1. ЯВИЩЕ СИСТЕМНОСТІ. СИСТЕМНІСТЬ МАТЕРІАЛЬНОГО ТА ІДЕАЛЬНОГО СВІТУ, ЖИВОЇ ТА НЕЖИВОЇ ПРИРОДИ.

Будь-який живий та неживий, природній та штучний організм складається з окремих, впорядковано взаємопов’язаних частин, що є обов’язковою умовою доцільності його існування. По-перше, будь-яке явище можна розглядати як мережу стосунків між елементами. По-друге, усі системи: електрична, біологічна, соціальна тощо, мають загальні зразки, загальну поведінку, загальні властивості – і саме це може бути вивчене та використовуватися для всебічного дослідження складних явищ.

Будь-який живий організм складається з окремих, тісно взаємопов'язаних частин. Розбери його на окремі частини, й він зникне. Живі примітивні та складні організми, у свою чергу, також об'єднуються в екосистеми, про які йдеться в наукових дослідженнях екології. І людство об'єднується в системи. Наприклад, системою можна вважати учнівський колектив класу, школи або цілу державу. Мегасистемою є наш Всесвіт, в якому всі зірки, усі планети взаємодіють одна з одною. Системою є звичайний літак, безперебійна робота якого залежить від злагоджених зв’язків між окремими частинами усього апарату.

За природою та особливостями організації компонентів виокремлюють три великі типи систем :

1) системи неживої природи (фізичний вакуум, елементарні частки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, планети, зірки, галактики і Метагалактика, або Всесвіт); 2) живі організми, які утворюють біосистеми (нуклеїнові кислоти і білки, клітини, багатоклітинні організми, популяції, біосфера в цілому); 3) системи соціальні (матеріальне виробництво, духовне виробництво, регулятивні підсистеми: політика, право і мораль, соціальна сфера).

За походженням системи неживої природи поділяють на природні та штучні, створені людиною. Наприклад, технічні витвори – машини, комп’ютери, телевізори містять велику кількість деталей, кожна з яких працює у взаємодії з іншими для створення цілого, що має певні, пристосовані до людських потреб, властивості. Усі біологічні організми є природними системами. Життя таких утворень, які представляють різні рівні організації живої матерії, залежить від правильного функціонування багатьох взаємозалежних органів. Соціальна система - це сукупність соціальних явищ і процесів, що знаходяться у відносинах і зв'язках між собою й утворюють деякий цілісний соціальний об'єкт. Окремі явища і процеси виступають як елементи системи – ними є такі соціальні спільності як класи і групи: етнічні, професійні, соціально-демографічні; соціально-територіальні спільності (місто, село, регіон). Якщо елементи якої-небудь системи самі є системами, то їх зазвичай називають підсистемами цієї системи, а її трактують як загальну систему. Підсистемою називають складову частину системи, у якій можна виокремити інші складові. Кожна загальна система по відношенню до її елементів і підсистем є надсистемою (метасистемою). Практично усі елементи будь-якої системи можна розглядати як і її підсистеми. При розгляді систем важливо враховувати положення про загальну взаємозалежність і взаємопов’язаність явищ. Будь-який елемент, будь-яка підсистема відчуває на собі вплив не лише системи, але і метасистеми. Так, якщо розглядати учнівський колектив класу як систему, то на елементи цієї системи - учнів класу - впливає і надсистема - школа в цілому. У той же час не можна забувати, що властивості системи значною мірою визначаються її

елементами. У нашому прикладі колектив класу залежить від кожного учня цього класу, що вчиться. Таким чином, система не може розглядатися ізольовано, поза зв'язками з надсистемами, система залежить від властивостей надсистем, а системи вищого рівня складніші за свої підсистеми.

2. БУДОВА СИСТЕМИ. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА.

Базовими поняттями системного аналізу певного об’єкта є: система, структура.СИСТЕМАВ перекладі з грецької система (System) – це складене з частин, поєднання,

складання.Будь-який об’єкт, явище чи процес завжди може бути представлений як система.

Для цього необхідно так чи інакше розчленувати його, виявити,Визначення системи як сукупності відношень і зв’язків сприяє чіткішому

формулюванню завдання дослідження та аналізу структури. При цьому один і той же об’єкт як обєднання його складових можна подати у вигляді різних систем залежно від способу організації вмісту, наприклад, деяку сукупність друкованих видань в бібліотеках систематизують за одним із критеріїв: алфавітний порядок за назвами творів чи іменами авторів; за роком видання; за розміром; за типом видання; за тематикою видання. Або ж можна поєднати кілька критеріїв послідовно.

Перехід від системи до структури може бути дуже тривалим процесом, в якому елементи системного і структурного аналізу переплетені та невід’ємні один від одного.

Таким чином, система – це комплекс взаємопов’язаних елементів, що утворюють цілісність. Наявність істотних стійких зв’язків (відношень) між складовими системи та їхніми властивостями, які перевищують за потужністю зв’язки з об’єктами, що не входять до цієї системи, є важливим її атрибутом.

Безліч наявних поза системою елементів, які впливають на неї, або, навпаки, на які впливає система, називають зовнішнім середовищем системи.

Зовнішнє середовище – це все те, що знаходиться зовні системи: різноманітні природні, суспільні, інформаційні, економічні, виробничі та інші чинники, залежно від природи системи.

Будь-яка система, у свою чергу, може бути елементом іншої системи більш високого рівня, яка буде для нашої системи зовнішнім середовищем і яка називається надсистемою, або метасистемою.

Елементом системи називають найпростішу складову частину системи, яку умовно розглядають як неподільну. Якщо прийняти за систему який-небудь клас, що складається з учнів, то школа, яка складається з класів і педагогічних працівників, може бути для нього системою більш високого рівня (надсистемою). Школа, у свою чергу, може бути елементом освітньої системи міста і так далі.

СТРУКТУРА. Коли відома система, то структура розглядається як деякий аспект системи, як закономірна картина стійких відношень елементів у ній.

Структура (від латинської structura) - будова, розташування, порядок, сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різноманітних зовнішніх і внутрішнії змінах.

Часто під структурою розуміють малюнок, певне зовнішнє зображення явища чи об’єкта дослідження. Зрозуміло, що таке зображення об’єкта дозволяє лише так чи інакше описати його, але не дає його всебічного пояснення.

Для визначення структури системи необхідно провести її послідовну декомпозицію, тобто виокремити в ній підсистеми всіх рівнів, які доступні аналізу, та

їхні елементи, котрі відповідно до завдань дослідження не поділяються на складові частини.

Структурні зв'язки є відносно незалежними від елементів, при цьому та сама структура може виступати як спосіб організації найрізноманітніших систем, тобто різного типу одиниці можуть бути об’єднані спільною структурою, наприклад, алфавітним порядком – статті у словниках, книжки в бібліотеці, прізвища абонентів у телефонному довіднику.

Таким чином, тип кожної системи визначається як складом елементів, так і структурою, а різні за природою елементів системи можуть мати однакову структуру.

Для характеристики загалу систем важливі також такі поняття як: - мета - результат, що досягається використанням системи;- зв'язок - поняття, що відбиває характер взаємодії елементів один з одним та із

зовнішнім середовищем;- поведінка - закономірність переходу з одного стану в інший з урахуванням входів

і виходів системи;- рівновага - здатність системи за відсутності зовнішніх впливів, що збурюють (чи

при постійних впливах), зберігати свою поведінку як завгодно довго;- стійкість - здатність системи повертатися в стан рівноваги після того, як вона

була виведена зовнішніми діями з цього стану, а потім ці дії зникли;- стан системи - це сукупність значень її параметрів (властивостей) у певний

момент часу;- поняття розвитку, як і поняття рівноваги та стійкості, характеризує зміну стану

системи в часі. Вирізняють еволюційний та стрибкоподібний (революційний) розвиток. У першому випадку характеристики з часом змінюються повільно, структура системи залишається незмінною. У другому – спостерігаються різкі стрибкоподібні зміни окремих параметрів системи, можуть змінюватися її будова й характер зв’язків між компонентами.

- адаптацією називають процеси пристосування системи до зовнішнього середовища, унаслідок яких підвищується ефективність її функціонування. Ці процеси можуть супроводжуватися зміною структури та характеристик системи.

3. ТИПИ СИСТЕМ ТА ЗВ’ЯЗКІВ.Залежно від критеріїв визначення системи поділяють: 1) за типом складових на -

матеріальні й ідеальні (з понять, ідей, образів);2) за похідністю на - первинні та вторинні (елементи яких використовуються

спеціально для передачі інформації, в силу цього такі системи називаються семіотичними, тобто знаковими); - природні та штучні; 3) за складом елементів на однорідні (гомогенні) й неоднорідні (гетерогенні). 4) за типом зв’язків на - цілісні (в яких зв'язки між елементами міцніші, ніж зв'язки елементів з середовищем) та сумативні (в яких зв'язки між елементами такі ж, як і зв'язки елементів з середовищем); - прості та складні; 5) за функціональними ознаками на - динамічні та статичні; - відкриті (тобто що взаємодіють з середовищем) та закриті; - здатних до самоорганізації та не здатних; - керовані та некеровані.

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють первинні і вторинні матеріальні системи. Первинні матеріальні системи — це системи, елементи яких значеннєві самі собою, тобто представляють у

системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елементи мають значення для системи не стільки завдяки своїм фізичним властивостям, скільки зав-дяки приписаним їм властивостям (наприклад, дорожні знаки, мовна система), називаються вторинними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її носієм. Зазвичай розрізняють три типи складних систем. До першого відносяться системи з чітко вираженою ієрархією (підпорядкованістю). Складні системи першого типу піддаються математичному опису, називатимемо їх не дуже складними системами. До не дуже складних систем можна віднести, наприклад, телефонну мережу якого-небудь міста. До другого типу відносяться системи, які не піддаються строгому математичному опису, або ті системи, для яких математичний апарат ще не розроблений. Системи такого типу називатимемо дуже складними системами. До них можна віднести, наприклад, нашу планету в цілому. До третього типу складних систем зараховують такі, в яких виразно присутній "людський чинник", що має свої приховані цілі, які далеко не завжди збігаються з цілями системи, в яку вони входять. Тому часто такі системи виявляються неефективними і їх мета не буває досягнута взагалі або повною мірою. Системи третього типу називатимемо надскладними системами. Закритою є система, яка складається з точно визначеної кількості компонентів, і будь-яке вилучення з її складу хоча б одного елемента (або додавання) порушує механізм її функціонування. Закрита система має жорсткі фіксовані межі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему. Годинник - знайомий приклад закритої системи. Взаємозалежні частини годинника рухаються безперервно і дуже точно, як тільки годинник заведений або поставлена батарея. І доки в годиннику є джерело накопиченої енергії, їх система незалежна від довкілля. Відкрита система дозволяє як вилучати з її складу окремі елементи, так і долучати нові, причому подібні зміни не заважають системі виконувати своє призначення. Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Між елементами довільної системи та між різними системами існують зв’язки, за допомогою яких вони взаємодіють між собою. Зв'язок можна охарактеризувати за напрямом, силою, характером (видом). За першою ознакою зв'язки поділяють на спрямовані й неспрямовані. Можна класифікувати також за місцем розташування (внутрішні й зовнішні), спрямованістю процесів у системі в цілому чи в окремих її підсистемах (прямі і зворотні). За другою – на сильні та слабкі. Іноді для конкретної мети дослідження системи вводять шкалу сили зв'язків. За характером (видом) вирізняють зв'язки підпорядкування, породження (генетичні), рівноправні (байдужі), управління. Деякі з цих класів можна поділити більш детально: наприклад, зв'язки підпорядкування можуть бути типу “рід – вид”, “частина – ціле”; зв'язки породження – типу “причина – наслідок”. Зв'язки в конкретних системах можуть бути одночасно охарактеризовані за кількома з названих ознак. Розглянемо для прикладу структуру деякого інституту. Для простоти припустимо, що в інституті всього три факультети: фізичний, хімічний і біологічний. На фізичному факультеті три кафедри: загальної, теоретичної та експериментальної фізики. На хімічному факультеті всього дві кафедри: кафедра органічної і неорганічної хімії. А на біологічному факультеті є кафедри ботаніки, зоології, анатомії. Як бачимо, по лініях зв'язку дерева легко

визначити, яка кафедра якому факультету належить, а також відображена приналежність факультетів інституту.

4. ОСНОВНІ ВЛАСТИВОСТІ СИСТЕМИ.Властивості системПов'язані з цілями та функціямиЕфект синергії — односпрямованість (або цілеспрямованість) дій компонентів

посилює ефективність функціонування системи.Пріоритет інтересів системи ширшого (глобального) рівня перед інтересами її

компонентів (ієрархічність).Емерджентність — цілі (функції) компонентів системи не завжди збігаються з

цілями (функціями) системи.Мультиплікативність — і позитивні, і негативні ефекти функціонування

компонентів в системі мають властивість множення, а не додавання.Цілеспрямованість — діяльність системи підпорядкована певній цілі.Альтернативність шляхів функціонування та розвитку.Робастність - здатність системи зберігати часткову працездатність (ефективність)

при відмові її окремих елементів чи підсистем.Пов'язані зі структуроюЦілісність — первинність цілого по відношенню до частин: появи у системи нової

функції, нової якості, органічно випливають зі складових її елементів, але не властивих жодному з них, взятому ізольовано.

Неадитивності — принципова несвідомих властивостей системи до суми властивостей складових її компонентів.

Структурність — можлива декомпозицію системи на компоненти, встановлення зв'язків між ними.

Ієрархічність — кожен компонент системи може розглядатися як система (підсистема) ширшої глобальної системи.

Пов'язані з ресурсами та особливостями взаємодії із середовищемКомунікативність - існування складної системи комунікацій із середовищем у

вигляді ієрархії.Взаємодія і взаємозалежність системи і зовнішнього середовища.Адаптивність - прагнення до стану стійкої рівноваги, яке передбачає адаптацію

параметрів системи до мінливих параметрів зовнішнього середовища (проте «нестійкість» не у всіх випадках є дисфункціональною для системи, вона може виступати і як умови динамічного розвитку).

Надійність - функціонування системи при виході з ладу однієї з її компонент, збереженість проектних значень параметрів системи протягом запланованого періоду.

Інтерактивність.ІншіІнтегративність - наявність системоутворювальних, системозберігальних

факторів.Еквіфінальность - здатність системи досягати станів, що не залежать від вихідних

умов і визначаються тільки параметрами системи.Спадковість.Розвиток - характеризує зміну стану системи у часі. Це поняття допомагає

пояснити складні термодинамічні й інформаційні процеси у природі та суспільстві.Порядок.Самоорганізація.

5.МОВНА СИСТЕМА, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ В ПОРІВНЯННІ З ІНШИМИ СИСТЕМАМИ.

Мова належить до розряду складних гетерогенних систем, оскільки об'єднує неоднорідні елементи (фонеми, морфеми, слова і так далі), які утворюють підсистеми з певними відношеннями між ними.

Схематичне відображення організації мовної системи залежить від аспекту її розгляду. Зважаючи на матеріальний бік мови можна стверджувати про ієрархічні зв’язки між трьома основними її одиницями: звуками, словами та синтаксичними конструкціями (Рис.1).речення-слово-звук.

Білатеральність мовних знаків призводить до багатоярусної складної організації мовної системи, в якій відображається не лише її матеріальна складова, але й семантика (внутрішньомовна та позамовна) і процес пізнання, що впорядковує мову у єдине концептуальне ціле (Рис.2).

■ Елементи мови перебувають у різного типу зв’язках і відношеннях: парадигматичних та синтагматичних, генетичних та функціональних, матеріальних та семантичних, односторонніх, двосторонніх, багатосторонніх, ієрархічних, внутрішньосистемних та міжсистемних тощо.

■ У мові нерозривно пов'язані ідеальна й матеріальна сторони, вона призначена для передачі інформації за допомогою мовних знаків, а тому її слід розглядати як вторинну семіотичну систему.

■ Мова належить до відкритих і динамічних систем, тобто вона відкрита для змін і поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні розвитку мовної спільноти. Внутрішні системи мови відзначаються різним ступенем відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до маловідкритих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (мова постійно поповнюється новими словами, а також втрачає застарілі функціонально непридатні).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в неперервній зміні та розвитку мови, пристосуванні до умов існування.

■ У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка зумовлює нереалізовані можливості, своєрідні «порожні клітини». Наприклад, у системі українського словотвору іменників є модель «дієслівна основа + суфікс –тель-», «дієслівна основа + суфікс –ач-», «дієслівна основа + суфікс –ник-», проте поєднуються ці суфікси з дієслівними основами вибірково. Потенційність мови регулюється нормою, яка завжди є вужчою від системи. Норма відбирає і закріплює далеко не всі дозволені системою форми.

■ Мовна система перебуває у стані відносної рівноваги, тобто поряд із системними фактами і явищами мови можливі несистемні прояви. Приміром, неповна парадигма числа деяких іменників.

6. ІЄРАРХІЯ МОВНОЇ СИСТЕМИ ТА МІЖСИСТЕМНІ ЗВ’ЯЗКИ.

Ієрархічні відношення — це відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення: одна підсистема, незважаючи на її автономність, немов би підпорядкована іншій.

Такий принцип опису, коли одиниця певного рівня складається з одиниць (чи одиниці) нижчого рівня, називається стратифікаційним принципом, а аналіз мовних одиниць за цим принципом здійснюється стратифікаційною лінгвістикою.

Безперечно, кожна внутрішня система мови має свою власну організацію і володіє відносною автономністю в межах загальної мовної системи. Будь-яка одиниця певної внутрішньої системи не є простою арифметичною сумою одиниць, що належать до іншої, нижчої, внутрішньої системи, а є одиницею нової якості.

Центральне місце в багатоярусній будові природної мови відводиться слову, оскільки, з одного боку, воно розпадається на фонематичні одиниці нижчого рівня, з іншого – входить як складовий компонент синтаксичних одиниць вищого рівня. Слово знаходиться на перетині формально-структурної та семантичної складових мовної системи. Воно не лише матеріальна одиниця мови, а й інтегруюча, адже складається з декількох морфем, що передають у сукупності денотативні, словотвірні й граматичні значення.

На лексичному значенні слова базується лексична підсистема. Якщо ж аналізувати не лексичне значення слова як цілісної неподільної одиниці, а розглядати значенням кожного з його морфів – постає морфемна система та тісно пов’язана з нею словотвірна. Зосереджуючись на граматичних морфемах та синтаксичних ролях слова у реченні – охоплюємо морфологію та частини мови.

Взаємозалежність основних внутрішніх систем мови цілком очевидна: не можна уявити семантичної системи мови без існування фонетичної системи, про що свідчить виокремлення слова в мовленнєвому ланцюжку за допомогою паузи та словесного наголосу. Поряд з цим зв’язок між фонетичною і семантичною системами мови здійснюється проміжною морфонологічною системою.

Фонетична система безпосередньо пов’язана з синтаксичною – інтонаційними засобами передусім здійснюється актуальне членування речення. Інтонація може перетворити окремі слова чи групи слів на речення. Поряд з інтонацією в аналогічній ролі може виступати і таке фонетичне явище, як пауза. Зв’язок між морфологічною підсистемою і синтаксичною здійснюється передусім через так звані аналітичні форми слова (буду писати – писатиму). Зв’язок полягає ще й у тому, що саме в семантиці речення може відкритися значення полісемантичної одинці словникового складу.

Мова перебуває в процесі безперервного розвитку, оскільки вона як засіб спілкування постійно змінного людського загалу повинна пристосовуватись до нових умов і бути адекватною їхнім вимогам. Зміна структури мови тягне за собою і нові правила функціонування мови. Наприклад, занепад редукованих голосних призвів до чергування кореневих голосних. Постійно переглядаються мовні норми: занепад двоїни, відмінювання раніш невідмінюваних іменників іншомовного походження тощо.

Розвиток мови, зміни в її структурі зумовлюються багатьма факторами, як внутрішніми (прагнення до симетричності системи і подолання закладених в ній суперечностей, спонтанні зміни в артикуляції звуків, асиміляція, дисиміляція, що

викликаються прагненням до зручності вимови, аналогії тощо), так і зовнішніми, або екстралінгвістичними, позамовними (міжмовні контакти, вплив субстрата, мовна економія, суспільні, історико-культурні умови життя народу). Досить поширена ієрархічна структура типу «дерево».

За такої структури усі підсистеми послідовно підпорядковані своїм надсистемам. Системи в дереві розділені на рівні. На першому рівні знаходиться найскладніша система, яка називається коренем дерева. На другому рівні - її підсистеми (гілки), які підпорядковані усій системі. У свою чергу, кожна система другого рівня розбита на відповідно підлеглі їм підсистеми. Системи найнижчого рівня називають листям. Розглянемо для прикладу структуру деякого інституту. Для простоти припустимо, що в інституті всього три факультети: фізичний, хімічний і біологічний. На фізичному факультеті три кафедри: загальної, теоретичної та експериментальної фізики. На хімічному факультеті всього дві кафедри: кафедра органічної і неорганічної хімії. А на біологічному факультеті є кафедри ботаніки, зоології, анатомії.

7. СТРУКТУРНІ ВІДНОШЕННЯ В МОВІ. ПАРАДИГМАТИЧНІ, СИНТАГМАТИЧНІ, ГЕНЕТИЧНІ, ІЄРАРХІЧНІ ВІДНОШЕННЯ.

Зв'язки та відношення в системі мови. Розуміння системного устрою мови вимагає нового підходу до вивчення мови та її складових. Найменший елемент мови, найдрібніша мовна категорія не існують самостійно, а перебувають у різного типу зв'язках і відношеннях: парадигматичних та синтагматичних, генетичних та функціональних, матеріальних та семантичних, односторонніх, двосторонніх, багатосторонніх, ієрархічних, внутрішньосистемних та міжсистемних тощо. Врахування всіх цих зв'язків дозволить створити науково об'єктивний опис мовної системи.

Парадигматичні та синтагматичні відношення. За Ф. де Соссюром, який уперше виокремив ці два мовні аспекти, на парадигматичних і синтагматичних відношеннях будується уся мовна система. Парадигматичні відношення – відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності, позначувальних і позначуваних одиниць мови. Парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, мякими і твердими звуками; В граматиці - між відмінковими формами слів, нормами дієвідмінювання, між різними типами речень; в лексико-семантичній системі - це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та ін. відношення. Парадигматичні відношення наз. вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в сповпчик, вертикально.

Синтагматичні відношення – відношення одиниць, розташованих лінійно - це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення наз. горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною, зокрема фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В укр. мові на поч. слова нема такого звукосполучення як -цст-. Синтагматичними звязками спричинені такі фонетичні явища як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомоодація, гаплологія. У словотворі синтагматичні відношення виявляються у тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів, -тель, -ар, -ач, ник,-ій, тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.

Ієрархічні відношення – відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень з одного боку, та ієрархічних з іншого, відображає особливу властивість мовної системи – її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури.

Генетичні відношення, або етимологія мовних одиниць. Звукова будова і значення слів протягом тривалого часу існування мови поступово змінюються, а тому всі випадки відповідності певних мовних одиниць за звучанням і значенням свідчить про генетичний зв'язок між ними, тобто спільність походження. При вивченні етимології слова встановлюються словотвірні зв'язки з іншими словами з урахуванням їхньої семантики і можливих у попередньому розвитку звукових законів.

Функціональні відношення. Існує цілий ряд лінгвістичних шкіл, що використовують термін «функціоналізм». Група петербурзьких лінгвістів під

керівництвом О.В.Бондарка протягом 1980-1990-х років здійснювала проект «Теорія функціональної граматики», який постав альтернативою і доповненням до традиційної рівневої моделі мови. У підході О.В.Бондарка значення розглядаються незалежно від узвичаєних формальних класів і категорій, а відповідно до функціонально-семантичних полів: темпоральності, модальності, посесивності, локативності, компаративності тощо.

Матеріальні та семантичні відношення. Ю.О.Карпенко матеріальними (фізичними) вважає такі відношення, при яких один елемент породжується іншим, або змінюється під впливом іншого (словотвірні відношення, явище асиміляції/дисиміляції фонем, форми зв'язку слів у реченні). Семантичними (чистими) є такі відношення елементів системи, при яких ці елементи прямо, фізично не діють один на одного, призводячи до якихось видозмін, а протиставляються один одному і завдяки цьому підтримують своє існування як різні елементи. Наприклад, в українській мові є протиставлені категорії твердих і м'яких приголосних, протиставні групи антонімів тощо.

8. ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЇЇ СТРУКТУРА ТА СИСТЕМНІ ЗВ’ЯЗКИ В МЕЖАХ ПІДСИСТЕМИ ТА МІЖРІВНЕВІ ВІДНОШЕННЯ.

Загальна характеристика фонетичної системи.Фонеми і літери української мови. Фонетична система української мови постає як

підсистема мовної системи загалом, але водночас вона є і неоднорідною надсистемою для трьох ї ї складових: фонематичної, просодичної та силабічної підсистем, кожна з яких має свої одиниці із властивими їм взаємозв'язками в межах підсистем та міжсистемними відношеннями між зазначеними трьома.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, серед яких 10 літер на позначення голосних і 22 літери — на позначення приголосних та знак пом'якшення. У більшості випадків літери українського алфавіту відповідають одній фонемі. Однак існують і відхилення від фонематичного принципу графіки: одна літера може позначати д в і фонеми, і навпаки, д в і літери позначають одну фонему. Літерам я, ю, є властива багатозначність, що залежить від навколишнього оточення.

Із звукового мовленнєвого потоку, розчленованого паузами на звукові сполуки виокремлюють окремі одиниці - звуки. Різноманітні характеристики цих одиниць, закономірності їхнього сполучення, наголос, інтонація і є предметом дослідження фонетики.

Аспекти вивчення фонетичної системи. Поняття фонеми.Оскільки звуки - це фізичне явище, продуковане мовними органами людини, то

розрізняють акустичний та фізіологічний (артикуляційний) аспекти вивчення звуків.Позаяк артикуляційні звуки, що використовує людина в комунікативному процесі

є одиницями мовної системи – виникає третій аспект їхнього вивчення: лінгвістичний, або його ще називають соціальним, функціональним.

Звуки (інша назва - фони) в мовному потоці переважно не вимовляються роздільно, а в сполуках, де вони впливають один на одного, то виникає проблема виокремлення ідеального варіанту звука, позбавленого впливу його сусідів. Саме тому центральним поняттям фонетики є поняття фонеми - одиниці фонематичної підсистеми.

9. ФОНЕМАТИЧНА ПІДСИСТЕМА ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ПАРАДИГМАТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ У ФОНЕМАТИЧНІЙ СИСТЕМІ (КОНСОНАНТНА СИСТЕМА, ВОКАЛІЧНА СИСТЕМА ТА ПОДАЛЬША ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В МЕЖАХ КОЖНОЇ З НИХ).

Структура фонематичної підсистеми. Фонема - це одиниця системи фонетичних протиставлень. Кожній фонемі властива сума певних артикуляційно-акустичних (диференційних) ознак. На основі виокремлення однієї з них формується та чи інша парадигматика фонем.

Підґрунтям найбільш загального протиставлення фонологічних систем різних мов є співвідношення голосних і приголосних фонем, відповідно до чого мову відносять

до класу консонантних (до 98% від загальної кількості), або до класу вокалічних (до 50% від загальної кількості).

Насиченість мовлення голосними створює враження мелодійності, співучості мови. Кожна мова керується своїми принципами розрізнення звуків: тривалість вимови голосних, глухість/дзвінкість, твердість/м'якість приголосних. Рідна мова «жорстко» привчає чути відмінності одних звуків і не помічати відмінності інших.

У сучасних фонологічних працях з'ясовано та встановлено відповідні класифікації приголосних та голосних української мови. Диференційними ознаками голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація. В системі приголосних наявні кореляції фонем за участю голосу і шуму, за твердістю і м'якістю, за місцем творення, за способом творення. Кількість фонем у різних кореляційних рядах може бути неоднаковою.

Загалом українська фонематична система налічує 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосних.

Отже, характерною особливістю фонетичної будови української мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення фонем за кількома диференційними артикуляційно-акустичними ознаками.

Парадигматика фонем української мовиГолосні фонеми відрізняються від приголосних артикуляційними особливостями.

В артикуляції голосних голосовий канал максимально відкритий, у ньому відсутні значні контакти (фокуси утворення), здатні бути джерелом шуму. Натомість приголосні артикулюються за умов повного або часткового звуження ротової порожнини, через яку проходить видихуваний струмінь повітря і утворює характерні для приголосних шуми.

Якщо в основі голосних лежить голосове джерело (тобто музикальний тон), то в основі приголосних—одночасно голосове й шумове або тільки шумове.

Голосні звуки акустично найбільш виразні й диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних фонем визначається насамперед у наголошеній позиції, яка є для них сильною. Найбільш незалежним є вживання голосних у ролі окремих слів і на абсолютному початку слова.

В українській мові 6 голосних фонем: ||а||, ||о||, ||у||, Це||, ||и||, ||і||, кожній із яких притаманні три диференційні ознаки: ряд (місце артикуляції), піднесення спинки язика, лабіалізованість.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика. Під час вимовляння звуків ЦоЦ та ||у|| губи заокруглюються і витягуються трохи вперед — таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ц і звуки називають лабіалізованими (огубленими).

За міжнародною класифікацією ||і|| та ||у|| — звуки високого піднесення, ||и|| — високо-середнього, ЦеЦ та ||о|| — середнього, ЦаЦ — низького.

Класифікація приголоснихI. За твердістю/м'якістюВ українській мові 18 приголосних укладаються в пари затвердістю/м'якістю + Цй\\, що без париТверді: б п в м ф д т з с ц д з н р л дж ж ч ш ґ к х гМ'які: д' т' з' с' ц' дз' н' р' л' й

Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-середньої спинки язика приголосні поділяються на тверді й м'які.

I I . За місцем творення а) губні: б п в м фб) передньоязикові: д т з с ц д з н р л ( + м'які відповідники)дж ж ч ш в)

середньоязиковий-, йг) задньоязикові: ґ к х д) глотковий: гI I I . За способом творення 1) зімкнені: б п м д т н ґ к( + м'які відповідники) 2)

зімкнено-щілинні: ч ц дж дз (+ м'які відповідники)3) щ ілинні: в ф л з с ж й ш г х ( + м'які відповідники) 4) дрижачі: р (+ м'які відповідники)

IV . За соборністю .1. Сонорні: м в р л н й (+ м'які відповідники) 2. Шумні: а) дзвінкі: д з дз ж дж ґ г б (+ м'які відповідники) б) глухі: ф т с ц ш ч к х п ( + м'які відповідники)

10. ФОНЕМАТИЧНА ПІДСИСТЕМА ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ. СИНТАГМАТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЗВУКАМИ В ПРОЦЕСІ МОВЛЕННЯ (ПОЗИЦІЙНІ ЗМІНИ, КОМБІНАТОРНІ ЗМІНИ; ЇХНІ ВИДИ).

Синтагматичні зв’язки між фонемами української мови репрезентовані в особливостях їхніх модифікацій в процесі мовлення, а саме в позиційних та комбвнаторних змінах. Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні, і як комбінаторні.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок]. Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. При дуже сильній редукції ненаголошені голосні можуть зовсім зникати: рос. жав(о)ронки, прдвол(о)ка, сутол(о)к. Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним [зоуз?л'а], [ко'ж^х], а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [еи]. Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах. Протеза (від rp. prothesis "додання,

приєднання'') - поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови. Наприклад: улиця - вулиця.

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Акомодація - це пристосування одних звуків до інших. Коли говорять про акомодацію, мають на увазі взаємовплив між звуками різних категорій, тобто вплив голосних на вимову приголосних і вплив приголосних на вимову голосних: села - сіл (тут вплив звука [і] на [с]), нас і нам ( звук [а] між двома носовими приголосними повністю назалізується). Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба]. Розрізняють декілька різновидів асиміляції: 1) за результатами - повну і неповну (часткову); 2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну; 3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну). Дисиміляція - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес. Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів. Наприклад: мінералологія -" мінералогія, трагіко комедія -> трагікомедія, Діереза (від rp. diairesis 'поділ, розділяння") - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови. Наприкла: корыстный -> корисний, згибнути -> згинути, Епентеза (від rp. epenthesis "вставка') - поява у словах додаткового звука. Наприклад: страм із срам "сором" .Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова. Наприклад, слово суворий виникло із суровий.

11. ПРОСОДИЧНА ПІДСИСТЕМА ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПИ НАГОЛОСУ ЗА ФІЗИЧНИМИ ХАРАКТЕРИСТИКАМИ, ЗА ОБСЯГОМ РИТМІЧНОЇ СТРУКТУРИ.

Засобами просодичної підсистеми мови є наголос, мелодика, інтонація.Наголос — це виділення фонетичними засобами одного зі складів фразового

такту.Мелодика — зміна висоти голосу (підвищення або зниження) під час мовлення,

що надає мові певного тонового і змістового забарвлення.Інтонація — ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висоти тону, сили

звучання голосу, що відображає інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення. Тембр, темп, наголос, мелодика, паузи, манера або відтінок мови виражають певні почуття мовця, його ставлення до об’єкта мовлення, їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос музичний (тоновий, мелодичний) наголос кількісний (квантитативний) наголосЗазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх

слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

словесний (тактовий) наголос. вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова) рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в

різних формах одного й того ж слова) нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в

різних формах одного й того ж слова) постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова) синтагматичний наголос фразовий наголосВ українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови

характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють: логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні. емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

12. СИЛАБІЧНА ПІДСИСТЕМА ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПИ СКЛАДІВ.

Одиницею силабічної підсистеми мови є склад. Склад — відрізок звукового потоку мови, що складається з одного або кількох звуків і визначається зміною наростання і спаду звучності.

Сполучення різних звуків у межах одного складу утворюють різні типи складів. У мовознавстві заведено позначати голосний буквою v (англ.. vocal – голосний), а приголосний буквою с (англ.. consonant – приголосний).

Основні типи складів: неприкритий, відкритий (о-са), неприкритий, закритий (АЗ-бу-ка), прикритий, відкритий (ВИ-ня-ток), прикрити, закритий (річ), прикритий двома приголосними, відкритий (КРА-пка), непркритий, закритий двома приголосними (альт). Загалом налічують 14 типів.

Типи складів характеризують за кінцевим і початковим звуком складу.Відкритий – склад, який закінчується на приголосний (ті-ло). Закритий – склад,

який закінчується на приголосний (щед-рість). Переважають відкриті склади.Прикритий – склад, який починається приголосним: ске-ля, гра-ніт.

Неприкритий – склад, який починається голосним: а-ле-я, о-сінь, о-си-ка. У ході історичного розвитку мови спостерігається тенденція до прикриття початкових складів, що починаються або починалися голосним: вулиця (від улиця), гострий (від острь).

В українській мові сформувались такі правила складоподілу:1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного

складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до

наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,— до наступного: гай-ка, майструвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються , оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

13. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ОЗНАКИ СЛОВА ЯК ОСНОВНОЇ МОВНОЇ ОДИНИЦІ. ЛЕКСИЧНЕ ТА ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА.

Лексико-семантична система української мовиЛексико-семантична система мови істотно відрізняється від інших підсистем мови

слабкістю і нечіткістю організації, меншою структурованістю, вона є найбільш відкритою, оскільки постійно поповнюється новими одиницями. Лексичний склад української мови має своє минуле, сучасне і майбутнє, і цей розвиток зумовлений як загальними властивостями мови, так і якісною специфікою слова.

Основними засобами оновлення лексичного складу є такі: 1) засвоєння іншомовних запозичень; 2) поява лексико-семантичних варіантів; 3) утворення слів за допомогою способів деривації.Для характеристики лексичної системи будь-якої мови важливими є низка ознак:

обсяг словарного фонду; семантико-тематична структура лексики; наявність стилістичної диференціації словника; джерела нових позначень та продуктивність різних засобів поповнення словникового запасу (морфемна, семантична деривації, запозичення, утворення стійких сполук).

