Хмельницький базовий медичний коледж

Самостійні роботи з анатомії (ІІ семестр )

Для відділення « Сестринська справа»

Підготувала: Юзвишин С. М.

2014 рік

План

1. Класифікація ендокринних залоз. Тканинні гормони

2. Судини: види, будова стінки артерій, вен, капілярів. Поняття

про мікроциркуляторне русло.

3. Закономірності розподілу артерій в організмі. Місця

вислуховування пульсу.

4. Венозні анастомози між системами верхньої та нижньої

порожнистих вен і ворітної печінкової вени.

5. Первинні лімфоїдні органи: будова та значення.

6. Імунітет: визначення, види , характеристика .

7. Продукція спинномозкової рідини та шляхи її циркуляції.

8. Оболони головного мозку. Міжоболонні простори. Шлуночки

головного мозку.

9. Ротові залози: великі та малі слинні залози, їх

характеристика.

10. Основні відмінності будови парасимпатичної та

симпатичної частин вегетативної нервової системи.

11. Провідні шляхи аналізаторів зору, слуху та рівноваги, нюху,

смаку .

12. Структурні основи чутливості шкіри. Місця підшкірного

введення ліків.

1.)Класифікація ендокринних залоз. Тканинні гормони

Важливу роль у регуляції життєдіяльності організму виконують ендокринні

залози. Основні їх ознаки:

1.У них відсутні вивідні протоки.

2. Їх секрети виділяються у кровоносні та лімфатичні судини.

3.Секрети називаються гормонами (збуджуючи речовини).

4. Мають невелику масу.

5. Розташовані в порожнинах тіла (грудній, черевній, малого таза) у ділянці

шиї, а також у порожнині черепа.

6. Діяльність їх регулюється вегетативної нервовою системою.

7. Гормони в свою чергу впливають на нервову систему(така регуляція

називається нейрогуморальною).

До ендокринних залоз належать щитовидна, прищитовидні, вилочкова,

надниркові залози, гіпофіз, шишкоподібне тіло ( епіфіз) , панкреатичні

острівці, статеві залози, параганглії. Ендокринні залози мають різне

ембріональне походження. Так із ектодерми розвиваються: гіпофіз, епіфіз,

мозкова речовина надниркових залоз, параганглії. Із ентодерми розвиваються

щитовидна та прищитоподібні залози, вилочкова залоза, панкреатичні

острівці підшлункової залози. Мезодермального походження - коркова

частина надниркових залоз і внутрішньосекреторна частина статевих залоз.

Згідно з сучасною класифікацією ендокринні залози розподіляють на дві

групи: залежні і незалежні від передньої частки гіпофіза. До першої групи

належать: щитоподібна залоза, коркова частина надниркових залоз і статеві

залози. Гіпофіз тропними гормонами регулює функцію цих залоз. До другої

групи належать: мозкова речовина надниркових залоз. прищитоподібні

залози, параганглії, панкреатичні острівці підшлункової залози. Ці залози не

підлягають безпосередньому впливу передньої частки гіпофіза.

Тканинні гормони - органічні сполуки гормональної дії, які виділяють не

залози внутрішньої секреції, а тканини організму. Напр., слизова оболонка

шлунково-кишкового тракту, плазма крові, нервова тканина.

Біологічно активні речовини, яким притаманна специфічна дія, утворюються

не тільки клітинами залоз внутрішньої секреції, але й спеціалізованими

клітинами, які розташовані в різних оганах. Тканинні гормони впливають не

тільки на функції тих органів, де утворюються, а й на інші органи. Велика

група тканинних, так званих, гастроінтестинальних, гормонів синтезується

клітинами травного тракту. Ці гормони впливають на утворення і виділення

травних соків, моторну та всмоктувальну функцію травлення.

У нирках секретується ренін та еретропоетин. У деяких органах та клітинах

продукуються гістамін, серотонін, простогландини А, Е, F, I та інші.

2.)Судини: види, будова стінки артерій, вен, капілярів. Поняття про

мікроциркуляторне русло

Серед судин розрізняють артерії (arteriae), що несуть кров від серця до

органів і тканин, вени (venae), через які кров тече від органів і тканин до

серця, та проміжну ланку між артеріями і венами — капілярні судини (vasa

capillaria).

Найбільшою артеріальною судиною, куди кров надходить безпосередньо із

серця під великим тиском, є аорта (aorta). Від аорти до органів і тканин

відходить велика кількість артерій, які послідовно діляться на дрібніші

судинні стовбури. Існує три основних типи поділу артерій: дихотомічний

(найдавніший тип), коли судинний стовбур ділиться на два наступних;

магістральний — від основної судини звичайно під гострим кутом, відкритим

до периферії, відходять бічні гілки, і розсипний, коли судина (звичайно

невеликого калібру) розпадається на кілька або велику кількість дрібних

артерій.

Артерії у живої людини мають вигляд стовбурів правильної циліндричної

форми. На трупі циліндр ніби стискується з боків. Це пов'язано з тим, що

артеріальні судини після клінічної смерті, яка настає після зупинки серця,

деякий час продовжують скорочуватись і проштовхувати кров у капіляри,

внаслідок чого самі залишаються порожніми. Вакуум у артеріях почасти

заповнюється газами трупного розкладання. Звідси й неправильна назва

артерій (від старогрецьк. аег — повітря, tereo — зберігаю). Тобто стародавні

лікарі вважали, що артеріями рухається повітря.

Калібр артерій у міру розгалуження їх стає все меншим і меншим. Через це

артеріальні стовбури прийнято поділяти на великі (діаметром 8 мм і більше),

середні (2 — 8 мм) і дрібні (2 мм і менше). Кожна артеріальна судина до

відходження бічних гілок зберігає калібр, прямолінійний напрямок. Тільки

дрібні артерії, які проходять у тканинах і легко розтягуються, можуть

набувати зігнутої або звивистої форми.

Стінка артерій - складається з трьох оболонок: внутрішньої, середньої та

зовнішньої. Внутрішня оболонка (tun. intima) вкрита зсередини одношаровим

ендотелієм, під яким у сполучнотканинному прошарку розташована

внутрішня еластична перетинка. Середня оболонка (tun. media) —

найпотужніша і складається переважно з колових і меншою мірою

поздовжніх шарів міоцитів, між якими залягають еластичні волокна. Третя,

зовнішня, оболонка (tun. externa) складається із спо-лучнотканинних

(колагенових) елементів з невеликою кількістю м'язових (переважно

поздовжніх) і еластичних волокон. У стінці артерій проходять численні

судини (vasa vasorum) і нерви (пп. vasorum) судин.

Залежно від вмісту в стінці судини еластичних і м'язових волокон

розрізняють два типи артерій. Артерії еластичного типу приймають під час

серцевої систоли кров, розширюються і знову скорочуються без значної

участі м'язових елементів. В артеріях м'язового типу, переважно дрібного та

середнього калібру, навпаки, скорочення створює нову пульсову хви¬лю

крові, здатну проштовхнути її через густе капілярне русло. Ці артерії

клініцисти називають «периферичним серцем».

Усі артерії через свої гілки досить широко з'єднуються між собою. Такі

сполучення між сусідніми судинними стовбурами називають сполучними

судинами (vasa anastomotica). Кровоносні судини, які з'єднують два або

кілька віддалених один від одного судинних стовбурів, називають побічними,

або колатеральними (vasa collateralia). Ці види судинного зв'язку мають

важливе значення, у випадках компенсованого кровопостачання з інших

судин. Поряд з цим в організмі є артерії, які не мають таких зв'язків.

