1

Терор. День перший.

Понад обрієм чистого, по-весняному усміхненого голубінню неба височіла чорна,

спотворена примара димів. Десь там, звідки вони вирвались з того наглого нічного бойовища і втікали вже

третю ніч і третій день, догорав поруйнований диким мадярським наїздом їх великий Тирас. Їх було троє, майже четверо. Чоловіки, позначені рудими плямами вже присохлої крові, що запеклася на їхній обсмаленій одежі, ступали твердо в осторозі дати рішучу відсіч великими мечами будь якій напасті, горі Тирас берегом дністровського каньйону. Молода, ще не зовсім розквітла жінка криком кричала, волаючи негайного спочинку.

- Дєдику, ставаймо вже! - прогудів молодий міцної статури чоловік. - Ще трохи. Видиш прогалину? Чей же не в цих хащах ставити осідок? Німий крик, біль жінки враз збурив відрух непокори, але він лагідно мовив: - То ви з худобиною йдіть поволі дальше, - і додав з мольбою, - чей же не родити їй,

сидячи на конині? Вони миттю обережно зняли дорогу ношу. І, поки молодий ласкою втихомирював

крик-біль, старий хутко розстелив велику ведмежу бараницю, застелив чистою рядниною, поклав повну пішовку, мережену гарним візерунком жіночої одежі. Бурчав собі під ніс в обвислі сиві вуса: «Пресвітла, ладо Роженице! Зжалься на те молоде, бо їй страшно! Поможи їй втихомир болі, захисти від чорної мари! Твоя воля над нею най буде милосердна, а тобі – ось, на!»

І старий, з усмішкою під вусами, сипонув із жмені рясно добірним зерном жита і рушив дальше.

Вперед біг, вишукуючи і винюхуючи всі запахи, завжди вірний вівчур-шукайло, а за ним старий за поводи вів троє коней, нав’ючених мізерним скарбом, який вдалося похапцем зібрати в тій страшній веремії, коли вже не було кого і що захищати, все пожирав вогонь. Позаду за корівчиною й овечками, накульгуючи на поранену ногу, йшов ще дебеліший вівчур Буйний.

Молода жінка ледь усміхалася до похиленого над нею молодого чоловіка: - Ну, чого стоїш наді мною дуб дубом? Іди собі, іди! Не стій! Я сама впораюся. Ой,

дубе один! Води хоч капельку принеси! - шепотіли спраглі, ледь припухлі, пошерхлі губи крізь біль-стогін.

Молодий туром кинувся в густі зарості до Дністра, продерся через гущавину і необережно ступив на пологий камінь, похитнувся і коміть головою скотився разом з каміняччям на дно глибокого яру. В густо заросших урочищах Дністровського каньйону, таких ярів безліч. На дні яру жебонів по-весняному струмок чистої води.

Жаско було від нагромадження по обох берегах яру і на дні дивовижної конфігурації диких, замшіло-похмурих скель. На широкій, нагрітій сонцем, пологій, плоскій каменюці вигрівалося ціле кубло гаддя. Чоловік, тамуючи біль в пораненій нозі, не звертав уваги ні на гадюк. ні на розкішну зелень по обох боках струмка. Хапливо набравши води в шкіряний бурдюк, чіпляючись за оголені корневища кущів, з трудом вибрався з страхітливого ярища.

В ту мить понад незайманими пралісами, понад широкими плесами Дністра пролунав перший крик - виклик молодого життя, наче виклик всім темнощам диких яруг-урвищ, що десь там таїлися в ошкірених пащах хижаків. На погорду всім зажерливим наїзникам той слабенький, але дзвінкий голос звістив:

«Зась вам! Я живу! Я живий нащадок з роду-родів, з правіків тут осілих раз і назавжди!!!»

Весело палахкотіла ватра із сухого паліччя, ген подальше смачно скубли травицю розв’ючені коні, а осторонь декілька овечок, а ще дальше понад берегом чистого чималого потоку - невизначеної масті корівчина.

Старий стояв, обпершись на гостро обтесаній корязі, якою обборознив чималу місцину перше, ніж запалити живий вогонь. Годилось би запрягти в рало пару круторогих, закосичити роги пахучим зелом, засвіченою свічкою увінчати ярмо, одягти чисту, ще ні

2

разу не вдягану сорочицю, опоясатися широким візерунчастим поясом, сотворити правічну молитву до Землі-матері. Просити в неї вибачення за порушений спокій, благати в неї щедрих дарів, присягати щиро лелеяти-плекати як малу дитину, обороняти її, на життя і смерть стояти за неї, не шкодуючи поту і крові. Обборознивши, обсіяти на щедрість, на потіху, на пожиток всьому живому житом, яр-пшеницею.

- Йьой, Дєдику! Адіт, яку ви красну місцину вподобали! Та ще й над потоком, - жебоніла молода мати на руках у молодого. А він, щасливий, горнув її з дитиною і німував.

Старий. наче прокинувся з видива-марива, неквапом підійшов (а за ним і оба вівчурі), низько схилив побиту, сиву голову і глянув запитливо на молодих.

- Дєдику, наш красний! Адіт, маєте хлопчика. - тішилася вщасливлена мати. Старий підійшов ще ближче, глянув на мале дитя і у сиві вуса скотилась непрошена

скупа сльоза: - Мой, мой! Але ж моцного мужа подарувала, люба небого! Моцара буде, землі

нашій опора виросте, родові-родів маленька кладка в будучі незнищенні роди-родів! А ватра палахкотіла, спала приморена молода мати з дитиною, дбайливо прикрита

легким хутряним покривалом. Молодий зрубував одне за одним сухі дерева, поблизу їх було доволі. Старий обкопував місцину для хижі та й знову бубонів молитву-просьбу: «Щоб не вгасав живий вогонь! Щоб минали громи-градобої і всяка хижа нечисть!» Вівчури лежали на сторожі від стіни густого пралісу.

Палахкотіла ватра, спала щаслива мати з дитиною. Плюскався, сміявся, біг наче дітлашня наввипередки радий, що добігав до великої води, потік. Тиша в пралісах. Лиш не затихаючі пташині переспіви творили предвічну симфонію колискової.

І ми щиро поблагословимо їх, попросимо в них пробачення за нашу предвічну непам’ять, бо не називаємо їх поіменно. Християнських імен тоді, мабуть, ще не було, а вигадувати всяких рудомирів, добромирів - марна роботиця.

Знаємо достовірно із писань стародавніх славних греків про яр-пшеницю, про дари нашої землі таки ж з тої яр-пшениці, з якими наші предки їздили аж на далекий острів Делос до храму тамтешньої богині Артеміди, бо була родичкою нам, а родичів годиться завжди обдаровувати.

Се з писань стародавніх греків. Своїх бо не маємо: їх або викрали і переписали, або знищили, що і робиться з великим успіхом і донині.

Гадючий, Зміїний, Татарський, Циганський яр і досі так зветься, а ще до недавнього часу в селі згадували вуличні прізвища моцарів та перцюг, а потік і понині біжить до Дністра до великої води… Терор. Розіпни

День за днем! День за днем І розпинають. Людського Сина під дике ревище люмпен-охлосу. Розіпни, що вчора

ще співало осанну. Розіпни!!! Де є міра добра і зла і чи взагалі є? Чи може людський розум збагнути ті критичні

межі? Як легко чинити зло - лиш крикни «Розіпни!» і вже! А як важко бодай хоч подумати

про чин добра! Бо зло не вимагає ніякої матеріальної затрати від індивідуума, від категорії одиниці,

від категорії особистого «я» як одиниці «я і всесвіт». Лиш крикни «Розіпни!» і вже! А добро? А що таке добро і де воно заховано в людині? Тим більше, в теперішній,

стриптизованій? Можливо є, але його благенький голос в ураганному вселенському голосі охлосу

«Розіпни!» годі й почути. Бо хто хоч пальцем кивнув, як розпинали Сина Людського і розпинають донині, день

у день? А, особливо, з давніх-давен на нашій, не своїй землі з завидною завзятістю і винахідливістю.

3

А он хвацькі наймити, куди там тому Першому чи тій Другій, жовтого масоно-семітського пріорату витанцьовують червоний терор-канкан в завихреній, кривавій метелиці Громадянської різні.

Не дорізали, недорозіп'яли! То голодом, голодом, голодом не домучили. Стерти з лиця землі, розвіяти попелом! Попелом без пам’яття і забуття присипати всіх і все!

І, вчепившись один одному в зажерливі горлянки, два обер-майстри коричнево-червоної камарильї і розпинають.

Он де рідні «визволителі», в селі Прелибечі, щойно нагло окупувавши його, розстрілюють родину рідного брата митрополита Шептицького, який все життя замешкував з односельцями звичайним сільським побутом, служив у церкві, порався у полі. Сходився родинно з сусідами, одягався як і всі мешканці. Своїм добром ділився з покривдженими тим чи тим лихом. За що? Адже не був підданцем ні червоної, ні чорної, ні білої імперій. То як міг бути «ізмєнніком родіни»? Але ж Шептицькі - пани, еліта нації.

«Всіх панів д одної ями»!.. А он де маскарують сім’ю директора школи. За що? Бо – пан. Бо рятував дитячі душі

від того ревища «Розіпни!» Он горять на вогнищі книги, викинені із церкви разом з образами і із сільської

бібліотеки, а вуйка, що нею порядкував, до криміналу, родину на Сибір. Ось дострілюють над урвищем Зміїного яру обморожених польських офіцерів разом з вояками, що не встигли добігти до румунської границі.

Террор. «Розіпни!» І розпинають. Он падають разом з підірваним мостом через Дністер вагони-товарняки, вщерть

набиті живими людьми. Хто скаже скільки їх було? А он темне подвір’я тюрми, встелене по-звірячому замордованими, а з замурованих підвалів виносять пов’язаних до купи колючим дротом по двоє, по троє. Ось Дністер каламуттю повені несе їх пов’язаних, іноді ще не зовсім мертвих. А он, де цивілізовані гонведи, увійшовши в село, в першу чергу, улаштовують на майдані біля церкви шибеницю і, накинувши вуйкові мішок на голову, вже вішають. Шибениці, гетто, крематорії, Сибір неісходима!!!

Терор. «Розіпни!»День за днем, день за днем. «Чорна рілля виорана…»

А ось женуть неначе овечу отару чорну піхоту і кидають під кинджальний вогонь німецьких скорострілів, а смершівцям із заградотряда вішають брязкальця-медалі за успішно проведену операцію.

Ах, та чорна піхота, чорна піхота!.. Вони заполонили все село, всі виярки, всі вигони навколо села. Ми з тобою носили відрами варену бараболю, їх навіть не годували. А як вони були одягнені? Хто в що: старі куфайки, благенькі, подерті старенькі пальтечка, часто-густо в гумових чунях на босу ногу. В селі познімали всі дощані ворота, двері в стодолах, всі ліскові плоти, як допоміжні плавзасоби. Зброю їм видавали аж на березі Дністра.

Вони пропали без вісти. Їх ніхто не заносив в жодні реєстри, бо ж були на окупованій території, то повинні змити кров’ю тавро «ізменніка родіни».

Се ті подоляки, що їх не дорізали в Громадянську, не доморили голодом. Се, ті що їх не втрамбували у фундамент Біломорканалу, в котлованах «магніток» та ще й в ті п’ятисоті комсомольські ударні будови. Се ті, що їх не встигли загнати на Соловки, в Комі-Печорські вугільні копальні, Бодайбинські золоті прііски, Красноярські алмазні рудники, в Колимські незвідані молібден-уранові нетрі («машини не ходять туда, бігуть, спотикаясь олені…») Се ті, що не встигли лягти шпалами в сибірську мерзлоту, в сипучі піски Монголії. Се ті Хоєтські, але їм не було місця на папері під пером Загребельних, Гончарів, Стельмахів, Олійників і іже з ними…

А ти чого приходиш до мене у снах-маривах і збурюєш мою зранену, крихку пам'ять,

що наче птах з підбитим крилом кружляє над тим страхіттям і падає? Падає і не може впасти і розбитись об ті гострі, шпичасті скелі Зміїного яру, ярища, яруги. Розбитись дощенту як розбивається кришталь на міріади скелець, що їх годі зібрати до купи. О, якби вона, нарешті, розбилась!

4

Чого всміхаєшся? Се ти б визбирувала ті дрібнесенькі шкельця кришталю і не дала б їм зарости мохом безпробудного забуття. О, то була б гречно пошанована, але безхосенна роботизна, знаєш, бо ярище не привик віддавати будь кому свої тайни, наче іграшки на потіху вередливим дітям. Ходили ж бо моторошно-страхітливі, ніким голосно не мовлені оповідки про той яр: і отакий, і такий, а, найстрашніше – прокажений!

Але ж то було своєрідне табу, плекане зелейницями з роду в рід. Там межи диким каміняччям росте безліч приворіт-, відворіт- і на всяку потребу зілля. Твоя ж бо прабабуся Перцюжиха, коли ми цілою галайстрою набігавшись, в сутінках літнього вечора влітали на вашу обору, а вона наче квочка збере нас, обдарує хлібом, добре натертим часником і в півголоса з притаманою їй інтонацією, помогаючи жестами рук, повідала нам:

про русалок, що вигріваються на вершечках тих заворожених скель, розчісуючи шовкові коси;

про того, що в скалі сидить і зирить одним, з коштовного каміння, оком і приворожує немитих, непричесаних, пустовійних баламутів в свої розкішні кам’яні палати, розпікає на вогні і на великій наковальні виковує з них дивовижної краси самоцвіти.

про моховика бородатого здоровенними оброслими ручищами, що безустанно латає свої замшілі маховища, щоб земля не плакала;

про закохану молоду циганську пару, котра, втікаючи від погоні, не втримала схарапуджених коней і наскочила в шаленому розгоні на край урвища і розбилась в ярузі: молода ще й досі збирає там свій срібний бубенчик і золоті дзвіночки, а молодий ніяк не знайде порваних струн. Ми слухали і кортіло нам скоріше стати великими і хоч на мить вхопити тих баских гривастих. О! Ми б не випустили з рук шовкові шори і десь на незвіданій бистрині перехресть підхопили ту одну, короновану царівною;

про польову золотокосу царівну, що обдаровує цнотливих дівчат незрівняною вродою;

про щезника-облесника у лічині принадного парубка, що зваблює необачних дівчат на потіху місячної ночі, а вже як місяць, всміхаючись, сховається за хмару, конче якась і зловиться;

про ту, що кладе прируч-трунок у парубоцькі сліди опівночі, позначені збитою росою на зеленій росі і вже прибіжить нещасний та й пропаде в шаленстві того звабного хороводу;

про того, що чигає на польову царівну в ту мить, коли вона заклинає громи-градобої вітри-суховії, сарану-ненажеру, щоб вони щезали в тріски та болота і обминали ниви достигаючих яр-пшениць і сама не в змозі оборонити себе;

про межового як той лупцює того, що чигає і врятована царівна лагідно голубить буйні кучері і з першими промінцями сонця в мерехтінні серпанку разом, щасливі, зникають в потаємні, лиш їм знані, ніким не розгадані захоронки-обереги. Кожному кортіло щоб тільки його кучері ласкою обдаровувала та коронована;

про злу чарівницю-відьму, що може сама кого захоче перетворити у дикого вепра чи ще в якесь страховисько.

Ми слухали і засинали з недоїденим хлібом, з недослуханими феєріями старої Перцюжихи. Вже сонних матері забирали нас, зарікаючись більше пускати до тої, вже тільки їм знаними іменами титулували нашу стареньку, забуваючи, що і вони виросли біля її ніг під зоряним шатром чарівного літнього неба.

Що? Знов твоя іронічно зухвала усмішечка? Ах, знов той яр! Терор день за днем. Розіпни! Втекти, сховатись в мишачу дірку. Смієшся? Плачеш? «Сміються, плачуть солов’ ї…» Ті старезні верби на нашому зарінку. Їхні химерно сплетені коряги-корневища,

оголені водою, скривали наче цнотлива дівчина густі, похилені до низу руки-віти. То - наша улюблена захоронка від насмішок пастушків однолітків.

Того літа… Ах, того літа ми ще боялись глянути наодинці одне одному в очі.

5

Того літа Дністер на скаламучених повінню хвилях ніс роздуті тіла змаскарованих. Вони, бувало, чіплялися за ті корневища і нам лячно було ходити туди. А тої днини ми ходили дивитись: чи не зачепились ті нещасні.

Недалеко від нашого зарінку, в якихось кроків триста, не більше, нагло впали постріли і людський зойк. Це на вершині Дівич-скали, що скіфською бабою бавовніла над самою бистрінню Дністра, не раз творили розбій серед білого дня озвірілі чекісти. Ми знали про ті страхіття, але до того дня не чули і не бачили того морду.

Ти молодою ланню вмить скрилася в густій ліщині, а я, прибитий жахом, сидів каменем на місці.

Згодом усе затихло. Мене вивів з оціпеніння стогін, він долинав від старезних верб. Тремтячими, не своїми ногами долав тих пару кроків.

За корневища зачепилась в одній сорочині недорозстріляна дівчина. Вона німувала, тільки великі напівбожевільні очиська благали смерті чи порятунку.

Темним туманом стояв із заплющеними очима і страх перед майже незахищеними, ще не зовсім розквітлими дівочими чарами не давав розплющити їх. Тільки розпука надривного болю-стогону спонукала мене до чину, хоча десь билась непрошена думка: «Ліпше б ті каламутні хвилі впорались самі з тими муками!»

Бездумно, механічним зусиллям м’язів вдалося звільнити з обіймів тих кореневищ, залишивши каламутній воді і корневищам як здобич її розірвану сорочину. А вже потім баба Марцінчиха виходила її.

Хутірець-вертеп баби Марцінчихи, стара, перекособочена, осіла хатина і сякий-такий хлівець тулилися в захаращеному старому садку серед густого підліску недалеко при березі Дністра. Хутір-вертеп і, знов таки - обплетений химерами.

Я бігав іноді потаємно на той хутір. Із скупих бабиних слів знав, що рана в правому плечі була не страшною та, що була дочкою старшини пробоєвого жидівського куреня УГА.

Бабо Марцінчихо! Чому ви не кричали «Розіпни!»? Адже ж коричневі визволителі не побоялись би химер ваших, яких запевне і не було

ніколи! До вічних засвітів Вам моя голова в низькому поклоні… … Ти стала сторонитися, вовчицею глипала на вечорницях, але далеко не відпускала

ретязь неприязні. А я ламав голову: що скоїлось? Де той, у дідька, чорний котисько ховається? Хто повідав тобі ту жаску тайну, що важила не одне життя?

При других визволителях десь зник той чорний котисько, але ти не повіла: хто той чи та довгоязика маруда? При одній нагоді, вичитуючи підпільну інформацію, я нарешті, дізнався. Та тебе вже не було, ти вже була за Тобол-рікою на безтерміновім засланні за «ізмену Родінє».

… Вона впала на самий Святий вечір. Ми бігли до баби Марцінчихи. Її ще ніхто не

бачив у селі, вона перший раз приїхала під вечір із Чернівець. Нагло громом заляскотіли постріли. Се там, де росли ті крислаті черешні, а між ними - кущі калини. Ми хотіли наламати бабі Марцінчисі примерзлих кетягів калини там.

Там сиділи у засідці герої «червоної мітли». Там було наше з тобою улюблене місце під ясен місяченьком і зорями.

Там вона впала на свіжі сніги і зацвіли червоні маки на білім савані: «Ето єщо ребьйонок, да еще дєвчєнка, мать-перемать, трам-тарарам! - бухкала

«вєлікая вольная русская речь». - Зачєм стрєлялі? Зачем демаскіровалі мєсто? Не видно біло, что єто рєбята?» «Чево ти ореш, мать-перемать? Все оні здєсь, живиє і мертвиє - бандеровське отродьє!» «А с етим что делать? Добить, что лі? Мотай отсюдова! Да молчі до могіли. А сбалтанешь, будешь лежать как єта!»…

Де її могила? Не знаю! Десь, мабуть, закинули в яругу, а там сіроманці зробили свою роботицю.

6

На весну не зеленіли ті черешні і калина не цвіла: хтось начисто сплюндрував ту місцину…

Ах, ти й про це дізналася і не відповіла на мій лист! Добре, що він був лише один. Чи

- ні? Ти хотіла знати як її наймення? Чи гарною була? Гарна як вишенька в білім цвіті! Гожа як кетяг червоної калини, як чистий струмок

джерельної водиці! Як легіт захмілілого від кохання весняного вітерця, що пестить, перешіптується в зелених косах молодої берізки! Як сонячний промінчик, що обціловує капельку роси на ніжній пелюстці щойно розквітлої троянди!

А ймення питай у польової царівни, питай у Дністра, вислуховуй в тузі старезних, осиротілих верб, вишукуй у вселенській когорті найкращих дівочих імен.

Ти догадлива, бо тільки тебе одну коронувала та польова. Ну, нащо пускаєш чорного котиська? Чи там йому погано водиться за Тобол-рікою?

Ну-ну, пускай, пускай! Най ще на Колимі погріється. Годі! Бо це вже знов оте «Розіпни!» Дивись: он в холодних водах Білого моря зникають підтоплені баржі з напханими як

оселедці в бочці соловецькими мучнями – одна, друга, третя, а старий священник творить відхідну молитву. Он ще майнула його рука з високо піднятим натільним хрестом, а понад хвилями затихають останнім зусиллям духу мовлені слова:

«Господи! Владико неба і землі! Прости їм, бо не відають, що чинять!» Дибом дибилось волосся в старого боцмана на палубі буксира, байдуже зникаючого

в тумані. А он ведуть других в Сандромох. Баржі, баржі, баржі… Уверх по Єнісею, по Обі, по

Лені, по Іртишу, по Тоболі, по Вілюю, по Вітимі… Вщерть перевантажені. Се етапують в найглухіші закутки дикої тайги розкуркулених «першої категорії».

Он вони вже на місці глухою осінню рубають ліс і в першу чергу, зводять «запретзону» та утеплені, світлі вертепи для своїх катів, в яких ночами будуть вимучувати їхніх дочок, насилу загнаних для «уборки помещеній». А за перших сибірських морозів скажений вітер замітатиме їхні виморені голодом, задубілі тіла снігом і виглядатимуть їхні голови, обвіяні вітром після снігопаду наче пеньки щойно ними зрубаних дерев…

Он четверо дітей разом з матір’ю майже на порозі землянки - не стало сили відважити двері, заметені снігом. Се їхні білі кості туди ж таки загнані родини невпокорених бандерівців позбирали і сотворили по них, а, по часті й самі по собі тризну.

… Вже будучи на одному з Колимських золотих приісків тачкою відвозив промиту

породу з-під промивочного агрегату. Визбирував ті самородки перемитих кісток. З офіційних донесень перші два-три роки колимської золотої лихоманки ударно комсомольські «отряди»-зеки нерідко вимирали разом зі своїми вертухаями і начальством.

Чом ваші кіношні апарати не знімали ці сюжети, прославлені кіношники Ромме Довженки, Бондарчуки? Хіба се не соцреалізм?!

Чого налітаєш чорним вороном? Доста! Годі! Щезни, нарешті, вже раз! Розбийся! Не

можеш? Не хочеш і дзвониш надщербленим крисом? По кому той подзвін, що падає хрестом на знеможені рамена і двигати той хрест незнищенної тризни аж у засвіти ким? Кому? Нащо?..

В головах неглибокого виярку з-під шапки глоду, дерену і свербивуса, радий, що

вирвався з-під тиску монолітно-гранітних скель з нерівними, високими стінами шипів сміявся, булькав, бризкався на увсебіч ручаями чистої води, обминаючи каміняччя, не оглядаючись втікав від ненависного громаддя скель в незнані мандри потік. Не добігши ще до пасма пологої гори, яка лінивою коровою лежала від край неба до край неба, вже сердито сварився з великим млиновим колесом, проте залюбки крутив його, примножуючи статки графа Любомирського: біг, бо ж через маєтки графа, то й мусив платити чинш.

7

Поминувши ще й ґуральню, наче захмелілий вуйко, раптом повертав вліво і попід мостом, ой, ле-ле! вбігав у село.

Крутив з реготом водяники, напував худобу, вимочував льон та коноплі, випирав людські шмаття, вибілював полотна. Лестився до дівочих принадних ніг, грався з голопупими дітлахами, вигодовував табунці качок та гусей, з бридливим шипінням мусив нести рештки людської неохайності. Плювався тим в обличчя необачних, збігаючи з колеса шерстобитні, гепався з реготом об плоскі каміняччя.

Позбиравши в компанію ручаї і струмки: Стрілецький з Мальованки, Двірський з межи ланів, з-під Худюка, з Грабовиць зміцнілий, наповнений, залицяючись до берегів нешироким лугом втихомирений прибережними вербами, напоєний марудною біганиною дня і чарами ночі, сміхом щастя і розпукою горя, прокльонами і пошанівком, тугою нездійснених мрій, радістю досягнутої мети, щемом дівочих пісень, гомоном розгонистих парубочих, жаским квилінням покори й зривом, жагучим до чину, до волі, гіркотою спустошення і насолодою творіння, болями від наїзників і стихійних пожеж, розгулом чуми і холери, незнищенною гордістю, першим криком нового життя, чесним пошанівком тих, що відійшли у вічність, біг, спішив на хмільний празник великої води!

Де був обжитий перший осідок, достовірно не знаємо. Проте чесно поцінований в

собі військовий старшина для кулеметного гнізда безпомилково вибрав би саме ту місцину, де, ймовірно і той далекий предок вподобав гожу місцину ґрунту під осідок не на один день.

Се, як іти Гостинцем, поминувши Санашків міст, зразу повертаєш в горловину вулиці, з обох сторін, обкладеною з червоного плитняка невисокими стінами мурів. І там, де вони, широко розкинувши руки, обминають крутопохилену площину пагорба розбігаються: правою вчепившись за старезного дуба, лівою - за корневища кущів, губляться: один в коронах густих акацій, другий, стрімким узвозом похилившись вліво, з розгону, щоб не розбитись, повертає вправо і через потік, захеканий, хлепне води, долаючи крутіж поза Грабівці в густому підліску з амбразури ще австрійських дотів глипає на подорожнього і шепотом свіжої зелені лісу дражниться-припрошує:

- Ади, я вже тут! А ти попробуй босими ногами по нагрітому шутрі дошкандибати! Нечасто гостюючи в родині рідного брата, погідного осіннього ранку, вже

забарвленого пурпурно-оранжево-золотистими барвами неперевершеним майстром природою, мені забаглося поблукати селом. Десь зустріти гамаюн-птицю, може вона хоч на мить притримає тих завихрених в шовкових шорах гривастих, що безупинно доганяють той кленовий міст, а там…

- То де вже йдеш так рано, сусіде-гостю? Чо бокуєш моїм двором? Мелодійний, приємного тембру голос враз розбиває марево-видиво. … Нарешті, гражда готова, сходить сонце, бринить дитячий сміх, гримлять хорали

нової днини, спокійно лежать біля ніг старого вівчурі. Поруч зводять гражду нові втікачі з поруйнованих сельбищ того дикого наїзду…

… Сновидою повертаю голову на той голос, на те обличчя гожої вроди, вже

позначене дотиком ранньої осені. Знакове, лагідно-миле, грізно-неприступне, кодоване кодом тих перших, що, мабуть, тут лежать під камінними уламками, двома-трьома похиленими, а одним наче дід-велет хрестами на вершині пагорба, заросшого кущами бузини і тернини. Але хрести були дбайливо обполені, а великий навіть закосичений.

Механічно мовленими словами «Слава Ісусу Христу!» і «Слава навіки!» чемно вітаємось. ЇЇ очиська запитливо ждуть, питають: куди ж то я йду?

- Та йду, - кажу, - може десь здиблю якусь чарівницю. - Ая! До таких чари пристають як горох до стіни! - Загадково всміхаючись, відчиняє

хвіртку. - То може зайдеш? Бо випровадила своїх до колгоспу (бодай, запався!), а малих - до школяри.

8

- То й не маєш більше клопоту? - Е! Я тепер пані! А в панів які клопоти? Чи, може, боїшся своєї?.. - І враз заніміла,

наче наткнулась на щось гостре, колюче. - Доказуй вже, доказуй! Своєї москальки? Не бійся, не буду ще й тебе бити. Боже Великий! Де заховати ті два зранені, нічим не захищені від людської наруги

серця? Твоєю волею знайдених на оголеному белебені розхристаних роздоріж людської юдолі? Блукаючих у велелюдному сонмищі? Обкрадених, обсміяних, оббріханих і не дав їм пропасти, прихилив одне до одного. Знати - чиясь гаряча, безустанна молитва ублагала Твоє безмірне милосердя!

Світе милий, потічино моя, яруже Зміїний, царівно польова! Просіть того, що в скалі сидить: може він зглянеться і перекує на своїй наковальні в камінь навіки?!

Німо ярів біль. Звільнивши уста від її руки, лагідно мовив: - Зайду. Чом би мав не зайти? Кого ще після всього боятися маю? - Йьой, сусідонько-голубонько, не гнівайся! Я знаю: ти догадався і закрила твої

вуста, щоб не впало слово! Я боялась, що вони замовкнуть, бо зробились холодні як камінь, а очі вмирали на отих хрестах! Боже, який ти, дитино, роздягнений!

Вже сидячи під розмальованим ґанком за чисто застеленим світлою скатертиною столиком, пошановуючи себе домашньої готовизни трунком з глоду, вишень, малини, дерену, калини і ще цілого тузіну зела, приповідками припрошувала пошановувати той трунок, вибачливо просила прощення за мимоволі вчинений біль.

Я клявся в прощенні. Ледь захмелілі, сіючи зернинами слова, дослуховуючись - чи падають вони на чисті

роси, гостилися. - Мой! Який ти в дідька моцара? Тримаєш той наперсток недопитий вже цілої

півднини. - Ая! Ще не вечір. - Я - жінка і то! Ну, то вже пошануймося! - До дна! - Гай, най буде до дна! «Бо після нас, нас не буде» як казала вуйна Рогантиниха. - Се та, що з Аргентини без пересадки прямо на Сибір? Ая – вона, бідна! Бери закусюй. Чо сидиш як нині приведений? - А певне: се скільки ми не бачились? - Йьой! Най то зозуля рахує, бо враз будемо старі. Чому не їж? Що, не смачне? - Ая, дуже смачне! - Де ти ще поласуєш, як поїдеш? Там? І враз замовкла. - Де «там»? Ти хотіла спитати - чи вміє моя москалька готувати? Боїться глянути, киває головою. - Як є з чого, то ще й ліпше! - Та де?! - Завітай у гості! - Ніби то - близький світ! - Не за Тобол-рікою. - Ет! Нащо знов про те? Пошануймося? - Пошануймося! - По повному? - По повному! - Щоб доля не цуралась! Кришталева чаша, срібнеє дно! Будьмо! - Будьмо!.. Ти пам’ятаєш моє весілля? - Трохи. - М-м, трохи! Мені не було ще й сімнадцяти… Отець декан сварився, форкав як

норовистий кінь. Вимоцовував з нас усі «отче наші», «ранні», «вечірні», «помилуй, Боже», що за чим співається на службі Божій в неділю і на великі свята, який коли піст! А ми на

9

колінах виспівували і завмирали, як хмурилось його лице. І, нарешті, благословив на заповіді і пошлюблення. Василько дорогою додому сміявся. Каже: «Що він собі думав? Ти ж не в монахині збираєшся і я не в семінарію! Виспівуй йому всі акафісти! Добре, що ще не питався, що казав на казанні ще позаминулого року!»

- Де зараз твої сестри? - В Коломиї. - Знаєтесь? - Приїзжають на ті дні… - Ходете туди? Нащо зірвалось те слово?! Хотілося втікати геть! В світ за очі від німих плачів

голосінь, борозен незагоєних ран, невблаганного болю, що вихлюпували її очі жагучими жаринами на мої долоні. Перекидав з долоні на долоню, обпікав вже вкотре обпечені серця, дмухав на них, студив, притамовував лагідно її болі…

- В нас було троє дівчаток… - Ага. - А він так хотів хоч одного хлопчика! - Ну, певне… - Того ранку він був збентежений як ніколи. - Було чого - облавники сараною насувались. -І ти знав? - Чипів на сторожі ще з півночі? - То вже аж із тих пір? - Ет, що я? - А він не мовив про те ані слова! Вже на порозі гасила його, бентегу, шепотіла, що

вже буде в нас хлопчик. Осяяний радістю, горнув мене, а я обіцяла йому народити хоч півполутіпка…

-Не сталося, не збулося. - Пошануймося! - Пошануймося! За тих що впали! - До дна! - До дна! - За тих, що встали в залізні ряди і воліли полягти вільними! - Владико неба і землі! Не осуди їх карно! Я б змогла, я була, мой, моцна! - Що? Той півполутіпок виплекати? Щоб було кому вставати в залізні ряди? - Ая! Бо хто як не… Бухкаючи чоботиськами, повернувши в наш бік захлані очиці, посунули двоє

посіпаків з міліцейським десь, мабуть, на свіжу самогонку: «О! Видиш: банедеровці сошлісь? Гуляют!» - просичало оте «Розіпни!». … Їх було троє осиротілих дівчат. Ото, найстаршій Олині… «Гей! Розбігайтесь злії вороженьки, заквітчуйтесь гори й доли зелен-рутою,

хрещатим барвінком!» - виспівувала скрипка відчайдух музики Онкала-цигана, не даючи впасти з високости, піддержував гудінням контрабас.

«Ми тут! Ми тут!» - витанцьовували на цимбалах клевчики. «Йо-й, йо-й!» - сміялася флейта, витьохкував кларнет, шипів гусаком саксофон,

накульгуючи, ледь поспівав бубен! Захмелілі бояри, обнявшись за рамена наче римська когорта виспівували весільну

величальну. А ті, що під хрестами тішились сирітському весіллю і в повічній молитві душі їхні вимолювали в матері Божої родинного талану, гожих діточок, щедрої яр-пшениці…

Терор! «Розіпни!» Тут у близькому світі гологонорова ходачкова шляхта потоптувала ті хрещаті, ту яр-

пшеницю. Наростав нестримно дух непокори. Перші з тих непокірних вже цвіли червоними

маками.

10

Ще тієї ночі на крилах не втихлих, недоспіваних боярами весільних коломийок: «Ішов гуцул з полонини Та й здибав гуцулку, Сховав її під крилом Як когутик курку…»

Десь аж на загумінках затихало, глухло: «Чи я тобі… Тай не говорила? Коло мене… Бо...Гаврила…»

Ледь пригубивши з безмірної чаші повесільного трунку, вже відлітав не безтурботний весільний князь молодий Василько, гартований Гонта, боронити Срібну землю в когорті залізної батави Гузаря, не відаючи, що підступний Адольф ще з лукавішим кумом Йосипом вже подарували її Хортові.

Молода княгиня предвічною Ярославною благала всі сили неба і землі: «Захистіть, вбережіть, поверніть! Най і покаліченого!!!»

Вблагала. Чи надовго? На околиці Хусту, стримуючи вогнем скоростріла озвірілих гонведів,

відстрілюючись, його здесяткована чота губилася в неглибокому виярку. Піднявся, випустив ще одну серію і впав. В густих сутінках припізнілої ночі

присипаного камінням від сліпого удару гарматного стрільна за невисоким муром, під захистом якого займав позицію, дві безстрашні гуцулки й знайшли його.

Під ранок ще не старий мольфар в загубленій від стороннього ока в густому ізворі зимарці потовченого, безпритомного, обливаючись потом дужими ручищами обмацував, приплескував, натирав від голови до п’ят бурштинового кольору густим мастилом. Місився по животі, по ребрах, перевертав з боку на бік і не забував приказувати притихлим рятувальницям: яке за яким, скільки того чи того зела класти в закипаючу воду, в старім обплетеним густою сіткою з тонкого дроту горщику. Підбігав, куштував те вариво на смак, зливав з ложки долу, вдивлявся на колір, раз до разу припадав вухом до грудей. Завмирав з піднятими в гору руками, а по скам’янілому обличчю стікали ручаями сльози. Труснувши кучмою побиту вже інієм, кидався всім тілом, наче хотів прибити чи захистити від того падаючого каміняччя. Тулився губами, обціловував, висмоктував сантиметр за сантиметром хапливо немов цуцик хапав мізинці на руках і на ногах, гриз їх зубами, гарчав. Притомлено-знеможений присів на широкий відземок, відрухом руки дістав з-під широкої лавиці, на якій лежала нерухомо його жертва, гладущик, щільно заліплений коржем присохлого тіста. Зірвав його, наполовину пригубив і з заплющеними очима смоктав той напиток. З неохотою відхилив голову, мовчки, кивком голови припрошував затерплих в глухій безнадії дівчат:

- Мой, відданиці мої файні та моцні! Не погордуйте: закропіться! Бо зараз лусну разом з вами. Пийте, кому кажу!

Закроплювались цнотливо, боячись викликати його гнів. Мольфар упав на коліна в ізголів'ї потовченого, обхопив його голову руками і завив

голодною вовчицею: - Мой, легінику! Чуєш, мой? Я тя не пущу! Не ганьби мене! Чуєш, мой? Обізвися!

Не бійся: не з’ їдять оті відданниці! Най би вже побанували, пофондували одна на одну! Якось ми їх уконтектуємо. Ци то мало в нас, погрунях, файних легінів і без тебе? Га? Не муч ня! Прокинься, легінику гойний! Не ганьби мене бо, що повідаю як Петро приведе мене, поганьбленого та й скаже: «Осе, Господи, той мольфар нездалий, що обдарував, Гос, великим таланом о поміч не право покривджених. А він, з-попусту мазуриків, розтринькав го межи чужих молодиць!» «Фе, Петре, встидайся! Чо ховаєшся за мазуриками? Ци не твоя над ними воля? Ци мало маєш повновластей? Ану, лиш відступиси, най глипну на того нещьєсного!» Чуєш, легінику? Не пущу тя! Бо страшно поганьбленому. Се ж не перед присяжними. Як посмію стати до бефелю? Та й відмельдувати: де м дів той Божий дар? А

11

Він так надіявся на мене! О! То ти ще і фіглі показувати мені годен! Айно, айно! Бог наш милосердний! Але не мої няньо, вони як ні вхоплять за кучму, он глипне, видиш, того ялівцевого бука, мой, від його ласки всі мазурики лишуть роботу та будуть плескати в ладоні як то ті пани в Празі Карузові!

Враз підхопився на рівні, одній приказав підняти голову, а сам легенько чипіликом розтулив зуби, а друга вже капала прохолодне вариво.

- Не так! Не так борзо! По волі, помалу! Айно! Айно, доста! Ще не втих голос мольфара, почувся легкий посвист-стогін. Чи то був живий звук,

чи то тільки хотілося щоб він був. Мольфар знов упав на коліна перед гарно різьбленим в кутку хрестом. З опущеною

головою, з обвислими ручищами молився, каявся, дякував, випрошував милосердя для того потовченого.

Прикривши Гонту квітчастим ліжником, дівчата тулились одна до однієї й, знеможені, засинали під шепіт мольфарової молитви сном полохливих зайчат.

… На початку літа, пригорнувши щасливу Олину, не вірячи, що се - він Василь

«Гонта», а поруч вона, кохана, приголублені теплом рідної домівки, пили те скупе щастя, обережно, щоб зайвим відрухом чи мовленим словом не сполохнути ту заманливу гамаюн-птицю. Не вихлюпнути бодай хоч маленьку капельку тих хмільних медів.

Солов’ ї виспівували так завзято, наче хотіли притлумити те незатихаюче: «Затрембітай, трембіто, Та й по всьому світу, Що полягло там сорок тисяч Молодого цвіту».

…В далеких світах амбіційно-огидний виучень сіцілійської мафіі Муссоліні

розпинав Абіссінію. Десь на Апеннінах Каудильйо з Доларесою верещали «Нопасаран!» Кумувалися Йосип з Адольфом. Гонорове голе цуценя Ридз-Смігле, надіючись на бульдожину з-за Ла-Маншу, сукало обом кумам дулі. Гальським когутиком кукарікав Петен на курнику лінії Мажіно. Заморський напівжид, шахрай над шахраями підраховував: скільки центів зашахрує на тому гендлі-гешефті. Два гауляйтери, поділивши бариші, облизувались раді, що обдурили оден другого, ховаючи за тим пактом терор. Терор. «Розіпни!»

…Теплого вересневого надвечір’я, поцілувавши дівчат-близнят, ніжно вивільнював

голову з ласкавих лебединих обіймів. Жагучим дотиком вуст гасили розпуку розлуки: вона ж бо тупою пилкою по живому невблаганно розпилювала їх.

Із двома побратимами, ще весільними боярами, вже майже посвояченими, ще раз низько вклонились терпко застиглим сестрам. Тінями губилися в густій зелені. «Ой, світи їм, місяченьку та й додому, доріженьку, і ти, ясная зоря…»

А хто мені правду скаже: Де повстанець в бою поляже? Та, гей, де в бою поляже? Скаже та, гей, Хто покаже ту місцину Ще й похилену калину? Та, гей, ту місцину І калину та, гей. Там, де хрест високий, Березовий, одинокий Та, гей, кароокий Лежить та, гей.

Ой, буде тих хрестів березових, тих місцин без хрестів і без калини! Хлопці, алярм! Гей, вставайте!

12

Вже найвищий час, Наступають на три шляхи Вороги на нас.

…Запліднена валькіріями-друїдесами, трутизною, надвишістю зігфрідів з нібелунгів,

повічним тевтонським гоном «Drang naсh Оsten», підкована масоно-розенкрейтц-маячнею аберменшів, закована у панцир заліза квадрига нацизму в ревінні «Зіг хайль! Розіпни!» баввоніла край неба.

З другої сторони чепіла, лізла насувалась тим таки гоном, гнана до останнього моря, запліднена нащадками чингізів місиво-ошкуйно-розхристаних племен, освячених маячнею цезарицького месіанізму, ховаючись за мошкарою такого штибу розенкрейц-вселенського пролетарського раю, підступало чудисько русизму.

І станеться. І зійдуться. І заревуть «Розіпни!» І буде падати тая лють на ясні зорі, на тихі води. Лють, якої, мабуть, у

найстрашнішому закапелку пекла годі знайти. І, поки один доскочить хоч до Уралу, а другий - до останнього моря, будуть топтати

гусеницями танків, випікатимуть вогнем напалму десь ще заховану зернину яр-пшениці, підриватимуть тоннами динаміту найменший корінець зелен-рути.

Щоб від Сяну до Дону вже більше ніхто, ніде, ніколи не посмів стати на перешкоді творцям нового ерзацпорядку чи суперщасливого люмпен-гегемонізму!

…- Хто тебе просив совиним зойком невінчаних дівчат нівечити той пошанівок?

Чом не з тобою? - Але ж той чорний котисько і досі. - Так як і той день? - Ах той день, той день… - Карайся! Годі того ґвалту! - Мусиш, бо живий. - То прихили мені край неба, бо впаду. - Невже більше нікому? - В них не такі руки. - А мені хто? - Доста! Це безкінечно. - А той подзвін? Сандромох, Биківня, Вінниця Лонского, Катинь. - Глухі ж бо. - То внуки почують. - Не маю хисту. - Карайся тим уже сам. - Смієшся? - Ні, плачу. - Але ж плач не дав свободи ще нікому. - Ага. Вже не буду. … Командир особливого Рогатинського надрайону терміново вислав в терен Гонту

заступити коменданта залоги згартованих дивізійників постою номер один. Постій номер перший - похідна радіовисильна і портативна похідна друкарня з обслугою таборували в рідному селі Гонти.

Під вечір, прибувши з двома нерозлучними побратимами, вже свояками, вислуховував детальні рапорти «Косаря», старшину заступаючого захворівшого коменданта «Гака», Гайового, провідника теренової сітки ОУН, Пильного, старшину Служби Безпеки, Бігучого, підстаршину вістунів.

- Отже, з вашого рапорту, друже Косар, залога має п'ятнадцять легких скорострілів і шість важких, два піхотні міномети і десять боєкомплектів до них, сім фаустпатронів, одну протипанцерну рушницю з боєкомплектом, сто тридцять п’ять автоматів, сто двадцять

13

п’ять крисів, шістьсот двадцять ручних гранат. Люди з обслуги, окрім шмайсерів, всі при бічній зброї. У багатьох стрільців вона теж є. Стрільці добре обуті, одягнені, дисципліна бездоганна. Дякую Вам. Ваша боївка і всі клітини сітки в доброму стані. Дякую Вам, друже Гайовий. В розрізі двадцять - двадцять п’ять кілометрів ваші стежі, друже Бігучий, не виявили загрозливих скупчень облавників. Дякую Вам. Шлях на відтинку від Торок до Котиків - ваша парафія, друже Пильний. Свічкогас засвітив вчорашньої ночі на Торках студебекер-пеленгатор. Паламар на Котиках дзвонив по другому вже сьогодні вранці. Похваліть їх! Отже, надіймось на гостей. Друже Бігучий! Терміново висилайте вістунів до постою №4 і №6. Ви, друже Пильний - своїх хлопців. Окличній відповіді ви чули з рапорту Пильного з наказом цієї ночі і наступного дня бути готовими до акції карно. Детальні інструкції вони мають. Ви свої теж. До чину!

І старшини, віддавши честь, вийшли. - Ви, друже Косарю, негайно подвоїть стійки! Без шелесту об’явіть всій Залозі і

«вечорницям»: з цієї хвилини Залога в пасивній акції. В критичний момент ви з вістунами Бігучого і людьми Пильного з «вечорницями» відходите. В безвихідній знищуйте все, в першу чергу документи. На «вечорницях» є курєр головної команди. Він знає всі подальші можливі маршрути. До чину!

- Васильку! - порушив причаєну тишину в середній свояк Марко «Ціп». - Ти собі можеш командувати!

- Ая, він же ходив до штуби! Не те, що ми, тільки в коридорі товклися на Магурі. - докинув наймолодший Михайло «Билинь».- Я й кажу: пора вже й за дробинку щось кинути.

- А я й писок у щось умочив би! - Добре, хлопці! Зараз обійдемо стійки, заглянем на «вечорниці». Там повно

поштарів-кур’єрів відбирають готову продукцію. А то – переважно, молоді дівчата. Ти, Марко - одна нога тут, друга там. І щоб духу їх в момент там не стало! А заодно оглянеш позицію на тому куті. Ти, Михайлику, махом знайди Гайового і Боже його борони, як якась із тих голубок пропаде! Будете мочити писки у «Пильного» за столом! А, наразі, дайте хоч закурити! Смалете, батяри один з другим, а комендант має дим лапати.

Смакуючи запашним самосадом, в голос розмірковував: - Тут щось не так. Як вам подобається оця карузеля? - А конкретно: що ти маєш на увазі? - насторожено запитав Марко. - Та цю ж тишину, туман-жичку. «Вечорниці» вже третю неділю сидять як у Бога за

пазухою. Чистий терен від облавників. - А тобі що, музики забаглося? - Ая! Десь в житі музиканти мусять тут близько бути. - Але ж Бігучий! Хіба ти не довіряєш? - осудливо видихнув Марко. - Вірю, вірю я! Чого ти визвірився? Тільки вони всі тут знехтували залізнецею. - І ти думаєш? - Саме так. Саме так, Михасю! Пішим вимаршем чи на студебекерах їх і сліпий

побачить. А поїздом… Тут же півтора кілометра - мах і вже тут. Ось в ці хвилини вони може вже на марші, відпочивши за мурами цукроварні. Чи тільки висідають? Дідько їх знає.

- Але ж там в команді знов Михайло! - Команда має тут довірених людей і вас, мої архангели. Співали перші півні. Різко холодний подих вітру люто розривав на шмаття густі

пуховики тумана. Гвалтовно гнав наче нагайна потреба сонного вуйка з теплої печі. Вимітав з усіх темних закутків сонного села. Легкий морозець підтюпцем в слід межував свої права.

«Вечорниці» витанцьовували за мурами трьох дворів, що городами хапалися край лісу з трьох сторін ймовірного нападу. Залога обсадила добре облаштовані позиції. Четверта від села була густо замінована. Дві позиції дуже невигідні для наступу, а ще гірше - для відступу, обсаджені пробойовими чотами, підсилені боївкою місцевої сітки і вістунами Бігучого та людьми Пильного, під командою якого мали забезпечити всі можливі чинники критичного моменту.

14

Гонта по дорозі допроваджував кожну родину з тих дворів до їх родичів, гасив їхню тривогу, зичив тихого храмового празника і дійшов до рідних воріт. Рипнула хвіртка і двоє завмерли в обіймах. Отямився, підхопив на руки, вже в сінях гасив жіночу голосну радість:

- Тихше, Олинонько, дітей же сполошиш! - Йой! Вони ще з вечора чиплять при вікні. Ото, сліпий! Не бачиш? Радісний лемент «Татко, татко!» перервав недомовлені слова. Підхопив всіх трьох як снопики, горнув, голубив, цілував голівки, ручки-рученята. Бездушний біль пік всю живу силу, всю гартовану міць молодого чоловіка думкою:

«Як вберегти, де заховати безцінний скарб скарбів, дарований Богом?» Чисто вибілена, вимита, охайно прибрана світлиця світилася щирістю гостинності з

роду-родів, припрошувала гречних поціновачів гостин: «Не обминайте! Заходьте і вдень, і вночі!» Віншувала гостей Божими образами на чільній стіні, Тарасом, Іваном, козаком Мамаєм, замаєних рушниками. Широким дубовим столом, застеленим білим обрусом, перетканим впоперек борозенками візерунків, густо засіяний тарелями, поливянками домашньої головизни: вареної, пареної, печеної, смаженої в компанії бокатого барильця хмільного трунку.

Вабила спокоєм встелена білизною, майстерно вишитим орнаментами-оберегами, широка дубова постіль. Берегиня дитячих таємниць з розмальованим комином п’янила щемом домашнього тепла, затишком, спокоєм і хвалилася:

«Ой, зелене жито, зелене!», «Шануймося, бо багато нас є!» - Васильку, дівчата! Годі вже вам! Відпусти вже їх! Зніми хоч те залізяччя! Збурили

мені постіль, гірше скажених щельцов. Дарино, Іринко! беріть чоботища і, поки тато вмиється, або ні: дістаньте ті нові, бо ці - сама вода. Галина, Гануню, Галочко моя! Біжи в ту хату і неси таткову сорочку.

- Котру, мамо? Ту, що ми самі вишивали? - Ту, ту. Ви ж так чекали, так хотіли побачити: який то татко буде гарний у вашій

сорочці! Вмивався, відмерзав: - Олинонько! Котра це так щедро обливає мені голову? Іринка? Або ні. Це вона з

рушником витанцьовує. - Йой, люди добрі! Оце маю чоловіка! Подивіться на оце мокре одоробало: оце так

татко, дітей не впізнає! - вдавано гнівалась. Дівчата вмить віддали матері рушник, сорочку, розмальований кухлик і вихром

закрутились довкола: - Вгадай! Вгадай! - дзвіночком бриніли дитячі голоси. Мокре одоробало, присівши навпочіпки, розмахувало руками, хапаючи одну, другу,

третю: - А! Це ти, Даринко? Е, ні! Це - Іринка. - Не вгадав, не вгадав! Це – я, Даринка! - підсміювалась Іринка. Даринка, Іринка, Даринка і мала Галочка-Гануня… І вже купка невелика - знов на

постілі довершували зустріч, забаву, ритуал. - Боже, який ти добрий! Чим віддячу тобі за ласку? За те живе, мерехтливе щастя,

яким так щедро обдарував? - Олинка очима, серцем бажала навіки закодувати той живий згусток щастя і радості.

І билась чайкою думка: «Чи будуть ще такі зустрічі?» - Гануню! Тобі нині починати молитву. Гануня: - Я, Господь Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі… Дарина: - І не будемо мати інших Богів, крім тебе… Ірина: - І визволиш нас із Московської... Гануня:

15

- Молимось і дякуємо Тобі одному і просимо: Збережи нам татка і мамку і всіх добрих людей.

Дарина: - Бо твоє царство світла, правди, слави і волі завжди і навіки… Всі разом: - Отче наш… … Хрестила засинаючих дітей, пошепки випитувала: - Чи надовго прийшов? Де стелити? І зойкнуло:

«Біла постелина порохом припала, Дротяна нагайка біле тіло рвала…»

Бо він вже влягався на широкому ослоні одітий, обутий, прилаштовуючи зручно автомат, вибачливо всміхався, гасив її жалі.

Мовчки присіла, поклала його голову собі на коліна, ніжно пестила, дослуховуючись тиші.

Тихо в хаті. Лиш цвіркун доспівував свою нічну зміну десь під припічком. … Зоріло. Надворі ґвалтовно залементував Куций. Сполоханою птахою припала при вікні: знаний тільки їй перестук в крайнє вікно

розбив важке жорно тривоги. Вже не її Василько, а чужий Гонта холодною рукою відхилив її в сторону і сам відчинив двері.

Разом зі свіжим протягом впало, розірвалось, оглушило дике, огидне «Розіпни!» В сінях Пильний пошепки доповідав: - Постій четвертий атакований батальйоном піхоти і легким панцерником. Наші

«вечорниці» беруть в кліщі чотири панцерники і дідько їх знає скільки піхоти. Шостий мовчить.

- Дубий і Бокараші готові? - Так. Ти думаєш тільки там? - В даній ситуації це все, що лишилося. - Не найкращий вихід. Маєш ліпший? Все, атакуємо одночасно з трьох позицій. Збирай свої манатки і

щезай з ними горі поза циганську кузню через Баскачку, а далі - Гадючим яром! - Але ж там і дідько роги обламує! Не те, що люди! - А, най то шлях трафить хлопа! Ти що, балярин поведеш? Май розум: москалі ліпше

вміють обламувати роги, ніж усі чорти разом узяті. Не оглядайся назад Лотихою! Все друже, дообнімаємось колись, гайда!

Регулярні частини червоної армії майже не брали активної участі в поборюванні

визвольно повстанського руху опору. Частини УПА, по можливості, старались уникати сутичок з ними і перші ніколи не нападали. Шерегві вояки-фронтовики і середня ланка старшин, переживши криваве місиво війни, в переважній більшості не мали охоти гинути знов. Свіжі, рекрутовані з молодняка, добре не вишколені частини не приносили бажаних наслідків. В зударі з відділами УПА вони розбивались наче крихка філіжанка об камінь, але як провокативно-злісна пропаганда чортополохом проросла в серцях матерів з-понад Дніпра і Дністра, бо в однієї сина вбили бандерівці, а в другої - москалі. Оце і був, і досі живе найстрашніший ужинок кремлівського русизму-терору.

Для тотального терору кремлівська камарилія дбайливо плекала внутрішні військові формації: ЧК, ОГПУ, НКВД, КГБ. Особливі частини цих формувань рекрутувались з безпритульних напівкримінальних підлітків, котрих саме ці доблесні чекісти і наплодили, по-звірячому знищуючи їхніх батьків: офіцерів, «гнилих інтелігентів», священнослужителів, непманів, петлюрівців, махновців, басмачів, дашнаків, мусаватистів і своїх троцькістів, бухарінців і різної масті уклоністів як класово чужий елемент. Виловлювали їх як гицлі покинених домашніх тварин по всій «необьятній родині». Зганяли в сякі-такі притулки, в кримінальні і напівкримінальні підліткові колонії. А там шкуродери з карних злодіїв із завихрених, розпущених комсомолок під наглядом педагогів а-ля

16

макаренко здирали з них рештки людської подобизни, виварювали, селекціонували нових покруч-яничарів.

Саме ці вгодовані, вишколені башибузуки безкарно чинили розбій над чеченцями, інгушами, калмиками, кримськими татарами і разом з поляками мордували українське населення Закерзоння. В частих боях з відділами УПА вони були не вельми вправні, але їх було надто багато. Вони мали вдосталь: амуніції, транспорту, модерних засобів зв’язку, добірної стрілецької зброї, панцерників, а, почасти і літаків.

З офіційних архівів КГБ тільки на теренах Івано-Франківської області в 1947 році кількість військ НКВД сягала 132тис. Чисельність УПА не перевищувала 2тис.655 вояків.

Село ціпеніло, прибите страхом. На околиці поза цвинтарем, збігаючи попід чагри

до Потоків, клекотів бій. Навальним вогнем Залога призупинила атаку. Горіли поцілені фаустами два панцерники. Внизу за Потоками пробоєві чоти, викинувши останні гранати, пішли в безнадійну рукопашну.

Саме в цю мить підоспіла сотня шостого постою. Гонта зняв з позиції дві чоти і дві резервні з наказом стояти на смерть, прикриваючи відхід «вечорниць», якщо ті живими вирвуться з того рейваху.

Розлютовані втратою панцерників гебісти, піднімаючи збіговисько стрибків, женучи його поперед себе, вовчою кічнею сунули на штурм поріділих позицій.

Зв’язковий вістун доносив: - Вечорниці живі-здорові! Вже за циганською кузнею! Четвертий панцерник перекинувся в стару млинівку: не видержав міст. - Михайле! Ти часом не прихопив? Бо тепер і я би у щось умочив писок. - Ов! А то що? Мабуть вовк здох, побачивши одиноку козу у лісі. - Ая, надійся! Дасть йому Марійка ще й прихопити! Вона й на Великдень труситься

як Гершко над куркою, поки нацяпає в наперсток. І де вона їх видирає такі маленькі? Я вже три рази їх викрадав.

- О, маєш файний гендель: прийдуть три варяти і наливай їм на дурницю повні пугарі!

- Що на дурницю? Вона й за гроші не наллє повні. - А ти, Марку, думаєш що він ліпший? Диви як скупо капає його «максим». - Певно! То яка жінка, такий і хлоп! - Хе! Ти що, маєш тут цілу фабрику від набоїв? - Ну, фабрику не фабрику, але тій купці наплюй повні пугарі! - Слухай, а він таки вмочив добре писок! - Та де?! - А ти хіба не бачив, як він безрозсудно пхався з фаустом до того воза? А ще казав:

до сповіді піду на вранішню. - Ет, розбалакався! Ти ліпше дивися, з чого хліб їж! Он, лента перекрутиться. Я ще,

хлопці, до півночі хлепнув собі добре. - І не стидно тобі, файний мені архангел? - Так я ж не в отця за столом! Хіба він мусить усе знати? - Приготувати гранати! За другим викидом Ви, друже Крига, Крук і Коник

наступаєте і пробиваєтесь на Чагри і через Бабу на Репужі. Старший Крига. Ми тут, друже Зозуля, держимо це крило і, по можливості, відходимо слідом. Все, до чину!

- Друже Гонта! - похопився чатовий Коник, - Але ж ви… - Чатовий Коник, годину карної муштри! Зголоситися о 22 годині до булавного

«Машталєра»! До чину! - Так є! Я маю о 22 годині зголоситися до булавного «Машталєра» на годину карної

муштри! - Васильку! Нащо так чорно караєш хлопця? Та ще й на Михайла? Та же той

Машталєр - ще австрійський цугсфірер! - Стрілець Ціп теж має охоту з Машталєром погомоніти?

17

- Хлопці! Ми раді будемо і цілу ніч з Машталєром гуторити, як докрутимо цю карузелю. Гайда, помаленьку! Відходимо, чуєте? Хлопці пробилися… Михасю, ти чого?! Марку, бери його на плечі! А ти? Марш кому сказав!

… Після обіду районна шайка емгебістів з недобитими стрибками зганяли людей на майдан. Біля церкви, там, де стояв хрест в пам'ять знищення панщини, попід невисоким парканом вони лежали горілиць понівечені, роздягнені, роззуті.

Перший – Машталєр. Він як і в бою і тут нікому не поступився місцем. Поруч примістився Коник.

- Батяре їден! Ремундо нещасна! Як смієш голоситися перед старшиною в такому вигляді?

- На Бога! Тихіше, вуйку! Розбудите хлопців! Он Ціп, Билень, Гонта, Горний, Вірний, Весна, Каламар… А дальше ще з

півполутіпка лежать собі тихо, зморені, гей би цілу днину молотили жито. Оте «вуйку», мовлене Коником, магією ласки перероджувало зачерствілу, зболену

натуру одинокого самітника. Не раз на постої в добірній компанії старшин-побратимів пожартовували з тієї

затятої самотності. Як завжди першим підбігав Коник, підсідав до ватри, розмахуючи руками волав: - Йой, хлопи! Сидите тут, шкірите зуби, а там Пильний має повну пазуху роботи! - Ов! А то чому у нього так завізно як у млині перед паскою? - Ади, стійковий Довбня злапав молодицю: никала тут зранку, видивлялася.

Заалярмував Пильного, ну а той протоколює: «Хто? Звідки? До кого? Ким? По що?» Хлопці, там така молодиця! Така файнезна! Ото дурний Довбня! Тепер той варят виварює з нею юшку. Вона, бідна, плаче, каже, що ніхто її не посилав, що вона сама по добрій волі. «Ага, по добрій волі тут винюхуєш?» «Чоловіче добрий! Чого ти до мене причепився і не даєш слова сказати?» Вуйку Машталєре, біжіть, дайте тому варяту в писок, бо вона так гарно обмалювала того спільника і, най мене грім лусне, як то не ви!

- Я тебе зараз, шойлику, буду малювати! Лиш допий той наперсток. Розхлюпуєш те добро, ніби його кури визбирують.

- Вже допив, гайда: малюйте! Але шкода тої молодиці. Ото вже раз женіться. Чи ні? Команда мала б зважити і гречно вивінувати. Ну, чого кривитесь як середа на п’ятницю? Хіба неправду мовлю? Скільки років чоловік ходив до школяри? З усусусами ходив? Ходив. До Берези ходив? Ходив. З буковинцями в Києві на Аскольдовій могилі був? Був. Тут є з нами? Е.

- То ти, лайдаку єден, хочеш послати мене ще й на Колиму?! - А то яким способом? -Ет! Що то ще зелене! Ти ще лоша, а не Коник. Ви тут вівкнете «Віват», команда

вивінує, молодиця пошанує, приголубить. А москалиська, гай фурт, маєш, Мошталєре, весільну подорож аж до Магадану безплатно!

Завжди після таких пересміхів Машталєр обходив стійки, вибирав наймолодшого вкладав його спати, прикривав своїм плащем і вистоював всі зміни аж до ранку. І було йому добре з казками, з колисковими. І був він, і були сини і було йому добре…

- Кажи вже: чого прибіг? - Ну, та карна година… - Нема ради: мусиш відстояти! Он вже стоїть околіт в моїх чоботях і плащі. Я й

патик замість автомата припасував. Ну, то ще маєш півтора години. - Най буде. Лиш відпустіть на хвилину. Чи вам шкода? - Кого? Тебе? - Ні, грошей. - Ти, хлопче, зовсім на голову заслаб? Які гроші? - А на парастас? На свічки? - Ніби по тобі ще хтось парастас замовить!

18

- Ото ж я й хочу побігти, щоб не замовляли. - Цить мені! Щезай! Он Гонта йде... … Двоє стрибків, один з відром води, другий віником обмивав обличчя, в котре по

черзі тикав дулом нагана старший опер районної шайки Дикунков і зловісно шипів, випитував перестрашених селян, котрих підштовхували на ті оглядини:

- Что? Не узнаєш, старая? Смотрі! Чево морду воротішь? Ето твой ви…? Федя, виколі етому глаза! Ішь как смотріт!

Федь Форнальський, домашній конокрад покруч штемпельована, в 1940 році за крадіжку МТСівських коней карався десь під Бердичевим в рідних обіймах «визволителів», котрих так довго вичікував, вивішуючи червоні фани поночі напередодні першого травня. При німцях лютував фольксдойчер Франц Фінгель в компанії молодчиків зондеркоманди, винищуючи знаних активістів ОУНівського підпілля. І зник десь з недобитими ковпаківцями. Тепер ось - лейтенант міліції.

- Не смій, паршивцю! Не смій! - І стара Сойчиха тигрицею кинулась на Форнальського.

І впала. І занімів майдан. О! Старший опер вміє добре стріляти! - Попа сюда! - заверещав. З-поміж селян вийшов священик. - Слушай ти! Поп, твою …! Еслі утром етіх нє будєт на месте, прістрєлю все твоє

кодло вместє с тобой. Ясно?! Чево молчішь? - Ти сказав. - мовив священик. Добігав покалічений день. Вмостившись на селянські фірманки, поспішали із-за дня

до районного притону енкаведисти. Вечоріло. На цвинтарі дівчата, тамуючи плачі-голосіння, вивершували нову чималу

світлицю. Підпарубки з неполохливих підносили ті дівочо-жіночі надії, клали на розстелені

рядна. Старші жінки обмивали, одягали в чисті, вишиті буковинки, причісували буйні голови.

- Йьой, людоньки! Що ви робите? Та ж завтра москалиська ксьондза заб’ют! - лементувала в темені якась жаліслива, запопадлива молільниця. Хтось тут таки збирався втихомирити.

- Не чіпай баби. Нехай іде. - А то пощо вона тут репетує? - Не чіпай сказав! Шкода баби. - А то чому? -А як завтра заб’ють ксьондза, то кого будемо ставити на його місце? - Ану, лиш тихо там! Тим часом домівка була готова, свіжо-ялинова постіль застелена, стіни завішані

рябцунами, закосичені хрещатим і калиною. Підійшов священик і декілька старших чоловіків. Замерехтіли вогники свічок,

запахло ладаном. Старші чоловіки обережно на рушниках опускали на постіль притомлених, захмелілих за храмовим столом гостей. Двоє внизу біля постелі припасовували кому ногу, кому руку чи голову, допильновуючи, щоб не мулько було їм лежати.

Дбайливо вкрили їх. Наглухо закрили вікна й двері. Три хрести високі березові поставили на сторожі. Старий Коцюба підносив кожному по михайлику терпкого вина. Дві його невістки, свіжі вдовиці, на великих тарелях обносили хлібом смажениною шинкою, празничним солодким. Був же бо храм святого Михайла.

Розходились. На селі хтось підпилий дратував собак. На цвинтарі тиша .Ніч… …- Я не була там і на цвинтар мене жінки не пустили: «Отямся, дитину носиш! Не

можна тобі туди!»

19

На другий день перед обідом налетіли ті песиголовці, але без Дикункова. Зганяли людей до Мордкової пивниці, били. Побили й священика. Понівечили могилу і порубали хрести.

Дохоронювали стрибків. Бо своїх енкаведистів забрали ще ті облавники. Поночі хтось знов поставив ті хрести. Казали, що Карольцьо замінував їх. Третього дня налетіло їх ще більше, обложили село. Форнальський привів цілу

шайку на подвір’я. Вигнали нас з хати в чім були. На цвинтарі прогриміли вибухи. Зчинилась стрілянина. Посіпаки кинулись туди.

З нами остався один з виду неруський. Взяв за руку Гануню, виглянув на вулицю: - Чево ждеш, хозяйка? - мовив пошепки. - Собірай бистрєй вещі, сколько можетє

тащіть. Іді і ти, мала. Одін чорт! Мабуть, великої душі була мата в того узбека чи хто він там був. В Тернополі нас запакували в телятники. Ет! Не махай рукою. Вас теж не в люксусових вагонах везли. Знаю. Але ж ви самі

чоловіки, а тут жінки, чоловіки, старі, молоді, малі діти, хлопці, дівчата, наче цілий жидівсько-циганський кагал.

Суха пайка: триста пядесят грам хліба, десять грамів цукру, два-три заржавілі оселедці, відро не завжди гарячого кипятку і три відра холодної на шісьдесять душ. Зрідка на більших станціях - черпак чумизової юшки і такої ж червоної ріденької каші, іноді заправленої старим риб’ячим жиром.

Півтора місяця колотився той кагал в телятнику. Кинулась нужа, хвороби, особливо дизентерія. Вимирали старі, а найбільше малі діти. Через добу серед ночі, десь на глухому перегоні те пекло на колесах ставало на «саночистку». Поспішно бігали конвойні. Ледь відсунувши двері з криком «Бистрєй, бистрєй! Мать-перемать! Вилівай, вибрасивай!» Тільки добирали ще кращі зразки великого руського.

Куди? Кого і нащо? Від Тернополя і до Чити - вибрасивать і вилівать… Спецпоселення п/я 351/20 - червонопрапорний ударний ліспромхоз імені Берія,

розташоване при березі нижньої течії річки Вітим, ласкаво прийняло наш етап в особі коменданта Гіллякова і директора Юнімана з асистентами.

Один із асистентів вияснив нам наші права безтермінових спецпоселенців: «Право трудіться на благо родіни, безпрікословно виполнять все указанія работніков комендатури, а также бригадіров мастеров і прорабов! Дважди в месяц лично являться на регистрацию! Без разрешения комендатури нє отлучаться за прєдєли посєлєнія! За нарушеніє правіл повєдєнія віновниє несут наказаніє сроком от 5 до 25 лєт каторги!»

Тут таки видавали картки з цими правилами, п’ятдесят рублей на працездатного, валянки, бушлати, ватяні штани і рукавиці, десять рублів без одежі на утриманців.

Директор сварився з Гілляковим: - Ну, какіє ето рабочіє? Іх надо целий месяц откармлівать. Ми подавали їм в главк

заявку на партію рабочіх. А ето! - Ну, вот і прінімай! - У меня плани, ліміти! - Ето твое дело! Нарешті комендант ще раз нагадав нам, що «труд на благо родіни - ето дело честі,

доблести і геройства». Троє суток на обустройство і на роботу марш-марш! Нарядчики з бригадирами гуртували бригади, відраховували по двісті душ, називали

номера бараків, викликали прізвища комендантів тих бараків. А ті з погордою виходили з юрби цікавих спостерігачів. За третім прізвищем пролунало:

- Гдє, ти там шляєшся, Ліщініха? Старая карга! Оглохла, что лі? Мать ...! - Чаво орьош, сосунок нєдодєланий?!! Здавалось тим ласкавим перемовам не буде кінця. З-за спин передніх мені не було

видно тієї «старої карги», але саме прізвище, а, тим більше, голос вразив мене як грім з ясного неба.

20

У баракові, розміщуючи нас по кімнатах, які щойно були позначені на купках дошок для підлоги, вияснювала:

- Підлогу, перестінки, кухні, щілини в стінах, столи якісь, нари чи ліжка зробите самі. Двері із одвірками, обаполи на перестінки, цегла і залізо для кухонь - ви бачили оті кучугури снігу? Отам вони є. Магазин ви бачили, як ішли сюди в 26 барак. Вода - вхід з причілкової стіни магазину, а ще ближче - сніг. Вогонь в середині не розпалювати. Поки що в тамбурі ви бачили великий котел, там є кипяток. Можете придбати примуси, деяку посуду, ложки, миски, якщо в кого є багато грошей. Починайте! В першу чергу, облаштовуйте кухні в кімнатах і груби, бо замерзнете. До роботи, людоньки, до роботи! Не дайте собі пропасти і най вам Бог помагає!

Йьой, що там творилося! Ще в якій сім’ ї були чоловіки чи молоді хлопці, чи дівчата, годні до роботи. А що мали робити одинокі жінки з малими дітьми або старі? Цемент і пісок лежать під дошками.

- Не йойкайте, не йойкайте, бо ніхто вам не поможе. Спішіть, бо поженуть на роботу, тоді ще гірше буде. Все, все! Відчепіться від мене, я ж така поселенка як і ви. Чим можу допомогти вам? Зараз виділіть і наперед будете виділяти двох днювальних. Чужих і малознайомих в барак не пускати. У виміни і всякі гендлі-торги обминайте! На роботу домашнього пристойного одягу не вдягайте. Хусток, кожушків чи там ще що не вдягайте, бо обдеруть. По одному ні в магазин, ні по воду, ні по дрова не ходіть, особливо молоді дівчата! Тут на новеньких на кожному кроці чигає всяка нечисть кримінальна. Вся адміністрація всередині поселення - кримінальні злодії, на роботі теж. Тут, окрім вашого етапу, в шістьох бараках живуть люди з Прибалтики. Ще в двох бараках люди з середньої Азії: казахи ,узбеки таджики і всяка збиранівка. Ще в пятнадцятьох бараках там живуть сім’ ї власівців. Ще у двох - сім’ ї з бригади якогось Камінського із Брянщини. Ще в десятьох - сім’ ї поліцаїв, старост, бургомістрів і всіх тих, що співпрацювали з німцями. Ще в п’ятьох всяка злодійська збиранівка з малими термінами висилки. А понад самим берегом, бачите оті халабуди-шанхаї? Там вільновідпущені, що тут поселились і нікуди не захотіли виїздити. Туди ніколи не ходіть! Там самий найстрашніший притон-маліна. Запамятайте це добре, як хочете якось вижити тут! Одним словом, поживете, самі дізнаєтесь про все.

І, нарешті, підійшла до мене з дітьми, жива-живісінька, гомінлива, гостра до робити і до слова наша вуйна Ліщиниха Рогантиниха, як казали на неї в селі. Ти що, забув?

- Ну, хіба мені в голові трималося-пам’яталося? То старі все брали собі в голову, а ми, вітрогони, мали свої клопоти.

Їх з дочкою вивезли весною 40-го року ще за перших визволителів. Вона з дочкою

вернулася перед роками з Аргентини, ото попала з-під ринви і на дощ. І вижила. Недаром казали на неї «шандар-дівка, чудо!»

… То було десь уже по всіх війнах. Відбувши всі терміни в таборах інтернованих

січових стрільців, наївшись заробітчанського хліба в Східній Прусії, в селі казали «на Прусах», Гнат Ліщина (в селі казали «задиркуватий когутик Гнатко Ліщини») прийшов додому. Стара з перекошеними вікнами хата, розхристаній хлівець і така же стодільчина і все подвір’я, таке колись рідне, що не давало йому пропасти в круговерті воєнного лихоліття, прибило його ворожістю здичавілого запустіння.

Але не такий був крихкодухий Гнатко, щоб журитись тим запустінням. - Йьой, сусідоньки! - хвалилася біля криниці мати. - Нинькі рано, лиш зачьєлам

місити тісто на хлібець, аж рипнули двері, глипнула - а то синуньо мій. Кара моя Божа невсипуща! Живий здоровий і не покалічений! Пригортаю до грудей, цілую, плачу, а він, урвитель, каже: «Ненько! А де той макогін, що Ви гналися за мною як я тікав до усусів?» «А то нащо він тобі?» «Та то вже ліпше макогін, ніж тісто. Тепер ще й Гнатком у тісті дівки будуть дражнити. А, як піду яку сватати, то й скаже: «Піди Гнатку, най бровко тісто оближе.» «Ет, - кажу, - мав бись стільки гризоти! Зараз стільки тих відданиць понаростало.»

21

- Ая, ая! - загомоніли жінки. – Ади! Лиш на нашому закапелку ціла копа. Мав би чим журитися такий файний парубок!

- Кумонько Насте, женіть го борше! Доста Вам, набідувались: самі та й самі. Бо зв’яжеться з тими, що знов вивішують фани за Україну, то хоч невістку будете мати!

- Ая, ая! Дав би Бог, аби лиш добра була! Чула, сусідоньки, в неділю біля церкви бідкалася Бандуриха: «Йьой, -каже, - моя дівка чисто зварювала. Зганьбили нас на все село!»

- А то що їй сталося? - Ади! Сватів присилав Мерінчиків парубок з Городища. - О, та то, мой - моцні газди! - То ті Мерінчики та й парубок без ніякої ганджі. Вона вибігла, заперлася в коморі і

кричить звідти: «Не піду до тих Мерінчиків і решта!» Ото встиду нам наробила, на нашу голову!

- А, певно кажу: чом би мала йти за Мерінчика? - А то чому? - Ніби Ви, кумо, не знаєте? - каже Грабиха, - та же вона вичікує Ліщининого

парубка. «Агій на Вас!» - Розгнівалась Бандуриха на того вітрогона. - Йьой, сусідоньки, дайте собі спокій з тою Бандурівною! - Е, кумо, не кажіть! То файна харіта на вроду! Та й до роботи вогонь, шандар- дівка! - Ая, ая! Скаже синуньо мій: «Ненько моя рідна! Мало мені одного шандаря в хаті?

А як ще й та, буде цілий постерунок! Файна мені господарка буде з Вами!» Перед Покровою пішли Гнатко з Галиною на палибаню: просити пані матку їмость

заступництва, бо ж була їмость хрещеною мамкою Галині. Тут таки й покликано Андрія Бандуру.

- Пощо, Андрійку, - лагідно повів розмову отець Декан, - посміховисько творите з дітей? Ціле село сколотили, гей би перед виборами до Сойму!

- Та я, панотче, файно перепрошую! Але то - моя дитина, моя воля! - Я у тебе, Андрійку, ні дитини, ні волі не відбираю. Лиш прошу: гонор свій сховай

трошки за пазуху! А не хочеш, то слухай: не допущу до сповіді і не дам причастя! Се - моя воля. Бо гріх великий таких гречних дітей робити нещасними на увесь вік. Побійся Бога! Хіба не чесного роду-племені оці діти? Що маєш злого? Адже не заволока цей хлопець. Ріс же на наших очах. Фе, Андрійку, встидайтеся! Віявся по світах. Коли б ми так уже раз всі разом завіялись, то був би той світ нашим світом.

- Та я, панотче, файно перепрошую... - Ти, Андрійку, не мене перепрошуй! Ти Бога проси, щоб благословив наших діток і

дарував їм волю, мир та злагоду. Біжіть, дітки, біжіть та шануйтеся там! Чекайте, Андрійку. Пані матко, чи годиться рідного кума без пошанівку відпускати?

- Йьой! Та то з пошанівку треба було починати, ото мудрі хлопи! По різдві Бандуриха зеленіла, але весілля було гонорове. Ліщиниха продала пішак

поля і ні на крок не поступилася сватам. Перед весною Гнатко продав у заставу три морги грунту, підписав контракт з агентом еміграційної служби Канади і об’явив отетерілим жінкам:

- Все! Завтра їдем до Канади! Доста мені тих Бандур, Мерінчиків, Балагурів, Мазурських, Осадників, Шельцов! Рецежув. Мав я їх десь там в тих штанах, околотники, пічкурі нещасні! Ади, ні кооперативи, ні нової читальні їм не треба! В стодолі, в поросі, в соломі виросли! Я їм покажу. Я сам читальню нову побудую. Сад громадський закладу, лобуряки нещасні, когути! Доста, ненько моя рідна, не хапайтеся за макогін! А ти, Галинонько, не здіймай рейваху серед ночі на палибанії! Маєте тут, ненько, сто злотих, півморга поля, корівчину - до зими якось стане. А на Різдво будете мати повний капшук долярів. Конину, бузівка, віз, борони, плуг віддасте завтра після обіду Гершкові. Не побивайтеся, не плачте, ви ще в нас молоді. Та й не на вік їдемо, років на три-чотири саме більше. Чекайте, підождіть кричати! Хату нову треба будувати? Стайню, стодолу треба?

22

- Йьой, кара моя Божа, вороже мій лютий, бідо моя невсипуща! Він буде присилати гроші! Він мене, безстидник, віддає заміж, ніби я можу забути!?

- Ненько, ненько! Та чи я кажу, щоб ви забули? Але його нема. Він десь під Трієстом за небіжку Австрію голівоньку поклав. Маєте тую карту? На ній і номер могилки зазначений, а вам ще п’ятдесятки нема! Вуйко Соловій - чесний чоловік. Та не женю я Вас, чого ви? Поміркуйте самі: прийдуть гроші, треба буде купувати матеріал на будову. Вас жиди обшахрують на кожному кроці, підсунуть гнилий ліс, нездалу цеглу, а вуйко Петро на тому знається. Я тільки просив його, щоб він поміг те все закупити й майстрів добрих найняти.

- На, маєш! Ще й кобилу не вторгував, а вже лоша запрягає! А ти чо мовчиш, дитино моя? Не пускай його, не їдь з ним! Най вже віється сам, як дома йому сонце не світить.

- Доста, ненько, доста! Ви що, не бачите, не чуєте, що той «жонд повщехний» витворяє? Обдирає податками, штрафами, домовими, шарварками, санітарними, насаджує мазурів-осадників, парцелює громадське пасовисько! Ні вчитися у вищих школах, ні роботи не дають тим, що помимо їх волі здобули ту освіту в чужих краях! Роблять з нашого чоловіка бідного, обдертого, дурного. А я не хочу бути, ні бідним ні обдертим, ні дурним! Всяка нечисть: австрійська, польська, жидівська, московська робить все, що їй хочеться, бо бідний не має сили боронитися. Його діти родяться слабосилі, виростають від бароболі до бароболі, приводять на світ ще слабших ще бідніших ще дурніших! А та нечисть обкладає їх ще більшими злиднями, вичавлює з них остатки людяності, робить з них годних тільки до форнальки, до гною. Робить з них покручів без роду-племені. Годних класти голови по всіх світах, тільки не за себе, не за свій світ. Ет, але доста того, ненько, подавайте вечеряти! А ти, серденько, вточи вишнівки та й повечеряємо гарненько, побалюємо, а може й заспіваємо про журавку вашої улюбленої: «Ой, верніться, дітки, додому. Не буде вам розгону…» Або краще тої: «Стороною, стороною дощик іде…»

Вечеряли, сміялися, плакали, гомоніли до ранньої зорі. Вранці Гершко відвіз нас до

колії. На двірці у Львові серед юрмовища гнаних злиднями пошукачів кращої долі Гнатка зустрів Лейба Шніцер. Той Лейба воював у пробойовому курені в складі УГА старшиною. В таборі для інтернованих десь на Мазурах загноїлася добре не залічена рана, кинулась гангрена. Гнатко назбирав грошей серед вояків, відвіз Лейбу до шпиталю. Там руку відрізали і добре загоїли.

- Тепер, пані Ліщинова, Лейба ніц до войська не годен. - Е, Левку! Було б добре військо! - Певні, певні! Буде мені зицирувати таке Гнатко: «Жиде паршивий! То тільки в

жидівському войську граталюють лівою рукою! Дзісь стоїш пшед паном поруцніком з дольних рецежув? Марш до буцегарні!» Доста Лейбі тих буцегарень жонду польського!

- Ніби то в Аргентині ліпші? - Буцегарні скрізь буцегарні. Але я ще там не був, то запрошую панство ласкаво до

компанії. Нащо вам пхатися на задвірки в той Канадійський кагал? - Чому, Левку, на задвірки? Адже в контракті записано … - Ай, пані Ліщинова, пані Ліщинова! На папері і Конституція Ойчизни Повшехної -

цуречка пьєнькна. А насправді - фурія стара, шельма повшехна! - Тобі одному страшно? То їдь з нами до Канади. - Йо, йо! Лейбі страшно зате мешідіне Гнат! Бо пропаде ні за цапу душу в тій Канаді,

поки заробить хоч півдоляра на бобову юшку! - Ніби маєш в тій Аргентині ресторацію чи цілий фільварок? - Прошу, пане Гнате: їжте, пийте! Пані Галина - шеф ресторації, пан Гнат -

управитель маєтків, а Лейбуньо на водах з панянками в штоса грає. А чому ні? А чому ні? Маєш якісь гроші? І я маю пару долярів. Маєш голову? І я не без неї. Візьмемо в посесію якусь захаращену латифундію з харчевнею при дорозі, ну, чи я мушу все знати? Щось знайдемо!

- Ну щось і тут можна знайти.

23

-Ет, говорила-їхала! Пані Ліщинова, ну нащо воно Вам таке гой тверде здибалось? Адже найлахудерніший цадик уговорив би десятьох рабенів скорше, ніж я оте Гнат. Кажу йому: десь в тій Кардоні обертається фактор Хаємовичів з Лодзі. Ну, текстиль, гендель, чи я мушу все знати? Маю листа від старшого Хаємовича до того Сруля.

- Сруль Срулем, Левку, але то треба мати купу грошей. - Йьой, купу грошей, купу грошей! Нащо тобі купа грошей? Ми ж не пів Аргентини

будемо парцелювати! - Ну, добре, най буде. Але там теж є якісь порядки. На маєш, гоцки-кльоцки -

явились два драбуги. А тамтешні шандарі: «Ласкаво просимо, Ваш папір!» - Нащо тобі папір? Ми ж не будемо «курєр Львовські», чи, не дай Боже, «Тигоднік

літерацькі» друкувати? Маєш наразі Лейбу, Лейба має в Трієсті маклерів-шулерів Хаємовича. Нині маємо четверте число. Двадцятого кожного місяця маклери-шулери відправляють товар і хтось із них супроводить від Трієсти до Кордови той товар: ткацькі вироби, сукна, шаліни-шовки. Звідти - каву, тютюн, цитрини. Чи я маю всьо знати? Най тобі голова не слабує на то!

- То якого дідька никаєш тут? - Ти грунт продавав Гершкові Бінью? Біньо позичав гроші в Мошка Генцля з

Коломиї. Йойсели Шайвас, агент Канадійський - родак Генцлів. Мав якийсь гешефт у Хаємовича. Ну, сидимо, п’єм шабасівку. Йойселе жаліється: як то трудно нині гоїв видурювати до Канади. Мав, каже, цілий тиждень гамбарасу з одним гоєм. Ну, одним словом, я забрав ваші контракти. А Хаємович, знаючи наші з тобою посиденьки на Мазурах: «Ти, - каже, - Лейбо, бери того хлопа із собою. Однако їдеш моїм довіреним, бо щось той Сруль дуже запанів. Подивися: чи не забагато він обкрадає старого Хаємовича.» Дав листа до того Сруля і до маклерів-шулерів в Трієсті і гайда драла - біжім до того Трієста!

- А як? Як дізнався, що ми нині тут? - Йьой! Ми, жиди, мусимо всьо знати, інакше пропадемо як бездомні пси на ярмарку.

Дорогу оплачує Хаємович. Ну, що? Тобі ще треба тої Канади паршивої? - А се що за манна така, Левку? - На, пані Ліщинова! Нащо Вам усе знати? Ну, платив Гнатко дохторам. - Але ж то - людські гроші. - То що маю? По двадцять, по десять, по півзлотого віддавати ті щедрі пожертви?

Кому? Гнатку, ти знаєш хоч одного із тих жертводавців? Дехто з них зараз живе. - Та знаю кількох, але де вони зараз трудно сказати. - Не гризіться тим, пані Ліщинова! На інвалідний шпиталь і в допомогову касу при

ординаріяті Шептицького від наших старшин внесена подяка і відповідна сума грошей. Отже, будьте спокійні за то. А подорожні - то вже особиста справа Хаємовича. Не бійтеся: він не збідніє.

- Але ж… - Ей, пані Ліщинова! Але ж, якби не Гнатко, то де б зараз був Лейба? Ну, не

кривіться: заробите - віддасте Хаємовичу. А, поза тим, маєте гроші на дорогу, то й купляйте шіфкарти! Лейба що, боронить вам? Зараз треба збігати до книгарні Скарбика і купити іспано-українські словники. Ну, то там пан Скарбик ліпше знає, що там треба. І вже віднині братися за іспанську мову. Треба ж знати хоч пару слів на перші дні. Не будем же ми без’язикі!

Той Сруль у Кордові мав торговельні оборудки по всій провінції і по жидівській

натурі знав все, що хто де продає, купує і винаймає. І вислав нас із своїм маклером в околиці озера Чикіта. Там на торги було оповіщено з десяток малих, середніх і більших маєтків. Була саме економічна криза в господарстві країни.

Нам повелося: мій не схотів ні купляти, ні брати в оренду ті маєтки. Хоча Сруль не відмовляв помагати грішми. Лейба подався в торгівлю, а ми згодилися на службу в маєток емігрантів старосвітського козацько-дворянського роду Гарматних, втікачів з Чернігівщини. Старий пан з дочкою і зятем, офіцером царської армії, інвалідом без ніг і

24

двома малолітніми дітьми, втекли від більшовицького розбою ще на початку вісімнадцятого року. Через півроку Гнат вже був повноправним управителем маєтку, а я - домашньою економкою.

В маєтку постійно працювало двісті робітників, переважно з метисів та осілих, давно відпущених на волю негрів. Вирощували бавовну, пшеницю, тютюн, кукурудзу, льон, коноплю і цитрусові.

Молодий пан дуже зійшовся з Гнатом так, що нам дуже добре повелося, але це ж не дома.

Мама Ліщиниха пошлюбилась із Соловійом і перейшла жити до нього. На старому ґрунті побудували нову хату, і всі господарські будівлі. Закупили реманент, кірат, молотарку… Соловій найняв двох робітників, вони і господарювали. Так, що я приїхала на все готове.

Гнат ще остався: дуже його просили, бо через Лейбу він налагодив збут збіжжя та всієї продукції на дуже вигідних умовах і мав ще якісь свої організаційні клопоти, бо так не втерпів і пов’язався з Організацією Визволення України.

Думалось - ще пару років. Але я не схотіла тої Рогантини і на: маєш мене тут! А з тих, що зі мною забрали із села, ніхто не вернувся?

- Та де? Поки я була дома, ніякої чутки про них не було. - Певно, хіба можна було тут вижити в ті роки? А вже під час війни - тим більше. - А я й забула: Пилип Василини Пересмішної був появився в селі. Він, казали люди,

десь близько був. Ото був моцний куркуль! Мав землі, що під хатою і в нього під ногами. Та ще табунець індиків, бо дуже в них кохався.

Між тим, ми помили дітей, нагодували і вони вже спокійно в теплі спали, мабуть вперше за всю подорож.

- І ти, Олино, лягай відпочинь! Чуєш, вже якісь волоцюги репетують? Лягай, лягай я їх скоро втихомирю. У, банда азійська! Вже прибігли грабувати. Тобі, дівонько, треба йти в амбулаторію. Тут є і стаціонар при санчастині, бо як будеш іти на роботу, а діти, куди їх? Дітей заберуть: старших в інтернат, а менших - в дитячий притулок тут таки при стаціонарі. А інтернат за десять кілометрів в бурят-монгольському поселенні. То вже після війни до дітей змінилося відношення, а ще більше як директором став Юніман і оцей новий комендант. Се недавно тут зайшли такі зміни. Бачиш, майже всі бараки нові. Перше тут тільки адміністрація комендатури жила у пристойних бараках-квартирах, а всі решта поселенців тулилися в землянках. Все почало мінятися, як почали будувати міст на той берег. І зараз будують під тою сопкою якісь тунелі-шахти там за рікою. Але про те не можна говорити в голос, а тим більше перед незнаними людьми. Офіційно се - ліспромхоз. На тій будові зовсім інші начальники, всі військові. Тут ще розміщені три карні табори. Цей, що зараз за промзоною і ще два туди дальше уверх по річці. Сі з першого працюють, переважно, тут в промзоні - це всяка карна шушваль з невеликими термінами. Половина з них без конвою. Із тих двох сюди на роботу не приводять, вони там за рікою в тих штольнях працюють. В одному з них самі каторжани. Із третього половина працює на лісоповалі, а друга за рікою. Найгірше потрапити на лісоповал. Тут, дівонько моя, таке болото, така нечисть, а, особливо, для нас, жінок! Їх тут у промзоні більше тисячі голодних, здичавілих кобелятників. Не знаю, страшно й подумати як оце наші, що ось з тобою переживуть. Ті власовські пустилися на все. Кожний рік рожають, котра ще може. Вже наплодили тут стільки тих дітей! Два рази вивозили кудись тих нещасних дітей. Ото вже з них виросте нове плем’я азійське і розповзеться заразою по всьому світі! А ті, з Прибалтики? Там теж не тепло. Ціла їх делегація ходили до коменданта. Кричав на них, мовляв: «Бунт мені тут організуєте! Я, - каже, - не можу приставити до кожної вашої баби надзирателя. Нехай ваші баби заявляють прокуророві. А ми вже будемо судити, наказувати, тих ґвалтівників.» Судили тут кількох, але після стали пропадати їхні жінки, а, особливо, молоді дівчата. Вони знову ходили до прокурора, а той звелів посадити їх на п'ятнадцять діб в ізолятор до криміналу.

- І ніхто за тими, що пропали, не шукав?

25

- Дівонько моя! Хто тут буде їх шукати? Та й по що? Адже всі ми тут поза законом! Та й де? В тайзі! На лісоповалі зловлять, зґвалтують, заб’ють і спалять на вогнищі – іди, шукай ті сліди в попелі! А в промзоні, особливо в нічну зміну, затягнуть нещасну в залізобетонний цех, змішають в бетономішалці і заллють в тих котлованах за рікою. Хіба та озвіріла банда не навчилася за стільки років безслідно знищувати свої жертви? Там десь і моя донечка пропала! Я саме тоді простудилася і лежала без пам’яті. Вже, коли одужала (О, Боже мій милий, прости мені!) пішла в нічну зміну, вислідила того виродка, цілий тиждень слідила та й зарубала сокирою. Вищав виродок як порося. Є в мене тут подружка, то ми собі і дали раду з ним. А видав його дружок моєї татарочки-подруги і то тому, що звільнився і виїздив додому. Але нащо я тобі розказую про те? Розпустила язицюру, дурна баба: наслухаєшся й без мене ще й не такого!

Через якийсь час каже: - А з дітьми твоїми… Зараз, най відігрію руки й піду до коменданта. Подам заяву,

що беру їх під час твоєї відсутності під свою опіку. А, заразом може вблагаю, щоб їх не забирали в інтернат, Там є школа. Там в тій школі і скоштують перших солодких ягідок з тієї азійської малини. Дітей комендантських придурків возять туди і назад. Ото і попрошу його, він мене знає, бо відколи я теж ходжу в придурках, то, де б не робила, скрізь порядок. Було, як підпилий каже: «Я б тєбя своім заместітєлєм поставіл, да вот одна хреновіна мешаєт. Ти, ведь - бандьоровка, а мой замполіт не согласітся.» Тихі п’янички обоє. Якісь наче прив’ялені. Зато режимник… О, сей ще з передвоєнних шкуродерів! Вислужувався, щоб не попасти на фронт. І досі лютує. Своїх, бач, не дуже допікає, а вже, не дай Боже, з України чи з Прибалтики живцем роздирав би, катюга азійська! Та власовщина, бачиш, хоч так само числиться в них ворогами народу, але то - свої, кацапи. Їх не так карають за найменшу провину, як наших. Вони тут розпаношились, кажуть: «Нам тут краще живьотся, чем в калхозе на родінє». В них у кожної тут побічний чоловік із тих придурків чи безконвойний, майже всі на легких роботах. А ті, що мусять ходити в промзону чи на лісоповал, то їх розчисляють по п’ять, по шість душ у різні бригади, там вони майже не працюють, а норму за них виконує решта людей. І на се не має ніякої ради. Скрізь вони вкорінилися на теплих місцях, куди не кинься. В магазин тепер завозять багато кращих продуктів, а, особливо тепер, як наїхало тих військових із сім’ями. Правда, в них там свій магазин, але й сюди попадає. Бо з однієї бази все те беруть. Там теж безконвойні на всіх посадах. А піди, купи тих продуктів, то, окрім протухлої перловки чи овсянки та перетертої вермішелі, нічого не допросишся, все розділять поміж своїх. Тепер вже можна якось виживати. Тоді, як нас сюди загнали, то була лиш пріла житня мука та чумиза. А в першу воєнну зиму і того не було, видавали овес. Товкли його, хто як міг, сяк-так парили та ще хоч би давали його вдосталь - півтора пригорщі на душу. Ото й вимерли через зиму майже всі. Осталось нас з півтора десятка з останніх трьох етапів на весну. А ти знаєш як я вижила? Коні мене врятували!

Вона була залюблена в них, а вони в неї. Було ще малим дівчиськом залюбки

підхопиться на молоду лошичку чи на жеребчика, що ще не знали над собою ніякого насильства та й гасає вихром помежи полутіпками на стернях. І, диво - ніколи вона не падала коміть головою з розлюченої тварини, як се завжди було з другими сміливцями. За інших обставин з неї б була неперевершена наїзниця в цирку чи першокласним жокеєм на іподромах. А вже геніальним конокрадом - то абсолютно поза сумнівом.

Та доля дала їй дерев’яне корито на чотирьох колесах, пару заїзжених, вимучених на лісових роботах, сухоребрих, замиршавілих, брудних шкапин. Мала доставляти воду з річки на будову’ лісопилень, механічних майстерень та дизельелектростанцій. Спішили, щоб за теплої пори забетонувати фундаменти під різне устаткування.

Другі водовози вже тяглися з водою, а вона ще чистила, обмивала своїх шкапин. Надбіг розлючений прораб. Обзиваючи благим матом, розмахнувся палюгою, але не на ту напав: вмить перехопила той «шутільник» і різким відрухом відштовхнула напасника. Саме нагодився комендант на той крик, бо мав звичку кожного ранку обходити своє володіння.

26

Миршавенький прораб став жалітися на той нечуваний досі непослух. Комендант високий, сухий як тичка, в довгій кавалерійській шинелі з одним пустим рукавом, в будьонівці відрухом цілої лівої руки відіслав геть миршавого прораба:

- Ну что, махновка делать с тобой? Віжу ти лошадєй любіш? Небось в Махна била ліхой коновод кой?

- Знати не знаю ні Вас, ні вашого Махна! - Так тогда в другой банде зверствовала. - Ні в яких бандах я не лиходіяла! В Рогантині чесно заробляла на достаток. - В какой Рогантінє? Ето у вас там, у поляков? - Ая! У поляків доробишся! Так, як тут у вас! В Південній Америці, в Аргентині. - А, да. Ну, да. І как ти сюда попала? - Вернулась додому, а тут і ви, «визволителі» наші явились. - Ну да. Дура ти, баба!!! Аргентіна… Домой, говоріш… Єщє раз дура, баба! Так что

с тобою делать? Ти, ведь знаєш: за неподчинениє строго наказуют. - Карайте, воля ваша. - Красівая ти баба! Лошадей любіш, віжу: чістіш, моєш. - Стидно ж такими нечистими, брудними їздити. Худобина також любить чистоту. - Да-да. Вот тєбє і наказаніє: с завтряшнєго дня назначаю тебя старшим конюхом.

Смотрі мнє, харашо смотрі! В другой раз нє жді от мєня мілості! Лихий був чоловік, лютий до сказу. За найменший непорядок у конюшнях лупцював

конюхів немилосердно. Але дуже любив коней. Сам свою пару і третього під сідло годував і чистив.

Більше не підходив до мене. Тільки в канцелярії, коли приходила розписуватись в журналі регістрації, бурчав іноді: «Красівая ти, баба, харошая. Аргентіна…додому… Україна…. Дура-баба! Ах, какая дура!»

В ту першу воєнну зиму десь із середини почали видавати нам не по півтора пригорщі вівса, а по нецілій пригорщі. І люди страх як вимирали! А він сам приходив, видавав коням той овес аж по три пригорщі і не виходив із конюшень, поки не поїдали той фураж. Бо людей, бач, пришлють других, а коней не допросишся у начальства. Та ще й на кожного акт складати. А ще ветеринарні комісії! Лиха не оберешся з тими актами, ото ж і пильнував сам.

Ти, мабуть думаєш: чому я не розпитую про своїх, про село? Є тут один межи тим зборищем, працював там фінагентом. Недавно прибув перед вами. За якесь шахрайство дали йому п’ять років. То знаю дещо про своїх і про село. То нащо маю розпитувати ще й тебе?

Та й чи можу я тепер знатися з людьми, несучи такий мерзенний гріх? Боже великий! Нащо допустив мене до смертоубійства? Нема мені тепер місця серед наших люде! Не вернуся я більше туди, хоч би і відпустили із цього болота! Нема мені куди йти. Тут уже буду пропадати.

Он там у кутку за фіранкою ховаю від «нечистих» очей (ніби я не така) образ Пречистої Матінки. І свічечка там є на поличці. Цілими ночами стою на колінах і благаю, боюся підняти очі на той святий образ - тут уже знайшла в болоті, мабуть якась ку... викинула з тієї власовщини.

Піду вже. Своєї не вберегла, то, може, твоїх збережемо.» Через пару днів мені вже треба було йти в той стаціонар. Пізно ввечері діти вже

спали, а моєї вуйни нема та й нема. Прийшла розпашіла, роздягаючись вихваляється: «Ой, - каже, - Олинонько! Куму тобі знайшла. Ходила до того вайла пару разів та все

не було нагоди сам на сам поговорити. А сьогодні перед вечором пішла, в комендатурі кажуть, що його цілий день не було. Піду, думаю додому, він з родиною живе зараз за комендантським будинком. Заходжу, думаю: що буде, то й буде, стукаю в двері, виходить його жінка. Гарна молодиця. Вітаюся чемно: «Мені, - кажу, - Василя Кириловича.» «А Ви хто така, - питає, - що комендант для Вас Василь Кирилович? Певне, одна з тих його

27

лахудр? Нема його.» «Жіночко добра, - кажу, - не вірте нікому! Та хіба наш комендант такий дурний, щоб міняти таку гарну, гожу, миловидну молодичку на якесь помело?» «А ви звідки знаєте?» «Жіночко люба! Та я тут з тих перших. Знаю кожний камінь, кожний закапелок, кожну любаску. Та наш комендант їх десятою дорогою обминає, голову мені відріж, старій Ліщинисі, коли брешу!» «А! Та ви - та Ліщиниха? - та й всміхнулася. – Заходьте, - каже, - дома, дома ваш хароший комендант. Набрався зранку з тим харцизякою.» «Харцизякою» вимовила по-нашому. Гарна молодичка! Козачка, з Кубані вона родом. Троє діточок у них. Завела мене на кухню, посідали, розговорилися по-своєму, по-жіночому. Розказала їй про твою біду, про свою, а вона про свою. Каже: «Такий був тихий, гарний Вася, служив там у них на Кубані, а після війни перевели нас сюди у Хабаровськ. Той харцизяка чимось проштрафився, була якась комісія, він затягнув у ту веремію і мого Васю. От і вигнали обох сюди. Тому добре - він безсімейний, а я, каже, теж як на висилці.» Плаче, бідна. Думаю, кого жаліти: її чи тебе? «Дітки, - каже, - виростуть тут напівбандитами. І кинути його боюся, бо що з трьома дітьми буду робити?» «Жила в колгоспі, - каже, - побралися, а тут війна і ніякої професії, а з дому пишуть - погано зараз там в колгоспах. Так оце, - каже, - ви ота Ліщиниха? Мій каже: «Чого ти «воєш»? Ось я тебе зведу з Ліщинихою, вона в такому добрі жила колись, а тепер отут і то не воїть». Зараз я його погукаю, ось тільки зберу на стіл, десь у мене і півпляшки заховано, то хай уже. Я йому насолю, хай тільки не згодиться!» А я думаю: зараз явиться і вижене в три шиї. Але – ні. По-домашньому вийшов, привітався. Чоловік як чоловік, зовсім не подібний на коменданта. «У нас, - каже, - гості. А в тебе до чайку нічого не найдеться? Бачу, стіл накритий.» Посідали, гостимося. Вже за другою чаркою і розказує Катерина про наш клопіт. «Ні, ні! Це трибуналом пахне. Цього я не можу дозволити сам.» «Але ж возять дітей твоїх придурків?» «То - зовсім друга справа. Ми ще тут не знаємо: чи взагалі тих дітей допускати до школи. Ось, прийде інструкція з управління, тоді буде ясно що робити.» «Вася, Кириловичу ти мій! Не крути хвостиком тут перед мною! Скажи чесно, що боїшся режимника. Чого ти йому в зуби дивишся? Напиши вже раз рапорт - він же весь як кобель в реп’яхах! Вже за ким за ким, а за ним давно трибунал плаче. Скільки Юніман докладних на нього подавав, а ти все їх спалюєш! Допалишся, що тебе разом з ним спалять. Потягнуть до трибуналу, мало тобі того харцизяки?» «Ну, добре, добре! Досить про це. Осідлала свого коника! Нехай поїде… Як прізвище твоєї родички? Галина Іванівна Хорунжі до директора інтернату та зайде в комендатуру - я напишу відношення до директора.» «Оце, хоч раз мій милий милим мені став!» «Василю Кириловичу, - кажу, - їй родити ось-ось, не сьогодні завтра! Миленький мій, я поїду до того сутяги, добре?» «Е, ні! Цього не можна аж так розголошувати. Нехай Ліщиниха їде. Піду зараз, випишу тобі відношення.» «Є в нього та інструкція, але він боїться. Вони всі тут один одного бояться. Бо страшенно крадуть, а, особливо, із столярного цеху. Туди дальше в сторону бурятського поселення будуються ті військові козирні, і кожний хоче за безцінь облаштувати собі кубло і то нестандартними меблями. А ці тут через своїх підручних збувають їм, не тільки меблі заказні, а й дефіцитну посуду, килими, імпортну одежу і, знов таки, списують то на стихійний пожар, то на гризунів. О, вони навчилися добре шахраювати! І всі п’ють, п’ють, п’ють, а грошей же десь треба брати! Із зарплати не розіп’єшся: в кожного сяка така сім’я. Наїзжають різні інспектори, комісії сидять цілими місяцями. Та й що? Обплутають тих провіряючих. Напоять, нагодують, лахудр підкинуть. А, як котрий і покаже гонор, то десь на полюванні або на складах пропаде і такі ж підкуплені судмедексперти спишуть на п’янку, якщо взагалі знайдуть. Той режимник має десь в штабах велике плече, ото мій і боїться його, отак і живемо.» Ось ще одна загублена понівечена доля. «Була велика родина, великий хутір, два брати згинули в козачій веремії, батько з двома меншими втік на Донбас, мене з матір’ю забрала старша сестра. Там ми і тулились в тому висилку. Тамтешні комсомольці обминали нас, молодих із таких сімей. Ото, плачучи і пішла за нього. Але він був добрий. Оце після війни озвірів, але не кинув як другі. Другі в чинах, своїх перших кинули, попривозили собі фронтовичок, а мій, хоч і полковник, але вернувся до мене. Це вже тепер тут у Хабаровську його понизили, от і боїться, вислужується.

28

Це вже, як знайшовся в мене хлопчик, Ліщиниха й охрестила дитину і, як годиться, трохи загостилися, забуваючись за тим трунком хоч на мить свої болі-тривоги, поселенської наруги. Поплакали, погомоніли, проспівали Василькові «Многая літа», аж комендантша розплакалась. Каже: «Ось які ви тверді люди! Навіть тут серед цієї зарази не піддаєтесь, не відрікаєтесь від своєї віри, ні своїх звичаїв, а мої так нехрещені і ростуть.» «А чому не охрестиш їх?» - каже Ліщиниха. «Що ви! Мій, як дізнається, приб’є мене разом з ними.» «А то він мусить знати?» «Та діти ж самі розкажуть.» «Так сонних перехрести, ти ж бачила як оце робиться.» «Ой, боюсь я оце робити!» «Чого? Хіба ти не хрещена?» Хрещена, в мене і натільний хрестик був, але бузовір мій не дав мені носити, кричав тупав ногами, мало не вигнав. «Я, - каже,- через твої хімороди повинен вилетіти з партії, з служби? А то ще й у вороги народу запишуть.» «Куди було діватись? Тоді чимало з нашого гарнізону виарештували людей.»

І пішла зажурена. А вже при виході обіцяла вговорити свого бузувіра, щоб влаштував мене десь на легшу роботу.

Ми ще сиділи. Ліщиниха розказувала про тую Аргентину, потім перекинулися на рідне село. «Ти, - каже, - згадувала про Пилипа, а де його дочка? А чи він ще й живий?»

На селі, як на той час, особистість натури такої колоритної людини почасти для нас

підлітків була майже загадковою. По-перше, був неперевершеним на селі стельмахом, столярем, боднарем, різьб’ярем, каменетесом, механіком, ковалем, годинникарем. А ще чудово грав на скрипці і на сопілці. А ще на цісарсько-королівській службі закінчив школу літунів і в легіоні Січових стрільців літав під командою Петра Франка. Був особисто знайомий з батьком Петра, був на похороні Каменяра в почесній варті від летунів. Дуже кохався в індиках. Володів чудовим басом, але рідко співав. Все, що робив, довершував до досконоласті.

Водилася за ним одна незбагнена химера - ніколи не міг робити довго щось одне. За роботу брав мізерну плату, не любив брати замовлення наперед. Було прийде той чи інший господар, привітається і каже:

«Пане майстре! Зробіть мені двоє задніх коліс.» «На коли вам потрібні ті колеса?» «Та на весну, пане майстре.» «Ото й прийдете весною. Будьте здорові!» «Пане майстре! Та в мене зара водяться гроші.» «Ні-ні, не приймаю!» «Але ж, пане майстре! Чи вдержу я їх до весни?» «Ну, то я вам змайструю за так, але весною. Ходіть здорові!» І все! Не проси, бо не поможе! Господар піде, а Пилип бурчить до жінки, ще як була

жива: «Бач? Колеса аж на весну йому потрібні, а він тут нині мені клепки в голові

переставляє!» Гарна була пара, щаслива сім’я, весела, співуча, горда до недругів, щиро лагідна,

люба до любих… «Чого знов з недовірою косуєш оком? Бо знаю! Бо мої ненька були подругою

Василини Пилипової. Виросли на одній вулиці, обоє були сиротами, мали й тільки розради жіночої, як зійдуться родинно разом. Бо життя жіноче - тверде як камінний розбитий гостинець, а ноги босі»…

Терор! Бо не вгамовується огидний вереск отого «Розіпни!» Чому мушу мучитись тим криком, втікаю і не можу втекти? Побігти, притилутись до

неньки, сісти біля її ніг, покласти голову на рідні коліна, вислухувати любий голос. Відчувати її руку на розкуйовдженій голові, впиватись тією ласкою, незнищенними чарами материнської доброти і болю.

Ненька розказує, а в мене вже на клаптику паперу з-під кольорових олівців з’являється Пилип-характерник, що вирізьблює щезника в конфедератці.

29

- Нащо малюєш тут ту погань з рогами? - гнівається ненька. - Хіба то я? То вуйко Пилип ту марудну сміглу «постерункову», як Ви мовите,

вирізьблює, а я лиш рисую. - То-то ви обоє чемні: що старе, що мале! Обом Бог дав розум на завтра! Ото з тим розумом, що на завтра і досі бідую. Ненько-ненько! Чом так рано заросли ті стежечки? Чом так рано відцвіли, відшуміли

ті весни, такі короткі-короткі, теплі-теплі, побиті нерозважними морозами-лиходіями? А ті каламутні, повиті густими задушлими туманами осені і люті студені, занесені снігами зими чомусь були такі довгі-довгі, студені студені. Се я вкоротив ті весни і ще дужче остудив ті зими…

«Знаю, знаю! Ти любила нашу неньку - вона ж казала, що тільки ти коронована. Ти в

неї була ясочка, вишенька, зіронька невгасима.» … Казала мені іноді відкриваючи велику скриню, бо не любила держати свою одежу

у великій горіховій полірованій шафі, дбайливо зробленій Пилиповими руками: - Оце, синку, уберете мене, - і викладала білу тонкого лляного полотна, вишиту

старинними орнаментами чорним і червоним. - А осе гобордка, ткана червоним і чорним з тонкої вовни. А оце запаска, также переткана золотою ниткою з білою вовни і не тільки червоним і чорним. А оце пояс, теж перетканий золотом. А осе гаптована перемітка, бо на голову хустини не хочу. А осе чоботи з червоного сап’яну. Осе покривала: одне настелете, а цим покриєте! А осе пішовка на подушку. А осе рушники. Оці жалібні: то для людей, а осі веселі, дитино, най тобі буде! А осе разок намиста з брошкою, тут три дорогі камінці. А оце з трьома золотими дукатами, то мені не надівайте! То, дитино моя, Бог дасть, у тебе буде донечка і будеш її віддавати, то й повінчуєш її від баби! А оце свічки, хустини хрестик срібний і мережені платочки. А осе рушники. Щоб не забув - то буде ксьондзові, дякові, паламареві, що нестимуть. І на хрест. І тим що співатимуть.

А я слухав і нетерпеливився, і думав собі: «Як це так: «вберете мене», «будуть нести»? Адже вони самі одягаються і ніхто їх не носить!»

- Нащо, ненько, розповідаєте і показуєте оце вже не перший раз? Оно, кажіть Василькові: він більший, старший!

- Дитино моя! Ніколи, поки житимеш, не ховайся за других, не перекладай роботи тої, що тільки ти повинен робити! Яка б нехосенна вона була, бо у других своя робота. То тільки нечесні, неґречні, ліниві, лукаві і боягузи ховаються за спини других. А ти, дитино моя - найменший, надія моя! То чи личить бути тобі в своєї неньки аж таким неґречним? Що ті старші… Михайла й Мелашки вже давно нема, ти їх і не знаєш, бо був ще маленьким. А ці Роман, Тарас і Василь… ось, говорять скоро війна буде. То чи остануться живі? А ти ще малий, то може і мине тебе тая кривавиця.

- Ненько, ненько! Та я вже це знаю! - То добре, що ти знаєш. Та все ж тобі треба десять раз розказувати одне й те, одне й

те. Бо в твоїй голові розум на завтра, вдатний лиш отих «гітлерів» рисувати. - Ненько, я вже побіжу! Я буду пам’ятати, я не забуду! - цілую руку і побіг, побіг,

побіг. … А неньку ховали без мене, в жидівській одежі, бо на всю куплену одіж вона

казала «жидівське лахміття, то не годиться носити.» … І, ось я прибіг, віддихався, на другий день питаю: - А де ж, ненько, ваша скриня? - Дитино! Прийшли оті песиголовці московські, описали все, що було в скрині.

Кажуть: «Єнтого мало. Єще не хватаєт двадцять рублей. Погасіть пеню нада било вовремя, возместіть судебниє іздержкі.» «Люди добрі, - прошу, - описуйте щось друге! Це моє

30

смертне! Ну, одежа моя на похорони. Оно, беріть корівчину!» «Іді, іді вон, старая! Незачем било бандіта воспітовать!»

- Але там була ще й порцеляна чеська та ще чимало! - Там, що було, дитино, усе забрали. Все можу забути, простити. Але тої наруги над старою немічною жінкою, того

мародерства, того прояву великої московської культури, того ґвалтовного русизму – ніколи! Поки житиму, буде пекти душу ота підла образа!

Горе матерям, що кривавими мозолями, недоспаними ночами, недоїденим куском

хліба вигодовують синів, а ненаситні супостати рекрутують їх кожний під свої штандарти! Обвішують їх залізяччям і кидають їх битись: один за ойчизну від можа до можа, другий за тисячолітній рейх, а ті за «вєлікую нєобьятную родіну». І, озвірілі на тій різні, чинять святотатство - здирають смертну одежу, бо то - не мати, только «старая». В них – «Родіна мать» чи ще якась сатанинська мамона. А, хто не падає ниць перед зайдами, той - бандіт. І решта, край! Або кричи «Розіпни!» і враз будеш герой і не будуть стягувати з тебе «судєбниє іздєржкі».

О, люди! Чи буде цьому край, чи вже земля ніколи не буде зеленіти?

«А що ж Пилип?» «Ох, не спіши! Думаєш: там буде щось краще?» «Мав би вже знайти щось не дуже чорне!» «То йди дивись, як мені не віриш.» У «ґміні», в канцелярії чи в сільраді засідають «радні» депутати. Засідають від

десятої з ранку, а вже десята година ночі. Душно, накурено, що й тьмяне світло від лампи під стелею давно небіленою, ледь освітлює великих вождів-визволителів, запацьорених мухами, на парадній стіні в такому ж візерунку і достойників, покликаних на місці вкорінювати ту свободу зі сходу і правду, принесені східними вітрами.

Обсівши чималий стіл з трьох сторін, застелений червоною матерією з плямами чорнила, закиданий плакатами, газетами, письмовим приладдям і великою рахівницею, засєдателі до обіду вкорінювали тую свободу тим, хто не хотів тої свободи колгоспної і волів жити без неї на своєму ґрунті, котрих по черзі приводив міліцейських з підвалу, в якому кооператив раньше держав бочки з нафтою (освітлювальний гас). Вони там добре пропахли, загнані туди ще з вечора.

До обіду робота йшла ще сяк-так, бо за столом сидів навчений фірман-поганяйло уполномочений районний прокурор. Той вмів правити тою свободою дуже справно, ляскав раз у раз наганом по столі, ярився словами, що аж бідні депутати чуманіли від страху. В обід погнався з міліцейськими до міста, бо мав ще в суді дарувати тую свободу непокірним.

Оно сидить Іванко Куций, присадкуватий чоловічок в старій кожушині. - Ади! Будеш мені витирати чистий кожух у тій запльованій буцегарні совітський!

Ніби він іде межи люди! - лютилася Іваниха. - Йьой, жінко! Не верещи на все село, бо буде тобі! - Най чують, най чують! Десь люди як люди: ґаздують, а воно в пани, в якісь

депутати полізло та ще й кожух йому чистий подавай! Ото втягував облисілу мов приплюснутий гарбузик головув в облізлий комір

кожушини. Глибоченько посаджені очі та лукаво-тонкі губи під бараболевим носом з навислими, мишачого кольору вусами тільки і ждали, щоб підкинути уїдливе слівце і сховатись знов як слимак у мушлю. Хі-хі-хі-хі.

Поряд тузувався Павло Колодій, чоловік як необтесана дубова колода з розвихреним чубом на голові, наче цукровий буряк вивернений гичкою вниз. Гострі як в хижої птиці ніс, густо насуплені остріжками густі брова, повні плямкуваті губи, ґудзуваті кулачища - все тільки говорило: «Ось, попадешся десь у темному закапелку, то вже знатимеш як родіну любить і по-рускі плакати!» Ги-ги-ги.

31

А оно Мокій Тертий, гладко причесаний, вуса аля франсе, чистий, білий комірець, червона краватка, ніс трохи не римський, тільки чомусь при кінці червоно-бурий. Та ще жаб’ячі очі без означеного кольору. А так: чоловік як чоловік. Але на дорозі розітре тихесенько, ще й підошву об ганчірку витре - не путайся під ногами, слизь єдна!

Штефан Червоний - голова новоствореного колгоспу « Сонце зі сходу». О, цей вже десь доп’яв довгу офіцерську гімнастерку і такого ж картуза з півметровим козирком, дашком задертим догори над низьким чолом. А ременяки спектограмою пошкодували, то й підперезався тонкою плетінкою, але підперезався. І підступись тепер до нього - се тепер тобі не якийсь паршивий жонса з фільварку, а голова «Сонця зі сходу»: схоче, буде світити, а - ні, то будеш обніматися з білим вуйком за Полярним колом. Го-го-го, ха-ха-ха! Еге ж! Ніби він знає: що, де та як сіяти, збирати. Тинявся по лісах, штемпелював пеньки, пропадав на Дністрі, все хотів впіймати сома, а той, капосний, чомусь не попадався йому в руки. То, якби жінка не держала корівчини та не садила бараболю, то чи й дожив би до того «Сонця зі сходу»? Мав там в лісництві якийсь гріш, але, крім пеньків у лісі та сома в річці, ще є карти і така смачна цуйка сьомга, зубрівка, шабасівка. Вельми в тому кохався. Ще з вечора нишком від мандатників відкомандирував двох депутаток Цільку Кольнікову і Хвеську Балакуриху, бо, хоч і достойники, але від споглядання великих вождів без бараболі із шкварками не вкоріниш тую свободу!

Цецілія Кольнік, зачерствіла в своїй невинності, замакітрена чадом емансипації і пролетаргегемонізмом, найстарша із шістьох дочок нашого сусіда Йойсели Кольника, єдиного жидівського пролетаря з-поміж інших заможних жидівських родин. Попри те, що мала майже вищу освіту і на вроду була десь… ні-ні, не першою клясою люкс і просто першою та другою, бо вже третя геть межи парубками не цінилася, а десь може просто перед першою і другою, ледь-ледь трошки більше до першої. Се по такій шкалі приймали тютюн на Ягольницькій тютюновій фабриці. Ну й парубки з дівочого погляду табунились геть чисто всі у другій, але більше в третій до нєвжитку. Знов таки з тої Ягільницької градації і (що вже вдієш?) село мало свої знакові виміри, може не завджи справедливі, проте рідко помилкові. І вже, як тебе зарахують з чиєїсь примхи, не приведи Господи, до нєвжитку, то так і житимеш аж до вишеньок. Десь у світах зарахували б і до другої, а то, дивись і до першої, але до першої люкс - ні в яких світах нізащо! Єдиновірці з чоловічого племені боялись надмірної емансипації, а гої надмірного пролетар-гегемонізму. Ото й зачерствіла.

Було як зчепляться стара Йойсиха з другою сусідкою рудою Палагнею, в якої було

четверо дівчат і стільки ж хлопців, за якусь дріб’язкову дурницю, ото вже лементу! Чисто як у нашій теперішній «Верховній Зраді».

- Твоя, - кричить Йойсиха, - оте розпатлане, цицькате гіклі волочиться із тим з-під гора, вішається на всі засьштани!..

- Йьой, людоньки! Адіть! Що та жидівка меле? Ніби її делегатка - великий цурес! Та жи твоя ота сухоребра дровеняка, оно на ту покручену деревину, вчепилась би, якби у неї був той наросток, не то що на хлопа!

- Йойселе, Йойселе! Іди, заткни оте мишидіне руде Палагне писок! Беззубе як у Мошкової кобили с...!

- Мала я твого Йоську десь там! Та він, неборака, не годен іздохлій курці заткнути! Не то, що твоїй повній с…! Цибулинники паршиві! Агій на вас!

А вже під вечір сидять собі тихо, мирно під отою покрученою деревиною і жаліються одна одній на свої гаразди жіночі, бо у обох чоловіки ледь устигли табунці діточок привести на світ білий та й пов’яли. А вони були собі жіночки…

Ах! Дай тому, що розум на завтра, перо в руку, еге-ж, еге-ж! Цілька ходила в шкіряній куртці з червоною пов’язкою: десь, кажуть, була

делегаткою на тих безднародних здборах у Львові, що дуже вже просилися до «Батька Вусатого» в комірни. Та щось там їй не поталанило, бо залетіла аж у наше глухе село

32

завідувати культурою. Проте мала щось в душі, бо дуже любила дітлашню і діти липли до неї як мухи до меду.

Ах, Цілька, Цілька! Доля, душа, натура! Може там й були самоцвіти доброти, глибінь незбагненна? Шкода, якщо попала під гауляйтерський чобіт…

Федора Балакуриха, Феська язиката, «дівка з-під Гора», «з-за Потік» як каже Йойсиха:

- Фе! То таке дівка, таке дівка! Йьой на мій бідний голова! Таке язик, на мій Боже, як пранник! А як закопаєте бараболь, то аж на Покрову шукає ті горішки межи бур’ян!

Йойселе каже: - Ша, Перлі! Нащо мені твій рейвах? Тепер так має бути! То таке влада довгоязика. В

те «Сонце» буде рай. Ніц цуречки наші не будуть робити, бо те комбайн із тої рури, що набік. Ну, те комбайн буде косити пшеницю, а з рури, що на бік, будуть сипатися готові смачні кайзерки. Біжіть, феськи, підставляйте фартушки і їжте собі на здоров’я!

- Дурний ти, Йойселе, хоч і Талмуд читаєш! Які кайзерки з тої рури, що на бік самі будуть?..

- Ша, Перлі, мало тобі самих кайзерок, на як ти таке мудре як Балакурих, то біжи до те пересмішне Пилип: най примайструє на ті рури, що на бік, скринь з маслом!

- Йьой, Палагнонько! Чисто здурів мій Йойсель! Чи таке може бути - готові свіжі кайзери?

-А, може, сусідонько! Он Митро казав моєму. «Тепер, - каже, - Михайле, не буде тебе твоя гризти як миші сухі підпеньки, що ти нічо коло хати не робиш. Піди, подивися на той комбайн. Мой! Він оден сто косарів замінить!»

- Палагнонько! І ви таке файна жінка і мудра вірите в оті фіглі, що оте Кручене Миць, що діти з розумом на завтра, меле? Ото, Бог мій, Бог мій, має гаразди з тим Крученим така тиха, така лагідна Дмитриха!

- Е, сусідонько! Дмитро таки файний хлоп, терся по світах. То чо мав би все на фіглі переводити? Дайте спокій сусідкам, бо й вода википить у тих делегаток…

Сказано: з видива голих вождів на стіні і ноги протягнеш! Ото писар-секретар Василь Присяжнюк - худий, сухий, аж живіт до хребта приріс! Одні кості та ребра, довгий як дишло!

- Цілісіньку качку запечену зараз, ірод, з’ їдає. І коли я його вже, маслака того жилового, відгодую? Ість, їсть і нічо на ньому не наростає! - бідкається перед сусідками Присяжнючка.

- Ет, то не біда, що худий, аби жилавий! Он мій лоєм обріс аж блищить, мало не лусне! А що маю з нього? Враз в’яне. Не те, що ваш жилавий.

Тікаймо скоріше, бо почнеться там оте «еге ж, еге ж». Солтис-голова Мартин Мацик. Голова трохи задуже приплюснута від тім’я до лоба,

вуха як молоденькі листочки лопуха ловлять найменший шепіт аж за десять кроків. Мовчить. Має пишні вуса, то й є на що чужі слова намотувати. Пристойно як личить такій персоні одітий, вже давно закоренілий фондовий парубок-бабонюх.

Але хай! Ми ще не при одній владі здибаємось. А оце - права його рука! Цього трудно описати, бо ще ні єден шандар (жандарм) не

штемпелював його, хоч при всіх владах всі шандарі мали на нього зуб. А ось Панько Гула та Петрусь Гупало, Петрусь Іринин… Засідають, мордуються,

ніяк не розділять межи односельцями вже третій по черзі (тепер би сказали «транш») спецподаток на впертих куркулів.

- То що, пане… тьфу! Товариш Василь, вже всіх обділили? Зараз буде фертик, кінець.

- Ади, ще маю сотку припасувати Кінді Роздеристрісі - (Го-го-го, хі-хі-хі, га-га-га! Ото зоцний куркуляка! Має пару кавалків шутруватого ґрунту на тій Баскачці та купу дітей на припічку. Пару шкапин сухоребрих і не знаєш: чи то він сам тягне тих шкапин з возом, чи якась наська сила) - се Колодій. Але гонору, гонору того. Ади, сина аж у Подібродах на аграрія вчить в тій академії, слизь єдна!

33

Се Тертий сичить: - Шпили йому, Присяжнюку, ту сотку! Нєх тішиться! Але коні! Така пара файна! Се так, як іде, приміром, наша Цицілія з паном писарем

на «шпацір». Ідуть обоє цебаті і не знаєш: чи то Кіндів віз торохтить, чи їхні кості. Хі-хі-хі, ха-ха, го-го-го!

- Пане, солтес агій! Тьху, пане голово! Йьой, най то все шляк трафит, пане товаришу! Здурієш тут! Мартине, заткни їм писки! Або най беруть ту рахівницю і ламають голову без мене. Вже десь північ, я казав своїй, аби вареників наварила, то вже, певно дубом стали.

- Василю, не гоношися! Аби тільки біди мав. - Ая! Він як не нажереться, то що буде з його дуба? - Ану, досить шкірити зуби, вже справді пізно! Ви хіба бахури якісь чи комітетчики

сра...? - се Штефан. Затихли, бо сказано - авторитет. Такий картузяка! Не якась тобі облізла баранячка. - Ділили, ділили - се Гець (поки пан секретар гамував свій гонор) цокав на рахівниці,

- і ще цілих десять тисяч цієї контрибуції осталось! То куди, тращі детати, будем їх дівати? Як ти думаєш, Іринин?

- Та думаю, пане… Агій, громадянине голово! Що вертати їх назад в район якось не виходить, бо ж казав той польномоцний як то, то в казетах пишуть, ми, ніби, якісь ударники, передовики. Як ото п’ятирічку за чотири роки… Ану, Гуло, скажи! Ти одно сидиш і газети читаєш, а цап на цілу вулицю голодний мекає!

- Ото ще єдна пара! Їм, аби Пилип - ті окуляри вже раз відріхтував! Хі-хі-хі-хі! Цить там!

- Бо й в голові в тебе куцо! На те ти й Куций! - А я що? А я що? Я тільки мислю, що вони з цапом без окулярів ніц не варті, -

легітимувався до громадської опінії Куций. - Се таке, Петрусю, ніби ти запрягаєш коні і вішаєш перед ними на дишлі опалку з фуражем. І женеш їх підтюпцем. Вони, бідні, так і не добіжать до того фуражу, бо вони біжать і ота опалка біжить все вперед, все вперед. Ото і передовики!

