1

Національна академія державного управлінняпри Президентові України

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙСЛОВНИК

З ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Київ2010

За редакцією Ю. В. Ковбасюка,В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна

2

УДК 35.01(035) Е61

Схвалено Вченою радою Національної академії державного управлінняпри Президентові України (протокол № 167/1-9 від 28 січня 2010 р.)

Схвалено Вченою радою Інституту проблем державного управліннята місцевого самоврядування Національної академії державного управлінняпри Президентові України (протокол № 11/2009-3 від 27 листопада 2009 р.)

Ук л а д ач і :Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко, І. В. Розпутенко, Л. М. Гогіна, Л. І. За-гайнова, Т. П. Крушельницька, С. О. Кравченко, Р. А. Науменко, С. А. Пригородова,Є. О. Ралдугін, О. М. Руденко, Ю. Г. Іванченко, Л. Г. Штика, А. Й. Яскевич.Н ау к о в а р е д а к ц і я :Ю. В. Ковбасюк (голова), В. П. Трощинський (заступник голови), Ю. П. Сурмін (відпо-відальний секретар), В. Д. Бакуменко, В. Г. Бодров, Л. М. Гогіна, І. А. Грицяк, Л. І. Загайнова,І. В. Козюра, С. О. Кравченко, Т. П. Крушельницька, А. М. Михненко, Р. А. Науменко,Є. О. Ралдугін, І. В. Розпутенко, О. В. Сєров, Г. П. Ситник, С. О. Телешун.Ре ц е н з е н т и :В. Є. Воротін, доктор наук з державного управління, професор;Ю. М. Пахомов, доктор економічних наук, професор, академік НАН України;М. І. Михальченко, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України;Е. М. Лібанова, доктор економічних наук, професор, академік НАН України.

Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. :Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ков-басюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.

ISBN 978-966-619-279-3

Енциклопедичний словник з державного управління є першим в Україні фун-даментальним виданням, у якому розкривається термінологічна система державногоуправління. Вона охоплює близько 2600 термінів, що відображають різні аспекти дер-жавного управління: його теорію та історію, механізми, регіональний розвиток, галу-зеве управління та місцеве самоврядування.

Видання розраховане на державних службовців, посадових осіб місцевого са-моврядування, науковців, викладачів, магістрів, аспірантів і докторантів та всіх, когоцікавлять багатогранні процеси державного будівництва.

Е61

ISBN 978-966-619-279-3

УДК 35.01(035)

Енциклопедичний словник з державного управління підготовленоза фінансового сприяння слухачів

Національної академії державного управління при Президентові УкраїниВіталія Кличка, Владислава Каськіва та Віктора Кривенка

Національна академія державного управлінняпри Президентові України, 2010

Інститут проблем державного управліннята місцевого самоврядування НАДУ, 2010

ТОВ Видавничо-поліграфічний дім“Формат”, 2010

3

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИХ ВИДАНЬНАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

1. Ковбасюк Ю.В., президент Національної академії, доктор наук з державногоуправління, професор – голова.

2. Трощинський В.П., перший віце-президент Національної академії, доктор істо-ричних наук, професор – заступник голови.

3. Сурмін Ю.П., перший заступник директора Інституту проблем державногоуправління та місцевого самоврядування НАДУ, доктор соціологічних наук,професор – науковий керівник проекту, відповідальний секретар, координатор.

4. Бакуменко В.Д., проректор з наукової роботи Академії муніципального управ-ління, доктор наук з державного управління, професор.

5. Бодров В.Г., завідувач кафедри економічної теорії та історії економіки НАДУ,доктор економічних наук, професор.

6. Вакуленко В.М., завідувач кафедри регіонального управління, місцевого само-врядування та управління містом НАДУ, кандидат наук з державного управління,доцент.

7. Гогіна Л.М., провідний науковий співробітник відділу державного управліннята аналізу державної політики Інституту проблем державного управління тамісцевого самоврядування НАДУ, кандидат історичних наук, доцент.

8. Гошовська В.А., директор Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрівНАДУ, доктор політичних наук, професор.

9. Говоруха В.В., директор Харківського регіонального інституту державногоуправління НАДУ, кандидат наук з державного управління, доцент.

10. Грицяк І.А., завідувач кафедри європейської інтеграції НАДУ, доктор наук здержавного управління, професор.

11. Дубенко С.Д., завідувач кафедри права та законотворчого процесу НАДУ, кан-дидат юридичних наук, доцент.

12. Дзюндзюк В.Б., заступник директора з наукової роботи Харківського регіо-нального інституту державного управління НАДУ, доктор наук з державногоуправління, професор.

13. Загороднюк С.В., начальник управління організації фундаментальних та при-кладних досліджень НАДУ, кандидат наук з державного управління.

14. Загайнова Л.І., вчений секретар Інституту проблем державного управління тамісцевого самоврядування НАДУ, кандидат фізико-математичних наук, стар-ший науковий співробітник.

15. Загорський В.С., директор Львівського регіонального інституту державногоуправління НАДУ, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАНУкраїни.

16. Іжа М.М., директор Одеського регіонального інституту державного управлін-ня НАДУ, кандидат економічних наук, доцент.

4

17. Князєв В.М., завідувач кафедри філософії та методології державного управлін-ня НАДУ, доктор філософських наук, професор.

18. Козюра І.В., начальник відділу місцевого самоврядування та регіональногорозвитку Інституту проблем державного управління та місцевого самовряду-вання НАДУ, кандидат історичних наук.

19. Корженко В.В., завідувач кафедри політології та філософії Харківського регіональногоінституту державного управління НАДУ, доктор філософських наук, професор.

20. Крушельницька Т.П., заступник директора-начальник Центру соціологічнихдосліджень Інституту проблем державного управління та місцевого самовря-дування НАДУ, кандидат наук з державного управління.

21. Ліпенцев А.В., заступник директора з наукової роботи Львівського регіонально-го інституту державного управління НАДУ, кандидат економічних наук, доцент.

22. Лебединська О.Ю., декан факультету територіального управління і соціально-економічного розвитку НАДУ, доктор наук з державного управління, професор.

23. Луговий В.І., віце-президент Академії педагогічних наук України, доктор педа-гогічних наук, академік.

24. Михненко А.М., завідувач кафедри управління суспільним розвитком НАДУ,доктор історичних наук, професор.

25. Науменко Р.М., начальник відділу державного управління та аналізу державноїполітики Інституту проблем державного управління та місцевого самовряду-вання НАДУ, кандидат педагогічних наук.

26. Протасова Н.Г., завідувач кафедри управління освітою НАДУ, доктор педагогіч-них наук, професор.

27. Попов С.А., заступник директора з наукової роботи Одеського регіональногоінституту державного управління НАДУ, кандидат технічних наук, доцент.

28. Ребкало В.А., завідувач кафедри державної політики та управління політични-ми процесами НАДУ, доктор філософських наук, професор.

29. Розпутенко І.В., завідувач кафедри економічної політики НАДУ, доктор наук здержавного управління, професор.

30. Рудік О.М., заступник директора з наукової роботи Дніпропетровського регіональ-ного інституту державного управління НАДУ, кандидат політичних наук, доцент.

31. Серьогін С.М., директор Дніпропетровського регіонального інституту держав-ного управління НАДУ, доктор наук з державного управління, професор.

32. Ситник Г.П., завідувач кафедри національної безпеки НАДУ, доктор наук з дер-жавного управління, професор.

33. Солоненко І.М., завідувач кафедри управління охороною суспільного здоров’я,доктор медичних наук, професор.

34. Телешун С.О., завідувач кафедри політичної аналітики та прогнозування НАДУ,доктор політичних наук, професор.

35. Орлатий М.К., професор кафедри регіонального управління, місцевого само-врядування та управління містом НАДУ, доктор економічних наук, професор.

36. Чукут С.А., завідувач кафедри інформаційної політики НАДУ, доктор наук здержавного управління, професор.

5

ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ!

Енциклопедичний словник з державного управління, який Ви щойновідкрили, – перша фундаментальна праця великого колективу україн-ських учених – створений за ініціативою Національної академії дер-жавного управління при Президентові України.

Він містить близько 2600 термінів, є здобутком науковців понад 30 на-вчальних та наукових закладів України, 350 авторів, серед яких дер-жавні службовці, керівники центральних і місцевих органів виконавчоївлади, економісти, соціологи, юристи, викладачі, аспіранти та докто-ранти.

Ключова роль у підготовці словника належить Національній академіїдержавного управління при Президентові України та її регіональнимінститутам державного управління. Керівником наукового проекту єперший заступник директора Інституту проблем державного управлін-ня та місцевого самоврядування Національної академії, доктор соціо-логічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки УкраїниЮ.П.Сурмін.

Підготовка словника зумовлена важливими чинниками економічних ісоціальних перетворень в Україні, насамперед реформуванням систе-ми державного управління. Сучасний етап розбудови України вимагаєстворення прозорої, ефективної і відповідальної системи державногоуправління, здатної працювати у синхронному режимі з потребами лю-дей для забезпечення внутрішньополітичної стабільності, подоланнякорупції, встановлення правових відносин між державою і бізнесом,реформування усіх сфер життя українського суспільства. Важливоюумовою поступу на цьому шляху є професіоналізм кадрового корпусууправлінців, менеджерів нової формації, які сміливо реагуватимуть навиклики часу.

Енциклопедичний словник – перша спроба систематизації термінів здержавного управління в Україні. Він є закономірним етапом розвит-ку галузі науки “Державне управління”, яка започаткована в Україні.У процесі його підготовки були проведені спеціальні наукові дослід-ження термінологічної системи державного управління, яка формува-лася шляхом загальнонаціонального обговорення науковцями, вико-ристовувалися сучасні методи наукових досліджень, осмислювавсядосвід підготовки енциклопедичних видань, насамперед з державно-го управління, в Україні та за кордоном.

6

Енциклопедичний словник з державного управління має достатньо ви-сокий науковий рівень, а також свій неповторний зміст та українськезабарвлення. Терміни словника тісно пов’язані з національною істо-рією, теорією та практикою державного управління в Україні. Однак вінне замикається в національній проблематиці. Значна кількість йоготермінів відображає світовий, насамперед європейський, досвід управ-ління державою, основні світові тенденції розвитку теорії та практи-ки державного управління.

Відомо, що державно-управлінська наука не може існувати без тісноїдинамічної взаємодії з іншими управлінськими, економічними, со-ціально-гуманітарними та технічними науками. Ця методологічна по-зиція реалізується шляхом відображення у словнику відповіднихтермінів так званої “суміжної зони наук”.

Пропонований Вам енциклопедичний словник створено з нагодип’ятнадцятиріччя Національної академії державного управління приПрезидентові України. Впевнений, що він буде надійним порадникомз питань державного управління для використання в повсякденномужитті й роботі, а багатьом допоможе оволодіти професійними компе-тенціями. Нашій державі сьогодні дуже потрібні висококваліфікованіуправлінці-професіонали, спроможні мислити стратегічно, творчо,нестандартно, інноваційно, здатні прискорити започатковані в Україніреформи на шляху до європейського співтовариства.

Головне призначення енциклопедичного словника – у сприянні роз-витку державності, підвищенні ефективності державного управління,формуванні високого рівня адміністративної культури державних служ-бовців та посадових осіб місцевого самоврядування.

Сподіваюся, що ця фундаментальна наукова праця допоможе Вам глиб-ше оволодіти поняттями і категоріями науки “Державне управління”та розширити свої знання з питань державотворення.

Президент Національної академіїдержавного управлінняпри Президентові України,доктор наук з державного управління,професор Юрій КОВБАСЮК

7

ВСТУП

Сучасний етап демократичного розвитку українського суспільства, який по-в’язаний з кардинальними змінами всіх його сфер, характеризується інтенсивнимупровадженням наукового знання в модернізацію державного управління. Актуаль-ним є проведення комплексу реформ, які мають забезпечити модернізацію держа-ви Україна в аспекті впровадження кращого вітчизняного та світового досвіду, реа-лізації досягнень теорії та практики державного управління. Важко переоцінитизначення науки в успішному вирішенні цих завдань.

Однак їх вирішення суттєво ускладнює той факт, що наукове знання з дер-жавного управління не систематизоване. Справа в тому, що державно-управлін-ська наукова галузь є молодшою від її об’єкта – держави Україна. Протягом деся-тиріччя вона не розвивалася цілеспрямовано.

Повільний характер та проблеми попереднього реформування України знач-ною мірою зумовлені насамперед інтелектуальною неспроможністю державно-управлінської науки дати гідні відповіді на актуальні питання державотвореннятого часу. Тому на сучасному відповідальному етапі реформування України на-гальною стає потреба у виправленні попередніх помилок. А для цього необхіднестимулювання прискореного розвитку державного управління як галузі науки.

Важливим інструментом цього стимулювання може бути робота за загаль-нонаціональним проектом з підготовки Енциклопедії з державного управлінняУкраїни, яка передбачає залучення всіх відомих фахівців з державного управлінняв Україні, що саме по собі є мобілізацією національного інтелекту і, насамперед,науковців Національної академії державного управління при Президентові Украї-ни. Підготовка енциклопедичних статей сприятиме вирішенню ще не вирішенихпитань теорії, формуванню тезауруса державно-управлінської науки, упорядкуван-ню та систематизації знання.

Енциклопедизація знання з державного управління є необхідним законо-мірним етапом його нормального розвитку. Спостереження за розвитком такихгалузей наукового знання, як право, соціологія, політологія, підтверджує цю зако-номірність. Для них характерні процеси інституціалізації та інтеграції науковогознання. Формою та засобом цього є підготовка енциклопедій. Роботу з їх створен-ня вже провели юристи, політологи, інтенсивно працюють соціологи, незважаючина те, що є досить змістовні російські видання.

Практика показує, що після видання енциклопедій спостерігається активіза-ція розвитку науки. Щодо державного управління, то ця галузь має значні потребив селекції, структуризації та інтеграції наукового знання. Якщо цього не робити,то буде неможливо підвищити ефективність наукових досліджень, якість дисер-тацій, рівень державно-управлінської культури як науковців, так і державних служ-бовців, політиків, посадових осіб місцевого самоврядування. Може також виник-нути багато складних проблем державотворення, наприклад гальмування форму-вання та реалізації стратегії розвитку держави й державного управління. На сучас-ному етапі розвитку державного управління як галузі наукового знання є значніпроблеми з понятійним апаратом, з визначенням специфіки методології та методівнаукових досліджень, що гальмує розвиток наукової галузі.

Енциклопедії відіграють дуже важливу роль у суспільстві. Насамперед вони єдеякою інтегральною, нормативною системою знання. Їх функціональний ансамбльдосить багатий. Вони виконують у суспільстві інтегральну, нормативну, трансля-

8

ційну, інституційну, консультативну функції, а також функцію розвитку, короткахарактеристика яких дається в табл. 1.

Таблиця 1Функції енциклопедії в суспільстві

Енциклопедія з державного управління як специфічний різновид енцикло-педії також має виконувати сформульовані вище функції, які можна поділити надві групи: функції безпосередньої дії та функції опосередкованої дії.

Перша група функцій характеризується регулятивною роллю енциклопедіїщодо:

– державного управління як галузі наукового знання;– державного управління як галузі освіти;– державного управління як галузі практичної діяльності.Реалізація функцій безпосередньої дії диктує необхідність змістового напов-

нення Енциклопедії з державного управління України науковим знанням, інфор-мацією щодо освітньої підготовки державних службовців та посадових осіб місце-вого самоврядування, а також характеристикою практики державного управління.

Особливо підкреслимо те, що мова йде про підготовку не енциклопедії здержавного управління як такої, а Енциклопедії державного управління України,тобто створення такого енциклопедичного продукту, який, з одного боку, інтегруєв собі світове державно-управлінське знання, а з другого – адаптує його до реалійдержавного управління України. Тільки такий підхід дає змогу реалізуватися по-зитивним безпосереднім впливам енциклопедії.

Функції опосередкованої дії характеризуються впливами енциклопедії на:– державотворення, розвиток Української держави;– процеси реформування та оновлення різних сфер соціального буття;– теорію управління;– менеджмент, практику управління в різних сферах суспільства.Функціонування енциклопедії значною мірою залежить від етапу розвитку

знання, яке вона охоплює. При цьому це знання може проходити етапи виникнен-ня, становлення, подальшого розвитку та ефективного використання. Якщо знан-ня перебуває на етапі виникнення, то енциклопедію в таких гносеологічних умо-вах створити неможливо. Вона формується тільки на переході від другого етапу дотретього, коли нагальною стає потреба у практичному використанні знання, алеця потреба не реалізується через невпорядкованість знання. Тому створення ен-циклопедії забезпечує інтенсифікацію процесу його інтеграції, селекції та розвитку.

Назва функції Характеристика функції Інтегральна Об’єднує знання в єдиний систематизований комплекс, актуалізує їх.

Забезпечує цілісність знання Нормативна Фіксує рівень наукового розуміння об’єктів та процесів, які

відображаються енциклопедією. Сам цей рівень їх розуміння виступає певною нормою в науковому пізнанні та практичній діяльності

Трансляційна Забезпечує трансляцію знання користувачам: ученим, політичним та державним діячам, фахівцям у різних галузях, викладачам і студентам

Інституційна Регулює процеси мислення національного інтелекту, наукові дослідження, навчання, соціалізацію

Розвитку Здійснює інформаційне забезпечення процесів соціального розвитку шляхом використання енциклопедичного знання в побудові та реалізації концепцій, стратегій, планів, технологій розвитку суспільства

Консультативна Містить довідковий матеріал, відповіді на пізнавальні та практичні питання

9

Ключовою проблемою динамічного розвитку галузі науки “Державне управ-ління” стає формування термінологічної системи державного управління. У цьо-му напрямі працюють відомі українські та зарубіжні вчені. Результатом такої ро-боти є словники з окремих складових державно-управлінської практики та галузінауки “Державне управління”, які не охоплюють державне управління як ціліснеявище. Досить часто терміни, які визначені різними авторами, суперечать одинодному, що веде до зниження ефективності державного управління, особливо дер-жавно-управлінських комунікацій. Тому виникає необхідність формування певно-го національного стандарту термінологічної системи у формі енциклопедії.

Термінологічний апарат державного управління як складної сфери діяльності,попри те, що ця сфера є дуже давньою, перебуває в процесі свого становлення.Стосовно його сучасної ідентифікації можна запропонувати таку аргументацію.Термінологічний апарат будь-якої сфери діяльності у своєму розвитку звичайнопроходить три етапи: виникнення основних базових термінів, формування всьогокомплексу термінів та систематизації термінів у деякий цілісний і несуперечливийтермінологічний ансамбль, створення термінологічної системи.

З огляду на те, що державне управління як галузь наукових досліджень щеє “молодою”, її термінологічний апарат, імовірніше за все, перебуває на другомуетапі розвитку. Ознакою цього є поява різного роду словників та енциклопедій,що більшою або меншою мірою представляють понятійний простір державногоуправління. Користь від них безсумнівна, оскільки відбувається не тільки вве-дення понять у сферу уваги наукового співтовариства, але і їх уточнення й на-ступна інституціоналізація, перетворення в деяку норму, національний стандарт.

Терміни в державному управлінні виконують значну кількість функцій, щозабезпечують розвиток пізнавального процесу, а також і дисфункцій, що стримуютьі деформують цей процес.

Таблиця 2Функції термінології в державному управлінні

Формування термінів являє собою виникнення і мовне оформлення понять.Складним є формування наукового поняття, в основу якого покладено безліч взаємо-залежних логіко-методологічних процедур, таких як абстрагування, ідеалізація,індуктивне узагальнення, уявне конструювання, висування гіпотез тощо.

Назва функції Її характеристика

Підвищення якості Сприяє підвищенню якості того наукового знання, що наповнюється науковими поняттями

Стимулююча Відіграє роль джерела, стимулу наукового просування Пізнавальна Забезпечує пізнавальну діяльність, перевірку гіпотез

Систематизуюча Забезпечує процес систематизації наукового знання, що відбувається як навколо окремих понять, так і в деякій їх системі

Комунікаційна Виступає засобом, мовою спілкування дослідників один з одним попри простір і час

Методологічна Є інструментом пізнавальної і практичної діяльності Нормативна Формує норми, деякі стандарти пізнавальної діяльності

Назва дисфункції Її характеристика Гальмування Призводить до стримування, консервації дослідницької діяльності через

панування в науці некоректних понять Конфлікт Виступає предметом суперечностей у науковому співтоваристві

Безплідність Являє собою недієздатні утворення, до яких втрачається інтерес

10

У процесі формування термінів варто дотримуватися трьох принципів: прин-ципу предметності, тобто наявності предмета терміна, принципу однозначності йпринципу свідомості, тобто однозначності сприйняття. Державний стандарт Украї-ни у сфері термінології закріплює такі вимоги до термінів, як однозначнавідповідність терміна поняттю; відповідність лексичного значення терміна понят-тю, що позначається ним; системність, раціональна стислість; словотворча (дери-ваційна) достатність; мовна правильність.

Розвиток термінологічного масиву в системі термінів потребує побудовикласифікації, яка виступає найбільш поширеним способом їх упорядкування. В їїоснову пропонується покласти такі ознаки, як соціальний час об’єктів і процесів,що відображаються термінами; складова сукупної управлінської діяльності; типпредметного поля державного управління; місце в термінологічній системі; складтерміна і джерело його походження.

Таблиця 3Класифікація термінів термінологічної системи державного управління

У процесі створення термінологічної системи державного управління вини-кає багато принципово складних завдань, кожне з яких не може бути вирішенеарифметично однозначно, а припускає своєрідні множини задовільних траєкторій.

По-перше, недостатньо розробленим видається сам термін “термінологічнасистема” з погляду забезпечення чіткості в ньому системоутворюючого фактора.Що стосується термінологічної системи державного управління, то в ній такимфактором виступає державне управління як складна соціальна підсистема сус-пільства, що відіграє ключову роль у його існуванні й розвитку. Термін має вклю-чатися в термінологічну систему тільки тому, що він відображає управлінську си-стему. А значимість і місце в терміносистемі визначаються значимістю й місцем

Підстава

класифікації Основні різновиди термінів

Соціальний час Терміни, що відображають минуле, явища історії; терміни актуального буття, що відображають явища сьогодення; терміни прогнозного типу, що характеризують майбутнє

Складова сукупної управлінської діяльності

Терміни пізнання державного управління – характеризують пізнавальні процеси в державному управлінні; терміни оцінювання в державному управлінні – відображають ціннісно-аксіологічний аспект державного управління; терміни практики державного управління – відображають власне управлінську діяльність

Основні складові предметного поля державного управління

Терміни державного управління, що характеризують різні аспекти держави і управління державою; терміни місцевого самоврядування – фіксують предметне поле місцевого самоврядування; терміни регіонального управління, що представляють управління розвитком територій; терміни державної інтеграції – висвітлюють державне управління в контексті світової та європейської інтеграції

Місце в термінологічній системі

Основні терміни позначають основні, головні поняття певної сфери; похідні терміни – відображають видові й аспектні поняття

Склад терміна Прості терміни – не можуть бути розбиті на елементарні терміни; складні терміни – являють собою суму, принаймні, двох понять

Джерело походження

Власні терміни – належать певній галузі знання; базові терміни – є термінами базових наук; запозичені терміни – узяті із суміжних галузей знання; загальнонаукові і загальнотехнічні терміни – позначають загальнонаукові поняття

11

тих процесів і явищ, що ним відображаються. Зміна їх значимості неминуче при-водить до “дрейфу” термінів усередині термінологічної системи.

Управлінська практика проявляється стосовно термінологічної системи увикористанні термінів. Тут працює своєрідна модель масового обслуговування, колимаса “клієнтів” звертається до словників для того, щоб скористатися представле-ними там термінами. У зв’язку з цим цілком правомірно говорити про деяку актуаль-ну частину терміносистеми, терміни якої користуються постійним “попитом”, проїї ретроскладову, у якій подані терміни, що поступово виходять із ужитку. Нарешті,можна виділити і перспективну частину системи термінів, що охоплює ті з них,що розраховані на майбутнє широке “споживання”.

Важливо і те, що будь-яка термінологічна система являє собою концептуальнуєдність. Вона базується на деякому задумі, інтелектуальному проекті. Не є винят-ком і термінологічна система державного управління, інакше вона не може пере-творитися в систему, а залишиться великим, але масивом термінів. Вона має базу-ватися на інтегруючій ідеї - ідеї ефективного управління національною державою.Обґрунтування цієї ідеї у філософському, політичному, соціологічному, економіч-ному й інших аспектах, з відображенням минулого, сьогодення і майбутнього, пе-реосмисленням досвіду інших держав, посилює цей проект як ідейну основу роз-горнутої термінологічної системи.

По-друге, в основі термінологічної системи державного управління лежатьтри види категорій, що утворюють її категоріальне ядро: 1) категорії держави; 2) ка-тегорії управління; 3) власне категорії державного управління. Тобто категорії дер-жавного управління утворюються в категоріальному трикутнику: категорії держа-ви – категорії управління – категорії державного управління. Зв’язок “категоріїдержави - категорії управління” означає три варіанти позиціювання їх стосовноодна до одної:

а) позиційна рівність, що означає врівноважування категоріальної пари, кожназ яких синтезується з кожним елементом ряду, і в такий спосіб утвориться тезаурусдержавного управління. У цьому випадку категоріальне поле виявляється рівно-віддаленим від полюсів;

б) позиційна перевага категорій держави порівняно з категоріями управлін-ня, що приведе до об’єктивації й інституціоналізації синтетичного категоріально-го ряду. Категоріальний апарат тут виступає саме як понятійний комплекс держа-ви, яким управляють, що дає йому змогу взаємодіяти з категоріальним просторомполітології, теорії держави тощо, тобто наук, які вивчають державу. По суті, дер-жавне управління в цьому випадку виглядає як теорія керованої держави;

в) позиційна перевага категорій управління порівняно з категоріями держа-ви, що приводить до об’єктивації, орієнтації синтетичного категоріального рядуна діяльність. Категорії державного управління виступають тут як категорії управ-ління державою. У цьому випадку державне управління можна розглядати як дер-жавний менеджмент.

Звернемо увагу на ще одну категоріальну особливість. Справа в тому, щозміст терміна “державне управління” можна інтерпретувати двома термінами: “управ-ління державою”, що охоплює управління державою за всіх видів позиціюваннябазових категорій, тобто весь зміст управлінських процесів і явищ у державі, і“управління держави” як управління всіма об’єктами і процесами в суспільстві,коли держава виступає як суб’єкт діяльності, а об’єктом – суспільство. Але це управ-ління має опосередкований характер, оскільки громадянське суспільство є віднос-но незалежним від держави. Воно формує механізм місцевого самоврядування,що вступає у відносини з державою.

12

Важливо також і те, що самі базові категорії “держава” і “управління” є не-однозначними. При визначенні поняття “управління” використовуються загальний,функціональний, процесуальний і суб’єкт-об’єктний підходи. Ще складнішою єпроблема визначення поняття держави, при побудові якого можна спиратися наорганізаційний, інституціональний, правовий та інші підходи. Таким чином, потріб-на серйозна дослідницька робота з визначення категорії “державне управління”.

По-третє, як і для держави, для термінологічної системи державного управ-ління нагальним питанням є проблема кордонів. Держава, що втратила свої кордо-ни, перестає бути державою. Це положення стосується і термінологічної системи,що повинна мати чіткі межі із сусідніми галузями знання і практичної діяльності,інакше вона не буде системою. Важливо і те, що втрати, яких зазнає держава, по-чинаються в головах її громадян, насамперед унаслідок неправильних транскрипційпонять, що характеризують державу і державне управління.

Інтегральний характер державного управління, що є значною мірою резуль-татом дифузії, перенесення, інтеграції знання з багатьох інших наук, робить проб-лему демаркації системи термінів державного управління винятково складною.Вона може бути вирішена тільки шляхом відображення державно-управлінськогоаспекту в процесі визначення термінів.

Найбільша небезпека полягає в тому, що в процесі формування державно-управлінської термінологічної системи дослідник поводиться як термінатор і вклю-чає в неї всі популярні терміни соціальних і гуманітарних наук, оскільки все, щовони відображають, пов’язано, в остаточному підсумку, з державою й у той чиінший спосіб – з управлінням. Особливо велика спокуса виникає щодо того, абитермінологічно “поживитись” від сусідніх наук, які характеризуються багатствомтермінів: теорії держави і права, політології, соціології, менеджменту. Просте за-позичення не може забезпечити інтеграцію узятих звідти термінів у єдину систе-му. Тут неминуче необхідна дослідницька робота з їх адаптації.

По-четверте, заслуговує на серйозну увагу питання щодо обсягу терміноло-гічної системи, що залежить від розвиненості галузі наукового знання або сферипрактичної діяльності. Оскільки термін є результатом осмислення практики управ-ління, то кількість термінів в остаточному підсумку визначається здатністю інте-лектуалів осмислити зміни, що відбуваються в ній.

Через якийсь час це осмислення завершується і “термінологічний рух” при-пиняється. Далі відбувається формування зв’язків між термінами, інтеграція їх ма-сиву в систему. Однак новий кардинальний революційний переворот у практиці іпізнанні підриває основи сформованої термінологічної системи, вимагає її віднов-лення. Настає такий період інтелектуального буття суспільства, коли воно широковикористовує термінологічні запозичення з інших національних чи сусідніх термі-нологічних систем. Настає термінологічне міжчасся. Такий стан був характернимдля пострадянських держав на початку 90-х рр.

У ситуаціях міжчасся спостерігається масовий приплив у державне управлін-ня людей зі сфери освіти, виробництва, культури, які до цього займалися вико-навською діяльністю і мислили категоріями своєї сфери діяльності. У цьому разітермінологічна система починає піддаватися ревізії, обґрунтовано і необґрунтова-но розширюватися. Особливо відчутно поповнюють скарбницю термінів держав-ного управління вихідці з бізнесу і політики. Таким чином, термінологічна систе-ма являє собою систему, що постійно змінюється, пульсує під впливом соціальнихта інформаційних трансформацій суспільства.

13

Обґрунтованої позиції щодо того, скільки термінів повинна мати терміноло-гічна система державного управління, немає. Енциклопедія державного управлін-ня Росії вміщує понад 2000 термінів. Однак для неї характерні досить значні термі-нологічні запозичення із суміжних галузей знання і практичної діяльності. Разом зтим російська енциклопедія не містить термінів з історії теорії і практики державно-го управління, тобто є суто актуальною термінологічною системою. Термінологіч-на система державного управління в Україні налічує близько 2600 термінів. Прицьому добір термінів для неї був строгим, проходив через кілька турів загальнона-ціональної експертизи, в якій брали участь фахівці наукової галузі “Державнеуправління”. У систему включалися тільки ті терміни, що представляють держав-не управління. Суттєво вплинули на неї національна й історична парадигми, тобтопрагнення термінологічно представити історію української державності, відобра-зити національні особливості державного управління.

По-п’яте, винятково важливим питанням формування термінологічної сис-теми державного управління є забезпечення її інституціонального розвитку. Сьо-годні можна виділити небагато інституціональних способів такого розвитку: ви-ділення ключових слів в анотаціях на дисертації і паспорти спеціальності. Самимдисертаційним роботам досить часто бракує серйозного аналізу понятійного апа-рату теми і внесення дисертантами понятійних доповнень і уточнень. Часто вико-ристовувані поняття методологічно не відповідають самому змісту дисертацій.Назріла потреба в модернізації вимог ВАК до дисертаційних досліджень, насам-перед за двома напрямами: наявність у дисертації обґрунтування використовува-них методів дослідження і категоріального аналізу теми. Слабким є і регулятив-ний вплив на термінологію з боку паспорта спеціальності “Державне управління”,у якому виділяється чотири спеціальності: 25.00.01 – теорія та історія державногоуправління; 25.00.02 – механізми державного управління; 25.00.03 – державна служ-ба; 25.00.04 – місцеве самоврядування. Невиправданою видається відсутність та-ких спеціальностей, як філософія державного управління, регіональний розвиток,управління соціальним розвитком, технології державного управління, що стримуєне тільки формування відповідних груп термінів, а й розвиток теорії і практикидержавного управління.

По-шосте, як показує сучасна вітчизняна історія розвитку таких наук, якполітологія і соціологія, досить ефективними інституціональними інструментамиформування термінологічних систем є словники й енциклопедії, процес створен-ня яких викликає інтенсивну термінологічну творчість у наукових співтовариствах,а функціонування забезпечує використання і перевірку якості вміщених у нихтермінів.

У процесі створення будь-якого словника необхідно скласти обґрунтованийі досить повний масив термінів, забезпечити тематичне охоплення лексики(багатогалузеві, галузеві, вузькогалузеві), визначитися з функціями (регіструючі,регламентуючі, науково-популярні, навчальні, інформаційні, систематизуючі) і чи-тацьким призначенням (для фахівців, широкого кола читачів), його змістом і фор-мою, охопленням мов (одно-, дво-, багатомовні), способом упорядкування (алфа-вітні, тематичні, змішані). Робота зі створення словників у державному управлінніпередбачає: 1) глосаризацію наукової і навчальної літератури; 2) підготовку корот-ких термінологічних словників; 3) підготовку енциклопедичних словників. Якщоглосаризація літератури забезпечує краще розуміння текстів, а короткі терміно-логічні словники дають змогу швидко орієнтуватися в темі, то енциклопедичні

14

словники забезпечують не тільки повне відображення термінологічної системи, ай поглиблено розкривають терміни. Сьогодні ця робота перебуває на другому-тре-тьому етапах.

По-сьоме, важливо звернути увагу на те, що державне управління як галузьнаукового знання належить до соціально-гуманітарних наук, які характеризуютьсяспоконвічною незначною строгістю і формальністю. Зрозуміло, що суспільство-знавство не має єдиної методології як нормативної системи, посібників з розро-бок, обґрунтування, уніфікації знання. Причини цього очевидні і пов’язані нестільки із закінченням періоду виняткових і абсолютних авторитетів, скільки злогікою розгортання теорії, що за різних обставин спирається на різні метатеоре-тичні припущення, передумови, у тому числі й на цінності, що суттєво трансфор-мують і “прикрашають” терміни, але позбавляють їх необхідної для науки стро-гості. У державному управлінні неминуче присутня антропологічна складова. Прицьому “суспільствознавство гуманітарне тією мірою, якою передбачає врахуваннясуб’єктивного фактора – розуміння людини як особистості, носія індивідуального”.

Гуманітарність державного управління виявляється в його ціннісних пара-метрах, людській значимості, сенсі для існування суспільства, відображення світулюдини, нерідко людської суб’єктивності. Відмовитися від цінностей у процесіпобудови термінологічної системи державного управління не тільки неможливо, ай шкідливо. Тут мова може йти тільки про пошук такої ціннісної системи, що адек-ватна епосу і сутності державного управління.

Енциклопедичний словник з державного управління, що пропонується, єпершою спробою в Україні розробити повну термінологічну систему державногоуправління.

Особливостями цього словника є: по-перше, багатовекторність розгляду дер-жавного управління як з основних аспектів галузі науки “Державне управління”,так і з точки зору вимірів інших галузей знання – історії, філософії, політології,економіки, соціології, культурології тощо; по-друге, словник відображає не тількипроблеми науки, а й практики державного управління та освіти в цій сфері; по-третє, він є продуктом роботи фахівців усієї України, оскільки в його підготовцібрали участь майже 350 фахівців основних навчальних закладів, в яких викла-дається державне управління як навчальний предмет, а також представники органівдержавної влади та органів місцевого самоврядування.

Перший заступник директораІнституту проблем державного управліннята місцевого самоврядуванняНаціональної академії державного управлінняпри Президентові України,доктор соціологічних наук, професор,заслужений діяч науки і техніки України Юрій СУРМІН

15

АБДИКАЦІЯ – тип переходу до демократії,за якого відбувається швидка “добровільна”передача влади від старої до нової еліти –під тиском масових рухів чи певних очевид-них провалів у внутрішній або зовнішнійполітиці, що роблять владу старої еліти пов-ністю нелегітимною.

© Михненко А.М.

АБСЕНТЕЇЗМ – неучасть громадян у гро-мадському й політичному житті, у заходах,спрямованих на реалiзацiю їхнiх прав i сво-бод, зокрема ухиляння вiд участi у виборах.

© Михненко А.М.

АБСОЛЮТИЗМ (фр. absolutisme, від лат.absolutus – безумовний, необмежений) – фор-ма правління державою, за якої верховнавлада повністю належить одній особі (царю,імператору, королю). Першопочатково тео-логічний термін означав повновладдя Богау вирішенні питань спасіння. ЗдебільшогоА. вживають для характеристики монархіч-них режимів початку новітньої доби. В істо-рії А. можна виділити три основні періоди: –перша чверть XVIII ст. – формування таутвердження; друга половина XVIII – поча-ток ХІХ ст. – “освічений абсолютизм”; – 1815-1861 рр. – завершення розвитку А. Основніпричини ідеології А. в Західній Європі знай-шли своє відображення в політичній думціТ. Гоббса, а в Росії у – творах Ф.Прокопови-ча. Деякі сучасні історики заперечують, щоА. означав коли-небудь необмежену владу,оскільки він завжди був обмежений тради-ціями і звичаями.

© Казакевич О.М.

АВЕРСНИЙ РУХ – аверс (фр. avers,лат. adversus – “повернений обличчям”) –рух, що спрямований в один бік і не перед-бачає альтернативних вирішень. Найбільшо-го вжитку цей термін набув у зв’язку з будів-ництвом нафтопроводу “Одеса-Броди”.

Більшість експертів погоджується, що аверс-ний рух нафтогоном “Одеса-Броди” є до-цільнішим як із політичного, так і з геоеко-номічного погляду. Цей проект включено допереліку складників безпеки Євросоюзу.Перспективною є ідея транспортування лег-кої нафти, оскільки в ЄС діє закон, який об-межує вміст сірки в нафтопродуктах. Еко-номічної доцільності проекту додає мож-ливість постачання сировини для україн-ських нафтопереробних заводів.Добудова нафтопроводу “Одеса-Броди” доПлоцька та Гданська остаточно закріпила бнафтогін як необхідний для енергобезпекиЄвропи. Вартість такого будівництва за приб-лизними розрахунками становить 350 млнєвро. Щоб А.р. був економічно вигідним,необхідно 9 млн т нафти. Під час проектуваннянафтопроводу “Одеса-Броди” отримати необ-хідні обсяги планувалося з Іраку, та на експортіракської нафти згодом оголосили ембарго.У сьогоднішніх умовах необхідні обсяги на-фти знайти цілком реально. У межах ГУАМможна розшукати 5-6 млн т нафти для нафто-проводу “Одеса-Броди”, ще 2-3 млн т можназабезпечити за рахунок українських родовищна шельфі Чорного моря. Цього цілком досить,щоб запустити А.р. та зробити проект ви-гідним і для України, і для Євросоюзу.

© Розпутенко І.В.

АВТАРКІЯ (грец. autárkeia – самовдово-лення, самозабезпечення) – незалежність відобставин зовнішнього світу або інших лю-дей. Розуміється як створення замкненогосамодостатнього національного господарст-ва в межах окремої країни або групи країн,спрямованого на максимальне обмеженняімпорту. Часто тлумачиться як політичнийрежим (зазвичай деспотія), який забезпечуєфункціонування такого господарства. В гео-економіці – економічна незалежність краї-ни, що ігнорує міжнародний розподіл праціі міжнародну торгівлю, позбавляє необхід-

А

16

ності ввезення найважливіших продуктівспоживання. Термін А. часто вживається врозумінні прагнення до відособлення, схиль-ність до вузького намісництва.

© Розпутенко І.В.

АВТОКРАТІЯ (грец. аutos – сам і cratos –влада) – форма політичного режиму держа-ви, де вища державна влада належить одномусуб’єкту (главі держави), джерелом і носіємсуверенітету державної влади. Сувереннийсуб’єкт має вищу законодавчу, виконавчу ісудову владу. Населення як таке, у тому числіекономічно панівний соціальний клас, без-посередньої правової участі в утворенні дер-жавних органів не бере, або ця участь маєформальний характер і суттєво не впливаєна функціонування державних інститутів.Автократичні форми держави характеризу-ються також міцною централізованою вла-дою, де місцеві органи є лише виконавцямиволі вищих органів.

© Гадзало Г.С.

АВТОМАТИЗОВАНА ІНФОРМАЦІЙ-НО-ПОШУКОВА СИСТЕМА – це систе-ма, що реалізована на основі використаннякомп’ютерної техніки, в якій процеси пошу-ку та передачі, а в ряді випадків – і введеннядокументів, даних та запитів повністю авто-матизовані. Основною функцією такої сис-теми є нагромадження та оперативний по-шук документальної інформації, зокремавраховуючи морфологію мов, словників си-нонімів, фонетичний пошук тощо.

© Рейтерович І.В.

АВТОМАТИЗОВАНА СИСТЕМА УПРАВ-ЛІННЯ (АСУ) (англ. automated controlsystem) – людинно-комп’ютерна системаприйняття рішень щодо управління техніч-ними або економічними об’єктами (проце-сами), основою якої є комплекс економіко-математичних моделей та методів, інформа-ційних технологій, програм, технічних (ком-п’ютерна техніка, пристрої відображенняінформації, засоби зв’язку тощо) та органі-заційних засобів. Термін був уведений у60-ті рр. ХХ ст. для назви широкого класуавтоматизованих систем, які забезпечуютьзбирання, збереження, обробку, пошук тапредставлення інформації, яка використо-вується при прийнятті організаційно-управ-лінських рішень. Філософія А.с.у. формува-

лася під впливом двох факторів: науково-тех-нічного прогресу, входження суспільства вінформаційну фазу розвитку цивілізації, щодиктувало використання спочатку ЕОМ, апотім і персональних комп’ютерів у процесіпереробки інформації, необхідної для прий-няття управлінських рішень, та процесівцентралізації економіки й інших сфер су-спільства, яка характерна для авторитарно-го неринкового суспільства. Система забез-печує автоматизоване збирання даних, їх об-робку, передачу та представлення у виглядіваріантів можливих управлінських рішень зоцінкою їх наслідків або в іншій формі, не-обхідній для ефективного управління об’єк-том (процесом). Розрізняють такі основнітипи А.с.у.: автоматизовані системи управ-ління технологічними процесами (А.с.у.ТП), підприємством (АСУП); галуззю(ГАСУ); регіональні (обласні: АСУО, рес-публіканські: РАСУ) та загальнодержавнасистеми управління. У сучасних умовахтермін А.с.у. є менш вживаним, оскількинекомп’ютерні технології прийняття рішеньзникають. Можна навести багато прикладів,коли у назві сучасних систем для прийняттяуправлінських рішень частіше фігурує сло-во “модель”, ніж А.с.у.

© Сурмін Ю.П., Гриценко О.Г.

АВТОНОМІЯ (грец. аutonomia, від autos –сам і nomos – закон) – 1) повна абовизначена ступінь самостійності частини повідношенню до цілого; 2) несуверенне утво-рення, сконструйоване державою, якому де-легована частина власних та управлінськихповноважень; 3) право території, органі-зації, підприємства, установи самостійнорозв’язувати адміністративні, економічні,соціально-культурні та інші питання в рам-ках конституції та законів держави. В дер-жавному управлінні виділяють А. адміні-стративно-територіальну та національно-культурну.

© Загайнова Л.І., Малиновський В.Я.

АВТОНОМІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА (РЕГІОНАЛЬНА) –один із способів децентралізації влади в уні-тарній державі. Статус суб’єктів А.а.-т. ви-щий, ніж у звичайних адміністративно-те-риторіальних одиниць, але нижчий за ста-тус суб’єктів національно-територіальної,національно-державної автономії чи суб’єк-

17

тів федерації. Суб’єкт А.а.-т. (регіональної)не має ознак державного утворення. А.а.-т.виявляється у наявності у її суб’єктів систе-ми органів законодавчої та виконавчої вла-ди, що формуються самостійно, а також по-вноважень приймати закони з питань, колояких окреслено центром. Органи суб’єктаА.а.-т. здійснюють свою діяльність під на-глядом центральних органів влади, які, якправило, призначають для цього своїх пред-ставників (наприклад губернаторів). Регіо-нальні закони можуть бути скасовані цент-ральними органами, якщо вони не збіга-ються із загальнодержавними інтересами.

© Розпутенко І.В.

АВТОНОМІЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬ-ТУРНА – форма національно-культурногосамовизначення громадян, які належать донаціональних меншин, самостійного вирі-шення ними питань збереження та розвиткуетнічної, культурної, мовної та релігійноїсамобутності. Діяльність громадських орга-нізацій національних меншин з реалізаціїсвоїх прав на А.н.-к. регулюється законамиУкраїни, передусім Законом України “Пронаціональні меншини в Україні” (1992).Відповідно до цього закону держава гаран-тує всім національним меншинам такі основ-ні права у форматі А.н.-к.: користування інавчання рідною мовою чи вивчення рідноїмови в державних навчальних закладах абочерез національні культурні товариства, роз-виток національних культурних традицій,використання національної символіки,відзначення національних свят, сповідуван-ня своєї релігії, задоволення потреб у літе-ратурі, мистецтві, засобах масової інфор-мації, створення національних культурних інавчальних закладів та будь-яку іншудіяльність, що не суперечить чинному зако-нодавству. Сприяти реалізації прав націо-нальних меншин на А.н.-к. покликана всяорганізаційно-функціональна структура дер-жавного управління в соціогуманітарнійсфері.

© Трощинський В.П.

АВТОНОМІЯ УКРАЇНИ XVII-XVIII cт. –самоврядування України-Гетьманщини ускладі Речі Посполитої та Московської дер-жави, завойоване в процесі національно-виз-вольної революції середини ХVII ст. під про-водом Б.Хмельницького та закріплене рядом

угод (договорів) між Україною та Росією чиПольщею. Зокрема, Зборівським договором1649 р., Білоцерківським договором 1651 р.,Березневими статтями 1654 р., Гадяцькоюугодою 1658 р., Слободищенським тракта-том 1660 р. Андрусівське перемир’я, укла-дене між Польщею й Московщиною 1667 р.,закріпило поділ України на Правобережнута Лівобережну. Територія автономної Ук-раїни у зазначений час постійно змінювала-ся. Найбільш яскраво автономні права Ук-раїни проявилися за часів гетьмануванняБ.Хмельницького (1648-1657 рр.) та І.Мазе-пи (1687-1709 рр.). Після ліквідації гетьман-ства у 1764 р. уся повнота влади зосереди-лася в руках Малоросійської колегії. У 1775 р.ліквідовано Запорозьку Січ, а 1781-82 рр.ліквідовано поділ України на полки та за-проваджено загальноросійський адміністра-тивний поділ. Наприкінці ХVIIІ ст. А.У. булазнищена.

© Казакевич О.М.

АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ –адміністративно-територіальна одиниця Украї-ни, що має спеціальний статус, визначенийКонституцією України та Законом України“Про затвердження Конституції АвтономноїРеспубліки Крим”. Утворена 12 лютого 1991 р.на базі Кримської області. Столиця – м.Сім-ферополь. До складу АРК входить 14 райо-нів та 11 міст республіканського значення.Представницький орган – Верховна РадаАвтономної Республіки Крим. Уряд – Радаміністрів Автономної Республіки Крим. УАРК діє Представництво Президента Украї-ни. АРК здійснює нормативне регулюванняз питань: сільського господарства і лісів;меліорації і кар’єрів; громадських робіт, ре-месел та промислів; благодійництва; місто-будування і житлового господарства; туриз-му, готельної справи, ярмарків; музеїв,бібліотек, театрів, інших закладів культури,історико-культурних заповідників; транспор-ту загального користування, автошляхів, во-допроводів; мисливства, рибальства; сані-тарної і лікарняної служб.

© Монастирський Г.Л.

АВТОРИТАРИЗМ (аuthoritarism – від лат.аuctoritas – вплив) – недемократичний по-літичний режим, для якого характерна силь-на особиста диктатура однієї людини абовузької групи осіб, яка встановлена недемо-

18

кратичними процедурами і непідконтроль-на громадянам. Для авторитарних демокра-тичних режимів характерні наступні риси:зосередження влади в руках лідера, влада,заснована на авторитеті, рекрутування по-літичної еліти шляхом кооптації, тобто при-значення зверху шляхом спеціальних проце-дур. На відміну від тоталітаризму, зберіга-ється автономія особистості і суспільства внеполітичних сферах, не використовуютьсямасові репресії, хоча застосовується вибір-ковий політичний терор, може використову-ватися примус населення за допомогоюсили, провадяться “чистки” державного апа-рату, може існувати обмежене число партій,профспілок, інших організацій. За автори-тарного режиму не відбувається радикаль-на перебудова суспільства на основі ідео-логії, немає тотального контролю над насе-ленням, не зачіпається наявна соціально-класова стратифікація, режим у цілому су-місний з економічним, соціальним, культур-ним і частковим ідеологічним плюралізмом.Існують різновиди авторитарних режимів:традиційно-авторитарні, військово-автори-тарні (військові хунти, диктатури), військо-во-бюрократичні, авторитарно-бюрокра-тичні, популістські режими, авторитарно-де-мократичні режими.

© Варзар І.М., Розпутенко І.В.

АВТОРИТАРНЕ ЛІДЕРСТВО – системауправління, за якої лiдер самостійно прий-має всі рішення, бере на себе відпові-дальність за можливі наслідки цих рішень.Авторитарний лідер характеризується відпо-відним жорстким стилем управління, домі-нуванням процедур контролю, використан-ням мобілізаційних механізмів.

© Сурмін Ю.П.

АВТОРИТАРНИЙ СТИЛЬ КЕРІВНИЦТВА(аuthoritarian style of management) – засно-ваний на беззастережному підпорядкуваннівладі, авторитетові, прагненні незаперечно-го утвердження свого авторитету. А.с.к. –стиль керівництва, за якого керівник визна-чає цілі і всю політику в цілому, розподіляєобов’язки, а також у більшості випадків виз-начає відповідні процедури, керує, пререві-ряє, оцінює і виправляє виконану роботу.Вважається, що використання авторитарнихметодів керівництва виправдано у винятко-вих ситуаціях (криза, надзвичайні, форс-ма-

жорні обставини). Надмірне використанняА.с.к. призводить до різних форм зловжи-вання владою.

© Розпутенко І.В.

АГIТАЦIЯ ПЕРЕДВИБОРЧА – полiтичнадiяльнiсть партій, громадських органiзацiй,трудових колективiв та окремих осіб, засто-сована ними система методiв i засобiв щодоширокого i всебiчного обговорення полi-тичних, дiлових та особистих якостей кан-дидатiв на ту чи iншу виборну посаду.Можливiсть проведення А.п. передбачаєтьсяКонституцiєю України, законодавством провибори депутатiв рiзних ланок, iншими нор-мативно-правовими актами. Під час А.п.широко використовуються засоби масовоїiнформацiї, якi висвiтлюють хiд пiдготовкиі проведення виборiв, а їх представникамгарантується безперешкодний доступ на всiзаходи, пов’язанi з виборами. Мiсцевi орга-ни державної влади та самоврядування ство-рюють умови для належного проведенняА.п. Законодавство встановлює обмеженняу проведеннi передвиборчої агiтацiї. Так,використання кандидатами або їх довi-реними особами для органiзацiї агiтацiйноїроботи засобiв масової iнформацiї, якi пе-ребувають в їх пiдпорядкуваннi як посадо-вих осiб, забороняється. Державнi устано-ви, органи мiсцевого самоврядування неможуть брати участь у передвиборчiй агіта-ції. А.п. обмежується в органiзацiях, з’єднан-нях i частинах Мінiстерства оборони Украї-ни, Мiнiстерства внутрiшнiх справ Українита iнших подiбних структурах. А.п. у деньвиборiв у будь-якiй формi забороняється. Убагатьох країнах поширення агiтацiйнихматеріалiв не допускається. А.п. фiнан-сується за рахунок коштiв, одержаних вiддержави, полiтичних партiй, виборчихблокiв, кандидатiв у депутати, пожертвуваньфiзичних та юридичних осiб.

© Михненко А.М., Медвідь А.П.

АГЕНТСТВА РЕГІОНАЛЬНОГО ТАМІСЦЕВОГО РОЗВИТКУ – інституції,основним завданням яких є сприяння роз-витку і зростанню соціально-економічногопотенціалу та конкурентоспроможності пев-ної території, а також рівня та якості життяїї населення. Це структури, створені на за-садах партнерства між приватним, держав-ним та громадським секторами з метою комп-

19

лексного вирішення проблем певної тери-торії. Агенція є одним із інструментів реалі-зації регіональної політики в Україні, щодіють у тісній співпраці з центральними тамісцевими органами виконавчої влади йорганами місцевого самоврядування.А.р.м.р. мають на меті вирішення завданьполіпшення умов використання передовихінноваційних технологій, підвищення інве-стиційної привабливості регіонів, розширен-ня залучення вітчизняних та іноземних інве-стицій для регіонального розвитку, вдоско-налення підготовки та перепідготовки відпо-відних фахівців з проблем регіональногорозвитку, координацію програм технічноїдопомоги, спрямованих на підтримку регіо-нального розвитку.

© Макогон Ю.В.

АГРЕГАТ (у перекладі з лат. – зібрати в ста-до) – скупчення, нагромадження, несистем-на безліч об’єктів. Це поняття акцентує ува-гу на несистемності множини об’єктів, якавиникла шляхом невпорядкованого нагро-мадження компонентів. А. – протилежнийорганізму, частини якого пов’язані та узго-джені одна з одною. А. є результатом опе-рації агрегатування, протилежної до операціїдекомпозиції. При об’єднанні частин у цілевиникає принципово нова якість. М.Д.Лесеч-ко розуміє під агрегатуванням встановленнявідношень заданої множини елементів. Тойелемент, який має необхідну для заданої цілівластивість, називається конфігуратором.

© Сурмін Ю.П.

АГРЕСІЯ (від лат. aggressio – напад) – по-няття міжнародного права, яке означає про-типравне, пряме чи опосередковане, засто-сування збройної сили однією державоюпроти суверенітету, територіальної цілісностічи політичної незалежності іншої держави.Поняття А. включає як обов’язкову ознакуініціативу застосування озброєної сили.Озброєний напад однієї держави на іншувважається міжнародним злочином протисвіту і безпеки людства. Здійснювані в по-рядку самооборони дії держави, що підда-лася нападу, не можуть вважатися актом А.,так само як колективні дії держав, що роб-ляться відповідно до Статуту ООН дляпідтримки або відновлення міжнародногомиру і безпеки.

© Розпутенко І.В.

АДАПТАЦІЯ (лат. adаptatio – пристосуван-ня) – процес пристосування системи до на-вколишнього середовища без втрати своєїідентичності. Проблеми А. дуже плідно вив-чали такі соціологи, як Ф.Хайєк, О.Тоффлер,Є.Фром. А. має низку вимірів: соціальний,політичний, державно-управлінський. Со-ціальна А. – це пристосування особистості,соціальної групи до умов нового соціально-го середовища; засвоєння норм та цінностейсередовища в процесі соціалізації індивідів.Політична А. характеризує пристосування дозміни політичних умов суб’єктів політичноїдіяльності, політичних інститутів. А. в дер-жавному управлінні пов’язана із пристосу-ванням до навколишнього середовищасуб’єктів, інститутів, методів, технологійдержавного управління.

© Сурмін Ю.П.

АДАПТАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖ-БОВЦЯ – сукупність процедур, метою якихє пришвидшення набуття необхідних трудо-вих навичок новим працівником і налаго-дження дружніх ділових відносин у трудо-вому колективі. Як багатоаспектне явищеадаптація включає:– соціальну адаптацію, тобто отриманняінформації про цінності, норми організації,її формальні і неформальні групи, лідерів,знайомство та включення в систему діловихвідносин і особистісних стосунків у колек-тиві. Інформація співвідноситься з минулимдосвідом працівника, його ціннісними орієн-таціями. Результатом ухвалення груповихнорм є ідентифікація співробітника колек-тиву або одній з формальних або неформаль-них груп;– організаційну адаптацію, за якої відбу-вається усвідомлення працівником свогомісця й ролі в організації, набуття необхід-ного організаційного досвіду і культури, зас-воєння “правил гри” тощо; це досягаєтьсяпри знайомстві з особливостями діяльностіпідрозділу, його місцем у загальній органі-заційній структурі, режимом роботи, систе-мою управління, а також із механізмом функ-ціонування всієї організації;– професійну адаптацію, яка характеризуєтьсяосвоєнням певного рівня професійних знань,умінь, навичок співпраці, формуванням про-фесійно необхідних якостей і позитивногоставлення до своєї праці;

20

– психофізіологічну адаптацію, тобто при-стосування до нових психічних і фізичнихнавантажень, санітарно-гігієнічних умовроботи, ритму праці тощо.Труднощі при адаптації або її порушенняприйнято називати дезадаптацією. До дез-адаптації відносять деструктивні конфлікти,байдужість до дорученої роботи. Крім того,може виникнути адаптаційна криза внаслі-док значної невідповідності знань та уміньвимогам посади. Основні умови, що впли-вають на успішність проходження адаптації:об’єктивність оцінки персоналу при відборі;атестація персоналу; багаторівнева системанавчання та перепідготовки персоналу.

© Сурай І.Г.

АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇ-НИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРО-ПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ – пристосуваннячинних національних правових норм до но-вих міжнародних зобов’язань держави, щовідбувається згідно з “Загальнодержавноюпрограмою адаптації законодавства Українидо законодавства Європейського Союзу”,затвердженої Законом України від 18 берез-ня 2004 р. Метою А.з.У.з.Є.С. є досягненнявідповідності правової системи України зурахуванням критеріїв, що висуваютьсяЄвропейським Союзом до держав, які маютьнамір вступити до нього. Адаптація законо-давства є планомірним процесом, що вклю-чає три окремих етапи, на кожному з якихдосягається певний ступінь відповідності за-конодавства України законодавству ЄС. Допріоритетних належать ті сфери законодав-ства, від зближення яких залежить зміцнен-ня економічних зв’язків України та держав-членів ЄС і які регулюють відносини, пов’я-зані з підприємницькою діяльністю, захис-том конкуренції, банкрутством, захистомправ інтелектуальної власності, митним ре-гулюванням, транспортом та зв’язком; стан-дартами і сертифікацією. Інші пріоритетнісфери адаптації законодавства визначаю-ться Міжвідомчою координаційною радоюз А.з.У.з.Є.С. Державна політика Українищодо адаптації законодавства формується якскладова правової реформи в Україні таспрямовується на забезпечення єдинихпідходів до нормопроектування, обов’яз-кового врахування вимог законодавстваЄвропейського Союзу під час нормопроек-тування, підготовки кваліфікованих фахів-

ців, створення належних умов для інсти-туціонального, науково-освітнього, нормо-проектного, технічного, фінансового забез-печення процесу адаптації законодавства Ук-раїни.

© Забара І.М.

АДАПТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМІ СТАНДАРТІВ – процес приведення увідповідність із економіко-правовим середо-вищем і ринковими відносинами в Українінорм і стандартів, які застосовуються вміжнародній практиці, зокрема в країнахЄвросоюзу, з метою виходу вітчизняної про-дукції на міжнародні ринки на паритетнихумовах, розвитку взаємовигідної міжнарод-ної торгівлі шляхом прийняття нових націо-нальних положень та внесення змін у нор-мативно-правові акти. Відповідно до ст. 51Угоди про партнерство та співробітництвоУкраїна вживає заходів для поступового при-ведення національного законодавства увідповідність із законодавством Європей-ського Союзу у таких сферах, як: митне пра-во, законодавство про компанії, банківськеправо, бухгалтерський облік компаній, по-датки, у тому числі непрямі, інтелектуальнавласність, охорона праці, фінансові послу-ги, правила конкуренції, державні закупівлі,охорона здоров’я та життя людей, тварин,рослин, довкілля, захист прав споживачів,технічні правила і стандарти, транспорт,енергетика, у тому числі ядерна.

© Скиба М.В.

АДАПТАЦІЯ СОЦІАЛЬНА (social adapta-tion) – пристосування людини або групилюдей до нового соціального середовища, ачастково і пристосування до них цього се-редовища з метою співіснування та взаємо-дії. За своєю сутністю А.с. тісно пов’язана зпроцесом інтеріоризації індивідуума, тобтоприйняття і вбирання ним стандартів жит-тя, переконань інших людей, норм та цінно-стей нового соціального середовища, а та-кож форм соціальної взаємодії, що склали-ся в ньому. Соціальним механізмом А.с. єзближення ціннісних орієнтацій індивіда тагрупи, засвоєння норм, традицій та звичаївкультурного середовища, освоєння рольовоїповедінки в ньому. Розрізняють два типи А.с.– активна, що характеризується переважан-ням активного впливу на соціальне середо-вище, та пасивна, що визначається конфор-

21

містським сприйняттям рішень та цінніснихорієнтацій оточення. А.с. відіграє вирішаль-ну роль у професійній, політичній та іншихвидах соціалізації особистості. ПроблемаА.с. висвітлюється в працях Т.Парсонса,Ж.Піаже, Р.Мертона, а також у роботі У.То-маса та Ф.Знанецького “Польський селянину Європі та Америці”.

© Крупник А.С.

АДАПТАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКА – 1) при-стосування властивих суб’єкту управлінськоїдіяльності стилів і методів керівництва доособливостей об’єкта управління; 2) процеспристосування системи управління до умовзовнішнього і внутрішнього середовища аборезультат цього процесу (наявність у систе-ми пристосованості до певного роду фак-торів середовища).За висловом американського вченого Т.Пар-сонса, адаптація є однією з найважливішихфункціональних умов, яким всі соціальнісистеми повинні відповідати, щоб вижити.Із системної точки зору процес адаптації удержавному управлінні спрямований на за-безпечення оптимальної взаємодії суб’єктауправлінської діяльності (орган влади, по-садова особа, управлінський персонал) ізйого зовнішнім середовищем (суспільство,інші організації, у тому числі суб’єкти управ-лінської діяльності , тощо). При цьомусуб’єкт управління, сприймаючи вплив зов-нішнього середовища, реакції на свої дії уформі зворотного зв’язку, неминуче перебу-довує і своє внутрішнє середовище, що при-водить до формування такої владної систе-ми, яка приймається суспільством. Разом зтим у процесі адаптації завжди присутняцілеспрямована внутрішня організаційнадіяльність суб’єкта управління з метою при-стосування його до зовнішнього середови-ща, а останнього до своїх вимог.Часто А.у. пов’язують безпосередньо з осо-бистісною адаптацією учасників управлін-ської діяльності і розглядають її як захисниймеханізм у розвитку і кар’єрному просуваннікерівників. Система психологічного захис-ту впливає на адаптацію керівників до управ-лінської діяльності. Суб’єктивно це вияв-ляється у відчутті психологічного диском-форту в службових ситуаціях, переживаннінегативних емоцій тощо. Об’єктивними про-явами в процесі адаптації можуть бути такіявища, як завищена вимогливість до себе

самого й підлеглих, уникання проблемнихситуацій, зниження ефективності керівницт-ва в цілому. Тобто адаптація є поєднаннямпроцесів засвоєння правил, умов управлін-ського середовища, з одного боку, і перетво-рення цього середовища – з другого. Досвіддоводить, що зменшення терміну адаптаціїне залежить від розуміння особистістю про-тікання адаптивних механізмів, а лише відможливості більш повного, цілісного вни-кання керівника в управлінський процес,основною складовою якого стало б налаго-дження комунікативних зв’язків.А.у. розглядається також як вид взаємодіїсуб’єкта і об’єкта управління, під час яко-го співвідносяться вимоги й очікуванняучасників. З боку суб’єкта управлінняадаптація визначається цілями діяльності,способами їх досягнення і санкціями завідхилення від норм. З боку об’єкта управ-ління вона залежить від особливостейсприйняття вимог і норм та можливості їхвиконання.

© Фоміцька Н.В.

АДАПТИВНА СТРУКТУРА УПРАВЛІН-НЯ – структура управління, що дозволяєгнучко реагувати на зміни в навколишньо-му середовищі і враховує інноваційні прийо-ми управлінської діяльності.

© Бакуменко В.Д.

АДМІНІСТРАТИВНА ЕТИКА – сукуп-ність правил і форм поводження з людьми услужбово-посадових взаєминах, що дає змо-гу продемонструвати повагу до них, сприяю-чи встановленню між керівниками і підлег-лими атмосфери взаємного визнання і розу-міння, поваги один до одного. Державнийслужбовець має виконувати свої посадовіобов’язки чесно, неупереджено, не надава-ти будь-яких переваг та не виявляти при-хильність до окремих фізичних і юридичнихосіб, політичних партій, рішуче виступатипроти антидержавних проявів і сил, які за-грожують порядку в суспільстві або безпецігромадян. Він повинен шанобливо ставити-ся до громадян, керівників і співробітників,дотримуватися високої культури спілкуван-ня, не допускати дій і вчинків, які можутьзашкодити інтересам державної служби.Державний службовець має з належною по-вагою ставитись до прав, обов’язків та за-конних інтересів громадян, їх об’єднань, а

22

також юридичних осіб, не повинен прояв-ляти свавілля або байдужості до їхніх пра-вомірних дій та вимог, допускати проявубюрократизму, відомчості та місництва, не-стриманість у висловлюваннях або іншимчином поводитися у такий спосіб, що дискре-дитує орган державної влади або ганьбитьрепутацію державного службовця. Він маєвиявляти толерантність і повагу до різнихрелігійних організацій, шанувати та дотри-муватися народних звичаїв і національнихтрадицій, установленого протоколу у відно-синах з представниками міжнародних органі-зацій, зарубіжних установ та іноземців.

