ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Історіографія теми

РОЗДІЛ ІІ. Соціально-економічне становище українців Східної

діаспори у ХХ початку ХХІ ст

РОЗДІЛ ІІІ. Культурно-просвітницька діяльність українців у

Східній діаспорі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2

ВСТУП

Актуальність теми. Розбудова сучасної Соборної Незалежної

Української Держави на принципах рівноправності та партнерства з іншими

країнами світу передбачає врахування і використання історичного досвіду її

відносин з народами, які віддавна мали з українцями тісні тривалі стосунки в

різних галузях військово-політичного, соціально-економічного та культурно-

релігійного буття. До їх числа безперечно належать і країни пострадянського

простору, що впродовж всього періоду ХХ ст. традиційно займали важливе

місце в системі еміграційних процесів українського населення. З’ясування та

всебічне об’єктивне висвітлення змісту і характеру даного явища набуває

сьогодні важливого науково-теоретичного та практичного значення з огляду

на багатовекторний характер зовнішньої політики України на початку ХХІ

ст. та її курс на співробітництво з країнами Сходу. Актуальність теми

обумовлюється й тим, що по сьогоднішній день науковцями нашої держави

поки що не було опубліковано цілісного, комплексного, фундаментального

дослідження з даної проблематики, яка посідає важливе місце в системі,

зокрема наукових та культурних стосунків з Росією та іншими країнами

азіатського регіону.

Об’єктом дослідження є соціально-економічне та культурно-

просвітницьке життя української діаспори Сходу, її контакти з урядом Росії,

України та інших країн регіону, перспективи подальшого розвитку.

Предметом дослідження є комплекс причин, передумов та наслідків

розвитку культурної діяльності східноукраїнської діаспори у досліджуваний

період, характер еволюції взаємин з державними установами, їх

закономірності та особливості. Предметом вивчення є також робота лідерів

науково-дослідницьких центрів діаспори, їх взаємодія з іншими осередками

3

культури країн Євро-азійського регіону, плани на покращення соціально-

економічного статусу представників діаспори та ін.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1985 – 2004 рр.

Нижньою межею в даному випадку є період проголошення в СРСР курсу на

“Перебудову”, що дало можливість діаспорі активніше займатися культурно-

просвітницькою діяльністю. Верхньою межею роботи є час налагодження

між Україною та представниками української діаспори на Сході якісно

нового рівня розвитку наукових та культурно-просвітницьких відносин.

Мета дослідження полягає у об’єктивному і всебічному висвітленні

історії культурно-просвітницької діяльності та соціально-економічного життя

української діаспори на Сході. Об’єкт, предмет і мета визначили такі

завдання дослідження:

розкрити специфіку зародження у ХХ ст. імміграційних процесів

серед українського населення, визначити їх специфіку та закономірності;

висвітлити особливості еволюції соціально-економічного життя

представників діаспори;

вивчити рівень культурно-просвітницької роботи діаспори у період з

1985 – 1991 рр., тобто в часи поступового занепаду та краху радянської

тоталітарної системи;

охарактеризувати стан взаємовідносин та перспективи партнерства

представників східноукраїнської діаспори з науково-дослідними та

культурними центрами України і Росії на сучасному етапі (1991 – 2001 рр.);

Наукова новизна дипломної полягає у тому, що у ній, на основі

використання широкого кола історичних праць різного характеру, вперше

здійснено спробу не просто переосмислити концептуальні, вузлові моменти з

даної теми, але й написати дослідження, яке б відповідало не тільки

4

державним та науковим стандартам, але й суспільно-політичним,

громадським та культурним потребам сучасності.

Теоретичне значення наукового дослідження визначається його

спрямуванням на з’ясування історичної обумовленості подій, явищ та

процесів під час активної культурно-просвітницької діяльності

східноукраїнської діаспори. Це в майбутньому сприятиме відтворенню більш

цілісної картини взаємостосунків її основних центрів з українськими

осередками науки.

Практичне застосування роботи. Окремий матеріал з даної

дипломної може бути використаний під час лекційних, семінарських,

консультативних та факультативних занять у вузах, в ході обговорення

різного роду проблемних питань на конференціях, симпозіумах, “круглих

столах”, в дискусійних клубах тощо. Для студентів з’явиться можливість

більш детально розкривати раніше невідомі, але важливі сторінки зв’язків

українців діаспори з автохтонними жителями нашої держави під час

проходження різних фахових практик (у школах, ліцеях, училищах,

технікумах, коледжах, гімназіях, архівах, бібліотеках). Окремі судження

дослідника можуть прислужитися фахівцям, які працюють над вивченням

проблем історії етнічних меншин в Україні та українського населення за її

межами, займаються характеристикою питань економічного та громадсько-

культурного співробітництва нашої держави з країнами Європи і Азії;

сприяють науковому обґрунтуванні розширення і поглиблення зв’язків

України зі своїми сусідами та її геополітичного вибору на сучасному етапі.

Апробація результатів роботи. Основні наукові положення

дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії слов’ян та

5

звітньо-наукових студентських конференціях Прикарпатського університеті

імені Василя Стефаника.

Структура дипломної роботи. В основу даного наукового

дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, її зміст і

послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і

завданнями дослідження. Робота обсягом 75 сторінок складається із вступу,

трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

6

РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЯ ТЕМИ

Безперечно на значну увагу заслуговує розгляд джерел та

історіографії проблеми, яка на даний час потребує особливо детального

аналізу. Оскільки в умовах Черкаського національного університету імені

Богдана Хмельницького тема Східної української діаспори не розроблялась,

існує потреба написання відповідного матеріалу з даної теми.

Варто зауважити, що в часи існування радянської тоталітарної

системи подібна проблематика взагалі не розглядалась. Наукові центри

Союзу та України вважали, що подібний підхід і трактування проблеми

суперечить офіційним політичним вченням, а тому не може вважатися гідним

для подальшого дослідження. Однак в середині 70-х наприкінці 80-х рр. ХХ

ст. ситуація кардинальним чином змінилась. Після проголошення

генеральним секретарем ЦК КПРС М.С Горбачовим курсу на “Перебудову”,

у сфері історичного дослідження з’явились умови для комплексного і

фундаментального вивчення етнодемографічної ситуації у різних куточках

країни. На даному тлі виникли підстави детальніше дослідити національний,

соціальний, культурний та навіть конфесійний склад українського населення

Далекого Сходу, республік Середньої Азії, Кавказу тощо. Історики почали

все частіше вживати термін “діаспора”, яке у процесі вивчення репресивно-

карального апарату, як однієї з причин переселення українців у віддалені

землі Союзу, набувало не зовсім позитивного звучання.

Так, одразу ж після розпаду СРСР у 1991 – 1992 рр., розгляд даної

проблематики помітно активізувався. Питання українського культурно-

просвітницького руху в діаспорі набуло тоді особливої актуальності.

Дослідників цікавили питання не тільки безпосередньо сучасного стану

діаспори (тобто кінця ХХ ст.), до сфери їхнього зацікавлення потрапили

7

обставини формування цієї діаспори упродовж століття, методи та шляхи

переселення українців на терени теперішнього ареалу проживання.

Невипадковим в даному випадку була поява праць Ф.Д. Заставного

[10; 11, c.192-232], який вперше на території України зробив спробу

прослідкувати етапи розселення українського населення за його етнічні межі

зокрема, у східному напрямі. Автор, на основі порівняння різноманітних

статистичних даних прийшов до висновку, що найбільше українців

проживало у Росії.

Схожі розробки дещо меншого формату почали частіше з’являтися у

виданнях діаспори. Зокрема, впродовж 1992 р. у “Вістях комбатанта” з

ініціативи Б.Ібраєва [12, c.102-106; 13, c.143-144] та М.Траф’яка [40, c.109-

115] з’явилося дві публікації, присвячених проблемам українців у Казахстані

та Далекого Сходу. Автори намагалися показати динаміку розселення нашого

народу у ці віддалені від України регіони Землі. Зокрема, Б.Ібраєв відзначав,

що особливо активно відбувалося заселення Сибірських земель і в цьому не

останню роль відіграли політв’язні та звичайні злочинці. Від ХІХ початку

ХХ ст. цей регіон, а також Казахстан, на думку дослідника, стали

найпривабливішим місцем проживання для українства. Тут виникло цілий

ряд поселень, у яких були свої школи, церкви тощо [12, с.102].

Варто зауважити, що вивченням питань культурного розвитку

українців у Росії в 1992 р. займалися І.Винниченко [3], Н.Дзюбенко [6, c.12-

13], В.Сергійчук [32-37] та інші історики. Вони викривали злочинну

діяльність представників комуністичного режиму, які своїми діями сприяли

переселенню українського етносу за межі своєї землі, де можливість

виживання була набагато складнішою. Асиміляційні процеси, які мали місце

8

серед українців Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу походили саме від

даних постанов і розпоряджень [21, с.5].

Так, за словами І.Винниченка, українська преса, книгодрукування,

національна школа та заклади культури в діаспорі відігравали неабияку роль

у духовному відродженні більш як семимільйонного в той час українського

населення Росії. Проте в 1930-х рр. цей процес на довгі десятиліття був

насильницьким чином перерваний [3, с.11].

В.Сергійчук, зокрема, вивчаючи особливості формування східної

української діаспори, як політичного, культурного, релігійного явища,

невипадково зазначав, що часто дані асиміляційні процеси мали зворотній

характер. Саме тому вчений вживав термін “українізація Росії”, пояснюючи

його тим, що часто українське населення даної країни могло диктувати свої

умови щодо власного розвитку і ін. [34, c.11-15; 35, c.18-20]. Питаннями

розселення українців у Росії займалися Л.Горпєва [5, c.1,5] і Р.Колісник [18,

c.110-112], які у 1993 – 1994 рр. опублікували відповідні статті у “Голосі

України” та “Вістях комбатанта”.

Аналізуючи науковий доробок Л.Горпєва, слід зауважити, що у кінці

ХХ ст. збоку української діаспори посилився інтерес до України, до її

національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку,

зовнішньоекономічних зв’язків, до її історії, географії, мови, культури,

народних традицій. Історик з’ясував, що лідерами діаспори була зроблена

серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіж-

жям (в тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. Проведений

22-23 січня 1992 р. у Києві Перший Конгрес українців східної діаспори

переконливо про це свідчив [5, с.5].

9

Українське населення Кубані зацікавило С.І. Зарембу [9, c.94-104],

який зауважував, що в даному осередку українства воно чи не найкраще

зберегло свою самоідентичність, культурний розвиток тощо. Історик

пов’язував це з тривалими історичними традиціями, які мали місце в даному

регіоні ще з XVII ст.

Варто зауважити, що до 1995 р. висвітленням даних питань приділяли

дещо меншу увагу, ніж у останні роки ХХ ст. Активізація вивчення подібних

тем пов’язується, зокрема із діяльністю у Москві Українського історичного

Клубу на чолі із вихідцем з Івано-Франківської області, професором

В.С. Ідзьо [14, c.69; 15, c.7-13]. Саме за його ініціативи та підтримки у містах

Західної України відбувалося ряд конференцій міжнародного значення, на

яких обговорювались питання не тільки історичного минулого нашого

народу, але й нагальні проблеми сьогодення. Науковці прийшли до думки,

що питання становища та культурно-просвітницького розвитку повинні

висвітлюватися зовсім по-іншому, з використанням всебічного спектру

джерельних матеріалів та вже опублікованих робіт не тільки українського,

але й російського походження.

Відштовхуючись від даних постулатів, з 1996 – 1998 рр. почали дедалі

частіше з’являтись праці, автори яких ставили собі за мету висвітлення

проблем української діаспори на Сході. Так, про дані аспекти нашої

проблеми можна ознайомитись із статті Г.Лавріва [21, c.90-98], А.Попка [27,

c.54-68; 28, c.6], В.Пепи [2; 3; 6], М.Фролкіна [45, c.41-46] та багатьох інших.

Основна мета даних невеликих за своїм обсягом досліджень полягала у

спробі показати особливості та закономірності культурно-просвітницького,

релігійного та політичного життя українців діаспори через призму причинно-

наслідкових зв’язків (щодо рушіїв їхнього переселення та ін.). Науковці

10

вирішили розкрити специфіку роботи та взаємовідносин культурних

осередків української діаспори із науковими центрами України, Росії,

Казахстану, Прибалтики тощо. Значне місце в даному випадку посідала

робота Українського історичного Клубу та Українського університету в м.

Москва [43, c.4; 44, c.1].

Цікавими є роботи А.Попка, який відзначав особливу необхідність у

налагодженні відносин з діаспорою. Він вважав, що необхідно

усвідомлювати важливість такої взаємодії, оскільки вони мають однакове

значення і для України і для представників діаспори. Так, у заснуванні й

діяльності благодійницьких фондів і спільних підприємств, на думку

дослідника, більше зацікавлена Україна, ніж діаспора. Це ж стосується й

спілкування представників діаспори з громадянами України, які тимчасово

перебувають за кордоном (туристами, студентами, бізнесменами, митцями,

вченими, сезонними робітниками). Поїздки за кордон громадян України є

корисними, оскільки вони привозять додому набутий за рубежем

економічний і технологічний досвід, нові знання [27, с.60].

Однак, вчені підкреслювали, що це не єдиний осередок

просвітницького життя української діаспори. Впливові центри розвитку

української культури мали місце на Далекому Сході, (про що зазначав

зокрема А.Попок [27, c.54]), в Башкирії (Т.Крамарчук [20, c.12]), Казахстані

(А.Попок [28, c.6]) тощо.

Натомість В.Пепа зайнявся вивченням статистичних даних щодо

чисельності східної української діаспори. Він зазначав, що у період між

переписами 1959 і 1989 рр. загальний позитивний для України баланс

міграції з республіками СРСР “передусім із Росії” становив приблизно 1,5

млн. осіб [2, с.11]. При цьому українці становили близько половини тих, які

11

вибували з України і лише третину іммігрантів. Тобто, виїзд українців

супроводжувався заміною їх населенням інших національностей, головне

росіянами, частка яких у населенні України внаслідок цього постійно

зростала: у 1959 р. – 16,9% , у 1970 – 19,4%, у 1979 вже 22,1%.

Варто відзначити, що вітчизняна історична наука не призупинила

вивчення історії української діаспори. Зокрема, у 1999 р. з під пера В.П.