Дрібна артерія переходить в артеріолу (arteriola), середня оболонка якої, на

відміну від артерій, містить тільки один-два шари міоцитів. Артеріола

розпадається на передкапілярні аріперіоли, що переходять у капілярні

сутани, які становлять величезне за обсягом судинне русло. Стінка цих малих

(до 10 мкм діаметром) судин дуже тонка, складаються з одного шару

ендотелію, що лежиті на базальній мембрані. Через неї відбувається обмін

речовин і газів між кров'ю і тканинною рідиною.

Кров з капілярів через післякапілярні вену ли надходить у вену ли (venula)t

які вливаються у вени, калібр яких у міру наближення до серця збільшується.

Стінка вен, як і стінка артерій, складається з трьох оболонок: внутрішньої,

середньої та зовнішньої. Проте вона тонка, м'язових і еластичних елементів у

ній мало. Стінка вен також має значну кількість судинних судин. Крім того, у

стінці великих вен є лімфатичні капіляри. Зовні вена — це синювата

тонкостінна млява судина, яка, на відміну від артерії, не завжди має форму

циліндра і легко здавлюється. Правильнішу форму мають шкірні вени (venae

cutaneae) і вени, що супроводжують артерії {venae comitantes). Артеріальні й

венозні стовбури в багатьох місцях утворюють сітки (rete агteriosum et rete

venosum), де судини порізному переплітаються і анастомозують один з

одним.

У деяких органах між дрібними артеріями і венами виникають сполучення —

артеріовенозні анастомози (anastomoses arteriovenosae). У цих випадках

артеріальна кров потрапляє у венозну систему, минувши капілярне русло, що

є пристосувальним чинником регуляції кровопостачання.

Місткість венозного русла більша, ніж артеріального.

Скорочувальна здатність венозної стінки незначна, і основні сили, що

рухають кров по венах, розташовані поза судинною системою:

присмоктувальна дія грудної клітки; скорочення скелетної мускулатури та

гладкої м'язової тканини; пульсація артерій; тиск маси венозної крові голови,

шиї, потилиці, верхньої частини грудей і спини при положенні стоячи тощо.

Внаслідок повільного венозного кровотоку за деяких умов (тривале стояння

на ногах, малорухомий спосіб життя тощо) можуть створюватись передумови

для венозного застою. Пристосувальними утворами, що запобігають

венозному застою, значною мірою є венозні клапани (valvulae venosae) в

просвіті багатьох вен (вен кінцівок, нижньої половини тулуба). Особливо

чіткі клапани у венах нижніх кінцівок. Клапани утворені дуплікатурою

внутрішньої оболонки вен у вигляді кишень таким чином, що, не заважаючи

доцентровому рухові венозної крові, вони перешкоджають їй текти назад.

У стінках кровоносних судин розташовані численні нервові закінчення, через

що судинна система виконує роль величезної рефлекторної зони, яка бере

участь у нейрогуморальному регулюванні кровообігу.

Капіляри – найдрібніші кровоносні судини розташовані в усіх тканинах між

артеріями і венами. Основна функція капілярів – забезпечення обміну газами

і поживними речовинами між кров’ю і тканинами. Тонка стінка капілярів

утворена лише одним шаром плоских ендотеліальних клітин. Через неї легко

проходять гази крові, продукти обміну речовин, поживні речовини, вітаміни,

гормони і лейкоцити (за потреби). Багато капілярів в залозах, мозку; мало в

сухожиллях. Капіляри можуть відкриватись і закриватись, змінюючи

кровопостачання тканин.

Мікроциркуляторне русло. Основними шляхами тканинної мікроциркуляції

крові, яка забезпечує нормальну життєдіяльність органів, є артеріоли,

передкапілярні артеріоли, капіляри, післякапілярні вену ли, венули та

артеріоловенулярні анастомози. Регулювання регіонарного кровообігу на

мікроскопічному рівні здійснюється скороченням м'язових елементів

артеріол і функцією особливих передкапілярних замикачів.

Ці пристосувальні механізми системи мікроциркуляції, будучи міцно

пов'язаними з нейрогуморальними впливами, забезпечують нормальний

кровообіг у тканинах, сприяють у разі потреби розкриванню резервних

капілярів і стабілізують артеріальний тиск.

Завдяки наявності в деяких органах артеріо-венозних і артеріоло-венулярних

анастомозів іноді можлива позакапілярна течія крові, що звичайно має

пристосувальний характер.

Важливою структурною одиницею мікроциркуляторного русла є капілярна

судина. Вона виконує або трофічну функцію (найчастіше), або має

спеціалізоване призначення (клубочок кровоносних капілярів ниркового

тільця, капіляри альвеол, синусоїди кісткового мозку тощо), забезпечуючи в

більшості випадків життєво важливі специфічні функції того чи іншого

органа: нирок, легень, печінки, червоного кісткового мозку.

3.)Закономірності розподілу артерій в організмі. Місця вислуховування

пульсу

Закономірності розподілу артерій в організмі.

Артеріальна система відображає у своїй будові загальні закони будови і

розвитку організму і його окремих систем . Постачаючи кров'ю різні органи ,

вона відповідає будові , функції та розвитку цих органів. Тому розподіл

артерій в тілі людини підпорядковується певним закономірностям , які

можна розбити на наступні групи :

1 . Відповідно угрупованню «... всього тіла навколо нервової системи» артерії

розташовуються по ходу нервової трубки і нервів. Так , паралельно спинному

мозку йде головний артеріальний стовбур - аорта і аа. spinales anterior et

posterior . Кожному сегменту спинного мозку відповідають сегментарні rr.

spinales відповідних артерій. Крім того , артерії спочатку закладаються у

зв'язку з головними нервами : наприклад , на верхній кінцівці в зв'язку з n .

medianus , на нижній - з n . ischiadicus . Тому надалі вони йдуть разом з

нервами , утворюючи судинно- нервові пучки , до складу яких входять також

вени і лімфатичні судини. Між нервами і судинами існує взаємозв'язок («

нервово- судинні зв'язку » ) , який сприяє здійсненню єдиної

нейрогуморальної регуляції .

2 . Відповідно до поділу організму на органи рослинного і тваринного життя

артерії діляться на парієтальні - до стінок порожнин тіла і вісцеральні - до

вмісту їх, тобто до нутрощів . Приклад : парієтальні і вісцеральні гілки

низхідній частини аорти.

3 . Кожна кінцівку отримує один головний стовбур : для верхньої кінцівки –

a. subclavia , для нижньої - a . ilica externa.

4 . Артерії тулуба зберігають сегментарно будову : аа. intercostales posteriores,

lumbales , rr . spinales та ін .

5 . Велика частина артерій розташовується за принципом двосторонньої

симетрії : парні артерії соми і нутрощів . Відступ від цього принципу

пов'язано з розвитком артерій всередині первинних брижок .

6 . Артерії йдуть разом з іншими частинами судинної системи - з венами і

лімфатичними судинами ,утворюючи загальний судинний комплекс . До

складу цього комплексу мають бути включені тонкі й довгі додаткові артерії

і вени , що йдуть паралельно основним і складові так зване параарте -

риальное і Паравенозне русло судин .

7 . Артерії йдуть відповідно скелету , що становить основу організму. Так ,

уздовж хребетного стовпа йде аорта , уздовж ребер - міжреберні артерії. У

проксимальних відділах кінцівок , що мають одну кістку (плече , стегно) ,

знаходиться по одній головній судині ( плечова , стегнова артерії) ; в

середніх відділах, що мають дві кістки (передпліччя , гомілка) , йдуть по дві

головні артерії ( променева і ліктьова , велика і мала гомілкові ) ; нарешті , в

дистальних відділах - кисті і стопі , мають променеве будову , артерії йдуть

відповідно кожному пальцевому променю .