За даними сучасної діалектології та антропології лексичний мінімум мовної спільноти складає близько 10 тисяч слів. Приблизно таку ж кількість мають безписемні мови. Обсяг актуального лексичного запасу мови можна уявити за тлумачними словниками мов (Великий тлумачний словник української мови налічує 170 тис. слів). Мовознавці вважають, що приблизна кількість лексем розвиненої літературної мови коливається навколо позначки півмільйона.

Ознаки слова як основної мовної одиниці.Лексико-семантична системаЗначний обсяг і різноманітність словникового складу, його відкритість, динамізм,

складність внутрішньої організації, дають певні підстави для сумнівів у правомірності системного тлумачення лексики і на віть повного його заперечення.

Системність лексики ґрунтується на:1) існуванні лексико-семантичних груп, характерною ознакою яких, крім

належності до однієї частини мови, є наявність спільних семантичних і, як наслідок, граматичних ознак;

2) можливості тлумачення будь-якого слова іншими словами тієї ж мови;3) можливості опису всіх лексичних одиниць за допомогою компонентного

аналізу.Загалом лексико-семантичну систему можна розглядати як утворення з двох

взаємопов'язаних підсистем: по-перше, в аспекті відношень між складовими семантичного значення окремого слова (наявність лексико-семантичних варіантів та семний склад); по-друге, в аспекті міжлексемних зв'язків в межах лексичної системи.

Лексичне та граматичне значення слова.Система лексичного значенняСлово - двобічна одиниця, що має матеріальна форму (сукупність лінійно

організованих фонем) та мовне значення. Мовне значення охоплює лексичне та граматичне значення. Тобто у слові поєднуються фонетичні, лексико-семантичні

та граматичні ознаки. Слово виокремлюється з мовленнєвого потоку паузами та дискретним (окремим) значенням.

В лексикології розрізняють терміни «слово» та «лексема». Лексема - це сукупність усіх форм і значень (лексико-семантичних варіантів) слова. Слово - конкретний прояв лексеми, реалізований в граматичній формі в процесі мовлення. Слова належать до знаків- символів, дія яких полягає в довільному умовному зв'язку між знаком та означуваним об'єктом, тобто, план вираження не має нічого спільного с планом змісту.

14. ЛЕКСИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА ТА ПОНЯТТЯ.ОДИНИЦІ ЛЕКСИЧНОЇ СИСТЕМИ. ПОНЯТТЯ «ДЕНОТАТ», «СИГНІФІКАТ», «РЕФЕРЕНТ».

Лексичне значення є складним, багатоаспектним і разом із тим цілісним явищем. Будучи елементом мовної системи, воно, однак, характеризується достатньою самостійністю, має притаманні тільки йому специфічні властивості.

Різноаспектна типологія лексичних значень слів була запропонована В. Виноградовим. Ця типологія базується на двох принципах: номінативному, в основі якого лежить фіксація характеру відношень значення з об'єктами, що позначаються, і синтагматичному, який враховує сполучуваність слів у реченні.

Застосування першого принципу дозволяє виділити в системі значень слова три типи лексичних значень: пряме номінативне, номінативно-похідне й експресивно-стилістичне значення.

Прямі номінативні значення, за визначенням В. Виноградова, ніби безпосередньо спрямовані на предмети та явища дійсності. Цей тип лексичних значень найбільш стійкий і незалежний, тобто не обмежений у своїй реалізації рамками фразеологічних сполучень або певною синтаксичною конструкцією. Так, контексти використання слова крига в його основному прямому номінативному значенні 'замерзла вода, що перейшла у твердий кристалічний станвідповідають реальним зв'язкам позначуваного у дійсності й не мають мовних обмежень сполучуваності. Номінативно-похідні значення також можуть відображати предмети та явища дійсності безпосередньо. Вони утворюються на основі прямих номінативних значень. Наприклад, слово земля має два прямі номінативні значення: 1) третя від Сонця велика планета, населена людьми, яка обертається навколо своєї осі й навколо Сонця; 2) суходіл. Інші значення щодо основного є похідними (ґрунт, верхній шар земної кори; розсипчаста темнобура речовина, що входить до складу кори нашої планети; територія з угіддями, що перебуває в чиємусь володінні; країна, край, держава). Як видно, номінативно-похідні значення можуть бути вужчими, більш спеціалізованими, ніж основне, пряме номінативне. Третій тип лексичних значень, виділений В. Виноградовим на основі номінативного принципу, — експресивно-стилістичне значення. Експресивно-стилістичне значення слова виражається не прямо, "не безпосередньо, а через те семантично основне або опорне слово, яке є базою відповідного синонімічного ряду й номінативне значення якого безпосередньо спрямоване на дійсність". Через тотожність форми (лексеми) і певних смислових асоціацій експресивно-стилістичні значення поєднуються з прямим значенням у єдину смислову структуру. Проте, на відміну від прямого значення, вони слабо закріплені парадигматично і тому потребують більшої синтагматичної зумовленості. Щоб їх відрізнити від інших значень у тексті, потрібні додаткові розрізнювальні ознаки: специфічна обмежена сполучуваність, певна синтаксична позиція.

За синтагматичним принципом В. Виноградов виділяє вторинні за своїм характером типи лексичних значень, які по-різному зумовлені синтагматично: фразеологічно зв'язані (або зумовлені) і конструктивно зумовлені значення. Використання слів у таких значеннях має певні мовні обмеження: Ці значення протиставляються фразеологічно незв'язаним (й у цьому розумінні вільним), синтаксично необмеженим і конструктивно незумовленим.

В лексикології розрізняють терміни «слово» та «лексема». Лексема – це сукупність усіх форм і значень (лексико-семантичних варіантів) слова. Слово – конкретний прояв лексеми, реалізований в граматичній формі в процесі мовлення. Слова належать до знаків-символів, дія яких полягає в довільному умовному зв'язку між знаком та означуваним об'єктом, тобто, план вираження не має нічого спільного с планом змісту.

Термін лексема був запропонований О. Пєшковським (1918), уточнювався у працях В. Виноградова, О. Смирницького, А. Залізняка та ін. Лексико-семантичний варіант слова як елементарна одиниця мови являє собою єдність лексеми і семеми. Слово як основна мовна одиниця — це єдність лексеми і співвідносних із нею взаємопов'язаних.

Одиниці лексичної системи. Лексико-семантичний варіант слова як елементарна одиниця мови являє собою єдність лексеми і семеми. Слово як основна мовна одиниця — це єдність лексеми і співвідносних із нею взаємопов'язаних семем. Порівнюючи основну й елементарну одиниці лексики, тобто слово й ЛСВ, можна зробити висновок, що "робочою" одиницею семантичного аналізу й опису словникового складу мови є ЛСВ. Лексема і семема не є далі неподільними одиницями: лексема, наприклад, може членуватися на морфеми {ліс у, ліс-н-ий тощо), семема — на семи. Сема (від грец. вёта — знак) — це мінімальний компонент елементарного значення, або семеми, гранична одиниця плану змісту. Семи утворюють структуру семеми. Архісема (від грец. агсЫ — початок, вета — знак) відображає загальний зміст усього класу одиниць без урахування тих семантичних ознак, за якими вони протиставляються. Сема є операційною одиницею компонентного аналізу.

Отже, слово є основою лексико-семантичної системи як внутрішньо організованої єдності, водночас, будучи пов'язаним із різними рівнями мови, воно скріплює загальномовну системність. Крім того, у слові відображені результати пізнавальної діяльності народу, його культура, традиції, морально-етичні цінності тощо.

У логічному аспекті семантична структура слова складається із денотата та сигніфіката (з можливтм нашаруванням конотативного значення).

Денотат – узагальнений чуттєвий (рецепторний) образ ряду однотипних матеріальних об’єктів.

Сигніфікат (від лат. significatum – позначуване) – поняттєвий, мисленнєвий, вербальний опис денотата, сукупність ознак цього классу. У мовознавстві сигніфікат відповідає лексичному значенню слова, зафіксованому в словниках. Слід відрізняти лексичне значення від поняття, оскільки перше відображає найзагальніші, широковідомі в мовній спільноті характеристики певного об'єкта, поняття ж подає це значення глибше, ширше, переважно в науковому аспекті. Лексичне значення на відміну від поняття може передавати й конотативне значення, пор.: їсти – жерти – наминати.

Конотат – додатковий компонент значення мовної одиниці, що доповнює її предметно-логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функціонально-стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними, культурними, ситуаційними аспектами комунікації.

Референт — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мовець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.

15. СИСТЕМА ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ СЛОВА. БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛОВА. СЕМНА СТРУКТУРА СЛОВА.

В багатьох випадках лексема реалізується як складна семантична структура, що має назву полісемія. Полісемія, одного боку один із продуктивних засобів збагачення лексичної системи (з’являються нові лексико-семантичні варіанти); з іншого – один із важливих засобів її організації. Згідно з дихотомією мови та мовлення за Ф. де Соссюром, основною одиницею лексичної підсистеми мови є лексема, а її реалізацією у мовленні – лексико-семантичний варіант (ЛСВ). У складі лексеми ЛСВ формують внутрішньослівні зв’язки, що є однією з ілюстрацій системності лексики.

Окремі значення полісемічного слова перебувають в певній залежності одне від одного й взаємопов’язані. Основне (пряме номінативне) значення безпосередньо спрямоване на предмет, воно є опорою, фундаментом усіх інших (похідних) значень та вживань слова. Інші лексико-семантичні варіанти також виконують номінативну функцію в мові, але вони спрямовані не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються через пряме номінативне.

Похідне значення слова включається в його семантичну структуру, разом з тим ній воно протиставляється, вступає в опозицію з наявними значеннями і сприймається як нове в цій структурі. Утворюється похідне значення за наявності спільних рис між двома номінованими об’єктами чи явищами у спосіб перенесення найменування з одного явища на інше на основі метафори та метонімії. Унаслідок метафоричного переосмислення слів за зовнішньою подібністю, а саме за схожістю форми, розміру, розташування частин, утворено значну кількість вторинних нономінацій. Роль метафори полягає в тому, що вона надає новій назві образності яка з плином часу вже не сприймається як власне метафорична. Наприклад, лексема кудлатий має три лексико-семантичні варіанти, утворені засобом метафоризації за зовнішньою подібністю: 1) який має довгу скуйовджену шерсть, вовну; 2) який має густе та розпатлане волосся; 3) рослина з густими гілками, густим листям чи ворсинками. Метонімічні процеси ґрунтуються на перенесенні назви за часовою і просторовою суміжністю, із процесу на результат, із властивості на кількісний показник, з процесу на предмет, із процесу на властивість, із матеріалу на виріб із цього матеріалу, з родового поняття на видове. Наприклад, значення слова кубок як приз утворилося засобом метонімії при зміні функції цього предмету:. 1) великий келих, чара; 2) ваза з коштовного матеріалу, що її вручають як приз переможцям спортивних змагань.

За похідністю значень розрізняють такі структурні типи полісемії: ланцюжкова, радіальна, ланцюжково-радіальна. Ланцюжкова полісемія. При ланцюжковій полісемії кожне з наступних значень виводиться із попереднього, напр. старий – 1) який прожив багато років, дожив старості; 2) (про неживу матерію) який існує довгий час (книжка, істина); 3) непридатне для користування (квиток); 4) те, що минуло (фасон, мода). Радіальна полісемія. При радіальній всі похідні значення виводяться від одного твірного, наприклад, початок : 1) вихідний пункт протяжності предмета, площини тощо, а також те, що прилягає до такого пункту; протилежне кінець.2) перший момент вияву якої-небудь дії, явища, процесу; протилежне кінець. 3) те, з чого починається твір, фільм, спектакль і т.ін.; 4) зародок, першоджерело чого-небудь; 5) основа, першоелемент чого-небудь. Ланцюжково-радіальна: кубло – 1) з аглиблення в землі, житло тварини чи комахи; 2) людське житло, оселя, дім; 3)

звірята одного приплоду, виводок; 4) місце зосередження, притулок антигромадських, або аморальних злочинник елементів. Сірий – 1) колір, середній між білим і чорним; 2) хмарний, похмурий; 3) нічим не примітний, невиразний.

16. ІЄРАРХІЯ ЗНАЧЕНЬ ЛЕКСЕМИ І ТИПИ БАГАТОЗНАЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ. ЗАСОБИ УТВОРЕННЯ ВТОРИННИХ НОМІНАЦІЙ.

Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається первинним. Первинне значення є прямим, оскільки прямо називає позначуваний предмет. Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове значення є завжди переносним, похідним від первинного, мотивованим через пряме. Пор.: хлопчик біжить і час біжить; ніс дитини і ніс човна. Є три типи перенесення: за подібністю, за функцією і за суміжністю.

Перенесення за подібністю називається метафоричним (від гр. metaphor а "переміщення"). Метафора за своєю суттю є прихованим порівнянням (скороченим порівнянням). Так, за подібністю з'явилися значення "кулястий плід окремих рослин на кінці стебла" в слові головка (головка маку, головка капусти), "відгалуження ріки" в слові рукав (рукав Дніпра), "місце, де сходяться дві зовнішні сторони якогось предмета" в слові ріг (ріг будинку, ріг вулиць), "нерухома відносно корпусу плоска поверхня літака, що підтримує його в повітрі під час польоту" в слові крило (крило літака). Пор. ще нім. Schlange "змія" і "черга", англ. eye "око" і "вушко голки", neck "шия" і "шийка пляшки", arm "рука від кисті до плеча" і "гілка". Метафоричним є перенесення назв тварин на людей: змія, лисиця, осел тощо. Перенесення за функцією - перенесення, за якого речі можуть бути абсолютно різні, головне, щоб вони виконували однакові чи подібні функції. Так, наприклад, колись писали гусячим пером. Згодом цю функцію перебрав металевий предмет, який також було названо пером. Годинником називають не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони виконують одну функцію - визначають час. Функціональне перенесення є різновидом метафоричного, оскільки в його основі лежить також подібність, тільки не за формою, а за функцією.

Перенесення за суміжністю називається метонімічним (від гр. metonymia "перейменування"). Суміжність може бути просторовою (уважна аудиторія, школа на канікулах), часовою (літературний вечір), причиново-наслідковою (чудовий переклад, вивчення словотвору).

Загалом поширеними є такі регулярні моделі метонімічного перенесення:1) форма (вмістище) - зміст (цікава книжка, випив дві чашки): 2) матеріал - виріб із

нього (столове срібло, виставка фарфору, ходить у шовку); 3) місце - жителі цього місця, пов'язані з ним історичні події (все село у полі, герої Крутів);

4) місце - виріб із цього місця (мадера, панама, бостон);5) дія - її результат (зупинка трамвая, рос. печенье); 6) знаряддя - продукт, що виник внаслідок використання цього знаряддя (гостре сатиричне перо); 7) ім'я - суспільне становище (Цезар - цісар, кесар, цар); 8) ім'я - виріб (маузер, браунінг, форд, макінтош, галіфе).

Особливим різновидом метонімії є перенесення назви з цілого на частину і навпаки (у стаді сто голів, в сім'ї п'ять ротів, у загоні двадцять штиків, бігає за кожною спідницею, начальство [-начальник] веліло; див. ще англ. foot - "нога" і "піхота", hand - "рука" і "робітник"). Таке перенесення називають синекдохою (від гр. Synekdoche із syn "разом" і ekdochë "переймання").

17. СЕМНИЙ СКЛАД СЛОВА. КЛАСИФІКАЦІЯ СЕМ.Крім визначення лексико-семантичних варіанту, з метою аналізу лексичного

значення у слові Розкрити семантичну структуру лексеми означає: 1) знайти порядок внутрішнього зчеплення, зв’язку і підпорядкування значень її лексико-семантичних варіантів; 2) з’ясувати диференціальну рису, за якою одне значення протиставляється іншому.Для визначення диференціальних рис окремих лексичних значень у мовознавстві застосовують метод компонентного аналізу (МАЛЮНОК 1), за яким розрізняють мінімальні смислові ознаки – семи (від гр. sema – знак), які є елементарними компонентами значення як найменші розрізнювальні риси, об’єктивно притаманні денотату.

Семний аналіз може бути представлений у вигляді таблиць, де по вертикалі розташовуються аналізовані слова, а по горизонталі — назви семантичних ознак. На перетині слів і ознак ставиться +, якщо ознака наявна, або —, якщо ознаки в значенні слова немає.

Не всі семи за своєю природою і функціями є однаковими. Розрізняють такі види сем: класема, архісе ма, диференційна, інтегральна, ймовірнісна (потенційна), градуальна (їх кількісна і якісна характеристика в різних лінгвістичних джерелах не збігається) семи. Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частин мови (предметність, ознака, дія тощо). її ще називають категоріальною семою. Архісема — сема, спільна для певного лексико-семантичного поля чи тематичної групи (час, погода, переміщення, почуття тощо). Диференційна сема — сема, за якою розрізняють значення (диференційною семою для йти і бігти є інтенсивність, для йти і ходити — односпрямованість/різноспрямова-ність). Інтегральна сема — сема, спільна для двох чи більше значень (так, їхати, ходити, бігти мають інтегральну сему 'місце переміщення — земля', бігти і летіти — 'односпрямованість'; інтегральною завжди є архісема). Ймовірнісна, або потенційна сема — сема, яка не характеризує предмет чи взагалі поняття, позначене аналізованим словом, а може виявлятися в певних ситуаціях. Градуальна сема — сема, яка не представляє якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї самої ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах. Так, скажімо, слова літеплий, теплий, жаркий, гарячий протиставлені між собою градуальною семою: різняться ступенем вияву ознаки тепла.

Отже, значення полісемантичного слова утворюють певну структуру, елементи якої по-різному залежать один від одного і по-різному пов'язані між собою. Для того щоб визначити семантичну структуру слова, необхідно виявити всі значення

(лексико-семантичні варіанти) слова; визначити диференційні ознаки, за якими ці значення протиставляються; простежити порядок внутрішнього зв'язку і підпорядкування лексико-семантичних варіантів та встановити, якими мовними засобами здійснюється внутрішньослівне розмежування семантики слова.

Аналіз семантичної структури лексеми

18. МІЖЛЕКСЕМНІ ПАРАДИГМАТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ: СИНОНІМИ, АНТОНІМИ, ВІДНОШЕННЯ КОНВЕРСІЇ, ГІПЕРО-ГІПОНІМІЧНІ ВІДНОШЕННЯ.

Парадигматичні відношення – це відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їхніх значень, які перебувають у відношенні опозиції у межах класу (парадигми). До лексичних парадигм відноситься синонімічний ряд, антонімічна пара, лексико-семантична й тематична групи.

Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лексико-семантичне поле — сукупність лексем, об'єднаних спільністю змісту й пов'язаних з одним і тим же фрагментом дійсності. У лексико-семантичному полі слово живе не ізольовано, а взаємодіє з іншими, зближуючись з ними, або відштовхуючись від них. До нього належать слова різних частин мови. Лексико-семантичні поля розбиваються на семантично ще тісніші об’єднання – лексико-семантичні групи. Так, у темпоральному полі виокремлюють назви точних і неточних відтинків часу (час, пора, період, епоха, ера тощо), назви частин доби, тижня, року.

У межах лексико-семантичних груп виділяють мінімальні семантичні об’єднання, що ґрунтуються на відношеннях синонімії, антонімії, конверсії.

За ступенем синонімічності (тотожності, близькості значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізуватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика, літера – буква), і часткові (вивіз — експорт, друг — товариш). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поділяються на ідеографічні, або семантичні (гарний — чудовий — чарівний), стилістичні (говорити — глаголати — патякати) і змішані, або семантико-стилістичні (йти — плестися (розм.) «йти повільно, стомлено»). Ступінь синонімічності слів тим вищий, чим більше в них спільних позицій, у яких можуть нейтралізуватися їхні семантичні відмінності. Синонімія охоплює практично усі частини мови, найчисленніше вона представлена в іменниках (друг, товариш; аналіз, розгляд; існування, наявність, присутність і т. д.), далі — в прикметниках і дієсловах, прислівниках (іноді, часом і т. д.), займенниках (дещо, щось і т. д.), сполучниках, числівниках і частках. За структурою синонімічного ряду найбільше двокомпонентних рядів, далі — трикомпонентних, і найменше — чотири- і п’ятикомпонентних.

Серед слів з протилежним значенням — антонімів — також можна виділити декілька груп, що різняться між собою характером протиставлення: 1) контрарні антоніми виражають градуальну опозицію, що передбачає щось середнє між протилежними значеннями: молодий — старий, високий — низький; між ними можна вставити середнього віку, середньої висоти; 2) в комплементарних антонімах заперечення одного члена дає значення іншого (живий — мертвий, істинний — хибний); 3) в контрадикторних антонімах наявний заперечний префікс не- та, немає точної семантичної визначеності (молодий — немолодий); 4) антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити, приїжджати — виїжджати, одягатися — роздягатися, вмикати — вимикати). Як правило, в працях, присвячених антонімії, говорять про антонімічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле — сучасне — майбутнє).

Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні конверсії — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Відображаючи одну й ту ж дію чи відношення,

конверсиви вживаються в співвідносних конструкціях відповідно з прямою і зворотною рольовою структурою: те, що в першому слові розглядається з погляду А, у другому — з погляду В, тобто суб'єкт і об'єкт міняються в реченні ролями. Наприклад: Петро продає книжки Андрієві — Андрій купує книжки в Петра; Брат старший від сестри — Сестра молодша від брата. Див. ще такі конверсиви, як: давати — брати, вручати — приймати, передувати — йти за ним, здавати (квартиру) — наймати, попередник — послідовник тощо.

На відміну від синонімів і антонімів один із конверсивів уживається в тексті, а інший лише зберігається в пам'яті. Навмисне зіштовхування обох конверсивів у тексті використовується у випадку потреби підкреслити чи виділити якусь думку: Чесний програш достойніший від нечесного виграшу.

Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісинонімією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відношення — це сукупність семантично однорідних одиниць, які належать до одного класу. Так, наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо (гіпоніми) об'єднуються одним родовим поняттям (гіперонімом) фрукти. Гіпонімія характеризується привативною опозицією: видові назви завжди є семантично багатші від родових. Гіперо-гіпонімічні відношення – найфундаментальніші семантичні відношення лексико-семантичної системи, які структурують словниковий склад мови.

Очевидно, до парадигматичних слід віднести і відношення між значеннями полісемантичного слова, в іншій термінології, внутрішньослівні відношення, хоч у деяких лінгвістичних працях їх виділяють як окремі відношення на одному рівні з парадигматичними і синтагматичними.

19. ПРОМІЖНА ФРАЗЕОЛОГІЧНА СИСТЕМА. КЛАСИФІКАЦІЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ.

Фразеологічну систему вважають проміжною, оскільки її одиниці народжуються в синтаксичній підсистемі на основі її правил реалізації, але функціонують вони в межах семантичної системи на правах паритету зі словом. Одиницями фразеологічної системи є поліноми (многочлени), стійкі словосполучення, що відтворюються подібно до окремих слів. Фразеологічні одиниці відзначаються рядом ознак, що дозволяють вважати їх самостійними одиницями мови, відмінними від інших – слова, словосполучення, речення, – хоч вони мають з останніми немало спільного.

Ряд ознак зближують слово і фразеологічні одиниці: ті й інші не конструюються щоразу в процесі мовлення, а відтворюються як готові значеннєві одиниці; відзначаються стійкістю складу й структури; фразеологізми входять в синонімічні взаємини із словами і виконують синтаксичні функції певних частин мови. І все ж крім цих спільних рис, фразеологізми мають свою специфіку - особливу структуру : 1) у формі сурядного, підрядного словосполучення; 2) у формі поєднання повнозначного слова зі службовим; 3) формі речення.

Ознаками, які вирізняють слово, словосполучення, речення та фразеологізм, є: 1) цілеоформленість слова й нарізнооформленість фразеологізму: морфеми як складові частини слова не можуть бути самостійними одиницями мови, компонентами ж фразеологічних одиниць є цілі слова з властивими їм формами словозміни, що здатні функціонувати і поза фразеологізмом; 2) попри генетичну

подібність фразеологізму до словосполучення чи речення, відтворюється він як цілісна структура, а не будується щоразу за певними синтаксичними моделями, як вільні словосполучення чи речення; 3) від речення як синтаксичної одиниці фразеологічні одиниці типу речень відрізняються тим, що мають стабільне, відтворюване значення, вироблене у загальнонародному вжитку. В основі цього єдиного стабільного значення лежиь не поняття, а інші форми мислення, наприклад, судження. Існують різні класифікації фразеологізмів залежно від критеріїв, покладених в основу класифікації: семантичного, функціонального, граматичного, генетичного тощо.

На основі співвіднесеності семантики фразеологізму з семантикою його окремих компонентів В.В.Виноградов виділив три типи фразеологізмів: 1) фразеологічні зрощення, в яких цілісне значення фразеологізму невмотивоване значенням його компонентів (пекти раків, собаку з’їсти); 2) фразеологічні єдності, які мають зміст, опосередковано вмотивований значенням їх компонентів (прикусити язика, кров з молоком); 3) фразеологічні сполучення, які не становлять нерозривну єдність компонентів на зразок перших двох одиниць, а утворені аналітично (зачепити почуття, зачепити гордість, зачепити інтереси; жаль бере, страх бере, зло бере).

М.М.Шанський додав до цієї класифікації четвертий тип – фразеологічні вирази – семантично неподільні вирази, які складаються із слів з вільним значенням (Вовків боятися – в ліс не ходити; Не все те золото, що блищить).

Л.А.Булаховський класифікував фразеологізми за джерелами походження: 1) прислів’я та приказки; 2) професіоналізми, які набули метафоричного вживання; 3) усталені вислови з анекдотів, жартів; 4) цитати з біблійної літератури; 5) ремінісценції античної старовини; 6) переклади поширених іншомовних висловів; 7) крилаті вислови письменників; 8) влучні фрази видатних людей. Оскільки фразеологізм у певному відношенні є еквівалентом слова, його характеризують деякі властивості слова як елемента лексичної підсистеми: полісемія (роззявляти рота), синонімія (ні богу свічка, ні чорту кочерга; ні риба, ні м’ясо), антонімія (останню сорочку віддати; з батька шкуру здерти). Фразеологізми утворюють проміжну систему лексичних многочленів, що за будовою належать до синтаксичної системи, а за умовами функціонування характеризуються як величини семантичної системи.

20. ТИПИ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ЗА СЕМАНТИЧНОЮ ЗЛИТІСТЮ, ЛОГІКО-ЖАНРОВИМИ ОСОБЛИВОСТЯМИ, ЗА СПІВВІДНЕСЕНІСТЮ З ОКРЕМИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ.

Фразеологізми з погляду співвідношення між значенням окремих їхніх компонентів і їхнім цілісним значенням поділяють на три групи: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності та фразеологічні сполучення (За Виноградовим).

Фразеологічні зрощення — одиниці, у яких цілісне значення ніяк не вмотивоване; воно не випливає із значення їхніх компонентів: теревені правити — говорити нісенітниці, байдики бити — ледарювати, глек розбити — посваритися, собаку з'їсти — мати досвід, піймати облизня — зазнати невдачі, викинути коника — зробити щось несподіване, підбивати клинці — залицятися, ні в сих ні в тих — незручно. Фразеологічні єдності — одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване переносним значенням їхніх компонентів: три мати камінь за пазухою — приховувати злобу, грати першу скрипку — бути головним, вивести на чисту воду — викрити непорядність, загрібати жар чужими руками — використовувати когось, давати волю ногам — тікати, море по коліна — нічого не страшно, все дозволено. Фразеологічні сполучення — одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване прямим значенням їхніх компонентів: взяти слово, зачепити гордість, покласти край, берегти як зіницю ока, подавати надію, страх бере, ласкаво просимо, узяти верх, терпцю немає, звести очі, як піску морського.

Проте чіткої межі між цими групами немає. Важко визначити, до якого розряду віднести, скажімо, фразеологізм кирпу гнути (зазнаватися) — до зрощень чи до єдностей; тернистий шлях — до єдностей чи до сполучень.

Фразеологізми за співвіднесеністю з окремими частинами мови, тобто за їхнім сукупним лексичним і граматичним значенням (за тим, шо вони позначають — предмет, ознаку, дію, обставину чи почуття, емоції — і якими членами речення виступають), бувають: іменникові — називають предмет чи явище: козацьке сонце, рятівна соломинка, наріжний камінь, сім чудес світу, лебедина пісня, біла ворона, у реченні, як і іменники, виступають підметами, додатками, іменними частинами складених присудків тощо; прикметникові — називають ознаки: не в тім 'я битий, кров з молоком, не остання спиця в колесі, не з полохливого десятка, нечистий на руку, у ступі не влучиш, білими нитками шитий, у реченні звичайно виступають означеннями або іменними частинами складених присудків: А там — козак не в тім'я битий: щось та приро-зуміє! (М. Пригара). Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться (М. Коцюбинський); дієслівні - мотати на вус, бити себе в груди, дерти носа, дибки ставати, ускочити в халепу, сидіти на двох стільцях, товкти воду в ступі, доливати оливи до вогню; у реченні звичайно виступають у ролі присудків; прислівникові — характеризують дію, стан чи ознаку: з відкритим серцем, як на долоні, не чуючи землі під ногами, без керма і без вітрил, на живу нитку, кров холоне в жилах, ні в зуб ногою, хоч плач; у реченні виступають у ролі різних обставин; вигукові — вказують на почуття, емоції: от тобі й на, от тобі й раз, туди до лиха, тим-то й ба, ні пуху ні пера, хай йому грець, цур тобі, не доведи Господи, і треба ж; у тексті використовуються нарівні із звичайними вигуками.

Однак не всі фразеологізми можна однозначно співвіднести з певними частинами мови. Це передусім стосується тих фразеологізмів, які мають форму предикативних

словосполучень, тобто в складі яких є підмет і присудок: Люблю я таких людей, завзятих і проклятих, щоб душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високої конструкції (Ю. Яновсысий). А чи не високо ти, Андрію, літаєш? Бо можна сісти низько-низько, що й курка лапою загребе (М. Стельмах). Такі фразеологізми, маючи неподільне, цілісне лексичне значення, граматично співвідносяться з реченням.

Щодо функціонально-стилістичних властивостей фразеологізмів, то серед них виділяють три групи: фразеологізми, що належать до розмовного стилю (переважно з виразно зниженим забарвленням): зарубати на носі, стерти на табаку, замакітрити голову, мати олію в голові, виляти хвостом, пошити в дурні, похнюпити носа, тримати ніс за вітром, гопки скакати, накивати п 'ятами, кури заклюють, потурати серцю, душа радіє; фразеологізми, що належать до книжних стилів (здебільшого з піднесено-урочистим забарвленням): наріжний камінь, зімкнути лави, усіма фіброми душі, перейдений етап, ставити з ніг на голову, називати речі їхніми іменами, два боки однієї медалі, за велінням серця, спочивати на лаврах, езопівська мова, ахіллесова п'ята, танталові муки;

стилістично нейтральні фразеологізми (найменш експресивно забарвлені): спільна мова, залишити слід, розправити крила, милувати око, тішити себе надією, спинитися на півдорозі, пробувати сили, зламати слово, думка визріла, сумнів бере, перша ластівка, майстер своєї справи, довести ділом, рано чи пізно, в одну мить, на весь голос.

Стилістичне забарвлення фразеологізмів великою мірою залежить від характеру їхніх компонентів. Наприклад, фразеологізми сидіти на троні, доходити висновку завдяки словам трон, висновок мають явно книжне забарвлення; фразеологізми сидіти в печінках, доходити до тями завдяки словам печінка, тяма належать до розмовно-просторічних.

21. БУДОВА ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ. БАГАТОЗНАЧНІСТЬ, СИНОНІМІЯ, АНТОНІМІЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ.

Фразеологізми бувають різної синтаксичної будови: можуть мати форму незалежного речення, підрядного речення, словосполучення (предикативного, підрядного чи сурядного), а також являти собою поєднання повнозначного слова із службовим. Фразеологізми у формі незалежного речення являють собою завершені, самодостатні комунікативні одиниці, проте, на відміну від звичайних речень, передають одне поняття, творять семантичну цілість: повернулося колесо історії — сталися зміни. Такі фразеологізми у тексті вони вживаються як окремі повідомлення, репліки і за своїм значенням межують із приказками: Ви себе рівняєте з Йосифом ? Далеко куцому до зайця! (І. Котляревський). До складу фразеологізмів, що мають форму підрядного речення, як обов'язковий компонент входять сполучники підрядності на зразок як, мов, наче, аж та сполучні слова що, де, куди, коли, доки тощо..

Фразеологізми, що мають форму предикативного словосполучення, являють собою комунікативно незавершені, недостатні одиниці: вони, як правило,

потребують доповнення другорядними членами. За будовою такі фразеологізми поділяють на: двочленні — складаються лише з підмета й присудка: порохня сиплеться — дуже старий, завидки беруть — заздрісно; багаточленні — крім підмета й присудка, як обов'язковий компонент мають також другорядні члени: ведмідь на вухо наступив — позбавлений музикального слуху, кров холоне в жилах — страшно, язик підвішений добре — дотепно говорить. Найпоширенішими є фразеологізми, які мають форму підрядного словосполучення. Головним словом у таких стійких словосполученнях переважно виступають іменники та дієслова, рідше — прикметники, прислівники, числівники.

Багатозначність, синонімія і антонімія серед фразеологізмівДля фразеологізмів, як і для звичайних лексем, властиві такі явища, як

багатозначність, синонімія й антонімія. Наприклад, багатозначним є фразеологізм роззявити рота: говорити, казати що-небудь (Рота як слід він не вспіє роззявити, — зараз готове усе. — П. Грабовський); 2) уважно слухати (У хаті слухали, роззявивши роти, намагаючись не пропустити жодного слова. — Я. Качура); 3) бути дуже враженим чимось (Глухі діди роти пороззявляли, бо ще ніколи не бачили таким збудженим свого Зарубу. — В. Кучер); У багатозначному фразеологізмі може поєднуватися пряме значення з переносним. Фразеологізм ставати дибки, коли йдеться про тварин, виступає в прямому значенні «ставати на задні ноги» (їдуть вершники... Під ними гарцюють коні, стають дибки, крешуть підковами брук. — П. Колесник); коли ж мова, йде про предмети — має вже певною мірою переносне значення «ставати вертикально» (На одній розбитій платформі, яка стала дибки, чудом затримався танк. — О. Донченко); а коли йдеться про людей — набуває цілком переносного значення «чинити опір, рішуче протестувати» (Завжди мене слухався Олекса, а тут дибки став. — І. Муратов). Багатозначність серед фразеологізмів, щоправда, трапляється рідко. Частою серед фразеологізмів є синонімія. Наприклад, значення «ледарювати» мають фразеологізми байдики бити, баглаї бити, давати горобцям дулі, ханьки м’яти, клеїти дурня, ганяти вітер по вулицях, лежні справляти, тинятися з кутка в куток, і за холодну воду не братися. Як і звичайні слова-синоніми, синонімічні фразеологізми можуть якось відрізнятися один від одного своїм лексичним значенням. Наприклад, у синонімічному ряду фразеологізмів із значенням «бути несамостійним» фразеологізм танцювати під чиюсь дудку має ще відтінок «беззаперечно виконувати»; співати з чийогось голосу — «сліпо повторювати», дивитися чиїмись очима — «оцінювати факти з позицій іншої людини».

Фразеологізми можуть відрізнятися один від одного сполучуваністю. Фразеологізм на заячий скік із значенням «дуже мало» поєднується зі словами, що вказують на відстань або час, фразеологізм як шилом юшки вхопити з тим самим значенням переважно вживається зі словами, що означають почуття, а фразеологізм як кіт наплакав може вживатися для кількісної характеристики будь-чого.

