі-ку, та прекурсорів, включених до таблиці IV Переліку, які дозво-лені до використання в медичній практиці, поширюється дія за-конодавства про лікарські засоби в частині, що не суперечить цьому Закону [10].

Отже, перелік наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів в Україні є вичерпним.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про наркотичні засоби, психотроп-ні речовини і прекурсори» аналоги наркотичних засобів і психо-тропних речовин – це заборонені до обігу на території України речовини синтетичні чи природні, не включені до Переліку нар-котичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, хімічна структура та властивості яких подібні до хімічної структури та властивостей наркотичних засобів і психотропних речовин, пси-хоактивну дію яких вони відтворюють.

Згідно з ч.6 ст. 2 ЗУ «Про лікарські засоби» наркотичні лікар-ські засоби – це лікарські засоби, віднесені до наркотичних відпо-відно до законодавства [3].

Наказом МОЗ України № 202 від 23.04.2007 р. затверджено пе-реліки лікарських засобів, у яких містяться наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, а саме:

1. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарсь-ких засобів, що містять малу кількість наркотичних засобів або психотропних речовин і прекурсорів, які підлягають контролю при ввезенні на митну територію України та вивезенні за її межі [12];

2. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарсь-ких засобів, що містять малу кількість психотропних речовин списку № 2 таблиці III Переліку наркотичних засобів, психотроп-них речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 [13];

3. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарсь-ких засобів, що містять малу кількість прекурсорів списку № 1 таблиці IV Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 [14];

4. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарсь-ких засобів, що містять комбінації малої кількості наркотичних засобів списку № 1 таблиці II, психотропних речовин списку № 2 таблиці III, прекурсорів списку № 1 таблиці IV Переліку наркоти-чних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 [15].

Отже, можна зробити висновок, що наркотичні засоби, пси-

хотропні речовини їх аналоги та прекурсори не є предметом


39

злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, тому що за неза-

конні дії з останніми передбачено кримінальну відповідаль-

ність окремими статтями розділу XIII КК України. Що стосу-

ється лікарських засобів, які містять у своєму складі нарко-

тичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори,

то вини також не будуть предметом досліджуваного злочину,

оскільки наслідком використання останніх при виготовленні

чи виробництві фальсифікованих лікарських засобів з метою

збуту буде настання кримінальної відповідальності за відпові-

дною частиною ст. 307 КК України, яка в цьому випадку є спе-

ціальною статтею відносно до ст. 321-1 КК України.

Викладене дозволяє зробити наступні висновки: 1.Предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України, є: 1) активні фармацевтичні інгредієнти; продукція «in bulk»; го-

тові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлен-ня збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів, які умисно промарковані не ідентично (не-відповідно) відомостям (одній або декільком з них) про лікарські засоби з відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарських засобів України;

2) активні фармацевтичні інгредієнти; продукція «in bulk»; го-тові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлен-ня збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів, які умисно підроблені у інший спосіб і не відповідають відомостям (одній або декільком з них), у тому числі складу, про лікарські засоби з відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарських засобів України.

2. Лікарські засоби, які є предметом досліджуваного складу злочину, можна поділити на дві групи залежно від ступеня їх шкідливості для життя або здоров’я людини. До першої групи необхідно відносити фальсифіковані лікарські засоби, передба-чені ч. 1 ст. 321-1 КК України, та не є небезпечними для життя або здоров’я людини в разі їх використання. До другої групи необхід-но відносити фальсифіковані лікарські засоби, передбачені ч. 2 ст. 321-1 та ч. 3 ст. 321-1 КК України, та становлять небезпеку для життя чи здоров’я людини в разі їх використання.

3. Неякісним лікарським засобом є речовина або комбіна-ція речовин (одного або декількох АФІ та допоміжних речовин), що призначена для лікування або профілактики захворювань у


40

людей, чи будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декількох АФІ та допоміжних речовин), яка може бути призначе-на для запобігання вагітності, відновлення, корекції чи зміни фі-зіологічних функцій у людини шляхом здійснення фармакологіч-ної, імунологічної або метаболічної дії або для встановлення ме-дичного діагнозу, але не має вищезазначених властивостей, або має, але у недостатньому обсязі, та (або) не відповідає положен-ням Державної Фармакопеї України. Лікарський засіб після за-кінчення терміну його придатності або порушення умов його збе-рігання та (або) реалізації стає неякісним. Неякісні лікарські за-соби не є предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК України.

4. Не є предметом злочину, передбаченого ст. 321-1 КК Украї-ни, харчові продукти спеціального дієтичного споживання, функ-ціональні харчові продукти та дієтичні добавки. Окрім того, не будуть предметом досліджуваного злочину наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори.


1. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., перероб. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456с.

2. Ушкалова У. А. Проблемы фальсификации лекарственных средств: фокус на антимикробные препараты / У. А. Ушкалова [Електронний ре-сурс]. – Режим доступа: http://www.antibiotic.ru/cmac/pdf/7_2_167.pdf. – Заголовок з екрану.

3. Про лікарські засоби : Закон України від 4 квітня 1996 року № 123/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/123/96-вр/page. – Заголовок з екрану.

4. Державний реєстр лікарських засобів України [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.drlz.kiev.ua/.– Заголовок з екрану.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо за-побігання фальсифікації лікарських засобів : Закон України від 8 вересня 2011 року № 3718-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 19-20.

6. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини : Закон України від 23.12.1997 р. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.president.gov.ua/ru/documents/3367.html. – Заголовок з екрану.

7. Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчо-вих продуктів та продовольчої сировини» : Закон України від 06.09.2005р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2809-15. – Заголовок з екрану.

8. Державний реєстр харчових продуктів спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктів та дієтичних добавок/ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/register_foodstuffanddietary/.– Заголовок з екрану.

9. Державна Фармакопея України. 1-е видання. – Х. : РІРЕГ, 2001. – с. 527. 10. Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори : Закон

України від 15.02.1995 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:


41

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/60/95-вр/page. – Заголовок з екрану. 11. Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних

речовин і прекурсорів : Постанова Кабінету Міністрів України № 770 від 06.05.2005 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/770-2000-п. – Заголовок з екрану.

12. Про затвердження переліків наркотичних (психотропних) комбіно-ваних лікарських засобів, що містять малу кількість наркотичних засобів або психотропних речовин і прекурсорів, які підлягають контролю при ввезенні на митну територію України та вивезенні за її межі : наказ Мініс-терства охорони здоров’я України № 202 від 23.04.2007 р. [Електронний ре-сурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0700-07. – Заголовок з екрану.

13. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарських за-собів, що містять малу кількість психотропних речовин списку № 2 табли-ці III Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 : наказ Міністерства охорони здоров’я України № 202 від 23.04.2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0701-07. – Заголовок з екрану.

14. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарських за-собів, що містять малу кількість прекурсорів списку № 1 таблиці IV Пере-ліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвер-дженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 : наказ Міністерства охорони здоров’я України № 202 від 23.04.2007 р. [Еле-ктронний ресурс] — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0702-07. – Заголовок з екрану.

15. Перелік наркотичних (психотропних) комбінованих лікарських за-собів, що містять комбінації малої кількості наркотичних засобів списку № 1 таблиці II, психотропних речовин списку № 2 таблиці III, прекурсорів списку № 1 таблиці IV Переліку наркотичних засобів, психотропних речо-вин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 770 : наказ Міністерства охорони здоров’я України № 202 від 23.04.2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0703-07. – Заголовок з екрану.



42

Буткевич Сергій Анатолійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Кримський факультет Одеського державного університету внутрішніх справ)

УДК 343.575 (477)

СТАТТЯ 306 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

У статті розглянуті проблемні питання притягнення до відповідальності за використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засо-бів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодію-чих речовин і лікарських засобів. Детально проаналізований склад злочину, передбаченого ст. 306 Кримінального кодексу України. Ключові слова: відповідальність, незаконний обіг, наркотичні засоби, психотропні речовини, склад злочину. В статье рассмотрены проблемные вопросы привлечения к ответст-венности за использование средств, полученных от незаконного оборо-та наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов, пре-курсоров, ядовитых или сильнодействующих веществ и лекарственных средств. Детально проанализирован состав преступления, предусмот-ренного ст. 306 УК Украины. Ключевые слова: ответственность, незаконный оборот, наркотичес-кие средства, психотропные вещества, состав преступления. In the article the problem issues of accountability for the use of funds derived from illegal traffic in narcotic drugs, psychotropic substances, its analogues and precursors, toxic or potent substances and drugs are considered. A detailed analysis of an offense under Art. 306 of the Criminal Code of Ukraine are conducted. Key words: responsibility, illegal traffic, narcotic drugs, psychotropic substances, offense.

Нині однією з найактуальніших кримінологічних проблем в

Україні є стрімке поширення наркоманії, яка набуває характеру епідемії. Прибутки від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів настільки великі, що вилучення їх окремих партій суттєво не впливає на загальні обсяги наркотрафіку.

Одержані надприбутки, насамперед від збуту наркотичних за-собів і психотропних речовин, у вигляді грошових коштів та ін-шого майна кримінальні структури прагнуть легалізувати (відми-ти) за допомогою різноманітних схем і типологій з метою прихо-вування (маскування) джерел їх справжнього походження. Дохо-ди, одержані в результаті злочинної діяльності, складають основу для життєдіяльності організованих груп і злочинних організацій.

Буткевич С. А., 2013


43

За їх рахунок формуються фонди, з яких фінансується злочинна діяльність, у тому числі для подальшого виготовлення, забезпе-чення пропозиції і збуту наркотичних засобів і психотропних речовин, а також сплати хабарів, розширення діяльності, освоєн-ня нових ринків збуту тощо [1, с. 229].

Однак, для безпечного використання своїх капіталів наркоділ-ки повинні їх легалізувати, представивши незаконно одержаний прибуток в якості законного, тобто «відмити» гроші. У зв’язку з цим особливу роль у запобіганні та протидії використанню кош-тів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психо-тропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильно-діючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засо-бів, відіграють координованість, цілеспрямованість, узгодженість, ефективність і своєчасність заходів, що вживаються правоохо-ронними та іншими державними органами в цьому напрямі.

Окремі питання протидії наркоманії та наркобізнесу розгляда-лись у наукових працях Г. А. Алієва, О. М. Бандурки, С. О. Банду-рки, А. М. Волощука, С. П. Гарницького, О. М. Джужі, О. М. Кос-тенка, А. А. Музикі, Д. Й. Никифорчука, І. П. Рущенка, С. В. Сли-нька та ін., а також практичними працівниками – М. М. Андрєє-вим, А. В. Науменком, А.Г. Скибінським тощо. Втім, незважаючи на вагомий доробок науковців, значний практичний інтерес до цієї проблематики, високий динамізм так званого «антилегаліза-ційного законодавства» протягом 2010–2012 рр. викликає необхід-ність розроблення оновленого науково-практичного коментарю до ст. 306 Кримінального кодексу України. Зазначені аспекти зумов-люють новизну і своєчасність проведеного дослідження.

Отже, метою статті є розроблення науково-практичного ко-ментарю до ст. 306 Кримінального кодексу України, що сприяти-ме усуненню проблемних питань визначення складу цього злочину.

Нині, окрім наочного зрощування українського криміналітету зі світовою системою наркобізнесу, відбувається новий для Укра-їни, але вже достатньо помітний, процес входження національно-го наркобізнесу до транснаціональної системи легалізації (відми-вання) коштів, одержаних від наркотрафіку. Це, у свою чергу, вказує не тільки на загострення зазначеної проблеми для нашої держави, але й є доказом того, що діяльність світового наркобіз-несу являє реальну та безпосередню загрозу для добробуту, гено-фонду та здоров’я нації, а також національної безпеки загалом. Таким чином, стратегічним напрямом у боротьбі з незаконним обігом наркотиків мають бути підрив його економічного підґрун-тя, створення та реалізація комплексної системи організаційних, адміністративно-правових, кримінально-процесуальних, криміно-


44

логічних, оперативно-розшукових та інших заходів щодо вияв-лення і ліквідації каналів легалізації (відмивання) доходів, одер-жаних злочинним шляхом.

Уперше кримінальну відповідальність за використання кош-тів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психо-тропних речовин і прекурсорів, було встановлено Законом Украї-ни від 15.02.1995 № 64/95-ВР, який доповнив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. відповідною нормою (ст. 22912) [2]. Остання з деякими змінами та доповненнями була включена до нового Кримінально-го кодексу України 2001 р. у вигляді ст. 306 (диспозицію було до-повнено словосполученнями «розміщення коштів… в установах, організаціях», «використання таких коштів для придбання… май-на»; санкцію ч. 1 змінено з «від трьох до десяти років» на «від п’яти до дванадцяти років»; санкцію ч. 2 щодо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю зменше-но з п’яти до трьох років) [3].

В останній редакції від 4.11.2011 ст. 306 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за використання коштів, здобу-тих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речо-вин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів [3] (див. табл. 1).

Таблиця 1.

Кількість кримінальних справ, порушених за ст. 306 Кримінального кодексу України в 2006–2011 рр.

ГУМВС, УМВС 2006 2007 2008 2009 2010 2011

АР Крим 7 7 5 10 5 5

Вінницька 2 1 2 2 1

Волинська 3 5 2 1

Дніпропетровська 17 10 3 3 6 8

Донецька 8 5 7 1 10 12

Житомирська 2 1 4 5 1

Закарпатська 1 2

Запорізька 4 5 4 5 5 7

Івано-Франківська 1 1 1 1 1

Київська 4 5 7 7

м. Київ 8 5 4 4 3 5

Кіровоградська 4 4 2 2 2 4

Луганська 16 16 16 17 17 20

Львівська 1 1 1

Миколаївська 5 3 3 2 1

Одеська 9 9 7 4 5 3


45

Наведені вище статистичні дані, аналіз практики виявлення та

розслідування злочинів, пов’язаних з легалізацією коштів, здобу-тих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин і лікарських засобів, а також власний досвід роботи в підрозділах боротьби з незаконним обігом наркотиків свідчить про серйозні наміри вітчизняних наркоділків щодо подальшого використання «брудних» коштів як у злочинному, так і легально-му бізнесі, коли такі доходи шляхом різних маніпуляцій набува-ють статусу законних. За допомогою складних операцій із кошта-ми злочинці маскують справжні джерела походження своїх дохо-дів. Саме тому виявлення та вилучення незаконних коштів, нако-пичених наркоділками, недопущення їх подальшої легалізації є однією з умов ефективної протидії транснаціональній злочиннос-ті, насамперед у банківській і кредитно-фінансовій сферах.

Підкреслимо, що склад злочину, передбачений ст. 306, є спеці-альним стосовно складу злочину, передбаченого ст. 209 Криміна-льного кодексу України. Відмінність між ними полягає, зокрема, у джерелах надходження доходів, деяких ознаках об’єктивної сторони. У низці випадків легалізація певних коштів вимагає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 209 і 306 Кримінального кодексу України.

На думку І. Г. Поплавського, об’єктом цього злочину є здо-ров’я населення, а також установлений порядок законного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекур-сорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи силь-нодіючих лікарських засобів. Суспільна небезпечність цього зло-чину полягає в підриві економіки, тому що фактично його сут-

Полтавська 5 2 3 4 1 2

Рівненська 4 2 2 1 1 4

м. Севастополь 5 9 4 6 8 5

Сумська 5 1 1 2 3 6

Тернопільська 4 1 2 2 2 2

Харківська 3 2 2 2 4

Херсонська 5 6 6 5 6 2

Хмельницька 1 1 3 1

Черкаська 6 2 4 5 3 5

Чернігівська 3 2 1 2 2

Чернівецька 1 2 1 2 5

УМВС на залізниці 37 25 19 10 11 5

По Україні 163 126 105 101 110 121


46

ність – легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом [4, с. 558]. Однак, ми дотримуємося позиції А. А. Музикі і В. О. Навроцького, які вважають, що об’єктом даного злочину є порядок здійснення підприємницької та іншої господарської дія-льності, встановлений з метою протидії залученню в економіку «брудних» грошових коштів і виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань [5, с. 835].

Предметом даного злочину є кошти, здобуті від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів.

При цьому під незаконним обігом наркотичних засобів, психо-тропних речовин і прекурсорів слід вважати види діяльності з культивування рослин, включених до Переліку наркотичних за-собів, психотропних речовин і прекурсорів [6], розроблення, виро-бництва, виготовлення, зберігання, перевезення, пересилання, придбання, реалізації (випуску), ввезення на територію України, вивезення з території України, транзиту через територію Украї-ни, використання, знищення наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до Переліку наркотичних засобів, психотро-пних речовин і прекурсорів [6], що дозволяються і контролюються згідно із Законом України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» [7].

Щодо незаконного обігу отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, то в чинному законодавстві вказане поняття не знайшло належного відбиття. Так, у Законі України «Про лікарські засоби» лише зазначено, що отруйними (сильнодіючими) лікарськими засобами є лікарські засоби, віднесені до отруйних (сильнодіючих) центральним орга-ном виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я [8]. Їх перелік затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.08.2007 № 490 [9]. В одному із законопроектів пропонувалося визначити незаконний обіг отруйних і сильнодіючих лікарських засобів як діяння, пов’язані з розробленням, виробництвом, відпуском, виго-товленням, зберіганням, розподілом, торгівлею, використанням, переміщенням на території України та за її межі даної категорії лікарських засобів з порушенням вимог Закону України «Про лікарські засоби» [10]. Але вказана законодавча ініціативи не отримала належної підтримки та подальшого розвитку.

Отже, зміст незаконного обігу наркотичних засобів, психотро-пних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодію-чих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів


47

переважно складають злочинні дії (предикатні злочини), в ре-зультаті яких особа одержує «брудні» гроші. Якщо кошти, що легалізуються, були здобуті від іншої злочинної діяльності, відпо-відальність настає за ст. 209 Кримінального кодексу України.

Об’єктивна сторона злочину характеризується наступними діями:

1) розміщення коштів, здобутих від незаконного обігу нарко-тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодію-чих лікарських засобів, у банках, на підприємствах, в установах, організаціях та їх підрозділах.

Під розміщенням таких коштів слід розуміти відкриття від імені фізичної або юридичної особи рахунку в банку або додатко-вий внесок грошових коштів на наявний рахунок, переказ з іншо-го рахунку, вкладення коштів у фонди різних підприємств, уста-нов або організацій, які мають самостійний баланс, або в їх філії, та інші схожі дії, пов’язані з передачею коштів, отриманих у ре-зультаті незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, у ле-гальні (законні) структури. Місцем їх розміщення можуть бути комерційні або інші банки, підприємства, установи або організації [4, с. 558];

2) використання коштів, здобутих від незаконного обігу нарко-тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодію-чих лікарських засобів, для придбання об’єктів, майна, що підля-гають приватизації, чи обладнання для виробничих чи інших по-треб.

Придбання за такі кошти об’єктів приватизації може здійсню-ватися різним шляхом, наприклад, шляхом викупу на аукціоні. Придбання обладнання – це придбання механізмів, апаратури та інших предметів для виробничих або інших потреб [4, с. 558];

3) використання таких доходів (коштів і майна) з метою продо-вження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів.

Використання коштів і майна з метою продовження незакон-ного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх анало-гів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруй-них чи сильнодіючих лікарських засобів полягає у використанні таких доходів для подальшого культивування наркомістких рос-лин, розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, транс-


48

портування, придбання, реалізації (випуску) та інших дій із за-значеними засобами та речовинами.

При цьому моментом закінчення даного злочину є вчинення однієї із зазначених дій [4, с. 558].

Якщо використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекур-сорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи силь-нодіючих лікарських засобів, поєднано із вчиненням інших неза-конних дій, – виробництвом, збутом, вимаганням і т. ін. цих засо-бів або речовин, скоєне слід кваліфікувати за сукупністю злочи-нів, передбачених ст. 306 і, зокрема, статтями 307, 308, 309, 311, 312 та іншими статтями Кримінального кодексу України.

Суб’єктом даного злочину є фізична осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку. Тобто суб’єкт злочину є загальним, який згідно з положеннями цивільного і фінансового права може укла-дати договори купівлі-продажу, інші правочини і нести відповіда-льність за них.

Водночас погоджуємося з В. А. Журавлем, який стверджує, що не дивлячись на те, що суб’єкт цього злочину є загальним, він все ж таки має індивідуальні ознаки та особливості, які обумовлені специфікою злочинної діяльності, а саме: необхідністю здійснен-ня винною особою фінансових операцій, укладання цивільно-правових правочинів, а також реалізації права на набуття, воло-діння або використання майна та/або грошових коштів. Відповід-но, суб’єктом легалізації майна або грошових коштів, одержаних злочинним шляхом, може бути не будь-яка фізична особа – гро-мадянин України, іноземець чи особа без громадянства, а лише така, яка набула цивільної дієздатності у повному обсязі, необме-жена в ній або не позбавлена дієздатності судом. Якщо винна особа не матиме таких ознак, то можна говорити про порушення основних положень цивільного законодавства з регламентування порядку укладання правочинів, а також набуття, володіння або використання майна або коштів. А тому складені правочини або фінансові операції з майном чи коштами, вчинені такою особою, яка не має на це право, визнаються недійсними, а отже про лега-лізацію не йдеться [11, с. 55–56].

Суб’єктивна сторона даного злочину полягає у формі прямо-го умислу, тобто винна особа повинна усвідомлювати незаконне походження коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруй-них чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лі-карських засобів.

Мета – обов’язкова ознака суб’єктивної сторони злочину у тре-


49

тій його формі. Нею є продовження незаконного обігу наркотич-них засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, от-руйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів.

Кваліфікуючими ознаками розглянутого складу злочину за ч. 2 є:

– повторність (дет. див. ст. 32 Кримінального кодексу України [3]). При цьому головним у встановленні повторності даних дій є не множинність предикатних злочинів, а неодноразовість опера-цій з коштами, здобутими від незаконного обігу наркотичних за-собів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарсь-ких засобів. Будь-яке інше діяння, наприклад, придбання об’єкта приватизації за грошові кошти, одержані від оптової реалізації наркотичних засобів, після розміщення частини цих коштів у банку визнається повторним;

– попередня змова групи осіб (дет. див. ч. 2 ст. 28 Кримінально-го кодексу України) [3]. Слід мати на увазі, що попередня змова за цією кваліфікаційною ознакою має бути обов’язковою. Однак домовленість щодо використання коштів, здобутих від незаконно-го обігу наркотиків, може вчинятись як задовго до відповідних дій, пов’язаних із розміщенням коштів, так і безпосередньо перед їх початком. Разом з цим, вчинення легалізації (використання) кримінальних доходів співучасниками кваліфікується з посилан-ням на відповідні частини ст. 27 Кримінального кодексу України [12, с. 13];

– великий розмір (під великим розміром, як зазначено у при-мітці до цієї статті, слід розуміти кошти, сума яких становить двісті та більше неоподаткованих мінімумів доходів громадян [3]). Якщо вартісну межу великого розміру перевищує сума кількара-зових дій, злочин кваліфікується за ознакою повторності. А у випадках неодноразового використання коштів, коли їх вартість у сукупності становить суму, вказану у примітці до ст. 306 Кримі-нального кодексу України, дії особи слід кваліфікувати за ч. 2 цієї статті одночасно за ознаками повторності та великого розміру.

Таким чином, можна стверджувати, що у зв’язку з постійним оновленням національного антилегалізаційного законодавства можна говорити про завершену концепцію кримінально-правової відповідальності за наркозлочини, яка забезпечуватиме належну організацію правоохоронної діяльності у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Розроблення науково-практичного коментарю до ст. 306 Кримінального кодексу України сприятиме подальшій розбудові


50

національної антилегалізаційної системи, а також удосконаленню правозастосовної діяльності працівників правоохоронних і судо-вих органів у цій сфері.


1. Буткевич С. А. Запобігання та протидія використанню коштів, здо-бутих від наркобізнесу / С. А. Буткевич // Юрид. Україна. – 2009. – № 11–12 (83–84). – С. 228–233.

2. Кримінальний кодекс України від 28 груд. 1960 р. // Відомості Верхо-вної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квіт. 2001 р. № 2341-ІІІ // Відомо-сті Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

4. Кримінальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Видання шо-сте, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є. Л. Стрельцов. – Х. : ТОВ «Оді-ссей», 2009. – 816 с.

5. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года / [под ред. Н. И. Мельника, Н. И. Хавронюка]. – К. : Кан-нон ; А.С.К., 2002. – 1216 с.

6. Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних ре-човин і прекурсорів : Постанова Кабінету Міністрів України від 6 трав. 2000 р. № 770 // Офіційний вісн. України. – 2000. – № 19. – Ст. 789.

7. Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори : Закон України від 15 лют. 1995 р. № 60/95-ВР // Відомості Верховної Ради Украї-ни. – 1995. – № 10. – Ст. 60.

8. Про лікарські засоби : Закон України від 4 квіт. 1996 р. № 123/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 22. – Ст. 86.

9. Про затвердження Переліків отруйних та сильнодіючих лікарських засобів : наказ Міністерства охорони здоров’я України від 17 серп. 2007 р. № 490 // Офіційний вісн. України. – 2007. – № 67. – Ст. 2594.

10. Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, пси-хотропних речовин, прекурсорів, отруйних і сильнодіючих лікарських засобів та зловживанню ними : проект Закону України, внесений народ-ним депутатом України Г. Г. Москалем [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=2139&skl=7.

11. Журавель В. А. Розслідування легалізації (відмивання) доходів, оде-ржаних злочинним шляхом : наук.-практ. посіб. / В. А. Журавель. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2005. – 312 с.

12. Документування та розслідування злочинів, пов’язаних з викорис-танням коштів, здобутих від незаконного обігу наркотиків : метод. реко-мендації / за заг. ред. Андрєєва М. М. – К. : ДБНОН, ГСУ МВС України, КНУВС, 2008. – 24 с.



51

Лень Валентин Валентинович, кандидат юридических наук, доцент

(Государственное высшее учебное заведение «Национальный горный университет»)

УДК 343.225.1

ПСИХИЧЕСКАЯ БОЛЕЗНЬ В УГОЛОВНОМ ЗАКОНЕ: ДИСКУССИОННЫЕ ВОПРОСЫ

У статті розглядаються дискусійні питання про необхідність і мож-ливість поділу: психічна хвороба, як тяжке тілесне ушкодження та психічне відхилення, як не тяжке тілесне ушкодження. Аналіз прово-диться по окремих статтях – розбій, шахрайство, необережне зни-щення або пошкодження майна тощо. Ключові слова: навмисне тяжке тілесне ушкодження, психічна хвороба, психічне відхилення, психіка, шахрайство. В статье рассматриваются дискуссионные вопросы о необходимости и возможности разделения: психическая болезнь, как тяжкое телесное по-вреждение и психическое отклонение, как не тяжкое телесное поврежде-ние. Анализ проводится на отдельных статьях – разбой, мошенничество, неосторожное уничтожение или повреждение имущества и др. Ключевые слова: умышленное тяжкое телесное повреждение, психичес-кая болезнь, психическое отклонение, психіка, мошенничество. In the article discussion guestions the necessity and possibility of separation: mental illness as a grave bodily injuries and mental deviation and mental deviation, no matter how grievous bodily injury. The analysis is performed on the individual articles- robbery, fraud, reckless destruction of or damage to property. Key words: deliberate grievous bodily injury, mental illness, mental deviation, psyche, a fraud.

Вопрос дифференциации психической (душевной) болезни (ч. 1

ст. 121 Уголовного кодекса Украины, далее – УК), как тяжкого теле-сного повреждения за степенью тяжести неоднократно рассматри-вался в научных трудах в разное время отечественными и зарубеж-ными учеными: юристами и психиатрами, а его сложность, неодно-значность – это неизбежность дальнейшего исследования.

Действующий УК Украины (2001 г.) в ст. 121 (редакция от 05.11.2009 г.) предусматривает уголовную ответственность за умышленное тяжкое телесное повреждение. Часть 1 определяет, какие телесные повреждения есть тяжкими, в частности, указы-вается и психическая болезнь [1, с. 200].

Соответственно, тяжкие телесные повреждения, как ква-лифицирующий признак, предусматривается законодателем во многих статьях Особенной части УК Украины.

Например, Раздел VI «Преступления против собственности» в Лень В. В., 2013


52

ч.4, 187, ч.4 ст. 189, ч.2 ст. 194, ст. 196 УК Украины. Статья, предусматривающая уголовную ответственность за

мошенничество не содержит указанного признака, как и другие нормы этого раздела.

В большей части уголовных кодексов стран СНГ и европейс-ких стран также не предусматривается дифференциация на пси-хическое заболевание (болезнь, патология) и психическое откло-нение (аномалия, расстройство, недостаток, изъян).

Для примера, УК Республики Армения в ч.1 ст. 112 предус-матривает, что умышленное причинение тяжкого вреда здоровью … это и повлекшее за собою психическую болезнь…, то есть диф-ференциация отсутствует [2, с. 61].

УК Республики Казахстан в ч.1 ст. 103 предусматривает, что умышленное причинение тяжкого вреда здоровью… повлек-шее за собой психическое расстройство… дифференциации так-же нет [3, с. 40].

В Постановлениях Пленума Верховного Суда Украины, кото-рые разъясняют эти вопросы или касаются их определенным образом, также определено, что психическая болезнь – это иск-лючительно тяжкое телесное повреждение.

Например, п.11 Постановления Пленума Верховного Суда Украины № 5 от 30 мая 2008 г. «О судебной практике по делах о преступлениях против половой свободы и половой неприкосно-венности лица» [4, с. 5].

Соответственно и украинские органы уголовной юстиции (ор-ган дознания, следователь, прокурор, судья) в правоприменении исходят из того, что психическая болезнь есть только тяжким телесным повреждением и используют именно такие подходы.

В некоторых странах уголовный закон все же предусматрива-ет дифференциацию, так ч.3 § 226 УК ФРГ предусматривает уго-ловную ответственность за тяжкое телесное повреждение в ре-зультате которого лицо приобретает душевную болезнь или ка-кие-либо физические или умственные отклонения [5, с. 381].

Украинский законодатель (за медицинским критерием) опре-делил четыре группы (психическая болезнь): хроническое психи-ческое заболевание; временные расстройства психической деяте-льности; недоумство (тождественное название: слабоумство, оли-гофрения); иное болезненное состояние психики.

Однозначно, делаем неутешительный вывод, что психическая болезнь не имеет дифференциации за степенью тяжести. Согла-ситься однозначно с этим трудно.

На этот вопрос, в свое время, обращали внимание советские ученые: А. Пионтковский (сын), М. Шаргородский и др., на сегод-


53

ня это отечественные и зарубежные ученые: В. Бурдин, А. Зай-цев, В. Векленко, М. Ветров, М. Галюкова, С. Тасаков и др.

Психиатрическая область медицины в Украине относительно недавно перешла на международную систему диагностики психи-ческих заболеваний. Но это обстоятельство, на наш взгляд, не в какой мере не решает проблемы (например, деление на степени тяжести, вопросы вменяемости (невменяемости)) в целом [6, с. 69].

Вместе с тем следует отметить, что в международной класси-фикации болезней 10-го пересмотра в V классе (МКБ-10) отсутст-вует деление аналогичное ч.2 ст. 19 УК Украины.

МКБ-10 исходит из того, что нет единых подходов для их разг-раничения (за степенью тяжести), а это в свою очередь создает большие трудности.

В МКБ-10, например, вместо недоумства (формы (степени): дебильность, имбецильность, идиотия) есть умственная отста-лость: легкая степень, умеренная, тяжелая, глубокая, другие формы умственной отсталости и умственная отсталость не уточненная.

В этом усматривается определенное противоречие между ч.2 ст. 19 действующего национального уголовного закона и международ-ной классификации болезней 10-го пересмотра по которой уже ра-ботают украинские психиатры и такое положение, никак не способ-ствует разрешению рассматриваемого вопроса. Безусловно, сегод-няшнее положение дел в украинской психиатрии в частности, к сожалению не способствует установлению дифференциации. Про-тивники деления называют несколько причин, основные из них: отсутствие практической значимости такого деления, что теорети-ческий интерес есть большим, чем практический; трудности такого деления (за отсутствием единых критериев).

С последним мы соглашаемся. Реформа в отечественной психиатрии пока еще остается де-

лом энтузиастов-одиночек. Официальные ведомства, в частности Министерство охраны здоровья Украины, проявляют в данном вопросе удивительную неповоротливость [7, с. 3].

Международная классификация болезней 10-го пересмотра в классе V содержит перечень более 300 заболеваний, связанных с психическими хроническими, неизлечимыми патологиями и дру-гими психическими отклонениями разнообразных по причинам возникновения, течения, тяжести положения, длительности (времени), прогноза и перспектив. Мы поддерживаем позицию тех ученых-юристов и психиатров, которые соглашаются, что психическое заболевание, в большинстве это хронические (неиз-лечимые), тяжкие заболевания (не менее 3-х месяцев) или часто рецидирующее протекание с прогрессирующей тенденцией, то


54

есть постепенного нарастания и усложнения болезненного про-цесса, который приводит к глубоким, стойким патологическим изменениям психики и соответственно возрастанием степени общественной опасности (либо стабильно тяжким, опасным сос-тояниям, иногда с временными ремиссиями) лица, а психическое отклонение это не хроническое, не тяжкое, излечимое, или после лечения которого наступает существенное, стабильное улучше-ние психического состояния либо не улучшение, а иногда и ухуд-шение, но обязательно лицо перестает быть общественно опас-ным для себя и окружающих (общества).

Эту научную позицию я неоднократно исследовал и ранее: 1. Научная статья – Психіка людини: питання норми і відхи-

лень / Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 2. – С. 83-87. 2. Монография – Осудність у кримінальному праві і законо-

давстві: Монографія / Передм. д.ю. н., проф. Ю. М. Антоняна. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2008. – 180 с.

3. Тезисы – Психічна хвороба як різновид умисного тяжкого тілесного ушкодження: питання диференціації // Актуальні про-блеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Всеукраїнська науково-практична конференція, 30 жовтня 2009 року, Запоріжжя: матеріали: у 2 ч. – Запоріжжя: Юридичний ін-т ДДУВС, 2009. – Ч.1. – С.181-183.

4. Научная статья – Психическая болезнь и(или) психическое отклонение: дискуссионный вопрос уголовно-правового значения // Научные труды. Российская академия юридических наук. Вып. 11 в 2.т. – М. : ООО Издат. «Юрист», 2011. – С. 697-700.

К сожалению, не задумываясь, некоторые ученые, особенно правоведы, а также правоприменители используют все выше перечисленные названия как тождественные, и в широком (воо-бще), и в узком смысле, либо по собственному рассуждению и это не придает ясности, однозначности и, соответственно еще больше усложняет вопрос.

Но не следует забывать, что одной из главных причин расхож-дений экспертных выводов есть отличие в диагностике (при этом диагноз может быть одним и тем же), разные подходы к оценке глубины и структуры психической сферы в контексте решения того или иного вопроса, который имеет правовое значение.

Для диагностики большей части психических заболеваний и психических отклонений нет строго объективных критериев. Отсутствие четких, определенных клинических критериев диаг-ностики вынуждает специалистов действовать за своей профес-сионально-внутренней интуицией и собственным профессиона-льным опытом, знаниями.


55

Вместе с тем, проблема диагностики степени тяжести психи-ческого, неизлечимого, хронического заболевания и психического отклонения (или нескольких одновременно, причем возможны различные вариации) не может быть основанием для однозначно-го вывода, что все они есть тяжкими в случае наступления соот-ветствующих последствий при совершении преступления. На-пример, психические заболевания и отклонения, которые относя-тся к 2-м группам (временное расстройство психической деятель-ности; иное болезненное состояние психики), при оценке степени тяжести вреда здоровью, наверное могут быть использованы, например, такие общеизвестные критерии как стойкая утрата трудоспособности или нет, длительное или кратковременное рас-стройство здоровья и др.

На наш взгляд, необходимо деление на степени тяжести при-чиненного психического (например, психическое тяжкое, неизле-чимое (хроническое) заболевание или психическое отклонение, которое есть не длительным и/или полностью излечимым) вреда здоровью потерпевшего во время совершения преступления.

Как минимум усматривается, что должно быть двухступенча-тое деление на легкое и тяжкое, или например, по аналогии теле-сных повреждений на легкие, средней степени и тяжелые, но в этом вопросе (относительно деления вообще) последнее слово, безусловно, за специалистами по психиатрии, возможно ли, и необходимо ли вообще деление именно на три степени.

Российский ученый-правовед С. Тасаков также предлагает выделять три степени тяжести психического вреда здоровью, легкая, средняя и тяжкая.

В своих исследованиях В. Бурдин, А. Зайцев, М. Ветров, другие ученые исходят из того, что есть тяжкие психические заболева-ния и не тяжкие отклонения. Не придерживаются точки зрения, что необходимо это деление М. Книга, Б. Спасенников и другие исследователи.

Небезинтересным будет заметить в ст1 Закона Украины «О психиатрической помощи» от 22.02.2000 г. отмечено, что есть пси-хические расстройства и тяжкие психические расстройства. Но это совсем не учитывается в национальном уголовном законода-тельстве, праве и криминологии.

По нашему убеждению, сегодня это насущная потребность времени в психиатрии и юриспруденции.

Я поддерживаю идеи, выводы С. Тасакова и других ученых-правоведов о необходимости деления: психическая болезнь (тяж-кое) и психическое отклонение (не тяжкое), что необходимо про-водить исследования по этому вопросу и оно есть верным, перс-


56

пективным решением, которое имеет очень важное уголовно-правовое значение для теории уголовного права и правопримени-телей, что в свою очередь будет способствовать обеспечению за-конных интересов, прав и свобод граждан.

Безусловно, что сделать(согласиться) это многим психиатрам будет не просто, но это необходимо. К этому надо стремиться, за этим будущее, следует проводить в этом направлении глубокие, основательные научные исследования психиатрам и правоведам.

Список использованных источников:

1. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Кор-жанський М. Й. – К. : Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656с.

2. Уголовный кодекс Республики Армения. Официальное издание (Принят Национальным Собранием 16апреля 2003 г.). – Ереван. – 2004. – 194 с.

3.Уголовный кодекс Республики Казахстан. – Алматы : ЮРИСТ, 2005. – 152 с.

4. Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 7 (95). – 37 с.

5. Уголовный кодекс ФРГ / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук. проф. Д. А. Шестакова; предисловие доктора права Г. Г. Йешека; перевод с немецкого Н. С. Рачковой. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 524 с.

6. Лень В. В. Осудність у кримінальному праві і законодавстві : моно-графія / Передм. д.ю. н., проф. Ю. М. Антоняна. – Д. : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2008. – 180 с.

7. Романцова Г. Психіатрія – справа ювелірна / Г. Романцова // Голос України. – 1996. – 26 березня. – 16 с.

Поступила в редакцию 14.11.2012


57

Малишев Володимир Степанович, заслужений юрист України

(Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.293

РІВНІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ:

ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА Аналізуються найбільш поширені підходи до визначення правової по-літики держави у сфері протидії злочинності. Надається авторське бачення цієї політики. На основі запропонованого розуміння, розробле-но поняття правової політики держави у сфері застосування амністії. Розглянуто рівні формування та реалізації цієї політики, надається їх характеристика. Ключові слова: правова політика, протидія злочинності, амністія, рівень, формування, реалізація. Анализируются наиболее распространенные подходы к определению правовой политики государства в сфере противодействия преступно-сти. Предоставляется авторское видение этой политики. На основе предложенного понимания, разработано понятие правовой политики государства в сфере применения амнистии. Рассмотрены уровни фор-мирования и реализации этой политики, предоставляется характе-ристика. Ключевые слова: правовая политика, противодействие преступности, амнистия, уровень, формирование, реализация. Analyzed the most common approaches to legal policy in combating crime. Available author's vision of the policy. Based on the proposed understanding, developed the concept of legal policy in the scope of amnesty. Considered equal development and implementation of this policy, provided their characteristics. Key words: legal policy, the fight against crime, amnesty, level, formation, implementation.

Сучасні тенденції кримінально-правового впливу на злочин-

ність характеризуються наявністю та застосуванням широкого спектра заходів некарального характеру, особливе місце серед яких, з огляду на виключну політико-правову природу та значну масовість, посідає амністія. Це підтверджується врегулюванням амністії не лише кримінальним, а й іншими видами галузевого законодавства, а саме: кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим, конституційним, адміністративним, а також визна-чається особливим державно-правовим статусом суб’єкта оголо-шення амністії – Верховної Ради України.

Саме виключність цього заходу вимагає від наукової громади та законодавчого органу України якісного розроблення його юри-

Малишев В. С., 2013


58

дичного статусу. Значний внесок у розроблення досліджуваної проблеми зробили такі вчені, як О. М. Бандурка, Ю. В. Баулін, В. В. Голіна, В. М. Дрьомін, М.Д. Дурманов, О. Г. Кальман, В. В. Комаров, О. М. Костенко, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, В.Т. Маляренко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, М. І. Панов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, П. Л. Фріс та інші.

Однак, незважаючи на значну кількість наукових праць і розробок у сфері застосування амністії, сучасні проблеми її політико-правового статусу ще не були предметом окремого наукового пошуку.

З огляду на зазначене, метою запропонованої статті є визна-чення та характеристика рівнів формування та реалізації право-вої політики держави у сфері застосування амністії.

Як зазначають О. М. Бандурка та О. М. Литвинов, політика держави в галузі стримування злочинності базується на визначе-ному Конституцією України правовому полі. Разом з тим, світо-гляд суспільства, що визначає конкретні шляхи досягнення по-ставлених державі завдань, повністю ще не сформовано [1, c. 8]. У зв’язку із цим, постає необхідним визначення кола онтологічних рис правової політики держави у сфері протидії злочинності.

Правова політика держави у сфері протидії злочинності – це розроблена на основі виробленої наукової концепції державна стратегія протидії злочинності, яка здійснюється шляхом найоп-тимальнішого формування кримінально-правового, кримінально-го процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, а також застосування нормативних приписів зазначених галузей законодавства стосовно осіб, які вчинили злочин.

Зрозуміло, що для реалізації правової політики у сфері проти-дії злочинності необхідна науково обґрунтована концепція. Тому у визначенні правової політики держави у сфері протидії злочин-ності, нами виокремлено три рівні: концептуальний, законодав-чий та правозастосовний.

Пояснюючи поділ напрямів правової політики у сфері протидії злочинності на кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінально-виконавчий та кримінологічний, П. Л. Фріс зазначає, що основним критерієм їх поділу є філософ-ська категорія інтересу. Вона є тим фундаментом, на підставі якого здійснюється виділення та внутрішня структуризація полі-тики у сфері протидії злочинності, в якій інтерес протидії висту-пає в ролі генерального інтересу. Структура інтересів інших еле-ментів поряд з генеральним, включає й інші, які визначаються єдністю системи [16, c. 153].

Поняття «кримінальна політика» є тим терміном, який най-більш часто використовується для визначення стратегії, головних


59

напрямів, форм і методів протидії злочинності та запобігання вчиненню злочинів.

У XVIII столітті італійський гуманіст та реформатор у сфері кримінального права Чезаре Беккарія визначив такі постулати для майбутньої кримінальної політики держави (з метою відступу від середньовічної практики застосування кримінального права):

- по-перше, заборона самоправства поліції; - по-друге, сувора залежність судді від закону; - по-третє, безперервний розвиток кримінального судочинства;

чим швидше застосовується покарання за вчинений злочин, тим більш справедливим та кориснішим воно є;

- по-четверте, надання достатньої кількості часу для захисту; - по-п’яте, гласність судового процесу; - по-шосте, презумпція невинуватості повинна діяти на ко-

ристь особи, яка вчинила злочин; - по-сьоме, відміна жорстоких видів покарання; - по-восьме, заміна смертного вироку довічним позбавленням

волі; - по-дев’яте, основоположне значення профілактичної кримі-

нальної політики: «краще попереджувати вчинення злочину, аніж карати особу, яка його вчинила» [2, с. 5].

Так, на думку М. П. Чубинського, кримінальна політика – це галузь науки кримінального права, що повинна виробляти реко-мендації для найкращої в державі справи кримінального правосу-ддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом кращого кримі-нального законодавства. Кримінальна політика, за М. П. Чубин-ським, розпадається на політику превентивну та політику репре-сивну [18, c. 78].

Представники західної соціологічної школи права Ф. Ліст, Е. Феррі, а також російські вчені кримінального права І. Я. Фой-ницький, С. В. Познишев, вважали, що наука кримінального пра-ва об’єднує кримінальне право у вузькому розумінні (кримінальна догматика), кримінологію злочинів і кримінальну політику (роз-робка заходів боротьби зі злочинністю). Деякі представники цієї школи вважали, що до її складу входить також і пенологія (наука щодо виконання покарань) [15, c. 250].

В. К. Грищук зазначає, що кримінальна політика України – це вид державної політики, який здійснюється згідно з Конституці-єю України та чинним законодавством на науковій основі і є су-купністю форм і методів протистояння злочинності та ставить за мету забезпечення законності і правопорядку, розбудову суве-ренної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держа-ви, громадянського суспільства в Україні [5, с. 7].


60

А. В. Наумов виходить з того, що кримінальна політика у ши-рокому сенсі цього слова є державною політикою у сфері протидії злочинності [12, c. 24]. М. І. Ковальов і Ю. О. Воронін вважають, що кримінальна політика являє собою напрямок партійної і дер-жавної діяльності зі здійснення соціально-політичних, економіч-них заходів і вироблення оптимальних кримінально-правових заходів з метою ліквідації злочинності [9, c. 8]. М. О. Беляєв під кримінальною політикою пропонує розуміти розроблений держа-вою та заснований на об’єктивних законах розвитку суспільства напрям діяльності державних та громадських органів та організа-цій з охорони інтересів трудящих від злочинних посягань шляхом застосування покарання або замінюючих покарання заходів кри-мінально-правового впливу до осіб, що їх вчинили, а також шля-хом попередження злочинів за допомогою правового виховання, загрози застосування покарання та засобів профілактики кримі-нологічного характеру [3, c. 15]. З точки зору С. К. Гогеля, кримі-нальна політика – це вчення про існуючі на сьогодні засоби боро-тьби зі злочинністю [4, c. 13]. Д. А. Шестаков стверджує, що під кримінально-правовою політикою необхідно розуміти ту частину загальної політики реагування на злочинність, яка полягає в ре-гулюванні державою кримінально-правової реакції на її злочин-ність [19, c. 156].

А. Я. Естрін стверджував, що основними питаннями криміна-льної політики є питання про цілі кримінальної репресії, про кри-терії та методи визначення роду і мети репресії для кожного кон-кретного засудженого (ув’язненого) [20, c. 3].

І. Є. Звечаровський вважає, що кримінальна політика – це ви-роблений державою і заснований на об’єктивних законах розвит-ку суспільства напрям діяльності спеціально уповноважених на те державних органів та організацій з охорони прав і свобод лю-дини та громадянина, суспільства і держави в цілому від злочин-них посягань шляхом застосування покарання та інших заходів кримінально-правового характеру до осіб, що вчинили такі пося-гання, а також шляхом попередження злочинів за допомогою правового виховання, погрози застосування кримінального пока-рання та заходів профілактики індивідуального і спеціально-кримінологічного характеру [6, с. 74].

О. М. Литвак під кримінальною політикою пропонує розуміти співвідношення між законодавством, каральними, адміністратив-но-організаційними та кримінологічно-попереджувальними захо-дами з урахуванням економічної та соціальної ситуації [11, c. 18].

Як бачимо, так чи інакше, але дослідники правової політики у сфері протидії злочинності виділяють такий її напрям, як засто-


61

сування амністії. Тільки П. Л. Фріс говорить про кримінально-виконавчий напрям правової політики у сфері протидії злочинно-сті, М. П. Чубинський – про політику репресій, або каральну полі-тику, І. Я. Фойницький – про пенологію (науку щодо виконання покарань), А. Я. Естрін про кримінальну політику взагалі, О. М. Литвак про каральні заходи.

Природними правовими наслідками вчинення злочину є, звісна ж річ, покарання. Проте практика показує, що призначення і відбут-тя покарання не завжди є наслідком злочинного діяння. В багатьох країнах світу існує система заходів, які застосовуються замість по-карання або звільняють від покарання чи його відбування, і у визна-чених випадках ці заходи виявляються більш ефективними, так як з меншими втратами призводять до цілей, які ставить перед собою система кримінальної юстиції. Аналіз статистичних даних засвідчує, що протягом останніх років українські судді надзвичайно широко застосовують норми про звільнення від покарання та його відбуван-ня при ухваленні рішень за підсумками розгляду кримінальних справ і в процесі відбування засудженими покарання. Реалізація кримінальної відповідальності, поєднана зі звільненням особи від покарання, стає найбільш типовою і вже більше схожа на правило, ніж на виняток (щорічно близько 50% з числа всіх засуджених звіль-няються від покарання) [13, c. 5].

Процедура застосування амністії є одним із механізмів забез-печення принципів гуманізму та демократизму сучасного курсу правової політики держави у сфері протидії злочинності. Так, майже у всіх преамбулах до законів про амністії з 1996 року зна-ходимо пряму вказівку на застосування принципу гуманізму при процедурі оголошення амністії.

У зв’язку із цим, виникає необхідність визначити моделі пра-вової протидії злочинності. Вважаємо їх можна поділити на дві групи: каральні та некаральні. Каральна модель правової політи-ки держави у сфері протидії злочинності на даний час розроблено досить ґрунтовно та концептуально про що свідчать праці таких вчених, як О. М. Бандурка, П. Л. Фріс, О. М. Литвинов, А. А. Мит-рофанов, О. Г. Колб, І. Г. Богатирьов, Є. С. Назимко та інших. Однак, питання модель некаральної правової політики зараз по-требує формування та реалізації. Звернемось, до тих наукових розвідок, в яких розглядались питання про некаральний вплив правової політики держави у сфері протидії злочинності.

М. П. Клейменов такі дві концептуальні моделі некаральної кримінально-правової правової політики:

- компроміс, заснований на застосуванні найбільш оптималь-них заходів;


62

- співробітництво, засноване на потребах практики [8, с. 23] Як зазначає О. В. Чепелюк, кримінально-правова політика у

сфері застосування амністії та здійснення помилування як науко-во обґрунтована концепція, яка відображає реальні потреби кри-мінально-правового регулювання у цій сфері, на наш погляд, по-требує подальшого розвитку і вдосконалення. Адже значення кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування на сьогодні аж ніяк не зменшується, а навпаки. Такий ріст ролі кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування в контексті розвитку кримінально-правової політики в цілому зумовлений наступними факторами:

- всебічний захист прав і свобод людини; - соціальний захист громадян; - законодавче забезпечення побудови демократичної правової

держави; - дотримання принципів законності та гуманізму в цілях еко-

номії заходів кримінальної репресії; - для виконання державних програм боротьби із злочинністю

[17, c. 56]. Ми ж пропонуємо під напрямом правової політики у сфері

протидії злочинності, що стосується питань законодавчого закрі-плення і реалізації амністії, використовувати саме термін «право-ва політика держави у сфері застосування амністії».

У вченні про покарання з приводу цього поняття відсутня єди-на думка. Деякі автори вважають, що цей напрям державної дія-льності пов’язаний з протидією злочинності тільки під час засто-сування покарання у виді позбавлення волі [10, c. 326]. Інші – під час відбування будь-якого виду покарання [14, c. 125]. Вважаємо, що перший напрям необхідно ототожнювати з пенітенціарною протидією, бо термін «пенітенціарний» (від лат. «poenitentiarus» – каяття, виправлення) означає відбування покарання в тюрмі, тоб-то у виді позбавлення волі.

Щодо протидії злочинності під час відбування будь-якого пока-рання використовують терміни «наказательной» (рос.), «караль-ной» або «карной» (укр.) політики, але цим, по-перше, зменшуєть-ся її зміст по відношенню до інших цілей покарання, по-друге, обмежується лише питаннями визначення виду і розміру пока-рання, по-третє, протирічить поглядам гуманізації кримінально-правової репресії.

Генеральний інтерес (мета) правової політики держави у сфері застосування амністії знаходить своє відображення в ч.2 ст. 50 КК України. Саме зазначений напрям правової політики розроблю-


63

ються з урахуванням надбань кримінально-правової, криміналь-но-виконавчої, кримінально-процесуальної, кримінологічної наук. Для досягнення мети правової політики держави у сфері застосу-вання амністії перед кожною наукою стоїть конкретне завдання, що охоплює певну «ділянку» процесу формування законодавчої бази та реалізації амністії:

кримінально-правова наука розкриває загальну мету застосу-вання амністії, та завдання, що ставляться перед нею, визначає межі, порядок та правила звільнення від покарання та його відбу-вання відповідно до закону України про амністію;

кримінально-виконавча наука розроблює шляхи досягнення мети застосування амністії, передбачає основні засоби виправного впливу на осіб, до яких можливо застосовувати амністію, конкре-тизує порядок звільнення від відбування покарання на підставі закону України про амністію;

кримінально-процесуальна галузь визначає ряд процесуальних гарантій прав осіб, до яких застосовуються амністія;

кримінологічна наука забезпечує загальну та спеціальну пре-венцію, запобігання вчиненню злочинів особами, що відбули по-карання тощо.

Ось чому на досягнення інтегруючого інтересу – мету пока-рання та підвищення його ефективності – спрямовані елементи кримінально-правової, кримінально-виконавчої, кримінально-процесуальної та кримінологічної наук.

Виходячи з вищенаведеного, можна дійти висновку, що право-ва політика держави у сфері застосування амністії – це самостій-ний напрям правової політики держави у сфері протидії злочин-ності, мета якого полягає у застосуванні до осіб, яким недоцільно відбувати покарання, звільнення від покарання та його відбуван-ня на підставі Закону України «Про амністію»

Свідомо не виокремлюючи у визначенні правової політики держави у сфері застосування амністії концептуального, законо-давчого та правозастосовного, у зв’язку із тим, більш детальне визначення має ґрунтуватись на загально, ураховуючи його сутні-сні характеристики. Вважаємо за необхідне розглянути зазначені рівні правової політики держави у сфері застосування амністії.

Стосовно концептуального рівня, то вважаємо за необхідне, погодитися з П. Л. Фрісом, який стверджує, що як і будь-яка інша політика, кримінально-правова передбачає наявність стратегічно-го політичного бачення розвитку [16, c. 15]. Маємо зазначити, що концептуальні засади такої доктрини на початку 90-х років ХХ ст. було розроблено В. С. Зеленецьким [7]. Однак, на жаль, після ви-дання вченим монографії «Общая теория борьбы с преступнос-


64

тью. 1 Концептуальные основы» подальша робота щодо розроб-лення такої доктрини не була продовжена, що, як наслідок, ви-кликає відповідну непослідовність в її здійсненні.

Сутність законодавчого рівня правової політики держави у сфері застосування амністії полягає у закріпленні концептуаль-них ідей і положень, у разі їх прогнозованого позитивного впливу, у нормативних приписах чинних законодавчих актів.

Законодавчий рівень може проявлятись у внесення змін та до-повнень до Конституції України, Кримінального кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Кримінального про-цесуального кодексу України та інших законодавчих актів, в яких деталізуються правила застосування амністії та звільнення осіб від покарання та його відбування.

Згідно із статтею 75 Конституції України єдиним органом за-конодавчої влади в Україні є парламент. Відповідно до своїх пов-новажень, визначених статтею 92 Конституції України, Верховна Рада України наділена правом оголошення амністії.

Останній рівень правової політики держави у сфері застосу-вання амністії полягає у реалізації на практиці норм законів, які вироблено законотворцем. Учасником такої реалізації приписів у сфері амністії є суд.


1. Бандурка О. М. Стратегія і тактика протидії злочинності : моногра-фія / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов. – Х. : НікаНова, 2012.

2. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаних / Беккариа Ч. (сост. и предисл. В. С. Овчинского). – М. : ИНФРА-М, 2004.

3. Беляєв Н. А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации / Н. А. Беляєв. – Л. : Изд-во ЛенГУ, 1986.

4. Гогель С. К. Роль общества в деле борьбы с преступностью / С. К. Го-гель. – СПб. : Общественная польза, 1906.

5. Грищук В. К. Кримінальне право України. Загальначастина: [навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл] / Грищук В. К. – К. : Вида-вничий Дім «Ін Юре», 2006.

6. Звечаровский И. Э. Современное уголовное право России: понятие, принципы, структура / Звечаровский И. Э. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001.

7. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. 1 Концеп-туальные основы / В. С. Зеленецкий. – Х. : Основа, 1994.

8. Клейменов М. П. Уголовно-правовое прогнозирование :автореф. дисс. на соискание науч. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уго-ловное право и криминология; Исполнительно-трудовое право» / М. П. Клейменов. – Екатеренбург, 1992.

9. Ковалев М. И. Криминология и уголовная политика / Ковалев М. И., Воронин Ю. А. – Свердловск : Изд-воУрГу, 1980.

10. Кримінологія / под общ. ред. А. И. Долговой. – М. : Изд. Группа Но-


65

рма-Инфра-М, 2001. 11. Литвак О. М. Держава і злочинність : монографія / О. М. Литвак. –

К. : Атіка, 2004. 12. Наумов А. В. Российскоеуголовное право: Общая часть : курс лек-

ций / А. В. Наумов. – М., 1996. 13. Письменський Є. О. Звілнення від покарання та його відбування:

проблеми кримінального законодавства та практики його застосування: монографія: передм. д-ра юрид. наук, доц. М. І. Хавронюка; [наук. ред. д-р юрид. наук, проф. О. О. Дудоров]. – Луганськ : ТОВ «Віртуальна реаль-ність», 2011.

14. Розументов Л. Преступность в местахлишениясвободы: понятие, криминологическая характеристика / Л. Розументов, О. Филлипова // Уголовное право, 2007. – № 2.

15. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением / И. Я. Фойницкий. – М. : Добросвет, 2000.

16. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми / П. Л. Фріс. – К. : Атіка, 2005.

17. Чепелюк О. В. Амністія та помилування в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): дисертація на здобуття наук. ступеня канд. юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Ольга Володимирі-вна Чепелюк. –К. : Інститут держави та права імені В. М. Корецького НАН України, 2008.

18. Чубинский М. П. Очерки уголовной политики: понятие, история и основные проблемы уголовной политики как составного элемента науки уголовного права / сост. и втсуп. статья В. С. Овчинского, А. В. Федорова. – М. : ИНФРА-М, 2008.

19. Шестаков Д. А. Российская уголовно-правовая политика под углом зрения исторической тенденции к смягчению репрессий / Д. А. Шестаков // Правоведение. – 1998. – № 4.

20. Эстрин А. Я. Эволюция советской уголовной политики / А. Я. Эст-рин // Основы и задачи советской уголовной политики. – Л., 1929.



66

Рудик Михайло Вікторович, кандидат юридичних наук, доцент

(Інституту економіки та права (філіал) ОУП ВПО «Академії праці та соціальних відносин»)

УДК 343

ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗСИЛАННЯ СПАМУ

Стаття присвячена доцільності встановлення кримінальної відпові-дальності за розсилання спаму. Ключові слова: комп’ютерні злочини, спам, шкідливі розсилки. Статья посвящается целесообразности установления уголовной ответственности за розсылку спама. Ключевые слова: компьютерные преступления, спам, вредные рассылки. Аrticle is devoted to feasibility to establish criminal liability for spamming. Key words: computer crimes, spam, harmful mailing.

Нестабільна економічна ситуація в економіці змусила злочин-ців знов звернутися до методів обману користувачів, які були поставлені на потік ще у період кризи 2008-2009 років – це розпо-всюдження у всесвітньої мережі Інтернет спам – повідомлень, які мають шахрайську спрямованість.

Протидія злочинам у сфері інформаційних технологій є третім за рахунком пріоритетним напрямом у діяльності розвинутих країн світу після боротьби з тероризмом і контррозвідкою. Безу-мовно, найбільше від комп'ютерних злочинів потерпають розви-нуті у технічному відношенні країни, однак і в інших країнах з початком процесу комп'ютеризації створюються сприятливі умо-ви для вчинення таких злочинів. Зокрема, глобальна комп'ютерна мережа Internet надає можливість увійти до будь-якої світової відомчої комп'ютерної системи, у тому числі й військової. До того ж це можна зробити майже з будь-якої точки світу [2, с. 188].

До недавнього часу вважалося, що комп'ютерна злочинність – явище, властиве тільки закордонним країнам, і через слабку ком-п'ютеризацію нашого суспільства, відсутня взагалі. Саме ця об-ставина і привела до невеликого відсотку наукових досліджень цієї проблеми.

В науці кримінального права України дослідженням проблем розсилки шкідливих повідомлень досліджували такі вчені: Д. С. Азаров, П.Д. Біленчук, В. А. Голубєв, В. В. Гуцалюк, Б. А. Кормич, С. О. Орлов, М. В. Карчевский.

Рудик М. В., 2013


67

Метою статті є визначення доцільності встановлення кримі-нальної відповідальності за розсилання спаму.

Безпека існування комп’ютерної інформації є одним з ключо-вих національних інтересів України. Захист інформаційної без-пеки повинен здійснюватись шляхом проведення виваженої і збалансованої політики держави сфері використання високих технологій, що спрямована за двома векторами: захист інформа-ційної безпеки окремої особи та суспільства, і захист інформацій-ної безпеки держави у цілому.

Як зазначає П.Д. Біленчук протягом останнього десятиріччя істотно вивчались проблеми, пов'язані з бурхливим розвитком феномена, відомого в усьому світі під назвою «комп'ютерна зло-чинність». На сьогодні це поняття (досить умовно) включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації було знаряддям їх вчинення або їх об'єктом. Таким чином, у це коло проблем потрапили не тільки злочини, безпосередньо пов'я-зані з комп'ютерами, але й такі, як шахрайство за допомогою роз-силки шкідливих повідомлень, або спаму [1].

Слово «спам» (SPAM) з'явилося ще в 1936 році як назва свиня-чих консервів компанії «Hornel Foods» (англ. Shoulder of Pork and Ham – «свинячі лопатки та стегенця»). Використання слова «спам» для позначення настирливої реклами бере свій початок від знаменитого однойменного скетчу відомого шоу «Літаючий цирк Монті Пайтона» (1969). Сенс скетчу зводиться до того, що в одному кафе всі страви в меню містять SPAM, деякі навіть по кілька разів. Коли головний герой скетчу, що прийшов в це кафе разом з дружиною, просить принести йому страву без SPAM, офіціантка пропонує йому страву з «невеликою кількістю SPAMа». Відвідувач обурюється, і хор вікінгів, що сидять за сусі-дніми столиками, починає співати хвалебну пісню SPAMу, після чого скетч занурюється в хаос. У титрах до імен дійових осіб та-кож було додано слово SPAM. У цілому це слово згадується в ске-тчі більше ста разів. У 1986 р. в конференціях Usenet з'явилося безліч однакових повідомлень від якогось Дейва Родеса, який рекламував нову фінансову піраміду. Заголовок говорив: «Зароби купу грошей», а в листах містилася інструкція, як це зробити. Автор із завидною завзятістю продовжував дублювати свої текс-ти, і вони настільки приїлися передплатникам, що їх почали порі-внювати з рекламованими в скетчі консервами. Так за словом «спам» закріпилося нове значення, пізніше перейшло в комп'ю-терну термінологію для позначення настирливих рекламних роз-силок [3].

