ВІСНИК №4 30 05files.visnikkau.org/200000022-e3408e43d6/%D0%92%D1%96%D1%81… · issn 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України

ISSN 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України № 4, 2013

1

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць №4

Засновник і видавець —

Харківський національний університет внутрішніх справ

Виходить 3 рази на рік

Заснований 2012 р.

Харків 2013


2

УДК 343.2(477)(075.8)

ББК 67.9 (4УКР)305

В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України 3 червня 2013 р.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ Головний редактор – Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, президент Кримінологічної асоціації України, Відповідальний секретар редколегії – Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор, відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України Члени редакційної колегії: Давиденко Леонід Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юридичних наук, професор; Книженко Оксана Олександрівна, доктор юридичних наук, доцент; Левченко Катерина Борисівна, доктор юридичних наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юридичних наук, доцент; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юридичних наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юридичних наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юридичних наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридичних наук, професор.

В 45

Вісник Кримінологічної асоціації України № 4 : збі-рник наукових праць [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – Х. : Золота миля, 2013. – 262 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, запобігання злочинам, удосконалення націо-нального законодавства, правового регулювання, інформацій-но-аналітичного та організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, слухачів, курсантів та студентів.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2013


3

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, Литвинов Олексій Миколайович ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВІКТИМІЗАЦІЇ................................................... 6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Старовойтова Юлія Геннадіївна ШАХРАЙСЬКІ ЗЛОЧИНИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ АНГЛІЇ........... 14

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Бантишев Олександр Федорович, Суслов Євген Олександрович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ БОРОТЬБИ З КОНТРАБАНДОЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ АНАЛОГІВ АБО ПРЕКУРСОРІВ .................................................................................... 20

Вознюк Андрій Андрійович ОЗНАКА ОЗБРОЄНОСТІ БАНДИ У КОНТЕКСТІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА БАНДИТИЗМ.......................... 27

Гладун Олександр Зіновійович ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ КРИМІНАЛЬНИХ КОРУПЦІЙНИХ ПРОСТУПКІВ .................................................................... 36

Гуренко Дмитро Юрійович ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 348 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ........................... 43

Митрофанов Ігор Іванович РОЛЬ СУДИМОСТІ В МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ................................................................................... 52

Назимко Єгор Сергійович ПРИМИРЕННЯ ЯК УМОВА ПОМ’ЯКШЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ НА НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПРАВОПОРУШНИКА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ....................................................... 62

Політова Анна Сергіївна КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОСТУПОК ЯК НОВЕЛА РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ .......................................................................... 71


4

Цвіркун Наталія Юріївна

ХАРАКТЕРИСТИКА СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ НАСЛІДКІВ ВІД БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ...................... 78

Шульга Андрій Михайлович ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ................................ 87

Щегель Ніна Іванівна, Павловська Анна Анатоліївна ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ...................................................... 95

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Багаденко Ірина Петрівна ДО ПИТАННЯ ПОПЕРЕДЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ З БОКУ РАДИКАЛЬНО НАЛАШТОВАНИХ МОЛОДІЖНИХ УГРУПОВАНЬ ................................. 103

Вітвіцька Вікторія В’ячеславівна МАРГІНАЛІЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК ЧИННИК ЗЛОЧИННОСТІ ............. 111

Глушков Валерій Олександрович КОНФЛИКТОГЕНІ ЗОНИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ В АСПЕКТІ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ (політико-кримінологічний аналіз) ........ 118

Кулик Олександр Георгійович ОСНОВНІ ЗМІНИ У СТРУКТУРІ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ.................................................................... 133

Міняйло Ніна Євгенівна ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ ............................................................. 145

Нерсесян Армен Сабірович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ЩОДО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ.................................................................... 152

Орлов Юрій Володимирович ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ФАКТОРИ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ ......... 159

Романова Ольга Іванівна ДОСВІД ПРОТИДІЇ КСЕНОФОБІЇ ............................................................. 170

Філіпенко Наталія Євгенівна ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ СУЇЦИДУ СЕРЕД ЗАСУДЖЕНИХ ЖІНОК .............................................................................. 180


5

Христич Інна Олександрівна ВДОСКОНАЛЕННЯ ОБЛІКУ ЛАТЕНТНОЇ ВІКТИМНОСТІ – ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ .... 184

Чернявський Сергій Сергійович ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ........................................................ 192

Шаблистий Володимир Вікторович СТАН ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ....................................... 199

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Автухов Костянтин Анатолійович, Яковець Ірина Станіславівна МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ПРАВ ПОТЕРПІЛИХ ПРИ ВИКОНАННІ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ............................................. 206

Горпинюк Оксана Петрівна ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ НАКОПИЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ПРИВАТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ ......................................................... 214

Мельник Олександр Володимирович, Чала Олеся Віталіївна ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ ПОТЕРПІЛОГО ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ........................................................ 226

Навроцька Віра Вячеславівна ДОКАЗОВЕ ЗНАЧЕННЯ ДАНИХ, ЗДОБУТИХ В РЕЗУЛЬТАТІ ПРОВОКАЦІЇ .............................................................................................. 235

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Курилюк Юрій Богданович БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ НЕСЕННЯ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ.................................................... 242

Фесик Антон Володимирови РОЛЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИННОСТІ.................................................................................................................... 249

НАШІ АВТОРИ..................................................................................................................... 256

ДО УВАГИ АВТОРІВ ........................................................................................................... 260 ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:.................................................................................................. 260


6

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.953

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВІКТИМІЗАЦІЇ Статтю присвячено розгляду основних елементів механізму перетворення особи

в жертву злочину. Розглянуто особливості взаємодії підструктур особистості при

цьому. Зроблено акцент на необхідності врахування усіх проявів віктимізації.

Ключові слова: жертва злочину, особистість, злочинець, психологічні механізми.

Статья посвящена рассмотрению основных элементов механизма превращения

лица в жертву преступления. Рассмотрены особенности взаимодействия подстру-

ктур личности при этом. Сделан акцент на необходимости учета всех проявлений

виктимизации.

Ключевые слова: жертва преступления, личность, преступник, психологические

механизмы.

This article is dedicated to discussion of the main elements of the mechanism of

transformation of a person into a victim of crime. The features of interaction with individual

substructures are learned. Emphasized the need to incorporate all forms of victimization.

Key words: Crime victims, personality, criminal, psychological mechanisms.

Розмаїття ситуацій, що виникають при вчиненні злочинів,

створює передумови до того, що при вивченні особи жертви зло-чину віктимологічно значущою може виявитися будь-яка з безлічі її людських властивостей: від анатомічних і біологічних (напри-клад, расова належність) до психологічних і соціальних (особли-вості протікання психічних процесів, світогляд, професія та ін.). Це є тим більше справедливим, адже, як відзначає Є. Є. Центров, від особи конкретної жертви, особливостей її спо-собу життя, зв’язків і взаємин з нею, що склалися у злочинця, безпосередньо залежить вибір злочинцем способу, знарядь, засо-бів та інших пристосувань, а також місця, часу вчинення злочину, тощо. У той же час обрана форма і зміст злочинного посягання визначають потенційне коло жертв [1, с. 18]. Б. Холост у цьому зв’язку висловлює припущення про те, що віктимогенний потен-ціал знаходиться в прямій залежності від того, наскільки сприйняті

© Бандурка О. М., Литвинов О. М., 2013


7

людиною в суспільстві потреби відповідають законним способам і можливостям їх задоволення [2, с. 74].

Однозначно не можна сказати, які дії потерпілого здатні спровокувати вчинення злочину. Для одних злочинців активні дії потерпілого сприяють виникненню страху, що може спричинити відмову від злочинного задуму. Ті ж самі дії можуть привести іншого злочинця в стан афекту, який викликає сильні психомо-торні реакції, небажані навіть для суб’єкта, оскільки згодом він може глибоко покаятися у вчиненому. За даними окремих дослі-джень, злочинці саме даного типу у більшості випадків (до 87%) звинувачують у скоєному потерпілу сторону [3, с. 150].

І навпаки, бездіяльність потерпілого в одних випадках сприяє вчиненню відносно них злочинів, а інших – запобігає цьо-му. Потерпілому необхідно враховувати всі обставини конкретної ситуації та на рівні інтуїції обирати оптимальний план дій. Було б чудово, якби потерпілий міг за бажанням вчинити належний опір злочинцеві, але не вчиняв би ніяких провокуючих дій до остан-нього моменту [4, с. 82].

Особу, яка вчиняє злочин, потерпілого та особливості ситу-ації вчинення злочину варто розглядати в якості двох частин од-ного цілого – системи механізму злочинної поведінки. До жертви злочину варто відноситись як до фактора, який генетично та ди-намічно впливає на вказаний механізм. Свого часу В. Л. Франк порівнював злочин з еліпсом, фокусами якого є злочинець та його жертва. Втім в багатьох випадках у механізмі вчинення злочину спостерігається інверсія ролей: потенційну жертву неможливо відрізнити від майбутнього злочинця, оскільки їх (жертви і зло-чинця) дозлочинна поведінка свідчить про обопільне суспільно-небезпечне загострення конфліктних відносин. А тому вирішаль-на роль в остаточному визначенні потерпілого і злочинця в цих випадках належить конкретній життєвій ситуації.

На думку Л. Атенса, існують чотири типи інтерпретації злочинцем поведінки потерпілих при вчиненні злочинів, які він розглядає на прикладі заподіяння насильства:

1) поведінка жертви оцінюється злочинцем як фізичний напад на нього чи близьких йому осіб або реальна можливість такого нападу. В розумінні злочинця насильницькі дії – це превенти-вні засоби попередження фізичного насильства з боку жертви;

2) злочинець оцінює поведінку жертви як реальну чи мо-жливу перешкоду в його діяльності чи як можливе сприяння же-ртві у діяльності, яка його не влаштовує. В даному випадку наси-льство є засобом усунення потенційної або реальної перешкоди своєї діяльності чи перешкоджання діяльності іншої особи;


8

3) злочинець оцінює поведінку жертви як таку, що зачіпає його гідність, а самого потерпілого – негативно. Насильницькі дії – це засіб впливу саме на жертву;

4) спочатку злочинець оцінює поведінку жертви як реаль-ну або потенційну заваду своєї діяльності чи як примус здійснити ту чи іншу діяльність, у зв’язку з чим визначає поведінку жертви як таку, що зачіпає його гідність, а самого потерпілого оцінює негативно [5, с. 19-20].

К. Меннінгер цілком справедливо зауважує, що кращим за-хистом проти деструктивних тенденцій особистості є всеосяжний підхід до вивчення людського феномена. Якщо наша природа така, яка вона є, не слід ухилятися від вивчення всього різнома-ніття її проявів [6, с. 6]. З урахуванням цього пропонуємо розгля-нути один із психологічних аспектів формування віктимності на прикладі жертв корисливо-насильницьких злочинів.

Останнім часом дослідниками висловлюється по суті неод-нозначне ставлення до жертви злочинного посягання даного типу [7, с. 54]. Вказується, що віктимною схильністю володіють афек-товані люди, особи з певними психопатологічними розладами, що мають схильність до мазохізму або вірять у неминучість наслід-ків, а також ті, у яких відсутній інтерес до життя. Нерідко потер-пілий не проявляє активного захисту, навіть якщо для цього не-має жодних перешкод.

Однією з причин такої поведінки, вказує 3. Фрейд, може бути травматична подія, яка потрясла основи колишнього життя так, що людина втрачає всякий інтерес до сьогодення та майбут-нього і в душі постійно залишається в минулому [8, с. 159]. Сфор-мований у процесі життя певний тип особистості діє в силу цього вибірково і тому попадає найчастіше лише у визначені ситуації.

У системі «злочинець – жертва» існує елемент несвідомого, що властиво для кожної сторони. У підсвідомості людини зберіга-ється вся інформація, накопичена в процесі її життєдіяльності. У психології існує поняття механізму самопокарання – так званий синдром Авеля, що викликає в людини неясне почуття провини і слабку захисну реакцію, недолік самоствердження і відчуття самоцінності [9, с. 56-60]. Він виникає у відповідь на скоєні вчин-ки, внутрішньо засуджувані на підставі сприйнятої системи цін-ностей. Суть цього полягає в тому, що людина підсвідомо йде до певної життєвої ситуації. Це варто відносити як до злочинця, так і до потерпілого.

Дана позиція, на наш погляд, має право на існування в силу обумовленості сьогодення минулим, наявністю в індивіда підсві-домості і загальних законів збереження матерії, енергії та інфор-мації в природі. Психічна сфера людини не може бути виключенням


9

з дії законів буття, усі явища якого чимось обумовлені і тому за-кономірні. В іншому випадку варто визнати можливість чудес у психіці і поведінці людини, виникнення чогось з нічого, що су-перечить законам об’єктивного світу.

К. Юнг підкреслює, що мета будь-якої конфліктної ситуації для потерпілого – це відновлення самого себе [10, с. 230], необхід-ність стати вище життєвих обставин. Така зміна особистої та сус-пільної свідомості приводить до зміни ціннісних орієнтацій і, по мірі усвідомлення людиною, буде сприяти звільненню її від вік-тимних форм поведінки та недопущення надалі посягань відносно себе.

Як ми вже зазначали, на поведінку людини впливає почут-тя провини, що і приводить її до відповідних життєвих ситуацій. Дане почуття є основним керуючим елементом системи самопо-карання. Воно відображає все минуле людини та її життєвий до-свід у сьогоденні. І. О. Вагін стверджує, що почуття провини – це різниця між тим, які ми є, і тим, якими хочемо бути [11, с. 23]. Слід уточнити: якими ми хочемо бути в очах оточуючих. Відмова від визнання своєї провини викликає тим самим непорозумінням людини з цілим світом, заперечує їх єдність та взаємозалежність. Разом з тим варто враховувати, що невизнання провини є своєрі-дним психологічним захистом від руйнування хоча й ілюзорної, але стабільної внутрішньої рівноваги.

Ця рівновага підтримується за рахунок напруги внутрішніх сил, які витрачається на приховування від оточуючого світу свого справжнього єства. У нормальних умовах людських ресурсів ціл-ком достатньо для життєвого існування, але несподівана або екс-тремальна ситуація розкриває сутність індивіда. Реакція при цьому може різною – від страху до злочинної агресії.

З урахуванням цього справедливою представляється зміна відношення до самого механізму вчинення злочину та перенесен-ня частини акцентів зі злочинця на потерпілого. Зі злочинцем у суспільстві боролись з давніх часів і він уособлював Зло. Роль потерпілого незаслужено залишалася поза увагою, а його поведі-нка розглядалась тільки на момент події злочину. Період, який передував, до уваги не брався, діалектичний закон порушувався, єдність і взаємозв'язок світу та життєвої ситуації не враховува-лись. Бажання захистити порушені права потерпілого, власне кажучи, створювало перешкоди для нормального розвитку особи-стості, у тому числі й потерпілого. Людина в кожному повинна бачити не супротивника або недруга, а свого вчителя і наставника у школі життя. При такому відношенні будь-який злочинець, будь-яка ситуація будуть сприяти удосконалюванню взаємодію-


10

чих особистостей, а всі віктимологічні закономірності будуть вра-ховуватися у повному обсязі.

Як наслідок цього, з життя людини зникнуть будь-які не-сприятливі обставини. Відповідальність за події, що відбуваються у власному житті, людина повинна брати на себе, формуючи в такий спосіб власну систему контролю своїх дій, поведінки та вчинків. Якщо ж особа шукає причини подій, що відбуваються, зокрема негативних, в іншому, то це тільки зайвий раз підкрес-лює її підсвідому схильність до віктимізації.

Даний варіант розгляду конфлікту «злочинець – жертва» сприятиме загальній та спеціальній профілактиці корисливо-насильницьких злочинів у реальних життєвих ситуаціях. При цьому вказаний взаємозв’язок на психічному рівні формується за участю підсвідомості осіб, будучи елементом саморегуляції пове-дінки сторін.

Втім не можна переоцінювати роль підсвідомості у проце-сах віктимізації. Значимими є також риси характеру, інтереси і прагнення, що притаманні жертвам корисливо-насильницьких посягань, які в перспективі можуть бути використані з прогнос-тичною метою. На думку американських криміналістів, процес аналізу профілю особи налічує сім етапів:

1. Оцінка самого злочину. 2. Докладна оцінка специфічних особливостей місця зло-

чину. 3. Докладний аналіз жертви. 4. Вивчення даних попередніх досліджень. 5. Вивчення даних експертних досліджень. 6. Розробка профілю. 7. Пропозиції зі слідчої стратегії на підставі підстроєного

профілю особистості [12, с. 23]. Окремі соціально-психологічні риси потерпілих від корис-

ливо-насильницьких злочинів спричиняють істотний вплив на процеси віктимізації, такі, наприклад, як відчуття помилково зрозумілої безпеки.

Дане відчуття – одна з основних якостей жертв корисливо-насильницьких злочинів, яка багато в чому визначає механізм і спосіб вчинення посягання. Дана якість є наслідком ототожнен-ня окремих атрибутів безпеки з комплексністю її забезпечення. В результаті кожна конкретна людина стає ідеальним провідни-ком ілюзорних ідей. Невипадково кримінальні справи про корис-ливо-насильницькі злочини, рясніють прикладами того, наскільки люди буквально свято вірять в можливості деяких технічних за-собів, окремих осіб і т.д. Такий підхід можливий тільки за наявно-сті даної якості, оскільки тільки вона здатна блокувати мобіліза-


11

цію людини для вирішення задач безпеки. Причому дана якість найбезпосереднішим чином впливає на механізм вчинення зло-чину, а саме: злочинець, встановивши слабку ланку в системі, використовує її в своїх цілях. Тобто механізм вчинення злочин-них дій в даному випадку як би позбавлений зворотного зв’язку і не реагує на зміни, що відбуваються зовні.

Разом з названою якістю можна констатувати наявність у жертв корисливо-насильницьких посягань і іншої, багато в чому схожої з вже описаною, якості групової аутичності (нарцисизму – за Е. Фроммом [13, с. 175]). Дана якість полягає в тому, що окремі особи замикаються від навколишнього світу в рамках своєї малої соціальної групи і бачать все навколо лише крізь призму її цінно-стей. Активне усунення від зовнішнього світу полягає в агресив-ному його неприйнятті з боку групи і всіх її членів. Це також є причиною того, що діяльність із забезпечення безпеки можна характеризувати як позаситуативну, тобто таку, що не враховує особливостей тієї або іншої ситуації, існує ніби поза нею. В окре-мих випадках це призводить до того, що виявляється неможли-вим передбачити дії потенційних потерпілих, а метод рефлексії виявляється безсилим, оскільки орієнтований на особу, яка адек-ватно сприймає оточуючий світ.

Разом з тим, для жертв корисливо-насильницьких посягань характерною є й інша якість – егоїзм. Причому егоїзм в значенні постановки власних інтересів вище за інтереси інших людей. Але слід також відзначити, що дана якість проявляється дещо своєрі-дно. А саме – вона не є такою безумовною, як того можна б було чекати, напроти – вона не явна, тим більше що вона, як правило, знаходиться в тіні вже згаданої вище якості, яка була названа тут як відчуття помилково зрозумілої безпеки. Особливість егоїзму у потерпілих від корисливо-насильницьких злочинів полягає в тому, що він носить груповий характер, обумовлений тим, що особа, «Я» конкретної людини звичайно сильно розчинені в гру-повому «Ми». У результаті особа сама не бачить різниці між «Я» і «Ми», і тому свій егоїзм поширює на всіх оточуючих. При цьому сучасне суспільство формує сприятливий ґрунт такому егоїзму, створюючи йому своєрідну ідеологічну підоснову. Воно прагне викликати у людини почуття особливості і що ця особливість виражається вже в тому, що вона чогось досягла. Разом з тим, з її свідомості вимивається думка про те, що без інших, поза суспіль-ством, немислиме задоволення її інтересів, а безпека її «Я» ви-явиться під загрозою. Саме тому формується певний симбіоз «Я» і «Ми», в якому важливе значення має названа якість. Вона також проявляється в механізмі аналізованого виду злочинної діяльнос-


12

ті, де досить поширеними є провокуючі дії, направлені на оточу-ючих, нездатність побачити інтереси інших.

Іншою якістю, яка властива даним особам, є демонстратив-ність. Ця якість полягає в тому, що вона заснована на цілком зро-зумілому спонуканні людей – голосно заявити про себе і свою особисті, заявити так, щоб всі, або, принаймні, багато хто дізнався про це. Ця якість властива багатьом людям, але для деяких вона наповнюється особливим змістом, що полягає в тому, що вони не можуть про себе голосно заявити поза матеріальною сферою. Дана якість виражається в тому, що в житті вони прагнуть зовні-шньої форми демонстрації благополуччя, накопиченню, панству. Іноді це виглядає як їх недбалість, нарочитість, проте причина в іншому – в прагненні заявити про себе, хай навіть в негативному плані. Причому необхідно відзначити, що дана якість не завжди повністю усвідомлюється самими людьми, часто вони роблять це підсвідомо. Іноді вони навіть з певним наміром демонструють достаток, бажаючи ще раз ніби кинути виклик суспільству, під-кресливши те, що вони не бояться майже відкрито протистояти, заявляючи вголос при цьому про свою неповторність.

Безумовно, названі якості не можуть вичерпно охарактери-зувати особистість жертв корисливо-насильницьких посягань. Є й інші риси характеру, які можуть істотно доповнити портрет цих людей. Але названі тут все ж таки можуть виявитися більш корисними для нейтралізації віктимізації, оскільки мають істот-ний вплив на відповідну діяльність в цілому і в рамках окремих напрямів. Причому не викликає сумнівів те, що, разом з названи-ми якостями, жертви можуть мати й інші, причому такі ж, як і багато інших людей, у тому числі законослухняних. Але все-таки саме названі риси складають основу особистості вивчених потер-пілих, оскільки саме вони визначають їх стиль поведінки. Названі риси являють інтерес для кримінології, перш за все тому, що ви-значають механізм і спосіб вчинення конкретних злочинів, врахо-вуючи які, можна успішно їм протидіяти. Інші якості, які, може, і є властивими конкретній особі, не проявляються в конкретній вік-тимній поведінці, а тому не можуть мати інтерес для нас. Значен-ня мають тільки названі вище, оскільки через них визначається віктимний тип особи, який в процесі життєдіяльності відобража-ється в навколишньому середовищі.

Важливою для визначення типології конкретних жертв ко-рисливо-насильницьких посягань є не тільки наявність якої-небудь якості, але і її відсутність, яка також відображається в характері їх життєдіяльності. Так, у частини потерпілих відсутня така якість, як емпатія, яка припускає здатність уявити собі страждання іншого. Саме її відсутність призводить до того, що


13

дані особи виявляються нездатними розуміти переживання ін-ших. Дана якість створює своєрідні умови для застосування захо-дів віктимологічної профілактики, обумовлює їх деяку неадеква-тність. Вона полягає в тому, що працівники правоохоронних органів застосовують необґрунтовано жорсткі заходи, які викли-кають спочатку обурення, а потім і протидію з боку профілакто-ваних. Для обурення і протидії є всі підстави, оскільки вони впев-нені, що їх безпека повністю ними контролюється. Тобто, складається ситуація, коли активна протидія з боку потенційної жертви, по суті, провокується особами, що здійснюють криміно-логічний вплив.

Список використаних джерел:

1. Центров Е. Е. Криминалистическое учение о потерпевшем : моно-графия. – М. : Изд-во МГУ, 1988. – 160 с. 2. Холост Б. Факторы, формирующие виктимность / Б. Холост // Во-просы борьбы с преступностью. – 1984. – Вып. 41. – М. : Юрид. лит. – С. 61-74. 3. Кудрявцев В. Н. Генезис преступления. Опыт криминологическо-го моделирования : учеб. пособ. для вузов. – М. : ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 216 с. 4. Бандурка А. М. Преступность в Украине: причины и противодейс-твие : монография / Бандурка А. М., Давыденко Л. М. – Харьков : Гос. спец. изд-во «Основа», 2003. – 368 с. 5. Кудрявцев С. В. Конфликт и насильственное преступление : моно-графия / С. В. Кудрявцев. – М. : Наука, 1991. – 174 с. 6. Ривман Д. В. Виктимология / Д. В. Ривман, В. С. Устинов. – СПб. : «Юридический центр Пресс», 2000. – 332 с. 7. Зубкова В. И. Виктимологические меры предупреждения престу-плений / В. И. Зубкова // Вестн. Моск. ун-та. Серия 11. – 1990. – № 3. – С. 53-60. 8. Фрейд З. Введение в психоанализ : лекции / З. Фрейд. – СПб., 2001. – 384 с. 9. Чуфаровский Ю. В. Психология в оперативно-розыскной деятель-ности правоохранительных органов / Ю. В. Чуфаровский. – М. : Пра-во и Закон, 1996. – 128 с. 10. Юнг К. Г. Ответ Иову / К. Г. Юнг ; пер. с нем. – М. : АСТ–ЛТД, 1998. – 384 с. 11. Вагин И. О. Психология зла. Практика решения конфликтов / И. О. Вагин. – СПб., 2001. – 192 с. 12. Дуглас Дж. Погружение во мрак / Дуглас Дж., Олшейкер М. ; пер. с англ. У. Сапциной. – М. : КРОН–ПРЕСС, 1998. – 448 с. 13. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М. : Изд-во «Республика», 1994. – 448 с.

Стаття надійшла до редакції 27.04.2013


14

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Старовойтова Юлія Геннадіївна, кандидат юридичних наук

(Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка)

УДК 343.72+343.537](410)

ШАХРАЙСЬКІ ЗЛОЧИНИ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ АНГЛІЇ

Стаття присвячена з’ясуванню ключових юридичних ознак шахрайських злочинів за

кримінальним правом Англії. Здійснений огляд еволюції законодавчого підходу до

визначення цих злочинів. На підставі аналізу судової практики зроблено спробу

систематизувати сформульовані в ній положення щодо відповідальності за них.

Ключові слова: шахрайство, зникнення без сплати на місці, обман, судовий преце-

дент.

Статья посвящена определению ключевых юридических признаков мошеннических

преступлений в уголовном праве Англии. Сделан обзор эволюции законодательного

подхода к определению этих преступлений. На основании анализа английской судеб-

ной практики сделана попытка систематизировать разработанные в ней положе-

ния об ответственности за них.

Ключевые слова: мошенничество, исчезновение без оплаты на месте, обман, судеб-

ный прецедент.

In the paper the key legal characteristics of fraudulent crimes by English criminal law are

identified. The evolution of the legislative approach to the notion of these crimes is

considered. The provisions on criminal liability for fraudulent crimes made out by judicial

practice are tried to systemize with reference to court decisions.

Key words: fraud, making off, deception, judicial precedent.

Вирішення актуальних проблем кримінального законодав-

ства України та практики його застосування неможливо без ура-хування як вітчизняного, так і зарубіжного законодавчого та пра-возастосовного досвіду.

У цій роботі ми здійснимо огляд ключових ознак шахрайсь-ких злочинів в англійському кримінальному праві.

Шахрайські злочини є типовою категорією злочинів проти власності у багатьох юрисдикціях. Утім, незважаючи на схожу соціально-правову сутність цих діянь, підхід до визначення окре-мих видів цих злочинів та їх ознак у зарубіжному кримінальному праві різниться. Англійське кримінальне право, концепція якого базується на зовсім інших, порівняно з українським, правових традиціях, становить особливий інтерес, що зумовлюється, пере-дусім тим, що англійська правова система є чи не найкращим

© Старовойтова Ю. Г, 2013


15

прикладом гармонійного співіснування статутного права та судо-вого прецеденту як основних джерел кримінального права.

У фаховій літературі окремі питання системи злочинів проти власності в кримінальному праві Англії розглядалися в працях С. С. Яценка, І. В. Хохлової, О. П. Шем’якова, І. Д. Козоч-кіна, Г. А. Єсакова та інших. Однак певні особливості визначення ознак окремих злочинів цієї групи залишилися поза увагою нау-ковців.

У кримінальному праві Англії шахрайські злочини утво-рюють окрему групу злочинів проти власності, до якої, окрім вла-сно шахрайства, належить також зникнення без сплати на місці.

У Законі про шахрайство Fraud Act (2006) [1] передбачені три форми шахрайства: шляхом надання неправдивих відомос-тей, шляхом утаювання інформації, шляхом зловживання служ-бовим становищем.

Відповідно до розділу 2 Закону про шахрайство (2006) шах-райство шляхом надання неправдивих відомостей має місце у випадку, коли особа надає неправдиву інформацію, маючи намір а) тимчасово або назавжди обернути на власну користь або ко-ристь іншої особи гроші або інше майно, зокрема право вимоги та інше майно, яке не можна відчути на дотик; або б) спричинити тимчасові чи постійні збитки або створити загрозу спричинення збитків іншій особі.

Згідно з розділом 3 Закону про шахрайство (2006) під шах-райством шляхом утаювання інформації розуміються випадки, коли особа нечесно не надає іншій особі інформацію, яку вона юридично зобов’язана надати, маючи намір таким чином а) тимчасово чи назавжди обернути на власну користь або ко-ристь іншої особи гроші або інше майно, зокрема право вимоги та інше майно, яке не можна відчути на дотик; або б) спричинити тимчасові чи постійні збитки або створити загрозу спричинення збитків іншій особі.

Шахрайство шляхом зловживання службовим становищем, передбачене розділом 4 Закону про шахрайство (2006), має місце у випадку, коли особа, котра у зв’язку зі своїми службовими обов’язками повинна охороняти фінансові інтереси іншої особи або не перешкоджати їм, зловживає цими обов’язками, маючи намір таким чином а) тимчасово чи назавжди обернути на власну користь або користь іншої особи гроші або інше майно, зокрема право вимоги та інше майно, яке не можна відчути на дотик; або б) спричинити тимчасові чи постійні збитки або створити загрозу спричинення збитків іншій особі.

Проводячи паралель з українським кримінальним законо-давством, можна сказати, що способом вчинення шахрайства


16

в перших двох формах є обман, для третьої форми характерним є спосіб зловживання довірою.

Цікаво зазначити, що до прийняття у 2006 році Закону про шахрайство злочини, подібні до тих, що сьогодні передбачені цим законодавчим актом, регламентувалися Законом про викрадення (1968) [2] та Законом про викрадення (1978) [3], відповідно до яких шахрайство утворювали такі злочини, як отримання майна шля-хом обману, отримання грошових переваг шляхом обману, корис-тування платними послугами шляхом обману, ухилення від вико-нання зобов’язання шляхом обману.

Так, наприклад, згідно з розділом 1(2) Закону про викра-дення (1978) користування платними послугами шляхом обману мало місце у випадку, коли будь-хто вчиняє певну дію або забез-печує чи санкціонує вчинення певної дії на користь винної особи, будучи переконаним, що така послуга є або буде оплаченою. Та-кою дією могло бути, зокрема, надання позики, що передбачено розділом 1(3) Закону про викрадення (1978).

Ознакам злочинного ухилення від виконання зобов’язання шляхом обману був присвячений розділ 2 Закону про викрадення (1978). Відповідно до розділу 2(1) зазначеного Закону особа мала визнаватися винною у вчиненні злочину, якщо вона: a) шляхом будь-якого обману нечесно створювала умови для звільнення по-вністю або частково себе або іншої особи від виконання зо-бов’язання щодо сплати. Наприклад, здійснення оплати за бензин за допомогою викраденої кредитної картки, b) маючи намір ніко-ли не виконувати своє зобов’язання щодо сплати повністю або частково або дозволити іншій особі зробити це, нечесно змушує кредитора або його представника зачекати оплати (незалежно від того, чи надавалася вже відстрочка) або взагалі відмовитися від своїх вимог щодо неї.

Виходячи з наведених положень, можна сказати, що рані-ше в нормах про відповідальність за шахрайські злочини англій-ський законодавець вдавався до надмірної конкретизації форм та обставин їх вчинення. Однак згодом такий підхід зазнав певних змін, які відображені в Законі про шахрайство (2006): по-перше, визначення розглядуваного злочину сьогодні характеризується більшим ступенем узагальненості його ознак; по-друге, термін «обман» deception безпосередньо не використовується при визна-ченні способу вчинення шахрайства, хоча, виходячи з положень Закону про шахрайство (2006), обман неодмінно характеризує шахрайські дії.

Так, у розділі 2 зазначеного законодавчого акта закріплено, що під відомостями в контексті розглядуваного злочину розумі-ється інформація про фактичну або юридичну сторону чогось,


17

зокрема про наміри особи, яка надає таку інформацію, або іншої особи. Такі відомості є неправдивими, якщо вони не відповідають дійсності або здатні ввести в оману (курсив мій – Ю.Г.), і особа, яка їх надає, знає або припускає це.

У судовій практиці найбільш просте визначення поняття обману було сформульовано в справі Re London and Globe Finance

Corporation (1903): обманювати означає спонукати особу вірити в те, що щось неправдиве є правдивим, впливати за допомогою неправди на розум потерпілого [4].

Обман може бути умисним або необережним. При умисно-му deliberate обмані винна особа достовірно знає, що своєю пове-дінкою або словами обманює іншу особу. Якщо обман є необере-жним reckless, винна особа є байдужою щодо того, чи є її слова чи поведінка оманливими. Як було зазначено у справі R v Staines

(1974) [5], слово «необережний» означає більше, ніж просто не-обачність чи недбалість, воно передбачає байдужість або нехту-вання тим, чи є певний факт правдивим.

Отже, mens rea шахрайських злочинів виявляється в намірі або необережності.

Наступною важливою особливістю розглядуваних злочинів є те, що саме обман робить можливим вчинення шахрайства. Між обманом та діянням повинен простежуватися прямий зв’язок.

Іншим злочином цієї групи, який лише умовно можна від-нести до шахрайських діянь, є зникнення без сплати на місці. Згідно з розділом 3(1) Закону про викрадення (1978) особа вчиняє зникнення без сплати на місці, якщо вона, знаючи про те, що оплата за поставлений товар або надану послугу має здійснюва-тися на місці, нечесно зникає без оплати, яка вимагається або на яку очікують, маючи намір ухилитися від такої оплати. При цьо-му, як зазначається в розділі 3(3), вищенаведене положення не поширюється на випадки ухилення від оплати незаконного това-ру чи послуги, а також послуги, оплата за яку юридично не регу-люється. Виходячи з розділу 3(2) зазначеного Закону, оплата на місці означає здійснення оплати під час отримання товару або користування послугою.

Actus reus розглядуваного злочину полягає в зникненні об-винуваченого без оплати придбаного товару чи послуги.

Термін зникнення making off законодавчо не визначається. У доктрині, зокрема на думку Дж. Спенсера, під зникненням у контексті розглядуваного злочину розуміються випадки, коли особа залишає певне місце так, що її потім важко знайти. Напри-клад, утікає, говорить неправду про себе, місце свого проживання, а потім утікає тощо. Тому злочинним зникненням не можуть ви-знаватися випадки, коли особа уходить без оплати товару чи по-


18

слуги, залишаючи при цьому свої персональні дані або відомості про місце свого перебування [6]. Суддівська позиція з цього при-воду була висловлена у справі R v Brooks & Brooks (1983), де за-значалося, що термін «нечесне зникнення» охоплює велику кіль-кість варіантів залишення особою певного місця. Його зміст досить простий: присяжні повинні тлумачити це слово, виходячи з його загальноприйнятого розуміння, і порівнювати з фактами у справі [7].

Для встановлення у поведінці особи ознак розглядуваного злочину не має значення місце, з якого відбувається зникнення. Так, за обставинами справи R v Aziz (1993) обвинувачений з това-ришем, будучи напідпитку, скористалися послугою таксі. Після прибуття на місце призначення таксист запросив 15 фунтів стер-лінгів за свої послуги. Однак обвинувачений відмовився сплачу-вати таку суму й запропонував водію лише 4 фунта. З приводу цього між ними виникла сварка й таксист вирішив їхати до полі-цейського відділення. Дорогою обвинувачений почав виявляти агресію, тому таксист звернувся до найближчої заправки по до-помогу. У цей момент обвинувачений утік. Суд першої інстанції визнав його винним у зникненні без оплати на місці. Оскаржуючи вирок, апелянт заявив, що він утік не з того місця, де був зо-бов’язаний здійснити оплату послуги. Апеляційний суд залишив скаргу без задоволення й зазначив, що місце, з якого відбувається зникнення значення не має. Головне, щоб оплата підлягала здійс-ненню на місці [8].

«Без оплати» означає, що оплата, яка вимагалася або очіку-валася, не була здійснена. Як правило, вимога або очікування сплати ґрунтуються на наданні якісних, у повному обсязі товарів чи послуг. Отже, зникнення без оплати неякісного, незаконного або частково наданого товару чи послуги не може утворювати злочину, передбаченого розділом 3 Закону про викрадення (1978). Так, за обставинами справи Troughton v MPC (1987) обвинуваче-ний, будучи напідпитку, викликав таксі, але не зміг сказати так-систу необхідну адресу. Водій вимушений був відвезти пасажира до поліцейського відділення, однак, останній утік. Суд першої інстанції визнав обвинуваченого винним у зникненні без сплати на місці. Утім апеляційний суд зазначив, що, оскільки обвинува-ченого не було доставлено до місця призначення, він не був зо-бов’язаний сплачувати послуги таксі [9].

Mens rea розглядуваного злочину характеризується трьома ознаками: 1) обвинувачений повинен знати, що оплата вимагаєть-ся або очікується відразу ж після передачі товару чи надання по-слуги; 2) він нечесно зникає без оплати; 3) він повинен мати намір ухилитися від здійснення такої оплати.


19

Така ознака як нечесне зникнення, з позиції англійських судів, є простою в розумінні для присяжних і не потребує додат-кових роз’яснень, про що вже говорилося вище.

Намір ухилитися від оплати має місце лише у випадку, ко-ли особа взагалі не планує здійснювати платіж. Отже, не може вважатися злочинним зникнення без сплати з наміром відстрочи-ти платіж.

Усе вищевикладене дозволяє зробити такі висновки. Зага-льного визначення шахрайства в англійському законодавстві немає. Як у Законі про викрадення (1968), Законі про викрадення (1978), так і в Законі про шахрайство (2006) злочин шахрайства регламентується шляхом визначення окремих його форм. Спіль-ною їх ознакою є спосіб вчинення злочинних діянь – обман, тлу-мачення якого міститься в судовій практиці.

Специфічним злочином цієї групи є зникнення без сплати на місці. Обман виступає лише одним із способів вчинення цього злочину. Беручи до уваги положення кримінального законодавст-ва України, цікавим видається співвідношення ухилення від сплати на місті та крадіжки й шахрайства, передбачених ст. 185 та ст. 190 Кримінального кодексу України.

Отже, перспективним напрямом подальших наукових розві-док вважаємо порівняльно-правове дослідження ознак шахрайства та суміжних злочинів за кримінальним правом Англії та України.


1. Fraud Act (2006) [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа : http://www.opsi.gov.uk/acts/acts1968/pdf/ukpga_19680060_en.pdf. 2. Theft Act 1968 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до докумен-та : http://www.opsi.gov.uk/acts/acts1968/pdf/ukpga_19680060_en.pdf. 3. Theft Act 1978 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до докумен-та : http://www.opsi.gov.uk/acts/acts1978/pdf/ukpga_19780031_en.pdf. 4. Smith A. T. H. The Idea of Criminal Deception [1982] Crim LR 721 / Heaton Russel. Criminal Law. Cases and Materials. London, 2001. P. 267. 5. R v Staines (1974) 60 Cr App R 160 (CA) / Heaton Russel. Criminal Law. Cases and Materials. London, 2001. P. 272. 6. Spencer J. R., Letter to the Editor [1983] Crim LR 573 / Heaton Russel. Criminal Law. Cases and Materials. London, 2001. P. 290. 7. R v Brooks & Brooks (1983) 76 Cr App R 66 (CA) / Heaton Russel. Criminal Law. Cases and Materials. London, 2001. P. 291. 8. R v Aziz [1993] Crim LR 708 CA [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу до документа : http://www.e-lawresources.co.uk/R-v-Aziz.php. 9. Troughton v MPC [1987] Crim LR 138 Divisional Court of QBD Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу до документа : http://www.e-lawresources.co.uk/Troughton-v-MPC.php. Стаття надійшла до редакції 09.04.2013


20

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Бантишев Олександр Федорович, кандидат юридичних наук, професор

(Національна академія Служби безпеки України),

Суслов Євген Олександрович, (Державна служба України з контролю за наркотиками)

УДК 343.378

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ БОРОТЬБИ З КОНТРАБАНДОЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ,

ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ АНАЛОГІВ АБО ПРЕКУРСОРІВ

У статті розглядаються питання відповідальності за контрабанду наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та можливості викорис-

тання окремих інститутів загальної частини КК України у боротьбі з цим злочи-

ном. Вносяться пропозиції, спрямовані на подальше вдосконалення діючого Криміна-

льного закону України.

Ключові слова: контрабанда; наркотичні засоби.

В статье рассматриваются вопросы ответственности за контрабанду наркоти-

ческих препаратов, психотропных веществ их аналогов или прекурсоров и возмож-

ность использования определённых институтов общей части УК Украины в борьбе

с этим преступлением. Вносятся предложения, нацеленные на дальнейшее усовер-

шенствование действующего Уголовного закона Украины.

Ключевые слова: контрабанда; наркотические препараты.

The article deals with the issues of responsibility for the trafficking of drugs, psychotropic

agents, their look-alikes or precursors and the usage of specified institutions of the Criminal

Code (its general part) in the struggle with this crime. Suggestions are put forward aiming

at a further improvement of the current Criminal law of Ukraine.

Key words: trafficking of drugs.

Добре відомо, яких збитків право охоронюваним цінностям, благам та інтересам здатні спричинити незаконний оборот нарко-тичних засобів, психотропних речовин їх аналогів та прекурсорів, в тому числі і їх контрабанда. Відповідальність за яку передбаче-на ст. 305 КК України. Диспозиція частини першої цієї статті визначає цей злочин наступним чином: контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, тобто їх переміщення через митний кордон України поза митним конт-ролем або з приховуванням від митного контролю. Дана стаття розміщена законодавцем в розділі ХІІІ особливої частини КК

© Бантишев О. Ф., Суслов Є. О. 2013


21

України (назва). Відповідальність за контрабанду фальсифікованих лікар-

ських засобів варто було б передбачити окремою статтею КК, помістивши її в окремий, самостійний новий розділ КК України «Злочини проти здоров’я населення». В цей розділ можна пропо-нувати включити і статті КК України з 321 по 327, виключив їх з розділу ХІІІ КК.

Необхідно звернути увагу на те, що сама по собі контрабан-да зазначених засобів і речовин може бути лиш готуванням до здійснення інших, можливо більш тяжких злочинів, наприклад, для фінансування терористичної діяльності. Контрабанда нарко-тичних засобів являє загрозу міжнародній стабільності. Дуже часто частина прибутку, що отримується від таких злочинів спрямовується на фінансування терористичних груп і підрив законної державної влади.

І тут варто звернути увагу на те, що в подібних випадках суб’єкти суспільно небезпечних проявів прагнуть, в першу чергу, не спричинення шкоди об’єкту злочину, а до формування злочин-них антисоціальних відносин.

Що ж стосується самого готування до злочину, то воно до-сить часто, як найчастіше буває на практиці, не обмежується тільки, як зазначено частиною першою статті 14 КК України, створенням умов для здійснення злочину.

Готуючись до здійснення злочину, суб’єкт майбутнього зло-чину нерідко створює умови не тільки для здійснення злочину, але і для ухилення у майбутньому від відповідальності за нього. Наприклад, розробляє, формує фальшиве алібі; готує майбутніх лжесвідків. Це необхідно було б передбачити у законі визначив в якості однієї з ознак готування до злочину, умисне створення умов для ухилення в майбутньому від відповідальності за злочин, що готується.

Про покарання за попередню злочинну діяльність ч. 1 ст. 68 КК України («Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин вчинений у співучасті») визначала, що при призначені покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями ст. 65–67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

І як здається, це було цілком вірно, виправдано і справедливо. Але 15 квітня 2008 року Законом України «Про внесення

змін до Кримінального та Кримінального-Процесуального кодек-сів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» № 270-ІУ стаття 68 КК України була доповнена двома новими частинами такого змісту:


22

За вчинення готування до злочину строк або розмір пока-рання не може перевищувати розмір половини максимального строку або розміру найбільш суворого покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цьо-го Кодексу.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санк-цією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Такий підхід законодавця України до вирішення цього пи-тання не зовсім зрозумілий. Чому слід знижувати міру покарання злочинцю, який намагався зробити посягання на життя держав-ного чи громадського діяча, але у останню перед пострілом мить хтось, ризикуючи власним життям, діючи у стані необхідної са-мооборони або затримуючи особу, що вчинила злочин, вибиває зброю з його рук і затримує злочинця.

Декілька слів про аналіз складу злочину. Традиційним в науці кримінального права як колишнього СРСР, так і країн СНД в цілому являється аналіз складу злочину від об’єкта злочи-ну через об’єктивну сторону до суб’єкта і його суб’єктивної сторо-ни. Дійсно, об’єкт злочину є не тільки основним елементом скла-ду, але й засадою кваліфікації вчиненого.

Але ж на практиці ми насамперед стикаємось з об’єктивною стороною злочину, її проявом або наслідками. В нашому випадку це переміщення через митний кордон України наркотичних засо-бів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, підготов-ка до таких дій або замах на їх вчинення.

Після у процесі встановлення суб’єкта злочину, відповідно-го аналізу інших фактичних даних у справі можливо зробити висновок про зміст суб’єктивної сторони, а отже адекватно ква-ліфікувати вчинене, визначивши об’єкт посягання.

З огляду на викладене автори пропонують наступну схему аналізу складу злочину:

- об’єктивна сторона складу злочину; - суб’єкт злочину; - суб’єктивна сторона злочину ; - об’єктивна сторона злочину. На практиці здійснення злочину, передбаченого статтею

305 КК України, може бути зв’язано з незаконним перетином чи намаганням перетнути державний кордон України.

При затриманні такого порушника військові Державної прикордонної служби України діють в умовах затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК України), яке при активному опорі


23

затриманого може перерости в необхідну оборону (ст. 36 КК України). При цьому для зазначених військових, як і для праців-ників правоохоронних органів таке право трансформується в обов’язок і його невиконання за відповідних умов може кваліфі-куватися як службова халатність (ст. 367 КК України).

Чинний кримінальний закон підкреслює, що при необхідній обороні неприпустиме перевищення її меж. Ч. 3 ст. 36 КК України визначає, що перевищення меж необхідної оборони це – умисне заподіяння шкоди тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Пере-вищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідаль-ність лише у випадках, спеціально передбачених у ст. ст. 118 та 124 цього Кодексу

(Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхід-ної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, – карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Умисне легке тілесне ушкодження – карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправни-ми роботами на строк до одного року.

Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило корот-кочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, – карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мі-німумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років).

Оцінюючи положення кримінального закону про переви-щення меж необхідної оборони слід зазначити, що його із Закону варто було б виключити. Отже, необхідна оборона або є або її не-має, тому що в кінцевому рахунку тому, хто захищається, невідо-мо, які відносно нього має наміри той, хто посягає.

М. Й. Коржанський справедливо стверджував, що поло-ження про перевищення меж необхідної оборони позбавляє гро-мадянина права на необхідну оборону і фактично захищає злочи-нця.

У боротьбі зі злочином, передбаченим ст. 305 КК України, у практиці значну роль відіграють контрольовані поставки нар-котичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, які слід розглядати як діяння, що вчиняються у стані крайньої необхідно-сті (ст. 39 КК України) і одночасно як діяння пов’язане з ризиком (ст. 42 КК України).


24

У будь-якому разі контрольовані поставки не повинні бути провокацією на вчинення злочину, тобто не повинні стимулюва-ти, підштовхувати особу на вчинення злочину.

В окремих випадках спровоковану особу залежно від усіх обставин вчиненого, форм і способу провокації можна взагалі звільнити від кримінальної відповідальності.

У кожному конкретному випадку варто враховувати як ступінь загрози по відношенню до провокованого, так і вчинюва-ний ним злочин.

Одним із напрямів протидії контрабанди передбаченою статтею 305 КК України являється схилення особи, що готується до здійснення злочину, до добровільної відмови.

Таке схилення може вчинятися шляхом впливу на особу через її оточення із числа близьких їй людей, друзів, рідних, в окремих випадках шляхом прямого контакту з ним співробітни-ка право охоронюваних органів.Контрабанда визнається закінче-ним злочином з моменту переміщення предметів злочину через митний кордон України, який співпадає з кордоном державним.

Отже, при контрабанді «на вивіз» особа, яка готувалася до вчинення цього злочину або вчиняла замах на нього має можли-вість добровільно відмовитись від його вчинення до переміщення предметів злочину через митний кордон України навіть після митного контролю.

У випадку контрабанди «на ввіз» після переміщення предме-тів злочину через митний кордон України вже має місце закінчений злочин і особа позбавлена можливості на добровільну відмову. Саме тому слід позитивно вирішити питання стосовно можливості звіль-нення від кримінальної відповідальності особи, яка перемістила в Україну через митний кордон предмети контрабанди і до початку митного контролю заявила про це представникам влади доповнивши статтю 305 КК України відповідною частиною.

У боротьбі з контрабандою, передбаченою статтею 305 КК України на практиці суттєву роль відіграють контрольовані по-ставки наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та переміщення товарів під негласним контролем, передбачені статтями 456 та 457 Митного кодексу України 2012 року.

Контрольована поставка, а також контрольована та опера-тивна закупка як негласні слідчі дії передбачені статтею 271 КПК України 2012 року «Контроль за вчиненням злочину».

В будь-якому випадку переміщення товарів під негласним контролем здійснюється у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України) і одночасно являється пов’язаним з ризиком.

Звертаючись до питання щодо умов правомірності дій у стані крайньої необхідності слід звернути увагу, що на практиці


25

ми можемо зустріти ситуацію уявної крайньої необхідності, не передбачену нашим кримінальним законом.

Саме тому автори пропонують доповнити Кримінальний ко-декс України статтею «Уявна крайня необхідність» такого змісту:

1. Уявною крайньою необхідністю визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реальної небезпеки не існувало і особа, неправильно оцінюючи обставини, що склалися лише помилково припускала наявність небезпеки, що загрожує їх чи охоронюваним законом правам цієї особи або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави.

2. Уявна крайня необхідність виключає кримінальну від-повідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстано-вка, що склалася давала особі достатні підстави вважати, що мала місце реальна небезпека, і вона не усвідомлювала і не могла усві-домлювати помилковість свого припущення.

3. Якщо особа не усвідомлювала помилковості свого при-пущення, але при цьому перевищила межі дій, що дозволяються в умовах відповідної реальної небезпеки, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж крайньої необхідності.

4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлюва-ла, але могла усвідомлювати відсутність реальної небезпеки, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди че-рез необережність.

У будь-якому разі і при здійснені контрольованої поставки наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів як і при переміщенні товарів під негласним наглядом слід пам’ятати, що Європейський суд відрізняє підбурювання від допустимої по-ведінки від час застосування негласних заходів. У рішенні від 6 травня 2003 року у справі «Секейра проти Португалії» (скарга № 73557/01) він зробив висновок, що поліція не вдалася до підбу-рювання, оскільки А. та С. стали співпрацювати з відділом із роз-слідування злочинів у той час, коли суб’єкт уже вийшов на кон-такт із А. з приводу організації постачання партії кокаїну в Португалію, і з цього часу відділ з розслідування злочинів коор-динував з А. та С., а прокуратура отримала повідомлення про операцію. Правоохоронні органи мали всі підстави підозрювати суб’єкт в намірі здійснити постачання наркотиків. Ці обставини підтверджують, що А. та С. не можуть вважатися провокаторами та їхні дії не вийшли за межі функції негласних агентів.

Отже, негласні дії повинні здійснюватися з додержанням вимог законів України та з урахуванням практики Європейського суду. Інакше отримані внаслідок їх проведення докази будуть визнаватися недопустимими.


26

На закінчення автори пропонують передбачити криміналь-ну відповідальність за контрабанду, тобто за ввезення в Україну або вивезення з України інструментів чи обладнання для вироб-ництва, виготовлення наркотичних речовин, їх аналогів або пре-курсорів.


1. Топалов В. П. Организация и нормативное обеспечение охраны су-дна : конспект лекций / Топалов В. П., Торський В. Г., Позолотин Л. А. – Одесса. – «Астропринт». – 2009. – 214 с. 2. Бантышев А. Ф. Використання окремих інститутів Загальної частини Кримінального кодексу України у правоохоронній діяль-ності – основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідаль-ність : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11–12 жовтня 2012 р. / ре-дкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст.гол. ред.) та ін. / Бантышев А. Ф., Суслов Є. О. – Х. : Право, 2012. – 632 с. 3. Ударцов Ю. Протидія корупції та організованій злочинності в умовах дії нового КПК / Ю. Ударцов // Вісник прокуратури. – 2012. – № 12 (138). – С. 18-26. Стаття надійшла до редакції 30.04.2013


27

Вознюк Андрій Андрійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Національна академія внутрішніх справ)

УДК 343.3

ОЗНАКА ОЗБРОЄНОСТІ БАНДИ У КОНТЕКСТІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ЗА БАНДИТИЗМ У статті досліджено ознаку озброєності банди, проаналізовано положення кримі-

нального законодавства, що стосуються зброї, та висловлено пропозиції з приводу

удосконалення підстав кримінальної відповідальності за бандитизм.

Ключові слова: озброєність, зброя, банда, бандитизм, застосування та викорис-

тання вогнепальної зброї.

В статье исследован признак вооруженности банды, проанализированы положения

уголовного законодательства, касающиеся оружия, и высказаны предложения по

поводу усовершенствования оснований уголовной ответственности за бандитизм.

Ключевые слова: вооруженность, оружие, банда, бандитизм, применения и исполь-

зования огнестрельного оружия.

The article is devoted to the sign of the armed gangs, analyzed the provisions of the criminal

law relating to weapons, and proposals on the improvement of the grounds for criminal

liability for banditry.

Key words: equipment, weapons, gang, banditry, application and use of firearms.

Озброєність як кримінально-правова ознака є обов’язковою

для банди та збройного формування, а також факультативною для інших злочинних об'єднань, зокрема групи осіб за попере-дньою змовою, терористичної групи, терористичної організації тощо.

Проблемні питання, пов’язані з тлумаченням цього поняття в контексті кримінальної відповідальності за бандитизм, дослі-джували П. В. Агапов, В. В. Голіна, Б. В. Лизогуб, В. Д. Меньшагін, В. О. Навроцький, В. С. Прохоров, І. І. Радіонов, І. І. Солодкін, В. П. Тихий, Р. Л. Чорний та інші. Разом з тим на сьогодні право-охоронні органи зустрічаються з труднощами розслідування зло-чинів, учинених бандою, пов’язаними з доказуванням озброєності у цій формі співучасті, оскільки у теорії кваліфікації досі ще за-лишається дискусійним питання про те, що слід розуміти під зброєю в разі вчинення бандитизму.

Відтак, метою статті є дослідження проблемних питань кримінальної відповідальності за бандитизм, пов’язаних з озброє-ністю банди.

© Вознюк А. А., 2013


28

Насамперед слід з'ясувати, які види зброї утворюють цю кримінально-правову ознаку організованого злочинного об’єднання. У Кримінальному кодексі України (далі – КК) та По-станові Пленуму Верховного Суду України «Про практику роз-гляду судами кримінальних справ про злочини, вчиненні стійки-ми злочинними об’єднаннями» від 23 грудня 2005 р. № 13, немає з цього приводу чітких роз’яснень. Так, відповідно до п. 20 згада-ної Постанови, у випадках, коли для вирішення питання про на-лежність відповідних предметів до зброї, а також питання про їх придатність до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі необхідно призначати експертизу, яку слід проводити у відповідних експертних установах. Для вирі-шення лише другого питання достатньо участі спеціаліста. Треба мати на увазі, що банда може бути озброєна і гладкоствольною зброєю [1, с. 2-6].

Дана ситуація породжує численні труднощі у встановлені правоохоронними органами різновидів зброї, що можуть засвід-чити озброєність банди. Обумовлене це й іншими об’єктивними причинами.

Очевидно, що не усі види зброї підпадають під поняття «зброя» у кримінально-правовому значенні цього терміну. Тому доцільно проаналізувати насамперед положення кримінального законодавства, що стосуються зброї.

У КК термін «зброя» вживається в контексті різних норм та інститутів кримінального права, зокрема обставин, що виклю-чають злочинність діяння, у визначенні злочинного діяння, пред-мета злочину, його кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, характеристиці злочинних об’єднань та умовах спеціаль-них видів звільнення від кримінальної відповідальності.

Аналіз положень про зброю в кримінальному законодавстві дозволяє зробити певні висновки.

По-перше, у кримінальному законодавстві термін «зброя» у різних нормах набуває особливого змісту.

По-друге, поряд з поняттям зброя, у КК вживаються такі терміни як бойові припаси до неї, отруйні, сильнодіючі, вибухові речовини, радіоактивні матеріали, боєприпаси, військова техніка, вибухові пристрої, спеціальні засоби, інші бойові речовини, спеці-альна техніка, інші речовини і предмети, що становлять підвище-ну небезпеку для оточення. Оскільки ці поняття вживаються па-ралельно зі «зброєю», то логічно зробити висновок, що вони не вважаються зброєю у її кримінально-правовому значенні, зокрема – в контексті кримінальної відповідальності за бандитизм. Крім того, згідно роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, до зброї також не відносяться бойові припаси, вибухові речовини,


29

вибухові пристрої та радіоактивні матеріали, виходячи з назви Постанови Пленуму Верховного Суду України («Про судову прак-тику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибухо-вими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня 2002 року № 3 [2]), які вживаються як самостійні категорії, а тому жодна з них не може охоплювати іншу. Між тим, вони можуть бути віднесенні до зброї в самому широкому її розумінні.

По-третє, в КК розрізняються такі види зброї як вогнепаль-на, вибухова, холодна та зброя масового знищення.

По-четверте, крім зброї в кримінальному законодавстві вживаються поняття «будь-які інші засоби чи предмети для захи-сту», «інші предмети, які використовувалися як зброя», «інший предмет, спеціально пристосований або заздалегідь заготовлений для нанесення тілесних ушкоджень», значення яких полягає в тому, що вони охоплюють предмети, які визнають зброєю, але не у кримінально-правовому розумінні або ж предмети, які мо-жуть її замінити.

У теорії кримінального права до зброї в разі вчинення бан-дитизму відносять різні її види, зокрема: гладкоствольну (Поста-нова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчиненні стійкими зло-чинними об’єднаннями» від 23 грудня 2005 р. № 13) [1, с. 2-6]; вог-непальну і холодну військову, мисливську і спортивну, саморобну чи перероблену (зокрема, обрізи), вибухові пристрої, інші анало-гічні пристосування; пневматичні чи газові рушниці, пістолети, револьвери, метальні, електрошокові чи інші аналогічні пристрої за умови, що вони належать до типів, використання яких грома-дянами потребує спеціального дозволу (зокрема пневматична зброя зі швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек, газові пістолети і револьвери, газові балони, споряджені газом нервово-паралітичної дії) (В. О. Навроцький) [3, с. 787]; вогнепальну чи холодну, а також вибухові пристрої, виготовлення, носіння, збері-гання (останнє не відноситься до холодної зброї) чи збут яких за-боронений (В. С. Прохоров та І. І. Солодкін) [4, с. 237-238]; вогне-пальну і холодну (В. Д. Меньшагін) [5, с. 165]; вогнепальну (крім мисливської довгоствольної гладкоствольної зброї); холодну (у тому числі метальну); газову, споряджену нервово-паралітичними, отруйними, а також іншими речовинами, що не дозволені до застосування, а також газову, здатну завдати серед-ньої тяжкості шкоди здоров'ю людини, що знаходиться на відста-ні більше одного метра; пневматичну з дуловою енергією понад 7,5 Дж і калібру понад 4,5 мм; різні вибухові пристрої (П. В. Агапов) [6, с. 189]; вогнепальну, газову, холодну, або предме-


30

ти, спеціально пристосовані для ураження людей (Б. В. Лизогуб) [7, с. 255]; вогнепальну, холодну, вибухову, пневматичну, елект-рошокову паралізуючу або зброю масового враження (І. І. Радіонов) [8, с. 118-119]; вогнепальною, у тому числі гладкост-вольну мисливську, холодну, вибухову, зброю, уражаюча сила якої ґрунтується на використанні електричної енергії, радіоакти-вних випромінювань, біологічних та хімічних чинниках тощо (В. П. Тихий) [9, с. 473].

Підсумовуючи, слід зазначити, що до озброєності банди відносять такі види зброї: 1) вогнепальну (у тому числі гладкост-вольну) військову, мисливську і спортивну, саморобну чи переро-блену (зокрема, обрізи); 2) холодну військову, мисливську і спор-тивну, саморобну чи перероблену; 3) вибухові пристрої, інші аналогічні пристосування; 4) пневматичні чи газові рушниці, піс-толети, револьвери, метальні, електрошокові чи інші аналогічні пристрої за умови, що вони належать до типів, використання яких громадянами потребує спеціального дозволу (зокрема пнев-матична зброя зі швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек, газові пістолети і револьвери, газові балони, споряджені газом нервово-паралітичної дії); 5) масового враження. Водночас такий перелік викликає певні критичні зауваження, оскільки не знайшов свого закріплення на законодавчому рівні та суперечить окремих по-ложенням кримінального законодавства.

Між тим, у науці кримінального права не усі предмети в контексті кримінальної відповідальності за бандитизм відносять до зброї, зокрема сокири, ломики, леза, столові, кухонні і складані ножі, стартові і газові пістолети, пневматичну зброю, ракетниці і тому подібні предмети, цеглини, кийки, пляшки, макети зброї та інші предмети, що є імітацією зброї (В. П. Тихий) [9, с. 474]; будь-які інші предмети (крім вогнепальної чи холодної зброї, а також вибухових пристроїв, виготовлення, носіння, зберігання (останнє не відноситься до холодної зброї) чи збут яких заборонений), що використовуються в якості зброї: сокири, ломи, перочинні, столо-ві чи кухонні ножі та подібні предмети, а також макети зброї (пу-гачі) (В. С. Прохоров та І. І. Солодкін) [4, с. 237-238]; предмети гос-подарського обігу, зокрема такі як кухонний ніж, долото, сокиру, лом та інші (В. Д. Меньшагін) [5, с. 166]; газову зброю (І. І. Радіонов) [8, с. 115-116].

Дійсно, до зброї в бандитизмі не можна віднести інші пред-мети, які можуть використовуватись як зброя, чи спеціально при-стосовані або заздалегідь заготовлені для нападу, зокрема сокири, ломи, долото, леза, столові, кухонні і складані ножі, стартові і газові пістолети, пневматичну зброю, ракетниці, цеглини, кийки, пляшки, макети зброї та інші предмети, що є імітацією зброї.


31

Водночас, як свідчить вивчення наукової літератури та судової практики, зазначені предмети використовуються бандою під час вчинення нападів. Так, Р. Л. Чорний стверджує, що непоодиноки-ми є випадки, коли правоохоронні органи вилучають у членів банд різні заборонені саморобні та заводського виготовлення предмети і речовини для вчинення вибухів, які використовуються злочинцями для знищення чи пошкодження майна, завдання шкоди здоров’ю і життю потерпілих [10, с. 97]. І. І. Радіонов вказує на те, що поряд із холодною та вогнепальною зброєю бандами використовується й вибухова зброя, а саме гранати, вибухові при-строї, детонатори тощо [8, с. 115].

Водночас В. Д. Меньшагін зазначає, що вимога про те, що для визнання банд озброєною необхідна наявність саме зброї, а не будь-якого предмета, яким може бути спричинено смерть чи на-несено тілесні ушкодження, цілком зрозуміла: саме зброя робить її особливо небезпечною злочинною спільнотою, оскільки ство-рює найбільші можливості для здійснення задуманих нею напа-дів, а також для вчинення опору представникам влади під час переслідування та затримання [5, с. 165]. З такою позицією можна частково не погодитись, оскільки інші предмети, що не відносять-ся до зброї, однак використовуються бандою під час нападів в окремих випадках ще більше обумовлюють характер та ступінь суспільної небезпеки злочину. Зокрема це можуть бути вибухові пристрої, радіоактивні матеріали, гранати тощо. Між тим, у По-станові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі збро-єю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» № 3 від 26 квітня 2002 р. зазначено, що основною характерною ознакою зброї, бойо-вих припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв та радіо-активних матеріалів є їх призначення – ураження живої цілі, знищення чи пошкодження оточуючого середовища [2]. Тобто ці предмети також призначенні для ураження живої цілі.

З огляду на розмаїття різновидів зброї, а також інших

предметів, що можуть використовуватись бандою під час на-

падів, вважаємо за доцільне розширити перелік знарядь, які

можуть бути застосовані бандою під час нападів «іншими

предметами, спеціально пристосованими або заздалегідь заго-

товленими для фізичного чи психічного насильства під час нападу».

Проблемним питанням, яке потребує детального вивчення та обговорення серед науковців є віднесення до зброї при квалі-фікації бандитизму її основних складових частин.

Так, на практиці може виникнути ситуація, коли учасники організованого злочинного об’єднання самостійно виготовляють


32

вогнепальну зброю для вчинення нападів, однак на момент при-пинення правоохоронними органами їх злочинної діяльності вони завершили виготовлення лише окремої її частини (окремих частин).

Крім того, учасники банди можуть навмисне вилучити із саморобної вогнепальної зброї одну з основних її частин, напри-клад курок, та зберігати її в іншому місці. У цьому випадку як і в попередньому судові експерти у висновку експертизи вкажуть, що у представленому вигляді відповісти чи належить об’єкт до вогнепальної зброї не представляється можливим, оскільки для віднесення такої зброї до вогнепальної необхідно обов’язково про-вести експериментальну стрільбу та визначити питому кінетичну енергію снаряда.

Може трапитись також інша ситуація, коли під час обшуку виявлено тільки ствол із затворною коробкою заводського екзем-пляру бойової зброї. В такому випадку судові експерти визначать, що це тільки частина вогнепальної зброї та до стрільби (прове-дення пострілів) вона не придатна.

Очевидно, що у цих ситуаціях, зважаючи на те, що відсутня вогнепальна зброя в повному розумінні цього слова, дії винних за наявності інших ознак складу злочину слід кваліфікувати як за-мах на бандитизм, оскільки відповідно до абзацу 4 п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду су-дами кримінальних справ про злочини, вчиненні стійкими зло-чинними об’єднаннями» від 23 грудня 2005 р. № 13 організаційна діяльність щодо створення банди, яка не дала такого результату може розцінюватись як замах на бандитизм [1, с. 2-6].

Потребує уточнення озброєність як ознака банди. Для ква-ліфікації дій, що полягають в організації банди досить лише на-явності зброї в учасників банди. Водночас, на наш погляд, суспі-льної небезпеки банди, що пов’язана зі зброєю, частково обумовлена застосуванням зброї, погрозою її застосування чи демонстрацією. З огляду на це необхідною умовою кваліфікації участі в нападах, учинених бандою, має стати використання чи застосування зброї під час нападів. Важливо, щоб учасники банди не просто володіли зброєю, але й щоб вона справляла певний вплив на осіб, що зазнають нападу – використовувалась для фізи-чного чи психічного насильства над потерпілими, подолання їх опору, вчиненню протидії працівникам правоохоронних органів або особам, які намагаються припинити злочин чи затримати осіб, які його вчинили. Між тим, вчинення учасниками організованих злочинних об’єднань нападів без застосування чи використання зброї слід кваліфікувати як злочин учинений організованою гру-пою чи злочинною організацією.


33

«Застосовувати» означає використовувати що-небудь, за-проваджувати в ужиток; пристосовувати до чого-небудь. «Засто-совуватися» тлумачиться як використовуватися, вживатися з певною метою [11, с. 425]. Під терміном «використовувати» ро-зуміють застосовувати, вживати що-небудь з користю, користу-ватися чимось [11, с. 137]. Аналіз зазначених термінів дає підстави стверджувати, що вони вживаються як синонімічні і практично не відрізняються однин від одного. Водночас дослідження право-вих підстав застосування зброї передбачених ст. 12, 15 та 151 За-кону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року [12] дозволяє зробити висновки про протилежне.

Відповідно до ст. 15 цього Закону, працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції. Таким чином, очевидним є те, що використання вогнепальної зброї полягає ли-ше у проведенні з неї пострілів, оскільки неможливо подати сиг-нал тривоги, викликати допомогу чи знешкодити тварину лише оголенням зброї чи приведенням її у готовність. Крім того, вико-ристання вогнепальної зброї не передбачає її застосування по відношенню до людей.

На підставі цього можна стверджувати, що працівник мі-ліції має право використовувати вогнепальну зброю для: 1) попередження про намір її використання; 2) подання сигналу тривоги; 3) виклику допомоги; 4) знешкодження тварини, яка загрожує життю чи здоров’ ю особи або працівника міліції; 5) зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо внаслідок експлуатації цього транспорту виникла загроза для життя чи здоров’я особи або працівника міліції [13, с. 508-513].

Таким чином, необхідно чітко визначити та законодавче закріпити поняття використання та застосування зброї. Під за-стосуванням та використанням зброї слід розуміти проведення пострілів у людей, демонстрацію зброї, погрозу її застосування, а також інші випадки використання зброї під час нападів (усунення перешкод, виклику допомоги, подання попереджувального сигналу.

У результаті проведеного дослідження сформульовано такі висновки:

1. Необхідно розширити перелік знарядь, які можуть бу-

ти застосовані бандою під час нападів «іншими предметами,

спеціально пристосованими або заздалегідь заготовленими для

фізичного чи психічного насильства під час нападу».

2. Для кваліфікації дій, що полягають в організації банди,

досить лише наявності зброї в учасників банди. Водночас необ-

хідною умовою кваліфікації участі в нападах, учинених бандою,


34

має стати використання чи застосування зброї під час напа-

дів. Важливо, щоб учасники банди не просто володіли зброєю,

але й щоб вона справляла певний вплив на осіб, які зазнають

нападу – використовувалась для фізичного чи психічного наси-

льства над потерпілими, подолання їх опору, вчиненню проти-

дії працівникам правоохоронних органів або особам, які нама-

гаються припинити злочин чи затримати осіб, які його

вчинили.

3. Під застосуванням та використанням зброї слід розу-

міти проведення пострілів у людей, демонстрацію зброї, погро-

зу її застосування, а також інші випадки використання зброї

під час нападів (усунення перешкод, виклику допомоги, подання

попереджувального сигналу.


1. Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочи-ни, вчиненні стійкими злочинними об’єднаннями : Постанова Пле-нуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 1. – С. 2–6. 2. Про судову практику в справах про викрадення та інше неза-конне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими ре-човинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріала-ми : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 26 квітня 2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-02. 3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та допов. – К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с. 4. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. Отв. ред. Н. А. Беляев, М. Д. Шаргородский. – Т. 3. – Л. : Издательство Ленин-градского университета, 1973. – 836 с. 5. Пионтковский А. А. Курс советского уголовного права в шести томах (Особенная часть) / А. А. Пионтковский, В. Д. Меньшагин ; ред. кол. А. А. Пионтковский, П. С. Ромашкин, В. М. Чхиквадзе. – М. : Издательство «Наука», 1970. – 432 с. 6. Агапов П. В. Уголовно-правовое, криминологическое и социа-льно-политическое исследование бандитизма : дис. …канд. юрид. наук : 12.00.08 / Агапов Павел Валерьевич. – Саратов, 2002. – 226 с. 7. Лизогуб Б. В. Організовані злочинні угруповання: класифіка-ція та заходи протидії : дис. …канд. юрид. наук : 12.00.08 / Лизогуб Богдан Вікторович. – Х., 2004. – 259 с. 8. Радіонов І. І. Кримінальна відповідальність за бандитизм : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Радіонов Ігор Іванович. – Х., 2003. – 211 с. 9. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива


35

частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с. 10. Чорний Р. Л. Бандитизм за кримінальним правом України : дис. …канд. юрид. наук : 12.00.08 / Чорний Руслан Леонтійович. – К., 2005. – 236 с. 11. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь: ВТФ «Перун», 2009. – 1736 с.: іл. 425 12. Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://e.mail.ru/cgi-bin/msglist?1168286128&folder=0#msglist?folder=0. 13. Вознюк А. А. Проблеми законодавчого удосконалення правових підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції / А. А. Вознюк // Держава і право. – 2010. – Випуск 50. – С. 508-513. Стаття надійшла до редакції 30.04.2013


36

Гладун Олександр Зіновійович, кандидат юридичних наук

(Науково-дослідний інститут Національної академії прокуратури України)

УДК 343.232+343.352

ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ КРИМІНАЛЬНИХ КОРУПЦІЙНИХ ПРОСТУПКІВ

У статті проаналізовано передумови і напрями реформування законодавства про

відповідальність за корупційні правопорушення. Встановлено критерії для визна-

чення певних діянь кримінальними корупційними правопорушеннями. Наголошуєть-

ся, що запровадження інституту кримінальних проступків вимагає внесення істо-

тних змін до чинного законодавства України.