Нерідко синонімічні фразеологізми мають у своєму складі той самий компонент. Наприклад, із значенням «поставити кого-небудь у скрутне становище, переважити» вживаються фразеологізми з головним словом загнати: загнати в тісний кут, загнати у безвихідь, загнати на слизьке, загнати у сліпу вулицю, загнати в шуршу. Однакове значення «лукавити, лицемірити» мають фразеологізми виляти хвостом, крутити хвостом. Значення «розумний» передається фразеологізмами зі словом голова в

різних формах: голова варить, мати голову на плечах, з головою, держати розум у голові.

Серед фразеологізмів виділяються також пари з антонімічним значенням: вбити собі в голову — викинути з голови, не в тім'я битий — не має лою в голові, макітра розуму — пустий лоб, хоч греблю гати — як кіт наплакав, серце заговорило — серце спить, набитий гаманець — вітер у кишенях свистить. Протиставлення може відбуватися також через заперечення: велике цабе — невелике цабе, птиця високого польоmy — птиця невисокого польоту, з легким серцем — з нелегким серцем, стояти на правильній дорозі — стояти на неправильній дорозі, схиляти голову — не схиляти голови; через антонімічні компоненти: натягати віжки — попускати віжки, зажити доброї слави — зажити поганої слави, з іншого тіста — з одного тіста, цей світ — той світ, плисти за течією — плисти проти течії.

22. МОРФЕМНА СИСТЕМА У ЗІСТАВЛЕННІ З ЛЕКСИЧНОЮ СИСТЕМОЮ.

Морфеміка як сукупність морфів тісно пов'язана з іншими одиницями мови — звуковими, лексичними, словотвірними і морфологічними.

Зв'язок морфеміки із звуковим складом мови виявляється в тому, що: а) звуки є будівельним матеріалом для морфів; б) значення морфів розрізняється за допомогою фонем — якщо у твірному суфіксі

-ин із значенням особи за національністю (грузин) фонему [н] замінити на фонему [т], то сформується інший морф -um із значенням особи за місцем проживання (одесит).

Зв'язок морфеміки з лексикою виявляється в тому, що: 1) морфеми існують лише в слові; 2) формування нової морфеми зумовлене формуванням нових лексем (морф -он із

значенням "штучне волокно" міг виділитися лише в новоутворених словах типу нейлон);

3) значення морфеми визначається лише в слові (наприклад, значення суфікса -ець);

4) значення похідних слів формується за допомогою морфем (пор. трактор — тракторист).

23. МОРФЕМНА СИСТЕМА МОВИ. ПОНЯТТЯ «МОРФ», «МОРФЕМА», «ВАРІАНТ МОРФЕМИ».

Морфеміка — розділ граматики, який вивчає морфемний склад слова, закономірності конструювання слів за певними правилами сполучуваності морфем.

Традиційно морфеміку відносять до морфології, об’єктами вивчення якої є внутрішня граматична будова слова і граматичні класи слів. Оскільки одиниці, що виділяються у внутрішній будові слів, є знаками — значущими частинами морфологічної одиниці-конструкції — і беруть участь у граматичному оформленні лексико-граматичних класів слів (частин мови), це дає підставу для виділення морфеміки в окремий розділ із самостійним об’єктом вивчення — одиницями, меншими за слово, — морфемами.

Морфеміка вивчає морфеми та класифікацію їх за функціями й іншими ознаками, поділ слів на морфеми, правила сполучуваності у внутрішній будові слова і зміни у морфемних структурах. Морфеміка тісно пов’язана з розділом «Морфонологія», в якому вивчаються звукові зміни у морфемах і на їх стику в слові, та «Словотвором», оскільки морфеми розглядаються у зв’язку з похідністю слів, особливо афіксальних утворень.

Семний аналіз слова свідчить, що деякі його семантичні складові реалізовані формальними засобами. Наприклад, за значенням слова ліс і ліси однакові, проте друге містить додаткову сему 'багато', що й розрізняє їх. Саме ця сема формально виражена граматичною морфемою и із значенням множини. Тобто слово членується на менші (мінімальні) значущі двосторонні одиниці - морфеми, які мають план вираження та план змісту. В іншому спільнокореневому слові лісник наявна морфема, словотворчий суфікс -ник-, на позначення особи-діяча, діяльність якого пов’язана з об'єктом, названим кореневою морфемою.

Морфема і слово однаковою мірою є семантемами, одиницями семантичної системи мови, але водночас чітко різняться між собою. Слово – це цілісна одиниця, яка наділена автономним значенням та формально виокремлювана в мовленнєвому ланцюжку паузами. Морфема ж, як правило, компонент слова і її значення здебільшого розкривається в сполученнях морфем у складі слова чи словоформи. Слово може бути одноморфемним, але його не можна ототожнювати з морфемою. Для слова характерна лексико-граматична єдність – морфема ж асоціюється або з лексичним або з граматичним значенням.

За своїм походженням більшість морфем – це колишні слова. В первісний період в протоукраїнській мові мові переважали так звані повнозначні слова, граматичних морфем спочатку не було, а основним принципом організації повідомлення була топіка поряд з інтонацією. Постійне місце певного слова відносно іншого з часом інтонаційно з’єднувало їх. Стаючи енклітикою чи проклітикою і здобуваючи водночас більш узагальнене значення, відповідне слово перетворювалося на афікс (префікс, суфікс). Наприклад, в давньоукраїнській мові нечленні прикметники при означуваному іменнику вживалися з вказівним займенником (своєрідний артикль), який згодом перетворився на морфему: новъ ий город, ново йе село, ново йа хата.

Поняття «морф», «морфема»У мовознавстві розрізняють поняття морфа і морфеми. Вони протиставляються як

абстрактне і конкретне. Морфема — це мінімальна узагальнююча нелінійна значеннєва одиниця, яка реалізується в морфах. Наприклад: коренева морфема у

словоформах рука, руці, ручний представлена морфами рук-, руц-, руч-; суфіксальна морфема у словоформах свисток, свистка представлена морфами -ок-, -к-, флексійна морфема родового відмінка у словоформах Чернівців, Чернівець представлена морфами -ів і -Ø (нульовим морфом). Отже, в тексті морфема рук-/ц-/ч- реалізується в морфах рук-, руц-, руч-; морфема -ок-/-к у морфах -ок-, -к-; морфема -ів/-Ø —у морфах -ів, -Ø. Окремі морфи – варіанти однієї морфеми називають аломофами, наприклад, префіксальна морфема з- та її аломорфи (з-, с-, зі-).

Аломорфи, варіанти морфем, структемиСлід розрізняти аломорфи і варіанти мофем. Варіанти морфем мають тотожне

значення і здатні заміщати одна одну в складі слова (весела – веселая, батьку – батькові).

Семантичні й асемантичні морфи. Найсуттєвішою ознакою морфа є наявність у звуковому сегменті значення. Цим морф відрізняється від асемантичних одиниць — звука і складу, хоча формально морф може збігатися і зі звуком, і зі складом: ви-бор-и, з-бір-к-а, до-тк-а-ти, ви-вар-к-а. Однак у словоформах можуть існувати й такі сегменти, яким не притаманне значення у звичайному розумінні цього терміна. До них відносять: 1) сполучні о, є в складних словах (ліс-о-воз, земл-е-трус)\ 2) "прокладки" між морфами у словоформах типу реле-й-ний (від реле), кіно-ш-ник; 3) нарощення -ер-, -ее- у словоформах мат-ер-і (від мати), чуд-ес-а (від чудо); 4) унікальні частини слова: дітв-ор-а, рук-ав-а тощо. У лінгвістиці їх називають асемантичними елементами, або структемами.

24. ПІДСИСТЕМИ МОРФЕМНОЇ СИСТЕМИ ЗА ЗНАЧЕННЯМ, ЗА ФУНКЦІЄЮ В СЛОВІ, ЗА БАГАТОЗНАЧНІСТЮ ТОЩО.

1. За формою вияву морфеми бувають сегментними (вираженими звуковими відрізками) і нульовими, тобто відсутність будь-якого сегмента звучання, але сама ця відсутність передає певне значення. Нульові морфеми наявні серед флексій.

2. За значенням морфемна система поділяється на три підсистеми: кореневу, словотвірну та граматичну. Словотвірні та граматичні морфеми називають афіксами. Кореневі й афіксальні морфеми розрізняються не стільки характером значення, скільки способом його маркування, вираження. Корінь виражає значення самостійно, афікси — тільки сумісно, тобто в єдності з коренем. В кількісному вираженні коренів (близько 17 тис.) набагато більше ніж афіксів (понад 500). Словотворчих афіксів у кілька десятків разів більше ніж граматичних.

Морфеми кореневої системи є опорою лексичного значення, що проявляється в окремо взятому слові. Семантика кореневих морфем найбільш конкретна, але вона уточнюється, звужується, змінюється внаслідок поєднання з афіксальними морфемами. Коренева морфема – основна та обов’язкова для кожного слова. Корінь є спільною складовою в структурній будові групи споріднених слів, що утворюють словотвірне гніздо. Кількісно групи спільнокореневих слів об’єднують від двох (мензурка, мензурковий; ментор, менторський) до кількох десятків (-біл-, -чит-) або й сотень (-вод-, -ход-, -нес-) одиниць. Бувають й одиничні неповторювані корені (алло, бісектриса, біфштекс) – їх близько 5-7 тисяч. Понад половина коренів зазнає морфонологічних змін (у них чергуються голосні й приголосні, випадають і

вставляються окремі фонеми). Корені відмінюваних іменників і прикметників здебільшого закінчуються приголосним, дієслів – голосним і приголосним.

Корінь, який не може виявляти себе самостійно, а лише в поєднанні з певними афіксами називається зв’язаним (взути, відняти). Кореневі морфеми, вільно сполучувані з різними афіксами або вживані без них, називаються незв’язаними.

Словотвірні морфеми мають класифікаційне, категоріальне значення, яке розкривається лише на тлі кореневої морфеми. Словотвірне значення репрезентує узагальнено-родове розмежування конкретних проявів світу, а також виражає конотацію (особистісно-емоційне ставлення). Семантика словотвірних морфем абстрактніша ніж кореневих, причому префікси більш абстрактні ніж суфікси. Між багатьма словотворчими морфемами встановлюються синонімічні, іноді антонімічні відношення (вбити – вибити). Характерною особливістю цих морфем є їхня закріпленість за певною частиною мови, кожна з яких має свій арсенал, систему словотворчих морфем. Так, в іменниках слова з суфіксом –ист-/-іст-, -ар-, -ник-, -ач, -ель тощо є найменуваннями осіб, а в межах цієї групи є часткові значення на зразок: «фахівець того, що названо денотативною морфемою (бандурист, артист, дантист). Незначна частина морфем трапляється в різних частинах мови, наприклад, суфікс -оньк-(-еньк-), який передає емоційне забарвлення, властивий дієслову, іменнику, прикметнику: спатоньки, голівонька, маленький.

Префіксальні словотвірні морфемі на відміну від суфіксальних утворюють слова на ґрунті кореневих морфем, а не на ґрунті основи, тому не змінюють належність до певної частини мови. В українській мові налічують понад вісім десятків префіксів, понад три сотні суфіксів.

Граматичні морфеми вирізняються найбільшою абстрактністю значення і є засобами вираження відповідних граматичних категорій.

В межах підсистеми граматичних афіксів розрізняють формотворчі та словозмінні афікси.

Флексіям притаманна кумуляція, або поєднання в одній морфемі кількох грамем. Флексіям властивий високий ступінь омонімії (вишні – н., д., м. відм.).

Сукупність однотипних парадигм іменників утворюють в українській мові чотири типи відмінювання. Всі відміни разом складають систему відмінювання іменників. Таким же чином у кожного дієслова є своя парадигма форм, сукупність однотипних дієслівних парадигм складає дієвідміну, а сукупність всіх дієвідмін разом з формами так званих неправильних дієслів, утворюють систему дієвідмінювання дієслів даної мови. Словозміна прикметників, дієприкметників, числівників, займенників, ступенювання прикметників і прислівників утворюють відповідні системи чи мікросистеми в межах флективної підсистеми.

3. За багатозначністю морфеми поділяють на моносемічні та алосемічні (багатозначні). Наприклад, прикметниковий суфікс –уват- в одному випадку передає значення подібності з чимось (гачкуватий), в іншому – неповноти виявлення ознаки (сіруватий); суфікс –ач- позначає особу (діяч, викладач, збирач) та прилад, засіб (приймач, вимикач, програвач). Моносемічні афікси мають одне значення, наприклад, прикметниковий суфікс –ин передає лише значення присвійності (сестрин). Між багатьма словотворчими афіксами встановлюються синонімічні (внести – занести), іноді антонімічні відношення (занести – винести).

4. Афікси, які постійно повторюються в різнокореневих словах, називаються регулярними. Нерегулярні або одиничні, унікальні афікси трапляються у поодиноких структурно ізольованих словах (світ-оч, дубл-ікат). Наприклад, за даними словників, префікс не- вживається приблизно у трьох тисячах іменників, прикметників, дієприкметників із значенням заперечення, відсутності тощо (невиїзд, несправедливий, невкритий), префікс без- у 750 іменниках та прикметниках із значенням відсутності (безриб'я, безрадісний), суфікс -ба — у 60 віддієслівних іменниках (сівба, боротьба, плавба). До нерегулярних належать поодинокі афікси, які трапляються спорадично, рідко, виділяються в одному, двох, трьох словах. Слова з нерегулярними афіксами не утворюють словотвірного ряду, їхня семантика визначається лише в складі слова шляхом зіставлення із спорідненими і твірними словами. До нерегулярних належать суфікси -ов (любов), -таш (патронташ), -амт (поштамт), -он (капрон, нейлон), -ус, -сус, -тус (глобус, ляпус, свинтус), -уха (свекруха, мачуха), -уха (макуха), -ух (лопух, кожух), -ух (пастух), -ав (рукав), -ел (осел, козел, орел), префікс -ко- (закоулок), закінчення -м (дам, їм), -то (хто), -о (що).

5. За частотою використання в мовленнєвому ланцюжку афікси поділяють на активні, малоактивні. Частота вживання афіксів значно переважає частоту вживання кореневих морфем. Найбільша повторюваність властива словозмінним афіксам.

6. Серед афіксів є живі, які вільно виділяють у складі слова (ви-з-вол-и-тель, ви-хов-а-тель, уч-и-тель), та мертві, які визначають за етимологічним аналізом слова (мас-л-о, жи-р, вік-н-о).

7. За словотвірними властивостями афікси поділяють на продуктивні та непродуктивні. До продуктивних, наприклад, належать: суфікс -ан-и із значенням осіб за місцем проживання (пор. давнє Київ — кияни і нове Жовтневе — жовтняни), суфікс -ець/-ц-і із значенням особи (давнє: запорожець, запорожці — нове: динамівець, динамівці), прикметниковий суфікс -ськ-ий (давнє: київський — нове: динамівський), суфікс -ач із значенням особи (давнє: орач — нове: глядач), суфікс -ник (давнє: служник — нове: свердлильник) і под. До малопродуктивних належать суфікси -тель із значенням особи (вихователь), -ар (лікар), -ій (водій), -ун (бігун), -ок (стрілок) та ін. Непродуктивними в сучасній українській мові є такі афікси: 1) префікси па- (пасинок), пра- (прадід), су- (супіски)', 2) суфікси: -в-о (місиво, пиво), -ев-а (королева), -ай (шахрай), -тель із значенням конкретних предметів (глушитель), -ичі, -ічі у прислівниках (двічі, тричі), -ень (лежень), -ак (вожак), -ич (погонич), -ир (проводир).

Непродуктивність чи продуктивність не є постійною ознакою афіксів: непродуктивний в одному часовому проміжку афікс може стати продуктивним в іншому, і навпаки — колись продуктивний суфікс може нині стати непродуктивним. Наприклад, суфікс -аж із значенням "корм" до 60-х років XIX ст. був нерегулярним і непродуктивним, тому що існував лише в одному слові фураж. Після 60-х років з утворенням іменника сінаж він набув продуктивності, хоча ще й не став регулярним; суфікс -ин-и з обрядовим значенням у минулому був надзвичайно регулярним і продуктивним (змовини, домовини, зговорини, словини, заручини, роковини, оглядини, заводини, злюбини, дружбини, батьківщини, калачини, розгребини), але нині є непродуктивним.

8. За походженням морфеми бувають питомі і запозичені (іншомовні). До запозичених належать морфеми, що прийшли в українську мову з інших мов. Запозичуються в складі слів корені, суфікси, префікси. Не запозичуються закінчення як виразники граматичних значень. У запозиченому українською мовою з російської слові капрон виділяється латинський корінь капр- ("козел", "козлячий") і англійський суфікс -он (із значенням "штучне волокно"). Запозичені корені в таких українських словах: Карленко (нім. ім'я Карл, укр. суфікс -енк-о), берлінці (нім. корінь берлін-, укр. суфікс -ц-ї), кизиловий (тюрк. кизил — "червоний", укр. суфікс -ов-ий), академічний (грец. корінь академ- від імені міфічного героя Академа, укр. суфікс -ічн-uü). Запозичені префікси: а- (абіотичний — грец. префікс а- із значенням заперечення, відсутності або недостатності чогось, грец. корінь біот- (ßioxos) — "життя", укр. суфікс -ичн-ий), анти- (антибіотики — грец. префікс анти- із значенням протилежності, протидії), архі- (грец., із значенням вищого ступеня — архіважливий), воз- (старо- слов.), де-, дез- (лат.), пре- (старослов.), пред- (старослов.). Іншомовні суфікси в обмеженій кількості засвоювалися в XIV-XVIII, а особливо в XIX-XX століттях.

25. ТИПИ МОРФЕМ ЗАЛЕЖНО ВІД ПОЗИЦІЙНОГО РОЗТАШУВАННЯ.

26. ПАРАДИГМАТИКА СИСТЕМИ ПРЕФІКСІВ. 27. ПАРАДИГМАТИКА СИСТЕМИ СУФІКСІВ.Афікси відповідно до їхньої позиції в структурі слова поділяють на такі види:

префікс, суфікс, флексія, постфікс, інтерфікс, конфікс.ПРЕФІКС виконує у слові переважно словотвірну, а також граматичну функцію.

В українській мові понад 100 префіксів, серед них близько 20-ти – запозичені (а-, гіпер-, квазі-, ультра-). Найпоширенішими є префікси, що не мають сталої позиції у слові – можуть стояти як перед коренем, так і перед іншим префіксом (з-бити, з-не-віритися; в-бити, в-по-рядкувати). На другому місці префікси, які приєднуються безпосередньо до кореня. Тричленних префіксальних комплексів набагато менше ніж двочленних (по-на-з-бирувати). Чотиричленних префіксів є сім (по-пере-роз-по-діляти). Чим далі префікс від кореня в слові, тим більш абстраговане граматикалізоване його значення.

Префіксальні словотвірні морфеми на відміну від суфіксальних утворюють слова на ґрунті кореневих морфем, а не основи, тому не змінюють належність до певної частини мови.

Парадигматика системи префіксів. За походженням префікси поділяються на питомо українські та запозичені –

близько 20-ти з понад 100 префіксів (а-, анти-, гіпер-, де-, інтер-, квазі- тощо). Вони зустрічаються переважно в іменниках, прикметниках, зрідка в дієсловах. Серед питомо українських виокремлюють первинні, що співвідносяться з прийменниками, та похідні, що виникли внаслідок злиття двох і більше.

За значенням переважна кількість префіксів є словотвірними. Формотвірні (формотворчі) наявні в дієсловах, де утворюють форму доконаного/недоконаного

виду та в прикметниках, прислівниках форми найвищого ступеня порівняння. За позицією в слові найпоширенішими є префікси, що можуть стояти як перед коренем, так і перед іншим префіксом, на другому місці – префікси, які безпосередньо приєднуються до кореня. Поширеність багаточленних префіксальних комплексів обернена до їхньої кількісної структури: чотиричленних менше ніж тричленних, яких в свою чергу менше ніж двочленних. Дублюватися в одному слові можуть лише два префікси: по-по- (попошукати) та пра-пра- (прапрадід). На морфемному шві морфонологічних чергувань зазнає лише префікс (без-/безо-; до-/ді-).

Префікси поділяються на живі продуктивні (а-, без-, ви-, від-, про-, роз-) та непродуктивні (воз-, па-, су-, уз-).

СУФІКС. В українській мові близько 400 суфіксів та їхніх варіантів. Понад 20 з них запозичено з інших мов (дек-ад-а, метр-аж, театр-ал, музик-ант, делег-ат, гітар-ист, механіза-тор) За значенням суфікси поділяються на словотвірні й граматичні (формотворні).

Парадигматика системи суфіксів. Суфікс виконує словотвірну або граматичну (формотвірну) функцію в слові.

Граматичні суфікси утворюють форму чоловічого та середнього/жіночого роду особових дієслів минулого часу, форму доконаного виду дієслова, форму інфінітива, форму дієприкметника, форму дієприслівника, форму вищого/найвищого ступеня прикметників, прислівників.

Утворює нові слова переважно шляхом приєднання до твірної основи, рідше – до слова. В українській мові близько 400 суфіксів, понад 20 з них запозичено з інших мов. За характером словотвірного значення і функції суфікси поділяються на мутаційні (від лат. mütätio — зміна), транспозиційні та модифікаційні. Мутаційні суфікси змінюють лексичне значення твірного слова незалежно від його частиномовної належності: -тель (виховувати — вихователь), -ниц-я (телята — телятниця). Транспозиційні суфікси змінюють частиномовну приналежність твірного слова при збереженні його основного лексичного значення: -ість (ніжний — ніжність), -изн-а (голубий — голубизна), -анн-я (малювати — малювання), -к-а (обмотати — обмотка). Модифікаційні суфікси не змінюють ні частиномовної належності, ні лексичного значення твірного слова, а вносять у нього якісно-кількісний або емоційно-оціночний відтінок: -ець (двигун — двигунець), -к-а (ягода — ягідка), -як (вишня — вишняк). Суфікси, як і закінчення, частково виражають також граматичне значення слова, тому вони мають лексико-граматичну семантику (суфікси -ець, -ин, -ар виражають граматичне значення чоловічого роду).

За відношенням до морфонологічних явищ суфікси поділяються на усічувані й усікаючі. Усічувані — це такі суфікси у складі твірного слова, які в процесі творення похідного слова усікаються (випадають) і не входять до його складу. До постійно усічуваних належать: 1) інфінітивний суфікс -ти (читати – читач); 2) предметний суфікс -к-а (Варварівка — варварівський); 3) прикметниковий суфікс -ськ-ий (ялтинський — ялтинці). Усікаючі — це твірні суфікси, які при творенні похідних витискають (усікають) в основі кінцевий звук чи морфему, що заважають поєднанню твірних елементів.

Наприклад, у слові таращанці суфікс -ц- є усікаючим. бо він витиснув у твірному прикметнику таращанський суфікс -ськ- (пшращанський — таращанці). До

усікаючих належать: суфікс -6-а (ворожити — ворожба), суфікс -ан-ий, -ун (цитувати — цитований, кричати — кричун).

КОНФІКС – морфема, що має неподільне значення, але складається з двох частин, що розташовані перед коренем і після нього (суфікс, постфікс): міжбрівний, навприсядки, поблискувати, прикордонник. В українській мові функціонує близько шести десятків конфіксів (одвірок, окраєць, сутінок). ІНТЕРФІКС – 1) сполучна морфема, що з’єднує частини складного слова; 2) морфема без самостійного значення, що розташована між основою і словотворчою чи граматичною морфемою. Семантика інтерфіксів не залежить від кореневих морфем і має одне загальне значення «поєднання». Інтерфіксом може бути один звук чи звукосполучення [душанб(ин)ський]. В українській мові налічується близько тридцяти інтерфіксів. Вони сприяють засвоєнню запозичених слів і перетворенню їх на твірні основи [шосе(й)ний]. Виділяють інтерфікси продуктивні (-о-, -и-, -е-, -л-, -в-, -ів-, -й-, -н-): жи(в)ити, реле(й)ний, бува(л)ець; малопродуктивні (-а-, -ою-, -с-): спорт(с)мен.

Найтиповішим і найпродуктивнішим місцем інтерфіксу всучасній мові є межа твірної основи й суфікса або межа двох основ у складному слові. ФЛЕКСІЯ – словозмінний афікс, що виражає у словоформах української мови граматичні значення відмінка, роду, числа, особи, часу і способу. Флективні морфеми приєднуються до основи слова. Кінцеві словотворчі морфеми прогнозують парадигму флективних морфем. Значення флексії не входить до лексичного значення слова. Флексія завершує морфологічне оформлення слова і характеризує його в синтаксичному аспекті форму. Флексія як показник граматичного значення протиставляється основі як носієві лексичного значення.

На відміну від суфіксів, префіксів, постфіксів, яких у слові може бути кілька, флексії – не більше одної. Винятком з цього правила є двокореневі числівники з «сто» та іменники, прикметники, утворені редуплікацією. У ряді випадків флексія виконує роль словотвірного афікса, зокрема, при субстантивації прикметників: учений, черговий, де морфема –ий вказуючи на граматичні значення, виступає в ролі словотвірного афікса і вказує на перехід слова до іншої частини мови. ПОСТФІКС – аглютинативна морфема, що стоїть в абсолютному кінці/початку слова (бо, но, будь, небудь). Посфікси є складовою лексичного значення слова. АФІКСОЇД – проміжна морфема, частина складного чи складноскороченого слова, здебільшого співвідносна з повнозначним словом. У позиції суфіксів афіксоїди називають суфіксоїдами (сильнодіючий), у позиції префіксів – префіксоїдами (водозбирний). У префіксоїдів і суфіксоїдів інша природа значення, оскільки утворені з коренів, наділених лексичним значенням.

27. Парадигматика системи суфіксів.Суфікс виконує словотвірну або граматичну (формотвірну) функцію в слові.

Граматичні суфікси утворюють форму чоловічого та середнього/жіночого роду особових дієслів минулого часу, форму доконаного виду дієслова, форму інфінітива, форму дієприкметника, форму дієприслівника, форму вищого/найвищого ступеня прикметників, прислівників.

Утворює нові слова переважно шляхом приєднання до твірної основи, рідше – до слова. В українській мові близько 400 суфіксів, понад 20 з них запозичено з інших мов.

За характером словотвірного значення і функції суфікси поділяються на мутаційні (від лат. mütätio — зміна), транспозиційні та модифікаційні.

Мутаційні суфікси змінюють лексичне значення твірного слова незалежно від його частиномовної належності: -тель (виховувати — вихователь), -ниц-я (телята — телятниця).

Транспозиційні суфікси змінюють частиномовну приналежність твірного слова при збереженні його основного лексичного значення: -ість (ніжний — ніжність), -изн-а (голубий — голубизна), -анн-я (малювати — малювання), -к-а (обмотати — обмотка).

Модифікаційні суфікси не змінюють ні частиномовної належності, ні лексичного значення твірного слова, а вносять у нього якісно-кількісний або емоційно-оціночний відтінок: -ець (двигун — двигунець), -к-а (ягода — ягідка), -як (вишня — вишняк).

В українській мові один і той же суфікс може виконувати не одну, а кілька функцій: -к-а — мутац. ватяний — ватянка, транспоз. підтримати — підтримка, модиф. п'яниця — п'яничка; -ик — мутац. взуття — взуттьовик, модиф. кінь — коник.

Суфікси, як і закінчення, частково виражають також граматичне значення слова, тому вони мають лексико-граматичну семантику (суфікси -ець, -ин, -ар виражають граматичне значення чоловічого роду).

За відношенням до морфонологічних явищ суфікси поділяються на усічувані й усікаючі. Усічувані — це такі суфікси у складі твірного слова, які в процесі творення похідного слова усікаються (випадають) і не входять до його складу. До постійно усічуваних належать: 1) інфінітивний суфікс -ти (читати – читач); 2) предметний суфікс -к-а (Варварівка — варварівський); 3) прикметниковий суфікс -ськ-ий (ялтинський — ялтинці). Усікаючі — це твірні суфікси, які при творенні похідних витискають (усікають) в основі кінцевий звук чи морфему, що заважають поєднанню твірних елементів.

Наприклад, у слові таращанці суфікс -ц- є усікаючим. бо він витиснув у твірному прикметнику таращанський суфікс -ськ- (пшращанський — таращанці). До усікаючих належать: суфікс -6-а (ворожити — ворожба), суфікс -ан-ий, -ун (цитувати — цитований, кричати — кричун).

Конфікс – морфема, що має неподільне значення, але складається з двох частин, що розташовані перед коренем і після нього (суфікс, постфікс): міжбрівний, навприсядки, поблискувати, прикордонник. В українській мові функціонує близько шести десятків конфіксів (одвірок, окраєць, сутінок).

Інтерфікс – 1) сполучна морфема, що з’єднує частини складного слова; 2) морфема без самостійного значення, що розташована між основою і словотворчою чи граматичною морфемою. Семантика інтерфіксів не залежить від кореневих морфем і має одне загальне значення «поєднання».

Інтерфіксом може бути один звук чи звукосполучення [душанб(ин)ський]. В українській мові налічується близько тридцяти інтерфіксів. Вони сприяють засвоєнню запозичених слів і перетворенню їх на твірні основи [шосе(й)ний]. Виділяють інтерфікси продуктивні (-о-, -и-, -е-, -л-, -в-, -ів-, -й-, -н-): жи(в)ити, реле(й)ний, бува(л)ець; малопродуктивні (-а-, -ою-, -с-): спорт(с)мен.

Найтиповішим і найпродуктивнішим місцем інтерфіксу всучасній мові є межа твірної основи й суфікса або межа двох основ у складному слові.

Флексія – словозмінний афікс, що виражає у словоформах української мови граматичні значення відмінка, роду, числа, особи, часу і способу. Флективні морфеми приєднуються до основи слова. Кінцеві словотворчі морфеми прогнозують парадигму

флективних морфем. Значення флексії не входить до лексичного значення слова. Флексія завершує морфологічне оформлення слова і характеризує його в синтаксичному аспекті форму. Флексія як показник граматичного значення протиставляється основі як носієві лексичного значення.

На відміну від суфіксів, префіксів, постфіксів, яких у слові може бути кілька, флексії – не більше одної. Винятком з цього правила є двокореневі числівники з «сто» та іменники, прикметники, утворені редуплікацією.

У ряді випадків флексія виконує роль словотвірного афікса, зокрема, при субстантивації прикметників: учений, черговий, де морфема –ий вказуючи на граматичні значення, виступає в ролі словотвірного афікса і вказує на перехід слова до іншої частини мови.

Постфікс – аглютинативна морфема, що стоїть в абсолютному кінці/початку слова (бо, но, будь, небудь). Посфікси є складовою лексичного значення слова.

Афіксоїд – проміжна морфема, частина складного чи складноскороченого слова, здебільшого співвідносна з повнозначним словом. У позиції суфіксів афіксоїди називають суфіксоїдами (сильнодіючий), у позиції префіксів – префіксоїдами (водозбирний). У префіксоїдів і суфіксоїдів інша природа значення, оскільки утворені з коренів, наділених лексичним значенням.

28. Синтагматичні зв’язки (валентність) префіксів.29. Синтагматичні зв’язки (валентність) суфіксів.Периферію морфологічної системи становить дієслівна валентність як ГК

міжрівневого проміжного типу, тому що відмінковоутворювальний контекст є показником дієслівної валентності й відмінкові форманти виступають її словозмінними афіксами (пор.: -ові(-еві), -і, у(ю), -ам(-ям) — адресат; -а(-я), -у(-ю), о, -і, и — об’єкт; -ом(-ем), ою(ею), -ами(-ями) — інструмент і т. д.). За своєю специфікою валентність є класифікаційною категорією, оскільки дієслова розподіляються між її грамемами (шістьма/сімома). Диференціація лексем на ґрунті семантичних гнізд у їхній структурі з послідовною детермінованістю залежної ГФ, що виступає формальним показником валентного значення, відбиває міжрівневий (зв’язок з моделюванням речення) проміжний (перебуває між семантикою, морфологією і синтаксисом) морфолого-семантико-синтаксичний характер ГК валентності дієслова.

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв’язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм,

акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

У синтаксисі кожної мови також існують певні синтагматичні особливості. У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є

слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зуби), вудити (рибу), рос. закадичний (друг), убористий (почерк), подножний (корм), трескучий (мороз), испустить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови.

30. Словотвірна система мови. Мова є системою систем. Система — це сукупність взаємопов’язаних і взаємо- зумовлених елементів, одиниць, частин (сегментів), об’єднаних за спільною

ознакою, призначенням. Система мови характеризується функціями, способами, засобами, відношеннями між елементами внутрішньої системи мови, особливостями, закономірностями, внутрішньою структурою. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова.

Будь-яка мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Перший ярус, або рівень, — це фонологічний, другий — м орф ологічний, третій — лексико-семантичний і четвертий рівень — синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичний — речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи, складаються з певних під систем і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонетикою і фонологією, морфологічний — морфологією, лексиюо-семантичний — лексикологією синтаксичний — синтаксисом. Морфологію і синтаксис об’єднують в один розділ граматику.

Мовні рівні взаємопов’язані, на їх стику виникають проміжні рівні — морфологічний, словотвірний і фразеологічний. Морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з морфемами і словоформами встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти наприклад: семи — сьомий, нога — нозі, проте власних мовних одиниць не має. Словотвірний проміжний рівень мови також не має власної (специфічної) одиниці. Словотвірна система є дуже складною. Ця складність установлена найрізноманітнішими зв’язками з іншими рівнями мови; морфологічним — лексико-семантичним — фонологічним — синтаксичним, а також із проміжними рівнями: морфонологічним і фразеологічним.

У кожній мові є вільні й стійкі словосполучення. Стійкі словосполучення, абосукупність фразеологізмів певної мови, вивчає фразеологія. У внутрішній системі

мови існує певна сукупність відношень між елементами: парадигматичні (ґрунтуються на подібності й відмінностях позначувальних і позначуваних одиниць мови), синтагматичні (здатність мовних одиниць поєднуватись), ієрархічні (відношення простіших одиниць до складніших і здатність об’єднувати одиниці різних рівнів).

31. Система словотвірних одиниць. Способи словотвору.В українському мовознавстві немає однозначних поглядів стосовно структури та

обсягу словотвірної системи, оскільки її одиниці належать до різних рівнів (морфеми, слова). Розрізняють словотвір морфологічний, синтаксичний, лексичний. При морфологічному словотворі одна граматична форма утворюється від іншої, напр., форма минулого часу дієслова від інфінітиву (писати – писав); форма вищого ступеню порівняння в прикметниках (веселий – веселіший). При синтаксичному словотворі значення похідного слова тотожне твірному, але відмінність між ними у належності до

різних частин мови (роздмухувати – роздмухування, переписувати – переписування, добрий – доброта). В результаті лексичного словотвору значення похідного слова відмінне від твірного (чай – чаювати, малювати – маляр).

До словотвірної системи відносять сукупність словотвірних одиниць (похідні слова) (ф1, ф 2); способи і засоби словотвору; комплексні словотвірні одиниці: а) сукупність продуктивних, малопродуктивних і непродуктивних типів словотворення, б) словотвірні категорії, кожна з яких об’єднує похідні слова зі спільним словотвірним значенням та однаковим способом творення ( ф 2, ф 3); в) словотвірні гнізда (ф3, ф4, ф5).

Серед способів словотвору залежно від словотворчих засобів виокремлюють: афіксальний, словоскладання, основоскладання, абревіацію, конверсію (перехід в інші частини мови), лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Способи словотвору шляхом об’єднання в одну лексичну одиницю кількох слів, основ або частин слова запропоновано кваліфікувати спільним терміном «складання» (ф 9, ф 10).