Місця вислуховування пульсу

Пульс (з лат. pulsus - удар, поштовх) – це періодичне, синхронне з діяльністю

серця коливання стінок артерій, що викликане скороченням серця, вигнанням

крові в артеріальну систему і зміною в ній тиску впродовж періоду систоли і

діастоли.

Пульс на скроневої артерії інформативний, якщо пацієнт скаржиться на

запаморочення , судомні напади , прояви паркінсонізму , головні болі типу

мігрені , запальні зміни в пазухах носа , погану пам'ять і безсоння.

Пульс на сонній артерії слід досліджувати у випадках гіпер- та гіпотиреозу ,

ларингіту , фарингіту , розладах мови , при шоку і непритомних станах Цей

пульс прощупується поблизу від серця.

Пульс на плечовій артерії слід досліджувати при плевриті , перикардиті ,

діабеті та генералізованому набряку підшкірної жирової клітковини.

Абдомінальний (або черевний) пульс досліджується при відчутті

дискомфорту в черевній порожнині , діареї , дизентерії.

Найбільш часто досліджуваний пульс - це пульс на променевої артерії.

Пульс на великому пальці можна досліджувати у випадках масивних

набряків , коли неможливо промацати пульс на променевої або плечової

артеріях.

Пульс на стегнової артерії досліджуйте при наявності розладів у роботі

органів малого таза , сечового міхура , матки , яєчок і яєчників.

Пульс на підколінної артерії слід досліджувати за наявності твердих

набряків, лімфатичних набряків і артриті.

При набряках ніг , нефротичному синдромі і розладі роботи нирок можна

вдатися до дослідження пульсу на задній великогомілкової артерії.

Пульс на тильній артерії стопи підтверджує стан кровообігу в нижніх

кінцівках в післяопераційний період або при предгангренозному стані

кінцівки.

4.)Венозні анастомози між системами верхньої та нижньої порожнистих

вен і ворітної печінкової вени.

1 . Ворітна вена анастомозує за допомогою припупкових вен з верхньою та

нижньою порожнистими венами.

Припупкові вени розташовуються в окружності пупкової вени (v.umbilicalis)

і з'єднують ворітну вену або її ліву гілку з витоками верхніх і нижніх

надчеревних вен в області пупкового кільця. Надчеревні вени несуть кров

відповідно в верхню і нижню порожнисті вени.

2 . Ворітна вена анастомозує з системою верхньої порожнистої вени через

стравохідні вени , які утворюють венозне сплетіння . Це сплетіння в черевній

порожнині , в області кардіальної частини шлунка , з'єднується через ліву

шлункову вену з ворітною веною , а в грудній порожнині - з непарною і

напівнепарною венами , які несуть кров у верхню порожнисту вену .

3 . Ворітна вена анастомозує з нижньої порожнистої веною через ректальне

венозне сплетіння : нижні і середні ректальні вени несуть кров у внутрішні

клубові вени з системи нижньої порожнистої вени , а верхні ректальні вени є

корінням нижньої брижової вени з системи ворітної вени.

Крім того , ворітна вена анастомозує з низкою венозних судин

заочеревинного простору , зокрема з яєчковую венами і нирковими , які є

притоками системи нижньої порожнистої вени. Потрібно відзначити також

ряд венозних анастомозів між поперековими венами (система v. Cava inferior)

і венами висхідної і низхідної частин ободової кишки (система v . Portae

hepatis ) .

Решта анастомози між венозними судинами системи верхньої порожнистої ,

нижньої порожнистої та ворітної вен , а також вен серця вказані при описі

вен кожної області тіла. При скруті просування крові по якійсь венозній

судині вона може направлятися за системою анастомозів і при цьому

слідувати навіть у зворотному напрямку.

5.)Первинні лімфоїдні органи: будова та значення.

Функціональні клітини лімфоїдної системи представлені лімфоцитами,

допоміжними клітинами і в деяких тканинах епітеліальними клітинами. Всі

ці клітини функціонують у складі або відокремлених, оточених капсулою

лімфоїдних органів, або дифузних утворень. Основні лімфоїдні органи і

тканини поділяють на первинні та вторинні.

У тілі людини органи лімфоїдної системи локалізуються не безладно, а в

певних місцях. Первинні (центральні) лімфоїдні органи, де утворюються

лімфоцити, розташовані в добре захищених місцях: кістковий мозок - в

порожнинах кісток, тимус - в грудній порожнині, позаду грудини. Вторинні

(периферичні) лімфоїдні органи знаходяться на шляху можливого

впровадження в організм чужорідних агентів або на шляху прямування

чужорідних речовин, що утворилися в самому організмі. Вони створюють

своєрідні «охоронні пости» на кордоні внутрішнього і зовнішнього

середовища. Мигдалини залягають у стінках початкових відділів травної і

дихальної систем (на кордоні порожнини рота, порожнини носа і глотки),

утворюючи так зване лімфоїдне глоткове кільце. Одиночні і групові

лімфоїдні вузлики розсіяні в товщі слизової оболонки органів травлення,

дихання та сечовивідних шляхів. У цих місцях здійснюється імунний нагляд

за повітрям і їжею, що надходять із зовнішнього середовища. Селезінка

контролює склад крові, звільняючи її від «старих», віджилих клітин

(еритроцитів і лейкоцитів).

Характерними ознаками лімфоїдних органів є їх рання закладка і стан

зрілості вже у новонароджених, а також значний розвиток у дитячому та

підлітковому віці, коли відбувається становлення і дозрівання організму.

Надалі наголошується поступова інволюція (переродження) як первинних,

так і вторинних лімфоїдних органів: починаючи з юнацького віку в них

зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається жирова

тканина.

Будова первинних лімфоїдних органів

Зупинимося докладніше на будові первинних лімфоїдних органів:

- Червоний кістковий мозок

Червоний кістковий мозок у дорослої людини знаходиться в плоских кістках

(тазові, грудина, лопатка, ребра, хребці) і в розширених кінцях трубчастих

кісток (наприклад, стегнової). Він містить стовбурові клітини, з яких

утворюються всі клітини крові, в тому числі попередники Т-і В-лімфоцитів.

Кістковий мозок розташовується у вигляді шнурів циліндричної форми

навколо кровоносних судин. Що достигають клітини крові і лімфоцити

проникають через їх стінку і надходять в кровотік.

У новонароджених червоний кістковий мозок займає все кістковомозкові

порожнини. Після 4-5 років у середніх відділах трубчастих кісток він

поступово починає заміщатися жовтим кістковим мозком, що представляє

собою жирове депо. Цей процес завершується до 20 років.

- Тимус

Тимус, або вилочкова залоза, розташовується позаду грудини. Складається з

2 витягнутих часткою, зрощених у середній частині. Поряд з утворенням

лімфоцитів тимус продукує гормони, що сприяють формуванню імунітету.

Найбільшого розвитку цей орган досягає в період статевого дозрівання: в 14-

15 років маса його становить 30-40 р. Надалі відбувається жирове

переродження тимуса. До 70 років його маса знижується до 6 г.

6.)Імунітет: визначення, види , характеристика.

Імунітет (Лат. immunitas - звільнення, позбавлення від чого-небудь,

позбавлення від себе) - несприйнятливість, опірністьорганізму до

інфекційних агентів (в тому числі - хвороботворним бактеріям) і чужорідних

речовин. Це комплексна реакція організму, спрямована на захист його від

впровадження чужорідного матеріалу: бактерій та їх токсинів, вірусів,

паразитів, донорських тканин, зміненихвласних клітин (наприклад, ракових) і

т.д. Імунітет організму - система, що забезпечує захист організму від впливів

зовнішнього середовища і зберігає основні параметри життєдіяльності

органів і тканин (гомеостаз).

Розрізняють два типи імунітету: специфічний і неспецифічний.