© Штика Л.Г.

АДМІНІСТРАТИВНА КУЛЬТУРА ДЕР-ЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ – різновидпрофесійної управлінської культури, що ха-рактеризує міру розвитку фахових знань,умінь та навичок, необхідних для виконан-ня державним службовцем організаційно-розпорядчих функцій. Основу формуванняі розвитку А.к.д.с. складають організатор-ський талант, управлінські здібності та прак-тичний досвід. А.к.д.с. виявляється у зраз-ковому виконанні своїх службових обо-в’язків, у точному виконанні посадовихінструкцій, послідовному дотриманні за-гальноприйнятних норм, правил, стандартівуправлінської діяльності, неухильномуслідуванні “духу і букві” закону. Розрізняютьадміністративну культуру керівника, підлег-лого (виконавця), фахівця (експерта, радни-ка, консультанта), структурного підрозділута державної установи в цілому. Головнимкритерієм успішності їх діяльності є те, на-скільки вони відповідають своїй місії, гро-мадському призначенню та завданням дер-жавної установи. А.к.д.с. містить у собі яквласне професійну (знання, вміння, навич-ки), так і морально-етичну (моральні вимо-ги професійної етики, або “етичного кодек-су”) складові. Порушення єдності цих скла-дових призводить до зловживання службо-вим становищем або ж до професійної не-компетентності. Основними принципамиА.к.д.с. є: служіння державі і народу Украї-ни; пріоритетність прав, свобод та інтересівгромадян; верховенство права; законність ісправедливість, недопущення бюрократиз-му, чванства та корупційних дій; демокра-тизм і толерантність; політична, релігійна,расова та інша культурно-світоглядна неупе-

редженість; професіоналізм; порядність,особиста моральна і професійна відпові-дальність за доручену справу; безконфлікт-ність, ділове та конструктивне ставлення докритики; дотримання приписів службовоїетики та етикету; підтримка авторитету дер-жавної служби та позитивного іміджу дер-жавного службовця.

© Князєв В.М.

АДМІНІСТРАТИВНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ(Administrative Conditionality) – комплексвимог (проведення адміністративної рефор-ми та реформи місцевого самоврядування,посилення спроможності імплементуватиacquis, створення структур для координаціїпереговорів з ЄС), які країни-кандидати навступ в ЄС мають виконати з метою приве-дення національних адміністративних сис-тем у відповідності із Копенгагенськимикритеріями вступу. А.о., з’явившись упершеяк частина процесу розширення принципівврядування ЄС, була визначена на саміті ЄСу Мадриді в 1995 р. Однак початком відлікупроцесу її цілеспрямованої реалізації є 1997 р.,коли Комісія почала щорічно оцінювати по-ступ країн-кандидатів у досягненні нимицілей Угод про партнерство заради приєд-нання, публікуючи відповідні звіти.

© Рудік Н.М.

АДМІНІСТРАТИВНА ПОСЛУГА – ре-зультат здійснення владних повноваженьуповноваженим суб’єктом, що відповідно дозакону забезпечує юридичне оформленняумов реалізації фізичними та юридичнимиособами прав, свобод і законних інтересівза їх заявою (видача дозволів/ліцензій, серти-фікатів, посвідчень, довідок, проведенняреєстрації тощо). А.п. є важливою складо-вою державних і муніципальних (публічних)послуг. Належність послуги до групи адмі-ністративних визначається за такими озна-ками: повноваження адміністративногооргану щодо надання певного виду послугвизначаються законом; послуги надаютьсяадміністративними органами шляхом реалі-зації владних повноважень; послуги нада-ються за зверненням фізичних та юридич-них осіб; результатом розгляду звернення єадміністративний акт, що має індивідуаль-ний характер (паспорт, свідоцтво, довідка,ліцензія, дозвіл тощо); надання послуг по-в’язане із забезпеченням умов для реалізації

23

фізичними та юридичними особами прав,свобод і законних інтересів.

© Шаров Ю.П.

АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА – виддержавно-управлінської реформи, щодозмісту якої існує три основні тлумачення.Перше, вузьке, тлумачення зводить А.р. вик-лючно до перетворень виконавчої влади,зокрема її організаційної структури, функ-цій, форм і методів діяльності, кадровогозабезпечення, а також взаємовідносин ізмісцевим самоврядуванням. Згідно з другимтлумаченням, А.р. розглядається дещо шир-ше, як комплекс реформаторських заходів,що охоплює зміни за такими напрямами:структура системи органів виконавчої вла-ди та розподіл функцій у ній; форми і мето-ди діяльності органів виконавчої влади; дер-жавна служба; контроль у системі виконав-чої влади; адміністративна юстиція; адміні-стративне законодавство. У третьому, широ-кому, тлумаченні А.р. передбачає реформу-вання публічної адміністрації, зокрема змінисистеми виконавчої влади, перетвореннясистеми місцевого самоврядування, модер-нізацію адміністративно-територіальногоустрою, удосконалення співвідношенняцентралізації та децентралізації, реформу-вання державної служби та служби в орга-нах місцевого самоврядування, розвитоксистеми зовнішнього, передусім судового,контролю за органами виконавчої влади тамісцевого самоврядування, переглядвзаємовідносин цих органів з громадянами.Виходячи з ідеології служіння держави сус-пільству, за будь-якого тлумачення А.р. зацільовим спрямуванням має бути підпоряд-кована завданням створення таких системдержавного управління і місцевого само-врядування, які сприяють підвищеннюякості життя громадян країни, зокрема про-гнозують і попереджають виникнення сус-пільних проблем, дієво служать громадя-нам, забезпечують вироблення і реалізаціюстратегії суспільного розвитку.

© Бакуменко В.Д., Кравченко С.О.

АДМІНІСТРАТИВНА СИСТЕМА – ієрар-хічна система, що є складним суб’єктом дер-жавного управління, підсистемою системидержавної влади. Здійснює управлінськіфункції планування, нормування, організації,координації, мотивації, контролю щодо різних

сфер життєдіяльності суспільства. Ототож-нюється із системою органів виконавчої влади.

© Бакуменко В.Д.

АДМIНІСТРАТИВНЕ ПРАВО – галузьдержавного права, що стосується взаєминмiж урядом i окремими громадянами. А.п.має справу з правовими обмеженнями дiйурядових осіб і службовців.

© Бакуменко В.Д.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУ-ШЕННЯ (ПРОСТУПОК) – протиправна,винна (умисна або необережна) дія чи без-діяльність, яка посягає на державний абогромадський порядок, власність, права і сво-боди громадян, на встановлений порядокуправління і за яку законодавством перед-бачено адміністративну відповідальність (ст. 9Кодексу України про адміністративні право-порушення). За правопорушення, передба-чені згаданим вище кодексом, накладаютьадміністративну відповідальність, якщо ціпорушення не тягнуть за собою, відповіднодо закону, кримінальної відповідальності.Питання щодо адміністративної відповідаль-ності за порушення митних правил регулю-ються Митним кодексом України (ст. 2 цьо-го кодексу). Відповідно до ст. 10, 11 кодексурозрізняють А.п., вчинені умисно та з не-обережності. За наслідками А.п. вчиняєтьсяпорушення справи про А.п. Зазначені дії за-кріплюються складанням протоколу, що єпідставою для розгляду адміністративноїсправи про будь-яке правопорушення.

© Галанець В.В.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ КАПІТАЛ – одназ форм капіталу (поряд із соціальним, куль-турним, економічним, людським, політич-ним та ін.), яка позначає здатність держав-них службовців і посадових осіб місцевогосамоврядування використовувати суспільніресурси та впливати на суспільні процеси зметою задоволення особистих і суспільнихпотреб. Використання А.к. в особистих інте-ресах є проявом корупційних діянь. Завдя-ки концентрації в системі державного управ-ління та місцевого самоврядування профе-сійних знань, умінь і навичок державнихслужбовців і посадових осіб та їх владнихкомпетенцій А.к. дає змогу мобілізувати йрозподіляти матеріальні та нематеріальні ре-сурси з найбільшою корисністю. Носієм А.к.

24

є бюрократична еліта. Обсяг А.к. вимірюєть-ся посадовим рівнем і масштабом організації.

© Серняк О.І.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОНТРОЛЬ –діяльність адміністративних органів стосов-но запобігання, виявлення та припиненнядій, що суперечать встановленим державоюнормам і правилам. Метою А.к. є забезпе-чення ефективного функціонування держав-ного управління та місцевого самоврядуван-ня. Повноваження органів щодо здійсненняА.к. регулюються Конституцією України,Кодексом України про адміністративні пра-вопорушення, законами та іншими норма-тивно-правовими актами. Суб’єктами А.к. єоргани державної влади та органи місцево-го самоврядування, відомчі органи, струк-турні підрозділи зазначених органів, гро-мадські організації, колективні та колегіальніоргани управління тощо. Об’єктами А.к. єцілі, стратегії, процеси, функції та завдання,параметри діяльності, управлінські рішен-ня, організаційні формування, їх структурніпідрозділи та окремі виконавці. Взаємопов’я-зана сукупність контролюючого суб’єкта,контрольних дій та контрольованого об’єктає організаційною системою контролю.

© Лазар І.Г.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ(management control) – один з напрямів су-часного менеджменту, який включає адміні-стративно-розпорядчі форми управління.А.м. – це планування, встановлення стан-дартів ефективності, координація, комуні-кації та поширення інформації, оцінюваннявиконавців та вплив на них, а також обробкавідповідної інформації. Основні сучасні підхо-ди А.м.: бюрократичний (механістичний)підхід; кібернетичний підхід; управління яксистема агентських відносин; адміністративнеуправління як управління людськими ресур-сами; системний підхід до управління; куль-турологічний підхід. Існує також розумінняпоняття А.м. як особливого виду менеджмен-ту в організаціях публічного управління.

© Маматова Т.В.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ РЕСУРС – полі-тична практика, коли відповідальні праців-ники установ державної влади використову-ють своє службове становище, аби вплива-ти на посадових осіб, а також перебіг полі-

тичних, економічних, культурних та іншихподій, що перебувають поза межами їх підпо-рядкування, повноважень і компетенції. Цепозбавлення громадян свободи вибору й во-левиявлення на підставі їх адміністративноїзалежності від начальства. Наприклад, вико-ристанням А.р. є намагання державногослужбовця досягти особистих чи політичнихцілей, застосовуючи важелі адміністрування,посадову підпорядкованість підлеглих йомуосіб. Застосування А.р. у державному уп-равлінні характерне для недемократичнихрежимів як продовження практики адмініст-ративно-командного управління.

© Михненко А.М.

АДМІНІСТРАТИВНІ МЕТОДИ УПРАВ-ЛІННЯ (називають також директивними (фр.dіrectіve – направляти), розпорядницькими,командними) – 1) способи й форми управ-ління, в основі яких лежить безпосереднє ад-міністрування, розпорядництво, що опираєть-ся на накази, розпорядження, надані зверхуустановки; 2) методи, засновані на тому, щосуб’єкт керування, управляючий орган вироб-ляє директиви, команди, розпорядження, щопідлягають неухильному виконанню з бокуоб’єкта керування, підлеглих суб’єктові осіб.

© Кравцова Т.В.

АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНА СИ-СТЕМА – система господарювання, за якоїекономічна влада в суспільстві зосереджена водного суб’єкта, яким може виступати держава,партія, окрема особа. Усі економічні рішенняприймаються цим суб’єктом (центром) у виглядіпланів-наказів, обов’язкових до виконання.В А.-к.с. держава відіграє провідну роль вуправлінні економікою. Саме вона визначає,як вирішуються основні питання, що стоятьперед усіма економічними системами. Дер-жавне регулювання в цій системі здій-снюється в основному прямими адміністра-тивними методами. Держава законодавчозакріплює панування суспільної власності назасоби виробництва, застосовує директивнецентралізоване планування в усій системігосподарювання, гарантує високий ступіньсоціального захисту громадян, який забезпе-чує повну зайнятість населення, безкоштовніосвіту, медичне обслуговування, послуги сфе-ри культури, мистецтва, спорту. Завдяки на-данню соціальних трансфертів малозабез-печеному населенню з боку держави в сус-

25

пільстві відсутня диференціація населення набідних та багатих. Ціноутворення здійснюєть-ся централізовано. Надмірна централізація,панування командних методів управління,негнучкість до змін в економіці, відсутністьконкуренції між товаровиробниками та сти-мулів до покращання кінцевих результатівроботи зумовлюють недостатню ефек-тивність функціонування А.-к.с. та її розпад.

© Крамарева О.С.

АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНЕУПРАВЛІННЯ – система державногоуправління, зорієнтована на забезпечення такзваного державного інтересу і політичної до-цільності, пріоритетом функціонування якої єздійснення контролю за всіма сферами життясуспільства: економічного, соціального, ідео-логічного, духовного. Найбільш характерни-ми рисами даного виду управління є: надмірнацентралізація за рахунок послаблення децен-тралізації; безпосередній вплив на інтереси ке-рованих методами директивного примусу з ви-користанням дозволів, заборон, дисциплінар-них санкцій; координоване ведення господар-ства в масштабах країни на основі викорис-тання директивного народногосподарськогопланування; переважання державно-адмініст-ративного монополізму, основу внутрішньоїструктури якого складає державний сектор.Володіючи високою здатністю мобілізації ре-сурсів для досягнення вузькоспеціалізованихцілей і достатньо ефективний в умовах військо-вого часу, надзвичайних ситуацій, А.-к.у. є сла-бо пристосованим до динамічних змін сус-пільної життєдіяльності, неспроможним забез-печити ефективність суспільного розвитку,об’єктивну трудову мотивацію працівників,активізацію підприємливості та ініціативності.А.-к.у. – це управлiння суспiльним життям,що характеризується жорсткою центра-лiзацiєю, обмеженням або й запереченнямправ на самоврядування, надмірною регла-ментацiєю й бюрократизацiєю всiх сфер сус-пiльного життя. У СРСР підґрунтям А.-к.у.була гегемонiя однiєї партiї та державнавласнiсть на засоби виробництва, а наслiд-ком став значний спад ефективностi та за-гальної культури управлiння, поширеннянекомпетентностi керiвництва, практики пе-рестраховок, приписок, домiнування полi-тичних та iдеологiчних чинникiв в управ-лiннi економiкою й культурою.

© Васіна А.Ю.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНАЕЛІТА – правлячий суспільством прошарок,який є носієм найбільш характерних по-літико-управлінських якостей і функцій.Особлива роль А.-п.е. відображена в тео-ріях елітаризму, що обґрунтовують розподілсуспільства на керівників і керованих, деполітична влада розглядається як база со-ціальних відносин, що зумовлює відноси-ни панування і підкорення. Наприклад, тео-рія плюралістичних еліт, яка широковикористовується для теоретичного обґрун-тування сучасних західних демократій,стверджує, що в соціальних структурах єполітична, економічна, культурна еліти.Провідна роль відводиться саме А.-п.е., якабезпосередньо бере участь у процесі прий-няття політичних рішень. До неї примикає,часто зливаючись з нею, управлінська елі-та (вищий прошарок державної бюро-кратії), що не володіє прямим впливом наполітику але зайнята виконавською діяль-ністю. А.-п.е. повинна мати відкритий ха-рактер, не перетворюватися на замкненугільдію ледь не спадкових носіїв влади абоклан олігархів. З цього виходить необ-хідність формування ефективного механіз-му її ротації, постійного притоку свіжих силдо її лав. Необхідно враховувати ідеї цир-куляції еліти, запрошувати до управлінськоїдіяльності в центрі відомих фахівців з ре-гіонів, спроможних досягти успіхів у сис-темі державного управління та ефективно-го адміністративного реформування. Важ-ливою складовою державного впливу наформування політичної і управлінської елі-ти є організація навчальної підготовкипредставників корпусу державних, політич-них та адміністративних діячів і загально-національних лідерів інших сфер життє-діяльності суспільства, які не обіймаютьдержавних посад.

© Михненко А.М.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНАОДИНИЦЯ – частина території України уфіксованих межах з одним чи кількома по-селеннями, що має органи місцевого само-врядування. В Україні А.-т.о. є АвтономнаРеспубліка Крим, 24 області, 490 районів,458 міст, 118 районів у містах, 784 селищ-них і 10278 сільських громад (на 1 вересня2008 р.). А.-т.о. має адміністративний центр.Базовий (первинний) рівень А.-т.о. склада-

26

ють сільські, селищні та міські громади.Другий рівень – адміністративні (сільські)райони, третій – адміністративні області.Райони в містах мають особливий статус, щорегулюється законодавством України.

© Монастирський Г.Л.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНАРЕФОРМА – вид державно-управлінськоїреформи, що включає два відносно само-стійних, але тісно взаємопов’язаних компо-ненти, а саме, перетворення адміні-стративно-територіального устрою (терито-ріальна реформа) і територіальної органі-зації влади в державі (адміністративна ре-форма на територіальному рівні). А.-т.р.виступає територіальною складовою адміні-стративної реформи, якщо останню розумі-ти в широкому тлумаченні як реформу пуб-лічної адміністрації. Сучасне бачення метиА.-т.р. полягає у спрямуванні даної рефор-ми на забезпечення гармонійного розвиткусуспільства, підвищення якості життя гро-мадян у кожному населеному пункті. Вихо-дячи з такої мети, зміст А.-т.р. має базува-тися на європейських принципах субси-діарності, децентралізації, дерегулювання,повсюдності місцевого самоврядування. Дозагальних напрямів А.-т.р. відносять: пере-творення системи органів виконавчої владина територіальному рівні, системи органівмісцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою; перерозподіл функ-цій та повноважень між органами місцево-го самоврядування та органами виконавчоївлади, а також органами місцевого самовряду-вання різного територіального рівня; удоско-налення кадрового забезпечення зазначенихорганів; зміцнення матеріально-фінансовоїбази і правових засад діяльності органівмісцевого самоврядування та територіаль-них громад. Науковці наголошують на ро-зумному застосуванні зарубіжного досвідуА.-т.р. з урахуванням національних умов.Зокрема, моделювання адміністративно-те-риторіального устрою необхідно проводитина базі системи показників, що враховуютьгеографічні, історичні, політичні, еко-номічні, соціальні, культурні, етнічні, демо-графічні та інші чинники.У ХVІІ-ХХ ст. в Україні неодноразовоздійснювались А.-т.р.У ході Визвольноївійни ХVІІ ст. замість воєводств і повітів бувзапроваджений полково-сотенний устрій.

Після ліквідації автономії на Україну поши-рюється дія “Установлення для управліннягуберній Всеросійської імперії” (1775 р.) івстановлюється поділ на губернії та повіти.А.-т.р. 1923 р. скасувала волості й повіти,запровадивши поділ на губернії, округи і райо-ни, потім скасувала губернії (1925 р.) і окру-ги (1930 р.). У 1932 р. був здійснений пе-рехід до системи центр – область – район.

© Прокопенко Л.Л., Кравченко С.О.,Яковлева Ю.О.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬ-НИЙ ПОДІЛ – конституційно визначенийподіл території держави на систему адмі-ністративно-територіальних одиниць з ме-тою раціональної організації державного уп-равління та місцевого самоврядування.А.т.п. України ґрунтується на засадахєдності та цілісності державної території,поєднання централізації і децентралізації уздійсненні державної влади, збалансованостіі соціально-економічного розвитку регіонів,з урахуванням їх історичних, економічних,екологічних, географічних і демографічнихособливостей, етнічних і культурних традицій.За Конституцією України систему адмі-ністративно-територіального устрою Українискладають: Автономна Республіка Крим, об-ласті, райони, міста, райони в містах, селища ісела. В Україні питання А.-т.п. регулюютьсяКонституцією України та Указом Президії Вер-ховної Ради УРСР “Про порядок вирішенняпитань адміністративно-територіальногоустрою УРСР” від 12 березня 1981 р.

© Монастирський Г.Л.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬ-НИЙ УСТРІЙ – зумовлена географічними,природними, історичними, економічними,етнічними, культурними, соціальними таіншими чинниками внутрішня територіаль-на організація держави з поділом її на скла-дові частини – адміністративно-терито-ріальні одиниці з метою забезпечення насе-лення необхідним рівнем послуг та збалан-сованого розвитку всієї території держави.Необхідність такого поділу зумовлена потре-бою представництва державної влади на окре-мих територіях, певна географічна відда-леність яких від політичного центру державиунеможливлює як безпосередню реалізаціюзавдань і функцій вищих органів державноївлади, так і забезпечення широкого зворотно-

27

го зв’язку у відносинах між державною вла-дою і громадами цих територій. А.-т.у. прита-манний практиці більшості держав. Винятокстановлять лише ті, територія яких за геофізич-ними параметрами є незначною. В Європі цеокремі так звані держави-карлики: Ватикан,Монако, Сан-Марино. За А.-т.у. до складу Ук-раїни входять Автономна Республіка Крим,24 області, міста Київ і Севастополь.

© Малиновський В.Я.

АДМІНІСТРАЦІЯ (лат. аdministratio – ке-рування, управління; administro – прислуго-вую, допомагаю) – 1) державна адміністра-ція – у значенні певних органів виконавчоївлади (Адміністрація Державної прикордон-ної служби України, Державна судова адмі-ністрація України, місцеві державні адміні-страції); 2) апарат при главі держави (Адмі-ністрація президента); 3) поширене визна-чення органу управління підприємств, уста-нов, організацій; 4) службові особи управ-ління, керуючий персонал закладу (дирек-тор, завідувач).А. у широкому розумiннi - це вся дiяльнiстьдержави з управлiння, яку здiйснюютьрізноманiтнi виконавчi та розпорядчi орга-ни. У деяких країнах А. – це назва кабiнетупри главi держави (США), в інших – цеофiцiйна назва органів виконавчої влади нарiвнi областi, району, мiста. Також А. широ-ко використовується як назва керiвництвапiдприємств, установ та органiзацiй.

© Малиновський В.Я., Михненко А.М.

АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТАУКРАЇНИ – постійно діючий орган, щоутворюється Президентом України відповід-но до Конституції України для забезпеченняздійснення ним своїх повноважень як главидержави. Основними завданнями А.П.У. єорганізаційне, правове, консультативне,інформаційне, експертно-аналітичне та іншезабезпечення діяльності Президента Украї-ни щодо: реалізації його повноважень як га-ранта державного суверенітету, територіаль-ної цілісності України, додержання Консти-туції України, прав і свобод людини і грома-дянина; представлення України в міжнарод-них відносинах, здійснення керівництва їїзовнішньополітичною діяльністю, веденняпереговорів та укладання міжнародних до-говорів України, визнання іноземних дер-жав, призначення та звільнення глав дипло-

матичних представництв України; здійснен-ня ним керівництва у сферах національноїбезпеки і оборони; визначення стратегії еко-номічного розвитку держави; вирішенняпитань, пов’язаних з утворенням, реоргані-зацією і ліквідацією центральних органів ви-конавчої влади, забезпечення їх узгоджено-го функціонування і взаємодії; вирішеннякадрових питань, які належать до його по-вноважень; вирішення питань, пов’язаних ізнагородженням державними нагородами, утому числі і відзнаками Президента Украї-ни, присвоєнням вищих військових та іншихвищих спеціальних звань і класних чинів,прийняттям до громадянства та припинен-ням громадянства України, наданням при-тулку в Україні, здійсненням помилування;виконання ним інших повноважень, визна-чених Конституцією України.

© Варзар І.М.

АДМІНІСТРУВАННЯ – стиль управління,за якого діяльність фокусується на процеду-рах і контролі правильного виконання роз-поряджень.

© Бакуменко В.Д.

АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКЕ ЕКО-НОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО / Asia-Pacific Economic Cooperation (APEC) – від-критий форум, який об’єднує 21 країну та ре-гіони (країн членів) Тихоокеанського побереж-жя для обговорення напрямів регіональногоспівробітництва, торгівлі та інвестицій. Краї-ни APEC об’єднують близько 41% населеннясвіту та забезпечують 49% світової торгівлі,виробляючи близько 56% світового ВНП. Підегідою форуму проводяться зустрічі економі-чних лідерів APEC (APEC Economic Leaders’Meeting (AELM)), щорічні саміти глав державAPEC. Постійна діяльність форуму коорди-нується Секретаріатом APEC.

© Розпутенко І.В.

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ РОСІЙСЬКОЇФЕДЕРАЦІЇ (РАГС) – федеральна держав-на установа вищої професійної освіти, про-відний навчальний заклад з підготовкикадрів для системи державної служби, дер-жавного і муніципального управління. РАГСздійснює підготовку з широкого спектрапрограм вищої, додаткової і післявузівськоїосвіти в галузі гуманітарних та суспільних

28

наук, є найбільшим науково-дослідним,інформаційно-аналітичним, інформаційно-методичним російським центром за циминапрямами. РАГС заснована Указом Пре-зидента Російської Федерації від 6 червня1994 р. № 1140, створена на основі Російсь-кої академії управління. Засновником РАГСє уряд Російської Федерації. Основні напря-ми діяльності РАГС визначає ПрезидентРосійської Федерації. Керівництво РАГСздійснює президент-ректор Академії, якийпризначається Президентом Російської Фе-дерації. РАГС готує науково-педагогічні кад-ри вищої кваліфікації в очній та заочній аспі-рантурі і докторантурі. Захист докторськихі кандидатських дисертацій здійснюєтьсябільш ніж у 20 дисертаційних радах. У РАГСдіють 22 кафедри та інші структурні підроз-діли. РАГС співпрацює з міжнароднимиорганізаціями, університетами, центрамипідготовки кадрів, фахівцями державних імуніципальних органів влади. В Академіїпроводяться міжнародні та всеросійські кон-ференції та семінари, здійснюються освітніі наукові міжнародні проекти. В навчально-му закладі навчаються співробітники феде-ральних органів державної влади і управлін-ня, органів державної влади суб’єктів Росій-ської Федерації, муніципальні службовці,представники законодавчої, виконавчої тасудової влади, працівники комерційнихструктур, які мають вищу освіту. За програ-мами другої вищої освіти йде навчання заспеціальностями “Державне та муніципаль-не управління”, “Юриспруденція”, “Еконо-міка праці”, “Антикризове управління”, “На-ціональна економіка”, “Світова економіка”,“Податки та оподаткування”, “Менеджменторганізації”, “Психологія”, “Управлінняперсоналом”, “Політологія”, “Соціологія”,“Історія”, “Документознавство”, “Прикладнаінформатика в державному та муніципаль-ному управлінні”. У рамках цих спеціально-стей здійснюється навчання економістів,юристів, соціологів, психологів, спеціалістівз управління та ін. За шести спеціалізовани-ми програмами підготовки магістрів прово-диться прийом на навчання за напрямом“Економіка”. РАГС здійснює заходи з роз-ширення перепідготовки та підвищення ква-ліфікації державних службовців. Розробле-но нові спеціальні програми, проводятьсякурси та семінари. Найважливішим напря-мом додаткової професійної освіти держав-

них службовців і управлінських кадрів длябізнесу є реалізація програм Master of PublicAdministration (MPA) і Master of BusinessAdministration (MBA). У 2009 р. РАГС упер-ше в Росії надала своїм слухачам можливістьпаралельного навчання за програмами МВАта МРА, що дає можливість поєднати вив-чення специфіки управлінської діяльності вбізнесі і на держслужбі. За підсумками на-вчання в Академії слухачі отримають двадипломи встановленого зразка з присвоєн-ням кваліфікацій “Спеціаліст з державного імуніципального управління – Master of PublicAdministration (MPA)” та “Майстер ділово-го адміністрування - Master of BusinessAdministration (MBA)”. Тривалість програ-ми - 3 роки, протягом яких слухачі пройдутьдва стажування: у сфері державного управ-ління та у сфері бізнесу в Росії або за кордо-ном. У 2008 р. Академія розпочала навчан-ня за освітніми програмами першої вищоїпрофесійної освіти.

© Яскевич А.Й.

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИ-ДЕНТОВІ РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ –провідний навчальний заклад у системіпідготовки, перепідготовки та підвищеннякваліфікації керівних кадрів державнихорганів і організацій Республіки Білорусь. Змоменту створення ВНЗ понад 70 тис. сту-дентів і слухачів пройшли навчання в йогостінах. Щорічно в А.у.П.Р.Б. навчаються біль-ше 9 тис. осіб. Навчальний процес забез-печують 20 кафедр, на яких працює квалі-фікований професорсько-викладацькийсклад. А.у.П.Р.Б. заснована в 1991 р. як Ака-демія управління при Раді Міністрів УРСР.У 1995 р. А.у.П.Р.Б. було присвоєно статуспрезидентської. В А.у.П.Р.Б. підготовкуфахівців вищої кваліфікації в галузі держ-управління, а також перепідготовку та підви-щення кваліфікації керівних кадрів ведутьІнститут державної служби та Інститут уп-равлінських кадрів (ІУК). В ІУК діє систе-ма дистанційного навчання. Навчальні пла-ни ІУК включають цикли гуманітарних, при-родничих, математичних, управлінських,правових та економічних дисциплін. Вели-ка увага в підготовці студентів приділяєтьсявивченню сучасних комп’ютерних техно-логій та іноземних мов. Брати участь у кон-курсі на отримання вищої освіти в ІУК заспеціальностями “Державне управління і пра-

29

во”, “Державне управління та економіка”мають право особи, які пройшли професій-но-психологічну співбесіду. Співбесіда про-водиться при вступі на всі форми здобуттявищої освіти (денну, заочну (у тому числідистанційну), для отримання другої і на-ступної вищої освіти. У ході співбесіди вста-новлюється достовірна інформація проабітурієнта. Оцінюються повнота, логічністьвідповіді на запитання, уміння обгрунтову-вати думку, наводити приклади, а також ко-ректність і правильність мови, культурадіалогу. У вересні 2000 р. в А.у.П.Р.Б. ство-рено Науково-дослідний інститут теорії тапрактики державного управління (НДІТПГУ). Сьогодні НДІ ТПГУ здійснює нау-кову, інноваційну, інформаційно-аналітичнудіяльність, а також програмно-технічнийсупровід усіх рівнів АІС “Резерв” (Автома-тизованої інформаційної системи електрон-ного обліку керівних кадрів та їх резерву),інноваційних проектів та дистанційного на-вчання. У структуру НДІ ТПГУ входить 4центри та науково-дослідна лабораторія сту-дентів. Прикладні дослідження, що прово-дяться науковими співробітниками НДІТПГУ, спрямовані на вдосконалення і роз-виток системи державного управління рес-публіки. Починаючи з 2007 р. А.у.П.Р.Б. ра-зом із відділом у справах молоді Мінськогоміського виконавчого комітету щороку реа-лізує проект “Мінська зміна”. Учасники про-екту відбираються серед студентів ВНЗ зарезультатами психологічного тестування.Студенти-учасники проекту розробляютьмолодіжні проекти, які сприяють поліпшен-ню економічних показників м. Мінська. ВА.у.П.Р.Б. реалізується Програма ідеологіч-ної та виховної роботи, спрямована на ідео-логічне, патріотичне та громадянське вихо-вання, розвиток навичок професійної та тру-дової діяльності, естетичне, моральне,сімейне і гендерне виховання, вихованнякультури побуту і дозвілля, культури здоро-вого способу життя і безпечної життєдіяль-ності. Планування, організацію та реаліза-цію виховної діяльності в Академії займаєЦентр виховної роботи та молодіжних ініціа-тив (ЦВРіМІ). А.у.П.Р.Б. активно співпрацюєіз зарубіжними та вітчизняними науковимий освітніми установами в галузі підготовки,перепідготовки та підвищення кваліфікаціїкерівних кадрів і фахівців, що дає змогу вив-чати і впроваджувати зарубіжний досвід в

процес навчання. Серед партнерів А.у.П.Р.Б.провідні ВНЗ Росії, України, Китаю, Казахста-ну, Болгарії, Венесуели, Куби, Литви, Німеч-чини, Киргизстану, Узбекистану, Молдови,Азербайджану, Сінгапуру, Чехії, Вірменії,Польщі, В’єтнаму. На цей час А.у.П.Р.Б. підпи-сано 37 угод про співробітництво.

© Яскевич А.Й.

АКВАТОРІЯ (Water surface, від лат. Aqua –вода) – частина водної поверхні в установ-лених межах району океану, моря, водосхо-вища чи порту. А. забезпечують завантажен-ня/розвантаження суден (портова А.); добу-дову і ремонт суден (заводська А.); злет/по-садку літаків (гідроаеродромна А.); випробу-вання військової техніки (водний полігон;мінний полігон) та ін.

© Розпутенко І.В.

АКСІОЛОГІЯ УПРАВЛІНСЬКА (відгрец. аxios – цінність і logos – слово, понят-тя, вчення, порядок, закономірність) – тео-рія управлінських цінностей як смислоутво-рюючих засад, значимостей, що зумовлюютьоцінку, вибір, мотивування та спрямованістьуправлінських рішень і стратегій. На відмінувід технології управління, яка відображаєзовнішній, безпосередній, об’єктивно-пред-метний спосіб організації та реалізації управ-лінської діяльності, А.у. фіксує її суб’єктив-но-предметні виміри, є “відображеннямсуб’єкта в об’єкті”, проекцією уподобань,пріоритетів, ментальності, очікувань та кінце-вих цілей і смислів діяльності суб’єкта управ-ління. У сфері державного управління голов-ним завданням А.у. є відповідь на запитання:якими мають бути система і характер держав-но-управлінської діяльності, щоб відповіда-ти як особливостям національної культури ізовнішньополітичним пріоритетам держави,так і європейським стандартам і цінностям.Управлінська діяльність сама може виступа-ти як цінність, наприклад у процесі розглядута вирішення таких питань: “державна служ-ба як професія та покликання”, “ціна та со-ціальні наслідки прийнятих (або не прийня-тих) урядових рішень”, “на кого має працю-вати урядова машина?”, “державне управлін-ня як спосіб відтворення та розвитку націо-нальної культури, захисту та реалізації націо-нальних інтересів”, “якою має бути націо-нальна модель демократії?” тощо.

© Князєв В.М.

30

АКТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇ-НИ – постанови і розпорядження, які Кабі-нет Міністрів України видає у межах своєїкомпетенції на основі та на виконання Кон-ституції України, законів України, актів Пре-зидента України і які є обов’язковими длявиконання на території України. А.К.М.У.,що мають нормативний характер, найбільшважливе або загальне значення, видаютьсяу формі постанов Кабінету Міністрів Украї-ни, а з організаційно-розпорядчих та іншихпоточних питань - у формі розпоряджень Ка-бінету Міністрів України. Апарат КабінетуМіністрів України організовує та контролюєвиконання А.К.М.У. безпосередньо або че-рез центральні органи виконавчої влади,місцеві державні адміністрації та іншіпідвідомчі йому органи. Право виступати зініціативою прийняття А.К.М.У. мають чле-ни Кабінету Міністрів України, центральніоргани виконавчої влади, Рада міністрівАвтономної Республіки Крим, голови облас-них, Київської та Севастопольської міськихдержавних адміністрацій. Підготовка про-ектів постанов і розпоряджень КабінетуМіністрів України здійснюється міністер-ствами, а в разі потреби – за участю іншихцентральних органів виконавчої влади, а та-кож народних депутатів України, науковців,інших фахівців за їх згодою.А.К.М.У. або їх окремі положення можутьбути визнані Конституційним Судом Украї-ни неконституційними, якщо вони не відпо-відають законам України або указам Пре-зидента України, а за зверненнями фізич-них чи юридичних осіб можуть бути оскар-жені в суді.

© Безносенко Д.О. , Сєров О.В.

АКТИ ОРГАНIВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ –форма владного волевиявлення у системіорганів державної влади (закони, постано-ви, декрети, укази, розпорядження, накази,рішення). А.о.д.в. складають своєрідну сис-тему правової ієрархії, вершиною якої єКонституцiя України. Форма таких актiв,порядок їх прийняття визначаються чиннимзаконодавством. Багатство змiсту і формА.о.д.в. дає можливiсть їх класифiкації,критерiями якої можуть бути юридична при-рода (нормативнiсть, юридична сила, фор-ма, структура, їх дiя в просторi, часi i за ко-лом осiб), спосiб видання i оприлюдненнятощо. У сучасних умовах в Україні прово-

диться робота з упорядкування А.о.д.в. таїх систематизації.

© Бакуменко В.Д.

АКТИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ – укази ірозпорядження Президента України, які єпідзаконними правовими актами. Укази Пре-зидента України мають нормативний харак-тер, якщо вони стосуються невизначеногокола суб’єктів, містять у собі норму права ірозраховані на тривалу дію і багаторазовезастосування. Укази Президента України, щоне мають нормативного характеру, стосу-ються призначень, нагороджень, громадян-ства, помилування, надання політичногопритулку тощо. Рішення з оперативних пи-тань, а також стосовно роботи АдміністраціїПрезидента України приймаються у формірозпоряджень Президента України, які неповинні містити нормативних установленьта доручень. А.П.У. або їх окремі положенняможуть бути відмінені Конституційним Су-дом за умов визнання їх неконституційними.

© Бакуменко В.Д., Кравченко С.О.,Макаренко Е.М.

АКТИВНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО – правогромадян брати участь у виборах та референ-думах з вирiшальним голосом. А.в.п.вiдповідно до Конституції України та законівпро вибори має кожен громадянин України,якому на день голосування виповнилося 18 ро-кiв, за винятком осiб, визнаних судомнедiєздатними. Реалізація виборчого праваможе бути призупинена на вiдповiдний перiоддля осiб за рiшенням суду. Як виняток удеяких державах А.в.п. обмежується пiдви-щеним вiковим цензом, цензом осiдлостi,грамотностi. А.в.п. є загальним, рiвним і пря-мим при таємному голосуваннi. З А.в.п. тiснопов’язанi такi права, як право брати участь увисуненнi представникiв до складу виборчихкомiсiй, у висуненнi кандидатiв до виборчихдержавних органiв, в обговореннi висунутихкандидатур та в передвиборчiй агiтацiї, а та-кож при вiдкликаннi депутата, що не виправ-дав довiри виборцiв.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

АКТУАЛІЗАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРА-ВОВИХ БАЗ – періодичне оновлення дію-чих і створення нових проблемно-орієнто-ваних нормативних баз. А.н.-п.б. доцільноздійснювати за загальною процедурою, яка

31

містить такі етапи: аналіз реальних проблем(процесів, ситуацій) економічного, со-ціального, правового та іншого характеру вмасштабах країни, регіонів, галузей, окре-мих територій, які стримують розвиток цієїсфери діяльності; аналіз діючих норматив-но-правових баз на предмет відповідностівирішенню реальних проблем у даній сферідіяльності і визначення напрямів їх удоско-налення та розвитку; зіставлення діючихвітчизняних нормативно-правових баз із за-рубіжними з метою можливого врахуваннясвітового досвіду правового регулювання уданій сфері діяльності; оновлення (розроб-лення нових або внесення змін і доповненьдо чинних нормативно-правових актів, впро-вадження необхідних організаційних захо-дів) з використанням наявних інструментівправового регулювання у даній сфері діяль-ності та сучасної техніки нормотворчості;розроблення та впровадження відповіднихмеханізмів правозастосування.

© Бакуменко В.Д., Безносенко Д.О. ,Штика Л.Г.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СВІТОВОГОРОЗВИТКУ – проблеми, від вирішенняяких суттєво залежать перспективи світово-го розвитку. Серед них: перехід до пост-індустріального інформаційного суспіль-ства; перетворення знань на найважливішійпродукт і капітал; зростання швидкості зміну суспільстві; стрімкий розвиток інфраструк-тури, зокрема електронних комунікацій таінформаційних технологій; значний розриврівня розвитку та споживання ресурсів міжекономічно розвинутими країнами та реш-тою країн світу, загострення демографічнихпроблем; значне зменшення в цілому при-родних ресурсів та пов’язані з цим пробле-ми їх перерозподілу, перехід на нові ресур-созберігаючі процеси та технології; утвер-дження екологічного мислення; перехід відієрархічних до адаптаційних організаційнихструктур; зміщення світових акцентів духов-но-культурного розвитку, переорієнтаціяосвіти на загальносвітові цінності тощо. НаВсесвітньому саміті тисячоліття ООН прий-няті “Цілі Розвитку Тисячоліття”, які спря-мовані на вирішення найбільш гострих про-блем світового розвитку. Серед них: змен-шення наполовину відсотка людей, які жи-вуть за межею бідності та страждають відголоду; надання всім дітям початкової осві-

ти; сприяння рівності жінок і чоловіків;зменшення дитячої смертності у віці до п’я-ти років на дві третини; зменшення рівняматеринської смертності на три чверті; зу-пинення поширення ВІЛ/СНІДУ, малярії татуберкульозу; забезпечення стабільного роз-витку довкілля. За цих умов світове співто-вариство пропонує посилити міждержавнеспівробітництво на фоні раціонального дер-жавного управління в кожній країні в кон-тексті ідеології стійкого розвитку.

© Сурмін Ю.П., Кравченко С.О.

АЛГОРИТМ – єдиного “істинного” визна-чення поняття “алгоритм” немає. Є різні тлу-мачення цього терміна. “А. – це кінцевийнабір правил (чітких або розмитих), який виз-начає послідовність операцій для вирішенняконкретної безлічі завдань з даного класу, іволодіє 6-ма важливими рисами: масовістю,визначеністю з елементами нечіткості, мож-ливістю уводу-виводу, результативністю”. “А. –це послідовність дій, спрямованих на отри-мання певного результату за кінцеве числокроків”. Саме слово “алгоритм” виникло відімені ученого Абу Абдуллах Мухаммеда ібнМуса аль-хорезмі, який жив у Хорезмі. Близь-ко 825 року він написав твір, в якому впершедав опис придуманої в Індії позиційної де-сяткової системи рахування. На жаль, араб-ський оригінал книги не зберігся. Аль-хорезмісформулював правила обчислень у новій си-стемі і, ймовірно, вперше використовувавцифру 0 для позначення пропущеної позиціїв записі числа (її індійську назву араби пере-клали як as-sifr або просто sifr, звідси такіслова, як “цифра” і “шифр”). Приблизно в цейсамий час індійські цифри почали застосову-вати і інші арабські учені. У першій половиніXII ст. книга аль-хорезмі в латинському перек-ладі проникла до Європи. Перекладач, ім’яякого до нас не дійшло, дав їй назву Algoritmide numero Indorum (“Книга про індійський ра-хунок”). Арабською мовою книга іменувала-ся Китаб аль-джебр валь-мукабала (“Книгапро складання і віднімання”). З оригінальноїназви книги походить слово алгебра.

© Тронь В.П.

АЛГОРИТМ УПРАВЛІНСЬКИЙ – точнийприпис, що задає послідовність прийняттята реалізації управлінського рішення закінцеве число кроків. Спрощено А.у. можнавідобразити схемою, що включає такі етапи:

32

виявлення та діагностування проблеми →формулювання обмежень та критеріїв дляоцінки рішень → виявлення альтернатив →оцінка альтернатив → кінцевий вибір одногоз альтернативних рішень та його затвер-дження у встановленій формі → забезпечен-ня реалізації рішення → аналіз ситуації післяреалізації рішення. А.у. має універсальний ха-рактер, тобто у незмінному вигляді застосо-вується незалежно від рівня державного уп-равління та галузі, в якій воно здійснюється.Разом з тим особливості взаємодії суб’єкта іоб’єкта державного управління в процесіздійснення А.у., форми, методи, технології таінші засоби, що використовуються на кожно-му етапі даного процесу, визначаються масш-табом та специфікою об’єкта управління, атакож конкретною управлінською ситуацією.

© Кравченко С.О.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. alter – один здвох) – англ. alternative) – можливість вибо-ру між двома й більше варіантами. Не-обхідність вибору одного з багатьох можли-вих рішень, напрямів, варіантів дії. Ключо-вою властивістю ефективного рішення слідвважати обов’язкову наявність А., які забез-печують доцільність і усвідомленість їхвільного вибору. Ефективність рішення бага-то в чому визначається тим, з якої кількостіальтернативних варіантів вибраний варіантрішення. Відсутність альтернативних варіантівсвідчить або про недостатню інформованістьособи, яка ухвалює рішення, або про дефіцитчасу, що відводиться на ретельну перевірку ем-піричної бази для цього вирішення. А це підви-щує ступінь вірогідності помилковості в ухва-ленні рішення, утрудняє вибір оптимальноговаріанта. При виробленні А. необхідне дотри-мання наступних вимог: 1) А. повинні взаєм-но виключати одна одну; 2) А. повинні при-пускати максимальні відмінності за виділени-ми критеріями; 3) А. повинні бути однакововірогідні. Формальною підставою ухваленняефективних рішень є використання А., якийузагальнює досвід в ухваленні управлінськихрішень значною кількістю успішних керів-ників, політиків, науковців, комерсантів.

© Тронь В.П.

АЛЬТЕРНАТИВА УПРАВЛІНСЬКА – ва-ріант вибору між двома або кількома можли-востями, що виключають одна одну. А.у. можебути представлена у вигляді ідеї, концепції,

технологічної послідовності дій, способу ви-рішення завдання. Потреба в А.у. диктуєтьсяфункцією прийняття управлінського рішен-ня, яка передбачає вибір оптимального варі-анта рішення з урахуванням альтернатив.Врахування А.у. розширює можливостіуправління, підвищує його ефективність.

© Іванченко Ю.Г.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ІНСТРУМЕНТИПОЛІТИКИ (Alternative policy instruments) –мають те ж саме значення, що й альтернати-ви регулювання. Застосовуються в галузіохорони навколишнього середовища та охо-рони й безпеки праці на противагу адміні-стративно-контрольним заходам, які частоне сприяють запровадженню нових техно-логій та зменшенню рівня забруднень, зму-шують фірми нести однаковий тягар щодозаходів контролю незважаючи на відміннікошти його запровадження. На кшталт альтер-нативних застосовуються такі інструментидобровільного регулювання, як еко-марку-вання, еко-аудит та добровільні угоди йінструменти економічного (ринкового) регу-лювання, такі як зелений податок, торгівляквотами забруднень та звіти щодо оцінюван-ня екологічних наслідків.

© Розпутенко І.В.

АЛЬТРУЇЗМ – система ціннісних орієн-тацій особистості, в якій центральним мо-тивом та критерієм моральної оцінки є інте-реси іншої людини або соціальної спільно-ти. Термін А. ввів французький філософО.Конт як протилежний до поняття егоїзм.

© Сурмін Ю.П., Михненко А.М.

АМСТЕРДАМСЬКИЙ ДОГОВІР (УГО-ДА) – акт первинного законодавства ЄС, по-ширена неофіційна назва Амстердамськогодоговору про внесення змін у Договір проЄвропейський Союз, договори про утворен-ня Європейських співтовариств і деякі по-в’язані з ними акти, який підписаний 2 жовт-ня 1997 р. міністрами закордонних справкраїн Європейського Союзу (ЄС) за резуль-татами міжурядової конференції ЄС (29 бе-резня 1996 р. – 17 червня 1997 р.) та якийнабув чинності 1 травня 1999 р. А.д. ставчерговим етапом розбудови ЄС. Не засно-вував нових організацій. Мета А.д. – внестизміни і доповнення в установчі договори, якіпісля набрання ним чинності були інкорпо-

33

ровані в Договір про Європейське Співто-вариство (колишнє ЄЕС), Договір проЄСВС, Договір про Євратом і Договір проЄвропейський Союз. Положеннями А.д. роз-ширювалася компетенція ЄвропейськогоСпівтовариства та Європейського Союзу. Довідання ЄС було віднесено питання щодо візо-вої, імміграційної політики, питань притул-ку, політики зайнятості, здійснення гуманітар-них акцій у ході міжнародних конфліктів, атакож операцій зі встановлення та підтриман-ня миру, протидії проявам дискримінації.Європейський Союз отримав повноваженнявидавати нормативні акти з питань кри-мінального права та процесу. Була продовже-на реформа інститутів ЄС з метою зміцненняпозицій Європарламенту і Єврокомісії, удос-коналення правил прийняття рішень, у томучислі поступова ліквідація права вето пред-ставників держав-членів при голосуванні пи-тань в Раді Європейського Союзу; розшире-но коло питань, рішення за якими повинніприйматися більшістю голосів. А.д. закріпивосновні принципи конституційного устроюЄвропейського Союзу і визначив санкції додержав-членів за їх порушення.

© Забара І.М., Оржель О.Ю.

АНАЛІЗ (у перекладі з грец. – розкладан-ня, розчленування) – фізичний чи уявнийподіл певної цілісності на частини, складові.А. містить у собі кілька найважливіших опе-

рацій: 1. Поділ і диференціація змісту об’єкта.Ці процедури можуть проводитися як наемпіричній базі, за допомогою застосуван-ня спостереження, так і теоретичним шля-хом при використанні методів класифікаціїскладових об’єкта. У процесі поділу і дифе-ренціації залишаються відкритими такі важ-ливі питання: по-перше, чи можна вважатиструктурні одиниці, стани, зв’язки, за яки-ми ведеться спостереження, найпростішимискладовими об’єкта, які далі вже не ділять-ся; по-друге, чи всі важливі характеристи-ки, що визначають поведінку об’єктів, виді-лені, враховані та вивчені; по-третє, на-скільки значущими є ті відмінності між ви-діленими характеристиками, які покладенів основу їх класифікації. Відповідь на ці пи-тання вимагає здійснення наступної операції.2. Обґрунтування здійсненого поділу об’єктана складові. При цьому звертається увага нарівень поділу, ступінь елементарності виді-лених одиниць. 3. Послідовне виділення ха-рактеристик складових та їх вивчення. А. якметод являє собою досить складне явище.Серед методів А. виділяють механічнийподіл, визначення динамічного складу, вияв-лення форм взаємодії елементів цілого, з’я-сування причин явищ, визначання рівнів знан-ня і його структури, розподіл елементів накласи і підкласи. Різновиди А., які характернідля аналітичної діяльності в державному уп-равлінні, класифіковано нижче у таблиці:

Основні види аналізу

Основа класифікації Види аналізу в контексті аналітичної діяльності

1 2 За типом об'єкта аналізу

Економічний аналіз – орієнтований на дослідження економічних явищ, об'єктів і процесів, залежно від величини об'єктів поділяється на макроекономічний і мікроекономічний аналіз. Екологічний аналіз – осмислює екологічні системи, взаємодію людини і природи. Управлінський аналіз – передбачає дослідження управлінських систем, особливо процесів прийняття рішень. Соціальний аналіз – передбачає аналіз об 'єктів, явищ і процесів соціальної сфери суспільства. Політичний аналіз – відображає політичні явища, інститути і процеси (включає в себе власне політичний аналіз і аналіз політики як об'єкта). Педагогічний аналіз – спрямований на вивчення процесів виховання. Ментальний аналіз – має на меті дослідження духовних процесів

За типом науки Філософський аналіз – осмислення всього сущого з позицій філософії. Аксіологічний аналіз – розуміння цінності явищ з позиції науки про цінності. Прогностичний аналіз – орієнтований на використання досягнень прогностики, осмислення явищ сучасності з позиції запитів майбутнього. Історичний аналіз – вивчення явищ минулого, а також нинішнього часу в аспекті спадкоємності, з позицій історичної науки

34

АНАЛІЗ ВПЛИВОВИХ СИЛ – пошук за-собів прискорення просування організації довизначених цілей, який базується на дослід-женні сил, одні з яких сприяють досягнен-ню цілей, інші – заважають. Якщо сили, щосприяють просуванню до цілі, сильніші ніжпротидіючі, організація на правильномушляху, якщо ні – застосовують три підходи:зміцнення сил, що просувають до цілі, по-слаблення сил, які протидіють, задіяння но-вих сил, що сприяють просуванню до цілі.У сучасному державному управлінні А.в.с.передбачає, передусім, вивчення учасниківдержавно-політичного процесу, їх ролі, мож-ливостей щодо прийняття суспільно важли-вих рішень у процесі публічної політики. Цедослідження включає визначення стратегіч-них цілей і тактичних інтересів учасників,з’ясування їх ресурсів, ступеня впливу, ха-

рактеру реакції на різні сценарії вирішенняпроблеми, можливість об’єднання інтересів,ймовірні тактичні коаліції тощо. З урахуван-ням результатів аналізу оптимізується сцена-рій вирішення проблеми, варіант політики,здійснюється прогноз політичної ситуації.

© Бакуменко В.Д.

АНАЛІЗ ВПЛИВУ – спеціальна управлін-ська технологія для систематичної оцінкипозитивних і негативних наслідків впливудержавного регулювання, інструментамиякого слугують вивчення конкретної прак-тики, модель витрат, опитувальні листитощо. Користь від її застосування полягає вкращому розумінні реального впливу дійдержави на соціально-економічні процеси(А.в. як інструмент аналізу); інтеграції і узго-дженні цілей і завдань при розробці політи-

© Сурмін Ю.П.

1 2

За типом науки Економічний аналіз – дослідження на інструментальній базі економічних наук. Політологічний аналіз – осмислення політичних об'єктів, інститутів, процесів з позиції політології. Соціологічний аналіз – засновується на вивченні суспільства і його підсистем з позицій соціологічної науки. Праксеологічний аналіз – орієнтований на дослідження ефективності й раціональності діяльності з точки зору праксеології. Аналіз державного управління – ґрунтується на державному управлінні як галузі знання. Психологічний аналіз – використовує арсенал психології. Культурологічний аналіз – застосовує культурологію. Етичний аналіз – засновується на принципах етики. Естетичний аналіз – вивчає явища з позицій естетики

За типом методу Системний аналіз – експлуатує системний підхід (структурний, функціональний, структурно-функціональний). Логічний аналіз – засновується на інструменті логіки. Причинно-наслідковий аналіз – спирається на причинно-наслідковий підхід до явищ дійсності. Проблемний аналіз – передбачає використання проблемного підходу до реальності. Статистичний аналіз – засновується на принципах і методах статистики (кореляційний, факторний, кластерний, дисперсійний, регресійний, ковариаційний різновиди аналізу). Програмно-цільовий аналіз – спирається на програмно-цільовий метод. Балансовий аналіз - засновується на методі балансу. Ситуаційний аналіз – передбачає осмислення ситуацій, що складаються

За рівнем пізнання Методологічний аналіз – передбачає осмислення об'єктів і процесів з точки зору принципів, методів, прийомів. Теоретичний аналіз – являє собою аналіз з позицій теорії, що вже є, або її побудови. Емпіричний, або фактичний аналіз – орієнтований на виявлення фактів, їх закономірностей

За місцем у дослідженні

Первинний аналіз – виступає складовою дослідницького процесу отримання та осмислення результатів. Повторний аналіз – являє собою осмислення результатів проведених раніше досліджень

35

ки (А.в. як інструмент координації); удоско-наленні механізму консультування і більшоїпрозорості дій уряду (А.в. як інструмент кон-сультування); підвищенні відповідальностіорганів державної влади шляхом наданнябільш повної інформації і демонстрації ко-ристі державних рішень для суспільства(А.в. як інструмент звітності). А.в. широковикористовується в роботі державних струк-тур, особливо міністерств і відомств. У роз-винених країнах А.в. використовується час-тіше за все при введенні нових регулюючихправил і норм, оцінці їх наслідків для бізне-су, фінансового стану, соціально-економіч-ного розвитку.

© Бакуменко В.Д.

АНАЛІЗ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ(public policy analysis) – особливий різновиданалізу політики, який орієнтований нааналіз політики держави. Він включає такіетапи: визначення, перевірку та деталізаціюпроблеми; вибір критерію оцінювання ефек-тивності вирішення проблеми; розробку тапорівняння альтернативних варіантів вирі-шення проблеми та вибір прийнятного ва-ріанта; визначення засобів досягнення цілійта шляхів реалізації; моніторинг (поточний)дієвості впровадження політики; підсумко-ву оцінку економічних, політичних, соціаль-них наслідків вирішення проблеми (впливполітики на сфери суспільства); конкретніпропозиції державним органам. А.д.п., завизначенням відомого канадського вченогоЛ.Пала, є кваліфікованим застосуваннямінтелекту до суспільних проблем, осмислен-ням політики. У такому розумінні А.д.п. єсукупністю принципів, методів і технологійаналізу різних напрямів державної політи-ки з метою її пояснення та оптимізації, а йогопредметом є державна політика, її структу-ра й складові, взаємодія з соціумом, розви-ток у просторі та часі, стадії політичногопроцесу. Фактично це спроба структурува-ти вироблення урядових рішень у тих сфе-рах, де не створено достатньої основи дляпобудови точних кількісних оцінок і засто-сування науково обґрунтованих критеріїввибору курсів дій, де домінують суб’єктивнідумки, що враховують інтереси впливовихполітичних і громадських угруповань. Упроцесі проведення А.д.п. досліджуються:законодавчі акти, розклад політичних сил узв’язку із запланованими державними захо-

дами; національні, державні, регіональні,галузеві програми; плани заходів уряду; дер-жавний бюджет; стан у різних сферах сус-пільної діяльності; потенційні конфліктицілей і заходів, що пропонуються; політичнінаслідки рішень, їх впливи на суспільство,економіку і навколишнє середовище; питан-ня інформаційного забезпечення та пробле-ми впровадження.

© Бакуменко В.Д., Безносенко Д.О.

АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ – галузь ана-лізу, що передбачає визначення співвідно-шення результатів і витрат, причому згаданіпоняття можуть мати не тільки суто еконо-мічний зміст, а й соціальний, політичний,психологічний тощо. Методологія А.е. вклю-чає дослідження та оцінювання ефектив-ності, корисності витрат та умов їх мінімі-зації. В теорії та практиці державного управ-ління найпоширенішим є оцінювання ефек-тивності за отриманим ефектом та обсягом,характером (включаючи якість) дій. Й.Кхоломзапропонував уважати визначальними кри-теріями ефективності управлінської праціякість розв’язання управлінських проблем таїх кількість. Результати діяльності держав-ного службовця можуть бути умовно поді-лені на безпосередні та опосередковані. При-кладом безпосереднього результату є надан-ня управлінської послуги або підготовка до-кументів, які можуть бути пов’язані зкількісними показниками. Опосередкованірезультати (підвищення якості життя, до-ходів населення, економія ресурсів галузі,досягнення запрограмованих цілей розвит-ку об’єктів управління тощо) потребуютьуведення якісних показників, зокрема інтегро-ваного показника соціальної ефективності.Серед критеріїв соціальної ефективності внауковій літературі виділено такі: ступіньвідповідності змісту та результатів діяль-ності цілям органу державної влади; за-конність рішень та службової діяльності (по-казником є кількість скарг чи звернень гро-мадян до суду; міра відкритості та прозо-рості прийняття рішень, якість взаємодії згромадянами. Як правило, оцінювання ефек-тивності діяльності державних службовціввключає такі складові: визначення стан-дартів діяльності на посаді та критеріїв ефек-тивності цієї діяльності; розроблення про-цедури оцінювання ефективності (методи-ки, регламенти); обговорення результатів

36

оцінювання з державним службовцем; прий-няття рішення щодо коригування діяльностіта професійного розвитку.

© Штика Л.Г., Бакуменко В.Д.

АНАЛІЗ ІНСТИТУЦІЙНИЙ – аналіз,який з’ясовує міру наявності в управлінніінституційних характеристик. Серед остан-ніх найбільшої уваги заслуговують такі: наяв-ність організацій і установ, які організову-ють взаємодію між людьми; наявність дея-кої системи цінностей, ролей і символів, щодотримуються людьми; стійкість існування,оскільки соціальний інститут – це, пере-дусім, стійка форма життєдіяльності людей,яка сформувалася в процесі їх виживання,історичного розвитку суспільства; раціо-нальність і оптимальність, оскільки дляінституту властива оптимальна для данихумов форма організації життя людей; чіткийрозподіл функцій, прав і обов’язків між усімаучасниками інституційної взаємодії; роз-поділ діяльності і професійне її виконанняспеціальними групами людей; наявність кон-тролю, різних форм регламентації діяльностііндивідів.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ ІНФОРМАЦІЇ – різновид аналі-зу, що забезпечує відбір якісної, релевант-ної інформації, достатньої з погляду дослі-джуваної ситуації. А.і. включає два різнови-ди інформаційних процедур: по-перше, по-шук, селекцію і накопичення необхідноїінформації, тобто деякий первинний інфор-маційний аналіз, а, по-друге, евристичнийпошук вирішення завдання на основі наяв-ної інформації, внаслідок якого може бутизнайдене готове рішення (аналог), що дастьзмогу істотно прискорити цей процес.

© Безносенко Д.О. , Бутівщенко С.В.

АНАЛІЗ КІЛЬКІСНИЙ – аналіз системиз погляду формального підходу, кількісногопредставлення характеристик. А.к. має своїпереваги та недоліки. Серед переваг най-більш важливими є чітка структура методів,можливість виявлення закономірностей, асеред недоліків неможливість відхилення відструктури методів, обмеженість інтуїції. Воснові А.к. математичне моделювання, якевключає побудову змістовного описання, фор-малізованої схеми та її переутворення в ма-тематичну модель. Ефективність А.к. вклю-

чає упорядкування, класифікацію, групуван-ня даних, а також їх аналіз та інтерпретацію,виявлення середніх, міри розсіювання, пере-вірку достовірності кількісних даних.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ КЛАСТЕРНИЙ (від англ. сluster –гроно, група) – завдання розбивки заданоївибірки об’єктів (ситуацій) на непересічніпідмножини, що називаються кластерами,так, щоб кожний кластер складався зі схо-жих об’єктів, а об’єкти різних кластерівістотно відрізнялися. Завдання кластеризаціїналежить до статистичної обробки, а такождо широкого класу завдань навчання без учи-теля. Як вхідні дані може використовувати-ся: ознаковий опис об’єктів, коли кожнийоб’єкт описується набором своїх характери-стик, що називаються ознаками. Ознаки мо-жуть бути числовими або нечисловими.

© Макогон Ю.В., Хаджинов І.В.

АНАЛІЗ КОМПАРАТИВНИЙ (ПО-РІВНЯЛЬНИЙ) – метод наукового аналізудля теоретичного і практичного застосуван-ня; використовується з метою вивчення, ти-пологізації, оцінки явищ, процесів, системтощо. Порівняння ідентичних об’єктів є ба-зою для пізнання будь-якої проблеми, умож-ливлює її осягнення через подібну практи-ку. Порівнянню підлягають складні об’єкти –інформаційні масиви порівнянь (компара-тивні масиви). Процедура порівняння вклю-чає формування компаративного масиву,виділення елементів порівняння, визначен-ня показників тощо. Показники обираютьсявідповідно до завдань і об’єкта досліджен-ня – числовий, відсотковий, динамічний,нормативний, бальний, балансовий, кореля-ційний, а також різні їх комбінації. У систе-мах соціальних показників головним чиномвикористовуються найпростіші типи показ-ників. Найпоширенішим показником євідсоткове співвідношення.

© Голубчик Г.Д.

АНАЛІЗ КОРЕЛЯЦІЙНИЙ див. Кореля-ційний аналіз.

АНАЛІЗ МАКРОЕКОНОМІЧНИЙ(аналіз – від грец. analysis – розклад, макро –від англ. macro – дуже великий, який покри-ває велику територію) – метод наукового до-слідження (пізнання) явищ та процесів на

37

рівні економіки країни або світової економі-ки, цілих галузей національної економіки тасоціальної сфери, в основі якого лежить вив-чення складових частин, елементів націо-нальної економіки. А.м. застосовується длявиявлення сутності, закономірностей,тенденцій економічних та соціальних про-цесів на рівні національної економіки. А.м.є основою прогнозування, планування, управ-ління економічними об’єктами та процесами,що в них відбуваються. За допомогою А.м.обґрунтовуються рішення та дії макроеко-номічної політики, обирається її оптималь-ний варіант.

© Пасемко Г.П.