Ключові слова: корупція, правопорушення, відповідальність, суспільна небезпеч-

ність, неправомірна вигода.

В статье проанализированы предпосылки и направления реформирования законо-

дательства об ответственности за коррупционные правонарушения. Установлены

критерии для признания деяний уголовными коррупционными правонарушениями.

Отмечается, что введение института уголовных проступков требует внесения

существенных изменений в действующее законодательство Украины.

Ключевые слова: коррупция, правонарушения, ответственность, общественная

опасность, неправомерная выгода.

Backgrounds and directions for reforming legislation concerning liability for corruption

offenses are analyzed in the article. Criteria for the recognition of certain acts as criminal

corruption offenses are established. It is noted that criminal offenses institution introduction

requires significant changes to the current Ukrainian legislation.

Key words: corruption, offense, liability, social insecurity, undue benefit.

Суспільна небезпечність корупції та корупційних правопо-

рушень полягає насамперед, у тих наслідках, які ними спричиня-ються. У Резолюції (97) 24 Комітету Міністрів Ради Європи «Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією» зазначаєть-ся, що корупція представляє серйозну загрозу основним принци-пам та цінностям Ради Європи, підриває віру громадян у демокра-тію, порушує принцип верховенства права, являє відмову у забезпеченні прав людини, перешкоджає соціально-економічному розвитку [1]. На одинадцятому Конгресі ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя (м. Бангкок, 18–25 квіт-ня 2005 року) представниками країн-учасниць Конгресу була ви-ражена одностайна згода з тим, що корупція часто спричиняє за собою руйнівні наслідки для сталого розвитку та демократичного правління, а також для вільного і справедливого потоку міжнаро-дної торгівлі та інвестицій [2].

© Гладун О. З., 2013


37

Згідно з Преамбулою Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року вона загрожує правопорядку, демократії та правам людини, руйнує належне управління, чес-ність та соціальну справедливість, перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові і загрожує стабільності демократичних інститутів і моральним засадам суспільства. Схоже розуміння корупційних наслідків відтворене й у Конвенції ООН проти кору-пції від 31 жовтня 2003 року, в якій вказано, що Держави-учасниці цієї Конвенції стурбовані серйозністю породжуваних корупцією проблем і загроз для стабільності й безпеки суспільств, що підри-ває демократичні інститути й цінності, етичні цінності й справед-ливість та завдає шкоди сталому розвитку й принципу верховен-ства права.

У зазначених міжнародно-правових актах йдеться, насам-перед, про наслідки корупції як негативного соціального явища, що носить глобальний, загрозливий характер. Втім, вчинення певного корупційного правопорушення має своїм результатом настання конкретних життєвих наслідків, які перебувають з пра-вопорушенням у причинному зв’язку. Тому, залежно від тяжкості спричинених корупційним правопорушенням наслідків і виду юридичної відповідальності, виділяють корупційні злочини, адмі-ністративні корупційні правопорушення, корупційні дисципліна-рні проступки та цивільно-правові корупційні делікти. Цей роз-поділ засновано на положеннях базового антикорупційного Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 року, згідно зі ст. 21 якого за вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в ч. 1 ст. 4 Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисцип-лінарної відповідальності в установленому законом порядку. Ана-логічна класифікація корупційних правопорушень закріплена й у ст. 3 модельного Закону СНД «Про протидію корупції» [3].

Існування різних видів відповідальності за вчинення кору-пційних правопорушень має як позитивні, так і негативні аспек-ти. З одного боку це дає змогу диференціювати заходи правового впливу на корупціонерів залежно від тяжкості вчиненого діяння та завданої шкоди, а з іншого – можливість кваліфікувати коруп-ційне діяння як адміністративне правопорушення або як злочин, створює реальну загрозу зловживань з боку спеціально уповно-важених суб’єктів у сфері протидії корупції. Крім того, конкуре-нція адміністративно-правових і кримінально-правових норм, відсутність чітких критеріїв для відмежування адміністративних корупційних проступків від злочинів на практиці призводить до суттєвих суперечностей та проблем у правозастосуванні. Занепо-коєння з приводу наявності двох паралельних систем відповіда-


38

льності за корупційні правопорушення (адміністративної та кри-мінальної), що створює можливості для маніпуляцій та ухилення від відповідальності, неодноразово висловлювали експерти Групи держав Ради Європи проти корупції у своїх звітах щодо України [4].

Таким чином, виникли об’єктивні передумови реформу-вання законодавства про відповідальність за корупційні правопо-рушення. Одним із напрямів реалізації вказаного завдання є за-провадження нового для системи права України інституту кримінальних проступків. Правові засади цього процесу були визначені ще 2008 року в Концепції реформування кримінальної юстиції України. Головним підтвердженням незворотності курсу на впровадження кримінальних проступків є положення Кримі-нального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року (далі КПК України), який у п. 4 ч. 1 ст. 3 закріплює дізнання як окрему форму досудового розслідування таких діянь, а в п. 7 ч. 1 цієї статті – склад законодавства про кримінальну відповідаль-ність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримі-нальні проступки). Особливостям досудового розслідування кри-мінальних проступків присвячена Глава 25 КПК України. З метою розробки проектів законодавчих актів з питань рефор-мування законодавства про адміністративні правопорушення та запровадження інституту кримінальних проступків розпоряджен-ням Президента України створено спеціальну робочу групу [5].

Слід визнати, що запровадження кримінальних проступків вимагає внесення змін до чинних законодавчих актів і, в першу чергу, до Основного Закону України, якому відомий лише один із видів кримінальних правопорушень – злочин. Не менш важливою проблемою, що потребує свого вирішення, є форма (джерело) права, в якому буде закріплено відповідальність за вчинення ді-янь, визнаних кримінальними проступками. Можна виділити два основні варіанти врегулювання цього питання: 1) об’єднання кри-мінальних проступків у самостійний Кодекс України про кримі-нальні проступки, як це передбачено у Концепції реформування кримінальної юстиції України та підтримано багатьма вченими у галузі кримінального права (КПК України, як уже зазначалось, визначає його як закон України про кримінальні проступки); 2) інтеграцію системи кримінальних проступків у текст чинного Кримінального кодексу України (далі КК України) або виділення окремої Книги «Про кримінальні проступки» Особливої частини цього Кодексу, як це передбачено в проекті Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» (реєстраційний номер 1202 від 8 січня 2013 року). Видається, що перший із названих варіантів


39

більшою мірою відповідає потребам теорії і практики правотворчос-ті, дозволить предметно окреслити особливості функціонування правового інституту кримінальних проступків. Водночас його реалізація неможлива без внесення змін до ст. 3 КК України, згі-дно з якою виключно цей Кодекс становить законодавство Украї-ни про кримінальну відповідальність, а Закони України про кри-мінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.

Ключовим питанням є змістовне наповнення правового ін-ституту кримінальних проступків, тобто, які ж діяння будуть ви-знаватися такими. У вже згадуваній Концепції реформування кримінальної юстиції України закріплено, що до категорії кримі-нальних проступків мають бути віднесені: а) окремі діяння, що за чинним КК України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодав-ства будуть визнані законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки; б) передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП) ді-яння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміні-стративними) за своєю суттю. Оскільки визначені чинним КК України злочини, що містять ознаки корупції, характеризуються значним ступенем суспільної небезпеки, підстав для віднесення їх до кримінальних проступків немає. Тому найбільший науковий інтерес у контексті створення кримінальних корупційних про-ступків становить друга група діянь, а саме адміністративні кору-пційні правопорушення.

Слід пам’ятати, що до корупційних проступків можуть бути віднесені лише ті правопорушення, що містять ознаки корупції. Вони визначені у ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» як використання суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення, наданих службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання неправомі-рної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди суб’єкту відповідальності за корупційні правопорушення, або на його вимогу іншим фізичним чи юриди-чним особам з метою схилити цю особу до протиправного викори-стання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей.

Дослідження змісту Глави 13-А КУпАП, що безпосередньо присвячена адміністративним корупційним правопорушенням, дає підстави класифікувати їх на 2 групи: 1) корупційні (їм притаманні ознаки корупції) – ст. 172-2, 172-3, 172-5 КУпАП; 2) правопорушення, що сприяють корупції (вчиняються без використання наданих служ-


40

бових повноважень та пов’язаних із цим можливостей, але спрямо-вані на порушення антикорупційних обмежень і заборон, встанов-лених Законом України «Про засади запобігання і протидії коруп-ції») – ст. 172-4, 172-6–172-9 КУпАП. Останні не можуть бути віднесені до категорії кримінальних корупційних проступків у зв’язку з відсу-тністю ознак корупції. Тож розглянемо детальніше першу групу адміністративних корупційних правопорушень.

Включення до КУпАП статей 172-2, 172-3, 172-5 спричинило тривалу дискусію щодо можливості їх застосування на практиці з огляду на те, що визначені у них корупційні діяння частково охо-плюються складами злочинів, передбачених статтями 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2 КК України. Зауважимо, що відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністративна відповідальність за правопору-шення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кри-мінальної відповідальності. Отже, законодавством встановлено пріоритет застосування кримінальної відповідальності у випадку, якщо діяння, в тому числі корупційне, одночасно підпадає під ознаки адміністративного та кримінального правопорушення. Це положення зобов’язує працівників спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції в кожному випадку складання протоколу про адміністративне корупційне правопорушення встановити відсутність у діянні ознак кримінального правопору-шення. Обов’язок встановити відсутність у діянні цих ознак по-кладено і на суддю, який розглядає справу про адміністративне корупційне правопорушення. Так, якщо при розгляді справи ор-ган (посадова особа) прийде до висновку, що в порушенні є ознаки кримінального правопорушення, він передає матеріали прокуро-ру або органу досудового розслідування (ст. 253 КУпАП). Згідно Звіту про стан протидії корупції у 2012 році з цих підстав закрито 14 адміністративних справ про корупційні правопорушення [6].

В зв’язку з викладеним, передбачені статтями 172-2, 172-3, 172-5 КУпАП склади адміністративних корупційних правопору-шень не можуть бути автоматично переведені в розряд криміна-льних корупційних проступків. З метою недопущення конкурен-ції зі складами злочинів у Кодексі України про кримінальні проступки необхідно було би визначити їх відмінні ознаки.

Так, порушення обмежень щодо використання службового становища (чинна ст. 172-2 КУпАП) могло би визнаватись кримі-нальним проступком за умови, якщо воно не пов’язане з одер-жанням за це неправомірної вигоди або прийняттям обіцян-ки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. В іншому разі, в залежності від виду суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення, має місце одержання хабара (ст. 368 КК Украї-


41

ни) чи одержання неправомірної вигоди службовою особою юри-дичної особи приватного права (ч. 3 ст. 368-3 КК України), особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публі-чних послуг (ч. 3 ст. 368-4 КК України). Виняток складає лише прийняття зазначеними особами обіцянки/пропозиції неправомі-рної вигоди для себе чи інших осіб, що в чинному КК України досі не криміналізовано. Водночас, якщо порушення обмежень щодо використання службового становища позбавити його корисливої складової, тобто вказівки на спеціальну мету – одержання, при-йняттям обіцянки/пропозиції неправомірної вигоди, то воно втра-тить ознаку корупційності і не може бути віднесено до криміна-льних корупційних проступків.

Пропозиція або надання неправомірної вигоди (чинна ст. 172-3 КУпАП) повністю охоплюється складами злочинів, передбачених ч. 1 ст. 368-3, ч. 1 ст. 368-4, ст. 369 КК України. Не існує можливості включення цього діяння до числа кримінальних корупційних про-ступків без внесення змін до зазначених статей КК України.

Адміністративне корупційне правопорушення, відповідаль-ність за яке передбачена у ст. 172-5 КУпАП, може бути вчинене шляхом: порушення встановлених законом обмежень щодо одер-жання дарунка (пожертви) – ч. 1 цієї статті; порушення встанов-леної законом заборони щодо одержання дарунка (пожертви) – ч. 2 ст. 172-5 КУпАП. Зміст зазначених обмежень і заборони щодо одержання дарунків визначений в ст. 8 Закону України «Про за-сади запобігання і протидії корупції».

Обмеження стосується вартості дарунка (пожертви), яка не повинна перевищувати 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої на день прийняття дарунка, одноразово, а сукупна вартість таких дарунків, отриманих з одного джерела протягом року, – однієї мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січ-ня поточного року. Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання дарунка (пожертви) в окремих випадках визна-ється злочинним: якщо воно вчинене службовою особою юридич-ної особи публічного права і вартість дарунка перевищує сто не-оподатковуваних мінімумів доходів громадян, діяння підпадає під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 368-2 КК України (Не-законне збагачення).

Заборона одержання дарунків від юридичних або фізичних осіб поширюється на випадки їх одержання за рішення, дії чи безді-яльність в інтересах дарувальника, а також, якщо особа, яка дарує (здійснює) дарунок (пожертву), перебуває в підпорядкуванні такої особи. У наведених ситуаціях прийняття дарунку незалежно від його вартості визнається порушенням відповідної заборони. При цьому порушення заборони одержання дарунків від юридичних або фізич-них осіб за рішення, дії чи бездіяльність в інтересах дарувальника, що вчиняються безпосередньо особою, яка отримала подарунок,


42

підпадає під ознаки складів злочинів, передбачених у ст. 368, ч. 3 ст. 368-4 КК України. У разі, якщо рішення, дії чи бездіяльність в інтересах дарувальника вчиняються не особою, яка отримала пода-рунок, а іншими посадовими особами та органами за її сприяння, то дії останньої слід кваліфікувати як зловживання впливом відповідно до ч. 2 ст. 369-2 КК України.

Таким чином, запровадження в Україні кримінальних коруп-ційних проступків повинно здійснюватися з визначенням чітких критеріїв їх співвідношення із злочинами з ознаками корупції. Пе-редбачені Концепцією реформування кримінальної юстиції України орієнтири для формування системи кримінальних проступків не-придатні по відношенню до корупційних правопорушень. Дослі-дження показало, що визначальними ознаками кримінальних кору-пційних правопорушень є ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння (тяжкість заподіяної шкоди чи створення загрози заподіяння такої шкоди) та їх корупційність, тобто відповідність визначеним у ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» ознакам корупційного правопорушення.


1. Резолюция (97) 24 Комитета министров Совета Европы «О двад-цати принципах борьбы с коррупцией»: принята Комитетом мини-стров 6 ноября 1997 года на 101-й сессии // Офіційний веб-сайт Вер-ховної Ради України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_845 2. A/CONF.203/18 / Доповідь Одинадцятого Конгресу ООН по запобі-ганню злочинності і кримінальному правосуддю (м. Бангкок, 18–25 квітня 2005 року) // Веб-сайт Організації Об’єднаних Націй: [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/events/11thcongress/documents.html 3. Модельный закон «О противодействии коррупции»: принят на три-дцать первом пленарном заседании Межпарламентской Ассамблеи го-сударств – участников СНГ (постановление от 25 ноября 2008 года № 31-20) // Информационный бюллетень. – 2009. – № 43. – С. 429. 4. Другий додатковий звіт про стан виконання рекомендацій GRECO за результатами 1-го і 2-го раундів оцінювання України. Прийнятий GRECO на 54-му пленарному засіданні (Страсбург, 20–23 березня 2012 року) // Офіційний сайт Міністерства юстиції Укра-їни: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/anti_corruption_grecorep 5. Про робочу групу з питань реформування законодавства про ад-міністративні правопорушення та запровадження інституту кри-мінальних проступків: розпорядження Президента України від 30 травня 2012 року № 98/2012-рп // Офіційний вісник Президента України. – 2012. – № 19. – Ст. 449. 6. Звіт про стан протидії корупції за 2012 рік: Форма № 1-КОР. Стаття надійшла до редакції 10.04.2013


43

Гуренко Дмитро Юрійович, кандидат юридичних наук

(Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.35

ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 348

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ Розглянуто питання щодо характеристики об’єкта злочину, передбаченого ст. 348

КК України, яка встановлює відповідальність за посягання на життя працівника

правоохоронного органу.

Ключові слова: об’єкт злочину, працівник правоохоронного органу, посягання на

життя.

Рассмотрены вопросы относительно характеристики объекта и преступления,

предусмотренного ст. 348 УК Украины, которая устанавливает ответственность

за посягательство на жизнь сотрудника правоохранительного органа.

Ключевые слова: объект преступления, сотрудник правоохранительного органа,

посягательство на жизнь.

Questions concerning the characteristic object of the crime provided article 348 the criminal

code of Ukraine which establishes responsibility for an encroachment on life of the employee

of law enforcement body are considered.

Key words: the object of a crime, the employee of law enforcement body, an encroachment

on life.

Постановка проблеми: Визначення об’єкту є відправною

точкою для з’ясування сутності будь-якого злочинного посягання. «Правильне вирішення питання про об’єкт злочину, – вказує В. Я. Тацій, – має важливе теоретичне і практичне значення. Саме об’єкт дозволяє визначити соціальну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфі-кації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань. Об’єкт має істотне значення такого для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак злочину, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудови системи Особливої частини КК. Усе це дозволяє зробити висновок, що проблема об’єкта злочину є однією з основних у науці кримінального права» [1, с. 100]. І ця проблема має пряме відношення до такого злочину як посягання на життя працівника правоохоронного органу і складу злочину, який встановлює відповідальність за цей злочин, що передбаче-ний ст. 348 КК України.

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано

© Гуренко Д. Ю. 2013


44

розв’язання даної проблеми. Окремі проблеми об’єкта злочину взагалі і посягання на життя працівника правоохоронного органу зокрема досліджувалися у працях таких вітчизняних вчених як П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, П. А. Воробей, О. В. Глушков, В. Т. Дзюба, С. І. Дячук, В. П. Ємельянов, М. Й. Коржанський, П. П. Михайленко, М. І. Мельник, В. І. Осадчий, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, М. І. Хавронюк, В. І. Шакун, С. С. Яценко та інших вчених.

Виклад основного матеріалу дослідження. Питання про те, чому саме завдається безпосередньої шкоди під час вчинення злочину передбаченого ст. 348 КК України в літературі вирішу-ється неоднаковим чином з того моменту, як ця спеціальна норма була введена у кримінальне законодавство.

Визначаючи безпосередній об’єкт посягання на життя пра-цівника міліції або народного дружинника, І. І. Солодкін вказував: «Безпосередній об’єкт злочину – життя цих осіб, на яке винний посягає у зв’язку зі службовою або громадською діяльністю по охороні громадського порядку» [2, с. 343].

Не погоджуючись з таким визначенням об’єкта цього зло-чину, Г. Ф. Поленов зазначав наступне: «Однак окремі криміналі-сти визначають об’єкт цього злочину занадто вузько. Так, І. І. Солодкін в якості об’єкта визнає лише життя працівника мі-ліції або народного дружинника, але життя працівника міліції не може розглядатися як єдиний безпосередній об’єкт, бо даний зло-чин передбачений не як злочин проти особи, а як злочин проти порядку управління. Специфіка даного злочину, віднесення його до групи злочинів проти порядку управління визначається другим безпосереднім об’єктом – нормальної діяльністю органів міліції або добровільних народних дружин» [3, с. 39–40]. Тобто, на думку Г. Ф. Поленова, цей злочин передбачає наявність ще одного об’єкту – нормальної діяльності органів міліції або добровільних народних дружин, – але такий об’єкт має певне другорядне зна-чення.

З Г. В. Поленовим у цілому погоджується П. П. Андрушко, який в одному з підручників, коментуючи положення ст. 190-1 КК 1960 року, визначає об’єкт цього злочину таким чином: «Об’єкт злочину – життя названих у ст. 190-1 КК суб’єктів, здійс-нення відповідних управлінських функцій, а також життя близь-ких родичів окремих з цих суб’єктів» [4, с. 698].

Вчені В. В. Сташис і М. І. Бажанов, навпаки, вказують на інше співвідношення між цими об’єктами. Розглядаючи діяння, передбачене ст. 190-1 КК УРСР, вони пишуть: «Воно є найбільш тяжким зі всіх злочинів проти порядку управління. Його соціаль-на небезпечність обумовлена тим, що воно посягає не тільки на


45

нормальну діяльність органів міліції і народних дружин, але й на життя працівників міліції і народних дружинників. Отже вихо-дить, що безпосереднім об’єктом цього злочину є нормальна дія-льність органів міліції і народних дружин по охороні громадсько-го порядку, а також життя працівників міліції і народних дружинників» [5, с. 21].

Таку позицію підтримує багато інших вчених. «Об’єктом даного злочину, – стверджує С. І. Дячук, – є регламентована нор-мативно-правовими актами діяльність правоохоронних органів, а також діяльність громадських формувань з охорони громадсь-кого порядку, їх авторитет. Додатковим обов’язковим об’єктом даного злочину є життя працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охоро-ни громадського порядку і державного кордону та військовослуж-бовця» [6, с. 1119].

О. О. Дудоров з цього приводу зазначає: «Основний безпо-середній об’єкт злочину – нормальна службова діяльність праців-ників правоохоронних органів, а також встановлений порядок охорони громадського порядку. Додатковим об’єктом є життя зазначених у диспозиції ст. 348 осіб» [7, с. 956]. В. А. Клименко також звертає увагу на наступне: «Безпосереднім об’єктом зло-чину є авторитет потерпілих та органів, в яких вони працюють, займаються громадською діяльністю або проходять службу, а також їх життя та життя близьких родичів працівника право-охоронного органу» [8, с. 510].

Проте досить часто, особливо у науково-практичних комен-тарях та підручниках, взагалі не йдеться про об’єкти цього злочи-ну та їх ієрархію, а розкривається лише суспільна небезпечність посягання і вказується, на що саме посягає цей злочин.

Так, В. А. Клименко в одному з коментарів до КК, здійсню-ючи тлумачення положень ст. 190-1 КК в її редакції 1991 року, пише наступне: «Суспільна небезпечність злочину полягає в то-му, що, посягаючи на життя працівника міліції, народного дру-жинника чи військовослужбовця, винна особа намагається таким чином перешкодити їм нормально здійснювати охорону громад-ського порядку або помститися за таку діяльність шляхом позба-влення їх життя» [9, с. 590].

В. І. Шакун, коментуючи положення ст. 190-1 КК в її редак-ції 1996 року, зазначає наступне: «Суспільна небезпечність зло-чину полягає в тому, що, посягаючи на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охо-рони громадського порядку чи військовослужбовця, винна особа намагається таким чином перешкодити їм нормально здійснюва-ти свої службові обов’язки та охорони громадського порядку або


46

помститися за таку діяльність шляхом позбавлення їх життя» [10, с. 696].

Такого роду тлумачення щодо ст. 190-1 КК 1960 року мали місце також і в інших коментарях до Кримінального кодексу та підручниках [11, с. 567; 12, с. 788] та мають місце в сучасних ви-даннях, в яких коментуються положення ст. 348 КК 2001 року [13, с. 542; 14, с. 332].

Незважаючи на відсутність єдності думок щодо визначення основного і додаткового об’єкта розглядуваного злочину, слід кон-статувати, що всі позиції є правильними, якщо їх розглядати з різних боків, а саме: з точки зору визначення об’єкта злочину як явища реальної дійсності або з точки зору встановлення ознак складу злочину, передбаченого певною статтею закону. У зв’язку з цим для визначення власної думки з приводу цієї дискусії бажа-но приєднатися до позиції тих вчених, які звертають увагу на те, що у випадках, коли діяння посягає не на один об’єкт, а на два і більше, слід чітко розрізняти об’єкт злочину як явище реальної дійсності й ознаки об’єкта у складі злочину як формальної юри-дичної конструкції, оскільки у складі злочину основним об’єктом, який у свою чергу визначає і родову належність цього складу, а відповідно й розміщення у тому чи іншому розділі Особливої частини КК, буде той, який таким вважає законодавець, хоча в реальній дійсності посягання здійснюється на обидва об’єкта одночасно, і який з них фактично буде виступати основним, за-лежить від конкретних подій та суб’єктивного ставлення до них винної особи.

Різноманітність підходів до визначення основного об’єкта свідчить про дві обставини.

По-перше, це дає підстави стверджувати, що чітко поділити об’єкти на основний і додатковий можна тільки щодо складу зло-чину, а не щодо злочину, як явища реальної дійсності. Тому слід погодитись з В. П. Ємельяновим, що так звану класифікацію об’єктів по «горизонталі» варто віднести до категорії «склад зло-чину», а не до категорії «злочин».

По-друге, посягання на життя працівника правоохоронного органу як злочин, що вчинюється в реальній дійсності, завжди є принаймні двооб’єктним, а у багатьох випадках багатооб’єктним (поліоб’єктним), незалежно від того, яким чином врахував це за-конодавець або зовсім не врахував. Саме такими постають і до-сить близькі до розглядуваних злочинів злочини проти правосуд-дя, тому здається досить цікавою характеристика об’єктів злочинів проти правосуддя, яка наводиться у навчальному посіб-нику, підготовленому вченими Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», таким


47

чином: «Злочини проти правосуддя переважно є двооб’єктними (наприклад, за ст. 371 КК України) або навіть поліоб’єктними (на-приклад, за ч. 1 ст. 377 КК України), оскільки при їх вчиненні в якості додаткового безпосереднього об’єкта можуть виступати суспільні відносини, які забезпечують конституційні права і сво-боди, життя, здоров’я, честь і гідність особи, відносини власності тощо. Кожен із названих об’єктів самостійно охороняється кримі-нальним законом, проте при вчиненні злочинів цієї групи суспі-льні відносини неминуче ставляться під загрозу заподіяння їм шкоди чи вона їм фактично завдається в разі впливу на основний безпосередній об’єкт посягання. Наявність додаткового безпосе-реднього об’єкта підвищує суспільну небезпечність відповідних злочинів проти правосуддя і тягне за собою посилення криміна-льної відповідальності за їх вчинення» [15, с. 10].

Багатооб’єктність розглядуваних злочинів змушує законо-давця визнавати один з них основним, відповідно до чого визнача-ти й родову належність складу злочину, що передбачає злочинне діяння. Але різноманітність у визначенні об’єктів злочинів як основного або додаткового породжує різноманітність й у визна-ченні родової належності складу злочину, тому однакові склади злочинів у кодексах різних держав або в кодексі однієї держави (в різні періоди) можуть належати до різних розділів (глав) Особ-ливої частини КК. Це демонструє також розвиток вітчизняного закону про кримінальну відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, а також зарубіжний досвід криміналізації цього діяння.

Виходячи з цього, багато вчених висловлює думку, що в ре-альній дійсності існує лише один об’єкт – безпосередній, а що стосується інших об’єктів, які зазвичай класифікуються по «вер-тикалі» – загальний, родовий, видовий тощо – то вони є не явища-ми реальної дійсності, а науковими абстракціями, і вони, так само як і поділ об’єктів на основний і додатковий, мають стосунок не до категорії «злочин», а до категорії «склад злочину», яка, у свою чергу, також є науковою абстракцією.

У зв’язку з тим, що цей склад злочину передбачений ст. 348 міститься у Розділі ХV Особливої частини КК, то як ознаки родо-вого об’єкта слід визнати авторитет органів державної влади, ор-ганів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Але в нау-ковій літературі висловлюються сумніви щодо чіткості та точності саме такого визначення родового об’єкта складів злочи-нів, що містяться у цьому розділі.

У зв’язку з цим здаються цікавими такі думки В. І. Осадчо-го: «Етимологічне розуміння терміна «авторитет» означає – зага-льновизнане значення, вплив, поважність (особи, організації, ко-


48

лективу, теорії тощо). Тобто авторитет – таке явище, котре скла-дається (виникає) в ході діяльності державних органів чи громад-ських організацій. Інакше кажучи, воно вторинне порівняно з порядком функціонування органів влади, підприємств, установ, організацій, громадської діяльності громадян.

Вчиняючи злочини передбачені розділом XV Особливої ча-стини КК, суб’єкт насамперед прагне вплинути на виконання службових чи громадських обов’язків певними особами або пору-шити інший встановлений у державі порядок функціонування державних органів чи громадських організацій. Тобто при вчи-ненні цих злочинів завжди заподіюється шкода чи ставляться під загрозу пошкодження відносини управління, що і слід визнавати родовим об’єктом» [16, с. 96].

Ця позиція щодо визначення ознак родового об’єкта фак-тично підтримується іншими дослідниками, які, хоча й не запере-чують правильність назви Розділу XV, але розкривають зміст родового об’єкта саме через ознаки управлінської діяльності.

Так, Л. В. Дорош указує: «Родовим об’єктом цих злочинів є певна група суспільних відносин, що виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян і фізичними особами, у зв’язку зі здійс-ненням адміністративно-розпорядчих функцій із метою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб» [17, с. 397].

Ю. П. Дзюба, розкриваючи ознаки видових об’єктів складів злочинів, що містяться у Розділі XV Особливої частини КК, здійс-нює це наступним чином: «Такими видовими об’єктами злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування й об’єднань громадян є: 1) відносини у сфері за-безпечення нормального використання державних символів; 2) відносини у сфері забезпечення нормальної діяльності органі-зацій та об’єднань громадян; 3) відносини у сфері забезпечення нормальної діяльності представників влади, працівників право-охоронних органів і членів громадських формувань; 4) відносини у сфері інформаційного забезпечення управління в галузі доку-ментообігу; 5) відносини у сфері забезпечення нормального вико-ристання ліній зв’язку і спеціальних засобів негласного отриман-ня інформації; 6) відносини у сфері забезпечення встановленого порядку реалізації прав і дотримання обов’язків» [18, с. 194].

Тобто в обох згаданих наукових положеннях суть та зміст родового та видового об’єктів, передбачених у Розділі XV складів злочинів, виявляється шляхом зверненням до ознак управлінсь-кої діяльності.


49

У зв’язку з цим, слід цілком погодитись з наступним висно-вком В. І. Осадчого: «Викладене дозволяє констатувати, що упов-новажені особи органів виконавчої влади та об’єднань громадян здійснюють управління. Інакше кажучи, виконання представни-ком влади, працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадсь-кого порядку і державного кордону або військовослужбовцем обов’язків щодо охорони громадського порядку – це управлінська діяльність» [16, с. 97].

Отже, родовим об’єктом складу злочину, передбаченого ст. 348 КК, слід визнати управлінську діяльність.

Видовим об’єктом розглядуваного складу злочину можна вважати діяльність представників влади, працівників правоохо-ронних органів і членів громадських формувань. Виокремлення саме такого видового об’єкта обумовлюється науковими позиція-ми щодо цього аспекту, які були висловлені Л. В. Дорош [17, с. 398] і Ю. П. Дзюбою [18, с. 194].

Що стосується ознак безпосереднього об’єкта, то слід за-уважити, що, хоча в реальній дійсності цей злочин може бути як двооб’єктним, так і багатооб’єктним (поліоб’єктним), склад злочи-ну, передбачений ст. 348 КК, чітко визначається в законі як дво-об’єктний, відповідно до ознак якого основним безпосереднім об’єктом складу злочину є діяльність правоохоронних органів, а також встановлений порядок охорони громадського порядку, а додатковим обов’язковим об’єктом – життя зазначених у цій статті закону осіб.

Відповідно до конструкції складу злочину цей склад не міс-тить ознак предмета злочину. У кримінально-правовій науці зло-чини, передбачені такими складами, зазвичай називаються без-предметними [1, с. 105; 19, с. 33], тому питання про предмет злочину в цій роботі не розглядається.

Потерпілим від цього злочину згідно з чинною редакцією ст. 348 КК можуть бути:

а) працівник правоохоронного органу, тобто особа, яка за-значена ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист праців-ників суду і правоохоронних органів» [20];

б) близький родич працівника правоохоронного органу, тобто особа, яка вказується в ч. 2 ст. 2 Закону України «Про дер-жавний захист працівників суду і правоохоронних органів», а саме: батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки; « [20];

в) член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону;

г) військовослужбовець.


50

Якщо посягання здійснюється на такого працівника право-охоронного органу, який підпадає під перелік державних діячів, встановлений у ст. 112 КК України, дії винного кваліфікуються за останньою статтею.

На підставі викладеного можна зробити такі висновки: що стосується ознак безпосереднього об’єкта, то слід зауважити, що, хоча в реальній дійсності цей злочин може бути як двооб’єктним, так і багатооб’єктним (поліоб’єктним), склад злочину, передбаче-ний ст. 348 КК, чітко визначається в законі як двооб’єктний, від-повідно до ознак якого основним безпосереднім об’єктом складу злочину є діяльність правоохоронних органів, а також встановле-ний порядок охорони громадського порядку, а додатковим обов’язковим об’єктом – життя зазначених у цій статті закону осіб.

Відповідно до конструкції складу злочину цей склад не міс-тить ознак предмету злочину. У зв’язку з цим вважаю доцільним приєднатися до позиції тих вчених, які називають такі злочини безпредметними.

Потерпілим від цього злочину згідно зі ст. 348 КК можуть бути: а) працівник правоохоронного органу; б) його близький ро-дич; в) член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону; г) військовослужбовець.


1. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов [та ін.] ; за заг. ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 480 с. 2. Советское уголовное право. Часть Особенная / под ред. М. Д. Шаргородского и Н. А. Беляева. – М. : Госюриздат, 1962. – 478 с. 3. Поленов Г. Ф. Ответственность за преступления против по-рядка управления / Г. Ф. Поленов. – М. : Юрид. лит., 1966. – 136 с. 4. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, С. Я. Лихова та ін. ; за ред. П. С. Матишевського та ін. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 896 с. 5. Сташис В. В. Преступления против порядка управления : учеб. пособ. / В. В. Сташис, М. И. Бажанов. – Х. : Юрид. ин-т, 1971. – 75 с. 6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – (2-е вид., перероб. та доп.) – К. : Дакор, 2008. – 1428 с. 7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни. / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 6-те вид., перероб. та доп. – К. : Юридична думка, 2009. – 1236 с. 8. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / Ю. А. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін. ; за заг. ред.


51

М. І. Мельника, В. А. Клименка. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Аті-ка, 2008. – 712 с. 9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни. Спеціальний випуск / відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв, С. С. Яценко ; спец. ред. В. І. Антипов, В. А. Клименко. – К., 1994. – 800 с. 10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / за ред. В. Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, с. С. Яценка. – К. : Юрін-ком, 1997. – 960 с. 11. Кримінальне право України : Особлива частина : підручник / Александров Ю. В., Антипов В. І., Володько М. В. та ін. ; відп. ред. Шакун В. І.). – К. : НАВСУ ; Правові джерела, 1998. – 896 с. 12. Уголовный кодекс Украины: научно практический коммента-рий / отв. ред. Яценко С. С., Шакун В. І. – К. : Правові джерела, 1998. – 1088 с. 13. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части : учебник / под ред. докт. юрид. наук, проф. Е. Л. Стрельцова. – Х. : Одиссей, 2002. – 672 с. 14. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. Є. Л. Стрельцова. – Х. : Одіссей, 2009. – 496 с. 15. Злочини проти правосуддя : навч. посіб. / за заг. ред. проф. В. І. Борисова, проф. В. І. Тютюгіна. – Х. : Нац. ун-т «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», 2011. – 160 с. 16. Осадчий В. Об’єкт і система злочинів, передбачених розділом XV КК України / В. Осадчий // Право України. – 2004. – №2. – С. 96–99. 17. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін. ; за заг. ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-е вид. перероб. і доп. – К. : Юрінком-Інтер, 2004. – 544 с. 18. Дзюба Ю. До питання про систему злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян у чинному КК України / Ю. Дзюба // Вісник Академії правових наук України. – 2009. – №1 (56). – С. 188–194. 19. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть / М. И. Бажанов. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 168 с. 20. Про державний захист працівників суду і правоохоронних ор-ганів : Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50. Стаття надійшла до редакції 27.04.2013


52

Митрофанов Ігор Іванович, кандидат юридичних наук, доцент

(Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського)

УДК 343.2/.7

РОЛЬ СУДИМОСТІ В МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У статті досліджується роль судимості в механізмі реалізації кримінальної відпо-

відальності. Зазначається, що судимість особи, яка відбула відповідний вид пока-

рання за вчинений злочин, є завершальним етапом реалізації щодо вказаної особи

кримінальної відповідальності. З погашенням або зняттям судимості припиняєть-

ся реалізація кримінальної відповідальності відносно такої особи.

Ключові слова:судимість, кримінальна відповідальність, наслідки судимості, реалі-

зація кримінальної відповідальності.

В статье исследуется роль судимости в механизме реализации уголовной ответс-

твенности. Отмечается, что судимость лица, отбывшего соответствующий вид

наказания за совершенное преступление, является завершающим этапом реализа-

ции в отношении указанного лица уголовной ответственности. С погашением или

снятием судимости прекращается реализация уголовной ответственности отно-

сительно такого лица.

Ключевые слова: судимость, уголовная ответственность, последствия судимос-

ти, реализация уголовной ответственности.

The article deals with the role of prosecution within the criminal responsibility realization

mechanism. It has been stated that the prosecution of a person served the corresponding

kind of punishment for the committed crime is the final stage of realization concerning the

mentioned person of criminal responsibility. With the cancellation and removal of a

criminal record of conviction the realization of criminal responsibility is eliminated against

the person.

Key words: prosecution, criminal responsibility, consequences of prosecution, criminal

responsibility realization.

Наявність інституту судимості, як засобу кримінально-правового впливу, у кримінальному праві зумовлена потребою протидії рецидиву злочинів, оскільки його(рецидиву) масштаби є реальною загрозою успішному здійсненню соціально-економічних реформ. Статистичні показники рецидивної зло-чинності перебувають в тісному зв’язку з динамікою первинної злочинності та судимості. Тому закон про кримінальну відповіда-льність встановлює правило, відповідно до якого особа, яка відбу-ла відповідний вид покарання за вчинений злочин,протягом пев-ного часу вважається такою, що має судимість. У цей період на особу покладаються певні обмеження її правового статусу, пов’язані з учиненим раніше злочином (обмеження при прийомі на роботу, при виїзді за кордон тощо). З відбуттям засудженим покарання

© Митрофанов І. І., 2013


53

реалізація кримінальної відповідальності не закінчується. Завдяки цьому останнім елементом, що складає зміст кримінальної відпо-відальності(з точки зору статики розуміння кримінальної відпові-дальності як кримінально-правової категорії), з відбуттям якого вона вважається вичерпаною, є судимість.

Учення про судимість та її значення в кримінальному пра-ві, проблеми погашення та зняття судимості розроблялося бага-тьма науковцями: А. А. Абдурахмановою, В. І. Горобцовим, М. В. Грамматчіковим, М. П. Євтєєвим, В. В. Єраксіним, Б. О. Кирисем, В. П. Малковим, В. О. Навроцьким, Л. Ф. Помчаловим, О. І. Санталовим, П. П. Сердюком, О. Ю. Соболєвим, Ю. М. Ткачевським, В. І. Тютюгіним, О. В. Ульяновим, В. Д. Філімоновим, М. І. Хавронюком, С. С. Яценком та іншими. У вітчизняній науці кримінального права інститут судимості досліджували В. В. Голіна, який захис-тив за цією темою кандидатську дисертацію (1972 р.) і підготував окремі монографії (1979 р., 2006 р.) [1], та Є. О. Письменський, який захистив за цією темою кандидатську дисертацію «Інститут судимості в кримінальному праві України» у 2009 році [2]. Однак окремі аспекти ролі інституту судимості в механізмі реалізації кримінальної відповідальності залишають-ся недостатньо дослідженими.

Отже, метою цієї статті є з’ясування ролі судимості, як кримінально-правового засобу впливу на осіб, які відбули відпові-дні види покарання, у механізмі реалізації кримінальної відпові-дальності відносно цих осіб.

Судимість – це правовий стан особи, що є результатом засу-дження її судом до будь-якого виду покарання за вчинений нею злочин, який триває з дня набрання обвинувальним вироком за-конної сили до закінчення обмеженого законом строку або до визнання судом цього строку достатнім і полягає в настанні для особи відповідних наслідків загальноправового, кримінально-правового і кримінально-виконавчого характеру у випадках, пе-редбачених КК України, для досягнення і закріплення мети пока-рання [3, c. 213–222]. Юридична природа судимості полягає в тому, що ця правова категорія належить до правозмінюючих юридич-них фактів, з якими разом з тим пов’язано виникнення, існування і припинення особливого різновиду кримінально-правових відносин.

З точки зору правореалізаційних процесів в кримінальному праві судимість особи, яка визнана винною у вчиненні злочину і відбула відповідний вид покарання, є завершальним етапом реа-лізації щодо вказаної особи кримінальної відповідальності. Дис-кусію при цьому викликає вирішення питання про включення в зміст відповідальності судимості. Так, на думку О. Ф. Смирнова, покладання наслідків у вигляді судимості є останнім етапом реа-


54

лізації кримінальної. Причому покарання і судимість, на погляд автора, не є обов’язковими для визнання існування кримінальної відповідальності [4]. М. О. Стручков вважає, що реалізація кримі-нальної відповідальності закінчується стадією виконання пока-рання, а судимість перебуває за межами такої відповідальності [5, c. 50].

З подібною точкою зору важко погодитися, оскільки наяв-ність у тієї або іншої особи судимості після виконання покарання свідчить про те, що кримінальна відповідальність цієї особи перед державою і суспільством ще існує. Тобто, для осіб, які притягнуті до кримінальної відповідальності з призначенням відповідного покарання, судимість продовжує тривалість несприятливих нас-лідків у зв’язку з вчиненими злочинами та відповідним реагуван-ням держави на їх вчинення для досягнення мети їх виправлення (а, враховуючи положення Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК), – ресоціалізації). Положення закону про судимість поширюються на весь строк відбування як основного, так і додат-кового покарання, а у випадках, передбачених пунктами 5–9 ст. 89, пунктами 2–4 ч. 2 ст. 108 КК, – і на певний строк після від-буття покарання [6, с. 9–11].

Відповідно до ст. 155 КВК особи, які відбули покарання, не-суть обов’язки і користуються правами, встановленими для гро-мадян України, з обмеженнями, що передбачені для осіб, які ма-ють судимість. Такі обмеження можуть бути передбачені тільки законом. Одна частина таких правообмежень має винятково зага-льноправовий характер, а інша – кримінально-правовий або (та) кримінально-виконавчий характер.

Загальноправові наслідки судимості характеризуються різ-ного роду обмеженнями, встановленими законом для осіб, які мають непогашену або незняту судимість. Вони різноманітні за обсягом і порядком встановлення обмежень прав і свобод особи, яка має судимість, що передбачені нормами різних галузей права і застосовуються під час усього або частини строку, протягом яко-го зберігаються правові наслідки судимості, але не входять до змісту призначеного їй виду покарання. З цього можна зробити висновок, що судимість може впливати на правовий статус особи залежно від волі законодавця у будь-якій галузі законодавства. Однак, правові наслідки судимості різні і залежать, насамперед, від тяжкості, характеру вчиненого злочину, форми вини. Коло таких наслідків за законодавством України достатньо широке, оскільки наявна достатньо велика кількість законів і підзаконних актів, що передбачають різні загальноправові обмеження для осіб, які мають судимість.


55

Загальноправові наслідки судимості регламентуються нор-мами не кримінального, а інших галузей права – адміністративно-го, трудового, господарського та цивільного права. Вони не позба-влені елементів кари, оскільки підставою для їх застосування виступає судимість особи, поняття та основні положення кримі-нально-правового регулювання якої визначаються законом про кримінальну відповідальність. Тому правомірна регламентація інституту судимості, незважаючи на його неоднорідність, саме кримінальним правом.

Разом із загальноправовими наслідками особа, яка має су-димість, може відчути кримінально-правові наслідки, пов’язані з цим станом. Проте такі наслідки існують в потенції, тобто на-стають лине тоді, коли така особа вчинить новий злочин. Тобто, кримінально-правові наслідки – це ті фактори, що можуть поси-лити покарання особи. Саме тому вони виступають тими обстави-нами, що попереджають особу, яка вже має судимість, про те, щоб вона не вчиняла нового злочину. Кримінально-правові наслідки є певним запобіжним засобом, що повинен регулювати поведінку осіб, які мають судимість, і не допускати вчинення такими особа-ми нових злочинів [7, c. 372–374]. Це й обумовлює визнання роз-глядуваного інституту кримінального права як засобу криміналь-но-правового впливу на осіб, які вчинили злочини, за допомогою якого продовжує реалізовуватися кримінальна відповідальність.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства України дає нам підстави стверджувати про наявність й криміна-льно-виконавчих наслідків судимості особи, яка вчинила злочин та притягнена до кримінальної відповідальності з призначенням покарання. Кримінально-виконавчі наслідки, як і загальноправові та кримінально-правові наслідки судимості, – це сукупність пев-них правових обмежень, передбачених відповідними нормами кримінально-виконавчого права та встановлених щодо осіб, які перебувають у стані судимості [8, с. 258–264].

Судимість має строковий характер, протягом якого продо-вжується реалізація кримінальної відповідальності. Закон визна-чає момент виникнення (з дня набрання законної сили обвинува-льним вироком) та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов’язані із закінченням певних строків, в ме-жах яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення [9, c. 191].

Позитивним у регулюванні Кримінальним кодексом Украї-ни (далі – КК)інституту судимості є те, що ч. 1 ст. 88 КК містить вказівку про анулювання всіх правових наслідків, пов’язаних із судимістю, після її погашення чи зняття. Тобто, після закінчення


56

певного строку або після зняття судимості особа вважається та-кою, що раніше злочину не вчиняла і покарання не відбувала. Особа, судимість якої погашена або знята судом у встановленому законом порядку, має право стверджувати, що не є судимою [10, c. 197]. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у тому числі й при характеристиці особи, супе-речить сутності інституту припинення судимості і є неприпусти-мим [9, c. 191].

Погашення судимості випливає із закону і не потребує для цього прийняття якогось спеціального рішення суду або спеціа-льного документа. У більшості випадків автоматичне погашення вимагає від засудженого, який відбув покарання або закінчився строк випробування, дотримання певних умов, основними з яких є: відбуття ним основного і додаткового покарання, закінчення строків погашення судимості; невчинення до закінчення строку погашення судимості нового злочину.

Пленум Верховного Суду України у п. 3 Постанови «Про практику застосування судами України законодавства про пога-шення і зняття судимості» зазначав, що під час розгляду справ про повторні злочини, в яких вирішується питання про наявність чи відсутність судимості, і справ про її зняття суди мають керува-тися вимогами ст. 55 КК 1960 р. чи статей 88–91, 108 (що передба-чає особливості застосування судимості до осіб, які вчинили зло-чини до досягнення ними вісімнадцятирічного віку) КК 2001 р., а також ст. 538 КПК, якою регламентовано порядок розгляду су-дом клопотань про зняття судимості. Крім того, необхідно врахо-вувати, що згідно з п. 11 розд. II «Прикінцевих та перехідних по-ложень» КК 2001 р. правила щодо погашення і зняття судимості, встановлені КК 1960 р., поширюються на осіб, які вчинили злочи-ни до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли відповідно до його положень пом’якшується кримінальна відповідальність цих осіб. Установивши, що попередня судимість погашена, суди повинні зазначати у вироку, що особа не має су-димості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р. залежно від того, за нормами якого закону вирішено це питання [6, с. 9–11].

Слід зазначити, що у ст. 55 КК 1960 р. строк погашення су-димості встановлювався залежно від виду призначеного покаран-ня або від строку фактично відбутого покарання [2]. У той час як КК 2001 р. строк погашення судимості встановлює залежно не тільки від виду призначеного покарання (пункти 1–6 ст. 89 КК), а й від ступеня тяжкості вчиненого злочину (пункти 6–9 зазначе-ної статті), тобто незалежно від строків призначеного судом по-


57

карання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично від-бутого покарання.

Аналіз положень статті 89 КК України дає підстави для ви-сновку, що погашення судимості – це автоматичне(за винятком засуджених, до яких застосовано довічне позбавлення волі) при-пинення дії інституту судимості відносно особи, якій призначене покарання, що було нею відбуто або вона була звільнена від пода-льшого його відбування, або звільнена від відбування покарання з випробуванням, після закінчення строків, встановлених вказа-ною статтею КК, за умови невчинення нею злочинів протягом цих строків.

У строк судимості як правило включаються такі три пері-оди: 1) часу між днем набрання обвинувальним вироком законної сили і до дня початку виконання покарання; 2) часу виконання (відбування) покарання (як основного, так і додаткового, якщо воно виконується після відбування основного покарання) чи час-тини цього часу (наприклад, при зарахуванні в строк покарання попереднього ув’язнення – ст. 72 КК – тривалість стану судимості відповідно скорочується). До строку погашення судимості зарахо-вується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку. Якщо особу було достроково звільне-но від відбування покарання, то строк погашення судимості обчи-слюється з дня дострокового звільнення її від відбування пока-рання (основного та додаткового). Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, то строк по-гашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого покарання (основного та додаткового); 3) іспитового строку (від одного року до восьми років), перебіг якого після застосування покарання як строкового, так і одноактного характеру необхідний для погашення чи зняття судимості. Саме ці періоди, вказані в ст. 89 КК, диференційовано щодо окремих видів покарань, різ-них за тяжкістю злочинів і строків покарання. При цьому строк погашення судимості починає текти з наступного дня після закін-чення відбуття основного і додаткового покарання.

При призначенні штрафу днем, коли починається текти строк погашення судимості слід вважати день, наступний після сплати його повної суми. Якщо особі було призначене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то строк погашення судимості по-чинає текти після спливу останнього дня відбування цього виду покарання [9, c. 192].


58

Частина 5 статті 90 КК містить вимогу щодо поведінки осо-би. Так, якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку пога-шення судимості переривається і обчислюється заново. У такому разі строки погашення судимості обчислюються окремо за кож-ний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Це означає, що раніше відбута частина строку погашення судимості анулюється і не береться до уваги, цей строк починає текти заново в повному обсязі [9, c. 193]. На відміну від положень, що містяться у ч. 4 ст. 55 КК 1960 р., при перериванні строку погашення судимості після фактичного від-буття покарання за останній злочин строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин (а не за обидва злочини до закінчення строку погашення судимості за найбільш тяжкий з них) [10, c. 189].

Отже, законодавець обґрунтовано закріпив положення сто-совно того, що вчинення нового злочину до закінчення строку погашення судимості перериває такий строк. Це положення по-кликано посилити профілактичну роль судимості як криміналь-но-правового засобу впливу на осіб, які вчинили злочини. Законо-давець тим самим створює правові підстави для ефективної протидії рецидивній злочинності шляхом установлення більш суворого покарання за рецидив злочинів та інших додаткових перепон для застосування заохочувальних норм кримінального права.

Однак засуджений своєю поведінкою може довести, що за-вдання судимості досягнуті до погашення її строку, встановленого в ст. 89 КК. Відмінність зняття від погашення судимості обумов-лена тим, що зняття судимості судом пов’язано з відпаданням необхідності надалі здійснювати соціальний контроль над особою, яка мала судимість, незважаючи на формальні підстави для тако-го контролю. Інакше кажучи, судовий порядок анулювання суди-мості за правовою природою є неформальним. Тому його застосу-вання повинно гарантувати досягнення мети спеціальної превенції.

У випадках, передбачених законом про кримінальну відпо-відальність, можливе зняття лише непогашеної судимості. Зняття судимості є фактично аналогічним юридичним фактом, що й її погашення. Зняття судимості, як і її погашення, скасовує дію всіх її правових наслідків як загальноправового, так і кримінально-правового, але, як показало дослідження, не кримінально-виконавчого характеру.

При цьому зняття судимості здійснюється достроково і є правом, а не обов’язком суду. Судовий порядок зняття судимо-сті, передбачений ст. 91 КК, згідно з буквою закону застосовуєть-


59

ся за умови закінчення не менш як половини строку погашення судимості, відбуття особою призначеного їй обвинувальним виро-ком суду покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі і її зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці. Якщо зазначені умови для зняття судимості в судовому порядку мають місце, то підставою для вирішення судом питання про анулюван-ня судимості слугує клопотання засудженого про дострокове її зняття.

Так, відповідно до статті 538 Кримінального процесуально-го кодексу (далі – КПК) після відбуття покарання у виді позбав-лення волі або обмеження волі суд, який ухвалив вирок, має право розглянути питання про зняття судимості з цієї особи за її клопо-танням. За наслідками розгляду клопотання (подання) суд поста-новляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку (ч. 5 ст. 538 КПК). Тому, якщо з урахуванням обставин справи суд дійде висновку, що особа не довела свого виправлення, він вправі відмовити у достроковому знятті судимості. У разі набрання за-конної сили ухвалою суду про відмову в задоволенні клопотання щодо зняття судимості розгляд повторного клопотання з цього ж питання може мати місце не раніше як через рік з дня винесення ухвали суду про відмову (абз. 2 ч. 6 ст. 539 КПК).

Розглянувши питання кримінально-правового регулювання судимості осіб, які відбули призначене покарання або пройшли випробування при звільненні від відбування покарання, у рамках монографії «Кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчи-нили злочини» [7, c. 341–383], ми дійшли таких висновків:

1. Судимість – це правовий стан особи, що є результатом за-судження її судом до будь-якого виду покарання за вчинений нею злочин, який триває з дня набрання обвинувальним вироком за-конної сили до закінчення обмеженого законом строку або до визнання судом цього строку достатнім і полягає в настанні для особи відповідних наслідків загальноправового, кримінально-правового і кримінально-виконавчого характеру у випадках, пе-редбачених КК України, для досягнення і закріплення мети пока-рання.

2. Судимість – обов’язковий наслідок призначеного пока-рання, її тривалість визначається фактично відбутим покаран-ням. З моменту виникнення судимості кримінально-правові від-носини між злочинцем і державою набувають нового змісту. Протягом усього строку судимості один з учасників цих правовід-носин – засуджений визнається судимим; його правовий статус громадянина змінюється, обмежується, для нього можуть наста-вати у випадках, передбачених законом, відповідні наслідки кри-


60

мінально-правового, загальноправового та кримінально-виконавчого характеру.

3. Загальноправові наслідки судимості полягають у різного роду обмеженнях, що встановлено законом для осіб, які мають непогашену або незняту судимість. Ці наслідки судимості обме-жують можливості використання окремих прав, які засуджений реально чи потенційно мав. Але головне не в цьому, оскільки ви-лучення із загального обсягу громадянських прав стосуються по-рівняно незначної частини засуджених. Однак вибірковий і виня-тковий характер обмежень свідчить про те, що більшість з них зорієнтована, насамперед, на запобігання злочинам або повне усунення чи нейтралізацію колишньої криміногенної ситуації.

4. Кримінально-правові наслідки судимості виражаються в таких чотирьох напрямах: 1) судимість є підставою для визнан-ня рецидиву злочинів; 2) судимість є обставиною, що впливає на призначення покарання; 3) судимість є обставиною, що обмежує звільнення від кримінальної відповідальності; 4) судимість є об-ставиною, що обмежує звільнення від покарання.

5. Кримінально-виконавче законодавство всупереч кримі-нально-правовим нормам розширює правові наслідки для особи, яка відбувала покарання або притягувалася до кримінальної від-повідальності, оскільки її судимість може бути погашена або зня-та судом і для неї не може бути згадки про минуле. Однак чинне кримінально-виконавче законодавство цього не враховує і навіть ігнорує, незважаючи на сутність погашення судимості у сучасно-му кримінальному праві України.

6. Судимість має строковий характер. Закон визначає мо-мент виникнення (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком) та встановлює підстави її припинення. Такими підста-вами є погашення судимості та її зняття. Після цього припиня-ються виниклі з моменту вчинення злочину будь-які криміналь-но-правові відносини і кримінальна відповідальність відносно особи, яка його вчинила, вважається реалізованою у повному обсязі.

список використаних джерел:

1. Голина В. В. Погашение и снятие судимости по советскому уго-ловному праву / В. В. Голина. – Харьков : Вища школа, 1979. – 137 c.; Голіна В. В. Судимість : монографія / В. В. Голіна. – Х. : Харьков юридический, 2006. – 384 с. 2. Письменський Є. О. Інститут судимості в кримінальному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук: спец. : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія, кримінально-виконавче право» / Є. О. Письменський ; Акад. адвокатури України. – К., 2009. – 20 с.


61

3. Митрофанов І. І. Судимість як кримінально-правовий засіб впли-ву на наркозалежних осіб, які вчинили злочини / І. І. Митрофанов // Науковий вісник Дніпропетровського національного університету внутрішніх справ : зб. наук. праць. – 2009. – № 1. – С. 213–222. 4. Смирнов А. Ф. Применение акта амнистии органами предвари-тельного расследования в советском уголовном процессе : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. : 12.00.09 «Уголовный процесс, кри-миналистика; оперативно-розыскная деятельность»/ А. Ф. Смирнов. – Свердловск, 1979. – 24 c. 5. Стручков Н. А. Уголовная ответственность и ее реализация в бо-рьбе с преступностью / Н. А. Стручков. – Саратов : Изд-во Саратов-ского ун-та, 1978. – 288 c. 6. Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості : Постанова Пленуму Верховного Су-ду України від 26.12.2003 року № 16 // Вісник Верховного Суду Укра-їни. – 2004. – № 2. – С. 9–11. 7. Митрофанов І. І. Кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчинили злочини : монографія / І. І. Митрофанов ; наук. кер. С. А. Шалгунова. – Кременчук : Вид. ПП Щербатих О. В., 2009. – 488 с. 8. Митрофанов І. І. Кримінально-виконавчі наслідки судимості [текст] / І. І. Митрофанов // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 258–264. 9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та до-повн. – К. :Атіка, 2004. – 1056 с. 10. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. – 4-те вид., перероб. та доповн. – К. : А.С.К., 2005. – 848 с. – (Нормативні документи та коментарі).



62

Назимко Єгор Сергійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.915 (477)

ПРИМИРЕННЯ ЯК УМОВА ПОМ’ЯКШЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ

НА НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПРАВОПОРУШНИКА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

У статті розглянуто можливість використання примирення між потерпілим та

неповнолітнім правопорушником як засобу пом’якшення кримінально-правового

впливу. Надаються рекомендації з вдосконалення чинного законодавства та прак-

тики його застосування.

Ключові слова: неповнолітній, примирення, відновне правосуддя, примирювальні

процедури, судові угоди.

В статье рассмотрена возможность использования примирения между потерпев-

шим и несовершеннолетним правонарушителем как средства смягчения уголовно-

правового воздействия. Даны рекомендации по совершенствованию действующего

законодательства и практики его применения.

Ключевые слова: несовершеннолетний, примирение, восстановительное правосу-

дие, примирительные процедуры, судебные соглашения.

The article describes the use of reconciliation between victims and juvenile offenders as a

means of mitigating the criminal law. The recommendations for improvement of the current

legislation and its application.

Key words: juvenile, reconciliation, restorative justice, conciliation, judicial agreement.

Одним з найбільш перспективних напрямів реформування

сучасного кримінального законодавста є розширення сфери за-стосування процедур примирення в кримінальному праві, які сприяють досягненню компромісу між неповнолітнім, який вчи-нив злочин, і потерпілим і сприяють усуненню негативних нас-лідків злочину.

В данний час проблемі регулювання процедури примирен-ня присвячені роботи таких вчених, як Ю. В. Баулін, Л. В. Голо-вко, О. А. Губська, В. В. Землянська, О.Б. Комарницька, О. Е. Со-ловйова, О. Р. Туманянц, Х. Д. Алікперов, О. О. Дудоров, Г. М. Якобашвілі, С. С. Яценко, А. М. Ященка та інших науковців. У них висвітлені положення теоретичного та практичного харак-теру щодо примирення сторін кримінального конфлікту.

Метою даної статті є здійснення аналізу правових основ за-стосування процедури примирення неповнолітнього злочинця в чинному кримінальному законодавстві.

© Назимко Є. С., 2013


63

На початку дослідження, необхідно надати визначення те-рміну примирення.

Примирення в кримінальному процесі розглядається як створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином.

Цікавим є визначення терміну «примирення», яке подаєть-ся у тлумачному словнику В. І. Даля. Так, термін «примиряти» від іменника «примирення» визначається як мирити, припинити ворожнечу, узгодити обидві сторони [3, с. 710–711].

Ю. В. Баулін та С. С. Яценко, розуміють примирення як уго-ду між потерпілим і особою, яка вчинила злочинне діяння, в якій фіксується, що потерпілий примирився зі своїм кривдником, за-доволений вжитими останнім заходами щодо відшкодування за-вданих збитків або усунення заподіяної шкоди і внаслідок цього не заперечує проти звільнення такої особи від кримінальної від-повідальності (чи просить про таке звільнення) [1, с. 334–335; 2, с. 92].

Слід зазначити, що можливість примирення сторін перед-бачалася і раніше чинним КПК України, проте детальна законо-давча регламентація даних процедур у ньому не було. У відповід-ності зі ст. 8 КПК України, у разі примирення сторін прокурор звертався до суду для вирішення питання про припинення кримі-нальної справи зі звільненням обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі примирення сторін. Останнє, у відпо-відності зі ст. 46 Кримінального кодексу України, мало місце, якщо особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, або необережне злочин середньої тяжкості, примири-лась з потерпілим і відшкодувала завдані збитки або усунула за-подіяну шкоду.

Разом з тим, закон не встановлював процесуального поряд-ку реалізації процедури примирення, у зв’язку з чим вона зали-шалася як би за рамками кримінального процесу. Так, незрозумі-лі були питання щодо того, хто міг ініціювати примирення, у якому порядку і в який термін воно могло бути досягнуто, як оформляються результати примирення і як вони повинні визна-ватися органами, які проводять процес.

Необхідно відзначити, що в новому КПК України ці питан-ня вирішені більш повно. Так, процедури примирення регламен-туються главою 35 КПК в контексті кримінального провадження на підставі угод. Угода про примирення між потерпілим і обвину-ваченим, у відповідності зі ст. 468 КПК, передбачається як угоди, які можуть бути досягнуті в кримінальному провадженні. Відпо-відно до ч. 1 ст. 469 КПК, угода про примирення може бути укла-дено за ініціативою потерпілого, обвинувачуваного або підозрю-


64

ваного. Домовленості щодо угоди можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним, обвинуваченим, захисником і пред-ставником або за допомогою іншої особи, уповноваженого сторо-нами кримінального провадження (крім слідчого, прокурора або судді).

Зазначені положення повністю відносять процес досягнен-ня угоди про примирення в приватно-правову сферу, і, як і рані-ше діючий Кримінально-процесуальний кодекс, виводять його за рамки кримінального процесу. Такий підхід законодавця не мож-на визнати правильним, оскільки примирення сторін має публіч-не значення, і суттєво впливає на результати провадження у справі. Сама процедура примирення не менш важлива, ніж його результати, оскільки при цьому повинні бути дотримані права і законні інтереси сторін, насамперед потерпілого, а також прин-ципи кримінального провадження. Таким чином, вона також по-винна бути відповідно законодавчо регламентована.

З прийняттям нового Кримінального процесуального коде-ксу України були внесені відповідні зміни до розділу ХІІ Загаль-ної частини Кримінального кодексу України. Так, ч. 2 ст. 75 КК України передбачено Суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлен-ня волі на строк не більше п’яти років, а також узгоджено звіль-нення від відбування покарання з випробуванням.

На практиці може виникнути ситуація, коли сторони кон-флікту домовились про можливість відшкодування збитків у майбутньому, уклавши відповідну угоду, тобто реальне вико-нання четвертої умови переноситься на обумовлену сторонами дату. Зважаючи на те, що не в кожного неповнолітнього можуть бути наявні кошти для повного відшкодування заподіяної шкоди, вважаємо доцільним доповнити ст. 104 КК положенням про те, що для звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням необхідно, щоб він узгодив порядок відшкоду-вання збитків або усунення заподіяної шкоди.

Розкриваючи законодавче підґрунтя впровадження проце-дур примирення, варто звернути увагу і на інші норми матеріаль-ного права, в яких хоч і не йде мова про примирення, але з аналізу їх диспозицій випливає, що вони можуть враховувати результат примирення.

Частина друга статті 66 КК передбачає, що при призначен-ні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій (зокрема, такою


65

обставиною може бути примирення з потерпілим). Враховуючи цю тезу, можна стверджувати, що примирення може бути обста-виною, що пом’якшує покарання при його призначенні неповно-літнім відповідно до ст. 103 КК України.

Положення частини першої ст. 66 КК, якими визначається, що щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, доб-ровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподія-ної шкоди є обставинами, що пом’якшують відповідальність.

Крім того, частина друга ст. 66 КК передбачає, що при при-значенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не закріплені у названій статті (такою обставиною може бути, зокрема, примирення потерпілого та обвинуваченого/підсудного у справах про злочини тяжчі, ніж злочини невеликої тяжкості).

Положення ч. 2 ст. 107 КК згідно з якою, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, як-що засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

Як ми бачимо, примирення відсутнє серед цих умов, хоча ним доцільно було б доповнити вказане положення.

Примирення з потерпілим як раз і має розцінюватись як один із засобів досягнення виправлення засудженого.

Можна зробити проміжний висновок, що примирення фак-тично може відбутися між потерпілим та особою, що вчинила суспільно небезпечне діяння – до постановлення вироку, а після постановлення вироку – між потерпілим та засудженим щодо будь-якого виду злочину. Різниця лише в тому, що за певних об-ставин таке примирення буде підставою для звільнення від кри-мінальної відповідальності, а за інших – лише для пом’якшення покарання чи звільнення від покарання та його відбування.

Крім усього вищезгаданого, досить високий загальний по-тенціал в аспекті врахування результатів примирення між поте-рпілим та підсудним при вирішенні кримінальних справ має й та обставина, що суд, постановляючи вирок, враховує поміж іншим також і особу неповнолітнього. Очевидно, що та особа, яка свого часу досягла згоди з потерпілим, може розраховувати на більш позитивну характеристику.

Тож, очевидно, що такі аспекти, які підлягають врахуванню судом, як особа винного та можливість виправлення його без від-бування покарання, дозволяють говорити про значний потенціал застосування примирення. Так, досягнення згоди між потерпілим та винною особою дає підстави, по-перше, позитивно характери-зувати особу останньої, а по-друге, сподіватися на можливість її виправлення без відбування покарання.


66

Інститут примирення винного з потерпілим набув важливо-го значення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Примирення винного з потерпілим покладено в основу те-рміну «відновне правосуддя» – підходу до вирішення наслідків злочину, який надає можливість сторонам кримінальної ситуації – потерпілому та правопорушнику – самим брати участь у вирі-шенні питання щодо наслідків скоєного злочину та попередження вчинення подібного діяння у майбутньому.

Перші програми примирення потерпілого і неповнолітньо-го правопорушника з’явилися в кінці 70-х рр. у США та на почат-ку 80-х рр. в Європі. Першою з європейських країн, яка ініціювала таку програму, стала Великобританія під впливом прикладу США та Канади.

На даний час програми примирення успішно діють в Нор-вегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції та закріплені на рівні національного законодавства.

На думку Землянської В. В., доцільно було б використати польський досвід, визначивши, що час проведення процедур при-мирення не включається до процесуальних строків (строки про-ведення досудового слідства), а загальна його тривалість не може перевищувати, наприклад, одного місяця. Це дозволить уникнути невиправданого затягування процедури примирення, з одного боку, обвинуваченим/підсудним, внаслідок його незацікавленості у цьому, а з іншого, – потерпілим чи іншою особою, внаслідок обмеження максимальної тривалості цього процесу. [7, с.3].

Позитивним є надання потерпілому права в певних катего-ріях справ (які зачіпають більше приватний інтерес, чим публіч-ний) самостійно вирішувати долю винного. Це дозволить більшою мірою враховувати інтереси потерпілої сторони. Водночас потрі-бно зауважити, що різного роду угоди в кримінальному процесі застосовуються провідними зарубіжними країнами. В США, на-приклад, поширеною є практика укладення угод про визнання вини. Угоди про визнання вини – угода між прокурором і захис-ником, в наслідок якої обвинувачення припиняється (попри наяв-ність достатніх доказів) або даються конкретні обіцянки щодо покарання в обмін на бажання обвинуваченого визнати вину. Це може бути угода між прокурором і захисником (його підсудним), змістом якої є відмова прокуратури від пред’явлення обвинува-чення в більш тяжкому делікті (наприклад у тяжкому вбивстві), якщо підсудний визнає свою провину в скоєнні менш тяжкого злочину (наприклад вбивства).


67

На відміну від угод про визнання вини, в США діють доволі демократичні і ефективні угоди про застосування альтернатив-них видів виправного впливу.

Крім права підсудного в США визнати вину, він може укла-сти в певних випадках угоду про застосування альтернативних видів виправного впливу. Вона полягає в можливій домовленості прокурора і адвоката, що обвинувачення буде призупинено на певний строк, після чого обвинувачення буде знято за умови, що правопорушник дотримається певних умов упродовж цього пері-оду призупинення обвинувачення (наприклад, розпочне лікуван-ня, виконає громадські роботи, відшкодує збитки, не вживатиме наркотичні засоби тощо). Укладення такої угоди є можливе за таких умов:

- якщо правопорушник обвинувачується у злочині, який вважається таким, що підходить для виведення справи з криміна-льного судочинства;

- якщо правопорушник раніше не притягувався до кримі-нальної відповідальності;

- якщо правопорушник не становить загрози суспільству; - потреби правопорушника та держави можуть бути краще

задоволені поза процесом традиційного кримінального судочинства. Запровадження і існування таких угод про застосування

альтернативних видів виправного впливу слід вважати саме тим досвідом США, який потрібно запозичити і Україні. Такі угоди по-перше, сприяють виправленню правопорушника; по-друге, є про-явом демократичності процесу; по-третє, сприяють економії захо-дів репресії в кримінальному процесі.

Обов’язковою умовою укладення угод в кримінальному процесі США є згода прокурора та адвоката (обвинуваченого) на укладення такої угоди.

В 2009 році у кримінально-процесуальному законодавстві ФРН була закріплена можливість укладення судових угод. Саме судові угоди є яскравим прикладом диспозитивності криміналь-ного процесу ФРН. В практиці німецьких судових угод підсудний бере на себе зобов’язання зізнатися у скоєнні діяння або відмови-тися клопотати про застосування окремих процедур доказування і часто також відшкодовувати потерпілому завдану шкоду. У від-повідь зобов’язанням суду є позначення певної верхньої межі покарання, причому на практиці, як правило, пізніше призначене покарання відповідає цій верхній межі або незначно її не досягає. Потрібно зауважити, що беззаперечно укладення такої угоди – це право особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину.

За допомогою подібної угоди трудомісткі судові розгляди, які в іншому випадку тривали б тижнями або місяцями, можуть


68

бути завершені протягом кількох днів. Таким чином, судова угода є своєрідною взаємовигідною угодою, суттю якої є: «Міняю щиро-сердне визнання на пом’якшення покарання» [8, с. 370].

Причому заінтересованість правоохоронних органів поля-гає в економії процесуальних ресурсів, а інтерес підсудного – в пом’якшенні покарання, яке може бути умовно відстрочене на випробувальний термін.

