ВІСНИК №5 181files.visnikkau.org/200000021-2006a20ff2/%D0%92%D1%96%D1... · 2015-01-18 · ISSN 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць №5 Засновник і видавець – Харківський національний університет внутрішніх справ Виходить 3 рази на рік Заснований 2012 р.

Харків 2013

ISSN 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 5

2

УДК 343.2(477)(075.8) ББК 67.9 (4УКР)305 В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України

1 листопада 2013 р.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ Головний редактор –

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України, Відповідальний секретар редколегії –

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України

ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ: Давиденко Леонід Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юридичних наук, професор; Книженко Оксана Олександрівна, доктор юридичних наук, доцент; Левченко Катерина Борисівна, доктор юридичних наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юридичних наук, доцент; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юридичних наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юридичних наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юридичних наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридичних наук, професор.

В45

Вісник Кримінологічної асоціації України : збірник наукових праць [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – Х. : Золота миля, 2013. – 252 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кри-мінологічних питань, актуальних проблем боротьби зі злочин-ністю, запобігання злочинам, удосконалення національного зако-нодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організаційно-управлінського забезпечення протидії злочин-ності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, слухачів, курсан-тів та студентів, а також всіх тих, хто цікавиться пробле-мами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

(с) Харківський національний університет внутрішніх справ, 2012


3

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, Литвинов Олексій Миколайович

ЗЛОЧИННА ПОВЕДІНКА: НОРМА, АНОМАЛІЯ ЧИ ПАТОЛОГІЯ?6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНА-ЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Гуренко Дмитро Юрійович РЕГЛАМЕНТАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН .............. 13

Житний Олександр Олександрович ПРО ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ПРИ ЙОГО ВЗАЄМОДІЇ З МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЮ СИСТЕМОЮ .................................................................................................... 21

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИ-МІНАЛЬНОГО ПРАВА

Байлов Антон Володимирович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КВАЛІФІКУЮ-ЧИХ ОЗНАК ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ АБО ОБІГУ ФАЛЬСИФІКОВАНИХ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ.................. 27

Васильєв Андрій Анатолійович Пашнєв Дмитро Валентинович

ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ВИКОРИС-ТАННЯ ЕОМ (КОМП’ЮТЕРІВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ І МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ................................................... 34

Володавська Олена Сергіївна ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІД-ПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПЕРЕВИЩЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ СЛУЖБО-ВОЮ ОСОБОЮ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ПРИВАТНОГО ПРАВА НЕ-ЗАЛЕЖНО ВІД ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ФОРМИ...................... 43

Казначеєва Дар’я Володимирівна ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕВНИХ ВИДІВ ПОКАРАНЬ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТ-ВОМ УКРАЇНИ............................................................................................... 54

Цвіркун Наталія Юріївна ХАРАКТЕРИСТИКА СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНОГО ДІЯННЯ У ВИГЛЯДІ БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ.. 61

Черевко Кирило Олександрович НОРМА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗА-КОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНА-ЛІЗ...................................................................................................................... 71


4

Шевченко Ольга Вікторівна

СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ ДІТОВБИВСТВА ТА РОЗМЕЖУВАННЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА МАТІР’Ю СВОЄЇ НОВОНАРОДЖЕНОЇ ДИТИНИ (ст. 117 КК) ТА ЗАЛИШЕННЯ В НЕБЕЗПЕЦІ, ВЧИНЕНЕ МАТІР’Ю СТОСОВНО НОВОНАРОДЖЕНОЇ ДИТИНИ (ч.2 ст.135 КК УКРАЇНИ) ................................................................................................. 77

Шульга Андрій Михайлович КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – ДІЙОВИЙ ЗАСІБ ОХО-РОНИ ДОВКІЛЛЯ.......................................................................................... 85

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИ-МІНОЛОГІЇ

Блажівський Євген Миколайович МЕХАНІЗМ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ............... 93

Веприцький Роман Сергійович ФАКТОРИ ВПЛИВУ СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ НА ЗЛОЧИН-НІСТЬ.............................................................................................................. 101

Назаренко Дмитро Олександрович ЗАГАЛЬНІ ФАКТОРИ ВІДТВОРЕННЯ ФОНОВИХ ДЛЯ ЗЛОЧИН-НОСТІ ЯВИЩ В УКРАЇНІ......................................................................... 110

Орлов Юрій Володимирович ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЯВІВ БЕЗСТРУ-КТУРНОГО СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ...................................... 118

Ступник Ярослав Валерійович СИСТЕМНІ ЗАСАДИ МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ. 128

Фіалка Михайло Ігорович НЕПОВНОЛІТНЯ ЗЛОЧИННІСТЬ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА НА-ПРЯМКИ ПРОФІЛАКТИКИ.................................................................... 133

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Денисов Сергій Федорович Босак Катерина Сергіївна

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНОМОВ-НИХ ТАБЛИЦЯХ УНІВЕРСАЛЬНОЇ ДЕСЯТКОВОЇ КЛАСИФІКА-ЦІЇ..................................................................................................................... 141

Меживой Олексій Володимирович ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З МЕРЕЖ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ У СУ-ЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ............................ 148

Олішевський Олександр Володимирович ОРГАНІЗАЦІЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ У СИСТЕМІ КРИМІ-НАЛІСТИКИ .................................................................................................. 160

Северин Оксана Олександрівна ДО ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ШТРАФУ168

Степанюк Руслан Леонтійович ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕ-РИСТИКИ ОКРЕМИХ ВИДІВ І ГРУП ЗЛОЧИНІВ........................... 173


5

Шевченко Лариса Олександрівна

ПСИХОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВІКТИМНОЇ ОСОБИСТОС-ТІ....................................................................................................................... 181

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ ............................................ 186

Безпала Яна Сергіївна СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПЕРЕШКОДЖАННЯ ЗАКОННІЙ ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ.......... 186

Бондаренко Лілія Олексіївна ПРОСТИТУЦІЯ: ЮРИДИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ................................................................ 194

НАШІ АВТОРИ ......................................................................................... 200

ДО УВАГИ АВТОРІВ .............................................................................. 203


6 © Бандурка А. М., Литвинов О. М., 2013

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.9 (477)

ЗЛОЧИННА ПОВЕДІНКА: НОРМА, АНОМАЛІЯ ЧИ ПАТОЛОГІЯ?

Статтю присвячено аналізові основних поглядів і наукових позицій на категорію «злочинна поведінка». Зосереджено увагу на міждисциплінарному характері пробле-ми. Обґрунтовано подальші напрями наукового пошуку.

Ключові слова: злочинна поведінка, поведінка, що відхиляється, норма, аномалії, патології.

Протистояння суспільства та злочинності нараховує не одне ти-сячоліття. Окремий історичний період характеризується відмін-ним від інших (а під час навіть протилежним) розумінням суті як самої протидії злочинності, так і її елементів. Злочинність на су-часному етапі розвитку суспільства несе загрозу всьому соціаль-ному: вона загрожує не лише інтересам окремої особи, але й до-статньо великим групам населення; вона вже відкрито підриває основи державності в окремих регіонах світу; вона намагається подолати обмеження і досягти світового панування.

Ще в давні часи людство зрозуміло рівень загрози, що йому несе злочинність. Тому багато зусиль науковців було спрямовано на пізнання суті якомога більшої кількості характеристик зло-чинності загалом, і зокрема, конкретних злочинних проявів. Щодо останніх, то їх розгляд з позицій функціональності та механісти-чного підходу поставив на порядок денний питання про криміно-логічний аналіз злочинної поведінки у контексті та з позицій по-лідисциплінарного дослідження.

Сучасні підходи до поняття «поведінка» у вітчизняній науці почали формуватися наприкінці XIX століття завдяки вченню І. П. Павлова, дослідженням І. М. Сеченова, В. М. Бехтерева, коли під поведінкою людини розумілася її взаємодія з соціальним сере-довищем.

Поведінка у довідковій літературі визначається як сукупність дій, вчинків, спосіб життя; реакція організму на будь-яке подраз-нення; функціонування автоматичних пристроїв [1, с. 992].

Злочинна поведінка може бути визначена як система взаємо-пов’язаних реакцій психофізіологічного характеру з боку суб’єкта в період вчинення злочину, послідовність (хід) його дій, особливо-


7

сті злочинної діяльності (функціонування), детерміновані як пси-хофізіологічними особливостями суб’єкта, так і особливостями зовнішнього характеру, що склалися на даний момент [2, с. 72].

С. В. Лаврухін, відзначаючи, що «... змістовне поняття «пове-дінка злочинця» – спільний об’єкт пізнання наук кримінального права, кримінології та криміналістики» робить важливе для дано-го дослідження зауваження: «При аналізі механізму злочинної поведінки кримінологією в основному досліджується докриміна-льна поведінка майбутнього злочинця – мотивація злочину і пла-нування злочинних дій». При цьому об’єктом вивчення криміно-логії виступає не будь-яка, а лише та злочинна поведінка, яка має відмінні від «норми» особливості [3, с. 86].

Під поведінкою, що відхиляється, розуміється така поведінка, яка не відповідає нормам конкретного мікросередовища і веде до порушення оптимального рівня психічного функціонування, по-рушення адаптації. Девіантна поведінка (від лат. deviatio – відхи-лення) розглядається в юридичній, медичній та психологічній літературі як синонім категорії «відхилення». Під ним розумієть-ся поведінка, що йде «врозріз з інституалізованими очікування-ми», «дії, що не відповідають заданим суспільством нормам і ти-пам», «вчинки людей, що забороняються нормами права, мораль-ності, правилами співіснування» [4, с. 6–7].

Найбільш розгорнутий і ретельний аналіз проблем соціальних відхилень здійснено в працях В. М. Кудрявцева, який розробив основи загальної теорії соціальних відхилень. На його думку, по-няття «соціальне відхилення» і «девіація» мають на увазі одне і теж – відступ, відхід від вимог соціальної норми; а правомірну поведінку і протиправну поведінку слід розглядати не ізольовано, а як комплексну соціальну проблему. Він також вважає, що різ-новиди соціальних норм визначають і різні види соціальних від-хилень – злочинність, аморальні прояви, соціальний паразитизм, алкоголізм, наркоманію та ін. Саме тому, правова поведінка та-кож знаходиться в системі таких категорій, як моральна, профе-сійна поведінка, і у зв’язку з цим, відіграє подібну названим кате-горіям пізнавальну та оціночну роль [5, с. 3].

Оцінка протиправної, в тому числі й злочинної поведінки, як соціальної поведінки, що відхиляється, носить беззаперечний характер у зв’язку з існуванням реальних норм відповідних галу-зей права. Категорія ж злочинної поведінки, що відхиляється, незважаючи на очевидний етимологічний зв’язок з поняттям «злочинна поведінка», навряд чи допускає автоматичне перене-сення наведених раніше підходів до визначення девіантності як відхилення від норми, адже саме розуміння норми злочинної по-ведінки носить гіпотетичний характер. Навіть сама постановка питання про поняття, сутність і логіко-пізнавальне значення ка-тегорії злочинної поведінки, що відхиляється, уявляється далеко не безперечним і вимагає наукового обґрунтування. У першу чер-гу це пояснюється тим, що доволі розроблена в юридичній, особ-ливо – в кримінологічній, літературі категорія «злочинна поведі-


8

нка» розуміється як різновид соціальних відхилень, як соціальна поведінка, що відхиляється.

Іншими словами, якщо злочинна поведінка є аномалією (де-формацією, патологією тощо) поведінки соціальної, відхиленням від реальних соціальних норм, то злочинна поведінка, що відхи-ляється, при такому підході виступає як специфічна поведінкова аномалія – «аномалія у відхиленні», «аномалія в аномалії», девіа-ція в поведінці, яка вже сама по собі розглядається як соціальна поведінка, що відхиляється. При цьому очевидно, що не всяка поведінка, що відхиляється, переростає в злочинну, так само, як не всяка злочинна поведінка є поведінкою, що відхиляється. Ка-тегорія «злочинна поведінка, що відхиляється» може бути оцінена як певна термінологічна новація.

В окремих роботах зустрічається поняття «клінічна характерис-тика аномальної кримінальної поведінки» [6, с. 11]. Дане поняття з тим або іншим ступенем смислової варіації досить широко застосо-вується в діловому спілкуванні суб’єктів кримінального пересліду-вання. Крім того, ця категорія використовується або мається на увазі в наукових дослідженнях кримінологів, психологів, психіатрів і час-то у зв’язку з відповідними профілактичними завданнями.

Основна наукова та практична значущість даної категорії ле-жить у сфері вирішення кримінологічних завдань, коли мова йде про злочинну поведінку, що відхиляється (в сенсі психофізіологі-чної діяльності), невстановленої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, тобто про таку поведінку, яка і може бути об’єктом аналізу у процесі вивчення особи злочинця та її злочин-ної поведінки.

Наступний важливий для даного дослідження момент, на який необхідно звернути увагу, – це розбіжність понять «поведін-ка злочинця» і «злочинна поведінка». З точки зору авторів, перше з названих понять слід вважати більш об’ємним за своїми часови-ми характеристиками. Поведінка злочинця – це поведінка особи, яка вчинила злочин, не тільки в момент або в процесі вчинення злочину, але і в «дозлочинний» і «постзлочинний» періоди. При-чому поведінка у «дозлочинний період», тобто докримінальна поведінка злочинця – також більш змістовна в інформаційному плані категорія, ніж кримінально-правове поняття часового про-міжку, що складається зі стадій виникнення наміру, підготовки та замаху на злочин. Цей зовні суто теоретичний момент має прин-ципове науково-методологічне значення для дослідження не тіль-ки проблем запобігання злочинам, але і для вирішення завдань іншого характеру.

Використання системно-структурного методу в процесі кри-мінологічного дослідження тієї чи іншої категорії злочинів або ж феномена злочинності в цілому вимагає чіткого визначення сми-слового наповнення, структури і значення елементів, що виділя-ються.

Саме тому вже було констатовано розбіжність понять «пове-дінка злочинця» і « злочинна поведінка», причому першу дефіні-


9

цію можна розуміти як поведінку особи, яка вчинила конкретне суспільно небезпечне діяння, в період до, після і в момент вчи-нення злочину. Так само не можна не згадати і про певні розбіж-ності понять поведінки злочинця у момент вчинення злочину і поняття способу вчинення злочину. Сутністю останнього понят-тя є система цілеспрямованих дій для досягнення злочинного результату, в той час як перше поняття допускає більш широке тлумачення, наприклад, включає в себе різного роду прояви інди-відуально-типологічних особливостей злочинця.

Проведене з даних позицій дослідження категорії злочинної поведінки (і злочинної поведінки, що відхиляється, в тому числі) допускає виділення декількох рівнів використання даного понят-тя. Найбільш оптимальним є підхід, за якого категорія злочинної поведінки (злочинної поведінки, що відхиляється) поділяється на:

1. Індивідуальну злочинну поведінку, тобто поведінку конкре-тного злочинця (у тому числі, особи з відхиленнями у психофізіо-логічній діяльності, що відбиваються на характері злочинної по-дії) – категорія, що має особливе значення з точки індивідуально-го запобіжного впливу.

2. Злочинна поведінка, що притаманна для групи осіб, які во-лодіють спільною для них відмінною ознакою (неповнолітні, жін-ки, рецидивісти, особи без певного місця проживання, особи з аномаліями психіки та ін.), – категорія, що має істотне значення для розробки заходів спеціально-кримінологічного характеру.

3. Злочинна поведінка, що притаманна для злочинів окремих ви-дів і груп, – категорія, що має аналогічне з попередньою значення.

В останньому випадку розглянута дефініція в основному збі-гається з категорією способу вчинення злочину; у другому випад-ку, як уже зазначалося, поняття злочинної поведінки за часовими характеристиками ширше поняття способу вчинення злочину; в першому ж випадку мова йде про індивідуальні кримінальні психофізіологічні особливості конкретного суб’єкта. Таким чи-ном, поведінка злочинця може бути розглянута і як система дія-льнісних (спосіб вчинення злочину) і особистісних (особистість злочинця) інформаційних характеристик. При цьому, злочинна поведінка, що відхиляється, може розглядатися як якісно інший рівень такого соціального відхилення, як злочинна поведінка. Основною складовою злочинної поведінки, що відхиляється, є психофізіологічні особливості злочинця. Умови ж зовнішнього, у тому числі, соціального, середовища накладають «відбиток» на цю поведінку, заломлюючись в аномальній психіці суб’єкта зло-чину. Рівень такого заломлення визначається в основному харак-тером і ступенем прояву відхилень у психіці.

Цей висновок підтримується і іншими дослідниками. Так, на-приклад, Н. Г. Іванов вірно зауважує, що психічні аномалії, що досягають ступеня виражених психічних розладів, здатні детер-мінувати злочинну поведінку; психічні аномалії меншого ступеня вираженості і акцентуації характеру не завжди викликають делі-нквентну поведінку, проте у осіб, які страждають аномаліями


10

такого роду, відзначається менша стійкість відносно несприятли-вого впливу навколишнього середовища [7, с. 76].

Як вже зазначалося, вирішення питання про сутність катего-рії злочинної поведінки, що відхиляється, так чи інакше пов’язана з вирішенням проблем дихотомії «норма – аномалія « в психіці та поведінці злочинця. Кримінологічні аспекти проблеми «норми» в психіці вимагають спеціального дослідження. Також, слід зазна-чити, що підходи до вирішення названих проблем взаємопов’язані через комплексний науково-пізнавальний характер досліджува-них понять.

З точки зору вирішення суто прикладних завдань опису особ-ливостей злочинної поведінки, що відхиляється, найбільш обґру-нтованим є підхід з прийняттям негативних критеріїв. У цьому випадку передбачається, що сукупності симптомів відхилень у психіці (синдромальні особливості) окремого суб’єкта проявля-ються не тільки в його зовнішніх поведінкових ознаках, але і в процесі його злочинної і посткримінальної поведінки, а відсут-ність останніх визначає і відсутність кримінологічно значущих особливостей такого роду і в механізмі його злочинної поведінки.

Слід зауважити, що Б. С. Братусь, виступаючи проти всіх на-званих вище підходів до визначення дихотомії «норма–аномалія» в психіці, сам визнає, що незвичайні, такі, що відхиляються від звичного, акти поведінки легше спостерігати, виділити, ніж стер-ті форми поведінки звичайної. Описи аномального розвитку осо-бистості представлені безсумнівно багатше, ніж описи розвитку нормального [8, с. 148].

Питання причин злочинної поведінки, що відхиляється, ле-жать в межах сфери наукового пізнання кримінологічної науки. Сам пошук безпосереднього зв’язку між психопатологічними і злочинними явищами, що проводиться впродовж досить трива-лого періоду часу представниками різних галузей науки, являє собою цікаве і важливе в науковому та практичному сенсі за-вдання, а наявні на даний час результати таких досліджень – осо-бливий інтерес для дослідників.

Розглянутий раніше підхід, за якого структура поведінки включає в себе зовнішню, фізичну і внутрішню, психічну сторону діяльності суб’єкта, цілком є прийнятним і для категорії злочин-ної поведінки, що відхиляється. При цьому, однак, не можна не звернути уваги на дуже істотну для категорії злочинної поведін-ки, що відхиляється, особливість – детермінованість зовнішнього (фізичного) поведінкового боку психофізіологічними особливос-тями суб’єкта. Стосовно категорії злочинної поведінки, що відхи-ляється, мова в даному контексті йде про детермінованість пове-дінкових реакцій суб’єкта його психофізіологічними відхилення-ми. Чим викликані ці відхилення – питання медичного змісту. Це можуть бути причини органічного походження (наприклад, спад-ковість), психогенного характеру (наприклад, тривала стресова ситуація) тощо.


11

Крім того, не можна не враховувати і впливу зовнішнього, на-вколишнього середовища на особливості поведінкових реакцій злочинця, в тому числі і на можливий патологічний характер його реакцій. Однак в останньому випадку зовнішнє середовище (а точніше, ті чи інші аномалії цього середовища) впливає на харак-тер злочинної поведінки, в тому числі і тієї, що відхиляється, через особливості психіки злочинця, по суті заломлюючись в цих особливостях.

Таким чином, злочинна поведінка, в першу чергу, детерміну-ється особливостями психіки злочинця і є системою його взаємо-пов’язаних реакцій на умови зовнішнього середовища. При цьому особливості цієї реакції повністю залежать від психофізіологіч-них особливостей самого злочинця, в тому числі, і від характеру та ступеня вираженості можливих відхилень у його психіці. Ін-шими словами, психічні аномалії, що детермінують злочинну поведінку, в тому числі, й загострені деякими особливостями об-становки (погодою, наприклад) закономірно відображаються в цьому оточуючому середовищі через характер злочинної пове-дінки, що відхиляється.

Цей висновок так чи інакше знаходить своє підтвердження і в інших роботах. Так, Н. Г. Іванов зазначає: «Психіка, схильна до швидкого реагування на зміни клімату, може бути детермінантою злочинної поведінки ... дисбаланс сил збудження і гальмування, що впливає на вибір протиправної реакції ... можливий також і при соматичних захворюваннях ... Основною ж формою впливу соматичного захворювання на психіку людини є психогенія – ва-жка психічна реакція особистості на хворобу та її наслідки ... Ба-ланс сил збудження і гальмування може бути порушений і за та-ких тимчасових процесів, як стан вагітності, менструації, в ре-зультаті яких підвищується дратівливість, і т.п. Всі ці обставини, що впливають на поведінкові реакції, повинні враховуватися пра-возастосовником ... оскільки дисбаланс фізіологічної системи ускладнює можливості керувати своїми діями, а в деяких випад-ках і повною мірою усвідомлювати їх суспільну небезпеку ... пого-дні аномалії ... сприяють підвищенню або, навпаки, зниженню активності людської поведінки, що позначається і на стані зло-чинності ...» [7, с. 78–79].

Важливо звернути увагу і на той факт, що, незважаючи на взаємозв’язок проблеми біологічних і соціальних коренів злочин-ності та проблеми впливу відхилень у психіці на характер зло-чинної поведінки, що відхиляється, названі проблеми в гносеоло-гічному плані – суть різнорівневі наукові проблеми. У першому випадку мова йде про проблему впливу психофізіоло-гічних особливостей та соціальних умов зовнішнього середовища на виникнення соціального відхилення загалом (в даному випадку у вигляді злочинної поведінки). При цьому поведінка, що відхиля-ється, досліджується у зв’язку з існуванням нормативної (тої, що не відхиляється) поведінки, наявністю відповідних норм законо-слухняної поведінки.


12

У другому випадку мова йде про те, що акти поведінки, що відхиляються від звичного (у тому числі й злочинної поведінки) легше спостерігати, виділяти і на цій основі вийти в кінцевому підсумку на практично значущі результати вивчення особи зло-чинця та його злочинної поведінки.

Підбиваючи підсумок викладеному, ще раз слід звернути ува-гу на суттєві для даного дослідження висновки про те, що:

– поведінка злочинця є загальним об’єктом пізнання таких на-ук, як кримінальне право, кримінологія, криміналістика, психоло-гія, психіатрія;

– з функціональної точки зору поведінка злочинця – це динамічна система поведінкових актів до, в процесі та після вчинення злочину;

– поведінка злочинця детермінується зовнішніми (об’єктивними) і внутрішніми (суб’єктивними) факторами, в тому числі його аномальними, тобто тими, що відхиляються від норми, психофізіологічними особливостями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; – Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

2. Мухин Г. Н. Криминалистическое моделирование личности не-установленного преступника и его преступного поведения : научно-практ. пособие / Мухин Г. Н., Карабей О. Г., Исютин-Федотков Д. В. ; под ред. Г. Н. Мухина. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 208 с.

3. Лаврухин С. В. Поведение преступника как объект криминалис-тического моделирования / С. В.Лаврухин. – Саратов : Сарат. госуд. акад. права, 2006. – 388 с.

4. Кудрявцев В. Н. Социальные отклонения / В. Н. Кудрявцев. – М. : Юрид. лит., 1989. – 386 с.

5. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология / В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1982. – 288 с.

6. Антонян Ю. М. Психология преступника и расследование пре ступлений / Ю. М. Антонян, М. И. Еникеев, В. Е. Эминов. – М. : Юристъ, 1996. – 336 с.

7. Иванов Н. Г. Уголовная ответственность лиц с аномалиями психики / Н. Г. Иванов // Государство и права. – 1997. – № 3. – С. 72–79.

8. Братусь Б. С. Аномалии личности / Б. С. Братусь. – М. : Мысль, 1988. – 304 с.

Статья посвящена анализу основных научных позиций и взглядов на категорию «пре-ступное поведение». Сосредоточено внимание на междисциплинарном характере проблемы. Обоснованы дальнейшие направления научного поиска.

Ключевые слова: преступное поведение, отклоняющееся поведение, норма, аномалии, патологии.

This article is devoted to analysis the major scientific positions and views on the category of «criminal behavior». The attention is focused on the interdisciplinary nature of the problem. Further directions of scientific research in this sphere are substantiated.

Key words: criminal behavior, deviant behavior, rule, anomalies, pathology.

Стаття надійшла до редакції 15.10.2013


13 © Гуренко Д. Ю., 2013

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Гуренко Дмитро Юрійович,

кандидат юридичних наук (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.35

РЕГЛАМЕНТАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Розглянуто питання щодо загальної характеристики законодавства зарубіжних країн, присвяченого забезпеченню кримінально-правової охорони життя працівника правоохоронного органу.

Ключові слова: працівник правоохоронного органу, посягання на життя, спеціальна норма, загальна норма.

Постановка проблеми: Необхідною умовою функціонування України як нової держави є входження її до міжнародного співто-вариства [1, с. 1], а це, у свою чергу, вимагає врахування у законо-творчості зарубіжного досвіду, що має прямий стосунок у тому числі до забезпечення кримінально-правової охорони життя пра-цівника правоохоронного органу. Зокрема, в ухваленому 17 груд-ня 1979 року Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 34/169 Коде-ксі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку вка-зується, що загроза життю і безпеці посадових осіб по підтриман-ню правопорядку повинна розглядатися як загроза стабільності в цілому [2].

Тобто передбачення в кримінальних кодексах держав відпові-дальності за посягання на діяльність працівників правоохоронних органів взагалі і за посягання на життя працівників правоохорон-них органів зокрема у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків є необхідним і таким, що відповідає нормам міжнарод-ного права. Тому встановлення у ст. 348 КК України відповідаль-ності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця є цілком закономі-рним.

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Певні проблеми кримінально пра-вового захисту життя працівників правоохоронних органів були розглянуті у працях таких вітчизняних вчених як П. П. Андруш-ко, М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, П. А. Воробей, В. О. Глушков, О. М. Джужа, В. Т. Дзюба, В. П. Ємельянов, А. П. Закалюк, М. Й. Коржанський, П. П. Михайленко, М. І. Мельник, М. І. Хав-ронюк, В. І. Шакун, С. С. Яценко та інших вчених.


14

Виклад основного матеріалу дослідження. Тією або іншою мірою кримінальна відповідальність за різні види посягань на зазначену категорію осіб передбачається також у кримінальних кодексах зарубіжних країн, тому вивчення зарубіжного досвіду законотворення з цих питань є необхідним для з’ясування ступе-ню досконалості відповідної кримінально-правової норми вітчиз-няного законодавства.

В юридичній літературі зазначається, що порівняльно-правове дослідження є одним з найважливіших методів юридич-ної науки, який дозволяє виявити спільні закономірності правово-го розвитку [3, с. 3] та надає можливість краще пізнавати націо-нальне право і вдосконалювати його [4, с. 11]. «Вивчення закор-донного досвіду, – вказує М. Ансель, – відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко проявля-ються у порівнянні з іншими системами. Порівняння спроможе озброїти юриста ідеями та аргументами, які не можна отримати навіть при дуже доброму знанні тільки власного права» [5, с. 38].

Також у літературі вказується, що порівняння юридичних ка-тегорій з метою виявлення подібностей чи розходжень між ними є суттю порівняльно-правового методу. Порівняння – це один з базових прийомів пізнання. Пізнання явища починається з від-межування його від інших та встановлення схожості зі спорідне-ними явищами. Внаслідок порівняння кількох предметів чи явищ виникає можливість встановити спільні властивості та прита-манні їм ознаки [6, с. 567].

Використання порівняльно-правового методу дослідження обумовлюється також інтеграцією України до Європейської та світової спільноти. Водночас, як зазначають Д. Флетчер і А. В. Наумов, «ніхто, як правило, не стверджує про можливе створення єдиного (для всього світу) кримінального кодексу – це абсурд. Але зближення за низкою позицій, ймовірно, продовжу-ватиметься» [7, с. 8]. Таку само думку висловлюють й інші фахів-ці: «Умови сучасного світу, хиткість його існування потребують оновлення міжнародного кримінального права, встановлення нових відносин співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю як світового, так і регіонального характеру. Для цього необхідно напрацювати єдині кримінально-правові матеріальні норми, ін-ститути і категорії, які регулюють глобальні міжнародні право-відносини, визначити єдиний понятійний правовий механізм, єдину техніку уніфікації застосування права. Але для цього не треба змінювати національні правові системи одноманітним над-національним правом» [8, с. 4].

Залежно від об’єктів дослідження порівняння може проводи-тися на макро- та мікрорівнях:

а) макрорівень – порівняння типів права, правових сімей, пра-вових систем чи галузей права;

б) мікрорівень – порівняння правових інститутів, норм, окре-мих категорій [9, с. 123; 10, с. 35].


15

Вважаємо, що у межах цього дослідження найбільш ефектив-ним буде використання порівняння на мікрорівні, причому зако-нодавства тих країн, в яких панує континентальна система права [11; 12], бо вченими визнається, що порівняння вітчизняного за-конодавства швидше та ефективніше буде здійснюватись в ме-жах континентальної системи права [13, с. 5].

Для з’ясування того, яким чином здійснюється кримінально-правова охорона життя працівника правоохоронного органу у зарубіжних країнах, було вивчено положення кримінальних кодексів 24 держав світу, а саме: Азербайджанської Республіки, Аргентини, Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Республі-ки Вірменія, Грузії, Данії, Естонської Республіки, Іспанії, Респуб-ліки Казахстан, Киргизької Республіки, Китайської Народної Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Рес-публіки Молдова, Нідерландів, Республіки Польща, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Японії. Про результати цього дослідження доповідалося у відпо-відних публікаціях дисертанта [14, с. 231–235; 15, с. 196–198].

Вивчення вказаних кодексів показує, що фактично в усіх з них передбачається відповідальність за насильство, погрозу чи опір щодо представника влади або працівника правоохоронного органу, однак окремі норми про відповідальність саме за посяган-ня на життя працівника правоохоронного органу має місце в ко-дексах лише семи з означених держав, при цьому ознаками цих норм не завжди охоплюються всі можливі види посягань на жит-тя працівника правоохоронного органу.

Так, ст. 362 КК Республіки Білорусь, яка міститься у Главі 33 «Злочини проти порядку управління» Розділу XIII «Злочини про-ти держави та порядку здійснення влади та управління», встано-влює відповідальність за вбивство працівника міліції у зв’язку з виконанням ним обов’язків щодо охорони громадського порядку. У всіх інших випадках посягань на життя у зв’язку з виконанням певною особою службових або громадських обов’язків настає від-повідальність на загальних підставах як за кваліфікований вид умисного вбивства згідно з п. 10 ч. 2 ст. 139 КК – вбивство особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку [16].

КК Республіки Казахстан у Главі 14 «Злочини проти порядку управління» не містить норм щодо охорони життя працівника правоохоронного органу, але в Главі 15 «Злочини проти правосуд-дя та порядку виконання покарання» передбачає окрему ст. 340 КК, диспозиція якої має такий зміст: «Посягання на життя судді, прокурора, слідчого, особи, що здійснює дізнання, захисника, екс-перта, судового пристава, судового виконавця, а так само їх бли-зьких у зв’язку з розглядом справ чи матеріалів у суді, прова-дженням попереднього розслідування або виконанням вироку, рішення або іншого судового акта, вчинене з метою перешко-


16

джання законній діяльності вказаних осіб або з помсти за таку діяльність» [17].

Аналогічна норма має місце в ст. 287 КК Азербайджанської Республіки, яка розташована у Главі 32 «Злочини проти правосу-ддя» Розділу XI «Злочини проти державної влади», а Глава 34 цього ж розділу, яка має назву «Злочини проти порядку управ-ління», ніяких норм про відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу не передбачає [18].

Тобто, відповідно до ст. 340 КК Республіки Казахстан і ст. 287 КК Азербайджанської Республіки окрема відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу передба-чається лише щодо тих випадків, коли він виконує функції здійс-нення дізнання, провадження попереднього розслідування або будь-які інші функції, що безпосередньо пов’язані з правосуддям. Щодо випадків здійснення функції охорони громадського порядку та громадської безпеки, то стосовно цих випадків ніякої окремої охорони життя працівника правоохоронного органу не передба-чено. У цих та всіх інших випадках вбивства або замаху на вбивс-тво особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою слу-жбового або громадського обов’язку відповідальність наставатиме на загальних підставах як за кваліфікований вид вбивства чи замах на нього відповідно до п. «б» ч. 2 ст. 96 КК Республіки Ка-захстан, ст. 120. 2. 3 КК Азербайджанської Республіки.

Проте в КК Російської Федерації, Киргизької Республіки та Республіки Таджикистан має місце не тільки такий склад, що передбачається ст. 340 КК Республіки Казахстан і ст. 287 КК Азербайджанської Республіки, але й склад злочину, що окремо передбачає відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу та військовослужбовця.

Зокрема, диспозиція ст. 295 КК Російської Федерації, що міс-титься у Главі 31 «Злочини проти правосуддя» Розділу X «Злочи-ни проти державної влади», має такий текст: «Посягання на жит-тя судді, присяжного засідателя або іншої особи, що приймає участь у здійсненні правосуддя, прокурора, слідчого, особи, що здійснює дізнання, захисника, експерта, судового пристава, судо-вого виконавця, а так само їх близьких у зв’язку з розглядом справ чи матеріалів у суді, провадженням попереднього розсліду-вання або виконанням вироку, рішення або іншого судового акта, вчинене з метою припинення законної діяльності вказаних осіб або з помсти за таку діяльність», а диспозиція ст. 317 КК РФ, що міститься у Главі 32 «Злочини проти порядку управління» Розді-лу X «Злочини проти державної влади» має такий зміст: «Пося-гання на життя працівника правоохоронного органу, військовос-лужбовця, а так само їх близьких з метою перешкоджання закон-ної діяльності вказаних осіб щодо охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки або з помсти за таку діяль-ність» [19].

Такі ж само норми, що встановлюють відповідальність за по-сягання на життя особи, що здійснює правосуддя, попереднє роз-


17

слідування або виконавче впровадження, а так само їх близьких, а також за посягання на життя працівника правоохоронного ор-гану, військовослужбовця, а так само їх близьких, передбачають-ся ще й відповідно в статтях 319 і 340 КК Киргизької Республіки [20] та статтях 357 і 329 КК Республіки Таджикистан [21].

Вказані статті КК Киргизької Республіки і КК Республіки Таджикистан також розміщені відповідно у главах під назвами «Злочини проти правосуддя» та «Злочини проти порядку управ-ління», котрі, у свою чергу, включені у розділ під назвою «Злочи-ни проти державної влади».

У всіх інших випадках вбивства або замаху на вбивство особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку відповідність наставатиме на загальних підставах як за кваліфікований вид вбивства чи замах на нього відповідно до п. «б» ч. 2 ст. 105 КК РФ, п. 4 ч. 2 ст. 97 КК Киргизь-кої Республіки, п. «б» ч. 2 ст. 104 КК Республіки Таджикистан.

Цікаво, що ст. 116 КК Республіки Болгарія, яка міститься у Главі другій «Злочини проти особистості» Особливої частини КК і передбачає відповідальність за кваліфіковані види умисних вбивств, охоплює своїми ознаками усі без винятку види вбивств і в тому числі вбивство працівника правоохоронного органу. Так, в ч. 1 ст. 116 КК передбачається відповідальність за вбивство службової особи, представника громадськості, а також військово-службовця, в тому числі військовослужбовця союзної чи дружньої держави або армії під час виконання або у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи функцій, або особи, що має міжна-родний захист, а в ч. 2 ст. 116 КК окремо встановлюється підви-щена відповідальність за вбивство судді, прокурора, слідчого або особи зі складу Міністерства внутрішніх справ під час виконання або у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи функ-цій [22].

Тобто, якщо у статтях 295 і 317 КК Російської Федерації, стат-тях 319 і 340 КК Киргизької Республіки, статтях 357 і 329 КК Рес-публіки Таджикистан здійснюється відокремлення захисту життя працівника правоохоронного органу залежно від того, яку служ-бову функцію він виконує – слідчо-судову або охорони громадсь-кого порядку та громадської безпеки, то відповідно до частини 1 і 2 ст. 116 КК Республіки Болгарія той чи інший захист здійсню-ється залежно від того, які саме службові посади займають особи, посягання на життя яких охоплюється цією статтею закону.

Крім того, якщо в статтях 295 і 317 КК Російської Федерації, статтях 319 і 340 КК Киргизької Республіки та статтях 357 і 329 КК Республіки Таджикистан передбачається відповідальність за посягання на життя як перелічених тут службових осіб, так і їх близьких, то в ст. 116 КК Республіки Болгарія йдеться тільки про вказаних тут службових осіб.

В інших вивчених кодексах зарубіжних країн окремих норм про відповідальність за посягання на життя працівника право-охоронного органу не передбачено. Відповідно до того, яким чи-


18

ном у цих випадках здійснюється кваліфікація діяння, ці кодекси можна поділити на три групи.

До першої групи слід віднести кримінальні кодекси Республі-ки Вірменія, Грузії, Латвійської Республіки, Туркменістану та Республіки Узбекистан, які серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства містять таку кваліфікуючу ознаку, як вбивство особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку.

До другої групи слід віднести кримінальні кодекси Естонської Республіки, Литовської Республіки та Республіки Молдова, які серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства передбачають вбивство у зв’язку з виконанням потерпілим службового або гро-мадського обов’язку, тобто відповідальність настає за цими озна-ками лише за вбивство самого потерпілого, а щодо його близьких, то їх окремого кримінально-правового захисту в цьому випадку не передбачається.

До третьої групи слід віднести кримінальні кодекси Аргенти-ни, Данії, Іспанії, Китайської Народної Республіки, Республіки Польща, Нідерландів, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії та Японії, які не тільки не містять окремої норми про відповідальність за посягання на життя працівника правоохорон-ного органу, але й серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства не передбачають такої кваліфікуючої ознаки, як вбивство цієї особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою службо-вого або громадського обов’язку.

Таким чином, можна констатувати, що у порівнянні з розгля-нутими кодексами зарубіжних країн в Україні кримінально-правовий захист життя працівників правоохоронних органів є найбільш повним. Водночас з урахуванням зарубіжного досвіду існує можливість подальшого вдосконалення ст. 348 КК України за рахунок поширення спеціального кримінально-правового захи-сту не тільки на близьких родичів, але й на всіх близьких осіб, і не тільки на близьких працівника правоохоронного органу, але й на близьких члена громадського формування з охорони громадсько-го порядку чи державного кордону, а також близьких військовос-лужбовця.


1. Миронова В. О. Кримінальна відповідальність за порушення законів та звичаїв війни : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; криміна-льно-виконавче право» / В. О. Миронова. – Дніпропетровськ, 2008. – 20 с.

2. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию право-порядка : принят 17 декабря 1979 года резолюцией Генеральной Ассамб-леи ООН 34/169 // Социалистическая законность. – 1990. – № 1. – С. 71–74

3. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справоч-ник / отв. ред. А.Я. Сухарев. – М. : Норма, 2000. – 840 с.


19

4. Давид Р. Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы со-временности / Давид Р. Жоффре-Спинози К ; [пер. с фр. В. А. Туманова]. – М. : Международные отношения, 1999. – 400 с.

5. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права / М. Ансель. – М. : Юрид. лит., 1982. – 216 с.

6. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник / Н.И. Конда-ков. – М. : Наука, 1975. – 717 с.

7. Флетчер Д. Основные концепции современного уголовного права / Д. Флетчер, А. В. Наумов. – М. : Юристъ, 1998. – 387 с.

8. Мелешко Н. П. Уголовно-правовые системы России и зарубежных стран / Н. П. Мелешко, Е.Г. Тарло. – М. : Юрлитинформ, 2003. – 304 с.

9. Бигич О. Л. Порівняльне правознавство : природа та методо-логічне значення : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Олена Леонідівна Бигич, – К., 2002. – 208 с.

10. Мошняга Л. В. Кримінальна відповідальність за злочини проти конституційних основ національної безпеки України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Любов Володимирівна Мошняга. – Х., 2011. – 226 с.

11. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М. : БЕК, 1994. – 224 с.

12. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии) : сборник законодательных материалов / [под ред. И.Д. Козочкина]. – М. : Зерцало, 1998. – 352 с.

13. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть : учеб-ное пособие / [под ред. И.Д. Козочкина]. – М. : Омега-Л., 2003. – 576 с.

14. Гуренко Д.Ю. Кримінально-правова охорона життя працівника правоохоронного органу : зарубіжний досвід [Електронний ресурс] / Д.Ю. Гуренко // Форум права. – 2011. – №1. – С. 231–235. – Режим доступу : http ://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011 –1/11gdjozd.pdf.

15. Гуренко Д.Ю. Охорона життя працівника правоохоронного ор-гану зарубіжних країн / Д.Ю. Гуренко // Вісник Кримінологічної асоціації України : збірник наукових праць. – 2001. – №1. – С. 196–198.

16. Уголовный кодекс Республики Беларусь / вступ. статья А.И. Лукашова, Э. А. Саркисовой. – 2-е изд., испр. и доп. – Мн. : Тесей, 2001. – 312 с.

17. Уголовный кодекс Республики Казахстан / предисл. докт. юрид. наук, проф. И.И. Рогова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 466 с.

18. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / науч. ред., предисл. докт. юрид. наук, проф. И. М. Рагимова ; пер. с азерб. Б.Э. Абба-сова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 325 с.

19. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М. : ТК Велби ; изд-во Проспект, 2003. – 160 с.

20. Уголовный кодекс Кыргызской Республики / предисл. канд. юрид. наук А. П. Стуканова, канд. юрид. наук П.Ю. Константинова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2002. – 352 с.

21. Уголовный кодекс Республики Таджикистан / предисл. А. В. Федорова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 410 с.

22. Уголовный кодекс Республики Болгария / науч. ред. канд. юрид. наук, проф. А.И. Лукашова ; пер. с болг. Д. В. Милушева, А.И. Лу-кашова ; вступ. статья Й.И. Айдарова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 298с.


20

Рассмотрены вопросы относительно общей характеристики законодательства зарубежных стран, направленного на обеспечение уголовно правовой охраны жизни сотрудника правоохранительного органа.

Ключевые слова: сотрудник правоохранительного органа, посягательство на жизнь, специальная норма, общая норма.

Questions concerning a general characteristic of the legislation of the foreign countries directed on maintenance criminally of a right protection of life of the employee of law enforcement body are considered.

Key words: the employee of law enforcement body, an encroachment on the life, special norm, the general norm.



21 © Житний О. О., 2013

Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.211

ПРО ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ПРИ ЙОГО ВЗАЄМОДІЇ З МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЮ СИСТЕМОЮ

У роботі висвітлюються деякі соціальні, правові й політичні чинники, які зумовили необхідність взаємодії кримінального права України з міжнародною правовою систе-мою.

Ключові слова: національне кримінальне право, кримінальне законодавство, міжнаро-дні відносини, міжнародні договори, глобалізація.

Оцінка реальних можливостей внутрішнього (національного) кримінального права забезпечувати охорону правопорядку на території держави й підтримувати стабільність і безпеку міжна-родних відносин – одне із актуальних завдань сучасної криміна-льно-правової науки. Тому підвищився інтерес сучасних криміна-лістів до різних аспектів взаємодії кримінального права держави з міжнародною правовою системою (до узгодженості криміналь-ного закону держави та практики його застосування з принципа-ми й нормами міжнародного права, до питань впливу міжнарод-них угод на процеси розвитку кримінального права, до способів удосконалення окремих кримінально-правових інститутів й норм з урахуванням міжнародних зобов'язань держави та ін.). Цим та іншим питанням міжнародного контексту функціонування за-значеної галузі присвячені роботи багатьох вітчизняних і зарубі-жних авторів. Серед сучасних авторів, які розглядали проблеми міжнародно-правового виміру національного кримінального пра-ва, слід відзначити Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, М. І. Хавронюка, О. М. Броневицьку, С. Я. Лихову, В. О. Навроцького, В. П. Попович, А. В. Савченка, та деяких інших.

У зв'язку з тим, що названа проблематика є відносно новою (її розробки активізувалися лише в новітній період розвитку віт-чизняної кримінально – правової думки, тобто з кінця ХХ століт-тя), на увагу заслуговує комплексний аналіз передумов, що зумо-вили розвиток національного кримінального права у його взаємо-дії з міжнародною правовою системою, визначення соціально-правової природи, особливостей та інтенсивності впливу на за-значений процес окремих чинників, що є метою цієї публікації.

На думку окремих дослідників, первинними причинами здій-снення міжнародних та міждержавних зносин з кримінально-правових питань був дефіцит в окремих державах інформаційної бази для розвитку власної системи права й правосуддя, а також інтереси прискорення рецепції права та використання існуючої юридичної практики інших держав [1, с. 12]. Очевидно, в історич-ному аспекті не лише ці обставини можна оцінити як підставу для


22

утворення зв'язків між кримінальним правом держави зі сферою міжнародного спілкування. Були й інші причини проникнення «міжнародного інтересу» у внутрішньодержавні кримінально-правові відносини. Так, вже в Київській Русі була відома практи-ка передачі злочинців, регулювання якої здійснювалося у синтезі приписів кримінального та міжнародного права: У Договорі Олега з греками (911 р.), Договорі Ігоря (944 р.) передбачалось, що руси-чі, які вчинили злочини в Візантії, повинні були передаватися для покарання в Київську Русь (а греки в таких випадках мали виси-латись до Візантії) [2, с. 13–14]. У період раннього Середньовіччя скоєні проти іноземців на території Русі злочину переслідувалися лише за умови, що статус потерпілого був встановлений особли-вим міжнародним договором [3, с. 413]. Отже, вже тисячоліття тому визначення меж національної кримінально-правової юрис-дикції відбувалося з урахуванням міждержавних (міжнародних) угод. На наступних етапах розвитку вітчизняного кримінального права в нього також з’являлись норми й інститути (наприклад, про дипломатичний імунітет, про відповідальність за порушення правил ведення війни [4, с. 44–50]), походження яких також можна пов'язувати із впливом міжнародних відносин.

У сучасних умовах збільшилася кількість обставин, що визна-чають доцільність координації положень внутрішньодержавного кримінального права стосовно міжнародно-правової системи. Так, у юридичній літературі необхідність реалізації в кримінальному праві держави міжнародних договорів пов'язується з такими фак-торами, як тенденції правової глобалізації, які орієнтують на уні-фікацію кримінального законодавства, приналежність держави до міжнародних організацій і її участь у міжнародних угодах та нарадах, необхідність співробітництва держав у боротьбі з міжна-родною злочинністю, неможливість забезпечити кримінально-правове регулювання суспільних відносин за допомогою лише національного кримінального законодавства, розвиток криміна-льного правосуддя [4, с. 26–27]. Підтримуючи висновки про полі-факторну обумовленість міжнародно-правового контексту розви-тку кримінального права України слід звернути увагу, що деякі з передумов, що його визначають, сформувались лише в новітній період суспільно-політичного розвитку держави, у зв'язку з чим до-слідження їх ролі у ґенезі цієї галузі викликає особливий інтерес.

На першому місці за масштабністю і силою впливу на правову систему держави в цілому (і на кримінальне право в тому числі) стоять фактори всесвітньо-політичні. Перш за все – це глобаліза-ція, яка стала мегатенденцією розвитку сучасного суспільства, торкнулася практично всіх сфер його життя і зумовила потребу переосмислення можливостей національного права [5, с. 1]. В умовах глобалізації значні зміни відбулися в характері відносин між суб'єктами міжнародного права, помітно зріс ступінь чутли-вості національних правових систем до принципів і норм міжна-родного права. «Умови сучасного світу, – зазначав відомий євро-пейський компаративіст Рене Давид, – вимагають повного онов-


23

лення міжнародного права: треба, щоб між державами встанови-лися, крім просто мирного співіснування, нові відносини співпра-ці, як регіональні, так навіть і всесвітні» [6, с. 9].

Заслуговують уваги і міжнародно-політичний, а також міжна-родно-правовий фактори. Так, з 90-х років ХХ ст. розпочалося участь України (як і всіх інших держав, що раніше входили до складу СРСР) в якості повноправного суб'єкта в міжнародних відносинах. Один з важливих напрямків цієї діяльності – міжна-родне співробітництво в боротьбі зі злочинністю. Оскільки його практична реалізація забезпечується в основному силами право-охоронних органів держави, які діють при цьому, керуючись нор-мами внутрішнього кримінального права, його приписи не тільки повинні відповідати тим цілям та принципам, на яких базується ця співпраця, а й реально забезпечувати її реалізацію (містити положення про відповідальність за міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру, про видачу та передачу правопорушни-ків за межі країни, про виконання на території держави рішень іноземних органів судової влади та ін.). Один з найбільш важли-вих принципів сучасного міжнародного права – принцип сумлін-ного виконання договорів (расtа sunt servanda), закріплений у ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [7], Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Органі-зації Об'єднаних Націй 1970 р., – вимагає погодження законодавства держави з чинними міжнародними договорами, забезпечення націо-нально-правової імплементації їх положень. За деякими підрахун-ками, одних лише договорів кримінально-правового характеру, ра-тифікованих Україною, сьогодні існує більш ніж сімдесят. Приписи, що впливають на процеси кримінально-правової охорони або кримі-нально-правового регулювання суспільних відносин, містяться й багатьох інших міжнародних документах універсального й регіо-нального рівня. Зазначені вище обставини вплинули, передусім, на ідеологічний базис кримінального права сучасної України. У її ново-му Кримінальному кодексі (ч.ч. 1, 5 ст. 3) проголошується, що цей закон основується, зокрема, на загальновизнаних принципах і нор-мах міжнародного права, а також декларується відповідність кримі-нальних законів країни міжнародним договорам, згода на обов'язко-вість яких надана парламентом України. Ці принципові положення свідчать про рішучу відмову нашої держави від «самоізоляції» у вирішенні кримінально-правових проблем.

Окремо слід відзначити таку передумову, як необхідність мо-дернізації національної кримінально-правової політики, виклика-ної змінами структури, характеру та динаміки сучасної злочинно-сті. Більш відкрита система міжнародних відносин, надавши люд-ству чимало позитивних можливостей, в той же час сприяла появі нових і зміні вже відомих злочинних практик. Ще в 1985 р. у Дру-гому огляді ООН про тенденції злочинності констатувалося, що «злочинність являє собою серйозну проблему в національному,


24

а в ряді випадків – і в міжнародному масштабі» [8, с. 3]. У новому столітті значно посилилися міжнародні зв'язки організованої злочинності, активно розвиваються її транснаціональні форми (внутрішній і міжнародний тероризм, незаконний обіг психоак-тивних речовин, зброї, радіоактивних матеріалів, військової тех-ніки, торгівля людьми, людськими органами та тканинами для трансплантації, «кіберзлочини» та злочини у сфері інтелектуаль-ної власності, легалізація злочинно отриманих коштів, контраба-нда й викрадення автомобілів, крадіжки предметів мистецтва та торгівля ними тощо. Трансформація злочинності вимагає опера-тивної реакції держави в сфері реалізації політики протидії їй. Однак, при цьому навіть не дивлячись на посилення процесів правової інтеграції, питання законодавчого визначення злочин-ності й караності суспільно небезпечних діянь продовжують пе-ребувати у виключній компетенції держави (це, користуючись терміном. запропонованим А. Е. Жалінським, забезпечує «кримі-нально-правовий суверенітет» [9, с. 122]). Тому в українській кримінально-правовій доктрині сьогодні переважає позиція, згід-но якої національні правоохоронні органи не вправі кваліфікува-ти суспільно небезпечні діяння, а судові – призначати покарання, керуючись лише нормою міжнародного права.

Зазначені передумова зумовили необхідність вирішення низ-ки окремих теоретичних і прикладних проблем у сфері криміна-льного законодавства, кримінального права й кримінальної полі-тики в цілому. Це розробка ефективних алгоритмів національно-правової імплементації розроблених у царині міжнародного спіл-кування приписів кримінально-правового характеру, встановлен-ня підстав та принципів криміналізації міжнародних злочинів й злочинів міжнародного характеру, пошук балансу між націона-льними інтересами та міжнародними зобов'язаннями у сфері протидії злочинності кримінально-правовими засобами.

Є підстави виділити в якості однієї з передумов розвитку кримінального права міжнародно-інтеграційний фактор. Його вплив можна показати на прикладі реалізації намірів України приєднатися до регіонального наднаціонального утворення – Єв-ропейського Союзу (далі – ЄС). Процес євроінтеграції актуалізує, як це випливає зі ст. 5 Договору про ЄС, потреби в усуненні про-тиріч між внутрішнім кримінальним правом держави і нормами права зазначеного об'єднання, вимагає передбачення в національ-ному законодавстві відповідних санкцій за порушення права Співтовариств [10, с. 24–25]. Основними напрямками реалізації політики ЄС у сфері простору свободи, безпеки і правосуддя є гармонізація кримінального права держав-членів ЄС, яка відбу-вається шляхом ухвалення органами ЄС нормативних актів, що встановлюють ознаки злочинів та міру відповідальності за їх вчи-нення; захист прав потерпілих від злочинів; встановлення дієвих форм взаємної правової допомоги і співробітництва у криміналь-них справах тощо. По суті, це означає необхідність адаптації кри-мінального законодавства країни з загальноєвропейським правом


25

[11, с. 21]. У цьому ж зв'язку слід акцентувати увагу на тому, що в процесі міжнародної інтеграції держави її правова система (осо-бливо її відповідність міжнародним стандартам забезпечення прав і свобод людини і громадянина) стають об'єктом оцінки з боку міжнародного демократичного співтовариства. Криміналь-ного права це стосується в першу чергу, адже ця галузь обґрунто-вано вважається найбільш репресивною за характером санкцій, у зв'язку з чим діяльність щодо створення та застосування її норм найбільш часто піддається міжнародному «моніторингу» (так, при розробці чинного КК України його проекти двічі (у 1996 та в 1997 р.) вивчалися і оцінювалися експертами Ради Європи [12, с. 5–7].

Нарешті, взаємодія з міжнародно-правовою системою кримі-нального права України дозволяє виділити і такі передумови роз-витку останнього, в основі яких лежать суто прагматичні мірку-вання. У ряді випадків в цю галузь можуть бути «перенесені» розроблені суб'єктами міжнародного права (наприклад, органами та установами Організації Об'єднаних Націй) засоби протидії зло-чинності (за умови визнання їх державою ефективними у вирі-шенні питань, що знаходяться у межах національної криміналь-но-правової компетенції). Наприклад, це може стосуватися впро-вадження практик відновного правосуддя в кримінальне право України як певної альтернативи кримінальній відповідальності в її традиційному розумінні. Крім того, конструктивне викорис-тання результатів аналітичної роботи міжнародних організацій, що здійснюється у сфері вивчення проблем злочинності та про-тидії їй, дозволяє своєчасно прогнозувати якісні зміни злочиннос-ті на території держави, появу не врахованих поки що у націона-льному кримінальному законодавстві форм суспільно небезпеч-ної поведінки, та вживати упереджуючи заходів протидії таким загрозам засобами кримінального права [13].

Підводячи підсумки проведеному дослідженню слід зазначи-ти, що для будь-якого сучасного демократичної правової держави є обов'язковим не тільки приведення положень свого криміналь-ного права у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язання-ми, але й врахування в ньому актуальних тенденцій розвитку міжнародних відносин (як позитивних, так і негативних), ство-рення можливості розглядати і вирішувати питання протидії зло-чинності з урахуванням проникнення «міжнародно-правового компоненту» у сфери, які раніше традиційно регулювалися лише національним кримінальним правом. Це дозволить розробляти засоби протидії злочинності, придатні для вирішення проблем внутрішньої й міжнародної кримінальної політики, створювати моделі кримінально-правового впливу, які дозволяють протистоя-ти внутрішнім та наднаціональним криміногенним загрозам. У той же час ця складна і трудомістка діяльність вимагає компле-ксного обліку суб'єктами, відповідальними за її здійснення, різно-манітних соціальних, правових і політичних чинників, деякі з яких були відзначені в цьому дослідженні.


26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Уголовная юстиция: проблемы международного сотрудничест-ва. Международный научно-исследовательский проект. – М., 1994. – 296 с.

2. Памятники русского права: Памятники права Киевского госу-дарства, X– XII века / под ред. С. В. Юшкова. – М., 1952. – Вып. 1. – 287 с.

3. Бернер А. Ф. Учебник уголовного права. Части общая и осо-бенная / А. Ф. Бернер ; с примечаниями, приложениями и дополнениями по истории русского права и законодательству положительному Магистра уголовного права Н. Неклюдова. – Том. I. Часть общая / пер. и издание Н. Неклюдова. – СПб. : Тип. Н. Тиблена и комп., 1865. – 915, VII с.

4. Родионова Т. А. Проблемы влияния международного права на отечественное уголовное законодательство: история вопроса и перспективы развития : монография / Т. А. Родионова. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 184 с.

5. Макогон Б. В. Процессы глобализации в современном праве и их проявление в российском законодательстве: автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук: специальность 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений». – М., 2007. – 20 с.

6. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В. А. Туманова. – М. : Между-нар. отношения, 1999. – 400 с.

7. Венская конвенция о праве международных договоров // Ведо-мости Верховного Совета Украинской ССР. – 1986. – № 17. – Ст. 343.

8. Седьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (Милан, 26 августа — 6 сентября 1985 г.). Доклад, подготовленный Секретариатом. ООН, – Нью-Йорк, 1986.

9. Жалинский А. Э. Уголовное право в ожидании перемен: Теоре-тико-инструментальный анализ / А. Э. Жалинский. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Проспект, 2009. – 400 с.

10. Жданов Ю. Н. Европейское уголовное право. Перспективы раз-вития / Ю. Н. Жданов, Е. С. Лаговская. – М. : Междунар. отношения, 2001. – 232 с.

11. Проблеми адаптації законодавства України у сфері протидії злочинності до законодавства Європейського Союзу : монографія / О. Ю. Шостко, О. В. Сердюк, О. М. Овчаренко та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Шостко. – К. : Ред. журн. «Право України» ; Х. : Право, 2013. – 256 с.

12. Таций В. Десять лет Уголовному кодексу Украины: достиже-ния и проблемы применения / В. Таций // Право Украины. – 2011. – № 9–10. – С. 5–7.

13. Житний О. О. Перспективи розвитку в Україні альтернативних засобів кримінально-правового впливу (міжнародний контекст) / О. О. Житний // Право та державне управління. – 2012. – № 4 (8). – С. 219–223.

В работе освещаются некоторые социальные, правовые и политические факторы, предопределившие необходимость взаимодействия уголовного права Украины с международно-правовой системой.

Ключевые слова: национальное уголовное право, уголовное законодательство, меж-дународные отношения, международные договоры, глобализация.

This paper highlights some of the social, legal and political factors predetermined the necessity of cooperation of Ukraine with the criminal law of the international legal system.

Key words: national criminal law, criminal law, international relations, international treaties, globalization.



27 © Байлов А. В., 2013

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Байлов Антон Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.61

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КВАЛІФІКУЮЧИХ ОЗНАК ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ АБО ОБІГУ ФАЛЬСИФІКОВАНИХ

ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ

Представлена кримінально-правова характеристика обтяжуючих ознак злочину, передбаченого статтею 321-1 Кримінального кодексу України, визначено недоліки чинного кримінального законодавства у правозастосовній діяльності щодо кваліфіка-ції дій, пов’язаних із фальсифікацією лікарських засобів або обігом фальсифікованих лікарських засобів, запропоновано відповідні зміни до чинного Кримінального кодексу України.

Ключові слова: злочини проти народного здоров’я, фальсифікація лікарських засобів, незаконний обіг фальсифікованих лікарських засобів.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здо-ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держа-ви. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер-дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'яз-ком держави.

Фальсифікація лікарських засобів представляє великий ри-зик для здоров’я людини та навіть загрожує життю людини, а також підриває довіру до системи охорони здоров’я. Збереження населення та охорона його здоров’я є головним завданням кожної держави.

У правові літературі проблеми боротьби зі злочинами у сфері охорони здоров’я розглядалися у роботах Л. В. Бондаревої, В. О. Глушкова, А. І. Гризодуба, С. В. Максимова, А. А. Музики, С. І. Полякова, М. П. Селіванова, В. М. Смітієнка, С. В. Сура, Є. В. Фесенка, М. Л. Шараєвої та ін.

Але аналіз правозастосовної практики свідчить про помилки, що допускаються при кримінально-правовій оцінці діянь, пов’язаних з обігом фальсифікованих лікарських засобів. Крім того, вивчення слідчої практики показує, що при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 321-1 Кримінального кодексу України (далі – КК), за наявності обтяжуючих обставин виникають певні труднощі, перш за все через недосконалість чинного криміналь-ного законодавства. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне пред-ставити кримінально-правову характеристику кваліфікуючих


28

ознак фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікова-них лікарських засобів.

Під кваліфікуючими ознаками у кримінальному праві розу-міють обставини, передбачені у статтях КК України, що обтяжу-ють покарання і впливають на кваліфікацію [1, с.74]. Тобто за допомогою цих ознак коригується обсяг відповідальності, визна-чаються інші межі караності.

Орієнтиром підвищення ступеня суспільної небезпечності діяння є санкції відповідних частин статей – за вчинення квалі-фікованого злочину настає більш суворе покарання, ніж за вчи-нення основного; за вчинення особливо кваліфікованого – най-більш суворе покарання [2, с. 146].

Правова природа кваліфікуючих ознак складу злочину по-двійна. З одного боку, вони входять у сукупність ознак складу злочину. У цьому відношенні вони повинні бути наділені певни-ми рисами, які характеризують їх як ознаки складу злочину. Завдяки таким рисам кваліфікуючи ознаки мають можливість впливати на кваліфікацію вчиненого, викликають появу нової санкції, яка відображає специфіку диспозиції. З іншого боку, кваліфікуючи ознаки є своєрідним «додатком» до основного складу злочину. Вони не входять в ту єдину можливу сукупність ознак суспільно небезпечного діяння, яка визначає його відпові-дно до кримінального закону, як злочинне і кримінально каране [3, с.72].