Специфічний імунітет носить індивідуальний характер і формується

протягом усього життя людини в результаті контакту його імунної системи з

різнимимікробами і антигенами. Специфічний імунітет зберігає пам'ять про

перенесеної інфекції і перешкоджає її повторному виникненню.

Неспецифічний імунітет носить видоспецифічний характер, тобто практично

однаковий увсіх представників одного виду. Неспецифічний імунітет

забезпечує боротьбу з інфекцією на ранніх етапах її розвитку, коли

специфічний імунітет ще не сформувався. Стан неспецифічного імунітету

визначає схильність людини до різнихбанальним інфекцій, збудниками яких

є умовно патогенні мікроби. Імунітет буває видовим або вродженим

(наприклад, людини до збудника чуми собак) і набутим.

Природний пасивний імунітет. Антитіла(АТ) від матері передаються дитині

через плаценту, з грудним молоком. Він забезпечує короткочасну захист від

інфекції, так як АТ витрачаються і їх кількість зменшується, але

забезпечують захист до формування власного імунітету.

Природний активний імунітет. Вироблення власних АТ при контакті з

антигеном. Клітини імунологічної пам'яті забезпечують найбільш стійкий,

іноді довічний імунітет.

Набутий пасивний імунітет. Створюється штучно шляхом введення готових

АТ (сироватки) від імунних організмів (сироватки проти дифтерії, правця,

отрут змій). Імунітет такого типу також нетривалий.

Придбаний активний імунітет. Невелика кількістьантигенів вводять в

організм у вигляді вакцини. Цей процес називають вакцинацією.

Використовують вбитий або послаблений антиген. Організм не захворює, але

виробляє АТ. Часто проводять повторне введення, і воно стимулює більш

швидке і тривале освіта АТ,які забезпечують тривалий захист.

Класифікація компонентів імунної системи. Несприйнятливість організму до

інфекційних захворювань буває специфічної і неспецифічної (неспецифічна

резистентність). Специфічна несприйнятливість = імунітет. Неспецифічна

резистентність буває обумовлена:

1. Видовою несприйнятливістю (наприклад, несприйнятливість людини

до хвороб тварин);

2. Бактерицидними факторами організму (фагоцитоз і запалення,лізоцим,

показник pH, гарячкові реакції)

- Стерильний імунітет (одужання супроводжується повним усуненням

мікробів)

- Нестерильний імунітет (формується т.зв. носійство)

- Імуноглобуліни типу M (IgM) (виділяються вперший час після контакту з

інфекцією, обумовлюють первинну імунну відповідь)

- Антитіла типу G (IgG) (захищає організм протягом тривалого часу, бере

участь у вторинному імунній відповіді, при первинному зараженні, пік їх

концентрації припадає на 2тиждень хвороби)

- Імуноглобуліни типу Е (IgE) зумовлюють алергічні реакції -

гіперчутливість негайного типу (ГНТ)

- Імуноглобулін типу А (захищає організм від проникнення інфекції через

шкіру і слизові оболонки, у великомукількості міститься в грудному молоці)

Не існує поняття «неспецифічна імунна відповідь» - існує поняття

«неспецифічна резистентність» організму. Імунна відповідь завжди

конкретний і специфічний. На першому етапі зіткнення з чужорідним

антигеном запускається неспецифічний патологічний захисний процес -

запалення, що супроводжується фагоцитозом, виділенням медіаторів

запалення - гістаміну, серотоніну, цитокінів і т. п. Фагоцити (макрофаги)

поглинають антигени і контактують з лімфоцитами Т-хелперами,

представляючи їм на поверхні антигенні детермінанти. Т-хелпери запускають

розмноження (виділяючи специфічні білкові речовини - інтерлейкіни)

специфічних для даного антигену клонів Т-кілерів і В-лімфоцитів з

предсуществующих стовбурових клітин,які пройшли перевірку на

толерантність в ембріональному періоді (клонально-селекційна теорія

Бернета). У ссавців сформувалися два типи імунітету: клітинні і

гуморальний. Це відбувається через те, що у ссавців розвивається 2 типу

лімфоцитів – Т і В-клітин. Ці лімфоцити утворюються зі стовбурових клітин-

попередників у кістковому мозку.

Клітинну імунну відповідь Т-клітини діють на наступні об'єкти:

1. Злоякісні клітини.

2. Клітини, інфікованімікроорганізмами.

3. Трансплантовані органи і тканини.

В атаці бере участь вся клітина, тому відповідь називається клітинним, вільні

тіла при атаці не виділяються. Зовнішня мембрана Т-клітин несе спеціальні

рецептори, подібні законфігурації з антитілами. Але рецептори Т-клітин не

можуть розпізнавати цілу молекулу антигена. Ці рецептори зв'язуються

тільки з фрагментами антигенів або інших чужорідних молекул. Серед Т-

клітин за особливостями зовнішньої мембрани (що знаходяться на ній різних

антигенів) виделяються Т4- і Т8 -Клітини. Вони розрізняються за своїми

функціями.

Т4-клітини називають хелперами (Вірус імунодефіциту, що викликає СНІД

заражає головним чином їх). Т4-клітини діють спільно з макрофагами.

1. Спочатку макрофаг захоплює несе антигени організм

2. Потім макрофаг отщепляет частина антигену (пептид) і виводить його

на свою поверхню, як би пред'являючи імунним клітинам.

3. Т4-лімфоцит, який має відповідний по структурі рецептор, розпізнає

цей пептид як чужий і утворює велику кількість лімфокінів.

Лімфокіни виконують функції:

1. Лімфокіни стимулюють розмноження Т-клітин.

2. Стимулюють вироблення антитіл В-клітинами.

3. Ініціюють процес запалення. Лімфокіни, видеяемие супрессорами,

можуть пригнічувати активність всіх типів лейкоцитів, в тому числі і

фагоцитів. Але лімфокіни виділяються хелперами стимулюють її.

Чисельне співвідношення цих двох типів лімфоцитів регулює силу

імунної відповіді.

Існує 2 типи Т8-клітин: клітини-супресори і клітини-кілери. Клітини-кілери

утворюють меншу кількість лімфокінів, але вони спосони вбивати заражнние

вірусами і злоякісні клітини. Це відбувається в результаті хімічної атаки, або

"продирявліванія" заражених або злоякісних клітин. Кілери не розпізнають

частини потрапили ззовні антигенів, чужорідні пептиди. Так само кілери

атакують і поступово руйнують трансплантовані органи.

В-клітини виділяють тіла в плазму крові, тканинну рідину, лімфу. Атака В-

клітин спрямована проти:

1. Бактерій.

2. Деяких вірусів.

Кожна з В-клітин розпізнає певний антиген і синтезує зв'язують його

антитіла. Поверхня мембрани В-клітин несе антигенні рецептори, інденічние

утвореним нею антитіл.

Виділяють 2 типу В-клітин - клітини пам'яті. Ефектори. Ефектори

виділяють в кров, тканинну рідину антитіла. Живуть ці клітини близько

кількох діб. Клітини пам'яті живуть набагато більше року. Вони здатні

швидко давати імунну відповідь на будь-яку можливу інфекцію в

майбутньому.

7.)Продукція спинномозкової рідини та шляхи її циркуляції.

Спинномозкова рідина, ліквор, цереброспінальна рідина (лат. liquor

cerebrospinalis) — рідина, яка циркулює у порожнинах шлуночків головного

мозку, спинномозкового каналу та субарахноїдальному (під павутиновою

оболонкою) просторі головного і спинного мозку. В її утворенні беруть

участь судинні сплетіння, залозисті клітини, епендіма та субепендімальна

тканина шлуночків головного мозку, павутинна оболонка, глія тощо. Відтік

здійснюється через венозні сплетіння мозку, пазухи твердої мозкової

оболонки, периневральні простори черепно-мозкових і спинномозкових

нервів. Функції спинномозкової рідини:

Спинномозкова рідина — свого роду «водяна подушка», що оберігає

від механічних впливів головний та спинний мозок

Регулює внутрічерепний тиск, забезпечує постійність внутрішнього

середовища (рН, концентрації катіонів та аніонів)

За допомогою спинномозкової рідини здійснюється видалення

продуктів метаболізму з клітин центральної нервової системи, з одного

боку, та транспортування поживних речовин з крові до клітин

центральної нервової системи, з другого боку.

