ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯubs.edu.ua/images/2018/nauka/naukovi_zakhodi/...Беспалова О. О. Сучасний стан організації безготівкових

Проблеми забезпечення ефективного функціонування та стабільного розвитку банківської системи та економіки

1

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

ТА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЕКОНОМІКИ

Збірник тез доповідей

VIІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ ТА МОЛОДИХ ВЧЕНИХ

1 червня 2018 року

Київ

2018


2

Редакційна колегія:

Кузнєцова А. Я., д.е.н., професор, ректор Університету; Смовженко Т. С., д.е.н., професор, професор кафедри фінансів, банківської справи та

страхування ІБТБ Університету, голова вченої ради Університету; Барановський О. І., д.е.н., професор, проректор з наукової роботи Університету; Швець Н. Р., д.е.н., професор, директор ІБТБ Університету; Карчева Г. Т., д.е.н., доцент, завідувач кафедри економіки та менеджменту ІБТБ

Університету

Рекомендовано до видання вченою радою ДВНЗ «Університет банківської справи»

(Протокол № 14 від 14 червня 2018 року)

Редакційна колегія не несе відповідальності за достовірність статистичної та іншої

інформації, наданої в рукописах, та залишає за собою право не поділяти погляди авторів. За достовірність фактів, дат, назв, цитат тощо відповідальність несуть автори.

УДК 336.71:330

Проблеми забезпечення ефективного функціонування та стабільного розвитку банківської системи та економіки: тези доповідей учасників VІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. – Київ : ДВНЗ «Університет банківської справи», 2018. – 342 с.

ISBN 978-066-484-304-8 Тези доповідей учасників VІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції

студентів, аспірантів та молодих вчених містять результати пошукових досліджень у галузі банківської справи, ефективності та розвитку банківської системи та економіки, розвитку банківського бізнесу та удосконалення інструментів банківського менеджменту, функціонування та розвитку світової банківської системи та глобальної економіки, банківського регулювання та нагляду, економіко-математичних методів та ІТ-технологій, підвищення ефективності економічної освіти з врахуванням потреб ринку.

Електронне видання

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЕКОНОМІКИ

Видавець:

Державний вищий навчальний заклад «Університет банківської справи». 04070 м. Київ, вул. Андріївська, 1.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 5033 від 29.12.2015.

ISBN 978-066-484-304-8 © ДВНЗ «Університет банківської справи», 2018


3

ЗМІСТ

Розділ І. МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЕКОНОМІКИ ............................................................................................................. 8

Бовбалан А. О. Проблеми банківського сектору України та способи їх вирішення ...... 8 Буйвал О. Є. Оцінка фінансового навантаження кредитів МВФ для України .............. 10 Буряк А. В., Артеменко О. С. Суспільна довіра до фінансового сектору: мультиаспектність та багаторівневість ......................................................................... 13

Галицька О. В. Іноземні інвестиції як фактор підвищення ефективності та конкурентоспроможності економіки ........................................................................ 16

Гриценко В. А. Міграція робочої сили як фактор впливу на економічну безпеку країни ............................................................................................................................... 19

Громницька І. Ю. Процес розгортання кризи ліквідності в умовах кредитних циклів ............................................................................................................................... 20

Далгич К. В. Ефективність інституційної структури банківської системи України ..... 23 Дем’яненко А. Л. Кайдзен як філософія управління ........................................................ 27 Дрозд І. В. Організаційно-функціональні аспекти трансформації банківського сектору економіки України ............................................................................................ 29

Карчева І. Я., Карчева О. Я. Системна організація ефективної інноваційної діяльності банків ............................................................................................................. 33

Комареус Т. Р. Депозитні ризики банківської системи ................................................... 36 Kuznetsov K. A. Model of Ukrainian economy crisis exit with the national

consciousness impact ........................................................................................................ 40 Кузьмич І. В. Експорт як показник розвитку національної економіки України ........... 42 Льон І. М. Тенденції монетизації економіки в умовах фінансової нестабільності ....... 45 Мельник В. О. Пенсійне забезпечення в Україні як складова соціального захисту населення ......................................................................................................................... 48

Меркулова А. О. Сучасний стан державного боргу України та шляхи його оптимізації ....................................................................................................................... 51

Огородник В. В. Вплив кризових явищ на збільшення частки державної власності у банківській системі України ....................................................................................... 53

Опенько В. А. Місце Інтернет-банкінгу в банківській системі України ........................ 56 Пташнік Н. М. Cек’юритизація у банківському секторі: перспективи та обмеження для України ............................................................................................. 60

Соловаров А. В. Чинники боргової безпеки банківського сектору економіки України ............................................................................................................................. 62

Старинська М. Ю. Інноваційні стратегії розвитку банків ............................................. 65 Тяжкороб О. М., Ткачук М. О. Сучасний державноуправлінський вплив на розвиток інноваційного менеджменту ..................................................................... 69

Федоренко А. В. Інтерпретація мотивації персоналу в межах теорії «Х» та «Y» Д. Макгрегора .................................................................................................................. 71

Чорний В. А. Цінова конкуренція комерційних банків ................................................... 74 Цистан І. В. Інвестиційний потенціал банку: сутність та шляхи його підвищення ............................................................................................................. 77

Шумило А. М. Проблеми активізації інноваційної діяльності підприємств в Україні ........................................................................................................................... 81

Яворський С. В. Фінансова складова системи антикризового управління на підприємствах ............................................................................................................. 83


4

Розділ ІІ. ЦИФРОВА ЕКОНОМІКА: ПЕРСПЕКТИВИ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ..................................................................................................................... 87

Баннікова Є. О. Сучасні тенденції цифрової економіки в Україні ................................ 87 Гонгало Н. М. Проблеми та перспективи розвитку інтернет-банкінгу в Україні ......... 89 Жеребило В. Д. Цифрова економіка: проблеми і перспективи розвитку ....................... 93 Кавецький В. Я. Криптовалюта в трансформаційних економіках .................................. 96 Коноваленко Н. Р. Майбутнє банківської системи в рамках цифрової економіки ....... 97

Коробкова О. А. Цифрова економіка: перспективи і проблеми розвитку ................... 100 Літвінов О. С. Криптовалюти як особливе поєднання криптографії, технології блокчейн і валют ........................................................................................................... 103

Олiйник О. М. Здешевлення документарних форм розрахунків підприємств міжнародного бізнесу через розвиток цифрової економіки ..................................... 104

Мельник О. Р., Гірченко Л. А. Необхідність та перспективи розвитку цифрового маркетингу у банківській сфері ................................................................................... 108

Судінтас І. Р., Українець О. І. Тенденції розвитку інтернет-банкінгу в Україні ....... 110 Ходан М. А. Розвиток Інтернет-банкінгу ........................................................................ 113

Розділ ІІІ. ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ............................ 117

Вольська Ю. С. Міжнародна трудова міграція як основа формування міграційного капіталу та її вплив на економіку ......................................................... 117

Горбова В. О. Функціонування світової банківської системи ...................................... 120 Горкавенко М. В. Транснаціональні корпорації в світовій економіці .......................... 123 Давидова К. В. Аналіз соціально-трудових показників та зовнішньої торгівлі Китаю ............................................................................................................................. 126

Мороз В. А. Аналіз дефіциту торгівельного сальдо Єгипту ......................................... 128 Рудько А. Є. Аналіз економічного розвитку Швеції ....................................................... 130 Хоружий С. Г. Світові тенденції у розвитку моделей регулювання і нагляду за діяльністю фінансових установ ............................................................................... 133

Чайковська А. О. Сashless economy: opportunities and threats ....................................... 135

Розділ ІV. РОЗВИТОК РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В НОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ РЕАЛІЯХ .................................................................... 138

Беспалова О. О. Сучасний стан організації безготівкових розрахунків в Україні ..... 138 Бугай Л. О. Сучасний стан розвитку ринку послуг зі споживчого кредитування в Україні ......................................................................................................................... 141

Вовк В. В. Аналіз сучасного стану іпотечного кредитування в Україні ...................... 145 Кротенко П. А., Поздняк Д. А., Самарцева О. С. Перспективи реформування ринку фінансових послуг ............................................................................................. 148

Панковець М. П. Проблеми забезпечення ефективного функціонування та стабільного розвитку банківської системи та економіки ..................................... 151

Проневич Т. А. Роль ринкової інфраструктури в регулюванні економічних процесів .......................................................................................................................... 153

Савчук К. Д. Ринок фінансових послуг в Україні: сучасний стан та тенденції розвитку ......................................................................................................................... 155

Саражинська В. О. Методи оцінки рівня конкурентоспроможності продукції підприємств ................................................................................................................... 158

Шайда Н. Ю. Аналіз продуктивності праці малих підприємств та шляхи її підвищення .................................................................................................................... 161


5

Щербина Т. В., Дрофа А. О. Особливості розвитку кризових явищ на ринку цінних паперів України у 2012–2016 рр. .................................................................... 162

Щиголь О. І. Технічні, організаційні, економічні та соціальні заходи щодо підвищення якості та конкурентоспроможності продукції ...................................... 164

Розділ V. УДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ ............................................................................................................... 167

Булиндін Д. В. Інструменти відновлення платоспроможності банків .......................... 167 Гарна І. В. Достатність банківського капіталу як запорука стабільності банківської установи .................................................................................................... 169

Горбова В. О. Сучасна практика соціального партнерства в Україні .......................... 172 Миненко Л. М. Організація здійснення банківського нагляду на консолідованій основі та напрямки удосконалення системи нагляду ................................................ 175

Радевич Д. С. Способи оптимізації обсягів недіючих кредитів банків України ........ 178 Санду М. П. Банківське регулювання та нагляд в контексті вирішення сучасних проблем банківського сектору в Україні ................................................... 181

Свергун О. А. Стабільність банківської установи в контексті оцінювання достатності власного капіталу ..................................................................................... 184

Хлань Я. В. Ієрархічна модель класифікації банківських ризиків ................................ 187 Чібісова В. Ю. Обов’язкові резервні вимоги як інструмент регулювання ліквідності банків: вітчизняний та зарубіжний досвід .............................................. 190

Щеглюк М. С. Удосконалення інструментарію банківського нагляду в Україні відповідно до європейських стандартів (SREP) ........................................................ 193

Розділ VІ. РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОГО БІЗНЕСУ ТА УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТРУМЕНТІВ БАНКІВСЬКОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ТА МАРКЕТИНГУ .... 197

Береговий В. О., Гресь М. С., Макух І. А. Оцінка ресурсного потенціалу банку ........ 197 Бобрицька М. О. Кредитний менеджмент як основа стратегії розвитку банку .......... 199 Главіцка К. В. Особливості функціонування private banking в Україні ....................... 203 Горбунов Д. О., Бабенко М. В. Управління кредитно-інвестиційною діяльністю банків України як складова системи забезпечення фінансової стабільності ......... 206

Демченко А. М. Інструменти інноваційного механізму банківського ритейлу в Україні ........................................................................................................................ 209

Зайонц А. В. Фінансові інновації в забезпеченні конкурентоспроможності банків .............................................................................................................................. 211

Іванюк О. М. Специфіка здійснення активних операцій вітчизняними банками в сучасних умовах господарювання ............................................................................ 212

Ігнатенко С. В. Сучасні тенденції розвитку маркетингу в банківській сфері ............ 213 Конах А. І. Сутність, значення та форми безготівкових розрахунків .......................... 216 Кулагін Д. Р. Вклади та депозити банків як головне джерело банківських ресурсів та аналіз ефективності їх використання ...................................................... 219

Литовченко А. О. Оцінювання фінансової стабільності банків ................................... 222 Лотоцька Т. О. Основні діджитал-тренди у сучасній банківській діяльності ........... 225 Малініна А. І. Роль управлінської звітності в управлінні процентним ризиком банку ............................................................................................................................... 229

Мільчакова А. С., Обод О. М. Діджиталізація як сучасний напрям трансформації процесу надання банківських послуг в Україні ......................................................... 232

Нікітіна А. В. Визначення впливу зовнішніх факторів на депозитну активність банків .............................................................................................................................. 234

Омельчук Я. А. Комплаєнс-культура як елемент мінімізації ризиків банку ............... 237


6

Островська А. О. Договір ескроу як новий інструмент забезпечення виконання зобов’язань у банківській практиці в Україні ......................................... 239

Савченко К. В. Оцінка стану банківського кредитування в Україні в сучасних умовах ......................................................................................................... 243

Семенюк І. М. Особливість продажу банківських послуг в умовах розвитку цифрових каналів .......................................................................................................... 245

Ткачук І. Я. Innovation labs in banking ............................................................................. 247 Черненко Л. О. Овердрафт як форма поповнення обігових коштів юридичних осіб в Україні ............................................................................................ 249

Чорний В. А. Фактори впливу непрацюючих кредитів на фінансову безпеку комерційного банку ...................................................................................................... 252

Шавкун О. І. Удосконалення методичного підходу до визначення інтегрального показника якості кредитного портфеля банку .................................. 254

Розділ VІІ. ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ ТА ІТ-ТЕХНОЛОГІЙ ................................................................................................... 257

Діденко С. В. Ринок похідних фінансових інструментів в умовах сучасних тенденцій розвитку фінансових технологій ............................................................... 257

Дорофеєв Д. А. Оцінка інноваційних ризиків, їх прогнозування та хеджування ....... 260 Затворницький К. С. Скорингові моделі як інструмент підвищення якості кредитного портфеля банку ......................................................................................... 264

Кліщук Ю. В. Методологічний підхід до комплексної оцінки інвестиційного проекту на основі критеріїв «ефективність – ризиковість» ....................................... 267

Осадча С. С., Карбан О. В. Обгрунтування методичних підходів до оцінки фінансової безпеки банку ............................................................................................. 270

Пилипенко А. С. Виробничий потенціал підприємства та підвищення ефективності його використання ................................................................................ 273

Хронюк А. В. Проблеми впровадження систем автоматизації управління проектами для малих підприємств .............................................................................. 275

Розділ VІІІ. РОЗВИТОК СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ, ОБЛІКУ, АНАЛІЗУ ТА АУДИТУ .................................................................................................................. 278

Борох Н. В. Організаційно-методичні аспекти ведення бухгалтерського обліку суб’єктів малого підприємництва ............................................................................... 278

Буряк І. В. Підвищення конкурентноспроможності підприємства .............................. 281 Волинець В. І. Доходи населення, їх види, джерела формування і рівень в сучасних умовах .......................................................................................................... 283

Верещак А. О. Інноваційна діяльність підприємства і напрямки підвищення її ефективності ............................................................................................................... 287

Гавришко А. А. Особливості обліку основних засобів на українських підприємствах ................................................................................................................. 290

Купчик О. О. Сучасний стан екологічного оподаткування в Україні ........................... 292 Лещенко К. П. Генезис наукової думки щодо обліку фінансових зобов’язань .......... 294 Маркович С. М. Обліково-аналітичне забезпечення безпеки підприємства ............... 296 Носовський А. А. Напрями розвитку економічного аналізу операційної діяльності у сфері послуг в умовах автоматизації ............................... 298

Павлишин А. І. Напрями вдосконалення обліку поточної кредиторської заборгованості на підприємстві ................................................................................... 301

Попович К. Ю. Удосконалення організації обліку основних засобів ........................... 304


7

Прозоров Д. В. Передумови впровадження інтегрованої звітності .............................. 306 Розворська В. О. Особливості розрахунку платіжними дорученнями в Україні ....... 308 Руденок Д. І. Удосконалення спрощеної системи оподаткування малого підприємства .................................................................................................................. 312

Сулима М. О. Концепція підготовки фінансової звітності за міжнародними стандартами ................................................................................................................... 314

Розділ ІХ. ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ З ВРАХУВАННЯМ ПОТРЕБ РИНКУ ...................................................................... 317

Алексанян А. Г. Цифровізація освітньої сфери в контексті розширення можливостей сучасної людини .................................................................................... 317

Березинець А. В. Економічна освіта як складова соціальної політики України ......... 319 Запорожець М. О. Ефективність створення студентських ініціатив у вигляді лекційно-дискусійних клубів на економічну тематику ............................................ 322

Карпенко Ю. Ю., Пащенко Ю. В. Академічна мобільність як фактор інтеграції України в світовий науково-освітній простір ............................................................ 324

Кліпа І. А. Питання ефективності освіти в Україні ........................................................ 325 Кліпа Ю. В. Деякі аспекти підготовки майбутніх економістів до професійної діяльності ....................................................................................................................... 327

Красовська І. Д. Управління якістю професійної освіти у системах педагогічної взаємодії .................................................................................................. 330

Огородня Д. В. Формування нових професійних компетенцій в умовах цифровізації суспільства та економіки ....................................................................... 332

Пришневська О. С. Стан та проблеми ринку робочої сили в Україні .......................... 335 Хмара М. П. Сучасні методики викладання у вишах України ..................................... 338 Юцкевич О. П. Використання можливостей іноземної мови для формування готовності студентів до участі в наукових конференціях ........................................ 339


8

РОЗДІЛ І

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЕКОНОМІКИ

ПРОБЛЕМИ БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ ТА СПОСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Бовбалан Арсеній Олександрович [email protected]

Одеський національний морський університет Науковий керівник д.е.н., проф. Ширяєва Л. В.

У зв’язку з важкою економічною ситуацією в Україні і державною кризою питання про розвиток банківського сектору стає все більш актуальним.

Порівнюючи сьогоднішні дані з 2014 роком, можна побачити, що кількість банків скоротилася зі 180 до 82 [1].

Основна мета роботи – з’ясувати причини скорочення кількості банків і шляхи вирішення цієї проблеми.

Роль комерційних банків у сучасній ринковій економіці досить велика завдяки їхнім зв’язкам з усіма секторами економіки. Їхні завдання полягають у забезпеченні безперебійного грошового обігу та обігу капіталу, кредитуванні промислових підприємств, держави і населення, створенні умов для народногосподарського накопичення.

Банківський сектор – це необхідна умова нормального функціонування економіки будь-якої країни.

Аналізуючи і оцінюючи банківський сектор України, було розглянуто багато робіт експертів і фахівців у даній області.

Представниками, що займаються цими питаннями, є: Т. І. Єфіменко, В. С. Си-рота, С. В. Кучеренко, А. О. Дробязко, В. В. Степанюк, І. В. Бураковський та інші.

Зменшення кількості банків обумовлено наступними причинами: 1. Недостатність капіталу. До 11 липня 2020 в банківському секторі не повинні залишатися банки, чий

капітал не досягає суми 300 млн гривень. Зараз цілих 42 установи [2] не мають такої суми капіталу. І якщо до вказаної

дати вони не доповнять свої резерви, то існує ймовірність їх відходу з ринку банківських послуг. Причому в цю категорію входять як банки з іноземним капіталом, так і вітчизняні.

Ще через два роки необхідний мінімальний капітал складатиме 400 млн грн. Закінчення цього процесу очікується у 2024 році, коли на ринку не залишиться

банків із капіталом менше 500 млн грн (табл. 1) [2].


9

Таблиця 1 Графік строків зміни вимог до мінімального статутного капіталу

2. Можливість самостійного припинення роботи У зв’язку з труднощами ведення банківського бізнесу в Україні сьогодні важко

назвати його прибутковим. Деякі власники усвідомлюють, що не зможуть відповідати всім вимогам Національного банку (рис. 1).

Рис. 1. Величина зміни статутного капіталу і фінансового результату

в 2014-му – першій половині 2017 року (кумулятивно за період), млрд грн

На нашу думку вирішення цих проблем можливе за такими напрямками: захист та представлення інтересів комерційних банків в органах державної влади;

вивчення і реалізація успішно апробованого в країнах ЄС досвіду антикризових програм довгострокового рефінансування банків;

створення за прикладом країн ЄС державних компаній по прийняттю в управління проблемних активів від банків, що опинилися в кризовому стані;

прискорення повноцінного функціонування Ради НБУ – прийняття Стратегії НБУ на 3-5 років, розробка нових підходів до монетарної політики, яка сприятиме економічному зростанню, збільшенню зайнятості та забезпеченню стабільності фінансової системи;


10

реалізація програми нарощування експортного потенціалу України; підвищення довіри суспільства до банків. Виходячи з вище наведеної інформації, можна зробити висновок про те, що

система знаходиться в стані кризи, тому і її окремі елементи не можуть нормально розвиватися. Виходу із системної кризи має сприяти взаємодія Національного банку, уряду і Верховної Ради щодо врегулювання економічної ситуації і реалізації грошово-кредитної політики в інтересах стимулювання економічного зростання. Тому для якісної зміни банківського сектору необхідно розробити нову економічну політику.

Список використаних джерел 1. Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://bank.gov.ua/control/uk/index. 2. НБУ відстрочив на два роки збільшення статутного капіталу банків [Електронний ресурс].

– режим доступу : https://lb.ua/economics/2017/12/22/385660_nbu_otsrochil_dva_goda_ uvelichenie.html.

3. Довідник банків України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://index.minfin.com.ua/bank/?capital.

ОЦІНКА ФІНАНСОВОГО НАВАНТАЖЕННЯ КРЕДИТІВ МВФ ДЛЯ УКРАЇНИ

Буйвал Олександра Євгенівна

[email protected] ННІБТ «УАБС» Сумський державний університет

Науковий керівник д.е.н., проф. Д’яконова І. І.

Важливе місце у розвитку світової економіки відіграє Міжнародний Валютний Фонд. Співробітництво України з міжнародним валютним фондом почалося з початку утворення незалежної України. У 1995 році Україні було відділено квоту у обсязі 10 678 акцій, на суму у розмірі близько 1,3 млрд доларів США [1].

Цілями України на сучасному етапі співпраці з міжнародним валютним фондом [2] є:

Реалізація ефективної кредитно-грошової політики, з метою стабілізації національної валюти України, зниження інфляції, збільшення золото-валютного резерву;

Проведення реформ програми соціальної допомоги та енергетичного сектору;

Посилення державних фінанси та зменшення витрат з метою врегулювання державних боргів;

Повернення довіри та стабільності у фінансовому секторі, за рахунок стабілізації банківської системи.

Взаємини міжнародного валютного фонду з Україною, відбуваються за трьома типами програм:

За програмою «Systemic Transformation Fasility» (STF); За програмою «Stand-by Arrangements» (SBA); За програмою «Extended Fund Facility» (EFF).


11

Перша програма розроблена спеціально для країн з перехідною економікою. Вона являє собою своєрідну підготовчу програму, з відносно простими вимогами. Виконання цієї програми не вимагає занадто розвинутого інвестиційного апарату в країні. Це початкова програма системних трансформацій економіки «Systemic Transformation Fasility», скорочено «STF», здійснення якої дає можливість країні-кандидату та МВФ співпрацювати в подальшому.

Наступний крок співробітництва – це найпоширеніша програма, яка називається «Stand-by Arrangements» скорочено «SBA». Особливість цієї програми – короткострокове фінансування. Як правило, вона має тривалість від дванадцяти до тринадцяти місяців і напрямлена вона на реалізацію нагальних заходів, потрібних для здійснення макроекономічної стабілізації.

Після реалізації програми «SBA», країна може в подальшому укласти з міжнародним валютним фондом угоду про програму розширеного фінансування «Extanded Fund Facility», скорочено «EFF». Вона розраховується на строк до трьох років і спрямовується на закріплення досягненутої стабілізації за програмою «Stand-by Arrangements». Водночас більше уваги відводится структурним змінам в економіці, тим частинам, які становляться фундаментом подальшого економічного зростання.

За попередні 27 років програми кредитування України міжнародним валютним фондом неодноразово змінювались та переглядались, але жодна з них не була виконана в повному обсязі. У той же час, перелік вимог МВФ до влади України з року в рік залишався практично незмінним. Серед них завжди фігурували: дозвіл комерційного обороту сільськогоспоських земель, введення ринкових тарифів на природний газ для населення, дотримання параметрів бюджетного дефіциту, скорочення адміністратівних витрат, заходи по фіскальній консолідації, підвищення віку щодо виходу на пенсію, відмова від державної підтримки «Нафтогазу» та інші.

Однак, в більшості випадків, влада України підходила до виконання своїх зобов’язань перед МВФ фрагментарно. Кредити, які отримуювались від міжнародного валютного фонду, використовувалися для підтримки курсу гривні та для зменшення дефіциту платіжного балансу України. Також, кредити МВФ повинні пом’якшувати економічні труднощі під час проведення економічних реформ, які повинні забезпечити у майбутньому економічне зростання в Україні. Без реалізації програм економічних перетворень, фінансові підтримки з офіційних джерел не мають значення, бо в такому випадку кредитні кошти використовуватимуться лише на фінансування поточних проблем, які без необхідних реформ системи економіки продовжують нагромаджуватимуться і будуть перетворюватися у ще більший тягар. Також завдяки співробітництву України з МВФ, наша країна змогла залучити кредитні ресурси Світового банку.

Всього за час незалежного існування, в період з 1995–2014 роки, Україна отримала від міжнародного валютного фонду 31,3 млрд долларів США [3].

На першому етапі співпраця проходила в рамках програми МВФ «Механізм фінансування системних перетворень» (1994–1995 рр.). Це був інструмент підтримки країн, які здійснювали перехід від планової економіки до вільного ринку. Україна користувалася кредитною лінією обсягом $760 млн.

Під час другого етапу (1995–1998 рр.) Україна вже залучила $1,9 млрд на стабілізацію економічної ситуації. Умови фінансування в цей період переглядалися кілька разів, проте в березні 1998 року МВФ припинив програму, оскільки уряд не виконав умови Фонду щодо показника дефіциту бюджету і максимальних темпів зростання грошової бази.


12

На третьому етапі (1998–2002 рр.) Україна залучила $1,6 млрд. Уряду так і не вдалося впоратися із заборгованістю з відшкодування ПДВ і ліквідувати податкові привілеї для великих платників податків, як того вимагав МВФ. Були й інші невирішені проблеми. Але Україна домоглася початкових цілей програми. У 2001 році ВВП зріс на 9,1%, інфляція була на рівні 6,1%, а золотовалютних резервів вистачало вже майже на 8 тижнів імпорту.

В ході четвертого етапу співпраці (2002–2008 рр.) Кабінет міністрів серед прийнятних форм подальшого співробітництва України з МВФ обрав програму «Попереджувальний стенд-бай». Однак, у ході цієї програми співпраця звелася до рівня «технічної допомоги» й реальних грошей Україна не отримувала. Цьому великою мірою сприяло економічне відновлення, яке переживала наша країна в середині нульових.

У 2008–2013 роках програма розширеного фінансування передбачала $16 млрд. Україна мала вирішувати питання дефіциту бюджету, проблему цін на енергоносії та девальвації гривні. Загалом у рамках цієї програми Україна отримала три транші загальним обсягом близько $10,6 млрд. [4]

На нинішньому етапі співпраці з МВФ програмою розширеного фінансування передбачено близько $17 млрд. Наразі країна отримала перший транш обсягом $5 млрд, другий – $1,7 млрд і третій – $1 млрд.

Надалі запланований графік погашення Україною відсотків та кредитів МВФ, що становлять на 2018 рік – 2,2 млрд $, на 2019 рік – 1,7 млрд $, та в період з 2020- 2025 роки –1 млрд $.

На думку експертів, сьогодні вирішення Україною важливих соціально-економічних завдань практично неможливе без її співпраці з МВФ, оскільки кошти, які отримуються в якості кредиту від даної фінансової інституції, покликані пом’якшити економічні труднощі і дають змогу забезпечити у перспективі макроекономічне зростання. Крім того, некредитна діяльність Фонду забезпечує проведення ряду різновекторних досліджень в багатьох секторах економіки.

Таким чином, слід констатувати, що співробітництво з МВФ є важливою складовою забезпечення економічного зростання нашої держави, оскільки за рахунок найбільш дешевого джерела запозичення фінансових ресурсів також вирішує завдання зміцнення економічної безпеки та інтеграції у світове співтовариство. Однак, не менш важливим кроком у реформуванні механізму співробітництва МВФ з Україною повинна стати паралельна реформа у правовій та функціональній системах, що буде полягати у створенні критеріального механізму, яким має забезпечувати контроль за виконанням вимог та цільового використання ресурсів.

Список використаних джерел 1. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://readbookz.net/book/108/2808.html. 2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=20163929. 3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www/imf.org/external/np/fin/tad/extarr2. 4. МВФ та Україна, історія співпраці з 1994 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.slovoidilo.ua/2016/09/27/infografika/finansy/mvf-ta-ukrayina-istoriya-spivpraczi-z-1994-roku.


13

СУСПІЛЬНА ДОВІРА ДО ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ: МУЛЬТИАСПЕКТНІСТЬ ТА БАГАТОРІВНЕВІСТЬ

Буряк Анна Володимирівна, к.е.н., доц.

[email protected] Сумський державний університет

Артеменко Олександр Сергійович [email protected]

Сумського регіонального управління АТ «Ощадбанк»

Глобальна фінансова криза 2007–2008 рр. та довгострокова рецесія, що її

супроводжувала, сприяло суттєвому перегляду факторів, які визначають не лише економічний розвиток країни, а й розвиток фінансового сектору. Високий рівень невизначеності та низький рівень впевненості в майбутньому змінює поведінку економічних суб’єктів, що обумовлює трансформацію механізму дії фундаментальних (економічних) чинників та посилення впливу неекономічних факторів, зокрема психологічного (в тому числі емоційного) походження.

Фактор емоційного походження в закордонній економічній літературі набув поширення під терміном «sentiments», що визначається як «відношення, думка або судження на основі почуттів» та вживається для опису поглядів економічного агенту на майбутній економічний розвиток, що, у свою чергу, відображається в поточних економічних рішеннях та впливає на майбутню економічну динаміку. Зазвичай цей фактор (надалі емоційний фактор) відображається через хвилі оптимізму та песимізму та визначається за допомогою опитувань домогосподарств та фірм щодо їх персональної думки з приводу майбутнього економічного розвитку.

Особливе місце серед поведінкових факторів посідає поняття довіри. Існує два концептуальних підходи до його трактування – раціональний (доцільним є вживання категорії впевненість чи раціональна довіра) та ірраціональний (доцільним є вживання поняття довірливість). Положення психологічної науки пояснюють це наявністю двох складових в понятті довіра – когнітивної (містить об’єктивні знання людини про світ та норми поведінки) та емоційної (містить суб’єктивні характеристики, індивідуальні відчуття, емоції) [1]. В соціології довіра розглядається як характеристика людської діяльності в умовах «суспільства ризику», як складова соціального капіталу; в політиці як певний спосіб зв’язку суб’єктів з точки зору можливостей задовольняти суспільні потреби.

З позиції формування методології дослідження суспільної довіри до фінансового сектору слід відмітити, що довіра є мультиаспектною, неоднорідною та багаторівневою категорією, рівень якої формується під впливом сукупності чинників.

Систематизація останніх напрацювань закордонних досліджень економічного, соціального та психологічного спрямування дозволяє стверджувати про існування трьох рівнів (складових) довіри – міжособистісної (interpersonal), інституціональної (institutional) та системної (systemic). При цьому слід відзначити тісні взаємозв’язки між зазначеними рівнями (складовими), та, відповідно, існування беззаперечного взаємовпливу між ними. Особливого значення це набуває для фінансового сектору, який є складною соціально-економічною системою, яка передбачає взаємодію різноманітних економічних агентів на особистісному, організаційному (інститу-ційному) та системному рівнях. Багаторівневість довіри у фінансовому секторі


14

актуалізується під час розробки заходів з її відновлення, зокрема у своєму зверненні Голова Ради з фінансової стабільності наголошує на необхідності розмежування наступних рівнях довіри – між банками та їх акціонерами, позичальниками, наглядовцями; між наглядовцями в розвинутих країнах та країнах, що розвиваються [2]. Саме багаторівневу природу категорії довіри покладено в основу дослідження глобальної фінансової кризи у роботі Gillespie та Hurley [3], яка, на думку дослідників, викликана втратою довіри до різних суб’єктів фінансової системи – індивідуальних агентів (інвесторів, працівників і т. д.), організаційних інститутів (Lehman Brothers, Citibank), окремих ринків (фінансових, страхових) та окремих представників/носіїв суспільних інтересів (регуляторів, уряду країни). Розглянемо основні складові довіри.

Переважна кількість міжнародних досліджень міжособистісної довіри зосереджується на психологічних аспектах даної категорії. В економічних дослідженнях міжособистісна довіра є складовою соціального капіталу в суспільстві (базис ідеї складають роботи [4] та [5], яка визначає ефективність суспільних інституцій, економічне зростання та фінансовий розвиток. Вплив соціального капіталу на фінансові відносини відбувається через укладення контрактів, в основу яких покладено довірчі відносини. В банківському секторі спостерігається позитивний зв’язок між рівнем особистісної довіри та інституційною та системною довірою [6], а в роботі [7] автори доводять, що 20% макроекономічних дисбалансів в єврозоні пояснюється рівнем міжособистісної довіри в країнах ЄС. Факторами, що визначають довірчу поведінку на рівні громадян, є формальні інституції, що забезпечують виконання контрактів (верховенство права, корупція, бюрократія тощо), соціальна та економічна неоднорідність, багатство та доходи. Відтак міжособистісна довіра в країні формуються під впливом чинників інституційного, соціального та економічного середовища.

Якщо міжособистісна довіра є довірою в вузькому сенсі, то в широкому цією категорією слугує системна довіра (system trust). Об’єктом довіри на системному рівні слугує певна економічна система: національна чи міжнародна банківська система, платіжна система, міжбанківський ринок, фондовий ринок [8], а предметом – відповідність очікуванням споживачів функціонування цієї системи. В контексті фінансового сектору основний показником, який відображає рівень довіри, слугує цінова і фінансова стабільність, яка є ключовим таргетом сучасних центральних банків та регуляторів грошово-кредитного ринку. В даному випадку слід відмітити особливу роль інфраструктури фінансового сектору, яка забезпечує впевненість економічних агентів у повноцінному виконанні системою своїх функцій. Наприклад, це стандарти бухгалтерського обліку та аудиту, які забезпечують інформаційну прозорість функціонування фінансових посередників; система регулювання та нагляду, спрямована на забезпечення фінансової стійкості окремих інститутів та системи в цілому; кредитні та рейтингові агентства тощо.

Передумовою виникнення поняття інституційної довіри слугує неефективність механізму дії міжособистісної довіри у фінансовому секторі в умовах інформаційної асиметрії та потреба у створенні спеціалізованих «експертних» інститутів, які мінімізують роль персональних відносин та необхідність існування міжособистісної довіри. У даному випадку фінансові посередники є інститутами делегованого моніторингу. Інституційна довіра формується на основі відповідності очікувань та сподівань споживачів послуг/продуктів певного інституту результатам/процесу такого споживання, зокрема під час виконання контрактів на фінансовому ринку. В


15

економічній літературі виокремлюють декілька складових (детермінантів), на основі яких формується довіра до інституту, при цьому склад та сила впливу цих детермінант інституційної довіри варіюється в різних дослідженнях [9]. Ключовими є наступні: 1) Компетентність розглядається з позиції виконання інституту своїх основних функцій та зобов’язань, що відображає рівень його експертності в маркетинговій, фінансовій, управлінській сфері тощо. 2) Транспарентність включає в себе інофрмаційну прозорість та відкритість для всіх стейкхолдерів, включаючи інформацію не лише про діяльність, а й продукти та послуги. Ця складова інституційної довіри зазвичай є частиною комунікаційної стратегії інституту. 3) Цілісність включає в себе етичні відносини зі стейкхолдерами, спільність цінностей та поглядів, та відображається рівнем соціальної відповідальності перед суспільством під час виконання своїх функцій. Слід зазначити, що інституційна довіра слугує якісною характеристикою відношення того, хто довіряє, до об’єкта довіри, а показником (кількісним виразом) вже є показник надійності інституту, який вже відображає рівень довіри.

Підсумовуючи вищенаведене слід вказати, що в контексті дослідження фінансового сектору, як складної організаційно та функціонально соціально-економічної системи, найбільшого значення набуває саме інституційна довіра, яка генерується фінансовими посередниками та іншими учасниками фінансового ринку, не виключаючи при цьому важливість та необхідність врахування впливу міжособистісної та системної довіри.

Список використаних джерел 1. Скрипкина Т. П. Психология доверия : учеб. пособие / Т. П. Скрипкина. – Москва :

Издательский центр «Академия», 2000. – 264 с. 2. Carney М. Rebuilding Trust in Global Banking. Speech at 7th Annual Thomas d’Aquino Lecture

on Leadership. Ontario, Feb. 25, 2013. 3. Gillespie N., Hurley R. Trust and the global financial crisis. In R. Bachmann & A. 2013. 4. Putnam Robert D. Making democracy work: Civic traditions in modern Italy. NJ: Princeton

University Press. Princeton, 1993. 5. Fukuyama F. Trust: The social virtues and the creation of prosperity. New York: Free Press,

1995. 6. Pauline W. J. van Esterik-Plasmeijer, W. Fred van Raaij. Banking system trust, bank trust, and

bank loyalty. International Journal of Bank Marketing. 2017. Vol. 35. Issue: 1. Р. 97–111. 7. Bützer S., Jordan C., Stracca L. Macroeconomic imbalances: A question of trust? Working paper

no. 1584, European Central Bank, 2013. 8. Sapienza P., Zingales L. A trust crisis. International Review of Finance. 2012. № 12 (2). Р. 123–

131. 9. Pauline W.J. van Esterik-Plasmeijer, W. Fred van Raaij. Banking system trust, bank trust, and

bank loyalty. International Journal of Bank Marketing. 2017. Vol. 35. Issue: 1. Р. 97–111.


16

ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ

Галицька Ольга Вікторівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник д.е.н., доц. Карчева Г. Т.

На сьогоднішній день обов’язковою умовою економічного розвитку країни є ефективність інвестиційної діяльності. Для української економіки значущою і актуальною є проблема залучення іноземних інвестицій.

Інвестиції – важлива складова успішного «життя» економіки, адже саме ця категорія і зумовлює загальний економічний прогрес. Іноземні інвестиції – це грошові кошти, цінні папери, майно та майнові права, результати інтелектуальної діяльності, інші цінності, передбачені чинним законодавством, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності, які не заборонені законом, з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту [1].

Вливання іноземних інвестицій в національну економіку сприяє: залученню новітніх технологій, покращенню якості продукції, створенню нових робочих місць, нарощуванню експортного потенціалу, використанню ресурсів, налагодженню економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами, збільшення грошових надходжень, отриманих з-за кордону із одночасним зменшенням обсягів платежів за кордон; розвиток експортного потенціалу і зниження імпортної залежності країни.

Залучення іноземного капіталу у вигляді інвестицій призводить до ряду ефектів у економіці, а саме:

соціально-економічний ефект. Розвиток сектору з іноземною участю має мультиплікативний ефект для всієї економіки, тому що супроводжується підключенням до нього місцевих постачальників, виявляє додатковий попит на кваліфіковану робочу силу;

«експортний ефект». Розширення експорту, покращення його структури за рахунок продукції сучасного машинобудівного комплексу, автомобільної й електронної промисловості, телекомунікацій та інших галузей високих технологій;

«ефект доповнення» відбувається, коли іноземні підприємства не виступають конкурентами місцевим компаніям, а посідають власну нішу;

інноваційний ефект. Оскільки прямі іноземні інвестиції забезпечують трансферт технології, ноу-хау, передових методів управління та маркетингу, вони сприяють підвищенню ефективності використання виробничих ресурсів як у компаніях з іноземною участю, так і в національних фірмах приймаючої країни;

«ефект капіталовкладень». На відміну від іноземних позик і кредитів іноземні інвестиції не стають тягарем зовнішнього боргу, а сприяють його погашенню.

Для України на даному етапі характерними є невеликі масштаби іноземних інвестицій, обсяги яких мають тенденцію до скорочення. За результатами дослідження встановлено, що у 2017 році основними галузями економіки України, орієнтованими на залучення іноземних інвестицій були такі:

- промисловість – 27,3%;


17

- фінансова та страхова діяльність – 26,1%; - оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів та мотоциклів - 13,13%; - операції з нерухомим майном – 9,68%; - професійна, наукова та технічна діяльність – 5,58%. Пріоритетним напрямком інвестування у 2017 році стала саме промисловість,

на яку приходиться 27,3% від загального обсягу інвестування. Щодо структури, то 21% із 27%, що займає промисловість загалом, належить переробній промисловості.

Однією з проблем є якість вкладених інвестицій та їх ефективність. Згідно проведеного дослідження основними інвесторами виступають Кіпр – із часткою 25,5%, Російська Федерація (16%) та Нідерланди (11%). Але варто зауважити, що такі інвестиції не завжди сприяють поліпшенню економічного стану держави, оскільки є ризиковими.

Окрім багатьох інших, в Україні гостро постає проблема недосконалості територіальної структури іноземних інвестицій, адже 60% від усіх інвестицій спрямовані до м. Києва. Також найбільш популярними областями є Дніпро-петровська, Київська, Одеська та Донецька область. Причина такої проблеми полягає у тому, що інвестори хочуть якнайшвидше отримати прибуток від вкладів, що можливо лише при інвестуванні в індустріально-розвинуті регіони.

Водночас використання іноземних інвестицій для країни потенційно може характеризуватись такими загрозами, а саме: експлуатація сировини і забруднення навколишнього середовища, збільшення ступеня залежності України від закордонного капіталу, зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, перехід капіталу закордон [2].

Однією з головних передумов інтеграції України до світової економіки є залучення України до процесу міжнародного руху капіталів, наприклад, через користування іноземними кредитами. Інструментами залучення є розміщення облігацій, єврооблігацій, комерційний кредит, лізинг на міжнародному рівні.

Рис. 1. Основні характеристики остаточної моделі

Джерело: розроблено автором Основними джерелами залучення можуть бути: кредити іноземних країн,

кредити фінансово-кредитних інституцій на міжнародному рівні; кредити країн-


18

постачальників сировини; розміщення боргових цінних паперів на зовнішніх ринках, а також на внутрішньому ринку при купівлі їх нерезидентами; міжнародний лізинг, франчайзинг тощо.

При проведені дослідження була здійснена спроба змоделювати залежність іноземних інвестицій від таких факторів: EXP – експорт з України до країн світу, GDP – ВВП України, INF – інфляція, %, KURS – курс долара, MINZP – мінімальна заробітна плата, NEPREK – непрозорість економіки, RESOURSES – сукупні ресурси домогосподарств.

Побудоване рівняння регресії для іноземних інвестицій виглядає так: LOG(INVESTITION) = 1,61*LOG(GDP) + 0.17*LOG(KURS)^2 + 1,67 (R2 = 0,93, t (фактичне) =10,16; 7,79; 2,20, t (теоретичне) = 2,16) Тобто, як свідчать коефіцієнти регресії: зміна логарифмічного значення ВВП

(млрд грн) на одиницю в середньому спричиняє зміну іноземних інвестиції на 1,6 одиниць, в той час як при зміні логарифмічного значення курсу доллара (грн) в квадраті на одиницю іноземні інвестиції в середньому змінюються на 0,17 одиниці.

Висновки: Іноземні інвестиції відіграють стратегічне значення для розвитку економіки України та підвищення її конкурентоспроможності. З метою збільшення обсягів іноземних інвестицій, підвищення їх якості та ефективності використання пропонуємо вжити таких заходів:

покращення привабливості інвестиційного клімату в Україні шляхом покращення правового регулювання;

підвищення стабільності та ефективності фінансового сектору України; забезпечення стійкого економічного зростання економіки України та

покращення її галузевої структури; комплекс заходів щодо оптимізації відшкодування сум ПДВ з бюджету; спрощення митної системи: вільного переміщення товарів, послуг і

капіталів між державами; забезпечення податкових пільг іноземним інвесторам, які інвестують на

засадах довготермінового періоду в реальний сектор економіки, з метою компенсації їх втрат від заповільненого обороту капіталу тощо.

Також, на сьогодні одним з перспективних напрямів істотного приросту інвестиційних потоків є перехід до реалізації активної структурної політики [3, c. 36], спрямованої на стимулювання розвитку високотехнологічних галузей і виробництв, які поряд з потенційною конкурентоздатністю мають значний потенціал випереджаючого зростання на світових ринках, тобто випереджальний розвиток яких буде найближчим часом визначати перспективи зростання світової економіки.

Список використаних джерел 1. Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996р № 93/96-ВР зі

змінами та доповненнями. 2. Мосейчук Д. С. Сутність іноземних інвестицій: економічний та обліковий підхід

/ Д. С. Мосейчук // Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція «Облік, оподат-кування і контроль: теорія та методологія», 30 червня 2017 року, м. Тернопіль. – С. 41–43.

3. Ефективність та конкурентоспроможність банківської системи України / Г. Т. Карчева, Т. С. Смовженко, В. І. Міщенко та ін. ; за заг. ред. д-ра екон. наук Г. Т. Карчевої. – Київ : ДВНЗ «Університет банківської справи», 2016. – 276 с.


19

МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ЯК ФАКТОР ВПЛИВУ НА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ КРАЇНИ

Гриценко Володимир Андрійович

[email protected] Інститут банківських технологій та бізнесу УБС

Науковий керівник: д.е.н., доц. Карчева Г. Т.

Економічна безпека, як складова національної безпеки, має виняткове значення для держави. В стані економічної безпеки держава має можливість ефективно функціонувати, а також підтримувати міжнародні господарські зв’язки і захищати інтереси вітчизняних суб’єктів господарювання.

Мета дослідження: виявлення проблем економічної безпеки України і надання пропозицій з мінімізації економічних загроз і впливу міграційних проблем на економічну безпеку України.

На сьогодні існують загрози економічній безпеці України через проблеми демографічного характеру. Це не тільки перевищення показників смертності над народжуваністю, але й міграція працездатного населення. Що підштовхує працездатних осіб працювати за кордоном? Насамперед – відсутність соціально-економічної стабільності (військовий конфлікт на сході країни, наявність корупції у діловому середовищі), низький рівень заробітної плати.

За останні 4 роки реальна заробітна плата в Україні зазнала сильного падіння (У 2014 році індекс заробітної плати впав на 20% у порівнянні з минулим роком). Зараз тільки на території Польщі знаходиться більш ніж 1 млн українців. Серед них студенти, а також трудові мігранти. Втрата робочої сили неминуче дасть про себе знати ще більше в майбутньому, – цей вплив буде і в рівні ВВП, і в показнику заробітної плати.

Необхідним є зосередити увагу на поверненні довіри населення до уряду, банківської системи, тощо. Тільки за останні 2 роки обсяг грошових переказів в Україну склав 5,154$ млрд та 5,425$ млрд у 2015 і 2016 році відповідно. Ці суми можна зіставити з обсягами кредитів, наданих Україні.

Низька довіра населення є загрозою для майбутньої економічної безпеки країни, адже великий обсяг грошей фактично не інвестується. Якщо вирішити проблему довіри, люди почнуть більше «вкладати в державу».

Висновки. Економічна безпека постає одним з ключових факторів забезпечення сталого розвитку економіки держави в цілому і виступає як складна багатофакторна категорія, що характеризує здатність національної економіки до розширеного відтворення з метою збалансованого, рівномірного і поступового задоволення потреб суспільства. Зараз Україна має серйозні проблеми з економічною безпекою. Великий державний борг, значний обсяг тіньової економіки, імпортна залежність, міграція робочої сили, малий обсяг інвестицій – усе це є бар’єром на шляху до сталого економічного розвитку, а також забезпечення на необхідному рівні національної (в тому числі економічної) безпеки. Більш того, наявність збройного конфлікту на території держави стримує інвесторів й стає тягарем для національної економіки.

Список використаних джерел 1. Економічна безпека України в умовах гібридної агресії: стаття (Національний інститут

стратегічних досліджень) [Електронний ресурс.] – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/book_2017/Ekon_bezpeka_1-1.pdf.


20

2. Звіт з обсягу грошових переказів в Україну (2016 рік) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=19208357.

3. Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

4. Офіційний сайт Міжнародного валютного фонду [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.imf.org/en/Countries/UKR.

ПРОЦЕС РОЗГОРТАННЯ КРИЗИ ЛІКВІДНОСТІ В УМОВАХ КРЕДИТНИХ ЦИКЛІВ

Громницька Ірина Юріївна

[email protected] ДВНЗ «КНЕУ ім. В. Гетьмана»

Науковий керівник: к.е.н., доц. І. В. Краснова

Хронічний ризик ліквідності є невід’ємним для банківського бізнесу. Відмова однієї установи повністю та своєчасно виконувати свої зобов’язання потенційно призведе до втрати ліквідності іншими установами, що спричинить появу каскаду неліквідності. Аналіз фінансових криз підкреслив вирішальну роль ліквідності у виникненні криз. Krishnamurthy [1] та Brunnermeier [2] пояснюють різні механізми, згідно з якими «спіралі ліквідності» або «чорні діри ліквідності» можуть посилити потрясіння та поширювати їх у фінансовій системі. Спершу з’являється ризик ліквідності, що загострюючись створює спіралі, котрі призводять до шокових спалахів і переростають в кризу ліквідності. Криза ліквідності набуває форми «чорних дір» через поведінку учасників ринків. Проявом кризи ліквідності є: залучення нових депозитів за ціною вищою за середньо ринкові ціни; активне використання коштів МБК; неодноразове звернення до центрального банку з метою отримання кредитів рефінансування; впровадження програм, спрямованих на підтримку фінансового сектору (кількісне кредитне пом’якшення).

Банківська система є складовою ліквідності економіки, котра формується в фазах ділової активності. Причиною циклів ділової активності (trade cycles) є коливання обсягів кредитування. Кредитний цикл описує етапи доступу позичальників до кредиту та його погашення. На стадії росту кредитного циклу відносно легко запозичувати грошові кошти тому, що знижуються процентні ставки комерційних банків, слабшають вимоги до позичальників та збільшуються обсяги наданого кредиту. В сукупності все це стимулює загальне розширення економічної активності. Але грошові ресурси в банківській системі є обмеженими, тому відбувається скорочення вільних коштів банків та наступає період спаду кредитного циклу. Під час періоду спаду процентні ставки комерційних банків зростають та правила кредитування стають більш суворими, а це означає, що кредити стають менш доступні, особливо, для фізичних осіб, іпотечного кредитування, малого та середнього бізнесу. Тривалість такого скорочення продовжується до тих пір, поки ризики не будуть зменшені, після чого цикл буде завершений, та почнеться нова фаза росту– відновні кредити.

Ліквідність банківської системи (ЛБС) пов’язана з кредитним циклом та створює різні фази кредитування в країні через два канали – витратний та маржевий, що в свою чергу призводить до закручування «спіралей ліквідності» та появи


21

кризового явища. Спіралі ліквідності, на відміну від кредитного циклу, не мають відновних властивостей, їх врегулювати складніше, бо вони не можуть рухатися на спад, а тільки на збільшення, створюючи навіси або поглиблюючи нестачу ліквідності. На структурний профіцит/дефіцит ліквідності впливає кредитна активність, що має два напрями розвитку кредитного циклу (рис. 1). ЛБС визначає не тільки фази кредитного циклу, а й глибину кризи.

ЛБС формує ринкову ліквідність. Коли ситуація на ринку є дестабілізуючою, тобто учасники ринку мають великі структурні позиції (профіцит/дефіцит), то ліквідність стає крихкою. В рівновазі ринки є ліквідними, а профіцит призводить до вигідних маржинальних вимог до учасників, що, в свою чергу, допомагає їм робити ринки рівномірними. В іншому варіанті ринки є неліквідними, що призводить до збільшення вимог до маржі (або втрат учасників), обмежуючи учасників ринку. Важливо, що будь-який вибір рівноваги має таку властивість, що невеликі втрати можуть призвести до розриву банківської ліквідності. Це «раптове затухання» або нестабільність банківської ліквідності обумовлено тим, що при високому рівні капіталу банків ринки повинні знаходитись у рівновазі, і, якщо капітал буде сильно скорочений, то ринок повинен в кінцевому рахунку перейти на дефіцитну ліквідність та високу плату за ресурси.

Рис. 1. Механізм впливу кредитного циклу на формування структурного

профіциту/дефіциту ліквідності через кредитну пропозицію та вартість кредитування Коли ринки є неліквідними,

ліквідність банківської системи дуже чутлива до подальших змін умов фінансування. Це пов’язано з двома спіралями ліквідності: по-перше, з’являється «спіраль маржі», якщо маржа зростає в умовах неліквідності, оскільки зменшення добробуту банків знижує ринкову ліквідність, що призводить до вищої маржі, посилення обмеження фінансування тощо. По друге, «спіралі втрат», що виникають, якщо банки мають велику початкову позицію, яка негативно співвідноситься із шоком попиту


22

споживачів. У цьому випадку шок фінансування збільшує неліквідність ринку, що призводить до втрат на початковій позиції та змушує банки продавати більше активів, викликаючи подальше падіння цін. Спіралі ліквідності підсилюють один одного, маючи більший загальний ефект, ніж сума їх окремих ефектів (рис. 2).

Результатом спіралей ліквідності є те, що в «погані» часи (рецесія) невеликі зміни в умовах фінансування (або попит на ліквідність) призводять до різкого скорочення ліквідності. Та фактично, події починають рухатися по спіралі втрат. Будь-яка спіраль ліквідності, закручуючись, досягає піку – шокового моменту та переростає в кризу. В період після шокового вибуху є можливість урегулювання кризи, аби вона не трансформувалася у чорну діру ліквідності (рис. 3).

Рис. 3. Схема реалізації чорної діри ліквідності через закручення спіралі ліквідності

Джерело: розроблено автором

Найбільш серйозні кризи ліквідності трапляються, коли виникають «чорні діри» ліквідності. Так само, як фізичні чорні діри, чорні діри ліквідності є самостійними. Падіння цін призводить до подальшого продажу активу, оскільки банківські установи втрачають довіру до активів, що забезпечують ліквідність. За умов розвиненого фондового ринку фінансові активи знецінюються і у результаті руйнуються фінансові ринки. Через нерозвиненість фондового ринку, банкам важко позбутися токсичних активів і вони накопичуються на балансах, погіршуючи їх фінансовий стан. Також вони можуть спричинити провал фінансових установ (наприклад, Northern Rock і Lehman Brothers), що підриває довіру до фінансової системи. Відбувається руйнування економіки безпосередньо шляхом блокування доступ до капіталу. Отже, «чорні діри ліквідності» виникають коли ліквідність ринку раптово вичерпується. Фінансові активи стають надмірно дорогими, а ціни на активи падають. Прикладами чорних дір ліквідності є азійська криза 1997 р., російська боргова криза 1998р. та серпнева іпотечна криза 2007 р.

Чорні діри ліквідності мають серйозні економічні наслідки. Вони змушують фінансові установи провалюватися, підриваючи довіру до фінансової системи. Відсутність довіри порушує навіть принципово здорову економіку, оскільки вона не дозволяє компаніям нарощувати необхідний для їх діяльності капітал. В умовах рецесії банки зазнають втрат через знецінення активів і прагнуть їх позбутися. Отже, чорна діра ліквідності призводить до того, що практично кожен хоче продати токсичний актив в умовах рецесії. І тоді ЦБ має виступити в якості головного покупця цих активів, застосовуючи нестандартні інструменти монетарного регулювання.

Панічна поведінка, що лежить в основі чорних дір ліквідності, може призвести до руху ринку в одну сторону. Причинам такої поведінки є: реагуючи на зміни у нестабільності банки використовують подібні моделі управління ліквідністю і в результаті проводять одинакові стратегії, прагнучі позбутися токсичних активів, що


23

створює величезний тиск продажу на ринку; дрібні банки починають імітувати дії системно важливих банків, думаючи «must be something in it». Тобто продаючи певний актив, банки вважають, що він певною мірою є небезпечним.

Фактично саме єдине регуляторне середовище, тобто подібні правила для всіх учасників ринку, може поглибити кризу ліквідності. Коли волатильність зростає, вартість ризику (VaR) збільшується. Всі банки будуть змушені збільшувати свій капітал. Як альтернатива, банкам доводиться зменшувати свої ризики, в цьому випадку багато банків здійснюють аналогічні продажі. В обох випадках потреба в ліквідності раптово спалахує, і може виникнути чорна діра ліквідності. Щоб чорні діри не відбулися, принаймні деякі учасники ринку повинні проводити протилежні стратегії. Інвестори часто можуть робити все можливе, продаючи активи, коли більшість купують, і купуючи активи, коли більшість їх продає. Однією з установ, що проводить таку «пожежну» стратегію є Goldman Sachs, котрий відновився після кризи на початку 2009 р.

Волатильність та кореляція можуть збільшуватися, але з часом вони повертаються до довгострокового середнього. Тож, для банків, що мають довгострокові позиції немає необхідності здійснювати корегування на основі короткотермінових коливань ринку. Один із шляхів подолання чорних дір є застосування різних правила до банків, менеджерів з управління активами та хедж-фондів. Якщо регламенти відрізняються, то буде різноманітність у мисленні та стратегіях різних учасників ринку. Тим самим, існує менша ймовірність розвитку чорних дір ліквідності.

Отже, виявлено, що ринки, які є динамічними у звичайні часи, можуть швидко «зависати», оскільки умови погіршуються, і джерела фінансування, що здавалися стабільними, можуть різко стати недоступними. Будь-яка політика, що стосується захисту від ризику ліквідності, повинна бути якомога міцнішою щодо таких «раптових зупинок».

Список використаних джерел 1. Brunnermeier M. K. (2008). Deciphering the Liquidity and Credit Crunch 2007-08. NBER

Working Paper No. w14612. 2. Krishnamurthy A. D. (2009). Amplification Mechanisms in Liquidity Crises. NBER Working

Paper No. w15040.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Далгич Каріна В’ячеславівна

[email protected] ДВНЗ «Університет банківської справи»

Науковий керівник д.е.н., доц. Карчева Г. Т.

Актуальність теми. Ефективність інституційної структури банківської системи є вагомим фактором економічного піднесення країни. Зміни, що відбуваються в економічній системі країни та світу, суттєво впливають на напрями та темпи розвитку інституційної структури банківської системи України. У свою чергу, банківська діяльність виявляє стимулюючий вплив на соціально-економічний


24

розвиток держави. Тому проблема дослідження ефективності інституційної структури банківської системи України сьогодні постала особливо гостро.

Викладення основного матеріалу. В цілому, незважаючи на вжиті заходи щодо підтримання і розвитку банківської системи країни, зміцнення її функціональної ролі в економіці, підвищення стійкості до системних криз, залишається цілий ряд невирішених проблем, що не дозволяють банківським інститутам оцінити свою діяльність як оптимально ефективну. До числа таких проблем слід віднести: дефіцит довгострокових ресурсів, недостатній рівень захисту прав кредиторів, висока концентрація банків в столиці, високі кредитні ризики, недосконалий пруденційний нагляд. Багато із зазначених проблем є причиною недостатньої ліквідності, що виявляється в основному в період кризових ситуацій і звуження зовнішніх джерел поповнення ресурсної бази.

Загалом, поняття «ефективності інститутів» банківської системи можна розглядати в двох аспектах: з позиції адаптивної та еволюційної ефективності. Під адаптивною ефективністю розуміється здатність банківської системи швидко адаптуватися до зміни зовнішніх умов, зокрема фінансових криз. Адаптивна ефективність банківських інститутів пов’язана з мінімізацією ними транзакційних витрат функціонування банківської системи в рамках досягнутого нею рівня складності (рутинні процеси). Еволюційна ефективність банківських інститутів відображає їх здатність підвищувати складність банківської системи за рахунок поглиблення поділу праці та розвитку способів її кооперації, що веде до зростання загальних транзакційних витрат (інноваційні процеси).

За гіпотезою П. Савіотті, «зростання різноманітності є необхідною умовою для довгострокового економічного розвитку» [1], а нелінійність і нестійкість є, згідно В.-Б. Зангу, головні «джерела різноманітності і складності економічної динаміки». Таким чином, економічна ефективність банківських інститутів тим вище, чим більше вони максимізують загальні і мінімізують транзакційні витрати в економіці (рис. 1). В цілому, «разом з ростом складності системи зростає, причому експоненціально, труднощі узгодження функціонування її елементів», підвищуючи потребу в адаптивно ефективних інститутах банківської системи.

Рис. 1. Логіка взаємозв’язку інститутів і трансакційних витрат Джерело: [2, с. 36]

Необхідно відмітити, що комплексний аналіз діяльності банків являє собою

досить важку аналітичну роботу [3]. Він вимагає рішення ряду принципових завдань методологічного та практичного характеру, але на сьогодні відсутні загальноприйняті підходи до комплексного оцінювання ефективності банківської системи.

Інститути

Короткостроковий період: жорсткі обмеження транзакцій

Довгостроковий період: мінливі ступені свободи вибору

Еволюційна ефективність: збільшення загальних трансакційних витрат

Адаптивна ефективність: зниження питомих трансакційних витрат


25

Вважаємо, що в якості основних критеріїв ефективності інституційної структури банківської системи слід виділити такі, як ступінь конкуренції, стійкість банківської системи і ступінь впливу банківського сектору на розширене відтворення економіки.

Теоретичне обґрунтування використання рівня концентрації для оцінки конкуренції як складової так званої структурно-поведінкової парадигми, згідно з якою зменшення кількості і збільшення розмірів підприємств призводить до картельних змов, квазімонопольної поведінки учасників ринку тощо. Станом на 01.01.2018 р. концентрація активів перших 5-ти банків в банківській системі України склала 62,5%, при чому даний показник швидко зростає останні роки (56,1% станом на 01.01.2017 р. і 52,9% станом на 01.01.2016 р.). Це може в майбутньому бути як і причиною послідуючого зниження конкуренції на ринку банківських послуг, так нормальним вектором розвитку інституційної системи банківської системи України. Адже в Болгарії цей показник складає 57,3% [4] в Нідерландах – 85,0%, у Фінляндії – 82,0%, в Бельгії – 77,0%, в Данії – 63,0%. [5] У США цей показник знаходиться на рівні 61,3,%, в Японії – 45,0%, 5 в Канаді – 90,0%. [6] Одночасно у великих розвинених країнах Західної і Центральної Європи концентрація банківських активів нижче, ніж в Україні. Так, у Франції вона досягає 47,0%, в Іспанії – 42,0%, в Австрії – 36,5%, в Італії – 34%, в Німеччині – 25%. [7] Концентрація банківських активів часто використовується для оцінки конкуренції, однак, як показує практика, концентрація активів не завжди є її досить точним показником. Наприклад, в Канаді, де частка активів, що припадають на перші п’ять банків, перевищує 80,0%, ступінь конкуренції досить висока за рахунок того, що жорстку конкуренцію банкам складають інші фінансові організації, такі, наприклад, як кредитні союзи і каси взаємодопомоги.

Більш точно рівень концентрації, а отже і конкуренції, описують такі індекси як індекс Херфіндаля-Хіршмана (рис. 2), індекс Лернера і Н-статистика (підхід Панзара-Росса).

Рис. 2. Значення індексу Херфіндаля-Хіршмана

для українського банківського сектора Джерело: розроблено автором за даними [7]

Значення індексу Херфіндаля-Хіршмана знаходяться в діапазоні від 0 до 1.

Значення індексу 0 характеризує ситуацію досконалої конкуренції на ринку, тобто існує безліч продавців і частка кожного з них мізерно мала. Значення 1 індекс


26

Херфіндаля-Хіршмана приймає, коли на ринку діє єдине підприємство-монополіст, концентрація тим вище, чим більше значення індексу. Загальноприйнятою для індексу Херфіндаля-Хіршмана є наступна градація: менш 0,10 – низький рівень концентрації; від 0,10 до 0,18 – середній рівень концентрації; понад 0,18 – високий рівень концентрації.

Концентрація активів банківського сектора України станом на 01.01.2018 р. є високою (значення індексу Херфіндаля-Хіршмана – 0,263). При цьому протягом попередніх двох років показник потрапляв в проміжок середнього рівня концентрації, складаючи 0,087–0,088 відповідно. Показник концентрації кредитів клієнтів та власного капіталу є низьким, але концентрація вкладів фізичних осіб в останні два роки є високою за рахунок найбільших й в той же час державних банківських інститутів, які в сьогоднішніх умовах є найбільш привабливими для населення.

З точки зору якісних параметрів конкуренції, необхідно відзначити, що в даний час в нерівні конкурентні умови потрапляють більшість середніх і малих банків, зокрема через низьку фінансову стійкість та конкурентоспроможність.

Висновки. Отже, інституційна структура банківської системи України наразі потребує створення економічно адаптивних інститутів, що будуть швидко реагувати на сьогоднішні реалії фінансової кризи та змінюватися відповідно до них, підтримуючи належний рівень конкуренції на ринку банківських послуг та стійкість банківської системи, позитивно впливаючи на економічне піднесення країни шляхом активізації кредитування та мінімізації ризиків.

У цілому, на підставі викладеного, та з огляду на значення кількісних показників конкуренції, можна зробити висновок, що рівень банківської конкуренції в Україні знаходиться на прийнятному рівні. Разом з тим вважаємо за необхідне недопущення зменшення конкуренції. Пропонуємо й надалі активно підвищувати фінансову грамотність населення. Також важливим є прийняття відповідних заходів щодо зниження концентрації кредитних ризиків в банківській системі України.

Список використаних джерел 1. Фролов Д. Теория кризисов после кризиса: технологии versus институты / Д. Фролов

// Вопросы экономики. – 2011. – № 7. 2. Устойчивость банковской системы России: итоги кризисов им возможность адаптации к

внешним воздействиям : монография. – Орёл : Издательство Орловского филиала РАНХиГС, 2013. – 140 с.

3. Головко В. Статистика Національного банку України у світлі сучасних викликів / В. Головко // Вісник Національного банку України. – № 5. – 2011. – С. 4–9.

4. BSCEE Review. 2016. – 296 p. 5. Deuber Gunter. CEE Banking Report: Banking Sector Convergence 2.0 // Raiffeisen Research.

2011. – October. – Р.10 6. Allen J. Efficiency and Competition in Canadian Banking//Bank of Canada Review. – Summer

2007. – Р. 39. 7. Deuber Gunter. CEE Banking Report: Banking Sector Convergence 2.0 // Raiffeisen Research.

2011. – October. – Р.10. 8. Офіційний сайт Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.bank.gov.ua.


27

КАЙДЗЕН ЯК ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

Дем’яненко Алла Леонідівна [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник к.е.н, професор Гірченко Тетяна Дмитрівна

Ведення бізнесу, в тому числі ведення банківської діяльності, неможливо

уявити без стратегій, розрахунків та прогнозів. Однак серед переліку рутинних питань і завдань перед власником/управлінцями бізнесу в Україні не стоїть питання впровадження філософії ведення бізнесу. Хоча в реаліях сьогодення саме незаперечна властивість людської природи мислити про речі, які містяться поза межами безпосереднього сприйняття, є найбільш актуальною. Тому висвітлення питання філософії ефективного управління та розвитку є актуальною в час перебудови та трансформації банківської системи України.

Банківська діяльність є невід’ємною складовою ефективного функціонування економіки протягом цілого ряду століть. Розвиток банківської системи, а також конкретних банківських установ залежить від рівня управління. А з огляду на діловий ринок країни можемо зробити висновок, що теорія і філософія управління займають останні позиції в переліку завдань бізнесу. Саме філософія управління і філософія організації відкриває установам необмежений простір для зростання в період жорсткої конкуренції та обмежених ринків. Адже вищезазначені фактори найважче піддаються копіюванню зі сторони конкурентів. Скопіювавши всі кількісні показники успішних компаній на одному і тому ж ринку є надзвичайно мала ймовірність отримання аналогічних результатів. Оскільки суть не тільки в показниках, зовнішньому середовищі, клієнтах тощо, суть у підході до філософії управління. Філософія управління визначається принципами і ідеями, які закладені в основу діяльності організації. Керівники організацій все частіше приходять до висновку, що для кожної структури потрібно мати сильну, продуману корпоративну філософію. Філософія організації необхідна для встановлення і визначення стратегічних цілей. Вона визначає ставлення до організації, власників, менеджерів, персоналу і всіх зацікавлених сторін та формує позитивне сприйняття діяльності установи замовниками, постачальниками та споживачами [1].

