el-conf.comel-conf.com.ua › wp-content › uploads › 2018 › 12 › частина10-1.pdfПогорєлова К. В. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ТА ІДЕЯ ТВОРУ

Збірник наукових матеріалів

ХХV Міжнародної науково-практичної

інтернет - конференції

el-conf.com.ua

«НАУКОВІ ПІДСУМКИ 2018 РОКУ»

17 грудня 2018 року

Частина 10

м. Вінниця

Наукові підсумки 2018 року, ХХV Міжнародна науково-практична

інтернет-конференція. – м. Вінниця, 17 грудня 2018 року. – Ч.10, с. 84.

Збірник тез доповідей укладено за матеріалами доповідей ХХV

Міжнародної науково-практичної інтернет- конференції «Наукові підсумки

2018 року», 17 грудня 2018 року, які оприлюднені на інтернет-сторінці

el-conf.com.ua

Адреса оргкомітету:

2018, Україна, м. Вінниця, а/с 5088

e-mail: [email protected]

Оргкомітет інтернет-конференції не завжди поділяє думку учасників. У

збірнику максимально точно збережена орфографія і пунктуація, які були

запропоновані учасниками. Повну відповідальність за достовірну інформацію

несуть учасники, їх наукові керівники та рецензенти.

Всі права захищені. При будь-якому використанні матеріалів конференції

посилання на джерела є обов’язковим.

mailto:[email protected]

ЗМІСТ

Історичні науки

Борис І.І. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА РЕФОРМАЦІЇ XVI СТО-

ЛІТТЯ ...................................................................................................................... 5

Букіна Т.В. ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇН-

ЦІВ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 80-Х РР. XX СТ.: ПЕРЕДУМОВИ ВІДРОД-

ЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ) . 10

Булгакова В.А. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВИЩА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ У МІЖВОЄННИЙ ЧАС ....................................................................... 18

Дутканич В.С. ДІЯЛЬНІСТЬ УЧАСНИЦЬ ФЕМІНІСТИЧНОГО РУХУ У

1960 – СЕРЕДИНІ 1970-Х РОКАХ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ АМЕРИКИ . 22

Мельник В.В. РІЗНОВИДИ ПІХОТИ ЗА АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬ-

КОГО ...................................................................................................................... 27

Різун О.В. СПРОБИ ТА НАСЛІДКИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ ТА

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 50-Х -

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 60-Х PP. ХХ СТ. ......................................................... 30

Ступнік В.С. СУПЕРЕЧЛИВІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО

ЖИТТЯ В УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ЧАС .............................................. 33

Політичні науки

Геба Г.І. ЩОДО ПИТАННЯ ВИБОРУ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЄВРО-

СОЮЗУ ................................................................................................................... 36

Філософьскі науки

Щербак О.В., Дем’яненко А.А. СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ ......... 40

Жукевич М.І. ПРОБЛЕМА ПОНЯТТЯ САМООСВІТИ В СУЧАСНІЙ

НАУЦІ .................................................................................................................... 43

Кузнєцова Я.О. ВИЗНАЧНА РОЛЬ МИСТЕЦТВА У ФОРМУВАННІ

ДУХОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ............................................................................... 46

Негієвич І.В. КОРУПЦІЯ ЯК ПРАВОВЕ ЯВИЩ ............................................... 52

Новоженіна Н.Є. РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА І ПОДАТКОВА

СИСТЕМА ............................................................................................................. 54

Олійник О.Б. ЮРИДИЧНА РИТОРИКА ЯК ТЕОРЕТИЧНА І ПРИКЛАДНА

НАУКА: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ......................................... 58

Погорєлова К. В. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ТА ІДЕЯ ТВОРУ ЛЬЮІСА

КЕРРОЛА «АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС» ............................................................ 62

Рибка Н.М., Райчева А. ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ СТУДЕНТА ЯК ГАРАНТ

РЕАЛІЗАЦІЇ ЙОГО ВЛАСНИХ ОСОБИСТИХ СВОБОД ............................... 68

Сич В.І. ПРАВО ГРОМАДЯН НА ЗДОРОВ’Я ЯК ІНСТИТУТ МІЖНА-

РОДНОГО МЕДИЧНОГО ПРАВА ..................................................................... 73

Сударікова Ю.В. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТІЛЕСНО-ОРІЄНТО-

ВАНОЇ ТЕРАПІЇ В РОБОТІ З ПТСР ................................................................... 75

Тимошенко О.В., Зленко Н.М. РОЛЬ ПАРАДОКСІВ В РОЗВИТКУ НАУКИ .. 78

5

УДК 930.85 Історичні науки

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА РЕФОРМАЦІЇ XVI СТОЛІТТЯ

Борис І.І.,

аспірант факультету Історії та міжнародних відносин

Ужгородський національний університет

м. Ужгород, Україна

Аналіз процесу європейської Реформації та її дослідження в історичній

ретроспективі актуалізує широке коло інтересу до даного явища. Адже

Реформація як процес, що розпочався на початку XVI ст., не обмежується

часовими рамками. Навпаки, Реформація церкви перманентно триває й донині,

пристосовуючись до поступального руху світової спільноти (з огляду на

письмову спадщину, а також канони і традиції, які слід змінювати так, щоб

вони відповідали вимогам часу).

Термін «Реформація» використовується істориками і богословами по

відношенню до західноєвропейського руху, в центрі якого стояли такі фігури,

як Мартін Лютер [3], Ульріх Цвінглі [7] і Жан Кальвін [5], стурбовані мораль-

ним, богословським та організаційним реформуванням християнської церкви.

Сама Реформація являла собою західноєвропейське явище, яке

зосередилося головним чином в центральній і північній частинах цього регіону,

хоча кальвінізм проник і на схід до самої Угорщини.

Реформаційний рух відрізнявся складністю і неоднорідністю, а його цілі

далеко виходили за рамки реформування доктрини церкви. Він звертався до

основоположних соціальних, політичних та економічних питань. Напрямки

Реформації в різних країнах відрізнялася одна від одної: в одних основна увага

приділялася богословським питанням (наприклад в Німеччині), в той час як в

інших вони привернули до себе незначний інтерес (наприклад в Англії).

Однак реформаційний рух не було виключно релігійним. Опору і силу в

окремих країнах йому надавали різні чисто політичні події і суспільні рухи, що

6

збіглися з Реформацією за часом. Виникали питання про державний устрій або

про взаємні відносини між окремими класами суспільства, і всі ці чисто

політичні та соціальні питання, які не мали прямого відношення до Реформації,

могли б вирішуватися без жодного відношення до справ віри і церковного

життя, але тільки не у такий час. По-перше, завдяки мирській могутності

середньовічної церкви, те чи інше рішення зазначених питань не могло

обійтися без участі духовенства. По-друге, у самій Реформації була політична і

соціальна сторона – питання про взаємні відносини церкви і держави, про

становище духовенства в суспільстві, про церковне землеволодіння, про

десятину тощо. По-третє, державні та громадські діячі епохи для виправдання

своїх прагнень і вчинків потребували відомих принципів. Ці принципи міг би

дати гуманізм, – і до певної міри він їх давав, – але вони були ще мало

розроблені, а головне – суспільству, особливо народним масам, були більш

зрозумілі релігійні ідеї, посилання на волю та на закон Божий [6].

Католики знаходили вираження цієї волі в навчаннях церкви, протестанти

– в Біблії, радикальні протестанти – в нових одкровеннях і пророцтвах. Все це,

разом, і зв'язало воєдино політичні та соціальні рухи з релігійними. Тому і в

самій Реформації грали роль не одні безкорисливі прагнення до правди і

переконання в істинності тої чи іншої відповіді на релігійне питання, а й

практичний інтерес, тобто, політичний або економічний розрахунок. Багаті

володарі знайшли для себе вигідним звільнитися від папи, поставити в

залежність від себе місцеве духовенство, зробитися панами своїх підданих і в

духовних справах, збагатитися секуляризацією церковного і монастирського

майна, і в багатьох випадках реформа йшла зверху і відбувалася за почином

влади. В інших випадках рух починався знизу, від народу або окремих його

класів, і набирав тоді характер революції. Траплялося й так, що виникало дві

течії – і зверху, і знизу, і між ними відбувалася боротьба [6].

До прикладу, політичне богослов'я Мартіна Лютера є доволі прагматич-

ним. Визнаючи політичні реалії обстановки у Віттенберзі і свою залежність від

підтримки німецьких князів, Лютер зміцнював їхню політичну владу, заснову-

7

ючи її на Божественному промислі. Бог править світом, включаючи церкву, за

допомогою князів і магістратів. Церква належить цьому світу і тому повинна

підкорятися мирському порядку [2, c. 117]. Лютер безумовно є монархістом, в

той час як Цвінглі стверджував, що всі монархи з часом вироджуються в

тиранів. Для Цвінглі аристократія (навіть коли вона вироджується в олігархію)

є краще монархії. У Цвінглі поняття «церква» і «держава» були просто різними

точками зору на шляху розвитку міста Цюріха, а не самостійними сутностями.

Життя держави не відрізняється від життя церкви, бо їхні вимоги одні й ті ж. І

проповідник, і правитель були зобов'язані Богу своїми повноваженнями щодо

встановлення в місті правління Божого [2, c. 118] (теократія).

У Кальвіна будь-яка форма правління – монархія, аристократія чи

демократія – є однаково законною і однаково здатною виконувати свої Богом

дані обов'язки. Можливо, усвідомлюючи вплив, який його ідеї нададуть в

різних політичних контекстах, Кальвін стверджував (незважаючи на свої

очевидні побоювання щодо монархії), що визначене Біблією розуміння природи

церкви сумісно з будь-якою формою громадянського правління [2, c. 118-119].

Так, аби краще зрозуміти політичну концепцію Реформації, Давид С.

Стайнметз вказав на п'ять центральних позицій, що лежать в основі заплутаного

політичного богослов'я Лютера:

християнська етика, а не людська мораль заснована на доктрині

виправдання однією вірою;

кожен християнин має свої громадянські та соціальні обов'язки. Деякі

християни можуть виконувати свої обов'язки, займаючи громадські

посади;

мораль Нагірної проповіді Ісуса застосовна до життя кожного

християнина, але не обов'язково до всіх рішень, що приймаються

християнами, які займають громадські посади;

держава встановлена Богом для досягнення певних цілей, які церква не

може і не повинна намагатися досягти. Іншими словами, сфери їхнього

впливу і влада різні і не повинні змішуватися;

8

Бог править церквою через Євангеліє, але змушений правити грішним

світом за допомогою закону, мудрості, природного закону і примусу [2, c.

118; 1, с. 112-125].

Так що ж все таки принесла Реформація?

Тут доцільно виділити два рівні: реформація церкви і реформація

суспільства.

Рівень церкви. Найвідоміше і впливове вчення Реформації – чесна праця

як служіння Богу, творчість і покликання. Небіблійні релігії дивляться на

працю як на прокляття або хоча б як на неминуче зло. Там цінуються елітарні,

інтелектуальні заняття: мистецтво, ораторська майстерність, управлінські

навички, талант вождя, воєначальника, священика, вченого. А з подачі

Реформації будь чесна праця стала розглядатися як почесний обов'язок, ознака

суспільної корисності індивіда. Благодійність, волонтерство, суспільне

служіння – все це прояви такого підходу. Стався своєрідний вихід християнства

за стіни монастиря і культового приміщення [4].

Реформатори виступили проти монополії церковної ієрархії. Головна

богословська відмінність протестантства від католицтва і православ'я –

вчення про священство всіх віруючих. А світські моделі вільного

підприємництва і праці наштовхуються на жадібність, корупцію, ієрархію

«престижних» і «непрестижних» професій [4].

Рівень суспільства. На рівні суспільства країни з протестантською

більшістю досягли успіху в розвитку підзвітності влади, в першу чергу

державної. Реформатори вважали свободу совісті основою всіх свобод,

прийшли до розуміння нероздільності релігійних і цивільних прав і свобод та

сформували культуру критики і опозиції [4]. Реформатори таким чином

виступили проти монополії політичної верхівки.

Стартова посилка політичного богослов'я Реформації – догмат про тота-

льну гріховність і зіпсованість людської природи. Спираючись на нього, проте-

стантські країни ввели поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, вибор-

ність влади, верховенство права, розуміння володаря як тимчасово найманого

9

народом чиновника. Обмеженість атеїстичної альтернативи суспільних пере-

творень яскраво ілюструє змагання соціалізму і капіталізму протягом ХХ сто-

ліття. Крім війни з церквою радикальні ідеологи соціалізму спробували

скасувати приватну власність, але домоглися гіперцентралізації влади, підміни

держави і суспільства правлячою партією, виснажили свою економіку

непосильною мілітаризацією [4].

Безперечно, роль Реформації у становленні сучасної цивілізації є винятко-

вою та очевидною. Вона змінила світогляд людини, відкрила перед нею духовні

обрії, дала свободу самостійного мислення, звільнила від авторитарної опіки па-

пства і церкви, утвердила постулат, згідно з яким тільки власний розум і совість

можуть підказати, як слід жити. Людина ставала вільною і рівною з усіма індиві-

дами, незалежно від соціального статусу. Носій протестантських ідей став уті-

ленням нового типу особистості – з новими культурологічними закладами і став-

ленням до світу. Однак, варто і зауважити, що принцип рівності всіх людей, про-

голошений п'ять століть тому, як не прикро, мало де реалізувався на практиці.

Література:

1. David С. Steinmetz. Luther and the Two Kingdoms. Luther in Context.

Bloomington, Ind., 1986. pp. 112-125.

2. McGrath Alister E. Reformation thought an introduction / пер. с анг.

Петлюченко В. В. Одесса: ОБШ «Богомыслие», 1994. 316 с.

3. Андрюшкин А. Мартин Лютер. Избранные произведения. СПб.:

«Андреев и Согласие», 1994. С. 55-120.

4. Балаклицкий М. Влияние Реформации на общественные процессы в

Европе и мире. URL: https://r500.ua/vliyanie-reformatsii-na-obshhestvennye-

protsessy-v-evrope-i-mire/ (дата звернення: 12.12.2018).

5. Кальвин, Ж. Наставление в христианской вере: в 2 т. Т. 1. Жан Кальвин

/ пер. с фр. A. Д. Бакулова. Москва: Изд-во Рос. гос. гуманит. ун-та, 1997-1999.

582 с.

https://r500.ua/vliyanie-reformatsii-na-obshhestvennye-protsessy-v-evrope-i-mire/

https://r500.ua/vliyanie-reformatsii-na-obshhestvennye-protsessy-v-evrope-i-mire/

10

6. Кареев Н. И. Учебная книга Новой истории. СПб.: Тип. Стасюлевича,

1904. 350 с. URL: http://rushist.com/index.php/tutorials/kareev-tutnewtime (дата

звернення: 12.12.2018).

7. Ульрих Цвингли. Богословсике труды / ред. А. С. Джанумов. М.: Икар,

2005. 556 с.

____________________________________________________________________

УДК 94 Історичні науки

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ В ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ 80-Х РР. XX СТ.: ПЕРЕДУМОВИ ВІДРОДЖЕННЯ

ДЕРЖАВНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ).

Букіна Т.В.,

к. і. н., доцент

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та БЖД

Первомайської філії Національного університету

кораблебудування імені адмірала Макарова

Актуальність теми. В першому десятилітті ХХІ ст. світова цивілізація

зіткнулась з рядом викликів економічного та соціального порядку. Не останню

роль в усіх цих процесах відіграли глобалізаційні тенденції, що вимагали

перебудови національних економік. Кризові явища початку ХХІ ст. охопили

європейські країни, в тому числі й колишні республіки Радянського Союзу.

Більш ніж двадцятирічне самостійне, незалежне існування цих нових держав

виявило надзвичайні труднощі перехідного періоду від одного суспільного ладу

до іншого. Входження напряму до світової економічної системи показало усю

складність трансформаційних процесів в економіці, політиці, соціальних та

культурних відносинах.

Для України необхідно засвоїти досвід подолання подібних криз, що вже

напрацьований у світі. Але, крім того, наша країна має і власний, негативний

досвід виходу із скрутного становища. Процеси реформування економічних і

соціальних відносин та їх успішна реалізація можуть привести до прориву

країни та досягнення нею високих стандартів життя населення. Подолання

http://rushist.com/index.php/tutorials/kareev-tutnewtime

11

Україною сьогоднішніх складностей можливе як на шляху засвоєння тих

підходів, які використовують передові світові економічні лідери, так і

зверненням до власної історії, коли в подібних умовах українське суспільство

вирішувало аналогічне завдання.

Один із складних поворотних моментів історії СРСР припав на другу

половину 80-х рр. ХХ ст., на роки так званої перебудови. Сприйняття того

етапу в історії країни неоднозначне, але освоєння його здобутків та прорахунків

необхідне для подальшого вибору політичного і соціально-економічного

розвитку України.

Проголосивши незалежність 24 серпня 1991 р., Україна отримала, разом з

українцями, більш як 110 національностей, серед яких: поляки, болгари, угорці,

німці, кримські татари, румуни, росіяни, білоруси, євреї, молдавани, греки,

цигани, гагаузи та інші. І в такій ситуації наша держава зуміла в період

чергових кардинальних змін кінця XX століття відродити і примножити

національну свідомість.

По глибині і масштабах, характеру та динаміці політичних, соціально-

економічних перетворень радянське суспільство в другій половині 1980-х рр.

переживало важкі, революційні часи. Квітневий 1985 р. Пленум ЦК КПРС,

XXVII з’їзд партії проголосили новий стратегічний курс на перебудову,

оновлення соціалізму, радикальні зміни в усіх сферах нашого життя. Головним

завданням перехідного періоду називали - духовне та політичне розкріпачення

суспільства. «В атмосфері свободи, демократизації і гласності люди набували

громадянського і національного достоїнства та брали в свої руки справи

держави». [1, 353]

Реалізація курсу партії на перебудову всіх сфер суспільного життя

здійснювалась за активної участі в цій роботі засобів масової інформації.

«Починаючи перебудову, - підкреслював М.С.Горбачов, - ЦК КПРС опирався

на дві могутні реальні сили – партійні комітети і засоби масової інформації. Я б

навіть сказав, що партії, можливо навіть, не вдалося б вийти на нинішній рівень

обговорення всієї проблематики перебудови – а вона широка, неоднозначна,

12

суперечлива, - коли б відразу після квітневого Пленуму ЦК КПРС в цей процес

активно не включились засоби масової інформації». [2, 73]

Засоби масової інформації, звільнені від заборон і регламентів, вийшли на

передові позиції політичного життя, стали впливовим фактором розвитку і

поглиблення процесів оновлення соціалізму, розбудивши дійсно масовий

інтерес до актуальних суспільно - політичних проблем.