Спинномозкова рідина, liquor cerebrospinalis , що наповнює підпавутинний

простір головного та спинного мозку і мозкові шлуночки, різко відрізняється

від інших рідин організму. З нею подібні тільки ендо-і перилімфа

внутрішнього вуха і водяниста волога очі. Виділення спинномозкової рідини

відбувається шляхом секреції з plexus choroidei, епітеліальна обкладка яких

має характер залозистого епітелію. Апарат, який продукує liquor

cerebrospinalis, має властивість пропускати в рідину одні речовини і

затримувати інші (гематоенцефалічний бар'єр), що має велике значення для

запобігання мозку від шкідливих впливів.

Спинномозкова рідина здорової людини за хімічним складом схожа з

сироваткою крові.

З діагностичною і лікувальною метою роблять пункцію спинномозкового

каналу, що дозволяє визначити величину тиску спинномозкової рідини і

брати її для аналізу. При ураженнях центральної нервової системи тиск і

склад (зокрема, співвідношення вмісту білка та клітин) спинномозкової

рідини змінюються. Тиск спинномозкової рідини підвищується при

порушенні її відтоку (травми черепа або хребта, пухлини мозку, крововиливи

тощо). При менінгіті виявляються бактерії. Колоїдні реакції допомагають,

наприклад, в діагностиці сифілісу; біохімічні дослідження спинномозкової

рідини (визначення цукру, хлоридів, вільних амінокислот, ферментів і ін.) —

при розпізнаванні нейроінфекцій, епілепсії тощо.

Таким чином, за своїми особливостями спинномозкова рідина є не тільки

механічним захисним пристосуванням для мозку і лежать на його підставі

судин, але і спеціальної внутрішнім середовищем, яка необхідна для

правильного функціонування центральних органів нервової системи.

Простір, в якому поміщається liquor cerebrospinalis, замкнуто. Відтік рідини з

нього здійснюється шляхом фільтрації головним чином у венозну систему

через посередництво грануляцій павутинної оболонки, а почасти також і в

лімфатичну систему через піхви нервів, в які тривають мозкові оболонки.

Спинномозкову рідину, яка заповнює підпавутинний простір головного і

спинного мозку, продукують судинні сплетення, які розміщуються у

шлуночках мозку. З бічних шлуночків спинномозкова рідина проникає крізь

міжшлуночкові отвори (отвори Монро) у III шлуночок, а потім по

водопроводу середнього мозку в IV шлуночок і з нього — через отвори

Люшка і Мажанді у підпавутинний простір головного і спинного мозку.

Відтік спинномозкової рідини відбувається в основному через венозну

систему мозку.

- Схема циркуляції ліквору

Спинномозкова рідина забезпечує нормальне функціонування центральної

нервової системи. Вона захищає речовину мозку від механічних ушкоджень

при зміні положення тіла, бере участь в обміні речовин у головному і

спинному мозку, доставляючи до них поживні речовини і виводячи від них

продукти обміну, а також підтримує сталість внутрішнього середовища

мозку. Крім шлуночків і підпавутинних просторів головного і спинного

мозку спинномозкову рідину містять навколосудинні і навколоклітинні

простори мозкової речовини. До складу спинномозкової рідини входять вода,

клітини (лімфоцити), білкові речовини, глюкоза, хлориди, електроліти,

мікроелементи, вітаміни, гормони. Загальна кількість спинномозкової рідини

в дорослої людини в нормі становить 120—150 мл.

Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) циркулює:

- в шлуночках кінцевого мозку (telencephalon);

- в центральному каналі спинного мозку (canalis centralis medullae spinalis);

- в підпавутинному просторі (spatium subarachnoideum).

Спинномозкова рідина поновлюється кожних 4–7 годин і від плазми крові

різниться низьким вмістом білка та підвищеною концентрацією натрію,

калію і хлору.

8.)Оболони головного мозку. Міжоболонні простори. Шлуночки

головного мозку.

У головному мозку (encephalon) розрізняють такі ж самі оболони, як і у

спинному мозку (medulla spinalis):

- тверду оболону (dura mater);

- павутинну оболону (arachnoidea mater);

- м’яку оболону (pia mater).

Черепна тверда оболона; тверда оболона головного мозку (dura mater

cranialis; dura mater encephali). Вона є міцною, вистиляє зсередини

порожнину черепа (cavitas cranii) і слугує окістям для внутрішньої поверхні

кісток черепа. Із кістками склепіння черепа (calvaria) тверда оболона (dura

mater cranialis) зв’язана пухко і легко відділяється, а в ділянці кісток основи

черепа (basis cranii) вона зрощена щільно.

Виділяють надтвердооболонний простір (spatium epidurale), який розміщений

між кістками черепа та черепною твердою оболоною, і підтвердооболонний

простір (spatium subdurale), який розміщений між твердою і павутинною

оболонами. Надтвердооболонний простір та підтвердооболонний простір

(spatium epidurale et spatium subdurale) за нормальних умов не існують.

Павутинна оболона прикріплюється до твердої оболони, а тверда оболона

прикріплюється до черепа, при цьому не виникає порожнин. Поява цих

порожнин – це наслідок травми або патологічного процесу, що штучно

відокремлює павутинну оболону від твердої, а тверду – від черепа. Черепна

тверда оболона (dura mater cranialis) оточує нерви, утворюючи для них піхви і

зростається з краями отворів, через які ці нерви виходять з порожнини черепа

(cavitas cranii).

На внутрішній основі черепа (basis cranii interna), в ділянці довгастого мозку

(medulla oblongata) черепна тверда оболона (dura mater cranialis) зростається з

краями великого отвору потиличної кістки (foramen magnum ossis occipitalis)

та продовжується в спинномозкову тверду оболону (dura mater spinalis).

Черепна тверда оболона (dura mater cranialis) з внутрішньої сторони

розгалужується на відростки, які заходять у вигляді пластинок в щілини між

окремими частинами головного мозку, відокремлюючи їх. При цьому

утворюються наступні вирости:

- серп великого мозку (falx cerebri), який розташований у поздовжній щілині

великого мозку (fissura longitudinalis cerebri) і відокремлює праву та ліву

півкулі великого мозку (hemispheria cerebri dextrum et sinistrum):

- серп мозочка (falx cerebelli), який заходить в задню вирізку мозочка (incisura

posterior cerebelli) і відокремлює праву та ліву півкулі мозочка (hemispheria

cerebelli dextrum et sinistrum);

- намет мозочка (tentorium cerebelli), який заходить у поперечну щілину

великого мозку (fissura transversa cerebri);

- діафрагма сідла (diaphragma sellae), яка закриває гіпофізну ямку (fossa

hypophysialis), відмежовуючи гіпофіз від проміжного мозку. У цій діафрагмі

(diaphragma sellae) є отвір (foramen), через який проходить лійка

(infundibulum), до якої прикріплений гіпофіз (hypophysis);

- трійчаста порожнина (cavum trigeminale), що утворена розщепленням

черепної твердої оболони (dura mater cranialis) в ділянці трійчастого

втиснення (impressio trigeminalis) і розміщується на передній поверхні

кам’янистої частини скроневої кістки (facies anterior partis petrosae ossis

temporalis) біля верхівки кам’янистої частини (apex partis petrosae).