У пошуках вирішення проблеми відсутності практичного застосування філософії управління в Україні слід звернути увагу на досягнення інших країн світу у розв’язанні подібних питань. Серед них яскраво виділяється Японія. За останні десятиріччя Японія зайняла лідируюче положення на світовому ринку. Однією з причин стрімкого успіху Японії є вживана нею модель менеджменту, орієнтована на людський чинник. Японці впевнені, що основним багатством їхньої країни є людські ресурси. Їхня система господарювання спирається на стародавні традиції згуртованості і природне прагнення до створення продукції найвищої якості. В основі всього «корпоративного духу» Японії лежить психологія групи, що ставить інтереси групи вище за особові інтереси окремих працівників. Японська система управління прагне також створити загальну для всіх працівників установи базу розуміння корпоративних цінностей [2].

Питання застосування філософії управління як інструменту підвищення ефективності роботи установи спонукає оцінити результати такого впровадження. Серед таких результатів є зростання продуктивності праці, підвищення лояльності


28

персоналу до організації та керівництва, впевненість працівників у своєму майбутньому; поліпшення соціально-психологічного клімату колективу; підняття довіри з боку партнерів та інвесторів, формування соціальної відповідальності бізнесу. У пошуку відповіді на питання про шляхи здійснення ефективної діяльності та управління слід розглянути феномен японської культури менеджменту – філософію ефективної діяльності Кайдзен. Кайдзен як філософія ефективної діяльності прослідковується у концепціях управління найбільш успішних компаній, які будуються в розрахунку на інтереси покупця, його потреб, цінностей, які будуть запропоновані клієнту. В умовах сучасного ринку питання, наскільки точно передбачено потреби покупця, наскільки швидко відбувається задоволення цих потреб і наскільки великими при цьому є витрати при створенні споживчої цінності, стає питанням продовження діяльності на ринку. Відповіддю на це питання стала методологія бережливого виробництва, яка в першу чергу орієнтована на пропозицію цінності. Така методологія є одним з варіантів сучасної філософії ефективності.

Основними принципами філософії Кайдзен є запровадження довгострокового мислення і планування, чітке визначення цілей і меж відповідальності, навчання через вирішення проблем, а також розвиток корпоративних цінностей і сприяння розвитку кожного з працівників, а також:

1) фокус на клієнтах: для банківських установ, що використовують Кайдзен, найважливіше, щоб їхні послуги задовольняли всі потреби клієнтів і перевищували їх;

2) неперервні зміни: принцип, що характеризує саму суть Кайдзен (неперервні незначні зміни в усіх сферах банківської установи, будь-то дошки оголошень для співробітників або ж стандартизація правил поведінки з клієнтами);

3) відкрите визнання проблем: проблеми не замовчуються, а відкрито виносяться на обговорення з метою знаходження оптимальних рішень;

4) створення робочих команд: кожний новий працівник стає членом робочої команди та має свободу внесення пропозицій;

5) формування «підтримуючих взаємовідносин» – для організації важливо залученість працівників в діяльність організації і встановлення взаємовідносин між працівниками;

6) розвиток самодисципліни; 7) інформування кожного співробітника: весь персонал повинен бути повністю

інформований про свою установу; 8) делегування повноважень кожному співробітнику; 9) аналіз всього, що відбувається в організації; 10) введення якості в процес; 11) стандартизація (запровадження методів, які дозволяють закріпити

досягнутий успіх) [3]. Основний фокус уваги система Кайдзен направляє на якість персоналу, адже

від персоналу залежить якість послуг. Кожен співробітник установи пропонує невеликі покращення на регулярній основі. В своїй більшості вони не носять глобального характеру. В цьому і заключається суть системи Кайдзен – велика кількість малих, незначних покращень приводять до істотного покращення якості без залучення зовнішніх інвестицій: виключно за рахунок внутрішніх резервів.

Цілями запровадження Кайдзен є стабільний розвиток, запровадження інновацій, отримання максимального прибутку, підвищення продуктивності і усунення втрати часу, сил, ресурсів, засобів тощо. Безперервний процес покращення – це не тільки вивчення нових методів і інструментів, але й більша самоорганізація на


29

місцях, більша особиста відповідальність всіх учасників, більший розвиток інноваційного потенціалу. Кайдзен пояснює, чому японські компанії не зупиняються в своєму розвитку. Запровадження інновацій, як правило змінює реальність організації швидко і кардинально, а її результати часто неоднозначні, в той час як процес Кайдзен, що базується на здоровій логіці і малих затратах, забезпечує неухильний прогрес, який виправдовує себе в довгостроковій перспективі.

Отже, при правильному застосуванні філософія Кайдзен допоможе поліпшити якість продукції та сервісів, знизити витрати і задовольняти вимоги споживачів без істотних інвестицій або впровадження нових технологій. Кайдзен відрізняється легкістю розуміння і впровадження, усунення втрат тощо, не потребує складних знань або технологій. В умовах обмеженості ресурсів та зростаючих потреб на банківському ринку України є сенс впровадження інструменту істотного покращення якості послуг виключно за рахунок внутрішніх резервів з додатковим позитивним ефектом у вигляді стабільного розвитку, запровадження інновацій, отримання максимального прибутку, підвищення продуктивності та усунення втрати часу, сил, ресурсів, засобів.

Список використаних джерел 1. Зигерт В. Руководить без конфликтов / В. Зигерт, Л. Ланг. – Mосква, 2009. – 456 с. 2. Виханский О. С. Японские стандарты поведения / О. С. Виханский // ЭКО–2000. – № 4. –

С. 29–31. 3. Масаакі Імаї. Кайдзен: Ключ до успіху японських компаній [Електронний ресурс] / Пер. з

англ. – Москва : «Альпина бизнес букс», 2004. – 274 с. – Режим доступу : http://www.gmpua.com/Management/Kaidzen/KaidzenMasaaki.pdf.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ

БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Дрозд Ірина Володимирівна [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник: д.е.н., проф. Кузнєцова А. Я.

На сучасному етапі розвиток економічних систем, галузей і секторів економіки, еволюція відносин між економічними суб’єктами супроводжується об’єктивними динамічними процесами – трансформаціями, розкриття сутності яких знайшло своє відображення в значних напрацюваннях сучасної економічної науки. Ідеалізуючи значущість цього процесу як зміни попередньо домінуючої сфери діяльності та, на певному етапі розвитку, визнаної неефективною, трансформація передбачає створення «нової формації», метою якої є забезпечення удосконаленого формату реалізації усіх процесів і забезпечення максимальної продуктивності діяльності.

Сфера застосування терміну «трансформація» дуже широка, а тому серед вчених відсутнє чітке розуміння його сутності та, як наслідок, – трансформацію ототожнюють з реформуванням, реструктуризацією, структурними зрушеннями, організаційними перетвореннями, ефективними оновленнями, які, на нашу думку, є окремими формами прояву (реалізації) трансформації. Ми вважаємо, що «трансформація» є процесом, необхідність якого обумовлена зовнішніми та


30

внутрішніми факторами, яка включає комплекс фундаментальних структурних якісних та кількісних змін, метою яких є перебудова попередньо неефективної системи на стійку та, відповідно, ефективну, за рахунок зміни її структури, організації, зв’язків та властивостей її структурних елементів. Характерними ознаками трансформації є: змінюваність; незворотність; альтернативність; інтенсивність; прогресивність; синхронність; інноваційність; стратегічність; беззбитковість; системність.

Досліджуючи трансформаційні процеси в діяльності комерційних банків, З. Васильченко дійшла висновку, що вони є інтерпретацією кардинального перегляду змісту діяльності окремих комерційних банків і структурної перебудови банківського сектора загалом [1]. Сутність таких трансформацій у функціонуванні комерційних банків учена вбачає у забезпеченні досягнення та підтримки сталого розвитку банківської системи, з чим необхідно абсолютно погодитися. При цьому особливий акцент дослідниця ставить на визначені форми прояву трансформації діяльності комерційних банків, яка набула форми банківської реструктуризації, що екстраполюється в структурне перетворення сфери банківської діяльності.

На нашу думку, трансформація банківського сектору економіки є системою структурних якісних та кількісних змін, метою яких є перебудова попередньо неефективної моделі банківського функціонування на ефективно орієнтовану, яка полягає в удосконаленні принципів ведення й організації банківської діяльності, розширення її особливостей та функцій, враховуючи різноманіття факторів впливу (конкуренція з іншими фінансовими інститутами, потреб споживачів та наявності у них платоспроможного попиту тощо) та тенденцій на світовому банківському ринку. Особливостями таких процесів є їх характер, спрямований на перехід до ефективно-орієнтованого функціонування банківського сектору та стійкого розвитку банківської системи, модифікацію основних якісних і кількісних характеристик, побудову нової структури й організації банківської діяльності та перегляд функцій банківської діяльності.

Важливість трансформації у банківському секторі економіки проявляється у тому, що трансформація характеризується суттєвістю процесів, які є стратегічними та спрямовані на забезпечення довгострокової ефективної банківської діяльності. Таку точку зору розділяє О. Гусєва, яка зазначає, що зміни у зовнішньому середовищі, які набувають постійного характеру, ведуть до того, що адаптаційних процесів стає недостатньо для підтримки конкурентоспроможності у середньостроковій перспективі. На етапі, коли можливості ефективних якісних перетворень функцій і структур в межах обраних стратегічних орієнтирів будуть вичерпані, перед банківською установою постане необхідність радикальної трансформації або принципового оновлення, тобто повної зміни генеральної стратегії [2, с. 54–55]. Трансформація має досягати випереджувального характеру, який здатний буде спрогнозувати середньо- та довгострокові горизонти та вчасно їх імплементувати, обираючи правильний вектор даних змін. Безумовно основоположною закономірністю розвитку банківництва повинна бути його відповідність стратегічним цілям розвитку національної економіки та спрямованість на задоволення потреб, обумовлених відтворювальним процесом [3, с. 9].

У процесі дії різноманіття зовнішніх і внутрішніх факторів на банківську систему в цілому та на сектор зокрема, формується підгрунття для змін. У даному випадку трансформацію банківського сектору економіки слід розглядати як процес, необхідність якого зумовлена вимогами зовнішнього середовища та його


31

«дисонансом» з поточними умовами та принципами банківської діяльності. Слід звернути увагу на те, що банківську систему можна представити у вигляді взаємодіючих блоків та їх частин [4]:

1. Фундаментальний блок (банк як грошово-кредитний інститут; функції та принципи банківської діяльності).

2. Організаційний блок (види банків і/або небанківських кредитних організацій; основи банківської діяльності; організаційна основа банківської діяльності; банківська інфраструктура).

3. Регулюючий блок (державне регулювання банківської діяльності, банківське законодавство; нормативні положення центрального банку; інструктивні матеріали, розроблені банками з метою регулювання їх діяльності).

Ми вважаємо, що трансформація банківського сектору економіки відповідно включає в себе три ключових аспекти:

- фундаментальні зміни (зміни у функціях та принципах банківської діяльності); - організаційні та структурні перетворення (реструктуризація) банківського

сектору; - реформування регулювання за банківською діяльністю. Таким чином, трансформація банківського сектору включає зміну в її

фундаментальному, організаційному та регулюючому блоках з метою забезпечення раціональної, оптимальної та ефективної роботи у процесі злагодженого функціонування її структурних елементів. Вважаємо, що зміни у фундаментальному та організаційному блоках можна охарактеризувати як організаційно-функціональні аспекти трансформації банківського сектору економіки.

Організаційний аспект трансформації банківського сектору економіки, з урахуванням сутності трансформації та специфіки банківської діяльності, передбачає такі основні «фокуси» змін:

- вибір принципу побудови банківського сектору (універсальності чи сегментування);

- визначення порядку створення, організації та припинення діяльності універсальних і спеціалізованих банків (інвестиційних, іпотечних, ощадних, інноваційний і т.д.);

- визначення оптимальної частки іноземного капіталу в банківському секторі; - визначення оптимальної частки державного капіталу в банківському секторі; - визначення переліку банківських операцій та послуг та наявності/відсутності

обмежень та/або заборон щодо пропозиції банками інших операцій, для яких характерна підвищена ризиковість (інвестування тощо);

- забезпечення створення банківських асоціацій та інших інститутів, що наразі відносяться до банківської інфраструктури (бюро кредитних історій, рейтингові агентства, оцінювачі заставного майна) тощо.

Організаційний аспект трансформації банківського сектору економіки має бути злагоджений з пріоритетами державної політики, тому що подібні зміни, в першу чергу, будуть реалізовані через відповідні заходи з боку центрального банку як регулятора та уряду.

Функціональний аспект полягає у переосмислені фундаментального блоку, зокрема функцій та принципів банківської діяльності, її ролі, удосконалення моделі банківського функціонування, урізноманітнення клієнтоорієнтованості банківських послуг тощо. Еволюція економічних відносин зумовила поглиблення взаємозв’язку між банками та економічними суб’єктами та стимулювала до розширення меж


32

банківської діяльності. Банки на сучасному етапі є: установами, які займаються пропозицією банківських продуктів; активними «провідниками» кредитних відносин; посередниками на фінансовому ринку; інтегрованими фінансовими посередниками на глобальному рівні. Важливе місце банків у забезпеченні економічного зростання та посиленні позиції країни на міжнародній арені зумовлено широким функціональним спектром банківської діяльності.

Наразі функціональний аспект трансформації банківського сектору економіки направлений на досягнення таких «фокусів»:

- забезпечення повноцінної реалізації функції трансформації заощаджень в інвестиції;

- запровадження інноваційного та прогресивного характеру пропозиції банківських операцій та послуг для суб’єктів економіки і населення та взаємодії між ними;

- формування позитивного сприйняття банківського сектору економіки суб’єктами економіки через доступність та клієнтоорієнтованість банківських послуг тощо.

Попередньо проведене дослідження дає змогу сформулювати авторське визначення «організаційно-функціональних аспектів трансформації банківського сектору економіки» як сукупності взаємопов’язаних структурних змін в організації та функціонуванні банківської діяльності, які у сукупності забезпечують якісне перетворення банківського сектору економіки та досягнення стійкого розвитку банківської системи, яка здатна попереджувати кризові явища та нівелювати їх наслідки під впливом тенденцій як на світовому фінансовому ринку, так і на рівні національної економіки. Список використаних джерел 1. Васильченко З. М. Трансформація діяльності комерційних банків в економіці держави:

Автореф. дис. д-ра екон. наук: 08.04.01 / З. М. Васильченко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ, 2006. – 32 с.

2. Управління стратегічними змінами: теорія і прикладні аспекти : монографія / О. Ю. Гу-сєва. – Донецьк : Вид-во «Ноулідж» (донецьке відділення), 2014. – 395 с.

3. Інноваційна діяльність комерційних банків: стратегічні аспекти : монографія / С. Б. Єго-ричева; ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2010. – 348 с.

4. Чернюк Л. Г. Трансформаційні процеси в економіці України та її регіонах: проблеми та перспективи / Л. Г. Чернюк // Збірник наукових праць ВНАУ. – № 1 (48). – 2011. – С. 252–256.


33

СИСТЕМНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕФЕКТИВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ

Карчева Ірина Яківна, к.е.н.

[email protected] ТОВ «ШОП-ЖСМ»

Карчева Ольга Яківна [email protected]

Effective Programming for America В умовах інформаційного суспільства більш доцільно говорити не про окремі

банківські інновації, а про системно організовану інноваційну діяльність банків − як постійний комплексний систематизований процес пошуку ідей та їх впровадження в конкретні нові та більш досконалі продукти, послуги, технології, організацію управління, входження з ними на конкурентний ринок, завоювання ринку, отримання економічного, стратегічного та соціального ефектів [1].

Системна організація ефективної інноваційної діяльності банків неможлива без створення екосистеми, яка відіграє роль каталізатора. Екосистема інноваційної діяльності – це відкрита, динамічна система, що створюється для забезпечення ефективної інноваційної діяльності та активної взаємодії з клієнтами з метою залучення до інноваційної діяльності як можна більшої кількості учасників для колективного пошуку ідей та ринкової ніші, цільової аудиторії, розроблення і впровадження банківських інновацій, просування та моніторингу їх на ринку.

Джерело: розроблено авторами

Учасниками екосистеми інноваційної діяльності банків виступають: інвестори, розробники/проектувальники інновацій, кінцеві споживачі інноваційних продуктів, клієнти банку, партнери, постачальники сервісних послуг і маркетологи, дистриб’ютори, системні аналітики, адміністратори, провайдери, генератори ідей,

Екосистема інноваційної діяльності банку

Інвестори Розробники, проектувальники

Споживачі інноваційних продуктів/послуг, клієнти банку

Дистриб’ютори Партнери, провайдери

Постачальники, маркетологи

Системні аналітики Адміністратори

Рис. 1. Компоненти екосистеми інноваційної діяльності банку


34

тощо. З огляду на зазначене, системна організація ефективної інноваційної діяльності банків означає цілеспрямований, комплексний, контрольований і систематизований результативний процес, що включає концептуальну сукупність упорядкованих взамопов’язаних підпроцесів, які об’єднані прямими і зворотними зв’язками в цілісну систему задля реалізації інноваційної моделі розвитку та стратегії інноваційного розвитку, досягнення поставлених цілей щодо забезпечення ефективності, конкурентоспроможності та стабільного розвитку банку.

До основних переваг екосистеми інноваційної діяльності банків можна віднести: розширення переліку інноваційних продуктів і послуг для наявних та нових

клієнтів, зниження витрат на проведення інноваційної діяльності; прискорення впровадження новацій в екосистемі за рахунок більш динамічною

зворотного зв’язку з усіма учасниками екосистеми та підвищення лояльності клієнтів; формування нових принципів взаємодії учасників інноваційного процесу з

метою надання більш широкого спектру інноваційних банківських продуктів і послуг. Окремо серед учасників екосистеми слід виділити всіх зацікавлених осіб і

ентузіастів, здатних генерувати ідеї та визначати потреби споживачів і тим самим стимулювати всіх учасників екосистеми до результативної діяльності. Для ефектив-ного функціонування екосистеми важливо передбачити комплексне супроводження прийнятих управлінських рішень, що забезпечить повноцінне керування в реальному часі та дозволить скоротити терміни виведення банківського продукту/послуги на конкурентний ринок, а також дозволить підвищити рентабельність інвестицій і якість обслуговування клієнтів. Сьогодні банки-інноватори активно взаємодіють з клієнтами, мають постійний зворотний зв’язок, оцінюють ступінь задоволеності інноваційним продуктом і збирають пропозиції щодо його удосконалення.

Системна організація ефективної інноваційної діяльності банків-інноваторів базується на використанні таких інноваційних моделей банківського бізнесу, як: «Розумний багатоканальний банк», «Соціально орієнтований банк» і банк у вигляді «Фінансової/нефінансової цифрової екосистеми». У банках-інноваторах з метою забезпечення конкурентних переваг інноваційна діяльність має базуватися на синтезі інноваційних моделей банкінгу залежно від пріоритетів, можливостей і ситуації в банку.

Теоретичні засади економічної ефективності інноваційної діяльності банків ґрунтуються на системному підході і передбачають розгляд її в контексті теорії ефективності з врахуванням особливостей інноваційного процесу в банках. Проведені дослідження засвідчили, що ефективність є багатопланове поняття, найчастіше його розглядають в таких аспектах як: здатність досягати поставлені цілі; оптимальне співвідношення витрачених ресурсів і отриманих результатів (результативно-витратний підхід); результативність виконання визначених функцій; загальний стан організації; включаючи як фінансові, так і нефінансові параметри, що характеризують досягнутий рівень розвитку та перспективи.

Дослідження існуючих підходів до визначення ефективності інноваційної діяльності дозволяє зробити висновок, що в більшості своїй науковці передбачають оцінку окремого конкретного виду інновації, інноваційного проекту, а не в цілому результативності інноваційної діяльності банків. Розроблені концептуальні підходи до оцінки економічної ефективності інноваційної діяльності банків базуються на таких теоретичних положеннях, принципах, методах [2]:

− розгляді економічної ефективності інноваційної діяльності як якісної та кількісної багаторівневої системної характеристики результативності інноваційної


35

діяльності та здатності банку до впровадження інновацій, що передбачає отримання економічного, соціального, стратегічного ефектів та сприяє підвищенню рентабельності, конкурентоспроможності та стабільному розвитку банку на інноваційних засадах. Розгляд економічної ефективність інноваційної діяльності як багаторівневої оцінки передбачає дослідження її на індивідуальному рівні (ефективність окремого інноваційного проекту та його стадій); портфельному (як сумарна оцінка за окремими видами інновацій − продуктові, технологічні, організаційно-економічні тощо) і в цілому ефективність інноваційної діяльності (ефективність розроблення, впровадження і реалізації інновацій на ринку), що має сприяти покращенню в цілому банківської діяльності, досягненню синергетичного ефекту, що виражається в збалансованості інтересів всіх учасників екосистеми – акціонерів, менеджменту, клієнтів, вкладників і позичальників;

− оцінці рівня досягнення динамічної системи цілей (довгострокових, середньострокових і поточних) та отримання як економічного, соціального, так стратегічного ефекту, які виступають необхідною умовою забезпечення ефективності інноваційної діяльності банків. При цьому економічний ефект розглядається як абсолютна величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) доходів над сумарними витратами ресурсів за розрахунковий період. Соціальний ефект проявляється в підвищенні корисності та доступності банківських послуг, зниженні їх вартості для клієнта, зручності отримання послуг. Стратегічний ефект оцінюється успішністю реалізації інноваційних стратегій, конкурентними перевагами, лідерством на ринку, досягненням поставлених стратегічних цілей;

− клієнтоорієнтованому підході. Однією з характерних ознак банку майбутнього – це активна роль клієнта, саме клієнти, а не тільки банки, визначатимуть прогрес у способах і методах дистрибуції банківських продуктів;

− ризик-орієнтованому підході. Інноваційна діяльність в більшій мірі, ніж інші види діяльності, пов’язана з ризиками, що обумовлено невизначеністю, неперед-бачуваністю очікуваного результату від впровадження нових продуктів і технологій, організаційних рішень. Враховуючи зазначене, оцінка ефективності як окремого інноваційного проекту, так і в цілому інноваційної діяльності банку має базуватися на аналізі співвідношення «прибуток-ліквідність-ризик» і сприяти покращенню в цілому фінансового стану банку. Інноваційна діяльність банку, яка не призводить до покращення ситуації в банку, не може вважатися ефективною;

− врахуванні прямих і непрямих ефектів, методичні підходи до оцінки яких відрізняються. Прямі ефекти виражаються в економії праці, часу, ресурсів і грошових коштів в розрахунку на одиницю витрат, активів або капіталу. Непрямі ефекти проявляються в підвищенні конкурентоспроможності, збільшенні комісійних доходів за рахунок надання нових послуг, зростанні кількості клієнтів, отримуваних ними послуг, що сприятиме покращенню результатів діяльності та ринкової позиції банку, підвищенню його конкурентоспроможності;

− оцінка ефективності інноваційної діяльності банків має базуватися на використанні системи методів, моделей та системи збалансованих показників, переваги якої полягають в її комплексності та інтегрованості.

Отже, системна організація ефективної інноваційної діяльності банків означає цілеспрямований, комплексний, контрольований і систематизований результативний процес, що включає сукупність упорядкованих взамопов’язаних підпроцесів, об’єднаних прямими і зворотними зв’язками в цілісну систему задля реалізації інноваційної моделі розвитку та стратегії інноваційного розвитку, досягнення


36

поставлених цілей щодо забезпечення ефективності, конкурентоспроможності та стабільного розвитку банку.

Список використаних джерел 1. Карчева І. Я. Основні тенденції розвитку електронного банкінгу в Україні / І. Я. Карчева

// Теоретичні та прикладні аспекти аналізу фінансових систем. – 2012. – С. 326–328. 2. Ефективність та конкурентоспроможність банківської системи України / Г. Т. Карчева,

Т. С. Смовженко, В. І. Міщенко та ін. ; за заг. ред. д-ра екон. наук Г. Т. Карчевої. – Київ : ДВНЗ «Університет банківської справи», 2016. – C. 209–231.

ДЕПОЗИТНІ РИЗИКИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Комареус Тетяна Романівна [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник: д.е.н., проф. О. І. Барановський

Діяльність банків значною мірою залежить від обсягів і структури банківських

ресурсів, основна частина яких формується за рахунок залучення тимчасово вільних залучених та позичених коштів. Кошти фізичних осіб в Україні традиційно є основним джерелом ресурсів і формують 41,8% ресурсів (станом на 01.04.2018 загальна сума зобов’язань банків України становила 1136241 млн грн, з яких 474708 млн грн – кошти фізичних осіб (з ощадними (депозитними) сертифікатами) [1].

Небезпеки (ризики) у банківській діяльності зумовлюють необхідність в їх аналізі. Ризикові ситуації частіше пов’язують з активними операціями банку, оскільки в банківській практиці вони виникають частіше, тому здебільшого розглядаються багатьма економістами та вченими. Пасивним же операціям, що відіграють первинну й вирішальну роль щодо активних, для яких необхідною умовою є достатність ресурсів, в економічній літературі приділено значно менше уваги. Тому значної актуальності набуває дослідження сутності депозитних ризиків банків, визначення основних факторів, які на них впливають, їх оцінки та розробки механізму їх мінімізації, що забезпечить формування стабільної ресурсної бази банку при забезпеченні економічних інтересів суб’єктів депозитних операцій. В банківській діяльності виникають ризики, притаманні пасивним операціям, які розширюють можливість здійснення активних операцій, оскільки пасивні операції пов’язані з формуванням банківських ресурсів. Саме в результаті пасивних операцій банки отримують додаткові ліквідні кошти. Стійке забезпеченні депозитної бази забезпечує ліквідність банку [2].

На думку Н. В. Лунякової, депозитний ризик банку являє собою «ймовірність недоотримання очікуваного рівня депозитів внаслідок несприятливого впливу зовнішніх чи внутрішніх чинників в умовах невизначеної діяльності банку» [3]. О. В. Корнієнко вважає, що «депозитний ризик є загрозою для діяльності банку, адже вилучення депозиту призведе до зниження ліквідності та довіри до фінансово-кредитної установи. Для вкладника настання ризику означає втрату не лише доходів, але й власних заощаджень» [4]. За О. Тітієвською, депозитний ризик може бути як для клієнта, так і для банку – «ризик депозитних операцій банків – це ймовірність неповернення депоненту всієї чи частини суми депозитних ресурсів у результаті


37

банкрутства банку або переведення ресурсів клієнта до іншого банку чи дострокового вилучення депозиту внаслідок погіршення платоспроможності банку чи суб’єктивних мотивів власника депозиту» [5].

Депозитні операції залежать від факторів, які впливають на надійність та фінансову стійкість банку. На стійкість депозитної бази впливають внутрішні і зовнішні фактори, прямі та непрямі. Ці фактори було докладніше розглянуто в роботах О. В. Тітієвської [5]. Економічними наслідками як прямих, так і опосеред-кованих факторів депозитного ризику може бути нераціональна структура депозитних ресурсів банку, в результаті чого він може зазнати фінансових втрат за результатами їх розміщення в різні активи. Крім того, негативним наслідком факторів ризику в сфері залучення банком фінансових ресурсів може бути погіршення іміджу банку як кредитної установи, що спеціалізується на роботі з «чужими» коштами [6]. Досить повно основні зовнішні і внутрішні фактори, які можуть призвести до виникнення депозитного ризику, представлені у роботі Н. Лунякової [3], де визначено, що до внутрішніх факторів відносять: операційно-технологічні причини; некваліфіко-ваність, некомпетентність працівників та керівників; недосконалість фінансового інжинірингу; зниження якості обслуговування клієнтів; погіршення якості та асортименту послуг; помилки в прийнятті рішень; відсутність, неточність інформації у банку, асиметричність інформації; фінансові проблеми у банку; особисті якості працівника, що працює з клієнтом, а до зовнішніх факторів відносять: економічну і політичну нестабільність; форс –мажор; неефективну систему гарантування вкладів; законодавчі зміни; посилення конкуренції; зміну кон’юнктури ринку; нестабільність соціальних умов; зниження довіри до банків.

Проте в цій класифікації серед внутрішніх факторів не виділено окремо інформаційно-технологічний ризик, який набуває все більшої ваги, що пов’язане із стрімким розвитком ІТ-технологій. Засоби захисту від цього ризику не встигають за розвитком електронного шахрайства. ІТ-ризик має внутрішню природу, оскільки банк має будувати власну систему ІТ-захисту та постійно її оновлювати для захисту своєї діяльності, але цей ризик не можна назвати лише внутрішнім, він тісно пов’язаний із зовнішніми факторами та виникає в середовищі, в якому відсутній глобальний системний підхід до ІТ-захисту. Так, в червні 2017 році, українські банки, державні та інші підприємства піддалися масовій хакерській атаці, яка розповсюдила вірус Petya.А, що блокував їх роботу. Деякі системи так і не змогли відновитися. Вірус було розповсюджено в Росії, Англії, Індії та інших країнах Європи та Азії. Так, за даними Сегодня.ua, від кібератаки віруса Petya. A в світі постраждало близько 60 країн, а збитки по всьому світу до 30 червня 2017 року склали приблизно 8 млрд. доларів США [7]. За словами Олександра Кардакова, який запропонував створити громадську організацію «Громадянська кібероборона», в результаті кібератаки Україна недоотримала 0,4% ВВП [8]. Банки витратили значні ресурси для відновлення своїх систем. З метою збереження національних інтересів України у кіберпросторі 05.10.2017 № 2163-VIII було прийнято Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», який набув чинности 9 травня 2018 року.

Серед зовнішніх факторів тісно пов’язані ефективність системи гарантування вкладів, стабільність соціальних умов та зниження довіри до банків. Ефективна система гарантування, яка покликана збільшувати довіру вкладників до банківської системи, має сприяти економічній стабільності загалом. Наявність ефективної системи гарантування сприяє депозитній безпеці вкладників, банків та держави. Вкладники, маючи впевненість в поверненні своїх заощаджень, більше довіряють банкам, а в разі появи негативної


38

інформації, спокійніше реагують та не панікують, знаючи, що в будь-якому разі система гарантування поверне власнику гарантований вклад. Для банків це є запорукою стабільності при проведенні ними виваженої ефективної діяльності. Держава може розраховувати на те, що заощадження стануть довшими, їх можна буде інвестувати в довгострокові інвестиційні проекти. Проте, для досягнення такої мети сама система гарантування має бути стабільною, стійкою та ефективною.

Наразі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) зіткнувся із масою проблем при виконанні своїх функцій. Якщо з точки зору вкладника – основний депозитний ризик полягає у втраті частини або повністю його заощаджень, то з точки зору Фонду варто зазначити такі ризики: невиважена політика державних органів, окремого банку та невиважена поведінка вкладника.

Невиважена політика окремого банку стосується самого банку, його партнерів і вкладників та Фонду. Фонд разом із вкладником стає набувачем цих ризиків. Для забезпечення фінансової безпеки та стабільності регулюючий орган має упереджувати такі ризики. Але наразі регулюючий орган не відчуває всіх наслідків своєї політики, оскільки ризики в повному обсязі лягають на Фонд та на кредиторів збанкрутілого банку. Фонд отримує активи неплатоспроможного банку, вартість яких прямує до нуля, а кредитор чекає своєї черги, якщо активів буде достатньо для задоволення його вимог. В цій ситуації вкладник-фізична особа на сьогодні має пріоритет, оскільки, незалежно від обсягу та вартості активів, вкладник отримує гарантовану суму відшкодування за вкладами (до 200 тис. грн). А от ризики для Фонду в даному випадку зростають. Автор пропонує виділити окремі фактори, які збільшують ризики для системи гарантування вкладів фізичних осіб, а саме:

банк здійснює невиважену процентну політику, коли залучає кошти вкладників під проценти, більші, ніж він здатен забезпечити;

банк формує високу частку ресурсів із коштів фізичних осіб та не диверсифікує ресурсну базу, не вкладає власні кошти в розвиток пасивної бази;

високі концентрації – банк має значну залежність від коштів «великого вкладника», який в будь-який момент часу може забажати повернути свій вклад;

банку притаманний високий кредитно-інвестиційний ризик; банк слабко хеджує валютні ризики; ІТ-ризики, які пов’язані як із безпекою системи гарантування, так і з ІТ-

безпекою банків (коли, за відсутності належного захисту, може втратитись інформація, необхідна для проведення виплат вкладникам збанкрутілих банків) тощо.

Значну небезпеку для системи гарантування становить банк, який в разі недостатності надходжень, задля задоволення потреб одного великого кредитора «пилососить» ринок, пропонуючи високі ставки для вкладників, які, в погоні за вигодою не зважають на високий ризик та опікуються лише вигодою. Часто обізнані вкладники розраховують вже на отримання вкладів не від банку, а від Фонду, а необізнані вкладники можуть втрачати значні кошти. В цій ситуації Фонд є найбільш вразливим органом, оскільки і банк і вкладник користуються ситуацією та створюють ризик для Фонду. Такі події, особливо в ситуації масового виведення банків з ринку, призводять до збільшення боргового навантаження на Фонд.

Тому наразі роль Фонду не може обмежуватись лише отриманням результатів діяльності збанкрутілого банку, вкладника та бездіяльності наглядового органу. Фонд має будувати свою систему реагування на подібні маяки. На наш погляд, для забезпечення депозитної безпеки Фонд має збудувати таку систему показників, яка


39

включатиме в себе аналіз: депозитних ставок банків та їх волатильність; структури ресурсної бази та роль вкладів фізичних осіб в її формуванні; динаміки вкладних операцій банків; валютних ризиків; концентрацій активних та пасивних операцій; капіталу банку; активних операцій банків, зокрема в частині активів та їх забезпечення; достатності ліквідності для забезпечення виконання вимог кредиторів; власних можливостей покриття ризику депозитів фізичних осіб. В разі досягнення критичного показника ризику, Фонд має посилювати контроль за діяльністю окремих банків та оцінювати їх операції на постійній основі до зниження показника ризиковості або до стану неплатоспроможності банку. Фонду необхідно мати інструменти, які дозволять йому контролювати власні ризики, а в разі виявлення їх зростання, навіть вдаватись до обмеження гарантії за вкладами. Така кардинальна дія має місце в період, коли система гарантування має ресурсну базу, що формується, головним чином, за рахунок кредитних джерел, які необхідно повертати, тобто в сьогоднішній ситуації. Так, загальна сума коштів, отримана вкладниками банків, що були передані в управління Фонду після набуття чинності Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (26.02.2012), у рамках виплати гарантованого відшкодування станом на 1 квітня 2018 року склала 88 089,5 млн грн. Упродовж 2014–2016 років задля недопущення зростання соціальної напруги у суспільстві Фонд був змушений звертатися за додатковим фінансуванням до Національного банку України та Міністерства фінансів України. Наразі, основна частина ресурсів – кредити за якими Фонд сплачує чималі відсотки. Усі кошти (кредит НБУ у сумі 20 147,5 млн грн; позика від Міністерства фінансів (векселі) у сумі 59 558,9 млн грн) були отримані на платній та поворотній основі (у середньому під 9–12,5% річних) [9].

Список використаних джерел 1. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=34661442&cat_id=34798593. 2. Лунякова Н. А. Депозитні ризики у банківській діяльності / Державний вищий навчальний

заклад «Українська академія банківської справи національного банку України» / Автореф. дис. … канд. екон. наук: спец: 08.00.08 – гроші, фінанси і кредит. – Суми, 2009.

3. Лунякова Н. А. Сущность, классификация и факторы возникновения депозитных рисков банков / Н. А. Лунякова // Вісник СевНТУ. – Вип. 98. – Серія: Економіка і фінанси: зб. наук. праць. — Севастополь : СевНТУ, 2009. – С. 84–91.

4. Корнієнко О. В. Депозитний ризик та шляхи його мінімізації // Науковий вісник: Фінанси, банки, інвестиції. – 2013. – № 1.

5. Тітієвська О. В. Методологічні підходи до визначення факторів депозитних ризиків банку як об’єкта регулювання / О. В. Тітієвська // Економічний простір. – 2008. – № 13. – С. 140–148.

6. Д’яконова І. Теоретичні аспекти сутності депозитних ризиків у банківській діяльності / Д’яконова І., Шелюк А. // Економiст. – 2013. – № 6.

7. Убытки от атаки вируса Petya.A в мире достигают 8 миллиардов долларов – эксперт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.segodnya.ua/world/ubytki-ot-ataki-virusa-petyaa-v-mire-dostigayut-8-milliardov-dollarov-ekspert-1034031.html.

8. Из-за атаки вируса Petya Украина за полчаса потеряла 10 млрд гривен – эксперт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.segodnya.ua/economics/enews/iz-za-ataki-virusa-petya-ukraina-za-polchasa-poteryala-10-mlrd-griven-ekspert-1069181.html.

9. Офіційний сайт Фонду гарантування вкладів фізичних осіб України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.fg.gov.ua/news/36744-osnovni-pokaznyky-diialnosti-fondu-harantuvannia-vkladiv-fizychnykh-osib-stanom-na-pochatok-kvitnia-2018-roku.


40

MODEL OF UKRAINIAN ECONOMY CRISIS EXIT WITH THE NATIONAL CONSCIOUSNESS IMPACT

Kuznetsov Kyrylo Andriyovich [email protected]

Trading and economics college of KNUTE Scientific supervisor: Dem’yanchuk S. A.

Ukraine faces a choice: whether to accept European values and integrate into the world community or to abandon development and degrade as a state and as a nation with the unconditional disappearance of the political map of the world. One of the directions of the development of Ukrainian society and the exit of the Ukrainian economy from the crisis is the study of the issues of global change of influence and interaction of the consumer set, subsistence minimum, national consciousness and GDP.

Taking into account the current transformation of the world economic system and the existing level of raising the national consciousness of Ukrainians, it is expedient to integrate social and economic indicators. Scientific-theoretical and practical significance of the solution of these issues caused the choice of the topic of work and indicate its relevance.

As Kovyazina K.O.[1] pointed out correctly: "A separate confusion among the community is the presence of two sets of food, non-food products and services that are commonly united". Confirmation of this conclusion is provided by explanations of the press service of the State Statistics Service of Ukraine, which pointed out that some mass media erroneously unite the concept of "consumer basket" and "consumer set" [2].

In international practice, [3] appeal to the term market basket and the commodity bundle, which includes a fixed list of items used specifically to track the progress of inflation in the economy or in a particular market.

The most common type of basket market is the "basket of consumer goods" used to determine the consumer price index (CPI). It is intended for tracking prices for consumer goods and services, that is, a sample of goods and services offered on the consumer market.

Thus, the consumer basket of goods is the basis for the definition of the consumer price index (CPI) in international practice and is, in essence, analogous to the indicator of "consumer set" used in Ukrainian economic science and practice.

Based on the critical evaluation carried out in order to identify identified economic indicators within this study, the term "consumer basket" should be understood as meaning sufficient value to ensure the normal functioning of the human body, preserving its health, the minimum set of food and non-food products, the minimum set of services required to meet the basic social and cultural needs of the individual. In turn, the consumer package (in the international practice – "basket of consumer goods") should be considered as a set of goods and services that are most often consumed by the population, the principles of formation, methodology and quality of calculation are determined by the IMF and the EU.

The following model of harmonization of the interaction of the consumer set, living standards, national consciousness and GDP for the Ukrainian economy can be a component of the Ukrainian economy’s recovery from the crisis.

The proposed model involves the abandonment of the consumer basket as the basis for determining the living minimum.

The validity of such a decision is confirmed, in particular, by Ignatova O., Starodubtseva T., Tarasenko M. [4], who found that the formation of a consumer basket in theory differs significantly from the needs of people in Ukraine in practice.


41

Modern changes in the national consciousness of Ukrainians, raising the level of national dignity and universal aspiration for the formation of civil society can serve as a qualitative basis for the integration of social and economic indicators.

At the same time, it is important to apply the principle of fairness for all segments of the population and the transparency of the calculation of social indicators.

Therefore, in the proposed model it is foreseen to use the "National Choice" consumer set as a single indicator, which determines both social standards (subsistence minimum) and economic indicators (consumer price index, inflation index).

Obviously, the proposed model should be considered as part of a general strategy for the withdrawal of the Ukrainian economy from the crisis.

Based on the formulated basic requirements for a consumer set, it is advisable to rely on the three principles of the formation of the Consumer Set "National Choice", which are schematically presented in model 1.

Mod. 1. Principals of Consumer Set ‘National choice’ creating The principle of "goods and services of domestic production" means the formation of

the "National Choice" consumer collection solely at the expense of goods and services of domestic production.

Observance of the principle of "share in total household expenses" implies that the inclusion of goods (services) – representatives in the consumer set is based on data on the actual structure of cash expenditures of the population.

The principal review every ‘year’ will decrease likelihood of Consumer Set ‘National choice’ inability to satisfy peoples’ needs which is actually happening with the consumer basket.

In conclusion, Ukraine has to make a determining choice which will have an impact on its future. In order to give a financial background as well as go out of crisis the model was created. It consists of a number of sub models which are also incredibly important. All the principals mentioned in the latter are extremely important and all the process will works only if these principals are implemented. References 1. Ковязіна К. О. Щодо удосконалення методики визначення споживчого кошику.

Аналітична записка [Електронний ресурс] / К. О. Ковязіна // Національний інститут стратегічних досліджень при президентові Україні. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1233.


42

2. Роз’яснення прес-служби Держстату України «Поняття "споживчий кошик" не стосується розрахунку індексу споживчих цін» / Держкомстат України. – Режим доступу : http://ukrstat.org/uk/Noviny/new2011/zmist/r_2.htm.

3. The American Heritage. Dictionary of the English Language [Електронний ресурс]: словник / The American Heritage. – Houghton Mifflin Harcourt Publishing Company. – Режим доступу : http://www.yourdictionary.com/market-basket.

4. The American Heritage. Dictionary of the English Language : словник [Електронний ресурс] / The American Heritage. – Houghton Mifflin Harcourt Publishing Company. – Режим доступу : http://www.yourdictionary.com/market-basket.

ЕКСПОРТ ЯК ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Кузьмич Ірина Віталіївна


Науковий керівник к.е.н. Огородник В. В. Одним з найголовніших аспектів зовнішньоекономічної діяльності України

починаючи з моменту проголошення незалежності стало формування нового торговельного режиму з подальшою його інтеграцією у світове господарство. Провідна роль у цьому процесі належала формуванню та реалізації зовнішньо-торговельної політики України шляхом поступового збільшення ступеню відкритості національної економіки, послідовної перебудови товарної структури експорту та імпорту, створення потужного експортного потенціалу, запровадження сучасних форм економічної взаємодії із зарубіжними країнами, забезпечення стабільності зовнішньоекономічних зв’язків.

Попри сприятливі зовні умови для розвитку зовнішньої торгівлі існують перешкоди внутрішнього характеру: воєнно-політичний конфлікт на сході країни, погіршення економічних відносин із Росією, кризовий стан економіки держави, низький рівень транспортної інфраструктури, сировинна структура експорту та проблеми на митниці. Відтак, змінюються умови і можливості співпраці вітчизняних підприємств із зарубіжними партнерами. Окремі напрями міжнародної торговельної співпраці стають тривалими, формують закономірності їх розвитку, інші носять короткостроковий характер, відображаючи певні тенденції співпраці [1].

За підсумками 2016 року обсяг вітчизняного експорту скоротився на 5,6 %. Слід відзначити, що не виправило ситуацію ні квотування від Євросоюзу, ні впровадження «єдиного вікна», завдяки якому витрати часу на оформлення документів суттєво зменшилися. Так, в 2017 році обсяг експорту збільшився на 19% [2], зростання відбулося, в першу чергу, завдяки продукції агросектора, а також сприяло підвищення цін на світових ринках на руду і метал.

Відносно стабільна і сприятлива кон’юнктура стосовно товарів українського експорту хоч і забезпечувала приріст зовнішніх надходжень, проте виробничі можливості галузей лідерів-експортерів вичерпали себе повністю. Зовнішня торгівля в Україні набула характеру здебільшого одностороннього зв’язку, тобто негативне сальдо торговельного балансу свідчить про значне переважання імпорту над


43

експортом в нашу державу і про її здебільшого сировинну складову, а не готову продукцію, як це є у розвинутих країнах світу (рис. 1) [1].

Як видно з даних рис. 1, протягом аналізованого періоду лише в 2015 р. сальдо зовнішньоторговельного балансу набуло позитивного значення – 610706,7 тис. дол. США, тобто експорт перевищив імпорт. Проте, ці дані не є особливо втішними з урахуванням того, що у 2016 р. сальдо знову становило – 2888086 тис. дол., а у 2017 році -6331896,4 тис. дол [2]. Таким чином, зовнішня торгівля України чітко характеризується переважанням імпортних операцій над експортними.

Рис. 1. Сальдо зовнішньоторговельних операцій за 2012–2017 рр., тис. дол. США (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим

і м. Севастополя) Джерело: дані Держкомстату [2].

Крім того, найбільшою проблемою для малих і середніх компаній є відсутність партнерів за кордоном, що стримує брак фінансування. Недолік інформації також гостріше відчувають невеликі підприємства, тоді як великі практично не згадують про цю проблему. І якщо уряд серйозно націлений на «експортний прорив», то потрібно зосередитися на усунення бар’єрів для середніх і невеликих компаній. За оцінками Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, частка малого і середнього бізнесу становить 14,5% від загального обсягу поставок з України. Це вдвічі менше, ніж в середньому в країнах ЄС і відповідає умовно передостанньому місці України в Європі. При цьому, малі підприємства витрачають вдвічі більше часу на оформлення товару, а вартість оформлення зовнішньоторговельних операцій у них вище через невеликі розміри партій.

На нашу думку, варто принципово змінити ситуацію, необхідно впорядкувати систему держрегулювання експортних процедур, виключити бюрократичні бар’єри, створити рівні умови для всіх підприємств. Стратегічно важливим є також розвиток інфраструктури з урахуванням потреб міжнародної торгівлі. І не тільки розвиток терміналів та мережі доріг, але і транспортних послуг – дистрибуції, логістики, страхування. А також політичних, юридичних і фінансових умов надання цих послуг. У гонитві за експортною виручкою держава не помічає дрібного виробника і, на жаль, не реагує на його першочергові потреби. Потужне лобі агросектору просуває


44

рішення, вигідні великим компаніям, а дрібні поки змушені самотужки боротися з вітряними млинами української бюрократії, торговельних квот і обмежень [3].

Загально відомо, що девальвація національної валюти стимулює збільшення обсягів експорту, тож деякий час може бути сприятливим чинником для розвитку вітчизняної економіки.

Однак «слабка» гривня провокує невизначеність розвитку економіки у довгостроковій перспективі, що спричиняє відтік інвестицій. Для експортера зниження курсу національної валюти дає змогу отримувати додатковий прибуток. Проте в українських реаліях експорт лише ще більше скоротився (рис. 2).

Рис. 2. Зміни обсягів експорту (тис. дол. США) та валютного курсу України 2012–2017 рр.

Джерело: сайт НБУ [3]. Україна перебуває в стійкому тренді деіндустріалізації, коли експорт продукції

АПК зростає, а промислової продукції скорочується. Крім того, ми нарощуємо експорт сировини, нехтуючи розвитком внутрішньої переробки. До того ж, подальша девальвація національної валюти негативно вплине на конкурентоспроможність українських товарів через високі показники імпортоємності. Це може призвести до скорочення обсягів валютних надходжень у країну та до втрати деяких зовнішніх ринків.

У 2018 році очікується збільшення експорту (в порівнянні з січнем-лютим 2017 року експорту зріс на 17,9%), зокрема Україна набула членства в Регіональній конвенції про пан-євро-середземноморські преференційні правила походження, що дозволить збільшити експорт в ЄС. Країни-учасниці Конвенції можуть вико-ристовувати матеріали і сировину одна одної без втрати преференційного статусу походження. При виробництві товарів в Україні можна закуповувати сировину та комплектуючі в країнах-учасницях Конвенції, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю, а вже готову продукцію експортувати до інших членів Конвенції, використовуючи ефект діагонального накопичення при встановленні преференцій-ного статусу товару [5].

Одним із найперспективніших напрямків розвитку двосторонньої співпраці між Україною та Євросоюзом в галузі сільського господарства є постачання еко-


45

продуктів. Для стабільного розвитку цієї галузі необхідно було ухвалення відпо-відного закону, який встановив би чіткі вимоги до сертифікації органічного вироб-ництва. Перший крок для цього вже зроблено. 19 квітня на засіданні Верховної Ради депутати у першому читанні ухвалили законопроект № 5448-д «Про основні принци-пи та вимоги до органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції».

Однак зміна структури експорту в бік зростання частки товарів із більшою питомою вагою доданої вартості можлива за створення якісних конкурентоспромож-них товарів та формування іміджу країни на світових ринках. У структурі імпорту також не очікується суттєвих змін. Залежність від імпорту енергоносіїв наразі стиму-люватиме ріст імпорту випереджаючими темпами порівняно з розвитком експорту.

Таким чином, розвиток зовнішньої торгівлі України та з її допомогою економіки країни в найближчій перспективі залежить від виваженої політики уряду щодо стимулювання власного виробництва, зниження кризових явищ, подолання безробіття, сприяння зміцненню національної валюти.

Список використаних джерел 1. Далик В. П. Зовнішня торгівля України: реалії та перспективи / В. П. Далик, Н. І. Дуляба.

– 2016. 2. Державна служба статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua. 3. Експерти назвали основні проблеми українських експортерів при виході на ринки ЄС

[Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. – Режим доступу : http://dt.ua. 4. Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua. 5. Україна набула членства в конвенції, яка збільшить експорт в ЄС [Електронний ресурс]

// Українська правда. – Режим доступу : https://www.epravda.com.ua.

ТЕНДЕНЦІЇ МОНЕТИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

Льон Ігор Михайлович [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник: д.е.н., проф. Міщенко В. І.

Сучасний етап управління процесом монетизації економіки в Україні

характеризується тим, що відбувається в умовах економічної та фінансової нестабільності. Ключовими показниками, які формують рівень монетизації економіки є грошова база та грошова маса. Проведений аналіз показав, що у 2017 р. порівняно з 2013 р. грошова база в Україні збільшилась із 307,1 млрд грн до 399,1 млрд грн, тобто майже на 30,0%. Однак приріст грошової бази упродовж цього періоду був нерівномірним. Так, у 2015 р. порівняно з 2014 р. приріст грошової бази склав 0,8%, а в 2016 р. порівняно з 2015 р. – 13,6%, що свідчить про незбалансованість вітчизняного грошового ринку та механізмів управління процесом монетизації економіки [7, с. 32; 10, с. 21; 11, с. 70].

Показник грошової бази є основою для формування грошових агрегатів і загального обсягу «широкої» грошової маси. На сьогоднішній день Національний банк України у своїй практичній діяльності використовує чотири грошових агрегати:


46

M0, М1, М2 та М3, принцип формування яких полягає у їх класифікації за ступенем ліквідності [9, с. 365; 15, с. 7].

Проведений аналіз свідчить про постійне зростання обсягів грошової маси та про різкі її коливання упродовж усього аналізованого періоду. Так, впродовж 2013–2017 рр. агрегат М0 збільшився на 39,8%, а М3 – на 33,0%. При цьому найвищими темпи приросту агрегату М0 були у 2014 р. (19,0%), а агрегату М3 – у 2013 р. (17,6%). Якщо грошовий агрегат М3 за цей період збільшився на 33,0%, то обсяг переказних депозитів у іноземній валюті та інших депозитів у національній та іноземній валюті – лише на 15,8% (табл. 1).

Таблиця 1 Грошові агрегати в Україні у 2013–2017 рр. (на кінець року), млрд грн

Показники 2013 2014 2015 2016 2017

1. Грошовий агрегат М0 237,8 283,0 282,7 314,4 332,5

2. Переказні депозити в національній валюті (М1-М0) 146,0 152,5 189,5 215,5 269,1


4. Переказні депозити в іноземній валюті та інші депозити в національній та іноземній валюті (М2-М1)

522,4 519,9 521,6 572,5 606,9


8. Грошовий агрегат М3 909,0 956,7 994,1 1102,7 1208,9Джерело: складено на основі даних НБУ

Як свідчить аналіз, унаслідок розбалансованості динаміки грошових агрегатів

співвідношення темпів приросту М3 і Мh коливалось у дуже значних межах – від 4,87 разів у 2015 р. до 0,63 разів у 2014 р., що свідчить про недосконалість механізмів грошової емісії. Унаслідок такої розбалансованості грошового ринку співвідношення темпів приросту М3 і темпів приросту номінального ВВП теж коливалось у значних межах: від 5,68 разів у 2013 р. до 0,15 разів у 2015 р., наслідком чого стало прискорення темпів інфляції.

Порівняння грошового агрегату М3 з обсягами номінального валового внутрішнього продукту дозволяє визначити абсолютне значення рівня монетизації економіки [6, с. 24; 8, с. 67]. Проведений аналіз свідчить, що до 2013 р. спостерігалась тенденція до підвищення рівня монетизації. На думку науковців, це означає, що упродовж аналізованого періоду Національний банк України проводив жорстку грошово-кредитну політику [12, с. 172]. Однак, починаючи з 2014 р., рівень монети-зації економіки України почав знижуватися і в 2017 р. склав лише 40,5% (табл. 2).

Таблиця 2 Рівень монетизації економіки і динаміка М3 та ВВП в Україні

в 2011–2017 рр.

Рік Рівень монетизації

економіки, % Темп зростання

М3, % Темп зростання

реального ВВП, % Темп зростання

номінального ВВП, % 2011 52,7 114,7 105,5 120,3 2012 54,8 112,8 100,2 108,4 2013 62,5 117,6 100,0 103,1 2014 60,3 105,2 93,2 109,1 2015 50,0 103,9 89,5 125,3 2016 46,3 110,9 102,3 119,8 2017 40,5 107,3 102,5 125,2

Джерело: розраховано на основі даних НБУ


47

Як свідчить вивчення літературних джерел та аналіз фактичних даних, головними причинами суттєвого зниження рівня монетизації економіки України упродовж 2014–2017 рр. були: високий рівень економічної та політичної нестабіль-ності; різка девальвація гривні; домінування бюджетно-податкової політики уряду над грошово-кредитною Національного банку; зниження ефективності грошово-кредитної політики і, зокрема, дієвості монетарного трансмісійного механізму та фінансового посередництва; збільшення обсягів тіньового сектору економіки; погіршення фінансового стану підприємств і зниження реальних доходів населення, а також зниження рівня довіри населення до банківської системи [1, 3, 5, 14, 17].

У науковій літературі також існує точка зору, що високий рівень монетизації економіки країни сприяє більш вдалому поєднанню темпів економічного зростання та інфляції, а тому його пов’язують з показником «фінансової глибини», який розраховується як відношення обсягів строкових коштів корпоративного сектору і домашніх господарств, розміщених у банківській системі, до обсягів номінального валового внутрішнього продукту, виробленого за рік [13, с. 21].

Проведені розрахунки впливу окремих факторів на рівень монетизації економіки в аналізованому періоді свідчать, що головними чинниками, які формували динаміку рівня монетизації у 2014–2017 рр., були: уповільнення темпів економічного зростання, виведення з ринку значної кількості неплатоспроможних банків, зниження темпів кредитування і норми заощаджень, зміна співвідношення між наданими кредитами та залученими депозитами, збільшення в структурі активів банків частки непрацюючих кредитів та інші.

Це підтверджують і результати досліджень вітчизняних науковців, на думку багатьох із яких, в Україні впродовж аналізованого періоду центральним банком проводилась послідовна політика, що була спрямована на стримування зростання обсягів грошової маси в обігу, а тому монетизація економіки через традиційні канали не могла сприяти стимулюванню економічного зростання [2, с. 54; 4, с. 7; 16, с. 92].

Головними проблемами у сфері управління процесом монетизації економіки в Україні умовах фінансової нестабільності залишаються: недосконала структура каналів грошової емісії та, відповідно, незбалансована структура грошової бази і грошових агрегатів; низька ефективність грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк, що стримує активізацію дії каналів монетарного трансмісійного механізму; послаблення механізмів функціонування фінансового посередництва, низький рівень довіри суб’єктів ринку до банківської системи.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що викликами для грошово-кредитної політики та управління процесом монетизації економіки України в умовах фінансової нестабільності залишаються високий рівень фіскального домінування; необхідність нарощування міжнародних резервів центрального банку; подальша лібералізація валютного ринку; значні обсяги викупу на вторинному ринку облігацій внутрішньої державної позики, а також необхідність забезпечення стабільності фінансового сектору, що потребує від Національного банку України та Кабінету Міністрів України скоординованих дій щодо забезпечення фінансової стабільності та вдосконалення механізмів грошово-кредитного регулювання економіки. Список використаних джерел 1. Буй Т. Г. Використання структурованих цінних паперів для фінансування корпорацій в

Україні / Т. Г. Буй, С. В. Науменкова // Фінанси України. – 2010. – № 2. – С. 89–101.


48

2. Гнучкий режим курсоутворення: етапи запровадження та можливі наслідки для економічного розвитку України: науково-аналітичні матеріали / В. І. Міщенко, І. А. Ні-дзельська та ін. – Київ : НБУ ЦНД, 2010. – 124 с.

3. Жупанин В. В. Організація залучення заощаджень населення на основі випуску казначейських зобов’язань України / В. В. Жупанин // Фінанси України. – 2008. – № 2. – С. 44–58.

4. Кротюк В. Л. Еволюція підходів до оцінки капіталу в Базельських угодах / В. Л. Кротюк, В. І. Міщенко // Банківська справа. – 2005. – № 4. – С. 3–9.

5. Міщенко В. І. Організація ф’ючерсного валютного ринку / В. І. Міщенко, С. В. Нау-менкова // Фінанси України. – 1998. – № 10. – С. 60–69.

6. Міщенко В. І. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції / В. І. Міщенко // Вісник Національного банку України. – 2006. – № 5. – С. 22–32.

7. Міщенко С. Економіко-статистичний аналіз факторів монетизації економіки / С. Міщенко // Вісник НБУ. – 2012. – № 1. – С. 31–33.

8. Міщенко С. В. Проблеми оцінки впливу стабільності функціонування грошово-кредитної сфери на економічну безпеку країни / С. В. Міщенко // Фінанси України.– 2010. – № 7. – С. 35–49.

9. Міщенко С. В. Монетарні цикли в економіці України / С. В. Міщенко, С. В. Науменкова, І. М. Льон // Актуальні проблеми економіки. – 2016. – № 11. – С. 363–372.

10. Мищенко С. В. Влияние уровня монетизации экономики на динамику денежной массы / С. В. Мищенко // Экономика и банки. – 2014. – № 1. – С. 16–24.

11. Науменкова С. В. Регулирование денежного обращения на основе использования методов и инструментов денежно-кредитной политики / С. В. Науменкова, С. В. Ми-щенко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2013. – № 6 (147). – С. 66–72.

12. Науменкова С. В. Влияние денежно-кредитной политики центрального банка на стимулирование экономического роста / С. В. Науменкова, В. И. Мищенко // Проблемы современной экономики. – 2015. – № 54. – С. 168–174.

13. Науменкова С. В. Влияние устойчивости денежного обращения на экономический рост / С. В. Науменкова, С. В. Мищенко // Известия Санкт-Петербургского государственного экономического университета. – 2013. – № 3. – С. 14–23.

14. Санаційний банк – «брідж-банк» як механізм роботи з нежиттєздатними банками: монографія / В. І. Міщенко, В. В. Крилова, М. В. Ніконова, ін. – Київ : Центр наукових досліджень Національного банку України, 2011. – 119 с.

15. Сомик А. Базові транспарентні документи грошово-кредитної політики: європейський досвід і перспективи впровадження в Україні / А. Сомик, В. Міщенко, І. Шумило // Вісник НБУ. – 2010. – № 2. – С. 3–9.

16. Теорія і практика грошового обігу та банківської справи в умовах глобальної фінансової нестабільності: монографія / О. В. Дзюблюк, В. В. Корнєєв, В. І. Міщенко та ін. ; за ред. д.е.н., проф. О. В. Дзюблюка. – Тернопіль : ФОП Осадца Ю.В., 2017. – 298 с.

17. Naumenkova S. Transition to inflation targeting in Ukraine: new tools for monetary policy / S. Naumenkova, O. Malyutin, S. Mishchenko // Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv. Economics. – 2015. – № 1 (166). – С. 31–39.


49

ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

Мельник В’ячеслав Олександрович

[email protected] Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник: д.е.н., проф. Міщенко В. І.

Пенсійне забезпечення в Україні є однією із найважливіших складових системи

соціального захисту населення і охоплює непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів та осіб, які втратили годувальника.

У науковій літературі дослідженню питань реформування та розвитку системи пенсійного забезпечення приділяється значна увага. Так, ці питання досліджуються у роботах О. Кириленко [1], О. Коваль [2], Г. Козак [1], В. Лесин [3], В. Логвіновської [4], В. Міщенка [5, 6], С. Науменкової [9, 10] та багатьохінших науковців. Разом з тим, окремі аспекти цієї проблеми досліджені ще неповною мірою і потребують подальшого вивчення.

Актуальність обраної теми дослідження полягає в тому, що сьогодні дуже болючим є питання забезпечення соціальнихгарантій населення. Діюча сбогодні в Україні пенсійна система не в в змозі забезпечити багатьом пенсіонерам гідне життя, не завжди враховує попередній трудовий вклад окремих категорій громадян у розвиток економіки, а тому не повною мірою відповідає принципам соціальної справедливості, що потребує подальших досліджень з метою реформування та подальшого вдосконалення вітчизняної пенсійної системи.

Проводячи державну політику різні країни приділяють значну увагу проблемам людей похилого віку. Не є в цьому питанні виняткомі наша держава. Пріоритетним завданням соціальної політики в Україні сьогодні є підвищення рівня життя громадян на основі зростання економічного потенціалу держави.

Стратегічним завданням держави є підвищення матеріального добробуту громадян і створення гідних умов життя людей, забезпечення зайнятості населення; гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, житло; переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що призначаються сім’ї; надання підтримки соціальної найвразливішим верствам населення; поліпшення демографічної ситуації тощо.

Запровадження недержавного пенсійного забезпечення є одним із основних завдань та важливих кроків щодо реформування системи пенсійного забезпечення в Україніі. Створення законодавчих передумов функціонування інститутівв додатко-вого, добровільного пенсійного забезпечення є нагальною вимогою часу та необхіднідною умовою формування ефективної, соціально справедливої системи відносин у сфері соціального забезпечення населення.

Громадяни України лише тоді вкладатимуть свої кошти до недержавних пенсійних фондів, коли вони будуть впевненіі, що відповідні фінансові установи будуть розпоряджатися цими коштами належниˑм чином, а самі громадяни матимуть гарантії своєчасного повернення своїх внесків.

На нашу думку, створення такої системи слід розглядати як важливу соціально-економічну проблему, за розв’язання якої несуть спільну відповідальність фінансові установи і уряд в особі органів пенсійного забезпечення. Це непросте завдання. Минулий досвід дає громадянам України мало підстав довіряти пенсійним фондам.


50

Великі банки й приватні пенсійні фонди зазнали невдачі, а гіперінфляція знецінила заощадження громадян. Тому недовіра українців до недержавних пенсійних фондів є цілком виправданою. З метою відновлення цієї довіри уряд повинен більше уваги приділяти питанням забезпечення економічної та фінансової стабільності, а також стримуванню інфляції та забезпеченню високих і стійких темпів зростання національної економіки.

Проведене дослідження свідчить, що якщо не встановити чітку залежність розміру пенсії від віку виходу на пенсію, то доведеться й надалі виплачувати пенсіонерам неприпустимо малі пенсії. 3 іншого боку, надання можливості виходу на пенсію в пізнішому віці дозволить збільшити розмір пенсій і скасувати обмеження на максимальний розмір виплачуваних пенсій. Крім того, реалізація запропонованих заходів, на наш погляд, сприятиме забезпеченню соціальної стабільності у суспільстві.

Запровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов’язкового державного пенсійного страхування сприятиме перебігові таких процесів:

забезпечення диференціації пенсій залежно від трудового стажу; легалізація доходів громадян, які працюють; збільшення доходів Пенсійного фонду; зменшення неформальної зайнятості; зменшення масштабів тіньового сектору економіки. Єдиний шлях для України – створити життєздатну та ефективну приватну

систему пенсійного забезпечення, зробити всю систему соціального захисту цілковито прозорою і наочно показати всім учасникам, як ця система захищає їхні інтереси. Наскільки безпечно та ефективно функціонуватиме система буде залежати від того, наскільки добре вона спланована, разом із законодавчою базою, установами та інфраструктурою, а також компетентністю персоналу приватних фінансових установ і державних регулятивних органів..

Таким чином, проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що найбільш ефективним рішенням для створення нової пенсійної системи, яка буде в змозі забезпечити гідне життя усім соціально незахищеним верствам населення, є подальший розвиток недержавних пенсійних фондів. Завдяки таким фондам будуть виплачуватись достатні пенсії, а економіка буде розвиватись за рахунок інвестицій.

Список використаних джерел 1. Кириленко О. П. Захист пенсійних накопичень у контексті інвестиційної діяльності

недержавних пенсійних фондів / О. П. Кириленко, Г. І. Козак // Фінанси України. – 2012. – № 2.– С. 38–49.

2. Коваль О. П. Запровадження накопичувальної пенсійної системи: аналіз пріоритетів та наслідків / О. П. Коваль // Стратегічні пріоритети. – 2011. – № 4. – С. 96–100.

3. Лесин В. Пенсійна реформа – єдиний шанс мати гідні пенсії / В. Лесин // Людина і праця. – 2011. – № 1. – С. 4–5.

4. Логвіновська В. Недержавне пенсійне забезпечення – зміни до законодавства / В. Лог-віновська // Праця і зарплата. – 2012. – № 8. – С. 3–5.

5. Міщенко В. І. Організація залучення заощаджень населення на основі випуску казначейських зобов’язань України / В. І. Міщенко, В. В. Жупанин // Фінанси України. –2008. – № 2. – С. 44–58.

6. Міщенко В. І. Особливості посткризового реформування фінансового сектору України // В. І. Міщенко // Фінанси України. – 2010. – № 10. – С. 3–14.


51

7. Міщенко С. В. Проблеми оцінки впливу стабільності функціонування грошово-кредитної сфери на економічну безпеку країни / С. В. Міщенко // Фінанси України. – 2010. – № 7. – С. 35–49.

8. Міщенко С. В. Вдосконалення інституційної структури нагляду за фінансовим сектором / С. В. Міщенко // Банківська справа. – 2007. – № 1. – С. 41–56.

9. Науменкова С. В. Функціонування недержавних пенсійних фондів на ринку фінансових послуг України / С. В. Науменкова // Фінанси України. – 2010. – № 4. – С. 3–16.

10. Науменкова С. В. Недержавне пенсійне забезпечення / С. В. Науменкова. – Київ : Знання, 2010. – 66 с.

СУЧАСНИЙ СТАН ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ОПТИМІЗАЦІЇ

Меркулова Анна Олександрівна


Науковий керівник к.е.н. Cлав’юк Н. Р. У світі ще досі ведуться суперечки між різними поглядами представників

економічних шкіл щодо впливу державного боргу на діяльність країни. Більшість розглядає державний борг як негативне явище, що загрожує економічній безпеці країни. Але, існують приклади, як показують, що країни-боржники змогли досягти високого розвитку. Однак, можна сказати лише одне державний борг – це реальність, і він буде існувати завжди.