Експерти «Лабораторії Касперського» виявили розсилку з


68

пропозиціями щодо оренди нерухомості. Щоб отримати повну інформацію стосовно пропонованих об'єктів, на сайті, потрібно було ввести номер мобільного телефону. Проте, після того, як користувач указував його, він не тільки діставав доступ до конте-нту, але і підписувався на SMS-росзилання з цього сайту. В ре-зультаті з рахунку його мобільного телефону щодня списувалася невелика сума. Подібна схема дуже поширена серед шахраїв, оскільки періодичне списання невеликих сум складно відстежити і, як правило, залишається без уваги власників телефонів. Це дозволяє зловмисникам отримувати стабільний дохід, який, з урахуванням масштабів діяльності спамерів, складно назвати скромним [4].

Один з останніх прикладів – це виявлена фахівцями компанії «Лабораторія Касперського» чергова спам – розсилка. Загроза полягає в тому, що повідомлення містять посилання на шкідливу програму для мобільних телефонів і смартфонів, що отримала назву TROJAN-SMS.J2ME.Smmer.f. Відправником міг значитися звичайний мобільний телефонний номер, такий як наприклад +79671*****2. Близько року тому компанією вже були зафіксовані схожі інциденти, проте у разі розсилки річної давності SMS-троянець мало функціонал «програми – дзвонилки» (Dialer), яка намагалася відправити SMS-повідомлення на платний короткий номер 8353, вартість повідомлення на який дорівнювала – 180 ру-блів. SMS-троянець зафіксований з вчорашньої розсилки відпра-вляє рівно два повідомлення: перше – на короткий номер 3116; друге – на короткий номер 8464. Вартість повідомлення на будь-який з даних коротких номерів рівна... 0 рублям. Річ у тому, що дані короткі номери використовуються одним з операторів мобі-льного зв'язку для переказу грошових коштів з одного мобільного телефону на іншій. Якщо один абонент хоче здійснити таку опе-рацію, то йому необхідно відправити SMS-повідомлення на номер 3116 наступного вигляду: «Номер_телефона_получателя Сум-ма_перевода». TROJAN-SMS.J2ME.Smmer.f відправляє перше повідомлення на короткий номер 3116 з текстом «9654*****2 200». Це означає, що баланс мобільного телефону зараженого користу-вача зменшиться на 200 рублів із-за шкідливої програми. Але ви-никає питання: навіщо SMS-троянцю відправляти друге безкош-товне SMS-повідомлення на короткий номер 8464 з текстом «1». Дана SMS'ка необхідна для підтвердження переказу коштів з одного телефону на іншій. Експерти говорять, що бачили схожі шкідливі програми вже два роки тому, проте їх метою були кори-стувачі оператора мобільного зв'язку в Індонезії. Різні сервіси, пропоновані мобільними операторами, створені для зручності


69

користувачів. Дана конкретна послуга мобільного переказу до-зволяє поповнити баланс абонента, який цього потребує. Проте, як ми бачимо, шахраї завжди намагаються обернути легальні сервіси в нелегальний засіб збагачення [5]. Серед тематик спаму найчастіше зустрічалася реклама освітніх послуг, медичних пре-паратів і товарів для здоров'я. На цьому фоні всупереч прогнозам експертів «Лабораторії Касперського» частка партнерського спа-му і реклами послуг спамерів зменшилася, а кількість замовлено-го спаму, навпаки, збільшилася. Проте якщо кризові настрої бу-дуть рости, то можна чекати що об'єм «сміттєвої» кореспонденції, що розсилається в рамках партнерських програм, також помітно збільшиться [4].

Приймаючи до уваги можливі суспільно-небезпечні наслідки від розсилання спаму, існує потреба у правовій оцінці такого не-гативного явища, у площині застосування кримінального закону.

Першою державою, яка вдалася до законодавчих обмежень, що стосуються розповсюдження спаму, стала США. Починаючи з 1998 року в різних штатах стали з'являтися спеціальні закони про спам. Вони передбачають обов'язковість ідентифікації відправни-ка і наявності механізму відписки (тобто відмови від подальшого отримання подібних повідомлень), а також заборона фальсифіка-ції заголовків листів. В основному закони спрямовані проти ко-мерційного спаму, але в ряді штатів заборонено і некомерційний спам (Коннектикут, Іллінойс, Луїзіана, Вірджинія). За порушення цих законодавчих обмежень встановлена кримінальна (штраф до $ 10000 або позбавлення волі на термін до 5 років) і цивільно-правова відповідальність (відшкодування одержувачу по $ 500 за кожне повідомлення і провайдеру до $ 25000 за день розсилки) [5].

Верховна Рада України може прийняти закон, який прирівняє розсилки шкідливих повідомлень до статусу злочину. Слід зазна-чити, що по спаму практично немає досвіду притягнення до кри-мінальної відповідальності, – тому що стаття Кримінального ко-дексу 363-1 передбачає обов’язковий суспільно-небезпечний на-слідок у вигляді нанесення збитку комп'ютерному обладнанню. Але в даному випадку шкода заподіюється людині, який змуше-ний читати і позбавлятися від спаму. У цьому зв'язку необхідно вносити поправки в Кримінальний кодекс. Тоді може зрушитися з мертвої точки питання спамерів. Це вже давно планується зро-бити, є навіть відповідний законопроект, який може вирішити цю ситуацію [6].

Зараз у вітчизняному законодавстві немає чіткого визначення спам-розсилок, за які повинна наступати кримінальна відповіда-льність. Автори нововведень хочуть встановити чіткі критерії


70

суспільної небезпеки для таких розсилок (як то — підміна адрес, відправлення з фіктивних IP, незаконне використання баз даних і т.д.) [7]. Відзначимо, що законопроект, передбачає запровадження адміністративних штрафів у розмірі 17 – 34 тис грн. або позбав-лення волі на строк до 3-х років. Якщо спамерські дії заподіяли тяжкі наслідки, то порушників вже загрожує 5-8 років в'язниці або більш суттєві штрафи – від 34 до 85 тис грн [6].

Науково-експертне управління Верховної Ради поки не підтри-мує позицію правоохоронців. На думку його аналітиків, така дія, як розсилання спаму, ще не досягло того рівня суспільної небезпеки, який дав би підстави визнавати його злочином. Адже на практиці досить важко собі уявити, щоб регулярні масові розсилки самі по собі заподіювали» навмисне істотне порушення реалізації прав, сво-бод або законних інтересів окремих фізичних осіб, державних або громадських інтересів чи діяльності юридичних осіб [6].

Проте, згідно з даними дослідження «Лабораторії Касперсько-го», майже 70% українців скаржаться на спам [8].

Нагадаємо, що Україна вже не входить до ТОП-20 країн, які є найбільш злісними спамерами. Це означає, що на українські ПК припадає менше 1% світових шкідливих розсилок.

Хоча, ще у 2011 році Україна займала 7-е місце в світі за кіль-кістю спам-зомбі (мережі комп'ютерів, що поширюють спам). Про це повідомила американська компанія з інформаційної безпеки Symantec. Представивши щорічний звіт щодо погрозів інтернет-безпеки, розроблений Symantec. Відповідно до звіту, Україна вперше увійшла в десятку країн з найбільшою кількістю спам-зомбі, фішингу та мережевих атак. Новою тенденцією минулого року Symantec називає збільшення поширення вірусів через со-ціальні мережі, а також збільшення кількості шкідливого ПО для мобільних пристроїв [9].

У цілому, Україна за рік піднялася з 31-го на 23-е місце в світо-вому рейтингу за кількістю інтернет-загроз. У п'ятірці українсь-ких міст за кількістю шкідливих програм лідирує Київ, далі за ним слідують Львів, Одеса, Дніпропетровськ і Донецьк. На думку експертів Symantec, причин збільшення кількості шкідливого програмного забезпечення кілька. Зокрема, інструменти для атак стали більш доступними. Раніше, щоб зробити атаку, потрібно було близько 100 тис доларів. Зараз це можна зробити і за 200 доларів. Цим можна пояснити і збільшення атак на компанії ма-лого та середнього бізнесу, тоді як раніше атакам в основному піддавалися великі корпорації і державні структури [9].

Примітно, що найбільше вірусів поширюється через сайти ре-лігійної тематики. Експерти пояснюють це тим, що часто такі


71

сайти зроблені не професійно і на них не приділяється або мало приділяється уваги ІТ-безпеці.

Наприкінці хочеться зазначити, що згадані приклади розсилки шкідливих повідомлень, або спаму вказують на доцільність вста-новлення кримінальної відповідальності за розсилання спаму, адже рівень суспільної небезпеки та суми збитків від такого роду діянь є істотними, у свою чергу застосування таких правових за-ходів потрібно відповідати принципам законності, балансу інте-ресів громадян, суспільства і держави в інформаційній сфері. Отже зі спамом можна ефективно боротися не тільки шляхом фільтрації, але і іншими способами, притягуючи до кримінальної та адміністративної відповідальності самих спамерів. Також доці-льним було б надати більше можливостей «постраждалим» від спаму користувачам захищати свої права, перейнявши досвід США, пов'язаний з відшкодуванням кожному «постраждалому» певної фіксованої суми, як відшкодування морального збитку.


1. Біленчук П. Д. Організована транснаціональна комп'ютерна зло-чинність: глобальна проблема третього тисячоліття / П. Д. Біленчук [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.crime-research.ru/library/Bilukr.htm.

2. Рудик М. В. Крадіжка грошей з пластикових карток – результат безпечності клієнтів чи заздалегідь спланований злочин // Рудик Михайло Вікторович / Кримський юридичний вісник. – 2010. – 1(8). – С. 188.

3. СПАМ: юридичні аспекти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://myronenko.org.ua/node/53.

4. Спам в октябре 2011 года: SMS-мошенники и рост опасных вложе-ний в спаме [Електронний ресурс] – Режим досту-пу:http://www.chip.ua/novosti/bezopasnost/2011/11/spam-v-oktyabre-2011-goda-sms-moshenniki-i-rost-opasnyh-vlozhenii-v-spame#ixzz1qLUPtJIy.

5. Спам сообщения опасны [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу:http://nskpc.ucoz.com/publ/ugrozy/novye_sms_spam_rassylki/5-1-0-503.

6. За рассылку спама украинцам может грозить до 8 лет тюрьмы [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу:http://glavnoe.ua/news/n114060.

7. Українцям за спам загрожують новою статтею Кримінального Коде-ксу та в’язницею [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vkurse.ua/ua/technology/ukraincam-za-spam-grozyat.html.

8. В украинском МВД хотят сажать за рассылку спама [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novosti.dn.ua/details/189934.

9. Україна увійшла в десятку найнебезпечних спамерських країн [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/nauka_it/ukrayina-uviyshla-v-desyatku-naynebezpechnih-spamerskih-krayin.html.



72

Хилюта Вадим Владимирович, кандидат юридических наук, доцент

(Гродненский государственный университет им. Я. Купалы (Республика Беларусь))

УДК 343.7

ОСНОВЫ МОДЕЛИРОВАНИЯ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ СОБСТВЕННОСТИ И ПОРЯДКА

ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ У статті розглядаються проблеми систематизації злочинів проти власності та порядку здійснення економічної діяльності. Автором на основі аналізу кримінального законодавства, а також правової докт-рини позначені тенденції розвитку кримінально-правових норм в еко-номічній сфері та визначено концептуальні засади формування об’єкта та системи економічних злочинів в нових соціально-ринкових відносинах. Ключові слова: власність, економічна діяльність, господарські злочини В статье рассматриваются проблемы систематизации преступлений против собственности и порядка осуществления экономической дея-тельности. Автором на основе анализа уголовного законодательства, а также правовой доктрины намечены тенденции развития уголовно-правовых норм в экономической сфере и определены концептуальные основы формирования объекта и системы экономических преступлений в новых социально-рыночных отношениях. Ключевые слова: собственность, экономическая деятельность, хозяйс-твенные преступления The problems of systematic crimes against property and economic activity patterns. Author on the basis of the analysis of criminal law and legal doctrine outlined trends in criminal law in the economic sphere and defined conceptual basis for the formation and the system of economic crimes in the new social and market relations. Key words: property, economic activity, economic crimes

В настоящее время поиск цивилизованного пути развития свя-

зан с установлением в обществе принципов свободного рынка, что неизбежно влечет за собой либерализацию экономических отношений. В реальной жизни рыночные отношения серьезно потеснили позиции прежнего экономического режима и получа-ют все большее развитие в современной России, Беларуси и Украине. Настоящий этап социально-экономического развития можно считать переходным, характеризующимся форсированием рыночных отношений и становлением негосударственных форм собственности. Можно даже констатировать, что сегодня проис-ходит формирование социально-экономических отношений ново-го типа, складывается новая экономическая система, которая не

Хилюта В. В., 2013


73

может находиться вне взаимодействия с системой социальной, более того, прямо воздействует на факторы формирования и раз-вития полноценного социального государства, определяет тип конституционного строя страны на десятилетия.

Наряду с этим, свобода экономической деятельности, несмотря на огромные трудности ее становления, все же прочно утверди-лась в качестве одной из важнейших основ современной цивили-зации и стала общепризнанной, общечеловеческой ценностью. Мировой опыт показывает, что достойных альтернатив свободе экономической деятельности пока нет: без нее невозможно фун-кционирование механизмов хозяйственной инициативы, конку-ренции, развития предпринимательства, а значит – рыночной экономики и гражданского общества [1, c. 3; 2, c. 5].

Итак, на современном этапе развития и модернизации общес-тва особое значение в системе приоритетов национальной безо-пасности отводится укреплению собственности, имущественных отношений и дальнейшему их развитию. Понятно, что при такой постановке задачи уголовное законодательство должно стоять на страже охраны экономических отношений, способствовать соб-людению принципов законности и правопорядка, справедливости. Уголовный кодекс Российской Федерации 1996 г. специально вы-делил главы (как и Уголовные кодексы Беларуси и Украины), посвященные преступлениям против собственности и сферы экономической деятельности, которые в принципе, как раз и предназначены для уголовно-правового регулирования и защиты возникших новых рыночных отношений социальной направлен-ности.

Нарастающая криминализация социально-экономических от-ношений вынуждает законодателя охватить уголовно-правовым регулированием наибольшее число правоотношений в экономи-ческой системе, одновременно при этом усиливая уголовную ответственность за противоправные деяния, как в имуществен-ной сфере, так и в сфере экономической деятельности. Учитывая высокую степень общественной опасности данных преступлений, представляющих огромную угрозу экономической безопасности государства, интерес к ним со стороны исследователей продол-жает оставаться довольно актуальным.

Тем не менее, современные представления об общих экономи-ческих закономерностях, о содержании и отличительных особен-ностях различных типов экономических порядков помогают по-новому осмыслить проблемы ответственности за преступления, совершаемые в экономической системе. Только всестороннее, комплексное и целостное исследование этой группы посяга-


74

тельств позволяет определить действительное содержание и объ-ем преступных проявлений в сфере экономической жизнедеяте-льности общества и на этой основе предложить эффективные меры борьбы с указанными негативными явлениями. Таким об-разом, сегодня есть все условия и предпосылки для формирова-ния новой теории экономических преступлений [3].

Иначе говоря, в очередной раз следует упомянуть о том, что тематика преступлений против собственности и в сфере эконо-мической деятельности является одной из актуальнейших в сего-дняшней уголовно-правовой доктрине. Теоретиками и практика-ми предпринимаются различные попытки по систематизации и совершенствованию уголовного законодательства в сфере эконо-мики. За последние годы накопилось огромное количество иссле-дований, посвященных данной проблеме. Написано множество монографий, защищены сотни кандидатских и десятки докторс-ких диссертаций, а количество статей в сборниках и журналах вообще трудно подсчитать.

Вместе с тем, вносимые предложения по совершенствованию уголовного законодательства в сфере экономики весьма разноре-чивы и порой противоречат друг другу. Безусловно, для теории и практики важны не только частные случаи квалификации пре-ступлений и корректировки уголовно-правовых норм, но и суще-ственное значение имеют принципиальные теоретические моде-ли (концепции) развития уголовного законодательства в сфере экономической деятельности и имущественных отношений [4, c. 42; 5, c. 3-5].

Концептуальные основы развития уголовного законодательст-ва в экономической сфере должны непременно опираться на тео-ретические разработки и догматические постулаты науки уголо-вного права об объекте преступного посягательства, онтологии развития уголовного законодательства и научной систематизации однотипных групп преступных посягательств. Поэтому имеющи-еся научные рекомендации требуют обобщения и выведения их на более высокий методологический уровень, как и существую-щая законодательная модель преступлений в сфере экономики (преступлений против собственности и порядка осуществления экономической деятельности).

Как отмечают специалисты, необходимость модернизации со-временного уголовного законодательства в экономической сфере продиктована как его очевидной неэффективностью и чрезмер-ной репрессивностью, так и осознанием современным обществом того факта, что сложившееся определение границ легального правопорядка в сфере экономики и практики применения уголо-


75

вного закона, ограничивают конституционно гарантированную свободу экономической деятельности и тормозят экономическое развитие страны [6, c. 7].

По нашему мнению, главная задача состоит в том, что сегодня научным и практическим кругам необходимо определиться с мо-делью систематизации уголовно-правовых норм, устанавливаю-щих уголовную ответственность за преступления против собст-венности и в сфере экономической деятельности. А именно упор должен быть сделан на том, что будет составлять доминанту этой системы. Очевидно, что руководствоваться здесь старыми социа-листическими принципами и элементами норм переходного пе-риода нельзя, т. К. экономические отношения в настоящее время существенно видоизменились, в результате чего появились но-вые, нетипичные для прежней системы постсоветского периода развития имущественных отношений.

Дело в том, что действующие нормы, основанные на прежних постулатах, не способны дать дальнейший толчок для выработки основных положений концепции модернизации уголовной ответ-ственности за преступления в сфере экономики. Мы не можем постоянно приноравливать существующие уголовно-правовые механизмы к изменяющимся тенденциям повседневной действи-тельности. Создалась такая ситуация, когда система не работает именно там, где ее работа имеет особое значение, причем мы ока-зались в логическом тупике: необходимо что-то менять, но непо-нятно как, каким образом, и что конкретно.

Наряду с этим, мы не склонны разрешать названную проблему путем возрождения института уголовной ответственности за имущественные преступления, основываясь главным образом, на постулатах, разработанных в ХIХ – начале ХХ столетиях, и не принимать во внимание последующие наработки. Обозначенные вопросы, необходимо решать комплексно, в плоскости развития сегодняшней науки уголовного и гражданского права, с учетом тенденций формирования институтов вещных и обязательствен-ных прав.

Таким образом, принимая во внимания закономерности разви-тия уголовного законодательства и доктрины уголовного права в целом, мы выдвигаем гипотезу, в соответствии с которой разра-ботка концепции модернизации уголовного законодательства в части установления уголовной ответственности за преступления против собственности и в сфере экономической деятельности должна базироваться на положениях гражданского законодатель-ства, доктринальные положения которого являются краеуголь-ным камнем установления уголовно-правовых запретов в сфере


76

экономики. Не учитывать те процессы, которые сегодня происхо-дят в экономике и цивильном праве, было бы непростительной ошибкой.

Именно по этой причине основной упор должен быть сделан на доминанте разработки новой системы уголовно-правовых норм, которые бы надлежащим образом охраняли экономические интересы субъектов правоотношений. В контексте рассматрива-емого вопроса нами предлагается следующая структура уголовно-го законодательства: а) преступления против собственности и оборота объектов гражданских прав; б) преступления против по-рядка осуществления экономической деятельности.

Основной постулат, который позволил нам прийти к вышеобо-значенным выводам заключается в том, что сегодня нельзя раз-делять преступления, направленные против вещных и обязатель-ственных прав, а также оборота имущественных благ, и на этой основе помещать статьи в разные главы УК. Именно поэтому мы приходим к выводу, в соответствии с которым преступления про-тив собственности должны быть сохранены в уголовном законе, как нормы, охраняющие статику имущественных отношений, а преступления против оборота объектов гражданских прав – это те правовые запреты, которые сориентированы на защиту динами-ки имущественных отношений, связанных с оборотом имущест-венных благ.

В данном контексте хищение – это абсолютный деликт, где противоправность деяния состоит в завладении чужой вещью определенными способами (кража, грабеж, разбой, вымогательс-тво, обман, злоупотребление доверием, присвоение, использова-ние компьютерной техники). В предмет хищения нельзя схолас-тически включать имущество, не обладающее вещными призна-ками, имущественные и обязательственные права, а также дру-гие действия имущественного характера. Это лишь усугубит си-туацию, не внесет ясность в науку уголовного права и правопри-менительную практику, а породит опять ненужные споры и анта-гонистические противоречия. В принципе, все то, что мы уже имеем сегодня.

Мы также полагаем, что посягательства на имущественный оборот объектов гражданских прав должны быть обособлены от преступлений против собственности (однако, не в смысле их на-хождения в разных главах УК) и тем более они не могут нахо-диться в одной системе с преступлениями против порядка осуще-ствления экономической деятельности, потому как последние лежат не в плоскости вещных и обязательственных правоотно-шений, а имеют своей целью защиту (охрану) правопорядка, уста-


77

новленного государством в экономической сфере и основанного на императивном методе регулирования общественных отношений.

Преступления против оборота объектов гражданских прав (имущественных благ) могут совершаться различными способа-ми, суть которых состоит не в завладении чужим имуществом, а в извлечении (получении) имущественной выгоды (как правило, за счет действий другого лица) посредством противоправного поль-зования чужим имуществом или иными объектами гражданских прав, их незаконного приобретения, отчуждения либо противоп-равного уклонения от исполнения обязательств. Это именно те базовые способы, которые лежат в основе преступных действий лиц, совершающих различные злоупотребления в имуществен-ной сфере (товарообороте). Дальнейшая их конкретизация может идти лишь по пути «от общего к частному», т.е. детализации уго-ловно-правовых предписаний на уровне отдельных противоправ-ных деяний, совершаемых с объектами гражданских прав с уче-том значимости конкретной области общественных отношений и их специфики. При этом в случае последующей криминализации общественно-опасных посягательств должны учитываться способ действия и получение виновным имущественной выгоды. После-дняя должна быть логически связана со способом и механистиче-ски вытекать из него.

Преступления против порядка осуществления экономической деятельности посягают на основное звено в механизме регулиро-вания общественных отношений в экономике – экономической деятельности. В данной области государство устанавливает осо-бые правила поведения субъектов и регулирует этот процесс по-средством предписаний императивного характера. По этой при-чине нами предлагается вывести ряд составов преступлений (по-сягающих на вещные и обязательственные правоотношения), расположенных в настоящее время в главе 22 УК РФ (главе 25 УК РБ) и перенести их в главу о преступлениях против собственнос-ти и оборота объектов гражданских прав.

Глава же о преступлениях против порядка осуществления экономической деятельности должна содержать лишь те составы преступлений, которые устанавливают запрет противоправного поведения субъектов, осуществляющих различные действия или экономические операции, связанные с осуществлением предпри-нимательской и иной экономической деятельности. В то же вре-мя, такая деятельность не содержит в себе элемент получения прямой имущественной выгоды за счет другого лица и его иму-щественных благ, она если и может быть получена, то лишь кос-венным путем, в результате получения преференций и иных благ


78

неимущественного характера, совершения действий, не наруша-ющих вещные и обязательственные правоотношения участников имущественного оборота товаров и услуг. В дальнейшем в этом ключе необходимо будет четко обозначить границы такого пове-дения (которые нарушают установленные предписания в эконо-мике) и разработать признаки, на основании которых следовало бы криминализировать общественно-опасное поведение субъек-тов, осуществляющих экономическую деятельность.

Вышеперечисленные выкладки позволяют нам утверждать, что дальнейшая реформа объекта и системы норм о преступлениях против собственности и порядка осуществления экономической деятельности будет иметь своей главной задачей детальную разра-ботку конкретных уголовно-правовых норм, с целью создания дейс-твенного межотраслевого механизма правового регулирования, обе-спечивающего эффективное функционирование экономических институтов и соблюдения правопорядка при осуществлении имуще-ственного оборота объектов гражданских прав.

Исходя из изложенного, можно выделить следующие, на наш взгляд, значимые признаки, подлежащие оценке при криминали-зации отношений в процессе осуществления экономической дея-тельности ее субъектами (при констатации существующей моде-ли уголовной ответственности за преступления, совершаемые в сфере экономической деятельности): 1) экономическая деятель-ность во многом носит имущественный характер; 2) экономическая деятельность, осуществляемая ее субъектами, направлена на извлечение прибыли, т.е. получения имуществен-ной выгоды; 3) экономическая деятельность подлежит некой оце-нке, выраженной в ее денежном (стоимостном) эквиваленте; 4) экономическая деятельность по своей сути связана с оборотом объектов гражданских прав, т.е. гражданским оборотом.

Представляется, что в этой связи уголовный закон должен сис-темно подходить к охране отношений в данной области от преступ-ных посягательств. Нельзя при отсутствии целостной системы включать в одну главу различные составы преступлений, мало-мальски объединенные между собой по неизвестному критерию. Сегодня же получается так, что глава 22 УК РФ (глава 25 УК РБ) включает в себя деяния, по сути, не имеющие никакого отношения к экономической деятельности и представляющие собой преступле-ния против порядка управления и иных охраняемых объектов.

Поэтому преступления в сфере экономической деятельности в нынешнем понимании должны быть разбиты на две группы. Пе-рвая часть преступных посягательств должна отойти к группе имущественных, т.е. тех которые посягают на собственность и


79

оборот объектов гражданских прав. В этой связи нельзя собст-венность отделять от оборота материальных и нематериальных ценностей, вещных и обязательственных правоотношений. Вто-рая часть преступных посягательств должна иметь своим объек-том установленный порядок осуществления экономической (хо-зяйственной) деятельности, т.е. уголовно-правовой охране должен подлежать именно установленный государством правопорядок совершения операций в сфере экономической деятельности. В последнем случае именно государство регулирует правила пове-дения субъектов в экономике и устанавливает уголовно-правовые запреты (эти запреты не связаны со статикой и динамикой оборо-та объектов гражданских прав).

Таким образом, в качестве одного из способов модернизации уголовного законодательства в экономической сфере можно рас-сматривать оптимизацию внутренней структуры главы 22 УК РФ (главы 25 УК РБ), вследствие чего изучению и широкому обсуж-дению подлежит вопрос о выделении составов преступлений имущественной направленности (главным образом, посягающих на оборот имущественных благ) из группы преступлений в сфере экономической деятельности, потому как ряд норм, расположен-ных сегодня в данной главе УК, лежит не в плоскости обеспече-ния установленного порядка ведения экономической деятельнос-ти, а в сфере имущественных отношений его субъектов по оборо-ту материальных и нематериальных благ (посягают на вещные и обязательственные отношения участников имущественного обо-рота объектов гражданских прав). Безусловно, и те и другие пося-гают на экономические отношения, в структуре которых ведущая роль принадлежит отношениям собственности, однако имущест-венные и собственно экономические посягательства отличаются как по способу причинения вреда экономическим отношениям, так и по механизму извлечения имущественной выгоды.

Преступления же против порядка осуществления экономиче-ской деятельности (хозяйственные преступления) посягают, пре-жде всего, на установленный порядок осуществления экономиче-ской деятельности в государстве, т.е. не на сам оборот материаль-ных и нематериальных ценностей, не на вещные и обязательст-венные правоотношения, а противоправные деяния в данной об-ласти нарушают установленные правила ведения операций в экономике. По существу здесь противоправные посягательства имеют прямое отношение к используемым легальным экономи-ческим институтам, т.е. правилам, формам, процедурам, контро-льным и санкционным механизмам экономической деятельности, ведущихся в государстве.


80

Совершая те или иные противоправные деяния в экономичес-кой сфере лицо, как правило, совершает действия, которые на-правлены на получение преимуществ в предпринимательской и иной экономической деятельности (они носят весьма относитель-ный характер), которые в последующем способны обеспечить наступление таких последствий, которые позволят получить пре-восходство над конкурентами или приведут в будущем к увели-чению получаемого дохода.

В отличие от преступлений против собственности (в большей части хищений) и оборота объектов гражданских прав, которым присущ специфический способ причинения ущерба экономичес-ким отношениям – завладение чужим имуществом либо причине-ние имущественного ущерба путем противоправного пользова-ния, приобретения, отчуждения объектов гражданских прав, уклонения от исполнения обязательств (т.е. где происходит пося-гательство на собственность и на действия участников оборота объектов гражданских прав), преступления против порядка осу-ществления экономической деятельности (в узком смысле) отли-чает нарушение особых правил, установленных государством в экономике. Здесь не происходит как таковое завладение чужим имуществом и не совершаются различные действия с вещными и обязательственными правоотношениями участников гражданско-го оборота. Наоборот, нарушается порядок ведения операций, установленный государством. Этот порядок не связан с наруше-нием вещных и обязательственных правоотношений субъектом экономической деятельности. Преступления против порядка осуществления экономической деятельности не связаны и с пе-ремещением имущественных благ в широком смысле слова, они лишь сопутствуют экономическому обороту.

В этом отношении государство никак не может быть абсолют-но безучастным и безразличным к тому, что происходит в эконо-мической деятельности, потому как правила ведения операций и совершения определенных действий в этой системе должны соб-людаться всеми. Поэтому, если государство устанавливает в регу-лятивных законах гарантии свободы предпринимательской или иной экономической деятельности, правила (порядок) ведения этой деятельности, то при помощи охранительных уголовных норм оно должно и стремиться обеспечить их исполнение всеми субъектами. Необходимость соблюдения определенного порядка обуславливается тем, что таким образом обеспечиваются соответ-ствующие экономические и иные интересы личности, общества и самого государства [7, c. 77-79]. Таким образом, общественно опас-ные деяния в данной системе связаны не столько с договорными


81

имущественными отношениями, ненадлежащим выполнением гражданско-правовых обязательств, сколько с причинением вре-да участникам экономических отношений, путем преступного порядка ведения экономической деятельности (особо установлен-ных правил и процедур).

Итак, основной тезис заключается в том, что уголовное право охраняет не конкретные или даже не «отраслевые» правоотно-шения, а экономический правопорядок в целом, который имеет весьма специфические особенности. Уголовно-правовой запрет здесь лежит именно в плоскости признания таких экономических отношений преступными, которые посягают на установленный порядок ведения экономической деятельности, и вредный эф-фект проявляется в нарушении тех или иных установленных государством процедур и правил проведения экономических опе-раций.

Здесь в диспозиции уголовно-правовой нормы содержится правило, установленное регулятивным законодательством (фи-нансовым, бюджетным, таможенным, валютным, предпринима-тельским и т.д.) и лишь критерии резкого (грубого) противоречия существующего правопорядка определяет уголовный закон. По-этому фактическое поведение субъектов экономических отноше-ний должно полностью соответствовать установленным правилам и обязанностям. Особенностью этих норм также является то, что необходимость соблюдения обязательного порядка (правил пове-дения в сфере экономической деятельности) предусматривается как общее условие противоправности деяния.

Следовательно, в этой связи принятие решения о криминали-зации того или иного поведения субъекта экономических отно-шений должно основываться только после уяснения того, наско-лько серьезно данное деяние угрожает установленному правопо-рядку и насколько позитивные правовые нормы исчерпали свои внутренние ресурсы, чтобы не допустить тех неблагоприятных последствий, которое влечет рассматриваемое деяние [8, c. 75].

В этой связи считаем, что основными признаками отнесения деяний к разряду преступлений против порядка осуществления экономической деятельности могут являться: а) размер (масштаб) правонарушающей экономической деятельности в совокупности с характером причиненного последствия; б) направленность (ко-рыстная) осуществляемой деятельности на получение выгоды; в) осуществление противоправных действий специфическими спо-собами (фальсификация, сговор, обман и т.д.).

Список использованных источников:

1. Устинова С. В. Преступления, посягающие на свободу экономичес-


82

кой деятельности (уголовно-правовые и экономические аспекты) : авто-реф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / С. В. Устинова. – Нижний Новго-род, 2002. – 19 с.

2. Алпатов П. Ю. Экономическое содержание собственности в условиях формирования социального государства в России / П. Ю. Алпатов. – М., 2009.

3. Безверхов А. Г. Теория экономических преступлений: предпосылки становления / А. Г. Безверхов // Вестник ТИСБИ. – 2002. – № 4.

4. Лопашенко Н. Еще раз об оценочных категориях в законодательных формулировках преступлений в сфере экономической деятельности / Н. Лопашенко // Уголовное право. – 2002. – № 2.

5. Лозинский И. В. Проблемы реализации принципов законодательной техники применительно к нормам главы 22 УК РФ : автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / И. В. Лозинский. – Томск, 2010.

6. Концепция модернизации уголовного законодательства в экономи-ческой сфере. – М., 2010.

7. Волженкин Б. В. Преступления в сфере экономической деятельнос-ти по уголовному праву России / Б. В. Волженкин. – СПБ., 2007.

8. Трунцевский Ю. Экономический правопорядок как объект посягате-льства и материальный признак преступления / Ю. Трунцевский // Уголо-вное право. – 2007. – № 2.

Поступила в редакцию 27.01.2013


83

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.9 (477)

ПАРАДОКСИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ Статтю присвячено аналізу зовнішніх проявів кризи системи проти-дії злочинності. Запропоновано комплекс заходів, спрямованих на подо-лання визначених негативних тенденцій. Ключові слова: системна криза, протидія злочинності, правоохоронні органи, наукове супроводження. Статья посвящена анализу внешних проявлений кризиса в системе противодействия преступности. Предложен комплекс мер, направлен-ных на преодоления названных негативных тенденций. Ключевые слова: системный кризис, противодействие преступности, правоохранительные органы, научное сопровождение. The article is devoted to analyze of the crisis external manifestation in the crime prevention system. Complex measures to overcome these negative trends are proposed. Key words: systemic crisis, combating crime, law enforcement, scientific support.

«Парадокс» − несподіване явище, яке не відповідає звичним

науковим уявленням [1, с. 516]. Ціль даної статті − звернути увагу читача на ті прояви протидії

злочинності, про які науковцям-державникам не зручно говорити, які ніколи не потрапляють в поле зору дослідників, які розташо-вані на іншому боці, характеризують приховану, але й так само справжню сутність системи. Ці властивості і прояви протидії злочинності ми умовно охрестили парадоксами системи.

Перш за все, визначимось із початковими умовами досліджен-ня, які характеризують стан справ у системі протидії злочинності та якістю наших знань щодо неї:

− ми не знаємо реального обсягу злочинності;

Бандурка О. М., Литвинов О.М., 2013


84

− ми не знаємо справжніх соціальних, економічних і навіть фізичних наслідків злочинності;

− ми не знаємо справжньої ефективності боротьби зі злочинністю; − ми не маємо адекватного прогнозу її можливого розвитку на

основі інтенсивних змін у країні й світі; − ми не знаємо справжньої ціни злочинності, у скільки зло-

чинність обходиться державі й суспільству; − ми не знаємо, скільки порожніх і соціально шкідливих дій

вчиняє система кримінальної юстиції у своїх власних інтересах замість боротьби зі злочинністю;

− ми системно не вивчаємо ці проблеми; − ми звикли до цього незнання як до усталеної парадигми. Є аксіомою організаційно-управлінська природа і сутність сис-

теми протидії злочинності. Крім того, останнім часом усе більше кажуть не лише про системно-структурні закономірності функ-ціонування протидії злочинності, а про те, що тут наявні синерге-тичні зв’язки та закономірності, що зумовлюють появу неліній-них взаємозалежностей [2, с. 258]. Яскравим прикладом цього є взаємозалежність між протидією злочинності та самою злочинні-стю. І це дійсно так, адже протидія злочинності – продукт уніка-льного симбіозу державного механізму (суспільного устрою) і злочинності (множинності проявів деструкції).

Держава і влада зобов’язані приборкувати злочинність, яка в іншому разі може поставити хрест на їхньому існуванні. Але вони ж зацікавлені у злочинності, адже це постійний привід для мобі-лізації ресурсів, можливість призначати «винних» у власних про-рахунках, надійний спосіб вивільнення зайвої енергії і т. Д. Вреш-ті-решт, саме під неї можна з легкістю нарощувати бюджети пра-воохоронних органів, оснащувати їх, і не біда, що насправді вони виявляються не спроможними боротись саме зі злочинністю, на-томість карально-репресивні функції даються набагато легше.

Причини злочинності дуже різноманітні й складні; головні причини обумовлені в нашій країні соціальним, економічним і правовим розшаруванням і нерівністю, соціальною і правовою несправедливістю, зубожінням переважної частини населення, безправ’ям, а також культивуванням насилля і користі в засобах масової інформації. Вирішення цих колосальних криміногенних проблем практично не підвладно правоохоронним органам і міс-цевим органам влади. А без поступової елімінації цих криміналь-них явищ не можна досягти позитивних профілактичних цілей. При цьому слід мати на увазі, що близько 80-90% реальних злочи-нів – латентні (не заявлені, не виявлені, не враховані, не встанов-


85

лені). Безкарність, про яку добре інформоване населення, − най-серйозніша причина злочинності. У цьому плані домінуючі при-чини злочинності не підконтрольні більшості суб’єктів протидії злочинності і їхні зусилля не досягнуть позитивної мети.

Так само і злочинність у своїй першооснові має багато соціа-льних коренів. Не є секретом, що доволі вагома частка злочинів вчиняються з мотивів явної неповаги до суспільства, схильності до деструктивної поведінки, інших форм руйнації. Для злочинно-го співтовариства існування ворога у вигляді держави і влади також є необхідним атрибутом субкультури. Протиставлення себе легітимному суспільству та формування власного злочинного співтовариства, побудованого на інших ідейних принципах, є го-ловним орієнтиром обрання відповідного вектору поведінки. Крім того, злочинність постійно мімікрує, зазнаючи впливу з боку держави та її правоохоронних органів. Таким чином, вона транс-формується під певні умови існування. Також не слід забувати, що іноді держава власноруч сприяє формуванню нових тенденцій злочинності. Так було в 30 – ті роки минулого століття, коли для управління лагерною імперією було створено касту «злодіїв у законі», в 70 – ті роки – коли відбулось злиття «цеховиків» і бан-дитів, в 90 – ті роки – на фоні масштабної приватизації та захоп-лення власності, що не мало аналогів в історії.

Іншою тенденцією сучасної протидії злочинності є тенденція до самозбереження системи, яку забезпечує її управлінський кон-тур. Система протидії злочинності є вертикально інтегрованою ієрархічною організацією, в якій головним чином панують субор-динаційні відносини. Її органи управління напряму зацікавлені в тому, щоб постійно розширювати власні можливості. Поле для такого роду дій вони знаходять в об’єктивній реальності, а коли цього немає – творчо трансформують її до власних потреб. Так, наприклад, поводять себе правоохоронні органи, щоб довести власну потрібність. Власне кажучи, на сьогоднішній день, вітчиз-няні органи кримінальної юстиції конструюють злочинність, ви-користовуючи при цьому широкий арсенал методів перекручу-вання статистики та спотворення відповідних даних. За допомо-гою різноманітних засобів можна домогтися як суттєвого покра-щення стану боротьби зі злочинністю на території обслуговуван-ня, так і її погіршення. Наприклад, можна підвищити відсоток розкриття злочинів або збільшити кількість зареєстрованих зло-чинів певної категорії, покращити реєстраційну дисципліну або обвалити її показники у попередній період і т. Д. З певною умов-ністю можна сказати, що головні баталії зі злочинністю в наших


86

умовах відбуваються саме на папері, а інструментами цієї бороть-би виступає відомча статистика і математичні дії.

Пояснень цьому багато. Тут необхідно враховувати і ганебний професійний рівень правоохоронної системи і занепад професій-но орієнтованої науки, і комерціоналізацію правоохоронної дія-льності, і правовий нігілізм населення тощо. Але це не виправ-дання, це сувора реальність, яку необхідно враховувати. Протидія злочинності давно вже стала індустрією і як кращий її зразок вона творчо перейняла усі закони функціонування виробництва та підкорила їх досягненню власних цілей [3, с. 13].

Вона сформувала власні виробничі потужності – суди, право-охоронні органи, правозахисні організації. За винятком окремих нюансів, всі вони працюють на єдиний результат – самозбере-ження системи. Протидія злочинності сформувала власні засоби виробництва – це різні форми впливу на злочинність за допомо-гою виявлення, розкриття, розслідування, запобігання, профілак-тики, припинення злочинів. Вона постійно підтримує власну си-ровинну базу у вигляді різноманітних форм і видів злочинної діяльності, груп, видів і категорій злочинів, різних типів злочин-ної поведінки, системних проявів злочинності. Кожен з цих об’єктів вимагає унікальної технології виробництва, відповідно система протидії злочинності активно їх продукує у вигляді пра-восуддя, правоохоронної діяльності, цивільного контролю, кримі-нального переслідування, соціалізації, адміністративного нагляду і т. Д. Виробничий цикл протидії злочинності потребує значної кількості допоміжних процедур, серед яких слід згадати і навчан-ня виконавців, чим займаються відповідні вищі навчальні закла-ди, і рекламу, до якої залучаються усі доступні форми мистецтва, і правову пропаганду, як цілеспрямовану рекламу для певної ау-диторії тощо.

Цікавим є доля права у системі виробничих відносин протидії злочинності. Право намагаються зробити особливим видом засо-бів виробництва, намагаються надати йому утилітарних власти-востей, віддаляючи при цьому від морально-етичних першооснов. Внаслідок цього, право втрачає свої основні інтегративні власти-вості, насамперед – глибинний зв’язок з сутнісними сферами людського досвіду.

Наразі протидія злочинності із засобу соціального контролю пе-ретворилась на потужну індустріальну одиницю і почала працювати на саму себе. Проголошені раніше високі цілі якось затерлися, мас-штабні плани і програми замилилися рутинною працею і вже стало важко провести межу між темним і світлим, правильним і неправи-льним. Протидія злочинності перетворилась на прибутковий бізнес,


87

але лише для обмеженого кола осіб, що керують відповідними про-цесами. Вони перестали бачити горизонти дозволеного, активно привнесли в діяльність системи нові підходи одночасно відкинувши, з ідеологічних мотивів, добре напрацьоване старе.

Протидія злочинності на практиці стала засобом боротьби з ті-єю частиною населення, яка визнана найменш соціально корис-ною і потенційно найбільш небезпечною. Як правило ведуть мову про карально-репресивний підхід до боротьби з політичними опо-нентами; з іншого боку ця проблема не є такою значною і її вплив – занадто перебільшений. Набагато більшою проблемою є перетво-рення протидії злочинності на засіб соціальної люстрації, форму стратифікації соціального організму. За допомогою методів і за-собів, якими володіє протидія злочинності, є реальна можливість формувати людину нового типу. Найбільш помітно це у глобаль-ному плані, коли агресивні дії та виробнича експансія маскуються цілями протидії транснаціональній злочинності, боротьби з теро-ристичними загрозами. І не біда, що вартість цих загроз набагато менша витрачених зусиль на їх локалізацію. Система реалізувала свою основну ціль – вона уникнула спокою і саморуйнування.

Як і будь-який бізнес, що стрімко розвивається, протидія зло-чинності зараз переживає період первісного накопичення капіта-лу, напрацювання нових зв’язків, відпрацювання технологічних циклів. Вона намагається розширити власний вплив на сотні ін-ших сфер життєдіяльності суспільства, підкоряючи всі ці дії ли-ше власно зрозумілій цілі. Вона протиставляє себе іншим інсти-тутам громадянського суспільства, перетворюючись на замкнуту структурну одиницю. Це є особливо помітним на тлі останніх змін, що відбуваються з органами кримінальної юстиції, коли незрозумілим є єдиний стратегічний задум цих перетворень, їх кінцева мета, проміжні підсумки.

Тож чи можна істотним чином змінити описаний стан речей? Питання риторичне. Відповісти можна і «так», і «ні». В умовах глобалізації протидія злочинності неминуче перетвориться на індустрію, адже ці тенденції характерні для всього світу, особливо країн постіндустріального рівня розвитку. Чи може вітчизняна суспільна система віднайти власний шлях протидії злочинності? Відповідь песимістична. Досвід попередніх сімдесяти років ра-дянської влади наводить нас саме до такого висновку. Як немож-ливо побудувати комунізм в окремо взятій країні, так і неможли-во здійснювати протидію злочинності, ігноруючи транснаціона-льні тенденції і зв’язки.

Злочинність інтегрується і глобалізується в усьому світі. Про-те, на відміну від правоохоронних органів і державних інституцій


88

злочинні співтовариства набагато більш мобільні і динамічні у своїх реакціях на виникаючі потреби і запити, їм набагато легше дійти згоди з принципових питань. Натомість державні органи мають враховувати політичну кон’юнктуру, усталені зв’язки і взаємовідносини, особисті преференції і політичні дивіденди. За таких умов трансформаційні можливості системи значно обме-жені. Вони зосереджені на вирішенні короткочасних завдань. Перспективне і стратегічне мислення зводиться до масштабних розрахунків траєкторій змін невідомих перемінних.

Протидія злочинності буде успішною, якщо вона будувати-меться на глибокому науковому вивченні реальних тенденцій і закономірностей злочинності, її причин і умов, ефективності протидії злочинності, обґрунтованості законодавства, на основі якого здійснюється боротьба зі злочинністю. В Україні колосаль-на кількість вчених – догматиків, менше вчених – аналітиків, але вони не включаються в систему протидії злочинності. Вивчення кримінологічних реалій владі не потрібне; вона, звичайно, мають уявлення, що дійсно відбувається, але фундаментально вникати в це не бажає. Без системних кримінологічних вивчень, аналізів і прогнозів, профілактична робота буде не ефективною. Наукових сил: політологічних, соціальних, економічних, правових, криміно-логічних, а також інших, у нас багато. Але їх аналітична робота маловідома і несистемна. Кожна наукова установа працює за сво-їм містечковим планом. Наукові сили розрізнені; вони виконують власні або навіть особисті завдання, не знаючи того, що робиться в сусіда. До того ж і кадрів аналітичного і прогностичного плану в кримінології, соціології, кримінальному праві практично не за-лишилося. Аналітики і футурологи в кримінологічній сфері не мають попиту, а тому вони не народжуються, а вироджуються.

Для безпосереднього аналізу кримінологи системно не одер-жували і не одержують соціальної, демографічної, економічної, кримінологічної, кримінально-правової, кримінально-процесуальної, адміністративної, судової інформації. Більше того, економічна, соціальна, демографічна, медична та інша статистика, що необ-хідна для аналітичної й прогностичної роботи, не збирається і не аналізується самими правоохоронними органами в прогностич-них і профілактичних цілях. Наявна інформація використовуєть-ся частково і вибірково.

Протидія злочинності можлива лише шляхом безкомпроміс-ного, науково обґрунтованого і реалістичного кримінально-правового контролю, поєднаного з кримінологічним контролем. У цей час діє тільки політично перекручений кримінально-правовий контроль.


89

Кримінологічний контроль надзвичайно складний і важко ре-алізований. Кримінологія, як наука і практика, фактично не по-трібна владі, не тільки в нашій країні, але й в інших державах. Він політично не вигідний і витратний. Куди легше досягти «ви-соких показників» боротьби зі злочинністю шляхом маніпуляції з обліком злочинності або іншим шляхом показати свої політичні, організаторські здібності.

Висновок напрошується сам по собі: протидія злочинності пе-ребуває у системній кризі.

Вітчизняній правоохоронній системі найближчими роками належить вирішити кілька системних завдань, з тим аби забезпе-чити якісний прорив у функціонуванні системи протидії злочин-ності та забезпечити її подальший розвиток:

по – перше, необхідно продовжити та довести до кінця доко-рінні зміни в системах кримінального переслідування, відправ-лення правосуддя та кримінальної юстиції. Необхідно забезпечи-ти безумовний вступ в дію та виконання усіх без винятку поло-жень нового Кримінального процесуального кодексу України та пов’язаних з ним інших законів. Бажано було б внести зміни в КПК, як було раніше, про обов’язок слідчих, прокурорів і суддів встановлювати причини і умови злочинів, а також вносити по-дання про їх усунення. Необхідно обов’язково в систему і матерію вітчизняного кримінального права впровадити інститут криміна-льних проступків, одночасно вивівши певну кількість деліктів з-під адміністративної юрисдикції;

по – друге, необхідно розпочати довготривалу і цілеспрямовану роботу з реалізації комплексу системних заходів, спрямованих на протидію корупції як сучасній національній ідеї. Ця ракова пух-лина своїми метастазами проникла в усі, без винятку, сфери українського суспільства, фактично замінивши інші ідейні прин-ципи та морально-етичні орієнтири. Вона сприяла появі подвій-них стандартів, особистісній фрустрації, руйнації колективного досвіду, переважанню особистого неусвідомленого над колектив-ною свідомістю;

по – третє, держава повинна взятися до цілеспрямованого фо-рмування ідеології протидії злочинності із залученням широких верств населення, найкращих зразків культури та мистецтва. Необхідно культивувати не тільки несприйняття злочинної суб-культури, але і витіснення її з культурного простору. Необхідно створити непрохідні моральні бар’єри для потрапляння крайніх або навіть межових зразків продуктів до широкого вжитку. Куль-турно-ідеологічній експансії злочинності у вітчизняному культу-рному просторі має бути покладено край;


90

по-четверте, нам потрібна відкрита публікація офіційних збір-ників про злочинність і на доповнення – огляд опитування грома-дян щодо віктимізації. При фактично відкритій статистиці, збір-ники про злочинність правоохоронні органи формують самостій-но і розсилають лише обмеженому колу зацікавлених осіб. Нато-мість, будь-який громадянин нашої країни повинен мати доступ до цієї інформації, що допоможе йому усвідомити проблему зло-чинності й додавати свої зусилля по її мінімізації. Крім того, слід системно вивчати латентну злочинність. Зараз системного від-стеження її тенденцій немає, як немає і самої системи моніторин-гу і аналізу злочинності та протидії їй.


1. Сучасний словник іншомовних слів: Близько 20 тис. слів і словоспо-лучень / Уклали: О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. – К. : Довіра, 2006. – 789 с.

2. Білоусова О. О. Про системні ознаки протидії злочинності / О. О. Бі-лоусова // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. − 2011. − № 4. − С. 257-263.

3. Кристи Нильс. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед к Гу-лагу западного образца / Пер. с англ. А. Петрова, П. Пророковой. Предисл. Я. Гилинского. 2-е изд. − М. : РОО «Центр содействия реформе уголовного правосудия», 2001. – 224 с.



91

Блажівський Євген Миколайович, кандидат юридичних наук

(Національна академія прокуратури України)

УДК 343.9

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Статтю присвячено узагальненню та аналізу проблем, які існують у справі запровадження системи кримінологічного моніторингу. Запро-поновано можливі кроки, спрямовані на подолання як системних про-тиріч, так і дисфункцій цієї діяльності. Ключові слова: кримінологічний моніторинг, протидія злочинності, запобігання злочинам, правоохоронні органи. Статья посвящена обобщению и анализу проблем, которые существу-ют в деле внедрения системы криминологического мониторинга. Пред-ложены возможные шаги, направленные на преодоление как системных противоречий, так и дисфункций этой деятельности. Ключевые слова: криминологический мониторинг, противодействие преступности, предупреждение преступлений, правоохранительные органы. The article is devoted to generalization and analysis of the problems that exist in the case of the introduction of criminological monitoring. Possible steps to overcome both systemic contradictions and dysfunctions of this activity are proposed. Key words: criminological monitoring, crime prevention, law enforcement.

Наукове пізнання протидії злочинності відбувається через

відповідну дослідницьку діяльність, об’єктами якої є злочинна діяльність та діяльність зі здійснення кримінологічного впливу. Результатами наукової діяльності є розробка теоретичних поло-жень, рекомендацій з окремих методичних, організаційних або тактичних аспектів практичної діяльності щодо протидії злочин-ності. Значне місце при цьому відводиться науковим розробкам питань моніторингу протидії злочинності, на що цілком справед-ливо звертається увага у відповідних дослідженнях Г. А. Аванесо-ва, О. В. Бокова, В. В. Голіни, Л. М. Давиденка, О. М. Джужи, І. М. Даньшина, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, В. М. Попови-ча та ін.

Для того, щоб дана теоретична конструкція запрацювала, вар-то критично оцінити і передбачити проблеми функціонування системи на різних стадіях її розвитку і в даний час. Наведене уяв-ляється самодостатньою метою проведення вузького наукового дослідження в рамках даної статті.

Перш за все слід зазначити, що джерелами інформації під час

Блажівський Є. М., 2013


92

кримінологічного моніторингу, є інформаційні ресурси органів влади та місцевого самоврядування, результати соціологічних досліджень державних науково-дослідних установ, неурядових і громадських організацій, інформаційно-аналітичні, статистичні, соціологічні дані компетентних органів закордонних держав, міжнародних організацій [1, с. 151].

Уявляється, що при всій повноті опису характеристик параме-трів кримінологічного моніторингу з часом менше питань, які потребуватимуть вирішення, не ставатиме. І головні з них упи-раються у вибудовування механізму взаємодії різних органів і організацій, професіоналізм кадрів, фінансування, вироблення і застосування єдиної методики, визначення критеріїв оцінки, на-явність на всій території країни сучасних інформаційних ресурсів [2, с. 56-60].

Є й інші менш значимі проблеми, які будуть виникати на регі-ональному та місцевому рівнях. Вони можуть вплинути на якість проведеного моніторингу, але вже добре те, що усвідомлення цих проблем приводить нас до розуміння необхідності проведення моніторингу, що дозволяє об’єктивно оцінити масштаби реальної кримінальної ситуації в країні.

Загальний кримінологічний моніторинг може включати аналіз наступних окремих складових, що вирішують більш вузькі за-вдання на пріоритетних напрямках, з яких складається характе-ристика всіх ознак ситуації.

1. Встановлення об’єктивної і повної оцінки сформованої кри-мінологічної обстановки в цілому в державі, з огляду на особливо-сті її характеристик по окремим найбільш кримінально ураже-ним регіонам. Але при цьому важливо враховувати дві суперечно-сті. По-перше, визначити масштаби, межі інтересів, рівень поши-реності самої злочинності. Проводячи моніторинг, можна встано-вити ряд закономірностей і характерних територіальних і регіо-нальних особливостей. По-друге, провести аналіз розмірів насе-лення, представленого в якості жертв (потерпілих від злочинів). Даний моніторинг ситуації включає всебічну оцінку інформації правоохоронних органів про зареєстровані злочини, з одного бо-ку, а з іншого боку − про процеси віктимізації, безпосередньо тих, хто постраждав від злочинів.

2. Проведення моніторингу всіх успішно реалізованих і «провальних» концепцій і програм державного, регіонального та місцевого рівнів, проаналізувавши їхні характерні недоліки в історичній ретроспективі й у прив’язці до територіальних особ-ливостей, що не дозволили свого часу домогтися позитивного результату. Необхідно одержати вичерпну відповідь на запитан-


93

ня, що все-таки обумовило низьку ефективність раніше діючих програм і які причини цього.

3. Здійснення моніторингу ефективності роботи законодавчої, правозастосовної та виконавчої систем, що здійснюють криміна-льно-правову боротьбу зі злочинністю і наслідками злочинності, для того щоб розкрити найбільш типові і поширені помилки в цій сфері, які також впливають на загальний стан проблеми. Адже багато поворотів державної політики в сфері боротьби зі злочин-ністю були прямо пов’язані із законодавчими нововведеннями, змінами і доповненнями, внесеними в колишній та чинний Кри-мінальні кодекси, різними підходами до притягнення до криміна-льної відповідальності й покарання тощо. Тому так важливо здій-снити детальний аналіз і дати оцінку всіх етапів державної кри-мінальної політики, здійснюваної в радянський, пострадянський і теперішній час [3, с. 126]. Моніторинг адміністративних і кримі-нально-правових законів, що діють у теперішній час та практики їхнього застосування дозволить надалі виробляти пропозиції по дальшому вдосконаленню законів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю.

4. Необхідність моніторингу можливостей та ефективності чинного кримінального покарання за злочини, застосовуваного у поєднанні з наступним комплексом заходів із ресоціалізації, соці-ально-психологічної адаптації до життя. Це одна з найскладніших проблем. Кримінальне покарання, застосовуване до злочинців, у багатьох з яких під впливом тривалого перебування в місцях по-збавлення волі деформована психіка, змінилися погляди, потре-би, звички і навіть відбулася деградація особистості, виявляється малоефективним і не може досягти поставлених цілей. У цьому зв’язку варто підтримати висловлену думку про необхідність у кримінально-правовому порядку передбачити застосування до окремих категорій злочинців обов’язкових заходів психологічної корекції. Наприклад, ці заходи можуть застосовуватися, по-перше, до осіб, що вчинили наркозлочини і не потребують ліку-вання від наркоманії, але психологічно є занедбаними і станов-лять групу ризику, по-друге, до осіб, що вчинили злочини і визна-ні на підставі медичного висновку такими, що потребують ліку-вання від наркоманії, одночасно із застосуванням примусових заходів медичного характеру з метою нормалізації їхнього психо-логічного стану і соціальної реінтеграції на підставі рішення суду [4, с. 6].

5. Недооцінка моніторингу громадської думки, з’ясування сту-пеня готовності громадянського суспільства надавати допомогу в протидії злочинності, профілактиці злочинів особливо серед під-


94

ростаючого покоління, можливості вибудовування громадськістю загороджувальних бар’єрів на шляху злочинців. Силами тільки правоохоронних органів неможливо впоратися з лихом, що запо-лонило Україну. Потрібна активна позиція всього громадянського суспільства. У цьому зв’язку важливо досліджувати рівень готов-ності і бажання окремих категорій населення брати участь у за-побіганні, наданні психологічної допомоги і підтримки неповнолі-тніх і малолітніх, здатних потрапити в злочинні мережі, і т. Д. Необхідно визначити загальний настрій і ставлення всього насе-лення в цілому і найбільш активної його частини як до злочинно-сті, так і всієї системи запобіжних заходів, які реалізує держава в рамках оголошеної нею політики в сфері протидії злочинності.

6. Систематичне здійснення моніторингу ефективності діяль-ності правоохоронних органів для того, щоб вчасно бачити і ви-правляти допущені помилки, вносити необхідні корективи з ме-тою максимального досягнення поставлених завдань. Через ці органи реалізується кримінальна політика держави в сфері про-тидії злочинності, визначаються пріоритетні напрями, здійсню-ється взаємодія, погодженість всієї системи заходів запобігання і протидії, здійснюється координація дій державних органів та громадських організацій, задіяних у боротьбі зі злочинністю.

У той же час при створенні нових державних структур, покли-каних протидіяти злочинності, варто уникати системних проти-річ, які не вдається дотепер в повному обсязі уникнути. Зокрема, складно зрозуміти подвійність положення, коли з одним видом злочинів повинні здійснювати боротьбу різні органи і служби. Як не роби, ця діяльність перетинається, дублюється, якоюсь мірою заважає одна одній, створюючи певний конфлікт ситуацій. Вибу-дувати чіткі межі взаємодії двох правоохоронних відомств буде досить важко, тому що вони діють на одному кримінально ураже-ному територіальному просторі і в рамках одного правового поля, а от для лавірування, конкуренції, пред’явлення обопільних пре-тензій і обвинувачень підстав буде вдосталь [5, с. 222].

Варто назвати і ще ряд труднощів, які в повному обсязі не врахо-вані в цей час. Так, не вдається створити модель, що відповідає су-часним вимогам конструктивної та ефективної взаємодії між всіма державними органами, медичними, освітніми установами, громадсь-кими організаціями, фондами, рухами та іншими структурами, заді-яними в запобіганні злочинам. Якщо бути відвертим, для вирішення даної проблеми не склались необхідні ані соціально-економічні, по-літичні, морально-психологічні умови, ані правова база. Занадто багато відомчих інтересів треба враховувати, різнопланових про-блем необхідно вирішувати, поєднувати і координувати.


95

Тільки просте перерахування органів і організацій, які задіяні в протидії злочинності, свідчить, наскільки виходить значним цей список. А головне, всі вони мають різні, іноді вузьковідомчі за-вдання, застосовують тільки їм властиві методи роботи, мають своє бачення та особливі підходи в проведенні моніторингу та оцінки криміногенної ситуації. По-різному вони ведуть облік ста-тистичних даних, використовують різні методики при зборі та обробці інформації, надають звіти про проведену роботу, отрима-ні результати, поширюють свою дію на різні сфери, що забезпе-чують життєдіяльність суспільства і т.д.

У багатьох правоохоронних органах існує власна система цир-куляції конфіденційної інформації, відомостей, що становлять службову таємницю, дані розробок і результатів оперативної дія-льності, інші матеріали, що не підлягають розголошенню. Бе-руться до уваги цифри про зареєстровану злочинність, дані про припинені кримінальні провадження, не розслідувані злочини, статистика засуджених та інша інформація. Вона теж може пе-ретинатися між відомствами.

У цей час залишається невирішеним питання, наскільки мож-ливим є обмін подібною інформацією між різними державними органами та іншими установами і організаціями, що здійснюють протидію злочинності, і в яких межах це допустимо. До чого, на-приклад, може привести розголошення цієї інформації. І як у таких випадках повинна діяти адміністрація підприємства або навчального закладу, щоб не порушити права певної людини і убезпечити себе від протиправних дій.

На сьогоднішній день залишається без відповіді й саме головне питання про те, наскільки, охороняючи і захищаючи права про-філактованої особи, дотримуються або порушуються права інших громадян, змушених перебувати поруч з людиною, що може не-передбачено поводитися внаслідок будь-якого впливу, і наскільки влада гарантує безпеку своїм громадянам, приреченим співісну-вати в подібних умовах підвищеної суспільної небезпеки.

Ще одне запитання вимагає свого вирішення. Так, якщо вище-згадані правоохоронні органи можуть у своїх досягненнях апелю-вати статистичними даними, то, як бути іншим суб’єктам, напри-клад, освітнім установам, що ефективно здійснюють ранню про-філактику серед неповнолітніх і молоді? Адже доведено світовим досвідом, що тільки рання профілактика дає стабільне зниження рівня злочинності, тим самим ефективно досягаючи вирішення завдання протидії злочинності.