Відростки твердої оболони (dura mater cranialis), підходячи до борозен на

мозковій поверхні кісток черепа, розщеплюються і прикріплюються до країв

борозен, утворюючи пазухи черепної твердої оболони (sinus durae matris

cranialis), по яких тече венозна кров:

- верхню стрілову пазуху (sinus sagittalis superior):

- нижня стрілова пазуха (sinus sagittalis inferior);

- пряму пазуху (sinus rectus);

- потиличну пазуху (sinus occipitalis);

- поперечну пазуху (sinus transversus);

- печеристу пазуху (sinus cavernosus):

- сигмоподібну пазуху (sinus sigmoideus);

- верхню кам’янисту пазуху (sinus petrosus superior);

- нижню кам’янисту пазууа (sinus petrosus inferior);

- стік пазух (confluens sinuum), що є непарним і розміщений на внутрішньому

потиличному виступі (protuberantia occipitalis interna) в місці злиття верхньої

стрілової, прямої, потиличної та поперечної пазух.

Венозна кров (sanguis venosus) із стоку пазух (confluens sinuum) поступає в

поперечну пазуху (sinus transversus), а потім у сигмоподібну пазуху (sinus

sigmoideus), а вже звідти – через яремний отвір (foramen jugulare) у

внутрішню яремну вену (v. jugularis interna).

Через випускні вени (venae emissariae) та вени губчатки (venae diploicae)

пазухи твердої оболони (sinus durae matris) сполучаються з поверхневими

венами голови.

Черепна павутинна оболона; павутинна оболона головного мозку

(arachnoidea mater cranialis; arachnoidea mater encephali). Вона є тонкою

напівпрозорою перетинкою, що позбавлена судин, не проникає в щілини і

борозни.

Поблизу пазух черепної твердої оболони (arachnoidea mater cranialis)

павутинна оболона (arachnoidea mater) утворює своєрідні вирости –

павутинні зернистості (granulationes arachnoidae), або пахіонові грануляції.

Вони випинаються у венозні пазухи і на внутрішній поверхні кісток

склепіння черепа (facies interna ossium calvariae) утворюють втиснення –

зернисті ямочки (foveolae granulares), або грануляційні ямочки.

Павутинні зернистості (granulationes arachnoidae) забезпечують відтік

спинномозкової рідини з підпавутинного простору у венозне русло. Між

павутинною та м’якою оболонами міститься підпавутинний простір;

підм’якооболонний простір (spatium subarachnoideum; spatium

leptomeningeum), що заповнений спинномозковою рідиною (liquor

cerebrospinalis). Підпавутинний простір (spatium subarachnoideum)

розташований глибоко в зовнішньому шарі м’якої мозкової оболони і має

павутинні перекладки (trabeculae arachnoideae). Він обмежований зсередини

(із внутрішнього боку) зовнішнім шаром судинної мозкової оболони, тому

найточнішим є термін порожнина м’якої мозкової оболони (spatium

leptomeningeum):

Підпавутинний простір (spatium subarachnoideum) утворює такі розширення,

або підпавутиннi цистерни (cisternae subarachnoideae):

- задню мозочково–мозкову цистерну; велика цистерна (cisterna

cerebellomedullaris; cisterna magna);

- бічну мозочково–мозкову цистерну (cisterna cerebellomedullaris lateralis);

- цистерну перехрестя (cisterna chiasmatica);

- міжніжкову цистерну (cisterna interpeduncularis);

- цистерну бічної ямки великого мозку (cisterna fossae lateralis cerebri);

- оточну цистерну (cisterna ambiens);

- мосто–мозочкову цистерну (cisterna pontocerebellaris);

- навколомозолисту цистерну (cisterna pericallosa);

- чотиригорбкову цистерну; цистерна великої вени великого мозку (cisterna

quadrigeminalis; cisterna venae magnae cerebri);

- цистерну кінцевої пластинки (cisterna laminae terminalis).

Підпавутинні простори головного та спинного мозку (spatia subarachnoidea

encephali et medullae spinalis) сполучаються між собою і містять

спинномозкову рідину (liquor cerebrospinalis), яка потрапляє в ці простори з

четвертого шлуночка (ventriculus quartus) через його отвори.

Через павутинні зернистості (granulationes arachnoideae) спинномозкова

рідина потрапляє до венозної системи і лише незначна частина її відтікає із

підпавутинного простору по периневральних та периваскулярних просторах

нервів і судин, що пронизують цей простір.

Черепна м’яка оболона; м’яка оболона головного мозку (pia mater cranialis;

pia mater encepali)

Вона є внутрішньою оболонкою головного мозку. Вона щільно прилягає до

зовнішньої поверхні мозку та заходить у всі ямки, щілини та борозни. Ця

оболона побудована з пухкої сполучної тканини, в товщі якої розташовані

кровоносні судини, які прямують до головного мозку та кровопостачають

його.

У певних місцях м’яка оболона проникає в порожнини шлуночків головного

мозку і утворює судинні сплетення (plexus choroideus), які продукують

спинномозкову рідину. Є наступні судинні сплетення:

- судинне сплетення бічного шлуночка (plexus choroideus ventriculi lateralis):

- судинне сплетення третього шлуночка (plexus choroideus ventriculi tertii):

- судинне сплетення четвертого шлуночка (plexus choroideus ventriculi quarti).

Шлуночки головного мозку — порожнини в головному мозку, заповнені

спинномозковою рідиною.

До шлуночків головного мозку належать:

- Бокові шлуночки — лат. ventriculi laterales, (telencephalon); Бокові

шлуночки головного мозку — порожнини в головному мозку, що містять

ліквор, найбільш великі в шлуночковій системі головного мозку. Лівий

боковий шлуночок вважається першим, правий — другим. Бокові шлуночки

сполучаються з третім шлуночком за допомогою міжшлуночкових

(монроєвих) отворів. Розташовуються нижче від мозолистого тіла,

симетрично по боках від серединної лінії. У кожному бічному шлуночку

розрізняють передній (лобовий) ріг, тіло (центральну частину), задній

(потиличний) і нижній (скроневий) роги.

-Третій шлуночок — лат. ventriculus tertius, (diencephalon); Третій

шлуночок мозку знаходиться між зоровими горбами, має кільцеподібну

форму, оскільки у нього проростає проміжна маса зорових бугрів (лат. massa

intermedia thalami). У стінках шлуночка знаходиться центральна сіра мозкова

речовина (лат. substantia grisea centralis) в ньому розташовуються підкіркові

вегетативні центри. Третій шлуночок зв'язаний з мозковим водопроводом

середнього мозку, а позаду назальної спайки мозку (лат. comissura nasalis) —

з бічними шлуночками мозку через міжшлуночковий отвір (лат. foramen

interventriculare).

- Четвертий шлуночок — лат. ventriculus quartus, (mesencephalon).

Розміщується між мозочком і довгастим мозком. Склепінням йому служить

черв'ячок і мозкові вітрила, а дном — довгастий мозок і міст. Являє собою

залишок порожнини заднього мозкового міхура і тому є спільною

порожниною для всіх відділів заднього мозку, що становлять ромбовидний

мозок (лат. rhombencephalon) — довгастий мозок, мозочок, міст і перешийок.

IV шлуночок нагадує намет, в якому розрізняють дно і дах. Дно, або основа,

шлуночка має форму ромба, наче втисненого в задню поверхню довгастого

мозку і мосту. Тому його називають ромбоподібною ямкою (лат. fossa

rhomboidea). У задньому нижньому кутку ромбоподібної ямки відкривається

центральний канал спинного мозку, а в передньому верхньому кутку — IV

шлуночок з'єднується з водопроводом. Латеральні кути закінчуються сліпо у

вигляді двох кишень (лат. recessus laterales ventriculi quarti), що загинаються

вентрально навколо нижніх ніжок мозочка.