За останні роки особливо гостро постає питання державного боргу: безупинно зростаюче залучення позикових коштів країнами та перевищення обсягів боргу загально прийнятого рівня 60% ВВП свідчать про серйозні економічні нерівно-мірності у світових масштабах та вимагають переосмислення динаміки державного боргу та шляхів його оптимізації.

Аналіз динаміки відношення боргу України до ВВП (рис. 1) засвідчує, що значний стрибок цього показника відбувся саме у 2014 році: зі значення 39,9% до 69,4%. Однак, у 2017 році, державний борг дещо зменшується – до 61,5% ВВП.

Рис. 1. Відношення державного та гарантованого боргу України до ВВП [1] Значний державний борг залишає свій відбиток у всіх сферах фінансів країни:

зменшується інвестиційна привабливість країни, збільшується фінансова та еконо-


52

мічна залежність країни. Щодо України, то використання залучених коштів призвело до загрозливого зростання державного боргу та видатків на його обслуговування.

Аналізуючи динаміку боргу України, можна побачити, що країна почала стрімко накопичувати державний борг після світової кризи 2008 року, що було продовжено політичними подіями 2014 року. Аналіз державного боргу показує, що протягом періоду 2008–2017 рр. в структурі державного боргу України переважає зовнішній борг. Це пов’язано зі зниженням попиту на ОВДП країни після реструктуризації їх виплат. Як закономірність спостерігається найбільше зростання обсягів боргу в період криз та нестабільностей.

Величина заборгованості в Україні з року в рік зростає: за останні 5 років сума зросла більше, ніж втричі (рис. 2). Державний борг активно накопичувався з 2014 року з наступних причин:

1) Девальвація: так як значна частина заборгованості у валюті, то відповідно зміна курсу з 8 грн до 26 грн, призвело до ще більшого зростання зовнішнього державного боргу;

2) Докапіталізація державних банків; 3) Фінансова підтримка Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО)

для виплати депозитним вкладникам неплатоспроможних банків обов’язкового гарантованого мінімуму в 200 000 грн;

4) Низькі тарифи на комунальні послуги, що призвели до великої різниці між їх реальним розміром та собівартістю і як наслідок – докапіталізація «Нафтогазу».

На кінець першого кварталу 2018 року загальний борг становив 2 053 трлн грн, з них 62,8% припадає на державний зовнішній борг, а 37,2% – на державний внутрішній борг. Відбулося зменшення рівня внутрішнього боргу.

Рис. 2. Зовнішній та внутрішній державний борг України з 2010 по 2018 рр., млрд грн [2]

Збільшення державного боргу є загрозою для сучасної економіки, тому уряд

розробляє спеціальні програми спрямовані на покращення економічного становища держави. Доволі ефективним аналітики вважають прийняття Середньострокового плану пріоритетних дій Уряду на період до 2020 року. У ньому визначено основні


53

цілі: спрощення адміністрування податків; реформа митниці; розвиток конкуренції, малого та середнього бізнесу; створення умов для технологічного прориву; створення умов для економічної незалежності; розширення та переорієнтація зовнішньо-економічних зв’язків України; сприяння продуктивній зайнятості, залучення громад до ринку праці [3]. Ці та інші цілі, зазначені у Середньостроковому плані пріоритетних дій уряду до 2020 року, є тим рушієм, який призведе до збільшення надходжень у державний бюджет та приверне увагу інвесторів до України, що у свою чергу приведе до зменшення витрат казни на погашення боргу, а отже і стабілізації економічного стану України.

Також, для оптимізації рівня державного боргу є доцільним: підвищення кредитного рейтингу України; збільшення джерел внутрішніх запозичень на противагу зовнішнім; зменшення короткотермінової заборгованості; надання пере-ваги залученим коштам із фіксованою відсотковою ставкою; відмова від державного гарантування боргів; дотримування економічно обґрунтованого рівня бюджетного дефіциту Державного бюджету; доповнення Бюджетного кодексу України поправ-кою, за якою державні запозичення можуть використовуватись лише на інвестиційні цілі, а не на поточне фінансування тощо.

Отже, підсумовуючи, необхідно наголосити, що державний борг – це складне явище, яке має значний вплив на економічне життя держави. Постійно зростаюча тенденція заборгованості України загрожує безпеці держави, тому необхідним є постійний моніторинг структури та динаміки боргу, і розробляти якісні програми для його оптимізації.

Список використаних джерел 1. Співвідношення державного і гарантованого державою боргу до ВВП [Електронний

ресурс] – Режим доступу : https://www.minfin.gov.ua/news/view/spivvidnoshennia-derzhavnoho-i-harantovanoho-derzhavoiu-borhu-do-vvp-zmenshylosia-z--u--do--u--rotsi?category=borg&subcategory=derzhavnyi-borh.

2. Державний борг України [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://index.minfin.com.ua/ua/finance/debtgov/2017.

3. Середньостроковий план пріоритетних дій Уряду до 2020 року затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 квітня 2017 р. № 275-р.

ВПЛИВ КРИЗОВИХ ЯВИЩ НА ЗБІЛЬШЕННЯ ЧАСТКИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ У БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Огородник Віра Володимирівна, к.е.н.


Актуальність теми проведеного дослідження полягає в тому, що у світовій

практиці особливого значення набувають заходи, пов’язані зі зміною частки державної власності на банки, які застосовуються для подолання наслідків фінансової нестабільності та проявів кризи у банківських системах країн світу – Україні, зокрема.

З метою уникнення катастрофічних наслідків для банківської системи та фінансової стабільності країни дуже часто просто необхідним є проведення рекапіталізації чи націоналізації банків.


54

Так, значна частка державної власності у банківській системі виступає певною гарантією безпеки вітчизняної банківської системи та зростає під час фінансово-економічних криз. Однак, дані дії призводять до підвищення видатків з державного бюджету, що також необхідно враховувати.

Далі розглянемо вплив кризових явищ в економіці та банківській системі на збільшення частки державної власності на банки в Україні. Для цього проаналізуємо зміни у загальній чисельності банків та банків з державною участю, а також частки активів банків з державною участю у загальному обсязі активів банківської системи за 2005–2017 рр. (рис. 1).

Рис. 1. Динаміка кількості банків в Україні та банків з державною участю за 2005–2017 рр. (на кінець періоду) та частка активів банків з державною участю

у загальному обсязі активів банківської системи Джерело: Складено автором за даними НБУ

З рис. 1 видно, що упродовж 2005–2008 рр. та 2010–2013 рр. відбувалося

збільшення кількості діючих банків у банківській системі України (зі 165 за підсумками 2005 року до 180 наприкінці 2013 року), а у 2009 році, 2014–2017 рр. кількість банків стрімко знижувалася (зі 163 за підсумками 2014 року до 82 за підсумками 2017 року).

Водночас, у 2009 році збільшилась кількість банків з державною участю з 2 до 5, а у 2013 році було вже 7 банків з державною участю. У 2015–2017 рр. спостерігаємо зниження державної власності на банки в Україні (6 та 5 банків відповідно), однак саме у цей період значно зросла частка активів банків з державною участю у загальному обсязі активів банківської системи (з 28 % за підсумками 2015 року до 54,9 % за підсумками 2017 року) [1].

Так, упродовж кризового періоду Урядом держави було прийнято чимало заходів з метою недопущення катастрофічних наслідків впливу кризи на банківську систему та вітчизняну економіку, як наслідок, відбулося розширення частки державної власності в банківській системі.

Стандартною вважається практика участі у капіталі банків, до яких застосовується процедура часткової або повної націоналізації, безпосередньо Міністерства фінансів країни. Проте, під час такої процедури до цього процесу


55

можуть бути долучені окремі органи державної влади (як то центральний банк) чи усі обов’язки та функції передані спеціально створеним структурам. У жовтні 2008 року повноваження такого спеціалізованого органу у Російській Федерації були надані Агентству страхування вкладів (АСВ). АСВ було наділено правами кредитування потенційних інвесторів, які виявляють бажання придбати проблемні банки, а у випадку їхньої відсутності – самостійно купувати контрольні пакети акцій банків [2, с. 199].

Фінансове ж оздоровлення банків в Україні у 2009–2011 рр. здійснювалося через рекапіталізацію за участю Уряду України. Держава стала головним власником таких банків як Укргазбанк, статутний капітал якого наповнила на 3,2 млрд грн, що становить 84,21% державної власності, Родовід Банк, наповнивши статутний капітал на 2,809 млрд грн, що склало 99,97% прав власності, банк Київ, направивши 3,563 млрд грн на поповнення статутного капіталу, таким чином отримавши 99,93% прав власності на установу [3, с.167].

Зауважимо, що рекапіталізовані банки не відповідали критерію системно важливих банків, а рішення щодо входження держави в їх статутний капітал прийнято саме з метою уникнення дефолту та відновлення платоспроможності даних фінансово-кредитних установ.

Розглянемо наступну причину, що обумовлює значну частку держави у банківській системі України – це недопущення банкрутства системно важливих банків, а саме ПАТ КБ «Приватбанк». Зазначимо, що уже три роки поспіль (2016 – 2018 рр.) Національний банк України відносить ПАТ КБ «Приватбанк», АТ «Укрексімбанк» та АТ «Ощадбанк» до системно важливих банків (відповідно до Положення про порядок визначення системно важливих банків затвердженого постановою Правління НБУ від 25 грудня 2014 року № 863 [4]). Саме банкрутство або неналежне функціонування системно важливих банків може спричинити системні ризики для усієї банківської системи (у іноземних джерелах це явище позначають як «too big to fail»). З метою недопущення таких наслідків, збереження коштів вкладників та у зв’язку з невиконанням банком програми докапіталізації (на 148 млрд. грн. наприкінці 2016 року), простроченням заборгованості по рефінансуванню на 14 млрд грн, Урядом України 18 грудня 2016 року було прийнято рішення про націоналізацію ПАТ КБ «Приватбанк».

Варто звернути увагу на те, що націоналізацією ПАТ КБ «Приватбанк» пояснюється стрімке зростання частки держави в активах банківської системи (51,4 % за підсумками 2016 року), у власному капіталі (32,5 %), у зобов’язаннях (54,6%). Стосовно сучасної ситуації, то за підсумками 9 місяців 2017 року ПАТ КБ «Приватбанк» вдалося втримати лідируючі позиції: за розміром активів (256 млрд. грн), що складає 20 % активів усієї банківської системи та 36 % активів групи банків з державною участю та за розміром портфеля депозитів фізичних осіб (159 млрд грн), що становить 35,6 % депозитів фізичних осіб по банківській системі в цілому та 57 % групи банків з державною участю [1].

Вчені виділяють такі позитивні наслідки участі держави у підвищенні капіталізації банків [2]: більш виважена політика банку стосовно рівня ризикованості; диверсифікація кредитних вкладень за галузевим і географічним принципами; більш ефективний перерозподіл кредитних вкладень в цілому по економіці. При цьому, найбільшим недоліком можна вважати заполітизованість та залежність дій банку від позиції уряду [2].


56

З точки зору платників податків, участь держави в рекапіталізації комерційних банків повинна передбачати збільшення обсягів кредитування національної економіки, у першу чергу, її реального сектору, зниження ставок за кредитними операціями, як для юридичних так і для фізичних осіб, поліпшення умов надання цих позичок, а також їх погашення та обслуговування. Це означає, що державна фінансова підтримка проблемних банків повинна привести не тільки до оздоровлення всієї банківської системи, а й до зростання банківських активів, вкладених до статутних капіталів кожного з оздоровлених банків [5, с. 18].

Слід також відзначити, що прикладом прямого втручання держави через безпосереднє фінансування заходів щодо збільшення капіталізації та націоналізації проблемних банків є заходи урядів Великої Британії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Франції та Ісландії у 2008-2009 рр. Так, упродовж даного періоду відбулась повна чи часткова націоналізація відразу декількох банківських груп та окремих банків: “Northern Rock”, “Bradford & Bingley” були повністю націоналізовані урядом Великої Британії; уряди Нідерландів, Бельгії та Люксембургу частково націоналізували банківсько-страхову групу “Fortis”; уряд Франції створив консорціум разом з урядами Бельгії та Люксембургу для подальшої часткової націоналізації банку “Dexia” – найбільшого у світі кредитора регіональних урядів; уряд Ісландії придбав контрольний пакет акцій “Glitnir Bank”, який є третім за розміром банком країни [2, с. 199].

Однак, інші дослідження, проведені A. Michael Andrews [6] свідчать, що більшість рекапіталізованих та націоналізованих під час кризи банків приватизуються протягом наступних п’яти років після завершення кризи. Так, A. Michael Andrews досліджував банківські систем країн світу (з 1970 року і до 2003 року) та виявив, що усього у світі було приватизовано 235 банків у 65 країнах, при цьому найбільше банків було приватизовано у таких країнах як: Мексика – 18 банків (1991–1992 рр.), Аргентина – 15 банків (1994–1998 рр.), Франція – 13 банків (1987–2001 рр.), Польща – 9 банків (1992–1999 рр.), Угорщина – 7 банків (1995–1997 рр.), Португалія – 7 банків (1989–1995 рр.), Бразилія – 6 банків (1997–2000 рр.), Хорватія – 6 банків (1994– 2002 рр.) [6].

Таким чином, у науковій спільноті прийнято вважати, що саме банки з державною участю сприяють стабільності фінансово-економічної системи, однак дана стабільність досягається шляхом: а) надання державою переваг даним банкам у доступі до дешевих джерел фінансування (докапіталізація, рефінансування, державні гарантії); б) здійснення кредитування збиткових державних підприємств, неефектив-них галузей економіки за політичною ознакою чи важливістю для країни. У подальшому ж це може призвести до викривлення механізму ринкової економіки, через неможливість організації рівних умов ведення бізнесу для банків з приватним капіталом. Саме тому після відновлення фінансової стабільності в країні, уряд будь-якої країни має розглядати можливість приватизації банків з державною участю, що зменшить ймовірність виникнення нових фінансово-економічних криз та втрат економічних суб’єктів від цього процесу. Так, в Україні, станом 01 січня 2018 року у державній власності залишається націоналізований ПАТ КБ «Приватбанк» та рекапіталізований АБ «Укргазбанк», окрім АТ «Укрексімбанк» та АТ «Ощадбанк».

Список використаних джерел 1. Основні показники діяльності банків України: Національний банк України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua.


57

2. Дзюба Т. Г. Шляхи підвищення капіталізації банківських установ за участю держави в умовах фінансової нестабільності / Т. Г. Дзюба // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. – 2009. – Вип. 12. – С. 196–204. – (Сер. : Економіка). – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nznuoa_2009_12_26.

3. Оніщенко В. В. Маркетинговий аналіз конкурентоспроможності державних банків / В. В. Оніщенко // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2011. – № 3. – т. 2. – С. 166–172.

4. Положення про порядок визначення системно важливих банків затвердженого постановою Правління НБУ від 25 грудня 2014 року № 863 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=13264040.

5. Стрижак А. Світовий досвід державної підтримки банківського сектору / А. Стрижак // Ринок цінних паперів. – 2012. – № 5–6. – С. 17–21.

6. A. Michael Andrews. State-Owned Banks, Stability, Privatization, and Growth: Practical Policy Decisions in a World Without Empirical Proof // IMF Working Paper. – 2005. – p. 54.

МІСЦЕ ІНТЕРНЕТ-БАНКІНГУ В БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Опенько Владислав Анатолійович [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник ст. викл. Шейко О. П.

Актуальність теми. На даному етапі розвитку банківського сектору України

неможливо уявити функціонування банків без використання сучасних інформаційних технологій. Однією з таких є послуга Інтернет-банкінгу.

У Інтернет-банків є одна вагома перевага перед звичайними фінансовими установами: їм не потрібно утримувати та підтримувати традиційні банківські відділення. Поєднання Інтернет-банків з традиційною системою мережевих відділень дозволяє банкам економити значні суми грошей, а клієнтам – час.

Виклад основного матеріалу. Таке поняття, як Інтернет-банкінг вже не нове. Вперше воно зародилось в Західній Європі 80-х років минулого століття. В той час, Західноєвропейські банки, у боротьбі за клієнтів, почали надавати клієнтам свої перші послуги за допомогою системи “Home banking”, для отримання доступу до неї необхідно було мати лише доступ до Інтернету [1, с. 707].

Інтернет-банкінг являє собою програмний комплекс, що дозволяє клієнту отримувати інформаційні послуги та проводити активні транзакції по власному рахунку через канали мережі Інтернет. Таким чином, банк забезпечує базову інвестицію в налаштування, підключення до системи банківських розрахунків програмного комплексу, втім позбавляється додаткових витрат, необхідних на підтримку дієздатності стаціонарного офісу. Клієнт же отримує численні переваги у вигляді мобільності та самостійності користування банківськими послугами, повного контролю за власним рахунком, можливості вільно планувати свій час. Дистанційне обслуговування може здійснюватися за допомогою систем «клієнт-банк», «клієнт-Інтернет-банк», «телефонний банкінг». Ці системи на підставі дистанційних розпоряджень клієнта можуть виконувати функції надання інформаційних послуг згідно з переліком, зазначеним у договорі між банком і клієнтом, здійснення операцій за рахунком клієнта [2, с. 52].


58

Наразі, переважна більшість банків в Україна надає свої послуги онлайн. Клієнт може перейти на сайт банку, або ж встановити спеціальну програму на свій смартфон чи планшет, авторизуватись і здійснити необхідну йому інформацію.

Це й не дивно, що Інтернет-банкінг набирає такого поширення, адже за даними компанії McKinsey, яка проводили дослідження в Азії, більше 80% людей хочуть змінити свій банк на той, яки зможе запропонувати повністю цифрове обслуго-вування. За прогнозами даної компанії, вже до 2018 року в Розвинених країнах світу близько 40% депозитів буде відкриватися за допомогою цифрових каналів [3, с. 11].

Це викликано тим, що клієнт може економити свій час та гроші провівши необхідну йому операцію за лічені хвилини з свого гаджету. За спостереженнями спеціалістів, активне підприємство звертається в банк до 15 разів протягом операційного дня, на що витрачається до трьох годин робочого часу [4, с. 25].

Історично банки домінували на ринку фінансових послуг. Однак, з появою FinTech і значного кола небанківських компаній, їх вплив почав слабішати. У той час, поки банки продовжують активно використовувати фізичну інфраструктуру (філії та відділення) та застарілі канали продажу, ІТ-компанії поступово вчаться працювати з фінансовими послугами.

Як зазначають фахівці, у Starbucks вже більш як 10 % припадає на мобільні фінансові сервіси, Amazon запускає свій власний сервіс для приймання платежів за допомогою мобільних пристроїв, Facebook дозволив користувачам мессенджера відправляти один одному кошти, аналогічне впровадження втілив в життя і Telegram [5].

Банкам України, тим більше, необхідно замислитися про своє майбутнє. Вже зараз вони побоюються, що технологічні компанії з якісними дружніми інтерфейсами можуть зайняти їх місце, адже, Україна, згідно з даними European Internet Statistics станом на 30 липня 2017 року, входить у першу десятку країн Європи за кількістю користувачів Інтернету – це близько 23,307,773 осіб, 52,5 % населення країни та 3,5 % користувачів Європи [6].

Слід зауважити, що банки України почали активно впроваджувати можливості Інтернет-банкінгу в свою практику надання банківських послуг відносно нещодавно. Основною причиною такої ситуації є проблематичність технічної реалізації системи Інтернет-банкінгу, що пов’язане перш за все, зі складністю та високою вартістю захисту інформації, що передається.

В теперішній час, в банках України, які впровадили Інтернет-банкінг, доступні такі види Інтернет-послуг, як перевірка залишків за рахунками; грошові перекази, як в Україні, так і за кордон; отримання виписок за рахунками; сплата рахунків; оформ-лення депозиту; конвертація валюти; замовлення додаткових платіжних карт, та ін.

Проаналізувавши послуги яку пропунують банки України, можна дійти висновку, що серед найкрупніших українських банків, лідером за впровадженням Інтернет-технологій в безперечно є ПриватБанк. Він надає найбільшу кількість послуг за допомогою Інтернет-банкінгу. Наступним за ним, з великим розривом, іде Альфа-банк, УкрСиббанк та інші.

Також, варто згадати про monobank. Мonobank – це перший мобільний банк в Україні. Він випускає кредитні картки для клієнтів, керування картковим рахунком здійснюється виключно за рахунок мобільного додатку. Мonobank не має відділень і працює виключно на мобільних пристроях [7].

Створення monobank є прикладом активного розвитку та показником впровадження передових технологій банківською системою України.


59

Система Інтернет-банкінгу дозволяє економити час і гроші внаслідок використання технології Інтернет та мобільних пристроїв чи портативних комп’ютерів як клієнтам банку, так і самому банку. Зрештою, це найголовніші фактори в даній системі, тому стає очевидним, що найбільшими проблемами Інтернет-банкінгу в будь-якій країні є велика кількість технічних ризиків.

Так, у матеріалах одного з основних органів банківського регулювання та нагляду США – Управління контролера грошового обороту – до ключових ризиків, що пов’язані з електронними банківськими операціями, відносять [8, с. 70]:

ризики, пов’язані із залежністю від постачальників та провайдерів; ризики, пов’язані із забезпеченням безпеки, цілісності та конфіденційності банківських даних; ризики, пов’язані із авторизацією, автентифікацією та підтвердженням достовірності і прав користувача; ризики, пов’язані зі стратегією ведення електронного бізнесу та діловими операціями; ризики, що пов’язані із плануванням безперервного проведення бізнес-операцій; ризики, пов’язані із допуском до проведення тих чи інших операцій та юридичними питаннями; ризики, пов’язані із комп’ютерними злочинами та з відмивання коштів. Точного вирішення даного роду проблем не існує, проте ймовірність їх

виникнення дуже не значна і виникає крайнє рідко, а зручність Інтернет-банкінгу дозволяє банкам отримувати все більшу і більшу кількість клієнтів щодня. До того ж, банки роблять все можливе задля захисту персональних даних клієнта, щоб не допустити їх розповсюдження за межами установи.

Іншим проблемним аспектом, що стосується конкретно України і гальмує розвиток Інтернет-банкінгу є:

недоліки та недостатня гнучкість законодавства для впровадження окремих видів послуг;

консервативність, необізнаність та страх клієнтів; недостатня кількість користувачів мережею Інтернет в сільських населених

пунктах та її нерівномірне покриття. Перелічені проблеми постійно знаходяться на контролі. Банки залучають

маркетологів та менеджерів для їх вирішення, адже розширення послуг дистанційних систем мають значні переваги: можливість автоматизувати роботу операціоністів банку, зменшити собівартість послуг, зменшити обсяг паперової роботи, підвищити якість обслуговування.

Сьогодні Інтернет-банкінг, як ринок електронної комерції в Україні знаходиться на стадії підйому. До недавнього часу переважно використовувалися системи пасивного Інтернет-банкінгу, які дозволяли отримувати інформацію про стан рахунків, але не мали функцій управління ними. Зараз все більша кількість банків надають послуги зі здійснення операцій через Інтернет-мережу.

Тому першочергове місце у вдосконаленні системи Інтернет-банкінгу в Україні займає розширення мережі доступу до Інтернету, адже за даними European Internet Statistics [6], Україна має найнижчий показник доступу населення до Інтернету, серед країн Європи, який рівний 52,5%. При розширенні мережі Інтернет поза межами крупних міст, кількість користувачів Інтернет банкінгу значно зросте.


60

Висновок. Підсумовуючи, варто зазначити, що дана система обслуговування є дуже перспективною на ринку України, системи Інтернет-банкінгу на сьогодні надають майже весь спектр послуг, які доступні безпосередньо через відділення, система зручна для багатьох клієнтів, враховуючи сучасний ритм життя.

Список використаних джерел 1. Авраменко О. М. Інтернет-банкінг: особливості та перспективи розвитку банківській

системі України / О. М. Авраменко // Економіка: проблеми теорії та практики : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2010. – С. 707–712.

2. Радіонова Н. Й. Розрахункові операції за допомогою дистанційних банківських послуг: переваги та недоліки / Н. Й. Радіонова, В. В. Терещук // Ефективна економіка. – 2016. – № 2. – С. 52–57.

3. Строим цифровой банковский бизнес // Банковский менеджмент. – 2017. – № 1. – С. 11–14.

4. Красовська І. Підключення до системи «Клієнт-банк» / І. Красовська // «ГоловБух». – 2011. – № 62 (541). – С. 24–27.

5. Groenfeldt T. Some Banks Are Heading To The Cloud – More Are Planning To [Electronic resource] / T. Groenfeldt // Forbes. — 26.06.2014. — Available from : http://www.forbes.com/sites/tomgroenfeldt/2014/06/26/some-banksare-heading-to-the-cloud-more-are-planning-to/#6f2ed3285991.

6. European Internet Statistics [Electronic resource] // Internet World Stats. – Available from : http://www.internetworldstats.com/stats4.htm#europe.

7. Офіційний сайт monobank Universal Bank ПАТ «Універсал Банк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.monobank.com.ua/about.

8. Домінова І. В. Ризики електронного банкінгу та їх класифікація / І. В. Домінова // Облік і фінанси. – 2016. – № 3. – С. 69–76.

СЕК’ЮРИТИЗАЦІЯ У БАНКІВСЬКОМУ СЕКТОРІ: ПЕРСПЕКТИВИ ТА ОБМЕЖЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ

Пташнік Наталія Миколаївна

[email protected] Інститут післядипломної освіти

Київського національного університету імені Тараса Шевченка Науковий керівник д.е.н., проф. Науменкова С. В.

Після світової фінансової кризи 2008–2009 років сек’юритизація отримала негативне сприйняття і навіть у професійному середовищі її називають «серцем» глобальної фінансової кризи [1]. У зв’язку з цим актуальним завданням є розкриття загроз, які приховує в собі сек’юритизація, та можливостей її використання для відновлення фінансової стабільності.

Відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності 39 «Фінансові інструменти: визнання та оцінка» сек’юритизація є процесом трансформації фінансових активів у цінні папери [2]. Деякі спеціалісти у банківській справі та науковці називають сек’юритизацією специфічну техніку фінансування, за якою банк залучає грошові кошти за допомогою випуску цінних паперів, що забезпечуються комбінацією банківських активів і генерованими ними грошовими потоками [3]. Процес супроводжується частковим або повним списанням таких активів із балансу банку-ініціатора.


61

Для українського банківського сектору це відносно новий продукт, застосування якого в умовах посилення регулятивних вимог до банків потребує особливої уваги та виваженості з огляду на віднесення сек’юритизаційних інструментів до категорії підвищеного ризику [4, с. 13–14].

В Україні сек’юритизація значного поширення не набула, хоча у 90-х рр. ХХ ст. з’явилися перші ознаки щодо появи більш складних фінансових інструментів та було розпочато перші торги валютними ф’ючерсними контрактами на Придніпровській товарній біржі у 1994 році [6, с. 63]. А вже з 2007 р. по 2013 р. було проведено 7 операцій сек’юритизації, з них: 4 – балансові та 3 – позабалансові, з яких 2 мали транскордонний характер. При цьому, в 6-ти випадках сек’юритизувалися банківські активи, у т. ч. 5 разів – іпотечні кредити і лише 1 раз – автокредити. Також один раз мала місце сек’юритизація активів лізингової компанії. Як бачимо, найбільшого поширення в Україні набула сек’юритизація іпотечних кредитів, яка має балансовий характер фінансування, що насамперед пов’язане з правовими обмеженнями [6].

За даними НКЦПФР в Україні ринок інших фінансових інструментів займає незначну частку фондового ринку та представлений іпотечними цінними паперами та заставними цінними паперами. У 2016 році кількість випусків інших фінансових інструментів, що перебувають в обігу на фондовому ринку, становила 40. За 2016 рік загальний обсяг торгів іншими фінансовими інструментами на ринку цінних паперів становив 21,26 млрд грн.

У структурі торгів за підсумками 2016 року на ринок інших цінних паперів припадає 1,00% сукупного обсягу торгів на фондовому ринку [7]. Вважаємо, що така не популярність такого дієвого механізму як сек’юритизація пов’язана в першу чергу з неврегульованістю на законодавчому рівні. До структурованих цінних паперів в Україні можна віднести структуровані іпотечні облігації, випуск яких передбачено Законом України «Про іпотечні облігації». Емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізована іпотечна установа, яка несе відповідальність за виконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями лише іпотечним покриттям. [9].

Відповідно до Методичних рекомендацій щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України, схвалених постановою Національного банку України від 02.08.2004 № 361, сек’юритизація (активів) – перерозподіл ризиків шляхом трансформації активів банку (позик та інших активів) у цінні папери для продажу інвесторам. Банк емітує цінні папери від власного імені або через дочірні установи, однак такі папери «прив’язуються» до конкретних активів банку – сплата доходу та погашення цінних паперів залежить від отримання банком доходу та основної суми кредитів [10].

Узагальнення світового досвіду дозволило виявити причини неефективного використання сек’юритизації, зокрема, на рівні оригінаторів: це насамперед безвідповідальність, яка виявилися, по-перше, у формуванні пулів активів із високою ймовірністю дефолтів без якісної оцінки кредитоспроможності безпосередніх позичальників; по-друге, у завищених умовах оплати праці менеджерів, які залежали тільки від обсягу сформованих пулів, а не від їх ефективності; по-третє, у відсутності належного подальшого моніторингу стану таких пулів, оскільки вони у повному обсязі передавалися на баланс спеціальній установі. На рівні провідних рейтингових агенцій панувала безкарність за введення в оману інвесторів шляхом навмисного завищення рейтингів [11].


62

Врахування світового досвіду та вдосконалення механізмів випуску та обігу структурованих цінних паперів можуть розширити можливості для використання сек’юритизації, підвищення її ефективності щодо формування нових джерел фінансування. В умовах української банківської практики перспективним напрямом є сек’юритизація споживчих кредитів [12]; заслуговують на увагу пропозиції науковців щодо застосування структурованих цінних паперів для фінансування корпорацій в Україні [13].

Список використаних джерел 1. Dammers Chris. ABS rises from ashes but fails to convince on long-term health // Euroweek.

2009. – № 1123. – 25.09. 2. Міжнародні стандарти фінансової звітності 39 «Фінансові інструменти: визнання та

оцінка». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : dtkt.com.ua/show/0sid0287.html. 3. Ткаченко Н. Сек’юритизація фінансових активів: особливості використання в

банківській сфері / Н. Ткаченко, Д. Чеховський // Вісник Національного банку України. – 2014. – № 8. – С. 54–60. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnbu_2014_8_26.

4. Науменкова С. В. Макроекономічні аспекти оцінювання достатності капіталу банків в Україні [Електронний ресурс] / С. В. Науменкова, В. І. Міщенко, С. В. Міщенко // Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики. – 2017. – № 2 (23). – С. 4–16. Режим доступу : http://fkd.org.ua/article/view/120876/116632.

5. Міщенко В. І. Організація ф’ючерсного валютного ринку / В. І. Міщенко, С. В. На-уменкова // Фінанси України. – 1998. – № 10. – С. 60–69.

6. Дріга О. П. Ключові види сек’юритизації та їх характеристика: обліково-аналітичний аспект / О. П. Дріга // Проблеми теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу : зб. наук. праць. – Вип. 3 (30). – Житомир : ЖДТУ, 2014.

7. Звіт НКЦПФР за 2016 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.nssmc.gov.ua/wp-content/uploads/2017/07/zvit-komosii-2016-ukr-web.pdf.

8. Про іпотечні облігації. Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3273-15.

9. Постанова Національного банку України від 02.08.2004 № 361 «Про схвалення Методичних рекомендацій щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» (із змінами, внесеними згідно з Постановою Національного банку № 255 від 21.06.2012). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0361500-04.

10. Версаль Н. Сек’юритизація та її роль у відновленні фінансової стабільності / Н. Версаль // Вiсник Національного банку України. – 2010. – № 4. – С. 29–35.

11. Міщенко В. І. Сек’юритизація споживчих кредитів [Електронний ресурс] / В. І. Міщенко, С. В. Науменкова, О. А. Шаповал // Актуальні проблеми економіки. – 2016. – № 12. – С. 311–321. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/ape_2016_12_36.

12. Науменкова С. Використання структурованих цінних паперів для фінансування корпорацій в Україні [Електронний ресурс] / С. Науменкова, Т. Буй // Фінанси України. – 2010. – № 2. – С. 89–101. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Fu_2010_2_11.


63

ЧИННИКИ БОРГОВОЇ БЕЗПЕКИ БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Соловаров Андрій Валерійович


Науковий керівник д.е.н., проф. Барановський О. І.

В економічній літературі відсутнє єдине бачення чинників боргової безпеки банківського сектору. Так, Г. Пестова виявила, що основними чинниками якості позик (як однієї із складових боргової безпеки – А. С.) на макрорівні є: динаміка реального ВВП (фаза бізнес-циклу), стійкість курсу національної валюти (наявність/відсутність девальвації і її масштаб), динаміка кредитного ринку (збалансованість розміщених і залучених банками коштів), ринкова вартість застав по кредитах (житла і акцій), показники захищеності від ризиків (капіталізація, рівень резервування за позиками) [1].

На безпеку банківського сектору національної економіки впливає й стан зовнішньої корпоративної заборгованості банків, що в умовах нестабільності курсу національної валюти створює значні ризики для всієї фінансової системи та економіки загалом [2, c. 160–161].

Р. Вовченко серед чинників боргової безпеки банківського сектору називає боргову кризу, яка охоплює державу, суб’єктів господарювання різного профілю та домогосподарства [3].

Серед чинників боргової безпеки банківського сектору національної економіки, на наш погляд:

умотивованість банківського сектору (зумовленість зростання заборгованості комерційних банків внаслідок комерційної вигоди/політичної доцільності, зумовленої вимогами держави);

національна модель споживання (структура витрат економічних агентів, рівень заощаджень);

поведінкові моделі і акценти кредитної політики комерційних банків; інвестиційна політика банків (банки, які мають довгострокові перспективи

зростання, меншою мірою віддають перевагу довгостроковим зобов’язанням, оскільки в такому разі акціонери будуть вимушені істотну частку доходів, отримуваних банком, передавати кредиторам [4]);

компетенція комерційних банків (тимчасово вільні гроші взяти в борг дешевше у тих, хто не знає, що з ними робити; дати в борг дорожче ці гроші тим, хто їх здатен повернути; довгостроково успішний банк дає в борг гроші лише на тому суверенному ринку, на якому їх збирає у кінцевих інвесторів [5, c. 50–51]);

наявність/відсутність значної кількості безпечних/критичних за сукупною/ внутрішньою/зовнішньою заборгованістю комерційних банків;

рівень державних боргових зобов’язань у борговому портфелі банківського сектору;

глобалізація грошових боргових потоків, що зумовлює зростання масштабів боргового ринку, підвищення рентабельності боргових операцій, утім, спричиняє збільшення фінансових ризиків і негативно позначається на стійкості системи запозичень;


64

лібералізація національного боргового ринку, що зумовлює зростання конкуренції банківських і небанківських фінансових установ на кредитному ринку;

наявність/відсутність джерел нового фінансування (скажімо, якщо типова держава єврозони змушена знаходити нові кредити приблизно на 10% від загальної суми боргу щорічно, то типовий банк єврозони змушений знаходити 10% щоденно його загального боргового навантаження. Ця щоденна потреба в мільярдах євро свіжої ліквідності означає, що спіраль банківської кризи може почати закручуватися з надзвичайною швидкістю [6, c. 54]);

строк/тривалість залучень/запозичень та їх ціна; наявність/відсутність економічних санкцій проти країни; наявність/відсутність державних гарантій для банківських облігацій; боргова місткість банківського сектору (його здатність обслуговувати і

погашати борг за рахунок власних доходів); можливість/неможливість реструктуризації боргу банківського сектору; наявність/відсутність права кінцевих зовнішніх позичальників на дострокове

погашення кредитів й обмежень у кредитних угодах, що уможливлюють узгодження інтересів акціонерів і кредиторів;

співвідношення між внутрішньою і зовнішньою заборгованістю; доларизація банківських зобов’язань;

довіра/недовіра на міжбанківському ринку; наявність/відсутність активів високої кредитної якості (за різними оцінками

[7, c. 26], вимоги з ліквідності Базеля III, зокрема, дотримання нормативів покриття ліквідності і чистих стійких пасивів, зумовлять зростання попиту на надійні активи в розмірі 2–4 трлн дол., або 15–30% від загального обсягу банківських активів);

використання/невикористання лімітів заборгованості банків перед нерезидентами;

наявність/відсутність жорстких обмежень з забезпечення валютних позик і встановлення межі відкритої валютної позиції по форвардах;

спрямованість пруденційної політики центробанку; інфляція, що знецінює номінальну вартість внутрішнього боргу банківського

сектору; наявність/відсутність тінізації зовнішньої заборгованості комерційних банків; розвиток кредитоманії (зростання кредитів у геометричній прогресії і відсотка

їх неповернення) в суспільстві та ступінь поширення фінансового шахрайства в банківській сфері.

Забезпечення боргової безпеки банківського сектору буде повноцінним за умови безпечності використовуваних при роздрібному і корпоративному кредитуванні нерухомості, автомобілів, інших транспортних засобів як застави з реальною ринковою вартістю, а рефінансуванні центробанком комерційних банків – векселів, поручництв комерційних банків, прав вимоги за кредитними угодами (кредитних вимог) та співвідношення між ними.

Боргова безпека зумовлюється станом корпоративного управління загалом і ризик-менеджменту зокрема.

Зниження рівня боргової безпеки банківського сектору супроводжується розвитком невластивої банківській специфіці діяльності з управління отриманими активами внаслідок стягнення за боргами, створенням для цього відповідних структурних одиниць у банківських установах на кшталт підрозділів управління


65

інвестиційною нерухомістю, стягненою у судовому порядку, яка викупається чи ставиться на баланс, а згодом продається.

На боргову безпеку банківського сектору негативно впливає низька платоспроможність вітчизняних домогосподарств і велика кількість громадян, задіяних у тіньовому секторі економіки України.

Певною мірою позитивно на борговій безпеці банківського сектору позначається використання в банківській діяльності кредитних посередників/агентів, які отримали право здійснювати ідентифікацію клієнта і оформлювати анкети з фінмоніторингу, продаж банківських карток.

Список використаних джерел 1. Пестова А. А. Моделирование взаимосвязи между макроэкономическими переменными и

показателями кредитного рынка для целей стресс-тестирования российского банковского сектора: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. экон. наук: спец. 08.00.13 – математические и инструментальные методы экономики / А. А. Пестова. – Москва, 2014. – 26 с.

2. Кириченко О. А. Вплив зовнішніх боргів на економічну безпеку українських банків / О. А. Кириченко, В. Д. Кудрицький // Механізм регулювання економіки. – 2010. – № 1. – С. 160–169.

3. Вовченко Р. С. Фінансова безпека банківського сектору економіки України: дис. … канд. екон. наук: спец. 08.00.08 – гроші, фінанси і кредит / Р. С. Вовченко. – Київ, 2016. – 237 с.

4. Myers S. Determinants of Corporate Borrowing / S. Myers // Journal of Financial Economics. – 1977. – Vol. 5, issue 2. – Р. 147–175.

5. Ковалев Д. В. Коммерческий банк – не инвестор / Д. В. Ковалев // Контроллинг. – 2010. – № 37. – С. 48–59.

6. Патрон П. А. Долговой кризис еврозоны: причины и пути преодоления / П. А. Патрон // Вестник Московского университета. – 2012. – № 5. – С. 45–66. – (Серия 6. Экономика).

7. Улюкаев С. С. Дефицит надежных активов / С. С. Улюкаев // Деньги и кредит. – 2013. – № 5. – С. 25–28.

ІННОВАЦІЙНІ СТАТЕГІЇ РОЗВИТКУ БАНКІВ

Старинська Марина Юріївна [email protected]


Актуальність теми. В умовах світової фінансової кризи, фінансові установи все частіше зазнають кризи ліквідності й відпливу фінансових ресурсів, відбуваються скорочення фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, а також звуження інноваційно-інвестиційної діяльності. Саме тому визначення шляхів підвищення конкурентоспроможності вітчизняних банків за рахунок впровадження сучасних інноваційних стратегій розвитку банку набуває особливого значення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Банківська сфера кожної країни з ефективно працюючою економікою є осередком інноваційних продуктів та резуль-татів інтелектуальної діяльності людини. Банківська система забезпечує ефективний розвиток і функціонування усіх галузей господарської системи, регулює потоки грошових коштів, створює передумови для розширеного відтворення економіки [1].


66

Розглядаючи сутність інновацій, слід зазначити, що у Законі України «Про інноваційну діяльність», інновації визначаються як новостворені і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [2].

У контексті розглянутого поняття «інновації», банківську інновацію можна визначити як результат новаторської діяльності банків, наслідком якої є новий продукт, послуга чи технологія.

Основними факторами, що стимулюють появу та впровадження банківських інновацій є: зниження витрат та підвищення продуктивності; підвищення ліквідності та рентабельності; підвищення конкурентоспроможності; збільшення доходів; а також боротьба за клієнта [3, 12].

Практика функціонування провідних банків розвинутих країн свідчить, що їхні успіхи значною мірою пов’язані з розробкою ефективних інноваційних стратегій розвитку банків та їх впровадженням.

На основі проведеного аналізу інноваційної діяльності банківської системи, можна констатувати, що провідні банки України почали активно впроваджувати можливості Інтернет-банкінгу в свою практику надання банківських послуг відносно нещодавно.

В той же час у багатьох з них відсутні інноваційні стратегії розвитку, що базуються на сучасних концепціях розвитку цифрового банкінгу – Банк 2.0, Банк 3.0, Банк 4.0, системному підході до інноваційної діяльності та оцінки її результатів (рис. 1).

Цікавим є той факт, якщо в Україні найбільша частка користувачів інтернет-банкінгу припадає на осіб віком від 25 до 45 років (рис. 3), тоді як у Европі найбільша частка та динаміка використання інтернет-банкінгу припадає на молодь у віці від 18–29 років [4].

Рис. 1. Рівень впровадження інтернет-банкінгу банками України,

% від кількості банків у группі Джерело: розроблено автором за даними джерела [3]

У 2017 році Фінансовим клубом разом з Незалежною асоціацією банків

України і FinMaidan було проведено щорічне дослідження «50 провідних банків України» за різними номінаціями. Однією з таких номінацій був «Інтернет-банкінг». При розрахунку рейтингу враховувалися такі показники, як: кількість клієнтів, які активували повний інтернет-доступ до управління рахунком; функціонал інтернет-банкінгу (можливість здійснювати платежі; можливість поповнення депозиту; можливість погашення кредиту; можливість надання принтскрін-квитанції; можли-


67

вість онлайн-перекладу грошей на інший рахунок, відкритий у банку; можливість здійснення SWIFT-переказів через веб-сайт банку; можливість оплати комунальних послуг); наявність мобільних додатків (для iOS, Android, Windows Phone) і адаптованого веб-сайту для відвідування з мобільних пристроїв [5].

Лідером рейтингу вже не перший рік став Приватбанк, який має самий розвинутий функціонал і онлайн-послугами якого користується максимальна кількість клієнтів.

В умовах зростаючої конкуренції, посилення вимог регулятора, постійних зовнішніх і внутрішніх загроз, банки повинні постійно реалізовувати інноваційні стратегії розвитку і просування на ринку, які б забезпечили ефективність, конкурентні переваги, стабільність і зростання. [8]. Саме на активній взаємодії банку і клієнта будуються інноваційні стратегії Банк 2.0, Банк 3.0 та Банк 4.0, відповідно до яких основними рисами банку майбутнього є орієнтація на розвиток високотехнологічних продуктів і послуг, інноваційна інтернет-направленість, орієнтація на мобільні технології та інтеграція із соціальними медіа [3].

Враховуючи вищезазначене доцільно провести порівняльний аналіз традиційного банкінгу, концепцій Банк 2.0, Банк 3.0 та банк 4.0.

Концепція традиційного банкінгу або «Банк 1.0» ґрунтується на використанні традиційної консервативної бізнес-моделі, тісній взаємодії клієнта з банком, регулярних відвідуваннях банківських відділень за стандартними банківськими послугами, такими як перевірка рахунків або вилучення грошей [9].

Концепція Банк 2.0 концентрується на інноваційних технологіях в цілому (можливості Інтернету, мобільного банкінгу, мобільних платежів, терміналів самообслуговування, безконтактних технологій) та детальному аналізі поведінки сучасного клієнта.

Банк 3.0, або цифровий банк – це сучасний банк головною особливістю якого є мобільність. Він також включає мобільні комунікації, соціальні технології, необмежені пропускні здатності мереж, величезні обсяги зберігання даних та їх обробки завдяки використанню хмарних сховищ і обчислень тощо [3, 11].

Концепція Банк 4.0 передбачає, що завдяки мобільності та аналітиці, банки зможуть зробити транзакції настільки зручними та автоматизованими, що вони практично стануть невидимі для клієнтів. Проте реальна цінність для клієнтів буде походити від персоналізованих послуг, які вони отримують як частину або на додаток до певної транзакції. Так, простий платіж за допомогою мобільного телефону перетворюється на сервіс, який допомагає клієнту отримувати, організовувати та викуповувати пропозиції у свого улюбленого продавця.

Не менш важливою характеристикою Банку 4.0 є те, що відвідування «типової філії» або сайту онлайн-банкінгу перетворюється на зустріч з висококваліфікованим спеціалістом з фінансового планування щодо стратегії виходу на пенсію клієнта. Онлайн та мобільні служби можуть надавати індивідуальні консультації, навіть без самого консультанта, а за допомогою аналітики [8].

На сьогодні, прикладом Банку 4.0, є проект «Humaniq», який був створений командою представників блокчейн-індустрії та представлений світу на міжнародній конференції BlockShow Europe 2017 Мюнхені. Проект Humaniq – мобільний банк нового покоління, заснований на принципах блокчейна і біометричної ідентифікації людини. Користувачі будуть взаємодіяти тільки з мобільним додатком гаманця на своїх смартфонах.


68

Програма міститиме вбудований модуль для збору біометричних даних користувача, таких як запис голосу і відео, які можуть бути використані для ідентифікації користувача і надати їм додаткові можливості платформи, такі як емісія, заснована на діяльності або активності. На сьогодні, проект Humaniq знаходиться на стадії розробки [10].

Цікавим є той факт, що за кордоном спостерігається поширення запусків digital-банків великими традиційними банками. Наприклад, GSbank від Goldman Sachs в США, Digibank (наразі впроваджений в Індії, найближчим часом буде в Індонезії) від сінгапурського DBS, ACCESS OnlineSM в Індонезії від JP Morgan (вони вже вийшли на перше місце в США з користування мобільним додатком традиційного банку в США, обігнав Bank of America та Wells Fargo [4].

Висновки. У сучасних умовах усі банки, як зарубіжні, так і вітчизняні, у своїй діяльності значною мірою орієнтуються на впровадження інновацій як конкурентної переваги на ринку банківських послуг. Однак впровадження окремих інновацій за відсутності інноваційних стратегій розвитку, що відповідають сучасним інноваційним тенденціям Банк 3.0, банк 4.0, не дозволяє забезпечити їм необхідний рівень розвитку, ефективності та конкурентоспроможності. Для успішної реалізації інноваційних стратегій розвитку банки мають активно впроваджувати інноваційну політику, забезпечувати високий рівень ефективності управління, контролю, управління ризиками, високу якість обслуговування клієнтів, сучасний рівень розвитку інфраструктури та інформаційного потенціалу.

Список використаних джерел 1. Ефективність та конкурентоспроможність банківської системи України / Г. Т. Карчева,

Т. С. Смовженко, В. І. Міщенко та ін. ; за заг. ред. д-ра екон. наук Г. Т. Карчевої. – Київ : ДВНЗ «Університет банківської справи», 2016. – 276 с.

2. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 № 40-IV // Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/40-15.

3. Банківський менеджмент: інноваційні концепції та моделі : монографія / за заг. та наук. ред. проф. Л. О. Примостки. – Київ : КНЕУ, 2017. – 380 с. – С. 238.

4. Солодкий В. Традиционные банки против необанков и электронных кошельков / В. Солодкий // Банковский менеджмент. – 2017. – № 4. – С. 14–18.

5. 50 провідних банків України 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://banksrating.com.ua/wpcontent/uploads/2017/04/TOP50_BANK2017.pdf.

6. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.bank.gov.ua.

7. Электронный банк 4.0 // Банковский менеджмент. – 2017. – № 3. – С. 2–4. 8. Reimagining the Digital Bank / Cisco Report. – 2014. – P. 2–35. 9. Vasylieva T. A. Bank 3.0 concept: global trends and implications / T. A. Vasylieva // Financial

and credit activity: problems of theory and practice. – № 1. – Р. 4–10. 10. Humaniq Global Challenge [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://challenge.humaniq.com. 11. Brett King. Bank 3.0: why banking is no longer somewhere you go, but something you do. –

2012. – 397 Р. 12. Карчева Г. Т. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України

// Г. Т. Карчева, Д. В. Булиндін, Ю. В. Кліщук, М. Ю. Старинська // Фінансовий простір. – 2018. – № 1 (29). – С. 32–41.


69

СУЧАСНИЙ ДЕРЖАВНОУПРАВЛІНСЬКИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Тяжкороб Олена Михайлівна, Ткачук Марина Олександрівна

[email protected], [email protected] Харківський навчально-науковий інститут ДВНЗ «Університет банківської справи»

Науковий керівник д.н. з держ. упр., доц., Ковальчук В. Г.

Актуальність теми. Державне регулювання інноваційного розвитку на сучасному етапі є однією з головних умов забезпечення соціально-економічних процесів в Україні з урахуванням глобальних інноваційно-технологічних хвиль. Успішна інноваційна діяльність неможлива без системи з одного боку, державного керування і координації дій усіх її суб’єктів, з іншого боку – інтеграції всіх зацікавлених структур у реалізації інновацій, залучення інвестицій, створення умов, що сприяють інноваційному процесу і впровадженню досягнень науки і техніки в економіку країни.

Завдання України – у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначити шляхи реалізації інноваційної політики з урахуванням реальних умов. Тому актуальним є вдосконалення державно-управлінського впливу на розвиток інноваційного менеджменту.

Викладення основного матеріалу. Інноваційна політика держави являє собою сукупність форм, методів і напрямків впливу держави на виробництво з метою випуску нових видів продукції і технології, а також розширення на цій основі ринків збуту вітчизняних товарів.

Проблемами інноваційної діяльності підприємств України займалися такі науковці: О. І. Волков, Ж. А. Говоруха, Л. І. Федулова, М. П. Денисенко, А. А. Мазур та інші. Інноваційний вектор розвитку промисловості України досліджувала Л. І. Фе-дулова [1].

Мета і напрямки інноваційної політики держави визначаються насамперед характерною рисою тієї чи іншої галузі, її виробничо-економічним потенціалом і рівнем конкурентоздатності основної продукції.

Державна інноваційна політика в базових галузях і виробництвах повинна бути спрямована на прискорене промислове освоєння вітчизняних і закордонних науково-технічних і технологічних досягнень світового рівня, відтворення природних ресурсів.

Конституція України проголошує базові правові передумови державної інноваційної політики [2].

Упродовж 2014–2016 рр. питома вага інноваційно-активних підприємств становила 18,4%. Із загальної кількості обстежених підприємств 5,0% займалися технологічними інноваціями (продуктові та/або процесові), 6,6% – нетехнологічними (організаційні та/або маркетингові), 6,8% – технологічними та нетехнологічними інноваціями.

Сьогодні у всіх розвинених країнах, держава тими чи іншими методами сприяє інноваційному процесу. За попередніми розрахунками, питома вага загального обсягу витрат у ВВП становила 0,48%, у тому числі за рахунок коштів державного бюджету – 0,16% [3].


70

Більшість країн Європейського Союзу та Канада займають проміжне положення між англо-американською та франко-японською моделями інноваційної політики.

Українську інноваційну політику, яка все ще перебуває на стадії формування, можна кваліфікувати як таку, що тяжіє до англо-американської моделі, оскільки держава більше покладається на ринкові механізми стимулювання інноваційної діяльності.

Основним завданням державної інноваційної політики мають бути заходи, спрямовані на створення умов для органічного поєднання науково-технологічного і підприємницького середовища. Держава має посилити пряму підтримку інноваційного процесу у вигляді сприяння створенню інноваційної інфраструктури, становленню науково-виробничих об’єднань тощо, але лише істотні нововведення держава повинна заохочувати фінансово, наприклад, через пільгове оподаткування або за рахунок бюджетних асигнувань. Такий підхід дасть змогу не розпилювати державні кошти на підтримку малоперспективних нововведень і сприятиме інноваціям, спрямованим на економічний прорив і забезпечення стійкого зростання.

Україна має достатньо потужний науковий потенціал. Упродовж 2016 року, за даними, наукові дослідження і розробки в Україні виконували 972 організації, 46,6% з яких належали до державного сектору економіки, 37,7% – до підприємницького, 15,7% – вищої освіти [3].

Враховуючи пріоритетність структурної проблеми у контексті економічного зростання, стратегія структурної перебудови та відповідні програмні заходи мають стати провідною складовою, ядром загальнонаціональної стратегії і в цілому соціально–економічного розвитку.

Сучасний вітчизняний ринок інновацій передбачає створення реальних умов для переходу економіки на інноваційно–інвестиційну модель розвитку та «впровадження механізму диференційованого пільгового оподаткування підприємств залежно від рівня їхньої інноваційної активності, стимулювання науково–дослідних та дослідно–конструкторських установ і організацій до введення в господарський обіг нематеріальних активів, утворення галузевих інноваційних фондів» [4].

Висновки. Дослідження свідчать, що ефективною формою державної підтримки інноваційної та наукової діяльності є створення за участю держави вузівсько-промислових дослідницьких центрів. Засобами такого стимулювання можуть бути фінансування початкових витрат вузівсько-промислових центрів із коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безкоштовних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів.

Таким чином, управління інноваційною діяльністю ВНЗ відповідає націо-нальним інтересам України, сприяючи переходу її економіки на інноваційний шлях розвитку.

Список використаних джерел 1. Инновационный вектор развития промышленности Украины / Л. И. Федулова

// Экономика Украины. – 2013. – № 5. – С. 30–37. 2. Конституція України [Електронний ресурс]. – 1996. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96–%D0%B2%D1%80. 3. Державна служба статистики [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua. 4. Рубан В. Інноваційна модель стратегічного розвитку України : методологія і досвід

/ В. Рубан, О. Чубукова, В. Некрасов // Економіка України. – 2003. – № 6 (499). – С. 14–19.


71

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МОТИВАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ В МЕЖАХ ТЕОРІЇ «Х» ТА «Y» Д. МАКГРЕГОРА

Федоренко Андрій Володимирович


Науковий керівник: д.е.н., проф. Кравченко І. С.

У сучасних умовах підприємствам часто доводиться діяти у високо-конкурентному середовищі і знаходити нові і нові ресурси для підвищення своєї конкурентоспроможності, зокрема шукати нові форми взаємодії з персоналом. Одним з векторів, які задають межі взаємин між роботодавцем і працівником є визначення поняття «мотивація персоналу».

У теоретичному плані визначення поняття «мотивація» дає нам розуміння взаємозв’язків, істотних властивостей мотивації як явища та процесу, а в практичному ракурсі має визначати взаємини між менеджментом і персоналом і також пояснювати явища небажані для роботодавця, такі як опортуністична поведінка персоналу.

Небажане поводження персоналу (ухилення від виконання обов’язків, крадіжки, шкідництво, використання ресурсів компанії в особистих інтересах) типово для багатьох українських підприємств. Водночас для ефективного функціонування підприємству необхідно наймати співробітників з високим рівнем відповідальності, ініціативності, прагненням виявляти зацікавленість в максимізації прибутку підприємства. Вирішення означених проблем в поведінці персоналу передбачає створення системи мотивації, яка б виключала можливий опортунізм з боку лінійного та керівного складу.

Питання окремих аспектів мотивації персоналу цікавлять багатьох вчених, що дозволяє розглядати її з різних точок зору. Проводиться загальнотеоретичне дослідження поняття мотивація (Колот А. М., Шільнікова З. М.), практичне дослідження систем мотивації на промислових підприємствах (Бодарецька О. М. та Гуцан О. М., Нижник В. М.), в сільському господарстві (Бакуліна О. С.), в банківському секторі (Кузнєцов А. М.), в будівельній сфері (Пиж Н. С.), у легкій промисловості (Осіпова А. Ю.). Також проводяться дослідження системи мотивації праці з урахуванням інноваційного розвитку економіки (Ткаченко О. А.), в рамках регіональних ринків праці (Семікіна М. В.).

Для визначення найбільш затребуваного визначення поняття «мотивація персоналу» було застосовано наступні критерії: тлумачення повинно пояснювати характер взаємовідносин між роботодавцем і працівником (в межах теорії Х і Y Д. МакГрегора [1]), а також пояснювати небажану поведінку з боку персоналу.

Концепція Д. МакГрегора обрана в зв’язку з тим, що розподіл на категорії Х і Y дає можливість подивитися на еволюцію теорії мотивації разом з еволюцією економіки в розрізі її трансформації від індустріальної до нової економіки. В умовах нової економіки взаємовідносини працівника і роботодавця краще характеризує теорія Y, ніж теорія Х. Тому найактуальніше для нової економіки розуміння мотивації персоналу буде більше відповідати теорії Y Д. МакГрегора.

Формулювання поняття «мотивування», «мотивація», «мотивація персоналу», можна представити у вигляді двох головних груп. Перша група розуміє мотивацію як


72

спонукання об’єкта впливу до діяльності. Такої позиції, в загальних рисах, дотримується Мескон М. [2], який характеризує мотивацію як «Процес збудження себе та інших до діяльності для досягнення особистих цілей и цілей організації» і ряд українських дослідників (Кузнєцов А. М. [3]). Друга група розуміє мотивацію як процес формування потрібних мотивів у людини (Семикіна М. [4]), необхідної мотивації (Бодарецька О. [5]).

Подібне розуміння мотивації передбачає, що працівника необхідно спонукати до роботи, формувати у нього мотиви необхідні для досягнення певних результатів, цілей підприємства. І, відповідно, його необхідно контролювати для того, аби поведінка працівника відповідала потребам підприємства.

Додатковий аспект визначення «мотивування» пропонує Бакуліна О. [6], в якої мотивація персоналу передбачає розкриття і використання потенціалу особистості, створення умов для реалізації інноваційних, інтелектуальних, культурних і творчих можливостей особистості. Таким чином, з мотивації як спонукання до трудовому поведінки акцент пересувається на створення умов для розкриття потенціалу працівника. Мотивація як договір між роботодавцем і працівником розглядається в роботі Осипової А. [7]

Якщо співставити представлені формулювання поняття «мотивування», «мотивація», «мотивація персоналу» з теорією Дугласа МакГрегора, то стає зрозумілим, що переважно формулювання відповідають в більшій частині опису теорії Х, ніж теорії Y. За своєю природою людина ледача, не любить працювати, уникає відповідальності, тому її необхідно контролювати і спонукати до праці за допомогою системи «заохочення та покарання» – саме так характеризує людину і систему мотивації теорія Х. Сюди ж необхідно віднести прагнення до опортунізму – крадіжки, шахрайство, використання ресурсів компанії в особистих інтересах. І саме тому працівника треба контролювати та спонукати до праці, або формувати в нього потрібні для підприємства мотиви.

В такому випадку, виникає протиріччя в поведінці людини. Під час працевлаштування потенційний працівник був готовий виконувати всі зобов’язання передбачені трудовою угодою. В іншому випадку роботодавець не уклав би з ним договір. У процесі виконання своїх функціональних обов’язків на підприємстві працівник набуває інші риси – стає ледачим, безвідповідальним, необов’язковим. Але якщо спочатку людина як працівник прагне брати на себе відповідальність, хоче реалізувати свій внутрішній потенціал, то чому з часом виникають випадки опортунізму?

Потенційний працівник укладає трудову угоду зі своїм роботодавцем, в якому передбачається певне співвідношення зусиль, які необхідно докласти працівникові і винагороди, яка буде отримана в результаті. Даний договір обома сторонами розглядається як справедливий. І при укладенні договору співробітник згоден його виконувати, тобто докладати зусиль для виконання посадових обов’язків. Тому можна говорити про те, що немає потреби в спонуканні людини виконувати свої функціональні обов’язки, вона вже погодилась це робити, коли уклала трудову угоду з роботодавцем.

Завдання менеджменту в такому випадку дотримання умов угоди – виплата винагороди, а також створення умов для максимального використання потенціалу працівника, який він готовий задіяти згідно трудового договору. У такому формулюванні мотивація персоналу – це створення умов для виконання трудового


73

договору, створення можливостей для його виконання. І це більше відповідає теорії Y Д. МакГрегора.

Однак, багато дослідників мотивації персоналу відзначають опортунізм з боку працівників. Чому на початку своєї діяльності працівник самовмотивований, а в процесі діяльності він вимагає контролю і спонукання до праці?

Таку поведінку працівника можна пояснити тим, що трудовий договір, який спочатку вважався справедливим, з часом може змінити свій статус – стати несправедливим. По-перше, роботодавець може не дотримуватися умов договору по частині винагороди. По-друге, може змінитися ситуація на ринку праці, де зростання попиту на певних фахівців зробить спочатку справедливий договір несправедливим. По-третє, умови праці можуть вимагати більшу кількість зусиль для виконання договору, ніж передбачалося в момент його укладення. По-четверте, колектив підприємства може стати орієнтиром для зміни оцінки справедливості договору.

Таким чином, опортунізм властивий деяким працівникам можна пояснити як реакцію на порушення трудової угоди. Очікувано, що працівник може уникати роботи, нанести шкоду підприємству або використовувати його ресурси в особистих інтересах з метою відновлення справедливості трудового договору.

Виходячи з цього, система мотивації персоналу, крім створення умов для виконання договору з боку працівника, повинна ще передбачати механізми дотримання умов договору, аби у персоналу не виникало потреби в пошуку можливостей самостійної зміни співвідношення зусилля-винагорода за допомогою опортуністичної поведінки.

Таким чином, визначення мотивації персоналу, які за своєю суттю при-пускають спонукання персоналу до праці пояснюють поведінку робітників в рамках теорії Х Д. МакГрегора. Така точка зору на мотивацію персоналу не дає можливості пояснити опортуністичну поведінку працівника. Менеджмент будує нерівні стосунки з працівниками, контролюючи, аби їх поведінка відповідала цілям організації.

Якщо розглядати поняття «мотивація персоналу» з точки зору створення умов для розкриття потенціалу працівника, що вимагає самомотивації, самоконтролю, а не спонукання з зовнішньої сторони, то воно наближається до теорії Y. До того, виникає можливість пояснити небажану поведінку персоналу, що знижує конкуренто-спроможність підприємства. А менеджмент в таких організаціях вибудовує більш рівноправні взаємини з персоналом, покладаючись на самоконтроль і самомотивацію співробітників.

Тому можна зробити висновок, що найбільш затребуваною в умовах нової економіки інтерпретацією поняття «мотивація персоналу» буде її розуміння як процес створення умов для розкриття трудового потенціалу працівника.

Список використаних джерел 1. Douglas McGregor. Human Side Of Enterprise // Management Review. – 1957. – № 11. –

P. 41–49. 2. Мескон М. Основы менеджмента : учебн. пособ. / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. –

Москва : Дело, 1994. – 702 с. 3. Кузнєцов А. М. Фінансове управління розвитком банку на основі застосування

інструментів мотивації персоналу: автореферат дис. ... д-ра.екон.наук / Кузнєцов А. М. ; 08.00.08 – гроші, фінанси і кредит. – Одеса : ОНЕУ, 2015. – 20 с.

4. Семикіна М. В. Мотивація ефективної зайнятості: пошук оптимальної стратегії : монографія / М. В. Семикіна, Н. А. Іщенко. – Кіровоград : КОД, 2012. – 216 с.


74

5. Бодарецька О. М. Інноваційні технології мотивування персоналу машинобудівних підприємств : канд. екон. наук: спеціальність: 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності) / Бодарецька О. М. ; Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2016. – 238 с

6. Бакуліна О. С. Мотивація персоналу сільськогосподарських підприємств в умовах реалізації євроінтеграційних пріоритетів : автореф. дис ... канд. екон. наук: 08.00.04 / Бакуліна О. С. – Житомир, 2015. – 20 с.

7. Осіпова А Ю Механізм забезпечення ефективного управляння персоналом підприємства: дисертація … канд. екон. наук : спеціальність 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності) / А. Ю. Осіпова. – Хмельницький національний університет, Хмельницький, 2015 – 246 с.

ЦІНОВА КОНКУРЕНЦІЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Чорний Володимир Андрійович [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., проф. Гірченко Т. Д.

Актуальність теми. В умовах, коли кінцевий продукт у різних комерційних

банках немає ніяких відмінностей, а різні інновації, які може придумати один із учасників ринку в стислі строки, можуть бути взяті на озброєння їхніми конкурентами, велику роль відіграє саме цінова політика банків. Також ціна є важливим індикатором фінансової стабільності у банку. В разі, якщо банк різко піднімає відсотки за своїми депозитними продуктами, то цей сигнал швидше потрібно сприймати як ознаку зародження проблем, ніж бажання отримати нових клієнтів. Однак низька фінансова грамотність українського населення не дає можливість вловити цей сигнал, саме тому рекордсмени за кількістю відшкодувань при банкрутстві різних банків мали справу з ФГВФО більше 10 разів. Саме тому доцільно буде порівняти середні відсоткові ставки на ринку та їх зв’язок з дотриманням банками пруденційних нормативів Національного банку України.

Викладення основного матеріалу. Перш за все доцільно буде навести визначення основних категорій. Так, цінова політика – це комплекс заходів щодо визначення цін, цінової стратегії і тактики, умов оплати, варіювання цінами залежно від позиції на ринку, стратегічних і тактичних цілей фірми [1], а цінова конкуренція в банку пов’язана з можливими ціновими перевагами одного банку перед іншим, або одного функціонального використання коштів перед іншим способом використання цих коштів [2]. У банківській діяльності важливими складовими цінової конкуренції є встановлення цін на кредитні та депозитні продукти. Кредити становлять в середньому 80% від їх активної складової балансу, тому це основна стаття доходів у банку. Саме тому важливо правильно її встановити, адже за умови, коли ціна є занадто високою, клієнти виберуть альтернативні варіанти, і банк не отримає доходу взагалі, в іншому ж разі цей дохід буде штучно занижено через хибну оцінку його маркетингового департаменту. Якщо розглядати депозити, то це також важлива складова банківської діяльності, адже лише залучивши кошти в своїх клієнтів, він отримує кошти для їх подальшого розміщення, що і є його головною функцією як фінансового посередника. Тому ключовим питанням є те, що саме завдяки залученню


75

коштів банк може управляти своїми пасивами, а отже і ліквідністю. Відповідно якщо банк різко збільшить процентні ставки за своїми депозитними продуктами, то можна стверджувати про те, що у нього є проблеми з ліквідністю, і він не може виконувати своїх зобов’язань, а отже варто добре подумати та вивчити його інші показники перш, ніж зробити вибір на користь розміщення коштів саме в цьому банку. Однак, в Україні в найближчому майбутньому цей процес буде відбуватися через запровад-ження нових вимог щодо ліквідності для приведення їх у відповідність до рекомен-дацій Базельського комітету з банківського нагляду, зокрема, запровадження коефіці єнту з покриття ліквідності та коефіцієнта чистого стабільного фінансування [3]. З іншого боку, якщо банк навпаки знижує свої процентні ставки за депозитами, то можна зробити висновок, що він не зацікавлений в тому, щоб отримати додаткове надходження коштів.