- Пощо, люди, слухаєте Куцого галіматію? - А що – тебе? Он тягнеш ту газету без окулярів, однаково як і твій цап нічого не

вичитаєш. Та ще й роздер отого і кинув під ноги. - А, певно, слизь єдна! Бакун смердить! Цап смердить! Та ще й вуса того будуть

смердіти! Та його Софа вижене в три шиї з буди! - Хіба я що, Мотійку? Я тільки роздер та й кинув, як ти кажеш, слизь єдну, щоб вуса

не смерділи. А той польномоцний як Іринин каже: «Моцував, го, тим наганом все по лобі, по лобі». Мой, якби найшовся, який та по живому раз так луснув, то й не мордувались би ми по ночі з цією контрибуцією куркульською!

- Ет, світ настав! Там десь вареники задубіли, там цап непоєний, десь Цілька з Хвеською невконтектовані поснули, а тут тих десять тисяч!

- То даймо їх Дмитрові! - Пізно, пане Гуло, як той казав: хлопці-ланці з порожнями ночвами на ярмарок

пертися! Ви чо мовчали, як перший раз ділили? Тепер його не вкусиш, він уже в «Сонці». Ади, Штефан вже й бригадиром його припасував. Тепер п’ятирічку за чотири буде переганяти як перше молоко переганяв на центрифузі.

- Ну ти, слизь єдна! Доста тобі на людей в’ їдатися! - А маєш, маєш, активіст зоцний! Як за кума цигикає! Не задарма «хі-хі». Я тебе зара

як хіхікну! -А я що? Я що? Я лиш кажу: пане Василю, запишіть тих десять тисяч Паскареві. То

гендляр, якого світ не видів. Має файний гендель. Ади, вже другу фіру (віз, бричка, безтарка) чобіт юхтових притарабанив з того аеродрому. Каже: їх там цілі штоси просто під небом. Моя вже дві пари вторгувала. Ось, дивись, як не віриш, Мокійку, слизь єдна, совині очі - три паси солонини, п’ять літрів шабасівки. Хі-хі. Ну й мені чвертка дісталася.

- Павле, притули йому губи! Дам я йому за совині цибулини.

34

- Е! То, певно, Присяжнюче, хочеш припорпати собі то ті гроші? Хотів би я бути Цількою.

- Ти, слизь єдна! Як зараз шарахну цією рахівницею, то й слизі з тебе не останеться! - Пане Василю! Що ви панькаєтеся? Припишіть тих десять тисяч Пилипові. - Ну й Куций! Ну й Куций! Правду мовить Панько: геть куций. Та в того хлопа землі,

що за нігтями! - обурився Гець. - Що ти собі смішки робиш тут із сільради? - Хлопці, тихо! Я вже записав на Пилипа! На вітряк. Хай крутиться. А сказано: що

написано пером… - Тобі аби лиш писати! Ти й на рідну маму напишеш, іроде сухоребрий! - лютився

Ілько. - Хлопці! Я, злодій штемпельований, знався зі злодіями на Кульпаркові. Але таких

хрунів, бігме, ніде в світі нема! Доста, ось вам мандат депутатський і будьте здорові! - Тихше, тихо! Май розум! - зашептав до вуха солтес-голова, - ти чуєш, що тут

ниньки оці мудрі язиками плещуть? Ану, дійде туди? Най буде як є, а там дасться видіти. - Але ж чоловіка на Сиберію зашлють нізащо! - А хіба тільки його? Он Роздеристріху… - Все, тр-р...ащі! Доста молоти язиками! - А я що казав ще з вечора? Раз-раз, роздали і край. Га-га-га. - Та як уже по всьому, то ти, Паньку, розтлумач мені детолічно, розкажи: як то

можна тую п’ятирічку за штири роки зробити? Сказано, що маю то й то за п’ять років зробити.

- Дай спокій, Колодію, Панькові! Я тобі по дорозі розтлумачу деталічно. А так на скору руку… Се як би, приміром, Панько і його Софа за штири роки аж шестеро нестрижених привели.

- Нащо аж шестеро, коли там стоїть п’ять? - Як то «нащо»? А передовики? То вже зразу і в передових знайшлись би! -Що ти там мелеш, йолопе нещасний?! Нащо ще й мою Софу сюди волочиш?

Колодію, поможи недолугому, бо вже півтора п’ятирічки мурцується Іванко на припічку, а його краля бігає як відданниця і – ніц, зеро! Ані одного проценту! Се як і в наших цибатих: Цицілії і писаря…

Йьой! Певно був би там мордобій знаменитий, в ту мить рипнули двері і на порозі

ступив Іван Ріг, блаженний: - Пане Мацик, казали Ціля і Феська: що вже… І тут його очі побачили тих вождів на стіні. - Що «вже», Іванку? - кинувся Штефан. Блаженний тицьнув рукою на стіну, плюнув з погордою і мовчки вийшов, а за ним і

вся чесна компанія. Кортіло б зазирнути хоч у шпаринку на ті гостини - що там буде? «Йьой на мій бідне голова!», - як казала Йосиха. А буде… Може колись і пощастить

на ті гостини зазирнути… Вони пішли, ще й по дорозі на всю вулицю гомоніли. Наївні. Вони ще жили духом з

Підканцелярського ясеня. Вони ще не були заражені бацилою більшовицького русизму, вони ще не боялись один одного і говорили все, що хто думав.

Бо ж «Сонце правди зійшло зі сходу!», "Цвіте Закавказзя, Україна і Дон". І вони, нарешті - маленький кусок разом з Великою Україною, ще й радянською!

На постерунку ніхто не буде рахувати зуби: «Мільч, кабане єден! Тутай малопольська на всхуднєх кресах! Украйонци... русіни, рибелія, мільч! Марш до гною!»…

Вони наївні, вони ще вірили, вони ще тішились. Наївні як сліпі мишенята! А мишоловка раз і закрилась. Наївні, вони ще надіялись як і наш батько…

Напередодні першого травня, звечора завітали до нас гості. Наш недалекий сусід

Андрій Калина, бувший студент Львівської політехніки і Роман Кара, вже по студіях Падєбрадської академії. Роман, ще будучи студентом, практикував у наших краях як

35

агроном, інструктор тютюнництва. А що? Наш батько брався за все нове, свіже. Як ото Пилип – «два чоботи пара, що один, що другий», - казали ненька. Бо мусів! Мав купу дітей, а землі обмаль, то й був піонером по вирощуванню високоякісних сортів тютюну по незнаній досі технології.

І запізнались Роман із нашою сестрою. Сестру під час пацифікації поляки арештували. Вибігла з відром, наче по воду до криниці, там в облаштованій ніші стоїть хрест (він і досі там) під основою хреста була захоронка-тайник. Ледь відсунь трошки припасовану плитку, шусь і вже заховано.

Завалували наші псиська, оглянулась, але вже пізно. Зграя «орлят» з місцевими щельцами накинулись шуліками на безборонну голубку. Неньку на подвір’ ї сусідки відливали водою, батькові в’язали руки наш сусід Василь та ще двоє чоловіків, вирвавши сокиру. Біг бо рятувати єдину дочку свою.

Через два місяці привіз Роман з Бриґідок свою наречену, а батькову велику надію. Через півроку горіли свічки, подруженьки замаювали, закосичували молоду. Реквіємно тужив церковний хор.

У нас було два Романи: Роман Мелащин і просто Роман. Мелащин до приходу

“Сонця зі сходу” часто гостив у нас, обдаровував нас: Василькові цукерки шоколаду, ножик, ще якусь дрібничку, мені коробку акварелей, пензлики, ручку, ватман.

Плачу, випрошую: - Васильку, дай! Ну, дай кусочок шоколади! - Їж свої кружечки! Он вони подібні до чоколади, руді як чоколяда. Лізу з кулаками, не помагає - він теж має добрі кулаки. - У-у-у, молочар-банька! Чекай, чекай і я щось буду мати від Раднички! Радничка - моя хрещена, дочка бувшого старшого радника юстиції високого

цісарсько королівського суду. - А даш мені? - Дам, дам. - По половині? - По половині. -Ну, то іди намий п’ять відер бараболі, нацюкай ще трохи дров, як прибіжу тоді й

дам. - Ая, поїсте там усе з дівками Рудого! - Палець на дровітню, два - під сокиру! Се була наша присяга непорушна: «умри, не зрадь!»… … Старі оба. - Вже їдеш? Так скоро? - Мушу - Ая! Побудь ще пару днів, не горить! - Ні, палець на дровітню, два - під сокиру! Щезай, бо щось в око попало. - Приїдьте, прошу! Зберіться з тим із Корчів і гайда! - Палець на дровітню… - Ні, порушником не був і не буду! - І стидливо ховає руку за спину… … Нашого Мелащиного Романа гестапо розстріляло в Бабиному ярі, просто Роман

згорів під Виборгом разом з танком… Се перед Калиною і ще з двома незнаними 44-го осінню перед хрестом (не на

дровітні палець), а на хресті і Біблії з Декалогом клав не пальці, а голову: «Здобудеш, або згинеш у боротьбі за неї!!!» Ляльо, заприсяжний філософ і знаменитий швець на всю округу, додав би: «Хто має

здобути - здобуде, хто має згинути – згине. Так чи так: хто має сидіти тихо в корчах і їсти барабулю із шкварками, най їсть, поки не відібрали!»

36

«І не путається під ногами, слизь єдна!» - додав би Тертий. Ото, філософія! …- Гості бажані, дорогі, рідні! Ромцю, Андрійку! Що се? Як же ви? Вас ніхто не

видів, діти? Світ бо який нині настав! Наш он в колхоз поліз, в бригадири. Тепер уже не Миць, а Дмитро Іванович, в газеті писали. І ви?

- І ми живі-здорові і нас ніхто не видів. І хай тато бригадирує! - Добре зробив вуйко! - цілує ненці руку і гасить тривогу Калина. Обидва в нових офіцерських одностроях, при бічній зброї, ременяки

спектрограмами. - А де тато? Ще, мабуть, у полі? - Та де в полі?! Ще з обіду заперся в тій хаті, поставив чвертку, вже два рази

заглядала: чвертка стоїть ціла, а він чипить при вікні набурмосений. Ідіть, стукайте зараз і вечерю вам подам.

- Добре ненько, добре! Ми й заночуємо, як не прогоните. - Йьой, синочки мої! Та не дуже сваріть старого! Засміялися, пішли. Про що вони там гомоніли? Ніч темна, вони - люди суворі. Вранці батько прифранцюжився, пішов. По дорозі зустрів Данила. В селі ніхто не називав Данила другим ім’ям чи прізвищем. «Де-сь був, куме?» «В

Данила.» «З ким, сусіде, їздили до міста?» «З Данилом.» «Галю, з ким твій вчора поночі чужі ворота рахував?» «З Данилом, колька би їх колола!»

Зійшлися. Вгостилися. Ідуть. Мітинг вже колотився біля читальні, по-новому - біля клубу. Котрийсь з

непотопаючих в каламутній воді при любій погоді, вихваляв: яка то буде риба, котру вони при помочі і піклуванні «великого друга наших людей» і «мудрого батька» о-сьо, сьо розведуть. Яка вона буде добра, велика! Як її буде багато, аж он скільки процентів: бери лови, смаж їж не хочу! Ура, нехай живе-е-е!

А з трибуни лунає: «…трр..ащ і, і …слово має наш пере…до …бир “Сонця зі сходу” Дмитро Іванович!» Ги-ги-ги, га-га-га, хі-хі-хі! Ніби то сонце сходить із Заходу! Передовик!

«Ая! Мой! За штири дні двадцятеро форнальок аж півтора гектара бурячків процюкали!»

«Від тих передовиків цукру будеш ждати аж до тої весни!» «Нащо тобі, дурню, цукру з процентами? Ліпші коржі з маком.» Го-го-го, га-га-га! - Митре, чому мовчиш? - шипить на вухо Штефан, - кажи тим пару слів! Он, чуєш:

сміються? - Видиш? Ми з Данилом трохи… Але, якби ще з півкварти докинути, то можна й

фірманити! А так. Ану, не туди заїду? - Говори! - Ну, най буде! Їду… Прошу, шановне панство!..Тьфу, товариші,шляк би то трафив! - Кого: панство чи товаришів? - Ну, я не вмію аж так добре плескати язиком, як оті, що ось висять. - Хі-хі-хі, ха-ха-ха! - Ну, як не хочете слухати, то я ніц, мовчу! - Говори, говори! Просимо: говори !!! - Ану, тихо там! Най чоловік скаже! - Просимо.!!! - Родимці, люде, громадо!!! Маємо нині велике свято Першого мая. Першого мая то

є Перше травня! Першого травня то є першого Мая! То є великий празник розкрепощонного труда. Ну, се там у них. У тих чемберленів. У нас – ні. Ні, у нас кріпость луснула ще за Австрії. Вони, люди ті, аж по вісім годин трудяться! Або й – ні. Але якийсь гріш на добрий гуляш і гальбу пива мають і ті, і ті. А решту такої довгої днини куди дівати? Ото вони і рішили святкувати кінець тої марудної днини. Першого мая се, як каже Штефанова Марія - день святого нероби. Се… Як би так по-нашому, по-простому

37

розтлумачити що то є Першого мая?.. То там, шановна громадо-родимці! А ми! Ми вільні! Вільні як риба у ставку!... А, що до тих процентів… І півтора гектара за штири дні… як ото там пащекують, мой, дуже мудрі, то - поважна справа! Бо тебе, одну з другою, ще з першої купелі привчали хребет гнути. Ото й сапаєш то ті бурячки залюбки, гей бо з чужим хлопом цілуєшся!

- Го-го-го, ха-ха-ха, хі-хі-хі! - То ті в білих мештах, моцні до чужих хлопів, а до буряків – ніц! - Певно! Свій находиться за плугом і що з того істика? Теліпається як батіг у Кінді! - Тому шкода своїх шкапин хоч раз цвьохнути… - А ті лошиці... За то Кіндрата пужално плетене. - Го-го-го, ха-ха-ха, хі-хі-хі! - Громадо! Люди! То - поважна справа! Як не хочете слухати, то я йду. - Говори ,говори, просимо !!!. -То та гімнастика вам добре знана, людоньки мої файні! А вони, бідні, не мали коли

спортувати. Хіба котрі молодші бігали до жонци в бальон грати або у ліс свіжим воздухом дихати помежи Штефановими пеньками. Ну, то вже - Штефанова парафія. Він сам ліпше скаже! А я зараз іду. Вони, бідні, все банували, що не мають рівних прав, що жонца дуже експлуатує... Йьой, тажи… Ні, не їх. Борони Боже їхніх чоловіків. Вони за тими клопотами емансипійними так запаніли, що обіди своїм чоловікам по черзі носили на чуже, осоружне поле. Тепер і слава Богу, і - нашій партії, мають своє поле, рівні права, довгі гони і бурячки межи бур’янами. Але знов біда: хребет болить, мешти білі порвались, ноги босі тріскаються, сонечко біле личко обпікає! Чекай, поки Панько з цапом дадуть раду козі, нечиста принесла капосну бабу з козою! А тоді вже прителіпається з водою. Жонци нема, арнарії чоловік не приносить щомісячно, а в Штефана як з Панькового цапа, діждешся того авансу - казав як посієм, тепер - як прополемо. Але то все байка! Дивіться, людоньки, який світ гарний! А хребти пригнуть під мудрим керівництвом партії і нашого Стефана… Він то вміє! Йому що буряки, що пеньки штемпелювати!

- Що верзеш!? - шипить Штефан. - То ж веселіться, гуляйте, радійте одне одному! Сонечку, лагідній днині, зеленій

травичці, квітам, колосистій яр-пшениці і, при Божій помочі, під мудрим керівництвом «великої», якось добіжимо до того авансу… А, маю надію і перескочимо се… Сю напасть. Як каже Йосиха: «На мій бідне голова вскочило»... Доста балаканини! Радійте і най живе Перше Мая, най живе нам “Сонце зі сходу”! Най живе мудрий із мудрих, великий друг і вчитель, наш рідний вождь товаріш Сталін і ті, що з ним повішені!!!

- Го-го-го! Слава, слава! Музика, туш! Насилу зійшов з трибуни. Доносились обривки слів –фраз: «Мудрий Митро хлоп. Але молов, молов! Ади: повішені з ним! Се ніби він хоче, щоб

ті вже висіли.» «Стули губи, дурна бабо! Слухати треба! Казав хай живе той і все болітбюро.

Можуть впекти, го, до криміналу». «Щезни! Нащо накликаєш біду? Казав: радійте одне одному. А ти вже порадів - до

криміналу чоловіка!» «Та то хіба я? То ті, що повішені.» Добре, що тим з району нетерпеливилось похмелитися. Мацик бачив як батько

нетвердо йшов на трибуну і повів тих. Мав у закапелку за сценою все приготовлене. Нащо мали слухати такі достойники той цирк? Знав хитрий Мацик, що колись сховається за батькові плечі.

Підбіг Ілько: - Ходіть, вуйку: їдемо на Лісничівку! - Та я вже, синню, ніби й приїхав. - Е, нема нічого страшного! Ті чорні нічо не чули. Вони вийшли, як ви вже всіх

повісили. - А видиш, а видиш! А як я мав казати: причіплені, пришпилені, поставлені до стіни?

То тільки на розстріл вони ставлять до стінки.

38

- Е! Треба було сказати припасовані. - Е, якби то чоловік знав наперед… - Просив же: дивіться, тату! Вважайте добре, що межи людьми говорите! - Ет, то – байка! Їдьмо! Ми їх там так файно набамбуримо московською. Штефан там

таких кухарок припас із тих заліських. - Мара їх бери! - Але то не файно. Ще приймуть за образу гонору. - Нібито та босота має якийсь гонор! Як то та кобила, що переверне віз на гладкій

дорозі! Підтюпцем приїхав Іван Гордий-Приканцелярський: - Сідайте, мой, борше, бо ще маю за музикою вертатися. - Як ото за Пилипа їздили оббамбурювати. Двох вгодованих веприків, а скільки

шабасівки! Добре, що в Мортка було в запасі: скільки того шивйоту, драпу, мішків білої муки! Мой, по цілій вулиці яїчка купляв! Той слимак Куций бовкнув, а ти, Мицю, їдь – оббамбурюй, бо маєш там товариша. Нажив собі друга Абрамова, голову райвиконкому. Вони - здоровенні москалиська, пугарями дудлять, а Миць потім поташ п’є! Ади, вже повимітали по всіх сусідах той поташ! Обіцяли, що до розстрілу не засудять Пилипа і то добре. Але йми їм віри!

Десь наче в мареві губиться Пилип. Блаженного не хочу губити, бо чи встигну? То

хай вже йде без черги… Ненька колись сварила мене: - Нащо рисуєш так нефайно Івана? Фе, встидайся, дитино! Бігаєте із жиденятами,

дратуєте, смієтеся. То – гріх, дитино, сміятися з блаженного! Мало тобі муслінів, гітлерів? Іванко - Божий чоловік. Присягай мені, цілуй хрестик і най тобі Матінка Божа простить за Іванка! Але більше ніколи… Чуєш? Ніколи не смій ображати Божого чоловіка!

- Ненько! Хіба люди не всі Божі? -Всі, дитино моя, всі. Як підростеш, то й побачиш, як лукавий обплутує людей своєю

мерзістю і їм здається, що то добре: оте шахрайство, заздрість, здирство безмірне, зрада, гроші нечесні, бійки, войни! Блаженні – чисті. До них не пристає та гидота лукавого. Тому й - Божі люди… Іди вже, бо он, молоко тікає!

Хотілося сказати: «То зачиніть двері.» Але, хіба посмієш отак знущатися з рідної матері?

Кожне село, а тим більше глухе, мало своїх заприсяжних кумирів: гонорових злодіїв,

конокрадів, тхорів, куродерів, фірмових картярів, заядлих бабонюхів, некоронованих філософів і вічно безпробудних пияків. А вже без блаженного! Ну, то яке ж село, та ще й глухе без блаженного могло обійтися? Тільки не скрізь однаково їх пошановують.

У нас було два - Іван Ріг і Брінь-Більо. Брінь рідко виходив на село межи люди. Та й жив на другому кутку і мало що про нього можу сказати. Дивно нам було дітлахам з його сандалів на високій дерев’яній підошві, в яких ходив і зимою і літом на босу ногу. Увесь білий, білий: біла сорочка, білі штани, рідесеньке волосячко на голові як пушок біле-біле і сміється. Іде цок-цок, ляп-ляп. Увесь аж світиться.

І ось совіти утекли прийшли мадяри. Терор. Мадяри як мадяри. Найперше, зайнявши село, на майдані біля церкви ставлять

шибеницю. А вже, як є шибениця, то треба когось і вішати. Ляльо філософ сказав би: «Кожна річ в реальному світі має своє призначення: сонце має світити, плуг має

орати, зброя має стріляти.» Ну, на те він і філософ, щоб всьому давати лад, а ми не будемо.

39

Зночі випав густий, густий літній дощ. Гостинець, скільки його і не мостили шутром, починаючи ще з австрійських часів - розбитий, розритий танками, машинами, гарматними тягачами (то наступали, то відступали), одні баюри! А все через той Гостинець, що правився на брід через Дністер. Він через то й Гостинцем зветься, що по ньому з давніх-давен їздили гості (купці) на брід через Дністер.

Мадяри реквізували у вуйка бузівка. Ведуть нещасного на налигачі, а бузівок – дебелий, впирається. Бо кому охота чалапати отак по болоті та ще й на заріз?

З двору вийшов Брінь з цуциком. Цуцик кинувся на бузівка: «Як смієш тут ходити, пся віра?! Се моя, собача територія!» Бузівок набурмосився: «Таке мале і то застує білий світ!»

Крутнув головою. Мадяр, що держав налигача тільки метнув - ногами в баюру. Бузівок драла, цуцик за ним.

А Біньо! Бідний Брінь сміється! Він завжди сміється. Цього вже мадярський гонор не буде терпіти: щоб якийсь невмиваний туземець…

Хоч і в болоті, але королівський маєстат! Одні кинулись за бузівком, а двоє вхопили Бріня, враз накинули мішок на голову і

ведуть. О! Для українців завжди мішки готові в любих супостатів! По дорозі зустрівся священик, присікався до гонведів: «За що, - мов, - блаженного мордуєте?» «О! То ще єден тут розмахує руками? Гайда з нами! Там на шибениці махай собі

кулаками скільки хочеш і на кого хочеш! А тут не смій і пальцем тицьнути в королівську міць!»

Ведуть. Проминули Санашків міст. Саме з бічної вулиці вилітає на полудрабку Андрій Воскан: - Отче! А то що з вами? Волає: - Андрійку! Добре, що пізнав твій голос. Скоком їдь, хапай в чім є Параску! - Котру, отче? - Йьой! Та же Моцариху! Вона одна знає мову сих турків. «Боже! Якби не забула! Бо ж була ще дитино», - благав в душі отець духовний. Ненька якраз прийшли з городу, тримаючи в руках зелень і в фартухові молоду

бараболю. А тут Андрій влітає на полудрабку перед ворота, одним скоком хапає неньку оберемком, садовить на полудрабок, повний запашної конюшини і гайда: коней батурою в галоп!

Бічні вулиці не були так розбиті як Гостинець. - Андрійку! Куди ти мене? Що сталося? Налетів як яструб. Та так і вмерти можна! - Або я знаю? Але ви не бійтеся. Їду, бачу на Санашковому мості мадяри ведуть

Бріня і ксьондза, мішки такі чорні на головах, карабіни з багнетами на гостро. Питаю: «Отче, а то що з вами?» «Їдь, - каже, - Андрійку, скоком: хапай вуйну Параску в чім є і махом до церкви на майдан, бо вона, - каже, - одна знає як балакати з тими гицлями.»

- О, Боже! То як буду виглядати: боса, в одній спідниці, бараболя у фартусі, оця закришка в руках?

- Нічого, вуйно! Сорочка файна, чиста, біла та ще й мережана. Хіба, що хустину на голові трохи поправити? Поверніть голову, зараз вас пов’яжу так, як має бути. Бо у вас руки.

- А, видиш! І везеш мене таку межи люди на сміх? - Нічо, вуйно, нічо. Аби тільки встигли! Щастя мали на той раз і Бріньо, і ксьондз, і ненька. Мадяри вовтузились ще з

бузівком, витягуючи його із кущів уже пристреленого. Молодий елегантний офіцерик стояв осторонь на сухому хіднику, що вів на подвір’я школи. Сміявся, щось дораджуючи своїм воякам і аж заплескав у долоні, як перед ним круто зупинився Андріїв полудрабок з ненькою.

40

- О! Яка гарна пані мама! Зелені нам до гуляшу привезла. Паприки, пані мамо, нігде мої шалапути ніяк не найдуть.

- Йьой, паноньку файний та гожий! Зараз буде паприка. - О-о! То пані мама розуміє мадярську? - Що він каже, Парасю? Ти вже йому вияснила про нас? - Прошу, Отче! Зараз може все буде добре. Хай Андрій біжить на палебанію і геть де

який є перець, скоріше несе сюди! - Чудо! Пані мамо так добре розуміє мадярську? - Мало, прошу. Ну, не дуже добре. - О, ні-ні! В пані мами акцент кетчетменський з придунайської пущі. Пані мама жила

в Кетчемені? - Прошу файно ласки, пана офіцера: говоріть повільно. Ну, не так дуже скоро. В

Кетчемені я не жила. Жив ще до тої войни на Лісничівці граф Міклош Ференц Марія Діер Арпаду.

- Каролі Форкаш! Ордена святого Штефана кавалер, капітан королівських гонведів! До ваших послуг, прошу! - І чемно уклонився.

«Агій! - думаю собі, - очі б мої не виділи вас тут, мадьяриська! Боже поможи! Не дай упасти!»

- Біжи, Андрійку, чого стоїш? Не бійся. - Нащо той чоловік, пані мамо, тікає? - Та за паприкою. - О, добре, добре, хай поспішає! - А ви, паноньку файний, ласкаво прошу - такий молоденький і вже на войні мусите

мучитися? Таким молоденьким саме бавитись з дівчатами десь над Дунаєм: вальси, чардаші, танго витанцьовувати. А тут, бачите – болото!

- О! Пані мама знає чардаш танцювати? - І не тільки, але й пісні ваші знала. Тую знамениту «Журавлину». Якби була

молодша, то тут би зараз із одним вашим парубком так і вдарила чардаша. - Що то, прошу пані мамо, є «парубок»? - Ну, молодий, нежонатий, файний хлопець. Ботяр, хейдук! - О! Нащо другого? Я би мав за честь провести пані маму по колу в танцю. Ах,

чардаш, чардаш! Прошу, пані мамо, не відмовити в чашці кави чи рому. Він зараз заґелґотів до своїх і зі школи вибіг кухар, несучи тую каву і ром, а другий

ґевал - два стільці і похідний столик. - Пане офіцере, ви такий молоденький, гарний! Бачте: я стара баба, а руки, он,

брудні. То так якось нефайно. - То злазьте з того драбиняка, зараз принесуть води і рушник. - Най буде, паноньку файний, але я би просила в пана офіцера ласки: не гніватись на

стару бабу, але то якось не файно. Ми будемо собі з вами гоститися, а тих нещасних що, будуть вішати?

- Ах, пані мамо!.. «Журавлина», чардаш, дівчата- панни.. А тут война, пані мамо, война! А що то за люди? Пані мама знає їх? Бо я ще своїх не питався, вони з тим бугаєм… Ха-ха-ха.. А той мокрий весь у болоті. Прогнав з очей геть: хай приведе себе у порядок.

- Той маленький білий, прошу ласки пана офіцера, то - блаженний. - Що то є - «блаженний»? - Ну, як це вам сказати? - і ненька міжнародним жестом, пальцем коло скроні,

об’яснила хто такий Брінь, - той другий – священик, пастор, ксьондз. - Ну, то що вони натворили? - Бо я знаю? - То нащо пані мама просить ласки для них? Може вони людину вбили чи обікрали

кого? Зараз покликано того, що вів бузівка. - Сміявся, - каже, - з мене, як я лежав у болоті. Та як він сміє?! - Ну і я сміявся з тебе, одоробала!

41

- То ви, пане капітан, а то якась… - Досить! Марш! - Той другий грозився кулаками. -Пане офіцере, священик не грозився. Лиш просив, щоб відпустили блаженного. - Парасю, бійтеся Бога! Що ви так довго з тим іродом балакаєте? Я вже падаю з ніг,

задихаюсь у цьому мішку! Кажіть йому, просіть: хай хоч руки розв’яжуть та мішок знімуть, поки ще повісять. Тільки, борони Боже, не кажіть йому, що він – ірод!

- Чого пані мама всміхається? - Добрий ром має королівська гвардія. Прошу ласки, пане офіцере - най би йшли ті

старі, нещасні додому! - Ну, так, так. Най ідуть собі, зараз дам команду вартовому. Бріньо сміючись почалапав. «Цок-цок, ляп-ляп». - Чого він сміється? - Я ж казала, ласкаво прошу пана офіцера, той чоловік – блаженний. Він завжди

сміється. - Парасю! Може б ти уговорила того ірода, щоб оте убрали? Бо ж храм Божий! - Боюся, отче. - Чого він ще хоче, той чорноризець? - Та оте… Ніби якось не пасує біля храму Божого… Ви ж бо не якісь комуністи? Тут підбіг один із ґевалів. Як я зрозуміла: офіцера кликано до телефону. - Чемно перепрошую, пані мамо, але то - война, война. Де шукати садибу пані мами? - За мостом. Питайте Мальованку. - Дякую. Мушу йти! Але то – война, война…

- Що він ще там казав?.. Ми раді з Андрієм, що живі. І не отямилась як доїхала до

дому. Два дні відходила геть як після важкої хвороби. Зараз, якби так спокійно без тої веремії, то й чи б змогла? - оповідала батькові як обоє були в доброму гуморі. А ми з Васильком лежали на печі і раділи такій тихій світлій годині.

- І не забула! - дивується батько. - Ади, читала як з книжки, всміхаючись до того мадяриська як молода дівчина! - О! Маєш щастя, що мене там не було! Дав би я тобі молоду дівку! - Ну і теліпав би сь разом із ксьондзом і Бріньом на тій перекладині! … Іванку, Іванку! Зараз. Бо про тих ще буде. Як хто, а Іванко був моїм першим і мабуть одним з усіх сущих, правдивим

поцінувачем моєї мазанини. «А німа Наталі? Що, боїшся признатися? Вона, мабуть, до смерті берегла той

рисунок, бігала по селі, показувала всім яка вона гарна та ще й у вишитій сорочці, в шаліновій, розмаєній спідниці під калиною біля криниці стоїть, всміхається як жива. Бігає, показує, цілує себе в руку, крутить пальцем біля скроні, імітує так, як ти ходиш.»

«Але ж бо справді була гарна.» «Певно. В тебе тільки другі гарні виходять!» «Хіба то я? То - рука.» «Ой! Якби не було в серці, то й рука б німувала. Тільки тебе й Василя Горішнього!

Але тебе першого обцілувала з тих усіх, що верталися приморожені. Привселюдно! Більше нікого! В селі ще мало хто й знав, бо ти тільки рано появився, а вже увечері прибіг на маївку. Отам прилюдно вона тебе й обцілувала, саме надійшов отець декан. І не побоялася! Ще й пританцьовувала. Бач? Дізналася і прибігла, причепурена як на весілля.»

«За такий поцілунок і на смерть не страшно йти.» «А я? Мовчиш?» «Пішов би хоч сто раз!» «І я з тобою!» «Чом?»

42

«Що?» «Ну, ми були такі заморожені?» «Затуманені ти хочеш сказати? То тільки ти. Карайся! Тобі легше, тебе он аж Наталі

обцілувала привселюдно.» «Не вона, не вона! То серця материнські розривались, кривавились, тужили!» Мало її знав. Була багато старша. Якось блукав на тому кутку. Стояла біля криниці

така замріяна. Із-за вишні одним олівцем і зрисував, а вже дома дорисовував на доброму ватмані і

забулось. Котресь із сусідських дівчиськ взяло та й віднесло німій. Сам би ніколи не відважився на той подвиг, бо вже мав клопіт з Іванком. Нарисував його і довго марудився. Думаю: покажу, ото буде Іванко радий. Ой, що було! Лаявся, плювався, мало вуха не повідривав:

- Крокодиле малий! Ти таке мале, а вже виставляєш чоловіка на посміховисько! Пилип на тризні розказував (се по Іванкові була тризна): - Я його витесав, небіжчика, з каменю. Ну, думаю Іванко буде радий. Друг він мені,

брат мій любий. Було прийде і цмокає, і хвалить парсуни других. А брат мій любий мало мене вилами не заколов: «Крокодил ти, Пилипцю, лютий! Нащо посмішище робиш з Івана? Бери молот і розбий того крокодила камінного! На кусочки! Пришпилю вилами!» А був Іван вельми моцний хлоп. Нема ради - розбив на дрібні кусочки. Цілий рік обходив хату, ледве вблагала моя небіжка щоб змилосердився, най земля буде для них обох добра!

Іванку, Іване! Прошу: прости, що тривожу твою пам'ять! Ти ж умів прощати нерозумних дітей як ніхто інший!

Був Іван міцної, гарної статури на ту пору парубком. Волос-ворон крилом, обличчя,

ніс, ледь усміхнені вуста! Як казали молодиці - перша кляса по Ягільницькій градації. Страшенно не любив стригтися, але не терпів бороди і вусів. Не боявся ніякої

звірини по лісах. Всі, де які собацюри, лащилися до нього, а він говорив з ними як з дітьми. Одно дуже боявся - озброєних людей. Як десь, ще здалеку, запримітить

поліцейського, забігає в любий двір, заховається, що й годі його знайти і тільки діти і то малі можуть його впросити вийти із захоронки.

Се, та ще руки йому не слухалися. Не всі, а тільки пальці. Цигарки, бідний, не міг скрутити. Часто гарячим кінцем самокрутки обпікав губи.

З цього хлопчиська мали неабияку забаву. Скрутять йому довгу, товсту самокрутку, запалять з обох кінців і, яким кінцем Іван тикне, а все припечеться. А вже за те, як котрась з дівчиськ змилосердиться та скрутить тую цигарку, тоді Іван блаженствує та ще відганяє тих пересмішників.

Не кожна була така смілива, бо зараз крику: - Іванова молода! Іванова княгиня! Відчиняйте, мамо, ліску - Іван несе невістку! Зате на гойданці-орелі він вельми любив! Візьме тую сміливу однією рукою, тримає

дівча, а другою за прогони гойданки і літає з дитиною аж попід хмари. Ото нагорода сміливій!

Було як котра мати побачить, де її дитина злітає, крику того, крику, а Іван сміється: - Ану, відірви від мене свою дитину! - Ая! З твоїх рук хіба що по кавалку вирвеш! - Ну, то чо кричиш? Іван дитину любить не то, що ви, крокодили язикаті! - Іроде нещасний! Цигарку не можеш вдержати! - Ет, цигарка! Іван на гойданці моцний. Ади, най хоч два батяри відірвуть мою руку

від прогону! Хлопці було старалися, в заклад годилися і програвали. Косив, дрова колов, молотив, але якісь делікатніші речі: ножик, веделку. А про

олівець годі й казати. Тому рідку страву наливали йому в гладущик. На похорони ходив знаменито, співав «со святими упокой». Любив нести хрест, а,

особливо на зелені свята.

43

Ішли освячувати воду в Грабівцях і, набравши свяченої, ішли окроплювали нею колосисті ниви яр-пшениці.

- Ади! Буде, мой, біла мука, білий хліб, калачі білі-білі як діти! Діти Івана люблять і калача дають багато, а Іван - псиськам. Іван не голодний і собацюри раді. Ая, диви які в нього добрі очі, не то, що у вас, крокодилів!

На поминки не ходив, встидався на людях їсти. Танцював! Не було в селі рівного йому в танцях! Кожна дівчина, навіть найбагатша,

найгарніша пишалася, коли, ґречно вклонившись, Іванко виводив її в коло першого повеликоднього хороводу-танцю-забави. І під звуки чарівної мелодії злітала з Іваном в захмарні світи щастя і радості. Дякував дівчині за честь, що не погордувала з ним танцювати.

І зразу вибирав наймолодшу, яка вперше вже як повноправна мала право танцювати прилюдно на такій урочистій церемонії. Музиканти вже знали й лилась мелодія химерного голубця. Дівчина подавала Іванові кінець хустини, але на кінці мусіла бути петелька, щоб Іванові можна було надіти на палець.

За помахом Онкалового смичка обривався референ голубця. Кларнети сурмлять величальний виклик. Різко зойкає бубен. Тиша, все завмирає. Десь, ген-ген із-за околиці, із-за синіх закрутів наростає, гримить мелодія козацького маршу. І з першими звуками, з високо піднятими вгору, з’єднаними руками ідуть врочистим кроком на середину кола.

А мелодія наростає, гримить. Се всі три пари музикантів стараються показати свій хист, свою натхненну майстерність і напоїти радістю і добром все живе, все живе.

Ось пара на середині. Мають в далині козацькі малинові хоругви. Он ще один бунчук горить золотим наконечником. Ще одна густа батава звитяжців, погойдучись в сідлах гривастих. І гримить дуже козацьке «Слава!!!» і затихає… Цок-цок-цок-цок… Нема. А чи було? Міф, феєрія, легенда і тільки!

- Ребелія! Стуль гембе, кабане єден! Гайдамаци, контра петлюрівська! Терор, зрада, зневіра, страх… Зневіра у все святе, дороге, рідне. Бо «нєт, нє било і нє будєт!» - волали й волають великі достойники православні. - Подай воїнству православному побєду над врагами! В православному Новгороді,

Батурині, Кодні, Базарі, Вінниці, Биківні, Сондромаху, Чеченії. - Що верзеш, безрозсудний? На кого підняв руку? -А що, скажи мені? Американські шпигуни, ірокези, кадили: Іванові, Петрові,

Катерині, Ільїчам, Йосипу, Микиті, Міченому і тому, что «мочить будєм в сортірє»… - О, горе моє, безрозсудний! Мало тобі. - Знаю, знаю. Воліла небезрозсудного, ото й пускала отого котиська. А він, бач, не

знав міри. «Глянь он: вибігло дівча і кріпить синьо-жовті розетки-жетони. Приземленому на

одне коліно Іванові, перше поцілувавши той жетон, а потім те дівча. Дивись, дивись! Чи не ти те дівча? Розмаяне, щасливе, сяюче?» Хтось, оглядаючись сором’язливо ховав той знак непокори, хтось ховався за сіркові

очі, щоб не бачити того, хтось гордо кріпив біля серця, потоптуючи те шумовиння зневіри страху і зради. Бо ж мусить явитись нарешті Україні Богун! Нема, не видно.

А оці з майдану? Сказано бо - зрада, зневіра, страх. Пошановують первопристольне

болото, б’ють чолом перед варшавськими орлятами ві Львів та й тільки. Не знаю як тепер: чи відправляються досі ті величаво-благодатні богослужіння в

зачаровані бузково-акаційові, напоєні п’янким ароматом розмай-зілля благословенні травневі вечори в тамтешніх храмах? На превеликий сором не знаю канонічного чину тих величаво-пісенних богослужінь. Достовірно знаю: правилась благальна ектенія, акафісти. «Господу Ісусу Христу, Пресвятій Богоматері.»

44

Ті благодатні богослужіння-маївки правилися на честь і про славу заступниці і покровительці всіх принижених і знедолених. Бо останній раз мав щастя до самозабуття втішатися тією насолодою.

Ага, ще тоді так давно, так давно… В основному то була молодіжна служба. То незачерствіла з чистим серцем юнь славила, дякувала, вимолювала в Матері Божої волю Україні, батькам гожої багатої старості, собі ж життєвого талану, не дуже черствого.

… Садимо тютюнову розсаду аж ген-ген майже під лісом. При кінці гонів кінчають тикати ті хиленькі стебельця розсади: батько, ненька, два старші брати, троє сусідських дівчиськ та ще дві молодиці. І, як на зло, тую гемонську розсаду треба висаджувати під вечір. Бо зранку чи вдень воно таке хиле під вітром та сонцем - та чи й доживе до вечірньої прохолоди? А так за ніч трохи закоріниться.

Ми з Васильком на легкій роботі. Носимо відрами воду з недалекого джерельця і підливаємо ті гаспидські корінці, най би вони були згоріли, щезли, ще в тепличці! Мучся з ними тут!

Сонце так скоренько падає, гей би його хтось із крутої гори розігнав колесом і котить шаленим гоном за горизонт. Але тут на горі, на Баскачці ще день, ще день. Кажуть: тут стояв намет мурзи, баскака татарського, що збирав данину з навколишніх поселень.

Певно, з Баскачки видно далечінь, аж ген-ген яку! В деякі дні навіть синіли карпатські вершини на видноколі. Мав зірке око ханський баскак. «Крокодил паршивий», - буркнув би Іван Ріг. Але він в ту пору пропадав вже в тій незбагненній далечі.

Сонце, сонечко, стій! Ще трошки, ще трошки не ховайся за товтри! Ще, бо ось-ось обізветься правічна, нев’януча, щемна мелодія вечірнього дзвону і попливе понад селом долиною, розіллється по ланах свіжої врунистої зелені хлібів. Добіжить, трошки притихне в запашних густих кронах акацій, розпашілих білим цвітом, зойкне здивовано десь аж там вдарившись об скелі Зміїного ярища. Широко, вільно віддихне понад плесами Дністра, відіб’ється гомінкою луною від стрімких скель того берега і мінливою луною доскочить і вхопить тебе за душу.

Десь зникнуть ті відра, розсада, Баскачка і ти сам. Слухайте, слухайте той благословенний хорал-благовіст на маївку!.. - Я тобі не доллю! Я тобі не доллю по повній кварті! Ади, яке мале, а вже хоче бути

мудрішим від Дідика, “професор рахунковий”! Не спішіть, зараз Тарасій поможе. Але той розумний дополиває ті рядочки, що зашахраював!

- Я тобі казав? Я тобі казав: лий по повній?! Добре, як ще лозина не посміється з нас. У-у, мальовало невмиване! Ненька вже поїхали вечерю варити з Андрієм, бо ж вивозив розсаду собі й нам. Ось-

ось задзвонять на маївку, а відра такі важкі,такі важкі! Джерельця так далеко, так далеко: аж сто двадцять кроків та ще й під гору! А тих корінців тьма тьмуща! Та ще й ті - зашахрайовані.

Йьой! А я остаюся сам. Ось уже Тарас з дівчатами кинулись поливати з того краю, адже всім хочеться на маївку.

Батько з молодицями йдуть, про щось весело гомонять: - Дивіться мені! Тут дополиваєте і вольному воля. А сей хай хоч і до ранку не

розгинається та дякує жалісливим тіточкам, бо лозину відібрали. А то я б його напополивав! І не смійте йому помагати!

- Вуйку! Нащо так тяжко хлопця караєте? - Ет, говори своє! Попустиш раз, то й бузиною виросте. - Василю! А звідки вони знали, що я недополивав? - Ходимо разом туди й назад. Я ношу повні відра, а ти по половині і маєш: проста

арифметика - недополиваєш. - А ви мені поможете? Поможіть! А? - Скажи Тарасові. Се як він схоче. Най тоді сам перед батьком червоніє.

45

Все!!! Вітром летимо. Стрімголовою збігаємо з гори, з дівочим сміхом-лементом перебігаємо брід, перескакуємо Потоки. Татарами вриваємось до хати, хапаєм чисті сорочки. В кліп ока миємо в потічині ноги і драла!

Аж біля церкви одягаємо сорочки і вже! Таки встигли. Не будем пізніми Іванами. А за нами ще йдуть і йдуть. Можна було ще

й молока хлепнути, але то – байка: ми не крайні. Тішимось тим і статечно заходимо як знеможені подорожні в зелений оазис серед

пустині. В освітлений двома панікадилами, врочисто величавий, чистий, охайно як завжди прибраний, замаєний, напоєний ніжністю запашної вечірньої прохолоди. По-весняному лагідно привітний, усміхнений, щедрий по вінця Божою благодаттю і безмірного благочестя, доброти і ласки і незбагненної Божої величі і мудрості. Такий по-домашньому рідний, люблячий як материнське серце Божої Матері Храм!

Зайдіть, прошу! Хоч на хвилину! Може він для вас явиться сто раз ліпшим, приємнішим! Може ви знайдете кращі слова. Мені не дано. Зайдіть, прошу!

Слухайте, слухайте! Чуєте, які барвисто-розкішні голоси? Он по лівій стороні Даруся Пилипова, поряд Гануня Перцюжина і Ірина Блакитна. По чоловічий стороні Юрко Скрипка, Богдан Бідний і Лесь Яворовий. За ними що по дівочій стороні, що по чоловічій стороні стоять підібрані по троє з такими ж голосами хлопці і дівчата, але літами молодші, ще молодші. І так рядами по троє від аналоя аж до дубових різьблених дверей храму. І ми з нашим Канцлером струнимось мало чи й не біля дверей, але не під віадуком хорів. О, се вже велика честь! Сі стояли як почесна варта, а по боках ще повно людей.

Дівчата, перев’язані блакитними стрічками через плече, через крок тримають на струнко при нозі деревця хоругв з образами святих, вишитих на шовковій тканині, закосичених віночками польових квітів. З правої сторони закам’яніла парубота, перев’язана малиновим кольором. Он Карольцьо. Має над головою малинова хоругва Юрія-змієборця. Підійди, попробуй: зруш його з місця! Ех, дожити б до такої честі!

Межи шерегами вузенький прохід. Се, щоб міг носити свій гонор високий як тичка Ігор Присяжнюків - помагайло паламаря («паламарів хвостик» по-нашому, по-вуличному).

Посередині царських воріт перед аналоєм дівчинка й хлопчик держать рученятами високе деревце, увінчане золотим Тризубом і синьо-жовтою святинею нації. Щоб не затуляти дітей і царські ворота на одному коліні дужою рукою держить, бо ж рученята маленькі, се вже (о, Боже!) кандидат до криміналу. Всі ті хоругви вносились до храму тільки на ці врочисті, натхненні Божим духом в горінні до чистоти й краси юні серця.

То ж слухайте, слухайте ту дівочу височінь: вона підноситься до недосяжності, але Дарусин поривається ще вище! За ними ні на капельку ноти не губляться парубочі.

Радуйся, непереможна воєводо! Радуйся, Невісто Неневістная! Радуйся, царице над царицями, бо ти – благословенна! Радуйся, неопалима купина! Радуйся, благословенна Ненько, Бога нашого заступнице й покровителько Землі нашої, радуйся! А ми раби твої молимось і просимо: «Донеси наші молитви до ніг Сина твого, а Бога нашого!»

Радуйся, радуйся, радуйся, Невісто Неневістная! А ще, це вже як наш святий дідусь дочує найвищу гармонію натхненних юних

голосів, вийде з бічних дверей тільки в чорному підряснику і стане на коліна як смиренний прихожанин поруч кандидата до криміналу, поцілує кінчик тої святині, підніме горі руки і в цій мовчазній тиші пролунає:

«Мир вам! Ще і ще в мирі Богові помолимось!» І вже натхненно лунає благословенний переспів ектенії благальної. Треба мати непомильний талант знавця духовної музики і співу. Сказано - мені не

дано. Але ви слухайте, слухайте, прошу! Чуєте? Ось вривається в непереривну симфонію басюра Грицька Басистого: «Від пошестей, голоду, вогню і войни схорони нас, Господи! Голоду і во-й-ни… і во-

йни н-а-с, Господи. Ми, грішні, тебе Бога нашого просимо: прости нас, Ісусе, сину Бога живого! Змилосердься над нами! О, Маріє! Діво і мати Божа, заступися за нас грішних!»

Ні, ні! Нащо тут мої недолугі слова?

46

Але ж чуєте, гримить: «Душу й тіло ми положим…» Два хлопчики підходять, беруть шанобливо старого

під руки, помагаючи йому встати з колін. І як вишколений довгою службою старий стрілець вже пружним кроком зникає в бічних дверях. А за хвилину, одівши єпатрихіль, виходить з царських воріт і золотим хрестом благословить похилену в шанобливому поклоні юнь:

«Дякую вам, діти, за дароване вами щастя, що можу разом з вами знов і знов славити пресвітлу владичицю Матір Бога нашого! Ростіть здорові на потіху батькам, на незбориму міць України, на славу Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.!!!»

Де бралась та енергія? Які сили держали в такій високій напрузі наших святих дідів? Їм же на ту пору було разом сто сорок років чи й не більше!

Вилітаємо, виходимо. Ви коли небудь чули як вилітає рій? Ні, ні тут сто роїв за раз в одну мить вилітають.

Піднімаються, мішаються і гудуть, гудуть, гудуть поки кожний згуртується біля своєї матки і вже окремо розлітаються в знані їм сторони.

І, будь ти хоч сто, тисячу раз пасічником, не вслідиш куди вони погудуть. Та не така була одноока Ївга, десь сорокарічна молодиця, мати чотирьох дівчат,

гожих вродою відданниць. - То та одноока, гемонська, - жаліється Мацик бабонюх, - ліпше видить єдним оком,

ніж ти,Пилипцю, через свій летунський цейс! Ади, десь притаїться, псявіра, і вже знає де: хто гречку косив при місяці. Але ж і слух має! Темінь, хоч око виколи, вітер, дощ періщить, а вона вже рано плеще біля криниці: «Вийшла поночі, чую: Присяжний почалапав до Марти Канаднички.» Ото має антени не то, що Антошкове радіо, бестія невгомонна!

Певно, будеш тут неугомонним: сама пережила ті бузково-акаційові вечори, по вінця випила хмільну кварту трунку серед буйної зелені й веселого соловїного переспіву. Але ні з одним не стала на шлюбний рушник. Недоїдала, недосипала, рісоньки води інколи не мала в роті. Де вже до тих хмільних медів?

… Наче Кіндя батогом - ляснув так і ті дні… А вони юні, яружні: що вродою, що до роботи в один день розквітли, закосичились!

Закипіла материнська кров, збурилась невгомонна натура, пожежею-вогневицею. Аж через край вихлюпуються ті хмільні принади. І не пригаси вогню того ярого вчасно.

- Йьой, людоньки, сусідоньки, куми мої гречні! Де я їм хліба наберуся як всі четверо принесуть мені враз в пеленах по четверо? Най і принесуть, най і принесуть: Івга не зігнеться! Не діждетеся, не дочекаєтесь, бабонюхи, із своїми канадничками, видіти моїх дітей невістками у своїх долярових хлівах! Кумоньки мої рідні, чом не пригощаєтесь? Я така рада, така втішна - дав Бог такий вечір і вас мені на розраду! Не гордуйте моїми статками. Ви ж не погордували моїми писаночками, тримаючи їх до хреста. Кіндратику, сватку, мій найстарший куме, в сьому кутку - кум кумів! Чому не слідкуєте за порядком? Ади, стоять ті порожні келішки, гей би сироти під багацьким плотом! Пошануйте нас по повному, не жалійте того трунку! Се як жінка закропить, раз чи два у рік душу тим зіллям, згорьовану за вами, іродами - чи вже й гріх такий великий? Нуж бо, Кіндратку, не скупіться, доста маю того добра: аж чотири бочечки сливовиці та ще вишняк з калиною.

- Чекай, він тебе пошанує! Радий, що сам мочить вуса раз за разом. - Кумо Насте, не гнівіть Бога! Маєте хлопа щирого, файного, але своя сорочка… Ото

й мочить вуса! Куме Петре, бігме! Сажу дівчатам, щоб не просили Вас на весілля: сидите там як Австрійський Франц Фердінант (ексгерцог), що вбили го в Сараєві. І курка здохне від вашого гумору!

- Де йому до того гумору? Маєте таку сливовицю, аж дух запирає, дай вам Боже здоров’я! А мій Петрунь такий ласий. Ади, вже як чіп! Хоч зараз забивай його в бочку.

- Кумо Ївго! Та кого ви слухаєте?! Та я… Та ми… Та ще ні водному оці грім не гримів! А вона каже!..

- Ану, Данилку: «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя… - Куме Данилку, дайте я вас поцілую!

47

- Зараз, але по повному… - Осе кум! Осе хлоп: і косить, і молотить! Хоч зараз до того хайдука! - Ая! Мені що? Я зараз. Тільки ще раз кропну… - Та кум Василь хай не косує оком на свою ненаглядну Катрусю. - «Коло млина яворина, Ой, там Роман воли пасе, Катерина воду несе!» - Кумоньки мої! Нема в мене більше духу, нема моєї сили держати в руках ту повінь

дівочу! Але, як Бог дасть спокій на світі, то зараз по Спасі (кажу вам ніби по секрету) в один день разом усіх чотирьох і повінчаємо. Доста мені того ярма! Плачуть мої дівки, просяться. Агій! Що маю робити? «Хочете, щоб кожній музика грала гонорово?» «Мамо, мамо! Ми й без музики обійдемося!» «Цитьте! Ніби я вам якась послідня зайда задрипана, канадничка заспана! Як люблять вас оті незагнуздані, то най чекають, а - ні то нехай віються!»

Хі! Яка то тайна? Вже цілих півтора року село нудиться, чекає на ту небувалу забаву. Ото ж і сокотить, і зирить, і вислуховує.

Раз, було, сховалася на густій, гіллястій липі біля церкви, а хлопці нижні гілки попідпилювали, що годі їй було й злісти. Казали: «Треба було Ївзі парашут брати, або хоч парасолю позичити!»

Зустрінуться десь у затінку, діткнеться одне одного мимоволі – іскра, огонь - і нема рятунку! Знала, бо натуру своїх так тяжко виплеканих дітей.

Буде, буде той празник, те похмільне чудо, так довго очікувана забава! - Гей, людоньки чесні та файні! Четверо весіль в один день в одній родині! Відколи

світ світом, село селом такого не було! Нащо, люди добрі? Я, якийсь трохи ніби філософ, і то не можу вам розтлумачити як до такого дива Ївгина голова додумалася! Але ж і сливовиця екстра-люкс!

- Пиймо, куме Паньку! Такого трунку (се я тобі кажу, не яко філософ, а яко швець) ні ти, ні твій цап, ні я разом з вами, більше пити і до вишеньок не будемо!

І як у воду дивився Кирик - такого веселого, щедрого, доброго, лагідного, з переспівами, з танцями, з музикою, ледь-ледь захмелілого, розгонистого свята більше не було.

Село наче прощалося (так, як і Івгині дівчата) з тим незбагненним, до щему рідним, що минає. І захмеліле плекало, леліяло надію на краще.

- Пиймо, куме Паньку! Бо або твій цап здохне, або я, Кирик Ляльо, перестану бути філософом!

- Ну, що до того, що цап здохне чи – ні, то ще довга історія! Але, і се твердо, навіть кума Задрабиниха заприсягне з зажмуреними очима перед присяжними, хоч я тебе й шаную і честі тобі не обрізаю - з тебе такий філософ, як з мого цапа паламар!

- Куме Паньку! За що я би мала присягати? Ади, щем ні в кого нічого не вкрала! - Йьой, кумонько! Борони Боже! Хто б то на вас таку ганьбу клав? Дайте я вам

накапаю в килішок, бо чогось він порожній сумує. Прихиліть ближче голову і я виясню вам все деталічно. Ми, сусідонько, за цапа...

- Що? І вам не встидно? Мала б я пити ще й за того ірода смердючого!!! - Йьой, які ви! Най він пропадом пропаде! За наше здоров’я, за наше укохане

сусідство! - О, то красно! Дякую! За се і не гріх випити. Бо завтра…завтра… Завтра прийдуть москалі (прийшли визволителі)… … І ми з Василем плентаємось додому. Хочеться ще побути на мості, покрутитися

межи старшими: там сміху того, жартів, пісень, ген-ген аж за північ! І їсти хочеться аж-аж, і спати тра, бо завтра вдосвіта підливати ті корінці. Та ще й до

школяри як рекрут на муштру мусиш явитися перед ясні очі пані Макарської. А та тільки глипне оком і вже знає: по чиїй долоні буде виляскувати її така

еластична лінійка. - Скажи-но нам! - Я? Прошу пані...

48

- Ти-ти! Скільки буде помножити сім рази вісім? Стою слухаю: може хтось шепне? Але й пані Макарська має добрий слух. І кожен свою долоню береже. І хто тую табличку множення видумав, згоріла б вона! - Вісім помножити на сім буде… - Хай уже й так! Ну, то скільки? Думаю собі: «Якби ти вдосвіта пішла підливати тую розсаду і обрахувала: скільки з

одного відра піділлєш тих корінців і скільки тих відер тра на всі корінці!» Але кажу: - Вісім помножити на п’ять буде сорок та ще два, то буде.. - П’ять плюс два, разом сім раз лінійкою по долоні. Давай долоню! Я вже третій раз

тебе питаю, а за четвертим разом дістанеш всі п’ятдесять і шість лінійок. Та ще й татові скажу.

- Йьой, прошу пані! Нате долоню, тільки не кажіть татові! - Ні! Я вже таки краще татові скажу: шкода лінійки! … Добра була вчителька пані Макарська. Десь на лісоповалі замерзлу занесло

снігами ту шляхетну, беззахисну людину… - Хто тебе вчив рахунків у штубі? – (се вже у восьмому класі я успішно вирішив

якесь алгебраїчне рівняння з тими нещасними невідомими одночленами) запитав осколок тих старих гімназійних зубрів, учитель математики.

- Пані Макарська прошу пана професора. - Добру школу маєш, але туман єси! Як відповідаєш? «Гавриле Кириловичу» слід

звертатися, а не пане професоре! Повтори! - Кириле Гавриловичу, прошу пана професора! - Марш мені з класу! Вилітаю. На перерві в глухому закутку коридору: - Ти, хлопе, виріс як дуб і твердий як дуб, і дурний як глуха кропива. Шкода, що це в

школі, а то б я вибив з тебе оте «пане професоре». Я ще дам собі раду з такими туманами! Ти де знаходишся: в совітській школі чи на вечорницях? Щоб я більше не чув таких вибриків! Думати треба! Се совітська школа, совітська влада! Через оте «пане» я не хочу їхати!

- Йьой, Гавриле Кириловичу! Та як на вас казати, Гавриле Кириловичу? Я думав… - Про що ти думаєш, ніхто не мусить знати і не треба кричати! А за те, що памятаєш

Макарську – файний хлопець! - Пане професоре! Чом так сміливо говорите зі мною? Самі кажете: «совітська

школа». - Ну, який з мене був би професор, як ти розкричався, якби не бачив, чим отакі

нестримні, вже викувані, але незагартовані дихають? Сліди твоєї пані Емілії Макарської давно стерті. Хруні і слабі на голову вже давно забули Емілію Макарську, ти себе до тих бракованих не зараховуєш, смію надіятись, пане в латаних черевиках? І не забудь? я - Кирило Гаврилович.

- Так, пане професоре. Йьой, пане професоре! Чого ви так сполошились? Я до всіх викладачів так звертаюсь.

- То до всіх, а до мене не смій більше! Ті всі тебе теж прозвали паном професором. Кажуть: «Видно бракує клепки в голові в того пана професора в латаних черевиках.» Домовились? От і добре!

Ще одна особа протестувала проти того «прошу, пані професорки» викладач

словесності на кличку Слон. Була то досить об’ємиста особистість. Наш товариш по вечірніх походеньках, теж переросток, бо вже й на фронті був, закохався в тую об’ємисту словесність.

49

- Лесю! - сміються хлопці, - ти такий тоненький, як лозина. Та тая колода вичавить з тебе олію геть до капельки!

- Йьой! - хіхікають дівчата за сусіднім столиком кафетерію. - Скільки там тої олії? І на один підсмаж не стане!

- Ет! Що ви там тямите? Хоч мало, зате смачна! Он які пампухи виростають на ній! - І тикають пальцем у жи...

Лесь терпів те все, бо «що з жовторотих візьмеш?» Проте ні в застінках, ні на Колимі, скільки й не давили, не видавили ані капельки з тої лозини.

«Ага! Знов хмуришся? Вже знаю: се котрась із вашого квітника воліла замінити тую

словесність лопушину стебельцем волошки. Певно - такий шляхетний, делікатний та ще й медаль за Кенігсберг! Даруй, ти краще знала про ті пересміхи-перемови. Я ж бо рідко мав нагоду розкушувати з філіжанкою гарячого чаю в нашій так буйно, по-весняному квітучій на лютих приморозках компанії й неуважно дослухався часом не до вельми цнотливих жартів-вибухів того дівочо-парубочого вогню-двобою. Тій шаленій вогневиці, на якій обпікаються незахищені юні серця і згорають як крила нічних метеликів.»

«А, знаєш? Та ромашка зів’яла. Словесність теж мала клопіт з золотопогонниками, але відбулася легким переляком. Сказано ж бо - не видавили тієї олії.»

«Чом тулиш хустину до очей ніби кришиш цибулю?» «Бо ти… О! Не вмію! Якими словами назвати?» «Кажи вже! Геть чисто варят недолугий, неоковирний, задубілий, заморожений!» «А то ні? А то ні?» « Тільки ледь-ледь десь найде пару слів: пила б їх як найсолодший нектар! Та де

там? Нап’єшся! Діждешся! Ох, нерозсудний: облави, застінки, Колима, етапи!.. Боже, куди втекти? Втікала б і не можу! Та все про…»

«Спинись, не добивай! Не можу калічними словами, не маю права! Ну, скажи: хто сам себе буде калічити з доброго дива? А ти б воліла слухати! Ні, ні! Пиймо вже краще мовчки те вино-отруту.»

«Ох, нерозсудний! Доки маю надіятись і ждати? І кришити тую цибулю? Най уже будуть ті каліки-слова. Чого боїшся? Питиму їх з насолодою! Мовчиш?»

«Мовчу і сам себе питаю: чи видержу ще й таку каторгу?» «О, нарешті! Мусиш! Я ждатиму, чуєш?» «Нащо? Чого: оди, поеми? До дідька тії поеми, оди! Бо хіба можна те велике, святе,

незбагненне, дароване Богом лиш раз вдягти в дрантиво-узороччя багатих слів-самоцвітів? О, ні-ні! Слова самоцвіти - лиш благенька тінь від павутиння. Легкий подих вітру геть порве те мереживо, виткане хоч би і досконало. І ти воліла б тої мережива? Тої благенької тіні?»

«Так, На мить, одну єдину мить і доста! Чуєш?» «І не будеш нарікати? Не будеш проклинати?» «Йьой, ми вже й так прокляті, потоптані! То що: не маєм ні сили, ні права хоч на

одну мить діткнутись того мережива?» «О, невблаганна!» «Карайся – мусиш! Я вірю!» «Віриш ще й досі? Ти… Ти – коронована!» «Ох, Хома ти невірний! Ой, Хома! Вірю. Доста тобі, бовдур завихрений і ...» «Доста! Зупинись, добила!» «А ти думав! Я ж – коронована!» Хрясь! Трах-бабах, тру-ру-ру, гу-гу-гу, дінь-бам, дінь-бам! «Що се? Що се?» - шепчуться притишені молоді смерічки, що вибігли необережно

аж на край плаю. Трух, та-ра-рах, бабах! Дзінь-дзінь! «Чого сполошився, клаповухий? Хто тебе настрашив? - дивується молоденька сарна

і копитцем туп-дзінь, ту-ту-ту…

50

День-брінь-день, білий день,день білий день… «Ту-ту-ту, - трембітає трембіта, одна, друга, третя з груня на грунь з плаю на плай, -

ду-ду-ду по долині, дана ду-ду-ду…» «Мой, мой, Васи! Це здорові зимували? Ци файні дроб’єта-та-та?» «Ая-ая! Айно! О-о,о а ви, Штефан? Ан е єк там наші Анничка? Чи чуєте, Ште-е-е-

е…? «Го-го-го! Мой, моцна! На Йордана, дана-дана, Марічку й мила! Дана річка, дана-

дана, річка… Ци Гарасим поставит нову гражу, ду-ду-ду-ду, гражду? Гей, ду-ду-ду, гей! Гей, Верховино, світку наш!!! День-день, білий день, гу-буру-ру. День-день, білий день, Верховино-світку! Маю топір, топір щей ковану бряшку...»

Вже вдягнені чисті сорочки, червоні або чорні гачі, нові постоли. Моцно підперезані широкі череси, повні дукатів, перекинені через плече табівки, надіті опашки черлені або білі гуні, топірці в руках.

З’ їдені розмочені голубці, догорає ватра, а на ній стара вберя, бо не гоже нести в рідні гори чужий дух. Се - як легіні гарують в то тій Штірії, чи, мой аж у тих Альпах. А як туй у рідних Бескидах, то розвішують в колибі те дрантя: най літує. Бо то - свої Бескиди і свій дух. Свій дух нічо не шкодить!

Ая! Стали в коло, перехрестились на всі штири боки світу, наділи кресані, ймились за рамена. На середині кола найметкіший легінь і варяниця (кухарка), бо брали гожу, цнотливу (мой, твердішу як кремінь!) чесного роду дівку. Бо перше, як рушати додому, танцюють того голубця.

Доси не було то тих дротів, (ади, нині обсотали ними всі гори). То таке, якби ви знали… Як ото пса вхопиш за хвіст із заду, сіпнеш, а в переді гавкає. Отак і той дріт: десь хтось мацне руков, а туй тобі балакає: Аби що добре? Нічо, ніц. Лиш імайте того і того й везіть до криміналу!»

Доси брали з гражди кожний живого голубця і, як уже йти долів, пускали їх: «Най дома знают. Най сі ріхтуют: хто на вісілє, а хто на буки! Бо то то, мой, зима довга, то най запорпує, котра має який гріх.»

То ті голубці не всі доживали в тих «штіріях». Та то було досі, ще дєдиків. Дєдьо се оповідали: «Нині як понапхалося тих німців із жидами в наші Бескиди з тими дротами, то вже не брали наші легіні живих голубців, а так, от без нічого йти у світи, було якось банно, тужно, то пекли то тих голубців із звабного, солодкого тіста і сушили на сухарі. То забаву собі таку витворили то ті давнішні легіні - як то вони вміють то ті дуби та буки файно, легенько зрубувати. Данець дуже штуцерний, я бим вам показав як то робиться, але вже старий - так штудерно і високо не підскочу.»

Іванко десь навчився того штудерного голубця. Не вмію описувати танці, та ще й такого штуцерного: то треба танцювати. А ще й такого!

Бо ж не даром приїздила Марія Слободівна, знаменита артистка і великий знавець народної культури, описувала той танець і, навіть обоє, танцювали з Іваном. І вже як Іванко довершував той танець ловким підскоком, бо треба було високо підскочити, вдарити п’яткою об п’ятку і, в кліп ока, правою ногою ще в підскоку відіпхнути корягу, яка зачепилась за гачі на лівій і вмить пружно відскочити в бік. Бо падаюча деревина, всією масою вдарившись об землю, відземком може вдарити необачного, а то і покалічити на смерть!

Жаско зойкає бубен. Деревина падає. Дівчина на високо піднятій руці вітами-руками імітує падаючу деревину. Іванко ще раз підскакує, припадає на одне коліно, не перестаючи держати на одній руці високо над головою щасливу. Клевчики на цимбалах щебечуть коломийку-дрібушку і крутиться, набирає нестримного розгону велике, замаєне барвами веселки коло-покотьоло, наче величезне млинове колесо.

Іван стоїть посередині як вісь. На одній руці оте розмаяне, а другою ніяк не може витерти сльози. Дівчина нахиляється обцілувати ті сльози. Обережно садовить на сплетені руки танцюючих і нахильцем вибігає з кола і ховається за розлогу старезну вербу і плаче.

Хтось підносить йому фабричну цигарку, дівчата біжать просити в коло, бо яка ж забава!

51

Нема, зник як привид, як дух! … Перед жнивами, (бо сказано: любив косити), якщо десь у близьких лісах

пропадав, босий, обдертий, виголоднілий, тільки озерця очей світилися невимовною тугою і добротою і не треба йому було ні чого ні їсти ні пити. Він ще був у своїх світах, там, де тільки жебонить чиста вода і любов чиста-чиста і мама молода-молода і заблуканий малий, малий в темних пралісах на роздоріжжі.

Се як у поблизьких мандрах. А вже, як завіється у далекі: на Волощину, ген аж через мадьярські пущі на Закарпаття, приб’ється під осінь, а то й з першими морозами в заметену гражду в околицях Ворохти чи ще в яке сельбище, то вже щиросердий гуцул по добрій санній дорозі привезе геть обмороженого в село (однако їде міняти двохвідерні діжечки з афенами на золоту кукурудзу: бочечка ягід черниці - дві кукурудзи).

І всі задоволені і всім добре. Добре гуцулові: чаркується з батьком за столом, добре нам ласувати афенами на печі, добре Іванові спати вимитому в чистій одежі на припічку. А найбільше - нашій неньці, причаєної до теплої груби і тихо-тихо, лиш одними губами виспівуючій Іванові колискову.

Благословенна, тиха година! Як мало їх було, як мало! Мав у селі безборонний прихисток, куди заходив і вдень і вночі, і в будень і в свята.

Се, як прибється із мандрів, а так спав де ніч застане. Їв хто що дасть. Ніколи, ні в кого, нічого не просив. По своїй волі ні до кого не заходив непрошений у двір.

- Іванку! Ти нині вже снідав? - Файно снідав! Дякую красно, Іван не голодний. -Ая, «не голодний»! Іди, іди, синку: я своїм пирогів наварила, борщику з когутиком.

Іди, іди попоїж! Се, як старша жінка запрошує: - Зараз тільки зайду до Рудого. Ади, маю такий добрий тютюнець! А Рудий Іванові

цигарок накрутить на цілий день. - Ходи, дитино, поїж, а тоді куріть з Рудим хоч до ночі! Він одно курить на призьбі

або рибу ловить. - Бо дурний! Нащо рибу ловити? Най собі ходить. Ади, Іван ходить, то й риба най

ходить. -Йьой, Іванку! Я тебе так давно виділа! Ходиш десь, ходиш: мабуть голодний. Ходи

лиш: така смачна барабулька з шкварками, огірочки, млинці з сиром! Ади, ноги ледве волочиш! Зпарубкувався на ніщо.

Се, як молода, та ще й всміхається: - Ая, ая! З вами допарубкуєшся! Іван не дурний. Нащо Іванові мають ребра

рахувати? Се, як на нашій вулиці, Вуйна Марія Підколодяжна наллє в гладущик борщу,

поставить макітерку пирогів, поливянку сметани, стегенце когутика, накрає хліба : - Сідай, сідай! Перше, Іванку, борщик. Ой, я й забула: вийшла квочку глядіти.

Побіжу! А ти їж, їж, дитино! Знає ж бо, що при ній на борщ Іван тільки дивитися буде. В Квітки Максимонькової барабуля із шкварками, млинці з сиром. То вже легша

робота. Тій не треба бігти глядіти квочку. Та ще й вточить кварту міцного просяного пива. - Пий, пий! Чого боїшся, однієї кварти? Мій ото зо три видудлить! - Максимонька, є кому з болота тягнути? Івана й псюри обминають в болоті! - Женив би сь! Не одна, мой, сохне по тобі. - Завтра най буде. - Ну, чо все завтра, завтра? І в тій м’ясниці казав, і в цій, і нині. - Ет, розговорилася! Завтра! Нині хай сохне. Нащо Іванові мокра? Трава мокра, ліс

мокрий, жінка мокра, тютюн мокрий. То як буде горіти? - Хто, Іванку? - Знов причепилась! Сказав: завтра. І решта! Або Пилипові, як спитає. Тільки Пилипові: - Біжим, Пилипцю! Знайдемо маму нині, а завтра й женемось.

52

З мандрів (се перед жнивами) геть сплюндрований у дворі Івана Гордого. Се, як заходить в село з південної сторони. Із західної - до Пилипа, зі сходу - се вже до нас, тільки до нас.

Двір Івана Гордого при Гостинці в центрі села. Через дорогу ґміна, сільрада, канцелярія, управа - се вже залежить яка влада урядує. Осторонь воріт широка лава під густим ясеном. В теплу пору купчаться чоловіки, кликані владою і ті, що ще не були на сповіді і вже висповідані. Гомонять цілими днями. В хаті (се вже осінню і зимою) збирались поціновачі книжки і сцени. Іванко там перший, троє братів Марії Приканцелярської (дворище Гордого напроти канцелярії, ото й казали «Приканцелярський»), два зяті молодших Маріїних сестер, Заприсяжний, екстра філософ і перший швець на округу, Ляльо, Юрко Скрипка, тенор екстра, Гриць басистий такого штибу басюра, обоє сусіди брати Сендули, ще два-три молодших парубків кандидатів ув артисти і ми з Канцлером - Тимком Гордим, одним із перших і найкращих з тих ще дитинних днів і назавжди, вже майже півпарубком і я в нього на побігеньках.

Тут рідко говорено про політику: під боком канцелярія, ану ж якась шельма дослухається! Тут панував дух сцени, дух давніх переказів, дух Шевченка і Франка, Грінченка і Старицького, Тобілевичів, Самчука й Котляревського, Кащенка і обох Кулішів, Стендаля і Шекспіра, Лондона і Бальзака і вічно нев’янучої одержимої Косачівни.

В Пилипа мав Іван спокій від усього на світі - були тільки Пилипові руки, що вміли

робити все так гарно до ладу. - Пилипцю, крокодиле єден! На, цюкни раз сокиркою! - і виставляв вперед руки -

Однако не здалі до нічого. - Фе, встидайтеся, пане Іване! Маєте моцні руки. Хлоп, пане Іване, з ціпом у моцних

руках дасть собі раду. Лізе ж бо всяка погань непрошена тобі в двір. При такій справі моцні руки та ще й з ціпом – золоті!

- Правда? Е, дурите Івана! - Що я, четар усусів, мав би пана Івана дурити - друга, брата мого любого? - Ну, то най буде! Най ще теліпаються. У нас збиралася тепла, добірна компанія запеклих політиків, гей би заграничні

міністри з усіх кінців світу, закоханих в пісню, в легенду. А ще, як знайдеться чвертка оковитої або доброго вишняку, то з недопитими наперстками й до третіх півнів не впораються навести лад в заплутаному світі!

Іванко шепче делікатно нашій неньці, (обоє нишком сидять біля теплої груби), якщо Іван уже може сидіти:

- Мой, такі мудрі хлопи! Мудріші від Івана. Ади, зараз будуть битися за то ту Абісінію. Єден зубатий Лесь Ірків, такий мудрий як усі чемберлєни, а кричить, ніби він один знає як впорати той лад! А в хаті не знає, котре чия дитинча, хлопець чи дівчина, хліба просить. Але співають знаменито! Ліпше, як то ті, що тої зими з Коломиї приїздили.

- Цить, Іванку! Не чіпай. Най собі граються. .- Ая, ая! Як діти в попелі. Діти ж, бо не відають куди заведуть ті співи та політика. Декому прийдеться

доспівувати ті пісні, довершувати границі тій чи тій державі - кому в Березі, кому в Майданеку, кому в Сиберіїї неісходимій. Але ще хай! Бо ж діти. І то «дуже мудрі, - як казав Іванко. - Єден Їрко зубатий - цілий тобі Ментерліх з чемберліном».

- Маріє, іди вже порпаєшся там на городі! - А то що, без мене тую соломину не годен підняти? - Іди грій воду, Іванко наш об’явився. Гордий кохався в чистоті, терпіти не міг безладу, а вже на подвір’ ї, то де яка

соломинка, де яке сміттячко вітер занесе - ні їсти ні спати не піде, поки не прибере. Сам бо ж ніколи нічим не смітив.

Неділя.

53

- Йьой, іди вже, глухий! Он вже дзвонять на співану. - Но, но! Нєх дзвонять. Прецінь у мене має бути порядок. - Певно, пан Приканцелярський! Не якась ремунда невмивана. Цуксфірер цісарської

драгунії! І де були мої очі? Сім років чекала, пфі, прецінь порядок. - Але чекала. - Ая! Прийшов у відпуску: срібні остроги, червона венгерка і шабля. І йдуть, залюблені, наче в перші весни… В садку, в густому затінку на чистій ряднині, застеленій по-зеленому споришу,

відсипається Іванко в чистій вишитій буковинці, в білих полотняних штанах, вимитий, чисто поголений, нагодований. Блаженствує.

- Іванку! Як схочеш їсти, а нас ще не буде, на столі в поливянці душенина і хліб. - заповідає Приканцеляриха, простилаючи ряднину. – Спи, спи, косарику! Ади який вилюднений! Чи й косу вдержиш?

- Іван – моцний. Без Івана не йдіть. - Ні-ні, нині ж неділя, свята. До Великодніх свят перший майстер, а ще обер-філософ Ляльо шив Іванові шеврові

чоботи. Наш батько - кафтан-сардак з чорної, добірної, довгої вовни тонкої пряжі, домашнього ткацтва сукна, битого на Мацейковій шерстобитні-фолюшах. Котрась із добрих жінок вишивала сорочку. Часто се була Пилипова Василина або котрась із молодших сестер Марії Приканцелярської.

Сорочкою Іванові було трудно вгодити. - Іван сеї сорочки не буде носити. - Чому, Іванку? Дивись яка файна! - Бо чорна. - Та де? Полотно таке біленьке-біленьке! - Дух чорний! Не знаєш, крокодиле єден? Пояс вибирав сам на вечорницях. Там дівчата ткали, то вже мав з чого вибирати. Село одягало Івана до Великодніх і Різдвяних свят у все нове, чисте, єдвабне,

хупаве. Зимою ще сяк так держалась та одежина, а вже по м’ясницях – дивись: Іван чалапає босий, без шапки, на плечах якась драна сардачина.

- Іванку, Іванку! Де сь дів чоботи? - Нащо Іванові чоботи? Не видиш: псиська ходять босі? - Та то ж пси. - Ет! Не маєш більше гризоти? Іванові добре і решта. Через літо, сказано, привезуть обмороженого. Знов батько зшиє сардак, Ляльо

чоботи, Пилип купить штани, хтось шапку, хтось білизну, бо ж надходять великі зимові свята…

В читальні кожний вечір ідуть проби-репитиції декількох п’єс, якими будуть чарувати поцінувачі від Різдва до Великого Посту і від Великодня до Петрівки, проби хорів: чоловічого, жіночого, мішаного, церковного - Онкало з кращими музикантами села, старий Левків, реєнт делікатно інтелігентний.

Ану, забіжім хоч на один кліп ока, Іванку! Бо й ти там. Сцена. На бокових лаштунках густі верби. Голубінь неба опоясана коромислом

веселки над горою. Лесь Їрків - довга шия ще довша і весь аж світиться в рочистому піднесений стоїть міцно Іван Гордий високий, стрункий, наче на параді перед Ерцгерцогом. По праву руку наш татуньо. В правому кутку три молодиці: Софа Панькова, Марія Червона і Катерина Ярова, наймолодша сестра Марії Приканцелярської. В лівому - гурт молоді, але їх майже не видно із за лаштунків.

Невловимий порух реєнтової правиці і Онкалового смичка і наростає, бринить і враз обривається референ трудної, роботящої днини. Десь далеко оживають, бринять, нестримно наростають, затихають одна, друга, третя мелодії пісень і на відлунні то затихаючих, то наростаючих мелодій пливе, напоєна запахом літньої днини, ніжністю передвечірньої прохолоди благословенне надвечір’я.

54

Із-за лаштунків густих верб виходить закований в солдатську шинель, замріяний Тарас, ступає і в затінку густих верб стає і молиться: “Зоре моя вечірня”.

О, тут уже Ільків ніжний тенор покаже! Не даром довга шия ще довшою стала. А ті двоє міцно держатимуть тую височінь, щоб не розбилась із такої високості!

Але то треба слухати а не розказувати. Хіба то можна недолугими словами описати чари тої молитви в переспіві аж он яких артистів? Або «Вірую!» на службі Божій, вже разом з Пилиповою дочкою, красунею понад усі екстра Ягільницької градації? Затихало все, німував хор, парафіяни. Тільки їхні голоси, злиті монолітно, злітали під високі склепіння храму, ще вище - під куполи бань, ще вище - через осяяні хрести і линули в небесну височінь до Божого престолу! О, Боже, яка краса!

Мали велику втіху ті люди, хоч подальша доля була вельми невтішна… «Знов щось не так? Сказано: не маю хисту. Бо терор.» «А ті?» «Хай підождуть. Іванкові дні добігають так скоро, так скоро…» Мав Іван неабияку пам'ять, дуже любив речитативом декламувати Шевченка, знав на

пам’ять усього Кобзаря, (але якось не по порядку) як і багато інших самоцвітів красного письменства. Сам був неписьменний. Лучилось (але то рідко) мав отець декан з Іваном клопіт, бо як тільки на ектенії дійде до «ангела духу вірного, провідника і хоронителя душ і тіл наших, Господа просім!..», тут Іван похапливо, щоб випередити священика своїм дужим дияконським голосом, завченим речитативом возвіщав:

- Мир Вам! Ще й ще раз в мирі Господу помолимось: Робочим головам, рукам, Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли, Зло начинающих спини! О, пута кутії не куй! В склепи глибокі не муруй, А доброзиздужчим рукам І покажи і поможи. Святую силу ниспошли, А чистих серцем коло їх Поставе ангелів своїх І чистоту їх соблюди!

Тиша в храмі мертва: не гоже в храмі Божім переривати літургію, а тим більше, зчиняти з Іваном перемови. Силоміць виводити? Ану, збунтується?

Тихо підходив старий отець, осінював хресним знаменням, Іван падав на коліна і благав:

- Отче! Не бийте Івана! Іван нічо. Іван молився. Не бийте, отче! - Дитино! Іванку! - лагідно брав його за руку, цілував тую руку - Не бійся, синку!

Ніхто тебе не буде бити. Стій собі тихо і молися. Бог любить Іванка! - і підводить Івана з колін, ще раз цілує Івана. – Молися, Іване, хто тобі боронить?

Іван цілує хрест і оба зникають в бічних дверях. Там в ризниці Іван досиджував службу, а після йшли оба тихо-мирно обідати в палибанію. Але то рідко було. Так само, як і той квартет міг зібратися разом. Бо, як один є, то когось другого нема. Але вже як Іван з ними збереться, то вже оказія на цілих три роки.

Мав ще хист пластично показувати як хто ходить, сидить, повертається,танцює. Як теперішні пародисти:

- Оресте! Нащо ти того лайдака випустив на сцену? Який з нього Беруля? - Ну, то скоч, покажи йому! - Ая! Ніби в Івана нема більше роботи? Хай встає раненько, ховається в кропиві і

зирить як старий Паровий виходить з хати!

55

Іван уже на сцені і вже пропадає вся репетиція: - Вчися, крокодиле єден, поки Іван і Іван Драгунія, прецінь Приканцелярська, живі!

Ото козарлюга! А то лізуть у артисти, а ходити, го, мама не навчила! А те курча! Ну, що з неї за Мавка?

Але з дівчиною Іван не так поводиться: - От крок, От ще… Отак, о-о-о, - і вже сміється щасливий і ходить як Мавка. - Іванку! А, може покажете як Лейба з Хайкою в корчмі б’ються? - Не мав би Іван роботи ще з жидами! То Всилько Корба – чисто тобі пейсатий! Німці Василя мало не розстріляли, прийняли за жида. - Ну, Іванку! Ну, покажіть той цирк! - А хто буде Лейба, а хто – Хайка? - Лейба – Малий, а ти,хлопище, до пари Хайці. - О! знов Іванку жидівку підсунули! - Онкале! Ану, шулем фрейлекс! Ну. Це вже аж за північ тої забави. А дні біжать, а дні біжать… Терор. Вже почався той драп. За Потоками хтось вийойкував:

Їде Гітлер на свині, А Сталін на цапі. Гітлер каже: «Дожену!» Сталін каже: «В с…ці!»

Драпав драпіжник вусатий із своїми соколами, геть з переляку розгубивши шапки, якими збиралися закидати тих на їх території.

«І не віддати ні пяді своєї земельки!» Обкаляний добіг аж до зореносної і заховався сушити штани. Досушував аж до

лендлізу. Правду мовив - своєї не віддали. А ця, що горить плюндрована цими вже в сухих але в ерзац штанях? То й приморозили свої причандалля, наткнувшись на той таки лендліз.

Ця - тільки топографічна мапа. Карта резервна, яку можна підкинути, розміняти, прикупити. Хіба се вперше?

«Самі не встигли доплюндрувати, то хай ще ці попрацюють а ми вже потім визволимо і доб’єм! Ми - вічні визволителі всіх земель і народів! Радійте затюкані малороси, нюхайте ті штани»

Радіють, нюхають ще й досі і не задихаються. Адаптувались, виросли вже в тих гнилих випарах. Гинуть від ковтка свіжого повітря як космонавти без скафандрів!

«Ото парфуми! Ото дух! Ото нєподлєглосць!» - як сказав би Ляльо філософ. Се сталося погожої літньої днини. Десь за лісами ночі палали стожарами пожеж.

Ранніми досвітками понад збуреним повінню Дністром клубочилися густі тумани, із сходом сонця з неохотою відривались наче коні від запашної, свіжої зелені. Піднімалися, купчились, бавовніли, громадились зловісним хмаровинням. Насувалися із-за гори, з-за урочищ. Цілими материками терлися, наскакувало одне громаддя на друге, сварилися оглушливими громовицями і, знеможені непримиренністю, вергали на землю густі дощі. Се за лісами над нашим видноколом тужавіла, нишкла якась в’язка густа, причаєна теплінь.

Вечір, тиша. Біля читальні пусто. Не грають у відбивану (волейбол), глухо на Санашковім мості, не тарахкотить запізнілий Кіндів драбиняк. Не перегукуються через плоти сусідки, не димлять цигарки під ясенем Приканцелярського. Сидить взаперті невгамовна дітлашня. Не бренькне ні одне відро біля криниці. Воду з криниці брав цілий куток від Гершка, що при Гостинці, аж до Миленьких, півтора гін аж до Потоків. Не блимне гостинно ні одне світельце привітно у вікні. Глухо. Глухо і в нашім дворі. Глухота густа, хоч бери її на вила як сіно Глухо.

Надвечір’я. Беруть воду: парубки, дівчата, молодиці. Пересміхи, новини: як, де, що, коли, з ким. Котрась прибіжить сполоснути робочу одежину чи ще щось, щоб було чисте на завтра.

56

- Де твій, Ганю, що аж троє відер набираєш? - Припекло підстригатися. Чипить, он, в Кальцевої Катерини. Зібралось їх там,

зубами торгують. - О, там є кому купити! Та як прикупить, як підстриже! - Іди, іди по собі знаєш. Ая, ая! В нього ще й досі оскома від тих поножень і

Марієних потиличників. - Ялинко, не спіши: дай нап’юся. - Іди вмийся! З такими губами лізеш до відра, а після тебе і конина пити не буде. - Ото напився, ото солодка! Так би я і пив. Он з заднього відра жаба зараз скочить

тобі на шию. - Йьой! - дівчина стрепенулась, скинулись відра, бренькнули об землю. Губатий

тікати, вона з коромислом за ним. - Дай, дай йому тої жаби, губатому! Три кроки і за товстезною вербою (вечір бо) цілуються. Похапцем, розпашіла хапає

відра. - Догнала? Вперезала хоч раз коромислом? - Ї-л-е-н-к-о!.. Де ти там пропадаєш? Бараболі без води пригорають. Знов з тим

губатим не розминешся, згоріло б воно йому! - Іду. Ясь в тарадайку поки начерпає, а ви вже кричите на всю Мальованку! Оставайтесь, слухайте! Прошу! Трохи пізніше остануться молоді, ті, що в них не

тільки бараболя пригорає. Наслухаєтесь, а то ще й пісень вечорових! Але, може ще колись забіжимо туди…

Глухо аж терпко. Терор! Дух чорний, не знаєш, крокодиле єден?! На притишене село разом з густими сутінками наповзали гадючим сичінням ще

сичіші огидно-отруйні перемови, чутки ,перекази: «Ви чули там?..» «Ая, не може того бути!» А я хіба що? То казала Софа. Сама виділа.» «Ох-хо-хо, страхи Божі!» «А тамочки за Чортковим ті монахині на купі: голі, побиті. Молодиця Мерінчикова

прибігла, сама бачила!» «О, Божечку наш! Прости нам і одведи гріхи наші!» Шу-шу-шу-шу, ші-ші-ші-ші… Там, тут, бачили, виділи ,чули, були… «Чо так бубониш? Не глуха! Чула, сама Куциха казала: міст в Заліщиках підірвали

разом з живими людьми. Мій Балан був у дочки в Сирофимцях, стояли тоді то ті вагони цілу ніч на колії, так їх багато: аж два котли, один з переді а другий ззаду, пхали їх. Куциха каже: «Мій тільки переїхав міст з того редрому (відпустили їх) і бабахнуло, загуркотіло - то всьо у воду!»

«Цитьте! Ніхто того не видів. Ану, ще десь бродять то ті анциболоти!» «А тих бахурів з дівками за Хмелевою побили. Ловили якихось парашутиків. А ті

гонили черідку десь аж з-під Ланчина. В Сатанові худібку порізала та голота. Голодні бо, тікають. Дійшли до Дністра - вже й ніби дома. Притомились, розвели вогонь, варили там щось. А ті каведисти на вогонь і наскочили. Хлопці по дорозі нахапали тих карабінів, мало того непотребу нині на шляхах. А ті – «Бросай оружіє, руки !..» Дівки в лемент, в розтіч. Ну й постріляли, поштрикали багнетами. Одну не добили, папери були в неї на то ту худібку. Показала, кинули в вогонь - добили прикладом та й пішли!»

«В Устіни казали: в Товстому тюрму геть замурували. Ксьондзова понесла їсти і там осталась.»

«Е, слухайте! Де там у тому Товстому тюрма?» «О! Чи їм то довго? З любої хати тюрму зроблять!» Чули, казали, бачили. І лізло: густе, в’язке, лизьке! «Там, тут. Нині сі, завтра ті...» «Йьой! Кажуть: геть жидів вистрілюють.» «Не може бути!»

57

«Або я знаю?» «То чому наші не тікають? Гершко оно свого собацюру Гітлером кликав.» «Накликав на свою голову!» Заповзло й до нас. Ненька геть прибита, батько десь цілими днями пропадає. Романа

ще весною сорокового забрали в армію, Тарас з МТСом дав драпа. Прийшла Руда Палагна, сидять шепочуться: її Ромта також з МТСом дав драла.

Переказують хтось десь із тих драпів прибіг. - Вчора, Парасю, кажуть, Пилип вирвався із криміналу. Десь із Іваном блаженним у

лісах пропадають. - Нині і в лісах нема спокою. - Ая, ая! Певно. - Дома добре, якби то на людей не полювали як на звірину. Та й ліс тепер який?

Пустош одна. Доси було: поки того дуба мають зрубати, ціла комісія ходить вибирає, котре дерево зрубати. А сі за один рік всі три дубняки вичистили. О, у войну ще більше лісу рубають. Штефан казав: геть по всьому лісництві нищать. На шпали якісь під то ту колію. Ся, кажуть, вузька колія, а їм бач треба широкої дороги, бо не встигають перевозити те войско все туди під границю.

…- Пту-р! Пр-ру! Стуй, холєра ясная, - натягуючи віжки, стримував шалений біг

пари вороних, запряжених в легку виїзну, на гумових шинах, бричку Ігнац Цибульські, управитель маєтку графа Любомирського й зупинив біг якраз біля воріт Пилипового двору.

Пилип щойно вийшов із двору, збирався йти до міста на суд, бо судився вже третій рік з убивцями своєї жінки.

Се сталося під час пацифікації - несанкціонованого розбою-терору. Се озброєні банди “орлят”, “шельцув”, “ рецежув” з шовіністичних притонів диким розбоєм поборювали непокірних русінов. Придушували, нищили все свідоме, українське: читальні, Просвіти, українські гімназії, рідні школи по селах. В заможних селян били вікна, в хаті нищили образи, пороли подушки, топтали рушники. В коморі геть яке збіжжя обливали нафтою, гноївкою.

І не було в беззахисних селян на те лихо ради. З голим кулаком не кинешся на гострий багнет.

А ті перші відважні? По більших містах їм почасти вдавалося організовано гамувати той розбій і поповнювати тюремні каземати. Бо як посміли підняту руку на орлят Пілсудцькего дзяда?

Ото й налетіла та зграя на село. Пилипова хата стояла крайня, та ще й напроти костьолу. Пилип подався зранку на фільварок, бо мав там завжди купу роботи. Жонца Ігнаце Цибульські як людина обходився з селянами, по-сусідськи ,хоч і був гоноровий шляхтич, але без шовіністичного дурману в голові. Тому Пилип і годився майструвати в нього за пристойну винагороду. Дочка теж зранку пішла до монахинь, ті готували її до вступу в учительську семінарію.

Прибравши й помивши посуду після сніданку, заходилася знімати рушники з образів і замаювати чистими, тільки на великі свята вживані. Надходив бо Великдень. У Василини Пилипової кожний рушник з образом творив єдину, неповторну гармонію пензля і голки. А що стіни були високими, не раз докоряли Пилипові: нащо такі великі вигнав?

«Дівчинко, Василино моя! Сам буду стелю білити! Тільки оком моргни і вже стеля буде побілена. Чого цим журишся? Мав би я ще і в своїй хаті голову пригинати!»

«Ая, люди будуть судити! Ади, скажуть, взяв собі Пилип знамениту газдиню, що сам у хаті білить.»

«Най кажуть, най кажуть! Від того ти ще краща у мене! Файна як дівчина!» І ніжно цілував зарум’янене личко. «Іди вже, іди, “крокодил єден”! Он, парубота за дочкою перелази обламує, а воно й

досі собі цілуватися!» «Хе! Бо є за ким, є за що. Натура!»

58

«Я тобі дам натуру, бусурмен невмитий! Геть мені з очей, розбалакався! Не видиш, маю скільки роботи за вами? Ходив би сь невмитий, натура чемна.» - І сама вже в дверях цілувала натуру невмивану.

На триногому стільчик,у поставленому на столі з перекинутим через плече рушником стояла звабна, наче вирізьблена вправним майстром міфічна богиня. Однією рукою придержувала засклений образ Шевченка, а другою ще раз протирала.

- Дай мі ту тего драбугу! - залунало за спиною. Ледь повернула голову на той наглий голос. Дебелий гевал в конфедератці шарпнув

за різьблену ніжку стільця і, падаючи разом з образом, Василинка вдарилась головою об наріжній кант дубового креденса. «Здольні рецежи» вмить поза костелом через цвинтар скрились в лісі. Знали ж бо: за гвалтовне вбивство безборонної людини, хоч і “Орлята” Пілсудськего дзяда, не минути їм смертної кари.

Ото ж і тягнувся той суд роками… …- День добрий пане, Ігнат. Пощо пан гвалтом гонить, ніби за ним татари гоняться?

Я, ось зібравсь на той суд, аж бачу: пан Ігнац на гвалт смертельний гонить. Що то має бути, прошу пана Цибульські?

- Які суд пані Скала? Нєма суду. Єст война, прошу пана! Пан розумі? Же то єст война! Шваби юж плюндрують отчизну, пані Скала.

Війна се страшно, знов край будуть плюндрувати чужі, непримиренні орди. О, Боже! Допоки каратимеш?

Ще при живій Василині Пилип самотужки змайстрував вітряк. Цілими днями клепав, скручував те залізяччя, бетонував фундаменти. Нарешті вся та веремія була готова. З тої ж таки цукроварні привіз динамомашину і акумулятори, змайстрував млинок-крупорушку. Все те розмістив в другій половині хати.

Скільки Василина не плакала, не сварилася, нічо не помогало: - Ади! Розгойдається ота колиба і хата буде ходити ходором. - А що тобі, мой, буде зле? Будеш спати як у колисці. - Сміявся Пилип. – Бачиш,

якби ми жили на Потоках, то б вода крутила. А тут хай вітер крутить. Все одно: нащо має ледарювати, губатий?

Все було готове, припасоване до ладу, бо ж сказано: Пилип робив все досконально. Пішов Пилип до отця, щоб освятити тую роботу перше, ніж мало те все крутитися. Старі баби нашіптували, щоб не освячував те диявольське творіння. Але не те думав

отець: Пилип може вразі відмови вдатися до послуги Алоєва папежника-римського. А то й взагалі обійдеться без освячення. Хоч не хоч - треба іти освячувати.

Освятили тут таки в присутності отця з кліром. Пилип переключив трансмісію в робочий порядок, засипав відро гречки у ківш крупорушки і вже за якихсь двадцять хвилин була готова чиста, добірна крупа. Доки причет милувався крупою Пилип, засипав відро проса і знов запустив крупорушку.

- Ось маєте, прошу отця і добірне пшоно. Тим часом порухом важеля Пилип перевів на більшу швидкість шків

динамомашини. І враз засвітились електричні лампи. - І не шумить, і не гуде! - дивувався реєнт Левків. - Бо то, прошу, припасоване все на бігунках. Все заправлене добрим мастилом. То

чого мало б гуркотіти? І хата не гойдається, а ти боялася, - се до Василинки. Бо все стоїть моцно забетоновано, припасовано, прикручено. Ще може яких дві неділі Пилип сам крутився дома ,бо ж їхали із навколишніх сіл:

хто з гречкою, хто з просом, хто з ячменем. Бо Пилипова крупорушка була під рукою, а до того міста теліпатися он скільки!

Від винагороди Пилип категорично відмовлявся: - Мав би я ще, люди добрі, за вітер гроші брати! - Але то ваша, пане майстер, мозольна робота. Так не годиться! Це якось не файно, -

перечив помолець, - я ще не жебрак якийсь, пане майстер!

59

- Ну то най буде по-вашому: за відро крупи два гроші і вся балаканина. Ось, дивись Василинко, оця ручка від крупорушки, а оця, біла регулює валки. Тут позначено: на гречку, он на стільки, а на пшоно - стільки. Ось, як управо, то на гречку і на ячмінь, а наліво, то на просо, а оця - на пустий хід. Тут, бачиш, все зазначено. Бо, хто із хлопів прийде, то най сам і керує. А вже як ото дитина чи стара баба, то ти сама по керуєш.

- Ая! Мені ще твоєї механіки бракує! - Бракує, не бракує. Але прийде людина, то що, без крупи останеться? - Казала, просила: нащо робиш той вітряк? Не послухав! Тепер ось, Василино, керуй,

а натура повіється? - Не сердься, голубонько, дівчинко моя! Най люди їдять кашу і все, решта! Не стало Василини... Пилип геть не держався хати. Як ішов з дому, двері не зачиняв.

«Заходи, пускай крупорушку або оставляй зерно, приходи в суботу, забирай готову крупу.» - Так було написано на стіні біля дверей.

Старі баби, йдучи попри Пилипову, хату плювалися на той вітряк, проте кашу їли. Дуже сердились старі римо-католички. Бо ж навпроти костелу. Та й не могли обминути.

Пшеблудзіньські підмовляв своїх молодих одновірців погромити ту крупорушку. Пилипові донесено про ті підмови. Вже як не стало Василини підвів невисокої напруги струм до ручки в сінешних дверях та всередині до трасмісії. І, як не ночував дома, то вмикав тую охорону. Один раз посіпало добре тих бешкетників, більше вже ніхто не мав до того охоти.

… Місцеві молоді поляки, а особливо ті, що служили на фільварку і в лісництві, часто зчиняли бійки на різних забавах, на весіллях, на толоках. Саме були вибори до Сойму. Десь після обіду біля гміни їх зібралася ціла шайка і не пускали людей до середини. Пускали тільки тих, хто годився за їхній номер голосувати. Зчинилася бійка, вдарив великий дзвін в одне кресо на сполох. Бам! Бам! Бам! - понеслось понад селом. І пішла стіна на стіну, сила на силу.

Колись мені розказував наш далекий родич Федь Ткачишин друг нашого Романа. Се їх з Романом Пилип послав бити на сполох. Хто чув той подзвін на сполох, вже не міг спокійно сидіти дома, хапав що попало під руку: добрий шворінь, сокиру, дубця і біг, куди бігли всі. Моторошно жаский той подзвін, зловісно-безрозсудний слабих пригинав до землі, в темні закутки заганяв полохливих, відважних гнав у вогонь і в воду. Тріщали плоти, валували собаки, гвалтовно бив на сполох дзвін. Бійка від канцелярії котилася через городи провулками в сторону фільварку.

Жонца на огирі погнав на постерунок жандармерії. Поки наспіла та здольна сила, вже було по всьому. В канцелярії побиті вікна, вибиті двері і урна, попалені бюлетені, портрети достойників і прапор жечі посполитої. Нечувана акція непокори на цілий край!

Місяцями сиділи слідчі, тягаючи на допити все чоловіче населення. Але ні поляки, ні, тим більше, “русіни” не признавалися до того розбою. Стихійне лихо. Бо однаково за зрив виборів що одним, що другим не хотілися йти до криміналу не на один рік.

Та ще Роман і Федь довго трусилися, бо обеззброїли біля дзвіниці жандарма: був з нашого таки села чоловік і на той день присланий допильновувати порядки. Клявся над урвищем Дністра Богом дітьми і жінкою мовчати до смерті. Мусів! Кому охота вмирати за якісь дурні вибори? Не виказав, хоча і при німцях служив в поліції.

Ще добре не вляглася ота веремія соймова, аж ось знов напередодні третього травня хтось почепив червону жіночу хустину на самий вершечок Пилипового вітряка. Третє травня поляки й досі гонорово пошановують як день Конституції.

Алоєз Пшеблудзінські похапцем гнався відправити раненько месу в костелі, бо мав запрошення від отця каноніка на святковий обід. А що любив ласо поїсти й випити, та ще й на дурницю, ото й спішив. Ще з пагорба побачив той червоний гвалт на вітряку. Звелів кучеру гнати на постерунок жандармерії, а сам з неохотою мусів нести своє черевце самотужки аж тих ще шітьсот метрів до села.: «Охо –хо, важка робота! Але за кухвалу ойчизни треба терпіти!»

60

Ще не вспів відчинити двері костелу, бо ж поки донісся, два-три рази відсапувався, витираючи спітнілу бичачу шию, на двох автах прибули жандарми під командою дебелого, розлюченого, (ще з тої першої бригади пілсудчиків) при всіх парадних регаліях капітана Єжі Ланця. І обсадили Пилипову хату.

Пилип спав собі тихо, мирно. Бо чого мав раненько вставати? Індиків вже не було. Якби ще не напроти костелу, то міг би ще щось робити, а так біди не оберешся - зараз череватий Алоєс доповість на тайну поліцію. І так перед кожним державним польським святом більш-менш підозрюваних чоловіків нізащо-ніпощо забирали до буцегарні на неділю-другу.

Пилип хоч і числився не тільки, як підозрюваний, але й як бувший четар усусусів ще й ворогом отчизни, за сміливі польоти над російськими позиціями в районі Семаківців і Маківки був нагороджений найвищим Австро -Угорським орденом святого Штефана. Особу, відзначену такою нагородою, міг арештувати і судити тільки найвищий офіцерський суд честі. Тому й лютував, мазурився Єжи, мало не тріскав від люті. Ладен був власноручно шмагати нагайкою Пилипа або хоч заставити лізти знімати той червоний знак. Казився, тупав ногами, кричав на сонного Пилипа:

- Цо то?! Цо то проше.. - хотів сказати «пане», але лють перемогла--.Цо то єст?! - Що, прошу пана Єжи? - Попачсе, попасе! Цо то ест? - і махнув нагайкою вверх на вітряк. - Ветраш, прошу пана капітана. - Які то ветраш?! То - большевіцька зараза. Як Бога кохам: же то большевіцька

зараза! А пан муві же то ветраш! Пилип і собі підвів голову і розсміявся на все подвір’я . - Забіць тего збуя, гайдамаку! - Но-но, пане Єже! Єстем кавалєр святого Штефана. То забирайте тую большевіцьку

заразу і гайда з мого двору! І нєх бендзє похвальоне Єзус Хрістус. До відзення, пане Єже, кухвалу отчизни!

І Пилип пішов дальше спати. Після тої оказії ніхто в селі не казав, що йде до Пилипа решетувати гречку, а до

«большевецької зарази». І на маєш! Саме третього травня сорокового пригнався з міліцейським

упольномоцний районний прокурор. Вмить зібрались засідателі, знов ляскав по столі наганом, грозився віддати під суд всіх комітетчиків. Бо як посміли саботувати і не виконати план по розкуркуленню і допустити таку велику недоплату спец податку?

- Вот! Вот: дєсять рублєй, вот п’ятдесят, вот єще сто рублєй! А ето кто такая контра петлюровская? Дєсять тисяч рублєй і ні одного рубля не погашено! Нємедлєнно всєх сюда і в первую очередь, етого! Нємедлєнно! Сідітє здесь, старшина: жрете, пьйоте, а мнє за вас рабо тать? Е, нєт голубчікі-чіжикі, мать вашу, трам-тара... К вечеру штоб билі всє как штик с лопатми в райуправлєніі НКВД! Вот тєбє, предсєдатєль, направвлєніє к начальнику. Четирнадцять днєй отработаете на дальнєм обьєктє, а там посмотрім: бить вам представітєлямі совєтской власті? Федора Балакурих останєтся здесь…

- Товариш прокурор,- обізвався Стефан, - в колгоспі зараз. - Сядь! Ішь, нєзамєнімий предсєдатель нашолся! У нас нєзамєнімих нєт. Товариш

Балакурих поработаєт і за тєбя, а ти отдахнешь с лопатой. Єщьо вопроси єсть? Вот і хорошо!

Міліцейський якраз привів Пилипа. Пилип. не почуваючи за собою ніякої вини. чемно привітався, засєдатєлі кожний щось мугикнув собі під ніс.

- Как фамілія? - гаркнув прокурор. - Фамілія, слава Богові, нічого, здорова. - Он что? Дурной? Нє понімаєт? Как звать тєбя, контру кулацкую? - Пилипом назвали, прошу ласкаво. А що до контри і до кулаків, то ось мої кулаки, а

контри, бігме, ніколи не бачив. Ідіот! Как твоя фамілія? - Я ж казав, прошу ласкаво: здорова, жива моя фамілія.

61

- Товариш Кольнікова, спросітє етого! - Пане Скала! Товариш прокурор питається? як ви зветесь, як ви пишетесь? - О, то так би і питався, а то кричить «фамілія, фамілія!» Одна дочка осталась. Пилип

Скала моя фамілія, прошу ласкаво пана прокурора. -Подохлі б твоі пани! Гражданін прокурор я для тєбя, бандіта! Так вот, гражданін

Філіп Скала. А отчество? - Ну, отєчество була Австрія, а потім, як пан знають, ласкаво прошу - жеч посполита,

а нині, ніби якась совєтська Україна. - Пане Скала, товариш прокурор питає: як звали вашого батька? -А то нащо йому мого небіжчика тата? Скажіть йому, пані Цеціліє, що мій тато

давно помер, то як маю мертвого сюди тягнути? Засідатєлі сиділи мовчки, тамуючи сміх. - Ну садісь, гражданін Філіп Скала і отвєчай: почєму злосно саботіруєш меропріятіє

советської власті? Вот, із дєсяті тисяч налога ні єдіного рубля єщьо нє вньос! Вот здесь записано, что ти должен бил до первого апреля сьово года погасіть ету задолженость. І что прікажеш дєлать с тобой? Садіть в тюрму? А деньгі кто, Пушкін за тєбя будєт платіть?

- Пані, Циціліє, скажіть: що той варят меле? Він, хіба п’яний зранку? Які гроші? Який Пушкін? Який податок? За що? За кавалок городу і за хату я давно заплатив тих пару рублів. Чого він приклеївся? Ви що всі тут, подуріли? Свистав я на ваші геци! Будьте здорові!

- Пилипцю! - проскрипів Мокій Тертий, - се за вітрячок. Але ж файні грошики лупив з робочого люду за те відро гречки! Тепер плати! Ти думав: совітська власть - слизь їдна?

- А, громи би вас били, курвителі задрипані! Я мав би ще за то ту большевицьку заразу і гроші такі великі платити? Та гори вона синім вогнем! Ади, зараз піду додому, підірву разом з хатою! Маю ще той динаміт, що ти, Мокійку, накрав у тих коло мосту. Хе! Зібралися тут, мудрагелі! Гроші тягнув з робочого люду! Мартине, ти ще ніби не зовсім замакітрений, розтолкуй тому варяту, що й за сто років не стягне з тої большевицької зарази дурної сотки, а не то, що десять тисяч!

- Хватіт! Замолчі, контра кулацкая! В подвал єго да смотрєть, чтоб не убєжал! Ілі нєт! Старшина! Разошолся здесь, понімаєш, охаєвать совєтську власть. Нємєдлєнно всех в район, а за етім смотреть, смотреть!

Міліцейський з Пилипом вийшли. - А ти, секретар, почему нє ведьош протокол засєданія? Что, заодно с етім кулацкім

отродьєм? Піші: слушалі… - Та то, прошу, се вже записано, - обізвався знічений Присяжний. - Так вот піши: постановілі за злосний саботаж і діверсіонний акт, злобную клєвєту

во врєд соціалістіческой родіни отдать врага і дівєрсанта гражданіна Скалу Філіпа под суд трєбунала. Піші: голова, члени, секретарь.Так, хорошо. Тєперь ставьтє своі подпісі!

Першою піднялася приблідла Цецілія: - Товариш прокурор. Я цього брудного протоколу підписувати не буду! Бідного прокурора вхопила смертельна судорога, бо так і і застиг із закритим ротом,

не маючи сили вимовити слова. А Цицілія чітко карбувала: - По-перше, Ви не маєте права тут ляскати раз у раз наганом товаріща Лєніна по

голові, по-друге, громадянин Скала не скоїв ніякої диверсії, не підривав ні честі, ні майна, ні маєстату радянської влади.

Нарешті прокурор отямився, рука мимовільно смикнулася до нагана, що мирно лежав перед ним на газеті. Вхопив того нагана, бо за що ще мав хапатися в скаженій люті? Тицьнув ним під ніс Ціцілії:

- Во! Нюхай, жидовськая морда, чем ето пахнєт! Она нє будєт подпісивать! А ви… Кто єщє нє согласен? Ти, Червоний? Ах і ти, Куцой?!

- А я що? А я що? - залепетав перестрашений Іванко, - я лиш кажу, що то поляки назвали Пилипів вітряк тою заразою, бо то раз бахури поночі вивісили на вершечку вітряка червону хустину. Ну, прискочили жандарми, питають Пилипа: «Що то є?» «Вітряк, прошу

62

пана капітана» «Сто сот дяблув тобі в печінки і твоїй мамі! Який то вітряк? То большевицька зараза!» - верещить мазурисько і показує рукою на ту червону шматину.

- Как ти смєєш охаівать флаг родіни червоною шматой? - Та який то флаг? То старої Задрабинихи засрана курічками хустка. Ото бахури на

зло полякам і повісили її в честь тої конституції. - Що ти мелеш, Куций? Нащо ще Задрабиниху сюди тулиш? - обурився Гець. - А я що? А я що? Я лиш кажу як воно всьо було. Бо нащо має пан прокурор

мордувати ні защо Пилипа? Най біжить, як такий моцний, лапає того мазуриська і товче тим наганом мазурську мармизу. А то причепився до бідної дівки, фраєр великий, фіфак із Кульпаркова!

Наївні, вони привикли під ясенем Приканцелярського виказувати правду, яку хто мав. І розійшовся Куций, забуваючи, що перед ним не ясен зелений, а живий задубіло-замшілий прокурорище. «Та ще й московсько-большевицький!» - додав би Ляльо-філософ. А ви кажете: Дух чорний, не знаєш, крокодиле їден!

Марширують добровольці через Метвербеш. Чи то банда, чи то влада як ти розбереш?

- Іду, - каже Данило батькові, - з-під товарів (трохи маю там кукурудзи) і здибую,

кого би ти думав? - Ая, маю я ще гадати з ким ти здибуєшся! - Чоловіче! Вся наша власть марширує, а позаду на бричці Кальоний з націленим на

них наганом. «Куди, братці, маршируєте, - питаю, - при такім гоноровім супроводі?» «Пшол вон, проході!» «Ну, щасливої дороги, хлопці!!!» І що то має бути?

- А то я знаю? Зараз у селі дізнаємось. Недовго втішалася повнотою влади Феська язиката. На другий день голова

райвиконкому Абрамов і секретар райкому Гуков втихомирили Кальоного і вернули владу назад. І вернулася невиспана, зголодніла, жива-здорова вся чесна компанія.

- Зїздив би ти, Дмитрику, до міста. Ади, вже цілий місяць бідний Пилип десь там

голодний сидить. Кажуть: дочку вигнали з Коломийської школи. Ходила пару разів в те НКВД, але від неї нічо не приймають і нічо не кажуть. Знаєш, той жидок Кризісон адвокатом був за Польщі? Ну, та ти його знаєш. Тепер там слідчим працює у них. То, може, підійшов би до нього або до того Абрамова?

- Їдь, як ти така мудра! А я вже так надоїв тобі в хаті, що хочеш мене позбутися? Я йому ні сват, ні брат. Дочку, сама кажеш, і то не допускають! Та й чи є він ще тут у місті?

- Ото й поїдь, відвези кусок хліба та чисту сорочку. Чи ти мусиш іти до того НКВД? Ти додому до того жида сходи чи до Абрамова, просили ж вони нас у гості. Поїдь, поїдь Митрику мій!... Позбутися тебе з хати. Та я зараз помру, як тобі там щось станеться! – і, прихиливши батькову голову, обціловувала, плакала.

- Ну, буде вже, буде! Доста, не плач! Поїду вже завтра прямо вранці. І довго ще сиділи притишені, про щось шепталися, всміхалися, затихали і знов тихо

гомоніли, мабуть до третіх півнів не гасло світло. Благословенна, тиха година гостила в хаті.Страшно було батькові їхати в те НКВД,

бо знав достовірно вже про ті страхіття, що там творилися. Тих перших знакомитих оунівців, що не встигли з різних причин скритися ще зимою, розстріляли на жидівському цвинтарі за містом. Тепер при помочі домашніх польських комуністів та й таки своїх галичменів нишпорили, виарештовували геть чисто всіх, на кого падала хоч найменша підозра в приналежності до підпілля. І ніхто ще з того криміналу не вертався.

«Ті варяти, жартуючи, приписали Пилипа в куркулі. А ти, Митре, їдь шукати правди там, де вона й не ночувала, пхай свою голову в ті розпечені кліщі!»

Хоч і зачерствілий був батько в домашньому побуті, та десь ще глибоко в душі блимав живий вогник того великого багаття, що єднає двоїх на крутих життєвих перегонах. Він поїде, будь що буде.!А вона буде молитися і зустріне ще за воротами мовчки тільки очі…

63

..Світе милий! Яке то щастя ті очі з невгасаючим вогнем болю і радості, зустрічей і розлук!

Вранці збирався, сварився, сердився сам на себе : - І нащо я тебе послухав «їдь та й їдь!»? Ніби то в гості до кума! То ж НКВД, Ти

розумієш, що то є НКВД?! Ну що я їм скажу? «Ось я приїхав, привіт ,товариші! Я, такий та такий, прошу: відпустіть Пилипа, бо моя жінка каже, що він. Бідний, сидить нізащо. Ніякий він не куркуль і не ворог радянської влади.!»

Мовчала. боялася зайвим словом сполохнути ту нічну. Заворожену, благодатну годину. Знала ж бо6 тільки обізвись, зараз зноровиться як неприручена конина. Хай бурчить, хай кипить. хай булькає як бараболя в каструлі. А сама тим часом досмажувала качку, завертала в чисту полотнину хліб, варені яєчка, кусок масла, сиру, буженину. Все те складала в кошик.

- Ти ще хрону туди сунь! Збираєш, ніби паску святити. І свічку не забудь! - Вгомонися! Може його вже і на світі нема. - Що? Як то нема? - Сам кажеш про те НКВД! Притихли похнюплені. - А знаєш, Митрику, збігай до Йоськи. Чого так визвірився? Спитай: може Ціля поїде

з тобою? Воно ж той - Зібісон… -Ну, одна віра чи я знаю? Але жиди завжди тримаються купи, свого кагалу.

- Твоя правда - жиди скрізь жиди: чи в НКВД, чи в двуйці, чи в сигуранці. Цікаво, чи в гестапо вони є?

Іти тих пару кроків до сусіди важче йому було, чим до тих комісарів. Але мусів

тлумити свій гонор, щоб не погасав той вогник. Та неприязнь до наших сусідів Кольників, а, особливо, до Йосихи загніздилася в

батька через козу. Се вже, як ми переїхали жити сюди, у нову хату. До того ми жили на старому Перцюжиному дворищі, «за Плотами, як казали в селі, на той куток». Було ненька каже:

«Йому надоїло жити на край села, ото й купили тут сей грунт. Бач, в центрі йому забаглося!»

Криниця тоді ще не була впорядкована, а проста копанка, в яку із жолубочка збігала вода.

Там за Плотами у нас були кози, сюди ми їх не брали, тут нігде було з ними возитися. Роман дуже любив одне козеня і воно бігало за ним геть усюди і навіть тулилося до нього спати. Як переїздили, то й воно прибігло та й виросло на таку файну козу. Але стала дуже гонорова, збиточна, нікого не допускала до себе, тільки Романа і Мелашку.

Якось Йосиха прийшла по воду, коза саме хлебтала воду тут таки біля копанки, ніби вона не могла напитися дальше з потічини. Йосиха стала відганяти козу, а та на неї рогами, Йосиха вдарила її коромислом. З тих пір коза стала лютим ворогом Йосихи.

Через якийсь час Йосиха, набравши води, тільки нагнулася, щоб підняти відра з коромислом, а коза із-за верби буцнула Йосиху ззаду. Йосиха в копанці, а гемонська коза стоїть над нею, жде, мабуть, щоб ще раз буцикнути. Над їхав Ясь Гандрабатий тарадайкою по воду і визволив Йосиху. Йьой, що там було: крику, лементу!

- Те дурне, кручене Миць!.. Воно жило за Пліт, воно не виділо люди! Тут - не за Пліт! Тут люди ходять! Тут вода!

З тих пір Йосиха сама не ходила по воду. а з Йоськом на пару: вона несе воду, а Йоська ззаду іде з ціпком.

Гемонська коза мислить собі: «Ви, жиди – мудрі. Але я так же – коза, а не якесь ніщо без клепки в голові!»

У нас межи стодолою і сусідською стайнею був вузенький прохід з городу і виходив на вулицю десь біля воріт, увесь зарослий дикими сливами і лопухами. Ото як побачить, що Йоська з ціпком супроводить її ворога, скоком через город поза стодолою і вже чигає за лопухами. Ні дітей, ні других жидів коза не чіпала і не ховалася від них.

64

Якось була неділя. Батько саме вийшов з воріт, мабуть збирався до церкви, курить. Аж тут Йосиха колишиться з водою, а ззаду Йоська. Йосиха навіть не глянула у батькову сторону, Йоська привітався. Стали про щось розмовляти. Тут уже ширша вулиця, нігде кози не видно, то чого мав би Йоська спішити? Аж тух трах-тарарах, дзень-бень! Відра врозтіч разом із зойками Йосихи, а за козою і слід простив, лиш лопухи заколихалися. Забігла на ганок і дивиться.

Знов було крику, лементу прокльонів! Батько кричав у дворі на всіх: «Я її, фармазонку, заріжу!» - нарешті, виніс вирок. «Скільки ще тих штрафів буду платити за ваші примхи?» Роман у плач: «Хай не ходить жидівка по воду!» «А що? Ти їй будеш носити?» «І буду, і буду! Лиш не чіпайте козу!»

Я так і не дослухав тої козиної епопеї до кінця і побіг як завжди. Йосиха сиділа під шовковицею на причілку хати і скубла курку, Йоська за ворітьми

про щось гомонів з Рудим Михайлом. Іти аж через ворота, то треба ще й з Йоською вітатись, а продиратися через фіртку з

городу - там така густа дереза, чи й відіпреш там тую фіртку? - Іди вже, стоїш! Мой, такий моцний: і Йоськи боїться! Зціпив зуби і вже з-за фіртки грозив кулаком і не знала ні ненька, ні Йосиха: кому

той кулак всміхається, бо обі враз бачили той кулак. - Доброго ранку, прошу ласкаво, пані Кольнікова! Маю приємність і тішуся, що бачу

Вас при гожому здоров’ячку і, з вашої ласки, ще раз гречно вітаю і маю надію, що і діточки, і пан Кольнік при доброму здоров’ячку під вашою і Божою опікою маються! - Се ж, мабуть уперше вони заговорили з Йосихою після козиної війни.

Чемно підняв одним пальцем на сантиметр криса-капелюха, ледь-ледь нахиливши голову.

Йосиха заніміла з вибалашеними воловими очиськами. - Йьой, мені. пане! Йойселе! Де ти там пропадаєш?І Вам! І Вам най буде добре

ранокА але ж прошу, прошу - сідайте. Ах, мені! Видите. застали мене в таке вигляд при таким бабранина, з цим курка!

- Не побивайтеся, то – байка, прошу пані! Звичайна робота: не варити ж тую курку з пір’ям? А ви кажете: бабранина.

Підійшов Йоська, привіталися, сіли, закурили. - Йойселе, ти таке мудре хлоп! Ну, що має мій бідне голова з тебе: повний рук пір’я,

а воно курить! Десь, певні, в ліс здох великий дик (дикий вепр), що аж такий пан сусід, через одне крок гонор, кладе до нога паршива Перлі. Перлі має повна рука робіт, а хлоп курить. Неси гербату, неси ром, неси булка! Йьой, адіть, видите Митрику: закурився з Рудим Мішком мій Йойселе. Чого сидиш? Що має таке гонорове, кручене Миць без гарбате, без рому? Йьой, буде кричати те язик як пранник в те Палагна, --скаже не було вода на гербату в те паршива цибулинник Перлі.

- Красненько дякую панству гречному, - бо Йойселе вже наливав у келишки ром, а Ціля з Емілією на застеленому столику розкладали тарілочки з закусками та розливали запашний чай в гарні філіжанки. - Просив би, з вашої ласки, най би з нами присіла й панунця Ціля, бо, власне, до неї в мене велика просьба!

- Йойселе! Ну, що ти чуєш? Таке велике цурес, таке гонор Миць, сусідонько наш через одне крок до жидова хата каже! І що каже?! На, має велика просьба до панянці!

- Ет, говорила- їхала! То, прошу, ви ще за то ту козу? Але поза тими давніми дурними балачками маю вас за порядних, добрих, гречних жидів-сусідів. Чи маю кричати про те на все село?

- Перлі, ша! Ша, кажу! Нащо мені твій гвалт гемберасу? Маєш до того Мішкову Палагну. Прошу, Митрику, по келишку рому і най то все летить за драбинка до курячий тато! Сусід має клопіт, сусід прийшов, а вона мені тут рейвах робить! Пий свій ром і нюхай, що в трава росте!

65

- На, клопіт! Йьой на мій бідний голова! Я вам скажу: ну, хто нині не має клопіт? Те колхоз, те парцеляція, те шарварок на те аредром. Мій Бог, мій Бог! Що то буде?! На, Йойселе. А я вам скажу... Але кажіть, сусідонько, прошу: Ціля наша вже сіли собі до чай

- Прошу, пані Кольнікову, довго не буду балакати, а так просто з моста. Вговорила мене вчора увечері (а я й послухав) моя милосердна: «Поїдь, - каже, - до міста, відвези Пилипові кусок хліба і чисту сорочку.»

-Ай! Ти чуєш, Йойселе? Ну, що ти чуєш? Таке мудре сусід, таке мудре хлоп і буде пхати палець в одвірок межи двері в те КАНВЕДЕ! Йьой, моя Бог! Воно що? Не має дома жінка, немає в хата діти? Йойселе, що я кажу! Вони там що, не знають за що померла Мелашка? Наше бідне Евелін читає те труба, ну, те “Сурма”, те декалог… Я Вас питаю: воно на мій голова треба? Ну, я Вам кажу: то треба мати великий розум - пхатися в те НКВД!

- Пані Кольнікова, даймо собі спокій на хвилину! Ви, мудра, інтелігентна жінка. Я би просив панунцю Цілю… Ну, воно знаєте: той Мойша Зібісон тепер там старшим слідчим урядує. А моя каже: «Проси панунцю Цілю, хай вона поговорить з тим Мошком.»

Перлі заламала руки, замахала, плюнула на всі чотири сторони: -Йьой, мій Бог! Мицуню, бійтеся Бога! Що ви говорите? То вже не наш жид! Воно

тепер не магістр права Мойша Зібесон, а Зібебенков Міхаіл Львович, молодший радник юстиції. А ви кажете – «Мошка-адвокат»! Ото голова, ото розум, Йойселе, у нашого сусідонько! Що я вам скажу! Ну, що? Ну, слухайте: най поговорить мій Цілє з тим лайдаком. Воно ж обороняло отих драбуг, що вбили Пилипову жінку… Така файна жінка, така файна жінка! А зараз мав би боронити Пилип? Світ валиться на мій голова - воно таке лютий ворог на те Пилип! Що я кажу: оте недоскубане курка скорше затріпає крило, ніж те Львовіч буде боронив Пилипа!

- Перлі моя, ша кажу! Ша! Най світ падає на твоя голова! Най курка тріпає крило, але… - і тут Йойселе показав свій пустий гаманець. - Се я вам кажу, дорогенький сусідонько! Гайда ще по одному келишку рому і пиймо собі гарбату і шукаймо гроші! На се і наш Ляльо-філософ сказав би мудрі слова…

- Дуже мудрі, я вам скажу! А ще були мудріші, якби твій талмуд і Ляльо разом з ним сказали де їх шукати!

- Ша Перлі! Ша! Маєш курка недоскубана, сусід має клопіт на здорова голова і не має грошей. Але мусить їх мати, бо вони в Гершка є. Наша Цуречка пьєнькна має файний язичок. Ну, то мусить з тим Зібененков мудро поговорити і шабас!

Тим часом підїхав Іван Приканцелярський. - Що ви там так довго прощаєтесь, ніби на войну збираєтесь? Ади, не може

відірватися одне від другого! - Ах, пане Гордий! Войне не война, але шкода такий сусід! Таке мудре голова, чисто

здурів пхатися в той комісар! - То все – байка, пані Кольнікова! Аби тільки хлоп був живий та здоровий! - На, пане Іване! Файно кажете! Беріть, пане Іване, келишок рому: щоб вам файно

їхалося і в повні верталося! - Красно дякую, пане Кольнік! І Вам дай Боже здоров’я! - І Вам Іванку, і Вам! Ну, на! На, чого ви так спішитеся? Іще єден і гайда! Що то значить: жид мудрий – знає, що не вип’є аж до кучок, шкодує таку нагоду

пропустити. Підійшли ненька, принесла кошик з передачею, повсідалися. - Їдьте вже, прядете очима на той ром, бусурмени нещасні! Рушили. Ненька вслід перехрестили дорогу, а Йосиха шептала свою жидівську

молитву. Стояли за воротами притишені, зажурені. Підійшла Руда Палагна і Марія Приколодяжна. О, се там буде довга жіноча бесіда

геть про все на світі! Хочете, слухайте, як вам не спішно: “Ходили там чи не ходили”…

Сказано ж: обіцяли, що не засудять до розстрілу Пилипа і то радість у нашій хаті. Ненька аж світиться за обідом, тримають батькову руку і ніжно гладить:

66

- Їж, їж Митрику! Чом так поволі, з неохотою береш ті пироги? Чи недобрі? - Дуже смачні, але ж не можу всі зараз узяти. А ти не доторкнешся до страви? - Йьой, я сита тим, що тобі і дітям добре. Дітям добре...

«Чого не терпеливишся? Дай ще хоч трошки Іванові побути! Розкажи, порадь: якими

стежками обминути те все? Видиш сама: куди тільки не поткнуся - скрізь горе, кров, смерть і нема в цьому, вщент збожеволілому, світі ніякого просвітку! Нащо маю виривати живцем раз у раз дорогих моєму серцю, таких рідних людей? Світе білий, дай відповідь!!!»

«О, додумався в кого правди питати!» - сказав би Ляльо-філософ і перший швець на всю округу, але я його вже не застав.

Скільки коштувало одне яєчко в п’ятдесят шостому році? Не знаєш? І я не знаю. А варто було б знати! Ну, хай три копійки, хай п’ять, ну, хай аж десять! Бо як через три дні лихá гнала мене знов в три шиї з рідної хати, як той багач цигана: «Геть, - каже, - з мого двору!» Гонить день, гонить другий, гонить третій.