Зазначені обставини використовуються законодавцем для конструювання більш або менш небезпечного різновиду діянь і відповідно для визначення у законі нових меж караності, пом’якшення чи посилення санкції у порівнянні з тією, яка пе-редбачена щодо основного складу злочину. Іншими словами, кваліфікуючи ознаки складу злочину використовуються у кри-мінальному праві як засіб диференціації відповідальності, за їх допомогою коригується обсяг відповідальності, визначаються межі караності. У своїй властивості впливу на обсяг відповіда-льності кваліфікуючи ознаки складу злочину споріднені з об-ставинами, які обтяжують та пом’якшують покарання, що пе-редбачені у статтях 66, 67 КК України.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в одній своїй частині кваліфікуючи ознаки споріднені ознакам складу злочи-ну, а в другій – обставинам, що пом’якшують або обтяжують покарання.

І все ж основним і визначальним є зв’язок кваліфікуючих ознак з категорією складу злочину. По-перше, у всіх випадках кваліфікуючі ознаки виступають ознаками складу злочину і цим якісно відрізняються від обставин, які зазначені в статтях 66, 67 КК України. По-друге, зближаючись з обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання, кваліфікуючи ознаки все – таки є засобом диференціації, а не індивідуалізації пока-рання, вони виступають інструментом в руках законодавця, а не судді [4, с.4].


29

Склад злочину, передбачений ст. 321-1 КК, є складом злочи-ну із кваліфікуючими ознаками. Отже, під кваліфікуючими ознаками фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифі-кованих лікарських засобів розуміють обставини, які передбаче-ні в ч. 2 та 3 ст. 321-1 КК, що виражаються у збільшенні ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння, який впливає на законо-давчу оцінку вчиненого й міру покарання.

Відповідно до ч. 2 ст. 321-1 КК України кваліфікуючими ознаками даного складу злочину є: (а) виробництво фальсифіко-ваних лікарських засобів, а також виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів: (б) повторно; (в) за попередньою змовою групою осіб; (г) у великих розмірах; (д) якщо вони потягли тривалий розлад здоров’я особи. Згідно ч. 3 ст. 321-1 КК особливо кваліфікуючими ознаками цього зло-чину є: смерть особи, інші тяжкі наслідки, особливо великі роз-міри фальсифікованих лікарських засобів Проаналізуємо ці ознаки.

Виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, збері-гання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікар-ських засобів слід вважати вчиненими повторно, якщо особа вчинила два або більше діянь, передбачених ч. 1 ст. 321-1 КК України. При цьому винний може вчинювати в один і той же час триваючий злочин, наприклад, зберігання фальсифікованих лікарських засобів та продовжуваний, наприклад, виготовлення фальсифікованих лікарських засобів. Якщо ж винний вчинив, наприклад, закінчений злочин у виді виготовлення фальсифіко-ваних лікарських засобів та замах на збут цих засобів, його дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ч. 1 ст. 321-1 та ч. 2 або ч. 3 ст. 15 ч. 1 ст. 321-1 КК України. Для поняття по-вторності немає значення чи були злочини, з яких вона склада-ється закінченими, чи один із них був лише готуванням до зло-чину або замахом на злочин. Повторність виникає і в тих випад-ках, коли один або кілька злочинів, з яких вона складається, вчинені в співучасті, наприклад, у першому злочині мала місце співучасть з розподілом ролей, і особа була пособником, а у дру-гому та сама особа виступила виконавцем злочину. Повторність має місце незалежно від того, була чи ні особа засуджена за ра-ніше вчинений нею злочин. Повторність виключається, якщо у особи, яка раніше вчинила злочин, що розглядається, була погашена або знята судимість.

Виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, збері-гання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарсь-ких засобів слід вважати вчиненими за попередньою змовою групою осіб, якщо одну чи декілька дій спільно вчинили два або більше суб’єктів злочину, що досліджується, в якості співвикона-вців або з розподілом ролей, які до початку виконання будь-якої дії домовилися про спільне її вчинення та усвідомлювали, що ді-ють для досягнення спільної мети – виготовлення, придбання,


30

перевезення, пересилання, зберігання фальсифікованих лікарсь-ких засобів з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів.

Наступною кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч.2 ст. 321-1 КК, є тривалий розлад здоров’я особи. Відповідно до пункту 2.2.2. «Правил судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Мініс-терства охорони здоров’я України від 17.01.1995 року № 6, трива-лим слід вважати розлад здоров’я строком більш трьох тижнів (більш ніж 21 день) [5]. У кримінальному праві під тривалим розладом здоров’я деякі вчені розуміють заподіяння потерпілій тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження [6, с. 392; 7, с. 125]. Згідно ч. 1 ст. 121 КК, під тяжким тілесним ушкоджен-ням слід розуміти умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи не-поправне знівечення обличчя. Відповідно до ч.1 ст. 122 КК під тілесним ушкодженням середньої тяжкості слід розуміти тілес-не ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Під виробництвом фальсифікованих лікарських засобів необ-хідно розуміти будь-які дії, пов’язані з їх серійним одержанням всупереч установленому законом порядку, загальні вимоги до якого визначені Законом України «Про лікарські засоби» [8]. Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що на відміну від складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 321-1 КК України, диспози-ції ст.ст. 307, 309, 311, 321 КК передбачають «виробництво» як альтернативну дію об’єктивної сторони даних злочинів, а не в якості кваліфікованої. А тому з нашої точки зору, виокремлення законодавцем виробництва фальсифікованих лікарських засобів у кваліфікований склад злочину видається сумнівним, оскільки свідчить про відсутність уніфікованих підходів до конструювання диспозицій кримінально-правових норм.

Виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, збері-гання фальсифікованих лікарських засобів з метою збуту або збуту завідомо фальсифікованих лікарських засобів у великих розмірах, а також здійснення вказаних дій повторно, за попере-дньою змовою групою осіб, а так само виробництва фальсифіко-ваних лікарських засобів в особливо великих розмірах, є квалі-фікуючими ознаками, передбаченими ч. 2 та ч.3 ст. 321-1 КК. Від-повідно до примітки до ст. 305 КК України поняття великий та особливо великий розмір наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також сильнодіючих речо-вин або отруйних або сильнодіючих лікарських засобів, або фаль-сифікованих лікарських засобів, яке застосовується у даному


31

розділі, визначається спеціально уповноваженим органом вико-навчої влади у галузі охорони здоров’я. Звертаємо увагу не те, що спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я визначені великі та особливо великі розміри наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, си-льнодіючих речовин або отруйних або сильнодіючих лікарських засобів, проте великі та особливо великі розміри фальсифікова-них лікарських засобів не визначені, у зв’язку з чим виникають суттєві труднощі під час кваліфікації злочину, передбаченого ч.2 або ч.3 ст. 321-1 КК. З нашої точки зору Міністерству охорони здоров’я, яке є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я України, було б доцільно прийня-ти та затвердити таблицю невеликих, великих та особливо вели-ких розмірів фальсифікованих лікарських засобів, яка б допомог-ла правозастосовним органам та судам правильно кваліфікувати дії винних осіб за вищезазначеною статтею.

Смерть особи як особливо кваліфікуюча ознака злочину, що розглядається, виражається в настанні біологічної смерті, тобто коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незво-ротні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. У доктрині кримінального права не існує єдиної позиції щодо визначення кінцевого моменту життя людини. Так, О. В. Бурко вказує на те, що «кінцевим моментом життя людини є смерть. При вирішенні питання – що вважати позбавленням життя при вбивстві, клінічну чи біологічну смерть потерпілого, слід виходи-ти з того, що клінічна смерть – це не життя. У випадку, якщо по-терпілого, який перебуває в стані клінічної смерті, вивели з цього стану, суспільно небезпечне діяння винної особи повинно вже кваліфікуватись не як умисне вбивство, а як замах на нього (при прямому умислі) або як заподіяння тілесних ушкоджень (при не-прямому умислі)» [9, с. 9-10]. З нашої точки зору, ця позиція недо-статньо обґрунтована. Якщо людина, перебуваючи у стані клініч-ної смерті, повертається до життя, то стверджувати про кінцевий момент життя людини (у стані клінічної смерті) неможливо. Крім того, не можна пов’язувати настання смерті лише з роботою сер-ця. Як зазначав М. Й. Коржанський, «...з розвитком медичної науки і техніки з’явилась можливість поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були випадки – через два-три тижні й навіть через місяць) після настання клінічної смерті» [10, с. 11-12]. Вважаємо найбільш переконливою точку зору, згідно з якою кінцевим моментом життя людини є настання біологічної смерті, під якою треба розуміти незворотні процеси в головному мозку людини й розпад клітин центральної нервової системи внаслідок зупинки серця.

Під спричиненням інших тяжких наслідків, які настали внаслідок виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання фальсифікованих лікарських засобів з метою збуту або збуту завідомо фальсифікованих лікарських засобів внаслі-док яких, а також здійснення вказаних дій повторно, за попере-


32

дньою змовою групою осіб, а рівно виробництва фальсифікованих лікарських засобів, слід розуміти настання смерті двох або більше осіб, спричиненням тяжких тілесних ушкоджень кільком особам, тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, масове за-хворювання (отруєння) людей, середньої тяжкості тілесних ушко-джень двом або більше особам, істотне погіршення обігу лікарсь-ких засобів, заподіяння матеріальної шкоди державній, громадсь-кій організації чи громадянам в особливо великих розмірах тощо.

Таким чином, вищезазначене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Конструкція кваліфікованих складів злочину спрямована на відмежування одного виду злочину від іншого і виконує по-двійну функцію: фундаментальну – як підставу кримінальної відповідальності, адже без ознак складу злочину немає злочину, і в той самий час диференціюючу – з урахуванням певних ознак конструюється більш небезпечний різновид посягання.

2. Встановлено, що однією з головних проблем кваліфікації злочину, передбаченого за ст. 321-1 КК України за наявністю ква-ліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, є відсутність за-тверджених спеціально уповноваженим органом виконавчої вла-ди у галузі охорони здоров’я таблиць із зазначенням великих та особливо великих розмірів фальсифікованих лікарських засобів. У зв’язку з чим вважаємо за доцільне Міністерству охорони здо-ров’я, яке є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я України, затвердити Таблицю великих та особливо великих розмірів фальсифікованих лікарських засо-бів, яка б допомогла правоохоронним органам та судам правильно кваліфікувати дії винних осіб за ст. 321-1 КК України. Крім того, пропонуємо доповнити вищезазначену статтю приміткою, у якій слід передбачити великий та особливо великий розмір фальсифі-кованих лікарських засобів.

3. З метою уніфікованого підходу до конструювання диспо-зицій кримінально-правових норм вважаємо за доцільне дію, що виявляється у виробництві фальсифікованих лікарських засобів передбачити у диспозиції ст. 321-1 КК України, а не в якості об-тяжуючої обставини цього злочину. У зв’язку з чим пропонуємо диспозицію ст. 321-1 КК України викласти у наступній редакції:

«Стаття 321-1. Фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів

1. Виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пе-ресилання, зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифі-кованих лікарських засобів –

караються…»


1. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України : [курс ле-кцій] / А. В. Савченко, В. В. Кузнецов, О. Ф. Штанько. – [2–ге вид.]. – К. : Вид. Паливода А. В., 2006. – 636 с.


33

2. Дячкін О. П. Кримінально–правова охорона об’єктів електро-енергетики та зв’язку : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Дячкін Олек-сандр Петрович. – Дніпропетровськ, 2009. – 257 с.

3. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений / В. Н. Кудрявцев. – М. : Юрид. лит., 1972 . – 352 с.

4. Кругликов Л. Л. Квалифицирующие обстоятельства: понятие, виды, влияние на квалификацию преступлений : учеб. пособие / Л. Л. Кругликов, В. Н. Савинов; Ярослав. гос. ун-т. – Ярославль, 1989. – 86 с.

5. «Правила судово-медичного визначення ступеню тяжкості ті-лесних ушкоджень», затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.01.1995 року, № 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0255-95. – Заголовок з екрану.

6. Кримінальний кодекс України : науково–практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. ; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Х. : ТОВ «Одісей», 2006. – 1184 с.

7. Сташис В. В. Преступления против личности в УК УССР и су-дебной практике / В. В. Сташис, М. І. Бажанов. – Х. : Вища школа, 1987. –216 с.

8. Закон України «Про лікарські засоби» // Відомості Верховної Ради України від 28.05.1996 – 1996 р. – № 22 – Ст. 86

9. Бурко О. В. Кримінальна відповідальність за вчинення умисно-го вбивства в стані сильного душевного хвилювання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право» / О. В. Бурко. – К., 1997. – 18 с.

10. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи і влас-ності / М. Й. Коржанський. – К. : Юрінком, 1996. – 144 с.

Представлена уголовно-правовая характеристика отягчающих признаков преступ-ления, предусмотренного статьей 321-1 Уголовного кодекса Украины, определены недостатки действующего уголовного законодательства в правоприменительной практике относительно квалификации действий, связанных с фальсификацией лекар-ственных средств или обращением фальсифицированных лекарственных средств, пред-ложены соответствующие изменения в действующий Уголовный кодекс Украины.

Ключевые слова: преступления против народного здоровья, фальсификация лекарст-венных средств, незаконный оборот фальсифицированных лекарственных средств.

The article describes criminal legal description of extenuating circumstances of the crime stipulated in article 321-1 of Criminal Code of Ukraine, defines the shortcomings of criminal legislation of Ukraine in law enforcement practice concerning the qualification of act related to adulteration of medical products or trafficking of adulterated medical products. The author offers corresponding amendments of the current legislation of Ukraine.

Key words: crimes against public health, adulteration of medical products, illegal trafficking of adulterated medical products.



34 © Васильєв А. А., Пашнєв Д. В., 2013

Васильєв Андрій Анатолійович,

кандидат юридичних наук (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Пашнєв Дмитро Валентинович,

кандидат юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ),

УДК 343.3

ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ЕОМ (КОМП’ЮТЕРІВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ

І МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ

В статті визначено особливості кримінально-правової характеристики злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку. Розроблено окремі правила кваліфікації комп’ютерних злочинів.

Ключові слова: комп’ютерний злочин, кваліфікація злочину

Сучасний стан інформатизації суспільства створює нові, раніше не знайомі вітчизняному законодавству про кримінальну відпові-дальність, форми злочинної поведінки, відкриває нові «горизон-ти» для професійної злочинності. В поле зору криміналістів, що займаються цією проблематикою, потрапляють не тільки злочи-ни, що безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, але й такі злочи-ни як шахрайство з банківськими платіжними картками, злочини у сфері телекомунікацій та інформаційно-телекомунікаційних мереж (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних перего-ворів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне (комп’ютерне) «піратство», шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших.

У чинному КК України міститься лише один розділ Особливої частини, норми якого прямо пов’язані із використанням комп’ютерних систем – Розділ XVI «Злочини у сфері використан-ня ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку». Проте, з точки зору кримінально-правової ква-ліфікації, необхідно чітко встановити конкретну норму КК Укра-їни, за якою відбудеться юридична оцінка певного діяння, що ста-новить завдання такої кваліфікації. Це обумовлює актуальність наукової розробки питань кваліфікації злочинів у сфері викорис-тання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і ме-реж електрозв’язку.

Цього питання торкалися в своїх дослідженнях багато вчених, зокрема: Д. С. Азаров, М. П. Бікмурзін, В. В. Кузнецов, А. А. Музика, Є. В. Лащук, П. І. Орлов, С. О. Орлов, О. Е. Радутний, М. В. Рудик, Н. А. Розенфельд, О. В. Смаглюк, І. О. Юрченко та інші. Але не дивлячись на великий науковий доробок, більшість робіт в цьому напрямку в основному присвячені кримінально-правовій харак-теристиці комп’ютерних злочинів. Разом з цим, щодо питань ква-ліфікації діянь за нормами Розділу XVI КК України або за суміж-


35

ними складами злочинів останнім часом в практиці правоохорон-них органів виникає багато проблем, які викликані різноманітніс-тю кримінальної активності в комп’ютерній сфері, елементи якої проникають у все більшу частину охоронюваних кримінальним законом відносин.

Метою даної статті є виявлення особливостей кримінально-правової характеристики злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електро-зв’язку та розробка рекомендацій щодо кваліфікації діянь за статтями 361–363-1 КК України.

Переважна більшість складів злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж елек-трозв’язку (далі – комп’ютерні злочини) є матеріальними, а тому виявляються за наслідками. Отже, під час кваліфікації цих зло-чинів та їх відмежування від суміжних складів злочинів, необхід-но оцінювати розмір та характер заподіяної шкоди з точки зору характеристики її предмету.

Так, предметом більшості комп’ютерних злочинів є комп’ютерна інформація [1] або комп’ютерна система (під якою слід розуміти будь-яку із систем: ЕОМ (комп’ютер), автоматизо-вану систему, комп’ютерну мережу чи мережу електрозв’язку). Саме злочинний вплив на ці предмети або їх злочинне викорис-тання дає підстави визначити наявність об’єкту цих злочинів, тому що вони є невід’ємною частиною охоронюваних розглядува-ними нормами суспільних відносин.

Результати злочинного впливу на комп’ютерну інформацію чи комп’ютерну систему слід оцінювати у тісному зв’язку з озна-ками об’єктивної сторони, що відносяться до наслідків злочину (витік, втрата, підробка, блокування комп’ютерної інформації, порушення встановленого порядку її маршрутизації (ст. 361), змі-на, знищення, блокування комп’ютерної інформації (ст. 362)) тощо.

Зокрема, на практиці зустрічаються випадки кваліфікації внесення до комп’ютерної системи неправдивої інформації осо-бою, яка має права доступу до неї – ст. 362 КК України як несанк-ціонованої зміни інформації (наприклад, при внесенні нотаріусом у реєстр даних про незаконно оформлену довіреність). В даному випадку фактично відбулося створення інформації в системі, а тому така кваліфікація є недостатньо обґрунтованою.

На випадках такої кваліфікації вчиненого слід зупинитися окремо, оскільки фактично такі діяння не мають ознак жодного складу злочину, що передбачені статтями Розділу 16 Особливої частини КК України. Зокрема, суди кваліфікують такі діяння як втручання в систему – за ст. 361 КК України. Разом з цим, під несанкціонованим втручанням в роботу ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних мереж розуміється проникнення до цих машин, їх систем чи мереж і вчинення дій, які змінюють режим роботи ма-шини, її системи чи комп’ютерної мережі, або ж повністю чи час-тково припиняють їх роботу, без дозволу (згоди) відповідного вла-сника або уповноважених ним осіб, а так само вплив на роботу


36

АЕОМ за допомогою різних технічних пристроїв, здатних зашко-дити роботі машини [2, c. 1036]. Тобто ці дії повинні мати деструк-тивний характер.

В даному ж випадку особа не вчиняє таких дій – вона створює інформацію, тобто її поведінка не може бути оцінена за ст. 361 КК. І як вже було вказано, інформація не змінюється, не знищу-ється і не блокується, тобто є помилковою і кваліфікація за ст. 362 КК.

На наш погляд, подібні дії, які фактично не містять вказаних в статтях 361–363-1 КК наслідків для системи та комп’ютерної інформації, слід розцінювати як спосіб вчинення іншого злочину і кваліфікувати їх за відповідними статтями інших розділів КК за наявності ознак складу злочину, виходячи зі спрямованості умис-лу винної особи, наприклад за ч. 3 ст. 190, якщо шляхом такого внесення в систему завідомо неправдивої інформації вчинено заволодіння чужим майном.

При кваліфікації комп’ютерного злочину у будь-якому випад-ку слід оцінювати розмір завданої шкоди, тому що це має крити-чне значення для наявності конкретного складу злочину. Зокре-ма, злочин, передбачений ст. 363 КК України, вважається закін-ченим, лише якщо заподіяно значну шкоду, а при наявності тако-го розміру шкоди при вчиненні злочину, передбаченого ст. 361 КК України, кваліфікацію слід проводити за ч. 2 цієї статті. При цьо-му слід пам’ятати, що шкода у статтях 361–363-1 КК України мо-же полягати в заподіянні матеріальних збитків, які зазвичай є позитивними (позитивна майнова шкода), які оцінюються, вихо-дячи з витрат власника на придбання комп’ютерної інформації, пропорційно зниженню цієї вартості, спричиненої злочином, або виходячи з вартості компонентів комп’ютерної системи (програм-них чи технічних), які зазнали негативного злочинного впливу, або виходячи із витрат на відновлення комп’ютерної інформації чи компонентів комп’ютерної системи тощо. Тобто це прямі збит-ки для потерпілого, підтверджені певними документами. Крім того, збитки від такого злочину можуть мати непряме вираження (опосередковане тощо) та виражатися в упущеній вигоді, що є результатом, наприклад, укладання завідомо невигідної угоди, зниження авторитету, невиконання умов договорів тощо [3, c. 144].

Крім матеріальної шкоди, суспільно небезпечні наслідки при вчиненні комп’ютерного злочину можуть виражатись і в немате-ріальних видах шкоди, що зумовлено використанням ЕОМ, сис-тем і комп’ютерних мереж для контролю над складними техноло-гічними процесами, об’єктами та управління ними. Така шкода може виражатися у порушенні нормальної роботи підприємств (установ чи організацій), зупиненні або порушенні складних тех-нологічних процесів, зниження обороноздатності держави, підрив авторитету державних органів, підприємств, установ або органі-зацій, створення загрози або заподіяння шкоди життю чи здо-ров’ю громадян, порушення безпеки руху транспорту тощо. Так,


37

у практиці правоохоронних органів можуть виникати випадки, коли в результаті незаконного втручання в роботу автоматизова-них систем управління порушувався виробничий процес, створю-валася загроза життю багатьох осіб [3, c. 145].

Слід зауважити, що визначити вичерпний перелік можливих наслідків злочину у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), сис-тем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку надзвичайно важко, оскільки в кожному випадку ці наслідки залежать насам-перед від змісту комп’ютерної інформації, яка зазнала шкоди. Характер шкоди в кожному конкретному злочині, як правило, залежить від тих суспільних відносини, які виступають не основ-ним безпосереднім, а додатковим об’єктом. Це можуть бути відно-сини в різних сферах життєдіяльності людини, пов’язані з вико-ристанням ЕОМ, систем, комп’ютерних мереж і мереж електро-зв’язку. Перешкоджаючи інформаційним відносинам, злочинець завдає або загрожує завдати шкоди тим суспільним відносинам, для інтенсифікації яких застосовуються комп’ютерні технології. Отже, велике значення для кваліфікації має визначення додатко-вого обов’язкового або факультативного об’єкта злочину та шко-ди, яку він зазнав.

До того ж, визначення шкоди від злочину у сфері викорис-тання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і ме-реж електрозв’язку, особливо непрямої та нематеріальної, утво-рює велику складність на практиці. Суд досить рідко приймає до уваги розмір шкоди, який не підтверджено документально, не обраховано обґрунтованими методиками, які на даний час для обчислення вартості втраченої комп’ютерної інформації, вартості робіт з відновлення роботи системи та іншої шкоди в сфері комп’ютерних технологій, відсутні. Тому розмір шкоди повинен бути підтверджений всіма можливими документами, які характе-ризують вартість, яку можна включити у вартість інформації (оплата роботи працівників, які створювали базу даних, вартість покупки частин бази даних для створення якісно нової бази даних тощо), або у втрати потерпілого від неробочої комп’ютерної сис-теми (вартість робіт із відновлення, вартість необхідного для від-новлення програмного та технічного забезпечення тощо).

Якщо ж предмет злочинного посягання не має необхідних ознак – інформація не представлена у виді, необхідному для її обробки ЕОМ, чи інформаційна система не є комп’ютерною, – або шкода, яка їй завдана, не відповідає вказаній у відповідних нор-мах, або шкода цій інформації взагалі не завдана, хоча і були вчи-нені дії, які входять до об’єктивної сторони певного складу злочи-ну, то мова не може йти про злочин у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електро-зв’язку.

У разі виявлення необхідних ознак суспільно небезпечних на-слідків – шкоди яка була заподіяна об’єкту, слід здійснити оцінку такої ознаки об’єктивної сторони як дія (бездіяльність), що при-звела до них. Характер діянь, які вчинюються у сфері викорис-


38

тання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і ме-реж електрозв’язку дозволяє виокремити щонайменше чотири моделі злочинного посягання:

1. Якщо наслідки спричинені діями особи, яка не мала права доступу до комп’ютерної інформації – ці дії мають явні ознаки несанкціонованого втручання в систему, зокрема, здійснені у порушення порядку доступу до інформації або з подоланням засобів захисту інформації тощо. В такому разі, за наявності ін-ших необхідних ознак складу злочину, ці дії слід кваліфікувати за ст. 361 КК України.

2. Якщо наслідки спричинені діями особи, яка мала право до-ступу до комп’ютерної інформації, але не мала права вчиняти з нею певні дії – змінювати, знищувати, блокувати, перехоплюва-ти або копіювати її. Такі дії слід кваліфікувати за ст. 362 КК України.

3. Якщо наслідки спричинені діями (бездіяльністю) особи, яка відповідає за експлуатацію ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку. Ці дії чи бездіяльність вчинені у порушення правил експлуатації або по-рядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється. В такому випадку подія повинна отримати кримінально-правову оцінку за ст. 363 КК України.

4. Якщо наслідки спричинені будь-якою особою шляхом масо-вого розповсюдження повідомлень електрозв’язку, здійсненого без попередньої згоди адресатів. Очевидно, що такі дії слід квалі-фікувати за ст. 363-1 КК України.

Злочини, склади яких відносяться до формальних (статті 361-1 та 361-2 КК України), найчастіше виявляються в ході розсліду-вання інших злочинів, або шляхом отримання правоохоронними органами інформації від заявників, які не є потерпілими від зло-чину, чи з інших джерел.

В такому випадку для отримання підтвердження ознак певно-го виду злочину слід провести слідчі (розшукові) дії (огляд, об-шук), в необхідних випадках – негласні (контроль за вчиненням злочину). Під час їх проведення необхідно оцінити дії особи, що підозрюється у вчиненні злочину або їх результати на предмет наявності в них ознак об’єктивної сторони певного складу злочи-ну (збут, розповсюдження шкідливих програмних чи технічних засобів або інформації з обмеженим доступом). Крім того, слід звернути увагу і на виявлення необхідних ознак предмета даних злочинів.

Звичайно, кваліфікація діяння не повинна на цьому закінчу-ватися, адже фактично були оцінені тільки об’єкт та об’єктивна сторона складу злочину. Велика увага повинна приділятися оцін-ці суб’єктивних ознак: суб’єкта та суб’єктивної сторони складу злочину, оскільки їх невідповідність вимогам КК України виклю-чає кримінальну відповідальність.

Оцінка ознак суб’єкта злочину в сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електро-


39

зв’язку набуває великого значення також тому, що на сучасному етапі проникнення комп’ютерних технологій в життя суспільства більшість їх користувачів є неповнолітніми, а точніше такими що не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідаль-ність. Отже слід чітко встановити, що підозрюваний досяг 16 річ-ного віку.

У випадках наявності ознак спеціального суб’єкта (статті 362 та 363 КК України), їх необхідно встановити та оцінити.

Слід мати на увазі, що останнім часом вчені визнають наяв-ність нових видів психічних хвороб, пов’язаних із використанням комп’ютерних технологій [4]. Отже, слід приділити окрему увагу поведінці підозрюваного в ході слідства та відображенням її в механізмі злочинної поведінки (вчиненого діяння) для оцінки осудності цієї особи.

При оцінці суб’єктивної сторони злочину у сфері використан-ня ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку в більшості випадків (статті 361, 361-1, 361-2, 362, 363-1 КК України) необхідно встановити ознаки умислу в діях чи бездіяльності особи. Однак, при цьому слід обмежуватися лише вказаною частиною об’єктивної сторони, адже щодо наслідків у цих складах злочинів може бути і необережна форма вини (мате-ріальні склади цих злочинів можуть характеризуватися зміша-ною формою вини). Це стосується тільки тих злочинів, склади яких визнаються матеріальними (ст.ст. 361, 363-1 КК України). Стосовно складу злочину об’єктивна сторона якого описана за допомогою формулювань, які одночасно виступають і діянням, і наслідками (ст. 362 КК України): зміна, знищення або блокуван-ня інформації, – форма вини щодо обох цих ознак об’єктивної сторони повинна бути умисною.

Інша ситуація стосується складу злочину, передбаченого ст. 363 ККК України: він може характеризуватися умисною або не-обережною формою вини щодо діяння, щодо наслідків завжди має місце необережність. В іншому випадку такі дії, за наявності необхідних ознак, можуть кваліфікуватися за ст. 361 чи ст. 362 КК України.

У ході оцінки суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ст. 361 та ст. 362 КК України, слід приділяти окрему увагу завідомос-ті – усвідомленню особою щодо якої є підозра несанкціонованості її дій. Оскільки ознаки відсутності в неї такого усвідомлення або відсутність ознак того, що вона мала таке усвідомлення (відсут-ність підпису про інструктаж, відсутність будь-яких інструкцій з боку власника системи чи інформації тощо), обумовлює і відсу-тність відповідної форми вини цієї особи – умислу.

Склад злочину ст. 361-1 КК України містить у якості необхід-ної ознаки суб’єктивної сторони мету вчинення злочину: викори-стання, збут чи розповсюдження предметів злочину. Ця ознака повинна оцінюватися в тісному зв’язку з діянням, яке входить до об’єктивної сторони складу цього злочину – створенням шкідли-вих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкці-


40

онованого втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизова-них систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.

У разі посягання під час вчинення злочину і на інші суспільні відносини (крім родового об’єкту Розділу 16 КК України), тобто при наявності ознак сукупності злочинів, слід враховувати таке. Ідеальна сукупність злочинів відсутня, якщо вчиненим діянням виконуються злочини, які є обов’язковою (конститутивною) озна-кою посягання, передбаченого однією статтею Особливої частини КК [5, c. 224]. Тому слід мати на увазі те, що інформаційні проце-си пронизують усі суспільні відносини, і часто діяння, яке перед-бачено статтею розділу 16 КК України, є способом вчинення ін-шого, більш тяжкого злочину, а тому не слід кваліфікувати вчи-нене за сукупністю злочинів. Наприклад, знищення певної над-звичайно важливої для обороноздатності країни комп’ютерної інформації з метою ослаблення держави шляхом несанкціонова-ного втручання, яке спричинило істотну шкоду, є диверсією, і повинне кваліфікуватися лише за ст. 113 КК України, без додат-кової кваліфікації за ч. 2 ст. 361 КК України. Не потребує додат-кової кваліфікації і умисне внесення неправдивих відомостей до бази даних Державного реєстру виборців, несанкціоновані дії з інформацією, що міститься у базі даних Державного реєстру виборців, чи інше несанкціоноване втручання у роботу Держав-ного реєстру виборців, вчинене службовою особою, яка має право доступу до цієї інформації, або іншою особою шляхом несанкціо-нованого доступу до бази даних Державного реєстру виборців (ч. 11 ст. 158 КК України).

Те ж саме стосується і окремих злочинів проти власності. Зо-крема, за ч. 3 ст. 190 КК України кваліфікується шахрайство вчи-нене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. В даному випадку значення має спрямо-ваність умислу винної особи: особа, маючи умисел на заволодіння чужим майном, наприклад, вносить змини у базу даних комер-ційного банку щодо розміру депозитного вкладу чи кредиту тощо, тим самим одержуючи майно або утримуючись від необхідності сплати коштів, заподіюючи тим самим шкоду банку. При цьому незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки виступають способом вчинення обману при шахрайстві.

В інших випадках, коли своїми діями чи бездіяльністю особа порушила і інформаційні відносини, забезпечені комп’ютерними технологіями, і будь-які інші, кваліфікація повинна відбуватися за правилами сукупності злочинів.

В ході оцінки події, яка не містить достатніх ознак складу злочину, хоч в ній і фігурували ЕОМ (комп’ютер), система, комп’ютерна мережа або мережа електрозв’язку, слід мати на увазі, що вона може бути кваліфікована як незакінчений злочин або співучасть у злочині. Зокрема, досить розповсюдженими є діяння, передбачені ст. 6 Конвенції про кіберзлочинність [6], вони можуть розглядатися як умисний продаж, розповсюдження або надання для використання іншим чином комп’ютерних паро-


41

лів, кодів доступу або подібних даних з метою подальшого вчи-нення злочинів, передбачених статтями розділу 16 КК України і являти собою пособництво у вчиненні відповідних злочинів (не-обхідним є посилання на ч. 5 ст. 27 КК України); володіння шкід-ливими засобами з метою подальшого вчинення злочинів необ-хідно, відповідно до національного законодавства, вважати готу-ванням до відповідних злочинів (необхідним є посилання на ч. 1 ст. 14 КК України).

Таким чином, під час кваліфікації, використовуючи виявлені в цій статті особливості складів комп’ютерних злочинів, доцільно дотримуватися певних правил:

1) кваліфікацію комп’ютерних злочинів, склади яких є мате-ріальними, слід розпочинати з оцінки їх наслідків у розрізі пред-мета злочину, далі оцінити зміст та характер діяння, причинний зв’язок між діянням винної особи та наслідками, ознаки цієї осо-би, і залежно від цього обрати відповідну норму КК України;

2) кваліфікацію комп’ютерних злочинів, склади яких є фор-мальними, слід розпочинати із встановлення відповідних ознак діяння та предмету злочину;

3) незалежно від складу злочину слід оцінити суб’єктивні ознаки з огляду на знижений вік комп’ютерних користувачів та вплив комп’ютерних технологій на психіку людини;

4) при оцінці сукупності злочинів слід звертати увагу на вели-ку ймовірність поглинення діяння, яке містить ознаки комп’ютерного злочину, складом іншого злочину;

5) при оцінці діянь в комп’ютерній сфері, які прямо не перед-бачені КК України, необхідно спробувати застосувати до них пра-вила кваліфікації незакінченого злочину або співучасті у злочині.

Звичайно, в рамках однієї статті неможливо окреслити всі особливості кваліфікації певного виду злочинів, але з огляду на майже відсутність праць у даному напрямі, сподіваємося, що наші висновки сприятимуть активізації наукової дискусії та подаль-шим пошукам, спрямованим на вирішення практичних питань кваліфікації комп’ютерних злочинів.


1. Пашнєв Д. В. Властивості комп’ютерної інформації як предме-ту злочину / Д. В. Пашнєв // Вісник Кримінологічної асоціації України : збірник наукових праць [Редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – № 1. – X. : ХНУВС, 2012. – 308 с. – С. 115-125.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 7-ме вид., переробл. та до-пов. – К. : Юридична думка, 2010. – 1288 с.

3. Протидія кіберзлочинності в Україні: правові та організаційні засади : навч. посіб. / [О. Є. Користін, В. М. Бутузов, В. В. Василевич та ін.]. – К. : Видавничий дім «Скіф», 2012. – 728 с.

4. Чорна В. В. Комп'ютер і комп'ютерні ігри. За і проти // Гігієна населених місць. – 2008. – № 52. – С. 338–342.


42

5. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посіб. / В. О. Навроцький. – 2-ге вид. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

6. Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. [Електронний документ] / Верховна Рада України : Законодавство. – 25.08.2012 р. – Ре-жим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_575.

В статье выявлены особенности криминально-правовой характеристики преступле-ний в сфере использования ЭВМ (компьютеров), систем, компьютерных сетей и сетей электросвязи. Разработаны отдельные правила квалификации компьютерных преступлений.

Ключевые слова: компьютерное преступление, квалификация преступления

The article reveals some features of criminal and legal characteristics of the crimes in the sphere of usage of ECM (computers), systems, computer networks and telecommunication networks. Separate rules for the qualification of computer crimes are worked out.

Key words: computer crime, the qualification of the crime



43 © Володавська О. В., 2013

Володавська Олена Сергіївна,


УДК 343.3

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПЕРЕВИЩЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ

СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ПРИВАТНОГО ПРАВА НЕЗАЛЕЖНО ВІД ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ФОРМИ

В статті розглянуто історичний шлях виникнення кримінальної відповідальності за перевищення повноважень службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. Проаналізовано історичний досвід запо-бігання цьому злочину в різні часи.

Ключові слова: корупція, службова особа, корупційне правопорушення, перевищення повноважень, службова особа юридичної особи приватного права.

Корупція – це стародавнє явище, яке перетворилось у глобальну проблему не тільки для України, але й для світового співтоварис-тва в цілому. Дослідження корупції має досить тривалу історію, але науковці й на теперішній час намагаються знайти причини корупції і способи її обмеження.

Саме вивчення досвіду попередніх поколінь у створенні та розвитку правової системи дає змогу, з одного боку, уникнути помилок, притаманних минулим етапам розвитку, а з іншого, – проаналізувати досягнення цих епох і адаптувати їх до сучасної правової реалії [1, с. 254].

Питанням запобігання та протидії корупції присвячено багато праць знаних науковців. Значний внесок в цьому напрямку було зроблено такими вченими, як П. П. Андрушко, О. Ф. Бантишев, Б. В. Волженкін, А. В. Галахова, О. О. Дудоров, А. А. Жижиленко, Б. В. Здравомислов, В. Ф. Кириченко, М. Й. Коржанський, М. Д. Лисов, Ю. І. Ляпунов, П. С. Матишевський, М. І. Мельник, А. Б. Сахаров, О. Я. Свєтлов, В. І. Соловйов, А. Н. Трайнін, М. І. Хавронюк, П. С. Яні та ін.

Метою даної статті є з’ясування історичних витоків виник-нення кримінальної відповідальності за перевищення повнова-жень службовою особою юридичної особи приватного права неза-лежно від організаційно-правової форми.

Про факти корупції є згадки ще в Старому й Новому Запові-тах. Перша згадка про корупцію міститься в пам’ятці державності – архівах Стародавнього Вавилона. Документи, у яких є згадування про службову злочинність, датовано другою половиною XXIV ст. до н. е. (епоха шумерів і семітів). З огляду на історію, хабарництво згадується в російських літописах XIII ст. Перше законодавче


44

обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван IV (Грозний) уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах (хабарництво) [2, с. 14].

У період правління Івана IV поняття корупції та хабарництва фактично ототожнювались. За «Судебником» 1550 р. хабарництво було визнане кримінальним злочином. «Тільки в день Світлого Воскресіння дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в дар і кілька десяток...» [3, с.77].

Вітчизняні історики знайшли багато цікавих документів, які свідчать про намагання наших предків протидіяти корупції у ста-родавні часи. У Запорізькій Січі Велика екстрадинаційна Рада у своєму присуді від 23 грудня 1764 року зазначила, що згідно з військовим уставом отаманам та старшинам забороняється на особисті потреби використовувати військову казну під страхом «смертного штрафу». А у випадку, якщо отаман куреня веде себе «не справно», або потакає злодіям, він підлягає покаранню і на-ступного разу не може бути обраний отаманом [4, с. 12].

Спираючись на документальні дані, можна стверджувати, що зміна державного ладу і форми правління в Російській Імперії в жовтні 1917 року не ліквідувала корупцію як явище, проте сфо-рмувала лицемірне відношення до неї, що чимало сприяло укорі-ненню останньої. Декрет РНК «Про хабарництво» від 8 травня 1918 р. став першим у Радянській Росії правовим актом, що пе-редбачав кримінальну відповідальність за хабарництво (позбав-лення волі на термін не менше п’яти років, сполучений із приму-совими роботами на той же термін) [5, с. 50].

Відповідно до прийняття у 1922 р. Кримінального кодексу РСФСР Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 23 серпня 1922 р. був затверджений Кримінальний кодекс УРСР, що був введений в дію з 15 вересня 1922 р. [6]. З метою встанов-лення єдиного кримінального законодавства і каральної політики всіх радянських республік в основу КК УРСР 1922 було покладено КК РСФРР.

КК УРСР складався з двох частин – Загальної (5 глав) і Особ-ливої (8 глав), що вміщували 227 статей. Загальна частина КК УРСР повністю збігалася із Загальною частиною КК РСФРР.

Особливою частиною КК були передбачені такі види злочинів: державні, що поділялись на контрреволюційні (ст. 57-73) і злочи-ни проти порядку управління (ст. 74-104); посадові (ст. 105-118); злочини, пов'язані з порушенням правил про відокремлення цер-кви від держави (ст. 119-1254); господарські (ст. 126-141); злочини проти життя, здоров'я волі та гідності особи (ст. 142-179); майнові (ст. 180-199); військові (ст. 200-214); злочини, що стосуються на-родного здоров'я, суспільної безпеки і громадського порядку (ст. 215-227).

У Главі ІІ Особливої частини КК «Посадові (службові) злочи-ни» була передбачена кримінальна відповідальність за зловжи-


45

вання владою (ст. 105), перевищення влади (ст. 106), бездіяльність влади (ст. 107), недбале ставлення до служби (ст. 108), дискриміна-ція влади (ст. 109), зловживання владою, перевищення або бездія-льність влади і недбале ставлення до служби при обтяжуючих обставинах (ст. 110), постанова суддями з корисливих або інших особистих видів неправосудного вироку (ст. 111), незаконне за-тримання, незаконний привід, а також примушування до дачі показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів з боку, що виробляє слідство або дізнання (ст. 112), присвоєння посадовою особою грошей чи інших цінностей, що знаходяться в його веденні в силу його службового становища (ст. 113), одер-жання хабара (ст. 114), провокація хабара (ст. 115), службове під-роблення (ст. 116), розголошення посадовими особами не підляга-ють оголошенню відомостей (ст. 117), неподання посадовими осо-бами в строк за вимогою центральних або місцевих властей необ-хідних відомостей, довідок, звітів тощо, представлення яких для них обов'язково за законом (ст. 118).

Таким чином можна зробити висновок, що у КК УРСР 1922 року був закріплений доволі вичерпний перелік службових зло-чинів. Прообразом сучасної норми, яка передбачає відповідаль-ність за перевищення повноважень службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми можна вважати ст. 105 та ст. 106 КК УРСР 1922 року.

Згідно зі ст. 105 КК зловживанням владою вважалось вчинен-ня службовою особою дій, які вона могла вчинити лише завдяки своєму службовому становищу і які, не будучи викликані мірку-ваннями службової необхідності, потягли за собою порушення правильної роботи установи чи підприємства, або громадського порядку, або приватних інтересів окремих громадян. Таке діяння каралось позбавленням волі або примусовими роботами на строк до одного року або звільненням з посади. Кваліфікуючими озна-ками цього злочину визнавались спричинення злочином особливо тяжких наслідків або вчинення його посадовою особою з корисли-вих або інших особистих мотивів. Покарання за цей злочин було передбачено у вигляді позбавлення волі на строк не нижче одного року з суворою ізоляцією.

Згідно зі ст. 106 КК перевищенням влади вважалось вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень. Це діяння каралось покараннями, передбаченими 1-й і 2-й ч. 105-ї статті. Відповідальність за ч. 2 ст. 106 наставала, якщо перевищення влади супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або особливо мученицькими або ображають особисту гідність потерпілих діями. Таке діяння каралось позбавленням волі на строк не нижче трьох років, а при особливо обтяжуючих обставинах – вищою мірою покарання.

Була передбачена й окрема норма, що передбачала відповіда-льність за ці діяння при обтяжуючих обставинах. Так, згідно зі ст. 110 КК зловживання владою, перевищення або бездіяльність влади і недбале ставлення до служби, якщо в результаті таких


46

діянь настав розлад центральних або місцевих господарських апаратів виробництва, розподілу або постачання, або розлад транспорту, постановлення явно невигідних для держави догово-рів або угод, або всякий інший підрив і марнування державного надбання на шкоду інтересам трудящих, каралось позбавленням волі на строк не нижче п'яти років з суворою ізоляцією, а при особливо обтяжуючих обставинах – вищою мірою покарання.

У КК було надано визначення суб'єкта цих злочинів – службо-вої особи. Під службовими особами розумілись особи, що займа-ють постійні чи тимчасові посади в будь-якій державній (радянсь-кій) установі або підприємстві, а також в організації або об'єднан-ні, що має за законом певні права, обов'язки та повноваження у здійсненні господарських, адміністративних, освітніх і інших загальнодержавних завдань .

Кримінальний кодекс Російської Соціалістичної Федератив-ної Радянської Республіки редакції 1926 року – масштабна редак-ція Кримінального кодексу РСФРР 1922 року, прийнята постано-вою ВЦВК 22 листопада 1926, яка по суті означала прийняття нового кримінального кодексу. Чинний з 1 січня 1927 [7], і з чис-ленними змінами і доповненнями діяв, поки 1 січня 1961 року в силу не вступив, прийнятий 27 жовтня 1960 Кримінальний ко-декс РСФРР 1960 року [8]. В цей же період в УРСР діяв КК УРСР 1927 року.

У КК УРСР 1927 року кримінальна відповідальність за поса-дові (службові) злочини була передбачена в Главі ІІІ. Порівняно з КК УРСР 1922 року розглядувані нами статті набули змін.

Згідно зі ст. 109 КК зловживанням владою або службовим становищем визнавались такі дії службової особи, які вона могла вчинити виключно завдяки своєму службовому становищу і які, не були викликаними міркуваннями службової необхідності, мали своїм наслідком явне порушення правильної роботи установи чи підприємства або заподіяли йому майнову шкоду, або спричинили за собою порушення громадського порядку або охоронюваних законами прав та інтересів окремих громадян, якщо ці дії відбу-валися посадовою особою систематично або з міркувань корисли-вих, або іншої особистої зацікавленості, або хоча б і не спричини-ли, але завідомо для посадової особи могли спричинити за собою тяжкі наслідки, тягне за собою позбавлення волі з суворою ізоля-цією на строк не нижче шести місяців.

Як бачимо, окрім відповідальності за зловживання владою з'явилась відповідальність й за зловживання службовим стано-вищем. Для настання відповідальності не обов'язковим було спричинення реальної шкоди, достатньо було лише можливості її спричинення. Норма була доповнена вказівкою на систематичне вчинення такого діяння та на його мотив – корисливий або іншу особисту зацікавленість.

Згідно зі ст. 110 КК перевищенням влади або службових пов-новажень вважалось вчинення дій, які явно виходять за межі прав і повноважень, наданих законом здійснює їх, за наявності


47

ознак, передбачених у попередній статті. Це діяння каралось по-збавленням волі з суворою ізоляцією на строк не нижче шести місяців. Якщо ж перевищення влади чи повноважень супрово-джувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і та-кими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, то була передбачена та ж міра покарання з підвищенням у виняткових випадках аж до розстрілу.

Відповідно до аналізованої норми кримінально караним ви-знавалось як перевищення влади так й перевищення службових повноважень. Не зрозумілим які саме ознаки мались на увазі при посиланні законодавця на ст. 109 КК.

Залишилась норма, що передбачала відповідальність за зло-вживання владою, перевищення або бездіяльність влади і халатне ставлення до службових обов'язків, якщо в результаті їх настав розвал керованого посадовою особою центрального апарату управління або таких же господарських державних апаратів ви-робництва, торгівлі, кредиту та транспорту (ст. 112 КК). Каралось це діяння позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не ни-жче двох років,а при особливо обтяжуючих обставинах (корисли-ва зацікавленість, підробки, розкрадання майна, хабарництво тощо) – аж до розстрілу.

Позитивним є встановлення переліку обставин, що обтяжува-ли вчинення цього злочину, але все одно він не був вичерпним.

Позитивним була спроба законодавця відмежувати злочинні діяння від дисциплінарних проступків. Про це йдеться у ч. 3 ст. 112 КК: «у всіх інших випадках зловживання владою або слу-жбовим становищем, перевищення влади або службових повно-важень, бездіяльності влади та недбалого ставлення до обов'язків, які не підпадають під ознаки цієї статті та попередніх статей (109 – 111), – дисциплінарне стягнення, що накладається відповідними органами».

Зазнало змін й поняття посадової особи, що було закріплено у примітці до ст. 112 КК. Під посадовими особами розуміються особи, що займають постійні чи тимчасові посади в державній (радянській) установі, підприємстві, а також в організації або об'-єднанні, на які покладені законом певні обов'язки, права і повно-важення у здійсненні господарських, адміністративних, профе-сійних чи інших загальнодержавних завдань. Посадові особи про-фесійних спілок за скоєні ними службові злочини (розтрата, ха-бар і т.д.), якщо вони притягнуті до відповідальності за постано-вами професійних спілок, відповідають як за злочини посадові.

Тобто розширив коло осіб, що можуть бути визнанні посадо-вими особами та притягатися до відповідальності за посадові зло-чини.

У Кримінальному кодексі Української РСР 1960 року були си-стематизовані кримінально-правові норми, що діяли на території УРСР. Кодекс було прийнято Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 року і введено в дію з 1 квітня 1961 року [8]. Він був розроб-


48

лений відповідно до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958).

Відповідальність за службові злочини була передбачена Гла-вою VII КК. До таких злочинів відносились зловживання владою або службовим становищем (ст. 165), перевищення влади або слу-жбових повноважень (ст. 166), недбалість (ст. 167), одержання хабара (ст. 168), посередництво в хабарництві (ст. 169), дача хабара (ст. 170), провокація хабара (ст. 171), службовий подлог (ст. 172).

Позитивним було закріплення в окремій статті визначень по-нять, що вживаються у статтях цієї глави (ст. 164 КК).

Так, під службовими особами розумілися особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціа-льним повноваженням.

Під службовими особами, які займають відповідальне стано-вище, розумілися особи, зазначені у ч. 1 ст. 164 КК, посади яких згідно зі статтею 25 Закону України «Про державну службу« віднесені до третьої, четвертої, п'ятої, шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі [9]. Під службовими особами, які займа-ють особливо відповідальне становище, розумілися особи, зазна-чені у частині 1 статті 9 Закону України «Про державну службу«, та особи, посади яких згідно з статтею 25 цього ж Закону віднесе-ні до першої і другої категорій.

Істотною шкодою, якщо вона полягає в заподіянні матеріаль-них збитків, вважається така шкода, яка в п'ять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а тяж-кими наслідками за тієї ж умови вважається шкода, яка в двадця-ть п'ять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Великим розміром хабара вважався такий, що в 2,5 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, особливо великим – такий, що в 7,5 і більше разів перевищує не-оподатковуваний мінімум доходів громадян.

Згідно зі ст. 165 КК зловживання владою або службовим ста-новищем, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або в інтересах третіх осіб, використання посадо-вою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди державним чи громад-ським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб – каралось позбавленням волі на строк від двох до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, – каралось позбав-ленням волі на строк від п'яти до восьми років з конфіскацією


49

майна або без такої, з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років.

Згідно зі ст. 166 КК перевищення влади або службових повно-важень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень, якщо воно завдало істотної шкоди державним чи громадським інтере-сам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб, – каралось позбавленням волі на строк від двох до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права займати певні посади чи за-йматися певною діяльністю на строк до трьох років.

Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалось насильством, застосуванням зброї або боліс-ними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, дія-ми, – каралось позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років.

Дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, – карались позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з позбавленням права займа-ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років.

У цей період основним нормативним актом, який регламенту-вав правові та організаційні засади здійснення боротьби з коруп-цією в Україні, був Закон України «Про боротьбу з корупцією», прийнятий Верховною Радою України 5 жовтня 1995 року [10]. Закон визначає поняття корупції, встановлює коло суб'єктів ко-рупційних діянь та перелік органів, уповноважених на боротьбу з корупцією в Україні.

Адміністративно-правовий механізм боротьби з корупцією включає в себе встановлення норм права, які забороняють вчи-нення корупційних діянь, а також запровадження заходів адміні-стративно-правової відповідальності у випадку їх скоєння, визна-чення переліку правоохоронних органів, що ведуть боротьбу із корупцією та їх повноважень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.04.1997 року № 388 затверджено План заходів організаційного забезпечення реалізації Національної програми боротьби з корупцією, яка роз-рахована на 5 років та передбачає як заходи щодо припинення вказаних правопорушень і притягнення винних до відповідально-сті, так і заходи по запобіганню їм та усуненню умов і обставин для їх скоєння. Вже сам статус даної Програми як Національної визначає її широкомасштабність та важливість у боротьбі з кору-пцією в Україні.

Про необхідність подолання корупції, як основного завдання органів державної влади на сучасному етапі державотворення в Україні, йдеться також в Указах Президента України від 24.04.1998 року «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки» та «Про першочергові заходи щодо реалізації


50

Послання Президента України до Верховної Ради України», Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціа-льного розвитку на 2000-2004 роки» від 23 лютого 2000 року та в ряді інших нормативних документах.

1 вересня 2001 року набрав чинності новий Кримінальний ко-декс України, у Розділі ХVІІ Особливої частини якого була перед-бачена відповідальність за «Злочини у сфері службової діяльнос-ті» [11]. До таких злочинів відносились зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), перевищення влади або службо-вих повноважень (ст. 365), службове підроблення (ст. 366), служ-бова недбалість (ст. 367), одержання хабара (ст. 368), давання ха-бара (ст. 369), провокація хабара (ст. 370).

Ст. 365 КК перевищення влади або службових повноважень не зазна-ла істотних змін порівняно зі ст. 166 КК 1960 року.

Так, згідно зі ст. 365 КК перевищення влади або службових повнова-жень – це умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шко-ду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, – карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Перевищення влади або служ-бових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосу-ванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, – карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, – караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбав-ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

КК 2001 р. вживає термін «службова особа», яке за своїм зміс-том є ідентичним такому ж поняттю, яке вживалось у КК 1960 р. Загальне поняття службової особи дано у п. 1 примітки до ст. 364 КК. Закон про кримінальну відповідальність визнає пев-них осіб службовими незалежно від сфери їх діяльності. Такими можуть бути визнані особи, які постійно чи тимчасово здійсню-ють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незале-жно від форми власності посади, пов’язані з виконанням органі-заційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повно-важенням. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.

Аналіз попередніх Кримінальних кодексів дає підстави ствер-джувати, що кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень наставала не залежно від форми власності підприємства, установи або організації на якому пра-цювала службова особа. Перші спроби виокремити відповідаль-


51

ність службових осіб юридичної особи приватного права були зроблені у Законі України № 1508-VI від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [12]. Згідно з цим законом Особ-ливу частину пропонувалось доповнити розділом VII-А «Злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг». До цього розділу запропоновано віднести наступні зло-чини: зловживання повноваженнями (235-1), перевищення повно-важень (ст. 235-2), зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 235-3), комерційний підкуп (ст. 235-4), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 235-5).

Згідно зі ст. 235-2 КК перевищення повноважень, тобто умис-не вчинення службовою особою юридичної особи приватного пра-ва дій, які явно виходять за межі наданих повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, юридичних осіб, інтересам суспіль-ства чи держави, – карається виправними роботами на строк до одного року або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі нас-лідки, – карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років, з позбав-ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль-ністю на строк до трьох років.

Цей закон втратив чинність на підставі Закону України № 2808-VI від 21.12.2010 «Про визнання такими, що втратили чин-ність, деяких законів України щодо запобігання та протидії кору-пції» [14].

Чинний Кримінальний кодекс України було доповнено стат-тею 365-1 згідно із Законом № 3207-VI від 07.04.2011 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [14]. Цей злочин передбачено у Розділі ХVІІ Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг».

Стаття 365-1 КК має назву «Перевищення повноважень служ-бовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми». Перевищення повноважень, тоб-то умисне вчинення службовою особою юридичної особи приват-ного права незалежно від організаційно-правової форми дій, які явно виходять за межі наданих повноважень, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окре-мих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб, – карається штрафом від трьох тисяч до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбав-ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль-ністю на строк до трьох років. Те саме діяння, якщо воно спричи-


52

нило тяжкі наслідки, – карається штрафом від десяти тисяч до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

З вищевикладеного можна зробити наступні висновки. Відпо-відальність за корупційні правопорушення має давню історію. Перше законодавче обмеження корупційних діянь належить Іва-ну III. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або службових повноважень передбачалась в усіх попередньо діючих Кримінальних кодексах, але вона наставала не залежно від фор-ми власності підприємства, установи, організації в якої займала певні посади службова особа. Перші спроби виокремити відпові-дальність службових осіб юридичної особи приватного права були зроблені в 2009 році, але зміни до законодавства так й не набули чинності. Чітке відмежування службових осіб юридичних осіб приватного права та публічного права було закріплено тільки у 2011 році. Вважаю ці законодавчі зміни позитивними, але в той же час дискусійними. Тому питання пов’язані з кримінальною відповідальністю за злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг будуть й надалі предметом мого наукового пошуку.


1. Нерсесян А. С. Розвиток нормативного регулювання протидії службовій злочинності в Україні / Нерсесян А. С. // Часопис Київського університету права. – 2013. – № 1. – С. 254 – 257.

2. Темнов Е. М. Коррупция. Происхождение современного поня-тия / Е. М. Темнов // Актуальные проблемы теории и практики борьбы с организованной преступностью в России. Материалы научно-практической конференции (17 – 18 мая 1994 г.). – М. : НИиРИО Моск. ин-та МВД России, 1994, Вып. 3. – С. 14-20.

3. Карамзин Н. М. История Государства Российского. / Кармазин Н. М. – М., 1994. – 234 с.

4. Молдован В. В. Конституційне право: навчальний посібник / В. В. Молдован, В. Ф. Мелащенко. – К., 1996. – 617 с.

5. Кирпичников А. И. Взятка и коррупция в России / А. И. Кирпичников. – Санкт-Петербург: Альфа, 1997. – 350 с.

6. Уголовный Кодекс У.С.С.Р., утвержденный В.У.Ц.И.К. 23 авгу-ста 1922 г. – Харьков : Издание Наркомюста У.С.С.Р., 1922. – 50 с.

7. Постановление ВЦИК от 22 ноября 1926 года «О введении в действие Уголовного кодекса РСФСР редакции 1926 года» // СУ РСФСР. – 1926. № 80. – Ст. 600.

8. Об утверждении Уголовного кодекса РСФСР : Закон РСФСР от 27 октября 1960 года // Ведомости Верховного Совета РСФСР. – 1960. – № 40. – Ст. 591.

9. Про державну службу : Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.

10. Про боротьбу з корупцією : Закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. –1995. – № 34. – Ст. 266.


53

11. Кримінальний кодекс України вiд 05.04.2001 року № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=2341-14

12. Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення : Закон України від 11.06.2009 року № 1508-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=150817&test=4/UMfPEGznhhhi

13. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції : Закон України від 21.12.2010 року № 2808-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=2808-17

14. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення : Закон України від 07.04.2011 року № 3207-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3207-17

В статье рассмотрен исторический путь возникновения уголовной ответственнос-ти за превышение полномочий служебным лицом юридического лица частного права независимо от организационно-правовой формы. Проанализирован исторический опыт предотвращения этого преступления в разные времена.

Ключевые слова: коррупция, служебное лицо, коррупционное правонарушение, превы-шение полномочий, должностное лицо юридического лица частного права.

The historical path of a criminal responsibility for abuse of authority by official person of the legal entity of private law, regardless of their legal form, is considered in the article. The historical experience of prevention of this crime at different times is analyzed.

Key words: corruption, an official person, corruption offense, abuse of authority, an official of the legal entity of private law.



54 © Казначеєва Д. В., 2013

Казначеєва Дар’я Володимирівна,


УДК 343.211

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕВНИХ ВИДІВ ПОКАРАНЬ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

УКРАЇНИ

Проведено аналіз видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх та особливості їх призначення. Встановлено, що перелік покарань, що застосовуються до неповнолітнього, по відношенню до осіб, які досягли повноліття, суттєво обме-жений. Таким чином простежується негативна тенденція, відповідно до якої позбав-лення волі на певний строк – найтяжчий вид покарання, серед тих, які можуть бути застосовані до неповнолітніх злочинців призначається судами в декілька раз більше, ніж інші види покарань. Вікові особливості неповнолітніх, специфіка вчиняємих ними злочинів свідчать про необхідність розробки таких заходів покарання, в яких акценти зміщуються з каральних на виховні та попереджувальні аспекти.

Ключові слова: неповнолітній, види покарань, призначення покарання.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх та практика при-значення їм покарання реалізується завдяки застосуванню осно-вних положень кримінально-правової політики України в цій сфері, яка формується на основі особливого підходу до реалізації кримінальної відповідальності зазначеної категорії правопоруш-ників. Аналіз сучасного стану національної і світової криміналь-ної політики засвідчує, що її визначальною рисою є гуманізація кримінально-правової репресії. Пріоритетами цієї діяльності є докорінна зміна існуючих кримінальних правовідносин та їх врегулювання відповідно до вимог міжнародно-правових актів і Конституції України.

Кримінальний кодекс України доцільно акумулює норми, присвячені відповідальності неповнолітніх, в спеціальному розді-лі XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». Виокремлення даного розділу дозволяє врахувати при вирішенні питань притягнення до кримінальної відповідаль-ності неповнолітніх особливості їх психіки, виховання, причини та умови, що сприяють скоєнню злочинів, призначити законне та справедливе покарання, направлене на досягнення його цілей.

Проблема злочинності неповнолітніх залишається актуаль-ною для всього світового співтовариства, стурбованого пошуком шляхів та вироблення гуманно-ефективних заходів профілактич-ного впливу та протидії такому небезпечному явищу. Тому зло-чинність неповнолітніх постійно привертає до себе особливу ува-гу вчених та практиків. Це зумовлено не тільки тим, що неповно-літні завжди визнавалися злочинцями особливого роду, а й тим, що в даний час неповнолітні – одна з найбільш уражених верств населення.


55

Дані статистики свідчать про те, що рівень злочинності серед неповнолітніх в Україні є досить високим, не дивлячись на деяку тенденцію зменшення кількості злочинів, що скоюють особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку у останні роки. Так, в Україні у 2012 році неповнолітніми вчинено 14,2 тис. злочинів, що на 14,4 % менше ніж у 2011 році; майже 7 тис. (або 49 %) від цієї кіль-кості – тяжкі та особливо тяжкі. Питома вага тяжких та особливо тяжких злочинів за розслідуваними справами становила 7,3% [8 % у 2011 році] [1].