Саме це ми зараз і спостерігаємо на українському банківському ринку. Така ситуація пов’язана з дією декількох факторів. По-перше, у банківській системі зараз є надлишок ліквідності через небажання банків активно кредитувати економіку, що пов’язано з їх недостатньою захищеністю як кредиторів, яка вже призвела до виникнення понад 56% непрацюючих кредитів, тому банкіри не зацікавлені в тому, щоб повторити своїх помилок. По-друге, ставки за валютними депозитами зараз активно наближаються до нуля, що пов’язано з високою загрозою наразитися на валютні ризики для банку, адже при переході до політики інфляційного таргетування [4] НБУ відмовився від фіксації обмінного курсу та зробив його керовано-плаваючим, тобто НБУ лише згладжуватиме лише шоки на валютному ринку, в інших ситуаціях не заважаючи його волатильності.

Таблиця 1 Перелік банків з найбільшими середніми реальними процентними ставками

за депозитами для юридичних осіб 10 найбі льших 10 найменших

Банк Середня ставка за депозитами

Банк Середня ставказа депозитами

ПАТ «БАНК ФОРВАРД» 22,92 ПАТ «АП БАНК» 0,55 ПАТ «СБЕРБАНК» 7,81 ПАТ «БАНК "ПОРТАЛ"» 0,51 ПАТ «БАНК 3/4» 7,23 ПАТ «КРИСТАЛБАНК» 0,48 АТ «БМ БАНК» 7,15 АТ «УкрСиббанк» 0,43 ПАТ «ВТБ БАНК» 6,95 ПАТ АКБ «АРКАДА» 0,42 АТ «Місто Банк» 4,39 ПАТ «БТА Банк» 0,40 АТ «ОЩАДБАНК» 4,21 ПАТ «АЙБОКС БАНК» 0,35 «Укрексімбанк» 3,73 ПАТ «БАНК ФАМІЛЬНИЙ» 0,17 ПАТ «КРЕДИТВЕСТ БАНК» 3,37 ПАТ «АЛЬПАРІ БАНК» 0,01 ПАТ «КРЕДИТ ЄВРОПА БАНК»

3,28 ПАТ «РОЗРАХУНКОВИЙ ЦЕНТР»

0,01

Джерело: власні розрахунки автора на основі даних НБУ Саме тому кінцевому споживачеві є надзвичайно важливо мати можливість

отримати якнайбільше різних даних щодо того, в якому фінансовому становищі перебуває банк. Саме тому НБУ вирішив збільшити транспарентність банківського сектору України, почавши публікацію дотримання банками пруденційних нормативів [5].

Саме тому доцільним буде провести аналіз їх взаємозв’язку, а оскільки ФГФВО не відшкодовує втрати юридичним особам [6], то ситуацію зі співвідношенням цін та


76

відповідності буде доцільним проілюструвати саме на прикладі юридичних осіб, адже їх ризики є значно вищими.

Як можна побачити у табл. 1, найбільші відсоткові ставки за депозитами пропонує ПАТ «Банк Форвард», це в першу чергу пов’язано з тим, що в цього банку від’ємне значення регулятивного капіталу, тому він порушує більшість вимог НБУ, а отже намагається за допомогою значно вищих ставок залучити клієнтів. Також серед наведених банків порушення є у ПАТ «Сбербанк», АТ «Місто Банк», ПАТ «ВТБ Банк», «Укрексімбанк» – перевищення максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), ПАТ «ВТБ Банк» – недостатність нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2), АТ Ощадбанк, ПАТ «ВТБ Банк», «Укрексімбанк» (Л13-2) – порушення нормативу ризику загальної короткої відкритої валютної позиції. Отже, більше половини банків з найбільшими ставками мають порушення вимог НБУ, а отже клієнтам цих банків потрібно добре подумати, чи вартує ризик отримувати вищі доходи у таких банках. Якщо розглядати банки з найменшими процентними ставками, то лише ПАТ «АЙБОКС Банк» порушує норматив макси-мального розміру кредитного ризику за операціями з пов’язаними з банком особами (Н9). Тому можна вважати ці банки більш стабільними, а отже вони і за нижчий ризик при розміщенні коштів у них пропонують значно нижчі процентні ставки.

Як можна побачити в табл. 2, банки встановлюють значно вищі процентні ставки за кредитами, таким чином, сформувавши маржу достатню для покриття всіх ризиків, вони намагаються убезпечити себе від всіх ризиків. Саме тому із наведеного переліку банків порушення нормативів є лише у ПАТ КБ «Приватбанк», однак вони залишились у спадок новому власнику від попередніх, і тому ще не всі були приведені в норму. Якщо розглядати банки з найменшими ставками, то знову ж таки тут більшість банків є порушнками, адже вони не встановили адекватні відсоткові ставки у відповідності до ризику, який несуть в собі кредитні операції. Так, у цьому переліку знову є ПАТ «Банк Форвард», ПАТ «ВТБ Банк», ПАТ «Сбербанк», ПАТ «Мегабанк» порушує Н2. ПАТ «Банк Кредит Дніпро», ПАТ «Укрсоцбанк», АБ «Південний» – Н7, Банк Інвестицій та Заощаджень, ПАТ «Комінвестбанк» – Н9. Тому низькі ставки є невигідні для таких банків.

Таблиця 2 Перелік банків з 10 найбільшими середніми реальними процентними ставками

за кредитами для юридичних осіб 10 найбільших 10 найменших

Банк Середня ставка

за кредитамиБанк

Середня ставка

за кредитамиПАТ «БАНК ФАМІЛЬНИЙ» 56,50 Акціонерний банк «Південний» 3,66 ПАТ «А - БАНК» 54,04 АТ «ПРОКРЕДИТ БАНК» 3,62 ПАТ «АЛЬПАРІ БАНК» 48,30 ПАТ «УКРСОЦБАНК» 3,60 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» 38,04 ПАТ «СБЕРБАНК» 3,53 ПАТ «БТА Банк» 37,89 ПАТ «КОМІНВЕСТБАНК» 3,48 АТ «БАНК АВАНГАРД» 29,75 БАНК ІНВЕСТ. ТА ЗАОЩАДЖЕНЬ 3,40 АТ «ПРАВЕКС БАНК» 17,73 ПАТ «БАНК КРЕДИТ ДНІПРО» 2,93 ПАТ «БАНК 3/4» 17,09 ПАТ «МЕГАБАНК», Харків 2,43 АТ «АЛЬТБАНК» 14,50 ПАТ «ВТБ БАНК» 1,97 АБ «КЛІРИНГОВИЙ ДІМ» 14,41 ПАТ «БАНК ФОРВАРД» 0,28

Джерело: власні розрахунки автора на основі даних НБУ


77

Аналогічна ситуація спостерігається і серед операцій з фізичними особами, різниця лише в тому, що інші банки орієнтуються на роздрібний бізнес, а отже у списку банків з найменшими ставками є ті, які не надають таких послуг фізичним особам, оскільки ці банки з іноземним капіталом працюють на ринку банківських послуг України лише в сегменті корпоративних клієнтів.

Висновки. цінова конкуренція в банку пов’язана з можливими ціновими перевагами одного банку перед іншим, або одного функціонального використання коштів перед іншим способом використання цих коштів, однак банки, проводячи змагання саме в ціновому аспекті, зайвий раз наражають себе на ризики, що знайшло своє відображення у порушенні цими банками пруденційних нормативів НБУ. Банки, які намагаються встановлювати високі ціни для залучення коштів, потім не мають можливості їх розмістити з необхідною їм маржою, а отже самі наражають як себе на проблеми, так і піддають ризику своїх клієнтів, які можуть втрати свої кошти в результаті оголошення таких банків неплатоспроможними та їх передачі в ФГВФО.

Список використаних джерел 1. Гаркавенко С. С. Маркетинг : підручник / С. С. Гаркавенко. – Київ : Лібра, 2002. – 712 с. 2. Дубовик О. В. Маркетинг у банку : навч. посібник / Дубовик О. В., Бойко С. М.,

Вознюк М. А., Гірченко Т. Д. – Львів : ЛБІ НБУ, 2006. – 275 с. 3. Постанова Правління НБУ від 15 лютого 2018 року № 13 «Про запровадження

коефіцієнта покриття ліквідністю (LCR)» 4. Постанова Правління Національного банку України від 18.08.2015 № 541 «Про Основні

засади грошово – кредитної політики на 2016-2020 роки». 5. Постанова Правління НБУ від 15 лютого 2018 року № 11 «Про встановлення переліку

інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню банками України» 6. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012

№ 4452-VI.

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ БАНКУ: СУТНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПІДВИЩЕННЯ

Цистан Ірина Василівна [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник д.е.н., проф. Ткаченко Н. В.

Діяльність банків у сфері реалізації інвестиційних стратегій та задоволенні

інвестиційних потреб суб’єктів економічної діяльності сприяє підвищенню конкурентоспроможності країни, її зовнішньоекономічного сектору і відповідає перспективним завданням структурних перетворень, модернізації і підвищенню ефективності національного господарства. Саме тому, дедалі більшого значення набуває дослідження можливостей використання інвестиційного потенціалу банків, обґрунтування важливості використання інвестиційного потенціалу банків для розвитку економіки держави.

Банки як специфічні фінансові інститути забезпечують рух грошових (фінансових) потоків та зв’язують економіку країни з світовою економічною системою. Водночас сутність інвестиційного потенціалу банку досліджується


78

різносторонньо, у зв’язку з досить широким спектром питань, що він охоплює. Інвестиційний потенціал банків свідчить про можливості здійснення капітало-вкладень банківською системою. Визначення інвестиційного потенціалу потрібне переважно для прийняття рішення щодо подальшого стратегічного розвитку банківського сектора, формування його інвестиційної політики.

Існують підходи, які концентруються на окресленні діяльності спеціалізованих інвестиційних банків та формуванні їх інвестиційного потенціалу, що залишає поза увагою роль центрального банку та інших комерційних банків у механізмі формування та ефективного використання інвестиційного потенціалу банківської системи. В цьому випадку інвестиційний потенціал банку показує ступінь ймовірносі вкладання коштів в довготрималі активи, а також можливість розвитку та реалізації інвестиційних послуг банку через поліпшення організаційної структури управління банком, підвищення його конкурентоспроможності на ринку та формування інвестиційних ресурсів, що дозволяє отримати довготривалий позитивний ефект при їх використанні.

Слід відзначити, що сутність інвестиційного потенціалу банківської системи має двоякий характер: з одного боку, він характеризує систему економічних відносин, які виникають з приводу використання банківською системою тих інвестиційних ресурсів, які через неї проходять; з іншого боку, є одним із джерел розширеного відтворення для економіки.

Виходячи з цього, вплив інвестиційного потенціалу банків на економічне зростання є двонаправленим: з одного боку, зростання інвестиційного потенціалу банків стимулює процеси розширеного відтворення та фактично стимулює еконо-мічне зростання. Інвестиційний потенціал банків визначається рівнем акумуляції коштів, від яких залежить ефективність процесу нагромадження капіталу у механізмі суспільного відтворення, тобто рівнем заощаджень.

Отже, на основі висвітленого раніше інвестиційний потенціал банків – це сукупність наявних у банків власних і залучених ресурсів, їх оптимальна структура та раціональне використання для реалізації потреб господарювання й поставленої мети. Дане твердження враховує виконання основних функцій банків, а саме залучення й акумулювання вільних ресурсів у суб’єктів господарювання та задоволення інвестиційних потреб реального сектору економіки.

Величина інвестиційного потенціалу банків залежить від наявності у них внутрішніх інвестиційних ресурсів (власні кошти, залучені ресурсі) з урахуванням можливостей притягнення зовнішніх джерел інвестиційних ресурсів. До основних джерел формування інвестиційного потенціалу комерційних банків належать [4]: прибуток, статутний капітал, фонди спеціального призначення, резервний фонд, стабільна частина депозитів фізичних та юридичних осіб, залишки на рахунках юридичних осіб, кошти від випуску власних цінних паперів, міжбанківські позички тощо.

Водночас О. Заславська, Г. Коваль зазначають [1, с. 13], що реалізація банківськими установами інвестиційної діяльності має бути пов’язана з прийняттям конкретних рішень у сфері нарощування обсягів банківських інвестиційних ресурсів. Від того, наскільки банки приділятимуть увагу формуванню цих ресурсів, залежить їхня спроможність здійснювати активні інвестиційні операції. Тому слід поділяти інвестиційний потенціал банку на власний і залучений. Власний інвестиційний потенціал банку формують його статутний капітал, резервний капітал, банківський прибуток тощо, а залучений інвестиційний потенціал – грошові кошти, розміщені у


79

депозитах, банківських векселях тощо. Вважаємо, що більшу увагу слід приділяти власному інвестиційному потенціалу і статутному капіталу як його складовій та залученню довгострокових коштів.

Таким чином аналіз підходів до визначення сутності інвестиційного потенціалу банку вказує на неоднозначність як безпосереднього його трактування так і основ його управління та використання. Що потребує детального розгляду ключові загрози та ризики, що впливають на стан формування та використання інвестиційного потенціалу банків. Важливим моментом також є дослідження сукупності факторів, вплив яких може призводити до зміни рівня самого інвестиційного потенціалу. Можна виокремити деякі аспекти, поділу факторів від яких залежить рівень інвестиційного потенціалу: за джерелами виникнення: зовнішні (екзогенні) та внутрішні (ендогенні) фактори; фактори мікросередовища (внутрішні складові) й макросередовища (зовнішні складові); за якісними характеристиками їх впливу: фактори-стимулятори та фактори-дестимулятори.

Загалом дане ранжування, зводиться до поділу факторів за джерелами виникнення на зовнішні та внутрішні, які також по різному групуються науковцями. Оптимальним на нашу думку є поділ факторів за ієрархічними рівнями економіки в запропонований Квасницею Р. С. [2, с. 1073]. Так автор до зовнішніх факторів (факторів зовнішнього середовища) впливу на інвестиційний потенціал, які не можна передбачити та на які не можна впливати відносить фактори макрорівня, що відображають вплив умов функціонування міжнародної та національної економік; фактори мезорівня, які відображають вплив умов розвитку регіону та/або галузі, у яких функціонує банк. До внутрішніх факторів впливу на інвестиційний потенціал віносяться фактори мікрорівня, які банк може безпосередньо контролювати, та впливати на їх дію.

Для визначення ролі і місця інвестиційного потенціалу банків в розвитку економіки, важливо розкрити роль банків в інвестиційних процесах. Перш за все слід відмітити, що завдяки їх участі забезпечується переливання грошових капіталів від одних суб’єктів інвестиційних відносин до інших, що сприяє рівномірному розподілу фінансових ресурсів між різними сферами підприємницької діяльності. Особливо важливою є їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є одним з важливих джерел кредитів та інвестицій в економіку.

Підтримуємо підхід авторів Л. Д. Лебединської та Л. М. Ремньової стосовно поділу впливу банків на інвестиційні процеси на прямий та непрямий. Що стосується прямого впливу банківських установ на інвестиційні процеси, то він полягає у мобі-лізації заощаджень населення і спрямування їх на інвестування через використання кредитного механізму та ринок цінних паперів, а також у вкладенні в інвестиційні проекти власних і залучених ресурсів. Непрямий вплив полягає в обслуговуванні руху коштів, які належать клієнтам-інвесторам і призначені для інвестиційних цілей, а та-кож у виконанні цілого спектра посередницьких функцій [3, с. 92].

Існує досить щільний кореляційний зв’язок між рівнем розвитку фінансового,у тому числі й банківського, сектора й темпами зростання економіки. Тому в системі відтворення і збільшенні економічного потенціалу економіки, а отже, забезпечення високих темпів економічного зростання важливу роль слід приділити банківським інвестиціям.

Для ефективного здійснення даного процесу інвестиційна діяльність комер-ційних банків має ґрунтуватися на наступних засадах:


80

відповідність стратегічним цілям діяльності банку, орієнтація на потреби ринку;

створення продуктів та послуг, що можуть полегшити доступ банку до дешевих та стійких джерел ресурсів на ринку;

відповідність за термінами джерел формування ресурсів та напрямків їх використання;

диверсифікованість джерел банківських ресурсів, що підвищить сталість ресурсної бази банку в цілому;

врахування зовнішніх та внутрішніх чинників середовища банку, мінімізація впливу банківських ризиків;

Необхідність інвестиційної діяльності комерційних банків обумовлена взаємо-залежністю розвитку банківської системи та економіки в цілому. З одного боку, банківські установи зацікавлені в стабільному економічному середовищі, що є необхідною умовою їхньої діяльності, а з іншого – стабільність економічного розвитку багато в чому залежить від високого ступеня надійності банківської системи, її ефективного функціонування. Загалом значення використання банківсь-кого інвестиційного потенціалу, як важливої передумови розвитку економіки слід розглядати в комплексі, як на макро- так і мікроекономічному рівнях.

Висновки. В сучасних умовах для розвитку економіки важливо залучати інвестиційний потенціал банків. Оскільки, за підтримки банківських установ розширяться можливості для розвитку економіки. Використання інвестиційного потенціалу комерційного банку дозволить диверсифікувати ризики та підвищити прибутковість банківського бізнесу та довіру до нього. Що в свою чергу створить умови для покращення рівня фінансування економіки за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел та сприятиме загальному розвитку економіки.

Список використаних джерел 1. Заславська О. І. Сучасний стан, проблеми та перспективи інвестиційної діяльності

комерційних банків України / О. І. Заславська, Г. С. Коваль // Молодий вчений. – 2015. – № 10 (25). – С. 12–16.

2. Квасниця Р. С. Принципи функціонування інвестиційного потенціалу інститутів фінан-сового ринку та фактори впливу на ефективність його формування й використання / Р. С. Квасниця // Глобальні та національні проблеми економіки. – 2014. – № 2. – С. 1072–1076.

3. Лебединська Л. Д. Інвестиційний потенціал банків та страхових компаній / Л. Д. Лебе-динська, Л. М. Ремньова // Чернігівський науковий часопис. – 2011. – № 2 (2). – С. 91–96. – (Серія 1: Економіка і управління).

4. Ткаченко Н. В. Формування інвестиційного потенціалу комерційних банків [Електронний ресурс] / Н. В. Ткаченко. – Режим доступу : http://fbi.crimea.edu/arhiv/2011/nv_4-2011/011tkachenko.pdf.


81

ПРОБЛЕМИ АКТИВІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

Шумило Андрій Мирославович

[email protected] Національний університет «Львівська політехніка»

Науковий керівник к.е.н., доц. Кулиняк І. Я.

У сучасних реаліях розвиток інноваційної діяльності підприємств для держави являє собою важливий аспект у вдосконаленні національної економіки. Прогрес у науці та техніці на пряму пов’язаний із становищем нашої країни у світовій спільноті. Після проголошення незалежності України ми поступово втрачали свої позиції в науково-технічному прогресі порівняно із провідними країнами світу.

Значущість державного регулювання інноваційної діяльності є більш вагомим аніж регулювання звичайних економічних процесів. Адже на прикладах розвинених країн відомо, що введення нових технологій забезпечує приріст валового прибутку на значному рівні. Згідно статистичних даних в період з 2010 року по 2015 рік кількість організацій, які виконують наукові дослідження й розробки зменшилась з 1303 до 978 [1].

Упродовж 2014–2016 рр. питома вага інноваційно активних підприємств становила 18,4%. Із загальної кількості обстежених підприємств 5,0 % займалися технологічними інноваціями (продуктові та/або процесові), 6,6 % – нетехнологічними (організаційні та/або маркетингові), 6,8% – технологічними та нетехнологічними інноваціями. За даними обстеження 2014–2016 рр., найвищий рівень інноваційної активності спостерігався серед підприємств у сфері інформації та телекомунікації (22,1%) і переробної промисловості (22,0%). Більшість інноваційно активних промислових підприємств поряд з технологічними запроваджували нетехнологічні інновації [2].

У 2017 р. інноваційною діяльністю в промисловості займалися 759 підприємств, або 16,2% обстежених промислових. У 2017 р. 88,5% інноваційно активних промислових підприємств упроваджували інновації (або 14,3% обстежених промислових) [3].

Основним бар’єром для впровадження інновацій на сучасних вітчизняних підприємствах є недосконала нормативно-правова база держави, перш за все – недоліки у податковому, митному та антимонопольному регулюванні інноваційної діяльності, необхідність посилення захисту прав інтелектуальної власності тощо [4, c. 161].

Вагомими факторами, які стримують активізацію інноваційної діяльності підприємств в Україні є корупція, бюрократія та відсутність державної політики щодо питань кадрового забезпечення інноваційної діяльності. За даними міжнародної організації Transparency International Україна посіла 130 місце серед 180 країн у світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2017 рік [5]. Поруч із нами такий же результат мають такі країни як Гамбія, М’янма, Іран Сьєрра-Леоне. Це показує те, що боротьба з корупцією в Україні не є ефективною. Експерти Світового банку оцінюють річну суму хабарів в Україні на рівні двомісячного торгового обороту країни [6]. Високий рівень корупції стримує закордонних інвесторів, що в свою чергу значно знижує потік коштів з-за кордону. Це значною мірою стримує розвиток інноваційної діяльності в Україні, адже державне фінансування є недостатнім.


82

На жаль, сучасне функціонування державних органів влади та структур не може забезпечити вітчизняного фахівця високооплачуваною роботою та відповідними умовами праці, що в свою чергу змушує велику кількість спеціалістів шукати тимчасового або постійного заробітку за кордоном. Відсутність державної кадрової політики з питань кадрового забезпечення інноваційної діяльності, відсутність гарантованого працевлаштування випускників вузів та інші аспекти через які Україна втрачає безцінні кадри, які могли б дати поштовх чомусь новому та перспективному, усе це впливає на розвиток науки та техніки не в кращу сторону.

Одним з найвагоміших чинників низької інноваційної активності підприємств є недостатня фінансова підтримка держави інноваційних процесів та проектів. У 2017 р. на інновації підприємства витратили 9,1 млрд грн, у т.ч. на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення – 5,9 млрд грн, на внутрішні та зовнішні науково-дослідні розробки – 2,2 млрд грн, на придбання інших зовнішніх знань (придбання нових технологій) – 0,02 млрд грн та на інші роботи, пов’язані зі створенням та впровадженням інновацій (інші витрати), – 1,0 млрд грн. Основним джерелом фінансування інноваційних витрат залишаються власні кошти підприємств – 7704,1 млн грн (або 84,5% загального обсягу витрат на інновації). Кошти держав-ного бюджету отримали 8 підприємств, місцевих бюджетів – 17, загальний обсяг яких становив 322,9 млн грн (3,5%); кошти вітчизняних інвесторів отримали 5 підпри-ємств, іноземних – 3, загалом їхній обсяг становив 380,9 млн грн (4,2%); кредитами скористалося 21 підприємство, обсяг яких становив 594,5 млн грн (6,5%) [3].

Серед інших проблем активізації інноваційної діяльності вітчизняних підприємств можна виокремити [4, c. 161–162]:

– обмеженість інформації щодо вітчизняного та іноземного досвіду з впровадження інновацій;

– ризикованість впровадження інновацій, що передбачає недоотримання очікуваного результату від впровадження інновацій;

– невідповідність кадрового забезпечення, що, перш за все, пов’язано із недостатньою кваліфікацією кадрів, та може бути вирішено шляхом запровадження принципово нових освітніх програм для підготовки фахівців із інноваційної діяльності, а також створення комплексних програм із підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідних кадрів як на загальнодержавному рівні, так і на рівні окремого підприємства;

– суб’єктивне уявлення про значення інновацій в підприємництві, яке полягає в недовірі до інноваційного продукту як зі сторони підприємства-виробника, так і зі сторони споживача.

Державі варто врегулювати усі питання, щоб пожвавити інноваційну активність підприємств, а саме [7, c. 207]:

– розробити заходи стимулювання фінансування інноваційної діяльності різними інвесторами, а саме державою, позабюджетними фондами;

– запровадити механізми надання пільг підприємствам, які впроваджують інноваційну діяльність;

– удосконалити законодавчу та нормативно-правову базу регулювання інноваційної діяльності підприємств;

– розробити механізми захисту інтелектуальної власності, підвищити якісний рівень виданих патентів;

– надавати безвідсоткові кредити на пільгових умовах малим підприємствам, що займаються науковими розробками.


83

Отже, можна зробити висновок, що на сьогодні в Україні існує маса аспектів, які негативно впливають на розвиток інноваційної діяльності. Основними з них є недосконала нормативно-правова база, корупція, бюрократія, недостатня фінансова підтримка держави, відсутність визначеної державної політики щодо питань кадрового забезпечення інноваційної діяльності тощо. Для того, щоб зрушити з місця державі необхідно насамперед подолати корупцію, адже вона гальмує не лише інновації, а й унеможливлює інші процеси, які необхідні для подолання всіх проблем. Список використаних джерел 1. Наукові кадри та кількість організацій // Державна служба статистики України

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2005 /ni/ind_rik/ind_u/2002.html.

2. Обстеження інноваційної діяльності в економіці України за період 2014–2016 рр. : експрес-випуск // Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/express/expr2017/10/183w.zip.

3. Інноваційна діяльність промислових підприємств у 2017 році // Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2018/dop/04/dop_idpp17_w.zip.

4. Кулиняк І. Я. Проблеми впровадження інновацій на вітчизняних підприємствах та напрямки їх вирішення / І. Я. Кулиняк, О.-І.М. Демків // Тези доповідей ІV Міжнародної науково-практичної відеоконференції «Управління інноваційним процесом в Україні: проблеми комерціалізації науково-технічних розробок», (Львів, 23–24 травня 2012 р.). – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2012. – С. 161–162.

5. Transparency International [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.transparency.org/news/feature/corruption_perceptions_index_2017.

6. Агентство стратегічних досліджень 2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sd.net.ua/2012/03/09/rozvitok-korupciyi-scenarij-1-pesimistichnij.html.

7. Кулиняк І. Я. Напрями пожвавлення інноваційної активності підприємств / І. Я. Кулиняк, Ю. В. Русин // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених «Економічний розвиток держави, регіонів і підприємств: проблеми та перспективи», м. Львів, 18–19 травня 2017 р. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2017. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM). – С. 206–207.

ФІНАНСОВА СКЛАДОВА СИСТЕМИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

Яворський Сергій Володимирович

[email protected] Харківський навчально-науковий інститут ДВНЗ «Університет банківської справи»

Науковий керівник д.е.н., проф. Азаренкова Г. М.

Сучасна економіка України, якій притаманні мінливість бізнес-середовища, висока залежність від впливу політичних чинників, посилення рівня конкурентної боротьби, ставить вітчизняні підприємства перед необхідністю оволодіння антикризовими методами управління. Суб’єкти господарювання сьогодні віддають


84

перевагу стратегії мінімізації витрат, орієнтації на власні можливості, уникненню втрат та втрачених можливостей, стабілізації проблемних ситуацій.

За ринкових умов, які характеризуються нестабільністю, невизначеністю зовнішнього середовища, одним із засобів успішного функціонування та розвитку вітчизняних підприємств виступає антикризове управління, інструментарій якого становить підґрунтя ефективного реагування на зміни, що загрожують нормальному функціонуванню підприємства, зниженням рівня їх негативних наслідків [1].

Ефективне управління фінансами потребує більш детального дослідження фінансового стану та визначення причин існуючих фінансових проблем в роботі підприємства.

Для прогнозування банкрутства та оцінки впливу комерційних ризиків на діяльність АК «Харківобленерго» було проведено оцінку ймовірності банкрутства за допомогою моделі Альтмана, яка передбачає розрахунок за формулою [2]:

Z=0,717 * x1+0,847 * x2+3,107 * x3+0,42 * x4+0,995 * x5, (1) де x1 – відношення обігового капіталу (власних оборотних коштів) до суми активів;

x2 – відношення нерозподіленого прибутку (чистого прибутку) до суми активів; x3 – відношення операційного прибутку до суми активів; x4 – відношення балансової вартості власного капіталу до залученого капіталу (для

компаній, акції яких не котируються на біржі); x5 – відношення доходу до суми активів.

Дані для розрахунку ймовірності банкрутства АК «Харківобленерго» представлено у табл. 1.

Таблиця 1 Дані для розрахунку ймовірності банкрутства АК «Харківобленерго»

у 2014–2016 рр. Показники 2014 р. 2015 р. 2016 р.

ВОК 231898 280197 364792 Нерозподілений (чистий) прибуток 27054 32157 -99571 Сума активів 2666775 3344379 3732493 Операційний прибуток 45870 113794 -117860 Власний капітал 2224965 2634944 2504580 Залучений капітал 441810 709435 1227913 Чистий дохід 3947866 4941404 6793241

Коефіцієнти в моделі Альтмана Х1 0,087 0,084 0,098 Х2 0,010 0,010 -0,027 Х3 0,017 0,034 -0,032 Х4 5,036 3,714 2,040 Х5 1,480 1,478 1,820

Отримані результати можуть знаходитися в трьох інтервалах:

< 1,23 – підприємства є безумовно неплатоспроможними 1,23-2,90 – зона невизначеності > 2,90 – фінансово стійкі підприємства [2].

Розрахунок коефіцієнтів Альтмана:

Z2014 = 0,717*0,087 + 0,847*0,010 + 3,107*0,017 + 0,42*5,036 + 0,995*1,480 = 3,713

Z2015 = 0,717*0,084 + 0,847*0,010 + 3,107*0,034 + 0,42*3,714 + 0,995*1,478 = 3,204

Z2016 = 0,717*0,098 + 0,847*(-0,027) + 3,107*(-0,032) + 0,42*2,040 + 0,995*1,820 = 2,617


85

Розрахунки свідчать, що показник Альтмана для АК «Харківобленерго» зменшується з 3,713 у 2014 р. до 3,204 р. (підприємство відносилося до фінансово стійких). У 2016 р. коефіцієнт Альмана знизився до 2,617 – підприємство перейшло у зону невизначеності. Зниження коефіцієнту Z в динаміці свідчить про необхідність розробки заходів з попередження ймовірності банкрутства та мінімізації фінансових ризиків в роботі АК «Харківобленерго».

Аналіз теорії ризик-менеджменту, дозволяє сформулювати систему поперед-ження банкрутства та управління фінансовими ризиками для АК «Харківобленерго», яка складається з п’яти блоків:

1. Блок 1 – блок системи управління фінансовими ризиками підприємства, що визначатиме основну мету управління фінансовими ризиками (полягає у тому, щоб попередити банкрутство підприємства), сприятиме забезпеченню прибуткової діяльності при найменших втратах та формувати дієву систему управління фінан-совими ризиками, яка повинна буде забезпечувати економічну стабільність діяльності підприємства у нестабільних кризових умовах.

2. Блок 2 – блок визначення фінансових ризиків, наявних в діяльності підпри-ємства. В рамках цього блоку передбачається проведення роботи з ідентифікації наявних фінансових ризиків, ідентифікація наявних фінансових ризиків за рахунок визначення факторів, що впливають на результати діяльності підприємства, та ідентифікація ризиків за допомогою класифікації ризиків.

3. Блок 3 – Управління фінансовими ризиками у зв’язку з їх чисельністю й високим ступенем впливу на результати діяльності підприємства повинно здійснюва-тися відособленим підрозділом. Управління фінансовими ризиками здійснює бюджет-но-аналітичним відділом АК «Харківобленерго» (підпорядковується фінансовому директору).

4. Блок 4 – блок аналізу особливостей прояву кожного фінансового ризику. Бюджетно-аналітичний відділ повинен проводити детальний аналіз фінансових ризиків з використанням існуючої систему управлінського обліку, інформаційно-програмного забезпечення. Завданням бюджетно-аналітичного відділу виступає обробка значного обсягу інформації для прийняття управлінського рішення.

5. Блок 5 – блок розробки управлінського рішення про методи управління фінансовими ризиками. Бюджетно-аналітичний відділ повинен розробляти опти-мальні управлінські рішення, які дозволять долати наслідки комерційних ризиків [13].

Діяльність бюджетно-аналітичного відділу АК «Харківобленерго» має бути спрямована на досягнення наступних цілей:

запобігання або мінімізація збитків компанії; досягнення планових значень чистого прибутку. Для досягнення встановлених цілей, бюджетно-аналітичний відділ АК «Харків-

обленерго» виконує наступні обов’язки: 1. Проводить цілеспрямовану роботу з виявлення погроз виникнення втрат і

визначенню джерел виникнення ризиків (аналіз звітності, організація проведення аудитів і контрольних перевірок, аналіз прийнятих управлінських рішень, розбір причин виникнення відхилень і т. п.).

2. Проводить оцінку закріплених ризиків, якість і ефективність діючої системи управління закріпленими ризиками.

3. Створює й підтримує в актуальному стані карти ризиків по кожному із закріплених агрегованих ризиків. Формує пріоритетні завдання (ключові фактори успіху) по досягненню цілей управління ризиком.


86

4. Розробляє методологію управління кожним з агрегованих ризиків (концепції, політику управління ризиком, специфікації ризику й т.п.), організовує затвердження розробленої методології.

5. Безпосередньо організовує всі необхідні заходи щодо досягнення цілей управління ризиками в зоні відповідальності, у т.ч.:

- планує заходи щодо побудови системи управління закріпленими ризиками й досягненню встановлених цілей управління ризиками;

- забезпечує розробку, узгодження й організацію постановки цілей по деталізованих ризиках, що перебувають у зоні відповідальності лінійних менеджерів та вищого керівництва;

- забезпечує реалізацію й застосування необхідних організаційних і управлінських форм роботи з досягнення цілей управління ризиками в зоні відповідальності, приймає активну участь у їхній роботі;

- організовує взаємодію та ініціює необхідні управляючі впливи за вирішення завдань управління закріпленими ризиками з менеджерами й посадовими особами АК «Харківобленерго» на всіх рівнях управління;

6. Контролює досягнення цілей по втриманню закріплених ризиків у заданих межах.

7. Веде періодичну звітність по результативності управління ризиками в зоні своєї відповідальності для керівництва компанії;

8. Веде архів даних по реальним та потенційним ризикам у зоні своєї відповідальності.

Отже, для запобігання банкрутства та управління фінансовими ризиками АК «Харківобленерго» бюджетно-аналітичним відділом здійснюється постійний вибір заходів з подолання фінансових ризиків (вибір управлінського рішення) та надання цієї інформації фінансовому директору та керівництву підприємства.

Проведене дослідження діяльності АК «Харківобленерго» виявило ряд суттєвих проблем в його роботі, основними серед яких виступають збитковість роботи компанії за результатами 2016 року та наявність значної дебіторської заборгованості.

Формування стратегічних напрямків вдосконалення управління фінансами АК «Харківобленерго» має враховувати не тільки особливості роботи акціонерних товариств, але і існуючу галузеву специфіку його діяльності як суб’єкта енергетичного ринку України.

Список використаних джерел 1. Єршова Н. Ю. Методичний підхід до створення комплексної системи антикризового

управління промисловим підприємством в сучасних умовах / Н. Ю. Єршова // Вісник Національного технічного університету «ХПІ». Технічний прогрес і ефективність виробництва. – Харків : НТУ «ХПІ». – 2006. – № 13(1). – С. 113–116.

2. Бланк И. А. Финансовый менеджмент : учебный курс / И. А. Бланк. – Изд. 2–е, перераб. и доп. – Київ : Эльга; Ника Центр, 2009. – 620 с.

3. Акціонерна компанія «Харківобленерго» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.oblenergo.kharkov.ua.


87

РОЗДІЛ ІІ

ЦИФРОВА ЕКОНОМІКА: ПЕРСПЕКТИВИ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ

Баннікова Єлизавета Олександрівна [email protected]

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Науковий керівник: к.е.н., доц. Ткачук І. Я.

Технологічні зміни, що характерні для ХХІ століття в частині «зрощування»

телекомунікаційних, ІТ-технологій та інновацій, зумовили введення в науковий обіг понять «цифрові технології», «цифрова адженда», «цифрова економіка».

Цифрова економіка являє собою тип економіки, що характеризується активним впровадженням і використанням цифрових технологій зберігання, обробки й передачі інформації в усі сфери людської діяльності. «Цифровий вихор», який утворюють цифрові технології, відкриває унікальні можливості для розвитку нашої економіки та підвищення якості життя населення. Проте швидкі та глибинні наслідки від переходу на «цифру» будуть можливими лише тоді, коли «цифрова» трансформація стане основою життєдіяльності українського суспільства, бізнесу і державних установ, буде звичним й повсякденним явищем.

В епоху цифрової економіки основним ресурсом є невичерпна, точна, надійна, правдива та своєчасна інформація. Основним майданчиком для розвитку цифрової економіки є глобальна віртуальна мережа Інтернет [1, с. 5].

Звісно, окремі цифрові рішення в Україні функціонують давно. Однак зосереджені вони переважно у великих містах, що спричинено наявністю якісного інтернет-покриття. Тож цифровий розрив в Україні полягає, передусім, у нерівних можливостях доступу до інтернету на усій території. Так, сьогодні близько 35% сільського населення України взагалі не мають доступу до широкосмугового Інтернету. 53% українських шкіл і 99% медичних закладів теж не підключені. Виправити цю ситуацію можливо: за допомогою проектів державно-приватного партнерства за кілька років досягти покриття широкосмугового Інтернету понад 80%. Концепція розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 роки, а також – план заходів з її реалізації, яка була затверджена урядом у січні 2018 року стане великим кроком у цьому та інших цифровізаційних процесах [5].

Широке розповсюдження інтернету по Україні дозволить поширити використання цифрових сервісів на багато сфер. Так, збільшення кількості користувачів з 5 млн у 2016 році до 15 млн уже у 2021 році дасть змогу 95% усіх торгових точок, салонів, сервісів проводити розрахунки безготівково. Це зменшить витрати на друк паперових грошей і сприятиме виходу економіки з тіні. Зросте


88

продуктивність праці і доходи громадян. Рівень корупції значно зменшиться тому, що переважна більшість транзакцій буде проходити в електронній формі і автоматично у кількох реєстрах. Уся економіка суттєво зміниться на краще [2].

В Україні технологічні винаходи вже частково використовуються. Найбільш яскравим прикладом є агропромислова сфера, де завдяки цифровим технологіям передові компанії збільшують свій ROI (фінансовий коефіцієнт, який ілюструє рівень прибутковості або збитковості бізнесу, враховуючи суму зроблених в цей бізнес інвестицій) від 30% до 90%. Високих результатів можна досягти, якщо забезпечити цифрову трансформацію всієї аграрної сфери. Те саме стосується гірничодобувної індустрії та машинобудування. Для сфери медицини цифрова економіка означає поступовий перехід до онлайн-медицини. Наприклад, замість періодичного медич-ного огляду ми маємо сенсори та датчики онлайн-спостереження за окремими гру-пами. Для освіти цифрова економіка – це запровадження поняття «цифрова освітня послуга», коли учень має в школі доступ до Wi-Fi, електронних підручників, мультимедійного контенту. [4].

Цифрова сфера може формувати понад 300–400 тис. нових робочих місць по усій країні, міста стануть зручнішими, перейдуть на цифрові платформи управління інфраструктурою і сервісом. Для прикладу, «цифрове» робоче місце дозволить керувати виробництвом з іншого кінця планети. А ще отриманням довідок і документів, навчанням новим компетенціям для себе та працівників. Та й загалом – заощаджувати час.

Цифрова економіка передбачає цифрове перетворення всіх сфер життєдіяль-ності, надаючи їм значний економічний та соціальний ефекти. Усе це відкриває нові потужні можливості для держави, суспільства та громадян [3].

Цифрова економіка – це також цифровий ринок. Якщо українські IT-компанії можуть дозволити собі найсучасніше обладнання, то малий та середній бізнес, потенційні покупці їх товарів та послуг в Україні, обмежені як у техніці, так і у фінансах. Це стосується й середньостатистичного споживача, якому, з тих же причин, дуже в невеликій мірі доступні сучасні цифрові блага (наприклад, «розумне житло», автоматизовані пересувні магазини чи навіть найпримітивніші каси самообслуго-вування). Чим більше доступної функціональності товарів та послуг, – тим більший оборот грошей і більше робочих місць.

Але держава та велика промисловість в Україні кардинально відстали. Безумовно, держава проводить технологічні зміни, але поки цього недостатньо. Ще складніша ситуація у великому промисловому секторі. Ідея оновлення старого промислового парку не нова, але реалізується вкрай повільно. Тому завдання, яке ставить перед нами цифрова економіка сьогодні – впровадити цифрові технології у виробництво, освіту, медицину

Варто зазначити, що, на думку Щербатенко О., партнера із розвитку бізнесу SmartTender.biz, технологічна затримка є наразі нашим економічним козирем. Складна геополітична ситуація і, як наслідок, ослаблена економіка вимагають масштабних рішень – цифровізація може стати причиною економічного стрибка. КМУ прогнозує зростання ВВП на 5% у результаті вдалих цифрових реформ.

Поступовий перехід на електронний облік й електронне управління, долучення до міжнародного онлайн-бізнесу – це не вибір, а необхідність. І це можливо зробити за 5 чи 10 років. Яскравим прикладом є Естонія, яка низкою послідовних законо-давчих рішень буквально за десять років стала однією з найбільш успішних країн Європи в галузі цифрових технологій [6].


89

Розвиток цифрової економіки дасть змогу: 1. Надати додаткове прискорення розвитку економіки 2. Реалізувати високотехнологічні ініціативи, проекти, цифрові інфраструктури

та виробництва 3. Максимально використати існуючі та створити нові можливості для бізнесу. Отже, в Україні є всі умови для здійснення «цифрового стрибка» та переходу

на більш високий технологічний рівень розвитку. При системному державному підході «цифрові» технології будуть стимулювати розвиток відкритого інформа-ційного суспільства як одного з істотних факторів підвищення продуктивності, економічного зростання, створення робочих місць, а також покращення якості життя громадян України.

Список використаних джерел 1. Айзексон В. Інноватори: як група хакерів, геніїв та ґіків здійснила цифрову революцію

/ В. Айзексон. – Київ : Видавництво «Наш формат», 2017. – 488 с. 2. Цифрова адженда України – 2020 («Цифровий порядок денний» – 2020) Концептуальні

засади (версія 1.0): Проект [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ucci.org.ua/uploads/files/58e78ee3c3922.pdf.

3. Цифрова економіка. Про нові можливості для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://nv.ua/ukr/opinion/kubiv/tsifrova-ekonomika-pro-novi-mozhlivosti-dlja-ukrajini-2282520.html.

4. Як цифрова економіка змінить Україну [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.epravda.com.ua/columns/2018/01/16/633057.

5. Уряд схвалив Концепцію розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.kmu.gov.ua/kmu/control /uk/publish/article?art_id=250540830&cat_id=244274160.

6. Перспективи та перешкоди цифрової економіки в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://nachasi.com/2018/01/29/what-makes-ukraine-digital.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНТЕРНЕТ-БАНКІНГУ

В УКРАЇНІ

Гонгало Наталія Миколаївна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник ст. викладач Шейко О. П.

Актуальність теми. Нині розвиток Інтернет-технологій охоплює все більші

сфери життя суспільства. Одним з ринків, який напряму відчув революцію, пов’язану з використанням мережі Інтернет, став саме ринок банківських послуг. Проблемам розвитку та функціонування електронних банківських послуг в Україні присвячено праці вітчизняних й закордонних вчених: В. М. Кравця, О. О. Гаврилової, О. Д. Вов-чак, О. О. Чуба О. Овчарук, І. Пасічник та ін. В Україні впровадження системи інтернет-банкінгу відбулось не так давно, а тому досі існує велика кількість проблем, що необхідно вирішити для того, щоб поставити банківську систему України, в частині використання даної технології, на один рівень з банківськими системами розвинутих країн світу.


90

Мета. Дослідження сучасного стану, проблем та перспектив розвитку Інтернет-банкінгу в Україні.

Виклад основного матеріалу. Сучасний розвиток банківського сектору нерозривно пов’язаний з упровадженням та вдосконаленням систем віддаленого банкінгу. Якщо раніше банку для того, щоб займати лідируючі позиції на ринку слід було розширювати мережу своїх відділень, то сьогодні банку слід нарощувати кількість та якість послуг системами електронного банкінгу. Розвиток подібних систем є вигідним як клієнту, так і банку. Завдяки онлайн-банкінгу банки в тому числі скорочують адміністративні витрати (на персонал, оренду приміщення тощо).

Інтернет-банкінг являє собою технологію віддаленого банківського обслугову-вання, що дозволяє клієнту, не відвідуючи банківський офіс, здійснювати різного роду операції та одержувати такі банківські послуги:

1) надання банківської інформації загального користування, зокрема, щодо умов вкладів і видання позик, курсів валют тощо;

2) купівля та продаж валюти; 3) відкриття депозитів; 4) надання авторизованої інформації про стан рахунків клієнта (залишки,

обороти, виконання виписок за певний період); 5) оплата товарів, страхових полісів, комунальних послуг; 6) поповнення карткових рахунків тощо. В Україні Інтернет-банкінг

знаходиться на стадії активного формування та розвитку. Станом на 1 січня 2018 року 30 із 96 банків, що становить 31%, не мають

систем інтернет-банкінгу та пропонують клієнтам управляти своїми рахунками через відділення за допомогою операціоністів; притому, що на початок 2018 року проникнення Інтернету в Україні досягнуло 65% та охопило 21,6 мільйонів осіб [1].

Дані щодо рівня впровадження інтернет-банкінгу банками України наведено на рис. 1, з якого видно, що серед банків з державною часткою, майже 67% впровадили в своїй діяльності інтернет-банкінг, що становить 4 з 6 банків у групі.

Банки іноземних банківських груп, 20 з 25 мають систему інтернет-банкінгу, що становить 80%, а серед представників банків з приватним капіталом – з 65 банків лише 42 використовують інтернет-банкінг, тобто майже 65% [2].

Рис. 1. Рівень впровадження інтернет-банкінгу банками України станом на 1 січня 2018 року

Згідно з даними НБУ, в січні–лютому 2018 р. банки спрямували на цю статтю

витрат близько 6 млрд. грн., що становить 21% від їхніх загальних витрат.


91

Так, наприклад, на кожному активному користувачеві системи Інтернет-банкінгу UniCredit Bnk заощаджує не менше 2 грн на місяць.

При цьому якщо порівнювати собівартість банківських послуг, то у відділеннях вона становить не менше 7 грн за кожен платіж, тоді як в онлай-режимі вона є майже безкоштовною.

Якщо говорити про користь для клієнтів, то, не враховуючи економію часу на стояння у чергах, заощадження на комісійних за оформлення платежу становлять понад 6 грн (у відділеннях комісія становить не менше 10 грн, а платіж онлайн коштує в середньому 3,5 грн) [3]. У світовій практиці вартість транзакцій станом на 2017 рік є наступною (рис. 2).

Рис. 2. Вартість транзакції при використанні різних форм обслуговування за 2017 р. [4]

За даними дослідження Factum Group Ukraine, у ІV кварталі 2017 року

регулярними користувачами Інтернету були 62 % українців (22,8 млн чол. [5]. Незважаючи на те, що інтернет-банкінг виник відносно недавно, у країнах

Західної Європи кожен п’ятий європеєць користується такою послугою. За даними The Statistics Portal, на сьогодні за кількістю користувачів і обсягом операцій інтернет-банкінгу лідирують Норвегія – 90 % населення, Фінляндія – 86 %, Естонія – 81 %, Великобританія – 58 %, США – 57 %, Німеччина та Австрія – 51 % [6].

Першим українським банком, який запровадив серед своїх послуг Internet-банкінг, був ПриватБанк. Це відбулося у 1998 році, а вже через рік Інтернет-банкінг був запроваджений у ВА-Банку (VAB). Серед банків, які активно просуваються на шляху освоєння Інтернет-банкінгу, можна виділити: ПриватБанк, УкрСиббанк, Укрсоцбанк, Укрексімбанк, ПУМБ, Universal bank, Альфа-Банк, OTP Bank [7].

Нині в Україні більша половина всіх безготівкових транзакцій, проводиться через мережу Інтернет, що забезпечується стрімким розвитком Інтернет-банкінгу, дані надані на рис. 3.

На сьогоднішній день в Україні Інтернет-банкінг не користується великим попитом серед клієнтів банків, причинами чому є: невпевненість громадян України в безпеці своїх коштів, часті спроби шахрайства в Інтернеті, небажання самих банків здійснювати вкладення власних коштів у розвиток даного банківського продукту та у відсутності Інтернет зв’язку в багатьох населених пунктах і відсутність комп’ютерів у багатьох сім’ях.


92

Рис. 3 Інтернет-платежі в Україні за 2017 рік [8] Більшість дослідників вважають, що Інтернет-банкінг необхідно надавати на

безоплатній основі. Таким чином, банки зможуть збільшувати число клієнтів і отримувати більше прибутку за рахунок комісійних, при здійсненні платежів з використанням даної послуги. Зрештою, це найголовніші фактори в даній системі, тому стає очевидним, що найбільшими проблемами Інтернет-банкінгу в будь-якій країні є велика кількість технічних ризиків.

Висновки. Точного вирішення даного роду проблем не існує, проте ймовірність їх виникнення дуже не значна і виникає крайнє рідко, а зручність Інтернет-банкінгу дозволяє банкам отримувати все більшу і більшу кількість клієнтів щодня. До того ж, банки роблять все можливе задля захисту персональних даних клієнта, щоб не допустити їх розповсюдження за межами установи.

Іншим проблемним аспектом, що стосується конкретно України і гальмує розвиток Інтернет-банкінгу є [9, 117 с.]: 1) недоліки та недостатня гнучкість законодавства для впровадження окремих видів послуг; 2) консервативність, необізнаність та страх клієнтів; 3) недостатня кількість користувачів мережею Інтернет в сільських населених пунктах та її нерівномірне покриття.

Таким чином, варто зауважити, що перелічені проблеми постійно знаходяться на контролі. Банки залучають маркетологів та менеджерів для їх вирішення, адже розширення послуг дистанційних систем мають значні переваги: можливість автоматизувати роботу операціоністів банку, зменшити собівартість послуг, зменшити обсяг паперової роботи, підвищити якість обслуговування. Список використаних джерел 1. Інтернет-асоціація України (ІнАУ) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://inau.ua. 2. Інтернет-банкінг як один із напрямів розвитку банківських послуг [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://oldconf.neasmo.org.ua/node/2772. 3. Виговська Л. 100 млрд грн на рік. Ринок мобільного та інтернет-банкінгу б’є рекорди

[Електронний ресурс] / Л. Виговська, М. Оліярник. – Режим доступу : http://biz.nv.ua/ukr/publications/100-mlrd-na-rik-rinokmobilnogo-ta-internet-bankingu-v-ukrajini-b-je-rekordi-108675.html.

4. Online banking: reach in European countries 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.statista.com/statistics/222286/online-bankingpenetration-in-leading-european-countries.

5. Ukrainian internet-audience-1 q-2017. Factum Group Ukraine [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.slideshare.net/WatcherUA/ukrainianinternetaudience1-q2017.


93

6. Online banking: reach in European countries 2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.statista.com/statistics/222286/online-bankingpenetration-in-leading-european-countries.

7. Єсіна О. Г. Інтернет-банкінг в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку / О. Г. Єсіна // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2013. – № 1 (48). – С. 209–213.

8. Сайт НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.bank.gov.ua/control/uk/index.

9. Кучанський О. Ю. перспективи розвитку в україні систем дистанційного банківського обслуговування клієнтів / О. Ю. Кучанський, В. В. Мазурак // Управління розвитком складних систем. – 2015. – № 23. – С. 115–119.


Жеребило Владислав Дмитрович [email protected]

Львівський навчально-науковий інститут ДВНЗ «Університет банківської справи»

Науковий керівник: к.е.н, доц. Завидівська О. І.

Актуальність теми. Постіндустріальна епоха характеризується розвитком електронного середовища та переходом до інформаційної цивілізації. У зв’язку з цим розвинуті країни світу значну увагу приділяють розвитку цифрової економіки. Базовим орієнтиром для країн ЄС при побудові цифрової економіки є Цифровий порядок (2010), який визначив заходи по досягненню конкретних цілей до 2020 року. Важливою складовою Цифрового порядку ЄС є створення Єдиного цифрового ринку (Digital Single Market). Основна проблема розвитку цифрової економіки в Україні – це відсутність системної державної політики у цій сфері. Україна – єдина в Європі країна без власного «цифрового» бачення. Практично всі країни ЄС вже затвердили і впроваджують власні «цифрові адженди» або «цифрові стратегії», Україна ж має тільки проект «Цифрової адженди України – 2020», де передбачено стратегічне завдання − усунути технологічний розрив між Україною та розвинутими країнами. Зауважимо, що Україна лише за деякими напрямами відповідає середньому значенню країн Східного партнерства, тоді як цифровізація країни сприятиме зростанню економіки та її трансформації з сировинної у цифрову, викоріненню корупції завдяки прозорості роботи електронних систем, а також інтеграції України у Єдиний цифровий ринок ЄС [1].

Мета роботи – розкрити сутність та особливості формування цифрової економіки в контексті її впливу на ефективність, конкурентоспроможність та розвиток національної та міжнародної економіки.

Виклад основного матеріалу. У середині січня 2018 року Кабінет Міністрів України ухвалив «цифрову стратегію» на найближчі роки. Відтак український медійний простір сколихнули матеріали про цифрову економіку, електронний бізнес та перспективи впровадження віртуальних технологій. Поняття «digital economy» належить бізнес-аналітику Дону Тапскоту. Ще наприкінці ХХ століття він у доступній формі намагався пояснити підприємцям, як пов’язані кардинальні зміни в світі технологій зі змінами в бізнесі. На численних прикладах він демонструє, як пара «технології та бізнес» поступово трансформуватиметься в технологічний бізнес. У


94

світлі загрозливих заяв Ілона Маска та Стівена Хокінґа щодо «живих технологій» ідея технологічної свідомості звучить обнадійливо, місцями навіть доволі гуманістично. Масовий доступ до інтернету змінив механізми ведення бізнесу. Комунікація між підприємцем та споживачем пришвидшилася в рази, а розширення можливостей для вибору в мережі передало владу в руки покупця. Бізнес орієнтується на людину і враховує її навіть найменш помітні інтереси. Звісно ж, тут існує значна вигода для виробника послуг та товарів. Часто можна почути замість цифрова економіка економіка на вимогу (on-demand economy). Запровадження цифрової економіки в Україні фактично звужується до розвитку комунікаційних та інформаційних мереж. Це не стане для когось новиною – цифрова інфраструктура в Україні зовсім нерозвинена. Про це свідчать цифри – за даними ресурсу Speedtest.net позиції України в світі за показниками якості Інтернет-з’єднання неймовірно низькі: 114 місце за якістю мобільного інтернету та 45-те – за якістю широкосмугового інтернету [2]. Цифрова економіка – це також цифровий ринок. Якщо українські IT-компанії можуть дозволити собі найсучасніше обладнання, то малий та середній бізнес, потенційні покупці їх товарів та послуг в Україні, обмежені як у техніці, так і у фінансах. Це стосується й середньостатистичного споживача, якому, з тих же причин, не доступні сучасні цифрові блага (наприклад, «розумне житло», автоматизовані пересувні магазини чи навіть найпримітивніші каси самообслуговування). Тут діє проста формула: більше доступної функціональності товарів та послуг – більший оборот грошей, більше робочих місць [1].

Але технологічна затримка, якби сумнівно це не звучало, є наразі нашим економічним козирем. Складна геополітична ситуація і, як наслідок, ослаблена економіка вимагає масштабних рішень – діджитилізація може стати причиною економічного стрибка. Кабмін прогнозує зростання ВВП на 5% у результаті вдалих цифрових реформ. І, погляньмо правді у вічі, у нас немає вибору – цифрова інфраструктура буде розвиватися в будь-якому разі, з підтримки держави або за сукупністю локальних бізнес-ініціатив. Поступовий перехід на електронний облік й електронне управління, долучення до міжнародного онлайн-бізнесу – це не вибір, а необхідність. Якщо хтось каже, що це неможливо зробити за 5 чи 10 років погляньте на Естонію, яка низкою послідовних законодавчих рішень буквально за десять років стала однією з найбільш успішних країн Європи в галузі цифрових технологій [2].

Щодо фактичного впливу цифрових технологій в частині створення нових робочих місць, то для малозабезпечених верств населення та працюючих, як такий, вплив на сьогодні практично відсутній. В той же час має місце середній вплив для забезпечених працюючих у секторах, що використовують Інформаційно комунікаційні технології. Натомість має місце помітний фактичний вплив цифрових технологій на підвищення продуктивності праці робітників як малозабезпечених, так і забезпечених, зокрема щодо з’єднання людей з робочими місцями і ринками (для малозабезпечених – середній, для забезпечених – високий). Водночас цифрові технологій для малозабезпечених верств населення мають низький вплив на збільшення віддачі людської праці, а для забезпечених – середній вплив. Щодо потенційного впливу цифрових технологій в майбутньому, то не тільки забезпечені, але й малозабезпечені працюючі та споживачі матимуть значні переваги, зокрема в частині підвищення продуктивності праці та переваг для споживачів. Втім, в умовах розвитку цифрової економіки актуальною залишається проблема забезпечення цифрових дивідендів для каждого громадянина з врахуванням того, що цифрові технології змінюють бізнес-моделі, характер праці та способи надання послуг.


95

Наглядним прикладом є надання послуг фірмою Uber, яка використовує автомобілі, смартфони, хмарні обчислення, інфраструктуру інших компаній та клієнтів, вилучає неефективних посередників і в результаті має проривну бізнес-модель, яка значно скорочує витрати та забезпечує ефективність [1].

Загальною закономірністю проектів цифрової економіки є орієнтація на конкретного споживача і всебічне використання інформації як рушійного ресурсу, врахування конкретних особливостей конкретного споживача в конкретному місці, і світове використання технологій цифрових трансформацій реальних бізнес-процесів. Таким чином, ці цифрові проекти характеризуються дуже конкретними обставинами їх реалізації в конкретному місці і лише при накопиченні позитивних в економічному плані результатів можуть стати предметом стандартизації та іншої регламентації. Ще однією особливістю побудови дерева цілей трансформацій є реалізація, зрілість можливостей і їх повнота на сьогоднішньому етапі тих чи інших цифрових проектів і облік ризиків при їх реалізації. Цифрові перетворення є складним завданням. Країнам, які досягли найвищого рівня цифрової зрілості, довелося вирішувати складні культурні, організаційні, технічні проблеми, і лише облік всіх цих факторів зробив ці трансформації успішними. Для того, щоб стати сьогодні цифровими лідерами в конкретних сферах економіки потрібно виділяти пріоритетні цифрові проекти, які реалізують конкретні організаційні команди. Цифрові команди мають зосеред-жуватись на трьох ключових функціональних видах діяльності, а саме: розвивати цифрову стратегію, управляти цифровою діяльністю через їхні національні компанії, а також перетворювати в операційну перевагу їх цифрове виконання [3].

Висновки. У підсумку варто зазначити, сучасний бізнес і організації традиційної економіки повинні адресно долати опір змінам, опираючись на незалежні науково-технологічних досліджень, маючи це як культурний цифровий імператив, щоб бути успішними в моделі цифрової трансформації і ставлячи перед собою завдання стати цифровим лідером. Не дивлячись на масштабність наукових здобутків, що вже є наявними, все ж важливо, в майбутньому, провести дослідження спрямовані на розробку інструментів та механізмів роботи віртуальних цифрових коворкінг- центрів, цифрових хабів-студій, хабів-асоціацій та хакатонів, з тією метою, щоб на базі цього пізнання сформувати цифрову реальність в Україні. Доцільно розробити “win-win” фреймворк і систему взаємодії з безпосередніми розробниками інновацій та технологій, адже діловий світ наразі стає більш швидшим, глобальним, мобільним й цифровим.

Список використаних джерел 1. Карчева Г. Т. Цифрова економіка та її вплив на розвиток національної та міжнародної

економіки [Електронний ресурс] / Карчева Г. Т. // Фінансовий простір. – 2017. – № 3 (27). – Режим доступу : https://fp.cibs.ubs.edu.ua/files/1703/17kgttme.pdf.

2. Щербатенко О. Перспективи та перешкоди цифрової економіки в Україні / О. Щербатенко // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://nachasi.com/2018/01/29/what-makes-ukraine-digital.

3. Краус Н. М. Цифрова економіка: тренди та перспективи авангардного характеру розвитку [Електронний ресурс] / Н. М. Краус, О. П. Голобородько, К. М. Краус // Ефективна економіка. – 2018. – № 1. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua /pdf/1_2018/8.pdf.


96

КРИПТОВАЛЮТА В ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЕКОНОМІКАХ

Кавецький Володимир Ярославович [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник д.е.н., проф. Кузнєцова А. Я.

Поява біткойн стала знаковою інновацією, яку нині прийнято вважати одним з

головних атрибутів сучасного цифрового світоустрою. Однак сам факт існування біткойн був негативно сприйнятий великими банками і урядами країн. Для перших дешевизна використання криптовалют загрожувала зниженням прибутків. Для других аспекти функціонування криптовалюти, яка не піддається контролю, створювали загрози безпеки, та як віртуальні валюти, як потім виявилось, неодноразово використовувався як інструмент для відмивання грошей, шахрайства, а також терористичними організаціями [1, c. 111].

Так чи інакше, як відомо, сьогодні bitcoin є однією із найпопулярніших альтернатив традиційним валютам. Вона не має єдиного емісійного центру. Її емісія обмежена алгоритмічно: теоретично кожен власник потужного комп’ютера може «добути» bitcoin шляхом використання обчислювальних потужностей. Зважаючи на те, що bitcoin тепер може використовуватися для електронної оплати товарів у продавців, готових їх приймати й на те, що їх можна обмінювати на звичайні гроші, варто розглянути роль криптовалюти й bitcoin, зокрема, варто проаналізувати її вплив на трансформацію традиційної економіки.

Інтерес до bitcoin настільки великий, що навіть такі серйозні банки, як Bank of America, починають відкрито говорити про великі перспективи цієї валюти. Аналітики відзначають, що, за їхніми оцінками, «максимальний рівень справедливої вартості» bitcoin становить 1300 дол. США при максимальній капіталізації всієї валютної системи в 15 млрд дол. США.

За оцінками видання Barron’s, при поточному рівні цін капіталізація bitcoin становить близько $ 12 млрд США. Іншими словами, на думку експертів BofA, для зростання у криптовалюти ще є близько 500 дол. США в запасі. Однак, зростання bitcoin у кінці 2017 р. до 20 000 дол. США, довело те, що попит на криптовалюту настільки високий, що запас максимальної його ціни важко спрогнозувати.

Так, загальна кількість цифрових монет на сьогоднішній день досягає 12 млн Творець криптовалюти при створенні алгоритму bitcoin враховував і можливий сплеск популярності, і швидке зростання продуктивності комп’ютерів. Тому чим більше і швидше «копають» Bitcoin bitcoin тим складніше його добувати. Відомо, що максимальну кількість монет в системі 21 млн буде досягнуто лише в 2140 р. Втім, можна стверджувати, що при високих показниках оборотності це обмеження стає не таким вже й серйозним. Для цього і потрібна велика кількість дрібних учасників, які будуть генерувати постійну ліквідність [2].

Проте не слід очікувати, що уряд і банки дозволять легко й швидко криптовалюті трансформувати економіку й фінансову систему, зокрема. У тому випадку, якщо люди перестануть користуватися їх платіжними системами, фінансові установи втратять свій бізнес. Рон Пол вважає, що банки почнуть тиснути на електронну валюту, а владні інституції завдадуть по ній удар. Аналітик стверджує: «уряд вимагає монополії на гроші і кредити. Вони легко не віддадуть контроль над ними [3].


97

Професор Мічиганського університету Майсл Кімбол прогнозує, що державні інституції просто обваляться на цю валюту. Однак, Майсл Кімбол сподівається, що політики застосують менш агресивний підхід, вирішивши позмагатися. Крім цього він передбачає, що вони можуть спробувати просто знищити bitcoin, але це неправильний вихід із ситуації. Натомість уряд повинен створювати свої варіанти крипто валют [4].

Очевидно, що дедалі більшою й сильнішою стає віра в те, що bitcoin з часом зможе стати цифровим аналогом золота. Так, відомо чимало прикладів того, як на другий план відводили технології, які колись вважалися революційними: фіксований (а тепер навіть мобільний) телефонний зв’язок, залізничне сполучення, компакт-диски. Не може бути винятком і те, що майбутнє bitcoin зараз видається сумнівним якраз через ті потенційні загрози, котрі вони можуть нанести фінансовій системі світу. У сучасній валютній системі, в ситуації, в котрій переплітаються занадто багато інтересів, і віртуальна валюта виглядає поки що як якась іграшка, котру банкіри і державні регулятори дозволили на час, поки не будуть вважати її занадто небезпечною для себе [2].

Можемо підсумувати, що із введенням «електронних валют» відбудуться значні зміни в структурі фінансових центрів інформаційної епохи. Невідомо, чи збережеться поняття «центр», й коли буде домінувати мережа? Тому в подальшому не має сенсу застосовувати словосполучення «фінансовий центр», а говорити про деякі «зони резонансу» чи про щось подібне.

Зрозуміло, що в найближчій перспективі «електронні валюти» не скасують фінансові центри. Дійсно, наявність єдиного доларового емісійного центру ФРС, як фактично світового ЦБ, не скасовує існування фінансових центрів в Лондоні, Токіо, Гонконгу, Парижі, Шанхаї, Делі. Оскільки фінансовий центр – це не тільки фінансовий, а й економічний і навіть в значній мірі політичний об’єкт, а наявність стійкої валюти є необхідною умовою, однак цього недостатньо. Зважаючи на ці аргументи, важко уявити, що в центральній Африці або в Австралії зможуть формуватися і передаватися по мережі рішення з трансформації економіки світу.

Список використаних джерел 1. Карчева Г. Використання технології «блокчейн» як фактор підвищення ефективності

фінансової сфери / Г. Карчева, Р. Лернатович, В. Кавецький // Банківська справа. – 2017. – № 4 – С. 110–119.

2. Что законодатели должны знать о биткойне [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bitnovosti.com/2013/12/10/chto-zakonodateli-dolzhny-znat-o-bitcoin.

3. Рон Пол: монетарная политика США подпитывает рост Bitcoin [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://freedman.club/ron-pol-monetarnaya-politika-ssha-podpitivaet-rost-bitcoin.

4. Трансформация биткоин-рынка: Япония перехватила первенство у Китая [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://forklog.com/transformatsiya-bitkoin-rynka-yaponiya-perehvatila-pervenstvo-u-kitaya.


98

МАЙБУТНЄ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В РАМКАХ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Коноваленко Наталія Романівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., доцент Чмерук Г. Г.

Банківська сфера, як відомо, змінюється дуже швидко, перед банками відкри-вається багато нових можливостей, інновацій та шляхів отримання доходу. Аби зали-шатися конкурентоспроможними та забезпечувати кращий рівень обслуговування клієнтів банкам доводиться переосмислити способи та шляхи ведення свого бізнесу.

Нещодавнє запровадження директиви серед країн ЄС, щодо відкритого банківського обслуговування та Директиви про платіжні послуги 2 (PSD2) прискорює цю трансформацію шляхом розміщення влади в руках клієнтів. З цього моменту банки повинні заохотити клієнта поділитися своїми фінансовими даними, такими як витратні звички та регулярні платежі, з уповноваженими сторонніми постачаль-никами, у випадку якщо клієнти хочуть це зробити. На даному етапі важливим є формування чіткої цілі та забезпечення гарантії її досягнення.

Єгорович Світлана встановила, що особливістю сучасної інноваційної діяль-ності банків є їхня дія у рамках концепції корпоративної соціальної відповідальності, що спрямована на гармонізацію інтересів різних суспільних груп для забезпечення стабільного розвитку, вченим було виділено основні причини виникнення інновацій в банківському бізнесі.