«Та де ж, у нечистого, твій двір кінчається?! Там, аж за Тобол-рікою? Чи й там будеш кричати: «Геть, геть, геть!»?

Ненька давали аж три карбованці. Скільки то яєчок треба було продати? В дворі застав дві курки та ще третя водила аж сім курчат. Не брав ті пекучі капітали.

- Дитино моя! Не розпинай мене ще живу, бери! - Ненько! Ненько! Як маю брати? А ви? Нащо мені ще й така кара? - Бери, дитино! Не вбивай мене, не відмовляйся! Бо мені буде добре! Бо я рада, що

ось, дитина моя хоч води закропитися купить. Беріг тих три карбованці і не вберіг. В сімдесят другому, чорному, поспіхом палив

листи, ще якісь папери ще з тих Колимських доріг. Мабуть, з ними і згоріли ті три карбованці….

Але нащо про се? Або ні! Сусідка, коли не загляну, нарікає на теперішнє життя. «Сідай, - каже, -

вгощайся!». І виставить! Чого тільки нема: чвертка оковитої «Екстра», хліб білий, оселедець, сир ковбаса, буженина, цитрусові, огірки і навіть помідори свіжі (се в квітні місяці). Син і зять на «Бенцах» рулюють-гальмують.

А раньше, як ходила з мішком солому красти, щоб корівчина до весни не здохла, було краще? А ви кажете - дух чорний…

… Пилипа не судили і не відпускали. Кальоного перевели десь на вищу

прокурорську посаду. Він забрав із собою і Міхаіла Львовіча. Проте гемонський протокол остався.

А дні бігли за днями. Пилипа як майстра на всі руки брали різні начальники ремонтувати: кому двері, кому підлогу, вікна, різні замки чи електричне пошкодження. Вже як почався той драп Пилипа не випускали з камери.

Якось після обіду два міліціонери відвели Пилипа до Абрамова. Увесь час, майже до світанку, збивав з дебелої фанери ящики-скрині. Домашні пакували в них свій нажитий задармо неабиякий скарб. Наглухо обкантовував змійкою з тонкої бляхи.

Досвітком підїхала тягарівка, повантажили те все. Всілися всі: домочадці і Пилип з міліціонерами. Сам ще оставався в місті. Перед тим, як мали рушати, підійшов ще один пасажир в цивільній одежі. Перекинулись з Абрамовим деякими фразами. «Да-да, ясно!»

Поїхали. Вже пробивалися з-за лісу перші промені сонця. Не доїхавши півтора кілометра до мосту через Дністер, півторатонка зупинилася.

Темна, глуха місцина, з двох сторін дороги густі, зелені хащі підліску, похмурі, старезні замшілі сосни, пригнутий, покручений грабняк. Глушина, глухота!

Пасажир в цивільному вийшов з кабіни, вийняв з кишені плаща револьвер відбезпечив:

- Ей ти! Как там тєбя? Побистрєй слазь с машини! Міліцейські і собі сіпнулися.

67

- Сідітє, сідітє! Мнє помошніков нє нада! Абрамова витерла сльозу і ледь-ледь потиснула рукою Пилипову руку. Пішли, скрились в гущавині. - Іді, іді нємного дальше, - притишено говорив цивільний пасажир. - Я сєйчас буду

стрєлять, а ти нєгромко заорі. Понял? Пролунало два вистріли і слабий крик. - Нємного полєжі, а дальше как знаєш. Заводі! Поєхалі! Хто був той цивільний? Друг? Ворог? Ні? Кругова порука з Абрамовим в темній

наживі? Може колись і дізнаємось, але чи варто бабратися в тій твані? Сходить сонце, співають вранішні пташенята. Ліс дихає свіжістю і гойдає в своїх

обіймах Пилипа, живе. А Пилип ще не зовсім свідомий: чи він живий чи – ні? Чудо! Один випадок з мільйонів!

Тиша. Знов прогуркотіла тягарівка. Затихло. Пилип поволі піднявся: треба ж кудись іти. Дорога, близько міст. «Диверсанти, винищувальні батальйони» - наслухався того

всього в казематі. Тюрма тюрмою, але має також свої скупі інформаційні віддушини. Іти в село? Поки дійдеш, не одне око спочине на тобі. Хто скаже якого воно

кольору? В місті ще кишіло озброєним людом як роздратоване осине гніздовище. В селі теж може бути всяка нечисть. Ні!

Блаженний, відколи прийшли «освободителі», не покидав села, але час від часу таки пропадав поблизу в рідному лісі.

- Де ти бродиш, нещасний? Сидів би тихо в хаті, ще приб’ють ті песиголовці. Іди, шукай тоді Івана! - не раз журив Пилип блаженного.

- Нащо Івана шукати, Пилипцю, крокодиле єден? Ходи лиш з Іваном. Іван в Печігорах має таку буду! Знаєш ті старі шанці понад берегом?

- Ну, знаю. Вони тяглися від мосту до того громаддя скель, а дальше поза те урвище аж до лугів,

до броду. - Там, Пилипцю, в середній скалині видовбаний дикунок (док). - Знаю. Але ж там усе так давно густо заросло хащами. Ти що, розкопував той

шанець? - Нащо розкопувати? З берега від води лізеш собі, крокодильцю єден, по тому

камінню. Шусь і вже там! - Та там гола скала і вода глибоченна! - Не глибока. Іван туди накидав каміння. У Івана є плетена драбинка - закинеш і лізь

собі. І файно є! Продиратися туди попід берег, а потім ще водою з півтора кілометра. Добре, як Іван

там никає, а так - марна справа. Де шукати тую драбинку? Хоч не хоч, треба йти. Вже допливаючи до закруту того громаддя, почув Іванів тихий посвист. Іван

перехилився через край амбразури, руками показував Пилипу де те каміння під водою, на якому можна було твердо стояти.

- Зараз, Пилипцю! Зараз Іван драбинку припасує. О, живий-здоровий, крокодил паршивий! Іван знав, Івана мама кликала вчора звечора. Кажу: «Вуйно Параско Іван піде в ліс.» «Куди ти, дитино, поночі підеш? Он, глянь на Гостинець: ідуть і ідуть ті нещасні. Ше десь і пристрелити можуть.» «Ет! Івана мама кличе, вода чиста, дух чистий, собацюри веселі!» «На, дитино, візьми хоч кусок хліба!» «Нащо Іванові хліб? Собацюри від підліска вернуться. Іван не голодний.» «Дитино моя! А як маму зустрінеш, чим пригостиш? На, бери!»

Знала ж бо, що тільки так можна було вмовити Івана, бо ніколи не брав ніяких харчів у свої мандри.

- Їж! Їж, Пилипцю, хліб від вуйни Параски, добрий, чистий. Іван не спав цілу ніч, слухав:тихо, тихо… Аж чую, ніби щось у воду впало. Та то так далеко. Ет, Іван чує далеко,

68

бо велике хлюпнуло. Слухає Іван, зирить одним оком: аж то Пилипцьо-крокодил із тьми єгипетської вигрібає. Чо так довго не приходив, де пропадав?

- Ти також довго пропадаєш у своїх мандрах. - Ет, там дух чорний! Із тих мандрів ще ніхто не вертався. Іванові мандри - чисті

роси, трава зелена, гуцули на полонині тішаться Іванові як малі діти, годують Івана, співають, танцюють і Іван з ними. Там мандри чисті. Гайда? Як поспиш, та й підем! Там на полонинах вже нема тьми египетської.

- Нікуди ми, пане Іване, не підем! Там уже есесівська тьма лютує, а твої гуцули сидять у норах як оце ми з тобою. Там знов дух чорний як ти кажеш, Іване.

- Ну, то Іван одним скоком махне в село:иото буде рада донечка. - Ні-ні, Іванку! В таку годину, як хлоп не має в руках доброго бука і не знає, що

діється в світі, мусить сидіти якийсь час тихо в норі. Нащо має пан Іван нести свою голову під дурні стріли? Завтра поночі підем разом.

В селі вже третій день не було ніякої влади. Маючи вже деякий досвід з попередніх замін окупаційних режимів, село заполонила домашня лють. О, ми вмієм служити, а, тим більше, прислужуватися чужим зайдам! А вже при заміні тих зайд калічити один одного, ламати ребра, відбивати печінки і, щонайменше – зуби!..

Вже під вечір другого дня підпила ватага молодиків, покривджених «визволителями» творила розправу-самосуд. Ні-ні, «визволителі» втекли. Аж такої відваги в підпилих молодиків не було, щоб ламати ребра «визволителям», а лють осталася.

Гей, хлопці-молодці, де ви? Штефан побіг за останнім обозом пограничників. Панька Софія так заховала, що й

сама не знає де він. Зато цап Паньків остався безбородий наче євнух варений. Обсмалили, іроди, таку розкішну бороду! Тепер ніяка коза ні одним оком не глипне на безбородого. Присяжний відсидівся в Марти Канаднички. Мокій, слизь єдна, он сидить на спориші, визбирує зуби. Іринин Петрусь має Ірину, та сама вийшла на зустріч з вилами:

- Ану, котрий має охоту без бебехів лізти додому? Іванко Куций тікав до кума за Потоки. З поспіху вскочив у мочуло, в яму де

замочують коноплі. Поки витягли, відволожили то вже і пропала охота ребра рахувати. Колодій своїми кулачищами не одному напаснику зуби поправив. Оно лежить, стогне, не може піднятися: котрийсь таки пригостив Колодієві крижі шворнем.

Батько був дома. Молодиця десь аж з Хмелеви саме виводила з двору нашу корову. В нас було дві, одну усуспільнили, а молодиця була з розкуркулених, своїх корівок вона не застала, бо «граб награбоване». Одну забрала в Штефанової Марії, головихи, а другу - в нас. Передовий бригадир, кукурікай тепер без корівчини в стайні!

Наш сусід Андрій саме вийшов на вулицю, зачувши п’яний гармидер. - Хлопці, ану повертайте гаття! Нема вам що робити в тому дворі! Софо! Хутенько

мені стрільбу, бо тут у деяких нема вдома солі. Софія, Андрієва жінка, хутенько винесла рушницю. - Ну, кому сказано повертати гаття! І, не дай Боже, розбудете мене серед ночі! Нашого сусіду Підколодяжного за несплату податків теж добре пограбовано.

Забрано пару коней, дві корови, бузівка, черідку овечок, свиней. Зняли з просторої стайні оцинковану покрівлю.

Вже з літа сорокового ми ніби були межи собою чужі. Старий Василь після двох діб проведених у Мордковій пивниці лежав паралізований. Найбільше допікала та неприязнь мене, бо більше не смів забігати до них ні в садок, а, тим більше до хати, де мене любили, жаліли, втихомирювали мої болі після батькового ременя.

До тих днів я наче жив у двох рідних любих сім’ях. «Що? Ти воліла б обійти стороною ту каламуть? І я в сто крат волів би. Нащо

вертатись до того? Сама казала: «карайся». Бо не затихає те огидне «Розіпни, розіпни!» Терор. Бо не гоїться, кривавить та рана. Зміїно сичить з підворітні люта отрута і радіє, що так по-фарисейськи підло розбила, розкидала, потоптала те світле, що тільки-тільки

69

зароджувалося помимо нашої волі і свідомості. І ми, ще не усвідомлюючи тієї прірви, тих страхіть, мук і болю, стали майже чужими… Чого жахаєшся? Ти ж коронована!»

Тієї осені. Чому з осені? Бо до осені ми з Васильком нікуди з Мальованки не

виходили. Тинялися в дворі. Корів в нас не було, то й не було аж такої потреби зустрічатися з колись такою рідною, доброю, веселою, здруженою навіки ще з дитинних днів ватагою.

З перших днів в школі, а потім на грі у відбиванку нас з неохотою брали у свої команди. А, як ми з Васильком набирали свою команду, то або ніхто не хотів, або грали так що ми програвали партію за партією. Через те іноді мало не доходило до бійки. Ми добре вміли битися, а що Василькові кулаки були великі і тверді, то і розходились після гарячої суперечки похнюплені, люті, присоромлені і ті, і ті, надіючись колись таки дати волю тій неприязні і довершити кулаками той розбрат.

Не сталося тої ганьби. Але ми більше не сходились ні тоді, ні після в таку рідну, любу, дружню родину…

… Сидимо на ганку в тіні дикого винограду ненька, батько і ми з Васильком. За

потічиною заплакав, заскавчав Сенюків бровко. Дзенькнули побиті вікна, залементувала Сенючка.

- О, чуєш? - каже ненька - Се ті, покалічені на голову. Ні людей, ні Бога не бояться. Наче скажена кічня.

- То що? Маю бігти туди з сокирою? - буркнув батько. Тут би, мабуть виникла непримиренна суперечка, але з-за густої шапки дерези, що

росла на закруті Кольнікового городу, випливала наша вуйна Марія, а за нею наш вуйцаньо, батьків найстарший брат Петро.

Наш вуйцаньо, кремезний чолов’яга, в повсякденному побуті тримався твердо ще старосвітського “штилю” - ходив і зимою, і літом в юхтових чоботах, в білих, полотняних штанах і в такій же білій сорочці, мережаній хрестиком, підперезаний широким поясом, майстерно ціхованим сріблом. В батька теж такий, але він рідко підперізувався, хіба як дуже болять крижі. Цупке як кінська грива волосся з-під куліширника (солом’яного капелюха з вузенькими крисами) прямо спадало на рамена. А вже, як ото зачинало закручуватися, тоді вуйна Марія підстригала ту цупку кучму. Прямий носяра, густі, кошлаті брови, довгі, прокурені вуса, підборіддя наче його хтось рівненько сокиркою цюкнув. Та і весь вуйцаньо був як так-сяк обтесаний камінь. Тільки очі синьо-синьо волошкові з іскринками сміху завжди світилися, хотів він того чи ні, вогниками щирої доброти.

Вуйна Марія - вся така гожа, що на вроду, що на поставу. Чорні брови, свіжі як у вісімнадцяти, не дуже повні губи, трошки видовжене обличчя, завжди ніжно зарум’янене, така лагідна, така привітна, хоч до рани прикладай. Зате очі зеленкуваті, гострі як осині жала. Вже як глипне на тебе та ще, як сердита (а коли вона була не сердита?) тікай від того погляду геть куди ноги понесуть! Та ще язик. Ах, ті жіночі язички - кара невсипуща!

Тільки вони вигулькнули, як татуньо: - Серденько, ненько наша! Ану, лиш скоренько, одним духом, сотвори щось

перекусити і то дуже добре і смачне і файно, щоб тут було на чистому обрусі. А ти, Васильку, біжи: там у пивниці в ящику, в лівому кутку, має ще бути пейсахівка, малинівка і ром від “Бачевського”.

- Знаю, знаю: ром у плескатій пляшчині, а малинівка у череватій. - О! А то нащо аж Бачевського? - Глипни лиш на вулицю! Он бачиш, хто до нас іде? ”Бачевський” - всесвітньо відома фірма лікеро-горілчаних напоїв, заснована ще до

Великої Французької революції у Львові. - Петровій королеві від малинівки може хоч трохи язичок зів’яне. Від тих варятів не

зрушився з місця, а від неї тікав би та нікуди! Наш батько не був як тепер кажуть алкоголіком: нігде, ніколи не пив більше двох-

трьох чарок. Ну, а четверту, то вже як дуже просять на дорогу, на коня. Вдома в нас ніколи не гостила розхристана п’янка. Як зберуться з десять хлопів, то й півлітру за вечір не

70

подужають, а вже тої політики впереміж з піснями - не переслухаєш! Любив добірне, чесне товариство і такого штибу хмільний трунок.

Ті «шері», «бренді», ті малинівки, той ром привозив наш Роман Кара. Або ж і сам

батько, як добре вторгує за тютюн в Ягольниці. З Ягольниці привозилось не тільки “Бачевський”.

Ох, як того терміну ждали! А особливо в тих сім’ях, де були дівчата. За дві неділі до Покрови. Бо ж в Ягільниці під той час, коли з усіх кінців везли тютюн, вирував ярмарище!!!

Нема тепер таких ярмарків. Теперішні ярмарки - одна бутафорія. Та й товар нікудишній: сьогодні купиш, а завтра викидай як непотріб.

Туди з’ їзжалися купці: з Дрездена, з Кенігсберга, з Познані з Лодзі, Кракова, Львова, з Чехів, Мадьярів, з Волощини. Ну, а вже з навколишніх містечок і міст таких, як наша славна Коломия, то який ярмарок міг обійтися без них?

Он крутяться сновидами в тому вавілонському муравлищі, наче зачумлені, наші такі дома великі, мудрі: Данило, Ясь Гандрабатий, Іван Приканцелярський, Роман Мельник, Ляльо, Лесь Ірків і наш вельми мудрий татуньо вже другий день такі маленькі, безпорадні як малі телята. Будеш тут мудрий: он скільки того краму-товару навезено: шовкового,малинового, дерев’яного, поливяного, залізного!.. І все проситься, запрошує: «Купи мене, купи мене! Не обминай, візьми мене лиш у свої мозолясті!» «Внуки будуть вдячні тобі за мою роботу!» - наче кричить плуг-дволемішник, або сівалка як лялечка. А он де вгодовані коні Ягільницького племінного маєтку. Бідний Іван Гордий аж заплакав. Така файна молода лошичка мало не цілує руки: «Купи мене, купи мене, любий вуйку!»

І те хочеться, і того треба, і без того не являйся додому. А тих загарьованих цілою родиною через цілий рік дукатів так мало, так мало в капшуці! Хоч сядь та й плач! І нема розради на то. Тут не те що Ляльо-філософ, а всі Діогени з Марксами нічим не зарадять. Хіба що добра порція “Бачевського” трохи притлумить пропасницю ярмаркову. Ні, ні! Не зараз! То вже, як усе буде закуплено, добре припасовано на драбиняках, а в кишені ще бренькне дещиця того капіталу.

Ну, скажіть мені, люди добрі: де ви бачили таких турків небесних, таких замшілих короїдів, які вміли себе пошанувати не те, що після такого вдатного ярмарку, але й при лихій годині?

Кіндя з нашим вуйцаньом зараз на другий день вже дома. Після детальної ревізії вуйна змилосердиться на якусь чвертку, були ж бо сусідами. Других супряжників на третій чи й на четвертий день, зустрічатимуть домашні кого тихо-мирно, кого з лементом, плачами-голосіннями. Бо хіба всім догодиш, не обминувши ні одної корчми по дорозі додому?

Наші на четвертий день під вечір, але тільки самі коні, поважно ступаючи, тягли навантажені ярмарковим добром драбиняки. Ось попереду Івана Гордого пара гнідих: вгодованих, вишколених, випещених, весело пофоркуючи, ніби хваляться: «Дивіться, людоньки, яку файну лошичку купив наш газдонько гречний - он вона підтанцьовує на ретязі за драбиняком! Певно, є чого радіти: попала в такі руки - “наш прецінь порядок” має лагідне серце до худобини!»

Другими йде кара - гриваста пара Василя Підколодяжного і тягне за драбиняком сівалку. О, тепер не будем після того, як старий розсіє по ниві яр-пшеницю, тягати ті осоружні борони в два, а то й у три сліди! А раз файненько, рівненько – туди-сюди ,туди-сюди і вже пасися собі на моріжку. Мудрий наш молодий довго просив: купіть та й купіть ту сівалку і нарешті має. Ото буде радий!

Гніді ідуть дальше Гостинцем. Карі повертають в бічну вулицю, Софа розпрягає карих, а вони губами туляться до неї, раді, що вже дома. Андрій мало не обціловує те залізяччя на колесах.

Вуйна Марія, ненька і ми з Васильком сидимо у них на ганку. Тарас дома крутить центрифугу, бо ж треба вечірнє молоко провіяти, аж цілу бочку того добра поназносили люди. Роман ще десь у кузні забарився.

- Зара, вуйно, я віднесу вам ваші мішки.

71

- То, Андрійку не горить! - Не журіться: вернуться наші подорожні. Сидите, гей би на похороні. Нічого їм не

станеться. - Ая, не станеться! Вони як бахурі малі ще й своїм ходом пішки вбрід через Дністер

побіжать. - Що ти, Парасю, таке страшне кажеш? - А тобі ніби Василь не хвалився, як минулої осені мало не втопилися Мельник,

Ляльо і Гандрабатий. Заклалися хто скорше перепливе Дністер. Та добре, що за ними услід по два Вустіни на двох човнах пливли. Ляльо захлинувся і пішов нурка. Роман був саме найближче, в одну мить виринула Кирикова рука, вхопив тую руку, але, видно теж набрав зайвої води і вже вхопив його за ногу Ясь і всі три пішли на дно. Вже на березі витрушували з них воду, а твій з пересердя періщив батурою одного та другого. Мабуть і досі ті синці носять.

- Не може того бути! Та то вже вода така холодна! - Що їм вода? Що їм Дністер? Ади, зберуться і дуріють як молоді когутики в жнива.

А ти тут сиди, вичікуй ні жива, ні мертва! - Ой правда, правда твоя: я вже третій день і ріски води в роті не мала і ні на хвильку

не засну. - Являться такі тихі та лагідні, хоч молися на них. А заїкнися хоч словом; де

волочився, добре як промовчить, а – ні, то тікай поза хатою в бур’яни. - Ой було! Було, Парасю! Мій як прийде з того полювання, була я бідна, не раз я

ночувала в стайні, поки Андрій не підріс. І що зробиш? Повиходили за таких варюватих. А які парубки були файні!

А парубки, не минаючи ні одної корчми, врешті добилися до останньої пристані перед мостом.

- Ну що, хлопці-молодці, славне товариство, гречне панство гонорове ? Будем воли попасати чи вже так посмітюхами, як казали наші славні лицарі Запорожці, поплентаєхмось на піч у стебло?

- Фе, встидайтеся! Подивіться на себе один з другим: розхристані, задрипані припухлі, невмивані, в каждого щетина як у дикого вепра! Гей би якісь ланці-дьогкокури! І в такому вигляді маєте сміливість явитися перед ясні очі свої ненаглядних: «На, цілуй мене, моя мила»?

- Кого, кого, а тебе, Кирику, твоя обцілує макогоном! І в песькиій буді не заховаєшся!

- Мені доста твоєї псячої філософії! Ви як хочте, а я їду. - Їдь, їдь дитино! Дитина циці хоче. Біжи, Ясю, біжи! Лиш очкур на гачах підтягни

та фіртку притули, а то мостового перепудиш. - Цитьте! Оно шляхетні люди на вас задивляються, зчепилися! Пристаєм до коша

прицінь ми не якісь шойлики з диких корчів, що не вміють пошановувати козачі регули. - Файно кажеш, Іванку! Ади, зараз помиємось, пошкребем щетину, затягнем очкурі,

гарненько попоїмо, виспимось і раненько, свіженькі як огірочки і най цілує моя мила, бо таки є за що - не посоромили козацької регули.

- Ая, ая! Хоч до сповіді вранці і то не гріх. Це вже аж до Різдва скоро вуса сушити. Мой, тільки до Дністра як якийсь полізе, ноги попереламую. Куме, Даниле, що там у вас за шарварок? Ходіть вже сюди до нашої паланки!

- Чолом, чолом, галицьким братчикам! За яким ляхом аж сюди в таку далечінь загналися?

- Е, Данильцю, наші коненята ліпше знають дорогу. Тут таки біля корчми два жидки гострими бритвами скоро зшкрібали тую щетину,

причісували, підстригали розпатлані кучми. Браття вмивалися з пахучим милом, сяк-так обпорядковували одежину, бо з-за столів гукали, припрошували, наливали галицькі, коломийські, снятинські, геть аж калушанці давнішні поосінні побратими коша тютюнового.

72

А коні…Коні постояли, постояли та й пішли: дасть Бог і поцінувачі добірної компанії прийдуть здорові, бо що їм? Їх ні вогонь, ні вода не бере не те, що якась зайва чарка чи кухоль пива.

Дурниця: далеко Куцому до зайця. Раненько на мості: - Честь і хвала зоцному панові мостовом!. - се Василь, бо він найвищий і найдужчий

з-поміж лицарства. - Чолом, чолом славному товариству! - Часом світлі очі пана мостового не запримітили нашого обозу, ласкаво прошу? Пане Бунчужний, до ваших послуг! Слухняно голошу: мав честь супроводити ваш

обоз аж на той берег! - О, то дуже файно, до честі пана мостового! Ну то що, славні дьогкокури?

Скинемось, щоб у пана мостового міст не розсихався на пару кухлів пива і одну шабасівку І, поминувши мостового, з гордо піднятими головами пішли, похнюплені, бо хто

скаже яка честь і гонор зустріне каждого в рідній хаті? …- Маріє! Збирайся скоренько, підем до брата. - Що? Та най він там лусне! Най його там колька коле, мала б я ще іти до того

передовика! Але ж там Парася, Сама каже «мій бовдур». Як вона там, бідна? - Бігме, якби не ти, сестро моя дорогенька, вік би моєї ноги тут не було! - Се наша

вуйна ще із-за брами вже лящить на всю Мальованку. – Ади, най його там кавалцують! Най правлять то ті крижі вздовж і впоперек! Та як попереорював межі дідизни моєї, скільки там ніженьки, скільки там рученьки родиноньки нашої тої роботоньки переробили! Недосипали, недоїдали, кожний корінчик, кождий камінчик, кождий бур’янець визбирували! Такі були плекані нивоньки наші як писаночки, а він, ірод, тими тракторисками попереорював, погвалтував тую святу земельку, наплодив одніх бур’янів як у сучки бліх паршивого жида. Ади! Сидить твій братуньо, очі б мої не дивилися на того кальвіна! Ще й посміхається як невинна дитина.

Вуйцаньо з батьком вже сушили вуса. А язичок нашої вуйночки тільки-тільки розгонився наче колесо згори.

- Доста, доста! Іди вже, сідай! Розкричалася сорока- білобока! Ще твого крику сьогодні ніхто не чув!

- Що?! Сидіти за одним столом з отим бузовіром? А, ліпше я ось тут на брамі, сяду каменем і буду сидіти, аби тебе стид пік за мою дідизну погвалтовану! І чому тебе, мосмадія-москалиська, в буцегарню не запхали за того Сталіна? Було побігти і файно попросити: дивись - може й головою колгоспу призначили б!

-Ото мав бись, Петре, рай у хаті, а люди - головиху славну на весь край! При тих словах нашу вуйну мало правець не врізав.

-Ой, люди! Ой, вороже мій лютий! Парасю, дай хоч рісочку води! Доб’є живою! Зажене в могилу Мицуньо твій, коновод колгоспний!

Ненька і так уже підносила глибоченький гранчак малинівки, в яку батько поспіхом долив міцного рому.

-Бери випий, воно і розпогодиться, і я вже з тобою согрішу. -Ой, не можу! Не можу я пити від того кальвіна! Проте Марієна рука сама помимо її волі підносила чарку до вуст. -Йьой, людоньки, йьой Божечку! Що він? Отруїти? Петре, дай, дай водиці! -На! На, Марійко, запий водицею! І вуйцаньо подав маленький кухлик, до половини наповнений ромом. Ненька вже

підвела вуйночку до столу і та, сідаючи, поспіхом висушила півкухлика того трунку. -Чекай-чекай, кате патлатий! На що мав чекати патлатий кат? Бо вуйночка вже гасила той вогонь Бачевського,

смачно заїдаючи шинкою і свіжим помідором. І ласим оком косувала на кухлик: наллють ще ті гаспиди чи ні?

73

-Ну то що, братчику, ще по південця, чи як? - порушив мовчанку батько, закусювали ж бо. -А що? Вечір файний! Уже по роботі. То можна посидіти і погомоніти. Марієчко, а тобі націдити капельку?

-Ні-ні, не можу більше! -Видиш, Петре, яка з неї була би головиха: з начальством тра пити, а вона – «не

можу». -Доста того, що ти вже напивався! Де тепер твої кальвіни? -А ти що? Дуже за ними шкодуєш? Скучно тобі без них? Чекай, вони ще обсядуть

тебе як реп’яхи Панькового цапа. -Агій на твою голову! Чиряки б тебе обсіли! -Ов-ва! Мала б ще таку марудну роботу з моїми чиряками! Треба зауважити: вміла як ніхто краще в околиці ставити банки. Вже як над ними

повідьмує, щезнуть як обри. «Мала дар Божий до того», - казали старі люди. Чимало часу тратила на те ворожіння чи лікування, але плати ніякої не брала, хіба аж у таких знакомитих людей вип’є чарку.

Химерні то, видно, особистості. Заглянь їм у душу: що там горить, світиться? Той Ляльо в тій кармі не розбереться, дарма, що й філософ! Розводив руками і казав: «Дар Божий! Що тут мудрувати? І решта, край!»

Випили ще по південця. Марія знов почала хрестити вздовж і впоперек батька і все кремлівське верховодство.

- Поналітало вороняччя, ніби їх хтось просив! Без них тут ніхто не вмів сіяти, орати. Ади, Штефануньо з оцим асмадєєм знайшлись - великі хлібороби! Єден у лісі в попихачах виріс, пеньки штемпелював, а оцей - свиней різав, м’ясом торгував, молочарню завів. Вони й згадували про земельку, як п’яні падали на неї! Як і ті, сліди б їх пощезли з лиця землі!

- Марієчко, а як завтра вернуться? А ти так глибоко закопуєш, та ще й відхідну такими словами виспівуєш.

- Як то вернуться?! Така сила машинерії в тих німаків пре і пре, а та голота в обдертих обмотках з одним гвером, з одною гвинтівкою на трьох і мали б вернутися завтра?

- Ну, завтра - не завтра, а так, за два-три роки і прийдуть. Їх багато, землі багато. Осінь, болото, зими люті!

- А ти що, віщий сон виділа - таке говориш? - Роман наш казав. Казав, якби німаки віддали Польшу полякам, Білорусію –

білорусам, Україну – українцям, то, може б, і вийшли з того всього живі. А так: що німаки, що москалі… Дідизна твоя, земелька твоя вже більше твоєю не буде.

- Даремно ти, Марієчко, отак нізащо- ніпощо над моїм лютуєш! - Чуєш, Петре, наші, мой, політикують? І то, хоч крику менше буде! Де ти того

Романа виділа? - А тоді при вечері. - Хто тебе тягне за язик? При якій вечері? Правду мовить Марія: «віщі сни». Сняться

тобі такі несусвітні дурниці! - Там Пилип прибіг, а тут так файно пахне! Такі люди, дух чистий! - Се блаженний

виткнувся з-за причілка, зайшов з потічини і собацюри як на свого не гвалтували. -Тихше, Іванку! Нащо будиш усе село? -Ет, дух чистий! Не знаєш? Іван від Грабівець аж до двора облазив - тихо. Ніде

ніякої чужої нечисті не знайшов. Ненька вже пригощала Івана добрим куснем шинки з хлібом, а вуйцаньо підносив

кухлик. -Сідай, Іванку, сідай! -Ая! Пилипові казав: одна нога тут, друга – там, а ви: «Сідай, сідай!». Іван більше

пити не буде. Іван і так дурний. -Хто на тебе так каже, дитино? -А всі! Ніби, Іван глухий. Лиш десь псисько гавкне, і вже, дух чорний: «А хто там

ходить? Та то там той дурний почалапав.» Ніби, Іван глухий! То лиш ви, вуйно Івана, за дитину маєте та ще псиська бродячі з Іваном балакають.

74

-Чекай, Іванку. Присядь. Де ти того Пилипа видів? -Там у скалі. У Івана в бункрі. Прибіг такий бородатий, худий, смішний! Завши був

такий чистий, крокодил єден! Але Іван уже біжить. Пилипцьо не пускав Івана. Каже: «Сидіти тут тихо ще пару днів». Заснув. Ая! Ніби то в Івана нема голови?

-А, певно, у нашого Іванка, таки – голова! Тепер, Іванку, біжи і передай Пилипові: хай ще день-два сидить там і ні ти, Іванку, і ні він, не виходьте. Навіть вогонь там не розкладайте. Як уже трохи угомониться, скажеш Пилипові, запам’ятай: я тоді дам знати! Сповіщу вас.

Ненька подала Іванові в зав’язаній хустині, що було під рукою їстівного, а батько - ще й пляшчину оковитої.

-Іван побіг! Будьте здорові! -Ходи, дитино, здоровий! Тільки дивіться - нікуди ні на крок з буди! На захід від села за городами, які похило збігали до неглибоких виярків-борозен,

заросших ріденькими кущами жимолості, глоду, шиповника і вовчої ягод, зараз за дорогою суголовками починалося кам’яне поле. Воно від виярків нерівними, наче язиками, піднімалося не дуже круто логом, а далі рівно, широко тулилося до лісу. І, чи то ліс, чи саме поле, з розгону наскочивши одне на одного, так уже сусідили з правіків. Ніхто там не орав, не сіяв. Навіть трава, якась завжди сіра, низенька, цупка як щетина, не приваблювала не то, що корів, а навіть кози та вівці не мали охоти там тирлуватися, загнані силоміць заприсяжним сільським овечим пастухом Лосмановим, «плєнним», як казали в селі вояком російської царської армії.

Вони появилися в селі разом з Михайлом Рудим - оба з родинами. Руді - наші сусіди. Лосманови замешкували теж на нашій вулиці геть туди дальше до Потоків. Сам Василь хвалився, що до війни працював майстром в модному салоні ательє якогось мусью в Пітері. І правда, скоро при помочі Рудого, бо той зазнакомив його з жидами, в селі запрацювала кравецька майстерня. Після війни пішла поголовна мода на галіфе та різного крою френчі. А, головне - на піввійськові легкі спортивні однострої. Через пару років «плєнний» розбагатів. Сам уже не брався ні за ножиці, ні за голку. Вишколив молодих двох здібних дівчат і трьох хлопців. Виписав, аж зі Львову, молоду жирівку, модельєрку-закрійницю. Обзавівся парою гривастих, легкою бричкою на гумових шинах з відкідним шкір’яним верхом і щонеділі їздив з родиною до міста в ресторан на забаву.Чому з багатого стався овечим пастухом? Надмірний гонор, а ще «шері», «бренді» з «Бачевським» і - край. Ще, зазначимо: було в родині аж восьмеро дівчат і ні одного хлопця.

Кам’яне поле - суцільний червоний плитняк вкритий, де на цілу п’ять, а де й менше, шаром сякої-такої земельки впереміж з кременевим шутром шириною з добрі гони, площею, казали, десь до семидесяти гектарів з гаком, рівно тяглося по-під луком лісу, а дальше збігало крутоярами, чагарниками ген аж до Дністра. На тому полі полюбляли сідати, а то і вщент розбиватися, літаки.

Першим узяв собі таку моду австрійський чи російський, бо впав і згорів геть до тріски і йди дізнайся - чим він був? Другим був уже гонорово-показовий «вальчі льотнісцей Жечі Посполитої». На ті фанерні забави поляки здирали останні гроші, з кого ще було що здерти. І перевозили ту ляльку з місця на місце, і зганяли людей: «Дивіться: мой, які ми моцні!» А той паршивий “Комар” пише: Польща набудувала вже тих літаків аж цілий зеро впереді, а один - ззаду. “Комар” - популярний сатирчний часопис українською мовою, жив до осені тридцять дев’ятого. Се видовище відбувалось теж в 39-му весною, мабуть, теж на те роковане третє травня.

Третіми були вже аж три. Сіли тут-таки на кам’яному полі. Не стало тої моці дотягнути ще з десять кілометрів до румунської границі, куди поспіхом драпала урудзона шляхта теж в 39-му на початку осені.

Четверті (це вже драпали червонозоряні соколи) вранці після того розхристого вечора. Два кукурузники і один більший, суцільний, однокрилий. Не стало того злощасного топлива, хоч би ще зо два-три літри. Ні, саме тут вони й приземлилися тихо, без шуму вигуркнувши з-за лісу.

75

А з лісу, нічого не підозрюючи, виткнувся Іван-блаженний і здивований, присів за кущами густої ліщини.

Чому, Іванку, тихенько не повернувся назад у густий прихисток лісу?! Чи думалось тобі за кущем ліщини, що оці залізні птахи, сіючи смерть, принесуть і твою в такий погідно-лагідний день?..

…Вставши раненько, батько від людей, що ішли по воду, вже знав всі свіжі новини: про те, що в місці вже нові окупанти. Погомонівши ще з Ясем Гандрабатим, пересвідчився в достовірності тих лиховісних новин. Взяв з-під повітки косу і глечик з водою.

-Куди це ти вже з косою та й що будеш косити? -А ти мусиш знати? -Чи не до буди Іванової йдеш? Пішов би, перше, на село межи люди та добре

розвідав, а тоді вже і йшов би. -Знаю вже і без людей про все: мад’яриська порядкують. -О, Боже! Знов мадяри! Захисти й помилуй нас, Матінка Божа! На краю села в густому садку ще погомонів з кумом Юрком Ткачем і звивастою

стежкою, що збігала до тих виярків і бігла через кам’яне поле до лісу, рушив далі. Камяне поле ген аж до лісу виділось як на долоні. Перейшовши через виярки, поминув рідкі кущики, піднявся на самий белебень кам’яного поля і нагло присів. Саме сідали ті зоряні соколи.

Гей! Чоловік на своїй землі полохливим зайцем мусить ховатися від всякої нечисті? Бо нащо в такий непевний час шукати на свою голову біди? І хутенько, не оглядаючись, поки тая біда приземлялася, подався назад і за першими

густішими кущиками присів. -О, то з твого боку - велика відвага! -Я би хотів видіти, що би ти робив, Даниле, як ти такий мудрий! -Я би собі спокійнісінько пішов та й подивився, що то за гості такі явились. -Ет! Слухаєш Данила, Митре, ніби ми не знаємо який ти, Даниле, страхополох.

Доста, виділи твою відвагу на тих виборах під штандарами під піччю! -Куме Петре, то - друга справа. Там доходило до смертовбивства. А тут чого боятися

мав би? - Певно, хіба розтривожені оси кусають тільки тих бахурів, що їх гніздовище

розтривожили? -Ото й лежу за кущем у траві і так закурити захотілося, що аж-аж. Тихо. Набрався

сміливості, закурив. Чую, ідуть гомонять поміж собою. Добре, що той кущ за п’ятдесят кроків від стежки. Ну, та ви й без мене знаєте ті кущі і стежки. Троє їх почимчикували і скрились в крайній вулиці. Думаю собі: «Гей! Чого маю тут чипіти? Треба йти або додому, або до Пилипа». Добре тут сидіти з вами та ще й при чвертці, а там сонце пече, мухи кусають… Та, скільки ще сидіти? Але на ноги не встаю, а так, нахильцем, на чотирьох дорачкував трохи вище. Аж бачу: коло тих літаків стоять ще четверо.Троє в цивільному, а один в реміняччах і при зброї і всі зирять на село. Ну, куди тепер іти? Лежу ні живий ні мертвий. Трохи осторонь за тим валуном є мала виямка. Ото я туди і закотився. Вигляну з-за каменя – стоять, анафеми! Чую: завалували Юркові собацюри. Ага, думаю, певне вертаються ті троє. Лежу, молю Бога, щоб уже скорше щезали, або що? І чому я не послухав мудрої жінки, не пішов на село, а попхався стрімголовою в ліс? Думалося: якщо вже в місті мадьяри і нігде ніхто не стріляє, і вже другий день нігде нікого не видно, і на маєш, вони тобі прилетіли. Визирнув з-за каменюки: щось вони там собі кричать, розмахують руками. Двоє пішли в підлісок: той, зі зброєю, і ще єден. Там же всього кроків з десять від тих літаків, а то й менше. Знов щось там кричали, бо ще єден побіг туди і ось, виходять, а з ними наш Іванко, царство йому небесне. О, Господи, думаю: «Де ти, нещасний, взявся?» Треба йти до тих песиголовців, будь що буде, бо хіба Іван зможе їм до ладу щось розтлумачити? Ану, приймуть його за диверсанта? Та де? Тільки піднявся, як залескотіли постріли. Йьой, людоньки добрі! Що робиться на світі! Іроде єден, чого вилежуєшся тут? Оно, Івана москалиська забили!

Ураз залементувала Задрабиниха:

76

- Що, не міг побігти туди й спинити? -Цить! Чого верещиш на все поле? Ніби, я знав наперед, що Іван там об’явиться? -Ая! Ви всі хлопи відважні лиш до горілки та чужої жінки! Ходи! Чого стоїш? Може

він ще живий! А ті, не звертаючи увагу на лемент Задрабинихи, не оглядаючись поспіхом пішли

вниз помежи кущами до Дністра. Підходимо, мой, лежать ті троє в цивільному з портфелями, а кроків зо три вбік від

них наш Іванко. Постріляні, пошматовані всі! А тут і Пилип вийшов з лісу. Каже: майже цілу ніченьку не спав все Івана стеріг. Бо він, як прийшов переказав твої слова, Дмитре. Я кажу: «Треба, пане Іване, слухати наказ!» Але де там! Хіба Івана вговориш: «Ходім та й ходім, Пилипцю, додому. Досить тобі тих мандрів-криміналів. Ади, сидиш ще й тут у Івановому криміналі.» Тому й не спав. Вже сонечко зійшло, Іванко заспокоївся, присів, наче задрімав, і мене сон зморив. Коли чую: щось зашуміло понад лісом. Глянув: а за Іваном і слід простив. Перехитрив. Ну, нащо Іванку ти це зробив? Оно, лежиш тепер тут в такій компанії! Гей, скінчилися твої мандри, Іванку! Гей, тужитимуть старі верби понад потоком, а вітер крилом понесе тую тугу ген-ген долі Дністром на зелену Буковину, розвіється над полонинами, затрембітає трембітами понад Бескидами ген аж понад Колочавою. А старий ватаг біля ватри у вечірніх сутінках мовить до притишених легінів: «Мой, хлоп! Чос нині не чути: де то наш Іванко з долів запарубкувався так довго? Ану, лиш Іванкової любої “Гей, у лузі та ще й при березі червона калина…” Іванку, брате мій любий! Ходив ти в мандри неньку шукати. Все казав: «Піду, ненька мене десь виглядає на вранішніх чистих росах, а Іван тут з тобою, крокодиле єден, сидить бомбки б’є». Тепер знайшов ту дорогу мамину ласку! Тужитиме Квітка Максимонькова, бо то тільки втіхи мала – тебе, брате любий, годуючи. Бо й сама виросла сиротою без роду-родини…

Осиротіли весняні забави-хороводи. Та й чи будуть вони? Бо, ось, їдуть вже ті нові

майстри-гицлі від чорних хороводів. Тут же під’ їхали два мотоцикли і легке авто. Підїхали, повискакували, загелготіли. В досі небачених чорних одностроях із знаками смерті на рукавах та на задертих туліях кашкетів. А з ними наш кондовий конокрад Франц Форнальський в такім же однострої. Гелготять, сміються фотографують, розпитують. А наш гицель тлумачить те гелготіння «Я-я, гут-гут, терор-терор, я, гут-гут.» Франц Форнальський позбирав ті портфелі, повитягував з кишень побитих все, що там знайшов. Старший, мабуть, показав на Івана. Форнальський вияснив йому хто такий Іван. «Яволь, яволь, я-я, гут-гут. О, польшевік! Гут терор! Гут терор!» Форнальський ще допитувався: як то все сталося. А німці лазили на ті літаки, фотографувалися, сміялися.

Під’ їхав возом Іван Приканцелярський, понадбігало іще декілька жінок. - О, і ти тут, Пилипцю! Хіба тебе не закатрупили товариші? Як ти од них вирвався?

Мабуть, не одного заклав. - Стули писок, гнидо! Не твого паршивого роду! - Ну-ну! Думай, що мелеш! - Думаю, що був ти хрунем-конокрадом, а став ще й… - Йьой, людоньки, бійтеся Бога! Ади, вони ще й поб’ються тут! Мало вам Івана? Іди,

іди Федуньо, гукають тебе ті чорні ворони. Ті чорні вже повсідалися і гукали Франца Форнальського. - Закопайте тут тих. А з тобою, Пилипцю, ми ще здибаємось. - Ая! Тільки сам на сам. Без твоїх штабів - хоч зараз! Село заполонила каламутна повінь новин геть з усіх кінців світу, близького і

далекого: чужого, лиховісного, збуреного непримиренною ненавістю. Нові визволителі принесли новий кодекс терору.

За нездачу зброї і радіоприймачів - розстріл, за нездачу військової амуніції - розстріл, за переховування більшовицьких агентів - розстріл, за не… - розстріл

77

за не.. - розстріл за не… - розстріл за не… - розстріл За непокору і невиконання розпоряджень всіх чиновників військової і цивільної

адміністрації – розстріл, розстріл, розстріл!!! Тим часом у дворі Івана Приканцелярського Пилип і ще з двома столярами

вистругували Іванові домовину. А в хаті жінки споряжали Івана в останні, кінечні мандри. Люди йшли зносили все, що треба пекти, варити, смажити. В садку пригнічені дівчата, схлипуючи, сплітали із свіжої ялинової зелені барвінку та мітру вінки. Побіля літньої кухні молодиці заходилися готувати вечерю, бо зійдеться на повечірню відправу чи не все село.

Побіля народного дому-читальні Просвіти ніде голці впасти. Там із замаєної синьо-

жовтими прапорами трибуни наш-таки Андрій Калина в оточенні тих перших, рокованих Україною на життя і смерть, в урочистій тиші проголошував «Акт Відновлення Української Держави».

-Шановна Громадо! Прошу, вшануймо хвилиною мовчанки безневинно вбитого нашого Івана і всіх, хто віддав своє життя за волю України! Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку положили свої голови цілі покоління найкращих синів і дочок України! А свіжа, гаряча кров нашого Івана - достовірний доказ того, що Україна була, є і буде нашою наперекір усім чужинецьким зайдам! Єднаймося в нездоланну силу в обороні нашої знедоленої, але невпокореної землі! Слава Україні!!!

Ще не притихли і «Героям слава!», як на трибуну піднявся реєнт Левків. Вклонився низько і враз, гордо піднявши голову, і після змаху його рук разом з хористами широко, вільно, тисячоголосо залунало “Ще не вмерла України ні слава ні воля”. Се, мабуть, вперше за все своє життя село без страху, натхненно, вільно виспівувало і славу, і волю Україні, маючи себе за маленьку капельку великої родини України!... ”Душу, тіло ми положим за нашу свободу” неслося тисячоголосо. Щемно до сліз, щедрістю, беззастережно село офірувало себе на вівтар тієї свободи і присягало на вірність і незнищенність України.

Нарешті, сталося! А з трибуни понад голови збудженої громади лунали слова: «Єднаймося, бо ми, тільки ми самі, зможемо протистояти всім ворожим силам! В одностайності станем на захист самих себе! Вже віднині, тут, зараз, творімо тую силу, тую єдність у формі громадського порядку! Провід ОУН покладає, за найпекучішу першу потребу - бойкотувати всі заходи окупаційного режиму! А вони, як і всі окупаційні «визволителі», націлені на винищення нас на нашій землі. В обороні від каральних наїздів нових визволителів ми, націоналісти, вже ось цієї хвилини, творимо бойові групи самооборони. Але то - не до розголосу з огляду на те, що не один Форнальський бігає тут в наймитах швабського свинства.»

Ховали Івана. Отець Підгірний з трьома священниками з сусідндіх сіл та зведеним

хором під орудою Левківа відспівували по Іванові заупокійну службу - Літію. Село ще ніколи, мабуть, не бачило себе таким велелюдним. Геть навіть пристарілі діди і бабусі, що вже рідко коли виходили на вулицю, причепурились у свої вже давно невдягані святошні ноші, наче хотіли засвідчити: «Гей, люди, дивіться - ми ще живі, а ви вже й забули про нас.» Молодші перепитували одне другого: хто та чи той в три погибелі зігнутий дідо з козацькими вусами. «А, то старий Рикун Козак. Їх рід закорінився тут ще від того покаліченого запорожця з Кривоносівського полку». А он де Зінько Законний, старший радник цісарсько королівського найвищого суду, в парадному віцмундирі при всіх регаліях разом з оберфельдфебелем цісарських кірасирів Максимом Духом шанобливо, як належить державним достойникам, віддають честь, тим самим зараховуючи його у стан достойників.

Іван лежить,замаяний квітами, прикритий китайкою, а навскіс на малиновім тлі яріє синьо-жовта стрічка з срібним тризубом посередині. Тужить хор. Іде процесія, квітами зелом стелиться дорога. За труною на дужих парубоцьких плечах два цигани ведуть

78

чорного як ворон-крило жеребця осідланого. Коване сріблом сідло, вкрите киреєю чорного єдвабу. Цигани впросили собі такої честі в громади, бо мали Івана за свою велику дитину, великого Рома. Йде процесія, тужить хор. Брінь с хрестом уже на цвинтарі. А біля Гордого гурт людей тільки виходить на Гостинець. Се село, підсвідомо збурене незбагненною силою, хоронило, віддавало пошанівок тим усім: безіменним, що впали, захищаючи рідний край аж з правіків і досі, усім шо ще впадуть в боях, згинуть замордовані в тюрмах, на каторзі. Всім, чиї білі кості ген по всьому світу як білого квіту.

Ховали Івана. -Пане Скала, прошу на єдне слово. -Кажіть, Лейбо, але коротко, бо маю стільки роботи, бачите… -Йьой, пане Четар, най Іванові буде легка земля… -Пане, Лейбо! -Я вже! Ми, жиди, фундуємо все те. Ну, треба буде людям щось випити. -Красно дякую, але ж які тепер часи, які гроші? -Йьой, пане Четар, бійтеся Бога! Нащо гроші? Най люди вип’ють, може й, за нашу

пам'ять… Ви - мудрий хлоп. Ви чуєте: те гетто, те гестапо? Прошу, пане Четар, най буде все ша! І ще: чи можна нам усім прийти?

-Ша, пане Лейбо! Як вам не стидно? Хто вам заборонить? Ми ж свої люди!

“Ще й кулями засіяна, Білими кістьми скороджена, Ще й кров’ю сполощена Гей, гей…”

«Цить! Доста!» «Даруй, я не хотів. Воно само напливає.» «Ну, певно! Ти, якби міг ходити босий зимою, то був би другий Іван.» «О, нарешті почув від тебе похвалу! І, признаюсь, найкращу! Що то варте: слово,

сказане в ціль? Чого твій котисько росте в тигра? Нас же з першої купелі вигойдували плачі-голосіння. То де знайду весільну коломийку?»

… Сидимо за столом в хаті Тимка Канцлера-Гордого. Вони обоє тільки прийшли із старої читальні. Бо в новому будинку культури організатори осередку Руху не захотіли збирати людей на перші такі врочисті збори. Стара читальня ще й досі слугує для весільних забав і других родинних урочин. Та й жив у старій читальні підпільно невмираючий дух непокори. Гостимося. Ростривожені, збуджені наче бджоли після довгої лютої зими, розказують перебиваючи одне другого: хто, що та як говорив, кому довго плескали, кому – ні, кому не дуже. Ще зайшло пару молодиків, а з ними сестра Тимкової жінки з чоловіком.

Сиджу, слухаю. В читальні були великі збори, а тут ніби малі: хто записався в осередок, хто скільки карбованців вніс на ту акцію.

-А ти, мой, сидиш чопом надутий? Проїхав цілу Україну і мовчить! -Що маю казати? Не конем їхав, не на волах. А з вікна вагона чи й побачиш багато?

-Ну, подивіться, люди, який гаман жидівський! Та ж не сам у вагоні, межи людьми їхав. Не глухий!

-А що – люди? Як люди їдуть? Їдять, п’ють, сміються, гомонять хто про що. - А про Рух? -І про рух. -А там у вас уже є Рух, і ти, певно, в Русі? -Ну, певне… Дорухався аж сюди. Не сидів на місці. Ні, не маю чомусь великої охоти до

тих «фронтів», «рухів», «об’єднань». - О, подивіться на нього! Оце націоналіста ярий! Ти що, не хочеш, щоб совітів вже раз

шляк трафив? - Що я хочу і що мені до того - то не до розголосу! А Союз і без Руху, як ти кажеш,

шляк трафит. Ні-ні! Я не проти! Чого ти насілася на мене? Тільки боюся, що ця гора, така

79

велика, маленьке мишеня родить. Ви тільки подивіться: хто там збирається. Ви ж дивитесь телевізор? Чуєте, як Кравчук сичить гадюкою, мало не лусне? Там, крім кількох тверезих людей, самі маститі орденоносці, народні, заслужені, розпаношені! Вони ніколи не переродяться в нормальних людей. Вони чують крах, знають і вже давно запланували ці «фронти», «рухи». Грайтеся, люди! А самі будуть творити свої чорні справи й дальше, щоб не випустити із своїх зажерливих рук Україну.

- І що, по твоєму - сидіти тихо в такий час і нічого не робити? -Ну, чого ви всі напосілися на мене, ніби я проти всіх аж-аж демократичних заходів

любої радянської влади за перебудову? Ні-ні, я –«за» обома руками і ногами. Я за те, щоб вони всі жужмом-кагалом десь за полярним колом перебудовували те, що набудували поки й посиніють! А так – черговий, давно і добре обдуманий, підло-підступний захід великоросійської камарилії! В результаті якого зміниться тільки назва з червоної чуми на чорну, білу, трикольорову, та методи і тактика нової хвилі лютого русизму!

-Але там теж є мудрі люди! - А я – що? Мудрість у них відбираю? Певно, що мудрі. Орденами будь-кого система не

обвішувала! -Йьой! Ти - чисто сліпий! Вони - теж українці. І ті, що без орденів, що карались геть по

мордовіях та по психушках. -Ая! Стрибки теж були українцями. - Та що ти про них? -Ая! Ну, добре. Скажи мені, Дарино: яка бараболя смачніше - пісна чи зі шкварками?

Ото вони, як ті шкварки, приманюють до бараболі голодних. А та нечисть, наслідуючи заповіти свого першого скаженого, і замасковує тими людьми «фронти», «рухи». Як ти бараболю шкварками. Бо: хто піде в ті «фронти», «рухи» як там крутитимуться самі заслужені та народні напівмалоросійські лакеї? А ще, знаючи натуру наших шкварків: де два збереться на пательні, то вже зараз шкварчить, що він най-най-найсмачніший шкварок в тій бараболя! Тільки він! І бараболя без нього – ніщо! Був там, слухав, дивився.

-І мовчиш? - А що казати? Це вже було в ті вікопомні часи Центральної Ради. І ці, теперішні , теж

такого штибу. Великі демократи! Більші католики, як Папа Римський! - Е! Се ти вже женеш і сам не знаєш що! Світ же тепер базується на демократичних

засадах. -Так, але в світі тая демократія втішається на багнетах. На мілітарній силі, а не на голих

деклараціях. Гола ж бо демократія! Як файна, розгуляна молодиця без хлопа в хаті. Пам’ятаєш Паньковичу, що сталось з тої кукурудзи у Крученому лісі?

- Ая, се тоді, як німці з того боку нас з кулемета мало не побили? Думали, що то ковпаківці вогонь палять.

-О! Бачиш? Не забув. А через пару днів дики наскочили і що з тої кукурудзи? Перерите поле. Ото тобі гола демократія! Як тая кукурудза серед лісу і дикі свині. Ні-ні, я в такі кічки не граюся. Скажіть мені: чому ті люди.

-Ет, підожди. Ні-ні-ні, я не збираюся їх ганжувати і не відбираю ні честі в них, ні розуму, але дивує мене те, що вони всі ховаються за ту гнилу демократію і ніхто з них і не припустить: ось зараз об’явити себе націоналістом. Що, страшно? Не той час, не ті обставини? Але ж обставини творять живі, моцні люди, а не великі партачі аля Винниченко. Скажете тяжіють ті махрові великоросійські ярлики «українсько-буржуазні націоналісти»? А ті ж таки Росіяни, Німці, Поляки, Французи, геть усі нації, переборюючи критичні моменти, будували свої держави що? Послуговуючись безглуздими, облудливими інтернаціонал-демократично-фарисейськими постулатами? Ні! Сто раз ні! Юзя Пілсудський не грався у «пусто», аж надто розумні сеймові забави. Організував свою першу бригаду і, що йому до того: чи рада амбасадорів визнає Польщу чи ні? Йому було доста тої сили, щоб поляки сказали: «Ми - перша бригада пілсудцькего дзяда, творимо свою Польщизну, а не якусь там аж наддемократичну автономію чи конфедерацію.» Деголь піднімав французів на барикади, хіба в ім’я англо-американсько-російської коаліції? Ні! Тільки в ім’я Франції. Хіба жидівсько-большевицький націоналізм не до шмиги великому

80

доблесному? Ні, ярлики тут ні до чого. Націоналізм – самодостатня, жива сила кожного живого народу. То чого ж боятися? Ще ні один народ не побудував держави на тих лукавих інтерфарісейських засадах і не побудує допоки й світу! Тільки націоналізм є рушійною, животворчою силою державотворення. Ну, станеться: буде ось скоро вже і Україна суверенною, задекларують як державу. Ну й що? А дикі свині тут як тут. А Рух буде рухатися сюди-туди, туди-сюди, як ті в вісімнадцятому.

- Тимку! Ти довго будеш розкорковувати тую качанівку? Наливай уже, а то скисне до біса теє добро!

Налили, випили, притихли… -Честь чесній компанії! Йду, кажуть: приїхав, зайшов на дідизну. Е, кажуть: хіба він

довго засиджується в хаті? Думаю, де-де, а тут він мусить бути. - О! Ще єден не перебалакай-хату! - А що, нема в кого вдатися? -Йди йди вже, сідай, Кириковичу! Компастуй білет і гайда. -А я що - проти подвійної плати? Аби лиш моцний штемпель! -Тягни вже мовчки! -Ніби я конина якась без’язика! Вже й тут не дають слова сказати!

Чи то буря, чи – грім. Чи реве бурелім, Що земля на сто миль Гуде грізно. Від Кубань аж до гір Чути голос- позір: «В ряд вставай, Щоб не було запізно. В ряд ставай, готовись, Ні на що не дивись: Чи до пекла підеш, чи - до неба.

Кидай неньку стару, Кидай любку і сестру, Бо настала велика потреба. Бо настав такий час, Що умре дехто з нас, Не у ліжку, а в бою у крові. І в годину грізну Спом’янеш Вітчизну, Що за неї вмираєш з любові. Як прийдеться лягти, Не дійти до мети, Говорити будуть за нас люди, Що боролись колись, Полягли і не здались Й показали як рвати кайдани.

Се, щоб не починати другий тур суперечки, ще й з Кириковичем, ми з Тимком заспівали. Чую: хто підхопив з охотою, а хто - ні, але не знаю причини. Та ще Дарина з Кировичем почали переспівувати

“По садочку хожу, Кониченька вожу…”

О, цю вже всі дружно підхопили! А ми знов: “Ой, у лузі червона калина похилилася”

Нас знов переспівують:

81

“Час додому, час, Час і пора. Буде мене мати бити І нікому боронити…”

Розходимось. -Чом, Дарино, ти старалася нас переспівати? -Йьой! Ти все починав таких співанок! А поруч тебе сидів наш парторг. -Ну то й що? Мав би бути чесним хлопом. Знає, певно, в якій хаті з якими людьми за

столом сидить. -Він-то таки наш, з тих Гороховських, що попід горою. -Хай хоч із-попід самої Москви. -Підеш додому? -А де мій дім? -Вже пізно, я постелю тобі в великій хаті. -Стели, стели. Куди він піде серед ночі? А поки ти постелеш, ми підем собі під

дашок хатини. -О, мало вам? -Мало не мало, але якось воно не смакувало. А там ми собі сядем у купочці, наллєм

по південця. Чи тобі ночі шкода? -Йьой. Я прибіжу! Я так люблю слухати! Знаєш, ми нині в читальні співали “Ще не

вмерла Україна.” -Ну, то й що? -Наслухалась тебе і самій аж боязно. -То пощо співала, як боїшся? А вже, як співала, то чого тепер боятися?... -Я так спішила, а вони сидять мовчки один з другим і не їсте! І тая ще не

розпечатана. -Ми не такі скорі і скупі як дехто. А, щоб нам не було забагато, то й ждали на тебе. -Та вже. Бо скажеш, що букою приймала. -А то ні? -Йьой! І не стидно тобі так говорити? Сам, ось, увесь вечір букою сидиш або

кидаєшся вогнем на всіх. Згориш! Ади! Що з тебе осталося? А який був хлоп: моцний, лагідний, добрий! Виділа, якось, твою короновану. Хвалилася, що виділа тебе в Заліщиках на автостанції. «Йьой, Даруню, - каже, - вийшов з автобусу, іде і людей не баче. Якби добре не знала, то не впізнала б: посивів, закам’янів - сама лють, аж горить! Дивлюся: підійшов до баптистів, вони там завжди біля воріт базару літературою торгують. Чую, зчепився з ними: «Розенкрейцери задрипані! Святим словом спекулюєте! Тут ось ясно написано - це ювілейне видання, ним категорично заборонено торгувати, а ви дерете гроші з “братів незрячих гречкосіїв”, Лукаві!» Люди зібралися. Дивлюся: міліцейські туди пішли. О, безрозсудний! Як він живе і не вибухне, не розірветься гранатою?! Розійшовся там якось з міліцейськими, став кроків зо три від мене, стоїть курить. Очі горять. Тая буйна сивина ще густа. Так модно одітий. Хотіла підійти, побоялася: і так розгніваний. Він заходить до вас? Що каже? Як йому там? Мій казав, що привозив якусь картину і тільки у вас показував. Антонович, каже, дуже хвалив, але й журив так само. Каже: «Чоловіче добрий! І ти не боїшся оте малювати? Та то ж – тюрма! А, щонайменше, психічка за тобою плаче!». І ти там є межи тими дівчатами.» «Ая! І ти пізнала?» «Ну, якби не пізнала, то чом би хвалилася? Така файна, молода! Йьой, як він зміг? Певне, має фотографію з тих років або - я знаю? Але ти - викопана як є жива!» «А там дома як йому ведеться? ? Не розказує?» «Допитаєшся в нього! Або замовчить як спитаю, або оберне все на жарт, або геть піде з хати і вже не зайде, поки не поїде… Файна, дуже мила жінка в нього, моцна така, зграбна! Аж-аж! Але вони - чужі душами, десь далеко оден від одного. Я тобі розказувала, як вони приїздили обоє з дітьми? В Василя тоді зібралася наша близька компанія. Вона така гарна, мила як квітка біля нього, всміхається так привітно, але видно - дуже горда. А танцює, а танцює! Якби ти виділа! Мій кармазин, ти ж знаєш який танцюрист. «Оце, - каже,- дівка до танців, крок - як

82

каліграфія в пані Макарської.» Се в нього найвища похвала. Були в нас з дітьми, приймала їх файно, зайшла розмова про те, про се вона й каже: «Їхали, думала: він хоч тут, межи рідними хоч трохи розпогодиться. Оно сидить пугач пугачем і дома цілими днями, і слова від нього не почуєш. Хіба як добре йому, щось малюється, то й заспіває. А то сидить десь далеко-далеко і людей не бачить. Питаю не раз: «Хто ото пішов вулицею попри двір?». «А хто?», - каже. «А ти що - не пізнав?». «Та видів, що хтось поплентався, а хто...». «Та як же ти бачиш те, що малюєш, а людей не пізнаєш?». Він – що, такий із молоду був? Видно, нелегко їй ведеться з ним, але живуть і діти такі файні, такі файні і так чисто по-нашому щебечуть, аж любо слухати! Нащо хвалишся тут про пусті балачки чи вона мусить про все знати. Так але вона завжди розпитує ти ж буваєш у нас як дома та ще в слуги Божого. Ви разом всі три нерозлий вода та й “матушка” Марія її найкраща подружка і теж не чужа тобі. Не одну ніч, як приїздиш або в нас, або в них зорі на небі рахуєте, то й випитує, переживає за тебе. Он, хай скаже! Чого мовчиш? Чи не правду мовлю? Завжди як зійдемось просить: «Він вас послухає. Кажіть йому: хай вгомониться. Хай береже себе! Згорить, пропаде! Мало йому, безрозсудному! Сім’ю ж бо має. Хто нею заопікується?» Йьой, що тут було як тебе в Одесі арештували, то десь на Спаса.

-На яке Спаса? На Покрову! -Ага, правда, на Покрову зійшлися у Михайлюків. Вона на свята такі завжди

приїжджає. Сидимо так гарно, збавляємось. Заходить Василь. Ну, штрафний. За тим ще по одному. Співаємо, танцюємо.

-Чого, куме, сидиш так, гей би з похорону йдеш? -Майже. -Йьой! А то що сталося? -Та десь того в Одесі арештували. Мало йому товкли ребра в Чернилиці, що й досі не

розігнеться! -А що? Листа одержав чи – як? -Недавно ж був тут. Варили тую юшку на Дністрі, а там були і наші районні із

Станіслава, і якісь шельми аж із Києва. Казав, просив, молив: нащо тобі тая юшка? -Але ж юшку варили тут, а то - в Одесі. -Або я знаю до якого дідька тая Одеса?! Видно ще в одеській буцегарні забаглося

йому пожити! Зчепилися там з нашим Гончаренком в суперечці за колгоспи. Називав їх новою радянською панщиною. Доказував, що при панщині люди мали більшої волі, бо тільки по три, а де й по чотири, а у вас в Росії і по п’ять днів втішалися на панщині. А тепер всі 365 днів панщини, навіть на ті ріденькі “празнікі” октябрські і то- «ударним трудом на благо родіни» відзначають ті «ощасливлені», вибираючи буряки з розмоченої землі, а часто з-під снігу. Ото вже благодать колгоспним кріпакам! Але тут його не взяли. Із дому теж нічого тривожного не писав.

-Жди! Він тобі напише! -Вона ж бо написала! -Ая! Дасть він їй волю! Та й що то поможе? Марія в плач, а та - в обморок. Ледве з Волощучкою їх відволожили. Маю без них

там опікунів-жалільників доволі. Хай би вже я, а то й і вашу файну, милу, горду випитують: що він пише, малює хто йому, куди ходить, хто до нього приїздить. Їй легше. Ви самі кажете - вона горда і по-рідному, по-їхньому пошле їх вздовж і впоперек подальше. І сміється, коли спитаю: нащо так лагідно пошановує опікунів. «Маю того доста! Ви тут шепчетесь: ади який націоналіста, взяв собі москалиху! А ті там: «Как ти могла? Такая відная женщіна, вийті замуж за бандьоровца?». Марний ти від того і натягнутий як струна, і сухий, як порох: ледь слово - і вже гориш! І не страшно їй біля тебе?

-Може й страшно, вона ж горда, то хіба признається? -А тобі самому? Така файна жінка, такі діти! -А ті, що підривалися гранатами чи дострілювали самі себе? А ті в Кенгірі ішли під

танки взявшись за руки і “ще не вмерла Україна” на вустах? Хіба не хотіли жити? Хіба не боялися? Хіба в них не було дітей, дружин дорогих, близьких коханих? Чи їм не світило Боже сонце, не зеленіла трава, не жебонів струмок чистої води, не співали солов’ ї, не

83

колосились ниви яр-пшениці? Але то десь, хтось, не так близько! А твій двоюрідний брат? Йому тільки шістнадцята весна веселкою всміхалась і вибухнула гранатою! А наша невловима, безстрашна, одноока Ївга-курєр окружного проводу? Не любила, не тішилася своїми внучатами, коли зранена, останнім зусиллям волі розкусила той цианістий. Пилип, крокодил єден, змотузований з перебитими ногами, лежачи на землі, розбив голову об камінь насмерть! Не з каменю вони були витесані: живі люди. Кров жива, червона багряніла з їхніх ран… Як наказ живим -“Ще не вмерла…” Божа воля й наша кров тому - свята незборима запорука. «На, стріляй, кате! Я не боюсь тебе, підлого вбивцю!», - гордо мовив шереговий козак Щербак під Базарем… «Ще не вмерла…»,- і тільки наглі, густі кулеметні черги перервали недоспівані слова, недожите життя. То яка вага оцих мізерних, особистих охів-ахів? Бо ж сказано: боїшся - не співай, співаєш - не бійся! І- решта, край!..

…Все почалося десь на початку березня сорок четвертого. Одного ранку, йдучи гостинцем, Іванко Куций гатив у бубен що є сили і голосно виголошував чергове розпорядження окупаційної адміністрації. Се при німцях була така жива техніка розповсюдження інформації. Кожний день, а то й два рази на день, Іванко Куций брав бубен, реквізований в жидівських музикантів, його як зіницю ока берегли в управі. Написаний від руки або друкований як він казав “алярм бефель”- терміновий наказ. Випивав добру порцію буряківки і йшов явити світові нову радість. По інструкції через десять кроків зупинявся, ще пару раз гатив у бубен і читав, викрикував той “алярм бефель”:

«Ахтунг, ахтунг, ахтунг!!! Слухати, слухати, слухати!!! Наші пан гебільскомісар наказують: терміново йти до лєдіншафту, копати буряки, чи

ловити большевицьких бандитів-ковпаківців, чи здавати нові кожухи, валянки, хутряні рукавиці і ще безліч чого на міць Фатерлянду…» Але всі вони закінчувалися завжди однаково:

За невиконання - розстріл, За зловмисний, свідомий саботаж – шибениця. Се, як близько від управи, а вже на мості: «Люди! Ви знаєте, що придумала наш гебільскомісарус, здох би він був ще

маленький?! Хто вивезе на дорогу до мосту два латри (кубометри) шутру, дістане приділ аж на півкупки ріща (хмизу), а як ні - то ви вже знаєте. Нащо маю каждий раз гавкати ніби я найнявся до тих гицлів у брехуни?»

Нерідко в чесній компанії швець Ляльо бідкався: -Мой, як то нині легко люди заживають слави та ще приділу контенгентівки з

мермелядою?! І не то, що ці паршиві дескридитівки, а пріма-люкс дойчмарки мають в кишені! Оно, Іванко сидить і на бороду плює. І, яка б холера ясна де б не взялась, завжди має з того хосен: і при повшехній, і при радзецькій, і при дойчевській в радних в комітетах. Перше, хоч жінка трохи за капейстру (уздечку) здержувала, тепер - пальцем об палець не вдарить! Ади, вийде, лусне в бубен, проахтунгає той «алярм бефель» як когут на плоті. Аякже! Зоцний гебільсус-левітанус і йде до чужих молодиць! А що має робити? Свою записав в добровольці до рейху. « Їдь, - каже,- ясочко моя дорогенька! Там хоч світа побачиш, межи культурними людьми поживеш, не то, що тут у глухому селі.» Чекай, Куций, чекай! Як привезе тобі зо двоє німченят - ото буде культура! А тут гибієш над тим верстаком. Ще й стара, ніби геть здуріла, із хати ні на крок не пускає! «Жінка добра,- волаю,- та же пальці покалічу при канцеві». Певно, б’є раз по пальцях, а два. Але, що то жінки? Пішла десь, виміняла карбітівку на мою голову. Нині той карбіт догорів, ото й вирвався на пару хвилин. Це ти, гебільсус-левітанус, торгуєш тим карбітом?

-А я - що? А я – що? То Паскар дістає. Я лиш потихеньку добрим людям помагаю біду пхати вперед.

-Чекай-чекай! Нині-завтра будуть тут оті. Вони тебе запхають! -А я – що? А я – що? Ви самі кричали: най Мацьо буде солтисом. А де Мацьо, там і

Присяжний, де Присяжний - там і Куций. -Ех, ляндвірд гебісти, буде вам!

84

-А тобі – ні? А тобі -ні? Теж мені Стократ шевський! Ляндвірсту чоботи шив? Шив! Тому гевалу з шуцполіції шив? Шив! Тим двом з гестапо шив? Шив!

-А що мав робити? Іхати в райх добровольцем? Моя вірна побігла б за мною по колії пішки. А діти?

-Жінка сама поїхала. Бо шкода їй Пилипової дівчини - сама осталася. Той варят на старість геть закрутився - пішов у бандерівці. Гестапо пошукувало Пилипа, але всі допитувані твердили, що він виїхав до Німетчини на роботу. Стара Задрабиниха навіть лист принесла, заштемпельований десь аж у Штудгарті.

-Стули писок! Ти що на проводах був? -А я що? А я що? То Франц Форнальський перед тим, як з ковпаківцями втік казав:

то ніхто, тільки той усусус скажений напав на нас межи товтрами серед білої днини, Гейца ляндвірта і того з гестапо Буцеля - на місці, а йому лиш руку прострелив. Мав щастя на той раз. За закрутом заторохтів полудрабок, тому і не став гнатися за ним. Не міг його десь в селі прибити?

- Чи то був Пилип, чи – ні, не знаю. Але чув, що їм заборонено в селах німаків вбивати. То лиш москалі спеціально в селі якогось німака пішлють ногами вперед. Ще й папірець підкинуть з написом “Смерть німецьким фашистам. В бій ОУН нас веде”. А німаки тоді нізащо, ні пощо село десяткують. Правду мовиш, Кирику, десь люди мають і мермеляду і контенгентівку дудлять, і “Меву” курять. Оно, Тертий десь аж у крайсі притерся, слизь єдна, а тут хлопа в куркулі приписали, а зараз і пломбу на двері в рідній хаті припечатали!

При німцях всі млини в селі припечатали, а заразом і Пилипову крупорушку і Онуфрієву олійницю. Можна було змолоти тільки в двірському млині, в лігіншафтському, як мав хто що молоти. І то, як тільки Присяжний випише бецугшайкарту, довідку про те, що даний помолець здав усі контингенти на міць Фатерлянду: зерно, м'ясо огірки, цибулю, квасолю, бараболю. Правда, гарбузів не брали. Але не додай кілограм моркви – ото, мели на жорнах ще й приспівуй:

“Там скачуть голі діти, Там жорнають дві кобіти Крутять жорна вправо, вліво, Щоб серце не боліло Гей-гей.”

Онуфрій прорубав із комори вузенький лаз-діру і ночами олійниця жила, а парубота з-проміж себе висилала патрулі на всі окраїни села. Ото, ціла епопея з тими патрулями.

-Мабуть, і я піду проситися до Пилипа. Досидишся тут з вами. Підем, Іванку, чи - як? Однако жінка в Фатерлянді. Певно, добре їй там ведеться з якимось Адольфом з гальбою баварською на перині. Чого кривишся? Сам хвалився: пакунки присилає. Дітей не маєш, а ті німченята - чи ще й будуть? Як ти думаєш, Кирику?

-То вже Панькова парафія. Вони з цапом на тому знаються. Доста маю своїх шевських клопотів.

-А я що? Як буде наказ: мені - що в бубен бити, що - в шварцльоз. -Куций, та ти хоч бачив той шварцльозе? З якого боку до нього люфа

прикручується? -Ге! Ти думаєш, що тільки ти штемпельований? Як буде наказ, я з каноною дам собі

раду. В Паскаря під околотами в стодолі, мой, ціла сорокоп’ятка новенька, хоч зараз - ладуй і шмали в білий світ як у копійку. І ціла фіра тих набоїв!

-Ну ти й брешеш, гебельсус язикатий! -Чому мав би брехати? Якось цілий гладущик гусячого жиру з кумом розтринькали,

бо кум каже: «Товар, Іван, мусить мати пристойний вигляд». Бідкався, що нема кому продати. Якби хто дав з десять дойчмарок, віддав би з набоями.

-Ой, Куций, доторгуєтесь із своїм кумом! -Ти, Паньку, маєш прибуток з цапового ґешефту? -Але ж то – цап, а то - канон.

85

-Е! Ти забуваєш мудру науку Кирика: “кажда річ має своє призначення, каждий товар має свою ціну”.

-Хлопці, ну! Доста теревенити хто зна про що! Ще по одному і… Хай Панько краще розкаже, як вони з цапом трьох німаків закатрупили.

-Ільку, пся муха! Вже й Панька беріть, як будете йти в УПА. Він, пся муха, має вже практику на тому: ціле літо був десь на вишколі після тої акції з цапом.

-Мусів! Бо ти, Ясьо, розтринькав на все село про тую славу, чисто стара Задрабиниха. Через твій язик псямушний, гандрабатий, сидів ціле літо під румунами на Буковині в сестри. Правда, під румунами трохи легше жилося людям, але ж не дома.

-Бо – дурний! Нащо було тікати? Німаки не пошукували тебе, окулярника. Бо самі від жадності підірвалися на тій міні.

-Бач, пся муха, свіжого флейшу їм забаглося! Та й як було упустити таку нагоду - цапище сам ліз їм у руки. Ми якраз закопали з Терлецьким останній стовбець і сиділи, перекурювали і бачили все як на долоні. Панько в затінку хропів десь, а його супостат, ласий на зелену, непотовчену травичку. І зайшов мало аж не до мосту. Ті три гевали закладали міни на підходах до мосту. Єден на почепках якраз прилаштовував тую заразу, а тут - живий цапище! Суне живе м'ясо. Супостат, пся муха, Паньків людей не боїться, але ж, ви знаєте, в руки нікому не дається, навіть Софі. Цапище підійшов мало не на крок до того, що порпався в землі. Думаєм з Терлєцьким: «Пропав Паньків цап». Єден німак приманює цапа, ґелґотить щось по-своєму, а другий помалу заходить ззаду. Тільки-но зробив відрух рукою, щоб зловити цапа за ногу, а той - скок в сторону прямо на того, що пригортав тую міну. Ті оба німаки враз скочили туди. Вже як там те сталося, що тая міна вибухнула, то, хіба цап знає. Але він, мабуть, не вловив того моменту. Там же крутий-крутий берег. То куди бідній тварині діватися, коли тебе хоче схопити один з переду, а другий ззаду? Ото і скочив прямо у воду. Німак - на воздух, Панько з цапом - аж на Кострижівку. Рейваху там було! Нас не чіпали. Там ще були хлопці, що натягували ту колючку, але вони того не бачили. Сиділи за кущами, різалися в карти на інтерес на самогонку в малого фербля.

Ілько з Куцим таки пішли в партизанку. Панько, що в окулярах, що без окулярів від

сусіди дороги додому не найде під вечір. То яка вже з нього партизанка, пся муха?.. То буде пізніше. Поки що Іванко Куций по інструкції гатить довбешкою в бубен і що

десять кроків ахтунгає черговий «алярм бефель». -Ахтунг, ахтунг, ахтунг!!! Слухати, слухати, слухати!!!Всім обевателям в терміні

трьох днів бути готовими до переселення в беспечне місце проживання! Дозволяється забирати все майно, а также худобу і, при виїзді, спалювати всі будівлі. Всі, хто ухилиться від виїзду з прифронтової зони, будуть розстріляні на місці!

Зараз на другий день від хати до хати ходили фельджандарми з місцевими поліцистами, переважно з поляків. Списували все майно, особливо худобу, і кожний господар підписував той протокол про те, що вірно записано і несе відповідальність за збереження того майна. І почався судний день для овець, свиней, молодих телят, гусей качок. Геть вирізували! Запрацювали всі млини. День і ніч жінки випікали хліб. Із-за Дністра доносилась гарматна кононада. Небо ночами палало загравами пожеж. Із села всіх придатних до роботи, навіть жінок і дівчат, погнали на окопи на нашому березі.

Минуло три дні. Мовчки чипів у кутку управи бубен. Та й сама управа осиротіла. Ті, що ходили на окопи, вернулись додому, залишивши в тих шанцях ріденькі мадярські застави. В село ні німці, ні мадяри не заходили вже цілу неділю від того зловісного «алярм бефелю». На той час на терені ще з осені сорок першого діяла добре законспірована, здисциплінована сітка ОУН. Се діяла друга і то досить успішна влада. Через своїх людей, задіяних во всіх чинниках окупаційної адміністрації, унеможливлювала, часто гострі, зудари з окупантами. Людям було оповіщено: на крайній випадок по сигналу тривоги без паніки ховатись в зміїному ярищі. Там же буде забезпечена і зброєна охорона. Але до того не дійшло.

86

Якось після обіду село вже знало що мадяри нишком покинули ті шанці і великий обоз. Всім, кому було сказано, до непізнього вечора впорались з тим покинутим добром. Ми з Васильком теж явилися додому трохи запізно, по коліна геть мокрі. Батько накинувся сварити нас:

- Ну що маю робити з вами, бити? Чи й подужаю? Повиганяло вас у гору, а розуму - ні капельки!

Стоїмо біля порога похнюплені. - Чого стоїте бовдурами? Сідайте вже вечеряти: і так уже пізно. Ніч, а їх нема і нема. Вечеряли мовчки. Добре що ще на цьому обійшлося. В хаті не світилося. В печі горів

вогонь, ненька ще пекла хліб про запас, ото й видно - куди нести ложку. Коли ненька: - Йьой, гляньте! Хтось ходить по оборі… Я до вікна, батько мах потиличник: - Не лізь! - Чого Ви б’єтесь? Я лиш з краю. Оно, гляньте, вони із стодоли виходять. Це - не

німці. - А ти звідки знаєш? - Подивіться самі. Он, пішли до стайні, а другі - туди до криниці. Осьо, ідуть до хати. Стукаютьу двері. - Сидіть! Я - сам. Се батько. Встав, перехрестився, глянув на неньку, ніби вона могла захистити його і

всіх нас від незнаної напасті. Чуємо: розмовляють ,але ні, не по-німецьки. - Се москалі, - шепче ненька. Заходять. Перший батько, а за ним троє з автоматами, обвішані гранатами, на

шапках червоні п’ятиконечники. - Так, говоріш, что нємцов нєт в домє? А почему сідітє в потьомках? Гдє у тебя лаз

на чердак? - І показує автоматом на стелю. - Ось у сінях. Там і драбина, я зараз поставлю. - Ето без тєбя сделают. Да, говорішь, нєту нємцов? А на деревнє? - Не знаю. Вдень їх ніхто не бачив. Ненька засвітила лампу-п’ятилінійку. - Вот ето - другое дєло. А то нє відно: врьош ти хозяін ілі правду говорішь. Злізли ті з горища, ще зайшли з подвір’я. Повна хата. - Ладно, хазяїн, рас немца нєт - і не нада. А покушать у тебя найдьотся, нєбось? - Йьой, прошу, людоньки, сідайте! - Це вже ненька, - гарячого борщу чи супу на всіх

не стане, бо я багато не варила. Але, ви підождіть, я зараз зварю! Я скоро! - Спасібо, хазяйка, нєкогда нам ждать. Ти нам побистрєй кіпятку заварі. Ненька на жар поставила велику пательню, накинула туди шкварків, набила з

півсита яєць, поставила кип’ятити воду. Батько приніс цілий пас вудженої солонини, а Василь - макітерку огірків. Ненька чистила цибулю. Все те батько скоренько нарізав і накладав в полив’янки. Василь порався з хлібом, тим часом яєшня була готова. Ненька подала веделки, а батько - ще й череватий графин з самогонкою. Налив всім у гранчаки.

- Багато живьош, хазяїн! А водочку сначала сам с хозяйкою і с ребятами откушай. - Йьой, людоньки, бійтеся Бога! Чи ми не люди, чи кальвіни якісь, щоб щось погане

вам робити? - А етот, что волчонком смотрит і нє садітся за стол? - Нащо йому тая горілка? Він ще малий, ще дитина. - Дітьо дітьом, а полста грам пусть випьет! Хоч не хоч, а треба пити. Василь і мені подав на піч самогону, з чого був дуже

задоволений. - Ну вот і харашо, і ладно. С освобождєнієм вас! Відно, ви люді нєплохіє. Даже водкі

нє пожалєлі. - Людоньки добрі, їжте, пийте! Хіба можна для таких нещасних того добра

шкодувати? Випили, розговорились. Батько ще другий графин приніс, забули про кип’яток.

87

- Почему ти, хазяйка, нас нєщаснимі називаєш? - Йьой! Певне, хіба від великого щастя люди воюють? - Да уж, война не спрашиваєт: щаслів человек ілі нєт. Ну что, ребята, пора. Спасібо

хазяйка за ужин, а тебе дядя за водочку. Ох і хараша она у тебя, злодійка. Только детьо, відно, не очень любіт нас.

Зайшли ще ті три, що вартували на вулиці. Цих теж угостили. За розмовою ненька тепер питає:

- Чи то правда, що тепер колгоспів не буде? - Что ти, хазяйка? Кто ето такую чушь расказівает? Ето, нєбось, ваши сдесь

фріцовскіє подсобнікі балтают, оні мастера на ето. - Та де? Проходили тут літом ковпаківці і розповідали. - Болтуни! Нє беспокойся, хазяйка, совєтская власть нє даст нікому вас в обіду.

Будут колхози! Та,к что нє беспокойтєсь живітє спокойно. Ніби ненька переживала за тим колгоспним щастям… Вранці село прокинулось від густої стрілянини. Татакали кулемети, бабахкали

гарматні стрільна, чахкали міномети мінами. Се німці серед ночі, підсиливши своїми частинами мадьярську поріділу, спаніковану збаранівку, погнали на покинуті ними позиції. На околиці села за цвинтарем мадьярські стежі наткнулись на густий автоматний вогонь і за ніч окопались поза двірськими мурами. Вдосвіта вони знов вислали свої стежі в село. Ті дійшли аж до Печігірського лісу, не зустрівши нігде ніякого опору і не виявили ворожої сили. Тому вже сміливо, більшими відділами почали займати село. І тут почалося.

Невелика частина бійців, що звечора зайняла село, добре за ніч замаскувалася поза мурами дворів та в кам’яних стайнях, через невеликі віконця яких було зручно обстрілювати противника. Видно, мадьяри прийняли той супротив не як від регулярних ворожих частин, а місцевих партизан. Тому, ведучі бій за каждий крок вулиці, заразом на тому краю села за Потоками, яке не було обсажене росіянами, виловлювали чоловіків, молодих хлопців і дівчат і зганяли на толоку, де колись була гуральня і заразом підпалювали на тому краю будівлі. Вже перед обідом густа стрілянина стихала. Поодинокі бійці, відстрілюючись з-поза мурів, втікали в сторону лугів.Тільки з-за пам’ятника Франкові і з вікна Гордашевої стайні при Гостинці прицільним вогнем кулемети здержували тую мадьярську лють. А там на толоці мадьяри вже націлили чорні дула скоростірілів на припертих до напівзруйнованої стіни гуральні. Очаманілий від страху чималий гурт людей. Видно, мадьярам було ще замало тих нещасних, бо гнали ще і ще.

Ми з Мицем Рудим, Миць був трохи старший і до безрозсудності отчайдух, .оваючись поза мури та стовбури товстезних верб, ясенів, горіхів, лип, які привільно росли по всьому селі, никали, зирили на тую веремію. Були аж на тому краю, то й бачили ту мадьярську акцію і самі мало не потрапили в тую компанію. По нас і стріляли та дарма. Знаючи каждий камінчик, кажду ямку, каждий закуток вузенької кривої вулички, втекли. Чи був страх? Чи думалось тоді, що кожна мадярська куля – твоя? А, дзуськи!

Сидимо за низеньким Гордашевим муром і кущами густої ліщини в десяти кроках від Санашкового мосту при Гостинцю.

-Розстріляють їх там! Чуєш, вже і той із-за Франка замовк. - Або я знаю? -А наші мали б десь тут близько бути. Може, їм ніхто не доніс про те страхіття, як ти

думаєш? Чого мовчиш? -Донести, певно що донесли. Добре, як вони тут близько і більший відділ, як боївка.

Та й прорвися між двох вогнів. -Що прорватись - мусіли б. Шкода, свої ж люди! Ех. мали б ми зараз сякий-такий

кулемет та з-за циганської кузні шмальнути по тих мадьяриськах. Ото б була потіха! -Певно, якби ти ще вмів прицільно стріляти! А то повбивав би тих людей, скорше як

мадьяри. Батареї з межі ланів ще бухкають, чуєш, туди в сторону Печигорів?

88

-Біжім додому! Треба десь ховатися, а то мадьяриська і тут зара почнуть ловити людей і підпалювати хати. Он, мабуть, вже під Худюком палять. Бачиш, димить в тій стороні?

В ту хвилину вирвався на Санашків міст з бічної вулиці німецький «хорх» зараз за мостом перед виярком став як укопаний. З того, ще блискучого, але вщент заляпаного болотом «хорха» вихопилось двоє німаків із тим головою, щезли за стовбурами дерев у виярку. А по Гостинці промчалось в оглушному ревищі, стріляючи в тому навальному гоні, велике залізне чудисько.

- Ти видів, що то було? - питаю Миця після того, як вже душа вернулася з п’яток на місце.

- Ая! Видів та як і ти. Воно як заревіло, як бабахнуло ще з гори від Франка! Я аж зажмурився і сунув голову під мур, луснувся лобом об камінь. Ади, аж зараз починає боліти! Тобі добре сміятися - сунув свою кучму мені під паху, під бік. То, мабуть, танк.

- Певно, що не Кіндів полудрабок, але то – байка. Ідем, подивимось до того авта. - Ая, страшно! Чуєш, знову реве? - Ну, тепер уже не страшно, вони будуть ревіти не один день. - Нащо тобі те авто? Біжим краще до нас, бо я дуже їсти хочу. - А я думаєш ні? - Ну то гайда драла до нас. При тобі, може, батько не дуже битиме! - Або ще дужче і мене з тобою на пару за одним махом! - Але ж і їсти хочеться! - Хочеться аж-аж! - Ну, то вже буде той пояс мати роботи чи ні, а попоїсти - попоїмо. Ненька вже не

попустить, щоб ми були биті ще й голодні. Батька не було в хаті. Наша хата стоїть на крутопохилому березі того виярку. Щоб

не займати рівного місця, якого і так було обмаль, обрізали, розкопали самісінький край того берега. На доброму цементно-вапняковому місиві з каменя вимурували стіни в метр товщиною. Перекрили балками з рейок, заплели арматуру, залили бетоном півметрової товщини. А вже на тому ставили верхні стіни власне вже хати і вибудували, ніби двоповерховий дім. Фронтальна стіна приходилась на рівні з подвір’ям. Внизу було стільки кімнат, скільки й наверху. Тільки важкі, дубові, обковані трьохміліметровим залізом двері та на вікнах мались візерунчасті ковані грати.

Там у нижніх кімнатах вже вдруге напхалось повно молодих жінок з дітьми. Перший раз ще тоді, як драпала урудзона шляхта. Тоді спеціально місцеві комуністи пустили побрехеньки, ніби втікаючи, поляки нападають ночами на глухі села і вирізають геть чисто всіх людей. Паніка була страшенна. Цілий тиждень кажду ніч набивалось там повно як оселедців в бочці малих дітей. А парубота і молоді чоловіки куняли ночами, озброєні вилами, сокирами, саморобними піками. Проте поляки нігде ні на кого тоді не нападали, а, тим більше, не вирізували ні дітей, ні жінок. Не те, що рідні визволителі брати-слов’яни: вимордували беззахисних в’язнів по всіх тюрмах Галичини і Волині.

Батько там ще з декількома чоловіками ночувались, щоб в разі потреби скоренько позачиняти двері. А ті всередині вже самі позасувають залізні штанги-засуви і допоміжні гаки-розводи. В тій кімнаті, де колись була центрифуга і маслобійка та великий широкий стіл, на якому розчиняли великі свинячі туші, а тепер стояли лиш одні жорна, був лаз - вхід в те підземелля, закритий такою ж сірою лядою, як і бетонна підлога. Та ще в кутку, зараз за дверима, батько (це вже при німцях) поклав стоячу грубку, облицьовану кафелем. Бічна, тильна сторона тої груби була припасована на завісах і відчинялась як двері. Щоб відчинити ті двері треба було лівою рукою через дверцята потягнути на себе а потім різко в сторону припасований при самій стінці ручку замка. Легенько відхиляєш стінку двері, также піднімаєш легеньку решітку-колєсніки з тонкого заліза, ляду, і по похиленій драбині-сходах сходиш в підземне сховище-бункер.

Тую захоронку облаштували спочатку для сховку всякого збіжжя. Перегородили глухим перестінком більшу половину пивниці. Бо, як налітала та польщизна фольксдойчівська з двома-трьома німаками, німаки сиділи в управі і пили з Мацем та

89

Присяжнюком самогон-шнапс, а та голота лютувала. Та ще як принесеться з ними і Форнальський! І нема ради: здав ти чи не здав ти той контингент, є в тебе та довідка чи ні, забирали, що знайдуть. Нас не обминали ні одного разу і ні разу нічого не знаходили, хіба що розбили жорна. Бо ще до жнив в сорок другому та захоронка була готова. Груби ще не було, але на тому місці стояв великий цебер, в якому ненька, як тільки появляться ті грабіжники в селі, скоренько замочить різне шмаття, приготує попіл. І як загалдить тая нечисть ще за воротами, зараз ставить решето, застеляє полотниною, попіл туди і поливає гарячою водою, робить луг, який пом’якшував воду, ніби як замінник мила. Проте, в тому лузі шмаття випиралось краще, як від німецького ерзац мила.

… Йьо! То була робота не то ,що тепер! Нафарбуєш ті губи та - най би вже було! А

то й пазурі на ногах. Хлюпнеш води в тую машину, сипнеш туди того бонуха чи ще якоїсь зарази і сидиш на тому сіріалі. А воно пере ,сушить, прасує. А, як самій ліньки, то допиляєш свого охламона до ручки, а той, загнаний в кут, порається коло того, бо – охламон! Тільки й те, що штани носить, та й то тепер не ознака, хіба що сяка-така щетина на неопохмеленій мармизі засвідчує, що мав би бути чоловіком, а не…. А сама сидиш на телефоні і жалієшся такій же фіфі, що в тому сіріалі якась Карла цілував тую Карлесу не так, якби тобі хотілося.

Тільки й чуєш, як десь зберетесь: «Ох! Тої роботи! Тої роботи! Десь у людей чоловік як чоловік, а тут! Раньше було краще жити, а – тепер! І туди біжи, і там поспій, і те дороге, а те ще дорожче! І грошей нема! Купили нову іномарку, а ворота в гаражі старі, аж гидко на них дивитися! І де тих грошей брати? Кажу своєму: «Де хочеш бери! Не сяду ні в те авто, ні їсти з тобою, поки не заміниш! Василь Мотузок, як їде попри наш двір, його роз… тая мотузиха хіхікає, тикає тим гачком пофарбованим на твої ворота! Ох і роботи! Трудно нині, раньше все було дешевше. І де тих грошей брати? Кум Сірьожа Попадило новий європаркан з стисненого блискучого заліза поставив. А ти - насилу тую паршиву «тойоту»! Вже хоч би того «бенца». Хі, ото маю щастя, а не хлопа!»…

… Того літа урожай був знаменитий. Батько з Василем намолотили купу жита, а ще більшу - пшениці. Саме трохи задощило, домолочували в стодолі. Що за день намолотять, то ми з ненькою хутенько відрами переносили, ссипали прямо в ту діру. Батько приладнав з бляхи неширокий жолобок і тая пшеничка лиш шелестіла. Вже там на дощаній підлозі підгрібали жито в один куток, пшеницю - в другий. Туди і кукурудзу і квасолю і, навіть, печений хліб.

То вже пізніше, якось під вечір, явився Пилип з Калиною, довго про щось гомоніли в другій великій кімнаті. На другий день ми знов довбали тую глину. Поночі батько з Пилипом привезли чисто виструганих купу дошок, цегл, кафель, залізну раму, каркас на ті двері і готову раму одвірки з рейок вузькоколійки. Довбали той бетон у кімнаті зубилами. Ото була каторжна робота! Забетонували ті одвірки, навісили каркас-раму, вигнали стіни, закріпили кафель, Пилип змайстрував той штудерний замок. Нарешті Василь приніс дров, затопили. Тут таки випили чвертку, сиділи мовчки зажурені. Мабуть, думалось їм: кому ще заживо облаштували могилу?

То була сімейна тайна. Хіба тільки Пилип і Калина знали про той сховок. Всередині то була звичайна кімната. Стіни, стеля й підлога були оббиті дошками. Стояли чотири ліжка стіл, стільці, гасова п’ятилінійка, великий, з на два відра, гончарний глек на воду.

За увесь час два рази там перебували: раз троє, а другий - аж п’ятеро людей. Ті троє з вищого командного складу старшини, не дуже важко поранені. Мали з собою всі потрібні медичні засоби і самі собі давали раду. Ті другі - теж старшини, хворіли на тиф. До них рідко приходив або Пилип, або сам Калина. Всіх: і тих, і тих поїла, годувала ненька. Було, наїде тих облавників повне село. Принесеться й той Абрамов ще з двома-трьома. Сидять, галакають. Вже й обід, вже й вечоріє - не спішать, в селі ж бо стоїть ціла залога червонопогонників.

90

Се перед виборами зимою, в сорок шостому. Ті там в тифозній гарячці і нікому губи змочити водою, підкисленою оцтом. Батько сидить, вгощає, а ненька молить Матінку Божу: ану, приволочиться Данило або Штефан? Тоді й до пізньої ночі будуть товктися.

Був би я дома! Ми з Васильком, як завжди перед вечором, тягаєм бараболю з підвалу. Там і готова

варена бараболя свиням, і мішки з посипкою, і цибер, в якому миється бараболя перед тим, як варити. Та ще безліч всякого домашнього причандалля.

Ми б з Васильком зчинили такий рейвах! Батько б виходив зо два рази втихомирювати нас. І, саме в розгар тої веремії, бо ми могли зчепитися і в бійку, хтось із нас: або я або Василь, шуснув би в ті двері-грубку і знов же хтось із нас, зчинив крик: «Ідіть тепер самі помагайте виносити той цебрище!» Насварили, накричали, а тому тільки й треба: «Чкурнув до Рудих у карти грати, а мені тепер самому вергати ті цебри, ті відра свиням, коровам? Одної тільки води скільки наносишся, поки напоїш то все!» Батько зривається з-за столу, ніби лютий. Ненька лагідно кладе на плече руку: «Сиди, дай спокій хлопцям. Вони впораються й без тебе».

«Тоді йди сама і щоб комариного писку не чув! А то будеш ночувати разом з ними в околотах».

Тут стануть втихомирювати батька, ніби розлюченого. А тим часом все йде як по маслу: котрийсь там у сховку порядкує (в карти грає в Рудого), котрийсь тихо бурчить під ніс і нарошно не поспішає з тою роботизною.

Але я в ті дні ходив в охоронцях агітаторів. Село перед виборами було розділене на

десятихатки. За кожною десятихаткою був закріплений агітатор, який роз’яснював «нетямущим, затурканим буржуазними націоналістами та панською Польщею селянам», яке то велике щастя - жити в рідній соціалістичній Україні! Які великі мають права геть усі трудящі, навіть старі баби! Яка то мудра, щедра, гуманна сталінська демократична Конституція!

Переважно, то були наші таки сільські напівграмотні активісти з тих двірських форнальок. Ті ходили або із своїми чоловіками, або із своїми ловеласами. До молоденьких дівчат, учительок, присланих з педучилищ, або з першого чи другого курсу педінституту з Великої України, обов’язково закріпляли місцевого парубка. Але, найчастіше, старшого чоловіка.

Батько був закріплений за молоденькою, гарною дівчиною з Чернігівщини на десятихатку, ген аж за Потоками під горою, мало не під лісом. Йти туди кривими розбитими вуличками, а ще - в темнющу туманну ніч. Бр-р-рррр! Там і в похмурий, туманний день дідько добраніч не каже.

Було вже, веду тую агітаторку на кватиру, а мешкала вона недалеко від нас,вже в старшої жінки, матері двох дочок-бандерівок. Але про них на той час ні місцеві, ні районні чекісти нічого не знали. Знали те, що і все село: вчились у Львові, то, певне і повтікали з німцями, або й так десь пропали. І кажу:

- Ось в таку темінь і потрапиш, «ні сіло, ні впало», в руки тих бандерівців і що будеш казати?

- А вони що – там? - Ти ще питаєш? «Тому шмаркачу - 25 гарячих на голу, а цю - шнурок або сокира!» І

не крикнеш: «Мамочко моя ріднесенька!». Та й хто почує? Глушина, темінь. Тремтить як одинокий листок на осінньому вітрі. Вона й так напружена як тятива

лука, держу ж бо за руку. - Бовдур єден! Такі слова «шнурок», «сокира», - зойкає чайкою, мерзлою твердою

грудкою б’ється об груди, а холодні рученята кліщами стискають бовдурові шию. Десь, аж із правіків пробивається цокотіння-шепіт:

- Ти-ти-т-и не, ви.. ви не віддасте мене? Широкою полою кожушини обгортаю те благеньке, тремтливе пальтечко. Шепіт той

з чернігівським акцентом.

91

О, всесильний Боже! За всі скарби світу ні однієї нотки не віддав би! На смертельний герць з самим сатаною пішов би! Шепіт той. Ні! То вся земля України обізвалась незнищенним кодом, дарованим Богом прапрадавнім предкам, сущим і майбутнім. І оце дівча, оця застрашена тремтяча грудка мала б напоювати чисті юні душі тим життєдайним кодом, щоб вони потім, а, може, разом і з нею, звістували радісно, голосно на весь світ- ми незнищенні!

О, Боже! А вона мимоволі затруює ті спраглі душі: найгуманнішою, наймайстернішою, найсвітлішою, краденою з усіх кінців світу чужинецькою демагогічно розтлінного, замішаного на шахрайстві, зраді і розбої підступного, ницого русизму старшого брата! Вбили ж бо в голівку:“Нє било, нєт і бить нє может!” Допоки?!

Холодно, байдуже добиваю: - Ще добре, як попадемось своїм, сільським. Ці хоч не насміються, а так… другі ще

й насміятися можуть і кинуть в гуркало. Чуєте, як шумить? Та й понесе тая вода аж у синє море! Їй однаково: кого і що нести… Тихо! Ша! Не хлипайте так голосно! Чуєте? Хтось наближається!

М’якнуть обійми. О! Ще впаде! Ніжно тулю її голівку до грудей. Наплів на свою голову! Ледь-ледь перевела подих.

- Тихо ж…, ходім. - Ні! Бачите, мій Бровко лежить біля ніг мовчки? Значить, хтось є близько. Може то

звірина яка, або що?.. Ні! То люди і озброєні! І не наші, не червонопогонники! - Не… не віддавайте мене! Захистіть! - Пхі! Знов однієї та довгої! Я що тут, воєвода якийсь чи комендант? Ходімо за ті

верби, треба тихенько переждати. Уявіть собі, що то - ваші червонопогонники і достовірно знають що я бандерівець. Як би ви діяли? Що б чинили? Бились би з ними, просили б?...

В нас тих собацюр, скільки пам’ятаю, всі Бровками звались. Цей, що лежить в ногах,

як добре теля - псисько. Підібрав його сліпим цуценям на Гордашевій гноївці. Старша сестра Онисова, там така лагідна розлуч-молодиця, що й своїх дітей повикидала б на гноївку. Щастя, що в неї їх не було.

Носив у пазусі бо ж зима була, брав на піч із собою. Ненька віником в три шиї гнала нас обох: «В стайні тепло, там і держи, поки потепліє.» Виплекали з Васильком, вишколили, та, мабуть, він більше знав від нас. Бо, тільки раз на вулиці замаячили червонопогонники, вхопив його за писок і пригнув до ніг - цього йому було досить. Ті ще десь на другій вулиці, а Бровко лягає в ноги.

Ходили з ним не раз темними ночами кілометрів за тридцять, ген аж поза Дністер яругами, лісами і ніколи не потрапляли в засідки червонопагонників.

Бровко-Бровко! Таки діждався мене з того колимського курорту. Тільки присів у хаті після такої зустрічі, в непричинені двері заходить Бровко,

старий-старий. Присів біля ніг. Бачу: не може підняти свої ноги аж так високо мені на коліна. Беру ті ноги, кладу собі на коліна і ніжно погладжую, а він дивиться і плаче і все старається дотягнутися язиком до обличчя. Нахиляю голову, Бровко обціловує мою кучму і оба плачем. «Не плач, Бровку! Ми ще підем парубкувати, хай лиш звечоріє! Ярами, лісами». Зняв свої ноги, доплентався до дверей, ліг впоперек на порозі дивиться так, ніби хоче сказати : «Не ходи, побудь дома, не пущу!» Ах, Бровку-Бровку! Якби моя і твоя воля на те!

Ненька казала: «Потім заліг наш Бровко десь у половині березня у буді й аж учора перед обідом явився. Налила тепленької юшки, а він підсунув тую мисочку на той край стола, де ти любив сидіти і дивиться то на стіл, то на двері.» Увечері забігла наша вуйночка, ненька й хвалиться їй: «О, се знак Парасю, псяча натура щедро обдарована природою. Лиш ми не можем їх розуміти. Ось приб’ється твій синок до рідного порога не сьогодні завтра. Не плач, не плач!»

«Ая, не плач! Загнали його на чверть віку чи й виживе!» … Наразі Бровко заметушився, тихесенько повискує лащиться.

92

- О, це вже свої йдуть, мабуть з десятеро їх. - Як це «свої»? - Ну, сільські хлопці. - І ви їх знаєте? - А ви в свойому селі чи в міському дворі поблизьких хлопців знали, близьких родичів

братів? - Нема в мене братів. І не було ні дівчат, ні хлопців більше. Померли маленькими. - Вибачте за мою неоковирність. Була якась епідемія, хвороба? - Ні. Наїлися зелененького житечка. - Як то? Чому зеленого? Хіба то такі лакомі ласощі? Знаю про той голод достовірно але мовчу. - Голодні були, опухли, а житечко рядом, близенько. Мама вранці, йдучи на роботу, бо

там давали мисочку баланди. - Що то є – «баланда»? - Ну, така ріденька юшечка з чумизи або з сорго. - Що за чумиза ще? - Ах, ви тут нічого не знаєте! - Ну добре, до дідька тую чумизу! - Мама просила не пускати їх в те жито. А в мене вже не було сили вдержати їх трійко

разом, з розпачу і перенапруги впала в безпам’ять, а то і я б. Відтіля забрали їх пухленьких дядьки-труповози такі страшні, п’яні, мизаті. Як присняться інколи – жах! Тікаю, біжу-біжу і не можу…

- Що, ще страшніші від бандерівців? - Я-я-я їх не бачила. - Чуєте, чалапають через потоки? - Втікаймо! - Куди?! На оце мурище, заросше дерезою? Ви ж не голубка: махнеш крилом -і вже. А

вверх вулицею шмальнуть навздогін з автомата. І тужитеме вся земля ще за однією своєю донею. Як там написано: “і постона вся земля О, Україна”. До речі, ви ніколи не задумувались над мовою тих писань і тією, якою ви так гарно розмовляєте? Невже в ті часи молоді чернігівці так неоковирно признавались одне одному в коханні? Не звірі ж вони, не безсловесні особини. Нумо, перемовте мені хоча б такі слова: “ Ясенько моя ненаглядна, зіронько моя недосяжна”. Ні-ні, не заперечуйте! Певно, ви маєте рацію. Мова каждого народу живе, розвивається, збагачується, але докорінно не змінюється, хіба що засмічується чужинецьким сміттям. І то тільки в підневільних народів при помочі своїх таки перевертнів-покручів, вельми друкованих. Ні-ні, не припускаю, не вірю! Ось Ви, ви з чернігівської глухомані, де збігаються два молодші брати із старшим. Де з пра-пра-прадідів Вас так, та й не тільки, так дбайливо, так ніжно плекали-вигойдували ті старші з “роскими узкими глазами”. Подруга ваша Віра-полтавка, чув пару разів як ви безжурно, наче вперше закохані дівчиська, повідаючи одна одній тую радість, те щемне, вимріяне, незбагненне щастя. Сидів з старою Маленькою на кухні, двері в свою кімнату ви не причинили. То що, мав затуляти вуха? І нечемно було переривати так, ні з того ні з сього, розмову із старшою жінкою.

Летів ворон з Валнавахи. Он кряче із дуба: «Не журися, босяцюро, То кепська рахуба. Моя, каже, чом ти чорний Як мурин з Тобаго?» «За білого хочу. Зась тобі до того

Мені, каже, не до шмиги Шварцувата вороняча шуба. Шипить крутий шпакуватий:

«Ти в ній дуже груба. Розїлася тут на фермі, На хохляцькім салі. Може схуднеш на окрошці, Хоч на два три цалі.

Тепер в моді на фуршетах Тонкі, біл,і гандрабаті Руді, довгошиї, а не чорні, Грубі, товсті, животаті. Летів, бачив аж в Рязані П’яних на базарі

93

Обскубаних як жидові гуси З полковником в парі.» «Порожняк ганяєш! Міг би й кусок сала На квасній окрошці. Кра, видиш якою я стал. Міг би й сала, і свіжої рибки, І горішків на десерт На таможні ловіть бийте Чорний з алкаїди муджахед. Кра! Летів, видів твою Дуню В тій Адіс - Абебі Під мечеттю у затінку. Чучикає бебі Таке чорне, таке чорне, А що вже губате, Тепер будеш, босяцюро, Його й шанувати. Чучикає, приспівує: «Чур –уфир, моє негренятко, Десь там на Вкраїн,і чур-чуфир, Чучифірить наш рідненький татко На професорській фазенді Під високим парканом. На караван бреше Зледащілим псом. Ходили аж в Київ На шахтарські трудодні Поминались покруч Кучми Ліпшої платні. Дали, ет, але обіцяли. Веліли чекати: До злодія пішов від злодіїв Добро пантрувати. Питала ворона: «Лебідонько біла, Де ти того ефіопа До дідька поділа?» «Погнала до ріки до Ніла, Ще й кавалок мила дала, Може, трохи побіліє шкіра Чорна, - так собі думала По дорозі до ріки Кокосівки нахлебтався, А там своїй чорній видрі В руки попався. А та його терла, мила,

Мало не зомліла, Ото обох п’яних

Крокодила й з’ їла! А це, це ще того-мого, А признає таке чорне ще й губате Мусить, ніби то він білий, Вилазив із шахти. Блищить все в мазуті, Гей би виліз з нафтової рури, Чистий тобі той Мобуто А чи Секу Туре. Ота халепа - ті старші братове. Чому не вмивався, А із тими босяками Як чіп напивався? Тепер біжи в Валнаваху, Скоренько, не гайся. Веди в хату тую радість Й на колінах кайся. Тобі добре, ти – багатий! Таке бебі маєш! І по-руськи аля Сухомлинський Плакати привчаєш. Ая, оно сидить чорне, кострубате Гонором надуте, дзьобате. Ку хвалу пані із Познані Що ти- лох? Ето я с Рязані! Шельма старе! Але, най вже буде, Може, ще яйце знесе. Ой, леле! Тільки би не біле. Кра!

З непричинених дверей гомоніло дзвіночками весняного ранку, плюскалось,

сміялося в полуденок в гірських вередливо стрімких ручаях, обнімалось із стрункими смерічками і тихо-тихо шепталось в благословенне надвечір’я з берізками, притаяних

94

до оповитого тайнами бору. Лугами-левадами розбігалась і гойдалась місяцем-човником на плесах чарівної Десни. Табунами тарпанів виривалась на широкі шляхи-дороги в широчінь неозорих степів. Лебидиними стаями купалася в ізумрудно-янтарних хвилях половіючого жита, вільно, широко в променях призахідного сонця виніжувалось на срібному переливі вусатих ячменів. На щирому золоті яр-пшениць разом із Славутою, а там понад грізний регіт Ненаситця з товариством дальше, дальше, дальше, до… “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”. Стужавілими хмарами-клинами, соколами, орлами на те осоружне гніздовище в клекоті громовиць «на Кафу, на Кафу, на Кафу, ой, леле!» Кудись вийшла стара Міленька і не чіпіти бовдуром одному. Вже в дверях навздогін вдарило: «… ой, твій теж, мать - клятий бандера!»

Тремтяча грудка під теплою полою кожушини відмерзала. Мабуть, відчуваючи

мою байдужість до того чалапання, і за дужу гарячу руку, яка мимо моєї волі ніжно горнула перестрашене пташеня, напівголосно зашептала:

-Ви… ти, завжди такий? -Який? -Спокійний, байдужий, не боїтесь. Ох! Ті вже йдуть у нашу сторону! Хе, мав би якийсь уже трохи напівпарубок перед не дуже ще знайомою

дівчиною боятися і явно признаватися до такої ганьби! -Боюсь, аж-аж! Тут вона знов мало не заграла на цимбали. -Вас! Вас боюся! Чого Ви? -Агов! Там під вербами, добрий вечір цілуючись! Ану, блимни котрий

дайманом (ручний ліхтарик). Най, глипну: чи вартий він тих поцілунків? Фе! Встидайтеся. В такій темноті! То тільки полохливі пічкурі напотемки крадуть поцілунки в довірливих дівчат. Ти, бовдуре їден! Мав би вже твердо пошановувати парубоцькі регули. При місяці під зорями, най би і вони тішились, а то як лютий злодій і, до того - скупий.

-Доста тобі висвітлювати, побережи очі! Вони й так в тебе криві: праве зирить у ліву кишеню, а ліве…

-Ну що? Провчимо гарячими, щоб на далі не кортіло ні на цаль порушувати святі парубочі параграфи? І щастить же: ще добре не вміє вмиватися, а вже така краса! Мабуть вся земля Ярославни по пшонині збирала ті самоцвіти і виплекала таке диво! Тут уже вуса інієм беруться і, навіть підстаркувата, молодиця… ех…

-Ти поглянь який моцара потайний! - це хтось із гурту, - від старих бабів тікає поза Баскачку, а тут з агіт…

-Не смій! Дитина - дочка України. Скільки подаруєм? -Десять, але гарячих! Щоб аж-аж! Йди-йди сюди, негоже при дівчині

штаненята… -Ой! Не треба! Не треба! Він… вони… він не крав! -То ще пять поверх того, бо вже як краде… -Не треба! -Не… краще…краще мене… -О!!! Чуєте ? Оце дівка! Оце кров! Наша кров, рідна кров! Але - дитина.

Голубонько, тихше! Не хвилюйся так! Волос з голови не впаде тобі, поки і житимеш тут. А за порушення парубочої етики - кара безвідворотня! Чом ховається за вербами в рідному селі на своїй рідній землі? А, признайтеся, це він навмисне завів за верби щоб настрашити? О! То батяр непоправний! Але хлопці, чуєте, уже виправляють? Нічого йому не станеться, надалі не буде дурні коники викидати.

Вони там ще гомоніли, а в десяти кроках від них відбувалась тая екзекуція. При тому один голосно відраховував:

-Раз, два, три… Е, ти так б’єш, ніби гладиш! Дай, лиш, мені грабця, а то за таку ніжну писанину і нам попаде. Я вже йому каліграфічно! Ади! Й не кривиться, не йойкає! Та де? Стидно перед дівкою.

95

- Агов! Доста там вам! Тільки дай, як тому, стовбці при землі варом покрити, то й ворота обляпає!

Підхожу не дуже певним кроком. - Дякую файно за науку. - О, це вже на щось похоже! - Вибачте: вчив Мартин Мартина, а сам - дурний як несолена солонина. Честь

маю, “Десьтутбув “ - Хто? - Я - ось прошу. - Ярослава. - Чемно дякую, от ми, нарешті, й знайомі! -Ще раз перепрошую, до побачення, добраніч Вам! А ти – начувайся! Пішли, сміються межи собою, гомонять. - Ходімо й ми. Бровко каже, що можна іти вже сміливо. - І вони тебе… вас били так немилосердно? Той другий, що присвічував, а

потім журив того, що не так б’є - я його вже десь бачила. - Як? Що ти сказала? Де ти могла його бачити? - То старшина Служби Безпеки.

- Ет! Хай то все летить за драбинку до курячий тато! - Вже як нас за ті крадені аж так пошанували ви… Ти не будеш гніватися, як і

оте «ви» викенемо за драбину? - Прошу! Не прийміть за образу, але ж ми - не якісь герцог- герцогині на

прийомі у Відні на банкеті. - Залюбки! Будь ласка, будь ласка, прошу як ти мовиш. - Дякую, бо те «ти – ви», «ви – ти» путається. В голові бамбкає на сполох дзвін страшної тривоги і гонить на терміновий

зв'язок до “Наливайка” - Калини. Де вона могла його бачити, адже вперше, це достовірно знаю, зустрілася з людьми місцевої боївки? В районі? Тут в гарнізоні? Ні-ні, це неможливо: старшина безпеки і - їхній агент? О, Боже! А як і він пізнав її? Певно! Чого так прискіпливо висвічував? Поки той сигнал дійде, добре, як десь недалекі в терені району.

- Куди ми йдемо? - Як то – «куди»? Додому! - Це не та вулиця! Куди ти мене ведеш? Ще в якусь халепу? Мало я на

цимбалах награлася? Що сталося, чого мовчиш? - «Всі земні дороги, поки хлоп живий, ведуть додому»,- каже Ляльо філософ. - Я-я… дальше не піду з Вами. Виведи мене на ту вулицю! Сказати їй, відкритися? Ні, ні! Але ж згине ще цієї ночі, якщо то дійсно їхній

агент! І де вона могла його бачити? Спитати прямо в неї? Ні, так не годиться! - Не хвилюйся. Чуєш, Бровко спокійнісінько почалапав до нас у Мальованку?

Забіжимо й ми на одну хвилинку. Ні-ні, я тільки на хвилинку. Подивлюсь: чи той чемний двері замкнув? Сам тепер порається і спішить, щоб не пропустити ні одного фербля в Рудих.

- Ти можеш говорити зрозуміло, ясно? А то якийсь «фербель», «дядько». Ходімо вже скорше!

- Йо, скорше! Воно і так вогнем пече! - Ой! А як завтра Голощапов буде розпитувати, то що розказувати про все? - Про що «про все»? - Я ж тобі вже розказувала! Чому ти такий неуважний? Ми й письмові звіти

складаємо, як того Голощапу щось аж дуже зацікавить. - Як хочеш. Тобі байдуже? - Байдуже чи не байдуже. Не мене питатимуть.

96

- І про те що з тобою так… ну, повелися? Твоя воля, але вони рано чи пізно, дізнаються.

- Відкіля? Нікого ж поблизу не було! - По твоїй поведінці. Ті опери добре знаються на тому. Та й у ночі лихі очі не

сплять. Дух чорний! Крокодиле єден, не знаєш. Ех, зараз ще пару кроків, а там - як

двері зсередини на засувах, то або Пилип, або сам Калина там. Та ще, якби той картяр був дома!

- Що з тобою? Щось погане, недобре? Заціпенів, рука холодна. Чому не кажеш: розказувати про все чи ні?

- Що? А, кажи, кажи як на сповіді. Тільки про Бровка забудь, бо, є, такі гріхи, що тільки Богові можна признатися, а то пристрелять. Бровка, кажу, пристрелять ті маруди. Ей, пішло воно все до дідька за драбину!

- Знову «дядьку», «крокодил», «дух»? Це що в тебе, заклинання такі? - Не дядько, а - дідько-щезник. Його не можна поночі називати по імені, бо

заведе в блуд і до ранку не знайдеш стежки додому. Або, ще краще, віддасть на потіху волохатим злидням. Влітку вони так, а на зиму обростають. А ті заведуть в глухий дикий ярище, на золотий тік, всіяний самоцвітами, на белебні над урвищем: глибінь аж-аж! Бр-рр-рр! Посадять в середині кола на не то трон, не то гойданку золотом тканого мережива. З урвищ-яруг напливає ніжно ласкава мелодія, як легіт сором’язливого, ще сонного вітра і наростає, п’янить, розквітає і манить, манить нестримною звабою: розпашілою буйністю папороть-зілля-цвіту. В ритмі тієї зваби з переспівом тая погань хіхікає, підсвистує, корчить в гримасах свої лохматі мармизи і, показуючи тобі не вельми цнотливі фіглі-міглі, і крутиться, крутиться, наче вода в глибокій вирві, в тому хороводі. До тебе підпливають, наче до Будди, індійські танцівниці в еротично-ритуальному танці і починають роздягати. Перед очима зависає і гойдається, наче місяць, що відіб’ється на плесі чистого ставка, велике троєкратне дзеркало. Перша знімає шапку і пестить розпатлану кучму, завиваючи її в шовкові кучері, друга - верхню одежину, третя роззуває і миє ноги. І ти тремтиш осиковим листком. Все те, до відрази огидне, збурює твою натуру: вирватись, втекти, осінивши себе знаменом Хреста! В ту мить від дотику тої погані десь в уже оголене тіло, кам’янієш. В ніжно ласкаву мелодію вриваються різко закличні, пристрасної зваби мотиви. Ті фіглі-міглі, до непристойності відразливі, здаються заманливо бажані. Ті три волохаті погані - граціозними як юні богині краси і досконалості. А так хороводу шаленіє канканом безрозсудності і блуду. Ох і ти волаєш: «Ну скорше, скорше зривайте, шматуйте останній клаптик того шмаття!» Ґвалтовно гримлять тулумбаси: «Слухайте-слухайте, дивіться-дивіться!» Пронизливо верещать фанфари. Наче хижий звір, вчепившись зубами в ще живе, гаряче тіло молодої лані, рве. Одна - мереживо трон-гойдалку, друга в невловимому сальто-мортале гатить копитом об дзеркало і розбиває на друзки, а третя… Йьой, леле! В шаленстві екстазу та погань поспіхом вискубує добрий жмут тої щетини. Та ще з такого місця! І, топчучи, перескакуючи одне одного, женеться до тебе, щоб приліпити тую щетину першую на… на лобі. Тим завоює право першого поцілунку, ті, решта, ліплять - хто де попаде. Ставлять тебе мохнатого, дідько його знає на що. Те юрмовище стоїть, витріщивши більма, хіхікає плеще в долоні, повискує, тупотить лапищами, вигукує різні поради! Верещить: «Віват! Віват! Нєх жиє польська разєцька музика!» Ріже туш. А та мармиза волоче свої лапища, наче лебідка пливе. Осьо-сьо. Ще крок, ще! Йьой! Дивись, дивись: оно но пізнаєш тих, оно із-за спини магери той, що присвічував, сучить комусь дулю! Ти там його бачила? Віронька, подруженька твоя вірная, як балерина тягне Голощапова в те па-де-де. А він напхав, куди тільки міг, тих самоцвітів і як конина норовиста - ні з місця!

- Ні-ні-ні! Не там в Коломиї, ми як приїхали нам цілий тиждень читали лекції-інструкції. Якось з кабінету навпроти вийшло їх трійко поспіхом. Той так дивився, так дивився, наче… А губи! А губи, йьой, а губи як печериці: ледь-ледь відтулені,

97

шкіряться двома надщербленими іклами. Слідом дві мамони несуть, наче мерця на марах, два желізні, шпичасті обручі, ковані циганами - золоті вінці-корони щирого золота, ціховані рубінами. Фанфари - чом не луснуть? Юрмовище скаженіє, реве аж стогне: «Віват, віват! Ніх жиєм, млоде панство… лята лята , віват-кухвалу воєчизні!» Слизькі, заслинені, порепані губища вже біля твоїх. Ще міліметр. Ти хочеш сціпити вуста, заплющити очі, відхилитися в сторону – а, дзуськи! Знов перед очима зависає маленьке скельце того дзеркала і перед тобою краса всього світу - лебідь-царівна. Чи файнезний, стрункий як смерічка, тугий як тис-дерево, леґінь з полонини. І ти з такою жагою, наче спраглий в пустині, припадаєш до джерельця вуст: п’єш, п’єш, п’єш той трунок… і на – бабах! Велика капля вранішньої роси з листка груші падає на твої пересохлі вуста. А Бровко, що дрімав поклавши свої лапи на твої босі ноги, підморгує одним оком: «Вставай, досить тобі дригати ногами, не дав на досвітку подрімати. Ех, піду під повітку.» Чого смієшся? Смішно?

- А хіба – ні? Вигадуєш таке! Сама Віруньку тільки що бачила. Не віриш сама собі.

- Ти що, серйозно віриш і розказуєш ніби там був? - А то – ні. Був - не був, але… - Ой, ви тут усі якісь забобонні! - Не віриш у забобони? Ану, лиш саме зараз настає слушна пора покликати

того… Ми вже в Мальованці, стаємо спинами до хреста, але перше треба зняти

натільні хрестики і викинути геть із знаними словами-заклинанням. - В тебе є натільний хрестик? Ах, немає! Тобі - легше. Стаєм, беремось за руки. З лівої два пальці кладемо на серце. Свиснем, вівкнем

слова-просьбу і - вже штири коні цугом в фаетоні: «Прошу пані, пожалуйте, Ваші благородія, на бал».

Стаєм. -Ні-ні, я не хочу! Я боюсь, боюсь! Ставай сам. -Е, ні! На такий бал тільки в парі! Що, страшно? Але цікаво: музика, вина,

публіка екстра, шовки, кармазини, золото, самоцвіти! Нумо, бо ось-ось збіжать ті секунди.

-Ні-ні! Чого ми тут тупцюємо? -Та, ось, хрестик знімаю. -Не хочу! Не піду! -Ах, тобі страшно? А їхати сюда? Тут же бандерівська банда: шнурок, сокира, а

то ще ножовкою поґвалтовану розпиляють або живцем в гноївку закопають! Хіба не так говорено вам на тих лекціях-інструкціях? Нема чого боятися, ми можемо замовити все, що захочемо. Бенкет-бал з панськими витребеньками чи тихий літній місячно-зоряний вечір. Килим-левада, гребля, ставок, берізки, верби, липи в цвіту. На греблі під липами обізвалась скрипка, бренькнули цимбали, зітхнула гармонь. Парами-стайками пливуть, сходяться, розходяться хлопці, дівчата: “гусоньки настав”…” межи тими гороньками”… “ хоч на хвилиноньку”… “ на коня рученьку”. І ти випливаєш на свої перші гулі. Зараз якийсь бешкетник: «Ану, тихо там! Музики, вальс! Танцює тільки молода. Право запрошення вибору за нею.» Дівчата навмисне заступають хлопців, виставляють наперед твою затаяну мрію. Йдеш ні жива ні мертва. Падаєш жаринкою в холодну ополонку і випливаєш на хвилях Дунай-ріки. Танцюють всі… всі-всі, дівчата запрошують хлопців. А ви - “Човник хитається серед води. Місяць високо-високо, ставок живе, розплавлене срібло і човник. Зорі падають, падають падають , одна єдина прямо на човник. Затаяна мрія мах рукою… “ цілуй… цілуй… знов… не буде.” Агов, там на човні! Ще перекинетесь… човен, кажу ,прив’яжеш.

- А ми? Ми вернемось? - Певно, якщо не нахапаємо золота. То ще півлиха. Треба дати вітрові на

могорич, бо ті можуть манюсіньку пелюсточку або камінець як макова зернина десь

98

навмисно приліпити. Добре, як губатий, хоч ще на півмізинця тверезий, а то видує, не те, що порошину, а й живу душу через п’ятки.

-Ой, вигадуєш! Вигадуєш і бре… всякі небилиці! -Чому небилиці? Не віриш, як хочеш. Але: май на увазі - світ живе не тільки на

Марксових приписах. Під ґуґнявіння тої бородатої діалектики: жити - що на боронах танцювати. А ті, калічно скрегочучи по камінняччу, рачкують у світле майбутнє.

-Ой, глянь, глянь! Він ще і Маркса сюди тулить! -А що? Він там у них старший при котлі. Бахне тобі в сито черпачище тої

юшечки світлої! Не віриш? Ну то йдем, гайда. Е, шкода: вже не вспієм. Цієї осені померла баба Перцюжиха, але десь ще нидіє Задрабиниха. Цієї Задрабинихи дід чи прадід бігали туди з Перцюжихою. Зібрались на посиденьки, а ніч видалась горобина. Скучно, ото хтось і бовкнув: «В таку ніченьку на золотому токовищі сама сметанка родовита мазурку вимазурює під жидівську музику. Гайда, біжім! Як поталанить, то й золотих дукатів прихопимо.» Тая публіка - дуже гонорово ідейна, високо маєстатична, заслужена. Челядь з обслуги теж вищої категорії, бо хіба та буденна зачучеревіла форнальська ниць, п’яти репані, потрафить догодити таким знаменитим фуріям? І рада такій оказії: смоктатиме поза кущами царську мальвазію, крадену з панських припасів, привезену з усіх куточків світу на те гульбище, та й не буде так ретельно винюхувати, обшукувати. Вьйо! Жеребкуєм! На кого впаде - той і нестиме півня до заказної межі. Випало якраз на жаднючого, скупого парубка, прадіда баби Задрабинихи. Того куготоношу парубки в сінях скоренько роздягали, обмазували лепким варом, обліпляли геть чисто всього пір’ям-пухом з дикої літаючої і плаваючої птиці, підошви ніг натирали смердючим мастилом. В тої Лекери-Христі-Марії було…

-Оце файний, осе чемний, турок необтесаний! - Се ненька с сінешних дверей,

рятівниця моя вічна. - Ніченька така темна, сира, холодна. І не стидно тобі, такий гречний як пес на соломі? Привів дівчину і стовбичить цілу вічність перед вікнами! Ідіть, діти, до хати! Прошу - вибачте, панночко, видите який «туман»? Імені вашого ні разу за розмовами не згадав.