Серед засобів масової інформації великої уваги привертали публікації

газет «Правда України» і «Радянська Україна». Це були друковані органи ЦК

Компартії України, Верховної ради і Ради Міністрів Української РСР. Вони

займали керівне місце в структурі республіканських засобів масової інформації,

формуючи політичну свідомість широких верств населення, найбільш

змістовно відображаючи діяльність органів влади і управління. Немало

важливим є і те, що вони виходили на російській і українській мовах.

В активізації процесу безпосереднього включення народних мас в справу

«соціалістичних перетворень» велику роль відіграла багатотиражна преса

промислових підприємств. В них висвітлювався досвід трудової діяльності

працівників промислових підприємств і, одночасно, активізації людської

особистості, використання особистісних факторів в широкому масштабі.

Не залишилися осторонь висвітлення нагальних проблем перебудови і

засоби масової інформації в Миколаївській області. Перелік районних та

багатотиражних засобів масової інформації дає підставу стверджувати, що в

цьому густозаселеному куточку України бурхливо проходили і сприймалися

основні напрями «великих перемін». (Додаток 1)

На початковому етапі перебудови чітко спостерігається збереження в

засобах масової інформації підтримки в суспільстві застійної атмосфери,

категоричність представлених суджень, директивний тон багатьох виступів.

Вони сприймалися як директиви і установки, що підлягали виконанню без

обговорення. Траплялося, що прогресивні, мислячі керівники, новатори,

спеціалісти піддавалися необґрунтованим нападкам, що гальмувало (а інколи і

знищувало) народження і розповсюдження нового, передового. В пресі також і

13

підносили неіснуючі досягнення так званого «розвинутого соціалізму». І це

дезорієнтувало масову свідомість.

На етапі розгортання перебудови засоби масової інформації були

особливо активними. Преса сприяла усвідомленню широкими верствами

трудящих гостроти даного періоду, об’єктивної необхідності реформ, змісту

розпочатих перетворень. Ставала активним засобом формування і розвитку

соціальної активності мас. На сторінках газет відкрито велося висвітлення

суспільних і державних справ під рубриками: «На сесії Верховної Ради СРСР»,

«У міському компартії України», «На сесії Верховної ради УРСР», «Нарада в

ЦК КПРС», постійні повідомлення з роботи Пленумів, висвітлення змісту

зустрічей на державному рівні. Це є підтвердженням того факту, що державні

справи ставали більш відкритими, змінювався стиль роботи партійних,

радянських і господарських органів. Реформа політичної системи,

альтернативні вибори керівників партійних комітетів і особливо народних

депутатів - пробудило всю країну, привели в рух широкі маси. З’їзди народних

депутатів, Сесії Верховної Ради СРСР, їх пряме і широке висвітлення в пресі і

по телебаченню підняли планку гласності і демократії на невідому до того

висоту, зробивши одночасно неможливим зниження рівня відкритості

обговорення всіх суспільних проблем.

На сторінках районних газет та багатотиражних видань висвітлювалась

участь робітників у вирішенні проблем підвищення ефективності виробництва.

Здійснювалася пропаганда прогресивних форм організації праці.

Підтримувалось впровадження економічних методів управління народним

господарством. Постійно висвітлювалась робота бригад, які будували свою

діяльність на госпрозрахунковій основі.

На сторінках газет яскраво висвітлювалися різні форми і види

індивідуальних і колективних змагань. Так, наприклад, в газеті «Прибузький

комунар» (орган Первомайського міському та райкому компартії України,

міської та районної рад народних депутатів Миколаївської області)

спостерігаємо широке інформування про хід соціалістичних змагань між

14

окремими працівниками і бригадами, районами і містами області: оперативно

висвітлювались успіхи і прорахунки, порівнювались досягнення, закликались

до підтримки і включення в змагання нові колективи, бригади, окремі трудящі.

І в такий процес включилися працівники промислових підприємств

Миколаївщини та сільськогосподарські колективи.

Поряд з усвідомленням своєї політичної й економічної ваги, населення

Миколаївщини активно включалося в обговорення назрілих суспільних

процесів. Про це свідчать листи в газети громадян (а це ще одна із форм

зростання соціальної активності) в яких вони активно включались в

обговорення важливих проблем суспільства. Темами обговорення стали

«Багатопартійність чи ілюзія», «Ми за мир і громадянську злагоду», «Куди

прямує Рух», «Українська мова має бути державною» тощо [3, 2] Вони

фіксували реальний стан свідомості робітничого класу, який усвідомлював

необхідність докорінних змін в радянському суспільстві і включився в активне

його перетворення на демократичних засадах.

Більшість видань області друкувалися українською мовою, а тому

питання висвітлення національного пригнічення тут не спостерігалися.

Помітними були листи - роздуми громадян про те, якою має бути в республіці

державна мова, основуючись на тому, що кожен народ має право на власну

мову...[4,2]

Таким чином, матеріали республіканських, обласних та багатотиражних

періодичних видань є яскравим джерелом вивчення процесу еволюції

свідомості українців в роки перебудови, що можна вважати передумовою

відродження державності. Цей процес був складним, поступовим, але, що не

мало важливо, мирним. У матеріалах преси відображалися нові тенденції

суспільного життя періоду 1985-1991 рр. Багато видань ставали трибуною для

висловлювання визначених – часто протилежних – «партійних» позицій, що

робить обґрунтованим їх використання для вивчення практично будь-якого

сюжету історії тих років.

15


1. Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 5-7 лютого 1990 р.

– М.: Політвидав, 1990. – с. 353

2. Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для

всього світу. – М.: Політвидав, 1988. – с. 73

3. «Прибузький коммунар»// Орган Первомайського міському та райкому

компартії України, міської та районної Рад народних депутатів Миколаївської

області. – 1989. - №: 36, 83, 101. – с. 2

4. Боришполець А.Т. Преса: місцева преса в умовах перебудови. – К.:

Політвидав України, 1989.

5. Роль багатотиражних газет промислових підприємств УРСР по запро-

вадженню прогресивних форм організації праці /1980-ті рр./ – Республіканська

науково-теоретична конференція молодих вчених-суспільствознавців. – Львів,

1987. – с. 101-102.

Додаток 1

Список районних та багатотиражних газет Миколаївської області.

Район Районні періодичні

видання Багатотиражки

Арбузинський «Нове життя» «Колгоспна правда»

«Ленінським шляхом»

Баштанський «Шляхом Леніна» «Колгоспне життя»

«Соціалістична праця»

«Шляхом до комунізму»

«Колгоспна правда»

Березанський «Ленінська правда» «Колгоспні вісті»

«Колгоспне життя»

«Жовтень»

Березнеговатський «Народна трибуна» «До нових успіхів»

«Голос колгоспника»

«Передовик»

«Прапор Жовтня»

«Прапор комунізму»

Братський «Перемога» «За трудові успіхи»


«По шляху Леніна»

16

Веселинівський «Зоря» «Голос колгоспника»

«Зоря»

«Степова зірка»

«Червоний прапор»

Вознесенький «Радянська правда»

«Вісті Вознесенщини»

«Вперед»

«Будівник комунізму»


«За честь хліборобську»



«Ленінська правда»

«Ленінський шлях»

«Маяк»

«Робітнича правда»

«Шлях до комунізму»

Врадіївський «Шляхом комунізму»

Доманівський «Трибуна хлібороба» «Вперед»


«За комуністичну працю»

«За честь хлібороба»

«Зоря»

«Колгоспна зоря»

«Комуніст»

«Ленінська іскра»


«Прапор Леніна»

«Радгоспне життя»

«Трудова слава»

Єланецький «Будівник комунізму» «За нове життя»

«Колгоспник»


«Промінь Жовтня»

Жовтневий «Прапор Жовтня» «Радянська Україна»

«Слава труду»

«Комуністичним шляхом»


«Вперед»

Казанківський «Червоний прапор» «Голос правди»

«Зоря»

«Шляхом Леніна»

Кривоозерський «Заповіти Леніна» «Хлібороб»


Миколаївський «Маяк» «Жовтень»

«За комунізм»

17

«Кіровець»

«Радянський сад»

«Хлібороб»

Новобугський «Вперед» «До нових перемог»

«За комунізм»

«Ленінець»


«Перемога Жовтня»


Новоодеський «Ленінський промінь» «Промінь Жовтня»

«Трибуна хлібороба»

«Радянські вісті»

«Сільські вісті»


«Хлібороб України»

«Маяк комунізму»

Очаківський «Чорноморська зірка» «Голос робітника»


«Ленінське слово»

«Прапор перемоги»

Первомайський «Прибузький комунар» «Вісті радгоспу»


«Колгоспник»



«Шляхом Жовтня»

«Сільські новини»

Снігерівський «Комуністичним

шляхом»

«Зоря»



«Перемога Жовтня»

«Прожектор Ілліча»


18

____________________________________________________________________


ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВИЩА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У МІЖВОЄННИЙ ЧАС

Булгакова В.А.,

Викладач суспільствознавчих дисциплін

Криворізької гімназії № 91

Кривий Ріг, Україна

Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців,

входила до різних держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під

владою Польщі, Північна Буковина і придунайські землі – Румунії, Закарпаття

– Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх землях , окрім Закарпаття,

здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі роздавали

поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском

дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки

і навіть далекої Австралії.

Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку

очолювали політичні партії та громадські організації.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія

Східної Галичини у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу

Компартії Польщі. У жовтні 1923р. перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком

Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як «фашистських агентів». Усі

її члени репресовані [3,с.23].

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми

членами української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод

боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських діячів. Після

виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер – Є. Коновалець.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила

про перехід на радянську платформу, тобто підтримала Радянську Україну, що

призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою

19

діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась на старих позиціях. Лідери

– М.Ганкевич, В.Старосольський.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у

липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників

СРСР у зв’язку з процесом «українізації» у Радянській Україні. Деякі члени

УНДО заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР.

Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні

радянофільські настрої згасли [1, c.34].

Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська

радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з

організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині, змінивши

назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР, так і на еміграцію на

чолі з Є.Петрушевичем.

Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці

січня 1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинсь-

кий. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну

боротьбу на засадах "революційного націоналізму”. Значною мірою спиралася

на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на

польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець [2].

Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духо-

венства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася «Українсь-

кою християнською організацією» (УХО) та «Українською католицькою орга-

нізацією» (УКО). У 1923р. була утворена УКП. Проводила угодовський курс

щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як кандидата на українську

владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин [3].

Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до то-

го, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію.

Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна.

Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову

держави. Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та

20

адміністрації, налагоджується робота промисловості, транспорту, торгівлі. За

активної допомоги ОУН формуються збройні сили молодої держави –

Організація оборони «Карпатська Січ», ака нараховувала 5 тис. бійців. Провідні

оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич ( майбутній командир УПА),

Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це

занепокоїло Угорщину, яка претендувала на ці території, та Польщу, що

боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній

близькості від своїх кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки

проводили диверсійні акції на території Карпатської України. Спецпідрозділи

польської військової розвідки, переодягнувшись в уніформи січовиків,

тероризували місцеве населення, чинили диверсії у населених пунктах та на

дорогах, намагалися дискредитувати українську владу в очах закарпатців. Про

достовірність цих фактів свідчать розсекречені в середині 1990-их років

трофейні документи, які знаходились в московському Особливому архіві і

стосувалися діяльності 2 відділу польського Генерального штабу. Подібні

диверсії чинилися у 1940-их роках радянськими спецслужбами проти УПА [1].

У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допо-

могу Німеччини. Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив

передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів [5].

Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська

вдерлись на територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття.

У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну

державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де

визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій

(президентська республіка), державна мова (українська). Державними було

визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті

смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-

блакитний стяг і національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом

Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив

прим’єр міністром нового уряду Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з

21

проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд

дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а

бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Після запеклих боїв і значних

втрат, угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р.

більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської

України загони «Карпатської Січі» продовжували вести нерівну боротьбу з

ворогом ще до кінця травня 1939р. Президент республіки А.Волошин разом з

урядом емігрував за кордон і поселився у Празі [7].

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька

сотень галичан і волиняків, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири

Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак [6].

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона були

однією з найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження

своєї державності.


1. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. — К., 1990.

2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України . — К., 1992.

3. Історія України в особах. Литовсько-польська доба. — К.,1997.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 кн. Кн. 1. — К., 1993.

5. Рибалка І. К. Історія України. — Ч.1. — Харків, 1995.

6. Субтельний О. Україна : Історія. — К., 1996.

7. Дрозд Р., Гальчак Б. Історія українців у Польщі в 1921–1989 роках /

Роман Дрозд, Богдан Гальчак, Ірина Мусієнко; пер. з пол. І. Мусієнко. 3-тє вид.,

випр., допов. – Харків : Золоті сторінки, 2013. – 272 с.

22

____________________________________________________________________


ДІЯЛЬНІСТЬ УЧАСНИЦЬ ФЕМІНІСТИЧНОГО РУХУ У 1960 –

СЕРЕДИНІ 1970-Х РОКАХ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ АМЕРИКИ

Дутканич В.С.,

студентка історичного факультету

Львівський національний університет імені Івана Франка

м. Львів, Україна

Американки палко підтримували ідеї, які домінували у американському

суспільстві у 1960-х рр., так як розчарувались у ролі щасливої домогосподарки,

яка для них була вготовлена після Другої світової війни. Найчастіше у всіх

державних організаціях вони отримували роботу секретарів – друк, готування

кави і т.п. Чоловіки радо приймали такий розподіл роботи, не розуміючи, що це

дискримінує ту частину жінок, які хотіли б брати активнішу участь у

професійній діяльності, тому жіночий рух швидко сформувався як самостійний.

Саме у 1968 році у ньому можна прослідувати, як остаточно

закріплюється тенденція відкритого супротиву домінуючим стереотипам

"правильної жіночності". Політичною віхою переходу до активних дій стала

знаменита феміністична акція в Атлантик-Сіті, де проходив конкурс "Міс

Америка". Одними з учасниць стала феміністична група "Радикальні жінки

Нью-Йорка". Засновницями цього угрупування були відомі ідеологи

радикального фемінізму Шуламіт Файерстоун та Пем Аллен. Спочатку до неї

входило близько 20 жінок, серед них відома діячка Керол Ханіш, яка надала

феміністичному руху особистий лозунг – "Особисте – це політичне".

Демонстрантки протестували проти того, щоб "жінки, які опинились у

рабстві диктованими індустрією моди стандартами зовнішності, постійно

повинні боротись за схвалення чоловіками". Під час акції феміністки зробили

"сміттєву корзину свободи" , куди кидали бюстгалтери, панчішні пояса та інші

жіночі аксесуари, як символ підпорядкування жінок насильницьким і

нереалістичним ідеалам краси. Слоганом цієї акції став вираз "Всі жінки

23

красиві!". Саме під час коронації міс Америка вперше, на всенаціональному

рівні, з верхнього балкону у залі було вивішено плакат "Women`s Liberation".

Акція отримала широке і дуже недоброзичливе висвітлення у пресі, тоді

ж була і вигадана історія про спалення бюстгалтерів. Але взагалі ж, звідки

взявся образ того, що жінка-феміністка обов’язково повинна спалювати свій

бюстгалтер на людях? Виявляється, цьому є логічне пояснення!

У 1874 році поборниця рівноправності Елізабет Стюарт Фелпс, висту-

паючи за реформу дрес-коду, закликала жінок до спалення корсетів. Тоді її був

проігнорований, проте у людській свідомості закріпився взаємозв’язок між

фемінізмом та публічним спаленням білизни. Під час демонстрацій на конкурсі

«Міс Америка» жінки кидали бюстгалтери у сміттєвий бак, залишалося піднес-

ти смолоскип, але відповідного дозволу феміністки так і не отримали. Зате вже

через два роки у Берклі, Каліфорнія, бюстгалтер третього розміру був урочисто

спалений з усіма дозволами й заходами пожежної безпеки.[1, с.174]

Та, повертаючись до середини ХХ століття , посмішка зникає з обличчя.

У 1970-х у США жінки складали 40% усіх робітників. За словами члена

конгресу афроамериканки Ширлі Чизем: "Американські жінки всупереч

поширеній думці працюють не заради того, щоб мати гроші "на булавки". Вони

повинні працювати так як або являють собою годувальницями сімей, або

вносять великий внесок у сімейний бюджет"[2, с.268].

Під пресом демократів закони відмінялись, проте надто повільно. Рефор-

мування гендерної політики було розпочато в 1961 році президентом Дж. Кен-

неді, який створив Комісію зі статусу жінок з метою вирішення питання жіно-

чої дискримінації в освіті, роботі та у соціальному забезпечення повоєнної Аме-

рики. Головою організації було призначено екс-першу леді Елеонору Рузвельт.

До речі, цікаво те, що після Другої світової війни Елеонора Рузвельт і

жінки-делегати з різних країн організували конвенцію ООН з прав жінок всього

світу. В результаті у 1979 року ООН прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх

форм дискримінації щодо жінок. З того дня жінки зі всього світу звертаються

24

до тієї конвенції, як до гаранту своїх прав. Міжнародні жіночі зібрання

розпочались у 1979 в Мехіко, в 1977 - в Хьюстоні, а у 1995 в Пекіні.[3]

Результатом діяльності Комісії зі статусу жінок стала опублікована у

1963 р. "Доповідь про становище жінок", у якій вперше документально було

підтверджено дискримінацію жінок в соціально-економічній сфері. У тому ж

році приймається перший Федеральний закон про рівну оплату праці, що або-

ронив дискримінацію при оплаті праці за ознакою статі. Закон вводив обов'яз-

ковість принципу однакової заробітньої платні за рівноцінну працю чоловіків

та жінок.

Для досягнення повної рівності жінок з чоловіками у всіх можливих

областях людської діяльності 30 червня 1966 було створено Національну

Організацію Жінок (далі – НОЖ), у Вашингтоні (Колумбія).

Серед засновників була Бетті Фрідан (перший президент НОЖ), Паулі

Мюррей (адвокатеса, перший афроамериканський єпископ жіночої статі),

Ширлі Чісголм (перша темношкіра жінка, яка буде балатуватися на пост

президента США). У 1966 році Б. Фрідан і П.Мюррей написали Заяву про цілі

НОЖ, що була прийнята 29 жовтня.[4]

Можна окреслити шість головних проблем, вирішення для яких НОЖ

спробувала віднайти: аборти та медичне обслуговування, насильство,

конституційна рівність між чоловіками та жінками, расова дискримінація,

прийняття соціумом лесбіянок, рівність в сфері економічних та трудових

відносин. "Вже тоді, у 1966 році, ми знали, що творимо історію, і що світ

потребує такої організації" - сказала одна з учасниць у інтерв’ю.[5]

За ініціативою НОЖ було влаштовано марші під такими лозунгами:

"Рівні права на працю та освіту" і "Жінок в політику". Найбільшою

демонстрацією НОЖ стала акція 26 серпня 1970 року, до 50 річниці з дня

прийняття Дев’ятнадцятої поправки до конституції США. [6]

Засади ж радикального фемінізму були сформовані в Русі визволення

жінок, який виник у 1968 році. Вони кваліфікували всі випадки неоднакового

ставлення до жінок як суспільну дискримінацію жінок. Феміністки з Руху виз-

25

волення жінок боролись за установлення фактичної рівності жінок з чоловіками

за здебільшого через ліквідацію поділів на чоловіче та жіноче місце у соціумі та

родині. Вони підкреслювали вирішальну роль жіночої статі в історії людства.