Але видимі позитивні результати подібної роботи в школах, коледжах, вузах та інших установах проявляються не відразу, а


96

згодом, іноді через роки, а то й десятиліття. Адже підлітки пови-нні подолати вік ризику, уникнути тиску агресивного середовища і вирости в дорослу успішну людину.

Тому всі основні напрями взаємодії в сфері протидії злочинно-сті повинні бути не просто названі, а погоджені й скоординовані в єдиній програмі, прийнятій для всієї території країни, але обов’язково з урахуванням специфіки всіх регіонів, особливо ур-банізованих, у рамках проведеної державної політики в сфері боротьби зі злочинністю.

Після вироблення сучасних підходів для вирішення наявних труднощів у країні в цілому та на місцях необхідно ще раз здійс-нити моніторинг криміногенної ситуації, щоб зрозуміти якість змін, що відбулися.

Взагалі саме призначення моніторингу обумовлює його систе-матичне проведення через установлений певний час у тому ж регіоні, з дотриманням тих же вимог, які раніше використовува-лись для вивчення негативного соціального явища. Важливо вча-сно виявити зміни, що відбулися, і розробити прогноз на найбли-жче й більше віддалене майбутнє, розкрити можливі тенденції розвитку ситуації. На жаль, при прийнятті багатьох рішень дер-жавного і регіонального значення, кримінологічний прогноз, як правило, не застосовується і не використовується для обґрунту-вання позитивного або негативного сценарію змін проблем, пов’язаних зі злочинністю, у майбутньому [6, с. 136-138].

Державі потрібно мати прогноз, щоб визначити пріоритетні напрямки, які повинні поетапно здійснюватися в конкретних часових рамках і на певній території. Саме головне законодавчо забезпечити всі точки дотику по здійсненню взаємодії за основ-ними найбільш важливими напрямами, покликаними змінити криміногенну ситуацію і збудувати ефективну і діючу систему протидії злочинності на території країни. Вся система запобіжних заходів у рамках загальної державної програми протидії злочин-ності повинна бути адресною і розрахована для конкретних регіо-нів, міст і окремих населених пунктів.

Отримана завдяки проведеному моніторингу повна характери-стика ситуації зі злочинністю дозволить додатково вирішити ряд важливих питань, які можуть загальмувати і негативно вплинути на виконання завдань, поставлених перед державними органами, покликаними протидіяти злочинності. Для цього необхідно:

1. Наділити правоохоронні органи реальними владними по-вноваженнями з координації всіх напрямів діяльності щодо ран-ньої профілактики, викриттю корумпованих чиновників, що при-кривають нелегальний бізнес, боротьбі з усіма видами правопо-


97

рушень. Зараз багато цих напрямів успішно здійснюються в тих або інших районах і містах тільки завдяки тому, що перші особи, які очолюють державні органи і численні інші структури, знай-шли порозуміння і зуміли домовитися по ключовим питанням, від яких залежить ефективність організації і проведення запобіжної діяльності.

Але на практиці нерідко трапляються і такі ситуації, коли різ-ні відомства не тільки не співпрацюють, але і конкурують одне з одним, відстоюють своє переважне право на лідируюче положен-ня в прийнятті рішень, що визначають основні напрями запобі-гання злочинам. Іноді до цього додається, як прийнято зараз гово-рити, людський фактор, що проявляється в особистих амбіціях, заздрості до чужого успіху, дружніх зв’язках у владних структу-рах, від яких залежить ухвалення остаточного рішення. Щоб ви-ключити подібні ситуації, у системи координації повинен бути вироблений правовий механізм.

2. Розробити систему норм, що не тільки регламентують по-рядок взаємодії різних відомств, задіяних у запобіганні й боротьбі зі злочинністю, але й визначити механізм обміну необхідними статистичними відомостями, даними результатів проведених кримінологічних досліджень і характеристиками злочинності. Поєднання кримінологічної, соціологічної та іншої інформації дасть комплексне бачення складної багаторівневої проблеми зло-чинності. Важливо, щоб у кожному регіоні був визначений аналі-тичний орган (лабораторія), у якому б зосереджувалась вся дана інформація, і фахівці якого могли б професійно здійснювати мо-ніторинг, аналізувати тенденції змін, розробляти науково обґрун-товані рекомендації щодо протидії злочинності стосовно конкре-тного регіону, що враховують його особливості й специфіку.

3. Усунути дублювання і налагодити більш тісну взаємодію між правоохоронними органами, прокуратурою, судами і закор-донними колегами, що здійснюють боротьбу з організованою зло-чинністю, у сфері незаконного обігу наркотиків, міжнародним тероризмом та іншими небезпечними проявами, пов’язаними зі злочинністю. Сьогодні неможливо і нереально ефективно проти-діяти злочинності та боротися зі злочинами без налагодження міжнародних контактів і зв’язків з аналогічними силовими стру-ктурами, особливо розташованими в сусідніх державах, що мають спільні кордони.

4. Важливо в рамках реалізації кримінальної політики здій-снювати контроль за розвитком криміногенної ситуації, щоб вча-сно вносити необхідні корективи в протидію злочинності. У цих цілях повинні використовуватись результати досліджень аналі-


98

тичних підрозділів, які на основі систематично проведених моні-торингів володіють достовірними, об’єктивними даними про мас-штаби поширення злочинності, рівень кримінальної ураженості населення, появу нових методів впливу, закономірності та особ-ливості кримінальних проявів і т.д.

5. Розробляти кримінологічний прогноз розвитку криміно-генної ситуації як у цілому по країні, так і по її окремим регіонам для того, аби завчасно одержати максимально повну інформацію про очікувані події та можливі негативні наслідки з метою вироб-лення адекватних заходів, які повинні протидіяти розвитку подій за негативним сценарієм.

6. Визначити основні етапи і строки для реалізації найбільш пріоритетних напрямів у справі організації в країні в цілому та в регіонах ранньої профілактики. До наступного етапу реалізації цієї програми можливо приступати тільки після аналізу попере-днього. Важливо зрозуміти, вивчити всі позитивні моменти, які є зараз, і побачити й оцінити масштаби допущених помилок та не-доліків. Аналізуючи минуле, можна з меншими втратами вести боротьбу зі злочинністю в майбутньому.

7. В рамках кримінальної політики держави розробити стратегію і тактику всіх її напрямів для того, щоб розподілити ролі і завдання державних органів і організацій, задіяних у боро-тьбі, визначити розміри фінансових витрат, кадрового потенціа-лу, включаючи профільних фахівців, передбачити інші заходи і засоби, необхідні для вирішення поставлених завдань.

8. Позначити позитивні проміжні результати, які повинні бути отримані і закріплені після проходження намічених основ-них етапів, здійснюваних у рамках державної програми протидії злочинності. Тут важливо виробити дієву систему обміну позити-вними досягненнями досвідом в сфері боротьби зі злочинністю і запобіганні злочинам, не тільки отриманими в Україні, але й за кордоном. Це може бути досягнуто, наприклад, шляхом обгово-рення різних аспектів даної проблеми на засіданнях круглих сто-лів, під час проведення спеціальних семінарів, міжнародних і республіканських науково-практичних конференціях, координа-ційних нарадах правоохоронних органів, куди також доцільно запрошувати і вчених різних галузей знань. Звичайно, передба-чити вичерпний перелік всіх форм взаємодії та обміну досвідом досить складно, головне, щоб вони всебічно, системно і комплекс-но дозволяли одержувати позитивні результати.

9. Встановити строки підведення підсумків і форми звітнос-ті з урахуванням специфіки роботи різних відомств, державних органів, установ, громадських організацій, рухів, фондів і т.д.


99

Безумовно, названо далеко не все, що необхідно вирішувати в державі в цілому та в усіх регіонах, майже одночасно і в першу чергу. Багато зазначених пропозицій тісно зв’язані між собою, перетинаються, повинні здійснюватися паралельно відразу за різними напрямами і в різними органами, установами та органі-заціями.

Підбиваючи підсумок, варто зробити основний висновок: для того, щоб організувати ефективну систему запобігання і протидії злочинності в рамках державної кримінальної політики, необхід-ним є кримінологічний моніторинг. Тільки повне розуміння того, що відбувається з поширенням злочинності та протидією їй в сучасних умовах, дозволить знайти вихід з положення, що утво-рилося.

Без дослідження всіх проблем, що супроводжують злочин-ність, вивчення наявного досвіду в історії нашої держави і за кор-доном, аналізу минулих помилок неможливо побудувати майбут-ню систему захисту від кримінальних загроз. Необхідним є всебі-чний і об’єктивний моніторинг криміногенної ситуації як у країні в цілому, так і в окремих особливо неблагополучних за рівнем злочинності регіонах, конкретних районах, містах. Треба зробити все, щоб зупинити розповзання злочинності по країні, урятувати підростаюче покоління, а виходить, і майбутнє нашої держави.


1. Бандурка О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів : монографія / Бандурка О. М., Литвинов О. М. − Х. : Вид-во ХНУВС, 2011. – 308 с.

2. Стороженко И. В. Методологические основы антикоррупционного мониторинга в криминологическом значении / И. В. Стороженко // Рос-сийская юстиция. − № 9. − М. : Юрист, 2010. − С. 56-60.

3. Уголовная политика и ее реализация органами внутренних дел : учебник / под. ред. проф. Л. И. Беляевой. – М. : Академия МВД России, 2003. – 245 с.

4. Чайка Ю. Я. Мониторинг законодательства и правоприменительной практики / Ю. Я. Чайка // Бюллетень Министерства юстиции Российской Федерации. − № 8. − М. : Спарк, 2005. − С. 5-10.

5. Литвинов О. М. Слідчий комітет: аргументи за і проти // Актуальні проблеми роботи з персоналом у правоохоронних органах: Матеріали науково-практичної конференції (м. Харків, 27 листопада 2008 р.) / За ред. проф. А. Т. Комзюка та проф. М. І. Іншина. – Х. : Харківський нац. універ-ситет внутр. справ, 2008. – С. 221-224.

6. Миньковский Г. М. Прогноз криминологической ситуации и его зна-чение для предупреждения преступности / Г. М. Миньковский // Вопросы борьбы с преступностью. – М. : Юрид. лит., 1987. – Вып. 47. – С. 132-142.



100

Білоусова Олена Олександрівна, кандидат юридичних наук

(Апеляційний суд Луганської області)

УДК 343.9

СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ Статтю присвячено визначенню соціальної природи та призначення протидії злочинності. Розглянуто основні характеристики та ознаки діяльності держави щодо протидії злочинності, її сучасні проблеми, а також запропоновано змінити світоглядні орієнтири щодо неї. Ключові слова: проблема, протидія, злочинність. Статья посвящена определению социальной природы и предназначения противодействия преступности. Рассмотрены основные характерис-тики и признаки деятельности государства по противодействию пре-ступности, ее современные проблемы, а также предложено изменить ее мировоззренческие ориентиры. Ключевые слова: проблема, противодействие, преступность. The article is devoted to the decision of social nature and destination of criminality counteraction. Basic descriptions and signs of the state criminality counteraction activity, its modern problems, are considered, and also it is suggested to change its world view orienteer. Key words: problem, counteraction, crime.

Політика держави в галузі стримування злочинності базується

на принципово визначеному Конституцією України правовому полі. Разом з тим, світогляд суспільства, що визначає конкретні шляхи досягнення поставлених державі завдань, повністю ще не сформовано. От чому розуміння причин сучасної злочинності й можливостей суспільства в боротьбі зі злочинністю є ключовою ланкою у формуванні стратегії протидії цьому соціальному злу.

Радянська доктрина суспільства без злочинності спиралася на ідею абсолютної керованості суспільними процесами і можливос-ті в стислі терміни сформувати особистість нової людини ‒ буді-вельника комуністичного майбутнього. Але ідея тотальної керо-ваності суспільством і людиною не витримала випробувань. Най-вищі ідеали довелося стверджувати за допомогою самих жорсто-ких способів [1, с. 49].

Теорія попередження злочинності, розроблена радянськими кримінологами і наділена на ліквідацію злочинності, являла со-бою грандіозний, але нереалізований проект [2]. Г. Ф. Хохряков з цього приводу пише, що системна модель попередження злочин-ності, розроблена радянськими кримінологами, представляла

Білоусова О. О., 2013


101

грандіозну картину. Однак вона не змогла втілитися в житті... Радянська кримінологія перебувала під п’ятою світогляду, відпо-відно до якого злочинність у соціалістичному суспільстві повинна була неухильно знижуватися і, в остаточному підсумку, зникнути. Радянські кримінологи змушені були вдаватись до різного роду вивертів, аж до софістичних, щоб поєднати бажане з дійсним... У той же час світогляд впливав не тільки на теорію: він мав матері-альне втілення і, зокрема, у системі кримінальної юстиції [1,

с. 419-420]. Тож на порядку денному стало питання розробки нової парадигми протидії злочинності.

Необхідність теоретичної розробки концептуальної моделі протидії злочинності визнається багатьма кримінологами, зокре-ма Ю. М. Антоняном, І. Г. Богатирьовим, М. Г. Вербенським, В. В. Голіною, О. І. Гуровим, І. М. Даньшиним, О. М. Джужею, С. Ф. Денисовим, А. П. Закалюком, О. Г. Кальманом, О. Г. Колбом, О. М. Костенком, В. М. Кудрявцевим, О. М. Литваком, О. М. Лит-виновим, В. В. Лунєєвим, О. А. Мартиненком, В. А. Мисливим, А. А. Музикою, С. С. Овчинським, В. М. Трубниковим, П. Л. Фрі-сом та ін. У пошуку нових підходів у розробці теорії протидії зло-чинності пропонується в проаналізувати ефективність діяльності окремих органів кримінальної юстиції і відібрати основні засоби і способи кримінологічного впливу, такі як: закон, покарання, юс-тиція, некаральні засоби впливу, правосвідомість.

Тож метою написання даної статті є окреслення основних сві-тоглядних орієнтирів системи протидії злочинності, точок її оріє-нтації у соціальному просторі, концептуальних проблем взаємодії з іншими теоретичними конструкціями, що використовуються для опису процесів кримінологічного впливу на злочинність.

В. М. Кудрявцев, відзначаючи, що опора на науку ‒ найбільш раціональний шлях удосконалення практики боротьби зі злочин-ністю, називає кілька головних напрямів, по яких варто було б розвивати боротьбу зі злочинністю:

– проведення продуманої соціальної політики, орієнтованої на потреби більшості людей;

– створення і розвиток на сучасному рівні системи профі-лактики (попередження) злочинів;

– раціональна кримінальна політика. У кримінальному за-конодавстві повинен підтримуватися розумний баланс суворих і м’яких заходів. Головний засіб боротьби зі злочинністю криміна-льно-правовими заходами ‒ не жорстокість покарання, а його невідворотність (яку забезпечує не Кримінальний кодекс, а вся практика діяльності правоохоронних органів). Тому ефективна кримінальна політика повинна передбачати диференційований


102

підхід до злочинців з урахуванням тяжкості вчиненого і особисто-сті винного;

– докорінна перебудова пенітенціарної системи. Не-від’ємним елементом поводження із правопорушниками є насту-пна (після звільнення з місць позбавлення волі) система ресоціа-лізації;

– широке і послідовне використання наукових рекоменда-цій у сфері боротьби зі злочинністю;

– підготовка, відбір і вдосконалення кадрів працівників правоохоронних установ, ... робота вчених, спрямована на підви-щення рівня знань фахівців, ‒ важливе й актуальне завдання;

– правове виховання громадян і посадових осіб [3, с. 216-220]. У суспільстві перехідного періоду змінюється характер відно-

син між людьми, змінюється їхнє ставлення до норм поведінки, у тому числі, і до правової.

Дійсно, держава не повинна залишатися пасивним спогляда-льником пристосування громадян до ринкових умов. Мова йде не про колишнє державне втручання в економіку, а про необхідність сформулювати соціальну, політичну, правову і економічну кон-цепцію взаємин держави та людини в умовах ринкових відносин і наступної цілеспрямованої її реалізації.

Суспільство в питаннях протидії злочинності не повинно по-кладатися тільки на правоохоронні органи. Крім того, ефектив-ність їхньої діяльності також залежить від багатьох факторів і соціальних умов. До речі, соціальний захист працівників право-охоронних органів є одним з важливих аспектів підвищення пре-стижу даної професії.

Україна, проголосивши себе соціальною державою, повинна проводити соціальну політику в інтересах суспільства, реалізову-вати соціальні програми адресного захисту певних груп населен-ня, регулюючи і диригуючи участь у ній державних органів і гро-мадськості. Екстраординарна роль держави в протидії злочиннос-ті полягає не в спробах прикрасити зусилля правоохоронних ор-ганів у вирішенні проблеми контролю над злочинністю, а в парт-нерстві з населенням, оздоровленні суспільства, захисті право-слухняних громадян [4, с. 3].

В ідеалі Україна, як соціальна держава, сучасного демократично-го типу ‒ це країна, що існує в умовах стабільної й розвинутої еконо-міки, здатна здійснювати соціальну політику, що виражається в турботі про права людини, влаштування працездатних, створення системи охорони здоров’я, соціального забезпечення, підтримку незаможних, у боротьбі з конфліктами, злочинністю і т.д.

Усвідомлюючи розумні, свідомі та рішучі дії всієї системи


103

державних органів у реалізації плану державотворення, можна визначити широке коло завдань, що стоять перед ними:

– не допустити формування соціальних полюсів; – спрямовувати інтереси різних соціальних верств, що від-

різняються майновим положенням, до взаємоприйнятого соціаль-ного компромісу;

– свідомо і цілеспрямовано регулювати економічні, полі-тичні, національні, екологічні, соціальні, демографічні та інші відносини для створення стабільної системи життєзабезпечення суспільства в цілому, кожної людини окремо;

– орієнтувати законодавство на людину, на задоволення її життєвих інтересів і потреб, створити соціальний захист від без-робіття, соціальне забезпечення і т.д.;

– не допустити встановлення як державної ідеології ціннос-тей будь-якої верстви, тим самим виключити ідеологічну кон-фронтацію і т.д.

Вирішенням цих і подібних завдань сприятиме досягненню за-гальнонародного консенсусу, зведе до мінімуму національні, між-особистісні та інші соціальні протиріччя і тим самим створить умови для максимального звуження застосування державного примуса.

Таким чином, при розробці сучасної моделі протидії злочинно-сті основним концептуальним положенням, на нашу думку, є по-силення соціально-регулятивної ролі держави, що дозволяє пере-йти від каральних заходів держави до реального попередження правопорушень.

Незважаючи на те, що право передбачає можливість держав-ного примуса, насильство до злочинця, воно є малоефективним без моральної підтримки населення. Якщо населення не буде солідарним із правовими заборонами, колективно не засуджува-тиме протиправні вчинки, то репресивний апарат захлинеться в боротьбі з масовими порушеннями закону.

Солідарність суспільства розмиває основу злочинності [5, с. 158]. Людина постійно здійснює пошук умов, що більше відпові-дають її внутрішнім потребам. Але людина ‒ істота суспільна, і у випадку втрати почуття зв’язку із суспільством, вона буде проти-ставляти себе йому.

Тому небезпечним є як егоїзм, що веде до втрати солідарності, розпаду суспільства, так і дуже сильне колективне почуття, що може стати гальмом прогресу, буде загрожувати свободам особи. Чим тіснішим є зв’язок між інтересом особистості та суспільства, тим меншою є ймовірність того, що людина вчинить злочин або допустить іншу форму поведінки, що відхиляється.


104

Завдання держави полягає в тому, щоб забезпечити соціальні умови і правові правила співіснування, гармонізувати суспільні відносини, знімаючи соціальні протиріччя і зміцнюючи солідар-ність суспільства. Не вирішивши даного завдання, важко очікува-ти підвищення соціальної активності населення у протидії зло-чинності, його правової підтримки.

Якщо не візьме гору підхід, пов’язаний зі зростанням соціаль-ної функції держави, з розширенням соціальних програм, вирів-нюванням несправедливості, породжуваної ринковими відноси-нами, то й держава не буде здатною кардинально змінити кримі-нальну ситуацію в країні застосуванням тільки лише криміналь-но-правової репресії.

Реакція держави на скоєні правопорушення не повинна в обов’язковому порядку реалізовуватися в покаранні. У реагуванні на правопорушення в багатьох випадках є достатнім публічний або державний осуд суспільно небезпечного або негативного ді-яння. Якщо принцип неминучості покарання став суперечити реформованому останніми роками кримінальному законодавству, то принцип невідворотності відповідальності навпаки повинен і може підкреслити захист пріоритетів у правах громадян та інте-ресів суспільства.

Вищесказане дозволяє стверджувати, що принцип невідворо-тності відповідальності є найважливішим у кримінально-правовій боротьбі зі злочинністю й повинен знайти своє повне відбиття в законодавстві. Його забезпечення повинно стати найбільш важ-ливим завданням державних органів, що ведуть боротьбу зі зло-чинністю.

Механізм реалізації принципу невідворотності відповідально-сті має досить складну структуру і потребує наукового осмислен-ня. В його основу варто включити принципові положення конце-пції О. М. Костенка, що поєднує закон, відповідальність і право-свідомість громадян.

Найбільш важливими сторонами механізму забезпечення не-відворотності відповідальності, на наш погляд, є:

– акцентований підхід у здійсненні відомчого контролю і прокурорського нагляду за якістю слідства та дізнання, постанов-кою роботи з реєстрації злочинів, законністю порушення і при-пинення кримінальних справ;

– постійна увага до проблем слідства. Високе навантаження на одного слідчого при неадекватній оплаті його праці, проблеми комплектування кваліфікованими фахівцями, низька забезпече-ність технічними засобами і транспортом оперативних і слідчих підрозділів – ось далеко не повний перелік проблем, які потребу-


105

ють свого розв’язання. Необхідно провести комплексні дослі-дження і розробити нові науково обґрунтовані норми наванта-ження працівників слідчих органів, здійснити технічне пере-озброєння та інформаційне забезпечення діяльності слідчих;

– кадрове забезпечення слідчих і оперативно-розшукових під-розділів, підвищення кваліфікації і професіоналізму працівників, покращення соціально-побутових умов і грошового утримання;

– безкомпромісна боротьба зі злочинами проти правосуддя і виконання покарань. Свавілля і вибивання показань, незаконні методи розслідування дуже часто пов’язані з відношенням до підозрюваного як до злочинця, у той час як засуджуватися пови-нні вчинки і діяння. Принцип презумпції невинуватості, прого-лошений Конституцією України, вимагає своєї реалізації в по-всякденній практиці розкриття та розслідування злочинів, що також визначає необхідність наукового аналізу проблем його обов’язкового дотримання;

– удосконалення кримінально-процесуального, криміналь-ного законодавства, у тому числі механізму захисту свідків і по-терпілих, працівників правоохоронних органів і суддів від пося-гань на їхнє життя або інше насильство у зв’язку з провадженням у кримінальних справах. У кримінальному судочинстві необхідно створити додаткові умови для правового забезпечення оператив-но-розшукової діяльності та легалізації відомостей, добутих опе-ративним шляхом;

– підвищення оперативності та якості розгляду криміналь-них справ, забезпечення тісної взаємодії слідчих і оперативно-розшукових органів, доведення до суду припинених і незаконно припинених кримінальних справ, здійснення комплексу заходів із удосконалення оперативно-розшукової діяльності;

– забезпечення розшуку без вісті зниклих громадян та осіб, що зникли з метою ухилення від кримінальної відповідальності, удосконалення організації роботи зі установлення особистості невпізнаних трупів. У повній мірі це стосується і проведення не-відкладних робіт при стихійних та інших лихах, які супроводжу-ються значною кількістю людських жертв;

– забезпечення виконання інших заходів правового впливу відповідно до вимог закону, забезпечення розшуку осіб, що зник-ли з метою ухилення від відбування покарання;

– забезпечення координації діяльності ключових структур, покликаних вести боротьбу зі злочинністю;

– формування високої правової культури, позитивного імі-джу держави та її правоохоронних структур;

– розробка і реалізація регіональних програм протидії зло-


106

чинності та профілактики злочинів і правопорушень, у тому чис-лі заходів соціальної профілактики по зниженню безробіття, без-притульності й бездоглядності дітей, боротьби з алкоголізмом, наркоманією, проституцією.

Висновки:

1) стабільний розвиток України обумовлює забезпечення належного рівня правопорядку, захист правоохоронними органа-ми інтересів особистості, суспільства і держави. Реалізація на практиці принципу невідворотності відповідальності сприятливо позначиться на соціальному кліматі в суспільстві, консолідує ключові структури, задіяні в боротьбі зі злочинністю, у досягнен-ні системної, скоординованої діяльності;

2) забезпечення принципу невідворотності саме відповіда-льності, а не покарання, дозволить також задовольнити суспільні очікування результатами виконання державою функції захисту громадян від злочинних посягань. Головним при цьому є готов-ність державних органів реагувати на будь-яке правопорушення, чуйно і уважно ставитися до прохань громадян про їхній захист і допомогу, демонстрація злочинцеві, що він буде обов’язково за-триманий і можливо, якщо це потрібно, буде суворо покараний;

3) визначення орієнтирів протидії злочинності у соціально-му середовищі є першорядним завданням на сучасному етапі стримування злочинності. Українська кримінальна політика від-різняється вибірковою гуманністю більшою мірою стосовно осіб, що вчинили кримінальне насильство, а не попереджає це насиль-ство, не захищає права його жертв. Разом з тим принцип гумані-зму не повинен домінувати над іншими принципами протидії злочинності і насамперед принципом справедливості. Реалізація принципу гуманізму не повинна суперечити концепції пріорите-тної охорони прав і свобод людини, тобто потерпілих від злочинів.


1. Хохряков Г. Ф. Криминология : учебник / Г. Ф. Хохряков. ‒ М. : Юрист, 2002. ‒ 544 с.

2. Теоретические основы предупреждения преступности / Отв. ред. В. К. Звирбуль, В. В. Клочков, Г. М. Миньковский. – М. : Юрид. лит., 1977. – 255 с.

3. Кудрявцев В. Н. Преступность и нравы переходного общества / В. Н. Кудрявцев. ‒ М: Гардарики, 2002. ‒ 237 с.

4. Давиденко Л. М. Питання боротьби зі злочинністю та зміцнення правопорядку / Л. М. Давиденко // Вісник Університету внутрішніх справ. – № 10. – 2000. – С. 3-12.

5. Гыскэ А. В. Современная российская преступность и проблемы без-опасности общества (политический анализ) / А. В. Гыскэ. – М. : Юнити-Дана, 2000. – 356 с.



107

Глушков Валерій Олександрович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

(Національна академія Служби безпеки України)

УДК 343.92

КОНФЛИКТОГЕНІ ЗОНИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ В АСПЕКТІ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ

(політико-кримінологічний аналіз) (Продовження статті. Попередній зміст статті опублікований у

Віснику Кримінологічної асоціації України № 2/2012)

У статті проаналізовано особливості впливу геополітичного розташу-вання України на розвиток її економічної, політичної та правової систем. Досліджено основні напрями розвитку міжнародних економіч-них та політичних відносин, і, як наслідок, місце та роль України умо-вах сучасного світового порядку. Встановлено низку конфліктогенних та теророгенних факторів, що мають геополітичний характер. Ключові слова: геополітична обстановка, конфліктогенні та терогенні фактори, новий світовий порядок. В статье проанализировано особенности влияния геополитического положения Украины на развитие её экономической, политической и правовой систем. Исследовано основные направления развития между-народных экономических и политических отношений, и, как следствие, место и роль Украины в условиях современного мирового порядка. Опре-делено ряд конфликтогенных и терогенных факторов, имеющих геопо-литический характер. Ключевые слова: геополитическая обстановка, конфликтогенные и терогенные факторы, новый мировой порядок. In this article there is an analysis of the features of the Ukrainian geopolitical position influence on the development of its economic, political and legal systems. The basic directions of development of the international economic and political relations, and as a result, the place and the role of Ukraine in the contemporary world order. There is also an identification of a number of geopolitical factors, which may cause conflicts or acts of terror. Key words: geopolitical condition, conflict and terror factors, new world order.

У даний час у західній політології існують декілька концепту-

альних геополітичних теорій устрою сучасного світового порядку. Однієї з найбільш поширених є концепція уніполярного світопо-

рядку, що виступає теоретичним обґрунтуванням претензій на світову гегемонію при побудові однополярного світового порядку. Основне джерело конфліктної напруженості – різниця потенціа-лів між ядром і периферією, причому будь-який прояв незадово-леності в тій або іншій формі таким станом вважається заколо-том із усіма негативними наслідками. Відповідно до теорії конце-

Глушков В. О., 2013


108

нтричної уніполярності, світ розглядається як «багатополярне утворення в рамках глобального уніполю», тобто «багатополяр-ність у рамках всеосяжного уніполяризму. Америка займає голо-вне збалансоване положення в рамках уніполя. Після біполярного порядку, що заснований на багатосторонньому балансі держав, що конкурували між собою, прийшла система гегемонії, що діє на основі концентричних кіл, ядром яких є Америка, а в більш ши-рокому контексті виступає система Атлантичного альянсу у виді таких інститутів, як НАТО, АНЗЮС, ЕС, ОЕСР і «Велика сімка», у потім такий всеосяжний інститут як ООН. Гегемонія здійснюва-лася за допомогою цих концентричних кіл. Однак у сучасних умо-вах така система носить зародковий характер. У свій час таку ж структуру мала радянська система. Світовий порядок часів «хо-лодної війни» нагадував за формою «земляний горіх», з огляду на два набори концентричних кіл. Після розвалу біполярної системи залишився єдиний набір таких кіл. Тому Східна Європа є основ-ним напрямком політики, на якому може бути відтворена або утрачена впевненість у собі. Якби Росія змогла виступити в якості опозиції Заходу, світовий порядок міг би повернутися до біполяр-ного порядку. Однак це вже не альтернативний світовий проект, а заколотна складова єдиного монополярного світового порядку.

Відмінною рисою сучасної транзитивної монополярності є від-сутність між центрами чітких конфронтаційних розмежувань. Держави можуть входити в різні в тому числі і конкуруючі утво-рення, у результаті чого можуть утвориться хиткі геополітичні структури, що призводять до складно прогнозованих криз. Однак, як і раніше спрацьовує стара геополітична парадигма співвідно-шення континентальної і морської моці. Якщо раніше створення різних геополітичних структур Римленда проти Хартленда (Росія) не досягало успіху, то в сучасних умовах значне ослаблення Росії, виникнення і зміцнення потужної морської держави у вигляді США здійснюється потужне протистояння талассократичних і теллукратичних сил, з одного боку, США, а з іншій розмите тел-лурократичний простір без єдиного центру, що знаходиться в стадії організації (Китай, Росія), одержують поширення так звані плюралістичні геополітичні концепції. З іншого боку, західний тип цивілізації явно вичерпав свій ресурс. Система, що побудова-на на егоїстичному споживанні за рахунок інших, віджила себе. Вона все більше входить в антагоністичну суперечність із завдан-ням виживання всього людства.

У США є комплекс основ для проголошення своєї світової ге-гемонії, їм вдалося фактично стати євразійською наддержавою. Вони зміцнилися в Європі, створивши НАТО, на Ближньому, Се-


109

редньому і Далекому Сході, вторглись у євразійський геополітич-ний простір – у Східної Європі і на Балканах, розваливши Юго-славію, підтримавши мусульманський чинник у вигляді Албанії. У нових незалежних державах пострадянського простору (за ви-нятком Білорусі) США вже мають сильні позиції, зміцнюючи їх військово-політичними зв'язками – програмою «Партнерство за-ради світу» і «особливими відносинами з НАТО». Серйозним успі-хом Вашингтону на шляху до заповітного світового панування стало перетворення ООН у цілком слухняний їхній волі інстру-мент, а НАТО – і у світового суддю, і у світового жандарма. Варто погодитися з З. Бжезинським у тому, що «навряд чи яка держава може зрівнятися із Сполученими Штатами у чотирьох ключових областях – військовій, економічній, технічній і культурній, що надають країні глобальну політичну вагу». Порівняння потенціа-лів Америки і провідних держав Євразії явно на користь Сполу-чених Штатів.

У сучасних умовах у Євразії чотири держави мають ядерну зброю – США, Росія, Китай і Індія, у деяких країнах здійснюється тільки розробка такої зброї. З усіх цих країн тільки США мають можливість забезпечити швидке переміщення своїх контингентів у будь-яку точку земної кулі, тому що вони можуть при цьому спиратися на систему військово-політичних союзів Європи до Японії.

США фактично вибудовують лінійну схему нового світового порядку, що має глобальну уніфікацію західних ліберальних цін-ностей. Однак, варто підкреслити, що ліберальна доктрина навіть тієї ж демократії не є єдиною, тому що виділяються ще також егалітарна й органічна, що засновані на культурно-історичній свідомості, що враховують у своєму змісті і права людини, і права держави при превалюванні останньої. Варто визнати, що в сучас-них умовах Сполучені Штати – єдина наддержава, що визначає напрямки розвитку міжнародної політики. Однак претензії на уніполярність мають і негативні наслідки для американської держави, у виді того, що ще Д. Кеннеді називав «імперським пе-регрівом», що був характерний не тільки для Радянського Союзу в період кінця холодної війни, але і для Штатів, що на межі своїх можливостей здобули перемогу. У сучасний період їх можливості все більше вступають у суперечність з імперськими бажаннями. Крім того, навряд чи можна визнати обґрунтованою точку зору, що світ йде від різноманіття форм світового порядку до уніполя-рності. Скоріше, і про це свідчить історичний досвід людства, мова може йти про розвиток від уніполярності до різноманіття, а від нього до біполярності як найбільше стабільної форми світово-


110

го порядку. Про таку тенденцію свідчить і розвиток сучасних політичних тенденцій планетарного масштабу. Сьогодні США вже зіштовхнулися з таким гігантом, що зростає, як Китай. Таким чином, існує прояв майбутньої біполярності, у якій Китай замі-нить СРСР. Вдало проведені реформи в Китаї здійснюються на гребені пасіонарності китайського етносу, що має значний людсь-кий потенціал і накопичений століттями досвід державного буді-вництва. Фактично сьогодні Китай займає перше місце у світі по експорту. Після приєднання Гонконгу на порядку денному приєд-нання Тайваню, після чого почнеться зближення Китаю і Японії, що дасть можливість створити Великий геополітичний східний простір, де юань і ієна знищать долар. Капіталізм у цілому зараз перебуває в стадії занепаду. Його падіння стане кінцем панування білої раси, її місце займуть народи басейну Тихого океану і Ки-таю. Саме йому призначено стати лідером незахідного світу, а також країн Азії й Африки. Нині Китай вступає в другий цикл свого розвитку (Європа вступила в нього в XVI столітті), і цей новий цикл може протривати ціле тисячоліття – як і занепад За-ходу.

Західна Європа, ця сіра речовина земної кулі, не може у даний час не бути конкурентом США через відсутність єдиної точки зору по багатьох принципових політичних питаннях. У ній відсу-тній чинник політичного лідерства якоїсь країни. Жодна з євро-пейських країн не здатна бути лідером, хоча тандем, що намітив-ся, Германія-Франція, може в недалекому майбутньому відіграва-ти роль такого лідера. Поступове розширення НАТО сприяє по-ширенню сфери американського впливу в Європі на Схід. У Єв-ропі намічається зближення інтересів Німеччини і Франції. У найближчій перспективі європейське лідерство Німеччини стане більш вираженим і тоді для країн Східної Європи геополітично Берлін буде ближче, ніж Вашингтон. Об'єднана Німеччина являє собою потужну силу. Вона вже сьогодні заявляє про свої геополі-тичні претензії у Середній Європі, здійснивши насильницький розкол Югославії, Німеччина установила геополітичний контроль над простором між Балтикою і Середземномор'ям. Об'єднана Єв-ропа по більшості показників буде перевершувати Америку. Ва-жливе місце в цьому процесі може зайняти Росія, і від того, до якої структури вона приєднається, багато в чому залежить стано-влення тієї або протилежної сторони в біполярній системі побу-дови майбутнього світу. Таким чином, у сучасних реаліях факти-чно формується декілька центрів, із котрих два займуть головне місце.

Якщо спробувати змоделювати геополітичну модель сучасного


111

світу, то вона може виглядати в такий чином. На чолі цієї моделі лідируючий центр у особі США, а потім множина різних системо-утворюючих центрів хиткої багатополярності, що тенденційно прагнуть сформувати систему біполярності.

Таким чином, із такого положення випливає другий напрямок у політичній теорії – концепція біполярного світоустрою. У ній умовно можна виділити два підходи – біполярність центрів сили і біполярність цивілізацій. Біполярність сили (США і Китай, США і Китай плюс Росія, Тихоокеанський союз проти Європейської коа-ліції і т.д.). Основне джерело виникнення напруженості і конфлі-ктів – відцентрові устремління центрів сили при наявності геопо-літичних суперечностей між ними;

- біполярність цивілізації. У сучасних умовах однією з най-більш поширених концепцій є біполярна-цивілізаційна модель побудови світового співтовариства, основою якого є соціально-економічна, соціокультурна і геополітична складові. При такому протиставленні на полярні полюси – «Захід – Схід», «Хартленд-Римленд» «заможна Північ – бідний Південь», «світовий центр – світова периферія». Дана поляризації дуже чітко проглядається як джерело конфліктів протягом розвитку людства й у сучасний умовах. Якщо Д. Маккиндер розглядав хартленд як центр світової історії, протиставляючи його римленду, то сучасні політологи навпаки поділяють весь світ на «серце» і «периферію» (Дж. Голд-гайер і М. Макфол). Під «серцем» вони розуміють економічно розвинені держави Західної Європи, Північної Америки і Японії, під «периферією» – країни, що розвиваються, переважно аграрні, що знаходяться в процесі індустріалізації і з нестабільною полі-тичною системою.

М. Киссинджер пропонує досить цілісну геостратегічну кон-цепцію постбіполярного балансу сил. Хоча Америка є країною з ідеалістичною традицією, вона не може обґрунтовувати свою по-літику на балансі сил як винятковому критерії для підходів до нового світового порядку, але в той же час вона повинна розуміти, що рівновага це фундаментальна передумова для досягнення нею історичних цілей.

Спроба моделювання структури майбутнього біполярного світу дає можливість зобразити наступну структуру. На вершині світо-вої ієрархії розташуються дві наддержави – США і Китай. Другу сходинку можуть зайняти Індія і Японія або на ній будуть знахо-диться Німеччина, Росія, Індія, Індонезія, Японія, Бразилія, Ве-ликобританія, Франція. Німеччина, Росія, Бразилія, Франція, Великобританія і Індонезія, будучи лідерами відповідних регіонів, у цьому випадку стають великими державами регіонального рів-


112

ня. Більш низький щабель можуть зайняти такі країни як Італія, Україна, Іран, Таїланд, Південна Корея, Мексика, Аргентина, Іспанія.

Крім держав-елементів структури цієї системи міжнародних відносин, у ній наявні такі елементи, як міждержавні утворення. Безсумнівним фактом світової політики є просування світу не тільки до інтеграції, але і до диференціації. У результаті дії цих суперечливих тенденцій світ розпадається на конкуруючі між собою глобальні або регіональні зони переважно політичної (вій-ськово-політичної) або переважно економічної інтеграції. Можли-во розвиток економічного націоналізму, при якому глобальні еко-номічні зони, як правило, складають також Етноцивілізаційну або соціокультурну спільність. Такі об'єднання або полегшують еко-номічну діяльність у випадку, якщо країни, що складають еконо-мічну одиницю відносяться до одного геополітичного простору або ускладнюють її, якщо спостерігається протилежна ситуація.

Крім об'єктивних чинників, на розвиток геополітичної системи світу великий вплив мають суб'єктивні – роль особистостей, істо-ричні традиції, установки, уявлення й оцінки.

Третя концепція – це теорія багатополярного світу, у якій виділяється два підходи:

- багатополярність центрів сили. Так, зокрема, Г. Киссинджер виділяє шість основних центрів сили, що належать до п'яти різ-них цивілізацій. Німецькі політологи В. Бредов і Г. Егер пропо-нують модель «трьох осей світу» – США, Японія і Західна Європа. Головне джерело конфліктів – протиріччя між центрами сили, боротьба між ними за політичне панування і сфери впливу. Існує обґрунтована точка зору про те, що світ входить в епоху систем-них криз – системної кризи епохи, кризи європейської цивілізації. Європейська цивілізація пройшла три цикли розвитку – анти-чний, середньовічний (ренесансний) і сучасний – капіталістичний, що почався в XVI столітті, і підходить до кінця, тоді як Східна Азія вступає у вихідну фазу нового циклу, що може тривати до тисячоліття. У недалекому майбутньому такий хід подій може спричинити конфлікт між Західної Європою і Східної Азією. Су-часна політична наука має у своєму розпорядженні значна кіль-кість прямих і непрямих ознак перебування європейської цивілі-зації в стадії занепаду, зокрема, війни і збройні конфлікти, розвал Радянського Союзу, розвиток аморальності, бездуховності і девіа-нтних форм поведінки, у тому числі ріст фонових явищ, криміна-лізація населення і корумпованість державного апарату, транску-льтурація неєвропейських цивілізацій, поява нових захворювань тощо. Проблемою також стає злочинна діяльність мафіозних


113

структур, тероризм, наркобізнес, масова нелегальна міграція на-селення, біженці з різних районів, що створюють сприятливе середовище для всякого роду конфліктів. Дестабілізують обста-новку також неконтрольований технологічний розвиток, надви-робництво, тривале безробіття, забруднення навколишнього се-редовища, торгові війни, етнічні конфлікти, ріст маргіналізації, дика урбанізація, що посилює ускладнення суспільства, у якому збільшується нерівність у споживанні. Всі ці чинники будуть сприяти утечі від дійсності, наростанню актів протестів, вандалі-зму тощо.

У сучасних умовах прискорення темпів еволюції світу вступає в протиріччя з консервативними державними механізмами. Спо-стерігається певне зниження ролі держав-націй, що зсередини підточуються неолібералізмом, а зовні на них впливає активна діяльність ТНК. Якщо раніше держава була основним суб'єктом внутрішньої і зовнішньої діяльності, то сьогодні різко зросла роль недержавних суб'єктів (неурядові організації, тіньові структури, організовані форми злочинного світу, міжнародні фірми і транс-національні компанії). Наслідком ослаблення ролі держави стали такі негативні прояви, як ріст насильства, внутрішньодержавних і міждержавних конфліктів, що призводить до дестабілізації міжнародного суспільства, військово-політичного протистояння.

У сучасних умовах Західна Європа, навіть об'єднана в рамках ЄС, не має належного військового потенціалу для здійснення са-мостійного силового тиску на Росію без допомоги США. Однак, у перспективі така можливість передбачається. На Заході все вище підіймає голову неофашизм, звучать реваншистські заклики, розмиваються національні форми традиційно сформованого то-вариства в угоду денаціоналізації. У Східної Європі, навпаки, пе-реважають націоналістичні тенденції, що руйнують державні структури, ведуть до економічного хаосу і дестабілізації сформо-ваних взаємовідносин, до розвитку міжнаціональних і міжрелі-гійних протистоянь у вигляді громадянських війн. Сучасні геопо-літичні процеси істотно змінили характер протистояння між За-ходом і Сходом. Небезпека виникнення між цими геополітичними супротивниками конфлікту стає непрогнозованою, він може ви-никнути цілком зненацька в силу ряду об'єктивних обставин, то-му що розвал Радянського Союзу і всієї соціалістичної системи з'явився свідченням кінця біполярної світової системи і початку перехідної монополярної побудови світового співтовариства, хоча цей період і характеризується відносною стабільністю міжнарод-них відносин.

Сполучені Штати Америки є в сьогоднішніх умовах єдиною су-


114

пердержавою, що має панування в політичній, економічній і полі-тичній сферах. Фінансово-економічні й інформаційно-технологічні форми експансії, посилені політико-дипломатичним тиском і, при необхідності, військово-поліцейським натиском, можливість експлуатувати велику частину земної кулі забезпе-чили США роль світового лідера. Америка зробила економічний імперіалізм не тільки вигідним підприємством, але й ефективним методом завоювання світового панування. Вони тримають під контролем основні регіони світу, забезпечують свою військову присутність у глобальному і регіональному масштабах, створю-ють вигідні їм уряди і структури, формують суспільну думку. Вони мають військовий стратегічний потенціал для завдання поразки будь-якій країни. Тому для досягнення своїх військово-політичних і економічних цілей США можуть застосувати зброй-ну силу, у тому числі і ядерну зброю, для збереження життєвого простору, джерела сировини і частина населення супротивника. Військово-політичне керівництво США в 1991 р. в офіційній вій-ськовій стратегії заявило про свою готовність реагувати на кри-зові ситуації у випадку, коли ставляться під загрозу їхні інтереси й інтереси їхніх союзників, а також розміщати на передових ру-бежах збройні сили, здатних до нарощування при переростанні регіональних конфліктів у глобальні. При цьому для досягнення своїх цілей вони прагнуть перекласти основний тягар війни на союзників. У цілому ж США ніколи не підуть на великомасштаб-ну війну без гарантії здобуття перемоги малою кров'ю, а штовх-нуть на війну інших.

Для досягнення своїх стратегічних завдань США формують центри сили в Європі, Азії й Америці, що повинні стати опорою для встановлення нового монополярного світового порядку. Однак такі центри утворяться в умовах клубка протиріч їх із США, тому що протиріччя існують між континентами і світовими регіонами з їхніми геополітичними центрами сили. Такими є Німеччина в Західній Європі, Росія – у Східній, Японія і Китай в Азії.

Крім того, здійснюється процес створення субрегіональних стру-ктур, зокрема, Балкансько-Ядранського союзу в складі Австрії, Уго-рщини, Італії і Югославії; Балтійської конфедерації країн, що об'єд-нує Фінляндію, Швецію, Литву й Естонію; військово-політичного союзу «НАТО-біс» за участю Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини, Естонії, Латвії і Литви; конфедерації Тиссо-Карпатського регіону, що включає Угорщину, Румунію, Чехію, Словаччину і Югославію. Баланс інтересів поки врівноважує НАТО, що виконує нову глоба-льну роль по підтримці економічного порядку, включаючи можливе втручання у внутрішні справи держав.


115

Одним із зовнішньоекономічних чинників розвитку Східної Європи є ісламський ринок, що формується на чолі з Туреччи-ною. Чорноморський геополітичний простір у географічному і політико-системному вигляді представляє самостійну систему, що виступає як підсистема європейської (регіональної) системи між-народних відносин. Росія, Туреччина й Україна в цих рамках бе-руть участь у формуванні структурних зв'язків, створюючи в ній доцентрово-силові відношення в даній системі. 25 червня 1992 р. президенти Азербайджану, Вірменії, Болгарії, Грузії, Молдови, Румунії, Туреччини, України і глави урядів Албанії, Греції і РФ у Стамбулі прийняли Босфорську заяву і підписали Декларацію про створення Організації Чорноморського Економічного Співро-бітництва. Ініціатива створення регіонального економічного спів-робітництва в якості субрегіональної структури належить Туреч-чини. Ідея тісного регіонального економічного співробітництва стає не тільки важливим чинником розвитку Чорноморської сис-теми, але одночасно є і складовою процесу утворення потужної системи регіональної безпеки. Основною метою цієї організації є послідовна інтеграція країн Чорноморського регіону у світову економіку на основі єдиного геополітичного простору, побудови економіки на ринкових відносинах, дотримання принципів лібе-ральної демократії.

У жовтні 1997 р. у Страсбурзі державами Чорноморського ре-гіону було проголошене створення нового субрегіонального блока Чорноморського басейну – ГУАМ (Грузія – Україна – Азербайджан – Молдова), що являє собою угруповання країн на основі єдиних політичних і економічних чинників. Загальні економічні інтереси держав ГУАМ у більшому ступені сконцентровані навколо двох основних питань – прикаспійських енергоносіїв і розробки нового Транскавказького транзитного транспортного коридору з нафто-газових родовищ в Азербайджані, Туркменістані, Казахстані й Узбекистані через Кавказький регіон. Для даних країн створення цієї організації прийняло рівень стратегічного значення. У випад-ку створення такої транспортної комунікації Україна мала би шанс стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Дру-гий напрямок співробітництва в рамках ГУАМ – створення систе-ми безпеки і стабільності в даному регіоні.

Спроби створення такої організації не мають перспектив у зв'язку з тим, що ісламський чинник є одним із найсильніших елементів регіонального суперництва європейських країн за гео-політичне лідерство. Середньосхідне економічне співтовариство, підтримуване ісламським фундаменталізмом, розростається за рахунок колишніх республік Радянського Союзу. Положення збі-


116

льшується підривною діяльністю «паралельного» ісламу, а також залученням у проісламську орбіту мусульман, що проживають у Криму, що має найважливіше значення не тільки для України, але і Східної і Західної Європи в цілому.

Найбільш складною проблемою в геополітичному просторі України є Крим, з огляду на те, що це і значною мірою її слабким місцем. Стратегічне значення півострова полягає в можливості контролювати країни Близького Сходу, Східної, Південної і Схід-ної Європи, Закавказзя, основні політичні і військово-промислові центри України і Росії. Завдяки базуванню військово-стратегічних сил досягається ціль оперативного реагування на зміни ситуації. Півострів дозволяє встановити домінування в ба-сейні Чорного моря, він закриває шлях у Приазов'я і Північний Кавказ. Кримський півострів із давніх часів був включений у сферу геополітичних інтересів цивілізацій різних типів. Поверх-нева історична ретроспектива вказує на ключове значення Криму у взаємовідносинах між Росією, Туреччиною і Європою.

На сучасному етапі Крим знаходиться в конфліктонебезпечній точці. Тут перехрещуються ісламська, євразійська і європейська геополітичні формації. Частково носієм Європейської формації є Україна, Євразійської – Росія, ісламської Туреччина. Кримські татари по своїй культурі і традиціям наближені до тюрксько-ісламського світу, що для них поданий Туреччиною. Небезпека полягає в тому, що Крим є центром геополітичного протистояння України і Росії, Росії і Туреччини. У сучасному сівітопорядку Ту-реччина перестала бути буферною зоною. У світі – це новий сило-вий полюс, нова регіональна наддержава, котра всіма силами бо-реться за поширення свого впливу в Центральній Азії, не втрача-ючи з виду Крим. Зміцнення економічних позицій Туреччини, поряд із геополітичною плюралізацією на просторах СРСР, веде до росту її зовнішньополітичних амбіцій, імперських по своїй суті. Починаючи з 90-х рр. ХХ ст. у Туреччині активно пропагу-ються в засобах масової інформації ідеї пантюркізму і панісламі-зму як ідеологічних систем, здатних створити якісно нову єдину державу тюрків (Туран), що включає також і Крим. Об'єднання можливо завдяки єдності кримських татар і турків за національ-ною ознакою (спільність мови – тюркської, культури, релігії (іс-лам) і етногенезу (альпійська раса брахіцефалів).

Турецький націоналізм органічно доповнює ідеї панісламізму, іс-ламського космополітизму. Головним для цієї ідеологеми є релігійна приналежність. У проектах нова османська імперія буде включати до 1,5 млрд. мусульман Азії, Африки та Європи. Іслам – це типово тоталітарна ідеологія. Релігія не визнає поділу на етноси, існує тіль-


117

ки мусульманська нація. Тюркізм і ісламський фундаменталізм у Туреччині можуть одержати подальший розвиток і матеріалізацію у випадку віддалення країни від Заходу. Ісламський шлях розвитку Туреччини виразно встає як альтернатива і виклик орієнтації на Захід. У нових геополітичних умовах національні інтереси і пріори-тети Туреччини не завжди збігаються з інтересами Заходу. Роль її в НАТО зводиться тільки до «елемента, що розігрує,» цього військово-політичного блока, до того ж Туреччина незадоволена розширенням блока, що може ліквідувати її монопольне положення в Чорному морі, а тридцятирічні спроби вступити до ЄЕС, і одержати від нього економічну користь і інші переваги наштовхуються на негативну позицію європейських країн.

Ісламський чинник створює у світі дестабілізуючий вплив із боку таких держав, як Афганістан, Іран, Ірак, Кувейт, Ізраїль, Саудівська Аравія і Пакистан, а також ісламських країн Серед-земноморського басейну. Даний регіон характеризується високим ступенем вибухонебезпечності в зв'язку з наявністю територіаль-них розбіжностей, релігійною й етнічною відособленістю, висо-ким демографічним ростом населення, достатком сировинних ресурсів і слабкої політичної влади. Ситуація ускладнюється і тим, що в цьому регіоні прогресує гонка озброєнь, що включає ракетну і ядерну зброю й інші засоби масового знищення. Протя-гом найближчого часу біля 30 країн будуть мати хімічну зброю, 16 – біологічну, 20 – ядерну.

У зв'язку з цим Індія, Ірак, Іран, Пакистан, Ізраїль, Бразилія, Ін-донезія починають поступово претендувати на роль регіональних держав відбувається порушення сформованого світового балансу сил. В умовах росту економічної могутності Китаю і Японії на Дале-кому Сході починає зав'язуватися складний клубок американо-японо-китайських суперечностей. І тільки наявність потужної вій-ськової присутності США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні до-зволяє поки зберігати збалансовану обстановку. Крім того, значним конфліктним чинником в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні є те-риторіальні претензії до Росії з боку Японії і Китаю.

Все це відбувається при наявності в Китаї масових сучасних збройних сил, які мають ракетно-ядерну зброю, величезні сировинні ресурси, що спираються на науково-технічний прогрес, а в Японії – можливості створення однієї із самих потужних у технічному від-ношенні армій із наявністю принципово нових видів зброї.

(Продовження змісту наукової статті буде опубліковано у Віснику Кримінологічної асоціації України № 4/2013)



118

Кашкаров Олексій Олександрович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Кримський факультет Одеського державного університету внутрішніх справ)

УДК 343.50

ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИННОСТІ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ЗА МАТЕРІАЛАМИ АР КРИМ У статті розглянути чинники, що пливають на рівень та динаміку злочинності у сфері земельних відносин за матеріалами Автономної Республіки Крим. Ключові слова: злочинність, земельні відносини, детермінанти, чинник. В статье рассмотреть факторы, живущего на уровень и динамику преступности в сфере земельных отношений по материалам Автоно-мной Республики Крым. Ключевые слова: преступность, земельные отношения, детерминанты, фактор. The article describes the factors that any living thing on the level and dynamics of crime in the sphere of land relations on materials Autonomous Republic of Crimea. Key words: crime, land relations, determinants factor.

За 12 місяців 2011 року підрозділами УДСБЕЗ ГУМВС України

в АР Крим виявлено 104 злочини у сфері земельних відносин (навантаження на 1 о/у – 0,46), з яких: тяжких і особливо тяжких – 34; кваліфікованих – 60 (57,7%) у сфері службової діяльності – 71 (у т.ч. 10 фактів хабарництва) 27 – зі збитком понад 100 тис. грн. та 11 – понад 1 млн. грн. За порушеними кримінальними справами збитки склали 59,7 млн. грн. З 1 січня по 1 листопада 2012 року УДСБЕЗ ГУМВС України в АР Крим виявлено 87 злочинів, у сфері земельних відносин, з яких особливо тяжких та тяжких 17; середньої тяжкості 32; з яких 54 кваліфікованих. Загальна сума збитків становить понад 52 млн. грн., з яких 7 злочинів зі збитка-ми більше 1 млн. грн. та 28 злочинів зі сумою збитків понад 100 тис. грн. Також виявлено 50 злочини у сфері службової діяльнос-ті, з яких 14 фактів хабарництва [1; 2]. Зазначені статистичні дан-ні свідчать про збільшення кількості виявлених та відповідно про збільшення вчинення злочинів у сфері земельних відносин, що підкреслює актуальність вивчення проблем злочинів та злочин-ності у сфері земельних відносин.

Крім того на необхідність виявлення факторів, що впливають на розвиток злочинності у курортній місцевості вказується і ор-ганами місцевого самоврядування, так наприклад 24.01.2013 вико-навчим комітетом Ялтинської міської ради прийнято рішення № 6 «Про Комплексну Програму профілактики, укріплення правопо-

Кашкаров О. О., 2013


119

рядку, охорони прав та свобод громадян у м. Ялта на 2013 рік» в якій зазначено, що програмою планується вирішити певні задачі, серед яких є: поліпшення інформаційно-аналітичної бази для профілактики правопорушень та злочинів; виявлення умов, що впливають на ріст правопорушень та злочинів у Ялтинському регіоні, протидія факторам, що призводять до появи злочинності, проведення міжгалузевих семінарів із проблем вивчення злочин-ності, здійснення перевірок дотримання чинного законодавства у сфері земельних відносин [3].

Вивченню проблем пов’язаних із встановленням детермінант вчинення злочинів присвячували свої дослідження О. М. Бандур-ка, А. М. Волощук, С. М. Гусаров, Л. М. Давиденко, О. Г. Кальман, В. Н. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, О. М. Литвинов, О. О. Юхно. Дослідженню злочинності у курортних регіонах та місцевостях присвячували свої праці такі науковці як: С. М. Алфьоров, О. В. Боярчук, О. О. Деревягін О. М. Ігнатов, М. А. Копилова, крім того деякі питання щодо відповідальності за вчинення злочинів у сфері земельних відносин розглядалися такими науковцями, як О. Ю. Татаров, Я. О. Дякін, Т. В. Омельченко, А. М. Шульга. Проте проблемам дослідження факторів детермінації злочинності у сфері земельних відносин належної уваги не було приділено у працях зазначених науковців.

Не зупиняючись на глибокому теоретичному аналізи сутності кримінологічного поняття «детермінація злочинності» погоди-мось із судженнями висловленими у теорії кримінології щодо детермінації. Детермінацією злочинності у сфері будь-яких суспі-льних відносин є визначення набору факторів, з якими вона пов’язана та визначення їх ролі, зв’язку у механізмі появи, від-творення та зміни злочинності [4, с. 128; 5 с. 66-72]

Дослідження факторів детермінації злочинності у сфері земе-льних відносин в АР Крим у період з 2007-2012 роки дозволило виявити та проаналізувати основні з них.

Проведений аналіз статистичних даних та експертних оцінок надає можливість визначити комплекс політичних, соціальних, економічних, організаційно-правових, психологічних факторів, які впливають на злочинність у сфері земельних відносин в АР Крим і оцінити їх криміногенний потенціал, урахувати зміни в політичних, економічних, соціальних і морально-ідеологічних умовах життєдіяльності суспільства при розробці заходів протидії та визначення загальної концепція розвитку діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та внутрішніх справ у сфері протидії злочинам у сфері земельних відносин.

Злочинність у сфері земельних відносин в досліджуваному регіо-


120

ні, як і в країні в цілому, знаходяться під впливом ряду чинників. Основною групою чинників можна визначити чинники соціа-

льно-економічного характеру. Які можна також поділити на певні підгрупи, перша з яких пов’язана із економічними властивостями самої землі.

Земля, як товар є обмеженим ресурсом, що обумовлює попит фізичних та юридичних осіб на цей товар. Особливо великий по-пит на землі рекреаційного призначення, історико-культурного та природно-заповідного фонду, останнім часом також підвищив-ся попит на землі сільськогосподарського призначення, на про-даж яких існує мораторій.

Ще однією підгрупою чинників які впливають на злочинність у сфері земельних відносин в Криму є спад у агропромисловій сфе-рі виробництва, відповідно до довідки ф. № 6зем. Республікансь-кого комітету із земельних ресурсів Автономної Республіки Крим загальний земельний фонд Автономної Республіки Крим складає 2608,1 тис. га, з яких землі сільськогосподарського призначення – 1797,9 тис. га. [6]. Без контрольоване використання розпайованих земель, знищення систем меліорації, збільшення чисельності безробітних в агропромисловому секторі, що в свою чергу при-зводить до росту соціальної напруженості в суспільстві через політичну і економічну нестабільність, різке розшарування насе-лення за доходами. Це також є одним з головних психологічних чинників.

Кризові явища в економіці сприяли розростанню криміноген-ного потенціалу суспільства. Криміногенна ситуація в сфері еко-номіки в даний час багато в чому обумовлена зберіганням негати-вних тенденцій. За підсумками 2008-2009 рр. АР Крим належить до регіонів, де перевищував середньоукраїнський рівень інфляції, який складає 123,3%.

Відзначається ситуація відносно росту цін за всіма видами то-варів та послуг, найбільше відобразилося на продуктах харчуван-ня, у АР Крим цей показник складав 125,4 %.

Структура населення характеризується перш за все його різ-кою поляризацією за рівнем доходів та зростанням долі осіб з невисоким рівнем доходів. Більше половини населення знахо-дяться у скрутному матеріальному становищі, з них близько тре-тини перебувають, за межею малозабезпеченості, 29 відсотків мають змогу більш-менш пристойно харчуватись і задовольняти деякі поточні потреби, 11 % є забезпеченими. З урахуванням рос-ту безробіття створюється резерв для відтворення економічної та інших видів злочинності.

Істотним чинником, що впливає на розвиток злочинної діяль-


121

ності, стала різка відмінність матеріального рівня життя держав-них службовців, медпрацівників від реально сформованих ринко-вих цін на товари і послуги. Це сприяє розширенню корупції і хабарництва. Корупція під час виділення земель в органах місце-вого самоврядування та контролюючих органах за свідченнями експертів становить понад 87 %.

Продовжується активний перерозподіл земельних ділянок, до участі в якому притягнуті значні маси економічно активного на-селення і великі фінансові ресурси. Зміна власників досить часто супроводжується різноманітними формами кримінальних про-явів, значна частина яких залишається латентними, так напри-клад незаконне використання земель сільськогосподарського призначення.

Особливістю структури економіки України сучасного періоду є функціонування потужної тіньової економіки, за оцінками Міне-кономіки, за останні роки рівень тіньової економіки в країні ста-новив 31,1% від офіційного валового внутрішнього продукту і яка має значний вплив на соціально-економічні процеси. Прояви під-пільної економічної діяльності набули значного поширення в сферах торгівлі, виробництва, енергозабезпечення, зовнішньо-економічної діяльності, фінансів та кредиту, приватизації.

Прогнозоване збільшення до 38 % рівня тіньової економіки, що спричиняється посиленням негативних очікувань населення що-до перебування економіки країни у фінансовій кризі в Україні, яка супроводжувалася значними девальваційними процесами, дестабілізацією банківської системи, а також негативними тенде-нціями на ринку праці.