Ден Джонс, партнер і керівник корпорації Digital Capco у Великобританії, вважає, що зручність, швидкість та гнучкість більше не вважаються привабливими доповненнями, а стали стандартними очікуваннями у відносинах між клієнтами та банками. За словами пана Джонса, успішні організації будуть такими, що можуть відповідати потребам та вимогам клієнтів, а також готовими впровадити відповідні послуги в більш широку екосистему цифрових продуктів [2].

Банки традиційно працювали так, що різні бізнес-області існували незалежно одна від одної. Хоча вони накопичили величезну кількість даних про своїх клієнтів, такий підхід не міг дати інформацію про діяльність клієнтів, потреби та переваги, з яких вже мали б розроблятися нові продукти, конкретно під певну особу.

Для пана Джонса темпи регулювання та цифровізації означають, що банки повинні приймати гнучкий, ітеративний спосіб роботи, щоб залишатись конкуренто-спроможними. Вони повинні поставити клієнта в центрі процесу проектування та швидко вивести на ринок нові продукти.

«Впровадження відкритого банкінгу та PSD2 показують новий спосіб появи банківських послуг», – пояснює він. «Це дозволить індустрії впроваджувати та підвищувати рівень обслуговування клієнтів та допомагати новим учасникам отримати частку нових фінансових продуктів та послуг. Але банки будуть залишатись перед вибором, лише якщо вони приймуть гнучкий підхід і розглядають зміни як можливість, а не зобов’язання» [2].

Перехід до цього нового способу роботи створює багато ризиків та викликів для банків. Великі банки світу вже давно створили свою технологію та дані про окремі продукти та канали, і дотримуються застарілих систем. Банкам необхідно досягти точки, де вони розуміють потреби замовника, не беручи жодного прямого зворотнього зв’язку.


99

Відповідно до цього, банки повинні інвестувати в інноваційні технології, які дозволять їм стати більш «розумними» та якісніше визначати потреби клієнтів, вони повинні швидко реагувати на запити.

Клієнти, які активно користуються технологічними новинками, часто шукають альтернативні та швидкі рішення, що задовольняють їхні особливі потреби. Тому успіх банку в цифровій економіці – це дані, які вони накопичують про клієнтів та штучно-інтелектуальні способи їх обробки [3].

Хоча молоді банківські компанії мають чіткі переваги у тому, що вони є гнучкими та орієнтовані на клієнта, старі банки потенційно мають більші обсяги даних та викликають довіру клієнта, до давно існуючого бренду.

Оброблені дані корисні лише тоді, коли банки можуть ефективно використо-вувати його. Банки повинні забезпечити їх доступність та якісність насамперед. Саме така технологія, як віртуалізація даних, має відігравати ключову роль.

Як зазначає Джеймс Арнетт: «Майбутнє – це послуги в реальному часі, керовані даними. Отримуючи значущі уявлення, вони можуть створювати сегмен-тацію аудиторії та пропонувати інноваційні, індивідуальні продукти способом, який спонукає клієнтів ними скористатися.

Багато банків вже скористалися інструментами, що підтримують штучний інтелект, такими як chatbots для взаємодії з клієнтами, але це лише поштовх до майбутнього. Має бути пройдений шлях від віртуальних фінансових помічників до автоматизованого кредитного підрахунку та прогнозного аналізу, штучний інтелект має потенціал для переозброєння організацій у безпрецедентному масштабі.

Для України шлях цифровізації має набути вираження у інструментах масової ідентифікації громадян. «Цифровізація» сфери ідентифікації громадян та запро-вадження як державної системи на базі ID-карток, так і альтернативних BankID та


100

MobileID, надає можливість змінити «паперову» систему державного управління, тобто здійснити «цифровий» стрибок у розвитку електронного урядування, електронної демократії, до того ж є потужним поштовхом до розвитку електронної комерції та «цифрової» економіки взагалі [4, 5, с. 14].

У підсумку варто зазначити, сучасний бізнес і організації традиційної економіки повинні адресно долати опір змінам, опираючись на незалежні науково-технологічних досліджень, маючи це як культурний цифровий імператив, щоб бути успішними в моделі цифрової трансформації і ставлячи перед собою завдання стати цифровим лідером. Цифрова економіка – це не мода і не забаганка, це необхідність та основа нашого майбутнього.

Список використаних джерел 1. Єгоричева С. Б. Екологічні банківські інновації: причини виникнення та форми прояву

/ С. Б. Єгоричева // Засоби фінансового забезпечення стійкого економічного розвитку: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., м. Севастополь, 6–9 вересня 2010 р. – Севастополь : Вид-во СевНТУ, 2010. – C. 42–43.

2. Digitalisation is driving the future of banking [Електронний ресурс] // Raconteur. – 2018. – Режим доступу : https://www.raconteur.net/sponsored/digitalisation-driving-future-banking.

3. Норец Н. К. Цифровая экономика: состояние и перспективы развития / Н. К. Норец, А. А. Станкевич // Инновационные кластеры в цифровой экономике: теория и практика : труды научно-практической конференции с международным участием 17–22 мая 2017 года / под ред. д-ра экон. наук, проф. А. В. Бабкина. – Санкт-Петербург : Изд-во Политехн. ун-та, 2017. – 592 с. http://inecprom.spbstu.ru/files/inprom-2017/inprom-2017.pdf. – С. 173–179.

4. Чижов А. Не втратити хвилю: що означає цифровізація України «Цифрова адженда 2020» як спосіб подолати цифрову прірву з розвиненими країнами / А. Чижов // Апостроф. – 2017.

5. Цифрова адженда України – 2020 («Цифровий порядок денний» – 2020). Концептуальні засади (версія 1.0). Першочергові сфери, ініціативи, проекти «цифровізації» України до 2020 року. [Електронний ресурс] / HITECH office. – грудень 2016. – 90 с. – Режим доступу : https://ucci.org.ua/uploads/files/58e78ee3c3922.pdf.


Коробкова Олена Анатоліївна [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник д.е.н., проф. Смовженко Т. С.

Українські айтішники входять в п’ятірку найкращих спеціалістів галузі в світі,

українські IT-компанії справедливо асоціюються з міжнародним простором інновацій. Водночас в Україні існує ряд фундаментальних стоперів: нерозвинена інфраструктура та загальний синдром «застарілих технологій». Що робити далі?

До проблем додамо до цього масове віртуальне піратство й низьку технологічну освіченість серед населення – і отримаємо трохи невтішний прогноз. Ефективність впровадження рішень на кшталт e-governance чи повноцінного 4G поки залишається на папері. Отже, постає слушне питання – які в нас перспективи?


101

Дайджест діджитилізації: заяви, угоди та спільні плани У середині січня 2018 року Кабінет Міністрів України ухвалив «цифрову

стратегію» на найближчі роки. Відтак український медійний простір сколихнули матеріали про цифрову економіку, електронний бізнес та перспективи впровадження віртуальних технологій. Але оминають увагою той факт, що ухвалі Кабміну передувала низка подій, знакових для розвитку цифрової економіки в Європі та в Україні зокрема. Ось короткий календар подій діджитилізації:

1. 29 вересня 2017 року відбувся Цифровий саміт у Талліні (Естонія), де очільники найвпливовіших держав Європи обговорили перспективи співпраці у питанні діджитилізації європейського економічного та політичного простору.

2. 19–20 жовтня 2017 року: Європейська Рада визнала пріоритетними розробку стратегії спільного цифрового ринку, зміцнення кібербезпеки, створення ефективної системи оподаткування цифрових компаній, усунення плати за роумінг.

3. У листопаді 2017 року на Брюсельському саміті «Східного партнерства» Президент України Петро Порошенко вкотре підтвердив європейські прагнення України, оголосивши про наміри поступової інтеграції в цифровий ринок ЄС. Результатом саміту стала спільна декларація, де погодилися співпрацювати «для поширення переваг Цифрового єдиного ринку на партнерські країни».

4. Після саміту голова Європейської Ради Дональд Туск назвав кібератаки та гібридну війну головними проблемами країн Східного партнерства, отже, Україні належить розвивати цифрову економіку й IT-технології.

5. І нарешті, на початку 2018-го Кабмін схвалив Стратегію розвитку цифрової економіки України до 2020 року і затвердив план заходів для реалізації цієї ініціативи.

Усі ці події: декларації про наміри, заяви, угоди задають політичний тренд на найближчі десятки років. І, що важливо, Україна прагне брати в цих процесах активну участь. Так що ж таке цифрова економіка?

Трохи теорії: цифрова економіка та як вона пов’язана з пересічним споживачем? Поняття digital economy належить бізнес-аналітику Дону Тапскоту. Ще

наприкінці ХХ століття він у доступній формі намагався пояснити підприємцям, як пов’язані кардинальні зміни в світі технологій зі змінами в бізнесі. На численних прикладах він демонструє, як пара «технології та бізнес» поступово трансфор-муватиметься в технологічний бізнес.

Звернімо увагу на визначення, що дає Тапскот: Цифрова економіка – це економічна діяльність, яка, на відміну від традиційної

економіки, визначається мережевою свідомістю (networked intelligence) та залежністю від віртуальних технологій.

Можна перефразувати це визначення ще простіше: цифрова економіка – це економіка віртуальних світів. У світлі загрозливих заяв Ілона Маска та Стівена Хокінґа щодо «живих технологій» ідея технологічної свідомості звучить обнадійливо, місцями навіть доволі гуманістично. Спробуємо розібратися чому.

Масовий доступ до інтернету змінив механізми ведення бізнесу. Комунікація між підприємцем та споживачем пришвидшилася в рази, а розширення можливостей для вибору в мережі передало владу (цей вибір) в руки покупця. Бізнес орієнтується на людину і враховує її навіть найменш помітні інтереси (для прикладу, декоративні контактні лінзи для котів чи замінник м’яса для канібалів). Звісно ж, тут існує значна вигода для виробника послуг та товарів. Часто можна почути замість цифрова економіка – економіка на вимогу (on-demand economy).


102

Запорука успіху – розвиток цифрової інфраструктури Запровадження цифрової економіки в Україні фактично звужується до розвитку

комунікаційних та інформаційних мереж. Це не стане для когось новиною – цифрова інфраструктура в Україні зовсім нерозвинена. Про це свідчать цифри – за даними ресурсу Speedtest.net позиції України в світі за показниками якості Інтернет-з’єднання неймовірно низькі: 114 місце за якістю мобільного інтернету та 45-те – за якістю широкосмугового інтернету.

Цифрова економіка – це також цифровий ринок. Якщо українські IT-компанії можуть дозволити собі найсучасніше обладнання, то малий та середній бізнес, потенційні покупці їх товарів та послуг в Україні, обмежені як у техніці, так і у фінансах. Це стосується й середньостатистичного споживача, якому, з тих же причин, не доступні сучасні цифрові блага (наприклад, «розумне житло», автоматизовані пересувні магазини чи навіть найпримітивніші каси самообслуговування). Тут діє проста формула: більше доступної функціональності товарів та послуг – більший оборот грошей, більше робочих місць.

Але технологічна затримка, якби сумнівно це не звучало, є наразі нашим економічним козирем. Складна геополітична ситуація і, як наслідок, ослаблена економіка вимагає масштабних рішень – діджитилізація може стати причиною економічного стрибка. Кабмін прогнозує зростання ВВП на 5% у результаті вдалих цифрових реформ. І, погляньмо правді у вічі, у нас немає вибору – цифрова інфраструктура буде розвиватися в будь-якому разі, з підтримки держави або за сукупністю локальних бізнес-ініціатив. Поступовий перехід на електронний облік й електронне управління, долучення до міжнародного онлайн-бізнесу – це не вибір, а необхідність. Якщо хтось каже, що це неможливо зробити за 5 чи 10 років – погляньте на Естонію, яка низкою послідовних законодавчих рішень буквально за десять років стала однією з найбільш успішних країн Європи в галузі цифрових технологій.

Деякі технологічні рішення сучасних українських реформаторів Віддамо належне деяким сучасним реформам (скоріше навіть реформаторам) в

Україні. Нещодавно прийнята медична реформа містить в собі заклик до розвитку телемедицини в регіонах, недосяжних для оперативного доступу (здебільшого йде мова про сільську місцевість). У світі, де доступ до мобільного зв’язку випереджає доступ до електроенергії та води, телемедицина – це ініціатива, яка може й має відновити місток між пацієнтом і лікарем.

Для містян, які також не розніжені технологічними рішеннями, нарешті доступні опції надсилання результатів аналізів чи консультацій з лікарем через Viber чи Gmail: більше не потрібно годинами сидіти в черзі заради кількох хвилин у медичному кабінеті.

Найбільші зміни стосуються сфери освіти. Проект Prometheus Івана Примаченка та Олексія Молчановського – яскравий приклад того, як за умови розумного управління лише за кілька років можна створити потужну й незалежну від держави платформу систематичної просвіти громадян. Діджиталізація процесу навчання відбувається чи не найшвидше (окрім, звичайно, бізнесу): масові онлайн-курси, вебінари, онлайн-конференції та інтернет-тестування – всі ці формати вже стали невід’ємною частиною самовдосконалення українців.

Ці приклади – лише кілька локальних рішень, що намагаються передчути тенденції майбутньої цифрової революції. Але основним тестом для нашої держави на шляху до успішного завтра буде запровадження системи електронного управління.


103

Бо тотальна бюрократія і корупція – це основі вороги цифрової економіки, адже вони забирають не лише гроші, але й найбільш цінний ресурс сучасності – час.

Які революційно нові технології в сфері платежів з’являються сьогодні або можуть з’явитися найближчим в Україні і на світовій арені?

У нинішньому році платежі і фінансові операції продовжать все глибше йти в інтернет. Очікується, що до 2020 року на руках у населення світу буде понад 20 мільярдів пристроїв, підключених до мережі. Споживачі будуть чекати все нових можливостей оплати продуктів і послуг «в один дотик».

Можливо, покупці будуть купувати продукти харчування прямо, наприклад, на екрані холодильника або зможуть оплачувати покупку палива з сенсорного екрану автомобіля.

Безсумнівно, магазини і банки будуть мігрувати на мобільні пристрої, щоб залишатися ближче до користувачів. Допускаю, що екосистема платежів продовжить замикатися навколо якогось одного гаджета.

Уже зараз споживачі все більше усвідомлюють зручність використання телефону замість гаманця або банківської карти. Тому бізнесу доведеться закуповувати більше mPOS і POS-терміналів з підтримкою NFC або працювати з сервісами, що дозволяють приймати оплату безконтактним способом.

Вже не в дивину розрахуватися за проїзд, за надану послугу або оплатити різноманітні продукти за допомогою браслета, кільця або наручних годинників. За кордоном пройшли апробацію рукавички і куртки з NFC-модулями.

Але відмова від смартфонів на користь цікавих NFC-проектів у вигляді одягу, ювелірних прикрас або наклейок буде відбуватися поступово. Поки ж все це на стадії експериментів і привертає увагу «гиків» – любителів технологічних новинок.

КРИПТОВАЛЮТИ ЯК ОСОБЛИВЕ ПОЄДНАННЯ КРИПТОГРАФІЇ, ТЕХНОЛОГІЇ БЛОКЧЕЙН І ВАЛЮТ

Літвінов Олег Сергійович [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник д.е.н., проф. Витвицька О. Д.

Існують питання, рішення яких людство шукає та удосконалює протягом всієї

своєї історії. Проте, в умовах надзвичайно швидкого загального розвитку, ці питання час від часу постають особливо гостро невирішеними незважаючи на всі попередні досягнення.

Одним з таких питань є створення ідеального інструменту, який буде виконувати, на мій погляд, всього три основні функції:

- Буде мірою вартості для будь якого товару/активу; - Буде максимально зручним для обміну між людьми; - Дозволить зберігати вартість у часі. Протягом багатьох тисячоліть рішення еволюціонували. Пройшовши всі етапи

від ракушок до дорогоцінних металів, людство винайшло гроші держав або національні валюти – боргові розписки держав, які досить добре виконували ці функції.


104

Проте, щоб розкрити суть проблеми, яка назріла, розглянемо декілька характеристик сучасних грошей.

1) Рух грошей обмежений кордонами держав; 2) Рух грошей супроводжується комісіями (до 12%); 3) Зарахування переказу може здійснюватися до 7 банківських днів; 4) Платоспроможність з часом знижується; 5) Нестабільність банківської системи; Окремо варто додати щодо міри вартості. Навіть такі загальноприйняті на

світовому просторі інструменти як долар показують свою неспроможність виконувати цю функцію в повній мірі. Це пов’язано насамперед зі зміною структури вартості товарів та активів. Кілька століть тому основну вартості становили матеріальні затрати, та затрати людської робочої сили. Зараз, якщо ми проаналізуємо вартість сучасних компаній (або товарів) – більш ніж на 50% утворює нематеріальна складова (репутація, довіра, ідеї, досвід і т. д.). В таких умовах валютам як мірилам вартості недостатньо гнучкості та інтегрованості до економічних процесів.

Спроби вирішити ці проблеми з’явилися з розвитком інтернет-технологій, криптографії та технологій зберігання інформації. І на сучасному етапі відомі світу як криптовалюти – особливе поєднання криптографії, технології блокчейн та валют.

Проте, сучасний ринок криптовалют має декілька проблем, які повністю протирічать суті грошей. Серед таких слід окремо виділити незабезпеченість криптовалют та їх суперечливості з входженням в правове поле держав.

Виникла ситуація, коли людство чітко усвідомило проблеми сучасних грошей. При цьому з’явилась технологія, яка дозволяє усунути ці проблеми. Але ще не створено робочої моделі, при якій криптовалюта буде забезпеченої, інтегрована в реальну економіку і прийнята державами як беззаперечний крок в Прозору та Ефективну економіку майбутнього.

Існує ще одне питання, яке на мою думку потребує рішення не менш гостро. Історично так складалося (і це тільки посилюється), що одні люди мають ідеї,

бізнес-плани, проекти. І зовсім інші люди мають багатство, кошти, якими готові допомогти першим, на умовах своєї вигоди.

Питання поєднання цих двох категорій вирішувалось довгі століття двома напрямками:

1) Розвиток посередництва. Наприклад банк, який бере на своїх умовах кошти в других, і на інших умовах віддає першим. Проте, нестабільність цієї індустрії, а також неспроможність бачити і втручатись в процеси реального руху інвестицій схиляє більшість інвесторів до іншого варіанту.

2) Пряма участь в проектах (часткова власність). Це з часом переросло в виникнення такого поняття як IPO. Яке дозволило інвесторам купувати акції і таким чином ставати співвласником на долю акцій.

Проте, складність, обмеження, незручність цього процесу для інвесторів очевидна. І, з розвитком інформаційного простору, технології інтернет почали з’являтись прогресивні рішення.

Краундфандинг – добровільне об’єднання фінансів учасників для фінансування певного бізнес проекту. ICO – особлива форма краундфандингу, коли інвестор отримує токени (криптовалюту) які є показником його вкладу в цей проект та інструментом отримання прибутку. Проте, статистика останніх двох років показує, що через те, що ICO дуже легкі для створення та просування, а також відсутня


105

достатня регуляція цієї сфери, успішність і реальність таких проектів дуже низька. Лише близько 3% успішно реалізовують себе як реальний бізнес.

Проблемою в цій сфері є те, що відсутні інститути, які могли б оцінювати проекти та надавати інвестору якісну, професійну інформацію про нього в доступній формі, а також відслідковувати та контролювати виконання обов’язків власниками, і таким чином вивести процес інвестування на новий більш якісний рівень.

На нашу думку, рішення цих двох проблем в: - створенні цифрової одиниці на технології блокчейн; - реалізація моделі контриб’ютингу як глобальне рішення для інвестицій та

спосіб забезпечити цифрову одиницю. Контриб’ютинг – модель, яка дозволяє приваблювати кошти в обмін на відповідальність реальними активами, які будуть забезпеченням цифрової одиниці;

- унікальний механізм емісії, який забезпечить стабільність ціни; - суб’єкт (з репутацією, досвідом, довірою), який контролює, або повністю

прозора (частково динамічна) система правил, згідно якої працює та розвивається децентралізована система.

ЗДЕШЕВЛЕННЯ ДОКУМЕНТАРНИХ ФОРМ РОЗРАХУНКІВ ПІДПРИЄМСТВ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ ЧЕРЕЗ РОЗВИТОК ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Олiйник Олена Миколаївна

[email protected] Київський нацiональний торговельно-економiчний унiверситет

Науковий керiвник: к.е.н., доц. Аванесова I. А.

В сучасних умовах надзвичайно важливого значення набуває розвиток цифрової економіки у всіх сферах людського життя. На особливу увагу заслуговує вплив цього явища на міжнародний бізнес країн, адже сьогодні глобалізація та інтеграція бізнесу є невід’ємною частиною сталого розвитку будь-якої держави.

Згідно з «Типовими платіжними умовами зовнішньоекономічних договорів», Кабінет Міністрів та Національний банк України рекомендують підприємствам при здійсненні експортних та імпортних операцій використовувати такі документарні форми розрахунків, як: документарний акредитив та документарне інкасо [1]. Це зумовлено особливостями здійснення зовнішньоекономічних операцій. Імпортер має менше можливості знати про надійність іноземного постачальника, ніж в своїй країні. При невиконанні договору можливості залучити до відповідальності партнера у нього обмежені. Експортер, у свою чергу, має додаткові ризики транспортування та несплати. Важко оцінити ризики, що пов’язані з країною покупця-імпортера, а саме: валютні ризики, затримка переказу платежу, небезпека соціальних, політичних та військових конфліктів.

Варто зазначити переваги вищезазначених форм розрахунків підприємств міжнародного бізнесу. Наприклад, при використанні документарного інкасо експортер може отримати пільги при отриманні кредиту при експортній операції, знижує ризик втрати документів в дорозі при проведенні їх руху через уповноважений банк, страхує себе тим, що документи на товар або послугу не надаються імпортеру до здійснення ним платежу (акцепту векселя) тощо. Імпортер має можливість відстрочити платіж за домовленістю з експортером, отримати


106

відвантажений товар (надану послугу) майже відразу після платежу (акцепту векселя), проінспектувати товар за дозволом банку. Документарний акредитив - це єдина форма розрахунку, що гарантує і отримання оплати експортеру, і отримання товару (послуги) імпортеру. Експортер отримує платіж одразу після поставки товару (надання послуги) та представленні банку документів, що підтверджують таку поставку. Імпортер отримує гарантію на поставку товару (послуги), його оборотні кошти депонуються [2].

Отже, документарне інкасо та документарний акредитив мають багато переваг та є найбільш вигідними для підприємств міжнародного бізнесу з точки зору зменшення усіх наявних ризиків таких операцій. Але, на сучасному етапі розвитку, обслуговування таких розрахунків є досить дорогим. Розглянемо вартість таких послуг у трьох банках, що знаходяться на території України: АТ «Райффайзен Банк Аваль», АТ «Укрексімбанк», АБ «Укргазбанк».

Для прикладу проведемо порівняльну характеристику умов експортного документарного інкасо. АТ «Райффайзен Банк Аваль»: технічна організація надання інкасо – 0,2% (мін. 900 UAH, макс. 4500 UAH), включає контроль зарахування коштів за інкасо); внесення змін до інкасо – 375 UAH; інші запити за інкасо – 375 UAH, авізування повідомлень за інкасо – 375 UAH [4]. АТ «Укрексімбанк»: пересилання на інкасо документів до іноземного банку: з інструкціями передачі документів проти платежу та/або акцепту – 0,15%, але не менше 700 UAH, та не більше 3000 UAH від суми розрахунку, з інструкціями передачі документів на інших умовах – 200 UAH, зміна умов інкасового доручення, у т.ч. анулювання, – 300 UAH [5]. АБ «Укргазбанк»: оформлення інкасового доручення за експортним інкасо- 0,15% від суми документів (мін. 50 USD, макс. 250 USD), зміна умов інкасового доручення, анулювання – 30 USD, розшук (запит) за документарним інкасо – 10 USD (крім того ПДВ – 2 USD), пересилання на інкасо документів з використанням кур’єрських служб – відшкодування фактично понесених банком витрат (з ПДВ на суму відшкодування) згідно з платіжною вимогою [6]. Припустимо, що підприємством міжнародного бізнесу був укладений зовнішньоекономічний договір на суму 1500 UAH (за курсом продажу на 30.04.2018 – 26,04 UAH за 1 USD – це 57,6 USD) [3]. Після здійснення необхідних розрахунків ми отримаємо такі суми тарифів, необхідних до сплати: 1128 UAH у АТ «Райффайзен Банк Аваль», 502,25 UAH у АТ «Укрексімбанк», 1095,93 UAH у АБ «Укргазбанк». Тобто, це досить великі суми при наявних грошових обсягах контракту.

Що стосується імпортного документарного акредитива, маємо наступні тарифи. АТ «Райффайзен Банк Аваль»: відкриття покритого акредитива – встановлюється окремим рішенням (мін. 1200 UAH), збільшення суми акредитива – 0,3% (мін. 1200 UAH), внесення інших змін до умов акредитива – 375 UAH, авізування інших повідомлень за акредитивом – 225 UAH, ануляція відкритого акредитива –375 UAH, виявлення у документах розбіжностей щодо умов акредитива – 375 UAH, додатково за перевірку документів – 750 UAH, переказ трансферабельного акредитивам – 0,15% (мін. 750 UAH) та ін. [4]. АТ «Укрексімбанк»: відкриття акредитивам – 0,2%, але не менше 350 UAH та не більше 2000 UAH від суми акредитива, внесення погоджених змін до умов акредитива, в т. ч. збільшення суми – 0,2%, але не менше 350 UAH та не більше 2000 UAH від суми акредитива, інші зміни – 150 UAH, перевірка документів за акредитивом – 0,2%, але не менше 350 UAH та не більше 1000 UAH від суми документів, розшук (запит) за акредитивами (у разі сплати з рахунків клієнтів у банках України) – 150 UAH [5]. АБ «Укргазбанк»: відкриття акредитива з покриттям


107

– 0,2% від суми акредитива (мін. 350 UAH, макс. 2000 UAH), авізування акредитива-0,1% від суми акредитива (мін. 200 UAH, макс. 1000 UAH), підтвердження акредитива з переведенням банком-контрагентом грошового покриття – 0,2% річних від суми фактичного залишку акредитива (мін. 500 UAH), збільшення суми покритого акредитивам – 0,2% від суми збільшення (мін. 300 UAH, макс. 2000 UAH), інші зміни, у т. ч. пролонгація або анулювання акредитива (за кожну зміну) – 150 UAH, перевірка документів (за один пакет) – 0,2% від суми документів (мін. 350 UAH, макс. 2000 UAH), проведення розрахунків за акредитивом – 200 UAH [6]. Припустимо, що підприємством міжнародного бізнесу був укладений зовнішньоекономічний договір на суму 500000 UAH (за курсом продажу на 30.04.2018 – 26,04 UAH за 1 USD – це 19201, 23 USD) [3]. Після здійснення необхідних розрахунків ми отримаємо такі суми тарифів, необхідних до сплати: 5100 UAH у АТ «Райффайзен Банк Аваль», 5150 UAH у АТ «Укрексімбанк», 3650 UAH у АБ «Укргазбанк». Згідно встановлених банками тарифів, розрахунки за документарними акредитивами здійснюються на більш масштабні суми контрактів, ніж за документарним інкасо. Відповідно, і розміри комісійних доходів банків за такими видами операцій будуть вищими.

Важливо зауважити, що тарифи на обслуговування документарного акредитиву, як і документарного інкасо, у зазначених банках мають значну вартість, що не може не позначитись на витратах експортера та імпортера. Але, у сучасних умовах, коли цифрові технології набирають все більшої популярності, у тому числі і у сфері економіки, є багато шляхів здешевлення вартості документарних форм розрахунків підприємств міжнародного бізнесу. Серед них можна виділити такі:

1. Глобалізація та інтеграція бізнесу збільшує можливості виходу підприємств на міжнародний ринок, що сприяє відкритості ринків для всіх суб’єктів зовнішньо-економічних відносин, і, як результат, – зменшення вартості обслуговування розрахунків;

2. Інформаційна доступність, що виникає внаслідок поширення інформації через електронні канали зв’язку, сприяння інформаційній відкритості, що є характерною тенденцією сучасного світу;

3. Зменшення ризику фальсифікації документів через сучасні ІТ-технології, що дозволяє здійснювати більш ретельну перевірку достовірності електронних документів;

4. Зменшення ризиків банків при обслуговування зовнішньоекономічних контрактів, що досягається швидкістю проведення електронних розрахунків та зменшенням витрат на транспортування документів;

Отже, документарні форми розрахунків, а саме документарний акредитив та документарне інкасо, є складовою здійснення діяльності підприємствами міжнарод-ного бізнесу у будь-якій країні. Вони мають багато переваг, серед яких: надійність, зниження можливого рівня ризику, отримання пільг, можливість відстрочки платежу та ін. Але суттєвим недоліком залишається вартість відкриття та обслуговування документарного інкасо та документарного акредитиву у банківських установах. Здешевлення відповідних розрахунків можна здійснити шляхом переведення їх на ІТ-технології, за рахунок відкритості ринків, інформаційної доступності, зменшення ризиків банків, що пов’язані з фальсифікацією документів, транспортуванням, політичними та соціальними конфліктами тощо.

Список використаних джерел 1. Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми

захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають


108

розрахунки в іноземній валюті: Постанова Кабінету Міністрів України, Національного банку від 21.06.1995 № 444.

2. Носач Л. Л. Системність вибору оптимальної форми оплати міжнародних розрахунків / Л. Л. Носач, К. Ю. Величко // Бізнес інформ. – 2016. – № 10. – С. 39–46.

3. Курс валют в Україні станом на 30.04.2018 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://finance.ua/ru/currency.

4. Тарифи АТ «Райффайзен Банк Аваль» за акредитивами, гарантіями та резервними акредитивами, розрахунками за інкасо, операціями з векселями та іншими послугами для корпоративних клієнтів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : file:///C:/Users/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B9/Downloads/trade_finance_commissions.pdf.

5. Базові тарифи комісійної винагороди АТ «Укрексімбанк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.eximb.com/upload/app_links/rates-documentary.pdf.

6. Тарифи на документарні операції АБ «Укргазбанк» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ukrgasbank.com/upload/file/tarify_(3).pdf.

НЕОБХІДНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЦИФРОВОГО МАРКЕТИНГУ У БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ

Мельник Олександр Річардович


Гірченко Людмила Андріївна [email protected]

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Науковий керівник к.е.н., проф. Гірченко Т. Д.

Сучасний світ розвивається стрімкими темпами. Те що було актуально декілька

десятків років тому, зараз вже зазнає трансформацій, що тягне за собою необхідність впроваджувати нові інструменти у фінансовій сфері, зокрема маркетингу. У докризовий період банки збільшували кількість своїх філій та відділень, щоб залучити більше клієнтів. Але протягом останніх років банківські установи переглянули дану політику та взяли курс на цифровий маркетинг, який передбачає використання цифрових каналів для збуту банківських продуктів. Банки розуміють, що з кожним роком клієнти все більше схильні віддавати перевагу до використання технологій, які спрощують їм життя. Тому завдання кожного банку задовольняти потреби клієнтів, виокремлюючи власні конкурентні переваги.

Дане питання досліджували такі вчені як Т. Гірченко, Р. Коссманн, Д. Яцюк, Т. Ворона, О. Мельниченко тощо, які заклали основи для розуміння цифрового маркетингу та його подальшого вивчення. Дослідження вчених дозволяють стверджувати, що даний напрям стрімко охоплює банківський бізнес, суттєво впливаючи на взаємовідносини між банками та клієнтами.

Т. Гірченко та Р. Коссманн у своїх працях зазначали, що у сучасних умовах у світі наростають процеси, які потребують нових підходів і трансформації поглядів на управління маркетингом. Розвиток інформаційного суспільства, смарт-економіки, процесів глобалізації викликають необхідність використовувати цифровий маркетинг, адже споживачі віддають перевагу тим брендам, які швидше освоюють цифрові


109

канали. Тому саме цифровий маркетинг покликаний змінити модифікацію комуні-каційних заходів [2].

О. Мельниченко зазначає, що онлайн-технології дають змогу економити для банку фінансові ресурси за рахунок зменшення витрат на оренду й обслуговування приміщення, зменшення кількості персоналу, а отже, – й витрат на оплату праці. Крім того, використання дистанційних систем дистрибуції банківських продуктів дає змогу охопити ширший сегмент клієнтів, не обмежений географічним розташуванням банківської установи. До того ж нові технології роблять стосунки банку з клієнтами більш адресними [3].

Цифровий маркетинг – це різновид маркетингової діяльності, який передбачає використання цифрових каналів у процесі взаємодії з клієнтами суб’єкта господарювання.

Цифровий маркетинг передбачає здійснення таких заходів як: пошукова оптимізація; пошуковий маркетинг; контент-маркетинг; маркетинг соціальних медіа; контекстна реклама; створення та обслуговування мобільних додатків; мобільні телефони (SMS, MMS). Такий широкий спектр заходів пов’язаний зі швидкими темпами розвитку

технологій та характерними змінами у самому суспільстві. Банки і самі зацікавлені у цьому, оскільки вони можуть за рахунок цього виокремити власні конкурентні переваги, які допоможуть втримати наявних клієнтів та залучити нових.

За результатами оцінки діяльності Ощадбанку у 2016–2017 роках відбулися позитивні зміни у запровадження заходів у сфері цифрового маркетингу. Ощадбанк постійно вдосконалює свій додаток «Ощад 24/7», прагнучи зробити його максимально зручним та зрозумілим для своїх клієнтів. Яскравим прикладом є його запуск у 2016 році» для оплати комунальних послуг у вебі та мобільному банкінгу для Києва та Одеси. Пізніше і Львів отримав таку можливість. Мешканці даних міст мають можливість здійснювати оплати комунальних послуг за ідентифікатором, розраховуючись онлайн. Протягом найближчих років Ощадбанк планує запустити такий функціонал і для інших міст України. А поки клієнти, які не проживають у Києві, Одесі та Львові, можуть здійснювати дані оплати в «Ощад 24/7» за довільними реквізитами. При цьому Ощадбанк здійснює активну політику у сфері популяризації оплат не у касах та терміналах банку, а у своєму додатку. Це складний процес переходу з офлайн в онлайн, який триватиме протягом певного часу. Свідченням того, що «Ощад 24/7» набуває все більшої популярності є той факт, що станом на 10.05.18 вже 2 737 412 клієнтів Ощадбанку здійснюють свої операції через даний додаток [4]. Також варто зазначити, що Ощадбанк зробив декілька відео, які є корисними інструкціями, як користуватися додатком «Ощад 24/7».

В Ощадбанку відбулися кардинальні зміни у сфері представництв банку. За період 2015-2018 рр було створено 600 відділень нового формату. За словами Голови правління Ощадбанку Андрія Григоровича Пишного у деяких випадках їхня ефективність аж вдвічі вища за відділення старого формату. У середньому в системі вони працюють на 40% краще, ніж філії традиційного формату [1]. Такі процеси пов’язані з модернізацією банківської установи та запровадженням нової політики,


110

яка направлена на розвиток, прибутковість та підвищення рівня фінансової грамотності клієнтів. Перевагами відділень нового формату є сприяння у переході здійснення операцій з офлайн в онлайн. У цьому сприяють хол-менеджери банку, які щодня навчають клієнтів, як почати користуватися додатком «Ощад 24/7» без традиційних черг.

Також спостерігаються позитивні зрушення у сфері соціальних медіа. За останні декілька років Ощадбанк налагодив комунікацію з клієнтами у Facebook та Viber, за допомогою яких відбуваються оголошення новинок, акцій та подій банку. Ощадбанк також активно надає зворотний зв’язок на відгуки клієнтів стосовно роботи банку.

Отже, на даний час цифровий маркетинг стає невід’ємною частиною успішного банку, оскільки він передбачає використання нових технологій, які здатні втримати існуючих клієнтів банку та залучити нових. Банк, який ігноруватиме даний напрямок, приречений на зникнення з ринку. Тому така банківська установа як Ощадбанк протягом останніх років активно долучається до запровадження нових заходів у сфері цифрового маркетингу. Насамперед, це постійне вдосконалення додатку «Ощад 24/7», відкриття відділень нового формату та присутність у соціальних мережах. Така політика банку сприяє підвищенню його іміджу на ринку банківських установ, збільшення кількості клієнтів та зростанню прибутку.

Список використаних джерел: 1. В Ощадбанку пояснили масове закриття відділень [Електронний ресурс] // Бізнес. – Режим

доступу : https://biz.nv.ua/ukr/finance/v-oshchadbanku-pojasnili-masove-zakrittja-viddilen-2462156.html.

2. Гірченко Т. Д. Впровадження та розвиток цифрового маркетингу у сучасному банківському бізнесі / Т. Гірченко, Р. Коссманн // Міжнародний Збірник наукових праць «Європейське співробітництво». – 2016. – № 12 (19). – С. 68–85.

3. Мельниченко О. Аналіз використання альтернативних каналів продажів та новітніх технологій у діяльності банків / О. Мельниченко // Вісник Національного банку України. – 2013. – № 11. – С. 37–42.

4. Ощад 24/7 [Електронний ресурс] // Ощадбанк. – Режим доступу : https://www.oschadbank.ua/ua/private/web_bank_ng.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІНТЕРНЕТ-БАНКІНГУ В УКРАЇНІ

Судінтас Іван Ромуалдасович [email protected]

Українець Оксана Іванівна [email protected]

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Науковий керівник – к.е.н., доц. Ткачук І. Я.

Актуальність теми. Діяльність провідних банків на ринку сучасних

фінансових послуг обумовлює використання ними сучасних інтернет-технологій як стратегічного інструменту, що сприяє зміцненню їх позицій на ринку фінансових послуг, дає змогу з мінімальними інвестиціями створювати нові фінансові продукти та опановувати нові сегменти фінансового ринку.


111

Інтернет-банкінг (e-banking) – це діяльність банку з надання комплексу послуг клієнтам щодо електронного управління своїми рахунками через Інтернет [3].

Головною відмінністю розвитку інтернет-банкінгу за кордоном та в Україні є використання стимулюючих важелів впливу на населення, тобто методів залучення клієнтів до такого виду надання банківських послуг [1].

Особливістю розвитку інтернет-банкінгу в розвинених країнах є значне зниження відсоткових ставок за кредитами та їх підвищення за депозитами.

Це можливо через значне скорочення витрат на обслуговування даних послуг. Українські банки використовують іншу політику залучення клієнтів: вони зменшують або взагалі скасовують комісійні відрахування на обслуговування тих операцій, які можна провести за допомогою інтернет-банкінгу.

В українських банках, які впровадили інтернет-банкінг, переважають такі види інтернет-послуг як запит залишків за рахунком; грошові перекази; отримання виписок за рахунками; виставлення і сплата рахунків; оформлення депозиту; конвертація валюти; додаткові послуги по платіжним карткам [1].

Переваги інтенет-банкінгу: 1) істотна економія часу, оскільки не потрібно відвідувати банківську установу

особисто; 2) можливість клієнта контролювати власні рахунки 24/7 та миттєво

відреагувати на зміни, що склалися на фінансових ринках (здійснити обмін валюти, закрити вклади в банку, здійснити переведення коштів тощо);

3) здійснення постійного моніторингу клієнтом за станом свого рахунку, оскільки кожна операція фіксується і є доступною онлайн для клієнта;

4) значна мінімізація витрат, адже собівартість надання банківських послуг через Інтернет значно нижче, ніж той самий показник для традиційних механізмів фінансового обслуговування Повний текст читайте тут: http://www.ufin.com.ua /analit_mat/poradnyk/217.htm

У табл. 1 відображено особливості здійснення інтернет-банкінгу в деяких комерційних банках України.

Таблиця 1 Порівняння інтернет-банкінгу деяких комерційних банків України

Банк/Показник

Простота підключення (чим менше тим краще)

1 1 3 2 1 2

Перекази між рахунками

+ + + + + +

Відкриття депозитів онлайн

+ - Тільки

поповнення+ + +

Комунальні платежі + + + + + + Платежі на вільні реквізити

+ + + + + +

Блокування\ розблокування карт

+ + + + + +

Випуск\перевипуск карт

+ + - + - +

Випуск віртуальної карти

+ + - - - -


112

Закінчення табл. 1

Банк/Показник

Управління лімітами + + - + + + Управління геолімітами

- - + - - +

Підключення\ відключення SMS

+ + - + + +

Шаблон і регулярні платежі

+ + + + + +

* Складено авторами на основі даних з вільного доступу **Випуск віртуальної карти – банком випускається спеціальна карта, баланс і реквізити якої

відрізняються від основного рахунку. З метою безпеки рекомендується використовувати саме віртуальну карту для оплати в мережі інтернет (поза інтернет-банкінгом).

***Управління гео-лімітами – відправка повідомлення в банк про заплановане відвідування клієнтом певних країн. Працює наступним чином: при розрахунках карткою в зазначених країнах служба моніторингу операцій не буде турбувати клієнта дзвінками, якщо він заздалегідь вказав це в спеціальному розділі.

Як бачимо з табл. 1, у всіх великих банках України є інтернет послуги які вони

готові надавати, але не всі банки надають їх у повній мірі, а також підключення не у всіх просте і зрозуміле для пересічного користувача. Також можемо побачити велику відмінність у таких показниках як: випуск віртуальних карт і управління гео-лімітами. Тільки два банки випускають віртуальні карти, але при цьому не мають управлінь гео-лімітами. І протележний результат – два банки мають управління гео-лімітами, але не підтримують випуск віртуальних карт.

Тому з результатів таблиці ми бачимо, що українським банкам ще є куди розвиватись і покращувати свої інтернет послуги.

Основні напрямки вдосконалення інтернет-банкінгу в Україні, на наш погляд, такі:

1. Залучення банками клієнтів до активного використання сервісу − клієнт має розуміти, навіщо і чому йому потрібен інтернет-банкінг;

2. Розширення числа одержувачів платежів – кожен клієнт повинен мати можливість оплатити ту послугу, яка необхідна саме йому. На сьогодні регіональні локальні банки найчастіше виграють у великих банків за рівнем задоволеності числом провайдерів, послуги яких вони можуть сплатити у себе в регіоні.

3. Спрощення процесів проведення операцій. Сучасному користувачу вже не хочеться перейматися заповненням платіжного доручення, йому необхідно провести операцію, і зробити це він хоче максимально швидко і просто [5].

Розвиток інтернет-банків останнім часом відбується високими темпами. Якщо говорити про функціональні зміни, що приводяться банками, або тренди,

в яких розвивалися інтернет-банки, то можна виділити те, що все більше банків рекомендують своїм клієнтам відкривати депозити дистанційно, пропонуючи за це додатковий бонус до базової відсоткової ставки, яка діє в відділенні. Це вигідно як клієнту, так і банку.

Найближчим часом такі депозитні модулі будуть розвиватися, щоб макси-мально спростити процес відкриття вкладу для роздрібного клієнта; банки працюють над підвищенням зручності проведення комунальних платежів, розширюючи перелік послуг і покращуючи призначений для користувача інтерфейс.


113

Список використаних джерел 1. Інтернет-банкінг: сутність, стан та перспектив [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://stud.com.ua/19740/bankivska_sprava/internet_banking_sutnist_stan_perspektivi. 2. Костюк В. А. Тенденції розвитку інтернет-банкінгу в Україні [Електронний ресурс]

/ Костюк В. А. – Режим доступу : file:///C:/Users/%D0%9E%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD %D0%B0/Downloads/nvnau_econ_2013_181(5)__8%20(2).pdf.

3. Огієнко В. І. Інтернет-банкінг як перспективний напрям розвитку ринку фінансових послуг [Електронний ресурс] / В. І. Огієнко, О. В. Луняков, О. Ю. Лісняк. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1217.

4. Переваги і недоліки інтернет банкінгу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/preimushchestva-nedostatki-internet-bankinga-1473033508.html.

5. Фінансові інтернет-послуги в системі електронного бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/14821111/finansi/finansovi_ internetposlugi_sistemi_elektronnogo_biznesu.

РОЗВИТОК ІНТЕРНЕТ-БАНКІНГУ

Ходан Максим Анатолійович

[email protected] Університет NORD, Будо, Норвегія

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Науковий керівник: к.е.н., доц. Ткачук І. С.

Актуальність теми. Швидкий розвиток інформаційних технологій призводить

і до змін в банківському секторі та впливає на позицію банків у міжнародному конкурентному середовищі. Електронний банкінг надає важливу конкурентну перевагу банкам. Останнім часом вона зосереджена на передових технологіях, що є джерелом електронного банкінгу в міжбанківській конкуренції. Найважливішим елементом електронного банкінгу є інтернет-банкінг. Неможливо утримати розвиток української банківської системи в умовах глобалізації. Українським банкам доводиться конкурувати із західними, які привозять в Україну не тільки свої банківські послуги, а ще й потужні ІТ-послуги. Сьогодні банківський сектор України є одним з галузей, де широко використовуються інформаційні та комунікаційні технології, тому тематика дослідження є досить актуальною на сьогоднішній день.

Викладення основного матеріалу. Дослідження розвитку інтернет-банкінгу було проведено багатьма науковцями, зокрема слід виділити таких: Кифяк Р., Кузьменко А., Мелесик С., Овчарук О., Огієнко В., Пасічник І., Скоробогач О., Трофімова К., та багато інших. Проте розвиток інформаційних технологій не стоїть на місці, а щодня вдосконалюється, тому в ногу з часом потрібно також і паралельно досліджувати та безпосередньо вдосконалювати функціонування інтернет-банкінгу у вітчизняних банках.

Інтернет-банкінг (англ. оnline Banking) або веб банкінг – один із видів дистанційного банківського обслуговування, засобами якого доступ до рахунків та операцій за рахунками забезпечується в будь-який час та з будь-якого комп’ютера завдяки мережі Інтернет. Для виконання операцій використовується стандартний браузер, наприклад, такий як Google Chrome, Internet Explorer, Opera, Mozilla тощо.


114

Таким чином, необхідності встановлювати додаткове програмне забезпечення немає [1]. Звісно, користування інтернет-банкінгом на сьогоднішні не обмежується лише використанням браузерів. Для мобільних телефонів банківські установи пропонують різноманітні додатки інтернет-банкінгу, якими можуть користуватися клієнти.

Сучасний світ вступив в період динамічних інноваційних змін, які виражаються перед усім в процесах глобалізації, охоплюють всі сфери життя, в тому числі фінансів. На сучасному етапі комп’ютеризації переважна більшість безготівкових розрахунків в банківській системі здійснюється в електронній цифровій форму через:

- локальні комп’ютерні мережі (наприклад, при використанні в розрахункових системах типу «Клієнт-Банк»);

- спеціальні комп’ютерні мережі (наприклад, при використанні розрахункових систем SWIFT, розрахункових мереж центральних банків і т. д.);

- глобальну комп’ютерну мережу Інтернет [2]. Інтернет-банкінг є каналом дистрибуції, де банківські послуги надаються в

Інтернеті. Інтернет-банкінг може забезпечити всі послуги, які можуть надавати філії банків, легко, швидко та незалежно від часу та місця. Інтернет-банкінг можна використовувати в будь-якому місці земної кулі через комп’ютер чи смартфон, що мають доступ до Інтернету. Інтернет-банкінг, який допомагає своїм клієнтам здійснювати необхідні операції протягом 24 годин на добу, також знижує витрати банків та мінімізує навантаження філій. Підтримуючи можливість постійно охоплювати фінансові процеси, розвиток використання інтернет-банкінгу також підтримує порівняльні переваги, надаючи перевагу витрат та простоту використання як зі сторони самої банківської установи, так і з боку клієнтів банківських установ. Інтернет-сервіси вигідні власне банкірам: за їх допомоги останні скорочують адміністративні витрати на персонал, приміщення тощо. За даними НБУ [3], в січні-лютому 2016 року банки спрямували на цю статтю витрат 5,7 млрд грн – це 21% від їх загальних витрат.

У розвинених країнах Інтернет-банкінг досить швидко набув популярності серед клієнтів, переважно фізичних осіб та малого бізнесу. За оцінками ЮНКТАД (Конференція Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку), в Західній Європі зростання користувачів Інтернет-банкінгу становитиме 20% на рік. У США, Німеччині, Великобританії, де Інтернет-банкінг на даний час є дуже популярним, зростання користувачів буде відбуватись меншими темпами, і це пов’язане з тим, що, як зазначалось вище, в цих країнах послугами Інтернет-банкінгом вже користується переважна кількість клієнтів. За даними досліджень «comScore», в США у сфері Інтернет-банкінгу кількість власників депозитів у десяти найбільших банках країни зросла до 65 млн. А всього сплачують різні рахунки через глобальну мережу близько 66% американських споживачів [4].

Експерти міжнародної консалтингової компанії McKinsey&Company, провівши дослідження українського банківського ринку, підрахували, скільки українців використовують інтернет-банкінг. Так, для банківського сектора України характерний низький рівень використання інтернету та мобільного банку. Всього 9% роздрібних клієнтів користуються інтернет-банком, а мобільним банком – 3%. У Польщі, приміром, ситуація кардинально відрізняється: інтернет-банком користуються 61% роздрібних клієнтів, мобільний банк використовують 15% онлайн-банкінгу [5]. Таким чином, можна виділити першу проблему, яка полягає в не популярності інтернет-банкінгу на сучасному етапі розвитку вітчизняного банківського ринку. Ця проблема є наслідком наступних – необізнаності клієнтів про переваги використання інтернет-


115

банкінгу та (чи) відсутності фінансової грамотності клієнтів банку. Таким чином, банківським установам необхідно провести детальне дослідження рівня та структури залучення клієнтів до користування інтернет-банкінгом, за результатами якого приділити значну увагу просвітницькій роботі серед клієнтів (з підвищення рівня фінансової грамотності та популяризації самого інтернет-банкінгу), тим самим збільшуючи кількість користувачів інтернет-банкінгу.

Головною відмінністю розвитку Інтернет-банкінгу за кордоном та в нашій державі є використання стимулюючих важелів впливу на населення, тобто методів залучення клієнтів до такого виду надання банківських послуг. Особливістю розвитку Інтернет-банкінгу в розвинених країнах є значне зниження відсоткових ставок за кредитами та їх підвищення за депозитами. Це можливо через значне скорочення витрат на обслуговування даних послуг. Українські банки використовують іншу політику залучення клієнтів: вони зменшують або взагалі скасовують комісійні відрахування на обслуговування тих операцій, які можна провести за допомогою Інтернет-банкінгу [4].

На початку 2012 року було досліджено найбільш використовувані можливості Інтернет-банкінгу серед українських користувачів. У результаті виявлено, що українців найбільше цікавить перегляд залишку на їх рахунку, оплата комунальних послуг, послуг мобільного зв’язку та мережі Інтернет, отримання інформації про всі відкриті рахунки і банківські продукти тощо. Це дозволило банкам сконцентрувати увагу на затребуваних послугах та обрати відповідний вектор діяльності маркетингового відділу [6]. Необхідно пам’ятати й про те, що послуги інтернет банкінгу – це не лише можливість перевірити баланс банківського рахунку, але й здійснювати фінансові операції, зокрема і валютні. Послуги, які пропонує інтернет-банкінг, на сьогодні, залежать від банківської установи. Такі потужні платформи для інтернет-банкінгу як Приват24, чи Пумб.online, на сьогоднішні є найбільш функціональними, тому іншим банківським установам необхідно звернути увагу, на обмеженість їхній функцій в мережі Інтернет.

Поява онлайн банків, та зменшення кількості традиційних банківським установ може спостерігатись у наступні 5-10 років на вітчизняному ринку фінансових послуг. На нашу думку, традиційні банки, розуміючи, які кошти можна заощадити, за допомогою надання своїх послуг через інтернет-банкінг, при цьому не використо-вуючи «енну» кількість відділень, в майбутньому будуть просто переходити на дистанційне обслуговування. Звісно, потрібно враховувати і тих клієнтів (до при-кладу пенсіонерів), які не зможуть індивідуально розібратись в інтернет-банкінгу, зважаючи на відсутність можливостей взагалі користування інтернетом чи досвіду використання техніки.

Висновки. Основною перевагою використання інтернет-банкінгу для клієнтів є безпосередньо здійснення будь-яких операцій в режимі 24/7, для банківських установ – скорочення значних витрат на утримання відділень.

Інтернет-банкінг в Україні перебуває на стадії розвитку. Незважаючи на те, що в порівнянні з розвиненими країнами в Україні спостерігається менше використання інтерне-банкінгу, проте присутня тенденція до зростання кількості користувачів банківськими он-лайн сервісами. Характерними особливостями використання інтернет-банкінгу в Україні є досить вузьке коло операцій, які клієнти можуть самі виконати (переглянути баланс, поповнити мобільний телефон чи заплатити за комунальні платежі). Однак, сьогодні українські банки пропонують значно більший спектр операцій в інтернет-банкінгу. Не зважаючи на це, фінансова неграмотність є


116

основною причиною, що зупиняє клієнтів банків користуватись ними. Відповідно, кількість користувачів інтернет-банкінгу є фактором стримування його розвитку в Україні.

Банківські установи, які приділяють значну увагу розвитку інтернет-сервісів, все більше залучують клієнтів, та займають передові позиції з надання послуг через інтернет на вітчизняному ринку. Можливим сценарієм розвитку інтернет-банкінгу є також поява нових суб’єктів, які зможуть об’єднати послуги, які надають банківські установи з інтернет-провайдерами чи ІТ-компаніями, які зможуть конкурувати з традиційними банківськими установами. Варто зазначити, що на українському ринку вже появився також і онлайн-банк «Monobank», який надає банківські послуги через мережу Інтернет.

Список використаних джерел 1. Сербина О. Г., Загузова О. М. Інтернет банкінг: українська практика та світовий досвід

/ О. Г. Сербина, О. М. Загузова // Молодий вчений. – 2014. – № 4. – С. 122–125. 2. Ходан М.А. Інтернет банкінг як фінансовий інструмент сталого розвитку економіки

/ М. А. Ходан // Фінансові інструменти сталого розвитку економіки : матеріали І міжнародної науково-практичної конференції (20 березня 2018 р.). – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2018. – С. 171–174.

3. Ринок мобільного та інтернет-банкінгу в Україні б’є рекорди [Електронний ресурс] // НВ Бізнес. – 2016. – Режим доступу : https://biz.nv.ua/ukr/publications/100-mlrd-na-rik-rinok-mobilnogo-ta-internet-bankingu-v-ukrajini-b-je-rekordi-108675.html.

4. Огієнко В. І. Інтернет-банкінг як перспективний напрямок розвитку ринку фінансових послуг / В. І. Огієнко, О. В. Луняков, О. Ю. Лісняк // Ефективна економіка. – 2012. – № 6.

5. Тільки 2 мільйони українців користуються мобільним банкінгом [Електронний ресурс] // НВ Бізнес. – 2016. – Режим доступу : https://biz.nv.ua/ukr/publications/tilki-2-miljoni-ukrajintsiv-koristujutsja-mobilnim-bankingom-107374.html.

6. Страхарчук А. Я Інформаційні системи і технології в банках : навч. посібник / А. Я. Стра-харчук, В. П. Страхарчук. – Київ : Знання, 2010. – 515 с.


117

РОЗДІЛ ІІІ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ МІГРАЦІЙНОГО КАПІТАЛУ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІКУ

Вольська Юлія Сергіївна


Науковий керівник к.е.н. доц. Литвин О. Є.

Актуальністю теми є те, що зараз в сучасному світі основними причинами, які змушують людей залишати території – це пошук роботи і кращого життя. Згідно з даними Організації Об’єднаних Націй, більш ніж 231,5 млн осіб в 2013 році проживали за межами своїх країн походження і більше 700 млн осіб мігрують в межах своїх країн. Передбачається, що в найближчі десятиліття, економічні та демографічні проблеми, глобалізація та зміна клімату збільшать міграційні потоки як всередині країн, так і за їх межами.

Саме тому, міграційні процеси стають істотним чинником розвитку окремих національних економік. Це зумовлює необхідність ґрунтовної оцінки причин і закономірностей розвитку явища, визначення характеру змін у підходах до стимулювання або протидії міграції, а також постійного вдосконалення системи регулювання міжнародних міграційних процесів на глобальному і національному рівнях.

Україна є одним із найбільш активних учасників міжнародних міграційних процесів, саме через це міграція не просто впливає на економіку в широкому розумінні, але й має значний вплив на формування міграційного капіталу.

Відповідно до Керівництва з платіжного балансу МВФ, до грошових переказів належать як матеріальні, так і фінансові ресурси, які мігранти cкеровують з країн поточного проживання і працевлаштування до країн походження Д. Хольтз-Еакін зауважує, що до переказів слід зараховувати й ті речі (активи), які мігранти транспортують з собою, адже вони також мають власний грошовий еквівалент.

Загалом потоки трансфертів можуть бути пов’язані не лише з трудовими мігрантами. В цей процес можуть бути втягнуті й інші верстви населення, які з тих чи інших причин перебувають за кордоном. Зокрема, Б.Робертс називає переказами як кошти від тимчасових чи постійних трудових мігрантів, так і від представників відповідних діаспор. Н. Соренсен також додає до цього біженців, нелегальних та непрацюючих мігрантів.


118

Таким чином, грошові перекази є фінансовими і матеріальними ресурсами, які буває досить важко відокремити від інших матеріальних потоків і які представляють інтереси та допомогу усіх видів міжнародних мігрантів незалежно від часу, причини, мети еміграції; рішення щодо здійснення таких трансфертів – лише за учасниками цього процесу.

Статистичним аналізом явища міжнародної міграції та трудової міграції зокрема в основному займаються ООН, МОП, Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та група Світового банку, останні міграційні звіти яких датуються переважно 2015 роком (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка чисельності міжнародних мігрантів у світі, млн. осіб

Регіон світу Рік

2000 2010 2015 Світ 172,7 221,7 243,7 Розвинуті країни 103,4 132,6 140 Країни, що розвиваються 69,3 89,2 103,2 у т. ч.: Африка 14,8 16,8 20,6 Азія 49,3 65,9 75,1 Європа 56,3 72,4 76,1 Латинська Америка 6,6 8,2 9,2 Північна Америка 40,4 51,2 54,5 Океанія 5,4 7,1 8,1 Джерело: United Nations, Department of Economic and Social Affairs, Population Division (2015).

За даними ООН, станом на 2015 р. у всьому світі налічується близько 244 млн. мігрантів, що становить 3,3% від загальної чисельності населення землі. Для порівняння у 1990 р. ця цифра складала 152,6 млн. що свідчить про тенденцію до збільшення числа переселенців .

Причому обсяги і розміри грошових переказів зростають швидшими темпами, ніж кількість самих міжнародних мігрантів, і не тільки починають відігравати важливу роль для родин, які залишилися вдома, а й стають справжнім генератором розвитку економік країн – реципієнтів грошових трансфертів мігрантів.

У 2017 році офіційні грошові перекази до країн, що розвиваються, становили близько 300 млрд дол. США, що значно більше за обсяги міжнародної технічної допомоги цим країнам, за обсяги портфельних інвестицій і майже дорівнюють обсягам залученого капіталу у формі прямих інвестицій. Упродовж 1970–2017 років обсяги надходження грошових переказів у світі (переважно з розвинених держав у країни, що розвиваються) зросли у 13 разів, тоді як кількість мігрантів – лише у 2,3 разу.

Слід звернути увагу саме на приватні грошові перекази в Україну в 2017 році. Обсяги яких із-за кордону в 2017 році становили 5,4 млрд дол. США (або 5,8% до ВВП) і збільшилися порівняно з минулим роком на 5,3%. Обсяги переказів в Україну через банківську систему зросли на 13,6% – до 2,3 млрд дол. США, їх частка в загальному обсязі переказів становила 42%.

Обсяги надходження коштів із-за кордону, здійснені з використанням систем переказу коштів, залишилися майже на рівні минулого року і становили 2,1 млрд. дол. США. Обсяги коштів, що надійшли в країну неформальними каналами (шляхом передавання готівки або матеріальних цінностей від одного домогосподарства до


119

іншого), за оцінками Національного банку України, у 2017 році становили понад 1,0 млрд дол. США, або майже 19% від загальних обсягів грошових переказів в Україну.

Загалом, грошові перекази в Україну безпосередньо знаходяться під впливом міжнародних сум по приватних трансфертах, тому їх зменшення та зростання в основному є пропорційним. Проте якщо за останні роки світові розміри міграційних коштів зменшилися в основному через вищеназване коло причин, на стан надходжень від українських трудових мігрантів значний вплив справили саме локальні події, зокрема Революція гідності, анексія Криму, антитерористична операція (АТО) на Сході та різке погіршення відносин із Росією.

Через таку ситуацію до розрахунків не включалась інформація по відповідних територіях, а ті сім’ї, вихідці з яких працюють в Росії на довго- або короткостроковій основі, недоотримали певні суми коштів через тимчасові заборони міждержавних банківських операцій. Таким чином, проблеми на південному сході країни стали головною причиною зменшення обсягу переказів у вказаний період (табл. 2).

Перекази з Росії скоротилися як в абсолютному виразі (у 2017 році удвічі відносно 2016 року), так і відносно всіх трансфертів (з 36% у 2016 році до 22% торік). Причинами цього стали скорочення числа українських трудових мігрантів в Росії, спад російської економіки; іншим чинником є переселення окремих сімей із зони АТО до РФ.

Таблиця 2

Обсяги приватних грошових переказів із-за кордону, млн дол. США

Показники 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2017 Через коррахунки банків 2959 3252 3278 3293 2410 2006 2279 Через міжнародні платіжні системи 2126 2804 3213 4084 3190 2135 2126 Неформальними каналами 777 963 1035 1160 889 1013 1020 У тому числі: Оплата праці (без урахування податків та витрат у країні перебування

3373 4022 4619 5652 4318 3452 3602

Приватні трансферти, в т. ч.: 2489 2997 2907 2885 2171 1702 1823 Грошові перекази робітників, що працюють за кордоном більше року

1560 1890 1749 1531 1165 1016 1102

Інші приватні трансферти 929 1107 1158 1354 1006 686 721

Усього 5862 7019 7526 8537 6489 5154 5425 Обсяги грошових переказів у % до ВВП 4,3 4,3 4,1 4,5 4,8 5,7 5,8

Примітка: дані за 2014 рік наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя

Джерело: Дані наведено за методологією платіжного балансу згідно з 6-м виданням Керівництва з платіжного балансу та міжнародної інвестиційної позиції (КПБ6)

Отже, трансферти грошових переказів по суті формують окрему складову

міжнародного ринку капіталу – міграційний капітал. Його обсяги можна характеризувати як доходи мігрантів, які, за мінусом витрат на їхнє перебування в країні працевлаштування, направляються на батьківщину і використовуються для підвищення економічного та соціального рівня життя рідних і близьких, розвитку місцевих територій та країн загалом [5].

У висновку слід додати, що в Україні за роки незалежності не було проведено жодних серйозних досліджень щодо обсягів і масштабів надходження міграційного капіталу з-за кордону. А статистичні дані, оцінки окремих фахівців, українських і


120

міжнародних організацій є досить відмінними та базуються на неповних даних. Наприклад, Світовий банк, який щороку публікує дані про трансферти міграційного капіталу між країнами світу, приписує Україні лише 785 млн. дол. надходжень грошових переказів у 2017 році.

Такі суттєві відмінності в оцінках обсягів надходження міграційного капіталу зумовлені відсутністю державної політики в цій сфері, непрозорістю схем переказу коштів, а також обмеженнями, встановленими валютним законодавством України, що забороняє громадянам відкривати рахунки за кордоном.

Як наслідок, абсолютна більшість коштів надсилається трудовими мігрантами через неофіційні незареєстровані канали, через знайомих, водіїв міжнародних маршрутів, неофіційні системи грошових переказів або доставляється особисто.

Список використаних джерел 1. Малиновська О. А. Перекази мігрантів із-за кордону та можливі заходи щодо їх

заохочення та ефективного використання [Електронний ресурс] / О. А. Малиновська // Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1276.

2. Кислицина О. В. Міграційна складова національної конкурентоспроможності української економіки / О. В. Кислицина // Конкурентоспроможність економіки України: можливості, переваги, компетенції : монографія / О. Б. Чернега, В. С. Білозубенко, О. В. Кислицина та ін. – Донецьк : Ноулідж, 2010. – С. 446–461.

3. Огляд НБУ приватних грошових переказів в Україну в 2017 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=19208358.

4. Гайдуцький А. Міграційний капітал в Україні: прихована реальність [Електронний ресурс]. –Режим доступу : https://dt.ua/ECONOMICS/migratsiyniy_kapital_v_ ukrayini_prihovana_realnist.html.

5. Огляд приватних грошових переказів в Україну [Електронний ресурс] / Департамент статистики та звітності, управління статистики зовнішнього сектору // Національний банк України. – 2017. – 4 с. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=19208358.

6. Перекази грошей iз-за кордону в Україну щороку зростають [Електронний ресурс] / Л. Ясинчук // Online Експрес від 03.06.2017. – Режим доступу : http://expres.ua/news /2017/06/03/245576-perekazy-groshey-kordonu-ukrayinu-shchoroku-zrostayut.

7. Грошові перекази [Електронний ресурс] / Національний банк України // Офіційний сайт Національного банку України. – 2017 р. – 4 с. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=19208357.

ФУНКЦІОНУВАННЯ СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Горбова Вероніка Олександрівна


Науковий керівник: к.е.н., доц. Хмара М. П. Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави

відіграє важливу роль у економічному розвитку країни, є головним механізмом фінансово-кредитних відносин у державі.


121

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації та функціонування банківських систем зарубіжних країн, а їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів:

1) історичні, політичні та національні традиції; 2) рівень розвитку товарно-грошових відносин; 3) загальний економічний розвиток країни; 4) засоби регулювання грошового обігу [1, 2]. Банківські системи більшості країн світу є дворівневими. Так, у Великобританії

банком першого рівня є центральний банк країни – Банк Англії, а до складу другого рівня банківської системи входять депозитні, кредитні та торгові банки, а також фінансово-кредитні установи небанківського типу.

У процесі свого розвитку та еволюції Банк Англії пройшов кілька етапів, серед яких виокремлюють такі:

- 1694 р.– засновано центральний банк, як акціонерну компанію; - 1861 р. – засновано Національний ощадний банк; - 1946 р. – центральний Банк Англії націоналізовано; - 1979 р. і 1987 р. – видано закони про банківську діяльність; - 1998 р. – законодавчо закріплено незалежність Банку Англії. Для кредитно-банківської системи Франції характерна система державного

регулювання банківської справи. Банківська система Франції також є дворівневою. До першого рівня належать: Центральний банк Франції – Банк де Франс; Центральна кредитна рада; Комітет банківської регламентації; Комітет з кредитних установ. До другого (нижчого) рівня відносяться: універсальні, народні, фінансові банки; асоціації та союзи; кооперативні та кредитні установи; ощадні і страхові каси; товариства взаємного кредиту [3, 4]. В даний час Банк Франції є членом Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), що об’єднує центральні банки країн – членів ЄС і Європейський центральний банк (ЄЦБ). Банк Франції зобов’язаний реалізовувати єдину грошово-кредитну політику ЄСЦБ на території Франції, забезпечуючи фінансову стабілізацію ЄС в цілому. Рівень кредитних організацій представлений універсальними комерційними банками, національної, регіональними та місцевими касами, що включають ощадні та страхові каси, і іноземними банками. Банківська система Франції характеризується високим рівнем концентрації банківського капіталу. На вісім найбільших комерційних банків припадає близько 86% сукупних активів банківської системи. По суті, ці банки являють собою потужні об’єднання – банківські групи, що мають численні філії і дочірні відділення за кордоном [5].