Найбільш поширеним і продуктивним способом словотворення в українській мові є афіксальний – поєднання афіксальних морфем з коренем або основою за певними словотвірними моделями. Залежно від різновиду словотворчих засобів афіксальне словотворення є суфіксальним (хата – хат-к-а), префіксальним, конфіксальним (горб – горб-ок, двір – о-двір-ок), флексійним (золото – золот-ий). Інтерфіксація не є способом словотворення.

Афіксальний словотвір найхарактерніший для української мови Цим способом утворено майже 85% словникового складу. В афіксальному словотворі різних частин мови використовують різні типи афіксів, але переважає якийсь один засіб. Так іменники утворюють переважно суфіксальним способом, дієслова – префіксальним.

Суфіксальне словотворення. В українській мові суфіксальне словотворення найбільш характерне для утворення іменників. У системі словотвору зафіксовано близько 350 іменникових, понад 50 прикметникових, близько 20 дієслівних, близько 10 дієприкметникових суфіксів. Суфіксальний словотвір виступає у чистому і змішаному вигляді.

Специфіка префіксального словотворення полягає в тому, що префікси приєднуються до цілого слова і не утворюють одиницю іншого лексико-граматичного класу. Префіксальний словотвір найширше використовується для творення дієслів, рідше – іменників, прикметників, прислівників. Словотворча активність морфем виявляється у їхній продуктивності або непродуктивності. У мові переважають питомі морфеми, однак є запозичені, які спочатку виділяються у засвоєних словах, а згодом переходять до фонду словотворчих засобів. Крім запозичень інвентар морфем поповнюється внаслідок зрощення двох морфем в одну, перехід окремих слів в морфеми чи афіксоїди, перерозкладу чи опрощення.

Конверсія (або морфолого-синтаксичний) – перехід слів або словоформ з однієї частини мови в іншу: дієприкметників – у прикметники; словоформи змінюваних слів – у прислівники; прислівників, іменників – у прийменники (препозитивація); іменників та іменникових сполучень – у вигуки (інтер′єктивація), у займенники (прономалізація). Слово, утворене морфолого-синтаксичним способом, формально нічим не відрізняється від мотиватора, але змінює частиномовне значення, граматичні ознаки і синтаксичну функцію: присвійний прикметник Макарів від імені Макар (Макарів будинок = будинок Макара) та іменник Макарів (місто Макарів Київської області), присвійний прикметник Васильків (Васильків зошит = зошит Василька) та

іменник Васильків (місто Васильків Київської області), відносний прикметник Мукачів від імені Мукач (Мукачів ліс = ліс Мукача) та іменник Мукачів (місто Мукачів Закарпатської області). Ця відмінність виражається відмінковою парадигмою. За допомогою конверсії в українській мові утворюються:

1) відприкметникові іменники: молода, молодий, бідний, багатий, ситий, голодний, мудрий, майбутнє, учительська, набережна, черговий; 2) топоніми на -ин, -ів та ін.: Батурин (< Батура) — місто Батурин, Чигирин (< Чигир) — місто Чигирин, Харків, Чернігів, Львів, Меліоративне, Письменне, Солоне, Широке;

3) відприкметникові прізвища на -ів, -ин: прикметник Сенів (< Сеня) — прізвище Сенів, прикметник Степанів (< Степан) — прізвище Степанів; прикметник Іванишин ( < Іваниха) — прізвище Іванишин;

4) віддієприкметникові іменники: наречена, наречений, придане, гнані, ранені, підданий, хрещена (мати), хрещений (батько) (субстантивація дієприкметників);

5) віддієприкметникові прикметники: пекучий, палаючий, сипучий, зрячий, любимий, невловимий, мислимий, терпимий, зримий, непримиримий, зрілий, загорілий (ад'єктивація дієприкметників);

6) відіменникові вигуки: Боже!, Господи!, жах!, горе!, лихо!, матінко!, пене1, мамо!Лексико-семантичний – розщеплення багатозначного слова і поступове утворення

омонімів: перо, супутник. Цим способом утворюються переважно іменники. При лексико-семантичному способі не застосовуються ніякі формально-структурні засоби словотворення, а формантом є зміна семантики. Наприклад: батарея 1 (бойова одиниця в артилерії) — батарея2 (прилад для опалення) — батарея 3 (набір хімічних елементів, що є джерелом електрики); корінь 1 (нижня частина дерева) — корінь 2 (слова) — корінь 3 (математичний знак); Одеса (місто) — "Одеса" (теплохід); Україна (держава) — "Україна" (готель); Київ (місто) — "Київ" (готель, фотоапарат); береза (дерево) — Береза (село); дарничанка (особа жіночої статі за місцем проживання) — Дарничанка"(назва жіночого ансамблю); Росава (назва річки) — "Росава" (назва ансамблю).

С к л а д а н н яОсновоскладання – це поєднання основ кількох слів за допомогою інтерфіксів

(доброзичливий, працездатний, триповерховий). Результатом основоскладання є складні слова, або к о м п о з и т и. Композит – складне слово із сполучною голосною (пінопласт). Визначальним для композитних іменників є предикатно-об’єктні, атрибутивно-об’єктні відношення (сонцелюб, чорногуз) (ф 9, ф 10).

Словоскладання (або юкстапозиція) – це поєднання двох слів або словоформ в одному складному слові (салон-перукарня, вагон-ресторан, дівчина-смуглянка; Рубін-106, Електрон-2). Юкстапозити репрезентують сурядний зв’язок компонентів. У сучасній мові активізувались проміжні способи творення слів – з особливостями юкстапозиції і композиції (медико-санітарний, фізико-географічний) (ф 9. ф 10).

Абревіація відрізняється від осново- і словоскладання тим, що для творення слів використовуються усічені основи, або початкові літери (профком, ЗМІ). Способом абревіації утворюються тільки іменники. (ф 7, ф 8)

Лексико-синтаксичний – поступове зрощення синтаксичного словосполучення в одне слово: горілиць, утридорога, чимдуж, сімдесят, одинадцять. Словотвірний процес полягає у появі граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови.

Лексико-синтаксичний відрізняється від основоскладання тим, що при зрощенні компоненти синтаксичного словосполучення повністю зберігають свою структуру та

граматичну форму: не туди вітер — Нетудивітер, Любимененепокинь (власні ім’я), сьогодні, Новгород, триста, вісімсот.

32. Типи словотвору відповідно до засобів та за продуктивністю.

Комплексні одиниці системи словотворення. Комплексні одиниці системи словотворення формуються протиставленнями

різного роду: співвідношенням однокореневих слів і співвідношенням слів, що мають різне коріння, але одне і те ж словотвірне будову.

Комплексними одиницями системи словотвору є: словотворча пара, словотвірний тип, словотворча категорія, словотворча ланцюг, словотворча парадигма та словотвірне гніздо. Найпростіша з комплексних одиниць - словотвірна пара: співвідношення похідної та виробляє основ (білий - білити, регулювати - регулювальник, піонер - піонерка, чорнило - чорнильниця, писати - переписати, красуня - красуня і т. п.). Словотворчі пари, між якими є тотожні формальні і семантичні відносини, входять в один словотвірний тип: цукор - цукор-ка, оселедець - селедоч-ка, сухар - сухар-ка і т. п. Терміном словотвірний тип називають не сукупність словотворчих пар, а схему (формулу) побудови похідних слів.

1. Словотвірна категорія Словотвірна категорія (СК) - одиниця більш абстрактна і складна, ніж

словотвірний тип; вона формується сукупністю словотворчих типів, що об'єднуються спільністю дериваційного значення у відверненні від формальних засобів вираження даного значення. Словотвірна категорія виділяється на підставі єдності дериваційного значення, в той час як засоби вираження цього значення можуть бути різними. Як приклад словотворчої категорії можна привести категорію імен іменників, що володіють значенням 'виробник дії, названого виробляє основою', утворених різними суфіксами від основ дієслова. У цю категорію входять іменники з суфіксами-тель: відправник, получа-тель,-ець: бор-ець, твор-ець,-ун: біг-ун, крик-ун,-щик: нормувальник, сортувальник і т. п.

Словотвір кожної частини мови доцільно описувати виходячи з того, які словотворчі категорії в ній діють в межах одного та різних способів словотворення.

Різні словотворчі типи з одним і тим же словотворчим значенням утворюють класи різних за формою, але тотожних по словообразовательной семантиці дериватів. Такі об'єднання синонімічних словотворчих типів називаються словотворчими категоріями. Отже, словотворча категорія - це одиниця більш високого рівня в класифікації словотворчих явищ, ніж словотвірний тип.

Прикладом словотворчої категорії є сукупність словотворчих типів, що об'єднує всі формально різні деривати з одним і тим же дериваційні значенням 'особа, що характеризується по його відношенню до предмета, названого виробляють' (автомобіліст, кулеметник, табунник, фабрикант, гусляр, аптекар, кіоскер).

2. Словотворча ланцюг Розглянемо ряд однокоренких слів: учи (ть) - вчи-тель - вчи-тель-ниц (а); бел (ий) -

бел-(іть) - по-білі (ть) - побілю-к (а) - побелоч- н (ий); готовий (ий) - готовий-і (ть) - за-готовий (іть) - загот-к (а) - загот-щик - заготовщіц-к (ий). Ці ряди похідних збудовані

так, що кожна попередня одиниця є безпосередньо виробляє для подальшої: дієслово вчити служить виробляють для іменника вчитель; від імені іменника вчитель вироблено ім'я особи жіночої статі - вчителька. Сукупність похідних, упорядкована так, що кожна попередня одиниця є безпосередньо виробляє для подальшої, називається словообразовательной ланцюгом (або ланцюжком ). Ця комплексна одиниця виявляє ступінчастий характер російського словотворення. Вона демонструє синтагматичні відносини між спільнокореневими словами. Слова в ланцюга пов'язані відносинами послідовної похідності.

3. Словотвірна парадигма Словотвірна парадигма - це клас однокореневих дериватів, які перебувають у

словотвірному гнізді на одній і тій же ступені похідності і пов'язаних між собою відносинами спільної производности, тобто мотивованих одним і тим же виробляють. Так, у словотвірному гнізді з вершиною здоровий представлені наступні парадигми:

Здоровенький, здоровенний, нездоровий, здороветь, оздоровити, здоров'я - деривати I ступеня похідності, утворені від одного і того ж виробляє (у даному випадку - безпосередньо від вершини гнізда); оздоровлювати, оздоровлення - деривати II ступені похідності (утворені від дієслова оздоровити); одужання, видужувати - деривати III ступені похідності (утворені від дієслова одужати).

Між однокореневими словами існують не тільки відносини послідовної похідності, а й відносини спільної производности (кодеріваціі). Іншими словами, такі відносини можна назвати радіальними - від одного виробляє утворюються пучки похідних:

сніжить-ок сніг сніжить-н (ий) сніжить-Інк (а) Сукупність похідних, що мають одну і ту ж виробляє основу і знаходяться на

одному щаблі словопроізводства називають словообразовательной парадигмою (СП). Поняття СП - молоде в теорії синхронного словотворення. Виникнення його пов'язане з пошуками ізоморфізму між будовою різних систем мови, прагненням виявити парадигматичні відношення між одиницями словотвору.

Порівняння словотворчих парадигм слів однієї семантичної групи показує, що між ними спостерігається більша схожість в наборі певних дериваційних значень, ніж у конкретному наборі похідних з одним і тим же афіксом, тому що в словотворенні одне і те саме значення (і для російської мови це особливо характерно ) нерідко має різні засоби вираження. Таким чином, існує асиметрія між означуваним і що означає: одне і те ж деріваціопное значення може бути виражене за допомогою різних афіксів

4. Словотвірне гніздо Словотвірне гніздо - це комплексна одиниця словотвірної системи, що

представляє собою упорядковану сукупність всіх однокореневих дериватів, пов'язаних відносинами безпосередній або опосередкованій производности з одним непохідним (базовим) словом, яке називається вершиною даного гнізда. Елементами словотвірного гнізда, крім його вершини, є також словотворча ланцюжок і словотворча парадигма.

5. Словотворчі типи Словотворчий тип є основною одиницею класифікації похідних слів. Під

словотворчим типом розуміється клас дериватів, що належать до однієї частини мови і характеризуються однаковими словотворчими властивостями: а) похідні від слів однієї частини мови, б) однаковим видом словотвору; в) загальним способом

словотворення; г) тотожним словотворчим значенням; д) одним і тим ж засобом вираження словотвірного значення - деріватором.

6. Потенційні слова Якщо зчепленню афікса та основи заважають узуальние обмеження, вони

можуть бути подолані. При наявності громадського або індивідуального замовлення на слово створюється похідне слово, що реалізує словотворчий потенціал виробляє. Час появи подібних слів встановити неможливо. Вони живуть у мові під спудом, укладені у словотворчих можливості мови, але реально можуть і не з'являтися, якщо в них немає потреби.

Потенційні слова заповнюють порожні клітки словотворчих парадигм і утворюються за продуктивним словотворчим типам.

Способи словотвору. Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів.

Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:

Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший — хороший, безвідповідально — відповідально.

Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання — читати, молодість — молодий.

Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися — бити, миритися — мирити.

Префіксально-постфіксальний: розійтися — іти, приблудитися — блудити.Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний,

змилостивитися — милостивий.Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів

шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений.

Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський).

Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всюди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними.

Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:

а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином,

б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,

в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України,

г) складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія;

д) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора).

Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

33. Словотвірні системи частин мови.СЛОВОТВОРЕННЯ ІМЕННИКІВ Іменники утворюються всіма способами, що відомі українській мові:

морфологічним (читач), морфолого-синтак-сичним (сільськогосподарський, наречена), лексико-семантичним (село Береза), словоскладанням (паровоз), зрощенням (прізвище Панібудьласка), абревіаційним (А ТС) тощо. Твірною базою для них в основному є дієслова (малювання), прикметники (малюк), іменники (картоплиння), числівники (п'ятірка), займенники (вашець).

СЛОВОТВОРЕННЯ ПРИКМЕТНИКІВВідносні і якісні прикметники розрізняються між собою словотвірною структурою.

Відносні мають лише похідну основу, яка складається з твірної основи і твірного суфікса (сталь+ний). Основи ж якісних прикметників поділяються на дві групи: а) прикметники з непохідною основою (синій, жовтий), б) прикметники з похідною основою (холодний, мирний). Прикметники утворюються найчастіше суфіксальним, префіксальним або префіксально-суфіксальним способами, рідше — способом складання.

СЛОВОТВОРЕННЯ ЧИСЛІВНИКІВСистема числівників є закритою і не поповнюється новими утвореннями.

Числівники — це самостійні числові назви, що відтворюються в процесі мовлення. Утворюються лише збірні числівники, які складають два типи із суфіксами: 1) -ой•: двоє, троє; 2) -ер-: четверо, п'ятеро, шестеро, семеро, восьмеро, дев'ятеро і т. ін.

СЛОВОТВОРЕННЯ ДІЄСЛІВСловотвірний механізм дієслова характеризується широким залученням

різноманітних мовних ресурсів і багатством способів їх використання. Для дієслова виступають твірними всі частини мови — іменники, прикметники, числівники,

займенники, дієслова, прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки. При словотворенні дієслів застосовуються всі основні типи морфів: суфікси, префікси, постфікси та їхні комбінації. Похідні дієслова утворюються за суфіксальним, префіксальним, постфіксальним, суфіксально-префіксальним, префіксально-суфіксально-постфіксальним, префіксально-постфіксальним способами.

СЛОВОТВОРЕННЯ ПРИСЛІВНИКІВПрислівники утворюються майже від усіх частин мови: іменників, прикметників,

числівників, займенників, дієслів, прислівників. Для утворення прислівників застосовуються такі способи: суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, конверсійний (адвербіалізація), основоскладання. У творенні прислівників виявляються три типи відношень між твірними і похідними словами: транспозиційний (тихий — тихо), модифікаційний (тихо — тихенько — тихесенько), мутаційний (два — двічі, бігти — бігцем).

34. Морфологічний рівень граматики. Підсистеми морфологічної системи.

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного. Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами відрізняє морфологію від лексикології, яка вивчає значення коренів і цілих слів. Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику речення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «аморфних» мовах її вартість нульова.

Усебічне вивчення системи і структури МК у цілісному плані розкриває механізм співвідношення семантичного і формально-граматич- ного змісту (статику і динаміку) у внутрішньокатегорійній внутріш- ньочастиномовній і внутрішньокатегорійній міжчастиномовній структурі, внутрішньочастиномовну міжкатегорійну і міжчастиномовну міжкатегорійну взаємодію на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях, висвітлює специфіку співвідношення між первинними і вторинними функціями МФ, формування функціонально- семантичних парадигм окремих МФ і МК.

Периферію морфологічної системи становить дієслівна валентність як ГК міжрівневого проміжного типу, тому що відмінковоутворювальний контекст є показником дієслівної валентності й відмінкові форманти виступають її словозмінними афіксами (пор.: -ові(-еві), -і, у(ю), -ам(-ям) — адресат; -а(-я), -у(-ю), о, -і, и — об’єкт; -ом(-ем), ою(ею), -ами(-ями) — інструмент і т. д.). За своєю специфікою валентність є класифікаційною категорією, оскільки дієслова розподіляються між її грамемами (шістьма/сімома). Диференціація лексем на ґрунті семантичних гнізд у їхній структурі з послідовною детермінованістю залежної ГФ, що виступає формальним показником валентного значення, відбиває міжрівневий (зв’язок з моделюванням речення) проміжний (перебуває між семантикою, морфологією і синтаксисом) морфолого-семантико-синтаксичний характер ГК валентності дієслова.

До валентності дієслова прилягає словотвірно-синтаксична категорія ступенів порівняння прикметників, вияв якої на морфологічному рівні І вторинним у власне-прикметниковій означальній функції.

Іменник і дієслово виступають ядерними частинами мови в силу їхньої предикативної й аргументної спеціалізованості, навколо них і-рупуються інші частини мови. У морфології послідовно реалізується принцип функціональної самостійності/несамостійності класів слів, що зумовлюється статусом частини мови у побудові речення.

Функціональна багатоплановість дієслова зумовлює нерівнорядність власне-дієслівних категорій і наявність діаметрально протилежних підходів до їхньої кваліфікації та класифікації.

ГК дієслова утворюють цілісний комплекс, оскільки вони пов’язані з тією самою лексемою та її ядерною специфікацією.

МК української мови у своїй структурі властиві парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні відношення.

Кваліфікуючи МК іменника й дієслова як цілісну систему, слід виходити з їхньої взаємоспрямованості та функціональної співположеності на рівні речення. У сучасній українській мові цілісна система МК охоплює дві підсистеми МК — підсистему МК іменника і підсистему МК дієслова.

35. Частини мови. Проблема виокремлення частин мови. Повнозначні та службові частини мови.

Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови - одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.

Однак на питання, що таке частини мови, до цього часу немає однозначної відповіді. Одні вважають, що це лексичні розряди слів, другі - граматичні класи слів, а треті - лексико-граматичні групи слів, тобто змішані: лексичні й граматичні одночасно. На сучасному етапі використовують такі три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.

Принципи поділу на частини мови.1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова

або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація.В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і

вигук:самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати

синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини) іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.прикметник — який? чий? Змінювана за відмінками.числівник — скільки? котрий? Змінювана за відмінками.займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них

не можна поставити питань, є незмінюваними, сполучник, прийменник, частка;Окремо стоїть вигук.П’ять частин мови об’єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і

дієвідмінюються) – це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є класами незмінюваних слів.

Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник, прикметник, числівник і займенник.

Повнозначні та службові частини мови. Службові частини мовиСпільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони: не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного

значення; не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних

ознак; не змінюють своєї форми; не бувають членами речення.До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. Прийменник — незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність

іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на:

об'єкт дії — повідомити (про що?) про концерт, подарунок (для кого?) для сестри; напрямок — поїздка (куди?) на курорт; місце — зустрітися (де?) біля клубу; причину — замовк (із якої причини?) від несподіванки;

мету — зібратися (для чого? ) на нараду тощо.Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною мови

входить до складу члена речення.Сполучником - називається службова частина мови, яка вживається для зв'язку

однорідних членів речення, частин складного речення та складових частин тексту. У цьому світі молитися і любити — єдиний шанс (Н. Мориквас).

Сполучник не має лексичного значення, не змінюється, не буває членом речення, не входить ні до члена речення, ні до частин складного речення.

Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.

Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами милозвучності мови: пішов би — пішла б, згадай же — згадали ж і под.

Повнозначні частини мовиІменник ( хто? що?) — назви предметів у широкому розумінні цього слова: радість,

родина, осінь, життя, син, сонце, казка, ім ’я, вибори. Живи, Україно, живи для краси,Для сили, для щ астя, для волі!.. Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому

полі.Олександр Олесь. Прикметник (який? чий?) — назви ознак предметів: рідний, м удрий, південний,

безкраїй, оксамитовий, темно-червоний, художній, вінницький, батьків, ведмежий, орлиний, шалений, східнослов’янський. Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову ‘її солов’їн у. В. Сосюра.

Числівник (скільки? котрий?) Назви кількості або порядку предметів при лічбі: два, п’ятдесят, четверо, кілька, дві треті, півтори, третій, три дцятий,

трьохмільйонний. Є тисячі доріг, Мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. В.

Симоненко. Займенник (хто? що? який? чий? котрий? скільки?) — вказує на предмет, ознаку,

кількість, але не називає їх: я, ми, вони, себе, твій, наш, той, кожний, який, скільки, хто-небудь, деякий, ніщо. Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути

і ніжність твою берегти. А. Малишко. Дієслово (що робити? що зробити? ) — назви дій предметів у часі або їхнього

стану: берегти, вірити, розквітати; посіяти, зібрати, заспівати; мріяти, молодіти, хвилюватись. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України,

І світ ясний, невечірній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Т. Шевченко.

Прислівник (як? де? коли? куди? звідки? у якій мірі?) — назви ознак дії, стану або іншої ознаки: УКРА ЇНСЬКА МОВА читати вголос, зробити нашвид куруч, відпочивати влітку, повернутися назад, спати міцно, повторив тричі, дуже далеко, надзвичайно приємно. Боже — Отче Всемогутній, Захисти коханий край! ..ЗСай собори на руїні Стануть там, де Ти прорік. Суверенній Україні Слава нині і повік! О. Лупій.

Повнозначними ці частини мови називають тому, що слова, які до них належать, мають лексичне і граматичне значення, відповідають на певне питання та виступають членами речення.

36. Система морфологічних категорій. Класифікаційні, синтаксичні, номінативні граматичні значення.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й словозмінні.Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких

виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови змінюється за відмінками.

У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю.

Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки. У мовах світу категорія числа не збігається.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.

Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. У деяких мовах є тільки два ступені порівняння - звичайний і елатив. Ступені порівняння мають прикметники і прислівники (важкий, важчий, найважчий; темно, темніше, найтемніше).

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні.

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі.

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення.

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.

Різні мови мають різний набір форм способу. 6 усіх мовах є дійсний (представляє дію як реальний факт), умовний (представляє дію як можливу, бажану, передбачувану, обумовлену) і наказовий (служить для передачі наказу, спонукання або прохання) способи.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.

Виконавцем дії може бути мовець, Його співрозмовник або особа, яка не бере участі в розмові. Відповідно розрізняють першу, другу і третю особу (пишу, пишеш, пише). Категорія особи належить до узгоджувальних, словозмінних.

Граматичне значення.Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне

значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять єдність своїх складників та утворюють граматичну категорію.

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.

Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найзагальніших властивостей буття.

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).

Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день).

Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.

Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).

Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах.

Синтаксичне значення члена реченняСинтаксичне значення члена речення містить два складники: реальне значення

самого члена речення — лексичне значення, і зна¬чення відношень (семантико-

синтаксичних) між членами речення — граматичне значення. Лексичне і граматичне значення в структурі члена речення співвідносяться як конкретне і абстрактне.

Лексичне значення є семантичним відображенням певних предметів, ознак, дій, об’єктів тощо. Від нього прямо залежить первинна функція слова. Так, наприклад, слова з предметною семантикою (іменники) виступають в ролі предметних членів речення — підмета і додатка, слова з ознаковою семантикою (наприклад, прикметни¬ки) — в ролі ознакових членів — означення й присудка, слова з обставинною семантикою (наприклад, прислівники місця, часу, причини й мети) — в ролі обставини.

Однак ті самі слова (з тим самим лексичним значенням) можуть виконувати різні синтаксичні ролі, тобто по-різному співвідноситися з іншими словами.

Номінативне або називне значення слова називає окремо взятий предмет. Оскільки номінативне значення мають власні імена, географічні назви, реалії, тобто слова-назви, а не слова-поняття. то природно, що саме слова цієї категорії звичайно перекладаються постійними рівнозначними відповідниками, тобто еквівалентами.

Класифікаційне значення.Класифіка́ція — система розподілення об'єктів (процесів, явищ) за класами

(групами тощо) відповідно до визначених ознак. Інколи вживають термін категоризація у значенні "розподілення об'єктів на категорії".

Класифікація — це також дія (процес) за значенням дієслова класифікувати.Оскільки в результаті класифікації утворюється хоча б один клас (група), принаймні

з одним елементом, — можна визначати класифікацію як групування, утворення класів об'єктів, що, до речі, ближче до етимології слова класифікація.

Таксономія використовує класифікацію.Хоча класифікація є в тій чи іншій мірі умовною і суб'єктивною відповідно до

суб'єкта, який її здійснює, та його здатності розрізняти ознаки об'єктів класифікації, все ж вона допомагає спростити спілкування людей, дозволяючи оперувати більш вузькими і конкретними поняттями.

37. Система морфологічних категорій. Іменні категорії.38. Система морфологічних категорій. Дієслівні категорії.У слові відбито морфемну структуру і морфологічні категорії конкретної мови.

Граматичне значення слова, передаване службовими елементами, є абстрактним, не залежним безпосередньо від його конкретного лексичного значення. Наприклад, у слові біг («вид руху») наявні такі граматичні значення, як належність до розряду іменника, до чоловічого роду однини, називного відмінка.

Словозмінні і словотвірні значення зумовлюють поділ морфології на дві взаємопов'язані частини — граматичну морфологію (словозміну, парадигматику) і лексичну морфологію (словотвір). Нерідко до власне морфології зараховують тільки словозміну, яка спирається на регулярне творення форм слова.

Морфологічні категорії здебільшого класифікують за кількістю грамем (значень), що утворюють категорію, і за характером відношень між ними. Мінімальним виявом морфологічної категорії у сучасній українськиій мові виступають дві грамеми (категорія числа), а максимальним — сім грамем (категорія відмінка). Грамемам

кожної категорії властива однорідність граматичного значення. Зокрема, категорію часу дієслова формують значення теперішній, минулий і майбутній часи. Морфологічні категорії мають зовнішний (афіксальний) засіб вираження граматичного значення, що уможливлює граматичну видозміну слова.

Конкретну форму слова називають словоформою, а слово як сукупність і репрезентант словоформ, об'єднаних тотожним лексичним значенням і розрізнених тільки у граматичному плані за допомогою службових елементів, кваліфікують як лексему. Відповідно до причетності/непричетності морфологічних форм слів до синтаксичної сфери мови їх поділяють на синтаксичні й несинтаксичні.

Взаємодія іменних та дієслівних категорій. Систему морфологічних категорій утворюють підсистеми іменних (визначальними

є іменникові, оскільки рід, число, відмінок прикметника, рід і число дієслова виступають відображувальними) і дієслівних категорій як носії частиномовного значення двох фундаментальних взаємоспрямованих і взаємопротиставлених мовних понять — субстанціональності і процесуальності. У системних зв’язках перебувають не лише МК як окремі компоненти внутрішньочастиномовної структури, а й внутрішньокатегоріальні елементи і цілісні категоріальні структури іменника і дієслова, іменника і прикметника. Це свідчить про наявність внутрішньокатегоріальної внутрішньочастиномовної, внутрішньокатегоріальноїміжчастиномовної, міжкатегоріальної внутрішньочастиномовної, міжкатегоріальної міжчастиномовної взаємодії, що пізнається на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях і характеризується нерівнорядними площинами. Взаємодія морфологічних одиниць виявляється у п’яти різновидах: власне-взаємодія, взаємовплив, взаємозумовленість, взаємопроникнення, взаємоперехід.

Серед іменних категорій вирізняються самостійні іменникові і залежні (узгоджувальні) прикметникові, числівникові, дієслівні категорії. Взаємодія між ними зумовлена реалізацією синтаксичних зв’язків і підпорядкована відображенню структурної функції. На цій підставі поєднання однойменних автономної і залежної категорій пропонують розглядати як цілісні одиниці, що свідчить про внутрішньокатегоріальну міжчастиномовну взаємодію, різновиди і напрями якої є нерівнорядними на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях щодо роду, числа і відмінка.

Рівноправність морфологізованого ядра з іншими засобами (лексичними, синтаксичними) вираження семантики істоти/неістоти, особи/неособи пояснює їх перехідний міжрівневий тип.

Внутрішньокатегоріальна міжчастиномовна взаємодія роду іменників і роду атрибутивних компонентів має морфолого-синтаксичний (зелене дерево, глибока долина), смислозмістовий [Державний секретар підкреслила значущість космічних досліджень) і комунікативно-праг- матичний (Василько — велика плакса) виміри, що зумовлюються ре- ферентно-предикатною властивістю ГЗ роду іменників, їх підпорядкованістю актуально-прагматичним завданням.

Підсистема іменникових категорій характеризується спільністю реалізації, у силу чого рід, число і відмінок є співположеними і для них властива акумулятивно-структурна, власне-структурна і семантико-граматична внутрішньочастиномовна міжкатегоріальна взаємодія. Акумулятивно-структурний різновид

внутрішньочастиномовної міжкате- горіальної взаємодії роду, числа і відмінка має місце серед більшості іменників, його головною ознакою є реалізація структурної функції з акумуляцією всіх ГЗ в одному форманті.

Морфолого-синтаксичний аспект роду і числа іменників забезпечує морфологічний сингармонізм роду й числа синтаксично пов’язаних слів (зовнішні функції МК), відбиваючи особливості внутрішньо категоріальної міжчастиномовної взаємодії, у чому виявляється одна із властивостей синезису (повторення — відбиття).

Семантико-граматична внутрішньочастиномовна міжкатегоріальна взаємодія іменникових категорій спостерігається при різноманітних міжчастиномовних трансформаціях, формально-граматичному і лексико-семантичному оформленні предметності.

Дієслівна категорія. Взаємодію дієслівної особи та відмінка іменника слід кваліфікувати як ієрархічно

найвищу ланку протиставлення і взаємоспрямованості дієслова й іменника. Подібний тип взаємодії категоріальної семантики є підтвердженням взаємопроникнення МК і засвідчує підпорядкованість зовнішньочастиномовних категоріальних функцій витворенню одиниць ієрархічно найвищого мовного рівня. Взаємопроникнення МК характеризується двома вимірами — формально-граматичним і семантичним. Перший із них пов’язаний з інвентарем позиційних відмінків і з формально-граматичною детермінацією іменем дієслова (особа дієслова і є категорією, що зумовлена іменниковим (у широкому розумінні) підметом і виступає визначальною при утворенні структури двоскладного речення). Дієслівна семантика спрямована на змістове завершення, заповнення синтагматичних сем, що в структурі двоскладного речення перетинаються з парадигматичними семами іменника. Семантична детермінація діеслова-присудка допускає варіювання на відміну від визначеності формальної.

Часова парадигматика дієслова визначається семантикою виду, що свідчить про детермінацію останньою обсягу семантики часу. Морфологічні значення виду зазнають модифікації внаслідок сполучення із семантикою часу і частково зумовлюючись останньою у вживанні.

Особливості внутрішньочастиномовної міжкатегоріальної дієслівної взаємодії відбивають семантичну і синтаксичну орієнтацію її складників. Одиниця вираження категорії відсилає як до морфологічного значення (тобто одне із значень — час, спосіб), так і до пропозиції (особа) і лексичного значення (вид). Семантично орієнтованим є вид з

послідовною диференціацією його грамемами доконаності і недоконаності структурно відмінних пропозицій

Ядро міжчастиномовної міжкатегоріальної взаємодії становить взаємопроникнення відмінка іменника й особи дієслова — фундаторів предикативного зв’язку, навколо якого групуються всі інші різновиди взаємодії. До ядра міжчастиномовної міжкатегоріальної взаємодії прилягає взаємозумовленість форм вокатива й імператива, що спеціалізуються на реалізації апелятивної функції мови. Взаємозумовленість вокатива й імператива простежується на рівні особової семантики, обмежуючись лише формами 2-ї особи.

39. Система іменних частин мови.Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник,

прикметник, числівник і займенник.Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у

формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї? Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, Васине, батькова, братове.

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо через відношення до інших предметів, або через відношення до особи чи істоти.

Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним

значенням: сумна пісня, яскрава особистістьвідносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення

його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост;присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн рушник,

Мартин зошит.Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній

порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають

збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками.За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та

порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання скільки? (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі? (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті).

Займенник — частина мови, яка замінює іменник у реченні. Вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?. Наприклад: ти, ніщо, жодний, мій, той, усякий, стільки.

27. Парадигматика системи суфіксів.Суфікс виконує словотвірну або граматичну (формотвірну) функцію в слові.

Граматичні суфікси утворюють форму чоловічого та середнього/жіночого роду особових дієслів минулого часу, форму доконаного виду дієслова, форму інфінітива, форму дієприкметника, форму дієприслівника, форму вищого/найвищого ступеня прикметників, прислівників.

Утворює нові слова переважно шляхом приєднання до твірної основи, рідше – до слова. В українській мові близько 400 суфіксів, понад 20 з них запозичено з інших мов.

За характером словотвірного значення і функції суфікси поділяються на мутаційні (від лат. mütätio — зміна), транспозиційні та модифікаційні.

Мутаційні суфікси змінюють лексичне значення твірного слова незалежно від його частиномовної належності: -тель (виховувати — вихователь), -ниц-я (телята — телятниця).

Транспозиційні суфікси змінюють частиномовну приналежність твірного слова при збереженні його основного лексичного значення: -ість (ніжний — ніжність), -изн-а (голубий — голубизна), -анн-я (малювати — малювання), -к-а (обмотати — обмотка).

Модифікаційні суфікси не змінюють ні частиномовної належності, ні лексичного значення твірного слова, а вносять у нього якісно-кількісний або емоційно-оціночний відтінок: -ець (двигун — двигунець), -к-а (ягода — ягідка), -як (вишня — вишняк).

В українській мові один і той же суфікс може виконувати не одну, а кілька функцій: -к-а — мутац. ватяний — ватянка, транспоз. підтримати — підтримка, модиф. п'яниця — п'яничка; -ик — мутац. взуття — взуттьовик, модиф. кінь — коник.

Суфікси, як і закінчення, частково виражають також граматичне значення слова, тому вони мають лексико-граматичну семантику (суфікси -ець, -ин, -ар виражають граматичне значення чоловічого роду).

За відношенням до морфонологічних явищ суфікси поділяються на усічувані й усікаючі. Усічувані — це такі суфікси у складі твірного слова, які в процесі творення похідного слова усікаються (випадають) і не входять до його складу. До постійно усічуваних належать: 1) інфінітивний суфікс -ти (читати – читач); 2) предметний суфікс -к-а (Варварівка — варварівський); 3) прикметниковий суфікс -ськ-ий (ялтинський — ялтинці). Усікаючі — це твірні суфікси, які при творенні похідних витискають (усікають) в основі кінцевий звук чи морфему, що заважають поєднанню твірних елементів.

Наприклад, у слові таращанці суфікс -ц- є усікаючим. бо він витиснув у твірному прикметнику таращанський суфікс -ськ- (пшращанський — таращанці). До усікаючих належать: суфікс -6-а (ворожити — ворожба), суфікс -ан-ий, -ун (цитувати — цитований, кричати — кричун).

Конфікс – морфема, що має неподільне значення, але складається з двох частин, що розташовані перед коренем і після нього (суфікс, постфікс): міжбрівний, навприсядки, поблискувати, прикордонник. В українській мові функціонує близько шести десятків конфіксів (одвірок, окраєць, сутінок).