-Будь ласка – Ярослава. -Дякую, дякую красно! Заходіть, заходіть, прошу! Таке файне, таке славне ім’я! А тут татуньо: -О, які гості! Які гості маємо: хоч припізнілі, але бажані, дорогі, золоті! Та

тягніть вже свою агітаторку до щезника, ваші церемонії цирли-мирли, німо благаю. Чорна примара смерті замахнулась косою над вашою золотою дорогою. А вони розвели цирли-мирли, чи не велике цабе приїхало в кошику на босу ногу!

Вже в Мальованці пересвідчився, що двері зачинені і верзу всякі нісенітниці, ніби я вмів щось мудре говорити з дівчатами та ще з “пані професоркою”. Бам-бам-бам! На ґвалт, на ґвалт! Тривога, тривога! «Вгамуйся, замовкни! І так сушу голову, дурію: що придумати, як непомітно спектися такого свідка і шаснути в те підземелля хоч на мить».

- Спасибі, спасибі дуже приємно, вибачте я в гості… Ми… ми так ішли. - Йьой, ще й вона тут норовиться, бий тебе у-у-у крученим грабом! - Беру за

руку і без церемонії веду в кімнату. Махом скидаю шапку і кожушину і до дверей. Татуньо як чемний кавалер помагає роздягатись. Ненька: - Куди ти вже? - Та ось, Бровкові кусок хліба… А той, лукавий, лежить в кутку під лавою і зирить на Ярославу, а вона на

нього. - Я зараз. Чого ви? І знаним тільки нам з ненькою мізинцем лівої руки даю сигнал тривоги і

негайної потреби щезнути в підземеллі. Стукаю своїм кодом об ляду і мішком бараболі гупаюсь об підлогу.

99

- За тобою що, татарва женеться? - Се Калина (Наливайко). Поруч за столом Пилип і ще досить моложавий, але вже інієм посрібленою головою в досі небаченій від голови до ніг шкіряній одежі військового крою. Статура - як окоренок бука, обличчя мужнє, сурове, чисті горіхові очі притягають магнітом, наскрізь просвічують все-все, наче якась сила невидима струменіє й наказує: «Встань, збери всю силу духа і тіла в незбориму крицю, будь мудрим, слухай і виконуй наказ!» О, се якась груба риба! І добре знана Калині і Пилипові.

- Добрий вечір! Та ні, але я… - Говори, тут тайни кам’яніють. Перескакуючи з одного на друге, поспішаю. - Чекай-чекай. Ти можеш спокійно двома-трьома словами? - Не натягуй віжки, Андрію, бо забуде Малий куди біжить. - Се той чужий. І

така щирість в його голосі і усмішка геть гасять вогонь тривоги. - Сідай, прошу і біжи - ми слухаєм уважно… О, чуєте? Маєм ще оден факт. -

Се після слів “так дивився, так дивився, прискіпливо присвічував.” – Добре. Дякую чемній дитині.

- Вуйку Андрію, а вона? - Біжи, біжи, веди її спокійно на кватиру. Будь спокійний - той пташок під

пильним оком. - Не зашкодить, як хтось назирці почалапає і полічить зорі пару годин. - В таку темінь – зорі? - Тим більше, тим більше… життя молоде… безцінний скарб. Нащо мало б? -

Се знов той незнаний. - Добре, твоя пукалка при тобі, Малий? Пилипцю, шепни там котромусь що

треба і - махом назад! «Еге, - думаю, - тут повно варти на сторожі.» Пилип, не надіваючи шапки як кіт, безшумно зник. - Ти, Малий, слухай уважно: від сьогодні тебе нема, забудь своє теперішнє

псевдо. Ти за негідну поведінку покараний тяжко, вигнаний як шкідливий котище з місцевої сітки. І не смій ні з ким із свого звена зустрічатися і вони тебе будуть обминати десятою дорогою.

- Йьой, вуйку Андрію! За… - Встань, кому сказано! Слухати уважно. Віднині ти -“Вітер”. Переходиш під

опіку “Боєслава”, подальші інструкції одержиш від його парафіян. Ти й так увесь час прислужував при їхніх відправах. Вони тебе самі знайдуть. Тая дівчина нічого не запідозрила за тобою? Від завтра хай старий сам водить.

-Ні, Андрію, се буде перший поштовх до підозри. Думається: твій Малий дасть собі раду. Все. Біжи!

- Дякую, добраніч. - Малий. Головою стелю підпирає. І пам’ятай: не смій ні з ким ніяких живих

контактів. Новий код зв’язку і паролі знайдеш у нашій захоронці і тільки. Щезай. Шануйся там.

Ая, пошануєшся тут! Прибитий, знівечений, розгублений, в голові жорна

кременевий шутер перемелюють - ох і смачні будть коржі! «Се що тепер - чужий прокажений, запроданець?..» Шу-шу-шу, шила у мішку… На вечорницях букою сидіти. Ніхто не всміхнеться, не привітає жартом, піснею

“Ой, іде, іде, Аж земля гуде…” Та й чи потрапиш на ті вечорниці? Не ходити ж від хати до хати і заглядати в вікна! Бо в кого не спитаєш: «Та я ще… Та той.. Та того треба спитати… Або я знаю?»

Головою об стіну! З моста в воду! «Запроданець, чужий! Ха ха ха! Так йому і треба - прилип до тої агітаторки.

Ая-ая-ая! То така, така!..»

100

Цитьте, навіжені! Серце стогне, млинове жорно з найбільшого двірського млина печатає уста.

Се й Василько не буде тепер підгійкувати, підсмійкувати. Нишком піде поратись. Вибіжу слідом: «Ще рано, Васильку! Ет, треба тобі сеї роботи?» «Сиди вже тихо. Ідем, пораємось як мокре горить.» «Васильку, Васильку! І ти?» «Помовчи! Не маєш більше гризоти?» І вхопить в обійми, гепне на січку, притисне ногою, палець на дровітню, два під сокиру! «А то ходиш як мокрий тхір» і піде, витираючи запорошені очі. Се Василько - братуньо мій рідний. «У-у-у, потайний, запродався, ая-ая… най молить… Бога… що живий. Гриба кидають у борщ або смажать на пательні. То пощо родився грибом?» І лусне шевським молотком по верстаку з пересердя, аж Лялиха йойкне: «Будь мудрим, слухай і виконуй наказ, наказ, наказ!»

Йьой: дівчата, хлопці, вечорниці! Тільки там на тих обкрадених забавах (бо хто тепер ходить у клуб?) не дідом

старим, не каменем, не пеньком - живим манюсіньким паростком зела так завчасно витнувся до сонця. Старших викосили ж бо.

Ой, леле! Запроданець, чужий! У-у-у-ууу! Бам-бам, наказ-наказ. Заходжу в кімнату. Цирли-мирли, карли-марли і кінський

ярмарок: штири дні на тиждень приймають королеву. Королева на чільному місці за столом, поруч ненька і обоє цвітуть, цвітуть.

Королева шляхетно, з невловимою скромністю, притаманній королівському маєстату, яріє барвами жагучо-золотистої осені. Очі-зірниці зоріють з глубин моря. І де воно скочило на “мій бідне голова, на… Що я вам скажу: то таке, то таке файне, аж ваймір! Йьой-йой-йьой, Йойселе, ти видів? Ну, я вас скажу! Ну, що він видів за свій дурний талмуд?”

Ненька. О, незбагненні материнські думи-вишиванки! П’ять синів виплекала, аж оце вперше сидить за столом така чиста-чиста як джерельна вода, щира-щира як святий хліб на столі дівчина. Татуньо човником і те піднесе, і те подасть, і до того припросить, і того накапає в наперсток! І все з приповідками, з жартами! І не вдерже королева етикету. Старезні верби з липами та й вся Мальованка з своїми тайнами, вперше після Мелашки захмеліє, випивши чашу життєдайного дівочого сміху.

Мовчки хапаю кожушину, шапкою показую Бровкові на двері, зірниці метнулись лезами: «Що? Так погано, так недобре, аж так болить?» Ненька… Ненька, нічого не знає, не відає і припустити не може, се в її голові невмістиме. Я і ненька і між нами - тайна.

Татуньо за спиною стискає кулачища, присідаю. Радий передишці, наливає міцної (бо ті, прихилившись одна до однієї, притишенно гомонять) та й глипає на мене, наче розмірковує: налити чи – ні? Вже було нахилив і голівку пляшки до наперстка. «Та наливайте вже!» - німо благаю. Е, ні! Пляшка на місці, келишок відсунутий в сторону. (Пив перший раз тоді на печі при батькові і неньці.) «Оце випив і закусив! Та сидіть Ви, собі, хоч до ранку. Самі поведете тую агітаторку, коли такі мудрі, татуньо! Шкода вам було того наперстка?» Встаю надіваю шапку, а тут Василько на порозі, бабах:

- Там в Шуляків поза шопою повно москалів. І за Семенюковими вербами, і в нас за стодолою. Під Худюком стрілянина страшенна, а ви тут на все село розсвітилися вікнами! - поклавши око на стіл, на королеву, замовк, мать, гепнула думка: «Диви які рідні та близькі! У, мальовало невмиване – привів!»

Всі затихають. Мовчки збираємось. Бровко падає на поріг. «Треба йти, Бровку! Ти як хочеш, а я мушу».

Поки там у хаті ще ті цирли-мирли, ми з Васильком на ґанку: - Там хтось є? - Ага, повно. - Невже вислідили? - Або я знаю?

101

- Рух нині в селі: з вечора ще два стутобеки привезли тих. Там де дідько добраніч не каже було тихо. Вже, як ішли додому, здибались з “Десьтутбув”. Спецбоївка. Груба риба певне заплила в наші Потоки.

- Одна плаває у Мальованці. - Та де? - Ну, ходив по воду бачив. - То все – байка, палець на дровітню – два під сокирою. - Добре. Іду в стебло, а ти там якось зачекай до ранку. - Де, в хаті у них? - Де хочеш, зарийся десь. Іди вже! - Бровка не випускай з хати. - Ага. Насилу надобранічкалися. Чалапаєм мовчки. - Ти чому Бровка не взяв? - Нащо? тут недалеко та й ти зі мною. - А вертатимеш один? - Скільки там вже тої ночі. Ще пару раз пройдемось сюди-туди, когут запіє, дух

чорний щезне, не знаєш? - Мені ж до уроків готуватись. - Даш мені якусь книжку і - готуйся собі. - А ти не?... - Що «не»? - Ну, не з тих? Не бандеровець? О, відкрила Америку! Але, дух чорний - чорний дух, не знаєш? Йому все одно

хто ти: ленінець, сталінець, петлюровець, троцькіст, бухарінець уклоніст нещасний. Всіх до одної ями! Як там у Тичини?

Чого обминув бандерівців? Для них там місця нема. Чому така привілегія? Бо вони – вільні. Над ними дух чорний немає влади.

- А ти, я думаю… - Що ти там думаєш? Думай, собі, про що хочеш. Ось, проведу ще тебе через

бічну вуличку-тунель. - Підем через Гостинець. Я не хочу, я боюся: така гущавина того гілля над

головою скрипить, мяукає. - Совами регочеться, дитинчам плаче! Глянь-глянь! Не туди, оно: бачила, який

чорний котище шаснув, мабуть, від якоїсь чужої білої котихи? - Я, я не піду дальше! Вернімось до вас! - Хто поруч мене: та, що не вірить в забобони? - Веди куди хочеш! - бабах кулачком мене в груди, - Злий, поганий: водиш,

водиш! -Підожди битись. Куди тепер іти: до вас, до нас? Тая вулочка мала б бути по

лівій стороні, як іти з Мальованки, а її тут близько нема. Бачиш, якась галявина, якісь кущі. Казав, заведе в блуд, а ти сміялася, не вірила. Може, то тільки мене? Ану, приглянься краще, може побачиш якусь стежку?

-Ти, ти де виріс? Ти ходив до школи? – і хап з мене шапку. І по голові, по обличчю!

-Йьой! Ходив до штуби. -На! На тобі! Що це ще за штуба? -Ну, до першої кляси. Тут виріс. Чого ти б’єшся? -Куди ти мене завів? Якась дика місцина. На тобі! Ось! Ось! Перехопив те рученя.

-Ой, матінко моя! Коли ця ніч кінчиться безкінечна і зникне ций привид в кожусі?

102

- Ну й оставайся, зникаю! Вхопила за кожушину. - І я благаю: до поки ця тьма египетська первопристольна буде? - Хто ти, скільки тобі років? - Ні, ні се якась облуда, не вірю: була наче в рідної матінки, а ти.. ти не їхній

син! Скажи, чому з відразою в голосі вимовляєш такі слова “москалі з роскосимі узкімі глазамі, чингізове місиво, жидівські попихачі”?

- Защо мав би їх шкодувати? За те, що винищили вдвоє більше як нас сущих нині є?

- Чого замовк? - Слухаю, цього хіба не досить Голощапі? Чуєш, треті півні піють? Один,

другий, третій. - Ні, перестань дурити, годі!!! - О, се вже справді на тебе блуд напав. Глянь - се кінець подвір’я Маєвської, он

і хата. - Як? Ми і до Гостинця ще не дійшли. - Дався тобі той Гостинець - так далеко обходити! Звернув на стежку, непомітно через Гандрабатого город, він межує з подвір’ям.

І вже ось, під Ходюком зататакали автомати, темінь ночі проорали ракети. - Біжім до хати? - Стій! Он в стороні гарнізону ракети: одна, друга. Ого, вже й стрільба. Біжи! - А ти? - Тобі ж уроки готувати. - Довбешка! Біжімо! Тільки на ганку не дуже гупай. Заходимо, з великої кімнати, не прикриваючи дверей, спішить господиня: - Щось сталося? Чого так пізно? - Ні, вуйно все добре, вечеряли в нас. - О, діти, діти! А я вже думала: нема й нема… - Мамо, хто там прийшов? - Ярослава наша і Малий з Мальованки - Малий з Мальованки? Йьой, мамко, проси, проси їх сюди до нас! - Се той найменший шибеник читальняний? - Кажу Малий! Хто б ще? - Довго ви там? - се вже виходить молодша. - Прошу, прошу до вітальні! Ідем: Ярослава, я трошки збоку, стара (ніби за плугом) підганяє, куди дінешся?

Легше десять раз під Грабівці збігати. Куди дівати руки-лопати? Мабуть і чуприна червона, аж шкварчить.

Се ж бо були неземні істоти, феї недосяжні. Ні-ні, що – я? Малий обстрижений,

штаненята на одній шлейці через плече, ноги немиті. Вони бігали по воду. Завжди, як не зникну за вербами, обдарують гостинцями: «Чому ховаєшся за вербами від нас? Такий файний хлопчик, парубок наш, і встидається?» Сміються, хлюпнуть, оббризкають водою. Стою, держу той гостинець як жаринку в руці і дивлюсь на свої немиті ноги. Підуть - беру каменюку, тру, тру ті ноги, а вони все одно не такі чисті, як у них. Ая! Будуть чисті, як узуєш якісь капці, ненька босого не пускають до церкви. А сусідська дітлашня навколишня: «Йьо, йьо, йьой! Наші пані взула капці з-під бабці і дибає з козами на танці!» Кидаюсь з кулаками, всі врозтіч, за ними - ген, аж на толоку за Потоки. Там уже друга ватага веде змаг на перегони через голову в заклад на ножик, на свищик фабричний, ще на якісь цінності. Де та церква, де ті капці? Лиш батьків пояс завжди на місці.

Вони ще вчились в нашій школі, як я, малий, ходив до штуби перший рік…

Сиджу в Мальованці, очі вже не печуть, але ще довго будуть зав’язані. Якось почув: «Піду вже. Маю ще гасити вапно. Як тобі, Митре, треба, то пришли котрогось з

103

відром» - се Ясь Гандрабатий. «Як то - «гасити»? Воно що, горить? - думаю собі, - треба побігти, подивитися». Побіг, обшарив все подвір’я: ніде ніщо не горить. Аж тут - бочка біля причілку стайні труситься, погойдується, щось там булькає. Шась туди, покришку у сторону. Воно й булькнуло! Лікар казав: «Нема нічого страшного, - легенька ріденька піна скоренько й привезли, а там зразу обмили молоком. - Я вам припишу все, що треба. У селі в вас є стара акушерка, можете довіритися їй як мені. Через день сам буду навідуватися».

Ненька плачуть, татуньо гніваються, в хаті один плач, плач - не з’ їсть чоловік і барабулину спокійно.

-Може осліпнути дитина! Як буде жити? -Доста того! Світ широкий, куплю ліру і хай крутить, як таке дурне росте!

Добрі люди прогодують. -Йьой! Іроде, кальвіне! Що говориш! Тікаю геть з хати. Чую: ідуть вже, на слух пізнаю. Се Маєвські прощатися

біжать. Їдуть до свого Львова: -Не сумуй, не плач, Малий, бо і нам там буде погано. Ми тобі зимою привеземо

всього-всього! Була кушарка, казала нашій мамці: «Нічого, най потерпить. Буде видіти.» Ая, а до школи вже цієї осені, мабуть, не підеш. Всміхайся: ти ж великий, ти ж наш парубок!

Обцілували, побігли. До першого ‟сонця” втішався тою ласкою. При німцях пару разів зустрічались. То вже були не дівчата Маєвські – воїни України.

- Орисю, глянь, глянь яка гарна пара, бодайся когут знудив! Ото розцвіте

Мальованка! «Х-м! І сі вже мене женять, пропади воно все пропадом!» Цілуються з Ярославою, підводять, садовлять за стіл. - Малий, ти чого чипиш біля порога? Що, й досі боїшся глянути на дівчину?

Мать і цілуватися не навчився? - Зараз… Я, я перша! - Ні, я перша! Земле рятуй! Тріскайся під ногами! - Йьой, Малий, який ти великий! - обоє враз обнімають ,цілують. – Ану, на

віват на руки під стелю! Ярославо, помагай! - Підхопили втрьох. - Ой, мамцю, мамцю, яка я щаслива! - Бояри ідуть, молодого ведуть! - Малий! Ти, що зброю носиш?–і геп у крісло. Ох, ніченька щедрівочка-петрівочка: з вогню та в полум’я! - Ярославо! Твій Малий вміє говорити, чи й язичок вапном обпекло? Два автомати, чотири гранати, два кожушки поруч на канапі. Самі в елегантних

стрілецьких одностроях, старшинські відзнаки, кабури відстебнуті при боці. Що тепер варилося в голові моєї агітаторки? Орися гомонить з Ярославою,

розпитує як їй тут ведеться, де вчилася, про школу. А та, видно, залюблена в свою педагогіку, ожила, щебече, всміхається. Як дві подруги зійшлись нерозлучні

Сиджу, слухаю. Зінька майнула на кухню, через мить почне катувати. Явились, ставлять тарілочки. Зінька наливає в манесенькі чарочки на високих

ніжках якогось червоного трунку. Йьой, нап’єшся з тої мізерії! Тут би добрий гранчачок з два рази перегнаної буряківки!

Що то старші люди – золоті! Вуйна Маєвська з-під фартушини легенько ставить делікатну чарку (гей, як та карафка з червоним) і подає Зінці пляшчину.

- Малий, по вінця наливаю. Долі такої, щастя такого, щоб щедро вихлюпувалась аж через край і ощасливлювала, хоч трошки, обділених.!!!

Зінько-Зінько! Не катуй, благаю! Малий - немиті ноги. Недосяжні феї, величінь духу, перші голоси в хорі, кращі аматори на сцені, таємний ореол Львівських студентів, змагуни-марафонці і, мабуть, вже тоді - роковані Україною!

104

Перший раз Орися виводить на сцену. Читальня повна аж тріщить. Цілує,

шепче : «Не бійся, Малий. Дивись які в людей добрі очі. Читай “Гамалію”. Вуйко Орест із суфлерської будки не дасть пропасти, порятує серед моря. Нужбо!»

Вперше співаю в хорі, перші незграбні кроки в танці. «Нужбо, !алий, нужбо - рости, виростай скорше!» Опікуни. Крила лебедині. І ось такі по-земному щирі, близькі і знов недосяжні, повиті тайною життя і смерті, безстрашні! О, Боже! Вільні, бо смертники!

Зінька налила й матері на денце. Встали Орися з Ярославою. Мене підкинуло

мало не до стелі. Щасливе, щедре літо колосилось за столом. Мати, мабуть, на колінах аж перед самим Богом молиться, дякує за ласку, за милосердя. Ярославо, де ти дівчино? Перед Голощаповим? Ми троє - на грані двох світів.

- Малому ще не годилось би наливати, Орисю! - Хай вже. Подивимось: козак наш Малий, чи турок голомозий, бо ж чи

прийдеться… Крок. Притулюю устами уста: - Пані Орисю! Не треба таких слів. Ви ж не… Зінька кулачком у спину: - Як? Як ти сказав? Ану, повтори! Гречно перепрошую Орисю, крило лебедине. - Осе, Малий, козак щирий. А то – «пані, пані» тут мені. - Мамо, кажіть... - Діти! Будьте з Богом і Бог буде з вами! І будете щасливі. Випили, сіли. Орися посадила біля себе. - О, вже відбила від мене Малого. Мамо, насваріться! Я б такий, щоб повторити. Тоді хай говорять, що хочуть і про що хочуть. Зінька катує: - Ти ходиш до школи? При німцях ти, здається, не ходив. Ярославо! На ваших

уроках чемно поводиться, не пустує? Ах, ви не хочете при нас Малого заганяти на слизьке?

-Ні-ні! Але він не відвідує! Не ходить взагалі до школи. - О, то ти – поганий? Ще гірше як з немитими ногами! Ну, то сиди біля Орисі.

Нащо мені таке ледащо? -Ні! Він знає майже всю програму за десятирічку, а то й більше. -О, чуєш? Падай тепер на коліна і то - не віддам, не проси! -Малюєш, пишеш? Не признаєшся? Бачили пару твоїх карикатур. Кажу Орисі:

«Придивись - се рука нашого Малого. Обіцяв колись і нас зарисувати і, мабуть, полінився».

-Та ні… -А де, де вони? Так хотілось би побачити! -Попалив. Все попалив. Писане, рисоване. І на що там дивитися? Самому

гидко. Я вже й забув як олівець у руках держати. Дивлюсь, а Ярослава як мисливець у засідці: ось-ось вискочить заєць. -А співаєш чи й пісню покинув, зрадив як дівчину? Йьой, Малий-Малий! Звівся

ти на ніщо! Ось і пукалку тарабаниш при собі. Ну все, попався заєць! -Відчепись від Малого! Він - мій. Ярослава, ось, засумувала. Підіть, принесіть

патефон, платівку якусь гарну підберіть! Треба йти в атаку, їм же не зручно проганяти нас. Забігли до матері на

хвилинку за стільки літ. Та й: чи будуть ще ті хвилини? -Орисю, Зінько, ви як хочете: ріжте собі печінки, крійте собі серце, як мовить

наш татуньо…

105

- Йьой! Куди ви? Посидьте! Нам так добре, як вас нема! - бурчить Антошкова Гафія.

- А що мудрішого вам сказати? Обнімаю ще раз тебе, Орисю і Зінько, і йду в стебло. Ярославі теж до уроків готуватися.

- Ото так і підеш? - Зінонько, Орисенько, ех! Ну, на одну русалоньку, як колись у Мальованці.

Нужбо, Малий просить! Обнімаємось міцно-міцно, аж кості тріщать. А та добиває: -Малий -, шепоче, - то таки твоєї руки робота. - Ет! Що я? « На грані двох світів…» і решта, край.,не знаєш, крокодиле єден? - О, ми це знали давно, що ти не на обочині! - Ой дівки, кості поломите, ребра потовчете! Беріть собі Ярославу. Мені доста,

лишіть хоч трохи живого! Охоплюєм Ярославу в середину, притоптуєм в такт коломийки. -Ой, а ми ще не співали. Орисю, Малий, тихенько-тихенько:

“Як я вів коника, як я вів коника, Коня вороного, Вона виходила, вона виносила Вина червоного.”

“Падали зорі ракетами, Кров запеклась на траві, Любов обнялася з гранатами, А вони молоді-молоді. Заростуть повстанські стежки, Зацвітуть квіти, в когось родяться діти. Будуть сплітати вінки, А з ними, а з ними - і ми.”

- Зінько, - шепчу, - нащо було? Ми б собі тихо. - Мовчи! Знаю. Ми живі, не залізо ржаве. Кожної хвилини цілувати останній

раз тую гранату. - Але ж я не сам.

- Знаю, ми говорили межи собою: два місяці ходиш з нею, мав доста часу капнути капельку роси на прив’ялий корінець хохлушки. Вона - мудра дівчина. Як тільки ледь-ледь зазеленіє той корінець Українки… А втім, маєш якусь забавку. А ні - то подарую гранату.

Зінько-Зінько! Оце парубочка, бодайся когут знудив! - Рости, Малий! -Живи, Зінько!!! Пішла. В притемненій кухні: - Рости, Малий! -Живи, Орисю!!! Кулаком у плечі, пішла. Агітаторка стоїть, держить мою шапку. Мовчки

протягую руку - не відпускає. Хапаю кожушину і, тримаючись за шапку, заходимо в її кімнату. Ніченько петрівочко–щедрівочко, яка ти довга, яка ти довга! Дівчино-чернігівко, непрошено-негадано з’явилась на моїй стежині, на белебені, над урвищем в горобину ніч! Слово, крок: хоч туди, хоч сюди, а все в пропасть. Ая, ая! Так йому!

У-у-у , пес паршивий, гнида! Чи жива хоч одна малесенька клітиночка того корінчика під віковим накипом юдорозтлінного дикого русизму? Крешуть громи, клекотить горобина ніч, шаленіє. Ось-ось трісне як мильна бульбашка, благенька оболонка уродженої шляхетності. Взяла один зошит, другий, гнівно відсунула на край стола. Луснула по них книжкою.

- Пані професорка сердяться? Дітей покалічите! Самі казали: в них живі дитячі душі. Прошу, віддайте шапку. Піду, бо вже на світ береться.

106

- Ні-ні підожди! Сідай, чого стоїш? - Ярославо, слухай, чуєш? «Ади, ади пішов, приспала.» «О, в тої м’яка постіль, не те, що житній околіт.»

«Нехристі! Ці вже навчать в тій школі.» «Ая-ая, хі-хі, ха-ха-ха.» «А що ти хочеш? Поки навчить такого.» «Йьой, така ніч ,така ніч… аж до досвітку.»

- Ти цього хочеш? Тобі ще цього бракує? - Ні- ні. - І я сто раз не хочу слухати! Ні! Ні, не те! Мені байдуже про що та як

плескатимуть твої бандерівки. Не розумію! Се якесь бузувірство! Як можна? Весь народ, вся країна піднялась на ту фашистську чуму: задушили, стерли з лиця землі, визволили!

- Нащо було віддавати? - Сліпці! Фашистське охвістя! Недобитки гестапівські, підлі лакеї, куркульня

скажена, гниль буржуазно- націоналістична! Дітей, жінок, невинних радянський людей! Кров невинна на руках!

- На чиїх? - І ти ще стоїш, не провалюєшся крізь землю?! - Стою, слухаю. Не йти без шапки добивати невинних дітей! Скажеш: «Гля

який жалісливий єзуїт-зарізяка: і шапку знімає.» Чого б’єшся такими словами: «невинна кров»? Не відмивається. Вона за сто миль пахне! Навіть ті лахматі злидні, хоч ти сто раз продай душу, не відмиють! І запах через сто років не розвіють! Ану, вщипни себе, візьми голку, вколись під ніготь: ти чи не ти, жива чи не жива? Тільки-що цілувалась з тією гниллю націоналістично-буржуазною! Чом не пошаткувала на капусту? Не повідрубувала ті руки? Страшно? Побоялася? Зрештою, могла чемно відмовитись - не тягли тебе на шнурку. Встань! Чого присіла?

- Не знаю! Нічого не знаю! - Біжи! - Куди? Вони ще тут? - Як то- «куди»? На амбразуру, на подвиг разом з павликами! Що один

сотворив подвиг: збезчестив святе тісто на святий хліб махоркою, що - другий. А житечко – зелене-зелене, а батькові кості трісь-трісь! Дай спокій дримбі, на кожушину не тремти. Лиш три кроки, вони шастають по Гостинці і одне слово – «розіпни!» Ох, ніченько щедрівочко- петрівочко, ох, дівчино- чернігівко і все - решта, фертик шлюс аус, край!

- Що ще за «край фертик шлюз»? - Ну край! Звичайнісінький кінець. Буде трохи стрілянини, зірветься три

гранати, хтось поїде в далекі краї на курорт, хтось обробить два городи - вродиться одна диня. Господиня ще бляшку якусь біля комсомольського лисого ідола, щоб сиротою не скиглів, пришпилить.

- Ой, перестань зараз! Замовкни. Хто ти? Мамочко рідна! О Боже, який ти страшний!

- Не призивай всує імені Господа! Титлом нечистого мічена єси дщерь гієни огненної. Доста! Віддай шапку і кожушину. Носив пшоно і солонину, носив масло, носив мед, носив гречку, носив мак. Водив жида, козу ще й Маланку. Най тепер татуньо поводять, як такі мудрі! Гепнули мені впоперек стежки таке диво - не обійти, не об’ їхати ні на колесі, ні на мітлі! Послухали такого мудрого, я і самі Данила. «Щьо, Митре? Ти що - вжьє слабуєш на голову? Маєш повну хату бахурів.» «Ну, то що ти радиш?» «Зараз, най кропну, бодай би вона згоріла така добра! Щьо кажу: най водит котрийсь Малий.» «Йьо, куме, мудрий ти хлоп. Як би я жив без твоїх порад?» «Як хочеш, як хочеш. Мені – що?» «Малий – кажеш? Золоті слова!» Тепер хай водять ті золоті, хоч оба разом, хоч по одному, по черзі!

- На! На бери свій кожух!.. Ой! Мені одній лячно, боюсь! Присядь на хвилинку, будь ласка, прошу! Чи ті ще тут?

- Ая! Сідати за столом, - мало не плакав, - пече, болить!

107

- Коли ти правду мовиш? - Завжди. Правду і тільки правду! Як не забуду в сінях. - Ой! Він знов нестерпний, лукавий! Сідай, будь ласка, ось м’яке крісло-

гойдалка. На й кожуха. - Грійся вже! А то дримбаєш - як на морозі боса. - То – ось, подушечка. - Не треба. М’яко стелиш. - Чому три гранати? Хто вони тобі? - Хто? Гранати? - Нестерпний! Ті - там. - «Ті – там» - сестри мої ріднесенькі. - Так-такі рідні? І мати у вас одна? - Одна єдина. І ти, і твоя ненька. - Будь ласка, не треба, прошу: перестань дурити! - Ні! Правда, тут. Виглянь у сіни: там пусто. А в сінях загупали чоботиська, зарипали двері, на кухні бренькнуло відро: - На чердак, на чердак! Побістрей, шевелитєсь! Кто в доме? Кто ночью

приходил? - Ярослава, вчителька. Припізнилась… - Кто єщо с нєй? - Чого ви кричете? Він ще там: ідіть - дивіться. Гуп-гуп через більшу вітальню до наших дверей. Тут, у затишній гарно

умебльованій кімнаті, сестри росли, виростали. - Виході, бандіт! І не вздумай стрєлять: дом окружон!!! - Двері не замкнені, заходьте, будь ласка. І не кричіть так голосно. Уривається троє гарнізонників. - Документи! Побистрєй! Ярослава відчиняє шухляду в столі і подає сержантові пашпорт. Ті двоє – один

заглядає під ліжка, другий, відчинивши дверцята модерного гардеробу, любується багатим дівочим узороччям.

- Рукі! Рукі на стол! – Сержант, вичитуючи пашпорт, кричить. – Нємєдленно! Спокійно кладу руки на стіл. Пукалка в шухляді. - Ізвінітє, пожалуйста. А ти - пойдемь с намі. Обискать! Встаю, вихожу з-за стола. Тут у дверях появляється директор школи і

комендант місцевих стрибків Іванко Куций. Бий тебе крученим грабом! Оце вояка з-під УПА!

-Ну что? - се директор до сержанта. -Нєт нічого. І нікакіх слєдов. -Ви, приблизно, в котрій годині вернулись? - се до нас. -Десь, перед дванадцятою. -Чого так пізно? -Заходили до нас в Мальованку. -І нічого не чули? Ніхто не приходив? -Та де? Домище великий, що тут почуєш? Ми й не дослухувалися. Ярослава

читала Блока, Тичину, Єсеніна. -Етого забірать? -Нєт. Ідіть. А ті стоять, закурюють. -Ну, чого мовчиш? -А я що? Темінь яка! Поки прийшов сигнал, я - до Голощапова. Його нема, десь

під Худюком. В гарнізоні теж рейвах. Я - до вас, а час біжить! -Не могли твої самі впоратися? -Та то слідила одна баба. -Сам ти баба!

108

- Але точно засікла, хоть і баба. Ішли через Гандрабатого город. Може, ось ці любителі Єсеніна?

- Ні- ні, сей ходить з псиськом: лежить під ганком, вартує. Ви ж бачили. Ярослава при сих словах повільно кладе пашпорт в шухляду і завмирає. - Ну, ладно! Пішли! - се директор. І йде до дверей. Що буде? Ярослава зойкне, різко висмикне руку? - А ви, любителі Єсеніна, так пізно по ночі не шастайте! Гляди мені: крутиш

дівчині голову. Я тебе знаю! - Йьой, вуйку Іване! Ми завжди завчасно вертаємось. Се нині забігли до нас,

тут близько, при Гостинці. - Поговори- поговори! Попадешся серед ночі мені в руки буде тобі і Гостинець

і Мальованка. Куций, мабуть бачив той різкий відрух руки, глянув на мене лукаво обернувся і

пішов. Ярослава причинила за ними двері. По-дитинячому з підскаком гепаюсь в крісло гойдалку. - Радієш? І не болить і не пече, і не плачеш? Забери забери геть із шухляди! - Що забрати? - Те твоє залізяччя! - Нащо мені чужа річ? - На! На, бери! - і геть, геть і рукою до шухляди. - Йьой, Ярославо, зіронько! Осторожно - бабахне!!! А сам уже лежу на підлозі. Зойкнула, крикнула і підкошеним колоском лежить

поруч. Лежимо, ледь- ледь, потихеньку беру її руку і шепчу: - Чого ти така полохлива? Там нічого не було і нема. Чуєш? І не бабахкає. - Помовч, катюга! Бандера клятий! Геть мені! Але руку не відсмикує. - Ну добре, добре: вставаймо, заглянемо в тую шухляду. - І ти хочеш сказати, що й тих не було і ми не сиділи разом? - Я нічого не кажу, вигадуєш. Підводимся на коліна, заглядаєм у шухляду. - Бачиш? Бачиш? Пусто. Тільки твої папери. - Але ж було, шухляда замикається. Що я сліпа? Кладу пашпорт на місце, а

воно лежить! - “Та таке страшенне та здоровенне, та так прямісінько й біжить до бідного

ягняти!” - Ох, не можу! Мамочко моя! Голова розвалюється: навіщо стискаєш кліщами?

Геть, навіжений! Будь ласка, прошу: іди, іди вже додому! - А де мій дім? Скажи – де? Де мій дім, дівчино, промінчику ясний, ти знаєш?

Така чиста, такі очі! - Йьой! Ти що не розумієш: дім, хата, халупа, халабуда? Ой, люди! На, ось,

водички! Ну що з тобою? Що сталося? Побіжу – гукну! - Сядь, сядь! Не треба. Все добре, все добре. То - так. - Що «так»? В Мальованці хіба не ваша хата? - Тихо, тихо. Все, все то - гріх. Чого так дивишся? Гріх маю такий, колись

розкажу, але треба йти. -Ні- ні, хвилиночку: я миттю чаю зготовлю, - і вже з кухні, - будь ласка, прошу,

я хутенько впораюсь! В нас кип’яток завжди гарячий в печі до ранку. - Ти з чаєм хутенько, а мені з Тичкою хутенько не обійдеться. Може, ще й

сокирою шемельнути. - Ой, ну нащо ти знов починаєш: там якийсь “Десьтутбув”? Тут ще якийсь

Тичка. І ти! Що в тебе імені нема? Тільки й чуєш: «Малий з Мальованки», «моцарів Малий», «Голова з- під мосту», «Слуга Божий», «Канцлер», «Дереш». Тайни якісь не зрозумілі, дикі!!!

109

- А що тут тайного, дикого? “Ростемо ж ми гей,” як бур’ян притоптаний татарвою, як пуголовки риб’ячі: ні роду, ні племені свого не знаючи та й тільки! А піди дізнайся: де воно взялося ні з того, ні з сього. Добре ще, якби з якогось їстівного злака. Та де? З якогось дикого хабазя колючого, що й назви йому нема. Темінь предвічна, каламуть-вода! Але вилупилось з притухлої зернини-ікрини чи яйця-райця, дракона потойбічного, троє курчат на світ білий. Мабуть, в ту мить та погань на золотому токовищі впилась шабасівки як наш Ляльо і Панько з цапом в Ївги на весіллі, що й три дні не знали: де вони, хто вони, хто з них цап, хто філософ, хто швець, хто бляхар-окулярник. Та ще якась химера баввоніла: не то Задрабиниха, оголена до пояса, не то Марта Канадничка - нижче пояса.

І питає одне, а друге: «Чого ти ціпкаєш?» «Бо я перше вилупилось, а ви ще жовтороті». «Ти курча чи ні? Кирику, ти цап чи ні?» «Кумочко, які ви, хі- хі, ха- ха, а як був парубком, го- го- го…», - і тягнеться поцілувати цапа. «Ет, напосівся: то Софа знає хто цап.» «Чекай-чекай, Паньку! Чого лізеш з рогами? Ти мені скажи, питаю яко філософ: ти - цап? Чи цап ти?» «Йьой, кумочко! Зараз я Вам наллю, пийте на здоров’я! Бо, якщо ти – цап, єзуїт безбородий. А, як цап ти, бородатий. Зараз я тобі деталічно, Кирику, розкажу ту історію: я вже не знаю, чи Софа цап, чи твоя Настя. І де ми оба зараз, скажи ти яко швець п’яний? П’яний. А цап яко філософ п’яний? П’яний. Ні- ні, ні в одному вусі, то твоя Софа». «Чого ти причепився до моєї Софи? Цілуйся з цапом! Що я тобі бороню? О, вже з кулаками лізеш. А знаєш: спитаймо в цапа!» «Йьой, Паньку, я й не знав: ото Саламона Софія має! Але вони, що той візантійський, що той єзуїт: оба брешуть краще як советське радіо про тих курчат нещасних, де вони взялися! Кирику, лишім те дрантя! Ходиш слухати той телефункен, а там Куций коло верстака газдує». «Занімій, окулярнику нещасний! Я тобі зараз припасую верстак!» «Йьой, людоньки! Дивіться на тих іродів окаянних! Мало того, що самі вже п’ятий день п’ють, вони ще й цапа напоїли, а там люди з козами ждуть з самого ранку!» «Гони, гони їх, Софіє. Хай самі…»

Але то довга байка. Тичка? Ну, ти сама бачила: приходить кожного ранку старій дров нарубати і, до того, страшенно залюблений в пані професорку. Малому переказали: «Най,- каже,- водить сліпий, німий і безрукий і ні на цаль - ні сюди, ні туди: шемельну сокирою, не подивлюсь, що Малий, я – Тичка! Так і передайте: має зануду короновану».

- І ти боїшся? Та коронована - хто? - Підожди, нащо тобі все знати? «Голова з-під мосту». Гралися в схованку,

вечоріло. Синашко заховався під мостом. Посередині мосту була дірка, можно було просунути голову. Онисим Гордіш гониться із снопами, спішить, блискає, гримить. «Долітаю,- каже,- до мосту: нема нігде нікого. Аж голова лізе з-під мосту: ні повернути ні спинити. Віз гримить через міст, скакаю на землю, а малий Санашко репетує, зачепився бородою за край дошки: «Не бийте! Я більше не буду!». Бий тебе осінніми дощами!» «Слуга Божий». Виженем на пасовище корів, та й граєм то в горобця, то в ладанки. А він на чотирьох кілочках напне мішок чи ще якусь лантину, прилаштує хрестик і вже кричить: « Ти, мой, мой лайдак оден з другим! Чом шапку не знімаєш перед церквою?» «Канцлер». Старі Приканцелярські, а він Гордий. Нащо йому те «при»? Канцлер і все! «Дереш». Се якоїсь такої масті коні. Колись давно у них украли тих коней. Котрийсь, ще дід чи прадід, де б не знайшовся в товаристві: «Чуєш, мой цес, ає-ає! Які у мене були дереші! Слухай, цес, що він бреше про ту ту Канаду? Ає-ає, цес, таких дерешів ні в яких паршивих канадах! Цес як запряжу дерешів...Ну й дереш... цес».

- А ти чому «Малий»? Мабуть, вище як твій Тичка. - Нащо він мені? Він твій. - А в школі, в журналі? -Не заглядав туди. - А вчителька? А та «коронована»?

110

-Ая! Пані Макарська десь через пів року запримітила на задній лавці за грубою: «А йди- но, Малий, до таблиці і напиши нам першу букву! Отець Духовний, Малий, ти чого там куняєш за грубою, не шануєшся? Іди до таблиці і глаголь нам, грішним, п’яту заповідь Закону Божого!»

- І всі так? - Що всі? Навіть, Малий знає, що він – «Малий». - А та «коронована»? -Е, ти краще глянь на свого Тичку. Чуєш, раз цюкне сокирою і стоїть, пропікає

вікна. - Боїшся! А ти б його шемельнув? - Було б за що! - А я? Ось, гукну і скажу йому, що ти тут. - Гукай свого скаженого! Мені що? Ненька будуть журити, видержу на гречці

під колінами. - Мало тобі ніченьки, ще лицарсько когутячої фієсти хочеш! - Ну, два когутики обскубані закукурікають - ото буде потіха! - Серйозно? Він що, теє? - Сказано: залюблений, а залюблені всі скажені. Ото буде мати файний звіт,

попосміється Голощапов! - Не діждеться! - Як хочеш, як хочеш, чернігівко-дівчино! Шкода: чай кажу прохолов. Бодайся

когут знудив! - Я хвилиночку, я зараз гаряченького! - Авжеж. Поки той цюкає, треба щось робити. Сьорбаємо мовчки чай. Ігор Присяжнюк рубає дрова. Се аж на два дні, нині ж

субота, і гадки не має,що про нього тут наговорено-наплетено. Ся буде сахатися як від чорта при зустрічі. Ото закрутиться карузеля! І яка

радість з того чужому псові паршивому? Чужий нічого не дізнається, хоть ріж: ні в кого на лобі не написано. А близькі, споріднені духом враз відчують щось незбагненно страшне і відсахнуться. Лиш ненька пригорнуть і шептатимуть: «Дитино моя, маленький мій соловейку! Я давно поблагословила! Не плач, будь мудрий! Не бійся, ненька з тобою, іди і роби свою роботу чесно. І мені буде добре!»

- Просив гарячого чаю, а сидиш десь далеко-далеко. Я вже примітила. І там на тій десятихатці сидиш інколи: не бачиш і не чуєш.

- Що? Ах, тут близько, тут близько! Зирю за тими, що збираються на той шабаш по золоті дукати.

- Аж так, насправді, живі- живісінькі ходили? - Живі-живісінькі. Той жаднюга Задрабинка таки прихопив якусь дещицю. Як

йому те вдалося, то й Ляльо-філософ не міг об’яснити. Розбагатів. Жадність - химерна хвороба. Тримаєш в руці щось велике, ще більшого хочеться. Ото й побігли молодші за драбинки в сороковому році аж на Алдан- ріку по ті самоцвіти.

- А ті що? - Не перебивай завжди своїм «що» та «де», та «як»! Заводиш мене в бік, в якісь

нетрі. - Розказуй зрозуміло, ясно! - Я й кажу: в тої Гашки було все. Скільки їх було: Гашка, Марія, Харита,

Ликера…? Одна Марія Перцюжиха, але вона вже й сама не знає. Казала: «Хто як назве».

- Ви, ви всі тут не знаєте, хто ви? - Ну, певне, дізнаєшся від тих візантійських братчиків-слов’ян! Он вони ще з

“Повісті временних лєт” скубуть один одному бороди, товчуться як Марко в пеклі! Ще гірше як єфрейтор в рейхсканцелярії перед своїм капутом. І не доскубуться “откуда єсть і пошла”, нащо Паньків цап - Саламон, не то, що там якийсь Карамзін із Соловйовим. І то не скаже: наші ми чи не наші і де він узявся разом з ними. Нарешті,

111

діждалися! Оте старше тупим жидівським ножем відріже… Ая! Нема дурних - втік. Хто- хто? Цап утік. Що він – дурний? То тільки Панько з Кириком “на діком брегу Іртиша” доскубуються. А цапові нащо? Була би бараболя і кисле молоко і кавалок солонини. Еге ж, еге ж, а ще як би файна чужа...

-Ну, говорить! Ну й говорить, як старий! Ти де вчився? Ти що, Карамзіна читав і ще якогось Соловйова?

-Знов заганяєш у хащі. Нащо вчитися? Сидів, слухав. Ще й не такого наслухаєшся, аж вуха в’януть! Не відганяли, бо - Малий.

«Ви можете там тихше?! Розреготались, феєрбахи нещасні!» «Ет, що він там

малий розуміє? Як Ясь, пся муха, біля того телефункен, зарази німецької.» Репетує Ясива Уршуля на всю вулицю: «Куме, май розум! Приб’єш Малого!

Нащо муцуєш го так моцно?» «Щьо ти, зварювáв? Та то біда мадярська, а дроти руські! Віддай тим у ліс ту

біду. Нащьо воно тобі в господарці? Ну, були б у тій біді якісь трубочки, рурочки то най би придалось до самогонного апарату, а - так непотріб!»

«А тим нащо? З вуйком вусатим балакати? Він, неборака, добре й по-московськи не вміє. Сам кажеш, що се мадярська біда. То - довга байка.»

В селі стояв штаб Катукова, поза нашу стодолу товстим вужем тяглися ті дроти до Гречаних на центральну станцію. Василько сидить у дуплястій вербі і командує. Підповзу поміж бур’янами, навушники з пазухи - на вуха, іглами штепселя - в дріт. Слухаю і передаю резидентові. Татуньо лупцює поясом, йойкаю, а слухавка сміється в бур’янах.

«Ах, ти тут ще й смієшся?!» - татуньо до слухавки. Я - мах у сторону, але далеко не тікаю, бо ще гірше буде бити. - «Куди ти? Підійди!» «Ая, будете бити!» «Сказав: не буду!». «Дай спокій Малому!». «Я вам, зараз, дам спокій! Та то - розстріл, шпигунство!»

Данило, як тільки впало слово «шпигунство», задимів як на мітлі. «Іди, говори сама, я вже не можу! Руки повідриваю зараз! І через п’ять мінут,

було все потовчено на дрібненькі кусочки! Чуєш? Через п’ять мінут! Поза Баскачкою будете мати спокій!!!» Терор.

- Чого розсміялася? Смішно тобі? - Смішно. Тебе завжди б’ють, а ти не перестаєш дурити? - Хочеш сказати брешу?.. А ну, лиш тихо! Чуєш? В сінях хтось ходить. - Уршуля молоко принесла, вона кожного ранку принсить свіже молоко. - Ану, виглянь! - Чого б се? Не маю привички стежити: хто там приходить до хазяйки. - Подивлюсь сам: може то твій Тичка. Сховаюся в гардеробі, а ти шапку і

кожушину сховаєш під постіль. Ледь-ледь причиняю двері, гомонять: «Чого ти така сполошена, гей би квочка з гнізда?» «А ви що, нічого не чули, не знаєте?» Шепчу Ярославі: «Іди – слухай!» «Цілу ніч такий рух у селі, такий рух! Під Худюком, поза млинами в

Шенглевій вулиці цілу ніч стрілянина. В Мальованці повно москалів і у вас світилося.»

«Чого ти стрепенулася, що тобі?» «Ясь кудись поїхав Фірою, вдосвіта забрали. Кажуть дівчину якусь зловили,

побитих там стільки!» - Ет, нехай собі. Я думав твій Тичка. - Поганючий, противнющий! Нащо він мені? Не буду з тобою ходити. - Велика біда! Мав би за чим плакати. - Ти такий, такий: аж, аж!..

112

- Що «аж, аж»? Доказуй! Вже чув вельми приємні слова. Чи маєш ще кращі? - Ні-ні, не те, я думала… - Ах, чернігівко, непрошена-негадана! - Противна? Не ваша, не гарна? - Йьо! Маєш віз і перевіз. Їхали - везлися і самі не знають: куди і за чим. Знаєш,

краще ти розкажи про Канів. Ти ж була там, ти ж вчилася в Києві! Так гарно вмієш: голос, вимова, очі. Десна замаєна як молода княгиня! Ось! Ось, слухай! чуєш? “ Ой, гиля-гиля, гусоньки настав…” Слухай, яка широчінь безкрая, предвічна ніжність жіноча в жайворонку вись, луною від Деснянських берегів! “Не спав… не спав”. Де, в якій землі виткалось се диво? Се - повита легендами Чернігівська земля - «В Путивлі рано вранці на валу. Ярослава ...“Свиснув Овлур за рікою” Батурин, Крути, Базар. “Лисиці брешуть на щити…” Боже, яка ти щаслива, ти вмієш: тобі дано! Ти в серці носиш той скарб слова! Але навчена - “стоїть дуб зелений, перший сокіл - Лєнін другий сокіл – Сталін.” О, земле! За останньою гранатою єси! Мав би кришечку того дару-скарбу! Не дано, не навчено, не вмію. Караюсь! Чула оте? – «Подарую тобі гранату», «Іду на ви», «Viva Cesar mori turi te salutant». Не думай, не почуєш! Заказані ті слова. Рани від них пекучі, невигойні. Не дивись так страшно. Що, побачила той гріх, ту рану? Ні, ні, не те! В сто раз страшніше! З відразою не витирай сльозу - тим не зарадиш. Необачно вимовлене слово страшніше ранить, ніж сто розпечених багнетів. Ну, як тобі се об’яснити? Знаєш сама. Хірурги сяк-так зашивають рани від заліза, чи ще яку каліч. Іноді і слідів не остається. «Час лікуєть» і то кажуть старі люди. Але є такі слова і в таку мить мовлені: ніхто і ніщо від них тих ран не зітре, не залічить! Навіть, любов, якщо вона є взагалі. Як щось таке…Такі гріхи, непрощені ніким: ні людьми, ні Богом. Люди в біганині за куском насущного, прибиті масою маленьких гріхів, забувають і прощають. Бог милосердний махне рукою: такий малий - хай живе. Подивимося, що з нього буде. Казала мені ненька: «Дитино моя, з розумом на завтра! Чом не впав на коліна, не цілував ті ноженята босі при всіх, не просив прощення? Сором, гординя звила кубло у твоєму серці. Каратимешся тяжко, навіть якщо і вона тобі простить! Такі рани не заживають, гріхи не прощаються. Носитимеш той гріх, бо й сам собі не простиш, бо ти - моя дитина.» Вона… Я… Вона вже не плакала, я просив, щоб не гнівалась на мене. Вона так лагідно посміхнулася і ми знов до вечора підбирали бараболю у один кошик. Ненько! А вона не обідала. Пішла, сіла за купкою сухого ботвиння і плакала. А я тільки сказав: «Ет, відчепіться! Що мала сама тягати той кошик? Ви не приймаєте її вже третій день». «Ая, нащо вона нам така? То ти тільки приліпився. Злились, бо була краща від них.» «Нічого не приліпився! До чого маю ліпитися? Ноги босі, без хати на голові.» - була ж бо без хустини.

«Дитино! Їх вигнали поляки з москалями із-за тої лінії Керзона. І тут не дають спокою, ганяють з района в район, із села в село, бо вони не хочуть їхати в московщину. Ненько. Вона розказувала: вночі напали поляки, підпалили село, кидали у вікна гранати, стріляли. Вони й повтікали без нічого. Мацейчиха їх прихистила, бо їй треба бараболю викопати. Вона, бідна, не знала, що її вже записали на вивіз до Сибіру.

«Ненько! Я завтра рано побіжу і на колінах буду просити при людях». «Побіжи, сину ,побіжи і приведи її до нас».

- І ти ходив, просив? - Ходив, але їх вже не було в селі. Вранці і Мацейчиху забрали. Присягався

ненці, що буду шукати поки світ сонця. - І що? Шукав, знайшов? - Шукав і знайшов. - Вона що, тут недалеко? - Ага! За Грабівцями! Махнеш два кроки і вже на Донбасі! «Ваймір, любене

пані професорке! Ви - таке молоде, таке файне! Нащо вам на голові таке вскочило?

113

Маєте цілий куп дітей. Вай, любене Парасю! Що я вам кажу: но, якби мій Цілі не було таке велике мандат, паршива Перлі мала б куп мале внук!»

- Ну, нащо ти знов? Перестань! І ти їздив? - Ая! Сів на мітлу і вже там!.. Коли той Тичка нарубає вже дров? - Ти що, ксьондз чи Голощапов в одній особі? І ця ніч, і Мальованка, і чужий

пес паршивий. - Чого махаєш руками? Чула сама Уршулин голос. А той псисько, пся віра! - Що ти думаєш? Про що ти говориш? - А ніщо. Все штимує, все файно. Онкало грає, цигани танцюють, а Малий, ні

сіло ні впало, сповідається! І знаєш, се вперше, тільки ненька і, тепер - ти, знаєш. - Спасибі за довіру! - Носи на здоров’я, тільки не загуби! Хіба що перед Богом!.. Темінь яка: щось

впаде - не помітиш. А Голощапов найде. Той вміє шукати! - Що може впасти, загубитися? Про що ти говориш? Ти й з другими дівчатами

отак мішаєш одне з другим: ні се, ні те? Скільки тобі років? Аж не віриться: такі слова, наче старий- старий.

- А я старий й родився. - На тих посиденьках-витребеньках, як ти кажеш, мене, майже, не слухають.

Сидиш між ними: тільки й дивляться на твої руки, на міміку, і, що не слово – регіт. Ой! А те кошеня? Вона що, не чула? Се ти те кошеня їй підсунув?

- Чого я? Хіба там не було більше хлопців? - Ти! Бо я ще й подумала: нащо йому те кошеня? Зайшли в кімнату, ще й не

поздоровкалися, а ти - хап теє кошеня з припічка. Негоже над дівчиною так сміятися! - Ніщо їй не сталося. Тільки почнеш щось серйозно казати, глипнеш оком, а

вона хвалиться тобі перед носом пазухою, ніби ні вкого нема більше пазухи! Німіє язик, а твій - молотком лусь-лусь, вухналі забиває в живі п’ятки! Ті п’ятирічки, ударники, стахановці, трактористки орденоносні! Галя так слухає ,так слухає: ось-ось вхопить того стахановця з відбійним молотком! Пазуха горить, чом не трісне, кошеня тепле. Стахановець! Лап – йьой! А там кошеня!

- Тій - кошеня, мені, ось, під вербами – тих, тут - других і в шухляду! - Що, кому? Що? Кому? В тих на золотому токовищі? Вільному воля. Що душа

забажає: бери - втішайся! Золото, самоцвіти, квіти, гранати! «Паньку, скільки тобі казати. Я що - Алоєс чи якийсь філософ? Читаєш з цапом то ті газети і оба - фью-фьють! Зарубай собі на окулярах: вільний вибір без обмежень вільного чоловіка - свята непорушна домінанта римського права!» «Йьой, Кирику, солоденький! Моя Софа каже: «Доста тої домінанти шевської: іди ще раз обкопай яму з бараболею. Що, будеш їсти? Тую домінанту, як замерзне?»» «Має тої домінанти Настиної, що цвяшок під його молотком: куди вдаре, туди і полізе!» «Ти не балакай! То - моя Настя, а то - моя Софа. Мають тепер досить тої домінанти. Не те, що на золотому».

- Опять? Знов? Дався він тобі! - А ти що, ще й досі не віриш? Пересвідчилась? Шухляда пуста. - Хочеш сказати, що тебе під вербами не лупцювали і тут ні Зіньки, ні Ірини не

було і цієї страшної ночі? - Чому? На тому токовищі можна ще й не таке побачити! - Навіжений! Нестерпний! І гранати на канапі з автоматами. Що в тебе в

голові? Ану, дай руку! - На. Ну що: рука чи граната? Ну, цитрини! “ Їж ананаси, рябчиков жуй.”…

Привозили колись татуньо аж із Коломиї… … «Я йому раненько когутика зарізала: поки Миць з Коломиї приїде, а юшечка

зараз ізвариться. Вдосвіта, як ти задрімала, глянув, губами заворушив.» «Шкода когутика. Йому: що ті цитрини, що юшечка. Чи й до обіду доживе!» «Йьой, Марусино! Нащо ти кажеш таке страшне?» «А що страшне? На все воля Божа!»

114

І обоє плачуть: «Одні кісточки! Згорів!» «Що там ще горить? - кричу, благаю, - Дайте кислого молока!» Мабуть, Мішко

Рудий, глухуватий, почув би. А вони плачуть і не чують! Перед вечором татуньо привезли ті гранати, лимони, помаранчі. Чи їв ті

помаранчі – не знаю: десь розгубилось все!.. Горіла свічка; за столом Роман, Тарас, татуньо, вуйцаньо. «Агій! А це що за

празник?» Мабуть і «Бачевський» при компанії. А мені і молока кислого не дають. Де мій Василько? Він би дав, палець на дровітню два під сокиру! «Братуньо, рідненький, оборона панцерна!»…

Трохи, гей, більше прояснюється – сидять, гомонять: Баба Перцюжиха із коронованою на руках, стара окушарка з онуком. А сей чого? Він у них одинак, гордував нашим тирлом. Така знаменита бабка! Вуйночка наша, мабуть і їх «Бачевський» не обійшов стороною. І ненька кам’яніє хрестом...

Йьой! Братуньо йде і несе в руках наш гладущик. Наш! Бо ненька завжди зливали верхнього молока, а ще, як закип’ятять і доллють сметанки по вінця - рай на землі і небі! «Васильку! Дай хоч ложечку!». «Ненько, він поїсть весь гладущик!» Я йому кричу, плачу: «Ненько! Кажіть йому! Я зараз на голові поб’ю той гладущик!» «Ба! Подивіться - він плаче, рейвах!» - татуньо з-за стола чопиком з пукавки вилітає.

«Ет! Ви нічого не знаєте: він молока хоче! - се братуньо, – «Ненько, я трошки дам, можна?»

«Ні- ні! То не можна! То ще гірше буде!» «Помовч, Марусино! Ти ще молода! Дай-но мені сюди Малого, Парасю!» «Та де? Та що там брати? Переломиться!» «І ти помовч! Вмієш тільки тих, що приходять на капусті підбирати.Тримай,

Васильку, гладущик. А ти, зелене, потрошки капай з ложки на губи. Видиш, видиш? Вони вже трошки розтулилися. О, він у нас – моцара! Ади, зловив рідну кров за вухо!»

«Доста! Нащо так багато?» «Цитьте! Рідна кров обізвалася своїм голосом. Рідна кров має страшенну силу!

Подивіться на них: корінь, не зіпсований скверною в першому коліні - з правіків незнищенний, непорушний, оберіг! Рідна кров - і все! Або- або. У, мальовало невмиваний, і ложки на дні не оставив!»

- На другий день вже бігав по хаті. - Так- таки і бігав? - Що – «бігав»? На ковзанах гайнував, аж гай шумів! І зашумів на піч аж до

пізньої осені! Чого-чого? Ноги ще були не мої. З поспіху не завернув і шубовснув у потічину по коліна у мокрий сніг, у воду. Зразу побоявся іти мокрий по коліна додому, а дальше - не знаю… Ненька розказували: Перцюжиха цілий тиждень мордувалася зі мною, потім загородили на печі, сидів як синиця в клітці. Василько інколи носив на горгошах. А, вже як було тепло, водив за руку по двору. Пам'ять кудись втекла. Баба Перцюжиха казала: «Хай ще трохи корінь із зими сили набереться, той - від пам’яті. Наварим юшечки, поп’є, але то дуже пекучий узвар, може не витримати і назавжди втече. Ади, Парасю, якби щось трошки більше їв!»

«Не хоче, одне молоко і то небагато. Все, що тільки любив напечу, зварю - з’ їсть трошки, більше середина не приймає, вертає назад»…

- Не пам’ятаю того. Тільки той гладущик. Ну й маєш: знов лінійка пані

Макарської не мала роботи, чекала на мою долоню… Зійшло «Сонце зі сходу» - Макарська поїхала заготовляти ліс на ті лінійки. А долоня…

- Згадуєш тую свою Макарську з такою ніжністю в голосі, з такою щирою задушевністю, а вона ж лупцювала твої долоні! Чи й не частіше від других.

- Лупцювала, бо любила, мабуть, більше від других. «Бо кому більше дано, того більше б’ють» - казала. Лінійкою виганяла лінощі, бо хотіла, щоб Малий був

115

перший у всьому, хоч і сидів на задній лавці. Час дорогий - скоренько збігає. «Не лінуйся, бо чого Івась не навчиться, того Іван ніколи не зможе!» Добра була пані Макарська, любила нас.

- То чого поїхала заготовляти ліс, покинула вчителювати? Мабуть, більше любила ваші долоні?

- А що мала робити? Під’ їхали гепеушники, файно попросили: вона ж шляхетна людина, якось нечемно відмовлятися від такої честі, від прогулянки з браслетами на руках… Їх багато зголосилося добровольцями в золотому 39-му на ударну комсомольську вахту. Провітритися. Засиділись тут, бач, в гнилому буржуазному болоті! Та й руки «по лікті в крові» повідмивати! Чого мовчиш? Скажеш: вигадую, брешу? Спитай свого Тичку: оно він ще з дровами мурдується. Весною 44-го облавники мобілізували в доблесну «Краснознаменну». Тут таки польовий військкомат призначав кого куди: кого в чорну піхоту, кого в запілля на вишкіл, кого на восстановлєніє Донбаса. А Тичку і ще вісім таких молодих як він хлопців відсіяли. В Крученому лісі на лісничівці ташувалася ремонтна похідна база, ремонтували там автомобілі танки, кукурузники. Туди їх і привів сержант. Тичка, мабуть, остався живий тому, що він - Тичка. Зразу забрали його до кукурузника, а тих серед ночі постріляли. Були ж бо молоді, мало хто з них бачив живий поїзд, за межі села і свого поля, переважно, майже ніхто не відлучався… То кого мали вбивати? Яких радянських людей, яких невинних дітей? Але ж були уже на чорному списку: співали в хорі, одним словом були по-селянськи активні молоді люди…

-Тихше! Чуєш, Віронька гупає в сінях? Карбує крок як солдат на параді: виросла ж в дитбудинку…

-Ти не одна? Ой, і дроля твій! Ви що, вже разом ночували? Драстуйте! Тюльпаном на морозі горить Ярослава. А в тої лукаво-блудливі оченята: блись-

блись на постіль, під постіль, сюди, туди. -Падам до нуг пахолкен ясновельможний мості, пані графова! Цалую ренчку!

Пшиясть і меч! Як Бога кохам, на ренчкі укоханій пані графовій складам. Барзо пшепрашам, пьєнькну Аврору! Єш пані, графова! Нєвєм, цо то єст: ля- ля- ля, дро- ля-ля? Ах, бий тебе крученим грабом! -кидаю свою покалічену польщизну, в якій і сам крутився як муха в окропі. - Ви можете об’яснити, філологи двомовні, тую дролю чи того «дроля», бігме! Ттут і сам Ляльо- філософ здуріє. Се що - ще страшніще як Бандера?

Сміються. При слові Бандера Віра зашарілася, почервоніла. «Ага,- думаю,- не забула».

- Віронько, не кажи!… Пізно. І впало… «хахаль». - А! Ну, се вже легше. Хі-хі-хі, ха-ха-ха. - Пересмішник! Се з тих волохатих злиднів най буде! - Нет, нет: хахаль, дроля! - Вірко, замовкни! Замовкни, кажу! Не треба: до школи дійдеш Вірою

Ульянівною, а в клас зайдеш глаголом мості пані графиня де –дроллі! - Йо, Ярославо Тарасівно! Осторожно, бо ненавмисно впаде слово, дивись, і

графинята фон дроленята бігатимуть. -Ой, перестаньте! Ви що, ще не проснулись, так солодко спали? Нате: читайте,-

і дає нам летючку. - Там таке! Ви що справді нічого не чули, не знаєте? Сьогодні і в школі не буде уроків: нашого Клавдійовича чи то вбили, чи важко поранили разом з начальником стрибків у Мальованці. Ой! Там такі страхи: наші дівчата збираються тікати геть. Лежить там тих вбитих! Дівчину чи жінку разом з нашими раненими і побитими повний студобекер повіз у район. Голощапов лютий, теж рука на перев’язі, начальство якесь приїхало, цілу купу людей в гарнізоні допитують! А вони сплять собі як голуб’ята!

116

Ярослава прочитала тую летючку і так подивилися, аж мороз по шкірі пішов. А при слові «в Мальованці» - приблідла. Летючка як летючка: напів-Голощапов: напів-батько вусатий, придержуючи штани, хоче сісти на їжака:

Ой там під горою Бідонька- біда: Голощап хап їжака. Та не може сісти Гола ж, бо гола: Ні сісти, ні з’ їсти. Бідище-біда! У вусатого брехуна Власною рукою вітер у полі.

«Йьойселе, ти чуєш? На любене, я вам кажу (ну що воно чує з-під свій талмуд?): нащо на мій голові ще чужий клопіт вскочило? В те Палагна, вай мір, те Гуля дитина найшла!»

«Ша, Перлі, ша! Кажи!» «Ну, не з-під твій талмуд, любене, а з-під того, з-під гора.» Ярослава сміється. -І ти! Ви - що обоє? Вам - що пороблено, наслано цієї ночі? - і крутить пальцем

біля скроні. -Віро Ульянівно, прошу, присядьте! Падати буде боляче. Не лякайтеся! Все

добре, все файно: Онкало грає, цигани танцюють. А ті он збираються на бал по золоті дукати. Дивіться: ми з Ярославою Тарасівною тільки-тільки прибігли. Шкода, самоцвітів не прихопили! Якби хтось другий, а то та віцеканцлерша совині більма чергувала. Розживешся в неї! Ех! Якби Інеса, але та десь повіялася на мітлі. Дивіться! Бачите? Того вже обмазали, обліпили. Принесли когута, нагодували пшоном, змоченим у самогонці, щоб сидів тихо у мішку з лисячої шкіри і зайвого не кукурікав.

«Гай, пийте по кухлику цього узвару і скоренько роздягайтеся і ниточки щоб нігде не прилипло! Добре обдивіться одне одного. - се Гашка напувала відваром з безлич трави компанію, були ж бо дівчата і хлопці. Хильнувши того питва, ставали безликими, безособовими, голою масою коліщаток, трісок. Кленовими листочками заліплювали натільні хрестики. Ну, на гайтани там не дуже придивлялися. Та й на що? Дешевше обійдеться. Як котрийсь прогрішить раз гачком і дригай ногами! Приготовили все, вибігли голі, босі, а надворі: дощ періщить, гримить, блискає! Добігли до хреста під горою. Там завжди якась злидня чергує. Гашка голосить пароль, вживаний тільки в надзвичайно ґвалтовній ситуації. Тая злидня, поки добігла на зміну, намокла до послідньої волосини. Тільки- тільки трошки зігрілась під лопухом, задрімала на одне око:

«Такий пароль знехтувати – щонайменше, послідній кусок рога обламають. Ну, почистиш якийсь рік-два ті місця, куди шляхта пішки ходить, дивись, змилосердиться якась леді, міс, фон-, дер-, ваше благородіє, напише файну реляцію і пришпилять той обломок назад і скрипка грає. І крий тебе всі нечисті сили! По вищій категорії загриміти - всі десять пришпилить польський жид, козлина борода! І нащо тоді той обломок? Хоч не хоч, треба вилазити. В таку пору і жиди з кучок не вилазять. А цю шельму татари пригнали! Десь злидні як злидні: п’ють, гуляють, сплять у теплі, ади збіглися зі всіх Лисих гір, а ти тут чепи, мокни! Ех скільки раз казав своїй: крутиться біля твого столика в тому шинквасі прусак з-під Вологди, дивиться на пазуху як кіт на сметану, пустила б бісика і вже сидів би завідателем, бахнеш пару раз печаткою - і йди собі на пиво!»

«Довго ти там будеш бурчати, мізерія нечиста? Діждешся: пожаліюсь Лейбі!» «Темінь яка… Десь тут ключ той…» «На, на вже! Бери: посвіти чверткою!».

117

«О! Є, є віжу. Зразу б карафчиною посвітила! Нащо мені твій дурний пароль? А карафчина оковитої, хі- хі… Б’ю по дротах. Вже їдуть. Переходіть он під той кущ дернини! Мала би знати, коли такий пароль маєш: феєтон не має права близько під’ їжджати до демаркаційної лінії, а то ще скажуть – «провокація»».

Сі тут перед дерезою мокнуть, зуб на зуб не попадає. Там у штабі обслуги дроти червоніють. Старший обервахман князь Єреванський пошпурив розпечену слухавку, від якої щетина зашкварчала на долоні в напівтверезого віцевахмана «Івана куди пошлють» з-під Конотопа.

«Чого шкіриш зуби? Хапай циганську буду ту, що на двох колесах і - махом на третій з половиною постерунок! Принесла там ще якусь погань світову... Хто там свиню смалить? Тут Ререшка і Блаватиха в обморок попадали від того запаху. Посади тих галушко-салоїдів на лободу: знатимуть, з якого кінця дядько свиню смалить!»

Верещала центральна гикавка: «Ало! Ало! Чому не доповідаєте: вже пригнали тих галичменів? Аж на колінах

просилися і так довго нема! «Тут вони, тут! Тільки, де їх примістити? «Що? Ану, дай мені на дріт Забурщика Череватого! Він що, песій син,

географії не знає?.. А- а! Ну харашо-харашо, Лейзар йому поможе десь приткнути… Що, вже і в тундрі місця нема? Ладно! Не твоя справа: найдуть де притулити. А, конотопський! Ти ще тут? Де мій маузер?»

«Йьой! Та я зараз!.. Та я на одному колесі!.. Та ще те: та ще той кобеняк програв вам з паном Адасем!.. Та й той Дереші десь на Отаві!.. Най пан Адась їде: однако голий - програв послідню конфедератку. Вето! Не позвалям на гонор коронний! Єстем уродзоне шляхтич тутай!..»

«Тутай- тутай! Уроджений, я тебе зараз потутаю! - і як уперіщить гарапником той гонор, іч полячишко. - І гляди мені там: і на півсантиметра не смій нарушити границю!»

Злидень лютує, бо не личить нахильцем призволитись до карафчини перед такими змандатованим мотлохом: «Презентуєш бо тут вищий ступінь культури». І, поки ті мандатники пхались одне перед другого на краще місце у буді, періщить пана Адася гарапником: «Іч, полячішко-пшек, брись мені! Ясю, пшентко до лясу! А то тупцює тут як корова некована!»

І погнався Адась навпрошки, через хащі- буєраки, аж іскри з-під коліс обсмалювали ноги когутоноші, бо заледве примостився на кінці розвори. Лукавий Адась гонить черз рівчаки, буєраки: ті гуцикаються і товчуть собі кості у буді. Що то є - шляхетний гонор? Поляк не буде поляком, як щось добре зробить, без каверзи. А, дзуськи! Вже перед самою зоною квадрига, і так з гори гналася шаленим гоном, саме, передня пара перескочила дизенфикційний рівчачок. Адась гейкнув, свиснув, шарпнув віжками «гать та вішта» і - бабах колесом об пеньок! На одних шпицях мало не влетіли в сакральне погребище. Йьой, що там було! Але то - довга байка. Як їх там приймали вгощали, обдаровували, то, при нагоді, хай Ярослава Тарасівна: вона вміє краще розказувати.

Досить того, що той жаднюга, Задрабинка хитрий, хотів обмахлювати всіх жидів разом із москалями і свою чесну компанію. Як та квадрига гепнулась об пеньок, він з когутом гепнувся межи хащі і присів на широкім пеньку. «Еге! - каже до півня, - Вони мені скинуться по півцехіна, а самі нагребуть повні бесаги! Ти, ось тут, подрімай на пеньку. Я тобі проріжу дірочку в мішку: висунеш гребінь і закукурікаєш! Ніяка тут тебе холера ясна не вхопить». Ну й побіг туди на золотий тік: «Сам нагребу і ті скинуться. Хе- хе! Ми – такі! Ми і з-за драбинки хапнем!»

Півень, тим часом, прочумався: «Йьой! Пора піяти, а тут темінь!» Коли кліпнув оком, а через дірочку зірка блимнула, чи то ранішня, чи вечірня: йому аби закукурікати. І, як на зло, наднесло лиса. Іде Микита лютий, голодний як вовк, ще й ребро перебите. Тільки-тільки примітив, де незачинений курник, аж тут: «ѓвалт!

118

Ловіть! Бийте!». Дядьки конокрада ловили, ну і йому перепало по ребрах. Явись тепер перед лисицю вареним раком!..

Нюх- нюх сюди, туди: «Гей, що за мара? Лисом пахне». Нюх- нюх: «Е! Але більше когутячого духу!» Крадеться потихеньку: «Доста мені тих вибриків! Ану, ще якась уродзона шельма трапиться на дорозі».

Коли когутяра просунув голову, а запіяти не може: треба по ритуалу затріпати крильми.

«О! А ти що, сватку- братку, в цій глухомані робиш?» «Та, ось, маю запіяти через секунду-другу, а крильми не можу тріпнути. А не

запію - голову відріжуть. Будь добрий, Микитунцю, порятуй! Душу відпусти на покаяніє!»

«Та вже аж, як так просиш! Хоч моя і буде фанфаронити, але, хіба можна лишити чоловіка в біді? Гріх великий!»

«Йьой! Ти ще й балакаєш про свою обдерту, як Ляльо- філософ. На дідька мені лисяча філософія? Піяти пора!»

«Зараз, зараз запієш, сватку-братку! І закукурікаєш!» - Мах чипіликом - розпоров мішок. Когутяра тріпнув крильми, мало не збив з ніг охлялого лиса.

Та шайка, саме, дочалапала до вахти. Там, по традиції, під бренькіт балалайки

кожний клявся на ріг бафомета - йти єдино вірною дорогою. Ну і, звичайно, облегшували їх від того важкого буржуйського дрантя, бо понапялювали на себе: конто, монто, пальто, сарі, кімоно, декольте. Хіба мало там було того дрантя, награбованого з чужого класового елементу? Ціла скирта: бери що хочеш! І обгортали плакатами: не йти ж їм голими з лентами через плече “Долой стид і позор!” Але, то правду кажуть: «Де зберуться дві-три дівки, то й чорту в комині місця нема.» Ану, якась буде вилітати через димар, то й наштрикне нечистого, як ляхи в Кодні гайдамаків.

Порозбігалась та гонорова бісівщина. Від однієї Гашки п’ятого кута не знайдеш, а їх там зібралось - цілий тузін до п’ят захмелілих за дезинфекційним рівчачком. Ех! «Не так тії пани, як підпанки!» Ниць форнальська, репані п’яти! Програли геть чисто все до послідньої лахманини в карти з тих куркульських статків. Пропились до останнього крейцера, послідню золоту коронку віднесли в торгсін, подаровану Нестором.

На токовищі серед того збіговища явного грабунку, серед білої днини чинити не з руки. Позбігалося тих роланів-моланів, вагнерів-магнерів: гляди - пропечатають ті вуса шпакуваті! Ще огидніші стануть як у єфрейтора. Ні в пастухи, ні в свинарки не поткнешся. Йьой, що там зараз буде на загумінках!..

«Ку- ку- рі…» Лис - хап когутяру за горло і пропало те «ку». А з ним, з тим «ку» - і вся та волохата нечисть. Якби не пропало те «ку», то чесна компанія вернулась би жива-здорова і з дукатами.

Сидить Задрабинка та й голосить, побитий, потовчений та й ще ту волосінь обмазали таким, що й фе! Гашка варить юшку з чистотілу і міхур-трави: не йти ж волохатими в село на вселенське посміховище! Кожний зробив собі мочалочку і сидять на реп’яхах серед звалища всякого мотлоху, що й гидко його називати. «Ось, ось! Вже готове. Мочайте каждий в ту кипінь мочалочку і моцно туліть до тіла і держіть поки та місцина візьметься пухирем, і разом з тим пухирем відривайте ту мохнату волосінь! Тільки не дуже великими латками, бо то може пошкодити. І не розлазьтеся поза межу, бо там ніяке вариво не поможе і ті не приймуть. Та й що вони вдіють самі?» Треба ждати, аж поки той кордебалет збереться. Може через рік, два, три. А через п’ять, як пити дати, будуть тут як тут! А, поза тим - хто їх знає, що якомусь фіфаку бородатому в голову на похмілля стрельне?

Сидять, відривають ту волосінь. Той безлич-напій давно вивітрився: еге ж, еге ж! «Глядіть: щоб ні однієї волосини не осталася, бо на дітях проросте кому - ріжком, кому – хвостиком! А ти чого скавулиш цуциком? Най твоя сама, хоч зубами,

119

обскубує, як когута не встеріг! Хі- хі- хі, ха- ха- ха… Ото буде мати файну роботу не на одну ніч!»

- Ну і брехун! Ну і брехун безсоромний! - Чо мав би брехати, ніби якийсь агітатор? Звідайте самі! Дочекайтесь ночі:

Тарасівна вже знає дорогу. Усі фіглі-міглі, дролі, хахолі, паролі і - гайда. І вже побачите, а так - нізащо ні пощо на чесного…

-Діти! Ідіть снідати. Вже третій раз гукаю- кличу. Славко! Проси своїх гостей і скоренько йдіть за стіл!

- Ну, чого ви стоїте-дивитеся? Ідіть - прохолоне. - А ти? - О, ви вже на «ти»! - Віро Ульянівно, нащо вам усе знати? таке молоде, файне! Як Мацик- бабонюх

каже: «Цілуй- цілуй і ще хочеться.» Враз постарієте і що тоді? Як хочете: ідіть або не йдіть. Будьте здорові: Тички вже нема - я пішов додому…

Вже на ґанку стара Маєвська шепче: -То не з нашого села дівчина. Татуньо ваш ішов до Вивірків свиню різати.

Забіг, питає. «У нас, - кажу, - оно, сміються тамочки. Тут, - кажу, - забігала Уршуля, наговорила, наговорила!» «Ет! Нема нічого страшного! Оставив дурних стрибків перестрашених, а вони в Гершка на городі з перестраху посікли таких мудрих, як і самі. Не міг Куций з директором Гостинцем іти, а звернули в потічину.» - «Уршуля казала - в Мальованці. О, Боже, думаю: що там буде тепер?» - «Ет, слухайте Уршулю! Штефан забігав удосвіта, розказував. Хай собі самі межи собою голову ламають! Скажіть малому: хай іде додому!»

Терор. «Розіпни!» Бабо Перцюжихо! Де, в якій захоронці ваші, з правіків плекані скарби-обереги?

Чи не в крематоріях? Ах ви, старенькі! Не чуєте зойку погвалтованих русалок, лісовиків, плачів і так нещасних циганів, запаху димів, гіркоти попелу, що покриває ваші похилені плечі? Он той кусок ерзац бецухконтингентського мила, зварений з товщі заживо спалених золотокосих коронованих і тих маленьких веснянок. “Десь тут була подоляночка” - в крематоріях пропала, що день і ніч, день і ніч димлять, димлять, димлять!

- Що то - шваби? - каже Антошко. – Культура, порядок, чистота. Вміють

ґаздувати: з усякого лайна мають прибуток. - Стули шептало, …вий син! Шляк би тебе трафив разом з німаками! -

кидається з кулаками Лесь Ірків. - Лесю, дивися яка карта іде. Слухаєш принімченого Антошка, йому ще мало

тої культури! Ади: від дочки вже цілий рік нема ні слуху, ні духу. Лесю, Антошку! Йьой, як бахури малі: завжди до бійки межи вами доходить. Най би вже Кирик з Паньком, а ви ж не якісь… Чи, як ти на то дивишся, Кирику, із своєї домінанти?

Панько Дмитрику каже: - Дотично тих штабів, то Антошко має рацію: вміють гицлі з нічого шпик

робити. Моя Настя каже: «Кирильцю, нема, - каже,- в цілім світі мудріших людей, як москалі і шваби. Ади, вічно товчуться межи собою. І все по нашій Галилеї, ніби більше місця на землі нема. Хай би йшли в якусь Сахару і товклися там, поки світ сонця.»

- Кирику, маєш файну жінку і таку мудру, що аж- аж! Хлопці, вже накапало, гайда за здоров’я Кирикової Настуні на віват!

- Паньку, а ти чо там сидиш, гей би тобі в голові перемішався горох з капустою? Мать, щось вельми мудре вичитав?

- Та читав якось тую “Ідею і чин”. Там дотично тих швабів і взагалі в голові…

120

- Ая! Софа сховає чоботи, то що йому робити? Туманиться чоловікові в голові. Дайте чоловікові сказати!

- Що там казати? Я мислю собі та й кажу Софі: «То, або Кирик додумався до того писання, а – ні, то, най хоч розтлумачить деталічно: про що там написано? Дай, - кажу, - чоботи, моя ластівочко, люба, файна: піду до того полатайка, хвалька драпіжного.»

«Сиди- сиди, Кирику! Йьой, хлопи! Як були бахурами на пасовиську, то так і посивієте і досі не навчитеся честь шанувати.»

Антошко каже: - Порядок, культура. Та й ти Митре був на Прусах. Дотично тих штабів, той

мудрий там понаписував: ну, як би вам се об’яснити, ніби ті в Персії в Таргані… - В Тегерані ти хочеш сказати? - Ая, там-там! Рішили: зловити живцем скаженого цуксфірера і судити, і возити

по всьому білому світі у жилізній клітці із фіфою через перегородку, щоб йому не було скучно, дивлячись на її фіглі- міглі…

- Се, певне, вусатий придумав. Так, як їх шельма-швабиха Пугача возила. - Я б такий, щоб їх всіх чотирьох жиди возили, цугом запряжені! Вигодували

таке стерво на людські голови! Ади, й своїх гершків, іциків не пожаліли. Як ти думаєш, Кирику: добре було би?

- То, Лесю, питай у Антошка: він на швабах ліпше розуміється. Я своїм шевським молотком не годен розбити гладущик шестикутний.

- Антошко має рацію: порядок, чистота! Ади - спалять чоловіка, дим розвіється і - ніяких слідів! Ні Катині тобі, ні Вінниці!

- Не додумались, поспішили. Завезли б трошки дальше: там би сніжок притрусив – іди, шукай у тих тундрах! Той пише, що на своїх задвірках не мордували тих нещасних іциків. Єден покинув, як драпав, на призволяще, а другий із усіх кінців рейху гнав сюди, у нашу Галілею. А, колись знов знайдуть якогось Петлюру і знов при нагоді спишуть на нас з тобою, Кирику, філософ шевський, ту жидівську біду.

- Ая! Пам’ятаєте слова нашого Гершка, царство йому небесне? Казав: «Йьой, Митрику! Ми як рідні брати без своєї хати: ми – жиди, розкидані по всьому світі і не можем зібратись до купи. І ви: одні - тут, другі - там, треті - під румунами, ті під мадярами. І всі чужі! І всіх: і вас і нас, хто тільки не хоче - б’є і плакати не дає!» Доста цеї балаканини! Лесю, камертон:

“ Їхав козак за Дунай”…

…Баба Перцюжиха стоїть, обпершись на рогач і дивиться в черінь печі на живий вогонь: наче у вередливому мерехтінні тих самоцвітів хоче збагнути теперішнє, пройдешнє і майбутнє. З печі пахне таким лакомим, смачним, аж дух забиває! І що там баба таке смачне готовить? Гладущики, широка пательня, сковорідка на трьох ніжках аж підскакує: так у ній щось шкварчить. На столі велика, з решето з низькими крисами, поливянка повна вщерть пампушок, медяників, завиванців. З піввідерний глечик парує запахом суниць з липовим цвітом. На деревляному тарелі виблискують язики щільника.

Ой, се мабуть посиденьки нині! Треба придобритися до старенької: може, не прожене? Минулої зими заховалися з коронованою на печі. За вінками цибулі-димки. Піч в Перцюжихи: два вози з снопами розминуться і третього не зачеплять. Позходилися повна хата: гомонять, гостяться, співають. Баба Марія сидить на припічку, на колінах підситок пізніх зимових груш. Збиралися на ті посиденьки переважно: жінки при надії і засватані дівчата.

Баба Марія каже-промомвляє: - Беріть по одній і розрізайте, котра як хоче: по середині, з краю, але не більше

як на три куски! Ану, котра там з вас ще ні разу не цілувалася як злодій поза вербами? Бери там хустинки і позав’язуй усім очі файно! І кожна хутенько: раз і йди!

121

Коцюбихо, а ти що там задрімала? Дивись мені: котра перебиратиме - раз по пальцях прутом!

Розбирають: сміх, перемовки. Осталась в підситку три груші. Баба поставила підситок на край печі:

-Всі вже впоралися, поразрізали? Всі. Ну, тепер зав’язуйте й мені. Зараз я поріжу ті, що остались і вже ніщо ні від кого не скриється - що котра натворила.

Крутилося в решеті і на веретині, Купалось у воді і на траві зеленій, Варилось у печі, гупало по хаті, Їло, пило в золотій палаті, Вітер біг через ліс - ледве ніс, Заблукався в садах - не доніс. Бігала, шила- вишивала, грушечки збирала: Єдна буде їсти - маком червоніти, Друга буде їсти - сажею чорніти. Кинь- перекинь: не дивись де впало, В тріски та болото, та там щоб пропало І хрещених повік обминало.

Ми нишком перетерли по жмені сухих родзинок, а тут у підситку такі соковиті груші! Тих груш у баби Марії не допросишся. Навіть тих, що попадали й гниють, а вже серед зими – то, хіба перед кінцем днів? Хапнути рукою: ану, котрась побачить? Йьой, що робити? А та ще й шипить: «Твоїми руками тільки репяхи загрібати! Чого ждеш: скоренько хап!» На комині бачу добрий пучок скіпок: мабуть, баба приготовила, бо ж скоро різати веприка і начиняти товсті гречано-кровяні ковбаси. Раз відломив скіпки, проткнув один кінець, наче голкою, завернув як рубець в полотнині, так і другий кінець. Але вони дуже тоненькі. О! Є глиця - тютюнова голка. Раз наштрикну - цілюся в другу. Коронована рада, зирить із-за вінка-цибулі і шепче: «Дивись- дивись, підсліпувата Коцюбиха хреститься!» Будеш тут хреститися: видимо-невидимо - сама грушка з підситка піднімається і без шелесту щезає! Саме в цю мить баба Марія бере останню грушу, розрізає і - знов рукою в підситок, а там пусто. Коцюбиха з затрапезним присвистом волає:

- Марусино, кажи: де в тебе свічечки-громовиці? Баба Марія вже розв’язала хустину, дивиться в підситок, ще й руками шарить. - Цитьте, - каже,- там в сінях в лівому кутку за пранником гладущик із сіркою з

перетертим перцем і селітрою. І квачик там. Скоренько, Якилино, неси сюди! Зараз ми знайдемо. Та каглу там заткніть подушкою, щоб не втік через димар. А ти, Соломко, моцна в руках, вийми горщик з кип’ятком. На, ось, хрестик і кинь в кип’яток - зараз ми його покропим!

Поспіхом доїдєм груші і репетуємо в два голоси: - Бабусенько! Не кропіть, не обкурюйте! Се - ми. Антракт. Німа сцена. Повна хата сміху, реготу, а ми в холодущних сінях

спокутуєм гріхи на просі під колінами. Нарешті, милосердя торжествує: ми знов на печі.

Старша сестра моєї подруги, Гануня ,незважаючи на строгу заборону високого суду, подає в кухликах узвару, млинці-сироварники, просмажене в тісті м'ясо, окраєць хліба, окремо на деревляному лоточку - два куски щільника. Баба лукаво усміхається, ніби не бачить того частування. Все те з великою насолодою знищуємо і під тихий наспів: “Тихо- тихо Дунай воду несе”, засинаємо. «Перехрести їх там, завіяних.»

- О, прийшов, Гаврило невмиваний! Ми в неї всі були «Гаврилами невмиваними». Стоїть, молитву читає: - Я того добра в руки не брала. То старому Паскарисько наділив. Казала:

«Викинь геть то ту напасть!» Наднесло Дереша: «Йьой, - каже, - ходіть скорше, діду, кобила захворіла.» Ото старий і забувся викинути. Візьми, дитино, і викинь те.

122

Прости, Боже, гріхи наші! Боком то всім їм вилізе! А якже: кожний нехристь дістане, ніхто нігде не заховається!

- Ба, а ви були молоді? - Була, дитино, була. Давно. - Мабуть, дуже-дуже! Гарні, файнезні? - Ади, Гаврило малий! Думає: стару бабу перехитрити! Е, ні, небоже! Нині на

печі не заховаєтесь! Се тебе підмовила та коза хитра? Чого стоїш на порозі? Скидай чоботища і лізь на теплу піч!

- Йьой, бабусенько-світонько! Ви такі добрі! Зараз, тільки викину той ерзац. Може, вам ще щось треба принести: води, дров?

- Старому нічого робити :одно - люльку смокче. Се в баби вже третій люлькосмоктун: десь-го видрала, аж із Зарваниці. Ходить

на прощу: «Охо- хо- хо, ніженьки босі, гріхи наші!» І всі хлопи як дуби. Ади і ні оден довго не зеленів. Послухайте Задрабиниху з Коцюбихою, а ще як підпливе Кілікія Терта, перетруть до останньої ложки, дізнаєтесь, еге ж, еге ж, очкурі розв’язувати. Придобритеся, приласкавитесь до баби. Ота «коза хитра» вельми вміла. Баба Марія теж любила поринати в свою задавнену молодість. Іноді сиділа замріяна і мандрувала десь в далеких-далеких світах. Інколи, тихо співала давно нечуваних пісень або тішилася, бавилася словами як мала дитина найдорожчою забавкою.

-Ба, дайте щось попоїсти: я такий голодний, - прошу з-за комина на печі. -Що? Посіяв золоті верби і втік з хати? Чи ненька не варила нічого? -Ет! Гонять тую самогоняку, зібралось там тії міністри-комісари. Жди поки

звариться той обід у печі! …Самогонка та варилася з буряків, жита, ячменю, бараболі. Сирівець два рази

переганявся на другому апараті з фільтрами на чистий спирт. На що і куди його дівав наш татуньо, то й слідчі через цілий рік не дізналися, але відкалатав чотири роки як злісний рецидівіст-самогонщик. Василька я теж не допитувався. Якось зайшла розмова про те: «Е, - каже, - менше знатимеш, довше житимеш. Більше битимуть, менше кричатимеш. Мало тепер людей калічиться, треба чимось ті рани промивати, палець на дровітню два під сокиру! Доста тобі. Ісщезай мені з-перед очей!»

Дров треба було чимало нарубати. О, тут уже від Василька не накрутишся ні на крок, поки не нарубаєш:

- Але ж мені треба йти. - Нарубаєш дров і йди куди хочеш і роби що хочеш: я того знати не хочу! А що йому? Сидить собі в сухому, дрова підкладає і воду міняє з теплої на

холодну. Попоносив би він цілісіньку ніч мішком глину, знав би. Та ще й дров нарубати! Але… Але дійдемо ще, і не тільки, до глини…

- Що тобі ще подати: голубців чи рибки припеченої? - Йьой, ви такі добрі! – Бо, як скажеш «дякую», то вже більше нічого не

діждешся. – Ба! Мармелади із сливок дасте? - Зараз подивлюся: чи принесла та коза? Вона ось-ось прибіжить: понесла

Мотильці Задрабинисі узвару. Я їй окремо на корінцях на травках ізварила. Таке молоде, а вже гнеться!

- А кажуть, що ви її не любите? - Сиди там, поки рогач по тобі не сміявся! Баба весь час поралася біля печі і бубоніла: - І те є, і того не забула. Ось, щербочка вже так файно закипає, а ми туди

перчику, цибульки, лаврушки, кануперу листочок. -Ба! А Ви і з гайдамаками ходили? Стрепенулась наче левиця молода, очима кресонула наче шаблюкою: ось-ось

вперіщить рогачем.

123

- Йьой, бабусенько! Я нічого! Я не хотів. - лепечу із- а комена, куди рогач не дістане. – Бо, чо на вас кажуть: Гайдамачка, січовичка пішла?

Понишкла, всміхнулася. - Наслухався тої Мотильки язикатої! Ее-е, дитино-дитино! То наш Тарасик

водив Гонту на Умань-місто. Царство йому небесне! Мені було, чи штири літечка, чи п’яте, як його ангели забрали: не міг більше терпіти москальської наруги - впросив Матінку Божу. Впала Матінка Божа до ніг Спасителя та й просить: «Пішли, Боже, ангелів - най приведуть Тарасика! Най витру ті сльози, най обмию ті замучені муштрою ноги!»

Стоїть баба, плаче - аж труситься: - Йьой, Що там було, - каже,- ті мало з ланцюгів не позривалися! Їден репетує:

«На гонор коронний! Нє позвалям!» «Хулітель помазанніка! Нє пущать!» - репетують бородаті. «Цитьте там, як вам добре! А то пошлю зо двох гайдамаків!», - тупнув ногою Петро. - Вони вас попомажуть гонорові, бородаті самозванці! Підмовили тих дітей та й обдурили разом із Швабихою! Ох і доберуся я до вас!»

- Ба! Ви були такі маленькі і виділи тих ангелів? - Люди, дитино, виділи. Ади, наш дідо і книжечку приніс. Сам Тарасик йому

подарував у Берестечку. - Ба, ви вже стільки раз казали… - Дам, дам тобі тую книжечку. Он, злазь, бери: за образом на покуті той

Кобзарик. І, поки ще нема нікого, ставай на коліна, цілуй хрест і молись, що не зрадиш його, ні роду-родини!.. Йьой, щербочка викіпає, рибка пригорає, а він, ґвалтівник малий, стару бабу гайдамаками заколисує! Геть мені з хати, духу щоб твого не було: двері відчинені - гони поки рогача не обламала!

І, таки, добре стусонула рогачем у спину. Шепчу молитву і ні руш з місця! Бо, тільки поворухнись - цілий рік баба не відчинить двері. Хіба се вперше?

Встаю, ще раз цілую хрест. Хочу поцілувати бабі руку: «Що я тобі, ксьондз?» Але, таки, цілую і дивлюся то на двері, то на Кобзар.

-Бери вже, бери, гайдамака зелений! Чого дивишся? Думаєш: баба дурна, стара, нічого не знає, не розуміє? Ой, діти тих обдурили, ті самі подуріли, а тепер не знаю: стара вже. Але Кодні вам не обминути!

-А що? Вашої золотої верби ще не було? -Агій на тебе! Он на печі. Чекай: підростеш - буде тобі і ремінний ретязь, і прут

грабовий! Привчить до чемності,як старість шанувати. Не каже, чи там Мотилька ще не забула дихати, а вже за своїм.

-Йьой, бабусенько! Ваша Мотилька з Гізею Кочиргихою комаринського притоптують: зараз будуть тут живі-здорові. Мабуть, забігли за Кількою.

«Се, якби ще Ліщиниха з Бандуркою, був би повний матріархат-аншлюс», -

каже бабин люлькосмоктун, конячий дохтор дід Корнелій. …Сі, як було, зберуться і надоїсть переливати з порожнього в пусте, і

забринять голосами: Взяла дівча відра та й пішла по воду, Аж там хлопці-риболовці ще й з козацького роду…

- Куди ти тягнеш, Кілько? Ти туди, Гізя сюди! Ет, нема Ліщинихи з Бандуркою! Ото було, як собі вівкнем: “На камені стою, кругом мене чари в’ються, А я си не бою”. Де то вони, відьми? Не знаєш: чи за упокій, чи за здравіє свічечку ставити.

І сидять, посмутнілі, до самих сутінків… Сидимо на печі, гриземо яблука. Поклялись бабі сидіти тихо-тихо. - О, нарешті баба Марійка подобріла таки: віддарувала тобі Кобзар. А ти? - Що я? - Дурний.

124

- Грабового прута хочеш? - Ая, ви всі такі! - Йьой! Ади яка старезна! Вже знає: які всі. - А то ні? Наша Катеринка прибігає і плаче: б’є її той гоцко. - А що, має ждати, поки вона почне його бити? Не буде така мудра як ти. - Я б йому очі окропом обшпарила, най би посмів мене вдарити! - Не спіши: ще не маєш кому обшпарювати. І без окропу бояться до тебе

підходити. - А чо вони лізуть з руками? - А що мають робити? Чого хіхікаєш? - Бо - малий, дурний! Сидиш межи дівчатами або зі мною як поліно грабове!

Ще добре, як пару слів скажеш, а то літаєш десь по індіях своїх, ніби ти там був. Мені вже сміються: «Чого ходиш з тим невмитим поліном? З ним і в Петрівку холодно.»

- А що маю робити? - Ну, взяв би, хоч, дівчину під руку. Чи я знаю? - То чо приклеїлася? З дівчатами не маєш про що говорити? Як їм холодн, то

хай лізуть на піч! - А скажи, скажи мені: ти, як вийдеш заміж, що будеш робити? Будеш жінку

бити? - Не знаю. Я, мабуть, не буду виходити заміж. - Будеш отак стовбуром ходити? Боїшся? - А що – ні? З окропом жарти погані! - А я як женюся… - Ну, що? Обшпариш кипятком на другий день свого гоцка? - Йьой, прибитий! Буде в мене купка маленьких: три дівчинки і три хлопчики. - І ще двоє разом у колисці. І «Голова з-під мосту». - На зло тобі, на зло тобі, поліно грабове! Се я бабусю вблагала, щоб вона

віддарувала тобі Кобзар. Казала вона тобі? Еге ж, казала про рід-родину. - Ет! Мало про що говорять старі. - Віддай, віддай назад! Нащо брав те бабине святе і так нечемно говориш:

«старі-і-і». Я так просила! На колінах вимолювала, думала: він буде… - Всі тільки і робите, що думаєте: і ненька, і, он, бабуся, і ти, і татунин поясок. - О! Мало той ретязь-реміняка про тебе думає! - Так. В когось ще й окріп у запасі є! - У-у, мальовало невмиване! Не даром Василько так охрестив. - Ну і що тобі до мене? Маєш тих вмиваних цілий виводок. Двох Іванів, Василя

Данилового, Кисилицю, «Голову з під мосту». Ну, й ходи з ними! - І буду, і буду ходити! І щезай зараз геть! Не буду більше з тобою ні ходити, ні

говорити! І не підходь до нашого двору! - О, хоч пару днів відпочину. - Назавжди, назавжди! І видіти тебе не хочу! - Ще краще, ще краще. Зорина цілий мішок цукерків тобі подарує або Даная.

Правда, яке гарне ім’я - Даная? Вона так тихенько сидить і не дихає. Не те, що ви хіхікаєте, коли я щось зарисовую. Або, як заспіваємо “Бандуристе, орле сизий”, вона чистим альтом поведе, поведе “маєш крила маєш силу”. А ще, як підбіжить Зорина на зло суперниці, стануть обабіч, обіймуть і вже разом - “Ой три шляхи широкії до купи зійшлися”. Тут уже твій окріп закипає, аж булькає, і ти з своїми вмиваними починаєте верещати-вівкати:

Зайшло сонце за віконце, за високу грушку, Ходить малий до Зорини в білім капелюшку. До Зорини в капелюшку, до Данаї в шапці, Ой, йьой- йьой, присів у кропиві Та й ой, йьой- йьой, у капці.

Не тулися з ними! Чого тулишся?

125

- Бо ви не вмієте співати, верещите як недорізані! Ото буде пара, аж- аж! Каже Гануня: хата неметена, миски немиті, на городі в бур’янах коза недоєна, Даня на скрипочці пілікає або вишиває, а той вимальовує свою радість з козою в бур’янах! «Нащо він тобі, загублений механік від квасолі?» «Але файний! Так любить гарно. Ади, як стане над квіткою, стояв би цілий день. Такий щирий, якийсь такий добрий! Ех, шкода малий ще! А то б я вам його віддала! Якась молодша буде втішатися, щаслива!»

…Садили з Васильком квасолю межи рядками кукурудзи, що вже виткнулась

до сонечка. Налетіла хмарище - впиріщив дощ, ми й побігли. Десь через день, чи два, перед вечором, йдем досаджувати. На вигоні компанія ганяє копаного м’яча. Василько вельми любив ту забаву. «Йди, - каже,- я трошки побігаю, а ти посадиш пару стежок. Я прибіжу, а тоді ти побіжиш грати». Довбаю ті ямочки стежка за стежкою, загортаю тую квасольку. Сонечко вже збирається спати, а Василька нема, не видно. А квасолі ще зо дві добрі пригорщі та стежок ще гей-гей! Там іде гра, а тут – оця, фасолище! А, на тобі: раз ямку - бух туди квасолю. Ще ямку - ще квасолі. Нарешті, торбина пуста. Сапка летить за межу, аж у вуйцанів ячмінь і драла: хоч раз вдарити! Та так прямісінько в ворота, щоб Тичка і оком не кліпнув!

Смерклося: ідем додому. - Там ще багато досаджувати осталось? - Та де? Якби вистачило квасолі, то, може, й досадив би. - Йо! Завтра махнем - досадимо. А завтра як завтра. Василько з батьком поїхали в ліс по дрова. Після обіду

жену корівчину і набираю квасолі. Перед вечером попрошу Тичку, щоб допровадив круторогу додому і - знов до тої квасолі. «Йьой! А де сапка?», - ходив-ходив по ячмені - нема. Гріб ті ямочки рукою, а воно, поки шукав сапку, поки думав, що його робити, поки марудився з квасолею - сонце зайшло.

І знов. Але ямки не гріб, а, так просто: купочку квасолі присипав землею і - дальше. І побіг: аж, насилу на третій доконав тую біду.

Через неділю виганяю корівчину, а попід повіткою татуньо допитує Василька: де ще одна сапка. Ненька журить: «Що й молоко не допив і хліб забув, а корівчина як королева так гонорово дибає, ніби й вона хоче дізнатися: де той такий незамінимий інструмент». Який хліб, яке молоко? - я ще за столом почув тую веремію.

Вже на Гостинці зустрівся з нашою вуйночкою: - Котрий се з вас, шибеників, витолочив з півчвертки ячменю? - Або я знаю: хто там товчеться по ячменях? - А сапка чия? Не ваша? - Йьой, вуйночко! Не кажіть дома: то я забув. - Іди вже, йди! Іринка наша впросила за тебе. «Його і так, - каже, - вуйко кожен

день лупцює». Добре, хоч сапа знайшлася. Не пропала і квасоля теж. …Ще тоді, а, особливо, в неділю, було йдеш Гостинцем, як звичайно:

старенькі, то біля одного двору, то біля другого, сидять, гріються на сонечку, гомонять. «Ади! Чий се такий чемний пішов? Вітається, ще й шапку знімає!» «Миців малий з Мальованки.» «А, се той, що три дні квасолю садив по- новому?»

Перше явився з родиною, висідаємо з таксі на Гостинці, бо в бічній вулиці ще

не висохло після дощу. І, якраз, іде цілий виводок бабусь із церкви. Поставали, бо тут якраз треба розходитись: котрим наліво, котрим направо, а котрим дальше Гостинцем. Гомонять, оглядають: «Йьой! А се що за пани такі приїхали, гей би з Канади?» «Та ти що, Палагно, вже зовсім присліпла? То ж твоєї сусідки Парасі, царство їй небесне, той, що по-новомо фасулю садив. І яка файна, молоденька жіночка! І діточок Бог дав як анголів! Не пропав, фасулинник!» Підходжу, вітаюся, а та молоденька, файна і враз

126

з кошиком черешень - і вже вгощає. «Йьой! Та то нащо та то привезли з такої далечі? Та й рідні посходяться.» «А ви, хіба, не рідні? Оно, ще зо два ящички того добра.» - Зав’язують у хустинки, дякують, хвалять. Аж тут те Палагна руде:

- Йьой, Ганунь! Се у вас у дворі таке добро росте? Ви його не купляли? - У нас, у нас. Беріть, беріть: ми насадили і яблунь, і груш, а вже черешень, то і

шпаки не поїдають! - І город маєте? І барабульку садите? І фасольки? Ах! Бий тебе крученим грабом, те руде Палагна! Далась вам тая квасоля! Се

татуньо розхвалив на все село. Не сварив. І поясок мав спокій. А тая слава й досі сміється!

«Чого,- питають,- не йдеш у якісь депутати? Ми б тут цілим районом проголосували.» Ну, певне. А потім якийсь шпендель гавкне з-під воріт старого сільського плоту: «Йьой! – скаже,- шановні безрідні! Оцей вже дореформує тую фасолеву реформацію по голандській технології! Але то - ще не біда, шановні! Скажіть: куди її дівати? Що з нею робити? Се ж скільки ще треба прийняти поправок до поправок, вже раніше прийнятих нами поправок…Вибирайте собі мудрішого!»…

- Мовчиш? Гніваєшся? - Сама прогнала, ще й питаєш! -Чо прогнала, ади сидиш поруч. - Ну й що тобі? Не твоя піч! - Ех, зараз таке робиться довкола - чи й буде? - Буде-буде! А, втім: ти й без печі окріп звариш. - Зварю! Бо ти такий. Ади, Гануня має з десять твоїх рисунків, а мене ні разу не

хочеш нарисувати! - Боюся. - А Гануні не боїшся? І кричить на нас, і проганяє з вулиці кропивою. Мало ти

від неї плакав? - Е, коли то було! Розстелять полотно білити, а ми, не те щоб гусей відганяти, а й самі вслід за

ними - чалап, чалап по біленькому - така гарна вишивка, любо- дорого!.. - Поїду. Як добре навчуся малювати, то, може, й намалюю те полотно: левада,

потічина, трава зелена-зелена стелиться шовком, небо високе, лагідне, ласкаве, полотно біле-біленьке і гуси!..

- Або качечка впереді, а за нею шнурочком каченята. - Най буде і качечка. І ми, припечатуєм на тих полотнах свою дорогу… Йьой!

Аби тільки ніхто з кропивою не біг! - Поїдеш десь вчитися… Хіба не вмієш? - Поїду. Василько з Тарасом, а там, може, й Роман – прийдуть, поможуть: не

вічно ця война буде гуляти. - Забудеш? - Або я знаю? Чого вже хлипаєш? Сиди тихо. Наробиш рейваху - знов буде

переполох. Я ще не їду. - То нарисуй, нарисуй! Ті, другі, мають, а я – що? - Казав тобі не раз - боюся. - А Гануні не боїшся? І других? - Гануня ваша - добра. - А другі ще кращі! - Кращі не кращі, але їх - цілий світ. То чого їх боятися? Страшно… Знаєш,

мені здається, колись давно- давно я вже рисував, бачив, мав, тішився і загубив. Вірніше, воно пропало в якійсь пітьмі, в якомусь невловимому сяйві з вітрами і блискавицями. А, іноді, воно обзивається неземним голосом із сивини віків і, ось-ось, тільки ще раз ворухни пензликом, протягни руку - ще крок, ще: «Я – привид, я – міраж, я – відлуння, я - ехо, ха- ха- ха! Впіймай! Схопи в обійми!» «То – заздрість. Не

127

слухай! Нужбо, не бійся: ще мазок, ще крок!» Знаєш, се як тобі чогось хочеться такого, що безрозсудно кинешся за ним насмерть, підсвідомо, не оглядаючись ні на що… І вже маєш і боїшся до нього підійти. Діткнутись, оглянути, взяти!.. Не знаю, як се тобі сказати? Боїшся: ану, воно не таке як ти вимріяла… Боїшся його образити – думкою, поглядом, відрухом… А воно є і нема. І, ось-ось близько і далеко. Губиться і ти кричиш, плачеш, шматуєш те полотно! Біжиш, шукаєш в диких пралісах-яругах, обдираєшся об колючки! Ет! Нащо воно як мильна булька? Візьми її - затримай в руках! І йдеш, радий когось відлупцювати, і, побитий, гризеш кисле яблуко як допотопний пес допотопну костомаху... На тій неділі спалив.

- Нащо? Кого? - Вашу милість, зоцна пані, в кармазиновім жупані! - І не похвалився, не показав? Що, така дуже погана? - Хіба то така велика вада? Страшно невловимо-далека, недосяжна, нестерпно-

пекуча мука! Жага такої жертовності! Се - якесь правічне чародійство, другі загублені далекі світи. Ще мазок, ще мазок -і безмежне щастя доброта і гнів, шаленство і покора! Ну, нащо з тим гратися? Знайти і загубити, розгадати і забути! Міраж! Злий привид! Жити і боятися.

- Що? Аж така зла? - Сказано: «привид, химера». Чого тобі ще?.. Нема! Спалив.

…А посиденьки в розгарі. Жінки: хто вишиває… Он, у кутку Кіля показує як

викроювати різну діточу одежину, бо ж навчилася того у Лосманових. Оно, слухай: - Бабо Марійко! ? Що в мене буде? - А чия ти будеш, дитино? - А ви, хіба не пізнаєте? Влошка. Василя Корби жінка, Варвара. - Файне ім’я носиш, святе! Се перше в тебе буде? - Та де? Вже третє, бабусю. - Ну, то чого боїшся? Вам, при надії, не можна боятися. Страх - лихе поріддя.

Від матері загніздиться в дитині. Оно, скільки зараз народилося і повиростало тих страхополохів у штанях, що й серед білої днини самі себе бояться. Мій Корнелій, хі- хі, і то, як посутеніє, боїться з хати вийти. А досі які козаки родились? Аби лиш шабля добра! А ще як коник файний, то ціла тьма бусурменів під ноги лягала. Мало який добіжить до гнилої води. А тепер самі боягузи! Що розумом, що силою, бо страх загніздився ще в матері під серцем. Гріх то великий – боятися! Тому й Бог гнівається на наш нарід і карає боягузів, насилаючи раз у раз «визволителів».

- Йьой, Маріє! - шипить запопадлива молільниця Гізела, - Послухав би тебе ксьондз. Ади, все каже: «Грішете´! Не боїтеся Бога!»

- Бога треба любити! Жити по Божому Закону. Хіба Христос милосердний казав боятися Його? Казав, щоб люди любили одне одного, бо, як любиш одне одного, то зла не зробиш. А Бог більше любить людей, бо єдиного сина віддав на муки за нас - дурних, боязливих зрадників… Ти, Волошко, кого б воліла - хлопчика чи дівчинку?

- Дівчинку, бабусю, дівчинку! Хлопчиків вже двійко бігає. - А чого тобі найбільше кортить попоїсти? Зараз ми, дитино, дізнаємось:

послухаєм, обміряєм твою ношу. А вночі легесенько тобі спиться? Ти дома чи в невістках?

Е, дослухаєшся! Одні вже потихенько “Ой пряду я, пряду, спатоньки хочу…”, а біля дверей дівчата другої “ Горою вітер віє, долиною іде сніг…”

- Се вже в колисочку пшеничний снопик покладеш, квіточок з липи і барвінку. А з берези і ялини, і калини - по гілочці, і зелен–рути. То все - дівочі обереги. Буде, буде в тебе дівчинка. Будь добра – молись, дитино, Матінці Божій, то й дитина виросте добра! Ади, зараз скільки того зла! То все від захланності, від горілки, від розпусти… Мій Корнелій каже: «Пора, бабо, забиратися, бо ось-ось знов прийдуть «визволител»і скоро і визволять від усякої біди, останеться одна розпуста!» Але, ви не бійтеся. Не передавайте той гріх, бо ж хто боронитиме землю нашу?.. Чого там

128

заховалася? Думаєш, я не бачу, як ти засупонилась? Нема кому батогом оперізати добре! Нащо так дитину ще під серцем мотузувати? Що? Ще дівчиною хочеш бути? Е, голубко! Гріхи поза вербами не заховаєш: вони на дітях відіб’ються! Не можна нам грішити! Гріхи наші приховані як гнила отрута: не діє, не діє - і вискочить на сьомому коліні. Дивись - і явиться на живій дитині тая підла зрада, ті крадені любощі!

- Ой! Бабо Маріє! Що, вже і поцілуватись не можна? - Чого не можна? Все можна. Але вже, як з першим дійшло до того, та ще, як

любляться обоє, а потім зрадяться, то, вже, тая зрада пектиме довіку і проростатиме із роду в рід, доки не перестануть в тому роді родитися здорові, живі хлопці! Бо, той перший поцілунок падає на чисту дівочу душу як штемпель на чистий папір і що не пиши, як не переписуй тую печатку, тую пам'ять не перепишеш, не зітреш. Папір можна спалити. Душу не спалиш, не викинеш на сміття! Бо, ніщо не зникає безслідно, ніщо не карається так тяжко як зрада! Навіть мимовільна. Тому й родяться покручі, шахраї ,злодії, п’яниці, бабонюхи задрипані.

- Ви все, бабо, наговорюєте на нас, ніби ті люлькосмоктуни такі вже й безгрішні!

- Е, дитино! Дівчина має бути мудра і чиста. Смієтеся там, хіхікаєте, а потім плачете нарікаєте на долю! Ади як наша Кіля дожилася, що нікому води принести на старість. Бо порушив хтось із роду-родини оберіг чистоти. Се тільки від невинного поцілунку зрадженого стільки лиха плодиться, а вже від чогось більшого… Ади, що зара робиться в селі? Одне зло, ненависть! Одне одного продає то маскалям, то німакам! Ніби ті чужаки знали, що в селі хто робить-думає… А все від того, що порушений оберіг чистоти в першому коліні в роді–родині!

Баба ще розказувала як покутувати, відмолювати той мимовільний, ненавмисний вчинок. Дванадцять раз по через дванадцять місяців, по через дванадцять років. Шість раз говорити до місяця молодого і шість раз до старого. Шість раз до сходу сонця, шість раз перед заходом… І так з місяця в місяць, з року в рік! То, може, й вимолить тая нещасна своїм правнукам, хоч трохи кращу долю. Та ще треба знати на каждий раз заговори, замовляння просьби до молододго місяця і до старого, до схід сонця, і до заходу:

- “ Місяцю-князю! Як ти молодий біжиш, то не топчи ті сліди, а постав коло них знаки. Місяцю-князю, боярине статечний! Забери ту чорноту, що позначив молодий! Хай не остається на родові-родині, най то буде на мені.”

І на каждий раз нові заговори, замовляння. А ще як вітер або хмари, то вже такі слова обереги…

То треба було все записувати, але, хіба тоді думалося-гадалося про те загадкове, таємниче бабине мереживо слів? Зморений цілоденною біганиною, обдарований бабиним подарунком, нагодований смачними наїдками, поруч вже тихенько сплячої чистої обереги, засинав безтурботно щасливий, на теплій печі під охороною всіх небесних охоронців. Маю той подарунок, сяйво промінчика, десь голос неньки: «Спи, мій маленький, спи!»…

…Де воно? В яких світах загубилося? А чи й було? Бо, ось - один веде, другий штиком підганяє, а третій, лютий та поганий, до

Бавдінсту заганяє: А в Бавдінсті добре жити: Ані їсти, ані пити! Як день білий - йди робити, А ще в ночі воші бити. А в Бавдінсті всього много: Сто- сот вошей на одного, На бавдінста молодого!

Се виспівували, гупаючи дерев’яними підошвами черевиків по бруківці, йдучи на роботу, молоді хлопці від 17 до 20 років, рекрутовані добровільно-примусово в

129

будівельно-ремонтні загони. На теренах дистрикту Галіцієн вони були організовані в кожному повітовому центрі. В тих каторжно-штрафних загонах молоді люди тимчасово уникали добровільно-примусового вивозу на такі ж забави до Фатерлянду. Різниця тільки та, що з Бавдінсту було легче втекти хто куди хотів. Хто в Карпати, хто в дивізію Галичина, а хто в околоти (околіт – се висока перебрана житня солома з якої крутять перевесла, а, в основному, йде на покриття дахів). При раптовій тривозі, коли вже не було часу десь ліпше сховатися - обв’язували того нещасного тою соломою і він стояв як околіт.

Весною 44го в прифронтовій зоні, нашпигованій доблесними смершівцями, заградотрядами ні ховатися, ні тікати було нікуди, хіба в чорну піхоту. Вже під осінь ми, що ще вчора пасли гусей і були на побігеньках у старших гусопасів, враз постаріли, змужніли, закукаріли як молоденькі когутики, ненавчені обминати лисячі стежки–западні. Вже не ховалися з цигарками від старших, бо ж - парубота. А як же - принци крові! Бо, навіть, Ляльо-філософ перший вітається і подає тобі мозолясту, порізану шевською дратвою руку.

До такої честі ще треба було дожити: не підірватись на міні, не розірватись з гранатою чи ще на якійсь блискучій забавці, яких німота натикала, де тільки змогла: запальнички, мундштуки, портсигари, ліхтарики, ножики, губні гармоніки. І все то хотіло бути червоним, хотіло живої, теплої крові. Василько, братуньо мій - оборона панцерна, вроджена статечність, розсудливо-завбачлива стриманість мене, безрозсудно-ризикованого стримував, іноді добрим потиличником і не пускав мене одного або в такій же бездумній компанії на розшуки в німецько-мадярські шанці-окопи понад берегом Дністра.

Ще, як на тому боці стояв фронт, бо на нашому березі були вже наші визволителі, а вгору по течії від броду були ще німці. Казали: «замкнені в котлі». Тоді через брід пробивалась німецька танкова колона. Ну, й пішла танки на танки. А зверху ще й літаки з обох сторін. Клекотіло там те ревище з досвітку, майже, до обіду, доки дивізіони «Катюш» не втихомирили того ґвалту. Після того, що ті, що другі тихо, мирно співіснували кожний на свойому березі. Хіба що літаки не давали спокою. Німецькі транспортники під охороною мессерів цілими ескадриліями довозили в той «котьол» всяку амуніцію. Падали вони і на нашу сторону, іноді, підбиті. А, ще частіше, падав на наш бік той вантаж на парашутах. Ми з Васильком теж бігали пару раз на ті розшуки.

Одного разу в неділю Карольцьо, один з найбезрозсудніших на нашому кутку забіяка, підмовив і нас іти на те танкове побоїще. Каже: «Хлопці, я там найшов цілісінький живий танк. З нього можна і бабахнути по німаках. Я вже пару разів залазив всередину: сидиш, дивишся в окуляри, крутиш ручку, башня обертається на німаків, а вони ходять понад берегом, ніби на прогулці. Я й шмальнув раз.»

Ми вірили і не вірили. «Що думаєте, шо я брешу? Ну, то побігли - побачите». Побігли. Напхалося нас туди повно. Карольцьо наче інструктор: «Ану, крути ще на півпальця уліво! Куди ти крутиш? Ще на пів мізинця назад!» Се він висунувся з башні і слідкує за дулом гармати. «Гай, доста! Так. Тепер: хто боїться, хай тікає в кущі! Бо зара будем стріляти». Солдати, певно, вже раньше засікли ту Карольцеву маніпуляцію, бо, тільки-но Карольцьо дав команду, стріляти: «Егей там, десантники! Ану, вилазьте скоренько та знімайте штанці!» Ну, що ж! За кожну науку треба платити. За Карольцеву теж. Були якісь добродушні старші дядьки, бо не дуже припікали лозиною. Добре, що на тому і обійшлось.

Тому й приписали мені у військовому квитку в графі спеціальність: «майстер бронєтанкової тєхнікі»

Вже ген-ген років-років серед зими викликають у військкомат, бий тебе крученим грабом! На дворі стужа мете: чалапай ті кілометри напроти вітру! Захожу в кабінет, сидить якесь «ні те- ні се».Ще й і вуса не засіялись добре. Подаю оповіщення і квиток. Читає і дивиться як на пришельця з НЛО:

- В какіх частях у арміі служіл?

130

- Ні одного дня ні в яких частях, ні в яких арміях. - Да какой же тебє ідіот прісвоіл званіє «мастер бронєтанковой тєхнікі»?! Що мав казати? Хіба прочитати співомовку Руданьского, генія пересмішників,

про архірея і попа молодого? Але ж сказано: « Не розкидайте перли перед свинями!»…

…Ми не підірвалися, не покалічились. І враз стали заводіями на окрадених

дівочих посиденьках, що рідко вже збирались тужними, довгими осінніми вечорами і, так само - справжніми орачами, сівачами, косарями: геть вся чоловіча важка робота, як найвища привілегія, була наша. Не знаю де як, але в нашому селі ні молодиці, тим більше, дівчата ніколи не ходили за плугом, не сіяли, не косили. З осені 39 по весну 44 село геть вичоловічилося. «Матріархат-аншлюс»,- казав дідо Корнелій з-під Зарваниці.

Кожний визволитель як рибалка закидав невід і виловлював рибу, яку тільки хотів. Гонорова шляхта вибрала найкращих, а вже другі, треті, четверті не гребували нічим: яка попадеться, ту й кидають у юшку! Особливо четверті. Ті просто підірвали греблю і все, що осталось на дні вигребли бо – план! А план треба перевиконувати.

Ще з весни ми дома на родинній раді звільнили нашу неньку від польової роботи. Не тільки тому, що треба було ще перед досвітком бігти в поле і до схід сонця похапцем посіяти і посадити яровину. А, як випадала місячна ніч, ото вже була розкіш! Се тому, що в селі ташувався штаб танкової армії. Людей з села виселили в сусідні села. На нашій половині квартирували офіцери з обслуги того штабу, а в кращих будинках – фронтові командири. В нас жив комендант штабу. В Приколодяжних, в Гордих, в Максимонька - там якісь генерали із своїми лакеями, в Мацейчихи - їхня поліклініка у дворі, штабний шпиталь, у Гречаних - центральний коммутатор. Ті офіцери, що жили на нашій половині, дивились крізь пальці на ту досвіткову працю селян. На тій половині, де містився власне штаб, виселили геть чисто всіх. На Гостинці, саме на Санашковім мості, був облаштований пропускний пункт. Там день і ніч стояла варта, а также на всіх вулицях, стежках довкола села теж були облаштовані шлагбауми і варта.

Ото ж, був би той штаб чи - ні ,ми сказали: «Годі Вам! Вже наробилися доста, сидіть дома!» Ненька сердились, кричали на нас: «Що я буду цілими днями робити? Гріх великий - марнувати весняну Божу днину! Не маєте права лишати мене такої втіхи! Візьмеш ту насінину, воно таке маленьке, а ти його лагідно в теплу земельку як дитину в колиску. І земелька рада, і воно виткнеться і зеленіє листочками до Сонечка! Сміється, росою вмивається! А ще як дощику Бог пошле!»

- Годі тобі, доста! Бо ще розплачешся. Слухай, що тобі діти кажуть. - се вже татуньо завізував вирок суду.

- І ти вже заразом з ними? - Малий каже, щоб і я сидів на присьбі. - А то ні, а то ні? Будьте собі дома: ми з Васильком самі впораємось. Не так

вже багато в нас тої землі. Того року садили бараболю самі і що: погано вродила? - А я ж так люблю садити сама, своїми руками! - Ненько, Ненько! Хіба ваші руки - не наші? Ось, біля хати оставим вам

половину городу. А я б і того не оставляв. Мало вам роботи у хаті? Дивиться на нас із Васильком, а сльози котяться, а уста шепчуть: - Діти мої! Гайдамаки маленькі! Хай Матінка Божа боронить вас. Ото із самої весни ми перебрали всю роботу в свої руки. З початком жнив фронт, який так довго тупцював на місці, поплентався,

обливаючись потом і кров’ю, калічачи людей і землю, далі на захід. А ми з Васильком, та й не тільки, а й другі наші однолітки, стали гонорово-задиркуватими косарями.

131

Жнива. Теплінь. Небо чисте, високе, ані хмаринки! Та й губатий десь завіявся на посиденьки та там і заснув в яругах, урочищах, помежи молодих берізок в холодочку.

«Під-падьом, під-полудь, під-полудь, під-полудь, чах-тр-р-р.» «Чекай ,чекай, перепілко! Ще треба накосити той підполутіпок». Жнива се завжди, з поконвіків - Велике свято! Вінець, винагорода, дар Божий

роботящій людині, залюбленій до самозречення у витворі святая-святого - хліба насущного!!!

- Софо ти довго будеш крутитися перед зеркалом? Збираєшся, мой, як молода до шлюбу. Киндів драбиняк уже аж за Баскачкою. Ади і Настя з Кириком ідуть стежкою через город. Вилітай ластівкою, а то й окуляри поб’ю зараз на тобі!

- Йьой, Паньку мій, пожалій окулярів! Як будеш косу клепати без них? - Я тебе зараз і без окулярів… - Слава Ісусу Христу, сусідоньки гречні! Чи дужі ночували? - Слава на віки! Красно дякую, Кирику. А ви? - Ми з Настунею і не стелилися. Хіба заснеш перед таким Божим днем? - Паньку! Куди ти дивишся? Протри окуляри! Оно, глянь: наші молодиці

обнімаються як сімнадцятки. Помолоділи, мой, років на двадцять. Та й нам, слава Богу, нічого не бракує: ще ні одні жнива відклепаємо!

- Маєш добрий тютюнець? А то всиплю тобі, Кирику. Бо я ще зимою розжився у Моцари. Він його ферментує на медові.

- Дякую, сусідонько. Але вживаю той ферментований тільки в святкові дні. - Міг би з Настунею в холодочкові святкувати. Пошиєш чоботи одні, другі -

любий тобі викосить тую латку пшениченьки. - Ая, ая! Але Ви зараз більший майстер від мене: не встигаєте ті відра клепати. - Такі часи, Паньку дорогий! Але жнива є жнива: скільки маю Вас вчити? Та

мені той хлібець не ївся б! В горлі застряв, якби я оцими своїми шевськими руками тую пшениченьку колосок до колосочка не приголубив, не зав’язав у снопики, не склав у полутіпки! Нема на світі більше такої радості, такого щастя!.. Я, хоч і філософ якийсь і то не можу тобі об’яснити деталічно.

-Кирику, дорогенький! Моя Софа каже:«Вік би стояла отак серед нивки і не натішилась би, дивлячись на дар небесний!» Аж жаль бере таку красу викосювати, вижинати! І гріх великий не зібрати, бо осипляться. Підуть дощі - пропаде. Се як смертовбивство невинної дитини. Гріх непрощенний. Ех! А ті, як драпали в 41му, нівечили, випалювали!

Пішли, погомоніли косарі. І правда свято, бо тільки в жнива Панько з Кириком не наскають один на одного як пес на кота. То й шануються.

- Пане Гуло що там нового де чути? - О-о, пане Ляльо, ви собі не можете уявити… І ми раненько вдягаєм нові сорочки, статечно снідаєм і, разом з людьми, до

сходу сонця прошкуєм у поле. Ненька таки впросилися перший сніп нажати. Наш старший косар, перше всього, з колосків робив хрестик. Ненька схиляли до купи, скільки змогла обхопити перевеслом, незжату пшеницю. На ту шапку з колосків татуньо припасовував хрестик. В прихистку того витвору ненька розстеляли чистий вишитий рушник, розкладали на ньому: хліб, свячену сіль, кухлик джерельної води. Кропельцем із трьох колосків татуньо свяченою йорданською водою освячував той храм, промовляючи: «Благослови, Господи, твій дар зібрати і дай нам сили других жнив діждати!»

Ми з ненькою на колінах творили господню молитву. Тоді ненька нажинали серпом перший сніп, татуньо налаштовував косу і звертався до неньки:

-Благослови, мати, жнива починати! -Бог благословить! А ви, всі живі: бігаючі, літаючі, повзаючі – вибачайте!