Суттєвий внесок у вирішення проблем кримінальної відпові-дальності неповнолітніх зробили в своїх працях, зокрема, такі вчені: В. І. Арькова, З. А. Астеміров, О. М. Бандурка, Г. С. Гаверов, Н. І. Гуковська, А. І. Долгова, І. О. Кобзар, Л. М. Кривоченко, Г. М. Міньковський, Е. Б. Мельнікова, В. Ф. Мороз, В. С. Орлов, А. А. Прімаченок, І. М. Сабіров, Н. К. Семернева, М. О. Скрябін, К. К. Сперанський, М. С. Таганцев, В. М. Трубніков, А. П. Тузов, О. І. Чернишов, О. П. Чугаєв, Я. М. Шевченко, А. Е. Якубов тощо.

Водночас окремі питання, пов’язані, наприклад, із диференці-ацією кримінальної відповідальності неповнолітніх різного віку, віковою неосудністю, системою покарань для неповнолітніх, осо-бливостями звільнення від покарання та його відбування зали-шаються дискусійними та недостатньо дослідженими. Вирішення зазначених проблем потребують комплексного підходу шляхом вдосконалення законодавства, що регулює кримінальну відпові-дальність неповнолітніх.

Метою статті є аналіз видів покарань, що можуть бути засто-совані до неповнолітніх та особливості їх призначення.

Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, Кримі-нальний Кодекс України передбачає певні особливості криміна-льної відповідальності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені розділом 15 КК України і стосуються: − звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

(ст. 97, ч. 2 ст. 106); − видів покарань, що застосовуються до неповнолітніх (ст. 98-

102); − призначення покарання (ст. 103); − звільнення від покарання та його відбування (ст. 104-107); − погашення і зняття судимості (ст. 108). Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психо-

логічної характеристики цього віку: нестійкості психічних проце-сів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок, соціальної поведінки. особливості застосування кримінальних покарань до неповнолітніх злочинців. Зазначені особливості не протиставляються загальним інститутам відповідальності і пока-рання, а деталізують щодо неповнолітніх зміст та межі загальних інститутів, виходячи з реальних особистих особливостей непов-нолітніх. Законодавець визнає, що неповнолітній – це злочинець особливого роду, який потребує не тільки примусового впливу,


56

але і захисту з боку суспільства та держави. В зв’язку з цим кри-мінальна відповідальність неповнолітніх особливо у формі пока-рання коригується низкою спеціальних норм [2, с.25; 3, с.44-45].

Однак, перелік покарань, що застосовуються до неповноліт-нього, по відношенню до осіб, які досягли повноліття, суттєво обмежений. Так, відповідно до ст. 98 КК до неповнолітніх як ос-новні покарання можуть бути застосовані лише штраф, громад-ські та виправні роботи, арешт і позбавлення волі на певний строк, а як додаткові – штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолі-тніх», інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття [4].

Слід передусім відмітити, що зміст та умови застосування пе-редбачених у ч. 1 ст. 98 КК видів покарань до неповнолітніх ма-ють певні особливості порівняно з такими ж покараннями при застосовуванні їх до повнолітніх.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КК штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Частина 2 цієї стат-ті передбачає, що розмір штрафу, в тому числі за вчинення зло-чину, за який передбачено основне покарання лише у виді штра-фу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів грома-дян, встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого зло-чину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Істотно пом’якшені і такі види покарань, як громадські роботи та виправні роботи. Згідно зі ст. 100 КК ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім у віці від 16 до 18 років. Значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи мо-жуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти го-дин і полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи осно-вної роботи час, тривалість їх не може перевищувати двох годин у день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, і вони виконуються за місцем роботи, при цьому від-рахування в доход держави визначаються судом у розмірі від п’яти до десяти відсотків.

На підставі ст. 101 КК арешт полягає у триманні неповноліт-нього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягли на момент постановлення вироку шістнадцяти років, на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Позбавлення волі згідно з ч. 2 ст. 102 КК взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин неве-ликої тяжкості. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не


57

досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених пунктом 5 частини третьої цієї статті. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Обмежує за-кон і максимальні строки позбавлення волі для неповнолітніх. Залежно від тяжкості злочину (ст. 12 КК), за який засуджується неповнолітній, позбавлення волі може бути призначено: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — не більше двох років; 2) за злочин середньої тяжкості — не більше чотирьох ро-ків; 3) за тяжкий злочин — не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин — не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, пов’язаний з умисним позбавленням життя людини, — до п’ятнадцяти років.

Аналіз норм кримінального законодавства свідчить, що засто-сування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, таких покарань, як громадські та ви-правні роботи, а також арешту законом не передбачено. Врахо-вуючи те, що відповідно до положень чинного цивільно-процесуального законодавства України неповнолітніх, які б мали самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення практично немає, тому що на роботу за тру-довим договором приймають як виняток осіб, яким виповнилося 16 років, за згодою одного з батьків, застосування такого виду покарання, як штраф видається дуже проблематичним.

Таким чином слід визнати дуже обмеженими перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього, що не відповідає положенням Мінімальних стандартних правил ООН, так відповідно до пункту 5.1 Пекінських правил заходи впливу на неповнолітніх мають визначатися з урахуванням не лише тяжко-сті вчиненого ним правопорушення, а й особливостей особистості підлітка. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено пока-рання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Пекінські правила орієнтують національних за-конодавців, в першу чергу, на скорочення випадків застосування позбавлення волі до неповнолітніх. В п.17.1 передбачено, що «рі-шення про обмеження особистої свободи неповнолітнього пови-нно прийматись тільки після уважного дослідження цього питан-ня та обмеження повинні бути по можливості зведені до мініму-му; неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти особис-тої свободи, якщо тільки його не визнано винним у вчиненні сер-йозного діяння з застосуванням насильства проти іншої особи чи в неодноразовому вчиненні інших серйозних правопорушень, а також за відсутності іншого відповідного заходу впливу» [5, с.295].

Згідно зі статистичними даними, у 2012 році кількість непов-нолітніх осіб, засуджених до позбавлення волі, збільшилася на 7,6 % і становила 2 тис. або 18,7 % від числа таких засуджених у 2011 році [1,9 тис. або 22,0 %]. Найбільше їх у Донецькій області –


58

323, Дніпропетровській – 191, Луганській – 170, Одеській – 114, та в Автономній Республіці Крим – 103. Кількість неповнолітніх, засуджених у 2010 році до позбавлення волі до 1 року включно становить – 123 [95]; від 1 до 2 років – 191 [156]; від 2 до 5 років – 1,3 тис. [1,2 тис.]; від 5 до 10 років – 326 [370]. До позбавлення волі у 2012 році неповнолітніх було засуджено за вчинення таких зло-чинів: за умисне вбивство – 158 [149], умисне тяжке тілесне ушко-дження – 74 [93], зґвалтування – 82 [70], крадіжка – 920 [600] (45,3 % від загальної кількості всіх засуджених до позбавлення волі підлі-тків), грабіж – 332 [411], розбій – 245 [285], незаконне заволодіння транспортними засобами – 139 [160], хуліганство – 31 [51], злочини у сфері обігу наркотичних засобів – 50 [49]. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко. Так, у 2012 році арешт призначено 85 неповнолітнім, виправні роботи – 3, громад-ські роботи – 522, штраф – 535. Додаткове покарання у виді штрафу в 2010 році до неповнолітніх не застосовувались, четверо неповнолітніх осіб позбавлені права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Виправдано судами четверо непо-внолітніх осіб [1].

Таким чином простежується негативна тенденція, відповідно до якої позбавлення волі на певний строк – найтяжчий вид пока-рання, серед тих, які можуть бути застосовані до неповнолітніх злочинців призначається судами в декілька раз більше, ніж інші види покарань.

Аналізуючи ефективність покарання у вигляді позбавлення волі, Г. Ф. Хохряков зазначає, що більшість спеціалістів на сього-дні відносяться до нього, як до вимушеного явища, ніж бажаного [6, с.65]. Суть останнього, на думку І. М. Гальпєріна, пов’язана з наявністю протиріччя між умовами життя до засудження та жит-тєдіяльністю в умовах ізоляції від суспільства [7, с.94-99]. Показу-ючи динаміку системи відносин та психічних станів неповноліт-ніх, що вони переживають в умовах соціальної ізоляції, В. Ф. Пі-рожков, зазначає, що окремі з них дуже часто вимагають негайної і тривалої допомоги психіатра та психолога [8, с.62-69].

Вікові особливості неповнолітніх, специфіка вчиняємих ними злочинів свідчать про необхідність розробки таких заходів пока-рання, в яких акценти зміщуються з каральних на виховні та по-переджувальні аспекти. Низька ефективність застосування по-збавлення волі сприяє уникненню по відношенню до неповноліт-ніх такого виду покарання. Таким чином необхідно погодитись із вченими, які пропонують до переліку покарань, що застосовують до неповнолітніх додати обмеження волі [9, с. 23; 10, с. 17].

Також видається доцільним доповнити норми КК України но-вими покараннями, які були б розраховані тільки на неповноліт-ніх злочинців. Такі особливі покарання, не пов’язані з ізоляцією, передбачають КК Голландії (ст.77h), КК Швейцарії (ст.87), кримі-нальне законодавство Великобританії [11; 12]. Це, наприклад, обов’язок усунути заподіяну шкоду або виконати на користь по-


59

терпілої сторони певні роботи, з метою компенсації заподіяної шкоди; обов’язок відвідувати навчальну програму тощо.

У зв'язку із викладеним, в подальшому потребують системно-го вирішення такі питання, як встановлення мети покарання не-повнолітніх, розроблення системи покарань для неповнолітніх з урахуванням результатів соціологічних та кримінологічних досліджень, досвіду закордонних держав. Розширення видів по-карань, які можуть застосовуватись до неповнолітніх, дало б змо-гу судам при вирішенні питання про призначення конкретного виду покарання більш широкий вибір, що, насамперед, сприятиме індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Розширення видів покарань, які можуть застосовуватись до неповнолітніх, дало б судам при вирішенні питання про призна-чення конкретного виду покарання більш широкий вибір, що, насамперед, сприятиме індивідуалізації кримінальної відповіда-льності. Таким чином необхідно погодитись із вченими, які про-понують до переліку покарань, що застосовують до неповнолітніх додати обмеження волі.

Вікові особливості неповнолітніх, специфіка вчиняємих ними злочинів свідчать про необхідність розробки таких заходів пока-рання, в яких акценти зміщуються з каральних на виховні та по-переджувальні аспекти. Тому особливо актуальною є розробка теоретично обґрунтованого і практично значущого комплексу заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх, які вчи-нили злочини, з тим, щоб виключити домінування в ньому позба-влення волі, оскільки це покарання як ніяке інше впливає на життя неповнолітнього, причому, як правило, змінює його пове-дінку на ще більш негативну. В подальшому потребують систем-ного вирішення такі питання, як встановлення мети покарання неповнолітніх, розроблення спеціальної системи покарань для неповнолітніх з урахуванням результатів соціологічних та кримі-нологічних досліджень, досвіду закордонних держав.


1. Узагальнення про практику розгляду судами кримінальних справ щодо неповнолітніх // http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html.

2. Скрябин М. А. Общие начала назначения наказания и их при-менение к несовершеннолетним. – Казань : Изд-во Казанского у-та, 1988. – 128 с.

3. Сперанский К. К. Уголовно-правовая борьба с преступлениями несовершеннолетних и против несовершеннолетних. – Ростов-на-Дону : Изд-во Ростовского у-та, 1991. – 180 с.

4. Постанова Пленуму Верховного суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх».

5. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М. : Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М., 1999. – 784 с.

6. Хохряков Г. Ф. Наказание в виде лишения свободы: оценка эффективности // Советское государство и право. – 1989. – № 2. – С. 65-73.


60

7. Гальперин И. М. Социальные изменения и содержание наказа-ния // Планирование мер борьбы с преступностью. – М. : Юрид. л-ра, 1982. – С. 94-99.

8. Пирожков В. Ф. Криминальная психология. Подросток в усло-виях социальной изоляции. Кн. – 2-я. – М. : Ось-89, 1998. – 320 с.

9. Богатирьов І. Методологія впровадження кримінальних пока-рань, альтернативних позбавленню волі // Право України. – 2004. – №7. – С. 20-23.

10. Дащенко О. В. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітніх: автореф. на здобуття наук. степеня канд. юрид. наук: за спец. 12.00.08., Запоріжжя. – 2009. – 19 с.

11. Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. д.ю.н., заслуженный деятель науки РФ, проф. Б. В. Волженкин, пер. с англ. И. В. Мироновой. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2000. – 253 с.

12. Уголовный кодекс Швейцарии / Пер. с нем. – М. : Изд-во Зерца-ло, 2000. – 138 с.

Проведен анализ видов наказаний, которые могут быть применены к несовершенно-летним и особенности их назначения. Установлено, что перечень наказаний, приме-няемых к несовершеннолетним, по отношению к лицам, не достигшим совершенно-летия, существенно ограничен. Таким образом прослеживается негативная тенден-ция, согласно которой лишение свободы на определенный срок – самый тяжкий вид наказания среди тех, которые могут быть применены к несовершеннолетним пре-ступникам назначается судами в несколько раз больше, чем другие виды наказаний. Возрастные особенности несовершеннолетних, специфика совершаемых ими престу-плений свидетельствуют о необходимости разработки таких мер наказания, в которых акценты смещались бы с карательных на воспитательные и предупредите-льные аспекты.

Ключевые слова: несовершеннолетний, виды наказаний, назначение наказания.

Analyzed the types of penalties that can be applied to minors, and especially their destination. Found that for penalties applicable to minor in relation to persons of full age, significantly limited. Thus the observed negative trend whereby imprisonment for a definite period – the most serious form of punishment, including those that can be applied to juvenile offenders appointed by the courts several times more than other types of penalties. Age features of minors committed specific crimes they indicate the need for such penalties, in which the emphasis shifted from punitive to preventive and educational aspects.

Key words: juvenile offenders, penalties, imposition of punishment.



61 © Цвіркун Н. Ю., 2013

Цвіркун Наталія Юріївна,

кандидат юридичних наук, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.222.4 (477)

ХАРАКТЕРИСТИКА СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНОГО ДІЯННЯ У ВИГЛЯДІ БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

У даній статті розкривається, що по-перше, суспільно небезпечне діяння, передбаче-не ст. 254 КК, може мати як форму дії, так і форму бездіяльності при недобросовіс-ному здійсненні господарської діяльності, по-друге, факультативні ознаки об’єктивної сторони, які відносяться до суспільно небезпечного діяння у вигляді безгосподарського використання земель, хоч і мають важливе значення для її з’ясування, все ж таки на кваліфікацію не впливають, тобто не є обов’язковими.

Ключові слова: безгосподарське використання земель, господарність,суспільно небез-печне діяння, дія, бездіяльність

Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) є важливою ознакою об’єктивної сторони злочину, адже воно породжує суспі-льно небезпечні наслідки, вказує на зв’язок об’єкта з об’єктивною стороною, складає предметний зміст його суб’єктивної сторони [1, c. 5]. Поняття діяння характеризується наступною сукупністю ознак: діяння повинно бути суспільно небезпечним, протиправ-ним, конкретним усвідомленим і вольовим актом поведінки лю-дини [2, c. 79]. Суспільна небезпечність злочину, як ознака діяння, передбаченого ст. 254 КК, полягає в тому, що воно посягає на природний якісний стан ґрунтового покриву земель сільськогос-подарського призначення і у такій спосіб спричиняє шкоду охо-ронюваним кримінальним законом благам і цінностям. Термін «діяння» в кримінальному законодавстві України застосовується й у іншому аспекті — при визначенні поняття злочину. Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України, «злочином є передбачене чинним КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяль-ність), вчинене суб’єктом злочину». Більшість авторів узагалі використовують термін «діяння» як синонім злочину, об’єднуючи ним власне дію і бездіяльність [3, c. 84–85; 4, c. 25; 5].

У теорії кримінального права також не викликає сумніву складний характер злочинного діяння, яке не зводиться до прос-того руху тіла або інших нескладних поведінкових актів [6, c. 174]. В літературі радянських та пострадянських часів утвердилася обґрунтована думка, згідно з якою злочинне діяння за соціально-фізичними властивостями є сукупністю актів поведінки, спрямо-ваних на об’єкт. Мається на увазі, що це не лише рух тіла, а й ті сили й об’єктивні закономірності, якими користується особа в певних умовах місця і часу для вчинення свого діяння [3, c. 9–11; 7, c. 53–63]. Воно має принципове значення при розгляді об’єктивної сторони екологічних правопорушень взагалі, тому що в таких випадках поведінка особи здебільшого є надзвичайно склад-ним, у тому числі технологічно, поведінковим актом [6, c. 174].


62

Отже, розглянемо в чому полягає безгосподарське викорис-тання земель як суспільно небезпечне діяння. Саме поняття «без-господарське використання земель» у законі не розкрите, в науці цій проблемі також не приділяли достатньо уваги. З самої назви стає зрозуміло, що йдеться про таке протиправне використання земель, яке в результаті спричиняє наслідки у вигляді незворот-ного погіршення корисних властивостей їх родючого шару. По-няття «господарське використання земель» можна охарактеризу-вати як діяльність, спрямовану на належне, сумлінне викорис-тання відповідним суб’єктом ґрунтового покриву земель у відпо-відності до встановлених законодавством вимог та нормативів. «Господарність» у даному контексті означає здатність уміло й добросовісно вести господарство на підставі чинного законодав-ства (у сфері охорони та раціонального використання земель).

В загальному вигляді «безгосподарність» вчені визначають як неналежну практику використання матеріальних, трудових, фі-нансових та інших ресурсів в процесі господарської діяльності, пов’язану із заподіянням матеріальної шкоди державним та гро-мадським підприємствам та організаціям, економіці та інтересам суспільства в цілому [8, c. 5]. До «інших» ресурсів потрібно голо-вним чином віднести саме природні ресурси (землю, води, надра, ліси, тощо), адже природні ресурси на сьогоднішній день дуже часто підпадають під безгосподарcьке використання у вигляді неналежного їх використання в процесі господарської діяльності. Господарська діяльність, в свою чергу, означає будь-яку діяль-ність особи, пов’язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ. Вчені у даному випадку зазначають, що безгосподарність заподіює не тільки матеріальну, але й моральну шкоду суспільству, тому що вона перекручує у деяких людей уяв-лення про справжні цінності (такі як земельні ресурси), формує байдуже ставлення до їх збереження, фактів марнотратства, псу-вання та розбазарювання [8, c. 5]. З такими твердженнями можна в цілому погодитися.

У кожному конкретному випадку безгосподарність — це на-слідок бездіяльності або ж неправомірних дій посадових осіб та інших працівників господарства (фермерів, агрономів), котрі за своїм службовим та громадським положенням повинні були діяти по-господарськи: дбайливо, раціонально. Безгосподарність у на-шому випадку нерозривно пов’язана з порушенням й трудової дисципліни, недотриманням вимог земельного, екологічного та інших галузей законодавства України. Говорячи про причини безгосподарності, варто також підкреслити, що в основі її прояв-лення лежить недобросовісне, інколи просто безвідповідальне ставлення фізичних та юридичних осіб до виконання своїх право-вих обов’язків.

Отже, безгосподарське використання земель як суспільно не-безпечне діяння полягає в тому, що винна особа недобросовісно здійснює господарську діяльність — не виконує або неналежним чином виконує покладений на неї правовий обов’язок дбати про


63

свої землі та захищати їх від шкідливого антропогенного та при-родного впливу. Тобто правовим обов’язком усіх землекористува-чів є забезпечення екологічної безпеки в процесі їхньої господар-ської діяльності, що передбачено законодавством про охорону та раціональне використання земель. Особа, винна в безгосподарсь-кому використанні земель, своїм діянням спричиняє шкоду нор-мальному якісному стану ґрунтового покриву земель сільськогос-подарського призначення, що в результаті може призвести до їх деградації, опустелювання та інших негативних наслідків.

Причиною безгосподарського використання земель є пору-шення особою свого безпосереднього правового обов’язку по охо-роні земель. Як видно з тексту ст. 35 Закону України «Про охоро-ну земель», зміст охорони земель включає в себе правовий обов’язок землевласників і землекористувачів, у тому числі орен-дарів, здійснювати певні заходи. Свідоме невиконання правових обов’язків землекористувачами, що призвело до наслідків, зазна-чених в диспозиції ст. 254 КК України, вважається суспільно не-безпечним та протиправним діянням.

Безгосподарське використання земель характеризується складним видом поведінки особи, що може виражатися у формі як дії, так і бездіяльності. Дія, як одна із форм злочинної поведін-ки, особливо в екологічних злочинах, характеризується складною природою вольових вчинків, здебільшого з використанням техні-чних пристосувань або технологічних процесів. Причому, при вчиненні злочину особа може виконати велику кількість дій, у тому числі небезпечних. Проте, кримінально-правове значення мають лише ті з них, що передбачені в диспозиції статей Особли-вої частини КК, викликали небезпечні наслідки, або створили їх загрозу, або були небезпечні своїм вчиненням [6, c. 179].

Бездіяльність як пасивна форма поведінки людини, полягає в невчиненні нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Злочинна бездіяль-ність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведі-нки людини. Обов’язок вчиняти певні дії (повинність) може ви-пливати з різних підстав: а) із закону; б) з професійних або служ-бових функцій (службова недбалість); в) з договору; г) з попере-дньої поведінки особи, коли вона своїми діями створює небезпеч-не становище тощо [9, c. 55].

Шкідливий антропогенний вплив, а також розгул стихій, при-родних та посилених людиною, завдають ґрунтовому покриву земель величезної, інколи непоправної шкоди. Задля позначення процесів шкідливого впливу на землі спеціальне земельне та еко-логічне законодавство застосовує безліч термінів: забруднення, засмічування, засолення, заболочування, опустелювання, пере-ущільнення, ерозія, псування, зараження збудниками хвороб і т.д. Вказані процеси спричиняють деградацію земель, подальше ви-користання котрих може призвести до загрози виникнення над-звичайних ситуацій та інших негативних екологічних наслідків.


64

Наприклад, С. Б. Гавриш доречно зазначав, що екологічно не-безпечна дія може проявлятися у зовнішньому світі щонайменше у трьох формах: а) операційна, б) сукупна (кумулятивна), в) соціа-льна. Операційна форма дії визначається тим, що суб’єкт, вико-ристовуючи мускульні зусилля, робить певні більш менш складні рухи, спрямовані на окремі елементи довкілля (в нашому випадку — на ґрунти). При цьому, він може застосовувати або не застосову-вати технічні засоби, тобто дія може бути просто мускульним рухом або ж мати характер технічного процесу. Індивідуалізую-чою ознакою операційної дії є те, що початковим її моментом завжди виступає мускульне (природне, сполучене з діяльністю мозку) зусилля, напруження суб’єкта. При сучасних технологіях воно може бути незначним, сенсорним. Прикладом операційної дії при безгосподарському використанні земель може служити їх перенасичування пестицидами та іншими агрохімікатами, або ж недодержання науково обґрунтованих систем ведення землеробс-тва, зокрема, внесення недостатньої кількості органічних добрив, що виливається в заподіяння шкоди нормальному якісному стану ґрунтового покриву та подальшу деградацію земель, або коли особа без відповідного дозволу про зміну цільового призначення створила на землях сільськогосподарського призначення штуч-ний водний об’єкт, що призвело до змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту, тощо. Тобто злочинна поведінка досить часто відображається не у безпосередньому фізичному впливі на предмет посягання, а у вчиненні дій із використанням допоміжних засобів чи знарядь впливу та їх фізичних, хімічних або біологічних властивостей [10].

Другою формою екологічно небезпечної дії є сукупна (куму-лятивна) дія, яка характеризується тим, що в сучасних умовах, особливо при роботі складних технологічних установок, вчинена протиправна дія часто викликає до життя діяльність інших сил — як природного, так і технологічного походження (ризик техноло-гій). Суб’єкт, діючи протиправно (порушуючи інструкції, режим діяльності техніки), провокує появу сил, які і прискорюють (аку-мулюють) заподіяння шкоди довкіллю та настання суспільно не-безпечних наслідків. Так, наприклад, видобування нафти та газу, інших корисних копалин, піску без дозволу на зняття ґрунтового покриву земель призводить до втрати родючості, порушення структури ґрунту земель сільськогосподарського призначення. Прикладом може бути і неправильне використання меліоратив-них систем, що призвело до підтоплення (затоплення), засолення або заболочування земель, змивання гумусного шару чи, ще гір-ше, зміни ландшафту внаслідок утворення зсувів. Недосконала техніка і технологія обробки земель та виробництва сільськогос-подарської продукції чи надмірний механічний обробіток можуть спричинити незворотні наслідки у вигляді порушення структури ґрунту.

Сукупна дія (мускульна дія суб’єкта і діяльність сил, що при-єдналися) має високий ступінь небезпеки, тому що особа може


65

діяти в обстановці: 1) роботи, не забезпеченої належним чином захисними механізмами або з використанням зношеного устатку-вання, тощо; 2) передаварійної ситуації (відмова окремих техно-логічних систем, порушення процесів та ін); 3) аварійної ситуації (вихід з-під контролю джерела підвищеної небезпеки); 4) іншої надзвичайної ситуації (стихійне лихо, тощо). Отже, небезпека криється ще й тому, що суспільно небезпечні наслідки можуть виникнути і негайно, і поступово, і в найближчому майбутньому.

Третя форма екологічно небезпечної дії суб’єкта — соціальна, полягає в тому, що здійснюються посягання на об’єкти, які є осно-вою життя, існування та прогресу людства, а саме на природне середовище та екологічну безпеку. Крім того, соціальна небезпе-ка екологічної поведінки свідчить про місце цих злочинних про-явів серед інших деліктів [6, c. 208–209]. Україна має безцінне ба-гатство, дароване природою, — родючі землі, здатні не лише задо-вольняти соціальні потреби жителів держави у продуктах харчу-вання, але й приносити країні неабиякі прибутки. Втім, не слід забувати, що родючість земель неможливо розглядати як раз і назавжди надану їм властивість. Вона суттєво змінюється під впливом різних факторів, серед яких, разом з природними, вели-ке значення має вплив господарської діяльності людини: прави-льне та своєчасне застосування агротехнічних та меліоративних заходів, правил обробітку ґрунтів, заходів для підтримки та по-ліпшення балансу поживних речовин у ґрунтах і т.д. Треба пого-дитись з думкою Е. М. Жевлакова та інших дослідників стосовно того, що екологічна безпека у соціальному плані перебуває серед таких цінностей як життя і здоров’я людини [11, c. 21–22].

Як вже було зазначено вище, безгосподарське використання земель, так само як і ряд екологічних злочинів, може вчинятися не тільки дією, але й шляхом бездіяльності. Екологічно небезпеч-на бездіяльність є невтручанням, усуненням суб’єкта від вико-нання покладених на нього обов’язків щодо запобігання екологіч-ній шкоді (в нашому випадку — невжиття заходів по запобіганню шкоді родючому шару ґрунтового покриву земель сільськогоспо-дарського призначення) або його ухиленням від обов’язкового виконання покладених на нього функцій. Небезпека бездіяльнос-ті при вчиненні безгосподарського використання земель, як і ре-шти екологічних злочинів, полягає в ігноруванні та протиправ-ному невтручанні спеціально зобов’язаної особи в перебіг існую-чих небезпечних процесів, що виникли в природному середовищі та безпосередньо у верхньому родючому шарі внаслідок діяльнос-ті джерела небезпеки або третіх осіб, що призвело до небезпеч-них наслідків або створило загрозу їх настання.

«Використовувати» — означає застосовувати, вживати що-небудь з користю, користуватися чимось. У випадку безгосподар-ського використання земель бездіяльність суб’єкта характеризу-ється тим, що, маючи у володінні, розпорядженні або користу-ванні земельну ділянку сільськогосподарського призначення, він не виконує покладених на нього законодавством обов’язків по


66

охороні земель від небезпечних процесів. Тобто суб’єкт не втру-чається у перебіг негативних явищ, які відбуваються в ґрунтово-му покриві земель внаслідок природного або ж антропогенного впливу на них. Екологічно небезпечна бездіяльність може мати природу одиничного акту або бути системою бездіяльності, коли суб’єкт систематично не виконує юридично обов’язкових і об’єктивно необхідних умов (протягом тривалого часу не вживає, наприклад, заходів для захисту земель від шкідливого впливу водної чи вітрової ерозії). Бездіяльність як форма злочинної по-ведінки в складі злочину, що передбачається ст. 254 КК України, за ступенем суспільної небезпечності, як правило, ні в чому не поступається суспільно небезпечній дії.

Наприклад, достатньо поширені випадки бездіяльності у ви-гляді ігнорування засмічення родючих орних земель бур’янами та чагарниками і, що важливо, відходами або сміттям. Такої зане-дбаності не повинні допускати землевласники та землекористу-вачі, адже допущення появи небажаної трав’янистої рослинності негативно впливає на розвиток культурних рослин або небезпеч-них відходів, що призводить до поширення шкідників і хвороб або не дає можливості використовувати землі за призначенням та порушує загальні правила добросусідства між землекористувача-ми. Тому бездіяльність як одна з форм діяння може складати обов’язкову ознаку злочинного безгосподарського використання земель. Вона буде мати злочинний характер тоді, коли, напри-клад, спеціально зобов’язана особа, ігноруючи або порушуючи законодавство про охорону земель, не запобігає настанню небез-печних наслідків для довкілля у вигляді погіршення якісного ста-ну ґрунтового покриву земель або не усуває небезпеку їх настан-ня [6, c. 221].

Отже, як безгосподарське використання земель, наприклад, можуть кваліфікуватися такі діяння, що виражаються у формі дії та бездіяльності, як: необґрунтована зміна цільового призначення шляхом знімання верхнього шару та облаштування штучних ста-вків та водосховищ, що призводить до змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту; захаращування земельних ділянок, невжиття заходів по недопущенню заростання бур’янами та чага-рниками, накопичення на них звалищ і відходів — призводить до зниження родючості, знищення ґрунтового шару під відвалами, отруєння ґрунтових організмів на прилеглих ділянках; вирощу-вання на одних і тих же полях однотипних сільськогосподарських культур (недотримання сівозмін), що невідворотно призводить до зменшення поживних речовин у ґрунті та зниження родючості, а в подальшому — переведення таких земель до іншої категорії; добування корисних копалин відкритим способом із порушенням встановлених вимог охорони ґрунтів — призводить до знищення ґрунтового покриву, зниження рівня ґрунтових вод, часткового осушення ґрунту і, як наслідок, виникнення вітрової ерозії; необ-ґрунтоване застосування важколісної техніки, яке викликає ущі-льнення ґрунту і різке зниження його родючості; забруднення


67

ґрунтового шару земель сільськогосподарського призначення паливно-мастильними матеріалами — призводить до унеможлив-лення подальшого використання земель за цільовим призначен-ням; щорічна оранка земельних ділянок з перевертанням пластів, якщо цим порушуються оптимальні фізичні властивості грунтів, збільшується інтенсивність площинної ерозії, погіршується склад гумусу та зменшується його кількість; неконтрольоване розорю-вання перелогів (цілинних земель), що призводить до різкої зміни процесів ґрунтоутворення та виникнення ерозії; випалювання сінокосів та пасовищ — призводить до загибелі значної кількості ґрунтових організмів у поверхневому шарі ґрунту і посилення випарювання поверхні ґрунту; необґрунтоване проведення осу-шення, що призводить до порушення гідрологічного режиму та виникнення вітрової ерозії; необґрунтоване проведення зрошення — призводить до надмірного зволоження та подальшого заболочу-вання, за відсутності достатньої дренажної системи — до засолен-ня поверхні ґрунту; порушення правил будівництва приміщень та різних споруд на територіях, прилеглих до земель сільськогоспо-дарського призначення, — призводить до знищення ґрунтів, на-копичування відходів будівництва, негативного впливу на ґрунти будівельної техніки, виникнення невідтворних процесів ґрунто-утворення як під спорудами, так і на прилеглих земельних ділян-ках тощо [12].

Варто зазначити, що суспільно небезпечне посягання на охо-ронювані кримінальним законом об’єкти здійснюється в конкрет-них умовах місця, часу, обстановки з використанням певного спо-собу, знарядь і засобів його вчинення [3, c. 10]. І хоча вказані озна-ки для складу злочину безгосподарського використання земель не є обов’язковими, їх визначення має велике значення для з’ясування об’єктивної сторони злочину, тому що вони характе-ризують її як зовнішній прояв людської поведінки, сприяють пра-вильному розумінню характеру об’єктивної сторони, визначають ступінь суспільної небезпеки, а також допомагатимуть вірному застосуванню ст. 254 КК України.

Як відомо, спосіб скоєння злочину є системою (комплексом, сукупністю) взаємопов’язаних актів поведінки. Спосіб вчинення злочину логічно взаємопов’язаний із суспільно небезпечним діян-ням, тому що він містить у собі якісну характеристику злочинно-го діяння, у ньому відбиваються певні риси особи злочинця, фор-ма вини, мотив і мета злочину, він детермінований певними суб’єктивними й об’єктивними факторами [1; 13]. Іноді спосіб може свідчити про особливі властивості реалізованої дії, що сут-тєво підвищують її суспільну небезпечність, або про негативні властивості особистості злочинця, що виявляються в способі дії [14, c. 60]. У способі злочинного безгосподарського використання земель знаходить своє конкретне вираження екологічно небезпе-чна поведінка. Полягає вона в тому, що таке використання відбу-вається з порушенням встановлених законодавством вимог щодо охорони та раціонального використання земель, її відтворення


68

в процесі господарської діяльності. В цьому випадку діяння і спо-сіб ніби співпадають один з одним.

При встановленні такої факультативної ознаки об’єктивної сторони злочинного безгосподарського використання земель як місце вчинення цього злочину необхідно враховувати наступне. Місцем вчинення будь-якого злочину, в тому числі і безгосподар-ського використання земель, прийнято вважати певну територію або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки. Виходячи з цього, місцем вчинення безгосподарського використання земель необ-хідно визнавати конкретну земельну ділянку сільськогосподарсь-кого призначення, що має чітко визначені межі на місцевості, верхній родючий шар якої зазнав неправомірного впливу (у ви-гляді байдужості або ж, навпаки, екстенсивності у використанні), що у подальшому призвело до погіршення якісного стану земель і, як результат, неможливості вирощувати на ній сільськогоспо-дарські культури, випасати худобу внаслідок її деградації та кон-сервації.

Встановлення часу вчинення злочинного безгосподарського використання земель дозволяє більш точно визначати ступінь суспільної небезпеки цього злочину. Для злочинів з матеріальним складом під часом вчинення злочину розуміють час вчинення особою дії або бездіяльності, незалежно від часу настання суспі-льно небезпечних наслідків, що зазначені в законі. Настання останніх свідчить про закінчення злочину [15, c. 683]. Так, напри-клад, може бути при ігноруванні землевласником стану своєї зе-мельної ділянки, відсутності протиерозійних та ін. засобів, коли може розвинутися ерозія через надмірні зливи у саме весняний період. Тобто при злочинному безгосподарському використанні земель кримінально-правове значення має не стільки сам період, час вчинення цього злочину, скільки ті природні умови, які впли-вають на характер та об’єм суспільно небезпечних наслідків пося-гання.

Важливою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаче-ного статтею 254 КК України, виступають і засоби вчинення цього злочину. До засобів вчинення злочинного безгосподарського ви-користання земель потрібно віднести спеціальну техніку, маши-ни, споруди, біологічні, хімічні та інші матеріали або речовини, які погіршують якісний стан ґрунтового покриву земель. Диспо-зиція ст. 254 КК України не містить переліку таких речовин або техніки, та й в рамках однієї диспозиції неможливо було б закрі-пити їх вичерпний перелік. Тому законодавець вирішив цю про-блеми через бланкетність вказаної норми. Бланкетні норми, хоч дещо і ускладнюють механізм їх застосування, але залишаються обов’язковими. Можна лише спростити користування такою нор-мою, що можливо шляхом закріплення відповідного переліку таких засобів у Постанові Пленуму Верховного суду України.

Диспозиція ст. 254 КК характеризується як бланкетна, адже, за загальним правилом, саме бланкетними є норми, диспозиції


69

яких для встановлення ознак злочину відсилають до нормативно-го матеріалу іншої галузі права [16, c. 93], в нашому випадку — земельного, екологічного законодавства. Це потребує від слідчого відповідного правового обґрунтування кваліфікації злочину — посилання на невиконання правових обов’язків, спеціальних пра-вил, приписів закону та ін. У бланкетних диспозиціях, як зазначає С. Б. Гавриш, джерело кримінальної відповідальності водночас міститься у нормі кримінального закону та розпорядженні інших галузей права, і це дозволяє інтегрувати правові ідеї різних галу-зей законодавства в боротьбі з екологічною злочинністю [6, c. 225–226].

Такий стан речей покладає на правозастосовця додаткові обов’язки. Наприклад, знати та вміти відшукати норми, що скла-дають в комплексі правовий інститут, який регламентує охорону земель, а також слідкувати за їх змінами та доповненнями. Не-знання закону та невміння його застосувати у правильному руслі практичними працівниками правоохоронних органів і є однією з небагатьох причин такої високої латентності злочинного безгос-подарського використання земель, так само як і в цілому екологі-чних злочинів.

Підсумовуючи вищевикладене, варто зазначити, що суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 254 КК, може мати як форму дії, так і форму бездіяльності при недобросовісному здійсненні господарської діяльності, тобто невиконання або неналежного виконання особою покладених на неї законом обов’язків по охо-роні та раціональному використанні земельних ресурсів та забез-печення тим самим екологічної безпеки в процесі сільськогоспо-дарської діяльності. По-друге, факультативні ознаки об’єктивної сторони, які відносяться до суспільно небезпечного діяння у ви-гляді безгосподарського використання земель, хоч і мають важ-ливе значення для її з’ясування, все ж таки на кваліфікацію не впливають, тобто не є обов’язковими.


1. Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность / Н. И. Панов. – Харьков : Вища шк. Изд-во при Харьк. ун-те, 1982. – 161 c.

2. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько [та ін.]; за ред. М. І. Ме-льника, В. А. Климен-ка. – вид. 3-тє, переробл. та допов. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

3. Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления / В. Н. Ку-дрявцев. – М. : Госюриздат, 1960. – 244 с.

4. Г. В. Тимейко Общее учение об объективной стороне преступ-ления / Г. В. Тимейко; отв. ред.: П. Т. Некипелов. – Ростов: Изд-во Рост. ун-та, 1977. – 216 c.

5. Ярмыш Н. Н. Действие как признак объективной стороны пре-ступления (проблемы психологической характеристики) / Н. Н. Ярмыш. – Харьков : Основа, 1999. – 84 с.


70

6. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні (Проблеми теорії, застосування розвитку кримінального законодавства) / Гавриш С. Б. – Київ : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. – 633 с.

7. Дурманов Н. Д. Понятие преступления / Н. Д. Дурманов. – М. – Л. : АН СССР, 1948. – 315 с.

8. Давыденко Л. М. Правовые средства борьбы с бесхозяйствен-ностью / Л. М. Давыденко, П. М. Каркач. – К. : О-во «Знания» УССР, 1987. – 48 с.

9. Селецький С. І. Кримінальне право України. Загальна част. Навчальний поcібник / С. І. Селецький; 2-ге видання. – Київ: Вид. ЦУЛ, 2008. – 248 с.

10. Мочкош Я. Зміст та об’єктивні форми злочинної дії / Я. Моч-кош // Право України. – 1996. – №11. – С.56

11. Жевлаков Э. Н. Экологические преступления: понятие, виды, проблемы ответственности : дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.08 / Э. Н.Жевлаков. – М., 1991. – 496 c.

12. Шульга А. М. Коментар до ст. 254 КК України / А. М. Шульга // Законодавство України: Науково-практичні коментарі. – 2005. – №6. – С. 62-70.

13. Кудрявцев В. Н. Способ совершения преступления и его уголо-вно-правовое значение / В. Н. Кудрявцев //Сов. гос-во и право. – 1957. – №8.

14. Котовенко О. М. Кримінальна відповідальність за пошкоджен-ня об’єктів магістральних нафто-, газо- і нафтопродуктопроводів : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Котовенко Олександр Михайлович. – Х., 2002. – 150 с.

15. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш [та ін.] ; за заг. ред. В. Т. Маляре-нка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – видання друге, перероблене та доповне-не. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.

16. Наумов А. В. Применение уголовно-правовых норм (По мате-риалам следственной и прокурорско-судебной практики): Учебное посо-бие / А. В. Наумов. – Волгоград : Высш. следственная школа МВД СССР, 1973. – 175 с.

В данной статье раскрывается, что во-первых, общественно опасное деяние, пред-усмотренное ст. 254 УК, может иметь как форму действия, так и форму бездейст-вия при недобросовестном осуществлении хозяйственной деятельности, во-вторых, факультативные признаки объективной стороны, которые относятся к общест-венно опасному деянию в виде бесхозяйственного использования земель, хотя и име-ют важное значение для ее выяснения, все же на квалификацию не влияют, то есть не являются обязательными.

Ключевые слова: безхозяйственное использования земель, хозяйственность, общес-твенно опасное деяние, действие, бездействие

This article reveals that firstly, socially dangerous act under Art. 254 of the Criminal Code, may be a form of action and inaction in the form of unfair economic activities, and secondly, the objective of optional features that belong to a socially dangerous act as Wasteful land use, although important for it to 'clarify, yet not affect the qualification, that is not necessary.

Key words: wasteful land use, management, socially dangerous act, action, inaction



71 © Черевко К. О., 2013

Черевко Кирило Олександрович,


УДК 343.621

НОРМА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

У статті досліджено історію виникнення та розвитку проблеми абортів, а також особливості кримінальної відповідальності та кваліфікації за незаконне проведення абортів в деяких країнах. Детально проведено аналіз законодавства Української РСР щодо абортів.

Ключові слова: аборт, генезис законодавства, незаконний аборт, кримінальна відпо-відальність за аборт.

Історія абортів виникла не в сучасній Європі. З древніших часів материнство було під охороною. Ще в стародавньому світі у наро-дів класичної епохи зустрічаємо їх в таких обсягах, які вражають навіть осіб, звиклих до розбещеності суспільства.

Здійснювались аборти і в стародавньому світі, але вони розгля-дались як чаклунство. Покарання було дуже суворим, оскільки вважалось, що людина в цьому випадку втручається в провидіння Господа.

Закони Хаммурапі встановлювали відповідальність особи, яка заподіяла викидень доньки вільного господиня (§ 209: «если чело-век ударит дочь человека и причинит выкидыш ее плода, то он должен уплатить за ее плод 10 сиклей серебра», особи, яка зале-жала (§ 211) й отроковице (§ 213) [7, с.16].

Салічна правда встановлювала: «Если же кто лишит жизни ре-бенка в утробе матери раньше, чем он получит имя, и это будет доказано, присуждается к уплате 4000 ден., что составляет 100 сол» [5].

Докорінну реформу у вченні про злочинне знищення плоду внесло канонічне право, яке надало принципового значення по-няттю зародка і представило як основне положення своєї доктри-ни: «Homo est, qui est futurus» – «Та людина, що повинна народи-тися». Через це в постановах того часу знищення плоду розгляда-ється як злочин проти самого зародку, і вважається одним із видів вбивства.

Древні греки вирішували цю проблему дещо інакше. Так, у клятві Гіппократа зазначається: «Я не дам никому просимого у меня смертельного средства и не покажу пути для подобного замысла; точно так же я не вручу никакой женщине абортивного пессария» У той час, коли Гіппократ був противником того, хто використовує протизаплідні засоби й проводить аборт, у його пра-цях достатньо зазначень про те, що лікарі достатньо знали мисте-цтво вигнання плоду [8, с. 1].

За законами Риму каралась мати ненародженої дитини, якщо за допомогою знищення плоду досягалась якась злочинна мета.


72

Так само розглядався цей злочин стародавнім німецьким правом [4, с. 98].

Також, проблема абортів зустрічається і в Київської Русі: «Всяка жена скажающи в собе отроча душегубица наречется». Так, жінку, яка позбувалася плоду, називали «душегубицею», тоб-то прирівнювали до вбивці. Досліджуючи шлюбно-сімейне життя в Київській Русі, відзначав, що суворі дисциплінарні покарання церква накладала на тих жінок, які з метою позбавитися вагітності використовували зілля чи зверталися до послуг знахарок – баб-шептух [6, с. 14].

В перших сторіччях свого існування християнство підвергали жінок-християнок довічному церковному покаранню за вчинення аборту. Так, Св. Климент Олександрійський Тертуліан (200–205рр.) зазначав: «Что же касается нас, христиан, то нам убийство стро-жайше воспрещено. Нам даже воспрещено уничтожать в чреве матери зачатого ею ребенка. Помешать рождению, не значит ли это совершить убийство?» [9, с.14].

Папа Стефан V у 899 році видає едикт, за яким особа, що зни-щила в матці зародок, визнавалася вбивцею. Це правило з невели-кими перервами діяло сім століть – до того періоду, коли одночас-но з послабленням усеосяжної влади церкви відбувається поси-лення позицій окремих монархів і держав. Під впливом цих проце-сів у найбільш незалежних від влади Рима європейських країнах відбувається законодавче закріплення покарань за здійснення аборту, що поступово пом’якшуються під впливом епохи Просвіт-ництва в XIII столітті [3, с. 23].

У 1764 р. Чезаре Беккаріа у своїй книзі «О преступлениях и наказаниях» зазначав, що при визначенні покарання за аборт слід враховувати тяжке положення, яке спонукає жінку здійснити йо-го. Автор вважає, що боротьба з абортами буде більш ефективні-шою, якщо жінку не карати, а подавати їй матеріальну та мораль-ну допомогу, організовувати притулок тощо [10, с. 48].

Еволюція кримінальної відповідальності за штучне перери-вання вагітності в Росії відбувалась таким чином.

Ще в «Своде законов» 1832 року стаття «О преступном истреб-лении плода» була побудована так: ч.1 «Кто с ведома и по согласию самой беременной женщины, употребит с ее умыслом какое-либо средство для изгнания плода ее, тот за это подвергается лишению всех прав и подлежит ссылке в отдаленных местах Сибири». Ч. 2 «Сама беременная женщина, которая по собственному произ-волу или по согласию с другим употребит с умыслом какое-либо средство для изгнания плода свого, подвергается лишению всех прав и подлежит ссылке в отдаленных местах Сибири».

У ст. 341 даного документу були перераховані види споріднено-го вбивства, одним з яких було зазначене вбивство дитини в утробі матері, а у ст. 343 вказувалось, що до особливих (кваліфікованих) видів вбивства необхідно відносити навмисне умертвіння і вигнан-ня плоду з утроби матері.

«Положення про покарання Російської імперії» 1845 р. в корені


73

відрізнялось від Зводу Законів, але питання стосовно знищення плоду знайшли своє відображення в розділі злочинів проти життя (ст.ст. 1461, 1462, 1463). Даний злочин визначався як протизаконне, свідоме та вольове умертвіння плоду, який знаходився ще в утробі матері.

Статті 1461–1463, які визначали покарання за видалення плоду, відносилися до глави про смертовбивство. Згідно ст. 1461, якщо аборт проводився без згоди жінки, абортмахер позбавлявся всіх прав, стану й посилався на каторжні роботи на заводах терміном від 4 до 6 років; якщо жінці при цьому заподіювалося тяжке ушко-дження – каторгою від 6 до 10 років; а у випадку смерті жінки – каторгою від 8 до 10 років. Особа, що видалила плід за згодою жін-ки (ст. 1462), каралася виправними арештантськими відділеннями від 5 до 6 років; сама ж жінка – ув’язненням від 4 до 5 років із по-збавленням усіх особливих прав. Таким чином, вагітна потрапляла в коло суб’єктів злочину. Покарання, передбачені статтями 1461-1462, характеризувалися одним ступенем суворості, незалежно від того, хто виступав суб’єктом злочину – лікар, сповитуха, акушер чи аптекар, раніше викриті у такому ж злочині. Треба зазначити, що в порівнянні з окремими чинними західноєвропейськими зако-нодавствами, санкції за здійснення аборту відрізнялися прогреси-вністю – було відсутнє довічне ув’язнення й страта; каралося тіль-ки умисне й протизаконне умертвіння плоду. Якщо лікар здійсню-вав аборт через показники з боку здоров’я матері, то він відповіда-льності не підлягав.

У Кримінальному Укладенні Російської імперії 1903 р. пока-рання, передбачені за проведення аборту (ст.ст. 465, 466), значно пом’якшилися. Так, винний в умертвінні плоду карався ув’язненням у виправному будинку: умертвіння плоду без згоди жінки каралося каторгою на термін не більше 8 років; мати, винна в умертвінні свого плоду, каралася ув’язненням у виправному бу-динку на термін не більше 3 років. Якщо умертвіння плоду прово-дилося лікарем або сповитухою, то від суду вимагалося перешко-дити практиці винного на термін від 1 року до 5 років і опублікува-ти вирок.

Перше радянське законодавство, що регулювало штучне пере-ривання вагітності, виходило з ідеї некараності аборту. У Постано-ві Наркомюста РРСФР від 18 листопада 1920 року «Про охорону здоров’я жінок» аборт визначався некараним, якщо він здійснюва-вся лікарем, у медичній установі і безкоштовно.

4 липня 1921 р. Нарком охорони здоров’я і Наркомюст УРСР приймають аналогічну постанову під заголовком «Про охорону здоров’я жінок», в якій зазначалось: «Радянська влада ставить своїм невідкладним завданням боротьбу з абортами, що калічать жінку й наносять шкоду трудовій державі, для якої єдиною цінніс-тю є робоча сила».

У 1922 році відповідальність за проведення аборту вводиться в Кримінальний кодекс УРСР, де диспозиція ст. 164 за своєю суттю повторює Постанову 1921 р., однак значно пом’якшуються санкції –


74

позбавлення волі чи примусові роботи терміном до одного року – при здійсненні злочину без обтяжливих обставин, а при наявності таких (вчинення аборту у вигляді промислу чи без згоди матері, або якщо наслідком є її смерть) – позбавлення волі на термін до п’яти років.

Нарком охорони здоров’я УРСР 30 січня 1926 р. прийняв цир-куляр, в якому наказав ліквідувати одні комісії (абортні), передав-ши їхні функції іншим (Охмладам), а також Раді соціальної допо-моги – усунути всі формальності, що стосуються аборту, а головне – дозволив проведення аборту за соціальними показниками до трьох місяців вагітності. Цей нормативний акт визнавався першим у світі документом, що дозволяв проведення абортів за соціальними показниками [3, c.24].

27 липня 1936 р. Центральний Виконавчий Комітет і Рада На-родних Комісарів СРСР прийняли Постанову «Про заборону абор-тів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі полого-вих будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення криміна-льного покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в зако-нодавстві про розлучення» [2, c.7].

У Постанові виділили три окремі склади злочину: а) відповіда-льність осіб за здійснення жінці аборту; б) відповідальність вагіт-ної за здійснення нею аборту й самоаборту; в) відповідальність осіб, що примушують жінку до проведення аборту. Прийняття цієї Постанови свідчить про турботу про здоров’я жінки з одного боку, а з іншого боку, вагітна жінка стає не тільки потерпілою, а й суб’єктом даного злочину.

Згідно даної Постанови в КК УРСР з’являється нова редакція ст. 143 КК. Але прийняття Постанови спричинило певні негативні наслідки, які виявлялися у збільшенні кількості кримінальних абортів більш ніж у 10 разів і завданні значної шкоди здоров’ю жінки: при кримінальному аборті вона має більше шансів одержа-ти ускладнення, ніж при проведеному в умовах лікувальної уста-нови.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 5 серпня 1954 року була скасована кримінальна відповідальність вагітних жінок за переривання вагітності. Вагітній жінці надавалось право само-стійно вирішувати питання про материнство.

23 листопада 1955 року Президією Верховної Ради СРСР було видано Наказ «Про відміну заборони абортів». Згідно цього Наказу відповідальність за аборт була встановлена лише у таких випадках : а) проведення аборту не в лікарні чи інших лікувальних установах; б) проведення абортів в антисанітарних умовах або особами, які не мають спеціальної медичної освіти [2, c.8].

КК УРСР 1960 р. вже традиційно ст. 109 передбачав криміна-льну відповідальність за незаконне проведення аборту лікарем і особою, яка не має спеціальної медичної освіти. Обтяжуючими відповідальність обставинами було вчинення незаконного прове-


75

дення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я або смерть потерпілої.

31 грудня 1987 року Міністерство охорони здоров’я СРСР за-твердило «Інструкцію про порядок провадження операції штучно-го переривання вагітності за немедичними показаннями».

Зміна соціально-економічних умов життя населення, що відбу-лася після 1992 р., негативним чином вплинула на ставлення жінок до факту штучного переривання вагітності (хоча продовжували діяти норми старого радянського кримінального законодавства). Сформоване положення призвело до багаторазового збільшення кількості абортів, у тому числі кримінальних; у цей же час різко зростає латентність незаконного переривання вагітності. Усе це в сукупності з іншими негативними обставинами сприяло катаст-рофічному падінню чисельності нації, збільшенню числа безплід-них жінок і бездітних родин [3, c.25].

Щодо питання кримінальної відповідальності за проведення незаконного штучного переривання вагітності в законодавстві зарубіжних країн слід відмітити, що в європейських державах виділяють чотири типи законів про аборти:

1) найбільш ліберальне законодавство – вирішує питання «за бажанням» (невелика група країн);

2) доволі вільні закони – дозволяють аборт за численними ме-дичними і соціальними показаннями (в шести країнах: Англія, Угорщина, Ісландія, Кіпр, Люксембург, Фінляндія);

3) доволі суворі закони – дозволяють аборт лише при деяких обставинах: загрозі фізичному чи психічному здоров’ю жінки, дефектах плоду, зґвалтуванні та інцести. (в Іспанії, Португалії, Польщі і Швейцарії);

4) дуже суворі закони – які або взагалі забороняють аборти, або дозволяють їх у виключних випадках, коли вагітність представляє безпосередню загрозу життю жінки (в Північній Ірландії, донедав-на – на Мальті).

Кожен рік в світі проводять від 36 до 53 млн. абортів, тобто проводять штучне переривання вагітності. Дослідження свідчать, що в деяких країнах (як, наприклад, США, Росії, Україні, Данії) аборти зробили до 2/3 жінок [1].

Першою державою світу, яка узаконила переривання вагітнос-ті, став в 1920 році Радянський Союз. Демократичні країни почали впроваджувати схожі закони через багато років після ІІ світової війни: США – у 1973 році, Німеччина – у 1975-му, Італія – з 1981-го.

Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвитку від-повідальності за незаконне штучне переривання вагітності, можна зробити певні висновки: по-перше, проблеми караності абортів мають глибокі історичні корені. По-друге, на різних етапах розви-тку суспільства вони вирішувались по-різному, але в переважній більшості випадків суб’єктом кримінальної відповідальності поруч з особою, яка проводила операцію штучного переривання вагітно-сті, виступала жінка, яка без поважних причин погоджувалась на проведення аборту.


76


1. Искусственное прерывание беременности (аборт). Классический аборт, мини–аборт и гормональный аборт [Електронний ресурс]. – Режим дуступу : http://beremenna–ya.narod.ru/prerivanie.beremennosti.html.

2. Лаврентьева Т. А. Ответственность за незаконное производст-во аборта по советсткому уголовному праву : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и крими-нология; исправительно-трудовое право» / Т. А. Лаврентьева. – Саратов, 1974. – 20 с.

3. Лапко Г. К. Історико–правовий аналіз кримінальної відповіда-льності за незаконне проведення аборту / Г. К. Лапко // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2004. – № 212. – С. 22–26.

4. Омельченко І. К. Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посібник для студентів вищих закладів освіти / І. К. Омельченко, О. В. Сорокін, В. В. Череватий. – К. : Ін–т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. – 136 с.

5. Салическая правда [Електронний ресурс] / Московский Госу-дарственный университет, Исторический факультет. – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/salic.htm

6. Павленко І. В. Кримінальна відповідальність за незаконне проведення аборту: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Павленко Ірина Володимирівна. – К., 2013. – 210 с.

7. Фабрице Г. Учение об изгнании плода и детоубийстве / Фабри-це Г. – СПб., 1906.

8. Попов В. Л. Судебная медицина / Попов В. Л., Гурочкин Ю. Д. – М., 1999, – 297 с.

9. Гарнет М. Детоубийство. Социологическое и сравнительно-юридическое исследование / Гарнет М. – М., 1911.

10. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях / Пер. М. В. Ми-шина. – М., 1978.

В статье проведено исследование истории возникновения и развития проблемы абортов, а также особенности уголовной ответственности и квалификации за незаконное проведение аборта в некоторых странах. Детально проведен анализ законодательства Украинской ССР относительно абортов.

Ключевые слова: аборт, незаконный аборт, генезис законодательства, уголовная ответственность за аборт.

The article a study of the history and development of the abortion issue, and especially the criminal responsibility and qualifications for illegal abortion in some countries. Conducted a detailed analysis of the law on abortion Ukrainian SSR.

Кey words: abortion, illegal abortion, the genesis of the law, criminal liability for abortion.



77 © Шевченко О. В., 2013

Шевченко Ольга Вікторівна,


УДК 343.622

СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ ДІТОВБИВСТВА ТА РОЗМЕЖУВАННЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА МАТІР’Ю СВОЄЇ НОВОНАРОДЖЕНОЇ ДИТИНИ (ст. 117 КК) ТА ЗАЛИШЕННЯ В НЕБЕЗПЕЦІ, ВЧИНЕНЕ МАТІР’Ю СТОСОВНО НОВО-

НАРОДЖЕНОЇ ДИТИНИ (ч.2 ст.135 КК УКРАЇНИ)

У статті розглянуто способи дітовбивства. Автор пропонує удосконалити класифі-кацію способів активного дітовбивства шляхом доповнення її. Відстоюється позиція, що умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини дійсно може бути вчинене шляхом змішаної бездіяльності. Дається розмежування дітовбивства (117 КК) та залишення в небезпеці, вчинене матір’ю стосовно новонародженої дитини (ч. 2 ст. 135 КК) за об’єктивним та суб’єктивним ознаками складу злочину.

Ключові слова: дітовбивство, способи активного дітовбивства, змішана бездіяль-ність, залишення в небезпеці.

У юридичній літературі розрізняється активне та пасивне діто-вбивство. Активне дітовбивство – це вбивство матір’ю своєї ново-народженої дитини шляхом активних дій, характер яких може бути різноманітним. Дітовбивство за формою впливу поділяються на таки види: вбивство (дія) з використанням власної мускульної сили людини; вбивство (дія) з використанням знаряддя для поси-лення мускульної сили людини; вбивство (дія) з використанням інших сил, яким мускульна сила людини надає рух. Уперше уза-гальнення видів убивства новонародженої дитини здійснила Л. І. Тиміна у 1980 р. [1, c. 61].

Так, до першої групи автор відносить: удушення дитини ру-ками, стиснення ніг при вивільненні дитини з утроби матері, на-несення ударів по голівці дитини.

До другої групи способів вбивства відносяться: закриття отворів рота і носа новонародженої дитини м’якими предметами, наприклад подушкою, простирадлом, одягом, здавлювання шиї петлею.

Третя група включає: утоплення дитини у воді, у фекальних масах, введення у верхні дихальні шляхи сторонніх тіл та рідини (наприклад, нашатирного спирту), обварювання окропом, спри-чинення смерті шляхом спроб спустити новонароджену дитину

в унітаз, туге сповивання. Наведену класифікацію можна доповнити такими видами ак-

тивного дітовбивства, як здавлення грудей та живота немовляти, нанесення механічних травм, пошкоджень тупими і гострими предметами, удушення пуповиною, кидання дитини на тверду чи м’яку поверхню, сильний струс дитини (Синдром струсу немовля-ти – Shaken Baby Syndrome – стійкий термін, що описує специфі-чну комбінацію тілесних ушкоджень дитині та механізму їх нане-сення [2, c. 415]), поміщення дитини в умови, не сумісні для неї з життям.


78

Наведена класифікація є актуальною і сьогодні, що підтвер-джується сучасною судово-слідчою практикою. Матеріали вивче-них кримінальних справ за даною категорією свідчать про те, що вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини найчастіше вчи-няється шляхом удушення дитини (40 %) та утоплення (17 %), рі-дше шляхом завдання ударів гострими та тупими предметами (12 %), кидання на тверду поверхню (10 %), закопування (10 %), залишення в холоді (8 %), закриття верхніх дихальних шляхів (3 %)(вивчення матеріалів кримінальних справ проводилося авто-ром для дисертаційного дослідження).

Психічний вплив як спосіб вчинення вбивства новонародже-ної дитини вбачається неможливим, адже особливості психофізі-ологічного стану немовляти виключають можливість спричинен-ня їй смерті шляхом психічного насилля. Психіка новонародже-ного не здатна сприймати вплив іншої особи, отже, смерть дитини внаслідок психічного впливу настати не може.

Слід зауважити, що походження механічних пошкоджень, які спричинили смерть дитини, може бути різним. Насильницька, але не винна смерть дитини може бути результатом проходження плода по родових шляхах породіллі при самодопомозі матері, при стрімких пологах тощо. Такі випадки слід відмежовувати від уми-сного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини. Саме тому в кожному випадку виявлення трупу новонародженої дитини необхідним є проведення судово-медичної експертизи. Причиною смерті новонародженої дитини також може бути родова травма або внутрішньоутробна патологія плода, що несумісна з життям поза організмом матері.

Мимовільні (рефлекторні) дії, які вчиняються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть складати ознаку об’єктивної сторони, тому що діяння як ознака об’єктивної сторо-ни – завжди має бути свідомим і вольовим актом поведінки люди-ни. Прикладом може слугувати ситуація, коли мати-породілля в процесі пологів рефлекторно стискає ноги, завдаючи таким чином ушкоджень дитині.

Порівняно з іншими видами вбивств умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини значно частіше вчиняється шляхом бездіяльності [3, c. 13]. За матеріалами вивчених кримінальних справ дітовбивство у 78 % випадків вчинялося активними діями та у 22 % – шляхом бездіяльності.

Визначення поняття бездіяльності в науці кримінального права є досить дискусійним. Бездіяльність визначається як паси-вна поведінка особи, тобто невиконання покладеного на неї обов’язку діяти певним чином або не перешкоджання настанню суспільно небезпечних наслідків, перешкодити яким суб’єкт по-винен був та мав можливість [4, c. 55].