Проблеми, що гальмують процеси виходу економіки країни з тіні визначають: нестабільність інвестиційного та підприємниць-кого клімату в регіоні та країні в цілому, недостатній захист інве-сторів, нестабільне політичне середовище.

Існуючий порядок реєстрації суб’єктів господарювання та сут-тєві прогалини і суперечність у нормативно-правовій базі, що регулюють діяльність суб’єктів господарювання, створює сприят-ливі умови для зростання кількості випадків фіктивного підпри-ємництва. В органи державної реєстрації суб’єктів господарюван-ня надаються фіктивні дані про їх статутні фонди, юридичні ад-реси, засновників та власників. Це сприяє безконтрольному вчи-ненню господарських і фінансових операцій, укриванню прибут-ків від оподаткуванню, не поверненню кредитів. Набувають знач-ного поширення розкрадання з використанням викрадених пас-портів, підроблених платіжних документів, неконтрольований перелив капіталів у тіньову економіку і закордонні банки.


122

У зв’язку із полегшенням доступу населення до новітніх полі-графічних технологій, необхідно прогнозувати зростання кілько-сті таких злочинів, як, наприклад, зберігання, придбання, переве-зення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту підробле-них грошей державних цінних паперів, білетів державної лотереї.

Прогнозуючи криміногенну ситуацію у сфері земельних від-носин необхідно зазначити, що за останні три роки зменшився розмір іноземних та національних інвестицій у будівництво, що свідчить про зниження привабливості земель автономії.

Групу організаційно-правових чинників утворюють таки об-ставини, як: плинність та непрозорість земельного законодавства, не бажання органів місцевого самоврядування проведення земе-льної ревізії та ревізії виданих документів на землю виданих юридичним особам (так на приклад деякі юридичні особи продо-вжують використання земельних ділянок без державного акту або договору оренди земельної ділянки, не проводиться діяльність щодо отримання державного акту на земельну ділянку замість пайового сертифікату), складна система підпорядкованості орга-нізацій, які здійснюють державне управління та контроль у сфері земельних відносин (земельний кадастр, держана сільськогоспо-дарська інспекція, територіальні підрозділи державної агенції із земельних ресурсів, управління земельних ресурсів у органах місцевого самоврядування), складна процедура отримання пого-джень в органах державної влади та місцевого самоврядування під час підготовки проекту відводу земельної ділянки та технічної документації, відсутність чітко визначених границь населених пунктів та архітектурно-технічних планів, невизначеність мето-дик визначення шкоди заподіяної від злочинів у сфері земельних відносин (розмір нормативної грошової оцінки є суттєво меншим від ринкової вартості земельної ділянки), не прозорі процедури проведення земельних аукціонів та торгів, складність документу-вання самовільного захоплення земель сількогосподарського при-значення.

За переконанням експертів ще одним чинником, який суттєво впливає на злочинність у сфері земельних відносин є відсутність зваженої кримінологічної позиції держави під час прийняття нормативно-правових актів, які регламентують суспільні відно-сини у сфері земельних відносин. Зазначений чинник впливає не тільки на процеси які відбуваються в Автономії, а й у всій держа-ві, але в Криму він є найбільш гострим, оскільки крім загальноде-ржавних нормативно-правових актів в Криму є акти Ради Мініст-рів АР Крим та Верховної Ради АР Крим, які суттєво регламен-тують суспільні відносини під час виділення земель.


123

Також на злочинні процеси у сфері земельних відносин суттє-во впливає фактор кадрового забезпечення органів та підрозділів міліції фахівцями у сфері земельних відносин, а також якість матеріально-технічного і фінансового забезпечення.

В цій статті здійснена спроба визначення основних факторів, причин та умов вчинення злочинів у сфері земельних відносин. Отриманні у ході написання статті відомості можуть бути вико-ристані у подальшому при проведенні прогнозування рівня та динаміки злочинності у сфері земельних відносин.


1. Офіційна інформація ГУМВС України в Автономній Республіці Крим щодо виявлених злочинів в Автономній Республіці Крим у 2011 році. – Сімферополь, 2012.

2. Офіційна інформація ГУМВС України в Автономній Республіці Крим щодо виявлених злочинів в Автономній Республіці Крим станом на 1 листопада 2012 року. – Сімферополь, 2012.

3. Про Комплексну Програму профілактики, укріплення правопоряд-ку, охорони прав та свобод громадян у м. Ялта на 2013 рік : рішення вико-навчого комітету Ялтинської міської ради № 6 від 24.01.2013.

4. Кримінологічний довідник / за наук. ред., д.ю. н., професора, акаде-міка НАПрН України Бандурки О. М.; за заг. ред. д.ю. н., професора Джу-жі О. М. і д.ю. н., професора Литвінова О. М. : довідкове видання : Діса плюс, 2013. – 412 с.

5. Кримінологія (Загальна частина) : навч. посіб. / Кол. авторів Блага А. Б., Богатирьов І. Г., Давіденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Х., 2010. – 240.

5. Статистична форма № 6 зем. Республіканського комітету із земель-них ресурсів Автономної Республіки Крим за перше півріччя 2012. – Сім-ферополь, 2012.



124

Назимко Єгор Сергійович, кандидат юридичних наук


УДК 343.24

ДЕЯКІ КРИМІНОЛОГІЧНІ АРГУМЕНТИ З ПРИВОДУ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ,

ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ Розглянуто систему покарань, що застосовуються до неповнолітніх в Україні. Виокремлено теоретичні та практичні проблеми функціону-вання цієї системи. На підставі проведеного кримінологічного дослі-дження запропоновано заходи щодо вдосконалення системи покарань, що застосовуються до неповнолітніх в Україні. Ключові слова: система, покарання, неповнолітній. Рассмотрена система наказаний, применяемых к несовершеннолетним в Украине. Выделены теоретические и практические проблемы функ-ционирования этой системы. На основании проведенного криминологи-ческого исследования предложены меры по совершенствованию системы наказаний, применяемых к несовершеннолетним в Украине. Ключевые слова: система, наказание, несовершеннолетний. A system of penalties applicable to minors in Ukraine. Pointed out in the theoretical and practical problems of this system. On the basis of criminological research suggested measures to improve the system of penalties applicable to minors in Ukraine. Key words: system of punishment, a minor.

Українська держава своїм пріоритетом, найвищою соціальною

цінністю визнала людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Саме тому складником концепції роз-витку українського суспільства є сучасна державна політика за-хисту дитинства. Одним із напрямів цієї політики є кримінально-правове забезпечення прав та свобод неповнолітніх в Україні. Належне місце в останньому посідає інститут покарання непов-нолітніх.

Не зважаючи на те, що законодавчий інститут покарання не-повнолітніх є відносно новим і далеким від свого остаточного ва-ріанту, наукову розробку питань покарання неповнолітніх навряд чи можна віднести до нових у кримінально-правовій науці. Доста-тня увага їм приділяється у працях сучасників кримінально-правової доктрини України. Однак, спеціальних монографічних праць, присвячених дослідженню інституту покарання неповно-літніх в українській правовій науці допоки немає. Відповідно, комплексно проблема інституту покарання неповнолітніх в су-часній кримінально-правовій доктрині не розроблена.

Назимко Є. С., 2013


125

У зв’язку із зазначеним, мету запропонованої статті нами було визначено як розроблення на підставі проведеного кримінологіч-ного дослідження пропозицій стосовно вдосконалення системи покарань, що застосовуються неповнолітніх.

На державному рівні вже визнаним є режим «особливої чут-ливості» законодавця та правозастосовувача у справі визначення та реалізації покарання щодо неповнолітніх. Це пов’язано із схи-льністю цієї категорії осіб до сприйняття норм кримінальної суб-культури, що відображається на можливості їхнього нормального розвитку [1, с. 128]. За таких умов суттєво погіршується стан зло-чинності серед неповнолітніх в Україні, оскільки асоціально на-строєна та деморалізована особа, яка не досягла повноліття і у якої не сформована правосвідомість, більш схильна до вчинення протиправних дій, зокрема до вчинення злочину. Неповнолітні порушники кримінально-правового закону є своєрідною, особли-вою типологічною групою, що відрізняється від дорослих злочин-ців як за характером і ступенем суспільної небезпечності вчиню-ваних злочинів, так і за особливостями їх особистості, в якій від-бивається недостатня соціальна зрілість, незавершеність інтеле-ктуально-вольового та фізичного розвитку, що зумовлює специ-фічні засоби впливу на їх особистість. Неповнолітній через певні психофізіологічні особливості організму часто виявляється не-здатним критично оцінити власні вчинки, поведінку інших, ви-правні та примусові заходи.

Слід зазначити, що будь-який вид покарання щодо неповнолі-тніх повинен ураховувати морально-психологічні риси їх особис-тості, якими визначаються доволі істотні специфічні ознаки цих осіб. Серед таких ознак найважливішими є: викривлене уявлення про справжню сутність і значення найважливіших моральних понять і категорій (сміливість, боягузтво, вірність, зрада, дружба, героїзм, мужність, солідарність, скромність та ін.); хибність оцін-ки окремих осіб, явищ, подій, невміння оцінити людину в сукуп-ності всіх її властивостей і якостей; віддання переваги зовнішнім проявам поведінки людини, без урахування її справжніх мотивів і цілей; нестійкість психіки; емоційна неврівноваженість, підви-щена збудливість, різка зміна настроїв; загострене ставлення до навколишнього, до всього нового, незнайомого за відсутності не-обхідних знань і досвіду; підвищена фізична активність, ініціати-вність, надмір витрачених сил та енергії; прагнення до самовира-ження та самоствердження «будь-якою ціною»; неприйняття «чужих порад», педагогічних та інших форм виховного впливу; бажання показати і довести свою «зрілість»; прагнення до лідерс-тва; навіюваність, зайва довірливість, схильність до наслідуваль-ності, конформізм; схильність до соціально-психологічного «за-


126

раження», певна не сформованість життєвих орієнтацій і устано-вок, завищення самооцінки.

Вважаємо доречною думку С. О. Коляди, що вплив криміналь-ної субкультури на неповнолітніх загострюється особливостями їхнього світосприйняття – специфікою наслідування соціально-культурних норм як одного з каналів відтворення й розвитку кримінальної субкультури серед неповнолітніх, що стає механіз-мом розповсюдження та дії криміногенних факторів серед цієї категорії осіб [2, с. 185].

Серед механізмів формування кримінальної субкультури у неповнолітніх наслідування посідає особливе місце, оскільки є невід’ємним компонентом світосприйняття та перебуває в безпо-середній залежності від уявлень особи про соціально-правові явища, пов’язані з подоланням життєвих проблем правомірними чи протиправними засобами. На основі вказаних уявлень вини-кають соціально-правові очікування, в яких суб’єктивно відбива-ється суспільна прийнятність (неприйнятність) учинення певних протиправних діянь, можливість настання наслідків у результаті порушення правових норм, а також реагування суспільства та держави на вчинення цих діянь [3, с. 178].

Для неповнолітніх є привабливим безпосередньо сам процес вчинення злочинів, можливість досягти високого рівня життя, не докладаючи особливих зусиль, відсутність чітко вираженої соціа-льної орієнтації [1, с. 139]. Тому в питанні протидії кримінальній субкультурі під час реалізації покарання нас цікавлять уявлення і очікування неповнолітніх щодо можливості чи необхідності, при-йнятності чи неприйнятності задоволення своїх потреб та інтере-сів, досягнення цілей, розв’язання проблемних ситуацій правомі-рними та протиправними засобами.

Особливості правосвідомості неповнолітніх, які відбули пока-рання у виді позбавлення волі, можуть виражатися не тільки в недостатній правовій поінформованості та перекручених соціа-льно-правових уявленнях суб’єкта, а й в особливостях його соціа-льно-правових очікувань. На нашу думку, такі особливості мо-жуть полягати в неадекватній оцінці зовнішніх умов як сприят-ливої можливості для реалізації протиправного способу дій, у недостатньому передбаченні негативних наслідків злочинних діянь, у недооцінці значення таких наслідків для інших осіб і май-бутнього безпосередньо злочинця, у переконаннях про можли-вість уникнення відповідальності за вчинення злочину, допусти-мості вчинення у майбутньому протиправних діянь, як наслідок, впливу на особу кримінальної субкультури.

Для розроблення заходів з протидії кримінальній субкультурі


127

під час реалізації покарання серед неповнолітніх у 2010 році нами було проведено анкетування неповнолітніх школярів та неповно-літніх, котрі відбули покарання у виді позбавлення волі. Мета анкетування – виявити особливості соціально-правових очікувань, шляхом порівняння з очікуваннями їх однолітків, які не притягу-валися до кримінальної відповідальності. Дослідження було спрямовано на з’ясування очікувань (уявлень) респондентів щодо можливих позитивних і негативних наслідків протиправної пове-дінки та імовірності їх настання; щодо можливості уникнення відповідальності за вчинення злочину.

У дослідженні брали участь 100 неповнолітніх віком від 16 до 18 років, яких було звільнено від відбування покарання; 100 непо-внолітніх віком від 16 до 18 років, які ніколи не притягувались до кримінальної відповідальності.

У результаті опитування серед зазначених груп неповнолітніх були виявлені розбіжності в уявленнях (очікуваннях), які можуть наставати в результаті вчинення злочину, що, на наш погляд, є наслідком впливу кримінальної субкультури на свідомість осіб, звільнених від відбування покарання.

Таблиця 1.

Можливість настання негативних наслідків для себе у результаті вчинення злочину в уявленнях респондентів

Категорії неповнолітніх (респондентів) Можливість настання негативних наслідків

у результаті вчинення злочину Особи, звільнені від покарання

Законослухняні особи

Висока 32 65

Середня 47 27

Низька 21 8

Істотні розбіжності виявлені і в очікуваннях респондентів що-

до можливості уникнення притягнення до юридичної відповіда-льності за вчинення злочину.

Таблиця 2.

Очікування респондентів щодо можливості уникнення притягнення до відповідальності за вчинення злочину

Категорії неповнолітніх (респондентів) Можливість уникнення юридичної відпові-

дальності за вчинення злочину Особи, звільнені від покарання

Законослухняні особи

Можливо уникнути легко 32 16

Можливо, але дуже складно 34 22

Неможливо 34 62


128

Таким чином, соціально-правові очікування неповнолітніх, які відбули покарання у виді позбавлення волі, характеризуються такими особливостями: 1) уявленнями про переважання позитив-них наслідків протиправних діянь над негативними; 2) переко-наннями про невисоку можливість настання негативних наслідків у результаті порушення правових норм; 3) недооцінюванням ролі та значення негативних наслідків злочинних діянь для подальшо-го життя як самого злочинця, так і інших осіб; 4) переконаннями про можливість уникнення юридичної відповідальності за вчи-нення правопорушення чи злочину; 5) відсутністю впевненості у правомірності подальшої поведінки й допустимістю вчинення у майбутньому протиправних діянь.

Наведені результати опитування засвідчують, що підліток, за-суджений за вчинення злочину до покарання у виді позбавлення волі, стає об’єктом поширення елементів кримінальної субкуль-тури. Відповідно до того, як неповнолітній («злочинець-учень») переходить від одного статусу до іншого в системі незаконних можливостей, він весь час розширює коло своїх відносин з пред-ставниками злочинного світу.

Залежно від того як його діяльність інтегрується з діяльністю таких осіб, поглиблюється його знайомство зі злочинним світом, він навчається нових прийомів, стають ширшими можливості його участі в нових видах незаконної діяльності [4, с. 8].

Щоб розробити заходи протидії кримінальній субкультурі під час відбування покарання серед неповнолітніх, насамперед необ-хідно проаналізувати види покарань, що можуть застосовуватися до цієї категорії осіб за вчинення злочину.

Ст. 98 КК України передбачено вичерпний перелік видів пока-рань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх. Під час роз-гляду цього переліку можна дійти висновку, що до особи, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років можуть бути застосовані лише два основних види покарань: штраф і позбавлення волі на певний строк (тобто найбільш м’яке та найбільш сурове покаран-ня. Про наслідки такого застосування покарань йшлося вище). До того ж, з положень ст. 99 КК України стає зрозумілим, що штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стяг-нення.

Стан соціально-економічного рівня життя українського насе-лення взагалі та проведене нами анкетування 143 учнів СЗШ №25 м. Донецька зокрема дозволяють висновувати, що застосування штрафу до неповнолітніх є майже неможливим. Лише 10 учнів (7% від загальної кількості респондентів) мають самостійний при-


129

буток або власні кошти, або майно, на яке може бути звернене стягнення. Це різко обмежує можливості індивідуалізації пока-рання стосовно неповнолітніх: через неможливість застосування до неповнолітніх певних видів покарання з 14 років (громадських, виправних робіт чи арешту), їх становище щодо тяжкості можли-вого покарання значно гірше від становища дорослих злочинців. Зокрема, чинний КК України містить значну кількість норм, за якими можливості застосування покарання неповнолітніх звуже-но до безальтернативного покарання у виді позбавлення волі.

Необхідно зазначити, що на цю проблему вже звертали увагу українські науковці. Так, В. М. Трубников ґрунтовно розробив та запропоновував систему заходів кримінально-правового впливу щодо неповнолітніх злочинців, серед яких і властиві країнам кон-тинентальної Європи та США заходи кримінально-правового впливу на неповнолітніх: передача неповнолітнього у фостерну сім’ю, медіація та пробація [5, с. 119].

Переконані, що запропоновані зміни є доцільними та необхід-ними, але потребують кримінально-процесуального та криміна-льно-виконавчого забезпечення, а тому можемо стверджувати про віддаленість перспективи їхнього впровадження.

З огляду на наведене вище, вважаємо, що розділ ХV Загальної частини КК України потребує перегляду в питанні протидії фор-муванню кримінальної субкультури серед неповнолітніх та мож-ливості застосування до них альтернативних позбавленню волі покарань.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК України позбавлення права обі-ймати певні посади або займатися певною діяльністю не може бути застосовано до неповнолітніх як основний вид покарання. Однак цей законодавчий припис не є беззаперечним адже за сво-їм змістом таке покарання не може завдати шкоди здоров’ю або фізичному та психічному розвитку неповнолітніх. Усунення мо-жливості застосування означеного виду покарання до неповнолі-тніх значно звужує діапазон кримінально-виховного впливу на таких осіб.

Також недоцільною вважаємо встановлену заборону застосу-вання таких видів покарання, як громадські та виправні роботи стосовно осіб, які не досягли 16 років. У виправних центрах ство-рюються умови для організації загальноосвітнього навчання, професійно-технічної освіти і професійного навчання на вироб-ництві [6, с. 77], а тому ці покарання можуть застосовуватися до неповнолітніх у разі виконання ними посильної роботи, яка не буде завдавати шкоди їх здоров’ю та не порушуватиме процесу навчання.


130

На нашу думку, також недоцільно усувати можливість засто-сування обмеження волі до неповнолітніх. Відповідно до чинного законодавства про працю неповнолітні можуть прийматися на роботу без будь-яких обмежень з шістнадцяти років, а в окремих випадках, як виняток, можуть прийматись на роботу особи, які досягли чотирнадцяти років (ст. 188 Кодексу законів про працю України) [7]. Це покарання повинно полягати у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці та навчання. Як зазначає О. П. Горох, обмеження волі характеризується значним профілактичним потенціалом, оскільки не містить тих негатив-них чинників, що властиві позбавленню волі на певний строк. Водночас це покарання дозволить здійснювати виправний вплив на засудженого протягом тривалого строку [8, с. 158]. За таких умов виконання покарання його можна застосовувати до злочин-ців, які досягли 14 років.

Таким чином, з урахуванням особливостей особи неповноліт-нього та специфіки засобів кримінально-правового впливу пока-рання, що застосовуються до неповнолітніх, потребують свого вдосконалення. Зокрема, це стосується можливості застосування та відбування деяких видів покарань, передбачених розділом XV Загальної частини КК України.


1. Виговський Д. Л. Кримінальна субкультура в механізмі злочинності неповнолітніх: дис. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук: 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Дмитро Леонідович Виговський – К., 2006. – 208 с.

2. Коляда С. А. Подражание как канал воспроизводства преступности несовершеннолетних / С. А. Коляда // Человек: преступление и наказание. – 2006. – №4. – С. 185-188.

3. Схопчик О. Э. Особенности социально-правовых ожиданий несове-ршеннолетних с противоправным поведением / О. Э. Схопчик // Человек: преступление и наказание. – 2006. – №4. – С. 88-93.

4. Дремин В. Н. Изучение и предупреждение криминогенного влияния ранее судимых лиц на несовершеннолетних : автореф. дис. на соискание науч. степени кандидата юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / В. Н. Дремин. – Киев, 1983. – 26 c.

5. Трубников В. М. Система заходів кримінально-правового впливу щодо неповнолітніх правопорушників / В. М. Трубников // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удоскона-лення : м-ли міжнарод. наук.-практ. конф. 13-15 квіт. 2007 р.: У 2 ч. – Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – Ч. 1. – С. 114-120.


131

6. Богатирьов І. Моніторинг ставлення громадськості до покарань, аль-тернативних позбавленню волі в Україні / І. Богатирьов // Юридична Україна. – 2005. – №4. – С. 74-79.

7. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 22-VIII [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=322-08&myid=dCCMfOm7xBWM85kEZiaMLTagHI4n.s80msh8Ie6. – Назва з екрану.

8. Горох О. П. Щодо покарання за новим Кримінальним кодексом України / О. П. Горох // Проблеми пенітенціарної теорії і практики : щорі-чний бюлетень / За заг. ред. д-ра юрид. наук, професора А. А. Музики. – К. : КЮІ КНУВС, 2005. – С. 154-160.



132

Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук


УДК 343.98

ПРОГНОЗУВАННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРОЕКТІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ:

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ Стаття присвячена концептуальним засадам прогнозування кримі-нологічної ефективності проектів нормативно-правових актів. Визна-чається система кримінологічної інформації, що є базою прогностич-ного дослідження, а також методи її збирання та узагальнення. Про-понується система критеріїв кримінологічної неефективності норма-тивно-правових актів як науково-пошукові орієнтири для оцінки про-міжних прогнозів. Ключові слова: прогнозування, нормативно-правовий акт, кримінологі-чна ефективність, ризик. Статья посвящена концептуальным принципам прогнозирования криминологической эффективности проектов нормативно-правовых актов. Определяется система криминологической информации, кото-рая является базой прогностического исследования, а также методы ее собирания и обобщения. Предлагается система критериев криминоло-гической неэффективности нормативно-правовых актов как научно поисковые ориентиры для оценки промежуточных прогнозов. Ключевые слова: прогнозирование, нормативно-правовой акт, кримино-логическая эффективность, риск. The article is devoted to the conceptual principles of prognostication of criminology efficiency of normative-law acts’ projects. The system of criminology information which is the base of prognostic research, and also methods of its collecting and generalization, has introduced. The system of criteria of criminology uneffectiveness of normative-law acts is offered as scientifically-searching points for the estimation of intermediate prognoses. Key words: prognostication, normative-law act, criminology efficiency, risk.

Правотворча діяльність в Україні на сучасному етапі розвитку

державно-правової, політичної систем, коли відбувається інтен-сифікація суспільних відносин чи не у кожній сфері життєдіяль-ності, вимагає виваженого, науково обґрунтованого підходу до проектування та прийняття відповідних правових норм. Особливо актуальною дана теза видається на фоні загострення криміноген-ної обстановки всередині нашої держави, а також посиленням зовнішньо-політичного (геополітичного, регіонального) тиску на її апарат, в тому числі політико-правовими засобами. В цих умовах об’єктивно необхідним є отримання можливості прогнозувати соціально значимі ефекти публічно-управлінських рішень, а осо-

Орлов Ю.В., 2013


133

бливо тих, що мають нормативно-правову форму, враховуючи примусовий характер реалізації її положень, а, відтак, й апріорі конфліктогенний потенціал. Не є виключенням в цьому сенсі необхідність дослідження криміногенного потенціалу проектів нормативно-правових актів з метою вчасного упередження нега-тивних наслідків їх впливу на кримінологічну ситуацію.

З цього приводу в науковій літературі вже достатньо три-валий час висловлюються обґрунтовані, на нашу думку, пропози-ції щодо необхідності запровадження до практики протидії зло-чинності інституту кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів. Підтримуючи в цілому таку пропо-зицію, слід все ж відзначити, що змістовною основною вказаної експертизи є кримінологічний прогноз дії нормативно-правового фактору. Останній же не був увагою самостійних наукових дослі-джень, що й зумовлює актуальність теми цієї статті.

Теоретичні проблеми різних аспектів нормативно-правової де-термінації злочинності та її прогнозування почалося знайшли своє висвітлення у працях цілої плеяди таких видатних науковців, як М. О. Барановський, С. В. Бородін, Б. С. Волков, В. В. Голіна, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. І. Долгова, М. П. Дубинін, В. О. Дятлова, С. В. Задиран, А. П. Закалюк, О. Г. Кальман, І. І. Карпець, А. В. Кирилюк, О. М. Костенко, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, В. В. Лунєєв, Е. Ф. Побегайло, В. І. Поклад, В. М. Попович, В. І. Шакун, Д. А. Шестаков та ін. Однак, й донині залишається низка невирі-шених питань, одним з яких, зокрема, є вироблення науково-методичних засад прогнозування кримінологічної ефективності проектів нормативно-правових актів.

У зв’язку з наведеним метою статті є формування системи знань науково-методичного характеру щодо організації та здійс-нення прогнозування кримінологічної ефективності проектів нормативно-правових актів.

Досягнення поставленої мети слід почати з визначення такої категорії, як «кримінологічна ефективність нормативно-правового акту». Щодо останньої, в науці не вироблено єдиної точки зору. Однак, не втягуючись до дискусії, яка не є безпосере-днім предметом нашого дослідження, зазначимо, що кримінологі-чна ефективність нормативно-правового акта, як об’єктивованої форми норми права є критерієм його кримінологічної якості. Остання визначається з урахуванням можливості позитивно впливати засобами правового регулювання на виконання завдань системи протидії злочинності на всіх її рівнях та формах. У від-повідності до цього, концептуальними параметрами кримінологі-


134

чної неефективності нормативно-правового акту слід, на нашу думку, визнати: а) детермінування вчинення злочинів; б) блоку-вання дії антикримінальних заходів. У зв’язку з цим пропонуємо

під кримінологічною неефективністю нормативно-правового

акту розуміти сукупну властивість правових норм, яка поля-

гає у негативному впливі правового регулювання на елементи

системи протидії злочинності та/або створенні додаткових

або ж ускладнення існуючих криміногенних факторів. Наукове передбачення зазначеної кримінологічно значущої сукупної власти-вості проекту нормативно-правового акту має низку особливостей.

Перш за все слід зазначити, що прогнозування кримінологіч-ної ефективності проекту нормативно-правового акту з огляду на необхідність забезпечення його науково-методичної виваженості, доцільно диференціювати (за змістом здійснюваних операцій) на чотири фази: 1) кримінологічне прогнозування у сфері дії норма-тивно-правового акту без врахування дії останнього (пошуковий прогноз); 2) кримінологічне прогнозування у сфері дії норматив-но-правового акту із врахуванням дії останнього, тобто тих змін у соціальному порядку, які привносить нормативно-правова інно-вація (нормативний прогноз); 3) зіставлення показників двох по-передніх прогнозів; 4) оцінка ступеня достовірності результатів.

Перша фаза прогнозування нічим не вирізняється з-поміж ін-ших кримінологічних прогнозів за винятком прив’язки до сфери суспільних відносин, які тим чи іншим чином можуть зазначити на собі впливу нормативно-правового соціального регулятора та організується за загальними правилами пошукового системного прогнозу. Мається на увазі прогнозування кримінологічної обста-новки шляхом умовного системного продовження у майбутнє тенденцій цього розвитку у минулому та сучасності, абстрагую-чись від нормативно-правового фактору, що потенційно здатен змінити ці тенденції [1, с. 471]. В основі такого прогнозування знаходяться певні передумови, серед яких фахівці пропонують виділяти [2, с. 100-109]:

- знання закономірностей розвитку суспільства, вивчення причин та умов вчинення злочинів, знання тенденцій, які власти-ві економічним, політичним та іншим явищам;

- конкретне вивчення економічних, побутових, культурних та інших особливостей життя на певній території;

- аналіз очікуваних змін рівня життя населення, демографіч-них показників (народжуваність, смертність, міграція, зайнятість тощо).

Таким чином, дослідницькою основою кримінологічного про-гнозування виступають тенденції змін у кримінологічній обстано-


135

вці (детермінант злочинності, показників злочинності, факторів протидії злочинності) із врахуванням системи зазначених показ-ників у сфері, що імовірно регулюватиметься у майбутньому від-повідним нормативно-правовим актом. Методичною основою зби-рання належної інформаціє є такі загальновідомі в науці методи, як екстраполяція, експертні оцінки, моделювання, порівняльний аналіз [3, с. 9].

Друга ж фаза прогнозування кримінологічної ефективності нормативно-правового акту з огляду на специфіку її предмету має певні особливості: побудова науково обґрунтованої інформаційної моделі майбутнього стану кримінологічної ситуації з урахуванням дії нормативно-правового фактору вимагає первинного форму-вання системної кримінологічної інформації. Враховуючи спе-цифіку механізму нормативно-правової детермінації злочиннос-ті1, вважаємо за доцільне виділити наступні блоки відомостей, що підлягають з’ясуванню під час прогнозування кримінологічної ефективності нормативно-правових актів:

а) для виявлення нормативно-правових детермінант злочинно-сті динамічного типу:

- інформація про нормативно-правовий акт чи його проект, що піддається експертизі. Зазначена інформація значною мірою має бути з’ясована на підготовчому етапі кримінологічної експер-ти і охоплювати: а) відомості щодо сфери правовідносин, які під-даються нормативно-правовому регулюванню (відносини у сфері протидії злочинності чи відносини загально-соціального характе-ру); б) відомості щодо сфери правовідносин, які є суміжними з

1 Про особливості нормативно-правової детермінації злочинності див.:

Орлов Ю. В. Поняття нормативно-правових детермінант злочинності та нормативно-правових криміногенних ризиків / Ю. В. Орлов // Наше право. – 2008. – №4. – Ч. 2. – С. 90–94; Орлов Ю. В. Типи нормативно-правової детер-мінації злочинності / Ю. В. Орлов // Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти: Матеріали науково-практичної кон-ференції (Харків, 14 березня 2009 р.). – Х.: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009. – С. 28-31; Орлов Ю. В. Нормативно-правовая детерминация преступности как центральный элемент экспертно-криминологического исследования нормативно-правовых актов и их проектов / Ю. В. Орлов // Проблемы борьбы с преступностью и подготовки кадров для органов внутренних дел : м-лы Международной научно-практ. конф. (г. Минск, 30 июня 2010г.). – Минск : Академия МВД Республики Беларусь, 2010. – С. 251-252; Орлов Ю. В. Механізм нормативно-правової детермінації зло-чинності / Ю. В. Орлов // Право і безпека. – 2012. – № 4; Орлов Ю. В. Кримі-нологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення. Монографія / Ю. В. Орлов. – Сімферополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпеддержвидав»», 2010. – 266 с.


136

вищенаведеними, а також, які залежать від них. Наприклад, від сфери бюджетного регулювання значною мірою залежать такі галузі як соціальне забезпечення, природоохоронна діяльність, державна служба тощо; в) нормативно-правова база, яка забезпе-чує функціонування зазначених суміжних та залежних сфер правовідносин; г) відомості щодо конститутивної залежності кон-кретного нормативно-правового акту від інших, а також взаємодії з ними (інформація щодо бланкетних, колізійних норм права, а також щодо прогалин у правовому забезпеченні функціонування соціальної сфери у зв’язку із введенням правової інновації); д) інформація про метод правового регулювання; е) інформація про суб’єкта ініціювання прийняття нормативно-правового акту: суб’єкта законодавчої ініціативи, профільного міністерства, ві-домства, імовірної групи тиску (лоббі), її політичної та/або бізнесової приналежності, мети нормотворчої активності (за можливістю).

- інформація про особливості суспільних відносин, які підда-ються (піддаватимуться) нормативно-правовому регулюванню, а також суміжні з ними суспільні відносини та інші соціальні прак-тики: а) відомості щодо соціальних традицій, що мають суттєве значення у зв’язку з прийняттям (дією) нормативно-правого акта; б) відомості щодо інноваційних процесів (соціальних потреб і тен-денцій розвитку) у зазначеній сфері, а також її нормативно-правової та іншої урегульованості і збалансованості, в тому числі відомості щодо наявності та розвиненості моральних, релігійних та інших соціальних регуляторів поведінки; в) відомості щодо наявності, ступеня та джерел соціальної напруженості у зазначе-ній сфері; г) інформація щодо соціальних ресурсів, необхідних для реалізації нормативно-правового акта (матеріальні, організа-ційні, ідеологічні тощо)

- інформація про стан злочинності, а також систему запо-

біжних (антикримінальних) заходів у сфері суспільних відно-син, які регулюються (регулюватимуться) нормативно-правовим актом чи його проектом, що піддається експертизі: а) структура, географія злочинності у зазначеній сфері (статистичні дані щодо кількості та видів злочинів, які найбільш часто вчинюються); б) відомості щодо осіб (узагальнені показники), які вчинили зло-чини; в) інформація про способи та мотиви вчинення останніх; г) інформація про основні детермінанти зазначених злочинів; д) динаміка злочинності у сфері суспільних відносин, які регулю-ються (регулюватимуться) нормативно-правовим актом чи його проектом, що піддається експертизі (у разі дослідження чинного нормативно-правового акта – показники злочинності до його при-йняття та після); е) відомості про спеціальні програми, плани про-


137

тидії злочинності, а також про матеріально-технічне, організа-ційне та кадрове забезпечення суб’єктів протидії злочинності у зазначеній сфері.

б) для виявлення нормативно-правових детермінант злочинно-сті статичного типу:

- інформація про особливості структури правовідносин, які вводить в соціальну практику нормативно-правовий акт чи його проект, а саме: наявність всіх компонентів правовідносин (об’єкта, суб’єктів, суб’єктивних права та юридичних обов’язків) та адекватність їх співвідношення і конструювання об’єктивним соціальним потребам, вимогам юридичної техніки;

- інформація щодо механізму реалізації нормативно-

правового акта чи його проекту: а) відомості щодо наявних чи проектних правових процедур реалізації об’єкта експертизи: на-явність відповідних положень, методичних вказівок, порад тощо, які б давали змогу суб’єкту застосування норми права чітко уяв-ляти його механізм; б) відомості про джерела та реальні можли-вості матеріально-технічного забезпечення реалізації норматив-но-правового акта, в тому числі й особливо про залежність його реалізації від джерел іноземного інвестування – міждержавних позик, приватних інвестицій тощо, що може свідчити про поси-лення зовнішньополітичної залежності та формування додатко-вих важелів іноземного управління у вузько-корпоративних цілях без врахування національних інтересів, в тому числі й у сфері протидії злочинності; в) відомості щодо примусових механізмів виконання положень нормативно-правового акта чи його проекту, а також відповідальності за їх невиконання; г) відомості щодо обсягу та механізму контролю за виконанням нормативно-правового акта;

- інформація про особливості лінгвістичного та формально-

юридичного конструювання норм права у об’єкті експертизи: а) відомості про використання латентних текстових форм; б) ві-домості про використання бланкетних та відсильних диспозицій норм права; в) відомості про конкуруючі норми; г) відомості про порушення законів формальної логіки у тексті нормативно-правового акта чи його проекту.

Важливим джерелом інформації як для першої, так і для дру-гої фази прогнозування кримінологічної ефективності проекту нормативно-правового є дані державознавчого та правового про-гнозування. Державознавче прогнозування визначає можливі майбутні зміни основних параметрів держави: цілей, функцій та системи органів державної влади та місцевого самоврядування, співвідношення громадянського суспільства та держави. Правове


138

прогнозування надає інформацію про майбутній стан права: сис-теми нормативних актів, правових відносин, суспільної правосві-домості, механізмів реалізації права тощо.

Крім того, залежно від конкретного проекту нормативно-правового акту, а також з огляду на високу ступінь динамічності вітчизняної системи права, використанню підлягають також і прогнози, плани, програми щодо інших видів діяльності, зокрема державного управління, економіки, внутрішньої та зовнішньої політики, соціальної та науково-технологічної політики, охорони здоров’я і довкілля, протидії злочинності, корупції тощо. Напри-клад, Стратегія економічного та соціального розвитку України на відповідні роки, Концепція адміністративної реформи в Україні, Стратегія реформування державної служби, довгострокові (перс-пективні) програми діяльності КМУ тощо2. Зазначена інформа-ція, маючи безпосередній вплив на формування у майбутньому кримінологічної обстановки, централізовано збирається та оброб-ляється Міністерством юстиції України.

На підставі отриманої із цих джерел інформації здебільшого й відбувається аналіз відповідності змісту проекту нормативно-правового акта, робиться висновок про суперечливість чи несупе-речливість його положень загальним тенденціям розвитку соціа-льних сфер. Обов’язковому врахуванню підлягає узгодженість проекту нормативно-правового акта з наявними та прогнозова-ними параметрами системи протидії злочинності (зокрема, стру-ктурою відповідних органів державної влади, програмами соціа-льного розвитку, їх фінансуванням тощо), а також детермінацій-ним комплексом злочинності у відповідній сфері. Щодо останньої, – має бути з’ясовано: чи справлятиме вплив на окремі групи кримі-ногенних факторів відповідний проект нормативно-правового акту і який саме?

Разом з тим, зазначена група відомостей становить криміноло-гічний інтерес не апріорі, а у зв’язку з дослідженням криміноло-гічної ефективності конкретного нормативно-правового акту. Відтак, акцентуючи увагу на родових ознаках наведеної вище кримінологічної інформації, в кримінолого-прогностичному до-слідженні дії нормативно-правового акту об’єктивно необхідним є прив’язка до певних критеріїв його кримінологічної ефективності (неефективності). Проведений аналіз наукової літератури з кри-мінології, теорії права та соціології [4; 5; 6; 7; 8; 9 та ін.], а також

2 Збір та аналіз інформації із зазначених джерел у науці дістав назву

узагальненого сценарію. Він дозволяє отримати цілісну картину майбут-нього стану держави і права.


139

ряду нормативних документів дає підстави виділити низку блоків (груп) недоліків нормативно-правових актів чи їх проектів, які характеризуються відносною функціональною однорідністю та здатністю детермінувати злочинність. У своїй багатовекторності критерії кримінологічної неефективності нормативно-правового акта чи його проекту можуть бути розподілені на наступні категорії:

1. Відставання норм права від реальних суспільних потреб, неадекватне їх випередження чи інша невідповідність правової регламентації.

2. Соціальна збитковість регулювання правовідносин, коли негативні наслідки і соціальні витрати перевищують позитивні соціальні результати.

3. Привнесення до соціального життя елементів конфліктнос-ті інтересів і поведінки різних соціальних груп.

4. Наявність правових передумов для формування колізій правових інтересів у кореспондуючих суб’єктів правовідносин.

5. Невідповідність норм права системі загальноприйнятих бі-льшістю населення життєвих цінностей, культурних традицій, а також соціальним очікуванням населення, стереотипам законо-слухняної поведінки.

6. Надлишковість публічно-правових форм і методів регулю-вання суспільних відносин, що невиправдано обмежують свободу соціально-економічної діяльності і можуть призвести до дестабі-лізації правопорядку.

7. Невідповідність способів (типів) правового регулювання (до-звільний, зобов’язальний, заборонний; диспозитивний, імперати-вний) сфері та предмету правового регулювання, його цілям, принципам, а також вимогам правопорядку та законності.

8. Необґрунтована комерціалізація обігу суспільних благ як прямими, так і побічними способами: звуження доступності осві-ти, медичних та інших соціальних послуг, можливостей реалізації права на працю, гідну її оплату тощо.

9. Фінансово-економічна, організаційно-управлінська, науко-ва, кадрова та інша незабезпеченість практичної реалізації поло-жень нормативно-правого акта чи його проекту.

10. Фінансово необґрунтоване крайньою необхідністю збіль-шення розміру зовнішньодержавних грошових зобов’язань.

11. Невизначеність об’єктно-предметного та суб’єктного складу правовідносин, умов і підстав їх виникнення, зміни чи припинен-ня: а) порушення принципу справедливості та прозорості суб’єктного складу правовідносин; б) у відповідних випадках – відсутність особистісних, професійних, освітніх чи економічних вимог, що пред’являються до учасників правовідносин; в) відсут-


140

ність вимог щодо отримання спеціальних дозволів (ліцензій) для здійснення окремих видів діяльності, які можуть спричинити шкоду приватним, суспільним чи державним інтересам, а також відсутність порядку і умов здійснення ліцензійних видів діяльно-сті; г) відсутність необхідних заборон чи обмежень для учасників правовідносин; д) завищені вимоги до особи, що пред’являються до неї як умова реалізації її прав або виконання обов’язків; е) від-сутність або недостатньо чіткий опис підстав чи умов виникнен-ня, зміни чи припинення правовідносин (наявність оціночних (чи погано визначених) понять і словосполучень, що виступають як під-стави чи умови виникнення, зміни чи припинення правовідносин).

12. Невизначеність і розбалансованість інтересів суб’єктів пра-вовідносин, їх прав та обов’язків: а) порушення балансу прав, за-конних інтересів і обов’язків учасників правовідносин; відсут-ність кореспондування праву громадянина чи юридичної особи обов’язку державного органу; б) створення умов для зловживання пільговими правовими режимами чи компенсаційними схемами; в) створення передумов для монополізації способів здійснення суб’єктивних прав і свобод, окремих видів діяльності, ринку това-рів і послуг; г) дублювання функцій і повноважень державних органів і посадових осіб; д) невизначеність підстав та умов прийн-яття рішень або вчинення дій державними органами чи службо-вими особами або наділення їх надмірними дискреційними повно-важеннями; е) невиправдано широке надання реєстраційних, дозвільних, контрольних та юрисдикційних нормотворчих повно-важень державним органам і службовим особам за формулою «мають право».

13. Недоліки в механізмі реалізації нормативно-правового акта: а) невизначеність порядку реалізації суб’єктивних прав чи вико-нання юридичних обов’язків; б) незабезпеченість нормативно-правового акта (чи окремих його норм) адміністративними проце-дурами – нормативно встановленим порядком і строками вико-нання обов’язків державних органів, службових, юридичних і фізичних осіб; в) відсутність способів примусового виконання нормативних положень, відновлення і захисту порушених прав та законних інтересів; г) відсутність нормативно закріплених засад здійснення контролю (в тому числі системи звітності) за держав-ними органами та службовими особами та громадянами; д) відсу-тність порядку здійснення повноважень контролюючими держа-вними органами і службовими особами; е) надмірна обтяженість контрольних процедур для підконтрольних осіб; ж) відсутність конкурсних (аукціонних) процедур при отриманні і реалізації матеріальних цінностей.


141

14. Недоліки, пов’язані із встановленням юридичної відповіда-льності, порядку її реалізації: а) відсутність відповідальності за суттєві порушення вимог нормативно-правового акта чи його проекту; б) конкуренція типів і видів юридичної відповідальності (співпадання юридичних ознак правопорушень в нормативно-правовому акті чи його проекті, що піддається експертизі з озна-ками правопорушень, передбачених в інших галузях права); в) неконкретизований чи обмежений опис ознак складу правопо-рушення; г) невідповідність видів і розміру стягнень чи покаран-ня (в межах юридичної відповідальності) характеру і ступеню суспільної шкідливості (небезпечності) правопорушення; д) наяв-ність необґрунтованих юрисдикційних імунітетів, що виключа-ють можливість притягнення до юридичної відповідальності; е) невизначеність чи недоліки у визначеності (необґрунтоване застосування оціночних або погано визначених понять) підстав чи умов для звільнення від юридичної відповідальності або її пом’якшення; є) відсутність у державних органів чи службових осіб достатніх повноважень (або ж їх дублювання) для застосу-вання заходів юридичної відповідальності; ж) відсутність механі-зму виконання заходів юридичної відповідальності.

15. Недоліки формально-логічного, лінгвістичного та юридико-технічного конструювання норм права: а) наявність логічних по-милок у конструюванні норм права (наприклад, підміна поняття, тези тощо), що призводить до неоднозначності можливостей їх застосування; б) суперечливість (колізійність) змісту кількох норм права, що також створює можливості ситуативного маніпу-лювання в процесі їх застосування; в) невиправдано велика кіль-кість відсильних чи бланкетних норм права, що фактично нада-ють органам державної виконавчої влади право відомчої право-творчості і право самостійно встановлювати правила поведінки; г) відсутність у нормативно-правовому акті заохочувальних норм, що стимулюють законослухняну поведінку; д) невиправдане ви-користання у тексті норми права оціночних та погано визначених понять типу «у разі необхідності», «вжити усіх можливих захо-дів», «всебічно сприяти», «докладати зусиль» тощо.

Формування кримінологічного прогнозу дії нормативно-правового акту на підставі вказаних вище критеріїв та інформа-ційної бази в перспективі має відкрити можливість для зістав-лення його показників із пошуковим кримінологічним прогнозом (тобто без врахування дії нормативно-правового акту), а також дійти висновків щодо кримінологічної ефективності нормативно-правового акту як в цілому, так і окремих його положень. Ефек-тивним у цьому плані є використання алгоритмів багатомірного


142

шкалювання [10, с. 188] (наприклад, побудова шкал Терстоуна чи Лайкерта) з відповідними матрицями ознак між порівнюваними об’єктами.

У процесі верифікації прогнозу визначається рівень його об-ґрунтованості шляхом аналізу прогностичної інформації, засто-сованих методів та ступеня врахування усіх закономірностей розвитку суспільства і права [11, с. 8]. Для підвищення надійності прогнозу можуть проводитись операції його уточнення в міру надходження додаткової кримінологічно значущої інформації.

При цьому, варто зауважити, що у суворо діалектичному зна-ченні виявлені нормативно-правові положення, що здатні у май-бутньому обумовлювати погіршення кримінологічної ситуації, мають лише потенційну здатність до криміногенної детермінації, адже до прийняття відповідного акта не мають юридичної сили. Відтак, вони перебувають у статичному стані, який можна охара-ктеризувати терміном «ризик», який принципово відрізняється від категорії «детермінанта» чи «фактор» злочинності, хоча і по-в'язаний певним чином з ними.

У сучасному гуманітарному і соціальному знанні існують різні визначення ризику, обумовлені різними ситуаційними контекс-тами та особливостями застосування. Зазвичай поняття ризику пов’язується з небезпекою, з імовірністю настання небажаних наслідків, із соціокультурним способом сприйняття ситуації як небезпечної тощо. Так, Г. Г. Малинецький під ризиком розуміє можливу небезпеку настання небажаного наслідку [12, с. 88]. Схожу позицію стосовно поняття ризику висловлює Ю. Л. Вороб-йов, який вказує, що ризик – це ймовірність втрат. С. П. Капиця та С. П. Курдюмов розуміють ризик як невизначеність результату [13, с. 40] тощо. Узагальнюючи існуючі в літературі визначення, вважаємо за можливе розуміти ризик як можливість (імовір-

ність) настання небажаних наслідків. У такому значенні кожен ризик в певному сенсі є пропорційним як очікуваним втратам (міра ризику), що можуть бути спричинені ризиковою подією, так і ймовірністю цієї події.

Поняття ризику відоме багатьом сферам наукового знання, які так чи інакше ставлять перед собою завдання прогнозу та вироб-лення засобів запобігання небажаному результату. Не має бути винятком і кримінологічна наука, яка, на наше переконання, по-требує введення до свого термінологічного інструментарію по-няття криміногенного ризику, який можливо, на нашу думку ро-зуміти як характеристику об’єкта, явища, діяльності, що

пов’язана з невизначеністю її результату і можливими неба-

жаними наслідками у кримінологічній обстановці (ситуації).


143

Потреба у оперуванні зазначеним терміном виникає здебільшого саме у сфері кримінологічного прогнозування. І прогнозування кримінологічної ефективності нормативно-правового акту не позбавлене такої потреби, що обумовлено вимогами науковості. У зв’язку з цим під нормативно-правовим криміногенним ризиком вважаємо за можливе розуміти кримінологічно обґрунтовану

імовірність негативних змін у кримінологічній обстановці у

зв’язку з можливою реалізацією норми права, яка

об’єктивована у проекті нормативно-правового акта. При цьо-му нормативно-правові криміногенні ризики виступають формою існування нормативно-правових детермінант злочинності у їх потенційному стані і є, таким чином, їх характеристикою.

Отже, виявлення в процесі кримінологічного прогнозування проекту нормативно-правового акту положень, що у сукупності дають підстави дійти можливості про наявність в ньому нормати-вно-правових криміногенних ризиків за визначеними параметра-ми, має становити наукову підставу для висновку про його кримі-нологічну неефективність і навпаки. В подальшому ця інформа-ція може бути використана для: а) відповідного коригування текс-ту проекту нормативно-правового акту в межах наукової (кримі-нологічної) експертизи на відповідній стадії нормотворчого про-цесу; б) внесення змін до суміжних нормативно-правових актів чи їх проектів (в цьому випадку результати прогнозування криміно-логічної ефективності проекту нормативно-правового акту мо-жуть слугувати науковим обґрунтуванням до ініціювання змін чи доповнень до відповідних нормативно-правових актів); в) відмови від прийняття нормативно-правового акту, дія проекту якого під-давалася кримінологічному прогнозуванню.

Список використаних джерел: 1. Криминология : учебник для вузов / под общ. ред. д.ю. н., проф.

А. И. Долговой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Издательство НОРМА (Из-дательская группа НОРМА–ИНФРА), 2002. – 848 с.

2. Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель / С. В. Бородин. – М. : Юрид. лит., 1990. – 287 с.

3. Кириллов М. А. Прогнозирование преступности: лекция / М. А. Ки-риллов / под ред. Г. А. Аванесова. – М. : ЮИ МВД России, 2000. – 25 с.

4. Барановский Н. А. Методология криминологической экспертизы проектов нормативно-правовых актов / Н. А. Барановский // Юстиция Беларуси. – 2006. – №5. – С. 56-62.

5. Задиран С. Прогнозирование реализуемости правовых норм в про-цессе проведения криминологической экспертизы проектов нормативных правовых актов / С. Задиран // Юстиция Беларуси. – 2006. – №9. – С. 63-67.

6. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак-тика: у 3 кн. Кн. 3 / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 317 с.


144

7. Рабинович П. Ефективність юридичних норм: загальнотеоретично-поняттєвий інструментарій дослідження / П. Рабинович // Вісник Академії правових наук України. – 2008. – №1 (52). – С. 13-21.

8. Южаков В. Н. Опыт антикоррупционной экспертизы проектов фе-деральных законов / В. Н. Южаков [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу: www.gov.karelia.ru/Leader/Reform/exp.html.

9. Шилз Э. Общество и общества: макросоциологический подход / Э. Шилз // Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы. – М., 1972. – С. 351-369.

10. Социология и математика: сборник избранных трудов Ю. Н. Толс-товой. – М. : Научный мир, 2003. – 324 с.

11. Бакуменко В. Підходи до прогнозування нормотворчої діяльності / В. Бакуменко, С. Кравченко // Збірник наукових праць Української акаде-мії державного управління при Президентові України. – Вип.2. – 2002 р. : зб. наук. праць. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – С. 3-9.

12. Малинецкий Г. Г. Управление риском и редкие катастрофические события / Г. Г. Малинецкий // Математическое моделирование. – 2002. – № 8. – Т. 14. – С. 86-91.

13. Капица С. П. Синергетика и прогнозы будущего / С. П. Капица, С. П. Курдюмов, Г. Г. Малинецкий. – М. : Эдиториал УРСС, 2003. – 288 с.



145

Солдатова Валерія Дмитрівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.9.3 (477)

ОКРЕМІ ЗАХОДИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ І БОРОТЬБИ З КІБЕРЗЛОЧИННІСТЮ

У статті розглядається характеристика сучасної української кіберз-лочинності, дається кримінологічна оцінка її основних показників, визначаються окремі кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження і боротьби з кіберзлочинністю. Ключові слова: мережа Інтернет, кіберзлочинність, заходи попере-дження та боротьби. В статье рассматривается характеристика современной украинской киберпреступности, дается криминологическая оценка ее основных показателей, определяются отдельные уголовно-правовые и кримино-логические меры предупреждения и борьбы с киберпреступностью. Ключевые слова: сеть Интернет, киберпреступность, меры предупре-ждения и борьбы. The article considers the characteristics of modern Ukrainian cybercrime, given criminological assessment of its basic parameters, determined by the individual criminal and criminological measures to prevent and combat cybercrime. Key words: Internet, cyber crime, measures to prevent and combat.

Постановка проблеми. Стрімке впровадження цифрових тех-нологій в усі сфери людського життя в кінці XX – початку XXI ст. зумовило виникнення нових суспільних відносин. Найбільшу значущість і поширеність здобула технологія Інтернет, яка з'єд-нала людей по всій земній кулі, зробила комунікації дешевими і безперешкодними, а також відкрила нові горизонти для всього світового співтовариства. Інтернет, останнім часом, дав людині безмежні можливості в області передачі, поширення та розсилки інформації, дозволив виконувати фінансово-банківські операції, незважаючи на відстань і кордони.

В Україні за попередніми оцінками кількість користувачів Ін-тернету досягла 16,9 млн. і це складає 48 % жителів нашої держа-ви, при тому, що в дослідженні не брали участі мешканці України яким не виповнилося 15 років. Саме тому, можна сказати, що Інтернет став не просто технологією, а унікальним нововведен-ням, що змінив світ. Інтернет – це місце проведення дозвілля, можливість отримувати різноманітну інформацію та свіжі нови-ни зі всього світу, засіб здійснення трудової діяльності, спосіб знайти однодумця у самому віддаленому куточку земної кулі.

Солдатова В. Д., 2013


146

Однак слід зауважити, що крім позитивного ефекту Інтернет містить ряд негативних моментів, зокрема, може завдавати певну шкоду. Деякі особливості даної технології, які допомогли їй по-ширитися по всьому світу, в той же час створюють сприятливі умови для багатьох видів злочинної діяльності. Новизна суспіль-них відносин, що виникли в результаті появи Інтернету, і відсут-ність відповідного правового поля, що стосується даної технології, привели до безлічі проблем, що негативно впливають на станов-лення відносин у світовій комп'ютерній мережі, заснованих на законі.

Викликає побоювання те, що величезний технічний потенціал і безмежні можливості Інтернет все частіше використовуються в злочинних цілях. До того ж Інтернет, з одного боку, дозволив більш ефективно і безкарно здійснювати раніше існуючі тради-ційні злочини, а з іншого – породив нові, невідомі світовій спіль-ноті види суспільно небезпечних посягань. Глобальна мережа в останні роки стала використовуватися не тільки для здійснення загальнокримінальних злочинів, але і вкрай небезпечних діянь міжнародного значення – таких як «Мережева-війна», «Інтернет-тероризм», «Інтернет-страйк», що створює загрозу безпеки цілих держав і всього світового співтовариства.

Якщо ще кілька років тому кіберзлочини в Україні здійснюва-лися рідко, а кіберзлочинність як негативне соціальне явище представляло реальну загрозу лише в майбутньому, то в даний час слід констатувати, що частка мережевої злочинності в струк-турі українського кримінального світу істотно збільшилася.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Висока латентність, відсутність офіційної статистки та комплексних досліджень кібе-рзлочинності в Україні призводять до неефективності виробле-них заходів попередження, які носять фрагментарний та супере-чливий характер, зумовлюючи труднощі у протидії та боротьби з даним видом суспільно небезпечних діянь.

Вважаємо, що за сучасних мінливих умов виникає необхідність у системному і послідовному дослідженні кіберзлочинності в цілому, так і її окремих найбільш поширених видів, а розробка ефективних заходів боротьби та попередження злочинів у Глобальній мережі сприятиме розвитку мережевих технологій в нашій країні.

Питання правових відносин в мережі Інтернет, а також розви-ток законодавства в даній області висвітлили у своїх роботах С. А. Бабкін, Ю. М. Батурин, М. С. Вертузаєв, В. О. Голубєв, О. І. Котляревський, В. М. Кравець, В. Г. Лукашевич, Ю. Ю. Ор-лов, О. І. Сергач, О. П. Снігерьов, Т. Л. Тропіна, В. П. Шеломенцев, О. М. Юрченко.


147

Кримінологічні дослідження комп'ютерної злочинності прово-дилися такими російськими вченими, як В. Б. Вехов, М. С. Гаджі-єв, Д. В. Добровольський, Д. А. Зиков, Р. М. Кашапов, В. В. Кол-миков, М. М. Менжег, С. С. Наумов, Л. Н. Соловйов, Є. В. Старо-стін, Д. Б. Фролов.

За кордоном проблему злочинності в Інтернет розглядали у своїх дослідженнях Б. Уорлі (B. Worly), Д. Л. Шайндер (D. L. Shinder), Д. Чірілло (J. Chirillo), Т. Харді (T. Hardjono), Д. Шрейн та ін. При цьому слід зазначити, що в роботах зарубіж-них дослідників кримінологічна та кримінально-правова характе-ристика кіберзлочинності в Україні взагалі не розглядалася.

Метою статті є виявлення детермінуючих факторів і особ-ливостей характеристики сучасної української кіберзлочинності, кримінологічна оцінка її основних показників, розробка системи кримінально-правових та кримінологічних заходів профілактики і протидії.

Виклад основного матеріалу. Підхід до злочинності як до со-ціально-негативного явища передбачає відповідну стратегію бо-ротьби з нею в рамках державної кримінальної політики, голо-вними напрямками якої є запобігання вчиненню протиправних посягань, протидія злочинності та формування чітких засобів впливу на злочинність.

У кримінології попередженням злочинності прийнято вважати багаторівневу систему державних і суспільних заходів, спрямова-них на виявлення, усунення, послаблення або нейтралізацію при-чин і умов злочинності, її окремих видів і конкретних діянь, а також на утримання від переходу або повернення на злочинний шлях людей, умови життя і (або) поведінка яких вказує на таку можливість [1, с. 185]. Загальним об'єктом попередження злочин-ності є умови і причини злочинів і злочинності, а саме криміно-генні соціальні явища, що обумовлюють види, стан і динаміку злочинності, а також негативні впливи на мікрорівні.

За спрямованістю та змістом фахівці виділяють такі заходи профілактики на всіх її рівнях: соціально-економічні, організа-ційно-управлінські, ідеологічні, соціально-психологічні, медичні, психолого-педагогічні, технічні, правові, культурно-виховні та інші (наприклад, екологічного, демографічного характеру) [2, с. 182–183; 3, с. 286–288; 4, с. 119; 5, с. 18; 6, с. 59–64]. Враховуючи детермінуючи чинники та умови кіберзлочинності, ми докладно зупинимося лише на організаційних, технічних, економічних та ідеологічних заходах і окремо – правових заходах попередження і боротьби з кіберзлочинністю.

Організаційні заходи попередження кіберзлочинів прийма-


148

ються для структурування роботи та взаємодії органів державної влади, прийняття різних рішень з нагляду за діяльністю мережі Інтернет та інформацією, що розповсюджується на її порталах. Виділення питання загальної організації попередження злочинів у Глобальній мережі служить передумовою для вирішення пи-тань про визначення кола суб'єктів, що займаються цією діяльніс-тю, механізму їх взаємодії, повноважень тощо.

Так, відповідно до наказу МВС України «Про організацію дія-льності Управління боротьби з кіберзлочинністю МВС України та підрозділів боротьби з кіберзлочинністю ГУМВС, УМВС» від 31 травня 2012 року № 494 [7] було створено Управління боротьби з кіберзлочинністю МВС України, котре виступає самостійним структурним підрозділом Міністерства внутрішніх справ Украї-ни, який відповідно до законодавства України забезпечує реалі-зацію державної політики у сфері боротьби з кіберзлочинністю, у тому числі організовує та здійснює оперативно-розшукову діяль-ність. Основними завданнями Управління є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики щодо попереджен-ня та протидії злочинам і правопорушенням, механізм підготов-ки, вчинення або приховування яких передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку, а також іншим зло-чинам та правопорушенням, учиненим з їх використанням. У тому числі: 1) злочинам і правопорушенням у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку; 2) злочинам і пра-вопорушенням, механізм підготовки, вчинення або приховування яких передбачає використання електронно-обчислювальних ма-шин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж елек-трозв'язку (у сферах платіжних систем; обігу інформації проти-правного характеру із використанням електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку; економіки, яка включає в себе фінансові та торгові транзакції, що здійснюються за допомогою мереж електрозв'язку чи комп'ютерних мереж, а також протидія забороненим видам господарської діяльності у цій сфері; надання телекомунікаційних послуг; а також шахрайствам і легалізації (відмиванню) доходів, одержаних від зазначених вище злочинів) [7, п. 2.1].

Створення єдиної структури, яка контролювала б діяльність і поширення інформації в Інтернет, в даний час просто необхідно. Адже крім боротьби з кіберзлочинністю, яку здійснює Управлін-ня боротьби з кіберзлочинністю МВС України, важливо усунути


149

такий криміногенний фактор, як поширення інформації, що іде-ологічно сприяє вчиненню злочинних акцій терористичної, екст-ремістської, наркотичної, аморальної спрямованості.

Незважаючи на те, що суспільство вимагає державного конт-ролю, необхідно враховувати, що можливості держрегулювання, на думку фахівців, малоперспективні і вельми дорогі, до того ж ще сполучені із значним обмеженням прав і свобод [8, с. 125–127]. Тому в інших державах значна частина боротьби з кіберзлочинні-стю покладається на комерційні організації. Так, у Китаї, напри-клад, за розміщення протиправної інформації несуть відповіда-льність, перш за все, адміністратори сайтів і провайдери (компа-нії, які надають доступ в Інтернет), що змушує їх самих стежити за інформацією, розміщеною у них на сайтах.

До технічних заходів попередження кіберзлочинів відносять різні засоби і пристосування, що ускладнюють вчинення злочи-нів. Ці заходи досить докладно викладені в спеціальній літерату-рі. Існують різні класифікації методів технічної протидії кіберз-лочинності. Наприклад, А. А. Жмихов ділить технічні заходи по-передження комп'ютерної злочинності на три види [9, с. 138–139], по відношенню до кіберзлочинності ці заходи несуть більш спеці-алізований характер.