Відверто демонстрували свою неприязнь до чоловіків організації "Червоні

панчохи", "Відьми" та "Хліб і троянди" – вони повністю самоізолювались від чо-

ловіків.[7, с.142] Цікаво те, що члени організації "Відьми" дійсно одягались у

відьмацький одяг, розмальовували свої обличчя та розгулювали подібним чином

по вулицях. Так вони відчували себе особливими та більш сильними. Активістки

прагнули змінити ставлення до них білих чоловіків Чиказького університету.

Одна з найбільш відомих представниць радикальної течії, авторка

"Маніфесту Повного Знищення Чоловіків» Валері Соланас характеризувала

чоловіків такими метафорами як "біологічна випадковість" та "неповноцінна

жінка" . Найвідомішими прихильниками подібних позицій були учасниці

організації "Зібрання фурій", що була заснована у 1971 році, у Вашингтоні.

У підсумку, можна сказати, що рух за емансипацію жінок у 1960-х роках

проходив бурно та революційно, і досягнув багатьох своїх цілей. Національна

Організація Жінок, як представницький орган більшості американок того

періоду, домоглася зрушень на законодавчому рівні. Спеціальною комісією

було підсумовано, що дискримінація за ознакою статі зменшує відповідний

рівень життя працівників, необхідний для їхнього благополуччя, стоїть назаваді

використанню максимуму наявних трудових ресурсів, перешкоджає якнайкра-

щій продуктивності на роботі і являє собою нечесний спосіб конкуренції. У

1963 році було прийнято Закон про рівну оплату праці, заборону дискримінації

за ознакою статі у сфері зайнятості, що вимагало від роботодавців виплати

однакової заробітньої платні за рівноцінну роботу чоловіків та жінок (при умові

з боку робочих рівного навику, зусиль та відповідальності).[8] Також з’явилась

заборона дискримінації за ознакою статі у державних школах та коледжах, було

прийнято Закони про рівні можливості кредитування, який заборонив

сексуальну дискримінацію кредиторами заявників-кредиторів (1974) та

заборону дискримінації у період вагітності. Подружнє згвалтування стало

26

злочином у всіх 50 штатах. Окремо виділяємо легалізацію абортів (1973) , що

дало надію на більш цивілізоване майбутнє для тисячі жінок Америки!

Організації руху за визволення жінок дбали і за психічне здоров’я

американок. Саме вони організовували зустрічі, де жінки, підтримуючи один

одного, виходили з різних кризових ситуацій. Не можна оминути й того, що у

феміністичному русі були більш радикальні групи – такі як «Червоні панчохи»,

"Небезпека лаванди", "Відьми", "Хліб і троянди". Їх ідеї були екстрарадикаль-

ними, а дії не завжди адекватними.


1. Історія моди. Ілюстрована енциклопедія з давнини до сьогодення [пер.

з англ]. – Харків: Фактор,2014. – 256 с.

2. "Массовые движения социального протеста в США". Академия наук

СРСР,Москва: Наука,1978. – 357 с.

3. Феминизм: история и основные движения. ПостНаука. Електронний

ресурс.[Режим доступу]: https://postnauka.ru/faq/71574

4. The National Organization for Women’s 1966 Statement of Purpose.

National Organization for Women. Електронний ресурс. [Режим доступу]:

https://now.org/about/history/statement-of-purpose/

5. "Вона красива, коли розлючена" /She’s Beautiful When She’s

Angry/2014/Мері Доре/ 1 год. 32 хв.

6. History of Marches and Mass Actions. National Organization for Women .

Елетронний ресурс. [Режим доступу]: https://now.org/about/history/history-of-

marches-and-mass-actions/

7. Идейно-политическая борьба и некоторые проблемы женского

движения / Редкол.: Блинова Е.П. и др.; отв. Ред. Н.А. Ковальский. – Москва:

Мысль,1981. – 253 с.

8. Equal Pay Act of 1963. EEOC. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

https://www.eeoc.gov/eeoc/history/35th/thelaw/epa.html

https://postnauka.ru/faq/71574

27

____________________________________________________________________

УДК 94(38/39)(092) Історичні науки

РІЗНОВИДИ ПІХОТИ ЗА АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

Мельник В.В.

студент історичного факультету

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

м. Луцьк, Україна

Піхота відігравала важливу роль у битвах античної епохи, була значимим

фактором військової та політичної системи полісу. Завдяки піхоті, Александр

здобув успіхи у походах та продовжив грецькі військові традиції. В цій розвідці

розглянемо побудову та склад піхоти Александра.

Метою дослідження є створення уявлення про піхоту армії Александра

Македонського, її структуру, склад і роль в битвах.

Фаланга була грецьким винаходом, але македонці, прийнявши все

найкраще від греків, внесли в військове мистецтво і свої досягнення. Так

народилася знаменита македонська фаланга, чиї воїни були найсильнішими в

світі аж до початку римського панування. На відміну від грецьких фалангітів,

македонські не носили важких панцирів і великих круглих щитів. Невеликий

щит-пелта і важка семиметрова піка-сариса складали озброєння македонського

гопліта, або сарисофора. Фаланга складалася з двох крил, в кожному з яких

було трохи більше 8000 воїнів. Крило складалося з 32 синтагм, в кожній з яких

було по 256 воїнів. В основному фаланга мала 16 рядів у глибину, але по

команді могла здвоїти ряди, вибудовуючись у 8 рядів, і навпаки. Гнучкість і

маневреність відрізняли македонську фалангу від грецької. Це була основна

ударна сила македонського війська [2, с. 221].

Македонська фаланга ділилася на таксиси (полки) по 1500 педзетайрів

(«піші друзі») в кожному. Командував таксисом – таксиарх. На момент смерті

Філіпа II в 336 р. до н. е. таких таксисів в македонській армії було 12.

Александр, вирушаючи на війну з Персією, взяв з собою рівно половину,

залишивши інші для охорони Македонії під командуванням Антипатра.

28

Крім педзетайрів до македонської фаланги входив також, набагато

менший за чисельністю, загін добірних воїнів – гіпаспістів («щитоносців»). Це

був елітний загін. Гіпаспісти мали легке озброєння та високу маневреність.

Особливо вдало гіпаспісти діяли в умовах пересічної місцевості, а також

формували підрозділ особистої охорони царя і його наближених.

Перед походом в Індію Александр на базі фаланги створив ще один

елітний підрозділ – аргіраспістів («срібнощитих»). Після смерті Александра

аргіраспісти брали участь у війнах діадохів і заплямували себе зрадою, видавши

Евмена Антигону. Однак слава цього підрозділу була такою великою, що

прикрашати щит сріблом за їхніми правилами згодом стало традицією. Так, в

армії Селевкіда Антіоха IV велика частина фаланги мала такі ж щити.

В македонській армії Александра були і інші, крім перелічених,

підрозділи, що продовжили своє життя в період еллінізму. Наприклад, пелтасти

( від грец. «пельта» – легкий плетений щит ), які сполучали важку і легку

піхоту. Вони озброювалися дротиками та короткими мечами, їх захисні

обладунки складалися з шолома, панцира і легкого шкіряного щита-пелти, за

яким вони і отримали свою назву [3, с. 35-36].

Гіпаспісти – щитоносці в македонській армії Філіпа ІІ і Александра

Великого. Організовані в хіліархії — тисячі. Всього було 3 або 6 тисяч

гіпаспістів (3 або 6 хіліархій). Одне з ранніх найменувань гіпаспістів –

«щитоносці гетайрів», тому робимо висновок, що весь корпус гіпаспістів

спочатку був сформований з піших зброєносців (щитоносців) царських

супутників-гетайрів. Основою бойового застосування цього добірного корпусу

гіпаспістів стала тісна взаємодія гіпаспістів з гетайрами [4, с. 85-87].

Озброєння гіпаспістів складалося з ударної піки-сариси, гоплітського

списа або дротиків, ксифоса, шолома, щита-асписа, панцира, кніміди-поножів.

Це були класичні грецькі гопліти, озброєні списами довжиною у 2,5 м і круглим

щитом 90 см у діаметрі. Легка піхота з дротиками – це пельтасти, або критські

лучники, які вважалися одними з кращих у своїй справі, і пращники, які

здебільшого використовувалися як примана супротивника.

29

Серед допоміжних загонів особливої уваги заслуговують 3000 царських

щитоносців-гіпаспістів, відібрані особисто царем з вільного населення

Македонії. Це була піша гвардія царя. Вони рухалися безпосередньо за

фалангою і були озброєні залізним щитом, списом і невеликим клинком.

Не варто забувати і про таке з’єднання, як агріани. Це був передовий загін

легкоозброєних воїнів, набраних з пеонійських племен. Вони виконували

найбільш важкі завдання: наносили несподіваний удар по супротивнику або

переслідували вже розбитого ворога. Агріани були озброєні дротиками з

пірамідальним наконечником, які при нагоді могли використовуватися і як

метальна зброя, і як зброя для ближнього бою [1, с. 154].

Отже, завдяки реформуванню піхоти Александр здобув важливі

перемоги. Для ефективного використання піхоти необхідно було визначити

окрему особливу функцію для кожної її частини та випрацювати систему їх

взаємодії, що безсумнівно вдалося Александрові Македонському, пізніше це

використовували інші полководці.


1. Арриан. Поход Александра Македонского (с дополнением текстов

Плутарха и Диодора) / Пер. М. Е. Сергеенко. СПб.: Тerra Fantastica, 1993. 298 с.

2. Королев К. Войны античного мира: Македонский гамбит. М.: ООО

«Издательство АСТ»; СПб.: Тerra Fantastica, 2003. 512 с.: 16 л. ил.

3. Плутарх. Александр. Пер. с древнегреч. Н. Е. Сергиенко / / Квинт

Курций Руф. История Александра Македонского. С приложением сочинений

Диодора, Юстина, Плутарха об Александре. М., 1993.

4. Шахермайр Ф. Александр Македонский. Ростов-на-Дону: «Феникс»,

1996. 576 с.

30

____________________________________________________________________


СПРОБИ ТА НАСЛІДКИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ ТА СУСПІЛЬНО-

ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 50-Х - У ПЕРШІЙ

ПОЛОВИНІ 60-Х PP. ХХ СТ.

Різун О.В.,




У 50-х pp. XX ст. Україна мала значний економічний потенціал. Вона

стала одним із центрів машинобудування. На перший план висувалася металур-

гія, енерго- і електромашино-будування. Нарощували потужності Харківський

тракторний завод і Харківський завод транспортного машиновудування,

Краматорський завод верстатобудування. Збільшився видобуток нафти і вугілля

(у західній частині республіки було утворено Львівсько-Волинський вугільний

басейн). Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання

природного газу Щебелинського родовища на Харківщині [2].

Але промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей

була технічно відсталою, повільно впроваджувалися новітні досягнення науки і

техніки. Наприкінці 50-х pp. промисловість стала розвиватися повільніше. У

цих умовах з ініціативи першого секретаря ЦК КПРС (з вересня 1953 р.) і голо-

ви Ради Міністрів СРСР (з 1958р.) М. Хрущова почалося здійснення реформ [1].

Цілі реформ:вивести промисловість і сільське господарство з кризи; дещо

розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях;

розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці;

прискорити науково-технічний прогрес; скоротити розрив в економічному

розвитку від західних країн; сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в

рамках економічного регіону.

Великим досягненням М. Хрущова як політичного діяча, який прийшов

до влади після смерті Й. Сталіна, була відмова від диктаторських методів у

https://histua.com/slovnik/r/respublika

https://histua.com/personi/x/hruwov-mikita-sergijovich

https://histua.com/slovnik/v/vlada

https://histua.com/ru/personi/t/trush-ivan-ivanovich

https://histua.com/slovnik/p/progres-i-regres

https://histua.com/slovnik/p/polis

https://histua.com/slovnik/p/podil-praci

https://histua.com/ru/slovar/s/smerdi

https://histua.com/personi/s/stalin-dzhugashvili-josif-vissarionovich

31

політиці. Ліквідовувалися деякі табори для політв'язнів, стали повертатися

додому сотні тисяч жертв репресій. Але М. Хрущов був людиною сталінської

епохи, причетним до багатьох її злочинів, і часто використовував старі методи.

Так, починаючи з 1957 р. проводилась посилена антирелігійна акція,

закривались сотні храмів. У Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з

протестами проти закриття Андріївської церкви [1].

3 початку 1954 р. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з

300-річчям Переяславської ради. Рішенням президії Верховної Ради СРСР від

12 лютого 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Крим.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в

Україні для деяких змін у національно-культурному житті. Значно зросла кіль-

кість українців у складі керівних органів УРСР. Ставилися питання чистоти

української мови, вилучення з неї засмічень і кальок з російської мови, реабілі-

тації заборонених діячів української культури, заповнення «білих плям» в літе-

ратурі і театрі. Цього часу в Україні було створено міністерство вищої освіти

УРСР, засновано Академію будівництва й архітектури у Києві, Спілку журна-

лістів України.

Кульмінаційним моментом у суспільно-політичному житті СРСР ста-

ла доповідь М.Хрущова, виголошена ним 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС,

у якій він виступив з критикою культу особи Й. Сталіна та застосування

репресивних методів управління у країні. Спроба М. Хрущова відмовитися від

політики попередників спричинила деяку лібералізацію суспільно-політичного

життя (так звана «хрущовська відлига»). У 1956-1963 pp. в Україні

було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Разом із тим не були реабілітовані

М. Скрипник, М. Хвильовий, Л. Курбас та ін [1].

27 червня 1958 р. ЦК КПУ прийняв постанову «Про виправлення

помилок в оцінці опер "Велика дружба", "Богдан Хмельницький" і "Від щирого

серця"». Це стало прихованою ревізією ідеологічного погрому другої половини

40-х - початку 50-х pp. На певний час жорстокий ідеологічний пресинг

щодо інтелігенції було послаблено.

https://histua.com/ru/personi/s/stalin-iosif-vissarionovich

https://histua.com/slovnik/d/demonstraciya

https://histua.com/slovnik/c/cerkva

https://histua.com/slovnik/a/akademiya

https://histua.com/personi/s/skripnik-mikola-oleksijovich

https://histua.com/personi/x/hvilovij-mikola-grigorovich

https://histua.com/personi/k/kurbas-les

https://histua.com/personi/x/hmelnickij-bogdan

https://histua.com/slovnik/i/ideologiya

https://histua.com/slovnik/i/inteligenciya

32

Реформи М. Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. 3

одного боку, 50-ті pp., особливо їхня друга половина, виявилися найбільш

успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської

України зокрема, так і СРСР у цілому. Реформи дали поштовх виходові країни з

кризи. Відбулася деяка децентралізація управління народним господарством,

регіонам було надано обмежену господарську самостійність. Україна почала

проводити більш самостійну економічну політику. Поліпшилася кооперація та

поділ праці в регіонах, покращилися умови праці трудящих, зросли доходи

населення, підвищився рівень його життя [2].

Значно зміцнився промисловий потенціал УРСР. У 1959 р. в Кременчуці

вийшов із заводу перший самоскид «КРАЗ». Дав свою першу продукцію

Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат, у Новомосковську (Дніп-

ропетровська область) - найбільший у Європі цех з виробництва електрозвар-

них труб. У 1960 р. в Україні було запущено перший атомний реактор, у

Кривому Розі задута найбільша у світі доменна піч «Криворізька-Комсомольсь-

ка». Але цього ж часу були споруджені гігантські підприємства хімічної

нафтопереробної промисловості, які своїми величезними і постійно зростаючи-

ми відходами різко погіршили екологічне становище в Україні. Наприкінці 50-х

pp. середньорічний темп приросту національного доходу СРСР збільшився до

9%. Але вже на початок 60-х pp. ці показники зменшилися до 4,4%.

3 другого боку, реформи М Хрущова не торкалися політичної сфери

(тоталітарного режиму, основ командно-адміністративної системи, зберігалася

монополія компартії на владу). Унаслідок половинчастості і непослідовності

реформ в економіці кардинальних змін не відбулося. У промисловості реформи

обмежилися реорганізацію управління. У реформуванні народного господар-

ства перевага віддавалася розвитку важкої промисловості, куди направлялася

більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розви-

валися за залишковим принципом. Послабшали господарські зв'язки між окре-

мими регіонами. Реформування в економічній, суспільно-політичній, соціаль-

https://histua.com/ru/slovar/n/naciya

33

ній сферах відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно.

Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.


1. Кудряченко А.Політична історія України XX століття: Підручн. для

студ. вищ. навч. закл. / А. І. Кудряченко, Г. І. Калінічева, А. А. Костиря. — К.:

МАУП, 2006. — 696 с.

2. Литвин В. Історія України: підручник / Відп. ред. В. Смолій. НАН

України. Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 2013. – 991 с.

____________________________________________________________________


СУПЕРЕЧЛИВІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

В УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ЧАС

Ступнік В.С.,




Маючи зовнішні атрибути суверенної республіки, яка належала на

федеративних засадах до СРСР, Україна фактично була важливою складовою

унітарної централізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-

політичної та культурної уніфікації всіх народів країни. Керівна роль належала

Комуністичній партії, яка налічувала на січень 1946 року 320 тис. членів.

Загальну моральну політичну ситуацію в Україні у повоєнні роки визначало

посилення культу особи Сталіна. Розпочався новий виток репресій проти

військових і військовополонених, діячів науки і культури, державних

працівників. Становище загострилося, коли в березні 1947 року з ініціативи

Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Ускладнювали

ситуацію і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди

спрямовувалися великі групи спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, які

не знали місцевої специфіки, української мови. До того ж там продовжувалася

http://chtyvo.org.ua/authors/Kudriachenko_Andrii/

34

національно-визвольна війна (1945-1950), в якій загинуло майже півмільйона

осіб. Постраждало українське і польське населення. Беріївський репресивний

апарат жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА,

всіляко намагався їх залякати. Протягом 1946-1949 pp. до Сибіру було вислано

до 500 тис. західних українців. Крім того, в боях з бандерівськими загонами

загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Радянської Армії, прикордонних

та внутрішніх військ. Спробою розв'язання україно-польських проблем була

операція "Вісла" - примусове переселення з Польщі в Україну майже 500 тис.