Трощинського та А.А. Шевченко [41] вийшла комплексна праця присвячена

даній проблемі. Так, автори п’ятнадцятого тому збірника “Україна крізь віки”

намагалися розкрити особливості утворення феномену “української

діаспори”, показати причини, передумови та шляхи розселення нашого

народу. Історики зробили спробу визначити перспективи проживання

українців за межами етнічної території, співпраці із науковими осередками

офіційного Києва тощо.

Вчені навели також певні статистичні розрахунки, у яких говорилось,

що у зв’язку з погіршенням в Україні економічної ситуації (з 1994 р.)

відбувалось зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну

батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України

інших національностей у Росію, де економічна ситуація в той час була

відносно кращою. У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції

між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні

роки негативне сальдо з міграційному обміні населенням із Росією

зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до

зменшення: у 1995 р. – 72,9 тис., у 1996 – 86,5 тис., у 1997 – 47,8 тис. осіб [41,

с.258].

Інший сучасний дослідник діаспори О.Антонюк відзначав, що одним

із важливих напрямів поглиблення взаємодії України та діаспори є розвиток

12

індивідуальних контактів між представниками діаспори й громадянами

України. На його думку, для цього необхідно передусім розвивати туризм із

системою пріоритетів для українців, привести його у відповідність до

міжнародних стандартів, а також вивчити можливість створення моделі суто

українського туризму. Розвиток відносин у сфері індивідуальних взаємин

гальмують світоглядні розходження й відчуження через тривалий брак

контактів; домінування в спілкуванні з представниками діаспори

матеріального інтересу з боку українців України; незадовільне організаційно-

побутове забезпечення в Україні, зайві клопоти з оформленням документів

на в’їзд-виїзд [1, с.122].

Питаннями взаємовідносин східної української діаспори із сучасною

Україною цікавляться також російські історики, культурологи та етнологи.

Зокрема О.Рязанцева, вивчаючи культурне життя представників московської

групи українців, відзначала, що у процесі становленні політики щодо

діаспори у кінці ХХ на початку ХХІ ст. пройдено ряд послідовних кроків, які

в своїй сукупності й сформували чинне нині правове поле взаємовідносин з

діаспорними громадами, визначили головні напрями та основні завдання

стосовно розвитку цих взаємовідносин. Найбільш повне відображення

завдання налагодження зв’язків та розвитку співробітництва між Україною й

українською діаспорою, створення надійного й ефективного механізму

міжнародно-правового захисту інтересів зарубіжних українців, розв’язання

комплексу проблем їхнього духовно-культурного життя знайшли в

Державній Програмі “Українська діаспора на період до 2000 р.”.

Вона була затверджена 22 січня 1996 р. спеціальною постановою

Кабінету Міністрів України. У преамбулі до Програми, зокрема,

підкреслювалося: “Незважаючи на скрутне економічне і фінансове

13

становище, що склалося, Україна намагається надавати українській діаспорі

посильну допомогу в задоволенні її культурно-інформаційних потреб,

створенні й підтримці українських культурних центрів, підготовці

культурно-освітніх фахівців, проведенні спільних масових заходів,

спрямованих на збереження і розвиток української культури... Україна

сприяє поверненню на Батьківщину українців та вихідців з України інших

національностей, які свого часу опинилися за кордоном внаслідок політи-

чних репресій, масових переслідувань і депортацій. Предметом особливої

турботи є особи українського походження, які проживають у зонах воєнних

конфліктів” [29, с.207].

Цікавими з огляду на вивчення культурного становища українців

східної діаспори є робота В.Ф. Шерсткіної. Вона дослідила, що інтереси

української діаспори Тюменської області на сучасному етапі розвитку

представляє об’єднання “Єдина Родина” (голова П.Клименко) з філіями в

Ішимі й Нижньому Уренгої, а також національно-культурними товариствами,

які входять до об’єднання: “Українська родина” (Сургут), “Українське

земляцтво” (Нижнєвартовськ), “Відродження” (Тюмень). Значну роботу

щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру

провадять об’єднання “Українська діаспора” (Тобольск), “Просвіта” і “Сірий

клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і

Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація

українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Дослідник зазначала, що

діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших

регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й

протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів

зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська,

14

Ново-сибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для

проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл [49,

с.145].

Проблема розселення та чисельності української діаспори Сходу

цікавила В.М. Кабузана, який друкував свої наукові розвідки у Віснику

Українського університету в Москві. За його даними, перші українські

поселенці осіли на Далекому Сході та в Середній Азії ще наприкінці 80-х

років XIX ст., після спорудження залізниці Ташкент-Красноводськ.

Українські селяни селилися в районах Прикопеддазького передгір’я і

освоювали родючі, але засушливі землі. В 1897 р. тут налічувалося 5,2 тис.

українців. До 1926 р. це число збільшилося до 6,9 тис. (даними перепису 1907

р. українців тут зовсім не було зафіксовано), 1939 р. до 21,8 тис., 1959 р. –

21,0 тис. З 60-х рр. ХХ ст. українська діаспора в Туркменії почала помітно

розширюватися: в 1970 р. вона зросла до 35,4 тис., 1979 р. до 37,1 тис. чол. У

1989 р. частка українців серед усього населення республіки становила 1,0%.

У 1989 р. з Туркменії вибуло в Україну 1,6 тис. чол., в тому числі 0,4 тис.

українців. Прибуло з України в Туркменію 2,4 тис. чол., у тому числі

українців 0,6 тис., туркменів 0,4 тис. 52,3% туркменських українців вважає

рідною мовою українську [16, с.4].

О.Сєргеєва, яка вивчала специфіку утворення українських поселень у

Зеленому Клині, відзначала, що на початку 1990-х рр. створення українських

організацій та осередків на Далекому Сході (на тлі “Перебудови”) було

особливо помітним. У 1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які

становили 7,8% населен-ня регіону. За підрахунками вченої, своєю рідною

мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. На початку

ХХІ ст. культурно-просвітницьку роботу тут активно розгорнуло українське

15

земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області, Товариство

української культури Приморського краю (Владивосток), Товариство

української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин Україна” та

“Зелений клин Черемош” (Спаськ-Дальній), Українське товариство

“Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в

Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено

передачі українською мовою по міс-цевому радіо). У березні 1993 р. відбувся

з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було

створено крайову українську організацію. Вийшло кілька номерів газети

“Українець на Зеленому Клині” [31, с.24].

Взагалі варто зауважити, що розробка подібної теми на цьому не

завершилась, її детальне вивчення продовжується і на сучасному етапі,

причому за активного сприяння російської сторони (невипадково указами

Президентів України Л.Д. Кучми та Росії В.В. Путіна 2002 та 2003 рр.

прийнято вважати роками української культури в Росії і російської в

Україні). У зв’язку з цим чимало статейних робіт, які з’явились впродовж

даного періоду були присвячені саме цій тематиці [13; 46; 49].

Таким чином варто зауважити, що дослідження питань соціально-

економічного та культурно-просвітницького життя українців діаспори

потребує більш глибокого вивчення, із залученням архівних матеріалів

Львова, Києва, а також Фондів Президентів України, використанням

бібліотечного матеріалу, який знаходиться поза межами нашої області, ну і

звичайно залученням праць іноземного походження. Відповідно існує

потреба більш комплексно вивчити спадок безпосередньо діаспори,

налагодити з нею тісні наукові та культурно-просвітницькі відносини. Це

дозволить більш серйозно та відповідально висвітлити специфіку

16

походження української діаспори Далекого Сходу та Середньої Азії,

розкрити маловідомі та засекречені питання її розвитку, функціонування

органів управління тощо.

17

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНЦІВ

СХІДНОЇ ДІАСПОРИ У ХХ ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Історія переселення українського населення за межі своєї етнічної

території тривала і насичена різноманітними подіями військово-політичного,

економічного та культурно-релігійного характеру. Одними з перших активно

почали втілювати процес переселення в життя запорозькі козаки, які

колонізували середню течію Дніпра в пошуках кращої долі, подалі від

польського засилля. Дана тенденція зберігалась близько трьох століть (XVI –

XVIII ст.), допоки російський уряд на чолі з Катериною ІІ не зруйнував 4

липня 1775 р. останню Січ. Однак, українство, намагаючись і надалі шукати

кращого життя активно почали освоювати кубанські землі, регіони

Північного Причорномор’я, тощо. Хоча це не дало бажаних результатів, все

ж таки створило всі передумови для того, щоб етнос продовжував виживати

у складних для себе геополітичних та культурно-релігійних умовах.

Паралельно з цим продовжувало відбуватися заселення Сибірських

земель в чому не останню роль відіграли політв’язні та звичайні злочинці.

Варто зауважити, що з ХІХ початку ХХ ст. цей регіон, а також Казахстан

стали найпривабливішим місцем проживання для українства. Тут виникло

цілий ряд поселень, у яких були свої школи, церкви тощо [12, с.102].

З’являлись колоністи і у Таджикистані. Українська діаспора тут відносно

молода: вона здебільшого сформувалася уже в радянський час, особливо в

повоєнні роки. За даними перепису 1897 р., на території сучасного

Таджикистану налічувалося 1,7 тис. українців. За час Першої світової та

громадянської воєн частина українців виїхала на батьківщину і в 1926 р. їх

залишилося тільки 1,1 тис. чол. [10, с.110]. Однак, беззаперечним лідером за

18

кількістю прийнятих переселенців з України залишається Росія. Особливо

цей процес активізувався з появою на політичній карті світу СРСР.

Зокрема, у період між переписами 1959 і 1989 рр. загальний

позитивний для України баланс міграції з республіками СРСР “передусім із

Росією” становив приблизно 1,5 млн. осіб [2, с.11].

Статистичні дані, а також підрахунки насамперед чисельності

українського населення у Східній діаспорі поступово починає ставати

відомою на загал. Зокрема, відомо, що українці в цілому (на Далекому Сході,

в Середній Азії тощо) майже завжди становили близько половини тих, які

вибували з України і лише третину іммігрантів. Тобто, виїзд українців

супроводжувався заміною їх населенням інших національностей, головною

мірою, росіянами, частка яких у населенні України внаслідок цього постійно

зростала: у 1959 р. – 16,9%, у 1970 – 19,4%, у 1979 вже 22,1%. Майже

половина росіян України (43,3%) вказали під час перепису 1989 р., що

народилися за її межами. Водночас дедалі більше українців виїжджало за

межі республіки: якщо в 1949 р. поза Україною проживало 13,8% українців

СРСР, то в 1989 вже 15,4% [11, с.193].

У даний період українська діаспора поступово зростає в Таджи-

кистані, Казахстані та інших Середньоазіатських республіках: в 1937 р. до

12,5 тис., 1939 р. до 17,4 тис. чол. Але до початку 70-х рр. ХХ ст. українська

громада тут не була такою чисельною, як в Росії: в 1959 р. – 26,9 тис., 1970 р.

– 31,7 тис. чол. У 1979 р. починається помітний ріст до 35,8 тис., у 1989 р. до

41,3 тис. чол. (частка українців у всьому населенні республіки у відповідні

роки становила 1,4%, 1,1%, 1,0%, 0,8%). 50,3% представників української

діаспори назвали рідною мовою українську [11, с.193].

19

Однак, під дією процесів Перебудови з Таджикистану посилилися

рееміграційні процеси на Україну, в тому числі рееміграція українців. У

1989р. з Таджикистану відбуло в Україну 2,8 тис. чол., в тому числі 0,5 тис,

українців. У свою чергу з України виїхало в Таджикистан 1,9 тис, чол., у

тому числі 0,3 тис. українців [11, с.194]. Відносно і невелика громада

українців проживала в Туркменії з 70-х рр. ХХ ст. близько 35 тис. чол. (у

1970 р. – 35,4 тис., 1989 р. – 35,6 тис.).

Перші українські поселенці осіли тут ще наприкінці 80-х років XIX

ст., після спорудження залізниці Ташкент - Красноводськ. Українські селяни

селилися в районах Прикопеддазького передгір’я і освоювали родючі, але

засушливі землі. В 1897 р. тут налічувалося 5,2 тис. українців. До 1926 р. це

число збільшилося до 6,9 тис. (даними перепису 1907 р. українців тут зовсім

не було зафіксовано), 1939 р. до 21,8 тис., 1959 р – 21,0 тис. З 60-х рр. ХХ ст.

українська діаспора в Туркменії почала помітно розширюватися: в 1970 р.

вона зросла до 35,4 тис., 1979 р. до 37,1 тис. чол. У 1989 р. частка українців

серед усього населення республіки становила 1,0%. У 1989 р. з Туркменії

вибуло на Україну 1,6 тис. чол., в тому числі 0,4 тис. українців. Прибуло з

України в Туркменію 2,4 тис. чол., у тому числі українців – 0,6 тис.,

туркменів – 0,4 тис. 52,3% туркменських українців вважає рідною мовою

українську [16, с.4].

Інтенсивний, хоча дещо менший за обсягом, міграційний обмін

населенням між Україною і Росією триває й після розпаду СРСР.

Прикметною рисою зовнішньо-міграційних процесів початку 1990-х рр.

стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України

інших національностей, зокрема депортованих за етнічною ознакою. По

етнічній групі українців позитивне сальдо міграції між Україною та іншими

20

колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3

тис. осіб. У 1993 р. приплив українців уповільнився й позитивне сальдо по

цій групі становило 68,6 тис. осіб [14, с.5].

Погіршення економічної ситуації в Україні (з 1994 р.) зумовило

зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину,

а також активізувало відплив українців та громадян України інших

національностей у Росію, де економічна ситуація в той час була відносно

кращою.

У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між

Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки

негативне сальдо з міграційному обміні населенням із Росією зберігається,

хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. –

72,9 тис., у 1996 – 86,5 тис., у 1997 – 47,8 тис. осіб [8, с.81].

Загалом протягом 1992 – 1997 рр. Україна втратила внаслідок

міграційного обміну з Росією 163,5 тис. осіб. Більшість міграційних втрат

припадає на етнічних росіян, чисельність яких в Україні протягом

зазначеного періоду зменшилася за рахунок міграції на 162,2 тис. осіб.

Чисельність українців, навпаки, збільшилась за цей же період на 195,5 тис.