АНАЛІЗ МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ –аналіз результатів фінансово-економічноїдіяльності організацій, що належать до ос-новних галузей господарського комплексу(макроекономіки). А.м. включає: вивченняосновних показників фінансово-економічноїдіяльності, обсягів і структури виробницт-ва, витрат обігу, фондовіддачі, використан-ня фінансових, матеріально-технічних, тру-дових ресурсів; виявлення резервів для роз-витку і розробки програм підвищення ефек-тивності діяльності.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ ЗА КРИТЕРІЄМ “ВИТРАТИ-ВИГОДИ” (cost-benefit analysis) – являє со-бою систему оцінювання інвестиційнихпроектів у державному секторі, яка такожможе використовуватись у приватному сек-торі. Він складається з виявлення, вимірюван-ня і зіставлення вигод і витрат, пов’язаних зінвестиційним проектом. Зазначений методвідрізняється від прямої фінансової оцінкитим, що розглядає всі результати (вигоди) івитрати незалежно від того, на чию часткувони припадають. Як результати (вигоди) вцьому разі розглядають збільшення корис-ності (utility), а витрати – її зменшення. За не-змінності загального підходу конкретна фор-ма, якої набуває аналіз, має бути прив’язанадо обставин, що існують у кожному секторі.

© Макогон Ю.В., Орєхова Т.В.

АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ – кваліфіковане засто-сування інтелекту до розв’язання суспільнихпроблем, осмислення політики, яке спи-рається на багатогалузеву основу, що охоп-лює як природничі, так і суспільні науки.

Спочатку цей методологічний підхід виникяк узагальнений інструментарій формуван-ня та обґрунтування програмно-цільовихрішень, але зараз фахівці під ним розуміютьусю сукупність сучасних методів обґрунту-вання державно-управлінських рішень. Роз-різняють теоретичний та прикладний аналізполітики. Якщо завдання першого – це зро-зуміти та пояснити політику, то другого –оцінити та змінити її. В А.п. найважливішароль відведена оцінці управлінських впливівна суспільство, що спирається на застосу-вання так званої раціональної моделі прий-няття рішень. Остання містить постановкупроблеми та визначення мети (цілей), вибіральтернатив її досягнення, визначення кри-теріїв їх оцінки, оцінку альтернатив (витра-ти-вигоди, сильні-слабкі сторони), а такожмоделювання з метою передбачення можли-вих наслідків вибраної альтернативи. Основ-ними предметами оцінювання є потреби,процеси, наслідки та ефективність управлін-ських рішень. На рівні держави це оціню-вання наслідків прийняття державно-управ-лінських рішень та відповідних впливів.

© Бакуменко В.Д., Варзар І.М.

АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИЙ (грец. analysis –розкладання, розчленовування) – 1) метод,що припускає уявне розчленовування полі-тичних явищ на складові частини; 2) су-купність способів і прийомів прикладногодослідження політичної ситуації. А. п. – при-кладна складова політичної аналітики являєсобою сукупність різноманітних методів, задопомогою яких можливе дослідження кон-кретних політичних подій і політичних си-туацій, створення припущень щодо їх мож-ливого розвитку і прийняття компетентнихполітичних рішень. Термін “політичнийаналіз” вперше був використаний амери-канським ученим Ч.Е.Ліндбломом у 1958 р.А.п. (за Ч.Е.Ліндбломом) – систематичнаоцінка технічної та економічної здійснен-ності та політичної життєздатності альтер-нативних політик (планів, програм), стра-тегій їх здійснення та наслідків.

© Телешун С.О.

АНАЛІЗ ПОРТФЕЛЬНИЙ – метод роз-робки портфельної стратегії, тобто форму-вання складу і структури стратегічного порт-феля багатобізнесового підприємства, ме-тою якого є досягнення високих конкурент-

38

них переваг, а, значить, високої прибутко-вості в майбутньому за рахунок наявностірізних напрямів діяльності, створення ефек-ту синергізму та використання інших мож-ливостей спільної діяльності стратегічниходиниць бізнесу підприємства виходячи зумов середовища. Портфельна стратегія - цекорпоративна стратегія багатобізнесовогопідприємства, яка визначає конкретнийсклад і структуру стратегічних одиниць біз-несу та стратегічних зон господарювання, вяких підприємство буде працювати в май-бутньому, їх роль у реалізації корпоратив-ної стратегії підприємства в цілому, ефек-тивні способи зв’язку та розподілу ресурсівміж ними.

© Макогон Ю.В., Хаджинов І.В.

АНАЛІЗ ПОТРЕБИ У НАВЧАННІ ДЕР-ЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ –складовий елемент організації професійно-го навчання, сукупність принципів, методіві технологій аналізу професійної підготов-ки та компетентності державних службовціві посадових осіб місцевого самоврядуванняз метою виявлення реальних потреб у нав-чанні працівників як окремої конкретноїорганізації системи державного управління,місцевого самоврядування, так і в межахрегіону або на національному рівні. Резуль-тати аналізу є базою для прогнозів розвиткусистеми підготовки, перепідготовки тапідвищення кваліфікації державно-управлін-ських кадрів і шляхів їх реалізації, для роз-роблення стратегічних та оперативних пла-нів професійного навчання працівниківорганів державної влади та органів місце-вого самоврядування, навчальних програмдля різних видів навчання; можуть служитиосновою для розроблення орієнтовної мо-делі безперервного навчання державнихслужбовців і посадових осіб місцевого са-моврядування за профілями компетенцій.Вони є тим цінніші для організації навчан-ня, чим більше інформації буде отримано впроцесі дослідження стосовно специфікирегіону (організації) та кількісного і якісно-го складу кадрового потенціалу. Аналіз по-треб є важливою умовою забезпечення якіс-ного навчання, його результативності. У за-рубіжній практиці проведення аналізу по-треб є необхідною нормою, напрацьованомеханізми (комплекс правових норм, прин-ципів, форм, методів і засобів) визначення

потреб, розроблено методики проведенняаналізу. У вітчизняній практиці цей важли-вий елемент організації професійного нав-чання ще не набув свого широкого практич-ного застосування через відсутність ефек-тивних механізмів визначення потреб у нав-чанні, складнощі в описанні (стандартизації)посад, в оцінці рівня професіоналізму такомпетентності державних службовців і по-садових осіб місцевого самоврядування узв’язку з нерозробленістю профілів компе-тенцій і профілів компетентностей для всіхпосад державної служби та служби в орга-нах місцевого самоврядування.

© Гогіна Л.М.

АНАЛІЗ ПРОГРАМНИЙ – комплекс за-ходів, який включає такі етапи оцінюванняпрограми: 1) аналіз цілей, ресурсів, засобів(перед прийняттям програми); 2) аналіз про-міжних результатів, витрат, проблем реаліза-ції (періодично в процесі виконання); 3) до-сягнення очікуваних цілей, фактичних ре-зультатів, ефективності (на заключномуетапі). Критерії оцінювання визначаються,як правило, за участю як споживачів програ-ми, так і споживачів оцінювання. Окремимважливим видом А.п. є оцінювання впливупрограми. Таке оцінювання практикуєтьсядля довготривалих або експериментальнихпрограм із застосуванням інструментів мо-ніторингу. Для державних програм, пере-дусім програм соціального спрямування,А.п. здійснюється урядовими агенціями абовиконується як державне замовлення неза-лежними агенціями з оцінювання програм.А.п. було широко впроваджено урядом СШАв середині 70-х рр. ХХ ст. у зв’язку з вико-нанням багатьох пілотних програм і проектів(відповідно до нової соціально-економічноїполітики), ефективність яких потребувалаоцінювання. Перші методологічні розробкищодо А.п. запропонувала RAND Corpora-tion. У 1993 р. аналіз програм було інститу-ціоналізовано Актом про адміністративнудіяльність та результати дій уряду. В подаль-шому А.п. було запроваджено і в європей-ських країнах.

© Штика Л.Г.

АНАЛІЗ РЕГІОНАЛЬНИЙ – складовафункцій управління, що означає вивчення,оцінку, систематизацію та узагальненнярізноманітної інформації щодо структури

39

загальних та специфічних якостей об’єктауправління з метою правильного розумінняйого розвитку, виявлення реальних можли-востей, а також протиріч та труднощів, щозаважають економічному зростанню. А.р.займається вивченням результатів діяльностірізних однотипних структур шляхом їхньо-го порівняння між собою, виявленнямрізниці у використанні ресурсів і з’ясуван-ням причин їх виникнення з метою відшу-кання міжгосподарських резервів. Об’єктомА.р. є розвиток господарства регіонів (рівня,темпів, комплексності, збалансованості), тоб-то просторовий аспект процесу відтворення.Призначенням А.р. є виявлення та оцінка сту-пеня використання регіональних резервівпідвищення ефективності виробництва.

© Польська І.Е.

АНАЛІЗ РЕГРЕСІЙНИЙ – статистичнийметод аналізу даних. Використовується длявизначення залежності однієї змінної відіншої незалежної змінної величини (простарегресія) або кількох змінних (багатофактор-на регресія). Зв’язок між двома змінними,або зв’язок між однією змінною та кілько-ма іншими, що називаються незалежнимизмінними, подається за допомогою матема-тичної моделі, тобто рівняння, яке пов’язуєодну залежну змінну з незалежною змінною,враховуючи множини відповідних припу-щень. Інакше кажучи, А.р. дає змогу знайтиемпіричну формулу, яка описує залежністьміж цими змінними. У державному уп-равлінні А.р. використовується з двох при-чин. По-перше, тому що залежності міжзмінними дають змогу встановити наявністьможливого причинного зв’язку; по-друге,отримання аналітичної залежності міжзмінними дає змогу передбачити майбутнізначення залежної змінної за значенняминезалежних при аналізі соціально-економіч-них процесів. Метод А.р. – найбільш до-сконалий з нормативно-параметричних ме-тодів і ефективний при проведенні розра-хунків на основі сучасних інформаційнихтехнологій і систем.

© Мельник А.Ф.

АНАЛІЗ РЕТРОСПЕКТИВНИЙ – аналізсистем минулого та їх впливу на минуле йісторію. Необхідність А.р. зумовлена не-лінійним характером розвитку суспільства тадержави, коли актуальними стають соціальні

та державно-управлінські форми минулого.Тому виникає необхідність їх ідентифікації,формування опису та адаптації до сучасного.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ РИЗИКІВ – дослідження міри не-визначеності у процесі реалізації прийнято-го рішення, ймовірність небажаних наслід-ків. А.р. поділяють на два взаємодоповню-ючі види: якісний і кількісний. Якісний –найскладніший – потребує досвіду та інтуїціїу даній сфері діяльності. Передбачає визна-чення сфер ризику, факторів ризику, іденти-фікації основних ризиків. Кількісний даєзмогу визначити кількісні характеристикиризиків (ймовірність відхилення від очіку-ваного результату, прогнозована величинаможливих збитків тощо). Приклад: нехайімовірність достовірності прогнозованогорезультату – p, ймовірність того, що вінсправдиться – 1-p, якщо p = 90%, то коефіцієнтризику – 10%. Для характеристики ризику ви-користовуються і більш складні показники, яківраховують кілька небажаних наслідків. Так,поширеним показником є добуток імовірностіневдачі та величини збитків.

© Штика Л.Г.

АНАЛІЗ СИСТЕМНИЙ – аналіз, в основуякого покладено системний підхід – виділен-ня елементів системних об’єктів державно-го управління, визначення їх якісних ікількісних характеристик, взаємодії; описструктури досліджуваної системи, зв’язків,способів передавання внутрішньої та зовніш-ньої інформації. Кінцевим продуктом А.с. ємодель об’єкта, яка дає змогу досліджуватийого функціонування та вплив різних фак-торів на його поведінку. Предметом А.с. єрізноманітні характеристики системності,найважливішими серед яких виступають:1) склад системи (типологія і чисельністьелементів, залежність елемента від йогомісця і функції в системі, види підсистем, їхвластивості, вплив на властивості цілого);2) структура системи (типологія і складністьструктури, різноманітність зв’язків, прямі йзворотні зв’язки, ієрархічність структури,вплив структури на властивості та функціїсистеми); 3) організація системи (часовий іпросторовий аспекти організації, типологіяорганізації, композиція системи, стійкість,гомеостат, керованість, централізація і пе-риферійність, оптимізація організаційної

40

структури); 4) функціонування системи (ціліта їх декомпозиція, вид функції, лінійна, не-лінійна, внутрішні, зовнішні функції, пове-дінка в умовах невизначеності, у критичнихситуаціях, механізм функціонування, узго-дження внутрішніх і зовнішніх функцій,проблема оптимальності функціонування іперебудови функцій); 5) положення системив середовищі (межі системи, характер сере-довища, відкритість, рівновага, стабілізація,збалансованість, механізм взаємодії системиі середовища, адаптація системи до сере-довища, фактори і збурюючі впливи середо-вища); 6) розвиток системи (місія системи,системоутворюючі фактори, життєвий шляхсистеми, етапи і джерела її розвитку, проце-си в системі, інтеграція і дезінтеграція, дина-міка системи, ентропія або хаос, стабілізація,кризовість, самовідтворення, перехідність,випадковість, інноваційність і перебудова всистемі). Застосування А.с. в державному уп-равлінні зумовлене, насамперед, практикоюдослідження об’єктів управління як систем.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ СИТУАЦІЙНИЙ – аналіз, якийґрунтується на сукупності прийомів і методівосмислення ситуації, її структури, визначен-ня факторів впливу, тенденцій розвиткутощо. Основними складовими А.с. є: здій-снення проблемного структурування, щопередбачає виділення комплексу проблемситуації, їх типології, наслідків, шляхів ви-рішення; визначення характеристик ситуації,її структури, функцій, взаємодії з навко-лишнім і внутрішнім середовищем; встанов-лення причин, що призвели до виникненняданої ситуації і наслідків її розгортання;діагностика змісту діяльності в ситуації, їїмоделювання та оптимізація; побудова сис-теми оцінок ситуації, її складових, умов,дійових осіб; підготовка прогнозів щодоймовірного, потенційного і бажаного май-бутнього; вироблення рекомендацій щодоповедінки дійових осіб у ситуації; розробкапрограм діяльності в даній ситуації.А.с. – аналітичний засіб дослідження про-блемної ситуації, який передбачає: структу-рування проблемної ситуації, її генетичнийаналіз, визначення змісту діяльності та кар-ти дійових осіб у межах ситуації, побудовукритеріїв для її оцінювання, прогнозуваннярозвитку ситуації , виявлення впливувнутрішніх і зовнішніх факторів. А.с. завер-

шується виробленням рекомендацій щодорозв’язання проблемної ситуації, діяльностіосіб залежно від її прогнозного розвитку.А.с. є інструментом ситуаційного підходу,який разом із системним підходом складаєметодологічну базу сучасного управління.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ СТАТИСТИЧНИЙ – вивченнястатистичних даних, які характеризуютьоб’єкт. Методологічними складовими А.с. єстатистичне спостереження, зведення й гру-пування даних, побудова динамічних рядів,обчислення абсолютних, відносних, середніхзначень характеристик, математична статис-тика тощо. А.с. може бути повним (всебічневивчення стану і розвитку об’єкта) та частко-вим (з’ясування характеристик за даних умов,чинників; виділення окремих аспектів розвит-ку). Основними етапами А.с. є: визначеннямети аналізу, висунення гіпотези щодо харак-теристик об’єкта, ознайомлення з конкретни-ми умовами його існування, збирання даних,їх систематизація, визначення достатньої су-купності характеристик і показників.

© Штика Л.Г.

АНАЛІЗ СТРУКТУРНО-ФУНКЦІО-НАЛЬНИЙ – аналіз структури системи яксукупності зв’язків між частинами системи,з’ясування значення окремого елемента дляпевним чином структурованого цілого. А.с.-ф.передбачає: виявлення характеристик склад-ності, ієрархічності структури, типологіїзв’язків (прямі, зворотні); визначення впли-ву структури на властивості та функції сис-теми; виділення елементів взаємодії і виз-начення їх місця та ролі у функціонуваннісистеми; опис функцій (внутрішніх, зов-нішніх); визначення та специфікація про-цесів управління і каналів інформації; виді-лення внутрішньо- та зовнішньосистемнихпроцесів і впливів.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІЗ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВ-ЛІННІ – аналітична діяльність, що спрямо-вана на вивчення об'єктів і явищ у сфері дер-жавного управління, організації її раціональ-ного простору відповідно до обраної стра-тегії розвитку країни з метою формуваннядержавної політики, підвищення ефектив-ності державно-управлінських процесів, ви-користання державних ресурсів.

41

Див. також Аналітична діяльність у держав-ному управлінні.

© Телешун С.О., Ралдугін Є.О.

АНАЛІЗ ФАКТОРНИЙ – статистичнийметод аналізу поза залежністю від сферийого використання, який полягає в аналізівпливу окремих факторів (причин) на ре-зультативний показник за допомогою детер-мінованих чи стохастичних прийомів дослі-джень. Може бути прямим (власне аналіз),коли результативний показник ділять наскладові частини, або зворотним (синтез),коли його окремі елементи з’єднують у за-гальний результативний показник. Викори-стовується у процесі вивчення складних еко-номічних явищ, під час прогнозування забагатьма параметрами, коли управлінськерішення важко прийняти на основі однихлогічних міркувань, дає змогу упорядкува-ти дані, описати взаємозв’язок, одержатидодатковий матеріал для перевірки інтуїтив-них розумінь керівника. Метод включає всебе метод “Дюпон – каскад”.

© Мельник А.Ф.

АНАЛІЗ ЯКІСНИЙ – аналіз об’єкта з по-гляду якісних властивостей, який передба-чає вибір мови опису, визначення аспектів,характеристик, критеріїв оцінювання. Най-поширенішим видом А.я. є вербальний опис,інструментальні можливості якого визнача-ються розвиненістю понятійного апарату.

© Телешун С.О.

АНАЛІЗ SWOT (SWOT-аналіз, абревіату-ра від англ. слів strength – сила, weakness –слабкість, opportunity – можливість, threat –загроза) – загальновизнаний інструментстратегічного планування, який є системнимспособом аналізу зовнішнього оточенняорганізації-суб’єкта планування та її внут-рішнього середовища, зручним способомпроведення діагностики стартових умов роз-робки стратегії. Під час аналізу зовнішньо-го середовища визначаються його зовнішніможливості та загрози, під час аналізувнутрішнього середовища визначаютьсясильні та слабкі сторони організації. Даєзмогу впорядкувати та систематизувати ве-лику за обсягом різнорідну статистичну, ана-літичну, управлінську інформацію, дані со-ціологічних досліджень тощо в аспектах виз-начення зовнішніх можливостей-загроз і

сильних-слабких сторін організації-суб’єк-та планування з метою використання її длявизначення стратегічних проблем та цілейрозвитку.

© Шаров Ю.П.

АНАЛІТИК У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВ-ЛІННІ – фахівець державного управління,якому притаманні специфічні знання, умін-ня, навички щодо: проведення аналітичнихдосліджень, реалізації раціонального, сис-темного, творчого підходів до аналізу сус-пільних проблем; створення інтелектуальнихпередумов для обговорення проблем широ-ким колом заінтересованих осіб; наданняконсультацій, порад та практичної допомо-ги в оцінюванні проблем державного управ-ління; співробітництва з експертами.

© Сурмін Ю.П.

АНАЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ – су-купність технологій, методів збирання таобробки інформації, що характеризує об’єктуправлінського впливу (соціальні, політичні,економічні й інші процеси), специфічнихприйомів їх діагностики, аналізу й синтезу,а також оцінки наслідків прийняття політич-них рішень. Засоби забезпечення А.д. перед-бачають виконання наступних етапів: 1) мо-ніторинг ситуації: аналіз поточної інфор-мації, її узагальнення та надання керівникаму придатному вигляді; 2) експертно-аналі-тичне забезпечення: залучення найбільшкомпетентних та кваліфікованих фахівців;3) збирання і первинна обробка інформації:проведення аналітичних досліджень безпо-середньо опирається на процеси збираннята первинної обробки інформації; 4) ство-рення системи автоматизованої підтрим-ки аналітичних досліджень, що дасть змо-гу оптимально організувати супровід інфор-маційно-аналітичних досліджень.

© Телешун С.О.

АНАЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРИ ПЛА-НУВАННІ – різновид аналітичної діяль-ності, пов’язаний з реалізацією загальноїуправлінської функції “планування”. Наособливу важливість А.д.п.п. вказав П.Дру-кер, який пропонував інвестувати час у пла-нування, щоб скоротити час, необхідний дляконтролю. У процесі здійснення А.д.п.п.слід виходити з того, що в плануванні прий-нято виділити три його основні складові, такі

42

як прогнозування, власне планування та проек-тування. Прогнозування дає змогу визначи-ти перспективи і виділити найважливішінапрями та етапи розвитку проблеми, сфор-мулювати реально досяжні головну та основ-ні цілі на певний період часу, розробитиможливі сценарії дій та концепції їх досяг-нення. Основними засобами аналітичноїроботи на цій стадії є моделювання та колек-тивна експертиза. Власне планування даєзмогу визначити комплекс завдань для реа-лізації головної та основних цілей. Це дося-гається структуруванням проблеми, визна-ченням пріоритетних видів і напрямів діяль-ності, робіт, завдань або, інакше кажучи,розбудовою дерева цілей до рівня завдань.Під час визначення останніх доцільно мак-симально застосовувати їх типізацію, що даєзмогу спростити подальше проектуванняшляхом уніфікації проектів та технологій,необхідних для їх реалізації. Саме на ційстадії при вирішенні проблем державногорівня йдеться про перелік програмно-цільо-вих завдань (програм, проектів), плануван-ня нормативно-правових актів, визначенняпріоритетних наукових досліджень, підго-товку бюджетних пропозицій тощо. Основ-ним засобом аналітичної роботи на цій стадіїє індивідуальна та колективна експертизи.На стадії проектування кожне основне тавідповідні допоміжні завдання розглядаютьсяяк проекти, в межах яких здійснюється по-дальша структуризація завдань та прив’яз-ка необхідних ресурсів (фінансових, кадро-вих, матеріально-технічних, організаційних,інформаційних, часу). Основними засобамианалітичної роботи на цій стадії є структурно-функціональний та функціонально-вартіс-ний аналіз, індивідуальна та колективнаекспертизи.

© Бакуменко В.Д.

АНАЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДЕР-ЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – різновид ана-літичної діяльності, який передбачає до-слідження певних процесів, явищ, об’єктівдержавного управління шляхом їх розкладуна більш прості складові елементи, встанов-лення взаємозв’язків та взаємодії між нимиз метою виявлення закономірностей і прин-ципів, внаслідок яких міркування щодо ви-бору рішень приймають доказовий характер.А.д.д.у. фактично набуває характеру обов’яз-кової процедури. Вона потребує максималь-

ного концентрування на певному завданні,досконалого знання предметної галузі, опе-ративного вивчення ситуації, розуміння кон-кретної проблеми й процесів її розвитку, за-стосування різноманітних методів і прийо-мів аналізу, певного часу. Серед поширенихвидів аналізу в державному управлінні мож-на виділити такі. Аналіз причинно-наслідко-вий, що встановлює причини виникненняпевних ситуацій та наслідків їх розвитку. За-сновується на такій найважливішій власти-вості сущого, якою є причинність. Аналізпроблемний, який дає змогу виділити комп-лекс проблем у певній ситуації, їх типоло-гію, характеристики, наслідки, шляхи вирі-шення. Аналіз ефективності, що здій-снюється з метою мінімізації витрат, підви-щення ефективності, покращання співвідно-шення вигод і витрат, підвищення корисностівитрат. Аналіз зовнішнього середовища, якийдосліджує зовнішнє середовище системи зметою вирішення проблем у взаємовідноси-нах системи із зовнішнім середовищем, ви-явлення факторів останнього, які діють насистему, визначення їх значення для систе-ми, а також тенденцій розвитку останньої.Аналіз порівняльний, що передбачає зістав-лення двох об’єктів, процесів або явищ зметою виявлення їх загальних та специфіч-них характеристик. Аналіз прогностичний,який здійснюється при підготовці прогнозіві шляхів їх реалізації щодо ймовірного, по-тенційного і бажаного майбутнього. Аналізструктурний, за яким здійснюється аналізструктури системи як сукупності зв’язківміж її частинами, з’ясування значення і впли-ву кожного окремого елемента структурова-ного цілого. Аналіз структурно-функціо-нальний, який пов’язаний із виділенням взає-модії елементів і визначенням їх місця таролі у функціонуванні системи. З точки зоруструктурно-функціонального аналізу систе-ма складається з елементів, підсистем, якііснують незалежно одне від одного, а такожїх структурних взаємовідносин. Аналіз функ-ціональний, що дає змогу пояснювати яви-ща з погляду виконуваних ними функцій.Розуміння важливості та необхідності про-ведення великих обсягів А.д.д.у. призвело достворення в органах державної влади спе-ціальних структурних підрозділів – аналі-тичних та інформаційно-аналітичних служб,відділів тощо. Ефективність А.д.д.у. знач-ною мірою залежить від досвіду, здібностей

43

та знань її виконавців, що необхідно обов’яз-ково враховувати у процесі добору та атес-тації працівників аналітичних служб. Однієюз основних умов плідної аналітичної робо-ти є оперативне забезпечення релевантноюдостовірною інформацією. Найбільш поши-реними джерелами отримання останньої єофіційні видання органів державної влади;статистичні дані; засоби масової інформації;бібліотечні фонди; різноманітні інформа-ційно-довідкові електронні системи, зокре-ма нормативно-правові; спеціальні соціоло-гічні опитування (на замовлення). Для апа-ратної роботи характерні численні і різно-манітні завдання, що виконуються одночас-но незначною кількістю працівників, а та-кож обмеження у часі їх вирішення. Якщодо цього ще додати фактор значної плин-ності працівників апарату внаслідок йогоскорочення та постійного оновлення, що востанні роки спостерігається в Україні, тоотримуємо досить повне уявлення про основ-ні причини, внаслідок яких відбувається сут-тєве зниження якості аналітичної діяльностіна фоні загального збільшення її обсягу.Одним із найбільш реальних шляхів пози-тивного розв’язання цієї проблеми є ство-рення спеціальних аналітичних служб позаструктурами органів державної влади тапроведення аналітичних досліджень на за-мовлення цих органів на договірних умо-вах такими службами або іншими тимчасо-вими колективами професіоналів. Типови-ми прикладами застосування такого підхо-ду є залучення колективів фахівців до орга-нізації та проведення виборчих кампаній,соціологічних опитувань населення тощо.Основним недоліком такого підходу єймовірність втрати оперативності та керо-ваності цим процесом.

© Бакуменко В.Д., Сурмін Ю.П.,Штика Л.Г.

АНАЛІТИЧНА ІНФОРМАЦІЯ – відо-мості, отримані з перевірених, співвіднесе-них і опрацьованих фактів, які викладені та-ким чином, щоб сприяти вирішенню кон-кретного завдання. А.і. поділяється на пер-винну та вторинну (вивідну). Під первинноюА.і. маються на увазі відомості про окреміподії, кількість та якість певних предметів,дії політичних акторів тощо. Як правило,така комбінація різноманітних відомостей єслабоструктурованою, а об’єднує їх характе-

ристика певного явища. Вивідна А.і. являєсобою результат логічного аналізу та узагаль-нення первинних аналітичних даних з бокуаналітиків або консультантів. Вона дає змогуприймати зважене рішення суб’єкту будь-якоїдіяльності, орієнтуватися в конкретних момен-тах ситуації та прогнозувати подальший роз-виток подій.

© Рейтерович І.В.

АНАЛІТИЧНА МОДЕЛЬ (analyticalmodel) – формула, що представляє матема-тичні залежності і показує, що результати(виходи) перебувають у функціональній за-лежності від змінних (входів). У загально-му вигляді її можна записати так: U = f(x),де x – сукупність (вектор) входів; f – за-лежність, що записана у вигляді математич-ної функції. У моделях відшукується такийвектор змінних x, за яких критерій, що ха-рактеризує якість функціонування системи(звичайно це скаляр, а не вектор), набуваєнайбільшого або найменшого значення (абовзагалі досягає якогось бажаного рівня). Цезаписується, наприклад, для першого ви-падку (максимізації) так: u = f (x, y) > max,де y – вектор змінних, що не піддаються ке-руванню, але впливають на u; f – функція,що задає відносини між усіма зазначенимивеличинами. Застосування А.м. в управ-лінні передбачають пошук дослідникомтакої А.м., яка дасть змогу аналізувати по-ведінку об’єкта дослідження математични-ми методами. Недолік аналітичного моде-лювання – спрощення реальної картини зметою отримання А.м. та її аналітичногорозв’язку.

© Титаренко О.Р., Ралдугін Є.О.

АНАЛІТИЧНИЙ ДОКУМЕНТ – арте-факт, який містить інформацію у фіксовано-му вигляді та призначений для її обов’язко-вого практичного застосування. Метою А.д.є надання переконливої аргументації для об-ґрунтування рекомендацій щодо розв’язаннятієї чи іншої проблеми, розробка відповідно-го інструментарію для вироблення та ухва-лення рішень. Розрізняють кілька видів А.д.:аналітична записка (являє собою детальнийаналіз проблеми, висновки та, у разі потре-би, практичні рекомендації), аналітичний звіт(відрізняється від аналітичної запискибільшим обсягом, який становить 20-30 сто-рінок, крім того, до звіту часто додаються

44

різноманітні таблиці, діаграми, схеми), огля-дова записка (інформація з документів, щовикористовуються, подається, як правило, увигляді прямих цитат, висновки та рекомен-дації не робляться), довідка (короткий оглядокремого аспекту конкретної події).

© Рейтерович І.В.

АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР – інституція, якареалізує аналітичну діяльність у різних сфе-рах суспільного життя. В Україні ще не за-вершився початковий етап у розвитку ана-літичних і мозкових центрів (think tanks).Країна переживає складний процес їх виник-нення. Дійсно впливових і діючих центрів,що володіють сучасними технологіями ана-літичної діяльності, виробляють інтелек-туальний продукт високої якості, мають свійімідж на ринках аналітики, нараховується не-значна кількість. Водночас спостерігаєтьсяінтенсифікація розвитку української аналі-тики, швидке оволодіння нею сучасними тех-нологіями, підвищення якості досліджень.Практично в кожній області країни працю-ють кілька центрів з різним ступенем успіш-

ності. Уявлення про розмаїття цих центрівдає наведена нижче таблиця. Досить різно-манітним є і функціональне поле діяльностіцентрів: інформаційна функція (збирання,накопичення і систематизація інформаціїщодо проблем і ситуацій); оцінна функція(оцінювання ситуацій і проблем з метоювироблення орієнтирів діяльності); аналітич-на функція (аналіз ситуацій і проблем);методологічна функція (розробка, адаптаціяметодів аналітичної діяльності для вирішен-ня відповідних завдань); технологічна фун-кція (вироблення практичних рекомендаційі технологій діяльності); прогностична функ-ція (розроблення прогнозів і механізмів їхреалізації); функція зв’язку з громадськістю(вивчення громадської думки, поширенняаналітичних матеріалів серед соціальнихгруп). Найбільш гострими проблемамидіяльності А.ц. є недостатня фінансовапідтримка недержавних інституцій, слабказабезпеченість кадрами аналітиків, недо-статня кваліфікація кадрів, низький рівеньметодик аналітичної діяльності, слабкийрозвиток ринку інтелектуальних послуг.

© Сурмін Ю.П.

Підстава класифікації Види аналітичних центрів

Характер діяльності

Дослідницькі центри, що вивчають наукові проблеми. Аналітичні центри, що аналізують ситуації в практиці. Консалтингові центри, що здійснюють консультаційну діяльність. Технологічні центри, що розробляють технології вирішення проблем

Об'єкт аналітичної діяльності

Політичні центри, що вивчають політичні проблеми. Виборчі центри, що проводять виборчі кампанії. Правові та правозахисні центри, що здійснюють аналіз законодавства, проблем прав людини. Банківсько-фінансові центри, що забезпечують діяльність банків. Центри бізнесу, маркетингового аналізу, що забезпечують аналітичною інформаційною бізнес-структури. Соціологічні центри, що вивчають соціальні аспекти життя. Психологічні центри, що займаються психодіагностикою. Навчально-методичні центри, що здійснюють навчання і підготовку навчально-методичної літератури

Організаційне оформлення

Центри, що являють собою неприбуткові громадські організації. Центри, що виступають підрозділами органів державної влади. Центри, що є підрозділами органів місцевого самоврядування

Предмет аналізу

Центри аналізу ситуацій (економічних, політичних і т.д.). Центри формування зв'язків із громадськістю і впливу на суспільну думку. Центри моніторингу проблем. Центри вирішення проблем

Методи аналізу

Опитувальні центри, що практикують масові опитування населення й аналіз фокус-груп. Центри моніторингу, що займаються створенням інформаційних баз з тих чи інших проблем. Експертні центри, що експлуатують різні методики експертного оцінювання. Аналітичні центри, що зайняті аналізом наявної інформації, здійснюють її вторинний аналіз. Соціоінженерні центри, що застосовують методи соціальної інженерії

45

АНАРХІЗМ (від грецьк. άναρχια – безвлад-дя) – сукупність політичних концепцій, якіпоєднує ідея заперечення держави та іншихформ централізованого управління суспіль-ством. У поглядах анархістів держава роз-глядається як апарат примусу, джерело на-сильства та експлуатації, причина війн таінших суспільних негараздів. Як альтерна-тива організації суспільства анархісти про-понують об’єднання в спілки або спільно-ти. Анархісти пропагують утвердженняіндивідуальної свободи та цінності окремоїособистості. У середовищі А. виділяютьзначну кількість течій, представники якихмають різні погляди на такі питання, якформи організації суспільства без держави,ставлення до приватної власності тощо.Найбільшими ідеологами А. вважаютьсяП.-Ж .Прудон (1809-1865), М.Бакунін(1814-1876), П.Кропоткін (1842-1921). ВУкраїні окремі ідеї А. простежуються у по-глядах М.Драгоманова (1841-1895). У 1917-1921 рр. на території України був широкопредставлений анархістський політичний(військовий) рух, найважливішим представ-ником якого був Н.Махно (1884-1934).

© Казакевич Г.М.

АНДРОПОВ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ(15.06.1919 – 09.02.1984) – державний тапартійний діяч Радянського Союзу. В 1937 р.А. призначається секретарем, а потім пер-шим секретарем Ярославського обкомуВЛКСМ. Перед Другою світовою війною вінстає першим секретарем ЦК ЛКСМ Карелії.В роки війни брав участь в партизанськомурусі на території Карелії. В 1944 р. обранийдругим секретарем Петрозаводського місь-кому, а з 1947 р. – другим секретарем ЦККП Карелії. З 1951 р. працює в апараті ЦККПРС, з 1953 р. – на дипломатичній роботі.1957 р. – завідуючий відділом ЦК КПРС. В1961 р. обраний членом ЦК КПРС, а з 1962 –секретарем ЦК КПРС. Після приходу до вла-ди Л.І.Брежнєва в 1967 р. призначений напосаду Голови КДБ СРСР. У 1973 р. А. обра-ний членом Політбюро. На посаді головиКДБ А. працював 15 років. У січні 1982 р.А. обирають секретарем ЦК КПРС. Післясмерті Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. А. бувобраний Генсеком КПРС, а в наступномуроці – Головою президії Верховної РадиСРСР, сконцентрувавши владу у своїх руках.А. узяв курс на зміни у внутрішній і зов-

нішній політиці країни, розуміючи, що СРСРтерміново потребував реформування. СмертьА. на початку 1984 р. загальмувала можливумодернізацію радянського суспільства.

© Вировий С.І.

АНОМІЯ СОЦІАЛЬНА (social anomy)(фр. anomie – відсутність закону, організації) –стан суспільства, за якого відсутність абонестійкість регулюючих відносин між індив-ідами та суспільством, імперативів і правилпризводить до того, що більшість населеннявиявляється “поза” суспільством, вступаючив конфронтацію з ним, тобто маргіналізуєть-ся (фр. marginal – граничний; лат. мarginalis– перебувати на краю). Е.Дюркгейм вважавА.с. одним із чинників суспільного здоров’яабо нездоров’я. Згідно з Дюркгеймом, станА.с. виникає тоді, коли розподіл праці проти-стоїть відносинам солідарності, внаслідокчого стихійно пов’язана, стала сукупністьправил виявляється не в змозі регламентува-ти відносини суспільних структур. А.с. поро-джує систематичні відхилення від соціальнихнорм, готує і прискорює зміни в суспільстві.Р.Мертон увів систему понять, що описуютьфеномен девіантної поведінки (яка відхи-ляється). Мертон вважав, що А.с. “взиваєтсядо життя” саме прийнятими в суспільстві за-гальновизнаними культурними цінностями і,у свою чергу, зв’язана з різним доступом доможливостей досягнення цих цілей. Високийступінь дезінтеграції особи без відчуття її со-лідарності з конкретною групою сприяютьчастішим проявам А.с.

© Крупник А.С.

АНОХІН ПЕТРО КУЗЬМИЧ (1898-1974) –видатний радянський фізіолог, висунув ідеюстосовно того, що результат функціонуваннясистеми активно впливає на відбір таких сту-пенів свободи з компонентів системи, які приінтегруванні визначають подальше отри-мання повноцінного результату. Згідно зфункціональною теорією систем системоут-ворюючим фактором поведінкових актів є до-мінуюча мотивація, яка формується на основіголовної потреби організму. Мова йде протаку біологічну мотивацію, як голод, що вис-тупає головною метаболістичною потребою.

© Сурмін Ю.П.

АНТИБЮРОКРАТИЗМ – негативний по-гляд на бюрократiю, що наголошує на

46

непродуктивнiй, некомпетентнiй, нереа-лiстичнiй i самодостатнiй природi бюро-кратії, великий розмiр і складнiсть якої за-грожують суспiльству.

© Михненко А.М.

АНТИГЛОБАЛІЗМ (antiglobalism) – полі-тичний рух, спрямований проти негативнихаспектів процесу глобалізації, зокрема про-ти домінування наднаціонально-державнихутворень та за збереження власної ідентич-ності. Специфічними аспектами А. є ради-кальний плюралізм, мережевий характерструктури на базі Інтернету, неформальнівідносини між лідерами неурядових органі-зацій. Основною формою дій А. є Всесвітнісоціальні форуми як альтернатива Всесвітнімекономічним форумам. Вважається, що А. немає спільної програми та єдиного керівногооргану, а його акції супроводжуються безла-дом і насильством. Перспективи розвитку А.взаємозалежні з інтегруванням опозиційноїформули “глобалізм – антиглобалізм” у тео-рію сучасних міжнародних відносин. Білятеоретичних витоків А. стояв російськиймислитель М.Данілевський, який у праці “Ро-сія і Європа” (1868 р.) визначив основні за-сади цивілізаційного А. Західні учені, які про-водили дослідження у цій сфері, – Д.Белл,У.Бек, З.Бжезинський, І.Валлерстайн, Р.Ро-бертсон, Е.Тоффлер, Ф.Фукуяма, Д.Хелд таросійські: С.Долгов, О.Неклесса, О.Панарін,В.Пантін та ін. Для України питання гармо-нізації національних інтересів зі стандарта-ми та цінностями глобалізованого світу пе-ребуває у стадії дослідження.

© Крупник А.С.

АНТИДЕМПІНГОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ –заходи держави, спрямовані проти реалізаціїна внутрішньому ринку імпортованих то-варів за цінами, суттєво нижчими за ті, щопропонуються виробниками всередині краї-ни, або нижчими за світові. Критерії демпін-гової ціни визначає антидемпінгове законо-давство (національне та міжнародне), згідноз яким проводиться антидемпінгове розслі-дування, яке визначає відповідальність зазаподіяння демпінгових збитків країні-імпортеру. За результатами розслідуванняможуть призначатися антидемпінгові захо-ди, зокрема спеціальне антидемпінгове мито –тимчасовий збір, розмір якого зазвичай ста-новить різницю між ціною товару на внут-

рішньому ринку і ціною імпортованого задемпінговою ціною товару. А.р. активно за-стосовується в міжнародній торговельнійпрактиці. Упродовж 1990-2000 рр. у світібуло проведено 2719 антидемпінгових роз-слідувань, у 1254 випадках було вжито анти-демпінгових заходів. Найчастіше предметомантидемпінгових розслідувань ставав експортчорних металів (707), хімічної продукції(404), пластмас (283), машин та електроус-таткування (254), виробів з текстилю (197).На країни з перехідною економікою припа-дає близько 30% антидемпінгових розсліду-вань. Україна входить до складу держав, про-ти яких антидемпінгові розслідування засто-совуються найчастіше. За роки незалежностіпроти України було проведено близько 90 роз-слідувань, причому в 60% випадків були абозастосовані антидемпінгові заходи, або Украї-на сама приймала зобов’язання щодо само-обмеження експорту. Антидемпінгові розслі-дування проводились стосовно таких товарівукраїнського походження, як металопродук-ція, прокат, залізна руда і напівфабрикати іззаліза, чавуну і сталі, арматура, трубна про-дукція, компресори для холодильного облад-нання, цемент, нітрат амонія, карбамід, фе-росиліцій, карамель, тютюнові вироби тощо.Найчастіше антидемпінгові заходи щодо Ук-раїни вживалися з боку США та РосійськоїФедерації.

© Казакевич Г.М.

АНТИЕЛIТАРИЗМ – наголос на розши-ренні участi громадян у державнiй полiтицi,їхньому впливі на, неї зокрема із застосуван-ням надзвичайних засобiв. А. вимагає актив-ної участi громадян у русі, спрямованому надокорінну зміну полiтичної системи, акцентна інших формах полiтичної активності.

© Михненко А.М.

АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА –державна політика у сфері розвитку еконо-мічної конкуренції та обмеження монополіз-му в господарській діяльності, здійсненнязаходів щодо демонополізації економіки,фінансової, матеріально-технічної, інформа-ційної, консультативної та іншої підтримкисуб’єктів господарювання, які сприяють роз-витку конкуренції. В Україні державний кон-троль за додержанням законодавства прозахист економічної конкуренції, захист інте-ресів суб’єктів господарювання та спожи-

47

вачів від його порушень здійснюється орга-нами Антимонопольного комітету України.Останній відповідно до покладених на ньо-го завдань контролює дотримання антимо-нопольного законодавства в процесі еконо-мічної концентрації, зокрема при створенні,реорганізації, ліквідації суб’єктів господа-рювання; придбанні чи набутті будь-якиміншим способом у власність, одержанні вуправління (користування) часток (акцій,паїв), активів (майна); оренді цілісних май-нових комплексів суб’єктів господарюван-ня або їх структурних підрозділів; приздійсненні господарської діяльності суб’єк-тами господарювання та при реалізації пов-новажень органами влади, органами місце-вого самоврядування, органами адміністра-тивно-господарського управління та контро-лю щодо суб’єктів господарювання. Органивлади, органи місцевого самоврядування,органи адміністративно-господарськогоуправління та контролю зобов’язані сприя-ти Антимонопольному комітету України уздійсненні його повноважень.

© Варзар І.М.

АНТИТЕРОРИЗМ МІЖНАРОДНИЙ –система всебічних заходів держави (групидержав), спрямована на протидію терориз-му. Тероризм – загальнонебезпечні політич-но мотивовані діяння, вчинені чи такі, щостворюють загрозу вчинення, шляхом випад-кового вибору безпосередніх жертв для заля-кування населення з метою спонукання орга-ну державної влади чи місцевого самовряду-вання, міжнародної організації, а також фізич-ної або юридичної особи чи групи осіб до вчи-нення або відмови від вчинення певної дії.Націлений проти громадян, тероризм є зло-чином, тому винні у ньому заслуговують по-карання. Традиційний підхід побудований навикористанні покарання за злочини, скоєнітерористичними угрупованнями.Глобальна нестабільність змушує Україну по-новому формувати оборонну політику і по-стійно адаптувати її до нових умов. У цій си-туації безпека України, що перебуває на сти-ку інтересів глобальних чинників, стає ураз-ливішою. Нових рис набувають виклики і заг-рози в оборонній сфері. Тому необхідно знай-ти раціональне співвідношення в об’єднаннінаціональної системи безпеки й участі в ко-лективних міжнародних структурах безпеки.

© Труш О.О.

АНТИТРАСТОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО(Anti-trust legislation) – законодавство ЄСгарантує добросовісну конкуренцію наспільному ринку і створення таких умов,щоб підприємства конкурували, а не змов-лялися між собою. Приписи ЄС забороняютьдомовленості, які обмежують конкуренцію(наприклад таємна домовленість виробниківз метою нав’язування невиправдано високоїціни), а також зловживання з боку під-приємств, які домінують на ринку. Ці при-писи мають назву “антитрастових”. Зазна-чене законодавство має значні повноважен-ня у сфері заборони антиконкуренційних дійі накладанні покарань на фірми, визнані вин-ними в антиконкуренційних діях.

© Розпутенко І.В.

АНТИЧНА ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ –сукупність філософських учень, що виник-ли в Стародавній Греції і Римі в період з VI ст.до н.е. по VI ст. н.е. Умовними часовими ме-жами цього періоду прийнято вважати 585 р.до н.е. (коли грецький учений Фалес перед-бачив сонячне затемнення) і 529 р. н.е. (колиімператором Юстініаном була закрита нео-платонівська школа в Афінах). Основноюмовою античної філософії була старогрецька,з ІІ-І ст. до н.е. почався розвиток філософськоїлітератури також на латині.У спадщині А.п.ф. особливий інтерес станов-лять ідеї Платона і Аристотеля. Ці два вели-ких мислителі античності зробили значнийвнесок у розвиток уявлення про зміст ідіяльність держави та влади. Можна сказати,що вони першими заклали основи аналізу по-літики та політичної системи.

© Солових В.П.

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ (ПОЛІСИ)НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ виникають упроцесі “великої грецької колонізації” VIIІ-V ст. до н.е. Центри еллінської колонізаціїПівнічного Причорномор’я і Приазов’я:Нижнє Побужжя (Борисфен, Ольвія); НижнєПодністров’я (Ніконій, Тіра); Західний Крим(Херсонес Таврійський, Керкинитида, КалосЛимен); Боспор Киммерійський, що відпові-дає сучасним територіям АР Крим, Одеської,Херсонської, Миколаївської областей. Поліс(місто-держава) – це специфічна форма дер-жавності; політичний устрій, системаорганів влади і право полісів схожі з відпо-відними інституціями материкової Греції.

48

Економічну основу полісів становили зміша-на форма власності на землю, землеробство,торгівля, згодом – контроль над прилегли-ми морськими територіями. Історія міст-дер-жав Північного Причорномор’я налічує ти-сячу років, вони були органічною частиноюантичного світу і сприяли економічному йкультурному зв’язку українських земель зєвропейською цивілізацією.

© Голубчик Г.Д.

АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІ-ЙОВИЧ (18.01.1834 – 21.03.1908) – один ізнайвизначніших українських істориків, ідео-лог україно-народницького і громадськогоруху другої половини ХІХ ст., фундаторукраїнської історіографії, джерелознавства,археології.Позашлюбний син польської гувернантки ісина угорського революціонера-емігранта.Закінчив медичний (1850-1855) та історико-філологічний (1856-1860) факультети Київ-ського університету Святого Володимира. У1962 р. свідомо перейшов у православ’я. У1863-1870 рр. працював у Київській тимча-совій комісії з розгляду давніх актів приКиївському, Подільському і Волинськомугенерал-губернаторі, де був головним редак-тором видань комісії до 1882 р. За його ре-дакцією було опубліковано у виданняхкомісії кілька тисяч документів, об’єднаниху дев’яти томах Архіву Південно-ЗахідноїРосії, вісім з яких містять його вступніновели.У 1870 р. в Київському університеті захистивмагістерську дисертацію, присвячену до-слідженню останніх років козацтва на Пра-вобережжі Дніпра, а 1878 р. – докторськудисертацію, в якій подав начерк історії Ве-ликого князівства Литовського до смертікн. Ольгерда. Протягом 30 років очолювавкафедру російської історії Київського універ-ситету. Ординарний професор з 1878 р., за-служений професор з 1895 р. Кілька роківбув деканом історико-філологічного факуль-тету. З 1901 р. – член-кореспондент Росій-ської академії наук.Усе життя присвятив історичному вивченнюукраїнства і громадській праці. Уже в пра-цях 60-х рр. проводить ідею неухильногодотримання принципу народоцентризму.Теорії Держави-Нації протиставляв теоріюДержави-Етносу. Антиномізм цих теорійпоясняв різним сприйняттям поняття на-

родність. Теорія Держави-Нації “найбільшприщеплюється у людей, які живуть у цент-ралістичній державі, теорія французько-ро-сійська”, за якою “народність – це те, щоскладає державу. Це державно-націоналі-стична теорія”. Їй протистоїть так звана етно-графічна теорія, яка обстоює, “що всяка гру-па людей, яка складає один тип, творить на-цію.., національність виробляється самоюприродою, а не державою”.Як історик і фундатор методології етнона-ціональної сутністі історичних процесів А.поглибив закладену М.Костомаровим кон-цепцію етнонаціонального бачення історії.Базово-евристичним для обох істориків булопоняття “народного типу”, етнотипу, етно-су. А. виходив з того, що народ поряд зісвоєю мовою, звичаями тощо має свою істо-рію, таку ж неповторну, як і народний тип.Етнонаціонально народ - повна цілісність,етнографічна індивідуальність, національнаособливість.А. – соціаліст за переконаннями, пропагувавнародницький соціалізм шляхом прикладан-ня європейської теорії до української спе-ціфіки. На його думку, провідною ідеєю ук-раїнського народу є принцип широкого демо-кратизму, а українці власне є народом-демо-кратом за своєю етнонаціональною суттю.В історіософії А. виокремлення українськогоісторичного процесу з історичних контекстівсусідніх народів-асиміляторів (поляків, ро-сіян) засвідчувала наявна самостійність ук-раїнського народу та його історії. Найяск-равіше ідея українства, на переконання А.,проявилась у козацтві, оскільки саме в ко-зацтві найповніше виступає етнонаціональ-на своєрідність українства. Проте зворотнимбоком волелюбства козацтва була його хво-роблива реакція щодо будь-якого обмежен-ня своїх прав і свобод на користь держави, адемократизм і державництво заперечувалиодин одному.

© Сєров О.В.

АПАРАТ – у суспiльно-полiтичному життіце сукупність установ i закладів, якi забез-печують функціонування органів влади тауправління громадськими об’єднаннями(державний, партійний апарат).

© Борисевич С.О.

АПАРАТ ДЕРЖАВНОГО ОРГАНУ –організаційно поєднана сукупність структур-

49

них підрозділів і посад, які призначені дляздійснення консультативних чи обслуговую-чих функцій щодо виконання відповіднимиорганами закріплених за ними повноважень(компетенції). До особового (персонально-го) складу А.д.о. належать державні служ-бовці та інші працівники апарату. Структу-ра і штатна чисельність А.д.о. затверджуєть-ся в установленому порядку за поданнямкерівника державного органу. Законодавчо-нормативними актами (законами України“Про місцеві державні адміністрації”, “Просудоустрій України”) закріплено правовийстатус, повноваження, порядок формуванняапарату місцевих державних адміністрацій,апарату Верховного Суду України, апаратівмісцевих, апеляційних судів, Касаційногосуду України, Вищого спеціалізованого суду.

© Васіна А.Ю.

АПАРАТ МІСЦЕВОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІ-НІСТРАЦІЇ – структурна ланка місцевоїдержавної адміністрації, яка здійснює пра-вове, організаційне, матеріально-технічнета інше забезпечення діяльності місцевоїдержавної адміністрації, а також підготов-ку аналітичних, інформаційних та іншихматеріалів, систематичну перевірку вико-нання актів законодавства та розпорядженьмісцевої державної адміністрації; надає ме-тодичну та іншу практичну допомогу місце-вим державним адміністраціям та органаммісцевого самоврядування. УтворюєтьсяА.м.д.а. у межах виділених бюджетнихкоштів. Організація діяльності А.м.д.а.здійснюється відповідно до регламентумісцевої державної адміністрації, інструк-ції з діловодства в місцевій державній адмі-ністрації, а також положення про апарат, щозатверджується головою місцевої держав-ної адміністрації. А.м.д.а. у процесі вико-нання покладених на нього завдань взає-модіє з управліннями, відділами та інши-ми структурними підрозділами місцевоїдержавної адміністрації. Визначення струк-тури А.м.д.а., призначення на посади ізвільнення з посад керівників та інших пра-цівників структурних підрозділів апаратуздійснює голова місцевої державної адмі-ністрації.

© Васіна А.Ю.

АПАРАТ УПРАВЛІННЯ – сукупністьфункціонально організованих суб’єктів

управлінської діяльності, які здійснюютьуправління в масштабах країни, регіону, сфе-ри чи галузі, організації. Побудова А.у. виз-начається цілями, функціями, процесомуправління, розподілом повноважень міжсуб’єктами управлінської діяльності. А.у.обумовлює форму поділу і коопераціюуправлінської діяльності, у межах якої здій-снюється процес управління, що складаєтьсяз відповідних функцій, спрямованих на ви-рішення поставлених завдань і досягненнянамічених цілей. У цьому контексті А.у. ви-ступає системою оптимального розподілуфункціональних повноважень, прав і відпо-відальності, визначення порядку, норм і ме-тодів взаємодії між його складовими елемен-тами – суб’єктами управління. ФормуванняА.у., раціонального і економічного за своєюструктурою, виступає необхідною умовоюефективної реалізації процесів управління.Раціональність структури А.у. визначаєтьсяприйнятими системами виконання функційуправління, рівнем його відповідності вимо-гам та специфіці об’єкта управління. Реалі-зація процесів управління й обсяг пов’яза-них з ними робіт служать основою в про-цесі вирішення питань організації діяльностіА.у. Забезпечення оптимальності А.у. дося-гається здійсненням проектування системивиконання управлінських функцій.

© Васіна А.Ю.

АПОСТОЛ ДАНИЛО (1654-1734) – геть-ман, 45 років був миргородським полковни-ком. Спочатку перебував в опозиції до І.Ма-зепи, потім став його прихильником, але влистопаді 1708 р. відійшов від шведів і Ма-зепи до Петра І. Брав участь у прутському іперському походах. Один із найавторитет-ніших полковників за гетьмана І.Скоропад-ського. Після смерті останнього А.Д. боро-нив разом з чернігівським полковникомП.Полуботком автономні права України тадомагався ліквідації створеної Петром І Ма-лоросійської колегії (1722). Вибраний 1 жовт-ня 1727 р. гетьманом України, А.Д. був знач-но обмежений у своїх правах відповідно до“Рішительних пунктів” (1728).Прагнучи відродити колишню славу Геть-манщини, А.Д. взявcя за впорядкування дер-жавного житття шляхом реформ. А.Д. вре-гулював проблему землеволодіння (у 1729-1731 рр. за розпорядженням гетьмана в усіхполках було проведено “Генеральне слідство

50

про маєтності”), провів реорганізацію фінан-сової системи України, вперше встановив-ши точний бюджет державних видатків. А.Д.продовжив здійснювати реформу судочин-ства, розпочав кодифікацію українськогоправа, активно відстоював інтереси вітчиз-няної торгівлі.А.Д. відновив право призначати Генеральнувійськову канцелярію та полковників; знач-но зменшив кількість росіян у своїй адміні-страції, заборонив їм купувати землі в Украї-ні. Він обмежив до шести кількість росій-ських полків в Україні, добився того, що в1733 р. Київ знову було повернуто в геть-манське підпорядкування, домігся повернен-ня під гетьманську владу запорожців, які з1708 р. були змушені жити на територіїКримського ханства, і дозволу на заснуван-ня Нової Січі на р. Підпільній у 1734 р.Гетьманування А.Д. було спрямоване на за-хист державних прав українського народу таборотьбу з російським впливом на Україну,чим тимчасово стримало процес повноїінтеграції Гетьманщини в структуру Росій-ської імперії.

© Козюра І.В.

АРИСТОТЕЛЬ, або Стагірит за місцем на-родження (384, Стагір – 322 р. до н.е.,півострів Халкідіка в Македонії) – давньо-грецький філософ і вчений. Учень Платона,з 343 р. до н.е. вихователь Олександра Ма-кедонського, заснував у 335 р. до н.е. Лікей(Ліцей або перипатетичну школу). Творецьформальної логіки. Він написав праці з ба-гатьох предметів, у тому числі з фізики, ме-тафізики, поезії, театру, музики, логіки, ри-торики, політики, урядування, етики, біологіїта зоології. А. (спільно із Сократом і Плато-ном) – одна з найважливіших фігур форму-вання Західної філософії.

© Михненко А.М.

АРХІТЕКТУРА “КЛІЄНТ-СЕРВЕР”(англ. Client-server) – мережева інформа-ційна-комунікаційна архітектура, в якій при-строї виконують функції або клієнта, абосервера. Клієнтом (front end) є запитуюча ма-шина (зазвичай ПК), сервером (back end) –машина, яка відповідає на запит. Обидва тер-міни (клієнт і сервер) можуть застосовува-тися як до фізичних пристроїв, так і до про-грамного забезпечення.

© Шклярський С.М., Кузнєцов О.Ф.

АРХІТЕКТУРА “ФАЙЛ-СЕРВЕР”, ФАЙЛ-СЕРВЕРНІ ДОДАТКИ – це додатки, по-дібні за своєю структурою до локальних до-датків, але використовують мережевий ре-сурс для зберігання програми і даних.Функції сервера: зберігання даних і кодупрограми. Функції клієнта: обробка данихна стороні клієнта. Кількість клієнтів обме-жена десятками. Переваги: низька вартістьрозробки; висока швидкість розробки; не-висока вартість оновлення і зміни компо-нентів. Недоліки: низька продуктивність (за-лежить від продуктивності мережі, сервера,клієнта); погана можливість підключеннянових клієнтів; ненадійна система.

© Шклярський С.М., Кузнєцов О.Ф.

АСИМІЛЯЦІЯ – засіб досягнення етнич-ної однорідності; процес розчинення рані-ше самостійного народу (етносу) чи якоїсьйого частини в середовищі іншого, як пра-вило, численного народу. Злиття одного на-роду з іншим шляхом засвоєння його мови,звичаїв. Розрізняють А. добровільну (при-родну) та вимушену (насильницьку).

© Римаренко Ю.І., Римаренко С.Ю.

АСОЦIАЦIЯ – добровільне договірне об’єд-нання діячів, організацій, підприємств,інших юридичних чи фізичних осіб дляспільної політичної, господарської, культур-ної та іншої діяльності. У межах делегова-них повноважень А. може представлятиспільні інтереси та інтереси кожного з їїчленів, створювати спільні підприємства ігоспроразрухункові організації для наданняучасникам різних послуг (транспортних, техно-логічних, комерційних, юридичних), можли-вості користуватися банківськими кредита-ми і здійснювати комерційні операції, укла-дати договори з іншими юридичними тафізичними особами.

© Горбатенко В.П.

АСОЦІАЦІЯ ДЕРЖАВ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ (АСЕАН) / Association ofSoutheast Asian Nations – геополітична тагеоекономічна організація, заснована 8 серп-ня 1967 р., яка сьогодні об’єднує 10 країнПівденно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія,Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, Лаос, Мьян-мар, В’єтнам, Кампучія та Бруней). Спрямо-вана на прискорення економічного зростан-ня, досягнення соціального прогресу й куль-

51

турного розвитку серед держав-членів тасприяння миру в регіоні. ВВП країн АСЕАНв середньому зростає на 5,6% щороку, досяг-нувши у 2006 р. суми 1073,9 млрд дол. США.

© Розпутенко І.В.

АСОЦІЙОВАНЕ ЧЛЕНСТВО В ЄС(Associated memebership) – форма співро-бітництва ЄС з третіми країнами. Існуєкілька типів угод ЄС, які встановлюють різнірамки, глибину та кінцеву мету асоційова-ного членства:1) Угода Європейського Союзу про асоціа-цію (Угода про асоціацію (УА)) – тип угодиміж ЄС та третьою країною, яка встановлюєбазові рамки їхнього співробітництва. Такіугоди, як правило, охоплюють розвиток полі-тичного, торговельного, соціального, куль-турного та безпекового співробітництва,можуть надавати безтарифний доступ доокремих сегментів ринку ЄС та передбача-ти фінансову й технічну допомогу. Угоди проасоціацію, підписані останнім часом, такожвключають як окремий компонент угоду проЗВТ (УА з Чилі). УА мають бути ратифіко-вані всіма державами-членами ЄС. На сьо-годні ЄС укладає УА з третіми країнами врамках двох окремих напрямів зовнішньоїполітики: Процес стабілізації та асоціації(ПСА) з країнами Західних Балкан – Угодипро асоціацію та стабілізацію (УАС) та Євро-пейської політики сусідства (ЄПС) – УА. Вобох випадках угоди спрямовуються на на-ближення законодавства асоційованих членівдо acquis communautaire. Глибина гармоніза-ції значно менша, ніж при повному членстві,й може не покривати окремих розділів acquis(залежно від конкретної держави);2) На додаток до ПСА та ЄПС Угоди проАсоціацію, які включають положення проЗВТ, можуть підписуватись з іншими треті-ми країнами чи торговельними блоками світу(Чилі, Мексика, Південна Африка та ін.);3) Європейські Угоди – особливий тип угодпро асоціацію, які Європейський Союз ук-лав у 1990-х рр. з десятьма країнами Цент-ральної та Східної Європи. Ці Угоди булиадаптовані до специфічної ситуації кожногоз партнерів, хоча всі вони базувались на до-триманні принципів прав людини, демок-ратії, верховенстві права та ринкової еконо-міки й мали на меті підготувати асоційованікраїни до вступу в ЄС.

© Розпутенко І.В.

АСОЦІЙОВАНІ З ЄС КРАЇНИ – держа-ви, що уклали з Європейським Союзом до-говір про асоціацію. На сьогодні договорипро асоціацію з ЄС укладені з такими краї-нами, як: Албанія (2006), Алжир (2005),Андорра (1991), Болгарія (1995), Чилі (2003),Хорватія (2005), Єгипет (2004), Фарерськіострови (1997), Ізраїль (2000), Йорданія(2002), Ліван (2006), Македонія (2004), Мек-сика (2000), Марокко (2000), Палестинськаавтономія (1997), Румунія (1995), Сан-Марі-но (2002), ПАР (2000), Туніс (1998), Туреч-чина (1963). З північно-балканськими краї-нами (крім Болгарії та Румунії) договори проасоціацію були укладені в рамках “Процесуасоціації та стабілізації”. Швейцарія уклалаз ЄС договір про створення зони вільноїторгівлі. Статусом асоціації користувалисятакож країни Центральної Європи, що булиприйняті до ЄС у 2004 р.

© Казакевич Г.М.

АСПЕКТИ ВПЛИВУ НА ПРИЙНЯТТЯУПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ. Серед основ-них аспектів такого впливу можна відзначи-ти такі: ціннісний, політичний, функціональ-ний, мотиваційний та інноваційний. Пріо-ритети цих аспектів зазначені в послідов-ності їх викладу. Ціннісний аспект безпосе-редньо пов’язаний з культурою організації,він є найбільш суттєвим змістовним чинни-ком. Політичний аспект пов’язується, з одно-го боку, з процесами отримання, утриман-ня, передачі влади, боротьби за неї, а з дру-гого – з розробленням і реалізацією держав-ної політики. Функціональний аспект пов’я-заний з технологією прийняття рішень.Остання завжди передбачає наявність пев-ної логічної моделі прийняття рішень та необ-хідної інформації, зокрема щодо проблем-ної ситуації; час для прийняття рішення;ресурси, необхідні для реалізації рішення;ресурси, які є в розпорядженні організації(або особи, яка приймає рішення); системууправлінських параметрів; систему зв’язкуміж контрольованими і неконтрольованимипараметрами; альтернативні варіанти ріше-нь; систему критеріїв (оцінну систему) дляоцінки очікуваних результатів рішень. Мо-тиваційний аспект пов’язується з теоріямимотивації, що базуються на аналізі потребта процесу. Ключовими поняттями теоріймотивації є зусилля, організаційні цілі та інди-відуальні потреби. Застосовується така схе-

52

ма дій: задовольняються потреби працівни-ків, коли вони докладають енергійних зусиль,і в результаті забезпечується досягненняорганізаційних цілей. Інноваційний аспектхарактеризує формування та реалізацію по-тенціалу нового в системі державного управ-ління. Він включає дві складові: здатністьсистеми державного управління прийматипринципово нові, нетрадиційні управлінськірішення з позиції функціонально-технологіч-ного підходу, а також здатність системи дер-жавного управління підтримувати інновації,стимулювати їх упровадження в життя.

© Бакуменко В.Д.

АТЕСТАЦІЯ – перевірка та оцінка діловоїкваліфікації працівників на предмет їх відпо-відності посаді, яку обіймають, або здійсню-ваній роботі. Для працівників різних галу-зей економіки встановлено різну періо-дичність проведення А. – від трьох до п’ятироків. В органах виконавчої влади, де пра-цює більшість державних службовців,здійснюється періодична (раз на три роки)А. Кабінетом Міністрів України затвердже-но Положення про порядок проведення А.державних службовців органів виконавчоївлади. Посадові особи органів місцевого са-моврядування підлягають А. раз на чотирироки. Відповідно до чинного законодавстваА. не підлягають сільські, селищні, міськіголови, голови районних у містах, районнихі обласних рад, секретарі сільських, селищ-них, міських рад, працівники патронатноїслужби, особи, які перебувають на посадіменше одного року, молоді спеціалісти,вагітні жінки чи жінки, які працюють на по-саді менше одного року після виходу на ро-боту з відпустки, пов’язаної з вагітністю іпологами чи доглядом за дитиною, особи,прийняті на посаду на визначений термін.