Інтерфікс – 1) сполучна морфема, що з’єднує частини складного слова; 2) морфема без самостійного значення, що розташована між основою і словотворчою чи граматичною морфемою. Семантика інтерфіксів не залежить від кореневих морфем і має одне загальне значення «поєднання».

Інтерфіксом може бути один звук чи звукосполучення [душанб(ин)ський]. В українській мові налічується близько тридцяти інтерфіксів. Вони сприяють засвоєнню запозичених слів і перетворенню їх на твірні основи [шосе(й)ний]. Виділяють інтерфікси продуктивні (-о-, -и-, -е-, -л-, -в-, -ів-, -й-, -н-): жи(в)ити, реле(й)ний, бува(л)ець; малопродуктивні (-а-, -ою-, -с-): спорт(с)мен.

Найтиповішим і найпродуктивнішим місцем інтерфіксу всучасній мові є межа твірної основи й суфікса або межа двох основ у складному слові.

Флексія – словозмінний афікс, що виражає у словоформах української мови граматичні значення відмінка, роду, числа, особи, часу і способу. Флективні морфеми приєднуються до основи слова. Кінцеві словотворчі морфеми прогнозують парадигму флективних морфем. Значення флексії не входить до лексичного значення слова. Флексія завершує морфологічне оформлення слова і характеризує його в

синтаксичному аспекті форму. Флексія як показник граматичного значення протиставляється основі як носієві лексичного значення.

На відміну від суфіксів, префіксів, постфіксів, яких у слові може бути кілька, флексії – не більше одної. Винятком з цього правила є двокореневі числівники з «сто» та іменники, прикметники, утворені редуплікацією.

У ряді випадків флексія виконує роль словотвірного афікса, зокрема, при субстантивації прикметників: учений, черговий, де морфема –ий вказуючи на граматичні значення, виступає в ролі словотвірного афікса і вказує на перехід слова до іншої частини мови.

Постфікс – аглютинативна морфема, що стоїть в абсолютному кінці/початку слова (бо, но, будь, небудь). Посфікси є складовою лексичного значення слова.

Афіксоїд – проміжна морфема, частина складного чи складноскороченого слова, здебільшого співвідносна з повнозначним словом. У позиції суфіксів афіксоїди називають суфіксоїдами (сильнодіючий), у позиції префіксів – префіксоїдами (водозбирний). У префіксоїдів і суфіксоїдів інша природа значення, оскільки утворені з коренів, наділених лексичним значенням.

28. Синтагматичні зв’язки (валентність) префіксів.29. Синтагматичні зв’язки (валентність) суфіксів.Периферію морфологічної системи становить дієслівна валентність як ГК

міжрівневого проміжного типу, тому що відмінковоутворювальний контекст є показником дієслівної валентності й відмінкові форманти виступають її словозмінними афіксами (пор.: -ові(-еві), -і, у(ю), -ам(-ям) — адресат; -а(-я), -у(-ю), о, -і, и — об’єкт; -ом(-ем), ою(ею), -ами(-ями) — інструмент і т. д.). За своєю специфікою валентність є класифікаційною категорією, оскільки дієслова розподіляються між її грамемами (шістьма/сімома). Диференціація лексем на ґрунті семантичних гнізд у їхній структурі з послідовною детермінованістю залежної ГФ, що виступає формальним показником валентного значення, відбиває міжрівневий (зв’язок з моделюванням речення) проміжний (перебуває між семантикою, морфологією і синтаксисом) морфолого-семантико-синтаксичний характер ГК валентності дієслова.

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв’язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм,

акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:

У синтаксисі кожної мови також існують певні синтагматичні особливості. У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші),

витріщити (очі), скалити (зуби), вудити (рибу), рос. закадичний (друг), убористий (почерк), подножний (корм), трескучий (мороз), испустить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови.

30. Словотвірна система мови. Мова є системою систем. Система — це сукупність взаємопов’язаних і взаємо- зумовлених елементів, одиниць, частин (сегментів), об’єднаних за спільною

ознакою, призначенням. Система мови характеризується функціями, способами, засобами, відношеннями між елементами внутрішньої системи мови, особливостями, закономірностями, внутрішньою структурою. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова.

Будь-яка мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Перший ярус, або рівень, — це фонологічний, другий — м орф ологічний, третій — лексико-семантичний і четвертий рівень — синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичний — речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи, складаються з певних під систем і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонетикою і фонологією, морфологічний — морфологією, лексиюо-семантичний — лексикологією синтаксичний — синтаксисом. Морфологію і синтаксис об’єднують в один розділ граматику.

Мовні рівні взаємопов’язані, на їх стику виникають проміжні рівні — морфологічний, словотвірний і фразеологічний. Морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з морфемами і словоформами встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти наприклад: семи — сьомий, нога — нозі, проте власних мовних одиниць не має. Словотвірний проміжний рівень мови також не має власної (специфічної) одиниці. Словотвірна система є дуже складною. Ця складність установлена найрізноманітнішими зв’язками з іншими рівнями мови; морфологічним — лексико-семантичним — фонологічним — синтаксичним, а також із проміжними рівнями: морфонологічним і фразеологічним.

У кожній мові є вільні й стійкі словосполучення. Стійкі словосполучення, абосукупність фразеологізмів певної мови, вивчає фразеологія. У внутрішній системі

мови існує певна сукупність відношень між елементами: парадигматичні (ґрунтуються на подібності й відмінностях позначувальних і позначуваних одиниць мови), синтагматичні (здатність мовних одиниць поєднуватись), ієрархічні (відношення простіших одиниць до складніших і здатність об’єднувати одиниці різних рівнів).

31. Система словотвірних одиниць. Способи словотвору.В українському мовознавстві немає однозначних поглядів стосовно структури та

обсягу словотвірної системи, оскільки її одиниці належать до різних рівнів (морфеми, слова). Розрізняють словотвір морфологічний, синтаксичний, лексичний. При морфологічному словотворі одна граматична форма утворюється від іншої, напр., форма минулого часу дієслова від інфінітиву (писати – писав); форма вищого ступеню порівняння в прикметниках (веселий – веселіший). При синтаксичному словотворі значення похідного слова тотожне твірному, але відмінність між ними у належності до різних частин мови (роздмухувати – роздмухування, переписувати – переписування,

добрий – доброта). В результаті лексичного словотвору значення похідного слова відмінне від твірного (чай – чаювати, малювати – маляр).

До словотвірної системи відносять сукупність словотвірних одиниць (похідні слова) (ф1, ф 2); способи і засоби словотвору; комплексні словотвірні одиниці: а) сукупність продуктивних, малопродуктивних і непродуктивних типів словотворення, б) словотвірні категорії, кожна з яких об’єднує похідні слова зі спільним словотвірним значенням та однаковим способом творення ( ф 2, ф 3); в) словотвірні гнізда (ф3, ф4, ф5).

Серед способів словотвору залежно від словотворчих засобів виокремлюють: афіксальний, словоскладання, основоскладання, абревіацію, конверсію (перехід в інші частини мови), лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Способи словотвору шляхом об’єднання в одну лексичну одиницю кількох слів, основ або частин слова запропоновано кваліфікувати спільним терміном «складання» (ф 9, ф 10).

Найбільш поширеним і продуктивним способом словотворення в українській мові є афіксальний – поєднання афіксальних морфем з коренем або основою за певними словотвірними моделями. Залежно від різновиду словотворчих засобів афіксальне словотворення є суфіксальним (хата – хат-к-а), префіксальним, конфіксальним (горб – горб-ок, двір – о-двір-ок), флексійним (золото – золот-ий). Інтерфіксація не є способом словотворення.

Афіксальний словотвір найхарактерніший для української мови Цим способом утворено майже 85% словникового складу. В афіксальному словотворі різних частин мови використовують різні типи афіксів, але переважає якийсь один засіб. Так іменники утворюють переважно суфіксальним способом, дієслова – префіксальним.

Суфіксальне словотворення. В українській мові суфіксальне словотворення найбільш характерне для утворення іменників. У системі словотвору зафіксовано близько 350 іменникових, понад 50 прикметникових, близько 20 дієслівних, близько 10 дієприкметникових суфіксів. Суфіксальний словотвір виступає у чистому і змішаному вигляді.

Специфіка префіксального словотворення полягає в тому, що префікси приєднуються до цілого слова і не утворюють одиницю іншого лексико-граматичного класу. Префіксальний словотвір найширше використовується для творення дієслів, рідше – іменників, прикметників, прислівників. Словотворча активність морфем виявляється у їхній продуктивності або непродуктивності. У мові переважають питомі морфеми, однак є запозичені, які спочатку виділяються у засвоєних словах, а згодом переходять до фонду словотворчих засобів. Крім запозичень інвентар морфем поповнюється внаслідок зрощення двох морфем в одну, перехід окремих слів в морфеми чи афіксоїди, перерозкладу чи опрощення.

Конверсія (або морфолого-синтаксичний) – перехід слів або словоформ з однієї частини мови в іншу: дієприкметників – у прикметники; словоформи змінюваних слів – у прислівники; прислівників, іменників – у прийменники (препозитивація); іменників та іменникових сполучень – у вигуки (інтер′єктивація), у займенники (прономалізація). Слово, утворене морфолого-синтаксичним способом, формально нічим не відрізняється від мотиватора, але змінює частиномовне значення, граматичні ознаки і синтаксичну функцію: присвійний прикметник Макарів від імені Макар (Макарів будинок = будинок Макара) та іменник Макарів (місто Макарів Київської області), присвійний прикметник Васильків (Васильків зошит = зошит Василька) та іменник Васильків (місто Васильків Київської області), відносний прикметник

Мукачів від імені Мукач (Мукачів ліс = ліс Мукача) та іменник Мукачів (місто Мукачів Закарпатської області). Ця відмінність виражається відмінковою парадигмою. За допомогою конверсії в українській мові утворюються:

1) відприкметникові іменники: молода, молодий, бідний, багатий, ситий, голодний, мудрий, майбутнє, учительська, набережна, черговий; 2) топоніми на -ин, -ів та ін.: Батурин (< Батура) — місто Батурин, Чигирин (< Чигир) — місто Чигирин, Харків, Чернігів, Львів, Меліоративне, Письменне, Солоне, Широке;

3) відприкметникові прізвища на -ів, -ин: прикметник Сенів (< Сеня) — прізвище Сенів, прикметник Степанів (< Степан) — прізвище Степанів; прикметник Іванишин ( < Іваниха) — прізвище Іванишин;

4) віддієприкметникові іменники: наречена, наречений, придане, гнані, ранені, підданий, хрещена (мати), хрещений (батько) (субстантивація дієприкметників);

5) віддієприкметникові прикметники: пекучий, палаючий, сипучий, зрячий, любимий, невловимий, мислимий, терпимий, зримий, непримиримий, зрілий, загорілий (ад'єктивація дієприкметників);

6) відіменникові вигуки: Боже!, Господи!, жах!, горе!, лихо!, матінко!, пене1, мамо!Лексико-семантичний – розщеплення багатозначного слова і поступове утворення

омонімів: перо, супутник. Цим способом утворюються переважно іменники. При лексико-семантичному способі не застосовуються ніякі формально-структурні засоби словотворення, а формантом є зміна семантики. Наприклад: батарея 1 (бойова одиниця в артилерії) — батарея2 (прилад для опалення) — батарея 3 (набір хімічних елементів, що є джерелом електрики); корінь 1 (нижня частина дерева) — корінь 2 (слова) — корінь 3 (математичний знак); Одеса (місто) — "Одеса" (теплохід); Україна (держава) — "Україна" (готель); Київ (місто) — "Київ" (готель, фотоапарат); береза (дерево) — Береза (село); дарничанка (особа жіночої статі за місцем проживання) — Дарничанка"(назва жіночого ансамблю); Росава (назва річки) — "Росава" (назва ансамблю).

С к л а д а н н яОсновоскладання – це поєднання основ кількох слів за допомогою інтерфіксів

(доброзичливий, працездатний, триповерховий). Результатом основоскладання є складні слова, або к о м п о з и т и. Композит – складне слово із сполучною голосною (пінопласт). Визначальним для композитних іменників є предикатно-об’єктні, атрибутивно-об’єктні відношення (сонцелюб, чорногуз) (ф 9, ф 10).

Словоскладання (або юкстапозиція) – це поєднання двох слів або словоформ в одному складному слові (салон-перукарня, вагон-ресторан, дівчина-смуглянка; Рубін-106, Електрон-2). Юкстапозити репрезентують сурядний зв’язок компонентів. У сучасній мові активізувались проміжні способи творення слів – з особливостями юкстапозиції і композиції (медико-санітарний, фізико-географічний) (ф 9. ф 10).

Абревіація відрізняється від осново- і словоскладання тим, що для творення слів використовуються усічені основи, або початкові літери (профком, ЗМІ). Способом абревіації утворюються тільки іменники. (ф 7, ф 8)

Лексико-синтаксичний – поступове зрощення синтаксичного словосполучення в одне слово: горілиць, утридорога, чимдуж, сімдесят, одинадцять. Словотвірний процес полягає у появі граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови.

Лексико-синтаксичний відрізняється від основоскладання тим, що при зрощенні компоненти синтаксичного словосполучення повністю зберігають свою структуру та

граматичну форму: не туди вітер — Нетудивітер, Любимененепокинь (власні ім’я), сьогодні, Новгород, триста, вісімсот.

32. Типи словотвору відповідно до засобів та за продуктивністю.

Комплексні одиниці системи словотворення. Комплексні одиниці системи словотворення формуються протиставленнями

різного роду: співвідношенням однокореневих слів і співвідношенням слів, що мають різне коріння, але одне і те ж словотвірне будову.

Комплексними одиницями системи словотвору є: словотворча пара, словотвірний тип, словотворча категорія, словотворча ланцюг, словотворча парадигма та словотвірне гніздо. Найпростіша з комплексних одиниць - словотвірна пара: співвідношення похідної та виробляє основ (білий - білити, регулювати - регулювальник, піонер - піонерка, чорнило - чорнильниця, писати - переписати, красуня - красуня і т. п.). Словотворчі пари, між якими є тотожні формальні і семантичні відносини, входять в один словотвірний тип: цукор - цукор-ка, оселедець - селедоч-ка, сухар - сухар-ка і т. п. Терміном словотвірний тип називають не сукупність словотворчих пар, а схему (формулу) побудови похідних слів.

1. Словотвірна категорія Словотвірна категорія (СК) - одиниця більш абстрактна і складна, ніж

словотвірний тип; вона формується сукупністю словотворчих типів, що об'єднуються спільністю дериваційного значення у відверненні від формальних засобів вираження даного значення. Словотвірна категорія виділяється на підставі єдності дериваційного значення, в той час як засоби вираження цього значення можуть бути різними. Як приклад словотворчої категорії можна привести категорію імен іменників, що володіють значенням 'виробник дії, названого виробляє основою', утворених різними суфіксами від основ дієслова. У цю категорію входять іменники з суфіксами-тель: відправник, получа-тель,-ець: бор-ець, твор-ець,-ун: біг-ун, крик-ун,-щик: нормувальник, сортувальник і т. п.

Словотвір кожної частини мови доцільно описувати виходячи з того, які словотворчі категорії в ній діють в межах одного та різних способів словотворення.

Різні словотворчі типи з одним і тим же словотворчим значенням утворюють класи різних за формою, але тотожних по словообразовательной семантиці дериватів. Такі об'єднання синонімічних словотворчих типів називаються словотворчими категоріями. Отже, словотворча категорія - це одиниця більш високого рівня в класифікації словотворчих явищ, ніж словотвірний тип.

Прикладом словотворчої категорії є сукупність словотворчих типів, що об'єднує всі формально різні деривати з одним і тим же дериваційні значенням 'особа, що характеризується по його відношенню до предмета, названого виробляють' (автомобіліст, кулеметник, табунник, фабрикант, гусляр, аптекар, кіоскер).

2. Словотворча ланцюг Розглянемо ряд однокоренких слів: учи (ть) - вчи-тель - вчи-тель-ниц (а); бел (ий) -

бел-(іть) - по-білі (ть) - побілю-к (а) - побелоч- н (ий); готовий (ий) - готовий-і (ть) - за-готовий (іть) - загот-к (а) - загот-щик - заготовщіц-к (ий). Ці ряди похідних збудовані

так, що кожна попередня одиниця є безпосередньо виробляє для подальшої: дієслово вчити служить виробляють для іменника вчитель; від імені іменника вчитель вироблено ім'я особи жіночої статі - вчителька. Сукупність похідних, упорядкована так, що кожна попередня одиниця є безпосередньо виробляє для подальшої, називається словообразовательной ланцюгом (або ланцюжком ). Ця комплексна одиниця виявляє ступінчастий характер російського словотворення. Вона демонструє синтагматичні відносини між спільнокореневими словами. Слова в ланцюга пов'язані відносинами послідовної похідності.

3. Словотвірна парадигма Словотвірна парадигма - це клас однокореневих дериватів, які перебувають у

словотвірному гнізді на одній і тій же ступені похідності і пов'язаних між собою відносинами спільної производности, тобто мотивованих одним і тим же виробляють. Так, у словотвірному гнізді з вершиною здоровий представлені наступні парадигми:

Здоровенький, здоровенний, нездоровий, здороветь, оздоровити, здоров'я - деривати I ступеня похідності, утворені від одного і того ж виробляє (у даному випадку - безпосередньо від вершини гнізда); оздоровлювати, оздоровлення - деривати II ступені похідності (утворені від дієслова оздоровити); одужання, видужувати - деривати III ступені похідності (утворені від дієслова одужати).

Між однокореневими словами існують не тільки відносини послідовної похідності, а й відносини спільної производности (кодеріваціі). Іншими словами, такі відносини можна назвати радіальними - від одного виробляє утворюються пучки похідних:

сніжить-ок сніг сніжить-н (ий) сніжить-Інк (а) Сукупність похідних, що мають одну і ту ж виробляє основу і знаходяться на

одному щаблі словопроізводства називають словообразовательной парадигмою (СП). Поняття СП - молоде в теорії синхронного словотворення. Виникнення його пов'язане з пошуками ізоморфізму між будовою різних систем мови, прагненням виявити парадигматичні відношення між одиницями словотвору.

Порівняння словотворчих парадигм слів однієї семантичної групи показує, що між ними спостерігається більша схожість в наборі певних дериваційних значень, ніж у конкретному наборі похідних з одним і тим же афіксом, тому що в словотворенні одне і те саме значення (і для російської мови це особливо характерно ) нерідко має різні засоби вираження. Таким чином, існує асиметрія між означуваним і що означає: одне і те ж деріваціопное значення може бути виражене за допомогою різних афіксів

4. Словотвірне гніздо Словотвірне гніздо - це комплексна одиниця словотвірної системи, що

представляє собою упорядковану сукупність всіх однокореневих дериватів, пов'язаних відносинами безпосередній або опосередкованій производности з одним непохідним (базовим) словом, яке називається вершиною даного гнізда. Елементами словотвірного гнізда, крім його вершини, є також словотворча ланцюжок і словотворча парадигма.

5. Словотворчі типи Словотворчий тип є основною одиницею класифікації похідних слів. Під

словотворчим типом розуміється клас дериватів, що належать до однієї частини мови і характеризуються однаковими словотворчими властивостями: а) похідні від слів однієї частини мови, б) однаковим видом словотвору; в) загальним способом

словотворення; г) тотожним словотворчим значенням; д) одним і тим ж засобом вираження словотвірного значення - деріватором.

6. Потенційні слова Якщо зчепленню афікса та основи заважають узуальние обмеження, вони

можуть бути подолані. При наявності громадського або індивідуального замовлення на слово створюється похідне слово, що реалізує словотворчий потенціал виробляє. Час появи подібних слів встановити неможливо. Вони живуть у мові під спудом, укладені у словотворчих можливості мови, але реально можуть і не з'являтися, якщо в них немає потреби.

Потенційні слова заповнюють порожні клітки словотворчих парадигм і утворюються за продуктивним словотворчим типам.

Способи словотвору. Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів.

Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:

Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший — хороший, безвідповідально — відповідально.

Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання — читати, молодість — молодий.

Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися — бити, миритися — мирити.

Префіксально-постфіксальний: розійтися — іти, приблудитися — блудити.Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний,

змилостивитися — милостивий.Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів

шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений.

Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський).

Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всюди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними.

Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:

а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином,

б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,

в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України,

г) складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія;

д) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора).

Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

33. Словотвірні системи частин мови.СЛОВОТВОРЕННЯ ІМЕННИКІВ Іменники утворюються всіма способами, що відомі українській мові:

морфологічним (читач), морфолого-синтак-сичним (сільськогосподарський, наречена), лексико-семантичним (село Береза), словоскладанням (паровоз), зрощенням (прізвище Панібудьласка), абревіаційним (А ТС) тощо. Твірною базою для них в основному є дієслова (малювання), прикметники (малюк), іменники (картоплиння), числівники (п'ятірка), займенники (вашець).

СЛОВОТВОРЕННЯ ПРИКМЕТНИКІВВідносні і якісні прикметники розрізняються між собою словотвірною структурою.

Відносні мають лише похідну основу, яка складається з твірної основи і твірного суфікса (сталь+ний). Основи ж якісних прикметників поділяються на дві групи: а) прикметники з непохідною основою (синій, жовтий), б) прикметники з похідною основою (холодний, мирний). Прикметники утворюються найчастіше суфіксальним, префіксальним або префіксально-суфіксальним способами, рідше — способом складання.

СЛОВОТВОРЕННЯ ЧИСЛІВНИКІВСистема числівників є закритою і не поповнюється новими утвореннями.

Числівники — це самостійні числові назви, що відтворюються в процесі мовлення. Утворюються лише збірні числівники, які складають два типи із суфіксами: 1) -ой·: двоє, троє; 2) -ер-: четверо, п'ятеро, шестеро, семеро, восьмеро, дев'ятеро і т. ін.

СЛОВОТВОРЕННЯ ДІЄСЛІВСловотвірний механізм дієслова характеризується широким залученням

різноманітних мовних ресурсів і багатством способів їх використання. Для дієслова виступають твірними всі частини мови — іменники, прикметники, числівники,

займенники, дієслова, прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки. При словотворенні дієслів застосовуються всі основні типи морфів: суфікси, префікси, постфікси та їхні комбінації. Похідні дієслова утворюються за суфіксальним, префіксальним, постфіксальним, суфіксально-префіксальним, префіксально-суфіксально-постфіксальним, префіксально-постфіксальним способами.

СЛОВОТВОРЕННЯ ПРИСЛІВНИКІВПрислівники утворюються майже від усіх частин мови: іменників, прикметників,

числівників, займенників, дієслів, прислівників. Для утворення прислівників застосовуються такі способи: суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, конверсійний (адвербіалізація), основоскладання. У творенні прислівників виявляються три типи відношень між твірними і похідними словами: транспозиційний (тихий — тихо), модифікаційний (тихо — тихенько — тихесенько), мутаційний (два — двічі, бігти — бігцем).

34. Морфологічний рівень граматики. Підсистеми морфологічної системи.

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного. Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами відрізняє морфологію від лексикології, яка вивчає значення коренів і цілих слів. Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику речення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «аморфних» мовах її вартість нульова.

Усебічне вивчення системи і структури МК у цілісному плані розкриває механізм співвідношення семантичного і формально-граматич- ного змісту (статику і динаміку) у внутрішньокатегорійній внутріш- ньочастиномовній і внутрішньокатегорійній міжчастиномовній структурі, внутрішньочастиномовну міжкатегорійну і міжчастиномовну міжкатегорійну взаємодію на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях, висвітлює специфіку співвідношення між первинними і вторинними функціями МФ, формування функціонально- семантичних парадигм окремих МФ і МК.

Периферію морфологічної системи становить дієслівна валентність як ГК міжрівневого проміжного типу, тому що відмінковоутворювальний контекст є показником дієслівної валентності й відмінкові форманти виступають її словозмінними афіксами (пор.: -ові(-еві), -і, у(ю), -ам(-ям) — адресат; -а(-я), -у(-ю), о, -і, и — об’єкт; -ом(-ем), ою(ею), -ами(-ями) — інструмент і т. д.). За своєю специфікою валентність є класифікаційною категорією, оскільки дієслова розподіляються між її грамемами (шістьма/сімома). Диференціація лексем на ґрунті семантичних гнізд у їхній структурі з послідовною детермінованістю залежної ГФ, що виступає формальним показником валентного значення, відбиває міжрівневий (зв’язок з моделюванням речення) проміжний (перебуває між семантикою, морфологією і синтаксисом) морфолого-семантико-синтаксичний характер ГК валентності дієслова.

До валентності дієслова прилягає словотвірно-синтаксична категорія ступенів порівняння прикметників, вияв якої на морфологічному рівні І вторинним у власне-прикметниковій означальній функції.

Іменник і дієслово виступають ядерними частинами мови в силу їхньої предикативної й аргументної спеціалізованості, навколо них і-рупуються інші частини мови. У морфології послідовно реалізується принцип функціональної самостійності/несамостійності класів слів, що зумовлюється статусом частини мови у побудові речення.

Функціональна багатоплановість дієслова зумовлює нерівнорядність власне-дієслівних категорій і наявність діаметрально протилежних підходів до їхньої кваліфікації та класифікації.

ГК дієслова утворюють цілісний комплекс, оскільки вони пов’язані з тією самою лексемою та її ядерною специфікацією.

МК української мови у своїй структурі властиві парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні відношення.

Кваліфікуючи МК іменника й дієслова як цілісну систему, слід виходити з їхньої взаємоспрямованості та функціональної співположеності на рівні речення. У сучасній українській мові цілісна система МК охоплює дві підсистеми МК — підсистему МК іменника і підсистему МК дієслова.

35. Частини мови. Проблема виокремлення частин мови. Повнозначні та службові частини мови.

Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови - одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. Крім того, частини мови є важливим джерелом пізнавальної діяльності людини. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.

Однак на питання, що таке частини мови, до цього часу немає однозначної відповіді. Одні вважають, що це лексичні розряди слів, другі - граматичні класи слів, а треті - лексико-граматичні групи слів, тобто змішані: лексичні й граматичні одночасно. На сучасному етапі використовують такі три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.

Принципи поділу на частини мови.1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова

або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація.В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і

вигук:самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати

синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини) іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.прикметник — який? чий? Змінювана за відмінками.числівник — скільки? котрий? Змінювана за відмінками.займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них

не можна поставити питань, є незмінюваними, сполучник, прийменник, частка;Окремо стоїть вигук.П’ять частин мови об’єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і

дієвідмінюються) – це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є класами незмінюваних слів.

Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник, прикметник, числівник і займенник.

Повнозначні та службові частини мови. Службові частини мовиСпільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони: не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного

значення; не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних

ознак; не змінюють своєї форми; не бувають членами речення.До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. Прийменник — незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність

іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на:

об'єкт дії — повідомити (про що?) про концерт, подарунок (для кого?) для сестри; напрямок — поїздка (куди?) на курорт; місце — зустрітися (де?) біля клубу; причину — замовк (із якої причини?) від несподіванки;

мету — зібратися (для чого? ) на нараду тощо.Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною мови

входить до складу члена речення.Сполучником - називається службова частина мови, яка вживається для зв'язку

однорідних членів речення, частин складного речення та складових частин тексту. У цьому світі молитися і любити — єдиний шанс (Н. Мориквас).

Сполучник не має лексичного значення, не змінюється, не буває членом речення, не входить ні до члена речення, ні до частин складного речення.

Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.

Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами милозвучності мови: пішов би — пішла б, згадай же — згадали ж і под.

Повнозначні частини мовиІменник ( хто? що?) — назви предметів у широкому розумінні цього слова: радість,

родина, осінь, життя, син, сонце, казка, ім ’я, вибори. Живи, Україно, живи для краси,Для сили, для щ астя, для волі!.. Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому

полі.Олександр Олесь. Прикметник (який? чий?) — назви ознак предметів: рідний, м удрий, південний,

безкраїй, оксамитовий, темно-червоний, художній, вінницький, батьків, ведмежий, орлиний, шалений, східнослов’янський. Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову ‘її солов’їн у. В. Сосюра.

Числівник (скільки? котрий?) Назви кількості або порядку предметів при лічбі: два, п’ятдесят, четверо, кілька, дві треті, півтори, третій, три дцятий,

трьохмільйонний. Є тисячі доріг, Мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. В.

Симоненко. Займенник (хто? що? який? чий? котрий? скільки?) — вказує на предмет, ознаку,

кількість, але не називає їх: я, ми, вони, себе, твій, наш, той, кожний, який, скільки, хто-небудь, деякий, ніщо. Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути

і ніжність твою берегти. А. Малишко. Дієслово (що робити? що зробити? ) — назви дій предметів у часі або їхнього

стану: берегти, вірити, розквітати; посіяти, зібрати, заспівати; мріяти, молодіти, хвилюватись. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України,

І світ ясний, невечірній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Т. Шевченко.

Прислівник (як? де? коли? куди? звідки? у якій мірі?) — назви ознак дії, стану або іншої ознаки: УКРА ЇНСЬКА МОВА читати вголос, зробити нашвид куруч, відпочивати влітку, повернутися назад, спати міцно, повторив тричі, дуже далеко, надзвичайно приємно. Боже — Отче Всемогутній, Захисти коханий край! ..ЗСай собори на руїні Стануть там, де Ти прорік. Суверенній Україні Слава нині і повік! О. Лупій.

Повнозначними ці частини мови називають тому, що слова, які до них належать, мають лексичне і граматичне значення, відповідають на певне питання та виступають членами речення.

\

36. Система морфологічних категорій. Класифікаційні, синтаксичні, номінативні граматичні значення.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й словозмінні.Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких

виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови змінюється за відмінками.

У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа, означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю.

Вона є в більшості сучасних індоєвропейських мов. Немає її в англійській, фіно-угорських, тюркських, японській та деяких інших мовах

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки. У мовах світу категорія числа не збігається.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.

Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. У деяких мовах є тільки два ступені порівняння - звичайний і елатив. Ступені порівняння мають прикметники і прислівники (важкий, важчий, найважчий; темно, темніше, найтемніше).

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні.

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі.

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення.

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.

Різні мови мають різний набір форм способу. 6 усіх мовах є дійсний (представляє дію як реальний факт), умовний (представляє дію як можливу, бажану, передбачувану, обумовлену) і наказовий (служить для передачі наказу, спонукання або прохання) способи.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.

Виконавцем дії може бути мовець, Його співрозмовник або особа, яка не бере участі в розмові. Відповідно розрізняють першу, другу і третю особу (пишу, пишеш, пише). Категорія особи належить до узгоджувальних, словозмінних.

Граматичне значення.Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне

значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять єдність своїх складників та утворюють граматичну категорію.

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.

Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найзагальніших властивостей буття.

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).

Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день).

Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.

Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).

Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах.

Синтаксичне значення члена реченняСинтаксичне значення члена речення містить два складники: реальне значення

самого члена речення — лексичне значення, і зна¬чення відношень (семантико-

синтаксичних) між членами речення — граматичне значення. Лексичне і граматичне значення в структурі члена речення співвідносяться як конкретне і абстрактне.

Лексичне значення є семантичним відображенням певних предметів, ознак, дій, об’єктів тощо. Від нього прямо залежить первинна функція слова. Так, наприклад, слова з предметною семантикою (іменники) виступають в ролі предметних членів речення — підмета і додатка, слова з ознаковою семантикою (наприклад, прикметни¬ки) — в ролі ознакових членів — означення й присудка, слова з обставинною семантикою (наприклад, прислівники місця, часу, причини й мети) — в ролі обставини.

Однак ті самі слова (з тим самим лексичним значенням) можуть виконувати різні синтаксичні ролі, тобто по-різному співвідноситися з іншими словами.

Номінативне або називне значення слова називає окремо взятий предмет. Оскільки номінативне значення мають власні імена, географічні назви, реалії, тобто слова-назви, а не слова-поняття. то природно, що саме слова цієї категорії звичайно перекладаються постійними рівнозначними відповідниками, тобто еквівалентами.

Класифікаційне значення.Класифіка́ція — система розподілення об'єктів (процесів, явищ) за класами

(групами тощо) відповідно до визначених ознак. Інколи вживають термін категоризація у значенні "розподілення об'єктів на категорії".

Класифікація — це також дія (процес) за значенням дієслова класифікувати.Оскільки в результаті класифікації утворюється хоча б один клас (група), принаймні

з одним елементом, — можна визначати класифікацію як групування, утворення класів об'єктів, що, до речі, ближче до етимології слова класифікація.

Таксономія використовує класифікацію.Хоча класифікація є в тій чи іншій мірі умовною і суб'єктивною відповідно до

суб'єкта, який її здійснює, та його здатності розрізняти ознаки об'єктів класифікації, все ж вона допомагає спростити спілкування людей, дозволяючи оперувати більш вузькими і конкретними поняттями.

37. Система морфологічних категорій. Іменні категорії.38. Система морфологічних категорій. Дієслівні категорії.У слові відбито морфемну структуру і морфологічні категорії конкретної мови.

Граматичне значення слова, передаване службовими елементами, є абстрактним, не залежним безпосередньо від його конкретного лексичного значення. Наприклад, у слові біг («вид руху») наявні такі граматичні значення, як належність до розряду іменника, до чоловічого роду однини, називного відмінка.

Словозмінні і словотвірні значення зумовлюють поділ морфології на дві взаємопов'язані частини — граматичну морфологію (словозміну, парадигматику) і лексичну морфологію (словотвір). Нерідко до власне морфології зараховують тільки словозміну, яка спирається на регулярне творення форм слова.

Морфологічні категорії здебільшого класифікують за кількістю грамем (значень), що утворюють категорію, і за характером відношень між ними. Мінімальним виявом морфологічної категорії у сучасній українськиій мові виступають дві грамеми (категорія числа), а максимальним — сім грамем (категорія відмінка). Грамемам

кожної категорії властива однорідність граматичного значення. Зокрема, категорію часу дієслова формують значення теперішній, минулий і майбутній часи. Морфологічні категорії мають зовнішний (афіксальний) засіб вираження граматичного значення, що уможливлює граматичну видозміну слова.

Конкретну форму слова називають словоформою, а слово як сукупність і репрезентант словоформ, об'єднаних тотожним лексичним значенням і розрізнених тільки у граматичному плані за допомогою службових елементів, кваліфікують як лексему. Відповідно до причетності/непричетності морфологічних форм слів до синтаксичної сфери мови їх поділяють на синтаксичні й несинтаксичні.

Взаємодія іменних та дієслівних категорій. Систему морфологічних категорій утворюють підсистеми іменних (визначальними

є іменникові, оскільки рід, число, відмінок прикметника, рід і число дієслова виступають відображувальними) і дієслівних категорій як носії частиномовного значення двох фундаментальних взаємоспрямованих і взаємопротиставлених мовних понять — субстанціональності і процесуальності. У системних зв’язках перебувають не лише МК як окремі компоненти внутрішньочастиномовної структури, а й внутрішньокатегоріальні елементи і цілісні категоріальні структури іменника і дієслова, іменника і прикметника. Це свідчить про наявність внутрішньокатегоріальної внутрішньочастиномовної, внутрішньокатегоріальноїміжчастиномовної, міжкатегоріальної внутрішньочастиномовної, міжкатегоріальної міжчастиномовної взаємодії, що пізнається на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях і характеризується нерівнорядними площинами. Взаємодія морфологічних одиниць виявляється у п’яти різновидах: власне-взаємодія, взаємовплив, взаємозумовленість, взаємопроникнення, взаємоперехід.