По-перше, апаратні, тобто ті, які безпосередньо захищають технічні пристрої передачі даних від фізичних впливів сторонніх сил, наприклад, перехоплення сигналу в дротяних лініях Інтер-нет, захоплення переданого бездротовим шляхом сигналу і т. п. Питання безпеки циркуляції сигналів у Інтернет-мережах це не тільки питання боротьби зі злочинністю, але також питання наці-ональної безпеки. Оскільки, перехоплення сигналу може погро-жувати не тільки обороноздатності, а й також і політичній, і еко-номічній безпеці країни. Практична реалізація даних методів здійснюється за допомогою різних технічних рішень. До них, на-приклад, відносяться пристрої екранування апаратури та ліній зв'язку, засоби захисту портів Інтернет-пристроїв та комп'ютерів, підключених до Інтернету. По-друге, програмні заходи попере-дження призначені для безпосереднього захисту інформації та комунікацій Інтернет. Крім цього за допомогою програмних засо-бів можна обмежити доступ до тієї чи іншої злочинної інформа-ції, що знаходиться у Інтернет.

Починати необхідно з програмних заходів попередження зло-чинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електро-зв'язку (Розділ 16 КК України), що здійснюються за допомогою Інтернету, оскільки такі злочини частіше за все виступають пер-


150

шим та необхідним кроком для здійснення подальших тяжчих злочинів і займають найбільшу частку в структурі зареєстрова-них кіберзлочинів. За результатами проведення фахових дослі-джень, переважна більшість жертв несанкціонованого втручання це ті користувачі Інтернет, які не забезпечені взагалі жодними засобами захисту [10, с. 11–12].

Найчастіше за все несанкціоноване втручання в роботу елект-ронно-обчислювальних машин (комп'ютерів) окремих користува-чів (ст. 361 КК України) здійснюється, через те, що представник послуг Інтернет (провайдер) не відповідає за безпеку каналу зв'я-зку, хоча і зобов’язаний це робити. До того ж, більшість користу-вачів використовує неліцензійне програмне забезпечення, а, от-же, і не може звернутися до служби технічної підтримки з питань безпеки. Хоча, в мережі Інтернет завжди можна знайти безкош-товно поширювані (freeware) засоби захисту, за використання яких не треба платити. На жаль, не існує ефективних неліцензій-них програмних і безкоштовних засобів захисту від такого виду чис-то комп'ютерних злочинів, як поширення шкодоносних програм.

До комплексних програмно-апаратних засобів можна віднести системи логування і відстеження транзакцій за допомогою Інтер-нет. Часто така діяльність ведеться провайдером: хто, скільки і куди підключився, яка саме інформація і звідки передана. Моні-торинг дій, вчинених у системі, необхідний як у профілактичній діяльності для знаходження вразливостей Інтернет-системи, так і для розслідування вже вчинених кіберзлочинів. Представляється, що реалізація технічних заходів можлива лише при відповідній кваліфікації фахівців, пов'язаних з комп'ютерною безпекою. Не можна не погодитись з думкою тих авторів, які вважають, що кваліфікація фахівців з комп'ютерної та Інтернет безпеки принайм-ні не повинна поступатися кваліфікації зловмисників [6, с. 11].

Економічні заходи. Розглядаючи проблему профілактики кі-берзлочинів, не можна не враховувати того факту, що поки за-лишається великий попит на незаконні послуги кіберзлочинців, серйозних зрушень у боротьбі з мережевою злочинністю не пе-редбачається. Орієнтованість економіки на видобувну сферу і відсталість інформаційно-технічного сектору створюють пробле-му браку робочих місць для комп'ютерних фахівців.

Розвиток галузі програмного і технічного комп'ютерного за-безпечення дозволив би Україні не тільки позбутися залежності від цін на нафту, але й вийти в лідери світової економіки. Нашо-му потенціалу комп'ютерних фахівців могла б позаздрити будь-яка розвинена країна. Тут можуть зіграти роль державні заходи підтримки бізнесу Інформаційних технологій в Україні, в тому


151

числі інвестиції в створення нових технологій. Світовий досвід вказує на те, що оптимальному розвитку даної сфери допомогло б надання різних податкових пільг підприємствам і інвесторам, що працюють у цьому секторі, пільгового кредитування за рахунок коштів, закладених в державних та регіональних програмах під-тримки підприємництва.

Також негативно впливає на зростання кіберзлочинності ви-сока ціна на програмне забезпечення зарубіжного виробництва і, як наслідок, на зростання так званого піратства, тобто незаконно-го копіювання і продажу програмного забезпечення в обхід пра-вовласників (ст. 176 КК України). Якби програмне забезпечення продавалося за цінами, що влаштовує максимально широкі верс-тви населення, то піратства як такого не було б.

Ідеологічні заходи профілактики кіберзлочинності охоплюють цілий комплекс методів і засобів, спрямованих на усунення в пев-них групах і у певних індивідів антигромадської поведінки, а та-кож на вироблення негативного суспільного ставлення до кіберз-лочинців і діянням, вчиненим хакерами. Ідеологічна робота пови-нна бути спрямована на певну аудиторію. Це можуть бути як і широкі суспільні верстви, так і представники злочинної сфери в мережі Інтернет, а також комп'ютерні фахівці, які володіють технічними навичками та професійними якостями для вчинення кіберзлочинів.

Існує висока імовірність того, що серед комп'ютерних фахів-ців, що навчаються у вищих навчальних закладах, певна їх части-на може стати висококваліфікованими злочинцями, а тому і з ким, як не з ними необхідно проводити профілактичну роботу. На жаль, у більшості вищих навчальних закладів, що готують техні-чних фахівців, мало уваги приділяється формуванню правової свідомості. Так, всі правові дисципліни в них обмежуються одним семестровим курсом Правознавство, в якому розглядаються пи-тання загального характеру, далекі від кіберзлочинів. Необхідно виробити єдину ідеологічну лінію, обґрунтовану науково, на про-тивагу ідеології, створеної в соціокультурному середовищі хаке-рів. Тобто пояснення про неприпустимість вчинення кіберзлочи-нів не повинні обмежуватися тим, що це заборонено законом, а мати під собою ще і серйозну філософсько-моральну базу.

Крім пропагандистських заходів, орієнтованих на комп'ютер-них фахівців, слід вживати заходи, які спрямовуються на широку громадськість. Так, наприклад, викликає занепокоєння той факт, що широким верствам населення властиво ідеалізувати кіберзло-чинця. Ідеалізація в суспільній свідомості протиправної діяльнос-ті хакерів заважає боротьбі з кіберзлочинністю та створює додат-


152

кові стимули для ведення злочинного способу життя в Глобальній мережі. Так, насамперед необхідно обмежити потік інформації, що популяризує субкультуру хакерів і створює необхідні умови для вчинення кіберзлочинів. Це дозволило б суспільству контро-лювати формування і розвиток певних груп населення, особливо серед підлітків та молоді, схильних до злочинної поведінки; при-звело б до зниження в їх середовищі антигромадських настроїв, поглядів, традицій. Така профілактика служить інструментом попередження конкретних проявів кіберзлочинності шляхом заохочення і стимулювання законного способу життя.

Правові заходи. Також важливим є вирішення проблеми про-філактики та боротьби з кіберзлочинністю у правовому полі. Де-які автори вважають, що правові заходи попередження поляга-ють у розробці та прийнятті норм для нейтралізації умов, які сприяють вчиненню конкретних злочинів, стимулюючих до дій, що перешкоджають або припиняють вчинення злочину, а також регламентують процес попередження злочинів [2, с. 184].

На думку Г. М. Міньковського, правові заходи профілактики містять: а) вдосконалення кримінального, адміністративного, тру-дового, цивільного, сімейного та інших галузей законодавства; б) введення і вдосконалення правових заборон і обмежень, що сприяють попередженню і припиненню виникнення умов для злочинів; в ) введення і вдосконалення адміністративно-правових норм, спрямованих на те, щоб заходами стягнення за правопору-шення присікти формування звичок і стереотипів поведінки, які в певній ситуації можуть призвести до злочину; г) введення і вдо-сконалення кримінально-правових норм, так званої подвійної превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких та особ-ливо тяжких злочинів шляхом притягнення до відповідальності осіб, які створили сприятливу обстановку для їх вчинення; ґ) вве-дення і вдосконалення норм, що заохочують припинення дій зло-чинців і самозахист від них; д) заохочення добровільної відмови від виконання підготовлюваного злочину; е) заохочення повного розкриття і виявлення злочинів; є) правову регламентацію діяль-ності суб'єктів профілактики; ж) виховання правосвідомості з тим, щоб досягти рівня дотримання правових норм за особистим переконанням; з) виховання профілактичної активності громадян та їх готовності допомагати в боротьбі зі злочинністю; и) норма-тивне закріплення стандартів безпеки від злочинів [12, с. 194–195]. Ми згодні з тим, що дана класифікація найбільш повно розкриває основні напрямки попередження в сфері кіберзлочинів, а актив-ному використанню цивільно-правових, адміністративно-правових заборон, форм попередження перетворення правопо-


153

рушень в злочини, також має бути відведено відповідне місце в системі заходів профілактики.

Метод впливу на злочинність за допомогою адміністративних санкцій допоміг би попередженню і припиненню умов виникнен-ня кіберзлочинів. Наприклад, було б дієвим заходом введення адміністративної відповідальності за поширення інформації, що сприяє вчиненню кіберзлочинів, а також коштів для їх здійснен-ня, за винятком спеціалізованих порталів та друкованих видань, розрахованих на фахівців з комп'ютерної безпеки. За допомогою адміністративного впливу можна було б також обмежити поширен-ня інформації, що закликає до вчинення комп'ютерних злочинів.

До цих пір не піднято питання про кримінальну відповідаль-ність за рекламу виготовлення, переробки або перевезення нар-котичних речовин. Приклади в КК України є – так, за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів передбачена кримінальна відповідальність за ст. 307 КК України. Високу суспільну небезпеку представляють спе-ціалізовані Інтернет-сайти, створені для споживачів і наркотор-говців.

Введення норм КК і КУпАП, спрямованих на боротьбу з Ін-тернет-сайтами, які пропагують асоціальний і злочинний спосіб життя, сприяло б вирішенню такого завдання правової профілак-тики, як формування законослухняної правосвідомості [13, с. 18]. Представляється, що зменшення кількості прозлочинної інфор-мації в мережі знизило б число людей, психологічно готових до вчинення злочинів.

У більшості випадків при використанні Інтернету для вчинен-ня злочинів їх суспільна небезпека зростає. По-перше, злочини можуть охоплювати невизначене велике коло потерпілих. По-друге, використання Інтернету створює відчуття безкарності в силу віддаленості вчиненого діяння від злочинця та складнощів у його розшуку і припиненні злочинної поведінки. А отже, вчинен-ня злочину за допомогою мережі Інтернет обтяжує як суб'єктив-ну, так і об'єктивну складові суспільно небезпечного діяння забо-роненого кримінальним кодексом. Тому, на наш погляд, є всі пе-редумови для введення в КК України нової обтяжуючої обставини – вчинення злочину за допомогою комп'ютерної мережі, з додаван-ням відповідних кваліфікуючих ознак, тяжкість яких збільшуєть-ся при використанні мережі Інтернет, інших комп'ютерних ме-реж чи мереж електрозв’язку.

Висновок. З урахуванням викладеного пропонується додати до Кримінального кодексу в порядку de lege ferenda такі зміни, а


154

саме доповнити Розділ 16 Кримінального кодексу України стат-тею 363-2:

Ст. 363-2. Рекламування наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів

1. Незаконні рекламування чи пропаганда наркотичних засо-бів, психотропних речовин або їх аналогів, – караються ...

2. Ті самі діяння, вчинені за допомогою публікації матеріалів у комп'ютерній мережі або засобах масової інформації, – караються ...

Підсумовуючи, зауважимо, що існуючі заходи боротьби зі кі-берзлочинністю є неефективними, про це свідчить швидке зрос-тання даної категорії правопорушень. Пов'язано це не тільки з неефективністю окремих заходів, але перш за все і з відсутністю цілісної системи адміністративних, кримінально-правових, кри-мінологічних заходів, спрямованих на протидію кіберзлочинності. Саме тому, лише комплексний підхід з нейтралізації причин та умов кіберзлочинності, а також ефективна державна криміналь-на політика в цій сфері здатні зупинити швидкий розвиток цього негативного явища.


1. Криминология: учебник для студентов вузов / под науч. ред. Н.Ф Ку-знецовой, В. В. Лунева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2005. – 640 с.

2. Криминология : учебник для вузов./ Под ред. д.ю. н. В. Н. Бурлакова, д.ю. н. Н. П. Кропачева. – СПб. : Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2004. – 427 с.

3. Криминология : учебник / под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 1999. – 512 с.

4. Терещенко Б. Л. Предупреждение преступлений, посягающих на интеллектуальную собственность : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Те-рещенко Б. Л. – М., 2005. – 217 c.

5. Безпека комп’ютерних систем: злочинність у сфері комп’ютерної інформації та її попередження / Вертузаєв М.С., Голубєв В.О., Котлярев-ський О. І., Юрченко О. М. / під заг. ред. О. П. Снігерьова. – Запорізький юридичний інститут МВС України, Національна академія внутрішніх справ України. – Запоріжжя : ПВКФ «Павел», 1998. – 315 с.

6. Снігерьов О. П. Деякі правові проблеми злочинності в сфері комп’ютерної інформації / Снігерьов О. П., Сергач О. І. // Інформаційні технології та захист інформації. Збірник наукових праць. – Міністерство внутрішніх справ України. Запорізький юридичний інститут. – Випуск № 1. – 1998. – С. 59–64.

7. Про організацію діяльності Управління боротьби з кіберзлочинніс-тю МВС України та підрозділів боротьби з кіберзлочинністю ГУМВС, УМВС [Електронний ресурс] : наказ МВС України від 31 травня 2012 року № 494. – Режим доступу: http://document.ua/pro-organizaciyu-dijalnosti-upravlinnja-borotbi-z-kiberzloch-doc103883.html. – Назва з титул. екрану.

8. Бытко С. Ю. Некоторые проблемы уголовной ответственности за


155

преступления, совершаемые с использованием компьютерных технологий : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / С. Ю. Бытко. – Саратов, 2002. – 204 с.

9. Жмыхов А. А. Компьютерная преступность за рубежом и ее предуп-реждение : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / А. А. Жмыхов. – М., 2003. – 178 c.

10. Голубєв В. О. Інформаційна безпека: проблеми боротьби із злочин-ністю у сфері використання комп’ютерних технологій / за заг. ред. д.ю. н. про-фесора Р. А. Калюжного / Голубєв В. О., Говловський В. Д., Цимбалюк В. С. – Запоріжжя : Просвіта, 2001. – 257 с.

11. Щеглов А. Ю. Защита компьютерной информации от несанкциони-рованного доступа / А. Ю. Щеглов. – СПб. : Изд-во «Наука и техника», 2004. – 384 с.

12. Криминология : учебник / под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. – М. : Изд-во БЕК, 1998. – 566 с.

13. Лукашевич В.Г. Реформування чинного законодавства з питань кримінальної відповідальності за злочини в сфері комп’ютерної інформа-ції / Лукашевич В.Г., Голубєв В. О. // Інформаційні технології та захист інформації : зб. наук. праць ; Міністерство Внутрішніх Справ України, Запорізький юридичний інститут. – Випуск № 1.– 1998. – С. 14–28.



156

Ступник Ярослав Валерійович, кандидат юридичних наук

(Ужгородський національний університет)

УДК 343.9

ЗАКОНОДАВЧІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ Статтю присвячено аналізові законодавчих чинників, що впливають на механізм протидії наркозлочинності. Розглянуто найбільш пробле-мні моменти правового регулювання та запропоновано шляхи їх вирі-шення. Ключові слова: законодавство, наркозлочинність, протидія, механізм, кримінологічний вплив. Статья посвящена анализу законодательных факторов, влияющих на механизм противодействия наркопреступности. Рассмотрены наибо-лее проблемные моменты правового регулирования и предложены пути их решения. Ключевые слова: законодательство, наркопреступность, противодей-ствие, механизм, криминологическое воздействие. This article is devoted to analysis of the legal factors affecting the drug-related crime prevention mechanism. The most critical moments of regulation are considered as well as ways to solve them are suggested. Key words: legislation, drug-crimes, resistance, mechanism, criminological impact.

Проблема протидії наркозлочинності є однією з найгостріших соціальних і правових проблем України кінця XX – початку XXІ століття. За даними кримінальної статистики, питома вага нарко-злочинів протягом останніх п’яти років коливається у межах 13,4−15,4% від загальної кількості злочинів. Загалом в Україні у 2009 р. – кожен шостий злочин був пов’язаний із наркотиками (15,8%). Органами внутрішніх справ зареєстровано 14,6 тис. зло-чинів, вчинених наркоманами, та зареєстровано 174110 спожива-чів наркотиків. А за результатами досліджень Українського ме-дичного та моніторингового центру з алкоголю та наркотиків Міністерства охорони здоров’я України, наркотики вживають від 324 тис. до 424,7 тис. осіб.

Власне кажучи, мова йде про загрозу генофонду нації і націо-нальній безпеці України. За останні п’ять років кількість смертей серед осіб, які перебували на наркологічному обліку, зросла більш ніж у 3 рази, у тому числі від передозування – майже в 4 рази. Загрозливих розмірів набули поширеність розладів психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних речовин (174,7 на 100 тис. населення), а також психічні захворювання (11,5 на 100 тис. населення).

Ступник Я. В., 2013


157

Факторами, що визначають особливу актуальність проблеми протидії наркозлочинності у прив’язці до умов життя в сучасній Україні, крім зазначених вище, є: судово-правова реформа в кра-їні, що активізувалася протягом останніх двох років; адміністра-тивно-управлінська реформа, одним з результатів якої стало ре-формування правоохоронних органів, що ведуть боротьбу з нар-козлочинністю, оптимізація їх діяльності на всіх рівнях; полі-суб’єктність сфери протидії наркозлочинності та багатопрофіль-ність її завдань.

Неврегульованість багатьох правових питань функціонування механізму протидії наркозлочинності, нагальна потреба у форму-ванні ефективної моделі координації дій правоохоронних та ін-ших органів влади, що беруть участь у цій справі; відсутність монографічних досліджень і єдності наукових поглядів на пору-шену проблематику – все це зробило тему даної статті актуаль-ною як у науковому, так і в практичному відношенні.

У нашій країні наркоманія як хвороба (соціально-медичний напрямок) і кримінальний наркотизм (соціально-правовий) ви-вчалися головним чином або медиками, або юристами. В межах цих наукових напрямів зібраний значний фактичний матеріал, що характеризує дані негативні соціальні явища, систематизовані позитивні й негативні наслідки боротьби з ними в різні історичні етапи розвитку нашої держави. Чільне місце посідають і правові дослідження вітчизняних та закордонних вчених, зокрема О. М. Бандурки, І. Г. Богатирьова, М. Г. Вербенського, В. В. Голі-ни, О. І. Гурова, О. М. Джужи, А. П. Закалюка, О. Г. Колба, М. В. Корнієнка, О. М. Костенка, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, А. А. Музики, А. В. Савченка, С. В. Слінька, В. А. Тимошенка, О. Н. Ярмиша, Х. П. Ярмакі та ін. На дисертаційному рівні остан-нім часом наркозлочинність розглядали Л. В. Раєцька, І. В. Смир-нова, К. Ю. Писаренко, С. В. Нікітенко та інші науковці.

Проте, пізнати багатогранне соціально-небезпечне явище – наркозлочинність можливо тільки за умови вивчення всіх влас-тивостей, проявів, характеристик, тенденцій розвитку, причин видозмін, негативних наслідків. Процес цей тривалий і, на жаль, практично нескінченний, тому що позитивні дії в боротьбі з нар-козлочинністю компенсуються відповідною реакцією з боку нар-кобізнесу.

Кримінально-правова політика держави в області боротьби з наркозлочинністю за всіх часів характеризувалася певною циклі-чністю, непослідовністю і відсутністю кримінологічного прогнозу, що забезпечує системність ухвалення рішення і здійснення про-думаної антинаркотичної діяльності. Різні відомства, покликані


158

робити ту саму справу профілактики і боротьби з поширенням наркотиків, не завжди могли зрозуміти і оцінити власну роль, домовитися один з одним, погодити свої дії, і тим більше виробити єдину політику протидії наркозлочинності.

Однією з віх організації впливу на наркоситуацію в Україні в рамках реалізованої кримінальної політики, став запропонований фахівцями Закон України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори», ухвалений у 1995 році [1].

Оцінюючи ефективність цього акту через 15 років його дії (но-ва редакція у 2008 році) відзначимо, що в складній ситуації в краї-ні він лише декларативно заборонив споживання наркотичних засобів і психотропних речовин без призначення лікаря. Проте, починаючи від нього, суспільство стало повільно повертатися до втраченого розуміння необхідності масового практичного контро-лю за самої незначної, з точки зору боротьби з наркобізнесом, і самої головної, з точки зору ефективної профілактики наркома-нії, стадії незаконного обігу наркотиків ‒ їхнього вживання без призначення лікаря (ст. 6).

Логічним результатом цих пошуків стало ухвалення Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засо-бів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» [2].

Цим законом зокрема було встановлено: − систему суб’єктів протидії, яку здійснюють Міністерство

внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України, Державна митна служба України, Держав-на прикордонна служба України, центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я України та інші органи виконав-чої влади в межах наданих їм законом повноважень (ст. 3);

− систему спеціальних заходів протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин i прекурсорів, яка включає контрольовану поставку (ст. 4), оперативну закупку (ст. 5), конфіскацію наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що знаходяться в незаконному обігу, а також облад-нання, яке використовується для їх незаконного виготовлення (ст. 6), тимчасове зупинення діяльності місць масового перебування громадян (ст. 9) тощо;

− систему спеціальних заходів протидії незаконному вжи-ванню наркотичних засобів або психотропних речовин, яка вклю-чає комплекс дій, спрямованих на виявлення осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини (ст. 12), медичний огляд та медичне обстеження осіб, які зловживають наркотичними засобами або психотропними речовинами (ст. 13),


159

примусове лікування осіб, хворих на наркоманію (ст. 15), а також порядок їх застосування (ст. ст. 17–21) тощо;

− порядок організації та здійснення координації діяльності у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо-тропних речовин і прекурсорів, яку покладено на органи вико-навчої влади, уповноважені на вирішення завдань у вказаній сфері (ст. 3).

Відповідно до ст. 16 цього закону примусові заходи медичного характеру за рішенням суду призначаються хворим на наркома-нію, що перебуває під медичним спостереженням і продовжує споживати наркотичні засоби або психотропні речовини без при-значення лікаря або ухиляється від лікування, а також особам, засудженим за вчинення злочинів і потребують лікування від наркоманії.

Даний закон визначив підходи і порядок лікування наркома-нів, що повинно було проводитися в державних установах. При-ватним лікарям і клінікам дозволялося тільки здійснювати реабі-літаційну діяльність, і то при наявності відповідної ліцензії. Цією лазівкою в законі успішно стали користуватися багато діячів, що активно впроваджують в життя комерційну медицину, які під видом реабілітації безпосередньо займалися лікуванням хворих наркоманів, а вірніше сказати – заробляли гроші. Для них власні фінансові інтереси були вище всіх клятв Гіппократа і моральних цінностей, на яких колись будувалася радянська медицина.

Наприкінці 1990-х рр. з’явилась велика кількість приватних клінік, які пропонували наркоманам різні підходи по зняттю фі-зичної залежності, виведенню зі стану наркотичного сп’яніння, полегшенню абстиненції тощо.

Збільшення попиту на медичну допомогу в осіб, що перебува-ють на перших стадіях захворювання і хронічно хворих на нарко-манію, спричинило утворення великого ринку послуг (у тому чис-лі й тіньового), де лікарі ‒ наркологи, психотерапевти, психіатри, психологи та інші фахівці рекламували найрізноманітніші мето-ди врятування від наркотичної залежності. Лікування пропонува-лося анонімно, конфіденційно, з використанням сучасних методів і технічних досягнень, ефективними засобами, при необхідності ‒ навіть із виїздом додому.

Приватний сектор поступово, але послідовно відвойовував у держави право на комерційне лікування хворих на наркоманію, що перетворилося в дохідний бізнес. Надалі, лобіюючи свої інте-реси, даний бізнес знаходив підтримку і у владних колах, закріп-люючи свою перемогу шляхом прийняття відповідних правових актів [3; 4; 5]. При цьому будь-які критерії, що визначають рівень і


160

ступінь ефективності подібного лікування, просто ігнорувалися як щось другорядне і неважливе.

Масштаби поширення подібного лікування десять років тому і зараз навряд чи можна представити у повному обсязі. Медицина взагалі досить складна і закрита галузь для соціального контро-лю. Про багатьох підходах у лікуванні наркоманів, наприклад з використанням програм по зменшенню шкоди або метадонових програм, легалізацією деяких видів наркотиків або можливостей примусового лікування і т. Д. в опублікованій літературі можна знайти прямо протилежні медичні висновки, підписані видними вченими, фахівцями з науковими регаліями і званнями. У таких умовах оцінити ефективність тих або інших пропонованих про-грам, а виходить, впровадити їх для широкого використання, не є можливим. На практиці нерідко перетвореними в життя виявля-ються саме ті програми, які були профінансовані або просунуті нерідко самим наркобізнесом.

В останні два десятиліття в антинаркотичну кримінальну по-літику держави стали активно втручатися закордонні фахівці, що здійснюють у своїх країнах профілактику, лікування і реабіліта-цію наркоманів і бажають поділитися своїми досягненнями в цій області. Безумовно, огульно заперечувати наявний міжнародний досвід було б не зовсім правильно [6]. Але проблема в тому, що під прикриттям благих намірів на наш ринок медичних послуг стали просуватися добре фінансовані західними інвесторами програми, у тому числі й представниками наркобізнесу, які прагнули вписа-тися в українську дійсність і створити свою нішу для витягування доходів шляхом залучення нових осіб у наркоманію.

Часом буває надзвичайно важко зрозуміти щирі інтереси бла-годійників, що, наприклад, пропонують безкоштовно роздавати шприци і безкорисливо надавати допомогу наркоманам. А коли процес заходить занадто далеко, то складно порахувати всі очеви-дні й завуальовані збитки і багатогранність заподіяної шкоди від «ведмежої послуги» наркоманам.

Сьогодні немає всебічного аналізу і глибокого вивчення за єди-ною методикою ефективності всіх програм лікування і надання різноманітної допомоги особам, що страждають від наркотиків, впроваджених в Україні практично в усіх регіонах. Здається, зна-добиться ще чимало часу, а головне, політичної волі влади, щоб на професійному рівні оцінити весь спектр користі й шкоди від за-кордонних програм профілактики наркоманії й надання допомоги споживачам наркотиків, розрахованих у першу чергу на молодь. Реалізація подібних, далеко неоднозначних програм, які оголошува-лися антинаркотичними, але по суті не були такими, була успішною


161

тому, що в ті часи в Україні збіглося відразу кілька факторів. По-перше, у країні різко погіршувалася наркоситуація, відбу-

вався ріст наркотизації населення, збільшувалося кількість спо-живачів і хворих на наркоманію, що потребували допомоги.

По-друге, з’явилися небайдужі люди, які були готові вести ро-боту із профілактики наркоманії серед неповнолітніх і молоді, але крім бажання потрібні були гроші, яких у них не було. Держа-ва теж у той період не виділяла достатньо коштів на протидію поширенню наркотиків. Західні інвестори пропонували профіна-нсувати не тільки безпосередні антинаркотичні програми, але й поїздки за рубіж керівників для навчання, демонстрації їхньої роботи, а то і просто відпочинку. Багато хто з цих ентузіастів не були фахівцями в області наркоманії й наркотизму, не уявляли нюансів своєї майбутньої діяльності, але збіг особистих і суспіль-них інтересів робив таких людей дуже активними прихильника-ми закордонних антинаркотичних програм, які потім їхніми зу-силлями успішно просувалися і поширювалися по всій країні.

По-третє, після розпаду СРСР в Україні була повністю зруйно-вана система підготовки і підбора кадрів, тому у владу стали при-ходити, у тому числі особи, що раніше притягались до криміналь-ної відповідальності, судимі, бажаючі використати владні посади для особистого збагачення, задоволення власних амбіцій та інших цілей. «Наркоманія» використовувалась як ширма, що прикриває їх справжні корисливі наміри. За допомогою грошей стали ство-рюватися численні громадські організації і фонди, а потім їхні філії просувалися по регіонах. Діяльність багатьох з них була незрозумілою, неоднозначно оцінюваною, але стала можливою тільки тому, що активно підтримувалася корумпованими чинов-никами, наділеними владою.

По-четверте, багатьом таким структурам вдавалося офіційно зареєструватися як громадським організаціям, що займаються профілактикою наркоманії, і тепер вони вже на «законних» під-ставах з демонстрацією статутних документів проникали в моло-діжну аудиторію в школах, коледжах, вузах, щоб реалізовувати свої приховані задуми. Таким шляхом в Україні почали впрова-джуватися деструктивні тоталітарні секти, які на тлі наркоманії втягували молодь у фізичну та психічну залежність, позбавляючи майбутнього.

По-п’яте, особлива соціально-політична обстановка також зі-грала свою роль, тому що вона була сприятливою для здійснення діяльності всякого роду громадськими структурами. Адже в сус-пільстві тільки зароджувалася демократія, влада проголосила девіз «що не заборонено законом, то дозволено», і в таких умовах


162

важко було зважитися висунути будь-які претензії, щоб не одер-жати ярлик «придушувача» свобод і демократії.

Матеріально-фінансова база даних громадських недержавних організацій, що працювали з наркоманами і здійснювали профі-лактичну роботою, була на порядок вище офіційних державних структур, і тому глибина ступінь впливу на населення, особливо молодь, у них була значніше, вагоміше, успішніше. Гроші також відігравали не останню роль, коли треба було заручатися підтри-мкою влади.

Резюмуємо: по-перше, державна кримінальна політика протидії наркозлочинності повинна повністю відповідати сучасним реаліям. Всі зміни, внесені у кримінальне законодавство, необхідно криминологічно обґрунтувати, ретельно врахувати виявлені й прогнозовані тенденції наркозлочинності, її структури, нових видів, контингенту злочинців і т. п.

По-друге, реформи кримінального і кримінологічного законодавства повинні ґрунтуватися на чіткому і ясному розумінні того, яких змін у стані, структурі й динаміці злочинності можна буде домогтися, удосконалюючи відповідні інститути і норми.

У цьому зв’язку очевидним стає той факт, що зараз назріла готра необхідність прийняття базового документа про Основи державної політики протидії злочинності. І це по-третє.

Усе законодавство, пов’язане з боротьбою зі злочинністю, що становить єдину систему слід піддати комплексній кримінологічній експертизі (з урахуванням досвіду його практичного застосування та оцінки ефективності). Результати експертизи повинні бути враховані при прийнятті законодавцем названих вище Основ державної політики. Уявляється, що цей законодавчий акт може повністю замінити «пороблений» законопроект «Про профілактику злочинів в Україні», практичні спроби створити який тривають вже не один рік (для чого навіть створювалися відповідні робочі групи та авторські колективи), у тому числі й із залученням міжнародних експертів [7; 8; 9; 10].

Дійсно, українському суспільству потрібна єдина концепція, єдина стратегія боротьби зі злочинністю. Однак, не меншою є потреба і у прийнятті законів, що стосуються проведення кримінологічних експертиз, проведення моніторингу та впровадження єдиної оцінки параметрів злочинності в цілому та на регіональному рівні, а також окремих категорій, наприклад, наркозлочинності. Важливо також розробити єдині критерії оцінки ефективності антинаркотичних програм і систем профілактичних заходів.


163

Ці закони повинні стати нормативно-правовою базою при роз-робці, організації та ефективній реалізації державної політики в усіх сферах протидії злочинності, зокрема і в напрямку таких її форм як наркотична злочинність.


1. Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 10. – Ст. 60.

2. Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо-тропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 10. – Ст. 62.

3. Порядок обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та пре-курсорів в державних і комунальних закладах охорони здоров’я України, затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 грудня 1997 р. № 356.

4. Про затвердження порядку провадження діяльності, пов’язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів у ліку-вально-профілактичних закладах та установах : Постанова Кабінету Міні-стрів України від 7 лютого 2001 р. № 106.

5. Антинаркотичне законодавство України: історія та сучасність : посі-бник / за заг. ред. О. М. Джужі. – К. : Національна академія внутрішніх справ України. 2005. – 80 с.

6. Джужа О. М. Міжнародно-правові заходи запобігання наркотизму : наук.-метод. посіб. / за заг. ред. О. М. Джужі / Джужа О. М., Піщенко Г. І., Пшеничний В. Г., Стрільців О. М. – К. : НАВСУ, 2004. – 132 с.

7. Лунеев В. В. К проекту закона о предупреждении преступности / В. В. Лунеев // Государство и право. – 1996. – № 1. – С. 22-28.

8. Миндагулов А. Х. Нужен ли закон о профилактике преступлений? / А. Х. Миндагулов // Преступность и законодательство. – М., 1997. – С. 313-315.

9. Миньковский Г. М. Концепция проекта федерального закона «Об основах предупреждения преступлений» / Миньковский Г. М., Ревин В. П., Баринова Л. В. // Государство и Право. – 1998. – № 3. – С. 43-49.

10. Литвинов О. М. Про основні положення законопроекту «Про про-філактику злочинів в Україні» / О. М. Литвинов // Південноукраїнський правничий часопис. – Одеса: ОДУВС, 2010. – № 3. – С. 12-15.



164

Тацій Максим Сергійович, кандидат юридичних наук

(Державна податкова адміністрація в Донецькій області)

УДК 343.851

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОЇ АГРЕСІЇ Статтю присвячено аналізові визначення, елементів та змісту кри-мінальної агресії. Розглянуто специфіку психологічних механізмів фо-рмування та розвитку різних типів агресивної поведінки. Ключові слова: кримінологічний аналіз, кримінальна агресія, насильс-тво, особистість, протидія злочинності, запобігання злочинам. Статья посвящена анализу понятия, элементов и содержания крими-нальной агрессии. Рассмотрена специфика психологических механизмов формирования и развития разных типов агрессивного поведения. Ключевые слова: криминологический анализ, преступная агрессия, насилие, личность, противодействие преступности, предупреждение преступлений. The article is devoted to the analysis of concept, elements and maintenance of criminal aggression. The psychological mechanisms specification of forming and development of different types of aggressive conduct is considered. Key words: criminological analysis, criminal aggression, violence, person, fighting crime, preventing crime.

Серед негативних явищ у сфері захисту конституційних прав і

свобод громадян України останнім часом звертають на себе увагу проблеми із забезпеченням особистої недоторканності та ство-рення належних, а головне безпечних умов життєдіяльності лю-дей. Особливе занепокоєння викликає не лише той факт, що в Україні протягом досить тривалого часу спостерігається стійка тенденція до існування доволі високого рівня агресивної злочин-ності, посилення жорстокості та цинізму під час вчинення майже усіх видів злочинів, але й поширення некримінальних форм та проявів як фізичної, так і вербальної агресії.

Проблемою, яка зумовила виникнення наукового інтересу, є те, що пострадянська кримінологія, в тому числі вітчизняна, тра-диційно нехтує дослідженням мотивації агресивної поведінки, і це зумовлює дещо примітивні, неузгоджені із сучасними висновками соціології та психології, пояснення кримінальної агресії виключно негативним впливом середовища, поганим вихованням, шкідли-вим впливом мікросередовища (родини, школи, вулиці тощо).

Агресивна поведінка є одним з найнебезпечніших проявів людської поведінки, адже вона часто перевтілюється у різномані-тні, багатоактні злочинні дії, які, безсумнівно, є результатом про-яву певних особистісних властивостей даної особи. О. М. Литвак справедливо відзначає, що вирішальною ланкою у детермінації

Таций М. С., 2013


165

агресивних вчинків є особистість, її характер, неусвідомлені еле-менти психіки, а також патологічні відхилення, успадковані і набуті [1, с. 205].

З огляду на це актуальним є вивчення кримінальної агресії не лише в теоретичному аспекті, але й для встановлення чинників (і, в першу чергу, психологічних), що впливають на механізми агре-сивної поведінки, з метою розробки адекватних заходів спеціаль-но-кримінологічного запобігання для захисту людини та суспільс-тва в цілому від такого роду злочинності. Розв’язання порушених питань і становить ціль написання даної статті.

Агресивна злочинна поведінка у вітчизняній та закордонній кримінології досліджуються переважно за допомогою соціологіч-них підходів і методів. Однак, незважаючи на весь позитив соціо-генетична детермінація агресивності як наукова парадигма виче-рпала себе. Відчувається нагальна потреба у залученні знань з області психології до вивчення даної проблематики.

Традиційно кримінологи та фахівці правоохоронної діяльності ведуть мову про насильницьку злочинність. На підтвердження необхідності відокремлення даної категорії наводяться численні дані про її риси та ознаки [2, с. 60-164; 3, с. 74-80].

Однак, питання, які стосуються суб’єктивних причин, мотива-ції таких злочинів, у тому числі вчинених особами з психічними аномаліями, автори, як правило, не розкривають, залишаючи їх осторонь наукової дискусії. Вигідно в цьому сенсі відрізняються лише дослідження А. Ф. Зелінського [4, с. 170-194], О. М. Литвака [1, 201-220] та О. М. Храмцова [5], в яких автори на достатньо ви-сокому теоретичному рівні, в тому числі монографічному, нама-гались проаналізувати природу та вирішити актуальні питання протидії агресивній злочинності.

Вважаємо, що пізнання суті та природи агресивної злочинної поведінки можливе лише за умови, коли об’єктом комплексного міждисциплінарного аналізу відповідних фахівців стане агресив-ність як особистісна риса людини.

Під час аналізу феномену агресії дослідники зіштовхуються з одним простим, але парадоксальним фактом: як правило, не має великих труднощів при безпосередньому спостереженні за пове-дінкою інших людей оцінити їх дії як агресивні або неагресивні, але формулювання точного і вичерпного визначення поняття агресії викликає значні ускладнення.

У психологічній літературі наводиться безліч різноманітних дефініцій названої категорії, але одні з них змішують поняття агресії та агресивності (тобто форму поведінки і особистісну ри-су), інші є занадто вузькими і не охоплюють усіх видів і форм агресивної поведінки (агресію пряму і непряму, фізичну і верба-


166

льну, активну і пасивну, ворожу й інструментальну, раціональну і афективну, безпосередню і зміщену, конструктивну і деструкти-вну, проактивну і реактивну, соціалізовану і асоціальну тощо), треті, навпаки, виявляються занадто широкими і включають такі кримінальні дії, які переважно як агресія не розглядаються (необ-ережні злочини, нещасні випадки тощо). Крім того, переважна більшість визначень не охоплюють агресивної поведінки осіб із психічними розладами.

Предметом нашого аналітичного дослідження є кримінальна аг-ресія. Цей термін охоплює більш вузьке коло явищ, ніж поняття агресії. Кримінально-правові обмеження зводяться до віднесення до кримінальної агресії таких дій, що мають ознаки злочинів. Нам представляється найбільш інформативним наступне визначення кримінальної агресії – це форма поведінки (конкретна дія), яка реа-лізує будь-який намір або спонукання певної особи відносно потер-пілого (вмотивована дія) і пов’язана з цим наміром (спонуканням) певним змістовним відношенням, об’єктивно спрямована на заподі-яння шкоди життю чи здоров’ю потерпілого [6, с. 92].

Агресію варто відрізняти від агресивності, тобто форму пове-дінки від риси особистості. Агресія – це сукупність певних дій, якими заподіюється шкода іншому об’єкту; а агресивність забез-печується готовністю особи, на яку спрямована агресія, сприйма-ти й інтерпретувати поведінку агресора відповідним чином. У цьому сенсі, напевно, можна говорити про потенційно агресивне сприйняття і потенційно агресивну інтерпретацію як про стійку особистісну рису світосприйняття і світорозуміння.

Агресивність можна розуміти і як реакцію особи на фрустра-цію потреб і конфлікт, що виражаються в суб’єктивній тенденції до ворожої поведінки, спрямованої на повне або часткового обме-ження волі, дій, волевияву іншої людини або спільноти, керуван-ню ними, на заподіяння їм школи або страждань.

Відмежування понять «агресія» і «агресивність» призводить до формулювання низки край важливих попередніх висновків. З одного боку, не за усякими агресивними діями суб’єкта насправді стоїть агресивність особи як риса. З іншого боку, агресивність людини зовсім не завжди проявляється в явно агресивних діях. Прояв або не прояв агресивності як особистісної риси у певних актах поведінки завжди є результатом складної взаємодії транс-ситуативних і ситуаційних факторів.

У випадку агресивних дій неагресивної особи в основі доміну-вання даної системи дій лежить фактор ситуації. У випадку ж агресивних дій агресивної особи першість належить особистісним якостям даної людини.

Як риса особистості агресивність тісно пов’язана з жорстокіс-


167

тю, але не збігатися з нею [7, с. 11-12]. Якщо жорстокість ніколи не знаходить схвальної оцінки, то агресивність часто приймає соціально толерантні форми, наприклад, у спорті. Агресивність як психологічне явище в моральному плані є нейтральною, зви-чайно, якщо вона не призводить до соціально небезпечних, про-типравних форм поведінки.

Інтерпретація агресії як такої залежить від виховних та інших впливів на особистість з перших днів життя, емоційних відносин, що складаються в людини з її оточенням. Агресивна людина може бути і не жорстокою, якщо нею не керує мотив заподіяння школи і страж-дань заради них самих. Але жорстока людина завжди агресивна.

Агресія іноді може мати й інші мотиваційні джерела, зокрема, прагнення до ризику, відчуття небезпеки або захищеності, ко-ристь. Якщо насильство використовується для захисту від нападу або іншої небезпеки, що загрожує життю чи здоров’ю особи, то має місце так звана «доброякісна агресія», яка генетично закла-дена у природу людини як інстинкт самозахисту. І навпаки, «зло-якісна агресія» проявляється як прагнення до володарювання над іншими істотами і нестримне бажання руйнації. Це, за визначен-ням Е. Фромма, деструктивна активність людини, яка є злоякіс-ною і має соціальне походження [8, с. 286].

Для осіб із психічними аномаліями агресивність характерна в си-лу їх підвищеної тривожності, підсвідомої невпевненості у власному соціальному і біологічному статусі, постійного стану відчуття загрози.

Кримінальне право і кримінологія мають справу головним чи-ном з деструктивною (злоякісною) агресією, хоча в КК України є статті, які передбачають кримінальну відповідальність за насиль-ство, вчинене під час захисту від нападу, але з перевищенням меж необхідної оборони або крайньої необхідності. Фізична та вербальна агресія, які вчиняються з корисливих мотивів, є засо-бом задоволення життєвих індивідуальних потреб, а не реалізації деструктивних прагнень до знищення і руйнації. Тому грабежі, розбійні напади, бандитизм і, нарешті, деякі види вбивств (напри-клад, на замовлення) не є суто агресивними, але можуть бути до них віднесені з точки зору мотивації, яка переважає у злочинця.

В арсеналі сучасної кримінології широке коло дослідницьких можливостей щодо вивчення, аналізу та узагальнення біографіч-них даних, соціально-психологічних характеристик, мотиваційної та сфери цілепокладання, специфіки дозлочинної і постзлочинної діяльності тощо. Беззаперечно, що кримінологічна характерис-тика особи агресивного злочинця буде більш корисною для прак-тики за умови комплексного дослідження відповідного елементу на основі інтеграції даних різних галузей науки.

Використовуючи оригінальну психологічну концепцію


168

О. Г. Ковальова, осіб, схильних до вчинення агресивних злочинів можна віднести до «глобального злочинного типу, з повною зло-чинною зараженістю». Він пише: «Цей тип асоціальний. Він нега-тивно ставиться до праці та людей. Представники цього типу не бачать свого життя поза злочинами, що їм обіцяють основні радо-сті. Усі їх помисли, почуття пов’язані із намірами вчинення зло-чинів, їх воля тверда і непохитна в карних діяннях [9, с. 50].

За результатами проведеного аналізу встановлені соціально-психологічні риси, притаманні окремим категоріям агресивних злочинців (вивчались соціально-психологічні риси членів та ліде-рів організованих злочинних угруповань, в тому числі банд). Ос-новою їх життєвої позиції є орієнтація на збагачення за будь-яку ціну; спостерігається майже повна відсутність або обмеженість моральних принципів. При скоєнні злочинів та у повсякденному житті вони часто проявляють крайні форми жорстокості та во-рожості; вони схильні до ризику та гострих відчуттів.

Досить часто і лідери, і рядові члени ОЗУ мають нервово-психічні аномалії, патологічні риси характеру (майже кожен п’ятий). Мова йде про так звані психічні аномалії в межах хвороб-ливих станів або патологічні розлади. Особливу небезпеку пред-ставляють злочинні групи, очолювані такими особами. До психо-логічних особливостей психопатів збудженого типу, що найчас-тіше зустрічаються серед агресивних корисливо-насильницьких злочинців, відносяться прагнення до реалізації неадекватно за-вищеної самооцінки, нетерпимість до протидії, тенденція до домі-нування і володарювання, упертість, уразливість, схильність до самовираження через насильство тощо.

У деяких випадках психічні відхилення злочинців обумовлені зловживанням спиртними напоями і наркоманією. Іноді трапля-ється, що злочини вчиняються ними у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння. Крім того, цим особам властиві такі риси, як підвищена дратівливість і агресивність, конфліктність, підо-зрілість і помстливість, садизм.

Правильно буде вести мову про те, що негативне ставлення до закону, правопорядку, громадської безпеки у цієї категорії злочи-нців досягає найвищого рівня. Крім корисливої мотивації, що обумовлює прагнення до незаконного збагачення, незаконного одержання матеріальної вигоди за рахунок чужих інтересів, по-рушення майнових відносин, прав власності інших осіб, учасники ОЗУ (банд) керуються й іншими мотивами. І провідне місце серед них мають агресивні.

Таким чином, можна стверджувати, що корисливі спонукання, як правило, діють поряд з агресивними в формі «ігрових», оскіль-ки для даних осіб однаково значимі як матеріальні вигоди в ре-


169

зультаті вчинення злочинів, так і ті емоційні переживання, що пов’язані із самим процесом злочинної діяльності. Надзвичайно важливою обставиною, що відноситься до морально-психологічної специфіки цих злочинців, є те, що злочинна діяльність детермі-нуються потребою до ризику, потребою брати участь у різного роду операціях, контактах, випробувати гострі відчуття, включи-тися в емоційно збудливі ситуації. Ці особи одержують психологі-чне задоволення від самого процесу злочинної діяльності, що має для них самостійне значення.

Більше того, аналіз психології поведінки злочинців даної кате-горії свідчить про те, що досить часто крім заволодіння чужим майном, ними рухає і бажання покарати, принизити, фізично знищити його власників, найчастіше представників більш висо-кого соціального рівня, відповідно, людей більш забезпечених, щасливих.

Окремо слід відзначити особливості соціально-психологічної характеристики лідера організованого злочинного середовища. Він, як правило, достатньо визнаний кримінальний авторитет, раніше судимий, переважно за тяжкі злочини, в тому числі наси-льницькі. Сама по собі кримінальна субкультура висока оцінює таку рису як агресивність. Тому вони в переважній більшості жорстокі, агресивні, холоднокровні, добре фізично розвинуті. Але, в той таки час лідерам ОЗУ притаманні більш високий інте-лект у порівнянні з рядовими членами, рівень розвитку, наяв-ність розвинутих вольових якостей і організаторських здібностей, товариськість, функціональна стійкість, винахідливість, вміння підкоряти інших людей.

Якнайкраще якості та здібності лідерів злочинного середови-ща проявляються під час виконання ними певних функцій відно-сно керованого кримінального угруповання. Найбільш інформа-тивними в цьому плані є наступні функції: кадрового забезпечен-ня (підбір нових виконавців, формування власного оточення); матеріально-технічного забезпечення в тому числі спеціальними засобами, засобами зв’язку тощо; організаційно-управлінські (планування та організація нападів, розподіл майна та цінностей, здобутих злочинним шляхом, формування та утримання спільних коштів, що виконують роль каси взаємодопомоги і відомі як «об-щак»); ідеологічну (встановлює систему нормативно-ціннісної орієнтації для членів угруповання, стежить за дотримання правил та норм); інформаційну (збирає та узагальнює інформацію про майбутні об’єкти злочинних посягань, про діяльність правоохо-ронних органів, спрямовану на знешкодження угруповання); стратегічну (визначає орієнтири, напрямки розвитку та еволюції кримінальної структури, координує, ставить цілі та завдання зло-


170

чинної діяльності) і дисциплінарну (проводить карну політику всередині угруповання, стежить за тим, щоб в ньому не відокре-мились неформальні лідери, припиняє їх діяльність) тощо [10, с. 154-156].

Стисла кримінолого-психологічна характеристика криміналь-ної агресії надає нам можливість сформулювати низку теоретико-прикладних висновків:

1) кримінальна агресія є суспільно-небезпечною формою про-яву такої загальнолюдської якості як агресивність;

2) агресивний мотив є ірраціональним за суттю, деструктив-ним за змістом, адже він часто породжується і обумовлюється неусвідомленими потягами людини до руйнування та знищення, психічними аномаліями та негативними акцентуаціями особистості;

3) оцінка агресивності залежить від умов та характеру її сприйнят-тя й інтерпретації спостерігачем, об’єктом або суб’єктом агресії;

4) на відміну від корисливої та корисливо-насильницької зло-чинності кримінальна агресія у чистому виді зустрічається дуже рідко. Найчастіше вона супроводжує названі злочинні прояви в якості складової частини ‒ домінуючого прояву їх полімотивацій-ної сфери;

5) агресивні злочини можуть іноді приймати вигляд імпульсив-них реакцій людини на зовнішні подразники та внутрішні стимули.


1. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження / О. М. Литвак. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 280 с.

2. Сердюк Л. В. Насилие: криминологическое и уголовно-правовое исс-ледование / под ред. Заслуженного деятеля науки РФ, докт. юрид. наук, проф. Щербы С. П. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2002. – 384 с.

3. Иванова В. В. Преступное насилие : учеб. пособ. для ВУЗов / В. В. Иванова. – М. : ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2003. – 83 с.

4. Зелинский А. Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание / А. Ф. Зелинский. – К. : Юринком Интер, 1999. – 240 с.

5. Храмцов О. М. Кримінологія вербальної агресії : автореф. дис. ...к.ю. н. (12.00.08) / О. М. Храмцов. – Харків: НУВС, 2003. – 20 с.

6. Сафуанов Ф. С. Психология криминальной агрессии / Ф. С. Сафуа-нов. – М. : Смысл, 2003. – 300 с.

7. Антонян Ю. М. Жестокость в нашей жизни / Ю. М. Антонян. – М. : Инф-ра–М, 1995. – 320 с.

8. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / пер. с англ. Э. М. Телятникова, Т. В. Панфилова. – Мн.: ООО «Попурри», 1999. – 624 с.

9. Ковалёв А. Г. Психологические основы исправления правонаруши-теля / А. Г. Ковалёв. – М. : Юрид. лит., 1968. – 136 с.

10. Корецкий Д. А. Современный бандитизм: Криминологическая ха-рактеристика и меры предупреждения / Корецкий Д. А., Пособина Т. А. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – 241 с.



171

Фріс Павло Львович, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України

(Юридичний інститут Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника),

Медицький Ігор Богданович, кандидат юридичних наук (Юридичний інститут Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника),

УДК 343.97

ВЧЕННЯ ПРО НАСЛІДКИ ЗЛОЧИННОСТІ: ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ

У статті розглядаються питання характеристики наслідків злочин-ності, здійснюється аналіз їх різновидів, запропонованих у криміноло-гічній науці, пропонується авторський погляд на питання їх класифі-кації. Вноситься пропозиція щодо виділення самостійного підвиду кри-мінологічної теорії – консеквенціології злочинності. Ключові слова: наслідки злочинності, класифікація наслідків злочинно-сті, види наслідків злочинності, консеквенціологія злочинності. В статье рассматриваются вопросы характеристики последствий преступности, осуществляется анализ их разновидностей, предло-женных в криминологической науке, предлагается авторський взгляд на вопросы их классификации. Вносятся предложения относительно выделения самостоятельного подвида криминологической теории – консеквенциологии преступности. Ключевые слова: последствия преступности, классификация последст-вий преступности, виды последствий преступности, консеквенциоло-гия преступности. The article examines the impact of criminological characteristics of crime, carried out an analysis of the classification proposed in the criminological science, offered his own view ha classification issues. Key words: the impact of crime, the consequences of crime classification, types of consequences of crime, konsekventsiologi. To propose a separate subspecies criminological theory – konsekventsiologi crime.

Оцінюючи спрямованість сучасного стану кримінологічних до-сліджень в Україні, доводиться й надалі констатувати недостат-ній науковий інтерес до окремих проблем. Не зважаючи на те, що наслідки злочинності визначають усю систему боротьби із нею (наукову, законодавчу, методичну, організаційну, правозастосов-ну, виконавчу), вони практично ніколи системно не вивчались та не вивчаються. І це при тому, що потреба у таких дослідженнях не вимагає якоїсь “посиленої» чи “спеціальної» аргументації. Адже усвідомлення саме реальної, а не “адаптованої» цифри, що позначає суспільні втрати від злочинності, повинно виступати

Фріс П. Л., Медицький І. Б, 2013


172

наріжним каменем ефективної політики держави відносно виро-блення стратегії і тактики протидії криміналітету. Натомість сучасна криміногенна ситуація не знаходить свого адекватного відтворення у статистичних показниках, що зумовлено лібералі-зацією покарання і правозастосовної практики в цілому; непов-ним охопленням усього масиву протиправної поведінки (органами досудового слідства розслідується менше третини злочинів, про які надійшла інформація); високим рівнем латентності, обумов-леної не тільки правовою аномією суспільства, але й корупцією в правоохоронних та судових органах тощо. Зусилля органів кримі-нальної юстиції по великому рахунку зводяться до боротьби із «вітряками».

Злочинність, несе у собі значний негативний заряд, що запо-діює істотну шкоду широкому колу суспільних відносин і інсти-тутів. При цьому маються на увазі як ті суспільні відносини, що у кримінальному праві прийнято розглядати в якості об'єктів зло-чину, так і ті, що перебувають за межами кримінально-правової охорони. Як справедливо підкреслює в цьому зв'язку М. М. Баба-єв, правомірно включати в їхнє число й такі конкретні різновиди шкоди, які не охоплювалися передбаченням суб'єктів злочинних діянь, не могли й не повинні були усвідомлювані в момент їхнього здійснення [1, с. 17]. Такими чином наслідками злочинності ва-

рто визнавати зміни, які спричинює цей негативний соціаль-

ний феномен напрямкам, обсягу й формам практики державних

і суспільних інститутів, діяльності трудових колективів і

соціальних груп. Дослідження проблеми соціальних наслідків злочинності не-

можливо без попередньої їх класифікації, що дозволить здійсню-вати дослідження більш поглиблено і системно. У зв’язку із цим метою цієї статті є здійснення класифікації наслідків злочиннос-ті, формування власних пропозицій з приводу даного питання. Висловлені думки дадуть можливість продовжити дослідження наслідків злочинності, внести пропозиції щодо розробки теорети-чних положень кримінологічної політики у сфері зменшення їх негативного, деструктивного потенціалу.

Аналіз правової літератури дає підстави стверджувати, що бі-льшість кримінологічних досліджень мали своїм предметом ви-явлення закономірностей впливу соціальної дійсності на злочин-ність, її стан, рівень, динаміку, структуру, тобто на кількісні та якісні показники. Загальну оцінку наслідків злочинності можна простежити у працях А. А. Герцензона, І. І. Карпеца, Н. Ф. Кузнє-цової, А. Б. Сахарова, А. С. Шляпочникова; більш конкретну, що стосується різновидів кримінально караної поведінки – у роботах


173

А. Д. Берензона, В. П. Власова, Т. І. Кочарова, В. Г. Танасевича тощо. Власне моменти, що характеризували саме соціальну шко-ду від злочинності, розкриті у публікаціях Г. А. Аванесова, М. М. Бабаєва, Л. А. Бикова, А.Е. Жалинського, В. Н. Кудрявцева. Сучасна кримінологія уже нараховує у своєму арсеналі доробок науковців, присвячений саме теорії наслідків злочинності (праці М. М. Бабаєва, В.Е. Квашиса, Л. В. Кондратюка, В. В. Лунєєва, В. С. Овчинского), однак комплексних, системних досліджень цієї проблеми навести в якості прикладу немає можливості.

Наслідки злочинності характерні своїм різноманіттям, зумов-леним чисельністю суспільних відносин, благ, цінностей та інте-ресів, взятих під кримінально-правову охорону. Зважаючи на це, слід критично оцінювати можливості дати їх остаточний, вичер-

пний перелік, адже такого роду завдання апріорі видаються не-можливими до реалізації. Чітко усвідомлюючи таку “перспектив-ність», науковці, тим не менш, не повинні уникати спроб до кла-сифікацій наслідків злочинності, зведення їх до відповідних цілі-сних систем. Тим самим отримавши можливість зрозуміти їх зміст, з огляду на прояви суспільної небезпечності, актуальність, масштабність та тривалість, рівні прояву, очевидність чи прихо-ваність від соціального контролю, прогнозування і ін.

1. Б. Холист вирізняє економічні (їх ще можна виразити через певний матеріальний, грошовий еквівалент) та соціальні (ство-рюють клімат, сприятливий для подальших проявів соціальної патології або знецінюють суспільні цінності) наслідки злочиннос-ті. Виділяючи вказані різновиди, польський науковець, тим не менш, констатує, що “деление отрицательных последствий пре-ступности на социальные и экономические не удается провести до конца, поскольку экономические последствия также представ-ляют собой негативное социальное явление» [6, с. 83]. Уявляється, коректніше було б вести мову про економічні та інші (курсив наш – П.Ф., І. М.) наслідки злочинності. Адже будь-які наслідки злочин-ності, цього невід’ємного елементу суспільного життя та “резона-тору» відповідних процесів, були, є і будуть перебувати в рамках нашого соціуму. Іншого варіанту немає.

2. Своєрідно до проблеми наслідків злочинності підійшли Л. В. Кондратюк та В. С. Овчинський. Вони спробували розгляну-ти кримінальну поведінку у біологічній, економічній, демографі-чній, соціальній, політичній, морально-етичній системах коорди-нат, групуючи їх у трьохвимірному просторі: біологічному, психо-логічному та духовному рівнях буття [4, с. 8-13, 228-256]. Концеп-туально вони виходять за рамки соціальних наслідків злочинності у самому широкому розумінні цього терміну, диференціюючи


174

“ціну» злочинності на “ціну» кримінальної експансії, “ціну» кри-мінальної агресії та “ціну» кримінального обману.

3. В. В. Лунєєв класифікує кримінальні наслідки за змістом (характером), виділяючи при цьому моральні, психологічні, фізи-чні, матеріальні (економічні), політичні, військові, технічні. За-лежно від зв’язку із злочинною діяльністю кримінальні наслідки можуть бути ближні та віддалені, безпосередні та опосередковані, прямі та побічні, закріплені у складах злочинів та ні [5, с. 45].

4. Найбільш предметно на питанні диференціації наслідків злочинності зупинився М. М. Бабаєв, запропонувавши наступні класифікаційні системи:

� із врахуванням особливостей механізму впливу: групи со-ціальних наслідків злочинності, поява яких: а) створює перепони до виникнення чи гальмує розвиток нових позитивних явищ, по-дій, процесів; б) нейтралізує на певний час або мінімізує дію існу-ючих позитивних факторів; в) ліквідує (що стосується у відно-шенні до окремого об’єкта) повністю або частково ті або інші соці-альні цінності, взяті під охорону законом чи нормами моралі; г) стимулює дію існуючих негативних явищ, процесів, сприяє їх розвитку, поглибленню, збільшенню масштабів; д) породжує не-гативні явища, події, процеси;

� залежно від оцінки криміногенності: криміногенні (тобто ті, які самі по собі можуть відіграти роль причин чи умов вчинен-ня нових злочинів) та не криміногенні соціальні наслідки злочин-ності (ті, які фактично не здатні, в силу різних обставин, претен-дувати на роль криміногенних факторів);

� прямі та похідні, безпосередні та опосередковані; � залежно від характеру заподіюваної шкоди: матеріальні

(фізична шкода у вигляді втраченого особою життя, здоров’я чи матеріальна шкода у відповідному грошовому або предметному еквіваленті) та нематеріальні (особиста нематеріальна шкода у вигляді порушених немайнових прав та інтересів громадян, за-вдана державі, його органам та підприємствам, об’єднанням);

� залежно від рівневого підходу: наслідки злочинності в ціло-му, певних категорій злочинності (злочинів проти власності чи особи), окремих видів злочинності (умисні вбивства, крадіжки особистого майна громадян);

� залежно від соціологічного критерію: наслідки, які завдали шкоди правам та інтересам: а) окремих громадян; б) різноманітних соціальних утворень; в) соціальних інститутів; г) суспільства в цілому.

� залежно від регіонального критерію: наслідки, які прояв-ляють своє значення, відповідно, у масштабах району, міста, обла-сті, держави, для міста чи села, для економічного району;


175

� залежно від можливості “повернення до попереднього ста-

ну», рівня “відновлюваності» (переклад наш – П.Ф., І. М.): відно-влювані (матеріальна шкода, окремі види незначної шкоди для здоров’я) та не відновлювані (спричинення смерті, знищення ше-деврів живопису);

� залежно від їх латентності: наслідки виявленої злочинно-сті та наслідки латентної (невиявленої, “непокараної») злочинно-сті [1, с. 20-24].

Запропонована класифікація, будучи найбільш детальною, тим не менш є не досить повною. У ній відсутня класифікація за

змістом. За цим критерієм соціальні наслідки злочинності мо-жуть бути дифференційовані на: політичні, економічні, соціа-

льні та особистісні.

Політичні наслідки проявляються у двох основних аспектах. По-перше, у буквальному розумінні цього слова, оскільки зло-чинність відриває певну частину громадян від участі у керуванні справами суспільства, віддаляючи їх від активного суспільно-політичного життя. По-друге, самим фактом свого існування нас-лідки злочинності продукують шкоду авторитету держави, ускла-днюють її діяльність (витрата часу й зусиль на правове (і не тіль-ки) регулювання заходів боротьби та запобігання, розкриття, роз-слідування злочинів, розгляд кримінальних справ в судах, реалі-зацію виконання покарань й т.ін.).