осіб, хоча, починаючи з 1994 р., і по цій етнічній групі спостерігається

негативний баланс у міграції між Україною та іншими пострадянськими

державами, переважно внаслідок виїзду в Росію: у 1994 р. – 11,3 тис., у 1995

– 5,1 тис., у 1996 – 17,0 тис., у 1997 – 7,9 тис [45, с.42].

Тривалі переселення української громадськості на чужу територію

змушувала їх приймати нові умови проживання, спілкування і господарства.

Не випадково українці, будучи від природи працьовитими і талановитими до

21

багатьох справ, не загубились серед маси іноземного і іномовного населення,

а зробили свій вклад у їхній культурний і освітній розвиток.

Українці, які проживають на території Росії, країн Середньої Азії

беруть активну участь у культурно-просвітницькому та соціально-

економічному житті країн. Хоча вони позбавлені права впливати на політичні

події, однак це не применшує їхнього суспільного значення. Важливим

елементом інтеграції українських організацій у контекст соціального життя

російського суспільства на рубежі ХХ – ХХІ ст. стало те, що вони

займаються насамперед не тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та

дні української культури, курси вчителів-україністів РФ тощо, а й беруть

участь у соціально-економічному житті та громадсько-політичних акціях,

наприклад, у виборах до місцевих органів влади [42, с.76].

Однак не дивлячись на це, прагнення активної частини українських

товариств діаспори налагодити повноцінне національне українське життя у

кінці ХХ ст. часто наштовхувалося на низку перешкод, зокрема на пасивність

значною мірою зденаціоналізованих українців, стримується географічною

віддаленістю від України, браком підтримки, а нерідко й протидією з боку

органів влади. Простежувалася певна залежність напрямів діяльності

українських громад від соціально-професійного складу їхніх членів. Так, у

національно-культурних товариствах Москви й Санкт-Петербурга

переважала інтелігенція, глибоко зацікавлена питаннями розвитку

національної культури, звичаїв, традицій українського народу, тоді як

українські громади Сибіру, Уралу та Далекого Сходу об’єднували у своїх

лавах передусім робітників, найчастіше ділових людей, які надавали перевагу

в своїй діяльності економічним зв’язкам та всьому комплексу проблем, що з

ними пов’язані. Відчутною була потреба в зміцненні своєрідного духовного

22

зв’язку столичних громад як інтелектуальних провідників українства

новоутвореної Російської Федерації з представниками інших українських

товариств.

На сучасному етапі розвитку української діаспори Сходу повсюдно

посилився загальний інтерес до України, до її національно-етнічних проблем

та особливостей господарського, соціального розвитку,

зовнішньоекономічних зв’язків, до її історії, географії, мови, культури,

народних традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних

зв’язків з українським зарубіжжям (в тому числі й зі східною діаспорою) па

державному рівні. Проведений 22-23 січня 1992 р. у Києві Перший Конгрес

українців східної діаспори переконливо засвідчив про це [5, с.5].

На цей конгрес з’їхалося понад тисячу українців, які вболівають за

українське національне відродження, збереження етнічної ідентичності,

розбудову демократичної незалежної України. Виступи на Конгресі свідчили,

з одного боку, про глибокий занепад українського соціально-економічного та

частково національно-культурного життя в східній діаспорі і, з другого, про

початок його відродження в усіх республіках, областях, краях і автономіях

колишнього Радянського Союзу.

Конгрес каталізував прийняття Верховною Радою України 28 січня

1992 р. Постанови про Державний прапор України, що “…являє собою

прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною

горизонтально розташованих смуг: верхньої синього кольору, нижньої –

жовтого кольору, і з співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3”.

Конгрес (у його роботі брали участь і численні представники західної

діаспори) показав єдність українців усього світу, зцементованих ідеєю

23

побудови Української самостійної соборної демократичної держави [14,

с.10].

Однак, в соціально-економічному житті українців Росії і Сходу

загалом, продовжує існувати чимало проблем, пов’язаних зокрема із

правовим становищем українців у країнах Азії, зокрема на території

пострадянського простору. Не можна сказати, що безпроблемним є життя

української спільноти в Росії. Зокрема, законодавчою основою діяльності

українських національно-культурних організацій у цій країні стала

Конституція Російської Федерації, що містить загальновизнані міжнародно-

правові стандарти в царині захисту прав національних меншин; Закон РФ

“Основи законодавства Російської Федерації про культуру”, який декларував

права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження й розвиток

своєї національно-культурної самобутності [46].

Закон РФ “Про мови народів Російської Федерації”, яким передбачено

створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ,

розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння

виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та

інше; Закон РФ “Про освіту”, в статті №6 якого декларується, що “…право

громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням

необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також

умов для їх функціонування”; Закон РФ “Про національно-культурну

автономію” (НКА), прийнятий у червні 1996 р. Останній проголосив право

громадських об’єднань, сформованих за національною ознакою, створювати

й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної

групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних

програм.

24

Згідно зі статтею №1 цього закону, національно-культурна автономія

“…це форма національно-культурного самовизначення, що становить

громадське об’єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе

до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації

для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку

мови, освіти, національної культури”. Статтею №16 закону передбачено

фінансування діяльності, пов’язаної з реалізацією прав на національно-

культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти [19, с.13].

У грудні 1996 р. уряд РФ прийняв постанову “Про Консультативну

Раду в справах національно-культурних автономій при Уряді Російської

Федерації”. Рада мала стати дійовим представницьким органом національних

меншин із дорадчими й експертними функціями, а також правом

законодавчої ініціативи. Кожен державний акт, що стосується національних

меншин, повинен був проходити через Консультативну Раду та одержувати її

схвалення [14, с.7].

Одним із кроків у налагодженні зв’язку українців із земляками Росії

стало проведення в жовтні 1993 р. першого Конгресу українців Російської

Федерації, на якому було створено Об’єднання українців Росії (ОУР, голова

О.Руденко-Десняк). Ця подія завершила певний етап в організаційному

оформленні української діаспори в РФ, результатом якого стало утворення

структури об’єднань різного рівня: ОУР поширює свою діяльність на РФ у

цілому, 7 об’єднань на територію республік у складі Російської Федерації, 6 –

країв, 28 – областей, міст Москва і Санкт-Петербург, 34 є міські, 2 – селищні

(згідно даних кінця 1996 р.) [29, с.207].

ОУР виступило одним з ініціаторів та учасників розроблення Закону

Російської Федерації “Про національно-культурну автономію”. Участь у

25

роботі над цим законом сприяла набуттю необхідного досвіду взаємодії з

державними структурами, політичними партіями та громадськими

організаціями.

Значні зусилля українська громада спрямовувала й на те, щоб вивести

національну і відповідно соціально-економічну проблематику вітчизняної

діаспори з периферії суспільної свідомості й перетворити її в один із

факторів повсякденного політичного життя, який не міг би ігнорувати жоден

публічний політик РФ. Для цього ОУР ініціювало й провело самостійно або в

рамках Конгресу національних об’єднань Росії низку важливих заходів. Так,

у березні 1996 р. відбулася науково-практична конференція з питань освіти

діаспорних народів Росії, в роботі якої взяли участь представники

міністерств і відомств РФ й України.

У травні того ж року за участю федеральних та регіональних органів

влади Росії пройшла загальноросійська конференція “Діаспорні народи,

держава і суспільство”. На основі двох головних доповідей міністра РФ у

справах національностей і голови Конгресу національних об’єднань Росії,

голови ОУР О.Руденка-Десняка та підсумків їх обговорення було ухвалено

розгорнуту резолюцію, в якій йшлося, передусім, про вдосконалення чинного

законодавства в галузі міжнаціональних відносин та механізмів його

здійснення [14, с.11].

Конструктивна позиція керівництва ОУР, координація ним своїх

ініціатив з посольством України в РФ, а також тісні контакти з російськими

відомствами сприяли розв’язанню низки складних проблем. Приміром, у

такий спосіб були вирішені питання про надання окремого статусу та

приміщення Бібліотеці української літератури в Москві, заснування

26

Українського інституту при Московському державному відкритому

педагогічному університеті тощо.

У жовтні 1997 р. в Москві відбувся другий Конгрес українців Росії.

Під час його роботи було підписано угоду про співробітництво між

Державним комітетом України у справах національностей та міграції й

Міністерством у справах національностей і федеративних відносин

Російської Федерації, якою продемонстровано готовність сторін сприяти

забезпеченню прав національних меншин на збереження та розвиток їхньої

етнічної самобутності [41, с.240].

Відповідно до пропозицій ОУР уряд Росії надавав певну фінансову

підтримку розвитку культурно-освітнього життя української спільноти.

Зокрема, було передбачено фінансування розробки та видання

експериментального інтегрованого підручника з українознавства для

українських класів у школах РФ, виготовлення українських навчально-

методичних посібників, створення при Українському інституті

інформаційно-аналітичного центру та ряд інших проектів.

Нещодавно зареєстровано національно-культурну автономію

“Українці Росії”, яка стала третьою в цій країні юридичне оформленою на

федеральному рівні національною автономією після німецької й корейської.

Презентація української федеральної національно-культурної автономії

відбулася за участю членів урядів України й Росії під час офіційного

відкриття Культурного центру України в Москві в листопаді 1998 р. [43, с.4].

Незважаючи на такі активні і масштабні заходи щодо налагодження

повноцінного правового і соціально-економічного життя українців Сходу,

потребувала серйозної уваги й проблема репатріації тих українців, які

бажають повернутися в Україну. В цьому контексті нині вивчалося питання

27

про створення спільного українсько-російського державно-громадського

фонду, який взяв би на себе тягар розв’язання житлових проблем

переселенців із Росії в Україну й навпаки. Водночас ставало очевидно, що

більшість російських українців залишиться в Росії, зберігаючи пошану до

своєї етнічної батьківщини.

Проблемою залишалось і те, що досить широкі права етнічних

спільнот, задекларовані в законодавчих актах РФ, поки що майже ніяк не

позначилися на стані забезпечення головних потреб українського населення.

Реалізація багатьох положень законодавства про права національних меншин

гальмувалась. Матеріальні засоби українських громад формувалися, в

основному, за рахунок членських внесків, прибутків від господарської

діяльності, добровільних пожертв тощо. Поодинокі приклади відкриття

класів з вивченням української мови як другої іноземної (в 11 середніх

школах), факультативне вивчення української мови в позаурочний час (у 12

середніх школах) та часткова допомога у фінансуванні недільних шкіл,

сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ), надання

допомоги у випуску української газети (Уфа) є радше винятком із правила й

не розв’язують проблеми в цілому. Основна робота щодо підтримки й

розвитку української культури та освіти здійснювалася фактично тільки

завдяки зусиллям самих українських товариств, які й у такій ситуації не

завжди знаходили розуміння з боку місцевих органів влади [41, с.310].

Після утворення України, як суб’єкта міжнаціональних відносин,

рівноправного члена європейського політичного простору, її керівництво

намагалося активно дотримуватись міжнародних зобов’язань щодо

забезпечення прав національних меншин у своїй державі, і аналогічним

чином захищати права зарубіжних українців у країнах їхнього проживання.

28

На основі загальновизнаних норм міжнародного права, власних законів та

законів країн розселення українців держава почала розвивати зв’язки з

українською діаспорою, піклуватися про забезпечення її національно-

культурних, освітніх, інформаційних та інших потреб як базу збереження

самобутності українства, створювати необхідні умови для розширення

взаємовигідного співробітництва із зарубіжними українцями в різних сферах

діяльності, сприяти участі української діаспори в будівництві української

держави. Водночас політика щодо діаспори враховувала і те, що її

представники є громадянами інших країн і майбутнє діаспорних громад

пов’язано передусім з їхньою добровільною інтеграцією в політичне та

соціально-економічне життя країн проживання [25, с.11].

У становленні політики України щодо діаспори на сьогоднішній день

пройдено ряд послідовних кроків, які в своїй сукупності й сформували чинне

нині правове поле взаємовідносин з діаспорними громадами, визначили

головні напрями та основні завдання стосовно розвитку цих взаємовідносин.

Найбільш повне відображення завдання налагодження зв’язків та розвитку

співробітництва між Україною й українською діаспорою, створення

надійного й ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів

зарубіжних українців, розв’язання комплексу проблем їхнього духовно-

культурного життя знайшли в Державній програмі “Українська діаспора на

період до 2000 р.” (далі Програма). Вона була затверджена 22 січня 1996 р.

спеціальною постановою Кабінету Міністрів України.

У преамбулі до Програми, зокрема, підкреслювалося: “Незважаючи на

скрутне економічне і фінансове становище, що склалося, Україна

намагається надавати українській діаспорі посильну допомогу в задоволенні

її культурно-інформаційних потреб, створенні й підтримці українських

29

культурних центрів, підготовці культурно-освітніх фахівців, проведенні

спільних масових заходів, спрямованих на збереження і розвиток української

культури... Україна сприяє поверненню на Батьківщину українців та вихідців

з України інших національностей, які свого часу опинилися за кордоном

внаслідок політичних репресій, масових переслідувань і депортацій.

Предметом особливої турботи є особи українського походження, які

проживають у зонах воєнних конфліктів” [29, с.207].

Положення та конкретні заходи Програми ґрунтувалися на принципах

Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадські та

політичні права, Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права

осіб, які належать до національних меншин; на дотриманні багатосторонніх

та двосторонніх міждержавних угод.

Заходи Програми згруповані по таких основних напрямах:

1) сприяння правовому захисту українців, які проживають за кордоном;

2) розв’язання про-блем їхнього національно-культурного відродження;

3) забезпечення освітніх потреб української діаспори; 4) розвиток соціально-

економічного співробітництва з українською діаспорою; 5) забезпечення

добровільного повернення етнічних українців на Батьківщину [46].

Основними напрямами реалізації Програми є внесення до відповідних

міжнародно-правових документів положень про всебічний захист і підтримку

українців у державах розселення; укладання двосторонніх угод про

задоволення потреб зарубіжних українців щодо освіти, культури, науки,

інформаційного та пенсійного забезпечення, туризму, спорту; сприяння

культурно-освітньому відродженню та розвитку українців діаспори,

сприяння репатріації осіб українського походження, які бажають

повернутися на свою історичну батьківщину.