Серед іменних категорій вирізняються самостійні іменникові і залежні (узгоджувальні) прикметникові, числівникові, дієслівні категорії. Взаємодія між ними зумовлена реалізацією синтаксичних зв’язків і підпорядкована відображенню структурної функції. На цій підставі поєднання однойменних автономної і залежної категорій пропонують розглядати як цілісні одиниці, що свідчить про внутрішньокатегоріальну міжчастиномовну взаємодію, різновиди і напрями якої є нерівнорядними на морфологічному, синтаксичному і комунікативному рівнях щодо роду, числа і відмінка.

Рівноправність морфологізованого ядра з іншими засобами (лексичними, синтаксичними) вираження семантики істоти/неістоти, особи/неособи пояснює їх перехідний міжрівневий тип.

Внутрішньокатегоріальна міжчастиномовна взаємодія роду іменників і роду атрибутивних компонентів має морфолого-синтаксичний (зелене дерево, глибока долина), смислозмістовий [Державний секретар підкреслила значущість космічних досліджень) і комунікативно-праг- матичний (Василько — велика плакса) виміри, що зумовлюються ре- ферентно-предикатною властивістю ГЗ роду іменників, їх підпорядкованістю актуально-прагматичним завданням.

Підсистема іменникових категорій характеризується спільністю реалізації, у силу чого рід, число і відмінок є співположеними і для них властива акумулятивно-структурна, власне-структурна і семантико-граматична внутрішньочастиномовна міжкатегоріальна взаємодія. Акумулятивно-структурний різновид

внутрішньочастиномовної міжкате- горіальної взаємодії роду, числа і відмінка має місце серед більшості іменників, його головною ознакою є реалізація структурної функції з акумуляцією всіх ГЗ в одному форманті.

Морфолого-синтаксичний аспект роду і числа іменників забезпечує морфологічний сингармонізм роду й числа синтаксично пов’язаних слів (зовнішні функції МК), відбиваючи особливості внутрішньо категоріальної міжчастиномовної взаємодії, у чому виявляється одна із властивостей синезису (повторення — відбиття).

Семантико-граматична внутрішньочастиномовна міжкатегоріальна взаємодія іменникових категорій спостерігається при різноманітних міжчастиномовних трансформаціях, формально-граматичному і лексико-семантичному оформленні предметності.

Дієслівна категорія. Взаємодію дієслівної особи та відмінка іменника слід кваліфікувати як ієрархічно

найвищу ланку протиставлення і взаємоспрямованості дієслова й іменника. Подібний тип взаємодії категоріальної семантики є підтвердженням взаємопроникнення МК і засвідчує підпорядкованість зовнішньочастиномовних категоріальних функцій витворенню одиниць ієрархічно найвищого мовного рівня. Взаємопроникнення МК характеризується двома вимірами — формально-граматичним і семантичним. Перший із них пов’язаний з інвентарем позиційних відмінків і з формально-граматичною детермінацією іменем дієслова (особа дієслова і є категорією, що зумовлена іменниковим (у широкому розумінні) підметом і виступає визначальною при утворенні структури двоскладного речення). Дієслівна семантика спрямована на змістове завершення, заповнення синтагматичних сем, що в структурі двоскладного речення перетинаються з парадигматичними семами іменника. Семантична детермінація діеслова-присудка допускає варіювання на відміну від визначеності формальної.

Часова парадигматика дієслова визначається семантикою виду, що свідчить про детермінацію останньою обсягу семантики часу. Морфологічні значення виду зазнають модифікації внаслідок сполучення із семантикою часу і частково зумовлюючись останньою у вживанні.

Особливості внутрішньочастиномовної міжкатегоріальної дієслівної взаємодії відбивають семантичну і синтаксичну орієнтацію її складників. Одиниця вираження категорії відсилає як до морфологічного значення (тобто одне із значень — час, спосіб), так і до пропозиції (особа) і лексичного значення (вид). Семантично орієнтованим є вид з

послідовною диференціацією його грамемами доконаності і недоконаності структурно відмінних пропозицій

Ядро міжчастиномовної міжкатегоріальної взаємодії становить взаємопроникнення відмінка іменника й особи дієслова — фундаторів предикативного зв’язку, навколо якого групуються всі інші різновиди взаємодії. До ядра міжчастиномовної міжкатегоріальної взаємодії прилягає взаємозумовленість форм вокатива й імператива, що спеціалізуються на реалізації апелятивної функції мови. Взаємозумовленість вокатива й імператива простежується на рівні особової семантики, обмежуючись лише формами 2-ї особи.

39. Система іменних частин мови.Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник,

прикметник, числівник і займенник.Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у

формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї? Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, Васине, батькова, братове.

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо через відношення до інших предметів, або через відношення до особи чи істоти.

Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним

значенням: сумна пісня, яскрава особистістьвідносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення

його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост;присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн рушник,

Мартин зошит.Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній

порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають

збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками.За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та

порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання скільки? (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі? (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті).

Займенник — частина мови, яка замінює іменник у реченні. Вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?. Наприклад: ти, ніщо, жодний, мій, той, усякий, стільки.

40. Система дієслівних утворень.ІнфінітивІнфінітив (лат. infinitivus — неозначений) — неозначена неособова нефінітивна форма дієслова, яка називає дію або непроцесуальний стан безвідносно до дійсності, часу, особи, числа, виражена морфологічними категоріями виду, перехідності/неперехідності, вживається в позиції усіх членів речення і структурно оформлена суфіксами -ти, -ть. Інфінітив функціонально близький до супіна (незмінюваної дієслівної форми) в латинській та старослов’янській мовах при дієсловах руху, де він означає мету руху, а також до герундія (вид дієслівного іменника) в англійській і латинській мовах. Це

початкова форма дієслівної парадигми, тобто словникова форма (представник дієслівної лексеми в словнику). Семантична категорія інфінітива виявляється в тому, що він виконує номінативну функцію — називає діюабо процесуальний стан безвідносно до часу, до дійсності, до особи, числа і т. д.: дивитися, співати, знаходитися, лежати. Морфологічними категоріями ця форма відрізняється від інших, оскільки:— не має категорії часу, способу, числа, особи;— має категорію виду: читати — прочитати, думати— придумати;— має категорію стану — активний і пасивний: будувати— будуватися, вертіти — вертітися. — має категорію перехідності/неперехідності: фарбувати,турбувати, вчити; лежати, спати, сидіти;— не має категорії особи, числа, способу.Синтаксичні властивості інфінітива визначає його роль у словосполученні та реченні. Ця нефінітивнаформа виконує такі функції;— виступає підметом; Життя прожити — не поле перейти;— виконує роль присудка; Жити — батьківщині слу жити; Я повинен повідомити;— може бути означенням; Командир прийняв рішення наступати;— виступає обставиною; Прийшов вибачитися;— виконує функцію додатка: Наказав стріляти; Просив пити; Благав відпустити;— у словосполученні буває опорним і залежним компонентом: Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність Життя або Смерті! (М. Бажан);— керує, якщо є опорним компонентом: Казати правду треба вчасно і невчасно;— прилягає, якщо є залежним компонентом: Необхідність читати — постійна ознака інтелектуальної людини;—займає у реченні позицію іменника і прикметника:дозволити сісти, просили передати; бажання вчитися, думка поїхати додому;— Є компонентом форми майбутнього складеного часу: Я оуду малювати; Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні (Леся Українка).У сучасній українській мові інфінітив маркує формотвірний суфікс -ти і його аломорф -ть (рідше): Нашобов’язок — працювати. Села тепер вже не впізнать -електролампи скрізь горять. Після голосного вживаються суфікси -ти і -ть: кричати — кричать; співати — співать. Після приголосного — лише -ти: нести, вести, бігти, трясти. В українській мові інфінітив зрідка набуває значення пестливості внаслідок вживання іменникових пестливих суфіксів -очк-, -оньк-, -к-, -ун-, -ус-: їстоньки, їстки, питоньки, питки, спатоньки; спатки, спатуні (пор. татуньо), , сісточки, сістоньки, тупоньки, хлюпоньки. Таких лексем, що поширені в розмовній мові під час спілкування з дітьми, у мові небагато. Утворюються ці форми шляхом поєднання суфіксів -очк-, -оньк-, -к-, -ун-, -ус- та інфінітивного суфікса -ти: спат-ун-і, спат-ус-і, тому їх можна кваліфікувати як інфікси.

Дієприкметник як дієслівна форма

(О. Пєшковський, В. Виноградов, В. Богородицький, Л. Булаховський, І. Кучеренко, І. Вихованець, Ю. Шевельов, О. Потебня, М. Жовтобрюх, В. Русанівський, автори Русской граматики)Дієприкметник — вербоїдна недієвідмінювана форма, що означає дію як ознаку предмета, виражену морфологічними категоріями дієслова і прикметника.Різні мовознавці в дієприкметниках визначальними (провідними) вважають неоднакові явища: одні — ознаку (атрибутивність), інші — дію (процесуальність). Так у морфології сформувалося кілька поглядів на категоріальне значення дієприкметника. Мовознавці, які вважають, що він виражає ознаку предмета за дією, зближують його з прикметником, а ті, хто стверджує, що дієприкметник виражає дію як ознаку предмета, розглядають його як одну із форм дієслова. Дієслівні ознаки . Дієприкметники утворюються лише на базі дієслів і мають спільне з ними лексичне значення, пор.: писати — пишучий, писаний, відкрити — відкриваючий, відкритий; Як і дієслово, дієприкметник має морфологічні категорії виду, часу, перехідності/неперехідності, стану.Від дієслівних видових пар утворюються відповідні дієприкметники недоконаного і доконаного виду: перевіряти (недок. вид) — перевіряючий (недок. вид), перевірити (док. вид) — перевірений (док. вид), малювати (недок. вид) — мальований (недок. вид), намалювати — намальований (док. вид).Дієприкметник має форми двох часів — теперішнього і минулого: підкреслити — підкреслюючий, підкреслений; вживати — вживаючий, вживаний. Оскільки ознакою предмета дія може бути лише тоді, коли вона відбулася або відбувається, майбутнього часу в українській мові, на відміну від узбецької, балкарської і латинської мов, дієприкметники не мають. Перехідність і неперехідність дієприкметників залежить від дієслів, від яких вони утворюються: виконувати обов’язки — виконуючий, вишити рушник — вишитий (перехідні); відпочивати - відпочиваючий, спати — сплячий, (неперехідні).У дієприкметниках зберігається дієслівна категорій стану (активний і пасивний). Активний стан дієприкметників означає, що носієм дії і ознаки є той самий предмет (особа): половіюче жито, крокуючі солдати. Пасивний стан дієприкметників вказує на те, що носієм ознаки є один предмет, а носієм (виконавцем) дії — інший предмет: намальований художником портрет, забуті нами імена, здобуті нами знання, виконана учнем вправа. Як і дієслова, дієприкметники здатні керувати залежними словами: виконуючий завдання учень, написане пером слово, керуючий справами робітник. Прикметникові ознаки. Дієприкметники, як і прикметники, називають ознаку предмета, але не постійну,як прикметник {металеві двері), а процесуальну {виконаний робітником план; складений навесні екзамен). Йому властиві синтаксичні категорії роду, числа, відмінка, які має прикметник: розвантажений вагон, розвантажені вагони, розвантажених вагонів; нині відроджене село, нині відроджені села, нині відроджених сіл; перебудована по-новому промисловість, перебудованої по-новому промисловості.Дієприкметник виступає в реченні узгодженим означенням: меркнучі зорі, стигнучі хліба, кипляча вода, квітнучі сади. Функцію означення виконує і дієприкметниковий зворот (дієприкметник із пояснювальними словами), напр.: Через вікно зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом (С. Васильченко).

Прикметниковою ознакою дієприкметника є здатність виступати іменною частиною складеного присудка, напр.: Поле було виоране; Вікна були зачинені; Дерева стояли обважнілі.Дієприкметники мають спільні з прикметниками закінчення -ий,-а,-е,-і (пор. зелений і завезений). Власне дієприкметникові ознаки:— процесуальна ознака за дією в часі (на відміну від постійної ознаки прикметника): пор. прикметник колючий : дієприкметник колючий, благаючі руки — благаючі праці руки, терплячий — терплячий, несказанний — несказаний, невблаганний — невблаганий, квітучий — квітнучий;— суфікси, яких не мають інші частини мови: -уч ( -ю ч ) , -ач- ( -ЯЧ - ) (ідеалізуючий, взуваючий, обновлюючий, благаючий, лежачий, дрижачий, киплячий, сидячий, гублячий); -л- {обважнілий, позеленілий, зав’ялий, змерзлий, розталий, прогнилий, опалий, згорілий); -ш- {перемігший), -т- {бритий, дертий, дутий, критий, митий, вилитий);- відсутність процесуальної ознаки за дією в майбутньому часі (на відміну від дієслів).Отже, дієприкметник мас специфічне категоріальне значення (дія як атрибутивна ознака в часі), своєрідні морфологічні категорії (єдність дієслівних і прикметникових ознак), спільну з прикметником синтаксичну функцію (означення), суфікси, яких не має жодна інша частина мови чи дієслівна форма.

Дієприслівник як дієслівна форма(О. Шахматов, В. Русанівський).Дієприслівник — вербоїдна невідмінювана форма дієслова, яка означає додаткову дію як обставину протікання головної.Прислівникові ознаки . Прислівниковими ознаками дієприслівника є: — відсутність форм словозміни (нульова парадигма);— здатність вживатися у функції обставин (способу дії, часу, умови, причини); — здатність бути залежним від дієслова-присудка;— здатність поєднуватися з опорним дієсловом способом прилягання. У реченнях Стояли вони мовчазні, вдивляючись у далеке минуле Своє (О. Довженко); Пронизливо кричаличайки, стрічаючи день (О. Донченко); дієприслівники вдивляючись, стрічаючи, є обставинами відповідно способу дії, причини, часу, умови.Дієслівні ознаки . До них належать:— лише дієслівна твірна основа для дієприслівників: співати — співаючи, заснути — заснувши;— спільне лексичне значення у дієслова і відповідного дієприслівника: працюю — працюючи, думати — думаючи;— категорія виду (в дієприслівниках завжди зберігається категорія виду відповідного дієслова): здобувати — здобуваючи (недок. вид), здобути — здобувши (док. вид);— категорія перехідності/неперехідності (дієприслівники завжди зберігають категорію перехідності або неперехідності відповідного твірного дієслова): сидіти — сидячи, сидівши (неперехідні), вручати подарунок — вручаючи, вручивши подарунок (перехідні);

— категорія стану (дієприслівники завжди зберігають активний або пасивний стан відповідного твірного дієслова): гойдати — гойдатися і гойдаючи — гойдаючись, взувати — взуватися і взуваючи — взуваючись;— постфікс -сь (-ся ) як спільний засіб творення пасивного стану: хитати — хитатися, хитаючи — хитаючись;— здатність керувати тими самими формами: листуватися з друзями — листуючись з друзями, прокидатисявід шуму — прокидаючись від шуму; — здатність сполучатися з тими самими прислівниками: їхати швидко — їдучи швидко, йти поволі — йдучи поволі.Дієприслівник не має таких дієслівних категорій, як категорія часу, категорія способу, категорія особи, категорія числа, категорія роду.Власне дієприслівникові ознаки . До них належать:— значення додаткової дії;— не властиві іншим частинам мови суфікси: -учи (-ю чи ) із значенням недоконаного виду при дієслівних основах теперішнього часу першої дієвідміни: бред(уть) + -і- учи — бредучи, вітаі(уть) + учи (-ю ч и ) — вітаючи; -ачи (-я ч и ) із значенням недоконаного виду при дієслівних основах теперішнього часу другої дієвідміни: леж(ать) + ачи — лежачи, сид(ать) + ачи — сидячи; суфікси –ши (в основах на приголосний), -вши (в основах на голосний) із значенням доконаного виду при основах інфінітива: при- нес(ти) +- ши — принісши, схова(ти) -вши — сховавши.Дієприслівникові суфікси -учи, -ачи, -ши, -вши утворилися з морфів дієприкметника і прислівника. Дієприкметниковими є морфи -уч-, -ач- (пор. ревучий, миючий, керуючий, лежачий, висячий), -ш-, -вш- (пор. рос. несший, звавший). Дієприкметникову основу має і морф -и- не без впливу прислівникового морфа -и- (пор.: по-турецьки, мовчки, завширшки, завдовжки). Але це не механічне поєднання морфів іншихчастин мови, це якісно нові суфікси з новим значенням, що сформувалися на базі уже наявних у мові морфних елементів;— значення другорядного присудка (на відміну від прислівника, який виступає обставиною), іяк граматична категорія дієприслівник сформувався в історичну епоху української мови, тобто в епоху, засвідчену писемними пам’ятками. Отже, історичне формування дієприслівника — це перетворення активних коротких узгоджуваних дієприкметників з предикативною функцією у неузгоджувані слова зі статусом окремої дієслівної форми під впливом прислівника.

ДІЄСЛІВНІ форми на -но, -тоУ сучасній українській мові вжинаються невідмінювані слова на -но, -то, напр.: Ой у полі жито копитами збито, під білою березою к заченька вбито й червоною китайкою тілонько накрито (Нар. творчість); Всюди було прибрано (М. Стельмах).За походженням ці слова є колишніми короткими дієприкметниками пасивного стану минулого часу середнього роду, які в називному відмінку закінчувалися на -о. Відірвавшись від парадигми відмінювання, вони перетворились на невідмінювані форми з новою синтаксичною функцією — функцією присудка в односкладних безособових реченнях, напр.: Закладено фундамент нового будинку; Занесено дотрудової книжки.

З повними пасивними дієприкметниками вони мають спільні і відмінні ознаки. Спільними є:— утворення від основи інфінітива перехідних дієслів: відремонтована квартира — відремонтовано квартиру; прочитана книга — книгу прочитано;— функція присудка в реченні: робота була перевірена — роботу було перевірено;— наявність минулого часу: трактор відремонтований — трактор відремонтовано;— наявність спільних суфіксів -н-, -т- в основі: збудований — збудовано, покритий — покрито; — керування формами орудного і давального відмінків: призначені студентам — призначено студентам, на писані пером — написано пером.Відрізняються дієслівні форми на -но, -то від пасивних дієприкметників тим, що:— не мають парадигми відмінювання;— не вживаються в пасивних конструкціях;— не виконують функції означення;— вживаються як присудок лише в неозначено-особових реченнях;— виступають лише присудком (пасивні дієприкметники виступають і означеннями, і присудками); — мають власний суфікс -о: відкинений — відчинено;— керують додатками у формі знахідного відмінка: надруковано книгу, завершено роботу, здобуто перемогу. Отже, хоча форми на -но, -то виникли на базі коротких пасивних дієприкметників середнього роду і нині від кожного пасивного дієприкметника можна утворити форму на -но, -то {прочитаний — прочитано, здобутий — здобуто), але ці форми набули таких нових ознак, які вже не дають змоги розглядати їх як різновид пасивних дієприкметників. Таких ознак три: невідмінюваність/ синтаксична функція, власний морф -о як формальний засіб вираження. Невідмінюваність форм на -но, -то протиставляє їх дієприкметникам і зближує з невідмінюваною формою діє слова (дієприслівником) та незмінюваними частинами мови (прислівником, станівником). Морф -о у формах на -но, -то структурно і функціонально асоціюється з прислівниками і станівниками на -о (пор. холодно, зелено, водяно, зоряно). Та ці форми не стають обставинами (як дієприслівник і прислівник), а подібно до станівника набувають синтаксичної функції присудка безособових речень. Це остаточно відокремило їх від форм пасивних дієприкметників і сформувало в окрему самостійну дієслівну форму, паритетну з іншими дієслівними формами (фінітивними, інфінітивними, дієприкметниковими, прислівниковими).Диференціальними ознаками цієї форми можна вважати: невідмінюваність, синтаксичну функцію присудка односкладних безособових речень і наявність формального засобу вираження — морфа-о. Отже, від інших частин мови дієслово відрізняється категоріальним значенням процесуальної дії і стану; морфологічними категоріями виду, часу, стану, способу, особи; морфологізованою синтаксичною функцією присудка в реченні; системою дієвідмінювання; власне дієслівними фіксами -а-ти, -и-ти, -ся, -ну-ти, -ува-ти, -ка-ти, -ича-ти та ін.; наявністю вербоїдних форм інфінітива, дієприкметника, дієприслівника, форм на-но,-то.

41. Система службових частин мови. 1. Сполучник.2. Правопис сполучників.3. Вигук.4. Прийменник.5. Правопис прийменників.6. Правопис часток.СполучникСполучником називається службова частина мови, до складу якої входять слова, що можуть поєднувати члени речення та частини складного речення.За морфологічним складом сполучники поділяються на непохідні (прості) а похідні (складні і складені).Непохідні - це первісне сполучники, які морфологічно не розкладаються на частини і, а, чи, або, та.Похідні - складні і складені - це сполучники, що утворилися від слів інших частин мови мови.Складні спол. утв. внаслідок злиття в одне слово двох слів: якщо, якби, ніби, щоб, або. Складені спол. - це сполучення слів, що утворилися поєднанням відмінкових форм займенника той чи якогось іншого повнозначного слова з сполучниками щоб, що або прислівником: тому що, через те що, для того щоб, у міру того як, подобно до того як.За вживанням спол. поділяються на:одиничні: і, а, але;повторювані: і-і, ні-ні, або-або, чи-чи;парні; як-так, хоч-але, якщо-то.За синтаксичною функцією розрізняють спол. сурядності і підрядності.Спол. сурядності поєднують синтаксично рівноправні елементи.Спол. сур. поділяються на:єднальні: і (й, та), також;протиставні: але, а, однак, та (але), зате, проте;розділові: або, то, чи, хоч, то...то, не то..., не-то, чи...чи, або...або.Спол. підрядності виражають ту чи іншу їх допомогою до головного речення приєднуються підрядні члени.Спол. підрядності за значенням поділяють на кілька груп:причинові: бо, тому що, тим що, у зв'язку з тим що;мети: щоб, щоби, для того щоб, з тим щоб, затим щоб;часові: тільки-но, ледве, щойно, скоро, з того часу як, після того як;порівняльний: мов, немов, мовби, наче, як, ніби, нібито, що;умовні: як, якщо, коли б, раз;допустові: хоч, хоча, хай, нехай, незважаючи на те що, дарма що;наслідку: так що.Правопис сполучниківСполучники, як би вони не утворені, пишуться разом: адже, отже, отож, ніби, начеб, мовби, мовбито, начебто, тобто, абощо, тощо, якщо, притому, притім, причому, проте, зате, затим.Ч-на спол. може мати при собі частки, з якими вони пишуться тільки окремо: адже ж, але ж, бо ж, хоч би, все ж. Окремо пишуться: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те що, для того щоб. У кілька спол. перші дві ч-ни пишуться разом: тимчасом як,

незважаючи на те що, затим що.Сполучники з підсилювальними частками пишуться через дефіс: атож-бо, тільки-но, якби-то.ВигукВигук - ч-на мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини.Розрізняють три групи вигуків:вигуки, що виражають емоції: страх, невдоволення, іронію, подив: о, оо, ох, ай, ех, тьху, овва. Ох, і щука ж була!Вигуки, що виражають волевиявлення, спонукання до дії: агей, гей, агов, на, нате, стоп, марш, тпру, цабе.Вигуки, що виражають етикет - вітання, подяку, побажання, вибачення тощо: добрий день, дай боже, працюйте, хай йому грець, боже поможи, на здоров'я.Звуконаслідувальні слова: гав-гав, кахи-кахи, ку-ку-рі-ку, кап-кап, тьох-тьох.

ПрийменникПрийменником називається службова ч-на мови, що охоплює слова, якими уточнюються граматичні значення іменників і які служать для зв'язку цих відмінкових форм з іншими словами в реченні: Ходить ніч по саду місячними кроками.Самостійно як члени речення прийменники не виступають.За походженням прийменники поділяються на первинні (прості) і вторинні (похідні).До первинних належать прийменники в, на, до, від(од), у(в), при, з, о, за, над, через. Походження цих прийменників встановити важко.Вторинні прийменники утворилися пізніше. До них належать прийменники типу навколо, зразу, вздовж, поперек.Вторинні прийменники поділяються на відіменні і прислівникові.Відіменні: внаслідок, край, круг, кінець, коло, перед, протягом, шляхом та ін.Прислівникові: близько, всупереч, вздовж, вслід, замість, крім, мимо, навскіс, позад та ін.За будовою прийменники поділяються на прості, складні і складені.До простих прийменників належать усі первинні, деякі вторинні: край, кінець, коло, протягом, шляхом, перед.Складними називаються прийменники, що утворилися поєднанням двох або кількох простих прийменників: з-за, із-за, з-над, з-понад, з-поміж, поміж, попід, посеред, задля , заради.Складені прийменники утворюються:а) з одного або двох прийменників та іменників: під час, з метою, в напрямку, на випадок, за винятком;б) з прийменника і прислівника: поруч з, незалежно від, слідом за, одночасно з;в) з прийменник та дієслівних форм: незважаючи на, зважаючи на.ПРАВОПИС ПРИЙМЕННИКІВ.Складні прийменники пишуться разом: понад, попід, поза, поміж, попри, посеред, услід, наприкінці, внаслідок.Складні прийменники з першою частиною з(із) пишуться через дефіс: з-за, із-за, з-поза, з-над, з-серед, з-посеред, з-поміж.Кілька нових прийменників утворених від повнозначних слів, пишуться двома і більше словами: згідно з, всилу, на шляху, у зв'язку з, в напрямку до.

Правопис частокЧастки пишуться окрема разом і через -.Частки би(б), же (ж), то, ось, он пишуться окремо від інших слів: сказав би, адже ж, що то за, ось коли, он який. Разом вони пишуться в складі сполучників та інших часток: авже ж, атож, аякже, таж, мовби, начебто. Залежно від вимови частки ось і он можуть писатися разом і окремо: осьде (ось де) і онде (он де).Разом пишуться частки аби-, де, -сь, ані-, ні-, чи-, як-, що-, чим: чимшвидше, якрах, ніскільки, анітрохи, дехто, абиде, хтось.Через дефіс пишуться частки казна-, хтозна-, будь-, небудь, бо-, но-, -то, -от, -таки: де-небудь, хтозна-який, як-от, пиши-но.Але частки пишуться окремо, якщо між ними й словами, якого вони стосуються, стоїть інше слово: аби до кого, що ж до, якби ж то, все ж таки, будь на якому.

42. Синтаксична система. Підсистеми синтаксичної системи.Синтаксична система1. Підсистема синтаксичних одиниць1.1. Мінімальні синтаксичні одиниці;1. 2. Словосполучення як одиниця-конструкція. Типологія словосполучень за різними ознаками.1.3. Система речення:- парадигма простого речення;- парадигма складного речення.2. Підсистема синтаксичних зв’язків.3. Підсистема синтаксичних категорій.

Система синтаксичних одиниць Загалом теоретики сучасного українського мовознавства (І.Р.Вихованець) виокремлюють три синтаксичні одиниці: речення,словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю.Синтаксичні одиниці в ієрархічному плані посідають неоднакове місце. Основною синтаксичною одиницею виступає речення, якому підпорядковані мінімальна одиниця, що функціонує як компоненти речення, й словосполучення.Виокремлення мінімальної синтаксичної одиниці в структурі речення відбувається в площині функціональних характеристик, які поєднують синтаксис і морфологію. В морфології синтаксична функція є однією з трьох ознак для виокремлення частини мови, для синтаксису вона є визначальною в класифікації мінімальних синтаксичних одиниць. Формальні показники граматичних значень –  флексії – з одного боку належать морфології, а з іншого – репрезентують типи синтаксичних зв’язків у словосполученнях. Відповідно до виконуваних синтаксичних функцій мінімальні синтаксичні одиниці поділяються на головні (підмет, присудок) та другорядні (означення, додаток, обставина).Інші дві синтаксичні одиниці – словосполучення і речення, як уже зазначалось,  належать до одиниць-конструкцій,  і прояв синтаксичних зв’язків в межах кожної з них має свої особливості. Синтаксичні конструкції

Завдяки синтаксичним зв’язкам можуть продукуватись різноманітні конструкції, серед яких виокремлюють: 1) словосполучення; 2) речення; 3) частини речень (звороти, вставні сполуки і под.). Перші два типи синтаксичних конструкцій входять до системи синтаксичних одиниць.Словосполучення  – граматичне і змістове поєднання двох або більше слів, яке є складним найменуванням явищ дійсності.За типом синтаксичного звязку С. поділяються на:А) сурядні безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставно-протиставного характеру, що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (поле, і гай, і гори);Б) підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне), інші — залежні, означувані. Наприклад: висока вежа, хати села, писати листа. Серед підрядних С. розрізняють: узгодження — повне й неповне; керування — безпосереднє без прийменника й посереднє з прийменником; прилягання.За морфологічною належністю надрядного слова С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові (ключ від замка), ад”єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників), адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку).За синтаксичною функцією підрядного слова   С . поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік),предикативні (учень читає),об'єктні (читати книжку),обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі), причини (паленіти від сорому),апозиційні (місто Київ).За числом членів С. поділяються на прості двочленні (день і ніч) й складні багаточленні (висока, почорніла від старості кам'яниця на розі вулиці).За лексико-семантичною структурою С. поділяються на вільні (лан пшениці), лексикалізовані (частина мови), фразеологічно зв'язані (впадати в око), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С.Речення  – сукупність об’єднаних за граматичними законами слів,  яка характеризується смисловою та синтаксичною завершеністю. Це основна, найбільша в мовній системі синтаксична одиниця-конструкція з комунікативною функцією. Обов'язкові ознаки речення – предикативність й інтонаційна завершеність. Сутність речення виявляється в граматичних категоріях часу та модальності, які разом репрезентують категорію предикативності – стосунок змісту речення до дійсності (реальність/нереальність, необхідність/ймовірність, можливість/неможливість тощо). Саме відсутність предикативності в першу чергу відрізняє від речення іншу синтаксичну конструкцію – словосполучення.За будовою речення класифікують на прості, складні (з двома предикативними частинами) та складні синтаксичні конструкції.Виокремлення в синтаксичній системі речень двох типів одиниць (простого речення та складного речення) базується передусім на його формально-структурних характеристиках. Просте і складне речення — одиниці різних рівнів, оскільки складне виникає в результаті поєднання простих в одне смислове ціле. Тому визначальним показником розмежування речень на прості і складні є предикативний

центр (підмет і присудок) у його кількісному значенні: просте є монопредикативною одиницею, що містить не більше одного підметово-присудкового компоненту, складне ж —поліпредикативною одиницею, в структурі якої наявні дві і більше підметово-присудкові групи, пов`язані певними відношеннями.В межах системи простого речення за наявністю головних і другорядних членів речення виокремлюють:односкладні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні);двоскладні;поширені й непоширені;повні й неповні.Система складного речення.Більшість дослідників української мови надають перевагу структурно-семантичній класифікації речень, за якою типи речень визначаються з урахуванням як формальних, так і семантичних критеріїв. За формальною ознакою складні речення залежно від відсутності/наявності сполучників чи сполучникових слів розмежовують на безсполучникові та сполучникові. Сполучникові, враховуючи семантику відношень між предикативними частинами, поділяють на складносурядні та складнопідрядні.Також у системі складного речення розрізняють елементарні конструкції з наявністю лише двох предикативних частин, пов`язаних одним семантико-синтаксичним відношенням, та неелементарні конструкції (складні синтаксичні конструкції), що мають понад дві предикативні частини з відповідними відношеннями між ними. У складних синтаксичних конструкціях зв`язок між предикативними частинами аналогічний способам поєднання частин складного речення. Наявність більшої кількості предикативних частин спричиняє різноманіття комбінацій  семантико-синтаксичних відношень у їхніх структурах: кілька сурядних зв`язків, кілька підрядних зв`язків, сурядність і підрядність, сполучниковий і безсполучникові зв`язки.Система синтаксичних зв’язківМіж компонентами синтаксичних одиниць-конструкцій розрізняють чотири типи синтаксичних зв’язків:1) предикативний зв’язок (у простому реченні);2) підрядний зв’язок (у словосполученні, у простому та складному реченнях);3) сурядний зв’язок (у словосполученні, у простому та складному реченнях);4) недиференційований тип зв'язку (у складному реченні).Головною диференційною ознакою, що розмежовує ці типи зв’язку є їхня спрямованість: двобічний предикативний, однобічний підрядний та невизначений сурядний.Предикативний зв'язок (координація) – взаємозалежність головних членів речення. Координація охоплює два види залежності: підмета від присудка та присудка від підмета. В українській мові відповідно до модально-часової присудкової форми дієслова підмет реалізується у формі називного, кличного відмінка іменників, інфінітивної форми дієслова. Залежний компонент-присудок уподібнюється опорному компонентові підметові у формах числа, роду та особи. Сурядний зв`язок має вияв у словосполученні та в системі складного речення, розрізняють: єднальний, розділовий,зіставний, протиставний, градаційний, приєднувальий типи  сурядного зв`язку та притаманні їм сполучники.

Сурядність трактується як зв`язок між граматично рівноправними мовними одиницями. В структурі складносурядного  речення предикативні частини до деякої міри лише умовно незалежні. Так, наприклад, у переважній більшості речень з сурядним зв’язком тільки перша предикативна частина будується вільно, а друга – за своїм лексичним складом, формами дієслів-присудків чи головних членів і побудовою обумовлюється першою: Вчення – світ, а невчення – тьма (Н. Тв.).Цямрини пахли по-різному, і зелений мох на цямринах теж пахнув по-різному (Є.Гуцало).Підрядний зв’язок – це синтаксичний зв’язок між компонентами словосполучення чи речення, один з яких (незалежний, опорний) підпорядковує інший. У словосполученні підрядному зв’язку притаманна така сукупність форм як узгодження, керування, прилягання.На першому етапі диференціації складнопідрядних речень враховують специфіку зв′язку предикативних частин: підрядна частина пояснює опорне слово головної частини, чи головне речення в цілому.  Відповідно до цього розрізняють: а) складнопідрядні речення нерозчленованої структури, або прислівні та б) речення розчленованої структури.- До системи речень нерозчленованої структури належать означальні та з′ясувальні речення.- Речення розчленованої структури об′єднують багаточисельну сукупність обставинних речень (часу, місця, наслідку, мети, причини, умови, допусту, способу дії, міри і ступеня вияву інтенсивності дії), порівняльні речення та супровідні речення.Недиференційований синтаксичний зв`язок властивий більшості різновидів безсполучникового складного речення, оскільки в їхній організації відсутні форми розрізнення сурядності й підрядності. Наприклад: Співає дідусь внуку і сину, співає дідусь про стару годину (Л.Костенко); Стрибнув у воду — у воді не тоне (В.Симоненко); Глянув я на море: засиніли чари(В.Сосюра); Старий Юхим і малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це зайво (У.Самчук).Синтаксичні категоріїУ формально-граматичному плані ієрархічно вершинною вважають категорію предикативності, яка виражає відношення висловлення до дійсності у плані реальності/нереальності. Категорія предикативності ґрунтується на об’єктивній модальності та категорії часу. В синтаксичній системі розрізняють об’єктивну і суб’єктивну модальність. Основним засобом оформлення об’єктивної модальності є дієслівна категорія способу, що базується на протиставленні реальності (дійсний) та нереальності (умовний, наказовий, бажальний). Суб’єктивна модальність не становить обов’язкового компонента кожного висловлювання, а може нашаровуватись на основну модальну кваліфікацію. Засобами вираження суб’єктивної модальності є інтонація, модальні слова, модальні частки, займенники, зміна порядку слів. Враховуючи об’єктивну і суб’єктивну модальність речення поділяють на розповідні, питальні, окличні, спонукальні, гіпотетичні, переповідні, бажаної модальності, умовної модальності.Предикативність структурується морфологічними категоріями особи й відмінка та граматичною морфологічно опосередкованою категорією валентності, що належить до категорій проміжного типу, поєднуючи у своїх виявах суто семантичні ознаки та формально-граматичні (виражені у заповнювачах валентно визначених гнізд).