Доцільно було б звернутися до досвіду Німеччини, де інсти-тут угоди про визнання вини фактично було введено у 2009 році, її укладання не звільняє сторону обвинувачення від доказування істотних обставин справи і не замінює суд (аналогічна практика наявна в Іспанії, на відміну від практики США). Також, на проти-вагу американській моделі, перед тим, як укласти угоду, підсуд-ний має право ознайомитися із матеріалами справи, щоб відпові-дно, мати уявлення про доказову базу сторони обвинувачення, реально оцінювати власні шанси під час проведення переговорів. Угода про визнання вини у Німеччині має, зокрема такі особливості:

1. Покарання може передбачати тільки штрафні санкції, позбавлення волі на строк до одного року, обмеження спеціально-го права та конфіскацію доходів, одержаних внаслідок вчинення злочину;

2. Прокурор повинен отримати дозвіл від судді, щоб доку-мент набув чинності, після чого він передається обвинуваченому, який протягом 14 днів приймає пропозицію або вибирає судовий розгляд справи на загальних підставах.

У Франції, як і в США, більшість зареєстрованих фактів про скоєння злочинів не закінчуються судовим розглядом (інсти-тут угоди введено у Кримінальний процесуальний кодекс 1999 року).

Угода про визнання вини у Франції характеризується тим, що : домовленість може бути укладена лише у конкретній катего-рії злочинів (як міру відповідальності за них передбачено штраф або позбавлення волі строком до 5 років); обвинуваченому нада-ється можливість укласти угоду про визнання вини або відмови-тися від цієї процедури упродовж 10 днів; скорочена судова про-цедура розгляду справ відбувається у дві стадії : заслуховування обвинуваченого суддею, управління кримінальним звинувачен-ням (фактично це є судовим контролем укладеної угоди); пока-рання набирає законної сили, коли суддя його затверджує (а не схвалює угоду, укладену між прокурором і обвинуваченим, як передбачено в Німеччині) [9, с. 6].

У Франції і Німеччині участь захисника при укладанні уго-ди про визнання вини є обов’язковою.


69

Як бачимо, що запровадження інституту угоди про визнан-ня вини неповнолітнім, безперечно, здатне забезпечити значно більшу ефективність системи кримінального переслідування будь-якої країни.

Значним кроком вперед є впровадження в кримінально-процесуальному кодексі України глави 35, яка передбачає кримі-нальне провадження на підставі угод.

Якщо угоду про визнання винуватості укладено в ході досудо-вого розслідування, обвинувальний акт разом із підписаною сторо-нами угодою негайно направляється до суду, після чого розгляд справи здійснюється під час підготовчого судового засідання. У разі досягнення угоди на етапі судового провадження,суд призупиняє проведення процесуальних дій і негайно розпочинає її розгляд.

Суд обов’язково має перевірити, чи добровільно сторони уклали угоду і чи відповідає вона закону. Передбачено також, що повторне звернення з угодою в одному кримінальному прова-дженні не допускається. Після проведеної перевірки суд своїм вироком затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 476 КПК України у випадку невиконання угоди прокурор, який її затвердив, має право звернутися до суду з клопотанням про скасування вироку, наслідком чого є призна-чення судового розгляду у загальному порядку або направлення матеріалів кримінального провадження для завершення досудо-вого розслідування в загальному порядку в раз, якщо угода була ініційована на стадії досудового розслідування.

Перевагами інституту угоди про визнання вини доцільно вважати: уникнення небажаних судових витрат; зниження наван-таження на прокуратуру і суд, легітимізацію компромісу між стороною обвинувачення і обвинуваченим; розширення принципу індивідуалізації покарання; зниження відсотку нерозглянутих справ; закладення потенціалу до поступового зменшення кількос-ті ізоляторів тимчасового тримання, слідчих ізоляторів; криміна-льно-виконавчих установ.

Досліджувані угоди дозволять істотно заощадити час і ре-сурси органів досудового розслідування та зменшити застосуван-ня до громадян репресивних заходів

Підсумовуючи все наведене, вважаю за доцільне, збільшен-ня обсягу справ що можуть розглядатися з застосуванням проце-дури примирення сторін (за участю неповнолітнього правопору-шника). Зокрема, в аналогічному порядку можуть розглядатися справи, передбачені статтями: ч.1 ст. 185 (крадіжка); ч.1 ст. 186 (грабіж); ч.1 ст. 190 (шахрайство); ч.1 ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна); ч.1 ст. 296 (хуліганство) тощо.


70

Реалізація цієї пропозиції на практиці дозволить викорис-тати можливості примірювальної процедури на початковому ета-пі кримінального судочинства, не доводити справу до розгляду державними органами, заощадити матеріальні ресурси, попере-дити вчинення нових злочинів. Інститут примирення може стати нормативним відображенням ідеї компромісу в концепції сучас-ної кримінально-правової боротьби зі злочинністю в Україні.

Варто зазначити, що впровадження результатів примирен-ня сторін змінить спосіб реагування держави на вчинення злочи-ну неповнолітнім, забезпечить можливість відновлення прав та інтересів потерпілих, а також реінтеграції неповнолітнього пра-вопорушника в суспільство, позитивно вплине на існуючу судову систему, суттєво розвантаживши її, а також сприятиме форму-вання позитивного іміджу України на світовій арені.


1. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін.; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 3-те вид., перероб. і допов. – К., 2007. – 480 с. 2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та допов. / Відп. ред. С. С. Яценко. – К. : А.С.К., 2005. – 848 с. – ( Нормат. док. та комент.). 3. Даль В. И. Толковый словарь великорусского языка: Современ-ное написание: В 4 т. Т. 3. П / В. И. Даль. – М. : ООО «Издательство АСТ»: ООО «Издательство Астрель», 2003. – С. 710–711. 4. Кримінально-процессуальний кодекс України від 28 грудня 1960р. № 1001-05 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – №2. – Ст. 470. 5. Кримінально-процессуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – №9-10. – Ст. 614. 6. Кримінальний кодекс України від 5 січня 2001р. // Відомості Вер-ховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 447. 7. Землянська В. В. Пропозиції щодо закріплення процедури при-мирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті Криміналь-но-процесуального кодексу України / В. В. Землянська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1084311955. – Назва з екрану. 8. Головнєнков П. Судові угоди в німецькому кримінальному про-цесі / П. Головнєнков // Право України – 2012. – №1 – 2. – С. 307-312. 9. Середа Г. Особливості угоди про визнання винуватості в кримі-нальному провадженні / Г. Середа // Вісник національної академії прокуратури України. – 2012. – №2. – С. 5-9. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


71

Політова Анна Сергіївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.23

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОСТУПОК ЯК НОВЕЛА РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

У статті аналізується поняття кримінального проступку, які висловлюють вчені

та пропонується у законопроектах. Автор піддає критиці деякі аспекти Законопро-

екту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження

інституту кримінальних проступків».

Ключові слова: законопроект, кримінальний проступок, злочин, кримінальна юс-

тиція, кримінальний проступок.

В статье анализируется понятие уголовного проступка, которое высказывают

ученые и предлагается в законопроектах. Автор поддает критике некоторые аспе-

кты Законопроекта «О внесений и изменений в Уголовный кодекс Украины относи-

тельно внедрения института уголовных проступков».

Ключевые слова: законопроект, уголовный проступок, преступление, криминаль-

ная юстиция.

The idea of a criminal delinquency, which is being said by the scientists and proposed

as a term for the legislative drafts, is under analysis in the article. The author criticizes some

aspects of the Legislative Draft «On making amendments to the Criminal Code of Ukraine

concerning the establishment of criminal delinquency institution».

Key words: legislative draft, criminal delinquency, crime, criminal justice.

Постановка проблеми. 13 квітня 2012 р. Верховною Радою

України був прийнятий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), однією з особливостей якого є диференціа-ція процедур кримінального переслідування осіб, що вчинили злочини, та осіб, що вчинили кримінальні проступки (при цьому як родове по відношенню до понять «злочин» та «кримінальний проступок» у проекті використовується поняття «кримінальне правопорушення»). Натомість Кримінальний кодекс України (далі – КК) у чинній на даний момент редакції такої класифікації злочинних діянь не передбачає.

Аналіз останніх публікацій. Активне обговорення питання щодо запровадження інституту кримінального проступку розпо-чалося після прийняття Концепції про реформування криміналь-ної юстиції. Так, зокрема, загальні засади запровадження кримі-нального проступку досліджували у своїх працях О. А. Банчук, В. К. Грищук, І. П. Голосніченко, Н. О. Гуторова, О. О. Кашкаров, І. Б. Коліушко, О. Д. Кос, В. Г. Лукашевич, В. Т. Маляренко, Л. Г. Матвєєва, В. О. Навроцький, М. І. Хавронюк, П. Л. Фріс та

© Політова А. С., 2013


72

інші вчені. Науковці широко розвинули дискусію щодо з’ясування необхідності запровадження кримінального проступ-ку, вирішення проблеми співвідношення кримінального проступ-ку, злочину і адміністративного делікту, врешті-решт розробки законопроекту щодо його запровадження.

Тому метою дослідження є аналіз поняття кримінального проступку та Законопроекту «Про внесення змін до Криміналь-ного кодексу України щодо запровадження інституту криміналь-них проступків».

Виклад основних положень. Необхідність поділу криміна-льно-караних діянь на злочини та кримінальні проступки закріп-лена в Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої указом Президента України від 08.04.2008 №311/2008 [1].

Відповідно до зазначеної Концепції визначені, зокрема, та-кі завдання: 1) прийняття Кодексу України про адміністративні проступки; 2) введення інституту кримінальних проступків; 3) розмежування правопорушень залежно від ступеня їх суспіль-ної небезпечності; 4) обмеження сфери застосування покарань, пов’язаних із позбавленням волі. В основу реформування мають бути покладені національні традиції правотворення, положення вітчизняного права, які пройшли перевірку часом і виправдані практикою, прогресивні інститути правових систем держав Єв-ропейського Союзу і норми міжнародного права.

Також відповідно до Концепції реформування кримінальної юстиції України до категорії кримінальних проступків мають бути зачислені: а) окремі діяння, що за чинним КК України належать до злочинів невеликої тяжкості, які, відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства, будуть визнані законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки; б) передбачені чинним КУпАП діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управ-лінськими (адміністративними) за своєю суттю.

Якщо звернутися до історії становлення інституту кримі-нального проступку, то необхідно зазначити, що поділ криміна-льно караних діянь на злочини й проступки був відомий законо-давству Російської імперії ще з часу прийняття у 1845 р. Уложення про покарання кримінальні та виправні, відповідно до якого усі покарання поділялися на кримінальні та виправні. За проступки призначалося лише виправне покарання. Виділення кримінальних проступків в окремий вид кримінально караних діянь було збережене також у Кримінальному уложенні 1903 р. За цим нормативно-правовим актом вони каралися арештом або грошовим штрафом.

Що стосується законодавства за часів радянської доби, то ані КК України, ані КК інших радянських республік не пішли


73

шляхом виділення кримінальних проступків як самостійного ін-ституту кримінального права, хоча в науці кримінального права у 60-ті роки минулого століття висловлювалися непоодинокі су-дження з приводу доцільності виділення злочинів незначної тяж-кості у категорію антигромадських проступків (зокрема, А. А. Піонтковський та М. Д. Шаргородський).

П. Л. Фріс визначає, що «стосовно термінів для визначення цього нового інституту (кримінальний проступок – авт. А. С. П. ) є кілька варіантів: кримінальні провини, карні провини, пересту-пи», і пропонує використовувати термін «кримінальні провини» [2, с. 43-44].

Термін «кримінальний проступок» використовує і В. О. Ту-ляков [3, с. 24]. Н.Ф Кузнєцова пропонуючи своє визначення про-ступку та розуміє під ним «умисне чи необережне малозначне за своїм характером і ступенем суспільної небезпеки діяння», виді-ляє наступні види покарань, що можуть застосовуватися до осіб, що їх вчинили: «максимальне позбавлення волі на строк до одного року або інше, більш м’яке покарання, або в санкції повинна бути передбачена альтернативна форма відповідальності: кримінальне покарання чи заходи суспільного впливу» [4, с. 115-119].

Поняття проступку зустрічається і в адміністративному праві. Згідно зі ст. 9 Кодексу України про адміністративні право-порушення (далі – КУпАП) «Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необ-ережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність» [5].

Як відзначає А. М. Волощук, «ця стаття КУпАП дає нам за-гальне поняття адміністративного проступку як підстави адмініс-тративної відповідальності. В диспозиції статті законодавець на-магається виділити найбільш яскраві характеристики правопорушення, яке визначається адміністративним проступ-ком (правопорушенням). Однак слід зазначити, що в статті не вказується, якою є особливість саме цього правопорушення в по-рівнянні з іншими протиправними діями (злочинами, дисциплі-нарними проступками)» [6, с. 265-266].

З метою узгодження положень Концепції реформування кримінальної юстиції, КК та КПК народними депутатами Украї-ни на розгляд Верховної Ради України були внесені проекти За-конів України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступ-ків» (реєстр. № 10126 від 28 лютого 2012 р.) [7] та «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту


74

кримінальних проступків» (реєстр. № 10146 від 3 березня 2012 р.) [8], а Президентом України була створена робоча група з питань реформування законодавства про адміністративні правопору-шення та запровадження інституту кримінальних проступків [9].

У поточному році на розгляд Верховної Ради України було внесено проект Закону України «Про внесення змін до Криміна-льного кодексу України щодо запровадження інституту криміна-льних проступків» (реєстр. № 1202 від 08 січня 2013 р.) [10].

Але не дивлячись на такі рішучі кроки щодо врегулювання питання про те, що процесуальний закон не повинен зумовлювати напрям розвитку матеріального закону, досі залишається спірним питання щодо запровадження інституту кримінального проступку в Кримінальний кодекс України та питання кваліфікації діянь, які законодавець планує відносити до кримінального проступку.

У загальному виді кваліфікація представляє собою правову оцінку діяння з метою встановлення його сутності, надання відпо-відною юридичної оцінки та визнання, в зв’язку з цим, необхідних подальших заходів. Тому правильним з цього приводу є твер-дження Н. Ярмиш, що «адже тільки Кримінальний кодекс визна-чає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Тому, доки не встановлено, що певна подія відповідає конкретній статті Особливої частити КК України, називати її злочином не можна. А якщо відомо, що суспільно небезпечне діяння є злочином, це означає, що процес кваліфікації (із відповідним результатом) вже відбувся. Отже, кваліфікації підлягає суспільно небезпечне діян-

ня, коли існує припущення, що воно може підпадати під дію Кримінального кодексу України, а не «злочин» [11, с. 53].

Окремі питання кваліфікації кримінальних проступків за проектом Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» (реєстр. № 1202 від 08 січня 2013 р.), які мають, на наш погляд, спірний характер, що полягає полягають у наступному:

По-перше, у частині 1 статті 2 «Підстави кримінальної від-повідальності» зазначено: «Підставою кримінальної відповідаль-ності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке міс-тить склад кримінального правопорушення або кримінального проступку, передбаченого цим Кодексом» [10].

Відповідно до п. 7 ч.1. ст. 3 «Визначення основних термінів Кодексу» КПК України, в України запроваджуються 2 законодавчі акти, які встановлюють кримінальну відповідальність – Криміналь-ний кодекс України та Закон України про кримінальні проступки.

Отже, Закон України «Про кримінальний проступок» – це окремий нормативно-правовим актом, а не частина (книга) Кри-мінального кодексу України.


75

По-друге, у Розділі ІІІ «Кримінальне правопорушення, його види та стадії» у статті 11 «Поняття кримінального правопору-шення та його види» визначається поняття кримінального право-порушення, під яким пропонується розуміти «передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяль-ність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення» [10].

Також у частині 3 цієї ж статті зазначається, що «злочином є передбачене Книгою 1 (Про злочини) Особливої частини цього Кодексу суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяль-ність), вчинене суб’єктом злочину», а у частині 4 – «Кримінальним проступком є передбачене Книгою 2 (Про кримінальні проступки) Особливої частини цього Кодексу суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального проступку» [10].

Виходячи із визначень «кримінального проступку» та «зло-чину» єдиним відмежуванням між ними є вказівка законодавця на Книгу 1 (Про злочини) та Книгу 2 (Про кримінальні проступки) Особливої частини КК.

Таким чином, у аналізуємо проекті Закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» (реєстр. № 1202 від 08 січня 2013 р.) основні положення Концепції реформування криміналь-ної юстиції України щодо категорії кримінальних проступків взагалі не враховано.

По-третє, цікавим також є Розділ VI «Співучасть у кримі-нальному правопорушенні». У статті 281 «Вчинення кримінально-го проступку групою осіб» відзначається, що «Кримінальний про-ступок визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які є суб’єктами криміна-льного проступку» [10].

У науці кримінального права склади злочинів традиційно поділяють на основні і кваліфіковані. Під кваліфікованими розу-міють склади злочинів, які наділені ознаками, що посилюють відповідальність, тобто, крім ознак основного складу, вони також містять ознаки, що характеризують підвищену суспільну небез-печність діяння порівняно з основним складом, тобто кваліфіко-ваний склад – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками). Такі склади, як правило, сформульова-ні в частинах других відповідних статей Особливої частини КК.

Різновидом кваліфікованого складу є особливо кваліфіко-ваний склад. Це склади з так званими особливо обтяжуючими обставинами (особливо кваліфікуючими ознаками), які передба-чаються звичайно у відповідних частинах статей після частин других цих статей.


76

Виходячи із вищезазначеного, ми будемо кваліфікувати су-спільно небезпечне винне діяння вчинений двома або більше суб’єктами кримінального проступку як кримінальний проступок вчинений групою осіб. у цьому випадку ступінь суспільної небез-пеки кримінального проступку буде. Тому логічними є питання: чи є необхідність поділу кримінального правопорушення на зло-чин та кримінальний проступок та які з видів кримінального пра-вопорушення мають більшу ступінь суспільної небезпечності?

По-четверте, у статті 32 «Повторність кримінальних право-порушень» Розділу VII «Повторність кримінальних правопору-шень, сукупність та рецидив» мова йде про те, що «повторністю кримінального правопорушення визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу» [10]. Тобто, виходячи із наведеної частини 1 статті 32 до криміна-льного проступку також може застосовуватися як кваліфікуюча ознака повторність (наприклад, ця ознака є у ст. 481 «Дрібне ви-крадення чужого майна», ст. 525 «Порушення законодавства про племінну справу у тваринництві» Законопроекту).

Також привертає увагу й ще те, що автором Законопроекту не проводиться розмежування у цій статті Особливу частину КК на Книгу 1 «Про злочини» та Книгу 2 «Про кримінальний проступок».

Зазвичай, кваліфікуючі ознаки використовуються в кримі-нальному праві як засіб диференціації відповідальності. За їх допомогою коригується обсяг відповідальності, визначаються інші мережі караності. Орієнтиром підвищення ступеня суспільної небезпечності діяння є санкції відповідних частин статей – за вчинення кваліфікованого злочину настає більш суворе покаран-ня, ніж за вчинення основного, а за вчинення особливо кваліфіко-ваного – настає найбільш суворе покарання.

Висновки. На підставі вищевикладеного можна погодитися з Проектом Постанови «Про повернення на доопрацювання прое-кту Закону України про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» (ре-єстр. № 1202/П від 26 березня 2012 р.) щодо повернення суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання [12].

Разом з тим, такі розбіжності у віднесенні тих або інших кримінальних правопорушень до кримінальних проступків на сьогодні ще раз, наголошує на потребі законодавчого врегулю-вання цього інституту, а при розробці проектів Закону «Про вне-сення змін до Кримінального кодексу України щодо запрова-дження інституту кримінальних проступків» врахування правил кваліфікації злочинів.


77


1. Навроцький В. Кримінальний Кодекс України 2001 року: під-сумки та перспективи / В. Навроцький [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http:// www.lawyer.org.ua/?w=r&i=13&d=673. – Заго-ловок з екрану. 2. Фріс П. Злочин і кримінальна провина: проблеми нормативно-го закріплення / П. Фріс // Право України. – 2011. – С. 43-44. 3. Туляков В. А. Некоторые вопросы современной уголовно-правовой доктрины / В. А. Туляков // Науковий вісник Міжнародно-го гуманітарного університету. – 2011. – №1. – С. 23-25. 4. Романюк І. Ю. Кримінальний проступок, як різновид правопо-рушень / І. Ю. Романюк // Вісник Луганського державного універ-ситету внутрішніх справ імені Дідоренка. – 2008. – Спеціальний ви-пуск. № 2. – С. 115-119. 5. Кодекс України про адміністративні правопорушення: від 07.12.1984 р. № 8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 51 (додаток). – Ст. 1122. 6. Волощук А. М. Розмежування кримінальних правопорушень та адміністративних проступків у контексті положень реформування адміністративного та кримінального законодавства / А. М. Волощук // науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Юридична серія. – 2012. – № 4. – С. 264-273. 7. Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» (проект вноситься народними депутатами Стретови-чем В. М., Головатим С. П., Притикою Д. М., Шишкіною Е. В.) [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42706. 8. Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступ-ків» (проект вноситься народним депутатом Швецем В. Д.) [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id= &pf 3511=42733. 9. Розпорядження Президента України від 30 травня 2012 року № 98/2012-рп «Про робочу групу з питань реформування законо-давства про адміністративні правопорушення та запровадження інституту кримінальних проступків» [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14798.html. 10. Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступ-ків» (проект вноситься народним депутатом Швецем В. Д.) [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45306. 11. Ярмиш Н. Проблеми кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб за попередньою змовою / Н. Ярмиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 4. – С. 53-58. 12. Проект Постанови «Про повернення на доопрацювання проек-ту Закону України про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» (про-ект вноситься народним депутатом Кожем’якіним А. А.) [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46310. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


78

Цвіркун Наталія Юріївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.222.4 (477)

ХАРАКТЕРИСТИКА СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ НАСЛІДКІВ ВІД БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО

ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ В даній статті проаналізовано зміст суспільно небезпечних наслідків та шкоди від

злочинного безгосподарського використанням земель цінностям, які охороняються

кримінальним законом. У зв’язку із заподіянням екологічної шкоди ґрунтовому по-

криву та іншим екосистемам внаслідок безгосподарського використання земель,

було розглянуте питання щодо можливості її обчислення.

Ключові слова: тривале зниження або втрата родючості, виведення земель з

сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту

В данной статье проанализировано содержание общественно опасных последствий

и вреда преступного бесхозяйственного использованием земель ценностям, кото-

рые охраняются уголовным законом. В связи с причинением экологического ущерба

почвенному покрову и другим экосистемам вследствие бесхозяйственного использо-

вания земель, был рассмотрен вопрос о возможности её вычисления.

Ключевые слова: длительное снижение или потеря плодородия, вывод земель из

сельскохозяйственного оборота, смыв гумусного слоя, нарушение структуры почвы

This article examines the meaning of socially dangerous consequences and harm from

criminal Wasteful land use values protected by criminal law. In connection with causing

environmental damage soil cover and other ecosystems due Wasteful land use were

considered the possibility of its calculation.

Keywords: prolonged decline or loss of fertility, withdrawal of land from agricultural use,

washing humus layer of soil structure

Суспільна небезпечність будь-якого злочину полягає в тому,

що діяння, яке посягає на суспільні відносини, охоронювані кри-мінальним законом, викликає в них певні негативні зміни [1, c. 232]. Суспільно небезпечні наслідки визначаються як шкода, що заподіюється злочинним діянням цінностям, які охороняються кримінальним законом.

Вчинення безгосподарського використання земель перед-бачає диспозицією ст. 254 КК України настання певних суспільно небезпечних наслідків. У зв’язку з тим, що даний злочин має ма-теріальний склад, він буде вважатися закінченим лише з моменту встановлення факту тривалого зниження або втрати родючості, виведення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту. Безгосподарське використання земель сільськогосподарського призначення може

© Цвіркун Н. Ю., 2013


79

мати кримінально-правове значення лише тоді, коли воно при-зводить до непоправного порушення екологічних зв’язків в при-роді. Йдеться, скажімо, про можливість засмічення, заболочуван-ня, утворення зсувів та ярів на значних та особливо цінних територіях сільськогосподарського призначення, тощо. Ці зміни можуть простежуватися на різних рівнях — від локального (руй-нування, ушкодження екосистем у вигляді руйнування чи істот-ного ушкодження цінних та особливо цінних ландшафтів) до гло-бального (небезпечні зміни біосфери у вигляді глобальної деградації та опустелювання земель).

Тому, перш ніж перейти до аналізу та характеристики ознак суспільно небезпечних наслідків від безгосподарського ви-користання земель, необхідно зазначити, що на сьогоднішній день якість та продуктивність земель понижується з кожним роком, що свідчить про те, що існуючі тепер типи землекористу-вання завдають значної шкоди ґрунтовому покриву і природі в цілому. Варто зазначити, що шкода від безгосподарського вико-ристання земель, як і від більшості екологічних злочинів має не-однозначний, складний та важкопоновлюваний характер, пере-важно спрямований у майбутнє, що не завжди дає змогу використовувати для неї точні критерії обчислення [2, c. 271]. Шкода, яка завдається безгосподарським використанням земель, може бути і екологічною (шкода різним екосистемам), і економіч-ною (шкода землі як об’єкту господарювання) [3, c. 120].

Щодо суспільно небезпечного наслідку у вигляді «тривалого зниження родючості», то В. К. Матвійчук під цим поняттям розу-міє зниження здатності ґрунту продукувати (формувати) врожай будь-якої сільськогосподарської культури тривалий час, залежно від типу ґрунту, коли вирощування сільськогосподарських куль-тур стає екологічно недоцільним (наближається до критичної відмітки нерентабельності), та від конкретних обставин справи [4, c. 248]. І. В. Самощенко у своєму коментарі до ст. 254 КК визначає «тривале зниження родючості земель» як зниження здатності земель, їх врожайності протягом трьох і більше років [5, c. 683]. У свою чергу, А. М. Шульга розуміє під тривалим зниженням ро-дючості тимчасову неможливість використання відповідної діля-нки земель сільськогосподарського призначення за своїм цільо-вим призначенням (вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби) [6].

З такими міркуваннями можна погодитися, адже вони до-повнюють одне одне, але, на нашу думку, необхідним є уточнення про те, що цей наслідок є результатом людської негативної діяль-ності, а не природного процесу. Крім цього, на переконання В. К. Матвійчука стосовно законодавчої неточності термінології,


80

який ретельно розглянув наслідки злочинного безгосподарського використання земель, в даному випадку необхідно використову-вати термін «ґрунти» замість «землі» [4, c. 247]. На його думку, застосування авторами терміна «три роки або більше» надто дові-льне. Цей термін може встановлюватися по кожній конкретній справі, залежно від наведених нами факторів і конкретних обста-вин справи. Вірною є думка й про те, що наведені положення ма-ють знайти місце у відповідній постанові Пленуму Верховного суду України. А. М. Шульга також зазначає, що неможливо гово-рити про якийсь конкретно визначений термін, на який знижу-ється родючість, тому що він залежить від багатьох показників, зокрема, типу ґрунту, природно-кліматичних умов, виду госпо-дарської діяльності, яка здійснюється на відповідних площах [6]. Вдалою вбачається думка вчених щодо визначення зниження родючості як зменшення здатності землі задовольняти потреби рослин в елементах живлення, воді, повітрі і теплі в достатніх кількостях для нормального їх розвитку [7, c. 48]. Отже, під зни-женням родючості, на нашу думку, слід розуміти тривале змен-шення корисних властивостей земель сільськогосподарського призначення, необхідних для її використання за цільовим при-значенням, на період до повного відновлення цих властивостей.

Щодо ознаки «втрата родючості земель», то існують такі погляди в кримінально-правовій літературі: 1) це суттєве зни-ження властивості землі або повна втрата їх продуктивності по вирощуванні сільськогосподарських культур [5, c. 683]; 2) значне зниження властивостей земель, що тягне за собою втрату їх здат-ності продукувати урожай [4, c. 248]. Так, дійсно, можна погодити-ся із зазначеними тлумаченнями ознаки «втрати родючості зе-мель», але з певними уточненнями, а саме — що поновлення родючого шару ґрунту потребує суттєвих матеріальних затрат. Найбільш вдалим є визначення А. М. Шульги, де «втрата родючо-сті земель» — це стан ґрунтового покриву, який характеризується неможливістю використовувати земельну ділянку земель сільсь-когосподарського призначення за цільовим призначенням, на-приклад, здійснювати діяльність щодо вирощування сільськогос-подарських культур, а також випасу худоби внаслідок втрати ґрунтом своєї продуктивності [6].

Так, вчені-грунтознавці стверджують, що стан родючості ґрунтів щороку погіршується, і в останні десятиліття констату-ється факт не збереження й відтворення родючості ґрунтів, а їх втрати. Недотримання основних законів землеробства в останні роки, роздрібнення полів на паї, надмірна розораність угідь, недо-тримання науково обґрунтованих сівозмін, розширення посівів енергонасиченими культурами, зменшення бобових культур


81

у сівозмінах призвели до зниження вмісту рухомих сполук пожи-вних речовин, зменшення вмісту гумусу в ґрунтах всіх ґрунтово-кліматичних зон, підвищення кислотності ґрунтів [8]. Варто за-значити, що втрата родючості може відбуватися як на деякий час, так і назавжди. Це залежить від інтенсивності негативного впли-ву на ґрунтовий покрив, природно-кліматичних умов, виду госпо-дарської діяльності, типів ґрунту, тощо.

Виведення земель із сільськогосподарського обороту — ще один суспільно небезпечний наслідок безгосподарського викорис-тання земель, зміст якого полягає в тому, що землі сільськогоспо-дарського призначення доводяться до такого стану, коли їх немо-жливо використовувати за цільовим призначенням [6]. З приводу роз’яснення цього наслідку в юридичній літературі є й такі погля-ди: 1) це тимчасове припинення (консервація) використання зе-мель внаслідок доведення ґрунтів до деградації, яка не дає мож-ливості для відтворення їх природних властивостей і використання для вирощування сільськогосподарських культур [5, c. 683]; 2) це тимчасове припинення (консервація, спричинена механічною, фізичною, хімічною, фізико-хімічною, біологічною, гідромеліоративною та іншою деградацією ґрунтів) використання земель або вилучення земель із використання назавжди внаслі-док приведення їх у такий стан, при якому вони не можуть бути використані для вирощування сільськогосподарських культур через їх засолення, ерозію, забруднення, отруєння тощо або вна-слідок екологічної збитковості їх використання за цільовим при-значенням внаслідок негативного діяння людини [4, c. 248–249]; 3) це викликано процесами, пов’язаними з не лише утратою ро-дючості ґрунтів, але й утворенням ярів, зсувів тощо [9, c. 629–674]. Отже, усі перелічені точки зору є доцільними, не суперечать одна одній. Щодо третьої точки зору, то, дійсно, причинами виведення земель із сільськогосподарського обороту може бути не тільки сама по собі негативна антропогенна діяльність, а й така діяль-ність у сполученні з природними факторами.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про охорону земель», кон-сервація земель означає припинення господарського використан-ня на визначений термін та залуження або залісення деградова-них і малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно та економічно неефективним, а також техногенно забруднених земельних ділянок, на яких неможливо одержувати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земель-них ділянках є небезпечним для їх здоров’я; деградація ґрунтів — погіршення корисних властивостей та родючості ґрунту внаслі-док впливу природних чи антропогенних факторів. Вбачається, що під виведенням земель із сільськогосподарського обороту слід


82

розуміти вимушену консервацію або вилучення земель із сільсь-когосподарського використання внаслідок їх деградації [10].

Такий наслідок як змивання гумусного шару означає втрату ґрунтом органічної маси, необхідної для рослинності, через неза-безпечення або неналежне забезпечення гідротехнічних заходів захисту ґрунтів [6]. В. К. Матвійчук наголошує, що змивання гу-мусного шару може також відбуватися просто змиванням горизо-нту і не внаслідок використання земель сільськогосподарського призначення. Він пропонує наступне роз’яснення такого наслідку як змивання гумусного шару — це таке використання земель, при якому внаслідок неправильного зрошування, недотримання пра-вил догляду за іригаційними спорудами тощо змивається верхній шар ґрунту або з нього потоками води вимивається перегній або просто умисне змивання гумусного шару для використання землі за іншим призначенням [4, c. 249]. Є такі думки з цього приводу — це видалення органічної складової частину ґрунту, яка утвори-лась у процесі біохімічного розпаду рослинних і тваринних реш-ток та формує його родючість [11, c. 802]. Дане роз’яснення вважа-ється переконливим та обґрунтованим. Отже, під змиванням гумусного шару необхідно розуміти видалення надмірною кількі-стю води верхнього родючого шару ґрунту, в якому зосереджені основні запаси гумусу.

Судова практика свідчить, що часто землевласники та зем-лекористувачі вчиняють безгосподарське використання земель шляхом обладнання на земельних ділянках сільськогосподарсько-го призначення штучних ставків чи водосховищ без спеціального дозволу на зміну цільового призначення внаслідок затоплення земель відбувається змивання гумусного шару, виведення земель із сільськогосподарського обороту, чим заподіюється шкода дер-жаві, довкіллю, тощо.

У зв’язку з широким розвитком зрошування земель все бі-льшого значення набуває іригаційна ерозія ґрунтів. Причинами розвитку цього виду ерозії є невиконання протиерозійних заходів, невідповідність рекомендованих режимів зрошення існуючим меліоративним умовам, невиконання планувальних робіт, вве-дення земель без проектних обґрунтувань, порушення режимів зрошення і технології проведення поливів, відсутність необхідних гідротехнічних споруд на зрошувальній мережі. Шкода від ірига-ційної ерозії багатогранна: зменшується родючий гумусовий го-ризонт, вимиваються поживні речовини і насіння, погіршується якість сільськогосподарської продукції, значно знижується родю-чість ґрунту. В еродованих ґрунтах змінюється якісний склад гумусу, вони характеризуються втратою структури, високою щільністю, низькою водопроникністю і вологоємкістю [12].


83

Щодо порушення структури ґрунту існують такі судження: одні автори під цим розуміють зміну його механічного та техніч-ного складу під впливом надмірного антропогенного навантажен-ня, водної і вітрової ерозії, забруднення, що призводить до втрати (повної або часткової) родючості ґрунту [5, c. 683], другі — негати-вне діяння людини, що викликає зміну форм і розмірів ґрунтових агрегатів внаслідок зміни у ґрунті його механічного та хімічного складу, яка впливає на фізичні та водні властивості ґрунту, вна-слідок чого ґрунт втрачає (повністю або частково) властивості засобу сільськогосподарського виробництва [4, c. 249], треті — природне чи антропогенне спрощення ґрунтового покриву, погі-ршення стану, складу, корисних властивостей і функцій родючо-го шару ґрунту та інших органічно пов’язаних із ним природних компонентів [7, c. 48].

В ґрунтознавчій літературі сказано, що порушення ґрунтів — складний комплекс антропогенних і природних процесів зміни фізико-хімічних і механічних характеристик ґрунту. Як правило, першою причиною порушення ґрунтів є процеси, ініційовані дія-льністю людини (це, наприклад, механічна обробка ґрунтів, трансформація шарів землі в будівництві, переущільнення ґрун-тів унаслідок діяльності транспорту, випасання худоби, зрошення або інші зміни режиму ґрунтових і поверхневих вод, забруднення ґрунтів та ін.). Результати цих первинних змін можуть багатора-зово посилюватися під впливом природних чинників, наприклад, вітру, дощових потоків тощо [13]. У разі порушення хоча б однієї структурної складової ґрунтового покриву (мінеральні та органі-чні речовини, ґрунтове повітря, водний розчин, мікроорганізми, рослини, тощо) порушується вся структура, що може призвести до погіршення або взагалі до повної втрати родючості земель сільськогосподарського призначення із подальшим виведенням цих земель із сільськогосподарського обороту, а у майбутньому — до повної деградації та опустелювання. Отже, під порушенням структури ґрунту слід розуміти зміну фізико-хімічних та механі-чних характеристик ґрунту під впливом надмірного антропоген-ного навантаження, внаслідок чого втрачаються його корисні властивості, необхідні для використання земель за цільовим при-значенням.

Так, у зв’язку із заподіянням екологічної шкоди ґрунтовому покриву та іншим екосистемам внаслідок безгосподарського ви-користання земель постає питання про необхідність її обчислен-ня. Обчислення екологічної шкоди дозволяє визначити рівень матеріальних витрат на відновлення первинного стану ґрунтового покриву та запобігання виникненню більш небезпечних наслід-ків. Проблема способів обчислення екологічного збитку в юриди-


84

чній літературі майже не досліджена, але вона має серйозне тео-ретичне та практичне значення. С. Б. Гавриш припускає, що в її основі лежать три аспекти: оцінка стану навколишнього природ-ного середовища, нормування антропогенного впливу й оцінка збитку [2, c. 274]. У нашому випадку в основу визначення відпові-дних показників повинна бути покладена оцінка екологічного стану земель. Така можливість законодавчо закріплена і може бути реалізована завдяки моніторингу земель і ґрунтів — системі, що проводиться з метою своєчасного виявлення зміни стану зе-мель та властивостей ґрунтів, оцінки здійснення заходів щодо охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, попередження впливу негативних процесів і ліквідації наслідків цього впливу. Крім цього, в розділі V Закону України «Про охоро-ну земель» закріплено державні стандарти та нормативи в галузі охорони земель (серед них і нормативи оптимального співвідно-шення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах, і нормативи показників деграда-ції земель та ґрунтів, тощо). Розмір екологічного збитку повинен обчислюватися з урахуванням даних нормативів та стандартів.

Оцінка таких збитків дається судом з урахуванням вище-вказаних аспектів на основі даних екологічної експертизи. Поряд з цим, біологічний збиток може мати і вартісну оцінку, визнача-тися кількістю і якістю негативних змін, що настали [2, c. 275] (витрати на заходи щодо відновлення стану еродованих, деградо-ваних і порушених земель та ін.). Включення до суми екологічно-го збитку вартості робіт з відновлення об’єкта природи, як зазна-чається в літературі, виявляється принциповим, важливим і необхідним у всіх справах про відшкодування великомасштаб-них збитків природі [14].

Для визначення розрахунку розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам, громадянам-власникам земе-льних ділянок Державною інспекцією з контролю за використан-ням і охороною земель та її територіальними органами на підставі матеріалів обстежень земельних ділянок, проведених відповідно до Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресур-сів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1.11.2000 р. № 1619, використовується Методика визначення роз-міру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земель-них ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрун-ту) без спеціального дозволу (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963) [15].


85

Завдання шкоди нормальному якісному стану ґрунтового покриву земель унеможливлює забезпечення використання зе-мель за цільовим призначенням — у сільськогосподарському ви-робництві. Вчиняючи безгосподарське використання земель, за-вдаються екологічні та економічні збитки, адже земля одночасно виконує екологічну і господарську функцію, включена до еконо-мічного обороту, не випадаючи з природного кругообігу речовин у природі.


1. Кримінальне право України: Загальна частина : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов [та ін]; за ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Київ-Харків : Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с. 2. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні (Проблеми теорії, застосування розвитку кримінального законо-давства) / Гавриш С. Б. – Київ : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. – 633 с. 3. Шульга А. М. Кримінально-правова охорона земель від забруд-нення або псування : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Шульга Ан-дрій Михайлович. – Х., 2004. – 207 с. 4. Матвійчук В. К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) : монографія / В. К Матвійчук. – К. : «Азимут Украї-на», 2005. – 464 с. 5. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, с. Б. Гавриш [та ін.] ; за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – видання друге, пере-роблене та доповнене. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с. 6. Шульга А. М. Коментар до ст. 254 КК України / А. М. Шульга // Законодавство України : науково-практичні коментарі. – 2005. – №6. – С. 62-70 7. Митрофанов І. І. Злочини проти довкілля: навчальний посіб-ник / І. І. Митрофанов, А. М. Притула. – Суми : Університетська книга, 2010. – 205 с. 8. Дацько Л. В. Родючість грунтів потребує охорони [Електро-нний ресурс] / Л. В Дацько, О. Демидов, В. О. Греков. – Режим до-ступу: http://a7d.com.ua/1396-rodyuchist-runtiv-potrebuye-oxoroni 9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни від 5 квітня 2001 року / за ред. М. Л. Мельника, М. І. Хавронюка. – К. : Каннон, 2001. – 1104 с. 10. Про охорону земель: закон України від 19.06.2003 № 962 – VI // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – Ст. 1431 11. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк; 7-ме вид., пере-робл. та допов. – К. : Юридична думка, 2010. – 1288 с. 12. Писаренко В. М. Агроекологія: Навчальний посібник [Електро-нний ресурс] / В. М. Писаренко, П. В. Писаренко, В. В. Писаренко. –


86

Полтава. – 2008. – Режим доступу: http://www.agromage.com./agroek.php 13. Національна доповідь про стан навколишнього природного се-редовища в Харківській області у 2010 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ecodepart.kharkov.ua/archives/849 14. Корнилов В. Н. Возмещение крупномасштабного ущерба, при-чиняемого объектам природы / В. Н. Корнилов, А. А. Субботин // Сов. гос. и право. – 1987. – №6. – С. 67-73. 15. Про затвердження Методики визначення розміру шкоди, запо-діяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, вико-ристання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального до-зволу: постанова КМ України від 25.07.2007 № 963 // Офіційний віс-ник України. – 2007. – № 55. – Ст. 2221. Стаття надійшла до редакції 22.04.2013


87

Шульга Андрій Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 347.242

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

У статті проаналізовано точки зору щодо визначення кримінально-правової полі-

тики. Розглянуто питання взаємодії кримінально-правової політики з різними

сферами суспільного життя та її впливу на сферу охорони земельних правовідносин

від злочинних посягань.

Ключові слова: кримінально-правова політика, кримінальна політика, земельні

правовідносини, земельні злочини.

В статье проанализированы точки зрения относительно определения уголовно-

правовой политики. Рассмотрен вопрос взаимодействия уголовно-правовой поли-

тики с разными сферами общественной жизни и её влияние на сферу охраны земе-

льных правоотношений от преступных посягательств.

Ключевые слова: уголовно-правовая политика, уголовная политика, земельные

правоотношения, земельные преступления.

Some points of view on definition of the of criminal law policy are analyzed in the article.

The question of the interaction of criminal law policy with different spheres of social life is

considered. It’s also examined the impact of criminal law policy on the sphere of defence the

land legal relationships from crimes.

Key words: criminal law politics, criminal politics, landed legal relationships, landed

crimes.

Протидія злочинності як в Україні так і в інших країнах

здійснюється відповідно до принципів кримінально-правової по-літики. Вона спрямована, насамперед, на забезпечення правопо-рядку та протидію злочинності шляхом встановлення криміналь-ної відповідальності за вчинення суспільно небезпечних діянь, застосування інших заходів кримінально-правового впливу, а також попередження злочинності. Не можна недооцінювати значення кримінально-правової політики на сучасному етапі роз-витку суспільства та зводити її лише до проведення наукових дослідів, спрямованих на вирішення конкретних проблем право-охоронної діяльності. Це може призвести до неможливості перед-бачення окремих наслідків цих рішень та прогнозування розвит-ку як злочинності в цілому, так і системних методів і способів протидії їй.

Питанням формування та реалізації кримінально-правової політики у різні часи присвячували свої наукові дослідження такі вітчизняні та іноземні науковці: Л. В. Багрій-Шахматов,

© Шульга А. М., 2013


88

М. О. Бєляєв, Є. В. Благов, В. І. Борисов, Л. Д. Гаухман, Л. М. Ге-расіна, О. А. Герцензон, В. К. Грищук, П. С. Дагель, О. М. Джужа, М. І. Загородніков, І. Є. Звечаровський, А. А. Карпов, М. Й. Кор-жанський, А. П. Коробова, О. М. Литвак, І. О. Лопашенко, Ю. Г. Ляпунов, А. А. Митрофанов, В. С. Молодцов, М. І. Мотузов, П. М. Панченко, П. Л. Фріс, Д. А. Шестаков та багато інших.

В юридичній літературі термін «політика» застосовується у різних аспектах. Найбільш поширеним є розуміння політики як організаційної та регулятивно-контрольної сфери суспільства, яка пов’язана з діяльністю державної влади з приводу функціо-нування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах. У зв'язку з цим автори виділяють такі види політики, як, наприклад, внутрішню та зовнішню, соціальну, національну, еко-номічну, науково-технічну, культурну, фінансову, воєнну, кадро-ву, екологічну та ін. [1, с. 5-12]. Взагалі, слово «політика» у пере-кладі з грецької мови означає «мистецтво управління державою». Тобто, політика – це процес управління найважливішими сфера-ми життєдіяльності суспільства (зовнішніми та внутрішніми).

Державна політика багатогранна і проявляється у різних сферах суспільного життя. Це, наприклад, економічна політика (здійснюється економічними засобами), культурно-просвітницька політика (здійснюється засобами виховання, освіти, залучення до культурного надбання), інші види політики. В якості самостійного виду внутрішньої політики держави можна виділити правову політику. Політику держави, яка здійснюється нею шляхом вико-ристання правових засобів, прийнято називати правовою політи-кою. Треба відзначити, що подібне розуміння поняття правової політики (з певними розбіжностями) зустрічається у працях бі-льшості вчених-юристів. Наприклад, М. І. Матузов визначає пра-вову політику як «комплекс ідей, заходів, задач, цілей, програм, принципів, установлень, що реалізуються в сфері дії права і за допомогою права» [2, с. 647]. Іншими словами, правова політика – це сфера відносин, зв’язків та інтересів, що охоплюються понят-тям «правовий простір» і об’єктивно потребують регулятивного опосередкування (упорядкованості) з боку публічної влади.

Без правової політики, на думку того ж М. І. Матузова, не можуть бути реалізовані інші види політики. Таке визначення не є ідеальним і страждає певними недоліками. Хоча треба зазначи-ти, що в іншій своїй роботі, що правда більш пізній, він уточнив власне розуміння поняття «правової політики», сформулювавши його наступним чином: «правова політика – це особлива форма виразу державної політики, засіб юридичної легітимації, закріп-лення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур. Будучи усвідомленою, консолідова-ною, ця політика втілюється перш за все в законах, конституціях,


89

кодексах, інших основних нормативно-правових актах, спрямова-на на охорону і захист даного соціального ладу, розвиток і удоско-налення суспільних відносин» [1, с. 6]. Таке визначення уявляєть-ся більш точним і логічним.

На думку А. П. Коробової, правова політика – це діяльність держави, політичних партій, громадських організацій та грома-дян, пов’язана з державною владою, яка здатна здійснюватися через право [3, с. 148]. В цілому така позиція щодо визначення правової політики є логічною. Хоча при цьому, і це треба відміти-ти, вона має свої недоліки. Можливо авторові слід було сконцент-руватися на тому, що основним суб’єктом такої політики виступає держава, оскільки вона виступає єдиним суб’єктом, який формує право взагалі.

Як зазначає Ю. А. Крохіна, правова політика – це науково обґрунтована, послідовна і системна діяльність державних і муні-ципальних органів по створенню ефективного механізму право-вого регулювання, цивілізованому використанню юридичних за-собів в досягненні таких основних цілей, як найбільш повне забезпечення прав і свобод людини, зміцнення дисципліни, за-конності і правопорядку, формування правової державності і високого рівня правової культури в житті суспільства і особис-тості [4, с. 133]. Схоже за змістом визначення поняття правової політики пропонує і В. Селіванов, на думку якого остання є певною формою безпосереднього правового вираження держав-ної політики у будь-якій сфері суспільного життя, яке упорядко-вується та управляється спеціально уповноваженими особами органів державної влади і органів місцевого самоврядування [5, с. 9]. За своєю суттю це процес формування заснованих на принци-пах верховенства права і здійснення за допомогою правових засо-бів ідей, мети, принципів, програм, заходів тощо державної влади у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Схожої точки зору щодо визначення правової політики до-тримуються й інші науковці. Вони також вважають, що правовою політикою треба визнавати політику, яка здійснюється правови-ми засобами, засобами права, інакше кажучи політика у сфері права. Так, наприклад, О. М. Яковлєв, ототожнює поняття «пра-вова політика» і «юридична політика». При цьому, зміст поняття «юридична політика» він трактує як політику держави в області права [6, с. 42]. Дещо схожу думку має й І. М. Приходько. Він ви-значає правову політику як систему заходів, що здійснюються державними органами від імені держави у сфері права [7, с. 156]. Вживання сполучення «правова політика» в такому сенсі зустрі-чається і в інших авторів, наприклад, у І. С. Морозової [8, с. 151], В. В. Соловйова [9, с. 148].


90

В теорії права правову політику пропонується розглядати у двох аспектах: у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні правова політика представляє собою «державну полі-тику організації і управління сукупністю сфер суспільних відно-син задля досягнення на основі права легітимними засобами зага-льного блага, задоволення публічних інтересів, вирішення певних завдань, обумовлених реальними актуальними загальносуспіль-ними, публічними потребами та інтересами». У вузькому ж розу-мінні правова політика – це діяльність держави у сфері права, тобто у сфері «юридичних відносин, побудові та функціонування цілісної правової системи» [10, с. 14]. З таким підходом щодо ви-значення правової політики погоджується й О. Ю. Рибаков. Він також вважає, що треба відмежовувати поняття правової політи-ки у широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні «правова політика – це діяльність державних і муніципальних органів, громадських об'єднань, окремих осіб, що включає систему ідей, цілей, мір і засобів, що забезпечують функціонування та відтворення правового механізму, спрямована на здійснення ін-тересів, прав і свобод особистості у взаємодії з її обов'язками», а у вузькому – вироблення і реалізація тактики і стратегії в облас-ті створення і застосування права на загальних принципах гума-нізму» [11, с. 72].

Насправді, існуючі різні підходи до визначення поняття «правова політика» об’єднує лише кінцева мета – з’ясування сут-ності цієї правової категорії. Підсумовуючі вищенаведене, можна зробити проміжний висновок про те, що правова політика пред-ставляє собою діяльність представників державної влади (законо-давчої, виконавчої та судової), заснована на нормах міжнародного та вітчизняного права і спрямована на створення та врегулюван-ня суспільних відносин в усіх сферах життєдіяльності суспільст-ва. Будь-які сфери суспільного життя регулюються правом, а конкретно нормами права, тому завданням правової політики є формування правової держави. Як вірно зауважили М. І. Панов та Л. М. Герасіна – «за своєю сутністю та соціальними цілями правова політика має відігравати роль особливого і необхідного компонента державної політики, головного засобу юридичної легітимації правлячої еліти, має сприяти закріпленню і забезпе-ченню політичного курсу країни, який санкціонований волею народу і сприйнятий його політичними лідерами» [12, с. 36-37].

Складовою правової політики виступає «кримінально-правова політика» або ж «кримінальна політика». Про тотожність цих понять зазначає Н. О. Лопашенко [13, с. 4]. З цією позицією важко не погодитися, тому надалі ці поняття будуть використову-ватися як ідентичні. Хоча існує думка про те, що «сучасна кримі-нальна політика значно ширша за своїм змістом, аніж криміна-


91

льно-правова політика. По відношенню до кримінально-процесуальної та кримінально-виконавчої галузі правова політи-ка виконує методологічну роль» [14, с. 101].

Як зазначають вітчизняні вчені, в Україні відсутня єдина концепція кримінально-правової політики держави. Існує багато наукових праць, в яких висвітлюється проблема визначення по-няття «кримінально-правової політики», її правової та соціальної сутності, мети та застосування у різних сферах життєдіяльності суспільства. Як відомо, одним із найважливіших напрямів внут-рішньої політики будь-якої держави у будь-який історичний пері-од є забезпечення законності та правопорядку, що включає в тому числі й протидію злочинності [15, с. 78]. Інші вчені-криміналісти цей прояв внутрішньої політики держави називають саме кримі-нальною політикою. Так, зокрема, М. О. Беляєв вважав, що кри-мінальна політика – це заснований на об’єктивних законах розви-тку суспільства напрям діяльності державних та громадських органів та організацій по охороні інтересів трудящих від злочин-них посягань шляхом застосування покарання чи таких, що замі-нюють його, заходів адміністративного чи громадського впливу щодо осіб, які вчинили такі посягання, а також шляхом попере-дження злочинів за допомогою погрози застосування покарання [16, с. 15]. У свою чергу, А. С. Молодцов та Є. В. Благов також ро-зуміли кримінальну політику, як «обумовлену об’єктивними за-кономірностями розвитку радянського суспільства діяльність держави, її органів, трудових колективів і громадських організа-цій з охорони інтересів радянського народу і соціалістичного сус-пільства від суспільно небезпечних посягань шляхом встановлен-ня і застосування кримінальної відповідальності або ж заходів адміністративного, дисциплінарного або громадського впливу з метою попередження злочинів з боку як осіб, що їх вчинили, так і інших громадян» [17, с. 5].

У рамках кримінальної політики вирішуються такі пробле-ми правового характеру, як встановлення підстав і принципів кримінальної відповідальності, визначення переліку злочинних діянь, видів покарань й інших мір кримінально-правового харак-теру, що можуть бути застосовані за вчинення суспільно небез-печних діянь тощо. Кримінальна політика, на думку Н. О. Лопа-шенко – це частина внутрішньої політики держави, напрямок її діяльності у сфері охорони демократичного суспільного строю від злочинних посягань, який полягає в виробленні і формулюванні ідей та принципових положень, форм і методів кримінально-правового впливу на злочинність в цілях її зниження і зменшення негативного впливу на соціальні процеси [13, с. 17]. Дещо схоже розуміння кримінально-правової політики виказує Д. А. Шеста-ков. Він під кримінально-правовою політикою розуміє частину


92

загальної політики реагування на злочинність (кримінологічної політики), яка полягає в регулюванні державою кримінально-правової реакції на злочинність [18, с. 156].

Цікаву точку зору щодо визначення кримінальної політики має І. Е. Звечаровський. Він під кримінальною політикою розуміє вироблений державою і заснований на об’єктивних законах роз-витку суспільства напрям діяльності спеціально уповноважених на те державних органів та організацій по охороні прав і свобод людини та громадянина, суспільства і держави в цілому від зло-чинних посягань шляхом застосування покарання та інших захо-дів кримінально-правового характеру до осіб, що вчинили такі посягання, а також шляхом попередження злочинів за допомогою правового виховання, погрози застосування кримінального пока-рання та заходів профілактики індивідуального і спеціально-кримінологічного характеру [19, C. 74]. Таке розуміння сутності кримінальної політики вбачається занадто широким та перенава-нтаженим кримінологічними характеристиками. Але сам напрям думки автора є достатньо перспективним.

Треба зазначити, що в науці існує три основні підходи до розуміння сутності кримінальної політики. Так, за думкою М. Ю. Вороніна кримінальна політика включає, по-перше, сукуп-ність заходів кримінально-правового впливу на злочинність; по-друге, здійснення заходів щодо соціальної профілактики злочин-ності, що впливає на її детермінанти, а також застосування кри-мінально-правових заходів; по-третє, широкий спектр заходів, починаючі від кримінально-правових і завершуючи заходами соціального розвитку [20, с. 17]. Таким чином, можна сказати, що не існує єдиного визначення поняття «кримінальної політики» або «кримінально-правової політики». Важливим є не формулю-вання визначення, а встановлення сутності явища, яке називають кримінальною політикою, кримінально-правовою політикою, по-літикою у сфері протидії злочинності та інше.

Зміст та мета кримінальної політики – протидія злочинним проявам та забезпечення правопорядку, а форма – правотворча та правозастосовна діяльність відповідних органів державної влади. У науці існує й інша точка зору щодо сутності та змісту криміна-льної політики. Так, з позиції кримінального права, кримінально-правовою політикою пропонують вважати діяльність держави, об’єкт якої – суспільні відносини, зміст – визначення цілей, за-вдань та принципів реагування на злочини, а також використання кримінально-правових засобів відповідно до обраної цілі, завдань та принципів діяльності [21, с. 59]. Ключовим у даній позиції є те, що головним чинником кримінальної політики виступає криміна-льний закон, у якому закріплений склад злочину та покарання за вчинення цього злочину. Така точка зору викликає більше питань


93

аніж відповідей, зокрема, чи може кримінальна політика обмежу-ватися лише нормами кримінального права чи ні?

Основним висновком цієї частини статті є те, що мета кри-мінально-правової політики держави – мінімізувати злочинний вплив на суспільство. З цією метою перекликається зміст кримі-нальної політики – це протидія (саме протидія, а не боротьба, оскільки боротьба передбачає кінцеву перемогу однієї зі сторін конфлікту) злочинності у всіх її проявах. Формою ж кримінально-правової політики виступає правотворча та правозастосовна дія-льність відповідних органів державної влади у сфері протидії злочинним проявам.

Щодо злочинів, об’єктом кримінально-правової охорони яких виступають суспільні відносини у сфері охорони, раціональ-ного використання та відтворення земельних ресурсів. Такі зло-чини пропонуємо називати земельними злочинами. Для більшої визначеності пропонується наступне поняття земельних злочи-нів. Так, земельними злочинами можна вважати суспільно небез-печні винні діяння (дія або бездіяльність), передбачені в Особли-вій частині КК України, які вчинюються відповідними суб’єктами та посягають на відносини у сфері охорони, раціонального вико-ристання та відтворення земельних ресурсів.

У чинному Кримінальному кодексі України до земельних злочинів відносяться: самовільне зайняття земельної ділянки (ч. 1 та 2 ст. 197-1), забруднення або псування земель (ст. 239), незакон-не заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель (ст. 239-1), незаконне заволодіння землями водного фонду в особ-ливо великих розмірах (ст. 239-2), безгосподарське використання земель (ст. 254). Але ці злочини «розкидані» по різних розділах Особливої частини, наприклад, злочин передбачений ст. 197 «Са-мовільне зайняття земельної ділянки» знаходиться у Розділі VI «Злочини проти власності». Інші злочини, предметом яких є зе-мельні ресурси, розміщені законодавцем у Розділі VIII «Злочини проти довкілля».

Визначаючи діяння як кримінально-каране необхідно вра-ховувати всі підстави та умови його криміналізації. Треба наголо-сити, що процес криміналізації пов'язаний з механізмом законо-давчої техніки. Криміналізація передбачає визнання певного діяння злочинним. Це фіксується у нормативно-правовому акті – законі про кримінальну відповідальність. Даний процес здійсню-ється відповідно до загальних принципів законотворчої діяльності та принципів кримінально-правової політики.


1. Матузов Н. И. Актуальные проблемы российской правовой по-литики / Н. И. Матузов // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5-12.


94

2. Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. М. : Юристъ, 2001. – 776 с. 3. Коробова А. И. Некоторые спорные проблемы учения о право-вой политике/ А. И. Коробова // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 147-148. 4. Крохина Ю. А. Правовая политика и правовая жизнь: Круглый стол / Ю. А. Крохина // Право и политика. – 2001. – №3 – С. 132-135. 5. Селіванов В. Правова політика України / В. Селіванов // Право України. – 2001. – № 12. – С. 6-15. 6. Яковлев А. М. Уголовная политика и проблемы криминализа-ции / А. М. Яковлев // Проблемы советской уголовной политики / Отв. ред. А. И. Коробеев. – Владивосток, 1985. – С. 41-43. 7. Приходько И. М. Роль юридических ограничений в осуществ-лении правовой политики в России/ И. М. Приходько // Правоведе-ние. – 1997. – №.4. – С. 156-157. 8. Морозова И. С. Место и роль льгот в правовой политике госу-дарства / И. С. Морозова // Правоведение. – 1997. – №.4. – С. 150-151. 9. Соловьев В. В. О понятии и приоритетах современной правовой политики / В. В. Соловьев // Правоведение. – 1997. – № 4 – С. 148-149. 10. Селіванов В. Правова політика України / В. Селіванов // Право України. – 2001. – № 12. – С. 6-15. 11. Рыбаков О. Ю. Правовая политика как юридическая категория: понятие и признаки / О. Ю. Рыбаков // Журнал российского права. – 2002. – № 3. – С. 71-78. 12. Панов М. Правова політика як універсальний феномен соціального буття / Панов М., Герасіна Л. // Право України. – 2001. – № 8. – С. 36-40. 13. Уголовная политика / Н. А. Лопашенко. – М., 2009. – 608 с. 14. Лесников Г. Ю. О современных тенденциях уголовной полити-ки России / Г. Ю. Лесников // Российский криминологический взгляд. – Ставрополь, 2006, № 2. – С. 99-107. 15. Загальна теорія держави та права / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Пет-ришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с. 16. Беляев Н. А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализа-ции /Н. А. Беляев. – Л. : Изд-во Ленинградского ун-та. 1986. – 176 с. 17. Молодцов A. C. Понятие и основные направления уголовной политики и участие общественности в борьбе с преступностью / Молодцов A. C., Благов Е. В. – Ярославль, 1987. – 50 с. 18. Шестаков Д. А. Российская уголовно-правовая политика под углом зрения исторической тенденции к смягчению репрессии / Шестаков Д. А. // Правоведение. – 1998. – № 4. – С. 154-161. 19. Звечаровский И. Э. Современное уголовное право России: по-нятие, принципы, структура / И. Э. Звечаровский. – СПб. : Юриди-ческий центр Пресс, 2001. – С. 98. 20. Воронин М. Ю. Уголовная политика: понятие, история возник-новения и развития / М. Ю. Воронин. – М., 2000. – 350 с. 21. Кленова Т. В. Квалификация преступлений и уголовная поли-тика / Т. В. Кленова // Государство и право. – 2012. – № 4. – С. 55-63.



95

Щегель Ніна Іванівна, кандидат юридичних наук

(Національна академія внутрішніх справ),

Павловська Анна Анатоліївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.241

ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

У статті розглянуто особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх як

спеціального суб'єкта кримінальної відповідальності та проаналізовано законодав-

ство деяких зарубіжних країн щодо даного питання.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, суб’єкт злочину, неповнолітні, пока-

рання, кримінальне право, індивідуалізація покарання.

В статье рассмотрены особенности уголовной ответственности несовершенно-

летних, как специального субъекта уголовной ответственности и проанализиро-

вано законодательство некоторых зарубежных стран относительно данного

вопроса.

Ключевые слова: уголовная ответственность, субъект преступления, несовер-

шеннолетние, наказание, уголовное право, индивидуализация наказания.

In the article the features of criminal responsibility of minor are considered as special

sub''ekta of criminal responsibility and the legislation of some foreign countries is analysed

in relation to this question.

Key words: criminal responsibility, subject of crime, minor, punishment, criminal right,

individualization of punishment.

Актуальність даної проблематики не викликає сумніву,

оскільки необхідність виокремлення спеціальних норм про кри-мінальну відповідальність неповнолітніх обумовлена принципами справедливості, гуманізму, економії кримінальної репресії. Особ-ливості психології неповнолітніх, зокрема їх схильність до сприй-няття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максималь-но обмежувати їх спілкування з повнолітніми злочинцями, які розміщуються в окремих установах з відбування покарання, а з другого, – дає змогу обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м’якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправ-лення і перевиховання. Суспільство не має права висувати до неповнолітніх такі самі суворі вимоги, як до своїх дорослих чле-нів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є міри виховно-педагогічного, а не кримінально-караного характеру.

© Щегель Н. І., Павловська А. А., 2013


96

Враховуючи складність і багатоаспектність цієї проблеми, в даній статті йтиметься про взаємозв’язок форм вини з криміна-льною відповідальністю неповнолітніх.

Питання притягнення до кримінальної відповідальності не-повнолітніх, звільнення їх від відповідальності та покарання про-тягом останніх років досліджували й вивчали такі вчені, як: Н. Л. Березовська, Ю. В. Баулін, В. М. Бородін, В. М. Бурдін, І. П. Васильківська, В. О. Глушкова, Т. О. Гончар, Л. С. Дубчак, Я. М. Квітка, С. Г. Киренко, А. О. Клевцов, Н. Я. Ковтун, Н. М. Крестовська, Н. А. Орловська, О. О.Северин, Т. М. Приходь-ко, В. Я. Тацій та ін.

Проте, проблема вчинення злочинів неповнолітніми є й за-лишається однією з актуальних проблем українського суспільст-ва, яка потребує нагального вирішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України єдиною та достатньою підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою сус-пільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передба-ченого Кримінальним кодексом України. У доктрині криміналь-ного права загальновизнаним є поділ складу злочину на чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторо-ну. Відсутність одного із цих елементів або однієї з обов’язкових ознак цих елементів виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності. Безумовно, всі елементи складу злочину є рівними у своєму загальнозмістовому визначенні [1, с. 3]. У розділі ХV передбачено лише особливі, менш суворі, більш гуманні умови кримінальної відповідальності та покарання непо-внолітніх, які вчинили злочин порівняно з дорослими злочинця-ми, а саме:

1) за певних умов допускається можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуван-ням до нього примусових заходів виховного характеру;

2) скорочено види покарань та обмежено строки і розмір встановлених покарань порівняно зі строками і розмірами пока-рань до дорослих злочинців;

3) визначено умови, за яких можливим є звільнення непо-внолітніх від відбування покарання із застосуванням до них при-мусових заходів виховного характеру;

4) передбачено більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;

5) встановлено більш короткі строки (порівняно зі строка-ми для повнолітніх злочинців) щодо давності притягнення непов-нолітніх до кримінальної відповідальності та виконання обвину-вального вироку і щодо погашення і зняття судимості з неповнолітніх злочинців.


97

Окрім цього розділу особливості кримінальної відповідаль-ності неповнолітніх знаходять відображення і в деяких нормам інших розділів Загальної частини КК, а саме IV – щодо віку кри-мінальної відповідальності (ст. 22), Х – щодо незастосування таких покарань, як обмеження волі (ч. 3 ст. 61) та довічне позбавлення волі (ч. 2 ст. 64) до неповнолітніх, а виправних робіт (ч. 2 ст. 57) та арешту (ч. 3 ст. 60) до неповнолітніх, які не досягли 16 років, ХІ – щодо врахування вчинення злочину неповнолітнім як обставини, що пом’якшує покарання (п.3 ч. 1 ст. 66).

Разом з тим розділ ХV КК знаходиться в єдиній системі КК, є складовою Загальної частини Кодексу, і його норми нерозривно пов’язані з її основними положеннями щодо завдань криміналь-ного закону, підстав кримінальної відповідальності (підстава кри-мінальної відповідальності у неповнолітніх єдина з дорослими – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2). Необхідним компо-нентом суб’єктивної сторони складу злочину є вина. Якщо внаслі-док розумової відсталості, не пов’язаної з психічним захворюван-ням, неповнолітній не міг усвідомити значення своїх дій або/та не міг керувати ними, у вчиненому ним суспільно небезпечному діянні відсутня вина, а значить і склад злочину як підстава для притягнення до кримінальної відповідальності), дії закону про кримінальну відповідальність у просторі та часі, поняття злочину та класифікація злочинів, стадій вчинення умисного злочину, співучасть у злочині, обставин, які виключають злочинність діян-ня та інших загальних положень, що однаковою мірою стосують-ся як повнолітніх, так і неповнолітніх осіб, які вчинили злочин. Інакше кажучи, існує потреба в зверненні до загальних норм КК України, що регулюють певні кримінально-правові відносини, та спеціальних норм розділу XV КК для врахування специфіки відповідальності неповнолітніх (при кримінально-правовій оцінці неповнолітніх та вирішенні питання про методи державного реа-гування на них).

Кримінально-правове значення ознак суб’єктивної сторони злочину (вини, мотивів, мети, емоційного стану особи) досить велике, оскільки вони в сукупності й утворюють суб’єктивну під-ставу кримінальної відповідальності. Крім того, без встановлення певних ознак даного елементу злочину неможливо вирішити пи-тання розмежування злочинної і незлочинної поведінки, суміж-них злочинних діянь, кваліфікувати вчинене, визначити наяв-ність рецидиву злочину, призначити й виконати справедливе покарання, застосувати звільнення від кримінальної відповідаль-ності й покарання та відповідно реалізувати положення криміна-льного процесу.


98

Звертаючись до питання вини, вважаємо за необхідне за-значити, що під формою вини традиційно розуміється певне спів-відношення, поєднання інтелектуального (усвідомлення ознак складу злочину) та вольового (відношення до діяння й наслідків суспільно небезпечної поведінки) елементів вини, що передбаче-не кримінальним законом. Так, КК України передбачає дві фор-ми: умисел і необережність.

Проте, вважаємо за необхідне відмітити, що визначення умисної форми вини, що міститься в ст. 24 КК України, з нашої точки зору, не повною мірою враховує якості неповнолітніх, що властиві саме їх особистості, а саме: несформованість ціннісних орієнтацій, неадекватність сприйняття та оцінювання явищ соці-альної дійсності, недостатність інформованості про право (в тому числі й кримінальне). Таким чином, йдеться про вимогу криміна-льного закону усвідомлення особою суспільної небезпеки своїх дій (бездіяльності) при вчиненні умисного злочину.

Вивчення кримінальних справ про злочини неповнолітніх (у тому числі й опублікованої судової практики Верховних Судів СРСР, України, Російської Федерації, Білорусії) показує, що нері-дко підлітки, вчиняючи, наприклад, злочини проти життя та здо-ров’я особи та власності, не вважають свою поведінку такою, що спричиняє шкоду суспільним відносинам, що охороняються кри-мінальним законом, тобто не усвідомлюють суспільну небезпеку своїх діянь. Так, на їх думку немає нічого «кримінального» у вчи-ненні крадіжок, вимаганні у заможних осіб («Не убуде. У них скі-льки багатства!»), застосуванні насильства щодо своїх однолітків і інших осіб («А що тут такого? Всіх б’ють!»), що в більшості випа-дків є засобом підвищення авторитету в очах подібних йому під-літків; придбанні наркотичних засобів («Хотіли кайф зловити»); незаконного заволодіння транспортних засобів («Подумаєш, про-каталися!») [2, с. 2 ].

В зв’язку з цим слушною уявляється позиція тих авторів, які визнають невід’ємною характерною рисою умисної форми вини – усвідомлення (а при необережності – можливості усвідом-лення) протиправного характеру вчинюваного діяння [3 с. 81; 4, с. 122; 5, с. 159; 6, с. 35-36; 7, с. 58.]. З огляду на це, нами уявляється доцільним, щоб даний умовивід знайшов своє віддзеркалення в ст. 25 КК України. З нашої точки зору, реалізація вказаної пропози-ції дозволить точніше розкрити психологічний зміст вини при вчиненні неповнолітніми умисних злочинів, мотивацію їх поведі-нки, що має важливе значення для характеристики особи цих підлітків при вирішенні питань про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання й відповідно призначенні остан-нього. Крім того, втілення цієї ідеї в життя має й профілактичне


99

значення, оскільки орієнтує правоохоронні органи та інші органі-зації, що покликані вести роботу по попередженню правопору-шень з боку неповнолітніх, активізувати діяльність по правовій пропаганді серед підліткового населення країни.

Отже, визнання усвідомлення протиправності як необхідної ознаки умисної форми вини змушує переглянути стародавній постулат: «Незнання закону не звільняє від відповідальності». На жаль, реалії підліткової злочинності свідчать про те, що все час-тіше серед неповнолітніх, таких, що вчинили суспільно небезпе-чні посягання, зустрічаються особи, що не мають навіть початко-вої освіти, позбавлені елементарного батьківського виховання, безпритульники, біженці з районів з складною оперативною об-становкою, жителі сусідніх держав, що погано знають українську та російську мови. Нічого не немає дивовижного в тому, що ці напівграмотні (а й інколи повністю безграмотні) особи, навіть досягнувши віку кримінальної відповідальності, мають вельми смутне уявлення про статті Кримінального кодексу України [2, с. 2]. Зрозуміло, що мова не йде про універсальні кримінально-правові норми, що передбачають відповідальність за суспільно – небезпечні діяння, злочинний характер яких зрозумілий грома-дянам практично всіх країн світу (вбивство, зґвалтування, краді-жку, грабіж тощо), а переважно про норми, що розкривають ознаки злочинів за допомогою бланкетних диспозицій.

Вважаємо за необхідне зазначити, що подібний факт, хоч і не прямо визнає й російський кримінальний закон, передбачив-ши в ч. 3 ст. 20 УК РФ положення про так звану «вікову неосуд-ність». Так, відповідно до даної норми неповнолітній, такий, що досяг віку кримінальної відповідальності, але внаслідок відста-вання в психічному розвитку, не пов’язаному з психічним розла-дом, під час вчинення суспільно небезпечного діяння не повною мірою усвідомлюючий фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або що керував ними, не підлягає кримі-нальній відповідальності [8].