Пасивна поведінка означає, що «людина знаходиться у стані фізичного покою, не втручається в суспільні та природні процеси, що спричиняють шкоду» [5, c. 22]. Але необхідно зауважити, що не можна розуміти бездіяльність у буквальному значенні цього


79

слова як пасивність, абсолютну недіяльність. У момент вчинення злочину суб’єкт може вчинювати будь-які інші дії, проте якщо він не виконує при цьому покладеного на нього обов’язку, то він вва-жається бездіяльним. Здається правильною позиція Н. Ф. Кузнецової, що «при бездіяльності не обов’язково, щоб суб’єкт поводився пасивно» [6, c. 225]. Так, наприклад, не піклую-чись про власну дитину (не годуючи її, залишаючи на вулиці то-що), мати може вчинювати будь-які інші дії, тобто бути фізично активною. Однак головним залишається невиконання свого бать-ківського обов’язку піклуватися про власну дитину.

До основних ознак бездіяльності відноситься суспільна небез-печність, зумовлена нею протиправність, що розглядаються в конкретних обставинах місця, часу та обстановки вчинення злочину. При бездіяльності особа не вчиняє певної дії, яку вона за даних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподі-янню шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом про кримінальну відповідальність.

Отже, якщо жінка, залишаючи дитину в холодній кімнаті або на вулиці, свідомо не вчиняє певних необхідних дій для запобі-гання настання смерті від переохолодження і за наявності реаль-ної можливості вчинити ці дії (наявність обов’язку піклуватися про власну дитину витікає з сімейно-родинних відносин), то таке діяння вочевидь слід розглядати як вбивство шляхом бездіяльності.

У тих випадках, коли мати не годує власну дитину, не піклу-ється про неї, не вчиняє певних дій для збереження її життя, вона не заподіює смерть дитини, тому що така поведінка сама по собі, без здійснення певних дій не може спричинити смерть. Адже мати, намагаючись позбутися своєї дитини шляхом залишення її на морозі чи не годуванням, не зможе домогтися потрібного ре-зультату, не перебуваючи в повній ізоляції від членів суспільства. На думку Н. М. Ярмиш, «якщо залишена дитина гине від голоду або холоду, то це відбувається внаслідок її (матері) дій, спрямова-них на виокремлення, ізолювання від себе та інших людей дити-ни, приховування дійсних обставин її загибелі або взагалі свого материнства» [7, c. 418]. Саме як залишення в небезпеці, на думку авторки, слід кваліфікувати поведінку матері, яка виражається виключно в невиконанні своїх обов’язків щодо піклування про дитину і не супроводжується вчинками, що активно направлені на заподіяння смерті (тобто за допомогою активних дій, як-то удушення, утоплення тощо) [7, c. 418].

Подібна точка зору висловлена В. Б. Малініним. На його дум-ку, там, де йдеться про вбивство шляхом бездіяльності при діто-вбивстві, насправді має місце попередня діяльність, яка послужи-ла причиною смерті. Науковець зазначає, що «сама по собі безді-яльність не має ні фізичних властивостей, ні енергетичних і не може впливати на матеріальний об’єкт – тіло людини, заподіяти шкоду» [8, c. 251-252].

З наведеними думками ми згодні в тій частині, де говориться про попередню діяльність, яка послужила причиною смерті дити-


80

ни при вбивстві шляхом бездіяльності. Саме завдяки цим діям винна особа досягає необхідного їй результату – смерті дитини, навіть не виконуючи активних дій. Ситуація, коли мати залишає дитину на вулиці чи в холодному приміщенні і дитина згодом помирає, може відноситися до «змішаної бездіяльності», адже жінка попередньо виносить дитину на вулицю або до кімнати (це вочевидь є дією), яку потім залишає (подальша бездіяльність). Змішана бездіяльність, на думку Н. І. Панова, – це сполучення активної (дія) та пасивної (бездіяльність) поведінки, коли активні дії виступають у якості обставини (способу), який забезпечує здій-снення бездіяльності [9, c. 18]. Ми вважаємо, що умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини дійсно може бути вчинене шляхом змішаної бездіяльності, а саме: поєднанням активних попередніх дій, які забезпечують настання шкідливого наслідку у вигляді смерті від наступної бездіяльності.

Активно спрямованих дій на заподіяння смерті дитині тут не-має (мати не душить дитину, не топить тощо), але має місце попе-редня активна діяльність, що виражається в залишенні місця, де знаходиться дитина. Таким чином, попередня дія суб’єкта надає можливість досягти необхідного результату у вигляді смерті ди-тини шляхом злочинної бездіяльності. Разом із тим, вчинити да-ний злочин шляхом бездіяльності можна і без «попередньої акти-вної діяльності». Зокрема, у випадках народження жінкою дитини і ненадання їй необхідного піклування та турботи (їжа, тепло) без залишення місцезнаходження дитини.

Л. І. Тиміна виділяє дві форми бездіяльності, результатом якої стала смерть немовляти. Бездіяльність у «формі відсутності основних турбот та догляду за новонародженою дитиною» та без-діяльність «шляхом залишення дитини без допомоги». За об’єктивними критеріями, як вважає Л. І. Тиміна, слід відрізняти дітовбивство шляхом залишення в небезпеці та підкидання, оскі-льки при підкиданні мати бажає позбавитися дитини, але при цьому зберегти їй життя. У випадках залишення дитини в небез-пеці при бажанні смерті дитини, так само як і при відсутності основних турбот, дії матері повинні кваліфікуватися як умисне вбивство [3, c. 13].

Ми вважаємо, що перша форма бездіяльності поглинається другою, адже залишення в небезпеці передбачає собою відсут-ність основних турбот. Разом із цим, у першому випадку маємо вплив, що спричиняє смерть за допомогою природних факторів (неотримання їжі, тривале зниження температури тіла, втрата великої кількості крові тощо), у другому випадку поряд із наведе-ними факторами значний вплив мають й інші чинники, які утво-рюють небезпеку для життя дитини (залишення дитини в ситуа-ції, яка сама по собі становить загрозу життю чи призведе до не-минучої загибелі). Критерієм відмежування є ступінь суспільної небезпеки, який визначається виходячи з характеристики об’єктивної сторони діяння (умови та обставини вчинення злочи-ну). Такий розподіл дозволяє більш детально вивчити таке явище,


81

як вбивство матір’ю новонародженої дитини шляхом бездіяльності. Щодо підкидання, коли мати вчиняє дії з метою позбавитись

дитини, але при цьому зберегти їй життя, вона, на нашу думку, вживає заходи для того, щоб дитина була знайдена якнайшвидше. При умисному вбивстві матір’ю своєї новонародженої дитини особа вчиняє дії, які безпосередньо призводять до настання смер-ті. Слід дослідити, де (у людному місті чи подалі від людей) і коли (узимку, влітку, вночі чи вдень, яка температура повітря та пого-дні умови) дитина була залишена та яка є імовірність її знахо-дження і допомоги та наскільки швидко. Безперечно, саме за елементами об’єктивної сторони можна оцінювати те чи інше діяння як вбивство новонародженої дитини (ст. 117 КК України) або залишення в небезпеці (ст. 135 КК України). Залишення в небезпеці як самостійний склад злочину та залишення дитини без допомоги та піклування як спосіб вчинення вбивства матір’ю новонародженої дитини відрізняються як об’єктивними, так суб’єктивними характеристиками.

Отже, на нашу думку, вбивство матір’ю новонародженої ди-тини шляхом бездіяльності є можливим. Іноді бездіяльність поєд-нується з попередніми активними діями, які виступають способом вчинення злочинної бездіяльності. Це ті випадки, коли винна особа з метою позбавити життя дитину залишає місце її знахо-дження і не запобігає настанню смерті, хоча вона могла й була зобов’язана це зробити. Своєю бездіяльністю жінка навмисно створює небезпечні умови для життя дитини, причому вона це робить з метою вбивства (залишення новонародженої дитини у холодному неопалюваному приміщенні∗, на вулиці тощо). Також можливо, що вона використовує сформовану ситуацію з метою вбивства (залишення дитини у ванній, наповненій водою, де від-бувалися пологи∗∗).

∗ У справі № 1-79/2010 Перечинський районний суд Закарпатської області встано-

вив, що 21 березня 2010 р., близько 00.05, ОСОБА_1, знаходячись за місцем свого про-живання, відразу після одноплідних пологів, народивши живу доношену дитину, пере-буваючи в особливому психічному і фізичному стані під час пологів та після них, який послабив її здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, маючи на меті вбити свою новонароджену дитину, у ванній кімнаті накрила її халатом, після чого через дві години поклала в поліетиленовий пакет, який о 05.00 21 березня 2010 р. віднесла в холодне підсобне приміщення, де залишила без догляду, що згідно з висновком судово-медичної експертизи призвело до смерті новонародженої дитини внаслідок загального переохолодження організму.

∗∗ У кримінальній справі № 1-527/08 Саксаганський районний суд м. Кривій Ріг Дніпропетровської області встановив, що 16 березня 2008 р., приблизно о 00 годині 05 хвилин вагітна жінка, перебуваючи за місцем проживання, усвідомила, що в неї розпочалися передпологові перейми, пішла до ванної кімнати та наповнила ванну во-дою. Через 50 хвилин, знаходячись у ванній у воді, жінка народила живонароджену дитину жіночої статі. Безпосередньо після пологів жінка перерізала ножицями пуповину своїй новонародженій дитині у воді і залишила її там. При цьому вона побачила, що дитина, не маючи можливості дихати у воді, почала заковтувати воду і внаслідок цього настала смерть.


82

Умовою кримінальної відповідальності за вчинення даного злочинного діяння шляхом бездіяльності є наявність у жінки обов’язку діяти певним чином (забезпечити дитині необхідні для продовження життя умови) та реальної можливості діяти певним чином і запобігти настанню злочинних наслідків у вигляді смерті. Такий обов’язок випливає з родинних відносин і, безсумнівно, є в матері тоді, коли народження дитини відбувається поза меди-чною установою. В іншому випадку догляд та піклування про дитину – це обов’язок персоналу. Оцінюючи реальну можливість (або неможливість) виконати покладений на матір обов’язок, слід враховувати обстановку, місце вчинення злочину, а також суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій (чи є в жінки попередній досвід народження дитини, мінімальні знання з догляду за новонародженою дитиною, безпосередньо фізичний та психічний стан жінки).

Питання розмежування умисного вбивства, передбаченого ст. 117 КК, та злочину, передбаченого ст. 135 КК, неможливо до-слідити без розгляду ознак суб’єктивної сторони складу злочину. Спрямованість умислу винної жінки характеризується переважно тим, де (у людному місті чи в подалі від людей) і коли (узимку, влітку, вночі чи вдень, яка температура повітря та погодні умови) дитина була залишена і яка є імовірність її знаходження, допомо-ги та наскільки швидко.

Залишення в небезпеці як самостійний склад злочину та зали-шення дитини без допомоги та піклування як спосіб вчинення вбив-ства матір’ю новонародженої дитини відрізняються об’єктивними та, головне, суб’єктивними характеристиками. По-перше, це форма психічного ставлення до діяння та наслідків злочину у вигляді смерті дитини (при залишенні в небезпеці відсутній умисел на вбивство (як прямий, так і непрямий), максимум можлива злочинна самовпевне-ність), по-друге, це психічне ставлення та усвідомлення часу, місця, обстановки та умов вчинення злочину.

Таким чином, розмежування дітовбивства (117 КК) та зали-шення в небезпеці, вчинене матір’ю стосовно новонародженої дитини (ч. 2 ст. 135 КК) слід проводити саме за ознаками суб’єктивної сторони, для цього розглянемо інтелектуальні та вольові ознаки. При умисному вбивстві матір’ю своєї новонаро-дженої дитини особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), таке діяння неминуче призво-дить до настання смерті. При залишенні в небезпеці особа лише віддалено усвідомлює суспільно небезпечний характер свого ді-яння, внаслідок такого діяння смерть дитини може настати у ви-нятковому випадку.

При дітовбивстві особа передбачає настання конкретного сус-пільно небезпечного наслідку у виді смерті, а при залишенні в небезпеці вона передбачає дію конкретних обставин, які не до-зволять настати таким суспільно небезпечним наслідкам (обста-вини об’єктивного характеру – людяне місце, пора року тощо). Головна відмінність полягає саме у вольовій ознаці, особа бажає


83

настання передбачуваних наслідків у виді смерті новонародженої дитини у випадках дітовбивства. Особа не бажає, лише припускає можливість наслідків та розраховує на конкретні обставини об’єктивного характеру, які не дозволять настати наслідкам у виді смерті при залишенні в небезпеці.

Прикладом може бути кваліфікація діяння жінки за ст. 117 КК. За матеріалами справи, вона, знаходячись за місцем свого проживання, народила живу доношену дитину. Перебуваючи в особливому психічному і фізичному стані під час пологів та після них, у ванній кімнаті, де проходили пологи, накрила дитину халатом, і через дві години, поклала в поліетиленовий пакет, який о 05.00 год. 21 березня 2010 р. віднесла в холодне підсобне примі-щення, де залишила її без догляду, що згідно з висновком судово-медичної експертизи призвело до смерті новонародженої дитини внаслідок загального переохолодження організму. Показання винної та матеріали кримінальної справи свідчать про те, що вона мала умисел на вбивство своєї дитини, і на цій підставі її діяння були правильно кваліфіковані за ст. 117 КК (Справа № 1-79/2010 Перечинського районного суду Закарпатської області).

Відповідальність за залишення в небезпеці новонародженої дитини матір’ю передбачена ч. 2 ст. 135 КК. У законі чітко визна-чено, що при вчиненні таких дій матір повинна не перебувати

в обумовленому пологами стані. Якщо ж вона вчиняє таке ді-яння в особливому психофізіологічному стані, обумовленому по-логами, тоді вона підлягає кримінальній відповідальності за ст. 117 КК. У тому ж випадку, коли жінка вчиняє посягання на новонароджену дитину, перебуваючи в особливому психофізіоло-гічному стані, а дитина залишається живою, тоді має місце замах на умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини. Як можна побачити з аналізу матеріалів кримінальних справ, пору-шених за ознаками ст. 117 КК, біля 10 % дітовбивств не доведені до кінця з обставин, що не залежали від волі винної, тобто мав місце замах на умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини.

Отже, при розмежуванні цих двох злочинів необхідно виходи-ти з того, що вони різняться: 1) за об’єктом посягання: у ст. 117 КК безпосередній об’єкт посягання – це життя новонародженої дити-ни, а у ч. 2, 3 ст. 135 КК основним безпосереднім об’єктом є здо-ров’я дитини, а додатковим обов’язковим безпосереднім – її жит-тя; 2) за ознаками суб’єктивної сторони – убивство матір’ю ново-народженої дитини завжди вчиняється умисно, а залишення в небезпеці характеризується змішаною формою вини та відсут-ністю умислу на вбивство дитини; 3) за ознаками суб’єкта, тобто у ч. 2 ст. 135 КК, передбачено, що ці дії вчиняє мати, яка не пере-бувала в обумовленому пологами стані, а при вчинені злочину, передбаченого ст. 117 КК – ці дії вчиняє мати, яка знаходилась в особливому психофізіологічному стані, обумовленому пологами. Хоча не можна не звернути увагу на алогічний факт, який поля-гає в тому, що чинна ст. 117 КК також не має посилання на особ-


84

ливий післяпоголовий стан матері. Цей недолік повинен бути обов’язково усунений.


1. Тимина Л. И. Ответственность за детоубийство по советскому уголовному праву : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Тими-на Людмила Ивановна. – М., 1980. – 207 c.

2. Мартиненко О. А. Запобігання випадків жорстокого поводжен-ня з немовлятами – перспективи для українського суспільства // Забезпе-чення прав і свобод людини і громадянина в діяльності органів внутрішніх справ України за сучасних умов : мат-ли міжнар. наук.-прак. конф. – К. : ДНДІ МВС України, 2009 ; – Х. : Права людини, 2009. – С. 414–421.

3. Тимина Л. И. Ответственность за детоубийство по советскому уголовному праву : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право; криминология; исправитель-но-трудовое право» / Л. И. Тимина. – М., 1980. – 24 с.

4. Малинин В. Б. Объективная сторона преступления / В. Б. Ма-линин, А. Ф. Парфенов. – СПб. : Изд-во Юрид. ин-та, 2004. – 301 с.

5. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступ-ления / Г. В. Тимейко. – Ростов : Изд-во Рост.ун-та, 1977. – 230 с.

6. Курс уголовного права. Общая часть : учебник / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – Т. 1 : Учение о преступлении. – М. : ИКД «Зерцало–М», 2002. – 624 с.

7. Ярмыш Н. Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ) : монография / Н. Н. Ярмыш. – Х. : «Право», 2003. – 512 с.

8. Малинин В. Б. Причинная связь в уголовном праве / В. Б. Ма-линин. – СПб. : «Юридический центр Пресс», 2000. – 315 с.

9. Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность / Н. И. Панов. – Х. : Вища школа, 1982. – 161 с.

В статье рассмотрены способы детоубийства. Автор предлагает усовершенство-вать классификацию способов активного детоубийства посредством дополнения её. Отстаивается позиция, что умышленное убийство матерью своего новорожденного ребенка действительно может быть совершенно с помощью смешанной бездеяте-льности. Дается разграничение детоубийства (ст. 117) и оставление в опасности, совершенное матерью по отношению к новорожденному ребенку (ч.2 ст. 135 КК) по объективным и субъективным признакам состава преступления.

Ключевые слова: детоубийство, способы активного детоубийства, смешанная без-деятельность, оставление в опасности.

The means of infanticide are considered in the paper. The author proposes to improve the classification of the active infanticide by supplementing it. Position, that the intentional maternal infanticide can actually be committed with compound inactivity, is defended. Distinction between infanticide (article 117) and leaving in danger newborn child committed by his mother (p. 2 of art. 135 Criminal Code of Ukraine) is given by objective and subjective features of formal components of crime.

Key words: infanticide, means of active infanticide, compound inactivity, leaving in danger.



85 © Шульга А. М., 2013

Шульга Андрій Михайлович,


УДК 343.3.7(477)

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – ДІЙОВИЙ ЗАСІБ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

У статті розглянуто підстави кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні посягання проти довкілля. Доведено необхідність посилення кримінально-правового впливу на злочинні посягання проти довкілля.

Ключові слова: злочини проти довкілля; кримінальна відповідальність; довкілля; на-вколишнє природне середовище; склад злочину.

Чинним Кримінальним кодексом України передбачена відповіда-льність за суспільно небезпечні діяння, що завдають шкоду до-вкіллю. Необхідність охорони довкілля саме заходами криміналь-но-правового характеру виникла не сьогодні і не п’ять – десять років назад, а набагато раніше. Упродовж XX-го століття чисель-ність населення планети зросла більш ніж на 4 млрд. чоловік, що перевищило втричі чисельність населення на початку століття. Це невідворотно потягло зростання споживання енергетичних ресурсів та сировини більше ніж у десятки разів, що викликало негативні наслідки для довкілля. Тому одним з основних завдань сучасного суспільства виступає створення оптимальних економі-чних механізмів та відповідної правової бази, які б забезпечували раціональне використання та охорону як довкілля в цілому так і окремих його складових.

Як окремі аспекти правової охорони довкілля так і проблеми загально правова охорона довкілля була предметом наукових досліджень багатьох українських та іноземних науковців, серед яких, зокрема, можна виділити В. І. Андрейцева, Ю. С. Богомяко-ва, М. М. Бринчука, Т. Д. Бушуєвою, В. П. Владимирова, С. Б. Гав-риша, В. О. Глушкова, А. П. Гетьмана, С. А. Голуб, В. К. Грищука, П. С. Дагеля, О. М. Джужи, О. В. Дубовик, О. О. Дудорова, Є. Н. Жевлакова, О. С. Колбасова, А. Г. Князева, М. Й. Коржансь-кого, В. В. Костицького, З. Г. Корчевої, С. М. Кравченко, У. Я. Крастиньша, В. А. Ландіної, Б. М. Леонтьєва, Н. О. Лопаще-нко, Ю. М. Ляпунова, В. К. Матвійчука, П. С. Матишевського, М. І. Мельника, В. Л. Мунтяна, В. О. Навроцького, В. Д. Пакутіна, В. В. Петрової, Є. А. Плотнікова, Л. Ф. Повеліціної, Г. С. Поліщу-ка, В. М. Присяжного, О. В. Сасова, Б. Г. Розовського, Т. Л. Сергє-єва, О. В. Скворцової, В. В. Сташиса, В. Я. Тація, Н. І. Тітової, В. П. Тихого, П. В. Хряпінського, М. І. Хавронюка, І. О. Харь, С. В. Хілюк, Д. Б. Чуракова, О. І. Чучаєва, Ю. С. Шемшученка, Н. Г. Шимбаревої, В. А. Широкова, М. В. Шульги, А. М. Шульги та ін.

В юридичній літературі з приводу місцезнаходження кримі-нально-правових норм, присвячених охороні окремих об’єктів


86

природи та природи в цілому, не існувало єдиного підходу. Так, одні автори пропонували об’єднати склади злочинів, предметом яких виступають природні об’єкти, у главу «Злочини проти державної власності». Свою позицію вони пояснювали тим, що всі об’єкти при-роди мали статус об’єктів виключної державної власності. Другі вважали, що всі кримінально-правові норми, які пов’язані із охоро-ною природи, необхідно помістити до глави «Господарські злочини», тому що всі об’єкти природи виступають об’єктами господарювання. Треті виступали за те, щоб виділити самостійну главу «Злочини проти навколишнього природного середовища», в якій би можна було б застосувати відповідні приписи. Остання точка зору стала основою при підготовці чинного КК України. У процесі обговорення проекту чинного КК України було враховано конституційне поло-ження про те, що навколишнє середовище – синонім терміну «довкіл-ля». Із введенням чинної Конституції України (ст. 50) у вжиток термі-ну «довкілля» об’єктом правової охорони вважається як навколишнє середовище в цілому, так і окремі природні ресурси. Виділивши зло-чини проти довкілля у самостійний розділ, законодавець тим самим зазначив, що саме вони завдають шкоду не тільки юридичним або економічним інтересам та правам, а насамперед, об’єктивним природ-ним умовам існування людини і всього, що її оточує на планеті Земля.

Необхідність закріплення у національному кримінальному законодавстві правового захисту довкілля також зумовлюється зобов’язаннями, які Україна взяла на себе як учасниця міжнарод-но-правових відносин, спрямованих на захист світової екологічної безпеки. Такі зобов’язання витікають, наприклад, з Віденської конвенції про охорону озонового шару від 22 березня 1985 року; Протоколу про обмеження викидів окислів азоту або їх транскор-донних потоків до Конвенції 1979 року про транскордонне забру-днення повітря на великі відстані, до якого Україна приєдналась 3 березня 1989 року; Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, до якої Україна приєдналася 19 березня 1999 року; Конвенції про охорону біологічного різноманіття, ратифікованої Законом України від 29 листопада 1994 року; Екологічної програ-ми для Європи від 23-25 липня 1995 року та багато інших.

Історія міжнародної екологічної співпраці започаткована по-над 100 років тому. Так, ще у 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів. В 1897 році Росія, Япо-нія, США уклали угоду про спільне використання і охорону мор-ських котиків у Тихому океані. Існує ряд інших документів, що свідчать про багату практику міжнародної співпраці у сфері за-безпечення світової екологічної безпеки.

Для подальшого викладення треба з’ясувати одне з головних питань – визначення поняття «злочини проти довкілля». Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України, злочином вважається передбачене чинним КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяль-ність), вчинене суб’єктом злочину. Наведене визначення злочину


87

є універсальним і може бути покладене в основу до визначення будь-яких злочинів, в тому числі й злочинів проти довкілля. Та-ким чином, злочинами проти довкілля необхідно вважати перед-бачені Розділом VIII Особливої частини КК України суспільно небезпечні винні діяння (дії або бездіяльність), що створюють реальну загрозу завдання шкоди чи завдають реальну шкоду до-вкіллю, як об’єкту кримінально-правової охорони і які вчиняють-ся суб’єктом лише цих злочинів.

Специфічними ознаками злочинів проти довкілля, виходячи з вищенаведеного визначення, виступають: 1) суспільна небезпе-чність діянь; 2) винність особи при вчиненні відповідних діянь; 3) протиправність; 4) відповідний суб’єкт злочинів проти довкіл-ля; 5) об’єкт кримінально-правової охорони. Розглянемо детально кожну з наведених ознак.

Як зазначається у науковій еколого-правовій літературі, на-вколишнє природне середовище – це сукупність усіх умов, в яких існують різноманітні організми [1, с. 19] або сукупність усіх при-родних об’єктів, які перебувають у нерозривному зв’язку та ство-рюють єдину екологічну систему [2, с. 18]. Існує законодавче ви-значення навколишнього природного середовища як об’єкта пра-вової охорони. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про охо-рону навколишнього природного середовища», одним з об’єктів державної правової охорони є навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів [3]. У свою чергу у правозастосовній практиці вказується, що об’єктом правової охорони довкілля від злочинів та інших право-порушень виступають суспільні відносини у сфері охорони кон-ституційного права громадян на безпечне довкілля, а також у сфері охорони, використання, збереження і відтворення приро-дних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання

й усунення негативного впливу господарської та іншої діяль-ності людини на навколишнє природне середовище природне середовище, збереження генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних терито-рій, а також природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною [13, с. 9-12].

Спираючись на вищенаведене, можна стверджувати, що об’єктом кримінально-правової охорони довкілля необхідно вва-жати навколишнє природне середовище або довкілля як сукуп-ність природних і природно-соціальних умов та процесів, завдяки яким існують різноманітні організми. Саме цей об’єкт об’єднує всі злочини, що включені до Розділу VIII Особливої частини чинного КК України, який має назву «Злочини проти довкілля».

Застосування кримінально-правових норм, присвячених зло-чинам проти довкілля, пов’язане з необхідністю вирішення окре-мих проблем визначення їх об’єктивної сторони. Йдеться перш за все про визначення форм суспільно небезпечних наслідків зазна-


88

чених злочині. Так, переважна більшість приписів щодо злочинів проти довкілля сформульована законодавцем таким чином, що це дає підстави вважати їх злочинами з матеріальним складом. Ма-ються на увазі такі склади злочинів, в яких суспільно небезпечні наслідки виступають обов’язковою частиною об’єктивної сторони складу злочину. При цьому значна більшість з цих наслідків – це наслідки у вигляді реальної шкоди (ст.ст. 236, 237, 2392, 245-249, 251, 252, 254 КК України). Для інших злочинів проти довкілля характерною рисою об’єктивної сторони виступає створення за-грози (небезпеки) заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони (ст.ст. 239, 2391, 240-244, 253 КК України). У кри-мінально-правовій літературі такі злочини отримали назву «делі-кти створення небезпеки» [4, с. 115].

У випадку, коли суспільно небезпечний наслідок злочинів проти довкілля має форму реальної шкоди, наприклад, заподіян-ня шкоди життю або здоров’ю людини, заподіяння реальної шко-ди іншим об’єктам довкілля, спричинення матеріальної (майнової) шкоди, правозастосувач має можливість визначити розмір та характер таких наслідків.

Інша ситуація виникає у разі настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. В цьому випадку існує лише сама можливість заподіяння реальної шкоди такому об’єкту. Виникає питання, щодо доцільності вважати наслідками створення загрози (небезпеки), якщо на практиці існують певні труднощі при встановленні таких наслідків. Для відповіді на це питання потрібно хоча б у загальних рисах звернутися до теоре-тичних підвалин зазначеної проблеми.

В теорії кримінального права немає єдиної точки зору з цього приводу. Так, одні вчені вважають, що злочини, в яких існує лише загроза заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони, відносяться до злочинів з так званим усіченим складом [5, с. 59, 81]. Як відомо, зазначені злочини – це злочини, в яких момент їх закінчення перенесений на стадію готування або замаху. Тобто, виказується думка про те, що створення загрози не можна роз-глядати в якості суспільно небезпечного наслідку.

Інші автори запевняють, що створення загрози заподіяння шкоди об’єктові кримінально-правової охорони – це факт об’єктивної дійсності і тому він потребує обов’язкового встанов-лення в якості обов’язкової ознаки об’єктивної сторони складу злочину [4, с. 117; 6, с. 191; 7, с. 237]. Таку позицію можна вважати досить перспективною.

Останні пропонують розрізняти «злочинну шкоду» та «зло-чинний наслідок» [8, с. 83-85]. В останньому випадку злочинний наслідок – це фактичний момент закінчення злочину і у той же час є об’єктивною формою прояву злочинної шкоди. Таким чином


89

визнається, що створення загрози не можна вважати суспільно небезпечним наслідком у чистому вигляді.

Найбільш обґрунтованою та повною вбачається позиція авто-рів, котрі стверджують, що створення загрози заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони – факт об’єктивної дійсно-сті. Але і вона потребує уточнення. Створення загрози заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони може визнаватися суспільно небезпечним наслідком лише тоді, коли така загроза буде дійсною, та реальною. Як вірно зазначав Г. В. Тімейко, у де-ліктах створення небезпеки, наявність абстрактної можливості заподіяння реальної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони не може бути достатньою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності [9, с. 8].

Треба зазначити, що незважаючи на теоретичну доведеність точки зору щодо існування двох видів суспільно небезпечних наслідків у вигляді реальної шкоди, а також створення загрози заподіяння такої шкоди, на практиці існує проблема встановлен-ня у межах конкретної кримінальної справи наслідку другого виду. Вирішення цієї проблеми дозволить зблизити теорію і практику та оптимізувати процес розслідування кримінальних справ не тільки відносно злочинів проти довкілля.

Окрема проблема реалізації кримінально-правових норм щодо злочинів проти довкілля стосується встановлення їх суб’єктивної сторони. Так, лише два склади злочинів мають чітку вказівку на умисну форму вини злочинів. Йдеться, зокрема, про ст. 238 «При-ховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення» та ст. 252 «Умисне знищення або по-шкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду».

У всіх інших кримінально-правових нормах Розділу VIII КК України законодавець не наводить ознак суб’єктивної сторони. Дійти висновку щодо суб’єктивної сторони того чи іншого злочи-ну проти довкілля можна лише на підставі аналізу об’єктивних ознак складу злочину. У науковій літературі існує багато супере-чливих суджень про характер суб’єктивної сторони злочинів про-ти довкілля [10, с. 321-333].

Так, у чинному кримінальному законодавстві закріплені дві форми вини – умисел та необережність. Теоретично виведена третя штучна форма вини, так звана змішана (у літературі її ще називають складною, або подвійною формою вини) [4, с. 160]. Ця форма вини характерна лише для злочинів з матеріальним скла-дом. Вона характеризується різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечного діяння і до суспільно небезпечного наслідку. Так, щодо діяння – це умисел, а щодо наслідку – необ-ережність. У Розділі VIII Особливої частини КК України значну частину складають злочини із змішаною формою вини. При цьо-му диспозиції таких злочинів сформульовані не досить чітко, що


90

не дає можливості суб’єкту правозастосування адекватно засто-сувати відповідну кримінально-правову норму.

Наприклад, у науково-практичній літературі щодо суб’єктивної сторони злочинів проти довкілля, які мають матері-альний склад, зазначається, що психічне ставлення винної особи до діяння може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини, а щодо наслідків, то вони, на думку авторів, характеризу-ються виключно необережною виною [11, с. 588-630; 12, с. 628-684]. Такий підхід можна пояснити тим, що суспільно небезпечні нас-лідки в основному характеризуються тим, що шкода заподіюється життю, здоров’ю людини та довкіллю або іншим охоронюваним кримінальним законом цінностям. Якщо встановлюється умисел особи по відношенню до суспільно небезпечних наслідків, то слід говорити вже не про злочини проти довкілля, а про злочини, пе-редбачені іншими розділами Особливої частини КК України, зок-рема, злочини проти життя та здоров’я, власності тощо.

Вдалим вбачається підхід до вирішення аналогічної проблеми, який був застосований російським законодавцем при розробці чинного КК Російської Федерації. Так, ч. 2 ст. 24 КК РФ встанов-лено, що діяння, яке вчинене з необережності, буде караним лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині. Тобто, у диспозиції конкретної статті Особливої частини КК прямо вка-зується на необережну форму вини. Це знімає проблему визна-чення форми вини самим правозастосовувачем.

Відповідний аналіз норм національного кримінального зако-нодавства щодо відповідальності за злочини проти довкілля пока-зує різний підхід законодавця до проблеми суб’єкта злочинів про-ти довкілля. За загальним правилом законодавець не конкретизує вид суб’єкта злочину. При такій ситуації створюються умови, які дають можливість притягувати до кримінальної відповідальності за злочини проти довкілля осіб, які не мають безпосереднього відношення до таких злочинів.

У чинному КК України виділяють два види суб’єктів злочину: це загальний суб’єкт (ч. 1 ст. 18) та спеціальний суб’єкт злочину (ч. 2 ст. 18). У літературі також виділяють такий вид суб’єкта, який отримав назву змішаний суб’єкт [10, с.468]. Наведена точка зору вбачається досить обґрунтованою. Це підтверджується аналізом диспозицій статей Розділу VIII. Так, можна дійти висновку про те, що в основному суб’єктами злочинів проти довкілля можуть бути як загальний так і спеціальний. Тобто, в основному злочини проти довкілля сформульовані як злочини із змішаним суб’єктом. Хоча треба зазначити, що у деяких складах законодавець прямо вказує на вид суб’єкта, зокрема, статті 236-238, ч. 3 ст. 243, 244, ч. 2 ст. 248, 253. У цих статтях суб’єкт – спеціальний.

При цьому у правозастосовній практиці зазначається, що у випадках притягнення до кримінальної відповідальності за зло-чини проти довкілля службових осіб, котрі вчинили їх із викорис-


91

танням свого службового становища, їхні дії за наявності до того підстав мають кваліфікуватися також за відповідними статтями КК України, якими передбачається відповідальність за злочини у сфері службової діяльності [13, с. 9-12]. Але цим не вирішується питання визначеності суб’єкта конкретного злочину.

Для підвищення ефективності застосування норм щодо кри-мінальної відповідальності за екологічні злочини доцільною вба-чається конкретизація на рівні КК України деяких елементів складів злочинів проти довкілля. Це стосується у першу чергу об’єктивної, суб’єктивної сторони та суб’єкта злочину. Такий під-хід у значній мірі полегшив би суб’єкту правозастосовної діяльно-сті використовувати означені кримінально-правові норми.


1. Бойчук Ю. Д. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навчальний посібник / Бойчук Ю. Д., Солошенко Е. М., Бугай О. В. – Су-ми : ВТД «Універсальна книга», 2002. – 284 с.

2. Екологічне право України : підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів / В. К. Попов, А. П. Гетьман, С. В. Размєтаєв та ін.; За ред. В. К. Попова та А. П. Гетьмана. – Харків: Право, 2001. – 479 с.

3. Відомості Верховної ради УРСР. 1991. – № 41. – Ст. 546. 4. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник для

студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. професорів М. І. Ба-жанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Пра-во, 2002. – 416 с.

5. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга 1 «О преступлении» / Пинаев А. А. – Х., 2001. – 284 с.

6. Курс российского уголовного права. Общая часть / под ред. В. Н. Кудрявцева, А. В. Наумова. – М. : Спарк, 2001. – 767 с.

7. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступ-лении. Учебник для вузов. Под ред. д.ю.н., проф. Н. Ф. Кузнецовой и к.ю.н., доц. И. И. Тяжковой. – М. : ИКД «Зерцало-М», 2002. – 624 с.

8. Малинин В. Б. Объективная сторона преступления / Малинин В. Б., Парфенов А. Ф. – СПб. : Изд-во Юридическая литература (Санкт-Петербург), 2004. – 301 с.

9. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступ-ления / Тимейко Г. В. – Ростов н/Д, 1977. – 216 с.

10. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства / Гавриш С. Б. – Київ., 2002. – 634 с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни. 3-тє вид., переробл. та доповн. / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавроню-ка. – К. : Атака, 2003. – 1056 с.

12. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. За заг. ред. В. Т. Малярен-ка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. Видання друге, перероблене та доповнене. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.

13. Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 1. В статье рассмотрены основания уголовной ответственности за общественно


92

опасные посягательства против окружающей природной среды. Доказана необходи-мость усиления уголовно-правового влияния на преступные посягательства против окружающей природной среды.

Ключевые слова: преступления против окружающей природной среды; уголовная ответственность; окружающая природная среда; состав преступления.

The grounds of criminal liability for socially dangerous offences against the nature are considered in the article. The necessity of strengthening the criminal-law influence on offences against nature is demonstrated.

Key words: crimes against the nature; criminal liability; natural environment, corpus delicti.



93 © Бажівський Є. М., 2013

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Блажівський Євген Миколайович,

доктор юридичних наук (Національна академія прокуратури України)

УДК 343.9

МЕХАНІЗМ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Статтю присвячено аналізові основних елементів механізму кримінологічного моні-торингу, його функціональних засад. На підставі проведеного аналізу запропоновано розширене тлумачення названої категорії, що враховує провідні сутнісні ознаки і характеристики.

Ключові слова: моніторинг, протидія злочинності, механізм, кримінологічний аналіз, елементи.

Кримінологічний моніторинг – це системна відповідь на складні виклики і загрози для національної безпеки з боку злочинності. Він з’являється як закономірний результат реалізації міждисци-плінарного підходу в кримінологічних дослідженнях та запози-чення найбільш придатних методичних і організаційних інстру-ментів із суміжних галузей знань для розв’язання власних спе-цифічних завдань. Поряд з цим, будучи категорією достатньо поширеною в науковому обігу, кримінологічному моніторингові не приділялося належної уваги в наукових дослідженнях, що при-звело до певного зниження його теоретичного значення та низь-кої практичної ефективності.

Дослідженню різних аспектів концептуальних та прикладних характеристик кримінологічного моніторингу присвячені праці О. М. Бандурки, Я. І. Гілінського, О. М. Джужи, А. Е. Жалінського, О. Г. Кальмана, О. М. Литвинова, В. А. Плешакова, Д. А. Шестако-ва та деяких інших вчених. Визнаючи достатньо значний внесок цих науковців в розроблення означеної проблематики, слід все ж зауважити на несформованості єдиних методологічних засад ро-зуміння цієї категорії, її функціональних характеристик. Ця про-блема потребує свого вирішення. Кримінологічний аналіз функ-ціональних засад механізму моніторингу протидії злочинності становить мету написання цієї статті.

Функціональні засади здійснення кримінологічного моніто-рингу відображають в більшій мірі процедурні та телеологічні його характеристики. Серед останніх, слід, перш за все, звернути увагу, на діяльнісну природу моніторингу: він не існує в об’єктивній дійсності як певний автономний феномен значного ступеню абстрагування, відокремлений від суб’єкту кримінологі-чної практики, а складається з низки послідовних дій, що вчиня-ються уповноваженими особами (або ж ініціативними дослідни-ками) за заздалегідь визначеною науково обґрунтованою методи-


94

кою. Остання передбачає, по-перше, стадійну диференціацію процесу моніторингу та, по-друге, змістовне насичення відповід-них стадій конкретними видами діяльності, які в системі склада-ють спостереження, тобто передбачають: а) збирання криміноло-гічної інформації; б) її аналіз; в) узагальнення; г) оцінку. Кожна з цих підгруп діяльності, як складових спостереження в криміно-логічному моніторингу, володіє власною темпорально, методично та методологічно визначеною специфікою.

Значну інформацію про механістичний зміст і пізнавальну природу кримінологічного моніторингу надають такі його елеме-нти, як: об’єкти, ціль, завдання, функції, структура, сфери і фор-ми практичного застосування.

Щодо об’єктів кримінологічного моніторингу, то можливо припустити, що їх спектр буде настільки ж широким, наскільки широкими є і предметні межі науки кримінології. Проектуючи загальновідомі уявлення про останні на площину моніторингово-го дослідження, маємо змогу запропонувати наступний перелік об’єктів моніторингу протидії злочинності:

1) злочинність в єдності її стану, структури і динаміки; фонові для злочинності явища;

2) соціальні наслідки злочинності, її ціна; 3) детермінанти злочинності (як дійсні, так і прогнозовані); 4) ступінь криміналізації суспільства в цілому, а також окре-

мих соціальних груп; 5) індивідуальні злочинні прояви в динаміці змін в окремих

складових їх механізму в залежності від об’єкту посягання, спосо-бів, засобів, мотивів вчинення злочину;

6) стан протидії злочинності; 7) стан і тенденції розвитку науки кримінології. Отже, об’єкти моніторингу протидії злочинності відобража-

ють його наскрізний характер щодо предметної сфери пізнання в межах науки кримінології. При цьому варто акцентувати увагу на тому, що ключовою ознакою будь-якого об’єкту кримінологіч-ного моніторингу є його динамічний характер, адже він перебуває у постійному русі, зміні. Власне кажучи, такий динамізм і формує ситуацію ризику в системі управління, коли майбутній стан кри-мінологічно значущого об’єкту (системоутворюючого за своєю природою для протидії злочинності) є невизначеним, у зв’язку з чим потреба в збалансуванні функціонування системи, її устре-мління до рівноважного стану породжує необхідність в постійно-му отриманні інформації про ризиковані параметри розвитку.

Будь-який процес спостереження, як інструмент управлінської, пізнавальної діяльності, характеризується своєю цілеспрямованістю. Остання ж, в свою чергу, передбачає застосування апріорних при-пущень про властивості предмету спостереження. Такі припущення диктують вибірковість спостереження, акцентування його лише на найбільш суттєвих, магістральних характеристиках кримінологічно значущих об’єктів. В цьому контексті варто зауважити, що роль таких гіпотез та пов’язаних з ними тлумачень зростає зі збільшен-


95

ням кількості необхідних побічних спостережень, що пов’язано, зазвичай, зі складноутвореним, інтегративним характером детермі-наційного комплексу злочинності. Через це предмет прямого спо-стереження вичерпується даними, фактично накопиченими, зібра-ними, проаналізованими. Побічні ж спостереження здійснюються на підставі дескриптивних припущень, що ґрунтуються на знаннях розгалуженості зв’язків між різними соціальними феноменами, подіями, процесами та злочинністю, фоновими для неї явищами, тощо. Визнаючи таку закономірність побудови спостереження в межах кримінологічного моніторингу і не тільки, слід, поряд з цим, зберегти межі моніторингу протидії злочинності, як дослідження емпіричного, в певній мірі поверхневого, пілотного, з тим, щоб воно відповідало потребам оперативності в управлінській системі анти-кримінальної діяльності. Здійснити це дозволяє усвідомлення чіткої мети вказаного моніторингу, якою, на нашу думку, доцільно визнати підвищення (підтримання) ефективності управління протидією злочинності.

Однак, така мета має стратегічне значення, в той час як перед суб’єктом організації моніторингової діяльності завжди стоїть низка питань тактичного порядку: для чого створюється система моніторингу, хто є адресатом обробленої моніторингової інфор-мації; які завдання повинна вирішувати система з огляду на стру-ктурно-організаційну, ресурсну, кадрову, темпоральну кон’юнктуру; які об’єкти є ключовими, а які становлять моніто-ринговий фон та які параметри цих об’єктів слід відслідковувати; які умови переходу від одного стану до іншого існують в системі; в якому вигляді, як довго зберігати отримані дані та в якому ви-гляді їх представляти адресатам, тощо. Такий ланцюг логіко-формалізованих фрагментів розгортання вихідних змістовно-організаційних посилок формування системи моніторингу проти-дії злочинності зумовлює необхідність у визначенні так званого «древа цілей». Застосування цього методу в процесі цілепокла-дання зводиться до ієрархічного структурування переліку цілей організації управління, в якому цілі більш низького рівня підпо-рядковані та слугують для досягнення цілей вищого рівня.

Як можна бачити з наведеної схеми древа цілей моніторингу протидії злочинності, найближчими до його стратегічної мети є такі тактичні цілі:

а) сприяння формуванню кримінологічного прогнозу в межах управління протидією злочинності шляхом надання відповід-ним суб’єктам прогнозування обробленої, проаналізованої, уза-гальненої, науково оціненої та достовірної інформації та лише в тому обсязі, який визначається конкретними потребами перед-бачення розвитку системи протидії злочинності в тій чи іншій сфері, рівні, напрямку її функціонування. Об’єкти (їх зміст та обсяг) моніторингу визначаються в залежності від потреб кримі-нологічного прогнозування відповідного виду: загальнодержавно-го, регіонального, місцевого, галузевого; рівня, динаміки, струк-тури, географії, ціни злочинності; окремих груп детермінант зло-


96

чинності; стану функціональної спроможності суб’єктів анти-кримінальної діяльності тощо;

б) сприяння в перевірці гіпотез в процесі управління протиді-єю злочинності. Такі гіпотези у сфері антикримінальної діяльності поширені, зазвичай, у двох видах: дослідницькі та робочі. Дослідни-цькі гіпотези використовуються при реалізації експериментальних заходів запобігання злочинам, коли, враховуючи їх інноваційний характер, неможливо заздалегідь спрогнозувати соціальні (в тому числі й кримінологічні) ефекти від запровадження. Окрема модель застосування кримінологічного моніторингу під час експерименту в межах кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів описується Ю. В. Орловим. Вчений зазначає, що у криміно-логічному експерименті при провадженні експертно-кримінологічного дослідження нормативно-правових актів чи їх проектів саме останні становлять собою першу групу об’єктів, за дією яких має бути налагоджене спостереження. Другу ж групу ста-новлять статистичні дані та результати соціологічних досліджень, які здатні виявляти кореляцію з дією нормативно-правового факто-ру. Це можуть бути, в залежності від сфери правового регулювання: показники надходжень до державного бюджету; кількість осіб, які поставлені на облік, як такі, що хворіють на алкоголізм, наркоманію тощо; кількість безробітних; кількість зареєстрованих злочинів, та осіб, що їх вчинили, у сфері суспільних відносин (а також похідних, взаємопов’язаних сферах), що регулюються нормативно-правових актом тощо. Для виявлення зв’язків між означеними групами об’єктів на певний час організовується кримінологічний моніторинг – безперервне стеження за дією зазначеного нормативно-правового акта, вимірювання його кримінологічних параметрів та їх аналіз. На підставі цього, після оброблення отриманої інформації, формується остаточний висновок про кримінологічну ефективність або неефек-тивність нормативно-правового акта чи окремих його положень, за необхідністю розробляються відповідні рекомендації [2, с.154-155];

в) сприяння в аналізі ефективності діяльності суб’єктів протидії злочинності, окремих їх заходів. Постановка такої мети спрямовує моніторингову діяльність на виявлення відхилень у ході реалізації управлінського рішення в сфері протидії зло-чинності, а також на відповідність системи антикримінальної діяльності в цілому, окремих її блоків соціальним запитам та вну-трішньо-системним можливостям, пріоритетам розвитку. В свою чергу, досягнення вказаної цілі зумовлює наступну її диференці-ацію на дві більш дрібні:

‒ спостереження за дотриманням законності в діяльності суб’єктів протидії злочинності, ступенем їх відповідності спеціа-льним вимогам передбачає окрему лінію моніторингової діяльно-сті, спрямованої на забезпечення внутрішньої безпеки системи протидії злочинності шляхом спостереження за: а) показниками (рівнем, коефіцієнтами, динамікою, структурою тощо) девіантної поведінки суб’єктів цієї системи за матеріалами кримінальної статистики та дисциплінарних проваджень; б) факторами, що сприяють такій поведінці; в) рівнем та якістю знань, навичок


97

суб’єктів антикримінальної діяльності (зокрема, шляхом періоди-чних атестацій); г) рівнем та якістю спеціалізованої підготовки кадрів в системі відомчих навчальних закладів; д) показниками кількісного співвідношення кадрів фактичним потребам практи-чних підрозділів суб’єктів протидії злочинності шляхом спосте-реження за змінами в рівні навантаження (в нормах-годинах чи кількості кримінальних проваджень, оперативно-розшукових справ) на одного працівника правоохоронного органу, суддю з урахуванням динаміки ротації кадрів в цих органах;

‒ спостереження за станом виконання кримінологічних пла-нів, в тому числі планів науково-дослідних робіт. Досягнення цієї мети забезпечує вчасне корегування планів, підвищуючи їх адап-тивність до перемінних умов соціально-економічного, культурно-психологічного, правового, політичного простору, в якому реалі-зуються заплановані заходи, що, врешті-решт, обумовлює ефек-тивність програмування та планування як елементів управління системою протидії злочинності та її продуктивності в цілому.

Спостереження за станом реалізації планів науково-дослідних робіт у сфері протидії злочинності покликане сприяти усуненню розриву між наукою та кримінально-превентивною практикою, впровадженню результатів наукових досліджень в діяльність суб’єктів протидії злочинності. Дотичною до цієї мети моніторин-гу протидії злочинності є спостереження за ініціативними дослі-дженнями кримінологічного, кримінально-правового, криміналь-но-виконавчого та суміжного спрямування, що, в свою чергу, має забезпечити узгодженість та координацію евристичної діяльності в цій галузі. На сьогоднішній день таку роль виконує Національна академія правових наук України, а також Кримінологічна асоціа-ція України, які, акумулюючи в своїх структурних підрозділах значний науковий потенціал, відслідковують тенденції та напря-мки наукових досліджень з проблем протидії злочинності, уза-гальнюють досвід, формують відповідні стратегії діяльності з метою забезпечення повноти та всебічності наукового супрово-дження процесу протидії злочинності.

Найближчими цілями кримінологічного моніторингу, досяга-ючи яких, реалізуються всі попередні, є збирання, аналіз, уза-гальнення та оцінка кримінологічної інформації за критеріями належності, що визначені метою вищого порядку.

В цьому контексті до певної міри дискусійною видається дум-ка О. О. Білоусової, яка зазначає, що основною стратегічною ме-тою державного моніторингу протидії злочинності є одержання інформації (курсив наш – Є.Б.), що дозволяє здійснювати: визна-чення масштабів поширення злочинності в країні з урахуванням латентних характеристик, виявлення і прогнозування пов’язаних із цим негативних наслідків; виявлення, прогнозування і оцінку рівня загроз національній безпеці в сфері протидії злочинності; прийняття необхідних управлінських рішень у сфері протидії злочинності на державному, регіональному та місцевому рівнях; оцінку ефективності проведеної політики в сфері протидії зло-чинності та формування пропозицій з її підвищення [2, с.7]. Та-


98

ким чином, метою кримінологічного моніторингу автор визнає одержання відповідної інформації. Вважаємо, що одержання кримінологічної інформації є не самоціллю моніторингу протидії злочинності, а його завданням (тобто не стратегічною, а тактич-ною метою найнижчого рівня за схемою древа цілей), виконання якого покликане забезпечити таку кінцеву мету як підвищення (підтримання) ефективності управління протидією злочинності. Таке бачення ґрунтується на системному аналізі кримінологічно-го моніторингу, який не є автономним утворенням, а вплетений в систему більш загального рівня управління, а тому його дослі-дження має здійснюватись з урахування і структурно-функціональних характеристик, що виводять моніторинг проти-дії злочинності на широке бачення природи цього процесу.

Отже, в широкому (механістичному) розумінні моніторинг протидії злочинності становить спеціалізовану постійно фу-нкціонуючу інформаційну технологію забезпечення ефективно-го кримінологічного аналізу, прогнозування та контролю в си-стемі протидії злочинності, засіб підтримання її адаптивно-сті, інтеграції з соціальним середовищем. Перш за все, в цьому визначенні слід звернути увагу на таку категорію як «інформа-ційна технологія», яка вживана нами на позначення процедурною природи кримінологічного моніторингу.

«Технологія» походить від грецького «techne» та означає мис-тецтво, майстерність, вміння, що є процесами [3, с.472]. Інформа-ційна технологія визначається в літературі як комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збирання, передавання, оброблення, зберігання та доведення до користувача інформації в організаційно-управлінських системах [4, с.28; 5, с.14; 6, с.9]. Відтак, визначаючи моніторинг протидії злочиннос-ті як різновид інформаційної технології, тим самим постулюється її приналежність до класу науково-дослідницьких процедур. Останнім властива методична виваженість в організації та здійс-ненні. Натомість діяльність, яка хоча і спрямована на спостере-ження за кримінологічно значущими об’єктами, проте здійснюва-на без врахування відповідних методичних настанов, принципів, не може претендувати на статус моніторингового дослідження. У зв’язку з цим, кримінологічний моніторинг потребує вироблен-ня належної науково обґрунтованої методики.

Застосування кримінологічного моніторингу, як спеціалізова-ної інформаційної технології, має на меті забезпечення ефектив-ного кримінологічного аналізу, прогнозування та контролю в сис-темі протидії злочинності. І якщо про сприяння прогнозуванню мова йшла вище, то при аналізі широкого підходу до визначення кримінологічного моніторингу, останній виводиться на рівень його розуміння саме як інструменту реалізації контролю в управ-лінні протидією злочинності.

В даному контексті в літературі слушно зазначено, що будь-яке управління розглядається як процес упорядкування системи, що спрямований на зменшення невизначеності її стану, який виклика-ється деструктивним впливом на систему як ззовні, так і зсередини


99

[7, с.74]. Дійсно, практично будь-яка система прагне до розвитку і самозбереження, намагаючись уникнути деградації і руйнування. Процес впорядкування пов’язаний із встановленням нормативів, заборон, приписів та контролю за їх додержанням, виконанням (мо-ніторинг внутрішніх дестабілізаційних чинників), а також відповід-ності вихідних управлінських установок зовнішнім змінним факто-рам (моніторинг зовнішніх дестабілізаційних чинників). Відтак, по-треба в моніторингу з’являється тоді, коли в організації якого-небудь процесу важливо постійно відслідковувати зміни в реальному пред-метному середовищі явища з тим, щоб включати результати поточ-них спостережень до процесу управління. Саме завдяки такій здат-ності моніторингового дослідження забезпечувати суб’єктів управ-ління інформацією про внутрішній баланс сил, засобів, ресурсів системи протидії злочинності з урахуванням даних кримінологічних аналізів, прогнозних оцінок та планів, а також про відповідність стану системи об’єктивним зовнішнім факторам соціально-економічного, політичного, правового, соціально-психологічного характеру, дійсним та передбачуваним параметрам криміногенної ситуації, виявляться бінарна сутність кримінологічного моніторингу. Він виявляється:

а) інструментом підтримання здатності системи протидії зло-чинності до самоорганізації шляхом виявлення та усунення внут-рішніх протиріч;

б) з’єднувальною ланкою цієї системи та соціального просто-ру, громадянського суспільства, що забезпечує соціально зорієн-товану інституціоналізацію кримінально-превентивних структур, механізмів, їх інтеграцію з суспільством в широкому значенні.

Чим більшою є інтенсивність інтеріоризації (як за частотою спо-стережень, так і за предметною їх глибиною) в процесі управління протидією злочинності, зокрема, через провадження постійно діючо-го кримінологічного моніторингу, тим більш ефективною вона є, тим справедливішою є державна влада в очах громадськості.

Таким чином, через призму вищезазначених рівнів соціальної інтеграції суспільство розглядається як триєдиний – біологічний, цивілізаційний та духовний – феномен. При цьому система про-тидії злочинності пронизує всі зазначені рівні, забезпечуючи ви-живання виду, його прогресивний цивілізаційний (соціальний, правовий, демократичний) розвиток, в тому числі, й на основі захисту духовних цінностей, сприяння відтворенню традиційних культурних фреймів. Разом з тим, така наскрізність антикримі-нальної діяльності не є даністю, а підтримується цілеспрямова-ною діяльністю суб’єктів соціального управління, яка спрямована на формування відповідності цієї системи соціокультурному кон-тексту. Це досягається шляхом:

а) комплектування суб’єктів протидії злочинності кадрами, які є «надійними» та «репрезентативними» носіями провідних та бажаних культурних зразків для конкретного соціуму;

б) систематичного спостереження за соціальними інноваціями, в тому числі й тими, що відбуваються у девіантних, злочинних формах.


100

Відтак, моніторинг протидії злочинності виявляється свого роду «семіотичним мостом», інформаційним каналом зв’язку спе-ціалізованої підсистеми соціального організму, якою є протидія злочинності, із зовнішнім по відношенню до неї середовищем. За допомогою моніторингу розмиваються межі такої диференціації, а сама протидія злочинності наближується не до штучних, наса-джуваних соціальних конструктів, а до однієї з оптимальних складових процесу самоорганізації суспільства; стає одним з про-явів його інтеграції на цивілізаційному рівні, сприяє наближенню співвідношення держави (як форми) та громадянського суспільс-тва (як змісту) до діалектичної рівноваги, безконфліктного, про-гресивного співвідношення.

Таке розуміння структурно-функціональних характеристик кримінологічного моніторингу відповідає завданням формування сервісної, нерепресивної, випереджаючої моделі (стратегії) про-тидії злочинності.


1. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія / Орлов Ю. В. – Сімферополь : КРП, 2010. – 266 с.

2. Білоусова О. О. Кримінологічна модель протидії злочинності в Укра-їні : автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Білоусова О. О. – Х. : ХНУВС, 2012. – 22 с.

3. Івченко А. Тлумачний словник української мови / Івченко А. – Харків : Фоліо, 2002. – 540 с.

4. Денісова О. О. Інформаційні системи і технології в юридичній ді-яльності / Денісова О. О. – К. : КНЕУ, 2003. – 315 с.

5. Рагулин П. Г. Информационные технологии / Рагулин П. Г. – Владивосток : ТИДОТ ДВГУ, 2004. – 208 с.

6. Бастриков М. В. Информационные технологии управления / Бас-триков М. В., Пономарев О. П.. – Калининград: Изд-во Ин-та «КВШУ», 2005. – 140 с.

7. Якунин В. А. Педагогическая психология / Якунин В. А. – СПб. : Изд-во В. А. Михайлова, 2000. – 349 с.

Статья посвящена анализу основных элементов механизма криминологического мониторинга, его функциональных основ. На основании проведенного анализа пред-ложено расширенное толкование названной категории, учитывающее ведущие сущ-ностные признаки и характеристики.

Ключевые слова: мониторинг, противодействие преступности, механизм, кримино-логический анализ, элементы.

The article analyzes the main elements of the mechanism of Criminology monitoring also as its functional principles. The analysis suggested a broad interpretation of the said category, taking into account the leading essential features and characteristics.

Key words: monitoring, anti-crime mechanism criminological analysis elements.



101 © Веприцький Р. С., 2013

Веприцький Роман Сергійович,

кандидат юридичних наук (Адміністрація Комінтернівського району міста Харкова)

УДК 343.97

ФАКТОРИ ВПЛИВУ СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ НА ЗЛОЧИННІСТЬ

Статтю присвячено аналізові системи факторів впливу суспільних процесів різної природи на злочинність. Запропоновано шляхи мінімізації негативного впливу та корекції соціальної дійсності у позитивному напрямку.

Ключові слова: фактори, злочинність, суспільні процеси, тенденції.

Взаємозв’язок злочинності з суспільними процесами – проблема, яка хвилювала, хвилює і, вочевидь, хвилюватиме людство ще довгий час. Відомо, що злочинність – це результат дії безлічі об-ставин, чинників, причин, які знаходяться в неоднаковому спів-відношенні між собою. Для дослідження сукупності цих факторів необхідно встановити якомога більше обставин, причинно-наслідкових зв’язків, співвідношення тих або інших причин і умов, що впливають на злочинність, як о основний об’єкт пізнан-ня, власне визначаючих конфігурацію механізму детермінації та самодетермінації злочинності.

Якнайповнішу і багатопланову сутнісну характеристику фак-торам злочинності на сьогоднішній день в кримінології дав К. К. Горяінов. Зокрема, на його думку, фактором можна вважати при-чину і умову (необхідне і супутнє), а також явища, які перебува-ють у функціональному зв’язку і т.д. Під фактором слід розуміти певну властивість соціальних процесів і явищ, їх взаємообумов-лених поєднань бути двигуном при формуванні і змінах стану кримінологічної обстановки [1, с.24].

Поняття фактор, як і теорія факторів, додатково вказує, що злочинність, як і власне середовище, в якому здійснюють діяль-ність з протидії злочинності, не можна розглядати одновимірно. Зазвичай кримінологічна наука виділяє наступні фактори: демо-графічні, економічні, соціальні і соціально-психологічні (ослаб-лення традиційних форм соціального контролю за окремою осо-бою у зв’язку з урбанізацією, акселерацією, алкоголізацією і нар-котизацією населення), організаційно-правові (ухвалення законів, що передбачають посилення кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів, ухвалення актів про амністію, прак-тика помилування і т.д.).

За рівнем впливу на відповідні об’єкти виділяють наступні блоки факторів: фактори, що характеризують частину зовніш-нього середовища, складають об’єкт безпосереднього впливу; фа-ктори, що характеризують елементи зовнішнього середовища, які


102

не входять в об’єкт безпосереднього впливу, але певним чином (прямо або непрямо) впливають на нього [2, с.83].

Фактори можна класифікувати також виходячи з критерію їх стійкості. Зокрема, фактори стабільні (географічні, кліматичні, особливості структури економіки міста, району і т.д.) і мінливі (рівень розвитку економіки, політичні, кримінологічні і демогра-фічні явища).

Кожна класифікація має свою цільову орієнтацію, певні зага-льні ознаки і логічно вивірену характеристику. Головне в побудо-ві класифікації – суворе дотримання принципів системності у визначенні чинників, наукової коректності і послідовності.

Цікавою та продуктивною у науковому плані є класифікація факторів, що впливають на злочинність, здійснена за видами соціальної діяльності. Дозволимо собі навести деякі з них, підкрі-пивши їх коментарями.

Серед усієї сукупності зовнішніх явищ, що визначають стан злочинності нами виділені наступні факторні комплекси: полі-тичний, економічний, соціальний, психологічний. До політичних факторів, що впливають на зростання злочинності в цілому при-йнято відносити: нестабільність політичного режиму, нестабіль-ність кримінальної політики, корумпованість працівників держа-вної служби, прозорість міждержавних кордонів після розпаду СРСР, відчуження населення від управління державними спра-вами та контролю за системою заходів протидії злочинності.

Політичні фактори впливу на злочинність ми бачимо, перш за все, у відсутності чіткої і продуманої правової бази, високому рівні фактичної корупції в системі державної служби, а також у тому, що держава не завжди справляється зі своїми функціями, не належною мірою здійснює контроль за ходом економічних процесів. Безпосередньо це виражається, зокрема, в тому, що держава як найважливіший інститут, не завжди регулює відно-сини на рівні взаємодії двох незалежних виробників, які при-ймають рішення, виходячи з власних матеріальних інтересів. Особливо це характерно для ситуації в нашій країні, коли в умо-вах деформації економічних відносин кримінальна поведінка суб’єктів господарської діяльності виявляється обов’язковою умовою функціонування ринку. Більше того, держава часом не тільки не виконує свої функції, а й сама чинить свавілля і безза-коння.