Два бічних шлуночка відносно великі, вони мають С-подібну форму і нерівно

огинають спинні частини базальних гангліїв. У шлуночках головного мозку

синтезується спинномозкова рідина (ліквор), яка потім надходить у

субарахноїдальний простір. Порушення відтоку ліквору з шлуночків

проявляється гідроцефалією.

9.)Основні відмінності будови парасимпатичної та симпатичної частин

вегетативної нервової системи.

Вегетативна система складається з двох частин: симпатичної і

парасимпатичної, що відрізняються і в морфологічному, і в функціональному

відношенні. Вузли симпатичного стовбура знаходяться поза інервованим

органом, а парасимпатичні вузли – у стінці або біля відповідного органу.

Існують відмінності і в специфічній хемотропності цих відділів: збуджуючим

медіатором симпатичної системи є адреналін, гальмівним ерготамін, а в

парасимпатичній нервовій системі – відповідно ацетилхолін і атропін.

Між симпатичною і парасимпатичною системами існують природний

синергізм і відносний антагонізм у впливі на функцію інервованого органу.

Тонус симпатичної нервової системи переважає удень, а парасимпатичної –

вночі («царювання вагуса» вночі).

В цілому вегетативна нервова система забезпечує і регулює трофотропну і

ерготропну функції. Трофотропна функція направлена на підтримання

динамічної сталості внутрішнього середовища організму (його фізико-

хімічних, біохімічних, ферментативних, гуморальних і інших констант у

стані відпочинку і розслаблення) і здійснюється вона в основному

парасимпатичним відділом. Ерготропна функція направлена на вегетативно-

метаболічне забезпечення різноманітних форм адаптивної цілеспрямованої

поведінки при стресі (розумової і фізичної діяльності, реалізації біологічної

мотивації (харчової, статевої, мотивації страху і агресії). Вона здійснюється

здебільшого симпатичним відділом вегетативної нервової системи.

При функціональному (звичайно вродженому) домінуванні збудливості

симпатичної системи (симпатикотонії) відзначаються частий пульс, тахіпноє,

блиск очей і розширення зіниць, схильність до артеріальної гіпертензії,

похудіння, закріпи. Для симпатикотоніків характерні тривожність,

підвищення дієздатності (особливо увечері), ініціативність при пониженій

увазі та ін. При домінуванні впливу парасимпатичної

системи (ваготонії) відзначаються уповільнення пульсу, зниження

артеріального тиску, схильність до втрати свідомості, ожиріння, гіпергідрозу,

зіниці вузькі, апатія, нерішучість, дієздатність краще у ранкові години.

Діяльність вегетативної нервової системи залишається поза сферою

свідомості і є автоматизованою. Інтеграція вегетативного регулювання

здійснюється на рівні гіпоталамуса і лімбічної системи. Гіпоталамічна

область є основним центральним механізмом регуляції гомеостазу

внутрішнього середовища організму, симпатичного та парасимпатичного

тонусу, вищим підкірковим центром інтеграції вегетативних, емоційних та

моторних компонентів складних реакцій адаптивної поведінки і виконує

основну роль в регуляції функції систем травлення, дихання, серцево-

судинної, ендокринної, метаболізму, терморегуляції. Корегуючі

кортикофугальні впливи є вирішальними в діяльності гіпоталамусу, так само

і не менш важливими для функціонування кори є висхідні тонічні і фазичні

впливи, які поступають з гіпоталамусу.

Слід також відзначити можливість нейронів гіпоталамуса виділяти, подібно

залозам внутрішньої секреції, біологічно активні речовини (рилізинг-

фактори). Ці речовини надходять в гіпофіз і стимулюють продукцію його

гормонів – гонадотропного, тиреотропного і адренокортикотропного. Задні

відділи гіпоталамуса здійснюють функцію ерготропної, а передні відділи

забезпечують інтеграцію функції трофотропної системи. В неврологічній

практиці досліджуються такі функції вегетативної нервової системи:

регуляція тонусу судин і серцевої діяльності, секреторна діяльність екзо– і

ендокринних залоз, терморегуляція .

З метою визначення ступеня та характеру порушень в залежності від

пошкодження сегментарного (симпатичні, парасимпатичні відділи) та

надсегментарного апаратів (передній, середній та задній відділи гіпоталамуса

та ін.) вегетативної нервової системи, необхідно провести обстеження

хворого в наступній послідовності.

Симпатична і парасимпатична частини вегетативної нервової системи

відрізняються одна від одної функціонально. Так, симпатична частина

прискорює роботу серця, посилює дихання розширює зіницю ока, а

парасимпатична - звужує зіницю ока, прискорює перистальтику кишок.

Працюють вони злагоджено, антагонізма між ними немає.

10.)Провідні шляхи аналізаторів зору, слуху та рівноваги, нюху, смаку.

Провідні шляхи зорового аналізатора.

Світлосприймаючою, чутливою ланкою зорового аналізатора (першою

ланкою) є палички і колбочки, розташовані в сітківці. Провідний шлях від

паличок і колбочок до кори великих півкуль являє собою другу ланку

зорового аналізатора. Центральною (третьою) ланкою служить зорова кора

на медіальній поверхні потиличної частки півкуль великого мозку.

Обробка зорової інформації в зоровому аналізаторі починається на сітківці.

Зовнішні сегменти паличок і колбочок мають вигляд розташованих у вигляді

стовпчиків мембранних дисків. Ці диски утворені складками плазматичної

мембрани і містять молекули світлочутливих пігментів: в паличках -

родопсин, в колбочках родопсин.

Провідні шляхи слухового аналізатора та аналізатора рівноваги.

Слуховий нервовий імпульс -нервові клітини равлики (їх аксони утворюють

слуховий нерв) -волокна улітковий нерва-мозок (ядра, розташовані в мосту) -

-- підкіркові слухові центри (сприймаються імпульси підсвідомо) - корковий

центр слухового аналізатора.

Слухова кора здійснює обробку інформації: аналіз звукових сигналів,

диференціювання звуків. У корі формуються комплексні уявлення про

звукових сигналах, що надходять в обидва вуха роздільно, а також вона

відповідає за просторову локалізацію звукових сигналів.

Нервові імпульси, що надходять по провідного шляху слухового аналізатора

передаються на покришечно-спинномозкової шлях до передніх рогів

спинного мозку, а через них до скелетних м'язів.

За участю покришечно-спинномозкового шляху замикається складна

рефлекторна дуга, по якій імпульси викликають скорочення скелетних м'язів

у відповідь на ті чи інші звукові сигнали (сторожовий, оборонний рефлекси).

Провідні шляхи нюхового аналізатора.

Провідні шляхи нюхового аналізатора ( tr. olfactorius ) мають складну будову

і викладаються кілька схематизувати . Нюхові рецептори слизової оболонки

носової порожнини сприймають зміни хімізму повітряного середовища і є

самими чутливими порівняно з рецепторами інших органів чуття.

Перший нейрон утворений біполярними клітинами , розташованими в

слизовій оболонці верхньої носової раковини і носової перегородки.

Дендрити нюхових клітин мають булавоподібні потовщення з численними

віями , що сприймають хімічні речовини повітря; аксони з'єднуються в

нюхові нитки ( fila olfactoria ) , проникаючі через отвори гратчастої

пластинки в порожнину черепа , і перемикаються в нюхових клубочках

нюхової цибулини ( bulbus ofactorius ) на II нейрон. Аксони II нейрона (

мітральні клітини ) формують нюховий тракт ( tr. ofactorius ) і закінчуються в

нюховому трикутнику ( trigonum olfactorium ) і в передньому продірявленого

речовини ( substantia perforata anterior ), де знаходяться клітини III нейрона.