Поряд із предикативністю розташовані категорії підрядності і сурядності, що постають реченнєвотвірними величинами. Ієрархічно нижчими виступають категорії головних і другорядних членів речення.

43. Система синтаксичних одиниць. Синтаксичні конструкції. Словосполучення. Речення.45. синтаксична система. Мінімальні синтаксичні одиниці46. Словосполучення. Система словосполучень відповідно до принципів диференціації.Система синтаксичних одиниць Загалом теоретики сучасного українського мовознавства (І.Р.Вихованець) виокремлюють три синтаксичні одиниці: речення,словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю.Синтаксичні одиниці в ієрархічному плані посідають неоднакове місце. Основною синтаксичною одиницею виступає речення, якому підпорядковані мінімальна одиниця, що функціонує як компоненти речення, й словосполучення.Виокремлення мінімальної синтаксичної одиниці в структурі речення відбувається в площині функціональних характеристик, які поєднують синтаксис і морфологію. В морфології синтаксична функція є однією з трьох ознак для виокремлення частини мови, для синтаксису вона є визначальною в класифікації мінімальних синтаксичних одиниць. Формальні показники граматичних значень –  флексії – з одного боку належать морфології, а з іншого – репрезентують типи синтаксичних зв’язків у словосполученнях. Відповідно до виконуваних синтаксичних функцій мінімальні синтаксичні одиниці поділяються на головні (підмет, присудок) та другорядні (означення, додаток, обставина).Інші дві синтаксичні одиниці – словосполучення і речення, як уже зазначалось,  належать до одиниць-конструкцій,  і прояв синтаксичних зв’язків в межах кожної з них має свої особливості.Синтаксичні конструкціїЗавдяки синтаксичним зв’язкам можуть продукуватись різноманітні конструкції, серед яких виокремлюють: 1) словосполучення; 2) речення; 3) частини речень (звороти, вставні сполуки і под.). Перші два типи синтаксичних конструкцій входять до системи синтаксичних одиниць.Словосполучення  – граматичне і змістове поєднання двох або більше слів, яке є складним найменуванням явищ дійсності.За типом синтаксичного звязку С. поділяються на:А) сурядні безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставно-протиставного характеру, що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (поле, і гай, і гори);Б) підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне), інші — залежні, означувані. Наприклад: висока вежа, хати села, писати листа. Серед підрядних С. розрізняють: узгодження — повне й неповне; керування — безпосереднє без прийменника й посереднє з прийменником; прилягання.За морфологічною належністю надрядного слова С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові (ключ від замка), ад”єктивні

(високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників), адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку).За синтаксичною функцією підрядного слова   С . поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік),предикативні (учень читає),об'єктні (читати книжку),обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі), причини (паленіти від сорому),апозиційні (місто Київ).За числом членів С. поділяються на прості двочленні (день і ніч) й складні багаточленні (висока, почорніла від старості кам'яниця на розі вулиці).За лексико-семантичною структурою С. поділяються на вільні (лан пшениці), лексикалізовані (частина мови), фразеологічно зв'язані (впадати в око), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С.Речення  – сукупність об’єднаних за граматичними законами слів,  яка характеризується смисловою та синтаксичною завершеністю. Це основна, найбільша в мовній системі синтаксична одиниця-конструкція з комунікативною функцією. Обов'язкові ознаки речення – предикативність й інтонаційна завершеність. Сутність речення виявляється в граматичних категоріях часу та модальності, які разом репрезентують категорію предикативності – стосунок змісту речення до дійсності (реальність/нереальність, необхідність/ймовірність, можливість/неможливість тощо). Саме відсутність предикативності в першу чергу відрізняє від речення іншу синтаксичну конструкцію – словосполучення.За будовою речення класифікують на прості, складні (з двома предикативними частинами) та складні синтаксичні конструкції.Виокремлення в синтаксичній системі речень двох типів одиниць (простого речення та складного речення) базується передусім на його формально-структурних характеристиках. Просте і складне речення — одиниці різних рівнів, оскільки складне виникає в результаті поєднання простих в одне смислове ціле. Тому визначальним показником розмежування речень на прості і складні є предикативний центр (підмет і присудок) у його кількісному значенні: просте є монопредикативною одиницею, що містить не більше одного підметово-присудкового компоненту, складне ж —поліпредикативною одиницею, в структурі якої наявні дві і більше підметово-присудкові групи, пов`язані певними відношеннями.В межах системи простого речення за наявністю головних і другорядних членів речення виокремлюють:односкладні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні);двоскладні;поширені й непоширені;повні й неповні.Система складного речення.Більшість дослідників української мови надають перевагу структурно-семантичній класифікації речень, за якою типи речень визначаються з урахуванням як формальних, так і семантичних критеріїв. За формальною ознакою складні речення залежно від відсутності/наявності сполучників чи сполучникових слів розмежовують на

безсполучникові та сполучникові. Сполучникові, враховуючи семантику відношень між предикативними частинами, поділяють на складносурядні та складнопідрядні.Також у системі складного речення розрізняють елементарні конструкції з наявністю лише двох предикативних частин, пов`язаних одним семантико-синтаксичним відношенням, та неелементарні конструкції (складні синтаксичні конструкції), що мають понад дві предикативні частини з відповідними відношеннями між ними. У складних синтаксичних конструкціях зв`язок між предикативними частинами аналогічний способам поєднання частин складного речення. Наявність більшої кількості предикативних частин спричиняє різноманіття комбінацій  семантико-синтаксичних відношень у їхніх структурах: кілька сурядних зв`язків, кілька підрядних зв`язків, сурядність і підрядність, сполучниковий і безсполучникові зв`язки.

44. Синтаксична система. Типи синтаксичних зв’язків.Система синтаксичних зв’язківМіж компонентами синтаксичних одиниць-конструкцій розрізняють чотири типи синтаксичних зв’язків:1) предикативний зв’язок (у простому реченні);2) підрядний зв’язок (у словосполученні, у простому та складному реченнях);3) сурядний зв’язок (у словосполученні, у простому та складному реченнях);4) недиференційований тип зв'язку (у складному реченні).Головною диференційною ознакою, що розмежовує ці типи зв’язку є їхня спрямованість: двобічний предикативний, однобічний підрядний та невизначений сурядний.Предикативний зв'язок (координація) – взаємозалежність головних членів речення. Координація охоплює два види залежності: підмета від присудка та присудка від підмета. В українській мові відповідно до модально-часової присудкової форми дієслова підмет реалізується у формі називного, кличного відмінка іменників, інфінітивної форми дієслова. Залежний компонент-присудок уподібнюється опорному компонентові підметові у формах числа, роду та особи. Сурядний зв`язок має вияв у словосполученні та в системі складного речення, розрізняють: єднальний, розділовий,зіставний, протиставний, градаційний, приєднувальий типи  сурядного зв`язку та притаманні їм сполучники.Сурядність трактується як зв`язок між граматично рівноправними мовними одиницями. В структурі складносурядного  речення предикативні частини до деякої міри лише умовно незалежні. Так, наприклад, у переважній більшості речень з сурядним зв’язком тільки перша предикативна частина будується вільно, а друга – за своїм лексичним складом, формами дієслів-присудків чи головних членів і побудовою обумовлюється першою: Вчення – світ, а невчення – тьма (Н. Тв.).Цямрини пахли по-різному, і зелений мох на цямринах теж пахнув по-різному (Є.Гуцало).Підрядний зв’язок – це синтаксичний зв’язок між компонентами словосполучення чи речення, один з яких (незалежний, опорний) підпорядковує інший. У словосполученні підрядному зв’язку притаманна така сукупність форм як узгодження, керування, прилягання.На першому етапі диференціації складнопідрядних речень враховують специфіку зв′язку предикативних частин: підрядна частина пояснює опорне слово головної частини, чи головне речення в цілому.  Відповідно до цього розрізняють: а)

складнопідрядні речення нерозчленованої структури, або прислівні та б) речення розчленованої структури.- До системи речень нерозчленованої структури належать означальні та з′ясувальні речення.- Речення розчленованої структури об′єднують багаточисельну сукупність обставинних речень (часу, місця, наслідку, мети, причини, умови, допусту, способу дії, міри і ступеня вияву інтенсивності дії), порівняльні речення та супровідні речення.Недиференційований синтаксичний зв`язок властивий більшості різновидів безсполучникового складного речення, оскільки в їхній організації відсутні форми розрізнення сурядності й підрядності. Наприклад: Співає дідусь внуку і сину, співає дідусь про стару годину (Л.Костенко); Стрибнув у воду — у воді не тоне (В.Симоненко); Глянув я на море: засиніли чари(В.Сосюра); Старий Юхим і малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це зайво (У.Самчук).

45. Синтаксична система. Мінімальні синтаксичні одиниці.СИСТЕМА СИНТАКСИЧНИХ ОДИНИЦЬФундаментальні поняття синтаксису — це поняття про систему синтаксичних одиниць, типологію синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичних відношень, синтаксичні значення, синтаксичні форми і синтаксичні категорії, особливості семантики синтаксичних конструкцій, статус елементарних та неелементарних синтаксичних одиниць, їх співвідношення та ієрархію.Усе більшого поширення в лінгвістиці набуває визначення трьох синтаксичних одиниць: мінімальна синтаксична одиниця, словосполучення і речення. До них прилягає складне синтаксичне ціле, що виступає конструктивним складником тексту. Усі три названі синтаксичні одиниці є відтворюваними. (центральною одиницею синтаксису є речення. Словосполучення — це бінарна одиниця, утворена шляхом валентних можливостей головного слова з метою номінації тієї чи іншої реалії. Мінімальна синтаксична одиниця — це член речення або елемент словосполучення.Речення належить до предикативних одиниць, оскільки його зміст через модально-часові виміри співвіднесений із дійсністю, постаючи у своїй актуалізованій формі. Словосполучення є непредикативною синтаксичною одиницею, оскільки через нього подається розгорнута наша тієї чи іншої реалії.Мінімальна синтаксична одиниця виділяється на ґрунті синтаксичного зв’язку (власне-синтаксичний компонент) або семантико-синтаксичного відношення (семантико-синтаксичний компонент).Речення у сучасній синтаксичній науці розглядають у чотирьох аспектах: формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне- семантичному і комунікативному. Щодо останнього аспекту, то все дальшого поширення набуває застосування терміна «висловлення» на позначення одиниці мовлення, у якій реалізовані відповідні суб’єктивні Чинники. Суттєвим також є розмежування елементарних/неелементар- пих синтаксичних одиниць. Таке розмежування слід здійснювати у семантичному і формально-граматичному вимірах. До формально елементарного простого речення належить утворення, у якому відсутні будь-які ускладнювачі його структури: За цей час Тилявка трошки змінилася (У. Самчук). Введення до складу речення відокремлення чи іншого компонента ускладнення перетворює формально просте речення в просте ускладнене речення: Пожовиючи останні слова своєї промови. Галат

повів панцерники у нічний бій (Ю. Яновський); Вилітають ластівками стріли з лука, білі стріли літ (Б.-І. Антонич).Складнішим є розмежування елементарних / неелементарних утворень у семантичному аспекті, оскільки це пов’язано з обов’язковою / необов’язковою (факультативною) синтаксичною позицією. Значним досягненням в аспекті розрізнення семантично елементарних / семантично неелементарних речень стало введення поняття валентності в синтаксис (Л.Теньєр). Під валентністю мається на увазі здатність приєднувати до себе лексеми відповідної семантики в силу наявних у структурі активно валентних лексем певних гнізд, пор.: хоробрість (чия?) хлопця; (хто?) надіслати (що?) (кому?) (чим?) (звідки?) (куди?). Водночас проблема се-мантичної елементарності / неелементарності перетинається з послідовним розмежуванням предикатних і непредикатних слів. Предикатними слід вважати ознакові слова, більшість із яких відкривають певну кількість місць для учасників ситуації і переважно виражають властивості та відношення. Непредикатні знаки позначають предмети або їх аналоги і в силу цього не можуть відкривати позицій для залежних елементів, пор.: вишивання, чекання, мудрість, здатний, спроможний, віднести — предикатні лексеми і дівчина, стіна, ліс, дерево, хвоя — непредикатні лексеми. Предикатні знаки становлять абсолютну більшість у мові. Узяті ізольовано поза текстом, вони не передають закінченого смислу, а відкривають місця для пояснювальних елементів. Формально і семантично елементарними / неелементарними виступають словосполучення, прості і складні речення, що мотивується обсягом уміщеної в них інформації. Формально елементарними є такі складні речення, у яких наявні дві предикативні одиниці. При цьому такі складні речення можуть бути семантично неелементарними, оскільки в них реалізовано більше двох різновидів семантико-синтаксичних відношень: І розцвіла, як квітка, мова На рідній ниві, над струмком, Але прийшла на лан корова І завертіла язиком… (О. Олесь) — формально елементарне складне речення, бо в ньому наявні дві предикативні частини, і семантично неелементарне складне речення, бо виражає більше двох відношень (/розцвіла мова на рідній ниві + І розцвіла мова над струмком + Як розцвітає квітка + Але прийшла на лан корова + Але завертіла корова язиком). На цій підставі І. Р. Вихованець вирізняє такі різновиди складного речення: елементарні складносурядні речення, неелементарні складносурядні речення, елементарні складнопідрядні речення, неелементарні складнопідрядні речення, неелементарні складні речення з сурядністю і підрядністю, неелементарні складні речення зі сполучниковим і безсполучниковим зв’язком. Диференціацію елементарних і неелементарних словосполучень переважно здійснюють на підставі кількості в їх структурі компонентів. Елементарними словосполученнями вважаються такі, які складаються з двох повнозначних слів: учитель школи, командир полку, книга брата, блідість дівчини, череда корів, цікава розповідь, та ін. Неелементарними словосполученнями є такі, які включають до свого складу більше двох повнозначних слів: ваші цікаві спогади, наші талановиті діти. Очевидно, тут слід додати, що такі словосполучення можуть бути нееле-ментарними, але у власне-синтаксичному вимірі вони репрезентують один тип зв’язку і тому утворюють периферію неелементарних словосполучень. Мінімальні синтаксичні одиниці також у своєму вияві можуть бути формально елементарними / неелементарними і семантично елементарними / неелементарними,

що пов’язано з особливостями їх будови (формальна елементарність / неелементарність) та специфікою вираженої семантики (семантична елементарність / неелементарність). Формально елементарними є такі мінімальні синтаксичні одиниці, які складаються з однієї морфологічної форми (синтетичної або аналітичної): співає; хай читає; на березі; буду чекати тощо. Формально неелементарною виступає така мінімальна синтаксична одиниця, яка утворюється з двох і більше морфологічних форм, що характеризуються власним парадигматичним статусом, пор.: хоче співати; був учителем; прийшов солдатом; поїздка з Києва до Львова та ін.Семантична елементарність / неелементарність мінімальної синтаксичної одиниці перебуває у прямому відношенні до внутрішньої семантичної організації речення. Семантично елементарними виступають такі синтаксичні одиниці, які характеризуються валентною зумовленістю і репрезентують первинний вияв таких валентностей, пор.: Дівчина відчищала бруд від посуди піском (О. Слісаренко) = (х т о?) відчищала (щ о?) (ч и м?) (від ч о г о?).У наведеному реченні всі синтаксичні позиції є валентно визначеними предикатом. А ось у реченні Камінь розбив вікно синтаксична позиція суб’єкта заповнена вторинним компонентом — інструментом, у силу чого вона є семантично неелементарною, оскільки поєднує у собі інструментальне і суб’єктне значення. Це зумовлено внутрішньоречен- нєвими і міжвідмінковими дериваційними стосунками. Вторинний вияв морфологічної форми засвідчує її семантичну неелементарність.

46. Словосполучення. Система словосполучень відповідно до принципів диференціації.

Граматична організація словосполученьЗалежно від мети утворення словосполучення та лексико-синтаксичних особливостей його компонентів усі словосполучення класифікуються за двома принципами — кількісним і формально-граматичним. За кількісним принципом словосполучення поділяють на прості і складні. За формально-граматичним принципом моделі словосполучень можуть бути іменними, дієслівними та прислівниковими. Просте словосполучення включає до свого складу два лексично повнозначні слова: духовні витоки, плід розуму, троянди й виноград, зіграти внічию, уникати фальші, оригінальний у поглядах, від роду до роду.До простих словосполучень належать і такі, що складаються не тільки з двох, а й з трьох, чотирьох слів, у яких є аналітичні форми вищого чи найвищого ступенів порівняння прикметників або аналітичні форми присудків, виражені лексично неповнозначними дієсловами бути, стати, хотіти і под., що відповідають однослівним: більш авторитетний учений — авторитетніший, буде співати аріозо — співатиме, буде виглядати найбільш ошатно — виглядатиме найошатніше. Як прості розглядаються і словосполучення, в яких залежним компонентом виступає зв'язане словосполучення — синтаксично зв'язане (накази солдатських матерів, перечитати «Слово о полку Ігоревім», виступати в чверть фіналі Кубка володарів кубків, двоє з редакції та один з друкарні) або фразеологічне (їх лизень злизав, грошей як кіт наплакав, свято на носі, іти нога в ногу, точать зуби на нас). Прості словосполучення не тільки називають предмет чи дію, а й виражають емоційну оцінку, ознаку їх, належність, об'єкт реалізації дії, а також обставини її здійснення. У

цьому полягає відмінність номінації словосполучення й слова.у своїй будові мають три й більше повнозначних слів. Вони утворюються шляхом поширення простого словосполучення залежними від нього словами: скарги на недоліки — багато скарг на недоліки — дуже багато скарг на недоліки, дуже багато скарг на недоліки в роботі транспорту — дуже багато скарг на недоліки в роботі міського пасажирського транспорту.В основі як простого, так і складного словосполучення лежить граматично панівне слово. Залежно від того, якою частиною мови воно виражене, словосполучення поділяються на іменні — дрібні опеньки, жінка в плащі; гарна на вигляд, схожий на церковного регента, старшенький серед дітей, вицвілі від сліз, досвідчений у житті; одна з країн, десятий полк, два примірники газети; хтось із співрозмовників, мій на все життя; дієслівні —опинитися поміж двох непримиренних опозиційних сил, читати філософські твори, до чужої амуніції додати ще й імідж «борця з диктатурою», повернувшись у Київ, розмахувати несподіваним козирем; прислівникові —майже просто неба, вночі проти Нового року, відповідно до наказу й т. д. 

(Це з лекції)Синтаксичні конструкціїЗавдяки синтаксичним зв’язкам можуть продукуватись різноманітні конструкції, серед яких виокремлюють: 1) словосполучення; 2) речення; 3) частини речень (звороти, вставні сполуки і под.). Перші два типи синтаксичних конструкцій входять до системи синтаксичних одиниць.Словосполучення  – граматичне і змістове поєднання двох або більше слів, яке є складним найменуванням явищ дійсності.За типом синтаксичного звязку С. поділяються на:А) сурядні безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставно-протиставного характеру, що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (поле, і гай, і гори);Б) підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне), інші — залежні, означувані. Наприклад: висока вежа, хати села, писати листа. Серед підрядних С. розрізняють: узгодження — повне й неповне; керування — безпосереднє без прийменника й посереднє з прийменником; прилягання.За морфологічною належністю надрядного слова С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові (ключ від замка), ад”єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників), адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку).За синтаксичною функцією підрядного слова   С . поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік),предикативні (учень читає),об'єктні (читати книжку),обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі), причини (паленіти від сорому),апозиційні (місто Київ).За числом членів С. поділяються на прості двочленні (день і ніч) й складні багаточленні (висока, почорніла від старості кам'яниця на розі вулиці).

За лексико-семантичною структурою С. поділяються на вільні (лан пшениці), лексикалізовані (частина мови), фразеологічно зв'язані (впадати в око), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С.

47. Речення. Класифікація речень за будовою.Речення - це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не встиг).Речення - основна одиниця синтаксису. Речення - комунікативна одиниця (від лат. сommunicatio - спілкування, передача інформації).Основними ознаками речення є предикативність та інтонація завершеності.ПРЕДИКАТИВНІСТЬ ТА ІНТОНАЦІЯ ЗАВЕРШЕНОСТІПредикативність (від лат. рraedicatio - стверджене, сказане, висловлене) - це віднесеність змісту речення до об'єктивної дійсності.Предикативність властива будь-якому реченню і виявляється в ознаках часу, особи, а також в оцінці сказаного розповідачем (бажаність чи небажаність, реальність чи нереальність, впевненість в істинності чи ні).Інтонація завершенності оформлює речення як цілу синтаксичну одиницю.

Речення класифікуються за будовою й типами синтаксичних зв'язків на прості і складні: «Наближалась весна» (М.Хвильовий); «Навально сунула чорною хмарою німецька орда, і не було чим зупинити» (А.Головко). Прості розподіляються на неускладнені й ускладнені: «А потім раптово впали сніги»(О.Гончар); «Я вчув Бояна спів із давнини у перший день, у першу мить війни» (П.Воронько). Складні речення поділяються на сполучникові(складносурядні, складнопідрядні) і безсполучникові: «Весна бажаная прийшла, і з нив веселими струмками Вода цілюща потекла» (С.Черкасенко);«Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня» (М.Хвильовий); «Дзвенять затьмарені трамваї, хриплять розпачливо гудки» (Ю.Клен). Окремо виділяються багатокомпонентні складні речення з різними типами зв'язків (складні синтаксичні конструкції): «Вже сонце сховалося за обрієм, почало вечоріти, як зібралася вся козацька сила в одне місце» (А. Чайковський). За головними членами речення класифікуються на двоскладні та односкладні: «Добирався Баглай до міста на попутних» (О.Гончар); «Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять» (Л.Костенко). Односкладні речення поділяються на означено-особові: «Розплети задуму на полотнах сонця» (М.Хвильовий),неозначено-особові: «Женуть селян у колективи, збирають по повітах продналог» (Ю. Клен), узагальнено-особові: «Не дрімай! Бери кайло — Довбай!» (С. Черкасенко), безособові: «Не спалось Онисьці» (Є.Гуцало),інфінітивні: «З б р о ж е к. Як мені розуміти пана патрона?» (М. Куліш),номінативні: «Весна» (О.Кобилянська).Другорядні члени сприяють поділу речень на непоширені і поширені: «Ми летимо» (М.Вінграновський);  «Дмитро рвався відчинити двері»(А.Чайковський). Наявність усіх членів речення або пропуск їх у мовному потоці дає змогу класифікувати речення на повні і неповні: «Почалася нова смуга в Єльчиному житті» (О. Гончар); «Ми його спитали, чи ловлять у селі рибу. — Ловлять, — охоче відказав хлопчина. — В Стиру й на озері. — А Стир далеко? — Та чому ж далеко? Близько» (Є. Гуцало). Окремо виділяються слова-речення: «З а р е м б с ь к и й. Тут

живуть... Ґраси? — Ґраса. Так. Прошу... — З а р е м б с ь к и й. Скільки платите за цю кімнату панові Зброжеку? — Ґраса. Двадцять злотих. — З а р е м б с ь к и й . Так. Від завтра платитимете безпосередньо мені. Ви за цей місяць уже заплатили комірне? — Ґраса. Ні. Ще ні» (М. Куліш). За модальністю речення поділяються на розповідні: «І зробив цар Соломон дві сотні великих щитів із кутого золота» (Біблія), питальні: «Хто по-справжньому піклується підготовкою відповідних спеціалістів?» (О. Гончар), спонукальні: «М о к і й. Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба не бачите?..» (М. Куліш), умовні: «Палкими блискавицями, мечами Хотіла б я вас виховать, слова!» (Леся Українка), бажальні: «Якби мої думи німії та піснею стали без слова» (Леся Українка), переповідні: «На нас ображаються, на письменницьку зухвалість пишуть скарги, що ми, мовляв, часто-густо вторгаємося не в свої сфери» (О.Гончар), гіпотетичні: «Не всяка хмара з громом, а хоч і з громом, то, може, й не гряне, хоч і гряне, то не по нас, а як по нас, то, може, тільки опалить, а не вб'є» (нар. творчість). 

48. Класифікація простих речень.Типи простих речень

1. За складом граматичної основи Двоскладні Односкладні Людина стає людиною тільки серед людей (Й. Бехер). Має два головні члени — підмет і присудок, які групують навколо себе другорядні члени речення Не можна судити про людину з першого погляду (Ж. Лабрюйєр). Граматична основа складається з одного головного члена, який виконує предикативну функцію

2. За метою висловлювання та за емоційним забарвленням Розповідні Питальні Попереду забовванів ліс (М. Стельмах).

Містить у собі якесь повідомлення, розповідь про щось. Інтонація характеризується пониженням тону наприкінці речення Хато, хижо, біло-сиза ятко, Хто тебе любовно прибере? (П. Сиченко). Містить у собі якесь питання, на яке передбачається обов’язкова відповідь або питання, що не вимагає відповіді. Тон підвищується на слові, у якому міститься зміст питання Спонукальні ОкличніЛев: Метка! Та що ж, приходь… (ЛесяУкраїнка). Ой скинемось та й по таляру. Та купім коня отаману (Нар. творчість).

Містить у собі наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо. Оформляється розповідною або окличною інтонацієюа) розповідно-окличні; б) питально-окличні; в) спонукально-окличні. Окличної модальності може набувати будь-який тип речення за метою

висловлювання якщо тільки його вимовити емоційно, з очевидною експресією, виражаючи таким способом якесь почуття — радість, захоплення, подив, гнів, страх, відчай, обурення, захоплення та ін. Оклична інтонація характеризується високим тоном, більшою силовою напругою голосу

3. За наявністю чи відсутністю другорядних членів Поширені Непоширені Гарячий день розлив пекуче золото (Є. Мапанюк).

1 Крім головних, у реченні є ще й другорядні члени Минув рік. Йшло літо (У. Самчук). Якщо речення складається лише з головних членів, то воно називається непоширеним

4. За наявністю необхідних членів речення Повні Неповні І Мале орля, а вище старого літає (Нар. творчість). Речення, в якому немає опущених членів, незалежно від того двоскладне воно, чи односкладнеНу, як би так мені туди? Хоч би ж тобі де-небудь щілка (Л. Глібов).

Неповним простим реченням є таке речення, в якому опущено один або кілька членів, які легко встановити:

1) з попередніх речень; 2) з наступного речення; 3) із ситуації, в якій відбувається розмова; 4) із змісту неповного речення, зокрема наявних у ньому членів, неповними

речення бувають як з двома головними членами, так і з одним головним членомПорядок слів у реченні Прямий Зворотний або інверсійний _ підмет стоїть перед присудком; _ узгоджене означення займає позицію перед означуваним словом; - неузгоджене означення стоїть після означуваного слова; - додаток займає позицію після того слова, яке ним керує; _ обставини можуть займати різні позиції залежно від різновиду - присудок стоїть перед підметом; - узгоджене означення після означуваного слова; - додаток — перед словом, яке ним керує Нечленовані конструкції (слова-речення) Специфічний тип речень, які не можна кваліфікувати ні як двоскладні, ні як

односкладні; вони не мають окремих членів речення і не виконують номінативну функцію, оскільки нічого не називають; використовуються в діалогічному мовленні

Стверджувальні слова-речення; заперечні, питальні, спонукальні, емоційно-оцінні та ін.

1. Ви цілком свідомі себе? — Так (О. Довженко). 2. Повечеряємо разом? — Ні (М. Стельмах). 3. Яка радість у нас, Дмитре… — Невже? (М. Стельмах). 4. Глянь, де вода! — Ого-го! Далеченько (О. Гончар). 5. А! Моє шанування! (А. Головко). Незакінчені або обірвані (перервані) речення Ти того… Кинь натякать… Бо я…

(І. Рябокляч). Речення-звертання Заходить (пан) у чорну пекарню, пхає рукою двері і кричить:

— Марино! — Нікого. — Олено! (М. Коцюбинський). Просте ускладнене речення Речення з однорідними членами Любить він такі ночі без вечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій

природі (О. Гончар). Речення з відокремленими членами Внизу, як величезне біле покривало, простяглася північна пустиня — тундра (М.

Трублаїні). Речення із звертанням, вставними і вставленими словами Грими, моя пісне, могутня, палка, на всім українськім роздоллі (Г. Чупринка).

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! (Л. Костенко). За будовою: прості Складні

У слові розкривається душа (П. Мовчан). У простому реченні наявна і одна граматична основа, і один предикативний

центр, навколо якого граматично і за змістом групуються другорядні члени Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш (Нар. творчість). У складному реченні наявні дві і більше граматичні основ. Воно складається з

двох або кількох предикативних частин (простих речень), об’єднаних за смислом та інтонацією. За функцією такі частини не виступають окремими самостійними реченнями, а в єдності утворюють змістову формальну цілісність — складне речення

Ознаки речення. Система простих речень за класифікаційними ознакамиЗа характером того, як саме зміст речення віднесений до дійсності; ця

віднесеність буває стверджувальною, «позитивною» або заперечною, «негативною»; звідси — стверджувальні речення і заперечні речення.

За метою висловлювання та за інтонацією виділяються речення розповідні, питальні, спонукальні (з внутрішнім членуванням на певні синтаксично-комунікативні різновиди) й окличні (розповідно-окличні, питально-окличні й спонукально-окличні). Окличні речення вимовляються окличною інтонацією, вони сповнені якнайбільшої почуттєвості, емоційності.

За синтаксичною будовою (частково й за семантикою) кожне з речень буває або простим, або складним. Прості речення, у свою чергу, структурно поділяються на двоскладні й односкладні (залежно від того, одним чи двома головними членами виражається предикативний центр речення); прості непоширені й прості поширені речення (за відсутністю або наявністю в реченні хоча б одного другорядного члена); на повні й неповні речення (якщо немає опущеного члена (або кількох), необхідних для його розуміння, чи якщо один або кілька членів речення випущені в реченні, але зрозумілі з контексту сусідніх речень, із ситуації або зі змісту та структури самого неповного речення); на прості неускладнені й прості ускладнені (перші без ускладнення, а другі -ускладнені однорідними членами, відокремленими членами, звертанням, вставними словами чи словосполученнями, вставними або вставленими реченнями).

49. Граматичні зв’язки в складному реченні. Сполучникові й безсполучникові речення.Сполучникові речення (складнопідрядне складносурядне)Складносурядним називається таке складне сполучникове речення, частини якого пов'язані між собою сполучниками сурядності та інтонацією як синтаксично рівноправні і граматично незалежні одна від одної, але зі смислового боку становлять одне ціле. Наприклад: Давно відшуміли дні далекої юності, та ніколи мені не забути пергиої зустрічі з Києвом (І.Цюпа).Лише перша предикативна частина будується більш-менш вільно, а друга й наступні у своєму лексичному складі і побудові зумовлені включенням їх в єдине ціле з першою.Зв'язок між предикативними частинами складносурядних речень здійснюється за допомогою:■ сполучників сурядності;■займенників, які, заступаючи іменник попередньої частини у наступній, тим самим вказують і на зв'язок між ними;■ спільних членів речення;■ порядку предикативних одиниць;■ інтонації.

Другою характерною ознакою речень цього типу є те, що предикативні частини поєднуються між собою сполучниками сурядності, які стоять між цими частинами як граматично рівноправними.Частини складносурядного речення пов'язуються між собою за допомогою сурядних сполучників: єднальні, протиставні, розділові, градаційні, приєднувальні.Єднальні складносурядні речення - це конструкції з єднальними синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками одиничними - і(й), та (в значенні і), повторювальними - ні ... ні. як ... так: Біля ніг її плещеться море і, мов питаючи в тривозі одна другу про щось найголовніше в світі, хвиля хвилю доганяє (О.Довженко).Протиставні складносурядні речення(зіставно протиставні) - це конструкції з протиставними синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками а, але, та (в значенні але), так, проте, зате, однак. Наприклад: Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує (Григір Тютюнник).Розділові складносурядні речення - це конструкції з розділовими синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками або, чи, хоч, то ... то, не то ...не то, хоч ... хоч, або ... або. Наприклад: Із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться і червоний кетяг ягод горить, як жар, то колюча чайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку (Марко Вовчок).У складносурядних реченнях можуть передаватися особливі відношення градації, тобто підсилення, чи навпаки, послаблення значення другого компонента речення у порівнянні з першим. Такі відношення виражаються складеними сполучниками не тільки ... ай, не лише ... ай, не лише ... але й. Наприклад: 3 самого ранку не лише старі взялися за лопати, а й малеча відкидаїа по дворах сніг, всі прокладали в заметах не стежки, а глибокі проходи (За І.Цюпою).Приєднувальні складносурядні речення - це конструкції з приєднувальми синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками та й, ще й, також, причому, при тому, при цьому. Наприклад: Хочеться мені хоч одним оком поглянути на Італію, а також хочеться побути на селі (М.Коцюбинський). За структурою: відкрита структура(можна доповнити однотипними частинами), закрита структура (складаэться з двух частин мыж якими можна встановлювати детермынованы выдношення).

Відкритої структуриЄднальні

Одночасність подій, послідовністьРозділові

Взаємовиникнення подій, чергуванняЗасоби звязку

І (й), та (в знач. і), ні..ні, ані..ані, а.Засоби звязку

Або, або..або, хоч..хоч,чи, чи..чи,чи то..чи то

Закритої структуриЗ одним показником звязку

ІКонтрарні, єднально – поширювальні, результативні.