українців і з України в Польщу понад 800 тис. поляків.

Влада в особі голови Ради народних комісарів УРСР М. Хрущова та голо-

ви Польського комітету національного визволення Е. Осубки-Моравського ще 9

вересня 1944 року підписала угоду про взаємну евакуацію українського населен-

ня з території Польщі до УРСР і польського населення з України до Польщі. У

другій половині 1946 р. понад 150 тис. українців усе ще залишались у своїх

помешканнях. І тоді Політбюро ЦК Польської робітничої партії (ПРП) під голо-

вуванням В. Гомулки своїм рішенням від 29 березня 1947 року започаткувало

акцію «Вісла» (тривала з квітня до серпня 1947 року) - виселення 140,6 тис. укра-

їнських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холм-

щини, Підляшшя і поселення їх у так званих повернутих західних і північних

районах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення [3].

23 квітня 1947 року Політбюро ЦК ПРП ухвалило рішення про створення

спеціального концтабору для «підозрілих українців» у Явожно, неподалік від

Кракова. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому жахливому таборі побувало

приблизно 4 тис. в'язнів-українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого

віку), з них загинуло до 200 осіб. Польські комуністи цією акцією намагалися

завоювати прихильність польських шовіністичних кіл. Вона була завершальним

етапом впровадження етнічної антиукраїнської політики з очищення Південно-

Східної Польщі від автохтонного українського населення.

35

Було ліквідовано греко-католицьку церкву, звинувачену в співробітництві

з німецькою окупаційною владою. Репресії проти її прихильників посилювали

соціальне напруження в суспільстві та боротьбу ОУН-УПА.

Лише після смерті Сталіна 1953 р. з'явилася надія на демократизацію

життя в країні, особливо після знешкодження Берії та його прибічників. Після

смерті вождя Хрущов, Маленков і Булганін зрозуміли, що Берія прагне повного

захоплення влади і з цією метою почав готувати державний переворот. Тому

усунення Берії від влади стало нагальною необхідністю. М. Хрущову вдалося

організувати групу соратників (в тому числі й Маленкова), і 26 червня 1953

року вони, за однією версією, заарештували за допомогою військових Берію під

час наради в Кремлі, а за іншою - Берія був розстріляний учасниками

спеціально підготовленої групи під керівництвом генерала С. Круглова у себе в

особняку уже після наради в Кремлі, а суд над ним і його соратниками (де роль

Берії грав двійник) був інсценуванням для громадськості. У Києві було

заарештовано й згодом страчено міністра внутрішніх справ УРСР П. Мешика та

його першого заступника С. Мільштейна [3].

Реабілітація безпідставно репресованих у 30-ті роки започаткувала стабі-

лізацію суспільства, зокрема його національно-державної сфери. Було розшире-

но права союзних і автономних республік в економічному і культурному житті.

У відання України було передано багато підприємств союзного підпорядкуван-

ня. В Україні створювалися союзно-республіканські міністерства чорної мета-

лургії, вугільної, паперової, текстильної, деревообробної, легкої промисловості,

зв'язку, вищої освіти, міністерства УРСР автомобільного транспорту, юстиції.

Урядові республіки були надані додаткові права у плануванні виробництва і

розподілу продукції промислової кооперації, радгоспів і колгоспів. Завдяки

усім цим заходам питома вага республіканської промисловості зросла з 36 % у

1953 р. до 76 % у 1956 р. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури,

органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад [4].

У 1954 р. в республіці відзначалося 300-річчя возз'єднання України з

Росією. З ініціативи М. Хрущова Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому

36

1954 року включила Кримську область до складу України як "свідчення дружби

російського народу". Незважаючи на територіальну і етнічну спорідненість

України і Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських

татар, яких Сталін депортував звідти 1944 р. За даними перепису 1959 р., в

Криму проживало майже 860 тис. росіян і 260 тис. українців. Проблеми Криму

й понині залишаються надзвичайно складними.

Деякі ознаки демократизації суспільно-політичного життя, реабілітація

несправедливо репресованих, розширення прав України в економічному та

культурному житті не змогли кардинально змінити загального становища

українського народу.


1. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. — К., 1990.

2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України . — К., 1992.

3. Рибалка І. К. Історія України. — Ч.1. — Харків, 1995.

4. Субтельний О. Україна : Історія. — К., 1996.

____________________________________________________________________

УДК 327.7:341.1 Політичні науки

ЩОДО ПИТАННЯ ВИБОРУ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЄВРОСОЮЗУ

Геба Г.І.,

аспірант кафедри міжнародних відносин

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

викладач кафедри державно-правових дисциплін

Одеський державний університет внутрішніх справ

м. Одеса, Україна

Європейський Союз (далі – ЄС), як і кожне велике об’єднання, на шляху

свого розвитку стикається з рядом внутрішніх суперечностей та зовнішніх

загроз. За час свого існування ЄС потерпів значного розширення та суттєвих

трансформацій, що були відповіддю на виклики певного часу.

Прийняття рішення Великобританією про свій вихід з ЄС на тлі загострив-

37

шихся внутрішніх проблем та суперечностей стало значним викликом та надало

нової сили дискусії щодо обрання стратегії подальшого розвитку об’єднання.

Зазначена проблематика розглядалася зарубіжними та вітчизняними дослі-

дниками, зокрема І. Бусигіною, В. Загорським, Б. Зайцевим, О. Красівським,

Н. Коваль, Т. Лушагіною, Дж. Петерсоном, М. Смітом, В. Тисячним, М. Холлан-

дом, Н. Чабан, Л.Шереметьєвою, напрацювання яких були використані при

вивченні зазначеної проблематики. При цьому, існує необхідність дослідження

питання вибору стратегії розвитку ЄС, адже, можна констатувати, що як серед

науковців, так і серед політичних діячів немає єдиного бачення щодо сценарію

подальшого розвитку подій.

Актуальність зазначеної теми зумовлена тим, що в останні роки питання

вибору стратегії подальшого розвитку ЄС не тільки знайшло свого вирішення, а

необхідність її обрання лише загострилася. ЄС потребує вироблення ефектив-

ного шляху подолання внутрішніх та зовнішніх проблем для збереження своєї

цілісності та подальшого гармонійного розвитку.

Важливість вирішення питання про реформування Європейського союзу,

чи принаймні досягнення остаточних домовленостей, в чому власне має

полягати таке реформування та запуск перших ініціатив вже у 2018 році

підкреслювали, зокрема, три головні протагоністи змін – Жан-Клод Юнкер,

Дональд Туск та Емманюель Макрон [1, с. 63]. Таке прагнення пояснюється,

серед іншого, необхідністю встигнути запустити ключові реформи до виборів

2019 року, які суттєво змінять склад Європарламенту, оновлять Єврокомісію та

керівництво Європейського центрального банку [2]. Суттєвою завадою для

цього процесу наразі виступають суперечні інтереси держав, які можуть

завадити досягненню необхідного консенсусу до виборів 2019 року.

Метою даної наукової доповіді є висвітлення нагального питання щодо

вибору стратегії подальшого розвитку ЄС.

У березні 2017 року Єврокомісія запропонувала на розгляд європейських

політичних еліт і широкої громадськості п'ять стратегій розвитку ЄС до

2025 року, серед яких:

38

1) продовжити існування ЄС у поточному вигляді, сконцентрувавши при

цьому увагу на реформах, інвестиціях та створенні робочих місць;

2) сконцентруватися на меншій кількості сфер, в яких спільними

зусиллями можна досягти відчутних результатів, зокрема, сприяння інноваціям,

співпраця в сферах безпеки, оборони, міграції;

3) мінімізувати функції союзу суто до формату спільного ринку та не

просувати політичну інтеграцію;

4) створити «Європу різних швидкостей», що дозволить групам країн-

членів об'єднуватися та взаємодіяти тісніше задля здійснення спільної політики

в певних сферах;

5) посилити співпрацю і централізацію в рамках блоку, перейшовши до

глибшої інтеграції за всіма напрямками політики, де головну роль

відіграватиме валютний союз [3].

Реакції держав-членів ЄС на запропоновані стратегії свідчать про значні

розбіжності у поглядах, що викликані, серед іншого, полярністю національних

інтересів держав та тим, що учасники інтегрованого об’єднання знаходяться на

різних стадіях економічного і соціального розвитку.

Так серед найбільш впливових та розвинутих держав-членів ЄС перевагу

як найбільш компромісний та здатний урахувати інтереси країн з різними

амбіціями та можливостями для просування спільного європейського проекту,

отримав сценарій так званої «Європи різних швидкостей», за якого країни, які

цього бажають, можуть взаємодіяти тісніше і розвиватися швидше у

визначених сферах. Натомість, проти такого варіанту виступили країни

«Вишеградської четвірки», заявивши про неухильну рівність усіх членів ЄС [4].

Крім відсутності прийнятого компромісного рішення серед усіх держав-

членів ЄС, сьогодні не можна казати про єдність бачення подальшого розвитку

навіть серед керівництва країн, що підтримали сценарій «багатошвидкісної

Європи». На сьогодні не вироблено компромісну систему з дієвими механізма-

ми функціонування, зокрема архітектурою прийняття рішень, що має бути

максимально простою та чіткою.

39

При цьому, на нашу думку, саме стратегія, що передбачає впровадження

моделі «Європи різних швидкостей» може стати досить ефективною. Для цього

важливо, щоб розроблювана модель була здатна зберегти європейську єдність

та допускала лише тимчасове існування диференційованої системи, перед-

бачала рух з різною швидкістю до спільних цілей, рівний доступ усіх держав до

можливості поглибленої інтеграції у обраних сферах і приєднання до лідерів за

мірою готовності та бажання. Механізм функціонування пропонованої моделі

має бути чітким, прозорим та справедливим для усіх держав-членів ЄС.

Отже, підсумовуючи вищенаведене, можемо сформувати наступні

висновки.

По-перше, на нашу думку у сучасних умовах необхідність прийняття

рішення про обрання стратегії подальшого розвитку є очевидною та нагальною.

По-друге, найбільш вірогідним та одночасно найбільш раціональним

варіантом з наведених альтернативних стратегій розвитку ЄС бачимо модель

«Європи різних швидкостей», яка потребує приділення окремої уваги та

детального вивчення для досягнення найбільш повного розуміння її позитивних

і негативних рис та вироблення чіткого і ефективного механізму її реалізації.


1. Коваль Н. ЄС-2018: надія на позитивний перелом / Надія Коваль //

Аналітичний прогноз «2018: виклики і можливості» / Аналітичний центр

Український інститут майбутнього. – Київ. – С. 58-66.

2. Коваль Н. Зайцев Б. Реформування ЄС: потенційні наслідки для

політики європейської інтеграції України [Електронний ресурс] / Надія

Коваль, Борис Зайцев // Центр міжнародних досліджень. – 2018. – Режим

доступу до ресурсу: http://da.mfa.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/AZ-Reforma-

YES-cherven-2018-sajt-ukr.pdf

3. Прокопчук Д. Єврокомісія запропонувала п'ять сценаріїв розвитку ЄС

після Brexit [Електронний ресурс] / Дмитро Прокопчук // Deutsche Welle. –

2017. – Режим доступу до ресурсу: https://p.dw.com/p/2YTOj.

https://p.dw.com/p/2YTOj

40

4. Лавренюк А. Євросоюзу 60 років: тривожний ювілей заради

майбутнього [Електронний ресурс] / Андрій Лавренюк // Укрінформ. – 2017. –

Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2200545-

evrosouzu-60-rokiv-trivoznij-uvilej-zaradi-majbutnogo.html.

____________________________________________________________________

УДК 101 Філософські науки

СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ

Щербак О.В., Дем’яненко А.А

студенти факультетів:

Транспортні технології та Агроінженерія

ВСП Шевченківський коледж Уманського

національного університету садівництва

Черкаська область, Звенигородський район,

с. Шевченкове, Україна

Філософія – це дисципліна, що вивчає найбільш загальні характеристики і

фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносини

людини і світу. До завдань філософії на протязі її розвитку ставилися як

вивчення самого процесу загальних законів розвитку світу і суспільства, так і

вивчення моральних категорій і цінностей.

До числа основних філософських питань, наприклад, належать питання

«пізнати світ?», «Чи існує Бог?», «Що таке істина?», «Що таке добре?», «Що

таке душа?» , « Чи існує життя після смерті?» та інші. Хоча філософію іноді ви-

значають у більш стисненому сприйнятті, як науки з певним предметом вивчен-

ня, такий підхід викликає заперечення сучасних філософів, які наполягають на

тому, що філософія представляє собою швидше світогляд, загальний критичний

підхід до пізнання всього сущого, який можна застосувати до будь-чого. У цьо-

му сприйнятті кожна людина хоч інколи займається філософією.

Філософія фактично існує у вигляді безлічі різних філософських знань,

які протистоять один одному, але при цьому і доповнюють один одного.

41

Визначення філософії є саме по собі відкритим філософським питанням.

У філософії існує важливий об'єднуючий принцип – будь-яке філософське

міркування, якими б несподіваними не були його посилання, тим не менш,

будується раціонально: осмислено, згідно з деякими принципами мислення,

наприклад, логікою або іншими дисциплінами.

Сучасна наука виробила більш вузьке значення цього слова філософія -

спеціалізована система знань, що виробляється цілеспрямованої дослідницькою

діяльністю, що здійснюється професіоналами.

Як особливий вид духовної діяльності філософія безпосередньо пов'язана

з суспільно-історичною практикою людей, а тому спрямована на вирішення

певних соціальних завдань і виконує при цьому багато певних функцій. Найва-

жливішою, є світоглядна функція. Вона формує повну картину світу, місце в

ньому а також буття людини. Світоглядна функція визначає можливість люди-

ни об'єднати в узагальненому вигляді всі знання про світ в одну систему, роз-

глядаючи його в єдності та розмаїтті. А також, зі світоглядної функцією, пов'я-

зане вирішення питання про сенс людського життя. В принципі, у релігії та

філософії одне завдання - дати відповіді на питання гранично загального, світо-

глядного характеру. Однак на цьому їх спільність і закінчується. Релігія вирі-

шує світоглядні питання в формі догадок , які не підлягають логічному обгрун-

туванню і сумніву. В релігії головне - це віра в незбагненне, незрозуміле розу-

мом. Філософія, навпаки, прагнути дати логічно, раціонально обґрунтовані

відповіді на світоглядні питання. Філософське знання носить гіпотетичний,

плюралістичний, різноманітний характер. На цій підставі багато філософів

заперечують тезу, що філософія - це наука. Інші, якщо і визнають за нею статус

науки, то кажуть, що це наука особливого типу. Філософські вчення можна

систематизувати, виділити певні типи філософствування. При цьому тип

філософії залежить від того, що береться за критерій систематизації. Типи

філософії по об'єкту філософського пізнання. В даному аспекті філософські

вчення діляться на космоцентричному, геоцентричний і антропогетичному.

42

Космоцентризм - це філософський напрямок, предметом якого є світ в

цілому, Космос, Всесвіт. Для нього характерне прагнення як би «осягнути

неосяжне», визначити, що лежить в основі всього сущого, що є джерелом

всякого руху.

Теоцентризм - це філософський напрямок, предметом якого є ідея Бога.

Для нього характерні пошуки логічних, філософських доказів буття Бога.

Антропоцентризм - це філософський напрямок, предметом якого є

людина. Пошук відповіді на питання, що таке людина і в чому сенс її буття, є

головним завданням антропоцентризму.

Таке розмежування філософських вчень щодо, так як немає ні чистого

космоцентризм, ні чистого теоцентризму, ні чистого антропоцентризму. У

кожному з них присутні елементи інших філософських вчень.

Отже, філософія найбільш загальне вчення, по відношенню до філософії

всі інші науки є приватними. Предметом філософії є загальне. Об'єктом - буття.

Пізнання об’єкта і предметом філософії призводить людину до формування її

системи і функцій. Система включає і полегшує дослідження всього

різноманіття філософського знання. Реалізуючи свої функції, філософія виявляє

специфіку і сутність філософського знання.


1) Введення в філософію: Підручник для вузів: У 2 ч. / Под ред. І.Т. Фро-

лова. М., 1989.

2) Філософія: Підручник для вузів / Під ред. В.Н. Лавриненко, В.П. Ратни-

кова. - 3-е изд., Перераб. і доп. - М.: ЮНИТ-ДАНА, 2004.

3) Філософія. Історико-філософське введення. Ч.1 / Под ред. Л.Я. Куроч-

кіна. - Воронеж, 2002.

43

____________________________________________________________________

УДК: 316.6:374 Філософські науки

ПРОБЛЕМА ПОНЯТТЯ САМООСВІТИ В СУЧАСНІЙ НАУЦІ

Жукевич М.І.

студентка філософського факультету

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника»

м. Івано-Франківськ, Україна

Питання, які пов’язані з самоосвітою є дуже актуальними, оскільки

стрімкий розвиток економіки, науки та суспільства загалом тягнуть за собою

обов’язковість підвищення рівня знань у фахівців. Кожна свідома людина, в

наш час, бажаючи бути справді професіоналом своєї справи, має звертати увагу

на доцільність та важливість такої категорії як «самоосвіта».

Самоосвіта входить до системи освіти України та передбачає закріплення

професійних знань або засвоєння вже відомої наукової інформації і має за мету

здобуття нових наукових і методичних знань, оволодіння засобами

застосування їх у практичній діяльності [1, c.9].

Для кращого розуміння того, що ж таке «самоосвіта» в сучасній науці,

розглянемо визначення цього поняття різними науковцями. І. Грабовець

визначає самоосвіту як самостійну, системоутворюючу, особистісно визначену

і разом з тим соціально та аксіологічно зумовлену діяльність з приводу

засвоєння та відтворення знань особистістю [2, с.57].

О. Бурлука дає наступне визначення самоосвіти: це інформаційно-

забезпечувальна діяльність, яка здійснюється шляхом здобуття (засвоєння),

накопичення, упорядкування, систематизації і відновлення знань з метою

задоволення пізнавальних потреб особистості для здійснення різноманітних

видів діяльності [3, с.21].

За визначенням Н. Бухлової, самоосвіта — це складний вид систематичної

пізнавальної діяльності, під час якої людина сама ставить перед собою пізна-

вальні мету і завдання, визначає шляхи їх досягнення, контролює хід самостійної

44

роботи з набуття знань та сама оцінює і вдосконалює їхні результати [4, с. 4].

У своїй роботі Т.Юденко пропонує визначати самоосвіту як наважливіший

шлях формування особистості, дієвий спосіб освоєння людиною культурно-ос-

вітнього простору, що протікає автономно або супроводжує навчання [5, с. 125].