© Лазор О.Я.

АТЕСТАЦІЯ КАДРІВ – спосіб періодич-ної перевірки та оцінки професійної придат-ності, особистих та моральних якостей, вста-новлення службово-посадової відповідностіпрацівника. Атестація допомагає виявитипотенційні можливості; стимулює підвищен-ня кваліфікації і професіоналізму служ-бовців підприємств, установ, організацій.Для проведення атестації утворюється ко-місія, яка в рамках визначеної процедури ви-являє ступінь відповідності працівника по-

саді. Атестованими вважаються особи, яківизнані комісією такими, що відповідаютьзайманій посаді або відповідають займанійпосаді за певних умов. Перелік посад і по-рядок атестації встановлюється в кожній га-лузі окремо. Атестація державних службовців– це врегульована нормативно-правовимиактами процедура оцінювання професійних(ділових і особистих) якостей, компетент-ності та діяльності державних службовців напосаді щодо їх відповідності вимогам на зай-маній посаді за визначений період. Процеду-ра атестації державних службовців регламен-тується постановою Кабінету Міністрів Ук-раїни “Про затвердження Положення щодопроведення атестації державних службовців”від 28 грудня 2000 р. № 1922 і проводитьсяраз на три роки.

© Желюк Т.Л., Сурай І.Г.

АТЛАНТИЗМ – термін, співзвучний за сут-тю терміну “таласократія” (Sea Power) – гео-політична теорія західної цивілізації, щоґрунтується на ліберально-демократичнихцінностях правового громадянського сус-пільства. У воєнно-стратегічному аспекті –країни-учасниці НАТО, включаючи США ізахідно-європейські держави. Адепти А. вва-жають, що головну роль у світі відіграютьморські цивілізації, від яких в глибину кон-тинента надходять культурні імпульси.

© Розпутенко І.В.

АТРИБУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУС-ПІЛЬСТВА – обов’язкові ознаки, риси гро-мадянського суспільства, що стверджуютьйого роль як опори демократії та вияву сво-боди. До найголовніших А.г.с. слід віднес-ти: а) наявність публічного простору, засо-бів i центрів комунiкацiї, наслідком чого єформування сфери публічного життя i гро-мадської думки; б) організованість публіч-ного життя вільних i рівних iндивiдiв, чиїправа захищені конституцією та законами;в) незалежність вiд держави, добровiльнiстьасоцiацiй, автономність яких усвідомлена наiндивiдуальному та колективному рівнях;г) зорієнтованість діяльності на громадськіінтереси та публічну політику, наслідкомчого є кооперація та солiдарнiсть між людь-ми, спілкування на засадах взаємної довіриі спiвробiтництва.

© Князєв В.М., Михненко А.А.,Михненко А.М.

53

АТТАЛІ ЖАК (фр. Jacques Attali, нар.1.11.1943) – французький філософ, еко-номіст, ліберал і глобаліст, автор концепції“нового світового порядку”, прихильник гео-економічного підходу в геополітиці, він виз-начає сучасність як наступ “ери грошей”,панування ліберально-демократичних цінно-стей і ринкових відносин, що базуються нетільки на фінансовому капіталі, а й на інфор-маційних технологіях, тонкий знавець кабба-лістики (езотеричний, містичний іудаїзм).Автор десятка книг: “Шуми” (1977), “Трисвіти” (1981), “Історія часу” (1982), “Впли-вова людина Зигмунт Г.Уорбург (1902-1982)” (1985), “В прямому і переносномузначенні” (1988), “1492”, “Антиекономіка”(1975), “Лінії горизонту” (1992), “Короткаісторія майбутнього” (2006). У книзі “Лініїгоризонту” (“Lignes d’horizons”, 1990, Па-риж; в англійському перекладі – “Millen-nium”, що було перекладено російською як“Золотой век”) А. розглядає еволюцію сус-пільства, взятого на глобальному рівні, на на-ступні 25 років (по суті до 2015 р.), а такождосліджує суть його економічної, полі-тичної, соціальної та ідеологічної органі-зації. У цій праці стверджується початок“ери грошей” при пануванні ліберально-де-мократичних цінностей і ринкових відносин,які розвиваються не лише на фінансовомукапіталі, а й на інформаційних технологіях.Говорячи про майбутнє людської цивілізації,не залишає місця у своєму прогнозі ні Росії,ні США. Майбутнє йому бачиться так: Євро-па, а точніше монетаристська Європа, Євро-па як кредитор в останній інстанції, зі своїм“євро”, з можливістю регулювання всіхвідносин усередині людської спільноти задопомогою грошей і кредитів, з прекраснорозвиненими телекомунікаціями, з одногобоку, і Японія на чолі Тихоокеанського ре-гіону – з другого боку. На думку А., демо-кратія загалом – це найкраща політична си-стема, торговий лад – рушій прогресу, все-могутність грошей – найсправедливіший по-рядок правління. А. – один із фігурантів усправі про незаконний продаж зброї Анголі(“Анголагейт”). Новий світовий порядок, за А.,установлюється на принципах геоекономіки.

© Розпутенко І.В.

АТТРАКТОР – сфера притягування, притя-гуюча множина, стійка сфера рішення, пев-на потенційна яма, з якої система сама не

вийде. Це стійкий стан, у який потрапляєсистема і в межах якого деякий час функціо-нує. Згідно з О.М.Князєвою і С.П.Курдюмо-вим, це сталий стан системи, який притягуєдо себе всю множину “траєкторій” системи,що визначаються різними початковими умо-вами. У той час як у більшості робіт з про-блем самоорганізації під А. розуміють відо-браження цього відносно стійкого стану у фа-зовому просторі, О.М.Князєва і С.П.КурдюмовА. називають реальні структури у відкритихнелінійних середовищах, які формуються впроцесі еволюції в цих середовищах у резуль-таті затухання перехідних процесів. Тому ро-зумно скористатися поняттям “структури-ат-трактори”, що виступають як цілі еволюції.

© Сурмін Ю.П.

АУДИТ АДМІНІСТРАТИВНИЙ / АУДИТАДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ(рerformance аudit) – аудит економічності,ефективності та результативності, з якимиорганізація, що перевіряється, використовуєсвої ресурси при виконанні своїх обов’язків.Іншими словами, А.а.д. можна визначити якнамір через дослідження перевірити, чимісцеві органи влади, різні установи та орга-нізації “роблять те, що потрібно”, і роблятьце “правильним і найдешевшим шляхом, спо-собом”. Його основу становить оцінка адмі-ністративної діяльності з точки зору еконо-мічності, ефективності та результативностіщодо використання ресурсів при досягненніпоставлених цілей. А.а.д. можна проводитив будь-якому сегменті державного сектору: уцентральному уряді, місцевих органах влади,різних установах та організаціях. Відтак йогозастосування в системі публічного врядуван-ня забезпечує реалізацію основного принци-пу функціонування державних і муніципаль-них установ – прозорості їх діяльності.

© Приходченко Л.Л.

АУДИТ СОЦІАЛЬНИЙ – перевірка якостіта ефективності управління соціальнимипроцесами на місцевому, регіональному тадержавному рівнях. Метою А.с. є підвищен-ня рівня та якості життя населення.Здійснюється кваліфікованими фахівцями,аудиторами, які наділяються правом оціню-вати якість та ефективність управлінськоїдіяльності у сфері державного і регіонально-го управління та місцевого самоврядування.

© Бакуменко В.Д.

54

АУДИТ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ –перевірка, переважно фінансово-госпо-дарська або адміністративна, стану конт-рольної діяльності будь-якої організації ква-ліфікованими спеціалістами – аудиторами.Розрізняють зовнішній (такий, що здій-снюється незалежними, уповноваженимидержавою аудиторами) і внутрішній аудит (зметою самоперевірки організації). Цілямиаудиту є визначення ступеня достовірностіінформації про діяльність організації, щоміститься у її звітності, та її відповідностічинному законодавству; визначення не-доліків у фінансово-господарській, функціо-нальній чи адміністративній діяльностіорганізації з метою їх усунення. Аудит адмі-ністративний (аудит адміністративноїдіяльності) – це перевірка будь-якої органі-зації незалежним аудитором з метою вияв-лення недоліків у організаційній структуріта системі управління, надання рекомен-дацій щодо вдосконалення управління.Аудит функціональний (аудит основноїдіяльності) – це перевірка з метою визначен-ня економічності, ефективності та результа-тивності її основної діяльності, виявленнянедоліків у ній та надання рекомендаційщодо їх усунення. Аудит політичний – цеперевірка прийняття та впровадження полі-тичних рішень з метою визначення ступеняйого відповідності задекларованій меті, ви-значення ефективності і результативності,оцінки наслідків упровадження. Аудиторомвиступають окрема особа чи спеціальнаорганізація, що уповноважені державою абозапрошені організацією здійснити перевіркуїї фінансового чи адміністративно-управлін-ського стану. Аудитори, як правило, даютьоцінку діяльності, що планується організа-цією, насамперед ступеня її ризику. У низцікраїн звітність щодо діяльності державнихорганізацій, підтверджена аудитором, підля-гає обов’язковій публікації.

© Бакуменко В.Д.

АУДИТ ФІНАНСОВИЙ – одна з формфінансового контролю, включає експертнуоцінку фінансово-господарської діяльностіпідприємства за даними бухгалтерськогофінансового обліку, фінансової звітності, атакож надання аудиторських послуг і пов’я-заних із ними експертиз, консультацій з пи-тань бухгалтерського фінансового і управ-лінського обліку, фінансової звітності, опо-

даткування, аналізу господарської діяль-ності, фінансів, управління трудовими ре-сурсами та інших видів економіко-правово-го забезпечення підприємницької діяльностіюридичних і фізичних осіб. Предметом А.ф.є гроші й вартісні характеристики діяльності.Перед А.ф. підприємства ставиться кількацілей, основні з яких: визначення наявногофінансового стану; визначення зміни цьогостану в структурно-часовому аспекті, фак-торів, що викликали ці зміни; прогноз ос-новних тенденцій у фінансовому стані.

© Макогон Ю.В., Медведкіна Є.О.

АФАНАСЬЄВ ВІКТОР ГРИГОРОВИЧ(1922-1994) – відомий російський філософ,фахівець у сфері соціальної філософії, філо-софських проблем кібернетики та управлін-ня; доктор філософських наук, професор,академік РАН, академік АН СРСР. Зробивзначний внесок у розробку системногопідходу у вивченні соціальних явищ, дослі-дження проблем наукового управління таінформатизації, проблем цілісності живого.Є автором понад 500 робіт, у тому числі 20книжок, його роботи перекладені на 60 мовсвіту. Наукові праці А. присвячені загально-теоретичним (соціально-філософським іфілософським) фундаментальним питаннямжиттєдіяльності на всіх рівнях живого – відбіологічних до соціальних форм, в яких йогоцікавила проблема управління.

© Сурмін Ю.П.

ACQUIS COMMUNAUTAIRE – правовасистема Європейського Союзу, яка включаєакти законодавства Європейського Союзу(проте й не обмежується ними), прийняті врамках Європейського Співтовариства,спільної зовнішньої політики та політикибезпеки і співпраці у сфері юстиції та внут-рішніх справ. Термін “А.с.” використано втексті Договору про Європейський Союз(ст. 3) у відповідних редакціях французькоюта англійською мовами. На практиці, у правіі правовій доктрині Європейського Союзупоняття “А.с.” означає не абстрактні “досяг-нення Співтовариства” (“спадщину Співто-вариства”), а насамперед досягнення в галузіправа. До джерел “А.с.” відносять: 1) пер-винне законодавство: Договір про заснуван-ня Європейського Економічного Співтова-риства 1957 р. (з 1993 р. – Договір про засну-вання Європейського Співтовариства), До-

55

говір про заснування Європейського співто-вариства з атомної енергії 1957 р. з наступ-ними змінами, внесеними Маастрихтськимдоговором (Договір про утворення Євро-пейського Союзу 1992 р.), Амстердамськимдоговором 1997 р. та Ніццьким договором2001 р., а також актами про приєднання;Договір про Європейський Союз 1992 р., іззмінами, внесеними Амстердамським дого-вором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р.,а також договорами про приєднання; До-говір про злиття 1965 р.; акти про приєднан-ня нових держав-членів; 2) вторинне зако-нодавство: директива; регламент; рішення;рекомендація або висновок; джерело правау формі міжнародної угоди; загальний прин-цип права Європейського Співтовариства;рішення Європейського Суду; спільна стра-тегія у сфері спільної зовнішньої політикита політики безпеки, як це визначено ст. 13

Договору про Європейський Союз; спільнідії в рамках спільної зовнішньої політики таполітики безпеки; спільна позиція у сферіспільної зовнішньої політики та політикибезпеки; рамкове рішення щодо гармонізаціїзаконодавства в контексті положень Догово-ру про ЄС про співробітництво правоохо-ронних та судових органів у кримінальнихсправах (ст. 34 Договору про ЄС); спільнапозиція в контексті положень Договору проЄС про співробітництво правоохоронних тасудових органів у кримінальних справах (ст. 34Договору про ЄС); рішення в контексті по-ложень Договору про ЄС про співробіт-ництво правоохоронних та судових органіву кримінальних справах (ст. 34 Договору проЄС); загальне положення або принцип усфері спільної зовнішньої політики та по-літики безпеки.

© Забара І.М.

56

ББАГАТОПАРТIЙНIСТЬ – одна з осново-положних умов демократичного ладу, колиінтереси різних суспільних верств виража-ються вiдповiдними політичними партіями,що змагаються між собою за владу i справ-ляють більш або менш визначальний впливна події в суспiльствi. Реальна Б. не там, дебагато партій, а там, де партії мають вагомусоціальну базу, репрезентують суттєві інтере-си, дійсно впливають на розв’язання нагаль-них суспільних проблем.

© Михненко А.М.

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА – систе-ма, що передбачає конкуренцію і взаємодіюпартій у боротьбі за державну владу і в про-цесі її здійснення. Залежно від кількостіпартій виділяються партійні системи по-міркованого і крайнього плюралізму. Жоднапартія, яка входить до таких систем, не можесамостійно перебувати у владі, і тому вини-кає необхідність формування коаліції дляформування уряду і для внутрішньопар-ламентської діяльності. Дж.Сарторі виділивтакож поляризовані та неполяризованіпартійні системи. Перші характеризуютьсяпануванням впливових партій позасистем-ної опозиції, другі, навпаки, – консенсусомміж впливовими партіями відносно основнихнорм і “правил гри”. Б.с. підрозділяютьсятакож на системи з домінуючою і бездомі-нуючою партією, а також на “атомізовані”партійні системи. Французький ученийМ.Дюверже сформулював три соціологічнихзакони, які встановлюють взаємозалежністьпартійних систем з існуючою в державі ви-борчою системою.

© Полуріз В.І.

БАГАТОРІВНЕВЕ ВРЯДУВАННЯ (Multi-Level Governance) – новий підхід у теоріїєвропейської інтеграції, що виник у 1990 р.,який розглядає інтеграцію як процес не-ієрархічного мережевого управління у ЄС,

що характеризується широким залученнямурядів держав-членів, регіональних та місце-вих органів влади, експертів та інших неуря-дових гравців до процесів прийняття рішеньта вироблення політики. Концепція Б.в. імережевий аналіз не пропонують тієїкількості теоретичних перспектив, які мо-жуть представити інші теорії інтеграції. Во-на не дає пояснень фактів відносно метиєвропейських політик, їй також бракує про-гностичної перспективи. Проте цей підхідзаслуговує на особливу увагу в контекстіпояснення реального функціонування склад-ної системи Європейського Союзу, яка остан-німи роками характеризується очевидноюеволюцією механізму ухвалення рішень, заякої Б.в. стає характерною рисою сучасно-го процесу вироблення політик як на націо-нальному, так і на міждержавному рівні.

© Розпутенко І.В.

БАЗА ДАНИХ – упорядкований набір да-них, у технічному розумінні включаючи йсистему керування Б.д. Головним завданнямБ.д. є гарантоване збереження значних обся-гів інформації та надання доступу до неї ко-ристувачеві або ж прикладній програмі. Та-ким чином, Б.д. складається з двох частин –збереженої інформації та системи керуван-ня нею. З метою забезпечення ефективностідоступу записи даних структурують за од-ним із підходів: ієрархічним, мережевим абореляційним.

© Харченко О.А., Криворучко О.В.

БАЗА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА – впо-рядкована сукупність нормативно-правовихактів, призначених для правового регулю-вання певної галузі державного управлінняабо сфери суспільної діяльності. Являє со-бою зведення законів та інших нормативно-правових актів, які використовуються дляаналітичної і практичної діяльності. Основ-ним елементом Б.н.-п. є нормативно-право-

57

вий акт, який являє собою письмовий доку-мент, що приймається уповноваженим на цесуб’єктом державно-владних повноважень увизначеній формі за встановленою процеду-рою, регулює суспільні відносини і міститьнорми права.

© Бакуменко В.Д.

БАЗОВІ ПОЛОЖЕННЯ НАУКИ УПРАВ-ЛІННЯ – низка наукових положень, необ-хідність врахування яких у сучасній управ-лінській діяльності, зокрема в процесіформування управлінських рішень, фактич-но є аксіомою. Вони складають основууправлінського мислення. Серед них такі:органічне поєднання і застосування систем-ного та ситуаційного підходів; розгляд со-ціальних систем як сукупності суб’єкта таоб’єкта управління, а управління в них якнеперервного процесу, управлінські циклиякого складаються із стандартного наборупевних функцій управління; надання управ-лінню соціальними системами, насампереддержавному управлінню, характеру страте-гічного, що враховує актуальні проблемисвітового розвитку та реалізується через певніполітики; розвиток управлінських технологійшляхом типізації найбільш характерних про-цедур і операцій; необхідність дотримання таудосконалення управлінської культури.

© Бакуменко В.Д.

БАЗОВІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГОУПРАВЛІННЯ – вихідні, найбільш загальніпостулати, дотримання яких забезпечує нау-кову обґрунтованість діяльності у сфері дер-жавного управління. Серед них: принципоб’єктивності державного управління, якийзумовлює необхідність дотримуватися в усіхуправлінських процесах вимог об’єктивнихзакономірностей і реальних можливостейсуспільних сил; принцип універсальностіуправління, який проголошує, що цикл і за-гальні функції управління не відрізняютьсяміж галузями державного та приватного уп-равління, а також не залежать від масштабута специфіки об’єкта управління, принципвипереджального стану управління, що пе-редбачає перехід від орієнтації на минуле(планування від досягнутого) до орієнтаціїна майбутнє, зокрема активного виявлення,прогнозування та запобігання можливимпроблемам на основі дослідження потреб іперспектив розвитку об’єкта управління з

використанням науково обґрунтованої мето-дології; принцип демократизму – декларуєнародовладдя, а саме визначає роль народуяк носія і джерела влади, яку він реалізує якопосередковано через референдуми та ви-борчу систему, так і безпосередньо черезоргани державної влади та місцевого само-врядування; принцип поділу влади, що пе-редбачає поділ системи влади на три гілки –законодавчу, виконавчу та судову; принципзаконності – передбачає пріоритет закону іспрямований на створення міцних правовихзасад у всіх основних сферах діяльності дер-жави. З цим принципом безпосередньопов’язаний принцип правової захищеностіуправлінських рішень, тобто їх прийняття напідставі знання чинного законодавства і тіль-ки з урахуванням їх відповідності чиннимправовим актам. До загальних принципівдержавного управління також належать:принцип єдності економіки та політики зізбереженням пріоритету останньої і принциппоєднання загальних та локальних інтересівза пріоритету інтересів більш високого рівня.

© Бакуменко В.Д.

БАЗОВІ ЦІННОСТІ – специфічне визна-чення суспільством об’єктів та явищнавколишнього світу, які мають фундамен-тальне значення для людини і суспільства,наприклад демократія, свобода, рівність,справедливість, достаток, істина тощо. Б.ц.становлять зміст ціннісних орієнтацій осо-би, що фігурують як цілі життєдіяльності тарегулятори соціальної поведінки індивідів.

© Сурмін Ю.П.

БАЗОВІ ЦІННОСТІ ДЕМОКРАТИЧНО-ГО СУСПІЛЬСТВА – цінності, найважли-віші з яких такі: державність, добробут на-селення та національна безпека; відданістьзагальнолюдським цінностям, ідеалам сво-боди та гарантованої демократії; людина, їїправа та свободи, відповідальність передсобою, своєю сім’єю та суспільством; по-слідовне утвердження демократичних засадрозвитку суспільства, прав і свобод люди-ни, побудови правової держави, становлен-ня громадянського суспільства. Демократіяє політичним ладом, порядком здійсненнявлади, способом управління суспільнимисправами за участю й в інтересах народу;практичним втіленням ідеалів свободи, спра-ведливості, рівності можливостей, людських

58

прав; соціальною активністю, участю грома-дян в ухваленні та здійсненні суспільнихрішень, у житті громади, розв’язанні про-блем. Демократизація управління як процесреалізації прав і свобод громадян у системіуправління суспільством є найвищим щаб-лем регуляції суспільних відносин і здій-снюється на основі принципів: конкуренції,багатопартійності, плюралізму, свободи ви-бору, прозорості прийняття рішень, їх гро-мадського контролю. Утвердження Б.ц.д.с.передбачає створення та розвиток демокра-тичних інститутів i процесів, що є сталими,загальновизнаними формами суспільноїпрактики, які забезпечують соціальну та по-літичну стабільність; такі інститути можутьбути формальними (офіційно схваленими,зареєстрованими, узаконеними) та нефор-мальними, що функціонують на основі мо-ральних, соціальних норм i звичаїв. Приклада-ми цих інститутів є громадянське суспільство,парламентаризм, вибори, референдуми.

© Сурмін Ю.П.

БАНДЕРА СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ(01.12.1909 – 15.10.1959) – політичний діяч,ідеолог українського руху, голова ПроводуОУН-Б. У 1919-1927 рр. навчався уСтрийській гімназії. З 1922 – член Пласту, азгодом – Організації Вищих Класів Україн-ських Гімназій. З 1928 р. – член УкраїнськоїВійськової Організації, з 1929 р. – Органі-зації Українських Націоналістів (ОУН), з1931р. – член Крайової Екзекутиви ОУН наЗахідноукраїнських Землях (ЗУЗ), а з черв-ня 1932 р. – заступник Крайового Провідни-ка і референт пропаганди. У червні 1933 р.на берлінській конференції ОУН був офі-ційно затверджений Крайовим ПровідникомОУН на ЗУЗ. У червні 1934 р. заарештова-ний і в ході Варшавського процесу 1935-1936 рр. і Львівського процесу 1936 р. бувзасуджений до смертної кари, згодом замі-неної на довічне ув’язнення. 1936-1939 рр. –перебував у в’язниці “Swięty Krzyż” (“Свя-тий Хрест”) у Варшаві. У квітні 1941 р. за-тверджений головою Революційного прово-ду ОУН. Ініціював проголошення відновлен-ня Української держави у Львові 30 червня1941 р. У липні 1941 р. був заарештованийокупаційними властями і ув’язнений у кон-центраційному таборі Заксенхаузен до ве-ресня 1944 р. У 1946-1953 і 1956-1959 рр.голова проводу закордонних частин ОУН.

Убитий у Мюнхені агентом КДБ Б.Ста-шинським. Автор праць, у яких ґрунтовнорозроблено теологічні й теоретичні засадиукраїнського націоналізму, зокрема “Пер-спективи Української Національної Рево-люції” (1958), та ін.

© Казакевич О.М.

БАНК МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ –міжнародна фінансова організація, що ство-рена відповідно до Гаазької конвенції цент-ральними банками провідних країн Європи,США та Японії та має сприяти співробітницт-ву між центральними банками країн-учас-ниць, створювати сприятливі умови дляміжнародних фінансових розрахунків. Вико-нує функції фінансового агента Європей-ського об’єднання вугілля і сталі, європей-ського допоміжного органу Міжнародноговалютного фонду і Міжнародного банку ре-конструкції та розвитку.

© Вітер Д.В.

БАРСЕЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС (BARCE-LONA PROCESS) – відомий також як Євро-середземноморське співробітництво, поклавпочаток політиці ЄС щодо середземномор-ських країн. Цей процес спрямований назміцнення зв’язків між Союзом та держава-ми-партнерами, а також на заохочення вста-новлення тісніших контактів між самими се-редземноморськими країнами. У листопаді1995 р. у Барселоні (Іспанія) на конференціїз питань розробки спільної стратегії щодосередземноморського регіону 15 державами-членами ЄС та 12 країнами середземно-морського басейну (Алжир, Кіпр, Єгипет,Ізраїль, Йорданія, Ліван, Мальта, Марокко,Сирія, Туніс, Туреччина, Палестинська авто-номія) була прийнята Барселонська декла-рація, яка заклала основи Євросередземно-морського співробітництва. Метою Євросе-редземноморського співробітництва є спри-яння миру й стабільності в регіоні шляхомналагодження політичного діалогу, який бибазувався на таких спільних цінностяхсторін, як демократія та верховенство пра-ва. Цілями Б.п. є попередження та розв’я-зання конфліктів, а також сприяння еконо-мічному процвітанню, зокрема за допомо-гою створення зони вільної торгівлі, реаліза-ції спільних проектів у галузі охорони навко-лишнього середовища, модернізації енерге-тичного сектору, розвитку сільських тери-

59

торій та регіонального планування, бороть-би з безробіттям, заохочення зовнішньогоінвестування в регіон. У цьому контекстіЄвросередземноморське співробітництвооб’єднує держави-члени ЄС та середземно-морські країни в межах широкомасштабноїпрограми, яка складається з трьох напрямів:політичного та питань безпеки, економічно-го й фінансового, соціального та культурно-го. Важливим елементом Б .п. є такожзміцнення співробітництва у сфері правосуд-дя, міграції та соціального залучення. Вінпередбачає врахування умов, у яких перебу-ває конкретна держава-учасниця, що даєзмогу визначити пріоритетні напрямиспівробітництва окремо для кожної країни.Втілення у життя Б.п. відбувається як на дво-сторонньому, так і на регіональному рівні.

© Рудік О.М.

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ –невиконання, невжиття заходів щодо забез-печення виконання правил іншими особами,ухилення від виконання посадових обо-в’язків, які регламентовані довідником ти-пових професійно-кваліфікаційних характе-ристик посад, посадовими інструкціями,правилами внутрішнього трудового розпо-рядку. Б.п.о. створює підстави для притяг-нення до юридичної відповідальності (адмі-ністративної, дисциплінарної, кримінальної,цивільної), яка стимулює правомірну пове-дінку, і передбачає застосування до служ-бовців установ та організацій певних санкційз негативними наслідками (адміністративністягнення, відшкодування збитків, позбавлен-ня волі, штраф), що забезпечуються у приму-совому порядку державою.

© Желюк Т.Л.

БЕЗПЕКА – стан відсутності будь-якої за-грози. Характеристика соціальної системи,яка дається з різних позицій: 1) як об’єк-тивна характеристика зовнішніх умов се-редовища нашого життя і діяльності, щоприпускає наявність небезпеки, спрямованоїзовні на систему, Б. якої хочуть забезпечи-ти, тобто джерело небезпеки і об’єкт, якийпіддається їй, видаються розділеними, а ак-цент в опису системи робиться на об’єкті,який вимагає захисту; у цьому опису фік-сується: захищеність об’єкта від викликів,ризиків, небезпек і загроз; стан об’єкта, вякому йому не може бути завдано суттєвих

збитків або шкоди; стан стійкого існування(розвитку) об’єкта, за якого вірогідність не-бажаної зміни будь-яких характеристик (па-раметрів) його життєдіяльності (функціону-вання) невелика; прийнятний рівень небез-пеки (прийнятний ступінь захищеності відзагроз), залежний від витрат на обмеженнядії чинників, які ініціюють небезпеку; здат-ність об’єкта, явища або процесу зберігатисвої основні характеристики (параметри),сутність при негативних діях з боку іншихоб’єктів, явищ або процесів; незаподіянняіншим об’єктам суттєвого збитку або шко-ди; 2) як психологічна реакція людини назовнішні умови свого існування, яким даєтьсяоцінка як безпечним/небезпечним на основічуттєво-емоційного їх сприйняття і які уподальшому переносяться на умови середо-вища (об’єкти), що оцінюються як їх об’єк-тивна характеристика; 3) як відносини все-редині різних систем людської діяльності,в уявленні про які поєднано джерело небез-пеки і об’єкт, який їй піддається; саме взає-модія діяльнісних структур породжує небез-пеки і загрози в результаті дефіциту засобіві методів роботи в управлінні цими систе-мами. Б., таким чином, пов’язується з мето-дологічним забезпеченням управління ідіяльності та здібностями управлінця (полі-тика) усувати утруднення, які виникають напрактиці.

© Кучма Д.Я.

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА – широке, ба-гатокомпонентне поняття, яке відображаєiснуючi вiйськово-полiтичні, економічні,екологiчнi, соціокультурні, iнформацiйнi таінші загрози для суспільства, держави абонацiї, що складаються в системi глобальнихі регiональних взаємовідносин з iншимикраїнами, етносами, соцiальними групами,верствами, полiтичними силами. Б .н.найчастiше розглядається у двох аспектах:або крiзь призму зiткнення національнихiнтересiв, якi виявляються у виглядi iдеалiвi цiлей суспільства, держави, нацiї (У.Лип-ман, Г.Моргентау, С.Хоффман, М.Каплан таiн.), або через взаємодiю систем цiнностейяк найбiльш фундаментальних чинників, щовизначають цiлi, засоби та методи дій дер-жав на мiжнародній арені й політичних силу країнi (А.Вольферс, К.Норр, Ф.Трегер,Д.Кауфман та iн.). В обох варiантах аналi-зуються суб’єктивнi та об’єктивнi компонен-

60

ти безпеки, iснуючi та потенцiйнi загрози,зовнішні й внутрішні фактори дестабiлiзаціїдержавного та громадського життя. Всебiчнаоцiнка Б.н. охоплює: по-перше, пошук сут-тєвої вiдмiнностi мiж об’єктивним її станомта суб’єктивними тлумаченнями цього ста-ну правлячими й опозицiйними елiтами,керiвниками протидiючих держав тощо; по-друге, об’єктивну оцiнку верхньої та ниж-ньої меж Б.н. для кожної конкретної держа-ви або вiйськово-полiтичного союзу; по-третє, більш широке тлумачення спектраБ.н., нiж тiльки вiйськової, зовнiшньопо-лiтичної чи зовнiшньоекономічної загрози.Див. також Система національної безпеки.

© Михненко А.А., Михненко А.М.

БЕЗПЕКА ЕКОЛОГІЧНА – 1) стан захи-щеності життєво важливих інтересів держа-ви, особи, суспільства від реальних або потен-ційних загроз, що створюються через антро-погенний або природний вплив на довкілля;2) сукупність визначених властивостей навко-лишнього середовища і створених цілеспря-мованою діяльністю людини умов, за яких зурахуванням економічних, соціальних і нау-ково обґрунтованих допустимих наванта-жень на об’єкти біосфери утримуються намінімально можливому рівні ризику антро-погенний вплив на довкілля і негативнізміни, що відбуваються в ній, забезпечуєтьсязбереження здоров’я, життєдіяльності людейі виключаються віддалені наслідки цьоговпливу для сучасного і наступних поколінь.Об’єктами Б.е. є життєво важливі інтересисуб’єктів безпеки: матеріальні, духовні потре-би особистості, природні ресурси і природнесередовище як матеріальна основа держави ісуспільного розвитку. Суб’єктами Б.е. висту-пають індивідууми, суспільство, держава.

© Шпильовий І.М.

БЕЗПЕКА ЕТНОПОЛІТИЧНА – ступінь(рівень) стабільності системи взаємовідно-син між представниками різних етнічнихспільностей, етнічними групами та держа-вою, за якого узгоджуються і реалізуютьсяїх інтереси, забезпечуються права і свободигромадян незалежно від їх етнічної належ-ності, попереджаються і нейтралізуютьсязагрози в етнополітичній сфері суспільнихвідносин. Забезпечення Б.е. передбачає про-ведення виваженої державної політики усфері гармонізації відносин між різними

етнічними спільнотами. Важливими умова-ми Б.е. є ненасильницьке розв’язання існую-чих міжетнічних та міжконфесійних проти-річ, своєчасне попередження та мирне вре-гулювання етнополітичних конфліктів, недо-пущення їх збройної ескалації.

© Дацюк А.В.

БЕЗПЕКА ІНФОРМАЦІЙНА (англ.Information Security) – стан суспільства, вякому забезпечується збереження визначе-них політикою безпеки властивостей інфор-мації, умов її створення, існування і поши-рення. Б.і. характеризує захищеність життєвоважливих інтересів людини, суспільства ідержави, за якої запобігається заподіяннюшкоди через: неповноту, невчасність та спо-творення інформації, що використовується;негативний інформаційний вплив; негативнінаслідки застосування інформаційних тех-нологій; несанкціоноване поширення, вико-ристання і навмисне порушення цілісності,конфіденційності та доступності інформації.Див. також Інформаційна безпека.

© Ралдугін Є.О.

БЕЗПЕКА МІЖНАРОДНА – захищеністьсистеми міжнародних відносин від загроз їхдестабілізації, конфронтації, збройнихконфліктів і війн, яка визначається такимстаном міжнародних відносин, за якого за-безпечуються життєво важливі інтереси(інтереси виживання) усіх суб’єктів світовоїполітики, виключається порушення загаль-ного миру або створення загроз реалізаціївказаних інтересів і, відповідно, безпеці на-родів. Забезпечення Б.м. засноване на до-триманні всіма державами загальновизна-них принципів і норм міжнародного права,які виключають вирішення спірних питань ірозбіжностей між ними за допомогою силиабо загрози застосування сили (передусімзбройної). Виконання цієї умови здійснюєтьсяза допомогою створення та ефективногофункціонування відповідних глобальних, ре-гіональних і міждержавних структур тамеханізмів забезпечення безпеки. Б.м. можебути глобальною (загальна) або регіональ-ною (європейська, азіатсько-тихоокеанська,близькосхідна та ін.)

© Ситник Г.П.

БЕЗПЕКА ПОЛІТИЧНА – захищеністьполітичної системи суспільства від зовніш-

61

ніх і внутрішніх загроз. Б.п. передбачаєефективне функціонування політичної сис-теми суспільства і державного управління,які забезпечують стійкий політичний суве-ренітет у межах системи міжнародних відно-син, територіальну цілісність, наявністьможливостей у нації і державних інститутівсамостійно вирішувати питання державно-го устрою (конституційного ладу) і незалеж-но проводити внутрішню й зовнішню полі-тику, а також політичну стабільність, що ба-зується на балансі життєво важливих інте-ресів особи, суспільства і держави.

© Ситник Г.П.

БЕЗПЕРЕРВНА ОСВІТА ДЕРЖАВНИХСЛУЖБОВЦІВ – процес і принцип форму-вання особистості державного службовця,який передбачає створення таких систем осві-ти, котрі відкриті для працівників будь-якоговіку і супроводжують їх протягом усього тер-міну професійної діяльності на державнійслужбі, сприяють їх постійному розвиткові,залучають їх до безпосереднього процесуоволодіння визначеним рівнем систематизо-ваних професійних знань, умінь, навичок,засобів поведінки (спілкування). Безперерв-на освіта передбачає не лише підвищеннякваліфікації, а й перепідготовку за умов змін,розвитку пізнавальних можливостей та сти-мулювання постійної самоосвіти.

© Шпекторенко І.В.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ – однаiз форм демократiї, повновладдя народу, щоздійснюється шляхом прямого волевиявлен-ня. Основнi форми Б.д. закрiпленi в Консти-туцiї України – це всенародне обговорення івсенародне голосування (референдум); ви-бори до Рад; накази виборцiв депутатам;звiти депутатiв перед виборцями, а такожперед колективами і громадськими органi-зацiями, якi висунули їх кандидатами в депу-тати; звiти виконавчих i розпорядчих органiв,iнших створюваних Радами органiв перед на-селенням; вiдкликання депутата; зборивиборцiв; народний контроль. Б.д. забезпечуєнайбiльш повну участь громадян в управлiннiкраїною, доповнює постiйно дiючу центра-лiзовану представницьку систему.

© Михненко А.М.

БЕКОН ФРЕНСІС (англ. Francis Bacon)(22 січня 1561 р. – 9 квітня 1626 р.) – англій-

ський філософ, історик, політичний діяч,основоположник емпіризму, один із першихтеоретиків державного управління. У 1584 р.був вибраний у парламент. З 1617 р. лорд-хоронитель печатки, потім – лорд-канцлер;барон Веруламський і віконт Сент-Олбан-ський. У 1621 р. притягнутий до суду заобвинуваченням у хабарництві, засудженийі відсторонений від усіх посад. Був помилу-ваний королем, але не повернувся на дер-жавну службу й останні роки життя присвя-тив науковій і літературній справі.Б. розпочав професійну діяльність як юрист,але пізніше став відомим як адвокат, філо-соф і теоретик наукової революції. Його ро-боти сформували засади індуктивної мето-дології наукового пізнання, яку часто нази-вають методом Бекона. Свій підхід до проб-лем науки Б. виклав у широковідомому трак-таті “Новий органон” (1620). Він проголо-сив метою науки збільшення влади людининад природою.Із самого початку своєї діяльності Б. вису-нув доктрину “природної” філософії, щоґрунтується на досвідченому пізнанні. Вінзапропонував велику програму перебудовиінтелектуального світу, піддавши гострійкритиці схоластичні концепції попередньоїі сучасної йому філософії. Критерій успіхівнаук за Б. – виключно практичні результати,до яких вони призводять.Дослідно-індуктивний метод Бекона скла-дався в поступовому утворенні нових понятьшляхом тлумачення фактів і явищ природи.Наприкінці свого життя Б. написав книгупро утопічну державу “Нова Атлантида”(опубліковано посмертно в 1627 р.). У цьо-му творі він відобразив державу майбутньо-го, у якій всі продуктивні сили суспільстваперетворені за допомогою науки й техніки.Погляди щодо державного управління Б.виклав у збірнику невеликих есе “Есе, абонаставляння моральні та політичні” (Essaysor Counsels, Civil and Moral): возвеличитисвою державу мудрий государ може єдиноза допомогою тих законів, звичаїв і установ-лень, яким звичайно, ремствує філософ, при-діляється занадто мало уваги. Якщо розхита-но один із чотирьох стовпів, якими тримаєтьсяправління, – релігія, правосуддя, рада і скарб-ниця – у державі починаються смути і за-колоти.Особливу увагу Б. приділяв державній радіта різним дорадчим органам, які монарх

62

може створювати для вирішення тих чиінших державних справ (“наймудріші з го-сударів, покладаючись на радника, не по-винні почитати це за приниження своєї ве-личі або применшення своєї мудрості”). Віндокладно прописував правила організаціїдіяльності подібних рад, зокрема пропонуваввідродити давню лицарську традицію “круг-лих столів”, що дає змогу всім учасникамобговорення висловити власну точку зору.Діяльність політичних партій Б. вважав не-обхідною, проте рекомендував представни-кам вищої державної влади керуватися непартійними пристрастями, а спільним інте-ресом.

© Нікітін В.В.

БЕНІЛЮКС (BENELUX) – від БЕльгія +НІдерланди + ЛЮКСембург. Б. утворено в1948 р. з метою укладення митного союзуБельгії, Нідерландів, Люксембурга щодовідміни внутрішніх мит; прийняття єдино-го зовнішнього тарифу; координації політи-ки у сфері непрямого оподаткування тавнутрішньої фінансової політики. Б. послу-жив прототипом створення ЄвропейськогоСоюзу і увійшов у нього як складовачастина.

© Розпутенко І.В.

БЕНЧМАРКІНГ (англ. benchmarking:“bench” – площина (рівень) відліку, “mark” –оцінка) – порівняння поточного стану справ,рівня діяльності організації або окремих їїсфер з обраним прогресивним аналогом;підхід до стратегічного планування, що пе-редбачає систематичний процес вивчення тазапозичення передового досвіду з метоюпідвищення ефективності діяльності робо-ти організації. У публічному управлінні задопомогою Б. порівнюються значущі аспек-ти життя в територіальному утворенні з пе-редовим вітчизняним та зарубіжним рівнем;запозичуються успішний досвід і кращі до-сягнення; визначаються порівняльні конку-рентні переваги території та системи управ-ління; виявляються слабкі місця, резервирозвитку території та системи управління.Корисну бенчмаркінгову інформацію дляорганів місцевої влади й управління нада-ють рейтинги територій (міст, районів, об-ластей), які в Україні розробляються і публі-куються останнім часом.

© Шаров Ю.П.

БЕРЕГОВА ЗОНА. 1. Контактна зона “суша –море”, що характеризується інтенсивністювзаємодії природних, економічних, демогра-фічних та інших процесів. 2. Геополітичнепоняття, що тлумачиться значно ширше. Утрадиційній геополітиці – це контактна зонапротистояння Моря й Континенту, плацдармдля геополітичної експансії (Римленд). Угеоекономіці – контактна зона між різнимигосподарськими системами, наприкладвільні економічні зони. У цивілізованій гео-політиці – енергонасичені “береги” багато-вимірного комунікаційного простору міжцивілізаціями, де взаємодіють (конфліктують)різні якості та цінності.

© Розпутенко І.В.

БЕРТАЛАНФІ ЛЮДВІГ ФОН (1901-1972) – австрійський біолог і філософ, якийвідіграв значну роль у становленні систем-ного підходу, створив варіант загальноїтеорії систем. У 30-40-ві рр. Б., працюючиу Вені, заклав основи концепції організміч-ного підходу до організованих динамічнихсистем, що мають властивість еквіфіналь-ності, тобто здатність досягати мети неза-лежно від порушень на початкових етапахрозвитку. Він звів принципи цілісності,організації та ізоморфізму в єдину концеп-цію. Спочатку використав ідею відкритихсистем для пояснення низки проблем біо-логії і генетики, але потім дійшов висновку,що методологія системного підходу є більшширокою і може бути застосована в різнихгалузях науки. Так виникла ідея загальноїтеорії систем. Б. досить чітко сформулювавпроблему побудови загальної теорії систем.Для цього необхідно: по-перше, сформулю-вати загальні принципи і закони поведінкисистем незалежно від їх спеціального вигля-ду, природи складових елементів та суворихзаконів у нефізичних сферах знання; по-дру-ге, закласти основи для синтезу науковогознання внаслідок виявлення ізоморфізму за-конів, що стосуються різних сфер діяльності.

© Сурмін Ю.П.

БЖЕЗИНСЬКИЙ ЗБІГНЕВ КАЗИМИР(Zbigniew Kazimierz Brzeziński, 28.03.1928) –американський політолог, соціолог, держав-ний діяч, колишній радник з національноїбезпеки президента Джеммі Картера, нинірадник Центру стратегічних і міжнароднихстудій. Проживав у Франції, Німеччині, Ка-

63

наді (з 1938 р.). Навчався в УніверситетіМак-Ґілла, де отримав ступінь магістра у1950 р., згодом ступінь доктора філософії уГарвардському університеті (1953). З 1958 р.громадянин США. У 1966-1968 рр. – членРади політичного планування Державногодепартаменту. У 1973-1976 рр. співзаснов-ник та директор Тристоронньої Комісії. У1977-1981 рр. – державний радник з безпе-ки при президенті США. У 1985 р. – членКомісії з Хімічної Війни при президентіСША. У 1987-1988 рр. працював у КомітетіКомплексної довгострокової стратегії Міні-стерства оборони, був членом Ради націо-нальної безпеки, а також ПрезидентськоїРади зовнішньої розвідки (до 1989 р.). У1988 р. співголова Консультативної групи знаціональної безпеки в команді Дж.Г.В.Бу-ша. Консультант і член опікунської радиЦентру стратегічних і міжнародних дослі-джень у Вашингтоні. Професор зовнішньоїполітики США у Вищій школі міжнароднихдосліджень ім. Пола Ніце УніверситетуДжонса Гопкінса. Співголовує в Амери-канському комітеті за мир в Чечні, є членомопікунської ради “Фрідом Хауз” і Тристо-ронньої комісії (США – Європа – Японія),членом рад директорів Польсько-Амери-канського Фонду Свободи і Польсько-Аме-риканського Підприємницького фонду.

© Казакевич О.М.

БІДНІСТЬ – соціальний стан, що характе-ризується відсутністю необхідних мате-ріальних та інтелектуальних можливостейдля того, щоб провадити спосіб життя, від-повідний до норм, прийнятих у даномусуспільстві. Б. у будь-якому суспільстві єдовершеним фактом і закономірним явищем.Якщо побудувати модель Б. на рівні особи-стості – постає негативний вплив цього яви-ща не тільки на саму цю особистість, а і насуспільство в цілому. Б. окремої людини –це не тільки коротка тривалість життя, немож-ливість користування якісними медичнимипослугами, відсутність якісного відпочинку,нерідко відсутність адекватного житла, вик-лючення із соціального життя, а й поступовадуховна бідність, зниження вимог до якостіжиття, виникнення агресивного ставлення доуспішнішої частини суспільства.Б. – це не тільки індивідуальний стан окремоїособи, а й закономірний стан усього суспіль-ства, підпорядкований правилам існування

суспільств з низьким рівнем розвитку в разі,якщо бідність набуває загрозливого характе-ру. Б. не є причиною природних і соціальнихпотрясінь, вона свідчить про побудову су-спільства і ті норми, які у ньому встановлені.Маючи економічне походження, Б. стала роз-глядатися як набагато ширше явище, що сто-сується різноманітних аспектів життя насе-лення. На зміну поняттю “фізичної дієздат-ності” прийшло поняття “соціальної дієздат-ності”, коли особа вважається бідною навітьтоді, коли їй вистачає коштів для фізичноговиживання, але не вистачає для підтриманнязагальноприйнятих для даного суспільствастандартів життя. У сучасному розвиненомусуспільстві список життєво необхідних по-треб постійно розширюється.Б. усе частіше трактується як закономірнеявище соціального життя суспільства, і цезнайшло своє відображення в широкомупоширенні поняття “структурна бідність”.Це поняття означає визнання Б. як складо-вої частини суспільної системи – такої проб-леми, яку неможливо розв’язати лише шля-хом економічного прогресу. Суть визначенняБ. полягає не в корисності і кількості товарів.Сучасна соціологічна думка все частіше дотри-мується концепції можливостей: якщо виз-начати відносну Б. у координатах товарів абовластивостей, то вона стане абсолютною вкоординатах можливостей.Абсолютна Б. – це такий рівень добробуту,який не забезпечує мінімальних матеріальнихта духовних життєвих потреб населення.Б. прогресує у суспільствах, які сповідуютьспоживацькі настрої. Індустріальні ж сус-пільства, які дійшли висновку, що подолатиБ. неможливо, виключно підтримуючитільки нужденні верстви населення, зумілирозвинути промисловість, підняти сільськегосподарство, розвинути сферу послуг і ту-ризму – суттєво підвищили рівень життянаселення та значно скоротили масштаби Б.Дослідження Б., пов’язані із визначенням їїспецифіки у певній країні та плануваннямефективних способів її подолання, потребують,насамперед, наявності конкретних критеріївїї виміру. При визначенні цих критеріїв вияв-ляється, що Б. – надзвичайно складне со-ціально-економічне явище, що має багато ха-рактеристик та проявів, які не можна звестидо певного універсального показника та засто-сування лише одного теоретичного конструк-ту. Крім того, застосування різних методик

64

вимірювання Б. доводить не тільки різницюв оцінках її поширення, а й створює різні де-мографічні профілі бідних домогосподарств.Сукупність усіх одержаних у соціології бід-ності теоретичних та емпіричних знань неявляють собою логічно зв’язаного цілого. Увітчизняній і зарубіжній соціології бідностііснує сукупність теоретичних підходів, на-прямів та шкіл, які не тільки відрізняютьсяодне від одного, але часто суперечать однеодному. Тому як ніколи актуальною стає роз-робка комплексного підходу до вирішенняпроблеми Б. і визначення конкретних кроківсоціально-економічної політики, спря-мованої на подолання цього негативногоявища та формування середнього класу всуспільстві.

© Євдокимова В.В.

БІДНОСТІ РЕГУЛЯЦІЯ – процес ціле-спрямованого впливу держави та суспільствана соціально-економічне становище людей,що показує суспільну корисність дій у на-прямі підвищення якості життя населення,забезпечення оптимального функціонуван-ня і розвитку суспільства.Дослідження та вимірювання явища бідностів процесі розвитку суспільства показали, щонекомплексність поглядів на явище бідностів суспільстві була однією з причин її неефек-тивного подолання. Недостатнє усвідомлен-ня явища бідності як сукупності факторів,що впливають на рівень депривації людини,мало суттєвий негативний вплив на Б.р. усуспільстві.Економічне зростання хоча і залишаєтьсянайважливішою умовою розвитку людства,його можна вважати позитивним показни-ком Б.р. лише в тому разі, коли це сприяєпідвищенню рівня життя в усіх напрямах,визначених як цілі світового розвитку людст-ва, прийнятих ООН у 2000 р. на Саміті Ти-сячоліть.Середнє підвищення рівня доходів громадянможе мати негативний вплив на Б.р. усуспільстві, тому що не змінює основнихтенденцій диференціації рівня життя насе-лення, оскільки результатами економічногозростання користуються, передусім, ті йоговерстви, які мають більший доступ до ре-сурсів та їх розподілу.Якісно-кількісним критерієм оцінки Б.р. єпоняття “ефективність подолання бідності”,практичне значення якого визначається об-

ґрунтуванням доцільності формулювання нараціональній основі можливих наслідківнамічених кроків щодо подолання бідності,оскільки проблема бідності як соціально-економічне явище має багатогранний харак-тер і потребує комплексного підходу.Світовий досвід розробки та впроваджен-ня соціальних технологій Б.р. свідчить, щоі для розвинених країн, і для країн, що роз-виваються, Б.р. пов’язана з розвитком краї-ни, коли під час розробки національнихпрограм скорочення бідності успішно по-єднувати кількісні та якісні аспекти зрос-тання. На сучасному етапі регулюваннярівня бідності в суспільстві може бути ефек-тивним лише за умови підходу до цієї про-блеми як до сукупності факторів, що харак-теризуються матеріальними, фінансовими,соціальними, психологічними та іншимиознаками.Для ефективної Б.р. в умовах зовнішньогосередовища, що швидко змінюється, необ-хідно відмовитися від традиційних норм усоціально-економічному житті й усвідоми-ти, що, керуючись старими стереотипамиповедінки та мислення, вижити неможливо.Оцінка ефективності подолання бідності вУкраїні – одне з найнеобхідніших, найваж-ливіших і найвідповідальніших завдань су-часного соціально-економічного розвиткуУкраїни з точки зору висунення альтернатив-них варіантів перспективного розвитку. Вонадопускає на етапі здійснення Стратегії подо-лання бідності можливість її суттєвої корек-ції або заміни іншою Програмою, більшвідповідною умовам, що змінилися. Дослі-дження можливостей організації Стратегіїподолання бідності, оптимізація використо-вуваних заходів забезпечать ефективне ви-користання людського ресурсу у довготри-валій перспективі як визначального чинни-ка планування, вибору і здійснення Стратегіїподолання бідності в Україні.Успішне впровадження стратегічних змінБ.р. у суспільстві суттєво залежить від спро-можності держави спрямувати ці зміни.

© Євдокимова В.В.

БІЖЕНЦІ відповідно до Конвенції ООН1951 р. та Протоколу 1967 р. про статус Б. –особи, які через обґрунтовані побоюваннястати жертвою переслідувань за ознакамираси, релігії, громадянства, належності допевної соціальної групи або через полі-

65

тичні переконання перебувають за межамикраїни своєї громадянської належності тане можуть користуватися захистом цієї краї-ни або не бажають користуватися цим за-хистом через такі побоювання. Відповіднодо низки регіональних міжнародно-право-вих документів термін “Б.” застосовуєтьсятакож до осіб, змушених тікати із своїхкраїн унаслідок зовнішньої агресії, оку-пації, іноземного панування або масовихпорушень прав людини. Право шукати при-тулку від переслідувань в інших країнах ікористуватися цим притулком належить доосновоположних людських прав, зафіксо-ваних у Загальній декларації прав людинивід 10 грудня 1948 р.

© Малиновська О.А.

БІЗНЕС-ІНКУБАТОР являє собою струк-туру, що надає приміщення, обладнання,устаткування, інформаційно-комунікаційніпослуги на пільгових умовах та на визначе-ний термін малим підприємствам дляпідтримки підприємницької діяльності наетапі їх становлення. Головними цілями і,відповідно, функціональними послугамиБ.-і. є: сприяння розробці конкурентоспро-можної продукції з використанням новітніхтехнологій, створення нових робочих місць,задіяння промислових потужностей, лабора-торних, офісних та складських приміщень,що не використовуються; залучення інвес-тицій для реалізації інноваційних проектівпідприємств – учасників Б.-і.; надання кон-сультативних послуг з питань інноваційногоменеджменту, розробки бізнес-планів, фі-нансових, юридичних та інших. Після досяг-нення певного рівня свого розвитку під-приємства залишають Б.-і. Б.-і. знайшлипоширення як у розвинутих країнах світу, такі в країнах, що розвиваються. У цих країнахстворенню Б.-і. як структур, що надаютьробочі місця, сприяють місцеві адміністра-ції. Інноваційні Б.-і. часто є учасниками тех-нопарків або підтримують з ними тіснизв’язки, а також з університетськими цент-рами. В Україні сприяння практичній реалі-зації програм розвитку підприємництва шля-хом створення та підтримки діяльності Б.-і.,а також формування інформаційно-комуні-кативного середовища для розвитку Б.-і.здійснює Українська асоціація Б.-і. та інно-ваційних центрів.

© Гусєв В.О.

БІЛА КНИГА З ЄВРОПЕЙСЬКОГО(НАЛЕЖНОГО) ВРЯДУВАННЯ – інстру-мент формування політики і ухваленняурядових рішень в Європейському Союзі.Б.к. з є.в. розробляється Європейською ко-місією або уповноваженими структурами імістить конкретні напрями політики, прави-ла, інструменти, що впливають на розподілвладних повноважень в Європі, сприяютьдемократизації процесу прийняття управлін-ських рішень; пропозиції щодо діяльностіСпільноти та вирішення проблем у певнійсфері. Прикладом можуть бути такі білі кни-ги: “Про завершення формування спільногоринку”; “Зростання, конкурентоспромож-ність і зайнятість”; “Про зближення законо-давства асоційованих держав Центральної таСхідної Європи у сферах, що стосуютьсяспільного ринку” тощо. У деяких випадкахпояві білої книги передує публікація відпо-відної зеленої книги, яка має на меті запо-чаткувати консультаційний процес на євро-пейському рівні. Якщо Рада ЄвропейськогоСоюзу підтримує білу книгу, вона може ста-ти програмою дій Союзу у відповідній сфері.

© Желюк Т.Л.

БІЛЬДЕРБЕРГСЬКИЙ КЛУБ – міжна-родна неурядова мондеалістська організація.Об’єднує світових олігархів для спільної ко-ординації у сфері глобальної політики,економіки й засобів масової інформації зметою встановлення “нового світового по-рядку”. Клуб був створений у травні 1954 р.у голландському місті Остербеек у готелі“Більдерберг”. У таємних засіданнях берутьучасть багато державних діячів і політиків,що виступають за проект “Світового уряду”.В ідейному плані проводить політику, близь-ку до аналогів “Ради зовнішніх зносин”(США) на рівні олігархічного “інтернаціо-налу”.

© Розпутенко І.В.

БІЛЬШІСТЬ – кiлькiсне переважання при-хильників якоїсь ідеї чи рішення над їхнімипротивниками. Б. вважається найпершоюзасадою демократичного способу прийнят-тя спільних рiшень, головною і необхідноюумовою обрання кандидата на виборнупосаду. Розрізняють Б. відносну – хоча бна один голос більше від суперника чи аль-тернативної пропозиції; абсолютну, коли накористь якогось рішення віддали свої голо-

66

си 50% голосуючих плюс ще хоча б один;квалiфiковану (її ще називають конститу-ційною), яка може дорівнювати двом трети-нам або навіть трьом чвертям усього скла-ду тих, хто приймає рішення чи здійснюєобрання.

© Михненко А.А., Михненко А.М.

БІПОЛЯРНИЙ СВІТ (біполяризм або ждвополярність) – світовий порядок, щозасновується на домінуванні у міжнароднихвідносинах двох наддержав (скажімо СШАі СРСР; США і Росія; США і Китай) або жсуспільно-політичних систем (наприклад ка-піталізму і соціалізму), що різняться.

© Розпутенко І.В.

БІФУРКАЦІЯ (від лат. bifurcus – розгалу-жений) – розгалуження розвитку структуриабо функцій у будь-якому процесі, наявністьбезлічі варіантів розвитку системи з “даної”точки; можливість “розгалуження” шляхівеволюції системи, суттєва якісна зміна ста-ну системи, що примушує суб’єкта, щопізнає, її перевизначити. Дуже часто за Б.приймають “особливі точки” стану системи,що є лише рішенням задачі (системирівнянь). За літературними даними, “слово“біфуркація” означає роздвоєння і вжива-ється в широкому розумінні для позначеннявсіляких якісних перебудов або метаморфозрізних об’єктів при зміні параметрів, відяких вони залежать”. Асоціативний блок.Слово широко застосовується в “Теорії ка-тастроф”.

© Тронь В.П.

БЛАГОДІЙНИЦТВО СОЦІАЛЬНЕ –організована громадою робота із соціальноїінтеграції та загального покращання станугрупи людей у суспільстві.

© Курінна Т.М.

БЛАГОДІЙНІСТЬ – альтруїстична діяль-ність, спрямована на надання фінансової таіншої допомоги тим, хто її потребує, на по-кращання умов функціонування суспільствау цілому та будь-якої його частини.

© Курінна Т.М.

БЛАГОДІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ – недер-жавні організації, головною метою функціо-нування яких є здійснення благодійної діяль-ності в інтересах суспільства або окремих

категорій осіб. Виділяють такі основні фор-ми Б.о.: членські благодійні організації, бла-годійні фонди, благодійні установи, іншіорганізації, фундації, місії, ліги тощо. Згідноз чинним законодавством їх засновникамиможуть бути громадяни України, іноземнігромадяни, особи без громадянства, які до-сягли 18 років, а також юридичні особи неза-лежно від форм власності. Засновники Б.о.самостійно приймають рішення про засну-вання Б.о., затверджують статут (положення),формують орган управління організацією,заслуховують звіти їх наглядових рад. Заснов-никами Б.о. не можуть бути органи держав-ної влади та органи місцевого самоврядуван-ня, а також державні і комунальні підприєм-ства, установи, організації України, які фінан-суються з бюджету. Б.о. мають право здійсню-вати неприбуткову господарську діяльність,спрямовану на виконання її статутних цілейта завдань. Зареєстровані Б.о. вносяться дореєстру Б.о. з присвоєнням відповідного но-мера. Б.о. утворюються та діють за терито-ріальним принципом і поділяються за своїмстатусом на всеукраїнські, місцеві та міжна-родні.

© Лазар Я.І.

БЛАГОДІЙНІ ФОНДИ – організаційно-правова форма благодійних організацій, го-ловною метою яких є здійснення благодійноїдіяльності в інтересах суспільства або окре-мих категорій осіб. В Україні Б.ф. утворю-ються і діють за територіальним принципом.За своїм статусом поділяються на всеукраїн-ські, місцеві та міжнародні. Б.ф. є недержав-ними некомерційними організаціями, яківолодіють первинним капіталом (або грошо-вим вкладом). Керують ними попечителі тадиректори, які надають підтримку або до-помогу в благодійній, освітній, культурній,релігійній та інших видах діяльності, щоприносить користь громадськості. У світііснують різноманітні Б.ф., діяльність якихпоширюється також на територію України.Серед Б.ф. виділяють: незалежні, які органі-зуються приватною особою, родиною абокількома особами; асоційовані, які фінансу-ються комерційною організацією, з якою вониасоційовані; прямої дії, які використовуютьсвої ресурси для підтримки власних дослі-джень або для підтримки конкретних про-ектів; інші Б.ф., які надають конкретні видидопомоги (фінансування будівництва, техні-

67

ки, надання “стартових” сум, стипендій при-ватним особам на навчання, дослідженнятощо).

© Лазар Я.І.

БЛОК ВИБОРЧИЙ – тимчасова угода,союз кiлькох полiтичних партiй або iншихоб’єднань громадян щодо спiльного вису-нення кандидата чи списку кандидатiв привиборах президента держави, центральнихчи мiсцевих представницьких органiв. Б.в.створюється з метою обрання вiд блокубiльшої кiлькостi його представників, нiжбуло б обрано, якщо б партiї виступали окре-мо. Списки кандидатiв, висунутих Б.в., ре-єструються Центральною виборчою комi-сiєю країни. Процедура утворення Б.в. (бло-кування) регулюється законодавством і за-лежить вiд зрілостi та довершеностi вибор-чої системи, її принципiв та особливостей.

© Михненко А.А., Михненко А.М.

БЛОК ПОЛIТИЧНИЙ – союз, об’єднанняполiтичних партiй, громадсько-політичнихорганiзацiй, держав, якi домовляються проузгодження дiй для досягнення спiльнихцiлей. Соцiально-полiтичнi угруповання чидержави узгоджують свої дiї на засадахпрiоритетностi, а то й домiнування когосьодного з них, неоднаковостi та нерiвностiмiсця й ролi, прав i можливостей учасникiвблоку. Фракцiї в законодавчому органi(парламентi) можуть блокуватися для вету-вання або вiдхилення якогось державногозакону чи кандидатури на вiдповiдальнуключову посаду, для формування коалiцiй-ного уряду тощо. Законом України “Про ви-бори народних депутатiв України” передба-чена можливiсть утворення виборчих блокiвпартiй, якi висувають кандидатiв у депутатиєдиним списком для участi у виборах за ба-гатомандатним загальнодержавним вибор-чим округом.

© Михненко А.М., Михненко А.А.,Макаренко Е.М.

БОГДАНОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНД-РОВИЧ (1873-1928) – російський учений,політик та ідеолог російської соціал-демокра-тії, один із засновників партії більшовиків(партійний псевдонім О.О.Малиновський),розробив перший варіант теорії систем увигляді вчення про тектологію, філософ, за-сновник розкритикованої Леніним концепції

емпіріомонізму; політичний діяч, який зай-мав помітне місце в російському соціал-де-мократичному русі; письменник, авторкількох утопічних романів; лікар та один ізорганізаторів системи охорони здоров’я вСРСР, очолював перший у світі Інститут пе-реливання крові. Помер унаслідок невдало-го наукового експерименту, який поставивна самому собі. Основні праці: “Короткийкурс економічної науки” (1897), “Основніелементи історичного погляду на природу”(1899), “Революція і філософія” (1905), “Ем-піріомонізм (Кн. 1-3, 1904-1906), “Нариси зфілософії марксизму” (1908), “Філософіяживого досвіду” (1913), “Від монізму релі-гійного до наукового” (1913), “Наука просуспільну свідомість” (1914), “ Загальнаорганізаційна наука (тектологія)” (Ч. І-ІІІ;1913-1922). У своїх поглядах суперечливопоєднував ідею вдосконалення марксизмушляхом використання науки; критикувавЛеніна за його роботу “Матеріалізм і емпі-ріокритицизм”, а також більшовизм. Дер-жавний воєнний комунізм називав виродкомкапіталізму, ввів у науковий обіг термін “воєн-ний комунізм”, “держава-комуна”, “радзно-шеність” – радянська зношеність. Значнийвнесок у теорію систем забезпечив завдякирозробці першого варіанта теорії систем увигляді вчення про тектологію.

© Сурмін Ю.П.

БОГОЛЮБСЬКИЙ АНДРІЙ ЮРІЙО-ВИЧ (близько 1111 – 29 червня 1174) – князьВишгородський (1149-1150, 1155-1156), Пе-ресопницько-турівський (1150-1151), Воло-димиро-суздальський (1157-1174), син ЮріяДолгорукого й половецької княжни, внук Во-лодимира Мономаха. Намагався підпоряд-кувати своїй владі Новгород. У березні1169 р. війська Б. (12 руських князів, до якихприєдналися польські, чеські та інші заго-ни) захопили і нещадно зруйнували Київ,розграбували Софіївський Собор, Десятин-ну церкву, монастирі, вивезли багато ікон,книг, дзвони, багато жінок забрали у полон.Б. вивіз із Києва знамениту ікону Божої Ма-тері, яка згодом отримала назву Володи-мирської Богородиці, а з часом була переве-зена до Москви. У ніч з 28 на 29 червня 1174 р.був убитий боярами-змовниками у своємузамку Боголюбово, де постійно жив (звідсипрізвисько Боголюбський).