В. В. Лунєєв вважає, що на запитання про те, чи пов’язаний процес інтенсивної криміналізації суспільних відносин зі станов-лення ринкової економіки, можна відповісти і позитивно, і нега-тивно в однаковій мірі. На його думку, він пов’язаний в тій мірі, в якій економічні та політичні свободи полегшують вчинення злочинів. Ця універсальна умова діє в різних країнах. Не пов’язаний даний процес в тій мірі, в якій ринкова економіка не зумовлює необґрунтованого розвалу соціального контролю за протиправною поведінкою. Розвал цей не був детермінований


103

ринковою економікою. Він визначався значною мірою паралічем нової влади, а також її корисними особистими інтересами [3, с.39].

Криміногенно значущі вади державної політики проявляють-ся також у непродуманості такої політики за окремими її напря-мками. Так, не збалансовано вирішуються питання вдосконален-ня, координації та ресурсного забезпечення діяльності правоохо-ронних органів, суду та прокуратури, в результаті чого їх можли-вості у боротьбі зі злочинністю та рівень професіоналізму пра-цівників істотно знижуються. Некомплект штатів став звичною справою у кадровому забезпеченні правоохоронних органів. Ве-ликий відсоток від загальної кількості працюючих становлять співробітники зі стажем роботи до трьох років. Частка співробіт-ників, які пропрацюють понад п’ять років і більше поступово знижується, тобто відбувається відтік висококваліфікованих працівників у комерційні, а іноді і кримінальні структури. Остан-нім часом з органів внутрішніх справ за негативними мотивам звільняється значна кількість працівників і в той же час ще бі-льше щорічно приймається на службу. Такий кадровий підхід не може не мати криміногенного потенціалу. Не випадково з року в рік зростає кількість подань прокурорів з приводу порушення законності в органах внутрішніх справ.

Система протидії злочинності до дії цих факторів надзвичай-но чутлива, бо вона орієнтована на підтримку існуючої політичної системи. Це співвідношення породжує ситуацію кон’юнктури. Так, іноді правоохоронні органи вирішують свої задачі у відповід-ності не стільки до криміногенної обстановки, що складається, скільки до виконання політичного замовлення. Навіть тоді, коли політична воля орієнтована на поліпшення боротьби зі злочинні-стю, правоохоронні органи, будучи не в змозі виконати політичне замовлення через причини об’єктивного і суб’єктивного характе-ру, часто «прикриваються» формальною видимістю роботи або, того гірше, допускають лояльність. «Диктатура злочинності при ліберальній боротьбі з нею стає не менше небезпечною, ніж дик-татура тоталітаризму» – справедливо відзначає В. В. Лунєєв [4, с.860-861].

Наслідком дії політичних факторів став як суто економічний ефект, що виразився в різкому загостренні всього блоку економі-чних проблем, так і зниження здатності держави забезпечувати свою безпеку, зокрема внутрішню, а також соціальний резонанс від цих наслідків. Істотне зниження ролі держави спричинило значне загострення соціальних суперечностей в суспільстві. Оскільки держава практично перестала виконувати функцію консолідації суспільства, наслідком цього стала втрата відчуття певної спільності всіх її громадян, соціальної єдності. Відбулася автономізація індивіда, ослаблення його реальних взаємозв’язків з державою. Це привело до різкого посилення сегментації суспі-льства на соціальні групи, зв’язок і взаємокореляція між якими значно послабшали.


104

Державою вже протягом багатьох років не вироблено абсолю-тно ніякої ідеології як комплексу цінностей, на які орієнтується суспільство. Розвал старої системи цінностей і утворення в цій сфері вакууму привели до певної деградації свідомості частини населення. Особливо постраждало в зв’язку з цим молоде поко-ління. Характерно, що освіта, виховання, заняття спортом непов-нолітніх стали майже повністю залежними від матеріальних мо-жливостей сім’ї, а більшість сімей в буквальному розумінні зубо-жіли, дезорієнтовані. Державні органи, зайняті міжусобними проблемами, не вживають практичних заходів в рамках виховної роботи.

В нашій країні, по суті справи, розвалена система ранньої профілактики злочинів. А діяльність правоохоронних органів з попередження, припинення, розкриття і розслідування злочинів також викликає немало нарікань. Очевидно, що вирішення наяв-них економічних проблем не породить виняткове етичне і кримі-нологічне благополуччя. В будь-якому суспільстві були і будуть люди, не задоволені своїм матеріальним положенням, з особливо-стями психологічних і соціальних відносин, генетичними анома-ліями і т.д. Це значить, що певний рівень злочинності завжди зберігатиметься.

Аналіз соціальних факторів, що впливають на злочинність, дає підставу стверджувати, що вона все більшою мірою виступає як пряме продовження об’єктивних суспільних протиріч і, насам-перед, у сфері економічних відносин. В умовах нестабільності економічної політики, будучи самостійним і цілісним явищем, вона відтворює себе в значно більшому обсязі, ніж це відбувалося раніше. Очевидно, що зростання злочинності головним чином відбувається завдяки економічній кризі, результатом якої стало повне і незворотне руйнування соціалістичної системи господа-рювання і спотворення ринкової системи, що втілила в собі най-гірші риси нецивілізованих ринкових відносин та адміністратив-ного стилю господарювання.

Кризові процеси знайшли вираження у наступних характери-стиках моделі сучасної перехідної економіки: − економіка продовжує мати суто перехідний характер; − незважаючи на проведені протягом останніх років інститу-

ційні зміни, економіка все ще продовжує мати неринковий хара-ктер; − окремі частини країни є глибоко депресивними регіонами,

які в силу сформованої в радянську епоху господарської структу-ри та її глибинні деформації за роки перебудови та ринкових ре-форм не в змозі вийти з економічної кризи за рахунок власних зусиль; − в країні ще не склалася достатньо розвинена ринкова ін-

фраструктура, здатна забезпечити нормальні умови для розвитку цивілізованих ринкових відносин; − не подолано до кінця наслідки фінансової кризи; − вигідне геостратегічне положення країни перетворилося на


105

свого антипода (внаслідок чого Україна продовжує вважатися малопривабливим регіоном для інвестицій і відпочинку).

Такий стан, очевидно, не міг не позначитися на системі зло-чинності в регіонах. Слід зазначити, що, звичайно ж, зростання злочинності в процесі реформування економіки було цілком пе-редбачуваним. Дефектність економічних реформ, здійснюваних в країні без достатньої послідовності, без створення механізмів контролю та захисту від протиправних посягань, багато в чому зумовило створення сприятливих умов для стрімкого зростання тіньової економіки і злочинності як прямого її наслідку. В ре-зультаті, поряд з розвитком криміногенних тенденцій, виклика-них кризовим станом економіки в ході реформ, сама економіка стала набувати все більш кримінального характеру.

Дійсно, в основу економічних реформ, як відомо, було покла-дено ідею розвитку вільного підприємництва, яке, за задумом авторів реформ, автоматично призведе до зростання виробницт-ва, виникнення повноцінного ринку, підвищення доходів насе-лення і, відповідно, зростання добробуту країни. Все це не було зіставлено з українською реальністю, економічно опрацьовано і продумано. У підсумку це виразилося, зокрема, в тому, що серед людей, що займаються підприємницькою діяльністю, спостеріга-ється тенденція жити «одним днем», коли найголовніше на пото-чний момент – це побільше заробити всіма законними і незакон-ними способами, а потім – будь що буде. Ці тенденції дуже небез-печні і свідчать про те, що серед вітчизняних підприємців, за ве-ликим рахунком, практично відсутнє намагання розвивати виро-бництво, покращувати його матеріально-технічну базу, тим са-мим піднімаючи економіку країни. Цьому сприяє відсутність на-лежної системи підтримки сумлінного підприємництва, що пе-редбачає економічні та правові заходи.

Тому в кримінологічних колах викликають заперечення за-уваження про антикриміногенний потенціал ринку, вільного під-приємництва, конкуренції, приватної власності, тощо. Вітчизняні реалії поки що далекі від цього. Набагато частіше ми маємо спра-ву з проявами тіньової економіки, корупції, несплатою податків, масштабними розкраданнями, фінансовими аферами тощо.

Аналіз суперечностей, що розвиваються всередині системи економічних відносин, дає підстави стверджувати, що економіка України у повному сенсі цього слова, відноситься до типу соціа-льно дезорієнтованої економіки, що саме по собі формує в ній величезний криміногенний потенціал і, перш за все, в формі сис-темної злочинної діяльності.

Отже єдиний шлях − це поширення у суспільстві ефективних економічних інституцій, що знижує рівень злочинності, а також цілеспрямоване сприяння з боку держави формуванню підпри-ємництва як соціального класу з власною свідомістю, стилем життя і правилами існування.

Базисний влив економічних факторів на злочинність, хоча і є визначальним, проте не є єдиним. Адже без урахування фак-


106

торів криміналізації суспільства іншого порядку комплексний аналіз відповідних процесів неможливий.

Соціальна структура суспільства, незважаючи на деяке її по-кращення останніми роками, продовжує залишатися сильно де-формованою у бік переважання питомої ваги найбідніших верств населення. Продовжує спостерігатися поляризація соціальних груп на мільйонерів, елітний прошарок з вищих ешелонів влади та управління (близько 5%) і, з іншого боку, працівників бюджет-ної сфери, що не одержують заробітної платні, пенсіонерів, мало-забезпечених громадян. Зростання невиплат зарплати, соціальної допомоги, пенсій, позбавлення населення раніше гарантованих соціально-економічних прав, зниження життєвого рівня багато-мільйонних мас ведуть до загострення і без того складної соціа-льної обстановки.

Кримінальна активність в країні стає багато в чому зрозумі-лою з точки зору аналізу забезпеченості за основними соціаль-ними показниками, бо виявляється нормальною реакцією на не-нормальні умови життя. Іншими словами, злочинність для певної частини населення перетворилася на спосіб виживання.

У результаті змін, що відбулися в контексті соціально-економічних і політичних перетворень в Україні, виникло і все більш посилюється в суспільстві відчуття духовної порожнечі. Ослаблення державного контролю за процесами, що відбувають-ся в суспільстві, поступова заміна адміністративно-командної системи логікою ринку, не встигла «обрости» противагами та обмеженнями, обернулася для суспільства повним аморалізмом.

Соціальні процеси, що відбуваються в країні, адекватно відби-ваються на розвитку кримінальної ситуації і з певною точністю відтворюються в кримінальній поведінці. Розпочався процес «по-ляризації» злочинності, «капіталізація» однієї частини злочинно-сті і «зубожіння» іншої.

Особливої специфіки набуває організована злочинність, що охоплює як силові структури (групи бойовиків, кілерів, охорон-ців), так і корумпованих чиновників державного апарату. Конце-нтрація злочинної активності навколо великих капіталів позна-чається і на географічному розподілі злочинності. Злочинність є вищою у тих регіонах, де є сфера застосування капіталу, мож-ливості його швидкого обігу й отримання високого прибутку, – це Донецьк, Крим, Харків, Одеса, Київ і Львів.

На іншому полюсі опинилася злочинність маргіналів, «аут-сайдерів», що нестримно зубожіють і не бачать реальної життєвої перспективи. Тут переважає імпульсивна, ситуативна (найчасті-ше побутова), «безглузда», «п’яна» злочинність, яку ще називають вуличною, і яка стала особливо помітною в родинному середовищі – насильство в сім’ї, у побуті.

Одним із наслідків цього процесу став розвиток таких якостей правосвідомості, як спотворене уявлення про державно-правову реальність і, зокрема, невірне уявлення населення про роль і місце державно-правових інституцій у ціннісному виміру. Поте-


107

нційна небезпека цих тенденцій для суспільства є очевидною. На думку деяких вчених, правовий нігілізм слід розглядати як акти-вну протиправну позицію особистості [5], або як переконаність особистості, що керуватися треба не правом, а своїми бажаннями та інтересами [6], нарешті, треті вказують, що правовий нігілізм проявляється у повній зневірі в потенційні можливості права [7].

Ці процеси серйозно ускладнюються сформованим в суспіль-стві толерантним ставленням до корупції, втягуванням у коруп-ційні відносини широких верств населення. Для багатьох підпри-ємців та інших громадян, посадових осіб та інших публічних слу-жбовців незаконна винагорода за дії службового характеру стало нормою поводження, повсякденним явищем.

Особливо кричущими є факти корупції та хабарництва суддів, професійна діяльність яких супроводжується системними пору-шеннями норм і процедур, вчиненням злочинів у сферах службо-вої діяльності та правосуддя, а також лобіюванням інтересів окремих фінансових груп та злочинних організацій.

В цих умовах в суспільстві утворився вакуум духовності, що багато в чому заповнюється за рахунок експансії найгірших варі-антів західної культури, зміцнення позицій кримінальної субку-льтури. Певні зрушення суспільної правосвідомості відбуваються під традиційно-національним і релігійним впливом, в рамках «ре-абілітаційної активності» окремих етносів як реакції на радянсь-ке минуле.

На загальнонаціональному рівні Україна стикається з про-явами сепаратизму, а також із небажаними наслідками міжетніч-них та міжконфесійних процесів, що відбуваються на ціннісній основі. Помітні також значні відмінності в менталітеті та цінніс-них орієнтаціях населення західної і північної частини країни, з одного боку, та південно-східних регіонів – з іншого. Самі по собі ці суперечності можуть бути подолані внаслідок зваженої держа-вної політики, але в умовах зовнішнього тиску та глобалізаційно-го вибору України між різними зовнішніми векторами розвитку ці тенденції можуть набути небезпечних масштабів й поставити під знак питання принцип цілісності держави.

Глобалізація економічних і соціокультурних зв’язків спричи-нила інтернаціоналізацію злочинності. Більш того, інтернаціона-лізація зв’язків держав викликає зростаючу рухливість порогу дозволеного, злиття культурних моделей і цінностей різних країн і, як наслідок, відбувається процес денаціоналізації культури на-селення країни, позбавлення його власних етичних і культурних коренів, засвоєння навиків кримінальної квазікультури. Така еволюція тим більше тривожна, адже бурхливий ріст злочинності сам по собі має деструктивний ефект, створюючи «культурне затьмарення» частини суспільства у разі контакту. Тож можли-вості правової культури громадян у системі протидії злочинності також обмежені.

Разом з тим, залежно від конкретних соціально-економічних, політичних, культурно-духовних та правових умов, зміни у пра-


108

восвідомості населення, що відбуваються під традиційно-національним і релігійним впливом відроджуваної соціонормати-вної культури не завжди виступають в якості позитивного інтег-ративного моменту. Справа в тому, що національна екзистенція постійно змінюється, є динамічною рухомою реальністю. Слід відзначити також, що національне відродження не є механічним повторенням пройденого в нових умовах, реконструкції архаїчних форм, канонів і норм моральності. Відродження таке відбувається в руслі критичного підходу до спадщини з метою пошуку та за-кріплення модернізованої національної якості. Разом з тим існу-вання народів підпорядковане, насамперед, принципам доцільно-сті. У цих умовах, будь-яка модернізація та оздоровлення не обов’язково відповідають нормам загальнолюдської моралі. Особ-ливо, якщо національне відродження відбувається в умовах між-етнічних конфліктів, катастрофічного зубожіння населення, об-межених можливостей для заняття бізнесом, неможливості дося-гти успіху некримінальними способами тощо. Як наслідок, психо-логічні фактори, що століттями цементували країну, множили могутність її духу, дозволили їй зберегти свою самобутність у грізних випробуваннях в умовах сьогодення зумовлюють зрос-тання злочинної діяльності.

З наведеного аналізу випливає, що злочинність в країні в кон-тексті суспільних процесів є похідною від ситуації, де в єдиній системі об’єднались:

по-перше, соціальні умови, коли визнаються допустимими будь-які засоби збагачення і фактично відбувається злам дії різ-них цивілізованих соціальних регуляторів поведінки людей: норм моралі, права, релігії, громадської думки тощо;

по-друге, соціальні причини, коли в рамках закону не забез-печується навіть мінімальний стандарт життя (безробіття, бездо-мність, знедоленість і т.п.).

Проте це зовсім не означає, що не можна змінити характер продуцентів злочинності, пом’якшити і локалізувати їх, стриму-вати в соціально терпимих межах, оперативно реагувати на кож-ний злочин. Рівень злочинності вельми чутливий до інтенсивно-сті, структури цілеспрямованих заходів протидії їй. Такими най-важливішими заходами є спеціально-кримінологічна профілак-тика злочинів та інших правопорушень, виступаючих фоновими явищами злочинності, а також кримінально-правова боротьба зі злочинами. В даному зв’язку необхідно відзначити, що без нейт-ралізації, усунення вищенаведених факторів розраховувати на успіх у вказаній сфері за рахунок активного застосування лише кримінально-правових заходів представляється необґрунтова-ним, легковажним.

Сутність цієї концепції проявляється у кількох вимірах. По-перше, належний рівень організації боротьби зі злочинністю, коли правоохоронні органи в стані проводити широку запобіжну, оперативно-пошукову і кримінально-процесуальну діяльність, внаслідок чого є об’єктивні передумови вести мову про мініміза-


109

цію злочинності і нейтралізацію дії факторів, що її продукують. По-друге, головною рушійною силою перетворень повинні бути державні органи, що мають в своєму розпорядженні ресурси і засоби для реалізації заходів політичного, правового, організа-ційного, економічного і спеціального характеру, направлених на забезпечення безпеки людини, суспільства і держави від злочин-них посягань. Зрозуміло, така задача є достатньо складною хоча б тому, що вимагає науково обґрунтованого підходу до вироблення критеріїв визначення ступеня ефективності забезпечення безпе-ки і захищеності громадян країни.


1. Горяинов К. К. Криминологическая обстановка (методологиче-ские аспекты)/ Горяинов К. К. – М. : ВНИИ МВД СССР, 1991. – 98 с.

2. Аврутин Ю. Е. Органы внутренних дел в государственном ме-ханизме Российской Федерации (государственно-правовые и социальные вопросы функционирования и перспектив развития) : монография / Авру-тин Ю.Е., Зубов И. Н. – СПб. : Санкт-Петербургский ун-т МВД России, 1998. – 198 с.

3. Лунеев В. В. Рыночная экономика и преступность / Лунеев В. В. // Общественные науки и современность. – 1996. – № 3. – С. 37-46.

4. Лунеев В. В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные 5. и российские тенденции. Предисловие академика РАН

В. Н. Кудрявцева. − М. : Издательство НОРМА, 1999. − 516 с. 6. Дубинин Н. П. Генетика, поведение, ответственность. О приро-

де антиобщественных поступков и путях их предупреждения / Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. – М. : Политиздат, 1982. – 304 с.

7. Долгова А. И. Правосознание и его дефекты у несовершенно-летних правонарушителей / Отв. ред. Г. М. Миньковский. – М., 1972. – 99 с.

8. Туманов В. А. Правовой нигилизм в историко-идеологическом ракурсе / Туманов В. А. // Государство и право. – 1993. – № 8. – С. 52-58. Статья посвящена анализу системы факторов воздействия общественных процес-сов различной природы на преступность. Предложены пути минимизации негативно-го воздействия и коррекции социальной действительности в положительном напра-влении.

Ключевые слова: факторы, преступность, общественные процессы, тенденции.

This article is devoted to the analysis of factors influencing social processes of different nature on crime. The ways of minimizing the negative impact and correction of social reality in a positive direction are proposed.

Key words: factors, crime, social processes and trends.



110 © Назаренко Д. О.,Ю 2013

Назаренко Дмитро Олександрович,


УДК 343.21

ЗАГАЛЬНІ ФАКТОРИ ВІДТВОРЕННЯ ФОНОВИХ ДЛЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЯВИЩ В УКРАЇНІ

Статтю присвячено аналізові загальної проблематики детермінації фонових для злочинності явищ, а також окремих факторів їх відтворення в контексті ситуації в сучасній Україні.

Ключові слова: фонові явища, злочинність, причинність, фактори, детермінація.

Детермінація фонових для злочинності явищ в контексті пода-льшої організації та здійснення комплексної протидії певним явищам та процесам має принципове значення, тому що без цього неможливо визначити кримінологічно значущі ознаки для подаль-шого їх використання у відповідних методиках впливу та корекції.

Перш ніж розглянути питання про загальні фактори відтво-рення фонових для злочинності явищ в сучасній Україні зверне-мо увагу на той факт, що передумовою формування сукупності цих факторів є конкретний аналіз економічних, побутових, куль-турних та інших особливостей, показників, які відображають зміни в соціокультурному середовищі, що надалі дасть можли-вість робити обґрунтовані висновки про те, які соціальні, групові або індивідуальні процеси чи стани слід корегувати, на які компо-ненти процесів відтворення фонових для злочинності явищ слід впливати з метою протидії та запобігання.

Матеріалістична наука визначає детерміністичний зв’язок як об’єктивний зв’язок між двома явищами, одне з яких (причина) при наявності визначених умов спричиняє, породжує інше (наслі-док) [1, 197-209]. Детерміністичне пояснення припускає виявлення у разі можливості всієї сукупності зовнішніх і внутрішніх обста-вин, які спричиняють той або інший вплив на досліджуване яви-ще. На цій основі можна моделювати досліджуваний процес і передбачати його наступний розвиток.

Причинність – різновид, одна з форм детермінації, під якою розуміється будь-яка закономірна залежність між різними проце-сами і явищами [2, с. 117-121]. У широкому сенсі детермінація охоплює і функціональні зв’язки, і зв’язок станів, і деякі інші види закономірностей.

У соціальному середовищі детермінація володіє декількома специфічними особливостями. Суспільство являє собою систему, для якої характерні не стільки динамічні, скільки статистичні закономірності. Вірогідні, випадкові процеси займають тут досить істотне місце, причому вони також підкоряються законам при-чинності. Суспільство – це розвинута система, який властиві вну-трішні протиріччя. Причинні відносини в такій системі відрізня-


111

ються особливою складністю, нестійкістю, наявністю зворотних зв’язків. Специфікою соціальної детермінації є те, що в якості причин та наслідків тут виступають не матеріальні явища, а про-цеси і стани, тобто суспільні відносини людей [3, с. 52].

Питання про причини злочинності, а також про причини фо-нових для злочинності явищ, в останні десятиліття широко дис-кутувалось у кримінологічній літературі [4, с. 30-46]. Поряд з тео-ретичними розробками в даний час накопичено значний емпіри-чний матеріал, що характеризує детермінаційний комплекс фо-нових для злочинності явищ в сучасному суспільстві. Проведений вченими об’єктивний аналіз дозволив зробити два важливі висно-вки: по-перше, джерела цих явищ не можна звести до якої-небудь монопричини; по-друге, причинний комплекс – це сукупність обставин, що кореняться в суспільстві, у реально існуючих суспі-льних відносинах.

Тож необхідним є застосування нового методологічного підхо-ду до аналізу детермінаційного комплексу фонових для злочин-ності явищ, а саме факторного аналізу [5, с. 129].

Серед усієї сукупності зовнішніх факторів, що відтворюють фонові для злочинності явища, нами виділені наступні факторні комплекси: політичний, економічний, соціальний, психологічний.

Головну роль у формуванні та відтворенні фонових для зло-чинності явищ відіграють фактори економічного характеру. Справа в тому, що в найважливіший момент так званого перехід-ного періоду – до початку реформ – економіко-соціальний стан країни був таким, що базисні, корінні перетворення, які вимагали ретельної підготовки, продуманої стратегії і тактики, з самого початку мали, по суті, аварійно-рятувальний характер, здійсню-валися поспіхом, імпульсивно, часто за методом латання дірок. Невиправдані надії покладалися на можливості саморегуляції ринку. Ситуація погіршувалася некритичним запозиченням зару-біжних моделей реформування економічних відносин і структур без урахування специфіки української дійсності. Це не могло не спричинити при проведенні кардинальних перетворень серйоз-них прорахунків. Форсовані темпи денаціоналізації (приватиза-ції), приниження ролі держави в регулюванні економічних проце-сів створили сприятливу основу для неконтрольованого криміна-лізованого бізнесу і антигромадської співпраці чиновників і при-ватного сектора. Інтереси кримінального середовища були звер-нуті насамперед на сферу економіки, де виникли і продовжують зберігатися величезні можливості для протиправного збагачення, безкарного паразитування на труднощах і витратах економічних реформ. Швидка лібералізація економічної діяльності, передача державної та суспільної власності в приватні руки нерідко за необґрунтовано заниженою вартістю, за відсутності надійного механізму контролю та захисту від злочинних посягань створили сприятливі умови для впровадження в економіку відверто кримі-нальних елементів, безконтрольного розпорядження національ-ними багатствами з боку корумпованого чиновництва.


112

Переконані, що чимале криміногенне значення має інерційна дія звичок і стереотипів поведінки населення, що виникли в умо-вах існування соціалістичної (а, практично, нічийної) власності і вкрай обмеженого цивільного обігу. Більшість громадян вияви-лися неготовими до активного включення в систему ринкових відносин, що, з одного боку, зумовило їх підвищену віктимність в новій обстановці, а з іншого – стимулювало девіантну і криміна-льну поведінку.

Таким чином, основною причиною відтворення фонових для злочинності явищ слід визнати тотальну корозію базисних еко-номічних відносин, яка руйнівним чином діє на інші життєво ва-жливі сфери, є живильним середовищем не тільки для правопо-рушень, а й для всієї злочинності.

Існує складний взаємний зв’язок і обумовленість сукупності факторів, що сприяють криміналізації економічних відносин, включаючи сферу економічної діяльності. У кримінології прийн-ято виділяти, з одного боку, обставини, що діють на макрорівні і спричиняють саму наявність злочинності в суспільстві, або сприяють її генезису, і, з іншого боку, обставини, що сприяють вчиненню конкретних злочинів. Складна і суперечлива взаємодія цих обставин і формує криміногенну ситуацію в суспільстві або окремих сегментах його життєдіяльності. Подібний методологіч-ний підхід застосуємо і щодо аналізу сукупності факторів відтво-рення фонових для злочинності явищ.

Періоди корінних соціальних трансформацій завжди харак-теризувалися обвальним зростанням злочинності. Еміль Дюрк-гейм пояснював цей феномен проявом аномії, тобто безнормати-вності поведінки. Саме в часи соціальних переворотів в значній мірі слабшає почуття відповідальності перед колективом, перед громадою. Колишні норми стають неефективними. У такому ста-ні людина не визнає обмежень, встановлених державою. Вона схиляється до задоволення власних потреб за допомогою суто протизаконних методів [6, с. 101].

Щось подібне сталося і в Україні, оскільки перехід до ринку в нашій країні на самому початку був пов’язаний з тим, що еко-номічні відносини зазнали не стільки конструктивного реформу-вання, скільки деструктивної деформації. Рельєфно проявилися і дисфункції соціальних інститутів, покликаних регулювати ці відносини в господарській системі. Відсутність чіткої програми соціально-економічних перетворень, уповання на самодостатність ринкових регуляторів і ряд інших обставин зумовили виникнення і відтворення у сфері економічної діяльності безнормативності поведінки як стійкого і масового явища. Девіація в економічній поведінці перетворилася в норму. Крім непродуманої тактики й відсутності стратегії переходу до ринку, неготовність держав-них інститутів до регулювання ринкових відносин, прогалин у законодавстві ситуація, що склалася напередодні ринкових трансформацій, погіршувалася ще й тим, що повноцінні товарно-грошові відносити в нашому суспільстві не могли виникнути при-


113

родно історично. У цьому зв’язку поява і розвиток системи таких відносин у пострадянській період детерміновані намірами і діями вітчизняних реформаторів та їх штатних або «позаштатних» іно-земних радників. Іншими словами, формування сучасної системи ринкових відносин здійснювалось в основному за рахунок реформ «згори». Тому настільки великим є вплив так званого суб’єктивного чинника на хід соціально-економічних перетво-рень. Відповідно великою є і ціна помилок при вирішенні тих чи інших стратегічних завдань ринкового реформування.

Традиційна система економічних відносин, що склалася в на-шій країні в радянський період, відрізнялася вкрай високим сту-пенем нормативної заданості і жорсткістю адміністративного контролю, відсутністю природних стимулів до високопродуктив-ної праці та інтенсивного розвитку тощо. Детермінуючим факто-ром її глобального руйнування став, перш за все, обумовлений загальною кризою системи соціалізму розпад державності зага-лом і механізмів державної влади зокрема та пов’язаний з ними демонтаж планової системи господарського управління, втрата здатності управління економічними та соціально-політичними процесами в країні.

Проголосивши курс на перехід до цивілізованих, соціально орієнтованих ринкових відносин, держава в особі нової політич-ної влади виявилася не здатною створити умови для реалізації природних прав людини в економіці та налагодити дієву систему регулювання соціально-економічних процесів. Перш за все, не було вирішено низку принципово важливих з позиції збереження економічної і соціальної рівноваги завдань: − реалізація принципів вільного підприємництва, конкуренції

та рівних стартових умов для всіх учасників економічних відно-син; − введення перерозподілу власності в рамки легітимного про-

цесу; − забезпечення реальної свободи приватної власності та її за-

хисту за допомогою легальних правових інструментів (законодав-чих норм, корпоративних та інших процедур, і т.п.); − підтримання еквівалентності обміну в економіці та реаліза-

ція пов’язано з цим принципу соціальної справедливості; − гарантування свободи споживчого вибору та захисту інте-

ресів споживачів; − узгодження публічних і приватних економічних інтересів. У результаті в системі господарювання склались неінститу-

ційні економічні відносини з низьким ступенем легітимності, наслідком чого стала поява і масштабне відтворення безнормати-вності економічної поведінки, особливо у сфері підприємництва, різке посилення ступеня його кримінальної спрямованості. Цьому сприяла низка інших обставин суб’єктивного порядку, насампе-ред утворення правового вакууму у сфері регулювання економіч-них відносин.


114

Особлива роль у придушенні паростків свободи економічної поведінки в легальному секторі господарства і подальшої кримі-налізації економічних відносин, на жаль, належить діям влади з безконтрольного розпорядження засобами виробництва в ході роздержавлення і приватизації, роздачі всіляких податкових, митних та інших пільг і привілеїв, що надають незаконні перева-ги на ринку окремим («своїм») економічним структурам і органі-заціям.

Для українського суспільства та його перехідної економіки особливу актуальність набуває урахування криміногенних нас-лідків, обумовлених грубими прорахунками в політиці господар-ського реформування. Останні можуть зумовлювати стримування або згортання розвитку повноцінних і цивілізованих ринкових відносин, свободи підприємництва, інститутів приватної власнос-ті і як наслідок викликати перехід суб’єктів цих відносин у тіньо-вий сектор.

Усе це в сукупності згодом наочно продемонструвало відсут-ність в нашій політико-правовій системі елементарних гарантій дотримання природних прав людини в економіці і, відповідно, забезпечення свободи економічної поведінки для її суб’єктів. У той же час контрастно проявили себе дисфункції господарсько-го механізму, чітко висвітилися і системні вади наших сучасних ринкових перетворень.

Чималий вплив на формування і відтворення в Україні фоно-вих для злочинності явищ мають соціальні фактори. Кризові явища в економіці зіграли вирішальну роль у виникненні глибо-ких деформацій соціальної сфери, багато з яких мають виражене криміногенне значення. За відсутності послідовної соціальної орієнтованості реформ, особливо на їх початковому етапі, відбу-лося зубожіння, люмпенізація і маргіналізація значної частини населення.

Надії на швидке формування середнього класу як основи ста-більного буття і розвитку суспільства не виправдалися. Загрозу соціальній стабільності суспільства являє протистояння, з одного боку, – олігархів, корумпованих чиновників, а з іншого – людей, що опинилися за межею бідності, безробітних, біженців, вимуше-них переселенців, інших осіб, вибитих з нормальної життєвої колії, готових затвердити себе в стихії нецивілізованого ринку будь-якими способами, включаючи протиправні.

Ступінь правослухняності населення знижується внаслідок невиконання державою своїх соціальних зобов’язань перед гро-мадянами (відсутність адресної підтримки соціально незахище-них верств, масові невиплати заробітної плати, пенсій, допомоги, розвал системи безоплатної медичної допомоги та ін.).

На формування і відтворення фонових для злочинності явищ вплинули і моральні причини. Задекларована значущість суспі-льної свідомості, соціально-психологічного самопочуття людей часто не отримує належної реалізації у повсякденній соціальній практиці.


115

Тим часом без розуміння сучасного морально-психологічного стану суспільства, що переживає духовну та ідеологічну кризу, будь-які заходи з протидії фоновим для злочинності явищам бу-дуть неефективні. У свідомості значної частини людей перева-жають елементарні потреби, мотиви фізичного виживання, одно-моментні інтереси. Невпевненість у завтрашньому дні, відчуття перманентної загрози благополуччю, переживання ненадійності, а то й ущербності соціального статусу, матеріального і службово-го становища викликає у багатьох людей стан фрустрації, поро-джує соціальну депресію, апатію, песимізм. У соціально-психологічних дослідженнях все частіше фіксується втрата сенсу життя в результаті ошуканих очікувань, нездійснених надій, не-виконаних обіцянок.

У нашому суспільстві мають місце непрямі зміни світогляд-них установок, ідеологічних орієнтацій. Так, раніше засуджувана приватновласницька психологія відразу перетворилася на схва-льну і визнану систему поглядів і цінностей. Проте можливості і стиль життя «нових українців» недоступні для більшості грома-дян. Невідповідність економічної свідомості, психології та мента-літету переважної більшості людей зміненої економічної реаль-ності призводить до неадекватної поведінки і посилює соціально-психологічну дезадаптацію.

У повсякденній свідомості втрачена цінність продуктивної праці як джерела благополуччя і головного засобу самореалізації особистості; широко поширилися уявлення про можливості легко досягти благополуччя обманним шляхом, за рахунок спекулятив-них операцій, участі в недобросовісних фінансових колах, кримі-нальному бізнесі.

Знижено престиж освіченості, вченості, професіоналізму. Бі-льшість людей віддають перевагу доступним і вигідним видами діяльності, досягненню комерційного успіху за будь-яку ціну.

Комерціалізація мистецтва, науки, культури, що позбулися колишньої державної підтримки, супроводжується зниженням їх якості та рівня споживання. Справжні духовні цінності нерідко підміняються низькопробною, легко реалізованою продукцією.

Узагальнюючи викладене, можна сформулювати деякі зага-льні фактори відтворення фонових для злочинності явищ.

Економічні фактори: − розширення тіньової економіки, що призводить до змен-

шення податкових надходжень, ослаблення бюджету і, як наслі-док, до втрати державою фінансових важелів управління еконо-мікою; − порушення конкурентних механізмів ринкової економіки,

що тягне за собою зниження ефективності ринку і дискредитацію ідей цивілізованої конкуренції; − сповільнення темпів формування прошарку ефективних

приватних власників, в першу чергу – через зловживання в ході приватизації, роздержавлення та неефективність фінансово-банківського сектору;


116

− низька ефективність використання бюджетних коштів, зо-крема в ході розподілення державних замовлень і кредитів, що ще більше посилює бюджетні проблеми країни; − підвищення ціни споживання за рахунок корупційних ви-

трат; − зневіра в учасників ринкових відносин у здатність влади

встановлювати і дотримуватися чесних правил ринкової конку-ренції, погіршення інвестиційного клімату, і, отже, не вирішення проблеми подолання спаду виробництва, оновлення основних фондів.

Соціальні фактори: − відволікання колосальних коштів від цілей суспільного роз-

витку, не здатність влади вирішувати соціальні проблеми, що наростають; − збільшення майнової нерівності, бідність значної частини

населення, перерозподіл ресурсів на користь вузьких олігархіч-них груп за рахунок найбільш вразливих верств населення; − дискредитація права як основного інструменту регулюван-

ня життя держави і суспільства; − формування в суспільній свідомості уявлення про беззахи-

сність громадян перед владою і злочинністю; − корумпованість правоохоронних органів, що сприяє зміц-

ненню злочинності, яка, зрощуючись з корумпованими групами чиновників і підприємців, посилюється ще більше з метою досту-пу до політичної влади та управління народним господарством.

Політичні фактори: − зміщення цілей політики від загальнонаціонального розви-

тку до забезпечення владарювання олігархічних угруповань; − зменшення довіра до влади, зростання її відчуження від су-

спільства, що ставить під загрозу будь-які благі починання влади; − падіння престижу країни на міжнародній арені, зростання

загрози її економічної та політичної ізоляції; − профанація і зниження політичної конкуренції, розчару-

вання громадян в цінностях демократії, виникнення загрози роз-паду демократичних інститутів; − збільшення ризику краху народжуваної демократії та вста-

новлення диктатури, інспірованої внутрішніми або зовнішніми силами на хвилі боротьби зі злочинністю.


1. Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Причин-ность и ее причины. Преступник. – М. : Юрид. лит., 1985. – 352 с.

2. Ярмиш Н. Проблема інформаційної причинності у науці кримі-нального права / Ярмиш Н. // Право України. − 2003. − № 7. − С. 117-121.

3. Давыденко Л. М. Криминология : учеб. пособие / Давыденко Л. М., Мычко Н. И. – Донецк, 2005. – 176 с.


117

4. Быргэу М. М. Опыт системного исследования профилактики преступлений. Современное состояние проблемы/ Быргэу М. М., Литви-нов А. Н. − М. : Юркнига, 2004. − 160 с.

5. Криминология. Учебник для юридических вузов / под ред проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. – СПб. : Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. – 370 с.

6. Кримінологічний довідник ; за наук. ред. д-ра юрид. наук, профе-сора, академіка НАПрН України Бандурки О. М. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, професора Джужі О. М. і д-ра юрид. наук, професора Литвинова О. М. : довідкове видання. – Харків : Золота миля, 2013. – 412 с.

Статья посвящена анализу общей проблематики детерминации фоновых для пре-ступности явлений, а также отдельных факторов их воспроизводства в контексте ситуации в современной Украине.

Ключевые слова: фоновые явления, преступность, причинность, факторы, детерми-нация.

This article analyzes the general problem of determination of the background to the phenomena of crime, as well as individual factors of reproduction in the context of the situation in present-day Ukraine.

Key words: background phenomena, crime, causation factors determination.



118 © Орлов Ю. В., 2013

Орлов Юрій Володимирович,


УДК 343.23

ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЯВІВ БЕЗСТРУКТУРНОГО СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Стаття присвячена дослідженню політико-кримінологічних проблем безструктурно-го соціального управління. Надається узагальнена характеристика механізму безс-труктурного управління, визначаються засади його функціонування. Здійснюється кримінологічний аналіз окремих політично зумовлених проявів безструктурного соці-ального управління інформаційного та економічного характеру.

Ключові слова: політика, безструктурне соціальне управління, злочинність, протидія.

Управління сучасним суспільством епохи after-постмодерну на-було глобалізованих контурів з яскраво вираженою концентраці-єю адміністративного ресурсу світового та регіонального масшта-бу. Разом з тим, життєздатність такої концентрації підкріплюєть-ся не тільки і не стільки дією механізмів структурованої кредит-но-фінансової залежності суб’єктів-сателітів від груп тиску, скі-льки безструктурним інформаційним та іншим впливом. Остан-ній спрямований на штучне конструювання складових масової чи колективної (групової) свідомості в різні способи, на різних рівнях й напрямках, підтримання визначених параметрів соціального розвитку. На жаль, доводиться констатувати, що суб’єкти такого впливу досить часто керуються не інтересами укріплення сувере-нітету, а вузько-корпоративними (економічними, політичними) інтересами, реалізація яких має або прямою метою, або опосеред-кованим результатом погіршення криміногенної ситуації.

Політико-кримінологічні проблеми порушувалися у працях численних вчених, серед яких, зокрема, В. М. Бурлаков, Я. І. Гі-лінський, В. О. Глушков, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, П. А. Ка-банов, О. Г. Кальман, О. М. Костенко, В. В. Лунєєв, О. С. Овчинсь-кий, А. Л. Сморгунова, А. М. Черниш, В. О. Шабалін, В. І. Шакун, Д. А. Шестаков та інші. Визнаючи суттєвий внесок названих нау-ковців до розроблення вказаного напрямку науково пошуку, слід, все ж, зауважити на тому, що їх роботи присвячені в основному дослідженню сутності й проявів політичної злочинності, політич-ного злочину, чи-то окремих політичних факторів злочинності, особистості політичного злочинця, кримінологічної оцінки окре-мих політичних режимів. Комплексних же напрацювань, які б стосувались кримінологічних аспектів функціонування системно-го феномену безструктурного соціального управління як одного з інструментів реалізації політичної влади й досі бракує.

В своїй сукупності викладені обставини актуальність те-ми статті.

Метою статті є здійснення політико-кримінологічного ана-лізу провів безструктурного соціального управління й вироблення


119

концептуальних пропозицій щодо корегування стратегії протидії злочинності за вузловими політико позначеними факторами.

Безструктурне соціальне управління є терміном, який в на-уковому обігу поки що не знайшов свого широкого застосування. В літературі зазвичай його описують похідними термінами, виді-ляють поряд з явним чи прямим управлінням, що, втім, не в по-вній мірі відображає процедурну, організаційну складність, соціа-льну значимість й ефективність вказаного механізму впливу. Так, наприклад, В. І. Франчук зазначає, що в залежності від хара-ктеру впливу на соціальний об’єкт управління може бути явним та прихованим, прямим й побічним. Однак можливі й інші види соціального управління, класифікація яких є самостійною зада-чею [1, с. 24]. Водночас, як слушно зауважує Ю. М. Старилов, центральною проблемою в соціальному управління залишається проблема влади (підпорядкування). Якщо як приклад навести державне управління, то в літературі ми знайдемо активне обго-ворення таких проблем, як зміщення акцентів з вольового впливу суб’єкта управління на об’єкт (тобто управління в формі команд, управління-вплив, лімітоване постачання тощо). Ця тенденції залишаються актуальними й до сьогоднішнього дня [2 с. 132].

Вважаємо з цим є сенс погодитись, адже механізми самоуп-равління соціальними системи в низці випадків є набагато ефек-тивнішими аніж імперативні централізовані аналоги. Однак, вар-то при цьому зауважити, що мова має йти не лише про самоупра-вління як якісно іншу структуру управління, а саме про безс-труктурну організацію останнього. Ця думка, звичайно, заперечує традиційну та в більшості непорушну для загальної теорії управ-ління тезу про наявність організаційної структури як іманентної якості, ознаки соціального управління. Так, зокрема, Г. В. Щьокін зазначає, що наявність організаційної структури управління, її розвиток є основою всієї організації. Поза їх межами виключаєть-ся можливість реалізації функції менеджменту. Процес форму-вання організаційної структури є, перш за все, організаційним закріпленням тих чи інших функцій за підрозділами апарату управління [3, с. 336]. Сама ж структура може бути або горизонта-льною (при розташуванні суб’єкту та об’єкту управління на одній ланці), або ж вертикальною, ієрархічною (при наявності числен-них ланок різного рівня) [3, с. 337].

Однак, очевидним є те, що як перша, так і друга структура передбачає усвідомлений процес і спрямування управлінського імпульсу, і його сприйняття. Сучасні ж технології нейромаркети-нгу, нейролінгвістичного програмування та інших видів інформа-ційно-психологічного, політико-технологічного впливу дозволя-ють суб’єкту управління «обходити» фазу концептуального узго-дження з об’єктом впливу, маніпулювати його волею у заданому напрямку чи обходити її в цілому з визначеному метою. В спеціа-льній кримінально-правовій літературі як відповідь на масове поширення такого втручання в сферу свободи волі людини в останнє десятиліття розвивається тема криміналізації різних


120

форм зазначеного впливу як різновидів психічного насильства [4], кримінально-правового забезпечення інформаційної безпеки людини [5, с. 177–183] тощо. Слушним в цьому аспекті видається й зауваження І. М. Бачило з приводу того, що нинішній етап роз-витку інформаційних технологій характеризується можливістю інформаційної дії на індивідуальну і суспільну свідомість, аж до загрози інформаційних війн, внаслідок чого неминучою протива-гою свободи інформації стає проблема інформаційної безпеки [6, с. 15].

Дійсно, новітні способи впливу на людську поведінку знахо-дять своє широке застосування й в системі соціального управлін-ня, до сфери якої, безумовно, опосередковано залучена й низка суб’єктів впливу на носіїв публічної влади. При цьому основою успішного адміністрування є конструювання у об’єкту управлін-ського впливу (конкретної особи, групи осіб, населення держави в цілому) переконаності в істинності та/або вигідності певної мо-делі поведінки, життєвої установки, оцінки подій, явищ тощо. Для досягнення цієї мети невід’ємною умовою є прихований характер суб’єкта управління, тобто управлінський вплив має чиниться не за заздалегідь сформованою та в цілому відомою організаційною структурою, а опосередковано, через елементи самоорганізації соціальної системи, однак за заданою матрицею подій. Саме за-вдяки дотриманню такої умови і створюється уявний образ еле-ментів громадянського суспільства, самоврядування, свободи ви-бору при прийнятті рішень: від обрання певної продукції в побу-тових ситуаціях, до реалізації права голосу на виборах в предста-вницькі органи влади.

Отже, безструктурне соціальне управління виявляється наба-гато більш ефективним за структурне, адже дозволяє скрити суб’єкта управління, а, отже, й дійсну мету подій, ініціатив, що відтворюються в соціальному просторі. Проте, виникає похідне питання: яким чином забезпечити завуальований характер управлінського впливу за умов широкої доступності інформації ? Логічним видається запропонувати три варіанти досягнення вка-заної мети: 1) дезінформація; 2) конструювання соціальної дійс-ності (контроль над інформацією, інформаційні операції); 3) ство-рення обстановки незацікавленості в отриманні інформації у широких мас населення.

Дезінформація як елемент безструктурного управління до-сить вдало застосовується через засоби масової інформації та комунікації: поширення неперевірених відомостей, чуток, пере-насичення інформаційного простору суперечливими повідомлен-нями тощо. За таких умови створюється ситуація інформаційної дезорганізації та, врешті-решт, втрати зацікавленості до початко-вого об’єкту інформаційного пошуку.

Конструювання соціальної дійсності означає цілеспрямоване створення та масове поширення інформаційного продукту певно-го змісту з метою його донесення до якомога ширшої аудиторії з метою формування впевненості про його істинність та перенаси-


121

чення інформаційного простору. Конструювання соціальної дійс-ності досягається засобами перспективного (освіта) та поточного інформаційного впливу (фрейминг новин, «експерті оцінки» по-дій, процесів тощо).

Освітні технології досить ефективно використовуються для змістовного насичення світоглядної компоненти процесу станов-лення особистості. Недарма в наукових джерелах щодо стратегіч-ного (глобального й регіонального) управління відстоюється дум-ка про найбільш потужний деструктивний потенціал так званої «світоглядної зброї», як різновиду інформаційної. Наразі ж дово-диться констатувати щонайменше дві негативні тенденції в осві-тній сфері нашої держави: а) достатньо часта зміна шкільних навчальних програм, зокрема з історії, що не може бути в достат-ній мірі обґрунтоване необхідністю уточнення навчального мате-ріалу; б) на рівні середньої, вищої освіти повністю вилучені (у порівнянні з радянською системою освіти) з навчальних планів курси, спрямовані на засвоєння ідеологічної основи державного будівництва. Ідеологія, в свою чергу (ліберально-демократична, соціалістична, соціал-демократична, правового економізму, куль-турної ідентичності, антиглобалізму тощо), має становити мето-дологічний базис всього процесу загальносуспільного й державно-го розвитку, як процесу принципово стратегічно керованого. Її ж відсутність об’єктивно ускладнює можливість інтеграції громадя-нина з державою в єдиному цивілізаційному поступі, породжує правовий нігілізм, егоїстично-раціональний прагматизм.

На рівні державного управління, відсутність чіткої концепту-алізованої ідеології означає відсутність єдиного вектору діяльнос-ті. Політична ідеологія у найбільш загальному вигляді визначає мету та способи її досягнення. За невизначеності мети будь-які дії носять розрізнений, різноспрямований, а тому в цілому неефек-тивний характер: соціально-економічні, правові перетворення досить часто не підпорядковані вимогам соціальної справедливос-ті, кримінологічної й соціально-культурної доцільності; диферен-ціація державної політики на правову, економічну, кримінологіч-ну, сприяння розвитку громадянського суспільства, воєнну та інші, які не відповідають спільній парадигмі й принципу допов-нюваності.

Деструкція світоглядних основ єдиного розвитку громадянсь-кого суспільства та держави на чіткій ідеологічний платформі, робить державний механізм та соціальні інституції в значній мірі вразливими до управлінських впливів безструктурного характе-ру, що мають за мету чи-то контроль над політичною системою нашої держави, чи-то реалізацію економічних інтересів всупереч вимогам законності, безпеки населення тощо. В свою чергу, через розбалансованість різних видів державної політики (як результат відсутності спільної ідеологічної платформи) система протидії злочинності не здатна забезпечити адекватний захист економіч-ної, політичної підсистеми як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників дестабілізуючого, криміногенного характеру. Аналізо-


122

ваний елемент механізму безструктурного управління закладає глибинні основи детермінації злочинності на загальносоціально-му рівні.

Ведучи мову про ефект «фреймингу» у вказаному вище зрізі, слід зазначити, що зазвичай під ним в політологічній та психоло-гічній науці розуміють сприйняття новин та змісту сюжетів в межах знайомих контекстів. ЗМІ можуть вдало створювати ці фрейми, представляючи сюжети новин, обмежуючи їх визначе-ним вузьким контекстом. Створення фреймів може бути спрямо-ване на те, щоб посилити розуміння, або ж створити когнітивні ярлики та поєднання кількох сюжетів в єдиному контексті. Як стверджує Д. Дж. Ліллекер джерелом фреймів вважається саме спосіб подачі інформації. Наприклад, акцентування уваги на про-цесі політичної діяльності, а не на її змісті [7, с. 113–114].

Фрейминг є достатньо поширеною технологією безструктур-ного управління, що реалізується, зокрема, через систему поши-рення новин. Так, Е. С. Херман та Н. Хомскі (E. S. Herman, N. Chomsky) обґрунтовують наявність щонайменше чотирьох «фільтрів», що визначають, які повідомлення будуть передані аудиторії, а які будуть затримані контролюючим суб’єктом: 1) масштаб ЗМІ, його володільці та його комерційний характер. Зокрема, на думку вчених, яка в політологічній науці в цілому підтримується, новинні цінності встановлюють елітні групи, що збирають новини, такі, як Associated Press, AOL Time Warner, Reuters та ін., які згодом відфільтровують новини донизу по ме-режі постачальників новин для своїх дочірніх компаній; 2) спон-сорські контракти, за допомогою яких підтримують продукування новин (економічний інтерес порядку денного в ефірі новин); 3) постачальники офіційних версій новин (переважно працівники органів державної влади); 4) різка критика чи резонанс: селекти-вний відбір новин та упереджене їх висвітлення в ЗМІ [8, p. 56–78]. За допомогою фреймингу новин можливо створити необхід-ний контекст розуміння змісту визначеної події, вибірково висві-тлити окремі її сторони, створити умови для програмування ма-сових форм поведінки. «Ефект фреймингу» представляє для кримінології безпосередній інтерес і як фактор детермінації зло-чинності (інформаційна причинність у культурно-психологічній сфері, оцінка законодавчих новел, програмування негативного до них відношення та, як наслідок порушення тощо), і як інструмент протидії їй.

Ще одним ефективним засобом конструювання соціальної дійсності як елементу безструктурного управління є поширення так званих «експертних оцінок» за формулами типу: «на думку експертів курс долара…», «експерти прогнозують подорожчан-ня…», «фахівці передрікають дефолт…» тощо. Ключовою ланкою такого способу є вбудовування в інформаційну посилку аргументу до авторитету, а також негативне емоційне насичення. Загалом ця технологія є досить близькою за змістом та є ідентичною за принципом дії з так званою «стратегією залякування» або «стра-


123

тегією терору», що виступають різновидом інформаційних опе-рацій. Їх суттю є провокація панічних настроїв серед населення, відволікання їх від соціальних проблем, «обґрунтування» необхід-ності додаткових витрат, або ж скорочення видатків, проведення військових компаній тощо [9; 10]. Поширення інформаційних продуктів вказаного характеру зумовлює наростання рівня три-вожності та агресивності серед населення, виявляє потужне кри-міногенне значення. Останнє є побічним ефектом на шляху до досягнення віддалених цілей – дестабілізації політичної обстанов-ки в країні, ескалації революційних настроїв, досягнення еконо-мічної вигоди, ініціювання фінансових витрат з можливістю при-власнень, розтрат тощо.

Створення обстановки незацікавленості в отриманні інфор-мації про джерело та дійсний зміст соціально-управлінського впливу у широких мас населення може відбуватися за кількома сценаріями, які, зазивай, реалізуються одночасно та протягом тривалого часу. Мова йде про стимулювання алкоголізації, нарко-тизації населення (низький рівень цін та доступності алкогольних напоїв, їх неконтрольована реклама, неефективна практика про-тидії наркозлочинності тощо), збереження низької якості життя, високого рівня злочинності (зокрема, корупційної), поширення інших соціальних хвороб. Суть вказаної технології безструктур-ного управління досить влучно висловив В. С. Пікуль у своєму романі «З тупика», описуючи міркування над тим, яким чином можливо локалізувати хвилю більшовистської революції: «…Революція – це стихія… Зі стихією завжди важко боротися. Потрібен голод, щоб народ схаменувся…» [11, с. 202]. В сучасному розумінні для європейської країни голод – це, звичайно, алегорія (хоча історії нашого народу відомі трагічні події голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років минулого сторіччя, зумовлені суто політичними мотивами). Однак, принцип застосування антигуманної управлін-ської технології голоду є ідентичним тому, що реалізується по відношенню до багатьох країн світу, в переліку яких знаходиться й Україна. Безпосередньою метою консервації й загострення гли-бинних соціальних протиріч є блокування політичних інтересів особистості й перенесення їх до площини хронічних побутових проблем. Досягнення останньої супроводжується також поши-ренням соціальних міфів типу «політика – брудна справа», «я поза політикою» та ін. В результаті – політична сфера країни виявляється вразливою до корупційного й іншого (в тому числі зовнішньополітичного) тиску, а інститути громадянського суспі-льства – надто нерозвиненими, щоб йому протистояти. Система правоохоронних органів в цій ситуації також виявляється мало-ефективною через поширення означених вище факторів і на їх персонал. Останнє наочно проявляється, перш за все, в обструкції процесів системної їх реформи й стимуляції внутрішньої замкне-ності. На цій проблемі неодноразово наголошували як зарубіжні, так і вітчизняні науковці.


124

Так, О. М. Бандурка та О. М. Литвинов обґрунтовано, на нашу думку, критикують сучасний стан функціонування системи пра-воохоронних органів, вказуючи на значну присутність елементів штучного конструювання показників злочинності і власної «по-трібності» в управлінській діяльності вказаними органами, на перетворення протидії злочинності на засіб соціальної люстрації [12, с. 85–87]. Протидія злочинності – зазначає Н. Крісті – давно вже стала індустрією і як кращий її зразок вона творчо перейняла усі закони функціонування виробництва та підкорила їх досяг-ненню власних цілей [13, c. 13].

Відтак, збереження суттєвої дисфункції правоохоронних ор-ганів – невід’ємний елемент забезпечення дієвості механізмів безструктурного управління, організованого за багатьма напрям-ками, рівнями й цілями в нашій державі.

Окрім інформаційного та організаційного впливу в механізмі безструктурного управління також варто виділити й елементи економічного змісту. В означеному контексті доцільно звернути увагу перш за все на проблему доларизації національної економі-ки та її хронічний валютно-борговий характер. Найбільш відчут-ними криміногенними ефектами цієї проблеми є можливість «ру-чного» управління економікою (через контроль курсів валют), маючи при цьому похідним наслідком чи-то сплески злочинності, чи-то її зниження. Враховуючи це, виникає питання, від якого цілком залежить обсяг економічного суверенітету та, опосередко-вано, стан криміногенної обстановки – хто і як визначає курс до-лара США ? На перший погляд – відповідь очевидна: курс визна-чає Національний банк України (далі – НБУ). Однак постає інше питання: чим керується НБУ при визначенні курсу вказаної ва-люти? Аналіз наукової літератури з проблем валютного регулю-вання, а також нормативно-правової бази діяльності НБУ засвід-чує наступне.

Відповідно до п. 3 Положення про затвердження офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою НБУ № 496 від 12.11.2003 р. офіційний курс гривні до долара США розраховується за курсом, який ви-значається, як середньозважений курс продавців і покупців на міжбанківському валютному ринку України, що склався за попе-редній робочий день, з можливим відхиленням +-2%. Як можна бачити, в згаданому Положенні закріплено цілком прозорий рин-ковий принцип визначення курсу, який залежить від попиту та позиції. Однак, поза нормативним регулюванням залишається головне питання щодо механізму визначення первинної вартос-ті долара США, відносно якого згодом й визначається середньо-зважений курс продавців і покупців на міжбанківському валют-ному ринку України, тобто дешевше якої НБУ не може продава-ти долар США на міжбанківському ринку незалежно від співвід-ношення попиту та пропозиції.

Відомо, що з 1978 року валютні паритети встановлюються на базі спеціальних прав запозичень (далі – СПЗ). СПЗ являють со-


125

бою міжнародні резервні кошти, які призначаються для регулю-вання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з Міжнародним валютним фондом. Разом з тим НБУ не оперує спеціальними правами запозичення при визна-ченні первинного курсу долара США до гривні. СПЗ використо-вуються лише для придбання іноземної валюти, жодним чином не впливаючи на визначення її внутрішнього курсу. Навпаки, відпо-відно до абз. «г» п. 3 згаданого вище Положення курс СПЗ встано-влюється на підставі інформації про курс гривні до долара США. Тобто визначення первинного курсу національної валюти до до-лара США здійснюється виключно на підставі не обумовленого правовими межами розсудом НБУ. Ця сфера його діяльності, попри ключову роль в механізму регулювання вітчизняної еко-номіки на сучасному етапі, залишається утаємниченою. Спроба дати відповідь на питання: «Кому це вигідно?» – неодмінно підво-дить до аналізу правового статусу головного фінансового регуля-тора та кола суб’єктів, які мають вплив на його діяльність в ціло-му, а не тільки лише на формування персонального складу.

Відповідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про Національний банк України», де зазначено, що НБУ є економічно самостійним ор-ганом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у ме-жах затвердженого кошторису, а у визначених цим Законом ви-падках – також за рахунок Державного бюджету України. Згідно з ч. 3 цієї ж статті НБУ не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання. Відповідно до ст. 53 цього Закону не допускається втручання органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб, будь-яких юридичних чи фізичних осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного банку чи службовців Національного банку, інакше як в межах, визначених Конституцією України та цим Законом1. Тобто НБУ є самостійним суб’єктом господарю-вання, який на власний розсуд визначає практично всі параметри функціонування вітчизняної економічної системи одним лише важелем – курсом долара США, а також широкими повноважен-нями щодо управління банківською системою. При цьому навіть активи НБУ – не є власністю держави: відповідно до положень ч. 2 ст. 4 власністю держави є лише відокремлене майно НБУ, а також його статутний капітал у розмірі 10 млн. грн. Що ж до контролю за діяльністю НБУ шляхом фінансового аудиту, то від-повідно до ст. 70 Закону України «Про Національний банку Укра-

1 В Законі України «Про Національний банк України» меж втручання органів держа-

вної влади в діяльність НБУ не встановлено, так само як і в Конституції України. Тому формулювання «…інакше як в межах, визначених Конституцією України та цим Законом» є погано визначеним, неконкретним, що не дозволяє в повній мірі та ефективно контро-лювати діяльність НБУ.


126

їни» аудит річної фінансової звітності Національного банку про-водиться не рідше одного разу на рік аудиторською фірмою, яка має досвід у проведенні аудиту за міжнародними стандартами аудиту. Рада Національного банку визначає аудиторську фірму для перевірки річної фінансової звітності Національного банку за поданням Правління Національного банку. Тобто й контроль за діяльністю НБУ також замикається врешті-решт на самому НБУ.

Наведені проблемні аспекти правового регулювання діяльнос-ті НБУ обумовлюють істотні можливості впливати економічними важелями на внутрішню політичну ситуацію, визначати концеп-туальні параметри державного управління практично у всіх сфе-рах, включаючи протидію злочинності.

Таким чином, підсумовуючи викладене, зазначимо, що окрес-лені контури реалізації безструктурного управління в нашій державі переслідують приватно-корпоративні фінансові та/або політично інтереси й цілі, які досягаються засобами і методами, що перешкоджають стабільному соціальному розвитку, тягнуть за собою погіршення криміногенної ситуації. При цьому квінте-сенцією вказаного управління залишається його публічний хара-ктер: так чи інакше воно реалізується з використанням держав-но-владних інструментів (в тому числі й через правотворчу, роз-порядчу, контролюючу діяльність тощо), чим створюється реаль-на загроза державному суверенітету в цілому. Протидія цій уста-леній тенденції можлива лише на системних засадах трансфор-мації соціального управління з концептуальним поєднанням дер-жавної політики за всіма напрямами й сферами, запровадження до механізмів її реалізації контрзаходів безструктурного управ-ління кримінологічної спрямованості. Останні доцільно, на нашу думку, розглядати на рівні загальносоціальної протидії злочинно-сті, змістовне насичення стратегії й тактики якої має обов’язково враховувати вимоги кримінологічної безпеки в інформаційній, організаційно-правовій, економічній та інших сферах.


1. Фрачук В. И. Основы общей теории социального управления / В. И. Франчук. – М. : Ин-т организационных систем, 2000. – 167 с.

2. Старилов Ю. Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. I: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты / Ю. Н. Старилов. – М. : НО-РМА, 2002. – 728 с.

3. Щёкин Г. В. Теория социального управления : монография / Г. В. Щёкин. – К. : МАУП, 1996. – 408 с.

4. Храмцов О. М. Кримінально-правова характеристика суспільно небезпечних наслідків психічного насильства / О. М. Храмцов [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pib/2009_1/PB-1/pb-1_8.pdf.

5. Шаблистий В. В. Про публічність та приватність кримінально-правового забезпечення інформаційної безпеки людини / В. В. Шаблистий // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – 2013. – Випуск № 1 (62). – С. 177–184.