О. Ф. Федорова готовність до самоосвіти вважає природною системою,

що складає інтегративну, таку, що може розвиватись з допомогою педагогіч-

ного сприяння, міру сформованості узагальнених характеристик особистості

для організації, здійснення та досягнення цілей самоосвіти у найширшому

сенсі, включаючи самовиховання, самопізнання, самовдосконалення, духовне

зростання, самореалізацію [6, с. 32].

Готовність до самоосвіти як система уміщує такі компоненти –

обізнаність, свідомість, дієвість, умілість, що є одночасно елементом більшої

системи – освіченості [6, с. 33].

Самоосвіта реалізується в контексті якоїсь конкретної діяльності.

Зовнішні умови та внутрішні потреби особистості реалізуються через певну

сукупність інтересів: професійно-трудовий інтерес (упевненість в тому, що

результати цього виду діяльності будуть впроваджені в реальний процес праці

та професійного вдосконалення); матеріальний інтерес (розуміння зв’язку між

ростом культурно-освітнього рівня та підвищенням винагороди за наявні і

застосовані знання); соціально-статусний інтерес (усвідомлення соціального

визнання та соціального положення, залежить від рівня культурно-освітньої

компетентності, творчої ініціативи особистості); духовний інтерес; соціально-

педагогічний інтерес до самоосвіти, пов’язаний із затвердженням людини в

якості прикладу, особливо у дітей [7, с. 148].

Слід констатувати, що самоосвіта стимулюється інтересами професійного

самовдосконалення, отримання чи поглиблення знань у відповідній області,

розвитку здібностей і, таким чином, є мотивованою, цілеспрямованою та

усвідомленою діяльністю.

Отже, аналізуючи вище викладене, можемо визначити самоосвіту як

діяльність людини, в процесі якої вона вивчає, накопичує та систематизує нові

45

знання, з метою задоволення своїх пізнавальних потреб. В процесі здійснення

людиною самоосвітньої діяльності, вона ставить перед собою мету та завдання,

що стосуються пізнавальної діяльності, визначає, яким чином можна досягнути

цієї мети та, за допомогою набутих в процесі самоосвітньої діяльності знань,

вдосконалює результати, які вдалось отримати.


1. Самоосвіта як важливий фактор підготовки майбутніх техелектриків,

О. В. Білик, Вісник Житомирського державного університету імені Івана

Франка, Педагогічні науки. Випуск 4 (86). с 8–12.

2. Грабовець І. В. Самоосвіта як інтегруюча детермінанта самореалізації

молодих фахівців у професійній діяльності : дис. … канд. соціолог. наук: спец.

22.00.04.Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2004.

3. Бурлука О.В. Самоосвіта особистості як соціокультурне явище : дис.

…канд. філософ. наук : спец. 17.00.01. Харків, 2005.

4. Бухлова Н. Самоосвіта і самореалізація особистості. Завуч. Наша

вкладка. 2003. № 8. С. 2–4.

5. Юденко Т.А. Проблема самообразования школьников в отечественной

педагогической теории (1960–2007). Вестник Ставропольского

государственного университета. 2007. № 49. С. 123–127.

6. Федорова Е. Ф. Признаки направленности содержания самостоятель-

ной работы студентов на становление их готовности к самообразованию: дис. ...

канд. пед. наук: 13.00.08. Южно–Уральский гос. ун–т.Челябинск, 1999.-171 c.

7. Бурлука О.В. Формування готовності до самоосвіти особистості в

умовах сучасного освітнього процесу. Науковий вісник. Серія «Філософія».

Харків: ХНПУ, 2015. Вип. 45. С. 145–151.

46

____________________________________________________________________


ВИЗНАЧНА РОЛЬ МИСТЕЦТВА У ФОРМУВАННІ ДУХОВНОЇ

ОСОБИСТОСТІ

Кузнєцова Я.О.,

викладач соціально-гуманітарних дисциплін

Слов’янський хіміко-механічний технікум

м. Слов’янськ, Донецька область, Україна

На сучасному етапі розвитку суспільства постає гостро проблема

духовності, зокрема духовної особистості. Тоді, коли знецінені загальнолюдські

цінності, людина прагне до вищого, бажає знайти острівець духовного

піднесення. Цим острівцем духовного піднесення й самовдосконалення було

мистецтво, зокрема церковне.

Дальший розвиток українського мистецтва стимулює вирішення низки

завдань щодо творення, збереження, поширення та засвоєння духовних

набутків нації. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають проблеми

філософського, етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-

культурної сфери життя народу, нації, суспільства як в далекому минулому, так

і в новий та новітній часи.

У наш час багато мистецтвознавців, філософів, вчених працюють над

проблемою духовності: Щербаківський В., Крвавич Д.П., Черепанова С.О.,

Федь В.А., Бичков В.В., Волоцький Й. та ін.

Головною метою статті є показ впливу мистецтва, як прагнення людини

до гармонії зі світом і самим собою.

Мистецтво – естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості –

особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-

чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм

суспільної свідомості. Мистецтво відособилося в окрему форму духовного

життя суспільства і стало фактором виховання, однією з найважливіших

складових частин духовної культури суспільства.

47

Аналізуючи функції мистецтва (гедоністичну, компенсаторну, терапев-

тичну), першочергово Кант виділив соціальну функцію, здатність мистецтва

підвищувати загальну культуру людини. Найвагоміше завдання мистецтва

вбачав у «розвитку моральних ідей і культури морального почуття», оскільки

мистецтво, як зображення ідеї розуму, сприяє розвиткові внутрішньої, духовної

культури людини.

Синтез мистецтв передбачає органічну єдність, взаємозв’язок взаємодію

різних видів мистецтва, покликаних сприяти естетичному оформленню

матеріального і духовного середовища життєдіяльності людини (пластичні

мистецтва), або створювати нові художні явища (видовищні мистецтва, зокрема

театральне). Досягається синтез мистецтв гармонійним поєднанням окремих

компонентів на засадах ідейно-художнього задуму, композиційного узгодження

стилів, жанрів, пропорцій, ритмів тощо. Стосовно видовищних мистецтв, тут

синтез іманентний самій природі художньої творчості, і відбувається ніби в

середині даного виду мистецтва. Синтез пластичних мистецтв (архітектура,

образотворче, ужиткове мистецтво) спрямований на естетичне формування

довкілля і буття людини. Основою синтезу пластичних мистецтв є реальні

процеси життєдіяльності людини, для здійснення і просторового оформлення

яких створюється архітектура.

Християнська церква не могла не зважати на доцільність естетичної фун-

кції мистецтва, використання його глибокого впливу на духовний світ людини.

Церква – це будова, призначена для вияву найвищих душевних настроїв у

формі спільних церковних співів і молитов. Це місце прояву найвищих і най-

шляхетніших духовних емоцій, звернених до найвищого ідеального добра, кон-

кретизованого й умогутненого в понятті та вираженого в слові «Бог». [1, с.102].

Церковна архітектура створювала необхідне естетичне тло, упорядковую-

чи всю систему художнього впливу на людину. Провідну функцію у

християнському культі виконує Слово (Слово Боже), а музика, спів – засоби

підсилення виразності слова. Проповідь здатна глибоко впливати на людину

самим інтонаційним звучанням.

48

Музика надзвичайно цінувалась в античності як необхідна складова

системи освіти і домашнього виховання. Апостол Павло в Новому Завіті

говорить про доцільність музики, зокрема псалмів і духовних пісень, якими

віруючі в серцях своїх славлять Господа. Першочергове значення надавалося

Слову. Музику вважали засобом прославлення Бога, а вже потім – засобом

набуття душевного піднесення і радості віруючої людини.

Іоанн Золотовустий (грец. Хризостом; 354 – 407) – візантійський

церковний діяч, проповідник і єпископ Константинопольський (398 – 404)

стверджував, що мелодія і божественний ритмічний піснеспів зумовлюють

найвитонченіші духовні відчуття людини. Він вирізнявся витонченим

красномовством, був автором духовних пісень. В православному богослужінні

відома літургія Іоанна Золотовустого. [ 2, с. 165 – 173].

З багатьох теоретиків музичної естетики найбільш пильну увагу

привертають погляди філософа Іоанна Скота Еріугени. На його думку, будь-яка

краса заснована на єдності, гармонійному сполученні частин, вона – вираження

і прояв Божественного у світі. Що ж стосується музики, гармонія є її сутністю.

У цьому музика наближається до науки, тому, що людина осмислює все те, що

знаходиться у статиці та динаміці. Однак церковна музика не обмежувалася

тільки естетичним, художнім впливом. Мелодію використовують для

підвищення моральності. [ 3, 144 – 147 ].

Музика супроводжувала найважливіші події життя. Давньоруська

професійна музика залишалася лише церковною. Майстрів церковного співу

готували у школах при монастирях. Народна музика розвивалася переважно

через усну традицію. На основі давніх співів розвинувся Києво-Печерський

розспів. Феодосій Печерський першим на Русі звернувся до проблеми музично-

естетичного забезпечення церковної служби у Києво-Печерському монастирі.

Він увів так званий ангелогласний спів. З цим основоположним поняттям

візантійської музичної естетики пов’язаний подальший розвиток на Русі

церковної хорової музики. Музика набуває самодостатності в Херувимській

пісні. Тут виникає відчуття особливого духовно-естетичного піднесення,

49

оскільки ангелогласний спів не потребує багатослів’я і здатний одними звуками

виразити молитовний стан.

Естетика візантійського церковного співу значною мірою вплинула на

вибір нового віровчення – Русь прийняла християнство візантійського зразка.

На переконання дослідників візантійської культури, положення Платона про

тотожність краси, істини та божества, своєрідно втілені у візантійському

храмовому дійстві, виявилися близькими серцю давнього слов’янина. При

перших контактах з Візантією Русь сприйняла, ще не усвідомлюючи повністю,

глибинну сутність візантизму – пріоритет емоційно-естетичної сфери в

духовній культурі. Завдяки цьому Русь продовжила історичну неперервність

духовної традиції. [4, с.169 – 170].

Надзвичайно важливо для сьогодення розуміння світоглядних засад

творчості о. Павла. Як мислитель і вчений він зіставляв культуру європейську і

народну, світську і церковну, попереджав про приреченість бездуховного

шляху культури, приділяв основну увагу утвердженню духовної цінності

православ’я. На його думку, саме у православ’ї втілюються всі загальнолюдські

прагнення. [5, с.9 ].

Ґрунтовні дослідження о. Павла пов’язані з аналізом сутності естетичного.

Естетичне він ототожнює з красою, вищий вияв якої, за традиціями християнсь-

кої естетики, вбачає у Богові. П.Флоренський проаналізував естетичне у контек-

сті онтології і гносеології, а естетичний феномен – у єдності з буттям і пізнанням

Тут важливе пізнання зустрічних устремлінь суб’єкта і об’єкта, оскільки пізнан-

ня є передусім «живе моральне спілкування особистостей», коли кожна для

кожної постає як об’єкт і суб’єкт. Йдеться про пізнання граничне, повне і абсо-

лютне, тобто про пізнання істини, її повноти і сутнісних засад. Для християнства

ця істина зосереджена у триіпостасному Богові; саме Бога як межу людського

пізнання, мав на увазі П. Флоренський. Естетичне для нього – це певна енергія,

що пронизує все буття, майже тотожна духовності й практично не підлягає фор-

малізації, тобто словесному чи систематичному вираженню. В концепції

П. Флоренського Краса розуміється як Життя, Творчість, Реальність. Він ототож-

50

нює предмет естетики і предмет богослов’я. На його переконання, у особистості

лише тоді все прекрасно, коли вона звернена до Бога.

Художньо-естетична цілісність церковного мистецтва покликана

підносити учасників богослужіння від світу долішнього до горного.

Архітектурно-просторова організація храму спрямована від зовнішнього до

внутрішнього, від матеріального до духовного, від землі до неба, яке всередині

– це ядро храму, його вівтар.

Особлива увага приділена філософії ікони, продовжується платонівська

традиція, за якою ікона – нагадування про «горний первообраз». Ікона –

найвища художньо-естетична цінність, «умоглядність наочними образами»,

«естетичний феномен», «вищий вид мистецтва». Тому дійсний живопис має на

меті «вивести глядача за межі чуттєвого сприйняття фарб і полотна в певну

реальність», тоді твір живопису з усіма символами набуває основне онтологічне

значення – бути тим, що він символізує.

Ікона – своєрідна відкрита книга для народу, яка виконує важливу

функцію утвердження християнських духовних цінностей, виховання

просвітленої людини. Давньоруська ікона – яскравий феномен української

національної спадщини, вона належить до найвагоміших здобутків світової

культури. Внутрішнє «прочитання» давньоруської ікони передбачає глибоку

культурність, розуміння символіки, за допомогою якої ікона «відкривається»

сучасній людині. [ 6, с.134].

Безумовно, на сучасному етапі, коли відроджується зруйновані святині,

важливо розуміти, як власне сама церква трактує ікону. За Є.Трубецьким,

«відстань – це перше враження, яке ми відчуваємо, коли оглядаємо давні храми.

В цих строгих образах є щось таке, що привертає до себе й водночас відштов-

хує». Сприйняття ікони вимагає звільнитися від «панування ситої плоті», і доки

ми не звільнимося від неї, ікона не промовлятиме до нас. Коли ж вона загово-

рить, то повідає нам «вищу радість – надбіологічний сенс життя». [7, с.23].

Християнська релігійна традиція відтворює і транслює певний тип

внутрішнього влаштування людини, її світосприйняття. Цьому підпорядковані

51

просторові ритми хрестокупольного храму, які гармонійно узгоджувались із

системою живописного оздоблення.

Храмове мистецтво цілеспрямовано впливає на глядача, до якого ніби

промовляють предмети, зображені в зворотній перспективі. Віруюча людина у

храмі оточена розписами, іконами, персонажі яких звернені тільки до неї.

Виникає особлива енергетика духовності, що охоплює людину. Всі предмети

ніби розгортаються до центру, який знаходиться перед іконою, до людини,

котра молиться. Усім своїм змістом ікона прагне встановити духовний зв’язок з

людиною, яка творить молитву. [ 8, с.31, 216].

Українські вишивки були перенесені на церковні одежі (облачання).

Особливо гарно були вишивані підризники з полотна або з шовку. Сама техніка

вишивання використовувалася або така, як на звичайних сорочках, або інша,

пристосована спеціально до церковних облачень і апаратів. Так само

вишивалися й ризи, воздухи, плащаниці тощо. Але на церковних речах

вживалося теж вишивання золотом і сріблом. Подібно до церковних вишивок

вишивалися й рушники, призначені для оздоби образів. В Україні був звичай

прикрашати вишиваними рушниками образи, все одно чи були вони в рамі чи

ні. [1, с. 117].

Унікальна архітектура, малярство, літописання, послання, хроніки,

перекладацька та переписувальна справа, розвиток народної традиційної

культури і побуту заклали основи української етносвідомості, енергетичного

самовідстоювання; були створені естетичні мистецькі орієнтири.


1. Щербаківський В. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані

праці. – К.,1995. – С. 288.

2. Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво:

Навч. посібник.: У 3 ч., Ч.2. – Л., 2004. – С. 268.

3. Федь В.А. Духовна спадщина Середньовіччя: пошук гармонії краси і

добра/ Наука. Релігія. Суспільство. №1, 2004.

4. Бычков В.В. Малая история Византийской эстетики. – К.,1991. – С. 287.

52

5. Флоренский П.А.Детям моим. Воспоминанья прошлых лет.

Генеалогическое исследование. Из Соловецких писем. Завещание – М., 1992.

6. Волоцький Й. Послание иконописцу. – М.,1994. – С. 134.

7. Трубецкой Е.Н. Три очерка о русской иконе: Умозрение в красках. Два

мира в древнерусской иконописи. Россия в ее иконе. – М., 1991. – С. 25 – 26.

8. Флоренский П.А.Статьи и исследования по истории и философии

искусства и археологии. – М., 2000.

____________________________________________________________________


КОРУПЦІЯ ЯК ПРАВОВЕ ЯВИЩ

Негієвич І.В.

аспірант,

Університет бізнесу та права «КРОК»

м. Київ, Україна

Разом з організованою злочинністю корупція в державних органах й

управлінні на сучасному етапі розвитку Української держави є однією з

нагальних проблем сьогодення. Актуальність боротьби з цим соціально

небезпечним явищем обумовлено низкою обставин.

Корупція (лат. corrumpere псувати) – негативне суспільне явище, що вияв-

ляє себе у злочинному використанні службовим становищем, громадськими і

політичними діячами їхніх прав і посадових можливостей з метою особистого

збагачення. Як і будь-яке правове явище, корупція в певних суспільних

відносинах пронизує все суспільство, а в інших існувати не може. Таким чином,

боротьба з корупцією не може бути ні чим іншим, як боротьбою за зміну

суспільних відносин, які які сприятливі для існування корупції як правового

явища. Сприятливими для існування корупції є приватна власність і

забюрократизованість системи державного правління. Ефективними підсилюва-

чами боротьби із корупцією є заходи боротьби з корупціонерами [1].

53

Дослідники [3] кваліфікують корупцію, що веде до серйозних порушень

прав людини, конституційних прав і свобод громадян, на кілька категорій.

Суб’єкти корупційних злочинів, як правило, посідають високе суспільне

становище. Корупцію вирізняє витончено інтелектуальні способи вчинення

корупційної дії. Це явище пристосовуються до різних умов, перебуваючи у

постійних видозмінах і з кожним разом вдосконалюючись. Корупційні дії

приносять потужний матеріальний і моральний збиток державі. Варто визнати

виняткову латентність корупційних дій, тобто практична відсутні повні дані або

хоча б репрезентативні відомості про це правове явище, і ще набагато менше

винних осіб, які постають перед судом [2].

Однак корупція має не лише прихований, а й погоджувальний характер

скоєння. Вчинення корупційних дій не тягне за собою скарг, тому що винні

сторони одержуються взаємну вигоду від незаконних оборудок, заради яких і

скоювались корупційні дії.

Так, корупційні дії, як правило, провадяться у складних специфічних

видах державної діяльності, і, як свідчить практика боротьби с корупцією, в

таких діях складно розібратись непрофесіоналові. Корупція серйозно

дискредитує державний апарат, підриває його авторитет. Таке правове явище

швидко поширюється в державних структурах. Як свідчить досвід, всі суспільні

відносини, які охороняє законодавство, можуть стати об’єктом злочинної

діяльності корумпованих посадових осіб.

Згаданий вище перелік корупційних дій не варто вважати вичерпним. Це

свідчить про те, що саме сьогодні назріла гостра потреба як у розробці

теоретичних положень боротьби з корупцією як правовим явищем.


1. Михальченко О. Корупція // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю.Леве-

нець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавниц-

тво, 2011. — с.369.