© Казакевич О.М.

68

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС – комплекс за-ходів, спрямованих на формування єдиногоєвропейського освітнього простору. У 1997 р.під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО булорозроблено і прийнято Лісабонську конвен-цію про визнання кваліфікацій, що належатьдо вищої освіти Європи. Серед 43 країн, якіпідписали цю конвенцію, була й Україна.Наступного року Франція, Італія, ВеликаБританія та Німеччина підписали Сорбонськудекларацію, завдання якої спрямовані настворення відкритого європейського просто-ру вищої освіти. Згідно з цими документа-ми передбачено двоступеневу структурувищої освіти, використання системи кре-дитів (ECTS), міжнародне визнання бакалав-ра як рівня вищої освіти та надання йомуправа продовжувати навчання за програма-ми магістра, дотримання положень Ліса-бонської угоди. 18-19 червня 1999 р. булоукладено Болонську конвенцію, що є спіль-ною заявою європейських міністрів освіти.Таким чином, остаточно оформилися основнішляхи реформування європейської освіти,які дістали назву Б.п. Сутність цього проце-су відображають шість його ключових по-зицій: введення двох циклів навчання, в яко-му 1-й цикл – це термін до одержання першо-го академічного рівня і 2-й – після його одер-жання. Тривалість навчання на 1-му циклімає бути не менше 3-х і не більше 4-х років.Навчання впродовж 2-го циклу може перед-бачати отримання ступеня магістра (через1-2 роки навчання після одержання 1-го сту-пеня) і (або) докторського ступеня (за умо-ви загальної тривалості навчання 7-8 років);запровадження кредитної системи (системаобліку трудомісткості навчальної роботи вкредитах); контроль якості освіти (передба-чається організація акредитаційних агентств,незалежних від національних урядів і міжна-родних організацій, які будуть оцінюватиякість освіти, спираючись на знання, умін-ня і навички, що отримали випускники);розширення мобільності студентів та викла-дачів; забезпечення працевлаштування ви-пускників (передбачається орієнтація зак-ладів освіти на кінцевий результат: знаннявипускників мають бути застосовані прак-тично); планується спрощення професійно-го визнання кваліфікацій; забезпечення при-вабливості європейської системи освіти.Вважається, що здійснення заходів Б.п.сприятиме підвищенню інтересу до вищої

освіти з боку громадян країн Європи таінших регіонів світу. Загальноєвропейськимпідходам щодо модернізації вищої освітивідповідають основні шляхи реформуваннявищої освіти в Україні. Як модель пропо-нується двоступенева система освітньо-ква-ліфікаційних рівнів за схемою бакалавр – неменше трьох років та магістр – два роки навчан-ня. Перший етап в академічному плані по-винен повністю забезпечити доступ до дру-гого етапу – підготовки магістра. У своючергу, освіта на магістерському рівні даєправо продовжити післядипломну освіту іздобувати ступінь доктора наук (докторафілософії), еквівалентом якого у нас є кан-дидат наук. Сьогодні в Україні на законодав-чому рівні затверджено систему стандартівз кожного освітньо-кваліфікаційного рівнята профілю підготовки. Стан розробки стан-дартів сягає 80%. Вони містять усі вимогидо компетентності, а також кваліфікаційнухарактеристику і системи діагностики якостізнань, розроблено і затверджено документи,які регламентують процес залучення Украї-ни до Б.п. (наказ МОН України від 23 січня2004 р. № 48).

© Казакевич Г.М.

БОУМЕН ІСАЙЯ (1878-1950) – амери-канський географ, який здобув вищу освітув Гарвардському університеті (1905). З 1915по 1935 рр. очолював Американське геогра-фічне товариство, а з 1935 по 1948 рр. бувпрезидентом Університету Джона Гопкінса.Б. – автор відомої праці “Новий світ” (1921),в якій піддав ревізії традиційну геополітикуна основі поєднання ліберального інтерна-ціоналізму з реальною політикою. Б. буводним із найвідоміших американськихгеополітиків, які поєднували теорію з прак-тичною діяльністю. Б. протягом тривалогоперіоду був директором Ради зовнішніх зно-син (1917-1950), виступав за відмову від аме-риканського ізоляціонізму в міжнароднихсправах, оскільки унікальне географічне ста-новище європейського воєнного театру є не-достатньою умовою для національної без-пеки. Американський президент ВудроВільсон залучав Б. до підготовки і проведен-ня Паризької мирної конференції 1919 р. Важ-ливе місце в роботі конференції посідалипитання визнання держав, які перебували впроцесі утворення. Українська делегація наконференції була спільною від Української

69

Народної Республіки і Західної Області УНР,яку очолював Г.Сидоренко (з 22 серпня1919 р. – граф М.Тишкевич). Українська де-легація отримала інструкції домагатися: виз-нання незалежності УНР, виводу з україн-ської території іноземних військ (польських,румунських та військ Антанти), надання до-помоги Антантою в боротьбі проти більшо-вицької Росії та Добровольчої Армії генера-ла А.Денікіна. Американська делегація фор-мально виступала за надання автономії ук-раїнському народові у складі новоутворенихдержав.

© Розпутенко І.В.

БРЕТТОН-ВУДСЬКІ ІНСТИТУТИ –основа світової валютно-фінансової систе-ми, включають Міжнародний валютнийфонд і Світовий банк. Вони були заснованів червні 1944 р. представниками 44 країн навалютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вуді у штаті Нью-Гемпшир (США). Ініціа-тором створення цих міжнародних фінансо-вих інститутів був знаменитий англійськийекономіст Джон Кейнс (1883-1946).МВФ і СБ, відомі як “Бреттон-Вудські інсти-тути”, розміщені у Вашингтоні. Вони закла-ли основу формування світової валютно-фінансової системи, покликаної підтриму-вати світовий економічний порядок. Проектпогодження про МВФ передбачав започат-кування міжнародного співробітництва усфері валютних відносин, забезпеченнястабільності валютних курсів, поступовескасування валютних обмежень і запрова-дження оборотності валют. МБРР мав забез-печити розвиток довготривалих кредитів іпозик, насамперед країнам, що зазнали знач-них втрат у Другій світовій війні.Американці в Бреттон-Вуді запропонувалипіслявоєнній Європі “план Маршалла” і до-лар як міжнародну платіжну одиницю. Пе-реважно для реалізації цих планів і булистворені МВФ та Світовий банк.

© Розпутенко І.В.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ ІВАН МАРТИНО-ВИЧ (р. н. невід. – 7(18).06.1668) – україн-ський політичний, військовий і державнийдіяч, кошовий отаман, гетьман Лівобереж-ної України (1663-1668). Був на службі урезиденції Б.Хмельницького, виконував дип-ломатичні доручення. З 1659 р. перебравсяна Запорозьку Січ. Згодом обраний кошовим

отаманом. У червні 1663 р. на Чорній Раді вНіжині обраний гетьманом ЛівобережноїУкраїни. Уклав із Московською державоюБатуринські статті 1663 р., а у 1665 р. пер-шим з українських гетьманів відвідав Моск-ву. У грудні 1665 р. підписав Московськістатті, які обмежили державні права Гетьман-щини. Одержав боярське звання після одру-ження з донькою московського боярина. Усічні 1668 р. старшинська рада прийнялапропозицію Б. щодо переходу України підТурецький протекторат. У червні 1668 р. Б.був убитий козаками. Похований у Гадячі.

© Казакевич О.М.

БУНЧУКОВІ, ВІЙСЬКОВІ, ЗНАЧКОВІТОВАРИШІ (бунчукове товариство, підбун-чужні) – помічники бунчужного, почеснагенеральна старшина без посад, які утворю-вали гетьманське оточення (бунчукове това-риство). Посада бунчукових товаришівбула введена в кінці ХVІІ ст. і проіснуваладо 1764 р. Чин бунчукового товариша нада-вався юнакам з родин генеральної старши-ни, полковників. Крім того, як ознака підви-щення по службі звання бунчукового това-риша надавалось полковій старшині, сотни-кам, військовим канцеляристам. Бунчуковітовариші вилучалися з юрисдикції полков-ника і підпорядковувалися безпосередньогетьману. У старшинській ієрархії званнябунчукового товариша вважалось першимпісля полковника. Бунчукові товариші булирезервом, з якого набиралась старшина длякерівництва великими козацькими загонамиі для заміщення старшинських посад. Голов-ним обов’язком бунчукових товаришів булавійськова служба. У поході з бунчукових то-варишів утворювався окремий загін під ко-мандуванням генерального бунчужного,який перебував при гетьмані, а бунчуковітовариші виконували функції його ад’ю-тантів. У мирний час вони брали участь усвяткових церемоніях – несли малі бунчукиза гетьманом. Крім того, бунчукові товаришівідповідали за прийом провіанта для війська,стан шляхів, роботу поштових станцій, су-проводжували гетьмана в поїздках, засіда-ли в судах. Військовий товариш – почеснезвання, яке присвоювалося представникамкозацької верхівки у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. Військові товариші перебували підюрисдикцією гетьмана. Не маючи постійнихслужбових посад, вони виконували окремі

70

доручення вищої влади. До рангу військо-вих товаришів потрапляли нащадки вищихкозацьких старшин, представники нижчоїкозацької адміністрації, Генеральної чи пол-кових канцелярій. За своїм соціальним ста-тусом звання військового товариша при-рівнювалося до чину полкової старшини.Звання військового товариша могло присво-юватися і заслуженим козакам при їхвідставці. У 1763 р. загальна чисельність вій-ськових товаришів становила близько 250осіб. Значкові товариші – привілейованасоціальна категорія козацької верхівки періо-ду Гетьманату. Перебували під полков-ницьким значком (прапором), були не-підзвітними сотенній адміністрації та неслислужбу при полковнику. Статус значкових то-варишів надавався дітям полкової та сотен-ної старшини, міських урядників, духовен-ства, знатних козаків, а в окремих випадкахі нащадкам генеральної старшини, бунчуко-вих і військових товаришів. Загальна кіль-кість значкових товаришів чітко не регламен-тувалась. Так, за царським указом від 8 серп-ня 1734 р. у десяти лівобережних полкахкількість значкових не мала перевищувати420 осіб.

© Лимар А.П.

БУФЕРНА ДЕРЖАВА – одна чи кількакраїн, що розділяють центри геоекономіч-ної і геополітичної потужності. В минуломуАфганістан був Б.д. між Російською і Бри-танською імперіями. Буферна зона із неве-ликих держав, що розділяли Росію і Німеч-чину, типова для Центральносхідної Євро-пи. Під час громадянської війни була утво-рена Далекосхідна буферна республіка. Усьогоднішніх умовах Україна може бутипредставлена як Б.д. між ЄвропейськимСоюзом і Російською Федерацією.

© Розпутенко І.В.

БЮДЖЕТ ДЕРЖАВНИЙ – кошторис що-річних доходів та видатків держави, розроб-лений в установленому порядку урядом краї-ни та затверджений відповідним законом.Його сутність визначається державним уст-роєм та функціями, що виконує держава, атакож рівнем розвитку продуктивних сил,природою форм власності, іншими факто-рами. Б.д. є одним із найефективніших за-собів держави у розв’язанні соціально-еко-

номічних проблем та досягненні стабіль-ності в суспільстві. Б.д. - важливий регуля-тор розвитку суспільства та основних сферйого життєдіяльності. Спрямовується Б.д. наоздоровлення приватного сектору та оплатучисленних державних замовлень великимкорпораціям (компаніям), проведення гро-мадських робіт, на забезпечення суспільнихблаг: освіти, охорони здоров’я, національноїбезпеки, правопорядку, охорони навколиш-нього середовища тощо, зростання якихпідвищує загальний добробут усіх членівсуспільства. В Україні основним джереломдоходів Б.д. є податок на додану вартість,податок на прибуток підприємств та органі-зацій, прибутковий податок з громадян та ін.Серед видатків – фінансування господар-ського комплексу, соціальна сфера та ін.

© Крушельницька Т.П.

БЮДЖЕТ ЄС – сукупні надходження та ви-датки Європейського Союзу, які визначають-ся на основі щорічних прогнозів. Виняткоміз цього правила є фінансування операційнихвитрат, пов’язаних з реалізацією положеньрозділів V та VI Договору про ЄС, яке можездійснюватися за кошти країн-членів. Б.ЄСґрунтується на принципах: об’єднання (всінадходження та видатки зводяться разом вєдиному документі); річного періоду (опера-ції бюджету стосуються бюджетного року);збалансованості (видатки не можуть пере-вищувати надходження). Цей процес у прак-тичній площині розгортається таким чином –Комісія виносить на розгляд Ради та Парла-менту (мають взаємодоповнюючі повнова-ження щодо ухвалення рішень) Європей-ського Співтовариства проект загальногобюджету з урахуванням попередніх розра-хунків, представлених окремо Парламентом,Радою, Kомісією, Європейським Судом таЄвропейською Рахунковою палатою. Рада ви-носить на розгляд Парламенту підготовленийна основі проекту бюджету проект бюджет-ної резолюції. У випадку, якщо Парламент незатверджує бюджет, Європейський Союзфункціонує за тим місячним бюджетом, якийбув розрахований на тогорічній базі, аж докине буде ухвалений новий бюджет.

© Титаренко О.Р., Шушпанніков О.М.

БЮДЖЕТ МІСЬКОЇ РАДИ МІСТА РА-ЙОННОГО ЗНАЧЕННЯ – план формуван-ня та використання фінансових ресурсів,

71

необхідних для забезпечення завдань іфункцій, які здійснюються міською радоюміста районного значення. Складається накалендарний рік. Найбільше значення у фор-муванні доходів бюджету мають податковінадходження, доходи від комунальної влас-ності і трансферти. Кошти бюджету спрямо-вуються на утримання міської ради; закладівдошкільної освіти та загальної середньоїосвіти; первинну медико-санітарну, амбула-торно-поліклінічну та стаціонарну допомо-гу; міські заклади культури. Бюджет затвер-джується рішенням міської ради не пізнішеніж у двотижневий термін після затверджен-ня районного бюджету. Казначейське обслу-говування бюджету здійснюють терито-ріальні органи Державного казначейства Ук-раїни.

© Кириленко О.П.

БЮДЖЕТ ПРОЖИТКОВОГО МІНІМУ-МУ – показник обсягу та структури спожи-вання найважливіших матеріальних благ іпослуг на мінімально припустимому рівні,що забезпечує умови активного фізичногостану дорослого населення, соціального йфізичного розвитку дітей і підлітків. Розроб-ляється та застосовується в умовах кризо-вого розвитку економіки.

© Шевченко С.Г.

БЮДЖЕТ РОЗВИТКУ МІСЦЕВИХБЮДЖЕТІВ – складова частина спеціаль-ного фонду місцевих бюджетів, що забезпе-чує акумулювання коштів для реалізації інве-стиційних проектів і надання місцевій владіреальних можливостей здійснення соціаль-но-економічного розвитку території. Б.р.м.б.включає планування капіталовкладень напоточний період, які становлять основу еко-номічного розвитку території. Кошти цьогобюджету спрямовуються на розбудову со-ціальної та виробничої інфраструктури адмі-ністративно-територіальної одиниці, що за-безпечує реалізaцію положення ст. 143 Кон-ституції України та Закону України “Промісцеве самоврядування” про надання міс-цевій владі реальних можливостей здійснен-ня довготривалої програми соціально-еконо-мічного розвитку території.

© Крайник О.П.

БЮДЖЕТ СЕЛИЩНОЇ РАДИ – план фор-мування та використання фінансових ре-

сурсів, необхідних для забезпечення завданьі функцій, які здійснюються селищною ра-дою. Складається на календарний рік. Най-більше значення у формуванні доходівбюджету мають податок з доходів фізичнихосіб, плата за землю, єдиний податок длясуб’єктів малого підприємництва, доходи відкомунальної власності, трансферти. Коштибюджету спрямовуються на утримання се-лищної ради; закладів дошкільної освіти тазагальної середньої освіти; первинну меди-ко-санітарну, амбулаторно-поліклінічну тастаціонарну допомогу; селищні закладикультури. Бюджет затверджується рішеннямселищної ради не пізніше ніж у двотижне-вий термін після затвердження районногобюджету. Казначейське обслуговування бю-джету здійснюють територіальні органиДержавного казначейства України.

© Кириленко О.П.

БЮДЖЕТИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯ-ДУВАННЯ – бюджети територіальних гро-мад сіл, селищ, міст та їх об’єднань (ст. 63Бюджетного кодексу України). Вони містятьнадходження і витрати на виконання повно-важень місцевого самоврядування, які скла-дають єдиний баланс бюджету місцевого са-моврядування. Б.м.с. розробляють, затвер-джують і виконують відповідні органи місце-вого самоврядування в селах, селищах, міс-тах, районах у містах (у разі їх створення).При цьому втручання інших органів і орган-ізацій у процес складання, затвердження тавиконання не допускається, крім винятків,встановлених законами України. Б.м.с. невключаються до інших місцевих бюджетів, атакож до Державного бюджету України. До-ходи Б.м.с. формуються за рахунок закріпле-них законом джерел та відрахувань від загаль-нодержавних податків і доходів.

© Бліщук К.М.

БЮДЖЕТНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ – про-цес передання центральною владою части-ни прав і відповідальності у бюджетній сферіта сфері фінансових ресурсів органам місце-вого самоврядування. Предметом Б.д. вис-тупають повноваження у сфері встановлен-ня видів та ставок податків, їх адміністру-вання, визначення напрямів використанняакумульованих коштів, розробки, затверд-ження й виконання бюджетів. Б.д. збільшуєавтономію органів місцевого самоврядування,

72

сприяє підвищенню їх політичної відпові-дальності перед місцевою громадою, еконо-мічної ефективності та відкритості діяль-ності за рахунок скорочення багатоетапно-го процесу прийняття та виконання бюджет-них рішень. Таким чином, Б.д. включає нетільки перегляд структури податків і транс-фертів, упорядкування видаткових повнова-жень, а й зміну ролі та місця органів місце-вого самоврядування в управлінні.

© Балдич Н.І.

БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА – інструментдержавного регулювання економіки дляпідтримки певного рівня валового націо-нального продукту держави, зайнятості тасоціального забезпечення. Б.п. визначаєумови, порядок фінансування (виділенняасигнувань) грошових коштів із бюджету навитрати, пов’язані з виконанням державнихзамовлень, державних програм, утриманнядержавних організацій за певним призначен-ням для досягнення загальнодержавнихцілей або для покриття витрат галузей,підприємств, які перебувають на повномуабо частковому державному грошовому за-безпеченні. Б.п. України здійснюється нарівні центрального уряду, на рівні місцевихорганів влади (області, району, міста), а та-кож на рівні різних позабюджетних фондів(Пенсійного фонду, Фонду соціального стра-хування, Фонду зайнятості України). Б.п.України і досі залишається недостатньо по-слідовною і не цілком адекватною умовамстабільного соціально-економічного зрос-тання та ефективного суспільного виробни-цтва. Головними вадами Б.п. є надмірна цен-тралізація державних фінансів, неефектив-не структурне розмежування державних імісцевих бюджетів за джерелами накопичен-ня та витрат.

© Крушельницька Т.П.

БЮДЖЕТНА ПРОГРАМА – систематизо-ваний перелік заходів, спрямованих на до-сягнення єдиної мети і завдань, виконанняяких пропонує та здійснює розпорядникбюджетних коштів відповідно до покладе-них на нього функцій. Складові елементиБ.п.: мета (основні цілі, яких необхідно до-сягти); завдання (конкретні цілі, яких необ-хідно досягти і які можна оцінити за допо-могою результативних показників); напря-ми діяльності (дії, спрямовані на виконання

завдань з визначенням напрямів витрачан-ня бюджетних коштів), результативні показ-ники (характеризують результати виконан-ня бюджетної програми і підтверджуютьсястатистичною, бухгалтерською та іншоюзвітністю, дають можливість оцінити вико-ристання коштів). Виконання Б.п. забезпе-чує відповідальний виконавець, який є юри-дичною особою і несе відповідальність завиконання Б.п.

© Кириленко О.П.

БЮДЖЕТНА СИСТЕМА – урегульовананормами права сукупність усіх бюджетів, якіформуються в даній країні відповідно до їїадміністративно-територіального поділу.Визначальним у побудові Б.с. є вирішеннятаких питань: 1) виділення видів бюджетів(центральний та місцеві, з-поміж останніхможуть бути виділені бюджети муніци-палітетів, субнаціональних утворень); 2) вста-новлення принципів Б.с. (характерних ознак,серед яких найважливішими виступаютьєдність або автономність бюджетів); 3) роз-межування бюджетних повноважень міжорганами влади різних рівнів; 4) регламен-тація взаємовідносин органів влади у бю-джетній сфері. Залежно від способів вирі-шення зазначених питань виділяють цент-ралізовану та децентралізовану моделі Б.с.Централізована модель характеризуєтьсяавторитарним з боку держави розподіломбюджетних повноважень. За децентралізо-ваної моделі органи місцевого самовряду-вання наділяються самостійністю у форму-ванні доходів бюджету, їх розподілі та вико-ристанні.

© Балдич Н.І.

БЮДЖЕТНА УСТАНОВА (від старофр.“bougette” – шкіряний мішечок, кошіль (змен-шувальне від “bouge” – шкіряний мішок) тастарослов’янськ. “установа” – закон, прави-ло). Б.у. – це: 1) частина державного апара-ту, що виконує функції державної влади абоуправління (державна установа); 2) органі-зація, що здійснює господарську, соціально-культурну діяльність у сфері послуг, у вироб-ництві інформаційного продукту (установинауки, культури, освіти, охорони здоров’я,побутових послуг, фінансові установи тощо).Б.у. – орган, установа чи організація, виз-начена Конституцією України, створена увстановленому порядку органами державної

73

влади, органами влади АР Крим чи органа-ми місцевого самоврядування, яка повністюутримується за рахунок відповідно держав-ного бюджету чи місцевих бюджетів. Б.у. єнеприбутковими. Б.у. – організаційні струк-тури, які не займаються підприємницькоюдіяльністю; фінансування робіт, пов’язанихз їх діяльністю, здійснюється за рахунокасигнувань, що виділяються з державного(місцевого) бюджету. Планувати та здійсню-вати видатки на фінансування Б.у. одночас-но з різних бюджетів забороняється. Уста-нова створюється на підставі індивідуально-го або спільного установчого акта, складе-ного засновником (засновниками). Б.у. немає права здійснювати запозичення в будь-якій формі або надавати за рахунок бюджет-них коштів позички. Основним плановим до-кументом Б.у. є кошторис.

© Пильтяй О.В.

БЮДЖЕТНЕ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ – будь-якезобов’язання, здійснене відповідно до бю-джетного асигнування, розміщення замов-лення, укладення договору, придбання товару,послуги чи здійснення інших аналогічнихоперацій протягом бюджетного періоду, сто-совно яких необхідно виконати платежі про-тягом цього ж періоду або в майбутньому.Зобов’язання розпорядників поділяються на:договори, угоди, контракти тощо, прийнятірозпорядниками в межах бюджетних асиг-нувань, передбачених їм у відповідномубюджеті на поточний бюджетний рік; фінан-сові зобов’язання, а саме: рахунки-фактури,платіжні вимоги, акти виконаних робіт тощо,тобто документи, які отримує розпорядникна виконання зареєстрованих зобов’язань(договорів, угод, контрактів тощо).

© Булгакова С.О.

БЮДЖЕТНЕ ПЛАНУВАННЯ – складовафінансового планування, що виступає яккомплекс організаційно-технічних, методич-них та методологічних заходів із визначен-ня доходів і видатків бюджетів на всіх ста-діях бюджетного процесу. Б.п. відбуваєтьсяна мікро- та макрорівнях та регламентуєтьсячинною в країні нормативно-правовою ба-зою. Воно здійснюється на підставі систе-ми сталих довгострокових нормативів, щозабезпечує залежність грошових коштів, якіспрямовуються на виробничий та соціаль-ний розвиток, від ефективності та якості

роботи, оптимального поєднання загально-державних, колективних та особистих інте-ресів. З урахуванням реальних макроеконо-мічних показників, тенденцій поточного пе-ріоду та соціально-економічних перспективрозвитку держави воно забезпечує оптимі-зацію бюджетного перерозподілу коштів таповноту фінансування визначених програм.Забезпечує визначення обсягів фінансовихресурсів, необхідних для виконання плано-вих завдань з розвитку виробничої та неви-робничої сфер, оптимальний перерозподілкоштів між територіями, галузями націо-нальної економіки. Б.п. на макрорівні перед-бачає забезпечення фінансовими ресурсамибюджетних установ за допомогою кошторис-ного бюджетного фінансування. ЗавданняБ.п.: визначення доходів за джерелами їхформування, обсягів витрат, створення дер-жавних фінансових та матеріальних резервівдля забезпечення своєчасного і в повномуобсязі фінансування запланованих витрат.Етапи Б.п.: складання проектів, розгляд тазатвердження проектів. Методи Б.п.: норма-тивний, екстраполяції, економічного аналі-зу, коефіцієнтів, балансовий, програмно-цільовий, математичного модулюваннятощо. Організаційно-методична робота зБ.п. здійснюється уповноваженими фінан-совими органами.

© Кучер Г.В.

БЮДЖЕТНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ –недотримання учасником бюджетного про-цесу встановленого законодавством поряд-ку складання, розгляду, затвердження, вне-сення змін, виконання бюджету чи звіту провиконання бюджету. При виявленні Б.п.Міністерство фінансів України, Державнеказначейство України, органи Державноїконтрольно-ревізійної служби України,місцеві фінансові органи, голови виконав-чих органів міських рад міст районного зна-чення, селищних та сільських рад і головнірозпорядники бюджетних коштів можутьвчиняти такі дії щодо тих розпорядників бю-джетних коштів та одержувачів, яким вонидовели відповідні бюджетні асигнування:1) застосування адміністративних стягненьдо винних осіб; 2) зупинення операцій з бю-джетними коштами. Застосування до особизаходу стягнення не звільняє її від відшко-дування заподіяної матеріальної шкоди.

© Кириленко О.П.

74

БЮДЖЕТНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ – повнова-ження, яке надано головному розпорядникукоштів бюджету Законом України “Про дер-жавний бюджет”, постановою ВерховноїРади Автономної Республіки Крим, рішен-ням місцевої ради про місцевий бюджет, щомає кількісні та часові обмеження, яке дозво-ляє Міністерству фінансів, Державному каз-начейству або місцевому фінансовому орга-ну надавати бюджетні асигнування для здій-снення платежів на конкретні заходи за ра-хунок коштів відповідного бюджету.

© Булгакова С.О.

БЮДЖЕТНИЙ ЗАПИТ – документ, підго-товлений розпорядником бюджетних коштів,що містить пропозиції з відповідними об-ґрунтуваннями щодо обсягу бюджетнихкоштів, необхідних для його діяльності нанаступний бюджетний період (Бюджетнийкодекс України, ст. 2). Б.з. подається виключ-но головними розпорядниками коштів заформою і в терміни, визначені законодав-ством. Б.з. повинен відповідати таким ви-могам: чітко визначена мета, відповідністьчинній нормативній базі, обґрунтування за-пропонованих нововведень, поясненнявідхилень від граничних обсягів.

© Булгакова С.О.

БЮДЖЕТНИЙ КОНТРОЛЬ – складовафінансового контролю, об’єктом якого єбюджетна система. Це система заходіворганів державної влади і управління,органів місцевого самоврядування, а такожгромадськості, спрямованих на забезпечен-ня законності й ефективності дій учасниківбюджетного процесу. Залежно від суб’єктівздійснення виділяють державний, муніци-пальний, відомчий, внутрішній і громад-ський Б.к. Залежно від часу проведенняконтрольних дій є попередній, поточний і на-ступний Б.к. До системи органів Б.к. насам-перед включають Рахункову палату України,Державну податкову адміністрацію України,Державну контрольно-ревізійну службуУкраїни, Державну митну службу України,Державне казначейство України.

© Кириленко О.П.

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ – організація іпринципи побудови бюджетної системи, їїструктура, взаємовідносини і взаємозв’язокміж окремими елементами. Визначальний

вплив на Б.у. має державний устрій та адміні-стративно-територіальний поділ країни. Бю-джетна система України є дворівневою іскладається з державного бюджету та місцевихбюджетів. Місцевими бюджетами визнаютьсябюджет Автономної Республіки Крим, об-ласні, районні бюджети, бюджети районів умістах та бюджети місцевого самоврядуван-ня. Бюджети місцевого самоврядування – цебюджети територіальних громад сіл, селищ,міст та їх об’єднань. Бюджетна система Ук-раїни ґрунтується на принципах: єдності,збалансованості, самостійності, повноти,обґрунтованості, ефективності, субсидіар-ності, цільового використання бюджетнихкоштів, справедливості і неупередженості,публічності та прозорості, відповідальностіучасників бюджетного процесу.

© Кириленко О.П.

БЮДЖЕТНІ АСИГНУВАННЯ – коштидержавного і місцевих бюджетів, виділені нарозвиток народного господарства, фінансу-вання соціально-культурних заходів тощо.Б.а. – повноваження, надане розпорядниковібюджетних коштів відповідно до бюджетно-го призначення взяти бюджетне зобов’язан-ня та здійснити платежі з попередньою ме-тою в процесі виконання бюджету.

© Булгакова С.О.

БЮРОКРАТИЗМ (від фр. вureau – бюро,канцелярія та грец. kratos – влада, пануван-ня) – 1) система управління, що характе-ризується відірваністю органів управліннявід волі та рішень більшості членів органі-зації, управлінського апарату від громад-ськості; 2) канцелярщина, зволікання, тяга-нина, зневажливе ставлення до суті справипід виглядом або заради додержання фор-мальності. Для Б. характерні перебільшен-ня значення формальних процедур, скрупу-льозне виконання інструкцій, що спричиняєвідокремлення бюрократичного управліннявід потреб об’єктів управління, помилки укерівництві та його неефективність у про-цесі вирішення проблем, які вимагаютьнетрадиційних підходів та засобів. ОзнакиБ. властиві будь-якому виду соціального управ-ління. У недемократичному суспільстві па-нування Б. спричиняє утвердження безкон-трольного і необмеженого панування чинов-ництва, яке перетворюється у самодостатній,відокремлений від суспільства клас, усунен-

75

ня громадян від управління суспільнимисправами, стає підґрунтям для запроваджен-ня авторитарних процедур та методів управ-ління.

© Малиновський В.Я.

БЮРОКРАТІЯ – 1. Спосіб управління со-ціальними системами, який передбачає роз-поділ на основі певних правил (формалі-зація), функцій, прав, обов’язків, відпові-дальності щодо використання ресурсів пев-ної соціальної системи між посадами (роз-поділ праці) і між рівнями влади (ієрархія);виконання посадових функцій на постійнійоснові (спеціалізація) за наявності спеціаль-них знань та вмінь (професіоналізація);отримання заробітної плати за виконання по-садових функцій; можливість просування повертикалі ієрархічної градації посад знизу

вгору і по горизонталі (кар’єрність); добро-вільно-контрактний характер діяльності по-садовців. Розрізняють види бюрократій засферами їх діяльності: у державному управ-лінні (державна бюрократія), у міжнароднихорганізаціях, громадських об’єднаннях(партійна бюрократія, церковна бюрократіята ін.), у підприємницьких організаціяхтощо. У державному управлінні Б. розпоря-джається національними, загальнодержав-ними ресурсами, мету і цілі її діяльності виз-начає політичне керівництво держави, пра-вила її організації і діяльності (законодав-ство) затверджуються у спеціальному поряд-ку, її рішення мають загальнообов’язковийхарактер. 2. Соціальна група людей, які за-безпечують реалізацію такого способу уп-равління (чиновники, бюрократи, служ-бовці).

© Свірін М.Г.

76

ВВАКАНСІЯ ПОСАДОВА. Вакансія (відлат. vacans – порожній, вільний) – незамі-щена посада в установі, навчальному закла-ді. Посада – це визначена структурою і штат-ним розписом первинна структурна одини-ця державного органу та його апарату, на якупокладено встановлене нормативними акта-ми коло службових повноважень (ст. 2 Зако-ну України “Про державну службу”). Поса-довими особами відповідно до цього Зако-ну вважаються керівники та заступники ке-рівників державних органів та їх апарату,інші державні службовці, на яких законамиабо іншими нормативними актами покладе-но здійснення організаційно-розпорядчих таконсультативно-дорадчих функцій. В.п. – ценаявність незайнятої (вільної) посади, на якуможе бути призначений відповідний претен-дент з кадрового резерву або за конкурсом.

© Пархоменко-Куцевіл О.І.

ВАЛЕОЛОГІЯ (від лат. “здоров’я”, “бутиздоровим”) – наука про здоров’я. Це між-науковий напрям щодо пізнання здоров’ялюдини, шляхів його забезпечення, форму-вання й збереження в конкретних умовахжиттєдіяльності. Як навчальна дисциплінавалеологія являє собою сукупність знань проздоров’я і здоровий спосіб життя людини.Фундатором валеології вважається росій-ський учений І.І.Брехман. Він першийвідзначив необхідність розробки методоло-гічних основ збереження й зміцнення здо-ров’я практично здорових людей і назвав об-ґрунтований їм новий науковий напрям “ва-леологія”.В. – це сучасна інтегративна наука про фунда-ментальні закони духовного й фізичного здо-ров’я як окремої людини, так і всього люд-ського суспільства. Вона сформувалася наоснові медицини, біології, екології, психо-логії та інших наук і базується на комплексізнань, отриманих гуманітарними й природ-ничими науками, що стосуються здоров’я

людини. Здоров’я є загальною основою, наякій здійснюється постійна взаємодія В. змедико-біологічними науками.

© Білоброва О.Д.

ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ(ВВП) – статистичний показник, що вимі-рює сукупну ринкову цінність усіх кінцевихтоварів і послуг, вироблених протягом рокуна території даної країни.

© Борисевич С.О., Близнюк В.В.

ВАЛОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРО-ДУКТ (ВНП) – статистичний показник, щовимірює сукупну ринкову цінність усіхкінцевих товарів і послуг, вироблених про-тягом року на території даної країни, плюсприбутки, отримані громадянами країни закордоном, та мінус прибутки, вивезені з краї-ни іноземцями.

© Борисевич С.О., Близнюк В.В.

ВАРІАТИВНІСТЬ – присутність кількохваріантів у розвитку сущого, прояв багато-суттєвого підходу до дійсності, яка характе-ризується спектром структур, поліфункціо-нальністю. Термін широко використовуєтьсяу прийнятті управлінських рішень, у футу-рології, проектуванні та в інших напрямахлюдської діяльності.

© Сурмін Ю.П.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР (Договір продружбу, співпрацю і взаємну допомогу) від14 травня 1955 р. – документ, що оформивстворення військового союзу європейськихсоціалістичних держав за провідної роліСРСР – Організації Варшавського договору(ОВД). Укладання договору відбулося увідповідь на створення НАТО. Договірпідписаний Албанією, Болгарією, Угорщи-ною, НДР, Польщею, Румунією, СССР і Чехо-словаччиною 14 травня 1955 р. на Вар-шавській нараді європейських держав із за-

77

безпечення миру і безпеки в Європі. Договірнабув чинності 5 червня 1955 р. 26 квітня1985 р., зважаючи на закінчення терміну дії,був продовжений на 20 років. У зв’язку зперетвореннями в СРСР та інших країнахЦентральної і Східної Європи в лютому1991 р. держави-учасниці ОВД ліквідувалиїї військові структури, а 1 червня 1991 р. під-писали Протокол про повне припинення діїДоговору.

© Богданович В.Ю.

ВАШИНГТОНСЬКИЙ КОНСЕНСУС –термін, що був введений у політичний обігу 1989 р. американським економістомДж.Уільямсоном. В.к. – тип макроекономіч-ної політики, яку ряд економістів рекомен-дують застосовувати в країнах, що перма-нентно перебувають у стані фінансово-еко-номічної кризи. В.к. включає 10 рекомен-дацій: підтримка фіскальної дисципліни(мінімальний дефіцит бюджету); пріори-тетність охорони здоров’я, освіти, інфра-структури в структурі державних видатків;зниження граничних ставок податків; лібе-ралізація фінансових ринків для підтримкиреальної кредитної ставки на невисокому тавсе ж позитивному рівні; вільний обміннийкурс національної валюти; лібералізація зов-нішньої торгівлі (переважно за рахунок зни-ження ставок імпортного мита); зниженняобмежень для прямих іноземних інвестицій;приватизація; дерегулювання економіки; за-хист прав власності.По суті, це один з проектів світового еконо-мічного порядку, що реалізується з кінцяХХ ст. через МВФ та інші міжнародні фінан-сові інститути щодо країн незахідної орієн-тації. В основу проекту покладена замінанеоліберальною монетарною моделлю “за-старілої” кейнсіанської моделі державногорегулювання економіки. Політика монета-ризму ґрунтується на максимальному від-критті національних ринків для транснаціо-нального капіталу. Реалізація цієї політикидасть змогу прискорити перерозподіл світо-вого багатства в інтересах ТНК і країн “зо-лотого мільярда”.

© Розпутенко І.В.

ВЕЛИКА ДЕПРЕСІЯ (1929-1993 рр.) –жорстока економічна криза світової госпо-дарської системи, включаючи капіталістич-ну і соціалістичну її складові. Криза супро-

воджувалася спадом виробництва і масовимбезробіттям. У результаті державного втру-чання кремлівського керівництва і йогопідручних у Харкові (столиці України до1934 р.) в Україні, яка потрапила в епіцентрсвітової кризи, крім зазначеного, характер-ним було закінчення так званої українізації,в результаті якої були винищені рештки на-ціонально-культурних прошарків інтелі-генції; репресії, голодомори, які винищилиукраїнське селянство як національну базу ук-раїнського народу; політика “ножиць”, у ре-зультаті якої відбувався штучний перероз-поділ ВВП, створеного в сільському госпо-дарстві на користь індустріалізації промис-ловості, міста й пролетаріату.В.д., як правило, пов’язується з ім’ям амери-канського президента Ф.Рузвельта, що запро-вадив програму “Нового курсу”, який перед-бачав державне регулювання виробництва ітрудових відносин, проведення соціальнихреформ. У результаті втручання держави вільніринкові відносини трансформувалися в дер-жавно-монополістичний капіталізм.

© Розпутенко І.В.

ВЕЛИКА СІМКА / ВЕЛИКА ВІСІМКА(G8 від англ. Group of Eight) – група країнсвіту (США, Японія, Німеччина, ВеликаБританія, Франція, Італія, Канада з 1976 р.,Росія з 1994 р.), яка створена у форматі G6у 1975 р. за принципом питомої ваги у сві-товій економіці для обговорення спільнихекономічних проблем. Лідери G8 регулярнозустрічаються, щоб дати світові новий полі-тичний порядок денний, а також стимулю-вати глобальну дискусію з найважливішихпроблем. Водночас у практичній сфері ме-ханізмів та інституцій вирішення питаньможливості “вісімки” обмежені й, можнасказати, незначні, особливо в площині реа-лізації конкретних глобальних проектів.Зміна клімату, ціни на нафту й енергобезпе-ка, подорожчання продовольства і голод,світова торгівля – теми, що розглядаються G8останнім часом. Обговорюються також пози-ції лідерів Франції та Італії, що “клуб восьми”не відповідає реаліям світу і його слід роз-ширити за рахунок Китаю й Індії, а можливо,прийняти сюди Бразилію, Мексику й ПАР.

© Загайнова Л.І.

“ВЕЛИКА ШАХІВНИЦЯ”. Американськапершість та її стратегічні імперативи, книга

78

американського політолога Збігнєва Бже-зинського (1997), в якій подається відвертийі спрощений погляд на євразійську геополі-тику США. Тектонічні зрушення на полі-тичній карті світу вперше в історії висунулина роль світового лідера не євразійську дер-жаву, а США, яка стала головним арбітрому відносинах держав Євразії. Після розвалуСРСР Євразія прагне зберегти попереднійстатус щодо геополітичного розміщення зпевними зміщеннями акцентів з появою но-вих потужних гравців (Китай, Індія). Тутнарівні із Західною Європою у Східній Азіїформується новий центр економічного роз-витку і зростання політичного впливу.На великій євразійській “Шахівниці” триваєборотьба за світове панування. Головнимифігурами тут, на думку З.Бжезинського, ви-ступають Росія, Німеччина, Франція, Китайта Індія. Ці великі держави зі значними зов-нішньополітичними амбіціями мають влас-ну геостратегію і їх інтереси можуть стик-нутися з інтересами США. Американськамогутність в Євразії має покласти край амбі-ціям інших країн щодо світового пануван-ня. Геополітичною метою США залишаєть-ся контроль над Євразією, аби не допуститина політичну арену суперника, спроможно-го кинути виклик Америці. Євразія, що зай-має осьове становище в геосвіті та має усвоєму розпорядженні 80% світових запасівенергоресурсів, є головним геоекономічнимпризом США.Але Євразія надто велика і не монолітна вполітичному зрізі і тому, за задумом З.Бже-зинського, являє собою шахівницю, на якійодночасно грають більше трьох гравців, зма-гаючись за глобальне панування. Провіднігравці перебувають на західній, східній,центральній та південній частинах шахів-ниці. На західній периферії Євразії як голов-ний гравець виступає Захід на чолі із США,на сході – Китай, на півдні – Індія, що, відпо-відно, представляють три цивілізації. У Се-рединній Євразії, за образним висловлюван-ням З.Бжезинського – “чорній дірі”, лежить“політично анархічний, але багатий енерге-тичними ресурсами регіон”, який потенцій-но є дуже важливим для Заходу і Сходу. Мовайде про території, які перебувають під Ро-сією, і саме остання претендує на регіональ-ну гегемонію. Величина території, значначисельність населення і різноманітністькультур Євразії обмежують глибину амери-

канського впливу, а тому, як це прийнято вшахах, можливі різні комбінації. Наприк-лад, якщо Захід на чолі із США приймеРосію в “Європейський дім від Лондона доВладивостока”, то на півдні Індія, а на сходіКитай не зможуть наростити своєї могут-ності, а відтак Америка здобуде перемогу вЄвразії. Але, якщо Серединна Євразія начолі з Росією дасть відсіч Заходу, то станеєдиним геополітичним і геоекономічнимпростором, або ж укладе союз з Китаєм, тоамериканська присутність на континентізначно звузиться. У такому контексті неба-жаним є об’єднання спільних зусиль Китаюі Японії.Євразійська геостратегія США включаєцілеспрямований контроль над суперконти-нентом. Тільки в такому разі можна забез-печити свою виключну глобальну владу і недопустити появи суперника.

© Розпутенко І.В.

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ(лат. Magnus Ducatus Lituaniae, лит. LietuvosDidžioji Kunigaikštystė, білорус. Вялікае Кня-ства Літоўскае, пол. Wielkie KsięstwoLitewskie) – держава, що існувала у СхіднійЄвропі в XIII-XVIII ст. на території сучас-них Литви, Білорусі та України. НаприкінціXIX ст. українські та російські дослідники,враховуючи велику роль руського (україн-ського, білоруського) населення в житті цієїдержави, вважали її Литовсько-Руською(В.Б.Антонович (1878), М.П.Дашкевич(1885), М.К.Любавський (1892 р.), М.Ф.Вла-димирський-Буданов (1892 р.)). Ця назвашироко використовується й у сучаснійвітчизняній науковій літературі.

© Нікітін В.В.

ВЕЛИКИЙ ПРОСТІР. Карл Шмітт (KarlSchmitt, 11.07.1888 – 7.04.1985), німецькийюрист і політичний філософ, уперше запро-вадив термін “В.п.” (Grossraum), що озна-чає об’єднання кількох держав в єдине стра-тегічне утворення. Виникнення Великихпросторів зумовлено геоекономічними тагеополітичними процесами, які знайшлисвоє пояснення в теорії “просторової про-гресії”.К.Шмітт разом з Г.Фрайєром (Hans Freyer),О.Шпенглером (Oswald Arnold GottfriedSpengler), Е.Юнгером (Ernst Jünger) та іншіналежали до групи консервативних політо-

79

логів антропологічної орієнтації, для якихполітика була вищим модусом людськогоіснування. Найдетальніше концепція “В.п.”була розроблена К.Шміттом в 1922-1933 рр.,коли його основні теоретичні переконанняхарактеризувалися десізіонізмом (від deci-sio-рішення). Саме в авторитетному рішенніджерелом виступало право. На десізіо-ністській основі він конструює поняття “полі-тичне”. К.Шмітт вважав принцип імперськоїінтеграції логічним прагненням до синтезу.У своїх ранніх працях він розвивав концеп-цію “прав нації”, що була противагою лібе-ральній доктрині прав людини. В.п. перебу-ває під впливом (пануванням) держави, щомає ідею-силу. Як приклад В.п. він розгля-дав Північну і Південну Америку, об’єдна-ну доктриною Монро. Скажімо, метою на-цистської Німеччини було утворення світо-вої імперії (Третього рейху). І на сьогодніще не зникли та видаються актуальними длябагатьох країн ідеї Великої Польщі, Вели-кої Румунії, Великої України. У сучаснихміжнародних відносинах ідея В.п. здебіль-шого проглядається у створенні держав-ци-вілізацій, але вже з домінуванням лібераль-но-демократичної ідеї (Американська циві-лізація, Об’єднана Європа тощо).

© Розпутенко І.В.

ВЕЛИКИЙ ШОВКОВИЙ ШЛЯХ – най-більша світова торговельна комунікація наЄвразійському континенті в давньому світі ів середні віки. Найбільший матеріальний па-м’ятник відкритості цивілізації до зовніш-нього світу і міжнародних економічних відно-син. Шовковий шлях забезпечував не тількиторговельний, інформаційний, культурнийобмін, а й послугував гарантом миру на ру-бежах євразійських цивілізацій. По суті, своєюназвою “шовковий” цей проект має завдя-чувати конвертабільності того товару (шовк),що здатен був покривати економічні видаткидовгого й небезпечного шляху. Китайськийшовк, що прирівнювався за своєю ціною дозолота, був міжнародною валютою, що вика-чувала з Римської імперії величезні кошти.У сьогоднішніх умовах Китай і сім державЦентральної Азії, а також прилеглих регіонівприйшли до попередньої угоди про бу-дівництво сучасного еквівалента знаменито-го “Шовкового шляху” – торгового маршру-ту між Китаєм і Європою. Вартість проекту –19 млрд дол. США (9 млрд фунтів).

Відродження В.ш.ш. як зв’язку між азій-ською, європейською, середньосхідною,північно-центральною та південноамери-канськими економіками є важливим і дляукраїнських національних інтересів у час-тині організації транспортування, інфра-структури, доріг, туризму.

© Розпутенко І.В.

ВЕРИФІКАЦІЯ (пізньолат. verification –доказ, підтвердження) – емпіричне підтвер-дження теоретичних положень науки дер-жавного управління шляхом повернення доконкретного об’єкта або процесу управлін-ня, коли ідеальний характер абстрактногомислення ігнорується, на практиці (абоіншими методами) перевіряється висунутагіпотеза та з’ясовуються реальні результати.Принцип В. є одним із найважливіших прин-ципів позитивізму, широко використовуєтьсяв моделюванні, є складовою наукового ме-тоду в управлінні. Ідея В. пов’язана із поси-ленням ролі логічної дедукції при вироб-ленні наукових понять. Первісно В. засто-совувалася в природничих науках (матема-тиці, фізиці) для перевірки відповідностілогічного або інтуїтивного мислення із ре-альним станом речей. У філософії неопози-тивізму В. набула статусу методологічногопринципу можливої дослідної перевірки абопринципу В.Принцип В. покладено в основу однієї ізфундаментальних процедур наукового мето-ду в управлінні: спостереження, формуван-ня гіпотези, верифікація. Фахівець з наукиуправління, створюючи модель своєї діяль-ності або роботи керованого об’єкта, пови-нен встановити її відповідність реальнійситуації. Якщо об’єкт управління є великим,складним, неструктурованим, як це спосте-рігається в державному управлінні, то назва-на процедура стає громіздкою, витратною таризиковою, оскільки наслідки запроваджен-ня певної гіпотези в практичну діяльністьможуть бути непередбачувані або навітьруйнівні (жовтневий переворот 1917 р., ре-вальвація національної валюти тощо). Дляпідтвердження наукової обґрунтованостігіпотез стосовно великих складних об’єктівможуть застосовуватися кілька видів В.: пря-ма, непряма, інверсійна, консеквентна, по-вторним дослідженням, опонентами, ураху-ванням помилок, компетентним експертомзалежно від проблеми, що потребує В. Однак

80

результат В. може не збігатися з реальнимиданими після впровадження гіпотези (зако-ну, постанови, розпорядження) у практикудержавного управління, що зумовлено не-можливістю врахування всієї релевантноїінформації в абстрактній розумовій моделі,формалізованій у певну форму державно-управлінського рішення.

© Миронова Н.С.

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНО-ВИЧ (1863-1945) – природознавець, мисли-тель, державний і громадський діяч, осно-воположник комплексу сучасних наук проЗемлю – геохімії, біогеохімії, гідрогеології,радіогеології, генетичної мінералогії тощо.Академік АН СРСР (академік ПетербурзькоїАН з 1912 р.), організатор і перший прези-дент Української академії наук (1918-1921);член Чехословацької (1926) і Паризької(1928) академій; засновник Національноїбібліотеки Української держави в м. Києві(1918, нині Національна бібліотека Україниімені В.І.Вернадського); організатор і дирек-тор Радієвого інституту (1922-1939), Біогео-хімічної лабораторії (1928, нині Інститутгеохімії та аналітичної хімії ім. В.І.Вернад-ского Російської академії наук). Автор вчен-ня про біосферу та ноосферу.Праці В. відіграли суттєву роль у станов-ленні сучасної наукової картини світу. Уцентрі досліджень В. – різнобічні філо-софські та методологічні проблеми: багато-гранність просторово-часових станів ма-терії, структура та властивості часу, загальнізакономірності розвитку науки, природа нау-кового світогляду, соціальні функції науки,етика наукової творчості. Наукові праці при-свячено дослідженням хімічного складу зем-ної кори, атмосфери, гідросфери, міграціїхімічних елементів у земній корі, ролі тазначення радіоактивних елементів в її ево-люції. Особливо значним є його внесок урозробку цілісного вчення про біосферу таїї еволюцію в ноосферу – нову, вищу стадіюбіосфери, пов’язану з виникненням і розвит-ком у ній людства, котре починає справлятивизначальний вплив на перебіг процесів вохопленій його діяльністю сфері Землі.Вчення В. про біосферу має величезне нау-ково-практичне значення. Воно є основоюпізнання законів розвитку природи, зокре-ма “колиски” людської цивілізації – Землі,та розробки заходів, необхідних для її охо-

рони від негативних природно-техногеннихзмін і для передбачення цих змін. Це життє-во необхідно сучасній людині, щоб вижитина планеті, забезпечити майбутнє для своїхнащадків.

© Діуліна В.В.

ВЕРТИКАЛЬ ВЛАДИ – група ієрархічновстановлених законом по прямій лінії дер-жавних та муніципальних посад, які даютьможливість особам, які їх обіймають, здій-снювати керівництво й контроль на підлеглійтериторії, які мають державний або адміні-стративно-територіальні кордони. В.в. є дер-жавно-правовим способом забезпеченняєдності системи виконавчої влади у загаль-нодержавному масштабі, певним чином ула-годженою системою посад та посадовихосіб, які пов’язані між собою єдиними прин-ципами, цілями та завданнями державногоуправління. В.в. ефективно працює за умо-ви, коли управлінські рішення (команди) уформі законів, підзаконних нормативних таіндивідуальних актів сприймаються всіма(нижчими) органами управління як обов’яз-кові для виконання. Як унітарна, так і феде-ративна держава не може успішно функціо-нувати без стійкої виконавчої вертикалі.

© Дармограй Н.М.

ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ – визначаль-не пріоритетне положення закону в системіактiв держави, яке забезпечується системоювладних та юридичних засобів, найбільш по-вним практичним вираженням яких є вищаюридична сила закону. В.з. є необхідноюумовою і важливою гарантiєю законностi таправопорядку в країнi, одним iз принципiвправової держави. На практицi найвищаюридична сила закону забезпечується тим,що видання закону – це прерогатива вищо-го представницького органу державної вла-ди; жоден орган не може зупинити чи скасу-вати закон, крiм того органу, який прийнявцей закон; усі правові акти держави повинніпідпорядковуватись йому; а в разі розбіжно-стей (колiзiй) між законом та іншими акта-ми пріоритет належить закону.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА – положенняпро необхідність дотримання верховенствазакону, права, яке є однією з найважливішиххарактеристик правової держави поряд з

81

поділом влади та зв’язком держави і грома-дян взаємними правами та обов’язками. Цеоб’єднує В.п. з принципом верховенства за-кону. Разом з тим об’єктивно існує незбігправа і закону, що зумовлює їх окремий роз-гляд. В.п. історично значно ширше за ідеюверховенства закону. Право, на відміну відзакону, не залежить від волі законодавця, маєспецифічні об’єктивні якості й тільки тоді на-буває регулятивної сили, коли воно реальнопідтримується та практично визнається пуб-лічно-політичною владою та саме набуваєвладної сили. В.п. забезпечує рівновагу інте-ресів громадян та влади, суспільства та дер-жави. В.п. означає не лише формальну за-конність, яка забезпечує регулярність і по-слідовність при досягненні та приведенні вдію демократичного порядку, а й справедли-вість, що ґрунтується на визнанні та повно-му прийнятті вищих цінностей людської осо-бистості, гарантованої установами, що забезпе-чують межі її найбільшого самовираження.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ – єдинийорган законодавчої влади України. У своє-му соцiальному призначеннi, функцiях таструктурi В.Р.У. втілює представницькі за-сади повновладдя українського народу. Вонаобирається виборцями шляхом безпосеред-нього голосування. Повноваження В.Р.У.реалiзуються в найрiзноманiтнiших сферахдержавного, соціально-економічного тасоцiально-культурного будівництва.

© Михненко А.М., Борисевич С.О.

ВЕТО – акт, передбачений конституцiямиряду країн, завдяки якому глава держави (абоверхня палата парламенту) може призупи-нити приведення в дiю законiв, прийнятихпарламентом (його нижньою палатою). Пра-вом В. також називають принцип одно-стайностi в роботi Ради Безпеки ООН, вiд-повiдно до якого жодне рiшення з питаньмiжнародного миру й безпеки не може бутиприйняте, якщо проти нього висловлюєтьсяхоча б один постiйний член Ради.

© Михненко А.М.

ВЕТО В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ –спосіб збереження державами-членами на-ціонального суверенітету над “чутливими”сферами політики та прийняття рішень. В.може застосовуватись під час голосування

міністрів урядів держав-членів у Раді ЄСщодо низки питань, у тому числі тих, які сто-суються оборони, оподаткування та соціаль-ного забезпечення. В умовах продовженняпроцесу розширення Союзу й стрімкого зро-стання кількості його держав-членів В. можепрактично унеможливити процес прийнят-тя рішень у Раді ЄС. З огляду на це Ніццькийдоговір (2000 р.) поширив процедуру голо-сування кваліфікованою більшістю на низкунових питань, обмеживши тим самим сферузастосування національного вето. В. булотакож скасоване в межах процедури започат-кування посиленого співробітництва. У май-бутньому планується скасувати право націо-нального вето в процесі прийняття рішеньщодо розподілення коштів структурнихфондів, деяких аспектів візової політики,імміграційної політики та надання притул-ку, а також окремих торговельних угод.

© Рудік О.М.

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ТА СПІВРОБІТ-НИЦТВО УКРАЇНИ З НАТО – суттєвийчинник зміцнення національної безпеки Украї-ни, покликаний сприяти розвитку демокра-тичних інститутів, громадянського суспіль-ства, захисту прав і свобод людини, і, такимчином, відповідає життєво важливим інте-ресам українського народу. Геостратегічне ігеополітичне становище України як склад-ника єдиного європейського простору ви-значає її місце в європейських справах, зу-мовлює вагому роль Української держави устворенні нової архітектури загальної кон-тинентальної безпеки, серцевиною якої по-кликана стати Організація Північноатлантич-ного договору. Євроатлантична інтеграціяУкраїни має на меті гарантувати її неза-лежність, територіальну цілісність, суспіль-ний прогрес, запобігати виникненню новихзагроз стабільності й безпеці на європей-ському континенті. Визначальними чинни-ками успішного просування України цимкурсом є: досягнення відповідності політич-ним критеріям підготовки до членства та ба-зовим принципам держав - членів Органі-зації Північноатлантичного договору, такимяк плюралістична демократія, верховенствоправа, дотримання прав людини та іншимвідповідним положенням, викладеним уПлані дій щодо членства, схваленому Ва-шингтонським самітом НАТО в 1999 р.; по-слідовна, ефективна та повна реалізація Дер-

82

жавної програми співробітництва України зОрганізацією Північноатлантичного догово-ру, документів двостороннього співробіт-ництва України з НАТО; розвиток і поглиб-лення співпраці України з НАТО на основістратегії інтеграції; розширення участі Украї-ни в Програмі “Партнерство заради миру”,роботі Ради євроатлантичного партнерства;інтенсифікація процесу підготовки Українидо членства в НАТО згідно з рішенням Радинаціональної безпеки і оборони України від23 травня 2002 р. “Про Стратегію Українищодо Організації Північноатлантичного до-говору (НАТО)” та відповідним Указом Пре-зидента України від 8 липня 2002 р.

© Бакуменко В.Д.

ВЗАЄМОДІЯ УПРАВЛІНСЬКА – участьу спільній діяльності суб’єктів управління впроцесі досягнення суспільно необхіднихцілей. Зважаючи на те, що управління є со-ціальним явищем, В.у. тісно пов’язана із со-ціальною взаємодією, яка є більш широкимвидом соціальних зв’язків. У процесі со-ціальної взаємодії відбувається взаємовпливта взаємообумовленість окремих соціальнихявищ, унаслідок чого вони змінюються, до-повнюють один одного і формують єдинуцілісну соціальну систему. Головним призна-ченням В.у. є об’єднання зусиль суб’єктівуправління в напрямі задоволення соціаль-них потреб, зумовлених суспільно необхід-ними цілями.

© Письменний І.В.

ВИБОРИ – масова полiтична кампанiя,спосiб формування за допомогою голосуван-ня представницьких органiв державної вла-ди, обрання президента, органiв мiсцевогосамоврядування. В. – одна із найважливiшихформ безпосередньої участi громадян вуправлiннi справами суспiльства i держави.Порядок органiзацiї i проведення В. маєнеобхiдне нормативно-правове забезпечен-ня, в основу якого покладено Конституцiю,законодавство про вибори. В. бувають пар-ламентськими i президентськими; загальни-ми i частковими; загальнодержавними iмiсцевими; черговими i достроковими; одно-партiйними, багатопартiйними чи безпар-тiйними; альтернативними чи безальтерна-тивними; прямими чи непрямими; основни-ми чи додатковими (повторними).

© Михненко А.М.

ВИБОРИ МІСЦЕВІ – безпосереднє воле-виявлення територіальних громад з метоюформування складу представників органівмісцевого самоврядування шляхом голосу-вання. Вибори – це важливий інструментсучасної демократії, одна з головних формвираження волі народу і його участі в полі-тичному процесі та спосіб формування пред-ставницьких органів (парламенту, місцево-го самоуправління), також заміщення деякихвищих державних посад (наприклад прези-дента). Вільні та демократичні вибори мож-ливі за трьох умов: альтернативності (вибо-рець має можливість вибирати одного зкількох кандидатів), свободи проведеннявиборчих кампаній та свободи волевиявлен-ня виборців.

© Дармограй Н.М.

ВИБОРЧА КАМПАНІЯ – комплексзаходiв i процедур формування державнихта громадських виборчих органiв, головни-ми серед яких пiд час виборiв народнихдепутатiв та Президента в Українi є: призна-чення виборiв та визначення дати їх прове-дення; визначення виборчих округiв та ви-борчих дiльниць; утворення виборчихкомiсiй (центральної, окружних, дiльнич-них); складання спискiв виборцiв; висуван-ня та реєстрація кандидатів; проведення пе-редвиборчої агiтацiї; власне голосування;пiдрахунок голосiв; оприлюднення резуль-татiв голосування; проведення в разi необ-хiдностi повторного голосування чи повтор-них виборiв. В.к. проводиться відповідно дозаконодавства України.

© Сурмін Ю.П.

ВИБОРЧА СИСТЕМА – сукупнiсть уста-новлених законом правил органiзацiї та про-ведення полiтичних виборiв, критерiїв iспособiв визначення їх результатiв. Роз-рiзняють мажоритарну, пропорцiйну тазмiшану В.с. Тип В.с. в країнi є наслiдкомтрадицiй суспiльно-полiтичного розвитку,полiтичної культури, що склалася, розста-новки полiтичних сил і пріоритетів.

© Михненко А.М., Борисевич С.О.,Медвідь А.П.

ВИВЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ –опосередкована форма консультацій органівдержавної влади з громадськістю щодо фор-мування та реалізації державної політики.

83

В.г.д. здійснюється шляхом: проведення со-ціологічних досліджень та спостережень(опитування, анкетування, контент-аналізінформаційних матеріалів, фокус-групи);запровадження спеціальних рубрик у дру-кованих та електронних ЗМІ; проведенняекспрес-аналізу коментарів, відгуків, інтер-в’ю, інших матеріалів у пресі, на радіо, те-лебаченні для визначення позиції різнихсоціальних груп; опрацювання та узагаль-нення висловлених у зверненнях громадянзауважень і пропозицій; проведення аналі-зу цільової інформації, що надходить доспеціальних скриньок. Результати В.г.д.враховуються органами державної владипід час прийняття рішень та їх подальшоїреалізації.

© Сурмін Ю.П.

ВИГОВСЬКИЙ ІВАН (р. н. невідом. –1664) – український військовий та держав-ний діяч, гетьман України у 1657-1659 рр.За Б.Хмельницького генеральний писар. У1658 р. придушив повстання М.Пушкаря таЯ.Барабаша, уклав з Польщею Гадяцьку уго-ду у 1658 р., розбив московське військо в Ко-нотопській битві у 1659 р., але незабаромзазнав поразки в громадянській війні, зріксябулави і виїхав до Польщі. ЗвинуваченийП.Тетерею у зраді польського короля і роз-стріляний поляками.

© Малик Я.Й.

ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ – кошти, що спря-мовуються на здійснення програм та заходів,передбачених відповідним бюджетом, за ви-нятком коштів на погашення основної сумиборгу та повернення надміру сплачених добюджету сум. Виокремлюють: 1) видатки назабезпечення конституційного ладу держа-ви, державної цілісності та суверенітету,незалежного судочинства; 2) видатки, яківизначаються функціями держави та можутьбути передані до виконання Автономній Рес-публіці Крим та місцевому самоврядуваннюна основі принципу субсидіарності; 3) ви-датки на реалізацію прав та обов’язків Авто-номної Республіки Крим та місцевого само-врядування. Видатки першої групи здій-снюються за рахунок коштів державногобюджету, другої і третьої груп – коштівмісцевих бюджетів, у тому числі трансфертівз державного бюджету.

© Кириленко О.П.

ВИДАТКИ ДЕРЖАВНІ – витрати, пов’я-зані з діяльністю держави. В.д. зумовлюютьсяобсягом і структурою забезпечуваних дер-жавою суспільних благ, є інструментом пе-рерозподілу суспільного продукту. ДеякіВ.д. є прямими трансфертними платежамиприватному сектору економіки (бюджетнідотації підприємствам, субсидії громадя-нам, соціальна допомога тощо), які незбільшують приватне споживання, алезмінюють його структуру, забезпечуючисоціальну справедливість, економічну за-безпеченість, згладжування економічноїкон’юнктури. Таким чином, В.д. визнача-ють відносні розміри приватного і держав-ного секторів економіки, тобто їхні часткиу споживанні валового внутрішнього про-дукту. В.д. розподіляються на види за еко-номічною сутністю, а також за відомчим,програмно-цільовим та функціональнимпризначенням, що визначається бюджет-ною класифікацією видатків.

© Балдич Н.І.

ВИДАТКИ НА ОБСЛУГОВУВАННЯБОРГУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУ-ВАННЯ – видатки на розміщення муніци-пальних запозичень, виплату передбаченихдоходів за запозиченнями і погашення бор-гових зобов’язань органів місцевого само-врядування. В.о.б.м.с. здійснюють із загаль-ного фонду місцевого бюджету. В.о.б.м.с. неможуть щорічно перевищувати 10% від ви-датків загального фонду відповідного місце-вого бюджету протягом будь-якого бюджет-ного періоду, коли планується обслуговуван-ня боргу. Погашення основної суми боргумісцевого самоврядування можна здійсню-вати за рахунок коштів бюджету розвиткумісцевих бюджетів.