Живіть, бігайте, літайте, повзайте і під гостру косу не попадайте!

132

Пшениченька густа, колос налитий, аж світиться щирим золотом. І вже сніп один, другий, третій… Ми стоїмо з Васильком, дивимось на те священне дійство. Ненька так ловко, здається магічними рухами, підбирає скошену від стіни пшеницю, бо пшениця коситься до стіни, а не на покоси.

- Куди ти так спішиш, ади наступаєш на п’ятки? - А ти, Митрику, скорше косою орудуй, бо сонечко не жде! - Ет! Що сонцю? А тут вже не той розмах. І стебло здається твердеє як дріт. І

коса важка як довбня. - А я би не розгиналась до ночі: так любо, так легко, як на забаві молодою! - Доста, Ненько, Вам цієї забави! - Василько бере неньку як снопик в обійми і

обережно садовить на свіжий сніп. - Давайте, татуню, вже мені тую довбню і йдіть з ненькою додому! - Ти чуєш, Ненько наша, що він каже? Дай йому косу в руки, ніби то – пензлик! - Ну, пензлик, не пензлик: зараз побачите! - Ні! Хай вже Василь косить! - Ненько! Кажіть! - Та вже уступи йому, як аж так просить! - Хм! Та він зараз накосить вліво-вправо, що і не підбереш за ним те жниво! Та

щей косу, гляди, зажене в землю і порве! - Не порву! Не порву! Хіба довбня рветься? Ненька сміються: - О, маєш, маєш! Нехай косить - подивимось на твою науку! Майже силоміць відбираю косу і пішло: вжік-шах, вжік-шах, вжік-шах… Ані

один колосок не перегинається! Кладу рівно: стебельце в стебельце, колос до колоса. Татуньо дивиться іприскипливо оцінює:

- Не натужуйся! Не розганяйся так широко! Не бери багато на косу - бороди за тобою будуть ростимуть.

- Дай спокій Малому. Дивись: бачиш, як тая довбня грає в руках як Онкалів смичок? А ти кажеш «довбня». Дав би тільки Бог время, доброї погоди - намолотимо цього року, стане нам і на той рік!

-Ая! Намолотиш! Стане тобі, ади вже третій раз той Грузін з упомінзагу (уповноважений міністерства заготівель) з Присяжнюком розписали той контингент. Та щей недоїмки тої нарахували за ті роки. Нібито чоловік винуватий, що вони дали драпа та пустили німчаків, таку ж заразу, на робочого чоловіка! Аби ще більше як з штири рази вродилося тої пшенички і то не вистачить погасити тую недоїмку. А ще й м’ясо прийдеться осінню нізащо-ніпощо бичка віддавати: в нас же бо дві корови. Їм що? Вродилося, не вродилося - поле за тобою записано - ото й плати. А ти кажеш: «І на той рік стане. Будемо з хлібом.»

Після такої розмови жнива вже не жнива. До нас з Васильком се ще не стосувалося, вірніше, ми так серйозно не задумувались над сим лихом, що вже підступало хижим звіром з усіх усюд. Ми втішалися святом, бо се вже ми, ось самі, своїми руками творимо се свято. Се із пшенички, зібраної нашими руками, буде розкошувати у нас, та й у других людей, святий хліб на столі. Іванко сказав би: «Мука біла-біла, калачі білі-білі як діти. Діти дають Іванкові калача багато, а Іван – псиськам. І всі ситі». А тепер: чи самі їстимуть за тими недоїмками? О, ці вигребуть до останньої зернини! Навчилися і під землею вишукувати тую яр-пшеницю, прирікаючи людей на голодну смерть. Хіба це вперше?- «Перший хліб державі і решта!»

Вже десь на третій, чи четвертий день косовиці нам з Василем оставалось ще півчвертки ячменю докосити. За вечерею татуньо і каже:

-Завтра я сам той ячмінь докошу, а ти, Василю, зранку підеш до вуйцаня, бо він на силі геть підупав. Ото, поки не зберете всьо, будеш там. Ади: трьох зятів, двох синів і ні одного ця клята война не пощадила! А він уже підтоптаний-підтоптаний. А ти, Малий, підеш до Насті Ковалевої, бо вже два дні на колінах благає. Та й що вона сама з малою дитиною нажнивує? І зараз лягайте мені спати! Ні на крок з двору!

133

«Хе! Добре вам казати, - думаю собі, - а мені після півночі іти на стрілецьку дорогу на зв'язок. Прийде там хто чи ні, а я маю там бути, хоч кров з носа.

Настуня Іринина, кров з молоком, в сороковому зимою побралася з Василем Левковим сином нашого Реєнта. А вже весною кращого коваля в селі забрали в армію. Наші засідателі за третім разом, з подачі таки ж того Куцого записали Настуню Левківу як злісну саботажницю на висилку. Знов Ілько ярився, обзивав чесну компанію достойників «радянської моці шльондрами, шельмами», ще трохи кращими словами. Але Тертий втихомирив його лють:

- Ну чого ти розпинаєшся? Вивезуть Настуню Іринину чи ні: се ще побачимо. Але на папері Присяжний план виконав? Виконав. Мартин печатку прибив, слизь єдна? Прибив. Ти як думаєш, Паньку?

- Що він ще може думати? Кого ти питаєшся? Він за Софою і цапом світа білого не бачить.

- Бачу я світ чи ні, але з тебе, Куций, здеруть шкіру на бубен! Василь обценьками здиратиме як прийде додому.

- А я що? А я що? План на розкуркулення є і ви завізували його! Обо: хто не виконує план, той - ворог. Ми виконали, а тепер хай польномоцні ламають собі голову.

- І то правда. На сей раз ти, Куций, маєш рацію. - А я що? Я лиш думаю: поки ті польномоцні рішатимуть - вивозити Настуню

чи ні - почнеться война. Москалиська дадуть драпа. - Стули писок, дурню єден! Ти думаєш, що ти мелеш? - Я нічого не думаю! То Паскар каже. Він на тому арадромі до всього

придивляється, прислухується. - Колодію! Чого сидиш, слухаєш? Лусни раз потій лисині і решта! Бились вони там чи ні: колись розкажуть за чверткою качанівки. Настуню не

розкоркулили і не вивезли на Сиберію. Кальоний з бригадою міліцейських лютився у дворі, аж пінився, мало не побив Куцого, бо сім’ю червоноармійця негоже було висилати.

-А я що? Список у вас, ви ж самі приказали: «Ідьом! Веді до етой саботажніци». Я й привів.

- Да ти, ведь, знал, что ее мужик служит! Да еще на граніце! - Хе! Ніби я тут воєнком який, чи мені товариш комісар рапортує: куда кого

призиває, призначає на службу. - Замолкні, ідіот! Скройся с глаз! А то і тєбя вместо етой заберу! - А я що? Баба з воза кобилі легше. Я лиш збігаю додому, харчів на дорогу

прихоплю і гайда. За компанію і жид повісився. Через тиждень таки приїхав Кальоний по Куцого. Але Івана вже не було дома,

десь аж у районі Рави-Руської з бригадою теслярів, призначений старшим, кріпив непорушну границю Родіни. Під осінь явився з бригадою вже як заслужений пограничник, нагороджений грамотою енської застави і іменним годинником. Тепер уже навіть Червоний і Мацик прислухалися уважно до вельми мудрих порад заслуженого пограничника. Не говорив більше «а я що, а я що», тільки «як ми з командіром порішили, то вже закон на всю границю».

- Біда, Кирику мій золотенький! Се вже переведеться всьо на пси собачі, як такі «куці» йдуть наверх. Питаю якось: «Іване, глипни на свій дзигар (годинник): ану, котра там година? Бо маю йти на той дижур до телефона.» «По-перше, - каже, - Іване Геврасійовичу! По-друге: треба казати: «посмотрі сколько времені», по-третє, протри, Паньку, окуляри і глипни де сонце! Темінь необрізована!» Ну, ти скажи: як се, «темінь необрізувана?» Я що, хіба жид?

-Чорна біда, куме мій! Я тобі зараз деталічно, не яко філософ, а яко швець розтлумачу. Се з одного боку так, а з другого - не так.

Хай погомонять поки Софа або Настя не погукають бараболю їсти.

134

- Ех, Паньку! То була «година» а нині «время» і то Куце та ще й обрізане! Гай! Ідем до тебе чи до мене: маєш якусь чвертку?

В селі як у добрій книжці все записане, обраховане, зважене, зміряне до

найменшої дещиці, заховане в коморі людської памяті. Живе помимо твоєї волі: гарне там щось написане чи аж таке, що ти волів за всі скарби світу його не згадувати. Воно там, воно читається і решта! Хоч ти вбийся - воно там. Воно не горить, з водою не попливе, миші його не перетрублять.

Ти теж через того котиська насадила там квіточок-автографів. А, ти воліла б їх зтерти? Але що написано, то написано. А з котиська що візьмеш: він тільки котисько та й тільки. Чого ти? Його вже давно нема? Ну, певно, він зробив свою роботу.

З великої хмари слабий дощ буде. Великиє закохання в розпуку зведе. З великого закохання, що з вітру у полі: Злови його, вдержи його, затримай в долоні. Чорна вода, чорна вода греблю розмиває. Великиє закохання в розлуці конає. На камені мак не зійде та й цвісти не буде, З великого закохання насміються люди. Чорна вода, чорна вода з піску греблю рве, Великиє закохання лиш на цвинтарі цвіте.

«Ой, нащо ти? Переверни цю сторінку!» «Знаю,знаю: ти її не любила. Даруй…» …Тієї ночі в Паньковому садку, що далеко вибігав за околицю і тулився до

стрілецької дороги, в курені з живого хмелю, на одне око дрімав на одне вухо слухав. А сон просився як мала дитина до матері на коліна. Сиротою никав довкола куреня:

«Впусти, Не будь такий впертий! Чуєш, тиша яка? Все спить. Дай і мені, хоч трошки, перепочити, зігритися: глянь - я весь заросився. Хіба ти вже мене ні капельки не любиш?»

«Цить! Залазь, он, у стару кожушину і нишкни там. Любиш не любиш! Ніби є щось краще, миліше, дорожче як добре поспати!»

«То чого впираєшся? Нумо, я так легенько, ніжно приголублю! Ади, зі сходом сонця підеш з Настунею, хі- хі, а та кароока як живе срібло не дасть тобі і хвилини перепочинку. Та й сам не поточиш свій гонор задиркуватий. З Васильком в обідню пору я міг хоч трошки побавитися з вами, а у Настуні…»

«Хе, теж мені косар! Ледве до обіду сяк-так волочив тую косу. Кличу під полутіпок полуднувати, а воно на межі заснуло: і снопи непов’язані, і коса не клепана!»

«А увечері знов побіжиш із штафетою на той бік і не вирвеш зайвої хвилинки?»

«Цить мені, занудо нещасна! Чуєш: хтось іде.» «Ет! Тобі вже в голові все мішається: тиша ж яка!» «Але запах тютюнового диму тебе не дратує, тому залазь в кожушину і - щоб

писку твого не чув! А що до Настуні: правду мовиш - біля неї не заснеш. Негоже через тебе, сонько, гонор потоптувати! Доста мені тої слави!.. Ти не гнівайся на мене: я таки тебе люблю аж-аж!

«Як буду бігти з того боку (ходити чи їздити за Дністер в селі казали «на той бік») на ведричці знаєш там захоронку? Ну, не пхинькай! Там ми собі порозкошуєм.

«Ая! Коли то буде… Таки хтось наближається. Бо й Бровко заворушився. Бровку, сиди тихо!»

135

На умовний сигнал із-за кущів даю відкличний і вихожу на зустріч зв’язковому. Ба! Ба зв’язковий - добре знайома із Стрілецького. Вітаємось, обнімаємось.

- Йьой, Малий! Я така рада, така рада що тебе зустріла! На, естафету! Бо вже світає. За кущами три хлопці, бери їх і гайда. Прибіжи до нас на зажинки, дівчата просили. Кажуть: «Як побачиш Малого, проси щоб прибіг з хлопцями.»

- А хто їм там сказав, що я - Малий? - А хіба в тебе є друге ім’я? Прибіжете? - І ти просиш? - І я, і я. Що, на коліна ставати? - Прибіжимо, хоч і в горобину ніч. (В Стрілецькому зберігся ще майже прадавній звичай обжинковий.) - Ну, я побігла. Дай я ще раз тебе поцілую, Малий. Такий милий! Побігла. Господи, яка краса - юна дівоча руса коса до пояса!.. Не діждалася

зажинок, згинула в шаленій перестрілці з енкаведистами на Буковині. Такою ти й осталася, дівчино із Стрілецького - руса коса до пояса. В тебе теж не було другого імені. Іноді ти приходиш у снах, у веснах, замаєних зірками. Іноді бачу тебе як живу в хороводі веснянок.

Владико неба і землі! Щедрість твоя безмірна! Доземний поклін і щира

молитва – все, чим можу віддячити тобі за подарунки-самоцвіти з тих років, які не гаснуть і досі!

Вони всі прибігають на Свят-вечір і кожному є місце бісля святої ватри і на Меланку, і на Івана на Купала. Ні, ні! Я не розгубив вас! А вже, як закурличуть журавлі, роздарую вас. Кому? Нащо? Десь, може, не згасне ватра на Свят-вечір і зберуться русокосі, буйночубі. Хтось таки буде повіншовувати дитятко Боже!

Наївний як Іванко блаженний? Можливо, але мені так добре. Ті, як беруться, хай не виголошують порожніх пишномовних слів, бо то - свята ватра!..

...- Гаразд, хай буде так!!! Мені треба бігти. Можна було йти до Романової млинівки на пункт призначення вулицею або

через городи, протоптаними стежками або обминути сад з другої сторони, збігти в долину і попід самою горою попри циганську кузню помежи густими вербами одним духом здолати тих пару кілометрів, які іноді здавалися безкінкчними. Бо кожної миті із-за кожної верби може впасти «Стой! Кто ідьот?» Чи просто вдарить автоматна черга.

Мені любо було ходити попід горою. Чисте, свіже повітря, не засмічене запахами і звуками сільської вулиці. Та ще циганські псиська були надійними оберегами-сторожами. Циганські псиська добре зналися із моїм Бровком. Бо з намови Онкала і разом з ними ми не раз, іноді, ходили в мандри. Вони геть шастали попід горою, як поблизько не було червонопогонників. З появою тієї нечисті циганчата прив’язували їх. Вони одного таки пристрелили.

Онкале, Онкале! І тебе не обминула та ласка, а псів твоїх перестріляли, хоч вони й були прив’язані…

Запах диму домашнього тютюну чи фабричних цигарок, а, особливо, смердючої махорки, мій ніс вихоплював як доскіпливий дегустатор. І вже маєш: цигарки курять офіцери, тютюн - стрибки, махорку - вся остання босота.

Підхожу. В тіні куща жовтої акації сидять троє, курять. Два в нових червоноармійських одностроях видаються знайомими, третій в однострої дивізійника. Ба, не може бути! Ті два - Паскареві полонені. Вони зникли в 43-му осінню з недобитими ковпаківцями разом з Форнальським.

Півголосом кажу закличний, дивізійник вмить стає струнко і голосить відповідний.

-Можна запитати? - се котрийсь із тих двох.

136

-Ні, іти за мною! Інтервал: 5-6 кроків. Не розмовляти, не курити, не зачіпляти ні одного камінчика, ні одного кущика! Уважно стежити за рухом моєї правої руки: в разі крайньої небезпеки розбігаємось. Пароль сей дійсний до півночі цієї доби. Місце зустрічі - третій дот від глибини лісу до лугів. Кожний знайде сам, якщо останеться живий.

За скалою біля Романової млинівки, там така скала плоска як півтори хати, оставляю своїх підопічних. Умовним кодом стукаю в віконце комірчини. За мить на порозі з’являється Гануня, старша сестра зануди: а, бий тебе крученим грабом! Мовчки віддаю естафету.

-Там за скалою три хлопці, забирай їх і роби з ними що хочеш. Через годину мене як не розбудиш - підпалю оцю калибу!

-Ага! Там, здається, знайомі і, певне, вони тебе добре знають. -То що робити? Пов’яжи хустку як стара Задрабиниха і не світись їм на очі.

Відклич делікатно в сторону дивізійника, або – ні: підем разом, я сам його відкличу…

…- Вже третій раз прихожу будити, а він спить та й спить! Вже й сонце сходить.

- Іди геть із своїм сонцем! Дай мені спокій! - Ага, спокій! А тоді будеш халабуду палити? - Іду вже, іду. А ти пусти трохи води на відвідний жолоб. Збігаю вниз під колесо, стаю на помостик, вода з п’ятиметрової висоти обпікає,

жалить всім осиним гніздовищем, прибиває до помістини. - Доста тобі там, задубієш! - Ага, ти не могла більше води пустити? - На, на тобі більше! Ха-ха-ха-ха. Вся вода та, що йде на колесо, прибиває і змиває з помостика і викидає на

середину потоку. Ото була розкіш! Ненька гніваються: -Бігаєш десь і так рано в млинівці купався! Мало я з тобою з малим

намучилася? Сідай скоренько снідати! Чого видивився на мене? - Ненько! Ви такі гарні, як гніваєтесь, що аж- аж! Легенько підхоплюю: ану, лиш на два кола коломийки-дрібушечки. - Буде тобі, дулібе малий! Пусти, бо скажуть: ади старе й мале подуріли, як хто

побачить. - А ви снідали? – Садовлю неньку за стіл. – Цитьте! Сидіть: я буду подавати

сніданок і дивитись на вас так, як ви дивитесь, коли ми сидимо за столом. - Дитино моя, тобі ж треба поспішати! - Ет! Нікуди Настина пшениця не дінеться. Бо я так хочу!Так мені гарно, так

мені добре! І що ви мені зробите, дулібові малому? - Дивись там: шануйся! Бо то - чужі очі, чужі слова, чужі вуха. Де мені в голові тая Настя й чужі очі? Мені доста ваших таких гарних! …Настя вже ждала, придержуючи пару вгодованих буланих, запряжених в

драбиняк-сноповіз. Чемно вітаюся. Всідаємось. - Бери віжки. правуй. Хіба не вмієш? - Ет, правуйте самі, вуйно! - О, уже й вуйна! Чи й набагато старше від тебе? Ми з Тарасом до штуби

ходили. Ну, починаються чужі очі! Ех, татуню, татуню! Не могли Василька нарядити?

Там у вуйцаня плавав би як риба у воді, а тут у Насті - печись як щупак на пательні. Та й про що я міг говорити з такою як живе срібло молодицею? Вона ж бо говорить вся, навіть кучері з-під хустини, здається, сміються з дуліба малого.

Се ми між собою у своїй босоногій ватазі були беззастережно вільними. Навіть тоді, коли хтось раптово крикне: «Гайда купатись!» Кидаємось з ґреблі на ставку чи з підошви Дівич-скали на Дністрі, не усвідомлюючи хто хлопець, а хто дівчина, бо ж

137

виросли всі на траві. Правда, вже наодинці, у парі виростала якась стіна. І заглядати за ту стіну: хтось підсвідомо-ґвалтовно волав: «Зупинись – межа! За межею прірва, дикий розгардіяш хижої звірини!»

Настя, певне, вже не боялася тої межі, а мені здавалося, що драбиняк повзе як черепаха. «Гей, гривасті! Несіться вихром, бо на пательні дуже припікає!»

Нарешті, коса у руках, ручка одна, друга, третя, снопи, снопи, снопи… І нема ніде нікого: тільки коса і пшениця і жайвір у високості неба. А на душі так хороше, так гарно як у зачарованій, незвіданій казці!

- Не налягай так, не спіши! Куди ти гонишся? Я не встигаю: он стільки снопів непов’язаних.

- А ви спочатку ручки не в’яжіть. Поки ви допідбираєте ручку, я до’вяжу і буде порядок.

- О, він ще й в'язати мені буде! Чи надовго тебе стане, косарику? - Стане, стане. Не побивайтеся. Поки не зберем усю пшеницю. - Малий, та то на цілий тиждень роботи! - Хе! Мені: що косити, що в тічки (цурки) гратися! Полудень. Пошпурити б оцю кочергу і хоч на хвильку прихилити голову до

свіжого снопика! - Йьой! він косу клепає. Іди полуднювати: нікуди твоя коса не втече! До

полуденка ні разу не присів і води не пригубив. Довго я тебе буду гукати? - Та йду вже. Чого ви гніваєтесь? - краще б без полуденка обійтись, як оце знов

на пательні шкваритись. А полуденок на чистій скатертині аж сміється: вареники, сир, масло, буженина-

балик, варені яєчка, зелень, свіжі помідори, узвар холодний-холодний, терпкий як добре вино квас житній, молоко, ряжанка.

- Оце все поки не поїмо - не встаєм! - Йьой, вуйно! Тут десятеро людей не впорається. - Е, що тут є їсти доброму косареві? А ти ж таки косар, чи ні? Її очиська так і зирять,пропікають: косар я чи ні. - Моїм плєнним ще й мало цього всього було, ще й по півхлібини доїдали,

запиваючи узваром. Он яку загінку ми з тобою втяли, а з ними було чи й до вечора встигали стільки зібрати. Одно: перекурювали та до води припадали. Та й трошечки я всього нині на полуденок узяла.

- Ая, трохи! Тут цілий взвод хлопців не впорається, а ви кажете! - Хлопці, може, із косою не впораються. Їж! Чого ти встидаєшся? З’ їв два вареники та півкварти ряжанки. - Попоїж добре: он у затінку ляжеш собі на ряднину, заснеш на годину-другу,

ото й сила буде. Я вже знаю, бо чоловік, як голодний та й ще не виспався - лютий до сказу. Чом мовчиш, хіба не так?

- Не знаю. - Хе, він не знає! Мав би знати - штани носиш. - Всі носять. - Всі-всі! - Ет, вуйно! Вас не переслухаєш: краще гайда до роботи. - Що і не задрімаєш хвилинку- другу? - Ая, будете ганжувати як отих плинних? - Бо дурні були... - То нащо їх брали? - Ая, брала! Прибігла Задрабиниха тоді, як їх німаки гнали голодних, обдертих

замучених. «Йьой, - каже, - Настуню! Бідна твоя голівонька!» А я саме коней запрягала. «Чи то жіноча робота? Люди в німаків плєнних видурюють. Бери лиш малу на руки, кусок сала та з десяток яєчок і гайда, біжім скоренько! Вони тамечки відпочивають під чаграми, як вичалапають нагору з того боку годину-другу. Бо і ті вояки, що їх стережуть, теж таки видно: все якісь пристаркуваті, миршаві. Є й молоді.

138

До молодого ліпше не потикатися. Але біжім, там побачимо. Я вже добре придивилася на той ґешефт: третій день бігаю туди.»

«А вам нащо? Ви ж...» «Ет, дурне думаєш! Людям помагаю. Добре там придивись: як котрийсь впаде

в око ото вже починай плакати і підходь до німака і лементуй: «Пан герр, колька б тебе вколола! Пусти нах хауз. Фатер-мутер, швестер –брутер, шляк би тебе трафив! На, ось, тобі шпеку-шнапсу, яйка-курка-млєка, в горлі воно б тобі стало!» А того їж очима і лементуй: «Таточку мій, братчику мій, чоловічку рідненький!» - і тикай у нього пальцем.

- То нащо аж двох випросили? Сміється: - Того молодшого, воно таке слабеньке було, одні окуляри світилися, ті гери

Задрабинисі наділили. Натрапили ми якраз на такого окулярника хирлявого. Як показалось дальше, знав добре польщизну. Взяв мовчки торбу, а я там напхала повно всякої головизни: цілий клач, ще й пляшку чину, запіканки. «Ктури єст малажоник?» Показую першого ліпшого, що сидів крайній. «Тен правду мувіш?». «Правду, паноньку ясний», - каже Задрабиниха і хреститься. «Ну, маш - забірай! А тебе, стара, ми теж не відпустим без чоловіка». Гукнув щось своїм. Підійшло їх двоє: один на губній гармоніці награє якусь тримбулянку, а другий пританцьовує довкруг Задрабинихи. Той дьявол виводить такого ж окулярника. Воно, бідне, впирається, не хоче йти, але під автоматом мусиш. Підводить до Задрабинихи, бере їх руки, перев’язує куском бинта. Ті гевали над їхніми головами держать свої казанки, а той вишмарговує щось, мабуть, сороміцьке, бо шваби іржали як коні. Нарешті кричить: «Цілуйтеся, пся креф!» Баба впиратися. «Цілуйтеся, - шепчу бабі тихо, - бо ще пристрелять». Вже по дорозі додому баба каже: «Бери собі, Настуне й мого! Нащо він мені на сміх людський! Та не дуже і хвались там, а то засміють: тікай, бабо, із села світ за очі!». «Таке скажете! Ви ще самі будете хвалитися як вас німці женили. А то дідо Тивун з Корнелієм зовсім не звертають уваги на вас, пасуть очима молодших». «Хи! Є там кому пасти - два пеньки замшілі!»

- Що то за акція милосердя напала на швабів, як ти думаєш, Антошку? Ти на

їхній пеській натурі розумієшся. - Кого ти, Кирику, питаєшся розуму? Йому від Гафіїної натури в голові як у

Панькового цапа! - Цить, Ясю, як не до тебе п’ють! Дай спокій Гафіїї і цапові! Тут справа

поважна, як каже Митро, з тими вибриками. І тому мусимо все деталічно собі вияснити. Чи то вони чують погибель свою, що такі добрі стали, чи якісь другі геци придумали!

- Які геци, Кирику? Ти вічно за такими простими речами шукаєш того, що й Гебельс не сіяв! Оно, спитай Панька, він читає оте «Вільне слово» Або Паскаря з Куцим: вони цілий гендель на тій доброті розкрутили.

- А я вам кажу, що то вусатого вибрики! Він собі десь думає: «Нащо мені такі вояки? Німець кине діряву бочку з літака, а вони розбігаються як руді миші. Не вдержали Києва із своїм «кирпоносим», то ідіть до Адольфа в гості на легкі харчі. Маю й без вас доста задурених.»

- Йьой, Митре! Що ти можеш розуміти - вічний резервіст? - Хе! Маршал мені об’явився! - Ну, маршал - не маршал, але капраля якогось маю! - То ж - армія, фронт, штаби, дисципліна, полки дивізії!.. Ти розумієш яка то

сила? - Ая, ая! Які там дивізії? Яка дисципліна, які штаби? Маса спанікованих,

перестрашених хлопів. Ото тобі і ложка, й миска! А що до доброти, то і Тертий хвалився та й Панькове слов пише. Ходили з того УКЦ до губернатора дистрикту, домагалися, щоб німаки, по можливості, звільняли забраних в Червону Армію

139

місцевих мешканців. Певне, була дана якась команда тим шуцманам. Кожний окружний гауляйтер, коли ті колони проходили через його територію, мусів обезпечити тих нещасних сяким-таким прохарчунком. Ото, Кирику - вся їхня доброта та й то ненадовго. Вже, як ті колони розтяглися по всій Тернопільщині, а села там багаті, зажиточні, то в кожному оставалось їх по сотні, а то і більше.

- Правда Митро каже! Ади, вже на нашому боці через пару днів вони й близько не підпускали людей до тих нещасних.

- Побоялись, видно, що нікого буде заганяти до лагеру. Слабі самі помруть, здорових розберуть. То кого заганяти в лагер? Як Кирик каже: «Кожна річ має своє призначення».

- Ет, пся муха! Наливайте на денце! Чи не маєте більше гризоти? Куций з Паскарем через вахманів того лагера, що ташувався зараз за містом, за

сало, горілку й дойчмарки визволили не одного з того пекла. Поки й самі мало не осталися там. Присяжний виписував посвідчення, що такий-то й такий чоловік - батько, син, родич такої чи такого. Мацик бив печатку і при нагоді, візував у ляндвірста. Кандидатові передавали в лагер його нову біографію і скрипка грала.

- Ми на той раз вже все обріхтували все як має бути. Писар ще дописував папір на звільнення, Паскар шепче молодиці: «Чого чекаєш? Забирай свого і щезайте з очей!» А та вперлась як теля. «Привезем ми тобі той папір: іди, бо скоро вахмани на воротях мінятися будуть». Вони всі там у тій Дібчі скупі та вперті.

- Певно, мудра молодиця. Ви ж би ще цілий тиждень возили той папір і пиячили на дурницю цілою шайкою!

- Не міряй всіх на своє копито, Колодію! Ади, як відпустиш купку того хмизу, то вже не вилазиш з хати цілими днями.

- О, ще мені їден адвокат! Кого ти, Паньку, борониш? - Цитьте! Най каже дальше. Тільки, Іванку, не прибріхуй багато! - А я що? На сповіді у ксьондза? Теж мені, мудрі тут зібралися! Хотів би я чути

як би ви прибріхували межи тими гицлями! Та то пси скаженні: не знаєш котрий коли вкусить. Був там єден, мав окрему кантерипку (кабінет). Вахмани та й німаки з охорони боялися його як вогню. Казали, ніби шпіонів вербує. Скільки разів ми там оберталися, він ні разу не заходив у те бюро для цивільних. Туди заходили просто з вулиці, а звідти тільки через ворота після того, якщо тобі випишуть перепустку. Молодиця вже ховала за пазуху той папір. А він, на маєш - на порозі. І так файно каже: «Прошу, пані, покладіть той папір на стіл, і присядьте всі на хвилину. У вас,- каже ірод, - є звичай перед дорогою присісти на хвилину-другу».

- Ба! Упустив таку нагоду - не записався в шпигуни! З тебе, пся муха, був би лепський шпигуняра на весь вермахт!!!

- Ясю, ти або мовчи, або гони до своєї шпіонерки, бо, поки Куций докаже, то третій когут запіє. Біжи-біжи, Ясю: може злапаєш якого шпигуняру!

- Хлопці, ви маєте розум? Хай Куций докаже, а то й справді когут запіє та й чвертка недопита.

- Ну, посідали як на живу гарячу грань (жар). Той німецький лях з Данціга переглянув ті довідки. «Файно є, - каже, - папери ваші в порядку: проштемпельовані, печатки на місці, ви - теж. А ти, пика твоя тамбовська! Як тут зазначено: «Є рідним чоловіком цієї Гапки з Дібчі»? «Так- так, паноньку присяйбо! Він ще з маленького мій чоловік». «Ага! «Так-так». І родився в Дібчі, і гусей разом пасли? І в 39 москалиська забрали його на розбудову укріплень пограничних? І ви це підтверджуєте своїми підписами, поважні панове як живі свідки?! Ну, добре: я вірю цим печаткам. Але ми ще дізнаємся - чи ви їх десь викрали, чи самі зробили. Німецька влада є чесна і справедлива: чесних і справедливих винагороджує, брехунів - на шибеницю! Смію думати: вам про це відомо?» Йьой! Чую: від Паскаря так щось запахло. А той цідить: «Запевне, як ти тамбовський родився і виріс в тій Дібчі, то й співати вмієш? Ану, лиш, заспівай нам, хоча би ось цієї «Як то на воєнце ладне, кеде

140

улан з коня спаднє». Ах, ти цієї не знаєш! Тебе такої в Дібчі не навчили! То вріж нам про матушку Волгу. «Йьой, паноньку! Мій хлоп взагалі не вміє співати!» «О! То, прошу пані – дурниця. Ми вас пішлем на курси хорового співу! В нас є добрі хормайстри: може ще солістами станете! А ви, чесні свідки, підете просто на мило! Які вже з вас співаки?» «Пане гауптман, - кажу,- сі папери є достовірні. Ви самі кажете, що нова влада є справедлива як і сей папір». І припечатую доляровою п’ятидесятою ті посвідки так, щоб з-під долоні той гицель побачив тільки цифру. Зміряв мене очиськами і каже: «Сей папір із самого крайсгауптштампту? Се - друга справа. Але треба ще із вашої консисторії.» «Пане оберст, то треба півміста оббігати до тих ксьондзів, та до ляндвірста. А вже обід. Чи й впораюся!» В кишені маю ще дві пя’тидесятки. Давати ще одну, то вже забагато: аж два гриби в борщ. Обійдешся, песький сину і десяткою! Треба збігати до Гультяя, розміняти. «Маєш півгодини. Знайдеш мене в кнайпі «Міна під бочкою з пивом». «Але ж то тільки для німців.» «Тобі можна». Відчинив двері просто на вулицю. «Пані піде зі мною. Ці двоє хай щезають в ту Дібчу, якщо вона взагалі існує» Ну, думаю, файно є. Поки ти доцимбаєш по вулицях, я через ринок в три рази скорше. Аби тільки Гультяй був на місці або старший кельнер, а то прийдеться цілу другу давати посіпаці.

- І ти не побоявся, отак просто, підсунути німакові доляри? - Чого вже мав боятися? Гроші, все одно, німаки відберуть, та ще й на

шибениці теліпатися три дні. А, по-друге: де ти бачив такого дурного шваба, що від долярів міг відмовитися?

- Кирику, скажи: коли ти навчиш оцих необрізованих штурпаків? Бо сказано: «Кожна річ має призначення, кожний товар має ціну».

- Йьой, шкурнику! Ти вже людей хрещених в товар перевів? - А я що їх туди загнав? Роби людям добро - маєш ще й по лисині. Біжи лиш,

прецінь порядок, з кавалком дубовим. Дайте тому німакові в писок, щоб аж юшкою заївся! А Куцому що? Куцого може каждий вдарити! Ади й бубен на Куцого повісили, а самі - святі та божі!

- Ет! Не слухай їх, Іване Геврасійовичу: кажи дальше! - Дав тому ще десятку. Напились ми там до дротиків. Він каже: «Ти - гут

комерсант і я - гут комерсант. Война має свої закони, комерція свої: я тобі скільки хочеш можу тих дохляків відпустити за папери з крайсгауптшампту і консисторії. Гут?» «Алес гут», кажу. І думаю собі: «Ти й свого Гітлера за долари продаш!» Наливаю ще по повній і кажу «Пане оберт, на коня!» «Я-я! Гут, гут: на кабіла, Іван, на кабіла! Зафтра снов тут на кабіла!» «Ая, - думаю: побачиш ти мене, як рак свисне!»…

…Шкварився я на тій пательні цілий тиждень, а Настя розхвалювала на всю вулицю: «Ото косаря буде мати якась на господарці!»

Випав вільний вечір, іду на гостинець під Онисову ліщину, а там уже виспівують: «Кличе Настя вареники їсти. Не знав Малий, не знав, бідний, як до них присісти. Мусів з хати утікати: не знав Малий, не знав, бідний, як ту Настю цілувати.»

Терор. Скрізь терор і тут. В такий вечір і не вівкнеш ще кращим: «Пасли дівки кози та й злапали цапа»…

…Вже ген- ген скільки тих жнив минуло: сижу в Мальованці під старезною

вербою. Вона вже була стара, в середині пуста як бочка, ще тоді, як ми з Васильком без штанів ходили. Зелень, тиша…Водичка, стікаючи з жолобка жебонить, співає, заколисує, випитує:

«Де бродиш? Нащо покинув? Чом не люба тобі? Чим провинилась? Хіба там ліпше в тих рудих, випражених пекучими суховіями степах?»

«Мамо Мальованко! Не добивай. Там теж Україна! Ах, якби ти бачила: який степ гарний! Особливо, коли дозрівають неозорі лани хлібів. Взяти б тебе, перенести в прилисток лісосмуги!.. Яр- пшениця і Мальованка - рай благословенний!»

141

«То бери: сумно тут! Т ай по воду ніхто не приходить. П’ють панську з залізної ржавої рури, приправлену хлоркою. Бач: запаніли! То ходили до мене, брали хто скільки хотів безплатно, тепер бігають до помошників к смерті, відносять послідню копійку за пігулки».

- Ой, культура, Паньку, бодайся когут знудив! -« Бітнер»! Шляк би його луснув, Кирику солоденький! Стерла та азійська голота різницю між містом і селом і край. Культура. Але до

тої культури вони мали щастя не дожити.

… Хто посмів так ґвалтовно, немилосердно нищити дитині забавку? - Йьой, вуйку! Я за вами цілий ранок шукаю, а ви тут заховалися. Ви такий

великий, а кажуть: «Малий» - сміється давно призабутий голос. - А ти чия будеш, дівчино руса коса до пояса? - Ая! В мене чорна. Як у мами! - А хто твоя мама? - Ой, ніби ви не знаєте - Настя ковалева! - Коли ти виросла? Така була маленька. - Я не була маленька. Всі тільки й знають: «Була маленька та маленька!» І ви!

Ходімте вже! Тато казали, щоб я без вас не верталась: «Хоч цілий день шукай того Малого, а приведи мені перед ясні очі!»

- Ну, добре, добре: йдем до тата, до мами! Як же ж тебе, чорнява коса до пояса, хлопці дражнять-величають?

- Настунею. Як маму. - Ти одна в них? - Та де? Є ще Ірина. Вона там у Дніпрорудному. Роман в Коломиї на колії

робить. Ми з чоловіком дома коло тата. - В тебе що: і чоловік уже є? - Йьой, вуєчку! Ви що - в раю жили? То тільки там, кажуть дідо реєнт, нічого

не міняється. Я, оце, перший раз побачила вас живого так близько. Мама розказувала, каже: цілу ніч плакала, як вас забрали. «Такий був Малий моцний, добрий: все всміхався і виспівував» А ви такі.

- Який? - Ну, такі як граната-репанка: чужий, десь далеко. Я, ось, балакаю до Вас, а Вас

ніби й нема… А куди ми йдемо? - Як то – «куди»? Ти ж запросила до тата, до мами. - А ви що, не бачите? Ми вже і Семенюкову стежку минули. А ця ж іде до

крамниці. - Дрібниці. Треба ж тобі штильварків (цукерки «Золотий ключик») купити!

Було Гершко за яєчко давав чотири штильварки. Іноді приносив тобі із Чернилиці. - Ага. - Ну, от і тепер: із штильварками нам не страшний ні чорний вовк, ні сіра

коза…

-,Чоловічку добрий! Чи в тебе серця нема? Чи воно таке як моя нога: наполовину з дерева наполовину з заліза? І обрізані як пальці на лівій руці? Вже не раз, кажуть, приїжджав! І ні разу не хочеш зайти, пошанувати нашого двору? І віддячитись тобі за тую пшеницю, що рятувала нас від голоду сорок сьомого року!

- Годі тобі, Василю! Накинувся на чоловіка, а він про те й нічого не знає! - Правду мовите, пані матко: не почуваю за собою такої доброчинності. - Який був такий й остався! А ті жнива? Тоді була вуйна Настя, тепер - «пані

матко»? Та я ж не на цілих чотири роки старша від пана маляра! - Мамо, мовчіть! Нащо ви про те? Хіба ви не знаєте, що вуйко зараз піде

мовчки з хати?

142

- Хай іде! Хай іде як такий! Але він таки наш художник. Оно, хіба то не його малюнок висить, де татко із Рудим та Ясем, пся мухою, коней підкують? Усі такі смішні. Особливо Ясь Гандрабатий.

- Сідай, сідай, чоловіче за стіл: в ногах правди нема! Ади, видиш яку нагороду маю від Родіни за Берлін? А ще, якби за Нью Йорк, то був би повний кавалєр. Але, хай йому грець, наливаю по повній і ми собі зразу кропнем! Дякую красно, пане майстер, але що в моїй хаті? Такий гість і не пошанує хліба й солі?

- Хліб-сіль шаную і честь вашого дома не порушую. Але, з вашої ласки, хіба доброго вишняку.

- Хм! Такий великий моцний хлоп і боїться такої маленької чарки? - Ну, вгомонися! Не заразився вашими фронтовими сто грамами як ви -

побєдітєлі нещасні! Перекинути б цю сторінку, бо як тільки приїдеш вряди-годи в гості, то й

збирається як у тій пісні «бідна голота»: Канцлер з Дариною, Слуга Божий з матушкою, Голова з-під мосту, Ігор Тичка, Микола Бджілка, Даруся Пилипова, Даная Скрипачка, Кінь (Конрат Кириків) («І якого дідька вони мене Конратом назвали?»), Зорина-хірург, задавнена колючка з тернини.

- Чистий тобі терорист, різницюра задубіла! - нарікає Юркович (сидить поруч, та й хоче перекласти половину вини на мене, бо колись розхвалював Зорину як файнезного спеціаліста-хірурга) - Я собі думав, т а й ти розхвалював на цілий світ. Аякже: пані дохтор, золоті руки! Міркую собі: «Чоловічку! Своє дівчисько (сусіди через город)». Та де? Розпорола ціле черево, відбатувала цілий кавалок печінки - й живи, Романе! Радій і веселися! Видиш, чоловічку, випив би трохи більше! Бо, що то їден келішок? Лиш губи зросиш і фертик! Чистий тобі мус-каторга: при такій компанії й не вип’єш! Видиш: сміються? Їм що? Їм смішно. Думав своя, легесенько відріже цяпочку. Та де? Такий кавалок, мало не на півмиски! Ще й каже: «Дякуйте, вуйцю, Богові, що в мої руки попали. Галятович по забудькуватості, ще й не те повирізав би! На кого б тоді нарікали?» Не так він, як Йогаська, а Ринчиха і в сіни не пустить. Го- го! Га- га, хі- хі- хі.

- Вона в мене, чоловічку, поболювала ще від тої облави. Тоді я не встиг добре сховатися, а тут, на тобі, москалиська! Роман махом-скоком, чоловічку добрий, до Марії Ринчихи заліз в околоти. Ага, чую: зайшли на обору, ходять, никають. Чую, ідуть до околотів. Чую, питає один другого: «Что будєм дєлать с етімі кулямі? Лейтенант пріказивал переварчівать.» «Єшшо чаво! Не било работи! Давай падажгєм і пусть гарят к такой ...!» Ага, чую: креше сірником. «Йой, - кричу, - не підпалюйте! Я тут!»…Ідем. Ведуть Романа, але ще не били. Міркую: «Чоловічку добрий, свої люди! Тай за що? Ні зброї, ні летючок не маю, лиш кавалок ковбаси в кишені й капшук з тютюном. Прийшли. Привели Романа, а тут такі два здоровенні москалика: гай, нічо Романа не розпитують, лиш лупцюють попід ребра, по печінках, по печінках! «О, тут тобі, Романе, криска, ніхто й свічки не поставить!» Вони псюрники, замордують хлопа, а поночі, щоб ніхто не видів заволочуть в калабаню, або в Дністер і пливи собі, Романе, аж у синесеньке море! Я вже ледве дихав, як зайшов лейтенант. Переглянув посвідку й каже: «Зачем ти прятался? Ведь тебя освободілі от фронта как непрігодного?» «Та всі, - кажу, - ховаються.»«Все говоріш? Тогда давай, веді! Показивай, кто где скриваєтса!» «Йой, товаришу лейтенант, - кажу, - та де я знаю, хто де ховається?«Вот і харашо, молодец! Веді - показивай.» «Тоаваришу начальник! Ви не так Романа зрозуміли: я не знаю де хто ховається.» «Он вдруг запамятовал! Ей, ребята! Поспрашівайте етого фрукта! Ішь, жук! Говорі! В корінь ..!» «А-яй- яй- я- яй- йййй....». І повезли Романа на восстанвленіє Донбасу. Їде Роман та й співає: «Шахтарочка молоденька вугіль добувала, Як би внеї...

...Про той кавалок печінок Юркович може розповідати цілий день ще й кавалок

ночі, лиш би ви слухали. Що, ви не знаєте Романа? О, то дуже шкода, але, але...

143

…Графиня де Дроллі і, нарешті, Агітаторка. І починається каторга: се ж з усіма треба випити, всім усе розказати, всіх вислухати, перегарланити всі пісні. А вже й сонце сходить і каждий «Ти ж, дивись! Як не зайдеш до мене, ноги попереламую, голову зверну!» «Та, розривайте, вже, тут разом усі». «Е, ні! Живи ще!»

- А, знаєте: як ви вже такі ласкаві, то приїздіть усі разом, як є, до мене в гості! - Пхе! Який мудрий: нас же там усіх позаарештовують! - За «Буряки листочками стеляться рядочками»? А за «Смерть, смерть ляхам,

смерть московсько- жидівській комуні»? А втім: від мене ближче до Сибіру. Ті сходини-гостини закоренились не з моєї волі. Якось сидимо, обідаєм, а обід

царський, навіть чвертка кагору. - О! а се що за оказія? - Ти ж ходиш… перечитуєш того листа вже цілий тиждень. Вчора цілий вечір

сидів над ним, а сьогодні пішов, не снідаючи, на роботу. - Ах, листи, листи. То й що? - Читав, та й сама перечитувала. Пише ж мама: виглядає-виглядає, а ти не

йдеш, не показуєшся. Бери, ось, гроші, біжи! Хай, хоч трошки, погріється біля нас! - Еге ж! Так вона тобі і поїде! Не знаю, чи й їздила коли поїздом? - Ну, то літаком ще краще: раз-раз і завтра буде мама обідати тут з нами! - Ой, серце моє, раю мій благословенний: то нам з тобою море по коліна, та ще

й після кагору - одного за руку, другого на руки і гайда, хоч на Індигірку! А то – ненька! Скажи: якими словами її впросити?

-Ой! Він ще сидить, розбалакує! Милий мій, біжи, сідай на свого Орлика і - навпростець до міста: якраз поспієш до поїзду! Вони самі з Рексом прибіжать додому: привикли. А я зараз піду на бригаду і скажу, щоб твої алкаші не підіймали рейваху.

Так і було. Літаком туди і ввечері на другий день вечеряли разом. -Ой, Гануню, дитино моя! Дай хоч подивитися на тебе, на внуків, бо я ще не

знаю: де я і що воно діється на білім світі! Ади, прибіг учора, нічого не каже, а вранці, на маєш, як сніг серед літа: «Збирайтеся, ненько, - каже, - скоренько. Поїдете зі мною. Прогнала мене ваша невістка: «Іди, - каже, - світ за очі і не вертайся без мами: і на поріг не пущу!» Мой, я в плач: «Йьой, дитино моя! Що тепер будеш робити?» «Нема коли,- каже,- ненько, плакати: авто під'їхало». Повезли, запакували мене з Васильком у таке високе, м’яке крісло, прив’язали пасом, а по тому то все як заревіло! Синочок сидить, сміється. «Е,- думаю собі, - чого ти, стара, боїшся, коли рідна кровинка біля тебе?» Ой, Гануню: то такі страхи, не приведи Господи! Більше він мене не обдурить: ліпше я пішки піду собі додому помаленьку. То спочатку, ніби тебе каменюкою придавили, а потім гей би підвісили на шнурку теліпатись. Вези вже мене додому! Доста нажилася, нагостювалася, натішилася! Слава Богові і внучечки милосердний сподобив діждатися! Тепер душечка моя спокійна, а ти, Гануню, тримай його моцно: доста йому бігати по тих тундрах.

- Не повезу. Самі казали: «Піду пішки, поволеньки.» Як вам тут так погано, то і йдіть! Гайда, он, через степ навпростець - А там і Мальованка за лісосмугою.

Що старе, що мале - нема ради! Сповістив Василькові телеграмою: «Зустрічай.» Поїхали ,приїхали з дому додому.

Від’ їздили після дводенних обложних дощів, Степом врунилась озимина. Збирали королеву полів, була благодатна теплінь після серпневої пожежної спеки.

- Куди вифранцужилась? На вечір бальних танців? - А що? Маю їхати в фуфайці, в гумових чоботищах? - Як хочеш, як хочеш, але се було б якраз по моді. - Що ти там ще розумієшся на тому? - Ну, певно, цяця-королева явилась на позагумінковий парад красунь! - Ага! Боїшся, щоб кращого не знайшла? Там твій Кінь ще не женився

(Конрад)? Там ще ліпші є! - Але, кажу тобі: там ці дощі можуть затягнутися аж до приморозків.

144

…Залізниця, перебігаючи через Дністер на краю міста (теж мені місто), повертала ледь-ледь вправо, оминаючи леваду з огородами, аж на другому кінці забігала, ніби п’яний, в чужі ворота, трошки ніби в місто і цукроварню. На тому повороті пани проектанти запроектували станцію «Місто», а на тому краю, де розбудовувалася цукроварня - другу. Напевне, думали ті пани (бо ж пани!), що негоже товктися гоноровій шляхті на захламленому висилку довкола цукроварні. Хай хлопи товчуться тут! Уродзона буде доїжджати фіакрами в гайок столітніх лип, акацій, в'язів, дубів, де й досі стоїть хатина, власне міської станції.

Те ж мені місто: аж на дві станції і дві улиці! Брукувалась уже дорога і зводились ті вілли, та невдовзі почалась війна. Після тієї розрухи прийшли нові власники тих угідь: почалась судова тяганина і тяглась аж до другої. А місто потупцювало, потупцювало і потяглося в сторону цукроварні двома напіввулицями та й застигло.

Хатина, домик з претензією на віденську моду, тулився при колії в гущавині шовковичного чагарника і окремих дерев, що виривались до сонця і ховали розкішними кронами від стороннього ока той витвір віденської моди. Та й вся місцина довкола заросла липами і помежи них, кущами дикого винограду, шипшини, цілими куренями хмелю. Обминаючи ті перепони від тої ротонди, ніби соромлячись того, біг не то путівець, не то стежка через левади і городи до людської оселі.

Приїхали в Тернопіль, а там дощ, холодно. - А я що тобі казав, балярина, танцівниця нещасна? Сиди вже, слухай: зараз ще

й не таке почуєш. - Мовчу. Добре, розказуй. Тільки дай мені малу на руки для більшої безпеки. - Зайшли в середину: оце твоє золото проснулося і розплакалося. Роздивляюся:

де б присісти, перепелинати. Воно ж мокре, мабуть. Тільки присіли, а тут підійшла така гарна жіночка і завела нас в кімнату матері і дитини. Нарешті, підійшов той козятинський експрес. Ті твої дві Марії, мало не на руках, занесли нас у вагон.

- Ой, ще чого! То мама повітала їх від тебе. Правда, гарні дівчата? Дивись, що на руках тримаєш!

Мовчу, слухаю. Теліпається той експрес: уже вечір ось, а він ніяк тих сто кілометрів не вгризе. «Його могли взагалі відмінити, - каже провідниця, - буряк пішов. Оце вже й ваша станція-місто.»

Зійшли з поїзда: нігде ні душі, тільки ми серед тої запустілої, дикої гущавини. Поїзд пішов. Глушина, холоднеча, сіється сіренька мжичка. Куди йти, що діяти?

- Мамо! Де та станція? Може вона навмисне висадила нас серед цього захаращеного лісу, щоб ви їй не надоїдали? Бо, як тільки зайде, ви все допитувались: «Чи не проїхали станцію, чи й скоро вже? Ти, дитино, дивись: не забудь сказати. А то завезеш нас до Коломиї!» Оце, щоб ви їй не надоїдали, вона й висадила нас тут.

- Е, дитино! Се не може бути. Ти ж сама чула та й поїзд зупинився. - Ну, що з того? Він через каждий кілометр зупинявся. - Але це друга зупинка після, як переїхали Дністер. -Ага, на тій першій треба було висідати, там хоч пару живих людей було. А

тут: куди йти? - Або я знаю? Ходім, Ганнуню, попри колію: десь мусить бути тая станція, не

пощезла вона з лиця землі? - А Ви зможете з малою далеко йти? - Зможу, дитино, зможу! Ходім. А, як добре стемніє, десь примітимо густий

кущ винограду чи хмелю і перекуняємо нічку. Аби тільки маленькій було затишно і тепло! Раненько, дасть Бог, сонечко вигляне - не пропадемо.

Йдем.Тягну той чемоданище з гостинцями ще й дві торби. Мама з малою на руках.

- Не спішіть, - кажу, - куди ви розбіглися? Та й чого далеко йти? Ось тут і примістимось. Буде ж той експрес вертатись: сядем й доїдем до живих людей.

- Гай, най буде, Ганнуню. Онде, бачиш, яка густа стіна того чагару.

145

Дійшли, стали придивлятися: з якої сторони зручніше приміститися. Мама пішла ще пару кроків далі. А я думаю: яку кару на тебе придумати? Цілий рік і словом не обізвусь! Знатимеш, ірод - буде тобі і шик, і блиск, і пісний борщ через три дні на четвертий!

Хвалився мій Василько із шиком-блиском, одним махом на одній нозі, на

одному колесі, в одну секунду, все обріхтує як в Одесі! Василько десь, мабуть, дудлить самогонку з такими як сам. «Ая,- скаже, - буду я ще ту королеву стрічати! Як схочуть і пішки прийдуть додому - не далекий світ!» Хотів крикнути: «Як смієш думати так чорно про оборону мою панцерну?» Але дав слово сидіти тихо, мовчу.

- Коли мама гукає: «Ганнуню! Ану, скоренько, іди сюди: ось і станція.» І

правда - за стіною гущавини стоїть та ротонда на курячих ногах з двома ґанками, пощезла б вона ще за вашої Австрії! Видиш: не пощезла, діждалася он якої честі, їх сіятельства боярині з брянського лісу. Підійшла, обдивилася: двері в тій буді замкнені. Але вже легше: хоч буде прихисток якийсь. Може, ще і Василь твій об’явиться. Сяк-так на лавочках в прихистку тої ротонди прилаштувала малу із мамою. А воно таке маленьке а вже таке мудре, спить собі тихенько.

- Певне, чого б мала тривожитись на рідній землі? - Обійшла тую буду: нігде других дверей нема. Думаю: як хоч би вікно

відчинити? А тут, як з-під землі, явився вуйко. Такий, в капелюсі, в галіфе, в капцях на босу ногу, з відерцем бараболі: «Добрий вечір, прошу пані.»

«Добрий вечір, дядьку.» Поставив відро, витяг цигарку, закурив: «Дядечку, мовиш? Я так і знав. І сон мені такий снився. І де ви беретесь такі на

мою голову? Поїзд пішов, ніхто не сідав, не висідав. Станцію обійшов: скрізь порядок, все на місці, двері замкнені: іди, собі, чоловічку, помаленьку додому. Ні! Поліз по бараболю на город. Ну, набрав: ну, йди! Ні. Понесло знов до станції, до буди, як злодія вкрасти. І на, маєш біду на здорову голову! Чого ви всі такі тут висідаєте? Десь добрі люди висідають на товарній, на цукроварні, а це!

Ну, чого пані мовчить?Не має що казати? І я не маю ні грошей в кишені вам на білети, ні харчів щоб вас годувати. Ади, привезлася одна гідна зимою. Каже: до чоловіка і телеграму показує: «Приїзди, зустріну, буде все в порядку так як і домовлялись.» Сидить день, сидить другий, двоє дітей, на третій питаю: «Ти, хоч знаєш, куди ти їхала: як той вертеп чи село, чи місто називається?» «Заїчівка. Хвалився, десь тут близько від міста, кілометрів з десять». «Йьой, жіночко добра! Тут не на сто кілометрів, а на тисячу й другу, тої Заїчівки, відколи світ світом, не було й нема! Плач не плач, іди до міліції, хоч до міністра: що вони тобі тут ту Заїчівку побудують?» Потеліпався додому насилу вмовив стару, зібрала сяких-таких харчів, нашкріб пару рублів на білет. «На, - кажу, - і їдь здорова.» «Куди, - каже, - їхати? Ми там усе спродали: і хату, і що мали з живності.» Поїхала, бідна, у білий світ!..

Ще не відійшли зашпарі від тих танців і, на маєш, на самий Великдень з’явилась парочка молодят. «Се, - думаю, - тра нишечком тікати геть з очей.» Вона така привітна - вже добра, при надії. Він - бравий старшина, так коло неї припадає, вуркоче як котище: «Посидь, ясочко, - каже, - тут пару хвилин: я махом збігаю по таксі!» Щось мені так марудно зробилося, але, думаю: старшина, військовик, людина серйозна, статечна. На другий день ми, собі, з кумом трохи добре причастилися. Іду, прихожу: ба, сидить моя ясочка, плаче. Вже хотів вернутися мовчки, але ж – колія, станція! Воно б нічого: дідько би не взяв ні колію, ні станцію. Але машиніст може трапитись не дуже знайомий та й доповість по начальству. Нащо мені ще й такий клопіт? І стара буде гризти гірше від лютого начальства. Нема ради - якраз має надійти поїзд. Підійшов, привітався: «Чого сидиш, плачеш?» «Приїхали ще вчора, чоловік пішов по таксі і досі нема». «І не жди, дитино, ні його ні таксі. Скоро ось поїзд надійде сідай та їдь здорова до мами.» «В мене грошей - ні копійки.» «І в мене

146

кишені діряві. А ти знаєш, куди ти їхала-везлася?» «Дібча Гайова. В село, казав, недалеко від міста.» «Ну, добре, добре! Не плач: всі вони недалеко від міста. Перестань плакати: називай прізвище, ім’я та по- батькові твого чоловіка з тої Дібчі Гайової! Зараз ми подзвонимо до тої Дібчі. Що, не розумієш? Ну, фамілію!» «Цибік Іван Якович». «Може, й номер військової частини знаєш?» «Ні. Не пам’ятаю: десантник він». «Бачу, висадив він тебе десантом, а сам у кущі.» «Номер, хоч би й пам’ятала, він нічого не дасть: він демобілізувався». «Ага, ще краще!» Сидів на телефоні мало не до обіду. Нема, кажуть із сільради, Цибіків. І не було, відколи село. «На, ось, слухавку: сама допитуйся! «Ми, - каже, - і в загсі розписалися і в паспорт позаписувалися.» «Паспорт маєш при собі?» «Ні: залишився в нього». «Ну, то їдь спокійно до мами і рахуй, що чоловіка в тебе нема і не було». «Нема в мене мами. Після дитбудинку на фабриці працювала і жила в гуртожитку з дівчатами. Недавно ось декретні одержала. Я звільнилася з роботи, він демобілізувався. Напосівся: їдем та їдем до моїх у Дібчу, нащо та задимлена фабрика? От і все: приїхали!» «Все не все - нема нічого страшного. Їдь до своїх дівчат: в мене тут є десятка. Ну, та вже нехай обійдеться кум! До Тернополя доїдеш без білета - я вже провідниці поставлю чвертку. А там далеко ще тобі їхати.?» «До Костроми.» «О, за десятку не доїдеш.» «А я й не поїду! Краще тут під поїзд ляжу: дівчата мене засміють, поганьблену, до смерті. І родити мені ось- ось на днях. Що я з малям буду робити?»

- Ну, ти подумай, ласкава пані, що маю діяти з вами? Явилась мені тут! Мабуть, теж побіг по таксі?.. Дав їй ту десятку, відвів на міліцію, а дальше - не знаю. Ходила стара пару раз у пологове відділення. Може живе тут, може виїхала…Чого мовчиш? Що, маю з тобою тут цілу ніч стояти, ніби я послідній фраєр? Ади, взяли собі моду: задурить фіфак зачумлений такій королеві діряву голову і - маєш Грицю парубочку. Ні! Досить з мене: я вже тут тебе саму не залишу. Скидай свої капці і почалапаєм до міліції: най вони собі ламають голову, їх там багато, вони за те гроші беруть щомісяця! Добре хоч одна… Ну, чого ще ждеш? Все одно: міліціонера направлю - доста з мене цих вибриків!

-Дядьку Грицю! Я не сама, онде мама з дитиною на лавці під ґанком. До чого тут міліція? Брат чоловіків мав би зустріти.

-О! Се вже комедія аж на три дії: і сама, і мама, і дитина, і брат чоловіків з музикою! Чи я вже зовсім завихрений, чи то люди взялися посміховище з мене робити? Дитино моя, та тут ні за Австрії, ні за поляків, ні зараз за Радзецької, ніхто нікого не проводжає, не зустрічає! Хіба, ось, такі зальотні королеви падають на мою голову!

- Ганнуню, з ким ти там гомониш? Чи не Василько приїхав? - Ні, мамо! Це начальник станції. - То кажи йому: хай відчинить двері. Пощо він тримає нас на дворі? Враз твого Грицька як підмінили: забігав заметушився, розкочегарив грубку на

своїй половині, нагрів води. Приніс велику мідяну миску, каже: в такій посудині дуже добре варити мармеладу з угорок. Дитину теж можна купати, нічого їй не станеться. Погомонів з мамою: «Ви, - каже, - ґаздуйте тут: іду, сідаю на дріт. Зараз я всиплю тому Василькові бобу на цимбалах! Я побіг. Ви тут спокійно ночуйте. Світло можете гасити: як хочете… Додзвонився: рано приїде швадерко. Він їздив на ту станцію, а ви тут висіли. На добраніч! Та й вибачайте, що накричав на вас».

… Штефануньо прокинувся ще до схід сонця, виглянув у вікно і так йому марудно стало, хоч головою об стіну бийся. Куди в таку негоду підеш? Добре, що на службу недалеко йти: через поріг до другої кімнати, бо на роботу він не ходив. То другі працювали, а він, номенклатурна одиниця, все служив. То в лісництві, то головою «Сонця зі сходу». Потім, після драпів, тинявся в районі на різних другорядних посадах. Як казала Марія: «Мій макалатурник, все в заступниках ходить.» Був, правда, трохи начальником похоронної контори.

147

Але, з принципу такої неповаги до своєї особи, запив по-чорному. Їх, таких заслужених заступників місцевого штибу, поступово витісняли Вологодські, Рязанські кадри і обсаджували всі державні адміністративні установи від начальника і до прибиральниці. З офіційних документів для упокорення і совєтизації краю було рекрутовано тільки партійно-адміністративного активу 86 тисяч чоловік, не рахуючи працівників освіти, медицини і культурних закладів. Вже не беручи до уваги, набубнявілі штати міліції, юстиції і других каральних органів.

Мокій Тертий аж із облфінвідділу ледве зачепився фінагентом у селі. Се як вже на постійно утвердилася, десь на початку 48 року, сільрада. То головою, знов таки, утвердився Мацик! А Присяжнюк тут як тут секретарем. До того носив пошту з МТСу, де був політвідділ. Тоді ж, у хаті розкуркуленого Северина Небідного, відкрили відділок зв’язку і Мацик витягнув з районного болота Штефануня і посадив у крісло начальника пошти. І то тільки тому, що ніхто з тої прийшлої кадри не хотів їхати в таке глухе, непокірне село. Штефануньо думав, бо ще як був начальником контори, почув розмову: «Нє ходітє он п’яний в стельку» Він собі думає «Хм, Ну, п’яний - сяк так, а в «стельку»! Хто б це мені розтлумачив, що то за бісова «стелька»?

У другій кімнаті заалярмував телефон і перервав глибокі розмисли свого начальника. Штефануньо з неохотою тицьнув цигарку в зуби і босоніж почалапав на службу. Всівся за стіл, начепив окуляри, хоч на зір не жалівся: але без окулярів який начальник? Та ще й пошти! Однією взяв слухавку, другою присунув засмальцьований зошит - службовий журнал. Аж тоді возвістив: «Да, да начальник пошти слухаєть! Ага…да, да… запісиваю».

Записуючи телефонограму лице начальника розпогоджувалося. - Куди вже нафірився так рано? Чекай, бараболя уже закипіла: зараз будем

снідати. - Телеграму треба віднести. Бери: читай, поки я чоботи натягну. - Ну то й що? Поїзд приходить аж перед вечором: прийде листоноша і віднесе. - Поїзд най собі приходить, коли хоче, а телеграма мусить бути доставлена

вчасно! - Не так телеграма, як твоє горло… - Ой, хлопці, добре, що застав вас ще дома. Василько з Василем Даниловим як раз всідалися в кабіну вантажівки. - Ов! А то що сталося? Я вашої вуйни буряки одтарабанив ще позавчора. Тоді була мода: ті щасливі, що мали по півтора гектара буряків, після того,

коли вже ті буряки були викопані, то всяка півторагектарниця мусіла ще шукати транспорт, бо колгоспне начальство про те не дбало. Вони тільки ввечері засідали, щоб ніхто не приніс із поля ні одного бурячка.

- Ет, які там буряки, Даниловичу? Ади Василеві телеграма прийшла від брата. Але ходім до хати. На, читай.

- Я вам раджу, хлопці, - се вже, як Штефануньо і татуньо промочили горло, каже, - не їдьте до того москалиська, бо він не те, що не дасть машини, а ще сам виїде на цукроварню і буде слідити, щоб ні одне авто не шемельнуло вбік. Тисячник задрипаний! Ви так вигадуйте, щоб якраз на півп’ятої із жомом були на станції.

Так і зробили. В зазначений час два Василі пили пиво у пристанційній буді, а тут і експерс козятинський затарабанив і став секунда в секунду. Декілька людей висіли і поквапливо розійшлись хто куди. Поїзд постояв, постояв і побіг дальше. Василі зайшли в буфет, випили ще по півпива і теж побігли.

Штефануньо після важкої цілоденної служби вже влягався спати. Аж тут знов телефон:

- Маріє! Ти там ближче: послухай, кого там, ясна холера, телесує? Ну що там? - Гриць Папірний дзвонить, питає: чи живе в селі Василь Моцрів, бо приїхала

мама з невісткою і ніхто не зустрів. - Кажи скорше, що рано приїдуть. Нема чоловікові спокою: треба йти ще раз.

148

- Лежи! Вже сама піду, а то й до ранку дороги додому не знайдеш. Ти хоч дійшов рано до Мальованки?

- Ну, а де ж бо я сидів цілий день? Рано два Василі з’явилися на порозі притемненої ротонди. Бачать: сидить якась

пані і розчісує коси. Ні дитини, ні старшої жінки нігде не видно. Обернулися і пішли. «Се не наші, наша мала бути з дитиною. Та й неньки не видно. Се якась фіфа перелітна.»

Вибігла вслід, гукаю: «Ваша я, ваша! Онде й мама з дитиною за грубкою заснули перед ранком.»

Увечері зібралась всі твої з чоловіками: повнісінька хата. Зорина, лікар хірург, Тарасівна, директор школи, Даная, директор музикальної, матушка Марія, Даруся Пилипова, главбух цукроварні, графиня Де-Дроллі. І всі: хто директор, хто коректор, бригадир чи голова.

- І ти - жінка пастуха.Ото, компанія! Ото, голота, бодайся когут знудив! - І та твоя підійшла, мовчки взяла в мене дитину, цілісінький вечір нікому не

давала роздивитись, все затуляла личко дитини від цікавих очей. - І ти не побоялася? - Ой, якби ти бачив її щасливе обличчя! Якою ніжністю іскрились її очі, аж

мені завидно було! Як брала дитину, мене морозом скувало: не стало сили заперечувати. Я зразу здогадалася, бо так дитину може голубити рідна людина. Сама, вже сонну, поклала в колиску перехрестила, поцілувала і пішла. На мене й не глянула.

… «Знаєш? Я не хотіла йти на той вечір. Цілий день промучилась: йти не йти?

Таки пішла: дуже вже хотіла побачити маленьку донечку твою. В той вечір я була така щаслива, навіть більше, як в той, коли Мошка Гершкового виряжали в Палестину. Скільки там було народу! Цілий світ. Але то десь далеко: ми самі - теж цілий світ! Ти все нахвалявся відкрити мені якусь тайну. Я боялась тої тайни, але, підсвідомо, благала: «Кажи, кажи, - навіть за вухо крутила, - кажи, бо відірву!» «Завтра повідаю, завтра повідаю, тільки вухо не дуже крути!» «В мене теж є дарунок, ну то гайда?» «Завтра.» «Завтра? Чесно?» «Чесно.» «І я теж той дарунок завтра.» «Чесно?» «Чесно.»

…Се було в суботу. А в неділю в те таємниче, загадкове завтра прийшли москалі.!!! І розколовся світ. І згіркли роси і посивіли трави. І жнець зажинає при кінці жнив ті колоски, що проросли з зернини, посіяної із сходом сонця, щедрою рукою і нелукавим серцем. Все решта - пустоцвіт, кукіль.

А знаєш, я не могла повірити: ти і така жінка. Не може бути: се якась химера, блуд, омана! Але ж на руках дарунок щастя, самоцвіт. І вона … Не даром Гануня казала: зачумлений у квітах, у красі. Ні, ти таки щасливий...

…Після того концерту в Чорнилиці ніхто не знав: куди ти зник серед ночі.

Розказувала твоя «роздай книжки»: як був загримований, так і зник за кулісами. Їхати додому - кожух, шапка рукавиці на місці, а його нема. Підійшов Голощапов, тихо каже: «Не розпитуйте і не шукайте! Його нема і не було. Ясно?»

…На Покрову як завжди зібрались в слуги Божого. Після відправи за тих, що

впали за волю, каже: «Маю для нас усіх вельми приємну новину від живого. Ось послухайте: «Слуго Божий, милий моєму серцю любий друже! Вітаю тебе з родиною і всіх сущих у твоїй гостинній господі із святом святої Покрови, із славними роковинами!!!... І будьмо, бо мусимо бути! Дано сьомого жовтня року Божого, постій крайній редут серед землі Запорізької.» Ага, тут ще ось приписка…

- Слухай, не дуже там кади, а то дивись: ще й анафему із речеш. На, маєш світлину, дивись: чи втопився, чи виплив. Бо негоже чоловікові, вірячи в живого Бога і бути одному. Так ти маєш рацію, ти в цьому ліпше розумієшся, бо ж - Отець духовний, слуга Божий.

149

- Се що, наш Малий оженився? Ні, ні, - замахала руками Тарасівна, се якась нісенітниця, Малий і жінка, та така гарна така файнезна, туману напускає, дурить як завжди!

- Се або фотограф скомбінував, або зовсім зварювáв і здибав ще більше варятку як сам, - додала Даная.

- Ой нащо вже аж так? Хіба він не вартий такої нагороди? Ми всі тут ловили того варята, а він не дався. Тепер ось і кінчилося. Дай Боже їм родинного талану! - се Даруся. - А ти, отче Володимире, благослови їх святою Покровою. А ми гай по повному! По вінця! Аж через край щоб... На віват, на многії літа, на щедру колиску!

… «Ох, розлуко моя, дуресвіте мій! Ні, ти таки щасливий!» «Безперечно,безперечно: я завжди щасливий.» «І в пастухах?» «Уяви собі, що так. Навіть більше! Був би я підлабузником, директором-

коректором, бригадиром-головою, мусів би гнутися перед вищим підлабузником. Ану, не догодиш? Не так нагнешся? А корови ще не навчились доноси писати. Їм все одно: чи пастух читає, чи в карти грає.Чи пастух - бандерівець ,чи - капітан гвардії краснознамьонної. Вони, собі, пасуться, як є паша.

«А як нема?» - Давай запустимо в суданку або в кукурудзу. - Ти што, бандера?! …іть там тебя не добілі, дик за королеву повесят. - Ет, поговори! Гони! Ставай від соняшнику: хай ідуть через лісосмугу. Чого

ждеш? Боїшся? теж мені полкова розвідка. Поки за цю пайку згадають, сніжок замаскує цю коров’ячу диверсію. Що, не віриш? Книжка так пише, на - читай.

- Вот нашол дурака, єщє чіво, буду я етой білібердой заніматься! - Скажи скільки в бригаді гніздової-зернової? Ну, п’ять полєй. Значить п’ятьсот

гектарів. В бригаді два «херсонці» по півдня косять, по два з гаком ремонтуються. Виженуть всіх канцелярських щурів, школу, медицину, пошту, геть усіх пристарілих калік. Шефи два-три рази приїдуть, три пайки може й подужають зібрати. Їдь уже! Чого стоїш? Тут у книжці молоді, ось цілувати збираються.

-Ну й бандера! Ну й бандера! Говоріл: кніжка пішет про кукурудзу, а оні, віш, целуютса там.

«І вона не побоялася?» «Кого?» «Тебе безрозсудного?» «Не питав, не знаю. Тай чого мала б боятися: виросла на гепеушному

роздоріжжі. Ні, ні: цей очкур вам не під силу перегризти. Оберіг, не затруєний в першому коліні роду, з правіків - велика сила! - казала січовика, - дух чистий і решта. Була велика господарка десь коло сто десятин землі. Втекли серед ночі від гепушників у білий світ і опинились на Мелітопільщині, де правив бал лютий голод. Але чуєш, мій капітан репетує: худобину треба займати до води, а там і доярки під’ їдуть. Невчасно приженеш стадо обдарують такою ласкою що аж- аж. Що там за Тобол-рікою не наслухалась?

-А ти? -Я близько до них не потикаюсь, то вже капітан веде ті вельми дипломатичні

перемови. -Ні, ні доста цієї байки се поки що, поза межею можливості. Але знаю, та

роздай-книжка повідала всю правду, цілісіньку нічку слухав ту сповідь, а їй я вірю. Бо вона одна з вас усіх не лукавила і найщиріще ставилась до мене. Знаєш той вечір ,що мало не закінчився бійкою?

-Ага, ти ж, безрозсудний, пред’явив такий ультиматум: «Хлопці! Ось остання межа, останній шанець, але без зайвого «але»: хто бере автомат і в шанець і або – або!

150

Остання межа, за межею ворог лютий, і останній редут України!!! І ні один не сказав «я – перший», без того «але». Бачила, чула та й хлопці ті, переважно, ще їдять бараболю із шкварками. Отак і ви. А вона теж знала, що кантувався на урановій фабриці, що грузовиком придавило в лісі. Що там ще осталося, який з нього тепер чоловік?

-Моя вина, караюсь. Але тоді я тільки три дні був дома, і ще в тому шанці. На третій вранці міліцейського братуньо частував перваком. Щоб не йшов слідом, татуньо давав капшук з тютюном, а ненька тих три карбованці. Отямився аж на кременчуцькій ГЕС. Але годі: ми вже й так далеко забігли! Так маєш право, А другі, що без тої домінанти. О ви тільки подумайте, він тішиться, що комусь се буде до вподоби. Се тільки я та ще може Даная, вона ті два листи від тебе вже до того зачитала, що мусіла переписувати наново, а я й того не маю.

-І не надійся. -То нащо тратиш папір? – Вдарила, поставила під стінку. -Годі: підожди не стріляй! Ще один постріл навіть такий каторжний - чи в

ньому відповідь? Не тішуся, що се комусь буде до вподоби, але наплодилось послідовників неістового з- під бузини, потоптують людяні творіння генія до решти, плюндрують жертовність материнства. Стріляй! Що мені до того?... Не хочу, не маю права тих шіснадцяти- двадцятилітніх, що особисто знав, оставити безмовними: і тих, що впали, і тих безпомічних у слідчих ізоляторах. Скажи, якими словами людської мови означити ту зграю кагебешних інтерзбочинців і їхніх жертв? Стріляй! А хіба то поможе? Ти ж знаєш, що як берусь, то вже мені байдуже.

-Ох, стріляти! Даруй, прости: се мимоволі, се біль мій кричить! Чом так довго мовчав?

-Але ж сама кажеш, що я собі граюся як дитина… Стріляй! О, вже знов плач. А зрештою, скажи: хто були ті двоє, що вперше під сонцем сказали одне одному ті слова? Чи були вони щасливі? Не плач - не скажу! Воно посивіло разом з травами, замерзло в уранових рудниках. Ні, лукавити не буду, ми ж ніколи не лукавили одне одному. А що до паперу – марниця. Тепер же модно: сам пишу, сам друкую, сам читаю, сам співаю, сам слухаю. Сам п’ю, сам гуляю, і що мені зробиш? Модно, куди кінь з копитом, туди і рак з клешнею. Правда тут трохи переборщив. Випив би, так ніхто не наливає. Грушевський з другими п’є, а з Мазепою води не нап’єшся. Оце втнули так утнули, такими людьми торгують драпіжники голомозі, хохли недорослі! А ви кажете нєподлєглость, нєподлєглость. У, комсомольське плєм’я, репані п’яти! Косачівну і ту поганьбили, бо ж демократи, народні заслужені академіки навіть народні професори!

-Як ти думаєш, Паньку, вони там що, фабрику чи штамповочний цех відкрили?

Ади: вискочив з-під бузини - і вже в академіках. -Куме мій золотенький! Нащо тобі те дрантя? -Як то «нащо»? На роботу туди прилаштуватися. Я б уже по протекції і твойого

цапа висвятив у в академіки, але без доброї чвертки - не потикайся. -Йьой, Кирику, ставлю дві чвертки і то рафінованої, тільки не ганьби мені

чесну худобину! -Ет, хочеш чоловікові добро зробити! Лиш поміркуй, окулярнику, цапина твоя

голова бляхарська! - Фе, встидайся: ти, ніби, трохи родич Стократів, а таке верзеш на худобину! О

горе мені! Се вже край, Кирику, ти що зовсім на голову заслаб: з такої римської домінанти і в таке фе! Хто там шкандибає поза городами? Цап з Паньком, хто б ото вештався поночі, мало їм білої днини! Собак дратують. Яка там ясна зараза, грець би її взяв, гусей сполошила? Панько з академіком, «Бенцом» понеслись на пасовисько. Імідж, Ти розумієш, Паньку – і- м і д ж! Ой горенько, ой людоньки, правду мовить кума Задрабиниха: «Софієчко, каже, - щось недобре діється в нашого сусіди, ніби пса

151

в буді давно нема, а на місяць хтось поночі виє.» «Чого б то?» «А мара його знає. Зара такий світ настав, що й когути скоро будуть нестися». Не вірите? Воля ваша.

-Ось зібралися, слухайте, біля того телефункена, - се Антошко зять Підколодяжних ще ген- ген перед війною вертався з Канади і привіз ту німецьку скриньку, що балакає без дротів. - Геть зварювáв мій Антошко: то пару коней з возом за такі гроші можна купити, а він ту німецьку заразу на мою голову привіз. Ади, як вечір, напхається тобі у хату повно хлопів, ніби вони розуміють що воно там шварґоче. Та ще й перетруть цілу макітру огірків.

«Вона б і Антошка одними огірками годувала, - жалілася вуйна Марія нашій ненці, - якось кажу: «Сходи, Василю, до наших.» «Хм, а то чого серед будньої днини буду ходити?» «Та ади, кажуть люди: геть наша донечка захарчувала чоловіка. То був хлоп як дзвін, а тепер аж мохом поріс». Ходив, сварився пригрозив: відберем те поле, що повінували, що будеш їсти як Антошко із свого поля хліба не дасть? Вгомонилась трохи, але другому й кварту води холодної не дасть, тому й перенесли той ящик до Підколодяжних. А вже, як почали одні наступати, другі відступати треті визволяти, перенесли до нас. Бо в нас і без того збирались побрехачі- міністри.»

Та й хата у полоні сусідських городів, була ніби острів серед зелені високих дерев. Неперевершений майстер чорного ринку кум Івана Куцого Кифа Паскар за пристойну лепту новісінький радіофургон може пригнати, а не якісь там запчастини чи батарейки.

-Хлопці, нащо вам той непотріб? Та ще й Пилипу стільки мороки. Я вам новий дістану.

Дістав би. Та ба: в міністрів не було валюти в банках навіть на папірці «солялі».

-Йьой, людоньки добрі! Був у хаті один молитовник. Глянула якось, а він такий тоненький зробився: більше половини скурив мій ірод, Ясь псямушний, рученьки б йому скрутило! Ну, скурив календар, ще австрійський – промовчала. Нє! Піду до ксьондза: хай робить з ним що хоче!

-Іди, Оршулю, та вже і оставайся там ночувати! -Нє, я так не хочу! Так не буде. Тут моя хата, я тут хочу бути. Пане Дідич, ну

розтлумачте йому: чого він до мене приріс? -Пане Романе, пане Мельник, дайте собі спокій, прошу вас: ще ніхто нікого не

виганяє із села. Ніякої військової потреби з огляду на те, що фронт десь аж за Коломиєю чи під Коломиєю, в природі існувати не може.

-Перепрошую, пане Дідич: в природі може і сама природа не існувати, але існують москалиська і мій млин. Вашій школі, пане Дідич, нічо не станеться, бо то - громадський скарб.

-Перепрошую, ваш млин теж ніхто, пане Романе, у мішку ніхто нікуди не понесе.

-Йьой, пане Дідич, ну посудіть самі: що може статись школі? Поб’ють вікна. Ну, може там ще що поламають. Ну яка вам гризота: ви ж не за свій кошт будете те справляти? А млин? Ану, якась мара пустить воду на колесо. А підуть дощі, вода прибуде, колесо набере такого розгону, що за годину там перетреться все на порох.

-Дмитре, Паньку, пане Терлецький! Ви там ближче до центру: чули щось про евакуацію? А то Роман з Данилом мало не б’ються.

-Пане Дідич, кого ви питаєте? Вони вже третій день не можуть постановити: чи оставляти Міхая королем Румунії чи поставити якогось совєтського молдаванина. Десь їм Романів млин і ваша школа! Се я вам кажу яко швець, бо кумі Задрабинисі я, Кирик Ляльо, привик вірити.

-А я що кажу! Ви, пане Дідич, перепрошую - професор файний. Але від п’ят до голови хлоп цивільний наскрізь. А Кирик, перепрошую, таки має капраля, то вже розуміється ліпше з якого боку до того підходити.

-«Присяйбо Ромку,- казала Задрабиниха, - сама виділа: на тому куті від двора ходила ціла комісія і на каждих воротях єден із тих гицлів квачем малював де хрестик,

152

де звізду чи якусь римську цифру. А ті решта каждий собі щось записував на папері». Не інакше як будуть виганяти людей із села, дух би із них вигнало!

На тому боці уверх по Дністрі ще стояв фронт. Тоді в Приколодяжних

квартирував генерал. Смершівці, що жили у нашій стодолі, казали - командир якоїсь задрипаної дивізії. Сам рідко являвся. Постійно жирували кухар і два вгодовані ґевали та ще розцяцькована молодиця: не то монголка, не то китайка. В тих генералових була автоцистерна трофейного спирту, а в наших смерщівців повнісінький віз ящиків з маслом. За ящик масла смерщівці вимінювали котелок спирту. А, як приходив кухар міняти, то приносив ще й флягу. За відро бараболі нашій ненці приносив торбинку рису і півголовки цукру- рафінаду. Батькові - котелок спирту:

-Понімаєш, хазяйка, наша генеральша жрет только плов, а ми ж - русскіє люді. Вот я принес тебе отрез на костюм і шовку на плаття: посмотрі какой красівий рисунок. Ти уж, хазяюшка, нє поскупись - наложи полведерка капусткі і огурцов нє пожалєй. Вот обрадується генерал: отмєнная у тебя капустка!

-Їжте на здоров’я! А оце таке дороге і брати боюся. -Что ти, хозяюшка, нє бойсь: у нашей барині целиє сундукі етого добра! Да

только нє хвалісь тєм, что в сарає! Теплі весняні дні десь забарилися або й загрузли на розбитих розмочених

талими водами і постійними дощами дорогах в глевкому, в’язкому болоті. Так, як ті довжелезні колони тягачів з гарматами, студебекерів і ще різної військової техніки з військовим скарбом. Все те від двох понтонних мостів ген аж поза обрій стогнало, ревіло, буксувало, диміло, матюкалося і, в безсилій люті, застило. Навіть сонце не мало охоти дивитись на ту оскаженілу людську дурість.

З навколишніх сіл, з нашого теж, мобілізували всю тяглову силу на довіз того добра до фронту. Ми з Васильком теж відбували ту гужповинність. Я - парою Підколодяжних, Василько - парою Приканцелярського. Нас, та й других в кого були вгодовані коні, ганяли аж під Коломию. Тих сорок з гаком кілометрів по такій дорозі з непомірним вантажем заледве на другу добу дочалапували до Ковалівки. Там нам виписували перепустку за зданий вантаж а другу - на цілу добу відпочинку.

Перший раз нам з Васильком і Карольцеві накидали в полудрабки ящиків з патронами. За Гвіздцем стали погодувати коней. Вже добре звечоріло наш солдат пішов у голову колони шукати свого лейтенанта. Карольцьо як Карольцьо:

-Брати, - каже, - може трохи позичимо цього добра? Хоч по одному ящичку? Трохи в опалку із січкою, трохи у сіно на дно воза, а ящик - в баюру, в болото, гайда і решта.

-Їх же рахувати будуть. -Хто? Я придивлявся як навантажували: ніхто їх не рахував і не дивився. Ну, ви

як хочете, а я задарма худобину мордувати не буду. Хоч якийсь, а таки прибуток. -Васильку, як це так? - кажу, - Це ж страшно. -Що страшно? -Ну, красти! -У, мальовало невмиване! Підеш до ксьондза - висповідаєшся. Їздили ми ще декілька разів і все щось привозили. Чим би все то кінчилося, але

виглянуло сонце і німаки розбомбили те вужище. І в той вечір, як ми виморені, мокрі прибули на добовий відпочинок, наші міністри в присутності нейтрального амбасадора у особі нашого солдата, саме запивали договір про перемир’я між паном професором відрахунків і Романом Мельником. Та й що мали робити в таку мокрінь, в такий розхристаний розтріпаний час, як острішок недопошитий на буді Панькового цапа?

«Ади: людям дахи оцинковує, а дома хлівець ребрами світить. Якось просила кума той острішок допошити, але хіба то шевська робота? Ще просила:

«Куме, - кажу, - моцно прив’язуйте там ті сніпки! «О, Софієчко! Я вже як прив’яжу, будуть прив’язані поки не відв’яжуться!»

153

Пошив одне посміховище з тої роботи на всю вулицю. «Е, Софієчко я свою роботу зробив? Зробив. А губатий – свою. То вже його,

анахтему, подавайте до суду. Ну, Паньку, і жінку маєш! Десь цілі міста зникають з лиця землі і – тихо. А тут вітер погрався з двома сніпками як парубок з дівкою і вже лементу на цілий світ.

-Е, Кирику! Якби моя Софа була філософом та ще шевського штибу, а не жінкою та ще й моєю рідною! Що б с того було б - колись дізнаємося.

Наш поранений солдат, всім солдатам солдат, в заляпаних обмотках в такій же

ж задрипаній шинелині з перев’язаною по самі очі головою нечистим бинтом. Якось увечері явився на порозі нашої хати. Саме засідали у повному складі «міністри», на своїй першій освободительній конференції, коли вже трохи відійшли зашпарі від прифронтових, фронтових, пофронтових перемолотах. Із зими 43-го вони майже не збиралися в повному складі. Тепер – мабуть, після узгодження всіх суперечностей довкола якогось султанату в Африці, бо на стару шельму Європу вони вже давно махнули рукою.

«Гриміло, бодай тебе дівчинонько: Сім діб дідько тріпав. Яка нічка темна була Я до тебе сліпав» Ненька як ненька, припрошувала: -Сідайте, ось прошу, тут біля кухонного столика: я зараз. -Дякую. Будь ласка - не заходіться, я на хвилинку: так гарно співають! -Пусте. Співати - не ціпом махати. Прошу, сідайте в нашій хаті! - І поставила

поливянку теплої душенини, гречаників з завиванцями, огірків, хліба. – Митре, налий чоловікові тої кипячки! І сама взяла в батька карафчину і налила повну гранчасту чарку і собі накапала на дно. - Ось так прошу, беріть, вгощайтесь і я вже з вами присяду.

-Дуже приємно, щиро дякую! Не знаю чим і віддячитись за вашу щедрість! -Аби лиш на здоров’я! Кусок хліба - чи не великий скарб? -О, не кажіть! Конференція клекотіла, булькала, скрипіла як Романів млин. «Міністри»

сварилися, гримали кулаками об стіл аж тарілки підскакували. Хапали один другого за грудки, мирилися, запивали мирову, співали. Наш солдат з ненькою тихо мирно гомоніли не звертаючи уваги на той шарварок.

-А я вам казав і кажу: нема ладу на світі і не буде! Бо люди забули, відвернулися від Бога. Кожен хоче їсти добре і ніц не робити. Перемолочуйте ту трину хоч до судної днини: з того ужинку хліба не буде! - Се Василь Підколодяжний своїм коронним словом закривав пленарне засідання.

-Мицю, маєш там ще? Ну то накапай по півнаперстка! Співаєм Парасці многіє літа. Пане Дідич, минулого разу що було? «Гей у лузі червона калина?»

-Красно дякую, маєте файну пам'ять! -Нині припадає «Ще не вмерла Україна». Встаєм і гайда! Бо вже пора і

худобину обходити на день, бо вже світає. …З тої пори наш ранений, а потім виздоровлюючий, частенько забігав до нас.

Вже як збиралась компанія, а збиралась майже щовечора, він як законопослушний бурсак завжди був на місці. Ніколи нікого ні про що не розпитував, нікому не суперечив, все більше тихо гомонів з ненькою.

Як котрийсь з великих особливо найдужчий крикун Лесь Їрків. Ні- ні, борони Боже! Ляльо філософ із своєї домінанти не опускався до якогось там плебсу. Се суперечило його шевській гідності. Хіба що більше ліберальний кум Панько міг дозволити собі таку фронду щодо плебсу. І то тільки в тому разі, коли на колегії розглядалась архикардинальна справа як от: скільки дециметрів оцинкованої бляхи

154

йде на виготовлення звичайнісінького відра. Чи яка порода цапів дає краще потомство: бородата чи безборода? Що думає про те все пан амбасадор інкогніто?

А якби пана амбасадор узгіднив таку вибухонебезпечну суперечку межи паном Мельником і паном професором відрахунків межи африканським гайма- султанатом і королем Хейлі Солясі, великим Чанкайші і Миколайчиком, - що не вартує й ложки примерзлої бараболі і то недовареної, чи й розтріпаним острішком на буді Панькового цапа!

-Прошу! Так: цап - наша із жінкою особиста власність. Най пан амбасадор не дивується, що обходимо по можливості вусатого вуйка. Там все ясно: до стєнкі і решта!

На ті всі дипломатичні глибокодумні віци амбасадор сором’язливо всміхався й відповідав так недоречно, що врешті Гандрабтий виніс вердикт:

-За паном амбасадором сумує Куль парків (лікарня для душевнохворих) у Львові.

Вердикт, не вельми приємний, радше пасував би, на думку нашої неньки, «великим дипломатам»

Ще першого ранку після відвідин того солдата ненька журила свого віце- канцлера нашого татуня:

-Ти б, Митрик, не дуже вітійствував: теж мені Бек знайшовся! -То що я вже у своїй хаті не маю права слова сказати? -Маєш, маєш. Але той солдат - не простий солдат. -Він що тобі свій авсвайс показував? -Ет, дурне говориш. Ти бачив його руки: як їсть, як ложку трима, як делікатно

поводиться із хлібом. -Ну й що? Між ними теж трапляються інтелігентні люди. -Я дивилась йому в очі. Вони наче дрімають. Та й увесь він наче кіт біля

мишачої нори. А як тільки зачепете їхні порядки, Сталіна, Центральна Раду, Петлюру! Кого поляки арештували, кого вони в сороковому, кого німці. А як вже Василь хвалився, про що говорилось в митрополичих палатах Шептицького! Дідько його за язик тягнув: називати ще й людей, котрі там були! Бачив би ти тоді його очі: страшні як у вовка на облаві!

-Ет, багато ти там розумієшся на тому! -Ну, певно, як сперечаєтесь хто ліпше вміє гнати самогонку або про ще якісь

домашні дурниці, вони гаснуть, ховаються як слимак у мушлі. Кажу тобі: прикуси свого язицюру, а то поставлю миску капусти і з хлопцями піду геть! То офіцер з НКВД, я вже їх знаю. Такий як той що приїздив з Абрамовим у сороковому. Ви ж геть подуріли: взялися доказувати оден другому хто ще при німцях пішов у ліс, хто – тепер. Донощики нещасні! А особливо Данило з Терлецьким.

-Ну годі! Доста мені твоєї проповіді. Чого ти сполошилася? Солдат як солдат: не сьогодні завтра піде на фронт. Мало їх вештається по селу?

І в той вечір ми голодні, заморені явились, а в хаті нігде й присісти. А тут ще й

прецінь порядок цукфірер драгунії королівської: -Ну що там, Васильку? Скоро москалі почнуть офензиву? -Питайте, вуйку, Малого. Йому сам ад’ютант командуючого рапортував. Ади,

аж дві пачки «Казбеку» дав! Каже: шкода, що всі медалі роздав. На другий раз, - каже, - заначу хоч одну на двох.

-Куріть, вуйку «Казбек» - се я вже з печі із- за комина, щоб бува татуньо не дав потиличника. - Ми з ад’ютантом все обговорили, але то - воєнна тайна. Ви ж - прецінь цісарська драгунія, а (не?) єфрейтор гвардії совєтська.

-Як смієш до старших говорити?! Злазь з печі, скидай штаненята! -Митре, май розум: сядь, не порушуй регляміну! -Даниле, пусти руку, а то й тебе шемельну! -Фе, встидайся! При такій компані - піднімати руку на рідного кума.

155

«Господи, – думаю, - дали б спокійно попоїсти, а тоді хай би вже вчили як старших шанувати!»

За спиною старого Василя, бо він завжди, як приходив, скидав чоботиська, всідався на край печі, опускав свої босі ноги на теплий припічок, набивав цибух тютюном. Ненька підносила запалену стіпку:

–Красно дякую тобі, Парасю! Дай Боже тобі здоров’я, щоб діточки тобі хлібця не дуже черствого подавали! Ох- хо, гріхи наші: люди Бога забули!

Полюбляв теплу піч і коронний радник: він саме нагодився. То вже не гоже було чинити ту екзекуцію в присутності такого високого маєстату. Ото за спинами дідів ми з Васильком відважно брали штурмом гарячу локшину з качатиною.

-Ні! Вони не будуть штурмувати Карпати - обійдуть. - Се розсудливий Антошко. – Ти, Іване, воював в Альпах: як на твоє око?

-В ту войну січовики таки стримали ту навалу. -Пане радник, вдаюся до вашої опінії. Чи є хоч крапля олії в голові

Терлецького? Та їх би вітром здуло як варену муху разом з своїми гофманами і людендорфами, якби жиди не зчинили в Росії того рейваху!

-Дались тобі, Юркевичу, ті жиди. Ти ніби свій хлоп, православний, а балакаєш як підмітайло геббельсів!

-Пане радник, пане Дідич, Кирику, Паньку світлі ваші голови! Чи я хоч словом скривдив найменшого жида? Хто розігнав ту мазурську шайку що хотіли погромити Абрамка і всіх наших жидів за той кавалок грунту, що Абрамко відсудив від Алоєса- папірника? А де ти тоді, пане Терлецький, був що тепер мене в гебельси пошиваєш?

-Даруйте, високі достойники! З голими руками, хоч у Пилипа і «дехтяр» був, проти цілої зондеркоманди що можна було вдіяти? Але - се наші жиди, чесні! Жиди, не якісь там одеські ломовики-костоломи чи бруклінські вишибайли-горлорізи. Зважуйте: із нашого роду ніхто червивого слова на вагу не клав. Лесь фальшивими картами у фербля не грає! Маєш конто, хоч й перший ґвалтував, щоб я платив штраф Йосисі за козу.

- Високі й достойні! Може ми, собі, трохи перервемось? Гай по півнаперстка до честі нашого укоханого тенора на віват!

На віват пилося стоячи. -Красно дякую, шановні радні! Просив би ще на півслова вашої уваги!

Зволимо, грай: нині твоя карта. -Але тільки що звечоріло: до ранку ще далеко. -Пане реєнт, що там дальше: «Закувала та сива зозуля…» чи «Забіліли сніги та

забіліли білі…»? -Куме Петре! Ти притлуми свій голос, бо в цій пісні не можна фальшувати. Ти

тільки губами воруши. Митре! Де твій голос? Уважай, бо викину за двері….

Бурлацькеє біле, ще й голівонька Ще й голівонька… Товариш його, Товариш його…

-Ой, гоп, – се Ляльо- Кирик, Хвалилася попадя своєю бідою: Болить в мене голова, що піп з бородою…

-Мой, мало вам жидів? Попам і так Сибіром пахне! - Се Василь з печі як з

трибуни, бо ж - староста церковний. -Ну то цієї, пане Реєнт! Як вона з кінця починається?

О прости мені моя мила, Що ти мене била…

156

-І ця не піде: не до масті карта! Цей холерик крейцерів може вдарити дзвункову даму пана відрахунків маложонку. Куме Іван, зачинай своєї коронної: «Сидить дід на печі, Баба на припічку…» Ся шенгля (шенгля – прикуплена козирна карта) піде як по маслі! Якраз до масті.

Шенгля, миловидна жирівка, держала крамницю господарчих товарів.

Подейкували, що була пов’язана з підпіллям ще до війни. Гнатко Ліщина через агентів Левка Безрукого разом з господарчими товарами присилав пакунки з браунінгами для бойовиків УВО- ОУН. Проте: мало про що одна жінка не договорила, друга – недочула, третя - добрехала. Достовірно можемо сказати що ні в двуйку, ні в НКВД, а тим більше, в зондеркоманду вона не потрапила.

-Гай! Доста дідів з бабами! Пане Мельник, ти починаєш лиш на піврегістра. І

ведеш до «Пасти». Лесю! Підбігаєш і ведеш дальше «Як мене не стане, гей- гей..». Митре, Іване, Данилку! Берете другими дружно «Як мене не стане, гей- гей, ду- ду». Лесю! Ти біжиш разом з ними, але вперед і вище. Паньку, Кирик, Антошку, Василю, Петре, Ясю! Ідете по самій долині далеко- далеко внизу луною межи горами: «Не стане гей- гей, ду- ду…». Романе! «Ой пасіться…» - се вже широко вільно, але ніжно, ласкаво, з серцем, бо ти просиш ласки, покірності, доброти: «Та й понад потічки…». Лесю, даєш повну волю! Митре, Іване, Данилку! Але вже на повні груди «Молод леґінь до файної чічки, гей- гей, ду-ду-ду-ду…». Хлопці, ваша карта на місці: ви йдете долиною. Пане Мельник, сильно на всю силу се вже як наказ «Ой, пасіться, вівці мої, плаями…». Лесю, на самий верх «А я піду у повстанці: битись з москалями…» Хлопці з ним «Битись з москалями, Гей- гей, ду-ду-ду-ду». Онкале! Ану смичком розфасуй каждому ноту! Пане радник Миколо, а ти на цимбалах… О, файно є! Тихо! Увага, пане Мельник: пускайте воду на колесо!

-Віват, пане Реєнт! Віват, Лесю! Таким возом можна їхати хоч зараз до Коломиї!

-Що твоя Коломия, Ясю? Хай почекає. Гони просто до Відня. -Данилку, Романе, пане Дідич! Гов, не розганяйтесь! Дайте худобині

передихнути. В мене юшечка готова. Така смачна вдалася: попоїсте юшечки, а тоді вже гоніть хоч до Відня, хоч поза Відень! Тільки добре фірманьте. Глядіть: поночі повернете поза Грабівці і опинитесь за Уралом!

-Пані Парасю! Прошу мені першому і то повну миску. Юшечка, певно, з фасольками?

-Ні, з краплаками, з гусятиною. -О! То мені ще поверх повної миски. Пани «великі дипломати» - неперевершені аматори містерії, кожен гідний

поціновувач своєї особи. А вже що до юшки! І до того, що «до юшки»: можете не сумніватися! Особливо того, що «до юшки».

Тут між ними був повний «матріархат аншлюс», як казав дід Корнелій з- під Зарваниці. По- теперішньому консенсус. «Бодай би він пропав разом з конденсорами! - ще й плюнула б услід кума Задрабиниха. - І де воно наплодилось, законсувало б і завфуршетило за вами, потороччя покручене, агій на вас!» Годилось би кожного хоч двома- трьома словами нелукавими обдарувати.

«Се, з одного боку – так, а з другого - не так», - як каже знаменитий Ляльо- філософ.

Де набрати таких ласкавих гарних слів, щоб описати одну тільки голову пана «професора підрахунків»: ніс очі, вуса, міміку, усмішку? Ні, ви тільки гляньте як він делікатно підносить ложку з крапликами! А в другій руці держить тонесенький кусок хліба.

-Ні- ні, перепрошую гречно, Парасю! Але я, з вашої ласки, сам собі відріжу хліба. Я собі давно обчислив до міліметра якої товщини має бути кусок хліба, щоб мої

157

зуби могли без зайвої затрати енергії прокусити ту чи іншу товщину хліба чи, приміром, огірка.

Які мають бути всі інші деталі пана Дідича - каторжна робота. Ні! Краще я їх усіх намалюю отак з ложками! Але знов біда: не так лягає тінь на вуса, очі. Ніби якісь п’яні… Ніс! Ну що з ним робити? Словом, означив би як печериця!.. Е, Кирик мій файний, хай йому грець! На другий день глянеш: «Агій! А це що? Ну, швець ще може бути з такою церою. Ну, підожди: прив’яжу теля, дам корові води, зроблю з тебе хоч трохи Ціцерона!»…

-Ти подивися, Паньку, що той каторжник содіяв! -Гм! Як на моє око, гм, навіть є щось ніби філософське. Не дуже багато, але є. -Десь мені твоя цапина філософія! Протри окуляри: хіба то мій ніс? То борода

твого цапа! -Чого ти на мене кричиш? Не я ж тобі його приліпив. -Чекай, попадеться він мені в руки: я вже навчу халтурника сукати дратву! -Дай спокій.Чого ти? Ніс як ніс. -Але ж міг він хоч трохи… -Не говори дурниці! Ніс твій - не цапова борода: не візьмеш ножиці, не

підстрижеш. За доброю чверткою якось би обійшлось. - Ет! Що з нього візьмеш? Теж мені… -Ніби ти ліпше чоботи шиєш. - Роман Мельник, чоловічище - цілих два Дідичі

ще й трохи. Досить почути його сміх, заглянути в чисті очі - велика дитина. - Остав їх такими як є. Нащо тобі та напасть? Не так пришиєш ґудзик на сорочці «пана підрахунків», схибнеш на Реєнтових пальцях, не приведи Господи не так поставиш босі ноги «королівського радника» – тікай із села. Ет! Гони краще корову на пашу.

Ненько- ненько! Чом я тоді вас не послухав? Марудься тепер з ними: вимітай як старе листя з- під дерев’які вже давно не плодоносять. Хіба де, не від кореня, викинеться пагінець- покруч і не знаєш: чи зрубати його чи хай уже дичавіє, допоки лютує «врем’я куце та ще й обрізане».

-Ні, що б ви мені не говорили, а я вам кажу, що - то жиди тільки! І ти, пане

Терлецький, не маєш чим крити. Ану лиш, Паньку, кажи що там маєш! О, дивіться: три хлопці і прикуплена шендля. На маєш, штири королі – повний кербель! Вони, тільки вони крутять світом як циган батогом! Скажи, Антошку, ти був у Канаді: багато там наших, ну, християн мають вигідні консесії, прибуткові фабрики, банки?

-Так: шапка- на- шапку: корець сіяв, корець намолотив. Все прибуткове в них у пейсатих.

-Перепрошую, пане Дідич, лишить на боці свою Росію: там взагалі не було людського ладу і не буде.

-Але вони мають історію. -Крадену, пане Дідич, крадену. Паньку, як того… ну, ти на тому ліпше

розумієшся… як тому було: Ціблер, Штублер, Саблер… Ну, той, що був обер- прокурором святішого, вашого, пане Дідич, синоду. Жид і голова православної церкви.

- Не забувай, Лесю, чоловік як приймає Христа… - Йьой, пане реєнт! Шаную вашу гідність і гай по півнаперстка на славу нашого

хорового майстра! Беріть, перепрошую, пане радник, мурена і разом з Митром у лазні тріть, мийте хоч з милом, хоч з піском до судної днини, а все шкіра чорна.

- Пане Юркевичу, дайте спокій муренам: мурени теж люди. Достойні! Тут наразі не йдеться про расову домінанту даної категорії, то, достойні, індивідууми шевської філософії і все їхнє поріддя путає карти. Но, достойні, смію думати, що ви тверезо дивитесь на таку поважну справу і ще в змозі визначити, приміром: чи Паньків цап є цапом чи – козою. Чи кума Настя є жінкою поважного індивідуума, чи - Івана Куцого.

158

Куциха ще за живого Фатерлянду зійшлась з канадійськими родичами і прислала пакунок. Ото й поніс Іванко ту канадійську хустину. Як на зло Кирик кудись завіявся. Вона щиро, сердечно і пошанувала Іванка - сироту недоглянутого. Сидять обоє: обнялися й плачуть. А тут Кирик у двері, лютий, що нігде не вмочив вуса та ще й Панько забракував його філософський трактат, над яким всеньку зиму цілими ночами мордувався. Як воно там було, то вже послухайте Задрабиниху або судіть самі. Йьой, що там в ту мить зчинилося, ми з Васильком аж голови під подушками сховали.

- «Гей, не дивуйте, добрії люди!» – се татуньо. - «Що на Вкраїні повстало.» – Іван Гордий. - «Арешту топить водою…» – гримить голосище Мельника. - Шановне панство! З вашого дозволу і примусу, беру карту назад і ховаю в

кишеню і перепрошую високо достойного… гм, як воно там? Дмитре, пори для міну екселенскума Кирика як приватну особу лиш за ті скаредні слова дотично гідності другої, тут неприсутньої сторони.

- Гов ,хлопе! Якби я так довго слухав приказ фельдфебеля, давно лежав би прецінь під Трієстом. Приплів тут куму Настю – кайся, крутиш тут хвостом як недорізаний шляхтич у Варшавському сеймі. Теж мені сенатор римський!

- Я й кажу: мурен є мурен, а жиди… - Но! Поїхав Лесь… - Бо Карфаген мусить бути зруйнованим. - Йьой, пане радник, ну посудіть самі: чи воював би Миколка з Фількою

(Вільгельм)? Вони ж родичі. Оба напівшваби - напів татаро-росіяни. Дідько їх там знає: хто на ким женився, хто за кого виходив заміж. То вже ви від того, пане Дідич, полисіли. За такі ляпи дотично лисини чи кривого носа, чи ще якої мари. Лишаємо тебе, Лесю, двох чергових півнаперстків.

- Воля ваша. Ви можете ухвалити, щоб і сонце не сходило із-за Дністра, але від того жидівська натура не зміниться. Хіба не вони обкрутили і так здичавілу царську родину разом з патлатими і підсунули Грішку- конокрада? І вся та макава гінсбургів- рубінштейнів, соцбергами закрутило карузелю на славу. Столипін твердо наступив пейсатим на мозоль і що? Жидюга явно- славно пакує дві кулі в печінку і файно є! «Бей жидов - спасай Расею!». Ґвалту - куди діватися! Куме Петре, пане Терлецький, то вже ваш родич сербин жидівський лупить австрійського гусака в Сараєві і маєш повний порядок. Гої чубляться аж пір’я летить, а пейсаті гроші рахують.

Дід Тивун Гаврило, батько кума Петра - карбонарій, хейдук, войніца, опришок, зрештою чорна ребелія із своїх парубоцько-заробітчанських мандрів великих статків у строму чересі не приніс. Хіба що три борозни - шрами на обличчі та ще з десяток на других частинах тіла. Але скарб таки знайшов. Зоряну красуню сербинку бабу Дойну. Казали: ті страшні шрами - дідова плата родині Обреновичів за бабу Дойну з прикоролівського кола.

І знов з-під руки вправного майстра поцінувачі красного слова мали б

приємність з тої історії. Внук баби Дойни наш сербин, волелюбна душа, гостра як лезо обоюдного меча, гордий нащадок сербинки і карбонарія, перший з нашої клітини разом із старшою сестрою ще при німцях «Кріса закинув на плечі, милу свою попрощав».

На берлагівському торжищі в бухті Ваніно випадково почув: «А сербин остався там на перевалі з кулеметом.» Не підходив до тих незнайомих людей, не розпитував. Та й нащо питати? Сказано: остався з кулеметом на перевалі. Сербин. Теж без імені. Ага, на свят вечір біля святої ватри для всіх є місце.

«Малий! Де ти там? Чуєш, земля колядує?» «Тут я, тут. Зараз: лиш дров підкину!» «Гарно як, се десь аж у Бескидах».

159

«Ага. Даруйте, але ви й так щасливі, молоді, гарні. Не скиглії голопупенки, що онде верещать як недосмажені!»

«Йой, Малий! Сиди тихо, а то заробиш: нащо воно тут? Гарно нам тут разом з тобою, Малий, і страшно: ми не виплекали буйночубих, русокосих. Ах, то гріхи наші, бо легко підірватись гранатою, а в муках зректися Його і згинути – що?»

«Цитьте! Чуєте? Десь близько: «Небо і земля, небо і земля.» Дитя Боже повіншовують. Ага, щоб було кого розпинати».

- Маєш рацію, Лесю, але не забувай для чого то все жидам. Гроші вони і без війни через свої чорні ґешефти здирають з цілого хрещеного світу.

- Ваша правда, пане Дідич, на військових махінаціях їх капшуки розпухають як кліщі на вгодованій худобині.

- Знов таки: нащо вони їм ті гроші? - Ти, Дмитре, ніби мудрий хлоп, а іноді таке скажеш: ні в пліт, ні у ворота! Як

мала дитина. - Ну, то нащо? - По-перше: гроші - се архиколосальний здобуток людського генія. По-друге,

смію… - Йой, пане Дідич, не відбирайте в Кирика кусок хліба, лишіть те друге, третє,

четверте на боці. По-вашому, по-рахунковому гріш робить гріш, один злотий приносить три, а то й чотири. Лишімо і це на боці. А по-людському: яка ціль жидівського капіталу? На мій погляд: се тільки інструмент як смичок у Онкалових руках. А скрипка - німці поляки й москалі.

- О, ще єден почав крутити: німців сюди приплів. Ну, хай уже поляки й москалі.

- Чекай, Антошку. Кирику! Що казав і записав німецький жид Карло бородатий? Як там Кирик вияснить, а так по-простому: то ми разом з балканськими людьми не маєм права жити. Ми, - каже той бородатий, - є нижча раса людей і в ході історії повинні зникнути з лиця землі. А вже яким способом, ну то справа поважна і потребує довшої Кирикової лектури, з Паньковим деяким доповненням. А я так побіжно зазначу – колись на наших землях хазарський каганат був, як жидівська держава. Аж поки київські князі не дали їм по зубах. Ну й дідько з ними, так як із твоїми швабами, але з тих пір ті і ті цю землю, де ми закоренилися і проросли з прадавніх правіків, рахують своєю обітованною. Ото вам, пане Дідич, і гроші в жидівських руках! Подумайте: де би яка война не зчинилася, а все найбільше товчуться на наших палестинах. І всі стараються винищити найбільше нашого люду. А що вже творилося на Україні разом і на козацьких землях при большевицькому розбої. Не забувайте, що на суто російських землях такого дикого розбою не було. Йшлося про те, щоби винищити наш корінь. Та й наші універсалісти дописалися аж до четвертого, поки три жиди, єден поляк і півтора москаля за оден день не сотворили у Харкові совєтську Україну. І - на маєш – «У вагоні Директорія, під вагоном територія». Ставте, пане Дідич, могорич вусатому - мудрий хлоп, сколотив свою шайку. Вигнав стопроцентового жида з хати, трохи перестріляв, а решту запряг до роботи. Маєш рацію, Паньку: ті, що осталися, то вже були його правовірні жиди. Маєте знов - голоду на суто російських землях не було. Зараз німаки бігли туди й назад тільки нашими, козацькими землями, куди їх спеціально допускала жидівська рука. Під Москвою спинили? Спинили. Могли спинити і на Дністрі.

- Хо! Я вже казав ще зимою в сорок другому, що москалі дальше Волги німака не пустять.

- Ага, «не пустять»! Якби не той Ленд-ліз, за них вже б давно й забули. - Ну і що ти думаєш, Митре, що оце зараз по війні жиди збудують свою

державу на нашій землі? - Йой, пане реєнт! Чи я маю все знати? Пригадую: колись мав розмову з

Кольніком про ці всі перетрубації. «Митрику, - каже, - ви дуже чесні. Нетерпеливі ви.

160

За один день хочете зробити все за раз – зорати, посіяти, зібрати, змолотити і спекти. Ви так і робите, тільки той хліб їдять другі. Ви міркуєте роками, а ми жиди - століттями. Ви явно-славно «Іду на ви», а то не завжди добре».

- Чекайте, «чесно не чесно», ну який з того хосен? Граф Любомирський має маєток, кривий Гершко - як посесор. Ну і скажіть мені: і той, і другий чесно заробляють на кусок хліба?

- Хе! Він слухав і не дав жидові в морду! - Ну, Ясю! Ну за що ж його бити? - Ну, як то «за що»? Він же ж в очі казав тобі, що ми - дурні, пся муха! - Хлопці! Лишім ці балачки. Ми тут усі такі мудрі плескати язиками, але,

чомусь, ні один з нас не записався в «Січові стрільці». Та й зараз. - Що зараз? Ти радив би йти в партизанку, на вірну погибель? - Погибель? Можливо, а скільки із села забрали в сороковому в армію, до

Німеччини? Скільки вивезли, зараз скільки забрали? - Десь коло триста хлопа. - Що - на танці? Десь і пропадуть ні за цапову душу! - Ну, ти вже зовсім таке мелеш! Рівняє цапову душу до «Родіни». - Я казав: лишім цю балачку, пся муха! Ади, товчуться тут уже три місяці.

Вимордують худобину, що не буде чим і город зорати. - Ясю, чого ти журишся? Твоя Уршуля нівроку: сама плуг потягне, а з бороною

не вспієш і бігти за нею. - То вже ти, Паньку, запряжеш свого цапа на пару з Софою. Та ще й Кирика

бери, бо ти одно не бачиш як борозну держати. -Ану, цитьте! Образи ж святі висять над вами! А то повикидаю вас як цуценят

за двері!.. «Знаєш? Я давно хотів тебе спитати: чому ви любите дивитися на своїх

благовірних, годуючи їх? А особливо, як поталанить впорати той наїдок, що аж-аж.» «Всі?» «Всі, не всі! Всіх цілий світ: піди, допитайся! Тебе одну питаю.» «А сам що, вже недолугий?» «Стій, не став до стіни! Сам сто раз себе можу поставити до стєнки. Ну й що з

того? Був якось у добрих людей. Знаємось як мовить наш теж добрий приятель, я

каже, тракторист с пельонок. І, як водиться, ставить Микола карафчину вина. А вино славне, з дбайливо виплеканої добірної лози.

«Се, - каже, - з тих трьох кущів, що не вимерзли минулої зими в ті люті морози. Трійко їх осталося, на силу віджили. Се з першої ягоди. Ось, бери смакуй і кажи: вмію я плекати лозу чи ні?

«Вмієш, вмієш! Лоза покручена! То тільки я така дурна, другу б давно украли або сама знайшла чи завела б собі кума молодого. – Се стара хвостата байка бо як зберуться рибалки чи мисливці а вже не приведи Господи пасічники то вже тої риби а меду а меду.

«Славне вино, Миколо!» «Правда?» «Чистісінька!» «Ой, ви тільки послухайте кого він випитує, такого дурисвіта як сам.» «Ні, ні, Маріє! Вино таки вдалося як файній коровайниці коровай. Ти тільки

глянь: як воно світиться, виграє барвами напроти сонця в чарці. Цілий букет запашного весняного лугу. А смак, а смак - одна шляхетність! Ви пили щось таке? Як багата багряниста осінь! Се – невимовно! Кажу як гоноровий маєстатичний дегустатор. Ні, таки славнезне вино. Е-е-х» - і допиваю чарку.

«Налий чоловікові ще! Сидиш, розвісив вуха, похвалу слухаючи. Кажеш сам. Міг би натоптати мішок вовни, і що з того, се було б моє особисте затоптування того

161

вияву почуттів тої глибини переживань незбагненної сутності жіночої душі. Чисте чоловіче невідповідне тій жіночій візії в такому стані. Се так якби чоловік шукав . на помацки стежини в захаращених дебрях дикого пралісу. Було спитати у Марії. Чом не спитав сидів же поруч Побоявся Зоріло дві зорі серед безмежжя світів тай вся вона чиста ніжність доброта милосердя горе і радість Побоявся може то тільки й щастя чи я знаю. Побоявся недолугими словами як чоботищами потоптати те все. Втім питай правди в чужої жінки та ще як чоловік дужчий на силі від тебе Нащо мають Іванові ребра рахувати, незнаєш крокодиле їден. Оце ще мені моцара, то спитав би своєї як такий полохливий. Йой мені камінь на плитка буде лізти, як казала Йосиха. Глибоко в’ їлася русистка демагогія в людські печінки і ти туди ж. Тебе питаю. – Не знаю може ти дивишся на свого гоцка як Гафія на Антошка. Та взагалі не дивиться. Бухне якогось джуру, позаминулого дня вареного в миску, а сама глипає з- під лоба: скільки Антошка разів хліба вкусить.

Квітка Максимонькова рада б нагодувати увесь світ. І годувала. Роздала всі запаси геть до останньої картоплини. Голодним людям з квітучої колгоспної України, що ще із осені і до самих жнив ходили від хати до хати того ж ювілейного сорок сьомого року. Що й сама ледве не померла з голоду.

Якось вранці прийшла вуйна Марія з вузликом у руці. - Ходім, - каже, - Парасю, до Квітки. Бо вже третій день у неї з комина не

куриться. Мать, дороздавалася, що самій нічого зварити. - Се якась кара Божа. Я вже й сама ночами не сплю: осталось ще з пару

кошиків тої барабульки. Миць, як дізнається, ще приб’є з доброго дива. А вже й садити скоро.

- Моли Бога, Парасю, маєш файних хлопців. Скаржився якось: «Роздає, - каже, - моя добросерда геть все. Вона думає, що я не знаю. Дав би я їй за ту щедрість, але хлопці. Там один Малий за свою неньку руку мені повикручує.» «Бо ти дурний, - кажу, - якщо щось не по-твоєму зразу руки розпускаєш» Пішли.

Ненька взяли гладущик свіжого молока, зо три пригорщі пшона. Прийшли. Квітка лежить собі на чистій постелі, в чистій святочній одежі, поруч на стільці хрестик, образок Спасителя, свічка.

- Йой, молодице! Що ти собі надумала? Побійся Бога! Ану, живо вставай! - Не можу… Нема більше сили і охоти до нічого. Все думала: ось-ось

Максимонько мій прийде, держалась. А він не йде. Матінко Божа, принеси його, бо нікому й очі закрити!

- Я тебе, молодице, зараз закрию оцим поліном по ребрах! Ади, яка мудра: роздала все, а сама вмирати зібралась.

- А що мала робити, коли ті нещасні ідуть і йдуть годні вже, припухлі? Як дивитися в ті голодні очі? Боже Милий, рятуй їх! То ж наші люди!

- Парасю, що ти там заходилася варити? - Узвару ріденького, юшечки якоїсь. Треба б курку зарізати, але видно в неї й

курей нема. Побіжу додому злапаю якусь. Порайся вже тут, я скорше обернуся. Та дивись не давай більше нічого тільки теплої водички і на язик капельку меду.

- Нащо ви, вуйно, прийшли? Як я тепер буду жити? Дивитись в ті голодні людські очі? А погодувати нічим.

- Досить тобі балакати. Бери, ось, закропися медком та водицею. - В мене була повна яма бараболі, ще й на городі два вози прикопані на весну.

Повна комора пшениці, гречки, а що вже квасолі, то гей ще позаторічна лежала під шопою необмолочена. А вже кукурудзи: не знала куди дівати! І в кошниці, і на горищі, і в стодолі. А що мені одній? Як змелю перед Михайлом зо два мішки пшениці, то вже муки аж до нового. Було: повимітаю, повигрібаю все збіжжя, віддам Рудим або Лосмановим. А воно, дивись, до осені знов повна комора. Татуньо померли від тифу ще в сорок другому. Все ходили до Рудих геть аж під Гору, до Цимбалюків: доглядали хворих та й самі заразились. Максимонька, як забрали поляки на войну, а потім німаки в плєн та лагер, бо тікав, потім «визволителі» забрали в свою армію.

162

Война скінчилася, а його погнали ще на Японію, нарешті - на востановлєніє Донбасу. Писав зимою, що скоро вже прийде. І досі нема. Порізала геть гусей, качок, курей, веприка одного, другого, бузівка. Варила, годувала і так мені було добре! Бо то – щастя: дарувати людям, як що маєш! Геть попересівала, де яка була, полова. Повизбирувала до зеренини, де яка квасолька, кукурузина заховалася. Все. Більше нічого нема. Держала ще маленький коржик і три бараболини. Думала: ось, Максимонько скоро прийде - чим нагодую? Якось прийшло дівча таке бідне, як стебелина. Стала на порозі, дивиться голодними очима, а я лежу та й думаю: «Максимонько прийде, корівчина через день-два телятко приведе, буде молочко, не пропаде». Аби тільки прийшов. Віддала той скарб дитині, може виживе, дівчина ж бо? Рід щоб не перевівся на землі нашій!

- Квітонько, дитино, кріпися! Нащо такий гріх брати на християнську душу? - А я не голодувала… Я й ксьондзові казала. Приходив отець Декан, сварив, аж

ногами тупотів. Я й зараз їсти не хочу… Вуйно, Парасю, ви не бійтеся: дайте мені хоч ложечку молока, воно мені нічого не зашкодить…. Я вже так давно молока не куштувала. Не бійтеся… Поки вуйна Марія прийде з куркою, я на ноги встану… В мене всередині все здорове… Переживаю дуже: «Ось, прийде Максимонько, може й сьогодні, він вже близько, я чую… десь близько». Бо повіддавала чоботи, кожухи сорочки, полотно геть всю одежу яку ще можна було продати… Паскареві. Вони з Куцим десь то все продають та й привозять з міста крупу, муку, бараболі якоїсь, трохи олії, макухи до ксьондза… А там Паскариха із Штефанихой варять цілими днями та годують тих людей… Вже два рази викликали ті до району. Грозилися Сибіром, випитували: де бере продукти, хто їх привозить, хто приносить. «Люди, - каже, - самі й приносять». «Хто конкретно? Прізвища!» «Ідіть, питайте самі: я за тим не слідкую». «Їзжай і закрой ету бандеровскую лавочку. На днях приєду: еслі нє закроєшь, поєдешь со всем своїм кодлом, знаєш куда!» «Пане старший, нащо маєте тратити час? Мене маєте тут, та й везіть куда хочете. А людей – їдьте, розганяйте самі.»

- Е, дитино! Не бери собі те в голову, кріпися! Сама кажеш, що Максимонько вже десь близько. Прийде: придбаєте, наживете всього! Дасть Бог ще діточок.

- Йой, вуйночко! Ваші слова та до Матінки Божої, я так би хотіла! А видиш… а видиш: і вмирати зібралась. Ми тільки побрались, а тут та война.

Прибігла Марія з обпатраною куркою. В печі витанцьовував, бризкався іскрами вогонь, булькала в горщику каша, закипала куряча юшка, запахло грушами, вишнями. Розігнавши весняні хмари у вікно бризнуло розсміяне сонечко. На столі на чистій скатертині парувала ситістю в поливянках готовизна. Гомоніли, прихилившись одна до другої, три жінки. Три долі іконописні. І не зчулись, як на порозі з’явилось диво – Максимонько живий-здоровий! Був же ш бо близько: в трьох знедолених серцях… Чи тільки в трьох?

Терор… Що ти зараз робиш, не маєш більше ніякої роботи? Що робота думаю твоя

милість знає який з Малого роботяга. Даруй, в те роботяга навіть якби дуже хотіла твоя милість не хоче вірити. Ми ж не лукавили одне одному хіба тільки. Стій, доста! А то що. Дзвонить телефон. Хто там ще тривожить такого не… Хе, є тут у місті така файнезна пані Оксана. Йой, нелюде старий! Цить. То свята особистість. На десять цалів вища від таких прибитих. Е-ех, винця б зараз!

- То піди – купи. Що? Такий бідний? - Е! Куплене, та ще таке як тепер кажуть, бізнесове. Таке пити - що через

шибку цілуватися. - Чом не плекаєш лозу, як такий кошерний? Чом, чом не прийшов? - Ага, знаю куди хилиш: я так само волів би перевернути ту сторінку. -Не кривися. Чого ти? Там нема неправди. -Ти так думаєш?

163

-Ні, так написано. Так було. -Хто то пам’ятає? Та й нащо воно? -А тим біля святої ватри? -Дались вони тобі! -Більше нічого не маю. -А «О, Україно» як ти любиш називати? -Ага, так: під Крутами, під Конотопом, на Маківці, під Чортковим, під

Космачем, в Чорному лісі… …- Ну, допоки маю терпіти цих короїдів? Паньку, будь добрий, пригадай: що

там каже Римське право? - Все має бути запротокольоване до найменшої дрібниці у відповідних

параграфах юриспруденції… - Ая! Дочекаєшся, поки Панько з цапом дошукаються тих параграфів! Зара

хапають хлопа без всякої юрискурвенції до криміналу і - будь здоров! І цілуйся там з гратами і з твоїм, Кирику, Римським правом!

- Лишаєм тебе, Ясю, пся муха, чергової порції качанівки за нешляхетне слово! - Фе, встидайся! Хіба можна так шпетити худобину? - Що? Та я!… - Чекай! Сядь: май терпець. Ти ж не в якомусь сенаті. Тут прецінь перед тобою

порядні люди. Шкода нема Дмитра, мав би вже приїхати. Як він там викрутиться за те просо? Якась холера таки донесла, продала!

-Пся муха! Уршуля казала: почалося з того, що Малий відніс трохи пшона до сусідів, а ті ще й пляцків напекли з того пшона. Його ж тая пасія набрала в торбину до школи. Ото там і пішов розголос.

-Маєш рацію, Ясю! Наливаю тобі дві порції… Яке вже там право? Азійщина!.. Гай, вйо, поїхали! Будьмо! І файно є і має бути!..

«Знаєш? І тут вже, як я на силу притулився і зробився таким красним

дереводілом, що аж удостоївся помости в корівнику настеляти. Якось прийшов на роботу, а заготовлених напиляних по розміру дошок нема. Питаю в доярок: «Де вони могли дітися через ніч? Тут же й сторож ночує.» Сміються: « То Приймак, - кажуть, - знає чому просо не зійшло.»… Вже ген- ген трохи, як ми зробилися кумами, кум Іван, після бригадирства над дерево-ділами, був завідуючим рогатою фермою. А я доріс аж до свинячо-коров’ячого шефповара… Смійся, смійся! Як ми стали кумами… Підожди, бо негоже топтати все в один борщ: сало і оселедець, курку і бараболю, цукор і редьку, паприку і вино, горох і смалець, сметану та ще й мармеладу… Ага, так так звари своєму гоцкові - ото буде кайф!... Раз зранку, ще з порога тої кашеварки не вітаючись, гне вздовж і впоперек:

«Що товариш, сякий-такий? Куди ти дерть діваєш? Білу муку пшеничну, шрот? А в доярок сама вода в коритах, понімаєш!»

«Куме Іване! Хіба можна отак зранку, ні сіло ні впало, рідного кума благословити на день добрий?»

Тут і самий голова з членом ревізійної комісії заходять. «Іване Павловичу, дивіться, - кажу, - бачте оцю таблицю?» «Бачу. Ну і що, понімаєш?» «Раціон. Ваша завихрена зоотехнічка, щодесять днів вимальовує до грама що,

куди кому. Читайте і не куріть тут! Оно, біля котлів висить друга така грамота – «Брось куріть! Куріть запрещено!»

«Що ти мені тикаєш на ту писанину?! Я тебе питаю: чому баланда рідка?» «Івану Павловичу! Все йде як книжка пише: грам до грама. Ось ви тут всі

втрьох – читайте: «На п’ять тонн води триста п’ятдесят кілограмів дерті, п’ятдесят кілограмів муки, сто кілограмів макухи, відро солі, два відра он тої обезфтореної

164

зарази.» В совку чотири з половиною кілограми. Вісімдесят сім черпаків. Саме пора засипати те все. Дивіться я буду засипати, а ви рахуйте.»

Перекипіло то все, набрав їм того варива у відро. «Дивіться, пробуйте, - кажу,- що зварилось, то зварилось. А що там у коритах,

то вже не моя біда». Ті два пішли, а ми з кумом сидимо, куримо. «Тут понімаєш, куме, баланда ніби нічого, а там - крику того, крику!» «Дивно мені, куме Іване, з тебе. Ти, ніби, і ЦПШ кінчив, і академію колгоспну.