2. Державна антикорупційна політика і запобігання та протидія корупції

на публічній службі в органах державної влади і органах місцевого само-

54

врядування: монографія / В. В. Василевич, Т. Е. Василевська, В. Ф. Нестерович,

Е. В. Расюк, А. В. Савченко, В. Л. Федоренко (кер.) та ін.; за ред. проф.

Ю. В. Ковбасюка і проф. В. Л. Федоренка. – К.: Ліра-К, 2016.

3. Нестерович В.Ф. Роль громадськості у формуванні і реалізації

державної антикорупційної політики в Україні // Вісник ЛДУ ВС. – 2016. – № 3.

4. Корупція // Юридична енциклопедія: у 6-ти т. / ред. кол Ю.С,

Шемшученко. – К.: Українська енциклопедія, 1998.

5. Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна,

В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015.

6. Нестерович В.Ф. Роль громадськості у формуванні і реалізації

державної антикорупційної політики в Україні // Вісник ЛДУ ВС. – 2016. – № 3.

____________________________________________________________________

УДК 34-340.1 Філософські науки

РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА І ПОДАТКОВА СИСТЕМА

Новоженіна Н.Є.

аспірантка,

Міжнародний університет бізнесу і права (МУБіП)

м. Херсон, Україна

Для глибшого розуміння сучасних підходів до розуміння формування по-

даткової системи, і зокрема, податкової системи Української держави, бажано

звертатись і до історії розвитку і формування історичних фіскальних відносин.

Податкова система – це сукупність податків і зборів, інших обов’язкових

платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у

встановленому законодавством порядку. Податкова система складається з

прямих і непрямих податків. Прямі податки встановлюються безпосередньо на

дохід або на власність платника податків; непрямі податки являють собою

певну надбавку до ціни товару і сплачуються споживачем [2]. Зміст функції

податків полягає у тому, що процес стягнення податку обов’язково означатиме

розподіл деякого явища або процесу між платником податку і державою [3].

55

Як відомо з історії, вперше податки почали стягувати в державах стародав-

нього світу. Первісними податками, якими почали обкладатися, були, як відомо,

земля, худоба і людський ресурс, тобто працівники. Такі податки можна вважати

традиційно прямими, тобто такими, що стягувались безпосередньо з осіб, які

одержували дохід, під час проведення певних економічних операцій із майном,

яким такі особи володіли. Справляння податків водночас провадила і світська, і

духовна влада. Причому така практика існувала у різних державах протягом

достатньо тривалого часу, а подекуди зберігалась і до Нового часу історії.

Податкові системи стародавнього світу були різними, оскільки формува-

лись під дією різних факторів, що складались у ході історичного розвитку

держав. Наприклад, у Давньому Єгипті основним доходом слугувала плата за

користування землею, що належала фараонові, тобто главі держави. У Давній

Греції основним податком держав-полісів був податок на прибуток, при цьому

вільні громадяни міст звільнялись від сплати такого податку, замість цього

вони вносили добровільні пожертви і у разі війни (екстрені випадки) з них

стягувався встановлений відсоток від доходів [4]. Також у Давній Греції кошти

платників податків витрачались на утримування армій, як правило, найманих;

на зведення культових споруд та побудову оборонних укріплень, на будівницт-

во доріг, на допомогу бідним верствам населення у разі несприятливих обста-

вин, і також на інші недержавні потреби поліса [5].

Цікавим з позицій дослідження історії становлення податкової системи

вбачається розвиток її у Стародавньому Римі, і конкретно – закріплення у

римському праві [6].

У Римі податків у сучасному розумінні не існувало. Доки Рим залишався

державою-полісом громадські витрати покривались завдяки надходжень від

оренди громадських земель, і державні органи утримували себе самостійно.

Виборні римські магістрати виконували обов’язки на безоплатні основі, навіть

вносячи певні пожертви на утримання триббів і магістратур на добровільній

основі, що вважалось почесним обов’язком римських чиновників. У разі воєн,

наприклад, громадяни Риму оподатковувались з власного майна, для цього раз

56

на п’ять років вони подавали цензорам (чиновникам, які стягували податки)

заяву про свій майновий і родинний стан, на підставі чого й визначалась сума

цензу (податку). Як можна стверджувати, що такі заяви про майновий і

родинний стан можна вважати першими в історії податковими деклараціями, у

сучасному розумінні [6].

З розвитком рівня державного устрою відбувалось й ускладнення

податкової системи Стародавнього Риму. Так, у період існування Римської

імперії основним джерелом доходів слугував поземельний податок, тобто 10

відсотків з земельної ділянки [7]; крім того вводились й інші форми

оподаткування землі, наприклад, податок на кількість фруктових дерев,

кількість виноградної лози у виноградниках. Під оподаткування також

потрапляли і власність, і засоби виробництва, і нерухомість, а також кількість

невільників, коштовності особисті та ін. Як імперія Рим обклав кожного

мешканця провінцій єдиним для всіх подушним податком [8].

Новацією для стародавнього світу було введення Римською імперією

непрямих податків, тобто податків, які включались до ціни товару: податок з

товарообороту у розмірі 1 відсотка, спеціальний податок з обороту під час

торгівлі рабами – 4 відсотка, податок на звільнення рабів – 5 відсотків від їхньої

вартості [3]. З розвитком держави Рим ускладнювались і податки. Так,

імператор Август у 6 році ввів податок на спадщину у розмірі 5 відсотків, яким

обкладались лише громадянину Риму. Цей податок мав цільовий характер:

одержані кошти спрямовувались на пенсійне утримання колишніх воїнів-

центуріонів Римської імперії.

Ще за часів Риму податки і відігравати фіскальну роль, і слугували

додатковим стимулом розвитку товарно-грошових відносин, адже податки

вносились грішми, для чого населенню треба було продавати власну продук-

цію, що у свою чергу поглиблювало такі економічні явища, як поділ праці та

підвищувало урбанізацію. З розвитком поділу праці і розширенням міст подат-

кова система розширювала власні функції. У римському праві були зафіксовані

податки на виробництво на всі види господарської діяльності, крім сільськогос-

57

подарської сфери, тому що вже існував податок на землю. Податок на вироб-

ництво, за римським правом, розраховувався як право займатися відповідною

діяльністю. За римським правом, вводились митні збори і непрямі податки [8].

На нашу думку, характерною економічно-правовою позицією держав

раннього Середньовіччя і в подальшому було взято за основу саме римське

право з податковою системою Римської імперії та збагачення новими формами

податку. Так, наприклад, у Візантійській імперії як правонаступниці Римської

імперії податки з римського права були розширені до 21 позиції: земельний

податок, подушний податок, податки на оснащення армії, податок на придбання

коней, податок на рекрутів, виплата якого звільняла громадянина від військової

служби, мито на видачу державних актів та ін.; д специфічних податків можна

зарахувати обкладання грошовим збором за перевищення будівлі встановлених

розмірів, і також податок на повітря. Податками у подальшому обкладались всі

без винятку верстви населення – сенатори, вищі чиновники, військові, селяни,

містяни, чиновники різних рангів.

Таким чином, рецепція римського права – це процес запозичення і

засвоєння римських юридичних концепцій, поглядів, понять і конструкцій.

Предметом рецепції було римське приватне право, тоді як римське публічне

право припинило своє існування з падінням Римської імперії. Отже, рецепція

римського права поєднала економічно-правовий розвиток стародавнього світу,

середньовіччя і Нового часу [9].


1. Податкова політика //Словник фінансово-правових термінів. – 2-е вид.,

перероб. і доп. – К.: Алерта, 2011. – 558 с.

2. Податкова політика // Юрид. енциклопедія: в 6-ти т. – К.: Українська

енциклопедія, 1998.

3. Функції податків і зборів // Митна енциклопедія: у 2 т. – Хм.: ПП

Мельник А.А, 2013.

58

4. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О.

Татаренко, А. М. Поручник та ін.; за ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. —

К.: КНЕУ, 1999.

5. Історія економічних учень: навч. посібник.–К.: Знання-Прес,2005.-583c.

6. Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні: монографія. – К.,

2002

7. Молочко П. Держави теорії // Політична енциклопедія. – К.: Парламен-

тське вид., 2011.

8. Підопригора О.А. Римське приватне право: підручник для студ. юр.

спец. вищ. навч. закладів. – Вид. 5-тє, перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2016.

9. Римське приватне право. Курс лекцій. – Львів: Старий Лев, 2009.

____________________________________________________________________


ЮРИДИЧНА РИТОРИКА ЯК ТЕОРЕТИЧНА І ПРИКЛАДНА НАУКА:

РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Олійник О.Б.,

доктор юридичних наук, професор,

Університет бізнесу і права «КРОК»,


Юридична риторика як теоретична і прикладна наука розпочала

формуватись у Давній Греції, якій цілком зобов’язана своїм виникненням. В

античному розуміння риторика (від грец. ritorike – ораторське мистецтво)

трактувалась як красномовство, теорія риторики, наука про ораторське

мистецтво. Класична риторика античного періоду виникла із практики

суспільно-політичних і судових промов, а отже, за змістовим наповненням

вважається юридичною. Основною мето класичної риторики була належна

презентація і трактування доказів і фактичних обставин справи, представництво

і відповідна соціально-правова характеристика обвинуваченого (відповідно як

злочинця чи невинної особи) або сторони у справі, переконання суду чи

громадськості для ухвалення юрисдикційного рішення.

59

В основу юридичної риторики покладено складники філософії, логіки, пе-

дагогіки, лінгвістики, психології, етики та естетики, і з подальшим розвитком

цих наук зазнавало трансформаційних змін і розуміння такого різновиду

риторики.

Розглядаючи співвідношення професійної юридичної риторики з власне

юридичними дисциплінами, що входять до програм підготовки фахівців за

спеціальністю «Право», методологічно виправданим видається розпочати з

аналізу зв’язків риторики із загальнотеоретичною базою правового знання – з

теорією держави і права.

У процесі наукових дискусій провідних учених щодо предмета й об’єкта

відповідної науки, яку можна прослідкувати у працях В. Котюка [1],

М. Марченка [2], С. Братуся [3], Д. Керімова [4], А. Сурілова [5] та ін., було

сформульовано кілька найбільш поширених дефініцій теорії держави і права.

В. Лазарєв, зокрема, визначав теорію держави і права як суспільну науку

про закономірності виникнення, розвитку та функціонування права, правосвідо-

мості і держави взагалі, про типи права і держави, зокрема, про їх класово-

політичну і загальнолюдську сутність, зміст, функції та кінцеву долю держави

[7]. За В. Хропанюком, «предметом теорії держави і права є основні

закономірності їх виникнення, функціонування та розвитку». Зазначений автор

вважав, що «ця наука вивчає причини походження держави та права, їх форми

та типологію, основні закономірності побудови системи органів держави та

системи права, їх функціональний вплив на суспільне життя» [8].

М. Байтін подає розширене розуміння предмета теорії держави і права,

як: 1) закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права;

2) сутність, типи, форми, функції, структура та механізм дії держави і права,

правова система; 3) основні державно-правові поняття, спільні для усієї

юридичної науки [9]. Деякі науковці визначають предметом теорії держави та

права «об’єктивні закономірності виникнення, розвитку та функціонування

державних та правових явищ» [10]. За М. Н. Кельманом, О. Г. Мурашиним і

60

Н. М. Хомою, «предметом теорії держави та права є найбільш загальні законо-

мірності існування та розвитку державно-правових явищ» [11].

Лише окремі автори, звертаючись до предмета теорії держави і права,

вказують на систематизуюче значення цієї дисципліни. Так, прихильник

широкого філософсько-правового підходу С. Алексєєв, зазначав, що загальна

теорія права являє собою систему об’єктивно вірних узагальнених теоретико-

методологічних знань про правову дійсність [12]. Автори монографії [16]

підкреслюють необхідний зв’язок результатів вивчення державно-правових

явищ та їх взаємозв’язків для усієї системи правових наук: «предмет загальної

теорії держави і права – соціально-правова і державно-політична дійсність,

загальні і специфічні закономірності їх виникнення та розвитку, пізнання і

використання яких дозволяє опрацьовує фундаментальні проблеми, які мають

теоретико-методологічне значення для юридичних та державознавчих

дисциплін та суспільної практики [13].

Слід визнати, що дослідження відповідних державно-правових явищ у

межах теорії держави і права відбувається недовільно, для наступного

безпосереднього використання здобутих відомостей у правничій практиці, а

також у формуванні адекватного і розвиненого категоріального апарату право-

вих наук. З цього приводу автори М. І. Абдулаєв і С. А. Комаров вказували, що

поняття, які напрацьовуються теорією держави і права, не є умовними терміна-

ми чи позначеннями та можуть вважатися усталеними, тобто теоретико-правові

поняття перебувають у постійному русі, оскільки відображають об’єктивні

закономірності мінливих державно-правових явищ, а отже, зміст цих понять

також не може час від часу не змінюватися.

Таким чином, якщо самі поняття не є результатом формального визначен-

ня різних правових явищ, то і застосування цих понять не зводиться до підве-

дення державно-правового визначення цих понять (а на нашу думку, також і

об’єктивованого у праві суспільного). Теорія держави і права не лише встанов-

лює філософсько-правові поняття, а й з’ясовує співвідношення між змістом ними

та їхнім реальним еквівалентом (аналогом) у державно-правовій дійсності [14]. І

61

саме така наукова і епістеміологічна роль обґрунтованих понять передбачає

можливість застосування їх із дидактичною метою та у практичних цілях.

Вказане значення теорії держави і права саме як методологічного джерела

всіх юридичних дисциплін пов’язує цю науку із професійною юридичною

риторикою. Відповідно до наведених філософсько-правових критеріїв теорія

держави і права та юридична риторика співвідносяться на рівнях: як загального

(основного), так і спеціального (факультативного) предмета риторики.


1. Волков А.А. Основы риторики. – К.Софія, 2014.

2. Володина С.И. К вопросу о юридической риторике и стилях судебной

речи адвоката // Право. – 2006. – № 4. – С. 61-63.

3. Алексеев С.С. Право и правовая система // Правоведение. – 1981. – №

1. – С. 34-37.

4. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. – К.: Атіка, 2015.

5. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М. Н. Марченко. –

М., 1996.

6. Братусь С.Н. Теория государства и права, ее предмет и место среди

общественных наук// Вчені записки ВІЮН. – 1955. – Вып. 2. – С. 9-16.

7. Керимов Д.А., Шейндлин Б.В. О предмете общей теории государства и

права // Советское государство и право. – 1957. – № 12. – С. 11-12.

8. Сурилов А.В. Теория государства и права. – К.; Одесса, 1989.

9. Теория государства и права / Под ред. В. В. Лазарева. – М.: Право и

Закон, 1996. – С. 9.

10. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В. Стрекозова.

– М., 1996. – С.19.1

11. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько.

– М.: Юрист, 1997. – С.20.

12. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і

права. – Львів: Новий світ, 2003. – С.8.

62

13. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т.

1. – С.13.

14. Гойман-Калинский И.В., Иванец Г.И., Червонюк В.И. Элементарные

начала общей теории права / Под общ. ред. В. И. Червонюка. – М., 2003. – С.9.

15. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблем теории государства и права. –

СПб., 2003. – С. 28.

16. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной

традиции. – М.: Школа, 1996. – 448 с.

____________________________________________________________________

УДК 821.111-31-343.09”18” Філософські науки

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ТА ІДЕЯ ТВОРУ ЛЬЮІСА КЕРРОЛА

«АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС»

Погорєлова К. В.,

магістрант заочної форми навчання спеціальності «Хореографія»

факультету культури та мистецтв

кафедри режисури та хореографії

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Думки автора, змальовування образів з існуючих людей та перетворення

їх у веселих, казкових персонажів надавши їм не дитячого сенсу – особливості

втілення ідеї та реалізації філософського змісту та головної ідеї твору. Склад-

ність самої людини та її світу є підґрунтям для поліваріантності філософських

концепцій людини, яка представлена в історії та сучасній філософії. Над

дослідженням філософського змісту та ідеї у творі «Аліса в Країні Чуде»

працювало багато вітчизняних та зарубіжних дослідників, а саме:

Л. Витгенштейн, В. Денисова, У. Вайнрах, Д. Робсон, С. Жулідов, Н. Демурова,

Н. Новікова, Т. Прулкс, Л. Богуславська та ін. [3; 5; 7–9; 11; 13].

Роман Льюіса Керрола «Аліса в Країні Чудес» належить до найбільш

цікавих та загадкових не тільки в Англії, але й у світі. І це не випадково, адже

Льюїс Керрол є найзагадковішим письменником Англії. Він сам у собі поєднав

63

те, що на перший погляд здається не поєднуване. Він математик та письменник,

священник та фотограф, філософ і найкращий друг дітей. А його псевдонім

також містить загадку. Своє справжнє ім’я Чарльз Лутвідж (за прізвищем

Доджсон) він переклав латинською, отримане ім’я знову переклав на англійську

мову та поміняв місцями слова. Так і народився його псевдонім Lewis Carroll.

Загадковий письменник Чарльз Лутвідж Доджсон (Льюїс Керрол)

народився 27 січня 1832 року в селищі Дерсбері (графство Чешир) в сім’ї

англіканського священника. Це була велика родина, де було семеро сестер та

троє братів. Всі вони отримали добре домашнє виховання в релігійному та

духовному дусі: вивчення Закону Божого, різних мов та природничих наук,

«біографії» та «хронології». Цьому їх навчав батько – Чарльз Доджсон, який

був непересічною, глибоко релігійною людиною. Проте університетська

освіченність у нього поєднувалась зі схильністю до ексцентричного [4, с. 5].

Вільгельм фон Гумбольдт, відомий мовознавець ХІХ століття, писав «У

кожному виразі неначе через край слова переливається дещо, що не знайшло у

ньому свого повного та кінцевого втілення» [2, с. 197]. Маючи на увазі літерату-

рознавчий «підтекст», у науковій літературі є багато варіантів для тлумачення

цього слова. Якщо звернутись до тлумачного словника української мови (за ре-

дакцією А. Івченка), дізнаємось, що підтекст це – прихований, внутрішній зміст

висловлювання [6, с. 376]. Він виникає завдяки здатності мовних одиниць вира-

жати, крім основного значення, ще й додаткові (семантичні, стилістичні), набу-

вати таких значень внаслідок взаємодії з іншими елементами твору [6, с. 376].

Завдяки «підтексту» твір стає багатозначнішим, ніби забарвлює його

густішими фарбами, надаючи яскравості малюнку. Підтекст ніби ховається у

тексті, а не лежить на поверхні.

Для кращого усвідомлення думки автора є ще більш вузьке поняття, як

«філософський підтекст». Це є відбиття загальнолюдських цінностей, думок та

ідей автора, які він хоче відкрити своєму читачу. Інколи речі видаються не

такими, якими є насправді. А шлях до істини починається зі змін не тільки

зовнішніх, але і внутрішніх. І саме цю думку хотів донести до читача Льюїс

64

Керрол. В творі «Аліса в Країні Чудес».