Сучасна кредитно-банківська система США є дворівневою і складається з таких основних елементів:

- на першому (верхньому) рівні банківської системи – Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Федеральної резервної системи та 12 федеральних резервних банків;

- другий (нижній) рівень банківської системи США формують комерційні банки, небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові та страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, федеральні кредитні установи тощо.

Виділяють такі етапи еволюції банківської системи США: - 1863 р. – прийнято Закон про національну валюту; - 1913 р. – створено Федеральну резервну систему, яка виконує функції

центрального банку;


122

- 1933 р. – створено Федеральну корпорацію страхування депозитів як незалежне федеральне агентство;

- 1936 р. – утворено Федеральний комітет відкритого ринку при Раді Керуючих ФРС США [3].

Сучасна банківська система Швейцарії є однією із найбільш розвинутих. На 1500 жителів країни припадає 1 банк. У країні функціонує понад 140 філій крупних іноземних банків. Швейцарська банківська система об’єднує більше як 500 банківських установ. Очолює банківську систему Швейцарії Національний банк, який має статус акціонерного товариства, а всі швейцарські банки розподіляються на три групи. До банківської системи Швейцарії входить велика кількість фінансових компаній, діяльність яких відкриває широкі можливості застосування капіталу. Їх поділяють на:

- компанії, які публічно рекламують себе для прийому депозитів і, відповідно, зобов’язані відповідати всім вимогам федерального банківського законодавства;

- компанії, що не приймають депозити, але виконують інші банківські операції [5, 12].

Характерною рисою банківської системи Швейцарії є надзвичайно високий ступінь контролю за діяльність банків та інвестиційних компаній. На цьому ґрунтується загальноприйняте у світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступеневу структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією, Національним банком Швейцарії та Швейцарською банківською асоціацією.

Отже, банківська система – це складова грошово-кредитної системи, яка, в свою чергу, є складовою всієї фінансової системи країни. Жодна із цілей банківської системи не під силу окремому банку, яким би великим він не був. Лише скоординоване об’єднання їх у систему, зорієнтовану на виконання зазначених цілей, робить досягнення їх реальними [1]. Банківська система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона формує більш загальне утворення – економічну систему країни в цілому.

Список використаних джерел 1. Міщенко С. В. Формування ефективної структури фінансового сектору України

/ С. В. Міщенко. – Київ, 2009. – 246 с. 2. Науменкова С. В. Системи регулювання ринків фінансових послуг зарубіжних країн:

навчальний посібник / С. В. Науменкова, В. І. Міщенко. – Київ : Центр наукових досліджень НБУ, Університет банківської справи НБУ, 2010. – 170 с.

3. Кузнецова С. А. Банківська система : навч. посібник / С. А. Кузнецова, Т. М Болгар, З. С. Пестовська; за ред. С. А. Кузнєцової. – Київ : «Центр учбової літератури», 2014. – 400 с.

4. Міщенко В. І. Центральні банки: організаційно-правові засади / В. І. Міщенко, В. Л. Кротюк. – Київ : Знання, 2004. – 372 с.

5. wwvv.thebanker.com/news/fullstory.php/aid/6703/ Top_1000_wOrld_banks_2009.html.


123

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ В СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Горкавенко Михайло Володимирович [email protected]


Одним із найбільш актуальних процесів є глобалізація, який визначає тенденцію розвитку сучасного світового господарства, що проникає в усі галузі життя суспільства, від ТНК до людини, від якої залежать політичні та економічні процеси у світі. Економічна глобалізація – процес посилення по всьому світу економічної взаємозалежності національних економік, в зв’язку зі збільшенням швидкості руху і обсягів товарів, послуг, технологій і капіталів через державні кордони. Процес посилення економічної інтеграції між країнами призводить до злиття окремих національних ринків в один всесвітній ринок.

Глобалізація сучасного світу популяризує окремі види національної культури по всьому світу, але фахівці вважають, що в деяких країнах національні цінності, не тільки не втрачаються, але і відроджуються. Навіть всесвітня мережа McDonalds, яка поширена по всьому світу, враховує харчові звички місцевого населення і пропонує страви з урахуванням місцевих звичаїв та уподобань.

Беззаперечним є факт: із зростанням рівня глобалізації міжнародної економіки у різних сферах, зростає й ризик світових криз. Ось чому все більшої уваги з боку як окремих держав, так і наддержавних установ потребує діяльність ТНК як найактивнішого актора вищеозначеного процесу з одного боку, й можливого його чинника з іншого. Вплив транснаціональних корпорацій на глобальні процеси визначається їх масштабом. На відміну від національних компаній приватні ТНК не прив’язані до конкретної країни, навіть якщо історично їх бізнес- операції починалися з території однієї держави.

Яскравим прикладом втручання ТНК в світову політику відносяться до періоду початку деколонізації. Міжнародні компанії не тільки впливають на рішення урядів, але своїми діями часто формують геополітичну реальність.

У розвитку ТНК можна виділити декілька етапів, в процесі чого самі транснаціональні корпорації зазнали суттєвих змін. Діяльність перших ТНК значною мірою була пов’язана з видобутком та продажем сировинних ресурсів колоніальних і залежних країн. Пізніше сфера уваги ТНК змістилась на виробництво продукції.

Для віднесення корпорацій до транснаціональних зазвичай застосовують такі критерії:

- число країн, де діє корпорація (мінімум становить від двох до шести); - певний розмір, якого досягла корпорація; - мінімум частки іноземних операцій у доходах чи продажах корпорації (як

правило, 25%); - володіння не менше 25% голосуючих акцій у трьох або більше країнах; - інтернаціональний склад персоналу та вищого керівництва корпорації [1]. На сьогодні кількість ТНК досягає близько 82 тис. ТНК реалізуються у сферах

фармацевтики, видобутку нафти і газу, виробництва автомобілів, харчової продукції, банківсько-фінансовій сфері, програмного забезпечення, сфері роздрібної торгівлі та у високо-технологічному виробництві. В 500 найбільших компаніях ТНК зайнято понад 65 млн. осіб по всьому світу [2].


124

Близько половини світового промислового виробництва і понад 23% зовнішньої торгівлі припадає на ТНК. Вони контролюють приблизно 80% патентів і ліцензій на винаходи, нові технології і ноу-хау. Під контролем ТНК знаходяться окремі товарні ринки: 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, джуту та залізної руди, 85% – ринку міді і бокситів, 80% – ринку чаю та олова, 75% – ринку сирої нафти, натурального каучуку і бананів. До половини експортних операцій США здійснюється американськими та зарубіжними ТНК, у Великобританії аналогічні операції здійснюють до 80% ТНК, в Сінгапурі – до 90%. На підприємствах ТНК працює понад 70 млн осіб, які щорічно виробляють продукції більш ніж на 1 трлн дол. З урахуванням різної інфраструктури та суміжних галузей ТНК забезпечили роботою 150 млн чоловік, зайнятих в сучасному промисловому виробництві і наданні послуг. Розгалуженою є галузева структура ТНК: 60% компаній зайняті у сфері виробництва, 37 – послуг і 3% у добувній промисловості і сільському господарстві [3]

Найбільші ТНК зосереджені, як правило, в розвинених країнах. Протягом декількох десятків років лідером серед країн базування з

найбільшими ТНК є країни ОЕСР, зокрема США, Японія, країни Європейського Союзу.

На сьогодні найдорожчою торговою маркою в світі є бренд корпорації Apple, вартість якого оцінюється в 117 мільярдів доларів США. Ця сума перевищує номінальне значення ВВП таких держав, як Україна, Марокко, Словаччина, Азербайджан і багатьох інших [4].

В останні роки, з розвитком цифрових технологій, відзначається тенденція: IT-компанії які частіше витісняють з рейтингу компанії, що працюють в інших секторах. Цього року IT-гіганти займають домінуюче становище в рейтингу.

Світовий досвід підтверджує життєвість і ефективність об’єднання капіталу в рамках транснаціональних корпорацій, що дозволяє прискорити оборот фінансових ресурсів. Тому українським підприємствам потрібно вступати в співпрацю з іноземними ТНК не в якості джерела дешевих сировинних ресурсів або відсталого технологічного придатку, а розвивати промислову, інноваційну кооперацію з метою здобуття більших переваг в глобальних ланцюгах створення доданої вартості ТНК [5].

На сьогодні як для національної, так і глобальної економіки, актуальною є проблема забезпечення доступності до Інтернету. У світі на кожного користувача високошвидкісного широкосмугового з’єднання приходиться п’ять чоловік, у яких такого з’єднання немає. У світовому масштабі майже 4 мільярди населення взагалі не мають доступу до Інтернету. Близько 2 мільярдів людей не користуються мобільними телефонами, а майже півмільярда населення планети живе в районах, які не забезпечені мобільним зв’язком [6].Що ж до України, то за даними американського веб-сайту Speedtest.net, який використовують для аналізу пропускної швидкості Інтернету у всіх сусідніх країнах мобільний інтернет кращий, ніж в Україні.

Завдяки розвитку цифрової економіки малий та середній бізнес (МСБ) отримав недоступну раніше можливість стати глобальним. Саме це й визначає особливість третьої хвилі глобалізації, її інклюзивність [7].

За твердженнями самих банкірів, вже в недалекому майбутньому клієнт зможе відкрити вклад або взяти кредит за допомогою одного дотику до екрану телефону або сітківки ока (на основі окулярів-гаджетів, подібних, наприклад, Google Glass). Будь-який пристрій, особливо мобільний, стає засобом доступу, зберігання, дистрибуції та переказу коштів [5].


125

Однак, асиметрія обміну інформацією в цифровій економіці призводить до неадекватного прийняття рішень покупцями, наприклад, на фондовому ринку. Дезінформація та помилкові повідомлення щодо господарських операцій суб’єктів ринку розповсюджуються так же швидко, як і правдиві дані

На сьогодні іноземні інвестиції є тим ресурсом, який, у всякому разі в найближчій перспективі, може вагомо впливати на підвищення ефективності функціонування українських підприємств, а відтак і поліпшенню соціального захисту громадян. У сучасних умовах фінансової та макроекономічної нестабільності вони набувають особливого пріоритету.

Українська інвестиційна політика має доволі непослідовний та суперечливий характер, тому що не завжди враховується специфіка економіки держави, що розвивається. Активність ТНК та приплив прямих іноземних інвестицій в Україну значно поступається іншим країнам східної Європи і СНД [8]. Аби в подальшому покращити залучення інвестицій, актуальним є питання удосконалення організаційної та правової бази для збільшення зрілості механізмів сприятливого інвестиційного клімату та підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Також вважаємо, що політика держави повинна бути сконцентрована на: • зниження рівня тінізації економіки; • створення привабливого інвестиційного клімату; • створення, незалежно від форми власності та походження капіталу, рівних умов для діяльності суб’єктів господарювання;

• формування ефективного конкурентного середовища; • створення додаткових економічних стимулів для залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки;

• розвиток і використання інноваційного потенціалу України; При запроваджені всіх, або частково зазначених пріоритетних заходів,

створяться можливості для покращення інвестиційного середовища в держав,і і відповідно, в найближчій перспективі збільшаться потоки ПІІ [9].

Список використаних джерел: 1. Яворський О. А. Залучення іноземних інвестицій як один з пріоритетних напрямів

державної економічної політики [Електронний ресурс] / О. А. Яворський. – Режим доступу : http://old.nіss.gov. ua/Table/Stol15/006.htm.

2. Journal Global Fortune 500, 2015. fortune.com. Retrіeved from http://fortune.com/global500. 3. Fіnancіal Tіmes Global 500: [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ft.com/іndepth/ft500. 4. Fortune Global 500 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://fortune.com/fortune500. 5. Рябець Н. М. Роль процесу транснаціоналізації в розвитку сучасної національної системи

України в умовах глобалізації / Н. М. Рябець // Вісник ОНУ ім. І. І. Мечникова. – 2013. – Т. 18. – Вип. 2. – С. 39–48.

6. Орловська О. В. Світові економічні кризи: причини виникнення, наслідки та шляхи подолання./ Науковий вісник національного лісотехнічного університету України: збірник наук.-техн. праць. – Львів : РВВ НЛТУ України. – 2015. – Вип. 25.2. – 197. – 202 с.

7. Карчева Г. Т. Цифрова економіка та її вплив на розвиток національної та міжнародної економіки / Г. Т. Карчева // Фінансовий простір. – 2017. – № 3 (27). – С. 13–23.

8. Носова О. В. Інвестиційний клімат в Україні: основні напрями поліпшення [Електронний ресурс] / Носова О. В. – Режим доступу : old.nіss.gov.ua/book/StrPryor/6/9.pdf.

9. Кочетков В. М. Розвиток українських ТНК як фактор росту економіки країни / В. М. Кочетков // Ефективна економіка. – 2013. – № 10. – С. 55–60.


126

АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ПОКАЗНИКІВ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ КИТАЮ

Давидова Катерина Володимирівна


Науковий керівник к.е.н. Огородник В. В.

Актуальність теми дослідження визначена великими змінами в міжнародному становищі Китайської Народної Республіки (КНР) із початку проголошення нею курсу реформ. Науковці визнають серед найважливіших подій сьогодення безпрецедентні успіхи економіки Китаю. На етапі переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки зростає роль і значення перебудови соціально-трудових відносин, оскільки праця є основним джерелом підвищення ефективності виробництва та добробуту населення. За таких умов важливим є системний підхід до визначення суті соціально-трудових відносин, механізму їх регулювання та оптимізації як на макро-економічному, так і регіональному рівнях функціонування ринку праці.

Перелік чинників, що сприяють високим темпам розвитку КНР – потужна ресурсна база, працелюбне населення, ефективна система менеджменту. Одним з ключових факторів є рівень загальної і професійної освіти громадян, що постійно зростає [1, с. 133].

Нині за розмірами ВВП та економічним потенціалом Китай входить у першу десятку провідних країн світу (друга після США). Китай посідає провідні позиції у світі за видобутком вугілля, цементу, виробництва мінеральних добрив, сталі, електроенергії. Розвиваються традиційні галузі промисловості – текстильна, вугільна, чорна металургія, фосфорно-фаянсове виробництво. Також, створені нові галузі – нафтопереробна, газова, хімічна, авіаційна, космічна, електронна, машинобудування, приладобудування [2, с.42].

За даними Міжнародного валютного фонду ВВП Китаю за 2017 рік складає 11937 млрд дол. США. Порівняно з 2016 роком він зріс на 6,5% , або 705 млрд дол. США [3] (табл.1).

Таблиця 1 Основні показники зовнішньої торгівлі товарами КНР в 2010–2017 рр.

Рік Експорт

млрд дол. США Імпорт

млрд дол. США ВВП

млрд дол. США ЗТО

млрд дол. США Темп приросту

ЗТО, %

2010 1 603,94 1 380,92 6 066,35 2 984,86 0

2011 2 008,85 1 826,95 7 522,10 3 835,80 28,51

2012 2 175,09 1 943,25 8 570,35 4 118,34 7,37

2013 2 355,59 2 120,22 9 635,03 4 475,81 8,68

2014 2 462,90 2 241,60 10 534,53 4 704,50 5,11

2015 2 360,15 2 002,28 11 226,19 4 362,43 -7,27

2016 2 197,92 1 948 11 232,11 4 145,92 -4,96

2017 2 373,75 2 263,01 11 937,56 4 636,76 11,84 Джерело: Статистична база даних Китаю, НБС [Електронний курс]. – Режим доступу :

http://data.stats.gov.cn/english/easyquery.htm?cn=C01.

Дані таблиці показують, як змінювався імпорт, експорт та зовнішньо-торговельний оборот Китаю. Зовнішня торгівля товарами і послугами відіграє


127

важливу роль у формуванні ВВП країни, стимулюванні розвитку економіки країни. З кожним роком ВВП зростає, що свідчить про високий рівень життя. Зовнішньоторговельний оборот Китаю у 2017 році зріс на 491 млрд дол. США, або 11,84% порівняно з 2016 роком. Щодо 2016 року, то зовнішньоторговельний оборот зменшився на 217 млрд дол. США.

Варто відзначити, що у структурі експорту Китаю за 2017 рік переважають: комп’ютери (182 млрд дол. США), телефони (126 млрд дол. США), інтегральні схеми (65,1 млрд дол. США) і офісні деталі машин (39, 6 млрд дол. США. Найбільші обсяги імпорту Китаю: інтегральні схеми (218 млрд дол. США), сира нафта (109 млрд дол. США), золото (86, 6 млрд дол. США), метали ($56, 3 млрд дол. США) і автомобілі (47, 5 млрд дол. США).

Зауважимо, що найбільшими експортними партнерами Китаю у 2017 році являються: США (385 млрд дол. США), Гонконг (287 млрд дол. США), Японія (129 млрд дол. США), Південна Корея ($93, 7 млрд дол. США) і Німеччина (65,2 млрд дол. США). Кращі імпортні походження Гонконг (285 млрд дол. США), Південна Корея (124 млрд дол. США), США (115 млрд дол. США), Японія (113 млрд дол. США) і Німеччина (85,4 млрд дол. США) [3].

Проведений аналіз свідчить, що торговельне сальдо є додатнім в дослідженій країні за 2017 рік і становило 110 млрд дол. США. Але це на 139 млрд дол. США менше, ніж у 2016 році. Темп зниження торговельного сальдо склав – 55,82%. Експортна квота склала 19,9%, що свідчить про важливу роль участі країни в міжнародних економічних зв’язках. Імпортна квота – 19%, що майже на 2% зросла порівняно з минулим роком. Зовнішньоторговельна квота за 2017 рік теж збільшилась і склала 19,4%, це свідчить, що зовнішня торгівля впливає на економіку, формуючи її структуру та підвищуючи ефективність.

Тепер розглянемо середні заробітні плати. В Китаї у 2017 році вони склали 67569 юанів в рік (10200 дол. США) або 5630 юанів в місяць (850 дол. США). При цьому середньомісячні доходи кваліфованих працівників в 37 найбільших населених пунктах оцінюються в 7665 юанів (1155 дол. США).

Крім того, у 2017 році споживчі витрати населення Китаю склали 18322 юанів з номінальним підвищенням на 7,1 % в річному обчисленні, і зі збільшенням на 5,4 % без урахування чинників зміни цін на товари.

Кількість людей працездатного віку (від 16 до 59 років) становить 907,47 млн чол, а кількість громадян КНР пенсійного віку (60 років і вище) – 230,96 млн чол., тобто 16,7% від загальної чисельності населення. В містах Китаю проживають 792,98 млн осіб, у сільських районах – 589,73 млн. При цьому чисельність міського населен-ня протягом року зросла на 21,82 млн, а сільського скоротилася на 13,73 млн [4].

Населення Китаю (без урахування спеціальних адміністративних районів Гонконг і Макао) до кінця 2017 року збільшилося на 8,09 мільйона чоловік і склало 1,384 мільярда, свідчать дані державного статистичного бюро Китаю. В 2017 році в країні були зареєстровані 17,86 мільйона новонароджених, а коефіцієнт народжуваності склав 12,95 на тисячу чоловік. За цей же рік в Китаї померли 9,77 мільйона чоловік, а коефіцієнт смертності склав 7,09 на тисячу. Природний приріст населення склав 5,86 на тисячу чоловік, природний спад – 0,9 на тисячу. На кінець 2017 року загальна кількість зайнятих жителів Китаю склала 776,03 мільйона людини, з них зайнятих в міській місцевості – 404 мільйони. В Китаї щорічно створювалося більше 13 млн робочих місць для міських жителів, коефіцієнт зареєстрованого безробіття в містах складав близько 4 % [5].


128

Таким чином, з проведеного аналізу можна зробити висновок, що структура ВВП Китаю наблизилась до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний рівень цивільних галузей. Однак є значні перспективи розвитку у зв’язку з великою чисельністю працездатного населення. Список використаних джерел 1. Сун Хун. Реформи відкритості і розвиток китайської економіки / Сун Хун // Вільна думка. –

2011. – 133 с. 2. Бергер Я. М. Посткризовий Китай в глобальній економіці / Бергер Я. М. // Вільна думка. – 2012.

– 42 с. 3. Preliminary Accounting Results of GDP for the Whole Year of 2017 (Попередні розрахунки

ВВП за увесь 2017 р.), Національне бюро статистики Китаю (НБС) http://www.stats.gov.cn/english/PressRelease/201601/t20160121 1307717.html; China Statistical Database (Статистична база даних Китаю), НБС, – Режим доступу : http://data.stats.gov.cn/english/easyquery.htm?cn=C01.

4. Статистична база даних Китаю, НБС. – Режим доступу : http://data.stats.gov.cn/english/easyquery.htm?cn=C01.

5. China Statistical Yearbook 2017 (Статистичний щорічник Китаю за 2017 г.), НБС. – Режим доступу : http://www. stats.gov.cn/tjsj/ndsj/2017/indexeh.htm.

АНАЛІЗ ДЕФІЦИТУ ТОРГІВЕЛЬНОГО САЛЬДО ЄГИПТУ

Мороз Валерія Анатоліївна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н. Огородник В. В.

Торгівля вважається одним з засобів досягнення економічного зростання,

зайнятості та добробуту. У багатьох країнах торгівля має значну частку у валовому внутрішньому продукті (ВВП). Міжнародна торгівля відіграє важливе значення для країн, які не мають самостійних факторів виробництва, товарів народного споживання та капітальних товарів.

Крім того, зовнішня торгівля є одним з основних джерел надходження іноземної валюти, яка необхідна для імпорту товарів промисловості та інших споживчих товарів та послуг, які не виробляються на внутрішньому ринку. У бізнесі та економіці, зовнішня торгівля завжди була пріоритетною і є одним з основних компонентів, що сприяють зростанню ВВП.

З цієї позиції є цікавим аналіз економічних показників Єгипту, адже саме дефіцит торгівлі є основною економічною проблемою цієї країни. Останніми роками постають питання про фактори, які можуть вплинути на торговельний дефіцит в економіці даної країни. Далі розглянемо ВВП та торговельне сальдо Єгипту (рис. 1).

Як показано на рис. 1, торгівельне сальдо Єгипту залишалось негативним впродовж 10 років, середні темпи зростання торговельного дефіциту 15%. У цьому ж періоді торговельне сальдо збільшилося з 35,48% до 46,77%.


129

Рис. 1. ВВП та торговельне сальдо Єгипту, млрд дол. США, 2010–2017 рр. Джерело: http://data.worldbank.org/indicator

Торгівельне сальдо Єгипту в 2017 році знизилося на 26%, а у річному

обчисленні на 12 млрд дол. США. Імпорт в перші 11 місяців 2017 року скоротився до 51 млрд дол. США з 61 млрд дол. США, а експорт збільшився до 20,4 млрд дол. США з 18,4 млрд дол. США, повідомляє міністерство торгівлі. Обсяг експорту дорівнює 22,4 млрд дол. США за весь 2017 рік, у порівнянні з 20,4 млрд дол. США за весь 2016 рік. Зовнішня торгівля у 2017 році покращилась завдяки збільшенню експорту продукції з таких галузей, як хімікати та добрива, одяг та електроніка. Далі розглянемо більш детально експорт та імпорт Єгипту у 2016 р. (рис. 2)

Рис. 2. Імпорт та експорт Єгипту, 2016 р. Джерело: http://data.worldbank.org/indicator

З рис. 2 видно, що основними галузями імпорту та експорту Єгипту у 2016 році

були: сільськогосподарська продукція – 26 %, промисловість – 25%, паливо та видобувна продукція – 49%. В експорті сільськогосподарська продукція та паливо і видобувна продукція перевищує галузь промисловості. Хоча галузі паливо та видобуток та галузь промисловість разом складають майже 75% експорту Єгипту. З цього можна зробити висновок, що експорт сільськогосподарської продукції складає лише одну четверту товарного експорту Єгипту. Аналогічним чином, 77% імпорту Єгипту є товари індустріального виробництва, проти 23% сільськогосподарської продукції. Незважаючи на аналогічну сукупну структуру імпорту та експорту Єгипту, вони відрізняються за видом продукції та за обсягами. У 2016 році дефіцит торговельного балансу склав 46 млн доларів США, що становить 14% від ВВП Єгипту. На нашу думку, оскільки розмір імпорту є вищим у всіх товарних секторах


130

торгівлі, то можливі негативні очікування щодо ефекту девальвації національної валюти.

Залежний від імпорту Єгипет намагається стримувати великий торговельний дефіцит і посилити вітчизняні галузі після трирічного валютного дефіциту, який перешкоджав можливості придбання товарів з-за кордону та мав наслідки для ділової активності. В листопаді 2016 року держава змінила курс своєї валюти, зменшивши її вартість вдвічі. Як результат, товари з Єгипту стали більш конкурентоспроможними на міжнародних ринках, тоді як купівельна спроможність єгиптян щодо іноземних товарів впала.

Дефіцит поточного рахунку Єгипту в небезпеці і потрапляє в замкнене коло, тому що позики, необхідні для фінансування цього дефіциту, це міжнародний борг, а також процентні платежі, необхідні для обслуговування зростаючого зовнішнього боргу, які стають значним негативним фактором на балансі поточного рахунку. Негативне торгівельне сальдо у Єгипті можна контролювати, за допомогою лібералізації фінансових ринків, високих реальних процентних ставок та фінансової нестабільності за кордоном, що ініціює приплив фінансового капіталу до Єгипту, що, в свою чергу, може вплинути на вартість єгипетського фунта.

Список використаних джерел 1. Мохамед Аббас Ібрагім. Торговельний дефіцит в Єгипті: чи можна його контролювати?

// Аббас М. І. / Scienpress Ltd. – 2016. – № 6. – С. 89–103. 2. Egypt independent від 2 січня 2018 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.egyptindependent.com/egypt-2017-trade-deficit-falls-26-year-on-year-trade-ministry.

АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ШВЕЦІЇ

Рудько Анна Євгенівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., Огородник В. В.

Актуальність теми. Швеція – країна з одним з найвищих рівнів життя

населення в світі. Незважаючи на зовнішню респектабельність та достаток, дана країна й досі для багатьох лишається дуже закритою та консервативною. Насправді ж, сьогодні Швеція є доволі миролюбною країною, яка дотримується політики нейтралітету, з одним з найвищих індексів людського розвитку (в 2017 році Швеція обійняла восьму позицію у світовому рейтингу). Країну з упевненістю називають країною соціалізму, що переміг, або ж країною капіталізму з розвинутим соціальним захистом. Адже наявна дешева медицина, розвинуто промислове виробництво, високий рівень зайнятості населення та низькі показники криміналу. Крім того 80 відсотків населення Швеції має рівень доходів вище середнього (середньомісячна заробітна платня 5152 доларів США в Швеції) порівняно з іншими країнами Європи [1] При цьому рівень безробіття в країні на січень 2018 року склав лише 6,4% та поступово продовжує зменшуватися, що позитивно впливає на імідж та рівень життя.

Викладення основного матеріалу. Робоча сила в Швеції добре освічена, низькі ставки податку на прибуток підприємств, чудова інфраструктура, порівняно легкий


131

доступ до капіталу та загальний брак корупції сприяє підприємницькій діяльності [2]. Майже 70% всіх найманих працівників працюють в приватному секторі. Найвища ставка податку в Швеції на доходи фізичних осіб складає 57%, а найбільша ставка податку на прибуток підприємств складає 22% [3]. Незважаючи на вкрай високі ставки податків з зарплати в Швеції, більшість місцевих працівників досить позитивно ставляться до існуючої в країні системи оподаткування та виконують свої зобов’язання. Завдяки цьому рівень соціального захисту, державних послуг і розподіл доходів в Швеції вважається еталонним. Інші податки включають податки на додану вартість та приріст капіталу. Загальний податковий тягар становить 43,3% від загального внутрішнього доходу. За останні три роки державні витрати становили 50,6% від загального обсягу виробництва (ВВП), а дефіцит бюджету становив у середньому 0,5% ВВП. Державний борг еквівалентний 41,7% ВВП.

За даними державної статистичної агенції Швеції ріст ВВП у 2017 році порівняно з 2016 склав 4,69%, що є безперечно позитивною тенденцією [4]. На 2018 рік прогнозують ріст ВВП ще на 5%. Однак, навіть при реалізації таких оптимістичних показників Швеція не досягне результатів 2013 року.

Таблиця 1 Внутрішній валовий продукт Швеції за 2013–2017 рр.

Рік Значення

(млрд дол. США) На душу населення

(дол. США) Зміна (%)

2013 578,74 60 190 6,41 2014 573,82 59 221 -0,85 2015 497,92 50 998 -13,23 2016 514,46 52 297 3,32 2017 538,58 53 218 4,69 Джерело: [4]

За даними табл. 1 можна прослідкувати, що в 2015 році внутрішній валовий продукт країни різко знизився на 13,23%. Дану тенденцію могло спричинити, зокрема, те, що Швеція виступала країною, яка прийняла найбільше число біженців на душу населення серед усіх європейських країн під час іммігрантської кризи в 2015 році. До країни прибувало 10 тисяч нових людей щотижня. Швеція виступаєоднією з небагатьох країн, які виплачують допомогу біженцям. Саме через свою альтруїстичність країна зазнала значних втрат, адже мігранти витрачали набагато більше часу на пошук роботи, ніж уродженці Швеції.

Також варто відзначити, що Швеція є країною з високо інтегрованою економікою в світове співтовариство. За розміром зовнішньоторговельного обороту Швеція займає 10-е місце серед розвинених капіталістичних країн [5]. Торгівля є значною для економіки Швеції; сукупна вартість експорту та імпорту становить 84 відсотків ВВП.

Вважаємо за доцільне розглянути більш детально показники експорту та імпорту Швеції. В експорті переважають: продукція машинобудування і металообробки (49% за вартістю), деревообробної та целюлозно-паперової промисловості (20%), металургії (8%) [6]. Основні статті імпорту: машини і устаткування (36%), паливо (18%), хімічні продукти (8%), метали (7%). Географічне напрям зовнішньої торгівлі Швеції свідчить про сильну економічну і торгово-політичної прихильності даної країни до держав Європейського Союзу.

Згідно даних, наведених в табл. 2, можна зробити висновок, що для Швеції характерним є позитивне сальдо торгового балансу. За останні 5 років можна


132

прослідкувати, що експорт перевищує імпорт постійно на одному й тому ж рівні, що безперечно позитивно впливає на економіку країни.

Таблиця 2 Зовнішня торгівля Швеції за 2013–2017 рр., млн дол. США

Рік Зовнішній оборот Експорт Імпорт Сальдо торгового балансу 2013 412 912 252 875 160 037 92 838 2014 418 734 256 544 162 190 94 354 2015 363 246 224 712 138 534 86 178 2016 363 091 223 193 139 898 83 295 2017 366 351 225 678 140 673 85 005

Джерело: [4]

Крім того головними споживачами шведського експорту є Німеччина, Великобританія, Норвегія, США, Данія, Франція і Фінляндія. Основними імпор-терами виступали Німеччина і перераховані вище шість країн. Близько 60% всієї зовнішньої торгівлі пов’язано з країнами ЄС, 12,5% – з країнами ЄАВТ [7].

Висновки. Швеція – високорозвинена індустріальна країна з добре розвинутим сільським господарством. Шведська економіка відзначається високим ступенем кон-центрації виробництва і капіталу. Частка Швеції у світовому виробництві становить близько 1%, а у світовій торгівлі перевищує 2% (при кількості населення, що дорівнює близько 0,2% населення земної кулі). За даними МВФ Швеція в 2017 посіла 11 місце в рейтингу країн світу за ВВП на душу населення (53218 доларів США). Країна одна з лідерів серед країн світу за рівнем життя та благополуччям населення.

Список використаних джерел 1. About Sweden – Helene Holmstron, Talieh Asjari, republished 2017. 2. Інформаційний сайт Швеції [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.informationsverige.se. 3. Population, Economy, and Welfare in Sweden – Tommy Bengtsson, 2015. 4. Офіційний сайт Державної статистики Швеції [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.scb.se/en. 5. The Evolution of Modern States: Sweden, Japan, and the United States (Cambridge Studies in

Comparative Politics) Cambridge University Press (July 19, 2010). 6. Статистика світу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://knoema.com. 7. Офіційний сайт Європейської Асоціації Вільної Торгівлі [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : www.efta.int. 8. Офіційний сайт Міжнародного Валютного Фонду [Електронний ресурс]. – Режим доступу

: www.imf.org.

СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ МОДЕЛЕЙ РЕГУЛЮВАННЯ І

НАГЛЯДУ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ Хоружий Сергій Гаврилович, к.е.н., доц.

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Вибір напрямів реалізації інституційного забезпечення моделей регулювання і

нагляду за діяльністю фінансових установ передбачає пошук компромісів між розподілом регуляторно-наглядових функцій для досягнення синергетичного ефекту


133

та можливими конфліктами інтересів, що виникатимуть у процесі створення та функціонування таких систем.

Через різні підходи у процедурах нагляду уповноважених органів та недосконалість координаційних механізмів між ними секторальний спосіб нагляду важко справляється із прискоренням еволюції ринків фінансових послуг. Розмивання видів фінансових послуг, ускладнення діяльності фінансових груп та ускладнення фінансових інструментів все частіше використовується фінансовими установами для регуляторного арбітражу чи оптимізації оподаткування.

Виклики і загрози, що виникли в частині дієвості державного регулювання і нагляду призвели до того, що багато юрисдикцій модифікували або реорганізували власну інституційну організацію регулювання і нагляду за діяльністю фінансових установ.

Ключовою ідеєю тенденції до інтеграційних процесів в регуляторно-наглядових системах у світі, як важливої підсистеми загальної системи управління соціально-економічними процесами у суспільстві є встановлення уніфікованих норм та правил здійснення діяльності фінансовими установами та створення умов для отримання накопичення і проведення аналізу повноцінних даних про їх діяльність, фінансовий стан для запобігання можливим кризовим явищам у суспільно-економічних процесах.

Результати аналізу дослідження регуляторно-наглядових систем серед 98 країн, проведеного Мелецки М. (Melecky M.) і Подпіера А. (Podpiera A.) [1], дозволяють узагальнити наступне:

в країнах, де центральний банк здійснює нагляд за банківським сектором, існує більша імовірність інтеграції наглядових повноважень за фінансовим сектором в центральному банку;

країни, де банківський нагляд здійснювався за межами центрального банку, мають тенденцію до формування інтегрованого наглядового компетентного органу;

інтегрований компетентний орган суттєво удосконалює нагляд за дотриманням фінансовими установами норм ділової поведінки;

рівень розвитку країни позитивно впливає на імовірність інтеграції як пруденційного, так і ділового нагляду;

більший розмір банківського сектора позитивно впливає на інтеграцію як пруденційних, так і ділових структур;

більший розвиток фінансових установ, крім банків, негативно позначається на тенденції до інтеграції пруденційного нагляду;

для більш розвинених небанківських фінансових секторів запровадження інтегрованої інфраструктури нагляду стає менш вигідним або складнішим;

існування високих сукупних ризиків ліквідності у банківському секторі збільшує ймовірність запровадження інтегрованого пруденційного нагляду;

наявність значної кількості фінансових криз в країні збільшує ймовірність запровадження інтегрованої моделі регулювання і нагляду, яка більш при-стосована для попередження і усунення системних фінансових негараздів.

Аналіз досліджень існуючих систем нагляду [2, 3], заснованих на інтегрованій моделі, дозволяє виокремити основні переваги, які надає система інтегрованого нагляду, а саме:

сприяє нагляду за фінансовими конгломератами на консолідованій основі;


134

дозволяє більш системно аналізувати процеси, що відбуваються на ринках фінансових послуг;

забезпечує розробку та впровадження єдиної методики щодо здійснення регулювання та нагляду за фінансовими установами різних видів, що сприяє зменшенню можливостей для використання регуляторного арбітражу;

встановлює чітку відповідальність керівників уповноваженого органу за стабільність фінансового сектору.

Для держави, яка обрала напрям щодо трансформації секторального нагляду та переходу до інтегрованої моделі нагляду, важливим завданням є співпраця із об’єднаннями фінансових установ задля отримання підтримки реформам державного нагляду та впровадженню міжнародно визнаних норм нагляду.

Після глобальної кризи 2007–2008 рр. серед провідних центральних банків та уповноважених органів світу було досягнуто консенсусу щодо необхідності запровадження не тільки мікропруденційного нагляду, а й нового напряму їхньої діяльності – макропруденційної політики.

Мікропруденційний нагляд стосується відносини з індивідуальною фінансовою установою. Первинним джерелом інформації для моніторингу виступає дані про фірму. У той же час, макропруденційний нагляд може мати важливу інформацію про фінансові інновації, що запроваджуються на ринках фінансових послуг і можуть слугувати джерелом системного ризику, які не виникають одразу, а накопичуються в самій фінансові системі [4].

Слід зазначити, що для всіх існуючих моделей характерним є залучення центрального банку, як установи, покликаної забезпечувати стабільність фінансового сектору, реалізовувати макропруденційну політику та виявляти кризові явища у фінансовій системі. Принциповим для нашого дослідження є висновок за результатами проведених Світовим банком досліджень [5]. В цьому дослідженні зазначено, що незалежно від інституційної структури нагляду критично важливим є наявність у центральних банків прямих наглядових відносин з великими, системно важливими фінансовими установами.

Таблиця 1 Класифікація моделей до регуляторно-наглядових систем (ЦБ – центральний

банк, ОН – орган нагляду, ОПН – орган пруденційного нагляду)

Моделі Мікропруденціний

нагляд Макропруден-ційний нагляд

Захист споживачів

Врегулювання проблем

Секторальна модель ЦБ та/або окремі ОН ЦБ Може бути окремий ОН

ЦБ, або окремий ОН.

Інтегрована модель, центр в ЦБ

ЦБ ЦБ Може бути окремий ОН

ЦБ, або окремий ОН

Інтегрована модель, центр – в ОН

ОН

ОН спільно з ЦБ

ОН Окремий ОН

Інтегрована модель, за участі ОН і ОПН (Twin Peaks)

ОН

ОПН ОН

Може бути окремий ОН

Джерело: розроблено автором. Результати досліджень та використання функціонального підходу дозволило

класифікувати системи регулювання і нагляду за діяльністю фінансових установ за наступними моделями (табл) [6]:

1) секторальна модель;


135

2) інтегрована модель, централізована в центральному банку; 3) інтегрована модель, централізована в окремому органі нагляду; 4) інтегрована модель, за участі органу нагляду за діяльністю фінансових

установ та органу пруденційного нагляду (Twin Peaks); Три останні моделі ми класифікуємо як інтегровані, оскільки мова йде не про

кількість органів нагляду, а про функціональний підхід у здійснення нагляду.

Список використаних джерел 1. Melecky M. Institutional structures of financial sector supervision, their drivers and emerging

benchmark model [Електронний ресурс] / Melecky M., Podpiera Anca Maria // MPRA Paper. – 2012. – 36 р. – Режим доступу : http://mpra.ub.uni-muenchen.de/37059.

2. The structure of Financial Supervision Approaches and Challenges in a Global Marketplace. Group of Thirty [Електронний ресурс]. – Washington, DC, 2008. – 252 р. – Режим доступу : http://group30.org/images/uploads/publications/G30_StructureFinancialSupervision2008.pdf.

3. Calvo D. FSI Insights on policy implementation No 8. Financial supervisory architecture: what has changed after the crisis? Financial Stability Institute [Електронний ресурс] / Calvo D., Crisanto J., Hohl S., Gutierrez O. // Bank for International Settlements. – 2018. – 39 р. – Режим доступу : https://www.bis.org/fsi/publ/insights8.pdf.

4. The Warwick Commission on International Financial Reform: In Praise of Unlevel Playing Fields [Електронний ресурс] // The Report of the Second Warwick Commission, University of Warwick. UK. – 2009. – 80 р. – Режим доступу : https://warwick.ac.uk/research/warwickcommission/financialreform/report/uw_warcomm_intfinreform_09.pdf

5. Melecky M. Placing Bank Supervision in the Central Bank : Implications for Financial Stability Based on Evidence from the Global Crisis [Електронний ресурс] / Melecky M., Podpiera A. M. // Policy Research Working Paper; No. 7320. – World Bank, Washington, 2015. – 34 р. – Режим доступу :https://openknowledge.worldbank.org/handle/10986/22196.

6. Карчева Г. Т. Реформування державного регулювання та нагляду за фінансовими установами / Г. Т. Карчева, С. Г. Хоружий // Науковий вісник Полісся. – № 4 (12), Ч. 2. – 2017. – С. 217–220.

CASHLESS ECONOMY: OPPORTUNITIES AND THREATS

Anastasia Chaikovska [email protected]

Institute of Banking Technology and Business, Banking University Supervisor: Ph. D. Nataliia Slaviuk

At the current stage, there are global trends towards the transition to cashless

settlements. However, there is a lack of awareness about the benefits of non-cash payments, as well as a high level of distrust in their use. The relevance of research is due to the fact that the threats of the transition to the non-cash economy, as well as its advantages, have not yet been fully explored.

When every transaction is settled through digital means or plastic money, the system is defined as a cashless economy. Minimum or no use of physical currency for monetary transactions makes a country a cashless society [2].

Humanity gradually gets used to this method of payment. The survey, conducted by the financial conglomerate ING, shows that 38% of respondents are ready to switch


136

completely to cashless settlements. 34% of users said that they rarely use cash now, and 78% said they were less likely to use it in the future [1].

Not that much money is in cash, at least in terms of economic activity. According to the Switzerland-based Bank for International Settlements, there was a combined $4.54 trillion worth of cash circulating in the countries of the eurozone and 17 other major economies at the end of 2015. That accounted for only 8.9 percent of their combined gross domestic product, a figure that crept up about 70 basis points since 2011 because of more per-capita cash in the U.S. and eurozone. The U.S. had the most notes being used, $1.42 trillion, but Japan had the highest banknotes-to-GDP ratio, at 19.4 percent.

Fig. 1. Value of banknotes and coins per inhabitant at the end of 2015 [4]

To the opinion of experts, a cashless economy has numerous benefits. Countries

which are transformed into this system are more robust and strengthened in their economy. The rate of crime, corruption, and black marketing goes significantly down due to a cashless economy [2]. Here are some of the valid points citing its benefits [3]:

Fewer Currency Notes in Circulation; Simply put, a cashless economy is where fewer notes exist in circulation as compared

to the money supply. Higher Seigniorage; Cashless money exists in the form of digits on a computer. Hence it does not have to

be printed. As a result, the Seigniorage is high. Reduced Tax Avoidance; A cashless economy helps track economic transactions and hence increases the rate

of tax compliance. Better Disbursement of Welfare. Instead, the corrupt intermediaries embezzle the money. This is possible with cash.

However, this is not possible with digital money which can be directly sent to the bank account of the beneficiary.

A Cashless economy has its own set of challenges too. They are listed below [3]: Awareness and Education; The majority of the population is not aware of how to use the digital medium to

transact.


137

High-Speed Connectivity; It would, therefore, be impossible to transact digitally since internet connections and

wi-fi connectivity will not be present in the last mile. Loss of Freedom; It is an individual’s personal decision whether or not they want to hold their money

in banks or in the form of cash. The government can incentivize one form of transactions over another.

Extending Credit to the Unworthy. Credit must only be provided to those who deserve it and there must be no

government meddling in these affairs. Technological advancements are pushing countries to follow the cashless route.

Although there are many pros of a cashless society, there are cons as well. The above information on living cashless offers a good basis for deciding whether going cashless is good or bad. It’s, however, important to understand that there is more to cashless living than what has covered above. Aside from knowing that their money is safe, customers also want to know they’re getting something in return. If it’s obvious to consumers how cashless payments can benefit them, then its uptake will be much higher. But until there is a clear value for the consumer, cash will be here to stay. References: 1. ING survey: a cashless society is coming (2017). Retrieved from:

https://www.ing.com/Newsroom/All-news/ING-survey-a-cashless-society-is-coming.htm. 2. A cashless Economy: Things You Should Know about its benefits (2017). Linkedin. Retrieved

from: https://www.linkedin.com/pulse/cashless-economy-things-you-should-know-its-benefits-kumar-nandan.

3. Cashless Economy: Pros and Cons (2017). Management study guide. Retrieved from: https://www.managementstudyguide.com/cashless-economy-pros-and-cons.htm.

4. Going Cashless? Bad for Tax Cheats, Privacy, Poor (2017). Bloomberg. Retrieved from: https://www.bloomberg.com/news/articles/2017-07-17/going-cashless-bad-for-tax-cheats-privacy-poor-quicktake-q-a.


138

РОЗДІЛ ІV

РОЗВИТОК РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В НОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ РЕАЛІЯХ

СУЧАСНИЙ СТАН ОРГАНІЗАЦІЇ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ

Беспалова Олена Олександрівна


Науковий керівник ст. викл. Шейко О. П.

Актуальність теми. Система безготівкових розрахунків відіграє важливу роль у розвитку національної економіки, а саме, сприяє зменшенню частки тіньового сектору економіки та стійкості грошового обігу, розвитку сучасних електронних технологій та підвищенню активності населення як учасника банківської системи країни тощо. На сучасному етапі розвиток економіки характеризується поступовим звуженням сфери використання готівки та паперових платіжних документів, переходом до нових платіжних інструментів і сучасних технологій платежів.

Викладення основного матеріалу. У науковій літературі найбільш активно питання світових тенденції розвитку безготівкових платежів досліджували С. В. Мі-щенко, Р. Е. Товмасян, А. М. Герасимович, А. А. Мещеряков, А. В. Дубілет та інші. Ці вчені сформували теоретичні основи та прикладний інструментарій проведення безготівкових розрахунків. Так, вважається, що безготівкові розрахунки є менш витратними і краще пристосовані до автоматизації операційних процедур, ніж платежі готівкою. Це особливо важливо в сфері роздрібних операцій, де великі витрати банків на розрахунково-касове обслуговування дрібних клієнтів.

Основні засади організації системи безготівкових розрахунків у господарському обороті України визначені в «Інструкції про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», що затверджена постановою Правління НБУ від 29 березня 2004 р. № 377/8976. Відповідно до неї «безготівкові розрахунки – перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді» [1].

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями та установами всіх форм власності, підприємствами без створення юридичної особи і фізичними особами здійснюються у національній валюті України через банк шляхом перерахування


139

коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів. Кошти з рахунка клієнта списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне стягування та безакцентне списання коштів. Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних на рахунку клієнта коштів.

До організації безготівкових розрахунків висуваються певні вимоги, обумовлені інтересами розвитку економіки в цілому. Головна з них – забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, чим зі свого боку безготівкові розрахунки сприяють прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках.

Потреба контролю в ході безготівкових розрахунків визначається різними факторами для кожної зі сторін, що беруть участь в них. Для постачальника – своєчасне отримання грошового еквівалента і запобігання позаплановим відстро-ченням платежів, неповернення боргів, втрати великих сум. Для покупця – виконання постачальником умов договору, а також своєчасність і правильність виконання своїх зобов’язань перед кредитором відповідно до договору для того, щоб забезпечити нормальні господарські зв’язки зі своїм контрагентом. Банки, виконуючи роль посередників між продавцями і покупцями, здійснюють контроль за дотриманням ними встановлених правил розрахунків, всю свою діяльність банки підпорядковують Закону України «Про банки та банківську діяльність» від 21.12.2005 року [2].

За даними Національного банку, на початок 2018 року частка безготівкових розрахунків у загальному обсязі досягла майже 40%. Національний банк зазначає, що в цілому за останні п’ять років частка безготівкових розрахунків в Україні істотно зросла більш ніж в три рази (12,4% – станом на 1 січня 2013 року).

Всього у 2017 році українці здійснили понад 3 млрд операцій з використанням платіжних карток, емітованих українськими банками, на суму 2,125 трлн грн. Спостерігається стабільна динаміка зростання саме безготівкових розрахунків: за 2017 рік кількість таких операцій зросла на 30,2%, а обсяг – на 46,2% (у порівнянні з 2016 роком). Минулий рік продемонстрував такий розподіл безготівкових операцій з використанням платіжних карток: найбільший обсяг безготівкових операцій припадає на розрахунки в мережі інтернет – 38,8%; найбільша кількість – на розрахунки в торговельній мережі – 50,6%.

У Національному банку України також зазначили, що в 2017 році спостерігався значний розвиток платіжної інфраструктури. Кількість підприємств торгівлі і сфери послуг, що надають своїм клієнтам можливість здійснювати безготівкові розрахунки за допомогою платіжних карток, за цей період зросла на 27,8 тис. (на 19,1% в порівнянні з 2016 роком) і склала 173,8 тис. од.

Мережа платіжних терміналів за рік зросла майже на 15% і станом на 1 січня 2018 р. налічувала 251,7 тис. (це на 32,4 тис. більше, ніж на 1 січня 2017 року), при цьому спостерігається тенденція зменшення частки банківських (касових) терміналів і збільшення частки торгових. Середня кількість банкоматів протягом року майже не змінювалася.

За підрахунками НБУ, в минулому році українці здійснили 2,3 млрд операцій з використанням платіжних карток на суму 835 млрд гривень. Найпопулярніші – розрахунки в магазинах і в інтернеті, перекази грошей з картки на картку. Через банк нараховують заробітну плату, пенсії, стипендії, допомоги при народженні дитини.

Кількість платіжних карток за рік збільшилася на 3,9% і на початок 2018 року становила 59,9 млн шт., з них активних – 34,9 млн шт. (зростання на 7,6%). Також


140

спостерігається активне зростання в сегменті безконтактних платіжних карток – на 37,8% за рік (з 2 млн до 2,7 млн штук). Додатковим драйвером інтересу став запуск низки NFC-гаманців для безконтактних платежів за допомогою смартфона – як у вигляді окремих банківських рішень, так і сервісу Google Pay (раніше – Android Pay).

Додаток Google Pay передбачає можливість здійснювати покупки в різних місцях і різними способами – в звичайних роздрібних магазинах, в інтернет-магазинах, в браузері Google Chrome на різних пристроях, за допомогою голосового помічника Google Assistant.

На даний момент вже п’ять українських банків офіційно додали підтримку сервісу Android Pay: ПУМБ, Приватбанк, Ощадбанк, УкрСиббанк і банк «Південний». До цього списку ось-ось повинні ввійти ще Альфа-банк та ОТП Банк.

За допомогою Google Pay зараз можна розрахуватися у метрополітені, Макдональдсі, автозаправній мережі АЗС «ОККО» й одній з найбільших торгово-промислових груп України Fozzy Group(Біла ромашка, Le Silpo, Фора, ringoo). Також можна робити оплати за всі продукти Google, наприклад: Google Play, Chrome, YouTube Red використовуючи картки, які збережені у вашому акаунті Google.

Відзначимо, що в січні 2018 р. року уряд схвалив Концепцію розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 рр., тобто такої, яка базується на комп’ютерних технологіях глобальної мережі інтернет. У документі йдеться про амбітні плани покриття до 2020 року понад 70–80% території України широкосмуговим інтернетом, цифровізацію освіти, медицини, транспорту і громадської безпеки. Особливе місце в концепції займає безготівкова економіка.

Протягом останніх років в Україні спостерігається стабільний позитивний тренд зростання частки безготівкових операцій. Поточний ріст зумовлений потребами ринку та може бути збільшений за комплексного підходу і стимулювання безготівкових транзакцій.

Позитивними аспектами у розвитку безготівкової економіки є: – для держави – скорочення витрат на обслуговування грошового обігу, а також підвищення бази оподаткування від прозорого ведення бізнесу;

– для комерційного сектору – зниження ризиків і розширення клієнтської бази, збільшення середнього чеку за кожною операцією, скорочення операційних витрат;

– для громадян України – отримання доходу легальним шляхом, зручність у використанні, уникнення зарплат у «конвертах», отримання доступу до додаткових сервісів та отримання нових можливостей.

Основні пункти, які заважають реалізації програми збільшення частки безготівкових розрахунків [2]:

випадки шахрайства, особливо соціальної інженерії; кількість терміналів з прийому безготівкових платежів нижче необхідного в

4 рази; відсутність звички у громадян розплачуватися картою; більш вигідна вартість наявних транзакцій в порівнянні з безготівковими як для користувачів, так і для підприємств;

недосконалість законодавчої бази; негативне ставлення старшого покоління до безготівкових розрахунків та інновацій;

недостатнє проникнення безготівкових розрахунків в транспортну сферу.


141

Таким чином, до шляхів удосконалення організації безготівкових розрахунків потрібно віднести побудову Єдиної національної системи банківських карток з урахуванням досвіду платіжної системи Європейських країн із запровадженням її в Україні. Нова система повинна сприяти збільшенню обсягів безготівкових розрахунків в Україні, акумулюванню фінансових ресурсів на території України. Створення базового законодавства, що регламентує роботу юридичних і фізичних осіб в мережі Інтернет, сферу електронних фінансових послуг та діяльність електронних платіжних систем, має забезпечити учасникам Інтернет-банкінгу надійний захист від шахрайства.

Висновки. На даний час в Україні спостерігається стрімкий розвиток безготівкових платежів. Практика переходу на систему безготівкових розрахунків є пріоритетною і дозволяє підвищити ефективність всієї фінансової системи країни. Безготівковий грошовий оборот головним чином залежить від вибору клієнтами-учасниками системи розрахунків, форм безготівкових розрахунків. Тому банки повинні активно розробляти нові види розрахунків і пропонувати своїм клієнтам, залучаючи їх таким чином до участі у безготівковому обігу. Нині ще існує ряд проблем, пов’язаних із здійсненням безготівкових розрахунків, але безготівкові платежі демонструють тенденції до сталого розвитку та розповсюдження. Список використаних джерел 1. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті // Постанова

Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22. 2. Бехтер Л. А. Сутність та роль безготівкових розрахунків в господарській діяльності

підприємства / Л. А. Бехтер // Економічний простір. – 2011. – № 54. – С. 151–155. 3. Костюнік О. В. Основні проблеми організації безготівкових грошових коштів в Україні

/ О. В. Костюнік, В. В. Побережна // Агросвіт. – 2016. – № 9. – С. 51–55. 4. Омельчук Н. Cashless Ukraine Summit: Україна рухається у правильному напрямку

[Електронний ресурс] // PaySpaceMagazine. – 2017. – Режим доступу : https://psm7.com/reportage/cashless-ukraine-summit-ukraine-dvizhetsya-v-pravilnom-napravlenii.html.

СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ РИНКУ ПОСЛУГ ЗІ СПОЖИВЧОГО КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Бугай Ліза Олександрівна

[email protected] ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»

Науковий керівник д.е.н., проф. Єгоричева С. Б. У сучасних умовах ринок послуг зі споживчого кредитування в Україні

розвивається достатньо динамічно, що вимагає подальшого вдосконалення його функціонування. Йдеться не лише про розширення спектру кредитних послуг, а також про розробку комплексу нових принципів, що дадуть змогу спростити і поліпшити якість взаємовідносин фінансово- кредитних установ зі своїми клієнтами-фізичними особами.

Споживче кредитування відіграє суттєву роль у забезпеченні соціальних потреб населення, формуванні платоспроможного попиту, який, у свою чергу, впливає на розвиток економіки країни, поліпшуючи процес реалізації продукції, забезпечуючи


142

отримання прибутку і, у подальшому, доходів бюджету. Але зростання обсягів кредитування не завжди є позитивним явищем з точки зору стабільності макроекономічних індикаторів. Лише у певних межах і за певних обставин цей процес може здійснювати позитивний вплив на економічний розвиток країни та довгострокову стабільність. Позитивний ефект спостерігається тоді, коли кредитна експансія дає поштовх приросту випуску товарів та послуг національними виробниками, крім того, цей приріст не має бути поглинутий зростанням цін.

На даний час ринок послуг зі споживчого кредитування в Україні більшою або меншою мірою формують банківські установи, ломбарди, кредитні спілки, фінансові й страхові компанії. Причому, якщо десять–п’ятнадцять років тому основними гравцями на ринку були банки та кредитні спілки, то, як свідчать дані табл. 1, останнім часом суттєво збільшується частка кредитних послуг ломбардів й фінансових компаній за рахунок зменшення частки банків. Вітчизняні страхові компанії, хоча і мають право видавати на певних умовах кредити страхувальникам-громадянам, не грають помітної ролі на ринку споживчого кредитування.

Змінився і спектр послуг, які користуються популярністю на ринку споживчого кредитування. Якщо до фінансово-економічної кризи найбільш розповсюдженими були кредити на купівлю товарів тривалого користування, то зараз це кредити готівкою на невизначені цілі та овердрафт за платіжними картками. Таким трансформаціям сприяє не лише зміна уподобань позичальників, а і активізація кредитної діяльності небанківських фінансових установ – ломбардів й фінансових компаній.

Таблиця 1 Динаміка й структура обсягів послуг зі споживчого кредитування, наданих

фінансово-кредитними установами за 2013–2017 роки

Фінансові установи

Роки Темп змін, 2017/

2013,%

2013 2014 2015 2016 2017

млн грн % млн грн % млн грн % млн грн % млн грн %

Банки 137346 88,6 135094 88,6 104879 83,0 101528 80,7 122066 73,0 88,9 Кредитні спілки

2349,1 1,5 1994,4 1,3 1792,7 1,4 1799,5 1,4 1902,3 1,1 81,0

Ломбарди 8368,2 5,4 8410,8 5,5 12459,7 9,8 16718,0 13,3 16389,0 9,8 195,9 Фінансові компанії

7018,1 4,5 6984,5 4,6 7370,7 5,8 5783,1 4,6 26940,6 16,1 383,9

Страхові компанії

4,6 0,0 4,5 0,0 0,3 0,0 11,7 0,0 13,8 0,0 300,0

Разом 155086 100 152488,2 100 126502,4 100 125840,3 100 167311,7 100 107,9 Джерело: складено за матеріалами [1; 2] Аналіз свідчить, що незважаючи на загальне зростання обсягів послуг зі

споживчого кредитування, банки за підсумками 2017 р. ще не відновили їх докризові обсяги. Причини цього, на нашу думку, полягають у суттєвому зменшення кількості банківських установ (майже на сто за п’ять років) та збільшенні у них обсягів проблемної заборгованості, яка наприкінці 2017 р. становила майже 55%, що негативно вплинуло на показники достатності капіталу і спроможність банків видавати нові кредити. Крім того, зниження реальних доходів населення, що продовжує мати місце, незважаючи на поступове збільшення середньої заробітної плати, погіршує показники кредитоспроможності фізичних осіб, що змушує банки відмовляти у видачі кредитів навіть за наявності вільних ресурсів. Відсоткові ставки


143

за споживчими кредитами за період дослідження змінювалися у діапазоні від 28 до 30% річних, що також є фактором стримування зростання обсягів кредитування.

Що стосується регіональної структури ринку банківських послуг зі споживчого кредитування, то вона є дуже незбалансованою. Статистичні дані НБУ свідчать, що вже тривалий час з великим відривом лідирують два регіони – Київська область і м. Київ (більше 30% обсягів наданих споживчих кредитів) й Дніпропетровська обл. (10%); наступну групу складають ще три регіони – Донецька, Одеська й Харківська області, кожна з яких формує по 6% обсягів послуг на ринку. Решта 40% ринку розподілена між іншими дев’ятнадцятьма областями [1].

Варто зазначити, що навіть в умовах заборони видачі фізичним особам кредитів в іноземній валюті, їх частка у банківському портфелі споживчих кредитів за останні п’ять років збільшилася на 2,3 п.п. й становить на кінець 2017 р. 23,5%, що пов’язано зі зростанням курсів іноземних валют і збільшенням гривневого еквіваленту таких кредитів.

Динаміка обсягів споживчого кредитування кредитних спілок за своєю спрямованість, у цілому, повторює траєкторію обсягів банківського кредитування – поступове зменшення впродовж 2014–2016 років та певне зростання у 2017 р. Проте кредитні спілки ще більшою мірою, ніж банки, не досягли докризового обсягу діяльності (див. табл. 1). Це зумовлено скороченням за досліджуваний період їх кількості більш, ніж у 2 рази, оскільки державний регулятор – Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг – серйозно поставився до перевірки фінансової стійкості і платоспроможності цих небанківських фінансових установ і відізвав ліцензії у багатьох з них. Крім того, функціонування у період «буму споживчого кредитування» великої кількості так званих «псевдо-кредитних» спілок значно підірвало довіру населення до кредитних кооперативів. Нарешті, діючі кредитні спілки постійно відчувають конкурентний тиск з боку банківських установ, оскільки вимушені перейти на аналогічні стандарти оцінки кредитоспроможності позичальників. Як правило, кредитні спілки визначають відсот-кові ставки за споживчими кредитами на 10–15 п.п. вище рівня банківських ставок.

Погіршення соціально-економічного становища населення нашої країни за останні роки позначилося на активізації діяльності ломбардів, які забезпечують першочергові потреби фізичних осіб у грошових коштах. Попит на послуги ломбардів зростає, за п’ять років вони збільшили обсяги споживчого кредитування майже у два рази. Це пояснюється, з одного боку, ускладненням доступу до позик банківських установ, а з іншого – спрощеною процедурою кредитування під заставу рухомого майна. Ломбарди обирають для застави найбільш ліквідне майно: в обсязі наданих кредитів за видами застави найбільшу частку займають позики під заставу виробів із дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння – майже 80%. Ці фінансово-кредитні установи орієнтовані на видачу дрібних та короткострокових кредитів, середній розмір яких за 2017 рік становив 1 340,5 грн [2].

Оскільки кредити, що надаються ломбардами, за своєю сутністю є дисконт-ними, тобто відсотки сплачуються відразу і вираховуються із суми позики, то позичальники не завжди усвідомлюють вартість такого кредиту, яка у період 2013–2017 років становила від 215 до 190% річних.

Певну нішу на вітчизняному ринку послуг зі споживчого кредитування займають фінансові компанії, які спеціалізуються на швидкому наданні готівкових кредитів без перевірки джерел погашення позики та кредитоспроможності позичальника. Їх кількість з початку 2010-х років, за даними Нацкомфінпослуг,


144

збільшилася майже у чотири рази. Як випливає з табл. 1, впродовж аналізованого періоду частка фінансових компаній на ринку майже не змінювалася і становила приблизно 5%, проте у 2017 р. різко зросла до 16%. Ризики неповернення кредитів фінансові компанії повністю закладають у розмір відсоткової ставки, яка у річному вимірі може сягати 700 і більше відсотків (див., зокрема, [3]) і яка маскується інформацією про щоденні невеликі виплати.

Отже, аналіз сучасного стану ринку послуг зі споживчого кредитування свідчить про його відновлення та динамічний розвиток, який, одночасно, не позбавлений серйозних проблем. Серед таких проблем можна зазначити: фінансово-економічну та політичну нестабільність, високу вартість споживчих кредитів, низь-кий життєвий рівень населення, що обумовлює його низьку кредитоспроможність; недостатньо надійні методики аналізу кредитоспроможності фізичних осіб, які застосовують фінансові установи, що призводить до погіршення якості їх кредитних портфелів; нерозвиненість інфраструктури ринку кредитних послуг (бюро кредитних історій, кредитні брокери й агенти); недостатня фінансова освіченість населення; недосконалість законодавчої бази та неефективний захист прав позичальників. На жаль, характерними рисами взаємовідносин фінансово-кредитних установ, зокрема, і банків, з позичальниками-фізичними особами стали оманлива реклама, несправедливі умови кредитних договорів, заборона дострокового погашення кредиту, прихо-вування реальної його вартості, нав’язування додаткових та супутніх послуг та ін.

Тому прийняття нового Закону України «Про споживче кредитування» [4], який набрав чинності 10 червня 2017 року, надає підстави для сподівань щодо покращення ситуації на ринку кредитних послуг. Важливо, що зазначений закон прийнятий у рамках гармонізації вітчизняної законодавчої бази з європейською, як того вимагає Угода про асоціацію з ЄС.

Законом визначено вимоги до реклами та перелік обов’язкової інформації, що повинна надаватися кредитною установою, зокрема, щодо зазначення інформації про ефективну процентну ставку. Встановлено обов’язкові умови договору про споживчий кредит, при цьому умови, що обмежують права споживача порівняно з законом, є нікчемними. Визначено право споживача на відмову, без пояснення причин, від договору про споживчий кредит впродовж 14 днів з дня його укладення. Договір про споживчий кредит повинен укладатися лише у письмовій формі, під якою розуміється документ у паперовому або електронному вигляді. Позичальник матиме право в будь-який час повністю або частково достроково повернути споживчий кредит. Отже, можна констатувати, що у законі закріплюється механізм споживчого кредитування, який максимально захистить права та інтереси, насамперед, спожи-вачів кредитних послуг, що, у свою чергу, позитивно вплине на розвиток добросо-вісної конкуренції на вітчизняному ринку послуг зі споживчого кредитування.

Список використаних джерел 1. Грошово-кредитна статистика [Електронний ресурс] / Національний банк України :

Офіційне інтернет-представництво. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=27843415&cat_id=44578#1.

2. Огляд ринків фінансових послуг [Електронний ресурс] / Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг : Офіційний сайт. – Режим доступу : https://www.nfp.gov.ua/ua/Ohliad-rynkiv.html.

3. ШвидкоГроші [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://sgroshi.com.ua/ua/faq/?sgr_amount=1000.


145

4. Про споживче кредитування [Електронний ресурс] : Закон України від 15 лист. 2016 р. № 1734-VIІІ / Законодавство України : [веб-сайт Верховної Ради України]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1734-19.

АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Вовк Валерія В’ячеславівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник: ст. викладач Шейко О. П.

Актуальність теми. Становлення іпотечного ринку в Україні є однією з

важливих проблем, що потребують невідкладного розв’язування. Україна відстає від інших країн Східної та Центральної Європи у сфері іпотечного кредитування, що негативно позначається на темпах її розвитку, розв’язанню соціально-економічних проблем. Відродження інституту іпотеки, створення іпотечного ринку в країні є об’єктивною необхідністю, що пов’язано з потребами запровадження механізмів кредитування.

Виклад основного матеріалу. Роль іпотечного кредитування в Україні досить важко переоцінити, оскільки забезпечення населення житлом є однією з найгостріших соціальних проблем. Окрім того, іпотечне кредитування несе в собі великий потен-ціал економічного розвитку країни та кредитної системи зокрема. Воно дозволяє нерухомості перетворюватися в робочий капітал, дає можливість кредиторам отримувати гарантований дохід, а населенню – фінансувати купівлю житла.

Головною проблемою розвитку іпотечного кредитування є те, що воно характеризується невисоким рівнем розвитку порівняно з іншими видами креди-тування. Розвиток саме іпотечного кредитування сприяє приросту ВВП, зростанню будівельної галузі, створення нових робочих місця, нових виробництв, розвитку малого та середнього бізнесу.

Дослідження ринку житлової нерухомості свідчить, що населення змушене диверсифікувати джерела фінансування житла для отримання такого дефіцитного блага як житло. Активну участь у стимулюванні його розвитку і вирішенні житлової проблеми своїх громадян бере держава, банки та небанківські кредитні установи. Однак низка стримувальних чинників не дозволяє реалізувати поставлену мету у найближчій перспективі. До них відносимо:

1. Нестабільність економічної і політичної ситуації в країні. Інфляційні ризики додають невизначеності економічним суб’єктам стосовно купівельної спроможності та динаміки цін на іпотечному ринку. Через це, надання довгострокових іпотечних позик пов’язане для банків з великими ризиками, і щоб захистити себе і нівелювати ці ризики, кредитні організації змушені компенсувати можливі втрати високими процентними ставками.

2. Недоліки законодавчо-нормативної бази, які полягають, зокрема, в недосконалому законодавчому регулюванні процедур звернення стягнення на предмети іпотеки, які підвищують ризикованість іпотечних угод. До того ж, зустрічаються непоодинокі випадки, коли і цих норм не дотримуються суди, забороняючи банкам, які мають для цього законні підстави, забирати заставлену нерухомість за простроченими кредитами [1].