© Кириленко О.П.

ВИДИ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ. Розподі-ляються за такими ознаками: за формами іметодами здійснення функцій державногоуправління (політичні, економічні, адміні-стративні, фінансові, каральні, контрольно-наглядові, консультаційні, координаційні); захарактером і обсягом компетенції (загальної,спеціально-функціональної (галузевої і між-галузевої) та особливої компетенцій); запринципом поділу влади (законодавчі, вико-навчі, судові); за видами державної діяль-ності (цивільні, військові, правоохоронні); за

84

принципом федералізму (федеральні ,суб’єктів федерації); за територіальниммасштабом (центральні, регіональні (терито-ріальні), місцеві); за організаційно-правови-ми формами (колективні, одноосібні); заформами прийняття рішень (колегіальні,єдиноначальні); за порядком створення (ле-гітимні і нелегітимні); за особливостямивиконання покладених повноважень (влад-но-управлінські, допоміжні).

© Бакуменко В.Д., Кравченко С.О.

ВИДИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ,ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ АНАЛІТИЧНОГОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, – види діяльності, середяких: визначення місця і ролі організації(підрозділу) в інфраструктурі управління;розроблення та узгодження положення (ста-туту) про організацію (підрозділ); розроб-лення структури організації, штатного роз-пису, правил внутрішнього розпорядку, сис-теми документообігу; розроблення й узго-дження посадових інструкцій працівників;визначення стратегії, розроблення та узго-дження концепції діяльності та політикиорганізації (підрозділів) на певний період;розроблення основних процедур діяльностіорганізації (підрозділів); організація колек-тивної системи отримання, первинної оброб-ки та передачі інформації, розробленнявідповідних положень, інструкцій; підготов-ка проектів державно-управлінських рішеньта інших пропозицій, які стосуються визна-чення пріоритетів і проведення державноїполітики у певній сфері діяльності, що на-лежить до компетенції даної організації (зазавданням вищих органів влади або за ініціа-тивою даної організації); контроль виконан-ня державно-управлінських рішень у межахкомпетенції даної організації; відпрацьову-вання сучасних науково обґрунтованих ме-ханізмів забезпечення реалізації стратегіїекономічного та соціального розвитку краї-ни у сфері своєї діяльності, розроблення за-ходів щодо їх реалізації; виявлення можли-вих загроз національним інтересам та визна-чення шляхів запобігання їм; виявлення тарозроблення заходів щодо усуненнянедосконалості правового регулювання усфері діяльності, що належить до ком-петенції даної організації; розробка держав-них (міжвідомчих, регіональних, галузевих)концепцій, програм, проектів та координа-ція їх виконання; розробка нормативної до-

кументації (нормативів, стандартів, поло-жень, інструкцій) у певній сфері діяльності,що належить до компетенції даної організа-ції; підготовка документів до різних нарад,засідань колегій, комітетів, комісій, робочихі експертних груп та їх остаточне доведенняза результатами цієї роботи; оперативнапідготовка довідок на виконання дорученьвищих органів державної влади; підготовкааналітичних та інформаційно-аналітичнихзаписок (бюлетенів, довідок), які містятьвиявлення, визначення, оцінку стану і змін,а також пропозиції і рекомендації щодо ви-рішення актуальних проблем та ситуацій упевній сфері діяльності, що належить докомпетенції даної організації; підготовкасценаріїв та прогнозів розвитку подій, сус-пільних процесів з напрямів діяльності даноїорганізації (підрозділу); підготовка експерт-них висновків, оцінок із широкого кола пи-тань у сфері діяльності даної організації(підрозділу); визначення та ефективне вико-ристання в роботі можливостей і форм між-державного та міжвідомчого спілкування;підготовка міжнародних договорів та угод упевній сфері діяльності, що належить докомпетенції даної організації; методичнекерівництво в певній сфері діяльності, щоналежить до компетенції даної організації;акредитація, ліцензування певних видівдіяльності в межах компетенції даної органі-зації; постановка завдань досліджень, щокоординуються даною організацією (підроз-ділом); організація та систематичне плану-вання роботи, звітування щодо її виконаннята внесення необхідних коректив; висвітлен-ня напрямів та результатів роботи у засобахмасової інформації (прес-конференції, інтер-в’ю, публікації, тематичні передачі тощо);періодичне розроблення нових або оновлен-ня концепції та процедур діяльності органі-зації (підрозділів); підготовка пропозиційщодо удосконалення роботи організації (під-розділів) з усіх питань її діяльності; розроб-ка методичного забезпечення діяльностіданої організації (підрозділу); консультатив-на допомога органам державного управлін-ня з проблем у сфері діяльності даної органі-зації (підрозділу); ведення колективного(індивідуального) моніторингу з проблем усфері діяльності даної організації, підрозді-лу (експерта) з використанням альтернатив-них джерел інформації; щоденний аналізважливих подій, спостереження та оцінка

85

змін у ситуації, що відбуваються у сферідіяльності даної організації (підрозділу);створення та систематична актуалізаціяінформаційно-методичного ресурсу (право-ва база, методичні матеріали, інформаційно-аналітичні та довідкові матеріали, освітніпрограми, реєстри тощо) у сфері своєї без-посередньої діяльності; упорядкування,підготовка і передача основної та супровід-ної документації щодо діяльності організації(підрозділу) до відповідних організацій (під-розділів).

© Кальниш Ю.Г.

ВИДІЛЕННЯ ОСНОВНИХ КАТЕГОРІЙКЕРІВНИКІВ ОРГАНІЗАЦІЇ – розподілкерівників залежно від рівня та завдань управ-ління на певні категорії. Американський уче-ний Т.Парсонс запропонував орієнтовнийрозподіл їх функцій таким чином: а) керів-ники вищої ланки (інституційний рівень),зайняті переважно формулюванням цілей,розробкою планів, адаптацією організації дорізних змін, управлінням взаємовідносинамиміж організацією та зовнішнім середовищем,а також суспільством, у якому функціонуєдана організація; б) керівники середньої лан-ки (управлінський рівень), здебільшого зай-няті управлінням і координацією в органі-зації, узгодженням різноманітних форм діяль-ності та зусиль різних підрозділів; в) керів-ники низової ланки (технічний або операцій-ний рівень) переважно безпосередньо займа-ються поточними операціями та діями для за-безпечення ефективної роботи на рівні своїхпідрозділів відповідно до цілей організації.

© Бутівщенко С.В., Гогіна Л.М., Іванченко Ю.Г.

ВИДІЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ПАРАДИГМИДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – виділен-ня трирівневої парадигми, що відображаєосновні рівні досліджень у сфері державно-го управління. Здійснено американськимивченими З.Ланом та К.Андерсом шляхоманалізу найбільш впливових та авторитетнихнаукових журналів та узагальнення на-прямів, підходів і результатів досліджень усфері державного управління в США. Пер-ший, найвищий рівень досліджень відпо-відає опису особливостей та властивостейдержавного управління; другий – система-тизації пізнавальних підходів; третій рівеньпредставляє основні прикладні сфери (об’єк-

ти), їх концентрування. Перший рівень пе-редбачає деякі теоретичні припущення, ви-значення елементів аналізу та основних про-блем. На другому рівні виділені найбільшпоширені підходи до досліджень, а саме –організаційний (менеджерський), політич-ний, правовий, етичний, історико-пізнаваль-ний, інтегрований. Третій рівень містить ос-новні галузі зосередження дослідницькихзусиль, а саме: організаційний менеджмент,управління людськими ресурсами, полі-тичні і правові інститути, соціально-еко-номічні питання, фінанси й бюджет, адмі-ністративний процес, розробку стратегії тааналізу політики, удосконалення відповід-них методів, технології їх використання.Також визначено частоту згадування проб-лем, до яких зверталися дослідники, у нау-ковій літературі. Серед найбільш пошире-них питань (частота звертання до них від10 до 20 разів), наприклад, такі: державнаполітика, адміністративна відповідальність,адміністративна реформа, бюджетна рефор-ма, реформування державної служби, страте-гічне планування, децентралізація, органі-заційна теорія, оцінка виконання. Серед та-ких питань, частота звертання до яких мен-ше 10 разів, можна назвати питання кому-нікації, культури, вирішення конфліктів,лідерства, місцевого менеджменту, інфор-маційних технологій, дерегулювання, служ-бової кар’єри тощо.

© Бакуменко В.Д., Кравченко С.О.

ВИКЛИК – 1) прагнення однієї держави(групи держав) до протидії іншій державі(групі держав) у реалізації національнихінтересів. В. являє собою першу, зародковуфазу ескалації напруженості між суб’єктамиміжнародного співробітництва; 2) події, яви-ща, процеси, які оцінюються як можливі не-безпеки досягненню цілей стратегії націо-нальної безпеки або як додаткові можливості,які за певних умов можуть бути використанідля реалізації національних інтересів.

© Ситник Г.П.

ВИКЛИКИ СЕРЕДОВИЩА – потужнівпливи зовнішнього середовища на систе-му, які становлять загрозу її існуванню, ви-магають її докорінної реорганізації, диверси-фікації діяльності. Виникають на ключовихетапах розвитку сущого, спонукають системудо вибору варіанта майбутнього або дегра-

86

дації, руйнування та виникнення хаосу. Сис-тема має реагувати на В.с. та реформуватисяз метою нейтралізації зовнішніх загроз.

© Сурмін Ю.П.

ВИКОНАВЧА ВЛАДА – одна з трьох гілокдержавної влади, яка відповідно до консти-туційного принципу поділу державної вла-ди покликана розробляти і втілювати дер-жавну політику щодо забезпечення виконан-ня законів, управління сферами суспільногожиття, насамперед державним сектором еко-номіки. У відносинах із законодавчою і су-довою гілками влади вона користується пев-ною самостійністю. Основні її суб’єкти –уряд і підлеглі йому органи (в Україні це:вищий орган В.в. – Кабінет Міністрів Украї-ни; центральні органи В.в. – міністерства,державні комітети, інші органи із спеціаль-ним статусом; місцеві органи В.в. – місцевідержавні адміністрації) – покликані викону-вати закони, проводити їх вимоги в реальнежиття. Разом з тим В.в. активно займаєтьсяпідзаконною нормотворчістю, виступаєсуб’єктом делегованого законодавства, здій-снюваного за згодою або за прямим дору-ченням органів державної влади, є суб’єк-том законодавчої ініціативи. В.в. є складнимкомплексним утворенням як за складомсуб’єктів, їх взаємовідносинами, так і за тех-нологіями її здійснення. Її функції зводятьсядо поточного управління, що має переважнооперативний характер, вирішуючи безліч кон-кретно-практичних питань, передусім у сферігосподарювання, забезпечення повсякденнихпотреб населення, підтримуючи постійнефункціонування систем життєзабезпечення інормалізуючи умови для життєдіяльності врізноманітних сферах і галузях. Виконавчо-розпорядча діяльність має бути заснована назаконі та здійснюватися в межах закону. Кон-троль за діяльністю структур В.в. досягаєтьсяшляхом їх регулярної підзвітності й відпові-дальності перед парламентом та перед орга-нами В.в. вищої компетенції.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

ВИКОНАВЧІ ОРГАНИ РАД – органи, яківідповідно і в межах законодавства створю-ються сільськими, селищними, міськими,районними в містах (у разі їх створення)радами для здійснення виконавчих функційі повноважень місцевого самоврядування.

© Варзар І.М.

ВИКОНАННЯ МІСЦЕВОГО БЮДЖЕ-ТУ ЗА ВИДАТКАМИ – комплекс дій, спря-мованих на реалізацію передбачених місце-вим бюджетом заходів та досягнення визна-чених цілей у межах запланованих у видат-ковій частині бюджету ресурсів. Забезпечу-ють виконання відповідних місцевих бю-джетів за видатками Рада міністрів Автоном-ної Республіки Крим, місцеві державні адмі-ністрації, виконавчі органи місцевих рад абоміські, селищні чи сільські голови (в разі,якщо виконавчі органи не створені). Місцевіфінансові органи здійснюють загальну орга-нізацію та управління В.м.б.в., координуютьдіяльність учасників бюджетного процесу.Видаткову частину місцевого бюджету ви-конують згідно з розписом асигнувань, якийзатверджує керівник місцевого фінансовогооргану.

© Кириленко О.П.

ВИКОНАННЯ МІСЦЕВОГО БЮДЖЕ-ТУ ЗА ДОХОДАМИ – комплекс дій, спря-мованих на повну та своєчасну мобілізаціюнадходжень місцевого бюджету як загалом,так і за кожним із джерел доходів. Забезпе-чують виконання відповідних місцевих бю-джетів за доходами Рада міністрів Автоном-ної Республіки Крим, місцеві державні адмі-ністрації, виконавчі органи місцевих рад абоміські, селищні чи сільські голови (в разі,якщо виконавчі органи не створені). Місцевіфінансові органи здійснюють загальну орга-нізацію та управління В.м.б.д., координуютьдіяльність учасників бюджетного процесу.Дохідну частину місцевого бюджету вико-нують згідно з розписом доходів, який за-тверджує керівник місцевого фінансовогооргану.

© Кириленко О.П.

ВИМІРЮВАННЯ Й АНАЛІЗ У ДЕР-ЖАВНОМУ СЕКТОРІ. У державному сек-торі немає такого чіткого засобу вимірюван-ня результату діяльності, яким є прибуток уприватному секторі, тому постає проблемаспіввідношення соціальної справедливостіта ефективності при ухваленні рішень, існуєвеликий вплив громадськості, політичнихсил, преси, судової та законодавчої влади якна процес ухвалення рішень, так і на оцінкурезультатів управління. Узагальнений підхіддо оцінки успішності управління, який євизнаним у новому публічному менедж-

87

менті, передбачає виділення трьох складо-вих (три “Е”): результативність (Еffective-ness); ефективність (Еfficiency); еконо-мічність (Еconomy).

© Маматова Т.В.

ВИМІРЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇКУЛЬТУРИ ЗА ХОФСТЕДОМ (ХОФШ-ТЕДЕ) – підхід до вивчення культури, запро-понований Гєєртом Хофштеде на основімоделі, яка складається з п’яти “зміннихкультури”: дистанція влади (ступінь соціаль-ної нерівності між людьми, який для насе-лення конкретної країни вважається припу-стимим або нормальним); індивідуалізм(ступінь переваги у складі деякої групи чиетносу індивідуальних дій над колективни-ми); мужність – жіночість (відображає те, яклюди даної культури ставляться до “жорст-ких” або “ніжних” цінностей); прагненняуникнути невизначеності (ступінь перевагиструктурованих ситуацій над неструктуро-ваними); довгостроковість орієнтації (харак-теристика поглядів у майбутнє, завзятості танаполегливості в досягненні цілей). Пропо-нуються таблиці розподілу значень “зміннихкультури” у різних країнах, визначено “куль-турні регіони” зі спорідненими результата-ми вимірів.

© Маматова Т.В.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИ-ЛОВИЧ (1880-1951) – український політик,державний діяч і письменник, з 1903 р. нанелегальному становищі, у 1903-1904 рр.перебував у російській в’язниці, у 1907-1914 рр.жив в еміграції, у 1914-1917 рр. у Москві,де працював у журналі “Украинская Жизнь”.З 1907 р. член ЦК УСДРП; у 1917 р. – одиніз організаторів Української ЦентральноїРади, співавтор її Універсалів, перший го-лова Генерального Секретаріату. За гетьма-нату П.Скоропадського очолював опозицій-ний Український національний союз, одиніз організаторів повстання проти гетьмана.У 1918-1919 рр. голова Директорії УНР, бувусунутий за ліві погляди, після чого виїхавза кордон. В еміграції (Австрія) організувавзакордонну групу Української комуністичноїпартії. На пропозицію радянського урядуповернувся в Україну, вступив в КП(б)У, бувпризначений на високі державні посади врадянській Україні. З вересня 1920 р. постійнов еміграції. В. був автором усіх головних

законодавчих актів УНР. Як політичний мис-литель обстоював українську державницькуідею з соціалістичних позицій.

© Малик Я.Й.

ВИПРОБУВАННЯ ПІД ЧАС ПРИЙНЯТ-ТЯ НА РОБОТУ – спосіб перевірки відпо-відності знань та вмінь особи для виконанняпевної роботи в установах, організаціях, напідприємствах. Умова проходження випро-бувального терміну згідно зі ст. 26 Кодексузаконів про працю фіксується при укладаннітрудового договору за згодою двох сторін іне перевищує для робітників – одного міся-ця; для інших працівників – трьох місяців;для державних службовців – шести місяців.Випробування при прийнятті на роботу невстановлюється: особам, які не досягливісімнадцяти років; молодим працівникампісля закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодим спеціалістампісля закінчення вищих навчальних закладів;особам, звільненим у запас із військової чиальтернативної служби; інвалідам, направ-леним на роботу відповідно до рекомендаціймедико-соціальної експертизи; при переве-денні на роботу в іншу установу або привнутрішньоорганізаційній ротації.

© Желюк Т.Л.

ВИСЛУГА РОКІВ НА ДЕРЖАВНІЙСЛУЖБІ – тривалість стажу роботи на дер-жавній службі в органах державної влади (чив їх апаратах), інших органах, на яких по-ширюється дія Закону України “Про держав-ну службу”, що дає право на певні перевагита пільги. Так, державним службовцям що-місячно виплачується надбавка за вислугуроків у відсотках до посадового окладу зурахуванням доплати за ранг та залежно відстажу державної служби у таких розмірах:понад 3 роки – 10%; понад 5 років – 15%;понад 10 років – 20%; понад 15 років – 25%;понад 20 років – 30% і понад 25 років – 40%.Законом України “Про державну службу”також гарантується пенсійне забезпечення завислугу років. На одержання пенсії державно-го службовця мають право особи, які досяг-ли встановленого пенсійного віку (60 років –для чоловіків, 55 років – для жінок), за на-явності загального трудового стажу для чо-ловіків – не менше 25 років, для жінок –20 років, зокрема конкретно стажу держав-ної служби – не менше 10 років. Зазначеним

88

особам призначається пенсія у розмірі 80%від суми їхнього посадового окладу з ураху-ванням надбавок, яка однак загалом не по-винна перевищувати розміру 12 прожитко-вих мінімумів.

© Шевчук П.І.

ВИХІД СИСТЕМИ – зв’язок системи знавколишнім середовищем, спрямований відсистеми до середовища. В.с. складаютьзв’язки, відповідно до яких вона функціонує,перетворює навколишнє середовище. Цейтермін дуже широко використовує кіберне-тика, яка максимально формалізує взаємо-дію системи і середовища. Важливою про-блемою є проблема ефективності виходусистеми, що повинна забезпечувати опти-мальні витрати ресурсів системи.

© Сурмін Ю.П.

ВИШЕГРАДСЬКІ ДЕРЖАВИ. Польща,Словаччина, Угорщина, Чеська Республікає учасницями європейського регіональногооб’єднання – Вишеградської групи. Више-градська група з’явилася після ухваленняВишеградської декларації на зустрічі прези-дентів Польщі і Чехословаччини та прем’єр-міністра Угорщини 15 лютого 1991 p. Післярозпаду Чехословаччини і виникнення не-залежних держав Чехії та Словаччини за-стосовується термін “Вишеградська четвір-ка”, або “V-4”. Країни V4 прагнули статичленами Євросоюзу, розглядаючи інтегра-цію до ЄС як крок уперед у процесі подо-лання штучних розподілювальних ліній вЄвропі через взаємну підтримку. В.д. тісноспівпрацюють з іншими регіональнимиінституціями та окремими країнами. Више-градська група регулярно співробітничає зіншими країнами Центральної Європи вмежах Регіональної Співпраці та у форматіконцепції V4+, яка передбачає ширшу регіо-нальну співпрацю щодо специфічних про-ектів за участю різних країн – східнихсусідів. Спеціальна програма V4+ для Украї-ни передбачає обмін досвідом, обговореннязагальних проблем, вирішення питань “Украї-на та ЄС”, “Україна та НАТО”. Вишеград-ське співробітництво не є інституціоналізо-ваним. Воно базується виключно на прин-ципі періодичних зустрічей представників.Офіційна зустріч прем’єр-міністрів прово-диться на щорічній основі. Між цими самі-тами, одна з країн здійснює головування,

частина якого полягає у відповідальності заскладання однорічного плану дій.

© Ратушний С.М.

ВИШНЕВЕЦЬКІ – гілка українського кня-жого роду Несвіцьких з Волині (турово-пинських Рюриковичів). За родоначальникавважають князя Федора Несвіцького, пра-батька чотирьох княжих родів: Вишневе-цьких, Збаразьких, Порицьких і Вороне-цьких. Прізвище В. походить від замка Виш-невець (нині на Волині). З роду В. найви-датніші: Іван – староста Пропойський і Че-черський (1536-1549); Андрій – каштелянВолинський (1569) і воєвода Брацлавський(1572); Дмитро – засновник першої запо-різької Січі на о. Мала Хортиця (1559-1563),Костянтин – староста Житомирський (1583),Катерина – дружина великого гетьманалитовського. Через помилку польськиххронікерів (М.Стрийковського і Б.Папро-цького) було змішано рід князя Федора Не-свіцького з родом Федора Корибутовича, че-рез це виникла легенда про походженняВишневецьких від литовсько-руського родуГедиміновичів. Цю помилку пізніше спро-стували (Стадницький, Стецький, Семкович,Сенютович).

© Козюра І.В.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (?-1563),князь, перший відомий в історії козацькийотаман. У 1550-х рр. староста Черкас і Ка-нева. Близько 1552 р. на о. Мала Хортиця наДніпрі збудував замок і згуртував козаків дляборотьби з татарами, яку проводив за допо-могою Литви й Московщини. Однак йогозусилля організувати союз держав для війниз Кримом 1561 р. остаточно зазнали невдачі.1563 р. під час походу на Молдавію потра-пив у полон до турків і був страчений у Цар-городі. Герой народної пісні про Байду.

© Козюра І.В.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ІЄРЕМІЯ-МИХАЙЛО(1612-1651), князь, з 1646 р. воєвода ру-ський. Польський магнат, колонізатор, влас-ник Лубенщини й сусідніх земель на Ліво-бережжі, які утворювали своєрідну “держа-ву в державі” – “Вишневеччину” (мав по-над 50 міст, містечок і сіл, утримував влас-не військо чисельністю 12 тис. осіб). З по-чатком повстання Б.Хмельницького оборо-няв Замостя і Львів, очолюючи прихиль-

89

ників найжорсткіших заходів проти по-встанців.

© Козюра І.В.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1638-1673), польський король 1669-1673 рр., синІєремії, воєводи руського. За В. посилиласявнутрішня боротьба між польською шлях-тою, що полегшувала туркам і татарам на-пади на Польщу. Після невдалої війни з тур-ками 1652 р. змушений був за Бучацькиммиром віддати їм Поділля з Кам’янцем.

© Козюра І.В.

ВІДБІР КАДРІВ – процес виокремлення іззагальної чисельності працівників фахівцівза певними ознаками професійної діяль-ності. У процесі В.к. пізнається природа ісутність конкретних кадрових процесів івідносин; виявляються серед них основні,соціально значущі; визначається цілісністьі динаміка кадрової системи; виявляютьсяявища, на перший погляд випадкові, які пе-ребувають за межами сутності кадровихпроцесів і які можуть створювати непра-вильне уявлення про сам процес і сформо-вані ним відносини. В.к. охоплює багатопроцесів (організаційні, соціальні, освітніта ін.), оскільки він містить у собі, насам-перед, приріст, збагачення якостей, потен-ційних можливостей працівників відповід-но до нових викликів, завдань і вимог, щостоять перед державою та її органами. В.к. –це багатовиборний і складний процес по-шуку, підтримки і розвитку перспективнихпрофесійних рис державних службовців,який, крім правових та нормативно-проце-дурних аспектів, передбачає збагачення тарозширення змісту багатьох соціально-управлінських параметрів, зокрема такихяк: зростання професіоналізму працівників;зміна їхніх соціальних цінностей і мораль-них установок; трансформація вікової, про-фесійно-кваліфікаційної, тендерної струк-тури кадрів та інших кількісних і якіснихознак.

© Серант А.Й.

ВІДБІР НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ –складний структурований процес, під часякого виявляється здатність кадрів працю-вати в певній організації на певній конк-ретній посаді, де кожна стадія має особливезначення; встановлення відповідності пси-

хофізіологічних особливостей людини, їїпідготовленості і навичок вимогам, що пред’яв-ляються з огляду на специфіку вибраної тру-дової діяльності; ухвалення кадрових рішеньна основі вивчення і прогностичної оцінкипридатності людей до оволодіння профе-сією, виконання професійних обов’язків і до-сягнення потрібного рівня майстерності; єсистемою засобів, що забезпечують прогно-стичну оцінку “взаємовідповідності” люди-ни та професії. Основа відбору – конкретнінормативні характеристики професії, що да-ють змогу підбирати, розробляти і адапту-вати методи і процедури відбору і проводи-ти діагностику на відповідність конкретнійпрофесійній діяльності. В.д.с. – це процес,під час якого виявляється здатність претен-дента працювати на конкретній посаді дер-жавної служби.

© Пархоменко-Куцевіл О.І.

ВІДДАЛЕНІ РЕГІОНИ (Outermost regions) –регіони, специфікою яких є їх малонасе-леність, ізольованість, малий розмір, склад-на топографія та клімат, економічна залеж-ність від кількох видів продукції, а такожзначна віддаленість від континентальноїЄвропи, що значно стримує їх розвиток. ВЄвропейському Союзі є 7 “В.р.”: Гваделу-па, Французька Гвіана, Мартиніка та Ре-юньйон (заморські департаменти Франції),Канарські острови (Іспанія), Азорські остро-ви та Мадейра (Португалія). Особливе роз-ташування В.р. робить їх своєрідними пла-цдармами у торгівельних відносинах з треті-ми країнами, що є сусідами ЄС, більшість зяких є слабкорозвиненими. Найголовнішимє те, що ці регіони є частиною найбільшої усвіті приморської території ЄС з економіч-ною зоною в 25 млн км2. В.р. є суб’єктамиДекларації, доданої до Договору про Євро-пейський Союз і можуть мати певні перева-ги завдяки заходам, передбаченим ст. 299Договору. В Декларації вказується на знач-ну структурну відсталість В.р. Крім того, навсі В.р. поширюються заходи щодо сприян-ня регіональній та соціальній політикам умежах мети № 1 на період 2000-2006 рр.Декларація надає можливість вживати спе-ціальних заходів щодо допомоги цим регіо-нам доти, поки є необхідність сприяти їхекономічному та соціальному розвитку. Та-кож ст. 299 Договору уповноважує Раду вжи-вати спеціальних заходів, що встановлюють

90

умови застосування Договору та спільнихполітик до В.р.

© Рудік О.М.

ВІДДІЛ – 1) структурний підрозділ цент-рального органу виконавчої влади, очолю-ваний начальником, є базовим підрозділом –основою для побудови структури. Утво-рюється для виконання завдань за однимнапрямом (функцією) діяльності органувиконавчої влади з чисельністю не менш як4 працівники (у виняткових випадках у зв’яз-ку з особливостями виконуваних функцій тачерез неможливість поєднання їх з функціямиінших підрозділів – 3 працівники); 2) струк-турний підрозділ місцевого органу виконав-чої влади.

© Малиновський В.Я.

ВІДКРИТА ЕКОНОМІКА (Open economy) –економіка країни, що пов’язана з іншимикраїнами інтенсивним рухом товарів і капі-талів, тобто економіка, яка експортує таімпортує товари та послуги. Поняття “В.е.”протиставлялося замкненій економіці. Цепоняття пройшло певний шлях розвитку уміру поглиблення інтернаціоналізації госпо-дарчого життя. В перші післявоєнні два де-сятиліття під відкритістю розуміли певнезначення (як правило, більше від 10%) екс-портної та імпортної квоти (у відсотках відВВП). При цьому спільної думки про краї-ни, які можна включити в аналіз, не існува-ло. Хоча суворої закономірності немає, алевсе ж , якщо інші умови є рівними, чим мен-ша країна, тим в неї більша відкритістьгосподарства. Це пояснюється як незначноюпорівняно з великими за чисельністю насе-лення та площею країнами диверсифікацієюгалузевої структури їх господарства, так івузькістю національного ринку збуту (приоднаковому рівні платоспроможності насе-лення порівнюваних країн). При порівнянооднаковому рівні розвитку відкритість еко-номіки країни тим більша, чим меншийекономічний потенціал країни, приміром су-марний ВВП. Серед факторів відкритостіекономіки важливу роль відіграє диверси-фікованість галузевої структури господар-ства. Значна питома вага базових галузейпризводить до меншого залучення такогогосподарства у міжнародний поділ праці,якщо ж провідними галузями є, наприклад,машинобудування та хімічна промисловість,

залучення до МРП зростає. Поняття відкри-тості поширюється не тільки на зовнішнюторгівлю. Всього виділяють 3 ключових ка-нали, що пов’язують національні економічнісистеми зі світовим господарством: зовні-шня торгівля, рух капіталу та взаємообміннаціональних валют. Для визначення відкри-тості через канал “рух капіталу” запрова-джено показник “фінансової відкритості”економіки – це відношення припливу (імпор-ту) та відпливу (експорту) капіталу до ВВП.Іншим важливим напрямом виміру відкри-тості економіки є коефіцієнт еластичностізовнішньоторговельного обігу відносноВВП. У період подолання економічної від-сталості та створення мінімального про-мислового комплексу з точки зору В.е. важ-ливо, щоб коефіцієнти еластичності експор-ту та імпорту (особливо експорту промис-лових товарів відносно валової продукціїпромисловості) були вищі від одиниці.Окремий напрям аналізу відкритості госпо-дарства країни становить дослідження їївпливу на формування структури виробни-чої та невиробничої сфери, стимулюванняекономічного та соціального розвитку. Про-блема відкритості тісно пов’язана з пробле-мою втручання держави у зовнішньоеконо-мічну сферу.

© Розпутенко І.В.

ВІДКРИТА СИСТЕМА – система, що ха-рактеризується взаємодією з навколишнімсередовищем, прозорими межами і викори-станням ресурсів із середовища. Особли-вістю В.с. є відсутність жорсткості та одно-значної детермінованості її структур, наяв-ність ступенів свободи її елементів. Для со-ціальних систем важливим засобом забезпе-чення їх відкритості виступає демократія.

© Сурмін Ю.П.

ВІДКРИТЕ ПРОГРАМНЕ ЗАБЕЗПЕ-ЧЕННЯ – програмне забезпечення, що виз-начається такими властивостями, як мо-більність щодо різних системних комп’ютер-них платформ, інтероперабільність, тобтоздатність взаємодіяти з іншими компонен-тами та системами інфраструктури обробкиінформації, гнучкість щодо змін завдань, яківирішуються, і т. ін. Найбільш поширеноюмоделлю для відображення, аналізу та проек-тування таких систем є модель MUSIC. Вонаскладається з п’яти базових частин (аспектів,

91

напрямів), які разом охоплюють всі пробле-ми таких систем: M – Management (керуван-ня), U – User Interface (інтерфейс користу-вача), S – Service Interface for Programs (сер-вісний інтерфейс для програм), I –Information and Data Formats (інформаційніформати) та C – Communication Interfaces(комунікаційний інтерфейс).

© Панчук А.М.

ВІДКРИТИЙ МЕТОД КООРДИНАЦІЇ(Open method of coordination) – метод, ство-рений як частина політики зайнятості таЛюксембурзького процесу, що можна визна-чити як інструмент Лісабонської стратегії(2000 р.). Метод забезпечив новий механізмспівробітництва між державами-членами,національні політики яких можна було у та-кий спосіб спрямувати на досягнення пев-них спільних цілей. Відповідно до цьогоміжурядового методу держави-члени оціню-ють одна одну (оцінка рівного) в умовах об-меженої ролі Комісії (нагляд). ЄвропейськийПарламент та Суд ЄС фактично не відігра-ють ніякої ролі в цьому процесі. В.м.к. засто-совується у сферах, які належать до компе-тенції держав-членів: зайнятість, соціальнийзахист, соціальне залучення, освіта, молодь,професійна підготовка. Він базується пере-важно на спільній ідентифікації та визна-ченні цілей, які мають бути досягнені (прий-маються Радою); спільному встановленніінструментів вимірювання (статистика, інди-катори, керівні принципи); бенчмаркінгу,тобто порівнянні діяльності держав-членівна основі певних контрольних індикаторівта обміні кращим досвідом (моніторингздійснюється Комісією). Залежно від сфериВ.м.к. містить заходи так званого “м’якогоправа”, які тією чи іншою мірою є обов’яз-ковими для держав-членів, але ніколи ненабувають форми постанов, директив аборішень. Таким чином, у контексті Лісабон-ської стратегії В.м.к. вимагає від держав-членів розробляти національні плани ре-форм і подавати їх до Комісії. Однак моло-діжна політика не передбачає встановленняцілей, тому держави-члени діють у цій сферіна власний розсуд, не здійснюючи коорди-націю національних планів дій на європей-ському рівні. В Білій книзі з європейськоговрядування (2001 р.) Комісією були визна-чені умови застосування В.м.к., який: неповинен перешкоджати досягненню спіль-

них цілей Співтовариства або послаблюва-ти політичну відповідальність інститутів; неслід застосовувати у випадках, коли є мож-ливість прийняти відповідні нормативно-правові акти Співтовариства; має забезпечи-ти загальну відповідальність держав-членіввідповідно до таких вимог: використаннялише для досягнення визначених Договоромцілей; створення механізмів регулярногозвітування перед Європейським парламен-том; тісне залучення Комісії та виконаннянею координуючої ролі; поширення отрима-них даних та інформації для визначення того,що є необхідним для подолання окремихпроблем.

© Рудік О.М.

ВІДКРИТІСТЬ ВЛАДИ – прозорість (trans-parency), тобто перебування під публічнимконтролем; доступність (accessibility) кож-ному у будь-який час, всюди; чутливість донових ідей та вимог, готовність оперативнореагувати (responsiveness). В.в. визначаєтьсятрьома основними чинниками. По-перше, цеякість чинного нормативно-правового забез-печення, згідно з яким функціонує держав-ний апарат. По-друге, це існування дієвих іконкретних механізмів і процедур реалізаціїправ доступу громадян до інформації продіяльність державної влади. І по-третє, існу-ючим у суспільстві, і зокрема в державномуапараті, рівнем політичної культури. Забез-печення інформаційної В.в. є двостороннімпроцесом. З одного боку, її запорукою є існу-вання суспільного запиту на отриманняоб’єктивної та вичерпної інформації продіяльність владних органів, активна позиціягромадянського суспільства щодо державноївлади. З другого боку, рівень відкритостівизначається реальною діяльністю конкрет-них органів державної влади з метою яко-мога кращого інформування громадськостіпро свою роботу, одним з чинників чого єбажання влади легітимізувати себе.Приєднавшись до Європейської конвенції зправ людини і захисту основних свобод,Україна взяла на себе позитивні зобов’язан-ня, в тому числі і гарантувати право наінформацію. Позитивні обов’язки державищодо прав, обов’язків і свобод громадянполягають у тому, що держава має вироби-ти певні чіткі правила, зокрема в своїйінформаційній політиці, і належним чиномдовести до відома своїх громадян на своїй

92

території. При цьому необхідно виділитидва аспекти. Перший – це доступ громадяндо інформації про діяльність влади. І дру-гий – це своєчасне інформування владою,всіма її гілками громадян з питань, які не-обхідні людям, населенню країни (не обо-в’язково лише громадянам) для того, щобвони могли користуватися своїми правами,обов’язками і свободами. Надзвичайно важ-ливо, щоб в зоні особливої уваги суспіль-ства і під особливим захистом держави пе-ребувала інформація, яка становить сус-пільний інтерес (суспільно важлива інфор-мація).

© Солових В.П.

ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ – різноманітнізв’язки, якi виникають мiж суб’єктами таоб’єктами суспільного управління й харак-теризують суспiльство або спiльноту якцiлiснiсть. Такі відносини у найзагальнішо-му вигляді можуть мати політичний, еконо-мічний, соціальний, гуманітарний або інте-грований характер. В.с. конкретизуютьсявідповідно до сфер, галузей та видів сус-пільної діяльності. Носіями В.с. виступаютьлюди або соціальні групи. Суспільство вцілому також може розглядатися як носійВ.с. Саме завдяки останнім будь-які со-ціальні групи утворюються чи відтворюють-ся як цілісності.

© Михненко А.М., Макаренко Е.М.

ВІДНОСИНИ УКРАЇНА – ЄС – стосунки,дії, процеси, започатковані в грудні 1991 р.,коли Міністр закордонних справ Нідер-ландів як головуючої в ЄС у своєму листівід імені Євросоюзу офіційно визнав не-залежність України. Правовою основоювідносин між Україною та ЄС є Угода пропартнерство та співробітництво (УПС) від16 червня 1994 р. (набула чинності 1 берез-ня 1998 р.), яка започаткувала співробітницт-во з широкого кола політичних, торговель-но-економічних та гуманітарних питань.Партнерський діалог Україна-ЄС розви-вається під час проведення щорічних засі-дань Саміту Україна-ЄС за участю Прези-дента України; Ради з питань співробітницт-ва за участю Прем’єр-міністра України; Ко-мітету з питань співробітництва; Комітетупарламентського співробітництва; регуляр-них консультацій Україна-Трійка ЄС, по-стійних експертних консультацій. Євроінте-

грація є головним та незмінним зовнішньо-політичним пріоритетом України.

© Бакуменко В.Д., Руденко О.М.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОГОСЛУЖБОВЦЯ – категорія ділової етики,що означає здатність держслужбовця усві-домлювати і виконувати покладені на ньогозавдання та обов’язки, передбачати наслідкисвоїх вчинків, дій та бездіяльності як у сферінаданих повноважень, так і в суспільнійсфері. Залежно від характеру правопорушен-ня (провини) В.д.с. може бути дисциплінар-ною (догана, затримка у присвоєнні черго-вого рангу, попередження про неповну служ-бову відповідність, звільнення), адміністра-тивною (штраф, моральні покарання – на-приклад оприлюднення факту правопору-шення, заборона працювати на держслужбі),та кримінальною (злочини, пов’язані з “не-адекватним вирішенням конфлікту інте-ресів”). Ст. 38 Закону України “Про держав-ну службу” визначила засади юридичноївідповідальності, встановивши, що особи,винні в порушенні законодавства про дер-жавну службу, несуть цивільну, адміністра-тивну або кримінальну відповідальністьзгідно з чинним законодавством. До держав-них службовців застосовуються такі видиюридичної відповідальності: матеріальна(ст. 130, 133 Кодексу законів про працюУкраїни); дисциплінарна (ст. 14 Закону Ук-раїни “Про державну службу”); адміністра-тивна і кримінальна (ст. 16 Закону “Про дер-жавну службу”, Закон “Про боротьбу з ко-рупцією”), а також звільнення з державноїслужби за порушення Присяги державногослужбовця (п. 6 ст. 30 Закону “Про держав-ну службу”).

© Малиновський В.Я.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇВЛАДИ – покладений на державу обов’я-зок відповідати за управління суспільствому двох вимірах: 1) перед міжнароднимспівтовариством, насамперед на основіміжнародних договорів та інших нормміжнародного права; 2) перед громадянами.У другому вимірі виділяють відповідаль-ність позитивну і юридичну.Позитивна відповідальність є віддзеркален-ням об’єктивно існуючої потреби в узго-дженні, упорядкуванні дій суб’єктів суспіль-них відносин. Її форми: політична, мораль-

93

на, етична відповідальність представниківвлади.Юридична В.д.в. пов’язана із застосуваннямзаходів примусового характеру, тобто поля-гає в зазнаванні винним негативних наслід-ків або обмеженні його інтересів. Суб’єктамиможуть виступати: держава в цілому (цивіль-но-правова, конституційна відповідальність)і її представники: органи, державні службовці(адміністративна, кримінальна, фінансова,дисциплінарна відповідальність).

© Клімова С.М.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДОГОВІРНА –різновид цивільно-правової відповідаль-ності, яка настає у разі невиконання та/абоненалежного виконання зобов’язання, щовиникає з договору. Особливістю В.д. є те,що, укладаючи договір, сторони мають пра-во не тільки підвищити обсяг відповідаль-ності порівняно з тією, що встановлена чин-ним законодавством, або знизити її розмір(у разі, коли відповідальність визначена дис-позитивною нормою права), а й встановитизаходи відповідальності за невиконання таненалежне виконання договірних зобов’я-зань у додаток до тих, що встановлені зако-нодавством.В.д. виражається у формі відшкодуваннязбитків, сплати неустойки (штрафу або пені),втрати заставленого майна або завдатку, поз-бавлення суб’єктивного права за невиконан-ня або неналежне виконання зобов’язання,що виникло з договору. Підставами для на-стання В.д. є протиправна поведінка (дії абобездіяльність) особи, яка є стороною дого-вору, наявність шкідливого результату такоїповедінки (шкоди), причинний зв’язок міжпротиправною поведінкою і шкодою, винаособи, яка завдала шкоду.

© Спаська М.О.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕН-НЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ(ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬ-НІСТЬ) – вид юридичної відповідальності,яка встановлюється тільки за вчинення дис-циплінарного проступку, це обов’язок пра-цівника відповідати за вчинений ним дис-циплінарний проступок і нести стягнення(матеріального та нематеріального характе-ру), передбачені в дисциплінарних санкціяхтрудового законодавства, які накладає влас-ник.

Д.в. може бути загальною і спеціальною.Загальна Д.в. настає на підставі норм Ко-дексу законів про працю України (далі –КЗпП України) і правил внутрішнього тру-дового розпорядку. Вона поширюється напереважну більшість працюючих, включаю-чи сезонних і тимчасових працівників, наяких не поширюється дія статутів і положеньпро дисципліну та інших спеціальних поло-жень. Навіть у тих галузях державного управ-ління, де діють статути чи положення про дис-ципліну, значна частина працівників несезагальну Д.в. Під відповідальність за стату-тами і положеннями підпадають лише тіпрацівники, які безпосередньо зайняті ос-новною експлуатаційною діяльністю певно-го підприємства. Перелік працівників, щопідпадають під дію того чи іншого статутуабо положення, досить часто міститься усамих статутах і положеннях.Спеціальну Д.в. несуть працівники, на якихпоширюється дія статутів і положень про дис-ципліну. Зазначені нормативні документи виз-начають сферу їх дії, загальні обов’язки відпо-відних працівників, заходи дисциплінарногостягнення і коло осіб, які можуть їх застосува-ти, порядок накладення і оскарження стягнень.

© Спаський А.С.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МАТЕРІАЛЬНА –вид юридичної відповідальності, що зво-диться до необхідності покриття матеріаль-ної шкоди, яка була заподіяна з вини праців-ника. Підставою для В.м. є наявність пря-мої дійсної шкоди, заподіяної підприємству,установі, організації, яка включає: погіршен-ня або зниження цінності майна внаслідокпорушення працівником трудових обо-в’язків, норм поведінки, правил внутрішньо-го трудового розпорядку; незаконно нарахо-вані суми заробітної плати і премій; зайвівиплати у вигляді штрафу, накладеного від-повідними органами; вартість пального імастил, сировини, напівфабрикатів та іншихматеріальних цінностей, безпідставно списа-них у зв’язку з викривленням даних про обсягробіт. На працівників не може бути покла-дена відповідальність за шкоду, яку відно-сять до категорії нормального виробничо-господарського ризику чи стихійного лиха.

© Желюк Т.Л., Спаський А.С.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУСПІЛЬНА –ступінь вiдповiдностi дiй суб’єктiв суспіль-

94

ства (особистостей, соціальних груп, держа-ви) взаємним вимогам, чинним правовим таiншим суспiльним нормам, загальним iнте-ресам. В.с. обумовлена закономірностямисуспiльного життя, специфiчними зв’язкамимiж людьми та іншими соціальними су-б’єктами, що вимагають вiд людей виконан-ня певних обов’язкiв. В.с. є засобом пiд-тримання цiлiсностi суспiльства, суспiльноїзлагоди, соціальної справедливостi, удоско-налення суспiльних вiдносин. Механiзм дiїВ.с. передбачає взаємодiю її суб’єктiв(носіїв) i об’єкта (перед ким саме вiдпо-вiдають), контроль за ступенем виконаннясуб’єктом своїх обов’язкiв перед об’єктом,а також встановлення правоти чи провини вдiяльностi суб’єкта. Iсторично суб’єкт iоб’єкт можуть змiнювати свої мiсця напротилежнi. Розрiзняють особисту (або пер-сональну) та колективну відповідальність.Ускладнення суспiльного життя, виникнен-ня рiзних суспільних iнститутiв та цiннiсно-нормативних систем захисту iнтересiв гро-мадян, груп i суспiльства приводить до ви-никнення рiзних форм В.с.: юридичної, мо-ральної, полiтичної, партiйної, професійної,екологiчної та iн. Проблема вiдповiдальностiпередбачає з’ясування формальних умов, заяких суб’єкт (носiй В.с.) може виконатипевнi вимоги, обов’язки та завдання, вiльноздiйснити вибiр, усвiдомити наслiдкидiяльностi. Тому в рiзних теорiях проблемаВ.с. пов’язана з проблемою свободи. СтупіньВ.с. зростає вiдповiдно до розвитку грома-дянських свобод, демократії, культури членiвсуспiльства та можливостi їх самореалiзацiї,активностi у вирiшеннi суспiльних проблем.

© Михненко А.М.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНА –вид соціальної відповідальності, зміст якоїпередбачає негативну реакцію на правопо-рушення (делікт) і протиправну поведінкуабо діяльність суб’єктів (фіз. і юрид. осіб),які їх скоїли, з боку держави і суспільства тазастосування державою до деліктоздатнихсуб’єктів відповідних санкцій.В.ю. має багато видів і форм своєї реалізації.Так, за сутністю В.ю. у теорії права дифе-ренціюють на: 1) негативну (ретроспектив-ну); 2) позитивну (проспективну). Першийвид В.ю. ґрунтується на причинно-наслідко-вих (детермінаційних) юридичних зв’язкахміж деліктом та наступною негативною реак-

цією на нього суспільства та держави із за-стосуванням до суб’єкта цього делікту відпо-відних санкцій. Натомість другий вид В.ю.пов’язаний із неухильним і своєчасним до-триманням суб’єктами правовідносин пози-тивно унормованого обов’язку (обов’язків)для здійснення позитивних, корисних длясуспільства та держави функцій. Прикладомпозитивної В.ю. є відповідальність Кабіне-ту Міністрів України перед ПрезидентомУкраїни і Верховною Радою України (ч. 2ст. 113 Конституції України).

© Федоренко В.Л.

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ – процес, зміст якого стано-вить відновлення розвитку національноїкультури в цілому або тих її елементів –історії, мови, освіти, релігії, побуту, звичаїв,традицій тощо, які за попередніх умов, на-самперед політичних, зазнали згасання абоне мали змоги нормально розвиватися. В Украї-ні тенденція до занепаду розвитку націо-нальних культур дедалі більше почала прояв-лятися після згортання на початку 1930-х рр.політики українізації. З того часу аж до про-голошення незалежності України в 1991 р.серйозних втрат зазнала культура як україн-ського етносу, так і національних меншин.Нині В.н.-к. спостерігається в розрізі усіхетнічних спільнот України. Деякі фахівці(приміром В.Євтух) цілком обґрунтованопропонують визначати цей процес терміном“етнополітичний ренесанс”. Такий ренесансвиявляється з різною силою у різних етніч-них спільнотах, а його результати по-різно-му даються взнаки як у середовищі самоїспільноти, так і у взаємодії цих спільнот, атакож впливають на формування визначаль-них тенденцій етнонаціонального розвиткуУкраїни. Регулятивний вплив держави наВ.н.-к. проявляється, насамперед, через їїетнополітику, покликану спрямовувати цейпроцес в конструктивне, безконфліктне русло.

© Трощинський В.П.

ВІЙНА – суспільно-політичне явище, пов’я-зане з докорінною зміною характеру відно-син між державами. Суть змін полягає у пе-реході від застосування ненасильницькихформ і способів боротьби, які використову-валися в процесі реалізації національнихінтересів, до прямого застосування зброї таінших насильницьких засобів для досягнен-

95

ня певної політичної чи економічної мети.В. – продовження політики держав і їх прав-лячих еліт й є найбільш гострою формоюпрямого політичного протиборства ворогую-чих сторін. Головним засобом ведення В. єзбройні сили та інші збройні формування.Разом з тим під час В. використовуються йневійськові форми боротьби, зокрема органі-зація саботажу на території супротивника.В. тісно пов’язана з політикою та економі-кою. Політика визначає цілі та соціальнийхарактер В., вирішально впливає на її інтен-сивність, способи ведення, спрямованістьосновних зусиль, ступінь мобілізації люд-ських ресурсів, вимагає докорінної перебу-дови економіки, мобілізації всіх її можли-востей для потреб збройних сил тощо. Водно-час В. справляє зворотний вплив на політи-ку, уповільнює, або навпаки, прискорює роз-виток суспільно-політичних процесів.Останнім часом набули поширення такі по-няття, як “холодна”, “дипломатична”, “еко-номічна”, “інформаційна”, “психологічна”,“торговельна” В. тощо. Як правило, за своїмзмістом і суттю ці форми протиборства міждержавами всебічно підготовлені, здійсню-ються за взаємно узгодженими та заздалегідьрозробленими планами, при комплексномузастосуванні дипломатичних, економічних,інформаційних та інших засобів. Але вказанівійни не можна ототожнювати з В. в класич-ному її розумінні, коли йдеться про збройнуборотьбу, яка надає “справжній” В. специ-фічну властивість, яка полягає у тому, щотаку В. ведуть збройні сили та народи вцілому, в той час як в інших формах боротьбиберуть участь ті чи інші державні інститути,в тому числі і в мирний час. Тому незважаю-чи на те, що значення та питома вага невоєн-них засобів, їх організаційно-технічні мож-ливості різко зростають, застосування зброй-ної сили, насильницькі дії (наприклад неекономічні санкції, а знищення економіки)становлять головну специфіку В., тобто беззастосування збройної сили війн ніколи небуло і бути не може, оскільки сутність В. незмінилася. Вона, як і раніше, залишаєтьсякрайньою формою політичного насильства.

© Ситник Г.П.

ВІЙНИ СВІТОВІ – найбільші в історії люд-ства збройні конфлікти, які характеризува-лися залученням до ворогуючих таборівбільшої частини країн світу, високою інтен-

сивністю військових дій, які розгорталися врізних частинах світу (насамперед у Європі,Північній та Центральній Африці, на Близько-му та Далекому Сході, у Південно-СхіднійАзії, в Атлантиці та на Тихому океані).Термін вперше з’явився у 1909 р. У Першусвітову війну (28.07.1914 – 11.11.1918) буловтягнено 38 з 59 існуючих на той час дер-жав, загинуло близько 10 млн, поранено таскалічено більше 20 млн осіб. У Другійсвітовій війні (1.09.1939 – 2.09.1945) взялаучасть 61 держава, загинуло, за різнимиоцінками, від 50 до 70 млн осіб.

© Казакевич Г.М.

ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА 60-70 РОКІВXIX СТОЛІТТЯ – комплекс заходів, якіпроводились у Російській імперії з метоюмодернізації збройних сил та підвищенняобороноздатності держави. Здійснюваласьпід керівництвом військового міністраД.А.Мілютіна (тому часто використовуєтьсятермін Мілютінська військова реформа).Серед найбільш важливих кроків слід виділи-ти: запровадження системи військових окру-гів (1862-1867), перетворення кадетськихкорпусів (крім Пажеського та Фінляндсько-го) у військові гімназії та військові училища(1863), підвищення ролі та значення Військо-вого міністерства (1968), відмова від рек-рутських наборів та введення загальної вій-ськової повинності (1874). Останній західмав на меті скорочення кількості військ умирний час та створення можливостей дляшвидкого збільшення чисельності армії уразі війни.

© Овдін О.В.

ВІЙСЬКОВА СТАРШИНА – керівникиокремих військових частин та носії урядо-вих функцій у козацьку добу. До 1648 р. В.с.мала характер тільки військового керівни-цтва (полків і сотень). За Гетьманщини В.с.також була виконавчим органом державно-го управління, а старшини, що належали донеї, – урядовцями. Ради В.с. були колегіальни-ми органами з дорадчими й допоміжнимифункціями при гетьманові, полковниках ісотниках. Поодинокі старшини мали ще своїокремі компетенції. В.с. поділялася на: ге-неральну В.с. (генеральні – обозний, суддя,писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бун-чужний), полкову В.с. (полкові – обозний,суддя, писар, осавул, хорунжий) і сотенну

96

В.с. (сотенні – отаман, писар, осавул, хорун-жий). У визначенні В.с. переважав принципвиборності на відповідних козацьких радах.В.с. була відповідальна перед козацьким за-галом. Існували також тенденції узалежни-ти старшину нижчих рангів від вищої. В.с.становили ядро відповідних їм органів –ради старшини при гетьманові і полковихстаршинських рад, з якими гетьмани й по-лковники ділили свою владу.На Запоріжжі існувала В.с., до складу якоївходили: січові – суддя, писар і осавул, щоїх Січова Рада обирала на один рік. Разом зкурінними отаманами та “старшими козака-ми” становили раду старшини, очолюванукошовим отаманом.

© Козюра І.В.

ВІЙСЬКОВЕ УПРАВЛІННЯ – складовадержавного управління. Сутність В.у. поля-гає в організації та здійсненні стратегічногопланування застосування Збройних Сил Ук-раїни, інших військових формувань, утворе-них відповідно до законів України та право-охоронних органів для оборони держави,створенні належних управлінських ме-ханізмів для забезпечення досягнення ви-значених стратегією національної безпеки тавоєнною стратегією цілей, що передбачає,зокрема, прогнозування тенденцій розвиткуформ і засобів воєнних дій та засобів зброй-ної боротьби і на цій основі підготовку про-позицій політичному керівництву державищодо доктринальних цілей воєнної політи-ки держави. Функції В.у. виконують Прези-дент України як Верховний Головнокоман-дувач Збройних Сил України, Кабінет Мі-ністрів України, Міністерство оборониУкраїни, інші центральні органи виконавчоївлади, що здійснюють керівництво військо-вими формуваннями, Генеральний штабЗбройних Сил України, інші штаби, коман-дування, управління, постійні та тимчасовіоргани у Збройних Силах України та іншихвійськових формуваннях. При цьому голов-ним органом В.у. є Генеральний штаб Зброй-них Сил України, який в особливий період єробочим органом Ставки Верховного Голов-нокомандувача (Президента України).

© Ситник Г.П.

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ АЛЬЯНС(БЛОК) – союз або угода держав з метоюспільних дій для вирішення загальних полі-

тичних, економічних і військових завдань.Найбільш потужними військово-політични-ми альянсами на сьогодні є: НАТО (Органі-зація Північноатлантичного договору),ОДКБ (Організація Договору про колектив-ну безпеку).

© Богданович В.Ю.

ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМП-ЛЕКС – сукупність державних і приватнихпідприємств (концернів, трестів, консорціу-мів та ін.), установ, наукових і конструк-торських організацій, що здійснюють роз-робку і виробництво озброєння та військо-вої техніки.

© Ситник Г.П.

ВІЙТ (доглядач, управитель) – особа, якаочолювала місцеве управління або самовря-дування (магістрат) у середньовічній Німеч-чині, у Литві, Польщі та в Україні XV-XVIII ст., яке ґрунтувалося на магдебурзь-кому праві. Існували сільські війти. ПосадаВ. спочатку була спадковою, але з часом ста-ла виборною. Міські й сільські В. обирали-ся із заможного населення. У містах Украї-ни В. затверджував гетьман. В. здійснювавадміністративну і судову владу. Посада В.існувала в українських селах до XVIII ст., ав містах – до скасування магдебурзькогоправа на поч. XIX ст. У Галичині у складіАвстро-Угорщини В. очолював сільську гро-маду, а в 1921-1939 рр. на українських зем-лях, окупованих Польщею, був керівникомнайменшої адміністративно-територіальноїодиниці – гміни.

© Малик Я.Й.

ВІЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ЗОНА (Free eco-nomic zone; Free economic area, Free tradezone) – обмежена територія з пільговими еко-номічними умовами для національних таіноземних підприємців, відособлена части-на території країни, що розглядається яксуб’єкт господарської діяльності, що пере-буває поза її митною територією, в межахякої підтримується вільна від митних ікількісних обмежень міжнародна торгівляпромисловими товарами. В.е.з. має особли-вий юридичний статус відносно решти те-риторії. В.е.з. створюються для вирішеннязовнішньоторговельних, загальноекономіч-них, соціальних, регіональних і науково-тех-нічних завдань. В.е.з. є частиною національ-

97

ного економічного простору, де використо-вується особлива система пільг і стимулів,що не використовується в решті частин країни.Як правило, В.е.з. – це в тому чи іншому сту-пені відособлена географічна територія.Фактично держава в цих зонах лише скоро-чує масштаби свого втручання в економічніпроцеси. В.е.з., починаючи з другої полови-ни XX ст., стають невід’ємною частиноюміжнародних економічних відносин. Вонивиступають як чинник прискореного еконо-мічного зростання за рахунок активізаціїміжнародного товарообігу, мобілізації інве-стицій, поглиблення інтеграційних економіч-них процесів. З часу підписання в 1973 р.Кіотської конвенції, що визначила вільнузону як своєрідний зовнішньоторговельнийанклав, де товари вважаються такими, що пе-ребувають за межами митної території, В.е.з.набули широкого поширення в багатьох краї-нах. В наш час у світі функціонувало кількатисяч різного роду В.е.з. Виділяють кількацілей створення В.е.з.: активізація зов-нішньоекономічних зв’язків; реалізація ре-гіональної політики, спрямованої на пожвав-лення дрібного і середнього бізнесу в де-пресивних районах; вирівнювання міжре-гіональних відмінностей; залучення інозем-ного капіталу, технологій; модернізація про-мисловості, підвищення кваліфікації робо-чої сили. Крім названих цілей і причин, ство-рення В.е.з. пов’язується з трьома основни-ми завданнями: стимулюванням промисло-вого експорту і отриманням на цій основівалютних засобів; зростанням зайнятості;перетворенням зон на полігони з випробу-вання нових методів господарювання, полю-сами зростання національного господарства.Останнім часом у світовій економіці розгор-нулася гостра конкуренція між державами усфері податкових та інших пільг, що нада-ються для залучення капіталовкладень зінших країн. Хвиля різного роду податковихпільг, зафіксованих національними законо-давствами, отримала назву “Податкової ре-волюції”. Фактично вони являють собоюсвоєрідні пастки для мігруючих у масшта-бах світового господарства капіталів. Роз-різняють: зони вільної торгівлі; зониспільного підприємництва; банківські і стра-хові зони з пільговим режимом здійсненняцих операцій; технологічні зони; комплекснізони.

© Манойленко О.В.

ВІЛЬНЕ МІСТО – самостійне територіаль-но-політичне нейтральне і демілітаризова-не утворення, правовий режим якого вста-новлюється міжнародними угодами і гаран-тується державами або міжнародними органі-заціями. Користується певною міжнародноюправосуб’єктністю. Поняття В.м. охоплює нелише міста зі спеціальним статусом, а й певнітериторії. Основною характеристикою В.м.є його нейтральний та демілітаризованийстатус. В.м. має власне громадянство, тери-торію, органи влади. Такі міста мали правобезпосередньо вступати в міжнародні відно-сини. Гарантом забезпечення статусу В.м.виступали певні держави, а згодом – універ-сальні міжнародні організації, такі як ЛігаНацій та ООН.

© Макогон Ю.В., Кравченко В.О.

ВІЛЬНЮСЬКІ ІНІЦІАТИВИ З ПОГЛИБ-ЛЕННЯ СПІВПРАЦІ УКРАЇНА – НАТО –ініціативи, схвалені 21 квітня 2005 р. ум.Вільнюсі на засіданні Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справта покликані в рамках Плану дій Україна-НАТО розпочати Інтенсифікований Діалогщодо прагнень України до набуття членстваі відповідних реформ без попередженнябудь-яких можливих рішень Альянсу. Середініціатив слід назвати такі. У напрямі зміц-нення демократичних інституцій: 1) розши-рити зусилля Спільної робочої групи з пи-тань воєнної реформи (СРГ ВР) з метоюнадання допомоги новому керівництву узміцненні виконавчого, законодавчого тагромадського контролю над структурамиоборонного та безпекового сектору, з якимиспівпрацює НАТО, використовуючи наявніресурси НАТО, держав-членів Альянсу таінших зацікавлених інституцій-партнерів,таких як Женевський центр демократичногоконтролю над збройними силами; 2) отриму-вати та оцінювати інформацію і здійснюватиобмін думками щодо зусиль, спрямованих нарозширення свободи ЗМІ, та виборчу і судо-ву реформи, зокрема через запрошення відпо-відних українських міністерств і відомствпроводити регулярні брифінги; 3) використа-ти цьогорічну оцінку виконання Плану дійУкраїна-НАТО для здійснення всеосяжногоогляду досягнень, починаючи з його схвален-ня у 2002 р., запропонувавши конкретні на-станови щодо нагальних потреб у контекстіреформ; 4) повною мірою застосовувати ме-

98

ханізми Плану дій Цільового плану Україна-НАТО для забезпечення позитивного зворот-ного зв’язку щодо успіхів у цій сфері, а та-кож у разі необхідності – конструктивної кри-тики та рекомендацій.

© Бакуменко В.Д.

ВІНЕР НОРБЕРТ (1894-1964) – амери-канський вчений – основоположник кібер-нетики, науки, яка вивчає загальні закониуправління. В книзі “Кібернетика” (1948) об-ґрунтував подібність процесів управління вмашинах, живих організмах і суспільствах.Суть цих процесів зводиться до передаван-ня, збереження та опрацювання інформації,тобто різних сигналів, повідомлень. Будь-який сигнал, будь-яку інформацію можнарозглядати як певний вибір між двома ібільше значеннями, які мають імовірності,що дає змогу підходити до всіх процесів зоднією міркою, одним статистичним апара-том. Це дає змогу обґрунтувати думку щодозагальної теорії управління – кібернетики.

© Сурмін Ю.П.

ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ – (від лат.virtus – потенційний, можливий, доблесть,доброчесність, енергія, сила) – певний про-образ буття, аспект його становлення, су-купність об’єктів іншого стосовно реаль-ності рівня, що породжує об’єкти реаль-ності. В Інтернет-культурі це сукупністьінтерактивних феноменів.

© Сурмін Ю.П.

“ВІСЬ ЗЛА” (Axis of evil) – геополітичнийтермін для визначення країн, режимів, щооплачують, на думку США, тероризм або жпричетні до розробки зброї масового ура-ження і спроможні, готові до передачі її те-рористам. Вперше цей термін був використа-ний президентом США Дж.Бушем у щоріч-ному зверненні до Конгресу США 29 січня2002 р. для характеристики режимів, щопричетні до виробництва і передачі зброїмасового знищення терористам. До цієї “осі”віднесені насамперед Ірак, Іран, КНДР. Тро-хи пізніше заступник Держсекретаря СШАДжон Болтон долучив до “осі” ще три дер-жави: Кубу, Лівію і Сирію. У 2005 р. К.Райсвиступила з промовою, в якій віднесла Кубу,Білорусь, Зімбабве і М’янму до “оплоту ти-ранів” і найбільш “антиамериканських ре-жимів”. Своєю етимологією “В.з.” зобов’я-

зана терміну “вісь”, що в роки Другої світо-вої війни визначав країни нацистсько-фа-шистського блоку (Берлін-Рим-Токіо).

© Розпутенко І.В.

ВІТТЕ СЕРГІЙ ЮЛІЙОВИЧ (17(29) черв-ня 1849 – 28 лютого (13 березня) 1915) – дер-жавний діяч, перший в історії Росії прем’єр-міністр (голова уряду). У 1870 р. закінчивНоворосійський (Одеський) університет, умолоді роки працював на приватних заліз-ницях, тривалий час мешкав у Києві. На дер-жавну службу перейшов у 1889 р. Обіймавпосади міністра шляхів сполучення (1892)та міністра фінансів (1892-1903), при цьомуфактично очолював економічну політикуРосії. В. відстоював ідеї капіталістичногорозвитку країни, водночас наполягав наактивному державному регулюванні. Шля-хом податкових реформ та протекціоніст-ських тарифів сприяв розвиткові вітчизня-ної промисловості. Виступив ініціаторомфорсованого будівництва залізниць у Росій-ській імперії (у тому числі транссибірськоїмагістралі), запровадив державну винну мо-нополію (1894), провів грошову реформу,згідно з якою введено золотий стандарт ро-сійського рубля (1897). За його ініціативоюу 1902 р. була утворена “Особлива нарада зпотреб сільськогосподарської промисло-вості” (її висновки використані під час про-ведення Столипінської аграрної реформи).В. очолив російську делегацію на перегово-рах з Японією та підписав Портсмутськиймирний договір (1905). У жовтні 1905 – квітні1906 рр. був головою Ради міністрів. В умо-вах Революції 1905-1907 рр. поєднував по-літику репресій із поступками. Був авторомМаніфесту 17 листопада 1905 р., у якомупроголошено створення Державної Думи, атакож низку прав і свобод (серед іншого зня-то обмеження на друкування книг та газетукраїнською мовою).