Вивчаючи міжнародний досвід щодо даного питання, потрі-бно відмітити, що кримінальне законодавство низки країн (на-приклад, Іспанії, Польщі, ФРН, Грузії, Австрії) виключає кримі-нальну відповідальність осіб, які вчиняють заборонене кримінальним законом діяння, помиляючись в його протиправності.

Викладені обставини, приводять на нашу думку до виснов-ку, що вітчизняному законодавцеві доцільно вивчити й врахувати даний досвід при здійсненні діяльності по вдосконаленню кримі-нального законодавства. Так, нами уявляється розумним до КК України включити статтю, по аналогії з § 9 УК Австрії («По-милка в забороні»). Згідно з цим параграфом: «(1) Якщо особа не


100

усвідомлює протиправність діяння із-за помилки в забороні, то вона діє невинно, за умови неможливості уникнути цієї помилки. (2) Помилка в забороні неможлива тоді, коли протиправність ді-яння була доступною розумінню для особи, як для будь-якого ін-шого, або коли особа не ознайомилася з відповідними розпоря-дженнями, хоча вона зобов’язана була це зробити через специфіку своєї роботи або через інші обставини. (3) Якщо особа могла уникнути помилки, то слід призначати покарання, перед-бачене за умисне діяння, якщо особа діє умисно, якщо вона діє необережно – покарання, передбачене за необережне діяння» [9].

Так, законодавство про кримінальну відповідальність Укра-їни передбачає два різновиди умисної форми вини: прямий і не-прямий умисел. Водночас в рамках прямого й непрямого умислу теорія та практика кримінального права, залежно від ступеня визначеності, виділяє й інші види умислу: визначений (конкрети-зований), невизначений (неконкретизований) та альтернативний, а також, залежно від моменту формування, заздалегідь обдума-ний, такий, що раптово виник і афектований. Проте, на відміну від дорослих, для неповнолітніх злочинців декілька характерни-ми є випадки вчинення посягань із невизначеним, альтернатив-ним, раптово виниклим наміром. На наш погляд, це служить пев-ною мірою підтвердженням висновку про несформованість і нестійкість особистості неповнолітніх, інформація про яку ко-рисна при вирішенні ряду певних кримінально-правових питань (зокрема, призначенні покарання, звільненні від нього та кримі-нальної відповідальності).

Необхідно звернути увагу, що не менш важливо враховува-ти під час розгляду кримінального провадження про злочини неповнолітніх момент формування (виникнення) умислу. Як вже раніше нами зазначалося, в порівнянні із злочинами, що вчиня-ються дорослими особами, злочини, вчиненні неповнолітніми частіше характеризуються присутністю раптово виниклого умис-лу. Цей різновид прямого і непрямого умислу суттєво відрізня-ється тим, що реалізація злочинного умислу особи відбувається відразу або через нетривалий період часу після його виникнення. Зазвичай вона зустрічається при вчиненні злочинів проти життя та здоров’я, хуліганства, в більшості випадків коли винні особи перебували в стані сп’яніння. Юридичне значення раптово вини-клого умислу полягає в тому, що він дозволяє визначити коло злочинів, для яких типово саме його наявність. Тим самим його встановлення впливає на рішення питання про кваліфікацію вчиненого. Крім того, він певним чином характеризує й особу винного, що враховується при призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності й покарання. Таким чином,


101

встановлення моменту виникнення умислу дозволяє дати прави-льну правову оцінку поведінці як неповнолітніх, так і дорослих осіб, що вчинили схожі злочини.

Крім того, свою специфіку мають і необережні злочини, що вчиняються неповнолітніми. Зокрема, вольовий момент злочин-ної самовпевненості без достатніх на те підстав розрахунок на запобігання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяль-ності), як свідчить практика у порівнянні з дорослими злочинця-ми більшою мірою мають вираз суб’єктивні, а не на об’єктивні чинники (життєвий досвід, професіоналізм, кваліфікацію, трива-лу практику і так далі). Неповнолітні, як правило, розраховують на свою спритність, упевненість в силах (перехідну в самовпевне-ність), безстрашність (в більшості показова), видавана легкість поводження з технікою, джерелами підвищеної небезпеки. Таким чином, вольовий момент злочинної недбалості у неповнолітніх дуже близький до вольового моменту, характерного для непрямо-го умислу (відомо, що розрахунок «авось» розглядається в теорії та судовій практиці як ознака непрямого умислу).

Тому не можемо не зазначити, що підчас досудового роз-слідування та розгляді кримінальних проваджень у суді про зло-чини неповнолітніх необхідно звертати суттєву увагу на дану обставину, надаючи вирішальне значення при формулюванні висновку про наявність злочинної легковажності тому фактору, що ні за яких умов підліток не бажав і не допускав настання шкі-дливих наслідків.

Вказані обставини повинні враховуватися як при вирішенні кримінально-правових питань (призначенні неповнолітнім пока-рання, звільненні їх від кримінальної відповідальності та пока-рання), так і в попередженні необережних злочинів вчинених неповнолітніми.

Таким чином, слід погодитись, що кримінальне законодав-ство, що регламентує особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, потребує подальшого вдосконалення та доопрацю-вання. Зважаючи на викладене, слід відмітити, що для нормаль-ного функціонування системи правосуддя у справах про притяг-нення до кримінальної відповідальності неповнолітніх, вона має включати в себе: врахування вікових особливостей неповноліт-нього; юридичні гарантії захисту прав і законних інтересів непов-нолітніх; повноту індивідуального соціально-психологічного до-слідження особистості неповнолітнього; вибір індивідуального заходу впливу та його виконання. При цьому, з метою виконання принципу індивідуалізації кримінального покарання та з ураху-ванням вікових особливостей неповнолітніх притягнення їх до


102

кримінальної відповідальності потребує детального законодавчо-го закріплення.


1. Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримі-нальним правом україни : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Т. О. Гончар. — Одеса, 2005. – 20 с. 2. Юзікова Н. Періодизація віку, з якого настає кримінальна відпо-відальність неповнолітніх: вітчизняна практика та європейський досвід / Н. Юзікова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://do.gendocs.ru/docs/index-24101.html?page=27 3. Павлов В. Г. Субъект преступления и уголовная ответственность / В. Г. Павлов ; Министерство внутренних дел РФ ; Санкт-Петербургский университет ; Академия права, экономики и безо-пасности жизнедеятельности. – СПб. : Лань ; Фонд «Университет», 2000. – 192 с. 4. Мороз В. Ф. Делінквентність дітей до чотирнадцятирічного віку: (Кримінологічні проблеми) : автореф. дис. …канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В. Ф. Мороз. – Харків, 1999. – 18 с. 5. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності непов-нолітніх в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В. М. Бурдін. – К., 2002. – 18с. 6. Боровиков В. Вина и уголовна яотвественность несовершенно-летних [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://advinculavideos.com/articles/v.b._borovikov-vina_i_ugolovnaya_otvetstvennost_nesovershennoletnih 7. Рарог А. И. Квалификация преступлений по субъективным при-знакам / А. И. Рарог. – Спб., 2002, – 81 с. 8. Уголовный кодекс Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://base.garant.ru/10108000/4/#block_1004 9. Уголовный кодекс Австрии / пер. с нем. М. : ИКД «Зерцало-М», 2001. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


103

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Багаденко Ірина Петрівна, кандидат юридичних наук

(Державний науково-дослідний інститут МВС України)

УДК 342.9:328.124-053.81

ДО ПИТАННЯ ПОПЕРЕДЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

З БОКУ РАДИКАЛЬНО НАЛАШТОВАНИХ МОЛОДІЖНИХ УГРУПОВАНЬ

В статті досліджено питання, пов’язані із діяльністю радикально налаштованих

молодіжних угруповань. Проаналізовано стан правопорушень серед осіб, які нале-

жать до зазначених молодіжних угруповань. Вивчено позитивний досвід зарубіжних

країн у сфері протидії злочинам на підґрунті ненависті й нетерпимості. Здійснено

акцент на попереджувально-профілактичній роботі кримінальної міліції у справах

дітей з метою формування світогляду дітей і підлітків на основі етнічної та релі-

гійної толерантності, попередження вступу неповнолітніх до агресивно налашто-

ваних неформальних об’єднань.

Ключові слова: радикально налаштовані молодіжні угруповання, скінхеди, футбо-

льні фанати, злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

В статье исследованы вопросы, связанные с деятельностью радикально настроен-

ных молодежных группировок. Проанализировано состояние правонарушений среди

лиц, принадлежащих к указанным молодежных группировок. Изучен положитель-

ный опыт зарубежных стран в сфере противодействия преступлениям на почве

ненависти и нетерпимости. Осуществлен акцент на предупредительно-

профилактической работе криминальной милиции по делам детей с целью форми-

рования мировоззрения детей и подростков на основе этнической и религиозной

толерантности, предупреждения вступления несовершеннолетних в агрессивно

настроенные неформальные объединения.

Ключевые слова: радикально настроенные молодежные группировки, скинхеды,

футбольные фанаты, преступления по мотивам расовой, национальной или рели-

гиозной нетерпимости.

The article investigates issues related to the activities of the radical youth groups. The

condition of offenses among persons belonging to these youth groups. Studied the positive

experience of foreign countries in combating crime on the basis of hatred and intolerance.

Done emphasis on the precautionary and preventive work of the criminal police for children

to form the world of children and adolescents from ethnic and religious tolerance,

preventing entry of minors to violent informal associations.

Key words: radical youth groups, skinheads, football fans, crimes of racial, national or

religious intolerance.

© Багаденко І. П., 2013


104

Проблема дослідження. Питання, пов’язані із радикально налаштованими неформальними молодіжними угрупованнями, вже багато років турбують громадськість, вчених та правоохоро-нців багатьох країн світу. Це пов’язано з тим, що діяльність таких угруповань спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі. За результатами дослідження «Расизм та ксенофобія в Україні: реальність та вигадки», проведеного Харківською правозахисною групою та Комітетом моніторингу свободи преси в Криму за підтримки Посольства США в Україні, з 2005 року в державі почала зростати активність молодіжних неформальних об'єднань. Це знайшло свій прояв, починаючи від образ людей, зовнішність яких неслов’янська, і закінчуючи по-биттями та вбивствами. Так, у 2007 році МВС України зафіксува-ло збільшення вдвічі злочинів відносно іноземців, порівняно з 2002 роком [1].

Окремі аспекти, пов’язані з неформальними радикально налаштованими молодіжними угрупованнями, досліджували такі вчені-юристи, як С. М. Алфьоров, Н. Армстронг, П. О. Артьомов, В. С. Березняк, Р. М. Булатов, І. А. Бурмістров, Т. М. Бухтіарова, Д. Вільямс, В. В. Головко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. І. Дол-гова, І. І. Карпець, Є. О. Маляєва, В. С. Овчинський, Л. М. Прозу-ментов, В. В. Сенчук, С. Л. Сибірякова, В. М. Фатхутдінов, Д. Хейтмеєр, Г. Холл, В. І. Шакун, с. П. Шелухін, О. В. Шеслер та інші. Також означену проблему розглядали вчені-психологи, соціо-логи та педагоги, зокрема, І. П. Башкатов, Т. С. Гаміна, Д. О. Кобзін, А. М. Черноусов, А. О. Козлов, О. М. Лєкомцева та інші. В той же час, в умовах сьогодення відбуваються нові події як політичного, так і соціально-економічного тощо характеру, які викликають трансформацію неформальних молодіжних течій, діяльність яких також набуває нових форм. Все це потребує відповідно адаптова-них заходів реагування з боку влади, насамперед органів внутрі-шніх справ, покликаних захищати громадську безпеку у державі.

Завдання дослідження. Дослідження спрямоване на ви-вчення проблеми активізації радикально налаштованих нефор-мальних молодіжних угруповань, а також попередження адмініс-тративних і кримінальних правопорушень з боку представників зазначених молодіжних угруповань.

Ідеологія неформальних молодіжних угруповань, які схи-льні до вчинення правопорушень, вимагає крайніх та рішучих дій, що зумовлює навіть можливість скоєння злочинів, чим пред-ставляє суспільну небезпечність.

Неформальні радикально налаштовані молодіжні угрупован-ня в науковій літературі умовно розподіляють на декілька видів:


105

1) націоналісти: скінхеди (бонхеди, скіно-хулси), фашисти, хулси (хулігани з числа футбольних фанатів), націпанки, «Армія АлісА» («праві» алісомани), екстремістські політизовані форму-вання, що не мають реєстрації як громадське об’єднання чи партії;

2) культурно-екологічні радикали: «зелені» радикали; 3) вандали: готи, дияволопоклонники (сатаністи-вандали); 4) радикальні неоконсерватори: неосталіністи, «люгери»,

екстремістське крило рольовиків; 5) релігійні екстремісти: ваххабіти, православні екстреміс-

ти, дияволопоклонники; 6) радикальні мімікранти: формування, що мімікрують під

яких-небудь радикалів та ін. [2, с. 251]. Найбільшу суспільну небезпечність та розповсюдженість

(враховуючи національні події останніх років) із зазначених видів угрупувань представляють націоналісти, зокрема, скінхеди, а також хулігани з числа футбольних фанатів.

За інформативними даними начальника кримінальної мі-ліції в справах дітей ГУМВС України в м. Києві Зуб Л. В., на облі-ку у відділах кримінальної міліції у справах дітей перебуває бли-зько 100 неповнолітніх, які відносять себе до членів радикально налаштованих неформальних молодіжних течій [3].

Як зазначалось вище, до 2005 року рівень расизму та ксе-нофобії залишався порівняно невисоким і не перевищував рівень в інших посттоталітарних країнах. Однак з 2005 року активізува-лися різні молодіжні неформальні об'єднання, діяльність яких спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі, так звані скінхеди («бритоголові»). Почали поширюва-тись закриті фестивалі неонацистських музичних гуртів з пісня-ми відверто расистського характеру. В Інтернет мережі постійно діють веб-сайти неонацистського та ультра націоналістичного характеру (Радикальний український націоналізм, Сайт справж-ніх патріотів тощо).

Зростання насильства на расовому ґрунті змусило органи влади реагувати. Так, 31 травня 2007 року МВС України ухвалило «План заходів щодо протидії расизму на період до 2009 року». Основними пріоритетними напрямами роботи за планом були заходи превентивного характеру, а саме:

виявлення рухів радикальних молодіжних угруповань і ор-ганізацій та проведення роз’яснювально-профілактичної роботи серед їх членів;

забезпечення правопорядку в місцях компактного прожи-вання та перебування іноземних громадян;

формування толерантного світогляду серед молоді тощо.


106

Даний план передбачав також аналіз чинного законодавст-ва та внесення пропозицій щодо його удосконалення, створення спеціалізованого підрозділу по розслідуванню злочинів, скоєних іноземцями і відносно іноземців, а також підрозділу по розсліду-ванню злочинів, скоєних на расовому або етнічному ґрунті [4].

У листопаді 2007 року Міністерство закордонних справ України ввело окрему посаду Посла з особливих доручень з пи-тань протидії расизму, ксенофобії та дискримінації. Основним завданням посла є дії, спрямовані на попередження міжнаціона-льних та міжконфесійних конфліктів Україні та координація заході та дій між відповідними міністерствами та відомствами. В СБУ створено окремий підрозділ із виявлення та припинення дій, спрямованих на розпалювання расової чи національної ворожнечі.

З початком 2008 року в МВС України почали діяти спеціа-льні підрозділи кримінального розшуку для боротьби з насильни-цькими злочинами расистського характеру.

6 лютого 2009 року Генеральна прокуратура України спіль-но з МВС України видали вказівку № 11/128 «Про облік злочинів, вчинених на ґрунті расової, національної чи релігійної нетерпи-мості, а також результати їх розслідування».

З метою створення більш чіткіших передумов для невідво-ротності та належного рівня покарання за низку злочинних дій з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості Зако-ном України від 05.11.2009 року «Про внесення змін до Криміна-льного кодексу України щодо відповідальності за злочини з моти-вів расової, національної чи релігійної нетерпимості» внесено відповідні зміни до восьми статей Особливої частини Криміналь-ного кодексу України, зокрема:

до ч. 2 ст. 115 (п. 14 – умисне вбивство з мотивів расової, на-ціональної чи релігійної нетерпимості);

до ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості);

до ч. 2 ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушко-дження, вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості);

до ч. 2 ст. 126 (побої і мордування, вчинені з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості);

до ч. 2 ст. 127 (катування, вчинено з мотивів расової, націо-нальної чи релігійної нетерпимості);

до ч. 2 ст. 129 (погроза вбивством, вчинена з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості);

до ст. 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії);


107

до чч. 1, 2, 3 ст. 300 («… що пропагують расову, національну чи релігійну нетерпимість) [5].

Вивчення статистичної звітності МВС за період 2009–2011 років (форма 1-ІНГ) демонструє, що стосовно іноземних громадян (не з країн СНД) було вчинено щонайменше 126 таких насильни-цьких злочинів, як умисне вбивство, спричинення тілесних ушко-джень, хуліганство. Звіти МВС (форма 1-РД) свідчать, що за три роки було порушено 11 кримінальних справ стосовно 12 осіб.

За результатами загального огляду стану прав людини в Україні за 2011 рік (розділ «Захист від дискримінації, расизму та ксенофобії») представниками Української Гельсінської спілки з прав людини було підготовлено такі рекомендації:

підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний за-кон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган;

поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні;

створювати атмосферу нетерпимості до проявів расизму та ксенофобії, зокрема, розробити і проводити освітні і культурні кампанії, спрямовані на виховання толерантності до іноземців тощо [6].

18 лютого 2010 року розпорядженням МВС України було затверджено План заходів щодо протидії расизму та ксенофобії на період до 2012 року. Відповідно до запланованих заходів зага-льної та спеціальної профілактики передбачалось:

удосконалити практику попереджувально-профілактичної роботи з установленими членами радикально налаштованих ор-ганізацій і угруповань, діяльність яких спрямована на поширення ксенофобії, расової та етнічної дискримінації, а також з їх роди-чами щодо недопущення порушень громадського порядку та вчи-нення злочинів;

створити базу даних обліку лідерів та учасників радикально налаштованих груп та організацій неонацистського та ультрана-ціоналістичного спрямування, причетних до протиправної діяль-ності, з метою її використання при проведенні профілактичної роботи та під час розкриття злочинів [7].

Крім цього, в Україні досить актуальною є проблема фут-больного хуліганства. Підраховано, що за минулі сто років заги-нуло близько 6 тисяч і отримало поранення понад тисяч 7 осіб під час подій, пов’язаних з проведенням футбольних матчів (навіть з урахуванням відносної неповноти статистичних даних) [8, с. 7]. В умовах сучасності спостерігається збільшення масштабів цього


108

явища, посилення інтенсивності протиправних дій футбольних уболівальників, їхньої консолідації в неформальні об'єднання кримінальної спрямованості, створення особливого різновиду кримінальної субкультури, що грає роль однієї з криміногенних детермінант. У зв'язку з цим Міністерство внутрішніх справ та Служба безпеки України було створено спеціальні відділи для боротьби з фанатами.

В Україні є декілька фанатських угруповань із різних міст. Є угруповання, які перебувають у стані відкритої війни між со-бою. Наприклад, уболівальники київського «Динамо», дніпропет-ровського «Дніпра» і львівських «Карпат» протистоять шанува-льникам столичного «Асеналу», одеського «Чорноморця» і запорізького «Металурга». Хулігани також ворогують зі своїми географічними сусідами. Так, обопільну нелюбов один до одного відчувають уболівальники «Карпат» і «Волині» або «Карпат» і «Закарпаття» тощо.

На виконання Галузевої цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, Комплексного плану заходів МВС з реалізації завдань, визначених Концепцією забезпечення безпеки та право-порядку під час проведення в Україні фінальної частини чемпіо-нату Європи 2012 року з футболу, та відповідно до наказу МВС від 10.03.2010 № 75 «Про затвердження Інструкції з організації функ-ціонування Інтегрованої інформаційно-пошукової системи орга-нів внутрішніх справ України» вказівкою МВС України від 20 січня 2011 року № 56 було запроваджено Єдину інформаційну базу даних центрального рівня на осіб, які скоїли правопорушен-ня під час проведення спортивних заходів або у зв'язку із ними, у Інтегрованій інформаційно-пошуковій системі ОВС (категорія обліку – «проблемний уболівальник»).

Позитивний досвід зарубіжних країн. Британія є однією з країн, де вдалися до найбільш рішучих і категоричних дій у цій сфері. У 1998 р. Закон «Про боротьбу зі злочинністю та порушен-нями правопорядку» визначив дев’ять нових «правопорушень з обтяжувальною расистською складовою» та законодавчо вста-новив обов’язок застосування більш суворого покарання за будь-який злочин, якщо є докази наявності в ньому обтяжувальної расистської складової. В Лондонській поліції, де боротьба зі зло-чинами на расовому підґрунті є однією з пріоритетних сфер дія-льності, функціонує Управління захисту прав меншин, що має у своєму підпорядкуванні 200 офіцерів поліції, які спеціалізують-ся на злочинах на підґрунті ненависті й нетерпимості. Французь-кі законодавці прийняли у 2003 році «Закон Лелуша» – окремий закон стосовно злочинів на підґрунті ненависті й нетерпимості,


109

який передбачав більш суворі покарання за насильницькі злочи-ни з расистських мотивів. Крім цього, в 2003 році було створено Міжвідомчий комітет боротьби з расизмом та антисемітизмом, наділений законним статусом. Німеччина пішла найдальше в напрямку інформаційно-освітніх заходів під керівництвом грома-дянського суспільства, надаючи фінансування ініціативам і прое-ктам на місцях [9].

Висновки. Таким чином, суспільна небезпечність діяльнос-ті радикально налаштованих молодіжних угруповань потребує систематичного здійснення аналізу стану правопорушень серед осіб, які відносять себе до зазначених молодіжних угруповань (зокрема, скінхедів), а також аналізу кримінологічних особливос-тей особистості футбольних вболівальників, які вчинили право-порушення (з класифікацією їх відповідно до належності до різ-них неформальних груп). З метою формування світогляду дітей і підлітків на основі етнічної та релігійної толерантності, попере-дження вступу неповнолітніх до агресивно налаштованих нефо-рмальних об’єднань, працівниками відділів кримінальної міліції у справах дітей із залученням спеціалістів Служби у справах ді-тей, громадських організацій, з учнями та студентами навчальних закладів, підобліковцями (категорія профілактичного обліку «скі-нхед» та «проблемний уболівальник»), які схильні до антисоціа-льної поведінки, з членами радикально налаштованих молодіж-них організацій та угруповань, з їхніми родичами необхідно систематично проводити попереджувально-профілактичну робо-ту. Зокрема, в рамках виконання наказу МВС України від 19.12.2012 № 1176, яким затверджено Інструкцію з організації роботи підрозділів кримінальної міліції у справах дітей, необхідно вживати заходів індивідуальної профілактики, спрямовані на особистість дитини, середовище, яке її формує, а також на умови, обставини та ситуації, що призводять до вчинення дитиною адмі-ністративних і кримінальних правопорушень [10]. Вживати захо-дів оперативного реагування для протидії активізації руху ради-кально налаштованих молодіжних угруповань, з метою недопущення проявів ксенофобії, расової та етнічної дискриміна-ції в рамках виконання.


1. Расизм та ксенофобія в Україні: реальність та вигадки / Хар-ківська правозахисна група; Художн. оформлювач Б. Є. Захаров [Електронний ресурс] – Режим доступу : library.khpg.org�files/docs/1242226191.pdf 2. Алфьоров С. Поняття неформальних радикально налаштова-них молодіжних угруповань: кримінологічний аспект / Алфьоров С., Сіц Д. // Вісник Львів. ун-ту, 2011. – Вип. 52. – С. 249–253.


110

3. Профілактична робота з підлітками як протидія негативному впли-ву неформальних молодіжних об’єднань [Електронний ресурс] – Режим доступу : ippo.org.ua�files/новини/ОСТАННІ_НОВИНИ_2011/0206… 4. План заходів МВС України щодо протидії расизму на період до 2009 року [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/83652. 5. Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо від-повідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості : Закон України від 05.11.2009 року [Електронний ресурс] – Режим доступу : «http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1707-17. 6. Права людини в Україні 2011 [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://helsinki.org.ua/index.php?id=1332323993. 7. План заходів МВС України щодо протидії расизму та ксенофо-бії на період до 2012 р., затверджений розпорядженням МВС від 18.02.2010 № 94 [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://mvs.gov.ua/mvs/control/ma@in/uk/publish/article/305027. 8. Запобігання злочинам, що вчиняються радикальними угрупу-ваннями під час футбольних матчів : метод. рекоменд. / С. С. Чер-нявський, І. М. Копотун, О. А. Лупало та ін.; за заг. ред. О. М. Джу-жі. – К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. – 56 с. 9. Злочини на ґрунті ненависті: новий кримінальний феномен світового суспільства : науково-практичне видання / за заг. ред. Дж. Перліна [Електронний ресурс] – Режим доступу : umdpl.info�files/docs/1329760968.pdf. 10. Інструкція з організації роботи підрозділів кримінальної мі-ліції у справах дітей, затверджена наказом МВС України від 19.12.2012 № 1176 [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0121-13.



111

Вітвіцька Вікторія В’ячеславівна, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.97 : 316.624.2

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК ЧИННИК ЗЛОЧИННОСТІ

Статтю присвячено дослідженню проблеми взаємозв’язку маргіналізації населення

зі злочинністю.

Ключові слова: маргіналізація, маргінал, злочинність.

Статья посвящена исследованию проблемы взаимосвязи маргинализации населения

с преступностью.

Ключевые слова: маргинализация, маргинал, преступность.

The article is devoted to the problem of the connection of marginalization of population and

criminality.

Key words: marginalization, marginal, criminality.

Політичні та соціально-економічні реформи в Україні ак-

тивізували процес трансформації соціальних структур суспільст-ва. Поділ суспільства на соціально неоднорідні групи, зникнення середнього класу спричиняють появу значної кількості дезадап-тованих громадян, які перебувають за межею бідності й на «уз-біччі» соціально-економічних процесів та створюють певну групу осіб – маргіналів. Зазначені зміни в суспільстві супроводжуються такими негативними явищами, як наркотизація, алкоголізація населення, проституція, зростання кількості безпритульних та безробітних, психічно хворих осіб.

Маргіналізація населення створює загрозу для прогресив-ного розвитку українського суспільства, спричиняє деградацію окремих його верств та сприяє зростанню рівня злочинності в державі. Проблема зниження рівня злочинності в нашій країні є багатоаспектною та потребує комплексного підходу. Одним із таких аспектів є запобігання злочинності маргіналів.

Проблема взаємозв’язку маргіналізації суспільства зі зло-чинністю в Україні не стала об’єктом спеціального вивчення кри-мінологічної науки на відміну від Росії, де феномен маргіналізації населення розглядають як із позиції соціології, культурології, соціальної медицини, так і кримінології. До того ж це явище в нашій країні не визначають як загрозливе для суспільства, хоча під час виконання своїх обов’язків працівники ОВС постійно на-трапляють на його прояви та зазначають, що маргінальна людина є дуже соціально уразливою, може легко піддаватися негативному

© Вітвіцька В. В., 2013


112

та криміногенному впливу, що своєю чергою є однією із причин криміногенної нестабільності.

Відмова суспільства від реалізації багатьох соціальних про-грам через відсутність фінансування з державного бюджету, не-вирішеність актуальних питань життя населення, послаблення виховної роботи збільшують вірогідність проявів антигромадської поведінки серед населення та сприяють появі осіб із соціально відхиленою поведінкою – маргіналів.

Дослідження проблеми маргіналізації суспільства здійсню-вали такі автори, як С. Баньковська, Е. Галімулліна, А. Галкін, С. Гурін, О. Джужа, В. Каганський, С. Кагермазова, Ю. Кваша, Я. Кондратьєв, М. Краснов, С. Краснодемська, В. Кузнєцов, І. Мітіна, Л. Петрова, І. Попова, В. Фролова, М. Черниш.

Метою статті є визначення взаємозв’язку маргінального се-редовища зі злочинністю. Стаття передбачає вирішення таких завдань: дослідження соціальних, психологічних та культурних аспектів маргінальності; вивчення впливу процесів маргіналізації на суспільство; з’ясування взаємозв’язку маргінального середо-вища зі злочинністю.

Сьогодні в науці окреслюється тенденція до формування нових концептуальних підходів у дослідженні маргінальності з огляду на сучасні соціальні процеси. Таким чином, поняття мар-гінальності можна розглядати як стан груп та індивідів у ситуації, яка змушує їх під впливом зовнішніх факторів змінювати своє соціальне становище, що спричиняє суттєву зміну або втрату попереднього статусу, соціальних зв’язків, соціального середови-ща, а також ціннісних орієнтацій.

Найбільш дестабілізуючим фактором для стратифікованих процесів є зростання маргінальних верств населення: безробіт-них, осіб без певного місця проживання, біженців, а також учас-ників злочинних угруповань. Руйнування звичних форм органі-зації праці, побуту, а також культурних норм і цінностей зумовлює виникнення великої кількості людей, які втратили ко-лишній соціальний статус та відмовилися від моральних принци-пів поведінки.

Таким чином, вивчення процесів маргінальності з позиції маргінальних груп у нових умовах дозволяє спрогнозувати розви-ток соціальної структури суспільства та визначити адекватні заходи запобігання розпаду соціальної структури, який здатний спричинити не тільки поглиблення суспільної нестабільності, але й інші серйозні наслідки.

Маргінальні явища є фоном злочинності, тому в криміноло-гічній літературі ці негативні прояви називають «фоновими» явищами. До них належать наркоманія, токсикоманія, алкоголізм,


113

проституція та ведення особами паразитичного способу життя (ухилення від соціально корисної діяльності, бродяжництво, жеб-рацтво) [1, с. 322].

Особи, які належать до категорії маргіналів (входять до ін-фраструктури організованої злочинності, ведуть відповідний антигромадський спосіб життя, займаються бродяжництвом або жебрацтвом, не мають постійного місця проживання тощо), своїм антигромадським способом життя створюють загрозу всьому сус-пільству. Необхідно зазначити, що суспільну небезпеку створю-ють не тільки маргінали. До них слід зарахувати також декласо-вані елементи, певні етнічні групи, що опинилися в несприятливих умовах [2, с. 467]. Наприклад, якщо незаможні громадяни, зокрема пенсіонери, інваліди, віддають перевагу та-ким формам девіантної поведінки, як жебрацтво або самогубство, то особи молодіжного віку намагаються вирішити свої проблеми шляхом зайняття проституцією, створення неформальних об’єднань з антигромадською спрямованістю та вчинення дій, що межують зі злочинами, а також скоєння корисливо-насильницьких злочинів. Зазначена категорія осіб перебуває у кримінальному середовищі, де є високою вірогідність їх перехо-ду до категорії злочинців або жертв злочинів. Саме тому маргіна-ли як соціально незабезпечена група населення, відірвана від суспільно корисних зв’язків, як правило, характеризується девіа-нтною поведінкою [1, с. 507]. У разі збереження тенденції до мар-гіналізації нижчих верств українського суспільства зростатиме кількість злочинів, що вчиняють особи, яких ми зараховуємо до категорії маргіналів.

Традиційно в полі зору кримінологів перебувають і такі ма-ргінальні проблеми, як алкоголізація, наркотизація населення, позаяк вони мають тісний зв’язок зі злочинністю [3, с. 229-230]. У результаті алкоголізм і наркоманія не тільки сприяють мора-льній деградації значної частини населення країни (включенню осіб до складу постійних маргіналів), але й різним кримінальним проявам. До того ж витоки й першопричини маргіналізації насе-лення зумовлені кризовими явищами суспільно-політичної, мо-рально-етичної та економічної ситуації в країні. Зазначені умови, які склалися в Україні, призвели до такого соціального явища, як безпритульність і бездоглядність дітей. Неповнолітні, покинуті батьками або які самі залишили родину, в якій не було створено нормальних умов для життя й повноцінного розвитку дитини, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, систе-матично вживають алкогольні напої, наркотичні речовини та нерідко стають жертвами насильницьких злочинів, залучаються дорослими до злочинної діяльності [4].


114

Маргінальні явища можна визначити як сукупність амора-льних проявів, які суперечать загальноприйнятим нормам пове-дінки й органічно взаємопов’язані зі злочинністю, адже детермі-нують один одного та спричиняють соціальну деградацію особи, а зрештою й усього суспільства [1, с. 322]. Проблема полягає ще в тому, що ці явища є досить різноманітними, але всі вони сприя-ють існуванню злочинності й навпаки. Тобто одне обумовлює та взаємодіє з іншим. До того ж з’ясування сутності злочинності та її детермінантів буде неповним без урахування інших негативних суспільних явищ, якими і є маргінальні прояви.

Високий рівень маргінальності населення негативно впли-ває не тільки на його соціально-економічні перспективи, але й на морально-психологічну атмосферу суспільства. Особи, які ведуть маргінальний спосіб життя, дуже часто перешкоджають суспіль-ному прогресу: ухиляються від корисної праці, стають порушни-ками громадського порядку або тримаються певної антисоціаль-ної позиції. Ця категорія осіб не визнає ідей, поглядів, норм моралі та поведінки, які властиві соціуму й панують у ньому.

Вирізняють соціальні та психологічні ознаки, що зумовлю-ють наявність вищезазначених проявів соціальної патології. Со-ціальні ознаки обумовлені становищем маргінальної особи в сис-темі суспільних відносин та належністю до певної соціальної групи. Ці ознаки вказують на місце та значущість особи в соціумі. Як правило, типовими ознаками маргінальної особи є відсутність престижності соціальних ролей, відчуженість від навчальних або трудових колективів, завищені потреби, для задоволення яких доводиться порушувати закон.

Психологічні ознаки маргінальної особи включають особ-ливості її інтелектуальних, емоційних та вольових якостей. Мар-гінали характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а іноді й розумовою відсталістю та обмеженими здібностями до суспільно корисної діяльності. Їм притаманні нестриманість, необдуманість учинків, агресивність, конфліктність, мінливість у ставленні до інших людей. Вольові властивості маргінальної особи характеризуються слабовіллям, піддатливістю, неспроможністю протистояти негативним зовні-шнім факторам. Усе це зумовлює здатність цієї категорії осіб до вчинення злочинів, до того ж цьому сприяє саме суспільство, де існує велика кількість суперечностей.

У кожному суспільстві є своя мета, завдання, зразки для поведінки та система ціннісних орієнтацій, які стосуються як забезпечених осіб, так і представників нижчих верств населення. Але не всі люди в суспільстві мають рівний доступ до тих засобів, за допомогою яких можна досягти своєї мети, побудувати своє


115

майбутнє. Коли представникам нижчих верств населення «пере-городжується» шлях до легальних засобів, вони звертаються (за наявності делінквентних засад) до протиправних методів і засобів досягнення своєї мети. Вони вважають, що іншого шляху немає, бо вони перебувають у стані дезадаптованості та невизначеності, що й породжує прояви маргінальності. Як результат виникають так звані делінквентні субкультури. Субкультура – це система суспільної поведінки й цінностей, що існує окремо від пануючої системи поведінки та цінностей [5, с. 284]. Особи, які не можуть досягти матеріального достатку легальним шляхом, шукають засіб добитися статусу в суспільстві через учинення злочинів. При цьому вони постійно звинувачують систему й суспільство за те, що перебувають у такому становищі.

Стан невизначеності та дезадаптованості сприяє виникнен-ню маргінального способу життя. Саме тому в описі «маргінальної людини» американський соціолог Р. Парк часто вдається до пси-хологічних акцентів. Учений зазначає, що «маргінальна особа» має низку характерних особливостей: занепокоєння, агресив-ність, честолюбство, егоцентризм [6, с. 338]. Психолог Т. Шибутані звертає увагу на комплекс рис маргінальної людини, описаний Р. Парком, та включає до нього такі ознаки: серйозні сумніви у своїй особистій цінності; невизначеність відносин із друзями; постійне побоювання бути знехтуваним; схильність уникати не-визначених ситуацій, щоб не наразитися на приниження; хвороб-лива соромливість у присутності інших людей; самотність і над-мірна мрійність; зайве занепокоєння про майбутнє; побоювання будь-якої ризикованої справи; нездатність насолоджуватися й упевненість у тому, що оточення несправедливо з ним поводиться [7, с. 7]. Описуються такі відмінні риси поведінки й настанов мар-гіналів, як бідність контактів, зневіра, песимізм, апатія, агресія, девіантна поведінка.

Вважаємо, що все це виражається в негативному або бай-дужому ставленні маргіналів до виконання своїх громадських обов’язків, недотриманні правових норм, у застосуванні незакон-них шляхів розв’язання власних проблем та ігноруванні суспіль-них інтересів.

Таким чином, проблема маргінальної людини полягає у зміні підходу до оцінки й визнання моральної дії соціальних та правових норм. В осіб формується недовірливе ставлення до чин-ного законодавства та виконання правових приписів. Вони не відчувають себе морально зобов’язаними дотримуватися прийня-тих норм поведінки.

Правопорушник, безумовно, знає хоч погано й певною мі-рою прийняті соціально-правові норми, проте їх порушує. Йому


116

не потрібні жодні виправдання й нейтралізуючі його поведінку дії. Водночас маргінал просто не визнає закон, хоча зовні й пого-джується з його існуванням. Особа заперечує «моральну дію» закону на собі, тобто вона відкидає ціннісні, моральні та правові уявлення, які сформулювало суспільство. Маргінальні групи фо-рмують своє співтовариство та дотримуються його системи цін-ностей, вимог, тобто своєрідної субкультури.

Антигромадська поведінка завжди перебуває в конфлікті з нормами суспільства та створює загрозу для його подальшого розвитку. До того ж поведінка, що суперечить прийнятим у сус-пільстві правовим або моральним нормам, спричиняє поглиблен-ня дезадаптації та стає результатом асоціального розвитку особи-стості [8, с. 125].

Саме тому Е. Стоунквіст, описуючи внутрішній світ маргі-нальної людини, застосовує такі психологічні характеристики, що відображають ступінь гостроти культурного конфлікту: дезорга-нізованість особи, нездатність визначити джерело конфлікту; непристосованість, невдачливість; занепокоєння, тривожність, внутрішня напруженість; ізольованість, відчуженість, непричет-ність, обмеженість; розчарованість, відчай; руйнування «життєвої організації», психічна дезорганізація, безглуздість існування; егоцентризм, агресивність [9, с. 75].

Характеристики «маргінальної людини» Е. Стоунквіста є близькими з певними характерними рисами суспільства. Згідно з теорією Е. Дюркгейма маргінал перебуває у стані аномії внаслі-док розриву соціальних зв’язків. Тому центральним поняттям соціально-психологічних теорій злочинності є соціалізація, метою якої є адаптація індивіда до прийнятих у суспільстві норм поведі-нки. Соціалізація досягається шляхом опанування особою домі-нуючих у звичайному суспільстві цінностей та орієнтацій, форм передбачуваної поведінки й соціальних ролей. На відміну від ін-ших людей маргінали не можуть як слід опанувати прийняті нор-ми поведінки. Унаслідок певних недоліків у процесі соціалізації або в разі потрапляння у кримінальне оточення особи сприйма-ють зовсім інші форми поведінки.

Таким чином, характерною ознакою поведінки маргіналь-ної людини є відсутність її ідентифікації з нормами права. Став-лення правопорушника до закону характеризується заперечен-ням останнього, а також правоохоронної системи загалом. Таке невизнання та бажання жити всупереч нормам права, які регу-люють найбільш важливі суспільні відносини, вкрай негативно впливають на рівень злочинності. Невизнання норм спричиняє деградацію суспільної моралі та створення власної ідеології, яка характеризує саме маргінальне середовище.


117

Негативні процеси, які відбулися впродовж останніх років у нашій державі, сприяють маргіналізації суспільства та спону-кають законослухняних громадян для виживання й самореалізації вдаватися до протиправних форм поведінки, в тому числі й до вчинення злочинів. Завданням суспільства повинно стати запобі-гання трансформації маргіналів у категорію злочинців.


1. Кримінологія : підручник [для студ. вищ. навч. закл. ] / [О. М. Джужа, Я. Ю. Кондратьєв, О. Г. Кулик, П. П. Михайленко та ін.] ; за заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 416 с. 2. Криминология : учебник / [Ю. Ф. Кваша, А. С.Зайналабидов, А. П. Зрелов, М. В. Краснов и др.] ; под общ. ред. Ю. Ф. Кваши. – Ро-стов-на-Дону : Феникс, 2002. – 704 с. 3. Криминология : учеб. пособ. – М. : Издательство Щит-М, 1998. – 300 с. 4. Социальная стратификация российского общества / ред. д. фи-лос. н., проф. З. Т. Голенкова. – М. : «Летний сад», 2003. – 320 с. 5. Шнайдер Г. Й. Криминология / Г. Й. Шнайдер : [пер. с нем. ] ; / под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова. – М. : Издательская группа «Прогресс» – «Универс», 1994. – 504 с. 6. Балабанова Е. С. Маргинальность в современной России : моно-графия / Е. С.Балабанова, М. Г. Бурлуцкая, А. Н. Демен. – М. : Мос-ковский общественный научный фонд, 2000. – 198 с. 7. Шибутани Т. Социальная психология : учебник / Т. Шибутани. – М., 1969. – 596 с. 8. Гребеньков Г. В. Психологічні особливості правової соціалізації підлітків / Г. В. Гребеньков, А. А. Смоктій // Проблеми правознавст-ва та правоохоронної діяльності. – 2003. – № 3. – С. 122-129. 9. Феофанов К. А. Социальная маргинальность: характеристика основных концепций и подходов в современной социологии / К. А. Феофанов // Общественные науки за рубежом. – 1992. – № 2. – С. 102-127.



118

Глушков Валерій Олександрович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

(Національна академія Служби безпеки України)

УДК 343.92

КОНФЛИКТОГЕНІ ЗОНИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ В АСПЕКТІ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ

(політико-кримінологічний аналіз)1 У статті проаналізовано особливості впливу геополітичного розташування Украї-

ни на розвиток її економічної, політичної та правової систем. Досліджено основні

напрями розвитку міжнародних економічних та політичних відносин, і, як наслідок,

місце та роль України умовах сучасного світового порядку. Встановлено низку кон-

фліктогенних та теророгенних факторів, що мають геополітичний характер.

Ключові слова: геополітична обстановка, конфліктогенні та терогенні фактори,

новий світовий порядок.

В статье проанализировано особенности влияния геополитического положения

Украины на развитие её экономической, политической и правовой систем. Исследо-

вано основные направления развития международных экономических и политичес-

ких отношений, и, как следствие, место и роль Украины в условиях современного

мирового порядка. Определено ряд конфликтогенных и терогенных факторов, име-

ющих геополитический характер.

Ключевые слова: геополитическая обстановка, конфликтогенные и терогенные

факторы, новый мировой порядок.

In this article there is an analysis of the features of the Ukrainian geopolitical position

influence on the development of its economic, political and legal systems. The basic

directions of development of the international economic and political relations, and as a

result, the place and the role of Ukraine in the contemporary world order. There is also an

identification of a number of geopolitical factors, which may cause conflicts or acts of terror.

Key words: geopolitical condition, conflict and terror factors, new world order.

Дестабілізуючим чинником світових відносин є співвідно-

шення країн Півночі і Півдня. Провідну роль грають держави, що мають важелі впливу на світову економіку, інші мають залеж-ність від перших. У результаті створюються «ножиці» економіч-ного і технологічного відставання. З іншого боку, країни Півночі мають залежність від сировинних ресурсів країн Півдня. Все це не може не турбувати країни Півдня, що розвиваються, що у від-повідь на відсутність у них технологій усе сильніше намагаються утримувати у своїх руках стратегічну сировину, без якої розвину-ті країни Півночі існувати не можуть. Погрозою політичної стабільності у світі є зростаючий продаж зброї у країни, що роз-

1 Продовження статті. Попередній зміст статті опублікований

у Вісниках Кримінологічної асоціації України № 2/2012, № 3/2013.

© Глушков В. О., 2012


119

виваються, причому на частку США належить більш половини усіх військових постачань у країни, що розвиваються.

Загострення відносин між Північчю і Півднем проявилося в Іранській революції 1969-1980 років і війна в Іраку, що стали знаковими подіями. На думку І. Валлерстайна, в економічних умовах, що погіршуються, у третього світу є два вибори, – перший – це повне заперечення Заходу (Ірак), а другий – заперечення пану-вання Заходу і поліпшення економічного положення шляхом створення мілітаризованої держави (Ірак). Хоча в літературі ви-словлюється і третій варіант – створення фундаменталістського режиму на чолі мілітаризованої держави. З врахуванням росту агресивності Півдня остання перспектива є найбільше небезпеч-ної для Півночі. Конфлікт у Перській затоці і наступне захоплен-ня США Іраку – це ланки одного ланцюга війни Півночі проти Півдня.

Розвиток політичних подій останніх років (розпад Югосла-вії, СРСР, захоплення Іраку, визнання Косово і т.д.) дає підстави припустити, що протікання світової кризи буде важким для будь-якої цивілізації, держави і людства в цілому. Зсув центру світово-го розвитку в Тихоокеанський регіон буде супроводжуватися збройними конфліктами, економічними кризами. Так, зокрема, І. Валлерстайн припускає можливість нової світової війни в про-гнозованому періоді – середина ХХI століття – між східно-тихоокеанським блоком, куди ввійдуть країни Південно-Східної Азії, Латинської Америки і США, і євроазіатським блоком (Захід-на і Східна Європа, Росія, арабські країни й Індія). Це буде вже шоста світова війна: перша – Тридцятирічна, друга – Семирічна, третя – наполеонівські війни, четверта – 1914-1918 роки, п'ята -1939-1945 роки.

- цивілізаційна багатополярність. Відповідно до концепції американського політолога С. Хантингтона, існує вісім цивіліза-цій: 1) західна, що включає Північну Америку і Західну Європу; 2) слов'яно-православна, 3) конфуціанська (китайська), 4) японсь-ка, 5) ісламська, 6) індуістська, 7) латиноамериканська, 8) афри-канська. Автор вважає, що зіткнення цивілізацій буде домінувати в глобальній політиці. Лінії розламу між цивілізаціями будуть фронтовими лініями зіткнення майбутнього. Всі цивілізації нері-внозначні, але вони єдині в тому, що вектор їхнього розвитку і становлення буде спрямований у протилежному від атлантизму і цивілізації Заходу напрямку.

Як показує історичний досвід існування людської цивіліза-ції, біполярний світ є найбільш стійким, багатополярний світ є перехідним до біполярного устрою, монополярний світ можливий тільки в тому випадку, коли між світовими державами не існує корінних протиріч. Основна умова існування біполярного світово-


120

го устрою – несумісність геополітичних інтересів двох однакових по потужності супротивників. Однополюсність суперечить при-роді. Елементи виникнення нового біполярного світового порядку помітні в даний час. У сучасних умовах США можуть визначений час проводити свою промондіалістську політику, спираючись на ряд західноєвропейських країн, зокрема, Великобританію, ФРН і Італію. Через різке зростання нестабільності Європа звернулася за підтримкою цієї наддержави, унаслідок чого установився полі-тичний і економічний контроль США в західноєвропейських країнах.

Після розвалу СРСР світ фактично розділився на дві час-тини – частина капіталістичних країн Європи й Азії, європейські і латиноамериканські країни, що знаходяться під сильним впли-вом США, і азіатські й африканські країни, що не знаходяться під таким впливом. Таким чином, у будь-якому випадку світова сис-тема на планетарному рівні залишається фактично біполярної. З розпадом СРСР система стала однополярної лише на деякий перехідний період часу, поки не структурується нова біполяр-ність. Місце вибулої наддержави все певніше займає Китай. Бага-тополюсність, як показує історичний аналіз, також хитка, корот-кочасна і має суто перехідний характер.

Крім теорії уніполярності використовується її більш м'який варіант – регіоналізм, відповідно до якого світ є багатополюсним, структурованим навколо країни-лідера регіону. Роль третейсько-го судді виконує в даній ситуації світовий лідер, який має право у випадку виходу ситуації з-під контролю регіональних лідерів використовувати будь-які можливі засоби. Для України різниця між «уніполярною» і «регіональною» моделями полягає в тому, у якій мірі признається гегемонія США і яка роль нею приділяється нам.

Нестабільність монополярної системи закладена й у полі-тико-економічних умовах існування самих США. Основа амери-канського високого рівня життя полягає в тому, що країна фак-тично живе з нетрудового національного доходу, одержуваного з джерел, пов'язаних із неадекватним надходженням прибутку в порівнянні з вкладеними затратами. Насамперед, це експорт доларів у якості світових грошей, за що США одержують повну вартість у виді натуральних продуктів при витраті на виготов-лення одного долара до семи центів, постійне життя в кредит як рядових американців (30% населення), так і самої держави (4 трлн. доларів внутрішнього і 559 млрд. доларів зовнішнього боргу); безпросвітна заборгованість країн, що розвиваються (1,5 трлн. доларів) Заходу, у результаті чого боргові виплати де-яких країн третього світу досягають 50% суми їхнього щорічного експорту; штучне заниження цін на ввезені в США сировину і паливо, здійснюване за допомогою митних тарифних бар'єрів на


121

імпорт готової продукції й обробленої сировини, тому ввозиться тільки неопрацьована сировина, ціна на яку увесь час падає.

Таким чином, «американське диво» обумовлюється можли-вістю експлуатувати велику частину ресурсів земної кулі. Такий стан не може тривати довго, тому що будь-яка зміна в статусі великої держави США матиме негативний вплив на політико-економічне положення країни – глобальна політична, економічна або фінансова кризи. Крім того, можуть виникнути проблеми національного характеру, коли «кольорове населення» досягне критичної точки, що покладе початок дезінтеграції країни за ра-совою і етнічною ознакою. Значну роль грає і суб'єктивний чин-ник, зокрема, порушення прав різних народів, що піддаються несприятливому впливу з боку США, зокрема, поширення захід-ної ліберальної моделі цивілізації без врахування культурних, етнічних, релігійних розходжень між народами, без згоди народів на підпорядкування. Тому ісламський світ фактично випадає з уніполярності світового порядку, Китай, Росія не згодні з аме-риканською гегемонією.

Американський етнос перебуває в стадії занепаду, старіння. Французький учений Жан Гимпел на основі порівняння історії середньовічного і сучасного Заходу в середині в 50-х років проро-чив техніко-економічний занепад США, тому що США – це остан-ня держава – «власник жезла європейської цивілізації», що зна-менує технічне удосконалення. У XIII-XIV століттях цим жезлом володіла Франція, у XV столітті – Італія, у XVI – Іспанія, у XVII – Голландія, у XIX столітті – Великобританія і Німеччина, але те-пер після США в західної цивілізації не залишилося резерву на XXI століття.

До аналогічного висновку приходить і Дж. Модельски, який вважає, що заключними фазами ерозії глобального лідерства США буде фаза делігітімації, тобто зменшення віри американців у необхідність лідерства, що завершиться до 2000 року, і фаза деконцентрації – відмова інших країн визнавати лідерство США, що протриває з 2000 р. по 2030 р. Потім наступить фаза систем-них війн, у яких основними суперниками США можуть виступити Китай або Індія. Дж. Гольдштейн прогнозує настання періоду війн або світової війни вже до 2020 р. як результат краху «Четве-ртого Рима». Поль Кеннеді у своїй роботі «Зліт і падіння великих держав» вивів свого роду формулу «імперського перегріву», від-повідно до котрого статусні витрати на армію, зовнішню політи-ку, бюрократію, пропаганду, позаекономічні потреби в цілому, що перевищує приблизно на 28% ВНП будь-якої держави, неминуче ведуть до руйнації її соціально-економічної сфери і втрати стату-су великої держави. Отже, надії США на світову гегемонію нереа-льні, тому що наявні в них національні ресурси не в змозі забез-


122

печити побудову монополярного світового порядку під американ-ським протекторатом.

Таким чином, новий світовий порядок у зв’язку з уніполяр-ністю своєї побудови є нестабільним і в найближчій, і доступній для огляду перспективі не має шансів на неї бути таким. Надії США на світову гегемонію нереальні, оскільки їх ресурси не в змозі забезпечити побудову монополярного світового порядку Pax Americana. Є переконливі докази занепаду американської мощі в цілому. У умовах становлення Нового Світового Порядку Україна стала відносно самостійною державою. У неї проживає біля 47 млн чоловік, її територія більше за територію Німеччини, що має майже в два рази більше населення. Вона в достатній мірі не забезпечена власними ресурсами, особливо енергоресурсами, не має у своєму розпорядженні досить потужні Збройні Сили, щоб зробити неприйнятними для будь-якого агресора зазіхання на її багатства, у той же час має високий освітній рівень населен-ня і невисокий поточний рівень споживання, не має проблем пе-ренаселення. Якщо українській економіці вдасться залишитися незалежною від постачань ззовні і якщо в українського керівниц-тва стане політичної волі і державної мудрості, те перед країною відчиняється можливість однієї з перших ввійти в русло стійкого розвитку.

Україна знаходиться в зоні політичних конфліктів, і в ос-нові багатьох з них знаходяться саме геополітичні чинники. Ана-ліз таких чинників дає підстави стверджувати про можливість виникнення і розвитку тероризму в Україні на основі наявних протиріч і чітких інтересів різноманітних геополітичних сил як внутрішнього так зовнішнього характеру. Геополітичні сили ви-значають наявність або відсутність, загострення інших конфлікт-них ситуацій – етнічних, політичних, конфесіональних, регіона-льних, є поштовхом до розвитку процесів регіоналізації і дезінтегрованості території України шляхом дестабілізації об-становки усередині країни. Україна в сучасний період виявилася в центрі «великого трикутника», сторонами якого є Росія-Захід (у тому числі США) – Туреччина. Найбільша напруга в цьому три-кутнику спостерігається по лінії Росія-Захід, Росія – Сполучені Штати Америки.

Особливе конфліктогенне місце в Україні займають такі геополітичні чинники як Балто-Чорноморська смуга (вісь Європи) і Балкано-Кавказька дуга нестабільності. Балто-Чорноморський пояс або вісь Європи розділяє Європу на Західну і Східну, тим самим відмежовуючи слов'яно-православну цивілізацію від захід-ної. Балто-Чорноморська смуга або вісь Європи – це проект гео-політичного утворення, що, із погляду його творців, повинне включати об'єднання держав Балтії (Литва, Латвія, Естонія),


123

Польщі, України, Бєларусі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Руму-нії, Молдови, основною ціллю існування якого є ізоляція Росії від Європи і залишення її один на один з ісламським світом. Цей союз повинен являти собою політико-економічне утворення, що фак-тично ставить під контроль комунікації Росії з Європою. Ідею його створення у свій час висунув львівський професор С. Рудни-цький, а на практиці намагався реалізувати його в життя М. Гру-шевський під час перебування Президентом УНР, потім – Прези-дент України Л. Кравчук, що називав його зоною безпеки Центральної Європи, Президент Польщі Лех Валенса, «визнача-ючи його як «НАТО- біс». У зв'язку з негативною позицією Бєла-русі, що своїм геополітичним вектором спрямована убік Росії, питання створення Балто-Чорноморського союзу його рішення дотепер не вирішено.

За визначенням засновників геополітики, Україна відно-ситься до країн Балто-Чорноморського поясу («вісі Європи»), від яких багато в чому залежить стабільність всієї Євроатлантичної системи. Вони сьогодні фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття вперед. Міцні стратегічні позиції і вплив цих країн, на думку Д. Маккин-дера, дають можливості встановлення домінування над «Хартлен-дом» (тобто серцевиною Євразії, Росією) і усім світом.

Саме ці країни виявилися в центрі дискусії про розширення НАТО, за ці країни ведеться сьогодні жорстка прихована бороть-ба між країнами Альянсу, насамперед США і РФ. РФ установила повне політичне і військове домінування в Білорусі. Доля інших країн поки що залишається невизначеною. Початок процесу при-єднання до ЄС Польщі, Угорщини, Чехії був надзвичайно важли-вим «сигналом» Заходу країнам регіону, що не потрапили в пер-ший «транш» поширення НАТО.

Україна – ключова ланка Балто-Чорноморської смуги. Це одностайно визнають і представники атлантизму, і прихильники євразійства. Проте географічне становище України на крайньому східному фланзі євроатлантичної цивілізації має не тільки плюси, а і мінуси. З одного боку, Україна має всі підстави вважатися на-ріжним каменем системи європейської безпеки. Тому керівники військових відомств не випадково наголошують на бажаності розширення НАТО до східних меж України. З іншого боку, існує реальна небезпека перетворення України в «сіру зону» між НАТО і РФ. Прискорена інтеграція України в Європу (саме до Європи і європейської культури, а не до європейських структур) є реаль-ним й ефективним застереженням цієї небезпеки. Як відомо са-нітарний кордон являє собою територію держав і народів, що розташовуються між двома великими геополітичними утворен-нями, чий союз або входження в будь-який Великий геополітич-


124

ний простір могло б скласти небезпечну конкуренцію зацікавле-ним державам протилежного Великого геополітичного утворен-ня. Третя геополітична сила проводить свою політику стосовно країн санітарного кордону, щоб створити зону напруженості між двома геополітичними утвореннями за рахунок здійснення впли-ву на уряди проміжних країн різними методами і каналами. Гео-політична самостійність країн, що входять у санітарний кордон, фактично неможлива в зв'язку з тим, що вони змушені шукати політичної, економічної і військової під-тримки на стороні в конкретної геополітичної сили, яка буде ви-значальною для їх політики. Країни санітарного кордону самі найчастіше є причинами різних геополітичних конфліктів. Най-більш радикальним для санітарного кордону є становище, при якому проміжна країна прагне стати незалежною від геополітич-них утворень, що граничать. В цілому це означає залежність від третьої геополітичної сили.

Для здійснення світового панування Сполучені Штати Аме-рики проводять політику, спрямовану на знищення будь-якого Великого Геополітичного простору. Тільки в цьому випадку є можливість проведення політики однієї наддержави. Тому гло-бальним завданням американської геополітичної ідеї є руйнація Великого геополітичного утворення, здатного протистояти США. Одним із діючих знарядь такої політики, як свідчить історія, є створення санітарних кордонів із проміжних між геополітични-ми блоками країн. Виникає складна проблема: «санітарний кор-дон». Атлантистські геополітики прекрасно усвідомлюють стра-тегічну небезпеку союзу Росії з Європою (особливо Німеччиною) і традиційно прагнуть усіляко перешкоджати цьому. Найефекти-внішим методом є «санітарний кордон», тобто смуга з декількох прикордонних держав, ворожих як східному, так і західному сусіду, і прямо зв'язаних з атлантичним полюсом. У ролі такого «санітарного кордону» традиційно виступають Польща і східноєвропейські країни – Чехія та Словаччина, Руму-нія та інші. Ідея такого «кордону» була вироблена англійським геополітиком Д. Маккиндером і дуже успішно втілювалася в жит-тя на початку століття і перед Другою світовою війною. Ціль була досягнута – між двома континентальними державами Росією і Німеччиною зав'язувався конфлікт, у результаті якого стратегі-чні перемоги діставалися атлантистам. Так, зокрема, такий кордон існував між Німеччиною і СРСР у двадцяті роки і був утворений і підконтрольний третьою геополітичній силі – Англії. Цей кордон працював тільки на користь країн Заходу.

В даний час стратегічну роль санітарного кордону викону-ють, зокрема, такі регіональні держави, як Туреччина, що висту-пає проміжною країною між Арабським світом і Центральною


125

Азією, західні країни колишнього Радянського Союзу – між Росі-єю і Західною Європою.

У цілому положення проміжних країн можна висловити наступною геополітичною формулою – «незалежність від ближніх Великих Геополітичних просторів і залежність від Далеких гео-політичних Великих просторів». Про справжню незалежність не може бути і мови. Мова може йти тільки про неоколоніальну за-лежність від третьої континентальної геополітичної сили, але ні в якому разі не про національно-визвольну боротьбу. Варто особ-ливо підкреслити, що країни так званого ближнього зарубіжжя, що вийшли з-під впливу Росії за різними геополітичними основа-ми, мають чітку гарантію стати санітарним кордоном США на європейському континенті при тенденції переходу в статус коло-нії без подальших перспектив національного розвитку і політич-ної самостійності. Перетворення країни в санітарний кордон ав-томатично означає втрату геополітичної незалежності з наступною втратою політичної, культурної й економічної само-стійності, а також одержання ворога в особі колишнього союзни-ка. Перспектива санітарного кордону для України дуже очевидна. Його геополітична формула – «ні Середня Європа, ні Євразія».

З огляду на те, що Німеччина в недалекому майбутньому може заявити і про свої геополітичні інтереси, у сферу яких вхо-дить і Україна, то природно, що за поняттям акта проголошення незалежності варто вбачати тільки одне – входження в альянс із мондіализмом в особі США, минаючи Серединну Європу, що є запорукою незалежності на найближче майбутнє.

Основною формулою аналізу геополітики «російського За-ходу» є принцип «Європі – європейське. Росії – російське». Голо-вною залишається задача створення на Заході дружніх-нейтральних утворень, із максимальною етнокультурною, еконо-мічною і соціальною свободою, але зі стратегічною залежністю від Росії.

Претенденти на члени нового «санітарного кордону» такі – прибалтійські народи (литовці, латиші, естонці), Польща (вклю-чаючи Західну Пруссію), Білорусія, Україна (особливо Західна – уніато-католицька), Угорщина, Румунія (також під впливом уніа-тів), Чехія і Словаччина, при цьому видно, що майже скрізь мова йде про католицький сектор, що належав традиційно до зони впливу Заходу. Всі ці країни вже не один раз у геополітичній іс-торії виступали як важелі руйнації континентальних утворень – Російської імперії, Австро-Угорської імперії, недавно СРСР. Ці держави мають сенс тільки як стратегічні зони, штучно підтри-мувані атлантизмом. У них існують чинники, що прив'язують їх до Євразії (православ'я, усвідомлення слов'янської єдності, наяв-ність російського населення, історична близькість і т.д.), але


126

є і протилежні чинники, що зближують їх із Заходом (католицтво, уніатство, етнічне розходження, політичні традиції суверенітету тощо).

Завдання Євразії в тому, щоб цього кордону не існувало. Це в інтересах Європи і Росії. Єдиним шляхом усунення «санітарного кордону» є повний перерозподіл державних новоутворень на під-ставі суто геополітичних чинників. Мова може йти про створення на місці держав федерацій або декількох держав, чия геополітич-на орієнтація буде однозначною. Невеликим утворенням, єдиним етнічно, культурно, конфесіонально, буде легше інтегруватися у великі геополітичні блоки, а при наявності міцних союзницьких відносин між Росією і Європою нові межі не будуть означати справжнього порога, розриву. Тільки відсутність «санітарного кордону» може зробити ці загально євразійське відносини норма-льними, перетворити простір від «Дубліна до Владивостока» у зону щирої євразійської кооперації, співробітництва і стратегі-чного партнерства.

Багато американських політологів визнають Росію голо-вною загрозою світовій безпеці. Г. Киссинджер заявив про «екзи-стенціальну» природу російського експансіонізму, що не зале-жить від характеру розстановки сил, що знаходяться при владі.

У цьому питанні Г. Киссинджера підтримує і російський дослідник А. Г. Дугин: «Росія ніколи не була аналогом «нації-держави», що характерно для Європи нового часу... Росія майже споконвічно була потенційно імперською державою. Причому основою побудови імперії, імперської експансії є особливий циві-лізаційний зміст, месіанство російського народу».

Відмова Росії від «імперських амбіцій» визначила і «геопо-літичний розпад» цієї держави. Входження Росії в Європейське співтовариство призведе, на думку З. Бжезинского, до втрати нею «особистої душі». У той же час, концепція сильної держави, праг-нення знову досягти всесвітнього визнання потужної імперії вне-се ясність у розум середнього росіянина.

Російські вчені продукують ідею геополітичного знищення Росії з боку Сполучених Штатів Америки, її нейтралізації як голо-вної дійової особи на міжнародному рівні. Росія категорично не згодна з новим світовим порядком, однополюсним по своїй суті. У цьому контексті мова йде про непорушний геополітичний закон – протистояння сил талассократії і теллурократії.

Необхідно констатувати що у великій геополітичній грі між Росією і США Україні надається роль пасивного об'єкта, яким маніпулюють для досягнення стратегічних цілей. З досягненням незалежності, Україна, на жаль, не змогла перетворитися в само-стійного суб'єкта геополітики, не стала полюсом тяжіння в умовах геополітичного плюралізму.


127

На початку нового тисячоліття в наукових і політичних ко-лах Росії або США немає розходжень щодо визначення важливос-ті геополітичного положення України. Американські стратеги вважають, що узяті окремо Україна і Росія – індустріальні держа-ви середнього масштабу, тобто регіональні держави. Разом вони можуть утворити таку критичну масу, що негайно стає доміную-чою в Східній і Центральній Європі.

Ключем до ефективної політики США у відношенні Росії повинна бути Україна. Незалежна Україна змінює розстановку сил у Східній Європі, впливає на глобальний баланс сил. Росія без України не зможе зробити жодного кроку по поверненню частини старих зовнішньополітичних позицій. Головна ціль США у відно-синах із СНД – попередження російсько-українського зближення. Україна – це контроль над Росією.

Україна в розрізі російської геополітичної думки – основна і найбільш хвороблива проблема. Факт існування суверенної України на геополітичному рівні, означає проголошення геополі-тичної війни Росії, рівнозначно нанесенню потужного удару по її геополітичній безпеці, рівнозначний вторгненню на її територію.

Для багатьох росіян самостійна Україна – це «тимчасовий феномен». Геополітика Заходу і центр цієї геополітики – «україн-ське питання» вимагає негайної відповідної реакції Росії згідно з її геостратегічними імперативами. Терміновість реакції означає створення нової України, що відповідала б природної геополітич-ної моделі. Це значить, що подальше існування України в її нині-шніх межах-проблематично.

Отже стратегичність геополітичного положення України обумовлений рівнем потенційної і реальної конфронтаційності між двома глобальними центрами Сили – Росією і Заходом. З огляду на це, украй важливим є питання національної безпеки і внутрішньополітичної стабільності в державі.

Гарнет Шерман ще в 1994 р. назвав Україну «хворою моло-дою людиною в Європі». Україна – це геополітично розділена кра-їна. Власне кажучи, пише Шерман, бачимо протистояння сил, що виступають за реінтеграцію в межах СНД і національно-реформаторських сил. Оплот першої групи – Східна Україна, оплот другої західна область, що ввійшли до складу СРСР лише після Другої світової війни.

У результаті перерозподілу в 1991 р. у межах однієї держа-ви виявилося дві групи населення, геополітично протилежної орієнтації, вододілом між якими виявилася культурно-конфесіональна межа. Тому країна виявилася в центрі дії проти-лежних геополітичних сил. Тепер основна політична проблема це протистояння між євразійським началом російської України і проатлантистським напрямком у її зовнішній і внутрішній полі-


128

тиці, яку підтримують насамперед її західні області. Причому україно-центричний рух, як дрібно-національний, спрямований проти російського націоналізму імперського об'єднуючого типу. Україна – біполярна країна, полюсами якої є Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області) і Донбас із Кримом. Різка відмінність між цими ареалами відслідковується насампе-ред у питаннях мови і проблемах національної ідентифікації. Як-що Галичина чітко орієнтується на Захід і НАТО, за максимальне віддалення від Росії, Донбас же – на дружбу з Росією, має велику недовіру до НАТО.

Політичні і культурні контрасти між різними частинами України надзвичайно великі, корені якого в багатовіковій історії розподілу нинішньої території країни між сусідніми державами. У геополітичному аспекті Східна Україна (по лінії Дніпра), Крим, Центральна Україна більшою мірою тяжіють до Євразії (Росії) у силу історичних, культурних, етнічних, релігійних чинників. Західна Україна: Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття – до Західної Європи, також у силу історичних, культурних, релігій-них і етнічних чинників.

Україна – це особлива сфера інтересів Росії. Агресія в схід-ноєвропейському напрямку стає неминучою. З огляду на, що сила є динамічним і відносним чинником, що змінюється в кількісних і якісному, відносному й абсолютному показниках, складається з різноманітних елементів, було б недалекоглядним екстраполю-вати майбутнє Росії, виходячи з її нинішнього положення. Слід враховувати і очевидні ознаки відродження російської могутнос-ті. Стабілізувавши обстановку на Півдні Росії, Кавказі вектор тиску в найближчому майбутньому буде спрямований на Україну.

Ідеологічним підґрунтям геополітичної експансії може бути ідея відомого російського вченого М. Ільїна про «виразну імпер-ську конфігурацію політичної організації України», про «імпер-ської сутності української державності». «Київ виступає як центр, що консолідує три різних «україни», ліміси Московії, Австро-Угорщини й Османської, а пізніше Російської імперій...».

Пантюркісти закликають до створення єдиного пантюрки-стської держави (Туран) у межах від Саян до Марокко з населен-ням до 1.5 млрд. людей, що повинна включати також і Крим. Об'-єднання можливе завдяки єдності кримських татар і турків за національною ознакою (спільність мовної тюркської культури, релігії (іслам) і етногенезу (альпійська раса брахіцефалів). Туре-цький націоналізм органічно доповнюють ідеї панісламізму, тобто ісламського космополітизму. Головне для цієї ідеології – релігійна приналежність. Іслам – це типово тоталітарна ідеологія. Релігія не визнає поділу на етноси, існує тільки мусульманська нація.


129

Тому підтримка в результаті спільності релігії має глобальний характер.

Тюркізм і ісламський фундаменталізм у Туреччині можуть одержати подальший розвиток і матеріалізацію у випадку відда-лення країни від Заходу. Ісламський шлях розвитку Туреччини все виразніше виявляється як альтернатива і виклик західній (світській) орієнтації. Зб. Бжезинский обґрунтовано ставить пи-тання, чи вдасться Європі утримати Туреччину у своєму геополі-тичному полі.

Мабуть, що в нових геополітичних умовах національні ін-тереси і пріоритети Туреччини не завжди збігаються з інтересами Заходу. Роль її в НАТО зводиться тільки до «елемента, що розі-грує,» цього неузгодженого військово-політичного блоку, до того ж Туреччина незадоволена розширенням блока, тому що це може ліквідувати її монопольне положення в Чорному морі, а тридця-тирічне намагання вступити до ЄЕС і одержати від цього еконо-мічну користь та інші переваги наштовхуються на негативну по-зицію європейських країн.

У програмних документах Другого Курултая (червень 1992 р.), і в проекті Конституції Кримської республіки, розробленої Ме-джлісом наприкінці 1991 року, сформульована вимога офіційного закріплення за кримськотатарським народом статусу «титульно-го етносу» шляхом «відновлення національної державності». Поза увагою розробників проекту й ідеологів кримськотатарської дер-жавності залишилися деякі статистичні дані. З 2.7 млн жителів Криму тільки біля 10-12% складають кримські татари. Навіть у місцях компактного проживання кримські татари складають до 33 % населення.

Прагнення народів до самовизначення – це магістральна лі-нія світового масштабу. Це нормальний процес. З розумінням можна поставитися до постулату, що єдиним гарантом збережен-ня самобутності нації, народу, гарантом її виживання є створення власної національної держави. Крим – це історична Батьківщина не тільки кримських татар. Тому створення власної держави без врахування інтересів інших національних співтовариств, приско-рення цього процесу, тим більше силовими методами веде до яв-ного протистояння й у цілому до етнополітичного конфлікту, тим більше, що надто велика геополітична вага Криму як для Украї-ни, так і для Росії, і Туреччини.

Складність соціально-економічної ситуації в середовищі кримських татар, цілий комплекс історичних чинників необхідні і достатні умови, що породжують ісламський фундаменталізм, який може стати стягом боротьби кримських татар проти Украї-ни за національну незалежність. Потенційна небезпека для Укра-їни перебуває в тому, що «для фундаменталістів...є неприйнятним


130

диспут, аргументація і взагалі згода в чому-небудь із людьми, що не поділяють їхніх авторитетів».