146

3. Жорсткі умови до позичальників, особливо щодо першого внеску (близько 30-50% вартості житла), так і інші вимоги до них (додаткове забезпечення, високі офіційні заробітні плати, кредитні історії), в іпотечних угодах усе ще залишаються суттєвими обмежуючим факторами.

4. Брак фінансових ресурсів у вигляді довгострокових коштів і складність прогнозування економічної ситуації на тривалу перспективу. Основним джерелом фінансових коштів для фінансування іпотеки комерційних банків залишаються депозити. В умовах нестабільної економічної і політичної ситуації в країні, девальвації національної валюти відбувається скорочення цих надходжень.

5. Нерозвиненість фондового ринку України. У світовій практиці основним механізмом фінансування іпотечного кредитування є довгострокові кредитні ресурси, залучені за допомогою ринку цінних паперів. За своїм обсягом, механізму регулю-вання вітчизняний організований фондовий ринок істотно поступається багатьом зарубіжним біржам, де процедура емітування цінних паперів більш проста, прозора і дешева.

6. Недостатній рівень доходів населення і, як наслідок, обмежений плато-спроможний попит домогосподарств на кредити для придбання житла. Не менш важливими є психологічні фактори, головним з яких є національна ментальність значної частини населення, яка полягає у небажанні жити в борг, тому практично не існує кредитних історій позичальників. Також значну роль відіграє на даному етапі значне зниження ступеню довіри населення до банківської системи [2].

Якщо проаналізувати обсяги наданих кредитів домогосподарствам за цільовим спрямуванням (рис. 1, 2), то можна зробити висновок про те, що обсяги іпотечних кредитів незначні і складають в середньому 30% від загальної суми наданих кре- дитів [3].

Рис. 1. Обсяги наданих кредитів домогосподарствам за цільовим

призначенням за 2013 рік

Рис. 2. Обсяги наданих кредитів домогосподарствам за цільовим

призначенням станом на 01.02.2018 року


147

Отже, ми можемо спостерігати значний спад обсягів кредитування. Обсяги кредитів домогосподарствам постійно коливаються або в бік збільшення, або в бік зменшення. Досить великий спад кредитування почався у 2015 році, коли кількість кредитів зменшилася на 36346 млн грн або на 17,2%. Дане зниження може бути пов’язане зі збільшенням відсоткових ставок за кредитами протягом даного періоду.

Скорочується і обсяг іпотечних кредитів, починаючи з 2014 року. Станом на лютий 2018 року обсяги іпотечних кредитів із загальної суми виданих кредитів скоротилися на 27735 млн грн або на 38,4%.

Помітно зменшується частка іпотечних кредитів у загальній структурі кредитування. Так, у 2013 році їх частка склала 29,07%, а станом на лютий 2018 року становить лише 24,81%. При цьому у структурі споживчого кредитування просліджується зворотна тенденція щодо їх долі у загальній структурі кредитування домогосподарств. Зокрема, у 2013 році їх частка становила 70,96%, а станом на лютий 2018 року – 74,85% [3].

Таким чином у структурі кредитування можемо спостерігати тенденцію щодо зменшення обсягів іпотечного кредитування.

Експерти впевнені: попит на даний вид кредитування в українців є, але умови кредитування роблять цей один з найважливіших банківських продуктів недоступним для більшості громадян. Але і банки через високі ризики не поспішають розвивати іпотечне кредитування.

Банки пішли з ринку іпотечного кредитування, виставляючи клієнтам ставки за іпотекою в розмірі більше 20% річних. Цим самим їх замінили певні забудовники, котрі практикують різноманітні розстрочки та позики, уміло маніпулюючи цінами та одержуючи немалі вигоди у вигляді прихованих комісій, валютних індексацій і відсоткових доходів, але при цьому безоплатно користуючись позиковими коштами у вигляді внесених авансів від майбутніх покупців ще не збудованих квартир, не беручи на себе жодної фінансової відповідальності за своєчасну здачу та належну якість житла.

Внаслідок популізму політиків, в очікуваннях на «законодавче» п’ятиразове зниження боргу позичальники за валютною іпотекою повністю припинили платежі. Рівень їхньої прострочки наближається до абсолютного. Захист прав іпотечного кредитора в Україні дорівнює «нулю» [4].

Отже, для розвитку іпотечного кредитування необхідно: запровадити однакові механізми оподаткування коштів, що їх вкладають у цінні папери й на банківські депозити;

максимально спростити процедури видачі кредитів; врегулювати процедури кредитування в іноземній валюті; забезпечити формування банками підвищених резервів; здійснити заходи, які б відновили довіру населення до ринку житла та сформувати попит у цій сфері;

знизити відсоткові ставки за кредитами; створити систему мобілізації вільних фінансових ресурсів та пошуку інвесторів.

Крім того, слід активізувати подальший розвиток іпотечного кредитування через поширення діяльності Агентства з рефінансування іпотечних кредитів, на яке покладено функцію випуску середньострокових і довгострокових іпотечних облігацій, покупцями яких мають бути страхові компанії, інвестиційні та недержавні пенсійні фонди .


148

Висновки. Передумовою подальшого розвитку іпотечного кредитування як форми залучення фінансових ресурсів є те, що активізація процесу іпотечного кредитування дозволить вирішити цілий ряд соціально-економічних проблем країни: забезпечить розвиток довгострокового житлового будівництва, вирішить проблему кредитування підприємств агропромислового комплексу, сприятиме реформуванню економіки держави загалом.

Список використаних джерел 1. Бублик Є. О. Потенціал і обмеження посткризового відновлення іпотечного ринку

України / Є. О. Бублик // Український соціум. – 2013. – № 2(45). – С. 127–139. 2. Євтушенко Н. М. Розвиток іпотечного кредитування в посткризовий період в Україні

/ Н. М. Євтушенко // Економічний вісник університету. – 2013. – Вип. 20(1). – С. 142–148. 3. Офіційний сайт Національного банку України. Грошово-кредитна статистика

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/control/uk/publish/ article?art_id=27843415&cat_id=44578#1.

4. Волков С. Іпотечне кредитування: президент УНІА – про шлях до відновлення ринку [Електронний ресурс] / С. Волков. – Режим доступу : http://finbalance.com.ua /news/Ipotechni-krediti-prezident-UNIA--pro-shlyakh-do-vidnovlennya-rinku (10.10.2017).

ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Кротенко Поліна Андріївна [email protected] Поздняк Дар’я Андріївна

[email protected] Самарцева Олена Сергіївна

[email protected] Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця

Науковий керівник д.е.н., проф. Вовк В. Я.

Актуальність роботи полягає в тому, що фінансовий сектор є одним із ключових сегментів економіки, де перетинаються інтереси як бізнесу, так і пересічних громадян. Тобто фінансові установи виступають посередниками між тими, хто має потребу в інвестованих коштах, і тими, хто хоче їх інвестувати. Економічне зростання, а отже, і добробут громадян безпосередньо залежить від рівня розвитку фінансового сектору. Проте, навіть при доволі великій увазі до його функціонування зі сторони міжнародних організацій та державних органів, фінансовий сектор так і не має єдиної чітковизначеної стратегії подальшого розвитку.

Питання розвитку ринку фінансових послуг розглядається у значній кількості документів як стратегічного, так і тактичного характеру. Зокрема, умови зростання та розвиток фінансового сектору визначаються в Угоді про співробітництво між Україною та ЄС, у Комплексній програмі розвитку фінансового сектору до 2020 р., у Меморандумі про економічну і фінансову політику, частково постають у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Проте здебільшого розглядаються заходи «технічного» напряму, які на практиці так і не показують того місця фінансового сектору в економіці загалом, на яке він заслуговує.

Проблеми розвитку ринку фінансових послуг знаходяться в центрі уваги видатних вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких можна виділити


149

О. І. Барановського, В. М. Лютого, М. І. Макаренка, М. І. Савлука, Ф. Алена, Р. Бернарда, Я. Міркіна, М. У. Тейлора та інших.

Розглядаючи фінансовий сектор можна виділити два ключові фактори, які є основними складовими його економічного розвитку, – це безпосередньо фінансові ресурси, що акумулюються та перерозподіляються; та довіра громадян до фінансових установ. Виходячи з того, що для розвитку фінансовий сектор має створити передумови підвищення довіри населення й залучення додаткових інвестицій, шляхом реформування ринку відповідно до умов функціонування та потреб споживачів фінансових послуг, що є необхідною і невід’ємною складовою економічного зростання держави.

На даний момент в Україні діє банкоцентрична модель функціонування фінансового сектору. Тобто банківська система має домінуючий характер над іншими сегментами фінансового сектору. Зокрема понад 75% активів у фінансовому секторі є активами банків. І хоча нині активи банків становлять (у доларовому еквіваленті) лише третину тих активів, що були у 2013 р., банківська система залишається основним локомотивом для забезпечення розвитку економіки [1]. Тому рівень стабільності, функціонування та розвитку, як елементів фінансового ринку, так і економічних секторів залежить від рівня довіри до банків з боку клієнтів.

На сьогоднішній день фінансові ринки України демонструють зменшення рівня активності, яке відбувається внаслідок зниження рівня добробуту населення, скорочення платоспроможності позичальників, ліквідації протягом останніх років понад 90 банків та зменшення кількості страхових установ тощо [2]. Щодо інших фінансових установ – компаній із страхування життя, інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів, тобто тих, які акумулюють ресурси на довгостроковий період, – їх розвиток в Україні гальмується низкою економічних, політичних та соціальних чинників.

Останнім часом на ринку виникло неоднозначне питання щодо доцільності об’єднання регуляторів. На даний момент готується до другого читання проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо консолідації функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг». Метою цього документа є зміна домінант управління фінансовим сектором шляхом перерозподілу функцій державного регулювання та нагляду на ринку фінансових послуг. Зокрема, законопроектом передбачено передачу більшості функцій із регулювання ринків фінансових послуг до Національного банку України (кредитні спілки, страхові компанії, ломбарди тощо), решта підпорядковуватиметься Національній комісії з цінних паперів і фондового ринку (фонди операцій з нерухомістю, недержавні пенсійні фонди тощо). Необхідність підписання зазначеного законопроекту визначено у Меморандумі про економічну і фінансову політику, що підвищує ймовірність схвалення такого рішення найближчім часом.

Аналізуючи світову практику можна сказати, що єдиного підходу до встановлення механізму функціонування регуляторів не знайдено. Проте впро-вадження будь-якої моделі, хоч консолідованої, хоч сегментарної, хоч якоїсь іншої, має бути першочергово визначено реаліями розвитку та очікуваннями на ринку.

Об’єднання регуляторів в разі прийняття законопроекту в Україні матиме як позитивні, так і негативні наслідки. Серед позитивних можна виділити такі:

через те, що фінансування Національного банку України здійснюється за рахунок власних надходжень, він має більше можливих важелів впливу на ринку, як на процес вибору працівників з більшою кваліфікацією (з можливістю ефективної


150

оплати праці), так і розробки наглядової матеріально-технічної бази порівняно з іншими комісіями, які мають фінансування за рахунок коштів державного бюджету. Таким чином Національний банк України має ширші можливості для регулювання ринку та більший досвід здійснення нагляду за діяльністю фінансових установ;

отримання як законодавчої, так і фінансової незалежності, що безпосередньо надається регуляторам, в рамках їх повноважень.

Негативними аспектами є такі: оскільки для впровадження внесених змін необхідний деякий час (на відбір

співробітників, делегування повноважень, передачу документів та розробки інформаційної бази тощо), зволікання або затримки можуть призвести до певної неконтрольованості на ринку, що може негативно вплинути, як на фінансовий ринок загалом, так і на функціонування окремих його сегментів та/або фінансових установ;

окремо під час подальшої «реконструкції» ринку фінансових послуг слід звернути увагу на те, що Національний банк України, відповідно до своїх обов’язків, не зможе належно реагувати на скарги споживачів фінансових послуг, тобто громадян, які стикнулися з тими чи іншими проблемами, крім того він може не впоратися з тією великою кількістю фінансових організацій, які можуть перейти під його регулювання [3].

без змін у внутрішній структурі регуляторів, націленості їх на результат, а саме зростання обсягів операцій на фінансовому ринку, усі спроби проведення реформи регуляторів буде спростовано. Тобто може виникнути ситуація, у якій застосування найкращого зарубіжного досвіду призведе не тільки до позитивних, а й до окремих негативних змін.

Створення сприятливих умов для підвищення довіри населення до фінансового сектору потребує постійного моніторингу функціонування фінансових установ для можливості вчасного виявлення проблем у їх діяльності та їх своєчасного вирішення. Для ефективної діяльності ринку фінансових послуг доцільним є формування сприятливих умов для функціонування саморегульованих організацій; підвищення рівня грамотності населення; забезпечення диверсифікації ризиків фінансових установ, зокрема через створення пулів фінансових установ з метою забезпечення солідарного поділу великих ризиків при здійсненні окремих видів фінансової діяльності, спільного фінансування масштабних проектів [4].

Отже, реформа фінансового сектору має враховувати світовий досвід, але мусить відповідати реаліям України. Її метою має бути встановлення довіри і зростання інвестицій. Лише тоді кроки з реформування набувають осмисленості та результативності для суспільства. Тому формування єдиної взаємоузгодженої фінансової політики, яка включає в себе спільні цілі та заходи Уряду та регуляторів ринків фінансових послуг, має стати основою як для формування стабільного фінансового сектору, так і для забезпечення економічного зростання держави та підвищення добробуту населення.

Список використаних джерел 1. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : www.ukrstat.gov.ua. 2. Звіт НБУ про фінансову стабільність [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=40819104. 3. Амоша О. І. Про фінансове забезпечення реалізації програм сталого соціально-

економічного розвитку [Електронний ресурс] / О. І. Амоша, К. В. Міхальова // Ефективна


151

економіка. – 2014. – № 1. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2703.

4. Ковтун Г. Н. Проблеми регулювання ринку фінансових послуг в Україні / Г. Н. Ковтун // Економіка і фінанси. – 2003. – № 7. – С. 15–18.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ТА ЕКОНОМІКИ

Панковець Марта Петрівна, к.е.н., доц.

[email protected] Львівський навчально-науковий інститут ДВНЗ «Університет банківської справи»

Актуальність теми. У структурі сучасних світових ринків особливе місце посідають фінансові, які в останні десятиліття найбільш динамічно розвиваються, залучаючи все більше нових учасників, що пояснюється насамперед ефектами впливу на функціонування цих ринків прогресивних ІТ-технологій. Світові фінансові ринки є одними з найменш досліджених українськими економістами внаслідок, у першу чергу, браку досвіду та відповідного кадрового забезпечення для таких досліджень, відсутності достатньої інформації, а також великої різноманітності їх учасників. Актуальність і важливість поглиблення досліджень у цьому напрямку є безсумнівними, оскільки вирішення макроекономічних проблем національної економіки України найбільше пов’язане із можливостями якомога повнішого залучення фінансових ресурсів як у ринковий сектор, так і для виконання державою її особливих функцій, зокрема соціальної та гарантування безпеки своїм громадянам.

Викладення основного матеріалу. Є різні підходи до визначення поняття фінансових ринків. Найбільш уживаними є визначення фінансових ринків як ринків, на яких об’єктами купівлі-продажу виступають різні фінансові інструменти і фінансові послуги, а також місця, де ті, хто хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються із тими, хто мають зайві гроші. Найбільш використовуваною структуризацією фінансових ринків є їх поділ на ринок грошей, ринок капіталів, ринок цінних паперів, валютний ринок. Об’єктивна необхідність і важливість фінансових ринків є очевидною, оскільки апріорі для нормального розвитку як національних, так і світової економік безперервно потрібні мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. На фінансових ринках здійснюється як пряме (без участі фінансових посередників), так і непряме (із їх участю) фінансування. Непряме фінансування має забезпечити інвесторам насамперед зменшення ризиків, пов’язаних із вибором об’єкта інвестування. І ось саме ця ланка перебігу інвестиційного процесу в умовах сучасної української економіки є, на наш погляд, найслабшою.

У непрямому фінансуванні в якості посередників беруть участь банки і небанківські фінансові інституції. Практика показує, що, якщо на грошовому ринку, де фінансові активи залучаються не термін до одного року здебільшого для підтримки обігового капіталу в разі виникнення тимчасових короткострокових потреб, активність фінансових посередників відносно висока, то на ринку капіталів, призначеному для довгострокового інвестування в основний капітал, ефективність роботи фінансових посередників в Україні дуже низька. В 2017 році із 412812,7 млн грн (100%) освоєних капітальних інвестицій 288644,2 млн грн (69,9%) становили


152

власні кошти підприємств і організацій і тільки 21826,9 млн грн (5,3%) – кредити банків та 3681,9 млн грн (0,9%) – кошти вітчизняних інвестиційних компаній, фондів, тощо [1, с. 1].

Чому ж склалася така незадовільна ситуація з діяльністю українських фінансових посередників? На наш погляд, розвиток ринку фінансових послуг в Україні з моменту його започаткування пішов шляхом надання переваг операціям спекулятивного характеру. Якщо на ринку валюти досить активно відбувається торгівля валютними ресурсами, зосереджена на позабіржовому міжбанківському ринку, то біржовий ринок, який у розвинутих країнах є головним середовищем для торгівлі довгостроковими фінансовими активами, акціями, ф’ючерсами, опціонами, в Україні перебуває в зародковому стані. Загалом вторинний фінансовий ринок в українській економіці функціонує слабо в умовах непрозорості і масштабних порушень законності. Імпульс до такого саме варіанту розвитку фінансових ринків, зокрема ринку акціонерного капіталу, дала проведена на початку 90-их років минулого століття програма приватизації державного майна, яка мала відверто заангажований під тодішні політичні еліти характер і усунула від участі в процесі приватизацій майже все населення країни.

Відтак у нових економічних реаліях, під якими слід розуміти насамперед намагання України наблизитися до світових стандартів, у тому числі в сфері функціонування національної економіки, та курс до євроінтеграції, з одного боку, а з іншого – курс до децентралізації, посилення ролі місцевого самоврядування та демонополізації економіки, найважливішими для розвитку ринку фінансових послуг в Україні є наступні завдання:

перегляд нормативно-законодавчої бази щодо процесів надання ринкових фінансових послуг із метою створення ефективної системи жорсткого контролю над рухом фінансових потоків, особливо над можливістю їх незаконного виведення із системи державних фінансів у підприємницький сектор;

проведення ревізії відповідними державними службами діяльності фінансових посередників із метою виявлення й усунення з ринку тих із них, які створені під економічні інтереси конкретних суб’єктів і працюють на нелегітимних засадах;

стимулювання попиту на фінансові послуги шляхом перегляду рівня відсоткових ставок та інших тарифів, а також зміцнення компенсаційних механізмів захисту вкладень населення як у банківській системі, так і в секторі небанківського фінансового посередництва;

створення сприятливого інвестиційного клімату, що спонукало б інвесторів, зокрема іноземних, до розміщення більших обсягів інвестиційних ресурсів та пожвавило і розширило сферу діяльності фінансових посередників;

більш широке застосування європейських і світових норм та практик у сфері надання фінансових послуг, із цією метою ширше залучення до роботи суб’єктів фінансового посередництва іноземних фахівців.

Висновки. Відтак дослідження функціонування українського ринку фінансових послуг дає підстави зробити наступні висновки. По-перше, при тому, що кількість банків в Україні порівняно значна (станом на 1.01.2018 року за даними Міністерства фінансів України – 82), оцінка найважливіших параметрів їхньої діяльності є досить низькою. Банки не досягають того рівня капіталізації, якого потребує українська економіка. Вони могли б залучати значно більші обсяги фінансових ресурсів в умовах


153

стабільної довіри населення до банківської системи та орієнтації діяльності на потреби національного ринку. По-друге, небанківські фінансові посередники в Україні працюють неефективно. Середовище їх діяльності незрозуміле для основної маси потенційних учасників ринку фінансових послуг та недостатньо контрольоване державою. По-третє, причини і фактори, що дестабілізують діяльність ринку небанківських фінансових послуг досліджені в українській економічній науці недостатньо, що насамперед пов’язано з недосконалістю інформаційної бази про їх діяльність. По-четверте, на фоні макроекономічного спаду останніх років активність фінансових посередників зосередилася здебільшого в секторах із підвищеною оборотністю інвестиційних вкладів [2, с. 55]. По-п’яте, можна стверджувати, що ринок фінансових послуг в Україні розвивається, незважаючи навіть на економічну кризу в державі [3, с. 43]. Для його активізації слід у перу чергу підняти рівень життя населення, вжити заходів щодо підвищення його фінансової грамотності та щодо посилення захисту споживачів фінансових послуг.

Список використаних джерел 1. Глобальний інвестиційний ринок: роль України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://uifuture.org/post/ukraina-u-globalnomu-investicijnomu-rinku-infografika_502. 2. Клименко О. В. Стійкість і стабільність ринків небанківських фінансових послуг України

/ О. В. Клименко // Економіка України. – 2017. – № 7. – с. 49–64. 3. Клименко О. В. Ринки небанківських фінансових послуг України в умовах кризового

стану економіки // Економіка України. – 2016. – № 7. – с. 33–45.

РОЛЬ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕГУЛЮВАННІ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Проневич Тетяна Анатоліївна


Науковий керівник к.е.н. Гордєєва Д. В. Ринкова інфраструктура є надзвичайно важливою частиною сучасної

економіки. Тому Вивчення цієї теми на даному етапі розвитку ринкових відносин дуже актуально і важливо.

Метою даної роботи є узагальнення положень щодо проблем ринкової інфраструктури та засобів їх вирішення.

Термін «інфраструктура» визначений вже досить давно – в перекладі означає «основу» [1, с. 499]. Вона виступає як механізм функціонування підприємства, заповнюючи величезний економічний простір від виробництва до споживання. Тому ефективність функціонування ринкової економіки в першу чергу залежить від ефективності та комплексності її інфраструктури. Активне вивчення проблем інфраструктури в сучасності відновилось у 40-і роки ХХ століття. До відомих досліджень цього періоду можна віднести роботи А. Янгсона, Х. Зінгера, П. Розенштейн-Родана [2].

Пізніше, було досліджено та встановлено, що чим вищий рівень розвитку інфраструктури, тим швидшою і більшою кількістю будуть надходити інвестиції, робоча сила та зростатимуть темпи економічного розвитку [3, c. 132]

Ринкова інфраструктура помітно впливає на розвиток економіки, надаючи суб’єктам господарювання, комплекс ринкових послуг, що створює сприятливі умови


154

для розвитку бізнесу. Тому сучасний стан та формування інфраструктури ринку в Україні на сьогодні є дуже актуальним, оскільки її розвиток є одним із основних факторів, що впливають на розвиток економіки країни.

Отже, таке поняття як розвинена інфраструктура у ринкових відносинах є дуже важливим фактором функціонування економікою, та обов’язковою частиною будь-якої економічної системи так як інфраструктура полягає у забезпеченні умов існування певного явища чи процесу. Можна зазначити що інфраструктура, є сукупністю особливих інститутів, які виконують функції надання спеціалізованих послуг суб’єктів господарювання з метою створення нормальних умов для функціонування та подальшої інтеграції у єдину економічну макросистему.

Однією з основних передумов ефективної та конкурентоспроможної діяльності суб’єктів економіки є розвинута інфраструктура ринку. Розвиток ринкової інфраструктури є запорукою усунення організаційно-економічних обмежень для налагодження взаємодії між суб’єктами ринку і забезпечує системну єдність усіх інститутів ринку. Тобто ефективне функціонування ринку як засобу координації економічних дій та взаємодії економічних суб’єктів, що ґрунтується на ціновій системі та конкуренції, безпосередньо залежить від постійно відтворюваного ринкового середовища, важливим елементом якого є ринкова інфраструктура [4, с. 55].

Основними проблемами розвитку інфраструктури є складові освіти, медицини та культури. Об’єднання цих складових обумовлене тим, що вони є секторами бюджетної сфери і мають схожі проблеми такі як: недостатнє фінансування, брак висококваліфікованих кадрів, низький рівень взаємодії вищих навчальних закладів і підприємств.

Таким чином проблемами формування ринків в Україні є значне перевищення пропозицї робочої сили та її попиту, значна міграція, внаслідок зниження ціни на робочу силу. З огляду на таку ситуацію формується звужений споживчий ринок, передусім на товари тривалого користування.

Низький рівень розвитку ринкової інфраструктури – це одна з причин тривалої економічної кризи в Україні. До таких висновків прийшли автори дослідження «Інфраструктура регіонів України: пріоритети модернізації» [5].

Сьогодні вже незаперечний є факт прямої залежності ефективності матеріального виробництва від рівня розвитку інфраструктури. В сучасних умовах ринкова інфраструктура – один з найважливіших механізмів створення конкурентного середовища в країні і забезпечення ефективного функціонування ноціональної економіки.

Отже, головне її завдання полягає в тому, щоб забезпечити ефективним функціонуванням ринковий механізм, шляхом безперебійного здійснення господарських взаємозв’язків та взаємодіїї суб’єктів господарювання, регулювання грошових, товарних, інформаційних потоків, з метою подальшого зростання виробництва та забезпечення соціально-економічної стабільності в країні.

Проаналізувавши, можна, сказати що, інфраструктура повинна дорівнювати рівню розвитку виробництва на етапах розвитку суспільствах. Сучасна економіка вимагає промислових, інформаційно-комерційних, торгово-складських комплексів. Тому, чим більше розвинута інфраструктура тим розвинутіший ринок.

Так, розвиток ринкової інфраструктури в Україні відбувається дуже повільно та з великим відставанням від потреб економіки та суспільства. Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, його потрібно прискорювати. З цією метою необхідно здійснити низку заходів, спрямованих на подолання


155

диспропорцій у галузевій і національній структурі споживчого ринку, насичення його вітчизняними конкурентоспроможними товарами й поступове витіснення імпортова-них, удосконалення цінового регулювання на основі поступового переходу від адміні-стративних до стимулюючих методів регулювання цін. На перший план при цьому виходять ефективні шляхи розв’язання суперечностей між виробництвом і споживан-ням. Розробка таких заходів має стати основою подальших досліджень у цій сфері.

Список використаних джерел 1. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. – Москва : «Советская

энциклопедия», 1983. – 1600 с. 2. Ахтариева Л. Г. Системная модернизация региональной рыночной инфраструктуры

// Проблемы современной экономики. – 2008. – № 3 (27). – Режим доступу : http://www.m-economy.ru/art.php3?artid=24512.

3. Внукова Н. Н. Управление развитием рыночной инфраструктуры (методологический и организационный аспект) : монография / Н. Н. Внукова. – Харьков : Изд-во «Форт», 1998. – С. 132.

4. Економічна енциклопедія. – У 3-ох т. / редкол. : С. В. Мочерний (відп. ред.). – Київ : Вид. центр «Академія», 2000. – Т. 1. – С. 55.

5. Online Etymology Dictionary. Douglas Harper, Historian [Electronic resource]. – Available from : http://www.dictionary.reference.com/browse/infrastructure (accessed: April 24, 2008).

РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Савчук Кирило Дмитрович, к.е.н. [email protected]

Інституту банківських технологій та бізнесу УБС

Виникнення інтернаціоналізації та її трансформація в такий потужний процес як глобалізація пов’язано з розвитком людства, науково-технічною революцією та технічним прогресом. Розвиток великого бізнесу – поява монополій, які почали свою міжнародну експансію, зіткнувшись з проблемою обмеження діяльності на «вузьких» національних ринках, початок розвитку транснаціонального бізнесу, і нарешті, глобалізація, яка стала двигуном подолання багатьох економічних та фінансових негараздів того часу через оперативність, узгодженість та злагодженість дій багатьох країн з метою подолання кризових явищ. Результатом вище зазначеного було створення більш гнучкої та значно стабільнішої міжнародної валютної системи, яка більше не була пов’язана із золотою грошовою масою, що технологічно сприяло забезпеченню швидкої фінансової глобалізації на тлі постійного зростання потреб у фінансових ресурсах, як з боку розвинених країн, так і з боку великої кількості нових незалежних країн, що утворювались в цей період.

З часом глобалізація вказала і на «інший бік медалі». Крім безперечних переваг на стадіях динамічного розвитку процесів глобалізації, особливо під час економічних негараздів, коли формування глобальної світової економіки було вкрай необхідно для об’єднаного «лікування» кризових явищ – людство зітнулось з активним розвитком іншої низки не менш серйозних проблем. Для країн, що розвиваються важливою проблемою є питання щодо фінансово-інвестиційної «асиметрії» та нерівності світових фінансових ринків. Розвиток фінансової глобалізації стимулюється


156

нерівномірністю економічного розвитку і розподіленням фінансових ресурсів. Основним проявом фінансово-інвестиційної «асиметрії» є випереджальний розвиток фінансових ринків та формування соціально-економічного розриву між невеликою групою країн-глобальних лідерів та іншими країнами світу. Але під час нестабільності глобального фінансового ринку існує пряма загроза для економік країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою бути ураженими найсильніше. Оскільки, як правило «імунітет» їх фінансових систем залежить від стану економіки багатьох країн, з якими існують економічні відносини, обмін та певна залежність яка формується через оперування на глобальних фінансових ринках.

Процес формування та становлення ринку фінансових послуг відбувається внаслідок процесів інтернаціоналізації господарського життя, глобалізації, зокрема фінансової, виникнення потреби у здійсненні капіталовкладень за кордоном, пошуку глобальними інвесторами інвестиційних проектів через наявність суб’єктів, які мають нестачу фінансових ресурсів з одного боку, а з іншого боку – тих, що мають їх надлишок. В процесі еволюції світової фінансової архітектури роль ринку фінансових послуг в світі зростає, свідченням чого є постійне збільшення його обсягів, появою нових його учасників та інструментів.

В історії людства, особливо його економічного розвитку, конкуренція і суперництво у будь-якій сфері завжди відігравали надзвичайно велику роль. На всіх етапах розвитку людського суспільства, від виникнення самої людини, її тривалого еволюційного розвитку, аж до сьогодення, суперництво та конкуренція були і залишаються основними чинниками стимулювання розвитку людської діяльності. Конкуренція – це основне джерело розвитку, що закладене вже в самій природі людини.

Кількість економічних та фінансових ресурсів відносно до вимог людства обмежена. Клієнт – це основний ресурс на ринку фінансових послуг. На сучасному етапі посилюється конкурентна боротьба між професійними учасниками ринку за фінансові ресурси, набувають удосконалення механізми здійснення фінансових операцій та форми співпраці між фінансовими установами та споживачами фінансових послуг.

Окрім суперництва розвивається і кооперація між фірмами у сфері досліджень, виробництва і збуту, зростає взаємозалежність компаній на світовому ринку, внаслідок чого збільшується кількість фірм, що мають потенційні можливості конкурувати один з одним. Традиційне комерційне банківське обслуговування є осно-вою групи фінансових послуг. Операції комерційного банку включають зберігання депозитів, видачу кредитних ресурсів, карткове обслуговування, перекази, тощо.

Основним джерелом довгострокового зростання завжди було вміння знаходити все більш ефективні засоби виробництва. Поняття інтелектуального капіталу та інтелектуальної власності – стали невід’ємною рисою нової економіки. Накопичення знань має істотне значення не тільки для організації виробництва, а й для збуту нової продукції. Маються на увазі дослідження ринкового середовища, отримання інформації щодо потреб клієнтів, розробка нових товарів, послуг та сервісів, отримання переваг щодо здешевлення матеріалів та елементів виробництва, прискорення виробництва без втрати належної якості продукції, значно сприяють розвитку ТНК та ТНБ підвищення її конкурентоспроможності. Знання знаходять економічний потенціал, коли стають основною складовою ділової активності.

Поряд з конкуренцією за цінами і конкуренцією за якістю, важливою рисою сучасного конкурентного середовища на ринку є конкуренція за часом. Швидкість і


157

своєчасність розробки та надання послуг або продуктів для покупців та реакція на запити споживачів є вкрай важливими для успішного забезпечення діяльності сучасної компанії.

Основною стратегічною метою розвитку інформаційного суспільства в Україні є прискорення розробки та впровадження новітніх конкурентоспроможних інформаційних технологій в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України, що дасть змогу підвищити конкурентоспроможність України, продуктив-ність праці в усіх сферах економіки, ступінь розвитку інформаційної інфраструктури.

Слід відзначити позитивний ефект від налагодженої та функціонуючої інформаційної інфраструктури фінансових ринків. Вони полягають насамперед у забезпеченні стабільності фінансових ринків, мінімізації втрат їх базових учасників, урівноваженні попиту і пропозиції фінансових послуг, формуванні ефективних ринкових цін на фінансові послуги та фінансові інструменти, забезпеченні ліквідності фінансових ринків.

Розвиток IT технологій в Україні вносить вагомі зміни в розвиток ринку фінансових послуг, які позитивно впливають на щоденну роботу будь-якої української компанії, підприємства, банківської установи тощо. Також чимало фінансових продуктів стало ближче до споживача. В сучасних умовах інформатизації усіх суспільно-економічних процесів, успішні банки постійно підтримують та підвищують рівень використання ІТ, щоб нарощувати свою продуктивність, оптимізувати управлінські процеси та не втрачати клієнтів. Постійно досліджуються тенденції ринку ІТ, аналізується рівень банківських технологій конкурентів, досліджується проблематика вимог споживачів та здійснюються відповідні інвестиції.

За останні роки темпи проникнення роздрібної інтернет-торгівлі в економіку зросли. Он-лайн торгівля є невід’ємною частиною ринку фінансових послуг, і входить в невелике число тих сегментів реальної економіки, які активно розвивається, незважаючи на загальні кризові явища, з якими зіткнулась Україна в останні роки. Також важливим фактором, який позитивно впливає на зростання аудиторії онлайн-покупців є поширення доступу до 3G. Стрімко зростає поширення мережі інтернет не тільки в багатомільйонних містах, але і в сільській місцевості. За різними даними частка користувачів, що переважно використовують мобільні пристрої для отримання он-лайн сервісів зростає по відношенню до користувачів персонального комп’ютера.

Як результат в Україні стають дедалі популярними сервіси мобільного банкінгу, впровадження мобільних платіжних систем з використанням технологій токенізації, мобільні додатки значно поліпшують процес надання та отримання фінансових послуг «без черг», що фактично виводить роботу банку на новий рівень. А саме дистанційне надання сервісів клієнтам з мінімальною фізичною участю з метою збереження часу клієнтів банку. Широко використовується досвід банків західних країн у сфері інформаційного забезпечення банківської діяльності. Прикладом є зростання пропозиції на роздрібні короткострокові кредитні лінії, попит на які забезпечив чималу конкурентну перевагу на фінансово-кредитному ринку для тих фінансових інститутів, які мали надлишок фінансових ресурсів через відсутність можливості кредитування в умовах сучасного інвестиційного клімату. Загалом в українському сегменті інтернет було збільшено частку наукомісткої продукції, що сприятиме якості та доступності послуг освіти, науки, культури, охорони здоров’я за рахунок впровадження інформаційних технологій, розширенню можливостей людини отримувати доступ до національних та світових інформаційних електронних ресурсів, створити нові робочі місця, покращенню умов роботи і життя людини.


158

Список використаних джерел 1. Бакаєв О. Л. Розвиток фінансових ринків в умовах глобалізації / Дис. канд. екон. наук. –

Київ : КНЕУ, 2005. 2. Білорус О. Г. Глобалізація і безпека розвитку / Білорус О. Г. – Київ, 2001. 3. Лук’яненко Д. Г. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах

глобалізації економічного розвитку / Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М. – Київ : КНЕУ, 2006. – Т. І. – C. 261.

4. 10 цифр про украинский e-commerce по итогам 2017 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://ain.ua/2018/01/22/10-cifr-pro-ukrainskij-e-commerce.

5. Бурное развитие e-commerce [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://msb.aval.ua/ru/news/?id=26266.

6. Тренды 2018 а Е-Commerce [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://reklamaster.com/business-and-innovations/trendy-2018-v-e-commerce/

7. Развитие интернет-доступа стимулирует рост других отраслей украинской экономики [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://delo.ua/business/razvitie-internet-dostupa-stimuliruet-rost-drugih-otraslej-ukrai-232088.

8. Мобильный банк Monobank зарегистрировал 100000-го клиента [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://ain.ua/2018/02/12/monobank-100-000-klientov.

МЕТОДИ ОЦІНКИ РІВНЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

Саражинська Валерія Олегівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., доц. Чмерук Г. Г

Актуальність вибраної теми полягає у тому, що сьогодні більшість суб’єктів

господарювання у галузі виробництва змушені шукати нові способи та засоби для виживання і для забезпечення свого ефективного функціонування. Основною метою підприємств стає не тільки одержання прибутків, а й підвищення своєї конкурентоспроможності. У зв’язку з цим виникає необхідність у вдосконаленні управління конкурентоспроможністю підприємства та його продукції шляхом використання принципів сучасних економічних наук – менеджменту і маркетингу.

Теоретичною основою досліджень є праці зарубіжних вчених, які звернули увагу на важливість даної теми, а саме: Ж. Ламбена, Л. Мартіна, М. Портера, Д. Роудерса, Р. Фатхутдінова. Обґрунтування поняття та методики оцінки конкурентоспроможності розкривається, також у працях вітчизняних фахівців, зокрема Л. В. Балабанової, С. С. Гаркавенка, В. Д. Немцова, П. Т. Саблука та інших.

На нашу думку, доцільним є вивчення різних точок зору, щодо тлумачення терміну «конкуренція». Аналіз наукових джерел свідчить, що саме поняття конку-рентоспроможність є багатоаспектним поняттям. Згідно виразу Майкла Портера, професора Гарвардської школи, «не існує загальноприйнятого визначення конку-рентоспроможності. Для бізнесу фірм конкурентоспроможність означає можливість конкурувати на світовому ринку за наявності глобальної стратегії» [1]. Для багатьох конгресменів конкурентоспроможність означає додатний зовнішньо торгівельний баланс. Для деяких економістів конкурентоспроможність уособлювалася в низьких виробничих витратах на одиницю продукції, доведених в обмінному курсі».


159

Сам термін «конкурентоспроможність продукції», на думку деяких дослідників, означає здатність продукції витримати конкуренцію, тому продукція може мати тільки потенційну конкурентоспроможність, про реальну конкуренто-спроможність варто говорити лише щодо товару [2].

Поняття конкурентоспроможність товару і конкурентоспроможність продукції тісно пов’язані між собою. Вони зведені до однієї головної мети – отримання прибутку в результаті реалізації продукції виробництва на ринку. Але будь-який товар може бути реалізованим тільки за умови його відповідності вимогам конкретного споживача. Купуючи продукцію, кожен споживач реалізує своє право вибору з-поміж аналогічної продукції, яку пропонує ринок [3]. Тому він купить лише ту продукцію, що найбільшою мірою задовольнить його потреби.

Аналіз літератури свідчить, що на сьогоднішній день розроблено значну кількість методів оцінки конкурентоспроможності продукції, які можна класифі-кувати за різними критеріями [4].

Класифікація методів оцінки конкурентоспроможності продукції: 1. За принципом, що використовується статистичний метод; аналітичний метод; маркетинговий метод; 2. За номенклатурою прямий метод; непрямий метод; 3. За стадією життєвого циклу метод використовують переважно на етапі проектування та виробництва продукту;

метод використовують на етапі реалізації та експлуатації продукції; 4. За способом відбору важливих аспектів товару відбір проводиться суб’єктами оцінки; відбір проводиться на основі експертного опитування з числа внутрішніх та зовнішніх експертів;

відбір проводиться на основі думки репрезентативної вибірки споживачів; 5. За показниками оцінки диференційований метод; комплексний метод; змішаний метод; 6. За формою представлення результатів розрахунково-аналітичний метод; матричний метод; графічний метод. Усі вони орієнтовані на отримання відповідних показників рівня

конкурентоспроможності, але їх результати відображають лише деякі параметри продукції, важливі з погляду його підтримки чи підвищення.

На мій погляд, оскільки якість на сьогоднішній день виступає однією з основних характеристик продукції підприємства, варто більше уваги приділяти методам оцінювання конкурентоспроможності, які засновані на порівнянні обраного товару зі зразком для визначення відносного рівня якості [5]. До них можна віднести диференційований, комплексний і змішаний методи.


160

Порівняльна характеристика методів оцінки конкурентоспроможності продукції:

1. Диференціальний здійснюється порівняння одиничних параметрів еталону і обраної продукції

для оцінювання переваги (дозволяє визначити параметри, що забезпечують відповідний рівень

конкурентоспроможності або навпаки; точність у розрахунку); нелодіки (складність збору інформації; не враховує вплив параметрів продукції

на вибір споживача; оцінка впливу параметрів може містити значну похибку; статичний;) 2. Комплексний

використовується, якщо при характеристиці якості товару застосовуються сукупні параметри, які описують певну властивість товару

перваги (простий у застосуванні; доступність необхідної для оцінювання інформації; дозволяє оцінити окремі властивості товару);

недоліки (оцінка впливу параметрів є не точною; статичний;) 3. Змішаний

використовується, якщо при характеристиці якості товару застосовуються сукупні параметри, які описують певну властивість товару

переваги (оцінка найбільш важливих одиничних показників; точність оцінки конкурентоспроможності);

недоліки (не враховує динаміки розвитку продукту та потреб споживача; складність математичного розрахунку; статичний). На мою думку, при виборі між комплексним та змішаним методами перевагу

варто віддати комплексному, оскільки змішаний є більш складним у розрахунках, що може призводити до певних неточностей, похибок, а також підвищенні витрат на його здійснення.

Отже за результатами проведеного дослідження ми побачили, що сучасний розвиток економіки та зростання потреб споживачів вимагають від підприємств підвищення конкурентоспроможності продукції, підвищення її якості, постійному вдосконаленню. У зв’язку з цим питання конкурентоспроможності продукції виробничих підприємств буде завжди актуальним, а із змінами умов господарювання змінюватимуться критерії та методи її оцінки.

Список використаних джерел 1. Ахматова М. Теоретичні моделі конкурентоспроможності / М. Ахматова, Є. Попов

// Маркетинг. – 2013. – № 4. – С. 25–38. 2. Балабанова Л. В. Маркетингове управління конкуренто-спроможністю підприємств:

стратегічний підхід : монографія / Л. В. Балабанова, В. В. Холод. – Донецьк : Дон ДУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2015. – С. 184.

3. Федулова Л. І. Сучасні концепції менеджменту : навч. посібник / Л. І. Федулова. – Київ : Центр учбової літератури, 2015. – 536 с.

4. Кіндрацька Г. І. Стратегічний менеджмент : навч. посібник / Г. І. Кіндрацька. – Київ : Знання, 2014. – 356 с. – С. 4–6.

5. Клименко С. М. та ін. Управління конкурентоспроможністю підприємства : збірник статей / С. М. Клименко та ін. – Київ : КНЕУ, 2016. – 527 с.


161

АНАЛІЗ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ

Шайда Наталія Юріївна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., доц. Чмерук Г. Г.

Підвищення продуктивності праці є найбільш актуальною проблемою в будь-якій суспільно-економічній формації, так як від цього залежить ефективність функціонування економічної системи та її розвиток. Під підвищенням продуктивності праці розуміється усяка зміна в процесі праці, спрямована на скорочення робочого часу, необхідного для виробництва даної продукції.

Продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають: - рівень екстенсивного використання праці (ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик);

- інтенсивність праці (ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу);

- техніко-технологічний стан виробництва (за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці) [1]. Показниками рівня продуктивності праці є: виробіток і трудомісткість. Виробіток – це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається

кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним працівником за одиницю робочого часу.

Трудомісткість – це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг) [2].

Фактори продуктивності праці визначають її рівень та пов’язані з працею, ресурсами і середовищем. Дію факторів, їх виявлення і реалізацію необхідно розглядати в тісній залежності від:

- природних умов (природні ресурси, грунт, кліматичні особливості); - суспільно-економічних умов (розвиток ринкових відносин, ступінь розвитку продуктивних сил, рівень життя) [3]. ПСП ім. Шевченка розташовано в Житомирській області Баранівського району

в селі Радулин. Створено дане підприємство 7 березня 2012 року протоколом № 1 від 18 лютого 2012 р.

Оскільки господарство знаходиться в зоні Полісся, то для цієї зони характерні дерново-підзолисті ґрунти, рівнинний рельєф, значну частину якого займають сільськогосподарські угіддя, а також ставки та водоймища, клімат помірно-континентальний, вологий.

Основні причини, що зумовили низький рівень продуктивності праці у ПСП ім. Шевченка були породжені недостатньою матеріальною заінтересованістю праців-ників результатах своєї праці, повільним освоєнням нових технологій, низькою


162

технологічною і трудовою дисципліною і за останні роки – глибокою економічною кризою.

Cередньомісячна заробітна плата працівника в 2015 р. порівняно з 2013 р. зросла майже у 2,7 рази, що є позитивним для підприємства, тому що збільшується обсяг виробництва, а також покращується добробут працівників. Але темп росту продуктивності праці нижчий за темп росту оплати праці. так виробіток на одного працівника в 2015 р. зменшився на 22,8% в порівнянні з 2013 р., тобто на 2073,2 грн, хоча у порівнянні з 2014 р. виробництво продукції на одного працівника зросло на 6,7%, або на – 441,8 грн. Як бачимо, темп спаду продуктивності праці в 2014 р. складає 22,8%, а середньомісячна заробітна плата зросла на 240,7%.

За результатами дослідження встановлено, що у ПСП ім. Шевченка не використаними резервами росту продуктивності праці є:

- удосконалення управління виробництвом; - скорочення втрат робочого часу (зменшення простоїв, невиходів на роботу); - збільшення норм і зон обслуговування у тваринництві; - зміни в спеціалізації виробництва, не пов’язані з впровадженням нової техніки;

- впровадження прогресивних форм організації праці; - зменшення кількості працівників, які не виконують норми виробітку. На підприємстві для використання резервів необхідно розробити план

організаційно-технічних заходів, в якому зазначені види резервів підвищення продуктивності праці, заходи щодо їх використання, витрати на них, строки проведення, а також призначити відповідальних виконавців. А це, в свою чергу дозволить підвищити на перспективу продуктивність праці у підприємстві.

Отже, у результаті використання запропонованих вище заходів у ПСП ім. Шевченка, очікується зростання продуктивності праці за рахунок: ефективнішого використання робочого часу близько 2%, скорочення 2 працівників – 8% і матері-ального стимулювання працівників – 6,1%. Тобто, у підприємстві до 2015 р. продук-тивність праці з розрахунку на одного середньорічного працюючого зросте на – 16,1%, в т. ч. у рослинництві на – 80,7%, а у тваринництві на – 72,1%.

Список використаних джерел 1. Ведернікова М. Д. Нормування праці : навч. посібник / М. Д. Ведернікова, О. О. Чер-

нушкіна. – Львів : «Новий світ – 2000», 2013. – 372 с. 2. Хромов П. А. Производительность труда (теория, методология, динамика) / П. А. Хромов.

– Москва : Наука, 2015. – 239 с. 3. Бабицький А. Моделі економічного зростання і проблема підвищення суспільної

продуктивності праці // Вісник економічної науки України. – 2014. – № 1. – С. 22–28.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРИЗОВИХ ЯВИЩ НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ УКРАЇНИ У 2012–2016 рр.

Щербина Тетяна Володимирівна, к.е.н.

Дрофа Анна Олександрівна Навчально-науковий інститут бізнес технологій «УАБС»

Сумського державного університету

Розвиток української економіки в останнє десятиліття супроводжувався розгортанням кризових явищ у різних сферах. Світова фінансова криза 2008–2010 р.


163

та погіршення кон’юнктури товарних ринків призвели до падіння темпів розвитку вітчизняної економіки, яка традиційно має високу долю експорту у структурі ВВП, та у значній мірі залежить від цін на енергоносії. Фактично, можна говорити про запозичені фінансову та економічну кризи, які драматично вплинули на функціо-нування ринку цінних паперів України (РЦПУ) в даний період. Однак у 2011 р. почалося відновлення світових фінансових та товарних потоків, тоді як внутрішні дисбаланси навпаки загострилися внаслідок складної військово-політичної ситуації, боргової, платіжної, банківської та економічної криз. Все це позначилося на функціо-нуванні ринку цінних паперів України, призвівши до його фактичної деградації.

Слід зауважити, що дані процеси носять нециклічний характер, а отже вимагають аналізу основних тенденцій, що визначали розвиток РЦПУ у даний період та виокремлення етапів розгортання кризових явищ на ньому.

Не зважаючи на позитивну динаміку обсягу торгів на біржовому ринку (2012–2014 рр.), зростання обсягів торгів на позабіржовому ринку (2014–2015 рр.) в цілому обсяг торгів на ринку цінних паперів України у 2012–2016 рр. характеризується загальною нисхідною тенденцією. У 2017 р. ця тенденція (за наявними даними за січень-грудень 2017 р.) збереглася, та була підкріплена черговим падінням обсягів біржових торгів на 22,6% у порівнянні з 2016 р. та на 66,8% у порівнянні з максимальним обсягом торгів, зафіксованим у 2014 р.

Разом з тим, обґрунтування періоду кризових явищ на ринку цінних паперів, починаючи з 2012 р. з огляду на зростання обсягів біржової торгівлі у 2013–2014 р. та позабіржової – у 2014–2015 рр. потребує додаткового аналізу. З цією метою слід розглянути динаміку індексу S&P Global Equity Indices як незалежного та зовнішнього за методикою розрахунку показника, який характеризує рівень розвитку ринків цінних паперів країн світу. Коливання цього індексу для ринку цінних паперів України, співвіднесені з коливаннями індексу UX за 2008–2016 рр. свідчать про формування таких періодів кризи:

формування передумов появи кризових явищ у 2011–2012 рр. – докризовий період;

поглиблення кризових явищ саме у 2013–2015 рр. – гостра фаза кризи; слабке пожвавлення на ринку – 2016 р. – посткризовий період. Слід зауважити, що розширення гострої фази кризи до періоду 2013–2015 рр.

як періоду другої кризи за роки незалежності України обумовлене не лише нисхідною динамікою індексу UX, але й загальною економіко-політичною ситуацією в країні, а також її рейтинговими оцінками на міжнародному рівні. Зокрема на користь обраної періодизації свідчать:

виключення міжнародною рейтинговою агенцією FTSE українського фондового ринку не лише з групи frontier markets, але й з числа ринків-кандидатів до її складу у вересні 2013 р. [1]. Це означає, що навіть мінімальні системні критерії щодо міжнародного визнання фондового ринку України не виконувались;

зниження Індексу Глобальної конкурентоспроможності у частині регулю-вання фондових бірж (107 місце із 148 країн); макроекономічного середови-ща (134 місце) та розвитку фінансового ринку (121 місце) у 2015–2016 р. [2];

падіння у рейтингу Світового банку Doing Business за покзнико захисту міноритарних інвесторів – (109 місце із 189 країн) [3];

відсутністю IPO акцій українських компаній на вітчизняних і зарубіжних фондових біржах (за період 2013–2015 рр.) [3].


164

Таким чином, можна говорити про унікальне накладання негативних ефектів, якими характеризувався розвиток української економіки (боргова, платіжна, банківська, економічна та політична криза, військовий конфлікт), на динаміку розвитку ринку цінних паперів України, що підсилили перманентні проблеми (брак ліквідності, вузький перелік інструментів, низька прозорість операцій, тощо) та призвели до загострення кризи у 2013–2015 рр.

Список використаних джерел 1. Гарасим А. Україна – фінансовий Дикий Захід [Електронний ресурс] / А. Гарасим. – 2014.

– Режим доступу : https://economics.unian.ua/stockmarket/912801-glava-asotsiatsiji-ukrajinski-fondovi-torgivtsi-ukrajina-finansoviy-dikiy-zahid.html.

2. Стецько М. В. Фінансовий ринок України у контексті глобальної конкуренто-спроможності / Микола Васильович Стецько // Економічний аналіз: зб. наук. праць / Тернопільський національно-економічний університет; редкол. : О. В. Ярощук (голов. ред.) та ін. – Тернопіль : Економічна думка, 2016. – Т. 25. – № 1. – С. 158–168.

3. Звіт про діяльність ПАРД у 2015 р. [Електронний ресурс]. – 2015. – Режим доступу : https://www.pard.ua/download.php?downloadid=763.

ТЕХНІЧНІ, ОРГАНІЗАЦІЙНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПРОДУКЦІЇ

Щиголь Ольга Ігорівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник к.е.н., доц. Чмерук Г. Г.

Одним з найважливіших завдань розвитку підприємства і країни є підвищення

ефективності виробництва, забезпечення випуску необхідної кількості сучасних виробів та покращення якості, досягнення конкурентоспроможності продукції на ринку.

У ринковій економіці конкурентоспроможність є вирішальним чинником комерційного успіху підприємства. Це багатоаспектне поняття, що означає і відповідність товару умовам ринку, і вимогам споживачів, і різним умовам його реалізації, і рівня витрат споживача за період експлуатації, а головне продукція має бути якісна.

Необхiднiсть полiпшення якостi продукцiї в сучасних умовах диктується такими обставинами:

1) Потребами науково-технiчного прогресу. 2) Змiною споживчих запитiв населения. 3) Нестачею або обмеженiстю природнiх ресурсiв. 4) Зростанням значення матерiального стимулювання в ринкових умовах. 5) Розвитком зовнішньої торгiвлi. Оцiнювання якостi продукції передбачає визначення її абсолютного,

вiдносного, перспективного i оптимального рiвнiв. Якість продукції означає її надійність і довговічність. Надiйнiсть – властивiсть виробу виконувати свої функції протягом певного часу iз збереженням технiчних параметрiв i експлуатацiйних характеристик. Довговiчнiсть властивiсть виробу тривалий час у певних умовах i


165

режимах експлуатації зберігати свою роботоздатнiсть (наприклад, ресурс роботи, строк служби тощо) [1].

Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезен-тованої на ринку аналогiчної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників. Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матерiалiзуються найважливiшi (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість i витрати.

Моделювання та визначення рівня конкурентоспроможності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалізації) на вiдповiдному ринку [2].

Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції необхідно знати:

1) конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;

2) можливі розмири та динаміку попиту на продукцію; 3) розрахунковий рівень ринкової ціни товару; 4) очікуваний рівень конкуренцiї на ринку вiдповiдних товарів; 5) найбільш перспективні ринки для вiдповiдного товару та етапи закріплення

на них; 6) термін окупності сукупних витрат, зв’язаних з проектуванням,

продукуванням i просуванням на ринок нового товару [3]. Корисний ефект – це віддача об’єкта, інтегральний показник, що розрахо-

вується на підставі окремих об’єктивних показників об’єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу. Його можна вимірювати в натуральних одиницях.

Стандарт – це затверджений уповноваженим органом документ, який встановлює загальні правила, інструкції, характеристики певної діяльності, процесів, продукції, послуг, включаючи й ті, дотримання яких не є обов’язковим [4].

Стандарти можуть бути: 1) мiжнароднi (прийняті міжнародними органами стандартизації); 2) регiональнi (прийняті на вiдповiдному регіональному рiвнi уповноваженими

органами країни певного географiчиого або економічного простору, наприклад, азійського, європейського та ін.);

3) нацiональнi (державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації).

Метою стандартизації в Україні є забезпечення раціонального використання природних ресурсів, відповідності об’єктів стандартизації їх функціональному призначенню, інформування споживачів про якість продукції, процесів та послуг, підтримка розвитку i міжнародної конкурентоспроможності продукції та торгiвлi товаром i послугами.

Об’єктами стандартизації є продукція, процеси, послуги, зокрема, матеріали, Основні напрями, які підвищують якість та конкурентоспроможність

підприємства: 1) Зміна складу, асортименту, структури застосовуваних матеріалів (сировини,

напівфабрикатів), що комплектують виріб або конструкції продукції; 2) Зміна порядку проектування продукції; 3) Зміна технології виготовлення продукції, методів випробувань, системи

контролю якості виготовлення, збереження, упакування, транспортування, монтажу;


166

4) Зміна цін на продукцію, цін на послуги, по обслуговуванню і ремонту, цін на запасні частини;

5) Зміна порядку реалізації продукції на ринку; 6) Зміна структури і розміру інвестицій у розробку, виробництво і збут

продукції; 7) Зміна структури й обсягів коопераційних постачань при виробництві

продукції і цін на комплектуючі вироби і складу обраних постачальників; 8) Зміна системи стимулювання постачальників; 9) Зміна структури імпорту і видів імпортованої продукції

Список використаних джерел 1. Бабійчук І. М. Економіка підприємства : навч. посібник / І. М. Бабійчук. – Вид. 2-ге,

доповн. і перероб. – 205 с. – Київ : Атака. 2. Економіка підприємств : підручник / Ф. В. Горбонос и др. – Київ : Знання, 2012. 3. Сосновська О. О. Навчально-методичний посібник з дисципліни «Економічна

діагностика» для проведення практичних занять для студентів напряму підготовки 6.050304 «Економіка підприємства» / О. О. Сосновська. – Полтава, 2014.

4. Кавун С. В. Економічна безпека підприємства: інформаційний аспект : монографія / С. В. Кавун. – Харків : Щедра садиба плюс, 2014. – 311 с.


167

РОЗДІЛ V

УДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ

ІНСТРУМЕНТИ ВІДНОВЛЕННЯ ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ БАНКІВ

Булиндін Дмитро Володимирович



Сьогодні в умовах кризових явищ, важливим питанням для регуляторів банківської сфери та менеджерів самих банків є підтримка платоспроможності банківських установ. Не дивлячись на це, банки все одно стають банкротами з безлічі причин. Саме тому важливим є правильний підбір інструментів, які допоможуть відновити платоспроможність банку. Особливо гостро це питання стоїть для системно важливих банків, оскільки їх неплатоспроможність може поставити під загрозу економічну стабільність в країні.

Традиційно держави долали кризу неплатоспроможності банків через входження до капіталу банку, там самим націоналізуючи його, або ж просто надавали кредити рефінансування. В світі такий інструмент називається bail-out. Цей механізм покладає фінансові витрати на спасіння банку або на все суспільство (через підтримку держави, тобто з коштів платників податків, або через кредитування центральним банком, добре знайоме нам рефінансування, що опосередковано лягає на плечі платників податків через збільшення грошової маси та інфляцію), або на кошти окремих санаторів через надання регуляторних послаблень самому банку. Такий спосіб порятунку сприяє не тільки фінансовій безвідповідальності як вкладників («банк все одно врятують»), так і самих банкірів [3].

Загальноприйняті механізми превентивного характеру (письмові попе-редження, штрафи, рефінансування) не можуть дати повної впевненості в стійкості банку, тому рано чи пізно виникає потреба розширити їх та представити нові механізми, які дозволять відновити платоспроможність банків, в першу чергу за рахунок внутрішніх ресурсів банку.

На противагу bail-out регулятори виробили механізм, який за своєю сутністю кардинально відрізняється від вищезгаданого, та дали йому назву bail-in [1]. Спасіння проблемних банків через механізм bail-in полягає у примусовій конвертації незабезпечених вимог кредиторів в субординовані депозити або статутний капітал банку. Тобто, передбачається, що великі корпоративні та приватні вкладники за рахунок конвертації своїх депозитів в капітал (та набуття прав акціонерів), рятують та оздоровлюють банк, клієнтами якого вони є. Звичайно, умови та різні аспекти цього механізму можуть змінюватись, але сам принцип загалом залишається незмінним.


168

Серед переваг використання механізму bail-in варто зазначити: зниження навантаження на державний бюджет, за рахунок вирішення проблем банку власними ресурсами;

підвищення мотивації акціонерів банку в контролі діяльності банку, забезпечення ефективного ризик-менеджменту, оскільки у випадку фінансових проблем, збитки будуть відшкодовуватись перш за все акціонерами, що може суттєво знизити частку їхніх акцій;

впевненість в тому, що банк продовжить свою діяльність та буде підтримувати платоспроможність навіть у кризових ситуаціях, що підвищить впевненість поміж клієнтів банку.

Однак, механізм bail-in також має свої недоліки, які варто враховувати при його впровадженні:

можливе зниження довіри клієнтів, через те, що їхні незастраховані або не гарантовані депозити можуть бути конвертовані в капітал банку;

моральна загроза, пов’язана з фактом того, що власники активів та акціонери можуть бути позбавлені прав на свої активи;

можливі проблеми з розміщенням конвертованих облігацій на фінансовому ринку, на ряду з пошуком інвесторів, які б погодились придбати ці облігації.

Законодавчим закріпленням механізму bail-in в ЄС є “Bank Recovery and Resolution Directive” (BRRD), або Директива 2014/59 / ЄС [2], яка вступила в силу 31 грудня 2014 року [1]. Цей документ впровадив правила, які все більше і більше переміщували «тягар» спасіння банку на акціонерів та кредиторів, в той самий час мінімізуючи навантаження на платників податків. Механізм bail-in, відповідно до директиви мав розглядатись як розширення функціоналу при кризових явищах в банку, а не як обов’язковий з усіх можливих інструментів.

Відкритим питанням залишається впровадження механізму bail-in в Україні. Можливо впровадження Директиви 2014/59 / ЄС в Україні повинно початись з розуміння та уявлення самої сутності механізму bail-in.

Сьогодні, майже всі українські банки мають суттєвий геп між економічним капіталом та регулятивним капіталом. Оціночні прогнози дають підґрунтя для того щоб припустити зростання цього гепу, у випадках якщо не зменшувати економічний капітал або не збільшувати регулятивний. З цією метою НБУ запровадив вимогу щодо збільшення мінімального обсягу регулятивного капіталу, яка може тільки частково зменшити вищезазначений геп, оскільки економічний капітал у банків великий, а збільшення регулятивного капіталу буде вкрай поступовим [4].

Іншим, та більш ефективним рішенням зменшити геп, є зменшення еконо-мічного капіталу, який доволі великий в банках через великі обсяги непрацюючих кредитів. Але реалізувати це рішення складно, через необхідність списання капіталу в обсязі непрацюючих кредитів.

Механізм bail-in не може бути зараз впроваджений в Україні, через відсутність законодавчого закріплення конвертації, списання боргів або капіталу. Саме тому, рішення про збільшення регулятивного капіталу є більш раціональним на цьому етапі.

Отже, як ми вияснили, головною метою механізму bail-іn є відновлення платоспроможності банку, який було визнано банкрутом, або попередити збанкру-тування банку без створення навантаження на державний бюджет. В залежності від того на якому етапі діяльності банку впроваджується цей механізм, він може бути як превентивний, так і інструментом відновлення платоспроможності.


169

Також, на нашу думку, впровадження механізму bail-іn в Україні є своєчасним кроком при виконанні якого буде забезпечена фінансова стабільність, витривалість банків до шоків підвищиться, та зменшиться навантаження на державний бюджет України. На додачу це надасть можливість НБУ швидко реагувати на фінансові проблеми банків на ранніх стадіях, та прийняти міри для того, щоб попередити ліквідацію банків. Однак cлід пам’ятати про поступове та помірковане впровадження змін, для уникнення проявів недоліків механізму bail-in.

Список використаних джерел 1. Карчева Г. Т. Європейський досвід впровадження механізму bail-in та можливості його

використання в українських банках / Г. Т. Карчева, Д. В. Булиндін / Банківська справа. – 2017. – № 4. – С. 53–63.

2. Directive 2014/59/EU of the European Parliament and of the Council of 15May 2014. [Electronic resource]. – Available from : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/HTML/?uri=CELEX:32014L0059&from=IT.

3. Alexander Schafer “Bail-in expectations for European banks: Actions speak louder than words” [Electronic resource]. – 2016. – № 7. – P. 56. – Available from : https://www.esrb.europa.eu/pub/pdf/wp/esrbwp7.en.pdf.

4. Kuznetsova A., Azarenkova G. and Olefir Ie. Implementation of the “bail-in” mechanism in the banking system of Ukraine / Anzhela Kuznetsova, Galyna Azarenkova and Ievgeniia Olefir. – Banks and Bank Systems, 2017. – № 12 (3). – Р. 269–282.

ДОСТАТНІСТЬ БАНКІВСЬКОГО КАПІТАЛУ ЯК ЗАПОРУКА СТАБІЛЬНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ

Гарна Ірина Володимирівна


Науковий керівник к.е.н. доц. Погореленко Н. П.

Забезпечення стабільності функціонування банківського сектору, мінімізація ризиків, які можуть загрожувати фінансовій стійкості як конкретної банківської установи, так і стійкості всієї фінансово-кредитної системи країни, є досить актуальною проблемою.

В умовах сьогодення, підтримання стабільності та ефективності функціо-нування банківських установ – необхідна умова економічного зростання. Активний розвиток ринку банківських послуг знайомить нас з широким спектром можливостей банківської системи, у свою чергу, власний капітал кожного банку по суті є показником, який характеризує стабільність та надійність банківської установи.

Рівень капіталізації банку показує спроможність банку надавати весь спектр послуг, можливість відповідати за свої зобов’язання. Низький рівень капіталу банку приводить не тільки до дестабілізації конкретної банківської установи, а на основі причинно-наслідкових подій, ще й до нестабільності в економіці держави вцілому. Власний капітал банку забезпечує надійність, безпечність та конкурентоспроможність установи на ринку. Достатній рівень цього показника сприяє зниженню ризиків та забезпечує стабільну роботу банку.


170

Банківський капітал – це частина банківських ресурсів, що направлена в обіг і збільшує прибутковість банківської установи і являється самозростаючою вартістю. Значення банківського капіталу у діяльності банківської системи та економіки держави представлена функціями, які він виконує, а саме капіталізації економічних відносин, сприяння зростанню конкурентоспроможності й економічного процвітання. Достатність банківського капіталу є основою оцінки капіталізації та фінансової стійкості банківської установи та банківської системи взагалі.

На сучасному етапі розвитку банківської системи виділяють декілька видів власного капіталу, серед яких для потреб управління банком використовують регулятивний капітал, обсяг і адекватність якого є найважливішими показниками банківської діяльності.

За офіційними даними НБУ, на 01.01.2017 в Україні діяло 93 банки, розмір власного капіталу яких становив 120,038 млрд грн, або 9,90% пасивів банків. Сплачений зареєстрований статутний капітал банків становив 206,387 млрд грн. Треба зауважити, що розмір статутного капіталу є більшим за величину власного капіталу з 2010 р. Такий стан речей свідчить про наявність недосформованих резервів у банків у значному обсязі. Розрив між даними показниками зменшується, що позитивно характеризує відновлення банківської системи.

За 2017 рік кількість збиткових фінансових установ зменшується, але окремі, невеликі банки перебувають у зоні ризику через збитки та низький рівень капіталізації. В 2018 році банкрутств великих банків, що впливають на фінансову стабільність за даними звіту фінансового звіту не очікується.

На початку 2018 року відбудеться одноразове зниження власного капіталу в зв’язку з переходом банків на нові правила формування резервів відповідно до МСФЗ 9.

НБУ очікує, що у 2018 році банки активізують діяльність. Цьому сприятимуть завершення докапіталізації та пожвавлення економічної активності. Триває зростання попиту на банківські послуги, поступово відновлюється кредитування, – усе це дасть змогу банківській системі отримувати прибутки у 2018 році. Ключовий ризик – низька прибутковість держбанків. Запровадження нових правил формування резервів за МСФЗ 9 негативно вплине на власний капітал банків [1].

Основними нормативами, що оцінюють достатність банківського капіталу в Україні є Н1 (мінімальний розмір регулятивного капіталу банку) та Н2 (норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку) [2].

Норматив адекватності регулятивного капіталу – це відношення регулятивного капіталу до суми активів і окремих позабалансових інструментів, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов’язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав і зважених за ступенем кредитного ризику.

Щоб розрахувати даний показник, активи банку поділяють на п’ять ступенів ризику та підсумовують з урахуванням відповідних коефіцієнтів зважування. Значення Н2 для діючих банків повинен бути не менше 10%. Для банків, як лише починають свою операційну діяльність, цей норматив має становити:

перші 12 місяців діяльності з дня отримання ліцензії не менше 15%; наступних 12 місяців – не менше 12%; у подальшому – не менше 10% [3].