Не те що я: тільки до першого класу ледве вдерся… Мав би краще знати. Поміркуй сам: поки довезуть зерно на ДКУ, поки змелють… А там: то один під’ їде на бідарці, то другий, то третій. Водовоз, заправник, пожарник. Старший «охраннік», молодший, бригадир, комсорг з контори… Нишком покаже накладні, напоказ про людські ока. Три фуражири, що возять сюди тую дерть… Тут: тільки вийдеш за двері або закидаєш у бочку – телятниці, свинарки тільки зирять… І кожна хапне відро-друге. Трактористи ті, що возять баланду, слюсарі… І все те списують на корівчину, а заразом і на мене… Ну, то мав би ліпше знати: чому баланда рідка. Але ж і дерть привезли! Се, мабуть, позамітали всі закамарки. Ви й надвір повтікали й не рахували ті совки!»

«То я дав команду Климові, щоб за першої ходки привіз самої пилюги. Щоб не було видно: чи повний совок набираєш чи тільки так махаєш.»

«Се ніби так як ти просо сіяв?» «А тобі хто хвалився?» «То ще тоді, як я став тільки до роботи. Пропало трохи дошок. Доярки

сміються, кажуть: «То Приймак знає, чом просо не зійшло.» «То була в сорок сьомому голодуха у нас страшенна. Район виділив на посівну

колгоспові проса. Головою тоді був старий Гречка» «Отой, що отут зараз сторожує?» «Ага, він. «Ото, - каже на нараді, - завтра їдемо сіяти трактором на попові

могилки, а ти, Іване, бери волів і жінок і посієш на підметах. Проса тобі має стати аж до крученого. Та гляди мені там! Або ні. Микитовичу! Поїдеш з Іваном, поки він розсіє. А потім на могилки: а до того я там побуду». Приїхали. Кажу жінкам: «Розпрягайте волів, хай попаcуться.» Думаю собі: «Треба тягнути резину». А Синька: «Ні, - каже, - запрягайте у борони! А ти, Іване, берись до роботи! Ніколи мені тут з вами жирувати». «Дядьку Микито, - кажу, - ви бачите які воли?» «Нащо тут дивитися? Воли як воли.» «Та вони від вітру падають. Хай попаcуться. Не тягнути ж жінкам і борони, і волів.» «Ну, хай вже... А ти бери і сій! І не мороч мені голову!» «Один момент, Микитовичу!» «Ну, то чого всівся?» «Зараз. Дайте свого самосаду на закрутку, бо від прілої махорки ще більший туман перед очима стає. І так у голові як у порожній бочці.» «Багато вас охочих до мого самосаду. Думаєш, мені тут з медом пражитись на сонці? В самого теж хоч обруч надівай на ту бочку: чом не лопне? Ти де вчора набрався того туману?» «Хлопці розжилися в Царенчихи нерозведеного денатурату.» «Не знаєш: осталось там у неї того добра хоч чекушка? Ану, піди: спитай, ніби для себе!» «Еге, - думаю, - буде діло.» Жінки теж недалеко кроків за десять паслись на моріжку, вищипуючи листочки кінського щавеля. «Є, - кажу, - осталось трохи не повна бутилька.» «Ну й дурний ти, Іване, як той слуга у пана, що десять раз бігав до чумаків, за каждих разом питався: куди везуть, що везуть, по якій ціні. Нема, щоб раз-раз і в дамках. Біжи! Кажи: хай махом і в дамки!» «Та вже.» «Що «вже?» «Та, ось бутилька.» «Оце по- нашому, молодець! Ну що? Дьорнемо?» «Води б трохи». «Єрунда! І так пайдьоть. На, ось кусок макухи, загризеш. Чого ти?» «Та мені вже від вашого самосаду трохи розтуманилось. Піду вже, бо сонце не жде і воли вже підкріпилися.» «Як хочеш, як хочеш. Тільки дивись, Іванку, не забудь розбудити мене, як обсієшся. Або ні! Піду краще до Кучеренка поки ноги згинаються. А ти вже сій: що вродить, то вродить. Е- е- х, жизнь наша – копейка, судьба – злодєйка!»

«Вже те просо на могилках колоситься, а те, що ти сіяв, ще й досі не зійшло.»

165

«Напосівся Гречка на Сеньку. «Чого ти, куме, на мене кричиш? хіба я його сіяв? Приймак сіяв, його й питайте!» Засідало правління: «Гей, хто там! Ану: гукніть Приймака, де він там обертається!» «Тут я, тут.» «Ну, то розкажи чесно нам: куди ти те просо посіяв?» «Як то куди: В землю. Оно, хай і Микитович скаже.» «Товаришу Синька! Ти підтверджуєш, що Приймак сіяв просо, а не пісок?» «Так, підтверджую, хай йому грець! Жизнь наша - копейка.» «Ну то де воно, що досі не зійшло? Що в протоколі записувати? Яшо, ти як обліковець-учетчик що там запишеш? «А що писати? Просо посіяли? Посіяли – раз. Дощу, мать, з дві неділі не було – два. Бур’яни зійшли? Зійшли, бо що їм той дощ чи якесь просо? Вони собі ростуть: йде дощ – добре, нема дощу, і так добре - три. Просо ждало, ждало дощу, а тут бур’яни, воно і заховалося - чотири. Стихія. Отак і запишем - п’ять. І гайда на обід бо, ще й не вечеряли! Десь діти каші плачуть, а чоловік ще не женився.» Знаєш, куме, старий анекдот? Напосівся міліцейський на пероні на дядька: «Чого, мов, тут крутишся, виглядаєш?» «Под’євреіваю поїзд: треба кудись їхати, тікати, бо тут голод, - каже.» «Єнто что ще за голод? Стихія! Ти понял, мужик? І неча сдесь под’євреівать! Правалівай, покудова я добрий.»

…В Абрамових обідали: Начупомінзагу, Грузін Віфанич, дебелий дядько з статурою, ніби розбійник з розбитого сибірського каторжного тракту. Сам Уласович - душа без кунтуша, в зеніті шляхетної моці і вроди чоловічої. Митро Іванович - татуньо наш славний, «бандпособник», на той час голова ССТ, навіть з печаткою і штампом. «Кручений Миць» як казала Йосиха. Але нам і нашій ненці з ним було добре. Ріфка Віфаниха - ця й за столом сиділа з маузером при боці. Стара закостеніла большевичка, чонівська комісарша, неперевершений фахівець по знищенню куркулів як класу і майстер суспільної колективізації. Зараз голова партконтролю, надзвичайно облуповноважений по займу і колективізації, народний засєдатєль у суді ще й член редколегії райгазети. Майже безброве обличчя, вічно збаламучені очі як у кондового любителя оковитої. Трохи заширокий рот, ледь-ледь приплюснутий ніс, задуже випнута м’ясиста нижня губа, а так - нічого собі дама. Дома розкошувала в сукнях різного крою. В розфуфирених бухарських халатах, в наймодніших туфлях. На людях - тільки в чоботищах, шкір’янці і при маузері.

Мама Корніївна, висока, русокоса, чорноброва, трохи гей би соромилася гожої полтавської вроди, зав Райвно, подавала обід і припрошувала всю чесну компанію, бо ті щось не дуже хапалися до наїдків. Вже як татуньо дістали з портфеля карафчину. Бо який з чоловіка начальник без портфеля. Бо не гоже доставати з-за пазухи те добро в такій компанії.

- Миць, пся муха, тепер з портфельчиком ходить відколи став головою! І

зазирни туди: що він там носить? Гроші, сливовицю, купу старих газет чи, приміром, гранату?

- А ти що собі міркуєш? - Ні, я таки здурію поки вас навчу. Ти думаєш, як поцупиш в Уршулі якусь

чвертку сивухи, раз в пазуху - і поза околоти? Воно, хоч і сивуха, але з портфеля все рівно смачніше. Не той цімис, що з-за пазухи. Як на твоє око, Паньку?

- М- м, певно, то з якого боку дивиться. Але шляхетність є шляхетність. - А я вам з гори кажу прецінь, що та що, та аби була моцна! - Куме Петре! Ти нині шинкуєш? - Чекай, Іване, май терпець то якось не файно: Миць ось-ось явиться: в Паскаря

добрі коні. - Коні файні, нема що казати. А грузінша ще файніша. - Йой, Іванку! Май розум: нащо згадуєш щезника проти ночі? -Е, Васильку чого ти сполошився? Миць мудрий хлоп, шляхетний як Кирик

рече, бо портфель має.

166

- Ая! Ніби-то москалиська дурні? Зараз дізнаємось, чуєте: фіра загуркотіла? Ану, виглянь там котрий! Се реєнт, бо має добрий слух: чує як комар пищить серед такого гармидеру.

- Що не кажіть, а портфель із шляхетністю - то магічний маєстат. Якось приніс нову Руру ковбасівку ще за німців, сидимо, галакаємо, аж тут – Рициновські. А той німак вічно ходив з таким елегантним портфельчиком. Гарикнув щось. «Миць, ви ж знаєте. знає трохи по- німецьки!» - бо був на Прусах. Запрошує німака сідати. Той ніби втихомирився, а тут і хлопці з’явилися. Василько, той став на порозі, а Малий підійшов мало не впритул до німака. І їсть очима той портфель. Німак балакає а рукою розстібає портфель і, в кліп ока, свиснула нагайка. Василь той хитрий, а Малого таки дістала вже аж на порозі, що аж сорочина тріснула на спині. А ви кажете «шляхетність», грім би її луснув!

- Що ти тулиш праведне до грішного: шляхетність до гицля Рициновські, а, тим більше, до тої Ріфки?

--Йой! Він знає як там у них дома велося! --Знаю: жив в Абрамових! Се вже після тої облави. Просив, мало не на колінах:

«Не показуйся в селі!» Ні – побігла. Ще тиждень тому казав, що будуть вас вивозити на Сиберію. Від розкуркулення ще в сорок п’ятому татуньо зумів порятувати: вичеркнули вас з того чорного списку. Вже як енкаведе дізналось де ваші обидва хлопці, годі було щось зробити! Але тебе ми б із Славком переховали. Перебула б, навіть у тих Абрамових, поки не вгомонилась та чорна веремія.»

Не було мене тої днини в місті. Цілісіньку ніч на ногах. А поки той експрес дотеліпався з Коломиї! А від станції ще двадцять кілометрів! А дощ, а вітер!

Прибігаю до Каглянів: --Нема, - кажуть, - недавно кудись пішла.» Побіг. Думаю: якщо недавно, то дожену або впаду. Ага, доженеш! Се ще вісімнадцять кілометрів товкти розмоклу землю. Дочалапав мало не на чотирьох. І що мав робити? Кинутись, вхопити, вирвати з того ясиру і вмить разом зникнути від вибуху «репанки»? Ото було б файнезно! А так – ось, рачкуємо.!

--Дурний! Ти не пробився б крізь залогу. Кроку не зробив би: посікли з автоматів, зацькували б собаками!!

-Ще ліпше! Сто раз ліпше, сто раз! =Аж так - чом не відкрився? Я б тебе й на хресті не видала. --Знаю! Короновані ідуть під Крути чисті: там нема місця для інших. --Зникав. Пропадав десь ночами, досвітками, сколотив тут усіх, ніби він дома.

Мама Кагляниха казала нам з Марією: «Я його вже й журила, а він, урвитель, усміхнеться весняним сонечком, приголубить стару, обцілує. Зазирне у очі, та так, щоб і душу віддала б. «Мамо, - каже, - голубко сивенька! Все добре, все файно, скрипка грає! І хай то все з кагебешниками летить за драбинку до курячий тато! Краще заспівайте мені давнії-давнії коломийки, або розкажіть про Каньовського, про Боднарівну.»(Каньовський власник того містечка і навколишніх поселень Боднарівна—дічина з того містечка котру Каньовський хотів силоміць привласнити) Отак і просидимо решту ночі, як на досвітках: старе й мале. Подуріли. Але - вже решта. Позавчора встала, як тільки поблагословилося на світ, перехрестилася і, як завжди, треба до комори: взяти того-сього і готувати сніданок. Відхилила сінешні двері, а він на ґанку спить: увесь мокрий від роси, мало що й не інієм узявся. І псисько у ногах такий здоровенний як теля. Підняв голову і дивиться на мене. Ой, Божечку мій! Ляснула дверми - і до старого. «Іди, - кажу - кажи йому, ондечки розлігся на ґанку: най шукає собі друге помешкання або най шанується як другий!» «Не руш, то - файна дитина! Навчити ще б чоботи шити і був би файний ґазда. Він уже трохи вміє». «Ти що, старий смієшся з мене? Мені до комори треба!» «То іди. Що я тебе дратвою прив’язав?» «Там же ж псисько той!» «То й що? Ти ж не москаль якийсь, прости Господи! Іди, квіточко моя: то - заворожена пара. Не даєш мені доспати ніч.» «Всі ви - закручені каглянюки нещасні!» «Певно. Де ще є понад нас музиканти, шевці, парубки

167

танцюристи? Ми, Кагляни, самого Каньовського брали собі на кпини. Малого не руш і кінець дратві!

-Шкода: не чув тої похвальби Ляльо- філософ і швець на всю округу. -Шкода було хоча б одного слова?! Мовчав! Я й так давно вже здогадувалась.» -Ну, певно, короновані мудрі. -Грався! Тобі подобалось мене мучити? -Зупинись, бо… -Бо що: вдариш?... -Можна вдарити словом. Болітиме дужче, як від нагайки Рициновського. -Вже ліпше, щоб боліло! Знала б як той біль тамувати. Цілу нічку голови не

притулиш, вислуховуєш каждий звук при вікні. Десь заґвалтують собаки, захурчить студер в гарнізоні. Півні запіють, а ніч як ярище зміїний, розіпнуть громовицею нічну каламуть «дегтярі». Небо розколять ракети над переліском туди до Дністра. Ох, се може й він там! Боже! Благаю, вже як судилось, кришечку щастя дай: зроби так, щоб не взяли живим!..

Нишком очима питаю:-- Де ночував? Віявся де? -Там на тому боці ружа червлена, лелітка цвіте. Мила всміхнеться, крилом лебединим махне: Дністре, де? Бачиш? Нема: Вітер повіяв, хвиля набігла, забрала вода, Не сумуй, не тужи: піду ще. Чічка червлена леліткою знов зацвіте, Вітрові губи губища затулю, замкну. Ой, леле: вітер холодний, хвиля висока: Чуєш? Не йди. Піду: не сумуй, не тужи не проси, Відомі добре броди. Хвилю присплю, заворожу, Місяцем-човником припливу. Ружу червлену, звабну лелітку знайду, принесу.

«Ой, леле! А як там?.. «Знаю, тоді… «Що тоді?» «Зіркою пришлю.» «Кому?» «Йойселе ти чуєш на. Де воно на мій голова скочила, ну що він чує з під

свій дурний талмуд!» «Ша, Перлі, кажи» «Ну те Мишидіне Малий уже вивівкує, причарувало серце і душу, ну воно тепер мусить ходити.»

І як у воду дивилася Йосиха - аж за дуже мешідіний гой. Бо вже і з уроків

зникав. Або взагалі не появлявся в школі. Як наш воєнрук Тарасович-вишита хустина. Такий був добрий, не те що бомба Пепежиха, історик затюканий. Було, дівчата просилися:

«Іване Тарасовичу, візьміть і нас на стрільбище!» «Отставіть разговори в строю!» - і як гарикне, аж вороння не знало куда

втікати, - «Перший взвод, смірно! Направо! Кругом! Шагом марш в казарму! Отставіть! На месте шагом! Раз-два, раз-два. Кругом, смірно! Равнєніє на середіну!» - і йде, дивиться каждій в очі.

А в його біль пекучий, туга невимовна: «Дівчина - вишита хустина! Не гоже святе потоптувати чоботищами в болоті. Ідіть, діти, додому.»

А самому чи було ще й тридцять? Пішов, звільнився. Шкода: такий парубок доладний, дарма що й без руки.

168

-Все через твого хвалькуватого Івана!» -Чо він мій? Чо він мій?» -А хто каждого погідного надвечір’я дефілював по бульварі? І Петрусь

цуциком за вами. Ми зустрілися з тобою в Городенці, жаль великий залишився в моєму серці.

Жалю мій, жалю! Пливи за водою! Якась інша буде в парі із тобою. Якби була знала, Була б не кохала. Була б своє біле личко Цілувать не дала.

Тоді каждого ранку старші класи шикувались у дві шеренги на лінійці. Вчителі

разом з директором товпились на парадному ґанку школи, наче на трибуні вожді по ранжиру. Черговий по роті (було п’ять класів старшої галайстри) сяк-так вирівнював ту босоту. Капітан збігав з ґанку, ставав во фрунт під флагштоком. Черговий вивівкував: «Рота, смірна! На перший второй расчитайсь!» І, ступаючи черевиками, а ще як були на дерев’яній підошві, карбував крок: любо було слухати! Гриз очима батька командира і голосив рапорт. Батько обходили свою босоту і, як все було більш-менш в порядку, давали команду: «Рота смірна! Равнєніє на флаг Родіни! Равняйсь!» У грамофонній трубі на вікні другого поверху лупцювали барабани ревіло «Союз нерушиміх». Після ще зо дві-три хвилини зачитували різні накази. Врешті Тарасович ворушив правим обрубком, мовляв: зникайте з моїх очей. Черговий волав «Рота, Смірно! Повзводно! По отдєдлеєніях! На занятія шагом марш!» І розбігалась тая галайстра... Хіба ви не ходили до школи?

Того капосного ранку, Тарасович явився в повному параді. В начищених хромовиках, в портупеях, в зірках, в медалях.

Усміхнений, десь перед досвітком випав невеликий, але густий дощик. Під ногами вишикованої залоги в нерівних заглибинках, ще не дуже скаламученою водою, цілувались вранішні промінчики сонця. Черговий - Дружбяк з Летячого, бравий хлопчина лелекою дибав з ноги на ногу, щоб не забруднити начищені в латках чоботи. Тарасович, щоб не розсміятися, кинув око на шеренгу. І вихопив, в закоротких штанях галіфе з болотом меже пальцями Іванові босі ноги. Стояв третій за ростом. Дружбяк з піднятою біля вуха правицею, став як дуб. Чорні, густі майже суцільні брови смикнулись туди-сюди. Ліва рука й собі помагала, ніби чоловік не може проковтнути галушку. Завжди як хвилювався починав заікатися: «Тов..тов… Ацтавіть! Ложись, вояк!… Какая тєбя… роділа? В дивізію! В кавалерію! У п’ятки, чучело хахлацке! На пузе, на гауптвахту, марш! Рядовой… твою!… Три шага вперед! Пропіл твою!… Явился босой в строй!… Рой землю носом: на гауптвахту марш!»

Все те, що дбайливо плекалось, шліфувалось, перелицьовувалось, ще від першого скаженного в російському флоті, доповнювалося і культивувалось новими перлами з додатками високих достойників, царів батюшок, кінчаючи Антонескою. Скомпоноване в кантату, ораторію во славу вєлікого русского…

Слухали як заворожені майбутні ще кращі віртуози-виконавці того словесного скарбу.

…Було на пасовищі, корови полягають: - Да брось ти чітать! Давай перекінємось у картішкі. - Ну, знов! Нащо ґабздуєш ту даму або тих шестирят? Ну, хай би вже туза, а

вони ще маленькі, а ти так їх! - Чудной ти, бандера. А еще кніжкі чітает! Ведь «русская речь без мата, что

справка без печаті», гаварівал мой камандір: не дурак, віш, академію канчал… Ну, вот

169

і пагони палучай! Ти, вішь, не обижайся, что іногда вєлічаю тєбя бандерою. Ти ведь там бил?

- Був. То й що? - Да так. Взял би тебя в полковую развєдку напарником. А ти вот так, нє глядя,

взял би меня в свою? - Хоч зараз. - Вот ето да! Человек, люб ти мнє! Е-ех, жизнь наша - телєга калхозная,

розхалєлєяная… у гвозді, в молоток! Мітріч, крестікі прі немцу клепалі. Таланов, віш, нє человек. А оні по канторах заселі, командуют! Человєкі!

І пішов похнюплений сідлати наших скакунів.

…Славний нащадок одеських лоцманів, командир морської піхоти, перекалічений, контужений, травмований газами в катакомбах Іван Тарасович-«вишита хустина». Лицар одеської шляхетності з привозу.

Ох, Тарасовичу, Тарасовичу! Ми тільки знайшли оден одного, бо сказано: говориш з ким треба. У класі на уроках ніколи не підвищував голос, лекції читав рідною Українською з притаманним родовитим одеситам шармом.

Наша класна берегиня, артистично читала хімію і сольфебемолію. Була непоганим капель-дудкою. Просила нас шанувати Івана Тарасовича з огляду на його зранену душу. Своїм вродженим хистом просвітниці, наскрізь просвічувала, розперезану післявоєнну, збаламучену, напівпарубочу нестримність. Було ж нас, переростків більшість у кожному класі. І кожний вважав себе мудрішим за всіх дипломованих Архимедів.

«Йой! Най пані професорка сплять собі спокійно! Осьо, бачите? - і вимахував кулачищем. - Ніякий Менделєєв не поможе вивести формулу від його реакції. Тихо буде як у німих жидів після шабасу.» - Гарантував той пошанівок найкращий хімік школи, гордість пані професорки, власник того кулачища, від якого не одна блатна ниць виводила формулу, недолічуючись хімічних елементів у роті. На пересилці у бухті Ваніно наш «Михайлик-золоті ворота»

«Мало ви ту пепежиху в мочулі мочили! І як вам те вдалося? Вона жила у Лаврівих за Потоками. Іти туди вулицею поза замок. А там така

крутіж! Та ще як болото. А так - вибіжить із школи - вуличкою, закапелком попри Каглянів і ще кількох хатин, а дальше стежкою через городи навманець до кладки. Там стежина розбігалася навсібіч: направо, наверх, наліво. Наліво попри мочула. До Лавревих повертала наліво. «Лєвой, товаріщі в ногу. Лєвой, лєвой!..» Большевичка ж бо…

Повертала наліво і бігла, обминаючи грубезні верби, понад самісінькими мочулами. Майже напроти Лаврівого двору стоїть собі чоловік лицем до верби. А та йде, задумалась про смачну вечерю. Або я знаю що в неї в голові варилось? Глип: аж чоловік під вербою. Заслонила рукою лице, ніби аж надто цнотлива. Чоловік, гей би схарапудився - жінка ж перед очима. Незграбно смикнувся вбік - баба в мочулі, а хлоп пішов собі, поправляючи гачі.

«Тату, тату! Там у вербах хтось зойкає.» «Прибігаю, чоловічку добрий - баба в мочулі. Насилу з Потачним витягли, вона собі нівроку: вгодована як бомба.»

«А вона хіба не впізнала того в гачах, не в ночі те ж діялось?» «Ага, перед вечором, сонце ще ген-ген не заходило. Дідька лисого пізнаєш.

Казала: був у лисячій клепані, в старій потертій кожушині, перевеслом підперезаний. Взутий в щось таке червоне.»

Хе, чоботи такі старі баби носили ще за панщини. Халяви у них були високі майже під самі коліна, подвійні, з двох боків прошиті: з лиця хром-бокс був чорний, а в середині - червоний. Декотрі закочували ті халяви, халяви робились низькі, червоні -

170

останній шик моди. Як ото есесівці носили. Нашої неньки баба мачуха, чалапала в таких човбанах: пам’ятаю тільки ті халяви. Завіялась теж кудись після того.

… Вже як те сталося не знаю: то - поза моєю увагою. Ганяла нас каждий шостий урок довбати шанці у мерзлій землі. Хтось підкинув їй листа чи записку: «Мало тобі, сяка-така, мочула, будеш ще і в шанцях!»

Я мало тим переймався, бо за одне мочуло - ой дісталося, аж до нових віників! «Наливайко» лютував, мало не бив. Щастя моє, що вуйко Пилип гасив той вогонь, ту лють:

- Шибеник, шмаркач необсохлий! Сибіру героєві забаглося! Я тобі припишу десять сибірів! Сам хай би летів на зламану голову! Я його оберігаю, лелію як рідну дитину, ношуся з ним як дурень з писаною торбою, а він мене старого втовк лицем у г… - відмивайся тепер перед людьми як хочеш!

- Охолонь, охолонь. Куди ти розбігся? Малий чесно сам доповів тобі, а міг би й затаїти. Подумаєш, великий віват: трутили п’яну бабу в мочуло!

- Цить! А то шемельну чим-небудь! Мецинас, адвокат голомозий! Мав би думати, що й родичів усіх заметуть на край світу! Гунцвот, лайдак, довбня грабова! Стоїть чіп-чопом і не зникає з-перед моїх очей! Не провалюється крізь землю! Вони, родичі, впадуть на мою совість, бо я відповідаю тут за все. Й за цього довудцу, пустодзвона, лемішку недоварену! Герой! Доста мені: відпишу есбістам, хай ламають собі голову і знати більше такого пустодзвона не хочу!

- Гов! Не спіши писати, та особа нікуди не заявляла: дільничний сам заходив, живе там по-сусідськи. Поговір пішов, молодиці розплескали, перепудилася жінка, така, мой, моцна баба. Видно було чого, що з ляку аж у мочуло вскочила. Давимуха делікатно поцікавився: чи воліють пані професорка передати ту справу на міліцію? Пані теж делікатно відмовилась від такої честі. Даруйте, якось вже сам приглушу ті перемови. А якби й шукали, реквізит той Малий спалив, та й було їх двоє.

- Хе! Якби шукали, не мав би ти честі тут ото адвокувати. Недавно, ось, мало не вигнали з вовчим білетом із школи. Добре, що старий має там Абрамова. Ходив, оббивав пороги, кланявся в ноги. Десята стаття всміхалася і приголублювала. Обійшлося… Ні стиду, ні сорому! Не шкода йому ні тата, ні неньки, ох, лемішка недорізана! Він думає, що вже всі розуми поїв, геть де які були! І бовкнув якось: «Не знаю, - каже, - може ваш Дарвін і ви - нащадки того мавп’ячого поріддя, а в мене дома ненька є.» Бовдур їден! Ти, іноді, думаєш що ти верзеш? Ну, хай би вже Дарвіна, а то живу людину так образити!

- А що? Вона несе несусвітну ахінею, а я маю слухати ще й у долоні плескати? - Чуєш? Маєш філософа, Пилипцю, мудрішого від Панькового цапа! Так ми тут

ще говоримо як по-домашньому, як із сусідським хлопчиськом. Виросло з Малого пагінця на наших очах!

- Ти йому хрещений у Бога. Перед ним і звітувати будеш. Мій же ш хрещеник перед Богом і Україною. Христос не сіяв на людській ниві здичавілого терору: не він - його розіп’яли. Ні, наші предки споконвіків… Ні, ми не ходили до сусідів у гості із каменем за пазухою. І не наша вина, що орди ці прийшли, іменуючись братами старшими. І хату підпалили, розбій і голод і лютий, терор, учинили. За неґречні слова, пробач мені, Малий. І не гнівайся.

- Чи мені на вас гніватися ще? - Думаєш, легко вас таких вихрещувати? Заковувати в панцир конспірації, наче

заживо замуровувати? - А хіба це не твої слова. «Бо воля України на вістрях багнетів відважних, і Бог

карає червивих, не годних боронитись, не годних скалами стати волі на сторожі і спинити орди зловорожі»?

- Спинись, досить! Порушив закон конспірації. завтра ще: де непослушенство, там зрада.

- Годі. До чого тут те слово?

171

- Подумай: навіть травка пробивається з-під дикого каменю. Молодість, життя, --Чугайстер» воїн… Ти, Пилипцю, розумієш: молодість, дівчата, воїн на чатах на передньому редуті серед розлютованого гаддя. Оступиться – закусають. Тому й остерігаю. Надіюсь, перший і останній раз! Так до чину, друже провідник! Знаєш, Андрію, з хвилини на хвилину повинен з’явитися «Прокурор».

- Так, мав би вже бути. Ну, то й що? - Хай забирає його з собою в рейд. - Ти думаєш: проб’ються? - А що? Хіба йому в новину? «Прокурор» Гнат Ліщина, той старшина з ніченьки-щедрівочки-петрівочки,

зайшов із «Сербином». Вітаються: - О, і Малий тут! Чом сидите надуті як конотопський сотник? Якийсь

нагальний клопіт? - То - довга байка. - А коротка? - Коротка? Бери, Гнате, малого чугайстра з собою. Десь його там припасуєш. - З охотою, буде «Сербинові» веселіше. - Малий «Чугайстре»! - твоя воля. - Друже провідник, на приказ до чину! -Чекай- чекай, тут приказ не діє твоя особиста воля, приказ і закон. Кажи як на

сповіді. -До границі іду і в огонь і в воду, дальше - ні кроку. Тут мене ненька колисала

тут моя доля. Тішуся Вашою довірою і щиро дякую. Там жити не зможу. Та й який хосен?

- Вчитися будеш, а тут… - Не гнівайтеся, вуйку Пилипе! Знаю все: оте «тут» для мене, як і для вас, не

існує. Тут я - корінець з роду-родів, з закорінених, з правіків, там - перекотиполе. Не треба. Знаю: ті люди покликані до важкої роботи, вимушені на чужині двигати те жорно. Друже провідник, дозвольте вийти, - кортіло із «Сербином» поговорити.

- Ні, бо й нам пора. Як мовиться: будьте здорові, ходіть здорові. Мої вже ген-ген де, прийдеться доганяти. Ми на хвилинку як домовлялися, отож і позичили пару шкапин у добрих людей.

- Так-так, десь на щедрівку будем, тоді й пошануємось. - Щасливої дороги! - Ага, наше щастя на відстані автоматної черги.

- Не вечеряв, не ночував, в школі його нема. Старий Гаврило двійку по тригононометрії вліпив, Костромиха - трійку по хімії.

Перед очима ганок кгбешний. З вікон нашого класу все подвір’я буцегарні як на долоні.

- Розірвала б на куски, розшматувала б, а йому що? Сидить: зубами торгує! - Тебе сьогодні не було, - хихикає Петрусь, - наша відмінниця заробила

сьогодні аж два плюс три! І має п’ять як завжди. І глипне хитрими очима в мою сторону. І враз велика миска з бараболею

обертається навколо своєї осі два-три рази. Воно, лисеня хитре, окремо від тих припасів, що ми здавали на кухню, привозив повну поливянку шкварків. За вечерею, як уже миска на столі, відмикав свою фанерну скриньку, набирав ложкою тих шкварків, притискав ногою скриньку і приправляв напроти себе завжди пісну бараболю. Миска оберталась, шкварки щезали, Петрусь репетував. Заглядав у двері старий Каглян. Зрештою Петрусь знов набирав шкварків, намащував скоринку хліба, бо миска вже виблискувала чистісіньким дном, і похапливо довечерював, тримаючи ту скоринку двома руками. Бо іноді та скоринка невимушено робила сальто мортале.

172

Старий Каглян вже з ремінякою в руках являвся на порозі. Ми мовчки, смиренно хрестилися, дякуючи Богу за смачну бараболю.

«Се Айда і він нашіптували тобі. А що, хіба неправда? Мене живої нема, а він

віється із своїми комсомолками. Хай би ті двоє, а то й Марія Каглянова сміється в очі: «Хвалила, вихвалювала свого Малого. Вже наш Льончик не буде мені брехати: знюхався з Абрамовим, з його дівулями. «Ти, - каже, - Маріє, прикусюй свого язичка при ньому.»

«Правда, гірка правда! Але дівчата гарні - правда. Та й Славко і Льончик теж хлопці браві.»

Мені треба було, щоб у школі привикли і не дошукувались причин моєї неприсутності на уроках. А тут така нагода! То в Піскунової Мілени іменини, то в Грузінши, то в Мішка-кгбешника, чи ще в якогось друга його з гарнізону. А то - в Лії Абрамихи. Та приїздила на цілий тиждень: ото був рейвах! Привикли. Навіть Гаврило-законник змирився і не фіксував у журналі моєї неприсутності. Привикли, бо їм байдуже: чи приведуть тебе живого, прив’язаного до студебекера, чи - волоком. І приженуть цілою школою дивитись та вислуховувати їхню зловісну потіху над бандитом.

«Ну і що? Пішла б як усі, послухала б, побачила.» «Ага, тобі добре: лежав би собі щасливий у Бога. Вороже лютий!» «Ая! Каюсь: не думав про такі дрібниці.»… В Абрамових обідали. - Всє оні здесь бандпособнікі, бандіти, ізменнікі! Разбежались, отдалі

фашистам Украіну. Гнать іх всех подряд вмєстє с Нікітой пєшим ходом в сібірскую глушь!.. Полячішкі молодци – вигналі, очістілі свою територію от єтой самостійной зарази! Ведь оні все время вискаківают со своімі Мазепамі, Петлюрамі, Бандерамі.»

- О! То був би гарний подарунок іменинникові. Генералісімівський! То б була потіха, прошу вас. Хохли разом з буржуазними націоналістами, як ви кажете, за рік-два організували б там таку веремію з Микитою!

- О, той би скоро перефарбувався на презуса великого сибірського гетьманату! - Сиберія, прошу - не якийсь кусок Чорного лісу чи пару горбочків у Карпатах!

Не обсадиш гарнізонами. А десь там близько ще бродить Чайканші. Та й чимало там ще всякої білої хунхузячої босоти!

- Ні! Що не говоріть, а таки мудрий наш іменинник: не підписав такої дурниці. - Вот! Вот: слишіте? Да не за то, что он растранжиріл просо, а вот только за єті

слова десять раз судіть нада! - Помилуйте! За що? Я тільки вияснив, що б з того вийшло. - Ох і доберусь я до єтого юнца безусого - прокурора. «Нет, - говоріт, -

юрідіческіх основаній судіть єтого бандпособника. Во всех його действіях органи дознанія не обнаружилі ні іскаженія, ні нарушенія социалістіческой законності.» І ето говоріт про етого етот юнец с апломбом на бюро мне, заслуженому старому работніку!

- А видите, перепрошую пані, як у вас кажуть: устамі младенца говоріт істіна? - Брось, Івановіч, своїх «панов», не переношу я етіх слов! – При тім висушила

свій гранчак і ласо заїдала смажениною з половини веприка, напередодні привезеного Паскарем до спожитку Абрамовим.

-Даруйте, не можу звертатись до вас через то – «товариш». Ви, прошу ласкава пані, таки поважна особа: при уряді, зрештою, гарна жінка. То є неповага. Ми ж не в якійсь задрипаній жидівський корчмі, чи, не приведи Господи, у вертепі конокрадів! А просо, бодай би воно згоріло, ще там, де сіялось. Чи я просив у вас того проса? Нащо мені той кримінал? Маєте там той комензем, сільраду: хай би товкли, варили, сіяли. Ні! Привезли студером, скидали мішки серед двору стрибки з МТСУ, а тут, як на зло, дощ уперіщив. Явився і сам Голощапов ваш і галопом:

173

«Вот тєбє, Івановіч, ведомость. Здесь все распісано: что, кому, сколько.» «Чекай, чоловіче добрий! Не торохти як Кіндів драбиняк. Що розписано? Яка

вєдомость? Що ще за напасть на мою голову?» «Полтори тони проса: семенная ссуда от советской власті комензему.» «Ну, то хай комензем і ділить ту суду.» «Нєкогда мнє собірать ету п’янь комєнзємовскую. У мєня своїх дєл

нєвпроворот. Слихал, нєбось, на зарє пєрєстрєлку? «Ліхой» на Бєлкє розогнал стрибков. Езжай до Грузіна, розбірайтесь там самі. Я тєбє доставіл в сохранності: вот на твою ответственность оставляю і будь здоров!»

-Певно, там якийсь «Лихий» стрибків розігнав, тут якийсь «Тихий» ссуду розжене. А ти, чоловічку, завтра Митра куку в руку і до криміналу. І будь здоров!.. Ага, вам смішно, а мене цілий місяць міліціянти ганяють як хорти зайця.

- Да уж тебя, бедного, заганяєш! Даже Дикунков з Голощаповим не докопаются до твоїх связєй с етім бандітом «Каліною»! Ти, вєдь, встречаешся с ним?

- Даруй, Віфанович! Ти як мала дитина. Прийде чоловік серед білої днини до хати, то що? Маю тікати, чи бігти шість кілометрів на Білку до телефону? А його попросити, щоб підождав, поки Дикунков прибіжить?

- Нє понімаю! Ти, вєдь, вродє - совєтскій человєк! Вот: сідім бєсєдуем. І с етімі тоже?

- Знаєш що, Віфановичу! Запроси його в гості, він обов’язково прийде і тоді розкажеш Дикункову, про що ви домовлялись. Із старим прокурором домовились? І захворів чоловік, клімат тут дуже гнилий виявився для нього, замучила бідного хлопа якась алергія! І гарнізон під боком: через сіни комендант тої моці, у самого повний арсенал тої стрільби, телефон, синок там такий моцара, та й сам нівроку бицюра, а бач – алергія! Напосілися ще й з цим просом! Висилайте вже на той Сибір до дідька, я ще дам собі раду, відпочину від Дикункових, доносів, суплік комінзенівських. Бач: просо у них пропало! Ніби я його дощем мочив! Ви ж самі сказали: роздавай нємедленно.

- А почему ти ім не обясніл, чтоби оні просушілі его? - Ну, певно вони й самі грамотні: пройшли вже лікбез у вас. Та й зрештою -

нащо тій босоті та осуда? Вони все одно не посіяли б. Хіба один другого запрягали в плуг та в борони. Киндя з дітьми, жінкою і тещею осінню під сапу дві нивки обробили. О, бач: то - куркуль, хай виправляється. А вони, коменземи – гегемон! Їм зазорно під сапу сіяти просо.

-О, вот єщо кого защіщает! Воспітал есесовского головореза твой Киндя. -Та який там з того хробака головоріз? Вчився в тих Подєбрадах, був дома. В

сороковому забрали. Ет, гайда ще на коня, бо вже й додому пора, а то Григорівна, дивись, із передачею придибає!

- Єзжай, єзжай! Но всє равно: ти нє прав, Івановіч. Вот, організовал би колхоз, показал би сєбя!

- Перепрошую, пані, я вже там був, наївся! В сорок першому німці все, що вродило в тому колхозі забрали, а Іванович з родиною ледве дожив до зеленого жита.

- Ну, что ти рівняєш? - Я нічого не рівняю, боронь Боже! Голод, прошу, не мельдується: хто він, чий

він. Він - голод і решта. Даруйте, я вже що тут, що десь, обійдусь без такої розкоші! - Нє вийдєт: нє обойдьошся! Рано ілі позно калхозная жизнь восторжествуєт. - Ага, як казав Киндя Драпіжному: «Товаришу польномоцний, ми всі знаємо,

що помрем, але ні ви, ні я з вами, не біжимо гола-драла вішатись.» Годі, Віфановичу. Пані Ольго, а ну вашої! Уласовичу, басуй: «Посіяла огірочки близько над водою»…

… Сонце, теплінь, зелень, квіти і музика. Сонце і музика, музика і сонце. Все

пливе, гойдається, крутиться, танцює сміється: дерева, будинки, вулиці, пристанційна площа, автобуси, парк. Оркестранти з своїми мідними трубами: з вікна автобуса все це як на долоні. Море танцюючих і музика, теплінь і сонце. «Сопки Маньчжурії», «Дунайські хвилі», «Амурська далечінь», і «Уссурі» із своїми розкішними квітучими

174

білими берегами. Набігають, полонять як чарівні феї, затуманюють, закручують білим черемховим цвітом. Уссурі, Уссурі, Дунай, Дунай!

…Теплінь, зелень і сонце, і музика. Хабаровськ. Чотири години тому назад - забетонована морозами чудная планета: «Кто не бил – побудет, кто бил … - не забудет.»

Пристанційна площа піниться, плещеться, танцює, зникає і з сміхом виринає знов. Море привітно-усміхнених облич, очей, рук. Праліси Уссурі, океан квітів, Дунай, Дунай…

О, а ці чого тут сторч чортополохом? Синьомундирно-червонопогонні… Ага, лиш крок і впаде: «Шаг влево шаг вправо…» Меркне сонце, мерзнуть квіти. Сонце, сонечко, світи! Квітуйте квіти!

«Нє разгаварівать! - вологодской конвой шутіть нє любіт, стреляет без предупрежденія…»

З десятьох автобусів, валянки, бушлати, куфайки, кожухи, чемодани, сидори, сякі-такі клунки. Чорним обломком крижаного айсберга, гострим лезом врізається в вишневу кипінь і тануть, і зникають… Стою у дверях пустого автобуса, прибитий, заворожений, затуманений. Хтось підходить, сміється, бере за руку:

- Паря, ти что? «Ході» забила? «Говорі» забила? Ой,є! «Говорі» совсем забила? Зачем стекло надєл? Как в глаза посмотрі! Ой є, совсєм наш будєш! Кто твоі люді, забила?

Хтось забирає з рук шахівницю з ювілейним томиком одержимої, перев’язаною блакитною стрічкою. Хтось знімає валянки. Вже в такті танцю обуває в щось таке м’яке легеньке, мережене, гарне. Ноги, наче з них зняли кайдани, самі дають собі раду.

Очі сміються, руки обнімають, уста як свіжі пелюстки ружі, сміється і говорить, говорить, говорить:

- Говорі: кто будеш, какой люді? Ой, є! Холодний как таймень заморожений. Говорі! Ой є, я - Аня бурятка. Говорі: Іван, Васіль, Нікола, Тарас, Даніла? Бандера, куркул? Совсем наши люді. Хароші люді: тайга любі, нас любі, ми любі. «Говорі» совсєм забила? Совсєм боітся люді.

- Старший лейтенант Хаврєєв. Ізвініте, гражданін, ваш поезд «Хабаровск – Москва» отходит со второго путі через десять мінут.

- Руській начальнік, зачем Москва? Люді совсем наші: йохер ході, тайга ході! Нє знаєш: зачем празнік воруєш?

- Отстань! Іді! - Да, да, старлей: на йохер в тайгу бегать будем. - Іді- ді, начальнік: мамка дома реві будет! Любі совсем не будет. У-у-у, ха-ха-

ха. Говорі: какіє люді, я – Аня. наші люді - бурят. - Аня, Анничка, верховинка з полонини! Ти - квітка. - Говорі: какой полоніна? - Гори, сопки, розумієш? Ой, є, ой, є! Говорі, говорі, Анничка: ой, є, ой, є,

красіво харасо! - А ти? - Наші люді - Малий. Наші люді – о,Україна. О, є, о,є! Ха-ха-ха. - Малий девка любі будет - целовать как? Длінний, однако. Там – о,Україна,

девка любі є? Мамка (жінка) любі є? - Підожди, Анничко, «любі нє любі.» Скажи: де мої шахи, книжка і валянки? - Молчі, однако! Зачем плохо думал? Бурят - не русскіе люді! Рускіє люді -

много крічі, давай-давай: много тайга рубі. Совсем голий будет. Ветер шібко злой будет. Уходіть будем.

- Куда Анничко? - Старий люді знают.Там дедушка седой, совсем бєлий – куркул. Еще много

старий люді кушать варі. Скоро кушать будєм. Домой тайга, однако, бегать нада. - І далеко, Анничко, треба бігти до вашої тайги?

175

- Совсєм недалеко, совсем блізко: за край Хабаровск. Однак, слушай, Малий: ночь бегі, дєнь бегі, еще ночь і еще нє целий дєнь, єщо целий ночь - машіна гуді будет. Отдихать будем, ой є, рибу кушать не будем, м'ясо кушать не будем, урду кушать будем, гріби, капусту. Ой є, однако, йохер ході будем, много-много люді наші, ваші, партизан, куркул, много кастор. Вся тайга свєтіт будет. Много риби, мяса. Піть будем, плясать будем! Дедка - старой, бабка - старой. Ваші, наші петь будут! У- у- у, ой є, красіво будет. У-у-у, ой є, ой є! Наші, ваші дедка - седой, мамка – седой: керасіво петь будут, шібко хоросо. Девка козак любі, партизан любі! У- у- у, ойє, ойє, как красіво любі! УПА любі наші бурят. Тайгу любі. Наші люді, совсем наші люді! Малий, ойє, ойє, у- у- у: любі будем о,Україна - куркул, партизан, совсем наш будеш! Ойє ,ойє, йохир с наші люді водіть будеш. Хоросий, длінний, однако!

- Буду, буду бігти аж за Магзон, на ваш йохир на ваш празник! Аня-Анничка, верховинка з полонини. Ти - квітка.

- Ой є, говорі, говорі! У-у-у, Анничка…Холосо, класіво: Анничка – квітка! Ти – Васіл, Тарас, куркул… Какіє люді! Малий - наші люді! О,Україна, УПА - партизан. Ойє, ойє! Малий, ха-ха-ха… Малий девка любі будет - целовать как? Целовать! Длінний, однако! Стланіком станєш. Наш будеш,ойє, ойє - шібко любі будем…

…Музика, йохир, тайга… Ні ,ні на тому йохирі не танцював! Тільки там в Хабаровську біла, вишнева кипінь затуманила, заворожила, розморозила. А ноги тому раді: самі не знали кого слухати і…А ще раз на Новий рік… але то ще буде…

Так-так, твоя правда: не їхав, не спішив прямісінько додому. Віявся по йохерах і не тільки. Ще був Київ, Москва, Пітер, Львів, і нарешті - наша славна Коломия!

Дома? Дома ще не знали, що я вже ніби на волі на довгому мотузку бігаю як спутаний кінь.Чого бігав? Ага, се тоді було не до розголосу. А зараз - тим більше, тим більше… Вже нема тих людей, та й не мої то були тайни... А ти не ксьондз! Навіть ті, що держали той шнурок і не раз старались його вкоротити, остались без нічого.

Їздив. Хіба людині заборонено відвідувати музеї, картинні галереї, театр, оперу концертні зали, ресторани?

Так що: - Отвалі, начальнік, на полшага! Не мешай трудовому народу культурно

одихать! - Ну зачем так – «гражданін начальнік»? Ти - вольний человек. - Так, але вільну людину не допитують: чого вона ходить в театр. Та щей в

такій установі. - Ми вас не допитиваем. Зачем ви аж так, гражданін? Ми просто по-дружескі

беседуем с вамі. Пока. - Доста, начальнік! Яка може бути бесіда межи нами? Та щей товариська. - Жаль, мало вас там держали! Мало сиділи! - Овва, який клопіт: що там – зона, що тут! Там мала, тут велика. Так що: не

тратьте, куме, сили… Було тих «товариських»розмов, ой було! Остання в самісінький разгар ГКЧП… «Доста тобі! Не їхав не спішив…» «А ти? Ти тоді в 54 тому, із-за Тобол-ріки що думала? Як твоя спрагла,

висушена, виморожена, притоптана душа, як той прив’ялий пагінець, що тільки-тільки виткнувся на світ Божий?.. «Дощику, дощику! Хоч капельку роси, одну однісіньку крапелиночку!»… Додому, додому, додому!!! Чи як? Ага, забула!

«Ні, ні: таке не забуваеться! Але я не вмію все те вбрати в дорогу ношу слів.» «О, бачиш? Бачиш і я не вмію. Але, знаєш, що аж най-найнісінький той, що

вирвався з Вакулиних обценьків, не так прудко поривався на своє токовище, як я до Мальованки!.. Спішив, не спішив: чому се тебе так мучить? А якби враз - гоп і приїхав, то що б від того змінилося?.. Ненька. Ненька вже давно втопила ту злу

176

нудьгу-надію в потічині. Потічина - в Потоках, потоки - в Дністрі. А той, невсилі переносити тої розпуки, напоів синесеньке море.

Висушила тую розпуку, гадину-розлуку на лютім морозі! На живій пламеніючій грані! Розтерла на старих зачерствілих жорнах й викинула вітрам-суховіям, а ті рознесли, розвіяли по Україні, геть аж по всенькій Сиберії «неісходимій»! Благословення своє на ласку й опіку Божій Матері офірувала…Отцю Нагірному казала, який іноді приходив розрадити і взяти хоч малесеньку грудочку тої ноші на свої згорьовані плечі: «Я така рада! Так тішуся, що він – живий! Прибіжить, прибіжить, а як не застане то на могилці мій соловейчик заспіває своїй неньці!» І сидять старенькі, безпомічні, беззахисні, биті зачерствілими стужами при замурованім морозярами вікні. Ждуть тих соловейків…

Кетяги червоної калини межи рамами на зелених мохових пасовиськах не дають задубіти, щезнути, згаснути, пропасти у безвістях тій немелосердній безнадії… Ждуть. Блаженні ті, що ждуть! Сто раз блаженні ті, на кого ждуть…

- Митро пише? Як він там? - А що йому? Старий, задубілий: не зігнеться, не зломиться. Десь там кошики

виплітає в інвалідній команді. - Малий що? Казали: довго не відзивався. - Того хіба порубають, посічуть: йому що? Аби лиш Україна була жива. В літі

Штефануньо приніс того трикутника, першго за всі роки, відколи забрали. Беріть, читайте. Ось, пише: «Ненько, ненько! Не гнівайтесь, бо я лиш нині пригадав собі, що вже давно- давно не був дома.» Ваша, отче, Настуня й досі в тому Норильську.

- Ага, там. Тільки тепер має другу роботу - в котлованах бетон ущільнює. «А ти?» -«Що – я?» «Могла б свиснути і прибіг би одним скоком, а вже потім давав би раду тим

листам-передачам. Знаєш, я не тільки забігав на той йохер, але й на те ваше поселення за Тобол-рікою»

«Правда? І що?» «Не знаю. Я вже забув: які звірі розривали там мою лють.» «Ти теж міг би за всі роки хоч раз обізватись.» «Певно, що міг би. Але знаєш: я як незаконопослушний сов-зек раз за разом з

ласки «кума» чи прокурора, а, навіть за потіхи паршивого вологодсько-рязанського вертухая, втрачав ту привілегію законопослушного сов-зека - раз на рік потішитись листком чистого паперу й пишучим інструментарієм. Отже, бувши закопослушним сов-зеком, міг би аж 25 листів сотворити. Скільки то зайвих коштів витратила б рідна сов-держава на ту епістолярію? А так дуже просто: сидиш собі в ізоляторі (тюрма в тюрмі). За що, питаєш? О! Був би сов-зек, та щей незаконопослушний, а ізолятор завжди готовий «к труду і оборонє». Твоя бригада втішається тією епістолярією, а ти на соцвиху - ось і минув рік.

«А на другий?» «Сказано - був би зек, а начальсво й ізолятор « всегда на страже міра і труда».

Чого тобі ще? Або переведуть тебе в іншу бригаду чи другий «лагер» як зоцного передовика, а там тая писанина вже відбулася… На першому, на «Спокійному», за невихід на роботу перший раз відсидів 15діб. Потім - другий і, заразом, – третій. За четвертим напівживого доходягу списали на етап. Отак з лагера в лагер, з ізолятора в ізолятор, з року в рік по всій Колимі. В Дебені на пересилці, коли я вже там третій раз об’явився, начальник репетував стоповерховим матом на всеньку зону: «Ах ти! Ах ти! Ну, скажіте! Ну, скажите: что мне с нім делать?!! Молчіш? Он молчіт! Подумать только - он молчіт! Ну, скажи: когда ти вже подохнеш? У- у- у, Бандера!!! Почему тебя там не добілі?.. Ну, ти в меня запаєш! Запляшеш! Запереть в одиночку, не давать ні води, ні хлеба! І не напомінать мне об етом! Пусть подихаєт на ….!»

177

А я чомусь на зло начальникам не вмирав. Нарешті, загнали на Бутугичаг, на прєславуту сопку, на штрафний. Се в Магадані опер грозився штрафним. А штрафний, як і всі інші каторжні: ні гірший ні ліпший, хіба що ізолятор. О! Т,о була знаменита печера видовбана у вічній мерзлоті, вся в льодяних сталактітах, суцільний льод і темнота. Перших сім діб якось видержав. А других, бо туди більше як на сім діб раз за разом не запроторювали, хіба аж таких заслужених. Мені по блату після перших сімох діб вліпили цілих п'ятнадцять. Як там вже було: не знаю... Потім хлопці розказували, що на третій день задубілого витягли на вахту. Гов, куди ти спішиш? До тих ізоляторів ще треба було дожити»…

...Вчора був храм св. Михайла. «Ти ще навідуєшся в село чи вже ні до кого?» Ось і наш Слуга Божий вгомонився. Був недавно на цвинтарі. Там незнана

молодичка каже: «Ідіть до великої могили. Там поруч і наш Отець спочивають. Ви, мабуть,

Отцеві далекий родич? Чи із тих їхніх братів-побратимів?» «Ні, ні заперечую! Ми тут разом без штанів бігали» «То ви, певно, той Малий? Бо тоді гомоніли на обіді: «Десь має бути ще живий,

або й ні - Малий. Як живий, то лиш один залишився із тої ще з дитинних днів здруженої желізної п’ятки». Цілі легенди тут оповідають про ту невпокорену п’ятку.»

Легенди... Ет: то вже забагато! А що, славний був наш слуга Божий, то таки славний! Ще в поїзді чорним крилом прибила та новина. В Хмельницькому підсіли якісь

жіночки. Одна з них хвалилася про Зарваницький відпуст. Каже: «Дуже мені, та й другим, було прикро, бо не було Отця Мітрата із-за Дністра, бо він так файно умів проповідь казати. Знала особисто, бо, - каже, - другі на всяких автах доїздили, а він, проповідник, завжди пішки. Завжди пішки і босоніж.»

«Дякую Вам. Я ось тільки з автобуса й сюди на цвинтар.» «О, то ви ще й у селі не були?» «Зараз можна вже і не йти. Всі вони тут, до кого при нагоді бігли мої ноги…

Ще раз дякую Вам. Без вас я ще б довго блукав поміж могилками.» «Що Ви! Знайшли б і без моєї помочі.» «Безперечно! Як не сьогодні, то завтра. Могилки нікуди не тікають…Хіба що

лихі нелюди нівечать їх.» « Ось тепер погомонимо собі з Беркутом. Так, так з Отцем! Аякже! Беркутом

його хлопці між собою називали…Давно то було, а, здається - вчора.» «Се тоді, як ви позбігались сімдесятку припечатувати?» «Ага… Чом ти свого гоцка не пустила?» «Ет! Нащо про се? Не пустила, то й мовчи вже.» «Ми тоді від Колодзіньського (пам’ятник біля школи) зайшли до нього та й

засиділись десь аж за глуху північ. Правда, ще трошки побув Богдан з Наталею, але ти знаєш який з нього пияцюга… А вина в пивниці господаря завши настоювалися вельми славнезні! Інколи частувались і тією, або з перцем, перцюгою – червоною . Килішки в Отця Духовного теж славнезні! Як накапаєш зо дві чайні ложки, то вже аж через край.

Перша і друга йшли як на доброму ярмарку. Щоб не порушувати регляміну, як казав записяжний філософ Кирик і знакомитий швець Ляльо, наливалося третю. «Бо був би гріх великий і непрощенне поскребування честі гостинної господи і всіх сущих під її обороною», - додавав не менше знакомитий кум Панько - архіваріус з таким гонором, гейби бив штемпель на гербовий папір з цісарсько-королівським тестаментом про завішення панщини.

178

І було нам добре. І було нам тепло, затишно, безпечно. І були ми молоді, дужі, здорові, щедро-багаті. І світ стелився нам барвами веселки…

- Вже їдиш? - Ага, завтра. Та де? Вже нині раненько. - Ет! То так не піде. Сідай, нині служби нема. Сідай. Ще по одній на дорогу, на

коня! Чого стоїш? Хочеш карної муштри? Прошу, маю право, бо, прецінь якийсь старший! До приказу!

- Слухаюсь і виконую! - Бо: хто старших не слухає - не вартий псової шкіри! Коли ще прибіжиш? - Як буду живий, то прибіжу. Але, чи застану Вашу Милість тут за столом? - О, друже мій! Сим не журися - на цвинтарі завжди застанеш. Ті три так рано, майже в досвіта, пішли. - Ще хотів, Малий, тебе спитати: чи будеш моє факсиміле там занотовувати? - Нащо воно тобі? Ти - Слуга Божий, щира, нелукава душа. Моцний, твердий.

Не відрікався ні від Бога, ні від України. Чесний Отець Духовний і край! Хіба цього мало?

- Гай! Най буде, як ти, Малий, волієш! Тебе теж Бог не забуде! Ет, що тепер говорити? Знайся з такими: підуть, собі, мовчки, а ти, Малий,

ходи, розшукуй могилки. Файна робота, але й таку годиться, хто чесно жив, сумлінно виконувати.

Друже мій єдиний! Батяруго єден! Каторжнику! Слуго Бога живого, Отче Духовний! Беркути! Пощо так рано побіг у засвіти? Що? Не мав що їсти? Чи капало тобі за шию, ніби не мав стріхи над головою?.. Чому маю стояти тут сам, останній з нашої моцари?.. За які заслуги?.. Мовчите?.. Пустка…

Чужий світ ,чуже село… Пустка… Забиті навхрест вікна, забиті двері, а з яблунь, що перед ґанком, достиглі яблука: падають, падають, падають…

«Еге ж! Підожди, не поспішай! Бо з цього й так ладу не буде: гониш, гониш!

Певно, хіба ти щось колись робив до ладу?» «Ага, то з якого боку дивитися!, - як заповідав Ляльо- філософ. «Ая! Так. Хе- хе- хе! Еге ж…Й чужа молодиця! Так, так! Маєш рацію, бо й

чужий…» «Доста! Ти завжди мудра!»… …В селі колись була одна маленька церква. Потім побудували більшу. Але тої

першої навіть бабка Перцюжиха не пам’ятала. Отже, було за бабиної пам’яті, дві церкви: стара, хлопська, і нова – панська.

Хлопську самі люди на свої кошти будували й освятили в ім’я Святого Михайла. Панську - в ім’я святого Миколая. Держав маєтки на сих теренах якийсь Микола Потоцький, таки наш зпольщений покруч-хрунь. Дав якусь дещицю срібних на будову - ото й назвали.

Хлопська була перша після тої, ну, найпершої. Бо, поки вже нову мурували, то на старій вже треті гонти мохом зеленіли. Та й людей наросло, що вже не поміщалися в старій церкві.

Віра наша ще від Святого Андрія, апостола першого закорінюавалася в наших краях через Київ. Бабка Перцюжиха оповідала, що ще до того у нас понад Дністром люди давно вже молилися одному Богові живому Ісусу Христу, сину Божому. А через Київ – бо там затвердили раз і на завжди.

Ще Перцюжиха оповідала, пам’ятаєш? Що дуже розгнівався Святий Михайлик

на князів недолугих. Були ж бо не нашого роду-племені, та й не стали одностайно на того бісурмена Батигу-хана. Узяв тоді Михайлик на спис Золоті Ворота і пішов геть від осоружних. Ми нишком схлипували. Так, дуже шкода було нам малого

179

Михайлика: чому пішов, де він? Се в наших малих головах не моголо вміститися, а жаль пік нас кропивою. Ми схлипували і допитували стареньку, а вона й сама не могла й слова сказати, бо плач судомив стареньку ще дужче як нас:

«Бабусенько, дивіться: ми вже не хлипаєм, кажіть дальше! Кажіть: він вернеться? Він не пропаде? Йому не страшно поночі без рідної обори, без тепленької хаитинки? Де він так довго ходить, чому не вертається?»

«Не вертається, бо нема в Києві чистої віри, діти! Бо пішли наші поводирі віри до панів на службу. До князів, до царів кровожерних! Самі захотіли бути панами, князями, цариськами. Вернеться наш Михайлик! Чого пхинькаєте? Ось, скоро станете великими - станете йому в оборону непорушну, нездоланну, непоборну! Тоді й вернеться! І поставить золоту браму і стоятиме по вік!»..

…Ми стали аж задуже великими, але не стали одностайно в ту оборону

нездоланну. Де ти, Святий? Постав, лиш на мить, тую браму й припечи своїм списом хребти

хохлуям-самоїдам: може пригнітить їх сором та й пошанують самі себе й свою країну?

Пора би вже! А то засурмить ангел, та й так, не побачивши світа Божого, пропадем в гнійному московському болоті!..

Пора би вже! Ті празникові ще передвоєнні дні висвітлюються щедрим достатком гожої

осені, густим малиновим перезвоном, рясним наїздом гостей з усіх навколишніх сіл, міст і містечок, велелюдним, привітним гомоном, голосистими переспівами, фестинами й забавами в народному домі.

Се храмове коло вигойдується, виколисується на вранішних мережаних серпанках, на досвіткових росах, дитинно-довірливих, доль-далеких, зачаровано-незбагненних світів як міраж, марево, феєрія, дитяча забаганка!

Де? Де воно?.. Розіп’яте, розстріляне на всіх велелюдених перехрестях! Сплюндроване,

стероризоване в похмурих братських катівнях! Заморожене в Сиберії неісходимій! Зґвалотоване наці-русизмом, прибите Чорнобилем…

А, дзуськи вам, зайдам! Маленький кусочоек того кола-покотьола таки заскочив і заховався у моїй

дрантивій кишені. Бо після всіх переїздів, перевезень, переселень, як ми вже розжились сяким-таким куточком і трошки обігрілись, він заалярмував:

«Гей, Чоловіче добрий! Нині празник великий, а ти ще спиш!» Зранку в конторі того Созу написав заяву і в касі видали авансом десятку-другу

рублєй. Тоді в Созі живими не платили, були в законі щедро-багато-пустопорожні каліки-трудодні. Того року при виплаті того, що ще лишилося після всіх податків, займів, досафів, червоних хрестів, самообложеній... А припадало на один каліко-трудоднень аж цілих п’ять копійок - шалений капітал, бо у других Созах про таку розкіш боялись навіть мріяти. Наш ніби ходив у передовиках, займав майже половину району. То якось не до шмиги було сов-поміщикам менше ніж п’ятаком оцінювати ударний труд щасливих передовиків.

Поза те, що загарював тих пакільців аж півтора тисячі, остався ще й у боржниках у рідному созі. Повичислювали всі недоїмки, всі подачки: майські, октябрські, февральські, мартовські. Та й сам виписував пару раз того авансу.

І сталось при тій оказії, - як казав наш близький сусід Ваня Цибульник, пошановувач натоптаної чарки: «Мітріч! Ну, што єто такоє, понімаш? Відомість є, хваміліє є, по дідові й по бабульці теж не пропало - птічка на месте, а денег – прочерк! Ну, вот: робі, не робі - в тунеядци зашиют чесного советского партизана!»

«Ваня,- кажу, - хіба є й нечесні совєтські партизани?»

180

«Ну ти гля! Він ішшо доспрашуватся! Оно - повно в конторі, столів не хватаєт!»

«Де ж ти тут партизанив?» Го- го- го! Вони з дідом Цибрімєм поночі безтарками на баштан набігали, а

день в городі рябцунами торгували, поки поліцаї до кутузки не засадили. Цілий місяць баба Текля Цебріїха і його Фаїна могоричі носили поліцаям. Допартизанились! Фаїна й корову продала на ту партизанку. Якби не наближався фронт, партизанли б вони у Фатерлянді…

…Виписував тих грошей бухгалтер й каже: «Ето я тобі в борг на тот год!» А, шляк би тебе впік із твоїми авансами й созами! Бач? Він мені милість

вчинив: за мою працю у боржники загнав! Міг й не виписати. Скаже: нема в касі грошей. Ну й що? Хай председатель видає із своєво кармана! Подумаш, подпісал!

Гарував чоловік цілий рік від ранку до вечора, то якось марудно йти додому, до родини із вітром в кишені. Ото й мусиш терпіти созівських благодійників.

…Гончар так файно припадає, квилить чайкою над долею фальцвейнівських поденників, аж серце заходиться! Лиш забув (свідомо, чи побоявся рідненької влади, хоч і сам був тією владою високого ґатунку) нагадати, що ті гемонські сплутатори тим нещасним сезонникам платили від вісімдесяти копійок до карбованця, а почасти й більше, за нелегкий робочий день. Костюм «трійка» з добірної англійської матерії коштував сімнадцять карбованців, чоботи - шість карбованців, лаковані - аж дев’ять. Косюм трошки із гіршої тканини - аж сім, Пуд (16 кг) картоплі - тридцять п’ять копійок, крупи вищого гатунку - два карбованці, пуд свіжого сортового м’яса - шість карбованців. Се тоді, при тих шкаредних куркуляках! У рідному созі Гончар гуші на вербах вішав, бо то - рідний соз, а то - сплутатори кляті…

…По дорозі забіг до склепу, магазину, монопольки, коперацїї, лавки, казьонки, називайте як вам любо. Придбав якоїсь запіканки, пару баночок тюльки, коробку цукерків, житняків, ще якогось печива, бубликів не свіжої випічки. Але де, в яких богоугодних торгових завєдєніях є щось свіже? Хіба що оковитва.

Й машерую до хати-землянки. Десь там у рідних палестинах хрещений люд храмує! То чому, хіба тут не моя рідна палестина? Боюся? Чи не маю права? Чи збайдужів, забув?

Ая! Не діждетесь. Зараз буде і в нашій хаті святий Михайло за столом! Переступаю поріг і… О, Господи! Ще не всі дні твої споганили драпіжники п’ятиріжкові. На столі, застеленим чистим обрусом, поміж наїдками спотикач і таки наша домашня вишнівка! Діти і радість моя: усі в чистій святочній одежі з усмішками в півмісяця. І тепла вода, і чиста сорочка!

- Що там на роботі? Мабуть, знов щось поломилося? Чом так довго задержався? Ми чекаєм, чекаєм! Діти вже два рази на вулицю вибігали, а його нема й нема.»

- Забігав до магазину. Вранці виписав трохи грошей, треба ж купити в нашім богоугоднім заведєнію хоч сяких-таких гостинців та й того, що п’ється й наливається. Якби скорше впорались на роботі, скочив би до міста, а так буде як є. Наш Михайло не гордий: прийме те, що є, лиш би не від лукавого. Чого так зачудувалась?

- Думаю: звідки знаєш, що в Хрипковій Михайлів день? - А що тут знати? Бачиш, ми й тут не можем розбігтися. - Зараз Карло прийде. Ти не будеш гніватись? Ви ж односельці. - Славно вчинила. Я його теж запросив, прийде із своєю Вербіїхою. Ото

найшов собі жінку! Шкода мені Карла. Яка там біда їх розігнала? Ти бачила його першу жінку?

- Бачила. Ще й подумала: чому ти не побрався з нею? - Не думав ніколи. Ми між собою - родина. - Аж така близька?

181

-Не знаю. Зналися, дружили, ходили разом на забави. Приємно нам було й затишно разом. Як вони з Карлом зійшлись, не знаю. Мене вже тоді не було дома. Як забіг на день-другий, вона вже була за другим. Се вже тут Карло розказував п’яте через десяте. Ось, прийде сама й розпитаєшся.

Гомоніли не раз про те свято. Розповідала,– каже: якби не Михайлів день, то

созівскі буряки кожний раз замерзали б на полі невикопані. А так - йде Михайлів день, треба самогонки нагнати, ото жіночки й старалися. Бігали з охотою, бо треба наносити корінців на самогонку За один-два рази багато не принесеш за пазухою, від сили чотири маленькі бурячки сховаєш. Бо на всіх путівцях-перехрестях созівські дармоїди мало не облапували увечері, коли ми бігли з роботи.

- І не стидно їм? - Ет, який там стид у тої комунії безштанової? Мені того добра треба було

наносити й наносити, бо до нас сходились всі родичі, геть де які є, близькі й далекі. Та й так, як у селі водиться: зайде чоловік й не виженеш як пса з хати, бо ж - храм й не годиться не вгостити людину.

Наганяла тої сивухи повне відро, ще й геть найбільший чавунчик. Сходилось їх душ із сорок, чи й не більше.

- Ото була забава! - Яка там забава! Хіба ти не видів наших мужиків? Понапиваються до чортиків

та й годі. Тоді: хто спить під столом, другі сваряться, не знають за що і з ким, треті - носи розквашують. І вся тобі забава. То в тебе там у Василя тоді, як я маму відвозила чи як їздили разом з дітьми, там була забава: надивилась, наслухалась, натанцювалась. Та й чоловіки тих твоїх дівок - усі такі гарні увічливі, коректні. Тоді Дар’я Пилипівна нас представляла, знайомила. «Дивись, - каже, - скільки нас: ми всі - його дівки. Крутися там на одній нозі! .Дізнаємось що кривдиш, загукаєм сюди, приїде сам - назад не пустимо.» Як чесно признатися, то не з великою охотою відпускаю тебе туди в гості.

- Ет... чого вже тепер боятися?.. А, хлопці як ти їх обрисовуєш такими привітними, чемними не шкідливими. Ага, знайшла не шкідливих! То вони при тобі так шанувалися: такі були чемні! Бо кому охота, щоб за ним золоті верби росли?.. Мені іноді здається, що теперішні не розуміють про що ми гомонимо. Були такі великі родини, сходилися на празники та й так родинно, разом тішились достатками, сімейним затишком, злагодою, болями й тривогами. Разом тішились дітьми, онуками, правнуками, співали, танцювали, жили, раділи Божому світу…Можливо, так воно є. Се далекі, замулені попукрсучкультурою аля попвич сердюко-чтабач бузиновщиною- світи. Як викопані кістки давно забутих мамонтів. Можливо... Кожне покоління відпихується, виривається, тікає від попереднього. Спішить, біжить дальше, спотикається, падає, набиває гулі… й ні до чого нового не добігає, не знаходить. Хіба, що нову зброю, нові методи знищення й насильства. Й чимраз лютішого терору-розбою! Так. Для цього потрібний технічний поступ, машинерія. Одним словом: «Долой мужчину - давай машину!» Еге ж, еге ж. Ну й що з того? На мене працює дванадцять електромоторів, а з роботи йду як побитий пес. Сама смієшся із своїми «семедільницями»: «Оно, мій роза виткнувся! Іде якби хто ноги переставляв!» А що я такого аж важкого двигаю? Вмикачі то включаю, то переключаю - і вся робота. Тикаюсь сюди-туди. Ет, пуста балачка!

Йшлося про Михайлів празник. Отак завши: закрутиться й злови ту ниточку, як

вона раз за разом то обривається, то запутується в непотріб. Від того Михайла з трудоднями, відтоді й допоки ми в купочці жили-тулилися, храмували завжди в призначений день. Бо то наш родинний екстраординарний празник!

А ви - як хочете! Вигулюйте свої тяб-тяб майські - воля ваша!

182

…Вже, ось недавно, се тоді, як цукор стали на совбецугшайкарти, (ага – талони) виділяти... В нашому созі, щоб мати свій, на поливі посіяли цукрові бурячки. Перед Михайлом кажу своїй:

«Знаєш що, мій недомучений осколку чужого класового кулацько-буржуйського елементу ,зірко невгасима! Зробим так, як ти колись у Хрипковій робила: нагоним двохярусної буряківки, нагукаєм гостей.»

«Ага! Я тільки цього й дожидала! Се - щоб я ходила красти ті буряки?! Хай вони там золоті!»

«Гов, не спіши до того! Чи я вже такий ірод прибитий, що ти аж так чорно подумала? Хай вони там пропадом пропадуть разом із самогонкою! А втім - сам поночі шемельну пару раз безтаркою й навезу того добра. Ти тільки командуй, бо я вже не памятаю добре як ту напасть заквашувати. Та й сам ніколи того не робив. Бач - а тепер пригодилось би. О, і нагоним славнезної двохярусівки!»

В нас для всяких оказій водилася та отрава купована, як тут кажуть - «казьонка».

«А се знаєш які будуть приємні клопоти? А ще - палкіші суперечки і Михайло не буде сиротіти! Як будем заквашувати? Чи сирий буряк дрібно посічений, чи варений? Чи тільки саму відварену юшку?»

«Солодом з ячменю. А ще краще, якби жита розжився в агрономів пару кілограмів. Була б без всяких дріжжів і без хмелю.»

Вирішили й постановили: в одній посудині – сирий, дрібно посічений, в іншій – варений, а в третій - саму густо виварену юшку. Ото була знакомита марка, два рази перегнана на апараті з фільтрами! Заквашувалась на запашних корінцях з абрикосовим, полуничним й малиновим вареннями. Довгенько згадували наші гості ту двоярусівку на корінцях.

…А зараз як у тій пісні: «Забиті дошками і вікна, і двері - все кропивою

заросло…» Пусто…Сусіди добрі й приятелі, хоч не багато їх і було, всі щирі як малі діти, без каменя в пазусі, непомітно відкурликали з журавлиними ключами... Доле! Хоч там - будь милосерднішою до них!..

…Погасла й моя світлосяйна… Пусто, глухо, куди подітися? Хоч головою об стіну! Годі: скоренько одягаюсь і тікаю геть з хати. Геть від безпощадної вакханалії храмового видива з тих ще передвоєнних днів, що оскаженілими хвилями прибою налітають і з реготом розбиваються об здичавілий, покалічений берег зачерствілих людських сердець…

Тікаю. Йду в те питєйноє заведєніє - бар. За теперішньою укрсучтермінологією. Чого? Чого? Або я знаю? Мабуть, тільки тому, що там моя рідна донечка шинкує-барменує.

«Біжиш задарма напитися?» «Ага, так! Та так напитися, щоб вже більше не тверезіти. Напитися… Хіба

забула, що з недопитим келішком можу цілий день ще й «кавалок ночі»забавлятися в добірній компанії? Йой, ти щось зовсім нечемною стала.»

«Даруй! Даруй, ми так давно виділись. А люди?» «Що люди? Натопчуть цілий полудрабок гусячої вовни на той вуглик! Їм –

що?...—Ет! На то нема ради ні в людей і, мабуть, у самого Бога… Заходжу. Ба, ба! Ще не всі дні ворони розікрали, бо за столом світяться два

півмісяці: Оксана-пані й донечка. Слава Богові межи людьми і на небі! Честь Михайлові тут, нині, зараз, на землі! Отже: «Стукайте і відчиниться перед вами!», «Шануйте й пошановані будете!». Се - святий Михайло, бо негоже одному як відлюдкові в корчах храмувати: прислав споріднену, нелукаву, щедру душу!»

«Хто? Хто вона?»

183

«Годі! Вже раз було сказано. А, що раз сказане - більше не переказується. І край! Не міняється святе на ... Йой, не перепрошуй так файно! Добре, добре, колись розкажу, як знайду святкову вберю слів не дуже покалічених.»

«Доста! Ти - не слідчий і, не приведи нечиста - прокурорище! Чого дошукуєшся?»

«Правди! Тільки правди у кожному слові у кожній букві!» «Ну й що?» «Не хвилюйся: досі ще ні разу не зійшов зі стежки. Не збився на манівці.» Ага,

повернеш тут! Сам уже відколи дошукуюся: де та стежка, де ті манівці. Ось. сиджу як гола тріска, викинена межи каміняччя на пустинний беріг

хвилями розлюченого моря. Темінь. Нігде не блимне слабесенький вогник свічки. Стужа немилосердна і нічим прикритись! Хоч би якась дрантива лахманина і тої нема. І нігде, і ні в кого, і ні за що придбати…

Знаєш, колись ще, як моя найменша внучка мучилась у школярі, раз прибігає й прямо з порога:

«Дідусю! Хто ти?» «Як то – хто? Дідо, вашої мосьці ласкава пані!» «А бабуся?» «Он, виглянь у вікно: дибає твоя бабуся з огороду.» «Ей! А хто вона?» «Так само як я, дідо твій, вона, Анничка-Ганнуня, бабуся твоя.» «Я знаю, що ви - дідусь і бабуся мої. Але хто ви?» «Чекай, чекай. Кажи, що там закрутилось в голівоньці твоїй: «Хто та й хто?»

Батьки твоєї мамочки!» «Дідусю, дідусю! Ти нічого не розумієш. Я тобі кажу, кажу, що знаю що, ви -

мої дідусь і бабуся.» «То чому питаєш: « Хто та й хто?» «Нам у школі Віра Данилівна сказала, щоб ми описали своїх батьків, дідів,

прадідів, бабусь, прабабусь і ще пра-, пра-. Ага, дальше – хто вони, де родились, коли родились. Тут жили, у нашому селі чи переселились із других країв. Що робили, що вміють, де вчились, на кого вчились, ким хотіли бути. Геть чисто про все. Про все про що тільки знаєте.»

Ага , так – чи був на «окупіруваній території», яку та босота з переляку віддала ні за що ні пощо німакам? Чи є родичі за границєю? Де? В яких «странах-гомінданах?»

«Дідусю, а ти був?» «Був. Куди мав подітися? Сі «доблесні» повтікали. Он, дядько Тарас драпав з

ними аж до Вапнярки... Не знаю, не питався ніколи: писав він в анкетах за ту територію? Він же - «победітєль». Навіть бляшку має «За взятіє Кенігсберга».

«А бабуся?» «Не знаю, чи голосили вони в анкетах про ту біду. В них там була «Вольная

Расєйская Локотская Республіка» із своїм дефіс-фюрером.» Чи служив в чужих арміях-поліціях, чи був засуджений: за п’ять колосків, за

пограбування державного банку, чи так просто крав у чесних радянських громадян? Чи за «за ізмену родіни», чи був японо-папуа-гватемал-нігеро-брунейським шпигуном? Чи мав, має нагороди від Гітлера, Сталіна, Хірохіти, Хейлі Солясі, Мао, Мамаято, Айятоли, жидівського каганат-кнеситу чи ще якогось нечистого дідька?

А вона буде записувати. І, ось - маєш! Що маю дитині казати? Яким зерном маю засівати той благодатний грунт? Соромно зробилось, хоч крізь землю провались.

А дитячі оченята ждуть. Горить, яріє в них вогник цікавості й гордості, бо наслухалась від матері, що дідо аж он який мудрий, славний! А зараз ще й сам розкаже… А вона запише… У школі вчителька похвалить. І сама буде пишатись дідом і бабусею.

184

Не знаю, як би позбувся тоді того клопоту. На щастя, моя «Вірна охорона» загукала під вікном: «Сидите? Милуєтесь? Гонь мені скоренько! Там бичок відірвався. Ще шкоди наробить на людських городах.»

Йду ловити того анахтему і тішуся, що він такий мудрий: завжди знає коли відриватися. Вже не перший раз виручає мене від сяких-таких трафунків. Він таки мудрий, бо знає: як іду з відром в ненормовану пору, він се достоменно знає - у відрі мусить бути понаднормова порція фуражу. Тому не тікає, а ще й сам спішить прямісінько до відра. Потім ми йдем шукати пакіл з обірваним ланцюгом. Бичкові байдуже. Він наче каже: «Не спіши, я нікуди не піду! Поласував ячною дертею - вельми смачна!»

Се вона - моя люба внучка, ти, Слуга Божий, подруга незабутнього Канцлера

(вже оба покликані) загнали мене на слизьке й тішитесь, що путаюсь поміж трьома крученими грабами. Тепер гнівайтесь! Або - й ні! Будьте вдоволені тим, що є, до ладу воно чи - ні.

…Колись Юркович збирався сотворити щось таке подібне. Їздив, рився в архівах, хвалився, що аж в Київ поїде. Давав мені читати вже, що було написане…

Довго не був там. Якось їздили до Тараса в корчі на весілля. Женив сина. Питаю: чом Юрковича не видно? Кажуть: просив довго жити. І за нього чвертку сушити! Ходив до його рідних, розпитував. «Та де? – кажуть, – були якісь папери, а де вони ділись? Ага, бабка казала: як тільки хліб пекти, в печі розпалювала. Про що тепер говорити, коли вже й бабки нема? Сідайте, ласкаво просимо! Й по килішку кропнем, щоб наш тато не гівались.»

Шкода, хоч там у Романовій писанині було накручено немало притухлих ґудзів. Шкода! Все таки живий свідок тої кривавої метелиці…

Ще їден - се маложонек агітаторчин, вже на більше професійному рівні тому, що жінка - пречудовий філолог. Теж обріхтував свою версію того місива. Хвалився, що забракували й не дали добра оприлюднювати.

Читав той рукопис ще тоді. Але, чим я міг його потішити? Звичайний пересічний читач та й тільки.

Ще один виткнувся, й писав тільки про свій рід і однофамільців. Не читав тої повісті. Знаю лиш те, що більша частина рідні осталась незадоволена. Навіть, мій Карло сварився на чім світ стоїть. Але то їхня родинна саламаха.

Маю надію, що се неоковирне «бумагомаратєльство» заживе такої ж честі. Але.. Але то – байка…

Юркович один із перших пішов від нас із тих, що остались живими після сівби

й косовиці. Та й ті, що вертались з Донбасівського санаторію, були всі інвалідами. Декотрі ще й психічними. За то все есесерівська кочегарка чаділа на увесь уесесерівський смітник. Дуже нам його бракувало!

Се було, як приїду, зійдемось й сидимо, ніби чужі. Якась позахмарно-загадкова

глухомань понурим бовдуром чипіла над нами. Дальше - один за другим. Услід за журавлиними ключами. Ото, сиджу й німую в самотині. Ще й далеко від тих могилок.

Ах, Юркович, Юркович - живе чудо природи! Сама його постава, цера, голос, міміка, жести, завжди хитрувато примружені неоднакові очі! Та й увесь він - суцільний сміх або плач. Се залежало, про що Юркович розповідав. Що-що, а слухачів мав завжди доволі. Розповідати, сперечатись він міг цілими днями, ще й кавалок ночі, як він хвалився: кавалок печінки, кавалок ковбаси, кавалок юшки із сомом у мисці. Й, нарешті, кавалок породи притис бідного Романа як кавалок дроту в шрубстаку. Що «мертвий з косами на цвинтарі», що - наш Юркович. Лиш Роман роками вибіг ген-ген за околицю.

Допитувався при доброму гуморі:

185

- Скажи, Ромку, чом ув артисти не подався? Яке диво завадило? Але ще й зараз не пізно.

- Йой, чоловічку, нащо мені таку біду гилиш, що я тобі злого заподіяв? Ге! Нащо мені та розґвалтована напасть на здорову голову? Роман ще чесним хлопом хоче свій кусок черствого їсти.

- Е, то не файно - так чорно думати про тих людей, любий мій колего! - Ге, ти що – теє? Дивіться, він думає, що ті драбуги чесно заробляють на

кавалок хліба! Та де, чоловічку? Дурять дурного хлопа аж сі курить! - Ось, уяви собі, Романе, що сидиш на сцені й розказуєш про той кавалок сома

в юшці. Такий, що й три хлопа не подужають, а вона тобі одному бабахнула в поливянку. І хвалишся, що се - чиста правда, бо прийшовся їй до вподоби.

- Ет! Малим ти був, малим й остався! Що ти можеш розуміти? Й порівнювати Романа до якихось лапай-духів. Що ти де видів? Тримали там за дротами, а зара припнули в созі! Роман надивився на тих варятів на Домбасі. Ади: вибіжить впопихах на сцену, покрутиться, скаже про що йому нашепчуть і фертик - дивись, чоловічку файний! Приміром, показують як у пана на конюшні кріпака, гей би тебе в капезе, канчуками лупцюють, або ще якусь екзекуцію чинять. В кіні показують як штрафника крізь лаву тягнуть, а решта лозинами лупцює нещасного. Та маруда репетує на всі голоси або мовчить, а ті тільки руками вимахують.

- Ти що, Романе, хотів би щоб артиста насправді дубасили?! - Аякже! Люди за то гроші платять. Або ще: вішають задубілого драбугу, або

«под стенкой» замшілого злодюгу зо двадцять хлопа розстрілює. А він, дивись, з такими драбугами в забігайлівці водяру глушить! Ні, в таке Роман не грається!

-Юрковичу, се ти вже копаниці насухо гнеш! Подумай лиш: якщо всіх артистів будуть карати на горло, де тоді других набиратимуть? Ти Романе особисто станеш «под стенку»? Ти чесно волієш їсти юшку з кавалком сома…

- Шьо ти, Малий? Роман ще має якусь голову на в’єзах. - Певно, ти, Ромку, як наш Мошко ходив на войну: «Мошку куди так пізно

йдеш: война вже ось, ось, не сьогодні завтра, закінчиться?» - «Ну, ну я вам скажу: може, ще когось уб’ю.» - «А як тебе?» - «Йой! Нащо Мошка стріляти? Що, бідний жид кому винний?» Хлопці, є ще в Юрковича голова на в’язах чи лиш капелюх?

- Ви вже там оба, як зійшлися, що й головами розкидаєтесь як гарбузами. Лишіть нас: наші голови нам ще пригодяться. Ая, ая ви - дуже дорогоцінні особистості! Романе! Май трохи поваги: маєш Малого й товчіться по сцені й поза сценою! Малий! Тебе вже десять раз Марійка гукала: маєш їхати в корчі до старшого. Хвалився, що тільки на секунду забіг. Гля - поїдуть без тебе.

-З араз поїдеш, але я таки докажу тобі. Скажи: кожний при соцвладі має чесно на хліб заробляти? Так чи ні? Нащо тоді революцію робили?

- Гов, Юрковичу, не кричи! Не я ту какафонію клепав. - Нє- е- е! Романові такого шахрайства не треба. Його розстрілюють, вішають, а

він, дивись, в ресторані з бабами.... Й дійди, Романе, своїми клепками: де шахрайство, а де - ще не зовсім шахраюватий соціалізм! Де розвинутий чи недороблений! Бо, ще раз питаю тебе, Малий: яка се правда, куди з нею дійдеш?

- Маєш повну рацію до криміналу. Дорога гарантована на всі сто з хвостиком! З Юрковичем трудно було про щось серйозно договоритися. Він або мовчав й

хитренько усміхався (що з ним рідко траплялося), або зовсім ховався як слимак у мушлю. Але, найчастіше, зчиняв гостру, радикально-непримиренну суперечку.О! Се був його найукоханіший коник.

«Ніби ви всі були нормальні в тій компанії! Як зійдетесь – зчепитесь в

безоглядну суперечку, аж страшно слухати! «Маєш слушність, твоя правда». «Хочеш більше дізнатися про Романові пошуки?»

186

«Ти там ближче, маєш доволі вільного часу – ласкаво прошу.» «Не думаю, що знайдеш щось варте аж твоєї уваги. А втім - твоя воля. Людей

тих, що добре знали Романа, теж, мабуть, серед живих мало знайдеться.» «Недавно був там, зустрів Коціка. Що, ти не знаєш Коціка? Ну, так того: з-під

Худюка. Не гірший баламут від покійного, хіба на чотири роки молодший. Розговорились про се, про те. Зайшла мова про ті роки-події. Хвалиться, (бо він там в осередку - друга особа), що домагаються посвідчень як учасники боєвих дій ОУН–УПА, кому тільки забагнеться. «Що, - кажу, - й околотникам видаєте?» «Яким ще околотникам?» «Ти що, із-за хмари з’ їхав? Старший від мене, мавби ліпше знати, що то за феноменальне явище у визвольно-повстанському русі опору!» Були такі, що воювали за волю на теплій печі. Більшість із них шкодили: злодійством бавились темними ніченьками. Особливо кривдили тих молодиць, чиї чоловіки були в Червоній Армії чи в УПА. Такі вже ми - б’єм один одного. Бувало, під час облави такого вояку обв’язуали житньою соломою й ставили поміж околами. Правда, зимою в люті морози трохи невесело приходилось. Але то рідко. Ставалась така напасть, щоб і морози, і облавники разом втішались над бідним околотником. В нашім селі Юркович мимоволі зрадив ту тайну. Дикункову четверту зірку пришпилили. Той гицель у рапорті такого туману напустив, що тим у вищій команді голови обертом пішли. За п’янкою хвалився перед стрибками: «Маєш дізнаєшся. Жив тоді тай зараз там обертається. Памятаєш той літак, що сів під Печігорами на кам’яному полі? Карольцьо з вашим Миколою справнісінький кулемет зняли з нього. Ціла вуличка, що тулиться до печегорів, запаслася бензином. Коцік стверджує, що його підбили і він розбився, бо там й досі обеліск височіє. Допитуйся, дізнаєшся. Се Коцік більше- менше ще показувався межи людьми. А Штефку руду знаєш добре?»

«Ая, де там!» Давненько то було. Ішов до нашої Їлени, зирк: аж під хатою, що на краю

гультаєвої вулиці - Штефка.Там така молодиця! Правда, вже трохи прив’яла. Гукає: -Йдеш і не признаєшся. Запанів! -Ая! Де вже мені паніти? Просто не знав, що ти тут живеш. Хлоп Штефчин мовить: - О! се твій Малий? Та знаю, чого ти? Розповідала не раз, а видіти не видів. Се

перший раз. То, гай, най лихо сидить тихо, заки ми собі кропнем по першій на здоров’я!

-Щиро дякую за щедру гостину. І за ваше і за твоє, козо-дерезо, Штефко шкідлива!

- Йой, Малий! Тебе, як забрали, ми з Катериною цілий тиждень ревіли. -Що аж так шкода -А то – ні, а то – ні! Ти один нас не обминав: завши, хоч на хвилиночку,

забігав... А пам’ятаєш, як ми у тебе рисунки крали? Зараз нарисував нас таких гандрабтих, як тоді у Джяновій малині. Чом посивів так рано? Мабуть, трудно тобі? Хіба у Василькової газдині допитаєшся щось про тебе? Все боялася, що ти хату відбереш.

-Ет, дурниці! Вбила дурне собі в таку ж голову! -Жінку, кажуть маєш файну, добру? Шанує тебе, Карло колись розказував. Я

так само була б тобі доброю жінкою. -Дякую тобі за твою сердечність, за щирість нелукаву, я завжди про се

пам’ятаю. -Погнала тебе лиха світами. І не одного. Ага, і не одна сердечність згіркла,

зів’яла. Висохла, розвіялась вітрами. Видиш, навіть Коцік мало що може правдиво об’яснити. Ти що, - кажу, - Юрковича не знав? Роман Рібий по-вуличному.

-А- а- а, Рібого трохи знав, але осбисто не сходились. -Де се пасувало б, щоб Коцік втішався в товаристві такої знаменитості? Добре

тобі було за Василевою спиною, а то мав би такий пошанівок, як я. Про Романа він

187

теж нічого нового не розкаже, а то такий ерудистащо, аж- аж! Про всіх і про все знає. Але деталічно, як казав Куций - ні в зуб ногою! Ніц, зеро! Може більше розповісти Канцлерша. Вони сусідили. Ти се й без мене знаєш: він припадав за її старшою сестрою, але та Ринчиха, та Ринчиха!

Тютюн, тютюн! Мабуть я з тютюну й починався. Із тютюну чи від тютюну, з

блискучої бочечки на курячій нозі, сиріч маслобійки. Під гудіння центрифуги, з вереску веприків, яких татуньо різали в потічині кожного тижня. Але найбільше в’ ївся у мою свідомість тютюн. В запах, у слух, у шкіру, у кров, у все тіло! Часто я сам себе усвідомлював тютюном.

Тютюнова продукція за пансько-шовіністично-профашисьтко-санаційно-агресивно-бандитської білої Польщі, що своїми звірячими отруйними іклами зазіхала на мир і добробут «великої й квітучої» Країни Рад, на світле майбуття всього чоловіцтва. Так чи приблизно так нашіптували сільробівські шептуни, які часенько набігали з міста до народного дому. Дошептались: десь аж за Індигіркою втішалися тим добробутом.

«Так є, так було, так буде», - візував всяким шептунам Льяльо-філософ. «Бо, хто матір забуває, того Бог карає.» - припечатував знакомитий кум

Панько- архіварус словами генія. Навіть та, що вирощувалась в кулацько-глитайських господарствах, підлягала

карно-безкомпромісній акцизі. Вуйко, що вирощував той акциз, не мав права його споживати. Що найнижчого

рангу державний чиновник (а про поліцистів і говорити нічого) мав право немилосердно штрафувати того курія, якщо той, по забудькуватості, в присутності тих достойиків димів тим акцизом.

У нас не було великого маєтку. На ту пору слово «маєток» означало: стільки землі було у того чи іншого господаря, а потім вже всього іншого добра-достатку. У наших найближчих сусідів Підколодяжних було аж цілих десять пішаків-морґів. Се п’ять гектарів. По правді: сказати стільки тих морґів ішло на гектар не можу. Колись допитавався у Тараса, гостили в нього з Васильком. А він Василю каже:

- Ти тільки подумай: нащо йому то всьо? То скажи йому: скільки корець жита коштував, в яку ціну йшла купка ріща чи латер грайових відземків; що та чим платили наші тим жінкам і дівчатам, що приходили помагати порати ту акцизу. Чоловічку Василю! Ну що воно йому? Мать, нічим більше задурити свою голівоньку.

- Добре, – кажу,- ти не крути тут мені воловоди як твій, світлої пам’яті, Юркович. Не знаєш, то так і кажи!

За новими совдепівськими мірками се був глитаюга, куркуляка перший пільговик на безплатну путівку в заполярний санаторій. Не був та ні старий Василь, ні молодий Андрій. За перших драпіжників лиш забрали всю худобу. Навіть, увесь дріб’язок: гусей, курей, качок індиків. Мать і голубів би забрали, але ті розлетілися, як та галайстра знімала цинкову покрівлю з господарських прибудов.

У нас було три пішаки і півчетвертини. Проте, на столі було завжди доволі

хліба житнього й пшенишного. Найчастішче мішаного: се як учиняли житньою, а на заміс ішла пшенична, або навпаки. Се вже залежало від уподобань господині.

До кінця днів у моїй смаковій пам’яті закодувався неповторною розкішшю мішаний із муки разового помолу хліб. А ще більш розкішного й жаданого лакомства, як трьохсотграмова з напівпрогірклої мучної мішанини з усіх злаків разового помолу карцерної пайки, не їв ніколи! Вона –пайка посідала найвишу градацію з усіх здобних хлібопекарських випічок.

Великий Боже! Благослови людям твоїм дар твій – житній, разового помолу хліб! Доземний уклін і щиру молитву прийми і не відкинь за карцерну пайку від збереженого Твоєю ласкою сов-зека!..

188

Було, з ласки Божої, ціла купка дітей і всім треба було давати сякий-такий лад.

Ті пішаки, скільки би їх татуньо не ділив, хіба хтось один із нас зміг би перебиватися від бараболі до бараболі, та й тільки!

Тому й відбивався наш татуньо від усяких негараздів як міг. Ще нежонатий узяв на вексель грошей й подався з такими мудрими, як сам (се за присудом нашої неньки) на зробітки. Десь аж під Кенігсберг («на Пруси» казали в селі ). Чи доробився наш татуньо до якихось статків, із-за густої осіньої мряки- жички годі було розглядіти ту заробітчансьу жар-птицю. Мусів продати із свого наділу пішак грунту й загнати ту тайну у безвість.

У нас завжди у довгі, нудні осінні вечори збиралось чесне, добірне товариство. Не можу дати на відріз голову за ту візїю, принаймі, вони себе такими легітимували. Переважно, щосуботи. А, як котрийсь із них приносив чвертку «виборівки» (теж той акциз повшехн), але, найчастіше, закроплювали душу домашнім вишняком.

Чому збирались? Чому у нас? Ціеї забаганки, якщо вона й була, достовірно об’яснити не можу. Ще тоді розпитував Василька, бо Тараса було боязно і не затишно розпитувати. Він зразу чи то серйозно, чи тільки, щоб потішити свою гонорову вищість:

«Ади! Воно має відвагу так запанібрата говорити перед старшими!» Й починалося: «Ану, покажи руки! Витри скоренько під носом! Обернись другим вухом до

мене!» І, як було менше-більше все трохи чисте, карав дальше. «Скільки тобі, штурпакові, маю нагадувати! Скільки раз казано і повторювано

як треба! Що? Забув? Недаром ненька кажуть: «Дай спокій Малому. Хіба не знаєш, що в Малого розум на завтра? То я нагадаю.» Отже, стій тихо і слухай, бо будеш битий!»

Проте, ні Тарас, ні Василько ніколи не лупцювали, хоч би яку шкоду не сотворив Роман. Роман, як мав вільну хвилину, брав Малого на руки, давав штельварок («Золотий ключик»), садовив на гойданку й вигойдував Малого попід самі хмари.

«Отже, до старших треба підходити з пошанівком, чемно схиливши голову в поклоні, привітатись. Не перед мною! Дались мені твої вітаннячка. Тільки й чуєш від ранку до вечора: «Тарасику! Глипни: де там наш Малий обертається.» «Тарасе! Гони Малого: най біжить їсти, а то пироги застинуть.» «Йой, побіжи, синуню, скоренько. Подивись: чого там жиденята вереск зчинили? Не наш Малий, борони Боже, їх там мордує?» … Дальше, як уже підійшов привітався… Та не до мене!.. Кажи: «Пане Тарасе, дозволь, твоя милість, ласкаво прошу, звернутись. Най буде пошанована твоя милість, ласкаво прошу. Аж тоді, як наша милість зволить, хоч у пів-ока, глипнути на таку мізерію, тоді вже й балакай. А так - марш до потічини ноги мити!»

Після такої екзекуції, ще й у присутності сусідських содругів, таких як він, пропадала охота й на очі йому потрапляти, а питати про щось - тим більше. Василько, оборона моя панцерна, з півслова враз:

«Збираються –тому, що збираються! Чому у нас? Тому, що у. нас. І решта, край! Ясно тобі? І гайда у Джянів рів малину їсти!»

Там, де наша вузенька вуличка добігала разом з потічиною під вартою пристарезнх верб до воріт наших других сусідів, потічина поспіхом спадала в майже трьохметрову вирву. Вуличка, відхилившись трошки у право від вередливої потічини, дибала дальше вгору затиснута з обох боків похмурими мурами. Аж там починався Джянів яр - наше привільне підножне пасовисько.

О, Джянів яр, Джянів яр! Скільки ти наших плачів переслухав, бо ненавмисне нажалишся кропивою і вже що-що, а кропива там росла знаменита. Там усе було знамените. Йой! Там на нас самих найменших всяка напасть так і чигала. Або і ще ліпше: впадеш з деревини і ревеш, собі, скільки хочеш. Було, старші заведуть у

189

найглухіший закуток, а самі тихенько поховаються і вже знов. Але найглибше він заліг у глибінь пам’яті щедрим, добрим, лагідним, смачним! Лакомим, веселим, зачарованим усіма дитячими чарами як розкішна казка.

Джянів яр - дитячі джунглі. Ельдорадо, гайдамацьке таборище, опришківські ізвори і недосяжний, обвитий легендами Збруч! Там, там велика Україна! Козацьке Запоріжжя, Великий луг. О! Скільки там оповідок, легенд, казок й безліч дивовижних історій ми перейняли від старших! А потім уже й самі оповідали безоглядно. Доточували, хто був вельми гаразд доточувати.

Яр. Яр, густо зарослий як ті літа липами, акаціями, черешнями, вишнями. На всі смаки грушами й яблунями, ліщиною й волоськими горіхами. А малини тої скільки! Ми, навколишня дітвора, не об’ їдали ті зарості, вони червоніли ягодами до самої осені. А там, дивись, вже й калина почне вичепурюватися, наче дівча на перші гулі. Або сливи! Мабуть, нігде таких славнезних не було. Хіба у старого Юрчика. Але то було далеко від нашоі території: аж на другому кінці села, тепер там Коцік живе. І, о диво, сливи теж ще животіють вже цілком здичавілі! Ми з Васильком в такі далекі мандри ще не наважувались забігати. Навіть тут, близько, мало не побіля рідної обори, одному було моторошно побігти й поласувати тими лакомствами.

...Джьян, Джон, Іван. Тоді, як наш татуньо вибрався на дохлі Пруси, Джьян - до ситої Канади. Там у якійсь бійці вибили йому око, а на фабриці відрізало чотири пальці на лівій руці. Там у Канаді й оженився. Казали, що через ту жінку й без ока остався. Додому в село вернувся з дочкою, яка й кликала його «мій добрий, милий, коханий Джьян».

Татуньо золотенький! Від хати до яру було метрів з триста, але, хоч би вона стояла й на самому краєчку яру, Джьян ніколи й найменшої уваги не виявляв на наші відвідини. Були ми завжди безпечні, наче дома на печі. Дочка вчилася в Ягелонському чи ще в якійсь школі. На ціле літо їздила до матері в Канаду а Джьян ходив захмелілий і ні зким не розмовляв. Проте господарства не занехаював. Взимку, як цілою ватагою прибігали колядувати, вона виносила ціле решето купованих гостинців, обдаровувала й кожного випитувала: як звати, чи ходиш до школи, чи гарно вчишся й просила вже разом з дівчатами прибігати із щедрівками. В нас колядують самі хлопці. А вже щедрують! Ну яка щедрівка може обійтись без дівчат? Світ такого не бачив і не прийняв би!

Тої золотої осені, коли нас, нарешті, обігріло «Сонце зі Сходу», вона не приїхала. Колись допитувався в Юрковича, бо був родинно пов'язаний з Джьяном:

- Що тобі, чоловічку, стрілило в голову аж Джьянову Майорку розшукувати? Старого в п’ятдесятому, як тут усіх жужмом заганяли ув созівську кошару, загнали кудись в тундру. Казали: він там і пропав, сиротисько. Я ще тоді був на Домбасі. Штефануньо хвалився твоєму старому, що був лист від неї із Канади, а після - ще й запит приходив на солтисівку, йой - сільраду.

- А ти чому не обізвався? - Йой, чоловічку! Ти що рахуєш, що Роман зовсім заслаб на голову? Нащо мені

та Канада? Романові й без Джьянихи по печінках дісталося. - Юрковичу! Ти - такий хитрувато-мудрий, моцний хлоп якогось листа

перепудився? - Ая! Тобі добре говорити. Як був дома, тебе ніхто не лупцював, бо ті й другі

мали тебе за свого, а потім сидів в лягері й на бороду плював. А тут били, стріляли, в криміналах мордували, вивозили… Ув созі, як криво глипнеш на свого таки рідного кума, що ходить ув посіпаках, то тобі, чоловічку, криска, амінь готовий! Гнилої соломи й піввіхтя не принесеш додому. На роботу буде посилати таку, щоб ти тільки наробився як віл ув паршивого жида й заробив цілу дулю з маком. Іноді й з жінкою боюся вголос говорити. Другий раз питаю: «Штефо! Ти не чула: я нічого такого не говорив сонний серед ночі?» «Спи, іроде нещасний! Дались тобі ті околоти Марії Ринчихи. Мать, не так за околоти як за Ринчиху!» Через те й Штефа забрала дочку й перейшла до своїх. Але я, си борше, привів Йогаську з того боку.

190

- Плачеш усе: «печінка, печінка» а шкідливий як котяра в березні! - подейкують молодиці.

- Ет, найшов кого слухати!.. - Страх! Страх як і всі інші заразні пошесті, принесені війнами, окупантами-

визволителями, розстрілами, криміналами, сибірами, крематоріями, безоглядним розбоем, голодом, хворобами. Страх!... Цілі покоління заражені як проказою. Покалічені люди, сталінські інваліди, слабі на голову!

- Нащо воно? В голові й без цієї галіматії інвалідної нема ладу. Сидів би тихо: зараз спечеться бараболя, маєм чвертку, ніч тепла - якого ріжна тобі ще бракує?

- Мицю! Ти нічого не видиш, не розумієш : темний ти селюк! - Ще раз кажу тобі, Петре: сиди тихо! Добре, що ти аж за дуже мудрий й багато

розумієш: прибіг із свої Канади й обзиваєш людей інвалідами. - Сталінськими! Сталінськими, Митрику. Закрученими сталінськими!

Розумієш: нині зранку був у місті, зайшов у бакалію і кажу дати собі двадцять дека свіжого масла. Та пані відбатовує з цілої пачки, що по ній мухи повзають. Кажу тій пані, що того масла брати не буду. Я ж просив двадцять дека свіжого масла. Йой, вона як визвіриться, як заверещить:

«Мужчіна! У нас усьо свежоє і завсєгда! Не задержуйте людей: люді на работу торопляться! А здєся какогось свежего масла требуєте!»

«Прошу пані, - кажу, - ці гроші з Леніном правдиві? Правдиві. То я маю право за них купи те, що мені треба.»

«Вуйку! – шипить, - Беріть, як берете, або відійдіть від прилавка, бо зара міліціянта погукаю.»

Було повно людей, аж у дві черги і враз стало пусто, ані душі. - Певно, ти там свої канадійські права вивершуєш з панєнкою, а люди як люди:

нащо їм твоє свіже масло й міліцейські протоколи? Се так гомоніли біля кагатів посівної созівської картоплі наш татуньо, який

недавно прибіг із «лягера» із своїм, ще з дитячих днів, задушевним другом, котрий теж недавно прибіг із Канади. Бо не личить ярому члену канадійської компартії і дальше збагачувати своїм пенсійним і зашпарованим скарбом гнилу експлуататорську буржуазну гідру!

Вже в селі добре розкуштував тої світлої юшки й заповзявся повчати місцеву еліту як краще й скоріше доварювати ту юшку, щоб була ще світліща. Котрийсь із тих виварювачів притис в темнім конторськім закапелку старого канадійського інспектора:

«Ти - старий свин...! Не смій більше мозолити мої очі! Бо твоїм буде зле! І голові теж. Іди тихенько до кагатів і сиди там з Моцним тихо-тихо. Ми тут і без тебе вмієм файно балакати. І щоб - ні писку, ні шелесту! Щось почую, будеш мати африканську комуну, як тобі була загірка канадійська! Се тобі кажу по-людськи. Бо будеш город перекопувати сам й дрова носити на горбі і то - як тобі випишуть купку у ріщя! І не купиш тут за свої паршиві доляри й дурного пшику! Бо у нас усьо безплатне. Пойняв? Занудо монітобська!!! Будеш тихо з Моцарою заробляти трудодні, може ще й премію дістанеш на свою тябську каламуть. І будеш щасливіщий як у Манітобі паршивій.

… Се тут до нічого, але не так легко втекти від Юрковича. Ще на початку

розмови поскарбив його словами Петра Грицишиного: - Не даром вас тут, - кажу, - чоловік сталінськими інвалідами величає! - Чекай, чекай, чоловічку, я тобі зара ще й не те розповім про того канадника.

Була тут ув Станіславі якась делегація. Йой, прислали за героєм «Победу». Ге, як би не шастали ті туристи і якби ще дихав досі, то вже, напевно, своєї тіні сахався гірше, як дідько води йорданської. Підождав би трошки: наші скоренько тут би навчили по-руськи плакати й вірно «родіну любити»…

191

…Але ж йшлося про тютюн. З чого починався? Та із того тютюну й починався.

Спочатку брали мене, ще сонного, на фіру і там під лісом на Баскачці, де завжди викохувався той «тик-кулак», «перустик» чи ще якась заморська отрава акцизна, досипав праведним сном до ранку. Частенько прокидався й репетував на всеньку Баскачку: чи то від страху, чи від вранішнього апетиту, аж поки хтось із старших (найчастіше се були ненька) прибіжить, приголубить, розстелить на моріжку ряднину, дасть кусок цукру, хліба, пляшчину молока і я, вдоволений, блаженствую. Попоївши добре, брав батіг і йшов пізнавати Божий світ таки тут біля полудрабка. А було, що сплячого так і привозили додому.

Як кождий шануючий себе дослідник і мої досліди світу, і обсяг терену збільшувались: аж від кінця розвори й до самого краю дишла. Повторювались ті польові експедиції від перших дозрілих листочків й до ранньої осені. Зиралось каждий раз по два листочки через дві доби на третю. Вся та марудна робота виконувалась строго за інструкцією. Не знаю, чи першого літа, як мене вже ізсаджували з полудрабка і давали волю самостійно розгадувати Божий світ, чи на друге (з розповідей старині, мать таки, аж на друге). Бо першого польового сезону дальше як до кінця дишла не набирався відваги потикатися. А поміж тютюнові стежки - тим більше. Заглянеш з краю - джунглі, особливо як цвітуть. Неба й кришечки чистого над головою не зоріє. Страхи всі разом набігали й гнали Малого назад до дишла.

Се, мабуть, як я вже самотужки вибирвся з полудрабка і добирався до тих заячих наїдків, попоївши, пускався у недалекі мандри. Не раз при нагоді розповідалося про ті мандри. І ще - як ходив через вікно курей по весні із грядок прогонити.

- Йой! - починала Софа Андрієва вже вкотре опвідати жінкам з нашої вулиці (се вже, як прибіг після Вижницького арешту), - я, - каже, - його на руках виносила, обмивала, годувала, любила! (в них з Андрієм чомусь довго не було дітей),- а він, людоньки, як прибіг перед літом, то й на очі не показався! Я ж ті очі виплакала за ним, а, як виріс, як виріс у тих сибірах, став вищий як наші тато.…Тої днини ми вже й горди з листям на фіру поскладали. Всі пішли. Нені, оно – сидять: най самі розкажуть яких страхів ми тоді наїлися! Хлопці й собі побігли шукати. Андрій скочив на карого і в алюр погнався до Дністра. Аж надбігає Тарас й гукає: «Ідіть, вуйно, додому. Ось і вуйко спішать.» - «Що, знайшли Малого? Де він?» - «Що йому станеться? Зайшов у підлісок і спить, собі, з гадюкою на колінах.»

- Йду, - розказував татуньо, - в підлісок: може він там грається? А, заразом, виломаю й прута та й нагадаю урвителеві малому! Бо скільки було казано і повторювано, щоб дальше від полудрабка не смів і на півкрока відходити! Дома роботи тої: Данило вже з веприком заждався, а ти бігай, шукай його. Ну, я тебе пошукаю!.. Підішов до тих найближчих кущів, а за ними Малого голова вигядає. Спить. Ну, я тебе посплю! І враз із заду, гейби хтось за руку вхопив і в голові розвиднилось. Е, думаю, се так спляча дитина й причинною може стати! Аж ноги засудомило. Беру, закурюю й крок за кроком потихенько підходжу ближче. Йой, Господоньку! Воно спить, а на голих ноженятах гадюка калачиком. Теж пригрілася. Досвітки у нас понад Дністром і у самі жнива бувають колючо-свіжі, росисті – аж, аж! Малий, видно, никав, никав: приморився, надибав гарну місцину, розстелив мішок, сів та й заснув. Та теж десь поруч куняла, відчула тепло й перелізла на теплі дитячі ноженята… Що маю діяти? Сонечко вже із-за лісу вигрібається: ще з півгодини - пригріє ліпше, гадина й полізе у своїх справах дальше. Тихо присідаю напротів дитини так, щоб, як тільки розплющить оченята, зразу мене й побачила. А ще ліпше - йди, йди потихеньку й не плач, не голоси так голосно: осьдечки, спить наше золото сном праведним. Тихо, цить! Спокійно, ша! Видиш, гадюка спить в Малого на ноженятах?» «Чого ж сидиш, чекаєш? Миттю біжи за Мішком Рудим: він з ними знається!» «реба вартувати, щоб дитина, як прокинеться, не дуже перепудилась. Йой!

192

Дитина ще й оченят добре не розплющить, але враз різко серпенеться і та може вкусити!» «Біжи за Мішком, нічого ждати! Поки сонце пригріє, дитина може любої миті прокинутися і що тоді? Перестань диміти, затопчи свій цибух!» Стаєм на коліна й вичитуєм всі Отченаші і віддаєм все на ласку Божу: просім, щоб янголята Божі приспівували, заколисували, аж та піде. «Біжи, біжи там тої роботи: сушарка повна й Данило в Мальованці не дочекається.» «Ет! То все – байка - Малий…» «Біжи, біжи, я вже сама… Най нас обох, як її ласка кусає.» І взяла дитину на коліна. «Біжи й молись дорогою і не смій ні накого гніватись! Данило з Терлецьким най самі втішаються чверткою, чуєш? Бо то твоя вина буде, як з нами щось станеться.» Молилася, випрошувала, виспівувала: «Янголики Божі, заколисуйте дитину! Я вам свічечку на вікні засвічу, щоб ви поночі в густих джянових хобтах не блукали, а в Мальоваці свої босі ноженята об гострі камінці не обранювали!»

Тим часом сонечко пригріло й дитина сонна, видно, що забагла перекинутись на другий бік. Йой, і та прокинулась, підняла голову і зирить мені в очі. Дивиться й розкручується з ніг. Розкрутилася і по моїх ногах полізла собі геть. Вже коло Романового жолубочка сапає як ковальский міх. Є від чого. Така крутіж! «Се я спішу-спішу, Миць каже, біжи, Мішку, вона вже дасть тобі на чвертку.- скоренько, скоренько! Ая! Поки вдрапаєшся на таку... але поза кузню було б ще пізніше. Добре, Мішку! Файно тобі дякую, що послухав. Дам, дам тобі на ту чвертку, тільки гляди: не хвалися своїй Палагні, бо вижене мене з рідної хати. Якби ти закропився і сидів тихо. Ні, берешся ґаздувати, ганяєш то дітей, то жінку довкола хати. То всіх разом.»

…Вчора випав перший сніг. Ось, сиджу й дивлюся у вікно, ніби ніколи не

бачив того дива, а з протилежної стіни татуньо й ненька зирять. Намалював їх, як ще були живі брати й возив хвалитися: чи й вони впізнають на тому мальовидлі наших рідненьких. Не тільки вони, але і другі люди хвалили, бо приходили подивитись на ту писанину. Як ішов на село, заповідав нікому не показувати того, бо привіз тільки братам на іспит. Василькова Феська переповідала похвальні реляції. Від неї щось добре на честь особи годі було й від захмелілої почути. І досі не знаю, яка в тім причина і провина особи перед її екстра гонором. Але завжди, як навідувався, натикався на цілу роту ворожих багнетів. Каже: «Були тут, - і називає тих людей, що гомоніли між собою.

- Як взагалі людина може так витворити? Як живі! Й ніби бесідують між собою! І як він так може?

А я й сам не не занаю. Не знаю та й тільки! … А вони зирять та й кивають головами: «Видиш який?! Се уже старший наш Малий від тебе і від мене, а розуму того –

ф-фі-ф-ють. Мало його твій пасок гладив.» «А, видиш?! А, видиш?! А тоді, що ти мені витворяла, як тільки брався за той

пасок? Були би люди! А то на вулицю: «Скалічиш мені дитину! Куди подінусь з калікою?»… Зрештою, в нього розум на завтра, а то - нелегкий хрест. Такі люди перші потерпають від лиха. Перші йдуть в незвідане, перші гинуть. Бо – нелукаві. Бо не ховаються за спинами других.

«Ет, хвалиш! Бо воно – твоє, рідне.» «Може й так. А наш Пилип?- Жінка його була тобі як сестра рідна. Хотів

заразом багато знати, багато навчитися, багато вміти. Ага, щоб ліпше Україні служити… Навчився, знає, уміє... Не він! Не його вина в тім. Не він те ярмо в татарчуків луквавих випросив! Бач, чоловік хотів королем, царем корони, мантії вінценосної чи ще якої бенері забаглося чоловікові з доброго дива! Тої від ляхів чорноризники сахалися, бо то – римська. Й погнали нещасного чоловіка до ще тупіших. Туди, в глухомань, за дебрі, за ліси, за болота! В задурь предковічну до своїх одновірців. А ті, оброслі татарською злобою й ненаситною жадністю ще й комизились! Думу думали: «Аякже... нехай холоп Богдашка, черкес недолугий,

193

на колінах поколінкує, попроситься наші патинки, сиріч лапті цілувати!» І виколінкував.

Ся візія теж тут, але хай. Бо ж ішлося про тютюн гемонський. Не знаю як хто, але із свого високого, егеж, егеж, оцінюю той увесь процес: від облаштуваня парничка і до зав’язаної останьої папушки тої акцизи.

-Йой, дивіться мені: обшарьте геть чисто кажду щілинку! Бо та повшехна біда, не приведи Господи, взирить десь хоч пів паршивого листочка –тікайте мені з хати! - Був монотонний архізанудний, надоїдливий як довжеленза осіння, без просвітку черства як задубіла стара макуха з ріпака ніч.

Се ті дрібненькі листотчки досвітками треба обломлювати і зараз, майже до самого вечора, силяти-нанизувати глицею на трьохметрову нитку з грубої коноплянної пряжі. Розправляти так, щоб листочок до листочка не прилипав, інкше вже брак. А того татуньо не міг терпіти і тоді... Егеж. Після жнив і до самої Покрови цілими вечорами аж до півночі сиди за довгим столом і розправляй, випростовуй! Тули листочок листочку за розміром, за кольором й м’ясистістю. В’яжи ті, не більше як тридцять листочків, папушки перевесельцем з кукурудзяної шуломини.

У нас каждий вечір було гамірно, бо татуньо запрошував охочих за вечір заробити живих грошей. Вже при Совітах одна молодиця бігала до «польномоцного» в сільраду скаржилася: бо, бач, шкаредний сплутатор мало платив!..

То вже наслухаєшся всяких казок, легенд, містерій. Було аж мурашки по спині товклися. А пісень тих! Бо збирались, переважно, молоді дівчата й молодиці, а де дівчата, там і парубота - треба ж бо голубку боронити від лихого й провести цілу й неперестрашену до гніздечка.

Там, там можна було навчитися гарно співати і не тільки… «Що ти кривишся як маленька вередлива дитина? Ну, ваші. Ваші льон сіяли! А

другі ще якийсь шарварок творили! Тоді за ту марудну роботу, як на ті часи, добре платили.»

Розпитувався колись, але про щось конкретне, ясне не дізнався. Хвалилися що,

добрі боксові (хромові) чоботи коштували п'ятнадцять злотих. Корець ( 100 кг) жита - п’ять злотих. Один кілограм тютюну першої кляси - п’ять злотих, першої (але вже з мінусом) - чотири й пів злотого. Найнижча - два і десять грошів за третю клясу. Решта вже було до «нє вжитку». Але й той невжиток мусів вуйко здати. Його там таки на території фабрики й спалювали.

Тоді, мабуть, і причастився до велелюдоної голоти куріїв. Гостював у Тараса і так нам було добре як нагодованій дитині у мами на руках.

Мабуть, ото й щастя колоситься дорідним колосом чоловікові в таку благодатну мить. Мабуть, комусь завидно стало, бо як се об’яснити, що ось тут враз чоловікові ще чогось забракло?

Ти ще не здогадалась? Закурити так, що аж- аж! До кишені, а там - пуста пачка. - Чого бігаєш сюди- туди? - Закурив би. - То й кури! Що я тобі бороню? - Знаєш, махни до свояка: попроси пару папіросок. - Ая! Буду я бігти серед ночі аж куди! Там росище. Терпи до ранку: вже не

довго. - Ага, тобі добре! - Не кури й тобі буде не гірше, ось уже десятий рік не курю. - Добре добре: як доживу до твого терміну, в одну мить перестану. А зараз, як

хочеш: щоб доклигав до тої днини - скоч до Гальки Гладкої тут через перелаз! - Ніч на дворі: буду я ще й Гальку сіпати! Що, боїшся благовірної?

194

- Йди вже, йди: збираєшся як Гершко на войну. Сам казав: тільки що любителі оковитої пішли від неї. Вона що додому бере той товар. Іди, старайся! Нащо привчив до того добра ? Слухай, ти часом не пам’ятаєш тої вікопомної дати?

- Якої ще дати? - Ну, коли те сталося: привчили до сеї пипки як немовля до пустушки? - Точної днини – ні. Але, чекай! Ненька навчили тебе читати, як раз було

чотири роки від твоєї появи на світ, бо ти тоді перший раз читав у голос при других людях. Але, які вони другі? Радничка й Дідич тримали тебе до Хреста… Вже не згадаю, але що ти вже курив - се точно. Про те Василько повинен ліпше знати, він був старшим над тобою.

Читав у штири роки. Ся дата закарбувалась, бо тоді гостинців, ласощів усяких,

навіть нову буковинку Радничка дала. Записувати, виводити ті букви рівненько на папері, чисто, каліграфічно. О, сей

процес закарбувався, в’ ївся як іржа в желізо у всю мою істоту. Ненька терпляче, ще на своїй грифельній табличці, привчали виписувати ті звуки-букви. Окремо ті літери виглядали ще сяк-так, але… Але сполучити їх ірівненько, виписати на папері так, щоб усі були рівні між собою за вистою й шириною, ні ненька, ні, тим більше, пані Макарська, як не мучились тяженько, не змогли ніякою силою втовкти ту каліграфію в мою неподатну й нездібну до того натуру. Виводити ті зачаровані знаки я умів в дошкільну еру: се закарбовано достовірно!

Василько із самої раньної весни й до початку осені ходив до сестер служебниць-ваисліянок на науку, а де Василько - там і я. О, там і позначував тими знаками дощану дубову браму в їхній оборі, за що діставав відповідну винагороду та таку щедру, що моя рука за найбільші скарби дитячого світу більше ніколи тим не гралася.

Ні- ні! сестри-служебниці ніколи, навіть під мадьярською шибеницею чи під комісарським мавзером, не могли впасти так низько, щоб комусь… тим більше на дитину!.. Ага, ти вгадала! Таку чемну як твоя милість.

… На другий день, як тільки прибіг додому, біжу з райвоєнкому й під товтрами

обминаю стареньку, але гордої постави жінку. Чемно повітав Божим словом і спішу собі дальше. Коли чую:

«Маленький! Ти що вже став такий великий, що й на людей своїх не дивишся?»

Голос тої жінки вдарив так трудно, що мусів присіти під деревиною на обочині. Вона теж присіла. І говорить. А голос! Голос звучить, обзивається чимось таким рідним, близьким і гонить в ті далекі весни, в сад, де ще ледь-ледь зарум’янились суниці. І голос цей: «Діточки, не спішіть, не потоптуйте листячко: йому теж боляче! Ягідок усім стане: он як їх рясно - наче зірок на небі.»

Боже Великий! Оця старенька істота, що ледве дибала тільки що й сидить поруч – сестра-служебниця пані Віра, наш поводир співів, хороводів! Організатор усіх безжурних дитячих іграшкових наук-забав!

Обняв, цілую ті старенькі, аж задуже великі, великі руки, як у людини, котра день у день, рік у рік перелопачує бетон. Бачив такі руки у магаданських бетонщиць на будові магаданського палацу спорту. Ні! Не вірю! Не хочу вірити:

- Се ви, наша така гарна, струнка найсердечніша сестра пані Віра? - Я, дитино. Ще жива і, ніби, трохи моцна. Теж, ще тої осені, списали, бо вже

не могла держати лопату. Так само минулої неділі насилу доїхала до рідного краю. Оце, відколи прибула в село, через день ходжу по тих кабінетах: випрошую тої прописки. А ті нехристі сміються і проганяють: «Іді, іді, старая! Ти зачем сюда пріпйорлася? Развє тебє там плохо жілось? Смотрі какая: старая, а єшчьо мозоліш нам тут безтолку глаза! Нету тебе тут места! Поняла? Нету! Русскім язиком тебе сказано: нету, етакая бандпособніца! Іді! єщьо раз явишся - посадім как тунеядку! Поняла?...

195

Боже! Який ти став великий, змужнілий, строгий аж острах бере! Скажи, признайся мені чесно: зачерствіло, обросло гнівом, помстою твоє серце? Признайся: чи не пропала дарма наша наука?

- Скажу чесно. Тільки як маю тепер величати? Так як тоді в ті блаогодатні весни?

- Так, дитино моя люба, бо я не відріклася від своєї посвяти. - Тоді чесно голошу Вам, сестро-служебнице, наш ангеле хороводний, пані

Віро: Вашої науки не забув і не забуду! А за все решту, прошу Вас ласкаво і неньку б просив про ту ласку, бо там на дні така величезна брила тої мерзлоти - чи й до кінця днів розтане!

- Дитино люба! Молися Богові й не носи того! - Пані Віро! Пані Віро, ненько моя дорогенька! Хоть би й хотів: не я - воно

мене носить! Довгенько ми тоді посиділи при дорозі як ніким не прошені в гості.

Розповідала про ті норільські ґаразди. Про те повстання, в якому брала активну участь. Подивляю і не перестану: се яку силу (не тільки фізичну, але, найперше – духовну!) треба мати, щоб вижити жінці у наших рідненьких совсоцлагерях, перелопачуючи день у день п'ятнадцять років бетон на ударних комсомольських «стройках»…

Шкода: не знаю того мучинецького прізвища і де та могилка, якщо взгалі. Розпитував: казали, що жила поміж добрих людей до осені того року. А тоді, видно-таки, свої, домашні, (може котрийсь із тих, що ходив теж на ту науку) запроторили в дім пристарілих десь аж на Псковщині.

Забрали їх із сестрою Катериною восени тридцять дев’ятого. Сестру Марію не взяли, бо вона, як почула про ту радість і так їй добре стало, що й пам'ять загубила з тої потіхи.

Жили вони на четвертій вулиці, як по двори ще іти від нашої до школи. Їхне подворище починалося з половини вулиці й тяглося до самих Потоків, обнесене з усіх боків височеньким кам’яним муром.

В досить вільному і завжди чистому дворі з усіма охайними господарськими будівлями і власне, гарної хати… - Все те нас майже не цікавило. Хіба що гарно обріхтвана на гуцульський смак глибока, метрів на двадцять п’ять, криниця і то тільки тому, що з намови таки Малого одного вельми хвалькуватого індивідума новий кашкет опинився у воді тої криниці. Вже, як той хвалько упросив нас, ми й опустили його у відрі діставати свою обнову. Підчас тої операції появилась на ґанку котрась із сестер і ми як горобці вмить розлетілись геть від криниці. Бідний наш Петрусь, Яся Гандрабатого ненахвалений синок, враз почув, що на горі все зтихло й мимоволі глипнув уверх - аж там на темному небі зорі мерехтять. Той зойк заживо покинутої душі почула сусідка, яка саме зайшла на обору до сестер в якійсь потребі і хвалиться сестрі Марії:

«У вас, – каже, - у дворі наче хтось з-під землі не то кричить, не то плаче.» Сестри враз здогадалися що то за крик, бо бачили нас біля криниці. Ну й

викрутили напівтеплого Петрика. Що було дальше кождому дома - можете самі здогадатися…

А ще великий, розлогий, дбайливо плеканий сад. Там на чималій галявинці, облямованій розкішною зеленню й відбувався в погожі дні той процес науки. Се, в першу чергу, були настанови:

- особистої охайної чистоти! - чемного поводження поміж собою! - із старшими на вулиці і в гостях! - межи рідними і в других людей, особливо в храмі Божім! Дальше учили нас щоденних молитов, непорушних канонів святої віри Божої,

Церковного співу, всіх кондаків, тропарів, полеілеїв, акафістів на прославу Господа

196

нашого Ісуса Христа, Божої Матері й й каждого святого угодника, ім’я якого припадало на даний день.

Співати нас учила сестра-служебниця пані Віра. Се була струнка, гордої постави, з іконописною церою, непересічна особистість з голосом малинового кольору. Сестра Віра і Катерина були не з нашого села родом. Правда, сестра Катерина була, мабуть, з Полтавщини - се я зрозумів вже на Колимі при зустрічі із зечками-полтавчанками.

Трудно собі уявити: які із наших опікунок могли бути ярі диверсанти-рецедивісти. Але... Але, «Велікая Родіна Советов» –страна чудес. Ібо «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью!»

На господарці була пара коней, дві корови і вся решта - мала живність. На оборі і в полі вони порались самі.Тільки до коней й чоловічої польової роботи наймали одного, іноді, двох чоловіків на сезон або поденно. Господарка в них була «прецінь», в найвищому порядку, як казав пошановувач прецінь того порядку Приканцелярський.

Сестра пані Віра вчила не тільки чисто церковних пісноспівів, котрі співалися через усю співану службу Божу щонедлі й на великі свята, але і всіх обрядових, світських і церковних пісень, дій, хороводів, які припадали на те чи інше урочне мале або велике свято. О, що то були за співи! То було чудо! Нас, таких хористів, набиралось до ста душ. В середу і п’ятницю - трохи менше (сі дні були скоромні).

Годували нас три рази. Готовили ті наїдки вони самі із продуктів, вирощених на власному полі й огороді, а также із живності, яка плекалась у дворі, як і в кожній селянській родині. Готовизна завжди була сита й, напрочуд, смачнюча. У середу й п’ятницю все готовивилось на чистій воді, іноді й без солі і нічим скоромним не закришувалось - навіть і олією. Хіба що квасоля і не завжди - саламахою із чистого часнику. Тому, аж занадто вередливі до наїдків, в ті дні сиділи дома.

За ті харчі ніхто їм не платив, так само й за ту подвижну науку і другу роботу. Бо вони ще й обшивали багатодітні родини й одиноких неспроможнних стареньких. Категорично не брали ніякої винагороди, навіть, від дуже заможних. Сестра Марія працювала колись у Лосманова модною жіночою закрійнецею. Ото й бігали сільські дівки-модниці, а вона не відмовляла й сліпала ночами над тими викрійками. А з досвітку – ой, стільки тої роботизни чигало, і то нелегкої, на недужу й маленьку сестру Марію! Се до самого обіду із завидною свіжістю, з джерельною завзятістю все нові й нові розділи Святого Предання повторювати і раз за разом препитувати нас: чи ми хоч щось запам’ятали, зрозуміли з почутого? Послідний туман лісовий, хоч не все добре усвідомлював, більша половина помимо його волі таки знаходила собі куток в його голівонці.