30

До реалізації Програми залучено Державний комітет України у

справах національностей та міграції, Міністерство закордонних справ

України, Міністерство освіти України, Міністерство культури і мистецтв

України, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків та торгівлі, інші

центральні органи державної виконавчої влади, Національну телекомпанію,

Національну радіокомпанію, Всесвітню службу Радіо Україна, Товариство

зв’язків з українцями за межами України (Товариство “Україна”), інші

громадські організації та наукові установи [46].

Слід зазначити, що світове українство високо оцінило цей державний

крок своєї історичної батьківщини. Затвердивши Програму щодо підтримки

української діаспори, Україна вперше заявила про свій намір опікуватися

долею своїх синів і дочок, які з різних причин опинилися за кордоном.

Уперше на державному рівні було розроблено конкретні заходи задля

духовного єднання українців світу.

Наступним важливим кроком посилення уваги держави до діаспори

стало включення до нової Конституції України спеціальної статті (№12), де

проголошується: “Україна дбає про задоволення національно-культурних і

мовних потреб українців, які проживають за межами держави” [19, с.1].

Окреме чільне місце відводиться українській діаспорі ще в одному

документі, розробленому Державним комітетом у справах національностей

та міграції за участю інших вищих органів державної виконавчої влади,

проекті Концепції державної етнополітики України. Згідно з цим документом

наша держава, керуючись нормами міжнародного права, через свою

етнополітику створює умови для участі української діаспори в розбудові

Української держави й добивається створення умов для збереження й

31

розвитку культури, традицій і звичаїв українцями, які проживають у різних

країнах світу.

Для координації діяльності органів державної влади, наукових

установ і громадських об’єднань, що беруть участь у виконанні Програми, 23

вересня 1996 р. постановою Кабінету Міністрів України була утворена

Міжвідомча координаційна рада з питань співробітництва з українською

діаспорою. До розроблення Програми залучалися також провідні міжнародні

організації української діаспори [41, с.311].

На першому своєму засіданні, що відбулося в грудні 1996 р.,

Міжвідомча координаційна рада констатувала, що концептуальні засади,

закладені в Програму, виявилися в цілому вірними. Попри об’єктивні

труднощі та певні суб’єктивні прорахунки, які виявилися під час її реалізації,

заходи Програми відповідають реальним потребам діаспори в підтримці з

боку нашої держави й принесли певні позитивні результати. Водночас було

відзначено, що вже однорічний досвід реалізації Програми в умовах

динамічних змін у становищі діаспори та складної соціально-економічної

ситуації в Україні кінця 90-х рр. ХХ ст. виявив необхідність у коригуванні

окремих її напрямів. Так, неадекватним сучасній потребі, а також таким, що

значно перевищує фінансові можливості Програми, виявилося розроблення

передбаченої нею схеми розселення осіб, що повертаються в Україну [41,

с.312].

Координаційна рада дійшла висновку, що виконання Програми в

установлені терміни й у повному обсязі ускладнюється через дві головні

причини. По-перше, через обмеженість та несистематичне надходження в

зв’язку із загальним складним фінансово-економічним становищем країни

коштів, що надаються для фінансування заходів Програми. (Одним із

32

можливих шляхів фінансування заходів Програми було визнано залучення до

співробітництва громад західної української діаспори. Робота в цьому

напрямі розпочата за сприяння дипломатичних представництв України за

кордоном). І, по-друге, через недостатню увагу міністерств, інших органів

центральної виконавчої влади до тих заходів, які не потребують спеціального

фінансового забезпечення [14, с.13].

Було вирішено, що Програму слід розглядати не як жорстку систему

заходів, а як таку, що допускає гнучкий підхід і можливість щорічного

коригування відповідно до реальних потреб та наявних фінансових

можливостей.

Рішення Координаційної ради помітно активізували виконання

заходів Програми. Насамперед, це стосується розширення двосторонньої

співпраці та співробітництва з відповідними міжнародними організаціями

щодо створення міжнародно-правової бази захисту українців зарубіжжя. Для

цього було укладено або підготовлено до укладення понад 15 міждержавних

та міжвідомчих угод з країнами проживання українців. Вони передбачають

взаємні зобов’язання сторін щодо забезпечення прав і сприяння духовно-

культурному розвиткові українців у цих країнах і відповідної національної

меншини в Україні [1, с.124].

Ці питання знайшли своє відображення в таких масштабних угодах, як

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і

Російською Федерацією (стаття №12). Крім того, Державним комітетом

України у справах національностей та міграції протягом останніх двох років

підписано міжвідомчі угоди про співробітництво з Міністерством Російської

Федерації у справах національностей та федеративних відносин (1997 р.) [1,

с.120-121].

33

На виконання Програми зусиллями зацікавлених міністерств і

відомств України в 1996 р. було розроблено й розпочато реалізацію

спеціальних заходів щодо розширення зв’язків і підтримки української

діаспори окремих країн та регіонів. Зокрема, здійснюються заходи щодо

підтримки української громади Республіки Молдова, зміцнення торговельно-

економічного та гуманітарного співробітництва з Краснодарським краєм

Російської Федерації [41, с.313-314].

Водночас обома сторонами було підготовлено й узгоджено проекти

міждержавних угод про забезпечення прав етнічних українців та відповідної

національної меншини в Україні з Білоруссю, Узбекистаном, Грузією і

Казахстаном [22, с.93].

В останні роки ХХ ст. швидко почали здійснюватись заходи,

покликані полегшити відвідання представниками української діаспори своєї

історичної батьківщини. Так, за поданням Міністерства закордонних справ

України уряд затвердив проект Інструкції “Про порядок оформлення віз

іноземцям для перебування в Україні”, що ввійшла складовою до проекту

Закону “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”. Стаття

№24 (“категорії віз”) цієї інструкції передбачала спеціальну візу, що

видається іноземцям українського походження для відвідання України. Для

них скасовувалася система запрошень, а віза має видаватися на підставі лише

особистої їхньої заяви [41, с.313].

Слід зауважити, що правила згаданої інструкції вже діють.

Крім того, за дорученням Президента України Міністерство юстиції

розробило проект Закону “Про закордонного українця”, прийняття якого

комплексно розв’язало цілу низку проблем, які стояли на шляху розвитку

різнобічних зв’язків українців зарубіжжя з етнічною батьківщиною.

34

Певний прогрес спостерігається в розвитку соціально-економічного

співробітництва з діаспорою [36, с.19], хоча воно вимагає більшої активізації,

власне залучення до нього комерційних структур України та країн

проживання українців. Економічне співробітництво України з діаспорою

виявлялося у формі прямих інвестицій представників ділових кіл діаспори та

створенні спільних “російсько-українських” підприємств. Однак ці та інші

форми економічної співпраці так і не набули за перші роки незалежності

значного поширення.

На думку діячів української діаспори та дотичних до проблем

діаспори фахівців в Україні, експертне опитування яких було проведено 1996

р. Центром етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту

соціології НАН України, стримане ставлення більшості зарубіжних

бізнесменів українського походження до виходу на ринок нашої держави

зумовлено насамперед “невигідністю” вкладення капіталу в Україну.

Особливо перешкоджало взаємодії в цій сфері, крім загальної несприятливої

ситуації в економіці України, брак належної законодавчої бази, юридичних

гарантій недоторканності капіталу, корумпованість економічних структур,

численні бюрократичні бар’єри на шляху зарубіжних інвестицій, а також те,

що не існувало повноцінних двосторонніх угод України з державами

проживання діаспорних українських громад [37].

Негативно позначилися на розвитку співробітництва в економічній

сфері й відмінності в світосприйманні та психології, що сформувалися

внаслідок тривалого відокремленого розвитку українців України і діаспори в

цілком відмінних соціально-економічних, правових і культурних системах.

Бізнесменів із середовища діаспори дивує прагнення їхніх партнерів з

України негайно отримати прибуток, нехтуючи працею на перспективу,

35

ображає намагання “викачати” якнайбільше коштів із “братів”, мало що

пропонуючи натомість. За оцінками експертів, організатори економічних

зв’язків з боку України дуже рідко користуються можливостями зарубіжних

українців для потенційного виходу на ділові кола країн їх поселення [41,

с.315].

Зазначені труднощі зумовили обмеження співробітництва діаспори й

України в економічній сфері переважно тими формами, які не потребують

безпосередніх і численних контактів представників діаспори з громадянами

України, а передбачають слідкування з невеликою кількістю людей, націле-

них на взаємодію з діаспорою. Йдеться, насамперед, про заснування та діяль-

ність благодійницьких фондів (найпоширеніша форма), залучення фахівців із

діаспори до розроблення проектів реформування економіки, підготовки

фахівців тощо [5, с.5].

Головними серед чинників, які сприяли б більшій зацікавленості

зарубіжних бізнесменів українського походження у виході на український

ринок, експерти вважають перехід України на приватну форму власності,

динамічнішу приватизацію, послаблення регулюючої функції держави щодо

розвитку бізнесових контактів. Позитивний вплив на розвиток економічної

взаємодії діаспори з Україною мали б також, на думку експертів, податкові

пільги для підприємців українського походження [41, с.314].

Необхідність активізації економічного співробітництва ще раз

підтвердив практичний семінар із керівниками східної діаспори та другий

Всесвітній форум українців, у роботі якого взяли участь підприємці з

діаспори. Під час форуму працювала окрема секція “Роль діаспори в

розбудові економічних зв’язків України з державами поселення” [14, с.13].

36

Одним із провідних напрямів зовнішньоекономічної політики України

на сучасному етапі є розвиток двосторонніх відносин із регіонами держав,

СНД. Зокрема, щоб забезпечити першочергові економічні інтереси України в

російсько-українських зв’язках, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків

і торгівлі України розробило проект Програми розвитку пріоритетних

напрямів торговельно-економічного співробітництва з Тюменською областю,

Ханти-Мансійським і Ямало-Ненецьким автономними округами.

Велику зацікавленість у розширенні економічних зв’язків виявляють

представники українських громад Казахстану, Узбекистану, країн Балтії,

Грузії, Азербайджану, автономних республік Російської Федерації [35, с.16].

Зазначеною програмою передбачено вивчення питання про створення

в Києві спеціального фонду “Українська діаспора”. Згідно із Законом

України “Про благодійництво та благодійні організації”, органи державної

виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не можуть бути

засновниками благодійних організацій. Таке право надається лише

зацікавленим громадським організаціям. З огляду на це було запропоновано

використати вже діючий громадський фонд “Українська родина” (створений

за рішенням Першого Всесвітнього форуму українців), статутні положення

якого схожі на функції, що їх планувалося закласти в концепцію

благодійного фонду “Українська діаспора” [44, с.1].

Важливе місце в Програмі відведено, як уже відзначалося, міграційній

політиці, спрямованій на створення сприятливих умов для добровільного

повернення етнічних українців на батьківщину. Ця політика включає гарантії

позаквотної імміграції, відновлення чи надання українського громадянства,

сприяння в облаштуванні, культурній та мовній адаптації переселенців тощо.

37

Міграційні процеси потребують постійного відстеження, ґрунтовного

вивчення й регулювання через їхній істотний вплив на соціально-економічну,

етнонаціональну, політичну ситуацію в країні. Масові нерегульовані

переселення створюють, як відомо, значні труднощі не лише для держав, у

які спрямовується потік мігрантів, а й для самих переселенців. За такої

ситуації мігранти часто не отримували необхідної допомоги з боку держави й

були змушені розраховувати при облаштуванні на новому місці тільки на

власні сили [38].

Органи державної влади та громадські організації України прагнули й

прагнуть надавати переселенцям консультативну, організаційну та іншу

допомогу, а також регулювати процес переселення відповідно до

міжнародних норм і стандартів. Для того, щоб робити це з достатньою мірою

ефективності, дуже важливо мати необхідну інформацію про потенційних

іммігрантів.

Державним комітетом України у справах національностей та міграції,

Міністерством внутрішніх справ України спільно з обласними державними

адміністраціями було розпочато формування інформаційного банку даних

про українців за кордоном і які бажають повернутися в Україну [5, с.5].

Якщо говорити про перспективи майбутнього соціально-економічного

співробітництва з українцями зарубіжжя, то слід, на нашу думку,

враховувати те, що в процесі реалізації подібних задумів варто враховувати

тенденції, продиктовані часом та зумовлені складною соціально-

економічною ситуацією в нашій державі. Частина заходів Програми, яка

розроблялася понад два роки тому, потребує модифікації в нових умовах,

оскільки втратила якоюсь мірою свою актуальність та масштабність.

38

З огляду на це за підсумками перших двох років виконання Програми

Міжвідомчою координаційною радою з питань співробітництва з

українською діаспорою були визначені пріоритети на 1997 – 1998 рр. Серед

них на першому плані стояла допомога східній діаспорі, яка була ще

недостатньо зорганізована й потребує особливої опіки з боку України та

західної діаспори. У протоколах засідання Координаційної ради було

зафіксовано, що під час розподілу коштів Державного бюджету,

передбачених на реалізацію Програми, пріоритет-ними потрібно вважати

заходи, спрямовані на задоволення культурно-освітніх та соціальних потреб

українців східної діаспори [1, с.121].

Це рішення ради знайшло підтримку й схвалення під час проведення в

травні 1997 р. Державним комітетом України у справах національностей та

міграції вже згаданого семінару керівників об’єднань східної української

діаспори.

Безумовно, в перебігу подальшого виконання Програми слід буде

постійно співвідносити її заходи з основними ідеями резолюції Другого

Всесвітнього Форуму українців “У співпраці та єднанні увійдемо в XXI ст.”,

який відбувався 20-25 серпня 1997 р. в Києві.

Форум став ще одним виявом становлення в Україні державної

політики щодо зарубіжних українців. З ініціативи Української всесвітньої

координаційної ради (УВКР), Державного комітету України у справах

національностей та міграції і товариства “Україна” Президент України видав

розпорядження про проведення форуму; уряд України профінансував

основні його заходи; до забезпечення його проведення були залучені

міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади; у роботі

форуму взяли безпосередню участь Президент України Л.Кучма, Голова

39

Верховної Ради України О.Мороз, Прем’єр-міністр України

В.Пустовойтенко, міністри, керівники інших відомств, областей України [1,

с.124].

Форум став значною подією не лише для України, але й для всього

світового українства і пройшов під гаслом “У співпраці та єднанні увійдемо у

XXI ст.”. У роботі форуму взяли участь 370 делегатів від західної та східної

діаспори, 273 делегати від України, 240 гостей з країн, де діють українські

громади, та понад 1500 офіційно запрошених гостей – загалом представники

46 країн світу [46].