127

6. Бачило И. Н. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации / И. Л. Бачило // Государство и право. – 2001. – № 2. – С. 14–17.

7. Лиллекер Д. Политическая коммуникация. Ключевые концепты / Д. Лилекер / Пер. с англ. С. И. Остенок. – Х. : Изд-во «Гуманитарный Центр», 2010. – 300 с.

8. Herman E. S., Chomsky N. Manufacturing Consent : The Political Economy of the Mass Media / E. S. Herman, N. Chomsky. – New York : Pantheon, 1998. – 480 p.

9. Малишевский Н. Террор как инструмент «Нового мирового по-рядку» / Н. Малишевский [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.fondsk.ru/news/2012/07/24/terror-kak-instrument-novogo-mirovogo-porjadka-15673.html.

10. Гриняев С. Международный терроризм как инструмент глоба-льного управления / С. Гриняев, В. Чугунов [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http://www.agentura.ru/dossier/russia/people/grinyaev/obob/

11. Пикуль В. С. Из тупика : исторический роман. Т. 1 / В. С. Пи-куль. – М. : Вече, 2008. – 284 с.

12. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Парадокси протидії злочинно-сті / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов // Вісник Кримінологічної асоціації України. – 2013. – № 3. – С. 83-90.

13. Кристи Н. Борьба с преступностью как индустрия. Вперёд к ГУЛАГу западного образца / Н. Кристи / Пер. с англ. А. Петровой. – М. : РОО «Центр содействия реформе уголовного правосудия», 2001. – 224 с.

Статья посвящена исследованию политико-криминологических проблем бесструкту-рного социального управления. Представляется обобщённая характеристика меха-низма бесструктурного управления, определяются основы его функционирования. Даётся криминологический анализ отдельных политически обусловленных проявле-ний бесструктурного социального управления информационного и экономического характера.

Ключевые слова: политика, бесструктурное социальное управление, преступность, противодействие.

The article is devoted research of politik-criminology problems of anhistous social management. There is the generalized description of anhistous management’s mechanism, bases of his functioning are determined. The criminology analysis of the separate politically conditioned displays of anhistous social management of informative and economic character is given.

Key words: politics, anhistous social management, criminality, contraction.



128 © Ступник Я. В., 2013

Ступник Ярослав Валерійович,

кандидат юридичних наук (Ужгородський національний університет)

УДК 343.97

СИСТЕМНІ ЗАСАДИ МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

У статті на основі аналізу окремих специфічних рис застосування системного підходу у кримінологічних дослідженнях та формулювання відповідного визначення розгляну-то системні властивості діяльності із протидії злочинності.

Ключові слова: системний аналіз, механізм протидії злочинності, кримінологічна діяльність.

Механізм протидії злочинності для вітчизняної кримінології – досить нова категорія, яка на сьогодні серйозному науковому аналізові не піддавалася. Окремі спроби вивчення не носили кон-цептуального характеру, були розрізненими та безсистемними. У той же час варто визнати, що ця проблема привертала до себе увагу вчених. Про закономірності кримінологічного процесу в аспекті дії його механізмів вели мову А. Е. Жалинський, Ф. А. Лопушанський, О. Б. Сахаров, Л. М. Давиденко, О. Г. Кальман, О. В. Боков та деякі інші. При цьому навряд чи потрібно прихо-вувати справжні методологічні причини, з яких саме механізм протидії злочинності був обраний нами в якості ключової катего-рії дослідження.

По-перше, варто враховувати певну закономірність, що спо-стерігається в системних уявленнях. Так, багато авторів свідомо або інтуїтивно підкреслюють той момент, що поняття системи якимось чином пов'язане з дослідником, з його відношенням до об'єкта, тобто носить цілком суб'єктивний характер. Інакше ка-жучи, вибір «центрального поняття» виходить із суб’єктно-об’єктної подвійності системи як реального об'єкта і як «способу мислення» дослідника. Таким чином, у методологічний сценарій цієї статті була закладена гіпотеза про те, що саме в моделі меха-нізму протидії злочинності відображаються такі властивості та їхні відносини, дослідження яких дозволить досягти результату конкретного наукового пошуку. У цьому сенсі діяльність із про-тидії злочинності уявляється як об'єкт, механізм – як засіб його вивчення, а теоретична концепція останнього є кінцевим резуль-татом дослідження.

По-друге, проблема виділення механізму протидії злочинності як центрального поняття, пов'язана із прагненням до спрощення в процесі дослідження складних утворень, до пошуку «простого у складному». Сама діяльність із протидії злочинності як ієрархіч-на система дозволяє вибрати певний рівень абстракції, що забез-печує єдність чотирьох основних наукових компонентів: дослід-ницької програми; поставлених завдань; методологічної позиції; усталеної термінології і традиційних понять.


129

Необхідність застосування методології системного підходу пояснюється складністю дослідження проблем протидії злочин-ності як об'єкта аналізу, пов'язана з багатогранністю практичних завдань і об'єктивно формує настійну потребу у застосуванні такого підходу. Значення системного підходу полягає в його реа-льних можливостях при пізнанні і вирішенні проблем навколиш-ньої дійсності. Він дозволяє інтегрувати різнорідні проблеми, знайти їхній спільний знаменник і тим самим представити групу складних проблем як єдину всеохоплюючу проблему.

Системний підхід, як найбільш розроблена методологія ви-вчення складних явищ і процесів, дозволяє здійснювати цілісний аналіз у процесі пізнання, практично реалізувати принцип, за яким соціальна система розглядається як живий організм, що перебуває в постійному розвитку.

Системний підхід важливий також тим, що він дозволяє по-ставити проблему, коли є безліч різних зв'язків як усередині неї, так і поза, і виникає необхідність відшукати єдину інтегровану якість, фундамент. «Системний підхід до дослідження складних динамічних цілісностей дозволяє виявити внутрішній механізм не тільки дії окремих його компонентів, але і їхньої взаємодії на різних рівнях», – справедливо підкреслюється в літературі [1, с. 60].

При цьому слід звернути увагу на той факт, що в системному дослідженні обґрунтуванню підлягає, насамперед, розгляд об'єкта дослідження як системи – наскільки це обумовлено реальними завданнями дослідження. Очевидно, що само по собі вживання системних категорій і понять ще не дає системного дослідження, навіть у тому випадку, якщо об'єкт дійсно може бути розглянуто як систему. Отже, вихідною категорією системного підходу є по-няття «системи», яке інтенсивно розроблялось у другій половині минулого століття (В. М. Садовський, В. Г. Афанасьєв, О. І. Берг, В. Д. Урсул).

У наш час вивчення об'єктивного світу і законів його відбиття у свідомості людей досягло такого рівня, що вже недостатньо оперувати тільки такими поняттями, як об'єкт, річ, знання, тому що вони виражають щось окреме, нерозчленоване, одиничне. У даному зв'язку представляється логічним указати на основні властивості системних соціальних категорій.

Система, будучи конкретним видом реальності, перебуває в постійному русі. У кожній системі відбуваються різноманітні зміни. Однак завжди є така зміна, яка характеризує систему як обмежену матеріальну єдність, що виражається певною формою руху. Від того, у якій формі руху перебувають елементи системи, залежить її місце в ієрархії систем.

З урахуванням того, що у світі усі явища та процеси взаємо-залежні, поняття «система» повинно відображати і деякі конкре-тні, особливі зв'язки між взаємодіючими елементами. Ведучи мову про «систему» як відмежовану взаємодіючу безліч елемен-тів, ми фіксуємо конкретність певної сукупності.


130

Введення у визначення поняття «системи» вказівки на фак-тор цілісності пов'язано з деякими труднощами. Практично всі сформульовані в літературі визначення системи мають справу зі складністю завдання опису її цілісної поведінки. При цьому для з'ясування того, чи є дане утворення «цілісним», ми повинні зна-ти, чи становить воно систему. Тож виникає замкнене коло.

Тому, слід уточнити співвідношення понять «ціле» і «систе-ма», які розрізняються за ступенем спільності елементів. Ціле – це певний, кінцевий клас систем, що досягли у своєму розвитку зрілості, завершеності. Поняття «ціле» відображає той момент розвитку, коли процеси, що характеризують початкову і кінцеву стадії розвитку, перебувають у відносній рівновазі.

Поняття «ціле» має сенс тільки у співвідношенні з поняттям «система». Вони збігаються за змістом тільки тоді, коли система здобуває такі риси, які змушують виділити цей новий стан систе-ми особливим поняттям – «ціле».

Поняття системи нематеріальне, воно являє собою ідеальний образ матеріальних систем, що не збігається безпосередньо із цими системами, оскільки виражає загальне, необхідне, по при-роді властиве їм, тоді як вони представляють собою єдність оди-ничного та загального, загального та особливого. Однак, система речовинна за своєю формою, вона являє собою реально існуюче матеріальне утворення, річ, як розчленоване (на окремі, відносно самостійні та певним чином взаємозалежні елементи) ціле.

Система, як цілісне утворення, визначається природою еле-ментів, що входять до неї, і характером зв'язків, що встановлю-ються між ними, тобто структурою, і сама впливає на елементи, обумовлюючи відповідну зміну їхніх властивостей і якостей. Здо-буваючи певну цілісність, система співвідноситься зі своїми еле-ментами як ціле із частинами і, власне кажучи, виражає певний вид діалектики цілого та частини.

Виходячи з вищенаведених суджень, характеристиці протидії злочинності, як системи, відповідає визначення, в якому під сис-темою розуміється сукупність об'єктів, об'єднаних деякою фор-мою регулярної взаємодії або взаємозалежності [2, с. 19]. Пред-ставляється доцільним, виходячи з функціональної характерис-тики явищ і процесів, що підлягають вивченню в рамках предме-тної сфери даного дослідження, надати своє визначення системи. Під системою ми розуміємо сукупність складаючих її елементів, розташованих у певній послідовності, пов'язаних загальною фун-кцією, що породжує інтегровані якості, які невластиві її окремим частинам.

У цьому зв'язку варто особливо підкреслити, що система про-тидії злочинності у різній термінології нами раніше досліджува-лося в цілому з тотожних методологічних позицій. При цьому нами були проаналізовані її структура, об'єкт, предмет і методи організаційно-управлінського впливу, основні напрямки діяльно-сті, рівні та зміст [3].


131

На підставі аналізу понятійного апарату відповідної теорії нами був зроблений однозначний вибір на користь системного характеру протидії злочинності, як такого, що найбільш точно відображає кримінологічну сутність і зміст діяльності, покладеної у його основу.

На закінчення, випереджаючи логічне запитання про якість зазначених ознак і характеристик як предмета теоретичного і практичного інтересу, вважаємо доцільним висловити ряд уза-гальнюючих тез.

По-перше, протидія злочинності (як і інші подібні по семан-тиці категорії) є формою відбиття специфічного стану впорядко-ваності суспільних відносин з метою обмеження злочинності (у широкому сенсі). Це вже здійснена дійсність, результат нормо-творчого і правореалізаційного процесів. Тому коли ми говоримо про забезпечення та захист прав і законних інтересів особи, сус-пільства і держави, маємо на увазі якість забезпечення і зміцнен-ня відповідних процесів, оскільки протидія злочинності, як пра-вова категорія, існує незалежно від того, чи мають місце посяган-ня на систему суспільних відносин з боку окремих осіб або соціа-льних спільнот. Зрозуміло, при вчиненні злочинів і правопорушень суспільним відносинам (правоохоронюваним цінностям) спричиня-ється істотна шкода, і вона тим більша, чим гірше забезпечується попередження, профілактика, запобігання і припинення протиправ-них посягань. Тому стан упорядкованості, тобто організації, врешті-решт – основна властивість протидії злочинності.

По-друге, розуміння протидії злочинності як специфічного виду управлінської діяльності не означає заперечення її політико-правової природи, а також синергетичної сутності, що проявля-ється у вигляді відкритої нелінійної динамічної системи право-відносин. При цьому на порядку денному в жодному разі не стоїть питання про усунення із законодавчого, наукового і професійного лексикона інших понять, що відображають основні напрямки кримінологічної діяльності. Представляється, що ці категорії ви-конують ряд змістовних функцій, необхідних:

1) кримінально-правовому і адміністративному законодавству при формулюванні основного або факультативного об'єктів про-типравних посягань;

2) кримінально-процесуальному законодавству при формулю-ванні цілей і завдань відповідної діяльності;

3) кримінології при дослідженні та обґрунтуванні застосуван-ня нових форм і методів впливу на злочинність на основі вивчен-ня та аналізу просторово-територіального розподілу злочинів і правопорушень;

4) правоохоронній та управлінській практиці суб'єктів проти-дії злочинності при аналізі обґрунтованості та ефективності роз-міщення і використання сил і засобів на території обслуговування;

5) органам виконавчої влади для вирішення комплексу пи-тань, пов'язаних із забезпеченням кримінологічної діяльності,


132

управління нею, а також надання їй цілеспрямованого і масового характеру.

По-третє, протидія злочинності є важливим, але не єдиним способом забезпечення належного стану громадського життя, від надійності та ефективності якого залежить якість життя суспіль-ства і конкретної людини. Не менш важливою гарантією є забез-печення «стану безпеки» як форми практичного вираження мети «обмеження злочинності». При цьому варто мати на увазі, що інтегруючою субстанцією для протидії злочинності і безпеки є змістовні співвідношення діяльності (як системи) та форми вті-лення певної якості, що проявляється в особливому по формі діа-лектичному зв'язку предмета пізнання і його профілюючої влас-тивості, використовуваного з метою понятійного відбиття провід-них характеристик.

Однією з таких характеристик є якість функціонування ме-ханізму протидії злочинності як системи об'єктивно виникаючих зв'язків, які реалізують функції об'єднання складових частин даного соціального явища. Ці зв'язки і складові частини одночас-но характеризують його як єдине ціле. При цьому цілісний роз-гляд об'єкта дослідження не виключає, а, навпаки, обумовлює необхідність вичленовування із різноманіття складових частин і взаємозв'язків найбільш важливих, які, власно, і несуть у собі характеристику загального. У зв'язку із цим система протидії злочинності виступає як суб’єктивно пізнаний прояв об'єктивної дійсності, що сприймається у формі умоглядно виділених сторін навколишньої соціальної дійсності, пов’язаної з певними видами соціальної діяльності.


1. Аврутин Ю. Е. Преступность и общество: проблемы социогенеза : монография / Аврутин Ю. Е., Егоршин В. М., Шапиев С. М. – СПб. : СПб ун-т МВД РФ, 2000. – 362 с.

2. Аверьянов А. Н. Система: философская категория и реальность / Аверьянов А. Н. – М. : Мысль, 1976. – 188 с.

3. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою злочинів : монографія / Литвинов О. М. – Херсон : «Олді-плюс», 2003. – 315 с.

В статье на основе анализа специфики применения системного подхода в криминоло-гических исследованиях и формулировки соответствующего понятия рассмотрены системные признаки деятельности по противодействию преступности.

Ключевые слова: системный анализ, механизм противодействия преступности, криминологическая деятельность.

Systemic signs of crime prevention activity are examined in this article on the basis of analysis of specificity in using of systemic approach in criminological researches and proper definition making.

Key words: system analysis, the mechanism of combating crime, criminological work.



133 © Фіалка М. І., 2013

Фіалка Михайло Ігорович,


УДК 343.915:343.85

НЕПОВНОЛІТНЯ ЗЛОЧИННІСТЬ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА НАПРЯМКИ ПРОФІЛАКТИКИ

Розглянуто окремі показники неповнолітньої злочинності, визначено найбільш ефек-тивні напрямки профілактики неповнолітній злочинності на різних рівнях, а саме – зага-льносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному.

Ключові слова: неповнолітня злочинність, профілактика, рівні профілактики

Постановка проблеми: В сучасних умовах розвитку України як правової держави дедалі більшу роль відіграє створення нових, ефективних напрямів запобігання й попередження злочинів. Але даний процес можливий тільки за умови досконалого розуміння того суспільно небезпечного явища, якому буде протидіяти суспі-льство. Тому, враховуючи цей підхід, дослідження окремих видів злочинності відповідно до сучасних реалів має неабияке значен-ня. Зокрема, одним з найважливіших є визначення основних за-ходів профілактики та припинення неповнолітньої злочинності. Потреба профілактики зазначеної злочинності зумовлена тим, що незважаючи на те, що кількість злочинів скоєних неповноліт-німи поступово зменшується, актуальність цієї проблеми не пере-стає бути нагальною в нашому суспільстві. В наслідок викладено-го вище, ми маємо змогу наголосити на тому, що метою нашої статті є здійснення кримінологічного аналізу окремих показників неповнолітньої злочинності і встановлення найбільш ефективних напрямків профілактики на різних рівнях.

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Значним внеском у дослідженні та вивченні зло-чинності серед неповнолітніх та заходів протидії даному явищу ста-ли праці таких вчених як О. Г. Колб, О. Є. Михайлова, В. Ф. Мороз, Н. М. Пісоцької, Н. В. Шость, Н. В. Яницької та ін.

Виклад основного матеріалу дослідження. Проте надзви-чайна динамічність злочинності серед неповнолітніх, її залеж-ність від змін соціокультурних умов життя суспільства не дозво-ляє вважати проблему цілком вирішеною, багато аспектів даної тематики залишаються дискусійними та потребують додаткового комплексного дослідження.

Таблиця 1 Абсолютна кількість злочинів, що вчинили особи

в неповнолітньому віці 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р. 2011 р.

Загальна кількість злочинів зареєстрова-

них в Україні 440618 420900 401293 384424 434678 500902 515833


134

Загальна кількість

26470 19639 18965 15846 15445 17342 17846

Зл

очи

ни

вчи

не

ні

не

по

вно

літ

нім

и

Питома вага (%)

6 % 4,7 % 4,7 % 4,1 % 3,6 % 3,5 % 3,5 %

При цьому динаміка даної злочинності в цьому періоді склала

темп зростання 13,3%. Актуальність проблеми обумовлена тим, що в 2005 р. злочини що вчинюються неповнолітніми склали 9,6% від загальної кількості, а в 2011 р. – 6,1%. Ми можемо спостерігати тенденцію зменшення показників злочинності неповнолітніх, яка зазначена у Таблиці 1, що є дуже позитивним явищем. Але, не-зважаючи на це злочинність неповнолітніх існує та створює пев-ну небезпеку для суспільства.

Таблиця 2

Кількісний склад осіб, що вчинили злочини в неповнолітньому віці

2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р. 2011 р.

Виявлено осіб, які вчинили злочини

237187 214507 214093 207740 212090 226385 225517

Загальна кількість

22767 16966 15572 13541 12956 13950 13654

Непо

внол

іт-

ніх

Питома вага (%) 9,6% 7,9% 7,3% 6,5% 6,1% 6,2% 6,1%

Неповнолітній не стає злочинцем раптово, на момент вчинен-

ня злочину, а формується в межах дії певної сукупності причин та умов. Які, в свою чергу, формують мотивацію окремих злочин-них проявів неповнолітніх, що залежить від середовища, в якому сформувалась особистість.

Показники злочинності неповнолітніх, як і злочинності зага-лом, значною мірою залежать від соціально-економічного стану у країні. Значне загострення соціально-економічної ситуації потя-гло за собою поширення злочинності взагалі, у тому числі непов-нолітніх. У цих складних умовах держава вживає певних заходів для пом’якшення становища із зло чинністю неповнолітніх зага-льносоціальними засобами [1, с. 179].

Становлення особистості потенціального злочинця відбува-ється, як відомо у родині, школі, під впливом найближчого побу-тового й дозвільного оточення. Саме в цих ланках соціалізації людини під виливом несприятливих чинників закладаються “ключові» морально-психологічні риси особистості майбутнього злочинця, що надалі обумовлюють його спрямованість, життєві орієнтири, позиції, потреби. Тому пильна увага в руслі спеціаль-но-кримінологічного попередження злочинності неповнолітніх


135

повинна приділятися ранній профілактиці девіантної поведінки в цих ланках соціалізації людини і насамперед – обстановці в ро-дині, сімейному вихованню. Без серйозної спільної діяльності держави й суспільства по забезпеченню сприятливих умов розви-тку підростаючого покоління неможливо успішне попередження злочинності не повнолітніх [2, с. 102].

Протидія злочинності неповнолітніх полягає у проведенні вповноваженими суб’єктами системи заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію факторів, що викликають вчинення неповнолітніми злочинів. В залежності від об’єктів, на які спря-мований превентивний вплив, прийнято виділяти три рівні про-тидії злочинності неповнолітніх: загальносоціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний [3, с. 253].

До заходів загальносоціального запобігання злочинності не-повнолітніх належать дії, спрямовані на підвищення соціального захисту сімей з дітьми, збільшення матеріальної допомоги дітям-сиротам і дітям-інвалідам, реформування освітніх закладів, на-лежне фінансове забезпечення праці вчителів і вихователів. Вони націлені на зменшення протиріч і стабілізацію соціально-економічних, політичних, морально-психологічних, правових відносин у державі і суспільстві.

Значну запобіжну роль можуть виконувати школи, центри юнацької творчості, спортивні гуртки і секції, що організовують дозвілля підлітків. Слід звернути увагу на можливості громадсь-ких організацій (екологічних, просвітницьких) у протидії злочин-ності неповнолітніх. Великої ваги набуває виховання шанобливо-го ставлення до пам’яток культури, національних надбань [4, с. 259].

Правову основу загальносоціальної профілактики злочиннос-ті неповнолітніх складають Сімейний кодекс України, закони України «Про охорону дитинства», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про загальну серед-ню освіту», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про попе-редження насильства в сім’ї» та інші нормативно-правові акти.

До спеціально-кримінологічного запобігання потрібно відне-сти дії (розраховані як на всіх неповнолітніх, так і на їх окремі групи), спрямовані на зменшення негативного впливу криміно-генних чинників, а також заходи, скеровані на конкретних осіб з девіантною або злочинною поведінкою з метою недопущення виникнення антисуспільної мотивації.

Згідно із Законом України «Про органи і служби у справах ді-тей та спеціальні установи для дітей» суб’єктами здійснення соці-ального захисту дітей і профілактики серед них правопорушень покладається в межах визначеної компетенції на такі державні органи: центральний орган виконавчої влади, що забезпечує фо-рмування державної політики у сфері сім’ї та дітей, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері сім’ї та дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім’ї та дітей, відповідні структурні підрозділи об-


136

ласних, Київської та Севастопольської міських, районних держа-вних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у міс-тах рад; уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ; при-ймальники-розподільники для дітей органів внутрішніх справ; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров’я; спеціальні виховні установи Державної кримінально-виконавчої служби України; притулки для дітей; центри соціально-психологічної реабілітації дітей; соці-ально-реабілітаційні центри (дитячі містечка) [5].

Серед заходів спеціально-кримінологічного запобігання, в пе-вній мірі, в сучасній Україні перевага віддається діяльності орга-нам внутрішніх справ, а саме – підрозділам кримінальної міліції у справах дітей. Працівниками ОВС організується та реалізується проведення рейдів з метою соціального та правового захисту ді-тей, запобігання їх безпритульності та бездоглядності. Ці профі-лактичні заходи дають змогу влаштувати безпритульних дітей до закладів соціального захисту та вплинути на дітей, що вживають спиртні напої, наркотичні засоби або психотропні речовини.

Допомогою правоохоронцям стає розширення мережі центрів медико-соціальної реабілітації дітей, хворих на наркоманію та алкоголізм. Також, сприяють профілактиці неповнолітньої зло-чинності відкриття молодіжних центрів праці, діяльність яких спрямована на професійну орієнтацію і працевлаштування молоді.

На кримінальну міліцію у справах дітей покладено завдання забезпечення профілактичного впливу на підлітків, які перебу-вають у конфлікті із законом, мінімізації негативного впливу правопорушуючої поведінки дорослих на дітей, захисту прав не-повнолітніх [4, с. 260].

Щодо індивідуальної профілактичної роботи, то зазвичай вона здійснюється щодо неповнолітніх, які відносяться до групи ризику вчинення злочину або вже вчинили злочин, у зв’язку з чим потрапили у поле діяльності суб’єктів профілактики, поста-влені на профілактичний облік, відбувають покарання або знахо-дяться у профілактичних закладах, тощо. Індивідуальна профі-лактика з огляду на об’єкти поділяється на: ранню, спрямовану на усунення або нейтралізацію негативних обставин формування криміногенної спрямованості особи неповнолітнього; безпосеред-ню – спрямовану на усунення кримінальної мотивації, припинен-ня протиправної поведінки неповнолітнього і протидію актуаль-ній криміногенній ситуації; посткримінальну, тобто запобігання рецидиву з боку неповнолітніх, які вже вчинили злочини.

Досвід протидії злочинності незмінно доводить, що ефективне запобігання злочинам неповнолітніх може бути результатом ли-ше об’єднаної і скоординованої, матеріально і організаційно за-безпеченої, зацікавленої, політично підтриманої і науково обґрун-тованої роботи системи відповідних суб’єктів [3, с. 256-257].

У структурі індивідуальної профілактики правопорушень розрізняють такі організаційні елементи як:


137

1) прийняття передбачених законом заходів зі своєчасного ви явлення неповнолітніх, схильних до скоєння правопорушень, осіб, що негативно на них впливають;

2) вивчення вікових і психологічних особливостей неповнолі-тніх осіб в цілях недопущення прояву негативної поведінки;

З) розробка програми індивідуального, виховно-профілактичного впливу на правопорушника;

4) організація безперервного контролю за способом життя і поведінки підлітка, реагування на «зриви» і заохочення позитив них зрушень [6, с. 47].

На нашу думку, головну роль в діяльності органів внутрішніх справ щодо профілактики злочинності неповнолітніх, як за обся-гом, так і за порядком застосування, займає метод переконання.

Переконання, як метод профілактики – це комплекс вихов-них, роз’яснювальних заходів, які здійснюються з метою перетво-рення антигромадської спрямованості профілактованих і закріп-лення позитивної соціальної орієнтації. Переконання – основний метод індивідуальної профілактики злочинності. У період пере-бування осіб на профілактичному обліку можуть досягатися лише найближчі цілі. Такими є недопущення вчинення злочину і подо-лання або нейтралізація основних антигромадських орієнтацій, які можуть призвести до вчинення правопорушень. Кінцева мета – це перевиховання суб’єкту, сформування переконань, поглядів, характеристик людей нашого суспільства. Вона визнається дося-гнутою, якщо особа не через страх, а за переконанням не порушує законів і норм моралі. Кінцеві цілі досягаються в процесі подаль-шого виховання громадянина всіма методами, якими володіє сус-пільство. Слід підкреслити, що посадові особи органів внутрішніх справ, здійснюючи профілактичний вплив на індивідів, як прави-ло, досягають найбільшої ефективності, коли вони повною мірою використовують можливості колективів і неформальних груп, які є авторитетними для виховання.

Варто сказати й про те, що метод примусу, реалізований че-рез конкретні профілактичні форми діяльності, має, на відміну від методу переконання, чіткіші нормативно окреслені рамки. Реалізація примусових заходів у профілактичному процесі істот-но торкається інтересів особи, може обмежувати її права і, вна-слідок цього, повинна відповідати вимогам законності. Тому зако-нодавець, коли йдеться про права й інтереси особи, чітко визна-чає рамки дії примусу [7, с. 85-86].

Одним із органів держаної влади, який у своїй діяльності щодо неповнолітніх часто використовує метод примусу, як ми вже ра-ніше наголошували, є кримінальна міліція у справах дітей, яка створена з метою профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку. Функціонально ця служба належить до блоку кримінальної міліції МВС України. Відповідно до чинного законодавства, КМСД проводить роботу, пов’язану з запобіганням правопорушень дітей; виявляє, припиняє та розкриває злочини, вчинені дітьми; здійснює досудову підготовку матеріалів про пра-


138

вопорушення; проводить розшук дітей, які зали шили сім’ї, на-вчально-виховні заклади та спеціальні установи для дітей; роз-глядає в межах своєї компетенції заяви і повідомлення про пра-вопорушення, вчинені дітьми.

Працівники КМСД виявляють причини та умови, що сприя-ють вчиненню правопорушень дітьми, вживають у межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення, беруть участь у правовому вихованні дітей; повертають дітей до місць постійного проживан-ня, навчання або направляють їх до спеціальних установ для ді-тей, яких було підкинуто чи які заблукали, чи залишили сім’ю, спеціальних навчально-виховних закладів [8, с. 94].

Форми переконання, які застосовуються міліцією для попере-дження правопорушень неповнолітніх, надзвичайно різноманітні і тому досить важко їх чітко класифікувати. Проте якщо розгля-нути точки зору дослідників, то основні організаційно-тактичні форми можна згрупувати в такі блоки:

1) залучення осіб, до яких застосовуються засоби профілакти-чного впливу до суспільно-корисної діяльності, працевлаштуван-ня тощо;

2) надання належної педагогічної, психологічної, соціальної допомоги, стимулювання адекватної самооцінки особистості не повнолітнього;

3) профілактична бесіда; 4) обговорення поведінки правопорушників у колективах уч-

нів, трудових колективах, дитячих і молодіжних громадських організаціях.

Класифікація діяльності органів внутрішніх справ по попере-дженню злочинності серед неповнолітніх постає у двох видах: напрямок діяльності і місце профілактики.

Перший вид у залежності від об’єкта, на який спрямована профілактична діяльність, можна розділити на такі ділянки: − робота з неблагополучними родинами; − з дорослими, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність; − з підлітками, які вчиняють правопорушення; − з кримінальними, антисоціальними угрупуваннями підлітків; − з іногородніми; − загально профілактична робота. Другий блок у залежності від місця, де здійснюється профіла-

ктична робота, можна розділити на такі ділянки діяльності: – за місцем проживання; – за місцем роботи; - за місцем навчання [7, с. 86-88]. Передбачається практичне втілення випробуваних часом

і ефективних некаральних впливів на неповнолітню особу, яка вчинила злочин – пробації, відновлювальної юстиції, медіації, які є складовими системи ювенальної юстиції – тієї ланки судової системи, яка в демократичному світі опікується неповнолітніми


139

в їхньому конфлікті із суспільством чи законом. Її метою є соціа-льна реабілітація неповнолітніх.

Фахівці звертають увагу на наявний взаємозв’язок певних проблем у поведінці дітей у тих родинах, яким притаманні недо-статні виховні навички батьків. Тому у всьому світі зростає кіль-кість впроваджених освітніх профілактичних програм. Головна їх мета – поліпшення практичного виховання дітей, яке повинно призвести до покращення їхньої поведінки. Найефективнішими наразі є спеціальні уроки, коли батьків навчають навичкам пере-говорів щодо розв’язання конкретних проблем і конфліктних ситуацій у родині, вмінню уважно стежити за поведінкою своїх дітей, визначаючи час їх відсутності вдома, сфери інтересів, упо-добань і коло друзів.

Інша категорія – програми запобігання злочинності неповно-літніх, спрямовані на поліпшення молодіжного дозвілля. Кримі-нологи вважають безцільне марнування часу і неструктуроване дозвілля неповнолітніх негативним чинником, який впливає на підвищення рівня злочинності. Навпаки, «свідоме» дозвілля може утримувати їх від делінквентних вчинків. Проте це дуже часто залежить від конкретних форм проведення вільного часу і, без-перечно, не може бути панацеєю від делінквентності як такої (відомо, що чимало злочинів вчиняються заради розваги або ба-жання пережити «гострі відчуття») [4, с. 261].

Досвід доводить, що без комплексного підходу у боротьбі з не-гативними явищами в молодіжному середовищі ефективної робо-ти в цьому напрямі досягти практично неможливо. Тому мають бути скоординовані зусилля всіх зацікавлених центральних, та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських організацій і безумовно сім’ї.


1. Александров Ю. В. Кримінологія: Курс лекцій / Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. – К. : МАУП, 2002. – 295 с.

2. Голіна В. В. Деякі особливості сучасної злочинності неповноліт-ніх та шляхи її подолання // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків : Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип.62. – 207 с.

3. Кримінологія. (Особлива частина) : навчальний посібник / Кол. авторів Блага А. Б., Давиденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Литвинова; наук. ред. серії О. М. Бандурка. – Харків : Вид-во ХНУВС, 2011. – 390 с.

4. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голі-ни. – 2-ге вид. перероб. і доп. – Х. : Право, 2009. – 288 с.

5. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей : закон України від 24 січня 1995 року № 20/95-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/20/95-%D0%B2%D1%80. – Редакція від 09.06.2013.

6. Педагогічно-правова профілактика правопорушень серед учнів професійних закладів освіти : навч.-метод. посібник / Г. Є. Гребенюк,


140

В. В. Дегтярьов, А. Л. Протопопов; За ред. Г. Є. Гребенюка – К. : Наук. світ, 2001. – 86 с.

7. Черепненко О. О. Методи діяльності органів внутрішніх справ щодо профілактики злочинності серед неповнолітніх / Черепненко О. О. // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збі-рка наукових праць. – Харків : Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – 244 с.

8. Мороз Л. Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності / Мороз Л. // Відновне правосуд-дя в Україні. – 2009. – С. 94-100.

Рассмотрены отдельные показатели несовершеннолетней преступности, определе-ны наиболее эффективные направления профилактики несовершеннолетней престу-пности на различных уровнях, а именно – общесоциальном, специально-криминологическом и индивидуальном.

Ключевые слова: несовершеннолетняя преступность, профилактика, уровни профи-лактики

Several specific parameters minor crime defined in ways that prevent juvenile crime at various levels – namely, the general social specially-criminological and individual.

Key words: juvenile crime prevention, levels of prevention



141 © Денисов С. Ф., Босак К. С., 2013

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Денисов Сергій Федорович,

доктор юридичних наук, професор (Чернігівський державний інститут економіки і управління),

Босак Катерина Сергіївна,

(Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету)

УДК 025.45:343 (045)

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНОМОВНИХ ТАБЛИЦЯХ УНІВЕРСАЛЬНОЇ ДЕСЯТКОВОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ

Статтю присвячено україномовному варіанту універсальної десяткової класифікації та місця в ній кримінального права та кримінології.

Ключові слова: універсальна десяткова класифікація, кримінальне право, кримінологія.

І. Вступ. Важливе місце у науці посідає Універсальна десяткова класифікація. Універсальна десяткова класифікація (УДК) – це міжнародна багатомовна класифікаційна система, що об’єднує всі галузі знань в єдиній універсальній структурі з загальною десят-ковою нотацією. Таблиці УДК призначені для систематизації до-кументів, пошуку інформації та організації фондів документів з усіх галузей знань у бібліотеках, видавництвах, інформаційних центрах тощо [11]. Таблицями УДК користуються бібліографи та науковці.

УДК в якості єдиної обов’язкової класифікації була прийнята в радянські часи у 1962 році, а з 1963 р. в науково-технічних вида-вництвах, редакціях науково-технічних журналів, в органах нау-ково-технічної інформації, науково-технічних бібліотеках запро-ваджено обов’язкове індексування всіх публікацій за Універсаль-ною десятковою класифікацією, тобто всі інформаційні матеріали в галузі природничих та технічних наук почали видаватися з ін-дексами Універсальної десяткової класифікації [10].

З 2000 р. в Україні існує україномовна версія таблиць УДК, еталоном для якої слугує міжнародна класифікація, підготовкою останньої займається Консорціум УДК у Гаазі. З юридичної точки зору, таблиці УДК є власністю Консорціуму та його уповноваже-них представників. Це означає, що ніхто не має права вводити зміни та доповнення у таблиці без згоди на те Консорціуму [6].

Консорціум координує роботи з розповсюдження, ведення та розвитку класифікації, здійснює перегляд та актуалізацію класів міжнародного англомовного еталона УДК (Master Reference File, або майстер-файл) на підставі пропозицій членів Консорціуму та подальшого висновку експертів з різних галузей науки [14].

Технологічна схема підготування матеріалів складається з де-кількох етапів: переклад тексту;загальне редагування тексту змін


142

та доповнень; формування електронного інформаційного масиву; формування алфавітно-предметного покажчика до масиву [10].

Як зазначалося вище, українською мовою надруковано перше видання таблиць УДК у 2000 р. Це видання включає в себе рубри-ки з різноманітних галузей науки. Кожного разу робляться різні пропозиції по вдосконаленню таблиць фахівцями з різних галу-зей знань, а також включення нових категорій в таблицю.

Таблицями УДК користуються здебільшого бібліографи, але вони представляють інтерес і для фахівців різних галузей знань. Так, при публікації наукової статті обов’язковою є умова зазна-чення індексу УДК, тобто код класу, що показує належність до-кумента до відповідного підрозділу. Тому, якщо автор статті са-мостійно вирішує вказати у своїй статті індекс УДК, він може стикнутися з проблемою недосконалості самих таблиць, а саме з їх неточним перекладом.

Для юристів, особливо фахівців з кримінального права та кримінології, важливою є код таблиці 343 «Кримінальне право. Карні порушення».

Відповідно до термінології УДК опис класу – це елемент кла-сифікаційної таблиці; вираження змісту класу природною мовою. Але фахівець з кримінального права та кримінології звернувшись до таблиць УДК може виявити деякі неточності у термінології при опису кодів таблиць. Це скоріш за все пов’язано з особливос-тями перекладу юридичної термінології з англійської мови, адже для точного перекладу правових термінів недостатньо досконало володіти іноземною мовою, тут необхідно бути і фахівцем з юри-дичної термінології. Тому, вважаємо, на етапі загального редагу-вання тексту змін та доповнень було б бажаним залучити фахів-ців відповідної галузі знань, за якою зроблено переклад.

ІІ. Постановка завдання. На основі Загальної частини кримінального права України

проаналізуємо недосконалість таблиць УДК на предмет терміно-логічного визначення відповідних рубрик, хоча ця проблема сто-сується не тільки кримінального права. Певні неточності мають рубрики інших галузей знань правознавства. Тому метою статті є не змінюючи змісту таблиць, навести приклади некоректного перекладу таблиць УДК та запропонувати правильний їх пере-клад, враховуючи термінологію науки кримінального права та кримінології.

ІІІ. Результати. Варто наголосити, що таблиці УДК, а саме ті рубрики, що сто-

суються Загальної частини кримінального права України пред-ставлені відповідно до наукового підходу та побудови розділів Кримінального кодексу України.

В науці кримінального права України Загальна частина пред-ставлена наступними розділами: поняття, система, принципи кримінального права; загальні положення закону про криміналь-ну відповідальність; поняття та ознаки злочину; склад злочину (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона); стадії


143

вчинення злочину; співучасть у злочині; множинність злочинів; питання, що стосується покарання, а саме системи, видів, про-блеми призначення, відбування, звільнення від покарання, особ-ливості кримінальної відповідальності та покарання неповноліт-ніх тощо.

Тексти таблиць УДК в цілому відображають структуру Зага-льної частини кримінального права. Так, загальні рубрики викла-дені у такій послідовності: 343.21 «Кримінальне законодавство в цілому. Дія та застосування», 343.22 «Особи, що підлягають по-каранню. Злочинці, правопорушники. Суб’єкти карних діянь», 343.23 «Карні злочини в цілому», 343.24 «Покарання, виховні, ви-правні заходи», 343.25 «Тілесні покарання: фізичні покарання, смертна кара», 343.26 «Позбавлення волі. Тюремне ув’язнення», 343.27 «Інші види покарань та виправних заходів». Ці рубрики стосуються основних питань Загальної частини кримінального права, звичайно, вони деталізовані, але термінологічний підхід деяких не узгоджується з науковою термінологією кримінального права.

Вивчаючи тексти таблиць УДК розкрити всі неточності не виявляється можливим в рамках однієї статті, тому автори звер-тають увагу на основні з них на прикладі Загальної частини кри-мінального права України. Так, рубрики 343.211.4 «Рівність перед законом. Гарантія законності та справедливості», 343.211.5 «Право громадян на участь у кримінальному судочинстві» вважаємо сто-суються принципів кримінального права, оскільки окремого роз-ділу Кримінального кодексу чи Загальної частини кримінального права не передбачено, а також виходячи з логічного тлумачення побудови самих таблиць.

У рубриці 343.211.2 зазначено «Немає злочину без закону, не-має покарання без закону, немає покарання без злочину». Йдеть-ся про принцип кримінального покарання «nullum crimen sine lege», що означає немає злочину без вказівки на це у законі, тобто йдеться про те, що тільки кримінальний закон визначає, яке сус-пільно небезпечне діяння є злочином [4, с. 15].

Цікавою є рубрика «Відповідальність суспільства за запобі-гання злочинам»; якщо підходити з точки зору науки, то ця руб-рика більш відноситься до кримінології, при цьому, навряд чи мова йде про відповідальність суспільства, коректніше було б зазначити «Участь суспільства у запобіганні злочинності та зло-чинів».

У назві рубрики 343.213 «Сфера дії кримінального права», вважаємо, зроблений неточний переклад; у науці кримінального права немає визначення «сфера дії кримінального права», скоріш за все мова йде про сферу дії кримінального закону. Так, у Росій-ській Федерації у цій же рубриці таблиць зазначається саме про сферу дії закону, причому у російськомовних таблицях ця рубри-ка більш деталізована, зокрема, зазначається територіальна сфе-ра дії, дія закону у часі, зворотна дія закону, більш м’який закон [9].


144

Стосовно суб’єкту злочину, то ним є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати відповідно до Кри-мінального кодексу України кримінальна відповідальність. У таблицях УДК, крім злочинців тут зазначаються ще й правопо-рушники, навряд чи це є виправданим, адже є адміністративна відповідальність, а Кодекс України про кримінальні проступки ще не прийнято.

У рубриці 343.222.7 мова йде про групову кримінальну відпо-відальність. Так, стаття 28 Кримінального кодексу України пе-редбачає вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попере-дньою змовою, організованою групою або злочинною організаці-єю, але коли мова йде про відповідальність цих осіб, то тут КК України передбачає у статті 29 відповідальність співучасників. Звичайно фахівець з кримінального права розуміє що мається на увазі, але якщо цього питання торкнеться особа, не обізнана в кримінально-правовій термінології, зокрема, бібліограф, то мо-же виникнути ускладнення при застосуванні таблиць.

Відповідно до вітчизняного кримінального законодавства за-гальним віком кримінальної відповідальності вважається досяг-нення особою шістнадцяти років, знижений вік кримінальної відповідальності встановлюється з чотирнадцяти років. Так, в таблицях УДК розділ, що стосується віку кримінальної відпові-дальності має назву «Вікові межі осудження» і містить комбіну-вання «Діти шкільного віку» та «Старі люди. Особи похилого ві-ку». У цей розділ таблиць були внесені зміни у 2006 р., до цього він мав інші комбінування, а саме «Дитинство. Неповнолітність», «Похилий вік. Стареча слабість». Вважаємо, що назви нових ком-бінацій є більш коректними, хоча й не зовсім досконалі.

Звертає на себе увагу рубрика 343.222 «Осудження. Відповіда-льність. Провина. Провина в цілому». Рубрики УДК переклада-ються з англійської мови; з україномовної таблиці видно, що вони не відповідають термінології сучасної кримінально-правової нау-ки. Так, в кримінальному праві України не існує поняття осу-дження. В великому тлумачному словнику української мови за-значається, що осудження це одне й те саме, що й осуд, тоді як осуд тлумачиться, як вияв негативного, несхвального ставлення до кого-, чого-небудь. Міра покарання за що-небудь [1, С. 687]. Оскільки в таблицях про покарання мова йтиме далі, припускає-мо, що в цьому розділі очевидно малася на увазі осудність особи. У науці кримінального права зазначається, що осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї повністю збере-жена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними [3, С. 77]. Стаття 19 Кримінального кодексу України має назву осудність. Відповідно до цієї статті осудною є особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяль-ність) і керувати ними.

Рубрика 343.222 україномовного варіанту таблиці містить те-рмін провина. У тлумачному словнику провина зазначається, як


145

те саме, що й вина, але в науці кримінального права використову-ється поняття вина, тому вважаємо тут коректніше б було засто-совувати все ж таки загальноприйнятий юридичний термін.

Стосовно рубрик 343.222.1 «Замір, що карається. Злочинний замір, намір» та 343.222.2 «Злочинний замір. Обман. Намір обма-нути» то варто наголосити, що у великому тлумачному словнику сучасної української мови слово замір – означає задум, бажання зробити щось; намір. Таємні, підступні плани, спрямовані проти кого-, чого-небудь [1, с. 311]. Виходячи з цього визначення, робимо висновок, що мова йде про умисел, як одну з форм вини. Оскільки в науковій літературі застосовується поняття умисел, а в табли-цях УДК про умисел ніде не зазначено у кримінально-правовій рубриці, то тут варто звернути увагу на важливість застосування в таблицях саме терміну умисел.

Рубрики 343.236-343.236.3 стосуються стадій вчинення злочи-ну. Так, КК України визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений зло-чин; 3) закінчений злочин. Замах на злочин, передбачений стат-тею 15 КК України. В рубриці 343.236.1 таблиць УДК замах на злочин наведено як злочинний замах. Замах у великому тлумач-ному словнику трактується як спроба насильно відібрати що-небудь, незаконно привласнити, захопити щось, позбавити чогось, або спроба вбити кого-небудь [1, с. 310]. Якщо розглядати у цій площині, то злочинний замах поняття вужче, ніж замах на зло-чин, адже замах на злочин – це вчинення особою з прямим умис-лом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного (ст. 15 КК України).

Рубрика 343.228 має назву «Необхідна самооборона. Провока-ція». Самооборона у великому тлумачному словнику трактується як оборона самого себе від небезпеки, нападу, ворожих дій і т.ін.; оборона самого себе власними силами; самозахист [1, с. 1100]. У кримінальному праві необхідною обороною визнаються дії, вчи-нювані з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інте-ресів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достат-ньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України). Отже, як бачимо із законодавчого визначення, необхідна оборона може полягати не тільки у захисті особи, яка захищається, але й іншої особи, тому вважаємо у таблиці УДК визначення необхідна самооборона вуж-че, ніж передбачене доктриною кримінального права.

Звичайно, що таблиці не можуть в точності відображати сис-тему науки кримінального права, кримінології та кримінально-


146

виконавчого права, оскільки вони є універсальними для всіх і вносити зміни і доповнення в них можна лише за згодою Консор-ціуму, тому бажаними було б хоча б узгодити текст таблиць з за-гальноприйнятими термінами кримінально-правової науки.

ІV. Висновки. Не зважаючи на те, що таблиці УДК постійно оновлюються,

зміни та доповнення до них вносилися в 2003, 2004, 2005, 2006, 2011 роках, а найбільші зміни стосовно кримінального права були зроблені в 2006 р., в деяких галузях, зокрема, кримінального пра-ва існують неточності, які помітні фахівцям з цієї галузі знань. Здавалося б вони не мають такого важливого значення, як, на-приклад, неточність тлумачення кримінального закону, який збі-льшує можливість неякісного та неправильного його застосуван-ня на практиці, а таблиці УДК застосовують частіше в бібліотеч-ній, інформаційно-пошуковій справі.

Правильні термінологічні визначення таблиці мають значен-ня для бібліографів, адже систематизуючи наукові напрацювання за класифікацією, вони мають точно знати до якої рубрики слід віднести ту чи іншу працю. Так, кримінально-правовий термін – це слово (або словосполучення), яке використовується у статтях Особливої частини КК, однозначно виражає кримінально-правове поняття (категорію), послідовно використовується у ньому, неза-лежне від контексту, взаємопов’язане з іншими термінами КК та є стилістично нейтральним [8, с. 16]. Вважаємо визначення термі-нів таблиць УДК має бути узгоджене з кримінальним правом, як наукою, навчальною дисципліною, галуззю, а також відповідати паспорту спеціальності 12.00.08 – кримінальне-право та криміно-логія, кримінально-виконавче право.

Правильне використання юридичної термінології в україно-мовних таблицях УДК, яке відповідає вимогам сучасної криміна-льно-правової науки дає змогу фахівцям з юридичної спеціально-сті та бібліографам точніше застосовувати індексування та шви-дше знаходити найрізноманітніші джерела інформації в різних за обсягом і за призначенням фондах – від невеликих вузько тема-тичних зборів спеціальної документації до великих галузевих і багатогалузевих довідково-інформаційних фондів.

Тому, вважаємо що існуючі таблиці з кримінального права та кримінології було б бажаним опрацювати бібліографам, філоло-гам разом із юристами для точного визначення юридичних термі-нів та подальшого зручного їх використання та застосування. Потребує корегування й відповідні таблиці з кримінального про-цесуального права у зв’язку з прийняттям КПК України 2012 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.

2. Иерархия УДК. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pu.virmk.ru/doc/UDK/34/343.html.


147

3. Кримінальне право в запитаннях і відповідях. Загальна частина. (Посібник для підготовки до іспитів) / За заг. ред. Клименка В. А. – К. : Атіка, 2003. – 288 с.

4. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., перероб. і доп. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

5. Кримінальний кодекс України (редакція від 18.05.2013 р. – [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

6. Скора Ю. Вплив Міжнародного співробітництва в галузі класифі-каційних систем на процес удосконалення стану україномовного варіанта УДК / Скора Ю. // Вісник Книжкової палати. – 2007. – № 12. – С. 31-36.

7. Тлумачний словник української мови / Укладачі Ковальова Т. В., Коврига Л. П. – Харків : Синтекс, 2002. – 672 с.

8. Тростюк З. А. Понятійний апарат Особливої частини Криміналь-ного кодексу України : монографія / Тростюк З. А. – К. : Атіка, 2003. – 144 с.

9. Универсальная десятичная классификация (справочник по УДК) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pu.virmk.ru/doc/UDK/34/343.21.html.

10. Универсальная десятичная классификация. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу:http://www.udk-codes.net/

11. Універсальна десяткова класифікація (УДК) в Україні [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrbook.net/

12. Універсальна десяткова класифікація (УДК). Зміни та допов-нення (1998-1999, 2001-2002) / Держ. наук. установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова». – К. : Книжкова палата України, 2006. – 200 с.

13. Універсальна десяткова класифікація: У 2 кн. Кн. 1. Таблиці: Пер. з англ. / Голов. ред. М. І. Сенченко; UDC Consortium, Кн. Палата України. – К. : Кн. Палата України, 2000. – 932 с.

14. Чунакова Н. Ведення та удосконалення національного еталона таблиць УДК українською мовою / Чунакова Н. // Вісник книжкової палати. – 2011. – № 4. – С. 22-24.

Статья посвящена украиноязычному варианту универсальной десятичной классифи-кации и места в ней уголовного права и криминологии.

Ключевые слова: универсальная десятичная классификация, уголовное право, крими-нология.

The article focuses of the Ukrainian-language version Universal Decimal Classification and place in criminal law and criminology.

Key words: Universal Decimal Classification, criminal law, criminology.



148 © Меживой О. В., 2013

Меживой Олексій Володимирович,

кандидат юридичних наук (Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.985:004.056

ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З МЕРЕЖ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

У статті досліджується роль зняття інформації з транспортних телекомунікацій-них мереж у сучасному кримінальному провадженні. Висвітлено проблеми та недолі-ки, які виникають у практичній діяльності ОВС під час зняття інформації з транспо-ртних телекомунікаційних мереж. Розглядаються окремі аспекти становлення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж як негласної слідчої (розшукової) дії. Розкрито сутність зняття інформації з транспортних телекомуні-каційних мереж як виду кримкогнітивної діяльності суб’єктів кримінального прова-дження.

Ключові слова: зняття інформації, кримінальний процес, пізнання, реформування, транспортні телекомунікаційні мережі.

Прийняття 13 квітня 2012 року нового КПК України, спрямоване на переорієнтацію вітчизняного кримінального процесу з розшу-кового (інквізиційного) на змагальний (демократичний), змусило переосмислити його мету й завдання. Законодавчі новели торк-нулися положень, які регламентують проведення заходів неглас-ного характеру, особливо тих, які передбачають втручання в при-ватне спілкування громадян і слугують нормативно-правовою основою прослуховування телефонних переговорів в Україні.

Чинний КПК передбачає негласну слідчу (розшукову) дію (да-лі – НСРД) «зняття інформації з транспортних телекомунікацій-них мереж» (назва за КПК 1960 року – «зняття інформації з кана-лів зв’язку»). Проведення цієї НСРД покладається на уповнова-жені підрозділи ОВС та органів безпеки та полягає в проведенні з застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та фіксації змісту інформації, яка передається особою і має значення для досудового розслідування, а також одержанні, перетворенні та фіксації різних видів сигналів, що передаються каналами зв’язку (ст. 263 КПК) [1]. Видами зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж є контроль змісту телефонних розмов (іншої інформації чи сигналів), що переда-ються телефонним каналом зв’язку, а також зняття інформації з каналів зв’язку мережі Інтернет та інших мереж передачі да-них, що контролюються [2].

Об’єктом зняття інформації з транспортних телекомунікацій-них мереж, як фрагмент реальної дійсності, на вивчення якого спрямована діяльність суб’єкта, є приватне спілкування у вигляді передання каналами зв’язку інформації від однієї особи до іншої, зміст якої має значення для досудового розслідування [3, с. 202]. Шляхом проведення зняття інформації з транспортних телеко-мунікаційних мереж (каналів зв’язку) слідчий (оперативний пра-


149

цівник) має можливість отримати нову інформацію про злочин та інші обставини, які мають доказове значення, а також вирішити інші важливі завдання, які виникають в межах розслідування.

У результаті традиційного контролю змісту телефонних роз-мов може бути зафіксовано не лише зміст інформації, яка пере-дається каналами зв’язку, але й її емоційне забарвлення, фонова та інша інформація, що супроводжує мову, яка також має кримі-налістичне значення. Тому як спосіб отримання фактичних даних криміналістичного характеру під час протидії злочинам зняття інформації з мереж телекомунікацій має стратегічне значення, особливо на ранніх стадіях готування та замаху.

Проблематика отримання інформації з засобів комунікацій вивчається з часів появи відповідних технологій зв’язку та актив-ного їх використання у злочинних цілях. У роботах учених і до-слідників, зокрема Н. М. Ахтирської, В. В. Бірюкова, О. Г. Волево-дза, І. О. Воронова, С. В. Єськова, А. В. Іщенка, І. П. Красюка, В. А. Литвинова, М. Ю. Литвинова, Л. М. Лобойка, Б. Є. Лук’янчикова, Є. Д. Лук’янчикова, В. П. Меживого, Т. В. Ми-хальчук, М. П. Нестеренка, Ю. Ю. Орлова, М.І Пашковського, А. С. Сизоненка, Д. Б. Сергєєвої, М.І Смирнова, Д. В. Сулацького, І. Ф. Хараберюша, М. Є. Шумила та ін., розглядалися питання створення правових передумов для законного отримання інфор-мації з телекомунікаційних мереж при документуванні проти-правних дій з метою її використання у кримінальному прова-дженні. Кожна праця збагатила науковий літературний фонд у сфері оперативно-розшукової діяльності та кримінального про-цесу. Між тим розробка нових методик і підходів до вирішення актуальних проблем теорії та практики протидії злочинності триває.

Продукт сучасної нормотворчості, яким є чинний КПК, спря-мований на посилення законності й демократії у кримінальному провадженні, не є досконалим. Навіть, важко однозначно визнати його кращим від попереднього. Свідченням такої неідеальності є дискусії, що виникають при застосуванні положень Кодексу, зокрема при проведенні такої НСРД, як зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж.

Як підстави для зняття інформації з транспортних телекому-нікаційних мереж КПК передбачає: наявність ухвали слідчого судді про дозвіл на її проведення, розпочате кримінальне прова-дження щодо тяжкого чи особливо тяжкого злочину та неможли-вість в інший спосіб отримати відомості про злочин та особу, яка його вчинила. Однак різниця в кількості поданих з моменту вве-дення в дію нового КПК клопотань на проведення цієї дії та фак-тично наданих дозволів вказує на те, що в суб’єктів кримінально-го провадження під час організації проведення цієї НСРД вини-кають певні складнощі. Так, за статистикою ГСУ МВС України, з моменту введення в дію нового КПК станом на кінець квітня 2013 року до судів подано 6073 клопотань про проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, з яких задоволено 5378, відмовлено – 422 [4].


150

Тенденцію до подальшого зменшення кількості наданих судом дозволів на зняття інформації з транспортних телекомунікацій-них мереж відображають дані Центру політико-правових реформ (далі – УДЦР), діяльність якого спрямована на розробку та спри-яння впровадженню правових реформ з метою забезпечення де-мократії та верховенства права. Згідно аналізу перших результа-тів упровадження нового КПК, проведеного УДЦР у першому півріччі 2013 року, кількість наданих судом дозволів на прослухо-вування осіб порівняно з попередніми роками зменшилася на 25%. У другому кварталі 2013 року порівняно з першим кількість проведених НСРД «зняття інформації з транспортних телекому-нікаційних мереж» зменшилась на 10% (з 1650 до 1475) Такі дані експерти УДЦР чомусь оцінюють як «позитивний ефект від ново-го КПК» [5; 6]. Але з цим варто не погодитись.

Кримінальний процес не повинен паралізувати тактику боро-тьби зі злочинністю, а навпаки, має сприяти в інтересах суспільс-тва більш раціональному використанню потужного потенціалу оперативно-технічних засобів, особливо в таких важливих опера-ціях, як оперативне впровадження [8, с. 4]. Разом із тим наведені вище показники свідчать про низький рівень залучення можли-востей оперативно-технічних підрозділів у протидії злочинності. При такому становищі про підвищення ефективності викорис-тання у кримінальному провадженні інформації з мереж телеко-мунікацій не може бути й мови.

Водночас слід мати на увазі, що механізм оцінки правомірно-сті та наявності підстав для зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж в частині судового контролю за до-триманням конституційних прав громадян, регламентований КПК, не є досконалим. Як зазначає професор Б. Г. Розовський, санкціонування прослуховування телефонних переговорів та інших НСРД за новим КПК – це формальність. Слідчий суддя не досліджує необхідну інформацію в першооснові, а обмежений за-критою інформацією про інформацію – документами, складеними слідчим (прокурором) [7]. Отже, вирішальну роль процесуальної фігури «слідчого судді» в забезпеченні конституційних прав грома-дян під час НСРД у КПК вочевидь перебільшено. Іншими словами, дотримання законності залежить від компетентності слідчого (про-курора) та оперативних працівників. При цьому процедурні елемен-ти безпосереднього проведення НСРД та реалізації отриманої інфо-рмації залишаються, але відходять на другий план.

Слід зауважити, що чіткого переліку всіх можливих підстав для відмови в наданні дозволу на проведення НСРД, якими б мог-ли керуватися слідчі судді під час прийняття відповідних рішень, немає (окрім визначених у ч. 3 ст. 248 КПК). Разом з цим статис-тика вказує, що судді з різних причин відмовляють у проведенні НСРД. Виходячи з правозастосовної практики за період роботи в умовах КПК 2012 року, серед проблемних питань, які виника-ють при санкціонуванні зняття інформації з мереж телекомуні-кацій, слід виділити визначення меж втручання у приватне спіл-


151

кування за обсягом інформації, яку передбачається отримати, та колом осіб, відносно яких проводиться НСРД, (не лише щодо підо-зрюваного, але й щодо інших осіб (наприклад, його зв’язків, свід-ків, потерпілих)) тощо.

Недоліки в організації проведення цієї НСРД напряму пов’язані з відсутністю узгодженого на науковому рівні єдиного уявлення про природу зняття інформації з транспортних телеко-мунікаційних мереж у сучасному кримінальному провадженні. У зв’язку з цим вважаємо корисним здійснити спробу визначити сутність зняття інформації з мереж телекомунікацій як способу отримання фактичних даних та процесуальної дії (НСРД), чим підкреслити пізнавальну цінність цієї НСРД та її значення для вирішення завдань протидії злочинності.

З приводу становлення й розвитку зняття інформації з кана-лів зв’язку як способу отримання фактичних даних та процесуа-льної дії, звертаючись до передумов виникнення даного способу отримання криміналістичної інформації, зазначимо, що негласне вивідування змісту повідомлень при віддаленому спілкуванні між людьми існувало з 18 століття за часів Російської імперії та на території сучасної України у вигляді перлюстрації поштової ко-респонденції [9, с. 51-55]. У радянський період цей захід був засек-реченим навіть для більшості співробітників поліції, а норматив-ним актам, які регулювали порядок проведення ОРЗ, був прита-манний таємний характер. Утім, масштаби проведення таких заходів були значними – під контролем знаходилися майже всі високопосадовці [10; 11; 12]. Так, за розпорядженням Й. В. Сталіна з 1944 року велося прослуховування переговорів (розмов) марша-ла Г. К. Жукова [13]. Прослуховування було припинено в 1953 році після смерті І. В. Сталіна, але відновлено М. С. Хрущовим у 1957 році. Л. І. Брежнєв продовжував прослуховування до смерті Г. К. Жукова в 1974 році [14, с. 501-502].

Поява телефонного зв’язку обумовила необхідність його кон-тролю з метою попередження злочинів та запобігання його вико-ристанню в злочинних цілях. При цьому належних правових га-рантій проведення таких заходів не було. У першій редакції КПК від 28 грудня 1960 року було передбачено накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах [15]. Законом від 12 червня 1990 року Основи кримінального судо-чинства Союзу РСР і союзних республік було доповнено статтею 35-1, яка передбачала прослуховування і звукозапис телефонних переговорів [16].

Шляхом введення слідчої дії «зняття інформації з каналів зв’язку» було закладено правову природу прослуховування. Це означало, що прослуховуванням займаються не лише оперативні підрозділи. Право ініціювати проведення вказаної процедури належало слідчому в межах порушеної кримінальної справи. Суб’єкти кримінального провадження мали змогу обрати який вид зняття інформації з каналів зв’язку (кримінально-процесуальний чи оперативно-розшуковий) доцільно застосову-


152

вати в кожному конкретному випадку. При цьому спосіб прослу-ховування мав обиратися залежно від спрямованості заходу (дії): оперативний – для отримання орієнтуючої інформації, що гаран-тує оперативність і наступальність у протидії злочинності; проце-суальний – для отримання доказів шляхом подальшої легалізації матеріалів у кримінальній справі.