Економічні наслідки полягають, у першу чергу, у відриві певного контингенту працездатних осіб від процесу виробництва й неодер-жання, в остаточному підрахунку, конкретної частки сукупного сус-пільного продукту (те, що може бути визначене як втрачена вигода). Сюди варто віднести також витрати на боротьбу зі злочинністю – утримування спеціального апарату, що реалізує заходи боротьби і запобігання злочинності, витрати на відновлення здоров’я потерпі-лих від злочинів т. П. До наслідків цього виду слід віднести й витрати на утримання працездатних осіб, які не залучені до суспільно корис-ної праці. До цієї групи слід віднести також зниження доходу родин (у першу чергу тих, в яких є особи, що потерпіли від злочину, так і тих, в яких є особи, що вчинили злочини), оскільки зменшується сукупних дохід й збільшуються витрати.

Ідеологічні наслідки злочинності містять у собі ті зміни у сус-пільній свідомості, що відбуваються як безпосередньо в наслідок впливу злочинності, так і опосередковано. Одночасно створюють-ся сприятливі умови для сприйняття широкими колами суспільс-тва маргінальної ідеології, злочинних стереотипів поведінки тощо.

До особистісних наслідків варто віднести ті негативні зміни, які відбуваються в соціально-психологічних, поведінкових сфе-


176

рах, а також у правовій характеристиці особистості. В досить узагальненому виді вони проявляються у формуванні специфіч-ної соціальної верстви, так званого маргінального середовища. У злочинних елементів відбувається зміцнення антисоціальної установки, змінюється мотиваційна сфера за рахунок збільшення частки низьких мотивів, деформуються міжособистісні відносини й індивідуальна правосвідомість. До цієї ж групи наслідків став-ляться й негативні зміни в сімейній сфері особи, що відбуваються в результаті притягнення її до кримінальної відповідальності.

Звичайно, що класифікація явищ (злочинності, наслідків) у кри-мінології не може і не повинна бути певною самоціллю, носити суто теоретичний характер. Вона покликана в тій чи іншій ступені спри-яти вирішенню практичних завдань. І в цьому розумінні приклад-ний аспект аналізу полягає у виявленні умов, які створюють можли-вість для відповідного реагування на наслідки злочинності з метою їх подолання чи, хоча б, мінімізації. Класифікаційні системи наслідків злочинності створюють сприятливе підґрунтя для розгляду, аналізу та прийняття конкретних висновків і рекомендацій з приводу шко-ди, заподіюваної злочинною поведінкою.

Фундаментальна проблема наслідків злочинності, врешті-решт, повинна бути усвідомлена на рівні державної політики, яка вирізняє кожну цивілізовану державу. Посприяти, а, правильні-ше кажучи, викликати таке розуміння повинен системний між-дисциплінарний науковий підхід (спільні зусилля кримінології, кримінально-правової політики, економіки, соціології, соціальної психології, статистики і ін.), результатом якого буде оформлення самостійного підвиду кримінологічної теорії – консеквенціології злочинності (від лат. – consequentia – наслідок), із власним пред-метом та дослідницьким інструментарієм.


1. Бабаев М. М. Социальные последствия преступности / М. М. Ба-баев. – М., 1982. – 81 с.

2. Бабаев М. М. Социальные последствия преступности: методоло-гические и прикладные проблемы / М. М. Бабаев, В.Е. Квашис // Научный портал МВД России. – 2010. – №1(9). – С.3-12.

3. Квашис В.Е. “Цена» преступности как криминологическая про-блема / В.Е. Квашис // Уголовное право. – 2008. – №6. – С.94-102.

4. Кондратюк Л. В., Овчинский В. С. Криминологическое измерение / Под ред. К. К. Горяинова. / Л. В. Кондратюк, В. С. Овчинский. – М., 2008. – 272 с.

5. Лунеев В. В. Социальные последствия, жертвы и цена преступ-ности. / В. В. Лунеев // Государство и право. – 2009. – № 1. – С. 36-56.

6. Холыст Б. Криминология. Основные проблемы / Б. Холыст. – М. : Юридическая литература, 1980. – 261 с.



177

Юзікова Наталія Семенівна, кандидат юридичних наук

(Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара)

УДК 343.915 (4)

ЗЛОЧИННІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ КРИМІНОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ТА МЕТОДИ ЇЇ ПІЗНАННЯ

Стаття присвячена характеристиці методів пізнання злочинності неповнолітніх як спеціального об’єкту кримінологічного аналізу. Про-аналізовано складові процесу пізнання злочинності неповнолітніх, особистості особи неповнолітнього та дослідження системи запобіган-ня із дотриманням методологічних принципів, засобів і норм дослі-дження. Це є важливою складовою створення дієвої системи запобіган-ня й протидії злочинності неповнолітніх. Ключові слова: теоретичні, емпіричні методи, інформаційна база до-слідження, норми, критерії та форми пізнання, сутність і закономір-ності соціальних процесів. Статья посвящена характеристике методов познания преступности несовершеннолетних как специального объекта криминологического анализа. Проанализированы составляющие процесса познания пре-ступности несовершеннолетних, личности преступника и исследова-ния системы предупреждения с соблюдением методологических прин-ципов, средств и норм исследования. Это является важной составляю-щей создания действенной системы предупреждения и противодейст-вия преступности несовершеннолетних. Ключевые слова: теоретические, эмпирические методы, информацион-ная база исследования, нормы, критерии и формы познания, суть и закономерности социальных процессов. The article is sanctified to description of methods of cognition of criminality minor as the special object of criminology analysis. The constituents of process of cognition of criminality are analysed minor, personalities of criminal and researches of the warning system with the observance of methodological principles, facilities and research norms. It is the important constituent of creation of the effective system of warning and counteraction of criminality minor. Key words: theoretical, empiric methods, informative base of research, norm, criteria and forms of cognition, essence and conformities to law of social processes.

В умовах процесів державотворення, національно-культурного

відродження з одного боку та дисфункціональної діяльності осно-вних соціальних інститутів, що впливають на розвиток особисто-сті дитини, формування у неї потреб, цінностей та норм поведін-ки з іншого боку, особливого значення набуває потреба у пізнанні злочинності неповнолітніх. Також зростає значення тих форм, методів та засобів пізнання, якими користується кримінологія.

Юзікова Н. С., 2013


178

Вимагає адресного і відповідного удосконалення методологія пізнання злочинної активності частини неповнолітніх, зважаючи на інтенсивність, характер злочинності неповнолітніх та усклад-нення форм її проявів.

Таким чином, шлях до правильного розуміння природи та сутності злочинності неповнолітніх, її особливостей, форм прояву лежить через оволодіння сучасним методологічним комплексом дослідження злочинності неповнолітніх.

Помітними у кримінологічній спадщині слід визнати роботи науковців: В. В. Голіни, І. М. Даньшина, А. І. Долгової, В. П. Єме-льянова, А. П. Закалюка, А. Ф. Зелінського, І. І. Карпеця, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, О. Г. Кальмана, І. С. Ноя, Г. І. Рузавіна, В. І. Шакуна що присвячені дослідженню злочинно-сті, у тому числі й неповнолітніх у межах яких висвітлювались проблеми методології та окремі методи пізнання. Поряд з цим, ціла низка питань вимагає подальших досліджень, особливо щодо методології пізнання суспільно небезпечної активності частини неповнолітніх, криміногенної ситуації у межах функціонування соціальних інститутів які виступають важливим індикатором безпеки країни та стабільності суспільства.

У статті буде досліджено злочинність неповнолітніх як соціа-льний феномен з метою визначення дієвих та оптимальних на-прямів запобігання і протидії їй.

Методологія як цілісна система має власні інтегративні зако-номірності розвитку. Ці закономірності обумовлені тим, що скла-дові методології, об’єднані у єдину систему у взаємодії між собою набувають властивості відмінні від первинного змісту та дії: ме-тоди пізнання зберігаючи відносну самостійність, поряд з цим виступають як вчення про методи і відповідні теоретико-гносеологічні узагальнення; філософські закони і категорії висві-тлюють межі застосування приватно-наукових методів у конкре-тних дослідженнях, наприклад злочинності неповнолітніх, а останні у свою чергу збагачують арсенал філософії.

Досягнення зарубіжних та вітчизняних дослідників для роз-робки і аналізу теоретичних та прикладних проблем злочинності становить підґрунтя теорії злочинності неповнолітніх і має пряме відношення до її наукового пізнання.

Велика кількість публікацій, присвячених проблемам злочин-ності у тому числі неповнолітніх, може створити уяву щодо пов-ного та всебічного вивчення цього соціального феномену. Однак це далеко не відповідає дійсності. Тільки визначення поняття злочинності має значні розбіжності. Ще 20 років тому відомий кримінолог І. І. Карпец наводить значну кількість таких визна-


179

чень [1, с. 12 – 15 ]. Слушно зауважує А. Ф. Зелинський, що у бі-льшості підручників, виданих за радянський період, пропонують-ся редакційно різні, а за змістом дуже схожі визначення злочин-ності. Всі вони надмірно ідеологізовані, багатослівні і не завжди відповідають принципам формальної логіки [2, с. 21].

Дослідження факторів, чинників, що детермінують злочинну активність частини неповнолітніх, у викладі проблематики захо-дів запобігання та протидії їм також не мають єдиного підходу. У пізнанні особистості неповнолітніх, які вчиняють злочини та пра-вопорушення також немає єдності. Доречним виявляється твер-дження І. І. Карпеця: злочинність – це галузь суспільних відно-син, в якій більшість вважають себе спеціалістами, або безапеля-ційно судять про неї. Саме тому існує багато поверхових суджень, навіть серед вчених. Але серед останніх розбіжності існують то-му, що вони розуміють складність проблеми. Визначення злочин-ності (а ще більше підходи до її вивчення по суті) залежать від філософських, ідеологічних, політичних позицій і поглядів вчено-го [1, c. 22].

Аналіз теоретичних проблем злочинності виходить за межі наукової статті, тому зупинимось тільки на тих загальних питан-нях, які мають значення для пізнання злочинності неповнолітніх, її специфічних методах, що дозволяють розглядати її як само-стійний об’єкт кримінологічного дослідження.

Філософська методологія слугує категоріальною базою науко-вого дослідження і виступає передумовою спрямування наукового пошуку, відповідно до цілей та об’єкту пізнання структур та явищ, що не досліджені чи недостатньо досліджені у соціальній практиці.

Загальнонаукова методологія визначає загальні методи, засоби пізнання і межі їх застосування, в тому числі аналітико-синтетичний метод, методи абстрагування та конкретизації, ме-тоди індукції і дедукції, метод моделювання, а також спостере-ження, експерименту та ін. [3, с. 39-81].

Загальнонаукові методи поділяють на теоретичні та емпіричні. До теоретичних у науковій літературі віднесені методи: аналізу, синтезу, абстрагування, моделювання, логічний, сходження від абстрактного до конкретного, метод висунення та перевірки гіпо-тез, порівняння, історизму, системно-структурний. До емпірич-них належать: метод спостереження, експерименту. Крім того, повноцінне дослідження інституту злочинності неповнолітніх, висунення гіпотез та їх перевірка неможлива без використання методів інших наук: соціологічних, психологічних, статистичних методів, методу вивчення документів тощо.


180

Кримінологія як і інші науки має власні методологічні прин-ципи, положення та методи наукового пізнання. Наприклад, кож-на з теорій кримінології не лише містить комплекс концептуаль-них ідей стосовно теоретичного розуміння того чи іншого її пред-мета (злочинність або її детермінація, система запобігання зло-чинним проявам), а й визначає тим самим методологію методичні напрямки та принципи їхнього пізнання, подальшого розвитку теоретичного й емпіричного знання про них. Наприклад, теорія особи злочинця з’ясовує природу, походження та зміст останньої як тісного та складного поєднання соціальних, соціально-психологічних, біологічних, психофізіологічних, генетичних чин-ників, то тим самим вона окреслює шлях та відповідні методи пізнання цієї особи (у тому числі й неповнолітнього) [4, с. 109-110].

Використання комплексного підходу до пізнання злочинності неповнолітніх із застосуванням різних методів дослідження дає можливість побудувати загальну стратегію дослідження та інтер-претувати його результати, встановити відповідні норми, критерії та форми пізнання, що покликані унеможливлювати суб’єктивність і логічну непослідовність самого процесу пізнання та його результатів.

Вивчення злочинності неповнолітніх, безумовно, має віддзер-калити сутність багатьох соціальних процесів та явищ, встанови-ти закономірності, що відображають реальний взаємозв’язок між ними й дати їм наукове пояснення. До них належать проблеми виявлення взаємозв’язку й обумовленості злочинності неповнолі-тніх та морально-ідеологічного стану суспільства; рівня, стану й змістовного наповнення культурно-виховних процесів у межах соціальних інститутів; відповідності соціальних норм та ціннос-тей, що формуються у процесі прийнятного розвитку дитини, потребам молодого покоління й співвідношення із заходами задо-волення цих потреб; взаємозв’язку й обумовленості злочинності неповнолітніх та соціально-економічного, політичного розвитку країни, природи криміногенних і антикриміногенних чинників у процесі соціалізації дитини та формування мотивації до позитив-ної активності; вивчення функціональних моделей агентів соціа-лізації дитини стосовно їхньої потенційної деструктивності та криміногенності; визначення взаємозв’язку й зумовленості таких явищ, як морально-ідеологічні, виховні протиріччя та закономір-ності злочинної активності неповнолітніх насильницької, хулі-ганської спрямованості; соціально-економічні протиріччя та за-кономірності злочинної поведінки неповнолітніх корисливого характеру; інтереси суспільства та громади і власні інтереси ди-тини тощо.


181

Вирішувати вищеозначені кримінологічно складні завдання можна лише внаслідок дотримання методологічних принципів, засобів і норм дослідження. Тоді наукова розвідка буде мати гно-сеологічне значення і водночас дасть змогу наблизитися до розв’язання завдань формування онтологічної складової дослі-дження злочинності неповнолітніх і створення дієвої системи запобігання й протидії їй.

В сучасних умовах злочинність неповнолітніх можна дослі-джувати з використанням традиційних методів, що використову-ються соціально-гуманітарними науками. Важливо, при розробці методики дослідження охоплювати інформацію, що містить відо-мості як об’єктивного так і суб’єктивного характеру. Адже, вірно зазначають професори В. В. Голіна та В. П. Ємельянов, що тільки сполучення об’єктивних і суб’єктивних показників (об’єктивно-суб’єктивний комплекс) є однією з тих неодмінних умов, що за-безпечують одержання достовірних результатів [5,c.8].

Інформаційна база дослідження має охоплювати наукову, но-рмативну та правозастосовну складову. Перша – полягає у рете-льному вивченні наукової літератури з проблем злочинності не-повнолітніх як самостійного об’єкту кримінологічного досліджен-ня, результатів попередніх досліджень інституту злочинності неповнолітніх та окремих її показників, аналіз положень та аргу-ментації висновків, теоретичної і практичної значущості питань, що висвітлюються у наукових джерелах.

Друга – нормативно правова база, що стосується те тільки ін-ституту злочинності неповнолітніх та системи заходів запобіган-ня їй, а становить правове підґрунтя, що формує соціально при-йнятний простір для розвитку дитини та мотивації до позитивної поведінки у таких умовах. При цьому, нормативний матеріал використовується як основа фактів про економічні, політичні та соціальні процеси, що відбуваються у суспільстві [5, c. 9].

Третя – це важливе джерело інформації, що пов’язане із уза-гальненням судової практики, матеріалами прокурорських пере-вірок щодо стану законності у сфері охорони і захисту інтересів дитини та дотримання її прав при здійсненні правосуддя відносно неповнолітніх, матеріалами архівних кримінальних справ, інфо-рмаційними даними про діяльність усіх суб’єктів профілактики злочинності (державного і недержавного рівнів), безпритульності й бездоглядності неповнолітніх. При цьому дослідницька інфор-маційна база правозастосовного спрямування не охоплює про-блемні питання законодавства, відповідності норм реаліям сього-дення, а зосереджує увагу на діяльності конкретних соціальних інститутів державного і недержавного рівня, що залучені до сис-


182

теми профілактики злочинності неповнолітніх. Виходячи з того, що у дослідженні використовуються як методи одержання даних та інформації так і методи обробки, останні виступають само-стійним етапом дослідження злочинності неповнолітніх. На цьо-му етапі важливо залучення експертів, які дають відповідну оцін-ку та рекомендації по вдосконаленню профілактичної роботи з неповнолітніми із суспільно небезпечною поведінкою. При цьому експертній оцінці можуть підлягати проблеми криміногенно-віктимогенної ситуації, основних тенденцій протиправної, зло-чинної поведінки неповнолітніх, факторів, що детермінують доз-лочинну та злочинну поведінку підлітка, ефективності діяльності різних суб’єктів запобігання злочинності неповнолітніх, механіз-му взаємодії суб’єктів профілактики із громадськими установами та громадськістю.

Пізнання особистості неповнолітнього із соціально неприйня-тною поведінкою відбувається на основі порівняльного аналізу особистісних характеристик правопорушників і однолітків із по-зитивною активністю, що спрямований на з’ясування соціально-демографічних; освітньо-культурних показників; мотивації пове-дінки; цінностей, потреб і інтересів підлітка; етико-правих погля-дів; емоційно-вольових ознак, а також факторів і чинників, які призводять до злочинної активності частини неповнолітніх. Це у подальшому сприятиме оптимізації відповідних заходів запобі-гання злочинності неповнолітніх та призведе до чіткого, адресно-го спрямування превентивного впливу на підлітка.

Комплексний характер запобігання злочинності неповнолітніх як інституціональної діяльності спрямованої на перешкоджання дії причин та умов через обмеження, нейтралізацію, мінімізацію ризиків або усунення їхньої дії, обумовлює необхідність застосу-вання інтегративного міждисциплінарного методологічного під-ходу до її аналізу.

У межах кримінологічного дослідження запобігання злочинно-сті неповнолітніх застосовуються інституціональна, системна, структурно-функціональна, організаційно-синергетична та соціо-культурна методологічні парадігми, ряд загальнонаукових і спе-ціальних методів, які мають найбільшу евристичну цінність і одночасно розширюють можливості пізнання специфіки усіх елементів запобіжної діяльності.

Наявність об’єктивних передумов системного підходу до ви-вчення запобіжної діяльності, як різновиду соціально-профілактичної діяльності дозволяє перейти до завдання виокре-млення системи запобігання злочинності неповнолітніх.

Як соціально-профілактична система запобігання злочинності


183

неповнолітніх являє собою стійкий структурно-впорядкований, детермінований своїми складовими і зв’язками цілісний соціаль-ний інститут, складну організовану єдність, мета і функціональ-ний зміст якої полягає у перешкоджанні дії детермінантів зло-чинності, для досягнення обумовлених державою і суспільством соціальних цілей.

Ієрархічна структура запобіжної діяльності визначається від-носинами керівництва й підпорядкування, системою соціальних позицій, ролей соціальних груп та індивідів, що входять у неї. У ній чітко виокремлюються керівна й керована підсистеми, відно-сини між якими визначаються дією механізмів і засобів регулю-вання та контролю. Основою цих засобів та механізмів є інститу-ціональні норми й правила, що забезпечують стійкість і передба-чуваність взаємодії елементів системи запобігання злочинності неповнолітніх в процесі її функціонування.

Найпростіший спосіб виділення системи – перерахування еле-ментів і зв’язків, що їй належать залежно від її цільового призна-чення, об’єктів, суб’єктів та засобів здійснення, правових засад організаційного, наукового, методичного та інформаційного за-безпечення.

Однак у разі запобігання злочинності неповнолітніх виника-ють труднощі із зарахуванням тих чи інших елементів до неї як системи. Як такі труднощі на регіональному рівні можна назвати велику різноманітність елементів, що тією чи іншою мірою пов’язані з діяльністю органів, установ по запобіганню злочинно-сті неповнолітніх. Дуже часто виокремлюють елементи, що є об’єктами діяльності в запобіжній сфері. Найприроднішим є вио-кремлення системи запобігання злочинності неповнолітніх згідно з рівнями функціонування злочинності та її проявів, їхніх причин і умов (загальносуспільний, груповий, індивідуальний); у межах (масштабах) поширеності (загальнодержавну, регіональну чи га-лузеву, об’єктову та індивідуальну); та відповідно до цільового призначення запобіжних заходів [4, c. 326-327]. Отже, система запобігання злочинності неповнолітніх містить усі складові еле-менти загального запобігання злочинності з підвідомчою їй ін-фраструктурою.

Проте є ряд проблем, особливості яких вимагають застосувати такий підхід трансформуючи його з урахуванням суб’єкту, скла-дових елементів рівнів, напрямків соціально-прийнятного розви-тку особистості дитини. Насамперед, це проблема соціально-прийнятного розвитку особистості дитини у межах системи охо-рони дитинства. Вирішуючи її, необхідно пам’ятати про динаміку співвідношення системи запобігання злочинності неповнолітніх й


184

інших суб’єктів соціальних інститутів, що беруть участь у забез-печенні сприятливого розвитку особистості дитини, всебічного захисту її прав та інтересів у сучасному суспільстві в межах сис-теми охорони дитинства.

Таким чином, завершимо аналіз наступними узагальнюючими висновками. Виділення злочинності неповнолітніх як спеціаль-ного об’єкту кримінологічного аналізу продиктовано потребою забезпечити всебічне вивчення особистості неповнолітнього із суспільно небезпечною поведінкою точне, прицільне вирішення конкретних питань запобігання злочинності неповнолітніх, пла-нування і реалізації профілактичних заходів у молодіжному се-редовищі.

При цьому важливе значення повинно приділятись питанням методів та методиці пізнання злочинності неповнолітніх, оскіль-ки від наукової обґрунтованості, правильності застосування, гра-мотного аналізу зібраної інформації, залучення експертів, адек-ватності методів меті й об’єкту дослідження залежить надійність та достовірність одержуваних даних, що у подальшому станов-лять основу системи запобігання злочинності неповнолітніх.


1. Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность / И. И. Карпец. – М., 1992.

2. Зелінский А. Ф. Кримінологія. Навчальний посібник / А. Ф. Зелінс-кий. – Х. : Рубікон, 2000. – 240с. – Мова рос.

3. Рузавин Г. И. Методология научного познания: [учеб. пособие для вузов] / Г. И. Рузавин. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 287с.

4. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: у 3 кн. / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий дім Ін Юре, 2007. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424с.

5. Кримінологічні проблеми попередження злочинності неповнолітніх у великому місті: досвід конкретно-соціологічного дослідження: [Моно-графія] /Кол. авторів: В. В. Голіна, В. П. Ємельянов, В. Д. Воднік та ін..; За заг.ред. професорів В. В. Голіни, В. П. Ємельянова – Х. : Право, 2006. – 292с.



185

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

(Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету), Бадира Валентина Андріївна,

кандидат юридичних наук, доцент (Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету)

УДК 343.8

ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ СПОСТЕРЕЖНИХ КОМІСІЙ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ В СФЕРІ

ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ЗАСУДЖЕНИХ Розглядаються питання роботи спостережної комісії в сучасних умо-вах. Вказуються шляхи підвищення ефективності її діяльності, мож-ливість залучення членів спостережної комісії до проведення інспекцій місць позбавлення волі. Ключові слова: спостережна комісія, засуджені, покарання. Рассматриваются вопросы работы наблюдательной комиссии в совре-менных условиях. Указываются пути повышения эффективности ее деятельности, возможность привлечения членов наблюдательной ко-миссии к проведению инспектирования мест лишения свободы. Ключевые слова: наблюдательная комиссия, осужденные, наказание. The questions of the supervisory commission in modern conditions. Identifies ways to improve its efficiency, the ability to attract members of the supervisory committee to conduct inspections of places of detention. Key words: Supervisory Commission, condemned to punishment.

Останнім часом у зв’язку з процесом глобалізації у всіх сферах

життєдіяльності та технічним розвитком людства з одного боку, та посиленням заходів щодо запобігання злочинності з іншого, остання приймає все більш складні та небезпечні форми, постій-но виникають все нові види злочинів у які залучаються все більш широкі верстви населення. Оскільки суспільство вимушено по-стійно стикатися з явищами, що викликають гнів та осуд, особли-во якщо вони відрізняються агресією, жорстокістю, несуть із со-бою тяжкі наслідки: смерть, розруху, знищення моральних та матеріальних цінностей, зокрема, вчинення злочинів, воно по-стійно направляє власні зусилля задля самозахисту. В Україні, як у інших державах проблемі протидії злочинності з боку держави та суспільства приділяється значна увага. Найбільш радикальним є застосування до злочинців покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

Дійсно, в кримінальному законодавстві та доктрині визначено,

Денисова Т. А., Бадира В. А., 2013


186

що однією з функцій кримінального покарання, в якій виявляєть-ся його загальна сутність є запобіжна функція, що відіграє особ-ливу роль у запобіганні злочинності. В умовах сьогодення підви-щена суспільна небезпека злочинів тягне за собою застосування найбільш репресивних видів покарань, які, на перший погляд, виглядають дієвими та раціональними. Проте, практика показує, що велика частина засуджених після відбування вказаних пока-рань втрачає житло, роботу, соціально-корисні зв’язки, стає не-працездатною через різні захворювання, що призводить до зрос-тання рецидивної злочинності. Постає питання, як при застосу-ванні покарань, пов’язаних із позбавленням волі, мінімізувати негативні наслідки, вберегти засуджених від знущань та кату-вань, що є нерідкими в установах виконання покарань. Зараз За-кон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували пока-рання в місцях позбавлення волі» практично не виконується, установи виконання покарань стають все більш закритими, спів-праця з громадськими організаціями, як правило, не приносить бажаних результатів. Тому необхідні кардинальні зміни щодо впорядкування органів та організацій, які займаються цими пи-таннями, визначення компетенції кожного з них і порядку їх вза-ємодії.

Як вбачається, особлива увага має приділятися роботі спосте-режних комісій. Піддаючи критиці діяльність репресивного апа-рату та громадськості за радянських часів, ми не замислюємося, що частина існуючих за тих часів норм несла позитивні зрушення у формуванні правослухняної поведінки засуджених. Наприклад, коли мова йшла про можливість умовно-дострокового звільнення від покарання або заміну покарання більш м’яким, ч. 3 ст. 52 КК Української РСР 1960 р. було визначено: «Умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням застосовуються судом за місцем відбу-вання покарання засудженим по спільному поданню органу, що відає виконанням покарання, та спостережної комісії при вико-навчому комітеті місцевої Ради народних депутатів…» [1, с. 218-219]. Таким чином, при вирішенні питань умовно-дострокового звільнення або заміну покарання більш м’яким суд був зо-бов’язаний розглядати лише спільне подання. В судове засідання необхідно було запрошувати не тільки представників органів виконання покарання, а й представників спостережної комісії. Зараз не існує вказівки на обов’язкову участь спостережних комі-сій при розгляді питань про умовно-дострокове звільнення. Ст. 81 Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК ) «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» та ст. 82 КК


187

України «Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким» [2, с. 191-195] єдиними умовами висувають лише фактичне відбуття засудженим певного строку та «якщо засуджений сумлінною по-ведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення» або «став на шлях виправлення». Хоча, як не дивно, на практиці й досі різ-ного роду коментарі, методичні вказівки та інструкції наголошу-ють на необхідності проведення такої роботи.

Згідно з ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) громадський контроль за дотриманням прав і закон-них інтересів засуджених здійснюється спостережними комісія-ми, які створюються відповідно до чинного законодавства, тобто вони на законодавчому рівні легалізовані як орган громадського контролю в дотриманні прав і законних інтересів засуджених. Таким чином, цілком можливо і реально використати їх діяль-ність для створення системи регулярних відвідувань місць позба-влення волі, де утримуються засуджені, для посилення, а за необ-хідності, захисту засуджених від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводжен-ня та покарання.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 429 члени спостережних комісій мають доступ до інформації, яка стосується поводження з засудженими, а також умов їх тримання, до приміщень, де вони проживають та працюють, комунально-побутових та медичних об’єктів колоній, дисциплінарних ізолято-рів та приміщень камерного типу, мають право проводити особи-стий прийом засуджених, розглядати їх звернення та приймати по них рішення. В спостережної комісії, яка створена виконавчим комітетом, є можливість залучати до проведення інспекцій місць позбавлення волі спеціалістів різних рівнів. Крім того, починаю-чи з 16 лютого 2010 р., у зв’язку з внесенням змін до КВК України, голова, його заступник також здійснюють організацію громадсь-кого контролю за дотриманням прав і законних інтересів засу-джених без спеціального дозволу мають право відвідувати уста-нови виконання покарань.

10 листопада 2010 р. Постановою Кабінету Міністрів України №1042 були внесені зміни до Положення про спостережні комісії, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 кві-тня 2004 р. №429. Відповідно до Постанови без погодження зі спо-стережною комісією адміністрація кримінально-виконавчих установ не має права застосовувати такі стягнення, як переве-дення засуджених, які тримаються у виправних колоніях мініма-льного, середнього і максимального рівнів безпеки, крім засудже-них, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівнів


188

безпеки з полегшеними умовами тримання до приміщень камер-ного типу (одиночних камер) на строк до 3 місяців. Це Положення Кабінету Міністрів України є дуже важливим для забезпечення законних прав засуджених від свавілля адміністрації, яка дуже часто застосовує стягнення у виді поміщення або переведення до приміщень камерного типу (одиночних камер) для подальшого притягнення засуджених до кримінальної відповідальності відпо-відно до ст. 391 Кримінального кодексу України, а саме «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної колонії».

Також, Постановою Кабінету Міністрів України №1042 зазна-чено, що засідання спостережних комісій проводяться безпосере-дньо в установах виконання покарань, що дає можливість регуля-рно знайомитись з умовами утримання засуджених, а сама прису-тність представників громадськості в установах виконання пока-рань носить профілактичний характер щодо запобігання кату-ванням та іншим жорстоким, нелюдським або таким, що прини-жують гідність видів поводження та покарання. Одночасно, засу-джені мають можливість регулярно зустрічатися із представни-ками інститутів громадянського суспільства, зокрема, з керівниц-твом або членами спостережних комісій.

Організація систематичного особистого прийому засуджених членами спостережної комісії, надання їм первинної юридичної допомоги дає можливість ознайомитися зі станом умов тримання, найбільш поширеними скаргами засуджених з питань порушення прав людини.

Раціональний підхід до комплектування спостережних комі-сій, склад яких на 50% складається з членів громадських організа-цій та представників органів місцевого самоврядування, соціаль-них служб, які є спеціалістами в медичній, освітній, інших галу-зях, дає можливість проводити інспекції місць позбавлення волі саме силами спостережних комісій, які є незалежними від пені-тенціарної системи, і це робить діяльність комісій ще більш само-стійною і незалежною.

Саме завдяки сумлінній роботі спостережних комісій та інших громадських організацій стають відомими непоодинокі факти знущань, катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження із засудженими. Не секрет, що кожного року кількість справ, розглянутих Європей-ським Судом проти України, катастрофічно збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься. Так, якщо 1998 р. таких заяв було 214, 1999 р. – 431, то станом на 30 квітня 2011 заяв вже 10 тис 950. За весь період від надходження першої заяви до Європейського суду надійшло 30 тисяч 738 заяв проти


189

України. Значна частина із них – це справи щодо катувань та ін-ших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання. В 2010 року з 109 справ, розгля-нутих Європейським судом з прав людини за заявами громадян України, лише в одній не було знайдено порушень. Одна з вірогі-дних причин цього – невідповідність державної політики у сфері забезпечення та дотримання прав людини, зокрема, у сфері сво-боди від тортур, заборони жорстоких та таких, що принижують людську гідність видів поводження та покарання вимогам міжна-родно-правових документів.

21.07.2006 р. Верховною Радою України було ратифіковано Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання. В преамбулі Факультативного прото-колу зазначено, що катування та інші жорстокі нелюдські або такі, що принижують гідність види поводження та покарання заборонені, і такі дії є серйозним порушенням прав людини. Укра-їнська держава, яка ратифікувала дану Конвенцію, гарантує фу-нкціональну незалежність національних незалежних превентив-них механізмів, а також незалежну діяльність їхнього персоналу, який працює конфіденційно, неупереджено та об’єктивно. На виконання покладених завдань, що стоять перед незалежними превентивними механізмами, держава забезпечує їх необхідними фінансовими ресурсами та вживає необхідних заходів для забез-печення їх діяльності експертами, які мають глибокі професійні знання, необхідний досвід, який необхідний для реалізації вимог Конвенції. При створенні незалежних превентивних механізмів забезпечується ґендерний баланс та адекватна представленість існуючих в країні етнічних груп та груп меншин. Відповідно до ст. 17 не пізніше, ніж через один рік після ратифікації цього Прото-колу, держава призначає або створює один або декілька незалеж-них національних превентивних механізмів для недопущення катувань на національному рівні.

Згідно зі змістом ст. 19 Конвенції національні превентивні ме-ханізми мають бути наділені такими повноваженнями: мати пра-во на своїх засіданнях регулярно розглядати стан дотримання прав і законних інтересів осіб, які утримуються в умовах несвобо-ди (затримані, ув’язнені, засуджені та інші особи, які утримують-ся під вартою), приймати заходи для посилення правової захище-ності даних категорій людей, а в необхідних випадках забезпечи-ти організацію їх захисту від катувань та інших жорстоких, не-людських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання. Вони повинні мати право надавати рекомендації


190

органам і установам, які утримують людей в умовах несвободи, щодо покращення умов їх тримання та ставлення персоналу до цієї категорії з метою дотримання міжнародних стандартів пово-дження з ув’язненими. Одним із важливих повноважень є аналіз існуючого національного законодавства, яке регулює порядок та умови тримання в умовах несвободи, надання пропозицій та за-уважень щодо усунення норм законодавства, які призводять до можливих порушень прав ув’язнених, з метою приближення його до міжнародних стандартів поводження з людьми, позбавленими волі.

Створивши незалежні національні превентивні механізми держава зобов’язувалась надати їм доступ до будь-якої інформації про численність ув’язнених та кількість місць, в яких вони утри-муються, їхнє місце знаходження; доступ до будь-якої інформації, що стосується поводження з цими особами, а також умов триман-ня їх під вартою; безперешкодний доступ до місць тримання ув’язнених, інших споруд та об’єктів системи місць ув’язнення; надати можливість проводити бесіди з позбавленими волі особа-ми без свідків особисто тощо. До того ж, експерти з національних превентивних механізмів наділяються правом безперешкодного, на власний розсуд, обрання для відвідування органів і установ, в яких утримуються позбавлені волі та осіб, з якими на думку екс-пертів, вони бажають спілкуватись. Минуло вже п’ять років з моменту прийняття Закону України «Про ратифікацію Факуль-тативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жор-стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання», але в Україні до цього часу вказана діяльність постійно уповільнюється. Так, близько п’яти років точаться безплідні дискусії щодо створення національного неза-лежного національного органу, який би створив систему регуляр-них відвідувань місць попереднього ув’язнення та позбавлення волі з метою недопущення катувань.

В той же час події, які сталися в різних регіонах України останнім часом, свідчать про серйозні проблеми в дотриманні прав людини в установах пенітенціарної системи. Це акції проте-сту у Сімферопольському та Лук’янівському СІЗО, в установах виконання покарань Вінницької, Київської, Луганської, Харківсь-кої областей та деяких інших установах виконання покарань, в яких засуджені та ув’язнені протестували проти приниження їх гідності, нелюдського поводження, проти умов тримання, незадо-вільного медичного забезпечення, умов праці тощо. Така ситуація є загрозливою, бо замість вирішення проблемних питань, які спо-нукають засуджених та ув’язнених до протесту, адміністрації


191

найчастіше вдаються до придушення такого опору, та ще й нама-гаються не виносити інформацію про ці події за межі органів та установ. Саме за таких умов інспектування місць позбавлення волі членами спостережних комісій були б корисними. Варто зазначити, що такі відвідування могли б бути корисними не тіль-ки для засуджений, але й для персоналу, який безпосередньо пра-цює в місцях позбавлення волі, особливо у випадках, коли він звинувачується у жорстокому, негуманному ставленні до засу-джених.

Таким чином, в сьогоднішній складний для всіх час, унемож-ливлення катувань та жорстоких, нелюдських або таких, що при-нижують гідність видів поводження та покарання щодо в’язнів, може бути мінімізоване шляхом використання можливостей спо-стережних комісій та підвищення ефективності їх діяльності в сфері захисту прав і законних інтересів засуджених.

Список використаних джерел

1.Уголовный кодекс Украинской ССР: Научно-практический коммен-тарий / Н. Ф. Антонов, М. И. Бажанов, Ф. Г. Бурчак и др. – К. : Политиздат Украины, 1987. – 880 с.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 6-те вид., перероб. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К. : Юридична думка, 2009. – 1236 с.



192

Лантінов Ярослав Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна)

УДК 343.01. + 343.3.+ 167.7.

ЩОДО МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ НАУКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ,

ЯК СКЛАДОВОЇ ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В «ГРОМАДЯНСЬКЕ» І «ІНФОРМАЦІЙНЕ»

У статті розглядаються питання методологічного забезпечення кри-мінально-правових досліджень, які проводяться в рамках реформуван-ня системи кримінальної юстиції України та в рамках державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Встановлю-ється поточний і цільовий стан українського суспільства. Обґрунто-вується методологічне значення «інформаційного суспільства» в якос-ті епістеми, пропонується розгляд науки кримінального права як кри-мінально-правового дискурсу, що включає в якості зовнішніх парадигм соціологічні та психологічні теорії. Ключові слова: епістема, парадигма, теорія, дискурс, реформа, кримі-нальне право, громадянське суспільство, інформаційне суспільство. В статье рассматриваются вопросы методологического обеспечения уголовно-правовых исследований проводящихся в рамках реформирова-ния системы уголовной юстиции Украины и в рамках государственной политики способствования развитию гражданского общества. Уста-навливается текущее и целевое состояние украинского общества. Обо-сновывается методологическое значение «информационного общества» в качестве эпистемы, предлагается рассмотрение науки уголовного права как уголовно-правового дискурса, включающего в качестве внеш-них парадигм социологические и психологические теории. Ключевые слова: эпистема, парадигма, теория, дискурс, реформа, уголо-вное право, гражданское общество, информационное общество. The article examines the methodological support of criminal investigations conducted in the framework of reforming the criminal justice system in Ukraine and in public policies promote the development of civil society. Set to the current and target state of the Ukrainian society. Grounded methodological importance of the «information society» as episteme, invited review science of criminal law as a criminal-law discourse, including as external paradigms sociological and psychological theories. Key words: episteme, paradigm, theory, discourse, reform, criminal law, civil society, information society.

У даний час в Україні здійсняється істотне реформування

кримінальної юстиції – прийнятий і вступив в законну силу Кри-мінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), обгово-рюються зміни до Кримінального кодексу України, пов'язані з

Лантінов Я. О., 2013


193

виділенням кримінальних проступків, дискутується створення нового правоохоронного органу – фінансової поліції тощо. Зна-чущою рисою реформування кримінальної юстиції виступає під-креслене прагнення до забезпечення прав і свобод людини. Так, при обґрунтуванні необхідності прийняття законопроекту в «По-яснювальній записці до проекту Кримінального процесуального кодексу України» вказується, що проект нового КПК спрямова-ний на вдосконалення правового регулювання у сфері криміналь-ного судочинства, привнесення в нього європейських цінностей і принципів, перетворення неухильного дотримання прав людини в ключову ідею всього кримінального процесу, а також на забезпе-чення реальної, а не задекларованої рівності можливостей сторін кримінального провадження і затвердження змагальності проце-су. Також у названій пояснювальній записці вказувався ряд принципових недоліків наявного кримінального процесу (очевид-ний обвинувальний ухил, низька ефективність досудових і судо-вих процедур, їх надмірна забюрократизованість), констатувалась неможливість його реформування окремими актами і визнавала-ся необхідність введення нового КПК. Слід підкреслити, що укла-дачі вищевказаної пояснювальної записки продемонстрували розуміння того, що забезпечення дотримання основних прав лю-дини вимагає ефективного механізму регулювання діяльності державних органів, покликаних здійснювати розслідування та здійснювати розгляд питань, пов'язаних з притягненням особи до кримінальної відповідальності [1]. Крім того і в «Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримі-нального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» зазначено, що метою проекту є реалізація державної політики щодо гуманізації кримінальної відповідальності [2].

Необхідно також відзначити, що реформування кримінальної юстиції в дусі гуманізації кримінальної відповідальності і забез-печення пріоритету прав людини здійсняється поруч зі здійснен-ням державної політики сприяння розвитку громадянського сус-пільства, одним з правових виразів якої виступає Указ Президен-та України 24 березня 2012 року № 212/2012 «Про затвердження Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації». До головних пріоритетів державної політики України також від-носиться і прагнення до побудови інформаційного суспільства – суспільства орієнтованого на розвиток, задоволення інтересів людей і підвищення якості життя [3]. Таким чином, можливо стверджувати, що в Україні здійснюється суттєве реформування державної політики у ряді напрямків, які, тим не менше, мають


194

об'єднуючу ціль – трансформацію українського суспільства в «громадянське» й «інформаційне».

Від так, якщо мета реформ – досягнення українським суспіль-ством стану «громадянського» й «інформаційного», то й, відповід-но, попередній стан визнано незадовільним та таким, що підлягає зміні. Який же це стан? Зрозуміло, що він не має істотних рис притаманних «громадянському» чи «інформаційному» суспільст-ву, яке визнається фахівцями різновидом «постіндустріального суспільства» [4, с. 10], яке, у свою чергу, слідує суспільству «індус-тріальному» [5, с. 97]. Крім того, відомо, що в наукових роботах після набуття Україною незалежності стверджувалася необхід-ність її укріплення та розбудови ринкової держави. Реалізація державної політики у зазначеному напрямі дозволила провести відповідні реформи, успіх яких ознаменувався визнанням за Україною статусу держави з ринковою економікою у 2006 році [6].

При наданні опису досягнутого українським суспільством ста-ну фахівці застосовують такі характеристики: «Україна тяжіє до ринкової економіки типу монополістичної конкуренції» [7, с. 132], «індустріальний типу розвитку в Україні» [8]. Крім цього, крити-ка стану українського суспільства доповнюється й такими мірку-ваннями, що «індустріальний тип суспільного розвитку характе-рний тим, що потребує у два рази більше інвестицій, ніж постін-дустріальний» [9, с. 641], «не можна говорити й про те, що в Укра-їні побудоване подібне до розвинутих країн світу індустріальне суспільство» [10, с. 13] і відбувається «етап переструктурування економіки відповідно до нових закономірностей її функціонуван-ня» [10, с. 12], а також те, що Україна не відноситься до «держав добробуту», що слідує з певних публікацій [11]. Таким чином, ви-хідним етапом, для сучасного тура реформ, є такий стан україн-ського суспільства, який характеризується як «ринковий-монополістичний», «індустріальний» та відсутністю ознак «дер-жави добробуту». Отже, виявлено дихотомію станів українського суспільства: наявний «індустріально-монополістичне суспільст-во» – цільовий «інформаційне, громадянське суспільство». Мето-дологічне значення цього висновку полягає у тому, що криміна-льно-правові дослідження (звісно, якщо вони виконуються у якос-ті наукового забезпечення оформленої державної політики) ма-ють відповідати епістемі інформаційного суспільства. Це означає не просто введення у науковий обіг нових понять, а модифікацію термінології, методології, і в решті решт зміну в інтерпретаціях вже відомих явищ, переосмислення змісту, призначення та мож-ливостей самих наук кримінально-правового циклу.

Відведення «інформаційному суспільству» ролі епістеми, тоб-


195

то за М. Фуко – первинної системи з явного та неявного знання, яка передує та обумовлює можливість пізнання [12], обумовлено визнанням за «інформаційним суспільством» значення принци-пово нової епохи ( концепцією Е. Тоффлера [13]) чи навіть нової цивілізації (М. Кастельсом [14]). Від так, обґрунтованим видається визнання за «інформаційним суспільством», як за епістемою, можливості визначати окремі дискурси. На думку М. Фуко існу-ють три епістемологічні області – життя, праця та мова, яким відповідають такі науки, як психологія, соціологія та лінгвістика [15, 372-373]. Очевидним є те, що науки кримінального циклу у своїх специфічних потребах одночасно використовують методи, поняття, термінологію та досягнення психології, соціології та лін-гвістики, а від так можуть розглядатися, у певних межах, як їх окремий напрям. Цей висновок дає змогу сформулювати наступні положення.

По-перше, оскільки кримінальне право, як й усі інші юридичні науки, полягає, серед іншого, у тлумаченні законодавства, яке виражено текстуально, письмовою мовою, то можливо розглядати науку кримінального права і як підрозділ лінгвістики. В цій «сис-темі координат» прояви наукової активності в галузі криміналь-ного права – тлумачення законодавства про кримінальну відпові-дальність, пропозиції до вдосконалення цього законодавства, ви-сунення та обґрунтування кримінально-правових гіпотез, комуні-кації з приводу вказаних та інших проявів – можуть бути розгля-нуті як сукупність мовного, когнітивного та комунікативного ас-пектів соціальної діяльності щодо певного предмету, тобто диску-рсу [16, c. 69]. Одиницями кримінально-правового дискурсу висту-пають «злочин», «діяння з ознаками злочину», «кримінальна від-повідальність», «покарання», «склад злочину», «вина» тощо. Ме-тодологічне значення цього висновку подвійне: а) це означає мо-жливість застосування аналізу дискурсу [17] та інших лінгвістич-них методів; б) одиниці кримінально-правового дискурсу мають відповідати епистемі та узгодженим з нею парадигмам3. При цьо-му, якщо узгодженість з епістемою не завжди є очевидною, то набір парадигм має бути віднайдений раціонально, шляхом запо-зичення теорій з кола теорій соціології та психології.

По-друге, придатність соціологічних теорій на роль парадигми для окремої кримінально-правової теорії (гіпотези) залежить від критерію здатності узгодитись з визнаною епістемою. Наприклад,

3 Тут і далі парадигма розуміється в одному зі значень запропонованих

Т. Куном, як попередньо сформульована теорія яка визначає правила дослідження [18]


196

марксизм (похідні чи пов’язані з ним – марксизм-ленінізм, маоїзм тощо), як теорія з епістеми «індустріального суспільства» є не-придатною. Відповідно з кримінально-правового дискурсу слід видалити ті одиниці, що пов’язані з цією парадигмою – «історич-ний матеріалізм», «діалектика», «механізм правового регулюван-ня», «механізм вчинення злочину». Потребують переосмислення поняття «злочинність діяння», «суспільна небезпечність» тощо. Видається, що соціологічною теорією, яка має використовуватись в якості парадигми для кримінально-правових гіпотез (теорій) є поєднання концепцій «держави добробуту» та «природного пра-ва», що в сумі виступають еквівалентом «громадянського суспіль-ства», втім обґрунтування цього чи встановлення іншого варіанту виходить за межі цієї публікації. Той самий критерій має застосо-вуватись і для відбору парадигми з кола психологічних теорій, що дозволяє відкинути, наприклад, біхевіоризм.

По-третє, оскільки «індустріальне суспільство» є реакцією на виклик забезпечення стабільного задоволення людських потреб, здебільшого матеріальних, то з метою усунення дефіциту, в його рамках продукується надмірна кількість предметів попиту. Так само й для суспільних наук – це проявляється у продукуванні нових і нових теорій, причому методологічний упор робиться на обґрунтуванні правил висунення теорій. Натомість, у межах «ін-формаційного суспільства», яке проявляється перш за все у про-дукуванні та обміні інформації, дефіцит теорій відсутній – навпа-ки, є надлишок пояснень. За таких умов більшого значення мають отримати методологічні правила критики та усунення теорій (гі-потез).

З огляду на викладене вище, а також те, що кримінально-правова теорія (гіпотеза) є судженням (сукупністю суджень) з приводу явищ, які входять до предмету науки кримінального пра-ва, до числа таких критеріїв, поруч з порушеннями правил фор-мальної логіки, помилками та обманом при створенні описів фак-тів та ситуацій, при узагальненні та абстрагуванні, слід відносити використання соціологічних та психологічних парадигм, які не відповідають епістемі «інформаційного суспільства», викорис-тання термінології, яка не відповідає епістемі, парадигмам та кримінально-правовому дискурсу. Слід додати, що окрім зовніш-ніх, соціологічних та психологічних теорій, парадигмою окремої кримінально-правової теорії (гіпотези) виступає чинне національ-не законодавство, зокрема законодавство про кримінальну відпо-відальність, інші кримінально-правові теорії.

На підсумку слід зазначити, що наукове забезпечення діяльно-сті системи кримінальної юстиції має відповідати здійснюваним


197

реформам. На виконання цієї вимоги «інформаційне суспільство» слід визнати епістемою для кримінально-правового дискурсу. У свою чергу, у кримінально-правовий дискурс мають бути введені такі поняття, які відповідають парадигмам тим соціологічним та психологічним парадигмам, які координуються з епістемою «ін-формаційне суспільство». Поняття і термінологія, які відповіда-ють епістемі «індустріальне суспільство» ті її парадигмам, мають бути або виведені з кримінально-правового дискурсу або пере-осмислені. При цьому слід відзначити, що знання, отримане в рамках замінних парадигм, не є помилковим або застарілим – воно вимагає «переінтерпретації» в термінах парадигм, що наби-рають актуальності. Провідну роль у методологічному забезпе-ченні кримінально-правового дискурсу мають перебрати вимоги до усунення раніше висунутих теорій замість вимог до висунення гіпотез.


1. Пояснювальна записка до проекту Кримінального процесуального кодексу України : Картка законопроекту // Верховна рада України : офі-ційний веб-портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/465 1%D0% B6-17/card2#Card

2. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримі-нальних проступків» : Картка законопроекту // Верховна рада України : офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? pf35 1 1=42733

3. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.

4. Степанов В. Ю. Філософська концепція еволюції постіндустріально-го суспільства / В. Ю. Степанов. – Теорія та практика державного управ-ління. – Вип. 4 (27). – С. 1-11.

5. Лебедева Л. В. Нова політична економія – теоретична модель дослі-дження постіндустріального суспільства / Л. В. Лебедева. – Європейський вектор економічного розвитку. – 2012. – № 2(13). – С. 97-100.

6. Україні надано статус країни з ринковою економікою // Урядовий портал / Архів новин / Новини центральних ОВВ (архів 02.2010 – 10.2002) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_ id =2934 0565.

7. Пащенко О. В. Теоретичні аспекти розвитку ринкової економіки : научное издание / О. В. Пащенко // Науковий вісник Національного уні-верситету біоресурсів і природокористування України. Серія «Економіка, аграрний менеджмент та бізнес». Вип. 154. Ч. 3 : Збірник наукових праць. – К. : НУБПУ, 2010. – С. 132-139.

8. Мартиненко В. Ф. Формування інвестиційних ресурсів суспільного розвитку. / В. Ф. Мартиненко // Науковий вісник Академії муніципального управління[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal /Soc_Gum /Nvamu_upravl /2010_3/13.pdf


198

9. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. акад. НАН України В. М. Гейця. – К. : Ін-т екон. прогнозування: Фенікс, 2003. – 1008 с.

10. Щербініна Ю. С. Про тип сучасної економічної системи України / Ю. С. Щербініна. – Вісник Університету банківської справи Національного банку України. – № 1 (7). – березень 2010. – С. 10-14.

11. Борисевич С. О. Теоретичні концепції «держави добробуту» / С. О. Борисевич // Науковий вісник Академії муніципального управління : зб. наук. пр. Серія: Управління / Акад. муніцип. упр. – К., 2004 – С. 15-24.

12. Фуко М. Археология знания / Фуко М. – К. : Ника-Центр, 1996. – 208 с. 13. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. — М. : Изд-во МГУ, 1999. —

366 с. 14. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество, куль-

тура / М. Кастельс. — М. : «Academia», 2000. — 347 с. 15. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб. : A –

cad , 1994. – 406 с. 16. Шевченко И. С. Речевой акт как единица дискурса: когнитивно-

прагматический поход / И. С. Шевченко // Тверской лингвистический ме-ридиан : сб. научн. статей. – Вып. 7: В мире языка / под ред. Л. П. Рыжо-вой. – Тверь: Твер. гос. ун-т, 2007. – С. 69-80.

17. Красных, В. В. Анализ дискурса в свете современной научной па-радигмы (лингво-когнитивный подход) / В. В. Красных // Языковое бытие человека и этноса : психо- лингвистический и когнитивный аспекты : сб. ст. / под общ. ред. В. А. Пищальниковой. – Барнаул : Изд-во Алт. ун-та, 2004. – С. 103–116. – С. 103.

18. Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. / Т. Кун; Сост. В. Ю. Кузнецов. – М. : ООО «Изд-во АСТ», 2003. – С. 73-74.



199

Ліховіцький Ярослав Олександрович, кандидат юридичних наук

(Ужгородський національний університет)

УДК 347.963

СПІВВІДНОШЕННЯ ФУНКЦІЇ КООРДИНАЦІЇ З ІНШИМИ ФУНКЦІЯМИ ПРОКУРАТУРИ

Статтю присвячено аналізові основних і допоміжних функцій про-куратури, а також визначенню місця і ролі координації дій правоохо-ронних органів в цій системі.

Ключові слова: функції управління, координація, погодження, право-охоронні органи, правоохоронна діяльність, боротьба зі злочинністю.

Статья посвящена анализу основных и дополнительных функций прокуратуры, а также определению места и роли координации дейст-вий правоохранительных органов в этой системе.

Ключевые слова: функции управления, координация, согласование, правоохранительные органы, правоохранительная деятельность, борьба с преступностью.

The article is devoted to the analysis of basic and additional prosecutor functions, and also to definition of location and role of coordination of law enforcement organs actions in this system.

Key words: management functions, coordination, harmonization, law enforcement, law enforcement agencies, the fight against crime.

Новий соціально-політичний статус України, її прагнення до

побудови правової держави не можливі без революційно докорін-них змін у вітчизняному законодавстві, переосмислення змісту та ролі права у суспільстві, трансформації доктрини взаємовідносин держави та людини. В сучасних умовах лише комплексний підхід до вирішення цих проблем дозволить виявити реальні (істинні) причини погіршення криміногенної ситуації й відпрацювати аде-кватні заходи реагування – запобігання злочинам та іншим пра-вопорушенням.

Координація діяльності правоохоронних органів – це об’єктивно необхідна умова в боротьбі зі злочинністю. Саме коор-динації належить важлива роль у консолідації зусиль правоохо-ронних структур, що дозволяє значно підвищити ефективність дій по боротьбі зі злочинністю. Її мета й завдання полягають в забезпеченні злагоджених, цілеспрямованих, спільних дій право-охоронних органів по боротьбі зі злочинами й іншими правопо-рушеннями, по зміцненню законності й правопорядку [1, с. 39].

До проблематики координації діяльності органів державного управління в цілому та органів прокуратури зокрема звертались

Ліховіцький Я. О., 2013


200

такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як В. Б. Авер’янов, Р.С.Алімов, О. М. Бандурка, Ю. П. Битяк, В. Т. Білоус, Ю. М. Гро-шевий, С. М. Гусаров, Є. В. Додін, А. С. Васильєв, Л. В. Коваль, А. Т. Комзюк, І. Б. Коліушко, В. К. Колпаков, А. В. Кірмач, М. В. Косюта, І. М. Лазарєв, О. М. Литвинов, І. Є. Марочкін, М. І. Мичко, Є. М. Попович, В. В. Сухонос, В. П. Тимощук, М. М. Тищенко, М. К. Якимчук та інші.

В той же час існує нагальна потреба визначення пріоритетів ко-ординації правоохоронної діяльності органами прокуратури, що, в свою чергу, дозволить вдосконалити відповідні процеси і процедури в практичній правоохоронній діяльності. Отже метою написання цієї статті є оцінка співвідношення функцій в діяльності прокурату-ри на основі аналізу практики і нормативно-правових актів.

Аналіз практики координації діяльності правоохоронних орга-нів по боротьбі зі злочинністю свідчить, що пріоритети координа-ції визначаються сукупністю об’єктивних обставин, що характе-ризують стан, структуру, динаміку злочинності в регіоні, у країні в цілому, а також факторами (обставинами), що сприяють вчи-ненню злочинів. Серед таких обставин можна виділити:

а) зростання кількості, особлива небезпека й низьке розкрит-тя окремих видів і категорій злочинів;

б) виникнення, навіть одиничне, нечисленне, в силу дії умов соціального, економічного, політичного, іншого характеру і їхніх змін, нових видів, способів вчинення злочинів, що вимагають мо-білізації додаткових і узгоджених зусиль щодо їхнього розкриття, нейтралізації і запобігання;

в) несприятливі зміни в загальній структурі вчинених злочи-нів і обставин, що їм сприяють або супутніх, навіть за відносної стабільності їхньої загальної кількості, зокрема, збільшення част-ки участі в злочинах неповнолітніх; вчинених із застосуванням вогнепальної зброї тощо.

Через особливості, а також складності координаційної діяль-ності для спільної роботи правоохоронних органів на кожному організаційному рівні (загальнодержавному, регіональному, міс-цевому) визначаються пріоритети координації. В якості таких виділяються сфери правовідносин, у яких криміногенна ситуація для відповідного організаційного адміністративного рівня склада-ється найбільш несприятливо. В якості пріоритетів координацій-ної діяльності можуть виступати необхідність перегрупування зусиль по боротьбі з найнебезпечнішими й характерними для відповідного регіону злочинами (незаконний обіг наркотиків; роз-крадання певних видів тощо).

В якості пріоритетних напрямів (об’єктів) координації можуть


201

виступати певні міста, райони, мікрорайони усередині адмініст-ративно-територіальних одиниць, в яких складалася найбільш несприятлива криміногенна ситуація, що вимагає спільних і узго-джених зусиль ряду або всіх наявних правоохоронних органів відповідного рівня, а також можливого залучення додаткових сил та засобів.

Основні напрямки (пріоритети) координації, їхня актуальність визначаються на основі вивчення наявної в правоохоронних орга-нах та інших структурах інформації. Від цього залежить цілесп-рямованість діяльності правоохоронних органів, правильний ви-бір найбільш раціональних форм координації, їхня результатив-ність. Основним критерієм пріоритетності напрямів координації є стан і структура злочинності в рамках певної території, встанов-лювані на основі всебічного аналізу злочинів, інших правопору-шень, причин і умов, що сприяють їхньому вчиненню. Спільний, всебічний аналіз стану злочинності, боротьби з нею, прогнозуван-ня тенденцій є фундаментом для визначення основних напрямків боротьби зі злочинністю [2, с. 118].

Для організації цієї діяльності необхідно мати повне й чітке уявлення про злочини в районі (місті), про їхній вплив на стан злочинності з урахуванням особливостей різних соціальних, еко-номічних, демографічних та інших процесів.

Джерелом виділення й корегування пріоритетів координації виступають результати моніторингового аналізу стану законності у відповідних регіонах, тенденцій і закономірностей у картині вчинення злочинів, інших правопорушень, а також факторів со-ціального, демографічного, економічного, політичного й іншого характеру, що впливають на ці процеси. Причому підставою для вибору конкретних пріоритетів координації можуть послужити нечисленні й навіть одиничні явища (наприклад, терористичні акти у великих населених пунктах з використанням вибухових, отруйних речовин тощо).

Пріоритетні напрямки координаційної діяльності можуть визна-чатися шляхом прогнозування тенденцій розвитку оперативної об-становки, вивчення практики попередження й припинення злочинів.

Вибір пріоритетів координації правоохоронної діяльності по боротьбі зі злочинністю повинен ґрунтуватися як на загальноде-ржавних пріоритетах на певний період, так і на специфічних проблемах конкретної території.

У координаційній діяльності при визначенні її пріоритетів на майбутній період крім результатів спільного аналізу стану зло-чинності враховується необхідність виконання загальнодержав-них, регіональних і місцевих програм боротьби зі злочинністю, а


202

також розробки відповідних пропозицій. Оцінка різних сторін діяльності правоохоронних органів та-

кож є складовою частиною визначення пріоритетів координацій-ної діяльності. На основі глибокого аналізу стану законності й правопорядку, визначивши основні пріоритети координаційної діяльності, учасники координації виробляють спільні заходи щодо боротьби зі злочинністю.

Для забезпечення узгодженої діяльності по визначених на-прямках формуються постійно діючі робочі групи. Вони забезпе-чують повсякденну робочу взаємодію по відповідних напрямках. Зі зміною стану й структури злочинності в регіоні виділяються нові пріоритетні напрямки, для забезпечення яких створюються спеціалізовані міжвідомчі робочі групи. Констатація посилення раніше діючих й виникнення нових пріоритетів координації може викликати необхідність у зміні структури й складу постійно дію-чих робочих груп, необхідність виділення нових робочих груп, скасування груп, створених свого часу, що втратили значення у зв’язку зі змінами в криміногенній ситуації.

Найбільш загальними пріоритетами координації на всіх рів-нях, як показує практика, є питання боротьби з організованою злочинністю, наркоманією, злочинами в сфері економіки й фі-нансово-кредитній сфері, стан злочинності в середовищі непов-нолітніх та її профілактика, порушення податкового й митного законодавства.

Багато з цих питань рік у рік повторюються в планах роботи прокуратур різних рівнів. До них неодноразово повертаються, у тому числі в порядку контролю виконання раніше прийнятих координаційних рішень. Пояснення цьому, на наш погляд, ‒ ста-більна актуальність перерахованих питань.

Проведене дослідження дозволило виявити істотну специфіку можливостей і меж координації оперативно-розшукової діяльнос-ті правоохоронних органів. Ця діяльність, хоча й спрямована на боротьбу зі злочинністю, є сферою особливого порядку. У рамках координації, як правило, виявляються можливими самі загальні домовленості про посилення ролі органів, що здійснюють опера-тивно-розшукову діяльність, у розкритті злочинів.

На координаційних нарадах, як правило, розглядаються най-більш загальні, характерні для всіх учасників координації питан-ня, розробляються заходи, спрямовані на вирішення загальних завдань, для досягнення єдиної мети протидії злочинності. Окре-мі, більш конкретні для правоохоронних органів завдання по бо-ротьбі зі злочинністю вирішуються кожним з них самостійно в рамках окремого відомства.


203

Натомість прокуратура виступає як організатор координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, не придушуючи їхньої самостійності, не ущемляючи їхніх прав і не претендуючи на організаційну владність над цими органами, за-лишаючись при цьому органом нагляду за дотриманням законів у діяльності всіх правоохоронних структур [3, с. 189-190].

Місце й роль прокуратури в державному механізмі знаходять свою реалізацію в її функціях. У методологічному плані функції прокуратури, перераховані в ст. 5 Закону України «Про прокура-туру» [4], поділяють на дві групи: нагляд за виконанням законів та інші напрямки діяльності.

В теорії функцій прокуратури класифікують на основні й по-хідні. Фактично у ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» основ-ним напрямком діяльності прокуратури визначається нагляд за виконанням чинних на території України законів. Пріоритети діяльності прокуратури, виходячи з положень ст. 3 і гл. 7 Консти-туції України [2], спрямовані насамперед на захист прав і свобод людини й громадянина.