171

Національний банк України з 01.01.2019 року планується впровадження нових вимог до капіталу, зокрема норматив достатності основного капіталу(Н3), який буде визначатися як відношення основного капіталу до суму активів і позабалансових зобов’язань, зважених на відповідні коефіцієнти кредитного ризику і має бути не менше ніж сім відсотків.

Досягнення такого рівня достатності основного капіталу до кінця 2018 року для 20 найбільших за розміром активів банків передбачено Меморандумом про співпрацю між Україною і МВФ. Банки, відповідно до чергових змін до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків повинні формувати буфери капіталу (з 01.01.2020), а саме: буфер запасу (консервації) капіталу, контрциклічний буфер понад нормативне значення нормативу достат- ності основного капіталу (Н3).

Буфер запасу (консервації) капіталу повинен накопичуватися банками протягом періоду економічного зростання для компенсації можливих втрат, які виникають в умовах загального економічного спаду. Цей буфер розраховуватиметься від загального обсягу ризику. Його формування буде відбуватися таким чином:

• до 01 січня 2020 року – у розмірі 0,625 відсотка; • до 01 січня 2021 року – у розмірі 1,25 відсотка; • до 01 січня 2022 року – у розмірі 1,875 відсотка; • до 01 січня 2023 року – у розмірі 2,5 відсотка. 2. Контрциклічний буфер капіталу має на меті захистити банківську систему

від акумулювання ризиків у періоди кредитної експансії. Контрциклічний буфер капіталу повинен розраховуватися від загального обсягу ризику в розмірі 0–2,5 відсотка. Розмір контрциклічного буфера капіталу встановлюється за рішенням Правління Національного банку в разі значної кредитної активності банків із урахуванням ризиків, пов’язаних із надмірним зростанням кредитування. Крім цього, для системних банків (на даний час системними банками в Україні є Укрексімбанк, ПриватБанк та Ощадбанк) буде запроваджено буфер системної важливості, з 01.01.2020 його розмір установлюватиметься диференційовано залежно від категорії системної важливості банку від 1 до 2% [4].

Отже, достатність банківського капіталу важливий показник як для самої банківської установи так і для банківської система взагалі. Для підтримки цієї стабільності НБУ встановив певні нормативи, яких повинні дотримуватися банки. В разі їх невиконання, центральний банк повинен допомогти певній банківській установі і докапілізувати його та попередити небезпеку, яка виникне в пункті стабільності банківської системи. Високий рівень капіталізації банківських установ є основою зміцнення банківської системи України в цілому та підвищення надійності, стійкості й платоспроможності банківських установ зокрема. Дотримання нормативу рівня достатності капіталу БСУ стало визначальним аспектом діяльності як у світовій економіці, так і в Україні. Список використаних джерел 1. Звіт про фінансову стабільність 2017 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://bank.gov.ua/doccatalog/document?id=60764561. 2. Васюренко О. В. Банківський нагляд : підручник / О. В. Васюренко, О. М. Сидоренко. –

Київ : Знання, 2011. – 502 с. 3. Норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/ control/uk/publish/article?art_id=123465. 4. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні : затверджено

постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/z0841-01.


172

СУЧАСНА ПРАКТИКА СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ

Горбова Вероніка Олександрівна [email protected]

Інститут банківських технологій та бізнесу УБС Науковий керівник: к.е.н. Огородник В. В.

Актуальність обраної теми полягає в необхідності дослідження системи соціального партнерства як одного із важливих елементів ринкової системи регулювання доходів. Соціальне партнерство виступає цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів на різних рівнях – від національного масштабу до конкретного підприємства. Оскільки саме соціальне партнерство є своєрідною стратегією, способом урегулювання соціальних відносин між виразниками інтересів різних соціальних груп і державою, в основі якого лежить соціальний діалог. Крім того, відносини соціального партнерства можуть сприяти суспільній злагоді та подоланню бар’єрів України щодо інтеграції зі світовим співтовариством, що базується на правових і демократичних принципах свободи особистості, толерантності та ліберальної економіки.

Термін «соціальне партнерство» з’явився вперше в промислово розвинених країнах Заходу в кінці XIX ст., в умовах зародження виробничої демократії. Варто зазначити, що одним з головних факторів виникнення соціального партнерства стала науково-технічна революція, у результаті якої підвищилися вимоги до якості робочої сили, з’явилася потреба в гуманізації відносин між найманими працівниками та роботодавцями.

Соціальне партнерство має цілком визначене суспільне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінце-вому підсумку – зростанні якості життя громадян країни в найширшому розумінні.

Соціальне партнерство здійснюється на різних рівнях: міжнародному, національному, галузевому і регіональному, виробничому.

Суб’єктами соціального партнерства, як і суб’єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки – з одного боку, роботодавці та їх об’єднання – з другого, і держава та органи місцевого самоврядування – з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. На міжнародному рівні суб’єктами соціального партнерства є окремі держави та міжнародні організації [1].

Об’єктом (предметом) соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика, що на різних рівнях має своє конкретне наповнення [1].

Реалізується соціальне партнерство через систему взаємних консультацій, переговорів, угод на державному, галузевому, територіальному рівнях, укладання колективних договорів на підприємствах або у їхніх підрозділах, укладання індивідуальних трудових контрактів між роботодавцем та працівником, а також через систему вирішення трудових спорів, узгодження й захисту інтересів сторін.

Головною функцією системи соціального партнерства є недопущення руйнівних страйків та створення умов для динамічного розвитку виробництва і забезпечення належного рівня доходів найманих працівників.


173

Ідеологічною основою соціального партнерства є принцип співробітництва на рівнях роботодавців і найманих працівників, приватного та державного секторів виробництва. А основою соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формі ведення переговорів, укладенні колективних договорів, узгодженні проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень між суб’єктами соціального партнерства на всіх рівнях.

В економічній літературі до сфери соціального партнерства прийнято відносити питання:

досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості; створення додаткових робочих місць; застосування найманої праці з дотриманням вимог техніки безпеки та вимог охорони здоров’я, питання оплати праці, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати;

забезпечення нормального режиму праці і відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві.

Щодо України, то основними завданнями системи соціального партнерства у вітчизняній практиці можна вважати:

подолання монополії у розподілі створеного продукту шляхом залучення всіх суб’єктів суспільних відносин до управління виробництвом;

підвищення мотивації до праці з метою забезпечення високих кінцевих результатів роботи, що сприятиме зростанню рівня життя в країні;

усунення чинників соціальної напруги у суспільстві і зменшення на цій основі негативних економічних наслідків.

В Україні ідеї соціального партнерства почали розвиватися із здобуттям незалежності у 1991 році, а становлення його сучасної системи бере початок із Указу Президента України «Про створення Національної ради соціального партнерства» № 151/93 від 27 квітня 1993 року.

На сьогодні в Україні найбільшою організацією роботодавців є Федерація роботодавців (ФРУ), яка є єдиною структурою, що має членські організації у всіх регіонах країни. Всього ж в структуру ФРУ входять понад 5000 підприємств, об’єднані довкола 500 регіональних і галузевих організацій працедавців. ФРУ має зв’язки і за кордоном, оскільки є членом Міжнародній організації Роботодавців (МОР), в яку входять об’єднання працедавців країн світу. МОР координує позиції роботодавців, які беруть участь в роботі генеральних конференцій МОП, у тому числі при розгляді питань про представництво національних об’єднань працедавців в керівних органах МОП. 5 квітня 2008 року ФРУ, уряд і профспілки підписали Генеральну угоду на 2008–2009 рр., в рамках якої сторони узяли на себе близько 250 взаємних зобов’язань в області соціально-економічної політики у тому числі розробки проектів законодавчих актів і інших нормативних документів, які стосуються сфери економічних і соціально-трудових відносин [2; 3].

Ще однією важливою складовою системи соціального партнерства України є профспілки. Виробничі профспілки були поширені в Україні ще до революції 1917 р. і в перші роки після неї, а також в СРСР до 1989–1991 рр.

Нині в Україні існує низка як традиційних, старих за походженням профспілок, більшість яких об’єднує Федерація профспілок України, так і різноманітних «нових» профспілок: вільних, підприємців, фермерів, молодіжних жіночих тощо [4].


174

Довгостроковими цілями діяльності профспілок є забезпечення повної занятості; покращення умов праці; стабільне зростання заробітної плати; стабільність угод між роботодавцями й найманими працівниками, подальше вдосконалення їх змісту.

Наступним етапом нашого дослідження є визначення ступеня довіри працівників профспілкам. Так, проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з липня 2004 року по березень 2017 року дослідження для визначення ставлення населення до сучасного українського профспілкового руху засвідчило, що в середньому лише 5,7% опитаних громадян повністю довіряють профспілковому руху (рис. 1) [5].

Рис. 1. Результати соціологічного опитування «Чи довіряєте Ви профспілкам?»

Джерело: [5]. Так, з рис. 1 можемо бачити, що відбулося зниження авторитетності профспілок.,

На нашу думку, дана тенденція була спричинена: по-перше, появою приватної власності і зростанням залежності долі працівників від волі власників підприємств, по-друге, завдяки неконструктивній, угодницькій позиції частини старих профспілок, що залишилися придатком до держави. Докорінного реформування таких профспілок не відбулося.

Можемо зазначити, що для України становлення ефективної системи соціального партнерства є одним із найважливіших завдань унаслідок наявності високого рівня соціальної напруженості. Соціологічні опитування свідчать про наявність у населення України високого рівня протестних настроїв. Безпосередньо у сфері соціально-трудових відносин наявний рівень конфліктності.

Отже, соціальне підприємництво – це система взаємозв’язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками, з одного боку, роботодавцями та їх об’єднаннями – з другого, і державою та органами місцевого самоврядування – з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах для дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Саме відносини соціального партнерства можуть сприяти суспільній злагоді та подолати бар’єри України входження у світове співтовариство, що базується на правових і демо-кратичних принципах свободи особистості, толерантності та ліберальної економіки. Список використаних джерел 1. Режим доступу : http://pidruchniki.com/11990219/ekonomika/sotsialne_partnerstvo#30.


175

2. Праця України 2006 : статистичний збірник. – Київ : Державний комітет статистики України, 2007. – С. 404.

3. Шилко С. Федерация работодателей не даст власти расслабиться [Электронный ресурс] / С. Шилко. – Режим доступу : http://www.jobsmarket.ru.

4. Цвих В. Профспілки. Від «школи комунізму» до соціального партнерства / В. Цвих // Віче. – 2002. – № 1. – С. 34–38.

5. Соціологічне опитування «Чи довіряєте Ви профспілкам?» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=84.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЗДІЙСНЕННЯ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ НА КОНСОЛІДОВАНІЙ ОСНОВІ ТА НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ

СИСТЕМИ НАГЛЯДУ

Миненко Лілія Миколаївна [email protected]

Національний банк України Науковий керівник: д.е.н., проф. Савченко Т. Г.

Актуальність теми. Банківський нагляд на консолідованій основі від моменту свого узаконення в «Базельських Принципах» був й залишається реакційною спробою з боку наднаціональних наглядових органів обмежити ризики у діяльності банківських груп.

Для оцінки та уникнення ризиків національні регулятори застосовують найкращі світові практики моніторингу і нагляду на консолідованій основі. Такі практики у вигляді рекомендацій Базельського комітету періодично розширюються та переглядаються [1] для подолання нових ризиків відповідно до нових етапів еволюції консолідованого банківського капіталу. Однак, міжнародна практика ефективного консолідованого нагляду, вже з часу виявлення до моменту інституційного оформлення та поширення, має часовий ланцюг старіння. Окрім того, адаптація національними регуляторами до норм місцевого законодавства та впровадження процедур додають неефективності моніторингу на консолідованій основі на рівні місцевих органів нагляду. Тобто, тривале в часі впровадження ефективних інструментів консолідованого нагляду робить їх локально неефективними.

Тому постає задача пошуку адекватного інструментарію превентивного реагування, підґрунтям якого автору вбачається побудова прогностичних статистичних моделей ефективності банківських груп.

Викладення основного матеріалу. Наразі, правове поле для організації, регулювання та здійснення контролю за діяльністю банківських груп в України визначається шістьма основними нормативно-правовими актами:

1) Законом України «Про банки та банківську діяльність» [2]; 2) Законом України «Про Національний банк України» [3]; 3) Положенням про порядок ідентифікації та визнання банківських груп,

затвердженим постановою Правління Національного банку України від 20.06.2012 № 254 (далі – Положення № 254) [4];

4) Положенням про порядок регулювання діяльності банківських груп, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 09.04.2012 № 134 (далі – Положення № 134) [5];


176

5) Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу, постановою Правління Національного банку України від17.08.2012 № 346 (далі – Положення № 346) [6];

6) Методичними рекомендаціями щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України, схваленими постановою Правління Національного банку України від 02.08.2004 № 361 (далі – Рекомендація) [7].

Перший нормативно-правовий акт визначає загальні умови функціонування банків, їх підрозділів, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, банківських груп, представництв та філії іноземних банків в Україні. Другий – завдання, функції та повноваження Національного банку України як регулятора діяльності, в тому числі банківських груп. Третій (Положення № 254) – процедурні моменти взяття під контроль та виключення з-під контролю банківських груп. Четвертий (Положення № 134) – процедурні моменти регулювання банківських груп. П’ятий (Положення № 346) – в тому числі містить норми, якими визначає специфіку здійснення контрольних функцій щодо учасників банківських груп. Шостий (Рекомендації) – вимоги щодо системи управління ризиками у діяльності банківських груп.

Слід зазначити, що Національний банк України (далі – НБУ) здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі у формі безвиїзного нагляду та інспекційних перевірок.

Зокрема, під час безвиїзного нагляду щодо визнаних банківських груп НБУ здійснює нагляд на консолідованій основі, у т. ч. шляхом застосування норм дистанційного контролю, а саме:

- встановлення формату подання консолідованої/субконсолідованої фінансової звітності1, контролю за дотриманням відповідальними особами банківської групи вимог чинного законодавства та строків подання квартальної та річної фінансової звітності;

- моніторинг статистичної звітності за формою № 612 «Звіт про дотримання вимог щодо достатності регулятивного капіталу та економічних нормативів банківською групою та її підгрупами» і контроль за дотриманням банківською групою/підгрупою вимог щодо значень економічних нормативів;

- аналіз річного аудиторського звіту про перевірку річної фінансової звітності банківської групи, що складений зовнішнім аудитором відповідно до вимог Інструкції про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності банків України, затвердженої постановою Правління НБУ від 24.10.2011 № 373.

Об’єктами нагляду на консолідованій основі за банківськими групами на підставі консолідованої фінансової звітності є:

1) вид і структура активних операцій (напрямки розміщення коштів); 2) вид і структура пасивних операцій (джерела коштів); 3) структура капіталу, достатність капіталізації банківської групи/підгрупи; 4) ліквідність банківської групи/підгрупи; 5) збалансованість витрат і доходів, рівень прибутковості; 6) взаємозв’язки між учасниками банківської групи/підгрупи, рівень

впливовості кожного з учасників на консолідовані показники, характер такого впливу (збільшує чи зменшує ці показники, яким чином, чому).

1 Консолідований проміжний скорочений звіт про фінансовий стан (Консолідований баланс);

Консолідований проміжний скорочений звіт про прибутки і збитки та інший сукупний дохід (Консолідований звіт про фінансові результати).


177

При цьому, з дати запровадження (грудень 2011 року) НБУ нагляду за банківськими групами на консолідованій основі, організація системи нагляду не зазнала змін, на відміну від організації системи нагляду на індивідуальній основі.

Так, з метою оцінки ризиків та визначення спроможності банків протистояти потрясінням на фінансовому ринку, НБУ запроваджено систему раннього реагування, проведено стрес тестування банків (діагностичне обстеження). Крім того, враховуючи закордонний досвід, НБУ розроблено Методику оцінки банків під час здійснення безвиїзного банківського нагляду на підставі методології SREP (Supervisory Review and Evaluation process), що використовується у Європі.

Поетапний перехід до нагляду на основі оцінки ризиків банків передбачено Комплексною програмою розвитку фінансового сектора України до 2020 року. В рамках цієї концепції НБУ розпочав впровадження нових наглядових інструментів, що ґрунтуються на проведені оцінки банків шляхом оцінки їх ризиків та якості управління цими ризиками.

Щодо інспекційних перевірок як форми нагляду, найширше застосовується в рамках процедури нагляду на індивідуальній основі та щодо контролю банківських груп мають певні особливості.

Так, НБУ здійснює інспекційну перевірку лише банку-відповідальної особи та не має повноважень щодо перевірки діяльності інших членів банківської групи. Лише за необхідності НБУ має право ініціювати перед іншими регуляторами проведення перевірки інших учасників банківської групи, під наглядом яких вони знаходяться [8].

Інспектування банківських груп здійснюється або за напрямками ризику (наприклад, перевірка кредитного/страхового/інвестиційного та інших ризиків) або за учасниками банківської групи (наприклад, перевірка банків, страхових компаній та ін.). Відзначимо, що регулятори країн Європейського Союзу віддають перевагу інспекційним перевіркам саме сфер ризику.

Якщо в банківська група складається з двох і більше банків, інспекційна перевірка учасників банківської групи здійснюється або одночасно у всіх банках, або за станом на одну звітну дату, але банки інспектуються послідовно.

Під час інспектування фахівцями НБУ перевіряється інформація що надавалась відповідальною особою БГ (зокрема, інформацію про фінансову звітність та дотримання банківською групою/підгрупою вимог щодо значень економічних нормативів), оцінюється внутрішньо групові положення на предмет розподілу обов’язків, оцінки ризиків, прийняття рішень на рівні банківської групи тощо.

Висновки: На сьогодні в Україні банківський нагляд на консолідованій основі базується на реактивному реагуванні, що знижує його ефективність.

Адаптація норм чинного законодавства до міжнародних стандартів та прогресивної міжнародної практики консолідованого нагляду за банківськими групами є недостатньо результативною і потребує покращення. Одним з таких перспективних напрямів вдосконалення консолідованого нагляду за банківськими групами є використання моделювання ефективності діяльності банківських груп та її учасників, прогнозування фінансових результатів їх діяльності з метою попередження зростання ризиків, забезпечення своєчасного вжиття НБУ превентивних заходів та підвищення фінансової стабільності банківських груп.

Список використаних джерел 1. Core Principles for Effective Banking Supervision // The Basel Core Principles, 2012. 2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (зі змінами). 3. Законом України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 (зі змінами).


178

4. Положення про порядок регулювання діяльності банківських груп, затверджене Постановою правління Національного банку України від 20.06.2012 № 254.

5. Положення про порядок ідентифікації та визнання банківських груп, затверджене Постановою правління Національного банку України від 09.04.2012 №134.

6. Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 № 346.

7. Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України від 02.08.2004 № 361.

8. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

9. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua.

СПОСОБИ ОПТИМІЗАЦІЇ ОБСЯГІВ НЕДІЮЧИХ КРЕДИТІВ БАНКІВ УКРАЇНИ

Радевич Денис Сергійович

[email protected] Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: к.е.н., доц. Ткачук І. Я.

Актуальність. Одним із ключових факторів, що стримують розвиток та зменшують ефективність функціонування банківської системи, є наявність значних обсягів недіючих кредитів. Така ситуація в значній мірі стала результатом прийняття невиправданих ризиків позичальниками (кредити, в тому числі в іноземній валюті, бралися без усвідомлення можливостей їх повернення), що в кінцевому результаті призвело до виникнення значних кредитних ризиків для банківських установ. Для подальшого розвитку банківської системи держави необхідно активізувати банківське кредитування, відновити довіру до кредитних інституцій та розвивати кредитні відносини загалом. При цьому, першочерговим завданням є поступове вивільнення банків від недіючих кредитів та впровадження в практику превентивних механізмів для того, щоб не допустити таких явищ у період наступних фінансово-економічних криз.

Виклад основного матеріалу. Згідно з рекомендаціями МВФ, кредити вважають недіючими (nonperforming loans – NPL), якщо сплата основної суми та процентів за ними прострочені на більше, ніж 90 днів або менше, проте вважається, що обслуговування такого кредиту є «слабким» або «незадовільним» [2].

Рис. 1. Динаміка показників кредитної діяльності банків України у 2013–2018 рр.


179

У вітчизняній практиці суттєвий вплив на зростання NPL мали як макро-економічні (девальваційні та інфляційні процеси), так і мікроекономічні (кредитна експансія банків, велика частка надання валютних кредитів та кредитів пов’язаним особам) фактори. Як видно з рис. 1, у період 2013–2018 рр. кредитний портфель банків був відносно однаковим, в той час як обсяг недіючих кредитів та, відповідно, резервів суттєво зросли.

Ознаками негативного впливу недіючих кредитів на діяльність банків є [1; 4, с. 903]:

Невідповідність суми залишку непогашеного боргу реальній вартості застави, платоспроможності позичальника і, як наслідок, – накопичення втрат для банків.

Погіршення якості активів та посилення навантаження на капітал банків, що обмежує діяльність. Це пояснюється замороженням коштів у неприбуткових активах. Формування резервів є цілком виправданим, але якщо недіючі кредити банку становлять значну частку, то це призводить до проблем з ліквідністю, оскільки банки замість здійснення вкладень у прибуткові активи, здійснюють витрати на формування резервів за кредитними операціями.

Зростання витрат на обслуговування, списання недіючих кредитів. Поширення платіжної кризи. Зниження репутації банків та, відповідно, довіри з боку інвесторів та

вкладників.

Рис. 2. Частка непрацюючих кредитів у банках України станом на 01.04.2018, %.

Як бачимо з рис. 2, найбільші проблеми з недіючими кредитами мають саме

державні банки, в тому числі значною мірою націоналізований ПриватБанк. Тому розглянемо можливі варіанти скорочення обсягів NPL у вітчизняних банках з орієнтацію саме на державні банки, оскільки оперативно така проблема в Україні вирішується докапіталізацією. Це зрозуміло, адже резерви державних банків покривають обсяги недіючих кредитів лише на 68% (без врахування ПриватБанку, в якому такий показник знаходиться на рівні 91%) [2].

Тож, основними способами оптимізації обсягів недіючих кредитів банків є: Реструктуризація та списання за рахунок резервів. Процедура реструк-

туризації (кредитні канікули, пролонгація кредиту, зниження відсоткової ставки), списання недіючих кредитів чи передачі їх колекторським компаніями за заниженою вартістю є відомою. Такі дії іноді потребують додаткового залучення капіталу. ЗУ «Про фінансову реструктуризацію» від 14.06.16 р. передбачено добровільну реструктуризацію боргів підприємств перед банками та іншими фінансовими установами, у яких є значні проблеми з платоспроможністю. Разом з тим, такі процеси є поодинокі, а загалом більш ефективно управління кредитами могло б проводитися спеціальними установами.


180

Використання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО). В Україні ФГВФО акумулює значну частину активів неплатоспроможних банків, тим самими його діяльність нагадує діяльність «поганого банку». Проте, ФГВФО не має можливостей повноцінно продовжити виконання функцій кредитора замість ліквідованого банку. При цьому, наявність значного обсягу заборгованості фонду перед Міністерством фінансів та Національним банком (станом на 01.01.2018 – 65,24 млрд. грн.) суттєво обмежує його діяльність [1]. Аналогічний інститут в Туреччині – Фонд страхування депозитів SDIF був використаний для вирішення проблем з недіючими кредитами [3, c. 7]. Діяльність SDIF була обмежена проблемами, які також характерні для України: великий обсяг проблемних активів дуже низької якості (більшість з яких пов’язана з мажоритарними акціонерами банків), відсутність вторинного ринку активів, недостатня розвиненість ринку капіталу, відсутність практики інвестиційного банкінгу та прямих іноземних інвестицій, брак практики ефективного управління для всіх типів активів тощо. Досвід Туреччини показує необхідність переоцінки вартості NPL для встановлення цін, що відповідають якості таких активів та дозволяють їх реалізувати.

Окремий підрозділ для роботи з проблемними активами всередині фінансової установи. Відповідний підрозділ орієнтується лише на реструктуризацію та продаж проблемних активів, має свої цільові показники та заохочення, що збільшує ефективність роботи та прозорість. У 2009 році у німецькому державному банку BayernLB до внутрішнього підрозділу з реструктуризації передали кредити, окремі види структурованого фінансування, частину непрофільних кредитних портфелів. 2016 року підрозділ успішно завершив свою місію [3, c. 8].

Сек’юритизація – заміщення NPL сек’юритизаційними цінними паперами з їх переведенням на баланс спеціалізованої компанії-емітента SPV. Загалом, секю’ритизація активів передбачає поєднання кредитів банків (авто кредити, іпотечні кредити, кредити підприємствам малого та середнього бізнесу тощо) у пули, що стають основою випуску цінних паперів, котрі вже підлягають продажу. Однак, рівень розвитку фондового ринку України не дозволяє ефективно реалізувати такий захід, в той час, як в Європі сек’юритизація сьогодні вже застосовується не до проблемних активів, а до високоякісних.

Продаж недіючих кредитів компанії з управління проблемними активами (КУПА), яка наділяється спеціальними правами та повноваженнями щодо врегулю-вання боргів. В Ірландії найбільш проблемні банки (Anglo та INBS) були націо-налізовані, а 2009 року уряд ініціював створення національного агентства з управ-ління активами (NAMA) із змішаною формою власності (держава і приватні компанії). Банки, в тому числі націоналізовані, отримали можливість перевести частину проблемних кредитів на нерухомість до NAMA з дисконтом у розмірі 57%. Наразі діяльність NAMA є прибутковою і вважається успішним прикладом КУПА [3, c. 7].

У випадку початкової співпраці лише з державними банками, величина непрацюючих кредитів в яких становить найбільше серед груп банків (не враховуючи неплатоспроможні банки – 72,29% всіх кредитів, тобто 415,2 млрд грн станом на 01.04. 2018 р.), то за умови дисконту в 50% створена КУПА повинна була б заплатити 207,6 млрд грн. Ця сума може бути дещо меншою, адже кредити повинні відповідати певним критеріям, а не бути повністю безнадійними. До прикладу, лише ПАТ КБ «Приватбанк» отримав 116,8 млрд грн. в рамках докапіталізації, тому величина коштів для купівлі недіючих кредитів державних банків є не настільки значною. Діяльність КУПА була б додатковою до практики капіталізації державних банків


181

України. При цьому, найкраще КУПА працюють саме з однорідними кредитами. Як і в будь-якому іншому варіанті велику роль у ефективності такої діяльності має адекватна оцінка активів.

Передача NPL з балансів банків на баланс до «поганого» банку – Bad Bank. Цей спосіб є найдорожчим, до того ж фактично фінансується платниками податків. При цьому, проблемним є адміністрування кредитів, що негативно впливає на здатність належним чином виконувати функції нового кредитора за величезною кількістю неоднорідних активів замість колишніх кредиторів – великих мережевих банків [1]. Окремим прикладом такого варіанту вирішення проблеми є створення «поганого банку» для окремої установи (як було у випадку з латвійським ПарексБанком), проте для цього випадку характерним є високий рівень дублювання організаційної структури.

Висновки. Дослідження способів вирішення проблеми з недіючими кредитами у банківській практиці показує їх багатоваріантність. Враховуючи вітчизняну специ-фіку, для забезпечення ефективної роботи необхідно використовувати різні механізми для різних кредитів, оскільки значна частина недіючих кредитів є неоднорідними. Централізоване управління найбільше підходить для кредитів, забезпечених нерухомістю, до КУПА можна також передати однорідні кредити фізичних осіб, а кредити юридичних осіб – залишити в окремому підрозділі банку. Результатом описаних вище дій повинно стати очищення активів банківських установ від непрацюючих, а також зменшення витрат на формування резервів та обслуговування проблемних кредитів, що дасть змогу відновити кредитні операції з врахуванням адекватної оцінки очікуваних ризиків.

Список використаних джерел 1. Банківська детоксикація: «хороший», «поганий», «злий»? [Електронний ресурс]

// «Дзеркало тижня. Україна». – 2017. – Режим доступу : https://gazeta.dt.ua/finances/bankivska-detoksikaciya-horoshiy-poganiy-zliy-_.html.

2. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua

3. Репко М. Як державним банкам позбутися поганих боргів / М. Репко, Т. Яблонська // Центр економічної стратегії. – 2018. – С. 14.

4. Яременко О. Р. Проблемні кредити банків: визначення сутності та тенденції їх розвитку в умовах банківської кризи / О. Р. Яременко, О. М. Костильова // Глобальні та національні проблеми. – 2016. – № 10. – С. 900–905.

БАНКІВСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯД В КОНТЕКСТІ ВИРІШЕННЯ

СУЧАСНИХ ПРОБЛЕМ БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРУ В УКРАЇНІ

Санду Марія Петрівна [email protected]

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича Науковий керівник: к.е.н., доц. Ткачук І. Я.

Актуальність теми. Враховуючи кризові тенденції на світових фінансових

ринках, актуальності набуває питання формування надійної та ефективної банківської системи як в теоретичному, так і в практичному плані. Оскільки недосконале регулювання діяльності фінансових посередників призвело до негативних подій в


182

економіці різних держав світу, світові організації розпочали пошук напрямів підвищення ефективності системи банківського регулювання та нагляду.

Забезпечення належного контролю за діяльністю банків є досить складним процесом і потребує вирішення поточних завдань. В Україні актуальними і важливими є питання розробки і практичного застосування інструментів нагляду за банківською діяльністю, підвищення їх ефективності. Це сприятиме чіткому дотриманню Базельських принципів банківського нагляду й інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір.

Викладення основного матеріалу. Перспективи розвитку економічних процесів у господарстві будь-якої країни зумовлюються стабільністю і станом банківської системи країни. Саме тому банківська сфера держави вимагає пильної уваги з боку її регулюючих органiв, які покликані, насамперед, наглядати за станом і стабільністю банківських установ, що утворюють банківську систему країни, а також регулювати у разі необхідності різноманітні аспекти банківської діяльності, що мають реальний вплив на функціонування банківської системи країни в цілому [1, c. 406].

Розвиток банківської системи України навряд чи можна вважати еволюційним процесом. Величезний прорив у галузі техніки та технологій банківської справи відбувався на тлі дуже інтенсивної інтеграції до світової фінансової системи. Можна констатувати факт, що для сучасного українського банку є актуальними ті самі проблеми банківського нагляду, що й для будь-якої європейської фінансової установи. Проблем цих чимало. Україною прийнята найпростіша з існуючих у світі модель страхування депозитів шляхом участі у Фонді гарантування вкладів фізичних осіб: страхування є обов’язковим, страхуванню підлягають тільки депозити фізичних осіб, ставка відрахувань є фіксованою, сума відшкодування депозиту обмежується. Застосування такої моделі призводить до виникнення принаймні двох проблем, до речі, підтверджених світовим досвідом.

Проблема перша: виникає об’єктивна можливість безвідповідальної поведінки з боку як вкладника, так і банків. Застрахований вкладник має менше стимулів ціка-витись фінансовим станом банку, а банк, у свою чергу, отримує змогу фінансувати ризиковані проекти, незважаючи на можливість втечі занепокоєних вкладників.

Проблема друга: застрахований вкладник понесе свої гроші у банк, який запропонує максимальну відсоткову ставку. Зазвичай, саме до такого банку можна пред’явити претензії відносно якості управління ризиками. Ситуація, що склалася, призводить до виникнення істотної загрози: стимулюється перерозподіл капіталів на користь ризикованих проектів, що не завжди відповідає інтересам економіки, та формуються заздалегідь невигідні умови для банків, які не фінансують проекти з високим ризиком. Україна безумовно зацікавлена в активному співробітництві з банківськими фінансовими установами та інституціями, а це можливо за умов дотримання рекомендацій Базельського комітету, важливу частину яких становлять вимоги до капіталізації банків. Однак, відновлення довіри до банківської системи також безпосередньо пов’язане з підвищенням рівня капіталізації. Врешті-решт, достатній рівень капіталу банків дає змогу підтримувати відповідний рівень фінансування економіки. Вимоги до капіталу банків поряд зі системою страхування вкладів займають одне з центральних місць у практиці банківського регулювання. Заперечень щодо самої ідеї достатності капіталу як однієї із найважливіших гарантій життєздатності банківської установи немає.

Ще одна проблема з капіталом банків – питання щодо його розрахунку. Міжнародні стандарти передбачають урахування активів, які входять до капіталу


183

банку, за ринковою ціною. Яка ціна в якості ринкової застосовується українськими банками за умов фактичної відсутності активного ринку з багатьох позицій – залишається невідомою.

Відповідно до рекомендованої міжнародними фінансовими установами практики, під час перевірки вивчаються достатність капіталу, якість активів, якість управління, доходи та ліквідність банку, чутливість до ринкового ризику та рівень операційного ризику. Результатом перевірки є присвоєння банку рейтингу за системою CAMELSО. Перевірки банків виконують дві важливі функції: результати перевірок є раннім сигналом про проблеми фінансового стану та (або) ліквідності банківської установи; перевірки вчиняють певний дисциплінуючий вплив на виконавчі органи Банку, утримуючи їх від необережної поведінки [3, c. 151].

Ще однією проблемою в галузі ліцензування банківської діяльності є врегулювання присутності в Україні іноземного банківського капіталу. Загалом основними способами надання послуг іноземними виробниками є:

трансграничне надання послуги; споживання послуги за кордоном; комерційна присутність в країні, де надається послуга; тимчасове переміщення особи, котра надає послугу, у країну, де ця послуга споживається.

Основним способом надання іноземними банками фінансових послуг в Україні є заснування комерційної присутності, коли український дочірній банк іноземного банку обслуговує рахунки та кредитує українські підприємства. Досвід багатьох перехідних економік доводить позитивний ефект від лібералізації ринку фінансових послуг. Вигоди від відкриття ринку полягають у тому, що вітчизняні позичальники одержують доступ до стабільного джерела довгострокових та відносно дешевих кредитних ресурсів [1, c. 406].

На саміті Великої двадцятки у Лондоні 2 квітня 2009 року було прийнято низку першочергових кроків по виведенню глобальної економічної системи з кризи та відновленню глобального економічного зростання. Серед заходів, що безпосередньо стосуються банківського сектору та нагляду, зокрема, виділяють наступні:

- посилити прозорість фінансових ринків та відповідальність суб’єктів господарської діяльності, що працюють на глобальному ринку;

- посилити регуляторний режим у сфері міжнародних фінансів, впровадити розумний нагляд за всіма фінансовими ринками, продуктами і учасниками ринку; впровадити посилений контроль за кредитними рейтинговими агенціями;

- сприяти інтегрованості міжнародних фінансових ринків, відновленню міжнародної кооперації та координації цих ринків;

- розробити міжнародну гармонізовану класифікаційну систему капіталу з метою досягнення чіткості відношення капіталу до певної групи та його адекватності даній системі

Необхідність створення ефективної системи банківського нагляду визначається ключовою роллю банків у грошово-кредитній системі України та специфікою їх діяльності як комерційних структур. Стратегічними напрямами наглядової політики Національного банку на найближчу перспективу повинно бути:

1. Поступове впровадження нагляду на основі оцінки ризиків. Це головний напрям стратегії банківського нагляду, який передбачає акцентування нагляду на оцінці всіх істотних ризиків банку та якості управління ними.


184

2. Підвищення рівня корпоративного управління в банках та відповідності його міжнародним стандартам.

3. Підвищення вимог до прозорості банків, включаючи прозорість структури, власності та розкриття інформації про діяльність банку, та його ризики.

4. Впровадження принципів консолідованого нагляду, що передбачає необхідність розуміння ризиків у широкому аспекті – в масштабах усієї банківської групи, до якої належить банк.

5. Започаткування роботи щодо підготовки до запровадження вимог Базеля. Висновки. Зважаючи на кризу в банківській системі України та суттєве

погіршення її фінансової безпеки, першочерговими заходами щодо удосконалення банківського нагляду повинні стати заходи із удосконалення ліцензування банківської діяльності з огляду на негативні наслідки діяльності банків з іноземним державним капіталом та викривлення структури кредитних вкладень у вітчизняну економіку, розвитку макропруденційного нагляду за системними ризиками та системно важливими банками, організації ризико- орієнтованого банківського нагляду та підвищення ефективності державного контролю за діяльністю НБУ.

Список використаних джерел 1. Банківський нагляд : навч. посібник / В. І. Міщенко, А. П. Яценюк, В. В. Коваленко,

О. Г. Коренева. – Київ : Знання, 2004. – 406 c. 2. Проблеми реформування банківської системи України в контексті європейської інтеграції:

Інформаційно-аналітичні матеріали / В. І. Міщенко, А. В. Шаповалов, В. В. Крилова, В. В. Ващенко, Н. В. Грищук та ін. ; Національний банк України. Центр наукових досліджень. – 2007. – Вип. 8. – 266 с.

3. Табачук Г. П. Основні цілі, завдання та принципи організації банківського регулювання й нагляду / Г. П. Табачук, О. Б. Бус // Вісн. Ун-ту банк. справи Нац. банку України. – 2011. – № 2 (11). – С. 151–157.

4. Хаб’юк О. Банківське регулювання та нагляд через призму рекомендацій Базельського комітету : монографія / О. Хаб’юк. – Івано-Франківськ : ОІППО ; Снятин : ПрутПринт, 2008. – 260 с.

5. Чуб О. О. Концептуальні засади банківського нагляду в умовах глобалізації / О. О. Чуб // Фінанси України. – 2009. – № 7. – С. 49.

6. Швець Н. Р. Формування нових правил та принципів банківського нагляду в Україні : [монографія] / Н. Р. Швець. – Чернівці : Чернівец. нац. ун-т, 2009. – 360 c.

СТАБІЛЬНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ УСТАНОВИ В КОНТЕКСТІ ОЦІНЮВАННЯ ДОСТАТНОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Свергун Олена Андріївна


Науковий керівник к.е.н. доц. Погореленко Н. П.

Одним із ключових елементів фінансової структури виступає банківська система – банки пов’язані з усіма секторами сучасної економіки. Це пояснює той факт, що підтриманню рівня стабільності банківських установ надається значна увага.


185

Стабільність – запорука успішного функціонування ринку та злагодженої координації дій його учасників. Саме тому, визначення інструментів забезпечення стабільної життєдіяльності банків має одне з основних значень і є актуальною проблемою сьогодення.

Здатність банку відповідати за свої зобов’язання й підтримувати належний рівень прибутковості для нормального функціонування установи характеризує поняття банківської стабільності. На створенні необхідного середовища для стабіль-ного функціонування системи зосереджена значна увага як українського регулю-вання, так і відповідних міжнародних структур. Існує певна система економічних нормативів регулювання банківської діяльності. Ці нормативи впроваджені Націо-нальним банком України, однакові й обов’язкові до виконання для всіх банків другого рівня, що діють на теренах українського простору. Одними з найбільш значимих економічних нормативів, що відносяться до фінансової стійкості банку, й охарактеризовують здатність установи виконувати інші нормативи є нормативи капіталу, а саме мінімальний розмір статутного капіталу, норматив достатності капіталу та його платоспроможності [1].

Власний капітал банку забезпечує надійність, безпечність та конкуренто-спроможність установи на ринку. Достатній рівень цього показника сприяє зниженню ризиків та забезпечує стабільну роботу банку.

Рівень капіталізації банківської системи є визначальним фактором стану розвитку економіки, а високий рівень капіталізації банківських установ є основою зміцнення банківської системи України в цілому, підвищення надійності, стійкості, платоспроможності банківських установ зокрема. Оцінці рівня достатності банківсь-кого капіталу завжди приділялася більша увага. З кожним роком, ризиковість ведення банківської діяльності стає більшою й разом з тим – ростуть вимоги до власного капіталу банківських установ. Проблема адекватності капіталу містить у собі питання про рівень його достатності, який забезпечив належну довіру клієнтів.

Основним органом регулювання стандартів оцінювання достатності капіталу банку на міжнародному рівні виступає Базельський комітет з питань банківського нагляду. До основних документів Базельського комітету належать Основні принципи ефективного нагляду 1997 року, «Базель І» 1998 року, «Базель ІІ» 2004 року та «Базель ІІІ» 2010–2011 років [2]. Технічний час виконання «Базеля ІІІ» до 2019 року, а вже зараз знаходиться в опрацюванні «Базель ІV», який буде довершувати програму попереднього пакету вимог [3].

Одним з найбільш вагомих впровадження міжнародних стандартів Базель III в банківську систему України стало схвалення законопроекту, яким передбачається збільшення мінімального розміру статутного капіталу банку до 500 млн грн, що сприятиме підвищенню рівня капіталізації банків та, відповідно – зниженню ризиків для вкладників, як наслідок, збільшенню довіри до банків з боку клієнтів. 4 лютого 2016 року була затверджена Постанова НБУ № 58 [12], яка включала вимоги послідовного збільшення розміру статутного капіталу банківських установ.

Але, згідно затвердженого рішення Правління Національного банку України від 21 грудня 2017 року за Постановою № 136 «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України», що набирала чинності з 23 грудня 2017 року, передбачено наступні строки приведення банками розміру статутного капітал та регулятивного капіталу до необхідної мінімальної норми:

- 300 млн грн актуальний строк з 11.07.2020 р.; - 400 млн грн актуальний строк з 11.07.2022 р.;


186

- 450 млн грн – строки виконання знято; - 500 млн грн актуальний строк з 11.07.2024 [5]. Забезпечення мінімального обов’язкового розміру статутного капіталу та

підтримка встановлених нормативів достатності капіталу є основним шляхом забезпечення ефективної діяльності банківської установи.

Отже, достатність капіталу банку – це можливість банківської установи в повному обсязі надати захист інтересам своїм клієнтам та власникам від неперед-бачуваних збитків, величина яких напряму залежить від обсягу ризиків, що ви-никають внаслідок здійснення банком активних операцій. Базель І, Базель ІІ та Базель ІІІ визначив основні методики розрахунку достатності капіталу та саме за допомогою цих правил, більшість країн світу регулюють діяльність банківської системи, в тому числі і достатність регулятивного капіталу.

Одним з ключових факторів налагодження сприятливої економічної ситуації у країні в цілому є стабілізація банківської системи. Це, на думку авторів, значною мірою зумовлює необхідність оптимізації показника достатності банківського капіталу шляхом впровадження превентивних інструментів.

Використання ключових напрямків забезпечення достатності ресурсного капі-талу банків. Основними напрямами забезпечення достатності ресурсного потенціалу банків на сучасному етапі розвитку банківської системи України є: збільшення обсягів капіталу, об’єднання в групу з іншим гравцем на ринку, збільшення темпів приросту капіталу, при неможливості нарощувати статутний капітал – самоліквідація.

Можемо зробити висновок, що на сьогоднішній день до головних досягнень банківської системи України можна віднести підвищення рівня статутного капіталу та впровадження буферного та контрциклічного капіталів. Основна мета запровадження «Базеля ІІІ» в Україні є приведення банківського регулювання та нагляду до міжнародних стандартів та забезпечення стабільності вітчизняної банківської системи. Список використаних джерел 1. Гроші та кредит: підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, І. М. Лазепко та ін. ; за наук. ред.

М. І. Савлука ; редкол. : М. І. Диба (голова), І. Б. Івасів, А. М. Мороз та ін. ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана». – 6-те вид., переробл. і доповн. – Київ : КНЕУ, 2011. – 590 с.

2. Basel III: The Liquidity Coverage Ratio and liquidity risk monitoring tools. January 2013 (PDF, 75 pages) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bis.org/publ/bcbs238.pdf.

3. Towards Basel 4: a risk driver approach to credit risk – January 2015. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://home.kpmg.com/xx/en/home/insights/2015/01/towards-basel-4-fs.html.

4. Постанова Національного банку України «Про збільшення капіталу банків України» від 4 лютого 2016 року.

5. Постанова Національного банку України № 136 «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України» від 21 грудня 2017 року.


187

ІЄРАРХІЧНА МОДЕЛЬ КЛАСИФІКАЦІЇ БАНКІВСЬКИХ РИЗИКІВ

Хлань Ярослав Віталійович [email protected]

ДВНЗ «Університет банківської справи» Науковий керівник: к.е.н. доц. Рудевська В. І.

Економічні ризики є невід’ємною частиною будь якої господарської діяльності. Порівняно з іншими видами підприємництва, банківський сектор характеризується підвищеною ризикованістю, враховуючи функції, які на нього покладені.

Однак, для того, щоб ефективно ідентифікувати, аналізувати та управляти ризиками, необхідно розуміти їх природу, джерела виникнення та можливі наслідки їх реалізації. Саме тому вивчення підходів до визначення ризиків, їх класифікації та методів управління має стати пріоритетним напрямком дослідження в економічній науці.

Під класифікацією ризиків розуміють їх розподіл на відповідні групи за певними ознаками для досягнення поставлених цілей [1]

Класифікація банківських ризиків – досить складне завдання, враховуючи наступні особливості:

- наявність значної кількості ризиків, з якими банк постійно стикається при прийнятті як поточних, так і довгострокових рішень [2];

- неможливість проведення чіткої межі між ризиками, оскільки вони тісно пов’язані між собою;

- різноманітність ризиків, одні з яких притаманні діяльності всіх банків, а деякі – лише спеціалізованим;

- стрімкий економічний розвиток фінансових інструментів, які породжують нові види ризиків;

- відмінність в динамічності та інтенсивності впливу ризиків на діяльність банку.

У зв’язку з тим, що у науковців відсутній єдиний підхід до розуміння сутності банківських ризиків, джерел їх виникнення, та враховуючи складність здійснення такого групування, на сьогоднішній день не існує єдиного підходу до класифікації банківських ризиків. В результаті цього існуюча система класифікації є розрізненою та не структурованою.

Різні класифікації, які використовуються для систематизації ризиків базуються на одночасному існуванні відокремлених ознак. В той час, як комплексна класифікація банківських ризиків дозволяла б чітко визначити місце кожного ризику в загальній системі.

Наразі існує близько 40 класифікаційних ознак, на основі яких виділено 220 видів ризиків [3], однак для врахування впливу кожної характеристики, виникає необхідність побудови ієрархічної моделі класифікації банківських ризиків.

Для ефективного управління ризиками необхідно чітко виокремлювати фактори, які на них впливають. У зв’язку з цим, на найвищому рівні ієрархічної моделі усі банківські ризики можна поділити за характером впливу на банківську установу на 2 групи: групу екзогенних ризиків та групу ендогенних ризиків.

Такий поділ обумовлений відмінним методами та інструментами, які використовують для управління різними групами ризиків.

Для екзогенних ризиків притаманний менш контрольований, а як наслідок, менш прогнозований характер впливу на діяльність банку.


188

Екзогенні ризики – ризики, які безпосередньо не пов’язані з діяльністю банку та характеризуються загальними рисами невизначеності умов господарювання. Джерелами виникнення такої групи ризиків є зовнішнє середовище. Групу екзогенних ризиків можна поділити на наступні підгрупи:

соціально-політичні ризики, які пов’язані зі зміною політичного режиму, встановленням обмежень для здійснення операцій, накладанням санкцій на країну в якій банк або його головні контрагенти здійснюють свою діяльність;

макроекономічні ризики, які пов’язані зі зміною економічних циклів в цілому, рівнем розвитку економіки країни, загальним рівнем купівельної спроможності та добробуту населення;

функціональні ризики, які пов’язані зі виникненням збитків які виникають у разі зміни законодавства у сфері фінансової діяльності господарюючого суб’єкта, географічними, екологічними та іншими зовнішніми умовами, які впливають на можливість або неможливість здійснення господарської діяльності;

ринкові ризики, які пов’язані з виникненням збитків або додаткових втрат, унаслідок несприятливої зміни курсів іноземних валют, процентних ставок, вартості фінансових інструментів. Зокрема, ринкові ризики включають в себе: процентний ризик, який виникає через несприятливі зміни ринкових процентних ставок; ризик кредитного спреду, який виникає через розширення (збільшення) кредитного спреду між доходністю фінансового інструменту, що знаходяться в торговій книзі банку, та безризиковою дохідністю до з аналогічною дюрацією; фондовий ризик, який виникає через несприятливі зміни ринкової вартості акцій та інших цінних паперів з нефіксованим доходом; валютний ризик, який виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют, що впливають на активи, зобов’язання та позабалансові позиції; товарний ризик, який виникає через несприятливі зміни ринкової вартості товарів, включаючи дорогоцінні метали;

Ендогенні ризики – ризики, які формуються під впливом внутрішніх факторів банку. На рівень ендогенних ризиків значною мірою впливає вибір правильної стратегії, кваліфікація керівництва, схильність до ризикових операцій, структура активів банку.

Група ендогенних ризиків включає в себе наступні підгрупи: ризики управління, операційні ризики, фінансові ризики.

Ризики управління пов’язані з побудовою неефективної організаційної структури банку, можливістю шахрайства працівників банку, нездатності до управління фінансовою установою, відсутності підготовки кадрового потенціалу банку, несанкціонованому доступі до ключової інформації з боку службовців або клієнтів банку, відмивання грошей, несанкціоноване укладання угод.

Операційні ризики пов’язані з виникненням збитків або додаткових втрат унаслідок недоліків в організації внутрішніх процесів, збоїв у роботі інформаційних систем.

Даний ризик характерний для будь-якої господарської діяльності, але управління ним для банку набуває першочергової важливості.

Операційні ризики включають в себе юридичний ризик, ризик репутації стратегічний ризик, інформаційний ризик.

Фінансові ризики відіграють чи не найважливішу роль в управлінні банків-ськими ризиками. До підгрупи фінансових ризиків слід віднести ті, які піддаються кількісній (ймовірнісній) оцінці.


189

По відношенню до фінансових ризиків існує можливість винесення профе-сійних суджень та побудова моделей їх оцінки.

Фінансові ризики займають особливе місце в системі банківських ризиків, оскільки прямо впливають на обсяги, структуру активів і пасивів, на кінцеві результати діяльності банку – показники рентабельності, ліквідності, розмір капіталу та платоспроможність банку.

До фінансових ризиків відносяться такі види ризиків: кредитний ризик та ризик ліквідності.

Ризик ліквідності – це міра (ступінь) невизначеності щодо спроможності банку забезпечити своєчасне виконання грошових зобов’язань перед клієнтами [4].

Рис. 1. Ієрархічна модель класифікації банківських ризиків

Ризик ліквідності можна поділити на наступні складові: депозитний ризик, який пов’язаний з можливістю переведення розрахун-кового або поточного рахунку до іншого банку;

ризик незбалансованої ліквідності, який пов’язаний з унаслідок суттєвими невідповідностями за строками до погашення між активами та пасивами банку та необхідністю залучати додаткові ресурси для своєчасного виконання власних зобов’язань.

Значно впливає на ризик ліквідності якість кредитного портфеля, тому досліджуючи питання ризику ліквідності, необхідно обов’язково враховувати кредитний ризик.

ВИД

ГРУПА

ПІДВИД

Банківські ризики

ПІДГРУПА

Екзогенні ризики Ендогенні ризики

Соціально-політичні ризики

Ринкові ризики

Макро-економічні ризики

Функціо-нальні ризики

Фінансові ризики

Ризики Управління

Операційні ризики

Процентний ризик

Ризик кредитного спреду

Фондовий ризик

Валютний ризик

Товарний ризик

Кредитний ризик

Ризик ліквідності

Стратегічний ризик

Репутаційний ризик

Юридичний ризик

Інформаційний ризик

Ризик контрагента

Трансфертний ризик

Ризик концентрації

Ризик незбалансованої ліквідності

Депозитний ризик


190

Кредитний ризик пов’язаний з виникненням збитків або додаткових втрат унаслідок невиконання боржником/контрагентом взятих на себе зобов’язань відповідно до умов договору [5].

Кредитний ризик включає, зокрема такі ризики: ризик контрагента, який виникає у зв’язку з неспроможністю позичальника виконувати взяті на себе зобов’язання;

трансфертний ризик, який виникає у зв’язку з відсутністю у боржника можливості отримувати та/або перераховувати іноземну валюту для обслуговування боргу за кредитом;

ризик концентрації, який виникає у зв’язку з відсутністю диверсифікації та концентрації кредитної діяльності банку на одній галузі, географічний зоні чи окремому боржнику.

Ієрархічна модель класифікації банківських ризиків детально зображена на рис. 1.

Приведена класифікація й елементи, покладені в її основу, мають на меті не стільки перерахування усіх видів банківських ризиків, скільки демонстрацію наявності визначеної системи, що дозволяє банкам не упустити окремі різновиди при визначенні сукупного розміру ризику в комерційній і виробничій сфері.

Список використаних джерел: 1. Капустник С. К. Проблематика ідентифікації ризиків стратегічних рішень підприємств

// Науковий вісник Ужгородського університету. – 2017. – № 1. – С. 159–167. 2. Виговська Н. Г. Місце позабалансових ризиків у системі банківських ризиків

// Бухгалтерський облік, контроль та аналіз. – 2016. – № 1. – С. 3–16. 3. Посохов І. М. Дослідження існуючих наукових підходів до класифікації ризиків

промислових підприємств // Економіка, фінанси, право. – 2016. – № 1. – С. 42–47. 4. Безвух С. В. Ліквідність банку: сутність та фактори впливу / С. В. Безвух // Ефективна

економіка. – 2016. – № 4. – С. 32–40. 5. Швець О. В. Контроль та способи мінімізації кредитного ризику: дис. канд. екон. наук:

08.00.08 / Швець О. В. – Київ, 2017. – 211 с.

ОБОВ’ЯЗКОВІ РЕЗЕРВНІ ВИМОГИ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕГУЛЮВАННЯ ЛІКВІДНОСТІ БАНКІВ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Чібісова Вікторія Юріївна



Регулювання банківської діяльності є необхідною умовою забезпечення ефек-тивного функціонування вітчизняних фінансових інститутів. Особливого значення у сучасних умовах набуває процес регулювання ліквідності, яка є основоположною характеристикою стабільності та ефективності діяльності. Регулювання ліквідності здійснюється на двох рівнях – мікрорівень (або рівень окремого банку) та макро-рівень (рівень банківської системи країни) на основі специфічних інструментів.

Одним із найстаріших інструментів регулювання ліквідності виступають обов’язкові резервні вимоги. В загальному розумінні дія цього інструменту полягає у


191

встановлені Центральним банком нормативу резервування, у межах якого банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на окремому рахунку у Центральному банку. Таке резервування слугує специфічним захистом (бар’єром) у випадку виникнення розбалансованості активно-пасивних операцій.

В Україні механізм обов’язкових резервів почали застосовувати з 1992 року. Нині використання цього інструменту регламентує Положення про порядок формування та зберігання обов’язкових резервів банками України та філіями іно-земних банків в Україні [1]. Зобов’язання дотримуватися нормативів обов’язкового резервування і порядку їхнього формування виникає в банків з моменту отримання банківської ліцензії.

Ефективність механізму обов’язкового резервування, його вплив на ліквідність банківської системи та на грошовий ринок загалом залежить від того, наскільки адекватні до поточної ситуації у фінансовому секторі запроваджені важелі центральним банком. У зв’язку із цим, діяльність Національного банку України щодо норми обов’язкових резервів визначається в залежності від ситуації на грошово-кредитному ринку (рис. 1).

Рис. 1. Діяльність НБУ щодо зміни норм обов’язкових резервів та вплив на ліквідність

Джерело: розроблено автором

Для визначення суми резервування, відповідно до Положення [1], використо-вується норматив обов’язкового резервування – «установлений Національним банком у процентному значенні розмір обов’язкових резервів до зобов’язань щодо залучених банком коштів» [1, Розділ І].

Положенням [1] також визначається, що резервні кошти зберігається у грошовій одиниці України на кореспондентському рахунку та/або на окремому рахунку. Але разом із цим, рішення про використання останнього НБУ може прийняти в разі суттєвого погіршення ситуації на грошово-кредитному ринку внаслідок несприятливих політичних, соціально-економічних обставин, техногенних катастроф, стихійного лиха чи інших подій, що потенційно можуть загрожувати стабільній роботі банківської системи. Зауважимо, що саме за зберігання коштів обов’язкових резервів на окремому рахунку в НБУ, банкам нараховуються проценти. Іншими словами, тільки у випадку нестабільності банківської системи, банки будуть

Встановлення норми обов’язкового резервування

збільшення норми обов’язкового резервування

зменшення норми обов’язкового резервування

вилучення надлишкової ліквідності

скорочення операцій кредитування

вливання додаткової ліквідності

розширення кредитування економіки


192

отримувати плату за зберігання своїх коштів в рамках резервування, вилучених із обороту у такі нелегкі часи. За стандартних же умов, відсотки на залишки коштів не нараховуються.

За період незалежності, НБУ по різному встановлював норму резервування: диференційовано в залежності від категорій коштів (до 01.07.2011), валюти зобов’язань (до 01.07.2013), валютних коштів залежно від рахунку їх зберігання, а також залежно від типів клієнтів, що володіють рахунками (до 31.12.2014 року). Починаючи із 2015 року та до цього часу, в Україні існують такі норми резервування:

за коштами вкладів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах на вимогу і коштами на поточних рахунках – 6,5%;

за строковими коштами і вкладами (депозитами) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах – 3% [2].

На відміну від української практики регулювання ліквідності, даний інструмент не набув активного використання за кордоном. Центральні банки розвинених країн застосовують цей інструмент рідко, надаючи перевагу гнучкішим інструментам регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а опосередковано. У більшості розвинених країн норми резервування знаходяться на дуже низьких рівнях (Франція, Фінляндія, ЄС), А такі країни, як Канада, Бельгія, Австралія, Швеція, Данія взагалі не застосовують норми резервування у регулюванні грошово-кредитного ринку, та у тому числі – ліквідності банківської системи [3, с. 293].

На основі світової практики використання даного інструменту, зауважимо, що величина обов’язкових резервів у розвинених країн є значно нижчою, на противагу країнам із слабо розвиненою економікою. Це пов’язано із тим, що низькі норми мінімальних резервів або повну відмову від них можуть собі дозволити тільки ті країни, де економічна система характеризується стабільнісю функціонування.

Інструмент обов’язкового резервівання у випадку використання його центральним банком призначений переважно для довгострокового регулювання ліквідності банків та грошової маси в обігу. Окрім того, центральні банки більшості економічно розвинутих країн (зокрема США, Англії, а також Європейський центральний банк) на суму середнього значення обов’язкових резервів протягом періоду підтримання нараховують проценти, що пом’якшує податкову функцію механізму резервних вимог [4, с. 70]. Фактично для банків даних країн механізм обов’язкового резервування виступає джерелом додаткового доходу, що чинить позитивний ефект на банківську систему країни, тому, що:

1) стимулює банки вилучати більшу частину коштів із обороту з метою отримання доходу;

2) мінімізує ризик невиконання з метою дотримання законодавчо встановлених норм резервування;

3) акумулює достатній (в межах норми резервування) грошовий запас на випадок непередбачуваних обставин з метою підтримки ліквідності.

Обов’язкові резервні вимоги – важливий та необхідний інструмент регулювання ліквідності банків. Зберігаючи частину коштів на рахунку в НБУ банки України убезпечують себе на можливість виникнення непередбачених обставин, які можуть спричинити невиконання банками взятих на себе зобов’язань. Врахування досвіду використання зазначеного інструменту зарубіжними країнами допоможе удосконалити існуючу практику регулювання, а також віднайти важелі до стимулювання банків страхуватися від можливих ризиків майбутніх невиконань обов’язкових платежів.


193

Список використаних джерел 1. Положення про порядок формування та зберігання обов’язкових резервів банками

України та філіями іноземних банків в Україні, затверджене Постановою Правління НБУ № 806 від 11.12.2014 року.

2. Офіційний сайт НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua. 3. Лобозинська С. М. Особливості застосування НБУ резервних вимог у регулюванні

банківництва / С. М. Лобозинська // Науковий вісник Ужгородського університету: Ужгород. – Видавництво УжНУ «Говерла», 2010. – Спецвип. 29. – Ч. 2. – С. 292–296. – (Серія: Економіка).

4. Вишивана Б. М., Щуревич О. І. Обов’язкові резервні вимоги – монетарний механізм регулювання грошового ринку / Б. М. Вишивана, О. І. Щеревич // Науковий вісник НЛТУ України. – 2013. – Вип. 23.10. – С. 164–174.

УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТРУМЕНТАРІЮ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ

ВІДПОВІДНО ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ (SREP)

Щеглюк Максим Сергійович, к.е.н. [email protected]

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Світова фінансова криза 2008–2009 років стала каталізатором для країн Європейського Союзу до пошуку нової моделі нагляду за банківськими установами. Європейські наглядові органи в особі Європейського центрального банку спільно з національними регуляторами країн ЄС почали здійснювати регулярну оцінку ризиків для кожного банку. Здійснення таких заходів на комплексній основі називається «Процес огляду та оцінки нагляду» (Supervisory review and evaluation Process (SREP)).

Концепція SREP була вперше представлена в 2004 році Базельським комітетом з банківського нагляду. Оновлені правила були запроваджені у всьому ЄС у 2006 році, і до цього часу дотримувались різними національними наглядовими органами з урахуванням специфіки кожної країни. Але починаючи з 2015 року ЄЦБ спільно з наглядовими органами країн ЄС розробив загальні правила проведення оцінки SREP, запровадивши єдину методологію здійснення нагляду [1].

Зокрема, процедура SREP передбачає проведення аналізу, дотримання вимог щодо капіталу та способи, якими банківська установа управляє ризиками. На основі виявлених недоліків, в банк направляється рішення щодо механізмів та шляхів вирішення ситуацій з недостатністю капіталу та недоліками ризик-менеджменту. На основі отриманих рекомендацій банк повинен «виправити» такі недоліки про-тягом певного часу від 3 до 12 місяців, але термін може бути подовжено за рішенням ЄЦБ.

Для забезпечення рівних умов для всіх учасників банківського сектору ЄС, SREP надає наглядовим органам гармонізований набір інструментів для аналізу профілю ризику банку з чотирьох складових, рис. 1.


194

Бізнес-модель

Ризик ліквідності та фінансування

Внутрішній контроль

та управління ризиками

Ризик капіталу

Рис. 1. Гармонізований набір інструментів для аналізу профілю ризику банку за методикою SREP

Проведемо аналіз чотирьох елементів здійснення комплексної оцінки SREP

відповідно до методології ЄЦБ [2]. 1. Бізнес-модель: наглядові органи оцінюють стійкість кожного банку, тобто,

чи має він широкий спектр надаваних послуг або зосереджується лише на декількох напрямках ведення бізнесу. Наприклад, банк, здійснює кредитування суднобудівників і потребує управління цим ризиком.

При проведенні оцінки бізнес моделі банківської установи також враховуються:

умови ведення бізнесу (рівень конкуренції у банківській сфері; стан законодавства);

наявність ключових уразливих місць діяльності банку. Варто зазначити, що ЄЦБ [3, с. 17] визначає такі бізнес-моделі банків: депозитний банк (custodian); багатопрофільний кредитор (diversified lender) – банк, що надає кредити для різних галузей економіки;

банк, що спеціалізується на роздрібному кредитуванні (retail lender); маленький універсальний банк (small universal bank); спеціалізований кредитор (specialised lender) – банк, що здійснює кредитування певної (окремої) галузі економіки;

універсальний банк (universal bank). 2. Внутрішній контроль та управління ризиками: органи нагляду розглядають

організаційну структуру банку, здійснюючи моніторинг органів управління та перевіряючи належне управління ризиками.

Процес перевірки управління ризиками банківської установи здійснюється у три етапи:

Етап 1. Збір інформації, наприклад, через предметний аналіз управління ризиками та гранично допустимого сукупного рівня ризику (RIGA).

Етап 2 Перевірка виконання вимог Директиви про вимоги до капіталу (CRD); Проведення спеціального аналізу, наприклад:


195

- організаційної структури банку; - департаменту внутрішнього аудиту; - відповідності вимогам до капіталу та ліквідності; - гранично допустимого сукупного рівня ризику банку; - фінансової звітності банку.

Етап 3 складається з проведення: оцінки якості активів; корегування результатів Етапу 2 із врахуванням специфіки банку; використання результатів предметного аналізу управління ризику та гранично допустимого сукупного рівня ризику банку.

3. Ризик капіталу: наглядові органи аналізують, чи має банк достатній запас міцності для покриття втрат, що виникають, наприклад, від кібер-атак на ІТ-систему банку, різке падіння цін на нафту, або позичальники, які не сплачують свої кредити вчасно.

Варто зазначити, що оцінка ризиків капіталу здійснюється об’єднаною наглядовою групою (JST), згідно з вимогами ЄЦБ до Внутрішніх процедур оцінки загальної вартості достатності капіталу (ICAAP), опублікованих 8 січня 2016 р.

4. Ризик ліквідності та фінансування: наглядові органи перевіряють здатність банку покривати спеціальні грошові потреби, наприклад, у періоди економічної невизначеності, коли вкладники можуть вилучити з банківської установи набагато більше грошей, ніж зазвичай.

Варто зазначити, що стаття 16 (2) Регламенту єдиного механізму банківського нагляду (SSM) [2] наділяє ЄЦБ такими повноваженнями:

1. вимагати від банківських установ, щоб їх власні резерви (фонди) перевищували нормативи до капіталу;

2. заборонити чи обмежити діяльність банку або мережі банківських установ, або вимагати відокремлення активів, які загрожують надмірним ризиком цілісності банку;

3. вимагати зменшення ризику, притаманного діяльності, банківської установи; 4. вимагати від установ використання чистого прибутку для збільшення

власних резервів (фондів); 5. обмежувати або забороняти розміщувати цінні папери акціонерам, членам

або власникам інструментів додаткового капіталу 1-го рівня, за умови, що ця заборона не призведе до дефолту установи;

6. усувати будь-кого від керівництва установи у будь-який час. Незважаючи на використання однієї загальної методології для забезпечення

чесного та послідовного нагляду, на сьогодні в методиці SREP є деякі відмінності. Насамперед, це полягає в тому, що спостерігачі від ЄЦБ та національні наглядові органи, разом у спільних наглядових колективах, враховують потенційний вплив банку на фінансову систему, його ризикованість та її місце у банківській системі країн.

Також варто звернути увагу, на комунікаційну політику ЄЦБ, щодо проведення оцінки SREP. Так, ЄЦБ розміщує на офіційному сайті широкий спектр інформаційних матеріалів, як для громадськості так і для банківських установ:

опубліковано «Путівник до процесу нагляду за банківськими установами» (Guide to banking supervision); публікації заяв ЄЦБ щодо політики SREP; промови голови та заступника голови Ради з нагляду;


196

листи до членів Європарламенту, слухання та обмін думками із членами Європарламенту; публікація результатів зустрічей банків із об’єднаними наглядовими групами (JST) (особливо до винесення рішення SREP – діалог із суб’єктами наглядового процесу). Проведене дослідження дає змогу стверджувати, що європейський досвід

регулювання та нагляду за банківськими установами є передовим для України. Зміна підходів до нагляду за банківськими установами посилить ефективність нагляду, внесе зміни до виїзного нагляду в формі інспекційних перевірок, яка в свою чергу буде залежати від розміру банку (його значення для системи) і ризиків установи за зазначеними критеріями.

Список використаних джерел 1. What is the SREP? [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.bankingsupervision.europa.eu/about/ssmexplained/html/srep.en.html. 2. SSM SREP Methodology Booklet [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.bankingsupervision.europa.eu/ecb/pub/pdf/srep_ methodology_booklet_2016.en.pdf.

3. Рамковий регламент SSM [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:32014R0468.

Documents

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯubs.edu.ua/images/2018/nauka/naukovi_zakhodi/...Беспалова О. О. Сучасний стан організації безготівкових