У науковій літературі існують різні погляди на природу знят-тя інформації з каналів зв’язку. Так, В. М. Тертишник визначає його як самостійну слідчу дію, що полягає в технічному докумен-туванні розмов та іншої інформації, яка передається технічними каналами зв’язку [17, с. 631]. Висловлюючи власне бачення сутно-сті даної слідчої дії О. Г. Філіппов розглядає її як прослуховування та звукозапис переговорів з метою отримання фактичних даних, які мають значення для розкриття й розслідування злочинів [18, с. 216]. М. Є. Щеглов зазначає, що сутність цієї дії полягає в конс-піративному отриманні інформації від учасників процесу, яка представляє інтерес для слідства [19, с. 74-78]. Л. Г. Юріна вважає, що це контроль і запис переговорів конкретних осіб, які ведуться по телефонній, стільниковій чи іншій мережі зв’язку [20, с. 12-13]. Цікавою є думка Е. А. Долі, який запропонував доповнити кримі-нально-процесуальний закон новою слідчою дією, сутність якої полягає не в прослуховуванні слідчим (особою, що проводить діз-нання, чи судом) телефонних переговорів, а в контролі та фіксації за їх рішенням за допомогою технічних пристроїв змісту даних переговорів, створенню можливості для використання зафіксова-них при цьому відомостей, що мають значення для справи, в про-цесі доказування у кримінальних справах [21, с. 12-13].

На думку Ю. В. Гавриліна та Є. С. Дубоносова, контроль і за-пис переговорів – це різновид аудіального контролю та слідча дія, метою якої є отримання речового доказу – фонограми з записом переговорів підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, яка може містити відомості, які мають значення для кримінальної справи [22, с. 12-14]. К. І. Попов визначає контроль і запис перего-ворів як слідчу дію, часто невідкладну, сутність якої полягає в контролі та фіксації переговорів, які ведуться з телефонів та інших переговорних пристроїв підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, а також свідків, потерпілих за наявності погрози вчи-нення насилля, вимагання чи інших протиправних дій [23, с. 13]. Таким чином більшість учених дійшли спільної думки, що ця слідча дія полягає в контролі, який здійснюється шляхом прослу-ховування (деякі автори вказують на його конспіративний харак-тер) і фіксації шляхом запису (або ж конкретизується його вид – звукозапису) переговорів, що здійснюються за допомогою теле-фонного чи інших видів зв’язку. Крім того не викликає жодного сумніву, що цю дію (захід) необхідно проводити не лише щодо фігуранта, але й відносно його зв’язків, свідків, потерпілих тощо.

Щодо визначення меж втручання в приватне спілкування слід звернути увагу, що згідно ч. 4 ст. 258 КПК України під таким втручанням розуміють доступ до змісту спілкування за умов, як-


153

що учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що воно є приватним (коли інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спіл-кування можуть розраховувати на захист інформації від втру-чання інших осіб). При такій інтерпретації приватність спілку-вання по-суті стає оціночною категорією, адже її зможе визначи-ти лише учасник спілкування.

В. О. Глушков та Є. Д. Скулиш конкретизують, що НСРД не передбачатиме втручання у приватне спілкування якщо: у ході НСРД здійснюється документування публічних виступів, масових зборів, мітингів та демонстрацій, де присутні проголошують пев-ну інформацію відкрито, з метою її оприлюднення та розповсю-дження; НСРД здійснюється відносно осіб, які перебувають у міс-цях тимчасового тримання затриманих за підозрою у вчиненні злочину, місцях позбавлення волі [24, с. 657-658]. Це означає, що за вказаних обставин зняття інформації з транспортних телеко-мунікаційних мереж не потребує додаткових спеціальних санкцій і має здійснюватися згідно іншого правовому режимі. Водночас слід зазначити, що проведення НСРД за цих обставин потребує законодавчого врегулювання.

Прослуховування телефонних переговорів (зняття інформації з мереж телекомунікацій) можливо на різних етапах виявлення, попередження та припинення злочинів. Водночас характерно, що тривалий час до прийняття нового КПК пріоритетним було опе-ративне прослуховування до порушення кримінальної справи. Як слідча дія прослуховування вимагало дотримання складного про-цесуального порядку, і практично не застосовувалося. Опитуван-ня слідчих ОВС України, проведене в 2008 році Д. Б. Сергєєвою, показало, що лише 8% респондентів проводили зняття інформації з каналів зв’язку, лише 18,5% опитаних ознайомлені зі змістом практичних рекомендацій щодо процедури проведення даної слі-дчої дії, 86% опитаних вважають необхідним розробку з цих пи-тань методичних рекомендацій та забезпечення ними слідчих. На деякі питання щодо зняття інформації з каналів зв’язку не змог-ли дати відповіді до 42% опитаних [25, с. 33], що свідчило про ни-зьку обізнаність слідчих про порядок проведення даної слідчої дії. Водночас Д. Б. Сергєєва підкреслює, що вміле і грамотне викори-стання в практиці розкриття злочинів і розслідування криміна-льних справ переваг кожного виду одержання інформації сприяє виконанню завдань кримінального судочинства [25, с. 32]. Зазна-чені чинники слугували підставою для розроблення рекомендацій щодо можливості використання в доказуванні непроцесуальних засобів, інтегрування слідчої та оперативно-розшукової діяльності.

Очевидно, що потреби практики спричинили зміни криміна-льно-процесуального законодавства у вигляді розширення кола слідчих дій і можливості отримання інформації про злочин, вве-дення нових інститутів кримінального процесу тощо [26, с. 36]. Процес розвитку науки знаходиться в тісному взаємозв’язку із завданнями, які ставить практика. Водночас синергічний ефект


154

від введення інституту негласних слідчих (розшукових) дій, окре-слений С. В. Єськовим [27, с. 43], який полягає у користі від ре-зультатів проведення НСРД за своїм процесуальним значенням, доброякісністю та відсутністю потреби легалізації отриманої ін-формації, слід ще дослідити.

Розглядаючи це питання крізь призму філософських катего-рій раціонального пізнання слід зазначити, що пізнавальна діяль-ність слідчого та оперативного працівника спрямована на один об’єкт – кримінальне явище. При цьому суб’єкти ОРД та криміна-льного процесу можуть відтворювати в мисленні цілісну картину обставин і фактів, що підлягають відповідно оперативно-розшуковому документуванню в ОРД та доказуванню в криміна-льному процесі. Характер чуттєвого і раціонального при відбитті фактів об’єктивної дійсності значною мірою залежить також і від психічних властивостей особи та специфіки її нервової системи.

Встановлення істини як мети кримінального процесу, за сло-вами М. А. Погорецького, орієнтує суб’єктів, що ведуть криміна-льний процес та підрозділи, що здійснюють ОРД, на повне дослі-дження всіх обставин, пов’язаних зі злочином [28, с. 167]. Процес пізнання окремого об’єкта, як вказує А. А. Давлетов, є єдністю безпосереднього, чуттєвого та опосередкованого, раціонального способів одержання знання. Явище сприймається суб’єктом без-посередньо, а сутність – опосередковано, через явище [29, с. 19]. Пізнання істини не піддається алгоритмізації (формалізації). Ал-горитм здатний породжувати лише правдоподібність, тоді як пі-знання істини вимагає вільних евристичних засобів – інтуїції, осяяння, інсайту, застосування інших нетрадиційних засобів пі-знання. На відміну від пізнання істини, кримінально-процесуальне пізнання не може бути вільним, оскільки ув’язнене в форму. Процесуальна форма не в змозі підім’яти під себе всього різноманіття пізнавальної діяльності в кримінальному прова-дженні. Слідчий, досліджуючи подію злочину, не тільки «штам-пує» інформацію, а ще й творить її [30, с. 74-78].

Аналізуючи всі відмінності між слідчою дією зняття інформа-ції з каналів зв’язку та подібним за метою оперативно-розшуковим заходом, слід погодитися з Д. Б. Сергєєвою, яка за-значає, що для ефективної боротьби зі злочинністю (особливо з її організованими формами) необхідна наявність цих двох форм отримання інформації. При цьому, як вважає науковець, повинен зберігатися пріоритет слідчого над оперативним способом отри-мання інформації, проведення якого вважається доцільним за відсутності підстав для провадження слідчої дії [25, с. 31].

Пропозиції щодо розширення процесуальних сфер пізнання шляхом надання слідчому повноважень брати участь у проведен-ні оперативно-розшукових заходів, які тимчасово обмежують права громадян, не є новими у концептуальному плані. Намагаю-чись оптимізувати діяльність оперативних і слідчих підрозділів у протидії злочинності А. В. Чуркін пропонує надати можливість слідчому провадити оперативні (а отже, непроцесуальні) дії. Уче-


155

ний наводить ситуацію, коли слідчий під час розмови з потенцій-ним обвинуваченим «по душах» (не для протоколу) вмикає дик-тофон і записує щиросердне зізнання правопорушника. У такій ситуації запис розмов особи здійснюється безпосередньо, а не через телекомунікаційні мережі чи апаратуру зв’язку, проте тає-мно від фігуранта (так само як і при НСРД). Автор наголошує на можливому доказовому значенні подібної інформації. Але в тако-му випадку слідчий перетворюється у свідка, а тому не може оці-нювати отриману інформацію [31, с. 104-105]. З приводу наведено-го епізоду виникає чимало морально-етичних питань, не кажучи вже про абсурдність поєднання в одному провадженні двох різних статусів – слідчого й свідка.

За новим КПК України слідчий не бере особисто участь у провадженні заходів негласного характеру, а є ініціатором їх проведення. Згідно порядку, визначеному п. 2 ч. 2 ст. 40, ст. 41, ч. 6 ст. 246, ч. 4 ст. 263 КПК України, слідчий, отримавши ухвалу слід-чого судді про дозвіл на зняття інформації з транспортних теле-комунікаційних мереж, письмово доручає проведення цієї НСРД оперативному підрозділу, уповноваженому на проведення опера-тивно-технічних заходів [32, с. 580]. Це початковий етап взаємодії слідчого та оперативного підрозділу при організації негласного прослуховування розмов з мереж телефонного зв’язку (так само як і фіксації електронних сигналів з інших каналів зв’язку). Сут-ність такої взаємодії виходить зі змісту ч. 2 ст. 41 КПК України, згідно якої під час виконання доручень співробітник оперативно-го підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звер-татися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора [1].

Беручи до уваги вищенаведене, керуючись законами діалек-тики, можна виділити дві протилежні сфери, які об’єктивно при-таманні кримінальному провадженню: сфера процесуального і непроцесуального. Непроцесуальне – це сфера застосування індивідуального досвіду, сфера творчості. Процесуальне, навпаки, є продуктом колективного досвіду (синтезом кількох творчостей), директивним поширенням індивідуального досвіду. Іншими сло-вами формальний колективний досвід прагне опанувати непро-цесуальні сфери індивідуальної творчості. Між цими категоріями в реальному житті існують досить суперечливі відносини. Проце-суальне на певних етапах розвитку судочинства знову поверта-ється до сфери непроцесуального. З одного боку, непроцесуальне прагне набути процесуального статусу, а з іншого, щоб зберегти свою когнітивну потенцію, прагне дистанціюватися від процеду-ризації [33, с. 79; 34, с. 309].

Тоді як кримінально-процесуальна форма може частково «па-ралізувати» ОРД, оперативно-розшукова сторона, своєю чергою, прагне надати їй максимальну свободу. У міру формалізації до сфери ОРД завжди витіснятиметься вільна розшукова діяльність, а її нестача поповнюватиметься новими різновидами непроцесуа-


156

льного пізнання (неорозшукова діяльність). На нашу думку, твор-ча ініціатива оперативного працівника (в межах законодавства), має бути попереду процедурних обмежень, даючи можливість розвиватися творчому потенціалу правоохоронців. Проте не слід вважати, що непроцесуальне лише протидіє процесуалізації. Справа в тому, що прагнучи формалізувати ОРД, процес чинить опір процесуальній асиміляції непроцесуального. Це відображує протиріччя між необхідністю перетворень кримінального процесу та консерватизмом, як обов’язковою умовою забезпечення стабі-льності системи. Тому в науці пропозиції щодо необхідності роз-ширення засобів доказування протистоять висновками щодо їх достатності та універсальності [35, с. 118].

Прийняття КПК України 2012 року є яскравим прикладом опанування формального колективного досвіду неформальними сферами індивідуальної творчості [36, с. 473]. Щодо зняття інфор-мації з транспортних телекомунікаційних мереж, за КПК воно є процесуальною діяльністю і належить до повноважень слідчого (прокурора). Чинний КПК України усунув підстави для сумнівів щодо пріоритетності оперативного та слідчого виду зняття інфо-рмації з каналів зв’язку, поєднавши різні за сутністю процесуаль-ні (слідчі) та оперативно-розшукові заходи в єдиний вид слідчої діяльності «негласні слідчі (розшукові) дії».

З огляду на окреслені положення влучним здається наступне висловлювання Л. М. Лобойка: «Українська правова, зокрема кримінально-процесуальна, думка… виявилася не готовою до формулювання концепції розвитку нашої правової системи в умовах конвергенції правових систем, що є притаманним для процесу глобалізації…» [37, c. 88]. Адже без сформульованої ціліс-ної концепції розвитку правової системи в умовах глобалізації [38], такі нововведення виглядають досить радикальними й рево-люційними. Тому, спостерігаючи масштабне реформування віт-чизняного кримінального процесу, враховуючи вагомий вплив світових глобалізаційних процесів на суспільно-правові відносини в середині держави, ми вважаємо, що зусилля науковців і вчених мають бути спрямовані на науково-методичне забезпечення про-тидії злочинності з застосуванням сучасних інформаційно-телекомунікаційних систем (транспортних телекомунікаційних мереж (систем) мобільного зв’язку, ІР-телефонії тощо), які б мак-симально задовольняють інтереси громадян, суспільства й держа-ви та відповідають міжнародним стандартам.

Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних ме-реж (каналів зв’язку) є, безперечно, найбільш продуктивним спо-собом отримання криміналістичної інформації в сучасному кри-мінальному провадженні. Водночас задля ефективного виконання завдань щодо виявлення, попередження та припинення злочинів необхідне повноцінне функціонування як слідчого, так і операти-вного видів отримання інформації, що надає можливість праців-нику правоохоронного органу приймати рішення залежно від конкретної практичної ситуації, який вид зняття інформації


157

з каналів зв’язку доцільно застосувати для отримання необхідної інформації – процесуальний чи оперативно-розшуковий.


1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI // Голос України від 19.05.2012. – К., 2012. – № 90-91.

2. Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (роз-шукових) дій та використання їх результатів у кримінальному прова-дженні, затверджена спільним наказом Генеральної прокуратури Украї-ни, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства фінансів України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012 № 114/1042/516/1199/936/1687/5.

3. Єськов С. В. Зняття інформації з транспортних телекомуніка-ційних мереж як різновид втручання у приватне спілкування: системно-структурний аналіз / С. В. Єськов // Вчені записки Таврійськ. нац. ун-ту ім. В. І. Вернадського : (наук. журнал) ; серія «Юридичні науки». – Сімф., 2013. – Т. 26 (65). – № 1. – 500 с. – С. 199-204.

4. Моніторинг введення в дію нового КПК // Про надання статис-тичної інформації : лист першого заст. міністра внутр. справ В. Б. Дубо-вика від 30.04.2013 № 15-01/214. – К. : Адміністрація Президента України, 2013.

5. Реалізація нового КПК України: перші результати : (монітори-нговий звіт) // Як працює новий КПК: перші результати : (презентація) ; Центр політико-правових реформ (м. Київ, 12 квітня 2013 року). [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravo.org.ua/files/___2013-3.pdf.

6. Як працює новий КПК? – інтерв’ю з М. І. Хавронюком / Д. Па-льчиков // День : (всеукраїнська газета); № 119/2013. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/yak-pracyuie-noviy-kpk .

7. Розовский Б. Г. Дамоклов меч над ОРД / Б. Г. Розовский // Бо-ротьба з Інтернет-злочинністю : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 12-13 червня 2013 р.). – Донецьк : ДЮІ МВС України, 2013.

8. Абдуллаева Н. Д. Оперативное внедрение в деятельности опе-ративных подразделений органов внутренних дел : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Наргиз Джаббаровна Абдуллаева. – Иркутск, 2007. – 213 с.

9. Левоневский Д. А. Будни Петроградской ЧК : (роман-хроника) / Дмитрий Анатольевич Левоневский. – Л. : Сов. писатель, 1985. – 416 с.

10. Демин В. А. От Ивана Грозного до Владимира Путина: деяте-льность российских спецслужб по обеспечению экономической безопас-ности страны / Демин В. А. // Безопасность. Достоверность. Информация. – М., 2003. – № 5-6. – М., 2004. – №№ 1-3.

11. Сальников В. П. Органы внутренних дел Северо-Запада России в годы Великой Отечественной Войны / Сальников В. П., Степашин С. В., Янгол Н. Г. – СПб. : Лань, Санкт-Петербургский университет МВД России, 1999.

12. Лосев И. В. ОГПУ против Скотланд-Ярда / Лосев И. В. – СПб. : «Юридический центр «Пресс», 2003; Залдат И. П. Шпионаж / Залдат И. П., Турло С. С. – М. : Х-ШВГУ, 2002.

13. Колпакиди А. О Судоплатове П. А., одном из руководителей НКВД в 1930–1950 г. / А. Колпакиди, Д. Прохоров // Внешняя разведка России. – СПб. : Нева; М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2001.


158

14. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 гг. / Судоплатов П. А. – М. : ОЛМА-ПРЕСС – Образование, 2003.

15. Кримінально-процесуальний Кодекс України від 28.12.1960 (перша редакція) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1002-05/ed19601228/page2.

16. Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального судо-чинства Союзу РСР і союзних республік : закон СРСР від 12 червня 1990 року № 1556-І // Відомості З’їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. – М. : Видання Верх. Ради СРСР, 1990. – №26. – Ст. 495.

17. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Криміна-льно-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник– К. : А.С.К., 2005. – 1056 с.

18. Филиппов А. Г. Криминалистика : учебник для работников уголовного розыска / Под ред. проф. А.Г.Филиппова и доц. А. А. Кузнецо-ва. – Омск : ОВШМ МВД России, 1993. – 557 с.

19. Щеглов М. Е. Правовой, тактико-оперативный, психологичес-кий аспекты прослушивания телефонных и иных переговоров / М. Е. Щеглов // Теория и практика криминалистики и судебной эксперти-зы : сб. науч. ст. / под ред. проф. В. В. Козлова. – Саратов : СГАП, 1998. – 115 с.

20. Юрина Л. Г. Контроль и запись переговоров : [учебное пособие] / Л. Г. Юрина, В. М. Юрин. – М. : «Издательство ПРИОР», 2002. – 112 с.

21. Доля Е. А. Прослушивание телефонных и иных переговоров – следственное ли это действие? / Е. А. Доля // Советская юстиция. – 1992. – № 19 – 20 с.

22. Гаврилин Ю. В. Использование контроля и записи телефонных и иных переговоров в раскрытии и расследовании преступлений : [учеб-ное пособие] / Ю. В. Гаврилин, Е. С. Дубоносов. – М. : ЮИ МВД РФ, Книж-ный мир. – 2003. – 70 с.

23. Попов К. И. Процессуальные аспекты контроля и записи те-лефонных и иных переговоров : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / К. И. Попов. – Челябинск, 2003. – 192 с.

24. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т. 1 / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – X.: Право, 2012. – 768 с.

25. Сергєєва Д. Б. Зняття інформації з каналів зв’язку: криміналь-но-процесуальні і криміналістичні засади : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Діана Борисівна Сергєєва. – Київ: КНУВС, 2008. – 194 с.

26. Строков І. В. Завдання та тенденції розвитку криміналістики на сучасному етапі / І. В. Строков // Науковий вісник НАВСУ. – К., 2004. – №3. – С. 33-39.

27. Єськов С. В. Від сором’язливого конкубінату до повноцінного союзу: інтеграція елементів оперативно-розшукового документування у практику збирання доказів у кримінальному провадженні / С. В. Єськов // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – Луганськ, 2012. – № 4. – С. 38-44.

28. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі : монографія. – X. : Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с.

29. Давлетов А. А. Основы уголовно-процессуального познания. Изд. 2-е, испр. и доп. / Давлетов А. А. – Екатеринбург : Изд-во Гуманитар-ного ун-та, 1997. – 191 с.

30. Агутин А. В. Частный детектив в уголовном процессе : моно-графия / Агутин А. В. – Н. Новгород : Нижегородская правовая академия, 2001. – 162 с.


159

31. Чуркин А. В. Некоторые аспекты соотношения и конкуренции следственных и оперативно-розыскных действий / Чуркин А. В. // Проблемы формирования уголовно-розыскного права (трибуна молодого ученого) : сбор-ник научных работ. – М. : Изд. Шумилова И. И., 1999. – Вып. 2. – С. 101-106.

32. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. Г. Гонча-ренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – 1224 с.

33. Меживой О. В. Співвідношення та історія розвитку процесуа-льного і непроцесуального / О. В. Меживой // Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні : матер. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 24 квітня 2009 р.). – Запоріжжя, 2009. – У 2 ч., ч 2. – 260 с. – С. 77–80.

34. Меживой О. В. Процесуальна форма і кримкогнітивізм безформ-ного пізнання в теорії та практиці ОРД / О. В. Меживой, В. П. Меживой // Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави: сучасний стан, проблеми та шляхи вирішення : матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 10 квітня 2009 р.). – Одеса, ОДУВС, 2009. – 395 с. – С. 308-309.

35. Поляков М. П. Уголовно-процессуальная интерпретация ре-зультатов оперативно-розыскной деятельности : монография / под научн. ред. проф. В. Т. Томина. – Нижний Новгород: Нижегородская правовая академия, 2001.

36. Меживой О. В. Процесуалізація як результат опанування фор-мального колективного досвіду непроцесуальними сферами індивідуаль-ної творчості / О. В. Меживой, В. П. Меживой // Розвиток державності та права в Україні: реалії та перспективи : матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Сімферополь, 24 квітня 2009 р.). – Сімферополь, 2009. – Зб. наук. праць. Ч. 1. – 648 с.– С. 471-474.

37. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального за-конодавства в Україні (2006-2011 роки) : монографія / Л. М. Лобойко. – К. : Істина, 2012. – Ч. 1. – 288 с.

38. Глебов И. Н. Глобализация и конституционная идентичность России / И. Н. Глебов, М. В. Чеишвили // Вестник Московского ун-та МВД России. – М., 2004. – № 4. – С. 50-53.

В статье исследуется роль снятия информации с транспортных телекоммуникаци-онных сетей в современном уголовном производстве. Освещены проблемы и недо-статки, которые возникают в практической деятельности ОВД при снятии инфор-мации с транспортных телекоммуникационных сетей. Рассматриваются отдельные аспекты становления снятия информации с транспортных телекоммуникационных сетей как негласного следственного (розыскного) действия. Раскрыта сущность снятия информации с транспортных телекоммуникационных сетей как вида кримко-гнитивной деятельности субъектов уголовного производства.

Ключевые слова: снятие информации, уголовный процесс, познания, реформирования, транспортные телекоммуникационные сети.

The article deals with the role of interception information from telecommunications transport networks in the modern criminal proceedings. The problems and disadvantages that arise in practice ATS when interception information from telecommunications transport networks. Considers some aspects of the formation of information from telecommunications transport networks as a covert investigation actions. The essence of taking information from telecommunications transport networks as a form of crimecognitivity activities of the criminal proceedings.

Key words: interception, criminal procedure, knowledge, reform, transport telecommunications networks.



160 © Олішевський О. В., 2013

Олішевський Олександр Володимирович,


УДК 343.98

ОРГАНІЗАЦІЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛІСТИКИ

Проаналізовано існуючі на сучасному етапі розвитку науки криміналістики погляди на організацію розслідування злочинів; виділено підходи до визначення місця організації розслідування злочинів у системі криміналістики; надано авторське бачення визна-чення місця організації розслідування злочинів у системі криміналістики.

Ключові слова: організація розслідування злочинів, система криміналістики, загальна теорія криміналістики.

На сучасному етапі розвитку науки криміналістики частішими стають дискусії з приводу її системи. Система криміналістики – це складові її частини або розділи, розташовані в певній послідо-вності, яким притаманна наявність внутрішніх і зовнішніх взаєм-них зв’язків. Частини або розділи, які є самостійними структур-ними одиницями, одночасно співвідносяться за змістом, певними взаємозв’язками або закономірностями, які характеризують інди-відуальне ціле [1, с. 19]. Більшість науковців дотримуються чоти-рьохелементної системи криміналістики: 1) загальна теорія кри-міналістики, 2) криміналістична техніка, 3) криміналістична так-тика, 4) криміналістична методика, що дає підстави називати її класичною. Не дивлячись на те, що певне розповсюдження отри-мали деякі інші підходи розуміння системи криміналістики, все ж таки на сучасному етапі вважаємо, що немає підстав піддавати сумніву чотириелементну систему, так як саме вона в найбільшій мірі відповідає пізнавальним цілям в тому числі і в прив’язуванні до предметної сфери дослідження організації розслідування зло-чинів (далі ОРЗ).

Багато науковців, так чи інакше, торкались цих питань, зок-рема Р. С. Бєлкін, І. В. Гора, П. Д. Біленчук, В. Д. Зеленський, І. П. Можаєва, В. В. Степанов та інші, однак здебільшого їхні ро-боти стосуються лише окремих її елементів. Ще важче знайти авторів, праці яких були б присвячені суто проблемі визначення місця ОРЗ. Даний стан пояснюється недостатніми дослідження-ми, а тому відсутністю більш-менш єдиного погляду на організа-цію розслідування та її складові елементи. Відповідно, вважаєть-ся необхідним дослідити існуючі на сучасному етапі розвитку науки бачення ОРЗ, а метою написання даної статті є визначення її місця в системі криміналістики.

На основі аналізу криміналістичної літератури та попередніх наших досліджень, можна виділити наступні підходи до визна-чення місця організації розслідування злочинів у структурі кри-міналістики як:

1) елемент криміналістичної тактики; 2) елемент криміналістичної методики;


161

3) окрема теорія, що входить до загальних положень криміна-лістики;

4) окремий, самостійний розділ криміналістики; 5) головна частина криміналістики, що повинна включати

в себе криміналістичну методику; 6) частини розділів криміналістики, де вона діє; 7) частина нового розділу криміналістики – криміналістичної

стратегії; 8) елемент криміналістичної теорії управління розслідуван-

ням. Перейдемо до аналізу кожного із вказаних нами підходів.

Прихильниками першого – визначення місця організації розслі-дування злочинів у структурі криміналістики як елемента кримі-налістичної тактики є І. В. Гора, П. Д. Біленчук, В. А. Колесник, В. С. Кузьмічов, М. І. Порубов, Г. І. Прокопенко, М. В. Салтевський, А. П. Шеремет та інші. Однак, деякі з елементів організації роз-слідування автори відносять до інших розділів системи криміна-лістики, часто не зазначаючи про їх приналежність до неї. Так, наприклад, у підручнику за редакцією П. Д. Біленчука зазначено, що криміналістична тактика – це розділ науки криміналістики, що займається розробкою прийомів проведення слідчих дій, зага-льних тактичних рекомендацій про організацію і планування процесу слідства. Однак, вчення про криміналістичну версію та планування віднесено до окремих криміналістичних теорій [1, с. 20, 22].

Подібне міститься у підручнику за редакцією О. Ф. Волинського. Тему з організації в системі ОВС розслідуван-ня злочинів віднесено до криміналістичної тактики. Однак, на-приклад, організацію розслідування злочинів в надзвичайних умовах, організацію розслідування злочинів по гарячим слідам віднесено до методики розслідування окремих видів злочинів [2].

Проведений І. О. Возгріним аналіз історичного шляху виник-нення, становлення і розвитку криміналістичної тактики свідчить про те, що вже в 70-х роках ХХ століття набуло широкого визнан-ня уявлення про криміналістичну тактику як про самостійний розділ криміналістики, що вивчає не загальні питання організації розслідування злочинів, а проблеми інтенсифікації слідчої діяль-ності. Проте, незважаючи на власні висновки, автор зазначає, що в теперішній час криміналістична тактика представляє собою систему знань про закономірності організації і здійснення слідчої діяльності з метою вироблення науково обґрунтованих рекомен-дацій з підвищення її ефективності [3, с. 78, 206].

Варто погодитись з позицією В. Д. Зеленського, який наводить наступний аргумент проти віднесення організації до криміналіс-тичної тактики. Організація розслідування злочину не може вхо-дити в слідчу тактику тому, що жоден з її елементів не є тактич-ним прийомом. Зміст і значення кожного з них виходить за рамки слідчої тактики [4, с. 58].


162

Організацію розслідування злочинів як елемент криміналіс-тичної методики В. В. Тіщенко відносить до основних теоретич-них положень методики розслідування злочинів [5].

Методика розслідування, на думку М. Г. Шурухнова, охоплює організаційні питання, які невід’ємно вплітаються в тканину ме-тодичних рекомендацій [6, с. 19]. Однак, те саме можна сказати і про криміналістичну тактику.

Дійсно, криміналістична методика – це система наукових по-ложень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо органі-зації і здійснення розслідування та запобігання окремим видам злочинів [7, с. 269]. З приводу даного підходу правильно зазначає Р. С. Бєлкін, що організація виступає як необхідна умова ефекти-вного застосування конкретної окремої криміналістичної методи-ки [8, с. 458].

Для визначення повної картини порівняймо предмети мето-дики і організації. До предмету методики розслідування окремих видів злочинів включаються закономірності: типових способів підготовки, вчинення та приховування злочинів; особливостей виникнення, зберігання та руху інформації, що має доказове або орієнтуюче значення; діяльність зі збирання, фіксації та викори-стання вказаної інформації в типових слідчих ситуаціях розслі-дування злочинів того чи іншого виду [9, с. 559]. До предмету ор-ганізації – закономірності щодо упорядкування елементів розслі-дування, створення сприятливих для нього умов.

Таким чином, з вищенаведеного очевидним є те, що організа-ція розслідування злочинів не може бути елементом чи то лише тактики, чи то методики. Куди б автори не відносили її, організа-ційні елементи в більшій чи меншій мірі містяться в обох розді-лах. На основі цього ми вважаємо не зовсім вірними наведені ви-ще перший та другий підходи до визначення місця організації розслідування злочинів у структурі криміналістики.

Прибічниками третього підходу визначення місця організації розслідування злочинів у структурі криміналістики як окремої теорії, що входить до загальних положень криміналістики є Р. С. Бєлкін, Д. О. Влезько, С. І. Гріцаєв, В. Д. Зеленський, М. О. Селіванов, М. П. Яблоков та інші.

Загальні принципи організації діяльності зі збирання, дослі-дження, оцінки та використання доказів Р. С. Бєлкін відносив до числа окремих криміналістичних теорій [10, с.178].

На думку В. Д. Зеленського, вирішуючи питання про місце ор-ганізації розслідування в криміналістиці з урахуванням ступеня конкретизації її рівнів, потрібно виходити з того, що організація – це аспект розслідування і, як криміналістична теорія, є окремою теорією. Організація слідчих та інших дій, всього розслідування призначена для адаптації тактики і методики в конкретних випа-дках [4, с. 56, 61].

У визначенні організації розслідування злочинів як окремої теорії є раціональне зерно. Однак, представляється складним вилучення з матерії криміналістичних тактики та методики орга-


163

нізаційних питань. Навіть якщо припустити таку ситуацію, то, по-перше, висвітлення питань організації розслідування на поча-тку криміналістики буде малозрозумілим для тих, хто навчається, по-друге, буде відбуватися дублювання теоретичних положень організації у всіх розділах криміналістики.

Заслуговує на увагу четвертий підхід визначення місця орга-нізації розслідування в структурі криміналістики. Одним із пер-ших ідею введення в систему криміналістики п’ятого розділу «Організаційно-методичні основи розслідування» озвучив С. С. Степичев. Однак, передумовою, очевидно, був поділ М. В. Терзієвим криміналістики на п’ять частин, одну з яких складали слідчі версії і планування розслідування [11, с. 152-156]. С. С. Степичев запропонував розмістити організаційно-методичні основи розслідування між Розділом І «Введення в науку» та Роз-ділом ІІІ «Криміналістична техніка» [12, с. 65-66].

На думку О. Г. Філіппова, організація розкриття і розсліду-вання злочинів – це самостійний розділ криміналістики, що скла-дається з наукових положень і рекомендацій з планування роз-слідування, взаємодії слідчого з оперативно-розшуковими апара-тами та іншими службами органів внутрішніх справ, використан-ня допомоги громадських організацій і населення та інших на-прямів роботи слідчого, що мають переважно організаційний ха-рактер, тобто забезпечують максимальну ефективність роботи з розкриття, розслідування та попередження злочинів, незалежно від виду чи групи [13, с. 122].

Принципово схожу думку має М. І. Скригонюк як щодо визна-чення поняття, так і щодо розміщення розділу. Однак, незрозумі-ло чому автор організацію розслідування злочинів розмістив окремим параграфом в Розділі ІІІ «Криміналістична тактика», і вже в наступному розділі «Організація розкриття і розслідуван-ня злочинів» продовжує вести мову про організацію та деякі її елементи [14].

Організація криміналістичної діяльності, як зазначають І. П. Можаєва та В. В. Степанов, є елементом предмету криміна-лістики і потребує виділення в самостійний розділ. Це дозволить чітко визначити місце ряду питань організаційного характеру в криміналістиці та привести систему науки у відповідність з характером її закономірностей. Переконливим аргументом виді-лення в самостійний розділ організаційних основ діяльності з розкриття, розслідування і попередження злочинів автори вва-жають той факт, що в ряді підручників та навчальних посібниках загальні питання організації праці слідчого виділяють в якості структурного елементу криміналістики [15, с. 71, 87].

Досить сміливою є позиція Л. Д. Самигіна, що дала основи для виділення п’ятого підходу: організація розслідування злочинів – це головна частина криміналістики, що повинна включати в себе криміналістичну методику. Організація і управління розсліду-ванням злочину повинна поглинути, включити в себе всю кримі-налістичну методику розслідування і стати головною частиною


164

криміналістики. На думку автора, саме цей розділ криміналісти-ки, який відповідає верхньому, стратегічному рівню системи роз-слідування, повинен вивчати ті проблеми, що в даний час без до-статніх підстав відносяться або до загальної теорії криміналісти-ки, або до слідчої тактики: вчення про слідчу ситуацію; криміна-лістичне прогнозування; вчення про слідчі версії та планування розслідування; вчення про цілі і завдання процесуально-криміналістичної діяльності на всіх етапах розслідування; органі-зація взаємодії органів слідства та дізнання; залучення громадсь-кості до участі в розслідуванні; наукова організація праці слідчо-го; криміналістичні алгоритми і моделі в розслідуванні; криміна-лістичні бази і банки інформаційних даних і системи управління ними; автоматизовані ІПС та експертні системи для слідчих; об-лік, контроль та звітність в слідчій діяльності і т.п. [16, с. 174-175].

Організація є лише однією із сторін розслідування, вона по-кликана доцільно його упорядкувати та створити сприятливі для нього умови. Тому організація розслідування злочинів ніяк не може бути головною частиною криміналістики і, тим більше, по-глинути, включити в себе всю криміналістичну методику.

Заслуговує на увагу бачення Є. П. Іщенка та А. О. Топоркова: організація розслідування злочинів – частина загальних поло-жень розділів криміналістики. Вони, як і ряд інших, у визначен-нях розділів криміналістики – тактики та методики, вказують на рекомендації з організації розслідування злочинів [17, с. 32]. На думку Ю. Д. Ткач, більш правильно організаційні основи криміна-лістики та інші подібні положення розташувати у загальних по-ложеннях тієї з особливих частин криміналістики, у якій вони починають проявлятися, «діяти» [18, с. 107-108].

Перейдемо до аналізу передостаннього підходу визначення місця організації розслідування злочинів у структурі криміналіс-тики як частини нового розділу – криміналістичної стратегії.

В деяких підручниках, зокрема за редакцією А. В. Дулова, ор-ганізацію розслідування відносять до криміналістичної тактики, однак зазначають про необхідність виділення окремого розділу – криміналістичної стратегії. Даний розділ повинен містити вияв-лення союзників і основи взаємодії з ними; вивчення загальних моделей та методів розслідування кримінальних справ; вивчення загальних рекомендацій з організації процесу розслідування; ви-вчення процесів протидії і шляхів їх попередження і ліквідації [19, с. 27-28, 272-289]. В такому баченні є певне раціональне зерно, однак поряд з ним виникають наступні проблеми: розміщення розділу поміж інших, а також те, що вичленити з криміналістич-них тактики і методики організацію означатиме підрив традицій-ної системи криміналістики.

На безпідставність існування криміналістичної стратегії справедливо вказує Р. С. Бєлкін, зазначаючи, що вона не має за-гально криміналістичного значення, еклектична за змістом, а сфера її практичного застосування – лише один з етапів процесу розслідування злочинів. Фактично це новий варіант криміналіс-


165

тичного вчення про планування розслідування з використанням деякої сучасної термінології системно-структурного методу, тео-рії рефлексії та деяких інших областей знань [20, с. 80].

Згідно з останнім підходом визначення місця організації роз-слідування злочинів у структурі криміналістики, вона має входи-ти як частина до самостійної і окремої криміналістичної теорії – управління розслідуванням. На думку В. Коновалової та В. Суще-нка, до цієї теорії мають входити такі структурні елементи: пла-нування й організація роботи слідчого апарату та органів дізнан-ня (структура, інформаційні й управлінські зв’язки); планування й організація розслідування злочинів (поняття, принципи, умови, види, цілі й завдання, функції і техніка здійснення); кібернетика в управлінні розслідуванням злочинів; наукова організація праці та ергономіка слідчої діяльності; психологія в управлінні розсліду-ванням злочинів; аналіз ефективності слідчої діяльності [21, с. 65]. Виходить в зазначеній криміналістичній теорії мають бути роз-міщені положення таких дисциплін як: суд і правоохоронні орга-ни України, адміністративна діяльність, управління в ОВС та інше. Така структура теорії буде дублюванням зазначених дисци-плін, невиправданим перетягуванням даних, виведених та акуму-льованих в інших теоріях, а головне виходить за межі предмету криміналістики.

Отже, виділивши та проаналізувавши всі вище зазначені під-ходи визначення місця організації розслідування злочинів у стру-ктурі криміналістики, ми прийшли до висновку, що більшість із них містить своє раціональне зерно. Проте, враховуючи сучасний стан розвитку організації розслідування злочинів, на нашу думку, найбільш адекватно її місце відображається у вигляді частин роз-ділів криміналістики. А саме, положення рівня організації слідчої чи іншої дії є невід’ємною частиною криміналістичної тактики, засади рівнів організації розслідування у кримінальному прова-дженні (провадженнях) – криміналістичної методики.

Вагомими аргументами на користь обраної позиції слугує на-ступне. По-перше, всі питання організації не можна включити лише до одного криміналістичного розділу, оскільки вони будуть виходити за межі його предмету. По-друге, виділення вкраплених організаційних положень із криміналістичних тактики та мето-дики зруйнує традиційну систему криміналістики. По-третє, ви-кладання організації розслідування злочинів у відриві від кримі-налістичних тактики та методики матиме за наслідок утворення фрагментарних знань та нерозуміння у тих, кого навчають.


1. Криміналістика : підруч. / За ред. акад. П. Д. Біленчука. – Київ : Право, 1997. – 256 с.

2. Криминалистика : учеб. для вузов / А. Ф. Волынский, Т. В. Аверьянова, И. Л. Александрова и др.; Под ред. проф. А. Ф. Волынс-кого. – М. : Закон и право, ЮНИТИ–ДАНА, 2000. – 615 с.


166

3. Введение в криминалистику: История, основы теории, библио-графия / И. А. Возгрин. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пре-сс», 2003. – 475 с.

4. Зеленский В. Д. Организация расследования преступлений. Криминалистические аспекты : моногр. / В. Д. Зеленский. – Ростов н/Д : Издательство Ростовского университета, 1989. – 152 с.

5. Тіщенко В. В. Теоретичні і практичні основи методики розслі-дування злочинів : моногр. / В. В. Тіщенко; Одеська національна юридична академія. – О. : Фенікс, 2007. – 260 с.

6. Криминалистика : учеб. / Шурухнов Н. Г. – М. : Юристь, 2004. – 639 с.

7. Криміналістика : підруч. / Кол. авт. : В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова, В. А. Журавель та ін. / За ред. проф. В. Ю. Шепітька. – 4-е вид., перероб. і доп. – Х. : Право, 2008. – 464 с.

8. Белкин Р. С. Курс криминалистики : учеб. пособ: в 3 т. Т. 2: Ча-стные криминалистические теории / Р. С. Белкин. – М. : Юристъ, 1997. – 464 с.

9. Криминалистика : учеб. для студентов вузов : 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. А. Ф. Волынского, В. П. Лаврова. –– М. : ЮНИТИ–ДАНА : Закон и право, 2008. – 943 с.

10. Белкин Р. С. Курс криминалистики : учеб. пособ: в 3 т. Т. 1: Общая теория криминалистики / Р. С. Белкин. – М. : Юристъ, 1997. – 408 с.

11. Терзиев Н. В. К вопросу о системе науки советской кримина-листики [Электронный ресурс] / Н. В. Терзиев // Правоведение. – 1961. – № 2. – С. 152 – 156. – Режим доступу : http://www.law.edu.ru/article/article.asp?articleID=1129811.

12. Степичев С. С. О системе советской криминалистике [Элект-ронный ресурс] / С. С. Степичев // Правоведение. – 1968. – № 4. – С. 59 – 66. – Режим доступу : http://www.law.edu.ru/magazine/article.asp?magID=5&magNum=4&mag Year=1968&articleID=1139695.

13. Криминалистика: Схемы и комментарии : учеб. : 2-е изд., пере-раб. и доп. – М. : Юриспруденция, 2001. – 240 с.

14. Криміналістика : підруч. / М. І. Скригонюк. – К. : Атака, 2007. – 496 с.

15. Можаева И. П. Организационные основы деятельности следо-вателя по раскрытию, расследованию и предупреждению преступлений : моногр. / И. П. Можаева, В. В. Степанов. – М. : Издательство «Юрлитин-форм», 2007. – 152 с.

16. Самыгин Л. Д. Расследование преступлений как система дея-тельности / Л. Д. Самыгин. – М. : Изд-во МГУ, 1989. – 180 с.

17. Криминалистика : учеб. / Под ред. Е. П. Ищенко. – М. : Юриди-ческая фирма «КОНТРАКТ»: ИНФРА–М, 2003. – 748 с. – (Серия «Высшее образование»).

18. Ткач Ю. Д. Теоретичні основи криміналістики (періодизація, поняття, система, міжнауковий статус) : моногр. / Ю. Д. Ткач. За наук. ред. О. А. Кириченка. – Одеса : Вид-во ОЮІ НУВС, 2007. – 176 с.

19. Криминалистика : учеб. пособ. / А. В. Дулов, Г. И. Грамович, А. В. Лапин и др. : Под ред. А. В. Дулова. – Мн. : ИП «Екоперспектива», 1998. – 415 с.

20. Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные вопросы российской криминалистики / Р. С. Белкин. – М. : Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА • М), 2001. – 240 с.


167

21. Коновалова В. Співвідношення планування й організації роз-слідування злочинів / В. Коновалова, В. Сущенко // Радянське право. – К. : «Наукова думка», – 1981. – №1. – С. 62 – 65.

Проанализировано существующие на современном этапе развития науки криминали-стики мнения на организацию расследования преступлений; выделили подходи опре-деления места организации расследования преступлений в системе криминалистики; предложено авторское видение определения места организации расследования пре-ступлений в системе криминалистики.

Ключевые слова: организация расследования преступлений, система криминалисти-ки, общая теория криминалистики.

Researched the current stage of criminalistics views on organization of crime investigation; distinguished the approaches of organization of crime investigation’s place in the system of criminalistics; offered author’s vision on determination of organization of crime investigation’s place in the system of criminalistics.

Key words: organization of crime investigation, criminalistics system, the general theory of criminalistics.



168 © Северин О. О., 2013

Северин Оксана Олександрівна,


УДК 343.8

ДО ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ШТРАФУ

Статтю присвячено дослідженню питань щодо порядку виконання покарання у виді штрафу, основних проблем, що виникли у зв'язку з прийняттям нової редакції ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу України; запропоновано шляхи їх вирішення.

Ключові слова: штраф, порядок виконання штрафу, державний виконавець, контроль за виконанням штрафу, ухилення від сплати штрафу.

На шляху розвитку держави, починаючи з 2010 року, коли було розпочато системні реформи, Верховною Радою України прийня-то чимало законів, серед яких Кримінальний процесуальний ко-декс, закони про внесення змін та доповнень в Кримінальний кодекс України. Не оминув законодавець і нормативні документи, що стосуються порядку та умов виконання кримінальних покарань.

Одним із питань, які були розглянуті останнім часом, є визна-чення порядку виконання та умов відбування штрафу.

Неможливо переоцінити переваги штрафу над іншими вида-ми покарань. Його застосування забезпечує зменшення кількості осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі (а, отже, змен-шення витрат на їх утримання, виключення контакту осіб, засу-джених за злочини невеликої та середньої тяжкості, з «усталени-ми» злочинцями і попередження їх негативного впливу, недопу-щення втрати соціально-корисних зв'язків засудженого тощо), зменшення витрат, пов'язаних з виконанням покарання; отри-мання доходів у державний бюджет; можливість індивідуалізува-ти призначене покарання залежно від майнового стану засудже-ного (при визначенні розміру штрафу або, наприклад, при при-значенні розстрочки виплати) тощо.

Доцільність збільшення кількості призначення цього виду по-карання підтверджується і зарубіжним досвідом.

Штраф широко застосовується в кримінальному праві бага-тьох країн світу. Цей вид покарання є найпоширенішим в Англії, США, Франції, Німеччині. Намагається не відставати в цьому питанні і Україна. Останнім часом суди все частіше почали при-значати особам, засудженим за злочини невеликої та середньої тяжкості, покарання у виді штрафу.

Однак, разом з тим, в процесі виконання цього виду покаран-ня не вдалося уникнути багатьох проблем.

До листопада 2010 року Кримінально-виконавчий кодекс України передбачав два правових режими виконання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засудженим у місяч-ний строк та примусове стягнення державною виконавчою служ-


169

бою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постано-вив вирок. До того ж, навіть після відкриття виконавчого прова-дження засуджений міг добровільно сплатити встановлену судом суму штрафу, без обмежень строку для виконання. Отже, відпо-відно до старої редакції статей 12 та 26 КВК, виконання покаран-ня у виді штрафу покладалось на органи державної виконавчої служби, що здійснювали свої повноваження в порядку та на під-ставі Закону України «Про виконавче провадження».

Питанням призначення та виконання штрафу було присвяче-но немало робіт таких вчених як І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников; В. П. Козирєва, В. О. Попрас, але внесення змін до законодавства потребують нових досліджень та пошуку шляхів вирішення та вдосконалення порядку виконання та відбування покарання у виді штрафу.

З підписанням 4 листопада 2010 р. Президентом України За-кону України «Про внесення змін до Закону України «Про вико-навче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності 09.03.2011 р. [1], постало багато питань щодо порядку та умов ви-конання покарання у виді штрафу.

По-перше, чинна редакція ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу України [2] передбачає, що засуджений зобов'язаний сплатити штраф (або частину штрафу у разі призначення випла-ти штрафу в розстрочку) у місячний строк після набрання виро-ком суду законної сили і сам має повідомити про це відповідний суд шляхом представлення документа про сплату штрафу. Тобто, виходячи зі змісту вказаної статті, можна зробити висновок, що покарання у виді штрафу має як виконувати, так і контролювати сам засуджений, тому що не зрозуміло, який орган державної виконавчої влади має контролювати його виконання.

Немає сумнівів, що такий орган має бути, а тому вбачається недоречним виключення з повноважень державної виконавчої служби повноваження щодо виконання покарання у виді штрафу. Отже, якщо залишити у Кримінально-виконавчому кодексі Укра-їни тільки добровільну форму виконання штрафу, то, можливо, ч.3 ст. 11 «Обов'язки і права державних виконавців» Закону «Про виконавче провадження» має сенс викласти у такій редакції: «...20) вимагати від особи, засудженої до покарання у виді штра-фу, представлення документу про його сплату (або сплату части-ни штрафу у разі призначення його з розстрочкою), робити запи-ти до фінансової установи про здійснення платежу засудженою особою; 21) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами.», а ст. 26 КВК України доповнити частиною 5: «Контроль за виконанням покарання покласти на державну виконавчу службу.»

По-друге, у зв'язку з тим, що розмір штрафу може сягати п'ятдесяти тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян та з метою надання засудженим особам більших можливостей його


170

сплати, можливо, доречним буде викласти частину 4 статті 53 Кримінального кодексу України [3] у такій редакції: « З ураху-ванням майнового стану особи суд може призначити штраф із розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох ро-ків.», як це, наприклад, передбачено в Кримінально-виконавчому кодексі Російської Федерації [4].

По-третє, якщо щодо заміни несплати штрафу або його час-тини виправними або громадськими роботами особливих питань не виникає, то щодо заміни його позбавленням волі постає серйо-зне питання. Чи є доцільним та більш корисним для суспільства витрачати додаткові гроші на утримання засудженого, якому прийдеться знаходитись певний час у місцях позбавлення волі, чи, все ж таки, нехай і примусово, але отримати до державного бюджету призначену судовим вироком суму або отримати пози-тивний результат від суспільно-корисної праці при виконанні громадських робіт? Відповідь очевидна. Отже, можливо, є необ-хідним знову передбачити у законодавстві норму щодо примусо-вого виконання штрафу. До речі, щодо останнього. Навіть коли законодавством був передбачений примусовий режим сплати штрафу, вбачаються такими, що потребували змін, норми Закону України «Про виконавче провадження». І у старій, і у новій реда-кції Закону стороною у виконавчому провадженні особа, з якої стягуються кошти, називається «боржник». Видається не зовсім коректним застосування до особи, засудженої до покарання у виді штрафу, такого терміну. Аналізуючи вказаний закон та нормати-вні документи інших галузей права, боржником можна вважати стороною в зобов'язанні, що виникає з цивільно-правових та ін-ших правовідносин [5], але ніяк не з відносин, що виникають між засудженим та державою під час виконання кримінального пока-рання. Адже поряд з поняттям «боржник» завжди застосовується поняття «кредитор» або «стягувач», що також важко застосувати до держави в даному випадку, адже ч.2 ст.8 вказаного Закону дає визначення стягувача: « Стягувачем є фізична або юридична осо-ба, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ» [6].

Отже, вочевидь, слід виділити в окремі статті питання стосо-вно діяльності державної виконавчої служби під час виконання штрафу та відносин, що виникають в цьому процесі.

Необхідно також звернути увагу на питання відповідальності засудженого у разі несплати засудженим штрафу або чергового платежу (при призначенні штрафу з розстрочкою виплати) та ухилення від його сплати. Необхідно відмежовувати несплату засудженим штрафу у випадку відсутності реальної можливості його сплати та несплату його в результаті ухилення, тобто коли засуджений свідомо, маючи реальну можливість сплатити штраф, не виконує покладеного на нього обов'язку. Зрозуміло, що останнє несе більшу небезпеку для держави та суспільства, а, отже, така особа має нести більшу відповідальність за вказане діяння. Насправді ж, Кримінально-виконавчий кодекс передбачає


171

у разі несплати штрафу або його частини заміну покаранням у виді громадських, виправних робіт або позбавлення волі, а Кри-мінальний кодекс України, у разі ухилення від його сплати, – ви-правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Тобто, у разі ухилення від виконання пока-рання законодавець передбачає менш суворе покарання, ніж при реальній неможливості його виконати. До речі, в жодному з цих нормативних актів немає визначення поняття «ухилення від спла-ти штрафу».

Знову ж таки, повертаючись до питання органу, який мав би виконувати, або, принаймні, контролювати виконання цього виду покарання, необхідно зауважити, що наразі, при чинній редакції ст. 26 КВК України, майже неможливо визначити та виявити ухилення від виконання штрафу. А, отже, необхідно вирішувати це питання і вносити відповідні зміни до законодавства.

Як бачимо, прийняття Закону України від 4 листопада 2010 «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче прова-дження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдос-коналення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», спричинило чимало проблем, які є вкрай важливими і потребують якнайскорішого вирішення.

Враховуючи викладене вище, вбачається необхідним: 1) як варіант, знову передбачити у кримінально-виконавчому

законодавстві примусове виконання покарання у виді штрафу і додати до функцій органів Державної виконавчої служби його виконання;

2) в іншому випадку, покласти на органи державної виконав-чої служби функцію контролю за виконанням цього виду пока-рання,а, отже, ч.3 ст. 11 «Обов'язки і права державних виконав-ців» Закону «Про виконавче провадження» викласти у такій ре-дакції: «...20) вимагати від особи, засудженої до покарання у виді штрафу, представлення документу про його сплату (або сплату частини штрафу у разі призначення його з розстрочкою), робити запити до фінансової установи про здійснення платежу засудже-ною особою; 21) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами.», а ст. 26 КВК України доповнити частиною 5: «Контроль за виконанням покарання покласти на державну виконавчу службу.»;

3) збільшити строк виконання покарання у виді штрафу з розстрочкою виплати до трьох років;

4) викласти в окремих статтях Закону України «Про виконав-че провадження» положень щодо повноважень та порядку здійс-нення державним виконавцем дій, спрямованих на виконання примусової сплати штрафу (здійснення контролю за сплатою штрафу) саме засудженим до покарання у виді штрафу;

5) дати у кримінально-виконавчому законодавстві визначення ухилення від сплати штрафу або його частини.

6) у ч.3 та 4 статті 26 КВК України слова «позбавлення волі» замінити словами «обмеження волі».


172

7) привести у відповідність ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу України та ст. 389 Кримінального кодексу України у час-тині відповідальності за несплату штрафу або його частини та ухилення від сплати.


1. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про ви-конавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, N 19-20, ст.142) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2677-17

2. Кримінально-виконавчий кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/

3. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/2341-14

4. Уголовно-исполнительный кодекс РФ – глава 5. Исполнение на-казания в виде штрафа [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.uikodeks.ru/vkodeks/uikodeksru/ygolovno-glava5.html

5. Словник законодавчих термінів [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1078.1420.0

6. Закон України «Про виконавче провадження» [Електронний ре-сурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/606-14

Статья посвящена исследованию вопроса о порядке исполнения наказания в виде штрафа, основных проблем, связанных с принятием новой редакции ст.26 Уголовно-исполнительного кодекса Украины; предложены пути их решения.

Ключевые слова: штраф, порядок исполнения штрафа, государственный исполни-тель, контроль за исполнением штрафа, уклонение от уплаты штрафа.

The article is devoted to the questions of the procedure of execution of penalty, the main problems associated with the adoption of the new edition of art.26 of the Criminal Executive Code of Ukraine; ways of solving are proposed.

Key words: penalty, procedure of execution of penalty, State Executive, control over the execution of penalty, evasion penalty.



173 © Степанюк Р. Л., 2013

Степанюк Руслан Леонтійович,

доктор юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.98

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОКРЕМИХ ВИДІВ І ГРУП ЗЛОЧИНІВ

У статті здійснено аналіз наукових підходів щодо визначення сутності криміналісти-чної характеристики злочинів. Звернуто увагу на необхідності виокремлення єдиного поняття криміналістичної характеристики певного виду або групи злочинів. Проана-лізовано проблеми формування криміналістичних характеристик у вигляді систем узагальнених даних про типові ознаки злочинів із відображенням закономірних зв’язків статистичного характеру між елементами. Підкреслено значення вказаної наукової категорії у побудові методичних рекомендацій з досудового розслідування.

Ключові слова: злочин, криміналістична методика, криміналістична характеристика, кримінальне провадження, досудове розслідування.

Наукова категорія криміналістичної характеристики злочинів відноситься до числа найбільш популярних і широко досліджених у криміналістичній науці. До наукового обігу вона була введена наприкінці 60-х років минулого століття і після широкої дискусії стала невід’ємною частиною більшості криміналістичних мето-дик. У сучасних наукових дослідженнях криміналістична харак-теристика є основою для побудови методичних рекомендацій з розслідування певного виду або групи злочинів.

Разом із цим, солідна кількість наукових праць, присвячених криміналістичній характеристиці злочинів, дозволяє зробити висновок про наявність суттєвих суперечностей у її визначенні, підходах до сутності, структури, методології формування та мож-ливостей практичного використання. На нашу думку, основною причиною розбіжностей у цих питаннях є неоднозначне розумін-ня різних рівнів криміналістичних характеристик, адже на сього-дні в науковій літературі фактично розглядається три значення криміналістичної характеристики злочинів: а) як назви криміна-лістичного вчення (окремої теорії); б) як частини окремої кримі-налістичної методики; в) як опису ознак окремого злочину. Вба-чається, що намагання сформулювати єдине визначення кримі-налістичної характеристики щодо злочинів взагалі, певної сукуп-ності та навіть окремого злочину не є доцільними, оскільки мова йде про нерівноцінні рівні узагальнення.

Наприклад, А. В. Старушкевич пропонує класифікувати кри-міналістичні характеристики злочинів за трьома рівнями: а) криміналістична характеристика конкретного злочину (на рівні злочину); б) особлива криміналістична характеристика злочинів (на рівні групи злочинів, об'єднаних суттєвими криміналістични-ми ознаками); в) загальна криміналістична характеристика зло-чинів (на рівні виду або міжвидовому рівні, об'єднаному суттєви-ми криміналістичними ознаками) [1, с. 20]. В цьому сенсі доцільно


174

відзначити, що й інші вчені нерідко підкреслюють кілька значень (рівнів) криміналістичної характеристики злочинів – загальну, видову, родову, індивідуальну тощо.

У зв’язку з цим А. Ф. Волобуєв відзначає, що «багатозначність терміну «криміналістична характеристика» та відстоювання цьо-го багатьма авторами в літературі (у тому числі в навчальних і практичних виданнях) породжує масу непорозумінь і супереч-ливостей як у наукових дослідженнях, так і при викладанні на-вчального курсу криміналістики. Внаслідок цього виникають теоретичні дискусії, які відволікають увагу науковців від реаль-них потреб слідчої практики» [2, с. 12]. В. Ф. Єрмолович теж за-уважує, що в криміналістичній літературі вживаються дещо різні за обсягом поняття криміналістичної характеристики злочину, злочинів, виду злочинів. У результаті до одного і того ж поняття вміщується різний зміст, а логічний обсяг поняття то звужується, то розширяється. Між тим помилки та неточності у визначенні криміналістичних понять призводять до нанесення практичної шкоди [3, с. 13].

Таким чином, вирішення питання щодо сутності та значення криміналістичної характеристики злочинів можливе лише з ура-хуванням багатозначності терміну. Вважаємо, що надати єдине (універсальне) визначення криміналістичної характеристики неможливо, оскільки термін «характеристика» за своїм значен-ням означає «опис, визначення істотних, характерних властивос-тей, ознак чого-небудь» [4, с. 1339]. Тобто у дефініції необхідно обов’язково вказувати про криміналістичну характеристику чого саме йде мова. Отже, закономірно, що науковці ставили питання про можливість виділення криміналістичної характеристики злочинів взагалі, певної множини (виду, групи) злочинів та окре-мого злочину.

Побудова криміналістичної характеристики всіх злочинів є неможливою в силу різноманіття передбачених кримінальним законом діянь. Однак це не означає, що слід беззастережно пого-дитись з ученими, котрі заперечують виділення криміналістичної характеристики злочинів взагалі (Р. С. Бєлкін, А. В. Дулов, І. Є. Биховський, А. В. Старушкевич та ін.). Вбачається, що цей термін застосовується, і не безпідставно, як назва окремої науко-вої теорії, що визначає загальні засади концепції криміналістич-ної характеристики злочинів, її місце в науці, підходи до форму-вання окремих криміналістичних характеристик тощо. У нас не викликає сумніву доцільність розроблення та вдосконалення за-значеного криміналістичного вчення.

Вважаємо, що криміналістична характеристика злочинів як окрема наукова теорія (вчення) являє собою систему наукових положень і практичних рекомендацій щодо побудови систем криміналістично значущих ознак певних множин злочинів.

Спірним є і питання про доцільність виокремлення криміна-лістичної характеристики окремого злочину. Важко заперечити, що при розробленні характеристики певної сукупності, безумов-


175

но, здійснюється і криміналістичний аналіз механізму кожної окремої одиниці (одного злочину) за тими структурними елемен-тами, які входять до цієї характеристики. Саме у зв’язку з цим чимало дослідників і вбачають необхідність виділення криміналі-стичної характеристики конкретного злочину. Зокрема, такий рівень виділяють Г. А. Густов, В. К. Гавло, Г. А. Матусовський, М. О. Селіванов та інші вчені. При цьому А. В. Старушкевич за-уважує: «з метою зняття суперечок з приводу існування терміну «криміналістичної характеристики конкретного злочину» доці-льно було б замінити його терміном «криміналістичний аналіз злочину» …» [1, с. 18]. На наш погляд, оскільки за значенням тер-міни «характеристика» і «аналіз» є різноплановими, то наведена пропозиція фактично означає заперечення такої категорії, як криміналістична характеристика окремого злочину.

Важко заперечити можливість існування певної інформації про злочин, що розслідується. Можна погодитись із тим, що цю інформацію досліджує слідчий, прокурор, суд у своїй діяльності, науковці при аналізі матеріалів практики. Проте спірною вбача-ється доцільність виокремлення криміналістичної характеристи-ки окремого злочину як наукової категорії. В цьому питанні вва-жаємо найбільш прийнятною позицію А. Ф. Волобуєва, котрий підкреслює, що наука (криміналістична методика) не може місти-ти відомості про кожний конкретний злочин, вона містить уза-гальнені відомості про види чи групи злочинів, на основі яких формує свої рекомендації щодо їх розслідування. Тобто термін «індивідуальна криміналістична характеристика злочину» не несе корисного наукового навантаження [2, с. 14].

Таким чином, у криміналістичній методиці найбільше зна-чення, безумовно, має дослідження сутності, можливостей фор-мування і практичного використання криміналістичних характе-ристик певної множини (групи, виду) злочинів. Науковцями пред-ставлено настільки багато визначень цієї категорії даного рівня, що розглянути їх усі не уявляється можливим. Разом із цим, мо-жна виокремити найбільш широко підтримані підходи.