Узагальнення наукової та критичної літератури дозволяє виокремити у

творі Льюїса Керрола «Аліса в Країні Чудес» ознаки філософського підтексту:

1. Реалізм.

Хоча вся Країна Чудес є фантастичною, але тут надзвичайно реально

можуть виштовхнути тебе з черги, або можуть влаштувати істерику чи взагалі

відрубати голову. Країна Чудес – це те, що ми є.

2. Критичність.

Інтелектуальність філософської ідеї Льюїса Керрола, Н. М. Демурова,

звертає увагу на критичний характер та акцентує увагу, що у соціально-

ідеологічному сенсі це є реакцією на вигідну ієрархію цінностей вихованого

вікторіанського суспільства: «Він однаково заперечує основні інститути

суспільства: і власності, і соціальної ієрархії, і престижу, і понурої життєвої

моралі «здорового глузду», і філософії користі, і релігійності і т. п.» [10, с. 87].

Мешканців Країни Чудес навчали завжди мислити критично та аналізувати

події. Саме тому для Аліси це було щось зовсім нове, бо в школі її навчали за

стандартною прогамою.

3. Когнітивно-творче мислення.

Дєвід Робсон, аналізував «Алісу в Країні Чудес», і дійшов висновку, що

Керролл наголошує на важливості думок про неможливе [10, с. 9]. Автор

показує, як створюються фантазії, що ми повинні про них пам’ятати. Це золоте

правило він взяв від дітей, адже Алісу змальовано за прототипом маленької

семирічної дівчинки, що любила фантазувати та розповідати неймовірні історії.

Її віра у «неможливе» захоплювала. Адже діти здатні на гіпотетичне мислення і

більш тонко та проникливо розуміють мотиви і наміри інших людей. Цікавим є

спостереження, що пригоди Аліси наповнені сюрреалістичними зустрічами, які

допоможуть будь-кому потренувати фантазію і знайти своє власне пояснення

філософського підтексту у творі.

4. Мотиваційно-ціннісна спрямованість.

В Нідерландах Тревіс Прулкс, науковець із Тілбурзького університету, до-

65

сліджував, як література абсурду, на прикладі Керрола, впливає на нас та нашу

мотиваційну спрямованість. І він визначив, що порушення очікуваного у дивно-

му та незвичному для нас світі фантастики, робить свідомість більш ширшою,

уяву глибшою, наш розум гнучким і здатним до швидшого сприйняття нових

ідей [10, с. 105]. Також Тревіс Прулкс дає пораду читачеві: «Якщо ви відчуваєте,

що застрягли в рутині і ваш розум потребує свіжого струменя, проведіть вечір за

читанням «Аліси в Країні Чудес» [10, с. 196]. Цей твір стимулює розумову

активність, мотивує та підвищеє здатність навчатися новому [10, с. 67].

Важко не погодитись з ним, так як Аліса весь час пізнає щось, досліджує

нові матерії, знайомиться з новими та дивнми персонажами і, найважливіше,

вона весь час розширює свій кругозір. Це справді мотивує набагато краще, ніж

вчителі або шкільна програма. Як говорить сам автор Люіс Керрол у своєму

творі: «Так багато незвичайних речей сталося останнім часом, що Аліса почала

думати, що насправді мало чого у житті може бути неможливим» [1, с. 56].

Безперчно, з цим важко не погодитись.

Докладено багато зусиль перекладачів до твору Льюіса Керрола «Аліса в

Країні Чудес». Вони намагалися якнайточніше передати висловлювання,

риторичні питання і надати можливість читачу самому знайти відповіді на них.

Діалог Аліси та Синьої гусіні дещо дивує і наштовхує на роздуми, так як

добре вбачається в цих словах прихований підтекст:

«— Хто ти така? — поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував

до продовження розмови. Аліса відповіла досять невпевнено:

— Я... я вже й сама не знаю, пані, саме зараз... у всякому разі, я знаю, хто

я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів

мінялася.

— Що ти хочеш сказати цим? — суворо запитала Гусениця.— Розкажи

про себе.

— Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе,— мовила Аліса,— бо я

перестала бути сама собою, розумієте.

— Нічого не розумію,— заперечила Гусениця.

66

— Боюсь, що я неспроможна висловити це ясніше,— дуже ввічливо

відповіла Аліса,— бо перш за все, я неспроможна зрозуміти цього сама.

Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст — це так збиває з

пантелику!» [7, с. 28].

Порада Синьої Гусіні, в цьому діалозі, полягає в тому, що завжди

потрібно знати свою природу та усвідомлювати себе як особистість. В даному

контексті Гусінь притримується філософських поглядів Локка, про незмінність

особистості, що уособлює в собі т.зв «тривалість пам’яті». Особистість визнає

себе як таку, наскільки пам’ятає своє минуле [13, с. 1].

Всі ці аспекти виразно окреслюють моральні та етичні засади літератури

ХІХ століття.

Підсумовуючи вище сказане можна дійти до наступного висновку, а саме:

філософський підтекст, ідея та задум Льюіса Керрола у творі «Аліса в Країні

Чудес» полягає у передачі розуміння та бачення автора оточуючого світу, що

поєднує в собі фантастичне та реальне, загальноприняте та особисте, окреслені

рамки та вільний політ фантазії.

Основними ознаками філософського підтексту в даному творі є реалізм,

критичність, когнітивно-творче мислення та мотиваційно-ціннісна спрямова-

ність. Важливо визначити, що реалізація філософського підтексту та здатність

влучно втілити в життя текст, залежить від розуміння твору перекладачем та

його інтерпретаційного мислення.


1. Гаспарян Г. Р. Языковые особенности произведений Л. Кэрролла в ас-

пекте коммуникативности стилистики: Автореф. дис. на соиск. учен. степени

канд. филол. наук. – Минск, 1981 – 20 с. http://www.km.ru/referats/763E38EC6-

BE74E04B36D42C29F532C49

2. Гумбольдт В. Язык и философия культуры / В. Гумбольдт. – Москва :

Прогресс, 1985. – 452 с.

http://www.km.ru/referats/763E38EC6BE74E04B36D42C29F532C49

http://www.km.ru/referats/763E38EC6BE74E04B36D42C29F532C49

67

3. Демурова Н. М. Льюис Кэрролл. Очерк жизни и творчества [Електрон-

ний ресурс] / Н. М. Демурова. – Москва : Наука, 1979. – 200 с. – Режим

доступу: www.lewis-carrol.ru/

4. Дубинская Я. Льюис Кэррол: жизнь как нонсенс : [жизнь и творчество

английского писателя (1832–1898)] / Яна Дубинская // Личности. – 2015. – № 1.

– С. 28-43.

5. Жулидов С.Б. Лингвистическая репрезентация имен собственных при

переводе (на примере сказки Л. Кэрролла «Алиса в стране чудес») // Филол.

Науки. Вопросы теории и практики. – 2014. – № 6 (36). – C.59–62;

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scjournal.ru/articles/issn_1997-

2911_2014_6-2_15.pdf

6. Івченко А. О. Тлумачний словник української мови / Худож.-

оформлювач С. А. Пяткова. – Харків: Фоліо, 2001. – 540 с.

7. Керолл Л. Аліса в Країні чудес. – Київ : Радянський письменник, 1960.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://portfel.at.ua/lib/k/kerroll_ali-

sa_v_krajini_chudes.pdf

8. Підтекст. Визначення [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://gorodenok.com/підтекст

9. Підтекст. Визначення [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Підтекст

10. Робсон Д. П’ять речей, які «Аліса в країні чудес» відкриває про наш

мозок [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukraini-

an/vert_fut/2015/07/150708_vert_fut_alice_in_wonderland_psychology_vp

11. Carroll L. Alice in Wonderland. – London. – 1995 – 293 p.

12. Will Brooker. Alice's Adventures: Lewis Carroll in Popular Culture. –

A&C Black, 2004. – 380 p.

13. Алиса в Стране чудес [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://ru.wikipedia.org/wiki/Алиса_в_Стране_чудес

http://www.lewis-carrol.ru/

http://scjournal.ru/articles/issn_1997-2911_2014_6-2_15.pdf

http://scjournal.ru/articles/issn_1997-2911_2014_6-2_15.pdf

http://portfel.at.ua/lib/k/kerroll_alisa_v_krajini_chudes.pdf

http://portfel.at.ua/lib/k/kerroll_alisa_v_krajini_chudes.pdf

http://gorodenok.com/підтекст

https://uk.wikipedia.org/wiki/Підтекст%20(9

https://www.bbc.com/ukrainian/vert_fut/2015/07/150708_vert_fut_alice_in_wonderland_psychology_vp

https://www.bbc.com/ukrainian/vert_fut/2015/07/150708_vert_fut_alice_in_wonderland_psychology_vp

68

____________________________________________________________________

УДК: 111.6 +379.8 Філософські науки

ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ СТУДЕНТА ЯК ГАРАНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ЙОГО

ВЛАСНИХ ОСОБИСТИХ СВОБОД

Рибка Н. М.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри

філософії та методології науки

Одеського національного політехнічного

Університету,


Райчева А.

студентка Одеського національного

політехнічного університету,


Проблема реалізації особистих свобод через розвиток творчого потенціалу

набула глобального розвитку в останні десятиліття. Масштабність цього питання

пов’язана із трансформацію сфер суспільного життя: у глобальному інформацій-

ному суспільстві відбувається масовізація творчого виду діяльності [3,4].

Суспільні перетворення накладають свій відбиток на систему вищої освіти,

через нові вимоги до організації та якості освіти. У теперішній час освіта у

вищих навчальних закладах спрямована на виховання творчої особистості,

індивідуальності, здатної самостійно мислити, висувати оригінальні ідеї,

приймати сміливі та нестандартні рішення. Тому важливим завданням

професійної підготовки фахівців є розвиток творчого потенціалу студентів.

До того ж, завдання вищої освіти полягає у тому, щоб уявлення про демо-

кратичні цінності та свободи особистості стали другим «Я» кожного студента.

У студентському середовищі свобода є традиційною цінністю, а «бути

творчим», «креативним» – це також найактуальніший заклик сучасності, на

який молодь із великим ентузіазмом відгукується. Отже постає питання про

поєднання цих освітніх завдань та формування у студентів мотивації до

формування творчого потенціалу, та закріплення загально-цивілізаційних

цінностей, таких як свобода особистості.

69

Під творчим потенціалом особистості розуміють складну систему

психогенетичних та психологічних якостей, інтегральна цілісність природних і

соціальних сил людини, сукупність здібностей, можливостей та властивостей

до здійснення творчої діяльності, продукування творчих стратегій і тактик у

даному процесі, які дозволяють знаходити унікальне, принципово нове рішення

проблем, а також забезпечення суб’єктивної потреби особистості у творчій

самореалізації та саморозвитку [1].

Отже, доведення взаємозв’язку цих вимог сьогодення буде слугувати

мотиватором формування свого власного творчого потенціалу, із метою

реалізації своєї власної свободи.

До теми взаємозв’язку свободи та творчості звертались багато філософів й

минулого й сучасні дослідники. Питання свободи, з психологічної точки зору,

порушують у своїй творчості такі науковці як: Е. Фром, В. Франкл, Р. Мєй, Р.

Райан, К. Роджерс, К. Юнг.

К. Юнг визначав ідею свободи у мистецтві, як процес «подолання

самотності й відчуженості, досягнення людської солідарності, якісний стрибок

у процесі соціалізації, формування гуманістичного світосприймання, залучення

до високих духовних цінностей людства» [5].

Гуманістична ідея Роджерса [5] говорить про поєднання мистецтва та

психотерапії. З позиції набуття свободи, психічні перетворення змінюють як й

ставлення людини до себе, оточуючих, суспільства, так і ставлення суспільства

до самої особистості.

Назаричева А. І. розглядає «Східну» та «Західну» моделі співвідношення

свободи та творчості у релігійно-філософських ученнях, які хоча й суттєво роз-

різняються, але все ж свобода не є недосяжною як для східної людини, так й

для західної.

Західна модель співвідношення свободи та творчості у давньогрецької

ментальності – це чітке розуміння свого місця в світі, свобода духу і

інтелектуальна чесність. Свобода пов'язана із долею та існує тільки у взаємодії

з нею. Свобода індивіда в античності – це вибір та дія в межах долі. В епоху

70

Середньовіччя свобода належить Богу, вона обіцяє почуття єднання з ним.

Діалектичний взаємозв'язок свободи й творчості в епоху Відродження

проявляється усвідомленням особистістю своєї волі, що породжує бажання

самореалізації в творчості та навпаки. Свобода стає тісно пов'язаною з

творенням, діяльністю, активним характером, творчої складової індивіда. У

Новому часі шлях людини до свободи лежить через подолання бажань і

природних аспектів, його самореалізація залежить від приведення в гармонію

індивідуальних потреб за допомогою розумного пізнання. Це дає надію на

отримання свободи як пізнаної необхідності [2-5].

А. І. Назаричєвою [2] також підкреслює, що свобода особистості носить

суперечливий характер: з одного боку, вона обмежує діяльність особистості

необхідністю та відповідальністю, а з іншого – надає широке поле для творчої

діяльності. Свобода особистості повинна виявлятися у творчій активності

цілісного суб'єкта, у постійному нарощуванні його творчих сил. Творчість – це

продовження волі, втілення цієї волі в життя. Творча активність по своїй суті

двояка: це й розвиток, й реалізація творчих здібностей окремих індивідів, й

усвідомлення, й творення людством своєї культурно-творчої сутності.

Слід підкреслити такі основні моменти, пов'язані зі становленням особис-

тості, які показують стадії перетворення творчості у свободу або свободу у

творчість:

по-перше, для особистості важливо відчувати себе потрібною;

по-друге, необхідно розрізняти свободу: особисту (внутрішню) і

суспільно-політичному (соціальну). Безумовно, важлива внутрішня свобода,

саме вона визначає особистість; зовнішня (соціально-політична) не грає

визначальної ролі, але вона може сприяти розкриттю творчих можливостей

будь-якої людини;

по-третє, внутрішня сила творчої активності, здатна «кинути виклик»

[2:127-128].

Отже, творчо вільною особистістю може бути лише та, яка робить щось

значуще для суспільства в цілому і щось значуще для себе, стаючи тим самим

71

зразком для наслідування. Цей пункт об'єднує розуміння свободи як явища

значущого для індивіда та для суспільства, що здатне робити людину вільною

навіть при несвободі [2].

Отже, творчість та свобода взаємопов’язані! Свобода творчості є

передумовою творчого процесу, це визнання права студента на створення свого

творчого світу.

Як визначають фахівці [5], художня, наукова та інша творчість є ефектив-

ним засобом звільнення людини від стану пригнічення, результатом сублімації

психічної енергії, перенесення її на інші сфери. У цьому сенсі творчість являє

собою вихід за рамки замкненого середовища, руйнування його кордонів.

Дослідники відзначають, що людина, яка опинилася у кризовій ситуації,

відчуває стан несвободи, що викликає відчуження та зміни соціального та

психічного характеру. Одним зі шляхів виходу з даної кризової ситуації – є

залучення людини до творчості, так як внутрішні зміни призводять до

оновлення соціальних комунікацій та сприяє її поверненню до соціуму.

Одним із яскравим проявом цілющої сили творчості це практики арт-

терапії, адже мистецтво сприяє виявленню природи людини такою, яка вона є

насправді, а значить вільним. Мистецтво дає нові погляди на життя, що може

змінювати наше ставлення до різних подій та явищ. Для мистецтва порушення

кордонів буденного – це умова його розвитку. Якщо розглядати відображення

творчого в людині, то тут мистецтво виступає як вимір психічного, що

розширює часові та просторові бар’єри, а також дає поштовх для розвитку

самого творця [5:157-158]. Таким чином, свобода особистості у творчості – це

принцип нормального людського існування, де свобода творчості досягається

шляхом розширення її кордонів.

ВИСНОВКИ: Творчий потенціал особистості корелюється із можливос-

тями реалізації його власних свобод. Тому, розвиваючи у собі творчий

потенціал, ми одночасно створюємо можливості для самореалізації та

саморозвитку, а це значить що й для досягнення свободи.


72

1. Гопка О. М. Творчий потенціал особистості як наукова категорія/ Нау-

ковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова: зб. наук. пр..- Київ. Творча осо-

бистість учителя: проблеми теорії і практики. Серія 16, Вип. 27 (37), 2016. C.

11-14.

2. Назарычева А. И. Проблема свободы и творчества в изменяющихся

культурных условиях (научная статья). Исторические, философские, полити-

ческие и юридические науки, культурология и искусствоведение. - Вопросы

теории и практики. Тамбов, 2015. № 5 (55) (Перечень ВАК от 2010 №1070)

С. 126-128.

3. Рибка Н. М. Специфіка людської діяльності у глобальному інформацій-

ному суспільстві// Вісник Інституту розвитку дитини. Вип. 29. Серія: Філосо-

фія, педагогіка, психологія: Збірник наукових праць. – Київ: Видавництво На-

ціонального педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, 2013. – С. 19-24.

4. Рибка Н. М. Творчій характер дозвіллєвої діяльності у глобальному

інформаційному суспільстві //Вісник Інституту розвитку дитини. Вип. 38.

Серія: Філософія, педагогіка, психологія: Збірник наукових праць. – Київ:

Видавництво Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова,

2015. – С. 48-55.

5. Пилипенко О. І. Свобода як психологічних ресурс творчості людини//

Психологічні науки: проблеми і здобутки. – Київ: Видавництво Київського

міжнародного університету, 2014. – С. 156-171.

73

____________________________________________________________________

УДК 34-340.1 Філософські науки

ПРАВО ГРОМАДЯН НА ЗДОРОВ’Я ЯК ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНОГО

МЕДИЧНОГО ПРАВА

Сич В.І.

аспірант

Міжнародний університет бізнесу і права (МУБіП)

м. Херсон, Україна

Право громадян на здоров’я, на відміну від інших прав людини,

порівняно нещодавно дістало законодавче закріплення у нормативно-правових

актах, у тому числі в основних законах країн. Як показують історичні

документи, лише з середини ХХ ст. почали вписувати в конституції держав

положення про право громадян на здоров’я.

Право громадян на здоров’я, на відміну від інших прав людини,

порівняно нещодавно дістало законодавче закріплення у нормативно-правових

актах, у тому числі в основних законах країн. Як показують історичні

документи, лише з середини ХХ ст. почали вписувати в конституції держав

положення про право громадян на здоров’я.