© Овдін О.В.

ВЛАДА (power) – здатність і можливістьособи, соціальної групи, інституту, органі-зації провадити свою волю через певні за-соби та канали впливу на діяльність і пове-дінку людей, їх спільності. Сутнісно владоює відносини управління (керівництва), па-нування, підпорядкування, покори. Най-більш впливовою у суспільному процесі єдержавна В., яка здійснюється в порядку,

99

передбаченому конституцією та законами,домагається своїх цілей економічним сти-мулюванням, ідеологічним впливом, при-мусом і т. ін. До системи державної В. на-лежить комплекс органічно пов’язаних міжсобою державних органів, політичних пар-тій, закладів і осіб, наділених певними по-вноваженнями. Джерелом В. в демократич-ному суспільстві є народ, і система В. маєперебувати під його контролем. М.Вебервизначає ефективність В. мірою її ра-ціональності. Т.Парсонс розглядає В. як ме-ханізм символічного спілкування. А.Туренвбачає у В. інструмент розв’язання соціаль-но-класових конфліктів. На думку Гідден-са, В. потенційно визначає всі відносини усуспільстві, використовуючи для цього дватипи ресурсів: повноваження та авторитет.Система В. у цивілізованому суспільствііснує для людини. В цьому соціальність В.,яку люди обирають, доручаючи їй створю-вати закони і у першу чергу самій додер-жуватись їх.

© Крупник А.С.

ВЛАДА ЗАКОНОДАВЧА див. Законодав-ча влада.

ВЛАДА ПОЛІТИЧНА – влада, що здій-снюється політичними структурами та дер-жавними установами; організаційно-управ-лінський та регулятивно-контрольний ме-ханізм здійснення політики. Характернимиознаками В.п. є: верховенство рішень владидля всього суспільства, публічність (влададіє на основі закону від імені всього сус-пільства), легальність у використанні силий примусу, різноманітний спектр засобів дляреалізації та утримання влади. Серед видівВ.п. виділяють: економічну владу (еко-номічні ресурси, що перебувають у розпо-рядженні держави та бізнес-еліт); соціаль-ну владу (підвищення або пониження со-ціального статусу індивіда державою, при-вілейоване соціальне становище окремихосіб та соціальних груп, яке дає змогу їмсправляти вплив на політику держави);інформаційну владу (контроль держави запоширенням інформації, вплив на суспіль-ство через державні та приватні ЗМІ); при-мусову владу (спеціальні інститути приму-су державної влади, які є дієвим засобомвпливу на суспільство); правову владу (об-ґрунтування дій влади законом). Основни-

ми функціями В.п. є: керівництво суспіль-ством; забезпечення стабільності в державі;консолідація суспільства (мотивування йоб’єднання різних політичних сил та со-ціальних верств навколо загальнонаціональ-них інтересів); оптимізація політичної сис-теми (пристосування державних й суспіль-них інститутів для вирішення цілей політич-них сил, які отримали політичну владу).Важливою ознакою В.п. є її легітимність –народне визнання, довіра та підтримка. По-няття “легітимності” влади вперше булозастосоване М.Вебером, який виділяв триосновних джерела законності, легітимностівлади: відповідність традиціям (монархія);харизматичність (через велику особисту по-пулярність політичного діяча); раціонально-правовий тип (влада визнається народомтому, що вона спирається на раціональні,визнані в суспільстві закони й цінності). Су-часними науковцями виділяються додатко-во такі джерела легітимності: легітимністьна засадах участі, раціонально-цільова легі-тимність, соціально-евдемонічна легі-тимність та національно-патріотична легі-тимність.

© Ребкало В.А., Лагутов Ю.Е.

ВЛАДА СПАДКОВА – політична влада, ос-новним принципом легітимності якої висту-пає традиційне право спадщини. Як полі-тичний інститут історично виникла в рам-ках патріархального або станового типівпанування і поступово зникає разом з ними.Як правило, В.с. належала монарху або релі-гійному правителю. У сучасному світі інсти-тут спадкової політичної влади в певнійформі (обрання престолонаслідника радоючленів правлячої сім’ї) діє в СаудівськійАравії, а також у деяких інших арабськихдержавах: Йорданії, Катарі, Кувейті, Об’єд-наних Арабських Еміратах, Омані.

© Михненко А.М., Борисевич С.О.

ВЛАДИ ДИСТАНЦІЯ – ступінь, на якомулюди, наділені меншою владою, сприйма-ють факт її нерівномірного розподілу. Цевизначає їх позицію стосовно влади: в сус-пільствах з високим рівнем В.д. ієрархія вва-жається нормальним явищем, кожний членсуспільства має певне становище всуспільстві, в родині й у професійній діяль-ності, відносини в суспільстві ґрунтуютьсяна принципі обожнювання можновладців та

100

беззаперечного підкорення їм (Японія). Вкраїнах з низьким показником в цій категорії(Англія, США, скандинавські країни) служ-бова ієрархія і безумовний авторитет стар-ших за віком проявляються набагато рідше,громадяни відчувають себе залученими допроцесу вироблення управлінських рішень,представники цього суспільства схильні доновацій, винахідливі, енергійні та інколицілком непередбачувані.

© Брус Т.М.

ВЛАДНІ ПОВНОВАЖЕННЯ – здатність іможливість справляти вплив на діяльність іповедінку людей. Характерними ознакамиВ.п. є легальність, верховенство, публіч-ність, легітимність.

© Іванченко Ю.Г.

ВЛАСНІ ПОВНОВАЖЕННЯ АБО САМО-ВРЯДНІ – повноваження, які виконкомимісцевих рад здійснюють самостійно і підсвою відповідальність. Реалізація цих повно-важень тісно пов’язана з вирішенням питаньмісцевого значення, основними із яких є по-в’язані з такими напрямами діяльності: 1. Роз-виток територіальної громади: формуваннявнутрішньої структури; економічний розвитокта розбудова території. 2. Розвиток навколиш-нього середовища: використання природнихресурсів; захист довкілля; збирання, утилізаціята використання відходів; муніципальні доро-ги та громадський транспорт. 3. Освіта, оздо-ровлення та соціальне забезпечення: освітнізаклади; лікарні та оздоровчі заклади; послу-ги соціального захисту; забезпечення житлом.4. Захисні функції: пожежна служба; службаправопорядку; захист прав та інтересів спо-живачів. 5. Комунальні функції: водозабезпе-чення та водовідведення; енерго- та теплопо-стачання. 6. Спорт та дозвілля: спортивні спо-руди; бібліотеки; культурні послуги та місцядозвілля; туризм.

© Шевчук П.І.

ВЛАСТИВІСТЬ ЦІЛЕСПРЯМОВА-НОСТІ УПРАВЛІННЯ – найважливішавластивість управлінської діяльності, суттюякої є досягнення поставлених цілей, азмістом – дії щодо їх досягнення. За форму-люванням П.Друкера, управління – це особ-ливий вид діяльності, що перетворює неорга-нізований натовп в ефективну цілеспрямо-вану та продуктивну групу. За висловом

іншого з видатних представників наукиуправління А.Файоля, управляти державою –це вести її до цілей з максимально можли-вим використанням усіх наявних ресурсів.З погляду системного підходу під управлін-ням розуміють процес цілеспрямованоговпливу на об’єкт управління, внаслідок яко-го задовольняються потреби суб’єкта управ-ління. Суб’єктом державного управління єсистема державної влади у вигляді спеціаль-но утворених органів влади, впливами –організуючі, регулюючі та контролюючі діїорганів влади, а об’єктом – все суспільство,яке не може існувати поза ним, для якогоуправління є іманентним елементом.

© Бакуменко В.Д.

ВЛАСТИВОСТІ СИСТЕМИ – найбільшістотні закономірні ознаки системи, середяких звичайно виділяють обмеженість,цілісність, структурність, взаємозв’язок із се-редовищем, ієрархічність, множинністьописів. Обмеженість – це зовнішня В.с., асвою цілісність система формує в процесірозвитку. Система як цілісність характери-зується системним засобом буття, яке вклю-чає внутрішнє структурне буття і зовнішнєфункціональне буття. Вона може бути обме-женою, але не цілісною. Структурність сис-теми означає, що її поведінка обумовлена нетільки окремими елементами, а й структурою.Ієрархічність характеризується підпорядкова-ністю елементів один одному. Кожна систе-ма має певну множину описів. Її можна роз-глядати як структуровану множину, якавзаємодіє з навколишнім середовищем.

© Сурмін Ю.П.

ВЛАСТИВОСТІ ТА ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ –найважливіші характеристики держави. Вла-стивостями держави є такі: вона уособлюєсуверенітет народу; реалізує право народуна самовизначення; забезпечує політичнуінтеграцію всього суспільства; виступає йогоофіційним представником; забезпечує основ-ні права людини і громадянина; встановлюєправові норми. Основними ознаками держа-ви є наявність: суверенітету; певної територіїта громадянства; права як певної системинорм, встановлених або санкціонованих дер-жавою; системи органів та установ як інстру-мента реалізації державної влади; системисилових органів (збройних сил, служби без-пеки, внутрішніх військ, прикордоннихвійськ, прокуратури тощо) для забезпечен-

101

ня її безпеки; бюджетно-фінансової систе-ми; державної символіки.

© Кальниш Ю.Г.

ВНУТРIШНIЙ (ВІДОМЧИЙ) КОНТ-РОЛЬ – перевірка дотримання посадовимиособами конституції, законів, підзаконнихактів, а також професійної придатності по-садових осіб, яку проводять органи держав-ної влади.

© Бакуменко В.Д.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ВЕКТОРПЛАНУ ДІЙ УКРАЇНА – НАТО – комп-лекс принципів та цілей, передбачених увнутрішній політиці України на шляху їїєвроатлантичної інтеграції. Серед зазначе-них принципів такі. Україна продовжувати-ме проводити внутрішню політику, що ба-зується на зміцненні демократії та верхо-венстві права, повазі до прав людини, прин-ципі поділу влад і незалежності судів, демо-кратичних виборах відповідно до нормОрганізації з безпеки та співробітництва вЄвропі (ОБСЄ), політичному плюралізмі,свободі слова, повазі до прав національнихта етнічних меншин та недискримінації заполітичними, релігійними або етнічнимиознаками. Це включатиме забезпеченняадаптації чинного законодавства європей-ських норм для втілення зазначеної політи-ки. Зважаючи на орієнтацію зовнішньої полі-тики України на європейську і євроатлантич-ну інтеграцію, включаючи її заявлену перс-пективну мету – членство в НАТО, Українапродовжуватиме розвиток законодавства,базуючись на загальних принципах демо-кратії та міжнародного права. Важливим еле-ментом реформування правової системи єучасть у конвенціях Ради Європи, які вста-новлюють спільні стандарти для європей-ських країн. Зусилля мають бути спрямованіна реформування правоохоронних структур,удосконалення механізмів забезпечення дотри-мання і виконання всіма державними та гро-мадськими структурами принципу верховен-ства права, посилення ролі структур, що за-хищають громадянські права. Основнимицілями у внутрішньополітичному векторієвроатлантичної інтеграції України є: зміц-нення демократичних і виборчих інституцій;зміцнення повноважень та незалежності су-дової влади; сприяння постійному розвитку ізміцненню громадянського суспільства, вер-

ховенству права, захисту основних прав лю-дини і громадянських свобод; забезпеченнясвободи віросповідання; забезпечення свобо-ди зібрань; завершення адміністративної ре-форми; зміцнення цивільного демократично-го контролю над Збройними Силами і секто-ром безпеки в цілому; боротьба з корупцією,відмиванням грошей та незаконною еконо-мічною діяльністю шляхом вжиття економіч-них, правових, організаційних і правоохорон-них заходів; вжиття необхідних заходів длявилучення зі списку FATF, зокрема прийнят-тя та імплементація закону, який відповідаєстандартам FATF; забезпечення рівновагиміж трьома гілками влади: законодавчою,виконавчою та судовою – шляхом конститу-ційних і адміністративних реформ і забезпе-чення їх ефективної співпраці.

© Бакуменко В.Д.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА – комплексзаходiв, що охоплює різноманітні напрямиекономічної, демографiчної, соціальної,культурної, екологічної, етнонаціональної таiншої дiяльностi держави, її структури таiнститути, зорiєнтований на узгодження iнте-ресiв рiзних верств населення. Змiст В.п. таїї характер залежать вiд природи панiвнихкласiв, верств, груп, полiтичних партiй. Фун-даментом В.п. є спiввiдношення соціально-економічних умов, що склалися на певномуетапi розвитку суспiльства та визначаютьпрiоритетнiсть цiлей, вибiр методiв тазасобiв, ступiнь задоволеності проміжнимирезультатами внутрiшньополiтичного роз-витку. В.п. здiйснюється владними структу-рами, якi спираються на економічну iполiтичну могутнiсть держави, а також наавторитет полiтичних лiдерiв.

© Михненко А.А., Михненко А.М.

ВОЛЮНТАРИЗМ (від лат. voluntas – воля) –філософський напрям, що розглядає волюлюдини як вирішальний чинник суспільно-го розвитку при ігноруванні його об’єктив-них закономірностей і тенденцій. З поглядупрактики виділяють прояви В. у політичнійта економічній сферах. У політичній сферіВ. виявляється у підпорядкуванні політикисуб’єктивній волі та довільним рішеннямосіб, які її здійснюють, незважаючи на об’єк-тивні умови, можливості, потреби суспіль-ства, тощо. Волюнтаристські позиції є ха-рактерними для політичних течій, які не вра-

102

ховують суспільні реалії та намагаються на-в’язати суспільству свої погляди на його роз-виток. В. економічний означає вольове вирі-шення економічних проблем на основі суб’єк-тивного бачення осіб, які приймають рішен-ня, без урахування реальних умов і науковообгрунтованих рекомендацій експертів.

© Бакуменко В.Д., Кравченко С.О.

ВПЛИВ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ –дія органів державної влади та управлінняяк суб’єктів державно-управлінських відно-син щодо реалізації державного управління,прийняття та здійснення державно-управлін-ських рішень. Форми і методи В.д.-у. визна-чаються системою державної влади та режи-мом правління (тоталітарний, авторитарний,демократичний), національною моделлюдержавного управління і рівнем авторитетусуб’єктів державно-управлінських відносин.В.д.-у. проявляється у формах державногоуправління, реалізуючи політичну (держав-на політика), адміністративну та правовуфункції державної влади. Методи державно-го управління як способи владного впливудержавних органів на процеси суспільногоі державного розвитку, на діяльність держав-них структур і конкретних посадових осіббезпосередньо пов’язані з практичною реа-лізацією державної влади, її керуючим впли-вом на об’єкти державного управліннявідповідно до інтересів і волі держави, іззабезпеченням реалізації цілей і функційдержавного управління, оскільки в них міс-тяться механізми встановлення взаємовід-носин між суб’єктом і об’єктом державногоуправління, реалізації компетенції суб’єктівдержавного управління відповідно до їхвладно-управлінських повноважень. В меха-нізмах державного управління важливе зна-чення надається методам, що стимулюють,активізують та спрямовують на досягненняпоставлених цілей. Серед таких методівможна виділити морально-етичні, соціаль-но-політичні, економічні та адміністративні.В.д.-у. незалежно від застосування у конк-ретній сфері суспільного життя можна відне-сти до прямого адміністративного і непрямо-го регулюючого впливу з боку органів держав-ної влади на відповідні об’єкти управління.

© Бакуменко В.Д.

ВПЛИВ ПОЛІТИЧНИЙ – дія держави,політичних партій і рухів, інших суб’єктів

політичних відносин щодо реалізації полі-тичної влади, прийняття та здійснення полі-тичних рішень. Форми і методи В.п. визна-чаються політичною системою і типом полі-тичного режиму (тоталітарний, авторитар-ний, демократичний), національною специфі-кою відповідних держав і рівнем авторитетусуб’єктів політичних відносин. У державах здемократичним режимом найбільшою повно-тою В.п. володіє держава, її конституційніоргани влади. Однак державна влада і полі-тика, що проводиться нею, схильні до впли-ву на інших суб’єктів політичних відносин.Соціально-політичною основою В.п. за тако-го типу політичного устрою є громадяни дер-жави. Вони впливають шляхом свого воле-виявлення під час голосування на виборах іреферендумах, делегують функції В.п. пар-тіям, що домагаються безпосередньої участів поділі влади, можуть здійснювати різні полі-тичні акції з метою вчинення тиску на прий-няття державних рішень.

© Бакуменко В.Д., Михненко А.М.

ВРАХУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО ФАКТО-РА В ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІЙДІЯЛЬНОСТІ. Людський фактор є цент-ральним в процесах державного управлін-ня. Ефективна державно-управлінськадіяльність можлива тільки внаслідок пози-тивного, відданого та енергійного ставлен-ня працівників до справи. Професіоналізм(відповідна професійна підготовка, постійнаобізнаність зі станом справ, великий досвіду відповідній сфері управління), активність,ініціативність та працьовитість – ось дале-ко не повний перелік параметрів та проявівлюдського фактора. При цьому професіо-налізм сьогодні неможливий без знання су-часних принципів управлінської діяльності.До тих з них, що безпосередньо пов’язані злюдським фактором, можна віднести прин-ципи: стратегічного мислення, прийняттярішень, управління якістю рішень, ступенясвободи рішення, делегування повноважень,ініціативи, управління людьми, організаціїроботи керівника, єдиноначальності, першо-го керівника, функціональної дефініції, атакож скалярний. Фактор участі людини впроцесі управління, зокрема при прийняттірішень, завжди супроводжується факторомімовірності, і відповідно, фактором ризикущодо вирішення актуальних проблем для до-сягнення визначених цілей держави. Для про-

103

гнозування цих факторів дослідники викори-стовують моделювання ймовірності досяг-нення цих цілей, тобто побудову моделі проб-лемної ситуації з урахуванням усіх основнихїї можливих параметрів та можливих впливівна них зазначених факторів. Досвід такихдосліджень свідчить про те, що поведінкалюдини зумовлена цінністю цілі та ймовір-ністю її досягнення, а також про те, що самесуб’єктивна ймовірність (безпосередньо по-в’язана з людиною) визначає вибір стратегіїприйняття рішень. Звідси й необхідністьособливого вивчення механізмів формуван-ня суб’єктивної ймовірності в процесах прий-няття управлінських рішень.

© Варзар І.М.

ВРЯДУВАННЯ (governance) – виробленняі реалізація публічної політики на засадахпартнерської взаємодії державної влади,місцевого самоврядування, які створюютьсприятливі політико-правові і фінансові пе-редумови з приватним сектором, що гене-рує робочі місця і забезпечує доходи, та гро-мадянським суспільством, яке мобілізуєвнутрішні ресурси для досягнення пріори-тетних цілей суспільного розвитку. В. охоп-лює, з одного боку, практику публічного адмі-ністрування на усіх рівнях, з другого – інсти-тути, механізми, процеси, через які органі-зовані групи громадян, окремі громадянивиражають і узгоджують свої інтереси, вре-гульовують суперечності, реалізують законніправа і виконують громадянські обов’язки.Поняття “врядування” відображає зміни, щовідбуваються у функціонуванні системи пуб-лічної влади за умов поглиблення процесівдемократизації і децентралізації.

© Балабаєва З.В., Надолішній П.І.

ВСЕОХОПНЕ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ(TQM) / ВСЕОХОПНЕ УПРАВЛІННЯ НАОСНОВІ ЯКОСТІ (Total Quality Management,англ.) – відкрита рамкова концепція, що по-єднує різноманітні методи й підходи мене-джменту, значною складовою якої є гумані-стичні цінності. В.у.я. активно залучає новіідеї менеджменту, різноманітні методи мо-тивації та інші самостійні концепції, метоюяких є досягнення організаційної доскона-лості. Усім моделям В.у.я., що ретельно роз-роблялися протягом 1980-90-х рр., прита-манні такі чотири основних принципи: за-доволення споживача як головна мета; по-

стійне поліпшення як основний механізм;активне залучення всіх людей, від вищогокерівництва до технічного персоналу; про-цесне бачення. Проекти застосування прин-ципів В.у.я. в державних установах пов’я-зані із загальними заходами щодо модерні-зації публічного управління, що набули по-ширення в Європейському Союзі та СШАнаприкінці 80-х рр. ХХ ст., зокрема з упро-вадженням результат-орієнтованого управ-ління.

© Маматова Т.В.

ВСЕСВІТНІ ФОРУМИ – невід’ємна скла-дова сучасної системи міжнародних відно-син. Їх діяльність сприяє вирішенню світо-вих політичних, наукових та економічнихпроблем. Найбільш відомими є Всесвітнійекономічний форум у Давосі, Всесвітнійфорум по положенню жінок, Всесвітнійосвітній форум, Всесвітній соціальний фо-рум, Всесвітній форум міст, Всесвітній кон-грес українців та ін. В.ф. проводяться у фор-маті міжнародної конференції, як правило,на регулярній основі за участю представ-ників держав, міжнародних організацій, не-урядових організацій, громадян. Основни-ми принципами В.ф. є широке представницт-во, відкритість, демократичність, диску-сійність. Тематика всесвітнього форуму зви-чайно присвячується одній-трьом конкрет-ним актуальним проблемам сучасності, запідсумками обговорення яких приймаютьсядекларації та звернення.

© Ратушний С.М.

ВСЕСВІТНЯ ДЕКЛАРАЦІЯ МІСЦЕВО-ГО САМОВРЯДУВАННЯ – акт міжнарод-ної спілки місцевих рад (ІСМВ), проголо-шений “стандартом, до якого потрібно праг-нути, намагаючись досягти ефективнішогодемократичного процесу, поліпшуючи та-ким чином добробут свого населення”.Прийнята на XXVII Міжнародному конг-ресі в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 26 ве-ресня 1985 р. Складається з преамбули та11 статей.

© Козюра І.В.

ВСЕСВІТНЯ МЕРЕЖА (World Wide Web –WWW) може бути перекладено як всесвітняпавутина – найпопулярніша і найцікавішаслужба в Інтернеті. Найбільш потужна по-слуга мережі Інтернет. Дає змогу одержува-

104

ти доступ до інформації незалежно від місцяїї розташування, автоматично переходити відодного сайта – WWW сервера, – до іншогоза допомогою гіперпосилань. В.м. – най-більше сховище інформації в електронномувигляді, мільйони пов’язаних між собою до-кументів, що розташовані на комп’ютерах,розміщених на всій земній кулі. Кількістьсерверів постійно зростає, а швидкість зро-стання В.м. навіть більша, ніж у самої ме-режі Інтернет. В.м. – найрозвиненіша тех-нологія Інтернету, вона вже стала масовою.В.м. – інформаційна система, якій можнанадати будь-яке визначення і воно буде пра-вильним – гіпертекстова, гіпермедійна, роз-поділена, інтегруюча, глобальна. В.м. – цереалізована технологія обробки запиту запринципом “клієнт-сервер”, а точніше,клієнт-сервери: існує велика кількість сер-верів, які за запитом клієнта надають йомугіпермедійний документ – документ, щоскладається із частин з різним представлен-ням інформації (текст, звук, графіка, три-вимірні об’єкти тощо), в якому кожний еле-мент може бути позначений як посилання наінший документ чи його частину. Посилан-ня у В.м. організовані таким чином, що кож-ний інформаційний ресурс у глобальній ме-режі Інтернет однозначно адресується, і до-кумент, який активний у певний момент,може посилатися як на інші документи нацьому ж сервері, так і на документи, які (івзагалі Інтернет-ресурси) розміщені наінших комп’ютерах Інтернету, при цьому ко-ристувач не помічає цього і працює з усімінформаційним простором Інтернету як зєдиним цілим. Посилання В.м. вказують нетільки на документи, специфічні для самоїВ.м., а й на інші сервери й інформаційніІнтернет-ресурси. Крім того, більшість про-грам-клієнтів В.м. (браузер) не просто розу-міють такі посилання, а є програмами-клієнтами відповідних серверів: FTP,Gopher, новин мережі Usenet, електронноїпошти і т.ін. Таким чином, програмні засо-би В.м. – універсальні для різних серверівІнтернету, а інформаційна система В.м.відіграє інтегруючу роль.

© Нужний Є.М.

ВСЕУКРАЇНСЬКА РАДА ВІЙСЬКОВИХДЕПУТАТІВ була тимчасово обрана ІІ Все-українським військовим з’їздом (18-23 чер-вня 1918 р.) у кількості 132 членів з прези-

дією на чолі; входила поряд із радами робіт-ничих і селянських депутатів, представни-ками партій, міст, губерній та ін. до складуУкраїнської Центральної Ради і діяла в тісно-му зв’язку з Генеральним військовим комі-тетом, очолюваним С.Петлюрою. Весь часборолася з органами російського Тимчасо-вого уряду і радами солдатських депутатів.

© Козюра І.В.

ВСЕУКРАЇНСЬКА РАДА РОБІТНИЧИХДЕПУТАТІВ була обрана І Всеукраїнськимробітничим з’їздом (24-26 липня 1917 р.) чи-сельністю 100 депутатів (70 представниківУСДРП і 30 УПСР) як складова Централь-ної Ради, поряд з Радою селянських і Радоювійськових депутатів.

© Козюра І.В.

ВСЕУКРАЇНСЬКА РАДА СЕЛЯН-СЬКИХ ДЕПУТАТІВ була обрана як тим-часова Всеукраїнським селянським з’їздом,що відбувся у Києві 10-16 червня 1917 р.В.р.с.д., яка стала частиною УкраїнськоїЦентральної Ради, мала одночасно у своє-му складі ЦК, тобто виконавчий комітет Се-лянської спілки. 5-7 липня 1917 р. першасесія В.р.с.д. визначила, що вона має керу-вати всім селянським рухом в Україні йвідкликала з Виконавчого комітету Всеросій-ської спілки селянських депутатів українськеселянське представництво. 15-18 вересня1917 р. друга сесія В.р.с.д. вимагала від ро-сійського Тимчасового уряду згоди на роз-ширення прав Генерального Секретаріату тайого влади на всю українську етнографіч-ну територію. Третя сесія, 31 листопада –5 грудня 1917 р., виступила проти більшо-вицьких намагань захопити владу, зокрема,проти їх вимог провести перевибори Цент-ральної Ради, й вітала ІІІ Універсал Цент-ральної Ради.

© Козюра І.В.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ЗЕМСТВорганізований як об’єднання губернськихземських управ у квітні 1918 р. На чолі упра-ви В.с.з. став С.Петлюра, який після пере-вороту 29 квітня 1918 р. був обраний голо-вою Київської губернської земської управи.В.с.з., як і більшість інших громадськихорганізацій, перебував в опозиції до гетьман-ського уряду. Управа В.с.з. і скликаний учервні 1918 р. Всеукраїнський земський з’їзд

105

звернулися до гетьмана, уряду й німецькогопосла з вимогами змінити політику щодоземств (репресії з боку гетьманської адміні-страції, повернення до передреволюційноїпрактики виборів та ін.), проте їх вимоги небули задоволені.

© Козюра І.В.

ВХІД СИСТЕМИ – зв’язок системи знавколишнім середовищем, спрямований відсередовища до системи. В.с. охоплює інфор-маційні, енергетичні, матеріально-предметніта інші впливи навколишнього середовищана систему, що забезпечує отримання сис-темою додаткових ресурсів, а також інфор-мації по каналу зворотного зв’язку. Ефек-тивність В.с. пов’язана з її оптимальноювідкритістю, за якої вона зазнає впливунавколишнього середовища, адаптується донього і не втрачає своєї ідентичності.

© Сурмін Ю.П.

ВЧЕНА РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКА-ДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ створе-на для погодженого вирішення питань, щоналежать до компетенції Національної ака-демії державного управління при Президен-тові України (далі – Національна академія),як головного державного вищого навчаль-ного закладу в загальнонаціональній системіпідготовки, перепідготовки і підвищеннякваліфікації державних службовців та поса-дових осіб місцевого самоврядування, обго-ворення найважливіших напрямів діяль-ності, реалізації покладених на неї завдань,а також перспектив розвитку закладу.В.р.Н.а. є вищим дорадчим колегіальниморганом закладу, її очолює президент Націо-нальної академії. Вона здійснює своюдіяльність відповідно до положення про неї,яке затверджує президент Національної ака-демії. У разі потреби рішення В.р.Н.а. за-проваджуються наказами президента Націо-нальної академії.Дорадчо-колегіальна функція В.р.Н.а. реа-лізується шляхом демократичного, колектив-ного обговорення і прийняття рішень з про-блем, актуальних для поточної та перспек-тивної діяльності Національної академії.

До компетенції В.р.Н.а. входить ухваленнярішень щодо: визначення пріоритетних на-прямів діяльності закладу та перспективйого розвитку; розгляду основних напрямівекономічного й соціального розвитку Націо-нальної академії; організації виконання тапідтримки запровадження актів ВерховноїРади України, Президента України, Кабіне-ту Міністрів України з питань, віднесенихдо сфери діяльності Національної академії;запровадження нових спеціальностей таспеціалізацій; визначення пріоритетних на-прямів наукових і дисертаційних дослі-джень; управління якістю навчального про-цесу, а також наукових та дисертаційних до-сліджень у закладі; забезпечення ефектив-ної підготовки, перепідготовки та підвищен-ня кваліфікації державних службовців та по-садових осіб місцевого самоврядування, щопокладено на заклад; видання навчально-методичної і наукової літератури; обраннятаємним голосуванням на посади профе-сорів, завідувачів кафедр і в разі необхід-ності – інших науково-педагогічних праців-ників Національної академії; підвищеннякваліфікації науково-педагогічного, науково-го та адміністративного персоналу Націо-нальної академії; присвоєння вчених звань;звітів, аналітичних матеріалів Національноїакадемії; планування, виконання бюджетузакладу, а також державного замовлення напідготовку фахівців; організації контролювиконання основних завдань і функцій, по-кладених на Національну академію.В.р.Н.а. висуває та здійснює підтримку кан-дидатур на здобуття державних, академічнихта інших премій у галузі науки “Державнеуправління”, а також у споріднених галузяхнаук; висуває та приймає рішення щодопідтримки кандидатів у члени НАН Украї-ни, галузевих та інших академій за спеціаль-ністю “Державне управління”, а також заспорідненими спеціальностями; представляєв установленому порядку працівників Націо-нальної академії до державних нагород; на-городжує Почесною грамотою Національноїакадемії; присуджує почесне звання Націо-нальної академії “Почесний доктор Націо-нальної академії державного управління приПрезидентові України”.

© Рачинський А.П.

106

ГАВРИЛИШИН БОГДАН – відомийукраїнський економіст та громадський діяч,громадянин Канади, – народився 19 жовтня1926 р. у селі Коропець (нині Тернопільськаобласть, Україна). Майже тридцять років Г.присвятив Міжнародному інституту мене-джменту (МІМ-Женева). Займав посади Ди-ректора з навчання (1960-1968 рр.), Ди-ректора Інституту (1968-1986 рр.), почесно-го науковця (1986-1989 рр.). У Женеві вінвикладав дисципліни: “Економічний розви-ток”, “Керівництво міжнародними операція-ми”, “Світове бізнесове середовище”, “Управ-ління державами” та ін. У 1990 р. засновуєМіжнародний інститут менеджменту уКиєві. У 1996-1997 рр. був директоромМіжнародної академії навколишнього сере-довища у Женеві.Заслужений діяч науки і техніки України(1992). Автор більш ніж 100 статей з мене-джменту, освіти в галузі менеджменту, еко-номічного та політичного середовищ. В україн-ському інтелектуальному середовищі Г.більше відомий як автор книги “Дороговка-зи в майбутнє – До більш ефективнихсуспільств”, Пергамон Пресс, Оксфорд,1980 (англійською мовою), що з’явилася якрезультат доповіді Римському клубу. Розроб-ки Римського клубу на той час “приклада-лися” до радянських реалій і час від часу вмосковських видавництвах виходили вросійському перекладі. При цьому це чи неєдиний текст з-поміж усіх виданих Рим-ським клубом був підданий найсуворішійкритиці з боку проімперськи налаштованихрадянських ідеологів.

© Розпутенко І.В.

ГАЛУЗЬ НАУКИ “ДЕРЖАВНЕ УПРАВ-ЛІННЯ” – відносно самостійна сфера нау-кових досліджень, яка має своїм об’єктомдержавне управління як вид професійноїдіяльності, а предметом – залежно від змістунауково-практичного завдання – ті чи інші

технологічні або аксіологічні її виміри. Упершому випадку йдеться про пошук ефек-тивних оптимальних та раціональних спо-собів і засобів досягнення цілей державно-управлінської діяльності, у другому – прооцінку соціальних, економічних, політичних,культурних, екологічних тощо наслідків цієїдіяльності. Отже, за своїм змістом – це нау-ка про технологію та сенс, або суспільнепризначення державно-управлінської діяль-ності. За своїми гносеологічними особливо-стями – це науково-практичний тип знання,на відміну від емпіричного чи теоретично-го. Він виникає в умовах, коли вирішенняпевних практичних проблем стає неможли-вим без застосування наукових знань і ме-тодів. Водночас таке застосування обумов-лює трансформацію останніх у якісно новийпродукт – технологічну розробку, зокремастратегію, програму, план заходів, “дорож-ню карту”, рецепт, інструкцію тощо. В мето-дологічному плані Г.н.“Д.у.” характери-зується пріоритетним використанням ме-тодів, притаманних “інженерно-конструк-тивному”, або технологічному рівню пізнан-ня, що виникає в умовах НТР. Це, насампе-ред, методи моделювання, соціального екс-перименту, системного підходу, структурно-функціонального аналізу тощо.Слід розрізняти передісторію та власне істо-рію науки державного управління. Перед-історія – це переважно просвітницький етапформування та розвитку уявлень про держа-ву та державне управління, починаючи ізстародавньої міфології, релігії, філософії донауки Нового часу. Вважається, що власнеісторія науки державного управління почи-нається з кінця ХІХ – початку ХХ ст. У СШАвона розвивається з теорії менеджменту, уЗахідній Європі – як похідна юридичної нау-ки. Вважається також, що першою заявкоюна створення такої науки є відоме есе амери-канського політолога Вудро Вілсона “Наукадержавного управління” (1887 р.). В Україні,

Г – Ґ

107

за часів її незалежності, Г.н.“Д.у.” офіційнозапроваджується постановою КабінетуМіністрів України “Про затвердження пере-ліку галузей науки, з яких може бути прису-джений науковий ступінь” № 1328 від 29 листо-пада 1997 р. Ініціаторами впровадженняГ.н.“Д.у.”, а також її організаторами і перши-ми розробниками паспортів спеціальностейбули науковці Української Академії держав-ного управління при Президентові Українина чолі з її ректором – д.пед.н., професоромВ.І.Луговим та проректором з наукової робо-ти – д.філос.н., професором В.М.КнязєвимГ.н.“Д.у.” – це наукова дисципліна сучасно-го, постіндустріального, інформаційно-техно-логічного етапу розвитку суспільства. Пе-редумовами її виникнення і конституюванняяк відносно самостійної сфери знань є: 1) про-фесіоналізація державного управління, ви-окремлення його в особливий, визнаний дер-жавою і суспільством вид професії; 2) пере-творення управлінської діяльності в основусуспільного виробництва та вирішальнийфактор суспільного розвитку; 3) перетворен-ня науки на безпосередню продуктивну силу,трансформація наукового знання із засобуосвіти у засіб управління та спосіб побудовиуправлінських технологій. Г.н.“Д.у.” є визна-ною як в Україні, так і в передових країнахсвіту. Ступінь її розвитку є показником ефек-тивності та інноваційності державного управ-ління, його здатності оперативно та адекват-но реагувати на виклики часу. СтруктуруГ.н.“Д.у.” Див. Наукові спеціальності дер-жавного управління.

© Князєв В.М.

ГАЛУЗЬ ПРАВА – відносно самостійна су-купність правових норм та інститутів, якарегулює якісно однорідну сферу (рід) сус-пільних відносин специфічними методамиправового регулювання. Г.п. є основним еле-ментом структури права. Поділ права на га-лузі зумовлений специфікою правовихвідносин та необхідністю встановлення дляних особливого правового режиму. Метод іпредмет правового регулювання виступаютьосновними критеріями поділу права на га-лузі. За ними у вітчизняному праві визначають:а) профільні (фундаментальні); б) основні;в) комплексні галузі права. До фундамен-тальних належать конституційне (державне)та адміністративне право, які є чільними еле-ментами правової основи державного управ-

ління. Крім галузевої класифікації, правоподіляється на публічне і приватне, що відпо-відає поділу сфер інтересів – загальних (дер-жавних) та індивідуальних. Така класифіка-ція виступає вихідною передумовою демо-кратичної правової системи державно-управлінської діяльності.

© Когут П.В.

ГАНТІНГТОН САМУЕЛЬ ФІЛЛІПС(Samuel Phillips Huntington; 17.04.1927-24.12.2008) – американський політолог, ди-ректор Інституту стратегічних досліджень уГарвардському університеті. Автор теоріїзіткнення цивілізацій в сучасну епоху. Фахі-вець у галузі порівняльної політології татранзитології – розділу політології, якийвивчає перехід від авторитаризму до демо-кратії. Ідейним лейтмотивом геополітичноїмонографії “Зіткнення цивілізацій” (1996)став розгляд сучасного, “після закінченняхолодної війни”, світу крізь призму складнихвзаємостосунків наднаціональних культурнихспільнот, які вчений окреслює як світові “ци-вілізації”. Г., зокрема, передбачив майбутнійконфлікт між Заходом та ісламським світом.На його думку, для нашого часу є характер-ною тенденція до десекуляризації – повернен-ня до релігійної ідентичності великих регіо-нів, а відтак, провідна роль віднині відводитьсялокальним цивілізаціям, що протистоятьзахідній цивілізації. Наочним фактом для ілю-страції теорії Г. є зростання ісламського фун-даменталізму. Один з розділів своєї книги Г.присвятив характеристикам Росії та України.Посилаючись на ранні факти відносно лібе-рального та неагресивного правлінняБ.Єльцина часів 1992-1994 рр., автор ствер-джував, що Росія будуватиме блок із колишніхправославних республік СРСР і що світ по-годиться з цією системою. Стосовно Украї-ни, поділеної автором на дві частини – євро-пеїзовану та русифіковану, Г. передбачив триможливих варіанти розвитку подій:– збройний конфлікт з Росією (малоймовір-ний з погляду автора);– поділ України на дві окремі державні оди-ниці, з приєднанням східної частини до Росії;– найбільш імовірний сценарій – Україназберігає свою єдність і незалежність і тісноспівпрацює з Росією.За Г. основний критерій розвитку – інститу-ціоналізація геополітичних і геоекономічнихпроцесів. Високий рівень політичної інсти-

108

туціоналізації є основою політичної стабіль-ності та стійкості у перехідних суспільствах.

© Розпутенко І.В.

ГАУСХОФЕР КАРЛ (Karl Haushofer;27.08.1869 – 13.03.1946) – німецький гео-граф і соціолог, засновник німецької школигеополітики, у 1922 р. відкрив Німецькийінститут геополітики. Його погляди форму-валися під впливом соціального дарвінізмуй теоретиків американського імперіалізму.Концепцією держави як біологічного організ-му, що прагне до розширення, цікавилися ба-гато вчених – Шарль-Луї де Монтеск’є(1689-1755), Юхан Рудольф Челлен (1864-1922), Фрідріх Ратцель (1844-1904), ГелфордДжон Маккіндер (1861-1947), Альфред ТеєрМехен (1840-1914) та багато інших.Г. на основі попередніх теорій розробиввласні принципи геополітики, пропагуючиідеї реваншизму та експансії. Геополітика уйого трактуванні стала складовою частиноюофіційної доктрини третього рейху.У його працях поєднувалися географічнийдетермінізм, расова теорія і соціальний дар-вінізм. За часів нацистської Німеччини по-гляди Г. на геополітику були надзвичайномодними і набули певних містичних рис.Фундаментом для побудов Г. обрав мальту-зіанське поняття “життєвого простору”,причому завдання кожної держави він ба-чив у розширенні цього простору. Звідсивипливали необхідність економічної само-достатності (автаркії), культурної експансіїі поглинання невеликих держав, які, буду-чи неспроможними проводити самостійнузовнішню політику, лише дестабілізуютьміжнародні відносини. Г. розробив особли-вий варіант євразійства – воєнно-геополі-тичну доктрину “Континентального блоку(союзу)” (Kontinentalblocke, “Вісь: Берлін –Москва – Токіо”), до якої мали долучитисядержави Євразії, як східна противага й аль-тернатива західному англосаксонськомусвіту (тобто Британській імперії і США),але яка так і не реалізувалася. У своїй зна-менитій статті “Континентальний блок” Г.писав: “ …Євразію неможливо задушити,поки два найкрупніших її народи – німці іросіяни – всіма фібрами прагнутимуть уни-кати міжосібного конфлікту, на кшталтКримської війни або ж 1914 р.: це аксіомаєвропейської політики…”.

© Розпутенко І.В.

ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО – найви-ща адміністративно-територіальна одиницяв Російській імперії у період 1775-1917 рр.,охоплювала одну або кілька губерній (якправило – 3), що перебували під управлін-ням одного генерал-губернатора (призначав-ся імператором). Створювались переважнона окраїнах (певним винятком були Москов-ське та Санкт-Петербурзьке). Основне при-значення генерал-губернаторів полягало уздійсненні контрольних функцій (у томучислі контролі за діяльністю губернаторів)та охороні інтересів монархії. Прямої участів управлінні, як правило, не брали. На тери-торії України у різні роки існували Київське,Малоросійське та Новоросійське (Новоро-сійське і Бессарабське) г.-г.

© Овдін О.В.

ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ ООН – одинз головних органів Організації Об’єднанихНацій, що складається з представників усіхкраїн-членів та уповноважений розглядатипитання, що входять до її компетенції, за ви-нятком віднесених до спеціальної компе-тенції Ради Безпеки ООН. Резолюції Гене-ральної Асамблеї приймаються простоюбільшістю.

© Руденко О.М.

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯ-РІЯ – вищий виконавчий орган Гетьманщи-ни, за посередництвом якого гетьманздійснював своє адміністративне, судове,фінансове управління, а також зовнішні зно-сини. Г.в.к. була створена ще під час Визволь-ної війни, але юридично оформилася за геть-манування Д.Апостола (1727-1734). Її штатискладались з військових канцеляристів – ви-щого щабля апарату – і “служителів” – про-токолістів, копіїстів, товмачів, які підпоряд-ковувались генеральному писареві. Спочат-ку штат налічував близько 30 осіб, а згодом,за генерального писаря А.Я.Безбородька,збільшився і доходив до 200 осіб. З серединиXVIII ст., коли початкове навчання козацькихдітей, особливо старшини, стає обов’язковим,у Г.в.к. зосереджувалось загальне керівни-цтво і контроль за їх навчанням.

© Прокопенко Л.Л.

ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА (ВІЙСЬКО-ВА СТАРШИНА) – інститут, що увінчувавієрархію Війська запорізького і відігравав

109

ключову роль у структурі політичної владиГетьманщини. До Г.с. входили: наказнийгетьман, обозний, суддя, писар, осавули, хо-рунжий і бунчужний, згодом – підскарбій.Сукупність Г.с. при гетьмані складала дорад-чий орган – малу старшинську раду (на якупокладалось завдання оперативного управ-ління країною), а за участі полковників –велику старшинську раду. Г.с. спільно з гетьма-ном брала участь в управлінні країною, малаправо доповідати гетьманові про найваж-ливіші державні справи, право законодавчоїініціативи, відповідала за дипломатичні, адмі-ністративні служби Гетьманщини, військовіпостачання армії, гетьманський суд, викону-вала безпосередні доручення гетьмана.Склад Г.с. обирався на Генеральній і Стар-шинській радах, або за гетьманським при-значенням. Значення Г.с. як керівного орга-ну зростало в часи міжгетьманства.

© Голубчик Г.Д.

ГЕНЕРАЛЬНА УГОДА ПО ТАРИФАХІ ТОРГІВЛІ (ГАТТ) (general agreement ontariffs and trade – GATT) – міжнародна орга-нізація, пов’язана з ООН, ставить за метузниження тарифів і усунення інших бар’єрів,що перешкоджають розвитку міжнародноїторгівлі, регулювала в 1948-1994 рр. прави-ла міжнародної торгівлі згідно з принципа-ми лібералізму, попередниця ВТО. Г.у.т.т.залишалася єдиним інструментом регулю-вання міжнародної торгівлі до того момен-ту, коли була створена спеціалізована Світо-ва організація торгівлі (СОТ) у 1995 р. Пе-реговори про створення Г.у.т.т. проходили в1947 р., угода вступила в силу 1 січня 1948 р.Час від часу до угоди вносилися зміни і по-правки. З 1948 по 1994 р. Г.у.т.т. виступалаголовним регулятором правил міжнародноїторгівлі для більшості країн світу, хоча про-тягом цих 47 років вона мала статус лишеугоди, що тимчасово діяла. Основними функ-ціями Г.у.т.т. були: вплив на державну тор-гову політику шляхом вироблення правилсвітової торгівлі; форум для переговорів, щороблять торгові відносини ліберальнішимиі передбаченими; врегулювання суперечок.Головними принципами Г.у.т.т. були: прин-цип найбільшого сприяння, який полягає втому, що всі договірні сторони при встанов-ленні і відміні ввізних тарифів і мит зобов’я-зані забезпечувати кожній країні однаковосприятливі умови; захист за допомогою мит-

них зборів; заохочення стабільної конку-ренції; кількісні обмеження на імпорт; кон-сультації, пом’якшення і дозвіл спірних пи-тань; регіональні торгові угоди; пільговийрежим для країн, що розвиваються; особливінорми регулювання для текстилю і одягу.Структура Г.у.т.т.: Сесія договірних сторін(найвищий орган Г.у.т.т.); Сесія країн-членів(головний орган вироблення політикиГ.у.т.т.); Рада представників Г.у.т.т. (склада-лася з представників договірних сторін, щозаймалися поточними справами); Комітети,робочі групи, органи з врегулювання супе-речок; Секретаріат Г.у.т.т. (очолюваний ге-неральним директором). У рамках Г.у.т.т.було проведено 8 раундів багатобічних тор-гових переговорів: Женева, 1947 р.; Аннесі(Франція), 1949 р.; Торквей (Великобрита-нія), 1951 р.; Женева, 1956 р.; Женева (ра-унд Ділона), 1960-1961 рр.; Женева (раундКенеді), 1964-1967 рр.; Токіо/Женева (токій-ський раунд), 1973-1979 рр.; Пунта дель-есте(уругвайський раунд; останні засідання про-ведені в Монреалі), почався в 1987 р. Ос-танні раунди заплановані як переговори врамках чотирирічного циклу. Штаб-кварти-ра Г.у.т.т. розташована в Женеві. З 1992 р.налічувалося 103 країни – учасниці угоди і29 країн, що застосовують правила Г.у.т.т.

© Манойленко О.В., Латинін М.А.

ГЕНЕРАЛЬНІ СЕКРЕТАРІ. ГЕНЕРАЛЬ-НИЙ, -а, -е. – 1. Найважливіший, основний,провідний // Який очолює що-небудь у най-вищих колах; головний // Найвищий (ускладі звань вищої адміністрації на Українів XVII-XVIII ст.). 2. Г. (лат.) – загальний,головний; Г.с. – виборна керівна посада, якаіснує в ряді партій, головна службова особав деяких міжнародних організаціях та відомст-вах (наприклад Генеральний секретар ООН).Г.с. України входили до першого уряду не-залежної Української Народної Республіки.Перший уряд Української Народної Респуб-ліки – Генеральний Секретаріат України утво-рено рішенням Української ЦентральноїРади на підставі прийнятого нею І Універ-салу 15 червня 1917 р. Першим Головоюукраїнського уряду призначено В.Винничен-ка (1880-1951), відомого на той час політич-ного діяча і письменника, лідера українськихсоціал-демократів (УСДРП), заступника Го-лови УЦР.

© Гошовська В.А.

110

ГЕОДЕТЕРМІНІЗМ – вчення в соціології,згідно з яким стверджується майже повнаобумовленість діяльності людини природ-ним середовищем.

© Богданович В.Ю.

ГЕОЕКОНОМІКА (англ. geoeconomics) –сукупність наукових методів і практичних за-ходів, що забезпечують державний курскраїни на виживання і розвиток. Г. як напрямсуспільних наук сформувалася в 90-х рр.ХХ ст. як реакція на практичні зміни, щовідбулися і були зафіксовані у низці явищ,організацій, фундацій. У предметі Г. можнавиділити кілька аспектів, що об’єднують вєдиний комплекс питання економічної теорії,економічної політики, економічної географії,ідеології і політології, національної безпе-ки, конфліктології, теорії систем управлін-ня. Вона тісно пов’язана з питаннями інте-лектуальної і соціальної гегемонії, коли знан-ня стають визначальним фактором.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНА АРХІТЕКТУРАСВІТУ. Розвиток інформаційних технологійта інших комунікацій послабили роль і обме-ження географічного чинника у міжнарод-них відносинах. Нова географія обумовле-на, насамперед, процесами глобалізації іпоявою нових транснаціональних “гравців”в геоекономічному просторі. Це викликалопотребу в регіоналізації і створенні новихконструкцій “великих просторів”. Відбува-лася трансформація міжнародних відносин,яка змінила принципи побудови міжурядо-вих систем управління. Утворилися СвітоваПівніч і Глибокий Південь, перехідне ста-новище між якими належить, за тверджен-нями Олександра Неклесси, пострадянсько-му простору.Світова Північ – це геоекономічний макро-регіон, світовий Центр, що включає США,Канаду, Західну Європу та інші розвиненікраїни (Японія, Ізраїль, Австралія і НоваЗеландія).Глибокий Південь – геоекономічний макро-регіон, глибока світова Периферія з харак-терними процесами демодернізації і кримі-налізації соціальних і економічних відносин.До цього макрорегіону належать багатокраїн, що розташовані переважно у тропі-ках і субтропіках (Центральна Африка, Індо-океанська дуга). Для більшості країн, особ-

ливо мусульманських, характерний видобу-ток сировинних ресурсів. Держави цьогомакрорегіону виступають за перегляд існу-ючої системи розподілу природної ренти.Під впливом економічної глобалізації відбу-вається деградація соціальних організмів зарахунок корумпованої влади і орієнтованихна неї корпоративних угруповань.Серединний (трансформаційний) прошарокміж Світовою Північчю і Глибоким Півднемскладає геоекономічний квартал, що скла-дається з країн, які формально є членамиглобальних утворень, зорієнтованих на євро-пейські цінності, і країн, які перебувають усфері інтересів Росії.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНА ВІЙНА – боротьбабез застосування військової сили за вигіднірегіональні позиції (ринки сировини і збу-ту, транспортні коридори) у світовій еко-номіці, економічна блокада.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНА ЕКСПАНСІЯ – су-купність економічних, фінансових, інвестицій-них, “інноваційних”, міграційних, товарнихчинників, що впливають на зміну економічноїструктури з наступною прогресією (арифме-тичною, географічною) в соціально-гумані-тарній сфері умовного об’єкта експансії.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНА ПОТУЖНІСТЬ –сукупність матеріальних, природних, еконо-мічних, фінансових, демографічних ресурсівдержави, які відповідно до розмірів власноїтериторії і території, якої сягають націо-нальні інтереси, реалізують геоекономічнийкод і політичну волю.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНА СТРАТЕГІЯ – мис-тецтво досягати економічних цілей на світо-вому ринку та запобігати потенційним кон-фліктам з допомогою геоекономічних техно-логій. Методи контролю над комунікаційни-ми матеріальними потоками енергетичних таінших ресурсів з метою участі суб’єктівміжнародних економічних відносин у ство-ренні і перерозподілі світового валовогопродукту. Г.с. держави може полягати втранснаціоналізації економіки.

© Розпутенко І.В.

111

ГЕОЕКОНОМІЧНИЙ КОД – багатовек-торна система економічних відносин іззовнішнім світом, що склалася на основібалансу національних інтересів. Вона міститьміжнародний і міжкорпоративний розподілпраці та забезпечує ефективне функціонуван-ня комунікаційного каркаса економіки.

© Розпутенко І.В.

ГЕОЕКОНОМІЧНИЙ ПОЛЮС. У кінціХХ ст. сформувалися три світових полюсиекономічного і технологічного розвитку:Північноамериканський (НАФТА), Західно-європейський (Європейський Союз) і Азіат-сько-Тихоокеанський. Абсолютною еконо-мічною потужністю володіють США, знач-но випереджаючи Японію, яка займає другемісце у світі за макроекономічними показ-никами. У Західній Європі лідируюче ста-новище займає Німеччина. В Азіатсько-Ти-хоокеанському регіоні динамічно розви-вається Китай, який за прогнозами експертівстане згодом другою світовою державою. Заданими міжнародної статистики, глобальнаекономіка вступила в третє тисячоліття знайкрупнішими центрами сили, на які при-падає більше половини світового ВВП, роз-рахованого на основі офіційних курсів і па-ритетів купівельної спроможності націо-нальних валют. Частка лідерів у світовомуВВП розподілилася наступним чином: США –21%, Західна Європа – 20%, Китай – 12% іЯпонія – 7,5%.Кожен з трьох полюсів економічного і тех-нологічного розвитку має різну ідеологіюформування. Північноамериканський полюс(США) є зразком вільного підприємництва,Західноєвропейський (ЄС) – прикладом еко-номічної інтеграції у межах єдиної цивілі-зації, Азіатсько-Тихоокеанський – демонст-рує вміле використання західних технологійу поєднанні з місцевими соціокультурнимитрадиціями. Між Г.п. йде постійний ци-вілізаційний діалог, заснований на по-рубіжній енергетиці багатовимірного про-стору. Матеріальними ретрансляторамивиступають транспортні комунікації і вільніекономічні зони.Г.п. не завжди збігаються з геополітичнимиполюсами. У військово-політичному відно-шенні Західна Європа не є світовим полю-сом (90% потужностей НАТО припадає наСША), і разом з тим Росія зберігає позиціїдругої світової ядерної держави.

Поляризація характерна для світового фінан-сового простору. Близько половини обсягукапіталізації світового фондового ринку при-падає на 25 великих міст. Більше половинисвітових валютних операцій здійснюється вЛондоні, Нью-Йорку і Токіо.

© Розпутенко І.В.

ГЕОІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ (ГІС) –системи програмно-апаратних засобів таалгоритмічних процедур, що створені дляпідтримки цифрової обробки, поповнення,маніпулювання, аналізу, математично-кар-тографічного моделювання та образноговідображення координованих даних. Цеінструменти, які дають змогу користувачамздійснювати пошук, аналізувати і редагува-ти електронні карти, а також додатковуінформацію про об’єкти. Г.с. широко засто-совуються в державному та муніципально-му управлінні, картографії, геології, метео-рології, землеустрої, екології, транспорті,економіці, обороні. За територіальним охоп-ленням виділяють глобальні, субконтинен-тальні, національні (державні), регіональні,субрегіональні і локальні або місцеві Г.с. Г.с.розрізняються предметною областю інфор-маційного моделювання, наприклад, міськіабо муніципальні, природоохоронні і т. ін.;серед них особливе найменування, як най-більш поширені, отримали земельні Г.с.Проблемна орієнтація Г.с. визначається ви-рішуваними в ній завданнями (науковими іприкладними), серед них інвентаризація ре-сурсів (у тому числі кадастр), аналіз, оціню-вання, моніторинг, управління і планування,підтримка прийняття рішень та ін. Наукові,технічні, технологічні і прикладні аспектипроектування, створення і використання Г.с.вивчаються геоінформатикою.

© Кравцов О.В.

ГЕОІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ УДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ – про-грамно-апаратний комплекс, що здійснюєзбирання, відображення, обробку, аналіз іпоширення інформації стосовно просторо-во-розподілених об’єктів та явищ на основіелектронних мап та пов’язаних з ними базданих. Г.с.д.у. застосовуються в широкомуспектрі завдань державного управління, по-в’язаних з аналізом і прогнозом явищ і подій,прийняттям управлінських рішень і моніто-рингом їх реалізації. Г.с.д.у. найбільш ефек-

112

тивні для наступних завдань державногоуправління: прийняття рішень управлінсько-го рівня; перспективне та оперативне плану-вання розвитку території; оптимальне проек-тування об’єктів промислового та грома-дянського призначення на території; розроб-ка генерального плану розвитку території таконтроль за його виконанням; екологічний мо-ніторинг території та економічна оцінка ви-користання земель і інших ресурсів; контрольза використанням нерухомості; контроль ста-ну інженерних мереж комунального госпо-дарства міст; збирання даних про гірничо-геологічні природні процеси та запаси зем-них надр; аналіз та удосконалювання подат-кової політики; створення кадастрів та сис-тем реєстрації нерухомого майна; поліпшен-ня роботи служб швидкого реагування; мо-делювання різноманітних критичних ситу-ацій; перепис населення, проведення виборів;боротьба зі злочинністю.

© Клименко І.В.

ГЕОПОЛІТИКА – теорія і практика сучас-них міжнародних відносин, що вивчає тавраховує широкомасштабний системнийвплив географічних, економічних, політич-них, військових, демографічних, екологіч-них та інших факторів на формування таздійснення передусім зовнішньої політикидержав. У традиційному (класичному) ро-зумінні Г. – це політологічна концепція, якабула сформована наприкінці ХІХ – на по-чатку ХХ ст. (Ф.Ратцель, А.Мехен, Х.Мак-кіндер, Р.Челлен), згідно з якою зовнішняполітика держави зумовлюється географіч-ними чинниками (територія, положення,клімат, чисельність населення та ін.).

© Ситник Г.П.

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР – багато-вимірний комунікаційний простір (військо-во-політичний, демографічний, соціальний,гуманітарний, інформаційний тощо), щооб’єднує політичну, соціальну, духовну сфе-ри спільною пан ідеєю. Визначається межа-ми поширення військово-політичної і куль-турно-духовної сфери держави.

© Розпутенко І.В.

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ РЕГІОН – простір,що утворюють низка держав на основі різно-манітних критеріїв сусідства і єдності з ме-тою забезпечення та отримання певних вигід

(колективна безпека, військово-політичне істратегічне кооперування); політико-геогра-фічний багатовимірний простір з підвище-ною конфліктністю, що небезпечна своїмисерйозними наслідками для решти світу.

© Розпутенко І.В.

ГЕОСТРАТЕГІЯ (англ. Geostrategy) – су-купність напрямів зовнішньополітичної ізовнішньоекономічної діяльності державина світовій арені і складає стрижневу части-ну доктрини національної безпеки, щомістить технологію поведінки держави длядосягнення поставлених цілей в геополітич-ному і геоекономічному просторі. За своєюсуттю Г. це – мистецтво нейтралізації руйнів-них (для соціуму) наслідків зовнішнього чивнутрішнього викликів (негативної порубіж-ної енергетики) багатовимірного комуніка-ційного простору; це – використання силидержави для досягнення поставлених цілей,враховуючи реалії міжнародної силової гри –тобто сутність, інтереси і наміри противни-ка, союзника, національних і транснаціо-нальних груп, які входять до світової спіль-ноти. Г. створює основу для розробки тех-нологій реалізації національних чи регіо-нальних пріоритетів, запобігання соціаль-ним і екологічним катастрофам, що заро-джуються на енергонасичених рубежах. Навідміну від стратегії (мистецтво керуватисучасною політичною чи громадською бо-ротьбою) виділяється метастратегія (довго-тривала стратегія).

© Розпутенко І.В.

ГЕРОНТОКРАТІЯ (від грец. “геронтос” –старі та “кратос” – влада) в дослівному пере-кладі – влада старих. Тип політичного режи-му, який характеризується монополізацією натривалий термін (приблизно кілька десяти-річ) вищих щаблів державної влади в рукахобмеженої та замкненої групи політиків, якправило, однієї або близьких одна до одноїгенерацій. В такому разі складаються умовидля безстрокового (фактично – до фізичноїсмерті) перебування на вищих посадах однихй тих самих осіб та заміну їх на висуванців зкола тієї ж самої замкненої групи, які, черезсуто біологічні обставини, не можуть нале-жати до суттєво більш молодих генерацій.Сприятливі умови для формування Г. ство-рює суспільний устрій аристократичного абоолігархічного типу, з сильно інтегрованою,

113

стабільною та відносно монолітною елітоюна зразок радянської партійної номенклату-ри в часи “пізнього” СРСР. Невипадково кла-сичним прикладом Г. нині вважаються ос-танні роки правління Л.Брежнєва та період ке-рівництва його наступників – Ю.Андроповата К.Черненка (1975-1985 рр.). Наслідкамипанування Г. є стагнація соціально-економіч-ного розвитку, деградація культурно-світо-глядної сфери, явища розкладу в інших галу-зях суспільного життя (корупція, прогресую-чий відрив влади від суспільства тощо). Пе-ріод планування Г. в останні роки існуванняСРСР отримав назву “епоха застою”.

© Бакаєв Ю.В.

ГЕТЬМАН (від нім. Hauptmann, польськ.Неtmаn – начальник). 1. В Польщі та Вели-кому Князівстві Литовському з II половиниXV ст. – командуючий збройними силами.Спочатку Г. призначався королем на часвійськових дій. З 1503 р. посада Г. великогокоронного, а згодом “Г. великого литовсько-го” стала постійною, а з 1581 р. – довічною.У 1527 р. Г. стали найвищими військовимикерівниками. Помічниками їх були Г. польні(коронний та литовський). Вперше ця поса-да з’явилася у Польщі в 1539 р., а у Велико-му Князівстві Литовському дещо пізніше.Займалися організацією постачання війська,розвідки, керували найманими військамитощо. 2. Після утворення у 1572 р. україн-ського реєстрового козацького війська Г. ста-ли просто називати його керівників. З сере-дини ХVII ст. по 1764 р. титул Г. мали керів-ники Української держави, що на правах авто-номії входила до складу Росії.

© Казакевич О.М.

ГЕТЬМАНАТ – держава на чолі з гетьма-ном Павлом Скоропадським, яка існувала вУкраїні з 29.04.1918 по 14.12.1918 р. Офіцій-на назва гетьманського державного устрою –Українська держава. 29 квітня 1918 р. відбув-ся державний переворот і П.Скоропадськийоголосив себе гетьманом та запровадив “За-кони про тимчасовий державний устрій Украї-ни”. Г. Скоропадського проводив активнувнутрішню і зовнішню політику. Відбуласяреставрація поміщицького землеволодіння,створено державний бюджет, відкрито кількаукраїнських банків, заборонено страйки іпрофспілки, розпочато формування регуляр-ної армії. 11 липня 1918 р. утворено УАПЦ

(митрополит В.Липківський). 14 листопада1918 р. видано указ про відкриття Україн-ської академії наук. Було прийнято закон прообов’язкове вивчення української мови талітератури, а також історії та географії Украї-ни в середній школі, створено десяткиукраїнських гімназій, почалося заснуванняукраїнських університетів. Були організованіНаціональна бібліотека України, Національ-ний архів України, Національна галерея ми-стецтв, Український історичний музей, Україн-ський національний театр. У грудні 1918 р.внаслідок поразки у Першій світовій війніНімеччини, яка була головним союзникомП.Скоропадського, а також активних дій Ди-ректорії УНР Г. припинив своє існування.

© Казакевич О.М.

ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ. Після утворенняв Речі Посполитій українського реєстрово-го козацького війська гетьманами стали на-зивати його керівників. До Богдана Хмель-ницького в Україні було 48 Г., зокрема К.Ко-синський, С.Наливайко, Т.Федорович. У ре-зультаті відновлення внаслідок національно-визвольної революції українського народупід проводом Б.Хмельницького (1648-1657)Української держави Г. став її главою. Г. ке-рував роботою військової ради і ради гене-ральної старшини, очолював генеральнийуряд, козацьке військо і старшинську адмін-істрацію. Формальними відзнаками Г. вла-ди були корогва (прапор), бунчук, булава,пернач, гербова печатка, литаври, духовітруби тощо. Резиденція розміщувалася врізні часи у Чигирині, Гадячі, Батурині таГлухові. Посада Г. на Лівобережній Українііснувала до 1764 р. (з перервами у 1722-1727та 1734-1750 рр.). Після Б.Хмельницького Г.були І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Брю-ховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович,І.Мазепа, І.Скоропадський, Д.Апостол, К.Ро-зумовський. З 1663 по 1681 р. посада Г. існу-вала також на Правобережній Україні (П.Те-теря, П.Дорошенко, Ю.Хмельницький,М.Ханенко), а в 1710-1742 рр. Г. в еміграціїбув П.Орлик. Загалом після Б.Хмельницько-го в Правобережній та Лівобережній Українібуло 18 Г. У 1722-1723 рр. під контролем Ма-лоросійської колегії діяв наказний Г. П.По-луботок. Упродовж квітня-грудня 1918 р. начолі Української Держави стояв П.Скоро-падський, який мав титул Г.