Зокрема, багато українських учених в цілому поділяють точку зору О. Н. Колесніченка та В. О. Коновалової, котрі запропонува-ли визначення криміналістичної характеристики як системи ін-формації про ознаки злочинів даного виду, що мають криміналіс-тичне значення, відзначають закономірні зв’язки між ними і слу-гують побудові та перевірці слідчих версій для вирішення конк-ретних завдань розслідування [5, с. 16]. Цю дефініцію в цілому підтримують В. В. Тіщенко, В. Ю. Шепітько, А. Ф. Волобуєв, В. А. Журавель та інші науковці. При цьому розбіжності в їхніх визначеннях мають, в основному, термінологічний характер, зве-ртається особлива увага на дослідженні сутності криміналістич-ної характеристики як певної системи даних (відомостей, інфор-мації) про суттєві в криміналістичному сенсі ознаки злочинів, підкреслюється її зміст і практичне значення тощо.


176

В. П. Бахін теж пропонує схоже визначення поняття криміна-лістичної характеристики злочинів, розглядаючи її як систему узагальнених даних про найбільш типові ознаки певного виду (групи) злочинів, які слугують основою наукового і практичного вирішення завдань розкриття та розслідування злочинів [6, с. 179]. Проте у цьому випадку звертає на себе увагу відсутність обов’язкової в попередніх підходах ознаки наявності закономір-них зв’язків між елементами криміналістичної характеристики злочинів, з чим, на нашу думку, слід погодитись, зважаючи на спірність і практичну складність встановлення таких зв’язків.

Інший широко застосований у наукових дослідженнях підхід полягає в намаганні перерахувати у визначенні елементи кримі-налістичної характеристики злочинів [7, с. 64]. Проте спроби роз-гляду безпосередньо у загальній дефініції криміналістичної хара-ктеристики злочинів переліку елементів навряд чи можуть бути успішними, оскільки її структура відрізняється варіативністю у залежності від об’єкта дослідження.

Дискусія навколо практичної значущості криміналістичної характеристики злочинів надала новий поштовх у розвиток нау-кових положень щодо її сутності. Заперечення доцільності кримі-налістичної характеристики певного виду або групи злочинів призводить до скептичного ставлення щодо існування цієї науко-вої категорії взагалі. Зокрема, в останній період у літературі ак-тивізувалась дискусія про її значення. Приводом для неї стали категоричні точки зору вчених, котрі вважають її «паракриміна-лістичною» категорією (О. М. Ларін) або ілюзією, «криміналістич-ним фантомом» (Р. С. Бєлкін).

Вбачається, що розчарування окремих авторів пов’язано з дещо перебільшеними сподіваннями на криміналістичну харак-теристику як на комплекс, що має практичне значення тільки коли встановлені кореляційні зв’язки і залежності між її елемен-тами, які мають закономірний характер і виражені в кількісних показниках [8, с. 316]. Водночас слід визнати, що за понад сорок років досліджень криміналістами, за рідкими винятками, не було розроблено такої характеристики. У свою чергу, одиничні спроби побудувати модельні системи криміналістично значущих ознак певних видів і груп злочинів на основі встановлення статистич-них кореляційних зв’язків між елементами навряд чи можна на-звати цілком вдалими. Підтвердженням тому є аргументи О. М. Ларіна, В. Є. Корноухова та інших учених, котрі поставили під сумнів їх достовірність на прикладі критичного аналізу кри-міналістичної характеристики вбивств, запропонованої Л. Г. Відоновим [9-10]. Проте наведені опонентами зауваження, на нашу думку, не спростовують саму можливість існування коре-ляційних зв’язків, а ставлять під сумнів масштаб здійсненого уза-гальнення емпіричного матеріалу для категоричних висновків. Водночас окремі виявлені Л. Г. Відоновим закономірності підтве-рджуються практичним досвідом, розвиваються у працях послі-довників, зокрема, у напрямі вдосконалення методології дослі-


177

джень і впровадження комп’ютерних технологій з метою обробки кількісних показників і формування на цій основі типових версій [11, с. 168-175].

Тобто гіпотеза про існування кореляційних зв’язків між еле-ментами криміналістичної характеристики певної групи злочинів і можливість їх встановлення та використання при вирішенні завдань щодо виявлення і розслідування злочинів вбачається такою, що потребує подальшого дослідження. Але трудомісткість зазначеної роботи фактично робить непідсильною її одному до-сліднику. Наприклад, щодо економічних злочинів зазначене за-вдання відрізняється підвищеною складністю. Це обумовлено кількома факторами.

По-перше, специфіка такої злочинної діяльності суттєвим чи-ном залежить від нормативно-правового регулювання відповідних процедур. Злочинці вимушені використовувати легальні механі-зми господарської, управлінської діяльності, пристосовуватись до умов контролю тощо. У зв’язку з цим відзначимо, що в Україні економічне регулятивне законодавство навряд чи можна визнати стабільним. В цих умовах разом із законодавством трансформу-ється злочинна діяльність. Сталими залишаються тільки її зага-льні особливості, а деталі (конкретні прийоми й операції в межах способу злочину, сліди злочину, елементи обстановки, характери-стики предмета тощо) видозмінюються. Тому спроба встановити статистичні закономірні зв’язки між конкретизованими елемен-тами криміналістичної характеристики певного виду або групи злочинів може виявитись невдалою, а рекомендації застаріти ще до впровадження в практику.

По-друге, кореляційні зв’язки на статистичному рівні можуть бути виділені і матимуть прикладне практичне значення при розслідуванні тільки щодо досить вузької групи злочинів [2, с. 23]. При цьому слід провести узагальнення великої кількості матеріа-лів кримінального провадження. Проте для окремих видів еконо-мічних злочинів не є характерним їх значне розповсюдження. Значна кількість таких злочинів залишається латентною, до судів у більшості спрямовують найпростіші матеріали. Отже, слідча та судова практика не дає можливості здійснити масштабні узагаль-нення по багатьом видам злочинів, а за результатами аналізу од-ного або кількох злочинних діянь економічної спрямованості не-можливо встановити статистичні закономірні зв’язки між елеме-нтами криміналістичної характеристики.

По-третє, для багатьох проявів злочинної діяльності характе-рний комплексний і груповий характер. Тобто в межах єдиного задуму зловмисники вчиняють кілька взаємопов’язаних злочинів. У науковій літературі цілком справедливо ставлять питання про необхідність розроблення комплексних методик розслідування [12, с. 171-184]. Водночас завдання щодо встановлення кореляцій-них зв’язків між елементами криміналістичної характеристики у такому випадку ще більш ускладнюється, оскільки одночасно слід піддавати аналізу механізми кількох видів злочинів.


178

Таким чином, можливості розроблення криміналістичних ха-рактеристик багатьох категорій злочинів у вигляді систем уза-гальнених даних про їх ознаки з відображенням закономірних зв’язків статистичного характеру між елементами на сьогодні є обмеженими. Проте, на нашу думку, це не означає відмову від вказаної частини окремої методики.

Так, О. Н. Колесніченко та В. О. Коновалова, виокремили по-вні, неповні і загальні криміналістичні характеристики злочинів [5, с. 20]. Такий підхід поділяє А. Ф. Волобуєв, досліджуючи про-блеми методики розслідування розкрадань майна у сфері підпри-ємництва. Науковці відзначають, що повними є характеристики, які містять відомості про типові ознаки злочинів із визначенням статистичних закономірних зв’язків між елементами, неповними – які визначають наявність закономірних зв’язків, але не спираю-чись на статистичні дані, а загальними – що містять описання механізму злочинів окремого виду, які можуть бути розподілені на більш-менш вузькі групи [2, с. 22-26].

Нам вбачаються вірними аргументи вчених, котрі не підтри-мують категоричного заперечення криміналістичної характерис-тики злочинів, підкреслюючи значення не тільки статистичних кореляційних зв’язків між її елементами, а й інших даних.

Наприклад, В. В. Лисенко відзначив: «Криміналістична хара-ктеристика має практичне призначення не лише у випадку вста-новлення типових зв’язків між її елементами. Вона може бути також ефективно застосована у діяльності слідчих органів за наявності нетипових особливостей окремих елементів чи зв’язків. Виходячи з наведеного, можна зазначити, що до змісту криміна-лістичної характеристики необхідно включати інформацію про злочини, яка має одиничні прояви. Такі нетипові прояви злочин-ної діяльності можуть мати поширення у майбутньому» [13, с. 234].

В. Д. Берназ цілком справедливо не визнав переконливими аргументи щодо недоцільності розгляду в криміналістичній хара-ктеристиці окремих кримінально-правових і кримінологічних даних, адже криміналістика трансформує їх, наповнює своїм змі-стом із метою використання при попередженні, розкритті та роз-слідуванні злочинів [14, с. 50].

Таким чином, криміналістична характеристика певного виду або групи злочинів є важливою частиною окремої криміналістич-ної методики. Вона являє собою систему даних про типові ознаки відповідної множини злочинів. Проте включати до її визначення як обов’язкової ознаки наявність статистично встановлених коре-ляційних зв’язків між елементами недоцільно, оскільки це суттє-во звужує поняття, дозволяє ставити під сумнів можливість роз-роблення криміналістичних характеристик, а значить і існування цієї наукової категорії в понятійному апараті криміналістичної науки.


179


1. Старушкевич А. В. Криміналістична характеристика злочинів : навчальний посібник / А. В. Старушкевич. – Київ : НВТ «Правник» – НА-ВСУ, 1997. – 41 с.

2. Волобуєв А. Ф. Проблеми методики розслідування розкрадань майна в сфері підприємництва : монографія / А. Ф. Волобуєв. – Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 336 с.

3. Ермолович В. Ф. Криминалистическая характеристика преступ-лений / В. Ф. Ермолович. – Мн. : Амалфея, 2001. – 304 с.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с.

5. Колесниченко А. Н. Криминалистическая характеристика пре-ступлений : учебное пособие / А. Н. Колесниченко, В. Е. Коновалова. – Х. : Юрид. институт, 1985. – 92 с.

6. Бахин В. П. Криминалистика. Проблемы и мнения (1962-2002) : монография / В. П. Бахин. – Киев, 2002. – 268 с.

7. Криминалистика : учебник / Т. С. Волчецкая, В. Я. Колдин, Н. П. Яблоков и др. ; Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова, Юрид. фак. ; под ред. Н. П. Яблокова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2007. – 782 с.

8. Белкин Р. С. Курс криминалистики : В 3 т. Т. 3 : Криминалисти-ческие средства, приёмы и рекомендации / Р. С. Белкин. – М. : Юристъ, 1997. – 478 с.

9. Ларин А. М. Криминалистика и паракриминалистика : научно-практическое и учебное пособие / А. М. Ларин. – М. : издательство БЕК, 1996. – 192 с.

10. Корноухов В. Е. Методика расследования преступлений: тео-ретические основы / В. Е. Корноухов. – М. : Норма, 2008. – 224 с.

11. Журавель В. А. Криміналістичні методики: сучасні наукові концепції : монографія / В. А. Журавель. – Х. : Вид. агенція «Апостіль», 2012. – 304 с.

12. Гармаев Ю. П. Проблемы создания криминалистических мето-дик расследования преступлений: Теория и практика / Ю. П. Гармаев, А. Ф. Лубин. – СПб. : Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пре-сс», 2006. – 303 с.

13. Лисенко В. В. Криміналістичне забезпечення діяльності пода-ткової міліції (Теорія та практика) : монографія / В. В. Лисенко. – К. : Ло-гос, 2004. – 324 с.

14. Берназ В. Д. 40 лет важнейшей категории криминалистики // Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку криміналістики та судової експертизи : матеріали науково-практичної конференції / В. Д. Берназ. – Харків : Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2007. – С. 49– 57.

В статье проведен анализ научных подходов к определению сущности криминалис-тической характеристики преступлений. Обращено внимание на необходимость формирования единого понятия криминалистической характеристики определенного вида или группы преступлений. Проанализированы проблемы создания криминалис-тических характеристик в виде систем обобщенных данных о типичных признаках преступлений с отражением закономерных связей статистического характера между элементами. Подчеркнуто значение указанной научной категории при пост-роении методических рекомендаций по досудебному расследованию.

Ключевые слова: преступление, криминалистическая методика, криминалистическая характеристика, уголовное производство, досудебное расследование.


180

The author analyzes the scientific approaches to the definition of criminalistic characteristics of crimes. Attention is paid to the need for a unified concept of criminalistic characteristics of a particular species or group of crimes. There were analyzed the problems of creating of criminalistic characteristics as a system of aggregated data on the typical signs of a crime with a reflection of natural connections between the elements of a statistical nature. The author guidelines the scientific value of the specified category in the construction guidelines for the pre-trial investigation.

Key words: crime, criminalistic methods, criminalistic characteristic, criminal proceedings, pretrial investigation.



181 © Шевченко Л. О., 2013

Шевченко Лариса Олександрівна,

кандидат психологічних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.988

ПСИХОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВІКТИМНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Віктимність проявляється у різних сферах життєдіяльності людини, особливо в кримінальних, екстремальних та складних ситуаціях. В статті розглянуто психо-логічні особливості осіб з різним типом віктимності, наведені результати дослі-дження їх стійких рис.

Ключові слова: віктимність, особистість, жертва, злочинність.

Одним із завдань сучасної віктимології є вивчення процесів вік-тимізації та віктимності осіб з метою забезпечення безпеки лю-дей від реальних або потенційних злочинів. Віктимність проявля-ється у різних сферах життєдіяльності людини, особливо в кри-мінальних, екстремальних та складних ситуаціях, пов’язаних із небезпекою, фізичним та психічним насиллям, зокрема, у між-особистісних стосунках. Напружені взаємовідносини між злочин-цем та жертвою, безпорадність та невміння захистити себе, ост-рах жертви часто суттєво впливають на рішучість злочинця вчи-нити злочин, заподіяти шкоду, образити слабшого. Вивчення зв'я-зку «злочинець-жертва» може стати по-перше, реальним підґрун-тям прогнозування кримінальної дійсності, по-друге, виявлення не тільки майбутніх злочинців, а і потенційних жертв. Отже, до-слідження психологічних характеристик жертв з різноманітними типами віктимності постає актуальною задачею. Також ураху-вання віктимологічного аспекту у стратегіях запобігання злочин-ності надасть їм більшої дієвості та ефективності.

Проблема віктимізації розглядається в різних галузях науки такими науковцями як: Л. В. Франк, Д. В. Рівман, Б. М. Головкін, О. Ю. Юрченко, А. В. Мудрик, Ю. А. Клейберг, В. І. Полубінський, М. А. Одинцова, В. Є. Христенко, О. А. Бовть та ін. Складні жит-тєві ситуації у які потрапляє сучасна людина, можуть учинити на неї віктимогенний (від лат. victima – жертва, комплекс жертви, роль жертви ) вплив та привести, інколи, до віктимізації особис-тості. Віктимізація водночас є процесом та результатом перетво-рення особи або групи людей у жертв в разі несприятливих умов соціалізації [1, с. 49]. Віктимність тлумачиться, по-перше, як стій-ка особистісна якість (Л. В. Франк), що характеризує об'єктну характеристику індивіда ставати жертвою зовнішніх обставин і активності соціального оточення (В. Є. Христенко), по-друге, як схильність суб’єкта до поведінки у взаємодії з іншими виявлятися жертвою (Д. В. Рівман), по-третє, як психологічний розлад (І. Г. Малкіна-Пих), і нарешті, як певна девіація (Ю. А. Клейберг). За думкою Д. А. Сорокотягіної, віктимність – це дія або навпаки бездіяльність осіб, при яких вони стають жертвами злочину


182

в типових і нетипових для них ситуаціях [2, с.34]. Як вважає В. Я. Рибальська, погоджуючись з В. П. Коноваловим, віктимність доцільно розрізняти в залежності від фактора, що її зумовлює, а саме: віктимність як сукупність соціально-психологічних якос-тей особистості, пов’язаних з особливостями її соціалізації; вікти-мність як виключно соціальна «безособова» якість, зумовлена виконанням соціальних функцій (професійна віктимність); вік-тимність як біофізіологічна якість особи (вікова віктимність); віктимність як наслідок патологічного стану особи [ 3, с.68]. Вік-тимність включає в себе індивідуальну віктимність, масову (гру-пову) віктимність, видову віктимність. Досліджуючи індивідуаль-ну віктимність Д. В. Рівман зауважив, що цей вид віктимності є зумовлене наявністю злочинності стан уразливості окремої осо-би, який виражається в об’єктивно притаманній людині здібності стати жертвою злочину [4, с. 42]. Отже, індивідуальна віктимність – якість конкретної людини, котра зумовлена сукупністю соціаль-них, психологічних, біофізичних факторів, які підвищують у тій чи іншій життєвої ситуації вірогідність стати жертвою злочину. Масова віктимність, тобто віктимність об’єктивно існуючої певної спільноти, характеризується майже аналогічними із злочинністю показниками: рівень, структура, динаміка. Співвідношення між індивідуальною віктимністю та масовою віктимністю можливо розглядати як співвідношення окремого злочину та злочинності у цілому. Тому цілком доречно виділити латентну віктимність по аналогії з латентною злочинністю [4,с.77]. Г. І. Забрянський тлу-мачить термін «латентна віктимність» як явище неповідомлення громадян про злочини, жертвами яких вони стали [5,с.77]. На ду-мку вітчизняного кримінолога Б. М. Головкіна, латентна жертва злочину це невідома для уповноважених державних органів фі-зична чи юридична особа, якій фактично заподіяно шкоду проти-правним посяганням, а також відома особа, що офіційно не ви-знана потерпілим. Науковець вважає, що залежно від характеру пост кримінальної поведінки латентні жертви злочину поділя-ються на три категорії: природно латентні, штучно латентні або квазілатентні [6,с.75,76]. Російський психолог М.А.Одинцова вва-жає, що доцільно розглядати два конститутивних типа віктимно-сті: особистісну та рольову. Безперечно, особистісна віктимність впливає на рольову поведінку, оскільки зазнає потужного впливу особистісних особливостей людини [7, с.16]. Крім того, особистісна віктимність інколи є фактором, який впливає на вибір поведінки в значущій ситуації та зумовлює набуття особою віктимного до-свіду.

Метою статті є викладення результатів дослідження психоло-гічних особливостей осіб з різним типом віктимності. У дослі-дженні брали участь чоловіки та жінки у віці від 19 до 45 років, всього 267 осіб. Для вивчення їх психологічних особливостей було використано наступні методи: анкетування за допомогою розроб-леної нами анкети, яка містить формально-демографічні відомос-


183

ті, відомості щодо порушення прав респондентів та заподіяної шкоди, відомості щодо рис характеру, окремих якостей та влас-тивостей особистості; тестування за методиками: « Тип рольової віктимності», «Особистісний диференціал» «Маркери факторів» «Велика п’ятірка».

По результатах, отриманими за методикою «Тип рольової вік-тимності», виявлені наступні умовні групи досліджуваних: група віктимних досліджуваних (n = 82 ), які мають високі показники по шкалі «соціальна роль жертви», група аутовіктимних досліджу-ваних (n = 14 ), які набрали високі бали за шкалою «ігрова роль жертви», група гіпервіктимних досліджуваних (n = 64 ), які мають високі показники по всім шкалам питальника та група невіктим-них досліджуваних (n = 107 ), які мають низькі показники за всіма шкалами питальника.

Віктимні досліджувані у більшості мають віктимний досвід, схильні до переживання відчуття безпорадності, самотності, не-потрібності. Світ та оточення здається їм ворожим, вони несвідо-мо фокусують психічну активність на переживаннях, страждан-нях. Досліджувані цієї групи не заперечують свою аутсайдерську позицію, навіть демонструють вимагаючу та інфантильну поведі-нку. Зауважимо, що вони вважають, що однією з причин у фор-муванні стійкої особистісної віктимності є взаємовідносини з ба-тьками (депривація та симбіоз, фізичне та психічне насильство). Безперечно, викривлені типи батьківського ставлення до дитини впливають на формування віктимної особистісної організації, але не тільки вони.

Група аутовіктимних осіб за результатами нашого дослі-дження найменша й представлена жінками молодіжної вікової групи (вважаємо, що один чоловік опинився тут випадково?). Їх характеризує готовність добровільно «приміряти» на себе роль жертви, тобто вони здатні легко ідентифікувати себе із жертвою, навіть присвоювати її особистісні смисли, емоції, певну рольову поведінку. Як не дивно, аутовіктимних осіб влаштовує перебу-вання у «важкому» та «злигоденному» становищі, але вони вима-гають певної компенсації, підкреслюючи свою ваду. Спільним у цих досліджуваних є впевненість у тому, що оточуючи (родина, професійна спільнота, суспільство) повинні вирішувати їх про-блеми, надавати їм підтримку, допомогу, захист. Група гіпервік-тимних досліджуваних переважно складається з осіб середнього віку, майже усі мають віктимний досвід, причому кожен третій двічі-тричі ставав жертвою злочинів. Вони схильні до скарг, об-винувачень, рідше самообвинувачень, вважають себе невдахами, або жертвами обставин, несприятливих ситуацій, навіть «урочен-ня та сглазу». Характерною рисою гіпервіктимних осіб є негати-візм, образливість та агресивність. На відміну від інших дослі-джуваних, гіпервіктимні особи для досягнення мети здатні прояв-ляти ситуативну агресію, бути настійливими, брутальними, жорс-токими. Група невіктимних досліджуваних є найчисельнішою, її


184

представники мають активну життєву позицію, самодостатні, відповідально ставляться до себе, лише 17% мають віктимний досвід (кишенькові крадіжки, шахрайства). Досліджувані цієї групи впевнені у собі, незалежні, відкриті, критичні до себе, в певному сенсі задоволені собою, тобто приймають себе як осо-бистість. У складних випадках схильні покладатися на себе, в їх поведінці ознаки рольової віктимності не виражені.

Основні універсальні особистісні риси по-різному представле-ні у представників всіх групах. Найбільш контактними та товари-ськими є аутовіктимні особи, віктимні та гіпервіктимні особисто-сті занурені в себе, у свій світ на відміну від невіктимних осіб, у яких виявлено середній рівень екстраверсії, тобто вдале поєд-нання рис екстраверта із рисами інтроверта. Достовірно нижче рівень емоційної стабільності виявлено у групах гіпервіктимних та віктимних досліджуваних, проти врівноважених, спокійних, оптимістичних невіктимних осіб. Отже, гіпервіктимні та віктимні часто відчувають стрес, роздратованість, тривожність. Щодо по-ступливості як особистісної риси, то вона притаманна невіктим-ним та аутовіктимним особистостям і проявляється як доброзич-ливість, емпатія, зацікавленість оточуючими людьми, бажання їм допомогти. Не виявлено розбіжностей в групах за шкалою свідо-мості та шкалою відкритості досвіду, тобто усі досліджувані мають достатній рівень сприймання та поняття подій, вміють добре аналізувати значну за обсягом інформацію, організовують свій час. Одержані дані узгоджуються з результатами, одержани-ми за методикою особистісного диференціала. До п’яти віктимо-ногенних якостей особистості віктимні та гіпервіктимні дослі-джувані віднесли: довірливість, конфліктність, страхи, невміння відстояти свої інтереси, залежність. Разом з тим, вони вважають, що їм ці якості не притаманні. Оцінюючи себе як добрих, справе-дливих, рішучих, сильних, поступливих вони на свідомому рівні заперечують наявність віктимоногенних якостей, що насправді не відповідає дійсності. Найбільш суперечливими в оцінці власних віктимоногенних якостей виявилися аутовіктимні особи: спочат-ку вони перелічили віктимогенні якості, підкреслили їх значу-щість та негативність, а потім у зворотньому порядку приписали їх собі. Невіктимні до п’ятірки основних віктимоногенних якостей особистості віднесли: нерозбірливість у зв’язках, довірливість, наївність, щирість, брутальність. Своїми основними якостями вони вважають самостійність, сумлінність, щирість, чесність, відкритість, тобто свідомо припускають імовірність своєї вразли-вості та віктимності.

Висновки. Отже, особи з різним типом віктимності мають певні характерні особливості: віктимні та гіпервіктимні особисто-сті часто переживають емоційний дискомфорт, стресові стани, відлюдкуваті, інфантильні, залежні від обставин чи людей, запе-речують наявність певних віктимоногенних якостей та особливо-стей. Аутовіктимні особистості є внутрішньо суперечливими,


185

демонстративними, комунікабельними. Невіктимні особистості мають внутрішнє узгоджений характерологічний профіль, вони відкриті, поступливі, емоційно стабільні, доброзичливі, реально оцінюючи себе та події не заперечують своєї вразливості та мож-ливої віктимності. Урахування різних типів віктимності надає змогу вивчити особливості уразливої поведінки жертв та розро-бити дієві стратегії запобігання злочинності.


1. Мудрик А. В. Человек – объект, субъект и жертва социализации// [Текст]: А. В. Мудрик //Известия РАО. – 2008. №8. – С.48-57

2. Сорокотягина Д. А. Виктимологический анализ при расследова-нии преступлений // Криминалистическая виктимология(вопросы теории и практики) [Текст] : Д. А. Сорокотягина //сб. науч. трудов. – Иркутск, 1980. – 124 с.

3. Рыбальская В. Я. О виктимологическом направлении профилак-тики преступности несовершеннолетни [Текст]: В. Я. Рыбальская // Вик-тимология и профилактика правонарушений : сб. науч. тр., Иркутск : 1979. – С.68-69.

4. Ривман Д. В. Криминальная виктимология [Текст] / Д. В. Ривман. – СПб. : Питер, 2002.– 304с.

5. Забрянский Г. И. Городская и сельская виктимизация: сходство и различия [Текст] / Г. И. Забрянский // Виктимологические проблемы борь-бы с преступностью : сб. науч. тр. – Иркутск: Иркут. ун-т,1988. – С.16

6. Головкін Б. М. Поняття латентної жертви злочину у віктимології // Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні [Текст] /Б. М. Головкін. – Х. : Право, 2013. – С. 74-77.

7. Одинцова М. А. Психология жертвы. Сказкотерапия для взрос-лых [Текст] : М. А. Одинцова. – Самара : Бахрах-М, 2010. – 240с.

Виктимность проявляется в разнообразных сферах деятельности человека, особенно в криминальных, экстремальных и сложных ситуациях. В статье рассмотрены психо-логические особенности лиц с разными типами виктимного поведения, приведены результаты исследования их устойчивых черт.

Ключевые слова: виктимность, личность, жертва, преступность.

Victimization can be shown in various spheres of human activity, especially in the criminal, extreme and difficult situations. The psychological characteristics of people with different types of victim behavior are considered in the article, the results of the study of their stable traits are given.

Key words: victimization, personality, victim, criminality.



186 © Безпала Я. С., 2013

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Безпала Яна Сергіївна


УДК 343.2:343.4(477)

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПЕРЕШКОДЖАННЯ

ЗАКОННІЙ ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ

У статті розглядаються окремі проблеми кримінально-правової охорони законної професійної діяльності журналістів. Проведено аналіз правових та соціальних перед-умов встановлення кримінальної відповідальності за перешкоджання представникам ЗМІ.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, перешкоджання, журналіст, засоби масової інформації.

Крилатий вислів: «Хто володіє інформацією, той володіє світом», – чи не найкраще характеризує стан потреби сучасного суспільства в інформації, яка стала одним із основних ресурсів сучасного життя. Володіння нею дозволяє здійснювати значний вплив на будь-які сфери життєдіяльності людини. Як відомо, журналіст є важливим суб’єктом інформаційних відносин, оскільки саме він є посередником у донесенні інформації до широкого загалу [1, с. 12]. Вплив засобів масової інформації (далі – ЗМІ) на всі сфери людського буття є досить суттєвим. Відтак проблеми криміналь-но-правового забезпечення охорони законної професійної діяль-ності представників ЗМІ є вельми актуальним для сьогодення.

Окремим питанням соціально-правової обумовленості встано-влення кримінальної відповідальності за перешкоджання закон-ній професійній діяльності журналістів у своїх роботах приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як П. С. Берзін, О. М. Готін, І. О. Зінченко, О. В. Красильнікова, С. Я. Лихова та інші, проте багато аспектів цієї проблематики залишаються дис-кусійними.

Метою цієї статті є визначення соціально-правових підвалин встановлення найбільш суворого виду відповідальності за діяння, спрямовані на перешкоджання законної професійної діяльності представників ЗМІ.

Вважається, що взаємовідносини ЗМІ і влади є своєрідним «лакмусовим папірцем» стану справ у державі щодо прав людини і громадянина. Першим кроком до встановлення диктатури зав-жди були ті чи інші обмеження щодо висловлювання власних поглядів або взагалі скасування свободи слова, вільного виражен-ня думок, ЗМІ. Тому законодавець зацікавлений у врегулюванні цих взаємовідносин та встановленні гарантій кожній стороні що-до неправомірного втручання в діяльність одне одного.


187

Для того, щоб наша держава досягнула рівня вільної та неупе-редженої преси, необхідно мати відповідну юридичну основу для врегулювання питань, пов’язаних із обігом інформації та захис-том ЗМІ і громадян у разі порушення їхніх прав у сфері обігу ін-формації [2, с. 256].

Правове забезпечення охорони прав і свобод представників ЗМІ є достатньо молодим напрямом нормативного регулювання окремих сфер буття. На міжнародному рівні вперше в ст. 19 Зага-льної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. проголошено право на свободу переконань і на вільне їх виявлення, яке вклю-чає в себе свободу безперешкодно дотримуватися своїх переко-нань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [3]. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. встановлено, що кожен має право на сво-боду вираження поглядів. Це право включає свободу дотримува-тися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від держав-них кордонів (ст. 10). У документі підкреслюється, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальні-стю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демокра-тичному суспільстві [4]. Аналогічні положення закріплено в ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Зокрема, кожна людина має право безперешкод-но дотримуватися своїх поглядів, а також має право на вільне вираження свого погляду. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалеж-но від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір [5].

Необхідність правового забезпечення незалежної діяльності журналістів викликана їх роллю в забезпеченні конституційного права громадян на інформацію.

Свобода засобів масової інформації, зокрема, журналістів, які працюють в них, є істотним компонентом свободи вираження поглядів та свободи інформації. Міжнародні установи, які тлума-чать та застосовують договори про права людини, наголосили на взаємозв’язку між свободою засобів масової інформації та свобо-дою вираження поглядів [6, с. 42]. Свобода преси не може існувати без журналістів, які б мали солідну професійну освіту й етичну освіту. Незалежно від того, чи інформація передається у друко-ваній формі, шляхом трансляції чи мережею Інтернет, їй не обі-йтися без високопрофесійних журналістів. Проте, журналісти раз у раз зазнають різного роду втручань у свою професійну діяль-ність [7].

Роль ЗМІ в суспільстві відображають положення Декларації про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової ін-формації у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у


188

розвиток прав людини та боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурювання до війни, проголошеної Генеральною Конференці-єю ЮНЕСКО 28 листопада 1978 р. Так, у частинах 1 і 2 ст. 2 зазна-чається: «Здійснення свободи думки, вираження та інформації, що визнаються як складова частина прав людини і основних сво-бод, є суттєвим фактором зміцнення миру і міжнародного взає-морозуміння. Доступ загалу до інформації повинен гарантуватися різноманітністю доступних їй джерел і засобів інформації, дозво-ляючи, таким чином, кожному впевнитися у достовірності фактів і об’єктивно оцінити події. З цією метою журналісти повинні во-лодіти свободою передавання повідомлення і, можливо, максима-льно повними засобами доступу до інформації» [8].

На виконання міжнародних документів у ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інфор-мацію усно, письмово, або в інший спосіб – на свій вибір. Вказані права гарантують кожному духовну та творчу свободу, яка знахо-дить своє втілення в гласному, безперешкодному висловлюванні ідей, думок, поглядів. Без цих свобод неможлива ідеологічна бага-томанітність суспільства, свобода творчості і наукової діяльності [9, с. 74].

Цим конституційним положенням відповідають приписи Ци-вільного кодексу України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширю-вати інформацію (абз. 1 ч. 1 ст. 302) [10].

Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію перед-бачені Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII (в редакції Закону від 13 січня 2011 р. № 2938-VI), який згідно преамбули регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захи-сту інформації. У ст. 27 цього Закону зазначається, що порушен-ня законодавства України про інформацію тягне за собою різні види юридичної відповідальності: дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну згідно із законами України [11]. Аналогічну норму містить і ст. 24 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р. № 539/97-ВР [12].

З усіх форм існування ЗМІ найбільш розповсюдженими на сьогодні є друковані. Закон України «Про друковані засоби масо-вої інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. № 2782-XII встановлює державні гарантії свободи ЗМІ відповідно до Кон-ституції України. У ч. 1 ст. 2 цього Закону передбачено, що свобо-да слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і не-залежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використову-вати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу ін-


189

формацію за допомогою друкованих засобів масової інформації

[13]. Спеціалізованим нормативно-правовим актом, який визначає

не тільки правові, а й економічні, організаційні засади державної підтримки ЗМІ та соціального захисту журналістів, є Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. № 540/97-ВР. У ч. 1 і 2 ст. 17 цього Закону закріплено, що відпові-дальність за вчинення злочину проти журналіста у зв’язку з ви-конанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за вчи-нення таких же дій проти працівника правоохоронного органу. Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він ко-ристується у своїй роботі [14].

Особливу роль у механізмі правового регулювання прав і сво-бод журналістів відіграє інститут кримінальної відповідальності. Встановлення найбільш суворого виду відповідальності за пере-шкоджання законній професійній діяльності журналістів є одні-єю з гарантій права на інформацію [15, с. 132].

Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України 1960 р., який був чинним до 1 вересня 2001 року, не містив заборони щодо вчинення вищезгаданих діянь. У чинному Кримінальному кодексі (далі – КК) України у ст. 171 вперше в історії вітчизняного зако-нодавства встановлено кримінальну відповідальність за пере-шкоджання законній професійній діяльності журналістів. Однак, уже в 2001 р., незважаючи на відсутність ґрунтовних наукових розвідок та судової практики, в юридичній літературі ставиться під сумнів належне функціонування (ефективність) чинної реда-кції згаданої норми. Зокрема, П. С. Берзін ставив під сумнів «на-лежне функціонування» (ефективність) чинної редакції ст. 171 КК України [16].

Враховуючи наведені висновки С. Я. Лихова у своєму дисер-таційному дослідженні стверджує про недоцільність криміналь-но-правової охорони законної професійної діяльності журналіс-тів. Науковець переконана, що ступінь суспільної небезпеки ді-яння (ч. 1 ст. 171 КК України), яке полягає, наприклад, в умисній незаконній відмові надати журналістові статистичні дані чи до-звіл ознайомитися з архівними, бібліотечними чи музейними фо-ндами, або незаконне недопущення журналістів у район стихій-ного лиха тощо не відповідає ступеню суспільної небезпеки зло-чину. Наявність цивільно-правового механізму захисту честі, гідності та ділової репутації громадян, реалізованого у нормах Цивільного Кодексу України та у постановах Пленуму Верховно-го Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян» № 7 від 28 вересня 1990 р. (назва постанови зі змінами, внесеними постановою Пленуму № 3 від 4 червня 1993 р.) та «Про судову


190

практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р., вчений вважає достатнім для формулювання засад судового захисту свободи слова [17, с. 114].

Однак, важко погодитися з висловленими аргументами. Чеза-ре Беккаріа у свій час писав, що «...істинним мірилом злочинів є шкода, що завдається ними суспільству» [18, с. 152].

Як стверджує О. О. Костенко: «Шкода, що завдається суспіль-ству за відсутності правдивої або наявності неправдивої інформа-ції у ЗМІ, величезна. Будь-яка людина вчиняє те чи інше діяння або відмовляється від нього завдяки аналізу даних про об’єктивну реальність. Оскільки більшість даних про соціальні події ми отримуємо не через безпосереднє сприйняття, а від ЗМІ (друко-вані ЗМІ, телебачення, радіо, Інтернет), то можна дійти висновку, що велика кількість важливих рішень приймається на основі інформації, що надана ЗМІ. Як приклад можна навести участь громадян у виборах. Більшість інформації про того чи іншого кандидата ми отримуємо від ЗМІ, а величезна суспільна важли-вість прийняття рішення про обрання одного з кандидатів грома-дянам: України не залишає сумніву. З огляду на це, можна ствер-джувати, що криміналізація перешкоджання законній діяльності журналіста як засіб охорони прав людини у сфері обігу інформа-ції є виправданою» [2, с. 258].

Праця журналіста – це, з одного боку, інформування громадян про події у суспільстві, а з іншого – досить важка, стресова і не-безпечна робота [1, с. 12]. У ст. 12 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист жур-налістів» від 23 вересня 1997 р. № 540/97-ВР серед специфічних рис та умов журналістської діяльності виокремлено «прояви тис-ку, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків» [14].

Крім того, в останні роки спостерігається зростання числа спроб прямого перешкоджання роботі ЗМІ, включаючи фізичні напади на журналістів. Зокрема, у спільній підсумковій заяві «Свобода слова в Україні – 2011», викладеній на офіційному блозі журналістського руху «Стоп цензурі!», стверджується, що за да-ними ІМІ і Репортерів без кордонів, у 2011 році було зафіксовано 24 випадки агресивного поводження або нападів на журналістів під час виконання ними професійних обов’язків, внаслідок чого постраждало щонайменше 35 журналістів (порівняно з 21 випад-ком, зафіксованим у 2010 році, внаслідок чого постраждало при-близно 26 журналістів). Крім того, у липні 2011 відбулося масове побиття журналістів у Печерському суді міста Києва, під час яко-го постраждало близько 30 журналістів. Протягом жовтня-грудня 2011 року, більше 10 журналістів постраждали під час висвітлен-ня акцій протесту у м. Києві. Було зафіксовано більше 30 різних випадків перешкоджань законній професійній діяльності журна-лістів та обмежень у доступі до інформації (порівняно з приблиз-но такою ж самою цифрою у 2010). Як і в 2010 році, у 2011 було вбито журналіста – фотографа Віталія Розвадовського. Слідчі не


191

виключають, що злочин міг бути пов’язаний з його професійною діяльністю [19].

Актуальність проблеми належного кримінально-правового за-хисту журналістів підтверджується й за результатами аналізу подій, пов’язаних з нападом під час мітингу 18 травня 2013 року в м. Києві на журналіста телеканалу «5 канал» Ольгу Сніцарчук та фотокореспондента газети «Комерсант України» Влада Соделя [20]. Вказані журналісти, під час виконання редакційного завдан-ня помітили групу молодих осіб, які вчинювали протиправні дії, і почали документувати їх за допомогою фото- та відеотехніки. Останні, перешкоджаючи законній професійній діяльності жур-налістів, вчинили ряд дій з метою недопущення документування їх протиправних дій, зокрема демонстрували свої бійцівські нави-чки, умовно посилаючи в їх сторону удари руками та ногами, ви-били мобільний телефон з рук одного з журналістів, облили жур-налістів та їх техніку водою з пластикової пляшки, притиснули одного з журналістів до будівлі, перешкоджаючи у проведенні фото- та відеозйомки. Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 02.09.2013 р. осіб, які перешкоджали законній профе-сійній діяльності журналістів та грубо порушували групою осіб громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, визнано винними у вчинені злочинів, передбачених ч. 1 ст. 171 і ч. 2 ст. 296 КК України [21].

Відтак, встановлення кримінальної відповідальності за пере-шкоджання роботі журналіста є важливою формою державного захисту представників ЗМІ від протиправних дій з боку окремих осіб. Інформаційна діяльність, яку здійснюють журналісти, може базуватися на високих професійних стандартах і бути спрямова-ною на об’єктивне інформування своєї аудиторії тільки в тому випадку, коли суб’єкти такої діяльності гарантовано можуть ско-ристатися захистом у випадку посягання на порядок реалізації їх професійних прав.


1. Костенко Л. Кримінальна відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності / Л. Костенко // Юридичний журнал. – 2008. – № 12. – С. 12–15.

2. Костенко О. Деякі проблеми кримінально-правової охорони за-конної діяльності журналістів та прав авторів в Україні / О. Костенко // Право України. – 2010. – № 9. – С. 256–262.

3. Загальна декларація прав людини. Прийнята та проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 року [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.


192

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

6. Закони та практика ЗМІ в Україні / Харківська правозахисна группа ; худ.-оформ. І. Гаврилюк. – Х. : Фоліо, 2002. – 128 с.

7. Красноступ Г. М. Правові гарантії незалежної діяльності жур-налістів в Україні / Г. М. Красноступ // Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/8393 (Заголовок з екрану).

8. Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засо-бів масової інформації у зміцнення миру та міжнародного взаєморозумін-ня, у розвиток прав людини та боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурювання до війни. Проголошена Генеральною Конференцією ЮНЕСКО 28 листопада 1978 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_393.

9. Кушніренко О. Г. Права і свободи людини та громадянина : навч. посібник / О. Г. Кушніренко, Т. М. Слинько. – Х. : Факт, 2001. – 440 с.

10. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.

11. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657–XII в редакції Закону від 13 січня 2011 р. № 2938-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 313.

12. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інфор-мації : Закон України від 23 вересня 1997 року № 539/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.

13. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

14. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціа-льний захист журналістів : Закон України від 23 вересня 1997 р. № 540/97–ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 50. – Ст. 302.

15. Зінченко О. І. Кримінально-правова охорона виборчих, трудо-вих та інших особистих прав і свобод людини і громадянина / Аналіз зако-нодавства і судової практики : монографія / О. І. Зінченко. – Х. : Вид-ць СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2007. – 320 с.

16. Берзин П. С. Защита «истребителей танков» или юридические «гарантии» независимой деятельности отечественных журналистов / П. С. Берзин // Юридическая практика. – 2001. – № 46. – 14 ноября. – С. 9, 10.

17. Лихова С. Я. Злочини проти громадянських, політичних та со-ціальних прав і свобод людини і громадянина за Кримінальним кодексом України (теоретико-правове дослідження) : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08 / Софія Яківна Лихова. – К., 2006. – 471 с.

18. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Чезаре Беккариа. – М. : Стелс, 1995. – 304 с.

19. Свобода слова в Україні – 2011: спільна підсумкова заява руху «Стоп Цензурі!», Української Медіа-Асоціації, Незалежної Медіа-Профспілки України за підтримки міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» // Офіційний блог журналістського руху «Стоп Цензурі!» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://stopcensorship.wordpress.com/2011/12/22/.

20. Молодики до крові побили журналістів, міліція не втручалася (Субота, 18 травня 2013, 15:50) // Українська правда [веб-сайт] [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2013/05/18/6990166/ (Заголовок з екрану).


193

21. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 вересня 2013 року у справі № 761/15122/13-к, провадження № 1-кп/761/517/2013 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень : [веб-сайт]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33227193 (12.09.2013).

В статье рассматриваются отдельные проблемы уголовно-правовой охраны закон-ной профессиональной деятельности журналистов. Проведен анализ правовых и социальных предпосылок установления уголовной ответственности за воспрепятс-твование представителям СМИ.

Ключевые слова: уголовная ответственность, воспрепятствование, журналист, средства массовой информации.

The paper deals with some problems of criminal law protection of legal journalistic activities. The legal and social prerequisites for establishing criminal liability for obstructing the media are analyzed.

Key words: criminal responsibility, obstruction, journalist, mass media.



194 © Бондаренко Л. О., 2013

Бондаренко Лілія Олексіївна


УДК 343.544(477)

ПРОСТИТУЦІЯ: ЮРИДИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ

У статті проаналізовано українське законодавство відносно основних підходів до вирішення проблем секс-індустрії на правовому рівні. Висвітлено причини проститу-ції, напрями подолання проблем, пов’язаних із залученням неповнолітніх до прости-туції.

Ключові слова: неповнолітні, проституція, профілактика проституції, секс-індустрія, сутенерство.

Трансформаційні процеси, які відбуваються після розпаду Радян-ського Союзу, торкнулися всіх аспектів суспільного життя. Разом із демократією в країні з’явилися економічна криза, політична нестабільність, різке збіднення значної частини населення, втра-та ціннісних орієнтирів у культурі, недоліки в стратегічних пи-таннях освіти та виховання. Все це впливає на моральне вихован-ня та духовний стан молодого покоління. Поряд з наркоманією, токсикоманією, алкоголізмом та іншими негативними проявами, «розквітає» проституція [6].

Метою статті є аналіз деяких актуальних питань, пов’язаних з проблемою проституції в українському законодавстві, причина-ми та наслідками цього явища.

Феномен проституції в даний час стає цілком нормальним явищем, яке існує як би поза соціумом і одночасно з ним, розви-ваючись, удосконалюючись і все глибше укорінюючись.

За оціночними даними соціологів, в 2011 році в Україні до ко-мерційного сексу в середньому було залучено 50 тисяч жінок. За інформацією О.Балакірєвої, кожна шоста-сьома повія – неповно-літня [6]. Це є найтривожнішим, коли вік дітей, яких залучають до заняття проституцією, продовжує знижуватися. Сьогодні в державі майже неможливо встановити реальну кількість осіб, що займаються проституцією. Офіційно особу можна назвати проституткою лише тоді, коли на неї за таке заняття було накла-дено адміністративне стягнення.

Проституція – це залучення до безладних статевих відносин інших осіб, крім подружжя, в обмін на негайну оплату грошима чи іншими цінними речами. Термін «проституція» походить від латинського слова «виставляти привселюдно». Отже, під прости-туцією розуміють позашлюбні статеві відносини за плату, що не мають у своїй основі почуттєвого потягу. Існують й інші визна-чення негативного соціального явища «проституція». За висловом І. Д. Звєрєвої, «проституція – це сфера знеособлених емоційно, позашлюбних, безладних, здійснюваних за плату статевих стосу-нків» [6].


195

Під втягненням у заняття проституцією розуміють дії, внаслі-док яких особа спонукається до зайняття проституцією, залуча-ється до неї, у особи виникає бажання поводитися певним чином. Втягнення особи у зайняття проституцією в основному здійсню-ється шляхом обману (наприклад, обіцянками отримувати великі прибутки, бути незалежною, жити «на широку ногу», відпочивати на престижних курортах тощо).

Примушування до зайняття проституцією – це дії, внаслідок яких інша особа всупереч своєму бажанню повинна почати за-йматися проституцією. Примушування може здійснюватися та-кими способами: обманом, шантажем, використанням уразливого стану потерпілої особи, насильством чи погрозами його застосу-вання.

Дослідники виділяють основні види проституції за суб’єктом: чоловіча й жіноча, доросла та дитяча. А також, наступні важливі ознаки проституції: − як роду занять – задоволення сексуальних потреб клієнтів; − за характером – систематичні статеві зв’язки з різними осо-

бами без почуттєвого потягу і спрямовані на задоволення статевої пристрасті клієнта в будь-якій формі; − згідно мотиву занять – заздалегідь погоджена винагорода

у вигляді грошей чи матеріальних цінностей, що є основними або додатковими джерелами існування особи, що надає секс-послуги [2].

У сучасній кримінології та кримінальному праві проституція отримала наукове висвітлення у працях Н. А. Авериной, Ю. М. Антоняна, А. А. Габіані, Я.І.Гілінского, С. І. Голоду, А. П. Дьяченко, Л. Д. Єрохіної, В. А. Іващенко, О. М. Ігнатова, В. І. Лебеденко, Є. Б. Мізуліной, B. Н. Перекрестова, Н. В. Ухано-ва, Е. Ф. Побігайло, Ю. Є. Пудовочкін, М. А. Селезньова, Є. В. Тю-рюканова, С. І. Улицького, Є. В. Шибанової, А. Є. Шпака, багатьох інших вчених. Проблемам, пов’язаним з торгівлею жінками та дітьми, дитячою проституцією у своїх працях присвячували увагу такі вчені як: О. Балакірєва, Т. Денисова, В. Іващенко, І. Капець, К. Левченко, В. Лунєєв, А. Наумов та інші. Проблеми встановлен-ня відповідальності за заняття проституцією та захисту статевої моральності від злочинів, пов'язаних із заняттям проституцією, розглядали у своїх роботах Ю. В. Александров, К. Л. Бугайчук, С. Ф. Денисов, А. П. Дяченко, В. Іващенко, О. М. Ігнатов, І. І. Кар-пець, М. І. Коржанський, Л. С. Кучанський, А. В. Ландіна, В. І. Лебеденко, В. О. Морозова, Є. І. Поршні, А. С. Політова, І. І. Присяжнюк, С. С. Яценко та ін.

У кримінальному кодексі України міститься цілий розділ ХІІ, який має назву «Злочини проти громадського порядку та мораль-ності». До цього розділу віднесені й діяння пов’язані з експлуата-цією проституції, створення або утримання місць розпусти і звід-ництво, сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією. Проституція є зв’язуючою ланкою, виступає каталізатором в лан-цюгу проявів різноманітних соціальних патологій [1].


196

У нашій країні кримінальна відповідальність за заняття прос-титуцією була скасована (Законом України № 3316-IV від 12.01.2006 р.). На сьогоднішній день кримінальна відповідальність передбачена за організацію заняття проституцією, зокрема ст. 303КК України: «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією» [4]. Особливу увагу хотілося б приділити частинам 3 та 4даної правової норми, які стосуються вчинення його щодо неповнолітніх та малолітніх осіб. Адже на сьогоднішній день осо-бливе занепокоєння становить всезростаюча кількість випадків втягнення у заняття проституцією саме цієї категорії осіб. Суспі-льна небезпечність вказаного злочину, коли він вчиняється сто-совно неповнолітніх, підвищується, адже неповнолітні особи – це найбільш вразлива частина суспільства.

А. Галагузова, наголошує, що характерними особливостями проституції неповнолітніх є: неусвідомленість здійснюваних вчи-нків; відсутність усвідомлення загрози криміналізації своєї пове-дінки та способу життя; неусвідомленість наслідків своєї поведін-ки для фізіологічного, психічного та духовного здоров’я; правовий нігілізм, що пов’язаний з асоціальним оточенням; підвищений рівень тривожності в неповнолітніх дівчат-повій; сексуальні кон-такти у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.

Сама ж проституція кримінально-караною не є, проте, вона відноситься до адміністративних правопорушень (ст. 181-1 «За-няття проституцією» кодексу України про адміністративні пра-вопорушення). Зокрема, дана стаття передбачає попередження або штраф у розмірі від п'яти до десяти неоподатковуваних міні-мумів доходів громадян. За дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного штрафу, доведеться сплати-ти від восьми до п'ятнадцяти мінімумів.

Стрімке поширення даного негативного суспільного явища в нашій країні зумовлює необхідність розроблення та запрова-дження ефективних програм її профілактики та подолання. Одні-єю з важливих передумов при розробленні таких програм є ви-вчення і врахування різноманітних причин та негативних суспі-льних наслідків, до яких призводить цей вид девіації. Поширенню цього явища, на думку науковців, сприяють наступні групи при-чин проституції неповнолітніх [5]:

Соціальні: соціальна нерівність у країні; порушення принци-пів соціальної справедливості; деформація ціннісних орієнтацій, низька соціонормативна культура суспільства; сексуальна рекла-ма та сексуальна пропаганда у ЗМІ; послаблення соціального і правового контролю з боку держави (міліції, школи, медичних закладі).

Соціально-політичні: корупція в органах влади; нестабільність політичного устрою держави; відсутність чіткого механізму зако-нодавчого регулювання проституції; ігнорування нормативно-правових актів регулювання проституції.


197

Соціально-економічні: соціально-економічна нестабільність в державі; криміналізація економіки держави; наявність тіньової економіки; бідність; безробіття; зубожіння населення; деформації у сфері розподілу благ; деформація споживацьких установок; соціальна нерівність; бажання неповнолітніх швидко стати мате-ріально незалежними.

Психофізіологічні: акселерація; наявні психічні відхилення (психопатія, олігофренія в степені дебільності і т. п.); експериме-нтальна форма сексуальної поведінки як наслідок порушення процесу психосексуального розвитку дівчинки; гіперсексуаль-ність як наслідок підвищення рівня статевих гормонів; сексуаль-на компульсивність (сексуальна залежність), в основі якої лежить підвищена сексуальна активність, пов’язана з компульсивним (непоборним) тяжінням і нездатністю контролювати сексуальні бажання.

Психолого-педагогічні: дефіцит емоційного контакту з бать-ками, особливо з матір’ю; висока особистісна тривожність; пору-шення у сфері міжособистісних відносин (нездатність індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем); ба-жання виглядати дорослим; прагнення здобути підтримку й захо-плення ровесників; несформована або деформована система мо-ральних цінностей; бажання самоствердження; цікавість; орієн-тація на задоволення своїх потреб будь-якою ціною; відчуження сексуальних відносин,

Очевидно, що в переважній більшості випадків залучення не-повнолітніх до проституції зумовлене комплексом причин. Ви-значити, які з вищенаведених причин є домінуючими, досить складно, оскільки кожен конкретний випадок залучення дівчинки до проституції є індивідуальним процесом, зумовленим конкрет-ними обставинами. Однак, дозволимо собі відмітити, що, якщо в 20-ті рр. ХХ ст. основними мотивами заняття проституцією се-ред жінок, в тому числі неповнолітніх дівчат, були голод, бідність та злидні, то в наш час сфера секс-бізнесу є способом забезпечен-ня «красивого життя» [5], що свідчить про кризу перетворення сексуальності із мети в засіб; посттравматичний синдром сексуа-льного насильства; несформованість позитивного образу «Я»; невпевненість у собі та низька самооцінка; спроба за допомогою фізичної близькості вирішити проблеми психологічного диском-форту.

Соціально-педагогічні: зваблення дорослими, примус; низький рівень сексуальної культури особистості; конфлікти в сім’ї; на-силля в сім’ї; неблагополуччя в родині: пияцтво й аморальна по-ведінка батьків; виховання в неповній сім’ї; бездоглядність; за-надто жорсткий контроль з боку батьків; порушення емоційних


198

контактів із батьками, особливо з матір’ю; зниження престижу материнства; соціальне сирітство; невідповідність освітніх про-грам статевого виховання; недоліки статево-рольового виховання; відчуження від школи, розрив позитивних зв’язків зі школою; ранній початок статевого життя; статева деморалізація суспільс-тві споживацької психології.

Ефективними адміністративно-профілактичними заходами представляють комплексні заходи щодо попередження втягнення неповнолітніх до проституції, здійснювані злагоджено у взаємодії органів освіти, охорони здоров'я, міліції та ін. Але першочергове значення має здійснення комплексу соціально-економічних, мо-ральних, правових заходів на подолання залучення в проституцію [7]. У цьому зв'язку основні зусилля повинні бути спрямовані на мо-ральне відродження суспільства, відновлення системи його цінні-сних орієнтацій, корекції неадекватних соціально-психологічних уявлень щодо проституції.

Як висновок зазначимо, що проституція має всі умови для по-дальшого підпільного поширення, відсутній на сьогодні на націо-нальному рівні єдиний комплексний підхід щодо створення сис-теми протидії дитячій проституції. Це складна проблема, розв’язувати яку виключно кримінально-правовими засобами неможливо. Потребує розробки концепція виховання дітей. Ми наголошуємо на необхідності детального дослідження соціально-психологічних уявлень щодо проституції перш за все серед непо-внолітніх, з метою подальшої розробки корекційних програм спрямованих на попередження залучення до проституції.


1. Балакірєва О. М. Секс-бізнес в Україні: спроба соціального аналі-зу / Балакірєва О.М., Бондар Т.В., Галустян Ю. М. [та ін.] – К. : Українсь-кий ін-т соціальних досліджень, 2001. – 159 с.

2. Варивода В. Адміністративно-правова протидія проституції: ви-рішення проблеми / В. Варивода//Право України. – 2005. – № 7. – С. 61-62.

3. Голосенко И. А. Социологические исследования проституции в России: история и современное состояние вопроса / И. А. Голосенко, С. И. Голод. — СПб. : Петрополис, 1998. — С. 58.

4. Іващенко В. О. Проблема відповідальності за заняття проституці-єю у законодавстві України [Електронний ресурс ] / В. О. Іващенко // Юридичний журнал.-№ 9. – 2005. Режим доступу до журн.: http://www.justinian.com.ua/magazine.php?id=51.

5. Кушнірчук О.Р. Чинники та причини формування схильності до про-ституції у вихованок школи-інтернату [Електронний ресурс ] / О. Р. Кушнірчук. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vchdpu/ped/2012_104_1/Kushnir.pdf.

6. Мінц М. О. Соціологія девіантної поведінки: навч. посібник для вузів / М. О. Мінц. – Миколаїв : ЧДУ ім. Петра Могили. – 2010. – 244 с.


199

7. Шевчук Т. А. Щодо негативної ролі засобів масової інформації у популяризації заняття проституцією серед неповнолітніх [Електронний ресурс ] / Т. А. Шевчук// Форум права. – 2012. – № 2. – С. 774-778. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12stapcn.pdf. В статье проанализировано украинское законодательство относительно основных подходов к решению проблем секс-индустрии на правовом уровне. Освещены причины проституции, направления преодоления проблем, связанных с привлечением несовер-шеннолетних к проституции.

Ключевые слова: несовершеннолетние, проституция, профилактика проституции, секс-индустрия, сутенерство.

The main approaches on solving the problems of the sex industry on the legal level in Ukrainian legislation are analyzed in the article. The main reasons of prostitution, the direction of overcoming the problems associated with the involvement of minors in prostitution are highlighted.

Key words: minors, prostitution, prevention of prostitution, sex industry, pimping.



200

НАШІ АВТОРИ

� Байлов Антон Володимирович, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент

� Бандурка Олександр Маркович, президент Кри-мінологічної асоціації України, радник ректора Харківсько-го національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України

� Безпала Яна Сергіївна, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ

� Блажівський Євген Миколайович, ректор Націо-нальної академії прокуратури України, доктор юридичних наук

� Бондаренко Лілія Олексіївна, викладач кафедри соціології та психології факультету права та масових кому-нікації Харківського національного університету внутрі-шніх справ

� Босак Катерина Сергіївна, аспірант кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету

� Васильєв Андрій Анатолійович, заступник нача-льника кафедри кримінального права та кримінології фа-культету підготовки фахівців для підрозділів слідства Хар-ківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Веприцький Роман Сергійович, голова адмініст-рації Комінтернівського району міста Харкова, кандидат юридичних наук

� Володавська Олена Сергіївна, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент

� Гуренко Дмитро Юрійович, старший викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Денисов Сергій Федорович, професор кафедри


201

цивільного, господарського та кримінального права Черні-гівського державного інституту економіки і управління, до-ктор юридичних наук, професор

� Житний Олександр Олександрович, професор кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юри-дичних наук, доцент

� Казначеєва Дар’я Володимирівна, старший ви-кладач кафедри кримінального права та кримінології фа-культету підготовки фахівців для підрозділів слідства Хар-ківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Литвинов Олексій Миколайович, відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України, начальник ка-федри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юри-дичних наук, професор

� Меживой Олексій Володимирович, викладач ка-федри оперативно-розшукової діяльності Донецького юри-дичного інституту МВС України, кандидат юридичних наук

� Назаренко Дмитро Олександрович, доцент кафе-дри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій Харківського національного універси-тету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

� Олішевський Олександр Володимирович, стар-ший викладач кафедри кримінального права та криміноло-гії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Орлов Юрій Володимирович, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук

� Пашнєв Дмитро Валентинович, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент

� Северин Оксана Олександрівна, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-


202

льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук

� Степанюк Руслан Леонтійович, начальник кафе-дри криміналістики, судової медицини та психіатрії факу-льтету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харків-ського національного університету внутрішніх справ, док-тор юридичних наук, доцент

� Ступник Ярослав Валерійович, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін та міжнародного кримі-нального права факультету Європейського права та право-знавства Ужгородського національного університету, кан-дидат юридичних наук

� Фіалка Михайло Ігорович, доцент кафедри кри-мінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національ-ного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Цвіркун Наталія Юріївна, викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук

� Черевко Кирило Олександрович, старший ви-кладач кафедри кримінального права та кримінології фа-культету підготовки фахівців для підрозділів слідства Хар-ківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Шевченко Лариса Олександрівна, завідувач ка-федри соціології та психології факультету права та масових комунікацій Харківського національного університету вну-трішніх справ, кандидат психологічних наук, доцент

� Шевченко Оля Вікторівна, викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук

� Шульга Андрій Михайлович, професор кафедри кримінального права та кримінології факультету підготов-ки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент


203

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ

щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику нау-кових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Щодо структури наукових статей: � постановка проблеми у загальному вигляді та її

зв’язок із важливими науковими чи практичними завдан-нями; � аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких за-

початковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; � формування цілей статті (постановка завдання); � виклад основного матеріалу з повним обґрунтуван-

ням отриманих наукових результатів; � висновки з даного дослідження і перспективи пода-

льших розвідок у даному напрямі.

2. Щодо оформлення тексту наукових статей: � обсяг статті – 8-12 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт –

Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг рецензії – до 5 сторінок; � перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по ба-

тькові автора (співавторів) (шрифт напівжирний); � другий (за необхідності й третій) рядок (посередині)

– науковий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце роботи автора (співавторів); � нижче (ліворуч) вказується УДК; � нижче (посередині рядка) назва статті великими лі-

терами; � нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та клю-

чові слова (3-5 слів) українською, російською та англійською мовами; � через інтервал – текст статті; � посилання на використані джерела здійснюється у

квадратних дужках з зазначенням номеру джерела та конк-ретних сторінок, напр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел на-водити в кінці статті у порядку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).


204

3. Щодо надання матеріалів у редакцію: � роздрукований примірник наукової статті (підписа-

ний у кінці автором); � електронний варіант статті; � довідку про автора (співавторів) із зазначенням –

П.І.Б., науковий ступінь, вчене звання, місце роботи й поса-да, контактний номер телефону, електронна пошта та по-штова адреса з індексом, на яку необхідно направити при-мірник збірнику наукових праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю; � якщо автор не має наукового ступеня, додатково по-

дається рецензія кандидата або доктора наук відповідної спеціальності та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть над-силатися електронною поштою ([email protected]). У такому випадку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються сканована кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати, ско-

рочувати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначених вимог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх.

Адреса: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра криміналь-ного права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання, корп. 4, каб. 407, 410.

Телефони: (057) 7398-029; (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ

«ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Доктрина кримінального права та кримінології. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного криміна-

льного права і кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримі-

нального права. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримі-

нології. 5. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 6. Трибуна молодих дослідників. 7. Рецензії.


205

________________________________________ Наукове видання

Вісник Кримінологічної асоціації України №5 (2013)

Збірник наукових праць

Підп. до друку 07.10.2013. Формат 60 х 84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 11, 9. Обл. -вид. арк. 13,4.

Наклад 100 прим. Замовл. № 32/13. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.

Documents

ВІСНИК №5 181files.visnikkau.org/200000021-2006a20ff2/%D0%92%D1%96%D1... · 2015-01-18 · ISSN 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України