Як одна з функцій, що випливають із сутності завдань проку-рорської діяльності, захист прав і свобод людини й громадянина, нагляд за дотриманням основних вимог Основного закону країни, є змістом роботи всіх галузей нагляду, всіх структурних підрозді-лів прокуратури. Будь-які напрямки прокурорської діяльності є похідними від основної функції нагляду за дотриманням законів і захисту прав і свобод людини й громадянина.

З вищесказаного робимо висновок про те, що функція коорди-нації діяльності по боротьбі зі злочинністю є специфічною, похід-ною, тобто такою, що має допоміжний характер стосовно проку-рорського нагляду.

Тепер розглянемо співвідношення функції координації з усіма іншими функціями прокуратури.

У процесі своєї діяльності прокуратура оперативно отримує великий обсяг інформації про стан боротьби зі злочинністю, про участь у цій боротьбі різних органів, про порушення законів, при-чини правопорушень. Вона має можливість доповнювати й коре-ктувати дану інформацію з урахуванням результатів наглядової діяльності й діяльності по здійсненню кримінального пересліду-вання. Наглядові повноваження органів прокуратури за дотри-манням законності проведених оперативно-розшукових заходів і слідчих дій припускають наявність в органів прокуратури інфор-мації про злочинність у цілому, загальної картини стану злочин-ності в країні й в окремих регіонах. Отримані дані є основою для аналізу стану законності й боротьби зі злочинністю як одного із


204

пріоритетних напрямків координації. Саме цей фактор є визна-чальним при виділенні функції координації діяльності по бороть-бі зі злочинністю в компетенції прокуратури.

Координація покладена на прокуратуру як на найбільш підхо-дящий для цієї мети орган, тому що функція нагляду оптимально поєднується з функцією координації. Функція координації не суперечить наглядовій функції, а доповнює її, розширює можли-вості нагляду. Саме у цьому проявляється поєднання інтересів, де функції координації й нагляду співіснують між собою й не лише не заперечують одна одну, але й взаємодоповнюються й взаємо-збагачуються.

Нагляд дозволяє прокуророві мати у своєму розпорядженні найбільш повну інформацію про криміногенну обстановку на піднаглядній території, що дозволяє точніше визначити пріори-тетні напрямки об’єднання зусиль, виробити єдину лінію в діяль-ності по боротьбі зі злочинністю. Виконання прокурором основ-них функцій допомагає йому здійснювати координаційну функ-цію, а виконання координаційної функції, у свою чергу, спричи-няє зворотний вплив: координаційні заходи підвищують ефекти-вність роботи прокуратури.

Під час здійснення прокуратурою координаційної функції ве-лика увага приділяється дотриманню законності в процесі самої координації, недопущенню порушень прав і законних інтересів учасників цього процесу, а також інших державних органів, гро-мадських організацій, фізичних і юридичних осіб.

Згідно з частиною третьою статті 29 Закону України «Про прокуратуру», здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинніс-тю. Свого часу це положення викликало сумнів у народних депу-татів України щодо його конституційності.

«Узгодження» – це синонім «координації», проте термінологіч-но останнє є поняттям більш широким. Відповідно узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю слід роз-глядати як складову функції координації, яку здійснюють органи прокуратури України.

Координуюча діяльність прокуратури в межах і формах, вста-новлених частиною другою статті 10 Закону, повною мірою відпо-відає конституційним засадам [6].

Координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю припускає взаємодію в тих або інших формах і різ-них засобах не лише під час розслідування кримінальних справ, але й при вивченні та усуненні причин і умов, що сприяють вчи-ненню злочинів. Беручи участь у розгляді кримінальних справ


205

судами, прокурор одержує інформацію про результати розгляду тих або інших категорій справ, про недоліки досудового слідства й дізнання, яку використовує надалі під час розгляду деяких питань на координаційних нарадах, при організації семінарів по підви-щенню кваліфікації слідчих та дізнавачів.

В якості ще одного напрямку діяльності прокуратури закон виділяє участь її в правотворчому процесі.

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» [4] при Генеральній прокуратурі України діє науково-методична рада для вивчення пропозицій щодо поліпшення організації і діяльності органів прокуратури. Характер завдань, покладених на прокура-туру, зміст діяльності її органів, поширеність прокурорського нагляду практично на всі сфери відносин, що врегульовані нор-мами законодавства, об’єктивно роблять прокуратуру обізнаною не лише про виконання законів, але й про стан правового регулю-вання. Така поінформованість прокуратури відповідає інтересам забезпечення правового регулювання відповідно до потреб суспі-льства й держави.

Відсутність у Генерального прокурора України права законо-давчої ініціативи частково компенсовано його правом вносити до Верховної Ради й органів, наділених правом законодавчої ініціа-тиви, пропозиції про зміну, доповнення, скасування або прийнят-тя законів та інших нормативних актів, спираючись на результа-ти діяльності відповідно до наданих повноважень.

Прокурори, узагальнюючи й аналізуючи результати своєї, у тому числі координаційної, діяльності, інформують органи зако-нодавчої ініціативи про наявність прогалин, фрагментарності, розрізненості, а іноді й суперечливості в чинному законодавстві, недоліках у законодавчій техніці й викладі конкретних норм.

З урахуванням істотних змін у діючому кримінально-процесуальному й іншому законодавстві, що стосується діяльнос-ті правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, ці напрям-ки координації здобувають особливого значення й повинні роз-глядатися в якості основних.

Підводячи підсумки розгляду питання про співвідношення функції координації з іншими функціями прокуратури, хотілося б відзначити, що в юридичній літературі в різні періоди розвитку вітчизняної прокуратури неодноразово порушувалося питання про співвідношення функцій прокуратури, їхньої пріоритетності відносно одна до одної. На перше місце по значимості виносили то функцію нагляду, то функцію кримінального переслідування. Переносячи проблему пріоритетності функцій прокуратури в галузь боротьби зі злочинністю, тобто розглядаючи співвідно-


206

шення функцій кримінального переслідування, нагляду за вико-нанням законів і координаційної функції, необхідно відзначити залежність пріоритетів від поставлених цілей і конкретної обста-новки. Зі зміною соціальних умов, потреб держави й суспільства можлива трансформація неосновної функції в основну.

Координаційна функція прокуратури тісно пов’язана з іншими функціями прокуратури, взаємодоповнюючи їх, розширює мож-ливості кримінального переслідування, наглядової, правотворчої функцій прокуратури, у свою чергу отримує необхідну інформа-ційну базу для найбільш ефективної реалізації координаційних повноважень.

На наш погляд, в галузі боротьби зі злочинністю, з урахуван-ням сучасних реалій, координаційна функція прокуратури пови-нна бути віднесена до основних функцій. Розвиток «поліцентриз-му» суб’єктів боротьби зі злочинністю, концептуально заснований на принципі поділу влади, має зворотний бік ‒ посилення відомчої роз’єднаності, і, як наслідок, розбалансованість цілей і завдань різних органів. У цій ситуації координаційна діяльність прокура-тури виступає на перший план, переломлюючи ці тенденції.

Список використаних джерел: 1. Литвинов О. М. Принципи та елементи системи координації суб’єктів

профілактики злочинів / О. М. Литвинов // Вісник Національного університе-ту внутрішніх справ. – № 19. – Харків, 2002. – С. 38-42.

2. Противодействие преступности : учебное пособие / Давыденко Л. М., Давыденко М.Л., Литвинов А. Н. и др. – Киев : «Хай–Тек Пресс», 2011. – 200 с.

3. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793

4. Конституція України: прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

5. Окрема думка судді Конституційного Суду України Бринцева В. Д. сто-совно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 1, частини першої статті 7, ста-тей 8, 9, 10, частини четвертої статті 14, статті 17, частини першої статті 20, частини третьої статті 29 Закону України «Про прокуратуру» (справа про повноваження прокуратури відповідно до пункту 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України) // [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=35696.



207

Меживой Володимир Павлович, кандидат юридичних наук, доцент

(Донецький юридичний інститут МВС України),

Меживой Олексій Володимирович, кандидат юридичних наук


УДК 343.1+343.985

ЩОДО ПРАВОМІРНОГО ЗАТРИМАННЯ ОСІБ. ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ НОВОГО КПК УКРАЇНИ

Проаналізовано положення законодавства, які регламентують затри-мання осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень. Висвітлено проблеми, що виникають при затриманні в порядку ст. 208 КПК України. Надано пропозиції щодо вдосконалення цієї діяльності. Ключові слова: затримання, кримінальне правопорушення, проваджен-ня, підозра, правомірність. Проанализированы положения законодательства, регламентирующие задержание лиц, подозреваемых в совершении уголовных правонаруше-ний. Освещены проблемы, возникающие при задержании в порядке ст. 208 УПК Украины. Даны предложения по совершенствованию этой деятельности. Ключевые слова: задержание, уголовное правонарушение, производство, подозрение, правомерность. Analysis of the legal provisions governing the detention of persons suspected of committing criminal offenses. The problems arising from the arrest to the procedure of Art. 208 Code of Ukraine. The proposals for improving this activity. Key words: arrest, criminal, proceedings, suspicion, legitimacy.

Функціонування інституту затримання осіб за підозрою у вчи-

ненні кримінальних правопорушень є необхідною умовою здійс-нення швидкого, повного й неупередженого розслідування та досягнення інших завдань кримінального провадження. Правова сутність затримання, його характерні риси і властивості як окре-мого заходу державного примусу, місце та роль у механізмі кри-мінально-процесуального регулювання, загальнотеоретичні аспе-кти та їх практична реалізація були піддані ґрунтовному дослі-дженню І. М. Бацьком, О. І. Білоусовим, В. П. Бірюковим, В. І. Борисовим, Н. В. Глинською, А. Я. Дубинським, В. С. Зелене-цьким, Н. С. Карповим, В. А. Колесником, М. М. Коротким, С. О. Кудіновим, Л. М. Лобойком, Є. І. Макаренком, В. О. Маляро-

Меживой В. П., Меживой О. В., 2013


208

вою, В. Т. Hopом, О. Г. Олександровським, Д. М. Письменним, М. А. Погорецьким, В. О. Попелюшком, М. М. Сербіним, В. М. Тер-тишником, А. П. Черненком, О. К. Черновою, О. Г. Шилом, М. Є. Шу-милом та іншими вченими в наукових статтях, дисертаціях, моно-графіях, посібниках і законопроектах. Водночас більшість науко-вих робіт готувалося на основі та з урахуванням кримінально-процесуального законодавства України, яке в даний час вже не діє.

Сьогодні ми бачимо, що через відсутність досвіду практичного застосування норм чинного КПК у діяльності ОВС трапляються казуси, які негативно характеризують міліцію в очах населення. Варто лише навести випадок, який трапився 16.03.2013 у Кривому Розі, коли молодий чоловік погрожував зброєю охоронцю магази-ну. Як повідомляють ЗМІ, правоохоронці його відпустили, поси-лаючись на норми нового КПК. Скориставшись цим чоловік по-вернувся до магазину та продовжив погрожувати обслуговуючому персоналу [1; 2]. Беручи до уваги той факт, що такі випадки без-карності подібних злочинних дій стали непоодинокими, існує загроза подальшого зростання їх кількості на території України. Це може призвести до зневірення громадян у спроможність мі-ліції навести правопорядок. Тому вирішення цих питань є актуа-льним і першочерговим завданням як науковців так і практиків.

Слід зазначити, що при затриманні осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, певні складнощі викликає питання визначення правомір-ності кримінально-процесуального затримання в порядку ст. 208 КПК України до внесення відомостей про подію до Єдиного реєстру досудових розслідувань, дотримання прав особи, яка фізично затри-мується уповноваженою службовою особою, порядок здійснення обшуку цієї особи, а також вилучення у затриманого речей і докуме-нтів, які можуть бути доказами. Існування цих проблем змусили нас провести відповідні дослідження та зупинитись на таких аспектах правомірного затримання осіб за новим КПК України.

1. Щодо відмінності підстав затримання за старим і новим КПК. Чинний КПК України встановлює, що уповноважена службова

особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо без-посередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі поте-рпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ч. 1 ст. 208 КПК України) [3].


209

Одразу помітно концептуальність цих положень, що відрізня-ють нові підстави для затримання від старих підстав, визначених у ст. 106 КПК 1960 року, а саме: 1) за старим КПК – «…коли особу застали … безпосередньо після вчинення злочину»; за новим КПК – «…якщо особу застали під час … замаху на вчинення злочину»; 2) за старим КПК – «… коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину»; за новим КПК – «якщо … сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчи-нила злочин».

З цього приводу В. О. Попелюшко зазначає, що вираз «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушен-ня» охоплює як дії з учинення кримінального правопорушення, так і дії, безпосередньо спрямовані на його вчинення. Затримання безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення має місце тоді, коли часова і просторова ознаки находження особи щодо події і місця вчинення кримінального правопорушення да-ють підстави запідозрити особу в його вчиненні, а тим більше, якщо затримання здійснюється потерпілим чи очевидцем події [4, с. 453].

При цьому з положень ст. 208 чинного КПК України незрозу-міло, чи стосується вираз «безпосередньо після вчинення злочи-ну» (тобто за короткий проміжок часу неподалік від місця події) лише випадків, коли на підозрюваного вказує очевидець, або ж вона стосується й випадків виявлення «сукупності ознак». Якщо так, то в разі виявлення цих ознак не безпосередньо, а впродовж тривалого часу та на значній відстані від місця події, підстав для затримання не буде.

Цікавою є класифікація, наведена О. Ю. Татаровим. Здійсню-ючи тлумачення положень КПК, він розширює підстави, за наяв-ності однієї з яких може бути затриманий підозрюваний у вчи-ненні злочину, та називає їх:

– коли особа безпосередньо вчиняє злочин; – якщо особа з прямим умислом вчинила діяння, спрямоване

на вчинення злочину, однак не довела його до кінця з причин, що не залежали від її волі;

– коли безпосередньо після вчинення злочину потерпілий або очевидці прямо вказують на особу, яка вчинила даний злочин;

– якщо на тілі чи одязі особи містяться будь-які ознаки, які вказують на те, що дане суспільно небезпечне винне діяння було вчинене саме цією особою;


210

– якщо сукупність ознак на місці події підтверджують приче-тність даної особи до вчиненого нею злочину [5, с. 516].

Ці новації та коментарі слід ураховувати працівникам ОВС під час організації та планування затримання осіб, а також у випад-ках раптового виникнення підстав для затримання.

2. Щодо дотримання прав людини під час затримання за підо-зрою у вчиненні злочину.

Згідно принципів захисту всіх осіб, які підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, встановлених Резолюцією Гене-ральної Асамблеї ООН, кожному заарештованому повідомляють-ся при арешті причини його арешту і без зволікань повідомляєть-ся будь-яке пред’явлене йому обвинувачення (принцип 10); затри-мана особа має право на отримання юридичної адвокатської до-помоги (принцип 17) [6].

Цей принцип реалізується і в законодавстві України: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодав-ством; кожному затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви затримання, роз'яснено його права та надано можли-вість з моменту затримання захищати себе особисто та користу-ватися правовою допомогою захисника; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочині (ст.ст. 19, 29, 62 Конституції України). Згідно ст. 5 Закону України «Про міліцію», міліція забезпечує затриманим особам з моменту затримання право захищати себе особисто та користуватися правовою допо-могою захисника, у тому числі безоплатною правовою допомогою, реалізацію інших прав затриманих [7].

Особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину, мають право на безоплатну вторинну правову допомогу (п. 5 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу») [8]. Для за-безпечення цього права уповноважена службова особа після фак-тичного затримання особи за допомогою телефонного, факсимі-льного зв’язку, електронної пошти або через спеціалізовану ком-плексну інформаційно-аналітичну систему негайно повідомляє про це відповідний центр з надання безоплатної вторинної право-вої допомоги [9].

Згідно ч. 4 ст. 208 КПК України, уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри


211

проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень ст. 213 КПК, вимага-ти перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК [3]. Прикро що подібне дублювання од-них і тих самих положень, що встановлюють необхідність дотри-мання прав громадян під час затримання, у різних законодавчих актах не позначається ані на тактиці правомірного затримання, ані на вдосконаленні механізмів забезпечення законності цього заходу.

Підзаконні нормативно-правові акти, що регламентують поря-док дій працівників ОВС під час затримання, сьогодні відсутні. Їх прийняття безсумнівно дозволило б удосконалити тактику за-тримання та запобігти випадкам порушень законності. Як при-клад слід навести інструкцію, що регламентує порядок затриман-ня осіб уповноваженими службовими особами органів (підрозді-лів) охорони державного кордону [10]. Прийняття цієї інструкції одночасно з КПК дозволило вирішити багато проблемних питань, що виникають у діяльності підрозділів Державної прикордонної служби України при затриманні осіб. Так само пропонуємо вирі-шити вказану проблему на рівні МВС шляхом розробки подібного підзаконного нормативно-правового акту. Наступним кроком має стати розроблення відповідних методичних указівок і рекоменда-цій для працівників ОВС.

3. Щодо існування законного затримання поряд із затриманням уповноваженою службовою особою у чинному КПК України.

Згідно ст. 207 КПК України, законне затримання будь-якої особи без ухвали слідчого судді, суду може здійснювати кожен громадянин України, іноземець чи особа без громадянства: 1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушен-ня; 2) безпосередньо після вчинення кримінального правопору-шення чи під час безперервного переслідування особи, яка підо-зрюється у його вчиненні.

Як зазначається в науковому коментарі до КПК України, за-конне затримання слід відрізняти від процесуального, що здійс-нюється уповноваженими особами в порядку ст. 208 КПК Украї-ни. При цьому парадоксальною ситуацією, що потребує ретельно-го осмислення, є те, що затримання неуповноваженою службовою особою може здійснюватися як за вчинення кримінального про-ступку, так і злочину, на відміну від затримання уповноваженою службовою особою, яке здійснюється винятково за вчинення зло-чину [5, с. 514].


212

Правильність вживання слова «законне» лише до громадянсь-кого затримання виглядає досить сумнівно. Якщо затримання, яке провадиться в порядку ст. 207 КПК, є законним, то, виходячи з логіки семантичного походження слів у КПК, затримання в по-рядку ст. 208 КПК (що здійснюється службовою особою, уповно-важеною на таке затримання) є «незаконним», оскільки здійсню-ється в іншому на відміну від «законного» порядку, а інших видів затримання КПК не передбачає. Цей момент викликає занепоко-єння.

Крім того, розглядаючи вказане положення, слід звернути ува-гу на другий принцип захисту осіб, які підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, встановлений Резолюцією Генера-льної Асамблеї ООН, згідно якого «…арешт, затримання чи ув’язнення здійснюються лише в чіткій відповідності з положен-нями закону та компетентними посадовими особами або особами, уповноваженими законом для цієї мети» [6]. Не заперечуємо про-ти важливості існування інституту громадянського затримання, проте вважаємо недоцільним обмеження прав працівників право-охоронних органів відносно можливості адекватного реагування на вчинення кримінальних проступків.

Слід підкреслити існування об’єктивної необхідності розробки науково-практичних рекомендацій, роз’яснень, інструкцій (на-станов) щодо дій працівників ОВС при затриманні осіб, а також спільних інструкцій (настанов), узгоджених з органами прокура-тури та суду. Вважаємо необхідним розробити Інструкцію МВС України для працівників ОВС, яка була б схвалена відповідними органами прокуратури та суду. А, беручи до уваги прецедент створення міжвідомчої інструкції про порядок провадження не-гласних слідчих (розшукових) дій, було би не зайвим створення міжвідомчої інструкції щодо організації правомірного (без ухвали слідчого судді, суду) затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів.

4. Визначення порядку та забезпечення правомірності затри-мання.

В організації затримання особи за підозрою у вчиненні право-порушення першочерговим завданням працівника є визначення, нормами якого законодавства він повинен керуватися – криміна-льно-процесуального чи адміністративного. Під затриманням в адміністративному праві розуміють захід адміністративного при-пинення загального призначення, що полягає у тимчасовому об-меженні свободи пересування й місцезнаходження і застосову-


213

ється в разі, коли інші заходи адміністративного припинення не-ефективні для забезпечення належного виконання провадження в справі про адміністративне правопорушення і забезпечення притягнення правопорушника до відповідальності (ст. ст. 260, 261 КУпАП) [11]. Адміністративне затримання можливе лише в разі вчинення адміністративного правопорушення, а затримання в разі вчинення злочину регулюється КПК.

Таким чином у результаті розподілу на кримінально-процесуальне та адміністративне у практиці при затриманні осіб працівники ОВС стикаються з проблемою визначення тактики їхніх дій. Визначити вид затримання означає на місці кваліфіку-вати правопорушення, за підозрою у вчиненні якого затримується певна особа. У свою чергу невірне вирішення цього питання без перебільшень «коштує погонів» суб’єктам затримання, або за-грожує настанням інших неприємних наслідків. Проте, навіть не торкаючись питань професійної компетенції (за своїми посадо-вими обов’язками більшість суб’єктів затримання, якими, напри-клад, можуть бути міліціонери патрульної служби, погано воло-діють основами кваліфікації кримінальних правопорушень тощо), часто уповноваженій службовій особі здійснити таку кваліфіка-цію перед або в момент затримання дуже складно або взагалі не-можливо (наприклад, при протидії незаконному обігу наркотиків, коли про остаточну кваліфікацію може йти мова лише після про-ведення експертного дослідження вилученої речовини).

Досліджуючи це питання з різних боків ми дійшли висновку, що факт існування в правозастосовній діяльності ОВС двох видів затримання, які регулюються відповідно КПК і КУпАП, з огляду на зміни в законодавстві, пильне ставлення громадськості та кон-трольних органів до діяльності ОВС, вкрай небажане, адже в ба-гатьох випадках це неминуче призводить до непорозумінь з при-воду правомірності застосування того чи іншого виду затримання. Розвиваючи цю гіпотезу, так само теоретично як вид затримання залежно від завдань протидії кримінальним явищам можна виді-лити оперативно-розшукове, цивільне, «законне» (доречи, закрі-плене у ст. 207 КПК), пенітенціарне, військове затримання тощо. Проте не будемо вигадувати далі, адже це передбачено метою нашого дослідження. Ми переконані, що поняття «затримання особи» має бути єдиним, а порядок затримання має регулюватися такими нормами, що відповідають кримінальній політиці держа-ві, в цілях уникнення різночитань.

Дійсно, в теорії кримінального процесу починаючи з радянсь-


214

ких часів склалося, що затримання особи буває двох видів: кримі-нально-процесуальне та адміністративне. Проте в сучасній Укра-їні пріоритетність регулювання суспільних відносин під час за-тримання осіб за певне правопорушення апріорі має належати нормам кримінального (кримінально-процесуального) закону. Щоб заспокоїти правозахисників і прихильників теорії гуманіза-ції відповідальності зазначимо, що така «криміналізація» суспі-льних відносин покликана забезпечити права затриманих.

Слід звернути увагу, що навіть у Конституції України відсутня вказівка на можливість здійснення адміністративного затриман-ня. Ст. 29 Основного Закону, що закріплює право людини на сво-боду та особисту недоторканність, прямо вказує на виключну можливість застосування затримання уповноваженими на те законом органами з метою запобігання та припинення злочинів, які є кримінальними правопорушеннями [12].

Також зазначимо, що з прийняттям нового КПК України за-конодавство пішло шляхом США, Великобританії та інших роз-винених країн з англосаксонською системою права з їх широким використанням прецедентів у судовій та правоохоронній практи-ці. Цікавим у контексті досліджуваних питань є той факт, що в законодавствах цих країн відсутній поділ затримання на адмініс-тративне та кримінальне. Затримання людини на вулиці з метою перевірки виниклого припущення про вчинення правопорушення (у тому числі злочину) – досить поширена практика поліції. Таке повноваження в американському законодавстві та судовій прак-тиці називається арештом і тлумачиться дуже широко; при цьому мається на увазі те, що в українському кримінальному процесі називають адміністративним затриманням, затриманням за підо-зрою у вчиненні злочину та арештом [13, с. 125-126].

Сучасні дослідники при розгляді закордонного досвіду здійс-нення затримань осіб за вчинення правопорушень прагнуть уни-кнути цих моментів. Так, суддя Вищого адміністративного суду України Т. Ф. Весельська, аналізуючи проведення адміністратив-ного затримання правоохоронними органами в Україні та досвід США та Великобританії щодо здійснення поліцейського арешту, немовби ненавмисно випускає з поля зору той факт, що законо-давство цих країн передбачає затримання за вчинення злочину (кримінального правопорушення) [14, с. 146-148].

Осмислення вищенаведеного дозволяє дійти висновку про ва-


215

жливість приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів. З огляду на спрямованість законодавчих реформ системи кримінального провадження до схожості (якщо не аналогії) із законодавствами країн з англосаксонською систе-мою права, ставиться під сумнів необхідність існування адмініст-ративно-правового затримання (як і самого інституту адміністра-тивних проступків у цілому). Водночас ми підтримуємо ідею ко-дифікації кримінальних проступків у єдиному Кодексі (або Зако-ні) про кримінальні проступки. Такий підхід, на нашу думку, до-зволить забезпечити:

− подальшу гуманізацію кримінального законодавства; − спрощену процедуру притягнення до юридичної відповіда-

льності осіб, які вчинили кримінальні проступки; − оптимізацію діяльності ОВС, прокуратури та суду щодо виявлен-

ня, розслідування кримінальних правопорушень та судового розгляду; − оптимізацію діяльності ОВС з розслідування кримінальних

правопорушень, притягнення до відповідальності за вчинення яких не тягне судимості [15, с. 144].

Підсумовуючи вищенаведене зазначимо, що дії працівників ОВС при затриманні особи, підозрюваної у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді (суду) (ст. 208 КПК України) з урахуванням сучасних вимог законності, які висуваються до кримінального провадження, мають здійснюватися за алгоритмом, наведеним у схемі 1.

Щодо регулювання процедури (а точніше суспільних відносин, які виникають під час регулювання процедури) затримання, в цілях уникнення різночитань вона має регламентуватися КПК. Крім того слід підкреслити існування об’єктивної необхідності розробки науково-практичних рекомендацій, роз’яснень, інструк-цій (настанов) щодо дій працівників ОВС при затриманні осіб, а також спільних інструкцій (настанов), узгоджених з органами прокуратури та суду. Вважаємо необхідним розробити Інструк-цію МВС України для працівників ОВС, яка була б схвалена від-повідними органами прокуратури та суду. А, беручи до уваги пре-цедент створення міжвідомчої інструкції про порядок прова-дження негласних слідчих (розшукових) дій, було би не зайвим створення міжвідомчої інструкції щодо організації правомірного (без ухвали слідчого судді, суду) затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів.


216

Схема 1.

Алгоритм дій при короткочасному затриманні підозрювано-го у вчиненні злочину без ухвали слідчого судді (суду)


217


1. У супермаркеті Кривого Рогу покупець приставив до скроні охорон-ця пістолет // ТСН (Інтернет-сайт новин телеканалу). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/ukrayina/u-supermarketi-krivogo-rogu-pokupec-pristaviv-do-skroni-ohoroncyu-pistolet-286818.html.

2. У Кривому Розі з’явився свій «Мазурок». Екс-міліціонер безкарно лякав охоронця супермаркету, приславляючи йому до голови бойовий пісто-лет // ТВі : (Інтернет-сайт новин телеканалу). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tvi.ua/new/2013/03/19/u_kryvomu_rozi_z’yavyvsya_sviy_mazurok.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI // Голос України від 19.05.2012. – К., 2012. – № 90-91.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за загальною редакцією професорів В. Г. Гончаре-нка, В.Т. Нора, М. Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – 1224 с., с. 453.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – X. : Право, 2012. – 768 с., с. 516.

6. Звід принципів захисту всіх осіб, які підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі : додаток до Резолюції Генеральної Асамб-леї ООН від 9 грудня 1988 року № 43/17 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_206.

7. Про міліцію : Закон України вiд 20.12.1990 №565-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 22.01.1991. – К., 1991. – № 4. – Ст. 20.

8. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02.06.2011 № 3460-VI // Відомості Верховної Ради України від 23.12.2011. – К., 2011. – № 51. – С. 2136. – Ст. 577.

9. Про затвердження Порядку інформування центрів з надання бе-зоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання осіб : Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1363 // Офіційний вісник України від 06.01.2012. – К., 2011. – № 101 – С. 63. – Ст. 3719.

10. Про затвердження Інструкції про порядок дій посадових осіб ор-ганів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування : Наказ Адміністрації Дер-жавної прикордонної служби України 14.11.2012 № 931 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z2033-12.

11. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради УРСР від 18.12.1984. –К., 1984. – № 51. – Ст. 1122.

12. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996. – К., 1996. – № 30. – Ст. 141; Офіційний вісник Укра-їни від 01.10.2010. – К., 2010.– Спец. Випуск № 72/1. – С. 15. – Ст. 2598.

13. Курьянова Э. С. Условия проведения личного обыска при задержа-нии в США / Э. С. Курьянова // Правоведение. – СПб., 2006. – № 6. – С. 121-127.

14. Весельська Т. Ф. Адміністративне затримання особи: українські


218

реалії та міжнародний досвід / Т. Ф. Весельська // Право України : (науко-вий журнал). – Київ, 2010. – № 2. – С. 243-249.

15. Меживой О. В. Доцільність внесення змін та доповнень до кримі-нального законодавства в контексті реформування кримінального судо-чинства в Україні / О. В. Меживой, Є. С. Назимко // Право і суспільство : (науковий журнал). – Дніпропетровськ, 2012. – № 4. – 206 с. – С. 141-145.



219

Мостепанюк Людмила Олександрівна, кандидат юридичних наук

(Національна академія внутрішніх справ)

УДК 343.224.1

ПРОБЛЕМИ ПОКАРАННЯ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ Розкриваються та характеризуються основні напрями реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Укра-їні. Здійснений аналіз деяких наукових досліджень удосконалення кри-мінальної юстиції щодо неповнолітніх. Ключові слова: неповнолітні, кримінальна юстиція, відповідальність, покарання. Раскрываются и анализируются основные направления реализации Концепции развития уголовной юстиции относительно несовершенно-летних в Украине. Совершен анализ некоторых научных исследований усовершенствования уголовной юстиции относительно несовершенно-летних. Ключевые слова: несовершеннолетние, уголовная юстиция, ответст-венность, наказание. Basic directions of the Concept of juvenile criminal justice in Ukraine are described and characterized. Several scientific researches on improving juvenile criminal justice are analyzed. Key words: minor, criminal justice, responsibility, punishment.

Удосконалення чинного законодавства в частині здійснення

кримінального судочинства стосовно неповнолітніх здійснюється відповідно до основних напрямів Концепції розвитку криміналь-ної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, схваленої Указом Пре-зидента України від 24 травня 2011 року № 597/2011. Її метою є побудова повноцінної системи кримінальної юстиції щодо непов-нолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо неповнолітнього, який по-трапив у конфлікт із законом, пов'язаного з її перевихованням та подальшою соціальною підтримкою. Розпорядженням Президен-та України від 25.01.2012 р. № 26 створено робочу групу з питань реалізації зазначеної Концепції, головним завданням якої визна-чено підготовку узгоджених пропозицій із забезпечення прав дітей.

Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні передбачає здійснення таких заходів: удосконалення превентивної та профілактичної роботи щодо неповнолітніх; за-безпечення під час здійснення дізнання, досудового слідства та правосуддя щодо неповнолітніх додержання їх прав; сприяння

Мостепанюк Л. О., 2013


220

розвитку програм відновного правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили злочини; створення ефективної системи реабілітації неповнолітніх.

Уточнюючи основні напрями розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, до них, крім вищезазначених, на нашу дум-ку, слід віднести проблеми призначення до неповнолітніх пока-рання та розширення сфери застосування певних його видів. Так, необхідно посилити диференціацію кримінальної відповідальнос-ті неповнолітніх за рахунок використання стосовно них додатко-вого покарання у виді штрафу. В цьому відношенні варто макси-мально використовувати потенційні властивості вказаного додат-кового покарання при конструюванні санкцій, які передбачають кримінальну відповідальність за корисливі злочини. Але слід вра-ховувати, що ефективність застосування штрафу до неповноліт-ніх суттєво знижується його фактичною сплатою батьками непо-внолітнього, що, в свою чергу, є порушенням принципу індивіду-алізації кримінальної відповідальності. Тому слід суворо слідку-вати за призначенням покарання у вигляді штрафу лише тим неповнолітнім, які мають самостійний дохід, заробіток або майно, на яке може бути звернене стягнення, про що зазначено в ч. 1 ст. 98 КК. Крім того, в науковій літературі зустрічаються логічні пропозиції про обов’язок неповнолітніх прозвітуватися про дже-рело отриманих коштів, використаних для сплати штрафу, які варто підтримати на законодавчому рівні.

Відповідно до норм чинного КК, застосування штрафу до не-повнолітніх регулюють ст. 98-100 КК, які з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» від 15 листопада 2011 року також зазнали змін [4]. Так, штраф як вид покарання призначають до неповнолітніх як основне або разом додаткове покарання. В останньому випадку штраф застосовують лише разом з іншим видом покарання.

Мінімальний розмір штрафу, що призначають неповнолітнім, визначає суд, відповідно до положень ст. 53 КК і становить на сьогодні 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Незва-жаючи на розмір санкції, що передбачає покарання за вчинений неповнолітнім злочин, навіть у разі передбачення покарання у виді штрафу понад 3 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян, максимальний розмір штрафу для зазначеної категорії осіб становить 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Під час призначення кінцевого розміру покарання обов’язково мають ураховувати майнове становище неповнолітнього.


221

У разі відсутності в неповнолітнього самостійного доходу, вла-сних коштів чи майна, на яке може бути звернено стягнення вна-слідок учинення ним злочину, санкція якого передбачає лише основне покарання у виді штрафу понад 3 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян, можливе застосування покарання у виді громадських робіт або виправних робіт.

Але на нашу думку, більш доцільним є примусове відшкоду-вання заподіяної неповнолітнім шкоди. Вони мають, за відсутнос-ті можливості негайного погашення шкоди із наявних власних коштів, відпрацювати заподіяну шкоду потерпілій особі за спеці-альною програмою, яка запроваджується щодо неповнолітніх злочинців і полягає у тому, щоб неповнолітні засуджені здійсню-вали оплачувану за рахунок коштів місцевих бюджетів суспільно корисну роботу із збереженням усіх трудових стандартів та пільг щодо них.

Вітчизняними науковцями свого часу пропонувалися норми, подібні до реституції, тобто відшкодування винною особою завда-ної нею шкоди потерпілому. Так, П. А. Воробей, М. Й. Коржансь-кий, В. М. Щупаківський вказували, що задля повного відшкоду-вання заподіяної злочином шкоди варто запровадити статтю та-кого змісту: «Незалежно від виду і розміру призначеного пока-рання особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати запо-діяну цим злочином шкоду у повному обсязі, а також всі витрати на провадження дізнання, розшуків, слідства, суду і виконання вироку» [2, с. 43-44]. На визнанні реституції окремим видом пока-рання наполягали і автори одного з проектів КК [6, с. 3].

Вказані пропозиції не були враховані законодавцем. Проте, на нашу думку, існування реституції як виду покарання буде вигід-ним тільки у тому суспільстві, де розвинена система соціального страхування, створені умови для працевлаштування засуджених, наявна відповідна законодавча база та механізми реалізації пра-вових норм, повністю реалізований принцип громадянського сус-пільства щодо взаємної відповідальності держави та громадянина.

Тобто, видається необхідним на неповнолітнього покласти обов’язок відшкодувати завдані злочином збитки або усунути їх вла-сною працею, або виконати за згодою потерпілого на його користь відповідні компенсаційні роботи, якщо сума збитків перевищує мі-німальний розмір заробітної плати [5, с. 13]. Суд повинен встановлю-вати строки такого відшкодування залежно від матеріального стано-вища неповнолітнього, а також розміру завданої шкоди.

Доцільним також є розширення сфери застосування до неповнолітніх правопорушників покарання у вигляді громадських робіт, яке має значний каральний та виправний потенціал, у


222

більшості випадків справляє позитивний вплив на неповнолітніх засуджених. Відповідно до чинних положень КК, громадські роботи можуть бути застосовані до неповнолітніх у випадках: заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК); призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено у санкції відповідної статті КК (ч. 1 ст. 69 КК); заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК) [8, с. 13].

Відомо, що ефективною альтернативою покаранням у виді виправних робіт та штрафу можуть бути громадські роботи, значимість та доцільність яких особливо відчутною є сьогодні з урахуванням складного економічного періоду та фінансової кризи.

На думку ряду науковців, громадські роботи як вид покарання мають достатньо високе виховно-профілактичне значення (що особливо важливо для призначення їх до неповнолітніх), у зв’язку з чим існує нагальна потреба розширити законодавчі можливості їхнього призначення та створити налагоджений механізм залу-чення відповідних служб органів місцевого самоврядування до процесу виконання цього покарання [9, с. 7]. Крім того, потреба у збільшенні кількості санкцій, які б містили в якості покарання громадські роботи, обґрунтовується науковцями забезпеченням більш ефективної реалізації принципів диференціації відповіда-льності та економії кримінальної репресії [3, с. 7].

Невисокий рівень рецидивної злочинності осіб, що відбули по-карання у виді громадських робіт, свідчить про ефективність цього виду покарання. Низькі показники його застосування до неповнолітніх засуджених пов’язані з незначною кількістю санк-цій статей (частин статей) Особливої частини КК, що передбача-ють зазначений вид покарання, певною суб’єктивною недооцін-кою суддями їх виправного потенціалу та відсутністю налагодже-ного механізму виконання цього виду покарання.

Враховуючи доволі високу ефективність громадських робіт та виходячи з принципу економії кримінально-правової репресії, вказане покарання повинне ширше застосовуватися у випадку вчинення неповнолітніми злочинів невеликої тяжкості, переважно корисливих. Водночас застосування до неповнолітніх виправних робіт як своєрідного «штрафу в розстрочку» є недоцільним. У зв’язку з цим потребують змін санкції статей Особливої частини КК в частині розширення можливостей для застосування альтернативних видів покарань.

На нашу думку, покарання у виді громадських робіт повинне


223

бути включеним до всіх санкцій, які передбачають відповідальність за злочини невеликої та середньої тяжкості. В першу чергу це покарання як альтернатива штрафу, повинно застосовуватись до осіб, які не працюють і не навчаються та неповнолітніх.

Варто також звернути увагу на необхідність приведення видів покарань, що застосовуються до неповнолітніх, у відповідність до принципів її побудови, згідно з яким варто застосувати певні види покарання в залежності від тяжкості вчиненого злочину, наприклад:

• за злочини невеликої тяжкості – штраф, громадські роботи, виправні роботи;

• за злочини середньої тяжкості – штраф, громадські роботи, виправні роботи, короткостроковий арешт, обмеження волі;

• за тяжкі злочини – довгостроковий арешт, обмеження волі; • за тяжкі, із застосуванням фізичного насильства до іншої

особи, та особливо тяжкі злочини – позбавлення волі на певний строк [1, с. 8].

Кримінальне законодавство в частині призначення покарання неповнолітнім потребує змін і доповнень, спрямованих, перш за все, на розширення числа санкцій, які передбачають альтернати-вні міри покарання, і на скорочення числа тих норм, що передба-чають покарання, пов'язані з ізоляцією засудженого від суспільс-тва. Широке використання альтернативних покарань обумовлю-ється низкою їх безперечних переваг:

- ці покарання є більш адекватними багатьом категоріям зло-чинів (перш за все невеликої суспільної небезпеки) та щодо зло-чинців, які з урахуванням їх особистості не становлять підвище-ної суспільної небезпеки;

- ці міри є прийнятнішими для суспільства, оскільки вони по-збавлені негативних наслідків для особи і суспільства в цілому, які властиві позбавленню волі (розрив соціально корисних зв'яз-ків, розпад сім'ї, втрата кваліфікації, несприятливий вплив з боку інших засуджених, нервово-психічні та інфекційні захворювання і т. ін.);

- вони сприяють реабілітації злочинця, його інтеграції в сус-пільство і пристосуванню людей до правослухняної поведінки;

- ці заходи є важливим засобом загального зменшення числа засуджених, що знаходяться в місцях позбавлення волі, сприяючи тим самим підвищенню ефективності виправної дії на засудже-них і попередженню рецидиву.

Отже, для встановлення справедливого і доцільного покарання неповнолітній особі за вчинення того або іншого злочину необхід-


224

но співвіднести класифікацію злочинів, що не представляють великої суспільної небезпеки, тяжких і особливо тяжких з видами покарання, точніше – із санкціями видів покарання для того, щоб визначити, за яку категорію злочинів по вказаній класифікації який вид і розмір того або іншого покарання може бути призна-чений. Це дозволить диференціювати і визначити в системі межі і види покарань за категорії злочинів.

Втілення зазначених пропозицій в життя свідчитиме про ви-конання п. 4.2. розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. № 1039-р «Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо непов-нолітніх в Україні», відповідно до якого Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рекоме-ндується надати місцевим та апеляційним загальним судам роз'-яснення щодо визначення критеріїв обрання заходів впливу (ви-ховного та профілактичного характеру) до неповнолітніх, які вчинили правопорушення [7].

Отже, реалізація зазначених та інших напрямів повинна поси-лити відповідальність сім'ї, суспільства та держави за процес ви-ховання і становлення дітей, забезпечити додержання прав і сво-бод дітей, які потрапили у конфлікт із законом шляхом підви-щення рівня їх правового та соціального захисту, а також змен-шити рівень дитячої злочинності. З урахуванням змісту міжнаро-дних документів та загальних особливостей підходів зарубіжних держав до покарання неповнолітніх, ключовими напрямками вдосконалення чинного кримінального законодавства в цій час-тині повинно бути розширення переліку покарань та виправно-освітніх заходів впливу на неповнолітніх, уточнення строків та умов призначення деяких покарань тощо.


1. Березовська Н. Л. Покарання, пов’язані з виправно-трудовим впли-вом, що застосовуються до неповнолітніх : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, криміноло-гія; кримінально-виконавче право» / Н. Л. Березовська. – Одеса, 2010. – 18 с.

2. Воробей П. А. Завдання і дія кримінального закону / П. А. Воробей, М. Й. Коржанський, В. М. Щупаківський. – К., 1997. – 154 с.

3. Герасименко В. П. Заміна покарання більш м'яким при його відбу-ванні за кримінальним правом України покарання : автореф. дис. на здо-буття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / В. П. Герасименко. – Х., 2007. – 20 с.

4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гу-манізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської дія-льності : Закон України № 4025-VI від 15 листопада 2011 р. [Електронний


225

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4025-17. 5. Ковтун Н. Я. Поняття, система та види додаткових покарань для

неповнолітніх за КК України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кри-мінально-виконавче право» / Н. Я. Ковтун. – К., 2010. – 20 с.

6. Проект Кримінального кодексу України, підготовлений за завдан-ням Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку і законності // Іменем Закону. – 16 травня 1997. – № 20.

7. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції розви-тку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. № 1039-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1039-2011-%D1%80.

8. Северин О. О. Застосування до неповнолітніх заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. О. Северин. – Запоріжжя, 2009. – 19 с.

9. Черкасов С. В. Кримінологічна концепція альтернативних мір по-карання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче пра-во» / С. В. Черкасов. – О., 2005. – 18 с.



226

Олішевський Олександр Володимирович, кандидат юридичних наук


УДК 343.1

ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ Проаналізовано та узагальнено засади організації розслідуван-

ня злочинів. Запропоновано на цій основі удосконалену систему

принципів організації розслідування. Дану систему доповнено

новим синергетичним принципом.

Ключові слова: організація розслідування злочинів, принципи,

система, криміналістика.

Проанализированы и обобщены принципы организации рассле-

дования преступлений. Предложено на этой основе усовершен-

ствованную систему принципов организации расследования.

Данную систему дополнено новым синергетическим принцыпом.

Ключевые слова: организация расследования преступлений,

принципы, система, криминалистика.

The principles of crimes investigation organization are analyzed and

generalized. An improved system of principles of investigation

organization is offered. This system is supplemented by a

new synergetic principle.

Key words: crimes investigation organization, principles, system,

criminalistics.

Кримінальний процес, як і будь-який інший вид людської дія-

льності, базується на визначеній системі засад. Ця система є ос-новою формування механізму правового регулювання діяльності правоохоронних органів, де одним із головних напрямків є розслі-дування. Сам процес розслідування неможливий без належної організації, а тому основи останньої багато в чому визначають його успіх.

В літературі принципам організації розслідування злочинів приділена певна увага. Так, в працях В. Д. Зеленського, В. О. Коновалової, С. О. Кучерук, Г. А. Матусовського, І. П. Можаєвої, В. О. Образцова, В. В. Степанова, В. М. Сущенка, Г. А. Ханя, Л. В. Черечукіної, М. П. Яблокова та інших запропонована сукуп-ність цих принципів. Деякі з них схожі або ідентичні за змістом, є такі, що визначені авторами автентично. Проте, стан розробки цього питання залишається недостатнім, деякі частини представ-ляються дискусійними, а тому мета даної роботи – на основі ана-лізу юридичної літератури визначити найбільш оптимальну сис-

Олішевський О. В., 2013


227

тему принципів організації розслідування злочинів та спробувати її доповнити.

Принципи організації є вихідними, основними положеннями, що відображають найбільш загальні, суттєві властивості органі-зації розслідування, необхідні об’єктивні зв’язки, що повторю-ються між її елементами. Дія цих принципів розповсюджується лише на організацію розслідування [1, с. 79]. Варто вказати на те, що принципи організації розслідування базуються на принципах кримінального процесу. Оскільки організація є допоміжною до розслідування діяльністю, то її принципи є похідними, вторинни-ми відносно засад кримінально-процесуального права.

Однією з перших, хто обґрунтовано виділила принципи науко-вої організації слідчої діяльності є В. О. Коновалова. До них вона віднесла наступне: 1) планування розслідування; 2) поєднання оперативно-розшукових та слідчих дій; 3) використання науково-технічних засобів; 4) економію процесуальних засобів; 5) комуні-кативнісь відносин; 6) специфіку вирішення розумових задач [2, с. 340-344].

Важко погодитись із включенням до принципів організації ко-мунікативність відносин та специфіку вирішення розумових за-дач, оскільки вони притаманні різного роду діяльності, а тому не специфічні.

Система принципів організації розслідування, на думку Г. А. Матусовського та В. М. Сущенка, включає в себе наступні положення.

Принцип правової регламентації полягає в неухильному до-триманні норм кримінально-процесуального закону в цілях опти-мізації організаційних форм розслідування (визначення місця, часу, строків, учасників проведення окремих процесуальних дій і їх комплексів).

Принцип спеціалізації ставить вимогу ефективного викорис-тання розподілу функцій і професійних здібностей слідчих при розслідуванні злочинів. Практика йде шляхом спеціалізації слід-чої діяльності (наприклад, по розкриттю окремих видів або груп злочинів: розкрадань, що вчиняються з використанням службово-го положення; крадіжок; дорожньо-транспортних пригод; злочи-нів, що вчиняються неповнолітніми і т.п.).

Сутність принципу поєднання єдиноначальності та колегіаль-ності полягає, з однієї сторони, в необхідності поєднання зусиль окремих виконавців (слідчого, працівника органів дізнання, спе-ціалістів, експертів, представників громадськості) в єдину діяль-ність, в якій кожен виконує доручену йому роботу для вирішення спільного завдання, а з іншої, − в необхідності реально забезпечи-


228

ти єдине керівництво процесом розслідування зі сторони слідчого, який прийняв кримінальну справу до свого провадження [3, с. 52].

Останній із системи принципів організації розслідування Г. А. Матусовського та В. М. Сущенка є управлінським, а не кри-міналістичним.

Заслуговує на увагу доробок В. Д. Зеленського з цього питання. Він визначає принципи, що властиві лише організації розсліду-вання в цілому, без тих, що належать до всієї системи розсліду-вання і мають організаційний аспект, а також без принципів окремих елементів розслідування (наприклад, взаємодії). Спочат-ку автор виділив дві закономірності, а потім принципи, що їм відповідають. Першій закономірності – відповідність організації та управління підсистемами розслідування організації та управ-лінню системою розслідування в цілому належать принципи вра-хування закономірностей організації розслідування злочину у всіх інших рівнях організації; відповідності організаційної (управлінської) системи об’єкту організації розслідування; відпо-відності прав, повноважень і обов’язків суб’єктів організації. Дру-гій закономірності – керованості системою та підсистемою роз-слідування – централізації розслідування і керівної ролі слідчого в його організації; поінформованості; поєднання слідчих та інших дій у розслідуванні; ритмічності розслідування; визначення раці-онального робочого навантаження на слідчого [4, с. 46-55].

Принципи, що досліджуються Г. А. Хань поділив на чотири ве-ликі групи:

1) правові принципи (презумпція невинуватості, повнота, об’єктивність і всебічність розслідування), зафіксовані в нормах міжнародного, конституційного, кримінально-процесуального права;

2) криміналістичні принципи, до кола яких входять поло-ження про цілеспрямованість, інформаційну і техніко-криміналістичну забезпеченість, планомірність, ситуаційну обу-мовленість розслідування;

3) організаційно-управлінські принципи (забезпечення без-пеки слідчого та інших учасників кримінального судочинства; взаємодія слідчого з органами дізнання; кооперування праці; за-лучення в разі потреби до участі в розслідуванні консультантів, фахівців, судових експертів та ін.; використання допомоги гро-мадськості; максимально повне використання досягнень науково-технічного прогресу в різних галузях знань, а також науково об-ґрунтованих рекомендацій і положень, досвіду оперативно-розшукової та слідчої практики;

4) методологічні та методичні принципи (кадрове забезпе-чення досудового розслідування, принцип обумовленості засобів


229

пізнання особливостями об’єктів, які розшукуються та досліджу-ються, принцип цілеспрямованого збирання і комплексною вико-ристання доказової інформації вербального і невербального хара-ктеру, положення про вивчення й використання слідчим у своїй роботі нормативного матеріалу, який регулює боротьбу зі зло-чинністю кримінально-правовими засобами, що створюють пра-вові механізми досягнення цілей досудового розслідування, а та-кож регламентують види діяльності, поведінку й відносини [5, с. 157-158].

Г. А. Хань в організацію розслідування злочинів включає без пояснень принципи з різних галузей права: кримінального проце-су (презумпція невинуватості, повнота, об’єктивність і всебічність розслідування), управління (кадрове забезпечення) тощо. Вважа-ється, що таке об’єднання неприйнятне, оскільки стирає межі між різними науками, не відповідає предмету дослідження.

Як відмічає С. О. Кучерук, принципи організації розкриття і розслідування злочинів не можуть розглядатися у відриві від криміналістики. До специфічних принципів організації розкрит-тя і розслідування злочинів С. О. Кучерук зараховує: врахування слідчої ситуації, забезпечення умов для взаємодії всіх залучених сил, забезпечення умов застосування тактико-криміналістичних та інших засобів, економічність процесу розслідування [6, с. 16]. Однак, важко погодитися з тим, що економічність процесу роз-слідування є специфічним від криміналістичного принципу еко-номічності.

В більшості зазначених поглядів на систему принципів не вра-хована предметна необхідність розмежування двох основних ас-пектів організації розслідування – криміналістичного та управ-лінського. Такий поділ дає можливість очистити положення наук від зайвих дублювань.

На підставі вище зазначеного пропонуємо класифікувати криміналістичні принципи організації розслідування злочинів на загальні та спеціальні. До загальних принципів ми відносимо ті, що стосуються організації і вихідних положень розслідування злочинів або властиві правовій системі взагалі.

1. Законність. Сутність даного положення в тому, що всі учас-ники кримінального процесу повинні неухильно дотримуватись норм права. Відмінність від принципу законності в кримінально-му процесі в тому, що значна частина положень організації роз-слідування злочинів не закріплена нормативно, тому для її суб’єктів діє ще й принцип «дозволено і те, що не заборонено за-коном», однак в межах дії принципів етичності та моральності.

2. Індивідуальність. Означає, що при організації необхідно


230

враховувати специфіку кожного розслідуваного злочину, всі його особливості.

3. Конкретність. Організаційні заходи повинні бути чітко ви-значеними, складати доцільну упорядкованість дій.

4. Ритмічність розслідування. Все розслідування як діяльність – це паралельно-послідовне поєднання дій слідчого та інших учас-ників розслідування. Принцип ритмічності організації розсліду-вання проявляється в постійному чергуванні безперервного цик-лу дій для одного розслідування, що проводиться слідчим, і пері-одичністю здійснення дій для інших розслідувань, що здійсню-ються цим слідчим. Дотримання цього принципу дозволяє слідчо-му вести в певній мірі паралельне розслідування по всім матеріа-лам, що знаходяться в нього в провадженні [4, с. 53-54].

До спеціальних принципів ми відносимо ті, що характерні ли-ше для організації розслідування злочинів.

1. Принцип відповідності організаційної системи об’єкту орга-нізації розслідування. Характеристика суб’єктів і об’єктів органі-зації відмінна на різних її рівнях. В конкретному акті розсліду-вання під організаційною системою розуміють слідчого. Практи-чна реалізація даного принципу на цьому рівні полягає в потребі відповідності професійно-психологічних якостей особи слідчого криміналістичній складності розслідування, яке він здійснює [4, с. 48-49].

2. Принцип суворого прив’язування організаційних дій одного рівня з діями інших рівнів системи розслідування. Суть його по-лягає в тому, що організація розслідування конкретного злочину стане ефективною лише тоді, коли вона буде взаємозв’язана з організаційними діями всіх інших рівнів і відповідати тактичним і стратегічним рішенням слідчого і нормам кримінально-процесуального закону. Неузгодженість організаційної діяльності на різних її рівнях може ускладнити працю слідчого не лише по одному, але й по іншим провадженням [7, с. 74-75].

3. Принцип централізації розслідування і керівної ролі слідчо-го в його організації. В розслідуванні необхідна координація слід-чим дій всіх учасників. Координація, керівництво необхідні перш за все тому, що найбільш важливі і відповідальні рішення у про-вадженні приймає слідчий. Даний принцип також означає, що учасники розслідування повинні своєчасно і якісно виконувати доручення, вказівки, постанови і розпорядження слідчого.

4. Принцип поінформованості. Організація розслідування має специфічну особливість: процесуальні і всі інші рішення у кримі-нальному провадженні можуть прийматися лише на основі всієї зібраної інформації. Друга особливість витікає з принципу безпо-


231

середності, що діє в кримінальному судочинстві: слідчий повинен безпосередньо збирати докази. Фактичні дані, зібрані іншими учасниками розслідування, повинні негайно направлятися слід-чому. В свою чергу, він може на власний розсуд повідомляти уча-сникам розслідування необхідні дані.

5. Принцип поєднання слідчих та інших дій у розслідуванні. Слідчі дії як засоби збирання доказів є основними в розслідуванні. Всі інші дії мають по відношенню до слідчих допоміжний, забез-печувальний характер. Кількісне співвідношення слідчих та ін-ших дій залежить від криміналістичної складності розслідування [4, с. 50-52].

Зазначені вище принципи запропоновані науковцями раніше і лише узагальнені нами. Проте, є підстави доповнити цей доробок ще одним принципом. Вихідні положення організації розслідування нерозривно пов’язані і багато в чому визначаються принципами планування та взаємодії. Переважна більшість розслідувань пов’язана із взаємодією, оскільки слідчий сам не в змозі, або не впра-ві виконати певну дію. Її результат залежить від багатьох факторів, провідне місце серед яких займає організація. Залежно від останньо-го, наслідок взаємодії може коливатись від провалу до успіху. Одним з варіантів відмінного співробітництва є синергетичний.

Синергія (від грец. synergeia – співробітництво, співдружність), як філософська категорія – це спільна дія; взаємодія різних поте-нцій або видів енергії в цілій дії [8, с. 392]. Характерною особливі-стю синергії є те, що спільні дії суттєво перевищують ефект кож-ного окремого компоненту у вигляді їх простої суми. Приклад: знання та зусилля декількох людей можна організувати таким чином, що вини взаємно підсилюються. Приблизно про це саме говорить і друге поняття «понададидативний ефект» – це поло-ження речей, що зазвичай передається фразою «ціле більше суми окремих частин» (1+1=2х, де х>1) [9].

Тому завданням, в першу чергу, слідчого є досягнення сине-ргетичного результату взаємодії учасників розслідування. На цій основі можна виділити синергетичний принцип організації роз-слідування злочинів. Через обмеженість цієї роботи спробуємо зупинитися детальніше на ньому в подальших дослідженнях.

Окрім зазначених принципів, в науковій літературі виділяють також принципи оптимального робочого навантаження слідчого; відповідності прав, повноважень і обов’язків суб’єктів організації; забезпечення умов для взаємодії.

Таким чином, вихідні положення організації розслідування ви-значаються загальноправовими, галузевими та принципами її складових елементів. Власне криміналістичні принципи органі-


232

зації розслідування злочинів можна класифікувати на загальні та спеціальні. До загальних ми відносимо: законність, індивідуаль-ність, конкретність, ритмічність розслідування. До спеціальних – суворе прив’язування організаційних дій одного рівня з діями інших рівнів системи розслідування; відповідності організаційної системи об’єкту організації розслідування; централізації розслі-дування і керівної ролі слідчого в його організації; поінформова-ності; поєднання слідчих та інших дій у розслідуванні; синергети-чний.


1. Криминалистика: учебн. для вузов / под общ. ред. Е. П. Ищенко, А. Г. Филиппова; под ред. В. Д. Зеленского, Г. М. Меретукова. – М. : Выс-шее образование, 2007. – 743 с.

2. Коновалова В. Е. К вопросу о принципах научной организации следственной деятельности / В. Е. Коновалова // Вопросы государства и права. – М. : Юрид. лит., 1970, – С. 337 – 344.

3. Матусовский Г. А. Организация работы аппаратов дознания и пред-варительного следствия органов внутренних дел: учеб. пособ. / Г. А. Мату-совский, В. Н. Сущенко. – Х. : Юридический институт им. Ф. Э. Дзержинского, 1983. – 84 с.

4. Зеленский В. Д. Организация расследования преступлений. Кри-миналистические аспекты : монография / В. Д. Зеленский. – Ростов н/Д : Издательство Ростовского университета, 1989. – 152 с.

5. Хань Г. А. Принципи організації розслідування злочинів / Г. А. Хань // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалеж-ності України. – 2003. – Вип. 1. – С. 153 – 160.

6. Кучерук С. А. Тактика и взаимодействие органов следствия и доз-нания как основа деятельности при раскрытии и расследовании преступ-лений в особо сложных условиях : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / С. А. Кучерук ; Кубанский государственный аграрный универси-тет. – Краснодар, 2002. – 29 с.

7. Яблоков Н. П. Криминалистика: учебн. / Н. П. Яблоков. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2008. – 400 с.

8. Синергия // Философский энциклопедический словарь. – М. : ИН-ФРА-М, 2006. – 576 с.

9. Синергия [Електронний ресурс] // Википедия. Свободная энцикло-педия. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki/Синергия.



233

Тягло Олександр Володимирович, доктор філософських наук, професор, заслужений працівник освіти України

(Харківський національний університет внтурішніх справ)

УДК 340:16

ДО РОЗ’ЯСНЕННЯ ПОНЯТЬ ДОСТОВІРНОСТІ ТА НЕДОСТОВІРНОСТІ

Для роз’яснення понять достовірності та недостовірності у криміналь-ному праві використана запропонована Ляйбніцем класифікація, яка включає логічну і фактичну самодостовірність, а також «моральну» та презумптивну достовірність. Здійснювану за новим Кримінальним проце-суальним кодексом України суто якісну оцінку доказів, показань і пояс-нень у термінах «достовірне» та «недостовірне», задля підвищення інфо-рмативності доречно доповнювати кількісною оцінкою відповідних логіч-них ймовірностей. Існує зв’язок між доведенням за стандартом «поза ро-зумним сумнівом» і встановленням «моральної достовірності». Ключові слова: Кримінальний процесуальний кодекс України, достовірність, стандарт доведення «поза розумним сумнівом», логічна ймовірність. Для разъяснения понятий достоверности и недостоверности в уголов-ном праве использована предложенная Лейбницем классификация, включающая логическую и фактическую самодостоверность, а также «моральную» и презумптивную достоверность. Осуществляемую сог-ласно новому Криминальному процессуальному кодексу Украины чисто качественную оценку доказательств, показаний и пояснений в терми-нах «достоверное» и «недостоверное», с целью повышения информатив-ности уместно дополнять количественной оценкой соответствующих логических вероятностей. Существует соответствие между доказа-тельством согласно стандарту «вне разумного сомнения» и установле-нием «моральной достоверности». Ключевые слова: Уголовный процессуальный кодекс Украины, достовер-ность, стандарт доказательства «вне разумного сомнения», логичес-кая вероятность. Leibniz’s classification, which includes logical and factual self-certainty as well as “moral» and presumptive certainty, is used to explain concepts of certainty and uncertainty in criminal law. In order to raise informative power it seems reasonable to complete pure qualitative assessment of evidence and explanations in terms of “certain» and “uncertain» in accordance with new Criminal Procedural Code of Ukraine by relevant quantitative assessment of logical probabilities. There is some coherence between proof by standard “beyond reasonable doubt» and finding of “moral certainty». Key words: Criminal Procedural Code of Ukraine, certainty, standard of proof “beyond reasonable doubt», logical probability.

Якщо в офіційному тексті старого Кримінально-процесуального кодексу України звернення до понять достовір-них / недостовірних доказів поодинокі (наприклад, у ст. 374), то у

Тягло О. В., 2013


234

нововведеному Кримінальному процесуальному кодексі (далі КПК) поняття достовірності – доказів, показань, пояснень – вико-ристовується набагато частіше і як одне з ключових, насамперед у формулюванні критерію оцінки доказів, здійснюваної слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом (ст. 941) [1, с. 50-51]. У ст. 96 описано, в який спосіб слід з’ясовувати достовірність показань свідка, однак експлікація самих понять достовірнос-ті / недостовірності, достовірних / недостовірних доказів, пока-зань, пояснень відсутня. Тому мета даної розвідки – виявити і обговорити роз’яснення цих актуальних для вітчизняного кримі-нального права понять.

І Важливі міркування щодо достовірності знаходимо у Г. В. фон

Ляйбніца, який, до речі, одержав юридичну освіту і захистив у Альтдорфському університеті дисертацію на здобуття ступеня доктора права.