© Казакевич О.М.

114

ГЕТЬМАНСТВО – національна формаорганізації вищої влади в Україні в умовахїї автономії у складі Російської імперії (се-редина ХVII-XVIII ст.). Гетьман обирався ге-неральною військовою радою козацькоговійська і затверджувався російським царем.Конкретний обсяг повноважень кожногогетьмана визначався спеціальною угодою зросійським урядом, так званими Гетьман-ськими статтями. В руках гетьмана зосеред-жувалася основна політична, адміністратив-на, військова, фінансова і судова влада. Геть-ман мав значний вплив на церковні справи.Акти гетьманської влади – універсали – малив Україні загальнообов’язкове значення.Підвалиною гетьманської влади була систе-ма військово-адміністративного управління.Спроби перетворення гетьманської влади вмонархічну успіху не мали, в інституті Г. пе-реважали демократичні засади.

© Казакевич О.М.

ГЕТЬМАНСЬКІ СТАТТІ XVII-XVIII СТ. –документи державно-правового характеру,які визначали суспільно-політичний устрійКозацької держави – Гетьманщини та поря-док її відносин з Російською державою і на-зивались козацькими літописцями “консти-туціями”. Здебільшого вони укладалися з на-годи виборів нового гетьмана як своєріднаугода між гетьманом, козацькою старшиноюта московським урядом. На думку М.С.Гру-шевського, автономія України у складі Росій-ської держави мала характер конституційнийі ґрунтувалася на договорі. Г.с. є найбільшповним джерелом щодо еволюції тогочасноїсистеми адміністративного управління вУкраїні. Відомі Переяславські с. Ю.Хмель-ницького (1659), Батуринські (1663) та Мос-ковські с. І.Брюховецького (1665), Глухівськіс. Д.Многогрішного (1669), Конотопські(1672) та Переяславські с. І.Самойловича(1674), Коломацькі с. І.Мазепи (1687), Реше-тилівські с. І.Скоропадського (1709), так звані“Рішительні пункти” Д.Апостола (1728).

© Нікітін В.В.

ГЕТЬМАНЩИНА – держава на територіїцентральної і північно-східної України, якаутворилася внаслідок національно-визволь-ної революції українського народу під про-водом Б.Хмельницького, визнана за умова-ми Зборівського договору 1649 р. З 1654 р.увійшла під протекторат Московського

царства та зберігала свою автономію до1764 р., до ліквідації Катериною II. Офіцій-на назва – Військо Запорізьке. Царськийуряд уникав вживання терміна Г. і в офіцій-них документах називав її – Малоросією.Столицями Г. в різні часи були м. Чигирин,Гадяч, Батурин, Глухів. На початковому етапііснування Г. була номінально залежною відРечі Посполитої, а її територія обмежуваласьКиївським, Чернігівським та Брацлавськимвоєводствами. У 1663 р. Г. поділилася налівобережну (під контролем Росії) та право-бережну (під контролем Речі Посполитої).Цей поділ був закріплений умовами Андру-сівського перемир’я 1667 р. В адміністра-тивно-територіальному відношенні Г. поді-лялася на полки та сотні. Міста на Г. корис-тувалися правами самоврядування, нимиуправляли магістрати та ратуші. Суспільнаструктура Г. включала козацтво, українськушляхту, міщанство, селянство. Провіднароль у державному житті належала козацькійстаршині та українській шляхті, з яких фор-мувалася рада старшин, що була дорадчиморганом при гетьмані.

© Казакевич О.М.

ГІПЕРСТІЙКІСТЬ – стан системи, якийвиникає при зростанні ентропії, коли систе-ма втрачає пошукову активність та різно-манітність, що рухає систему до критичноїточки гомеостазу, яка знаменує розпад сис-теми. У цьому стані система втрачає мож-ливість адаптації та змін.

© Сурмін Ю.П.

ГІПОТЕЗА (від грец. Ύπόθεσις – основнеположення, припущення, принцип) – науко-ве припущення, що висувається для пояснен-ня будь-якого явища і для того щоб статидостовірною науковою теорією, потребуєекспериментальної перевірки та теоретич-ного обґрунтування. Не будь-яке припущен-ня є науковою гіпотезою. Г. обов’язково по-винна відповідати таким вимогам. Г. не по-винна суперечити неодноразово перевіре-ним фактам і теоріям. Якщо це трапляється,то є ознакою методологічної неспромож-ності гіпотези. Г. повинна поширюватися навсе коло явищ, що описуються нею без вся-ких винятків. Вона не повинна містити внут-рішніх формально-логічних суперечностей,інше говорить про її логічну необґрунто-ваність, а також понять, що не отримали ціл-

115

ком певної емпіричної інтерпретації, інакшеїї неможливо перевірити. В обґрунтуванні Г.особливу роль відіграє аргументація методудослідження. Процес розвитку Г. проходитьчотири стадії: висування Г. у процесі вив-чення об’єкта дослідження, формулюваннягіпотез, постановка і обґрунтування Г., до-ведення гіпотези у процесі дослідження. Упроцесі перевірки Г. виявляється зв’язок її знауковою теорією.

© Сурмін Ю.П.

ГІПОТЕЗА У ДОСЛІДЖЕННЯХ З ДЕР-ЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ – форма розвиткузнань в галузі державного управління, щоявляє собою наукове припущення, яке потре-бує доведення і висувається для теоретичногообґрунтування нової ідеї, забезпечує перехіддо нового знання, створення нової теорії.Будь-яка гіпотеза, що висувається в галузідержавного управління, має відповідати та-ким вимогам (критеріям) щодо її науковості:– суспільної значущості – відповідати цілямта напрямам розвитку суспільства;– соціальної спрямованості – бути спрямо-ваною на вирішення нагальних соціально-економічних, політичних, гуманітарних таін. проблем розвитку держави;– релевантності – визнання ймовірності їїіснування не тільки в науці, а й в повсякденнійпрактиці діяльності державних інституцій;– обґрунтованості (об’єктивності) – мож-ливість її співставлення з емпіричними татеоретичними фактами;– поступовості – поєднання з наявним нау-ковим знанням;– інформативності – спроможність відшу-кувати нові факти, давати їм раціональнепояснення;– несуперечності – відповідність (бажана)загальновизнаним науковим фактам, по-хідному емпіричному базису, мати мож-ливість на перевірку та перетворення у досто-вірне знання;– простоти – бути гранично простою, тоб-то такою, яка на етапі формулювання не по-требує виведення з себе нових гіпотез абоприпущень.Наукові гіпотези в державному управліннірозглядаються в контексті розвитку держав-но-управлінських відносин, висуваютьсязадля вирішення конкретного завдання чирозв’язання існуючих суперечностей.

© Кузнецов А.О.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ – найвища посадоваособа держави, яка за Конституцією визна-чає внутрішню і зовнішню політику, пред-ставляє країну в офіційних церемоніях все-редині країни і за кордоном (у міжнародних,міждержавних відносинах), вирішує питан-ня громадянства і надання політичного при-тулку, нагороджує державними нагородамиі присвоює почесні звання, здійснює поми-лування; як гарант Конституції, прав і сво-бод людини і громадянина у встановленомупорядку вживає заходів з охорони суверені-тету країни, її незалежності і державноїцілісності, забезпечує узгоджене функціону-вання і взаємодію органів державної влади,вводить на всій території країни або в окре-мих місцевостях надзвичайний стан, про щоповідомляє парламент; як Верховний Голов-нокомандувач несе відповідальність за бойо-ву готовність Збройних Сил, затверджуєвійськову доктрину держави, призначає ізвільняє вищих воєначальників, присвоюєвищі військові звання, оголошує про призивгромадян на військову службу, у разі агресіїпроти країни або її безпосередньої загрозивводить на території всієї держави або в окре-мих місцевостях військовий стан з негайнимповідомленням парламенту; як суб’єкт зако-нодавчого процесу володіє правами законо-давчої ініціативи і накладання вето, підпи-сує і обнародує закони.Г.д. – державна посада, що уособлює єднiстьнацiї, символiзує державу, покликана гаран-тувати її цiлiснiсть, бути чинникомгармонiйної та ефективної взаємодії гiлокдержавної влади мiж собою. Г.д. є короно-вана особа в монархiчних державах або пре-зидент у республiканських державах. Г.д.вважається носiєм верховної влади в країнi,очолює, репрезентує державу. Як правило,його статус характеризується полiтичноюнейтральнiстю.

© Михненко А.А.

ГЛАВА УРЯДУ – керiвник виконавчої вла-ди в державi, ключова фiгура в системi дер-жавного врядування, громадського адмi-нiстрування. Г.у. (прем’єр-мiнiстр, канц-лер, голова ради мiнiстрiв тощо) частонадiляється особливими, широкими і са-мостiйними адміністративними повнова-женнями в рiзних галузях, усi члени уря-ду iєрархiчно підпорядковуються йому. Г.у.може призначати і звільняти членiв уряду

116

(або ж вони призначаються та звiль-няються за його поданням главою держа-ви чи парламентом); він проводить засі-дання уряду або його кабiнету, визначаєпорядок денний засiдань, формулює рi-шення уряду; може впливати на законодав-чий процес, використовуючи, зокрема,право законодавчої iнiцiативи.

© Михненко А.А.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ – в буквальному ро-зумінні означає процес перетворення явищмісцевого характеру в глобальні. Г. можнаописати як процес, в якому люди об’єдну-ються в єдине суспільство і існують разомпід зростаючим впливом і комбінованоюдією зовнішніх чинників (економічних, тех-нологічних, соціокультурних і політичних).Термін часто використовується стосовно Г.економічної, тобто інтеграції національнихгосподарств в єдиний світовий ринок безнаціональних бар’єрів і створення єдинихюридичних умов для всіх країн через торгів-лю, прямі іноземні інвестиції, рух капіталу,міграцію і поширення технології. За всієїпоширеності Г. як особливої фази міжнарод-них відносин у сучасному світі єдиного за-гальновизнаного визначення цього явища неіснує. Наявні формулювання в сучаснійсвітовій науці і політиці мають описовий абовзаємовиключний характер. Процес Г., по-при свої позитивні та негативні риси, маєочевидно об’єктивний характер і скла-дається з трьох взаємопов’язаних компо-нентів – нового міжнародного розподілупраці, міжнародного виробництва і політич-них відносин.

© Ратушний С.М., Розпутенко І.В.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ НЕОЛІБЕРАЛЬНА –інтернаціоналізація економічного, політич-ного, культурно-духовного життя людства,що супроводжується ігноруванням багатьохцивілізаційних імперативів. По суті, йдетьсяпро вчення західних фундаменталістів, осно-ву якого складають доктрини всесильностіринку і світової справедливості. Віра в нео-лібералізм виявилася небезпечною ілюзією,що становить для багатьох новоявлених по-літиків загрозу для національної безпеки.Г.н. сприяла “розбазарюванню” національ-ного багатства пострадянських держав і ви-везенню капіталу за кордон.

© Розпутенко І.В.

ГЛОБАЛІЗМ (globalism, від фр. global – за-гальний, від лат. globus – куля) – 1) зовнішняполітика будь-якої держави, що ґрунтуєтьсяна втручанні у внутрішні справи інших дер-жав, у нав’язуванні своєї волі; 2) масш-табність; 3) процес становлення цілісностіта єдності світу; 4) турбота про інші держа-ви зі шкодою для національних інтересів. Г. –поняття, що визначає суть сучасного етапурозвитку людської цивілізації і актуальнихдля всього людства проблем, що виникаютьу ході даного розвитку, а також напрям нау-кового, політичного, філософського мислен-ня, що відображає здатність до сприйняттяглобальних проблем. Г. – це принцип підхо-ду в теорії і політиці до формування, органі-зації, функціонування і розвитку світу якцілісної економічної, соціокультурної і полі-тичної суперсистеми. Г. протиставляєтьсярегіоналізму, націоналізму, етатизму йіншим подібним явищам, пов’язаним із роз-межуванням людства. У даному плані Г.означає, що сучасне людство розглядаєтьсяяк єдине ціле, глобальна система, всі струк-турні елементи якої (країни, народи тощо)перебувають у тісному взаємозв’язку та взає-мозалежності. Реальний початок концепційГ. – це імперативи зміни стратегій і системисвітового розвитку, новий світовий суспіль-но-політичний лад. Г. – сучасна система по-глядів і діяльності, яка найбільш повно вра-ховує стан справ у всьому світі; підхідорганів влади до вирішення нагальних пи-тань із загальних позицій. Г. як об’єктивнесоціально-економічне явище визначаєтьсяяк планетарно орієнтована експансія окре-мих індивідів, колективів, держав і міждер-жавних об’єднань у різних сферах життє-діяльності з конвергенційним ефектом. Засвоєю природою Г. – це система глобально-го монополізму і глобальної конкуренції. Якособливу сферу громадської думки виділя-ють політичний Г., зумовлений потребамизабезпечення глобальної безпеки світовогоспівтовариства і завданнями політичноговрегулювання глобальної сфери. Г. – стильу політиці, за якого певне питання розгля-дається і вирішується в контексті загально-людських проблем, що потребують для сво-го розв’язання спільних зусиль. Уперше кон-цепцію Г. виклав З.Бжезинський у 1968 р.Зокрема, він передбачав, що Г. як нова фор-ма суспільно-політичного ладу прагнутимедо всеохоплюючого панування і перерозпо-

117

ділу світових ресурсів. У наш час застосо-вується поняття Г., яке вперше вжив у су-часному значенні англійський дослідникР.Робертсон у 1983 р. Протягом 80-90-х рр.концепція Г. набула більш розгорнутого ха-рактеру, отримала всесвітнє визнання та по-ширилася на всі сфери людської діяльності,в її межах був здійснений широкий спектрдосліджень. Найбільш відомими представ-никами Г. є К.Боулдинг, Е.Ласло, Дж.Маклін,С.Мендловиц, Е.Тоффлер та ін.

© Марчук Р.П.

ГЛОБАЛІСТИКА – сучасна галузь наукипро загальні, планетарні проблеми ниніш-нього й майбутнього розвитку людської ци-вілізації та глобалізації, її політичну, еконо-мічну й соціальну організацію як єдиногоцілого. Завданням галузі є розробка загаль-ноприйнятої термінології з проблем глобалі-зації і формування теоретичних засад у цьо-му напрямі. Фундаментальним принципомГ. є принцип міждисциплінарності, який ви-магає застосування найбільш різноманітнихпідходів: технократичних, сайентистських,футурологічних та інших.

© Ратушний С.М.

ГЛОБАЛЬНА КРИЗА СУСПІЛЬСТВА –вичерпання старих і несформованість новихджерел розвитку суспільства, що прояв-ляється кризами в усіх сферах його існуван-ня та в гальмуванні й навіть припиненні ево-люційних процесів у ньому. Г.к.с. виявляєтьсяпередусім у руйнуванні колишніх цінніснихорієнтацій та несформованості нових, щоспричиняє системну дезорієнтацію суспіль-ства. Водночас періоди піднесення і спадувідомі впродовж усієї історії суспільногорозвитку, де спад, як правило, є необхідноюпередумовою наступного піднесення нановій джерельній базі.

© Михненко А.М., Макаренко Е.М.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА –сукупність життєво важливих проблем, якімають загальнолюдський характер, відобра-жають в узагальненому вигляді найваж-ливіші напрями розвитку суспільства і про-тиріччя, що виникають на цьому шляху, відвирішення яких залежить подальший со-ціальний прогрес і виживання цивілізації, їїподальший стійкий розвиток і скороченняризику самознищення. Витоки Г.п.с. беруть

в епосі Відродження, де склався тип поведін-ки людини західної культури, яка позначи-лася перш за все на його ставленні до при-роди. Своє формулювання вони отримали в1970-х рр. у перших доповідях Римськомуклубу, а також роботах П.Тейяра де Шарде-на, В.І.Вернадського Б.Рассела, Дж.Форре-стера та ін. У сумарному вигляді можутьбути виділені три основні групи Г.п.с.: 1) за-побігання світовій термоядерній війні, забез-печення безпеки людей, усунення економіч-ної відсталості окремих країн, ліквідація го-лоду, бідності і неграмотності; 2) проблеми,які виниклі в результаті взаємодії суспіль-ства і природи (забруднення довкілля; нера-ціональне використання природних ре-сурсів; освоєння океану й космічного про-стору і ін.); 3) проблеми, обумовлені відно-синами людини і суспільства (обмеженнястрімкого зростання населення, передбачен-ня негативних наслідків науково-технічно-го прогресу і їх запобігання, поширенняалкоголізму і наркоманії; вдосконалення си-стеми охорони здоров’я і ін.).

© Кучма Д.Я.

ГЛОКАЛІЗАЦІЯ – термін походить відзлиття двох термінів: “глобалізація” в сенсіпосилення міжнародного капіталу і все-світня заборона бар’єрів для переміщеннятоварів, послуг, фінансів і технологій, та “ло-калізація”, що позначає конкуренцію міст іпоселень за залучення іноземних інвестицій,ТНК тощо. Злиття цих двох тенденцій зву-жує свободу маневру держав у виборі макро-економічної та соціальної політики.

© Козюра І.В.

ГЛУШКОВ ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ(1923-1982) – видатний учений ХХ ст., авторфундаментальних праць у галузі кібернети-ки, математики та обчислювальної техніки,ініціатор і організатор реалізації великихнауково-дослідних програм створення про-блемно-орієнтованих програмно-технічнихкомплексів для інформатизації, комп’ютери-зації і автоматизації господарської та обо-ронної діяльності країни. Фундатор науко-вої школи кібернетики, лауреат Ленінської ідержавних премій, дійсний член АН СРСР,АН УРСР, почесний член багатьох інозем-них академій. Опублікував понад 500 нау-кових робіт, у тому числі 30 монографій. Г.сформував розуміння кібернетики як науко-

118

вої дисципліни зі своєю методологією іструктурою напрямів досліджень. Про цесвого часу він написав наукові статті у віт-чизняних журналах, а також у британськійта американській енциклопедіях. Г. багатопрацював над перспективними технологія-ми в галузі програмування, проектування ірозробки систем обробки даних. Перші все-союзні конференції з програмування (1969 р.)і технології програмування (1972 р.) відбу-лися в Києві. Разом зі своїми учнями й со-ратниками Г. зробив значний внесок у фор-мування й реалізацію ідей створення системуправління, у створення систем організа-ційного управління, а також у розробкувідповідної теорії математичних, програм-них і спеціальних технічних засобів дляуправління технологічними процесами вмікроелектроніці, металургії, хімічній,суднобудівній промисловості. Г. розроблявідеї безпаперової інформатики (“Основи без-паперової інформатики” – саме так назива-лася його остання монографія, що вийшла усвіт в 1982 р.). У цій книзі були описані ма-тематичний апарат і комплекс ідей, що сто-сувалися проблем інформатизації. Він і йогооднодумці готували громадськість до сприй-няття ідей інформатизації, без чого немож-ливий перехід до постіндустріального сус-пільства. Г. багато уваги приділяв філо-софським аспектам кібернетики. Поряд ізрозробкою філософського обґрунтуваннякібернетичних досліджень він багато працю-вав і в галузі нетрадиційної філософії. Одназа одною виходили з друку його праці ізфлуктуаційної системології, парапсихології,теорії раку, виникнення всесвіту та ін. За-гальнодержавну автоматизовану системузбирання та обробки інформації він вважавголовною справою свого життя. Саме в нійвін бачив той інструмент, за допомогою яко-го можна було отримати запас міцності еко-номічної системи держави.

© Сурмін Ю.П.

ГОЛОВИ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХАДМІНІСТРАЦІЙ – державні службовці,які очолюють відповідні місцеві державніадміністрації. Статус голів місцевих держав-них адміністрацій визначається Конститу-цією України, а також законами України“Про місцеві державні адміністрації” та“Про державну службу”. Основними функ-ціями Г.м.д.а. є: організаційно-розпорядча,

представницька, установчо-номінаційна таінформаційна. Організаційно-розпорядчафункція полягає у тому, що ці державні служ-бовці очолюють відповідні місцеві державніадміністрації, здійснюють керівництво їхдіяльністю, несуть відповідальність за вико-нання покладених на місцеві державні адмі-ністрації завдань і за здійснення ними своїхповноважень. Оскільки місцеві держадміні-страції є монократичними (керованими однієюособою) органами, їх голови за посадоюпредставляють відповідні місцеві державніадміністрації у відносинах з іншими держав-ними органами та органами місцевого само-врядування, політичними партіями, гро-мадськими й релігійними організаціями,підприємствами, установами, організаціями,громадянами та іншими особами в Україніта за її межами, виконуючи таким чиномпредставницьку функцію. Широкі повнова-ження щодо здійснення структурних змін удержадміністрації та формування її персо-нального складу свідчать про установчо-но-мінаційну функцію Г.м.д.а. Вони, зокрема,призначають на посади та звільняють із по-сад своїх заступників, керівників управлінь,відділів, інших структурних підрозділів.

© Говіщак В.Є.

ГОЛОВНІ РОЗПОРЯДНИКИ БЮДЖЕТ-НИХ КОШТІВ – бюджетні установи в особіїх керівників, які відповідно отримують по-вноваження шляхом встановлення бюджет-них призначень. Г.р.б.к. можуть бути вик-лючно органи, уповноважені відповідноВерховною Радою України, ПрезидентомУкраїни, Кабінетом Міністрів України, яківизначені Конституцією України, а такожспеціально уповноважені законом органи,уповноважені юридичні особи (бюджетніустанови) АР Крим, керівники місцевихорганів влади та управління в особі їх керів-ників. Г.р.б.к. затверджуються законом проДержавний бюджет України (рішенням промісцевий бюджет) шляхом встановлення їмбюджетних призначень. Перелік Г.р.б.к.визначається відомчою класифікацією ви-датків бюджету. Функціями Г.р.б.к. є: 1) роз-робка плану діяльності відповідно до зав-дань та функцій; 2) розробка на підставі пла-ну діяльності проекту кошторису та бю-джетних запитів та їх подання; 3) отриман-ня бюджетних призначень, доведення дорозпорядників (одержувачів) бюджетних

119

коштів нижчого рівня відомостей про обся-ги асигнувань, забезпечення управління бю-джетними асигнуваннями; 4) затвердженнякошторисів розпорядників бюджетнихкоштів нижчого рівня; 5) здійснення ауди-ту та внутрішнього фінансового контролю;6) одержання звітів про використаннякоштів від розпорядників (одержувачів)коштів нижчого рівня та аналіз ефектив-ності використання коштів, здійснюютьпублічне представлення звітів про витрачан-ня бюджетних коштів у розрізі економічноїкласифікації видатків. У разі виявлення бю-джетного правопорушення Г.р.б.к., у межахсвоєї компетенції, можуть 1) застосовуватиадміністративні стягнення до винних осіб;2) зупиняти операції з бюджетними коштами.

© Пильтяй О.В.

ГОМЕОСТАЗ (у перекладі з грец. – подіб-ний + нерухомість) – здатність системи збе-рігати в процесі взаємодії з середовищемзначення змінних у певних заданих межах.Це поняття було вперше запроваджене біоло-гом Кенноном для позначення фізіологічнихпроцесів, що підтримують життєво важливістани організму (тиск крові, температура).Порушення Г. призводить до деструкції, хво-роб організму. Г. – це динамічна рівновагасистеми. Проблеми Г. систем різної приро-ди вивчали Г.Хаген, І.І.Пригожин, М.М.Моі-сєєв, М.Луман. У теорії систем Г. розгля-дається як властивість системи при взаємодіїз навколишнім середовищем підтримуватисвої параметри і функції в певному діапа-зоні. Це зумовлено тим, що внутрішня струк-тура системи стійка щодо впливів середо-вища. Структура є найбільш стійким факто-ром забезпечення Г. В державному управ-лінні концепція Г. використовується як ме-тодологічний підхід, який спрямований напротидію впливам зовнішнього середовищана систему, а також розглядає засоби підви-щення здатності системи управління в цихумовах.

© Сурмін Ю.П.

ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – інфор-маційні відносини між однорівневими аборівноправними керівниками та структурни-ми підрозділами, які взаємодіють у процесіуправлінської діяльності. Г.з. характерні длявідносин координації.

© Сурмін Ю.П.

ГРАДУАЛІСТСЬКА СТРАТЕГІЯ – пропо-нує поступовий, поетапний перехід до рин-ку, на відміну від шокової терапії, яка пов’я-зана з досить високими соціальними витра-тами і може викликати непередбачувані на-слідки, включаючи навіть відновлення ста-рої системи.

© Бодров В.Г.

ГРОМАДА (ОБЩИНА) (community) – су-купність людей, об’єднаних на основіспільних територіальних, етнічних, культур-них, мовних, релігійних, виробничих таінших інтересів. Спільність, яка об’єднуєлюдей в Г., може стосуватися всіх чи бага-тьох аспектів життєдіяльності або лишеокремих вузьких проблем. Головна мета Г. –досягнення добробуту. Як об’єднання лю-дей Г. формується на основі територіаль-ного або функціонального чинника черезспілкування та інші види відносин міжлюдьми, серед яких переважають емоцій-но-особистісні, здійснення різних видівдіяльності заради досягнення спільнихцілей, що формує почуття солідарності та“духу громади”, належності до Г., спільніправила, традиції. Як елементи самооргані-зації та територіально-адміністративногоустрою Г. існували в Україні за Козацькоїдоби, їх очолювали старости чи отамани.Діяльність Г. – важливий чинник розвиткумісцевого самоврядування, елементів пря-мої демократії, що сприяє децентралізаціїдержавного управління. Г. як основу сус-пільної організації й управління розгляда-ли М.Драгоманов, І.Франко.

© Крупник А.С.

ГРОМАДСЬКА ДУМКА – тип масовоїсуспільної свідомості, який виявляється в су-купності уявлень і оціночних думок із загаль-нозначущих проблем. Виникає і змінюєтьсяяк стихійно (на основі досвіду, традицій,непередбачених подій тощо), так і шляхомцілеспрямованого формування. Діє як у ме-жах суспільства загалом, так і в межах со-ціальних груп. Г.д. може бути позитивною,негативною або нейтральною. Містить у собіяк приховане, так і явне ставлення до сус-пільних подій, різних соціальних груп,організацій, окремих осіб. Відображає по-зицію схвалення або засудження з тих чиінших питань, регулює поведінку індивіда,соціальних груп та інститутів, стимулює

120

певні норми суспільних відносин. Актив-ність і значущість Г.д. визначаються характе-ром структури суспільства, рівнем його роз-витку, культури, демократичних інститутів ісвобод. У плюралістичному суспільстві звич-ними каналами і формами її вираження слу-гують вибори органів влади, участь у законо-давчій, виконавчій, судовій і контрольнійдіяльності, преса та інші засоби соціальноїкомунікації, збори, маніфестації тощо. Необ-хідно наголосити на важливому значенні за-собів масової інформації (преса, радіо, теле-бачення, Iнтернет та ін.), які виробляють і по-ширюють інформацію, у формуванні Г.д.Тому ЗМІ закономірно включені в системудержавного управління, отримавши суспіль-ний статус “четвертої влади”. Поширені та-кож і висловлювання Г.д. внаслідок кон-фліктів політичних, економічних та іншихінтересів, що озвучуються за допомогою сус-пільно-політичних заходів (мітингів, демонст-рацій) або мають форми референдумів, ма-сових обговорень тощо. Як об’єкт висловлю-вання Г.д. виступають, як правило, лише тіфакти і події дійсності, які викликають сус-пільний інтерес, відрізняються значущістю йактуальністю для суспільства.

© Михненко А.М., Сурмін Ю.П.

ГРОМАДСЬКА ЕКСПЕРТИЗА (гро-мадський моніторинг) – заплановане, сис-тематизоване, експертне та об’єктивнедослідження обраної сфери діяльності, якепроводиться за ініціативою самих гро-мадських організацій, їх силами, у разі по-треби із залученням фахівців та експертіві, як правило, без використання державнихресурсів з метою досягнення конкретнихпозитивних змін у роботі органів влади.Г.е. має на меті покращити ситуацію, томуїї результати завжди оприлюднюють, ана-лізують і результати аналізу та рекомен-дації доносять до тих осіб, які можутьвплинути на вирішення окресленої Г.е.проблеми. Г.е. є способом підвищенняпрозорості дій влади; забезпеченням мож-ливості активної участі громадян в управ-лінні, ухваленні та контролюванні рішеньз питань соціального та економічного роз-витку. Г.е. фактично виступає додатковимекспертним ресурсом для демократичноївлади, яка хоче отримати зовнішню оцін-ку своєї діяльності.

© Науменко Р.А.

ГРОМАДСЬКЕ ОБГОВОРЕННЯ – про-цедура виявлення громадської думки, щопроходить у формі публічного слухання абовідкритого засідання, з метою її врахуванняпри прийнятті рішень органами влади з пи-тань, що зачіпають інтереси широкого колагромадян. Суб’єктами Г.о. є: органи держав-ної влади, органи місцевого самоврядуван-ня, установи, організації незалежно від фор-ми їх власності, суб’єкти підприємницькоїдіяльності, які планують або здійснюютьгосподарську діяльність, ЗМІ, зацікавленагромадськість.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

ГРОМАДСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ – добро-вільне, самокероване, некомерційне форму-вання, створене з ініціативи громадян, щооб’єдналися на основі спільності інтересівдля реалізації загальних цілей, указаних устатуті суспільного об’єднання, і законно реа-лізують право на свободу асоціації. Г.о. євільними колективними утвореннями, щоздійснюють взаємодію громадянського сус-пільства і держави. Г.о. можуть створюва-тися в різних формах: громадська організа-ція; суспільний рух; суспільний фонд; сус-пільна установа; орган громадської само-організації; політична партія.

© Михненко А.М., Михненко А.А.

ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ – один звидів соціального контролю за діяльністюорганів державної влади і місцевого само-врядування, який здійснюється об’єднання-ми громадян та самими громадянами і є важ-ливою формою реалізації демократії таспособом залучення населення до управ-ління суспільством та державою. Згідно зіст. 38 Конституції України “громадяни маютьправо брати участь в управлінні державни-ми справами, у всеукраїнському та місцевихреферендумах, вільно обирати та бути обра-ними до органів державної влади та органівмісцевого самоврядування”. Така конститу-ційна норма передбачає як у теоретичному,так і в практичному контексті Г.к. за органа-ми державного управління і місцевого само-врядування. Суб’єктами Г.к. є громадськіоб’єднання і політичні партії, професійніспілки, молодіжні та інші громадські органі-зації, органи самоорганізації населення, тру-дові колективи, збори громадян за місцемпроживання, а також окремі громадяни.

121

Г.к. – важливий інструмент державної по-літики і одночасно засіб прояву активностігромадянського суспільства. Предметом Г.к.є ключові аспекти політики держави, які виз-начаються під час діалогу між державою таінституціями громадянського суспільства, атакож обов’язки щодо інформування насе-лення та його участі в прийнятті рішень, якібере на себе держава у процесі актів діалогуз громадянським суспільством. Форми Г.к.характеризуються значною кількістю кон-кретних різновидів. Класифікація різновидівГ.к. за напрямами: 1) зміст контролюючоїдіяльності; 2) форми контролю; 3) направ-леність контролю; 4) масштаби контролю.Основними видами Г.к. є: 1) Контроль реа-лізації основних положень політики, Конт-роль за обов’язками органів державної вла-ди щодо інформування населення, Контрольза обов’язками органів державної владищодо забезпечення участі громадян таінституцій громадянського суспільства вприйнятті управлінських рішень; 2) Гро-мадські слухання, Звіт органів державноївлади перед населенням з питань реалізаціїдержавної політики, Ініціація, Збір підписів,Референдуми з ключових питань державноїполітики; 3) Позитивний, підтримуючийконтроль, Негативний, заборонний конт-роль; 4) Національний контроль, Регіональ-ний контроль.Основний зміст Г.к. визначає контроль зареалізацією основних положень політики, їїможливими наслідками, станом вирішенняпроблем, програмуванням та плануванням,витрачанням коштів. Він забезпечує безпо-середнє впровадження політики в практич-не життя. Контроль за обов’язками органівдержавної влади щодо інформування насе-лення забезпечує сприятливі інформаційніумови реалізації взаємодії між державою тасуб’єктами громадянського суспільства.Контроль за обов’язками органів державноївлади щодо забезпечення участі громадян таінституцій громадянського суспільства вприйнятті управлінських рішень дає змогуреалізувати можливості суб’єктів громадян-ського суспільства як суб’єктів державноїполітики. Нормальний розвиток державноїполітики неможливий без оптимальногоспіввідношення позитивного, підтримуючогоконтролю з негативним, заборонним контро-лем при домінуванні позитивного контролю.Справа в тому, що негативний контроль

відіграє також позитивну роль тоді, коли діїдержави недостатньо узгоджені з грома-дянським суспільством, у разі корупційнихдій державних службовців тощо. Однак придомінуванні негативного контролю є небез-пека припинення інтеграційної політики. Томудержава повинна постійно консультуватися зінституціями громадянського суспільства знайбільш гострих питань державної політики.

© Сурмін Ю.П., Мельник А.Ф.

ГРОМАДСЬКИЙ СХОД (gathering ofcitizens) (віче, копа, копні збори) – зібраннямешканців для вирішення питань місцевогозначення, головний орган общинного само-врядування. Збирався у встановлений селя-нами термін або ж із нагоди якоїсь невідклад-ної справи. Брати участь у Г.с. мали праволише голови селянських дворів. На сходіобирали громадське управління, вирішува-ли справи громади, її відносин із поміщика-ми, іншими громадами, розглядали земельніконфлікти, приймали нових членів, засуджу-вали порушення громадських звичаїв тощо.Значний вплив на рішення Г.с. справлялистарійшини села, які займали тут почеснімісця. У XVI-XVII ст. при Г.с. подекуди діявнародний копний суд. Рішення Г.с. фіксува-лися в актових книгах і визнавалися обов’яз-ковими для всіх общинників. У міру втра-чання громадою своєї автономії обмежува-лись і права Г.с. як демократичного органу.У сучасній Україні Г.с. трансформувався узагальні збори мешканців за місцем прожи-вання, порядок скликання та проведенняяких, прийняття рішень, межі компетенціївстановлюються статутом відповідноїтериторіальної громади (ст. 8 Закону Украї-ни “Про місцеве самоврядування в Україні”).Є правомочними за умов участі більше по-ловини жителів (представників за встанов-леною квотою), що мешкають на визначенійтериторії.

© Крупник А.С.

ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ (publicinitiatives) – форма локальної демократії, яказабезпечує реалізацію гарантованого Кон-ституцією України права членів територіаль-ної громади на безпосередню участь у вирі-шенні разом із органами місцевого самовряду-вання питань місцевого значення, що маютьсуспільну значущість та віднесені до відан-ня місцевого самоврядування. Основні по-

122

ложення Г.і. містяться у ст. 9 Закону Украї-ни “Про місцеве самоврядування в Україні”,процедурні питання цього механізму, вклю-чаючи порядок висування ідеї розглядумісцевою радою певної проблеми, її гро-мадської підтримки, підготовки і розглядурадою відповідного рішення та його імпле-ментації у життя визначаються місцевоюрадою або статутом територіальної грома-ди. Суб’єктами Г.і., від імені яких вона ви-сувається та подається на розгляд ради, мо-жуть бути дієздатні члени територіальноїгромади, які досягли 18-річного віку. Підста-вою для внесення місцевої ініціативи на роз-гляд ради може бути рішення загальнихзборів (конференції) членів територіальноїгромади, рішення керівного органу місцевоїорганізації політичної партії, об’єднаннягромадян чи органу самоорганізації населен-ня, підтримане належною кількістю підписівчленів територіальної громади.

© Крупник А.С.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ – добро-вільні масові об’єднання громадян, що ви-никають внаслідок їх вільного волевияв-лення на основі спільних інтересів і завдань.Г.о. мають свій статут і характеризуютьсячіткою структурою. Створюються для задо-волення і захисту власних законних соціаль-них, економічних, творчих, вікових, націо-нально-культурних, спортивних та іншихспільних інтересів. Вони є основою грома-дянського суспільства. Діяльність Г.о. регу-люється Конституцією України, законамиУкраїни “Про об’єднання громадян”, “Проблагодійництво та благодійні організації”,“Про професійних творчих працівників татворчі спілки”, “Про молодіжні та дитячігромадські організації” та ін.

© Лазар Я.І.

ГРОМАДСЬКІ РАДИ (public councils) –консультативно-дорадчі інституції, які утво-рюються при органах виконавчої влади таорганах місцевого самоврядування з метоюпредставництва громадськості та врахуван-ня їх інтересів у діяльності цих органів. Фор-малізація дій державної влади України щодоврахування громадської думки у забезпе-ченні умов для більш широкої участі гро-мадськості у формуванні та реалізації дер-жавної політики згідно із ст. 38 КонституціїУкраїни почалася Указом Президента Украї-

ни від 31 липня 2004 р. № 854/2004. Органі-зація діяльності Г.р. прописана у Положенніпро Г.р., ухваленому нею та затвердженомувідповідними органами виконавчої влади таорганами місцевого самоврядування, в яко-му передбачені процедури внутрішньоїорганізації діяльності Г.р., її взаємодії звідповідним органом влади та його структур-ними підрозділами, з організаціями грома-дянського суспільства та з громадянамивідповідної території або сфери діяльності,прописано порядок урахування рекомен-дацій Г.р. у нормативні акти України. Сти-мулом для підвищення уваги влади до Г.р. єреалізація курсу України на прозорість удіяльності органів виконавчої влади таорганів місцевого самоврядування, соціаль-ну спрямованість державно-управлінськихрішень та викоренення корупції.

© Загайнова Л.І., Крупник А.С.

ГРОМАДСЬКІ РУХИ – масові колективнідії з реалізації специфічних інтересів іцілей: робітничий, селянський, національ-но-визвольний, екологічний, жіночий, мо-лодіжний та ін.

© Михненко А.М.

ГРОМАДСЬКІ СЛУХАННЯ (англ. publicauditions) – зустрічі не рідше одного разу нарік представників територіальної громади(ТГ) з депутатами відповідної ради та поса-довими особами місцевого самоврядування,під час яких члени ТГ можуть заслуховува-ти їх, порушувати питання та вносити про-позиції щодо питань місцевого значення (ст. 13Закону України “Про місцеве самоврядуван-ня в Україні”). Порядок організації Г.с. виз-начається Статутом ТГ. Ініціювати Г.с. можегромадськість в особі громадської органі-зації, органу самоорганізації населення,ініціативної групи, що зібрала певну кіль-кість підписів членів ТГ на підтримку своєїініціативи, міський, сільський, селищнийголова, місцеві ради та їхні органи. Предме-том Г.с. може бути будь-яке суспільно зна-чуще питання, яке зачіпає інтереси усієї ТГабо її певної соціальної групи і належить довідання місцевого самоврядування. Г.с.відбуваються у відкритому режимі із висвіт-ленням ЗМІ. Хід проведення Г.с. фіксуєтьсяу протоколі та засобами аудіо і відеотехніки.Рішення Г.с. оформлюються резолюцією іпідлягають обов’язковому розгляду органа-

123

ми місцевого самоврядування з наступнимоприлюдненням результатів цього розгляду.

© Крупник А.С.

ГРОМАДСЬКІСТЬ (community) – соціаль-но активна частина суспільства, яка на доб-ровільних заcадах бере участь у суспільно-політичному житті. Для Г. характерні: потре-ба в спілкуванні, орієнтація на колективнудіяльнсть, пріоритет громадських інтересівперед індивідуальними, активне вираженнясвоєї суспільної позиції тощо. Г. бере актив-ну участь у суспільно-політичних заходах,зокрема сприяє проведенню виборів і рефе-рендумів, допомагає у роботі державнихорганів і органів місцевого самоврядуван-ня, обговорює проекти владних актів тощо.Зацікавлена громадськість – Г., на якусправляє або може справити вплив прийнят-тя певного рішення. Відповідно до цьогоНДО, діяльність яких спрямована на задо-волення та захист законних соціальних, еко-номічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільнихінтересів їхніх членів та які відповідаютьвимогам національного законодавства, вва-жаються зацікавленими. Реалізацію та за-хист своїх прав і свобод, задоволення потребта інтересів Г. реалізує як безпосередньо, такі через інститути громадянського суспіль-ства, до яких належать політичні партії, гро-мадські організації, органи самоорганізаціїнаселення, релігійні громади, національно-культурні товариства, творчі та професійніспілки, громадські рухи, інші громадськіутворення.

© Крупник А.С.

ГРОМАДЯНИН (англ. citizen, від лат.civitas) – 1) (у конституційному і міжнарод-ному праві) особа, яка на правовій основі на-лежить до постійного населення даної дер-жави, користується її захистом, володіє пра-воздатністю і наділена сукупністю прав і обо-в’язків; 2) людина, яка служить батьківщині,народу, турбується про суспільне благо;3) почесне звання; 4) міський мешканець;5) член общини чи народу, що перебуває підєдиним управлінням; кожна особа чи людина,яка складає народ, землю, державу; 6) дорос-ла людина, чоловік, а також форма звернен-ня до нього. Приналежність Г. даній державіє формально юридично оформленою (тобтомає документальне підтвердження). Термін

позначає людину в її правовому взаємозв’яз-ку з державою. За своїм правовим станови-щем Г. конкретної держави відрізняється відіноземних громадян і осіб без громадянства,тому що лише їм належать політичні правата свободи. Слово “Г.” вперше виникло в VII-VIII ст. до н.е. в Греції, де його використову-вали для позначення тих мешканців Афін, якімогли володіти всією сукупністю прав і обо-в’язків, встановлених законом. Одним із пер-ших, хто спробував систематично визначитипоняття “Г.”, був Аристотель, який дійшоввисновку, що Г. слід вважати тих, хто береучасть у судочинстві й народних зборах. Згад-ки окремих категорій Г. належать і до історіїДавнього Сходу, зокрема в текстах законів ва-вилонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр.до н.е.). Уявлення про права та обов’язки Г.існували і в Давньому Римі. В епоху середньо-віччя поняття Г. вживалось як синонім вільноїлюдини, яка наділена визначальною повно-тою політичних і майнових прав. Буржуазніреволюції та наступні ліберально-демокра-тичні перетворення в країнах Європи посту-пово привели до скасування феодальних при-вілеїв і станової нерівності, формально на-дали кожному індивідові рівний правовийстатус. Поняття “підданство”, яке застосову-валось в епоху середньовіччя, знову було за-мінено на громадянство. Наприкінці ХVІІІ –на початку ХІХ ст. громадянство стало пред-метом правового регулювання, почав форму-ватися інститут громадянства.

© Марчук Р.П.

ГРОМАДЯНСТВО (англ. – citizenship) –1) суб’єктивне право індивіда; 2) структур-ний елемент правового статусу особи, зумов-лений її належністю до певної держави, на-слідком якого є виникнення взаємних прав іобов’язків громадянина та держави; 3) (вконституційному праві) група норм консти-туцій і поточного законодавства, що регулю-ють визнання, набуття та втрату громадян-ства. Г. – політико-правова належність осо-би до конкретної держави, у зв’язку з якоюна неї поширюються закони цієї держави, ви-никають її громадянські, політичні та іншіправа і свободи, можливість її участі в управ-лінні справами відповідного суспільства чидержави та обов’язки. Ця належність поши-рює на особу суверенну владу держави не-залежно від місця її проживання – в межахкордонів чи поза межами кордонів конкрет-

124

ної держави. Г. може претендувати на захистсвоїх законних інтересів з боку держави абона їх захист від протизаконних дій самихдержавних органів. Сталість Г. є головноюознакою, яка відрізняє його від правовихзв’язків, що виникають між державою таіноземцями, які постійно або тимчасовомешкають на її території. Основи Г. зазви-чай визначаються конституцією держави таспеціальним законодавством. У демократич-них країнах основи Г. базуються на визнанніміжнародно-правових актів у даній галузі іпередусім Загальній декларації прав люди-ни 1948 р. Громадянин не може бути поз-бавлений свого Г. чи права змінити його.Однак допускається подвійне Г. (біпатриди)та існування осіб без Г. (апатриди).

© Марчук Р.П.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА – найбільшгостра форма розв’язання суспільних про-тиріч усередині країни, збройне протибор-ство соціальних, етнічних, релігійних групта політичних сил за реалізацію своїх полі-тичних, соціально-економічних, духовно-культурних та інших інтересів, що охоплюєзначну частину населення і територій. Ос-новною метою сторін у Г.в. є досягненняповноти державної влади за допомогоюзбройної сили. Характерними особливостя-ми Г.в. є залучення до бойових дій, крім дер-жавних військових формувань, великих масозброєного населення, а також жорстокістьі безкомпромісність сторін, значні людськіта матеріальні втрати. На території державиможе сформуватись кілька урядів, які пре-тендують на здійснення легітимного держав-ного управління та міжнародне визнання.

© Дацюк А.В.

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА – ключо-ве поняття в управлінні суспільним розвит-ком, фундаментальна проблема, без якої неможуть бути розв’язані інші центральнісуспільні проблеми. Г.к. є відображеннямгромадянського суспільства, громадянськоїсфери суспільного життя, громадянськогоправа та статусу громадянина. Г.к. – це різно-вид політичної культури, її вищий щабель.Вона передбачає, що суб’єкти політичногопроцесу у своїй діяльності керуються насам-перед інтересами всього суспільства і самейому підпорядковують свої часткові, корпо-ративні цілі, що дії цих суб’єктів спрямову-

ються на дотримання громадянського кон-сенсусу і здійснюються в межах правовоїдержави. Це політична культура громадян-ського суспільства, яка передбачає єдністьгромадянських прав і обов’язків. Г.к. визна-чається не тільки правовими, а й етичними(моральними) чинниками політичної діяль-ності. Сучасна політична думка підкреслюєсамоцінність людської особистості, недотор-канність і гарантії її громадянських прав, утому числі у сфері відносин власності, щоособливо важливо в умовах ринкової еконо-міки. Г.к., з одного боку, є необхідною лан-кою між класовими, груповими і загально-людськими цінностями, а з другого – об’єд-нуючою основою в діяльності політичнихпартій та громадських організацій.

© Михненко А.М., Щур Н.О.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО –інтегроване позначення всієї сукупностііснуючих у суспільстві відносин, які не єдержавно-політичними, такого боку життє-діяльності суспільства та окремих індивідів,який перебуває поза сферою впливу держа-ви, за межами її директивного регулюванняй регламентації. Г.с. є механiзмом соціаль-ної взаємодiї, що складається з системимісцевого самоврядування, рiзноманiтнихоб’єднань, суспiльних рухiв i публiчної кому-нiкацiї, мiсце соціальних дiй, вiдносно авто-номних вiд держави. Серед основних ознакгромадянського суспільства можна навеститакі: визнання головною цінністю суспіль-ства людини, її інтересів, прав, свобод;рівноправність і захищеність усіх форм влас-ності; економічна свобода громадян та їхніхоб’єднань, інших суб’єктів виробничихвідносин у виборі форм і здійсненні під-приємницької діяльності; свобода і доб-ровільність праці на основі вільного виборуформ і видів трудової діяльності; надійна йефективна система соціального захисту кож-ної людини; ідеологічна і політична свобо-да, наявність демократичних інститутів і ме-ханізмів, які забезпечують кожній людиніможливість впливати на формування іздійснення державної політики. КонцепціїГ.с. своїм корінням сягають у античність(Платон, Аристотель), коли поняття суспіль-ства, громади і держави практично повністюзбігалися. Сучасне наукове трактування гро-мадського суспільства бере початок від кон-цепції західних філософів Т.Гоббса, Дж.Лок-

125

ка, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо та інших,згідно з якою держава відповідно до “сус-пільного договору” отримує свою легі-тимність від Г.с. і гарантує своїм громадя-нам індивідуальні права і свободи. Різно-манітність поглядів і підходів, мотивів і інте-ресів, індивідуалізація форм спілкування іповедінки в Г.с. не тільки допустимі, аленеобхідні і бажані. Лише повне і розумнесамовираження кожної людини народжує всуспільстві той потенціал, який забезпечуєйого динамічний розвиток. Тому плюралізм(множинність) існує передусім у грома-дянському суспільстві і здійснюється в йогомежах засобами, властивими цивілізованимвзаємовідносинам між людьми. Тут особли-ва роль належить консенсусу і компромісуміж різними політичними силами з приводуосновоположних суспільних цінностей. Не-розвиненість інститутів Г.с. та громадянськоїсамосвідомості людей і неврахування орга-нами державної влади інтересів громадянпризводить до того, що апарат державногоуправління перебирає владні функції і, та-ким чином, замість ефективного наданняуправлінських послуг населенню превалюєбюрократична тяганина у вирішенні питаньорганізації громадського життя. Процесиформування Г.с. передбачають створенняумов для реальної підтримки народноїініціативи та вільного волевиявлення грома-дян, що є запорукою побудови сучасної де-мократичної, правової, соціально орієнтова-ної держави, основною передумовою успіш-ного здійснення суспільних реформ. Г.с.втілюється у приватному житті громадян, віснуванні вільного ринку, у безперешкодно-му поширенні духовних, релігійних, мораль-них, національних цінностей тощо.

© Михненко А.М., Полуріз В.І.

ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА – свободи і при-вілеї, що надаються громадянам унаслідокїх належності до тієї чи іншої держави і мо-жуть бути різними в різних суспільствах тарізних епохах. Приміром, це може бути пра-во голосувати на виборах або домагатисясвого обрання, право належного застосуван-ня закону, право захисту від політичної тасоціальної дискримінації. Ідея Г.п. вироста-ла від традиційного визнання прав людини(таких як рівність перед законом, свободаслова й совісті) до утвердження прав по-літичних (приміром права голосу на вибо-

рах) та соціальних (охорона здоров’я, пен-сійне забезпечення тощо). Будь-які обмежен-ня Г.п. за ознаками статі, расової, класовоїчи релігійної належності розцінюються якпорушення статусу громадянина, що супе-речить ідеалам демократії. У правовомусуспільстві розв’язання суперечок, що вини-кають у зв’язку із проблемою Г.п., є преро-гативою суду і здійснюється на засадах кон-ституційної законності.

© Михненко А.М., Марчук Р.П.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ – об’єднання людей(політичні, громадські), які висувають певнівимоги до суспільства, державної влади з ме-тою досягнення певних цілей, задоволеннясвоїх інтересів.

© Михненко А.М.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ ПОЛІТИЧНИХ –об’єднання індивідів на основі спільнихінтересів, які намагаються впливати на полі-тичні інститути з метою забезпечення прий-няття найбільш вигідних для себе рішень.Проблема зацікавлених груп є однією з най-давніших в історії політичної думки. Існу-ють дві традиції оцінювання таких дій. Одназ традицій, яку поділяли Платон, Том Гоббста Жан-Жак Руссо, вважала неприпустимим“приватний” вплив на процес прийняттярішень. Інша, більш сучасна традиція, на-полягає на необхідності вільної гри соціаль-них інтересів. Засновником теорії зацікав-лених груп вважається американський уче-ний Арнольд Бентлі, книга якого “Процесправління. Вивчення суспільних тисків” вий-шла у світ у 1908 р. Існує кілька підходів докласифікації груп інтересів, які були запро-поновані французьким політологом МорісомДюверже. Грунтовні дослідження з цьогопитання зробили Г.Алмонд, Дж.Пауэл,К.Стром, Р.Далтон.

© Дармограй Н.М.

ГРУПИ ТИСКУ – різновид груп інтересів.У цілому існує два основних підходи до виз-начення поняття Г.т. Одні дослідники відно-сять до них будь-які об’єднання, що викори-стовують метод тиску, підтримки чи зривупевних політичних рішень. Прибічникиіншого підходу ототожнюють такі групилише з певними видами груп інтересів, асаме з тими, що уникають ініціативних про-позицій стосовно нових законів, а лише

126

впливають на прийняття чи неприйняттяпевного рішення, підтримку чи зрив якоїсьакції. Такі групи не мають своїх засобів ма-сової інформації та обмежені в політичнихресурсах впливу на владу. У цілому Г.т. мож-на класифікувати за інтересами, які вонипредставляють. Найвпливовішими в Україніє групи інтересів, пов’язані з економіко-по-літичною сферою.

© Рейтерович І.В.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІ-ЙОВИЧ (1866-1934) – український історик,політичний і державний діяч; у 1894-1914 рр.очолював кафедру історії Східної Європипри Львівському університеті, у 1897-1913 рр.голова НТШ у Львові, створив тут історич-ну школу. Один із засновників Національ-но-демократичної партії (1899 р.), з якої не-забаром вийшов; з 1907 р. організував і очо-лив Українське наукове товариство в Києві.З 1908 р. – голова Товариства українськихпоступовців; 1917-1918 рр. – голова Цент-ральної Ради, 29 квітня 1918 р. обранийПрезидентом УНР. У 1919-1924 рр. перебу-вав в еміграції. Повернувшись до Києва,очолив секцію історії України Історичноговідділу ВУАН, член ВУАН з 1923 р., АНСРСР – з 1929 р., у 1931 р. заарештований,висланий до Москви. У квітні того самогороку звільнений із забороною повертатисядо Києва. Помер в Кисловодську, перебува-ючи на лікуванні. У сфері державного бу-дівництва Г. спочатку висунув ідею феде-рального устрою Російської імперії. За пе-ріод керівництва Центральною Радою дер-жавницькі погляди Г. трансформувалисявідповідно до нових політичних обставин.Після падіння УНР переглянув деякі своїпозиції з питань державного будівництва.Він запропонував концепцію Української на-ціональної держави з безкласовим суспіль-ним ладом. Праці Г. стали помітним внескому вивчення минулого України, у розвитокзасад новітнього українського державознав-ства і державотворення.

© Малик Я.Й.

ГУАМ (ГУУАМ) – міждержавна організа-ція, яка створена у жовтні 1997 р. Азербай-джаном, Грузією, Молдовою та Україною,назва організації складається за першимибуквами назв країн-учасників. З 1999 по2005 рік у склад цієї організації входив Узбе-

кистан (тодішня назва організації – ГУУАМ).Початок відбудови більш тісного співробіт-ництва Азербайджану, Грузії, Молдови таУкраїни покладено на установчому форумі10 жовтня 1997 р. у Страсбурзі з метою за-снування організації, орієнтованої на євро-пейську економіку, енергетику та міжнародніструктури безпеки. ГУАМ є суб’єктом міжна-родного права. У 2001 р. ГУАМ отримав ста-тус міжнародної регіональної організації,однак активізація його діяльності почаласяз ініціативи Грузії та України в лютому-бе-резні 2005 р. на основі стратегічних цілейГУАМ: багатосторонньої взаємодії країн-учасників, які являють собою стрижень євра-зійського транспортного енергетичного ко-ридору та активізації інтеграційних процесівз європейськими країнами. 23 травня 2006 р.країни-учасники ГУАМ домовилися уточни-ти мету, принципи взаємодії та переймену-вати ГУАМ у міжнародну регіональну органі-зацію – “Організація за демократію й еко-номічний розвиток – ГУАМ”, було схваленоУстав. Відповідно до Уставу 1 липня 2008 р.за результатами Третього засідання Радиглав країн-учасників об’єднання ПрезидентУкраїни підписав Батумську Декларацію“ГУАМ – інтеграція Сходу Європи”, основніположення якої такі: дотримання демокра-тичних цінностей, повага до прав й свободлюдини, верховенство права, акцент на не-змінності курсу на регіональне співробіт-ництво як складової загальноєвропейськихта азіатських інтеграційних процесів,зміцнення міжнародних партнерськихзв’язків з США, Польщею, Японією та інши-ми країнами й міжнародними об’єднаннями.

© Загайнова Л.І.

ГУБЕРНІЯ – вища адміністративно-тери-торіальна одиниця в Російській імперії (уросійській та в українській мовах цей термінінколи використовується для назв адмініст-ративно-територіальних одиниць інших дер-жав, наприклад Фінляндії), очолювалась гу-бернатором, який призначався царем. ПоділРосії на Г. запроваджений Указом Петра I у1708 р., спочатку їх було лише 8. Протягом1775-1780 рр. Катерина II проводить адмі-ністративно-територіальну реформу, в ре-зультаті якої кількість Г. збільшена до 40,запроваджено їх поділ на повіти. У по-дальшому, внаслідок численних терито-ріальних анексій, ця цифра продовжує зро-

127

стати. Наприкінці XVIII ст. губернськийподіл поширено й на українські землі. Пе-ред Першою Світовою війною Російськаімперія складалась з 79 Г. (паралельно існу-вала також 21 область), 9 з яких (Волинська,Катеринославська, Київська, Подільська,Полтавська, Таврійська, Харківська, Хер-сонська, Чернігівська) розташовувались натериторії сучасної України. Деякі Г. (у пер-шу чергу на окраїнах) входили до складугенерал-губернаторств.

© Овдін О.В.

ГУМАНІСТИЧНИЙ ВИМІР У СИС-ТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.Якість діяльності системи державногоуправління, за якої людина визнається най-вищою соціальною цінністю, а забезпечен-ня її прав і свобод визначає зміст і спрямо-ваність цієї діяльності. Г.в.с.д.у. у всі часирозглядався як сприйняття системою дер-жавного управління сукупності ідей, по-глядів, переконань, поваги до честі, гідностіі прав людини, турботи про її благо, різно-бічний розвиток, про створення достойнихлюдини умов суспільного життя. Найбільшіумови для Г.в.с.д.у. створює правова держа-ва, в якій юридичними засобами реально за-безпечене максимальне здійснення, охоро-на та захист основних прав людини. Правона життя, здоров’я, повагу, захист честі,гідності, недоторканність і безпеку в демо-кратично організованому суспільстві визна-ються найвищою соціальною цінністю, а їхутвердження і забезпечення – як головнийобов’язок держави. Проголошення сувере-нітету, незалежності держави самих по собінедостатньо для того, щоб права і свободистали реальністю. Вкрай важливою підвали-ною можливості їх реалізації є формуваннягромадянського суспільства і побудови пра-вової держави.

© Варзар І.М.

ГУМАНІТАРНА КРИЗА (КАТАСТРО-ФА) – порушення усталеного життя великоїгрупи людей (верстви, громади чи навітьнації), коли різко обмежується нормальнезабезпечення їх продовольством, житлом,одягом, скорочується санітарне обслугову-вання тощо. Може виникнути в результатісоціальних заворушень, воєнних дій, стихій-ного лиха, техногенної катастрофи, внаслі-док чого великі маси людей бувають змушені

лишати місця постійного проживання, руй-нується інфраструктура життєзабезпечення,загострюється проблема дотримання поряд-ку, суспільної безпеки й управління.

© Михненко А.М., Щур Н.О.

ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА – системацілеспрямованої, регулюючої, організуючої,координуючої діяльності суб’єктів, спрямо-вана на забезпечення оптимального функціо-нування та розвитку гуманітарної сферижиттєдіяльності суспільства, соціального,духовного життя, соціальних та духовнихвідносин. Г.п. – це система принципів, цілей,механізмів, послідовних заходів, що маютьна меті створення умов для соціально-гума-нітарного розвитку суспільства, соціальної,інтелектуально-духовної безпеки людини йсуспільства, реалізацію її соціальних, духов-них потреб, формування і збагачення твор-чого потенціалу особи, всебічну самореалі-зацію її сутнісних сил, соціодинаміку осві-ти, науки, культури тощо. Г.п. – це системадіяльності, що має на меті всебічне сприян-ня створенню, розвиткові та збереженнюдуховних (як загальнолюдських, загальноци-вілізаційних, так і національних) цінностей.

© Скуратівський В.А.

ҐЕНДЕРНА ПОЛІТИКА – сукупнiсть тео-ретичних принципiв і практичних заходiв,якi розробляються й реалізуються державоюу сферi взаємовiдносин мiж статевими гру-пами суспiльства з метою забезпечення пев-них можливостей для чоловiкiв і жiнок увикористаннi економічних і соціально-полiтичних прав. Ґ.п. виникає в умовах ґен-дерної соціальної стратифiкацiї, основоюякої є рiзний статус чоловічих i жiночих ґен-дерних груп у суспiльствi. Концепція, якупокладено в основу Ґ.п., виявляється у ґен-дерній iдеологiї, що передбачає обґрунтуван-ня iнтересiв ґендерних груп, визначення їхстатусу в суспiльствi, а також розробку пев-ного свiтогляду стосовно взаємовідносинрiзних статей. Найбільш поширеними є ега-літарна й патрiархальна ґендернi концепцiї.Егалiтарна концепція виходить iз рiвноправ-ностi статей, а патріархальна ґрунтується наiдеологiї маскулiнiзму, яка виправдовує йзатверджує чоловіче домінування. Патріар-хальна iдеологiя обґрунтовує низький ста-тус жiнки порiвняно iз статусом чоловiкiв усистемi суспiльних вiдносин i вiдводить їй

128

мiсце тiльки в сім’ї. У всiх iнших сферахпрацi, полiтики, прийняттi важливих для сус-пiльства економiчних рiшень їй вiдводитьсядругорядна пiсля чоловiка роль. Егалiтарнаiдеологiя вiдповiдає принципам демократії.Демократичне суспiльство передбачає ре-презентативне представництво основнихсоціальних груп (зокрема ґендерних) в орга-нах полiтичного й державного управлiння.Права людини, принципи соціальної спра-ведливостi вимагають, щоб чоловiки й жiнкияк рiвноправнi члени суспiльства мали рівнепредставництво в органах управління всіхрівнів, оскільки вони рівною мірою берутьучасть у суспільно корисній праці.

© Михненко А.М., Попова І.М.,Щур Н.О.

ҐЕНДЕРНА РІВНІСТЬ – процес, в якомуоднакове, справедливе ставлення і до жінок,і до чоловіків у всіх сферах людського бут-тя, включаючи політичне, економічне, побу-тове тощо. Ґендерна рівність можлива заумови наявності рівних прав і рівних мож-ливостей для жінок і чоловіків. Справед-ливість веде до рівноправності, коли сус-пільством за однаковими критеріями оціню-ються подібності й відмінності між жінкоюі чоловіком, соціальні ролі, які вони віді-грають. Поняття ґендеру увійшло у вжитокз соціології і означає соціальну стать люди-ни, на відміну від біологічної статі, соціаль-но-рольовий статус, який визначає соціальніможливості кожної статі в освіті, профе-сійній діяльності, доступ до влади, сімейнійролі та репродуктивній поведінці і є одним збазових вимірів соціальної структури сус-пільства.

© Дармограй Н.М.

ҐЕНДЕРНИЙ ПАРИТЕТ У ДЕРЖАВНО-МУ УПРАВЛІННІ – один з принципів дер-жавного управління, що забезпечує збалан-совану та рівноправну участь чоловіків іжінок в управлінні державою.

Дане визначення ґрунтується на новій пара-дигмі влади, основною ознакою якої є егалі-тарність владно-управлінських відносин.При цьому слід нагадати, що парадигма –це колективна пізнавальна установка (мо-дель), за допомогою якої дане покоління на-уковців окреслює та інтерпретує накопичен-ня нових фактів, що не вписуються в існую-чу модель. Питання гендерного паритету удержавному управлінні досліджували В.Го-шовська, Н.Грицяк, Б.Кравченко, О.Кулачек,К.Левченко, Е.Лібанова, Т.Мельник, М.Пірента ін.Основи Г.п. закладені в Конституції України,Міжнародних нормативно-правових актах таінших документах. За рівнем гендерногорозвитку Україна посідає 54-те місце і вхо-дить до групи країн із середнім розвиткомлюдського потенціалу, проте значно відстаєза показником залучення жінок на вищікерівні посади та до роботи в парламенті.Г.п. у державному управлінні – гендернозбалансована участь у процесах управліннясуспільним розвитком, що передбачає нелише присутність однакової кількості жінокі чоловіків, а й їх свідому відповідальність,яка ґрунтується на взаємній повазі до різнихпоглядів і позицій та розумінні відміннос-тей досвіду й потреб кожної статі.

© Сергеєва Л.М.

ҐРАНТ (англ. grant) – вид субсидій; нада-ється організацією чи приватною особоюіншій організації чи приватній особі дляздійснення конкретних проектів у галузі нау-ки, культури, освіти. Г. – одноразова грошо-ва допомога, стипендія із спеціального фон-ду для проведення наукових, дослідницькихта інших робіт. Відповідно до проекту Зако-ну України “Про меценатство” Г. – це єцільова фінансова допомога, що надаєтьсяорганом державної влади або органом місце-вого самоврядування набувачу благодійноїдопомоги як доповнення до гранту, вже на-даного іншим суб’єктом благодійництва.

© Курінна Т.М.