Зараз після обіду другі клопоти: увечері - до церки на вечірню службу, вранці - на вранішну. Так день у день - подвижна доля!

І - маєш! За все: чи від Гітлєра, чи від Сталіна - Сибір або розстріл, карцер в льодяній печері або крематорій…

Ходило нас на ту науку чи «до сестер у садочок», - як казали в селі, два річники. Старші, що вже восени приймуть перше причастя й поступлять до штуби (перший клас). На зміну прийдуть молодші. І котиться те коло-покотьоколо весняною веселкою й багряним золотом осені, бо щедрі були наші обори дітворою!

Як співалися релігійно-церковні, то ще можна було менше-більше терпіти, бо в повний голос співали тільки ті, в кого був добрий слух і гарний голос. Весняночки-подоляночки, хороводи, гуки-перегуки - ото вже було що послухати! Йой, аж в Крученому лісі вухо в’януло!

На ті перегуки ставалося в три кола. Перше, найширше крутилося за Сонцем, друге – проти, третє – до половни в одну сторону, від половини - в другу. В третьому колі ще було маленьке кружальце: се ті дієві особи, на честь котрих водиться коло, діється містерія. О, пані сестра Віра була філігранно неперевершеним майстром водити ті чудо-містерії.

197

Ось іде дія, вибрані умивають подоляночку чи прихорошують женчика-бренчика, чи жука-кука, просять: «Грай, жуче, грай, небоже...» Ось уже виткнулись дівки весну-красну гукати, гаївок водити:

Весну вітати, Господаройка викликати! Ой, дай, Боже! Воротійка відчняти, Молоду золотокосу царівну, Ой, дай, Боже! В обору пускати, Бо пора бо пора волів запрягати, Ой, дай, Боже! Та все половії, Та все круторогі, Ой, дай, Боже! У ярма тисовії в занози сріблянії. У плужки, та все золотії, Ой, дай, Боже! З перелогу нивку орати, Яр-пшинеченькою засівати. Ой, дай, Боже! Сімсот женців гукати. Яр пшинеченьку серпами. Ой, дай, Боже! Та все золотими ізжинати, Сімсот возами, та все кованими, Ой, дай, Боже! Снопики возити, Злот-рясний вінок виплітати, Ой, дай, Боже! Нашому господаройку дарувати, Чесну родинойку віншувати, Ой, дай,Боже, нашому господаройку Та й по через рік - по парубойку. Ой, дай, Боже, нашій господаройці Та й по через рік - по красній дівойці. Ой, дай Боже, і нам, і вам, І всьому нашому чесному родойку Та й на землі нашій, Ой, дай, Боже! Не було переводойку!

Та малеча так повжано крокує у той гай із таким пошанівком вклоняється тим

кущам калини, із-за яких, ніби король на трон, ступає, замаєний пишним галуззям, той набундючений гай. І, хоч би аж який непривітний і непоступливий тій красі безкорисній, по-дитячому щирій, бзоглядній пошані до свого високого гонору гідності корлівського маєстату (не те, що теперішні презуси, бо кожний пуцьвірінок –бумагомарака обляпує той маєстат як молода телиця зас... хвстом, а презус щей радий, бо піар, мать, зара такі пуцьвірінки тай резуси, агій, нате безголів’я і чо воно сюди вскочило!), відмовити не може, хоч би й хотів. Не має сили. Бо все те дійство: розсміяні діти, розсміяне сонце, пір’ їни-хмарини, яким захмелілий, легенький вітрець завиває локони-кучері, ах і сама сестра пані Віра ніби елегантний маестро своєю зеленою гілочкою диригує, як той у фракові своєю шпичою. І від тих магічних рухів-

198

помахів все світиться всіма барвами безжурного цілого дитячого світу, згуртовується в живе, суцільне видиво, в неповторне творіня помислу Господнього!

А коло-покотьоло котиться: Ой, гаю, гаю, зелен- розмаю! Дозволь, пишний та гойний, Ой, дай, Боже! Тебе чемно вітати, Чемно вітати і дарувати Ой, дай, Боже! А за разом твердо питати: Де нам шукати, Ой, дай Боже! Ні королівну, а ні царівну, Ні горду, пусту панянку, Ой, дай ,Боже! Дай нам нашу подружку, Рідну-рідненьку, Весну-веснянку, Ой, дай, Боже! Як ти нам скажеш, Як нам порадиш. Дамо в заміну красну дівчину, Ой, не дай, Боже! Бо як не хочеш або зашкодиш, То покараєм, Гай порубаєм, Ой, не дай, Боже! Будеш покинутий скніти В нетопленій хаті голодний, Ой, не дай, Боже! Не вмитий, побитий старіти.

Дальше починалися живі торги, все з переспівами, з перемовками-гуками.

Нарешті довірені гвардисти гайового виводили заквітчану, гей молода до шлюбу, весну-красну. Гаєві вручали, інколи як та, що йшла на заміну і не була прийти, розмальоване всіма нешляхетними фарбами, теж заквітчане опудало. Дотримуючи всіх параграфів придворного етикету, з пошаною вручали гайовому. Тут уже доходило до плачу і навіть, до бійки. Саме в ту мить сестра Катерина калатала дзвіночком й промовляла: «Скоренько, скоренько! Стійте, де хто стоїть і повторюйте за мною у повний голос: «Отче наш!..» Молимось, вечеряємо і біжимо спати, бо вже й сонечко ховається за товтри.

Сестра Катерина вчила нас як плекати садовину, городину й про всі польові роботи: про те, що коли сієтьсяі, саждється, про жито, пшеницю, кукурудзу, овес, ячмінь просо, гречку, горох, бараболю. Але про тютюн - ні слова. Про всіх звірят малих і величезних, про всіх пташок, про риб, про жаб, жуків-метеликвів, джмелів, бджілок і про всяку надоїдливу комашню.

Під невеликою шопою зберігався увесь дитячий землеробський реманент. В затишку тої повітки сестра Катерина любила вести з нами розмови-уроки. Чомусь не любила чисто відкритого простору. Вчила нас дуже наполегливо: шануватись між собою й людьми, бо раз у раз перепитувала того чи того абсольвента... Ну, а якже! Ми ж бо ходили на науку, а не гиндри бити, то мусіли й гонор тримати!

Вчила нас шанувати всіх своїх рідних, поважати всіх знаних і незнаних стареньких. Любити своє село, гордитися ним. Любити і шанувати свій край. Любити

199

і шанувати цілу велику Русь-Україну, берегти її як зіницю ока й боронити її як рідну неньку від усякої напасті до останьнього видиху.

Найстарша сестра пані Марія переповідала все нові й нові притчі із Святого Предання. Ми часто відтворювали в живих образах під її орудою ті оповідки.

«Мені й досі шкода ваших плачів. Ох, як вас судомило, коли йшла екзекуція над св. Варварою! Навіть, тих хлопців, що були тими осоружним екзекуторами, обминали й буками на них фукали.»

А притчі про Йосипа! Ніхто не хотів бути братами продажними. Зате Йосипом і фараоном, навіть і ваша братія просилася на ті ролі.

Ще сестра Марія оповідала про сиву давнину, ще докиївську, про запорозьких лицарів - відважних оборонців землі рідної. Заповідала шанувати таких подвижників…

«Що? Знов все тут тобі не до вподоби? Мені так само не дуже штимує. Видиш,

як знайдеш файне слово про когось чи про щось, воно тобі враз і вередує й тягне на світ білий що треба і не треба. Вже як зачепить, то треба гарненько ґречними словами стулити све моцно до купки, бо інакше, ось маєш, саму каліч. Проте, чи подбається се комусь і тобі вже було сказано і решта.

«О, ні! Ні! Не смій аж так відраджувати! Бо нема на світі такої сили, щоб примусила мене засумніватися, хоч на макове зерно, у твоїй щирості! Навіть ти, що знаєш найпотаємніші мої болюче-ранимі щілини, своїм витонченим єзуїтським словом не в силі аж так роз’ярити... Ага, смієшся? Виходить – правда?»

«Бо нині світ близький і далекий кидає виклики вельми болючі. Часто нестерпно болючі. Рани ті ніколи не заживають. Рубцюються. Рубець на рубцю. Досі не пускав сюди тих викликів, тої вселенської гидоти. Іванко, знаєш, сказав би: «Крокдиле Малий! Нащо пускаєш? То - дух чорний.» Ніби дивишся – нове маєш. Мусів би ліпше видіти як досі».

Кум Панько, великий знавець націосоціалізми, комуно-сов-большевицького

соціалізму, найгуманнішого, розвинутого, інтер-, з людським обличчям і без, шведського, прогресивного і всіх решта окупаційних і, таки наших рідних соцвикидишів, ставив дві чвертки рафінованої тільки за те, щоб ще славніший знавець римського права Кирик-філософ не ганьбив безсловесну живність таким, що аж фе!

- Паньку, куме мій сердечний! Ну, чо ти такий невговорливий як старий черевик на якому й поганої прищіпки ні до чого прифастригувати? Сидите з цапом: він хоч якись гріш заробляє, а ти одно - газети вичитуєш! То вже раз роз’ясни мені дотепічно, бо, видиш, за цим шевським верстаком й білий світ у вікно не зазирає. Ну, пришивають, крадуть, зашахровують, розживаються по блату і так на дрантиву холяву купують. Йой! Та там хіба мало способів, рецептів? У своїх газетах вичитав, за якими у нашій необ’ятной родіне-странє соцчудес та й зараз в укрсуччасі шинкують тими титулами - народними, заслуженими професорами. Гей, навіть академіками! Ну, я, приміром, розумію - десь чоловік назирив звізду темної ніченьки, обміряв її зважив, каже, що вона крутиться поза ту й ту і разом з другими може впасти мені й моїй Насті на голову, в любий день чи ніч, коли вже надоїсть їй там крутитися.Чи ще який аж за дуже мудрий, вирахує - скільки то робочий чоловік за всеньке животіння проспить та скільки окрайців хліба із салом і часником, чи без оного, перетре. Ну, сидів чоловік, сушив собі з нудьги голову. Добре! Най уже буде! Але академік та щей від історїї?! Йой, там давно все понаписане ще на тих клино-глинянних плиточках! А їх розплодилось, особливо гісториків. Де лиш корова ляпне - вже готовий гісторик! І все толоч-трень «литво-табачники» і ні одного «тютюнника»! Чому мовчиш, окулярнику нещасний? Чи й тобі зелені сняться як старій бабці парубок?

Жену, геть не пускаю ту біду у двері, а вона у вікно як та свитка червона з

ярмарку сорочиньського добром лізе! Недавно, ось, титулована свитка каже, що

200

навіть від історії рускорадянської уесесерівської втовпилися ув «Верховну Зраду» до верховного корита. Се вже вдруге сунула рило в те корито, бо ж – професор! Дивись, ще й героя пришпилять!

Ось так: цілий рік кувікало рило то там, то там, нікому з-за тепла рости не давало. Тепер, ось, кувікає – ростимо ж ми, гей! Ми такі, ми і в студінь можем рости – йой, красти… Агій, на те фе! Друге - аж із Берліна рохкае, кувікає. Відрохкує польськоруський комбікорм.

Ая, певно що – ні! Ні, той із піонерського відстійника, ні та паць дезертирна на науку до сестер не ходили. Їден за дело Леніна-Сталіна завжди готовий продавати, доносити, оббріхувати всіх і все, про що досі доказує своїм хаям із «зореносної».

Чи довго, Земле, ще годуватимеш ту титуловану гидь? А той за тисячолітнього цуксфірера зікхайлів - аж все жіноцтво з цілого світу збіглось на Фрідріхштрасе, щоб вдовольнити пожирача того, егеж, егеж...

А ви про шо подумали? Можливо, того нещасного жіноцтва на тій Фрідріхштрасі було видимо-невидимо, а вони, паць, одні то може.

Але – фе! Нащо так погано? І не соромно? Пан професор не якийсь там необтесаний Грицько з Коломиї! Вони, ті ентусус- свентусус, агій: яка там ще кобила їм і того жіноцтва?

- Йой, ви знов за те саме! Добре, добре. Але то якось не пасує в голос: вони таки єрудовані на тому, що аж-аж! Бо можна обмовити те жіноцтво, що пана професора годувало, одягало, обмивало, сушило і, певно, зґвалтувало…

- Йой, таж ні! Не те ...голова. Ет, хіба можна аж так на фе? Як не крути: каже, що - галичмен якийсь. Бо галичани «нах Фатерлянд» не тікали. Та й пан не міг того сотворити. Бо, щоб звідкись тікати, треба, принаймні, бути вполоні, в буцегарні, в лагері. Ну, хай аж у бавдінсті.Чи аж ув гетто.

- Пан, як сам гонорово голосить по своїй паць натурі, полохала з довгими вухами й куцим (та де: який там у біса розум?) хвостом, не могли там обертатися! Отже бреше хлоп «аж сі курить»! В партизанку ніхто нікого отак, за будь здоров, не брав. Хіба в доблесну сталінську, як пан зволить вітійствувати... Щоб стати воїном УПА чи стрільцем теренової сітки ОУН - такої честі треба було заслужити. Хлопам з поґвалтованими головами там не було що робити. Воно нічого, як кажуть, не чіпай - воно й небуде...

- Ага. Але їх розплодилось як щурів в старому Романовому млині. Поперейменовували заштатні інститутики аж ув академії! І, як каже знакомитий швець- філософ: «Маєш добру чвертку і файну жінку, мусиш бути моцним хлопом, щоб то всьо грало як Онкалова скрипка!» Ось так і не інакше: є академії - мусять бути й академіки!

- Маєш рацію, Кирику. Балакав з їдним: сидить онде - у розпридільнику. - А, се той миршавенький, що вже цілий рік чекає на той речинець? Що там у

тій комісії забуксувало? Тому й підійшов. Воно чоловік, хоч і професор, а ну, лиш глипни - там таке!

- Ая! Буду ще й очі псувати. Видно капосне було, що та комісія й досі не дасть собі раду. Був би хлоп як дуб, а то пушка духу, а того ... на цілий корець... Там же ж соцьких цілий тузін горил з куль паркова (львівська психіатрична лікарня).

- Що – соцькі? Воно тихо куняє. Говорили про се, про те, а хитре з біса: рознюхало, розвідало геть про всі тутешні шпарки-дірки й ритуали! Кажу йому: «Ти якийсь професор чи так - притулена мармиза «Не грай мармуріка, не вигинай комаринського» передо мною? А кажи просто: що тобі треба від того шевця?» Котрийсь із тих соцьких, що там близько огинаєтья коло тої комісії-братії сказав йому: «Е, там, - каже, - експерт-мовознавець нізащо не хоче підписувати того протоколу-реляції: «Не можу! - каже, - Бо всі кури геть, де які ще є на просторах есендеї паршивої, будуть сміятися. Та й Кирик може коліно собі пошкодити. Розрегочеться й лусне молотком по коліні. А то ще й шпіляра зажене не в підошву, а в коліно. Не можу таку туфту візувати і допустити до каліцтва!» Просив мене, щоб я

201

просив тебе, щоб ти укоськав того норовистого дегустатора. «Ви, - каже, - із шевцем оба не розлий вода куми. А ти із тим дегустатором знаєтесь як два старі черевики. Я вже відплачу вам: напишу гарні реляції до вашої реабілітації». Е, - мислю собі, - диви яке слизьке! Маєш щастя, що не чув цієї саламахи Кирик. А то пришив би тебе дратвою до тої деревини, об яку ти розгаратав себе, мармизу несусвітню, машину, жінку і дитину. Йой, Кирику солоденький! Се його старий виписав нам ті реляції на двадцять п’ятирічні заіртишські вакації!

- Дальше що? - Ну, се з якого боку глипнути: з одного… - Гов, Паньку, я се й без тебе знаю! Доста –дальше що? - Що, що? Треба хлопові допомогти. - Гм- гм- гм. Ти так думаєш? - А чвертка буде? Кирику, побійся всіх святих! Поміркуй: де ми? Ми в засвітах.

Яка тобі тут чвертка? - Ет, балакай своє! В тій розфасовці,і як нікого поблизу не видно, можна собі

кропнути. Там чоловік ще як те в оплонці… - Знаєш, воно само ходило, бо тут у розфасовці погибель, гірший як в

німецькому лягері полонених. Що ти ще махаєш руками? Правда, ні есесманів із собацюрами, ні калмиків з власівцями, ні колючого дроту, а все решта - криска до криски. У декотрих дойчівських навіть було ліпше як у цій розфасовці!

- Ая, нібо ти там сидів? - Тут лиш від одної погоди задубіеш! За добу перебіжить від заполярії до

Сахари! То пурга снігом змітає, то градом лупить до синців. Самуми, смерчі, урагани товчуть бідного хлопа як жиди гамана! В болоті киснеш разом з жабами і ніякого нігде прихистку - голий белебень, лиш базок павутинням обплетений. Просився там у найпаршивішу фракцію. Котрийсь там із заслужених ще при радзєцькій каже: «Як підпише ту ба магу, клятий націоналіста, то просися до Ягоди - там ще є вакансії.» «Що? До того мадьяського жида? Е-е! Ліпше вже до тих х..-..бей-вінів!» Що то, - мислю, - за міць - той пролетарський націоналізм? Хоч найогидніше гі..., аби лиш не рідне! «Вже, - каже, - майже вкоськали того націліста, бо надоїв усім як гірка редька без хріну. Але там Вишинський розрепетувався на всю фра-, йой, - пекло. Про якусь презумпцію і…, і - решта братії з Петрівки зчинили рейвах, аж всі мазурики розбіглися й забурились в найглухіші закапелки рідних фракцій.

- То що - підеш до свого черевика? - Ги-ги, як буде чвертка, то можна й обміркувати. - А що то за оказія? - Видиш, Кирику, воно руско-язичне. - Ну то й що? Там хіба всі круглі нулі? - Круглі не круглі, чи квадратові - се вже твоя шевсько-сократівська гризота. Писрачук, візьми та й ляпни, недолугий: «Якою мовою фіксувати ту

блаканину? Ну, а воно цапки стало: «На общєпонятном кройтє і фертик!» О! Тут і зчинилася ота веремія. Голосували, переголосовували, доповнювали

вже безліч раз доповнене! Насилу ухвалили й затвердили - сколотити слідчу шайку. Йой, комісію! Спочатку досліджували, чи даний індивідум карно підлеглий, чи до найтонших нюансів володіє обчепонятним?

Поважні досліджувачі дослідили й приштемпелювали, що даний індивідум послуговується мішаниною слів-звуків, присмажених трьохповерховим ріднесеньким т... Ага. І, якщо фіксувати тією збиранівкою протоколи, то там ув вищій інстанції накладуть вето, бо не втнуть, не врубаються, що перед ними за грамота!

Вони прекрасно володіють живою російською мовою. Ув «обче понятіє» не годні врубатися. Навіть, козак Донской поклав на ту галіматію, ага-ага, той з тим чайним. «Гай, вйо, - каже учений писар юга, - шпарь на малорасейском нарєчіє!»

202

Оний професор, ніби, напівмогол, напівхохол мусів би умєть гаваріть, бо, що там знати? То тільки наречіє!

Але й тут експерти зуби покришили: не вгризли тої « Аз» «Буки». Там одних тільки правописів більше як кнонституцій в аля союзі! Зрештою, хтось надоумив послати факс у заграничні центри славістики.

«А зара, - каже учений секретар писарчукові, - пиши какоюсь другой - південнослав’янською...»

Ми вже казали даній особі,але даний фрукт не володіє жодною із тих мов. - Як то – «не володіє»? Хто вам дав право дескридитувати такими заявами

одного з найкращих деканів южнорускої славістики? - Йьой, ніби пан учений професор-секретар не знають? - То студенти мусять то всьо знати, а деканові нащо того на здорову голову?

Вони й так ув академіках ошиваються. Ні, Паньку, ти мене в ту авнтюру не тягни! Я ще свою Настю шаную. Мав би за якесь…! Лізти в болото, а тоді й благовірна не відмиє!

«Що тобі Панько й Кирик? І де вони - у засвітах?» «Де б вони не були, вони завжди там, де без них юшка не звариться. І ще

береш: готові слова тулиш сяк так на папері. І скрипка грає. І ще, як що до чого не чув, не видів, не заю, а на розчервонілій пательні вони: їден - філософ, другий - абсольвент славної клясичної на всю Коломию гімназії. Загнали за Іртиш яко шевця і бляхаря! Як хочеш - іди послухай сама: он Панько ще катує Кирика…

- Добре, грець з ним напівмоголом, напівхохлом. Чипів цілий рік - прокувікає

ще зо два: колись таки винесуть той вердикт. Але. - Що ще за «але»? Йой, Кирику, ти такий став нетерпеливий як перестарка, що

запопала моцного молодого хлопа. - Ходім геть. Видиш тих двох муринів-вишибайлів при тій шайці? Зирять в

нашу сторну, гейби хтіли видіти нас на розпеченій пательні ще живими. - Говори вже. - Я й кажу: той, що у розфасовці, мучився у школярах, мать років із надцять, а,

поки приліпили пофесора, розтринькав усю сороківку. - Дальше ти хочеш сказати, що за увесь той морд не вгриз ані якоїсь другої

мови? На віть по-коломийськи ані в зуб ногою? - Ага. А ти звідки знаєш? - Є така напасть: Гула Пантелеймон,бляхар-окулярник, знав уже в першій клясі

гімназії коломийської польську, німецьку, добре читав греку й латину. І,навіть, умів по-колмойськи, не дуже лепсько, але можна було терпіти. Бо, навіть, «Бовдур» (позакласний вихователь) звернув свою всеохоплючу увагу на зоцного абсольвента: «Щьо, хльопьє? Ти їдень пусєшь туй підлогу своїмьи шькрбуамьи. Йдьи до стайні! Адьє, вжє дрьугий рьїк, а по-коломйськьи ніц не вьєш! Чьєрез шьтирьи тижьні на пьєтий мє мьені бути шьустка на пугар палєнки. Може тодье хочь троха навачьишесі по-кломиойськи. Чьуєшь?» «Слухаю пана.» «Шьо?» «Що має бути панові шустка на пугар паленки». «Вьедишь? Ти - файна і мудьря дитина. Як будьшь слухав бовдура, то, мосьє, колись будьєш так сьамо бовдурєм. А мосьє, навіть, професором.»

- Паньку, щезай з перед очей! Подумаєш, ну нащо тому хлопові, що знає цілу купу других мов щей той титулований клопіт? Знайде завше добрий гріш і булку з маслом. Скажи: має бути на світі якась справедливість? Має. Тому ті, що не знають навіть по-коломийські, прифстриговують один другому тих народних, заслужених академіків, професорів геть всій, де яка є титулована калмуть. І всякий хвіст їсть свою булку з маслом! Воно, видиш - що той берлінський, що таки наш київський - обидва дують в одну польсько-московську дудку. Берлінський до зікхайлився аж до бляшки повшех-радзєцької. Бо- таки спец! Не даром поґвалтований аж на самій

203

Фрідріхштасі. Жаль, ніхто не знає, серед яких наук має здобутки. Але що екстра-пустобрех, се як два по два. Бо й сам свідчить, ба, навіть хвалиться своїми запозиченими чи, радше підслуханими, на тій вулиці французькими, польськими, московськими, жидівськими, навіть алжиро-абісинськими, домислами. Які безстидниці! Серед білої днини таке... витворяти над бідним кандидтом ув професори. З глухих закутків задрипаної провінції парубок-баламут тікав би в світ за очі від таких почестей. Пан - не темний провінційний лопух: нащо йому ще й така цнота?

Ніхто, тільки вони, тільки ті кляті некультурні, малоінтелігентні галичани винні в малій війні на Волині в сорок третьому! В маскарі над полоненими польським офіцерами, в Катині сорокового! За розстріли жидівського люду в Бабинім ярі! За морд професорів сорок першого у Львові! За масові жидівські погроми на теренах ще дореволюційної Московщини й під час переміни з білої на червону! Се вони, проклятущі, організовували махрові монархічні чорносотенні союзи на кшталт «защітніков Царя Вєри й Отєчєства в ім’ям архістратіга Михаїла»! Се, мать, вони - ті розпоясані, неугомонні галичани жидівськго походження вже більше піввіку винищують бідних арабів майстерніше, як приснопам’ятні зондеркоманди!

Про сей ґвалт невільно високоінтелігентному утікачу скавуліти. Чи як пани бузинно-махорочні, чи то, сиріч «табачники» разом із погвалтованими. Чи на ті жидівські оборутки наклеєно «нізьззя патому, чта нізьззя!» Вранці - настінний брехунець тому, що - брехунець…

А! Я буду я ще й нате дрантя папір тратити!.. Порадував наш штемпельований: вже колінкує в зореносній. Кажуть,

повіз останнє добро з хати - трубу на торги. Сей теж і їже з ним. Несть їм числа! Вигнав би тих неітелектуальних бісових галичан. Але ... В добрих сусідів ще якось по-братськи виарендували б кусок тундри. Ба, ба! В таку далеч довозити сякі-такі харчі - те ж по-сусідськи - можна би зторгуватись. Але тепер за всі послуги треба платити своїми живими, крадено-кровними. Нема дурних! Та де! Ніякий ахме-черновець- вітьки на ту гуманірію розтринькувати замозольовані - ні ні! Кисніть там уже ув тій глухомані – докиснитесь до білих, як ті вентиль по-братськи прикрутять!

Ні одне помело з тої шайки й словом не обмовиться, що ні поляків, ні москалів ні жидів і другу покруч, ніхто, ніколи не запрошував поселятися на теренах від Сян-ріки до Дон-ріки. Вся та нечисть, хто наглим розбоєм, хто шахрайством чи братською облудою, засівалася й укорінювалась як амброзія дрібнолиста! Ні їден побріхач не скаже: скільки болю, горя і других напастей принесли й чинили сі високоінтелігентні зайди! А ті, а ті посміли так некультурно віддячуватись тим доброхотам на Волині, та й скрізь!

Пан поґвалтований за тим ґвалтівництвом на «штрассе» нічогісінько не чув і не бачив про шовіністично-санаційно Домовськєго доктрину. Про дикі розгули «вахляжа на Срібній землі» в тридцять восьмому й дев’ятому. Дальше на обширах генерал-губернаторства аж до ліікввдації полського дутого підпілля більшовиками. А также акціями «бужа» на інспекторатах кресув всходніх малопольскей. За планом лондонськх стратегів ті інспекторати, де мали здійснюватися основні акції бужі, ще до наближеня червоного фронту «до кресув восходніх», повинні бути очищені від аборигенів. Єдиновірці стягнені до великих поселень, де ташувалися великі станиці польської допомогової поліції, а также організовані німцями з різноплемінної збиранівки допоміжні охоронні батальйони. Так були організовані так звані бази опору. Одним словом «бужа мала» до приходу червоного фронту, очистити Полісся і Волинь від аборигенів. Встановити жонд Жечі Посполітей й задефілювати перед сов-роскомандою моцарство на гутові до валчі збройнєй.

Пан професор і іже з ним не сказали і не порадили тоді, що мали робити, куди подітись із рідної хати, куди мали тікати ті темні, несусвітні селюки. Тікати «нах

204

Фатерлянд»? Але там уже був пан «Підвивайло» із своїм жіноцтвом. До старшого братчика? Ге! Туди, у тундру, ніколи не пізно. В захмарну вись? Ба! Туди теж нема черги. Отже, мусіла виникнути та мала війна на Поліссі й Волині.

А на війні як на війні. Тут уже всякої масті професори жужмом узяті - безпорадні як сліпі цуценята. Польська команда з-під Домовськєго в результаті не мала сили задефілювати совкоманді вальчі збройней на гітові до посліднього ґудзіка. У висліді одні й другі дістали однакову винагороду. Хіба що моцарство притлумило свій гонор і пішло на службу, як завжди, де краще годують. Поліщуки остались дальше бараболю їсти.

Пан проффесор і ті не дуже поґвалтовані тим нещасним жіноцтвом, проштемпельовані вердиктом геніалної людини із фільму «Костяная нога» чи рука: «Єслі человек идиот, то ето надолго» Кум Панько доточив би з самого ранку і до скону. Інтерсміття вже в такому стані, що ні їх, ні вони не в силі: «Ага. Теє того, а їстоньки хочеться.» Ото й підвивають польсько-московській братії за огризки.

…Після тої оказії з гадюкою тауньо брали кінське путо, обв’язували мене як поясом, потім з одного кінця віжок карбін защеплювали за путо-пояс, а другим кінцем за нашильник на кінці дишла. Ненька не могли на то дивитися й хутенько йшли геть до роботи. Зато перші прибігали, звільняли малого бранця. Ті карабіни разом з віжками стались осоружними на все подальше моє спотикання з ними.

Віжки, полудрабок, коні - то добро наших сусідів.Тютюн вони вирощували поряд на іншому пішаку. В них не було поля на самім краю Баскачки. Тільки там на тій шутруватій землі любив викохуватись той «тик-кулак». Як не порушувався увесь технологічний процес того догляду, сей сорт винагороджував до вісімдесяти відсотками готової подукції першої кляси-плюс.

«Перустик» полюбляв поле над садом і то тільки від половини гонів, які круто збігали до самого Дністра. Досить того, що мене возили й прив’язували і на Баскачці і на Ведричці і над садом. Дальше поволеньки вже ломав, силяв, розпростирав ті листочки й, звичайно, в глибокому підпіллі курив. Перший раз офіційно закурив при батькові і то, як татуньо побачили, що я пориваюся з хати: «Сиди вже, - кажуть, - кури, конспіратор!» - се, як прибіг з Колими.

Ой, як було тоді частенько гірко і кривдно мені на всенький світ! Бо спатоньки хотілось. Ох нема мого духу і ще раз ох.. А ні

Се раннім досвітком татуньо або Тарас, брали мене сонного, тепленького, садовили на полудрабок-сноповіз, бо збиралось добровольців на ту фіззарядку душ із двадцять. Коні рушали підтюпцем і я знов засинав, заколисаний під дзінкий дівочий сміх чи задушевну пісню.

На Баскачці чи над садом знімали мене сонного, одягали в промаслений мішок з прорізями для голови й рук і я як лицар у доспіхах і шов обламувати ті листочки. А роса з верхніх листочків, попрушених моїми діями - кап-кап-кап. Де там каплями? Цілими потоками вливалася за шию розпеченим желізом.

«Йой, ненько ріднесенька, рятуйте свого Малого!» Ага, встаньте раненько, вибіжіть, станьте під густий кущ й струсіть тую росу

на себе! Ні, то зовсім друга реакція, друге відчуття, зовсім не відповідне тому, як обливаєтесь чи стрибаєте в річку. Там враз всього обшпарює від ніг до голови і стає свіжо, приємно. А се капелюга заповзає сонному, тепленькому за шию, пече, ріже тупим ножищем і розпанахує по спині борозну, здирає живий пасок шкіри. Маленька істота зіщулюється, напружується пружиною, щоб в одну мить притлумити той жар і зарівняти борозну. Йой, а тут ще більша – гоп! А чоловікові - цілих штири чи аж половина п’ятого! Досвітки іноді бувають свіжі, різкі як тріск електричних розрядів під час грози.

Ненька…А що вони можуть? Хіба похвалять на людях: «Дивіться, нині наш Малий перший дійшов до крайньої стежки!» Нишком подасть свій недоїдений кусок пиріжка із солодким сиром. Боже, як я їх в ту хвилину любив! Обдаровував ніжно

205

ласкою й теплом: неньку, коней, полудрабок, усміхнених дівчат, Василька, сонце, небо, всенький світ. Вбирав безоглядно в себе, розчинявся до капельки в тому видиві. Чи треба ще більшого щастя? Навіть тютюн ставав найкращою зелениною з усіх, котрі ростуть на Землі.

Се годі описати. Се треба пережити чолвікові ув штири роки. Аякже - така привселюдна похвала, почута від неньки. Закарбувалася та мить мигом блискавки й зажелізнився той карб. Ніякі злидні разом із покруч-підвивайлами не годні ні порушити, ні споганити той карб-рубін, допоки того білого полотна на зеленій траві в Мальованці.Чуєте ви, злидні і злиденята?

Разом з тютюном кожного ранку гуділа центрифуга перед обідом, крутилася на високих ніжках черевата очечка-маслобійка. Кожної п’ятниці до обіду верещало два веприки. Як різалось два, як один - то після обіду. Свіжина перед вечором розкуповувалась, та, що була замовлена. Начинялись ковбаси, варивя студинець. готовився паштет і сальтисон. Все те так само в суботу перед вечером розпродувалось.

Траплялося що і в суботу Данило бігав по селу, виторговував свинку чи, знов таки, веприка і десь о пів на п’яту все було готове після цілотижневої трудної днини до зустрічі святої неділеньки.

Готове масло татуньо, але найчастіше ненька, перед тим, як формувати у двістіп’ядесятграмові, півкілогамові, й кілограмові формочки з гарно вирізьбленими візерунками на дні й бокових стінках прискпливо обстежувалося на смак, кольор, густоту, в’язкісьть й запах. Особливо на запах. Саме, як масло було зформоване і упаковане, на обору виїздив легкою бричкою на гумових шинах справник з маслосоюзу. Оставляв чисту тару, забирав пакунки змаслом, давав нам з Васильком по штильварку, якщо ми там крутились. Відраховував Тарасові, як не було старих «піньондзи» і, як був у доброму гуморі, довозив до приканцелярського ясеня: дальше вже була чужа територія.

Проїхатись на ресорах й гумових колесах - верх насолоди. З маслом теж не обійшлося тихо-мирно, без шелесту. Василько любив світлу

пахту і мене привчив до того налою. В тій блискучій, череватій бочечці під низом був патрубок й закручувався заглушкою. Вже, як масло було готове, відкручувалась заглушка, пахта збігала в цеберчик, в бочечку заливалась вода раз заразом, аж поки масло не світилося маслом вищого ґатунку.

Того дня набігався в Рудих аж забагато і захотілося їсти, а ще більше - пити. Забігаю в сіни й потягло мене наче магнітом до маслобійки: «О-о, зара потягну собі доволі свіжої маслянки!» Не раз бачив як Тарас нагинався, підставляв розтулені губи під цівку маслянки. Підходжу й повторюю ті маніпуляції, а з бочечки б’є цівкою розколочена тепла сметана. «Йой, що робити?» Нема, щоб скоренько затулити долонею і гукнути старших. Беру, тулю ту заглушку так неоковирно, що вона й випала з руки. «Ах, ти так?!» Ну, мене тільки й бачили.

Знов зайшли завзяті ігри то в ножик, то в підскоки й десь пощезла та аварія. Міг і довше не йти, бо татуньо на ніч ніколи не брали реміняки до екзекуції. Але знов захотілося їсти так, що й страх десь принишк. Забігаю в кімнату, а ненька:

- Синуню, ти не видів хто випустив семтану? Де мені тебе заховати? Татуньо з другої кімнати: - О, явився сметанолиз?! Нащо його ховати? Най іде скоренько сюди, а ти іди

до Марії! Іди, чого вичікуєш? - Підожде твоя Марія! Малого покалічиш, куди з калікою подінусь? Періщить раз ремінякою - мовчу, періщить другий – припікає, але мовчу. Падає

третій. О! Се вже треба проситись, а то гірше буде! Се ненька навчили. За першим і другим просися, кричи, не кричи - нічо не

поможе. Аж після третього ревно просися, бо, як замахнеться на четвертий, то вже

206

буде аж поки рука не зів’яне. Або неньнка впаде на ту руку. Чи Роман явиться на той шарварок й заслонить Малого.

Романа татуньо ніколи не ласкали паском, бо все хвалили, що то дуже чемна дитина. А я собі думав: «Замахніться тільки на такого великого, дужого, лагідного, доброго! Се лиш мене малого можна лупцювати на кожному кроці.»

- Ой-йо-йой!!! Татусеньку, рідненький! Я вже більше не буду! Не бийте, болить дуже! Я вже завши буду неньку і Вас слухати!

- Ти чуєш який хитрий? Він більше не буде! Ти що? Хочеш раз за разом по тридцять літрів сметани поросятам згодовувати? - й пожбурив пасок в куток на підлогу. - Чого стоїш, вичікуєш? Підійми й повісь на клинок! Ати чого стоїш? Іди вже: не буду більше віднині Малого калічити, він вже й так покалічений! Де б яка шкода: чи дома, чи геть на всій вулиці - він там як там! Се тепер, як день білий - або примотузуй, або замикай у ямі! Чого тебе потягло до масло бійки?

- Пи-и-ти дуже захотілось. - Василю, де ти там? Явився похнюплений Василько. - Йому пити забаглося - сметану вицідив! Завтра погрітися забагнеться – хату

підпалить! Чого стоїш туманом лісовим? Скільки тобі казано, говорено, повторювано, нагадувано? Закарбуй собі, раз і на завжди, як не хочеш бути обласканий ремінякою замість нього: ні на півкроку не відпускай се щастячко від себе! Ні: він, чемний, десь пропадає, а сей захотів поросят сметаною годувати!

Відтоді більше по добрій волі в ту кімнату не заглядав. Вж, як ми з Васильком привчилися до більш посильної роботи, скільки він не просив, не грозився кулаком, не жалівся неньці: ніякої помочі при роботі в тому закапеклу не діждався.

Татуневі ми один на одного не скаржились. Не було внас з Васильком такої

моди. Неньці –дуже, дуже рідко. Се мусіла бути якась така образа, що тільки ненька могли розвіяти всі ті чорні тучі і межи нами знов панував лад.

... А ще, як випав через вікно з трьохметрової висоти, там мене й найшли сидячого на широкій кам’яній плиті.Тоді довго жалівся.

Йо! Вона й досі там: позаторік вихвалювався перед онуками… Ненька розказували, а очі вмивалися: довго не говорив, лиш брав неньку за руку або за подолок і вів до тої плити: сідав, всміхався, ненька через силу тамували болі, плачі…

… Навіть, як прибіг з «курорту» все допитувалася: - Дитино моя! Чом не пожалієшся, не поскаржишся мені? Ти ж там

набідувався: розкажи, пожалійся! Мені легше стане. Бо не можу ще повірити, що се - дитина моя, ось переді мною жива, неушкоджена…

…Довго ми з Васильком не мирилися через ту кімнату. Аж ось пийшли

«визволителі.» Чи нечиста їх припхала! Десь подівся той інструментарій, а также зникла тютюнова примара. Ну і звичайно, веприки і не тільки, але й свинки перестали верещати в потічині.

За Польщі любий вуйко не мав права різати чи колоти у других вуйків без

спеціальної карти (ліцензії) веприків, свинок чи другу велику живність. Татуньо ще парубком нажив того фаху аж у коломийських різницюр і мав ту карту та щорічно поновлював лікарське посвідченя, де легітимувалось до всіх «обивателюв Жечі Посполітей», що ознаймована особа не несе ніякої пошесної загрози другим особам на «обширах Велькі Польсце і на теренах кресув Всхудніх Малопольськей.»

Так і не інакше - тутай Малопольська ,здесь Малорасея. Й скачи враже як пан каже!

207

І скачуть ще й досі. І ноги не покалічуть, бо кого буде шустеризувати Савікович і де ще покрасується перший красавец неподлеглосьці? (ризидент№1)

Любий вуйко собі дома міг різати, що хотів і як хотів, але не на продаж. Перед

великими празниками татуньо різникували в кумів та ув «обевателюв» з компанії амбасади закресовей. Веприка не тільки різалось: готувався розсіл на окорки, начинялося два три сорти м’ясних ковбас (паштетні, гречано-кров’яні), готовився сальтисон, варився студінець (в Пологах їв гишки ) засолювалось сало з паприкою або й ні. Десь уже аж за північ бралося із тої готовизни проби на закуску.

Татуньо, як різали, чи в потічині ,чи в людей, не курили й не їли, аж поки не впорається із тою різаниною. Із нас тільки Тарас перейняв той фах.

Ще під нашою опікою згоріла сушарка в Підколодяжних. Стояла осторонь від

других будівель за густими вишнями край городу і більшої шкоди від того вогню не сталось: наша - та, що від криниці - не встигла добре розгорітись. Раз - що близько вода й Тарас з Мицем Рудим грали в карти і ми разом скоренько зліквідували й не дали розгорітись «вогнищу світової соцреволюції», про яку так захоплено вичитував Василько із «Комара», а я з-за спини роздивлявся на карикатури тих спузарів (поджигатєлєй).

Так як із тютюну починався, поволеньки, ще в ту дошкільну еру із неньчиних

пісень, казочок, маленьких переказів-містерій. З усіх предвічно-біблійно-мудрих, дитинно-щирих скарбів, нашпарованих без облуди й лукавства пройдешніми поколіннями мудрих, добрих людей, захованих у слові.

Тут і скрізь - ось за двома довгими столами вчувайся в той скарб, чистий як джерельна вода, відкритий як степ! Тут і скрізь – бери, збагачуйся, іди і роздавай! Не будь скупим і буде тобі добре! І не пропадеш!

Молитов геть усіх учив нас татуньо также в ту благословенну еру. Е, ні! Тютюн ,тютюном, всі домашні і не тільки ще не були такі червиві як нинішні високо «образовані»розстрептизовані голопупі і голопупенки а ля рюмс.Й шанували звичаєву .цноту в чистоті на десять порядків Що... роботи, роботами… Коли, коли.

Приїздилося з поля, розкидалося те листя щоб не зігрілося, вмивалося, причісувалось і – прошу - такий жаданий, смачний, ситий сніданок уже пишався на застеленому столі. Всі домашні і найняті ставали чемно перед образами. Татуньо комусь одному веліли в голос виспівувати вранішні молитви. І благословив іменем Господнім наідок і все суще на пожиток, на гожу робочу днину.

«Ага! Ні, ні так не треба!» - як зараз кажуть високоінтелігентно крутозакручені (не в ту степь) – ля-ля-ля.

В тих «маломудрих» було доволі часу і на роботу, і на молитву, і на забаву. Го-го! І то таку, що теперішнім і не снилось!

Чому? Чому? Ану, візьми теперішніх: хай цілісінький день повихається біля молотарки, а увечері запроси на добру коломийку-дрібушечку! Даю гарантію: бери вже й свічку! На крайний випадок - реамініаційну бригаду запроси, щоб була на поготові!

Тоді Орися і Зінька, ненабагато старші від парубка, перед якими завжди ніяковів, червонів, глух, німів й не знав куди діватись-тікати. Але набирався відваги: не тікав, стояв букою і боявся глянути на них, розсміяних.

-Я тобі казала: прибіжимо до нього, і ось маєш – стоїть букою й слова обценьками з нього не витягнеш! Між Рудими й жиденятами тільки його й чути. Біжім геть, він - не наш парубок. Він не любить нас. Еге ж, Малий, скажи: ти любиш нас? Котру більше?

І чом не розплачуться? Або враз розсміються, обризкають водою і побіжать. Малому так шкода самого себе, аж гидко! Вже вкотре зарікаюсь: «Більше не буду букою стояти! Перший підійду, чемно привітаюсь й буду відповідати й сміятись

208

разом з ними!» Бо вони можуть в одну мить знов явитись з-за кущів верболозу, оббігши Гершків город з другої сторони. А я знов буду бука букою.» А так кортіло розхвалитись своїми буйними фантазіями і сміятись ,сміятись разом з ними!

Ся візія, радше пора, скрита густими, білими як молоко туманами, коли сестри пригрозили ультиматумом: «Все! Більше нашої ноги в Мальованці не буде, аж поки «се» не прийде до нас і не попросить нашу мамку. І, аж тоді, як мамка нас ублагає…».

Тут парубок розридався на всю Мальованку і побіг до неньки. Довго-довго не показувався їм на очі. Нидів у Мальованці під своєю вербою. Се закарбувалось: нидів так глибоко й не почув яким дивом враз розсміялося переді мною се чудо. Десь пропали разом усі страхи і ми чемно привітались. Парубок перший заговорив і повів показувати тайники і скарби у дуплах старезної верби і ми розсміялись і щастю нашому не було меж.

До читальні підбігав за Васильком. Він і вся задруга гнали мене в три шиї, але тяжів безкомпромісний приказ старшини – мусіли терпіти.

Ті феї-опікуни, крила лебедині, поволенько виводили Малого на кін. Разом з великими й такими як я малими, хоч страшно було співати на сцені, проте тримався як міг. Старший над усіма вуйко Орест заповзявся вчити декламувати, спершу маленькі віршики, поволеньки - чим раз довші, довші й дійшло до « Гамалії».

О, смерть моя! Повнісінька читальня людей і враз розбігається завіса а Малий один - застив, задубів наче у безпросвітних дебрях. Голос-промінь: «Читай, читай, Малий! Глянь які в людей добрі очі!» Вуйко Орест із-за куліси показує кулацюгу. Хтось піднімає на руки обціловує, а добрі очі, стоячи, аплодують і просять ще. Ні - вимагають ще й ще читати. .Такого рідного, домашнього, наче він тут виріс і творив нетлінне чудо, геніально-неповторне.

Хе!!! Ти і всі, хто має, аж настільки, ага, того сірого в голові, Ет, залазьте в темний кут. Бо для мене все, що написано «Кріпаком» - геніальне. Бо скільки б не старались, не вили, не гавкали, не скавуліли, не надривали пупа, щоб затьмарити сонце, а воно встає, вмивається росою і світить, і гріє і нема тому початку і краю не має. Нігде не занотовано, навіть в анналах «там за пліт» і тут «де жива вода люди ходять, брати» за визнаням кольнікової Перлі - як іменувалась і хто був той щасливий будівничий тої першої перлини-криниці красного письменсва, з якої ще в ту дошкільну еру зачерпнув повнісіньку кварту того нектару-напою і впився раз і назавжди.

Можу засвідчити: закарбувались окремі спалахи слів-блискавок у кольорових сценках-діях. Ось як: «ратища» - окремо, «гайдамаки» - окремо, «стругали»… Слова, раньше не звідані, втілювались у щось дуже велике – ра-ти-щ-щ-щ-а!!! Як його й чому треба стругати?

Допитувався в неньки й кажу: «У нашого поросятка такі маленькі. У кого ростуть такі величезні, що їх аж підстругувати треба?» Розумілося – кінські копита коваль зачищає, підстругує.

Ненька всміхалися і об’ясняли як уміли. Те загніздидося беззастережно назавжди. «Ратища» і «гайдамаки». Які то мусіли бути великі й відважні моцари-характерники, що не боялися і мали силу ті ратища обтесувати.

Тоді теж допитувався в неньки: «Чи й наші коти їдять печених мишей і де вони їх печуть?» (І. Франко «Лис

Микита») Ті ратища й печена миш і досі яріють вогником, гріють і не дають задубіти від

лютезної стужі совсоцреалізму й укрсучкультурної шоу попи аля гаюк-поповних. Тоді в довгі зимові ночі, як мене заганяла на піч безпощадна простуда, ненька

випоювали часом аж загіркими й кислими відварами. А, щоб не вередував і сам чіплявся за ту тоненьку ниточку і моцо сам її тримав, яка кожної наступної миті могла обірватися, розказувала, оповідала, переповідала про всіх івасиків-телесиків, кожум’яків, котигорошків, сиріток-принцес і королевичів. Або із своєї скарбниці-

209

скрині діставала загадкову книжку і читала на нікому з домашніх не зрозумілій мові і, заразом, переповідала нашою домашньою, сільською ті неперевршені Гомерові історії. Чи з Анналів Римських.

Се вияснилось, як Малого вже гукали не Малим, а Дулібом Малим. І то тільки завдяки моцарству Ридз Сміглєго, яке тріщало і розбігалося на всі боки до статнєго ґудзика…

…А по Гостинцю сунуло, ревіло, смерділо большевицьке страховище. В

сутінках Канцлер гукнув Василька, а де вони, там і я. Тоді притягли два повнісінькі міхи із книжками. Там вуйко Орест з незнаним молодиком прибирали із сени й залу всі національно-державницькі атрибути і портрети націоналних достойників. Книжки із кигозбірні розбирали ті, кого було запрошено.

Дальше – більше: їдне страховисько тікало, друге – доганяло. А, між тим, діяв закон «грабь награбоване»і решта, край.

Ми з Васильком нікуди не виходили з обори. Зранку два рази прибігали Рудого дівчата й гукали нас та хвалилися добром, що аж, он стільки наносили з магазину, який стояв в кінці їхнього городу. Перед обідом таки пішли. Там уже не було ні вікон, ні дверей, лиш на підлозі в обох кімнатах сиротіли купи покинутих книжок.

Отут ми уже наїлися! Василько вибирав, а ми з Катрусею Рудою носили оберемками той скарб до нас на горище. Були то, переважно, шкільні підручники. Василько відбирав від п’ятого по десятий по два примірники із кожної дисципліни. Чому по два примірники, по декілька однакових книжок Рильського, Тичини, Сосюри із цілого вивідка меншої ранги «бумагомаратєлєй»? Разом з повним «іздатєльством сочінєній того каламбурного бумагомаратєля». Із того скарбу з історій стародавнього світу ті далекі, майже призабуті герої з неньчиних оповідей тепер збирались, сходились разом і творили ціле як живе чарівне дійство-полотнище. Ткалось те полотнище за Васильковим педагогічним методом: вимірювалося і вичислялося скільки з одної сторінки вийде папірців на закрутки (се – раз), скільки закруток висмалить даний індивідум за цілу курящу днину, скільки роздасть чи обміняє на другий товар, скільки треба мати в запасі, бо хто скаже - скільки програєш у карти, чи «в кошару», «два вовки і десять овець».

Отже, бралися ті сторінки, що мали щезати раз і назавжди і про що там було закарбовано повинно перекарбуватись у наші голови. Не вивчив, не засвоїв твердо чи напам'ять, чи в другій формі – крути цигарки з кукурудзяної шолумини, що так само серед зими рідко в кого можна було випросити.

Екзаменували ми один другого прискипливо, безкомпромісно. В школі можна було сяк-так відповісти на заданий урок. Запишуть в журналі трійку чи, навіть, слуп (одиницю) й нікому від того ні тепло, ні холодно. В нас не знаєш – нема паперу на цигарки і ніде взяти, тим більше, що курили ми підпільно.

Чому ненька читали із тих книжок на незрозумілій мові? Де, коли від кого

навчилися того? Памятаю ті дві в гарних, тиснених політурках книжки. Їх теж забрано за ті «судебниє іздєржкі». Варварство допотопне!!!

Що я знаю, з доброго дива, про неньку? А про татуня? Майже нічого. Все геть за густою завісою непробивної осінньої мряки. А про їхніх батьків?

Дивно, а що ми знаємо самі про себе? Що могли б знати? Про що хотіли б знати? Як в особистому, родинному про рідний рід-родину й велику, ту, що за вікном, за порогом, за лісом, за рікою? Ту, що й ім’ям своїм боїться назватися? Бо чому й досі зветься «черкесами, руснаками, русинами, хохлами, малоросами, мазепами, петлюрами, бандерами?»

Ще малим міркував, що мусять ті люди бути великими як бугаяка Гандрабатого й чорні, червоні чи голубі. Бо чом називають других ще й білими русами? За бугаяку Ясевого був битий у школі і дома.

210

У школі на уроці польської мови учителька розповідала про укоханєго дзядека Пілсудськєго, портрет якого у повний зріст висів на чільній стіні у класі. І питає Малого: про що і про кого оповідала. Встаю і чемно голошу: «Прошу пані, то єст наш укоханий дзядик… - думаю, що би ще файного додати. Й похвалюю: «Такий великий і моцний як бугаяка Яся Гандрабатого з менталями (медалями) на шиї».

Ну і що поганого у тій похвалі? Ми на вулиці, а особливо наші ровесниці, як хотіли котрогось із нас аж за дуже похвалити, казали: «Такий моцний, файний, фукатий (гордий) як Ясів бик.» Вона, та полька, мала б похвалити. Ні! Відрахувала по п’ять лінійок на кожну долоню і вигнала за двері. Дома татуньо раз чи два припік пояском. За що? То була смертельна образа і наука: ніде, ніколи, ні перед ким ніякими словами не хвали чужих богів. «І буде тобі добре. І не будеш битий», - потішали мене ненька.

Такої наруги не міг більше терпіти й відмовився від послуг тої школи. Доки велися перемови в досить агресивному режимі, моя психіка не втримала такої безпричинноі несправидливості й загнала на піч в безпам’ятній гарячці. Отже, до кінця того року тая полька мордувала більш лояльних похвалювачів ойчизни.

Не цінимо те, що маємо, не користаємось тими скарбами, бігаєм за сусідськими. Свої, рідні: «Ет! Що то за вартість? Нехай завтра». Приходить те завтра: від сусідських одні гулі та ребра чи кавалки печінок не на своєму місці. Свої, рідні – «Хе... Лиш ноші, де були гроші.»

Не раз опвідала бабка Перцюжиха та й ненька, що жили ми колись давно

вільно, заможно. Бо мали своїх рідних поводирів-навчителів. Були мудрі, благочестиві і вірили, що й другі люди не гірші. Тому й винищили підступно зайди, котрих києвичі прийняли як гостей-купців. Потім другі зайди, ще огидніші, так само підступно винищили вже літописних аско-дірів. Й вивершувались чужі: не любили, не дбали про огнищан посполитих, орачів хлібожитніх. Боялися й поскребували їх. Вишукували ледачих, лукавих, які завжди проростають як будяки на занехаяній ниві. Наймали, заохочували, виплекували, принаджували до своїх дворів на легкі хліби, на песю службу. Найлютіших і найсправніших у тому ґвалті-розбої вивищували, виокремлювали рубаними кусками блискучого металу. Ото й досі обвішують одні других тими брязкальцями, бо - найманці. Бо, чи буде винагороджувати батько сина, а син батька за те, що оба захистили: матір рідну з немовлям-сестрою один, другий - дружиноньку рідну й дитя своє рідне від лютої стужі, дикого, ворожого ґвалту, вогню, голоду чи ще невідь якої напасті?

Ведеться так, бо повірили ті перші тим зайдам, гостям-купцям. Бо по щирості хлібодарській притупилось те предковічне: «Не вір чужим богам і не будеш битий, пограбований і гнаний!!!»

Зайди багатіли, вивищувались. Сварились поміж своїми змішаними покруч-родинами, бились за кращі полюддя, нищились. Брат рідних братів підступно понищив. Ставали великими, мудрими. Навіть - святими. А від першого посвисту азійської стріли розбігались як руді мишенята. І знов вигулькнули вже з ярликами на пайцзу. Знов за ту таки песю службу!

Отак і досі: то в Маркса-Леніна, то в Гітлера-Сталіна, то в їхніх попихачів. Бо бояться самі себе. Людей, серед яких живуть, ненавидять лютою ненавистю й отруюють все навколишнє ще лютішою гидотою. І все захищають вже й самі не знають: що і від кого. Але, при ділі, бо захищають.

Ті всі «чому», «як» і «допоки» і теде - іноді як музика, як образ звуків-кольорів. Або сама сила тих, часто безглуздих, зловорожих, непоступливих, перемішаних звуків-мелодій, які вжились колись давно, підсвідомо і причаїлись. Інколи здається, що все навіки затихло. Ні пробі. По одинці починають зароджуватися, знаходити собі співзвучних, збігатись, зростатись в одне нерозривне живе ціле, хапати зненацька всією непереможною, первозданого хаосу силою й пожбурити, потопати серед збуреного ураганами безмежного моря. Вимучить останні проблиски пощербленої

211

свідомості й фізичної снаги і, нарешті, викидає голою, нікому і ні нащо непотрібною тріскою межи дике каміняччя на пустісінький берег, порослий терниною…

«Ага! Так-так. Маєш рацію. Бо такий мудрий та гречний як тая тріска!» «Бо що я знаю про неньку? Стидно признатись. Про татуня ще менше: Дмитро,

син Івана, з моцарів й Марії з роду Загайних...» Ненька, ненька! О, на ту пору селами понад Дністром якось ніби п’яна гуляла

холера, бо забігала не в кожне село, а в селі - не в кожну оселю. Й осталась сиротою на шостий день появи на світ на руках діда Грицька з роду Скалів і бабки Їлени з роду Перцюг. Пізніше вже жила на Лісничівці і вчилась разом з малими мадярчатами під наглядом віденських гувернанток. Дідо Грицько, відбуваючи жовнірську повинність, служив ординарцем у графа Ференца-Марія-Міклош-Дьєр-Арпаду, полковника цісарсько-королівських ґонведів.

Саме на ту пору об’явився на розкішній Лісничівці в Крученому лісі старий як і дідо граф мадярисько з молодою жінкою, прислугою, з онуком і онучкою, ровесницями нашої неньки. Старий полковник умовив старого ординарця, щоб їхні внучата не росли дикими (мадьярчата - від надмірного панства, а русинка - від надмірного хлопства).

Під час вступних іспитів до гімназії померла бабка Їлена. А дідо невдовзі привів бабу-мачуху, бо селянська господарка без жіночих рук не могла тоді вправно існувати. Скоро від того добра ні дідо, ні, тим більше, ненька не знали куди діватися. Дідо Грицько не витримав такого лютого терору, бо був дуже лагідний. Баба привела собі діда-мачуху, щоб було кому приводити опікуншу з корчми… Сі куценькі обривочки слів-розмов, нарікань, споминів, почутих з уст старої січовички, коли ми з ненькою ходили до неї в гості, чи вона сама приходила до нас.

Тоді завжди відбувався, не порушуючи ні одного параграфу з регляміну майже тотемного ритуалу гостин, привітань, бесіди, й діалогів-монологів між січовичкою і нашим славним татусем. Приймати, пошанувати і пригостити в нашій хаті любили і вміли. Бо, навіть Данило - неперевершений вередун, якому рідко хто міг догодити, завжди казав, піднімаючи ліву руку високо і тикав вказівним пальцем у стелю, якщо дія відбувалась у хаті (найчастіше сі похвали виголошувались десь на траві): «Щоби ви всі мені не говорили, не балакали, се кажу вам я, Данило: такої розфайнезної гостини, як нині душечка моя спожила ув кума Митра, що не кажіть і не балакайте, най.. той...й с ... грабя Любомірський... Ви собі не припускайте, нібо Данило на всі штири не кований.»

Бабу січовичку татуньо стрічав завжди на брамі, чемно припадав на одне коліно, цілував гайдамачку в руку і вів церемонно до хати. Ненька застеляли стіл чистою святочною скатертиною і виставляли все, що на пору варилося, смажилось, запікалось, квасилось і споживалось всією родиною. А вже в хаті татуньо ще раз кланявся, цілував бабу в плече. і гречно припрошував за стіл. Баба Перцюжиха згірдливо як малому куйовдила ще густеньку темно-русяву татуневу чуприну. Кланялася в пояс перед образами і перед ненькою, віталася іменем Христа, обціловувала свою сирітку і садовила неньку за стіл, аж тоді вже й сама всідалась.

- Доста, Митрику, крутишся довкола мене як молодий когутик коло старої курки! Чи я тобі ерцгерцогиня якась? Ти - файний хлопчик. Ади, як тоді приходив за рушниками, шкодую досі, що не піднесла тобі гарбуза моя сирітка. Моя би воля, розколола б аж два на оцій голові! Прийшов, підлестився, забрав і радий , що нікому упімнутися.Скривдив дитину.

А було так. Десь через місяць, як наші побралися, запрошено їх до татуневих

родичів на весілля. Там неньку сторонній (з друго села) парубок запросив до танцю. Ненька й кажуть: «Оно, мій чоловік. Підійди, попроси дозволу, а тоді вже й запрошуй.» Парубок чемно попросив дозволу і протанцював з ненькою через усе

212

весілля. Хтось там щось сказав-бовкнув, другий докинув. Хіба ви не були такі? Й нашого стариню зачепило під ребро. Чи за ребро. Ні , ні що ви! Боже борони, бити жінку! Наш стариня не могли аж так глибоко здичавіти.

А неньці було дуже кривдно. Бо натерпілася від баби-мачухи, яка й до церкви рідко коли пускала. Замкне скриню й повіється за Потоки під гору до своїх собутильників. Не йти ж молодій дівчині в буденному до храму Божого на людські лихі пересуди. Вимолила, виплакала кришечку молодої волі, радості-щастя.

… Вона як скресла ріка, замаєна квітучими берегами, з молодим, гарним чоловіком-козарлюгою, була королевою на тому весіллі. Більше вже так ніколи не танцювала. Рідко ходила з чоловіком на велелюдні забави. Хіба до дуже близьких родичів, і то, як Василина Пересмішна заступиться за «Крученого» і впросить свою посестру-голубоньку. Сказано - були ж бо посестрами. Він мовчки лютився, але боявся словом, навіть поглядом, дорікнути.

Вона як зранена лань застила, заледеніла всіма вселеньськими сирітськими кривдами-болями. Довгими вечорами, або аж за північ, пряла, а сльози мимоволі змочували ту нитку. Нащо тулити неоковирні слова? Хіба можна той біль ними означити? Молодість ще може ту ізранену незахищеність виспівати, виплакати, болі пекучі приспати. Але не загоїти тої рани. Можливо, тільки діти притлумлять або ще дужче розборознують…

…Поки Січовичка вичитувала всі гріхи: вільні і не вільні, стариня стояли

чемно, ледь-ледь похиливши голову й пестили своі пишні вуса. Се як були в доброму гуморі, а як - ні то вуса мали спокій, бо, в першу ліпшу мить, або гайдамачка з ненькою тихенько скривались у другій кімнаті, або татуньо диміли на оборі. Або стариня ставали гопки: «Доста, пані матко! Чуєте? Доста мені тої балканини. Пані матко, доста або ми собі файненько зараз гостимося і співаєм на всю Малюванку «Ой горе тій чайці, чаєчці...». Або оно – поріг, а за порогом пан Біг і решта! Й будьте здорові! Остаємось надалі ґречною родиною, але кожний на своїй оборі»

До такої шкаредної гарячки рідко дохдило. Татуньо завши гасили пекучі бабині іскри жартами-перемовками: «Йой, перепрошую файно гожу пані-матку. Най пані матка собі здорові будуть і не гніваються так моцно, бо, прошу ласки, пані так алярмово заатакували, що геть завихрилось мені в голові. Бо й забув спитати пань матку: чи дужий та моцно маться пан комендант пань матки? Ану, котрий там! І щоб в секунду дідуньо були тут!»

Другий раз січовичка ставала гопки: «Е, ні, Мицуню! Як ти така чемна дитина, то вже я тебе уклінно прошу: вчини, будь ласка, таку милість - збігай сам. Й проси його мость діда Корнелія не погордувати й явитися тут! Бо ми з Паресею й до кришки хліба без їх милості не доторкнемося.Так і проси слово в слово. Ади, він посилає котрогось як за своїм Данилом!»

Хоч не хоч, мусів стариня ховати свій гонор за пазуху і йти за Корнелієм. При мені був тільки дідо Корнелій тихий, завжди чистий як трава після дощу.

Бабка сама могла прийти до нас коли їй заманеться, з дідом - тільки на зпросини. Сам настільки лінивий, настіьки черствий - стидно признатись, бо не старався

дізнатись про своє рідне коріння. Інколи ненька самі відслоняли ту завісу. Се, як до нас ідучи із корчми,

заходили «баба-мачуха» і «дід-мачух» - Тарас так казав, Василько так казав, то нащо маю міняти титли?

При появі тих гостей ненька враз знаходила невідкладну роботу на оборі. Татуньо вже самотужки мусів уконтектовувати тих гостей. Мусів, бо нащо йому, майже громадській особі, дурні бабські пересуди?

Відтоді, як дідо поїхали з чумаками золотими возами у засвіти, ненька не мали великої приязні до тої пари і йшла геть. Присяде під грушею на причілку стодоли, візьме мою голову в обіруч, приголубить й потихенько каже:

213

«Біжи, дитино, побігай, ненька сама побуде. Нащо тобі колючки на чистій стежині?»

«А ви не будети плакати?» «Ні-ні!» «Ані трошки?» «Ні. Не буду ані трошки.» «Ая – «ні». А потім татуньо будуть сварити: нащо я вас лишив? Щоб Вам

ніхто не заважав плакати? Егеж?» От і дізнайся! Кривдно було неньці, дуже кривдно. Бо, як не старалась все

робити споро і доладно, баба-мачуха скрізь плескала: «Аді, людоньки добрі! Яке ледащо лишив мені у спадок такий зугарний як те

мадьярченя недовчене, нездале до ніякої роботи? Вчу, вчу, б’юся з недорікою, а воно й причисатися до ладу не може!»

А роботньки тої в неньки малої! І навари, і напечи, і повимивай, і повипирай, і всю живність від малої до великої нагодуй, напій, почисть три рази на день. Три рази на день і в стужу, і в дощ, і в спеку, деньу день.

Ага, причешешся! Чим? Був кусочок гребінця ще від баби Їлени: мачухище підстерегла куди ховає той скарб сирота, поцупила й викинула у піч на вогонь, а свого не давала. Як кудись повіються, то друга сирітка випурхне теж з ласкавих обіймів. Ото вже собі навтішаються! Василинка коси розчісує, переповість геть всі новини з цілого села, а Параска вже вкотре - про Ясона і Медею.

Василина не знала грамоти, аж поки не вийшла за Пилипа. Тоді вже від неньки напилася того хмільного меду.

Є-є, не завидуйте і в сиріт не сама стужа і терня, а й теплі хвилини весни, музики і квітів! Навіть, вам що, шкода? Встидайтесь. Воно - не ваша власність!!!

Мачухи підкупили адвокатів, підпоїли вуйків з опікунської громадськкої ради і відсудили більшу половину господарки, котра ще не була закладена корчмареві Генделю. Й остались ненька оббріхані і обкрадені…

…Раненько прокинувся на теплій печі після Вижницького переполоху. Чую,

ненька тихо перемовляються із вуйною Сенючкою, сусідкою з другої сторони Джьянового яру:

«Мені вчора увечері хвалилася Тарадайчиха. Каже: виділа, як брала воду - Малий ваш прибіг. Я йому яблучок принесла з тих пізніх Джьянових яблуньок».

Ади! Те подворище, відколи москалиська спалили, сплюндрували, геть хобтами-тернями заросло. Ніхто й не скаже, що там колись людський дух господарив, радів, сміявся, плакав...А ябулньки живуть, родять.

Ще каже Устина: «День-другий потішиться Парася. А сам що каже? Може вже дадуть йому спокій?»

«Чи я там знаю? Прийшов. Я йому й того, і все, що він любив ставлю на стіл: «Сідай, - кажу, - дитино, попоїж.» «Йо, ненько-чаїнько! Я не голодний, лиш спати хочу. Здається, що цілий рік не спав. Ненько, Ви не проженете мене?» Йой, і так дивився й таким голосом - аж мені страшно стало! Як тоді Миць на Потоках.»

Вона знала про нього, жили ж бо в одному селі й на одному кутку «за пліт».

Бачила межи парубками в церкві і на кукурудзяних толоках в поблизьких сусідів і не тільки. Очі-в-очі, лице-в-лице, голос-уголос.

О-о-о! Ех, про таке вона й мріяти боялася. Другі парубки якось безслідно зникали з-перед її оечей. Хіба Пилипко, але він був Василинчин. Цього вона не сторонилася: се було чисте, звичайне. Василинка - подружка рідненька, Пилипко - її хлопець. Чого тут боятися: свої, близькі, рідні?

Однолітки вже й діточок познаходили в капусті. До неї теж приходили старости - баба й на обору не пустила, ославила на все село. Парубок сватався

214

непоганий. Трохи шкода їй було того хлопця, але не сумувала. А щей рада була… «Йой! Се, якби він… Та де там? Десь на тих Прусах пропадає. Чи й вернеться?»

А дні дівочі біжать, біжать, біжать. Як вода з жолубочка в потічині… Він! А що йому? Знав про неї, про ті бридкі бабські пересуди? Другий раз

якась незнана струна обзивалась, бриніла і, нерозгадана, поволі затихала. Дослухуватись, розгадувати? Ба! Він і женитись ще не збирався. До мачухів із старостами? Ні-ні! Нащо йому такої слави? Тоді вже геть засміють. Як і його старостів мачухи не пустять на обору! Ще як би був із заможніших, то не так страшно. Що там тих пару пішаків поля? І - ані півталяра в кишені. Думав заробити. Ая! Заробиш! Чужина. Пруси самі одну ріпу гризуть. Зима лютувала.

- Та де! В тебе всі зими були люті. Побережи свої колючки на щось корисніше.

- Думаєш, що спеціально хочу їх такими представити? Про ту затятість студену? Що, не віриш? Можеш дізнатися про ту лютість з першого ліпшого часопису в архіві навіть такого славного міста як наша Коломия.

Люта чи не люта, але була зима і край! Морозяра перед вечером моцувався й ліз у найменшу шпаринку, де ще можна було щось заморозити…

Він трохи припізнився, бо помагав знайомому вуйкові із сусідного села накочувати важкі грабові колоди на парокінні сані. З акуратною в’язанкою наколотих дров за спиною на топорищі збігав від Грабовець на одному віддиху. Працював поденно на санітарній вирубці в лісі.

«Ов-ва! А се що за проява: пере в таку пору й на такому морозі?» - Слава Ісусу Христу! - Навіки слава! - Се - ти?! Тобі що, днини мало? Зациконієш на такій лютизні? - А тобі- що? Іди собі! - Ага, вже! Ось, сяду і буду сидіти й дивитися, як будеш в бірюльку

змерзатися. І що мені зробиш? Не твоя кладка, не твої Потоки! І ніякий шандар не має права мене чіпати.

- Іди собі, я так не хочу! - Вона не х-о-о-че! Чи маю питати: «Йой, прошу, єгомость пані: можна мені

тут постояти?» Диви яке гонорове! - Йди! Йди: люди, ось... - Ет! Що мені люди? - Певно, ти он який! Навіть з моїх мачух покепкував при людях. Прошу тебе:

йди собі з Богом! - Чо маю йти? Боїшся? Боїшся, насправді? - Бо-ю-ю-ся… - Ой! А як зара прийду по рушники? Маєш - не пр-о-о-женеш? - Насміхаєшся гірко? Гріха не боїшся? Вступи… Вступися! Чуєш?! Вона стояла із шматтям на коромислі і мало не плакала: - Вступися, прошу! І я собі піду! Нащо я тобі така? Та й мачухи не віддадуть

за тебе. - Ов! А то чому? - Чула, якось говорили між собою. Старий мачух каже: «Слухай, стара! Ти не

завважила: той моцарів, що з Прусів прийшов голий, на нашу обору часто зирить?» «То й що?» «А дівка?» «Най лиш поткнеться - псиськами затравлю!» Пусти! Нащо тобі ще й моєї ганьби? Йой, людоньки добрі! Нащо воно вам недолуге? Потім будете нарікати на нашії чесні голови. Ідіть, а то старий, не дай Бог, ще й псів повідв’язує!

- Ет, балакай! Зараз вже йду. Лиш кажи мені тут на місці: підеш за мене? Чо мовчиш? Кажи!

- Чо ти мене мучиш? Радий, що нікому оборонити і насміхаєшся? - Е, ні! Кажи, бо застинемо тут. - Ая, ти такий замерзлюх? Ой! Ти не?.. Насправді прийдеш?

215

- Зараз! Ти ще й дому не дійдеш, а старости вже будуть. - Правда?! - Ге! Чи я вітрогон-пустобріх якийсь? - Ая! Вам що? Аби лиш голову закрутити. - Кажи, бо зараз буду тут вогонь розпалювати! - Розпалюй, розпалюй... І, як нагрієшся, тоді й скажу! - Скоренько, скоренько відслони хустку: най поцілую! - Йой, не роби сього! Не підходь близько і старостів не присилай! Я… я так не

хочу! - Гай! Най буде як ти хочеш. Ходім уже, бо й до ранку не дійдемо згоди на

морозі! Їй хотілося отак дивитися, слухати, впиватися тими словами, кричати на всі

Потоки, на всенький світ: «Мій, мій, мій! Приходи: рушниики давно готові тільки тобі, тільки тобі!!!»

Так було. А він, подумки, перехрестився, нарешті набрався відваги: «Бо се, Господи, по волі твоїй все стає на круги свої!»

«Вессілля. Аякже! Було, що описати! Той рейвах, що зветься весіллям, взагалі

і окремо, у рідному селі. Даруй! Хоч би й хотів так, що аж-аж - не можу! Ніколи не був гостем на справжньому весіллі в рідному селі. О! Те? Те не йде в рахунок. Ті усересерівські, колхозні, совхозні, совєтско-молодьожні із безпардонною, дикою пиятикою. О, ні! Перепрошую файно: шукай собі крашого майстра!»

Рідні… А що - рідні? А діти? Ет! Одна війна: відступали, наступали…

Австріяки, москалиська, мадяри, румуни, поляки… Реквізиції і так просто нічні грабежі...З усіх фронтів чорні картки. Покалічені й рідко хто живий й здоровий верталися під стріху. Революції. Крах імперій. Аж четвертий універсал, злука, кривава окупаційна метелиця польсько-московська… Розстрілии, пацифікації, великий голод... І знов: звільняли, тікали, наступали москалі, німці, мадяри, румуни... Контингенти і просто грабіж серед білої днини... Колхози, ,кримінали, старість бідність, хвороби…

Чи ще не доста? Хіба цього мало? І лиш один просвіток - безпрецедентний визвольно-повстанський рух опору всім і всьому!

…У нас на причілку горища був причіпут (нині кажуть балкон), до половини

ошальований - друга була глуха. В глухій половині були акуратно складені купи старих газет, журналів, календаів-альманахів: «Народної справи», «Сільського господаря», «Червоної калини», «Комара», «Дзиза» і ще безліч малих і більшх книжечок-брошур. І чималий рулон репродукцій, переважно, з релігійної візії великих майстрів Відродження: «Секстиньська Богоматір», «Тайна вечеря» да Вінчі, «Бій під Крутами», «Вїзд Хмеьницького до Київа».

«Гов! Не спіши: про се я дізнався пізніше. Тоді… Тоді то було нерозгадане

чудо.» Не знаю коли то почалося, але, найчастіше, мене там знаходили, іноді й

сплячого. Домашні вже знали: якщо ніхто із сусідських не приходив скаржитись, або сам приходив покривджений, то на причіпуті сидить. Туди мене тягнуло як злодія вкрасти чи алкоголіка випити. Зимою малого не пускали на горище, а до тепла - ой як довго й скучно його виглядати через продмушину у завізерунковім вікні.

Другий раз хтось із старших змилостивиться на мої плачі, просьби, голосіння й дістане пару репродукцій і два-три календарі. О! Тоді рай на теплій печі.

На причіпуті я міг раювати, забуваючи геть про все. Навіть і про дуже смачні наїдки. Але то було рідко, бо - тютюн, дві корови, теля і так на оборі безліч дрібної

216

роботи. Там підмети, те принеси, туди збігай! Та й своя вулична дрібнота вициганює на забави.

Се добре загніздилося: приємнішої насолоди як в ті роки, мать, більше ніколи не переживав.

На горище по драбині добирався самотужки, а вже назад (ой, лишенько!) боявся, що впаду. Чому? Чому? Боявся і решта. Як не було вдома старших, тільки Тарас і Василько, ото вже навтішаються! Завжди просив, щоб хтось для відваги тільки драбину притримував. А вони: «Боїшся? Тримайся за воздух. Наберися вже раз відваги! Що? Не терпиться? Боїшся? Ну то - гайда в штани!»

Відтоді боюся підняти очі з розгардіяшем в голові на Матір з дитям и Святе Розп’яття. Не розумію: чому їх друкують іноді масовими накладами різні не вельми галантні видавці? Обривки тої продукції теж можна побачити потоптаними, де тусується, як тепер кажуть «високо-обрізована» публіка.

- Культура, куме Паньку! – ади, маєш квадрат і вже геніально! Кривий трикутник супер-генеіально! Перекошена піраміда – кльовезно! Поломане колесо від старого воза, кусок ноги, око на лопаті - кльово, прикольно. Береш квач, сунеш ув фарбу, ляпаєш на всі боки і вже суперезно!

- Гов, Кирику! Чо ти на мене розкричався, ніби я то всьо малюю? - Е, ні! Ти… Ви, пане Гуло, повинні об’яснити темному шевцеві той увесь

кльовий супер! Ти… перепрошую файно – ви, пане Гуло, повинні знати. Бо нащо тоді з цапом гроші тратите на казети? Тобі смішно? Розреготався! В кого ще маю питатися?

- Йой, Кирику, куме мій солоденький! Чи ти забув як бештав Малого? І халтурник, і каторжанець! Йому тільки берези ув лісі білити! Ая! Ніс йому, бачите, такий точний до міліметра не до шмиги ,бо вони - Стократові родич! Трохи ніби філософ! Хотів би я бачити й чути, щоб ти робив, якби поцінував теперішнього супера! О, то була б потіха замість твого писка. Халява! В другому куті волове око підвішене на дратві, в іншому - Настині губи з половиною язика. Поломаний стілець й кавалок ноги ув порванім черевику, брехунець і песья голова преться з того репродуктора! І, врешті, факсиміле - се портрет пензля супер кльового НН, знакомитого ув супер кльових фуршзабігайлівках від самої Жмеринки аж до самого Бердичева. Шедевр портретного витвору видатного філософа нашої прикольної доби і не менш знакомитого шевця на всю округу від Лугів і до Двора (два протилежні кутки села)! Ти чо з кулаками лізеш? Визвірився, ніби я тебе такого файного зляпав. Ні, ти тільки на мить зажмурись... Видиш, ув великій залі народного дому професорка розповідає штубакам (першокласникам): «Діти! Дивіться уважно, слухайте і запам’ятовуйте: се перед вами наш славнезний краянин, нині, на жаль, уже покійник, котрий залишив глибокий слід ув нашій вовчій добі і суперскаженій культурі. А также - як не непроминучий доказ тої супергігантської праці - недолатаний черевик свого не менш знаного кума Пантелеймона і ніким ще й досі непрочитаний і нерозгаданий як вершина сучасної філософської мислі - трактат «Се з якого боку дивитися: з одного так, з другого - не так.» Запам’ятате, діти, хто се. Се - наш рідний Кирик Ляльо.» Се треба додуматись – замість писка (обличчя) - холява.

- Йой, щезай мені з очей, окулярнику нещасний!.. Ще із тих днів в’ їлися як іржа в залізо всі ті гітлери-сталіни, хейлі-солясі,

хірохіти, столипіни, розпутіни, троцькі… Йой! Про швабиху всєрасєйскую і всякої меншерангової гидоти. Се з тих, ще перед-довоєнних конференцій-посиденьок у нашій хаті, бо ті з міжвоєнної хурделиці вже були мало цікаві з інформаційної сторони.

Ще з осені сорок четвертого мене гнали до школи. Тоді те лихо не впало на мою голову - обминуло,бо прислані педагоги скоренько розбіглися.

217

Ні, ні! Ах, вам би цього хотілося, вірнопоклонні ільїчі? Але бандерівці тут як п’яте колесо до воза. Їм просто не видавали зароблених госзнаків. Ті, що жили у заможніших селянських родинах, хоч не голодували.

Троє дівчат, що жили в покинутій жидівській хаті, перші дали драпа, а за ними й і всі решта. Бо, мабуть, соромно було жити нахлібниками. Двоє із них в сорок шостому знов об’явилися і провчителювали аж до вишеньок. Вже при Раї(Горбачовій?) агітаторка впівголосу оповіла мені про ту Одісею: в котрої не було гепеушного покровителя, мусіла на Донбасі вугіль добувати, але то - друга байка. Тому до сорок шостого в школі ледь тліли лиш два класи.

Мені, по ідеї, теж треба обертатися аж в другому, бо - ніякого офіційного паперу, який би проштемпелював гербовим знаком про ступінь освіти. Міг гарантійно лиш за перший многорічний…

Сорок сьомого весною мене таки загнали на слизьке. Домовились, правдами й не тільки, допустити «імярек» до випускних, як тоді казали - державних екзаменів. І то тільки тому, що Абрамова, перша леді району обіймала посаду заврайвино. Йой – районо!

Ах, ви ще й досі не знаєте з якої ласки Абрамови були такі доброзичливі до нашої родини? Ну, певно, розумію: ви зовсім не чули про Абрамових? Прошу чемно…

Ще в тому «золотому» вересні та прийшла шайка районного офіціозу, ніби вибрана сільськими громадами всенародної довіри на всі дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих одноголосно, наскакувала в село організовувати ті громади й вибори. Не знаю, (бо то - державна таємниця, за розголос якої ревтрибунали присуджували до вищої міри соцзахисту) хто кого вибирав і обдаровував посадами на уряд у селі. Кого головою, кого депутатом, кого фінагентом, кого комісаром від помінзагу.

Нашому старині припала печатка і штемпель голови ССТ з націоналізованим майном - крамниці бувшої буржуйської кооперативи: чотирьох водяників і олійниці. Се Штефануньо, кандидат на майбутнього голову «Сонця зі сходу», який втішався найбільшою довірою ув прийшлої шайки, подав таку думку. Бо мусить завжди бути «така думка» і край!

Мацика настановили головою сільради і всіх кандидатів в усі депутати за тою таки думкою «на всі з хвостиком». Штефануньо з нашим старинею були, собі, якісь родичі. Бо, навіть, кумували в Штефанового сусіди Петра Нирки. Йому теж випала честь бути бухгалтером в тому ССТі. Пізніше те есесте захиріло, а Нирка обсадив посаду старшого буха в тому созі. Татуньо стали передовим бригадіром, як уже було сказано. Чому аж передовим? Не знаю. Бо на ту пору в созі була лиш одна бригада і, відповідно, один бригадир. Се з якого боку глипнути, бо не даром Кирик моцувався над тим трактатом.

Вся та баламкомпанія до обіду настращається, наорганізується, наздрастується з вуйком вусатим і зголодніє до волової шкіри.

- Ясю! Ти можеш деталічно об’яснити, пся муха, бо то - поважна справа з огляду на других поважних особистостей!

- Йой! Ви що, тупіші як сапка в Задрабинихи? А ще в політику пхаєтесь! Таки зголоднів так, що не тільки бика а й шкіру з’ ївби. Отже, пора й на обід

рушати. В Мацика останній сухар миші догризають, Присяжний поза клуні шемельне до Марти-Канаднички. Що до Куцого, що до Штефануня не поткнешся, бо з чужими жінки й на поріг не пустять: «Ти його, ірода чемного, за подай Боже годуєш, нє - він тобі ще й всяких волоцюг волоче із собою! Грані(жару з печі) вони б наїлися в мене! !Агій на таку публіку!»

Знали, що в Мальованці завжди є свіжий шкварок до бараболі, тому й випадало нашому старині брати польномоцного і Штефануня як родича й довірену особу того польномоцного і решту районщиків на обід у Мальованку. По дорозі Штефануньо забігав до есестерівскої крамниці, брав на борг зо дві-три пляшки «Московської». Чого доброго, а такого добра було аж забагато, як на таке село.

218

Попоїсти добре та ще й з чаркою ті комісари вельми любили. Так і заприязнились на татуньо з Абрамовим - головою райвиконкому…

Вони, ті «макулатурники», як казала Штефанова Марія, забезпечувалися спецпайками. Мабуть, то були вельми куці й піснуваті харчі в порівнянні із тими, що та голота застала в крамницях, кнайпах (забігайлівках по їхньому), ресторанах, в простих заїзжих харчевнях і робітничих їдальнях на окупованій, насильно «визволеній території» і на селах в «середняцьких підкуркульських господарках» за їхньою класифікацією. Бо фільварочний форналь був на два порядки ліпше забезпечний всім необхідним для пристойного побуту, ніж Киньдя Роздеристріха, котрого ті лайдаки вивінували аж у куркулі.

Дальше – більше: «не помастиш, не поїдеш». Сорок четвертого весною услід за фронтом зліталася чорними зграями

зголоднілого вороняччя окупаційна адміністрація. Звичайно і, як завжди – «кого не ждеш, того й маєш».

Тої днини перед брамою запіпікало авто - біжу відчиняти. Василько поза стодолу до сусідів - гукати стариню. А Абрамов вже тут як тут: вітається з ненькою як з найближчою ріднею:

- Григорівно! Кланяюсь тобі, голубонько! Душа ти наша рідненька! Ось ми знов разом. Привіт тобі і мир в господі вашій!

- Сердечно дякую, Уласовичу й зичу безпечних доріг й усяких гараздів! Прошу чемно до хати й просіть від мене ваших супутників, най здорові будуть!

- О, прошу! Прошу, будь ласка! Се, Григорівно, наш перший секретар райкому Піскунов, се – нач. НКВД товариш Гущов, се - начупомінзагу товариш Грузін і аз грішний - Маркіян.

Ось і татуньо. Ми з Васильком здиміли аж до вечора. Могли б заночувати в Канцлера, але треба обходити живність на ніч. Ті комісари майже цілу ніч пили, галакали. Аякже! Було сказано, що в сусідських малась цистерна трофейної отрави. Отже, чвертка веприка, мішок білої муки… Абрамови їдять пончики, а Малий готується до випускних іспитів. Се буде аж у сорок сьомому.

Наразі, фронт з початком жнив поплентався дальше, а за ним скоро і радянська влада теж кудись попленталась із села. Правда, зненацька на студерах, а стрибки на полудрабках налітали люті як шершні. Виловлювали Мацика й довоєнних депутатів, крили всіх благим матом, грозились розстрілами, сибірами за навмисне уїдливий саботаж невідкладних заходів «рідної соввлади». Не зібрано: ні одного кілограма зерна, ні копійки податку (тим більше спецкуркульського) ні по займу!

Тут же перестрашені депутати з двома стрибками й одним чевонопогонником розбігались по селі збирати ті недоїмки. Осінній день як курячий крок. Оббігши два-три двори, стрибки й визволителі спішили до сільради, щоб завидно доскочити під захист чималого райгарнізону.

В селі і за селом в чаграх чи в Крученому ще не було сутичок між енкаведистами й боївкою теренової сітки оунівського підпілля. Слухи і переповідки про ті зудари сіяли на селі гнітючу тривогу. Зараз по жнивах Калина почав організувати із юнаків-добровольців рідного села і двох сусідніх повстанську стрілецьку сотню. Наша відважна парубота кожного дня після обіду збиралась в чаграх чи на Лісничівці на військово-вишкільні вправи. Два підстаршини з дивізійників, Пилип і сам сотенний, допікали нашу паруботу до сліз, особливо в нічну пору. Се два кілометри до Дністра одним скоком – марш, марш! І чим хочеш, і як хочеш - в кліп ока на той бік. Там Пилип:

- А се що? Розсілися! Хто вас у гості сюди просив? Гайда мені без шелесту й гуку, одним духом на Лісничівку.

- Йой, вуйку! Дайте хоч перекурити! - Ага, зараз! Підійди-но сюди! А, се ти, Свисте, такий мудрий? Ти що і у

москаля будеш просити перекуру? Марш мені один за другим з-перед очей! Ти там зголосишся до булавного на перекур шістдесятихвилинний!

219

- Так! Маю зголоситися на перекур до булавного… - долинуло вже від половини Дністра.

На Лісничівці позір: - Струнко! Сотня, слухай і виконуй наказ: обсадити дорогу від Стрілецького

на відстані між собою до шістьох метрів! Залягти, окопатися, не курити, не розмовляти! Зброя на готові! До чину!

Калина завжди, як парубота розбігалася по домівках вичитував: - Хлопці, се тільки перші дні виправи. Ми ще ніби в неділю біля читальні на

забаві.Через пару днів дістанете зброю, в кого нема в запасі, боєві набої і все ще будети вільними козаками на зимівниках. Отже, кому дуже хочеться курити чи ще якої біди, може завтра не приходити. І ніхто вас не осудить, бо ми - повстанська сотня добровольців як і все повстанське військо. А не примусово мобілізоване. На днях прибудуть інспектори і вищї командири, лікарі, приймете присягу воїна України. Може змінять команду сотні, назвуть місце постою куреня. Ми ще будемо згадувати Лісничівку як домашні забави. Там уже не буде ні вуйка, Пилипа ні вуйка Андрія, ні просто Андрія. Досі у нас не було поважніших поурушень військово-вишкільної дисципліни. Надіюсь, що ми ніколи, ні при яких обставинах не заплямуємо честі нашої сотні. Пам’ятайте – «Бог і Україна, Честь, Воля і Воїн!!! Без Бога нема України, без честі нема воїна, без воїна нема волі» - запам’ятайте !!! Сотня, струнко! Слава Україні!

- Героям слава!!! - А ти, Васильку, будеш курити одну закрутку за другою… - Йой! Я вже не буду більше просити перекуру. - Доста, Василю! То в тата міг випросити полегші. Тут і я не в силі відмінити

того припису. Кури, до ранку ще й подрімаєш…. Тимко Канцлер, Петрусь Більший, Слуга Божий, Василько Молочар - се най,

найнерозлучні. Але і більша наша компанія мучилась на тому вишколі. Малий? В Малого були другі клопоти. Але «марш, марш до Дністра і назад»

бігав, як не кождої ночі, то через ніч разом із сотнею. Сотня відмарширувала без нас. Василька призначили інтендантом в кущовій

управі, мав до того непересічний хист. Малий, як не випрошував сотенного, самих інспекторів - ні і решта! Одна й та відповідь: «У нас є й без тебе кому стріляти. Тут будеш в терені курьєром на зв’язку між сотнею й тереновим проводом. Та й із політпроводу теренового тебе не відпустять. Будеш очима і вухами на старому відтинку. Доста тобі! І не смій більше надоїдати своїми забаганками, бо будеш покараний організаційно! Мало тобі тут роботи? Лиш би встигав!»

З нашої молодшої, а также із старшої знакомитої паруботи мало хто остався

живий після того покосу. Слугу Божого ізраненого безпритомного змотузували й судили на десять років каторги. Петрусь Більший після того, як були розформовані деяікі курені, з трудом легалізувався й виїхав на Донбас, вернуся через три роки інвалідом. Канцлер два рази переніс тиф. На нього ніхто не доніс, відслужив три роки на Сахаліні і все життя чекав арешту. Василько увесь час жив легально: про нього мало хто знав.

Одні, що знали, гинули мовчки, другі терпіли мовчки. Тичка був на дивізійному вишколі. Йог скоро викрили й вигнали, бо приписав собі три роки. Се ті, із старшої, не розлий-вода.

Наш Сербин і Яр Ганджа… Яр перший загинув, прикриваючи курьєра головної команди на тому боці. Було ще п’ять чи шісьть хлопців з молодших. Один згинув на пересилці в бухті Ваніно, другий під час рейду відділів УПА в приграничних районах Румунії. Решта відкалатала кому скільки не пошкодували трибунали…

-Не маю великої охоти до сеї сторінки.

220

-Ба! Ба! І ти теж? -Бо вона вся лиховісна. Чи майже вся. Задушлива, безпросвітна, плісняво-

рудувата, брезкла, гадюччям стелеться на моїй дорозі.» Були й коротенькі проблиски, але й ті чисті джерельця замулює покруч-

бузинівська, академічно-профеорська рать. Оббріхує, перекручує! Ще й похваляються: «Ми - он які! Ми навіть викупили вам...» (Шевченка?)

Ага, так! Великі демократи по-московськи! Самі кріпосники – ні! Ні, не за свої, працею нажиті, в такого ж кріпосника - Кріпака. А він, невдячний, назвав їх лихими москалями,бо москалі - лихі люди. Одного, бач, викупили, а ціла країна у рабстві віками конала!

«Ще нижче і нижче гніться, гнучкошиєнки! Цілуйте патинки - «гайдамаки не воїни, разбойнікі-вори». А ми, бач, викупили! То облизуйте, цілуйте патинки білокамінної, кручені голопупенки! За голод десятимільйонний! За окупацію ганебну! За чорну піхоту, за резервацію Чорнобильську!

Цілуйте! доцілуєтесь - пощезнете як обри!..» На мості сотня відспівала польову службу Божу. Старий Нагірний - почесний

стрілець сотні - став під прапор і впала команда: «Сотня! Позір! Струнко! На честь України славень дужо в голос – «Ще не

вмерла Україна…», «Зродились ми великої години…» Й виспівувались всі похідні, козацькі, стрілецькі, повстанські аж до «Бо війна

війною, Вішьта вьйо, Як не куля, то кобила копитом, Цяпку вб’є, Віщьта-вйо, го-го-го…»

Чота за чотою. Повстанці до бою З Мальованки йшли І за волюУкраїни Свої голови несли Прощай, моя квітко! Доспівай і долюби. А ще, чуєш, неньку, Нашу неньку вбережи! Як поляжем в лютій січі, Ти не плач і не тужи: Ми за волюУкраїни Все, що мали віддали. А як син у тебе буде, Не забудь його, навчи: Так любити Україну, Як любили її ми. ------------------------------------------- Ми зустрілися з тобою в Городенці Жаль великий залишився в моїм серці. Ой, жалю, мій жалю, пливи за водою! Якась краща буде в парі із тобою. Якби була - знала, була б не кохала. Була б біле личко цілувать не дала. Цілувала, обнімла з вечора до ранку. А мій милий ізлякався й утік в партизанку.

221

Обнімала, дарувала нову буковинку: Іди, милий, і будь славний на всю Городенку. Славні в краю хлопці-бандерівці, А мій найславніший в цілій Городенці. Городенко, Городенко! У вишневім цвіті, Нема міста понад тебе в цілім білім світі. Агаі!

Затихало десь аж у Деренівці. Пішли. Відмарширували і стало тихо, пусто, глухо… Понад Дністром залягли

густі, білі як сметана тумани. До війни за такої напасті і в день, і в ночі бамкав великий дзвін, а доскіпливі ловчі трьома дорогами верхи доїзжали до краю сільських угідь, обмнінювались новинами із сусідськими й вертались на обід. Після обіду знов: ану, десь хрещена душа волає о поміч.

Так, то до війни було! А зараз всяка нечисть не боїться ні тучі, ні грому. …Вчора онук привіз цілу пачку паперу стандартного вищого гатунку. А ти

плакала, дорікала: «Нащо тратиш папір?» І правда - такий гарний, аж самому шкода. Нащо таке добро марнувати?..

…Сотня відмарширувала в Карпати, а з нею й місцева боївка, бо мали забрати

на три полудрабки хворих й поранених стрільців й доставити в місцеві криївки-шпитальки. Десь через тиждень районовий зголосив відправу всіх провідників включно із станичними. Наш станичний «Максим» з двома помічниками теж подався на ту відправу аж за Репужі. Старший брат районового був тоді надрайоновим. Він і привів зграю енкаведистів, щоб захопити весь районовий провід. Межи ними були теж доскіпливі конспіратори й самі влаштували засідку.

Друга шайка енкаведистів, перебрана під повстанців, в мазепинках й вишиванках, чинили дикий розбій в беззахисному селі. З вечора господарча станичного скаржилась:

- Йой, Малий! Ти знаєш, відколи наші пішли в гори, всі страхи, геть де які є, обсіли мене і не дають ані хвлини спокою. Ади! Нині й Максим подався з хлопцями на відправу.

- То й що? Пішли то й пішли. До ранку вернуться і всім страхам криска. А, по-друге, я собі не можу припустити: ти і якісь страхи.

- Ет! Ти або нічого не розумієш і від того вже дуже безпечний! - Скажи, Ганнуню, що мені розуміти? Ось, через город - і вже дома. Попоїм

файно і в стебло і вся тобі безпека. - Нібо дома тебе ніхто не потурбує? - Дома? Мене? Хай лиш хтось попробує! - Ой, хвалько знайшовся! Дізнаються, не приведи Господи, прийдуть і заберуть

як полохливого зайця! - Не так легко! Не так легко, якби комусь хотілось. Поки нема морозів, моє

стебло на горищі, на причіпуті. В разі тривоги - з причіпута на липу, на самий вершок. Там можна тихенько пересидіти або скоренько злізти - і у Джьянів яр. Там під самим дзюркалом у нас з Васильком є маленька криївка.

- Малий! Ти що думаєш? Нащо розказуєш про се мені? - Чого ти сполошилася? То – наша, не організаційна схованка. Ласкаво прошу

до нашого куріня в першу ліпшу сутужну хвилину. Місце знайдеться і ще на пару страхополохів. А, з рештою, то - не великий скарб. Та й сестричка знає…

222

- Що? Ти і їй розкзуєш про все? Ой, ненько рідна! Малий, ти маєш якийсь розум чи вже?..

- Ая! Спішу! Що їй до того? Доста вас троїх з одної хати. - Зайдеш до нас? -Зайшов би... - Що, понадувались? Посварилились? - Ага, було трохи. - Йой, Малий! Най би вже вона, а ти… - Що я? Що я? Її спитайся! Чого кидається словами як ятаганами: «Била б до

квасного яблука якби подужала»? Втовкла собі в голову, що з другими знаюсь. - Помирити вас? - Як хочеш. - Се тобі так глибоко байдуже? - Тихше, Гануню! Чуєш? Наче хтось із пістолета вистрілив. Ось, знов. Се вже

аж з двох автоматів. - Ага!.. Десь під Худюком. - Хто б там міг гратися? Коцік у місті у родичів вже другу неділю. Мирон? - Та де? Ось, тільки зайшов до своєї Катрусі. - Ти як хочеш, а я вмить забираю Мирона й махнем подивимся: хто там дуріє. - Сиди, бо як там чужі, а зборої у вас нема ніякої? - Які ще чужі? Хіба стрибки з перевертнями? Розірвалась граната: одна, друга. - Малий, чуєш? Чо мовчиш? Йой, се десь в Мальованці! - Ага. Десь там. Ми якраз дійшли до Приканцелярськго й присіли на лавці. - Малий. Се щось страшне діється й нікого нема в селі. - Ага. Се вже з-за невисокого муру з городу Гордих. Гануню, гайда сюди! Тут

межи кукурудзяними пуками, пересидимо.Чуєш, який рейвах зчинився? - Се якась банда околтників або перебрані москалі. - Побачимо. - Ага! В такій пітьмі? Сей туман і голоси глушить. - Так, се дійсно перебрані москалі під наших хлопців. Зачалапали, загалділи цілою ватагою й повернули з Гостинця до сільради, а

декілька присіли на лавці. Тепер і дихати боязко, се пару кроків від муру. Ото вибрали сховок! Був би я сам, двавно шемельнув городами і - будьте здрові.

Чути - в сільраді б’ють вікна, ламають двері, знущаються над Романишиним, котрого недавно самі настановили головою сільради, бо Мацика не могли нігде відшукати, (а він собі тихенько попивав сивуху в хаті Феді Форнальського): «Сякий-такий! Продався комуністам! На своїх доносиш! (були б се боївкарі, сказали б «москалям»). Нам передали з тюрми: Данила Тимчишиного, Славка Мар’яна, Ганю Волошчучку ти продав! Скажеш, що неправда?! Ні? Возили тебе до Коломиї наочно свідчити?»

«Нікуди мене ніхто не возив. Я сам їздив дитині по лікарство.» «Що ти з ним ще розбалакаєш? Давай його сюди, зашморг готовий! Не хоче

тут признаватися, признається там! «До чого маю признаватися? Відколи призначили на сей уряд, я ще ні разу з

обори не виходив на село. Нема в мене ніяких зв’язків ні з вашими більшовиками, ні з вашими партизанами.»

Чути - гамселять чоловіка… «Ось, список на вивіз до Сибіру! Се в тебе в хаті знайшли. Нас не обдуриш як

п’яних комуністів недолугих. Ми - служба безпеки!» Сі на лавці курять і перемовляються чистісінько по-рязанськи: «Нє нравітса мнє всьо ето.» «Нечєво їх жалєть!»

223

«Да нікаво я нє жалєю! Абрамов может докладную сочініть. Етого не предзначалсь ліквідірвать.»

«Не бось. Не посмєєт твой Абрамов. А заікньотся, самого в два щьота ліквідіруєм.»

Затарахтів полудрабок. Один, другий… Десь недалеко знов бабахнула граната. Се, мать, у Даниловій вулиці за читальнею. Тут біля сільради затихло, а на фільварковому куті зароїлась густа стрілянина.

- Ти як, Малий, думаєш? Будем мовчати? Ану, якась бузовіра донесе на нас? - Що ти, Ганнуню? Про се треба на цілий світ кричати! - Ая! Збереш вранці людей і будеш серед вулиці проповідувати?! - Не я! Не я. Летючки розкажуть всю правду. Вже на брамі: - Йди, Малий, до стодоли. Там за січкарнею відкинеш пару околотів … Або ні!

Ходім, будеш там до ранку шукати. - Не можу, Ганнуню. Мені край треба додому! - Йой! Ти що, не боїшся? - Бійся не бійся – мушу! - Е, ні! Я старша й наказую карно! - Слухаю й виконую! Через півгодини тут як тут. - Бачиш? А вона сердиться. Я й тобі не можу… - І не треба. Не кажи… «Так-так! Ти добре радила: з цієї сторінки доброго вина не нап’єшся. Ага: про

варварство трудно писати, другим нудно читати, третім - вірити. На «Д- 2» (один із дуже «гуманних» совлагерєй ) був у мене друг Вася

Пітерський. Пережив блокаду, після шпиталю мобілізували. На фронті контуженого й легкораненого, покинутого своїми, підібрали німці. Утік з їхнього шпиталю. Був пару місяців у партизанах й дійшов в діючій армії до Праги, яку звільнили власовці. Власовців теж звільнили... туди, за хмари. Демобілізували після важкої рани. В сорок шостому арештували й присудили до вищої міри соцзахисту. На другий день після суду наспів указ «об отмєнє смєртной казні» й Васі ушкварили двадцять пять і пять по рогах за те тільки, що особисто розстріляв шістнадцять тисяч. І сто двадцять, і штири жида !!! Варварство та й годі!...»

Скоренько заскакую на обору Слуги Божого. В них в окремій комірчині жила

старенька сестра Марія. При німцях її перевезли до Львова у патріарший шпиталь. Вилікували її там чи – ні, але тепер вона жила у Михайленків.

Мама нашого Слуги уже при німцях жила нелегально, гестапівці навіть ціну назначили. Давали корову, шісьть овечок і як презент, юхтової шкіри на пару чобіт. Тепер була наглухо законспірована. Я знав, що вона працює в тереновому осередку пропаганди друкаркою. В організаційній справі мав право осбисто спілкуватися лиш у невідкладній потребі чи у нагальній загрозі провалу (був трхи якимсь розвідником).

До відмаршу сотні вони жили напівлегально у своїй хаті зараз за сільрадою. З появою всякої нечисті скривалися. У густих заростях малинника їхнього саду сапери для потреб офіцерів штабу влаштували бункер-лазню. Як фронт подався на захід, штаб теж одного дня раненько покинув село. Перед обідом вхід у бункер-лазню був засипаний і замаскований свіжою дерниною. Тоді там підірвали добрих дві міни й переробили другий вхід і аварійний вихід.

Стукаю три рази у заднє віконце комірчини, рахую до дев’яти, ще раз стукаю два рази. В цю мить має блимнути вогник сівчки. Сі умовини часто мінялися. Я майже ніколи не дотримувався цієї регули. Просто голосив своїм голосом: «Йой! Відчиняйте скорше, бо дуже їсти хочу!»

Заходжу, чемно вітаюся і прошу листок чистого паперу і світла. Сідаю за столик і коротко описую про що говрили ті, що мордували Романишина і ці на лавці

224

під ясенем. Закінчувалася та летючка, приблизно, (хіба міг думати тоді, що буду тулити так неоквирно оце) словами: «Українці, краяни! Ми - «Вірна» й « Чугайстер» - свідчимо головами. Навіть, на московсько-большевицьке судилище готові явитись, якщо вони наберуться відваги викликати нас на відкритий суд тут у рідному селі! Й перед очима родичів свідчити, кого вони цієї ночі так підло замордували. Краяни! Не ждіть, не надійтеся! Вони цього не вчинять. Се і буде доказ нашої святої правди перед небом і землею. Зараз, коли пишуться ці слова, ми не знаєм кого ще замордовано. Рано зійде Сонце і вжахнеться! Засвідчуєм, що в селі цієї ночі окрім нас двоїх, дійсних оунівців, не було. Тим більше - боєздатних. Після відмаршу сотні на терені села остався станичний із двома помічниками. Цієї ночі вони відбувають нараду в околицях Репужів. Гарантуєм – вони теж прийдуть на чесний суд і покладуть голови за правду. Краяни! Українці – Думайте !!! Вселеньська ганьба варварам! Невинно убієнним - довічна шана і пам’ять! Амінь.»

Прошу: - Передайте терміново, карно до чину! - Що ще передати, дитино? - Прошу, пані сестро, більше нічого яснішого не знаю. З усього видно, що се -

перебрані москалі чинять розбій. - Ось вареники, повидло і мед. Гарбати сам наллєш. Іж і лягай спати. - Красно дякую, але ні їсти, ні спати! - О, неслухняна дитино! Іж! Світло погасиш. Ключ, як завши, до Лисого у

ринку з водою. Дома застаю перестрашену Сенючку. Ненька голосом, аж мені моторошно

стало: - Ходиш десь поночі! Гранату, он хтось пожбурив у вікно. Бери, вечеряй! - Ненько! Чого ви: «ходиш, ходиш»? Сиділи у Рудих, грали в кошару. - Ая, знаю ваші «кошари»! - Ненька дуже сварили нас за карти. - Бери вже їж! - Ніби в Рудих не така барабуля як у нас? Піду спати. - Збігав би потоками до фельдфебля, буде йти Гостинцем ще й горлати. Най би

вже там до ранку… - Ая! Від фельдфебля татуньо раньше, як на обід, не являться. - Поговори мені! - Біжу вже! Виходжу й потихеньку - на горище. Вкладаюся спати. Які ми і ноді зачерствілі себелюбці, треба було сказати, що вже був. У фельдфебля саме всідалися до пізньої вечері. Різалося веприка, то вже й мене

вгостили свіжиною. Поки старині церемонились, всідаючись за стіл, Василинка, старша від Малого не на великі роки, така вертка як юла й колюча як шило, нишком піднесла чарчину. За столом вуйко Максим привселюдно налив і мені. Я чемно подякував і геройськи відмовився.

Про те, що діялось на селі вони вже знали й без мене. «Біжи, - кажуть татуньо, - й скажи, що ми з паном Духом свої порядки не

міняєм. Перед обідом буду дома.» Перед ранком тої ночі прибула боївка, ранені на трьох возах, Василько і новий

станичний. На тій нараді були референти разом із станичними цілого району. Після короткої, затятої перестрілки вцілілі рештки енкаведистів із запроданцем надрайоновим пощезли в нічній пітьмі. Підпільники переоргаізували увесь надрайоновий і райновий провід, змінили пункти зв’язку і коди наявних і запасних явок, оголосили деякі криївки непридатиними і поміняли станичних. Нашого призначили кущовим.

Наш татуньо прийшли аж перед вечером, бо зранку зійшлись на краю села совактив із цілого району, гарнізонники і стрибки з боївкою і підпільниками, котрі були на тій відправі. Бились люто. Хоч підпільники займали вигідні позиції, за

225

двірськими мурами, а від цвинтаря - в мадьярських незасипаних шанцях, однако мусіли відійти в ліс. П’ятнадцять хлопців було в боївці і стільки підпільників, як не менше, се без станичних. Тої босоти - більше сотні.

На селі лютували оскаженіло. Зганяли людей до читалні, принижували, били. Молодих, осбливо дівчат, хлопців-підлітків лупцювали немилосердно. Допитували: хто розповсюджує летючки, хтот а де іх друкують, хто із знайомих чинив злодійство над мирними радянськими людьми. Примушували підписувати фальшиві протоколи де зазначались прізвища і псевда ще живих давно розконспірованих, діючих чи вже арештованих, навіть мертвих підпільників. А вина за нічний розбій, вчинений самою босотою покладалась на поіменованих «німецько-українських буржуазних бандитів-націоналістів». Їздили із тими протоколами по селах, зганяли людей на мітинги, зачитували ту підлоту, примушували підписувати заяви протесту й осуду.

З обіду за тим списком, що самі прикололи на груди вже мертвому Романишину виганяли тих людей без одежі, без куска хліба на ту ж толоку, де мадьяри збирались чиинити маскару над невинними.

Софа прибігла до нас. Ми з Васильком поховалися. Мусіла сама запрягати й везти до міста жінку рідного брата з немовлям на руках. Петро Кагла десь штурмував німецькі шанці, а жінку з дитиною вивозили штурмувати вічну мерзлоту. Бо якась чорна маруда донесла, засвідчила, що поіменований «підкуркульник орудує в місцевій боївці (банді)». На той раз коні самі перешкодили тій акції, бо вчинили досі нечуваний кінський саботаж. Зараз за селом звернули з дороги, що вела до міста на майже паралельну, котра крок за кроком відхилялася і вела до лісу. Серед лісу тоді ще був великий лан орного поля. Підколодяжні там на соєму пішаку завжди сіяли конюшину й люцерну на сіно й зелену пашу для худоби. Коні знали і любили ту дорогу, бо ціле літо й до пізньої осені через день залюбки бігли туди без принуки. Поки Андрій чи старий Василь вкосять тої зеленини на повний полудрабок, можна перепочити й поласувати соковитою конюшиною. Коні вже знали - як на оборі Софа припасовувала косу, вила і граблі, а за селом старий чи молодий господар закріплював віжки за ключицю і вони вільно теліпалися, а господар крутив закрутку і закурював - вони без боязні плавно повертали і бігли до зеленини.

То ж і зараз на передку разом із Софою сидів солдатисько. Приспічило чоловікові закурити й віддав Софі віжки. Віжки в Софиних руках вільно собі теліпалися. Скажіть люди добрі - чи є тут кінська вина? Софа саме поверула голову до братової. Солдатисько, він же вперше в цих краях. І не один він. Ще два стрибки і єфрейтор товклися поруч, охороняючи «государственних преступніков» - жінку й безборонне немовля.

Дорога, що вела до міста, ще добрі гони бігла поза городи. І та – теж. Але поволеньки відхилялася в протилежну сторону. Міська зараз за городами була обсаджена крислатою мішаниною садовини: дерева та й годі. А за туманом… А за туманом як у тій пісні нічого не видно.

Котрогось із задньої фірманки приспічило, скочив у сторону, аж тут - ліс. І, як на зло, донеслись приглушені звуки стрілянини. Всі враз кічнею кинулись до Софи.

«Расстрєлялть бандєровскую ...!» - розрепетувався сержант, що був видно, за старшого. Софа, за всі ці визволительні московсько-німецькі добродійства, притерлася й сама яструбом налетіла на солдатика:

- Йой! Дивіться, люди чесні! Мій чоловік на фронті німака добиває, а ся паршива гнида по людських коморах шастає! Ади, накрав повний мішок! І воно ще буде мене стріляти?! Оно - такий як ти паршивий москалина правив кіньми! І сам ти куди дивився? Беріг награбоване? Ось, вернемось – розкажу: Голощапів, він тебе, паршивцю, попостріляє!

Поки вони сіпались, другі охоронці вмить здиміли: ліс бо! Коло фіри ще тупцював стрибок, чоловік із сусідного села. Знав добре і Софу, і Андрія. Мабуть не дав би сержантові так безкарно розправитися із Софою:

226

- Годі тобі кричати! Видиш, наші всі скрились? Біжим і ми! Сі нікуди не дінуться, заберем завтра.

Завтра не забрали. Вже весною, як трохи підсохли дороги, наскакували на день-другий. Ремонтували сільраду, призначали голову на два-три дні, аж поки не виловили Мацика. На зігнаних стрибками мітингах грозились розстрілами, сибірами, киміналами і так аж до сорок восьмого.

… Соцбез посилав запит, як офрмлював рабу колхозному пенсію. Се Тарас

мені писав: ні про що вони там не дізнались, бо до початку сорок восьмого сільрада постійно не працювала й ніяких шнурових книг не було, ще від початку польської вальчі на гітові.

Нас із Ганнунею переслухував есбіст із крайового проводу. Тоді відбулося й

апеляційне судове засідання, на якому прискіпливо розглядались справи тих людей, котрі тої ночі були позбавлені життя, і ні одна особа не підлягала на такий карний присуд. Ті, що були викриті як донощики й сексоти, вже не могли нести якоїсь загрози для підпілля. Та й аж такої шкоди, щоб карати на горло, вони своїми нерозважними вчинками не заподіяли. До тих кількох родин, чиї рідні були в дивізії, чи до таких як Петро Кагла не було і не могло бути ніяких з карних санкцій з такими наслідками. Людям про се розказували, роз’яснювали скрізь через летючки й другими доступними способами.

Ген за селом край дороги стояла скирта старої лідіншафтської соломи. Там чи самі червоні, чи хтось направив - виявили німця з передатчиком. Перед тим, як його там убили, бо відстрілювався, старий Сенюк ішов якраз з міста. Й пішов поговір селом – се ніхто, тільки Сенюк видав німця Совітам:

- Ая! Ая! Він! Бо, тільки зайшов у село, як ті туди побігли. - Ет, говоріть своє! Най би то була й правда, а бандерівцям що до того? При німцях управитилем у лідіншафті був якийсь Кузів. З осені став

директором школи. Ніяких стосунків: ні добрих, ні лихих не те, що з підпіллям, а й з звичайними людьми не підтримував. Той зашкодити не міг, хоч би й хотів, бо нічого не знав. Про се добре знав Калина й другі провідники. Правда чи неправда – осадок остається паршивий.

Рідна сестра мого пітерського Васі (заїзджав до неї з листом від нього)

бідкалася: - Як він міг?! Як він міг?! Ми тільки удвох пережили блокаду. Інтелігентний,

високоосвічен. Я так його любила, а він… Ні-ні! Не можу повірити! - І не вірте. - Але ж судили?.. Ні-ні, наш суд так нізащо не може позбавити людину волі! - Може! Може! І не тільки ваш брат, там багато таких «победітелей»

горемикається. Посварився з жидом, комісаром шпиталю і, між такими як сам раненими,

бовкнув: «Жидюга паршивий! По тилам ошивається. Мало їх Гітлєр перебив!» Хтось доніс тому жидовині, тая ниць - відповідним органам. Поки Вася бив німців, все було тихо-мирно. Навіть нагороджували відважного гвардії молодшого лейтенанта. Після блокадної поправки мобілізували.

В полон поранений, покинутий своїми, потрапив в Білорусії. З добре не загоєними ранами втік з німецького шпиталю. Там і партизанив пару місяців. В тих околицях айнзатц командо розстрлювало не тільки жидів. Ото й приписали ту маскару Василеві. А рідна сестра й повірила. Бо, бачите, рідна соввлада невинних не карає.

«Ет, - думаю, - ламайте собі голови із своєю владою! Добра та влада, що своїх захисників судить наліво й направо за жидівськими доносами і не тільки.»

227

Звечора слабенький вітерець ласкаво шарпав притулене до розмоклої землі сріблясте узороччя туманів: відривав маленькими клаптиками, дув, студив, як хлопці печену бараболю біля ватри в нічному на пасовищі. І набирав поволеньки розгону.

Поки ми з незнайомою дівчиною чи жінкою, бо при зусрічі зголосила тільки нам знаний пароль і мою відповідь (се - увесь ритуал знайомства), перевезлись через Дністер, всі вітри, геть де які є захмелілі й тверезі, вирвались табунами ошалілих тарпанів і до решти захмелілі від п’янкої волі широких просторів, кружляли весільну метелицю-сніговицю.

Хто скаже в яку сторону йти? Вони не дмуть в одну сторону, а весільну метелицю, що є сили та моці, витанцьовують.

- Може вернемось в ліс і переждем за густими кущами? - Можна. Але де, в якій стороні той ліс? Ні-ні, йдем, тут недалеко, йдем. Ось

ще трошки й буде стрімкий узвіз. - Ідем, ідем... Де ж той узвіз? - Зараз. Тут уже близько мав би бути. - Замете нас тут! - Може статись… Не спиняйтесь. Беріть, ось, кінець пояска й моцно тримайте!

Тримаєте? - Три-ма-ю-ю… І ми покотились у безвість. Ага, се трошки запохила, стрімкувата стіна гори

напроти Романової млинівки. Задуло нас мало не на півкілометра в сторну від прямої дороги.

Чудо: ми живі і майже не побиті, але перестрашені й боїмось поворохнутись. Лежимо на краю мельникового току під оденком (круглий стіжок необмолоченого збіжжя).

- Ви вже не дуже хваліться там своїм. - Чим мала б хвалитися? Хіба ти чужий? Разом котилися і не розбились. - Се тільки тому, що земля ще не замерзла і каміняччя на такій крутизні не

держиться. «Дарка», надрайоновий організаційний референт на явці в хаті Бокатого» - Прийшли?! Малий і ви, «Камеліє» наважились в таку веремію вибиратись в

дорогу? - «Камелія» вже засинала зігріта на теплій печі. - Ми вже вас сьогодні не ждали.

З надрайоновою, ще й як була районовою, теж не один раз міряли стежки-путівці на відстані пострілу. Й кажу як рідній :

- Трохи йшли, трохи чи летіли, чи котилися, але ось тут живі, дужі і готові на наказ до чину.

- Як то котилися? - Дуже легко, вітром трохи здуло в сторону від дороги. Пані водима веліла

вернутися під захисток лісу. Мені й самому стало страшнувато, бо, як повернусь спиною до вітру, ще гірше буде. Стоїмо. Й куди не поверну голову, а він, губатий, все снігом в лице цілими пригорщами кидається. Та так моцно б’є, що аж-аж!

- Могли б пропасти. - Чо мали пропадати, пані? - Подруга Камелія, будь ласка… - Так, прошу пані. Камелія, нівроку моцна, веслувала як наших три Мартини. У нас було три перевізника і всі три Мартинами звались. В таку завірюху ні

один не сів би за весло. Були якісь сонно-слабосилі. Камелія – се з юридично-дисциплінарної референтури. Поки спить, треба

тихенько зникати і собі в стебло. - Прошу, може я теж піду на теплу піч? - Так! Так, дякую за службу! Маленький… Стелю підпирає. Чуєш, Малий? - Так, прошу - звчайна робота, будьте здорові до вечора. - Так, до вечора. Ходи здоровий!

228

А до вечора, ще нинішнього, понападало, понамітало снігу. Розперезався мороз й зайшла довга і нудна зима.

Петро («Голова з-під мосту») вже два рази нагадував про Іроди (вертеп). Пора вже збирати галайстру на репетиції-проби.

Старшував над Іродами, Козою й Маланкою вже другий рік. Чин старшого Ірода дістав у спадок від Канцлера. До того був першим помічником, проводив проби.

Тимко на проби являвся не часто. Прийде, послухає хвилину-другу. Правда, до реквізиту відносився дуже ретельно. Все мало бути чисте, охайно припасоване на каждому Іродові. Мусів бути той таки «прецінь порядок» у найменшій дрібниці. Десь в далеких світах могли гриміти війни, творитись стихійні катаклізми, безглузді революції. Навіть тут, у близькому, хай стає все на дибки - люди готуються до свята Господнього.

Вибілювали, вимивали, вимітали, прикрашали в оселях і на оборах. Все мало бути чисте, хупаве, усміхнене, бо надходило Різ-дво-о-о і край!

Різдво без Іродів се - нечувана річ. Відколи село - селом. Хіба би не стало ні одного підлітка чи молодшої паруботи. Іродів має бути три пари: молодша, старша і найстарша. Відповідно і три старших. Третій із старших був старшим над усіми й титулувався старшим Іродом. Не вельми лепський титул. Кум Пантелеймон Гула втішався пошаною на рівні з директором школи, бо носив титул старшого «ідола»: так казали старі бабки в селі. «Гля! Оно поплентався ідол з цапом.»

Років з десять, як не більше, не менш знакомитий кум пан Кирило Ляльо ходив ув помічниках. І перед кожним Різдвом підмогоричував компанію. Компанія під повіткою нишком споживала ті могоричі й присягала на Гершкову бороду:

- Всьо, Кирику, зара йдем на першу пробу, знімаєм з Панька старшого Ідола і взагалі витурюємо з компанії і заразом повіншовуєм тебе старшим!

Десь на третю пробу являвся Панько: - Шановне товариство! Чемно вітаю всіх і прошу ґречно вашої уваги. Отже,

питаю вас: хто має охоту бути старшим? Що, нема сміливих? Хтось із компанії: - Кирик достойний такої честі і чину! - Йой, хлопи! Єден з другим. Скільки раз вам казано, що Філософ з Іродом -

речі недотичні і пасують єден другому, як німому язик! Славнезний був старший ідол. Всі наступні прагнули зажити такої слави.

Кожний раз за три-чотири дні перед Свят Вечором старший Ірод ішов до ксьондза (так казали в селі) просити священника, щоб проінспектував ту галайстру і поблагословив. Священник у нашому селі втішався беззастережним авторитетом у всіх відношеннях.

І ось іду ні живий, ні мертвий перший раз у чині старшого Ірода. У церкві звичайний великий учитель. На вулиці при зустрічі чемно привітаєшся іменем Христа, Отець з усмішкою осінить натільним хрестом і біжиш собі дальше. Тут очі в очі треба про щось говорити, відповідати, слухати. «Старші шанують аж потіють». Гей старший радник високого королівсько-цісарського суду знімає контьє (капелюх) і у поклоні хилить сиву голову. Як стануть розмовляти, стоїть з непокритою сивиною. Сам радник!

Іду, бо мушу. А якже - старший Ірод! Знаю, що зовсім не забракує всі три партії і поблагословить. Може висловити якісь зауваження. Але як заганджує котрусь із партій, тоді автоматично на всі чотири вилітає старший Ірод і призначається новий.

На ґанку зустрічає Іринка, дочка егомостя, щира подружка Орисі і Зіньки учителює в Тлумачі й обіймає чин надрайоноввого референта УЧХ.

Привіталися, розсміялися, розговорилися я й прошу, щоб пішла спитала дозволу на мою появу. Або ще ліпше - ішла разом зі мною перед очі отця духовного.

- Е, ні, Малий! Як ти вже аж старший ідол, то май трохи відваги і йди сам. - Йой, пані Іринко…

229

- Я тобі зараз як припасую паню, опинишся з нею аж за воротами! Іди вже, не перепрошуй, я зараз тільки мамку гукну й прийдем страхополохові на поміч. Ще чого? Малий і боїться нашого старенького татка. Іди, бо піду й скажу щоб гнав такого ідола!

Отець вийшли із-за стола і з такою сердечністю привіталися, гейби із радником:

- Прошу, будь ласка, сідай. Сідай і розказуй: які гризоти обсіли коменданта від Іродів?

- Прошу отця, Різдво… - Так-так, сину! Різдво завжди о цій порі святкуємо. Ти про се прийшов

сповістити? Отже, не перепрошуй, а вийди в сіни і пригадай: чого прийшов і про що хотів би вести мову?

- Отче, не гнівайтесь. Всі три пари іродів просять і я прийшов просити Вас: благослвіть славити Різдво Господнього Сина й ходити з вертепом!

- Іринко! Мамко наша! Гляньте що діється: Парасин Малий уже старший Ірод! О, се мають бути іроди понад усі досі бачені!

…Зрештою, нащо тут ті іроди, той вертеп? Зараз заслужені, народні,

національно-академічні… Ба! Навіть аж народні професори-герої гонять з усієї телерадіовізії, за їхнім сленгом, таку дебілізовану халтуру! Як казали у селі: «Бреше, аж сі курить». Смію вас запевнити: всі сі екстра, всенародно-академічно закручені, кльовезно- суперезні загубляться, як загубилося безліч їх попередників - примітивні іроди-вертепи будуть!!! Бо їх зірка вже почала третю тисячу літ світити над Віфліємом і не згасне. Се вам гарантую я як колишній старший Ірод. І край!!!

…Вона прибігла ще з за білої днини. Просив, роз’яснював, категорично

заперечував, погрожував. Але - ні й ні, біжім до Марцінчихи і край! Скажи чесно: міг я їй відмовити? Зрештою побігла б сама, була нівроку моца. За той час напиляла й наколола стільки дров, що баба й довіку їх не використає. А ще увесь час морила себе усякими фізичними вправами. Тоді боялася німаків задурених й домашніх повзучих чмирів. Коли, Господи, земля очиститься від тої гиді?

Зараз тут, зі мною. Чого мала боятися? Ще раз кажу: не пішов би з нею, сама б пішла, бо відпросилася там у своїх тільки на одну днину. Що мав чинити? Ні-ні, із себе вини не знімаю і буде вона зі мною скрізь, аж до краю.

Але ж ми не йшли грабувати, вбивати, чинити дикий розбій десь у Рязанщині чи в поближчій Курщині. Ми були дома веселі, в рідному дворі, межи рідними людьми. Був Святий вечір. Діти вже із своїми дітьми ідуть на вечерю, чи несуть вечерю найріднішим - батькові й матері. Ми бігли до подвижниці, колишньої санітарки УГА, вдови усусуса, зелейниці, мальфарки, відьми, доброї як святий хліб на столі, баби Марцінчихи. Вже на ґанку Василько:

- Сиділи б ви тихо в хаті. Завтра збігаєте. - Милий Васильку! Я відпросилася, майже втекла, і нікому не повіла куди. - Досить мудро вчинила. Що маю діяти з вами, завіяними? Були б малі, закрив

би в пивниці. - Гов, Ваша привілебносте! Ліпше подбайте про залубнята (легкі писані виїздні

сані). Залубні будуть- «Палець на дровітню, два - під сокиру!» Ми там, мать, і заночуєм.

- О! Се вже трошки мудріші слова. Раненько підскочу: дивіться, щоб були готові.

Відійшли в сторону: - Слухай, Малий. Марійка Курилова йшла з Білки від родичів. Каже: виділа

людей, ховались за Мацейковим млином. - Яких людей? - Яких, яких?! Москалів, мабуть.

230

- Ну то й що? Нам зовсім у протилежну сторону. Ми йшли, розмовляли, перебивали одне одного, сміялися на всі Потоки. Ми

були дома. Від кого мали скриватися, кого боятися? Доста: набоялася, наскривалася при німцях. Правда, призналася як особа недостріляна. Задекларувала придумане прізвище, ім’я і по батькові.

Йшли легко як птахи в польоті. Молодий розгонистий закоханий сміх сполошив песьє плем’я на всій половині села.

Ми йшли... Близький і далекий світи із своїми загнійними гризотами були абсолютно поза межами нашого реального відчуття. Ми йшли. Двоє поза цілим світом. Білі свіжі сніги, кетяги червоної калини, зоряне небо - предвічна нев’януча музика Різдвяної ночі! Бог предвічний народився! Радуйся!..

І впала... Автоматної черги не чув, не усвідомив. Думав, що спіткнулася, бо раз за разом нагиналася, хапала жменьку снігу і старалася поцілити в уста або забігала з боку й просила: «Нагнись! Нагнись! Дай хоч раз за шию поцілити!»

Оглушила добірна солдатська лайка й блискавичний удар в зуби, другий - добрим дубцем під коліна. Лупцюють: один ломакою, другий чоботищами:

«Паролі, явкі, гріпси! Гаварі бістра, покуда нє подох!» Нарешті шепелявлю: «Як маю казати, лупцюєте без передишки?» Підбіг опер районної шайки, пригрозив розправою цілій родині. Той, що

лупцював дубцем, зашипів, бо ті відійшли в сторону: «Бегі! Скройся! Вон ідіот, чурка. Етот прістреліт: бегі!»

Так почався другий рік другої визволительної московської окупації-терору. З доповіді військового прокурора Тернопільському обкому 12-11-44р.: «Для ліквідації банди в село Кривеньке з м. Чорткова прибули бійці НКВД близько шістдесяти осіб на чолі з майором Полянським і представником УНКВД молодшим лейтенантом Молдавановим. Однак банди в селі не виявили. Перебуваючи в нетверезому стані, майор Полянський і молодший лейтенант Молдаванов розстріляли ні вчому не винних громадян віком від 6 років і до 80 років в кількості десяти осіб і спалили сорок п’ять будинків з надвірними будовами, хатнім майном й великою кількістю необмолоченого хліба. В числі вбитих п’ять сімей червоноармійців. З числа спалених будинків близько двадцяти червоноармійські. Присутні при підпалі дворів і розстрілах горомадян начальник райвідділу НКВД Беляєв, начальник районного НКВД Костін, райвоєнком Ондрашкін не вжили ніяких дій для припинення провакаційних дій з боку зазначених осіб.» (цдаго України-ф- 1-оп, 23- спр.1369 арк 36 -37.) З інформації завідуючого інформаційним інструкторським відділом Станіславського обкому КПБУ т. Шаповалова: «Працівник Кутузького районного відділення НКВД, начальник райвідділення Іванов, спіробітник райвідділення Белов, уповноважений міліції Левченко в селі Різни з групою бійців винищувального батайльону 10.10.44р. під виглядом боротьби з бандерівцями вбили сім жінок і спалили сім селянських будинків. Серед вбитих дві дитини віком до двох років, дві старі жінки віком до шестидесяти років.» (цдаго Украни-ф-1-оп.23-спр.1361- арк.14-15) Се лиш маленька виказка до того рзбою, який чинили серед білої днини любі «визволителі-окупанти».