Політична криза 1991-1995 рр. у Криму була ліквідована за-вдяки вирішенню Росією більш важливих для неї геополітичних завдань, як-от сепаратизм в Чечні. Саме, завдяки втрати активної підтримки з боку Росії, 60% жителів Криму не змогли реалізувати ідеї приєднання Криму до Росії. Стабілізація обстановки на Півні-чному Кавказі, стратегічне переорієнтування зовнішньої політи-ки Росії у відповідності з її геополітичними імперативами, при-зведе до повернення Москви до проблеми Криму.

Історично Росія увесь час намагалася вийти до морських рубежів, до відкритих морських просторів, що геополітично пояс-нюється як прагнення Хартленда (серединної землі) підкорити Римланд (окраїнні землі). Крим для Росії – це ключ до вирішення більш складної геополітичної проблеми – виходу до Середземного моря й у відкритий океан. Босфор і Дарданелли – це замок. Вити-снення Росії з Криму, втрата цього геостратегічного центру Чор-ного моря приведе до її геополітичної морської ізоляції на півден-них рубежах, до відступу всередину континенту, до геостратегічного ослаблення.

Як один із можливих результатів – однобічний перегляд Туреччиною основоположних договорів про користування її про-токами, і, природно, на шкоду більш слабкому супернику.

У аспекті взаємовідносин Україна – Росія саме в Криму найбільш сильні позиції Росії (етнічний склад, домінування на півострові російської мови і повний контроль російськими ЗМІ інформаційного простору). Найбільш вигідний варіант викорис-тання цього регіону для геополітичного підпорядкування України. Крим – це можливий психологічний і силовий важіль тиску. Він є складовою частиною такого геополітичного утворення як Бал-кано-кавказька дуга нестабільності, складного геополітичного вузла сучасності, що історично (як на початку, у середині і на-прикінці ХХ сторіччя) створився в результаті протилежних полі-тичних устремлінь різноманітних світових геополітичних утво-рень і військових дій, що відбуваються на території колишньої Югославії, Республіки Ічкерія і Південної Осетії та Абхазії. У цьому регіоні порушені інтереси багатьох держав світу, що сприяло реальній можливості виникнення Балкано-Кавказької (Балкано-Чеченської) дуги нестабільності, краї якої торкаються Балканського півострова і Північного Кавказу, а вістрям вона упирається в Кримський півострів. Балкани – це сконцентрова-ний вузол протиріч, у якому проектуються інтереси всіх геополі-тичних блоків Європи. При цьому народи, що населяють цю тери-торію, відображають інтереси цих утворень. Так, серби орієнтовані на православну Євразію в особі Росії, хорвати і слове-


131

ни – на Серединну Європу, мусульманські албанці і боснійці – на Туреччину й ісламський світ, македонці, як сербсько-болгарський етнос, – на Велику Православну Югославію. Звідси проекція і на основні геополітичні сили Європи – Мондіалістській Захід, Сере-динну Європу, Євразію, Ісламський світ. Будучи глибоко символі-чним і вкрай значимим, югославський конфлікт вимагає від кож-ної геополітичної сили і країни вибрати пріоритетні напрямки своєї діяльності в цьому регіоні.

Балканська війна кінця XX століття спочатку зовні почала-ся як конфлікт між південними слов'янськими народами. Пов'я-зуючи воєдино ряд таких подій, як розпад СРСР, переростання Європейського Співтовариства з економічного союзу в політич-ний, утворений під гаслом «Єдиної Європи», виникнення Балкано-Кавказької дуги нестабільності, можна зробити важливий висно-вок, що Сполучені Штати Америки в такий спосіб утягують Євро-пу в затяжний перманентний і безнадійний конфлікт. Межі Укра-їни в 1991 році були довільно проведені без врахування історичних подій і геополітичного впливу по стані змін у період радянської влади. У відношенні України існують протилежні підходи не тільки з боку Заходу і Росії. Захід розглядає її з двох протилежних позицій. З одного боку, Україна розглядається як міст, що зв'язує Європу з Ближнім і Середнім Сходом через Чорне море і Кавказ, а з іншого, як санітарна зона, що розділяє Росію і Західну Європу. З погляду Росії, Україна є мостом, що зв'язує східних слов'ян із південними, створюючи південний рукав пра-вославної-слов'янської цивілізації, що простягається від Росії до Балкан і Адріатики.

Існування України в особливій системі геополітичних ко-ординат, стратегічність її положення визначає можливість загос-трення і подальшого розвитку цілого ряду конфліктів. Територіа-льні, етнополітичні, конфесіональні протиріччя можуть трансформуватися у відкриту боротьбу з використанням насиль-ства і терору. Існування трьох геополітичних просторів на тери-торії України, створюють ситуацію «розірваності» держави, що може стати причиною її фрагментації, значного ослаблення, або геостратегічного переорієнтування. Надто привабливим є саме такий варіант для деяких країн, що переслідують свої геополіти-чні цілі.

Підводячи підсумок вищевикладеного, можна сказати, що сьогодні склалася вкрай серйозна геополітична ситуація, що сприяє створенню певних чинників щодо виникнення і поширен-ня політичних конфліктів в Україні, як способу вирішення полі-тичних проблем. Знаходження України в особливій системі гео-політичних координат, стратегічність її положення визначає можливість загострення і подальшого розвитку цілого ряду кон-


132

фліктів. Територіальні, етнополітичні, конфесіональні протиріч-чя можуть трансформуватися у відкриту боротьбу з використан-ням насильства і терору. Двічі проведені парламентські вибори з фактично однаковим результатом свідчать про необхідність реорганізації держави, про наявність корінних геополітичних протиріч між різними полюсами існуючої країни.

Все вищевикладене свідчить про необхідність перебудови насамперед внутрішньої організації України. Її внутрішня струк-тура залишилася колишньою, такою якою вона була при СРСР, тобто унітарна держава, що складається з областей і Автономної республіки Крим. Мова може йти про доцільність державотво-рення на федеративній основі з врахуванням етнічних і економі-чних інтересів України. За цим критерієм Україна може бути поділена в адміністративно-територіальному плані на такі феде-ративні утворення, як землі. Зокрема, Галичина, Закарпатська (Підкарпатська), Малоросія, Слобожащина, Новоросія (включаю-чи Крим). Крім того, доцільно виділити невеликий за площею керівний центр, який потрібно перенести з Києва, у зв'язку з тим, що Київ у даний час не грає ніякої політичної ролі, що системост-ворює, однак є адміністративним центром України.

Таким чином, подвійне геополітичне положення України, її регіональне значення як санітарного кордону, проблеми внутрі-шнього і зовнішнього порядку ставлять перед нею найважливіші завдання вибору її подальшого розвитку. Перед Україною постала проблема вибору – або створення союзу з Росією з поступовою втратою елементів незалежності, але придбанням стабільного майбутнього для народу цієї країни, або бути в руслі мондіаліст-ської політики Заходу з наявністю зовнішніх форм самостійності, але з фактичною відсутністю і подальшим погіршенням стано-вища народу в країні. Який шлях обере Україна в Новому Світо-вому Порядку, яке місце вона може зайняти, багато в чому зале-жить від вибору подальшого шляху розвитку її керівництвом. Або з перспективною Росією або з Заходом, що старіє. Будь-який ви-бір має і позитив і негатив, у тому числі і поділ держави по циві-лізаційній межі. Але у будь-якому випадку продовження подвій-ної політики неможливо.



133

Кулик Олександр Георгійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (Державний науково-дослідний інститут МВС України)

УДК 343.97

ОСНОВНІ ЗМІНИ У СТРУКТУРІ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

У статті проаналізовані зміни у структурі злочинності в Україні, які відбулися

протягом 2002-2012 рр. Розглянуто зміни співвідношення груп зареєстрованих

злочинів, виділених за ступенем тяжкості, спрямованістю, а також груп закінчених

розслідуванням злочинів, виділених за кримінально-правовими та кримінологічними

ознаками осіб, які їх вчинили.

Ключові слова: структура злочинності, структура злочинності за ступенем тяж-

кості, структура закінчених розслідуванням злочинів за ознаками осіб, які їх вчини-

ли, структура злочинності за спрямованістю.

В статье проанализированы изменения в структуре преступности в Украине,

которые произошли в 2002-2012 гг. Рассмотрены изменения соотношения групп

зарегистрированных преступлений, выделенных по степени тяжести, направлен-

ности, а также групп законченных расследованием преступлений, выделенных на

основании уголовно-правовых и криминологических признаков лиц, их совершивших.

Ключевые слова: структура преступности, структура преступности по степени

тяжести, структура законченных расследованием преступлений, выделенных по

признакам лиц, их совершивших, структура преступности по направленности.

The article analyzes the changes in the structure of crime in Ukraine, which occurred in

2002-2012 years. Considered the changes in the ratio of reported crime groups, selected

according to the degree of gravity, on the direction, as well as groups completed

investigation crimes, allocated on the basis of criminal law and criminological

characteristics of persons who committed them.

Key words: structure of crime, the structure of crime on the degree of gravity, the structure

of the completed investigation crimes on the basis of characteristics of persons who

committed them, the structure of crime on the direction.

На початку XXI століття в Україні продовжувався розпоча-тий ще за часів перебудови процес трансформації суспільства. Змінились економічна та політико-права системи країни, її соціа-льний устрій, іншими стали ідеологічні погляди, соціально-психологічні установки, моральні цінності, поширені в суспільст-ві. Це не могло не позначитись на такому соціальному явищі як злочинність. За ці десятиліття істотно змінились як динаміка, так і структура злочинності в Україні. Основні зміни у структурі зло-чинності в країні будуть розглянуті в цій роботі.

Структура злочинності, тобто співвідношення видів або груп злочинів, виділених за певною кримінально-правовою або кримінологічною ознакою, традиційно розглядається в криміно-

© Кулик О. Г., 2013


134

логії як її якісна характеристика [1, с. 97-98; 2, с. 94; 3, с. 163; 4 с.321-322]. Таких ознак існує дуже багато, і відповідно може бути виділено цілий ряд структур злочинності.

Для цілей цієї роботи ми будемо використовувати ознаки, за якими у кримінології традиційно здійснюється структурування зло-чинності. Це ступінь тяжкості злочинів; кримінологічні ознаки осіб, які вчинили злочини: належність до певної вікової групи, наявність співучасників, наявність злочинного досвіду, стан у момент вчинен-ня злочину; спрямованість злочину [5, с. 178-179]. Такі ознаки вико-ристовуються тривалий час у державній статистичній звітності зло-чинності, що дає можливість визначити зміни цих структурних параметрів злочинності, які сталися у зазначений період. Як підтве-рджує багаторічна практика, ця інформація характеризує важливі структурні елементи злочинності і має суттєве кримінологічне зна-чення. Інша справа, що вона є неповною, недостатньою для форму-вання ґрунтовної кримінологічної структури злочинності. Принагід-но зазначимо, що ми повністю поділяємо думку академіка А. П. Закалюка, що теоретичне обґрунтування та практичне опра-цювання кримінологічної структури злочинності є актуальною про-блемою української кримінології [5, с. 166].

У роботі використані дані державної статистичної звітності за 2002–2012 рр. Аналіз розпочато з 2002 р. через те, що це перший повний рік дії Кримінального кодексу (КК) України 2001 р. Оскі-льки з набуттям чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України всі форми статистичної звітності за 2012 р. були закриті 20 листопада цього року, в якості даних за 2012 рік використовуються розрахункові показники, отримані шляхом вирахування на основі статистичних даних за 01.01.2012–20.11.2012 середніх щоденних показників та їх множення на кількість днів у цьому році.

Розпочнемо аналіз з розгляду структури злочинності за сту-пенем тяжкості. Динаміка кількості злочинів різного ступеня тяж-кості протягом 2002–2012 рр. мала суттєві відмінності (див. табл. 1).

Чисельність особливо тяжких посягань протягом зазначе-ного періоду переважно скорочувалася (виключення 2003 р.: +18,6% та 2009 р.: +1,5%). За ці роки мало місце їх зменшення з 21777 до 10443 або у 2,1 рази. Темп скорочення у 2011 р. склав -8,8%, а у 2012 р.: -5,3%. Частка особливо тяжких злочинів серед всіх зареєстрованих посягань зменшилась з 4,8% у 2002 р. до 2,1% у 2011р. Такий же показник зафіксовано у 2012 р.


135

Таблиця 1

Динаміка злочинів різного ступеня тяжкості

в Україні у 2002-2012 рр.

Роки

Показники

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

В с

еред

.

Кількість зареєстро-ваних злочи-нів: особливо тяжких

2177

7

2582

2

2081

2

1843

1

1613

9

1460

7

1339

6

1359

7

1209

4

1103

2

1044

3

1619

5,5

Приріст до попередньо-го року (у %)

-

18,6

-19,

4

-11,

4

-12,

4

-9,5

-8,3

1,5

-11,

1

-8,8

-5,3

-6,6

Частка серед всіх зареєст-рованих злочинів (у %)

4,8

4,6 4 3,8

3,8

3,6

3,5

3,1

2,4

2,1

2,1

3,4

тяжких

2107

18

2606

55

2365

56

2024

08

1589

15

1356

46

1227

82

1409

32

1668

53

1711

19

1641

18

1791

54,7


-

23,7

-9,2

-14,

4

-21,

5

-14,

6

-9,5

14,8

18,4

2,6

-4,1

-1,4


46,8

46,9

45,5

41,7

37,8

33,8

31,9

32,4

33,3

33,2

32,8

37,8

середньої тяжкості

1722

52

2091

81

2020

89

1980

77

1744

72

1722

51

1673

94

2032

91

2491

81

2651

71

2604

04

2067

05,7


-

21,4

-3,4

-2

-11,

9

-1,3

-2,8

21,4

22,6

6,4

-1,8

4,9


38,2

37,6

38,9

40,8

41,5

42,9

43,5

46,8

49,7

51,4

52,1

43,9


136

Роки

Показники

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

В с

еред

.

невеликої тяжкості

4591

4

6069

3

6064

8

6680

9

7137

4

7878

9

8085

2

7685

8

7277

4

6851

1

6467

1

6799

0,3


-

32,2

-0,1

10,2

6,8

10,4

2,6

-4,9

-5,3

-5,9

-5,6

4


10,2

10,9

11,7

13,8

17

19,6

21

17,7

14,5

13,3

12,9

14,8

Для тяжких злочинів протягом 2004–2008 рр. також була

характерною тенденція до зменшення (-52,9% за 5 років). З 2009 р. спостерігалося зростання числа злочинів цієї категорії. У 2009–2010 рр. темп зростання становив +14,8% та +18,4% відповідно, а у 2011 р. — зменшився до +2,6%. Необхідно зазначити, що, не-зважаючи на трирічне зростання, у 2011 р. цей показник був зна-чно меншим, ніж у перші 4 роки аналізованого періоду. У 2012 р. чисельність злочинів цього ступеня тяжкості зменшилась порів-няно з попереднім роком на 4,1% і складала 164118. У 2002 р. на тяжкі злочини припадало 46,8% всіх зареєстрованих посягань, і вони були найчисленнішими серед злочинів різного ступеня тяжкості. В подальшому цей показник постійно скорочувався і склав у 2012 р. 32,8%.

Динаміка злочинів середньої тяжкості була в цілому схо-жою з динамікою тяжких посягань: за 2004–2008 рр. їх число зме-ншилося з 209181 до 167394 (-20,0%), у 2009–2010 рр. зростало знач-ними темпами (+21,4% та +22,6% відповідно), а у 2011 р. темп зростання зменшився до +6,4%, хоча було зареєстровано найбі-льша за аналізований період кількість злочинів цієї категорії (265171). У 2012 р. чисельність таких посягань скоротилась на 1,8%, а абсолютний показник дорівнював 260404. Відсоток пося-гань середньої тяжкості за аналізований період збільшився з 38,2% до 52,1%. Злочини цієї категорії стали першими за величи-ною їхньої частки серед всіх зареєстрованих посягань у 2006 р., а у 2011 р. почали складати більше половини таких посягань (51,4%).

Починаючи з 2003 р., відбувалося зростання (виключення — 2004 р.) кількості злочинів невеликої тяжкості. Якщо у 2002 р. їх


137

було зареєстровано 45914, то у 2008 р. — 80852 (+76,1%). З 2009 р. спостерігалась тенденція скорочення посягань цієї категорії, але його темпи були відносно незначними, у середньому -5–6% на рік. У 2012 р. кількість злочинів невеликої тяжкості становила 64671, що менше показника 2008 р. на 20,0%, а 2011 р. — на 5,6%. Для динаміки структурного показника злочинів невеликої тяжкості були характерними два періоди: 2003–2008 рр. — постійне зрос-тання (2002 р. — 10,2%, 2008 р. — 21,0%); 2009–2012 рр. – суттєві зниження, в результаті якого частка цих злочинів зменшилась до 12,9%.

Таким чином, протягом аналізованого періоду відбулися значні зміни у структурі злочинності за ступенем тяжкості. Якщо на його початку більше половини зареєстрованих посягань були тяжкими та особливо тяжкими, то протягом 2003–2012 рр. частки особливо тяжких та тяжких злочинів зменшились до 2,1% та 32,8% відповідно. Натомість постійне зростання злочинів серед-ньої тяжкості у ці роки призвело до того, що з 2006 р. вони стали найбільш численною групою зареєстрованих злочинів, а у 2011-2012 рр. на них приходилося більше половини всіх зареєстрова-них посягань. Частка злочинів невеликої тяжкості серед всіх за-реєстрованих посягань суттєво коливалась, але на кінець розгля-дуваного періоду зменшилась практично до рівня 2002 р.

При визначенні структурних параметрів груп злочинів, ви-ділених за кримінологічними ознаками осіб, що їх вчинили, за ціле береться не кількість зареєстрованих злочинів, а кількість злочинних посягань, які були закінчені розслідуванням. Це чо-мусь не завжди підкреслюється в літературі.

Першою такою групою закінчених розслідуванням злочи-нів є посягання, вчинені особами, які раніше вчиняли злочини. Протягом аналізованого періоду їх кількість коливалася то в бік зростання, то зменшення (див. рис. 1).

Зростання у 2003 р. до 89150 злочинів (+36,7%) змінилося трирічним періодом зменшення, в ході якого цей показник знизи-вся до 68230 (-23,5% до рівня 2003 р.). У 2007 р. чисельність таких посягань збільшилася на 8,5% порівняно з попереднім роком, а у 2008 р. та 2009 р. практично не змінювалась. У 2010–2011 рр. від-булося дуже суттєве зростання кількості закінчених розслідуван-ням кримінально-караних діянь, вчинених рецидивістами — на 31,7% та на 52,4% відповідно. У 2012 р. зростання цього показника продовжилось, але було незначним (+5,5%), а абсолютний показ-ник дорівнював 155758. Внаслідок такої динаміки істотно зросла частка таких посягань серед всіх, що були закінчені розслідуван-ням. У 2002 р. вона становила 16,2%, у 2003–2009 рр. дорівнювала у середньому 23,6%, у 2010–2012 рр. зросла до 48,8%.


138

0

20000

40000

60000

80000

100000

120000

140000

160000

2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Кількість злочинів, вчинених групою осіб

Кількість злочинів, вчинених неповнолітніми та за їх участю

Кількість злочинів, вчинених особами, що раніше скоювали злочини

Кількість злочинів, вчинених особами, що знаходились у стані алкогольного сп`яніння

Рис.1. Динаміка злочинів певних категорій, справи за якими закінчені

розслідуванням, в Україні у 2002–2012 рр.

Для закінчених розслідуванням злочинів, вчинених непов-

нолітніми та за їх участю, у 2004–2009 рр. була характерна тенде-нція до зменшення. Чисельність цих посягань скоротилася з 33493 у 2003 р. (найвищий показник за період) до 15445 у 2009 р., або у 2,2 рази. Далі спостерігався дворічний період зростання цього показника, темпи якого склали +12,3% та +2,9% відповідно. У 2012 р. відновилась тенденція скорочення кількості злочинів цієї категорії. Було зареєстровано 16034 таких діяння, що на 10,2% менше, ніж у попередньому році. Їх частка серед всіх закінчених розслідуванням посягань переважно зменшувалась. У 2002–2005 рр. вона була більше 8%, у 2005–2008рр. зменшилась до 5,4% і у наступні роки перебувала на такому рівні. У 2012 р. цей показ-ник дорівнював 5,0%.

Серед посягань вказаної категорії злочини, вчинені тільки неповнолітніми, у середньому за аналізований період складали 74,4%, а діяння, вчинені за участю неповнолітніх, — 25,6%. Слід зазначити, що за ці роки дещо змінилося співвідношення часток вказаних груп злочинів. Частка злочинів, вчинених тільки непов-нолітніми, зросла з 68,4% у 2002 р. до 76,5% у 2012 р., а відсоток посягань, вчинених при участі неповнолітніх, зменшився з 31,6% до 23,5%.


139

Число закінчених розслідуванням злочинів, вчинених гру-пою осіб, протягом 2003–2008 рр. зменшилось з 69550 до 27976 (у 2,5 рази). З 2009 р. кількість таких посягань постійно зростала і склала у 2011 р. 37021 (+8,7% до рівня попереднього року). У 2012 р. відбулася зміна тенденції. Чисельність групових посягань змен-шилася на 9,0% і становила 33701. Частка злочинів зазначеної категорії серед всіх закінчених розслідуванням посягань у 2002–2008 рр. зменшилася з 17,2% до 9,5%, у 2009–2011 рр. зросла до 11,6%, а у 2012 р. зменшилась до 10,6%.

У середньому за цей період 9,3% групових злочинів вчиня-лися групами, які складалися тільки з неповнолітніх. У 2003–2009 рр. чисельність таких посягань зменшилась з 7626 до 2320 (у 3,3 рази). Протягом наступних 2 років відбувалося зростання чисельності таких посягань, яка у 2011 р. становила 2895 (+24,8% до рівня 2009 р.). У 2012 р. було зафіксовано зменшення цього показника до 2224 (-23,2%). У 2002–2004 рр. частка посягань зазначеного виду серед всіх закінчених розслідуванням групових злочинів складала 11–12%, у 2009–2011 рр. зменшилася до 8%, а у 2012 р. дорівнювала 6,6%.

Кількість закінчених розслідуванням злочинів, вчинених особами, що знаходились у стані алкогольного сп’яніння, протя-гом 2003–2008 рр. то зростала, то зменшувалася. У 2003–2004 рр. цей показник збільшився до 39049 (+20,8% до рівня 2002 р.). У наступні два роки мало місце скорочення таких посягань до 33102 (-15,2%), а у 2007–2008 рр. спостерігалися незначні коливан-ня їх кількості (+5,5% та -4,0%). У 2009–2011 рр. чисельність цих злочинів постійно збільшувалась і склала в останньому році цього триріччя 43393, що більше показника 2008 р. на 29,4%. У 2012 р. кількість злочинів, вчинених особами, що знаходились у стані алкогольного сп’яніння, зменшилась порівняно з попереднім ро-ком на 5,7% і склала 40906. За аналізований період частка цих злочинів серед всіх, що були закінчені розслідуванням, зросла з 8,0% у 2002 р. до 13,6% у 2011 р., а у 2012 р. становила 12,8%.

Отже, у 2003–2012 рр. переважала тенденція зменшення структурних показників закінчених розслідуванням злочинів, вчинених неповнолітніми та за їх участю, групою осіб та особами, що перебували у стані алкогольного сп'яніння. Зростання абсолю-тних показників та часток зазначених груп злочинів серед всіх закінчених розслідуванням посягань у 2009–2011 рр. було обумов-лено внесенням у 2009 р. змін до ст. 51 Кодексу України про адмі-ністративні правопорушення, згідно з якими викрадення шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати майна на суму, що перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів грома-дян, вважається злочином. Це призвело до різкого зростання за-


140

значених видів злочинів проти власності і, преш за все, крадіжок і відповідно закінчених розслідуванням посягань зазначених ка-тегорій. У 2012 р. розглядувані показники знову скоротились.

У 2010–2011 рр. спостерігалась тенденція інтенсивного зро-стання кількості закінчених розслідуванням злочинів, вчинених особами, які раніше вчиняли їх, а у 2012 р. темп зростання значно зменшився. Тим не менш у 2012р. близько половини закінчених розслідуванням злочинів вчинялись саме рецидивістами.

На завершення наведемо основні параметри структури за-реєстрованої злочинності за спрямованістю, тобто родовим об’єктом злочинного посягання, перелік яких закріплено у Особ-ливій частині КК України. Для характеристики зазначеної струк-тури злочинності ми обмежимося лише відносними показниками.

У таблиці 2 наведено виділені за спрямованістю групи зло-чинів, середня частка яких протягом зазначеного періоду склада-ла більше 1% всіх зареєстрованих посягань. Ці злочини містяться в 10 розділах Особливої частини КК України, і за аналізований період середня сума їх часток дорівнювала 97,9% всіх зареєстро-ваних злочинів.

Протягом 2002–2012 рр. у структурі злочинності явно пере-важали посягання проти власності. Більшу частину аналізованого періоду вони перевищували половину, а у 2012 р. — 2/3 всіх зареє-строваних злочинів.

Значного розповсюдження набули злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або пре-курсорів та інші злочини проти здоров'я населення. Їх частка становила у 2002 р. 12,9%, у 2004–2008 рр. зросла до 16,6%, а у на-ступні роки зменшилась до 10,2%.

Такі зміни відсотку найбільш поширених злочинів обумо-вили відповідні зміни часток інших груп посягань. До 2008 р. час-тки більшості з них серед всіх злочинів зростали, а в останні 4-5 років переважно зменшувались. Так скоротились показники зло-чинів проти життя та здоров'я особи (з 5,9% у 2007 р. до 3,7%); про-ти громадського порядку та моральності (з 5,1% у 2007 р. до 2,9%); проти безпеки руху та експлуатації транспорту (з 5,4% у 2007 р. до 3,1%); у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг (з 4,7% у 2008 р. до 2,2%); проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (з 6,1% у 2008 р. до 3,1%); проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод лю-дини і громадянина (з 4,0% у 2008 р. до 1,8%) проти громадської безпеки (з 3,1% у 2008 р. до 2,3%). Частки злочинів у сфері госпо-дарської діяльності та посягань проти правосуддя залишались у ці роки відносно стабільними.


141

Таблиця 2

Злочини, передбачені розділами Особливої частини КК Украї-

ни, ранжирувані за величиною їх середньої частки серед усіх

зареєстрованих злочинів в Україні у 2002-2012 рр. (у %)

Роки

Групи зло-чинів

200

2

200

3

200

4

200

5

200

6

200

7

200

8

200

9

201

0

201

1

201

2

В серед.

Злочини проти влас-ності (розділ VI)

59

,4

63

,6

61

57

,3

51

,2

46

,8

45

,2

55

,8

63

,5

65

,8

66

,9

57,9

Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоро-в'я населення (розділ XIII)

12

,9

10

,3

12

,6

13

,4

15

,4

15

,9

16

,6

13

,3

11

,4

10

,3

10

,2

12,9

Злочини проти життя та здоров'я особи (розділ II) 4

,8

4,5

4,6

4,9

5,7

5,9

5,8

4,7

3,8

3,6

3,7

4,7

Злочини проти гро-мадського порядку та моральності (розділ XII)

4,6

4,8

4,3

4,4

4,6

5,1

4,9

3,7

3,1

3,1

2,9

4,1

Злочини проти безпе-ки руху та експлуатації транспорту (розділ XI)

4,1

4

3,9

4,4

4,7

5,4

4,8

3,4

2,6

2,7

3,1

3,9


142

Роки

Групи зло-чинів

200

2

200

3

200

4

200

5

200

6

200

7

200

8

200

9

201

0

201

1

201

2

В серед.

Злочини у сфері служ-бової діяль-ності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг (розділ XVII)

4

3,3

3,2

3,9

4,2

4,2

4,7

4,1

3,6

3,1

2,2

3,7

Злочини проти авто-ритету органів державної влади, органів місцевого самовряду-вання та об'єднань громадян (розділ XV)

2,5

2,3

2,4

2,8

3,8

5,4

6,1

5,1

3,6

3

3,1

3,6

Злочини проти вибор-чих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (розділ V)

1,5

1,7

2,1

2,9

3,4

3,7

4

3

2,3

2

1,8

2,6

Злочини проти гро-мадської безпеки (розділ IX)

2,5

2,2

2,3

2,3

2,7

3

3,1

2,6

2,3

2,2

2,3

2,5

Злочини у сфері госпо-дарської діяльності (розділ VII)

2

1,5

1,8

1,9

2,1

2,2

2,2

1,9

1,7

2

1,6

1,9


143

Для більш повної характеристики злочинності за спрямо-

ваністю наводимо структурні параметри за 2012 р. найменш роз-повсюджених груп злочинів. Посягання проти довкілля (розділ VIII) складали 0,5% всіх зареєстрованих злочинів (у середньому за аналізований період — 0,4%); проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (розділ IV) — 0,3% (0,4%); проти волі, честі та гідності особи (розділ III) — 0,1% (0,1%); проти безпеки вироб-ництва (розділ X) — 0,1% (0,1%). Посягання іншої спрямованості реєструвались в поодиноких випадках.

Узагальнюючи наведені дані, можна констатувати наступні тенденції змін структури злочинності в Україні на початку XXI століття:

суттєве зниження ступеня суспільної небезпечності зареєс-трованої злочинності, переважання серед зареєстрованих злочи-нів посягань середньої тяжкості;

переважне зменшення часток закінчених розслідуванням посягань, вчинених неповнолітніми або за їх участю, групою осіб, особами у стані алкогольного сп'яніння. Деяке зменшення впливу цих факторів на злочинність в цілому не означає, що вони не сприяють вчиненню окремих видів злочинів. Зокрема, у 2012 р. частка закінчених розслідуванням умисних вбивств, вчинених особами, що перебували у стані алкогольного сп'яніння, складала 61,2% всіх злочинів цього виду, а умисних тяжких тілесних ушко-джень — 55,2%;

значне зростання у 2010–2011 рр. чисельності закінчених розслідуванням злочинів, вчинених особами, які раніше вчиняли злочини. Оскільки у 2012 р. таке інтенсивне зростання припини-лось, можна припустити, що воно певною мірою було пов'язано з таким суб'єктивним чинником, як встановлення в органах внут-рішніх справ більш жорсткого порядку обліку таких злочинів. Разом з тим, таке явище може свідчити і про поступове форму-вання відповідного маргінального прошарку осіб, які не можуть адаптуватися у суспільстві і постійно вчиняють злочини;

домінування у структурі злочинності за видами злочинів посягань проти власності та значний відсоток кримінально-караних діянь у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров'я населення при зменшенні посягань проти життя та здо-ров'я особи, громадського порядку та моральності. Зазначені змі-ни наближають структуру злочинності в Україні до параметрів злочинності розвинутих європейських країн. Є підстави припустити, що відповідні тенденції збережуться у найближчі 7–10 років.


144


1. Криминология : учебник / под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. В. В. Лунеева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клу-вер, 2004. – 640 с. 2. Криминология : учебник / под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эми-нова. – 2-е изд., пераб. и доп. – М. : Юристъ, 2002. – 686 с. 3. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 кн. Кн.1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 424 с. 4. Лунеев В. В. Курс мировой и российской криминологии: учеб-ник для магистров. В 2 т. Т.I. Общая часть / В. В. Лунеев. – М. : Из-дательство Юрайт, 2012. – 1003 с. 5. Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность / Н. Ф. Кузнецо-ва. – М. : Издательство Московского университета, 1969. – 232 с. Стаття надійшла до редакції 10.04.2013


145

Міняйло Ніна Євгенівна, кандидат юридичних наук

(Національна академія прокуратури України)

УДК 343.9

ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ Розглянуто причини поширення корупції в Україні. У світлі реформування криміна-

льної юстиції запропоновано зосередити протидію корупції на основі забезпечення

та реалізації принципів правової держави. Наведено комплекс правових заходів

виконання яких дозволить ефективно протидіяти злочинності та корупції зокрема,

за умови економічного зростання добробуту громадян.

Ключові слова: корупція, закон, право, правова держава, правоохоронні органи, суд,

кримінальна юстиція.

Рассмотрены причины распространения коррупции в Украине. В свете реформиро-

вания криминальной юстиции предложено сосредоточить противодействие корру-

пции на основе обеспечения реализации принципов правового государства. Приведен

комплекс правовых мер выполнение которых позволит эффективно противодейст-

вовать преступности и коррупции в частности при условии экономического роста

благосостояния граждан.

Ключевые слова: коррупция, закон, право, правовое государство, правоохранитель-

ные органы, суд, уголовная юстиция.

The causes of corruption in Ukraine. In light of the criminal justice reform proposed anti-

corruption focus from providing and implementing the rule of law. An complex legal

measures the implementation of which will effectively counteract crime and corruption in

particular if economic welfare of citizens.

Key words: corruption, law, law, rule of law, law enforcement, court and criminal justice.

Відповідно до статті 1 Конституції України, наша країна

є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова дер-жава [1, с. 5]. Дані положення є основою для розвитку не лише законодавства, а усієї держави всіх сфер її життєдіяльності. Ра-зом з тим, за часи незалежності нашої країни, її розвиток і фор-мування саме як правової держави супроводжується численними перепонами. В результаті, на сьогодні Україна зіштовхнулась із ситуацією, за якої основні проголошені постулати та принципи її формування і розвитку залишились на папері, а реальна дійс-ність вимагає негайного втручання та ґрунтовних коректив з ме-тою фактичного досягнення рівня європейської розвиненої та правової держави.

Правова держава – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі – і державні органи, і громадяни – однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізують-

© Міняйло Н. Є., 2013


146

ся всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову. Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основ-ні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні закон-ним шляхом.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою. Цієї думки дотримувались ще давні філософи, такі як Платон та Аристотель, зазначаючи зокрема «бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєю-небудь вла-дою. Там же – де закон владика над правителями, а вони – раби його, вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть да-рувати державам боги» [2, с.188-189; 3, с. 16].

Розуміючи потребу у змінах в ситуації із забезпеченням прав і свобод людини в Україні, та враховуючи європейську прак-тику з цих питань, наша держава намагається провести реформу-вання своїх структур та законодавства.

Відповідно до Концепції реформування кримінальної юс-тиції України затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008, на нинішньому етапі розвитку України при докорінних змінах в соціально-політичних та інших умовах життя суспільства і держави, створено передумови для реформування системи кримінальної юстиції у напрямі подаль-шої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобо-в'язань нашої держави перед європейським та світовим співтова-риством.

Зокрема, це стосується забезпечення прав учасників кри-мінального судочинства, розширення змагальності сторін, прав потерпілого, усунення обвинувального ухилу в діяльності суду, розширення судового контролю за обмеженням конституційних прав і свобод людини на етапі досудового провадження у кримі-нальних справах і оскарження до суду рішень органу дізнання, слідчого та прокурора.

Існуюча система кримінальної юстиції не повною мірою відповідає новим суспільним відносинам, що склалися в Україні, і не забезпечує належного стану правопорядку, ефективного за-хисту осіб, суспільства та держави від небезпечних посягань на соціальні цінності, права і законні інтереси.

Система кримінальної юстиції є дещо громіздкою, внутрі-шньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою і надмірно


147

ускладненою. Діяльність її суб'єктів характеризується дублюван-ням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежу-вання їхньої компетенції, наданням пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано усклад-нених формальних процедур. Органи кримінальної юстиції мають недосконалу функціональну спроможність, що не дає змоги за-безпечити додержання принципу верховенства права в їх діяль-ності. Система органів, які традиційно називають «правоохорон-ними», створена як механізм переслідувань і репресій, не була трансформована в інститут захисту і відновлення порушених прав осіб. Не вживалося ефективних заходів щодо зниження рів-ня корупції в цій системі [4, с. 3-5].

Корупція в Україні, її масштаби та надзвичайно високий рі-вень сприйняття населенням як невід’ємної частини нашої дер-жави є тією загрозою, яка стоїть на шляху формування України як правової держави. Корупція проникла у всі сфери діяльності і функціонування держави та перейшла у приватний сектор як усталений спосіб досягнення визначених цілей.

Ефективна протидія корупції можлива за умови існування та функціонування відповідної системи забезпечення цієї діяль-ності, що включає комплекс узгоджених і взаємопов’язаних захо-дів кадрового, інформаційно-аналітичного, науково-методичного, просвітницького, матеріально-технічного тат іншого характеру, спрямованих на належну реалізацію стратегічних і тактичних завдань у сфері протидії корупції [5, с. 219].

Корупція в Україні має особливості, які відрізняють її від корупції в розвинутих країнах. Без виявлення цих особливостей не можна розробити адекватні заходи протидії їй. Корупція сьо-годні в Україні має ту особливість, що це корупція кризового ти-пу. Цей тип корупції полягає в тому, що це корупція, яка: а) поро-джується кризою сучасного українського суспільства (а не лише недосконалістю кримінальної юстиції); б) здатна поглиблювати кризу українського суспільства, маючи властивість зводити нані-вець будь-які політичні, економічні, правові й моральні реформи [5, с. 47].

Разом з тим, корупція це не щось абстрактне, а реальна дійсність, а отже у неї є конкретні причини її виникнення та по-ширення саме в нашій державі.

Як слушно зазначає Скулиш Є. Д., корупція становить со-бою соціальне явище і правопорушення, котре має довге коріння. Вона виникає як результат дії системи об'єктивних та суб'єктив-них причин та умов. За результатами соціологічних досліджень у сфері запобігання та протидії корупції, головними причинами та умовами виникнення та поширення корупції в Україні є недос-


148

коналість адміністративних послуг; створення надмірних обтя-жень для одержувачів адміністративних послуг; недостатній рі-вень доброчесності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, недостатня дієвість уповноважених структур у питан-нях викриття та притягнення винних у корупційних правопору-шеннях до відповідальності, що стало певним стимулом безкар-ності.

Зростає тіньова економіка і ціни на товари та послуги, у ва-ртість яких продавці закладають неофіційні виплати, утверджу-ється соціальна нерівність, скорочується доступ до базових соціа-льних послуг (безкоштовної освіти, медицини тощо); нівелюється значення освіти та професійних досягнень. Врешті-решт, втрача-ється підтримка суспільства через недовіру населення корумпо-ваним посадовцям. Ми маємо численні плани, концепції й інші нормативно-правові акти протидії корупції, але для подолання цього ганебного явища бракує основного – профілактичної робо-ти. Адже корупція, якщо можна так висловитися, вже стала спо-собом мислення у нашому суспільстві. Вона вкорінилася в усі сфери суспільного життя. У громадській свідомості сформувала-ся система корупційних взаємовідносин. Треба змінювати стиль мислення і спосіб дій. Неабияку роль у протидії корупції потрібно надати ЗМІ, сприяти їм у широкому висвітленні заходів боротьби з цим явищем, щоб кожен ганебний випадок ставав відомим ши-рокому загалу. Причому будь-яке повідомлення повинно бути перевіреним, а не огульним.

Потрібно формувати громадську підтримку в запобіганні та протидії цьому явищу, організовувати просвітницьку роботу, зок-рема, забезпечити проведення в кожному навчальному закладі курсу з вивчення антикорупційного законодавства, науково-методичних та науково-практичних конференцій, семінарів та зустрічей з представниками правоохоронних структур.

Нинішня профілактична робота не досягає поставленої ме-ти. На заваді корупції повинен стати комплекс заходів – профіла-ктичних, контролюючих, у разі необхідності – оперативно-розшукових, слідчих, доведених у законному порядку до судових рішень. Слід назавжди викорінити практику, за якої, чим біль-ший хабар, тим менша відповідальність за нього. Як правило, такі справи не завжди доходять до суду і «розсипаються» [7. с. 12].

Наведене ще раз підтверджує, що корупція прямим чином впливає на розвиток України як правової держави. Неповага до права, маніпулювання законами, поширене серед правоохорон-них та судових органів впливає на ставлення до права окремими громадянами, укорінюється зневіра до нього та до влади загалом.


149

В Україні постійно проводяться соціологічні дослідження з питань поширення корупції. За даними зібраними з 2007 по 2011 роки, простежується глибина укорінення корупції в Україні. Рес-пондентам було запропоновано оцінити поширеність корупції в двадцяти сферах суспільного життя, враховуючи їх досвід зітк-нення із корупцією. Найбільш корумпованими були названі Дер-жавтоінспекція (64,4% опитаних вважають, що в цьому середови-щі корупція дуже поширена) та судова система (60,3%). Варто підкреслити, що система охорони здоров’я за сприйняттям кору-пції наздогнала судову систему (60,3%) й міліцію (59,1%), яка ра-ніше одноосібно посідала третю сходинку цього антирейтингу. Високим залишається рівень корумпованості серед керівництва й викладачів вищих навчальних закладів (49%), у сферах отри-мання державного житла (40,2%) та реєстрації або приватизації об’єктів нерухомості (35,4%).

Найвідчутнішим стало посилення уявлення про корумпо-ваність таких галузей повсякденного життя, як отримання меди-чних послуг (60,3%), проходження митного контролю або оформ-лення митних документів (42,1%), влаштування на роботу до державної установи (36,2%), регламентація підприємницької дія-льності (34%) та оформлення або отримання соціальних виплат (20,4%). Опитані також вважають, що корупція зросла під час підключення або ремонту комунальних послуг, отримання креди-ту в державній установі, серед керівників та вчителів шкіл і по-датківців.

Статистично значущого скорочення вимагань не зафіксо-вано щодо жодної зі сфер. Навпаки, на суттєве посилення прак-тики здирництва та вимагання хабарів указують споживачі по-слуг у таких сферах, як реєстрація або приватизація об’єктів нерухомості (з 22,6% до 32,2%), Державтоінспекція (з 39,7% до 45,1%), податкові служби (з 19,6% до 28,7%), міліція (з 46,1% до 53,1%) тощо. За результатами дослідження 2011 року, найчастіше вимагають хабарів у таких секторах: державні медичні установи (66%), заклади середньої освіти (61%), міліція (53%), вищі навчаль-ні заклади (50%), дозвільна система (47%), ДАІ (45%) та органи, що регламентують підприємницьку діяльність (40%) [8. С.8-23].

Наведені статистичні дані вказують, що обрані на сьогодні державою методи протидії корупції не досягають поставленої мети зі зниження її рівня. Внесення змін в законодавчі акти щодо розширення кола суб’єктів корупційних правопорушень чи поси-лення відповідальності за їх вчинення не приносять своїх резуль-татів, а отже, слід направити увагу держави дещо в іншому на-прямку.


150

Не слід забувати, що основна протидія корупції в Україні здійснюється на основі Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Цей закон влада повинна застосовувати виключно на правовій основі відповідно до визначених у ньому принципів, насамперед принципів верховенства права, законнос-ті, пріоритетності запобіжних заходів. Як тільки він стане знаря-ддям розправи переважно з представниками минулої влади або тимчасових політичних союзників нинішньої, мрія про подолання корупції в цій державі буде спаплюжена в черговий раз [9, с. 8].

Таким чином, серед пошуків напрямів та способів протидії злочинності і корупції зокрема, варто звернути увагу на зміцнен-ня в Україні принципів законності, рівності усіх перед законом та верховенства права. Доки в нашій країні не буде встановлено поваги до права, всі намагання подолати корупцію будуть вибір-ковими та в більшості своїй декларативними. Встановлення основ правової держави потребує проведення комплексу заходів, які у своєму взаємозв’язку принесуть позитивні результати:

- скасування імунітетів щодо притягнення до відповідаль-ності тих категорій осіб, які ними володіють;

- усунення вибірковості притягнення до відповідальності. Притягнення до відповідальності повинно бути невідворотним, проте лише за наявності правових підстав;

- правоохоронні органи держави повинні бути дійсно «пра-во»«охоронними», а не репресивними та каральними. При здійс-ненні провадження по справі не слід забувати про необхідність встановлення в ній істини, а отже не лише обставин, що доводять вину особи, а можливо і її невинуватість;

- правоохоронні органи не повинні «конкурувати» між со-бою, а співпрацювати у досягненні цілей своєї діяльності на благо всієї держави;

- підбір кадрів до правоохоронних та судових органів пови-нен ґрунтуватись на їх професіоналізмі, досвідченості та кваліфі-кації;

- суд повинен стати дійсно змагальним, де кожна сторона має рівні можливості в доведенні своєї правоти з чітким дотри-манням законів у максимально розумні строки;

- на рівні держави повинна відбуватись ідейна пропаганда поваги до права та чіткого дотримання його норм усіма без ви-ключення особами, з підтвердженням цього конкретними діями влади, адже виховання правової культури вимагатиме тривалого часу.

Звісно, ж перелічені заходи не є вичерпними. Крім того, не слід забувати, що злочинність, і корупція зокрема, мають в своїй основі соціальні та економічні причини, тому запровадження


151

поваги до права повинно йти пліч-о-пліч із реальними економіч-ними перетвореннями в державі та суспільстві, спрямованими на підвищення соціального добробуту населення та його захищенос-ті. Без розвитку економіки, виробництва та зростання доходів широкої маси населення корупція залишатиметься основним джерелом збагачення громадян.

Україна ще молода держава, не позбавлена помилок у пошу-ках напрямів та способів свого розвитку, але для досягнення макси-мальних його висот та гідного представлення на міжнародній арені, вона безумовно повинна бути глибоко правовою державою із судо-вим забезпеченням гарантій прав і свобод своїх громадян.


1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та до-пов. Станом на 3 січн. 2013 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К. : Паливода А. В., 2013. – 64 с. 2. Платон. Сочинения. – Т.3. Ч.2. – М., 1972. – С.188-189. 3. Аристотель. Политики. – М., 1911. – С. 16. 4. Концепція реформування кримінальної юстиції України за-тверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 . [Електронний ресурс]. – Режим достпу: http: / http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/311/2008 5. Мельник М. І. Корупція – корозія влади ( соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії): [монографія] / М. І. Мель-ник. – К., 2004. – 400 с. 6. Костенко О. М. Про концептуальні засади антикорупційної по-літики в Україні / Костенко О. М. // Політика в сфері боротьби зі злочинністю : Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. (1-2 бе-резня 2013 року, м.Івано-Франківськ). – Івано-Франківськ : Прикар-патський національний університет ім. Василя Стефаника, 2013. – 307 с. 7. Скулиш Є. Д. Шляхи подолання корупції в Україні / Є. Д. Скулиш // ЮВУ. – №32 (840). 8. Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціо-нальних досліджень: 2007-2009, 2011. Звіт за результатами соціоло-гічних досліджень. – Київ, 2011. – 47 с. 9. Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» / М. І. Хавро-нюк / [вид. виправл. і доповн.]. – К. : Юридична думка, 2012. – 424 с. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


152

Нерсесян Армен Сабірович, кандидат юридичних наук

(Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України)

УДК 343.221.51

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ЩОДО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ В статті автором розглядається вплив ймовірного запровадження кримінально-

правових санкцій щодо юридичної особи приватного права на криміногенну ситуацію

в України. Зокрема, аналізується значення таких санкцій в сфері економічної злочин-

ності та корупції. Зроблено ряд висновків і пропозицій щодо впровадження таких

санкцій.

Ключові слова: санкція, юридична особа, корупція, економічна злочинність.

В статье автором рассматривается влияние вероятного введения уголовно-

правовых санкций в отношении юридического лица частного права на криминоген-

ную ситуацию в Украине. В частности, анализируется значение таких санкций в

сфере экономической преступности и коррупции. Сделан ряд выводов и предложений

по внедрению таких санкций.

Ключевые слова: санкция, юридическое лицо, коррупция, экономическая преступ-

ность.

In the article the author examines the impact of a possible introduction of criminal

sanctions against legal persons of private law on the crime situation in Ukraine. In

particular, it examines the significance of such sanctions in the field of economic crime and

corruption. A number of conclusions and proposals for the introduction of such sanctions.

Key words: approval, a legal person, corruption, economic crime.

Традиційна для української кримінально-правової науки

концепція визнає суб’єктом злочину, а відтак – і суб’єктом відпо-відальності виключно фізичну особу (ст.18 КК України)– грома-дянина України, іноземця, особу без громадянства. Дана концеп-ція знайшла своє відображення Таким чином, поза межами кримінальної відповідальності опинились такі суб’єкти правовід-носин як юридичні особи.

Як зазначає професор В. О. Навроцький, в українській та зарубіжній теорії кримінального права ніхто і ніколи не запере-чував того, що суб’єктом злочину може бути фізична особа. Разом з тим багаторічну історію має дискусія щодо встановлення кримі-нальної відповідальності юридичних осіб. Аргументи як прихиль-ників так і противників кримінальної відповідальності юридич-них осіб давно відомі, будь-якій з їх позицій важко віддати перевагу [1, c. 232]. Ратифікація Україною ряду міжнародно-правових актів (Конвенція ООН проти корупції, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, Конвенція ООН проти

© Нерсесян А. С., 2013


153

транснаціональної організованої злочинності, Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму тощо) добавила аргументації на користь прихильників впрова-дження кримінальної відповідальності юридичних осіб. (чи при-наймні «квазікримінальної» – коли юридична особа не визнається суб’єктом злочину, але визнається суб’єктом відповідальності).

Актуальність проблеми різко збільшилась у зв’язку з роз-робкою Мін’юстом та поданням на розгляд до Верховної Ради України Проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження заходів кримі-нально-правового характеру стосовно юридичних осіб» №2032, яким пропонується запровадити фактично «квазікримінальну» відповідальність юридичної особи за злочини, вчинені її керівни-ком/засновником/учасником або іншою уповноваженою особою. На час написання даної статті розгляд законопроекту у першому читанні було відкладено, що не знімає можливості його прийнят-тя в тому чи іншому вигляді в наступному.

Метою даної статі є визначення впливу на злочинність, перш за все на такі актуальні її форми як корупційна злочинність та економічна злочинність ймовірного запровадження криміна-льної, в тому числі і «квазікримінальної» відповідальності юриди-чних осіб.

Ряд дослідників зазначає щодо необхідності введення тако-го інституту в кримінальне законодавство України. Так, А. В. Савченко зазначає, що значна частина злочинів проти укра-їнського народу (голодомор, репресії 30-х рр.) була вчинена саме юридичними особами [2, c. 524-530]. Слід проте зауважити, що дані злочини були вчинені в основному юридичними особами публіч-ного прав, зокрема, органами НКВС. Та й Компартія, що фактич-но підім’яла під себе весь державний апарат, навряд може вважа-тись юридичною особою приватного права.

В той же час позиції щодо доцільності впровадження кри-мінальної відповідальності юридичних осіб також здобувають все більше прихильників. Так, в 2008 році в Академії Адвокатури України була захищена кандидатська дисертація О. О. Михайлова «Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід та перспе-ктиви його застосування в Україні». Автор даної дисертації за-пропонував ввести у КК України ст. 21 «Підстави кримінальної відповідальності юридичних осіб», перші два пункти яка мала б наступну редакцію:

«1. Підставою кримінальної відповідальності юридичних осіб є скоєння її працівником (працівниками), який виконує в її інтересах та від її імені організаційно-розпорядчі та/або адмініст-


154

ративно-господарські функції, винного, суспільно-небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого ст. ст. 131, 161, 173, 175-177, 202, 204, 206-209¹, 212, 212¹, 220, 222, 223, 225, 227-229, 231, 232¹, 236-245, 247, 250, 253, 254, 270-276, 282, 286-288, 326, 327, 334, 361, 361¹, 363¹, 382, 388, 441 Кримінального кодексу України.

2. Підставою окремої самостійної кримінальної відповіда-льності юридичних осіб є скоєння її працівниками, що діяли в її інтересах та в межах своїх функціональних обов’язків, суспільно-небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого ст. ст. 173, 176, 177, 212, 212¹, 220, 223, 225, 227, 229, 231, 232¹, 236-245, 247, 250, 253, 254, 326 Кримінального кодексу України за умови спричинення значної шкоди суспільним відносинам, що охороня-ються кримінальним законом та якщо така шкода була спричи-нена внаслідок підприємницької діяльності юридичної особи.

3. Притягнення юридичної особи до кримінальної відпові-дальності на підставі п.1 цієї статті не виключає відповідальність фізичних осіб, винних у скоєнні злочину» [3, c. 5-6, 15].

І. І. Митрофанов розглядає кримінальну відповідальність юридичних осіб розуміє як «обов’язок суб’єкта, уповноваженого відповідною юридичною особою діяти від її імені, який вчинив злочин в інтересах (на користь) зазначеної особи, внаслідок чого було заподіяно шкоду або створено загрозу заподіяння шкоди, передбаченої законом про кримінальну відповідальність, дати звіт за вчинене, що реалізується через систему кримінально-правових засобів» [4, c. 89-94]. Слід проте зауважити, що дане ви-значення є не зовсім відповідним реаліям кримінальної відпові-дальності юридичних осіб – адже «дати звіт» має не службовець (його відповідальність ніким і не заперечується), а сама юридична особа.

О. Ф. Пасєка в авторефераті своєї кандидатської дисертації «Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівняльно-правове дослідження», захищеної у 2011 в Львівському держав-ному університеті внутрішніх справ, також пропонує ввести до КК ч. 21 «Підстави кримінальної відповідальності юридичних осіб», ч. 2 якої закріплює конкретні склади злочинів, за які має наставати така відповідальність. Тут перелік злочинів значно розширений, перш за все за рахунок злочині проти здоров’я особи (ст.ст. 137-144); торгівлі людьми (ст.. 149); експлуатації дітей (ст. 150); злочинів проти громадського порядку і моральності (ст.ст. 298, 300, 301 КК) тощо [5, c. 11-12].

В той же час слід зауважити, що позиція російського дослі-дника А. С. Нікіфорова [6, c. 11], підтверджена А. В. Савченком [2, c. 524-530], про те, що впровадженню інституту кримінальної від-повідальності юридичної особи заважає перш за все інертність


155

мислення, що традиційно пов’язує кримінальну відповідальність з фізичною особою, не повною мірою відображає складність ситуації.

В. Б. Харченко, аналізуючи проблему запровадження кри-мінальної відповідальності юридичних осіб за злочини в сфері інтелектуальної власності, робить ряд слушних висновків, що можуть бути розповсюдженні і на інші категорії злочинів, де про-понується запровадження такої відповідальності. Він, зокрема, зазначає про недоцільність запровадження такої відповідальності в Україні з огляду на те, що «така відповідальність натепер ціл-ком достатньо здійснюється в рамках цивільного, господарського та фінансового права». Також він зазначає про те що «найважли-вішою передумовою запровадження кримінальної відповідально-сті юридичних осіб в тих країнах, на які, як правило, посилаються представники такої теорії виступає саме неможливість у приват-ноправових рамках притягнути юридичну особу до фінансової чи адміністративної відповідальності або вирішити питання про припинення юридичної особи». В той же час, цивільне право України та інших країн СНД, яке є умовно-приватним, дозволяє подібні заходи впливу [7, c. 410-411].

Досить виважено до проблеми запровадження криміналь-ної відповідальності юридичних осіб в разі вчинення ними подат-кових злочинів підходить Д. В. Каменський. Так, він зазначає, що «у разі належного, переконливого обґрунтування ідеї криміналь-ної відповідальності юридичних осіб постане необхідність ком-плексного, системного редагування положень різних галузей віт-чизняного законодавства. … Врешті-решт слід пам’ятати про необхідність запровадження юридичних гарантій захисту компа-нії від свавілля окремих чиновників, незаконних спроб ведення бізнесу та проявів недобросовісної конкуренції …» [8, c. 307].

Кримінологія, як зазначає А. П. Закалюк, має одним із своїх завдань дослідження та визначення ймовірної зміни наявних і розвитку нових кримінологічних проблем та потреб відповідного формування державної політики, в тому числі стратегій, принци-пів, закономірностей напрямів і предметних форм вирішення цих проблем [9, c. 24].

А. І. Долгова вказує, що коли мова йде про ефективність заходів по боротьбі зі злочинністю, то важливо визначити мету боротьби. Якщо говорити про реальну мету боротьби зі злочинні-стю в конкретному суспільстві і в конкретних просторово-часових межах, то такою метою є зниження рівня злочинності та зменшення її суспільної небезпечності, нанесеної шкоди [10, c. 23].

Таким чином, з кримінологічної точки зору запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб можна розглядати в двох аспектах – чи сприятиме таке розширення кола суб’єктів


156

кримінальної відповідальності посиленню боротьби зі злочинніс-тю чи ні.

Так, коли говорять про перспективу запровадження кримі-нальної відповідальності юридичних осіб, традиційно згадуються такі види злочинності як корупційна та економічна. Не торкаю-чись питання підстав кримінальної відповідальності юридичної особи (ця проблема досліджувалась автором в окремих публікаці-ях), слід зосередити увагу на можливостях застосування санкцій щодо юридичної особи.

І в вищевказаному законопроекті, і в наукових досліджен-нях при визначенні форм кримінальної відповідальності (заходів кримінально-правового характеру) щодо юридичних осіб увага зосереджується на таких санкціях як штраф, заборона займатись певними видами діяльності, ліквідація і конфіскація майна юри-дичної особи. При всьому своєму різноманітті, дані санкції можна визначити як майнові – адже при штрафі і конфіскації майна юридичної особи остання втрачає безпосередньо належне їй май-но, а при забороні займатися певними видами діяльності та лікві-дації – втрачає ті вигоди, які могла б отримати за умови продов-ження господарської діяльності.

Таким чином, для ефективного застосування санкцій юри-дична особа повинна відповідати двом критеріям. По-перше, у неї на балансі має знаходитись майно, достатнє для виплати штра-фів. Попри зовнішню абсурдність цієї тези, слід зауважити, що на практиці майно багатьох юридичних осіб складається із папки з установчими документами та орендованого місця, на якій реєст-рується його юридична адреса. Все інше майно як правило є оре-ндованим, кредитним або обіговим. Якщо ж визначити, що під-ставними керівниками (а часто і засновниками) таких юридичних осіб виступають бездомні, люди хворі на наркоманію чи алкого-лізм тощо, то можна зробити наступний висновок. Якщо реальні власники такої юридичної особи захочуть вивести обігові кошти при початку кримінального провадження щодо юридичної особи (чи іншої схожої за змістом процедури) то унизу буде час це зро-бити досить швидко, як це часто і робиться зараз. При цьому до відповідальності притягуються підставні керівники юридичної особи (а при встановленні кримінальної відповідальності юридич-них осіб – і сама юридична особа, що буде вже позбавлена всього майна). При цьому реальне майно (основні фонди, грошові кошти на рахунках) будуть зосереджені у «кришталево чистих» юридич-них осіб, які лише через декілька ланок будуть пов’язані з «під-ставними юридичними особами».

По-друге, заборона займатись певними видами діяльності (щодо фізичної особи) наразі є ефективною лише за умови, коли


157

здійснення такої діяльності потребує певного дозволу (свідоцтво, ліцензія, сертифікат). Щодо юридичної особи ситуація аналогічна – адже, наприклад при укладенні договору підряду на капітальне будівництва замовним вимагає ліцензії на той чи інший вид буді-вельних робіт. В іншому випадку проконтролювати чи здійснює юридична особа певний вид діяльності досить важко. Але у зако-нодавстві України вже існує усталена процедура видачі та ану-лювання ліцензій, що здійснюється в адміністративному порядку (ст. 21 Закону України «Про ліцензування певних видів господар-ської діяльності»). Можна говорити про розширення підстав для такого анулювання за рахунок вчинення керівником/засновником юридичної особи злочину у відповідній сфері, але дублювати таку процедуру ще й в кримінальному законодавстві не потрібно.

Нарешті, слід зауважити, що навіть найпрогресивніші змі-ни у законодавстві не гарантують ефективної роботи органів кримінальної юстиції. Навпаки, впровадження кримінальної від-повідальності юридичних осіб у будь-якій формі посилить мож-ливості цих органів по тиску на бізнес, по здійсненню рейдерсь-ких захоплень тощо.

Наостанок слід зауважити, що відповідальність бізнесу – дуже важливий елемент діяльності суспільства. Проте відповіда-льність держави перед бізнесом має бути аж ніяк не меншою. Тому до реального реформування державного апарату, перш за все органів кримінальної юстиції, до моменту коли вони здобу-дуть реальну незалежність і нестимуть реальну відповідальність, впровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб може лише нанести шкоду.


1. Українське кримінальне право. Загальна частина : підручник / [Берзін П. С., Денисова Т. А., Дудоров О. О., Ковальский В. С., На-вроцький В. О., Юзікова Н. С.] за ред. В. О. Навроцького – К. : Юрі-нком Інтер, 2013 – 712 с. 2. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та феде-ральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правое дослідження : монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 594 с. 3. Михайлов О. О. Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід та перспективи його застосування в Україні: автореф дис. … кюн.: спец. 12.00.08. – кримінальне право та кримінологія; криміна-льно-виконавче право / Олексій Олексійович Михайлов. – К. : Ака-демія адвокатури України, 2008. – 18 с. 4. Митрофанов І. І. Проблеми визнання юридичної особи суб’єктом кримінальної відповідальності / І. І. Митрофанов // Право і суспільство. – 2010. – № 1. – С. 89-94.


158

5. Пасєка О. Ф. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівняльно-правове дослідження : автореф. дис. … к.ю.н.: спец 12.00.08 / Пасєка Олексій Федорович. – Л. : ЛДУВС, 2011. – 20 с. 6. Никифоров А. С. Юридическое лицо как субъект преступления и уголовной ответственности / А. С. Никифоров – М. : АО «Центр ЮрИнфор», 2003. – 204 с. 7. Харченко В. Б. Кримінально-правова охорона прав на резуль-тати творчої діяльності та засоби індивідуалізації в Україні : моно-графія / В. Б. Харченко. – Х., 2011. – 480 с. 8. Каменський Д. В. Кримінальна відповідальність за податкові злочини за федеральним законодавством США : монографія / Дми-тро Васильович Каменський. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Ді-доренка, 2011. – 424 с. 9. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: у трьох книгах. Книга 1. Теоретичні засади та історія української криміно-логічної науки / А. П. Закалюк. – К. : Ін Юре, 2007. – 424 с. 10. Криминология : учебник для вузов / [Аргунова Ю.Н., Ванюш-кин С. В., Ващенко Ю. В. Долгова А. И. и др.] под ред. А. И. Долго-вой – М. : Идательство НОРМА, 2001. – 848 с. Стаття надійшла до редакції 09.04.2013


159

Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук


УДК 343.23

ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ФАКТОРИ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена дослідженню політико-економічних криміногенних факторів.

Надається характеристика кримінологічно значущим проблемам становлення

державної ідеології у галузі економічного розвитку, а також окремим криміноген-

ним аспектам правового регулювання діяльності Національного банку України.

Пропонуються шляхи концептуалізації та систематизації протидії політико-

економічним факторам злочинності.

Ключові слова: політика, економіка, ідеологія, злочинність, детермінація.

Статья посвящена исследованию политико-экономических криминогенных факто-

ров. Даётся характеристика криминологически значимым проблемам становления

государственной идеологии в сфере экономического развития, а также отдельным

криминогенным аспектам правового регулирования деятельности Национального

банка Украины. Предлагаются пути концептуализации и систематизации проти-

водействия политико-экономическим факторам преступности.

Ключевые слова: политика, экономика, идеология, преступность, детерминация.

The article is devoted to research of political-economic criminogenic factors. It has given the

description of criminological meaningfully problems of becoming of state ideology in the

sphere of economic development, and also to the separate criminogenic aspects of the legal

adjusting of activity of the National bank of Ukraine. The ways of conception and

systematization of counteraction to the political-economic factors of criminality are offered.

Key words: politics, economy, ideology, criminality, determination.

Сучасна злочинність в Україні характеризується своїм пе-реважно корисливим характером. Лише частка загальнокриміна-льних корисливих злочинів складає близько 67-72 % у структурі загальної злочинності щорічно протягом останніх десяти років. Якщо ж до цієї суми додати частку корисливої злочинності еко-номічної спрямованості (в тому числі й у сфері службової діяль-ності), злочинів проти довкілля, пов’язані з незаконним привлас-ненням чи використанням об’єктів природи, злочини, пов’язані зі збутом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, а також вогнепальної зброї, низку інших злочи-нів, об’єднаних корисливим мотивом, то виявляється, що біля 95 % всіх злочинів в Україні мають саме корисливий характер. Ця теза підтверджує доволі відоме в науці кримінології положення щодо примату соціально-економічних факторів в детермінаційному комплексі вітчизняної злочинності, що зумовлено особливостями

© Орлов Ю. В., 2013


160

перехідного періоду, фундаментальною трансформацією (а в що-до низки параметрів – просто з деструкцією) системи та ідеології господарювання та рядом інших чинників. У зв’язку з цим у фо-кус кримінологічного дослідження потрапляють проблеми органі-зації управління в сфері економічних відносин. Останні виявля-ють себе: а) у несформованості ідеології державного управління економікою; б) у підтриманні залежності вітчизняної економічної системи від зарубіжних джерел управлінського впливу (засобами поглиблення фінансової заборгованості в іноземній валюті), цілі якого не співпадають з національними інтересами прогресивного соціального розвитку, відновлення економічного зростання, зни-ження суспільної небезпечності злочинності.

Політико-кримінологічні проблеми протидії злочинності в тій чи іншій мірі висвітлювались у працях таких вчених, як В. М. Бурлаков, Я. І. Гілінський, В. О. Глушков, П. А. Кабанов, В. В. Лунєєв, А. Л. Сморгунова, А. М. Черниш, В. І. Шакуна, Д. А. Шестаков та деяких інших. Проте, цей напрямок досліджен-ня перебуває ще на початковому етапі. Наявні напрацювання хоча і є вагомими, однак не вирізняється доктринальною єдністю, є подекуди предметно розробленими, а політичні-економічний блок проблем криміногенної детермінації в цілому не був окре-мим предметом наукового пошуку. У сукупності наведені обста-вини обумовлюють актуальність теми цієї статті.

Метою статті є надання характеристики основним полі-тико-економічним факторам злочинності в Україні в контексті наукового супроводження загальносоціального рівня криміналь-но-превентивної діяльності.

Відсутність державної ідеології як системи світоглядно-орієнтуючих позиції, що визначають стратегію державного роз-витку в цілому та окремих сферах, зокрема, є суттєвим фактором неефективності управління в економіці. В якості еталонних мо-делей економічного поступу в наукових працях прийнято вважа-ти чи-то неоліберальну концепцію американського монетаризму з мініміалізацією участі держави в господарських процесах й утвердженням вільного ринку [1; 2 та ін.], чи-то засновану на кейнсіанській, неоінституціоналістській, ендогенній методології концепцію державного регулювання економіки в межах ринково-го її типу [3; 4; 5 та ін.]. На публічно-програмному ж рівні у вітчи-зняному правовому просторі фігурує такий документ як «Страте-гія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізацій них викликів», який визначає ключові напрямки та засади системного розвитку нашої країни з урахуванням еконо-мічної, політичної, інтелектуальної, технологічної перспективи. Аналіз зазначеної Стратегії дозволяє стверджувати, що її розроб-


161

ники, піддаючи нищівній критиці неоліберальне реформаторське минуле нашої країни [6, с. 155, 175], стоять на позиціях інновацій-но-інвестиціної моделі економічного зростання, яка є специфіч-ним різновидом концепції неоінституціоналізму, що ґрунтується на переорієнтуванні економічних відносин з фінансово-посередницьких на наукоємні, технологічні.

Визнаючи в цілому високий рівень наукової обґрунтованос-ті означеної Стратегії, слід все ж визнати, що вона спирається на ринкові механізму трансформації економічного середовища. Ра-зом з тим, серед низки європейських, американських вчених-економістів, соціологів, політологів, юристів, кримінологів остан-нім часом стверджується переконання у неефективності лібера-льно-демократичного способу організації ринкового господарю-вання в принципі, що зумовлено такими іманентними, незмінними його супутниками, як всезростаючий рівень безро-біття (по мірі автоматизації виробництва, запровадження новітніх технологій), вкрай нераціональне використання природних ре-сурсів (за рахунок запровадження виробничої тактики «заплано-ваних дефектів» й стимулювання рівня споживання), тіньова економіка, колосальний дисбаланс в розподілі матеріальних благ, як наслідок – відсутність доступу більшості населення до засобів виробництва, недоступність вищої освіти для значної кількості людей1, зниження соціальних витрат, підвищений рівень злочин-ності тощо. Одним з найбільш популярних гасел акцій протесту, що прокотилися в 2009-2012 роках низкою країн світу (Греція, Іспанія, Італія, Португалія, США, Франція та ін.) та яке наочно відображає концептуально хибний шлях обраного вектору еконо-мічного розвитку, було наступного змісту: «Capitalism isn’t working. Another world is possible» (в пер. з англ. – капіталізм не працює, інший світ – можливий). Вже сьогоднішня практика еко-номічного життя в розвинутих країнах – зазначають В. М. Кири-лов та С. С. Мкртчян – засвідчує, що йдуть процеси відходу від

1 Відсутність загального рівного доступу до якісної (сучасної) вищої

освіти серед населення переважної більшості держав практично нівелює демократичний політичний режим як такий. Очевидно, що нерівноцінним є політичний вибір обізнаної особи та людини, яка немає жодного уявлен-ня про соціальне управління на місцевому, національному, регіональному та геополітичному рівнях, специфіку політичних ідеологій, програм соці-ального розвитку тощо. В таких умовах демократичний режим ґрунтуєть-ся не на розумній конкуренції свідомого вибору, а на конкуруванні засобів політичної комунікації (технологій безструктурного управління громадсь-кою думкою, що в політології прийнято називати «продукування згоди») з електоратом, від ефективності яких й залежатиме якісний корпус пред-ставницького органу.


162

традиційної системи ринкового господарювання, з’являються нові раніше невідомі явища та процеси [7, с. 12-13], пов’язані з безпре-цедентною участю держав й наддержавних конгломератів у регу-люванні економічних відносин на прогнозовано-плановій, а не на стихійно-ринковій основі1. Симптоматичним в цьому контексті виглядають результати дослідження компанії Ernst&Young (в дослідженні взяли участь 641 компанія з 21 країни світу), згідно з яким серед одних з найбільш суттєвих ризиків для вільної робо-ти приватних підприємств на 2013-2014 р. Р. названий вплив уря-дів на їх діяльність [8].

Таким чином, можна констатувати, що на сьогоднішній день пріоритети економічного розвитку, закладені у згаданій ви-ще Стратегії не відповідають довготривалим світовим тенденціям, які, наразі, відображають трансформації в бік скорочення свобо-ди ринку на користь централізованого управління. Ця трансфор-мація неодмінно має супроводжуватися зміною ідеології держав-ного управління. Саме ідеологія має бути рушійною силою для економічних перетворень, а не навпаки. В іншому випадку, як слушно зауважує О. М. Литвинов, існує суттєвий ризик не лише відродження примітизованих форм буття, а й суцільної криміна-лізації цих форм [9, с. 8]. Вочевидь на перший план в процесі ви-рішення економічних проблем (а так само й екологічних) як на національному, так і на геополітичному рівні виходить проблема формування нових методологічних посилок публічної організації суспільства. Відомо, що вирішити проблему на тому ж рівні світо-гляду на якому вона виникала, з тією ж мірою розуміння – немо-жливо. Відтак, абсолютно справедливо, на нашу думку, в сучасній науковій літературі низкою вчених-політологів, соціальних філо-софів, юристів наголошується на кризі традиційних політик, яка виражається у відсутності конфлікту ідеологій (в конструктив-ному його розумінні) на концептуальному рівні та переважання ідеологій-рухів в межах переважно ліберал-демократичної та соціал-демократичної філософії владарювання [10, с. 25-30; 11, p. 34-67 та ін.].

1 Окремі аспекти новітніх моделей соціально-економіки розвитку

розглядаються у працях В.М. Кирилова, С.С. Мкртчяна (концепція цивілі-зованої економіки), Ж. Фріско (концепція ресурсо-зорієнтованої економі-ки, проект «Венера») та деяких інших прогресивних науковців. Ці моделі знаходяться на стадії своєї доктринальної незавершеності, подекуди є внутрішньо-суперечливими. Однак, вже сьогодні стає очевидною потре-ба у виробленні альтернативних механізмів господарювання – якісно від-мінних від традиційних ринкових, що ґрунтуються на пріоритеті особистої (корпоративної) вигоди, в низці випадків – всупереч загальносоціальним інте-ресам, на шкоду довкіллю тощо.