Під час пленарного засідання було обговорено найбільш актуальні

проблеми й перспективи внутрішнього життя України та її зовнішньої

політики, проаналізовано розвиток світового українства за останні 5 років.

Велике значення для оптимізації механізмів реалізації державної політики

щодо української діаспори мали дискусії та конкретні пропозиції, висловлені

під час проведення тематичних секцій (“Збереження етнічної ідентичності,

проблеми та перспективи розвитку української освіти та культури”, “Роль

діаспори в розбудові економічних зв’язків України з державами поселення”,

“Формування інформаційного простору України та українська діаспора”,

“Екологія, охорона здоров’я та українська медицина”, “Досвід та

перспективи наукових взаємообмінів між Україною та діаспорою”,

“Український жіночий рух та проблеми української родини”, “Організаційно-

правові засади діяльності світового українства”) та “круглих столів”

(“Світове українство: політичні проблеми і завдання”, “Україна XXI ст.

очима молоді”, “Духовне єднання українських церков”, “Національна безпека

України та роль її Збройних сил”, “Українська мова в колі світових мов”,

“Сьогоднішні проблеми українських часописів”, “Проблеми створення

40

енциклопедії сучасної України”, “Українська діаспора та український спорт”,

“Взаємодія і взаємодопомога благодійних організацій українців у світі”) [41,

с.315].

На секціях та “круглих столах” виступили з доповідями близько 90

осіб, у дискусіях взяли участь понад 700 учасників і гостей форуму. 22

серпня учасники форуму були присутні на урочистому засіданні,

присвяченому шостій річниці незалежності України.

Форум затвердив новий склад Української Всесвітньої

Координаційної Ради. До неї ввійшло 45 осіб – від України, західної та

східної діаспори. Головою УВКР було переобрано І.Драча, заступниками

голови обрали М.Жулинського, П.Мовчана, Д.Ціпивника, О.Бризгун-

Соколик, О.Гаркавця. Ще одне місце заступника голови УВКР було

зарезервовано для майбутнього Голови Об’єднання українців Росії, вибори

якого мали відбутися на другому Конгресі українців Росії у жовтні того ж

року в Москві (головою ОУР було переобрано О.Руденко-Десняка) [41,

с.315-316].

24 серпня учасники форуму взяли участь у святкових заходах з нагоди

шостої річниці незалежності України, а 25-28 серпня частина з них відвідала

Донецьку, Дніпропетровську, Харківську, Львівську, Житомирську,

Полтавську, Черкаську, Чернівецьку, Чернігівську, Одеську області, а також

м. Севастополь [41, с.316].

На форумі було відзначено велику заслугу української діаспори в

утворенні незалежної України, її міжнародному визнанні та стабілізації в

системі геополітичних відносин, що засвідчило завершення в кінці XX ст.

певного етапу в розвитку світового українства. Делегати й учасники форуму

наголосили на спільності та взаємозумовленості інтересів і прагнень

41

української діаспори й Української держави. “Ми, говорилося в резолюції

Форуму, чітко усвідомлюємо: поки існуватиме український етнос, доти

існуватиме й Українська держава. Тому, дбаючи про своїх синів і дочок,

розсіяних по всьому світу, про те, щоб існував і заявляв про себе у світовому

масштабі український етнос, наша держава дбає про своє майбутнє” [41,

с.319].

Резолюція констатувала, що, незважаючи на численні проблеми й

труднощі, якими супроводжується процес національного відродження і в

діаспорі, і в Україні, становлення світового українства як своєрідної форми

соціуму, як сукупності людей з певними спільними інтересами та

устремліннями, попри всі відмінності: соціальні, політичні, культурні, попри

те, що вони є громадянами різних країн, відбулося. Зазначено, що

завершальним етапом цього становлення є відродження і структурування

українських громад у країнах СНД та Балтії. Допомога діаспорі цих країн

мала стати головним завданням світового українства на рубежі ХХІ ст.

Важливу роль могла б тут відіграти й більш досвідчена та добре

структурована західна діаспора [42, с.78].

Крім того, саме в дні роботи форуму Президентові України був

надісланий від Світового конгресу українців меморандум, в якому

висловлювались найбільш гострі питання, що хвилювали українську діаспору

та могли бути вирішені на державному рівні. Серед порушених питань одним

із найзлободенніших був переговорний процес щодо створення надійного

міжнародно-правового механізму захисту українських меншин у

посткомуністичних країнах [1, с.121-122].

Форум закликав використати значний інтелектуальний потенціал

української діаспори для розбудови взаємовигідних економічних, політичних

42

і культурних зв’язків України із зарубіжними державами, утвердження

українського імені, піднесення престижу України й українства в світі [1,

с.125].

Делегати підкреслили, що забезпечення духовних запитів українців за

кордоном має стати державною турботою України, її громадських і творчих

організацій, а також інституцій та урядів тих держав, в яких живуть українці.

За результатами Форуму Президент України підписав доручення,

яким зобов’язав міністерства, інші центральні органи виконавчої влади,

причетні до виконання Державної програми розвитку зв’язків з українською

діаспорою, проаналізувати хід виконання цієї програми та вжити заходів

щодо прискорення її реалізації. Дорученням передбачено, зокрема, подальше

зміцнення культурних зв’язків з діаспорою “…проведення взаємних місійних

мистецьких акцій, покликаних пропагувати українську державність, сприяти

поширенню об’єктивної інформації про Україну”. Було поставлено також

завдання налагодити систему “…конкретної допомоги східній діаспорі у

збереженні мови, розвитку національної освітньої мережі, засобів касової

інформації” та “спрощення візового режиму для представників української

діаспори” [1, с.125].

Висловлені на форумі ідеї, критичні зауваження й конкретні

пропозиції дають підстави певною мірою скоригувати заходи на виконання

Державної програми “Українська діаспора на період до 2000 р.”. Одним із

важливих напрямів державної етнополітики мали стати більш конкретне

співробітництво між Україною і діаспорою, а також між різними частинами

самої діаспори в еконо-мічній, правовій та культурній сферах. Це мало

дозволити наповнити українську присутність у сьогоднішньому світі

43

належним змістом і, таким чином, наблизити нас до реалізації ідеї цілісності

українського етносу [30, с.7].

Одним із важливих напрямів поглиблення соціальної взаємодії

України та діаспори був розвиток індивідуальних контактів між

представниками діаспори й громадянами України. На думку експертів, для

цього необхідно передусім розвивати туризм із системою пріоритетів для

українців, привести його у відповідність до міжнародних стандартів, а також

вивчити можливість створення моделі суто українського туризму. Експерти

вважають, що розвиток відносин у сфері індивідуальних взаємин гальмують

світоглядні розходження й відчуження через тривалий брак контактів;

домінування в спілкуванні з представниками діаспори матеріального інтересу

з боку українців України; незадовільне організаційно-побутове забезпечення

в Україні, зайві клопоти з оформленням документів на в’їзд-виїзд [1, с.122].

Розвиваючи взаємодію з діаспорою, необхідно усвідомлювати, що

різні форми такої взаємодії мають неоднакову важливість для України і

діаспори. Так, у заснуванні й діяльності благодійницьких фондів і спільних

підприємств була більше зацікавлена Україна, ніж діаспора. Це ж стосується

й спілкування представників діаспори з громадянами України, які тимчасово

перебувають за кордоном (туристами, студентами, бізнесменами, митцями,

вченими, сезонними робітниками). Поїздки за кордон громадян України є

корисними, оскільки вони привозять додому набутий за рубежем

економічний і технологічний досвід, нові знання [27, с.60].

Експерти вважають, що для надання зв’язкам України із західною

діаспорою більшої системності та ефективності необхідно ближчим часом

вирішити такі питання (подаються в порядку значення, якого їм надавали

експерти): 1) забезпечити представникам діаспори участь і належний вплив у

44

вирішенні питань, що стосуються її співпраці з Україною; 2) розбудувати

інфраструктуру міжнародної інформаційної мережі України, зокрема

відкрити її журналістські представництва в місцях найбільшого діаспорного

скупчення; 3) вищому керівництву України брати безпосередню участь у

розробленні спільних проектів, визначенні шляхів і форм ділового

співробітництва з діаспорою; 4) прийняти Верховною Радою України

відповідне звернення до діаспори для її морально-патріотичного заохочення;

5) ухвалити Верховною Радою України законодавчий акт, який надавав би

переваги в економічній діяльності представникам діаспори проти інших

іноземних підприємців [1, с.123].

Таким чином, історія українського емігрантського руху на Схід

тривала і дуже драматична. Вони пов’язана із процесами політичного,

соціально-економічного, релігійного та культурного тиску на українство в

межах його етнічної території. Це змушувало наш народ покидати свої землі

з надією знайти притулок у віддалених територіях Росії, Казахстану,

Туркменії, Таджикистану тощо. Це спричинило до чисельної втрати

вітчизняного генофонду, який розсіявся по всьому світу, подекуди втрачаючи

ознаки самоідентичності, несвідомо ліквідовуючи особливості власного

соціального, культурно-релігійного розвитку та національної самосвідомості.

Однак, це не стало повсякденним явищем. Значна частина представників

української діаспори залишалися вірна власним ідеалам, а тому навіть за

межами своєї землі продовжувала дотримуватися всіх канонів розвитку

власного народу.

45

РОЗДІЛ ІІІ. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

УКРАЇНЦІВ У СХІДНІЙ ДІАСПОРІ

В СРСР протягом всього часу існування цієї країни поняття

“діаспора” вважалося закритим для “радянського народу”, адже будь-які

переселення в межах країни, з точки зору офіційної ідеології, не сприймались

як імміграція. Українське населення, хоча й було позбавлене в межах власної

етнічної території права розвивати власну мову і культуру за своїм

бажанням, на далекому Сході в Сибіру, Казахстані, на Кавказі така

можливість з’являлась частіше. Саме тому велика частина українського

населення після репресивних заходів радянського режиму у 30 – 50-х рр. ХХ

ст. не поверталась на батьківщину, а залишалась на місці попереднього

проживання. Відштовхуючись від досліджень української історіографії, не

можна сказати, що вони користувались там такими ж обмеженнями, як і в

Україні, хоча й були певні особливості їхнього проживання в даних землях.

Упродовж короткого часу в кінці 1920-х на початку 1930-х рр. в Росії

існувала досить розвинута культурно-освітня інфраструктура для

забезпечення культурно-просвітницьких потреб українців: тільки на

Північному Кавказі працювало понад 1 тис. державних українських шкіл, 12

педагогічних технікумів, педагогічних інститутів, кафедра української

літератури при Краснодарському педінституті; у Нижньоволзькому краї

рідною мовою навчалося 46 тис. українських дітей, було три українські

педтехнікуми, радпартшкола, сільськогосподарський технікум; українські

газети виходили у Воронежі, Катеринодарі, Ростові, Новоросійську,

Саратові, Самарі, Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську; у Москві

працювало українське видавництво, в Ленінграді – Український драматичний

театр “Жовтень” (1930 – 1932 рр.); у 1931 р. тільки у видавництвах

46

Північного Кавказу було видано 149 книжок українською мовою загальним

накладом 968 тис. примірників. За планом 1932 р. тут передбачалося видати

вже близько 600 назв сукупним тиражем 4 млн. 800 тис. примірників [1,

с.115].

На Далекому Сході ще в 1917 – 1922 рр. українці створили свої

організації, кооперативи, мережу шкіл, друковані видання, заклади культури,

власні представницькі органи, сформували 24 національні українські райони.

[48, с. 33] Вони були об’єднані в рамках Далекосхідної Республіки, яка

гарантувала українцям широку національну автономію, своєрідне державне

утворення – Зелену Україну (Нову Україну). Було створено відповідну

управлінську структуру – Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили

представники 10 окружних рад, сформовано українські військові частини.

Діяло понад 700 українських шкіл, педтехнікуми, український відділ

педінституту, Український пересувний драматичний театр, масовими

тиражами виходили українські книжки, газети, журнали [31, с.23].

Після встановлення тут у 1922 р. радянської влади українське

національне життя було зведено до мінімуму. У 1923 р. “Зелена Україна”

припинила своє існування, багатьох українців було засуджено “…за спробу

відірвати Далекий Схід від Росії”. Певний час у Хабаровську ще виходила

українська газета “Соціалістична перебудова”, працював український

педагогічний інститут (1926 – 1932 рр.).

Варто особливо наголосити про те, що нова політична ситуація, яка

склалася наприкінці 1980-х рр., спричинила до піднесення національної

самосвідомості багатьох етносів. Одними з перших визначилися українські

громадсько-культурні об’єднання. Про це свідчить цікава статистика. Так, на

початок 1995 р. на території Росії в 40 республіках, краях і областях діяли 73

47

українські громадські об’єднання. 32 з них (у 26 регіонах) зареєстровані у

встановленому законодавством РФ порядку. Найбільше об’єднань було

створено в Москві – 6, по 2 і більше – у республіках Комі та Саха (Якутія),

Краснодарському, Красноярському та Приморському краях, Магаданській,

Мурманській, Ново-сибірській, Сахалінській і Тюменській областях, Санкт-

Петербурзі. В останні роки ХХ ст. в Російській Федерації їх налічувалося

понад 90 [43, с.4].

Активно включилася в українське національно-культурне

відродження діаспора Європейської Росії, в тому числі українці, які прожи-

вали на своїх історичних землях. Активну діяльність проявляло створене в

квітні 1989 р. об’єднання “Славутич” у Москві, очолюване першим

українським льотчиком-космонавтом П.Поповичем. Воно проводило велику

культурно-патріотичну роботу серед майже 450-тисячної української

громади Москви і Московської області. З його ініціативи в Москві створено

українську школу, бібліотеку; проводилися дні української культури,

шевченківські вечори, організовувалися факультативи з вивчення української

мови при російських школах, зустрічі з українською громадськістю столиці,

Підмосков’я та інших регіонів Росії. Видавалася україномовна газета

“Український кур’єр”. У Москві діяв створений в 1988 р. український моло-

діжний клуб, Асоціація сприяння Народному Руху України, філіал

Української республікан-ської партії. Однак це були тільки перші кроки на

шляху до широкого українського національно-культурного відродження в

Москві. До речі, в 1934 р. у столиці колишнього СРСР працювало чотири

українські школи, кілька українських театрів, хоча чисельність українців

була тоді там значно меншою, ніж тепер [30, с.7].