Як доводить міжнародна практика, для досягнення позитивних

результатів у сфері охорони здоров’я на національних рівнях слід створити на

законодавчій основі цілеспрямоване управління всіх рівнів системи охорони

здоров’я. Це передбачає наявність в державі належної системи охорони

здоров’я, що вміщуватиме необхідну і загальнодоступну державну систему

охорони здоров’я, а також її правове забезпечення на національному рівні. До

числа завдань гарантування права на здоров’я входить охорона здоров’я

громадян з дотриманням прав і їхніх свобод.

Право на здоров’я – одне з основних прав людини – дістало юридичне

закріплення у нормативно-правових актах міжнародного рівня після закінчення

Другої світової війни. У статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я (1946

р.) у Преамбулі було встановлено, що провідною ціллю ВООЗ є досягнення

всіма народами якомога вищого рівня здоров’я [1]. Саме ту дано визначення

74

поняття «здоров’я» як «стан повного фізичного, душевного і соціального благо-

получчя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів». У всіх осново-

положних документах ВООЗ починаючи від 1946 р. наголошується на особли-

вому глибинному зв’язку між охороною здоров’я і дотриманням прав людини.

Вивчення міжнародного медичного права і законодавства про охорону

здоров’я дозволяє стверджувати, що в економічно розвинених країнах склалася

стійка тенденція до правового регулювання охорони здоров’я, яка базується на

законах про захист здоров’я людей, виданих вищими органами державної влади

різних країн світу або їхніми суб’єктами, а також на правових актах

міжнародних медичних організацій і науково обґрунтованих рекомендаціях у

медичній галузі.

Міжнародні правові документи ООН, перебуваючи на захисті прав

громадяни, гарантують право на здоров’я і рівний доступ до медичних послуг,

закріплюючи окремі права суб’єктів права, наприклад, у Декларації про права

розумово відсталих осіб (1971 р.) [2], Декларація про права інвалідів (1975 р.)

[3], Декларація прав дитини (1989 р.) [4].

Результатом такої правозахисної діяльності стало те, що на даний час

норми медичного права стають невід’ємною частиною міжнародного і

національного законодавств. На сьогодні саме міжнародне медичне право

об’єднує соціальні права людини, охоплюючи широке коло питань, виходячи за

межі національного медичного законодавства.

Якщо брати до уваги досвід країн – членів Європейського Союзу, то

перед ЄС у галузі охорони здоров’я ставиться завдання сприяти забезпеченню

високого рівня захисту здоров’я людей, заохочення співпраці між державами-

членами і, якщо необхідно, надання підтримки їх дій [5].


1. Устав (Конституция) Всемирной организации здравоохранения //

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_599

75

2. Декларация о правах умственно отсталых лиц. Принята резолюцией

2856 (XXVI) Генеральной Ассамблеи от 20 декабря 1971 г. // http://zakon.ra-

da.gov.ua/laws/show/995_119

3. Декларація про права інвалідів від 09.12.1975 // zakon.ra-

da.gov.ua/go/995_117

4. Декларація прав дитини. Прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної

Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р. // http://zakon.rada.gov.ua/laws/sho-

w/995_384

5. Міжнародний досвід реформування систем охорони здоров’я //

http://radaprogram.org/infocenter/mizhnarodnyy-dosvid-reformuvannya-systemy-

ohorony-zdorovya-dosvid-krayin-yevropeyskogo

____________________________________________________________________

УДК 159.9 Філософські науки

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТІЛЕСНО-ОРІЄНТОВАНОЇ ТЕРАПІЇ

В РОБОТІ З ПТСР

Сударікова Ю.В,

Бодінаміст-практик

Bodynamic International Institute


Давня формула "Spiritus sano in corpore sano" - "в здоровому тілі -

здоровий дух не тільки не втратила актуальності, але для сучасної цивілізованої

людини стала ще злободеннішою. Методи тілесно-орієнтованої терапії

працюють саме з психікою через тіло. Тілесні техніки ефективно відкривають

шлях до соматичного несвідомого та усувають виявлені в ньому блоки. Адже

тіло людини є матеріальним відображенням усіх пережитих їм емоційних

станів та травм. Придушуючи бажання і емоції, людина ховає їх в тіло,

створюючи тим самим блоки та затискаючи шляхи руху життєвої енергії.

Бодінаміка стверджує, що в м’язах тіла "записані" всі пережиті людиною

психотравми та емоційні напруги [1, c.3, c.531].



76

Одним з складніших психологічних розладів є посттравматичний

стресовий розлад (ПТСР), який розвивається після пережиття особою

психотравмуючої події та шоку [2, c.51]. Травмована особа може бути учасни-

ком чи свідком цієї події. Основні симптомів ПТСР: а) (ажитація) надмірне

вегетативне збудження; б) флешбеки (переживання вторгнення елементів

минулого травмуючого досвіду в момент «тут і тепер»; в) нав’язливе уникання

стимулів, які суб’єктивно нагадують особі про травмуючу подію [3, c.34].

У різних варіантах тілесної терапії для лікування шокової травми вико-

ристовується «завершення» замороженої (або незавершеної) дії (наприклад, в

сенсо-моторної психотерапії Огдена або в соматичному переживанні Левіна) [4,

c.441]. У бодінаміці розроблен «рецепт роботи з шоком», до складу якого нале-

жать певні терапевтичні тілесно-орієнтованої етапи [5, c.196]. Це: шокове інтер-

в'ю з визначенням «безпечного» місця та «безпечних» людей, пік-в- шоці інтер-

в'ю з виявленням величчя в шоці, спеціальна методика бігу, дозволяюча звіль-

нити заморожену енергію шоку та спрямована на навчання тіла реакції втечі.

Аналогічним чином також знову напрацьовується рефлекс нападу / боротьби.

Ресурс-орієнтоване шокове інтерв'ю і пік-в- шоці інтерв'ю містять

потенціал для значних змін в клієнтах. Інстинкти, активовані в шоці, звичайно є

частиною сильної тіньової сторони для людей нашої культури.

Може змінитися сприйняття клієнтами шоку і, отже, тієї частини життя,

для якої часто буває характерно сильне заперечення або дисоціація. Це

відбувається, коли клієнти визнають існування вищого Я і приймають право

власності на нього [5, c.214].

Наш досвід свідчить, що доступ до ресурсів значно розширюється,

коли заперечення замінюється довірою до здібностей вищого Я. Виникає

довіра, що частина мене дійсно здатна управляти сильними інстинктивними

силами. Завдяки вищому Я можливе використання автоматичних Его-навичок,

коли це насправді має значення. Це може дати багатьом людям новий погляд на

життя, який заснований швидше на вірі, ніж на страху. Вони можуть навчитися

77

вірити, що вище Я існує, і на нього можна покластися, коли Его не може

підтримати. Це вселяє надію, а надія - один з основних факторів виживання.

Ресурс-орієнтоване шокове інтерв'ю і пік-в-шоці інтерв'ю необхідно

поєднувати з іншими терапевтичними методами. Потрібно працювати з захис-

ними паттернами Его, з розвитком здорових Его-умінь, інтеграцією нових нави-

чок у повсякденне життя, а також з методами вивільнення частин шокових пат-

тернів, що не були виявлені під час проведення перших інтерв'ю. Наш досвід

полягає в наступному: успішне шокове інтерв'ю сприяє легкому та швидкому

проведенню та завершенню терапевтичної роботи з шоковим подією. Крім того,

навички, побудовані в інтерв'ю та тілесній роботі, також полегшують набли-

ження до інших і більш глибоких травм в минулому. Таким чином, у клієнта

виникають ресурси працювати з ними та якість життя поліпшується. Бодінаміка

дає дієві інструменти для тілесно-орієнтованої терапії в роботі з ПТСР.


1. Body encyclopedia. A Guide to the Psychological Function of the Muscular

System / Lisbeth Marcher and Sonja Fich.–North Atlantic Books. Berkeley, California.

2. Охорона психічного здоров’я в умовах війни. Том 1 / - К.: «Наш Фор-

мат», 2017.

3. Healing the Social Brain / Cozolino L. - The Neuroscience of Psychothe-

rapy: W. W. Norton & Company; Second Edition edition, 2010.

4. Охорона психічного здоров’я в умовах війни. Том 2 / - К.: «Наш

Формат», 2017.

5. Телесная психотерапия. Бодинамика / Редкатор-составитель

В.Б.Березкина-Орлова. – М.: АСТ, 2010.

78

____________________________________________________________________

Філософські науки

РОЛЬ ПАРАДОКСІВ В РОЗВИТКУ НАУКИ

Тимошенко Олена Вікторівна

студентка Сумського державного

педагогічного університету імені А.С. Макаренка,

Зленко Наталія Миколаївна

кандидат філософських наук,

доцент кафедри філософії та соціальних наук

Сумського державного

педагогічного університету імені А.С. Макаренка,

Сучасне наукове знання знаходиться на такій стадії свого розвитку, коли

воно вже зайняло лідируючу позицію по відношенню до інших видів знання. На

даний момент наука є найавторитетнішою сферою освоєння культурного

досвіду. Як зазначає А.К. Сухотін: «Наука – одне з вищих проявів людських

можливостей, показник того, на що взагалі здатний наш інтелект. Ми люди, і

людське в нас - незнищенна радість пізнання. Вона тягне все далі вперед по

незвіданих дорогах відкриттів » [6, с. 19].

Наука - це складний і багатозначний феномен культури. Вона є одночасно

соціальним інститутом, спільнотою вчених, специфічною формою освоєння

дійсності. Сучасне наукове знання має низку характерних рис. До них відно-

ситься предметність, проблемність, раціональна обгрунтованість, доказовість,

повторюваність, критичність, істинність, об'єктивність, універсальність,

прогресивність, системність і логічна несуперечливість.

Власне, розглянемо, що про це говорять самі вчені. Наприклад, позиція

Є.К. Войшвилло - д.ф.н., та професора така: «Вимога несуперечності

нашого знання є центральним в науковому мисленні і зазвичай строго

виконується. При виникненні протиріччя в тому чи іншому процесі пізнання

або складі деякого знання вчені завжди прагнуть усунути його. Разом з тим

поява протиріч в процесі пізнання аж ніяк не рідкісне явище. Майже в кожній

науці виникають суперечності певних видів - так звані парадокси» [3, с. 31]. Як

79

зазначає А.К. Сухотін: «Безпарадоксальних наук в даний час не існує.

Фактично наука і рухається від парадоксу до парадоксу. Це віхи, якими

позначені її злети. Але і падіння теж, оскільки виявлення парадоксу

сприймається спочатку як наступ катастрофи та розпад існуючого порядку.

Найбільш яскраві і помітні парадокси в точних науках - логіці і

математиці. Поява парадоксів в даних науках парадоксальна. Логіка і

математика - науки точні, не терплять ніяких протиріч взагалі, не кажучи вже

про «нерозв'язні протиріччя».

Логічний парадокс - це положення, яке спочатку ще не є очевидним,

однак, всупереч очікуванням, висловлює істину. В античній логіці парадоксом

називали твердження, багатозначність якого відноситься, перш за все, до його

правильності або неправильності [4, с.332-333].

Логічні парадокси користуються особливою популярністю, і це не

випадково. Справа в тому, що логіка - це абстрактна наука. У ній немає

експериментів, немає навіть фактів у звичайному розумінні цього слова. Логіка

виходить, в кінцевому рахунку, з аналізу реального мислення. Але результати

цього аналізу носять синтетичний, нерозчленований характер.

Проаналізувавши дані, отримані з словникових статей можна зробити

висновок, що в найзагальнішому вигляді парадокс - це таке судження, яке

суперечить нашим знанням про навколишній світ, формально-логічним

законам, розумовому мисленню або повсякденним уявленням. Такі судження

спочатку оцінюються як помилкові, в силу того, що вони ламають усталений

порядок речей . Повертаючись до теми визначення науки варто зазначити,

що у неї з філософією одна загальна мета - це досягнення істини, тобто в

самому класичному сенсі, знання відповідного дійсності. Важливо відзначити,

що будучи створеною суспільством раціоналістичного типу, дітищем історії

людства, граючи одну з найбільш значущих ролей в сучасному світі, зачіпаючи

життя практично кожної людини наука, перш за все, служить специфічною

формою пізнання дійсності [3,4]. І тут можна задатися цікавим питанням. А чи

не парадоксальна сама істина? Можливо, що парадокс - це найкоротший шлях

80

до істини. Такий висновок напрошується, якщо врахувати, по-перше, що

основним критерієм наукового знання є істинність, яка як відомо відносна і

виступає в сучасній методології науки, лише гносеологічним ідеалом. А по-

друге, парадокс, будучи суперечливим феноменом культури, може схоплювати

ту саму шукану істину, яку не в силах вловити раціонально-логічне наукове

мислення. Варто зазначити, що всередині самої науки з огляду на її прагнення

до строгості, однозначності та чіткості мислення, парадокси розглядаються як

небажані явища. Найчастіше вони сприймаються вченими як якісь «аномалії»,

що лякають, відводять убік від освяченої розумом дороги наукового пізнання.

Парадокси прагнуть викорінити будь-якими засобами, ідеї, що містять у собі

протиріччя, заперечуються вченим світом, а парадоксальні теорії відкидаються

в сторону від головного шляху розвитку науки [2,5].

У сучасній науці парадокси розглядаються як протиріччя, помилки, від

яких прагнуть позбутися. Парадокс - це непередбачене твердження, що супере-

чить звичному для нас сприйнятті світу, тверезому розумовому мисленню,

укоріненими науковими теоріями, які вже вважаються очевидними і незапереч-

ними, тому дане явище свідомо визнається чимось абсурдним і хибним.

Найчастіше парадокси оцінюються як алогізм, тобто судження, побудо-

вані без дотримання законів формальної логіки, хоча це не так. Алогізмів як

таких в зазначеному вигляді не існує, а дане поняття є загальною назвою для

таких помилкових конструкцій з позиції формально-логічного

мислення як паралогізми і софізми.

Незважаючи на те, що сама історія багато разів демонструвала користь

парадоксу, більшість вчених з проблеми даного явища дотримується консерва-

тивної позиції і, якщо міркувати тверезо, швидше за все в найближчому

майбутньому стан справ кардинально не зміниться. Однак не можна не

відзначити той факт, що зараз серед вчених спостерігається зростаючий інтерес

до парадоксальних явищ науки і повільне прийняття тієї думки, що парадокс -

це просто факт, вказує на недосконалість існуючої теорії, яку він руйнує, і що

вона просто потребує доопрацювання.

81

А.К. Сухотін - відомий радянський учений, автор статей і монографій з

логіки, методології і філософії науки висловлюється так з даного питання:

«Природно, що парадоксальні ідеї приймаються не легко, з великим опором, і

смуга такого опору зовсім короткочасна. Все ж нове, врешті-решт визнають,

воно входить навіть в програми навчання» [6, c 124-127].

В.Ф. Шарков стосовно цього питання також стверджує, що можливо най-

вдалішим формулюванням сучасного парадоксу розвитку науки слід визнати

твердження « Сьогодні головною перешкодою прогресу науки стає сама

наука!». Народження цього парадоксу пов'язано з поняттям" парадигма", тобто

системною сукупністю усталених за останні пару сотень років наукових

уявлень, законів, принципів. Очевидно, що процес пізнання передбачає періо-

дичну зміну наукових парадигм. Однак для цього має бути подолано величезна

кількість найрізноманітніших перешкод. З історії відомо, що становлення будь-

якої нової науки проходить три етапи. Спочатку її приймають в багнети, як

абсурдну: «цього не може бути тому, що це суперечить здоровому глузду».

Потім настає смуга визнання: «мабуть, в цьому все-таки щось є». І, нарешті,

нова теорія сама перетворюється в істину. Так нова теорія стає новою істиною.

Які ж перешкоди стоять на шляху становлення нової наукової парадигми? Їх

чимало, але самим серйозним супротивником безперечно є стара наукова

парадигма і її представники [1, с. 158-162].

Тут можна зробити висновок про те, що, чим глибше протиріччя в самому

знанні, чим різкіше воно проступає через стале уявлення про світ, чим гостріше

конфлікт з існуючою думкою, тим парадоксальніше повинна бути та теорія, яка

буде використана для зняття протиріччя в ситуації. З причини того, що тільки

така «божевільна» теорія може дати поштовх до руху вперед людства.

На основі вищеперерахованих фактів можна стверджувати, що парадокси

- це один з найважливіших двигунів наукового прогресу. Розвиток науки

відбувається за рахунок вирішення парадоксів і в залежності від

парадоксальності пропонованих нею нових ідей. Це підтверджує думка А. К.

Сухотіна про те, що до парадоксів слід виховувати в собі особливі симпатії.

82

Адже в них оголюються «гарячі точки» науки, пункти її найбільш ймовірних

просувань вперед. [6, с. 237].

Підводячи підсумки можна сказати, що парадокси в науці мають

суперечливу природу. З одного боку вони демонструють тупикові положення в

науці, тобто вказують слабкі місця наукової теорії, а з іншого - допомагають

формуванню несподіваних шляхів для наукового пізнання, що доводить їх

необхідність, незважаючи на своє настільки широке поширення, парадокси

зазвичай сприймаються як помилки і розцінюються як щось негативне і

згубний для науки. Зазвичай парадокси виникають там, де є вади в наукових

ідеях і недоліки в теоріях. В цьому випадку парадокси говорять про недоскона-

лість наукової концепції і необхідності її переосмислення. Здійснюється вибір

між спокоєм і розвитком. І, по суті, у вчених немає іншої альтернативи, як

визнати парадокси за певну діалектичну форму мислення і плідно з ними

працювати, оскільки діалектика передбачає розвиток саме через протиріччя.


1. Анисов, А. М. Логика. Парадоксы. Наука / А. М. Анисов // А. М. Ани-

сов Противоположности и парадоксы (методологический анализ). – М., 2008. –

С. 156 – 188.

2. Библер В.С. К философской логике парадокса / В.С. Библер // Вопросы

философии. – 1988. – №1. – С. 28 – 42.

3. Войшвилло, Е. К. Логика : учеб. для студ. высш. учеб. заведений / Е.К.

Войшвилло, М. Г. Дегтярѐв. – М. : ВЛАДОСС-ПРЕСС, 2001. – 528 с.

4. Ивин А.А. Теория аргументации : учебное пособие / А.А. Ивин. – М.:

Гардарики, 2000. – 416 с.

5. Новоселов М.М. Абстракция множества и парадокс Рассела / М.М. Но-

воселов // Вопросы философии. - 2003. - №7. - С. 67-77.

6. Сухотин, А.К. Парадоксы науки / А.К. Сухотин. – 2-е изд. –М. :

Молодая гвардия, 1980. – 240 с.

83

НОТАТКИ

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

84

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

Documents

el-conf.comel-conf.com.ua › wp-content › uploads › 2018 › 12 › частина10-1.pdfПогорєлова К. В. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ТА ІДЕЯ ТВОРУ