«Достовірне пізнання є те, яке самодостовірне або ж про яке ми знаємо, що воно доведене з самодостовірного», – вважав Ляйб-ніц. І далі: «Самодостовірне те, відносно чого ми згодні в силу його самого, так що відомо, що воно не може бути засвідчене чимось іншим, відносно чого ми були б згодні ще більше… Отже, самодо-стовірні речення бувають двох родів: одні, котрі я називаю само-очевидними або тотожними, встановлюються розумом, або від-криваються з термінів; другі суть фактичні, вони стають нам ві-домими завдяки дослідам, що виключають будь-які сумніви, і до таких відносяться самі свідчення наявної свідомості…» [2, с. 420].

Перша з вказаних достовірностей – самодостовірність – зу-стрічається в реченнях і висловлюваннях, де «предикат міститься в суб’єкті чи консеквент в антецеденті», наприклад, як у знаме-нитому Декартівському «Я мислю, отже існую». Але слід заува-жити, що коли дотримуватися найбільш поширеної сьогодні – кореспондентної – концепції істини, то визнання такої достовір-ності не завжди еквівалентне визнанню істинності. Наприклад, висловлювання «Кентавр Хірон є кентавр» виглядає цілком до-стовірним у вказаному Ляйбніцем сенсі, проте визнати його іс-тинним в принципі не можна, оскільки в природі йому нічого не кореспондує.

Другий рід самодостовірності ґрунтується на зовнішньому чи внутрішньому досвіді. В останньому випадку достовірною слід визнати, наприклад, артикульований досвід самоусвідомлення «Я мислю». Загалом же тут не можна не згадати, що перевірка твер-джень емпіричного походження, які претендують на статус (са-мо)достовірних, досить часто потребує значного часу та врешті-


235

решт дає негативний результат. Наприклад, відповідно до чуттє-вого досвіду тисячоліть геоцентрична модель світу вважалася за цілком достовірну, і лише Коперник позбавив її цього статусу4.

Ляйбніц, як реалістично налаштована людина, визнавав : «Але оскільки часто ми вимушені мати справу з тим, стосовно чого нам бракує достовірного знання, необхідно щонайменше, щоб ми до-стовірно знали, що те або інше речення є ймовірним». Крім того, «існують степені ймовірності, а щось досягає такої степені ймові-рності, що протилежне жодним чином з ним не порівнюване; такі речення називаються морально достовірними, решта ж познача-ється загальним ім’ям ймовірних. А серед них існують деякі такі речення, котрі не тільки приймаються за ймовірні, але й вважа-ються за істинні, доки не показане протилежне» [2, с. 421]. Німе-цький мислитель також наголошував, що коли йдеться про ймо-вірності висловлювань, «можна завжди визначити те, що є най-більш правдоподібним ex datis» [3, c. 472], тобто на підставі конк-ретних даних5.

Як бачимо, Ляйбніц запропонував доволі багату класифікацію достовірностей, перший крок якої виділяє два найширших за обсягом члени поділу. Перший з цих членів, в свою чергу, поділя-ється на (1.1.) логічну самодостовірність і (1.2) фактичну, або

досвідну, самодостовірність двох видів, що відрізняються за природою досвіду. Другий член поділу включає (2.1) »моральну

достовірність», яка визнається за реченнями і висловлюваннями

4 30 травня 1431 року Жанна д’Арк була спалена живцем на кострі за

«єресь, відьомство і носіння чоловічого одягу». Вирок виніс трибунал «Святої Інквізиції» під головуванням П’єра Кошона – магістра мистецтв, ліценціата канонічного права, одного з видатних теологів Паризького університету. Загалом же суддівський корпус налічував більше ста осіб, компетентних у такого роду справах, і всі вони, вочевидь, визнали наведені в обґрунтування вироку докази й сам вирок за достойні віри. Правда, двадцять п’ять років потому – у 1456 році – комісія, створена за рішенням Папи Римського Каліста ІІІ, перевірила і скасувала цей вирок. А ще через якихось п’ять століть – 16 травня 1920 року – Папа Бенедикт XVI канонізував Жанну д’Арк, тобто прилічив Орлеанську Діву до лику святих.

5 Канадський дослідник Ян Хакінг показав, що сучасне поняття ймовірності з часу виникнення у другій половині XVII століття подібне до «дволикого Януса». З одного боку, це статистична ймовірність, пов’язана зі стохастичними законами випадкових процесів. А з іншого боку – це епістемологічна ймовірність, потрібна для визначення раціональної міри довіри до висловлювань (reasonable degree of belief in propositions), не пов’язаних зі статистикою [4, p. 12]. Одним із перших, хто увів поняття логічної, або епістемологічної, ймовірності, був Г. В. фон Ляйбніц.


236

з дуже високою ймовірністю істинності, та (2.2) презумптивну

достовірність, або достовірність за презумпцією, тобто достовір-ність ймовірних речень і висловлювань, які приймаються за до-стовірні доти, доки не доведено протилежне (відповідно до презу-мпції невинуватості навіть ймовірне висловлювання «Х. не вину-ватий у вчиненні кримінального правопорушення» визнається за достовірне, доки не доведене «Х. винуватий у вчиненні криміна-льного правопорушення»). Таким чином, підставою першого поді-лу розглядуваної класифікації слід вважати врахування логічної ймовірності висловлювань: якщо вона максимальна беззастереж-но, то маємо самодостовірність родів 1.1. або 1.2, якщо ж впритул наближається до максимальної чи умовно вважається за таку, то маємо достовірність 2.1 чи 2.2.

Відповідно до описаної класифікації достовірностей може бути побудована класифікація недостовірностей. Суперечна самодо-стовірності, так би мовити, самонедостовірність включатиме (1.1.) логічну самонедостовірність («Невірно, що кентавр Хірон – кентавр») та (1.2) фактичну, або досвідну, самонедостовірність

(«Швидкість світла нескінченна»). Логічно самонедостовірні ви-словлювання, які піддаються емпіричній перевірці, виявляються напевно хибними, як і фактично самонедостовірні висловлюван-ня. Далі, (2.1) »моральна недостовірність» притаманна вислов-люванням з надзвичайно малою, хоча і не точно нульовою ймові-рністю істинності; (2.2) презумптивно недостовірними є ймовірні висловлювання, які приймаються за недостовірні доти, доки не доведене протилежне (відповідно до презумпції невинуватості висловлювання «Х. винуватий у вчиненні кримінального право-порушення» вважається за недостовірне доти, доки точно не до-ведене протилежне, тобто його достовірність).

Зі сказаного випливають два важливих висновки. По-перше, визнання достовірності висловлювання не завжди еквівалентне визнанню його істинності так само, як і визнання недостовірності не завжди еквівалентне визнанню хибності. По-друге, виключаю-чи напевно самодостовірні / самонедостовірні, висловлювання виявляються достовірними / недостовірними не per se чи абсолю-тно, а ex datis чи умовно. Тому статус значної частини, напри-клад, речень і висловлювань-доказів суттєво залежить від «внут-рішнього переконання» особи, яка здійснює оцінку «на достовір-ність». Це «переконання», в свою чергу, не може не залежати, принаймні до певної міри, від системи цінностей, професійної підготовки, рівня обізнаності у всіх нюансах справи та здатності


237

«схопити» її сутність конкретною особою6. Усі зазначені чинники варіюються залежно від того чи іншого слідчого, прокурора, при-сяжного, судді. Тому стає зрозумілою необхідність перевірки на-віть тих доказів, котрі на певній стадії кримінального проваджен-ня кимось вже були визнані за достовірні. Справді, «жоден доказ не має наперед встановленої сили» (ст. 942 КПК), оскільки за ши-ршої бази даних чи її осягнення з позиції іншого «внутрішнього переконання» він може як зберегти, так і втратити статус досто-вірного / недостовірного.

ІІ Чи можна порівнювати докази, показання, пояснення за рів-

нем достовірності, казати про більш або менш достовірні з них? У ст. 96 КПК «З’ясування достовірності показань свідка» є ви-

раз «оцінка достовірності показань свідка». Останнє передбачає, точно кажучи, оцінку вже з’ясованої достовірності, наприклад, у термінах «висока достовірність», «низька достовірність» і т. п. Проте текст статті загалом вказує, що скоріше тут маємо невдале ототожнення понять «оцінка» та «з’ясування» (достовірності). Адже процедура з’ясування тільки наявності достовірності, не передбачаючи оцінки рівня її вияву, разом з тим не виключає встановлення її відсутності, тобто з’ясування недостовірності. Коротко кажучи, за КПК передбачається з’ясування достовір-ність або недостовірність показань і т. п., але не вищого чи ниж-чого рівня їх достовірності. Чи є такий підхід достатньо інформа-тивним?

Стаття 962 КПК вказує : «Для доведення недостовірності пока-зань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка» (курсив мій – О.Т.). Проте, по-перше, за наукою логіки підтвердження не тотожне доведенню. Доведення сильніше за підтвердження, тому наяв-ність навіть коректного підтвердження не означає доведення. По-друге, навіть доведення низки виявів нечесності свідка в минуло-му не доводить, що всі його показання, включаючи надані тут-і-зараз, нечесні й недостовірні – інакше матимемо типову помилку,

6 За статтею 15 чинної Конституції України «Суспільне життя в

Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова» [5, c. 10]. Зазначена багатоманітність створює передумови розбіжності «внутрішніх переконань» навіть цілком сумлінних правників, вони можуть бути доповнені ще й чинниками свободи совісті, особливого життєвого шляху тощо.


238

проти якої у досить іронічний спосіб попереджав ще Д. Юм : »Жодні предмети не мають більшої схожості, ніж яйця, проте ніхто не очікує знайти у всіх яєць однаковий смак» [6, с. 48]. До цього можна додати хіба тільки те, що навряд чи розумно стверджувати напевно, що смак одного й того ж самого яйця за-лишається незмінним протягом часу, і т. п. Коротше кажучи, на-явність перелічених у статті КПК обставин сама по собі не дово-

дить недостовірності показань свідка тут-і-зараз, хоча й знижує ймовірність їх істинності. Можливо, у подібних ситуація було б доцільним вжити вирази «підтвердження зниження достовірнос-ті», «встановлення низької достовірності», а не «доведення недо-стовірності». Але в будь-якому разі, встановлена у такий спосіб «недостовірність показань» вимагає подальшої перевірки так само, як і достовірність інших.

Природно також припустити, що визнання і врахування рівнів достовірності доказів, показань, пояснень відобразило б результа-ти послідовної оцінки їх слідчим, прокурором, судом першої ін-станції, апеляційним та касаційним судами.

Коли ж зберегти наявну в КПК суто якісну оцінку висловлю-вань-доказів і т. п. в термінах «достовірне» та «недостовірне», то її доцільно доповнити кількісною оцінкою відповідної логічної ймовірності. Категорично відкидати слід лише напевно самонедо-стовірні висловлювання, ймовірність істинності яких точно ну-льова, тоді як навіть малоймовірні, принаймні до моменту вине-сення вироку, не слід виключати з розгляду: адже інколи істина здатна «виходити у світ» у вельми малоймовірних «вбраннях», особливо у складних нестандартних справах.

ІІІ Істотною новелою, котра міститься у ст. 172 КПК і вже викли-

кала запитання вітчизняних користувачів, є вимога доведення винуватості особи «поза розумним сумнівом» [1, с. 10].

Стандарт доведення «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt») сьогодні є необхідним елементом міжнародного кримінального правосуддя, а також належного кримінального процесу в США та в деяких інших країн світу. Його витоки сяга-ють самого кінця XVIII століття (див., напр., [7, 8]), він визнаний Верховним Судом США одним з наріжних каменів кримінального правосуддя у цій країні7, проте дотепер не вщухають дискусії

7 В одному зі своїх рішень навесні 1970 року Верховний Суд США за-

значив, зокрема, наступне : «Вимога, що винуватість за кримінальним звинуваченням мусить встановлюватися доведенням поза розумним сумнівом, сходить щонайменше до перших років існування нас як Нації…


239

щодо його тлумачення (див., напр., [10]). З огляду на потребу про-яснення зазначеної новели КПК осмислення вже накопиченого в світі досвіду видається цілком виправданим. Виявляється, що воно суттєво спирається на поняття логічної ймовірності.

Лорд Деннінг, якого вважають найвидатнішим британським суддею ХХ століття, ще у далекому 1947 році запропонував на-ступне роз’яснення вислову «доведення поза розумним сумні-вом»: »Воно не мусить досягати абсолютної достовірності (certainty), проте повинно мати якийсь високий рівень ймовірнос-ті (a high degree of probability). Доведення поза розумним сумні-вом не означає доведення поза тінню сумніву. Однак закон зазнав би невдачі у захисті суспільства, якби у визначені способу відпра-влення правосуддя слід було б враховувати химерні ймовірності (fanciful probabilities). Коли докази проти особи є настільки силь-ними, що залишають лише віддалену можливість рішення на її користь, яка піддається відхиленню твердженням “це, звичайно, можливо, але аж ніяк не ймовірно», то маємо доведення поза ро-зумним сумнівом, але ніщо, менше за це, не є достатнім» [11, р. 502]. Спрямованість цього фундаментального пояснення по-двійна. По-перше, Деннінг застерігає проти небезпеки «химерних ймовірностей», тобто найслабших умоглядних можливостей, вра-хування яких здатне суттєво перешкодити відправленню право-суддя або навіть увести його на безплідний шлях долання «дурної безкінечності». Інакше кажучи, наявність тієї чи іншої «тіні сум-ніву», котра не має потенціалу суттєвого впливу на рішення, не є підставою відмови від обвинувального рішення. По-друге, британ-ський юрист артикулює найвищий стандарт доведення, чинний у випадку кримінального обвинувачення: якщо «тінь сумніву» щодо висловленого обвинувачення переходить якусь межу ймовірності й таким чином потрапляє до області розумних сумнівів, це визна-ється за достатню підставу визнання обвинувачення недоведеним і, відповідно, виправдання обвинувачуваного8. Тут не можна не

Висловлення численних висновків цього Суду показує: давно визнано, що доведення кримінального обвинувачення поза межами розумного сумніву вимагається конституційно (is constitutionally required)… Стандарт ро-зумного сумніву відіграє життєво важливу роль у побудові американсько-го кримінального процесу. Він є найпершим інструментом зменшення ризику обвинувачень, ґрунтованих на фактичних помилках. Цей стандарт конкретизує презумпцію невинуватості…» [9].

8 Поряд зі стандартом «поза розумним сумнівом», який визнається найсильнішим і застосовується у кримінальних справах, відомі стандарти доведення «перевага у доказах» («preponderance of the evidence») та «ясні


240

побачити певної близькості з розглянутими раніше Ляйбніцевими поняттями «моральної достовірності» та »моральної недостовір-ності»: стандарт доведення винуватості «поза розумним сумні-вом» виконується, коли досягається щонайменше «моральна до-стовірність» обвинувального висновку, а «тінь сумніву» залиша-ється в області «морально недостовірного». Але й у міркуваннях фон Ляйбніца, й у роз’ясненнях лорда Деннінга відкритими за-лишаються суттєві питання. Де, з одного боку, пролягає та межа, котра відділяє область «морально достовірного» від лише ймовір-ного, а тому більш-менш розумно-сумнівного? А з іншого боку, де межа між «тінню сумніву» і «розумним сумнівом»? Ким ці межі встановлюються? Нарешті, чи можна їх визначити у точний кіль-кісний спосіб?

Відомий австралійський правник сер Бервік у 1972 році висло-вився з цього приводу так: «Розумні сумніви – це сумніви, які окреме журі присяжних враховує у конкретній ситуації. Прися-жні самотужки встановлюють стандарт того, що є розумним у конкретній ситуації. Саме ця притаманна їм здатність виявляєть-ся одним із достоїнств нашого способу судочинства: задля вирі-шення задачі винесення рішення на підставі фактів (task of deciding facts) вони застосовують свій досвід і розсудливість (judgement)» [11, р. 503]. Таким чином, область розумного сумніву варіюється від ситуації до ситуації і встановлюється тими, хто, виходячи зі свого досвіду та розсудливості, тут-і-зараз оцінює наведені докази чи доведення вини в цілому. Стандарт цієї проце-дури, як видається, не може вичерпати жодна суто раціональна дефініція. Вона не алгоритмізується законом раз і назавжди, пе-редбачаючи лише певну рамку дискреційних прав уповноваже-них осіб, здійснення яких ґрунтується на невіддільній від досвід-ченої розсудливості інтуїції. Проте звернення до такої основи прийняття рішень залишається вразливим для критичних заки-дів. «Коли вчені правознавці не здатні запропонувати дефініцію та навіть не знають витоків “розумних сумнівів», як можна споді-ватися, що пересічні громадяни, залучені до виконання обов’язків присяжних, покладаючись на свій здоровий глузд будуть ухвалю-вати правильні рішення?», – наголошують фахівці з Техасу Джон Флойд і Біллі Сінклер. Тому «Техас потребує статутної дефініції розумного сумніву», – констатували вони 30 січня 2011 року [10]. Чи вдасться коли-небудь остаточно розв’язати поставлену задачу

й переконливі докази» («clear and convincing evidence»), застосовувані, зокрема, у цивільних справах.


241

у точний спосіб? Впевненості у цьому дотепер немає, хоча, як колись висловився Козьма Прутков, «хто заважає тобі вигадати порох, який би не підмокав?».

Виконана розвідка дозволяє дійти наступних висновків. Для роз’яснення понять достовірності й недостовірності дока-

зів, показань, пояснень у новому КПК доцільно врахувати класи-фікацію видів достовірності, запропоновану Г. В. фон Ляйбніцем (логічна і фактична самодостовірність, а також «моральна» та презумптивна достовірність). З цієї класифікації випливає, зок-рема, що в загальному випадку достовірність не еквівалентна істинності, а недостовірність – хибності.

Виконуючи за КПК суто якісну оцінку висловлювань-доказів і т. п. в термінах «достовірне» та «недостовірне», задля підвищення інформативності доречно доповнювати її кількісною оцінкою відповідних логічних ймовірностей. Категорично відкидати слід лише напевно самонедостовірні висловлювання, ймовірність іс-тинності яких точно нульова, тоді як навіть малоймовірні, при-наймні до моменту винесення вироку, не слід виключати з роз-гляду.

Розуміння важливої новели КПК – вимоги доведення винува-тості особи «поза розумним сумнівом» – має враховувати більш ніж двохсотлітню історію цього стандарту доведення в полі права США та деяких інших країн. Існує певний зв’язок між доведенням поза розумним сумнівом і моральною достовірністю. Утілення стандарту «поза розумним сумнівом» наразі не алгоритмізується законом універсально і назавжди, передбачаючи лише певну ра-мку дискреційних повноважень уповноважених осіб, здійснення яких ґрунтується на невіддільній від досвідченої розсудливості інтуїції.


1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийнят-тям Кримінального процесуального кодексу України». – Харків : Одіссей, 2012. – 360 c.

2. Лейбниц Г. В. Предварительные сведения к энциклопедии, или уни-версальной науке / Готфрид Вильгельм Лейбниц // Соч. в 4-х т. – Т.3. – М. : Мысль, 1984. – С. 419-421.

3. Лейбниц Г. В. Некоторые соображения о развитии наук и искусстве открытия / Готфрид Вильгельм Лейбниц // Соч. в 4-х т. – Т.3. – М. : Мысль, 1984. – С. 461-479.

4. Hacking I. The Emergence of Probability. A Philosophical Study of Early Ideas about Probability, Induction and Statistical Inference / Ian Hacking. – Cambridge [a. u.] : Cambridge University Press, 1993. – 209 р.

5. Конституція України [Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами станом на 1 січня 2006 року]. –


242

Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 120 с. 6. Юм Д. Исследование о человеческом разумении / Д. Юм. – Москва :

Издательская группа «Прогресс», 1995. – 240 c. 7. Waldman T. Originals of the Legal Doctrine of Reasonable Doubt /

Theodore Waldman // Journal of the History of Ideas. – June – September, 1959. – Vol. 20, № 3. – P. 299-316.

8. What are the Origins of “Reasonable Doubt»? A Commentary by James Q. Whitman’88 [Electronic resource] / James Q. Whitman // News Archive. – February 25, 2008. – Access mode : http://www.law.yale.edu/news/6300.htm.

9. In re Winship, 397 U.S. 358 – Supreme Court [Electronic resource]. – Access mode : http://scholar.google.com/scholar_case?case=14966781063535213924&q=In+re+Winship,+397+U.S.+358&h=en&as_sdt=2,44&as_vis=1.

10. Floyd J. and B. Sinclair. What is Reasonable Doubt? [Electronic recourse] / John Floyd and Billy Sinclair // John T. Floyd Law Firm. – January 30, 2011. – Access mode : http://www.johnfloyd.com/comments/january11/Definition-Reasonable-Doubt.htm.

11. Annotated Leading Cases of International Criminal Tribunals : The International Criminal Tribunal for Former Yugoslavia 1997-1999 / André Klip and Göran Sluiter (eds.). – Antwerp – Oxford – Ney York : Intersentia, 2001. – 884 p.



243

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Туєв Олег Альбертович (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.85

ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОТИДІЇ РЕЙДЕРСТВУ В даній статті розглянуті окремі питання організаційного забез-

печення протидії рейдерству. Конкретизовано раль суб’єктів у проти-дії рейдерству та запропоновано конкретні організаційні заходи, які сприятимуть удосконаленню їх діяльності.

Ключові слова: рейдерство, проблема, протидія, злочинність. В данной статье рассмотрены отдельные вопросы организационно-

го обеспечения противодействия рейдерству. Конкретизирована роль субъектов противодействия рейдерству и предложены конкретные организационные меры, способствующие усовершенствованию их дея-тельности.

Ключевые слова: рейдерство, проблема, противодействие, преступ-ность.

In present paper some problems of organizational ensuring counteraction to raiding are discussed. The role of subjects of counteraction to raiding is concretized and concrete organizational arrangements which promote improvement of their activity are proposed.

Key words: raiding, problem, counteraction, crime.

Сьогоднішній стан рейдерства та здатність держави протисто-

яти йому викликають серйозну занепокоєність, адже рейдерство не тільки сповільнює темпи економічних перетворень, спотво-рюючи багато нововведень, але й загрожує самому ходу реформ, створює серйозні загрози безпеці суспільства і держави.

Питання, пов’язані із протидією рейдерству були предметом досліджень таких вчених, як І. Г. Андрущенко, З. С. Варналій, В. В. Галунько, Б. М. Грек, Т. Б. Грек, Р.Р. Кузьмін, М. А. Колєс-нік, М. І. Мельник, О. О. Степанченко, Т. П. Устименко, В. Д. Швець, В. Г. Шинкаренко. Проте питання, щодо організацій-ного забезпечення протидії рейдерству розглядались лише фраг-ментарно. Метою ж даної статті є конкретизація окремих наукових положень щодо організаційного забезпечення протидії рейдерству.

Організаційні заходи протидії рейдерству приймаються для впорядкування роботи органів всіх гілок державної влади, прийн-яття різноманітних рішень щодо забезпечення контролю та на-гляду за сферою корпоративних відносин. Вирішення питання щодо належного організаційного забезпечення протидії рейдерс-

Туєв О. А., 2013


244

тву слугує передумовою для вирішення питання про коло суб’єктів, які займаються цією діяльністю та ін.

Особлива роль держави у протидії рейдерству обумовлена са-мою природою її соціального призначення. Як форма політичної організації суспільства, вона має на центральному, регіональному і місцевому рівнях відповідні владні повноваження, має у своєму розпорядженні соціальні, культурно-виховні, примусові, а також інші засоби впливу і несе перед громадянами обов’язок надійно захищати їх від протиправних посягань.

Рейдерство – продукт суспільства, наслідок об’єктивно існую-чих в економічній сфері протиріч. Постановка завдання його по-вної ліквідації, остаточного викорінення причин і умов правопо-рушень не має перспективи, виходячи з того, що здійснити це в повному обсязі неможливо, але прагнути цьому необхідно. Суспі-льство, держава, система політичної влади, якими б вони не були, змушені миритися з існуванням рейдерства як неминучим злом. Але тут у певному сенсі надається можливість здійснювати конт-роль і стримувати рейдерство, переборювати його найбільш руй-нівні тенденції, нейтралізувати причини і умови, захищати гро-мадян і суспільні інтереси від злочинних посягань, а якщо злочи-ни вчинено – відновити порушену справедливість, покарати вин-них, відшкодувати заподіяну шкоду.

Основними цілями державної політики щодо обмеження цього негативного явища, на наш погляд, є:

– чітке визначення пріоритетів і шляхів протидії рейдерст-ву і боротьби зі злочинністю взагалі в сучасних умовах;

– планомірне нарощування в цій сфері зусиль не тільки си-стеми політичної влади, але й всіх здорових економічних сил сус-пільства;

– удосконалення законодавства, організації, засобів і мето-дів протидії, запобігання і припинення протиправних діянь, всієї діяльності кримінальної юстиції;

– забезпечення активної, наступальної протидії рейдерству, досягнення в рамках перехідного періоду перелому в ситуації економічної безпеки.

Будь-який суб’єкт протидії злочинності випробовує управлін-ські впливи з боку вищих органів системи і відповідної адмініст-рації, на території якої він функціонує. Таким чином, зовнішній аспект функціонування цих органів містить у собі вплив різних суб’єктів, кожний з яких діє в межах наданих йому повноважень. Сукупність таких суб’єктів і їх управлінських впливів можна роз-глядати як систему, якій притаманна власна структура, що і ста-новить зовнішній аспект структури управління.


245

Аналіз чинного законодавства України (зокрема, Конституції України, указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р., Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. [1, 2] дозволив з’ясувати достатньо повний перелік інституцій, які є загальними суб’єктами протидії рейдерству в Україні. Усі наведені суб’єкти не створені безпосередньо з метою протидії незаконному захопленню підприємств. Для переважної більшості суб’єктів протидії рейдерству коло їх діяльності не обмежується, безумовно, виключно вирішенням завдань захисту прав власності, боротьби з економічними злочинами, вдосконаленням ринкових інструментів перерозподілу власності, а також корпоративного законодавства. Деякі функції щодо протидії рейдерству вони виконують наряду зі здійсненням своїх основних завдань.

Звісно, наведений перелік загальних суб’єктів протидії рейдерству не є вичерпним, він може змінюватися із появою нових, ліквідацією або реорганізацією існуючих органів державної влади України.

Більшій ефективності діяльності суб’єктів протидії злочинно-сті в організаційному плані слугуватиме чітко налагоджена взає-модія цих суб’єктів між собою.

Взаємодія правоохоронних органів зі спеціальними органами, до компетенції яких безпосередньо відносяться виконавчі, конт-рольні, дозвільні, регулюючі та організаційні функції, передбаче-ні Законом України «Про відновлення платоспроможності борж-ника або визнання його банкрутом». Ці органи (арбітражні керу-ючі, комітети кредиторів) найчастіше прагнуть уникнути такої взаємодії. З іншого боку не сприяє розслідуванню навмисного банкрутства і відсутність науково-методичної літератури, профі-льної підготовки і підвищення кваліфікації оперативних співро-бітників різного рівня.

У свою чергу, правоохоронним органам було б доцільно вста-новити контроль за процесом розгляду іншими органами матері-алів про виявлені в ході конкурсного провадження ознаки вчи-нення злочинів; надавати цим органам допомогу у виявленні май-на, отриманого в результаті злочинних дій керівників і власників; надавати можливість перевірки законності реєстрації і зняття з обліку майна ліквідованих фірм, що беруть участь у операціях, та ін.

Крім того, надзвичайно важливим в плані протидії рейдерству є взаємодія і обмін інформацією між правоохоронними та конт-ролюючими органами.

З метою підвищення ефективності функціонування даної


246

організаційної підсистеми протидії рейдерству пропонуються наступні напрями її удосконалення:

− оптимізація структур підрозділів і служб правоохоронних органів, що здійснюють протидію рейдерству, зміцнення в них керівної ланки та підвищення її статусу;

− удосконалення організаційних структур цих підрозділів в цілому і насамперед, їх провідних функціональних підрозділів, що визначають основні результати роботи, на основі експеримен-тального апробування різних моделей їхньої структурно-штатної побудови і організації діяльності залежно від умов, у яких вони перебувають;

− розширення і зміцнення системи інформаційного забез-печення протидії рейдерству в усіх напрямках, оптимізація самої технології;

− розвиток науково-методичного забезпечення цієї діяльно-сті, забезпечення більш широкого впровадження наукових розро-бок у практику роботи.

Зазначимо, що у прогнозах економічного і соціального розвитку України, серед іншого, має міститися інформація про можливі загрози економічній безпеці держави, у тому числі зростання корпоративних конфліктів, пов’язаних із недосконалістю ринкових інструментів перерозподілу власності, відсутністю регуляторної ринкової оцінки ліквідних активів підприємств, нечіткою та непрозорою системою реєстрації прав власності, низькою інформаційною транспарентністю українських підприємств.

Іншим пріоритетним напрямом протидії рейдерству є бороть-ба з корупцією. Є. Д. Скулиш і Б. Л. Розвадовський зазначають, що «корупцію в Україні слід розглядати як системну інституційну проблему, котру необхідно вирішувати в загальному контексті розбудови держави, формування інститутів громадського суспі-льства, зміцнення органів сектору безпеки держави» [3, с. 20].

Для забезпечення реалізації положень нового антикорупційного законодавства необхідними є розробка і прийняття спеціальної цільо-вої програми щодо посилення боротьби з корупційною злочинністю.

Доцільно законодавчо наділити прокуратуру повноваженнями по здійсненню координації діяльності правоохоронних органів по протидії корупції в цілому, у тому числі корупційним правопору-шенням незлочинного характеру, які тісно пов’язані з корупцій-ними злочинами. Одночасно необхідно розширити коло учасників координаційних нарад, включивши в них не тільки правоохоронні органи, але й інші відомства. Це буде сприяти реалізації систем-


247

ного підходу до боротьби з даним соціально негативним явищем, що прийняло системний характер.

Важливою є роль правоохоронних органів в аналізі законопро-ектів на предмет наявності в них норм, які можуть сприяти кору-пційним проявам, адже законодавець вільно або мимоволі може вводити подібні норми в нашу правову систему.

Практика довела високу ефективність застосування психоло-гічних тестів у профілактиці корупції. Зараз вони використову-ються в 60 країнах світу і дозволяють одержувати результати з точністю до 92-94% [4]. На думку фахівців, за допомогою полігра-фів можна виявити рівень кваліфікації кандидатів і діючих спів-робітників, перевірити правильність розміщення персоналу у посадовій ієрархії [5, с. 112]. Застосування поліграфа, на нашу думку, може стати ефективним заходом профілактики корупції, перевірки «чистоти» претендентів на керівні посади.

Не можна також відкидати необхідність реалізації такого за-ходу щодо протидії корупції, як надання громадянам і юридичним особам права на ініціювання службового розслідування у відно-шенні держслужбовців.

Вважаємо, що в системі протидії рейдерству в напрямку про-тидії корупції додатково необхідно:

– пропагувати і заохочувати пильність, відповідальне став-лення до виконання службових (посадових) обов’язків, в тому числі і поза службою;

– активно використовувати обмежувальні санкції, пов’язані із частковою або повною втратою пільг і привілеїв (заборона на преміювання, додаткові виплати, позбавлення процентних надба-вок до зарплати за вислугу років або класний чин, обмеження у користуванні службовим транспортом і т.п.), покладанням додат-кових обов’язків (частіше декларувати доходи та витрати, прохо-дити позачергове тестування, позапланову атестацію, випробу-вання на поліграфі тощо;

– внести істотні коректування в правове регулювання і ор-ганізацію кадрової роботи, використовуючи при підборі претен-дентів на посади ефективні способи об’єктивної оцінки претенде-нтів, що включають тестування, випробування, вивчення імідже-вих характеристик;

– впроваджувати системи діючого контролю і нагляду в об-ласті боротьби з корупцією, в тому числі і пов’язаних з правовим захистом осіб, що сприяють виявленню фактів корупційних пра-вопорушень;

– передбачити виділення антикорупційної складової в ме-ханізмі правового моніторингу.


248

Ще одним напрямком протидії рейдерству є оперативне супро-водження державного контролю в сфері приватної охоронної діяльності.

Останніми роками значно активізувалась діяльність приват-них охоронних структур, що забезпечують силове прикриття рейдерських атак. Зафіксована їх незаконна участь у захопленні низки стратегічних підприємств, наприклад, ВАТ «Турбоатом» (м. Харків), транспортних і енергетичних об’єктів, що належать національним монополіям.

Зараз персонал приватних охоронних підприємств і служб безпеки в основному складається з колишніх співробітників пра-воохоронних органів і військовослужбовців. Руйнування і пере-профілювання цих підприємств, що наразі розглядаються як за-хід впливу, можуть спричинити їх відхід «у тінь» і, отже, кримі-налізацію, які, у свою чергу, можуть істотно вплинути на стан оперативної обстановки в цілому та на протидію рейдерству, зокрема.

В рамках протидії рейдерству правоохоронним органам слід: – посилити контроль та супроводження діяльності охорон-

них структур та їх взаємодію з рейдерськими структурами; – вжити додаткові заходи контролю на стадії допуску під-

приємств до охоронної діяльності і в ході її здійснення, у тому числі виключення можливості наділення статусом охоронного підприємства структур, що перебувають під впливом організова-них злочинних угруповань;

– запроваджувати спеціальні вимоги по допуску приватних охоронних структур до забезпечення охорони і безпеки стратегі-чних та інших життєво важливих об’єктів.

Поширенню такого негативного явища, як рейдерство, нажаль, сприяє недосконалість чинного корпоративного і кримінального законодавства та судової влади, відсутність активного реагування державних органів влади на існуючу проблему і захист прав власни-ка, а також недостатній досвід боротьби й інші чинники.

На законодавчому рівні необхідно максимально унеможлив-лювати зловживання в корпоративному праві на основі його ком-плексного удосконалення [6, 7].

Вважаємо за доцільне запропонувати конкретні організаційні заходи, які, на нашу думку, сприятимуть удосконаленню діяльно-сті суб’єктів протидії рейдерству:

– з метою оптимального розмежування повноважень між суб’єктами протидії рейдерству розробити пропозиції щодо уточ-нення компетенції суб’єктів та особливостей їх взаємодії у сфері, що аналізується, та внести їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;


249

– проаналізувати діяльність суб’єктів протидії рейдерству та внести в установленому порядку на розгляд КМУ пропозиції щодо підвищення ефективності діяльності у сфері протидії рей-дерству, оптимізації ї структури з урахуванням можливостей держави щодо фінансування а також необхідності включення дублювань окремих функцій;

– систематично проводити засідання з метою розгляду най-більш актуальних проблем діяльності щодо протидії рейдерству, розробляти та реалізовувати відповідні плани, програми;

– розробити регламент проведення спільних засідань суб’єктів протидії рейдерству як однієї з важливих організацій-них форм їх діяльності;

– створити робочі групи для підготовки нових законопроек-тів, пропозицій про зміни і доповнення законодавства у сфері забезпечення економічної безпеки ( у тому числі, у сфері протидії рейдерству);

– вивчити практику застосування законодавства з питань забезпечення ефективного функціонування сфери забезпечення економічної безпеки (у тому числі, у сфері протидії рейдерству) з метою розроблення єдиних рекомендацій з його виконання, вияв-лення недоліків та прогалин, підготовки пропозицій щодо їх усу-нення;

– посилити відповідальність суб’єктів протидії рейдерству; – визначити порядок інформування населення про факти

порушення прав власності та про заходи реагування на такі по-рушення;

– створити спеціальні банки даних про осіб, які займаються чи можуть бути причетні до дозволу та ведення рейдерських атак;

– запровадити ведення офіційної статистики припинених рейдерських нападів та порушених кримінальних справ в Україні;

– створити електронний реєстр підприємств, відносно яких здійснено рейдерські атаки;

– трансформувати стратегію боротьби з корупцію на основі більш широкого використання оперативних можливостей право-охоронних органів в органах державної влади України, оскільки жодна рейдерська атака не матиме успіху, якщо вона не супрово-джується прикриттям з боку державних структур і правоохоронців;

– створити реєстр суддів, які приймали незаконні проти-правні рішення на користь рейдерів, щоб позбавити їх можливос-ті виносити незаконні судові рішення;

– передбачити додаткові заходи щодо організації наукових досліджень у сфері теорії та практики боротьби із сучасними


250

викликами та загрозами належному забезпеченню економічної безпеки України, порушеннями права власності, незаконним проведенням приватизації підприємств, зростанням корпоратив-них конфліктів, пов’язаних із недосконалістю корпоративного законодавства, процесами привласнення чужого бізнесу;

– підвищити рівень правової культури населення та усуну-ти правовий нігілізм у суб’єктів економічної діяльності на пред-ставників органів державної влади України тощо.

Отже, в цілому ідея вдосконалення пріоритетних напрямків протидії рейдерству вимагає відповідного чіткого нормативного регулювання в даній сфері, встановлення чітких і ясних принци-пів і механізмів функціонування для забезпечення нарощування системного ефекту та динаміки позитивних перетворень.


1. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України : від 09.12.2010 № 1085/2010 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 94. – Ст. 3334.

2. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України // Відомос-ті Верховної Ради України. – 2011. – № 38. – Ст. 385.

3. Скулиш Є. Д. Стратегічні й тактичні питання протидії корупції / Скулиш Є. Д., Розвадовський Б. Л. // Збірник наукових праць Національної академії Служби безпеки України. – 2011. – № 38. – С. 20-27.

4. Корчагин М. Н. Использование полиграфа («детектора лжи») в про-цессе раскрытия преступлений : лекция / Корчагин М. Н. – М. : Изд-во МЮИ МВД России, 1998. – 36 c.

5. Ронин Р. Своя разведка: способы вербовки агентуры, методы прони-кновения в психику, фиксированное воздействие на личность, техничес-кие средства скрытого наблюдения и съема информации / Ронин Р. – Минск, 1998. – 368 с.

6. Мельник М. І. Організаційно-правовий механізм подолання рейдер-ства в Україні: суть та основні напрями вдосконалення / М. І. Мельник // Науковий Вісник ЛДУВС. – Серія «економічна». − № 1. – 2009. – С. 288-294.

7. Колєснік М. А. Вдосконалення законодавства України як необхідна складова ефективної державної політики у сфері протидії рейдерству / М. А. Колєснік // Вісник ХНУВС. – № 1 (52). – 2011. – С. 324-333.



251

Усов Дмитро Сергійович (Харівський національний університет внтутрішніх справ)

УДК [343.221: 343.353](477)

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТА РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

В даній статті здійснений аналіз суб’єкту злочину та його обов’язкових ознак, а саме: фізична особа, осудна особа та вік криміна-льної відповідальності; розглянуто приналежність суб’єкта розголо-шення державної таємниці до спеціальних суб’єктів; а також, на під-ставі загальнотеоретичних положень, обґрунтовано визначення суб’єкту розголошення державної таємниці. Ключеві слова: суб’єкт злочину, спеціальний суб’єкт злочину, особа, фізична особа, осудна особа, вік кримінальної відповідальності, розго-лошення державної таємниці. В данной статье осуществлен анализ субъекта преступления и его обязательных признаков, а именно: физическое лицо, вменяемое лицо и возраст уголовной ответственности; рассмотрены принадлежность субъекта разглашение государственной тайны к специальным субъек-там, а также, на основании общетеоретических положений, обоснова-но определение субъекта разглашения государственной тайны. Ключевые слова: субъект преступления, специальный субъект престу-пления, лицо, физическое лицо, вменяемое лицо, возраст уголовной ответственности, разглашение государственной тайны. In this paper carried out an analysis of the perpetrator and his essential characteristics, such as: an individual, a person of sound mind and age of criminal responsibility, a subject considered accessory disclosing state secrets in specific subjects, and on the basis of the general theoretical positions, accurate identification of the subject disclosure of state secrets. Key words: perpetrator of the crime, the special subject of the crime, a person, an individual sane person, the age of criminal responsibility, the disclosure of state secrets.

Кримінально-правова характеристика будь якої норми Особ-

ливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК Украї-

ни) мають, як для теоретичного усвідомлення, так і для практич-ного застосування дуже велике значення. Не обходить стороною це і проблему кримінально-правової характеристики розголо-шення державної таємниці. Відповідне значення, в цій характе-ристиці, має аналіз суб’єкта злочину. Тому метою нашої статті є визначення кримінально-правової характеристики суб’єкта роз-голошення державної таємниці і, на підставі якої, визначення його змісту.

Аналіз суб’єкту розголошення державної таємниці необхідно розпочати в першу чергу з визначення рівня розробленості цієї проблеми в науковому світі. При цьому, необхідно наголосити на

Усов Д.С., 2013


252

тому, що питання суб’єкту злочину взагалі в кримінально право-вій науці досліджено доволі досконало.

Даним питанням в різні часи займалася велика кількість нау-ковців. Серед яких можливо виділити В. А. Владимирова, Г. А. Левицького, В. С. Орлова, В. Г. Павлова. Але в той же час, такі науковці як М. П. Карпушин, В.І Курляндський, А. А. Пінаєв, А. А. Піонтковський, А. Н. Трайнін та інші, досліджуючи пробле-му злочину взагалі та його складу, в тій чи іншій мірі звертались до питання суб’єкта злочину та його аналізу.

За той час, який науковці досліджують проблему суб’єкта зло-чину, в переважній більшості, наукова думка в даному питанні вже чітко сформувала відповідні позиції. Тобто, користуючись математичною термінологією все, що пов’язано із суб’єктом, як елементом складу злочину, почало сприйматись у теорії та прак-тиці боротьби зі злочинністю аксіоматично.

Спочатку ми проаналізуємо поняття суб’єкту злочину спираю-чись на загально теоретичні положення кримінального права, а потім зупинимось на визначенні та характеристиці суб’єкта роз-голошення державної таємниці.

Взагалі в теорії права, під суб’єктом розуміють особу, або орга-нізацію, яка наділена здатністю мати суб’єктивні права і юридич-ні обов’язки (тобто володіти правоздатністю) [1, с. 754]. Безпосере-дньо в кримінально-правовій науці розуміння суб’єкту злочину базується на законодавчо закріпленому визначені, а саме: суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК України) [2].

Наука кримінального права розглядає суб’єкт злочину, як еле-мент складу злочину, через призму трьох обов’язкових ознак: особа фізична; особа осудна; особа, яка досягла певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Суб’єкт, який володіє тільки вказаними вище ознаками в кримінально-правовій науці визначається, як загальний суб’єкт злочину.

В той же час, закон про кримінальну відповідальність і наука кримінального права передбачають поряд з загальним суб’єктом наявність ще і спеціального. Так в ч. 2 ст. 18 КК України наголо-шується: «Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідаль-ність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа» [2].

Іншими словами, спеціальний суб’єкт, крім зазначених вище загальних обов’язкових ознак, повинен мати й інші ознаки, пе-редбачені кримінальним законом.

Спираючись на викладені вище теоретичні постулати, проана-


253

лізуємо суб’єкт розголошення державної таємниці. Диспозиція даної кримінально правової норми наголошує на

тому, що розголошення вчинюється « … особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків» [2].

Тобто, суб’єктом розголошення державної таємниці виступає особа, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службового обов’язку, за відсутності ознак державної зради або шпигунства.

Іншими словами, ця особа, по-перше, повинна мати дозвіл на користування відомостями, що становлять державну таємницю; по-друге, такі відомості повинні бути їй довірені або стати відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків; по-третє, мати відпо-відне службове становище, що дозволяє їй користуватись такими відомостями.

Як ми вже раніше наголошували, обов’язковими ознаками суб’єкту розголошення державної таємниці виступають особи, які мають фізичний статус, осудні особи і, які досягли віку криміна-льної відповідальності, що настає за вчинення цього діяння.

Виникає питання – хто є суб’єктом розголошення державної таємниці?

Передусім суб’єктом даного злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина.

Справа полягає в тому, що дозвіл на користування відомостя-ми, що становлять державну таємницю, здійснюється на підставі Закон України (далі – ЗУ) «Про державну таємницю» [3]. Положення ч. 2 ст. 22 цього законодавчого акту наголошують: «Допуск до держа-вної таємниці надається дієздатним громадянам України …». Інши-ми словами, на законодавчому рівні в Україні закріплено, що воло-діти відомостями, які становлять державну таємницю на закон-них підставах можуть тільки громадяни України.

Спираючись на положення ЗУ «Про громадянство України» громадянином України вважають особу, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжна-родними договорами України. В той же час, цей закон чітко наго-лошує на тому, що особа, це є фізична особа (ст. 1) [4]. Тобто гро-мадянин України, в першу чергу, є фізичною особою.

З цього логічного ланцюга, який, до речі, має законодавче під-ґрунтя, ми можемо зробити висновок, що суб’єктом розголошення державної таємниці може бути тільки фізична особа.

Тобто, фізичність суб’єкта злочину вказує на те, що за розго-лошення державної таємниці може нести відповідальність лише людина. Не можуть бути визнані суб’єктом цього злочину, як і будь-якого іншого, юридичні особи (підприємства, установи, гро-


254

мадські організації і т. ін.). Навіть, якщо під час вчинення злочину фізична особа діяла від імені юридичної особи чи в її інтересах, то в цьому випадку, притягненню до кримінальної відповідальності підлягають лише конкретні фізичні особи, в діях яких встановле-но ознаки складу цього злочину.

До другої ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 328 КК України, необхідно віднести осудність фізичної особи. Відповідно до положень ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяль-ність) і керувати ними [2].

Спираючись на загальнотеоретичні положення, можливо на-голосити на наступному: відповідно до положень кримінального законодавства повну осудність, стосовно ст. 328 КК України, мо-жна визначити як можливість фізичної особи під час розголо-шення відомостей, що становлять державну таємницю усвідом-лювати свої дії і керувати ними, а обмежену – як нездатність осо-би під час вчинення зазначеного злочину повною мірою усвідом-лювати свої дії та (або) керувати ними через наявний в неї психі-чний розлад. Тому, встановлюючи факт осудності особи, яка роз-голошує відомості, що містять державну таємницю, необхідно чітко керуватись тими теоретичними положеннями, які ми ви-клали раніше.

Досягнення особою встановленого законом віку, є наступною з обов’язкових умов притягнення її до кримінальної відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 22 КК України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину, а в нашому випадку – розголошення державної таємни-ці, виповнилось шістнадцять років. Це по-перше.

По-друге, нам потрібно врахувати питання допуску до держав-ної таємниці особи, яке регулюється на підставі ЗУ «Про держав-ну таємницю» [3]. Положення ч. 2 ст. 22, даного закону, наголо-шують: «Допуск до державної таємниці надається дієздатним громадянам України віком від 18 років…». Крім того, положення цієї статті, наголошують про необхідність особі мати відповідне службове становище, а саме: «… які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-технічної діяль-ності або навчання…». Тобто, за загальним правилом допуск до державної таємниці можуть отримати особи, які досягли вісімна-дцятирічного віку.

В той же час, відповідно до положень ч. 3, вищезазначеної норми, в окремих випадках, які визначаються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, за погодженням із Служ-


255

бою безпеки України громадянам України віком від 16 років може надаватися допуск до державної таємниці із ступенями секретності «цілком таємно» та «таємно», а віком від 17 років – також до держав-ної таємниці із ступенем секретності «особливої важливості».

Таким чином, цю проблему визначає закон, хоча, як ми бачи-мо, безумовного встановлення межі віку з якого настає криміна-льна відповідальність за розголошення державної таємниці не має.

В науковому просторі одностайної точки зору на цю проблему також не має. Переважна більшість науковців в навчальній та науковій літературі коментуючи дану кримінально-правову нор-му, питання визначення конкретної межі настання кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці оминають стороною. І тільки окремі автори в своїх роботах зосереджують на цьому свою увагу.

Так, наприклад, М. І. Хавронюк наголошуючи на тому, що допуск до державної таємниці надається тільки особам віком, як правило, від вісімнадцяти років (як виняток такий допуск можуть отримати й особи у віці від 16 до 18 років – скажімо, студенти деяких вищих на-вчальних закладів), то якщо особа, яка не досягла вісімнадцятирічно-го віку, фактично отримала відповідний допуск і розголосила відо-мості, що становлять державну таємницю, вона , відповідно до ст. 22 КК України, є суб’єктом цього злочину. Недосягнення нею вісімнад-цятирічного віку саме по собі не виключає особу зі сфери суспільних відносин, пов’язаних з охороною державної таємниці, і не припиняє ці відносини [5, с. 908]. А. В. Загіка чітко визначає вік кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці посилаючись, на раніше визначені нами, положення ст. 22 ЗУ «Про державну тає-мницю» [6, с. 518].

Тому, підводячи підсумок викладеному вище, хотілось наголо-сити на наступному: враховуючи той факт, що суб’єкт розголо-шення державної таємниці є спеціальним, а саме: є особою, якій ці відомості були довірені, або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, то при визначенні віку кримінальної відпо-відальності в окремих випадках необхідно користуватися поло-женнями ст. 22 ЗУ «Про державну таємницю». А за загальним правилом кримінальна відповідальність за розголошення держа-вної таємниці настає з шістнадцяти років.

Для того щоб в повному обсязі розкрити зміст суб’єкту злочи-ну необхідно проаналізувати спеціальні ознаки, що відокремлю-ють його від загального суб’єкту. В даному випадку необхідно зупинитись на понятті: «довірені особі, стали відомі особі і служ-бовий обов’язок».

На законодавчому рівні термін «службові обов’язки» в загаль-ному вигляді в певній мірі не визначений, але в окремих сферах


256

правозастосування має своє відображення. Так, в ЗУ «Про держа-вну службу», який набирає чинності 01.01.2014 року, службові обов'язки визначаються, як сукупність обов'язків державного службовця, визначених в цьому законі, правилами внутрішнього службового розпорядку відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату, та його поса-дових обов'язків [7].

Поряд з цим визначенням, ЗУ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» під службовими обов'язками розуміє зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях функціона-льні обов'язки працівника, що передбачають виконання робіт, які можуть привести до створення винаходу (корисної моделі) [8].

Розкриваючи зміст положень п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України Пле-нум Верховного Суду Україні (далі – ПВС України) в своїй поста-нові наголошує на тому, що виконання службового обов’язку – це діяльність особи, яка входить до кола її повноважень (п. 12) [9]. Іншими словами ПВС України службові обов’язки ототожнює з повноваженнями особи.

При цьому в українській мові повноваження розуміються як права, що надані для здійснення чогось. Наприклад, економічна енциклопедія визначає повноваження, як права юридичної чи фізичної особи на здійснення господарських операцій, а також на представництво, що закріплено законодавчо або нотаріально [10].

Що стосується наукового тлумачення даного терміну, то в цьо-му випадку невизначеності набагато більше.

Роз’яснюючи ті чи інші положення кримінально-правових норм, що стосуються службових обов’язків, окремі науковці да-ють своє розуміння питань, що пов’язані з виконанням службових обов’язків, а не самим безпосередньо обов’язкам. Так, наприклад, коментуючи ст. 367 КК України «Службова недбалість» П. С. Ма-тишевський аналізує поняття невиконання службових обов’язків, а саме: бездіяльність службової особи в умовах, коли вона пови-нна була і могла вчинити дії, які входять в коло її службових обов’язків [11, с. 823]. При цьому, як ми бачимо, розуміння служ-бових обов’язків і їх безпосередній зміст не визначається. А це звісно утворює певні проблеми під час кваліфікації діяння та в процесі подальшого правозастосування.

В той же час, інші науковці, коментуючи окремі статті КК України, в змісті яких службовий обов’язок передбачений, як обов’язкова ознака цього злочину, в певній мірі роблять спробу розтлумачити та розкрити зміст цього терміну. Так, наприклад, Л. П. Брич коментуючи ст. 342 КК України, а саме опір представ-никові влади, працівникові правоохоронного органу, державному


257

виконавцю, члену громадського формування з охорони громадсь-кого порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, наголошує на тому, що службовий обов’язок стосується потерпі-лої особи. Іншими словами, на неї покладений відповідний служ-бовий обов’язок, який вона до речі виконує, а суб’єкт злочину чинить опір під час його виконання. При цьому, на його думку, вчинення злочину під час виконання представником влади, у т.ч. працівником правоохоронного органу, службових обов’язків озна-чає, що посягання має місце під час реалізації ним наданих йому прав та виконання обов’язків, які передбачені відповідними нор-мативно-правовими актами, що регулюють діяльність представ-ника влади або органу, в якому він працює [12, с. 948]. Проаналізу-вавши цю точку зору, ми бачимо, що Л. П. Брич визначаючи по-няття службового обов’язку зупиняється і наголошує на деяких характерних рисах, а саме: даній особі надані відповідні права; передбачено виконання певних обов’язків; ці права та обов’язки передбачені відповідними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність представника влади або органу, в якому він працює. На наш, погляд ця позиція набагато ближче до визначен-ня повного змісту поняття службового обов’язку ніж та, яка наво-дилась раніше. Але і в цьому випадку залишаються окремі питан-ня, які звужують розгляд проблеми. По-перше, і на нашу думку головне, дане визначення службових обов’язків може бути вико-ристано тільки у сфері представницької влади. Виникає питання: як буде моделюватися розуміння службового обов’язку в інших сферах життя? Чи може таке розуміння службового обов’язку використовуватися у сфері охорони здоров’я, освіти, у сфері гос-подарських стосунків тощо.

Такий підхід простежується і в позиціях інших науковців. В. А. Клименко аналізуючи ст. 343 КК України під виконанням службових обов’язків розуміє виконання тих обов’язків працівни-ка правоохоронного органу, в яких втілюються його правозасто-совні та правоохоронні функції [11, с. 770]. Можливо приводити ще багато прикладів такої позиції в кримінальному праві, але об’єм нашої статті не дозволяє нам це робити.

В даному випадку, тобто коли мова в кримінально-правовій нормі йде про наявність службового обов’язку, ми вважаємо, не-обхідно в першу чергу спиратись на загальне розуміння даної проблеми, а потім вже її моделювати під ту окрему ситуацію, яка закріплена в цьому кримінальному законі.

Що стосується розголошення державної таємниці, то в цьому випадку під службовим обов’язком розуміють сукупність відпові-дних справ та певного обсягу роботи, що визначається посадою, яку займає зобов’язана особа, в межах виконання нею дій по за-


258

безпеченню, чи то обслуговуванню тих чи інших інтересів з охо-рони державної таємниці.

Підводячи підсумок, можливо наголосити на тому, що суб’єкт розголошення державної таємниці є спеціальний, а саме: особа, якій були довірені, або стали відомі у зв’язку з виконанням служ-бових обов’язків відомості, що становлять державну таємницю.


1. Юридичний словник [за заг. ред. Б. М. Бабія, В. М. Корецького, В. В. Цвєткова] – К. : Головна редакція Української Радянської Енцикло-педії, 1974. – С. 754 (846 с.)

2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14. – Редакція від 18.10.2012.

3. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3855-12. – Редакція від 03.02.2011.

4. Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-ІІI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2235-14. – Редакція від 05.07.2011.

5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 6-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К. : Юридична думка, 2009. – С. 908 (1236 с.)

6. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части : учебник / Под ред. засл. деят. наук. и техн. Украины, д.ю. н., проф. Е. Л. Стрелььни-кова. – Х. : ООО «Одиссей», 2002. – С. 518 (672 с.)

7. Про державну службу : Закон України від 17.11.2011 № 4050-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4050-17. – Редакція від 05.12.2012.

8. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі : Закон України від 15.12.1993 року № 3687-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3687-12. – Редакція від 05.12.2012.

9. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здо-ров’я : Постанова ПВС України № 2 від 7 лютого 2003 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-03. – Редакція від 07.02.2003.

10. Економічна енциклопедія [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу: http://slovopedia.org.ua/38/53407/382918.html

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 2-ге вид. переробл. та доповн. / Відп. ред. С. С. Яценко. – К. : А.С.К., 2002. – С. 823 (968 с.) – (Нормативні документи та коментарі).

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 6-те вид., переробл. та доповн. / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К. : Юридична думка, 2009. – С. 948 (1236 с.)



259

НАШІ АВТОРИ

� Бадира Валентина Андріївна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального

права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету

� Байлов Антон Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального

права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківсь-кого національного університету внутрішніх справ

� Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України, радник ректора Харківського національного університету внутрішніх справ

� Білоусова Олена Олександрівна, кандидат юридичних наук, помічник судді Апеляційного суду

Луганської області � Блажівський Євген Миколайович, кандидат юридичних наук, ректор Національної академії прокура-

тури України � Богатирьов Іван Григорович, доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник

наукового центру Інституту кримінально-виконавчої служби � Буткевич Сергій Анатолійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, нача-

льник Кримського факультету Одеського державного універси-тету внутрішніх справ

� Глушков Валерій Олександрович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України,

завідувач спеціальної кафедри №1 Національної академії Служби безпеки України

� Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України,

проректор з науково-педагогічної роботи Класичного приватного університету, директор Інституту права імені Володимира Сташиса

� Житний Олександр Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналь-

ного права та кримінології факультету з підготовки слідчих Хар-ківського національного університету внутрішніх справ

� Каменський Дмитро Васильович, кандидат юридичних наук, завідувач кафедри галузевих юридич-

них дисциплін Бердянського інституту державного та муніципа-льного управління Класичного приватного університету

� Кашкаров Олексій Олександрович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, нача-

льник кафедри загально-правових дисциплін Кримського факу-льтету Одеського державного університету внутрішніх справ


260

� Лантінов Ярослав Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-

правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

� Лень Валентин Валентинович, кандидат юридических наук, доцент, профессор кафедры уголовно-

го права и криминологии юридического факультета Государст-венного высшего учебного заведения «Национальный горный университет»

� Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор, відповідальний секретар Кри-

мінологічної асоціації України, начальник кафедри кримінально-го права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харків-ського національного університету внутрішніх справ

� Ліховіцький Ярослав Олександрович, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права

Ужгородського національного університету � Малишев Володимир Степанович, здобувач Донецького юридичного інституту МВС України, заслу-

жений юрист України, генерал-лейтенант міліції, народний депу-тат України, голова підкомітету з питань законодавчого забезпе-чення і парламентського контролю за діяльністю органів внутрі-шніх справ та інших правоохоронних органів Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохорон-ної діяльності, член колегії МВС України

� Медицький Ігор Богданович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права

Юридичного інституту Прикарпатського національного універси-тету імені Василя Стефаника

� Меживой Володимир Павлович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри оперативно-

розшукової діяльності Донецького юридичного інституту МВС України � Меживой Олексій Володимирович, кандидат юридичних наук, викладач кафедри оперативно-розшукової

діяльності Донецького юридичного інституту МВС України � Мостепанюк Людмила Олександрівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права

Національної академії внутрішніх справ � Назимко Єгор Сергійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу

організації наукової роботи Донецького юридичного інституту МВС України

� Олішевський Олександр Володимирович, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри криміналісти-

ки, судової медицини та психіатрії факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ


261

� Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та

кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського наці-онального університету внутрішніх справ

� Поляков Станіслав Ігорович, слухач магістратури Харківського національного університету

внутрішніх справ � Рудик Михайло Вікторович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теоретичних та

публічно-правових дисциплін Інституту економіки та права (фі-ліал) ОУП ВПО «Академії праці та соціальних відносин»

� Солдатова Валерія Дмитрівна, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права

та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ

� Ступник Ярослав Валерійович, кандидат юридичних наук, викладач кафедри адміністративного

права Ужгородського національного університету � Тацій Максим Сергійович, кандидат юридичних наук, заступник начальника відділу Держав-

ної податкової адміністрації в Донецькій області � Туєв Олег Альбертович, здобувач Харківського національного університету внутрішніх

справ, голова адвокатського об’єднання (м. Харків) � Тягло Олександр Володимирович, доктор філософських наук, професор, Заслужений працівник

освіти України, професор кафедри гуманітарних дисциплін, юри-дичної журналістики та мовної підготовки Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій Харківського національ-ного університету внутрішніх справ

� Усов Дмитро Сергійович, здобувач Харківського національного університету внутрішніх

справ � Фріс Павло Львович, доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техні-

ки України, завідувач кафедри кримінального права Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

� Хилюта Вадим Владимирович, кандидат юридических наук, доцент, заведующий кафедрой уголо-

вного права и криминологии Гродненского государственного уни-верситета им. Я. Купалы (Республика Беларусь)

� Юзікова Наталія Семенівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри адміністративного і

кримінального права Дніпропетровського національного універ-ситету імені Олеся Гончара


262

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ

щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику наукових праць

«ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»: 1. Щодо структури наукових статей: � постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із

важливими науковими чи практичними завданнями; � аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатко-

вано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виді-лення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; � формування цілей статті (постановка завдання); � виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням

отриманих наукових результатів; � висновки з даного дослідження і перспективи подальших

розвідок у даному напрямі. 2. Щодо оформлення тексту наукових статей: � обсяг статті – 8-12 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт – Times

New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг рецензії – до 5 сторінок; � перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по батькові ав-

тора (співавторів) (шрифт напівжирний); � другий (за необхідності й третій) рядок (посередині) – нау-

ковий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце ро-боти автора (співавторів); � нижче (ліворуч) вказується УДК; � нижче (посередині рядка) назва статті великими літерами; � нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та ключові сло-

ва (3-5 слів) українською, російською та англійською мовами; � через інтервал – текст статті; � посилання на використані джерела здійснюється у квадратних

дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у порядку зга-дування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).


263

3. Щодо надання матеріалів у редакцію: � роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кі-

нці автором); � електронний варіант статті; � довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б., на-

уковий ступінь, вчене звання, місце роботи й посада, контактний номер телефону, електронна пошта та поштова адреса з індек-сом, на яку необхідно направити примірник збірнику наукових праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю; � якщо автор не має наукового ступеня, додатково подається

рецензія кандидата або доктора наук відповідної спеціальності та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть надсилатися електронною поштою ([email protected]). У такому випадку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються ска-нована кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання від-повідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати, скоро-

чувати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначених ви-мог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх.

Адреса: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра криміналь-ного права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання, корп. 4, каб. 407, 410.

Телефони: (057) 7398-029; (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»: 1. Доктрина кримінального права та кримінології. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального

права і кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 5. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 6. Трибуна молодих дослідників. 7. Рецензії.


264

Наукове видання

Вісник Кримінологічної асоціації України № 3

Збірник наукових праць

Підп. до друку 3.04.2013. Формат 60 х 84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 15,4, 9. Обл. -вид. арк. 15,5.

Наклад 300 прим. Замовл. № 39/12. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.

Documents

ВІСНИК №3 05 04files.visnikkau.org/200000023-5a7325b6d1/%D0%92%D1%96%D1%8… · issn 2304-4556. Вісник Кримінологічної асоціації України