48

“Серед найбільших проблем українців Москви і Підмосков’я, – сказав

на Першому Конгресі П.Попович, – була відсутність матеріальної,

економічної підтримки з боку влади і московської, і центральної” [17, с.3].

Він, зокрема, наголосив, що і російські навчальні заклади в Україні, і

російськомовні видання і театри, і ще багато іншого фінансує уряд України.

Російський уряд відносно українців ще не робить цього.

Спроби активізації відродження українського національно-

культурного життя наштовхувалися на великі труднощі і в інших регіонах.

На Ростовщині, зокрема, культурно-просвітницьку роботу серед українців

намагалися представити, за словами учасника Конгресу І.Бенеги, як

пропаганду іноземної держави та вплив політики України. Аналогічна

ситуація створилася в Молдові, де, за свідченням О.Ткаченка, в містах

проводиться суцільна русифікація (“наші діти мусять ходити до російських

шкіл”), а в селах – румунізація. Молдавські українці просили урядової

підтримки. Адже остання українська школа тут була закрита ще в 1962 р.

Голова громадсько-культурного об’єднання українців Берестейщини в

Білорусії (яке влада відмовилася реєструвати) М.Козловський підкреслив, що

тут не можна купити української газети, почути по радіо чи телебаченню

рідну мову (хоч в даному регіоні компактно проживало більше мільйона

українців) [14, с.10].

Зародилося національно-культурне життя у Воронезькій області. В

обласному центрі діяли “Просвіта” і філіал Міжреспубліканського центру

традиційної культури “Відродження”. Останній, зокрема, проводив дні

української культури, концерти української пісні, демонстрування

українських фільмів. Товариство української мови їм. Т.Шевченка

49

“Просвіта” організувало вивчення української мови при середній школі № 11

м. Воронежа, відкрило бібліотеку ук-раїнської книги [32, с.15].

Певна робота велася і на Кубані. В жовтні 1990 р. в Краснодарі

відбувся Установчий з’їзд кубанських козаків “Козачий круг”. Козацька рада

сприяла національному відродженню українців краю. В Краснодарі, в станиці

Саратовська та ін. діяли осередки “Просвіти”. Великою популярністю

користувався Кубанський хор, в репертуарі якого, як відомо, є укра-їнські

народні пісні, танці. В Краснодарі видавалася українська газета “Козацьке

слово”. Але це лише були перші кроки.

Головний отаман Чорноморської козачої радії Кубані Ю.Пилипенко

зупинився на з’ясуванні проблем відродження Чорноморського козацтва –

вихідців із Запорізької Січі. Він, зокрема, відзначив, що свого часу на Кубані

були українські школи, театри, бібліотеки, сьогодні немає нічого, бо все

безжально знищувалося. “Ми не хочемо просити допомоги, – наголосив він,

– а лише співробітничати, відкрити школи, де наші діти й онуки могли б

вивчати українську мову, історію, культуру, щоб вони знали, хто вони, звідки

і де їх коріння [34, с.11-12].

У травні 1989 р. було створено Українське культурне товариство в

Мурманську. Тут видавалася газета “Українське слово”, з червня 1990 р.

функціонувала українська бібліотека. Влаштовувалися ювілейні

шевченківські вечори, було організовано гурток української пісні тощо.

Українське товариство “Дружба” було створене в Комі АРСР. Воно

мало досить розгалужену мережу територіальних осередків, друкувало,

правда, за межами автономної республіки, газету “Український вісник” [24,

с.145-146].

50

Пробуджувалося національно-культурне життя в Башкирії. Тут,

зокрема, було відкрито дві українські школи (в с. Золотоноші

Стерлітамацького району і в с. Санжарівці Чишмінського району). Також

було створено Башкирське республіканське товариство “Кобзар” тощо.

Зароджувалися національно-культурні зв’язки з Україною [45, с.44].

Деякі зрушення в українському національно-культурному житті

відбувалися в Сибіру та на Далекому Сході. Наприклад, в Іркутській області

було створено національний центр “Клекіт”, який проводив роботу,

спрямовану на збереження мови і народних традицій українського народу. В

Уренгої (Тюменська обл.) видавалася газета “Українське слово”, двічі на

тиждень місцеве телебачення організовувало українські передачі, створено

філіал української бібліотеки. На Сахаліні (в Южно-Сахалінську) було засно-

вано українське товариство “Київська Русь”, в Хабаровську функціонувало

Товариство української мови ім. Т.Шевченка. В Біробіджані обласний фонд

культури пропагував українську мову та українську культуру серед українців

Дале-кого Сходу. В цьому місті було створено клуб української культури

“Світанок”, гуртки української пісні та вишивки, проводилися дні україн-

ської культури тощо. У Якутську діяло Українське громадсько-культурне

земляцтво імені Т.Шевченка, селищі міського типу Нерюнгінського району

Чульман – осередок Просвіти “Струмок”. На Далекому Сході було створено

українське культурне Товариство “Славутич-Колима” [47, с. 16; 20, с.12].

Позитивні зрушення відбувалися і в деяких інших республіках

колишнього СРСР. Так, у Єревані працювало Товариство української мови

“Просвіта”; в 1991 – 1992 навчальному році тут було відкрито перший у

Вірменії Український клас у середній школі №2 ім. Т.Шевченка, де вивчали

українську мову і дорослі, в тому числі вірмени. В Алма-Аті функціонувало

51

Товариство української культури, кілька українських недільних шкіл. У 1990

р. при Карагандинському університеті було засновано Товариство

“Просвіта”. Таке ж Товариство було організовано в Павлодарі. В Естонії

друкувалася українська газета “Калина”, працювала українська суботня

школа, два рази в місяць виходила в ефір українська радіопередача “Червона

калина”. Осередки товариства української мови діяли в Тарту [33, с.16].

Проте наведені приклади, як уже зазначалося, не дають належної

підстави говорити про повсюдні позитивні зміни в національно-культурному

житті східної української діаспори. Українські національно-культурні

товариства, громади, фонди, клуби, гуртки, об’єднання, центри згуртовували

ще відносно небагато українців; вони були створені тільки в окремих

областях і населених пунктах, в основному працювали епізодично, не завжди

мали постійні зв’язки з широкою українською громадськістю. В діаспорі

гостродефіцитними були і надалі є українські газети і журнали, художня

література, книги з української мови, літератури, історії, практично не

організовано радіомовлення українською мовою, українських телепередач

тощо. Українські громади потребували кваліфікованої методичної допомоги

спеціалістів з українознавчих проблем. Особливої уваги заслуговує 626-

тисячна українська громада Криму, яка в себе на Батьківщині практично

перетворилася в діаспору.

Виступаючи на Першому конгресі українців голова кримської

крайової організації товариства “Просвіта” А.Петрова відмітила, зокрема, що

на своїй українській землі їм доводиться ходити з простягнутою рукою із

кабінету в кабінет, благати місцеву владу про організацію хоча б однієї

української школи, просити про відкриття української газети, слізно благати

не закривати музей Лесі Українки, і т.д. Третій рік товариство “Просвіта” ще

52

не було зареєстрованим місцевою владою. І, як не дивно, все це робилося на

Україні, в регіоні, де українці становлять майже третину всього населення [4,

с.13].

Український уряд, політичні партії, національно-просвітні організації

на початку 90-х рр. ХХ ст. тільки почали співпрацю зі східною українською

діаспорою. Ця робота тільки зароджувалася; вона мусила стати масовою,

бути належним чином організованою, охопити якнайбільшу кількість ук-

раїнців.

За ініціативою української громади Москви в грудні 1989 р. відновила

свою роботу Державна бібліотека української літератури – наступниця

Центральної української бібліотеки в Москві, заснованої в 1920-х рр. (за

деякими відомостями у 1918 р.) та закритої 1938 р. Діяли також Культурний

центр України в Москві (директор – П.Сергієнко), Український історичний

клуб міста Москва (голова – В.Ідзьо), популярний у російській столиці

Український музичний салон, що працював при Всеросійському музичному

товаристві (керівник – В.Скопенко), Українська народна хорова капела [29,

с.205].

З 1989 р. в Москві нерегулярно виходила заснована товариством

“Славутич” газета “Український кур’єр” – найстарше із сучасних українських

видань Росії (тираж сягав 6 тис. примірників). У жовтні 1993 р. побачила світ

незалежна газета українців Росії “Український вибір” (головний редактор –

О.Руденко-Десняк), яка сприяла налагодженню тісніших зв’язків, обміну

досвідом між осередками національно-культурного життя, координації

діяльності та консолідації українських організацій в масштабах усієї Росії

[14, с.7].

53

На початку 1990-х рр. зріс інтерес до історії та культури свого народу

в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська,

Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки

Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан)

проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське

товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню

демонструвалися українські передачі. Проте організоване українське життя

на Уралі, за винятком Республіки Башкортостан, розвивалося в цілому менш

активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин

цього полягала в тому, що українське населення тут було значною мірою

асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною назвали в Оренбурзькій

області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1, Свердловській – 41,8,

Пермській – 46,6, в Башкирській АРСР – 41,1, в Удмуртській АРСР – 46,6

[41, с.239].

Однією з найактивніших у Росії була і є українська громада

Башкортостану – республіки в складі Російської Федерації, де за переписом

1989 р. проживало майже 75 тис. українців (1,9% населення). За радянських

часів у Башкортостані внаслідок внутрішньо-республіканських міграційних

процесів відбулося розпорошення українців із районів компактного їх

розселенням минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р., а на

початку 90-х рр. ХХ ст. залишилося менше 50, зокрема таких, де українці

становили більшість населення, менше 20 [20, с.12].

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників

української культури, пізніше реорганізоване в Республіканський

національно-культурний центр українців Башкортостану “Кобзар”. За його

ініціативою в Башкортостані щорічно проводилися фестивалі української

54

культури, Шевченківські свята, урочистості з нагоди Дня незалежності

України. Було відкрито Український народний дім “Мир”, де розміщена

бібліотека української книжки, влаштовувалися виставки творів українського

мистецтва, проходили науково-практичні конференції. В республіці діяло

близько 20 українських фольклорних ансамблів, зокрема хори української

народної пісні (при Центрі “Кобзар”), “Червона калина” в с. Санджарівка

Чишмицького району, “Барвінок” (у місті Стерлітамак), а також 4 дитячі

ансамблі [20, с.12].

Набув дедалі організованих форм український національно-

культурний рух в районах зосередження недавніх (1970 – 1980 рр.)

економічних (заробітчанських) іммігрантів (Тюменська область, північна

частина Красноярського краю), від 54 до 68% яких вважали українську мову

рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови,

завдяки якому двічі на тиждень виходили україномовні передачі по міському

радіо, було організовано розповсюдження української преси, а також

відкрито українську філію бібліотеки.

Інтереси української діаспори Тюменської області представляло

об’єднання “Єдина Родина” (голова – П.Клименко) з філіями в Ішимі й

Нижньому Уренгої, а також національно-культурними товариствами, які

входили до об’єднання: “Українська родина” (Сургут), “Українське

земляцтво” (Нижнєвартовськ), “Відродження” (Тюмень). Значну роботу

щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру

провадили об’єднання “Українська діаспора” (Тобольск), “Просвіта” і “Сірий

клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і

Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація

українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Необхідно зазначити, що

55

діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших

регіонів Росії, нерідко відбувалася в умовах відвертої неуваги, а то й протидії

з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводилася до

фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська,

Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення

культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл [49, с.145].

У районах “старої” української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський

край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були

позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного

розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у

різних місцевостях лише від 27,2 до 33,2%, процеси українського етнічного

відродження відбувалися досить повільно [23, с.36].

Певних результатів у задоволенні потреб української діаспори регіону

було досягнуто передусім завдяки зусиллям та ентузіазму членів українських

громадських об’єднань, а також допомозі генконсульства України в Тюмені.

Українські товариства Сибіру відзначали національні свята, День

незалежності України, влаштовували виставки української книжки, щороку

провадили фестиваль самодіяльних творчих колективів українців Західного

Сибіру “Сибірські барви України”. Національно-культурне об’єднання

“Україна” в Красноярську щорічно організовувлао День української

культури. При товариствах у Сургуті й Нижнєвартовську були створені

інформаційні центри. У Сургуті, Нижнєвартовську й Тобольську працювали

українські недільні школи. У Тюмені не періодично виходила газета

“Українці на Півночі”. Українську газету випускало також і сургутське

товариство “Українська родина”. В Омську було створено український

фольклорний ансамбль, діяв вокально-інструментальна група “Сірий клин”, у

56

Новосибірську – ансамбль української народної пісні, в Красноярську – хор

“Барвінок” та інші самодіяльні мистецькі колективи [49, с.144]. Хоча кожне з

товариств регіону нараховувало не більше 60-70 активних членів, у масових

заходах брали участь до 300-400 осіб.

У 1990-х рр. було створено українські організації та осередки на

Далекому Сході. У 1989 р. тут проживало 621 тис. українців, які становили

7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб

українського походження. Нині тут розгорнули культурно-просвітницьку

роботу українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області,

Товариство української культури Приморського краю (Владивосток),

Товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин

Україна” та “Зелений клин Черемош” (Спаськ-Дальній), Українське

товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство

“Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна

школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У

березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого

Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло

кілька чисел газети “Українець на Зеленому Клині” [31, с.24].

Виявляли активність українські об’єднання “Вербиченька”

(Татарстан), “Лелеки” (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські

організації (Тюменська область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха

та інші) стали ініціаторами розроблення угод про співробітництво їхніх

регіонів з Україною (вже після проголошення останньою незалежності),

створення регіональних програм розвитку української культури та освіти.

У зв’язку з демократизацією суспільно-політичного життя,

виникненням багатопартійності, проголошенням суверенітету України та

57

низки республік колишнього СРСР, національно-культурний рух серед

східної української діаспори помітно пожвавився. У різних регіонах

колишнього Радянського Союзу, де жили українці, почали виникати

національно-культурні об’єднання, товариства української мови, гуртки з

вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В бага-

тьох республіках і областях створювалися українські школи, а також

українські класи в іншомовних, здебільшого російських школах, гуртки

художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки

української літератури, почали видаватися українські газети, звучати в ефірі

українські передачі.