163

Таким чином, ми переконані в тому, що на сучасному етапі розвитку нашої держави жоден з масштабних запланованих захо-дів у сфері економічних перетворень, розвитку освіти, медичного та соціального обслуговування, протидії злочинності не має шан-сів на успіх без формування чіткої концепції державного будів-ництва, що має ґрунтуватися на універсальній політичній ідео-

логії. Саме остання є тим єднальним, системоутворюючим елементом публічного адміністрування, який в принципі здатен у державах перехідного типу надати йому ознак синхронності, несуперечливості, зменшити криміногенну складову, забезпечити перспективну спрямованість. Цей елемент, на жаль, протягом 90-х років минулого сторіччя було успішно та безальтернативно зруйновано, а намагання поставити питання про державну ідео-логії на порядок денний часто супроводжуються звинуваченням у спробі скорочення прав і свобод, тоталітаризму й інших утис-ках, що є, зазвичай, результатом стійких стереотипів радянського минулого. Натомість в низці випадків така критика є необґрунто-ваною.

Відомо, що основа будь-якої ідеології – світоглядна, філо-софська концепція світосприйняття, яка передбачає, перш за все, стратегічну мету, систему тактичних цілей, принципів, напрям-ків, методів, етапів цілеспрямованої діяльності. Відхід же від сві-тоглядних основ державного управління, їх блокування означає відсутність цільової бази адміністрування – безцільну діяльність, яка в різні періоди й в залежності від формату політичної кон’юнктури виявляє неоднорідність, непослідовність, низьку соціальну адаптивність, суттєву кримінальну складову. Тому іг-норування проблеми державної ідеології може мати негативні наслідки для державного суверенітету в цілому. В цьому контекс-ті слушною видається думка О. В. Крисенка, який зазначає, що якщо в Сполучених Штатах ситуація постідеологічного політич-ного розвитку призвела до появи та стійкого відтворення «безіде-ологічної політики», котру іноді намагаються маскувати під онов-леність на кшталт неоальтернативи та необхідність змін (неолібералізм, ортолібералізм, неоконсерватизм, неореспубліка-нізм та ін.), то в Україні та й в інших пострадянських країнах ідеологічна публічна політика лише має народитися. Незважаючи на те, що на вітчизняних теренах чимало говорять про назрілі зміни… політики не осмислюють себе в політичному процесі в ідеологічних координатах… [12].

Разом з тим, є підстави вважати, що деідеологізованість освіти, всіх ланок й сфер соціального управління є не випадковіс-тю – побічним продуктом аномії у розумінні Е. Дюркгейма, – а бажаним результатом зовнішньополітичного впливу. Не вдаю-


164

чись до детального аналізу джерел, методів, суб’єктів останнього, що не є безпосереднім предметом цієї статті, зауважимо лише на тому, що з урахуванням геополітичного й регіонального контекс-ту існування України, підтримання в нашій державі низького рівня життя, поширення алкоголізації та наркотизації, надвисо-кого рівня злочинності (зокрема, корупції), консервації глибинних дефектів системи протидії злочинності, її замкненості та в знач-ній мірі формалізованості і, як наслідок – хронічно нестійкої, конфліктогенної політичної ситуації є вигідним для низки суб’єктів на політичній мапі світу. Україна, як потужна інформа-ційно-промислова держава – це нонсенс Східно-Європейського регіону у глобально-політичній системі координат. І визнання такого стану справ не лише на доктринальному, й на практико-адміністративному рівні – є необхідною запорукою на шляху до зниження зовнішньо-політичної, а разом з нею – і економічної, залежності.

При цьому таке визнання має супроводжуватися: а) теоре-тичним розробленням комплексної ідеології державного будівни-

цтва, що передбачає системну єдність ідеологій, серед яких, на нашу думку, можливо виділити неореспубліканізм, ідеологію культурної ідентичності, антиглобалізму, екологічної, інформа-ційної, економічної, кримінологічної безпеки. Комплексність іде-ології дозволить сприяти інституціоналізації політичних партій в Україні, якісно підвищити їх ефективність, а також ефективність реалізації представницької функції парламентом; б) програму-ванням реалізації комплексної ідеології з обов’язковими пріори-тетами за наступними напрямками: змістовна реформа освіти (світоглядний пріоритет публічного управління з урахуванням ідеологічної складової), зміна кредитної політики держави, реві-зія правого статусу Національного банку України (далі – НБУ), націоналізація його активів, встановлення правових обмежень щодо розширення обсягу безготівкових розрахунків, інтенсифі-кація вітчизняного виробництва, й інвестиційних процесів (еко-

номічний пріоритет), оздоровлення населення, в тому числі й через перегляд санітарних нормативів у сфері харчування, тор-гівлі, політиці ціноутворення та інших обмежувальних заходів щодо алкогольної продукції, повноцінного забезпечення програм наркозамісної відновної терапії, психіатричної допомоги тощо (медико-соціальний пріоритет), а також комплекс інших захо-дів, що охоплюються змістом загальносоціального рівня протидії злочинності; в) реалізацією програмних рішень, яка, поряд з ін-

шим, має супроводжуватись дотриманням щонайменше двох обов’язкових правових умов – прийняттям Законів України «Про


165

лобістську діяльність в Україні» та «Про кримінологічну експер-тизу нормативно-правових актів і їх проектів».

Крім політико-економічних криміногенних факторів ідео-логічної природи варто звернути увагу також й на іншу групу, яка є похідною. Мова йде про залежність вітчизняної економіки від зовнішньополітичних факторів. Ці фактори виявляють свій вплив опосередковано: а) через доларизацію вітчизняної економі-ки й зовнішньо-кредитну заборгованість; б) необґрунтовано об-межені можливості впливу органів державної влади на діяльність НБУ, як провідного фінансового регулятора.

Доларизація економіки – проблема світового масштабу, яка не оминула й нашу державу. Однак, в контексті розбудови вітчи-зняної економічної систем вона загострюється перш за все через зовнішньо-кредитні зобов’язання, джерелами яких є кредити від Міжнародного валютного фонду, Світового банку, єврооблігації (євробонди), що також емітуються переважно в доларах США, ріже – в євро. Відповідно, розрахунки за кредитами мають здійс-нюватись виключно в іноземній валюті, яку придбати за націона-льну – неможливо. Останній фактор повністю прив’язує націона-льну економіку до долару США, а, відтак, й від курсу на нього. Найбільш відчутними криміногенними ефектами цього процесу є можливість «ручного» управління економікою будь-якої держави.

У зв’язку з цим, виникає питання, від якого цілком зале-жить обсяг економічного суверенітету та, опосередковано, стан криміногенної обстановки – хто визначає курс долара США, від якого залежить вся економіка держави – її базова соціальна під-система? На перший погляд – відповідь очевидна: курс визначає НБУ. Однак постає інше питання: чим керується НБУ при визна-ченні курсу вказаної валюти? Аналіз наукової літератури з про-блем валютного регулювання, а також нормативно-правової бази діяльності НБУ засвідчує наступне.

Відповідно до п. 3 Положення про затвердження офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою НБУ № 496 від 12.11.2003 р. офіційний курс гривні до долара США розраховується за курсом, який ви-значається, як середньозважений курс продавців і покупців на міжбанківському валютному ринку України, що склався за попе-редній робочий день, з можливим відхиленням +-2% [13]. Як мож-на бачити, в згаданому Положенні закріплено цілком прозорий ринковий принцип визначення курсу, який залежить від попиту та позиції. Однак, поза нормативним регулюванням залишається головне питання щодо механізму визначення первинної вартос-

ті долара США, відносно якого згодом й визначається середньо-зважений курс продавців і покупців на міжбанківському валют-


166

ному ринку України, тобто дешевше якої НБУ не може продава-

ти долар США на міжбанківському ринку не залежно від співвід-

ношення попиту та пропозиції. До 1978 року в світовій валютній системі діяв відомий

принцип так званого «золотого стандарту». І якщо при «золотому стандарті» валютні паритети визначалися шляхом співвідношен-ня кількостей грошового металу, яким відповідали грошові оди-ниці, а за Бреттон-Вудською системою – ще й і співвідношення із доларом, то з 1978 року валютні паритети встановлюються на базі (тобто із врахуванням) спеціальних прав запозичень (далі – СПЗ). СПЗ являють собою міжнародні резервні кошти, які признача-ються для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з Міжнародним валютним фон-дом. Разом з тим НБУ не оперує спеціальними правами запози-чення при визначенні первинного курсу долара США до гривні. СПЗ використовуються лише для придбання іноземної валюти, жодним чином не впливаючи на визначення її внутрішнього кур-су. Навпаки, відповідно до абз. «г» п. 3 згаданого вище Положення курс СПЗ встановлюється на підставі інформації про курс гривні до доллара США. Тобто визначення первинного курсу національ-ної валюти до долара США здійснюється виключно на підставі не

обумовленого правовими межами розсудом НБУ. Ця сфера його діяльності, попри ключову роль в механізму регулювання вітчиз-няної економіки на сучасному етапі, залишається утаємниченою. Спроба дати відповідь на питання: «Кому це вигідно?» – неодмін-но підводить до аналізу правового статусу головного фінансового регулятора та кола суб’єктів, які мають вплив на його діяльність в цілому, а не тільки лише на формування персонального складу.

Перш за все, звернімо увагу на ч. 1 ст. 4 Закону України «Про Національний банк України», де зазначено, що НБУ є еко-

номічно самостійним органом, який здійснює видатки за раху-нок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у ви-значених цим Законом випадках – також за рахунок Державного бюджету України [14]. Згідно з ч. 3 цієї ж статті НБУ не відповідає

за зобов’язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зо-бов’язання. Відповідно до ст. 53 цього Закону не допускається втручання органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб, будь-яких юридичних чи фізи-чних осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного бан-


167

ку чи службовців Національного банку, інакше як в межах, ви-значених Конституцією України та цим Законом [14]1. Тобто НБУ є самостійним суб’єктом господарювання, який на власний роз-суд визначає практично всі параметри функціонування вітчизня-ної економічної системи одним лише важелем – курсом долара США, а також широкими повноваженнями щодо управління бан-ківською системою. При цьому навіть активи НБУ – не є власніс-тю держави: відповідно до положень ч. 2 ст. 4 власністю держави є лише відокремлене майно НБУ, а також його статутний капітал у розмірі 10 млн грн.

Що ж до контролю за діяльністю НБУ шляхом фінансового аудиту, то відповідно до ст. 70 Закону України «Про Національ-ний банку України» аудит річної фінансової звітності Національ-ного банку проводиться не рідше одного разу на рік аудиторською фірмою, яка має досвід у проведенні аудиту за міжнародними стандартами аудиту. Рада Національного банку визначає ауди-

торську фірму для перевірки річної фінансової звітності Націо-нального банку за поданням Правління Національного банку [За-кон]. Тобто й контроль за діяльністю НБУ також замикається врешті-решт на самому НБУ.

Повертаючись до питання про суб’єктів впливу на НБУ, які гіпотетично можуть впливати на курс валют, то у відповідності до правового статусу НБУ, зокрема, його міжнародно-правової юрисдикції, то серед таких слід назвати центральні банки інших країн (а така можливість випливає зі змісту ст. 40 Закону України «Про Національний банк України», якою НБУ уповноважений самостійно укладати угоди з іноземними центробанками; предмет таких угод Законом не визначається) і, перш за все, – Федераль-ний резервний банк США, а також інших кредиторів, згаданих вище. Підкреслюючи гіпотетичність цієї тези, зауважимо, що викладені міркування є свого роду запрошенням до наукової дис-кусії та не мають розглядатися, як безспірні факти.

Таким чином, підсумовуючи наведене, слід зазначити, що політико-економічні фактори злочинності в Україні мають дво-єдине походження: по-перше, – фундовані деідеологізованістю політичної сфери, роздробленістю, непослідовністю та супереч-ливістю реалізації програм державного розвитку, що не дозволяє

1 В Законі України «Про Національний банк України» меж втру-

чання органів державної влади в діяльність НБУ не встановлено, так само як і в Конституції України. Тому формулювання «…інакше як в межах, визначених Конституцією України та цим Законом» є погано визначеним, неконкретним, що не дозволяє в повній мірі та ефективно контролювати діяльність НБУ.


168

витримувати єдину стратегію загальнонаціонального поступу з урахуванням екологічної, економічної, інформаційної, криміно-логічної безпеки; по-друге, – суттєвими прогалинами правового регулювання діяльності головного фінансового та валютного ре-гулятора, відсутністю реальних механізмів ефективного впливу на його політику, що обумовлює можливість використання його потенцій суб’єктами зовнішньополітичного фінансового впливу на шкоду національним інтересам. Означені деструктивні елеме-нти у вітчизняній економічній системі відіграють суттєву кримі-ногенно детермінуючу роль найвищого рівня детермінації, що й зумовлює потребу у виробленні спеціалізованої політико-кримінологічної теорії загальносоціальної протидії злочинності, яка традиційно у вітчизняній науці обходиться стороною та «від-дається на відкуп» фахівцям в інших галузях знань. Натомість, як продемонструвало наше дослідження, без її розроблення та реалі-зації на міждисциплінарній основі зі специфікацією до антикри-мінальної діяльності, жоден з превентивних заходів та жодна приватно-кримінологічна теорія не матиме суттєвого рівня ефек-тивності, носитиме локальний, а не системний характер.


1. Пинзеник В. Коні не винні, або реформи чи їх імітація / В. Пинзеник. – К. : Академія, 1998. – 127 с. 2. Лановой В. Т. Рынок и воспроизводство / В. Т. Лановой. – К. : Наук. думка, 1992. – 228 с. 3. Мочерний С. Економічний суверенітет України та шляхи його досягнення / С. Мочерний. – К. : Знання України, – 1994. – 193 с. 4. Пахомов Ю. Посткомуністична «буржуазія» як загроза цивілі-зованого ринку / Ю. Пахомов // Політична думка. – 1995. – №1. – С. 37 – 49. 5. Єрохін С. Структурна трансформація національної економіки: тео-ретико-методологічний аспект / С. Єрохін. – К. : Світ знань, 2002. – 246 с. 6. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів / Авт. упоряд.: Г. О. Андрощук, І. Б. Жиляєв, Б. Г. Чижевський, М. М. Шевченко.— К. : Парламент-ське вид-во, 2009. — 632 с. 7. Кириллов В. Н. Цивилизованная экономика как альтернатива рыночной и ее частичные правовые аспекты (критико-исследовательский очерк) / В. Н. Кириллов, С. С. Мкртчян // Рос-сийское предпринимательство. — 2002. — № 5 (29). — C. 12-17. 8. Сыченко Е. 10 основных рисков для бизнеса в ближайшие два года / Е. Сыченко // Forbes Украина. – 12 марта 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://forbes.ua/nation/1349183-10-osnovnyh-riskov-dlya-biznesa-v-blizhajshie-dva-goda.

9. Литвинов О. М. Про концепцію правового економізму Ричарда По-знера (філософсько-культурологічне роздумування на тлі деяких про-блем сучасної України) / О. М. Литвинов // Вісник Луганського держав-


169

ного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – 2012. – Вип. 1 (58). – С. 5-18. 10. Шварцменталь Дж. Идеология и политика / Дж. Шварцменталь. – Х. : Гуманитарный Центр, 2009. – 310 с. 11. Rawls J. The Law of Peoples, with «The idea of Public Reason Revisited» / J. Rawls. – Cambridge: Harvard University Press, 2001. – 199 p. 12. Крисенко О. Головна ідея неореспубліканізму це повернення до «втраченого раю / О. Крисенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page114-1721.html. 13. Положення про затвердження офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів: Постанова НБУ № 496 від 12.11.2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1094-03. 14. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/679-14/page.



170

Романова Ольга Іванівна, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.7

ДОСВІД ПРОТИДІЇ КСЕНОФОБІЇ В статті проаналізовані питання актуальної нормативної і правознавчої діяльно-

сті в державі, протидії різноманітним формам нетолерантного ставлення, у тому

числі й запобігання кримінально-правовими засобами.

Ключові слова: проблема, ксенофобія, правознавча діяльність, протидія, криміна-

льно-правові засоби.

В статье проанализированы вопросы актуальной нормативной и правопримени-

тельной деятельности в государстве, противодействие разнообразным нетолера-

нтного отношения, в том числе предупреждение уголовно-правовыми способами.

Ключевые слова: проблема, ксенофобия, правоприменительная деятельность,

противодействие, уголовно-правовые средства.

In this article author analyzes questions of urgent normative and law-founding activity in

the state concerning counteractions to different forms of not tolerant attitude and attitude

by criminal and law enforcement means too.

Key words: problem, xenophobia, law-founding activity, counteraction, criminal and law

enforcement means.

Визначені Конституцією України пріоритети розвитку

держави як соціальної і правової вимагають належних гарантій на її території прав та свобод людини й громадянина незалежно від національності, раси, ставлення до релігії. У цьому зв’язку актуальною потребою нормотворчої і правознавчої діяльності в державі стала протидія різноманітним формам нетолерантного ставлення – у тому числі й запобігання кримінально-правовими засобами найбільш небезпечним, злочинним проявам нетолеран-тності, у т. ч. злочинів, що вчиняються з мотивів нетерпимості за національною, релігійною чи расовою ознакою. Формулювання дефініцій цих злочинів, усвідомлення змісту засад кримінально-правової протидії їм певною мірою сприяє ознайомленню з нако-пиченим у цій сфері міжнародним та зарубіжним досвідом, відо-браженням якого є положення деяких нормативно-правових актів іноземних держав, аналітичні матеріали міжнародних інституцій.

Використання в цьому випадку порівняльно-правового ме-тоду є тим більш доцільним, якщо врахувати, по-перше, зв’язок між розгортанням процесів охорони засад толерантності в Украї-ні та міжнародними стандартами захисту прав людини, а, по-друге, якщо погодитись з М. І.Хавронюком, що «у чинних кримінальних кодексах європейських держав відображені, як

© Романова О. І., 2013


171

правило, передові ідеї сучасних доктрин кримінального права» [1, с. 20].

Злочини, що вчиняються з мотивів нетерпимості за озна-кою раси, національності, релігії, не є новим явищем у світі. У зарубіжній юриспруденції, кримінології, соціології, політиці подібні діяння стали об’єктом досліджень значно раніше, аніж вони потрапили в поле зору вітчизняних фахівців та оформилися у виді окремого соціального об’єкта, на який спрямувалася зако-нодавча й правозастосовна діяльність. Пояснюється це, переду-сім, пильною увагою міжнародної спільноти до проблем захисту толерантності, що набула особливого поширення у другій поло-вині ХХ ст.

Міжнародними організаціями толерантність визначено як повагу, прийняття й розуміння різноманітності культур світу, форм самовираження та способів прояву людської індивідуально-сті. Її розглядають як активне ставлення, що формується на осно-ві визнання універсальних прав і свобод людини. Рівність та не-від’ємність цих вправ є основою свободи, справедливості та загального миру, а зневаження і нехтування ними призвело до варварських актів, які обурюють людство [2]. У зв’язку з віднос-ною новизною цієї проблеми для України вітчизняною юридич-ною наукою наразі не приділено достатньо уваги дослідженню злочинів, що вчиняються з мотивів нетерпимості.

Нині за кордоном досить широкого вжитку (передусім, це стосується країн англосаксонської правової сім’ї ) на позначення злочинів такого роду набула назва «злочини ненависті» (hate crimes). Підходи міжнародних організацій у визначені «злочинів ненависті» характеризуються досить високим рівнем узагальнен-ня в дефініціях. Окрім того, як правило, в них не наводяться кон-кретні переліки чи найменування окремих видів подібних злочи-нів. Так, у підготованих за підтримки ООН та МОН рекомендаціях злочини на ґрунті ненависті визначаються як будь-які види злочину, при вчиненні якого злочинець керувався мотивами ворожого ставлення до жертви на підставі її національ-ності, расової чи релігійної приналежності або жертва якого від-чувала таку ворожість [3]. Організацією з безпеки й співробітниц-тва в Європі (ОБСЄ) злочини ненависті визначено як будь-який кримінальний злочин, що посягає на особу або майно, обрані з причини реального або удаваного зв’язку, належності, членства у групі, на підставі ознак риси, національного або етнічного похо-дження, мови, кольору шкіри, релігії, статі, віку, психічного або фізичного здоров’я, сексуальної орієнтації тощо [4, с. 9,10].

На рівні внутрішньодержавних правових актів проблема вирішується більш конкретно. Так, відповідно до ухваленого Кон-


172

гресом США у 1990 р. Hate Crime Statistics Act (As Amended. 28 USC 534) в цій державі запроваджується окремий облік «зло-чинів ненависті», які визначено тут як злочини, що базуються на упередженнях щодо раси, релігії, стану здоров’я, сексуальної орі-єнтації або етнічної належності. Цим же документом названо й конкретні посягання, що входять до цієї групи злочинів: умисне вбивство, зґвалтування, напади, залякування, підпали, знищення, пошкодження власності та вандалізм. На цьому нормотворчість у сфері боротьби зі «злочинами ненависті» у США не припини-лась – згодом Hate Crimes Sentencing Enhancement Act (1994 р.), дещо удосконаливши термінологію, визначив «злочини ненавис-ті» як злочини, в яких злочинець умисно обирає жертву (або її майно) через фактичну або таку, що припускається, расу, колір шкіри, релігію, національне походження, етнічну належність, стать, стан здоров’я або сексуальну орієнтацію.

Заслуговує на увагу визначення кола злочинів, здійснене Федеральним бюро розслідувань США (ФБР) у щорічних статис-тичних звітах, в яких відображається інформація про зареєстро-вані злочини, що були мотивовані упередженням щодо раси, релі-гії, етнічної належності, сексуальної орієнтації або стану здоров’я, а також про жертв таких злочинів та особу злочинця, що їх вчи-нили («Hate Crime Statistics»). Такі статистичні звіти, зокрема, включають відомості про розподіл злочинів за об’єктами посяган-ня (проти особи або власності), їх поділ на види (вбивства, зґвал-тування з використанням фізичної сили, напади за обтяжуючих обставин, напади, залякування; пограбування, крадіжка, у тому числі зі зламом, крадіжка автотранспорту, підпали, знищення, вандалізм тощо) [5]. Як бачимо, «злочини ненависті» охоплюють посягання, що вчиняються як з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, так й у зв’язку із упередженням за ін-шими ознаками (статтю, сексуальною орієнтацією, станом здо-ров’я).

У Великій Британії одним з нормативних документів (Crime and Disorder Act) виділено такий вид посягання, як «зло-чин, обтяжений расовими обставинами». Таким злочин є, якщо: 1) на момент його вчинення або безпосередньо до чи після нього злочинець демонструє щодо жертви ворожість, що має підґрун-тям її дійсне (або таке, що припускається) членство у расовій чи релігійній групі або 2) його мотивовано (повністю чи частково) ворожістю до цієї групи. При цьому під «расовою групою» розумі-ється група осіб, які за ознакою раси, кольору шкіри, національ-ності (у т.ч. громадянства), етнічного або національного похо-дження. «Релігійна група» об’єднує людей за ознакою релігійних переконань або їх відсутності. Окрім загального визначення та-


173

ких злочинів, у згаданому документі наведено і їх види: 1) напади, у т.ч. поранення, тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості; 2) злочинне заподіяння шкоди (знищення або пошкодження чу-жого майна); 3) порушення громадського порядку (у т.ч. заляку-вання або провокація насильства; умисне переслідування); 4) до-магання (у т.ч. переслідування, обмеження прав або інтересів під загрозою насильства) [6].

Огляд зарубіжного законодавства свідчить, що діяння, які можна визначити злочинними проявами нетерпимості, відобра-жено у багатьох кодифікованих кримінальних законах країн кон-тинентальної Європи. Так, у Німеччині встановлено кримінальну відповідальність за «цькування груп населення» (§ 130 КК) спосо-бом, що може порушити громадський порядок, вчиненням дій щодо підбурювання до розпалювання ненависті до частини насе-лення чи заклики до насильства або актів свавілля щодо неї, чи посягає на людську гідність іншого таким чином, що це принижує гідність частини населення. Караються (хоч і менш суворо) дру-кування, розповсюдження, оприлюднення, пропозиція, ввезення, виготовлення й деякі інші дії щодо матеріалів, які розпалюють расову ненависть до частини населення чи до певної групи, яка характеризується національними, расовими чи релігійними особ-ливостями, чи актів свавілля щодо них, зловмисно їх ганьблять або зводять наклеп [7, с. 91].

Групами населення, про які ідеться в § 130 КК ФРН, у судо-вій практиці цієї країни визнають, наприклад, робітників, селян, службовців, євреїв, масонів, баварців, католиків, протестантів, темношкірих, іммігрантів тощо. Німецькі юристи підкреслюють, що практичне значення даного складу злочину підвищилося з 90-х років ХХ ст. у зв’язку із зростанням неонацистської й воро-жої щодо іноземців пропаганди [8, с. 535]. Крім того, як і в бага-тьох інших європейських кримінальних законах, у німецькому встановлено відповідальність за ряд посягань на свободу віроспо-відання (які можна розглядати як злочини, мотивом яких є релі-гійна нетерпимість) – зокрема, за публічну або письмову образу релігійних переконань (§ 166), перешкоджання відправленню релігійного обряду (§ 167), знищення чи руйнування предметів, що є об’єктами пошани в законно діючих релігійних громадах чи які призначено для проведення богослужіння (§ 304) [9, с. 105, 168].

За КК Австрії (§ 283) карається «нацьковування груп насе-лення» – публічні заклики або підбурювання до вчинення воро-жих дій проти церкви; належності певних груп населення до неї чи до релігійної громади, до раси, народу, народності чи держави; публічне нацьковування на вказані групи населення, їх образа в принижуючий спосіб, намагання дискредитувати [10, с. 105, 168].


174

Згідно з кримінальним законодавством Данії (§ 266b) злочи-ном вважаються публічні заяви, повідомлення, що залякують групу людей, ображають чи принижують за ознакою раси, кольо-ру шкіри, національного або етнічного походження. Пропаганда вчинення таких дій виступає обставиною, що обтяжує покарання [11, с. 196, 197].

Законодавцями низки країн Європи як одна з базових в ін-ституті кримінально-правової охорони толерантності використо-вується категорія дискримінації. Звертає на себе увагу, що у Франції до кримінальних правопорушень віднесено навіть не-публічні дифамації та образи, непублічні підбурювання до дис-кримінації, ненависті чи насильства, спрямовані проти особи чи групи осіб у зв’язку з їх походженням, реальною або такою, що припускається, їх належністю чи неналежністю до певної етніч-ної групи, нації, раси чи релігії (ст. R.624-3, cт. R.624-4, ст. 625-7 КК Франції) [12, с. 228, 229, 380, 381, 584, 585].

У Швеції встановлено відповідальність (ст. 8 гл. 16) за агіта-цію проти національної чи етнічної групи, а саме розповсюджен-ня заяв чи повідомлення з погрозами чи висловлюванням непова-ги до національної, етнічної чи іншої подібної групи людей з посиланням на расу, колір шкіри, національне або етнічне похо-дження чи релігійні переконання [13, с. 129, 130].

КК Іспанії встановлює відповідальність за спонукання до ненависті, насильства чи дискримінації проти груп чи об’єднань, вчиненого з мотивів раси, антисемітизму, ідеології, релігії, пере-конань, сімейного стану, етнічної чи расової належності, націона-льності, статі, сексуальної орієнтації, хвороби або інвалідності, а також за розповсюдження з таких самих мотивів інформації, що є образливою для таких груп чи об’єднань, з усвідомленням при цьому неправдивості такої інформації чи зневажливого став-лення до її правдивості (ст. 510). Злочинами є й ненадання послуг з мотивів раси, антисемітизму, ідеології, релігії, переконань, сі-мейного стану, етнічної чи расової належності, національності, статі, сексуальної орієнтації, хвороби або інвалідності як приват-ною особою, яка здійснює публічні обов’язки (ст. 511), так і осо-бою, яка здійснює професійну чи підприємницьку діяльність (ст. 512) [14, с. 59, 157-161].

Швейцарське законодавство встановлює відповідальність за расову дискримінацію (ст. 261-bis), під якою розуміють, зокрема, публічні заклики до ненависті чи дискримінації щодо особи або групи осіб через їхню расу, етнічну належність чи релігію; публі-чне розповсюдження ідеології, спрямованої на систематичну дис-кримінацію чи ганьблення представників раси, етнічної групи чи релігії; організація з такою метою пропагандистських акцій,


175

сприяння їм, участь у них; відмова у призначеній для суспільства, особи чи групи осіб послузі через їх расу, етнічну належність чи релігію. Караними є й такі форми порушення свободи віроспові-дання та релігії, як публічний чи загальний глум над релігійними переконаннями, збезчещення предметів релігійної пошани, пе-решкоджання гарантованим конституцією релігійним діям чи глум над ними (ст. 261) [15, с. 241-243].

Окремі статті Бельгійського КК також присвячено встано-вленню кримінальної відповідальності за ряд діянь, які можна вважати злочинами з мотиву релігійних упереджень. Зокрема, караними є насильницькі примушування або перешкоджання відправленню релігійного обряду, перешкоджання або перери-вання релігійних свят, публічна образа предмета релігійного об-ряду, образа священнослужителя (ст. 142-146) [15]. Подібні до цих положення містить КК Республіки Сан-Маріно (ст. 260-262) та Польщі (ст. 195-196). Окрім того, в останньому передбачено відпо-відальність за обмеження прав особи у зв’язку з її належністю або неналежністю до певного віросповідання (ст. 194), публічні закли-ки до ненависті на ґрунті національних, етнічних, расових, релі-гійних відмінностей або у зв’язку з несповідуванням релігії (ст. 256), публічну образу чи порушення тілесної недоторканості групи людей чи окремої особи у зв’язку з тими ж відмінностями (ст. 257) [16, с. 117, 118].

Досить багато уваги кримінально-правовим засобам охоро-ни рівноправності громадян приділено у законодавстві Нідерлан-дів. Так, ст. 137 КК Голландії встановлює покарання для особи, яка умисно робить заяви, що дискредитують інших осіб, у зв’язку, зокрема, з її расовою належністю чи віросповіданням. Визнано злочинами також збудження ненависті чи дискримінації до вка-заних осіб або насильства стосовно них чи їх власності (ст. 137d), умисна дискредитація особи на підставі її расової належності з використанням офіційної посади, професії чи роду занять (ст. 137g) [17, с. 148, 149, 176, 177].

Як бачимо, караним є навіть таке порушення засад толера-нтності, що за КК України вважалося б вчиненим з необережнос-ті (ознака «повинна була припускати» є близькою до інтелектуа-льного моменту злочинної недбалості). Це може послужити прикладом для інших законодавців, бо надає значно ширші мож-ливості для консолідації наявності складу злочину (адже доказати умисний характер дій в подібних випадках є досить великою про-блемою) [18, с. 268-270].

Крім того, узагальнення положень іноземного законодавст-ва дозволяє намітити й деякі перспективи криміналізації в цій сфері (що стосується різних форм дискримінації, нетолерантного


176

ставлення, посягань на свободу віросповідання). Крім того, слід звернути увагу, що наразі законодавство України не має задові-льного визначення (родового і видового) злочинів, що вчиняються з мотивів нетерпимості. Це не сприяє належному рівню організа-ції запобігання їм кримінально-правовими засобами. З урахуван-ням міжнародного й зарубіжного досвіду розуміння злочинних проявів нетолерантного ставлення, вітчизняне законодавство обов’язково має відобразити суттєву особливість (конститутивну ознаку) цих правопорушень – всі вони породжуються (мотиву-ються) упередженням щодо представників іншої раси, кольору шкіри, релігії, сексуальної орієнтації тощо [19].

Ксенофобія пускає коріння з глибокої давнини, існує стіль-ки ж, скільки існує світ суспільних відносин. Але її руйнівний вплив людство гостро відчуло та усвідомило порівняно недавно, коли ксенофобія набула світового розмаху, вилившись у безпре-цедентні дотепер людські жертви.

Поняття ксенофобії походить від грецьких коренів (xenos – чужі, сторонні, іноземці і phobos – страх) та має два значення: 1) нав’язливий страх перед незнайомими людьми, острах чужих; 2) ворожість, нетерпимість, ненависть та презирство до осіб іншої віри, культури, національності, до іноземців, представників ін-ших регіонів, а також до чогось незнайомого, чужого, незвичного. Ксенофобія за своєю суттю наближена до таких понять, як ра-сизм, екстремізм, нетолерантність, дискримінація, етнофобія. Злочини, що вчиняються на ґрунті ксенофобії, як зазначалося, називаються «злочинами ненависті».

Серед негативних тенденцій погіршення криміногенної об-становки в Україні слід зазначити зростаючу популярність ідео-логії неофашизму, а також появу проявів екстремізму та ксено-фобії. Підґрунтям цієї проблеми, як і в більшості європейських країн, стали демографічні зміни, які відбуваються, у першу чергу, у великих містах. Так, починаючи з 1991 р., спостерігається зрос-тання населення великих міст України, особливо Києва, у той час, як загальна кількість населення України зменшується. Зростання кількості населення в містах зумовлено, у першу чергу, внутрі-шньою міграцією всередині країни та міграцією з країн колиш-нього Радянського Союзу, також збільшенням потоку мігрантів з Азії та Африки.

Соціологічне дослідження «Ксенофобія в контексті поліет-нічності українського суспільства», проведене в 2008 р. Харківсь-ким інститутом соціальних досліджень за сприяння МВС України і фінансової підтримки Open Society Institute, виявило такі при-чини ксенофобних настроїв в сучасній Україні:


177

– слабка інтеграція іноземців у місцеві громади, що спричи-няє побоювання та ізоляцію з боку корінного населення;

– міф про можливе захоплення робочих місць і подальше зростання конкуренції на ринку праці;

– політичний фактор (вплив з-за кордону та внутрішні по-літичні ігри);

– відсутність чіткої державної позиції стосовно визнання факту існування ксенофобних та расистських настроїв, що пере-ростають в організовані форми насильницьких дій;

– загальне падіння рівня культури та утворення на тлі зрос-тання негативної стереотипізації свідомості основної маси насе-лення країни;

– пасивна, а найчастіше – і негативна роль ЗМІ в процесі формування громадської думки стосовно іноземних громадян, що перебувають на території України.

Слід зазначити, що кожного року тисячі людей в Україні стають жертвами проявів ксенофобії. Людям погрожують, їх об-ражають або на них нападають внаслідок їхньої начебто прина-лежності до групи, що має певні ознаки, зокрема «расові», мовні, релігійні чи будь-які інші. Оскверняються кладовища, релігійні споруди та пам’ятники, оскільки їх асоціюють з тією чи іншою групою чи групами.

Зазвичай прийнято пов’язувати ксенофобію з діяльністю нетолерантних націоналістичних або екстремістських організацій та груп. Дійсно, їх діяльність викликає резонанс у ЗМІ та обурен-ня громадськості, але, на жаль, набагато частіше люди стикають-ся із расизмом та ксенофобією з боку звичайних державних слу-жбовців та пересічного населення, і саме це сьогодні є найбільш небезпечним як для держави, так і для громадянського суспільства.

Останнім часом прозвучали заяви представників міжнаро-дних організацій, дипломатичного корпусу, громадських об’єднань зі звинуваченнями української влади у неспроможності або небажанні поборювати расизм як явище.

Отже, подальше ігнорування цього факту може призвести до застосування міжнародних санкцій проти України ззовні та розростанням організованих злочинних структур в середині краї-ни. А враховуючи те, що сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується курсом на створення правової, со-ціально орієнтованої держави, який передбачає вирішення еко-номічних і соціальних проблем, розширення прав та свобод гро-мадян, перед державою встає нагальна потреба в пошуку найбільш ефективних шляхів подолання такого ганебного явища, як ксенофобія.


178


1. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : монографія /М. І. Хавронюк. – К. : Юрисконсульт, 2006. – С. 20. 2. Всеобщая декларация прав человека : принята и провозглаше-на резолюцией 217 А (ІІІ) Генеральной Ассамблеи ООН (ст. 26) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.un.org/ru/dokuments/; Декларация принципов толерантности : утверждена резолюцией 561Генеральной конвенции ЮНЕСКО от 16 ноября 1995 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.un.org/russian/dokuments/decla.toleranc.htm. 3. Правове регулювання України на злочини з мотивів упере-дження / Ініціатива з питань збереження етнічної різноманітності; Підгрупа з правових питань. – 2008. 4. Hate Crimes in the OSCE region Incidents and Responses Annual Report for 2006 / OSCE ODHR. – Warsaw : Sungraf, 2007. – С. 9, 10. 5. Hate Crimes [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http//www2.fbi. gov/ucr/2009/ index.html. 6. Crimt an Disorder Act 1998 (31st Juli 1998) [Электронный ре-сурс]. – Режим доступа : http//www.legislation.dog.uk/ukpga/1998/37/contents. 7. Уголовный кодекс ФРГ / пер. с нем. А. В. Серебренниковой. – М., 2001. – С. 91. 8. Жалинский А. Э. Современное немецкое уголовное право / А. Э. Жалинский. – М., 2006. – С. 535. 9. Уголовный кодекс ФРГ / пер. с нем. А. В. Серебренниковой. – М., 2001. – С. 105, 168. 10. Уголовный кодекс Австрии / науч. ред. и вступ. статья д.ю.н., С. В. Милюков; пер. с нем. Л. С. Вихровой. – СПб., 2004. – С. 314, 315. 11. Уголовный кодекс Дании / науч. ред. и предисловие к. ю. н. С. С. Беляева; пер. с датского и английского С. С. Беляева. – СПб., 2001. – С. 196, 197. 12. Уголовный кодекс Франции / науч. ред. и предисловие к.ю.н., доц. Н. Е. Крыловой и к.ю.н., доц. Ю. Н. Головко; пер. с фр. Н. Е. Крыловой. – СПб., 2002. – С. 228, 229; 380, 381; 584, 585; 590, 591. 13. Уголовный кодекс Швеции / науч. ред. и предисловие д.ю.н., проф. Н. Ф. Кузнецовой и к.ю.н., доц. С. С. Беляева; пер. с шведско-го и английского С. С. Беляева. – СПб., 2002. – С. 129, 130. 14. Уголовный кодекс Испании / под. ред. Н. Ф. Кузнецовой, Ф. М. Решетникова; (пер. с исп. В. П. Зыряновой, Л. Г. Шнайдер). – М., 1998. – С. 59, 157-161. 15. Уголовный кодекс Швейцарии / науч. ред., предисловие и пер. с нем. к.ю.н., доц. А. В. Серебренниковой. – СПб., 2002. – С. 241-243. 16. Уголовный кодекс Республики Бельгии / науч. ред. и предисло-вие к.ю.н., доц. Н. И. Мацнев; пер. с фр. к. ю. н. Г. И. Мачковского. – СПб., 2003. – С. 117, 118. 17. Уголовный кодекс республики Польша / науч. ред. А. И. Лука-шов, Н. Ф. Кузнецова; вступит. статья А. И. Лукашова, Э. А. Сарки-


179

совой; пер. с польского Д. А. Барилович. – СПб., 2001. – С. 148, 149; 176, 177. 18. Уголовный кодекс Голландии / науч. ред. и предисл. д.ю.н., проф. Б. В. Волженкина; пер. с англ. И. В. Мироновой. – СПб., 2001. – С. 268-270. 19. Кочон С. М. Экстремизм в Росси: криминологическая и уголов-но-правовая характеристика / С. М. Кочон // Журнал «Российское право в Интернете», 2006 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.rpi.msal.ru.



180

Філіпенко Наталія Євгенівна, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.8:343.914

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ СУЇЦИДУ СЕРЕД ЗАСУДЖЕНИХ ЖІНОК

Виконано аналіз концептуальних засад, поглядів та ідей щодо розуміння сутності

попередження суїциду серед засуджених жінок, визначення його основоположних

засад та функціональних напрямків, а також встановлено специфіку попередження

суїциду серед засуджених жінок відносно протидії та запобігання злочинності у

цілому.

Ключові слова: теоретичні основи, протидія і запобігання, суїцид серед засуджених

жінок.

Выполнен анализ концептуальных основ, взглядов и идей относительно понимания

сущности предупреждения суицида среди осужденных женщин, определение его

основных устоев и функциональных направлений, а также установлено специфику

предупреждения суицида среди осужденных женщин относительно противодейст-

вия и предотвращения преступности в целом.

Ключевые слова: теоретические основы, противодействие и предотвращение,

суицид среди осужденных женщин.

The analysis of the conceptual foundations, views and ideas for understanding the

counteraction crime official, determination of its fundamental bases and functional areas is

made; also it was established specificity of prevention crime official to the general

framework of opposition and prevention crime.

Key words: theoretical bases, opposition and prevention.

В період, коли досягнення науки й техніки покликані зро-

бити життя людини кращім, спостерігається підвищення рівня самогубств. Все частіше людина у техногенному суспільстві від-чуває себе самотньою, нікому не потрібною, втрачаючи сенс жит-тя. В останні роки контакти через всесвітню мережу Інтернет («віртуальні») перевищують контакти людей «у живу», людина втрачає навички нормального спілкування. Але, знаходячись «на волі», людина потенційно має змогу щось змінити у своєму житті, покращити його, просто вийти до людей, на вулицю, у сквери, парки, клуби, інші місця загального перебування. Інше станови-ще спостерігається у місцях позбавлення волі. Караний злочи-нець, перебуваючи за гратами, втрачає свою найвищу цінність – свободу. Він не може вільно пересуватися країною, спілкуватися виключно з тими людьми, з ким побажає (бо вимушений спілку-ватися виключно з тими, хто його оточує в ізольованому просторі колонії), займатися тим, чим він бажає (це стосується, в першу

© Філіпенко Н. Є., 2013


181

чергу, вимог режиму відбування покарання) тощо. Вказані обме-ження особливо пригнічуючи діють на засуджених жінок.

Жінка за своєю природою більш емоційна, імпульсивна, аніж чоловік. Тому їй особливо важко під лаштуватися під вимоги обмежень. Тому, на нашу думку, жінки найбільш схильні до суї-цидальної поведінки.

Нажаль, вивчаючи статистичні данні Департаменту пені-тенціарної служби Україні (її офіційний сайт), мусимо констату-вати, що там відсутні дані щодо кількості самогубств, вчинених засудженими в установах виконання покарань. Тому, за відсутно-сті офіційних емпіричних даних, використовуючи власний прак-тичний досвід роботи у жіночих пенітенціарних установах (м. Харків, Качанівська виправна колонія № 54), хочемо проаналі-зувати найбільш розповсюджені мотиви вчинення самогубства серед засуджених жінок та запропонувати окремі шляхи попере-дження цього негативного фонового явища.

Вивчивши спеціальну фахову літературу [1-4] та користуючись власними емпіричними даними вважаємо, що найпоширенішими мотивами суїцидальної поведінки серед засуджених жінок є:

− неспроможність вчасно адаптуватися до змінившихся умов життя в колонії, а звідси, наявність психологічного стресу, зміна поведінки (або занадто агресивна, або занадто пригнічена);

− уразливість нервової системи, а звідси, відчуття самотності, відчуженості, неможливість бути зрозумілим;

− порушення соціальних зв’язків з родиною, особливо із чоловіками та дітьми;

− відсутність фізичного контакту з коханими, а звідси ревнощі, стурбованість, заздрість;

− почуття провини, сорому за вчинене правопорушення, незадоволеність собою;

− страх перед уявним чи реальним приниженням, глузуванням з боку інших засуджених чи персоналу колонії;

− невгамоване почуття помсти; − бажання привернути до себе увагу, викликати жаль,

співчуття тощо. Звісно, наведений перелік мотивів самогубства не

є вичерпаним, у кожному окремому випадку вони можуть змінюватися. Але, враховуючи загальні причини та мотиви, персонал установ має змогу розробити та запровадити наступні загальні та індивідуальні профілактичні заходи попередження самогубства у жіночих пенітенціарних колоніях, а саме:

1. Діяльність персоналу пенітенціарної установи щодо ін-


182

дивідуальної адаптації засуджених жінок до умов утримання

в колонії. Залежно від типу нервової системи, темпераменту, це можна здійснити за наступними адаптаційними напрямами: 1) активний вплив індивідуума на соціальне середовище (якщо особа активна, може добре спілкуватися з іншими, прагне до лі-дерства), тобто діяти за принципом: якщо жінка лідер, то хай її активність буде під контролем персоналу; 2) пасивне, конформне входження в групу (особливо, якщо особа вперше опинилася у місцях позбавлення волі); 3) активний вплив середовища на особу (особливо з боку представників персоналу колонії).

2. Підвищення загального культурного та освітнього рів-

ня засудженої. Адже відомо, чим вище загальний культурний рівень людини, тим більш поважно вона відноситься до себе та інших. Для цього всебічно залучати допомогу з боку релігійних та громадських організацій, у тому числі й закордонних. Також ефе-ктивними, на нашу думку, будуть загальні та індивідуальні занят-тя з групової психотерапії, самовиховання, аутотренінгу тощо.

3. Всебічне залучення засуджених жінок до участі в робо-

ті самодіяльних органів засуджених (різноманітних гуртках та клубах за інтересами). Для цього також використовувати допомо-гу з боку громадських установ та організацій, діячів культури та мистецтва.

4. Покращувати емоційний фон життя засудженої жінки.

Для цього використовувати родинні зв’язки, можливості спілкуван-ня з близькими та родичами не тільки за допомогою листівок та те-лефону, а й використовуючи можливості всесвітньої мережі Інтер-нет (особливо у режимі реального часу) тощо. Важливим, на наш погляд, є й використання відео- аудіо- записів родини, які засуджена може переглядати, використовуючи комп’ютерну техніку.

5. Підвищення ефективності вивчення особи засуджених

з боку психологів та інших представників адміністрації устано-

ви (підвищення чисельності персоналу установ, що дасть змогу зменшити навантаження на окремого фахівця та покращить за-гальний фон в установі; введення до штату не тільки психологів, а й конфліктологів; проведення фахових занять з персоналом, який безпосередньо спілкується із засудженими жінками (нача-льники загонів, оперативно-режимні працівники, майстри цехів тощо). Ці заходи дадуть змогу робити поглиблений аналіз кримі-нальних і особових справ засуджених, контролювати їх поштові та грошові відправлення; поглиблено опитувати осіб, які добре знають засудженого (як по волі, та і за гратами); спостерігати за загальним поводженням засудженої; спостерігати за її оточенням; завчасно виявляти суїцідальні прояви та адекватно і оперативно на них реагувати.


183

6. Покращити й оптимізувати облік засуджених жінок,

які мають певні відхилення у поведінці: ведення картотек (ал-фавітних, за видами порушень тощо); комп'ютерного обліку, що включає всі основні дані про особу. При цьому неухильно дотри-муючись конфіденціальності даних, що стали відомі.

7. Оптимізувати розподіл засуджених жінок по загонах та у виробничих бригадах у відповідності із призначеннями психоло-га, враховуючи при цьому думки оперативних працівників.

8. Покращити умови праці засуджених жінок, вибираючи ті види виробництва, що можуть жінку зацікавити, надати змогу пишатися набутими трудовими навичками. Особливо ретельно слід відноситися до навчання засуджених новим професіям, що дасть їм у майбутньому змогу більш успішно адаптуватися до умов волі та успішно інтегруватися у суспільство.

9. Підвищити ефективність методів контролю за поведін-

кою засуджених (контроль за допомогою оперативно-розшукових заходів; повторні обстеження протягом певного періоду часу; догляди, обшуки, цензура кореспонденції, перевірка посилок, передач та інші режимні заходи; опитування засуджених та пер-соналу установ тощо).

Звісно, запропоновані заходи не є новелами, вони і зараз використовуються у жіночих пенітенціарних установах. Просто їх застосування подекуди є формальним, а особи, що їх викону-ють недбало ставляться до своїх службових обов’язків. Але ми вважаємо, що застосування названих заходів, у поєднанні з не-байдужім виконанням своїх обов’язків персоналом колоній, все ж спроможні попередити самогубства серед засуджених жінок.


1. Даньшин И. Н. «Фоновые» явления преступности как дополни-тельный предмет криминологии /И. Н. Даньшин // Проблеми за-конності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 68.- С. 87-91. 2. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3-х кн. / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007-2008. 3. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : підручник [для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд ; [за ред. проф. І. М. Да-ньшина]. – Х. : Право, 2009. 4. Кримінологія. Особлива частина : навч. посіб. / Кол. авторів: Блага А. Б., Васильев А. А., Давиденко Л. М. та ін.: за заг. ред. О. М.Литвинова; наук. ред. серії О. М. Бандурка. – Харків : Вид-во ХНУВС, 2011. Стаття надійшла до редакції 28.04.2013


184

Христич Інна Олександрівна, кандидат економічних наук, доцент

(Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»)

УДК 343.988(075)

ВДОСКОНАЛЕННЯ ОБЛІКУ ЛАТЕНТНОЇ ВІКТИМНОСТІ – ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ РЕФОРМУВАННЯ

КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ Охарактеризована необхідність вдосконалення обліку латентної віктимності

різних класифікаційних типів потерпілих від злочину. Розглянуті питання у світлі

реформування органів кримінальної юстиції з урахуванням пропозицій Ради Європи.

Ключові слова: латентна віктимність, потерпілий, реформування кримінальної

юстиції.

Дана характеристика необходимости усовершенствования учета латентной

виктимности различных классификационных типов потерпевших от преступле-

ния. Рассмотрены эти вопросы в свете реформирования органов уголовной юсти-

ции с учетом пропозиций Совета Европы.

Ключевые слова: латентная виктимность, потерпевший, реформирование уголо-

вной юстиции.

The described necessity of perfection of accounting latent victimology of different

classification types of crime’s victims. The considered questions are in light reformations of

organs of criminal justice taking into account suggestions of Council of Europe.

Key words: latent victimology, victim, reformation of criminal justice.

Питання щодо реформи кримінальної юстиції України на-

зріло давно. Але, на жаль, започатковані владою ще у 2005 р. про-цеси щодо визначення напрямів реформування її до цього часу нічого суттєвого не дали. Було прийнято Указ Президента Украї-ни «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи криміна-льної юстиції та правоохоронних органів», яким було затвердже-но Концепцію реформування кримінальної юстиції України. Як відомо, 27.08.2008 р. Кабінет Міністрів затвердив план заходів щодо реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні. Вважалось, що реалізація Концепції реформування кри-мінальної юстиції України дасть змогу докорінно змінити діяль-ність цих органів у напрямку демократизації, гуманізації, поси-лення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством. Передбачалося також створення єдиної системи статистики системи кримінальної юс-тиції, єдиної системи електронного обліку даних про кримінальні

© Христич І. О., 2013


185

правопорушення, адміністративні проступки та покарання за них [1; 2; 3].

Після вступу до Ради Європи Україна взяла не себе низку зобов’язань. Так, протягом 2012 р. було зроблено чимало кроків у напрямку реформування правосуддя. Ухвалено новий закон «Про адвокатуру» та набув чинності у листопаді Кримінальний процесуальний кодекс. Але необхідне подальше реформування системи кримінального досудового розслідування й органів про-куратури, також створення Державного Бюро розслідувань. Рада Європи й надалі готова надавати експертні консультації та висновки.

20 лютого 2013 року в Офісі Ради Європи відбулася зустріч – презентація для партнерів з недержавних громадських організа-цій нового проекту Ради Європи «Підтримка реформи криміна-льної юстиції», який фінансується МЗС Данії. На зустрічі були присутні: координатор проекту від РЄ Леонід Антохі, міжнародні експерти Ерік Сванідзе, Джеремі МакБрайд, Лорена Бахмайер, Мікаель Лінгбо та радник з правових питань Божена Маланчук. Громадські та міжнародні організації були представлені Міжна-родною Амністією в Україні, Центром політико-правових реформ, Громадським захисником, Центром суддівських студій та Харків-ським інститутом соціальних досліджень. [4].

До участі у конференції, яка відбулася 12 березня 2013 року з нагоди відкриття проекту «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні» та засідання Керівного комітету проекту, було запрошено представників Адміністрації Президента України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордон-них справ України, Державної пенітенціарної служби України, органів судової влади, вищих навчальних закладів, наукових установ та громадських організацій. З боку міжнародних інститу-цій участь у заході взяли експерти Ради Європи, партнери Проек-ту, представники міжнародних і громадських організацій, що працюють у сфері реформування кримінальної юстиції в Україні. Усі сподіваються, що започаткований Проект Ради Європи спри-ятиме забезпеченню ефективності функціонування системи кримінальної юстиції та удосконаленню роботи національної су-дової системи. [5].

Загально відомо, що необхідною умовою ефективної право-охоронної діяльності є також систематичне здійснення криміно-логічного аналізу злочинності, котрий дозволяє: отримати повну, детальну та максимально достовірну інформацію щодо стану злочинності на певній території за певний період часу та досліди-ти територіальні відмінності; розповсюдженості злочинів окре-мих типів та видів; характеристики осіб, які вчинили злочини;


186

стану та тенденцій віктимізації; соціально-економічних явищ та процесів, що впливають (негативно або позитивно) на злочин-ність; розробити план та прогноз змін у стані, структурі та дина-міці злочинності на певній території, що ймовірно можуть стати-ся протягом визначеного періоду часу у майбутньому. Це дає змогу проводити більш зважене реформування органів криміна-льної юстиції.

Велике значення для встановлення реального обсягу зло-чинності і її тенденцій в тому чи іншому регіоні має врахування рівня латентної віктимності. В більшості розвинутих країн світу з метою більш реальної оцінки стану злочинності систематично проводяться опитування латентної віктимності населення, на сьогодні таких країн близько 70. В нашій країні такі дослідження проводять, на жаль, окремі дослідники; широкомасштабного все-українського опитування не відбувається. Так, навесні-влітку 2012 р. Харківським інститутом соцдосліджень було проведено опиту-вання 15 тис. респондентів в 349 населених пунктах у всіх облас-тях України. Статистична похибка не перевищує 0,8%. Внаслідок цього опитування було встановлено, що 6 % опитаних стали жер-твами злочинів протягом останнього року. Якщо екстраполювати цю цифру на все населення України, то кількість потерпілих від злочинів протягом останнього року становитиме приблизно 2 307 600 осіб. Одночасно із цим, за статистикою МВС, в 2011 р. потерпілими від злочинів було визнано 343 159 осіб, що практично в 6 разів менше від кількості потерпілих, виявлених у ході дослі-дження. При цьому 38,2 % відповіли, що не зверталися в міліцію. Також у респондентів запитали, які причини неповідомлення в міліцію про злочини. При цьому можна було дати кілька варіан-тів відповідей. 29,34 % вважають, що міліція не зацікавлена в роз-гляді таких злочинів, 25,74 % опитаних – що від міліції мало кори-сті, 22,7 % думають, що розберуться самі, 21,55 % вважають злочини проти них таким, що відбуваються повсюди, 20,95 % не хотіли додаткових клопотів, 11,07 % не звернулися в міліцію у зв'язку з тим, що збитки були незначними, 8,98 % – у зв'язку з тим, що в злочині була частково і їх провина, 2,09 % – побоюють-ся міліції, 0,59 % намагалися міліції повідомити про злочин, однак там не зацікавилися тим, що сталось. У тих респондентів, які звернулися в міліцію, запитали також, чи задоволені вони тим, як міліція розібралася з їхнім випадком. При цьому 65 % опитаних задоволені розглядом міліцією їхньої справи, 29,5% – не задоволе-ні, 5,1 % – не змогли відповісти. Крім того респонденти повідом-ляли про недостатнє інформування ходу розслідування їхньої справи, що, природно, не сприяє довірі населення до роботи мі-ліції. [6].


187

Як відомо, на перехресті сучасної кримінології та психоло-гії сформувалась галузь знань, а саме віктимологія як наука про поведінку жертви. Віктимність (від лат. «victima» – жертва, ком-плекс жертви, роль жертви) тлумачиться як стійка особистісна якість, що характеризує об'єктну характеристику індивіда става-ти жертвою зовнішніх обставин і активності соціального оточен-ня, або схильність суб’єкта до поведінки у взаємодії з іншими виявлятися жертвою. Віктимність проявляється у різноманітних сферах життєдіяльності людини, особливо у міжособистісних стосунках. За думкою О. Б. Бовть, стан злочинності та рівень вік-тимізації у суспільстві у всі часи вважався невід’ємним елемен-том його певної морально-правової характеристики [7, с. 131].

Багатоаспектні проблеми латентної віктимології розгляда-лися в ряді наукових праць вітчизняних вчених та представників ближнього та далекого зарубіжжя. Це роботи Л. В. Багрій-Шахматова, М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, О. І. Бойко, В. І. Бори-сова, В. П. Коновалова, М. І. Коржанського, О. В. Лисодєда, А. Л. Репецької, В. Я. Рибальської, Д. В. Рівмана, В. Я. Тація, В. О. Тулякова, В. Є. Христенко, О. Ю. Юрченко та ін. вчених. Як вважає В. Я. Рибальська, погоджуючись з В. П. Коноваловим, віктимність доцільно розрізняти залежно від фактора, що її зу-мовлює, а саме: віктимність як сукупність соціально-психологічних якостей особистості, пов’язаних з особливостями її соціалізації; віктимність як виключно соціальна «безособова» якість, зумовлена виконанням соціальних функцій (професійна віктимність); віктимність як біофізіологічна якість особи (вікова віктимність); віктимність як наслідок патологічного стану особи [8, с. 68]. Віктимність включає в себе індивідуальну віктимність, масову (групову) віктимність, видову віктимність. Досліджуючи індивідуальну віктимність Д. В. Рівман зауважив, що цей вид віктимності є зумовлене наявністю злочинності стан уразливості окремої особи, який виражається в об’єктивно притаманній лю-дині здібності стати жертвою злочину [9, с. 42]. Отже, індивідуа-льна віктимність – якість конкретної людини, котра зумовлена сукупністю соціальних, психологічних, біофізичних факторів, які підвищують у тій чи іншій життєвої ситуації вірогідність стати жертвою злочину. Масова віктимність, тобто віктимність об’єктивно існуючої певної спільноти, характеризується майже аналогічними із злочинністю показниками: рівень, структура, динаміка. Співвідношення між індивідуальною віктимністю та масовою віктимністю можливо розглядати як співвідношення окремого злочину та злочинності у цілому. Тому цілком доречно виділити латентну віктимність по аналогії з латентною злочинні-стю [9, с. 77]. Російський психолог М. А. Одинцова вважає, що


188

доцільно розглядати два конститутивних типа віктимності: осо-бистісну та рольову. Безперечно, особистісна віктимність впливає на рольову поведінку, оскільки зазнає потужного впливу особис-тісних особливостей людини [10, с. 84]. Крім того, особистісна віктимність інколи є фактором, який впливає на вибір поведінки в значущій ситуації та зумовлює набуття особою віктимного до-свіду. За думкою Д. А. Сорокотягіної, віктимність – це дія або на-впаки бездіяльність осіб, при яких вони стають жертвами злочи-ну в типових і нетипових для них ситуаціях [11, с. 34].

Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види поведінки жертви: провокуюча – образа, приниження, напад, знущання тощо; позитивна (не провокуюча); нейтральна

щодо впливу на поведінку злочинця; пасивна – найхарактерніша для взаємодії близьких родичів.

Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії: не-

гативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприяючу ситуацію; позитивна, що виражається у протидії злочинцю, виконанні громадського обов'язку тощо; нейтральна – така, що не сприяла вчиненню злочину.

А. Ф. Зелінський, класифікував віктимну поведінку за її характером: конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію або бере активну участь у конфлікті, що виник (є ініціа-тором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особли-вими різновидами такої поведінки є необхідна оборона, затри-мання злочинця, правозахисна активність; провокуюча

(демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, непра-вильна поведінка жінки, що створює уявлення про її доступність, тощо); легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та ін-ших осіб, що неспроможні опиратися нападаючому, створення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водіями тощо).

Кримінологічна значущість віктимної поведінки, що харак-терна для багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх класи-фікацію. Класифікація потерпілих від злочинів має важливе зна-чення для запобігання злочинам, оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики злочинів і за-безпеченні охорони громадян як потенційних жертв.

Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вва-жають, що до основних підстав для класифікації жертв злочинів належать стать, вік, професійна приналежність, морально-

психологічні особливості особи (що сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами окремих деяких злочинів можуть бути тільки жін-


189

ки, а з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типова для ситуації, у якій завдається шкода. Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку зумовлює необхідність розроб-ки спеціальних заходів віктимологічної профілактики. Посадове

становище і професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. До такої категорії осіб належать працівники пра-воохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють вночі. Останніми роками до професій, що мають під-вищену віктимність, додалася й така, як зайняття бізнесом. Важ-ливе значення має також класифікація жертв за ознаками їх ста-влення до особи, що завдає шкоду, і насамперед за морально-

психологічними особливостями. У механізмі злочину «працю-ють» статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю й наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність і жорстокість; брутальність і боягузливість; сміливість і доброта; фізична сила і слабкість тощо. Усі перелічені якості виявляються в поведінці і за певних обставин можуть сприяти або перешкоджати вчинен-ню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна насамперед для характеристики категорій злочинів, в яких зазначені риси особи жертви є основою способу й форми вчинення злочину або приводом злочину.

Особистісні якості жертв актуалізуються певними ситуати-вними факторами, що дає підстави для такої їх класифікації: аг-

ресивні жертви – особи, поведінка яких пов'язана з нападом на особу, що в подальшому завдає шкоду іншим особам іншими по-дібними діями (образою, наклепом, знущанням тощо). Для жертв цього типу характерно умисне створення конфліктної ситуації; активні жертви – особи, чия поведінка, хоча й не пов'язана з нападом або створенням конфлікту, проте активно сприяє за-вданню їм у кінцевому підсумку шкоди (звертаються з проханням про завдання їм шкоди або вчинення дій, що об'єктивно призво-дять до завдання шкоди чи в інші способи викликають такі дії, а також завдають шкоди самі собі); ініціативні жертви – особи, поведінка яких має позитивний характер, але призводить до за-вдання їм шкоди; пасивні жертви – особи, які не опираються злочинцю з об'єктивних і суб'єктивних причин; некритичні жер-

тви – особи, для яких характерні необачливість, невміння прави-льно оцінювати життєві ситуації; нейтральні жертви – особи, що не сприяють вчиненню проти них злочину.

Кримінологи України НАВС вважають, що основним кри-терієм, на підставі якого необхідно класифікувати потерпілих від злочинів, є ступінь віктимності, який відбиває в найзагальні-


190

шому вигляді віктимогенну деформацію особи, професійну, віко-ву віктимність і віктимну патологію. На цій підставі вчені пропо-нують таку класифікацію жертв: випадкова жертва, тобто особа, яка стає жертвою в результаті збігу обставин. Взаємовідносини, що виникають, не залежать ні від волі бажання жертви, ні від волі й бажання злочинця; жертва з незначними якостями ризи-

ку, тобто особа, якій притаманні, як і всім нормальним людям, фактори ризику й віктимність якої зненацька різко підвищується під впливом конкретної несприятливої ситуації; жертва з підви-

щеними якостями ризику, тобто особа, стосовно якої діє ком-плекс факторів ризику. До цієї групи належать два основних ти-пи жертв: жертви необережних злочинів, коли характер виконуваної ними роботи або їх поведінка у громадських місцях містить підвищену віктимність; жертви умисних злочинів, соціа-льний статус яких при виконанні ними їх соціальних ролей міс-тить підвищений ризик віктимності (працівники ОВС, охорони та ін.). Віктимність цієї категорії може іноді виявлятись в особливих манерах поведінки жертви, в її зовнішньому вигляді тощо; жерт-

ва з високим рівнем ризику. Морально-соціальна деформація такої особи практично не відрізняється від правопорушників і характеризується стійкою її антисоціальністю (повії, наркомани, алкоголіки та ін.) [12, с. 112 – 115].

Зрозуміло, що таке складне явище як латентна віктимність дуже важко оцінити однозначно, тому зараз вже з’являються точ-ки зору, що опитування громадян в більшості країн світу дають результати, які значно перевищують реалії сьогодення [13, с. 99]. Хоча деякі вчені зовсім іншої думки [14, с. 231].

З погляду на стан злочинності в Україні розробка дієвих механізмів запобігання їй є необхідної вимогою сучасності особ-ливо з урахуванням необхідності реформування кримінальної юстиції в Україні. Тому необхідно приділити особливу увагу вста-новленню рівня латентної віктимності в нашій країні.


1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» [Текст] : Указ Президента України від 8 квіт. 2008р. № 311/2008. 2. Концепція реформування системи кримінальної юстиції Укра-їни. [Текст] : Затверджено Указом Президента України від 8 квіт. 2008р. № 311/2008. 3. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції реформування системи кримінальної юстиції України. [Текст] : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 серп. 2008 р. зі змінами № 1153-р.


191

4. Презентація проекту Ради Європи «Підтримка реформи кри-мінальної юстиції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://khisr.kharkov.ua/index.php?id=1361445466 – Заголовок з екрану. 5. Відбулася конференція з нагоди відкриття проекту «Підтрим-ка реформи кримінальної юстиції в Україні» [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/golovna_storinka/stanislav_micshenko__vzjav_uchast_u_konferenciji_z_nagodi_vidkrittja_proektu_radi_jevropi_pidtrimka_.html – Заголовок з екрану. 6. 40 % жертв злочинів не повідомляють про них у міліцію [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/ukrayina/40-zhertv-zlochiniv-ne-povidomlyayut-pro-nih-u-miliciyu-opituvannya.html – Заголовок з екрану. 7. Бовть О. Б. Про дослідження віктимної поведінки молоді у мо-рально-правовому вимірі [Текст] / О. Б. Бовть // Вісник Національ-ного університету оборони України : зб. наук. праць. – К. : НУОУ, 2012.– Вип.1(26) – С. 131-138. 8. Рыбальская В. Я. О виктимологическом направлении профілак-тики преступности несовершеннолетни [Текст] / В. Я. Рыбальская // Виктимология и профилактика правонарушений : сб. науч. тр., Иркутск, 1979. – С. 68-69. 9. Ривман Д. В. Криминальная віктимологія [Текст] / Д. В. Рив-ман. – СПб. : Питер, 2002.– 304с. 10. Одинцова М. А. Психология жертвы. Сказкотерапия для взрос-лых [Текст] / М. А. Одинцова. – Самара : Бахрах-М, 2010.– 240 с. 11. Сорокотягина Д. А. Виктимологический анализ при расследо-вании преступлений / Д. А. Сорокотягина //Криминалистическая віктимологія (вопросы теории и практики) : сб. науч. трудов. – Ир-кутск, 1980. – 124 с. 12. Кримінологія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uadocs.exdat.com/docs/index-282239.html?page=4 – Заголовок з екрану. 13. Сердюк П. П. Де шукати реальні цифри кримінальної віктимі-зації? [Текст] / П. П. Сердюк // Право та державне управління. – 2011 – № 1. – С. 90–99. 14. Оболенцев В. Ф. Правоотношения как объекты правовой охра-ны: содержание и количественные характеристики (по материалам разделов 1 – 6 Особенной части Уголовного кодекса Украины) [Текст] / В. Ф. Оболенцев. – Харьков : ФЛП Иолтуховский В. Л., 2007. – 232 с. Стаття надійшла до редакції 10.04.2013


192

Чернявський Сергій Сергійович, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник


УДК 343.97

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

У статті проведений комплексний кримінологічний аналіз злочинів у сфері банків-

ської діяльності, запропоновано пріоритетні напрями запобігання окремим най-

більш небезпечним їх виявам з огляду на правоохоронну практику.

Ключові слова: злочини у сфері банківської діяльності, незаконний доступ до бан-

ківських рахунків, економічні злочини, фінансові злочини, класифікація злочинів.

В статье проведен комплексный криминологический анализ преступлений в сфере

банковской деятельности, предложены приоритетные направления предотвраще-

ния наиболее опасных их видов с учетом практики правоохранительных органов.

Ключевые слова: преступления в сфере банковской деятельности, незаконный

доступ к банковским счетам, экономические преступления, финансовые преступле-

ния, классификация преступлений.

The article provides a comprehensive analysis of criminological crimes in banking, proposed

priorities for the prevention of the most dangerous species on the practice of law

enforcement.

Key words: crime in the sphere of banking activities, the illegal access to Bank accounts,

economic crime, financial crime, the classification of crimes.

В умовах не завжди послідовних ринкових перетворень

привабливою для випробовування злочинних технологій залиша-ється сфера банківської діяльності, що характеризується концен-трацією коштів як у готівковій, так і в безготівковій формах, різ-номанітністю фінансових послуг та інструментів з різним рівнем захищеності та ліквідності, широким клієнтським полем, що по-стійно збільшується. За оцінкою міжнародної аудиторської ком-панії «Price Waterhouse Coopers», щорічний збиток банківського бізнесу в європейських країнах від таких злочинів складає близь-ко 33 млрд дол. [1].

За даними МВС України, у банківській системі України протягом 2008−2012 рр. виявлено понад 16 тис. злочинів, з яких майже 90 % становлять різні види корисливих посягань на фінан-сові ресурси комерційних банків з боку персоналу фінансових установ, клієнтів та інших осіб. За цей період порушено на 25 % більше ніж за попередні роки кримінальних справ (усього протя-гом п’яти років до суду направлено понад 3 тис. справ) та розпо-чато кримінальних проваджень, сукупні збитки за якими перма-нентно збільшуються (у кожній четвертій справі вони становлять

© Чернявський С. С., 2013


193

понад 100 тис. грн). Загальна ж сума завданих банкам збитків у направлених до суду справах за увесь цей період становить по-над 1 млрд грн.

Найвищу ж питому вагу у структурі банківської злочинно-сті (62 %) посідають злочини, пов’язані з незаконним доступом до банківських рахунків, які завдають найбільших збитків, тим са-мим підриваючи основи функціонування фінансової системи, адже сервіс банківських установ дозволяє здійснювати більшість операцій дистанційно, управляти рахунками з будь-якого місця на планеті з використанням всесвітньої мережі Інтернет. В Україні діє понад сотні банків, які використовують внутрішньодержавні й міжнародні платіжні системи, здійснюють емісію і еквайринг платіжних карток. Між тим, недостатній контроль з боку держа-ви за банківськими операціями залишає цю систему найуразли-вішою для протиправних посягань, зокрема шахрайств та інших корисливих злочинів [2].

За даними НБУ, кількість шахрайських операцій з викори-станням платіжних карток, емітованих українськими банками, у 2011 р. зросла, порівняно з попереднім роком, у 6,5 разів, сягну-вши 39,3 тис. випадків. У 2012 р. через підроблені картки зазнали значних збитків 44 банки, члени платіжних систем. За останніми даними обсяг незаконних операцій тільки з платіжними картками становить 0,8–1 % від їх загальної кількості. Враховуючи те, що українськими банками станом на кінець 2011 р. емітовано понад 50 млн платіжних карток VISA і MasterCard, а сумарний обіг гро-шей лише за картками першого типу (яких емітовано майже 30 млн) в Україні становить понад 20 млрд. дол. США, то, безперечно йдеться про ймовірне викрадення у банків та їх клієнтів значних сум коштів.

На відміну від інших сфер економічної діяльності установи банківської системи діють в особливому законодавчому полі. Уна-слідок специфіки своєї діяльності банки є відносно закритими від державного контролю, відтак керівники банків, виявивши ознаки злочинів, звертаються «за допомогою» до правоохоронних органів лише в поодиноких випадках, оскільки усвідомлюють, що їх ре-путація у «ділових колах» може «похитнутись» в разі розголо-шення в ході офіційного розслідування конфіденційної інформа-ції про клієнтів, їх фінансового та майнового стану, призначення платежів тощо.