АЗіставні, зіставно – поширювальні, невідповідності

АлеОбмежувальні, допустові, компенсацйні

Складнопідрядні реченняСкладне речення, що складається з двох або більше предикативних одиниць, які

поєднані в єдине семантичне і граматичне ціле підрядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності чи сполучних слів, називається складнопідрядним.Предикативні частини складнопідрядних речень синтаксично нерівноправні: одна з них, яка підпорядковується іншій, перебуває в певній залежності і включає сполучник або сполучне слово, називається підрядною частиною. Частина складнопідрядного речення, якій підпорядковується підрядна, називається головною частиною.Основними засобами зв'язку між предикативними частинами складнопідрядних речень, крім інтонації, яка об'єднує предикативні частини цих речень в одне інтонаційно оформлене ціле, є:■ сполучники підрядності;■ сполучні слова, виражені переважно відносними займенниками і прислівниками за-йменникового походження (хто, що, який, чий, котрий, як, де, куди, звідки, чому, та ін.);■ співвідносні або вказівні слова, в ролі яких виступають вказівні займенники або прислівники займенникового походження (той, такий, там, туди, тоді, так та ін.), які належать до головної частини;■ місце предикативної частини стосовно головної (після неї - у постпозиції, перед нею -у препозиції або всередині - в інтерпозиції);■ співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків.Типи складнопідрядних речень з синтаксичними відношеннями: Прийменниково – означальні, Займенниково – означальні, З*ясу вальні, Розчленованої структури: обставинні (місця, часу, способу дії, мети, причини, умови, допусту, наслідку, супровідні)Складнопідрядним реченням з підрядним приіменниково-означальним називається таке складне речення, в якому залежна частина пояснює той чи інший головний або другорядний член головної частини, виражений іменником чи іншою частиною мови в значенні іменника. Означальне підрядне речення відповідає на питання означень у простому реченні (який? чий? котрий?) і поєднується з головним сполучними словами що, який (яка, яке, які), чий (чия, чиє, чиї), котрий (котра, котре, котрі), де, куди, кому, звідки, як; та сполучниками що, щоб, мов, мовби, ніби, нібито, неначе та ін.Я люблю цей час, (який?) коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт (В.Підмогильний).Складнопідрядним реченням з підрядним займенниково-означальним називається таке складне речення, в якому залежна частина пояснює член головного речення, виражений займенниками той (та, те, ті), такий (така, таке, такі), все, кожний, які заступають іменник.Будова складнопідрядних речень із займенниково-означальними підрядними речен-нями подібна до складнопідрядних з підрядними приіменниково-означальними; відрізняється тим, що займенниково-означальне речення може стояти і перед означуваним словом: Хто вмів справедливо карати, той дивиться смерті в лице! (О.Ольжич).Складнопідрядним реченням з підрядним з'ясувальним називається таке складне речення, в якому залежна частина роз'яснює зміст присудка головного речення.З'ясувально підрядна частина відповідає на питання всіх відмінків, замінюючи додаток або підмет головного речення: Вони заздрять і водночас радіють, (чому?) що не їм

випала на долю перша можливість умерти (Ю.Литовський). Давно відомо, (що?) що крапля й камінь точить (3 газети).Складнопідрядним реченням з підрядним місця називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на місце дії в головному реченні. Підрядна частина відповідає на питання обставин місця (де? куди? звідки?) і поєднується з головним сполучними словами де, куди, звідки, яким у головному реченні можуть відповідати співвідносні слова-обставини тут, там, туди, всюди, скрізь, звідти, кудись (тут - де, куди, звідки; там - де, куди, звідки; туди — де, куди, звідки та ін.): Там,(де?) де боягуз вимагає машкари, хоробріш стає до смерті (Т.Осьмачка). Складнопідрядним реченням часу називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на час дії у головній частині. Підрядна частина речення відповідає на питання обставини часу (коли? відколи? як довго? з якого часу? до якого часу? доки?) і з'єднується з головним сполучниками підрядності і сполучними словами коли (йому в головному реченні може відповідати співвідносне слово тоді), поки (в головному - доти), доки, ледве, скоро, в міру того як, до того як, після того як, як (як тільки), перш ніж: Чутніше застукало серце у Вакуленка, (коли? з якого часу?)коли він наближався до вузенького дерев 'яного трапика, покладеного збоку на причал (Д.Ткач).Складнопідрядним реченням з підрядним причини називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на причину дії у головному речення. Підрядна частина речення не пояснює присудка чи окремих другорядних членів головного речення, а отже, воно виконує обставинну функцію до головної частини в цілому (при усному розборі питання ставиться не від слова - члена головного речення, а від усього головного речення). Наприклад: Тепер його ніхто не бачив, (з якої причини? чому?) бо він був сам на сам із річкою (Григорій Тютюнник). Підрядна частина речення відповідає на питання чому? (через що? з якої причини?) і поєднується з головним сполучниками: простими (бо, оскільки), складеними (тому що, через те що), парними (а що... то), а також сполучними виразами типу: завдяки тому, що; в зв'язку з тим, що; в силу того, що; на тій підставі, що; з тієї причини, що; з того приводу, що.: Хіба він повинен був зупинитись через те, що мав перед собою застарілу карту центральної Європи (О.Гончар).Порівняльними називаються такі складнопідрядні речення розчленованої структури, підрядна частина яких, поєднуючись із головною за допомогою порівняльних сполучників як, мов, немов, наче, неначе, ніби та ін., пояснює її шляхом порівняння і відповідає на питання як?Підрядні частини складнопідрядних порівняльних речень можуть стояти після головної частини, перед нею і всередині її: Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе (А.Малишко). Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу (Т.Шевченко). Складнопідрядним реченням з підрядним мети називається таке складне речення, в жому підрядна частина вказує, з якою метою відбувається дія, виражена в головній частині. Підрядна пов'язана з присудком двоскладного речення чи головним членом односкладного, частина виражає мету стосовно усього повідомлення головної частини і відповідає на питання з якою метою? (для чого?). Засобами зв'язку підрядної частини з головною є сполучники щоб (аби), які можуть ускладнюватися частками (щоб тільки, аби тільки; для того, щоб; з тим, щоб; з тією метою, щоб; в ім 'я того, щоб та ін.): Хай прийде до тебе добробут і гідність і сядуть на покуті, (я кою метою?)

щоб зникли сум і скорботи з твоїх темних кутків і пічурок і холодних твоїх сіней (О. Довженко).Складнопідрядним реченням умови називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на умову, за якої стане можливим те, про що йдеться в головній частині.Підрядна частина відповідає на питання при якій умові? і поєднується з головною сполучниками підрядності коли (коли б), якби (аби), якщо, як, як же, раз Цим сполучникам у головній частині може відповідати вказівне слово - частка то або обставинне слово тоді чи вставні слова значить, виходить та ін.: Якби мені знову колишняя сила, Якби мені руки німії, Тоді б мене туга оця не гнітила!., (при якій умові?) (Леся Українка). Складнопідрядним реченням з підрядним способу дії називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на спосіб або ступінь дії головного речення. Підрядна частина відповідає на питання як? яким способом? якою мірою? наскільки? і з'єднується з головною сполучним словом як і підрядними сполучниками як, мов (мовби, немов, немовби), наче (неначе), ніби (нібито), начебто, ніж, чим, що, щоб: Речення цього типу характеризують дію головної частини і ніяких інших змістових відтінків не мають: Буває так (як?) що в лютому весною пахне сніг (М.Нагнибіда). Складнопідрядні допустові речення вказують на те, щок могло б перешкодити дії у головній частині. Вони відповідають на питання незважаючи на що? і поєднуються з головною частиною сполучниками хоч (хоча), дарма що, як не, куди не, незважаючи на те що: Хоч у житті стрічав тебе я рідко, та все ж мені той спогад серце гріс (І.Франко).Складнопідрядні наслідкові речення вказують на наслідок того, про що мовиться в головній частині, пояснюють головну частину в цілому, не відповідають на якесь питання і приєднуються сполучником так що. Чайка сіда в воду, так що чекай доброї погоди (Нар. творчість). За будовою підрядне наслідкове речення подібне до складнопідрядного речення з підрядним способу дії, у якому в головній частині є співвідносне слово так, а підрядна частина поєднується з головною сполучником що. Якщо сполучник так що не розчленовується, а слово так не може змінювати місця, то підрядна частина є наслідковою (кома в такому складнопідрядному реченні ставиться перед сполучником так що). Якщо слово так належить до головного речення, то підрядне є обставинним способу дії. Порівняйте: Народ захоплений танцем і все звужує коло так, що танцюристи мов криниці. Здоровенний дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним (3 тв. М.Коцюбинського). Якщо слово так стоїть у головній частині, а підрядна приєднується сполучником що, то таке складнопідрядне речення виражає значення міри вияву дії: Сніг так світить ласкаво, що аж каміння сміється (М.Коцюбинський). Так добре готує, що й собаки не їдять (Нар. творчість).Складнопідрядним реченням з підрядними супровідними називається таке складне речення, в якому залежна частина містить те чи інше додаткове зауваження до головної, конкретизуючи або уточнюючи її зміст. Головними ознаками таких речень є те, що підрядна частина в них не відповідає ні на які питання. Вона стоїть після головної частини, поєднуються з нею сполучним словом (відносним займенником) що в усіх його відмінкових формах: Сердито насуплені брови Миколи Івановича ворухнулися, від чого обличчя вмить посвітлішало (В.Канівець).

Безсполучникові складні реченняБезсполучниковими називаються складні речення, частини яких поєднуються в одне граматичне та смислове ціле не сполучниками або сполучними словами, а лише інтона-цією:На поле синєє вечірній впав туман, над річкою пливуть його мінливі хвилі. Був теплий день, світилася весна (М.Рильський).За характером смислових зв'язків між частинами безсполучникових речень вони поділяються на дві основні групи: а) з однорідними частинами, які не підпорядковані одна одній: Минула зима, (і) настала весна (Панас Мирний). Літо дбає, (а) зима поїдає (Нар. тв.). б) з неоднорідними частинами, одна з яких пояснює іншу: Ліс рубають - тріски летять (Нар. тв.) [(коли) Ліс рубають, тріски летять]. Безсполучникові складні речення з однотипними частинами своєю будовою і значенням близькі до складносурядних речень, але не ототожнюються за семантико-синтаксичними відношеннями. Виділяють три типи складних безсполучникових речень з однотипними частинами:1) речення, що позначають одночасність або суміжність перелічуваних явищ, наприклад: Тівар взяв Дана з колиски, носив по світлиці, гойдав на руках (М.Яцків).2) речення, що виражають часову послідовність дій, явищ, наприклад: В одному кутку, край села, враз щось блиснуло, показався димок (П.Панч).3) речення, що виражають зіставлення або протиставлення явищ, подій, наприклад: Маруся кривилася потім два дні на чоловіка, каву з того часу варила вже сама (Г.Хоткевич).Складні безсполучникові елементарні реченняСкладні безсполучникові елементарні речення є базовими конструкціями в системі складних безсполучникових утворень, їх поділяють на речення з однорідними частинами і речення з неоднорідними частинами.Речення з однорідними частинами. У цих реченнях між складовими частинами існують часові (темпоральні) і зіставно-протиставні семантико-синтаксичні відношення.1. Речення з часовими відношеннями. їх переважно кваліфікують як речення перелічувальної семантики, а деколи - як синоніми складносурядних речень, безсполучникові складносурядні речення. Часові відношення вказують на одночасність дій, явищ або на їх послідовність.Допоміжними засобами вираження одночасності є також анафоричне вживання якогось члена речення, спільний другорядний член, напр.: Замовкли струни, замовк голос мельника (М.Стельмах); Вона буде вчителькою, вона понесе світло в темряву, потіху -смуткові, поміч - убожеству (М.Коцюбинський); У реченнях із часовою послідовністю компоненти теж семантичне рівноправні, не залежать один від одного. У цих конструкціях у часовому вимірі дії і явища змінюють у часі одні одних, часто без вказівки на їх внутрішній взаємозв'язок, напр.: Лягло сонце за горою, зірки засіяли (Т.Шевченко); Небо скоро затяглося хмарами, стаю мрячити (О.Гончар).2. Речення із зіставно-протиставними відношеннями. Донедавна ці речення кваліфікували як протиставні чи зіставні або ж зіставно-протиставні. Нині ці конструкції розрізняють, наголошуючи на деяких відмінностях між ними.У реченнях зі значенням зіставлення виражаються співвідношення двох схожих чи неоднакових явищ, що не суперечать одне одному, не перебувають у значеннєвому контрасті. По один бік жито шепоче, тяжке, по другий бік льон гріє на сонці свої

побурілі голівки (В.Земляк); На зеленій траві білі чайки сидять, білі свічі горять на тарелях латать (Д.Павличко). У реченнях зі значенням протиставлення складові частини виражають протилежні за змістом явища, перебувають у значеннєвому контрасті, заперечують одна одну. Протиставлення може підсилюватися окремими вставними словами, напр.: Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі (М.Коцюбинський). Реченням із зіставно-протис таєними відношеннями між частинами властива експресія, образність; вони репрезентують передусім літературно-белетристичне і художнє народнопоетичне мовлення.Ластівки летіли в тучу, голуби - до схову (Григорій Тютюнник); Андрій одправив посилки, Валя купила конверти (Ю.Мушкетик); Речення з неоднорідними частинами. У них найчастіше виражаються умовні, причиново-наслідкові, часові, допустові, цільові і пояснювальні семантико-синтаксичні відношення.1. Речення з умовним значенням. Реченням зі значенням потенційної умови властиві двобічні відношення між частинами, оскільки їхні головні члени (присудки) завжди взаємопов'язані, часто виражаються формами майбутнього часу дієслів, напр.: Заробиш трохи грошей -корівчину купимо (Я.Гримайло); Повернеться - то таки гору з ним перекинемо (І.Сенченко).Речення ірреальної умови утворюються на основі умовного способу, що наявний в обох частинах безсполучникової конструкції, напр.: Побув би у нас ще трохи - ви його і говорити навчили б (М.Стельмах). Деколи в значенні умовного способу може вживатися наказовий, напр.: Удар тепер мороз, озимина вся пропаде! (Григорій Тютюнник).2. Речення з причиново-наслідковими відношеннями. їхні частини здатні до транспозиції, напр.: Море в той день було неспокійне і брудне — кілька діб підряд штормило (Ю.Логвин) - Кілька діб підряд штормило - море в той день було неспокійне і брудне; 3. Речення з часовими відношеннями. У цих реченнях перша частина завжди вказує на час дії, стану, процесу, про які повідомляється у другій частині, напр.: Гаї шумлять - я слухаю (П.Тичина); Прийде осінь - у засіках буде хліб золотий (О.Десняк). 4. Речення з допустовими відношеннями. У першій частині таких конструкцій виражається умова, всупереч якій відбувається те, про що повідомляється в другій частині. Як і складнопідрядні речення з підрядним допустовим, ці конструкції близькі за значенням до складносурядних протиставних речень, напр.: Поливали доріженьку - вона все куриться (Нар. творчість). 5. Речення з цільовим значенням. Вони співвідносні зі складнопідрядними реченнями мети з постпозитивною підрядною частиною. Як окремий різновид такі утворення розглядають Б.Кулик, С.Дорошенко, І.Слинько, Н.Гуйванюк, М.Кобилянська напр.: Гей, життя, виходь на бій, - пожартуєм для розваги (П.Тичина); А згадаймо, може, серце хоч трошки спочине (Т.Шевченко). 6. Речення з пояснювальними відношеннями. У них друга частина пояснює першу в цілому або ж якийсь член речення у першій частині, напр.: Ідея проста: за всіма правилами сучасної науки змоделювати Київ (В.Собко); Друзі розповіли подробиці: втеча готувалася давно (М.Олійник); 1 диво дивне сталося із ним: совість заговорила! (А.Іщук).

7. Речення з пояснювально-присднувальними відношеннями. Вони не співвідносні з сполучниковими реченнями, напр.: Вправо глянеш - там димлять заводи (П.Тичина): Пройди сади од краю і до краю - нагнулось долу гілля од врожаю (С.Крижанівський).Складні безсполучникові багатокомпонентні реченняКонструкціям, що складаються з трьох і більше предикативних одиниць, поєднаних безсполучникове, притаманні структурні і семантичні особливості, що не завжди реалізуються в елементарних безсполучникових реченнях.Складні безсполучникові багатокомпонентні речення - речення, що складаються з трьох і більше предикативних одиниць і являють собою багатокомпонентні безсполучникові утворення, частини яких можуть перебувати між собою у відношеннях однорідності або неоднорідності.Залежно від відношень між предикативними одиницями виділяють три різновиди цих конструкцій: з однорідною безсполучниковістю, з неоднорідною безсполучниковістю, з однорідною і неоднорідною безсполучниковістю.1. Речення з однорідною безсполучниковістю. Найпоширенішими є поєднання трьох-п'яти речень, що виражають одночасність, часову послідовність дій, явищ. У цих структурах, як правило, чітко визначаються семантичні відношення між реченнями, напр.: Звідси не видно ні моря ясного, гомону з міста не чути гучного, з бору соснового шум тут іде, гори лунають од вітру буйного, часом де дзвін загуде (Леся Українка); Як повторювані використовуються і другорядні члени, (наприклад, додаток): Леліла їм Дніпрова далеч синя, їм грало море в сонячнім теплі, їм сяяв Київ - золота святиня народів братніх нашої землі, їх кликали дністрові бистрі води, їм чувся шум карпатських переправ (М.Бажан).2. Речення з неоднорідною безсполучниковістю. Конструкції з відношеннями семантичної неоднорідності речень реалізуються в мовленні рідко, напр.: Оце я розумію: тільки заштопали чоловіка - уже він і на коні (О.Гончар); Маркові тільки не осягнуті., скажи слово про нашу мапоозброєність - враз тобі приточать зневір 'я (К.Гордієнко).3. Речення з однорідною і неоднорідною безсполучниковістю. Функціонують у мові й такі утворення, у яких між одними реченнями наявні відношення рівноправності, між іншими - семантичної неоднорідності, напр.: Дівчата поправляли намисто, віночки, хлопці зачісувалися дівчачими гребінцями - дружба знову запанувала між ними (М.Олійник); Багаття не вгасає, підгодовують його бур'яном і листям: гірко пахне горілим полином (Є.Гуцало).Складні сполучниково-безсполучникові реченняЗа характером сполучникового зв'язку і безсполучниковості мовознавці виокремлюють три типи утворень: з сурядністю і безсполучниковістю, з підрядністю і безсполучниковістю, з сурядністю, підрядністю і безсполучниковістю.Конструкції з сурядністю і безсполучниковістю. Виділяють три їх різновиди: з сурядністю і однорідною безсполучниковістю: з сурядністю і неоднорідною беслолучниковістю; з сурядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю.Структури із сурядністю і однорідною безсполучниковістю. З погляду змістового і структурного вони співвідносні із складносурядними реченнями, їх легко трансформувати в сполучникові складносурядні речення, напр.: Вона явно хотіла

здаватися дорослою і досвідченою, а дитя проглядалося в ній в кожному русі, слові, було це кумедно і водночас дратувало (В.Собко); Структури з сурядністю і неоднорідною безсполучниковістю. Вони співвідносні з багатокомпонентними реченнями з сурядністю і підрядністю, однорідною супідрядністю, оскільки семантичні відношення у них ті самі, що і в зазначених сполучникових моделях, напр.: Він іще щось говорить, але я нічого не чую: думаю про своє (І.Муратов); Речення з сурядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю. Он з пущі ледве чутно стук сокири, з високих круч луна орлиний клекіт, лиш тихі води все стоять мовчазно, і тільки часом камінь з круч зірветься, впаде і кане в темних, тихих водах, -розійдеться і зникне круг тремтячий (Леся Українка); Конструкції з підрядністю і безсполучниковістю. Залежно від характеру безсполучниковості виокремлюють три різновиди конструкцій: з підрядністю і однорідною безсполучниковістю; з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю; з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю.Речення з підрядністю і однорідною безсполучниковістю. Містечко типово південне, із світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане цвітом акацій, виногради в'ються над самими вікнами, бо тінню тут дорожать... (О.Гончар); Структури з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю. На зовнішньому рівні членування поєднуються безсполучниково. А коли Ярина опинилася на вокзалі, її знову охопив переляк: до кого ж їхати - до брата чи до сестри, чи до тих дрімливих беріз, що погойдують оберемки сонця? (М.Стельмах); Структури з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю. Складаються, як мінімум, з чотирьох речень, напр.: Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, де танцюють веселії пари, - там ще гірше серденько тобі заболить, чоло вкриють ще тяжчії хмари (Леся Українка); Конструкції із сурядністю, підрядністю і безсполучниковістю. Залежно від характеру безсполучниковості виділяють три різновиди цих конструкцій: з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковістю; з сурядністю, підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю; з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідною безсполучниковістю. Структури з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковістю. Найпоширеніші серед названих різновидів і складаються, як мінімум, з чотирьох простих речень. Не сплять всі партії, всі уряди не сплять, не спить трава і пам 'ятники теплі, не сплять доріг зелено-сиві петлі, і час не спить, щоб вирок підписать! (М.Вінграновський).Структури з сурядністю, підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю. Ян позиркував на запнуте вікно: коли карета круто повертала, фіранка відхилялася, й око хапало стіни будинків, чорні дерева, прохожих під парасольками (В.Канівець); Структури з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідною безсполучнико-вістю. Життя любить терплячих - вона пам'ятала цю батькову науку і внутрішньо приймача її, та все ж факт несподіваного творчого відкриття не минув для Інни безслідно, не раз ловила себе на бажанні, щоб пісню підхопило й понесло, щоб дійшла вона якимось неймовірним чином до слуху й того, кому від неї, може б. теж стало б тепліше (О.Гончар).

50. Система складносурядних речень.Складносурядним називається таке складне сполучникове речення, частини якого пов'язані між собою сполучниками сурядності та інтонацією як синтаксично рівноправні і граматично незалежні одна від одної, але зі смислового боку становлять одне ціле. Наприклад: Давно відшуміли дні далекої юності, та ніколи мені не забути пергиої зустрічі з Києвом (І.Цюпа).Лише перша предикативна частина будується більш-менш вільно, а друга й наступні у своєму лексичному складі і побудові зумовлені включенням їх в єдине ціле з першою.Зв'язок між предикативними частинами складносурядних речень здійснюється за допомогою:■ сполучників сурядності;■займенників, які, заступаючи іменник попередньої частини у наступній, тим самим вказують і на зв'язок між ними;■ спільних членів речення;■ порядку предикативних одиниць;■ інтонації.Другою характерною ознакою речень цього типу є те, що предикативні частини поєднуються між собою сполучниками сурядності, які стоять між цими частинами як граматично рівноправними.Частини складносурядного речення пов'язуються між собою за допомогою сурядних сполучників: єднальні, протиставні, розділові, градаційні, приєднувальні.Єднальні складносурядні речення - це конструкції з єднальними синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками одиничними - і(й), та (в значенні і), повторювальними - ні ... ні. як ... так: Біля ніг її плещеться море і, мов питаючи в тривозі одна другу про щось найголовніше в світі, хвиля хвилю доганяє (О.Довженко).Протиставні складносурядні речення(зіставно протиставні) - це конструкції з протиставними синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками а, але, та (в значенні але), так, проте, зате, однак. Наприклад: Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує (Григір Тютюнник).Розділові складносурядні речення - це конструкції з розділовими синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками або, чи, хоч, то ... то, не то ...не то, хоч ... хоч, або ... або. Наприклад: Із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться і червоний кетяг ягод горить, як жар, то колюча чайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку (Марко Вовчок).У складносурядних реченнях можуть передаватися особливі відношення градації, тобто підсилення, чи навпаки, послаблення значення другого компонента речення у порівнянні з першим. Такі відношення виражаються складеними сполучниками не тільки ... ай, не лише ... ай, не лише ... але й. Наприклад: 3 самого ранку не лише старі взялися за лопати, а й малеча відкидаїа по дворах сніг, всі прокладали в заметах не стежки, а глибокі проходи (За І.Цюпою).Приєднувальні складносурядні речення - це конструкції з приєднувальми синтаксичними відношеннями, що виражаються сполучниками та й, ще й, також, причому, при тому, при цьому. Наприклад: Хочеться мені хоч одним оком поглянути на Італію, а також хочеться побути на селі (М.Коцюбинський). За структурою: відкрита структура(можна доповнити однотипними частинами), закрита структура (складаэться з двух частин мыж якими можна встановлювати детермынованы выдношення).

Відкритої структуриЄднальні Розділові

Одночасність подій, послідовність Взаємовиникнення подій, чергуванняЗасоби звязку

І (й), та (в знач. і), ні..ні, ані..ані, а.Засоби звязку

Або, або..або, хоч..хоч,чи, чи..чи,чи то..чи то

Закритої структуриЗ одним показником звязку

ІКонтрарні, єднально – поширювальні, результативні.

АЗіставні, зіставно – поширювальні, невідповідності

АлеОбмежувальні, допустові, компенсацйні

51. Система складнопідрядних речень.Складнопідрядні реченняСкладне речення, що складається з двох або більше предикативних одиниць, які поєднані в єдине семантичне і граматичне ціле підрядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності чи сполучних слів, називається складнопідрядним.Предикативні частини складнопідрядних речень синтаксично нерівноправні: одна з них, яка підпорядковується іншій, перебуває в певній залежності і включає сполучник або сполучне слово, називається підрядною частиною. Частина складнопідрядного речення, якій підпорядковується підрядна, називається головною частиною.Основними засобами зв'язку між предикативними частинами складнопідрядних речень, крім інтонації, яка об'єднує предикативні частини цих речень в одне інтонаційно оформлене ціле, є:■ сполучники підрядності;■ сполучні слова, виражені переважно відносними займенниками і прислівниками за-йменникового походження (хто, що, який, чий, котрий, як, де, куди, звідки, чому, та ін.);■ співвідносні або вказівні слова, в ролі яких виступають вказівні займенники або прислівники займенникового походження (той, такий, там, туди, тоді, так та ін.), які належать до головної частини;■ місце предикативної частини стосовно головної (після неї - у постпозиції, перед нею -у препозиції або всередині - в інтерпозиції);■ співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків.Типи складнопідрядних речень з синтаксичними відношеннями: Прийменниково – означальні, Займенниково – означальні, З*ясу вальні, Розчленованої структури: обставинні (місця, часу, способу дії, мети, причини, умови, допусту, наслідку, супровідні)Складнопідрядним реченням з підрядним приіменниково-означальним називається таке складне речення, в якому залежна частина пояснює той чи інший головний або другорядний член головної частини, виражений іменником чи іншою частиною мови в значенні іменника. Означальне підрядне речення відповідає на питання означень у простому реченні (який? чий? котрий?) і поєднується з головним сполучними словами що, який (яка, яке, які), чий (чия, чиє, чиї), котрий (котра, котре, котрі), де, куди, кому, звідки, як; та сполучниками що, щоб, мов, мовби, ніби, нібито, неначе та ін.Я люблю цей час, (який?) коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт (В.Підмогильний).

Складнопідрядним реченням з підрядним займенниково-означальним називається таке складне речення, в якому залежна частина пояснює член головного речення, виражений займенниками той (та, те, ті), такий (така, таке, такі), все, кожний, які заступають іменник.Будова складнопідрядних речень із займенниково-означальними підрядними речен-нями подібна до складнопідрядних з підрядними приіменниково-означальними; відрізняється тим, що займенниково-означальне речення може стояти і перед означуваним словом: Хто вмів справедливо карати, той дивиться смерті в лице! (О.Ольжич).Складнопідрядним реченням з підрядним з'ясувальним називається таке складне речення, в якому залежна частина роз'яснює зміст присудка головного речення.З'ясувально підрядна частина відповідає на питання всіх відмінків, замінюючи додаток або підмет головного речення: Вони заздрять і водночас радіють, (чому?) що не їм випала на долю перша можливість умерти (Ю.Литовський). Давно відомо, (що?) що крапля й камінь точить (3 газети).Складнопідрядним реченням з підрядним місця називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на місце дії в головному реченні. Підрядна частина відповідає на питання обставин місця (де? куди? звідки?) і поєднується з головним сполучними словами де, куди, звідки, яким у головному реченні можуть відповідати співвідносні слова-обставини тут, там, туди, всюди, скрізь, звідти, кудись (тут - де, куди, звідки; там - де, куди, звідки; туди — де, куди, звідки та ін.): Там,(де?) де боягуз вимагає машкари, хоробріш стає до смерті (Т.Осьмачка). Складнопідрядним реченням часу називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на час дії у головній частині. Підрядна частина речення відповідає на питання обставини часу (коли? відколи? як довго? з якого часу? до якого часу? доки?) і з'єднується з головним сполучниками підрядності і сполучними словами коли (йому в головному реченні може відповідати співвідносне слово тоді), поки (в головному - доти), доки, ледве, скоро, в міру того як, до того як, після того як, як (як тільки), перш ніж: Чутніше застукало серце у Вакуленка, (коли? з якого часу?)коли він наближався до вузенького дерев 'яного трапика, покладеного збоку на причал (Д.Ткач).Складнопідрядним реченням з підрядним причини називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на причину дії у головному речення. Підрядна частина речення не пояснює присудка чи окремих другорядних членів головного речення, а отже, воно виконує обставинну функцію до головної частини в цілому (при усному розборі питання ставиться не від слова - члена головного речення, а від усього головного речення). Наприклад: Тепер його ніхто не бачив, (з якої причини? чому?) бо він був сам на сам із річкою (Григорій Тютюнник). Підрядна частина речення відповідає на питання чому? (через що? з якої причини?) і поєднується з головним сполучниками: простими (бо, оскільки), складеними (тому що, через те що), парними (а що... то), а також сполучними виразами типу: завдяки тому, що; в зв'язку з тим, що; в силу того, що; на тій підставі, що; з тієї причини, що; з того приводу, що.: Хіба він повинен був зупинитись через те, що мав перед собою застарілу карту центральної Європи (О.Гончар).Порівняльними називаються такі складнопідрядні речення розчленованої структури, підрядна частина яких, поєднуючись із головною за допомогою порівняльних

сполучників як, мов, немов, наче, неначе, ніби та ін., пояснює її шляхом порівняння і відповідає на питання як?Підрядні частини складнопідрядних порівняльних речень можуть стояти після головної частини, перед нею і всередині її: Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе (А.Малишко). Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу (Т.Шевченко). Складнопідрядним реченням з підрядним мети називається таке складне речення, в жому підрядна частина вказує, з якою метою відбувається дія, виражена в головній частині. Підрядна пов'язана з присудком двоскладного речення чи головним членом односкладного, частина виражає мету стосовно усього повідомлення головної частини і відповідає на питання з якою метою? (для чого?). Засобами зв'язку підрядної частини з головною є сполучники щоб (аби), які можуть ускладнюватися частками (щоб тільки, аби тільки; для того, щоб; з тим, щоб; з тією метою, щоб; в ім 'я того, щоб та ін.): Хай прийде до тебе добробут і гідність і сядуть на покуті, (я кою метою?) щоб зникли сум і скорботи з твоїх темних кутків і пічурок і холодних твоїх сіней (О. Довженко).Складнопідрядним реченням умови називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на умову, за якої стане можливим те, про що йдеться в головній частині.Підрядна частина відповідає на питання при якій умові? і поєднується з головною сполучниками підрядності коли (коли б), якби (аби), якщо, як, як же, раз Цим сполучникам у головній частині може відповідати вказівне слово - частка то або обставинне слово тоді чи вставні слова значить, виходить та ін.: Якби мені знову колишняя сила, Якби мені руки німії, Тоді б мене туга оця не гнітила!., (при якій умові?) (Леся Українка). Складнопідрядним реченням з підрядним способу дії називається таке складне речення, в якому залежна частина вказує на спосіб або ступінь дії головного речення. Підрядна частина відповідає на питання як? яким способом? якою мірою? наскільки? і з'єднується з головною сполучним словом як і підрядними сполучниками як, мов (мовби, немов, немовби), наче (неначе), ніби (нібито), начебто, ніж, чим, що, щоб: Речення цього типу характеризують дію головної частини і ніяких інших змістових відтінків не мають: Буває так (як?) що в лютому весною пахне сніг (М.Нагнибіда). Складнопідрядні допустові речення вказують на те, щок могло б перешкодити дії у головній частині. Вони відповідають на питання незважаючи на що? і поєднуються з головною частиною сполучниками хоч (хоча), дарма що, як не, куди не, незважаючи на те що: Хоч у житті стрічав тебе я рідко, та все ж мені той спогад серце гріс (І.Франко).Складнопідрядні наслідкові речення вказують на наслідок того, про що мовиться в головній частині, пояснюють головну частину в цілому, не відповідають на якесь питання і приєднуються сполучником так що. Чайка сіда в воду, так що чекай доброї погоди (Нар. творчість). За будовою підрядне наслідкове речення подібне до складнопідрядного речення з підрядним способу дії, у якому в головній частині є співвідносне слово так, а підрядна частина поєднується з головною сполучником що. Якщо сполучник так що не розчленовується, а слово так не може змінювати місця, то підрядна частина є наслідковою (кома в такому складнопідрядному реченні ставиться перед сполучником так що). Якщо слово так належить до головного речення, то

підрядне є обставинним способу дії. Порівняйте: Народ захоплений танцем і все звужує коло так, що танцюристи мов криниці. Здоровенний дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним (3 тв. М.Коцюбинського). Якщо слово так стоїть у головній частині, а підрядна приєднується сполучником що, то таке складнопідрядне речення виражає значення міри вияву дії: Сніг так світить ласкаво, що аж каміння сміється (М.Коцюбинський). Так добре готує, що й собаки не їдять (Нар. творчість).Складнопідрядним реченням з підрядними супровідними називається таке складне речення, в якому залежна частина містить те чи інше додаткове зауваження до головної, конкретизуючи або уточнюючи її зміст. Головними ознаками таких речень є те, що підрядна частина в них не відповідає ні на які питання. Вона стоїть після головної частини, поєднуються з нею сполучним словом (відносним займенником) що в усіх його відмінкових формах: Сердито насуплені брови Миколи Івановича ворухнулися, від чого обличчя вмить посвітлішало (В.Канівець).

52. Складні синтаксичні конструкції.Мовленнєвий синтаксис багаточленних складних речень буде неповним, якщо в різноманітності їх не виділити і не проаналізувати ще один тип —складні синтаксичні конструкції.Складна синтаксична конструкція являє собою речення з різнотипним граматичним зв'язком між предикативними частинами його. За значенням і характером змістових відношень предикативні частини в середині такого речення групуються в складніші одиниці, які називаються компонентами (чи блоками), а компоненти об'єднуються в одне ціле і складають речення. Отже, існує два рівні поділу складної синтаксичної конструкції. На першому, вищому, виділяються компоненти, на другому, нижчому, — предикативні частини в середині кожного компонента, напр.: «Стародавня Ольвія давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її» (О.Гончар). Це речення складається з п'ятьох предикативних частин; перша з них пов'язана з другою інтонаційно, безсполучниковим зв'язком, а друга пояснюється трьома підрядними частинами і являє собою порівняно єдине ціле. Таким чином, у цій структурі виділяється два компоненти (чи два блоки), з яких перший складається з однієї предикативної одиниці (що відповідає простому реченню за характером граматичної основи), а другий — це складнопідрядне речення з трьома підрядними (послідовна й однорідна підрядність).У складних синтаксичних конструкціях умовно можна виділити кілька варіантів їхньої побудови.1.  Так, функціонують у мові складні синтаксичні конструкції з сурядним зв'язком між блоками (компонентами) і підрядним усередині компонентів, принаймні хоча б в одному з них, напр.:«А через літо викопають криницю, | і під золоту шапку осені з її глибин людина викрутить корбою відро води, вип'є кухоль цього цілющого трунку, вихлюпне краплини позад себе через плече, як заповідає давній звичай — і на тих місцях, де впали крапельки води, виростуть мальви, бузок, калина» (В. Качкан).2.  Складні синтаксичні конструкції з безсполучниковим зв'язком між блоками і підрядним у середині їх (у всіх, чи в кількох із них, чи хоча б в одному). Підрядна залежність у середині блоку може бути різна: і паралельна, і супідрядна, і послідовна,

напр.:  У цьому реченні три блоки, що з'єднані між собою безсполучниково. В кожному з них є головна і по три підрядні частини з різнотипним підрядним зв'язком. «Очі — ніби з весняної хмари: | у них і подив від того білоповеневого квіту, щозатоплює навесні цей підлісний масив міста, і якась сторожкість, якуможна побачити тільки в очах матері, і мудра задума, що влягається десь глибоко барвою яблуневої пори золотої осені» (В. Качкан). У реченні два блоки. Перший складається з однієї предикативної частини, другий — складнопідрядне речення з трьома підрядними частинами. 3. Складні синтаксичні конструкції з безсполучниковим і сурядним зв'язком між компонентами (блоками), тобто на першому рівні поділу, і підрядним між предикативними одиницями в середині блоків, тобто на другому, нижчому, рівні поділу, напр.: «Киянам я співчував, пам'ятаючи, як тяжко було мені колись їхати з села, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; решта викликала посмішку, бо видно ж, що людина хвора, вражена пошестю, що їй хочеться того, чого хочуть усі,| і, якщо вона не матиме того, що мають усі, життя її пропаще» (Г.Тютюнник). Між компонентами цього речення — безсполучниковий і сполучниковий сурядний зв'язок, різна інтонація, різні розділові знаки: крапка з комою, кома. Між предикативними одиницями в середині компонентів зв'язок підрядний і розділові знаки ставляться згідно з правилами пунктуації. 4. Складні синтаксичні конструкції з безсполучниковим зв'язком між компонентами і сурядним в середині їх, між предикативними одиницями; чи навпаки — сурядний зв'язок між компонентами і безсполучниковий в середині їх, напр.: «Між темним небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось ніби в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї, потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і болотах, поналивалися всі щонайменші виямки й заглибини, | але не радісна прозорість і ласкавість жила в тих водах, а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відрізаності Новгорода від усього світу» (П.Загребельний); 5. Складні синтаксичні конструкції з безсполучниковим зв'язком між компонентами і мішаним між предикативними одиницями: сурядним, різними типами підрядного, безсполучниковим, напр.:  «Тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашої вулиці, від спокою,що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду: | співають на крутих звивах колії трамваїв, коротко й різко сигналять машини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинки до базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима — припізнилися» (Г.Тютюнник).