Аксони III нейрона групуються в три пучка - зовнішній , проміжний і

медіальний , які направляються до різних структур мозку. Зовнішній пучок ,

обігнувши sulcus lateralis великого мозку , досягає коркового центру нюху ,

розташованого в гачку ( uncus ) скроневої частки . Проміжний пучок ,

проходячи в гіпоталамічної області , закінчується в сосцевидних тілах і в

середньому мозку (червоне ядро) . Медіальний пучок розділяється на дві

частини: одна частина волокон , пройшовши через gyrus paraterminalis ,

огинає corpus callosum , вступає в gyrus fornicatus , досягає гіпокампу і гачка ;

інша частина медіального пучка утворює обонятельно - повідковий пучок

нервових волокон , що проходять в stria medullaris таламуса свого ж боку .

Обонятельно - повідковий пучок закінчується в ядрах трикутника вуздечки

надталаміческой області , де починається спадний шлях , що підключає

мотонейрони спинного мозку. Ядра трикутної вуздечки дубльовані другою

системою волокон , що приходять з сосцевидних тіл.

Провідні шляхи смакового аналізатора.

Орган смаку має:

- смакові бруньки; смакові чашечки , що утворюють периферійний відділ

смакового аналізатора;

- смакову пору; смаковий отвір , який є на верхівці кожної смакової бруньки і

відкривається на поверхні слизової оболонки.

У людини є близько 2000 смакових чашечок; смакових бруньок , які

сприймають відчуття смаку.

Вони розміщені в слизовій оболонці :

- язика ;

- м’якого піднебіння ;

- надгортанника .

Найбільше їх є в жолобуватих сосочках та листоподібних сосочках язика , а

також грибоподібних сосочках. Рецепторним елементом смакових бруньок є

сенсорно–епітеліальні клітини. Кожна смакова брунькамає близько 50

нервових закінчень периферійних відростків перших чутливих

псевдоуніполярних нейронів ,і Х черепних нервів. Ці закінчення утворюють

синапси з рецепторними клітинами, по яких передається інформація про

відчуття смаку до центральних ланок смакового аналізатора. У ділянці

передніх двох третин язика відчуття смаку сприймається чутливими

волокнами барабанної струни– гілки проміжного нерва , що є складовою

частиною лицевого нерва . У ділянці задньої третини язика відчуття смаку

сприймається чутливими волокнами язико–глоткового нерва . У ділянці

кореня язиката надгортанника відчуття смаку сприймається чутливими

волокнами блукаючого нерва . Ці чутливі волокна, що сприймають смакову

інформацію, є периферійними відростками чутливих псевдоуніполярних

нейронів, що розміщені в чутливих вузлах ,ічерепних нервів. Центральні

відростки перших нейронів, що йдуть в складі гілок , ,пар черепних

нервівдоходять до смакового ядра, що представлене ядром одинокого шляхуі

розміщене в довгастому мозку – другі нейрони. Аксони других нейронів

прямують до таламуса , де розташовані тіла третіх нейронів. Аксони третіх

нейронів закінчуються в гачку – корі великого мозку , де локалізується

кірковий аналізатор смаку.

Завдяки зв’язкам підкіркового центру смаку – ядрам одинокого шляхуі

розміщеним поряд руховим ядрам довгастого мозку , що контролюють

ковтання і жування, забезпечується рефлекс блювання на неприємну на смак

їжу.

11.)Структурні основи чутливості шкіри. Місця підшкірного введення

ліків.

Під визначенням «чутлива шкіра» мається на увазі тип шкіри, схильний до

підвищеної дратівливості і непередбаченої реакції у відповідь на повсякденні

зовнішні і внутрішні агенти. Чутлива шкіра може реагувати своїми

зовнішніми проявами на стомлення, стрес, недосипання, холодний вітер,

воду і декоративну косметику. Вона схильна до стягання, почервоніння,

лущення, появи дрібних сверблячих висипань. Підвищеною чутливістю

шкіри найчастіше страждають представниці прекрасної статі зі світлими або

рудим волоссям, прозорою тонкою шкірою, блакитними, сірими або

зеленими очима. Така шкіра має слабо виражений роговий шар, мало

пігменту, її сальні залози виділяють недостатньо жиру. Все це робить

чутливу шкіру особливо вразливою для зовні подразників і внутрішніх

стресів. Згідно опитування, з проблемою сенсебільной, тобто чутливої шкіри

стикаються 2/3 мешканку Центральної Європи. Чутливість шкіри до різних

подразників (Косметичні засоби, кліматичні умови, нервово-психічні

навантаження) часто плутають з алергічними або кожними захворюваннями,

наприклад, розацеа або себорейний дерматит. Однак, якщо реактивність

шкіри проявляється раптово, без грунтовних причин, то, найімовірніше,

йдеться про чутливій шкірі.

Типи чутливості шкіри

Причини, що викликають підвищену чутливість шкіри, лягли в основу

класифікації її основних типів.

1. Раптово виникаюче, триваюче деякий час, і також різко проходить стан

гіперчутливість шкіри. Викликаний реактивним станом, який відчуває

організм після нервово-психічних травм, тяжких хвороб, прийому

ліків.

2. Чутливість шкіри виникає на тлі патології внутрішніх органів (частіше

шлунково-кишкового тракту), інфекційних, алергічних, шкірних або

ендокринних захворювань, порушень з боку імунної системи.

Зниження реактивності шкіри настає після усунення основного

захворювання.

3. Підвищена чутливість шкіри викликаний неправильним доглядом,

використанням невірно підібраної косметики або косметичних засобів

низької якості.

4. Чутливість шкіри обумовлена її вродженими особливостями – сухістю,

тонкістю, слабкістю, нестачею захисної пігментації. Така шкіра – доля

білявих і рудоволосих жінок з сіро-блакитним або зеленим кольором

очей. Практично Будь-які зовнішні подразники (спека чи холод, вода

або сонце, вітер або пил і т. д.) можуть спровокувати її реакцію. Цей

тип чутливої шкіри потребує ретельного догляду за допомогою

поживних та захисних кремів.

Найбільш зручні ділянки для підшкірного введення ліків:

* Верхня третина зовнішньої поверхні плеча,

* Підлопаткова простір,

* Переднебоковая поверхню стегна,

* Бокова поверхня черевної стінки.

У цих ділянках шкіра легко захоплюється в складку, тому відсутня

небезпека пошкодження кровоносних судин і нервів.

Не можна вводити лікарські засоби в місця з набряклою підшкірної

жирової клітковиною або в ущільнення від погано розсмоктатися

попередніх ін'єкцій.

Використана література:

1. Бенда К., Цыб А. Ф, и др. Лимфэдема конечностей. Прага, 1987;

2. Волков И. Н. Патология лимфатических узлов, пер. с болг., с, 167,

София, 1980;

3. Зербино Д. Д. Общая патология лимфатической системы, Киев, 1974;

4. Куприянов В. В. и др. Микролимфология, М., 1983;

5. Анатомия человека: Учебник: В 2 т. / Под ред. М. Р.Сапина. - М.:

Медицина, 1993.

6. Батуев А. С. Высшая нервная деятельность: Учебник. - М.: Высш. шк.,

1991.

7. Ляпидевский С.С. Невропатология. – М., 2000.

8. Анатомия человека: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Козлова. - М.:

Физкультура и спорт, 1978.

9. Высшая нервная деятельность в норме и патологии. - К.: Здоровья,

1967.

10. Свиридов В. И. Анатомия человека. - К.: Выща шк., 1989.

11. Очкуренко О. М., Федотов О. В. Анатомия человека. - К.: Выща шк.,

1992.

12. Чусов Ю. Н. Физиология человека. - М.: Просвещение, 1981.