Нерідко ж, попри заподіяні банкам немалі суми збитків, їх керівники обмежуються поданням заяв до ОВС, проте без озна-йомлення правоохоронців з результатами внутрішніх перевірок (посилаючись на банківську таємницю), що в подальшому усклад-нює процес доказування та судовий розгляд справ. Деякі банки


194

намагаються «використовувати» підрозділи ОВС лише для повер-нення боргів, списання збитків, тиску на боржників тощо. Остан-німи роками намітилась тенденція до загального зменшення кі-лькості звернень до правоохоронних органів у зв’язку з учиненням шахрайств та інших злочинів, пов’язаних з незакон-ним доступом до банківських рахунків. На цю тенденцію значною мірою вплинули й наслідки фінансової кризи, коли банківськими установами значно скорочувались обсяги обслуговування клієнтів у зв’язку з браком обігових коштів, а також посилювались заходи забезпечення внутрішньої безпеки (кожний банк посилив вимоги до власних служб).

Одним з перших досліджень на пострадянському просторі, у якому розглядався комплекс проблем запобігання злочинам у кредитно-банківській сфері, слід вважати роботу В. Д. Ларічева, в якій розглядаються особливості проведення розрахункових, валютних, кредитних та фондових операцій; проаналізовано дії злочинців з підготовки, вчинення та приховування суспільно не-безпечних діянь; наведено класифікацію протиправних посягань у цій сфері; висвітлено зарубіжний досвід організації контролю та дотриманням законності при проведенні банківських операцій; сформульовані пропозиції з удосконалення правового та органі-заційного забезпечення протидії таким злочинам [3].

Приблизно в той самий період переведено з англійської друге видання книги «Обманні операції у банківській справі» Лестера А. Пратта, в якій автор на матеріалах сотень реальних судо-вих справ детально описав способи обману та привласнення коштів на банківських рахунках, а також методи виявлення та попереджен-ня шахрайства у банківській справі на прикладі США [4].

Відтоді питання запобігання злочинам у кредитно-банківській сфері та їх розслідування, зокрема шахрайств та по-рушень у сфері господарської діяльності, досліджувались багать-ма вітчизняними науковцями і вченими країн пострадянського простору у галузі кримінального права (О. О. Дудоров, М. М. Па-нов, Є. Л. Стрєльцов та ін.); кримінології (В. Д. Ларічев, В. М. По-пович, В. П. Трухін); криміналістики (Н. О. Данілова, Ю. А. Єгоров, І. І. Звезда, В. Д. Поливанюк, В. В. Хілюта, С. С. Чернявський та ін.); безпекознавства та теорії ОРД (В. А. Гамза, С. М. Побережний, Л. М. Стрельбицька, Р. С. Сатуєв) та ін. Проблеми виявлення та припинення злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до комп’ютерної інформації банків, зок-рема у сфері обігу банківських платіжних карток та систем бан-ківських електронних платежів, розглядались у працях В. І. Ва-силинчука, В. М. Бутузова, М. С. Вертузаєва, К. В. Тітуніної, В. П. Хомколова, В. І. Шеломенцева та ін. Праці низки криміноло-гів України та інших країн присвячені проблемам протидії


195

легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, з використанням банківських операцій.

Методологічною основою виокремлення поняття злочинів у сфері банківської діяльності є визначення їх ознак, що мають криміналістичне значення, як елементу фінансових злочинів – більш широкого класифікаційного рівня, що, у свою чергу, скла-дають сегмент економічної злочинності [5].

Злочинами у сфері банківської діяльності слід вважати передбачені КК України суспільно небезпечні винні діяння, що посягають на кошти (майно) банків або вчиняються з використан-ням банківських операцій уповноваженими на їх проведення службовими особами фінансових установ та інших суб’єктів гос-подарювання або іншими особами, які унаслідок певних обставин одержали доступ до їх проведення. До них можна віднести діяння, відповідальність за які передбачена ст. ст. 185, 190, 191, 200, 205, 209, 219, 222, 231, 358, 388, 361–361–2, 364–367 КК України, однак лише ті з них, що вчиняються у зв’язку з проведенням банківсь-ких операцій.

Предметом таких злочинів може бути не лише кошти (фі-нансові ресурси) банків, а і будь-яке державне, комунальне або приватне майно, що знаходиться у розпорядженні фінансових установ; документи фінансового характеру (розрахункові, платі-жні картки, інші засоби доступу до банківських рахунків); цінні папери; право на майно; дії майнового характеру; інформація, що містить охоронювану законом таємницю, зокрема яка зберігаєть-ся в автоматизованих системах і комп’ютерних мережах банку. Додатковими ознаками злочинів у сфері банківської діяльності вважаються: корисливий мотив та/або недбале ставлення винної особи до професійних функцій; спричинення матеріальної шкоди фінансовим установам, фізичним особам – клієнтам банку, суб’єктам господарювання та державі; вони є різновидом фінан-сового правопорушення, зокрема пов’язані з порушенням вимог законодавства про банки і банківську діяльність тощо.

Сьогодні існує велика кількість наукових посилань і доказів для того, щоб виділити серед злочинів, передбачених різними статтями КК України, певні системи та їх класифікації, викорис-товуючи, поряд з кримінально-правовими, також і кримінологічні підстави. Варто підкреслити, що для значимості розроблювальної кримінологічної класифікації злочинів важливі не будь-які, а найбільш істотні, ознаки, які закономірно повторюються для завданої множини, що класифікується, і при цьому класифіка-ційна система була б одночасно стійкою та досить гнучкою для можливості зберігатися в умовах виникнення нових об’єктів до-слідження. Відтак кримінологічна класифікація злочинів у сфері банківської діяльності можлива за різними підставами, зокрема:


196

1) за характером банківської операції, з використанням якої вчинено злочин (цей розподіл визначає напрями формування напрямів профілактичної діяльності): у сфері банківського кре-дитування (у сфері споживчого кредитування та у сфері кредиту-вання юридичних осіб); пов’язані з незаконним доступом до бан-ківських рахунків; учинені з використанням інших банківських операцій (депозитних, валютних, з цінними паперами тощо);

2) залежно від характеру об’єкту, на який спрямоване зло-чинне посягання, можна виокремити злочини, що зазіхають: на фінансові правовідносини держави (державні й місцеві фінанси); на фінанси банків та інших суб’єктів господарювання (підпри-ємств, установ та організацій); на фінанси громадян (фізичних осіб – клієнтів банку);

3) за характеристикою особи злочинця (характером трудо-вих відносин суб’єкта злочину з банківською установою) – злочи-ни, учинені: працівником банку (службовою особою, технічним працівником тощо); клієнтами банку або сторонніми особами, які унаслідок певних обставин одержують доступ до банківських операцій; працівники банків за змовою з клієнтами банку та ін-шими особами;

4) залежно від злочинних технологій, які використовують на етапах підготовки, вчинення або приховування злочинів: з використанням винним службового становища або можливос-тей, пов’язаних з певною професійною діяльністю; з використан-ням суб’єктів господарювання з ознаками фіктивності; шляхом підроблення документів та використання підроблених докумен-тів; пов’язані з незаконним доступом до системи електронних платежів, комп’ютерних систем і мереж; вчинені у складі органі-зованих злочинних груп.

Злочини, пов’язані з незаконним доступом до банківських рахунків, як правило, ототожнюють з «шахрайствами у сфері банківських розрахунків» [6], при цьому поняття «шахрайство» зазвичай використовується помилково, з точки зору юридичної логіки, використовують як синонім слова «злочин». Насправді ж, за своєю правовою природою, ці терміни нерівнозначні й, відпові-дно, мають неоднаковий зміст та обсяг.

Засіб доступу до банківського рахунку – це засіб певної фо-рми на паперовому, електронному чи іншому носії інформації, використання якого ініціює переказ коштів з відповідного рахун-ка платника (платіжний інструмент). До платіжних інструментів належать документи на переказ та електронні платіжні засоби (платіжні картки та інші засоби доступу до рахунків). Такими платіжним інструментами вважаються: 1) документи на переказ: розрахункові документи, на переказ готівки, міжбанківські роз-рахункові документи, клірингові вимоги, та інші документи, що


197

використовуються в платіжних системах для ініціювання перека-зу (п. 1.6 ст. 1, ст. 16 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»); 2) платіжні картки – електронні пла-тіжні засоби у вигляді емітованої в установленому законодавст-вом порядку пластикової чи іншого виду картки, що використо-вується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки ін-ших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором (п. 1.27 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи…»); 3) інші засоби доступу до банківських рахунків, які надають їх держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держа-телю кошти та ініціювати їх переказ (дорожні та іменні чеки, системи електронних грошових переказів, електронні гроші тощо).

Виходячи з наведених вище ознак злочинів у сфері банків-ської діяльності (як родового поняття), серед критеріїв класифі-кації злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків (як підгрупи злочинів у сфері банківської діяльності), можуть бути визначені форма вини, суб’єктний склад і ознаки предмету злочинного посягання.

За формою вини їх можна поділити на умисні і необережні. Умисні злочини в більшості характеризуються корисливими мо-тивами, спричиняють більшу шкоду фінансовим установам, їх клієнтам та державі. У свою чергу, необережні дії (здебільшого йдеться про недбале ставлення службових осіб банків та інших суб’єктів господарювання до виконання своїх обов’язків), на від-міну від умисних, є не такими поширеними, однак не менш не-безпечними і складними для розслідування.

За суб’єктним складом злочинної діяльності йдеться про такі різновиди (типології) злочинних дій: 1) учинені працівниками банку (службовими особами, операціоністами тощо), спрямовані на заволодіння коштами фінансової установи шляхом привлас-нення, розтрати або заволодіння ними шляхом зловживання слу-жбовим становищем (супроводжуються внесенням службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомос-тей, а також видачею завідомо неправдивих документів, а також несанкціонованими діями з інформацією, яка обробляється в комп’ютерах і комп’ютерних мережах банку (за класифікацією, прийнятою в світовій банківській практиці, такі дії відносять до виявів так званого «внутрішнього шахрайства»); 2) учиненні кліє-нтами банку або сторонніми особами, які унаслідок певних про-типравних дій одержують доступ до банківських рахунків, спря-мовані на заволодіння коштами фінансової установи, суб’єктів


198

господарювання або громадян шляхом обману та зловживання довірою (такі дії супроводжуються створенням або придбанням суб’єктів підприємницької діяльності з метою прикриття шахрай-ських дій; підробленням документів, печаток, штампів та бланків, а також використанням підроблених документів, печаток, штам-пів; незаконними діями з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима), що, у свою чергу, є виявом «зовнішнього шахрайства»; 3) учинені працівниками банків за змовою з клієнтами або іншими особами (зокрема, колишніми працівни-ками фінансових установ).

Залежно від предмета посягання, можна виокремити зло-чини, предметом яких є: кошти на рахунках; документи на пере-каз (розрахункові, міжбанківські та ін.); платіжні картки; інші засоби доступу до банківських рахунків; електронні гроші.

Наведені класифікації мають більшою мірою пізнавальне (ме-тодологічне) значення, тоді як у прикладному аспекті з точки зору реалізації найбільш важливої функції кримінологічної науки – про-філактичної, вирішальними стають такі класифікаційні підстави, що дозволяють виокремити певні групи злочинних посягань, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків, що об’єднані спільними ознаками, що, у свою чергу, сприятиме прове-денню цільових наукових і прикладних досліджень з метою розроб-лення програм профілактики на відповідному рівні.


1. Шаргородська Н. В. Об’єктивні ознаки складів злочинів у бан-ківській системі : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Шар-городська Наталя Валентинівна; Акад. адвокатури України. – К., 2012. – 19 с. 2. Про стан взаємодії структурних підрозділів МВС щодо протидії кіберзлочинності та заходи з її покращання : аналітичний огляд МВС України. – К., Друк. МВС України, 2012. – 14 с. 3. Ларичев В. Д. Преступления в кредитно-денежной сфере и про-тиводействие им : учеб.-практ. пособ. / В. Д. Ларичев. – М., 1996. 4. Лестер А. Пратт. Обманные операции в банковском деле / пер. с англ. Л. В. Смольянова / Лестер А. Пратт. – М., 1995. 5. Чернявський С. С. Кредитно-банківські злочини: криміналісти-чне розуміння та проблеми класифікації / С. С. Чернявський // Нау-ковий вісник Академії державної податкової служби України, 2000. – № 4 (10). – С. 144–154. 6. Особливості розслідування шахрайств, учинених у сфері функ-ціонування електронних розрахунків : метод. рекоменд. [А. І. Ана-польська, В. В. Коваленко, Р. В. Корякін та ін.]. – Луганськ, 2010. – 56 с. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


199

Шаблистий Володимир Вікторович, кандидат юридичних наук

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

УДК 343.211

СТАН ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ У статті здійснено огляд стану вітчизняних досліджень періоду незалежності

щодо забезпечення безпеки людини та робиться висновок про виключну їх направле-

ність на державний чи громадський рівень.

Ключові слова: людина, безпека людини, безпека суспільства, безпека держави,

кримінальний закон.

В статье сделан обзор состояния отечественных исследований периода независи-

мости по обеспечению безопасности человека и делается вывод об исключительной

их направленность на государственный или общественный уровень.

Ключевые слова: человек, безопасность человека, безопасность общества, безопас-

ность государства, уголовный закон.

The article presents an overview of domestic research period of independence on human

security and concludes sole direction of the state or community level.

Key words: man, human security, security of society, state security, criminal law.

Середина 1996 року для всіх українців ознаменувалася про-

голошенням на найвищому правовому рівні безпеки людини одні-єю з найвищих соціальних цінностей в державі (ст. 3 Конституції України). Таке історично визначне рішення вітчизняного законо-давця здійснило справжній прорив у розумінні сутності та голо-вного призначення держави – забезпечення нормального гармо-нійного розвитку кожного громадянина. Разом з тим, ще у працях дореволюційних вчених відзначається, що законодавство є лише постійно відстаючим результатом поступального суспільного та наукового розвитку, вони разом завжди на декілька кроків попе-реду довгоочікуваних рішень законодавця.

Справа в тому, що майже століття елементарні потреби бі-льшості людей в СРСР задовольнялися за залишковим принци-пом – всі засоби направлялися на безтурботне панування партій-ної номенклатури, гонки озброєнь тощо. Все, що залишалося, направлялося на легку та харчову промисловість. Ні про екологі-чну безпеку людини (будівництво об’єктів промисловості в межах міста), ні про духовну безпеку людини (релігія – опіум для наро-ду), ні про інформаційну безпеку людини в умовах тотального втручання навіть в особисті сімейні відносини, ні про інші види

© Шаблистий В. В., 2013


200

безпеки людини (репродуктивну, психологічну, юридичну, істо-ричну та військової служби) ніхто не мав права навіть не задума-тися.

Все це мало своїм наслідком фактичну канонізацію поло-ження про те, що головним (центральним) елементом політичної системи суспільства є держава, тоді як світова прогресивна полі-тологічна наука вже давно проголосила нею людину. Найменша країна світу Ватикан має всі ознаки держави, крім головної – вла-сного народу, який складається із людей як біосоцальних істот, які постійно проживають на певній території.

Наведені положення свідчать про те, що людина та забез-печення її життєво важливих інтересів (вітальних, фізичних, психологічних, генетичних, репродуктивних, інтелектуальних та духовних) з будь-яких позицій мають бути дослідженими на тако-му науковому рівні, щоби лише потім законодавцю залишилось впровадити їх у життя. Але чи так це насправді? Нажаль, одно-значну позитивну відповідь дати дуже важко, оскільки абсолютна більшість всіх вітчизняних соціогуманітарних досліджень продо-вжують ґрунтуватися на радянській спадщині, коли найвищою соціальною цінністю в державі була вона сама.

Так, нами здійснено моніторинг наукової періодики на офі-ційному вебсайті Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського (всього 571 посилання) за ключовим словом «безпека», проте різ-ним аспектам саме безпеки людини присвячено трохи більше десяти публікацій. Серед їх авторів слід відзначити опис філо-софської концепції безпеки у працях Т. Гоббса, проведене О. П. Дзьобанем [1]; кримінологічну безпеку кіберпростору та кримінологічні аспекти безпеки людини, суспільства і держави дослідив В. П. Шеломенцев [2; 3]; поняття безпеки у Конституції України визначив Д. О. Беззубов [4]; М. О. Воротнюк спробувала окреслити концепцію людської безпеки на міжнародному рівні [5]; поняття особистої безпеки людини та її структуру визначила О. Б. Боднар [6]; польська вчена Л. Ф. Коженефскі дослідила без-пеку як основне право людини [7]; психологічну безпеку людини коротко окреслив А. О. Застело [8]; словацький дослідник Станіс-лав Філіп звернув увагу на безпеку людини при регіональних надзвичайних ситуаціях [9]; лише В. П. Тихий декілька останніх років всі свої дослідження присвятив кримінально-правовому забезпеченню безпеки людини [10; 11; 12].

Метою статті є демонстрація недостатньої уваги наукової громадськості до проблеми забезпечення безпеки людини шляхом аналізу праць різних, проте споріднених галузей знань.

На нашу думку, аксіоматичним є твердження Станіслава Філіпа про те, що безпека займає друге з найважливіших місць


201

в житті кожної людини, на першому ж знаходяться лише фізіологічні потреби. Проте індивідуальна безпека великою мі-рою залежить від місцевої – державної безпеки. У Словацькій Республіці політика безпеки здійснюється для забезпечення без-пеки як основної умови життя кожної особистості, захисту від загрози порушення її прав та безпеки життя в цілому [9, с. 1].

Разом з тим, навряд чи можна говорити про фізіологічні потреби людини без відчуття власної безпеки. Вважаємо, що яск-равим прикладом безпечності українців можуть бути історичні традиції селян, які вхідні двері до власного будинку практично ніколи не зачиняли – відсутність людей у домі засвідчувала зви-чайна дерев’яна гілка, що фіксувалася між дверними рамами та ручкою. Будь-який відвідувач, зайшовши на подвір’я та побачив-ши такий дверний «замок», однозначно розумів відсутність хазяїв вдома і, у більшості випадків, йшов геть.

Слід визнати, що навіть у тих людей, яким ще притаманні подібні звички, сталися докорінні переміни у світосприйнятті та своєму місці у ньому. Сучасні джерела виникнення небезпеки свідчать про неможливість їх усунення чи мінімізації негативного впливу власними силами.

О. П. Дзьобань зазначає, що проблема безпеки має велике значення для будь-якої людської спільноти у зв’язку з необхідніс-тю попередження й ліквідації загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, а в деяких випадках і життя. У сучасних суспільствах, незважаючи на наявність інститутів прав людини, які покликані забезпечувати необхідні умови існу-вання індивідів, безпека останніх залишається надзвичайно акту-альною, оскільки задоволення саме цих інтересів є певною умо-вою здійснення всіх інших інтересів [1, с. 161].

Філософське обґрунтування доцільності усестороннього до-слідження безпеки людини якісно доповнює Д. О. Беззубов. Вче-ний вважає, що у сучасних умовах розбудови правової системи України, що базується на зміцненні гарантії прав людини і грома-дянина, важливим є піднесення на належний рівень правосвідо-мості й правової культури населення України з одночасним ви-значенням місця і ролі Конституції України в забезпеченні безпечного розвитку нації та протидії різноманітним загрозам в сучасному світі. Велике значення в реалізації цього процесу належить правовому вихованню, правовій освіті та науці. Без глибоких знань прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, чинного законодавства та місця і ролі категорії «безпека» при їх дотриманні стає неможливим входження України в світову спіль-ноту та повна реалізація задекларованих прав і свобод [4, с. 190]. Проте надалі він аналізує безпековий вимір Конституції України


202

виключно з позицій державних інтересів, що, на нашу думку, є не зовсім виправданим.

М. О. Воротнюк справедливо зазначає, що у сучасному складному світі поняття «безпека» значно трансформувалось – від виключно військово-політичного сприйняття до більш багато-мірного. На перший план виходить відносно нове поняття людсь-кої безпеки (human security), що свідчить про трансформацію сприйняття акторів сучасної міжнародної політики – від фокусу на державі у напрямку до багаторівневої структури. Твердження, що безпека кожного окремого індивідуума автоматично походить від безпеки держави, більше не розцінюється аксіоматично. Та-ким чином, відбулось переміщення від державоцентричного по-няття державної безпеки у напрямку до більш гуманістичного мікроорієнтованого поняття людської безпеки [5, с. 725].

На думку багатьох дослідників, більш доцільно розглядати людську безпеку у «вузькому» контексті, а саме як відсутність насильства над особою. Це могло б сприяти більш чіткому окрес-ленню понятійного апарату, ідентифікації загроз безпеці та меха-нізмів розв’язання цих проблем. Адже в сучасному світі людська ціна конфліктів постійно зростає. На зміну конфліктам міждер-жавним прийшли конфлікти внутрішні, часто із міжнародним забарвленням. Зараз основними загрозами людській безпеці ви-ступають конфлікти низької інтенсивності, в яких конфліктуючі сторони уникають повномасштабних зіткнень, а головними жерт-вами є цивільне населення, чи асиметричні конфлікти. Характе-рним є використання дітей як комбатантів та поширення параво-єнних угрупувань. Окрім прямих людських втрат, збройний конфлікт призводить до непрямих людських втрат через голод та хвороби, не кажучи вже про зруйновану інфраструктуру, втраче-ні ресурси та ін. [14, с. 164-165].

У свою чергу, ми повністю погоджуємося з О. Б. Боднар сто-совно того, що категорія «особиста безпека людини» має безумов-но важливе значення. Вона виступає найголовнішим і фундамен-тальним принципом побудови правової системи, галузей права та їх інститутів з точки зору забезпечення безпечного функціону-вання і розвитку суспільних відносин. При цьому домінуючим у системі безпеки має бути забезпечення безпечного існування особистості, її прав і свобод. Ось чому держава повинна гаранту-вати такі умови життя, за яких неухильно додержувалися б зако-ни (принцип законності) і при цьому забезпечувалася б відносна безпека індивідів у суспільстві, щоб кожному з них гарантувалися найбільш сприятливі умови безпечного існування. При цьому слід додержуватися найважливішого супровідного принципу: здійс-нення прав і свобод особистості не повинно порушувати права


203

і свободи інших осіб. Тут має бути оптимальний баланс між захи-стом демократичних інститутів, загальних інтересів та захистом прав і свобод особистості. Саме цей аспект в межах сучасної нау-ки закладає підвалини для його подальшого розроблення у майбу-тньому [6].

Враховуючи вказівку В. П. Тихого на те, що безпечне буття, існування вільне від фізичних та психологічних загроз – одне із головних стремлінь людини, суспільства, людства; безпека зав-жди є благом і метою, які відповідають глибоким сподіванням людей; потреба людини у безпеці є однією з найнеобхідніших потреб; її виробництво не може зупинитись ні на мить [10, с. 115], слід визнати, що безпеці людини у вітчизняній науці приділяєть-ся явно недостатньо уваги. Особливо це стосується крайніх, проте найдієвіших засобів її забезпечення, якими безумовно виступа-ють норми кримінального закону.

Разом з тим, дослідження лише кримінально-правових ас-пектів забезпечення безпеки людини навряд чи можна вважати повним без обов’язкового врахування міжгалузевих зв’язків кри-мінального права з суміжними галузями права та суміжних наук. Безумовний пріоритет отримують методологічні засади такої діяльності.

Саме тому слід повністю погодитися із твердженням, що сьогодні й у перспективі, очевидно, подальші адекватні реальній соціальній дійсності наукові розвідки в царині безпеки без опори на класичну спадщину видаються досить сумнівними. Безпереч-но, творчість Т. Гоббса та І. Канта, інших великих мислителів, незважаючи на їх цінність і перманентну актуальність, повністю не вичерпують всіх аспектів соціально-філософського й філософ-сько-правового осмислення проблеми безпеки. Однак погляди цих мислителів є найбільш показовими й можуть стати тим перспек-тивним аспектом осмислення сутності безпеки, навколо якого будуватиметься майбутня система забезпечення безпеки як на національному, так і на глобальному рівнях [13, с. 373].

Більш того, М. О. Воротнюк зазначає, що людська безпека – це не просто нове перейменування старих станів та практик. Це повномасштабне визнання взаємопов’язаності всіх безпекових проблем, а отже, й піднесення методології дослідження цих про-блем та інструментарію для їх розв’язання на якісно новий рівень [15, с. 6].

Отже, навіть достатньо поверхове вивчення стану вітчиз-няних досліджень періоду незалежності щодо забезпечення без-пеки людини яскраво свідчить про превалювання публічного ін-тересу на приватним. Ця тенденція знаходить свій вияв


204

у багатовіковому векторі суспільного розвитку, основою якого була держава та її правителі.

На нашу думку, ситуація на краще може змінити розробка та прийняття національної концепції безпеки людини в Україні та світі. Подібний нормативно-правовий акт в тому числі деталі-зував би положення вже чинних актів законодавчої та виконавчої влади щодо існування держави виключно для задоволення всіх потреб своїх громадян, став би таким необхідним орієнтиром по-ступально-прогресивного суспільного та наукового розвитку при безумовній їх підтримці законодавцем.


1. Дзьобань О. П. Проблеми безпеки у договірній концепції Тома-са Гоббса: аксіологічний аспект / О. П. Дзьобань // Стратегічні пріо-ритети. – 2008. – № 1 (6). – С. 161-167. 2. Шеломенцев В. П. Кримінологічна безпека у кіберпросторі: си-стема понять / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою зло-чинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал ; Міжвід. наук.-досл. центр з проблем б-би з орг. злоч. при РНБО України. – 2010. – № 23. – С. 342-348. 3. Шеломенцев В. П. Безпека людини, суспільства і держави в Україні : кримінологічний аспект / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал ; Міжвід. наук.-досл. центр з проблем б-би з орг. злоч. при РНБО України. – 2010. – № 22. – С. 215-222. 4. Беззубов Д. О. Дефініція безпеки у Конституції України / Д. О. Беззубов // Дежава і право : збірник наукових праць. Юридич-ні і політичні науки. – Випуск 54. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2011. – С. 190-195. 5. Воротнюк М. О. Концепція людської безпеки: теоретичні аспе-кти / М. О. Воротнюк // Вісник Одеського національного універси-тету. Том 14. – Випуск 13. Соціологія і політичні науки. – 2009. – С. 725-730. 6. Боднар О. Б. Поняття особистої безпеки людини і її структура / О. Б. Боднар // Наукові записки інституту законодавства Верховної Ра-ди України. – Випуск 2 (5) / 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nzizvru/2011_2/p5_30.html. 7. Коженефски Л. Ф. Безпека як основне право людини / Л. Ф. Коженефски // Гуманітарний вісник. – 2011. – № 23. – С. 363-370. 8. Застело А. О. До проблеми психологічної безпеки особистості / А. О. Застело // Збірник наукових праць. Психологічні науки. – Том 2, випуск 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ww.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvmdu/psykh/2012.../22.pdf. 9. Stanislav Filip. Risk management in district territories / Stanislav Filip // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vviem/2011_2/2.pdf/.


205

10. Тихий В. П. Проблеми кваліфікації злочинного порушення безпеки людини / В. П. Тихий // Вісник Академії адвокатури Украї-ни. – 1 (7). – 2010. – С. 115-116. 11. Тихий В. П. Кримінально-правове забезпечення безпеки люди-ни, суспільства, держави та людства / В. П. Тихий // Кримінальний кодекс України: 10 років очікувань: тези доповідей та повідомлень Міжнародного симпозіуму, 23-24 вересня 2011 р. – Львів : Львівсь-кий державний університет внутрішніх справ, 2011. – С. 403-406. 12. Тихий В. П. Теоретичні та прикладні проблеми кримінально-правового забезпечення безпеки людини / В. П. Тихий // Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права : матеріали ІІ міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 19-20 квітня 2012 року / Упорядники: Є. О. Письменський, Ю. Г. Старовойтова; МВС Украї-ни, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2012. – С. 507-510. 13. Дзьобань О. П. Проблема індивідуальної та колективної безпе-ки у творчості Томаса Гоббса та Іммануїла Канта (філософсько-правовий аспект) / О. П. Дзьобань, Ю. С. Размєтаєва // Проблеми фі-лософії права. – Т. ІІІ. – № 1-2. – Київ-Чернівці: Рута, 2005. – С. 368-373. 14. Human Security: Approaches and Challenges. UNESCO Social and Human Sciences Sector, 2008. – 226 p. 15. Воротнюк М. О. Людська безпека як імператив сучасної епохи: переніс фокусу з держави на людину / М. О. Воротнюк, с. О. Сушко. – Одеса : Фонд ім. Фрідріха Еберта: представництво в Україні, 2010. – 18 с. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


206

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Автухов Костянтин Анатолійович, кандидат юридичних наук

(Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України),

Яковець Ірина Станіславівна, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України)

УДК 343.8

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ПРАВ ПОТЕРПІЛИХ ПРИ ВИКОНАННІ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

У статті представлений аналіз міжнародного досвіду захисту та забезпечення

прав потерпілих при організації виконання покарання. Розглядається проблема

функціонування відновлювального відновновлюваного правосуддя, аналізується

можливість створення фондів допомоги жертвам злочинів.

Ключові слова: медіація, пробація, відновновлюване правосуддя, права потерпілих.

В статье представлен анализ международного опыта защиты и обеспечения прав

потерпевших при организации исполнения наказания. Рассматривается проблема

функционирования восстановительного правосудия, анализируется возможность

создания фондов помощи жертвам преступлений.

Ключевые слова: медиация, пробация, восстановительное правосудия, права поте-

рпевших.

Analysis of international experience in protecting and ensuring of victims’ rights in

punishment execution organization is presented in the article. The problem of reparative

justice functioning is examined; the possibility of creating funds for victims of crime is

analyzed.

Key words: mediation, probation, reparative justice, victims’ rights.

Міжнародний захист прав жертв злочинів є невід'ємною ча-

стиною загального процесу захисту прав і основних свобод люди-ни та громадянина. Міжнародна практика свідчить, що кількість міжнародних і регіональних механізмів контролю за дотриман-ням прав людини і національні системи права сучасних держав продовжують зростати. Основу цієї діяльності складають Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнаро-дні пакти про права людини 1966 р. і прийнятий на їх основі ком-плекс конвенцій про права людини як універсального, так і регіо-нального характеру.

Цілісна система міжнародної охорони прав людини захищає

© Автухов К.А., Яковець І. С., 2013


207

права всіх осіб без винятку, у тому числі й права жертв1 злочинів. Як було підкреслено на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), усі права людини є універсальними, нерозділь-ними і взаємопов’язаними. Міжнародна співдружність повинна ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

З огляду на велику важливість і складність проблеми захи-сту прав жертв злочинів, світове співтовариство не обмежується загальним захистом, що гарантується жертвам злочинів Статутом ООН та Міжнародною хартією прав людини й основних свобод. На основі цих документів воно розробляє і приймає акти, що без-посередньо стосуються регулювання правового статусу жертв злочинів.

Значний внесок у вирішення питань, пов'язаних із захистом прав жертв злочинів, внесли Конгреси ООН з попередження зло-чинності і поводження з правопорушниками, результатом роботи яких стало прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживаня владою (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 40/34 від 29 листопада 1985 р.). Цей документ, у якому вперше на міжнародному рівні було визначено правовий статус жертв злочинів, став потужним імпульсом розвитку сис-теми захисту жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях.

Традиційно у практиці призначення та виконання криміна-льних покарань в центрі уваги перебував правопорушник, а осно-вними проблемами філософії покарання й практики його вико-нання були питання його відповідності вчиненому злочину та захисту прав злочинців.

Конгреси ООН змінили акцент із пріоритетного захисту ін-тересів правопорушників на захист жертв злочинів, що дало змо-гу подолати традиційний підхід до проблеми захисту прав люди-ни, при якому в центрі уваги незмінно виявлялися права й інтереси осіб, винних у вчиненні злочинів, а не права жертв. У результаті проблема захисту жертв злочинів стала однією з пріоритетних у сфері кримінального судочинства, вийшла на міжнародний рівень і змістовно збагатилася.

Поряд із такою «звичайною» проблемою жертв злочинів, як відшкодування шкоди, заподіяної протиправним діянням, поста-ють проблеми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (потерпілих, свідків, членів їхніх

1 Далі по тексту для визначення осіб, які потерпіли від злочинів,

для уникнення тавтології нами будуть вживатися у якості синонімів тер-міни „потерпілий”, „постраждалий” та „жертва”, хоча з юридичної точки зору вони не є абсолютно тотожними.


208

сімей), інформаційного забезпечення і ряд інших. Більш того, зазначені проблеми стають важливішими у зв'язку з транснаціо-налізацією і професіоналізацією злочинності, що виводить їх за межі внутрішньої компетенції окремих держав, робить їх міжна-родними.

Значний внесок у справу захисту прав жертв злочинів було зроблено в рамках міжнародної регіональної організації Ради Європи, результатом чого стало прийняття Європейської конвен-ції «Про відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочи-нів» від 23 листопада 1983 р. Цей документ ще до створення Де-кларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою закріпив право жертв насильницьких зло-чинів на відшкодування заподіяної їм шкоди.

З урахуванням членства України у Раді Європи, для неї становить цікавість практичне впровадження саме цих положень, чим і обумовлюється потреба у вивченні досвіду інших країн-членів та кандидатів у члени Ради Європи.

У більшості країн спостерігається тенденція залучення до роботи з потерпілим від злочинів служб пробації1. Хоч таке залу-чення і не досягає рівня прямої підтримки або піклування про жертв, служби пробації проводять консультації та співпрацюють з організаціями підтримки потерпілих від злочинів і спеціальни-ми програмами з їх підтримки. Тільки в Латвії та Чеській Респуб-ліці ця діяльність поширюється тією мірою, що потерпілі від зло-чинів розглядаються як одна з цільових груп служб пробації, бо цю службу зобов’язано допомагати у виправленні наслідків, що спричинені злочином, та робити внесок у захист прав потерпілих від злочинів. Досягнення цього завдання відбувається через домо-вленість між правопорушником та потерпілим, спробами вирі-шити наявний конфлікт та відновити у жертви почуття безпеки, цілісності й віри в правову систему.

В інших країнах (зокрема, Словенії) програми підтримання потерпілих здійснюються під егідою Державної Генеральної про-куратури, а в Естонії – відповідальність за підтримку потерпілих

1 Під пробацією зазвичай розуміють один з досить поширених за

кордоном видів альтернативного покарання, тобто випробування умовним засудженням та відстрочкою від виконання вироку, виконання якого за-безпечується відповідною службою пробації. Етимологічний еквівалент слову «пробація» в українській мові – випробування. Найбільш близьким правовим терміном, що розкриває зміст поняття «засуджені до пробації», в українському кримінальному законодавстві є «умовне звільнення від відбування покарання з випробуванням». Крім того, служба пробації – це своєрідна соціальна служба, що водночас надає засудженим і звільненим необхідну соціальну допомогу.


209

лежить на Міністерстві соціальних справ, а відбувається на прак-тиці через церковні організації та добровольців [1, 132].

Аналіз законодавства ряду країн та міжнародних докумен-тів дає можливість усі існуючі заходи компенсації жертвам зло-чинів умовно розділити на дві основні групи.

Перша – включає застосування до порушників не покаран-ня, а так званих «громадських санкцій». Приміром, Рекомендаці-ями № R (99)22, що були прийняті Комісією Міністрів Ради Євро-пи 30 вересня 1999 року, передбачається застосування до правопорушників, окрім інших, і таких заходів, як переговори між правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди. Ця форма залагодження конфліктів існує в Румунії, Чеській Республіці, Естонії, Угорщині, Латвії та інших.

Достатньо прогресивним, на нашу думку, є ставлення до жертви злочину у Латвії. Приміром, у Кримінально-процесуальному кодексі цієї країни передбачається можливість відстрочення судового переслідування у справах про незначні кримінальні правопорушення. При цьому прокурор може встано-вити для правопорушника обов’язком виконати такі вимоги:

а) вибачитися перед потерпілим; б) відшкодувати збитки потерпілому або допомагати йому

протягом визначеного періоду. Водночас, особа, засуджена до ув’язнення, може бути звіль-

нена умовно лише у тому випадку, коли вона компенсувала фі-нансові збитки, спричинені його правопорушенням.

Кримінальний кодекс Латвії також містить положення про фонд потерпілих, з якого провадяться виплати жертавам злочи-нів у разі неплатоспроможності правопорушника.

У Словенії існує єдина програма для потерпілих від будь-яких типів кримінальних злочинів, що передбачає створення та функціонування відповідних центрів у великих містах для надан-ня консультаційної та матеріальної підтримки жертавам. Водно-час, відшкодування збитків, завданих злочином, є однією з умов відстрочення виконання покарання, хоча для вирішення питання щодо умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі вона не має значення. На забезпечення дотримання прав потерпі-лих спрямовано й введення таких альтернативних заходів на ста-дії обвинувачення, як зупинення провадження та медіація.

Основною ідеєю медіації (посередництва) зазвичай назива-ють концепцію відновного правосуддя, що передусім спирається на компенсаційне спокутування заподіяної школи й кривди, та розуміється як альтернатива так званої ідеї «правосуддя помсти», тобто на неї покладається функція вирішення кримінальних справ у альтернативній від судової форми або врахування резуль-татів медіації при винесенні судом рішення. Ця ідея базується на


210

щоразу ширшому переконанні, що інтерес жертви злочину, а не держава і суспільство, має бути в центрі уваги процесу. Від по-мсти правопорушникові, що замахнувся на правопорядок й суспі-льну злагоду, більш важливим є усунення кривди й відшкодуван-ня збитків, заподіяних жертві [2].

Необхідно відзначити, що поняття «відновлюване правосу-ддя» ширше, ніж медіація (посередництво), і не тільки тому, що включає й інші форми взаємодії з винним та жертвою. Це взагалі різнопорядкові поняття. Посередництво (медіація) вказує на на-явність процедури. Що ж стосується відновлюваного правосуддя, то це взагалі нова парадигма правосуддя: концепція (за якою сто-ять певні цінності); спосіб бачення проблеми та спосіб її вирішен-ня – в решті-решт нова практика. Посередництво (сімейні та гро-мадські конференції) відноситься до процедурних форм реалізації погляду на правосуддя, закладеного в концепції.

Це означає, що ми можемо говорити про впровадження по-середництва у кримінальний процес, але не можемо вести мову про відновлюване правосуддя. Як справедливо визначає Л.Карнозова, мова йде не про побудування якоїсь системи поряд з кримінальним процесом, навпаки, відновлюване правосуддя ставить питання саме про зміст та форму кримінального судочинства.

А «зміна парадигми» – це не демонтаж однієї системи та за-міна її іншою, зміна парадигми – культурно-історичний процес. Мова йде про інституціональні перетворення, які можуть бути здійснені реформами лише частково. Правосуддя – один із давні-ших інститутів, який пережив різні епохи, державні режими та, як свідчать деякі дослідження, передувавший виникненню дер-жави. Необхідно розуміти той історичний час, який вимагається на зміну парадигм. А от уведення медіації у кримінальнальний процесс (як це зроблено у багатьох країнах світу) – це шлях до відновлюваного правосуддя [3, c. 179].

Європейський Союз трактує медіацію (посередництво) як дієвий спосіб врегулювання спорів в суспільстві, де панує євро-пейська культура законотворення. Міжнародні інституції протя-гом багатьох років цікавляться проблематикою медіації. Вони заохочують країни-члени ЄС у своєму законодавстві враховувати ідеї примирення, медіації, більше уваги приділяти потерпілому в системі правосуддя1.

1 Ухвали Генеральної асамблеї ООН, у тому числі Декларація «Про

основні засади правосуддя щодо потерпілих та про зловживання», Основоположні рішення Ради Європейського Союзу від 15 березня 2001р. Про статус потерпілих в кримінальному судочинстві, Рекомендація № R(92)16 щодо європейських правил по застосуванню санкцій та інших заходів в місцевих громадах, Рекомендація № R(99)19 щодо медіації в


211

Саме з цієї позиції (тобто з позиції правосуддя) і прийнято говорити про медіацію. Відмічається, що вона може застосовува-тись на стадії досудового слідства, з огляду на що процедура і «прив‘язується» до чинного кримінально-процесуального зако-нодавства та вимагається узгодження її проведення з органами досудового слідства.

Друга група заходів стосується безпосередньо процесу ви-конання покарання, а також умов звільнення від його відбування.

Тут необхідно одразу ж зазначити, що у деяких країнах по-терпілий є достатньо активним учасником процесу виконання-відбування кримінальних покарань (як пов’язаних, так і не пов’язаних з позбавленням волі), залучення якого є обов’язком певних служб та організацій.

Приміром, у Чеській Республіці організацією та управлін-ням виконання вироків, не пов’язаних з позбавленням волі, опіку-ється так звана Служба пробації та медіації (далі – СПМ). У нор-мах, прийнятих СПМ, підкреслюється необхідність приділяти увагу потерпілому, оскільки це є частиною пробаційної роботи. У цій країні потерпілий обов’язково інформується про участь СПМ у справі, якщо він у цьому зацікавлений; йому надається інформація про характер і цілі санкцій, що накладаються, а та-кож методи їх реалізації; також він отримує консультацію та до-помогу з приводу компенсації. Крім того, СПМ здійснює медіацію (примирення) між потерпілим і правопорушником на стадії вико-нання кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, з метою пом’якшення конфлікту між сторонами та вирі-шення питань, пов’язаних із компенсацією.

У Естонії у разі умовно-дострокового звільнення особи чи її засудження до покарання без позбавлення волі офіцер пробації складає план перебування засудженого під наглядом, який обов’язково включає детальний опис того, які заходи вживати-муться для усвідомлення правопорушником наслідків, що буде мати потерпілий від перебування особи на свободі. Відшкодуван-ня шкоди є однією з умов такого звільнення.

Дещо інша ситуація склалася із захистом потерпілого в Угорщині. В принципі, потерпілий від злочину має право в цій країні отримати компенсацію від правопорушника за наслідки вчиненого ним злочину. Проте, на жаль, більшість злочинців не здатні відшкодувати збитки, хоча для цього передбачено офіційну цивільну і кримінальну судову процедуру.

кримінальних справах (її провідною думкою й висновком є широке пропа-гування ідеї відновного правосуддя та пов‘язане з цим широке громадське просвітництво. В ній викладено основні стандарти медіації в кримінальних справах).


212

В Угорщині офіцери пробації не відіграють у цій процедурі ніякої ролі. У таких умовах видається правильним рішення про утворення Державного фонду компенсації ушкоджень, заподія-них злочинами. Рішення про рівень компенсації виносить Опі-кунська рада Державного фонду компенсації ушкоджень, заподі-яних злочинами. Водночас, у Міністерстві внутрішніх справ створено Департамент підтримки потерпілих від злочинів, який має 12 регіональних управлінь підтримки потерпілих. Ці форму-вання надають жертвам різноманітні послуги: від консультацій до так званої «інтенсивної» підтримки.

Але названі заходи не є вичерпними. З метою забезпечення платоспроможності правопорушника, до нього можуть бути за-стосовані й спеціальні вимоги, наприклад, передавання власних коштів під контроль офіцера пробації чи покладання обов’язку працювати відповідно до своїх можливостей (в останньому випад-ку суд може визначити і місце роботи, але не її характер).

Наведені приклади вирішення питання щодо місця потер-пілого у кримінальному судочинстві дозволяє стверджувати, що більшість країн-членів ЄС та кандидатів на таке членство орієн-тують свою кримінальну політику на безумовний захист прав жертв злочинів та відшкодування їм завданих збитків у повному обсязі. І не останню роль у цьому відіграє медіація, що буває різ-них видів та форм. Приміром, у Польщі використовується безпо-середня медіація, коли справа може доходити до прямої зустрічі потерпілого з правопорушником, «віч-на-віч», або непряма медіа-ція, коли потерпілий не хоче бачити правопорушника, а лише зустрічається з медіатором, який проводить бесіди спочатку з одною, а потім з іншою стороною. Може бути медіація, за якої зустрічаються лише двоє, а можуть існувати так звані медіаційні конференції, в яких беруть участь родичі, знайомі, друзі та захи-сники сторін [4, c. 14].

Ще однією, достатньо ефективною спробою забезпечити відшкодування спричинених злочином збитків, можна назвати тенденцію до створення відповідних фондів допомоги жертвам. Подібна практика є достатньо ефективною, але слід звернути увагу, що у більшості випадків їх фінансування здійснюється за рахунок дотацій та добродійних внесків центральних і місцевих органів влади, фундацій фірм і приватних осіб.

Ні за яких обставин ці фонди не формуються за рахунок коштів системи виконання кримінальних покарань, бо у такому разі може відбутися викривлення пріоритетів діяльності відпові-дних органів і установ шляхом спрямування основних зусиль не на безпосереднє виконання покарання та виправлення засудже-них, а на отримання якомога більших матеріальних прибутків. У результаті можливо отримати ГУЛаг «нового» зразку.


213

На нашу думку, можливо «взяти на озброєння» лише досвід часткового наповнення фондів допомоги за рахунок самих засу-джених, зобов’язавши останніх працювати та передавати частину коштів «під нагляд» відповідним працівникам системи виконання покарань.

Потрібно також зробити акцент на тому, що головним за-вданням зазначених фондів є надання матеріальної допомоги потерпілим лише на першому етапі, до стягнення відшкодування від правопорушника. Таким чином, створення фондів не означає, що держава бере на себе реалізацію компенсації жертві злочину у повному обсязі. Мова ведеться про тимчасову підтримку, а головна відповідальність все ж таки покладається на правопорушника.

Запроваджуючи в національному законодавстві прогресив-ні елементи міжнародного досвіду, можливо через певний час змінити погляди на систему кримінального судочинства та засоби реагування на вчинений злочин. Ідеї відновлюваного правосуддя лише розпочинають знаходити своє місце в розумі української спільноти, юристів, науковців, але в подальшому його основна парадигма – злочин є насильством, образою, що нанесені іншій людині, а не випад проти держави – може змінити правову свідо-мість людства.

Саме такий підхід і покликаний забезпечити безумовне до-тримання прав жертв злочинів та відшкодування спричинених збитків, адже, оскільки злочин наносить шкоду конкретній люди-ні чи певній соціальній групі, – виникає обов’язок по її усуненню (так тлумачиться відповідальність). Звідси має змінитися й мета кримінального правосуддя: не покарання, а відновлення – зцілен-ня, примирення й компенсація спричиненої шкоди.


1. Пробація та служби пробації в країнах-кандидатах у члени ЄС / За ред. Антона ван Кальмоута, Дженні Робертс, Сандри Віндінг. – К. : Атіка, 2005. – 448 с. 2. Марек Саф‘ян. Роль судів при побудові громадського суспільс-тва Електронний ресурс] // Верховний Суд України: інформаційний сервер. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/3adf2d0e52f68d76c2256c080037bac9/70cf377a1d9e2c91c3256fc50048aca9?OpenDocument. – Загол. з екрана. 3. Карнозова Л. На пути к новой парадигме уголовной юстиции (краткий очерк о восстановительном правосудии) / Л. Карнозова // Индекс: Досье на цензуру. – № 18. – 2003. – С. 168-180. 4. Розвиток медіації в Україні. Польсько-українська співпраця // Збірник статей / наук. редактор Войтюк І. А. – К. : «Арт-Бюро», 2004. – 228 с. Стаття надійшла до редакції 04.04.2013


214

Горпинюк Оксана Петрівна, кандидат юридичних наук,

(Львівський державний університет внутрішніх справ)

УДК 343.23(477)

ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ НАКОПИЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ПРИВАТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ

Розглядаються правові підстави обмеження приватності. Визначено цілі законного

доступу до приватної інформації та винятки, коли доступ до інформації забороне-

ний.

Ключові слова: приватність, межі приватності, приватна інформація.

Рассматриваются правовые основания ограничения приватности. Определенно

цели законного доступа к личной информации, а так же исключения, когда доступ к

информации запрещен.

Ключевые слова: приватность, ограничения приватности, личная информация.

The legislative grounds of limitation of privacy are examined. The aims of legal access to the

personal information, and forbidden exceptions access to information are determine.

Key words: privacy, limits of privacy, private information.

Для вирішення питання про незаконність дій щодо інфор-

мації з обмеженим доступом про особу, аналізу кримінальної від-повідальності за злочинні діяння з приватною інформацією ваго-ме значення має з’ясування випадків, коли доступ до відповідної інформації є законним. Збирання, зберігання, використання, по-ширення, розголошення інформації про особу на підставі закону є підтвердженням того, що права людини не можуть бути безме-жними, а в окремих випадках, визначених законом, можуть об-межуватись.

Оскільки приватність (в інформаційному аспекті) наділена ознаками особистих немайнових прав, то при вирішенні питання про її обмеження слід виходити із положення Конституції Украї-ни. Так, у ч. 1 ст. 32 Конституції України прямо зазначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Аналогічне положення визначене в ст. 274 ЦК України [1]. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними. У Рішенні в справі щодо офіційного тлумачення ст. ст. 3, 23, 31, 47, 48 ЗУ «Про інформа-цію» та ст. 12 ЗУ «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 року [2] КС України також виходив із того, що «винятки з конституційних норм встановлюються самою Консти-

© Горпинюк О. П., 2013


215

туцією, а не іншими нормативними актами». Таким чином, відпо-відно до положень Конституції України, офіційного тлумачення КС України Конституцією і законами України передбачається можливість обмеження конституційних прав і свобод людини. Доцільно сформулювати законні випадки накопичення та вико-ристання приватної інформації. Відповідні випадки можна поді-лити на дві групи: доступ до інформації про особу незалежно від

згоди особи та доступ до такої інформації за згодою особи. При чому, як випливає з положень Конституції України, ЦК України, за загальним правилом згода особи є обов’язковою у кожному випадку для вчинення будь-яких дій з приватною інформацією. Без згоди особи доступ до приватної інформації та її використан-ня можливе у випадках, прямо визначених законами України

і лише в інтересах національної безпеки, економічного добро-

буту та прав людини. Зазначені підстави не роз’яснено в законо-давстві. Однак, нормами законів передбачено юридичні випадки, за наявності яких вчинення діянь з приватною інформацією є необхідним задля досягнення певної законної мети: наприклад, внесення персональних даних до Єдиних і Державних реєстрів (баз даних) з метою забезпечення цивільного обороту, реалізації конституційних, цивільних прав; необхідність отримання, вико-ристання інформації для забезпечення інтересів судочинства тощо. Спробуємо коротко розкрити їх зміст.

Першочергово наведемо правові підстави накопичення та використання приватної інформації за згодою особи. Доречно зазначити також винятки із загального правила (за наявності), оскільки правова регламентація доступу до приватної інформації містить обмеження. Так, окремі закони не поширюються не певні суспільних відносини, містять виключення що стосуються суб’єктів, обсягу інформації, наявності чи відсутності згоди особи.

ЗУ «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 [3] ви-значає збір і обробку персональних даних за згодою особи. Зако-ном регулюються відносини щодо діяльності з обробки персона-льних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, та неавтоматизованих засобів (ведення електронних баз даних або картотек). Закон по-ширюється на діяльність господарюючих суб’єктів та самозайня-тих осіб, а також усіх підприємств, установ, організацій незалеж-но від форми власності. Зазначені суб’єкти є володільцями баз персональних даних і зобов’язані реєструвати відповідні бази (інформація зберігається в Державному реєстрі баз персональних даних [4]). Обробка персональних даних відповідно до ч. 5 ст. 6 зазначеного Закону здійснюється за згодою суб'єкта персональ-них даних.


216

Закон містить винятки: а) щодо суспільних відносин. За-кон не поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється фізичною особою виключно для особистих чи побутових потреб, творчим чи літературним працівником, у тому числі журналістом, у професійних цілях, за умови забезпечення балансу між правом на невтручання в особисте життя та правом на самовираження; б) суб’єктів. Звільняється від обов’язку реєст-рації володілець баз даних щодо персональних даних, ведення яких пов’язано із забезпеченням та реалізацією трудових відно-син; членів громадських, релігійних організацій, професійних спілок, політичних партій (ст. 9 Закону); в) щодо обсягу інформа-

ції. Обробці не підлягають персональні дані про расове або етніч-не походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, а також даних, що стосуються здоров'я чи статевого життя (вразливі пер-сональні дані); г) щодо згоди особи. Закон дозволяє здійснювати обробку персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних, якщо це необхідно для захисту його життєво важливих інтересів. У такому випадку обробляти персональні дані можна до часу, коли отримання згоди стане можливим.

ЗУ «Про єдиний державний демографічний реєстр та доку-менти, що підтверджують громадянство України» від 20.11.2012 [5] створено базу даних з інформацією про всіх громадян України (Єдиний державний демографічний реєстр). Законом регулюється порядок накопичення та використання інформації про особу при оформленні документів. Законом також регламентовано оформ-лення, видачу, обмін, продовження строку дії документів, що по-свідчують громадянство України (паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, посвідчення водія, Дипломатичний паспорт України, Службовий паспорт, по-свідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу). Закон міс-

тить виняток щодо суб’єктів. Особи, які через свої релігійні пе-реконання відмовляються від внесення біометричних даних при оформлені, видачі, обміні, поновлені стоку документів мають право на відмову від отримання такого документа або від внесен-ня відповідної інформації. Така особа подає заяву до відповідного центрального органу виконавчої влади про відмову від отримання документа, внесення біометричних даних (ст.16 Закону).

ЗУ «Про Національний архівний фонд та архівні устано-ви» від 24.12.1993 (в редакції Закону від 13.12.2001) [6] регулює порядок використання Національного архівного фонду, в тому числі доступ до документів Національного архівного фонду, що містять конфіденційну інформацію про особу. Відповідно до ст. 16 Закону, доступ до архівів, що містять конфіденційну інформацію


217

про особу обмежується на 75 років від часу створення цих доку-ментів. Раніше зазначеного строку доступ здійснюється з дозволу громадянина, права та законні інтереси якого можуть бути пору-шені, а в разі його смерті – з дозволу спадкоємців.

У законодавстві є винятки щодо заборони доступу до ін-

формації, які можна застосувати до ст. 16 зазначеного вище

закону. Винятки відносяться до змісту інформації та згоди осо-

би. Доступ до архівних даних, які містять конфіденційну інфор-мацію про особу не може обмежуватись, якщо особа бажає дізна-тись інформацію про себе чи своїх родичів, що міститься в архівах (наприклад, інформація про політичні переслідування, про родичів, які зникли під час репресій, ідентифікація осіб, вин-них у порушенні прав людини). Відповідний принцип закладено ст. 32 Конституції України, ЗУ «Про доступ до публічної інфор-мації» [7], згідно якого кожна особа має право доступу до інфор-мації про неї, яка збирається та зберігається; вимагати виправ-лення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи збері-гання якої здійснюється з порушенням вимог закону, а також на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів (ст. 10). За згодою особи доступ до приватної інформації регламентується цілою низкою інших законів, зокрема ЗУ «Про телекомунікації» від 18.11.2003, ЗУ «Про захист інформації в ін-формаційно-телекомунікаційних системах» від 05.07.1994. (доступ до персональних даних особи здійснюється відповідно до договір-них умов про надання послуг, зокрема телекомунікаційних).

Правова регламентація накопичення та використання

приватної, що проводиться незалежно від згоди особи. Для чіт-кого визначення відповідних правових підстав доцільно проаналі-зувати їх з урахуванням мети, забезпечення інтересів, за наявно-сті яких допускається вчинення діянь з приватною інформацією без згоди особи.

1. Захист інтересів держави, безпеки громадян під час

введення воєнного чи надзвичайного стану. Надзвичайний, во-єнний стан вводяться лише за наявності збройної агресії, загрози нападу, реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим. ЗУ «Про правовий режим надзвичайного стану» від 6 березня 2000 року [8]; ЗУ «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 року [9] визначено вичерпний перелік обмежень прав за умов надзви-чайного чи воєнного стану (перевірка документів у громадян, проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засо-бів, багажу і вантажів, службових приміщень, житла громадян).


218

2. Забезпечення сплати податків, зборів, інших

обов’язкових платежів

ПК України від 02.12.2010 [10] регулює відносини, що вини-кають у сфері справляння податків і зборів, визначає вичерпний перелік платників податків та зборів, їх права та обов'язки. Всі фізичні особи – платники податків та зборів реєструються в орга-нах державної податкової служби шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб – платників подат-ків [11]. ПК України містить винятки щодо суб’єктів – платни-

ків податків. Так, облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (податкового номера) ведеться за прі-звищем, ім'ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта.

3. Забезпечення інтересів судочинства

Під час здійснення цивільного провадження суд з підстав, визначених ЦПК України від 18.03.2004 [12] має право отримувати інформацію про сторони провадження. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК України, якщо відповідач – фізична особа, з ме-тою відкриття провадження суд звертається до відповідного орга-ну реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (пере-бування) такої фізичної особи. Суд також має право для дослі-дження тимчасово вилучати докази, які можуть містити приватну інформацію із обов’язковим зазначенням підстав такого вилучен-ня (ст.93 ЦПК України). КПК України від 13.04.2012 [13] встанов-лює правові засади обмеження права на повагу до приватного життя особи під час здійснення кримінального провадження. Гла-вою 21 КПК України «Негласні слідчі (розшукові) дії» визначено підстави, види та порядок проведення негласних слідчих дій, яки-ми допускається збирання, використання приватної інформації.

Законодавством встановлено винятки щодо згоди особи та

суб’єктів – учасників провадження. Відповідно до ч.4 ст. 6, ст. 186 ЦПК України особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб. Це правило застосову-ється при дослідженні звуко-, і відеозаписів такого самого харак-теру. Лише за наявності згоди особи, яка бере участь у справі на підставі ухвали суду допускається транслювання судового засі-дання по радіо і телебаченню (ч.8 ст. 6). Згідно ч. 5 ст. 258 КПК України встановлено заборону втручання у приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим.

4. Інтереси забезпечення виконавчого провадження.

Державний виконавець у процесі здійснення виконавчого прова-


219

дження має право: з метою захисту інтересів стягувача одержу-вати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для про-ведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну (ст.11 ЗУ Про виконавче проваджен-ня від 21.04.1999 (в редакції закону від 04.11.2010)) [14]. Під час виконання рішень державний виконавець має право на безпосе-редній доступ до баз даних і реєстрів, у тому числі електронних, що містять інформацію про боржників, їхнє майно та кошти (ст. 4 Закону).

5. Мета – забезпечення цивільного обороту. У випадках, визначених законодавством України особа зобов’язана подавати інформацію про себе (персональні дані, іншу приватну інформа-цію) для вирішення питань, які пов’язані з укладенням нею пев-них правочинів, набуттям права власності на майно, реєстрацією транспортних засобів, посвідчення заповітів тощо. З метою обліку таких осіб та фіксування юридичних фактів створено Єдині і Державні реєстри (бази даних), де накопичується інформація. Серед них: Державний реєстр правочинів [15]; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно [16]; Єдиний державний реєстр Державтоінспекції [17]; Спадковий реєстр [18].

6. Реалізація конституційних, цивільних прав громадян.

Кожна особа для реалізації своїх конституційних прав (напри-клад, голосування) чи цивільних прав (при зміни імені, укладенні чи розірванні шлюбу, при народженні дитини) зобов’язана пода-вати інформацію про себе у відповідні органи державної влади. Інформація підлягає обов’язковій державній реєстрації і зберіга-ється у Державних реєстрах (базах даних). Сюди належить Дер-жавний реєстр актів цивільного стану [19] (містить відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, по-збавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть.); Державний реєстр виборців [20] (зберігаються ідентифікаційні персональні дані виборця, персо-нальні дані, які визначають місце та умови голосування, службові персональні дані (дата набуття виборцем громадянства України, дата визнання особи недієздатною тощо)).

7. Розслідування злочинів. На виконання вимог КПК Укра-їни від 13.04.2012 з метою обліку осіб, що вчинили злочини, обліку кримінальних правопорушень і прийнятих під час досудового розслідування рішень і результатів судового провадження запро-ваджено Єдиний реєстр досудових розслідувань [21] (містить пер-сональні дані потерпілого або заявника, відомості про особу, яку повідомлено про підозру, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа).


220

8. Мета – доступ до публічної інформації та суспільно-

необхідної інформації (інформації, що містить суспільний інте-

рес). Доступність інформації про публічних осіб, суб’єктів влад-них повноважень дозволяє сформувати уявлення громадян про професійні, вольові та моральні якості кандидатів на посади в органи державної влади, самостійно здійснити волевиявлення. У міжнародній судовій практиці вже давно не є новим принцип, за яким обсяг інформації про публічну особу, доступ до якої об-межується, має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу. Публічні фігури мають виявляти суттєво більше терпимості до проявів зацікавленості стосовно різних аспектів їхнього життя з боку журналістів і суспільства в цілому. На до-тримані відповідних принципів наголошує Верховний Суд Украї-ни [22]. Суд звертає увагу, що вирішення справ про захист честі та гідності стосовно приватного життя публічних осіб має свої особ-ливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі – Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що міс-тяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. У зазна-чених міжнародних документах закладено основні принципи від-критості публічних осіб для громадськості, зокрема вказується, що політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні поса-ди або здійснюють публічну владу на всіх рівнях підлягають рете-льному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інфор-мації з приводу того, як вони виконували або виконують свої фу-нкції. У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політично-го діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідо-млювати. Важливим також є принцип відкритості інформації про доходи публічних осіб закладений п.8 Міжнародного кодексу по-ведінки державних посадових осіб від 23.07.1996 [23] (йдеться про обов’язок відповідних осіб повідомляти інформацію про особисті активи і зобов'язання, а також, по можливості, відомостей про активи і зобов'язання чоловіка (дружини), утриманців). Частково відповідна норма втілена в національному законодавстві. Відпові-дно до ст. ст. 11, 12, ЗУ «Про засади запобігання та протидії кору-пції» від 07.04.2011 [24], передбачається проведення спеціальної перевірки щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов'яза-них із виконанням функцій держави або місцевого самовряду-вання, відповідно до якої подається інформація про доходи, май-


221

но, джерела доходів, наявності в особи корпоративних прав; стану здоров'я, освіти, наявності наукового ступеня, вченого звання, підвищення кваліфікації, притягнення особи до кримінальної відповідальності та відповідальності за корупційні правопору-шення (інформація про вчинення корупційних дій заноситься до Єдиного державного реєстру осіб, що вчинили корупційні право-порушення [25]). Встановлено також норми про фінансовий конт-роль, обов’язок щорічно до 1 квітня подавати за місцем роботи (служби) декларацію про доходи, майно, витрати і зобов’язання фінансового характеру. Водночас, в Україні прийнято Рішення КС, які всупереч зазначених вище міжнародно-правових актів, фактично зрівнюють обсяг права на приватність публічних, влад-них осіб з пересічними громадянами, а також скасовують обов’язок поширювати інформацію про доходи та їх джерела сво-їх родичів та близьких осіб. Так, п.3.3. рішення КС України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч.1, 2, ст. 32, ч.2, 3 ст. 34 Конституції України від 20.01.2012 [26] зазначе-но, що системний аналіз ст. ст. 24, 32 Конституції України дає підстави вважати, що реалізація права на недоторканність особи-стого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак,

а також статусу публічної особи, зокрема державного службов-

ця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль

у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій

сфері державного та суспільного життя. Однак, якщо буквально проаналізувати норми Конституції України, зокрема ст. 24, то йдеться про те, що «Не може бути привілеїв чи обмежень за озна-ками кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переко-нань, статі, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Таким чином Конституційний суд необґрунтовано розширив положення Основного Закону про заборону дискримінації.

КС України зробив також суттєве застереження, яке стосу-ється заборони поширення інформації (в тому числі про доходи, зобов’язання фінансового характеру) про близьких, родичів пуб-лічних осіб, які претендують на виборні посади. Суд відзначив, що інформація про приватне життя зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема членів її сім’ї. Тому поширення даних про таких фізичних осіб – членів сім’ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, може призвести до порушення їх прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації. У іншому Рішенні від 6 жовтня 2010 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України


222

щодо відповідності Конституції України (конституційності) по-ложень законів України «Про засади запобігання та протидії ко-рупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення кору-пційних правопорушень», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (справа про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів) від 06.10.2010 [27] Суд зазначив, що покладення обов’язку на публічних осіб надавати інформацію про своїх близьких та інших осіб без їх згоди може призвести до отримання недостовірних даних, внаслідок чого така особа буде нести відповідальність згідно зі статтею 164-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (Порушення по-рядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат). Видається, що таким формулюванням Суд не врахував тих випадків, коли невнесення в декларацію публічною особою повної інформації про належне їй майно, фінансові активи, які одночасно належать її родичам також передбачають відповідаль-ність за ст. 164-1 КУпАП, а саме за не ведення чи неналежне ве-дення обліку доходів і витрат.

Висновки. Таким чином, на основі аналізу законодавства України, що регламентує накопичення та використання приват-ної інформації можна сформулювати дві основні підстави досту-пу та використання такої інформації: без згоди особи та за зго-

дою особи. За загальним правилом, згода особи є обов’язковою для вчинення будь-яких дій з приватною інформацією. Без згоди особи приватна інформація використовується з метою захисту інтересів держави, безпеки громадян під час введення воєнного чи надзвичайного стану, реалізації прав громадян, забезпечення сплати податків, захисту інтересів судочинства, виконавчого про-вадження, розслідування злочинів, доступу до публічної чи суспі-льно необхідної інформації. Разом з тим, закони часто регламен-тують певні винятки, які відносяться до змісту приватної інформації (заборона використовувати вразливі персональні да-ні), суб’єктів суспільних відносин, на які поширюється закон, на-явності обов’язкової згоди особи. Законодавство України, що ре-гулює доступ та використання інформації з обмеженим доступом про особу характеризується певною невизначеністю, постійно змінюється. Підтвердженням цього є численна кількість змін до уже наявних законів у цій сфері протягом порівняно нетривалого часу, так і поява нових норм, створення Державних реєстрів, які регламентують накопичення і використання приватної інформа-ції (Єдиний державний демографічний реєстр, Єдиний державний реєстр осіб, що вчинили корупційні правопорушення, Єдиний

реєстр досудових розслідувань). Водночас, законодавчі новели


223

породжують часто багато питань щодо з’ясування змісту окремих (оціночних) положень. Зокрема, ЗУ «Про захист персональних даних» передбачає можливість обробки персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних, якщо це необхідно для захис-ту його життєво важливих інтересів. Не сформульовано чітко мету, з якою створюється Єдиний державний демографічний ре-єстр з включенням широкого обсягу приватної інформації. При чому перелік інформації про особу, що заноситься до реєстру не вичерпний. Саме тому, актуальною проблемою залишається створення дієвих законодавчих умов захисту приватної інформа-ції від несанкціонованого доступу, витоку та використання. Вре-шті, прийняті рішення Конституційного Суду України, згідно яких зрівняно обсяг права на приватність владних осіб з пересіч-ними громадянами не відповідають міжнародно-правовій практи-ці, одночасно зменшують обсяг інформації для усвідомленого вибору громадян.


1. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 2. Рішення Конституційного суду України у справі щодо офіцій-ного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інфо-рмацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верхо-вної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua 3. Про захист персональних даних : Закон України від 01.06.2010 № 2297-VI (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офі-ційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 4. Положення про Державний реєстр баз персональних даних та порядок його ведення : Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 р. N 616. [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 5. Про єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України : Закон України від 20.11.2012 № 5492-VI (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим до-ступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 6. Про Національний архівний фонд та архівні установи : Закон України від від 24.12.1993 № 3814-XII (в редакції Закону від 13.12.2001) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua.


224

7. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 № 2939-VI [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua 8. Про правовий режим надзвичайного стану : Закон України від 6 березня2000 року(із змінами і доповненнями) [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим досту-пу: http://zakon1.rada.gov.ua. 9. Про правовий режим воєнного стану : Закон України від 6 кві-тня 2000 року(із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 10. Податковий кодекс України : Закон України від 02.12.2010 № 2755-VI(із змінами і доповненнями) [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим досту-пу: http://zakon1.rada.gov.ua. 11. Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному ре-єстрі фізичних осіб – платників податків : наказ Державної подат-кової адміністрації України від 17.12.2010 № 954 [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 12. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 № 1618-IV(із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим до-ступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 13. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI(із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим до-ступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 14. Про виконавче провадження : Закон України від від 21.04.1999 року № 606-XIV (в редакції закону від 04.11.2010 N 2677-VI) [Елект-ронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Ре-жим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 15. Про затвердження Інструкції про ведення Державного реєстру правочинів : наказ Мін’юсту України від 18 серпня 2004 року [Елек-тронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 16. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень : Закон України від 01.07.2004 № 1952-IV(в редакції За-кону від 11.02.2010); Про затвердження порядку ведення державно-го реєстру речових прав на нерухоме майно: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. N 1141. [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим досту-пу: http://zakon1.rada.gov.ua. 17. Про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засо-бів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних зна-ків на них: Інструкція : Затв. наказом МВС України від 11.08.2010 № 379 [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua


225

18. Про затвердження Положення про Спадковий реєстр : наказ Мін’юсту України від 07.07.2011 N 1810/5 [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 19. Про державну реєстрацію актів цивільного стану : Закон Укра-їни від 1 липня 2010 року [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 20. Про державний реєстр виборців : Закон України від від 22 лю-того 2007 року(в редакції закону від 21.09.2010) [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим досту-пу: http://zakon1.rada.gov.ua. 21. Положення про порядок ведення єдиного реєстру досудових розслідувань : наказ Генерального прокурора України 17.08.2012 № 69. 22. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фі-зичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної осо-би : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2008 №1 [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради Украї-ни. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 23. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб : Міжнародний документ. ООН від 23.07.1996 [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 24. Про засади запобігання та протидії корупції : Закон України від 07.04.2011 № 3206-VI [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 25. Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення : наказ Міністерства Юстиції України від 11.01.2012 № 39/5 [Електронний ресурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 26. Рішення Конституційного Суду України у справі за конститу-ційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч.1, 2, ст. 32, ч.2, 3 ст. 34 Конституції України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 [Електронний ре-сурс] / офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим досту-пу: http://zakon1.rada.gov.ua. 27. Рішення Конституційного Суду України у справі за конститу-ційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень законів України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідаль-ність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (справа про ко-рупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних за-конів) від 06.10.2010 року № 21-рп/2010 [Електронний ресурс] / офі-ційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. Стаття надійшла до редакції 06.04.2013


226

Мельник Олександр Володимирович, кандидат юридичних наук

(Прокуратура Жовтневого району м. Кривого Рогу)

Чала Олеся Віталіївна, (Криворізький економічний інститут Державного вищого навчального закладу

«Криворізький національний університет»)

УДК 343.9

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПСИХОЛОГІЇ ПОТЕРПІЛОГО ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Стаття присвячена аналізу психології потерпілого як сторони у кримінальному

провадженні. Авторами розглядається поняття потерпілої особи як новела кримі-

нального процесуального законодавства України, поведінка потерпілої особи під час

кримінального провадження, а також – віктимність потерпілого, психологічне

ставлення сторін кримінального провадження до потерпілої особи. Пропонується

можливий механізм впливу держави на вирішення даної проблеми.

Ключові слова: потерпіла особа, кримінальне провадження, віктимність, процес

доказування потерпілою особою, жертва кримінального правопорушення.

Статья посвящена анализу психологии потерпевшего, как стороны в уголовном

производстве. Авторами рассматривается понятие потерпевшего как новелла

уголовного процессуального законодательства Украины, поведение потерпевшего

в ходе уголовного производства, а также – виктимность потерпевшего, психологи-

ческое отношение сторон уголовного производства к потерпевшему. Предлагается

возможный механизм влияния государства на решение данной проблемы.

Ключевые слова: потерпевший, уголовное производство, виктимность, процесс

доказывания потерпевшим лицом, жертва уголовного преступления.

The article is devoted to analysis the psychology of the victim as a Party in the proceedings.

The authors examined the concept of victim as the Party of the criminal procedural

legislation of Ukraine, the behavior of the victim in criminal proceedings, as well –

victimology of the victim, psychological attitude of parties to criminal proceedings to the

victim. Also, proposed a possible mechanism of state control to solve this problem.

Key words: the victim, the criminal proceedings, victimology, proving process by the victim,

the victim of a criminal offense.