На кінець ХХ – початок ХХІ ст. центром українського національного

життя в Росії стала Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і

мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно,

ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянські часи

притягальним місцем для тисяч талановитих українців. Місто й нині має

потужний інтелектуальний потенціал українства. Тут існує досить розвинута

інфраструктура українських культурно-освітніх та національних закладів, діє

6 українських об’єднань. На базі Московського державного відкритого

педагогічного університету було засновано Український інститут (ректор –

Я.Ваграменко) [44, с.1].

Однак, в межах Росії українство у своїй більшості розсіяне на

території її автономних республік. Серед представників діаспори даних

земель теж веласяся активна культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, у

1994 р. було засновано Союз українок Башкортостану (голова – О.Лисенко).

У 1995 р. в Уфі відбувся другий з’їзд українців Башкортостану, в роботі

якого взяло участь 180 делегатів. На з’їзді обрано раду центру “Кобзар”

58

(співголови – В.Дорошенко і В.Бабенко), накреслено перспективні плани

української громади, зокрема відкриття культурного центру України в Уфі та

кафедри української мови в Уфимському державному університеті [35, с.16].

На Далекому Сході також активно функціонувало етнокультурне

товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діяла

українська недільна школа, було налагоджено передачі українською мовою

по місцевому радіо). Так, ще у березні 1993 р. відбувся з’їзд українців

Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову

українську організацію. Вийшло кілька чисел газети “Українець на Зеленому

Клині” [31, с.25].

Виявляли активність українські об’єднання Вербиченька (Татарстан),

“Лелеки” (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські організації

(Тюменська область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха та інші)

стали ініціато-рами розроблення угод про співробітництво їхніх регіонів з

Україною, створення регіональних програм розвитку української культури та

освіти. Важливим елементом інтеграції українських організацій у контекст

соціального життя російського суспільства є те, що вони займаються не

тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та дні української культури,

курси вчителів-україністів РФ тощо, а й беруть участь у громадсько-

політичних акціях, наприклад, у виборах до місцевих органів влади [46].

Прагнення активної частини українських товариств налагодити

повноцінне національне українське життя наштовхувалося на низку

перешкод, зокрема на пасивність значною мірою зденаціоналізованих

українців, стримувалося географічною віддаленістю від України, браком

підтримки, а нерідко й протидією з боку органів влади. Простежувалася

певна залежність напрямів діяльності українських громад від соціально-

59

професійного складу їхніх членів. Відчутною є потреба в зміцненні

своєрідного духовного зв’язку столичних громад як інтелектуальних

провідників українства РФ з представниками інших українських товариств

[1, с.120].

Однією з найгостріших проблем, з якою зіштовхуються в своїй роботі

українські організації в Росії, є брак інформації з України, гостра нестача

української періодики на ринку ЗМІ РФ. Потреба в українській пресі тим

важливіша, що більшість засобів масової інформації Росії формує громадську

думку в напрямі недопущення будь-яких обмежень для поширення й

застосування російської мови в Україні. Водночас вони замовчують брак у

Росії можливостей для вивчення української мови або провадять тезу про те,

що україн-ська мова не має перспективи. Слід особливо наголосити на

необхідності доступу українців Росії до електронних засобів масової

інформації України, оскільки саме електронні ЗМІ, які, за спостереженнями

фахівців, справляють найбільший вплив на формування світогляду сучасної

людини, здатні зупинити процес ослаблення етнічної самосвідомості в

значної частини українців Росії.

Тим часом можливість приймання теле-, радіопередач з України в

регіонах Росії була обмежена. Відповідні державні структури в Україні

працювали над розширенням зони прийому передач Всесвітньої служби

Радіо-Україна на всю територію Росії, переходом на використання там, де

можливо, середньохвильових передавачів, розв’язанням питання

ретрансляції в Росії програм українського телебачення як каналу духовно-

культурної підтримки українства. В руслі цих зусиль у липні 1996 р. за

ініціативою ОУР та за спонсорські кошти розпочалися регулярні

60

телепередачі українською мовою на дециметровому каналі Московського

телебачення [1, с.119].

Між Держтелерадіо України та українськими громадами Росії вже в

90-х рр. було встановлено контакти, завдяки чому в містах Іркутськ, Якутськ,

Сиктивкар, Челябінськ, Брянськ, Сургут місцеві ТРК періодично отримували

інформацію на аудіо та відеокасетах з правом використання українських

програм на місцевих радіо й телеканалах. Існувала потреба у створенні в

Україні спеціальних інформаційних проектів для східної діаспори: циклів

відео та аудіо-програм з української культури, української історії,

спеціальних навчальних програм. Закріпленню цих контактів мала сприяти

низка українсько-російських міжвідомчих угод, підписаних, зокрема, по лінії

Міністерства культури, інформації та національностей [46].

Окремо слід сказати про власну друковану періодику українців Росії,

яка відігравала важливу роль в їхній самоорганізації, плеканні рідної мови та

культури, в координації діяльності українських товариств. Останніми роками

в РФ побачили світ такі газети, як “Український вибір”, “Український

кур’єр”, “Український клуб”, “Тинди-Ринди”, “Невідома газета”, журнал

української Фантастики “Брати”, “Інформаційний бюлетень Об’єднання

українців Москви” (всі – Москва), “Криниця” (Уфа), “Рідне слово”

(Челябінськ), “Українське слово” (Мурманськ), “Українська родина”

(Сургут), “Козацьке слово” (Краснодар), “Український вісник” (Сиктивкар),

дайджест “Забута країна” (Санкт-Петербург) та інші (всього близько 20

видань). Найстабільніші з них “Український вибір” (Москва) і “Криниця”

(Уфа), інші ж без державної підтримки після появи кількох чисел

припиняють своє існування. Деякі газети українських громад з огляду на

61

брак фінансів видавалися в Україні, як, наприклад, “Український вісник” та

“Промінь” (для українців Республіки Комі) [15, с.69].

Серед досягнень російських українців постала організація “Інституту

Тараса Шевченка”, який діяла в складі Оренбурзького університету.

Очолював інститут письменник, лауреат Державної премії України Леонід

Большаков. Інститутом видавалася газета “Інститут Тараса” та “Научные

записки Оренбургского Института Тараса Шевченко” [7, с.148].

До активу діяльності українських об’єднань можна зарахувати

розроблення та затвердження на другому з’їзді українців Башкортостану

програми національно-культурного відродження українського населення цієї

республіки; організацію численних національних фольклорних колективів

(тільки в Башкортостані їх 23); проведення фестивалів і днів української

культури (дні української культури в Примор’ї, крайовий фестиваль

української культури в Хабаровську, Волгоградський обласний фестиваль

української пісні, культурницькі заходи обласного масштабу в Тюменській

області, Самарі, Воронежі тощо; створення Національного центру

українознавства в Башкортостані; налагодження роботи секцій та відділів

української літератури в місцевих бібліотеках (Москва, Ухта Абакан,

Калінінград); проведення наукових конференцій з питань україністики

виставок декоративно-прикладного мистецтва та інше [20, с.12].

Чи не найскладнішим завданням, яке стояло перед українською

громадою РФ, була розбудова українського шкільництва. Без своєї школи,

без передачі своїм дітям знання рідної мови, культури, історії найчисельніша

українська діаспора може досить швидко зникнути. Необхідним було

створення цілісної системи освіти українською мовою, яка б включала

широку мережу державних українських шкіл, класи з українсь-кою мовою

62

навчання, кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо.

Рішучі кроки в цьому напрямі мала б зробити Російська держава. Однак поки

що переважає тенденція перекладання цих обов’язків на українські

товариства [44, с.1].

Про справді широке забезпечення національно-культурних потреб

української меншини в Росії сьогодні можна говорити в основному як про

певний потенціал та бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій

країні в майбутньому. Українці, які становили найчисельнішу після росіян і

татар етнічну групу РФ і робили помітний внесок у соціально-економічний та

культурний розвиток цієї країни, на практиці не мали державної системи

українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та

телебачення рідною мовою – всього того, чим широко користується

російська меншина в Україні [23, с.39].

Нагадаємо, що, за офіційною статистикою, чисельність росіян в

Україні в 1989 р. становила 11,3 млн. осіб, а українців у РФ – 4,3 млн.

Кількість державних російськомовних та україномовних шкіл відповідно в

Україні та Росії – 2747 і 0 (інформація станом на 1997 –– 1998 рр.); кількість

дітей, які навчалися в російськомовних школах України та україномовних

школах Росії, відповідно – 2 млн. 503 тис. і 0; кількість вищих навчальних

закладів, які готують фахівців з російської мови та літератури в Україні й

української мови та літератури в Росії, відповідно – 31 і 0; питома вага

студентів, які навчалися російською мовою в Україні та українською в Росії,

відповідно – 55,6% і 0,0%; кількість державних російських театрів в Україні

й державних українських в Росії, відповідно – 11 і 0; кількість державних

російськомовних газет і журналів, що видавалися в Україні, та державних

63

україномовних, що видавалися в Росії (станом на січень 1996 р.), відповідно

– 1172 і 0 [23, с.40].

Труднощі періоду становлення української діаспори в Росії

виявлялися не тільки в плані організаційному й полягали у бракові належних

умов для реалізації українською спільнотою своїх національно-культурних

потреб. Ще гострішою проблемою було, очевидно, те, що більшість українців

не визначила своїх інтересів у Росії, не мала чіткого бачення свого

майбутнього та майбутнього своїх дітей у цій країні саме як українців. Досі

не вироблено достатньо привабливої діаспорної ідеології українства РФ, не

були сформульовані конкретні вимоги до органів державної влади. Вплив

українських організацій на суспільно-політичне життя країни був досить

незначним. Великий потенціал українства в різних сферах духовного життя

(мистецтві, науці, освіті, засобах масової інформації), в органах державного

управління, підприємницьких структурах тощо залишився невикористаним.

Бракувало належного статусу українських організацій у суспільстві, а також

надійного механізму державного сприяння українській діаспорі Росії [30,

с.7].

В цих умовах, враховуючи, з одного боку, високий рівень оволодіння

абсолютною більшістю українців російською мовою, а з другого –

нетолерантність частини соціального оточення до тих, хто прагне зберегти

свою національну самобутність, свою ідентичність, найлегшим для них був

шлях асиміляції. Існувало чимало свідчень, що цим шляхом пішла значна

частина українців Росії. Вибір іншого шляху – шляху діаспори – пов’язаний з

багатьма додатковими труднощами й проблемами. Очевидно, що лише

невелика частина українців Росії має сьогодні таке розуміння свого

морального обов’язку перед етнічною батьківщиною, яке може зумовити

64

свідомий вибір цією частиною своєї долі як долі діаспори. Останнє означає

бажання та волю не тільки самим залишатись українцями й зберігати свою

національну ідентичність, а й передати ці риси своїм дітям та онукам [41,

с.309-310].

Зникнення в Росії в міжвоєнний період майже 5 млн. українців, які з

різних причин розчинились у “російському морі”, застерігає від надмірного

оптимізму в справі відродження й збереження української етнічної само-

ідентичності в цій країні [41, с.310].

У другій половині 90-х ХХ – початку ХХІ ст. культурно-

просвітницька діяльність українців східної діаспори суттєво зросла. Серед

численних заходів українських об’єднань насамперед Москви слід

відзначити проведення наукових конференцій з української історичної

тематики, які викликають незмінний інтерес російських наукових кіл і

сприяють зближенню поглядів українських та російських вчених у вивченні

нашого непростого минулого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася

вже друга Міжнародна конференція на тему: “Запорозьке козацтво в історії,

культурі та національній самосвідомості”, присвячена 7-й річниці

незалежності України [14, с.12].

У Санкт-Петербурзі не зменшувало активності Українське суспільно-

культурне Товариство ім. Т.Шевченка (голова – В.Жигло), яке здійснювало

значну роботу щодо задоволення духовно-культурних потреб української

громади міста: організовувало концерти, урочисті зібрання, присвячені

національним святам та видатним постатям України, провадило лекції,

зустрічі з українськими політиками, громадськими й культурними діячами.

Помітною була діяльність Фундації культури “Пам’ятник Шевченкові”

(президент – С.Шурко). Як відомо, канадський скульптор українського

65

походження Леонід Молодожанин (Лео Мол) подарував Санкт-Петербургу

статую Т.Шевченка. Мерія міста виділила місце для пам’ятника, але його

встановлення затримувалося через брак каменя для постаменту. Зрештою

1998 р. питання було розв’язано: дарунком петербуржцям став блок

українського граніту з Токівського родовища на Дніпропетровщині.

Серед різних форм організації українцями Петербурга свого

національного життя заслуговують на увагу творчі об’єднання, ініціативи

окремих активістів громади, зокрема “Вечорниці у Валентина” –

неформальні щонедільні зустрічі, які влаштовував член товариства імені

Т.Шевченка Валентин Іващенко [4, с.13].

Наприкінці 1990-х рр. активізувалися зв’язки наукових колективів

вищих навчальних закладів та НАН України з кафедрами українознавства

університетів США, Канади, Франції, Українським Вільним Університетом у

ФРН. В Україні провадилося стажування зарубіжних громадян українського

походження, а науковці діаспори (історики, політологи, філологи) читалися

цикли лекцій в університетах та інститутах Києва й інших міст. Між

Україною й діаспорою відбувається обмін літературою. Так, за сприяння

громадських організацій діаспори в Києві ще з 1991 р. функціонувала

Бібліотека української діаспори, велику кількість діаспорних видань

передано іншим бібліотекам, установам та організаціям України. У свою

чергу, державні установи та громадські організації нашої держави регулярно

надсилали діаспорним громадам нові книжки видавництв України [42, с.77].

Як відомо, у радянський час зв’язків з діаспорою на державному рівні

не існувало. Тому лідери діаспори, попри ентузіазм і бажання бути

причетними до розбудови незалежної України, через попередні образи

виявляли певний час помітну обережність у спілкуванні з державними

66

структурами України, віддаючи пріоритет контактам з громадськими

організаціями. Сформовані вже стереотипи поведінки, а також недостатнє

розуміння особливостей розвитку політичної ситуації в Україні

перешкоджали налагодженню ефективної взаємодії навіть після

встановлення тісних контактів і порозуміння з офіційним Києвом. Зокрема,

за даними експертного опитування, проведеного в 1996 р. Центром етно-

соціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН

України (як експерти виступали діячі української діаспори та фахівці з

України, які теоретично або практично вивчають проблеми діаспори),

взаємодію західної діаспори з Україною в політичній сфері суспільного

життя ще й сьогодні гальмує недовіра частини діячів діаспори до владних

структур України, в яких, на їхню думку, переважають “…стара

номенклатура, ліві сили та проросійська орієнтація” [30, с.7].