На даний час проблематика потерпілого від кримінального правопорушення недостатньо вивчена, тому що у наукових дослі-дженнях кримінологи найчастіше приділяють увагу особі злочин-ця. Найбільше праць, що досліджують психологію та віктимоло-гію потерпілого належить саме психологам. Вітчизняні та зарубіжні науковці Шаваев А. Г., Миньковский Г. М., Михайло А. Е., Антонян Ю. М., Кудрявцев В. Н., Джужа О. М., Ареф’єв А.Ю., Зер Г. та інші розглядали поведінку суб’єктів кримінального права та процесу, зокрема, приділяючи увагу віктимності головного учасника

© Мельник О. В., Чала О. В., 2013


227

сторони обвинувачення у кримінальному провадженні – потерпі-лого. Нажаль, на сучасному етапі реформування кримінального процесу поведінка потерпілого, його психологічний статус, внут-рішні переживання та моральна шкода є дещо недооцінені з боку правоохоронних органів та суду при досудовому розслідуванні та/або судовому розгляді справи.

Слід зазначити, що у країнах Західної Європи та країнах англосаксонської системи права правовому статусу потерпілого, а також його психології та віктимології приділяють важливої ува-ги на усіх етапах кримінального процесу. Тому, автори розгля-нуть декілька чинників, які впливають на поведінку потерпілого під час кримінального провадження.

Відповідно до ч.1 ст. 55 Кримінального процесуального ко-дексу України, потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завда-но моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди [1]. Особа потерпілого від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення при кваліфікації злочи-ну, встановленні фактичних обставин у кримінальному правопо-рушенні та призначенні покарання злочинцю. Відповідно до ч.1 ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України (від 28 груд-ня 1960 року), потерпілим визнавалася особа, якій злочином запо-діяно моральну, фізичну або майнову шкоду [2].

Чинне кримінальне процесуальне законодавство, на думку авторів, детальніше визначає «потерпілу особу» від кримінально-го правопорушення, використовуючи останнє поняття як складо-ва злочину або кримінального проступку. Уточнення вищезазна-чених термінів («потерпілий», «особа у кримінальному провадженні», «кримінальне правопорушення») дає можливість правильно підходити до розуміння психології злочинця, в залеж-ності від мети його діянь та їх суспільної небезпечності, а також – віктимності потерпілого, тому що його поведінка враховується як при завданні останньому шкоди від суспільно-небезпечного діян-ня середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого, передбаче-ного певною статтею КК України, так і від діянь невеликої тяж-кості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства визначатимуться законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки [3].

Вважаємо за необхідне зазначити, що саме із зарубіжної практики були запозичені деякі елементи інституту відновного правосуддя (від англ. «restorative justice»), якому відомий амери-канський науковець Говард Зер дав активний поштовх з початку 70-х років ХХ ст. [4]. Таким чином, українське кримінальне про-


228

цесуальне законодавство містить ознаки медіації, передбачені у введенні нового інституту у кримінальному процесі – криміна-льного провадження на підставі угод у формі: угоди про прими-рення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим, та угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості [1].

Якщо детально розглядати психологію потерпілого та його поведінку під час кримінального провадження, можна помітити, що вищезазначена угода про примирення потерпілого та особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення виступає як своєрідний спосіб досягнення взаємного порозуміння між ними. Навіть якщо потерпілий спровокував злочинну поведінку обви-нуваченого (підозрюваного), при досягненні між ними вільної згоди, саме злочинець визнає небезпечність та протиправність свого діяння та відшкодовує завдану матеріальну або моральну шкоду потерпілому. Даний фактор може бути підставою для при-пинення або мінімізації психологічних (внутрішніх) страждань потерпілої особи від правопорушення, появі у жертви бажання залагодити конфліктну ситуацію.

Така форма відновного правосуддя надає правоохоронним органам можливість змінити своє ставлення до потерпілої особи. Наприклад, за відсутності механізмів медіації та шляхів прими-рення осіб між собою у кримінальному провадженні, у потерпіло-го з’являється моральний «тягар» своєї винуватості у злочину, який досить часто нав’язується з боку органів досудового розслі-дування або суду внаслідок психологічного тиску на жертву зло-чину. Таким чином, правоохоронні органи мають бути самі заці-кавлені у розв’язанні «конфлікту» між потерпілим та винуватою особою задля швидшого та прозорого розв’язання кримінального провадження у межах розумного строку, що автоматично унемо-жливлює затягування процесу, пропущення процесуальних стро-ків (наприклад, з причин необхідності збирання певних доказів та їх доказування), негативного відношення до складного та заплу-таного провадження. Отже, у потерпілої особи страх перед орга-нами досудового розслідування зводиться до мінімуму, що тільки сприяє об’єктивному встановленню істини.

Також, на думку авторів, важливим у процесі медіації ви-ступає право потерпілого ставити запитання обвинуваченому або підозрюваному, можливість знайти компроміс, упевненість у відшкодуванні завданої шкоди тощо. У такому разі, у потерпілої особи не виникає побоювання звертатися до правоохоронних ор-ганів за допомогою, а у винного – ухилятися від встановлення усіх обставин у кримінальному провадженні.


229

Необхідно зазначити, що на психологічний стан жертви злочину значною мірою впливають внутрішні почуття, які вона пережила унаслідок кримінального правопорушення. Так, потер-піла особа бажає дати зрозуміти злочинцю її переживання та отриманий негативний досвід, пережитий нею. Якщо потерпіла особа віч-на-віч зустрічається з обвинуваченим (підозрюваним), її певні погляди та стереотипи можуть змінюватися, так як жертва може зрозуміти причини злочинної поведінки винної особи, істо-рію її життя, з’ясувати обставини та умови, які посприяли вчи-ненню проти неї правопорушення тощо. З іншого боку, у винної особи є можливість просити пробачення у жертви, виказувати своє каяття, що пом’якшує страх потерпілого від обвинуваченого (підозрюваного).

Послідовне та неухильне додержання норм кримінального процесуального права на усіх стадіях кримінального проваджен-ня, якими передбачені права потерпілих осіб – є однією з важли-вих умов здійснення права громадян на судовий захист від проти-правних посягань, закріпленого у ст. 55 Конституції України [5]. Але тут необхідно звертати уваги на те, що фактично постражда-ла особа визнається потерпілою всупереч її волі, поглядам, уяв-ленням – не за власним бажанням, а за фактом вчинення кримі-нального правопорушення проти неї.

Відповідно, посадовим особам органів досудового розсліду-вання необхідно зважати на те, що потерпілий «вимушено» залу-чається до участі у кримінальному провадженні. Цікавим у даній позиції є дослідження американського вченого М. Філей, який сформулював концепцію «процесу як покарання». Ключовою даної концепції виступає ідея, що для непрофесійних учасників і, передусім – потерпілого, кримінальний процес сам по собі (неза-лежно від його результатів), є тяжким тягарем — «покаранням». Уже зазнавши втрат від злочину, потерпіла особа страждає вдру-ге, коли змушена давати показання, з'являтися до правоохорон-них органів та суду, брати участь у процесуальних діях, звертати-ся до адвокатів тощо [6, с. 291].

Автори наголошують на тому, що при активному зростанні злочинності, вже неможливо цілком об’єктивно та беззаперечно звертатися до поняття «кримінальне правопорушення», не врахо-вуючи основних складових статусу потерпілої особи:

1) Соціально-демографічні якості (вік, стать, освіта, сімей-ний стан);

2) Суспільні відносини особи як громадянина, члена тру-дового колективу, представника громадськості тощо;

3) Морально-психологічна характеристика особи (наяв-ність соціальних цінностей та ставлення до них, характер та роль


230

виконуваних соціальних функцій, рівень морального виховання особи та ставлення до інших, наявність позитивних чи негатив-них якостей).

Як зазначає Говард Зер, жертви злочинів мають безліч по-треб, більшість з яких ігноруються нашою системою криміналь-ного правосуддя. Такі невдачі невипадкові, тому що наявні у са-мих визначеннях і припущеннях, які управляють нашим поглядом про злочин і правосуддя [7]. Також, американський нау-ковець наголошує, що протиправне і карне діяння треба розгля-дати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретній особі (потерпілому). З огляду даної кон-цепції випливає можливість розгляду справ саме через призму приватного обвинувачення [8].

Нажаль, у радянський період надавалася перевага стороні публічного, а не приватного аспектів розгляду кримінальних справ. На нашу думку, дане явище відобразилося у прояві певної проблематики при характеристиці потерпілої особи та недостат-нього дослідження даного питання у сфері кримінальної науки.

Вплив на поведінку потерпілої особи також має «процес доказування». Так, за загальним правилом, наявність у криміна-льному провадженні доказів, що вказують на злочинність та сус-пільну небезпечність діяння, веде до встановлення факту заподі-яння фізичної, матеріальної або моральної шкоди потерпілій особі. Відповідно до ст. 92 КПК України, для потерпілого встанов-люється обов’язок доказування, а ст. 91 даного Кодексу прямо передбачені обставини, які підлягають доказуванню у криміналь-ному провадженні [1].

Однак, незважаючи на те, що сучасне законодавство перед-бачає визнання особи потерпілою з моменту подання такою осо-бою заяви про вчинення кримінального правопорушення щодо неї або заяви такої особи про залучення її до провадження як потер-пілого, суб’єкти, які проводять слідчі дії, завідомо помилково вва-жають, що особа дійсно потерпіла від кримінального правопору-шення та зазнала певних збитків тільки у разі, коли факт заподіяння шкоди буде доведений нею як беззаперечний. Таке помилкове розуміння встановлення фактичних даних у криміна-льному провадженні і їх доказування потерпілою особою, у пе-редбачених законом випадках, є проявом розуміння радянського кримінального процесу.

Таким чином, потерпіла особа зазнає додаткових психоло-гічних переживань щодо обов’язку довести для правоохоронних органів при поданні відповідної заяви, що вона дійсно постражда-ла від кримінального правопорушення, зазнала певної шкоди у конкретних розмірах, одразу надала належні та достатні докази


231

по кримінальному провадженню. Більш того, основна маса поте-рпілих осіб не володіють правовою культурою, а отже, не знають, що обов’язок доказування не зв’язаний з поданням заяви про вчи-нення щодо неї кримінального правопорушення, а може виник-нути вже під час безпосереднього досудового розслідування та/або судового провадження.

Тобто, потерпіла особа з моменту подання відповідної заяви «автоматично» вважається такою, яка зазнала шкоди від кримі-нального правопорушення, а вже потім – зобов’язана довести об-ставини, на які посилається у своєї заяві. Однак, саме у момент подання заяви потерпілою особою їй нав’язують «тягар доказу-вання» і, якщо така особа має певні сумніви, яким чином довести фактичні обставини кримінального правопорушення, вона може взагалі відмовитися звертатися за захистом до уповноважених органів та змиритися із вчиненим злочином щодо неї.

Досить поширеною практикою стало також певне нав’язування з боку правоохоронних органів розуміння розмірів збитків від кримінального правопорушення, коли законодавством передбачені мінімальні межі завдання тої чи іншої шкоди. У та-кому разі, потерпілий починає помилково вважати, що він зазнав незначних збитків, що він буде мати набагато більше психологіч-них страждань або тиску під час розслідування та судового роз-гляду кримінального провадження. Тому, останній ніби «відмов-ляється» від активного доказування фактичних обставин на початку розслідування, що має наслідком не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливо-стей їх доказування та подальше закриття провадження [1].

У практиці кримінального процесу органи досудового роз-слідування та суд (слідчий суддя) змушені на усіх стадіях прова-дження «встановлювати», а потерпіла особа – неодноразово «до-водити» факт вчинення заподіяної реальної шкоди, що робить механізм доказування важким для розуміння та реалізації самою потерпілою особою. Таке уявлення про докази та доказування, встановлення фактів заподіяння шкоди повною мірою не відпові-дає засадам кримінально процесу.

На нашу думку, ймовірність довести завдану шкоду через деякий час або навіть – декілька років дуже мала, особливо у зло-чинах проти життя та здоров’я особи, тому що потерпілі особи не бажають згадувати негативні обставини їх життя та заново брати участь у кримінальному процесі.

У даному протиріччі доцільно було б звернутися до поло-жень цивільного процесуального права, яке визначає питання звільнення від доказування визнаних сторонами та іншими осо-бами обставин справи або таких, які визнані судом загальновідо-


232

мими і не потребують додаткового доказування [9]. Тобто, у на-шому випадку (використовуючи аналогію права), потерпіла особа не була б постійно залежною від процесу доказування вже визна-них фактів спричинення шкоди. Дане питання є також актуаль-ним у тому, що правоохоронні та правозахисні органи державної влади більше б зосереджувались на розслідуванні правопору-шень.

Одним з основних недоліків є те, що недостатньо зверта-ється увага ролі віктимності – поведінки особи, потерпілої від злочину (жертви злочину). Слід зазначити, що у багатьох випад-ках створення обставин, які є сприятливими для вчинення злочи-ну, пов’язано з поведінкою потерпілого, який своїми діями може сприяти вчиненню кримінального правопорушення щодо нього. Наприклад, індивідуальний автотранспорт часто є предметом незаконного заволодіння, тому що водії залишають транспортні засоби у місцях майбутнього вчинення злочину без нагляду та на тривалий час. Проте, час, який витрачається злочинцем на неза-конне заволодіння таким транспортом зазвичай обчислюється хвилинами [10].

Особи, які залишають без нагляду свій транспортний засіб, не завжди дотримуються вимог п. 15.12. Правил дорожнього руху, згідно з якими водій не повинен залишати транспортний засіб, не вживши всіх заходів, щоб не допустити його самовільного руху, проникнення до нього і (або) незаконного заволодіння ним [11]. Тобто, поведінка майбутньої жертви від кримінального правопо-рушення може бути наслідком недодержання нею самою загаль-новстановлених правил поведінки державою, навіть якщо вони стосуються адміністративних, цивільних, сімейних норм, яким надається не така значна увага, як кримінальним.

Так, жертва кримінального правопорушення може бути ви-знана такою у разі, якщо у сім’ї вчинялося проти неї неодноразо-во насильство або погрози завдання такого насильства, але така особа систематично не зверталася за захистом до уповноважених органів, навіть якщо щодо неї був вчинений проступок, а не зло-чин. Така поведінка одного з членів родини наводить правопору-шника у даній сім’ї на думки про некараність його діянь, і будь-які його погрози з часом можуть переростати у вчинення насильства, побоїв або мордувань, психологічного тиску, систематичного за-вдання тілесних ушкоджень тощо. З даного погляду, жертва кри-мінального правопорушення є у певній мірі винуватою у вчиненні щодо неї протиправних діянь членом її сім’ї.

Л. В. Франк зазначає, що джерелом схильності бути «мі-шенню» для злочинних проявів можуть бути також і взаємини між злочинцем і його майбутньою жертвою, суспільна ситуація,


233

в якій перебувала жертва злочинця, загальна система соціальних, культурник та інших стосунків, у яких живуть люди [12].

Досить часто віктимність потерпілого проявляється у зло-чинах проти власності, коли особи залишають свої речі без нагля-ду у публічних місцях або заводять знайомства з невідомими осо-бами, одразу пропонуючи їм пройти до їх житла. Звичайно, за таких умов, у схильних до привласнення чужого майна осіб (як правило, непрацюючих) виникає спокуса заволодіти таким май-ном і безкарно зникнути з місця скоєння злочину.

Нажаль, на даному етапі розвитку кримінального процесу зазначена проблема залишається поза уваги державної підтримки через низьку профілактику кримінальних правопорушень, що в умовах нестабільної економічної ситуації відіграє важливу роль. Це призводить до того, що потерпілі стають об’єктом нападу з боку злочинців, їхніх родичів, друзів, інших зацікавлених осіб, і проблеми потерпілих від злочину, у такому разі, здебільшого залишаються їхніми клопотами.

Звичайно, правоохоронні органи повинні реалізовувати превентивні функції щодо провокуючої поведінки майбутніх жертв (потерпілих осіб). При якісному дослідженні матеріалів слідчої та судової практики, причин та умов виникнення злочин-ності, можемо прийти до висновку, що багатьом кримінальним правопорушенням можна було б запобігти.

Автори вважають, для профілактики злочинності на вікти-мологічному рівні достатньо здійснення певних суспільних захо-дів та інформування населення, які будуть спрямовані на зни-ження віктимної схильності громадян та захищати усіх осіб від злочинних посягань. Більшість науковців зауважують, що роз-гляд кримінального процесу та основи кримінальної політики в України нагадують «гру в бісер» Г.Гессе, коли теоретичні поло-ження виходять із інших, потім знову починають витікати із тре-тіх і так далі. Тобто роль емпіричних досліджень у даній сфері досить не на високому рівні, а розглядати статус потерпілого ли-ше в рамках теоретичних знань – неналежно.

Можна дійти висновку, що вирішення певних проблем ста-тусу потерпілого полягає у досконалішому вивченню як українсь-кого та зарубіжного законодавства, так і психології та віктимоло-гії потерпілої особи, використання зазначених знань на практиці з боку уповноважених органів та сприяння цьому з боку держави, адже захист порушених прав, свобод та інтересів особи є однією із найголовніших функції нашої держави.


234


1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI // Верховна Рада України. – Офіц. Вид. – К. : Голос Украї-ни. – 2012. – №90-91. 2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 № 1001-05 // Верховна Рада УРСР. — Офіц. вид. — К. : Відомості Верховної Ради УРСР, 1961. – № 2 – Ст. 15. – 207 с. 3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» : Указ Президента від 08.04.2008 № 311/2008 // Верховна Рада України. – Офіц.вид. – К. : Урядовий кур’єр. – 2008. – № 72. 4. What Is Restorative Practices?: Expanding the Paradigm, by Ted Wachtel and Paul McCold, a paper presented at the IIRP's Fifth International Conference on Conferencing, Circles and other Restorative Practices, August, 2004, Vancouver, British Columbia, Canada. 5. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996.- № 30 – Ст. 141. 6. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право : Курс лекцій : навч. посіб. / Л. М. Лобойко. — К. : Істина, 2007. — 456 с. 7. Зер X. Восстановительное правосудне: новый взгляд на пре-ступление и наказание / Х. Зер ; пер. с англ. – М., 1998. 8. Zehr, H. (1990). Changing Lenses: A New Focus for Crime and Justice. Scottdale, PA: Herald Press. 9. Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-IV від 18.03.2004 // Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Офіційний вісник України, 2004. – № 16 – ст. 1088 – 11 с. — код акту 28609/2004. 10. Іванов Ю. Ф. Віктимологічні питання щодо незаконного заволодіння транспортними засобами: електронний ресурс / Ю. Ф. Іванов // Інформа-ційний сайт Національної академії внутрішніх справ. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/biblio/visnik/n2001_1/ivanov.htm. 11. Про Правила дорожнього руху : Постанова від 10.10.2001 № 1306//Кабінет Міністрів України. – Офіц. вид. – К: Офіційний віс-ник України, 2001. – № 41. – Ст. 1852. – 35 с. – код акту 20133/2001. 12. Франк Л. В. Потерпевшие от преступления и проблемы совет-ской виктимологии : автореф. дис... д-ра юрид. наук. 12.00.08 / Л. В. Франк. – М., 2003. – С. 18. 13. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін. Вид. 3-тє, переробл. та допов. / за ред. М. І. Мельника, В. А. Климен-ка. – К. : Юридична думка, 2004. – 352 с.



235

Навроцька Віра Вячеславівна, кандидат юридичних наук

(Львівський державний університет внутрішніх справ)

УДК 343.14: 343.985

ДОКАЗОВЕ ЗНАЧЕННЯ ДАНИХ, ЗДОБУТИХ В РЕЗУЛЬТАТІ ПРОВОКАЦІЇ

В статті звертається увага на відмінність між провокацією злочину та проведен-

ням правомірного, суспільно-корисного експерименту по викриттю можливих зло-

чинців, а також аналізується питання про доказове значення даних, здобутих

в результаті провокації відповідно до прецедентної практики Європейського суду

з прав людини та КПК України 2012 р.

Ключові слова: провокація, підбурювання, контроль за вчиненням злочину, доказове

значення.

В статье обращается внимание на отличие между провокацией преступления

и проведением правомерного, общественно-полезного эксперимента по разоблаче-

нию возможных преступников, а также анализируется вопрос о доказательном

значении данных, полученных в результате провокации в соответствии с прецеде-

нтной практикой Европейского суда по правам человека и УПК Украины 2012 г.

Ключевые слова: провокация, подстрекательство, контроль за совершением пре-

ступления, доказательное значение.

In the article attention applies on a difference between provocation of crime and realization

of legitimate, publicly-useful experiment on the exposure of possible criminals, and also

a question is analysed about the evidential value of the data obtained as a result of

provocation in accordance with precedent practice of the European court of human rights

and CPC of Ukraine in 2012

Key words: provocation, instigation, control after the commission of crime, evidential value.

Багато юристів притримуються думки щодо неприпустимо-

сті застосування провокації у боротьбі із злочинністю. Так, ствер-джується, що провокація пов’язана не з попередженням злочинів, а з їх здійсненням, що вона носить характер підштовхування осо-би до вчинення злочину, що подібні дії ігнорують завдання право-охоронних органів по попередженню і припиненню злочинів, підміняючи її незаконним, у тому числі протиправним схиленням до їх вчинення [1, с. 53-54; 2, с. 194; 3, с. 72-90; 4, с. 502-507; 5, с. 26-30; 6, с. 17; 7, с. 113; 8, с. 182-183].

Водночас у літературі висловлюються й протилежні мірку-вання, відповідно до яких провокація як форма боротьби із зло-чинністю можлива, що обумовлено розгулом злочинності, недієві-стю інших заходів, зазначається, що провокаційно-підбурювальна діяльність цілком може бути виправдана кінцевою метою – ви-криттям тих, хто вчиняє злочини та притягненням їх до відпові-

© Навроцька В. В., 2013


236

дальності [9, с. 27-28; 10,с.160; 11, с. 5]. Слід зазначити, що не всі бачать відмінність між провока-

цією злочину та проведенням правомірного, суспільно-корисного експерименту по викриттю можливих злочинців (що зводиться, наприклад, до контрольованої дачі-отримання хабара, контрольо-ваної закупівлі та постачання товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Ініціювання незаконних дій посадовими чи іншими особами за чинним законодавством однозначно є протиправним. Тому при проведенні експерименту по викриттю ймовірних злочинців, працівники правоохоронних органів не повинні виконувати роль підбурювача до злочинної діяльності чи штучного створення до-казів вчинення злочину (схилення розроблюваної особи до вчи-нення злочину чи фальсифікація факту вчинення ним злочину). Їх роль повинна зводитися до відслідковування обставин злочину, фіксації подій і фактів протиправної діяльності та контролюван-ня процесів, які уже розпочалися і які пов’язані з посяганням на об’єкт кримінально-правової охорони, а також попередження заподіяння негативних наслідків конкретним особам і суспільним відносинам.

Дії щодо проведення експерименту по викриттю тих, хто вчиняє суспільно-небезпечне діяння, жодним чином не повинні впливати на свідомість ймовірного злочинця, щодо якого здійс-нюється перевірка, та не можуть впливати на рішучість підозрю-ваних вчинити злочин взагалі, обумовити поведінку суб’єкта, формувати обставини, за яких злочин може бути вчинено. У про-тилежному випадку це слід трактувати як підбурювання, подібні дії ігнорують завдання правоохоронних органів, метою яких є припинення правопорушень, підміняючи її протиправним схи-ленням до вчинення злочинів.

Отож, діяльність працівників правоохоронних органів по проведенню правового експерименту та провокаційна діяльність, що зумовлює вчинення злочину – взаємовиключні поняття. Пер-ший вид такої діяльності є правомірним та суспільно-корисним, інший же – таким, що тягне за собою кримінальну відповідаль-ність.

Негативне ставлення до подібних підбурювальних дій свого часу висловив Європейський Суд з прав людини. Так, у ряді рі-шень Страсбургським судом зверталася увага на те, що якщо дії таємних агентів спрямовані на підбурювання до злочину, і нема підстав вважати, що він був би вчинений без їх втручання, то це… може бути названо провокацією та що таке втручання та його використання у розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість суду. Така позиція викладена у §2 рі-


237

шення ЄСПЛ «Калабро проти Італії» (Calabro v. Italy) №59895 від 21 березня 2002 р. [12 ,с.189]; §38 рішення ЄСПЛ «Мілінієне проти Литви» (Miliniene v. Lithuania) №74355/01 від 24 червня 2008 р.) [12 с.191]; §67 рішення ЄСПЛ «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) №74420/01 від 5 лютого 2008 р. [12, с. 190]; §38-39 рішення ЄСПЛ «Тейшейра де Каштру проти Порту-галії (Teixieira de Castro v. Portugal)» №25829/94 від 9 червня 1998 р. [12, с. 188-189]; §133 рішення ЄСПЛ «Худобін проти Росії» («Khudobin v. Ryssia») №59696/00 від 26 жовтня 2006 р [12, с. 314-315] та у рішенні ЄСПЛ «Г. А. Ваньян проти Російської Федерації» від 15 грудня 2005 р. [13, с. 44].

Отож, в ряді рішень ЄСПЛ (зокрема, у справі «Ваньян про-ти Російської Федерації»), Суд негативно ставиться до підбурюва-льної діяльності, вказуючи, зокрема, на те, що використання ре-зультатів такої діяльності у розгляді кримінальної справи суперечить вимозі справедливого судового розгляду. Однак гумо-ве, розпливчасте поняття «справедливість» на жаль, не дає змоги пройти до однозначного висновку: чи підлягають використанню в кримінальному провадженні дані, здобуті в результаті провокації?

Значно чіткіше з цього приводу ЄСПЛ висловився у §46 рі-шення по справі «Едвардс та Льюїс проти Сполученого Королівс-тва» (Edwards and Lewis v. United Kingdom») №39647/98 і 40461/98 від 27 жовтня 2004 р. У ньому Стразбургський суд констатував, що «вимоги, закладені в принципі справедливого судового роз-гляду, не допускають використання на суді доказів, отриманих в результаті підбурювання поліцейських до вчинення людиною злочину» і хоча «в англійському праві наявність провокації з боку влади не є істотною підставою для захисту, норми права, тим не менше покладають на суддю обов’язок – за наявності провокації – припинити провадження по справі з посиланням на викорис-

тання судової процедури в незаконних цілях чи виключити

будь-який доказ, отриманий шляхом провокування злочину [12, с. 313].

Певно, з метою реалізації отакої прецедентної практики ЄСПЛ, вітчизняний законодавець у ч.3 ст. 271 КПК України 2012 р. («Контроль за вчиненням злочину») зазначив, що: «Під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням зло-чину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті у такий спосіб речі

і документи не можуть бути використані у кримінальному про-вадженні».


238

Ставлення до запровадження такої норми неоднозначне. З одного боку, у ній виправдано відображено негативний підхід вітчизняного законодавця до провокативної діяльності. Мабуть розробники нового КПК сподівалися, що унеможливлення вико-ристання як доказів даних, здобутих в результаті провокації, при-зведе до того, що працівники правоохоронних органів (яких пого-ня за відомчими показниками спонукає не тільки до фальсифікації статистичних даних, але і до порушення прав осіб, прийняття необґрунтованих рішень), втратять інтерес до подібної протиправної діяльності. З іншого – заперечення викликають наступні моменти:

1) Чому подібної оцінки заслуговують лише підбурювальні дії слідчого? Що ж виходить, якщо до провокації вдається, напри-клад, прокурор, посадова особа оперативного підрозділу або інша особа, залучена до участі у негласній слідчій (розшуковій) дії, то це матиме якесь інше значення?

2) Незрозуміло, чим зумовлений вибірковий підхід до забо-рони використання у кримінальному провадженні тільки здобу-тих у відповідний спосіб речей та документів? Адже зазначений у ч.2 ст. 84 КПК України 2012 р. перелік процесуальних джерел доказів є ширшим!

3) За такого підходу законодавця до використання у кримі-нальному провадженні даних, здобутих в результаті провокації, фактично залишаються поза увагою інтереси потерпілого. Адже «схиляти» можна не лише до провокації хабара чи комерційного підкупу (ст. 370 КК України), але й до вчинення будь-якого іншого злочину: крадіжки, зґвалтування, умисного знищення чи пошко-дження чужого майна тощо (де шкода заподіюється не стільки публічним, як приватним інтересам). А яка за великим рахунком, потерпілому різниця: злочин щодо нього вчинено через в тупість чи злий умисел винного або ж у зв’язку із під’южуванням з боку правоохоронних органів?

4) Окрім того, у ч.3 ст. 271 КПК 2012 р. законодавець гово-рить про доказове значення лише даних, здобутих в результаті провокації злочину. Однак не виключене підбурювання й до вчи-нення забороненого кримінальним законом діяння неосудних чи осіб, що не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідаль-ність (з метою застосування до них примусових заходів медичного чи виховного характеру тощо).

5) До того ж, заборона використання як доказів даних, здо-бутих у результаті провокації призводить до того, що криміналь-не провадження стосовно спровокованого підлягає закриттю за п.3 ч.1 ст. 284 КПК 2012 р. – у зв’язку з «невстановленням достат-ніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням


239

можливості їх отримання. А не доведення того, що вчинено кри-мінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа, згідно з п.1 ч.1 ст. 373 цього ж Кодексу є підставою для ухвалення випра-вдувального вироку! Наскільки справедливо постановляти таке рішення щодо особи, яка фактично вчинила злочин, хай і у зв’язку з підбурюванням? Питання, мабуть, риторичне…

Правим є В. М. Лямін у тому, що пропозиції про виправ-дання особи, спровокованої на вчинення злочину не можуть бути підтримані, а тому вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею діяння [14].

Такої ж позиції притримуються вчені-юристи України, на думку яких «Те, що давання або одержання хабара чи неправомі-рної вигоди відбулися у зв’язку з провокацією, не виключає відпо-відальності того, хто дав або одержав хабар чи неправомірну ви-году [15, с. 1091].

Виправдання особи, що піддалася на вмовляння вчинити злочин, призведе до того, що виправданими можуть виявитися справжні злочинці (наприклад, корупціонери), які завжди можуть заявити, що вони виявилися спровокованими на вчинення злочи-ну і на цій підставі уникнути справедливої відплати за свою зло-чинну діяльність.

Як зазначає І. І. Бранчель (даючи відповідь на питання про те, як впливає провокація на суспільну небезпеку злочину, вчи-неного в результаті такої провокації, а також на суспільну небез-пеку особи, яка вчинила цей злочин), встановлений факт прово-кації злочину повинен знижувати ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, вчиненого в результаті цієї провокації: а) адже вчинення злочину в умовах провокації є не стільки результатом умислу та дій самої особи, яка вчинює злочин, а в значній мірі результатом дій самого провокатора; б) при провокації злочину великою є ймовірність того, що без вжитих провокатором дій спровокований навряд чи колись вчинила б самостійно даний злочин [16, с. 82].

Тому понижена суспільна небезпека злочину, вчиненого під впливом провокаційних дій, повинна в результаті відобразитися на покаранні особи, яка вчинила цей злочин, а саме – пом’якшити його, у зв’язку з чим було б доцільно доповнити ч.1 ст. 66 КК України («Обставини, які пом’якшують покарання») п.10 тако-го змісту: «вчинення злочину під впливом особа, яка його спрово-кувала».

6) Безсумнівно, що діяння підбурювача та спровокованої ним особи є взаємопов’язаними. Якщо певні фактичні дані, що могли б підтвердити факт провокації, не можна використовувати в доказуванні на підтвердження вчинення діяння спровокованим,


240

то, логічно, такого ж підходу слід дотримуватися і щодо діянь провокатора. Чи справедливо це? Хай кожен самостійно дасть відповідь на таке запитання…

Таким чином, наведене вище свідчить про непродуманість законодавчого підходу, згідно з яким дані, які отримані в резуль-таті підбурю вальної діяльності, не можуть використовуватися як докази у кримінальному провадженні.


1. Баев О. Я. Посягательства на доказательную информацию и доказательства в уголовном судопроизводстве (правовые и крими-налистические средства предупреждения, пресечения и нейтрали-зации последствий: проблемы и возможные решения) / О. Я. Баев. – М. : Юрлитинформ, 2010. 2. Баев О. Я. Уголовно-процессуальное исследование преступле-ний: проблемы качества права и правоприменения / О. Я. Баев. – М. : Издательство «Юрлитинформ, 2009. 3. Бранчель И. И. Провокация и инсценировка преступлений при осуществлении оперативно-розыскной деятельности / И. И. Бран-чель // Проблемы укрепления законности и правопорядка: наука, практика, тенденции: сб. науч. тр. / редкол. : В. М. Хомич [и др.]. – Минск : БГУ ФК, 2011. – Вып. 4. 4. Волженкин Б. В. Избранные труды по уголовному праву и кри-минологии (1963-2007 г. г.) / Б. В. Волженкин – СПб : Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. 5. Волженкин Б. Провокация или оперативный эксперимент / Б. Волженкин // Законность. – 1996. – №6. 6. Иванов В. Провокация или правомерная деятельность? / В. Иванов // Уголовное право. – 2001. – №3. 7. Навроцька В. В. Кримінально-правове значення провокативної діяльності / В. В. Навроцька // Забезпечення органами внутрішніх справ європейських стандартів прав людини у своїй діяльності: те-зи науково-практичного семінару (Львів, 7 грудня 2012 р.). – Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. 8. Навроцька В. В. Правомірне здійснення оперативного експе-рименту по викриттю хабарників та його відмежування від дій про-вокуючого характеру / В. В. Навроцька // Вісник Луганського дер-жавного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка: Спеціальний випуск №4 у двох частинах. Частина 1. – Луганськ, 2008. 9. Ковалев М. И. Соучастие в преступлении / М. И. Ковалев. – Екатеринбург, 1999. 10. Навроцький В. О. Провокація хабара як можливий засіб боро-тьби з корупцією / В. О. Навроцький // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №4. 11. Никешин В. А. Некоторые аспекты доказывания по делам, свя-занными с организованной преступностью / В. А. Никешин // Рос-сийский следователь. – 2002. – №9.


241

12. Макбрайд Д. Європейська конвенція з прав людини та кримі-нальний процес / Д. Макбрайд– К. : «К. І. С.», 2010. 13. Гаврилов Б. К вопросу о провокации преступлений (с учетом решений Европейского Суда по правам человека / Б. Гаврилов, С. Боженок // Российская юстиция – 2006 – №5. 14. Лямин М. В. Использование криминалистических методов при расследовании взяточничества в правоохранительных органах : дисс. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / Лямин М. В. – М., 2003. 15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та допов. – К. : Юридична думка, 2012. 16. Бранчель И. И. Провокация и инсценировка преступлений при осуществлении оперативно-розыскной деятельности / И. И. Бран-чель // Проблемы укрепления законности и правопорядка: наука, практика, тенденции: сб. науч. тр. / редкол. : В. М. Хомич [и др.]. – Минск: БГУФК, 2011. – Вып.4. Стаття надійшла до редакції 08.04.2013


242

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Курилюк Юрій Богданович, (Вищий навчальний заклад «Національна академія управління»)

УДК 343.3+344.131

БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ НЕСЕННЯ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ

На підставі аналізу теоретичних джерел відносно безпосереднього об’єкта злочину,

передбаченого ст. 419 КК України, запропоновано авторське визначення безпосеред-

нього об’єкта цього злочину – суспільні відносини, які забезпечують встановлений

та врегульований правилами порядок виконання прикордонною службою завдань

щодо захисту суверенітету держави та недоторканості її кордону.

Ключові слова: об’єкт злочину, прикордонна служба, порушення правил.

На основании анализа теоретических источников относительно непосредственно-

го объекта преступления, предусмотренного ст. 419 УК Украины, предложено ав-

торское определение непосредственного объекта этого преступления – общест-

венные отношения, обеспечивающие установленный и урегулированный правилами

порядок выполнения пограничной службой задач по защите суверенитета государ-

ства и неприкосновенности его границы.

Ключевые слова: объект преступления, пограничная служба, нарушение правил.

Оn the basis of analysis of theoretical sources in reference to the direct object of the crime,

covered by the Article 419 of the CC of Ukraine, the author’s definition of the direct object of

this crime is proposed – social relations, providing established and settled by the rules order

of executing by the Border Guard the tasks on guarding of the sovereignty of a State and

inviolability of its frontiers.

Key words: object of a crime, Border Guard, violation of rules.

Проблема об’єкта злочину як одного з рівноправних елеме-

нтів складу злочину, передбаченого ст. 419 Кримінального кодек-су України (далі – КК), має надзвичайно важливе значення для теорії кримінального права та кваліфікації цього діяння на прак-тиці. Правильне визначення об’єкта будь-якого злочину є необ-хідною умовою кримінально-правової оцінки вчиненого діяння, а також сприяє з’ясуванню соціально-політичної сутності злочи-ну, зокрема його суспільної небезпечності.

Спеціальне дослідження проблем об’єкта військових злочи-нів та ст. 419 КК, зокрема, після прийняття КК 2001 року, було розпочато С. І. Дячуком, М. І. Карпенком, В. О. Навроцьким, М. І. Пановим, М. І. Хавронюком та деякими іншими науковцями. У той же час окремі важливі теоретичні та практичні питання залишаються невирішеними або недостатньо розробленими і до сьогодні.

© Курилюк Ю. В., 2013


243

Відомо, що кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, завдає йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Ці обставини підтверджують важливість цього елемента складу злочину, констатуючи, що злочинні діяння є неможливими без об’єкта, проти якого вони спрямовані.

Вчення про склад злочину та про об’єкт злочину, зокрема, є одним з ключових у кримінальному праві. Незважаючи на без-ліч праць, що присвячені проблемі об’єкта кримінально-правової охорони, єдності в розумінні цього питання не існує, яке зазнає з часом суттєвих змін. Не маючи можливості у наведеному дослі-дженні піддати аналізу кожної з існуючих позицій щодо розумін-ня загального об’єкта злочину, зазначимо, що для дослідження проблеми в цьому аспекті ми підтримуємо підхід, який загальний об’єкт злочину розглядає з позиції теорії суспільних відносин. У цьому ж дослідженні ми приділимо уваги безпосередньому об’єкту злочинного порушення правил несення прикордонної служби.

Безпосередній об’єкт злочину відіграє найбільш істотне значення для правотворчості та правозастосовної діяльності, під яким слід розуміти конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдається шкода злочином, що підпадає під ознаки даного зло-чину [1, с. 66]. Суспільні відносини, що становлять безпосередній об’єкт злочину, найбільш повно і точно виражають природу зло-чину, його специфічні ознаки, саме вони мають вирішальне зна-чення для правильної кваліфікації [2, с. 90].

Аналіз спеціальної літератури щодо визначення основного безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 419 КК Укра-їни, показує певні відмінності наукової думки відносно змісту цього поняття.

М. І. Хавронюк визначає, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є порядок несення прикордонної служби, а його додатковим факультативним об’єктом можуть бути життя та здоров’я особи, власності тощо [3, с. 1210]. Дещо схожою є по-зиція С. І. Дячука [4, с. 15] та В. М. Чхіквадзе [5, с. 514], які вважа-ють, що безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є вста-новлений порядок несення прикордонної служби. Більш уточнені думки щодо об’єкта порушення правил несення прикордонної служби наводять Г. М. Анісімов і В. І. Касинюк – суспільні відно-сини, які забезпечують встановлений порядок виконання прикор-донними службами завдань з охорони державного кордону [6, с. 120] та С. І. Селецький – порядок несення прикордонної служби, який забезпечує охорону і недоторканість державного кордону України [7, с. 401]. Т. Б. Ніколаєнко, В. О. Сич [8, с. 1139] та


244

Н. І. Щегель [9] вважають, що основний безпосередній об’єкт зло-чину, передбаченого ст. 419 КК України, є порядок несення при-кордонної служби, який забезпечує не тільки охорону і недотор-каність державного кордону України, але й виконання завдань, поставлених перед Держприкордонслужбою.

Схожі позиції щодо досліджуваного питання у білоруського науковця О. В. Баркова та групи казахських дослідників під кері-вництвом І. Ш. Борчашвілі. Перший під безпосереднім об’єктом посягання при порушенні правил несення прикордонної служби розуміє порядок несення цієї спеціальної служби, що забезпечу-ється успішним виконанням бойового завдання прикордонним нарядом з охорони державного кордону [10, с. 1015, 1017], а другі – встановлений порядок несення цієї спеціальної служби, метою якого є забезпечення недоторканності державного кордону та безпеки держави [11, с. 871].

Кардинально іншої позиції щодо об’єкту злочинного пору-шення правил несення прикордонної служби, яка близька до на-шої, дотримується професор О. В. Брилліантов (Російська Феде-рація), який виділив два об’єкта цього злочину – безпеку державного кордону та встановлений порядок несення прикор-донної служби [12, с. 1323].

Інший російський дослідник проблеми кримінальної відпо-відальності за порушення правил несення прикордонної служби Є. М. Степаненко під об’єктом вказаного злочину визнає врегу-льовану правилами несення прикордонної служби сукупність військово-службових відносин, що виникають при виконанні обов’язків прикордонної служби [13, с. 345].

Ми вважаємо, що усі зазначені точки зору містять у собі певне «зерно» істини та мають право на існування, однак вони потребують певного уточнення.

Зокрема не можна погодитись з точками зору О. В. Баркова та Є. М. Степаненка, які включають у себе виключно «військовий компонент» досліджуваних ними суспільних відносин. Складаєть-ся враження, що збройні сили та військові формування лише тим і займаються, що підтримують бойову готовність та очікують вій-ни, що насправді не є точним. Як відмічає О. М. Сарнавський, сьогодні ми маємо зовсім іншу державу, іншу геополітичну ситу-ацію, маємо суттєво відмінну від радянської воєнну політику, а відтак, і змістовно інші завдання по забезпеченню захисту дер-жавного суверенітету [14, с. 520]. У сучасних умовах основні фун-кції окремих військових формувань не зводяться до суто військо-вої служби, а реалізація принципу відкритості кордонів та всебічного міждержавного співробітництва змінює зміст і форми злочинних посягань, усталених за радянські часи.


245

Простим прикладом може бути Держприкордонслужба України, персонал якої, підтримуючи бойову готовність, зокрема, як правоохоронний орган спеціального призначення, здійснює прикордонний контроль і пропуск через державний кордон Укра-їни осіб, транспортних засобів, вантажів, виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення тощо. Цим вони запобіга-ють не лише злочинам у сфері недоторканості державного кордо-ну але й у сферах господарської діяльності, незаконного обігу наркотичних засобів тощо.

Зважаючи на законодавче визначення в самій назві розділу ХІХ Особливої частини КК, усі злочини, які включені до цього розділу відносяться до злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (курсив наш – Ю.К.). Разом з тим, в теорії кримінального права вже досить давно існує певна кла-сифікація військових злочинів [6, с. 20–21], серед якої науковцями окремо виділяється група злочинів проти порядку несення спеці-альних служб. У даному контексті виникає просте запитання – чи є прикордонна служба складовою військової служби або ж це самостійна служба?

Порядок проходження військової служби в Держприкордо-нслужбі України регламентується Положенням про проходження громадянами України військової служби в Держприкордонслужбі України, що затверджене Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009. Однак, проведений аналіз цього Положен-ня показав, що в ньому відсутні будь-які норми, які регламенту-ють порядок проходження прикордонної служби у прикордонних нарядах під час охорони державного кордону. Крім того, як нами відмічалось вище, відповідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Служба є правоохоронним орга-ном спеціального призначення. Порушуючи такий порядок при-кордонник порушує порядок несення не військової, а спеціальної (прикордонної) служби. Тому зводити безпеку держави виключно до військової складової вважаємо завузьким, оскільки держава сьогодні має інші невійськові загрози. Однак дане питання потре-бує більш глибокого дослідження в галузі політичних наук.

Слід відмітити, що частиною першою ст. 1 КК визначається перелік суспільних благ (цінностей), які охороняються криміна-льним законом, серед яких приділено значну увагу саме безпеці. На відміну від інших, поняття «безпека» згадується у цій статті двічі, а тому ми доходимо висновку, що безпека (як громадська так і людства взагалі), у поєднанні з таким фундаментальним правом як право на життя, є одним з визначальних у сфері кри-мінально-правової охорони.


246

Крім того, саме оборона України, захист її суверенітету, за-безпечення державної безпеки, а також захист територіальної цілісності і недоторканості держави та її кордону покладено на Збройні Сили України, військові формування та правоохоронні органи, що прямо визначено ст. 17 Конституції України. Вже по-тім, з метою належного функціонування та виконання вказаних завдань, державою встановлюється певний порядок несення (про-ходження) військовослужбовцями та працівниками правоохорон-них органів військової та інших служб. Порушення таких правил несе за собою загрозу суспільним відносинам, які вони покликані охороняти.

У свою чергу захищеність державного суверенітету, кон-ституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, нау-ково-технічного та оборонного потенціалу України від зовнішніх і внутрішніх загроз, розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на життєво важливі інтереси України науковцями, з якими ми цілковито погоджує-мось, зводяться до єдиного поняття – «державна безпека» [15].

Стабільність будь-якої держави тісно пов’язана з безпекою її меж та значною мірою зумовлюється станом прикордонної без-пеки. За своєю сутністю прикордонна безпека являє собою стри-жневий напрям прикордонної політики держави. Національні інтереси держави у прикордонній сфері полягають у створенні політичних, правових, організаційних та інших умов для забезпе-чення надійної охорони державного кордону [16, с. 15]. Прикор-донна безпека як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави в прикордонній сфері є специфіч-ним видом національної безпеки держави. Вона забезпечується здійсненням комплексу правових, організаційних, режимних та інших заходів, спрямованих на захист об’єктів прикордонної без-пеки (державного суверенітету, територіальної цілісності, еконо-мічного потенціалу тощо) [17, с. 404]

Виходячи зі змісту ст. 17 Конституції України та ст. 1 Зако-ну України «Про Державну прикордонну службу України» основ-ним завданням цієї служби є забезпечення захисту суверенітету держави та недоторканості її кордону. Певна частина суспільних відносин у цій сфері врегульована правилами несення прикор-донної служби, порушення яких несе собою загрозу прикордонній безпеці держави – суспільним відносинам, які вони покликані захищати.

Отже, виходячи зі змісту проведеного нами дослідження основним безпосереднім об’єктом злочинного порушення правил несення прикордонної служби слід вважати прикордонну безпеку


247

держави – суспільні відносини, які забезпечують встановлений та врегульований правилами порядок виконання прикордонною службою завдань щодо захисту суверенітету держави та недотор-каності її кордону.


1. Тацій В. Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України : навч. посіб. / В. Я. Тацій.– Х. : УкрЮА, 1994. – 76 с. 2. Бабенко А. М. Об’єкт злочину // Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук [та ін.]; за заг. ред. О. М. Бандурки; МВС України, ХНУВС. – Х. : ХНУВС, 2011. – 375 с. 3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид. перероб. та допов. – К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с. 4. Дячук С. Кримінальна відповідальність за порушення правил несення прикордонної служби / С. Дячук // Право військової сфери. – 2008. – № 12. – С. 15–20. 5. Чхиквадзе В. М. Воинские преступления / В. М. Чхиквадзе // Курс советского уголовного права: в шести томах (Особенная часть): Преступления против государственного аппарата и общест-венного порядка. Воинские преступления / Ред. А. А. Пионтовский, П. С. Ромашкин, В. М. Чхиквадзе. – М. : Изд-во «Наука», 1971. – 560 с. 6. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) : навч. посіб. / Г. М. Анісімов, Ю. П. Дзю-ба, В. І. Касинюк [та ін.]; за ред. М. І. Панова. – Х. : Право, 2011. – 184 с. 7. Селецький С. І. Кримінальне право України. Особлива частина : навч. посіб. / С. І. Селецький. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 504 с. 8. Ніколаєнко Т. Б. Кримінальне право України. Особлива части-на: навчальний посібник / Т. Б. Ніколаєнко, В. О. Сич. – Хмельниць-кий : Вид-во НАДПСУ ім. Б. Хмельницького. – 2012. – 1232 с. 9. Щегель Н. І. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) / Н. І. Щегель // Кримінальне право. Особлива частина: мультимедійний навчальний посібник: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T20/T20_P6.html. 10. Щегель А. В. Воинские преступления // Научно-практический комментарий к Уголовному кодексу Республики Беларусь / Н. Ф. Ахраменка [и др.]; под ред. А. В. Баркова, В. М. Хомича. – 2-е изд., с изм. и доп. – Минск: ГИУСТ БГУ, 2010. – 1064 с. 11. Комментарий к уголовному кодексу Республики Казахстан. Общая и Особенная части / под ред. И. Ш. Борчашвили. – 2-е изд., испр. и доп. – Алматы : Жетi жаргы, 2007. – 992 с.


248

12. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации (постатейный) / А. В. Бриллиантов, Г. Д. Долженкова, Я. Е. Иванова [и др.]; под ред. А. В. Бриллиантова. – М. : Проспект, 2010. – 1392 с. 13. Степаненко Н. Е. Уголовная ответственность военнослужащих за нарушение правил несения пограничной службы / Н. Е. Степа-ненко // Военное право: антология диссертаций / сост. проф. В. М. Корякин. – М. : «За права военнослужащих», 2011. – Вып. 124. – 544 с. 14. Сарнавський О. М. Кримінально-правовий захист суверенітету України / О. М. Сарнавський // Держава і право : збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – 2012. – Вип. № 58. – С. 518–523. 15. Пилипчук В. Г. Еволюція наукових поглядів стосовно поняття «держа-вна безпека» /В. Г. Пилипчук // Стратегічна панорама : науково-аналітичний збірник. – 2006. – № 2: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=prnb0&issue=2006_2. 16. Щербаков А. С. Пограничная безопасность как составляющая национальной безопасности Российской Федерации / А. С. Щерба-ков // Правовое обеспечение пограничной безопасности России : Матер. межвед. научно-практ. конф. – М. : МВИ ФПС России, 2001. – С. 15–16. 17. Литвин М. М. Інтегроване управління кордонами : підручник / М. М. Литвин. – Хмельницький : Вид-во НАДПСУ ім. Б. Хмельницького. – 2012. – 416 с. Стаття надійшла до редакції 15.04.2013


249

Фесик Антон Володимирович (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.97

РОЛЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИННОСТІ

У статті досліджено сучасну роль органів державної влади у протидії кіберзлочин-

ності крізь велику кількість негативних проявів (в першу чергу девіантних проявів)

функціонування соціального середовища та доцільність покращення захисту від

кіберзлочинності.

Ключові слова: кіберзлочинність, безпека, суспільство, інформатизація, інформа-

ційна безпека, глобальна мережа, законопроекти, сервер.

В статье исследована современная роль органов государственной власти в проти-

водействии киберпреступности сквозь большое количество негативных проявле-

ний (в первую очередь девиантных проявлений) функционирования социальной

среды и целесообразность улучшения защиты от киберпреступности.

Ключевые слова: киберпреступность, безопасность, общество, информатизация,

информационная безопасность, глобальная сеть, законопроекты, сервер.

In the article the modern role of public authorities is investigational in counteraction of

киберпреступности through plenty of negative displays(first of all девиантных displays)

of functioning of social environment and expediency of improvement of protecting from

киберпреступности.

Key words: киберпреступность, safety, society, informatization, informative safety,

global network, bills, server.

Постановка проблеми. У сучасних умовах науково-

технічного прогресу чітко виділяється тенденція комп’ютеризації, створення розгалужених систем обробки даних, що включають електронно-обчислювальні машини (комп’ютери) системи і комп’ютерні мережі. Комп’ютеризація охоплює практично усі сторони життя суспільства та держави в цілому, від контролю за повітряним і наземним транспортом, до вирішення проблем наці-ональної безпеки.

Постійно збільшується кількість користувачів глобальної інформаційної мережі Internet. У США їх вже 158 мільйонів осіб, в Європі – 95 млн, в Азії – 90 млн, в Латинській Америці – 14 млн, а в Африці – 3 млн. У Росії, за різними оцінками, кількість корис-тувачів Інтернет мережі складає від 3,5 до 8 мільйонів осіб. За оцінками різних дослідницьких компаній загальна кількість ко-ристувачів Internet в Україні на початок 2012 року складає близь-ко 4,5 мільйонів [2]. Сьогодні можна говорити, що Internet охоп-лює усі країни світу, оскільки із застосуванням високих технологій (використання мобільних супутникових облаштувань

© Фесик А. В., 2013


250

зв’язку) можливе підключення до мережі Internet з будь-якої точ-ки земної кулі. Якщо ж говорити про розгорнуту інфраструктуру, то в такому контексті Internet охоплює сьогодні більше 150 країн світу.

Саме тому метою цієї статті є дослідження сучасної ролі ор-ганів державної влади у протидії кіберзлочинності, а також стану кримінально-правового забезпечення діяльності органі внутрі-шніх справ у боротьбі з кібер-шахраями.

На жаль, розвиток науково-технічного прогресу пов’язаний з впровадженням сучасних інформаційних технологій, призво-дить до появи нових видів злочинів, зокрема, до незаконного втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем і комп’ютерних мереж, розкраданню, привласненню, виявлення та копіювання комп’ютерної інформації не для загального корис-тування, небезпечному соціальному явищу, що дістали поширену назву «комп’ютерна злочинність» і навіть «комп’ютерний теро-ризм». За своїм механізмом, способами здійснення та приховання ці види злочинів мають певну специфіку, характеризуються ви-соким рівнем завуальованості, латентності та низьким рівнем розкриваності.

Відносна новизна вищевикладених злочинних посягань, з блискавичною швидкістю створюють серйозні перешкоди в роботі правоохоронних органів, що виявилися не готовими до адекватного протистояння і боротьби з новим соціально-правовим (все частіше кримінально правовим) явищем. Сьогодні проблема комп’ютерної злочинності і кібертероризму, вийшла зі сфери контролю правоохоронних органів і є серйозною державною і міжнародною проблемою, про що заявив Президент України на саміті ООН в Нью-Йорку, який проходив ще в 2000 році. У своєму виступі Президент України підкреслив, що досягнення інформа-ційної революції стали все частіше використовуватися правопо-рушниками і зловмисниками, тому доцільно було б розглянути можливість розробки міжнародної конвенції по боротьбі з комп’ютерним тероризмом.

З точки зору національної безпеки України, спостерігаєть-ся небезпечна тенденція, пов’язана зі збільшенням технічної і технологічної залежності нашої держави від рівня розвитку комп’ютерних технологій. Це при тому, що вітчизняне виробниц-тво конкурентоздатних засобів інформатизації і зв’язку практич-но не розвивається. Інформатизація як державних, так і комер-ційних структур здійснюється в основному на базі зарубіжної технології і комп’ютерної техніки. Відсутня достатня державна підтримка фундаментальних і прикладних вітчизняних дослі-джень у сфері попередження і боротьби з кіберзлочинністю, що


251

не дозволяє нашій державі на рівних входити до світової інфор-маційної системи.

Особливо гостро питання забезпечення інформаційної без-пеки, як однією з важливих складових національної безпеки дер-жави, визріває в контексті появи транснаціональної (трансграни-чною) комп’ютерної злочинності і кібертероризму.

Термін «кібертероризм» утворений з’єднанням двох слів: кіберпростір і тероризм [3]. Поняття «кіберпростір» (у науковій літературі частіше зустрічаються синоніми – «віртуальний прос-тір» або «віртуальний світ») означає модельований за допомогою комп’ютера інформаційний простір [4, с. 10–14], у якому знахо-дяться відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і проце-си, представлені в математичному, символьному або будь-якому іншому виді і що знаходяться в процесі руху по локальних і гло-бальних комп’ютерних мережах, або відомості, що зберігаються в пам’яті будь-якого фізичного або віртуального пристрою, а та-кож іншого накопичувального електронного засобу, спеціально призначеного для їх зберігання, обробки і передачі. Кібертеро-ризм є серйозною соціально небезпечну загрозу для людства, по-рівняну з ядерною, бактеріологічною та хімічною зброєю, причо-му міра цієї загрози в силу своєї новизни, не до кінця ще усвідомлена та врахована. Досвід, який вже накопичений світо-вою спільнотою в цьому сегменті з усією очевидністю свідчить про безперечну уразливість будь-якої держави, тим паче, що кі-бертероризм не має державних кордонів, кібертерорист своїми діями може загрожувати інформаційним системам, розташова-ним практично у будь-якій точці земної поверхні. Виявити та нейтралізувати віртуального терориста складно через прихова-ність слідів, що залишаються ним, на відміну від реального світу, де слідів в результаті певних дій залишається набагато більше. На сьогодні дещо розгубленість викликають терористичні акти пов’язані з використанням глобальної мережі Internet у право-охоронних органів.

На відміну від звичайного терориста, який для досягнення цілей використовує вибухівку або іншу зброю, кібертерорист ви-користовує сучасні інформаційні технології, комп’ютерні системи та мережі, програмне забезпечення для несанкціонованого про-никнення в комп’ютерні системи та вчинення вдалої атаки на інформаційні ресурси потерпілої сторони. В першу чергу це комп’ютерні, програмні закладки і віруси, у тому числі і мереже-ві, здійснюючі змінення модифікації або знищення інформації, так звані «логічні бомби», «троянські коні», програми-сніффери, а також інші види інформаційних помилок чи завдань результатом яких є суспільно небезпечні наслідки [3].


252

Прикладом кібертероризму може служити вбивство в 1998 році в США з використанням сучасних інформаційних технологій. Коли в одній з клінік США, у важкому стані і під охороною ФБР знаходився з вогнепальним пораненням особливо важливий сві-док. Через Інтернет хакер-вбивця отримавши несанкціонований доступ до локальної мережі клініки та здолавши ряд шлюзів і захисних бар’єрів зробив переналаштування кардіостимулятора, внаслідок чого пацієнт помер.

Ще одним прикладом кібертероризму може служити найбі-льша вірусна атака проти підприємства «Укртелеком» 16–19 лис-топада 2001 року. Дії вірусу Nimda (анаграма слова «admin») сер-йозним чином вплинули на працездатність обчислювальної мережі «Укртелекому», яка налічувала більше 700 комп’ютерів і десятки серверів. Це привело до тимчасового відключення комп’ютерів «Укртелекому» від мережі Інтернет, а також до ви-ведення з ладу корпоративної системи електронної пошти. Віру-сом виявилися заражені сотні комп’ютерів корпоративної мережі, порушена робота ряду серверів, зокрема, порушено функціону-вання сервера корпоративної електронної пошти Генеральної дирекції «Укртелеком».

Резюмуючи з приводу проблеми кібертероризму, можна сміливо стверджувати, що це суспільно небезпечне явище як для усієї світової спільноти, так і для нашої держави.

Станом на сьогодні Кабінет Міністрів України схвалив за-конопроект № 2483, спрямований на боротьбу з кіберзлочинами. До списку злочинів, що становлять загрозу національної безпеки, влада пропонує віднести несанкціоноване втручання в роботу державних інформаційних ресурсів, пропаганди в Інтернеті культу насильства, жорстокості, порнографії і сепаратизму. Цей законопроект був розроблений МВС України з метою створення правової основи для захисту громадян в кіберпросторі. Окрім цього, у МВС України повідомляють, що в проекті закону відсутні положення, що містять ознаки дискримінації. «Ухвалення зако-нопроекту спрямоване виключно на створення юридичного бази-су, як для національної системи кібернетичної безпеки, так і для формування і подальшого вдосконалення загальнодержавної сис-теми протидії кіберзлочинності та кібертероризму», – підкреслив Міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко.

На сьогодні, оцінивши загальнодоступну інформацію, мож-на сказати, що боротьба з кіберзлочинами закінчується закрит-тям таких сайтів як EX.ua – за звинуваченням у поширенні конт-рафактної продукції, erio.com.ua – за, нібито, поширення порнографії. Іноді боротьба з кіберзлочинністю доходить навіть


253

до вилучення серверів у місцевих провайдерів без яких-небудь пояснень.

Конвенція Ради Європи про злочинність у сфері комп’ютерної інформації ETS № 185 від 23 листопада 2001 року класифікує злочини у сфері інформаційних технологій (кіберз-лочини) на чотири групи. У першу групу злочинів, спрямованих проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем, входять: незаконний доступ, незаконне перехоп-лення, дія на комп’ютерні дані (протиправне умисне ушкодження, видалення, погіршення якості, зміна або блокування комп’ютерних даних) або системи. До другої групи входять зло-чини, пов’язані з використанням комп’ютерних засобів. Третю

групу складає виробництво(з метою поширення через комп’ютерну систему), пропозиція та(чи) надання в користування, поширення і придбання дитячої порнографії. Четверту групу складають злочини, пов’язані з порушенням авторського права і суміжних прав.

На даний момент в Україні кіберзлочинами вважаються злочини проти інформаційної безпеки (передбачені розділом XVI Кримінального Кодексу України), злочини у сфері використання платіжних карток, злочини у сфері телекомунікацій загально-кримінального характеру (шахрайство, поширення наркотиків, зброї за допомогою телекомунікаційних технологій і так далі), злочини у сфері обороту протиправного контенту та злочини у сфері господарської діяльності й електронної комерції (ігровий бізнес, нелегальна діяльність фінансових пірамід, збування не ліцензованої програмної продукції тощо [4, с. 10–14].

Отримати статистичні дані з більшості таких злочинів практично неможливо. У МВС України це пояснюють відсутністю законодавчої бази, що окремо визначає поняття «кіберзлочину». Тільки повідомляється, що за останній рік кіберзлочинці часто проявляли себе у сфері «…незаконного поширення письмових творів, зображень, що пропагують культ насильства і жорстокос-ті, що носять порнографічний характер; шкідливого програмного забезпечення, використовуваного зловмисниками для крадіжки інформації, необхідної для автоматизації користувачів при здійс-ненні платіжних операцій, електронного банкінгу, доступу до електронних поштових скриньок, персональних сторіночок в соціальних мережах, адміністративних панелей веб-ресурсів».

Минулого року в представленому Pricewaterhouseсoopers огляді економічних злочинів значилося, що кіберзлочинність стала одним з п’яти найпоширеніших економічних злочинів в України.


254

Як суспільство, так і влада опинилися в ситуації вибору між двома полюсами державної політики у сфері контролю над глоба-льною мережею Internet, іменованими політикою «Мережевого захисту» і «захисту інформації».

Як показує практика, українська влада більше тяжіє до другої моделі. Чого варта тільки нещодавно зареєстрована реін-карнація законопроекту № 6523 про «захист» авторського права (проект закону № 0902). Цей документ фактично створює можли-вості для введення цензури в інформаційному просторі країни. Понад усе від цього постраждають незалежні Internet-ЗМІ. Зго-дом, особи, які нелегально поширюють контент, повинні будуть нести адміністративну та кримінальну відповідальність. Але, найцікавіше, що посилення відповідальності торкнеться не лише конкретних осіб – розповсюджувачів, але і провайдерів телекому-нікаційних послуг, власників сайтів, хостинг-провайдерів, за до-помогою ресурсів яких поширюється небажана інформація.

Окрім цього Україна підтримала членів Міжнародного сою-зу електрозв’язку на конференції в створенні нової стратегії бо-ротьби з Internet-піратством. На конференції в Дубай був прийн-ятий новий стандарт технології Deep Packet Inpection (DPI), що дозволяє управляти трафіком в мережах зв’язку, який набуде чинності у 2015 році. Основна функція DPI – управління інтернет-трафіком, вона дає можливість операторові встановлювати прин-ципи тарифікації, управляти стискуванням трафіку.

Після прийняття відповідних законодавчих змін, у тому чи-слі і законопроекту, що визначає відповідальність за пропаганду в Інтернеті культу насильства, жорстокості, порнографії та сепа-ратизму, свобода слова в мережі Internet може стати прерогати-вою влади.

На сьогодні в Російській Федерації однієї з головних при-чин закриття веб-ресурсів і притягнення до відповідальності ко-ристувачів являється поширення інформації порнографічного або екстремістського характеру. В Україні ж боротьба з екстремі-змом і антисистемною діяльністю ще не досягла масштабів сусід-ньої країни. Хоча експерти прогнозують посилення контролю над інформацією політичного характеру, поширюваною в мережі Internet.

Цей законопроект носить загальний декларативний харак-тер. Але якщо проаналізувати подібні законопроекти, які подава-лися народними депутатами України, то в них йшла мова про комплексну зміну законів України. Зокрема, це посилення відпо-відальності за кіберзлочини. Якщо згадати недавні атаки сайтів державних органів України, то подібні дії кваліфікувалися б як терористичний акт, а це покарання до 12 років позбавлення волі.


255

Також Міністерству оборони України планувалося надати функ-ції планування, реалізації методів протидії й нейтралізації кібер-загроз національним інтересам України у військовій сфері. Якщо цей законопроект буде ухвалений, то для його реалізації потрібно змінювати інші нормативно-правові акти державного характеру. На жаль, проектів таких змін ще немає [4, с. 10–14].


1. Кримінальний кодекс України : від 5 квіт. 2001 р. № 2341-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920. 2. Белоус А. Нас мало, но мы с «мышками» / Александр Белоус. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.investgazeta.net. 3. Мотуз О В. «Виртуальный терроризм – реальность нашего вре-мени» / Мотуз О В. // Журнал «Internet Zone» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.izcity.com 4. Балюк В. Украинский сегмент сети Internet сегодня / В. Балюк // Сети и телекоммуникации. – 1999. – № 2. – C. 10–14. Стаття надійшла до редакції 28.04.2013


256

НАШІ АВТОРИ

� Автухов Костянтин Анатолійович, науковий співробі-тник сектору дослідження проблем кримінально-виконавчого законодавства Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса, кандидат юридичних наук

� Багаденко Ірина Петрівна, старший науковий співро-бітник науково-дослідної лабораторії кримінологічних досліджень Державного науково-дослідного інституту МВС України, канди-дат юридичних наук

� Бандурка Олександр Маркович, президент Криміно-логічної асоціації України, радник ректора Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України

� Бантишев Олександр Федорович, науковий співробі-тник Національної академії Служби безпеки України, кандидат юридичних наук, професор

� Вітвіцька Вікторія В’ячеславівна, доцент кафедри кримінального права та кримінології Донецького юридичного інституту МВС України кандидат юридичних наук, доцент

� Вознюк Андрій Андрійович, провідний науковий спів-робітник наукової лабораторії з проблем розкриття та розсліду-вання злочинів Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

� Гладун Олександр Зіновійович, провідний науковий співробітник відділу досліджень проблем злочинності в економі-чній сфері Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України, кандидат юридичних наук

� Глушков Валерій Олександрович, завідувач спеціаль-ної кафедри №1 Національної академії Служби безпеки України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України


257

� Горпинюк Оксана Петрівна, доцент кафедри кримі-нально-правових дисциплін Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Гуренко Дмитро Юрійович, викладач кафедри кримі-нального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, кан-дидат юридичних наук

� Кулик Олександр Георгійович, начальник науково-дослідного відділу науково-дослідної лабораторії кримінологічних досліджень Державного науково-дослідного інституту МВС Укра-їни, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

� Курилюк Юрій Богданович, здобувач кафедри кримі-нального права та процесу Вищого навчального закладу «Націо-нальна академія управління»

� Литвинов Олексій Миколайович, відповідальний сек-ретар Кримінологічної асоціації України, начальник кафедри кримінального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор

� Мельник Олександр Володимирович, заступник про-курора Жовтневого району м. Кривого Рогу, молодший радник юстиції, кандидат юридичних наук

� Митрофанов Ігор Іванович, завідувач кафедри кримі-нального та цивільного права і процесу Кременчуцького націона-льного університету імені Михайла Остроградського, кандидат юридичних наук, доцент

� Міняйло Ніна Євгенівна, професор кафедри криміна-льного права Національної академії прокуратури України, канди-дат юридичних наук

� Навроцька Віра Вячеславівна, доцент кафедри кри-мінально-правових дисциплін Львівського державного універси-тету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Назимко Єгор Сергійович, старший науковий співро-


258

бітник відділу організації наукової роботи Донецького юридично-го інституту МВС України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

� Нерсесян Армен Сабірович, науковий співробітник Ін-ституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кан-дидат юридичних наук

� Орлов Юрій Володимирович, доцент кафедри кримі-нального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, кан-дидат юридичних наук

� Павловська Анна Анатоліївна, викладач кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Політова Анна Сергіївна, викладач кафедри криміна-льного права та кримінології Донецького юридичного інституту МВС України, кандидат юридичних наук

� Романова Ольга Іванівна, доцент кафедри криміналь-ного права та кримінології факультету з підготовки слідчих Хар-ківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

� Старовойтова Юлія Геннадіївна, доцент кафедри кримінального права Луганського державного університету внут-рішніх справ імені Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних наук

� Суслов Євген Олександрович, головний спеціаліст ко-нтрольно-інспекторського відділу Державної служби України з контролю за наркотиками

� Фесик Антон Володимирович, здобувач кафедри кри-мінального права та кримінології факультету з підготовки слід-чих Харківського національного університету внутрішніх справ

� Філіпенко Наталія Євгенівна, доцент кафедри кримі-нального, кримінально-виконавчого права і кримінології навчаль-но-наукового інституту права та масових комунікацій Харківсько-го національного університету внутрішніх справ, кандидат


259

юридичних наук, доцент

� Христич Інна Олександрівна, доцент кафедри кримі-нології та кримінально-виконавчого права Національного універ-ситету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», кандидат економічних наук, доцент

� Цвіркун Наталія Юріївна, викладач кафедри кримі-нального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, кан-дидат юридичних наук

� Чала Олеся Віталіївна, студентка 4-го курсу факуль-тету міжнародної економіки та права Криворізького економічно-го інституту Державного вищого навчального закладу «Криворі-зький національний університет»

� Чернявський Сергій Сергійович, начальник наукової лабораторії з проблем розкриття та розслідування злочинів Наці-ональної академії внутрішніх справ доктор юридичних наук, ста-рший науковий співробітник

� Шаблистий Володимир Вікторович, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Дніпропетровського державного

� Шульга Андрій Михайлович, доцент кафедри кримі-нального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, кан-дидат юридичних наук, доцент

� Щегель Ніна Іванівна, доцент кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юриди-чних наук

� Яковець Ірина Станіславівна, провідний науковий співробітник сектору дослідження проблем кримінально-виконавчого законодавства Науково-дослідного інституту ви-вчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса, кан-дидат юридичних наук, старший науковий співробітник


260

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються

в збірнику наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Щодо структури наукових статей:

� постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями;

� аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започа-тковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, кот-рим присвячується означена стаття;

� формування цілей статті (постановка завдання);

� виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;

� висновки з даного дослідження і перспективи подаль-ших розвідок у даному напрямі.

2. Щодо оформлення тексту наукових статей:

� обсяг статті – 8-12 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт – Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг рецензії – до 5 сторінок;

� перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по батькові автора (співавторів) (шрифт напівжирний);

� другий (за необхідності й третій) рядок (посередині) – науковий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце роботи автора (співавторів);

� нижче (ліворуч) вказується УДК;

� нижче (посередині рядка) назва статті великими літерами;

� нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та ключові слова (3-5 слів) українською, російською та англійською мовами;

� через інтервал – текст статті;

� посилання на використані джерела здійснюється у ква-дратних дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у порядку згадування у тексті (розділ – «Список використа-них джерел»).


261

3. Щодо надання матеріалів у редакцію:

� роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором);

� електронний варіант статті;

� довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б., науковий ступінь, вчене звання, місце роботи й посада, контакт-ний номер телефону, електронна пошта та поштова адреса з ін-дексом, на яку необхідно направити примірник збірнику науко-вих праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

� якщо автор не має наукового ступеня, додатково пода-ється рецензія кандидата або доктора наук відповідної спеціаль-ності та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть надсила-тися електронною поштою ([email protected]). У такому випа-дку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються сканована кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати,

скорочувати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначених вимог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх.

Адреса: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра криміналь-ного права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання, корп. 4, каб. 407, 410.

Телефони: (057) 7398-029; (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Доктрина кримінального права та кримінології. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального

права і кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального

права. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 5. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 6. Трибуна молодих дослідників. 7. Рецензії.


262

Наукове видання

Вісник Кримінологічної асоціації України № 4

Збірник наукових праць

Підп. до друку 3.06.2013. Формат 60 х 84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 15,3. Обл. -вид. арк. 15,5.

Наклад 300 прим. Замовл. № 39/12. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.

Documents

ВІСНИК №4 30 05files.visnikkau.org/200000022-e3408e43d6/%D0%92%D1%96%D1%81… · issn 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України