Слід визнати, що й українська держава з огляду на терміновість,

багатопла-новість і складність завдань, що відразу ж постали перед нею,

частогусто запізнювалась із визначенням системної та цілеспрямованої

політики щодо української діаспори. Однак логіка розвитку державотворчих

процесів невдовзі привела до усвідомлення не тільки бажаності, а й життєвої

необхідності формування такої політики [23, с.40-41].

З набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців

усього світу. Тому цілком природно, що важливою складовою державної

етнополітики (система заходів, спрямованих на формування політичної

злагоди українського суспільства при збереженні його етнічної розмаїтості

шляхом утвердження рівноправних відносин і гармонійної взаємодії

представників різних етносів, оптимального врахування їхніх інтересів і

створення сприятливих умов для їхнього розвитку) була інтенсифікація

67

зв’язків з українською діаспорою – зарубіжною гілкою українського етносу,

існування якої великою мірою пов’язано з наявністю постійних і

різнопланових зв’язків з етнічним ядром (українською нацією) та історичною

батьківщиною (Україною).

Розширилося наукове вивчення історії та проблем сучасного розвитку

української діаспори. Центром етно-соціологічних та етно-політичних

досліджень Інституту соціології НАН України спільно з Редакцією

енциклопедії української діаспори (Чикаго, США) видавався науковий

збірник “Українська діаспора” (вийшло 10 чисел). Зазначений Центр у 1998

р. завершив розробку теми “Західна і східна українська діаспора: специфіка

етно-національного самовиявлення, перспективи взаємодії з Україною”.

Інститут біографічних досліджень Національної публічної бібліотеки

України імені В.І.Вернадського спільно з рядом установ НАН України

продовжувало роботу з підготовки багатотомного Українського

біографічного словника, в якому знайшло широке відображення діяльність

видатних діячів української діаспори.

Проведення зваженої та ефективної державної політики стосовно

української діаспори вимагає наукового вивчення її історії та багатоманітних

проблем сучасного розвитку, тому Програма (Див. Розділ ІІ) передбачає

проведення науково-теоретичних і науково-практичних конференцій,

“круглих столів”, семінарів, нарад тощо [1, с.120].

При Інституті змісту і методів навчання Міносвіти України було

створено спеціальний підрозділ – лабораторію з проблем освіти і культури

української діаспори. Для сприяння організації навчальне-виховного процесу

в освітніх закладах української діаспори Академія педагогічних наук у 1996р.

розробила спеціальну програму дослідження змісту та методичного

68

забезпечення цієї освіти. Міністерством освіти та Освітнім науково-

методичним центром “Україна – діаспора” розроблено й надіслано анкету до

всіх посольств і представництв України за кордоном та до українських

громад.

Новий етап у розвитку світового українства, який наступив на початку

ХХІ ст., потребує пошуків нових підходів до розв’язання проблем, що

постають на цьому шляху, визначення нових пріоритетів, вироблення нової

тактики. Оцінюючи перспективи розвитку світового українства, слід

зауважити, що відтепер вони пов’язані передусім із розвитком Української

держави. Тому, не полишаючи допомоги діаспорі, навпаки, нарощуючи цю

допомогу, особливо східній, основні свої зусилля українці світу повинні

спрямувати на розв’язання проблем становлення України як демократичної,

правової, духовно багатої і процвітаючої держави – такої держави, яка посяде

гідне місце серед країн світового співтовариства та стане справжнім

духовним центром і серцем українства.

Таким чином, культурно-просвітницький розвиток української

діаспори Сходу впродовж 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. відбувався при

активній взаємодії із незалежною Україною та державами азійського регіону.

Характер подібної співпраці полягав у ініціюванні, організації та проведенні

міжнародних конференцій з питань становища української діаспори у різних

країнах. Також відбувалося колективне видання періодичних видань,

художньої та наукової літератури, створення україномовних теле- і

радіоканалів. Така активність в даних заходах сприяла налагодженню

офіційних відносин на державному рівні. Це сприяло вирішенню численних

проблем, які мали місце в житті української діаспори на території тих чи

інших країн.

69

ВИСНОВКИ

В цілому, соціально-економічне життя, культурно-просвітницька та

громадська діяльність українців Східної діаспори впродовж усього свого

періоду існування відштовхувалась виключно від нагальних потреб та

пріоритетів сьогодення. Будучи однією з найчисельніших діаспорних

одиниць у світі, наш етнос, попри всі політичні, економічні, релігійні та

культурні негаразди, зумів зберегти власне “національне обличчя” навіть в

умовах далеких від нормальних. Це трапилося виключно неймовірному

терпінню, згуртованості, цілеспрямованості та ін.

Так, ще в період початку ХХ ст., коли українство тільки активно

почало колонізувати Схід, серед провідних представників нашої діаспори

виникло бажання перенести у ці віддалені від України території характерні

риси вітчизняної культури. Саме з цих причин, силами діаспори було

засновано перші україномовні школи, публікувалися книги тощо.

Однак, впродовж ХХ ст. (включно до 80 – 90-х рр. ХХ ст.) соціально-

економічні і культурні проблеми української діаспори перестали були

предметом зацікавлення радянського уряду, який не вважав за необхідне

налагоджувати контакти з українськими переселенцями Заходу. Паралельно

не розглядались питання українського населення віддалених регіонів СРСР

(Сибіру, Далекого Сходу, Кавказу, Башкиртостану, Середньої Азії, тощо).

Лише з приходом до влади в країні М.Горбачова почали відбуватися суттєві

зміни. Так, активізували свою роботу цілий ряд українських товариств Росії,

результатом чого стала поява у національно-культурних товариствах Москви

й Санкт-Петербурга глибокого зацікавлення питаннями розвитку соціальної

сфери, національної культури, звичаїв, традицій українського народу.

Відповідна робота проводилась і серед українських громад Сибіру, Уралу та

70

Далекого Сходу, які об’єднували у своїх лавах передусім робітників, почас-

ти ділових людей, що надавали перевагу в своїй діяльності економічним

зв’язкам та всьому комплексу проблем з ними пов’язаних.

Як це не парадоксально, але помітно стабілізувала ситуацію

української діаспори і її культурно-просвітницької діяльності та розвитку

криза радянської тоталітарної системи і розпад СРСР. Прямим результатом

цього процесу було нове налагодження контактів представників зарубіжного

українства із новоутвореною Української Державою.

Так, чимало діаспорних товариств Вірменії, Росії, Казахстану почало

налагоджувати контакти з офіційним Києвом. Характер подібної співпраці

полягав у ініціюванні, організації та проведенні міжнародних конференцій з

питань становища української діаспори у різних країнах. Також відбувалося

колективне видання періодичних видань, художньої та наукової літератури,

створення україномовних теле- і радіоканалів. Така активність в даних

заходах сприяла налагодженню офіційних відносин на державному рівні. Це

сприяло вирішенню численних проблем, які мали місце в житті української

діаспори на території тих чи інших країн. Результатом такої співпраці стало

проведення низки одіозних міжнародних наукових конференцій, де

фігурувало й питання становища української діаспори за межами держави. В

цілому, існують всі перспективи для того, щоб контакти між українцями

Росії, Кавказу, Середньої Азії та інших країн Сходу відбувалися

безперешкодно, стимулювалися урядами даних держав і підтримувалися на

офіційному рівні.

Загалом, варто зауважити, що проблема соціально-економічного та

культурно-просвітницького розвитку Української Східної діаспори потребує

більш детального вивчення, аналізу на сторінках серйозних наукових праць із

71

залученням матеріалів іноземних архівів та бібліотек, оскільки вітчизняний

джерельний та історіографічний матеріал не завжди дає змогу об’єктивно

висвітлити дане дослідження.

72

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонюк О. Діаспори в Росії та Україні. Формування правової бази

співробітництва // Віче. – 2000. – №8. – С.114-126.

2. Брунь С. Рідне слово лине від Уралу // Українське слово. – 1998. – 12

березня. – С.11

3. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історично-

географічний нарис. – Житомир, 1992. – 118 с.

4. Вовк Я. Століття боротьби за право бути собою // Українське слово. –

2002. – 17-23 жовтня. – С.13.

5. Георпєва Л. Хто вони російські українці? Про історію української

діаспори в Росії // Голос України. – 1993. – 6 жовтня. – С.1,5.

6. Дзюбенко Н. Українці в Росії // Голос України. – 1992. – 2 вересня. –

С.12-13.

7. Дубецкий И.Е. Украинцы в Оренбуржье // Науковий вісник

Українського університету. – М., 2002. – Т.2. – С.147-150.

8. Ємець Т. Розселення українців у ХХ ст. // Сучасність. – 2001. – №9. –

С.76-81.

9. Заремба С.З. Національно-культурне життя українців на Кубані (20 – 30-

і рр. ХХ ст.) // Київська старовина. – 1993. – №1. – С.94-104.

10. Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Львів: Світ, 1992. – 176 с.

11. Заставний Ф.Д. Українська діаспора // Заставний Ф.Д. Географія

України. – Львів, 1994. – С.192-232.

12. Ібраєв Б. Українці в Казахстані (1 млн.) // Вісті комбатанта. – 1992. –

№3. – С.102-106.

13. Ібраєв Б. Українці в Тюменській області // Науковий вісник

Українського університету. – М., 2002. – Т.2. – С.143-144.

73

14. Ідзьо В. Украинская диаспора в России – этапы развития // Науковий

вісник Українського університету. – М., 2001. – Т.1. – С.7-13.

15. Ідзьо В. Український історичний клуб в Москві // Слово і час. – 1997. –

№7. – С.69.

16. Кабузан В.М. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения (20

г. – XVIII в. – 1989 г.) // Науковий вісник Українського університету. –

М., 2001. – Т.1. – С.3-7.

17. Кобишанов Н. Українці в Росії // Наш час. – 1993. – 9 липня. – С.3.

18. Колісник Р. Українці в Росії // Вісті комбатанта. – 1994. – №3. – С.110-

112.

19. Косаківський В. нашого квіту по всьому світу // Урядовий кур’єр. –

2001. – 24 листопада. – С.1,13.

20. Крамарчук Т. Еміграція українців до Башкирії (1917 – 1939 рр.) // Історія

України. – 1999. – №3-4. – С.12.

21. Лаврів Г. Українці в Центральному Казахстані (історичний огляд) //

Вісті з України. – 1998. – 2 квітня. – С.5.

22. Лаврів Г. Українці в Центральному Казахстані (історичний огляд) //

Сучасність. – 1998. – №4. – С.90-98.

23. Левицький Ю.М. Українці в Російській Федерації // Визвольний шлях. –

1999. – Кн.1 (січень). – С.35-41.

24. Литвин А.С. Українська діаспора в Карелії // Науковий вісник

Українського університету. – М., 2002. – Т.2. – С.145-147.

25. Обченко О. Далеко від рідної землі (Українська громада на теренах

Якутії) // Українська слово. – 1999. – 11 лютого. – С.11.

26. Пепа В. Україна і зарубіжне українство (нове в статистиці) // Вісті з

України. – 1996. – №33-34. – С.2,3,6.

74

27. Попок А. Громадсько-політичне та релігійне життя українців на

Далекому Сході у ХХ ст. // УІЖ . – 1998. – №6. – С.54-68.

28. Попок А., Швачка І. Українці в Казахстані // Українська думка. – 1998. –

28 травня. – С.6.

29. Рязанцева Е. Культурная жизнь украинцев Москвы // Науковий вісник

Українського університету. – М., 2002. – Т.2. – С.204-208.

30. Сайко О. Українська діаспора в Росії. – М: Арка, 2002. – Ч.11. – С.7.

31. Сергеева О. Історія українських першопоселень і національної

свідомості українців Зеленого Клину // Науковий вісник Українського

університету. – М., 2001. – Т.1. – С.23-25.

32. Сергійчук В. Східна діаспора // Наука і суспільство. – 1995. – №1-2. –

С.15-17.

33. Сергійчук В. Східна діаспора // Наука і суспільство. – 1995. – №3-4. –

С.15-17.

34. Сергійчук В. Східна діаспора // Наука і суспільство. – 1995. – №11-12. –

С.11-15.

35. Сергійчук В. Східна діаспора // Наука і суспільство. – 1996. – №7-8. –

С.14-16.

36. Сергійчук В. Східна діаспора Поволжя // Наука і суспільство. – 1995. –

№7-8. – С.18-20.

37. Сергійчук В. Українці в імперії: роль українців розбудові Росії, а пізніше

більшовицької імперії // Культура і життя. – 1992. – 18 січня.

38. Східна діаспора в шифрах // Українське слово. – 1995. – 6 липня. – С.11.

39. Східна діаспора // Політика і час (ПІЧ). – 1992. – №11. – С.34.

40. Траф’як М. Східна діаспора: минуле і сучасне (близько 2 млн.) // Вісті

комбатанта. – 1992. – №5-6. – С.109-115.

75

41. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці у світі // Україна крізь віки

в 15 т. – К.: Альтернативи, 1999. – Т.15. – 352 с.

42. Українська діаспора // Герасимчук В.А. Цікаве українознавство. – К.,

1995. – С.75-78.

43. Український історичний клуб в м. Москві // Українська думка. – 1998. –

7 травня. – С.4.

44. Український історичний клуб м. Москви // Історія України. – 1998. –

№37. – С.1.

45. Фролкін М. Розсіяні по континентах // Розбудова держави. – 1996. – №9.

– С.41-46.

46. Чопик Д. Українська діаспора в Росії запрошує до співпраці //

Українська думка. – 2000. – 16 березня.

47. Чорний С. Українці в Сибіру // Визвольний шлях. – 2000. – Кн.5. – С.15-

21.

48. Чорний С. Українці Далекого Сходу // Визвольний шлях. – 2000. – Кн.6.

– С.30-36.

49. Шерсткіна В.Ф. Новосибірський обласний Український культурний

центр // Науковий вісник Українського університету. – М., 2002. – Т.2. –

С.144-145.

76