Наш Федь Форнальський після тої запеклої сутички в селі не появлявся. Не

бачили його і в районі. Говорили, що десь на тому боці лютує в «спецбоївці» з енкаведистів, вишколених, переодягнених під повстанців терористів-провакаторів. Діяли як контрольні органи окружної Служби Безпеки чи других референтур. На хуторі біля села Луки підчас нічного розбою Федя пізнали й напиасали скаргу за дісйними підписами й завірену сільрадою на ім’я Коротченка. Федька і ще пару гицлів арештували. Своїх закоренілих збоченців порозпихали нишком в другі райони. Федю судили. На етапі чи вже на зоні сотворили над ним темну. Іванко Куций, бувши під мухою, хвалився, що се свої віддубасили в рідному КПЗ, бо аж забагато свідчив. Його трохи підлічили і вигнали як гнилий непотріб на всі чотири.

231

Ілько «Ґедзь», «Шершень» й Іванко Куций («Довгий») були в одній чоті. Ілько з рейдуючою сотнею подався на захід. Іванко явився до рідної влади з повинною. Перед тим «Четар» просив Іванка, щоб той за всяку ціну затисався у стрибки. В районі за протекції Штефануня Куцого настановили комендантом над місцевими стрибками. Після шпиталю, бо ту стрілянину, де його не дуже поранили свої ж таки стрибки, а Клавдійовича не довезли живого, списали на бандервців, втішався багато більшою довірою, ніж Штефануньо.

«Червоний» з усіх сил пнувся в начальство. Іванко, маніпулючи шпитальняними довідками, теж з усіх сил відкараскувався від тої ласки. Лиш від комендантства над стрибками не відрікався аж до повної ліквідації того дикого злодійського свавілля.

Куций з Юрковичем були в якомусь енному коліні родичами й сходились родинно не дуже часто. На той час Іванко казав про свою особу:

- Я зара - цивільний хлоп! Що мені забагнеться, те й роблю. Хочу ярмаркую тут, хочу - на тому боці. В Коломиї або в Чернівцєх. Що кому до того? Ми з кумом Кифою можем дістати все, що кому тільки в голову стрілить, аби лиш доляри в хлоповій кишені шелестіли!

Юркович після аварії на шахті мав непогану пенсію й не обтяжував свою особу зайвими клопотами. Як сходились, брали чвертку, баночку іржавої тюльки в томаті і йшли до Куцого. По півнаперстка тягнули, заїдали тюлькою, а вже тоді Іванко забирався смажити яєчню.

Кури, качки, індики, цесарки, гордість ще Наталчина, водились в Куцого самі по собі. Гніздилсь скрізь по-під повітками, у великій стодолі, стайні, в літній кухні, геть на всіх горищах. Бо, відколи його Наталочка поїхала у білий світ межи люди, більше ніякої живності на господарці не тримав. Більше користі з того добра мали сусіди, з котрими Іванко жив як з рідними.

Роман тим часом приносив з пивниці огірків або капусти. Тепер вже всідалися, випивали по повному, смачно заїдали і зразу починали сперечатися за найменшу дрібницю. Доходило,що бралися за грудки. Після неділю-другу навіть не віталися при зустрічі серед вулиці. На той раз я нагодився саме в ту мить коли Іванко хапав Романа за ковнір картатої сорочки:

- Йой, чоловічку добрий! Сам Бог тебе надніс. Ади! Сей варят готовий враз живота лишити бідного Романа!

- Малий, кого ти слухаєш? Дивись: є, тут кого вбивати? Бери, накапуй собі сам в килішок. Бо тобі не вгодиш: то мало, то забагато, аби лиш причина відмовитись і не пити.

- Вуйку Йване, Романе! Не кричіть разом на мене. За вашим криком як ви кажете - «деталічно» - трудно щось добре зрозуміти.

- Що тут розуміти? Сей стахановець недороблений каже, що Франца нашого Пилип прибив. Я йому сотий раз товчу, що Федь ще півтора року глипів після того, як «Четар» розгаратав собі голову.

- Побійся Бога, чоловічку: не слухай, не вір сьому стрибацюрі кагебешному! -Мало він над людьми попотоптався, ще й брехнею обплутує. Н-е-е! Роман - нє туман якийсь лісовий.

-Романе, Юрковичу, вуйку Йване, вгомоніться! Бо десь люди подумають, що й мене тут розриваєте й гукнуть поліціянта і буде той Харук ганяти вас за півлітрами до темної ночі. Гай! Берім свої наперстки. Вьйо, пиймо і будем собі забавлятися без поліціянта.

- Йо, ще їден явився ніби з Канади! Чоловічку, мав бись знати: то за Польщі були шандарі (жандарми), при німцях – баншуци, фельдщуци, щуцшуци. Зара в нашій Радянській Україні наша народна міліція.

- Видиш? Видиш? Так завши: причепиться до слова як реп’ях до кожуха! - Ніби не однаково: хто чоловікові ні защо ні пощо виб’є зуби, потрощить

ребра й зажене до криміналу.

232

- Ваша правда, вуйку Йване, але нема кращих, понад наших рідних. Наші рідні, вже як візьмуть людину в свої руки, як обласкають, любо-дорого глянути!

- Ага, чоловічку файний. Наші! Наші вже як обласкають, то й дохторі не знають, що зашивати, що вирізати чи най вже й так іде хлоп ув вишеньки. Що-що, а тайні прикази, відколи москалиська зіп’ялися на ноги, працюють майстерно і безперебійно. А після татарського вишколу стали неперевершеними майстрами «заплєчних дєл». Теперішня система дісталась від тих далеких дікабрістов. Одного не розумію: царисько скарав їх на горло, а систему їхню, тайного і явного розбійного терору, приспособив як домінуючу доктрину імперії. Сі гепеушники-гадюшники ще ліпше припасували. Ади! сидить, най скаже, виплодок пестелівський.

- Слухай ,слухай що сей недокінчений стахановець верзе! Зачитався в тих арвхівах і на рідну жінку каже «Моя ерзя», бо з якоїсь мордви походить.

- Вуйку Йване, йой: помовчи трошки! Юрковичу! Чом ви, ось… Та й на селі кажуть: «Гля, куди се наш недокінчений зранку почалапав?» Або: «Ти диви! Без кавалка печінки, а півлітри йому мало, стаханиську недоробленому.»

- Не слухай, не слухай того стрибацюру, я тобі сам зара розповім. - Гай. Най буде! Берім пиймо по п’ять капель, а то видихнетья і кажіть вуйку

Йване ви, а потім ти, Романе, виведеш все на чисту воду. Того казання не можна оприлюднювати. Бо один шахтарськими, а другий з стрибківськими величальними на високих регістрах прикрашали ту стахановщину так, що аж-аж!

Не знаю, чи зміг би я щось зарадити, бо доходило вже до кулаків. Якраз в ту критичну мить сусідське дівча принесло запеченого індика. Іванко, дякуючи, обдаровував цукерками і довів дитину аж до брами:

- Ну се, чоловічку, зара Канцлер підійде з півлітрою. - Чому аж з півлітрою? - Хм, а чого б се Куций виводив дитину аж за браму? - Розпиячились ви тут, Романе, до непристойності. - Йой, яка тобі ще непристойність? Ми ще по-людськи: як зійдемось раз на

тиждень, розіп’єм якусь чвертку і то не завжди. Хлопи нині в созі що? Провалацяється, аби день до вечора, замантулить де хто робить: січки, силосу, жому, макухи, буряків, фуражу якусь мірку-другу. Нишком на конюшні єден з другим кропнуть по парі пугарів демчихи, дома залазить на піч й хропе як кнур до ранку. І всьо тихо, і всьо файно є, бо кому охота за полярне коло?

- Вже ліпше за полярне коло, ніж так жити. - Се тобі. Се тобі, бо ти там уже був, чоловічку. Ади, твої братиська чи Канцлер

та й я перший - їм тихо барабулю, сплю на теплій печі і файно є. Романові за якоїсь оказії прислали з дому два пакунки. Один з домашніми

ковбасами, в другому - дві гумові теплички, повнісінькі демчихи рафінованої. («Демченко» - цукробурякова п’ятитонниця). Позмінний гірничий майстер, бригадир і Юркович кружляли Демчиху, заїдали ковбасами й, заразом, затялися до якоїсь есесерівської пріма дати, зробити з Романа знатного ударника-стахановця. І закрутилось: профкоми, шахткоми, райкоми і вся нахлібницька орава, бо запахло преміями, орденами, медалями, почесними грамотами і так просто - грамотами.

Десь на третій день ударної праці радіо тресту Лисичанськвугілля сповістило, що, уже знатний шахтар, Совок Юрій Іванович іде на рекорд по нашому шахтоуправлінню і ще там всякі заклики: «наслідувати славного сина Родінии під славним проводом нашої...» і т.д і т.п. і і і...

І все йшло добре, і мало бути добре, якби Юркович не поскупився могоричем кріпильникам. Чотирьох помагайлів змінного майстра разом з Романом притис трошки міні обвал. На щастя, обійшлось без вінків і музики. Так, за якоїсь там півлітри, всі остались при своїх інтересах, а Роман - недокінченим стахановцем.

…А ось і Канцлер з півлітрою тут як тут.

233

- Ти чо, чоловічку? Чому Божого Слугу не прихопив? Але де вони прийдуть? Вони - Отець Духовний. Десь тихенько в своїм закапелку цумлять винце й поплескають черевце.

- Знаєш що, Юрковичу! Шкода, що ти старший і без кавалка печінки, то й не пасує заїхати тобі добре в писок. - Всі сидять, слухають: чи вже привикли, чи остерігаються. - Не перший раз слухаю твою проповідь і не розумію: що шукаєш там, де не сіяв? Чи аж так заслаб на голову, чи не маєш усіх без клепок? Нащо тобі такі штудерні феєрії? То репетуєш, що через таких як Слуга і другі бандерівці тобі той нещасний кавалок Зорина вирізала. Де треба й не треба волаєш: «Ади! Роман за їх Україну має печінкою платити?» Хіба Слуга і другі хлопці тебе, варята, гвалтовно гнали в ті околоти? Сидів би вже там тихо! То знов вуйка Йвана ганиш московським посіпакою. Адольфа габзуєш на все горло, бо взявся і не добив те большевицько-азійське плем’я. То тільки що мало не бився з вуйком Йваном за Форнальського!

- Чекай, чекай як ти такий мудрий! Послухай, що каже сей. Та й ти мав би ліпше знати про ту історію, то прикарбуй свій вирок!

- Гов, Романе! Куди ти розігнався? Нащо Малого втягуєш у свою каламуть? Його вже давно на ту пору не було в терені. Ти давав странє угля, я на Сахаліні служив. Отже, тільки Іван Геврасійович може трошки розвіяти ті темні пересуди.

- А я що тут, на якомусь допиті? - Які тут допити? Сваритесь раз за разом з Романом, та й без того варто

послухати про ту, не дуже приємну для вас, зустріч. - Вони більше не перебігали один другому дороги після того, як під товтрами

Пилип посік німаків. Моя Наталя трохи якась родичка Федькові: чи то куми були їхні старі, чи свати якісь… Відтоді, як стрибків розігнали, я никав дома. В селі – ви ж самі знаєте як на Куцого дивилися: аякже, був у лісі, здався, командував стрибками. Ви думаєте легко було? Ади, сидиш ув засідці, чуєш за десять кроків ідуть хлопці. Що має Куций робити: мовчати чи стріляти? Ану, межи моїми є не єдин такий слабий на язик як ось – недокінчений? Сам доносити, мать, не побіжить, а розплескати на всі Потоки - розплеще. Обійшлося. Бо кожному тепліше дома на теплій печі, ніж в буцегарні на голім бетоні. Ет! Що там говорити? Навіть рідненький кум Паскариско! Якось зайшов, а він навіть на обору не пустив «Не маю коли, - каже – ади, зара поведу булану до кузні: тра пдікувати на ліву передню.» Йой, - кажу – Кифунцю, золото моє срібне! Твої булані давно в созі поздихали. Хіба Йогаську свою поведеш?» Тепер вже трохи притерлося, притлумилось… Тоді якраз Федь причалапав. Переповідають: лежить, леда дихає. Піду, думаю, подивлюся, послухаю. Як не як разом без штанів бігали. Тай люди ми ще чи вже ф-ю-ю, ф-ють?

- Йой, Він ще того до людей тулить! - Романе, сиди тихо! То Малому не пасує, заїду, мені - як раз. Баламутиш!

Розперезався на увесь очкур. Се з твоєї подачі виходить, що Пилип придушив Федька. Вони давно вже там й не гоже про те говорити. Хіба тільки правду.

- Узяв чвертку, цибулину, окраєць хліба – пішов. В хаті так: прибрано, можна жити. Се його давня заноза, Гашка Кривулиха нишком прибігає, порається. Сидимо, витягуєм , єден з друго слово трудніше, як із густої твані затопшого:

«Прийшов! Не побоявся?» «Ге! Кого, Федю, боятися? Ти, оно, двома руками келішка не годен утримати.

Се тоді, як ти з гестапівцями бігав - боявся страшенно. Старшого міліцейського лейтенанта? Так ми ж одному лисому дідькові дитину колисали.»

«Людей, Іване! Прийшов ще й чветку приніс.» «Чому маю боятися? Люди… Що їм до того? Ти, он, не одному насолив –

прийшов, живеш… Як воно так вийшло? Мені хоч пенсію призначили, а ти мав такі заслуги й остався без куска хліба.»

«Тебе, Йване, не судили. А, по правді, мали б судити. Се твої йолупи, Грицько Кавалків з Гариком Ковбою, посікли вас тоді у Мальованці.»

«Агій! Таке балакаєш, Федю!»

234

«Скажеш, ніби не правда?» «А я що? А я що, вів ті протоколи? Клавдійовича не стало, я лежав ледве дихав.

Начальство само списало на бандерівців і край.» «Видиш, Іванку, мені ще й тих коней пригадали.» «Ая! Хіба ти по добрій волі їх воловодив?» «Яка там воля? Чекай, чекай, а ти звідки знаєш?» «Голощап при келішку хвалився тоді, як вас там арештували. Каже: «Його

спеціально готовили, щоб ліпше було до німаків затисатися.» А що? Їм тутешніх партійців не шкода. Котрі вижили, тепер загнали в тундру телят пасти. Дозатисувася і до тих, і до сих: ні їсти, ні пити, а вже зима на носі!»

«О, чим би я журився? Не сьогодні-завтра Пилип явиться, пристрелить. Він ще десь ходить живий? Не чув, не знаєш? Най би вже приходив.»

«Не говори дурниць! Якби йшлося про те, вже й без Пилипа давно пристрелили.»

«День добрий, люди! Хто й кого збирається тут пристрелювати?» «Йой, Пилипцю! Т-и-и?! Сам, серед бі… б-біло-ї днини і…-і і н-еее?» «Що, Іванку, «не…е- е- е?» «Йой! Та же мас-с-к-а-лі …» «А се відколи твої для тебе стали москалями? Сам, Іванку! Сам і серед білої

днини, бо я дома! Й, поки хтось погукає ту напасть сюди, всиплю тобі без всякого регляміну, як казав Ляльо. Чи не з твоєї ласки вони з Паньком побігли золото шукати?»

«Побійся Бога, Пилипцю, Христом Богом…» «Цить, Іване! Як прийшов, то най уже стріляє. Стріляй! Чи при свідкові боїшся,

то заразом…» «Ага - Івана і твою Гашку? Он вона на оборі порається. Ох і кровожадний ти

став. Доста з тебе тої кари: дослужився у брата старшого, нагородили чи й видихаєш слабий ти, немічний та й зброї ніякої не маєш, верзеш всяку дурницю. І не стидно тобі так думати? Мав би силу зброю в руках якусь держати, тоді гайда: прошу на обору, кидаєм орла і стріляємось.Чи як ти радив би, Іванку?»

«Йой, він Івана…» «Доста цїєї гутірки, Федю! Цьому прийшов язичка вкоротити. Не махай, не

махай руками, тут нема ніякої тайни! П’єш, напиваєшся як чмир. Долярами вихваляєшся, жидівським награбованим золотом торгуєте з Кифою й чернівецькими! Жидами є! Ото, вже іродове плем’я! Знає, що то за скрарб і з кого живцем здерти, а гендлює.»

«А я що? Я що не казав тобі? То не моє золото, забери його в Гашки.» «Не смій мені ним тикати! Сказано тобі, Куцому: з чужої кривди ми не

багатієм, а ще з такої. Куций, Куций! Ну скажи: що з тобою робити? Федь уже вконтентований і за скарб той, нахапаний в тих нещасних, як помагав зганяти їх у гетто і за другі сльози. Тепер ви, шляк би вас лусунув, з Паскариском подуріли! Кагебешники вже пустили гончих на ваші сліди. Блащачиха засвідчила, наразі, за ті доляри, що ніби тобі передала Наталка, як вона гостювала в Канаді. Проте, вони вже як шукають – дошукаються. Ліпше тебе одного, ніж має півсела пропадати. П’єш, хвалишся: «Куцому що? Куцому море по кліна, в Куцого доляри в кожній кишені аж пищать.» Дошукаються - зашелестиш на нари. Запищиш там! Припечуть - пропищиш, проспіваєш відхідний парастас на цілу половину села. Вставай, Іванку, доста цієї балаканини! Гайда, йдем!»

«Куди?! Куди й-й-й-ти-и?» «Ти що, не розумієш? Не буду тут у хаті... Федь!» «Що?..Гашку замордують в рідненькому капезе Се тобі краще знати як там

водиться.» «Чого повитріщалися?» «Бо мовчиш, кажи дальше.»

235

«Дальше? Нема для вас дальшого!» - А я що кажу? Дізнаєтесь щось правдиве від цього! Ади, торгують з

Паскариском тим кривавим грабунком. Ви що собі думаєте - ті чернівецькі пейсаті не знають, що то за скарб?

- Помовч, Романе! Не доводи до гріха. Чом замовк Геврасійовичу? Кажи вже. - Возили нас з ксьондзом на оглядини. Старий категорично заперечив, а я що

мудріший? Кажу- хоч ріжте хоч соліть, вже як наш ксьондз признали, що се хлоп не з нашого села, то й на тому світі так запротоколюють і край! Ну, обматюкали з усіх чотирьох і пустили на всі штири… Мацик й Штефануньо так само не впізнали Пилипа. Говорили, що й Форналського возили. Про те Гашка має ліпше знати. А сей недороблений товче воду в ступі: то тільки Пилип закатрупив Федю і решта! Мало того він теревенить, що «Бодило» застрелив особисто «Парового» тут таки в сорок сьомому в Павливкому млині. Каже : одна молодиця виділа. Тепер скажіть мені Куцому, кому маю вірити: собі, Куцому Йванові Геврасійвичу з дому роду старих Куцих чи Романовій молодиці? Бо в самі жнива сорок восьмого межи ланами говорив з ним як оце з вами, лице в лице, око в око. Про Пилипа ще говорили, що то Форнальський його вислідив і навів кагебешників.

Не знаю, як вони розійшлися - Ми зТимком пішли. Слухати ту беглузду

суперечку - треба мати залізні нерви ще й запасу трохи. В нас той запас заліза в таких випадках іржа догризала останню кришку.

Міг би так багато уваги не приділяти Романові з Коціком, якби сі особитості не були такі безпринципно-агресивно-галасливі. Се тільки маленькі пуголовки в маленькій водоймі. А, не приведи Господи, виткнеться така особистість ув академіки!

Недавно Запорізька телерадіокомпанія, ніби трохи поважна, бо аж по-агліцьки

титри друкує, просвіщала рабів своїх - телеманів. Йшлося про те, хто раненько чотирнадцятого січня, за старим стилем повинен, чи бажано, щоб перший хто перступить поріг дому, була особа чоловічого роду. Дивлюся, ведуча - гарна молодичка нівроку, так чемно визнайомувує гостей студії, аж любо слухати. Та все знакомитих. Слухаю, дивлюся – аж-аж! Мой, мой, від одних тільки титулів в голову зашпарі зайшли! Усі - хто старший, хто доцент, кандидат чи вже доконаний доктор наук, чи аж цілий живий професор-академік. І всі - хто народний, хто заслужений, почесний лауреат і навіть одна пані - аж живий редактор «Запорізької Правди». Чудо - є ще й така правда!

«Е-е, думаю: варто послухати. Ся редактриса від «Правди» перемеле всіх титулованих. Перший із тої братії має бути скрізь першим. Тому, як перший, зразу заскочив аж у рай. Вхопив Адама за бороду: «А, сякий такий! Кажи зараз мені, поки ще дихаєш: хто дав тобі право, невмиваному? Який рогатий всучив тобі таку блатнягу, за якою ти самовільно присвоїв собі привілей, гейби якийсь нардепцюра з Верхньої Зради, першим переступати поріг Євиної хати? Драбуго єден, голодранцю безштановий! Як Перший скажений сам собі присвоїв «Всєя і Малая, і Бєлая, і прочая, і Вєлікая… імператор». А маршал-медаліст, якби ще з рік помаршалував, був би генералісимусом. А ще їден генералісимус через пару Синодів став би «Верховним всея… слов’янським попом». І все від Адама!

Йой, що ти! Ні-ні, не від того. Ага, як ти здогадалася? Так від того, що раз у раз гавкає з конури верховної псарні. Бо – Адам (Мартинюк). Йой, що там зчинилося!!! Другий апелює до громади:

«Людоньки добрі! Вам не здається, що наш вельми достойний, гм-гм, трохи, як би це? Ну, знаєте: трохи теє-є? Адже наші земледухи ще... О! Так-так, діко ізвіняюсь! Пожалуйста, будь ласка, най буде ваше зверху! Наші найпередовіші археологи ще не дорились. І не знають, вірніше, не можуть ясно сказати: чи була в Єви хата, та щей з порогом?»

236

«Ні-ні! Того не може бути! - волає ще їден, - На такому ранньому поступі, се доведено другом Карла бородатого… Достойні, все пішло в рух з тої пори, як наш бородатий предок бігав за мамонтом з каменюкою в пазусі!»

«Дозвольте, дозвольте, шановний! Сього не могло бути в природі! За мамонтом, хай буде вам відомо, бігали всією оравою. Перепрошую, перепрошую. Ага, так, хай буде так як вам ліпше - всією громадою. Як ув старі, добрі часи на суботники. Є така думка в научних колах і, смію думати, що вона має право жити, що все бере свій початок відтоді, як хлопи навчилися вогонь добувати. І ще не забуваймо, се науково доведено: був же ж матріархат і жінка була берегинею того вогню.»

«Цілком і повністю поділяю і підтримую, колего-товаришу, вашу версію, достойний. Бо і нині жінки самі двигають важке жорно побутових клопотів, - прокинулась редактриса. - Думаєте легко товктися цілими днями на базарі-ринку, добуваючи средства на пропітаніє? Певно, бігали ще тоді за великої Французької на барикади за тими рівними правами. Добігались. Мають, навіть давати странє угля, костилі ув шпали забивати, штани носити, стригтися.»

А редактрису понесло як Киндів драбиняк з Баскачки: «Ми були... у нас було... Ми тольки одного чавуну проізводілі пудов ....на душу , танков а снарядов... ??? Да вот, товариші, імєєм незавісімость і вот еті снаряди в Богдановкє, самі знаєтє... А наші женщіни труділісь.. вот…».

О! се зібрались мужі вчені. Ага, докопаються не тільки до Євиїної хати. Он, вже до Мішки крапленого… о-о-о-у-у-у, мать такую, страну просрали!

З весни того року почались масово-облавні караючі акції « червоної мітли». На

наших теренах селами по обидва боки Дністра ташувались постійні, рідше тимчасові, гарнізони спецвійськ енкаведе. Наражаючись на постійні, безпереривні засідки, гинули зв’язкові, розвідники й кур’єри. Майже більшісьть із них були у всіх трьох іпостасях. Гинули. Дуже рідко потрапляли живими. Заживо обривались зв’язки, без чого підпілля не могло існувати, а тим більше - діяти. Тому раз за разом ходив з тереновим організаційним референтом поновлювати, гоїти ті рани. Особливо трудно було долати відтинок на лінії Чернелиця – Летячі – Товсте. Часто міняли маршрути, стежки-путівці. Призначались із запасних кур’єри, розвідники, зв’язкові. Мінялись пункти зв’язку, явочні домівки, псевдо, паролі. Паролі в ту скрутну пору завжди були одноразові й передавались спецкур’єрами.

Найбільше в’ їлось мені тої пори безсоння. Ні, спати я міг скрізь: і вдень, і вночі, аби лиш ніхто не будив завчасу. Звечора, як вийдеш на знані походеньки, а ще як на той бік, то до ранку рідко коли встигнеш у рідні чагри чи в Кручений. Тут трошки передихнеш, набереш файну в’язанку сушняку і йдеш майже безпечно додому. А - ні, то цілий день нидієш на Розбитій (Розбита - стара, занедбана лінія укріплень на крутому березі Дністра ще з тої войни. Так казали в селі) межи розбитими бетонними блоками, або на рідній ведричці під валуном-скалою. Сиро, холодно, хіба солодко поспиш? Серед білої днини дома теж. Забіжить сусідське дівчисько чи хтось із хлопців раз другий та й підуть перемови: «Де він поночі бродить, що цілими днями з печі не злазить?» Дійде той поговір до енкаведешників - начувайся тоді. Ще краще - вони й самі цілими днями з ранку до вечора, від хати до хати нишпорять по селі:

«Єнтот чаво средь бела дня дрихнет на печке? Небось, с гріпсамі прошастал целую ночь.»

«Йой, людоньки! Де йому до того сну, до тих грипсів? Заслабла дитина: щось у середині сталось, бігає раз за разом.»

«Нічаво! Щас в гарнезоне дознаютса, што там у тваєво мальца в серьодке.» Раз так і було. Ведуть Малого. На мості (все на тому мості та й на мості, ніби

більше місця на всій землі нема, забракло!) Глощапов із своїми опричниками: - Малий! Ти що натворив? Де тебе зловили?

237

- Йой, вуйку капітане! Де там зловили? На печі лежав, черево розболілось, спасу нема. А вони кажуть, що з гріпсами якимись цілу ніч бігав.

- Безтолочь! Бандіта поймалі! Біжи, Малий, до хати. Біжи, чого стоїш, трусишся? Скажеш дома, що зараз вуйко капітан ліків пришле стрибком від черева.

Митра Рудого теж одного ранку застали сплячого в чоботях на припічку. Замордували б хлопця в гарнізоні. Хіба тільки одного? Квітка Максимонькова побачила як виводили з обори й дубцями підганяли переляканого хлопця, скоренько погукала Софу Андрієву, Ясеву Уршулю й поспішили в гарнізон виручати хлопця:

«Безбожники невмивані! Ади, взяли собі за моду: зранку невинних дітей мордувати! Воно, бідне, цілий ранок бігало за поросятами, помагало їх, капосних, ловити. Чоловік на фронті, нікому поправити базок, а вони й раді – вирвались, а ти ганяйся за ними. Йой, а тут уже поспішили, збили дитину на квасне яблуко!»

Були б їм і поросята, і бідна дитина, збита на квасне яблуко, якби всі троє не червоноармійки.

Того передосвітку на самий Великдень,(«кривавим» його в нас називають, бо

до схід сонця та днина вмилася гарячою, багряною… Ой, Ненько-чаїнько, молодою червоною!) лиш тільки благословился вранішня зірниця, як на фільварочному куті і за Потоками зчинилася така скажена стрілянина, навіть міномети зачахкали. Се пробились дві боївки і скрились в селі. Ті псюрники татарами увірвались на подвір’я церкви: зривали з дівчат і жінок хустки з голів, перекидали кошики з пасками, потоптували святий хліб й матюкались на чім світ стоїть. Із самої церкви виганяли, лупцюючи замашними грабцями, людей, шукаючи бандітов в жіночій одежі. У вівтарі й ризниці перевернули все догори дном. Лиш старий Отець ні на мить не переставав правити Велекодню службу. На нашій вулиці, туди ближче до Потоків, у Шмудя загорілася велика стодола, оборіг із сіном і невеликий стіжок старої житньої соломи. Вогонь зразу ж перекинувся на крайню Джьянову повітку. Не звертаючи найменшої уваги на ту стрілянину, наш татуньо, старий Василь, Роман Мельник, Прикацелярський Данило, кум Терлецький, Льяльо з Паньком (навіть Петрусь, професор відрахунків прибіг), майже увесь сільський дипломатичний корпус перший кидався на штурм палаючого дракона. Й ще чимало старших чоловіків, підлітків, жінок і дівчат. Усім таки вдалося погамувати того дракона і то тільки тому, що «губатий» ще добре не проснувся. Вже ген-ген був пізній сніданок, як наші зібрались під Джьяновим муром, повсідались на колоді, закурили, мокрі, закурені всі запудрені сажею й кажуть Василькові:

- Біжи до Джьяна. Там уже, мать, вода нагрілась та й катран прихопи якийсь. - Е, ні! - се Данило, - розходимось так як є - замурзані. Ви як хочете, мені йти

через Гостинець: ану, зустрінуть ті босяки, що буду казати? А так - гасив вогонь, то може й обмине чоловіка напасть.

- А я кажу, - се старий Василь - ідем всі разом поволеньки через городи до Митра в Мальованку. Там Параска вже давно води нагріла і все, решта! А, заразом, як Бог воскреслий благословить і розговіємось. Біжи, Васильку, візьмеш у нашої нені паску і того, що до паски. Біжи, чого стоїш?

Хлопці дружно перед повіткою чистили чоботи, вмивалися теплою водою пригладжували хто кучми, чи лисини, в кого що було. В хаті за столом кожний займав своє привичне місце. Всі разом проспівали Господню молитву, тричі величальну Христос Воскрес, цілували паску, крашанку і тричі - один одного. Аж тоді Василь читав благсловенну і наливав у килішки крашену на зелі й корінцях варену шестидесятиградусну тригичківку і браття, нарешті, розговлялись - і раз, і вдруге, і в третє…

Чого ви? Сказано було - хай світ, собі, дуріє - свято маєтья святкувати! Горе і

радість, будні і свята дарує Всевишній. Любляча живого, воскресшого Бога хрещена

238

душа достойно пошановує полинь скорботи і нектар празника, бо одне й друге однаково святе і решта, край!

«Так було, так є, так буде, поки й сонця!» - припечатував кум Панько-бляхар. Вам прикро? Ви не годні зрозуміти кума Панька? Спробуйте! Повірте в живого

воскресшого Бога і відкриється вам! Як хочете, воля ваша! Але се старого Василя і слова і гризота. Василько після офційної церемонії з обматаною рушниковою полотниною

головою як правовірний турок напівлежав на теплій печі, а на дворі йшов сніг. Я теж після нічних мандрів і вогневища збирався на піч за комин як за фортечну стіну. Коли ненька:

- Васильку, вийди! Осьо, пішла, ніби без води їх припікає! - Ая, буду ще злазити! Ненько, попрошу Вас: скажіть, що мене нема дома. - І що? - Нема і край! Се його занозу ненька примітили, як та з-за брами пропікала очима вікна. Через

пару хвилин вже знали про все, що сталось в селі ще й у двох сусідних. Хто в рідному і в сусідних загинув, кого, покаліченого живим пов’язали, кого з людей арештували, били, що аж покалічили. Кейзикову молодичку-червоноармійку в Городищах серед вулиці дубасили. Бідна там і дитину мертву привела. В Стрілецькому майже ціла вулиця вигоріла.

Наші, як за третім, вкусили раз паски, раз крашанки, та так і сиділи тихо, ніби

сироти за столом в скупого дуки. - Н-є-є, ви як собі хочете! Дивіься, всьо на столі таке смачне, таке файне, аж

проситься. Гай, наливаю і кажу, і казав, і буду казати: колись і біді буде біда, не все - Данилові. Куме Петре, пане Терлецький чого ви? Ваші живі?

- Або я знаю? Ще перед Покровою була чутка - живі були. - Заженуть тебе в Сиберію, як дізнаються. - Осе втішив чоловіка в такий день! Хіба лиш кума Петра? А Йвана, Кирика,

пана Рахункового? Се, мой, добра половина села опиниться там, як не більше. - Но, хлопці! Так не файно. Треба якийсь лад робити на столі: свято нині чи ні?

То має бути прецінь-прядок. Та й честь у Великодній день в домі цьому не гоже поскребувати. Добре каже Данило: гай, Василю, наливай тої, що до паски!

І браття взялися завзято порядкувати. Я вже босоніж тупцював біля припічка, аж ненька:

- Йой, Митрику, глипни що діється! Діялось: на обору в’ їхало два вілліси повні золотопогонників. Поки татуньо

підводились з-за стола, я від вікна: - Можете спокійно сидіти, вони вже на ґанку. Ненько, ненько дивіться: наш

ранений жовнір так прискіпливо чистить чоботи, що аж. - Ой, Митрику, Митрику, що тепер буде? Підійшла до Малого, обняла, приголубила й шепче: - Не бійся, Маленькй, ненька з тобою. Не бійся, чуєш?!! Саме такі слова і я хотів сказати й готовий був всякого розірвати, хто тільки

посмів би образити нашу неньку. Стукають у сінешні двері. - Хлопці, ша! Ані мур-мур! Я тут господар і відповідаю за все. На той стук: - Прошу, прошу! Заходіть, будь ласка! Двері в цій господі для гостей завжди

відчинені! Мить і на порозі наш псевдоранений жовнярина в чині майора органів енкаведе

з автоматом на поготові.

239

- Йой, хлопці! Я такий радий, такий радий! Ви - справжнісінькі козарлюги: в такий день і всі разом! Григорівно, рідненька, перепрошую, бо ось…, але… Христос Воскрес, і ще раз, і ще раз повіншовую Вас з Великоднем!

- Воістину Воскрес! Красно дякую Вам і прошу, будь ласка, знімайте те залізяччя і ваші теж. Сину, візьми, винеси то до другої кімнати.

- Оце так Григорівна! Козачка! Чи враз роззброїла трьох старших офіцерів! - Що ви, що ви? Пробачте! Ласкаво прошу, але воно якось не пасує: таке свято і

купа того стрільна. Чи мої гості такі вже полохливі і не надіються на міць своєї залоги? Прошу, лишім те! Ось, тепла водичка, мийте руки і скоренько, уклінно прошу, за стіл! Нині Бог дав таке свято! І гості! Я така рада, так втішена!

- Е, ні-ні! Мої помічнки хай сідають. А ми сядем собі в купочці біля кухонного, притулимось до теплої грубки, погомонимо, побудемо поза всім світом. А там дивись, може котрийсь з великих амбасадорів почастує келішком тригичковою цуйкою!

Кирик… ні, Роман міг би за третім відважитись. Кум Панько, сей: - Прошу файненько пана майора: пригощайтеся! Пан майор якої воліють:

моцної чи аж дуже моцної, сливовиці чи запіканки з перцюжиною? - Аж дуже моцної, куме Паньку! Гов, доста, доста! Дякую Вам. Файний Ви

хлоп, пане Гуло! Григорівно, а ви? - О! Красно дякую за ласку, але я вже, з ласки пана старшого, домашньої

малинівки пару капель. - Гай, хлопці, товариство ґречне, драбуги єдні: Христос Воскрес! І кропнем

собі на віват. Е, ні-ні! Так не файно, так не піде, я ще не забув: на віват пилося в поставі на струнко! Чи як, пане Ляльо? Ви ж маєте якогось цуксфірера чи навіть фельдфебеля? Ану, залога, позір, струнко! На віват за свято до дна, поїхали!

- Йой, пане майор! Який з нього фельдфебель з таким черевцем? Пан майор не знають Кирикової Насті? Ах, знають! Тим ліпше, тим ліпше. І що пан майор думають? Думають, що деталічно знають жіночку мого кума? Но ми смієм думати, що то є великий ляпсус! Не то, щоб мислити, а навіть припустити, щоб така екстра хупава молодичка такого штрамкуватого хлопа відпустила, хоч на півгодини, до якогось паршивого войська, а най би там і маршала Кирикові приліпили! Ніколи ні защо в світі! А щодо фельфебля, то тверда фата-моргана. Смію вас запевнити, шановне товариство! Гай, по повному за честь і здоров’я укоханих панів офіцерів! Ще раз на віват гайда, поїхали!

- О! Се славно! А то сидите як мокрі кури, чом не плачете? Чекайте, гов! Що ви собі взяли у голови? Йой, не буду вас усіх разом зараз гнати, через Грабівці пішки на Сиберію. Я лиш до Григорівни на хвилину-другу. А вже як ви всі тут, то має бути прецінь якийсь порядок. Все має йти за приписами і ведлук регляміну. Чи як там тлумачить і каже римське право, пане Льяльо?

«Хотів би я знати, як би ти тлумачила те капосне право, маючи такий

послужний список у голові притаїного московського опричника, майора органів НКВД, заступника начальника Станіславського УНКВД з розвідки? Чи, навіть, запротокольовані в «дєлє» на славного шевця і філософа, якого старший син Лука в лавах УПА в чині крайового референта-епідеміолога в УЧХ поборював епідемію тифу на теренах, штучно заражених носіями заразної пошесті гуманними боьшевицькими спец-службами від бактеріолгічної зброї.»

«Йой, він тоді знав, що то була епідемія навмисно посіяна!» «Знав я тоді чи ні... Ти, ти - другий Юркович в спідниці! Ніби ти не знала, що

Лука Кириків і онука старшого радника за старанням ще живих радникових колег студіювали у Відні медицину. Лука на кафедрі епідеміології, Мирося - дитячої терапії. З осені сорок другого вони вже працювали у Віденських клініках. Зінька студіювала у у Варшаві фармацевтику й війьково-польову санітарію, Іринка у Празі хірургію. Се тільки з одного нашого села. Добре мусила знати: ким і чим вони були для Малого. Мамка Миросі ще й моя хрещена! У них з усіма разом перед наближеням фронту

240

наговорився, наслухався. А музики, а співу! Лука чудово грав на піаніно і скрипці, Мирося - на піаніно й бандурі, всі - голосисті співуни. Всі були організторами і керівниками УЧХ на теренах краю. Се вони в когорті безстрашних блокували ту москальську пошесть і не дали тій нечисті розгулятися по всьому краю. А до половини сорок шостого зовсім ліквідували те енкаведешне варварство. Лука, Зінька й Орися згинули. Ірина й Мирослава карались: Ірина в Норільську відбула п'ятнадцять років каторги, Мирослава - на Колимі й обоє бетонщицями. Тоді у хрещеної... Та де? Які там тайни, яка конспірація? Звичайний обмін думками, інформацією, почерпнутої з тогочасних медичних наукових вісників.»

- З Вашої ласки, пане майор, смію Вас запевнити наш Кирильцьо при слові

ПРАВО вживає дубельтову порцію, залазить на піч, вкривається з головою рядном і велить нікого не приймати, ведлук кари на горло. Вони тепер з Настунею студіюють астрологію. Дошукуються: коли, нарешті, закінчиться ера Риб і почнеться ера Водолія!

- Шкода, такий моцний правознавець пропадає! Тепер у вас, певно, йде все задом наперед. Не попід Грабівці на Деренівку, а через Заячівку.

- Що ви, що ви! Панько яко спадкоємець сміє вас запевнити: все йде по регляміну. Ні єден прнцип юриспруденції і ні єден параграф з протоколів цивільного і кримінального кодексів, згідно правової юрисдикції і астрології, як учить кум Кирик, ні на йоту ані сюди, ані туди і криска!

- Ага! Так. Зара на часі який пекучий дипломатичний віц? Приміром: що високі достойники думають робити з Німеччиною?

- Йой, пане майор, прошу вибачте, будь ласка, але то парафія Миця Крученого й Леся Довгошийого…

Тут зараз зайшли вуйцаньо з вуйночкою. Вони ще на оборі все зрозуміли, але, вже мусіли зайти до хати. Йшли з пасками на цвитар і повернули до нас. Після обіду, як завжди, священик відправляв загальнопоминальний молебень. Після вже - на запрошення рідних на могилках їхніх померлих, близьких правив парастаси. Тут і Софа ще із сіней:

-Вуйку! Кажіть Василькові або Малому: най котрийсь їде з москалями, вони кажуть, що в ліс. Там, як щось станеться, де тоді коней шукати? Через день другий на горі вже можна буде волочити.

Солдатисько пошепки до неньки: - Григорівно! Скажіть мені, будь ласка: за яким чудом ні Василько, ні, тим

більше, Малий ще не в банді? Чи вони тільки вдень дома відсипляются на печі? - Мені як матері, прошу Вас, давній мій гостоньку, дуже прикро почути такі…

такі, прошу, аж не дуже ґречні, протокольні слова! Запам’яайте: поки я жива, мої діти ніколи, навіть за найприкріших обставин, не були, не є, чуєте? І не будуть «бандітамі»! Знаєте: німці теж чомусь полонених черноармійців обзивали тими поіменованими Вами термінами. Господи! Чому світ так страшно скаженіє?

- Григорівно! Повірте: я не хтів вам злого, а ще дужче не хотів би зустрітись із ними у нашій бурсі.

- Ви хочете сказати, то кажіть - у криміналі. Так? - Йой, Григорівно! Це в найгіршому разі. І до мене: - Іди, іди, Малий! Вези тих москалів. Івановичу, ви не заперечуєте? Татуньо лиш махнули рукою, певно подумали: «Заперечуй - не заперечуй,

однако, що на вітер з вилами.» А неньчині очі кудись враз пропали. О! Се ще мені тоді тільки тої фірманки

бракувало! «Тобі що? Гуцикався собі з москалиськами на фірі, а ми з Ганнунею пропадали.

Ходила до Цинчихи питати: чи будуть іти на цвинтар. Аж вітром влітає до хати, хапає

241

за пазуху і тягне з хати. В сінях як зайшлася - ні гворити, ні дихати: «Ганнусенько, рідненька, чого ти так сполошилася? Може щось з нашими братчиками сталось?» А вона лиш в сторону читальні рукою тикає: «Н-і-і! Там М-м-м-а-л-ого м-а-с-ка-л-і-і за-а-бр-а-ли. По-о-о-в-е-зли до-о чи-та-аль-ні-і-і.»

«Не одні ви так думали. Пізніше признавались: «Як він міг? Яке мав право живим опинитись в руках гебешників? Коло читальні ті, що їхали зі мною веліли розвернутися, а з читальні вивели чоловіка, накритого з головою старою плащ-палаткою. Два лейтенанти всілись на полудрабок, солдатиська припасували три «діхтярі» й пару ящиків з набоями. Той чоловік і три сержанти пішли вперед і я з лейтенатами за ними, а з нами ще чоловік з тридцять краснопогонників і всі повернули в сторону Крученого.

Про що я тоді думав? А ні про що. Забув, вивітрілось геть з голови. Ти! Ти про що б думала, якби знала точно місцину де рзташовані три криївки, бо при будові тих бункрів цілими ночами носила мішком глину аж до дороги, де вже стояли фірманки? І ще декількох. Туди тебе водили із пов’яаними очима. На бесіди, історично-літературні, з одужуючими повстанцями?! Ні, ні! Се поза межами людської гідности! Не вірили - не водили б і край!»

Як любив повторювати Василько: «Йо, дужче припікатимуть, легше терпіти! Аж як зашкварчить, о, тоді ще легше, бо, хоть би й хотів щось чи про щось розказати чи показати, а не може, бо не знає і край. Палець на дровітню, два - під сокиру!»

О! Видиш як то файно: не відає де був, що їв, що пив. І всім добре й щезай мені геть на всі вітри, та, дивись - слідів не оставляй, Малий...»

Доїхали до того місця, куди виносили глину. Дальше дорога розбігалась на дві. Одна через півчвертки гін переходила в кривулясту стежину й стрімко крізь гущавину збігала аж до Дністра. Друга ще ближче знов ділилась, але там і танк, мать, не проїхав би через валуни-скелі й густий грабеняк. Ті добігали аж через майже чотири кілометри до зміїного ярища. Глухомань вищого ґатунку! Тут і серед білої днини, подейкують, пан Блуд водить всякого, куди хоче і скільки хоче. Особливо закоханих.

Зі мною остався один чмир: сидимо, куримо. Зіпнутий у теплий сардак, ще й у затишку, тихенько дрімаю. Чмир:

«Слишь? Єта, туда далеко?» «Побіжи, поміряй!» Знов: «Слишь?... А? … Слишь? Как ти думаєш: много етіх там?» «Махни - порахуй! -У-у-у-у, бадьора!» Нікого і нічого вони там не зустріли і не знайшли, бо все добро, яке там було,

сотня забрала ще осінню. Третій не стали шукати, бо вже вечоріло. Хто був той чоловік, не знаю, тоді воно якось випало. Зрештою не дуже допитувався в тих людей, котрі могли конкретно про ту виправу щось знати. З Іваном говорили колись:

«Не знаю, - каже, - і взагалі тоді не чув про якогоь чоловіка, що ходив з москлями у ліс. Правда, пізніше був поголос, що се ти їх водив. Петро Ємчишин, братиско нашого «Ґанджі», навіть бебехів збирався Юрковичу надарувати. Бо се він розплескав, що ніби чув, як у Ринчихи говорили між собою якісь есбісти.»

Яр «Ганджа» - наш ровесник, наш найхоробріший, найвірніший друг. «Ой, ненько-чаїнько! Лиш шістнадцять весен накувала. Якась скупа! Лиш

вісімнадцять... Видиш? Знов Юркович. Колись допікав його: -Скажи мені як ксьондзові раз правду: чому ти не в організації? Ти хлоп

моцний на утори, ще більш ерудований, знаєш про всіх Гебельсів-Даллассів більше як вони самі про себе. Та й у своїй писанині відводиш своєму родові Сокир-Совків вельми чільне місце в обширі навколишніх теренів. Доводиш, що родаки ще із Сагайдачним воювали під Хотином, з Наливайком ходили аж у теперішню Білорусію. Із Жолкевським під Цецрою голови клали. З десять хлопа ваших пішли із

242

Хмельницьким волю здобувати, тут турами бухтіли, боронячи від панських попихачів вольності громадські. Навіть судилися із самими грабями (графами) Любомирськими. Але згодом, чомусь не означуєш причини, одної білої днини з чумацькими мажарами під рідну стріху повернулись самі Совки, голі без Сокир.

- Йой, чоловічку! Ти аж так нудно до всього дочитуєшся. - Цікаво розказуєш. Се аж під самою Цецорою, подумати тільки, і то голова

обертом іде! Слухай, а що в селі більше людей не було, що тільки твоїх родаків? Ті славні звитяжці приймали до войска?

- Е-е-е, то, розумієш - процес роботи. Але де тобі до того! - Певно, що не до того. Не хочеш не кажи. Просто міркую: такий хлоп як ти. В

Організації посідав би посаду десь аж у краєвому проводі. - Ет! Казав, що то… - Добре, добре, але заклав такий моцний фундамент. Як будеш вивершувати і

покривати ту писану хату? Так, як ми тоді припасовували американку в тебе на хаті? - Що? Ну ти й… Чоловічку, нащо про те згадувати? Я хотів скорше позбутися

того ярма… …Не дуже рано прокинувся, збігав скоренько до жолубка, промив очі; сяк-так

поснідав, бо Василько ще до схід сонця подався до комори, діти до школи, його чемна десь із самого ранку завіялась. Закурити б! Але те добро кінчилось ще з учорашнього вечора. Послати нікого, треба йти самому.

Вийшов на Гостинець і йду до склепу (чомусь старші і досі так кажуть) по те тріло…

- Здоров, чоловічку! Куди пориваєшся, ніби за тобою шандарі пошукують? - доноситься Романів голос десь із гори.

- Привіт, Юрковичу, привіт! Де ти там обертаєшся, гейби із самого неба? Ще тебе там забракло!

- Та де? Ади, хату не можу трапком долатати. Моя зранку зчинила рейвах, кричить: «Осьо дощі підуть, будеш тоді в стайні з коровою сидіти.

- Чому Коня не покликав? Він, кажуть, в цьому ділі не гірший спец від татка, хай царствує. Куриво кінчилося ще звечора. Біжу до Канцлера.

- Ая, там купиш ув того Гершка прілої патерюхи! Лізь сюди: я вчора купив у Коломиї твого фондового феодосійського каналу білого. Як маєш охоту, може поможеш оцю діру долатати. Чи маєш другі клопоти?

- Ні. Після обіду збираємся до старошго поїхати, якщо він раньше не явиться сюди на дідизну.

Закурили. - Гай, Романе, ти припасовуй, а я буду подавати. -Е, ні! Подавати будуть дітиска, а ми оба - ти з того краю, а я з цього. - Гов, Романе, що мелеш? А як не зійдетья черепиця до черепиці? - Мусить зійтися, американка на всі боки рівна. Перший ряд зійшовся. Черепиця до черепиці. - Видиш, Малий як файно припасувалось? Ти слухай Романа і будеш їсти булку

з маслом. Гай, тепер від середини: ти в той край, а я в той. Дійшов перший. - Романе! – кличу, - недостає ще з півчерепичини. -Я так і думав! Звідки в тебе руки ростуть, куди ти дивився? Ов! І в мене не

дотягує на цілих пять пальців - дірка. -Видиш, Романе, казав тобі. Ні! Слухай Романа! Ага! Й на сухарі не заробиш!

Де ти видів щоб отак черепицею дах покривали? Теж мені майстро виплекався! - Йой! Ти там за колючкою аж забагато видів! Ф-ф-ють, совзек! - Ніби трошечки більше, як незавершений ув своїм Донбасі! Стоїмо на причілках, розмахуєм руками як вітряки крилами, кричимо на увесь

Гостинець. Бачу, вйшов Тимко із свояком від тещі, поставали, позадирали голови і

243

теж ромахують руками. Підійшло ще пару молодиць. Чути крізь сміх. Дишличка каже:

-Ото два файні майстри зійшлися! Тра і собі запросити, найби покрили псові будку!

Тимко гукає: -Хлопці, тихо! Ми вже дряпаємось до вас на поміч. Лізем, Тарасе, а то ті два

варяти ще поб’ються з доброго б дива. Та жвинда кого хочеш доведе до окропу. Малому одної іскри і вже горить як стіпка. І там на зоні, переповідали, був такий.

- А ви що, разом десь там були? - Ага! Сусідили через триста з гаком кілометрів. Чере годину перед хатою за столом покроплювали покрівлю пляшкою

пшеничної, що була разом з вінком на самім вершечку прив’яана півневі до шиї. Підійшов Василь Данилів, Микола Бджілка, Тичка. І, як зважди, «оборона моя панцерна» і тут звільнила мене від тої марудної роботизни…

…Тоді з тої виправи вернувся, як уже добре стемніло. За столом ще сиділи

Абрамов, Штефануньо і, чомусь, кум Терлєцький? Штефануньо став допитуватися, що там було в лісі, але я мовчки забрався на піч і спав, спав, спав аж до третіх півнів. Хтось говорить чи сниться: якісь чоботи, паска. «Не хочу паски! Геть, геть з чоботами! Мені й босому як у раю на печі спиться! Аж, ні! Ненько, відженіть його! Чого ви всі? Дайте ще крапелиночку!» І враз зойком: «Гуси, гуси! Вовк під горою. Малий, чуєш?!» Зриваюсь як обшпарений. Се Василько шепче:

- Тихенько скоренько, гайда, там уже ждуть! Все сухе тепле, їжа в кишенях, попоїж дорогою. Марш, марш! Виходиш через пивницю. В Шуляків офіцери ночують а «пепеешка» на причілку чепить. В кінці дзюркала «Дзвін» зустріне.

- Що сталося? Чому аж районовий есбіст? - Іди! Спитаєш у самого. - Ага: Зараз скажу: «Тарасію! Василько радив мені спитатися, що там за ґвалт

такий алярмовий, що ти сам наважився гнати Малого з теплої печі в темінь розквашену?»

- На, ось, тримай: дві гранати й револьвер. Куди й кого - він сам скаже. - Що? Аж-аж так погано? Даєш цілий арсенал до того, що маю? - Поговори мені! Шануйся там, бо ніч, темна дорога далека, москаликів тьма

тьмуща. А ти, Малий, шануйся! Чуєш?! Се рідко було, щоб через Василька йшов сигал-виклик! Гранати, револьвер до

того, що завжди гніздилося при мені в кишені… Особливо аж два рази мовлене «шануйся там» діяли як приказ - небезпека вищої категорії! А людина має дійти куди їй призначено вчасно і живою. Бо, казав знаменитий філосф: «Родився грибом, лізь у борщ! Або не путайся під ногами, слизь єдна!» Добре їм було за чверткою глаголити миру істину...

В кінці потічини «Дзвін» передав паролі і грипси на явку в Чорнолиці. - Зараз прийде сигнал: чи всі стійкові вже на місцях. Головне - вибратися із

села. Лісом підеш чи? - Ні, полем зараз безпечніше. - Я так і думав. Щасти вам! Йдем стежками поза дворами й через десять-п'ятнадцять кроків - невидимі

стійкові. Сей порядок завжди діяв, коли в терені гуляло аж забагато червонопогонників. Нарешті вийдемо в поле, бо пару раз, лежачи, перечікували поки знов давали «зелений». Вже за четвертинами кажу своїй водимій:

- З вашого дозволу Малий собі закурить, а пані подруга теж без напруги віддихнуть на повні груди.

Поле, воля, степ широкий... Тільки б не переплутати путівці. Ще трохи, а там за далевою вже поле сусіднього села - можна й на ґвалт кричати, ніхто не почує. Якась

244

особливо глуха місцина, долина хвилясто-горбкувата. Відійдеш один від одного ледве з пів гонів і всьо - най тебе вовки розривають, ніхто не почує.

- Цікаво, як знаєте що – я? Як ви назвали, «пані подруга»? Скільки йдем, ні разу не оглянулись і там стояла за вербами і голосу не чули?

- Е, що тут знати? Малий робить крок, пані подруга - два і дріботить. - Ой, вже й дріботить! - Вибачте, але вам так пасує. Ви ж не якийсь там необтесаний ресмунда, а,

мабуть, писанка веле… - Будь ласка, і мені вибачте, що перебиваю. Ви шось про вовків згадували,

либонь густо їх тут? - Певно, що так. За всі оці освободітєльні войни розвелось їх. А розвелось,

мабуть, не менше, як кагебешників. - Даруйте, ви так безжурно про них говорите! Ось і йдемо ніби на розривці десь

у міському парку. - А що вовки? Ми з ними знаємось: то - мудрі хлопці. На нашому боці в обширі

моїх походеньок живе три стаї. В кожної своя територія, свої стежки... Одним словом, з ними можна жити: я їх не чіпаю, вони мене обминають.

- Цікаво… Ет, лишім се! Знаете, мені якось не затишно серед чистого поля. - Мені теж не дуже приємно. Але нині, поки не розвиднеться, полем зручніше і

безпечніше пробігти сей двадцять з хвостиком крос. Не хвилюйтесь: ось ми вже ген-ген за Далевою. Дальше буде Мішанинова, пробіжимо Побоїще, а там ще пару кроків і будьте здорові.

Старші розказують: «Досі на цьому полі наш Данило з Куремсою шаблі

щербили». Може із другими супостатами, мало їх усяких набігало? Тут і шляхту Вишневецького кривоносівці добрим вином частували, й брусилівська дика дивізія джигітів крутила в’язи з королівською кирасирією ґонведів, ще дикішою. Усуси йшли на закованих в панцир новітньої зброї Галєрчиків з відкритим серцем без набоїв до старих крісів. Височів бронзовий козацький Хрест.

Зараз шабельки не в моді. А кольорового литва на стрільна всяким визволителям треба все більше й більше. «Документально ніде не заштемпельовано», як каже наш зоцний архіваріус кум Панько: чи ті в тридцять дев’ятому, чи ті зігхайлики вчинили те варварство!! Знаєте, той, що височить на горі при в’ їзді до Заліщик, тесаний з камню...

- Розхвалився! Ви, мабуть, краще знаєте про все, що тут діялось. - Ні-ні, розповідайте, прошу! Я перший раз у ваших крях. - Ая, Ви хіба не з Коломиї? Ніби по-колмойски трошки говорите? - Ні-ні, тільки добираюсь до тої Коломиї, до «Боєслава». З Дермані я родом. - Дермань. Дермань - серцевина Полісся, Волинь. Славне, знакомите село на

нашій славній Україні. - Ви що, були там? Так тільки мама може говорити про рідну дитину або

закохані на кремінь. - Дякую за щире слово… - Чом притихли? Далеко ще до того Побоїща? - Бачите? Чи, радше, відчуваєте: під ногами вже шутруватий путівець? Се

обходимо Репужі. Побоїще! Побоїще вже да-авно прочалапали. Ще хвилин з двацять і я іду собі спати, а Вам. А Вам - щасливої доріженьки!

- Правда? Так скоро? - Ага! Дуже. Три години з хвостиком плентаємось. - Я би не сказала. З Вами так легко йти. -Дякую, з Вами теж. Ми собі обоє… Як там у «Слові свідомі кметі» Все!

Більше ні слова! Ступайте так, щоб і власного кроку не чули. На оборі говорити не будемо. В хаті мені теж нічого робити. Будете в наших теренах, на приказ - завжди Ваш. Тримайтесь і будьте, мені, живі!

245

- Сердечно дякую, Малий! «Все! Більше про ті нічні мандрівочки-прогулянки стежками, де лиш сіються

автоматні черги й ростуть вибухи гранат, доста. Ніби то аж така важна робота!» Мабуть, аж на рахманний Великдень ми з ненькою були одні в хаті. Перед тим

цілих три дні й ночі смачно спав, спав, спав і їсти не просив. Із самого ранку терерозував неньку:

- Розкажіть та й розкажіть, як закінчилася та екстра-імпровізована вистава під орудою кагебешного капельмайстра?

- Було б там про що оповідати! Ось, Василько зараз увійде і розкаже. - Ага, той розкаже! Почуєм артистично-філігранно-відтворену в лицедіях ту

феєрію. Скаже : «Тобі того край, треба було чути. Бачили? Найшовся мудрий: дай йому вареників, ще й сметани повний полумисок!»

- Той став допитуватися, чому нема Куцого, Яся, Антошка, фельдфебеля, радника, реєнта й послав Софу з вояком:

«Ідіть, - каже, - гоном гоніть тих дезертирів! Фе, Івановичу, хіба так можна? Геть розпустилася голота. Не дотримуєтесь ні параграфів, ні регляміну. Не шануєте не те, що козацької; а й просту регулу. Потоптуєте як посмітюхи-дьохтьокури!»

Тоді й до мене прив’яз. Дістав з планшета з десяток летючок з малюнками: «Гляньте, Григорвно! Прошу, пізнаєте? Ні? Як хочете! Але ми достовірно

знаємо, що се - рука вашого Малого. Знаєм, що тут таки в селі їх і друкують. Прошу вас, Григорівно, накажіть Малому: хай більше не бавиться в таку револьту, як тут кажуть.»

«Пане! Ви як старший офіцер мали б зважити: я старша жінка й не заслужила такої уїдливої супліки, таких нечемних запитань і таких єзуїтських приказів! А втім, як ви знаєте, що то мойого сина робота, то чому з ним не розмовляють ваші спеціалісти? І ще: якби се його робота, то чи їв би сьогодні паску дома? І ще: після одної екзекуції в школі при німцях, відтоді більше ніхто не бачив, щоб він брався до тої забави. Й малюнки сі зроблені на багато вищому професійному рівні.»

«Хотів би я вірити, Григорівно, що так воно є, що така байка має право жити! Мені, повірте, щиро Вам признаюсь, дуже не хотілось би робити вам прикрість. Будем надіятись, що цього не станеться.»

Один за другим зійшлись всі кликані. «Нарешті! Радий вітати Вас, пане радник, дуже радий! Пан радник часом не

знають, де решта якобінців?» Враз прибігла Ясіва Уршуля з трикутником, заступитись за свого якобінця, а

радник тихо скрився на печі як за барикадою. Решта якобінців: Ілько, Куций, Калина, Пилип, Ієрко «Довга шия» не потебували такої остороги.

«Пане Радник, вуйку Василю, пане реєнт, ви тут найстарші. Скажіть: де ті якобінці, чому не прийшли? Ось: кум Терльєцький, кум Ляльо, пан Дідик та й ви, пане радник, всі живі, здорові. Ніхто вас не гонить з теплої хати. Повірте мені, що ця ваша дипломатія – зеро, нуль як каже кум Панько. З моєї волі ніякий камінь на плитка з волосом не впаде на ваші голова. Лиш просив би вас, хлопці: більш дипломатично декларуйте свої наміри й ноти. І не розкидайтесь, наліво й направо, персонами нон грата. Тепер, як ми вже всі тут разом, гай, пане Дідик - ваша черга компастувати квитки. А ви, пане реєнт – камертон. І як вона починається, з кінця? «Понад Дніпром ходить, викликає долю?» І вйо! Як співаєм, то співаєм. Ви ж не якась там галайстра й не пасує таким поважним співакам фальшувати.»

І як би вони не старались перевести ті співи на шуру-буру, діда й бабу, ще й курочку рябу, той кальвін враз заперечував.

«Пане реєнт, ви не туди поїхали! Лишім, наразі, тих рябих, бо ми так і до ночі, не доберемося до «Червоної калини», до «Гайдамаків», до «Не пора, не пора», навіть до «Смерть, смерть ляхам».

246

Поки доспівали «Сметрь москосько-жидівській комуні», бідний Данило геть посивів. Цілий місяць відлежувався. Сміялись в компанії з чоловіка: казали, що аж два рази наша вуйночка віск зливала. Ет, люди!

А тому все мало: «Вуйку Василю! Що там припадає?» «Вчора було «Чуєш, брате мій», то нині має йти «Ще не вмерла Україна». «Пане реєнт! Камертон! І враз Григорівні «Многая літа» й розбігаємось.» Дуже було приємно тому песиголовцю вивищуватись, топтати чоботищами,

принижувати людську гідність. Особливо над Кириком, Терлєцьким і Петрусем: «Йой, пан професор чомусь мають нині поганий гумор! То є не дуже файно. Та

й усі ви, наче за вами кульпарків сумує. О! Ви б там славнезну кафедру обсадили! Була б лепська домінанта на чолі з цапом при асисті кума Панька!»

- Що? Вони всі ті пісні співали? -Співали.Той гицель ще й посміювався: «Так не піде! Так не годиться! «Ще не вмерла» співалося на приказ струнко!

Пане Дідик, се ви голосили: «Залога, позір, до чину на славень струнко?» А зара і голосу вашого не чути? Ай-я-я-яй! А ще професор! Пане реєнт! Чому не всі у повний голос співають? Так не піде, починаєм заново!»

Так майже за кожною піснею: «Пан професор не в гуморі? Певно, профукали ваші німці і вашу есес Галіцієн

дивізію. Але най пан професор не сумують: у нас є дані, що ваш Грицько перебіг, як їх там підсмалили, в Карпати у банду. Мало йому там всипали? Досиплемо: побіжить аж через край! Був би тут Гандрабатий, сказав би: «Гов, хлопе, не вивертай кожух вовною догори - до стрітеня ще далеко!»

«Німці не наші, а ваші! Не ми з ними розривали безпорадну Польщу! Не ми з ними розпивали могоричі після спільної дефіляди в Бресті. Називаєте нас бандпособніками, бандітами? Німці теж нас так величали. Своїх як потрактуєте, господін старшой? Чого ховаєтесь, що «своя своях нє познаша мєст не столь отдальонних?» Дідикові що? Як каже Іванко Куций «А я що, а я що? Баба з воза, кобилі легше. Лиш дайте секунду-другу: най збігаю, харчів прихоплю і гайда! Своїх власовців, козачішек, карателей трудавово народа, жидівських погромників, защітніков царя й отества. Вольную расєйскую дивізію вольнава фюрера Камінського і ще безліч допоміжних батайльонів!.. Ага, були тут, помагали нашим німцям своїх ковпаківців глушити!. Ваша тут і за границею куплена вами преса, особливо жидівська, всі гріхи, ваші і німецькі, приписує німецько-українським буржуазним націоналістам із сокирами в руках. По самі лікті! Ні вище, ні нижче! Лиш по лікті в крові!

Признайтесь чесно: се що, наші буржуйські націоналісти, шпіони всєх націй і народов драпали стрім головою аж до білокамінної? Тим самим дали своїм одноідейникам можливість масово вистрілювати: українців, жидів, циганів і злодійкуватих росіянів, як ті попадались під гарячу руку? Аж поки другі жиди не прислали: хліба, тушонки, гармат, танків, літаків, набоїв і навіть пороху до «Катюш»? Про свою півтора мільйонову галіматію - ані слова! Хіба десь хтось цьвірінькне про того здурілого генерала! Він - не бандіт і руки по лікті не у крові. Просто чоловік грався у войну і перепудився трохи. Ага, перепудишся тут, як тебе кинуть, ніби кота в мішку! Самсонова в чотирнадцятому теж спіткала така доля майже на тих самих теренах. Того хоч не повісили. Он, аж обскубаного Губенка відв’язали, щоб гавкав на самостійні дірки і буржуйські огризки! Всі ви разом узяті: висококультурні німці, ви - правовірні слов’яни, завихрені уродзоні, білі, чорні, червоні, у всіх у вас одна мета-робота - винищувати нас під корінь! Поза тим, що гарантована величина гнучкошиєнків рачкує й волає: «Вашбродь! Навіки разом!!!» Сьогодні ви тріумфуєте над скаліченими людьми й землею…»

«Йой, пане професоре! Ви сьогодні забагато випили, пустилися берега й говорите з чужого голосу!

247

«Перепрошую, не навчений того фарисейства, як наші брати-визволителі, та щей старші. Навіть більше можу Вам сказати: десь на початку третьої тисячки розвіється ваш тріумф як дим від старого, прілого листя!»

«Не може бути!»… …Наш Петрусь був таким відважним. Чесний був. Боявся? Можливо... Так чи не так, але лісоповал за паном професором давно плакав. Не можу

знати, про що вони думали. Скільки б не старався переповісти більше-менше правдиво їхні страхи, відавгу, гризоту, переживання - все то було б моє, а не їхнє. Одне можу деталічо приштемпелювати - Татуньо, коли ненька дорікнули: «Маєш тепер, наслухайся, коли прийдуть за тобою!», - відповів: «О, мавби я стільки клопоту такими дурницями перейматися.»

Вуйко Василь буркнув: «А най того москалюгу шляк трафить! Правду казала, Парася, тепер знов будуть у свої колхози заганяти... Кирик шкодує, що не разом з Лукою. І все вуйна Настя відбирає, бо три дні і три ночі на колінах благала: «Кирильцю мій маленький! Куди ти старенький зібрався? Там першої ніченьки за першим кущиком знайдуть тебе, ой, Божечку мій, зациконілого вовки-сіроманці. Гордий сердиться на старість, бо старих не беруть у повстанці. О то й мусиш терпіти усяку непотріб».

Антошко лиш проскрипів як старе дерево: «Співай не співай, балакай, мовчи, однаково розкуркулять. Шкода Гафії, зовсім

звелася. Так рано постаріла, вицвіли очі, посивіли коси, пропала жвавість. Лиш одне тішить нас: донечка мудро вчинила, не захотіла вертатися в сей куркулячий рай, виїхала в ту загниваючу, буржуячу Канаду. Знаєш, Софієчко, квітонько моя, мій веселий світе, журо моя невсипущ! Най би вже всіх разом: і Кирика, і Настю... Обороно моя кременева, що тебе так моцно пригнітило ? Ади, забув, бідний, за цапа й Задрабиниху! Чи ти думаєш, що в них там мало місця?.. Кумо, Парасю я такий радий, так мені втішно, що над моїми сербенятами сі драпіжники не поглумляться ані на півмізинця!»

Пан професор відрахунків має й без кагебешнків повно гризоти. Дзвінка лебідонька, дружинонька, кохання вимріяне-виплекане все частіше й частіше не знає, що робить, куди ходить, про що говорить. Навіть свойого Петруся, козарлюгу з Великого Лугу не признає за рідного чоловіка. Добре, як обох разом етапують на Сиберію, а як лиш самого засудять, бандпособніка, хто нею заопікується? Старші: Петрик і Христинка пішли з Колодзінським Срібну Землю боронити.

Полковник Колодзінський - теоретик і практик військової справи, чільний робітник УВО-ОУН, головний комендант Карпатської Січі, згинув в нерівному бою з мадьярами. А найменший, а наменший тільки вісточкою потішив:

«Таточку, мамочко рідненька! Не тужіть. Ваш син не посоромить вашої гідності. Буду не гіршим, як наші Христинка і Петрик, бо не сміє безкарно чинити розбій всяка нечисть. Цілую... Будьмо!»

Антошка таки розкуркулили й вивезли. Там вони й пропали. Дідиків і

Терлецьких за дітей-повстанців так само вивезли. Терлецькі теж там у снігах... Козак з Лугу в п’ятдесят четвертому вернувся. Хату хтось спалив, доживав поміж добрими людьми. Дзвінка - кохання вимріяне, померла у вагоні. Десь на глухому перегоні викинули на шпали. Панька й Кирика судили як закоренілих бандпособніков. Їм теж не стало місця під вишеньками. Се з тої дипломатичної місії. Правда, Малий уже на «Спокойному» шукав золота і деталічно не може об’яснити тої події. В селі тоді подейкували і грішили на цапа. Ніби-то він, цапище, видав Панька кагебешникам. Сміялись шельми, але...

Панько завжди, як ішов на село межи люди, знать ішлося на цілий день. Брав

окраєць хліба, ледь-ледь кропив олією, загортав куском газети. Чи кусок макухи, ат о просто добру жменю ячменю чи кукурудзи і клав те добро у спеціално пришиту

248

кишеню. Куди б вони не ходили, цап завжди перед одинадцятою добирався до того лакомства і перекусював перед обідом.

Тої днини Панько сидів і теревенив з чоловіками біля магазину. Надійшов Голощапов з фінагентом і міліцейськими. Цапа ніби щось припекло й невчасно поліз до своєї кишені. Хліб чи макуху Панько завертав куском газети. Другий раз там могли бути й посторонні, неїстивні речі. На той раз в кишені був ячмінь і ще щось неїстивне, завернуте, ще й перев’язане суровою ниткою. Те щось не давало цапові глибше забратися в кишеню. Цап, як завжди, витяг те неїстивне, випустив долі, ще й ногою наступив. Газета під копитцем розповзлася. Лиш Панько зробив рух рукою, щоб підняти те неїстивне, цапище шарпнув ногою й з-під копитця провіялись бефони (підпільні гроші)…

Доля була вельми милостива - звела обох кумів в одному заіртишському

санаторію для хворих з невилікованими хворобами за діагнозом - ізмена родіни. Данилові дали пятнадцять років за злісне шкідництво і халатне відношення до соціалістичної власності: Сторожував на фермі, свиноматка при опоросі поїла своїх поросят. Тоді обійшлося штрафом й перевели сторожем на конюшню. На другу чи третю ніч якась нечиста захарлужила пару найкращих коней з-поміж тих які, ще могли ходити. Коні самі знайшлися: із першим снігом прийшли до рідної Данилової стайні.

Ясю Гандрабатому за матеріяльну допомогу оунівському підпіллю в пятьдесят

шостому дали вісім років і три на роги. Як не стало Абрамова й Грузіна нашого стариню цілий рік водили з камери в кабінети і навпаки і таки дали чотири роки. Старого Василя, як тільки знов почали заганяти до созу, паралізвало цього разу назавжди. Се із старшої, свідомо політичної еліти, про котрих Малий дещо знав, бо збирались у нас. А більше вже ні старшої, ні молодшої не було. Старша помалейко-полегойко скривалась: хто у снігах, хто під вишеньками. Молодша не повернулася з походу.

Наймолодшу уесесерівську колгоспно-сільрадівську, усіх разом ув пижиках, бачив у Василька на весільній пиятиці. Гуляли окремо в сусіди, що живе на Кольніковім грунті. Василько сердився: я не хотів ні бачити, ні бути в тій компанії і посилав його на всі штири... Прислав Тарасія до комори, де я доводив до шістдесятиградусної кондиції качанівку – три гички. А той:

- Іди, хлопе! Ти що забуваєш, хто тут старший? То я нагадаю! - Добре, іду. Але вітатися з ними не буду. - Йой! Ти, нерозумний ,завжди просишся на загострені вила! - Тихо, тихо: не стукай столом до кулака, але руки все одно нікому не подам. З порога відбувся загальним на общепонятном «всем прівєт» і вихопив вільне

місце якраз поруч книжкопозичальниці. Чемно прошу дозволу, сідаю, вітаємось. Навіть цілуємось назло її стукачеві, який поруч смокче самогонку. Се вона впросила Тараса. Той, як водиться, меншого, але менший меншого не послухав...

Чи знав Тарас про наші безоглядні взаємини? Думаю, що знав. Тарас тоді не часто набігав у гості при гостині. Ненька заборонили вести мову про Малого: «Він живий і мені доста...»

Той, не дуже приємний, розголос у читальні не міг обминути нашого старшого. Не розуміла та людина: в її голові не було місця на всяку філантропію. Вона, бідна, боялася. Татуньо зразу ще за весільним столом обявили: «Грунт і хата - Малого. Ми вас, най люди чують, не виганяємо. Живіть собі здорові, допоки Малий не прийде. Коли те станеться, лиш Бог святий знає. Тоді - його воля. Любі гості, гай: пиймо на то!»

Та людина не могла навіть припустити, щоб хтось добровільно, без всякої лепти міг відмовитись від такого добра. А вже про нас…

249

Ну як би я зміг вигнати Василька з хати?! Всесильний Боже! Навіть при Твоїй помочі не можу й досі уявити собі як би то виглядало!

Братами. Ні, сто раз ні! Більше до безконечності! Ми були одне нерозривне ціле. Одна кров багряніла із наших ран. Один біль пропікав нас наскрізь. Ми були як один син. Як одна дитина у нашої неньки!

А, якби прийшлося (ох, як ми того хотіли, не сталося!!!) добудували б до старої нову, ще більшу, ще кращу! З окремим кабінет-салоном, з вікном на всю стіну, видно було б усю Мальованку й Гостинець з Санашковим мостом!

Тішилась би стара Мальованка дитячим сміхом, плачами і піснею. Не сталося. Не збулося. «Айда поза Урал, хахли, айда на цєліну, айда на БАМ,

айда а а а…» і «только не било б войни». Лукаві! А що було в Кореї, В’єтнамі, Анголі, в Авгані? Ні, ні... Ми лиш в

цинкових наркоту перевозили, а що кишлаки горіли від напалму то – байка! Ліш би не било войни!

Карло тоді у листі до сестри на увесь світ розголосив - Малий тут оженився.

Сестричка - Васильковій «каторзі благовірній», до заміжжя жили по сусідству й разом дівочили. Гайда відра на коромисло і дми вітре в напнуті фартухи!

- Йой, подружечко, сидиш тут як на прив’язі й ні про що не знаєш? - О! А то що там, де не наиприв’язі сталося, про яке мушу знати? - Ади! Ади! Дивіться на бідну, хіба Малий не пише? - Не знаю. Якось спитала свого. Василь як Василь: «Тобі того нащо?» - Малий ваш женився там! - Та де? Не може того бути і статись! Насміхаєшся? Не маєш чим уколоти? - Як хочеш, слухай або ні, мені що до того? Карло пише, вони там разом й уяви

собі таку саму як ся тут у читальні. Так само з дитиною, і так само Ганнунею звати. Знати не обминув, не обїхав долі? Ой, я стою, собі, тут із тобою, а качки ще зранку без води товчуться!

Зразу як у нас за Потоками співають: «Жінка хустку пов’язала та й до гоцка гоцадрала.» Дальше самі послухайте... А та до читалні і криком на все горло: «Не чекай! Не надійся! Не перепитуй! Малий женився! Ось тобі, ось тобі, маєш свого кривого - кукай над ним!»

Татари! Гепеушники! гестапшуцмани! Нащо караєте безпричинне серце? Воно розуму не має, воно - тільки серце!

Вони обі не шанувались. Били те, що найбільше не захищене і найдужче болить.

Хвалилася: «Я так люблю Мальованку! Там так легко, там так добре! Не вічно цькуватимуть і гнатимуть його. Прибіжить, прибіжить наш Малий, так ненька його каже!»

- Так буде!!! Прибіжить – тікай, Штефко з хати, Біжи на колонію (нова вулиця), міси глину, будуй хату!

А там, мамочко рідненька! Роботи тяжкої роботи! І ще роботи й роботи... Ні, ні, ні! Най уже там… із тією... Тільки там.!!! А ця тут най тепер... Брат тієї узяв першу Карлову жінку. Сестричка теж трусилася над грунтом, бо

ще стара кушарка (так казали в селі) заповіла те добро онукові. Одна відказувала: «Чого вони казяться? Не треба нашому каторжанцеві їхнього ґрунту». Друга так само десь репетувала: «Я! Я най би вже ліпше сказилася, ніж мала б

віддати хоч жменьку тому катожанцеві нашого ґрунту!2 «І я на їх мсіці вже давно б відсудила більшу половину і най би тоді дійсно

казилися на здоров’ячко!»

250

Зараз ось, сидимо, держимось за руки, дивимось одне одному в очі. «Ненько-чаїнько, рідненька! Васильку, обороно моя панцерна! Рятуйте

Малого! Не дайте розірватись на очах сеї есесерівської елітної мізерії!» Її очі – море сліз, Бескиди болю. Л-ю-д-и! Скажіть, за що така кара і нагорода?! Хтось налив по вінця вина, в когось уже зривалоь з уст те сакраментальне

«Гірко»... й усе глушилось тим каламбурним «Чи я тобі не казала та й не говорила? Не тулися коло мене, бо охо-хо, ая-ая-... ой...»

- Не німуй! Говори! Я так давно чула твій голос. Хвалися: як тобі ведеться? Ти

такий! І такі діти! Такі, аж!.. Де ти їх узяв? Галина прийшла з дружками просити, а цьому треба було допитуватися: «Галино! Це чия така старша дружка?» «Мать вуйкова з Городищ?» «Ага, вуйкова. Тільки того - Запорізького.» Пропала я! Мовчав би вже, ідол, я й так пізнала! Говори, горовори! Розказуй!!! Що тут за весільним столом? Се весілля, де п’ється, співається, танцюється.

- Пиймо! Бо в когось очі повилазять, вуха потріскаються. Дітей бачила, розмовляла – знаєш. Ще чогось цікавішого, приємнішого? Приїзди в гості - дізнаєшся. Відвезу тебе у степ на пасіку. Небо чисте, високе! Тихо-тихо, тільки бдожли гудуть! І степ з Богом розмовляє… Не віриш? Приїдь, оставлю тебе одну на цілий день «Серед степу широкого на Вкраїні милій»

- Ой, як добре! А твоя мила? - Що мила? Вона - людина шляхетна й гостей вельми любить приймати.

Особливо з бандерівщини. Там так кажуть: «Серед соняшників, де пасіка - розорана могила. Вийдеш на вершечок, але візьмеш собі стільчик, станеш навшпиньки - і степ, степ, степ! Ген-ген аж до виднокола! Рівний як на долоні, оперезаний лісосмугами, наче козак ізумрудним поясом. Ти одна маленька, маленька... Слухай! Чуєш? Десь далеко-далеко – неньчина колискова… Ненько-чаїнько!.. І тихо, лиш Бог і степ!.. Е-ех, Мальованку б туди! А вночі глянеш - зорі ходять по полю! Се - місяць… Ох! Той місяць відпускає їх у степ - най кожна знайде собі долю… Ні-ні, вони таких ще шанують і обминають - степ широкий.

- Ой, так і обминають! - Сказано - шляхетні. Хіба як наші ура-комсомолочки на шаріках ще зо два-три

рази обшпіонять шарік, тоді вже, певно, прийдеться ночувати у погребі… Приїдеш? - Смієшся? Тобі добре, ти до братів! - А ти до Карла. Ви ж ніби родичі? А з Карлом до нас. - Ага, що з ним! - Ще краще: степ широкий - є де розминутися. - Замовкни, мовчи! Мовчи, нащо баламутиш?... …- Мой, ти чо не признаєшся? - Прошу, ви до мене? Се один із пижиків. І до другого: - Диви який принц великий! Запанів, загонорився! Що? Не пізнаєш? Давай

вип’єм за здоров’я молодих. Не хочеш? То за здоров’я пані Ганнусі! - Бери, випий. Благаю: не заривайся з ними! Діти ж у тебе! Василько... там,

дома? Тут, осьо, ті з району. Ой, що зараз буде! - Цить! Сиди тихо! Пижик знов: - Чо мовчиш? Що, не пасує чи боїшся? - Чому й кого? Девіз мій, знаєте, не ві сьогодні - «Іду на Ви». За здров’я

молодих пив з молодими без ваших запросин. За здоров’я шановної вип’ю з шановною без вашої помочі: келішок ще моцно тримаю. За неґречність до шановної і провокацію, і то не першу, годилось би сліпу вчинити. Або мішану вурду зараз привселюдно їсти. Даруйте – весілля: честь дому, честь господині. Ласкаво прошу, гайда, до циганської кузні, там уже воля звитяжного!

251

Весільний гомін враз меркне. - Дмитровичу, рідненький! Прошу вас: не слухайте його, вибачте йому! Я вже

сама з іродом поговорю. - Вибачте. Прошу вашої ласки, соромно признатись, бачив вас ще маленькою.

Із цери й постави пам’ятаю, але ні імені, ні прізвища, ще раз вибачте, не пригадую. Давно то було. Дітей тоді було багато, особливо за Потками під горою. Та й ми тоді ледве-ледве навчилися штани носити. Прошу, вибачте. Тут кришеться чоловіча, і як мовиться, «Коли ревуть гармати, мовчать музи». Тому, чоловіки, прошу до кузні! В кого ще є честь і сила! Шановна, й ще добре не роздивився що за їдна…

Щосили тиснуть до крісла. Хтось уже волає: - Людоньки! Вони що, зара битися будуть? - Битися? Нащо? Хто тепер на весіллях б’ється? Честь і совість в законі. І «всьо

кругом калхозноє, і всьо кругом майо». Даруйте, ось і ваш пан механік (се на фільварку старший форналь наглядав за

реманетом і робив як і всі форналі). В созі, де всьо свайо, привик погейкувати, бо тільки чуєш ось за столом від цих погейкувачів: «я, моя, моє, у мене робив, у мене робить, я йому, я його, я, я, я…» Наче кріпосник. Ніби соз - його власний маєток.

«Гей, погейкувачі, признавайтесь: коли ви стали правовірними холхозниками?» Як казав старий Василь паралізований: правовірнішими від батька великого? І всі в погейкувачах. І всі в пижиках! Що під Мелітополем, Дерманню, Лисичанськом, Бердичевом, Конотопом і тут. Вас що, штампують як трибики (шестерні)? Признаюсь чесно, ніколи не думав, що з вас вилупляться такі круки!

«Того літа, а радше осені, сорок першого, маючи певність у своїй перемозі, каменували б нас як прокажених. Ми ж бо були холхузниками!»

«Ой, коли то було!..» -І все одно, ви разом грали в бальон. -Грали, спортивний змаг завжди перемагає все нечисте. А в нас. Що то була за

гра?.. Ніхто чесно не вигравав і не програвав. Пару раз оголошувалась вурда. І всякий раз старанням нашого заприсяжного судді зривалась чесна гра. Бо йшлося - смакувати того варива команді, шефом якої був пан зоцний сендзьо, нині сущий тут писар-секретар сільдеповський. Їх милісьть чомусь ховаються за жіночками. Вони завжди за когось чи за щось ховалися: за пана механіка, за пана обліковця, за пана старшого пугача, об’ їжчика, вартового, за пана брігадіра. Мало того, вони ще й меншу сестричку навчали ненавидіти задрипаних холхузників москальских. То другі по їхній єзуїтській намові йшли на подвиги!

Оно, Василько Маленький всміхається. Се вона, правда, Васильку, вами командувала, коли ви із засідки жбурляли в мене каміняччям! Агов, пане писарю, явіться світові й плюньте Малому в лице, якщо на макове зерно неправди є за ним!.. Бачите? То вже натура - чого наїлася з ранку, тим і до вечора пахне. Ось і нині вдохновили пана механіка на подвиги, як і тоді в те похмуре осіннє надвечір’я. Чиїсь гарячі неустанні молитви вберегли нас тоді від каліцтва, а може ще й гіршого. Бо в когось чепілики гострі й олов’янні балабушки мались про запас.

Давно та варда кипіла, пора було сідати за стіл, пора було їсти. Тоді мало статись... Не сталося. І ми розійшлися, розлючені, потоптані, покалічені страшнішими ранами, як від балабушків разом з чепіликами (чепілик - бліда копія опришківського кривого).

Кривавить та рана. Ми ж бо любились. Більше - ми були неділимі. Ми були скрізь разом. Ми, іноді, по-дитячому сварились, навіть брались за грудки. Владико неба і землі, які мибули тоді щасливі, рідні! Ми забігали до любого із нас, і ніхто не випускав не нагодованих із хати. І ніхто не ділив нас на хлопців і дівчат, на старших і менших, на бідних і багатих, на гарних і не дуже, на мудрих і не дуже. До тої золотої днини, коли, нарешті, висіялась чумна созівська соцбацила. І загніздилась, і проросла як черв’яки у яблуках. І ми здичавіли.

252

«Скажіть, скажіть, признайтесь: ваші діти межи собою були такі дружні, любилися так безпричинно?!!»

«Ет, говориш! Тепер не ті часи!» «Перепрошую, час - се така категорія. Як любив повчати свого кума Панька,

знакомтий філософ: «Не візьмеш у руку, не потримаєш як файну молодицю». Що я? Ні-ні. Я нікого не збираюсь ділити. Для мене тут всі молодиці, як

троянди в садку. Горжуся тим, що можу втішатися таким звабно-принадним цвітом. Але – ні! Сто раз - ні! Бо ще шаную жіночу честь і вашу понад усе. «Бо хто

жінок не шанує - є послідний варят, гунцвот, лайдак паршивий, гірший як мій цап!» - категорично штемпелював учений архіварус кум Панько.

- Думаю, що не всі тут вже достойні оних титулів. А вже як пан Костик вдохновили знов своїх... То прошу: ідем до читальні, граєм на вурду одну карну партію в бальон і файно є! Пане механік, прошу, формуйте команди!

- Вуйцю файнезний, ви й молодиць приймаєте? - За велику честь, за велику честь! Ото буде знаменита вурда!!! - Тут не набереться на дві команди із запасними. Володимире Павловичу, по

дорозі ландскнехтів навербуємо? - Йой, вуйцю, лишіть їх! Де їм зараз до бальона? Вони самі нівроку як бальони

розкохались. Розманіжились як ... - Шкода, хай би вже важили і не блудили словами. Вельми шкода, вурда була б

мішана. П’ятизірового ресторанного пошибу! - І то правда. Декому не завадило б пригадати той екстра люксусовий смак. - Що ви, що ви! І мені теж. Хіба я ліпший? Але спочатку треба чесно виграти,

або чесно програти. - Ні, се вже позвольте, Володимире Павловичу, з вашої ласки: мирову пити не

буду, бо не був на войні. Ні-ні, ніякого зла, ні каменюки за пазухою: ні за старе, ні за молоде. Досі ще Бог милував від такої напасті - Їсти вурду, до того ще й мішану, за чесний програш і привселюдно - яке тут зло?

- Вуйцю, - ніжно торкається мого плеча сусідка - лишіть їх! Мама каже, що ви любите слухати, як хтось гарно співає й самі гарно співаєте. Гай кажіть якої вам заспівати?

- Дякую вам щиро. Я й сам як тільки зайшов хотів просити вас творити се диво. - Ой вуйцю! Ви що, мене знаєте? - Здогадуюсь, але голос Ваш уже чув колись. А, може, подібний? Зараз, як

заспіваєте, то й скажу. - Але де? Я Вас перший раз живого бачу. - Певно, в селі рідко гостюю. А на вашім краю не памятаю вже де чия хата. Вас

ще добре не роздивився. - Голос! Голос вашої мами. О, як вона співає, як вона веде! - Оцю знаєте? «На камені стою, кругом мене чари в’ються, а я си не бою…»

Звичайно, як ви донечка Василька Корби, а ваша мамка - Волошка. - Йой, а ви звідки знаєте мамку? Її ніхто так не кличе. Тільки татко колись так

голубив. (Так і не прийшов з чужої войни Василько й осиротіла ще одна хата на Україні з ласки гітлерів-сталінів.) Мамка писала в якісь архіви, прислали довідку: пропав без вісти.

- Брешуть, супостати: самі убили, такий талант. Вони багатьох знищили із наших сторін. З тих дальших, на Великій Україні, з кінця сорок четвертого і до кінця того убійства такими довідками рідко кого дурили. Мир душі твоїй, Василю! А ви, нарешті, признайтесь як вас кликати-величати?

- Василинкою, коли ваша ласка, охрестили. - Ну, ось, люба Василино, і починай: «Ой у полі три крииченьки...» Віват

Василинко, віват Малий!.. Слухай, Васюню, я починаю - в момент береш верх. Знаєш такої? Не бійся, за тобою всі підуть: «Гей, там на горі Січ іде…»

253

Хтось направив музиків і вдарили: «Гей, марширують наші славні добровольці, Гей марширують, раз два три!!..

І зразу, Маленький, ведеш: «Туман яром, туман долиною…» І далі знов Василиночко з Маленьким і всі разом. - Але ви йдете вперед і без передишки! Чуєш: «Ой лузі червона калина...»

Шепніть там Голові з-під мосту, хай своїм що є моці: «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало...»

Переспівали. Хтось почав наливати, щоб у горлі не деренчало, а ми із шановною: «Вже вечір вечоріє, в повстанця серце мліє… Наплечники готові, прощай моє дівча...»

Вона: - Малий! Ти чо дурієш? - Цить! Чуєш, усі співають? І знов, панство моє глибоко шановне, з вашої ласки

наша Васюня заспіває улюблену родинну пісню «На камені стою...» Василинку обіймали, дружно підіймали на віват й сушили повні келішки

самограю. - Гречні пані і панове! Але се вже ваша добра воля – Петро, голова з-під мосту,

просить вашої помочі до «Заповіту»! Петро, бідний, сном-духом не думав ні вкого нічого просити. -иПетре! - шепчу, чо чекаєш? Запрягай! Й думаю: зараз він запряже мені в... Але Петро як вишколений рекрут встає, а

за ним усі гості. Гей, почути б ще хоч раз в такому переспіві Заповіт! У Петра голос чистий як

роса, свіжий, малиново-густий, дужий як ревун. Та й у других не гірші. А жіночі, жіночі навіть боюся хвалити…

В когось утори попустили, бо з’явився Тарасій, перепросив чемне товариство, і погнав Малого дальше розливати шестидесятиградусний коньяк «Три гички». Сварив на чім світ стоїть:

- Ти, варяте їден,нащо людей під монастир ведеш? Тут бояться про Заповіт згадувати навіть в день нардження твого Кріпака!

- Чого ти сполошився як полохлива, голодна созівська квочка? Ніщо їм не станеться. Вони там усі партєйні.

- Так! А ти? - Я якийсь прецінь-староста на цьому празнику і маю дбати, щоб гості гарно

забавлялися. Співали всі не через кару на горло - бо співалося! А я що? Гірший чи ліпший? Ет, принесло тебе! Вони ще б не тільки Заповіт, а й «Не пора, не пора москалеві й ляхові...» й «Від Кубані аж до гір…» і «Зродились ми великої...» Принесло тебе! Зіпсував людям таку забаву!..

…Вурда. Копалася чепіликом ямка, грудочки розпушувалось. Команда

переможців поливала.Чим? Чим, чим! Хто, що мав. Суддя кописткою перемішував до густенької

консистенції, закришував закришкою з полинню або з гірчаком з кропивою. Залежало від пори року й тим, що росло близько під рукою. Тоді суддя просив старшого преможених і оба брали пробу. І, як те вариво віповідало всім кулінарним приписам, запрошував усю команду із запасними до трапези. При тім старший звертався шанобливо до високого суду:

- Благослови, батьку, вурду їсти! І ще раз, і ще раз, а вся команда низько кланялась високому маєстату. Тоді

суддя благословляв і приказував: - Глядіть мені: не об’ їдайтеся, щоб і найменшому стало! Се, якби діялось десь на безлюдному острові (принаймні, були самі хлопці), то

ще б можна якось перетерпіти те шкаредне, не вельми гонорове лицедійство. З

254

переспівами, під мелодію «А ми просо сіяли, сіяли...» чи «Ой, на горі цигани стояли...»

Слова? Слова, підберіть самі. Такі, які вам найкраще сподобаються. З порадами, з побажаннями, з уїдливими коломийками, із заповітом онукам і правнукам!

На той турнір з вурдою, а ще мішаною, з танцями, збігались всі, хто міг бігати. Запоівдалось на те бойовисько неділі дві наперед, як мав відбуватися той жорстоко-непримиренний двобій на офіційному майданчику за читальнею. О! То вже була люкс подія сезону. Судилися обидві команди за найвищою шкалою людської гідності і цноти. Обидві йшли під фанфари достойно на щит або, ще достойніше, під щит. О, тут Онкалові музики теж старалися не опинитися під щитом!

Заповісти те видовище шістнадцяти-сімнадцятилітні мусіли бути аж надто відважними, а ще більше - майстерними.

Можу достовірно засвідчити. В п’ятьдесят п’ятому, коли ми, шерегові совзеки, з «ласки» Микити-забурщика, (так його величали в родной деровнє) стали «временно ізлірованнимі» і мали звичайний робочий день, навіть, з вихідним, хто за графіком, хто в неділю і трохи відсвіжіли, якось само собою зорганізувалось дві волейбольні дружини. Одної неділі начальник К.В.Ч. майор Н.Н. (бо до лисого тут те фаміліє) спостерігав за нашою забавою і каже нашому старшому Дмитрові Стельмахові з Пробабина («вуйком» ми молодші його кликали):

-Вота! Слишь, Вуйка! Шта? В тєбя, вота, команда дебільная! Понімаш, какава! Шта? Нєкава і на ... штолі? Затрапезна: адні слабакі! Разі, вота, ігра? В Сусуманє прі дворце спорта іграют мастера! Вота, помаш, ігра! Мастера спорта, вота!

Ілько з Дрогобиччини, наш найкращий подаючий, шкода, прізвища (як вихвалявся славний абсольвент кум Панько не менш славної Коломийської клясичної гімназії: «Файно перепрошую пана професора! Най пан професор не беруть собі в голову і не моцно гніваються, бо то є зле з огляду на всілякі фізично-химічні перетрубації в голові чи, приміром, ув череві! Ага, що я хотів вияснити, і то деталічно, панові професорві. Прошу, я ще вчора не знав-не знав, та й ще позавчора забув»):

- Доста, гражданін начальнік! Ви вже вихваляли свій, дальнєвосточний армейскій краснознамйонний: «Перше місце посів наш хор, в самому Магадані». Везіть їх сюди, або нас туди! Дістануть три сухих і будьте здорові!

- Вота, єшо чаво! Буду я с вамі пазорітся! Вота, мастера, Ілья, понімаш, м а с т е р а!

Поговорили й забули. Вже сніг випав, вдарили колимські морози. В неділю не поспішаю на сніданок, вилежуюсь. А тут вуйко:

- Йой, най то хлопа ш...! Він собі вилежується, а там автобус уже цілу годину піпікає!

- Ну то й що? - Як то що? В Сусуман їдем грати. - З Ільком їдьте! Будуть там мене обсвистувати всякі шойлики! Беріть із

третього запасу і гайда. - Малий! Ти що у вурду ніколи не грав? - Грав. - Програвав, пригощався? - Було й таке. - Ади! І він ще боїться якихось лапай-духів Сусуманських! Гай, поїхали! - Чекай, Вуйку, Малий ще не снідав. - Поснідаеш як виграєм. - Е, ні! За таку винагороду Малий із-під ковдри й носа не виткне! - Одягайся скоренько, попоїж в автобусі! Там Кальтма припас тобі моцний

сніданок. Кальтма - естонець, один поміж нас напівмайстер з легкої атлетики. Оба на

роботі мордували престарілу, ще царського розливу пилораму.

255

Їздили: Ілько, Вуйко, ми з Кальтмою, «тато» Богдан Бойко зі Львову і Батирка – низенький, мало не карлик, феномен, циркач, неперевршений гімнаст. Малий Батирка - лагідний як маленьке ягнятко, твердий як довбушева бартка. Все своє свідоме життя до санаторію випасав отари на полонинах.

- Брєтчєку, - хвалився, - я бим скок і не є Батирки! Можуть ймити - уб’ют. А в Батирки фраєрочька така си файна, єк чічька. Ме голосити на всі Бескиди. Я їх перебуду, арєдиків. Шьо, не віриш, Малий?

- Йой, таке говориш! Якби не вірив, не мав би Батирку за брата. Не слухав би про твоє гуцульське вереміє, про твою чічьку - гірську косицю (едельвейс).

В ту мить, мабуть, не було щасливішої людини на землі: його, малого Батирку, слухають такі гойні легіні з усієї України! Окрім конвою - повнісінький автобус запасних.

Одна нічия і дві сухих, безплатно-делікатнй обід в ітеерівській їдальні (50крб) і

по три вихідних всім! Розпитувався в Кальтми, чи і в них так само грають на вурду? Сміявся й

приплескува в долоні. Трудно нам було. Бо по-русски плакати тільки-тільки починав тут на Колимі. Питався:

«Як поливали при такім велелюдді?» «Дуже просто: ставали щільно довкола ямки спинами до цікавих. Мішану теж:

ставали в лаву лицем до публіки і вмить замикали коло з поливальницями. Або приносили тої рідини в сякій-такій посудині. Тільки ця була вже менше вартісна і припадало брати більші порції.»

- Ет! До чого тут ще й варда? Сернредньовічна темінь безпросвітна, дикісьть

несусвітна! - Можливо. Але як заохота в боротьбі за перемогу - вартість безпрограшна.

Певно, тепер забронзовіли й роснідили корінь самодостатної честі і гідности в погоні за новим сов-соцчеловєком, а цуксфірер - за аріє-юберменшем. І спаплюжили лице людське, бо то - стара дикість. Зараз бузино - саві-шуф-сердю-попов-ректор,-кльово-суперезно...

Тоді зарисовував Кальтмі той ярмарок з дійовими особами й поливалками.

Поки були разом всі естонці при зустрічі з Малим віталися: «Віват на вурду!» - Як ти думаєш, могли б ті там на верхніх нарах прийняти закон про вурду? - Ото був би лепський закон, вартий усіх світових, пане Гуло! Йо, від

найменшої атраментової гниди і до самого презуса! Пхаєшся, ниць невмивана, ув велике цебе – програв, смакуй привселюдно презівську вурду. Виграв й не виконав того, чим дурив електорат…

- Куме мій золотенький! Ти хоч і філософ, гей би трохи, але то вже замудро - людей запихаєш в якийсь електорат!

- Пане Гуло, я не маю наміру вас кривдити! Начепіть ще зо дві пари окулярів, даю вам на півчвертки - людей не побачите, самі електорати!

- Їж мішану до дна під одеське яблучко! - Паньку! Ти з цапом дочитався тих казет. На що бідна Софа оббігала всіх

кашглобів і ні одна темноясновидяща маруда, та де, навіть ув академіях не можуть приписати діагнози на твою з цапом голову!

- Йой, ніби ти із своєї шевської домінанти годен щось більше, від дрантивого черевика вздріти!

- Мав рацію Іванко Куций: ти як був темінь необрізувана, таким увіпхався у неподлєглосьць! Теж мені – абсольвент, ще й Коломийський! Паньку, навіть кума Задрабиниха скаже тобі разом з цапом: «Де ти видів таких цапів, йой перепршую,

256

злодюг, щоб самі себе пхали за ґрати й замикали у криміналі?» Може десь є в самім Мозамбіку, але не в нас. Наші ще до такої дурості не докотилися. Наші ще не зовсім зварювáли. То там у тих паршивих заграницях, ті чуваки (се мій онук по-теперішньому так тих панів називає) розфасували: що, хто, скільки, в кого, коли і де може забізнесувати-поцупити. Забізнесував, украв зайву дещицю чи лиш не навмисне подумав або аж пальцем тикнув в те, що хотів би прибізнесувати-вкрасти і все - вилітай тихенько із тої шайки, поки не битий як Присяжний від Марти-Канаднички. Ади! Там хлоп лиш не так і не там глипнув на гонорове бізнес-онлайн (як ти на куму Гізелу коли цапа близько не видно) і вже тобі криска, відлучають тебе нещасного як теля від корови! І не видіти тобі більше того корита як свого затилка. Що? Пейсаті? Фе, Паньку, встидайся навіть думати! Нащо їм той гембарас, гої самі в себе крадуть-бізнесують і сплачують за векселями в три дорога, щей поклони б’ють за пейсату милість? Наші за своє злодійство, йой - бізнес, самі собі ще й героїв пришпилюють на всяких фуршет-обжираловках. Най би вже якесь охвістя з табач-герман-шуфри-литвин- голомозівського поріддя! Воно привикло підвивати, підгавкувати, скавуліти. Вигодувала їх одна с...а НСДАП-РСДРП!

- Йой, куме мій солоденький! Ти ніби не одну пару чобіт пошив з Настею, а в голові як у мого цапа - фйю-фйю-ю-ть.

- Маєш рацію, бо й кума Мотилька мало не вигнала з рідної хати. Якось вгостилися й кричить: «Що ви за хлопи теперички? Я якась не послідня баба, і хоч би на коліні мала!.. І то не, а ви - песі виплодки, де були ваші більма? Підставили свої зас...! Та в того тхора полохливого тої цноти... (про Кравчука). Ув цапа Панькового на три цалі вище, хоч він, ідол, і скаче на першу ліпшу козу серед білої днини. Ади, вивінували таке гі ..., а воно перепудилось, обіс...! Втекло фактором до футболістів пейсатих! Воно ще в Чернівцях навчилось жидівські патинки підлизувати. Й зараз: хто кістку кине, за того й підгавкує гебельс-джугашвілівська ниць! Ще й хвалиться, каже: «Маю право, бо єсьм перший підлизувач «неподлєглосці». І вся рать бізнес-злодійчуків збольшевиченої ери!»

-Доста, Кирику! Лізеш тут із своїми презусами, професорами, акдеміками ще й куму Задрабиниху товчеш. Мені світ від Софи з цапом не туди обертається. Розвів тут філософію шевську, ніби з тих корчів щось колись гоже вигулькувало. Було колись ще при Наливайкові, але й ті втекли до лясу, змазурились.

«Знаєш, на днях самі празники гостились у моїй дідорні. Які, які? Ти що вже як

нардеповики: «оглухли, не чують»? «Йой, ніби я мушу знати, що в твоїм «на завтра» щомиті заварюється?» Мала би знати, ти ж кронована! З папорті квітка.» «Ага, вже знаю! Се, певно, із своїм Кріпаком «О, Украйну» з краю в край

обходили? Так Ранок Срібної землі, Хустські Фермопіли, Голгофа на Красному Полі і твоя особиста зазубринка.»

Доземний уклін тобі, калиновий цвіте! О, скільки вас було в ті дні у моїй хаті! Повнісінько «І живих, і мертвих, і ненароджених». Всі з високих могил, інкраніційовані генієм Кріпака, з Хортиці, з Великим «Іду на ви», з-понад Каяли-річки, з-під Кумейок, з-під Берестечка, легндарної Буші, Батурина, Кодні, Крут, Базару, Трикутника смерті, Телергофу, Камишева, Берези, Бриґідок, Лонцкого, Дахау, Бабиного яру, Заксенхаузів, Явожно, Сандромоху, Вінниці, Катині, Биківні, Дем’янових лазів, безіменних олпів, в цілій системі гулагів-берлагів, від Москви й до самих до окраїн...

Й Пятьсот Кінгірських, безсемертних подвжниць-героїнь Українок, розчавлених доблесними танкістами танками, виготовленими на харківському тракторному заводі, мабуть, теж і руками українок. Під омфором великих ревнителів православ’я «Подажь... победу русскому воїнству»... І з-під Космача, з-під березових хрестів, і так, і таки тутайші, щирі, не лукаві…

257

Даруйте і не ганьбіть Малого! Мав би я хоч капельку Тарасового генія, позбирав би Вас із цілого світу, одягнув би в найкращі шати, означив би поіменно, вишикував у нездоланні лави й котромусь із Вас Великих випала честь і пролунало б Слово – «Бог і Укрїна!», «Ми є, були і будем!»

Українки і Українці, позір, струнко! Славу Всевишньому й честь Україні в поклоні віддай!!!

В ті дні раз заразом переключав телевізію і ні на жодному каналі ані слова,

нічогісінько! Правда, перший аж національний, пізньої пори партачив. «Капітаншу», та ще брехунець на підвіконні передав «Реве та стогне» в такому переспіві, що аж вуха в’янули. Вгадай - чи то бомжі горланили, чи укрсучгурт скавулів під орудою вилупка з попов-ректорату? Про Срібну землю, тим більше - ані слова! Глухо, наче за радзєцької!

«Чому все, Кріпак?!» «Чому, чому! Бо покріпачив себе Україною раз і назавжди. Відтоді, як ходив

шукати золотої брами, за якою сонце ховається і допоки сходитиме.» Скажи мені нелукаво - а що ми знаєм про нього? З подачі тих таки кріпосників,

великих демократів революційних став теж під їх ласкавою опікою й наукою великим демократом революційним, навіть безбожником. А їхні маляри подали нам змордованого муштрою й хворобами, старого чоловіка. Наші, не інші, теж не пасли задніх, маючи неістових віссаріонів-новичів за поводирів. О, то й досі скавулять із підворітні в сякої масті бузино-грабов-табач-цуцики і нема на них доброго бука! Навіть, ось на днях два кандидати ув генії не можуть визначити де він був, відколи «государь-імпєраторь повєлєть ізволілі… цілих десять років….»

- Чиста біда, куме! Каламарні душіт - що з них візьмеш? - Се з якого боку глипнути, ведлук твоєї шевської домінанти. То було тобі коло

Настиної пазухи непереливки: то борщ з качатиною, а не з когутиком, то юшка не так засмажена, то сметана до вареників загуста, то чвертка не дуже моцна, то Настя не тим боком повернулася. Зараз маєш спокій і чисту годину: ледь-ледь тепла, недоварена баланда з пропрілої житньої муки, кусок іржавого, ще непівського посолу, оселедця. Добре як попадеться той кусок із середини чи від голови, а як із хвостиком. Гурмануй тоді, втішайся… Вилежуєшся на голих нарах з необшкурених горбиків обрубками наверх. То де ми зараз? Ніби вже лиш времєнно ізоліровані: на каторзі чи на лаві під ясенем Приканцелярського?

- Цить, окулярнику нещасний! В’ їдаєшся як той Єлисей. Маєш лопату - бери побільше й кидай подальше. Заробиш більшу пайку, скорше загнешся. Лізеш як стара баба з підситком кукурудзи: «Нате. Най і моє змелеться.» Як тебе тільки бідний цап терпів?

- Мусів, так як і ти! Ті двоє, та й ти далеко не втік від кандидатів ув генії, щось нове, чисте, свіже, бо Нєподлєглосьць якась не годні сотворити. А великими, ой як хочеться бути! Ніби й ти не туди пнувся, як ліпив свій трактат.

- Геть, окулярнику, бо вмить станеш соцінвалідом безкоштовним! - Вже раз наберися відваги, чого боїшся? - Ага, бувби я за панібрата з Аполлоном із його музами-харитами. Та й хто

зараз цікавиться Ним? Наразі зараз кльові крутоуперезні всякі: підо- педо- подерев’янські і вся голуба рать капричосів.

«Слухай, а в твоїй господі є його образ? Бо в селі ні в кого не бачив. Хіба ще,

як була жива агітаторка, в її господі був гарної різьби його образ у вінку вишуканого гуцульського орнаменту. До війни, пам’ятаєш, рідко в якій хаті не було його кольорової літографії. Тут теж ні в кого не бачив того дива. Правда, в кабінеті созівського главбуха на чільній стіні висів в саморобній, гарно інкрустованій рамці його кольоровий портрет. Якось главбух у свойому кабінеті знайомив цілу ораву

258

обліковців з новими нормами обліку. Я тоді теж помимо основної роботи був у тій шайці на півставки. Півставки - се аж сорок трудоднів. Всі розійшлися, а ми чомусь засиділись. Розмовляли про одне, друге й зайшла мова про той портрет. Хвалився, що то стільки скарбу дісталось матері після німецької евакуації: се та ще корова. Тої пори десь під Лепетихою чи під Рогачиками їхня чимала валка біженців перепочивала в широкій лісосмузі. Налетіло їх, наче вороняччя, тих самольотів-єропланів, чи то наші, – каже, – чи того ірода, але однаково: закидали їх фугасками ще й із кулеметів сікли. Щастя випало матері, бо корівчина не була запряжена. Корівчина зараз від того гуркоту побігла, - каже мама, - а я за нею. Отак і вирвались із тої веремії. Добре, що живими,але без нічого, лиш із Тарасом за пазухою й коровою, яка в сорок сьомому вигодувала нас. Тим часом зайшов голова, парторг, старший охраннік і писар сільрдівський. За ними вслід шеф від комсомолу приніс те, що п’ється й до нього. Шеф враз скрився за дверима. Вслід і я зробив крок, але перед самим носом старша охрана замкнула двері.

Ще перед тим, як мали увійти ті пани, главбух Григорій Іванович хвалився: той портрет мама тому зберігала, що він ще від Директорії: «Я давно хотів тебе розпитати: що то ще за «Директорія» така була там у вас?» Ось так, і така компанія.

Вже за другою чи за третьою голова Петро Кузьмович («Кузьміч»), а він любив підштрикувати других під ребро:

«Малой! Скажі: как ти дивишся вот на того, што вісіт у Грігорія Івановіча? Він какойсь не такой, не наш. Вот ти і в школі ізобразив какогось не нашого Тараса. (Що би ти йому, туркові голомозому, відповіла?) Сколько раз я тебе, Грицьку, просив: вибрось його, ну вибрось! Ех, єслі б не пам’ятка тьоті, сам би давно викинув! Вот, мовчиш, нічого сказать?

«Чого ж, можна й скзати: не прикрашай тим, що не подобається, не буде потреби викидати!»

«Нет! Ти мені прямо скажі, не прячся за словами! І вобще: ти і сам рисуєш - повинен понімати!»

«Хлопці, - кажу, - ви всі тут люди поважні, при вищій освіті, лишім цю бесіду! А зрештою: в світі були, будуть, особистості, події, явища як доконані факти. А всякий індивід хай втішається тим, як воно йому ляже на серце чи збагне сірою речовиною не вельми засміченою, та й годі.»

«Нет, ти погоді, погоді! Гля какой граматєй, знаєм ми вас! Как ти січас думаєш: бил би він радий советской властью ілі разом з вами, западнікамі, волком смотрел на колхози?

«Хлопці, ще раз прошу: будь ласка, лишім цю байку! Я чув – ви не погано співаєте. Зараз ми в Григорія Івановича, то гайда його укоханої – «Вийшли в поле косарі, то великі, то малі…»

Прийшов на поміч гарним баритоном Шевченко - писар сілрадівський… …Але то ще буде, ми ще з ними зустрінемось і не один раз. Тоді в сорок

шостому переконав свою водиму десятихатницю, щоб розповіла Голощапі про ту зустріч на Потоках.

- А про тих двоїх? - Можна. Але то вже будуть другі наслідки. На Потоках були лиш ми. Нам та

зустріч - що з гусака вода. За тих двоїх, як ти кажеш, старшу жінку виженуть з теплої хати на Сиберію лютезну.

- Що маю робити? - Що хочеш! Твоя воля. Або розказуй все як зконопослушна грішниця

ксьондзові на сповіді, або, як казала Перлі Кольнікова: «Німуй на..., ну риба об лід.» Ні тоді, ні вже тепер, недавно, більше не цікавився тим. Правда, стареньку таки

вигнали на Сибір, там вона й пропала. Се вже зовсім друга історія. Достовірно знаємо, що до тої трагедії агітаторка не мала ніякого відношення. Стару жінку ті псюрники

259

закрутили в «бочці». Там вона й розповіла тим обергицлям із лжебоївки про своїх дівчаток.

Московський окупаційно-терористичний режим скаженів. Окремо від

усталених гарнізонів із гебеушних спецвійськ з їхніми безпереривними облавами терен заполонили банди спец- лжебоївок, рекрутованих з рафінованого ковпаківського карного елементу, філігранно вишколених зарізяк-офіцерів з Чека, гадючників і домашніх покруч-перевертнів, масою стукачів-донощиків, завербованих підкупом, шантаж-сибірякою, або просто розбоєм в капезе. Служба безпеки не застосовувала до сих здеморалізованих осіб вельми карних дій. Хіба що оповіщала людей про їхню гидку роботу. Згодом і такі запобіжні заходи не можна було застосовувати, бо та босота із лжебоївок наскакувала ночами і винищували тих нещасних цілими сім’ями й закидала ними мілководні криниці. Так насправді відбувалась гебешно-провокативна акція «Колодец». Вранці чи аж на другий день районна шайка посіпак під посиленою охороною спецвійськ згняла людей на мітинг до тої криниці. Там котрийсь знаний людям покруч-перевертень каявся перед «мірним советскім народом» і детально розповідав як він з поплічниками за наказом знаного в тих теренах провідника чинив ту маскару над «ні в чєм не повіннимі старікамі і детьмі».

Наколи служба безпеки перестала оприлюднювати викритих донощиків, щоб запобіти тій маскарі, районні горили самі на свій смак іменували жертв на ту розправу. Брали одну-дві сім’ ї з комензаму, пару сімей «бандпособніков», дві три не вельми активних стукачів і, обов’язково, сім’ю червоноармійця. Або ще поночі лжебоївкарі насильно вривалися до першої ліпшої хати, вимагаючи наїдків ще й про запас. Вдень вже до обіду нещасна жертва була на конвеєрі в кагебешних костомельнях. Такими методами сіявся страх і зневіра.

В тих умовах всі осередки оунівської пропаганди змобілізувались на безкомпромісну нейтралізацію тої гебешно-підлобузовірської провокації. Друкувались тисячними тиражами летючки-листівки, крайові ,окружні і, по можливості, осередкові часописи, а также роз’яснювальні заклики-прокламації. Вся та маса друкованої продукції мусіла бути вчасно доставлена і розповсюджена за місцем призначення. О, то була, мало того, що небезпечна, але, ще більше, виснажлива роботонька! І двигали ту непомірну роботизну переважно наші молоденькі безстрашні дівчата.

Малий? Малий мав цілу купу роботи. Збирати достовірні дані про ті злочини й готувати на їх основі дописи до тих видань, аналізувати другі розвіддонесення. Вночі виходив як прискипливий ловчий на перехстя стежок для охорони й контролю тих перехресть, через які раз за разом наче невловимі феї-нічниці пробігали зв’язкові поштарочки. Гарна то була робота. Вже як бралося на досвіток, йшов чоловік малу капельку подрімати, задоволений як господар щедрим урожаєм, засипаним у сухій коморі!

«Знаєш про що я інколи думаю? Ти, ось, розповідаєш, навіть тратиш папір,

хвалишся гейби бездівочий парубійко.» «Ага, маю чим: попався як горобець на полові.» «Ні, ні я зовсім не про те. Тоді ти не боявся, тоді тобі не було страшно? Се

зараз виходить усе так просто: пішов на стежку, провів людей, прослідив за пересилкою пошти чи сам осбисто ходив з донесенням. Й вертався легесенько, ніби з вечорниць. Але ж тоді із вечорниц можна було легенько загриміти в кагебешну костомельню.»

«Не знаю... Ти теж про щось легше могла би...» «Добре, добре, хай буде так... Скажи: і тоді за Хмелевою, як ви з дівчатами

відстрілювались, так само не було страшно?»

260

«Ото була лепська комедія серед білої днини! Вони засікли нас вже ген-ген під лісом. Нам було добре, ми були вже на горі, а вони ще перебігали нешироку улоговину. В дівчат були автомати і раз за разом то одна, то друга прицільними чергами притискали тих псюрників до землі. Вже перед першими кущами підліска кажу: «Бігати ми бігаєм несогірше. Я би сказав, навіть дуже добре. Отже ви обі одним махом-скоком долаєте метрів ще з чотириста, там в сорока метрах в ліву сторону від стежки ростуть черешні, в підніжжі найтовщої і навищої заховані гачки. Перша, котра добіжить, враз припасовує до взувачки і - вйьо наверх, в кліп ока кидаєш ті рачки другій і скрипка грає! Малий тим часом гранатами постарається хоч трошечки притлумити той навальний екстра крос. Гов, ані слова! Марш, марш!»

В наших лісах понад Дністром ростуть черешні високі, рівні, гладенькі як поліровані. До перших гілок від кореня десь від п’яти до десяти метрів. Ще ніде нема ніякої достиглої садовини, а черешні вже рум’яніють. Ага, попробуй доберись до того лакомства!

Сидимо на вишках як кури на сідалах, курити кортить, аж ув очах меркне. Ось і москалиська розстрільною, мабуть чоловік з тридцять, погнались хортами.

На моїх перехрестях уверх і низ за течією річки таких гнізд було густенько. А ще були схованки під валунами-скалами.

Сиділи ми тоді довгенько, аж поки та солдатня не прогалакала стороною, вертаючись назад до Хмелеви.»

«Що? І тоді не було страшно?» «Було. Бо кожного разу, як тільки виходив з хати, найдужче боявся, що не

зроблю бездоганно тої роботи, котру мені довірили. Ніде не напартачити, не схибнути, бо за найменшою похибкою стояло людське життя, часто навіть не одне. А ще тебе, мабуть, найдужче, і се - правда. Бо що в тім: «Здобудеш або згинеш»? Се - ти, твої рідні, твої подруги! Все, що любиш! Твоє кровне, родове, без чого не варто жити ані одної хвилини. Се мої уподобання, закорінені родами-родів на рідній землі. Се ми разом живі, понад усе заземлені життєлюби. Се не якась десь там Україна. Се - ти, що так замилувано усміхаєшся мені. Ні, се – Вона! Се ти, що гніваєшся на мене, ні се - Вона… За якусь необачність міг би виправдовуватись перед таким бовдуром як сам, але не перед тобою, бо то - не ти, то - Вона. Який ще може бути страх? Чи, вірніше, місце для тої мари? Другий раз серед ночі допитую самого себе: що то було? Дошукуюсь тої причини, тої сили, що не допускала навіть маленької капельки тої отрути в мою свідомість. Можливо то була молодість заручена з любов’ю?! Не знаю. Був би тут під рукою великий Льяльо, але ти не дуже пошановуєш їх із Паньком... Можливо то була все-таки добре зроблена робота, після якої молодий організм прагнув як найскоршого перепочинку і хоч капельку розваги. Ех, виспатись до несхочу і хоч на півгодини заскочити на вечорниці, і втопитись в ніжно-ласкавій дівочій стихії! Але де там! Здається, що тільки-тільки заснув і вже як грім: «Малий! Вовк під горою! Марш, марш на Коломию!» Се сорок з гаком кілометрів. Або - куди ходив, куди бігав, там стежка гуділа- се на Кострижівку. Се тобі і всі страхи разом узяті, маєш... Певно, та заразна бацила бігла поруч крок у крок...

Слухай, а чого се ти допитуєшся: «Боявся, не боявся, страшно, не страшно?» Дивно: ти що, звідкись привезена, не там росла, не той хліб їла? Чи й не великий віват! Маленький горобчик і той безстрашно кидається на захланого злодюгу, оброняючи своє гніздечко. Не розумію: хай би теперішні, але - ти! Чи, може, знов про щось друге?..»

Наш Іван колись в листі питався в мене: чи я не буду протів того, як у тій

школярі виставлять якийсь стенд з нашими фотопортретами? Нащо воно йому здалося? Але Іван!!!

Якщо чесно, то не вельми подобалась мені та музика.

261

Знов писав, хвалиться, що їздив до тої альма-матер, зустрічався… Іван не може так просто висловитись - з учителями. Ні, аж з цілим педколективом. О! Особливо з директрисою... Нахвалював їх, а вони - його. Ти що, вже забула Іванову натуру? Ба, хвалиться: всі вони так дивувалися, що аж-аж! Кажуть: «Ви були такі молоді і не побоялися виступити протів такої сили!»

Іванночко мусів би вияснити тому комсомольському племені, що тою силою були зажерливі московські окупанти. Звичайно, наш Іванночко росте як добре учинене тісто на теплому припічку.

Се ще байка! Каже: «Наш Малий жив аж у самого секретаря райкому і багато знав про їх темі наміри.»

«Іванку! - відписую: - Чи тобі аж тепер стало так дивно як тій директрисі? Що там могло бути такого дивного? Ми просто жили звичайним християнським побутом: бігали за худобиною, ходили до школи, допомагали старшим, ні за яких обставин не пропускали в неділю і в свята служби Божої. Аж, тут де не візьмись, «Союз нерушимих…». Хіба може порядна людина терпіти таку підло-жорсоку наругу? Ми не могли.»

…Десь через рік знов писав, що сповістить телеграмою, коли буде відбуватися той рейвах. Та щоб обов’язково приїхав! Дальше, видно, щось там забуксувало. Писав мені другий Іван з міста: наш Іван то розлучався, то знов женився, а, нарешті, взяв та й помер. Помер! Ти розумієш?!!! Ти там повинна ліпше знати про ті воловоди…

Позаторік був там. Директриси не було, казали: на якійсь нараді аж ув області, бо ж нардепка. Розмовляючи з людиною, яка клопочеться позакласною роботизною, зрозумів: се, якби була вказівка з району, як при «радзецькій», тоді вони для галочки може б щось і втнули.

Був там, то й заїхав. Просто шкода стало Іванового клопоту. Думалось: певно, вони там таки щось зробили. Але де там!

Ось тобі і «нєподлєглосьць»! Не може, не сміє те комсомольське плем’я - репані п’яти самостійно щось зробити! Приучені, привикли до комісарів-поганяйлів. Отак цілі покоління, стриножені московсько-жидівськими путами дибають, покалічені і плекають собі подібних!

Бачив там у них…(бо дуже вихвалювалася та особа, мабуть і від мене надіялась

похвальної реляції). Що мав хвалити? Що там, що в родовому селі, що тут ув «Шульгострої» - все

однаковісіньке: неоковирні граблі, перекосбочена, потріскана ступа, поломане колесо, кочерга, ще якесь хатнє дрантя, сякі-такі вишиті рушники, але, переважно, вже масового артільного ширвжитку. Всі ті речі, особливо тут в «Шульгострої», так незугарно витворені. Дивишся і думаєш: «Звідки в тих людей руки росли, як вони ними аж такі граблі змогли змайструвати?» І скрізь все так підібране, так скомпановано,наче аж кричить: «Дивіться, малі хахлуненята, на що були вдатні ваші предки! Дурні, граблі не вміли як слід зробити! А туди ж - держави, та щей самостійної, закортіло!»

О!!! Зате сектори «Велікой Отєчєственной» скомпановані за всіма приписами і канонами «передовой советской музейной науки».

… Якось при нагоді був там. Тільки тому, що нашій Оксані треба було конче зустрітися з історичкою школи. Ходимо, оглядаємо, розмвляємо, ото й кажу: «Ось у вас такий гарний фотопортрет знатної трактористки, ще й доярки, бувшого пана директора вашого мати і, навіть, грамота. Чому вам не виставити рядом її засмальцьовану мазутом, геть попропалену куфайчину, яка важила, мабуть, зо тридцять кг? І бахіли-чуні, зшиті мідним дротом із трофейної німецької шини? Хай би полюбувались теперішні голопупі на ту прикольну екстра-суперезну моду, на те щасливе заможнє життя.» «Що ви, Дмитровичу, хіба так можна? Це ж шкільний музей!» «Дійсно, музей. А вже як музей, то що тут кримінального? Музей на то музей, щоб в ньому було всякої тварі по парі. Часто телевізія любить показувати музейні

262

гестапівські інструменти, при помочі яких всякі «штірліци» чистосердечно признавалися геть до всього, що творили і ще хотіли творити на зло «Фатерлянду». Люблять, інколи, показати ще петрівський «питошний приказ», інструментарій вже більше цивілізованої передреволюційної царської охранки. Але ні разу, ніде, ніхто, ніколи не похвалиться рідним найгуманнішим гепеушно-кагебешним здобутком! Чому б вам не стати піонерами в цій царині музейної справи?» «Прошу Вас, Дмитровичу, не говоріть так голосно!»

Але до чого се тут? Правда добре дивитися на все із сторони й казати: «Те не

гарне, а те ще гірше»? А мовчки спитати самого себе: «Нащо сам вдатний? Що сам можеш витворити? Своїми руками, своїм розумом, своїм умінням такого, щоб людям з того хосен був?»

Оглянешся довкола - пусто, анічогісінько! Бо темний єси як махорка... Знов та Ягільницька градація! Там ту патерюху що до нє вжитку таки

приймали, хоч і спалювали, але навіть платили якийсь гріш. Махорку, навіть не показуй. За Австрії із великим скрипом трохи приймали. За повшехної - ні, бо то вже дужче надутий гонор, вищий щабель курячого сідала: махорка темно-зелена, аж чорна, куди їй до люксусового панства? Темна махорка і решта! Ось на пасовсвиську чи де б не збирались ватаги на перші ліпші ігри-забави, або вже підчас змагу чи співу ледь-ледь схибнув і вже:

«Що ти з нього хочеш? - Корови нездалий по-людськи завернути, темна махорка!»

Або, ось, межи дівчатами: «Ая! Буду я з таким ходити!» «Ой, леленьки, такий файний!» «Файний, але - темна махорка!» Проте виходили заміж за темномахорочників, жили й любились. …В Підколдяжних заквартирувала вчителька пані Ірина. Була їм родичкою із

сусіднього села. Вже добре не пригадую: чи була пані Ірина за першої окупації? При німцях уже була. За німців ми з Васильком не ходили до того храму, сказано – «холхозники совіцькі». Правда, Василько трохи таки ходив, бо знав, що по-німецьки – нецки, то по-руські - корито.

Пані Ірина, пані Ірина!.. Се була класична, трохи перестигла дівчина. За сприяння сестер-василіянок з відмінними оцінками закінчила учительську симінарію. В міжвоєнні і повоєнні роки була фахівцем на всі руки. Основне її ярмо – природзнавство. Ще гарно співала, навіть аж-аж!!! Але тільки в родинному колі. Се відбувалось після вечері, вдатної робочої днини. Чи в неділю по обіді, як все було теж доладно впоране через цілий тиждень.

Ось старий Василь сидить на краю печі й смокче свій цибух. Завжди так і літом і зимою. Вуйна Марія біля плити на м’якому стільчаку. Софа, Андрій, пані Ірина і ніби ми за круглим столом. В них, мабуть, на все село був філігранної роботи круглий стіл. Боже милий, як вони: вуйна Марія, пані Ірина і Софа виводили: «Ой, гиля, гиля-гусоньки, настав…»! Старий Василь, Андрій і, ніби ми, басували. О!!! Або «Коло річки, коло броду два голуби пили воду…» А ще «Козак від’ їжджає, а дівчина плаче…»

Чуєте, вуйна Марія: «Козаче, соколю! Візьми мене із собою…»? Всі: «На Вкраїну Велику!..». Вуйко Василь з печі: «Дівчинонько мила!» Всі: «Що будеш робити на Вкраїні Великій?..» Ненько-чаїнько, скільки їх переспівалося! Се були їхні коронні. Найперша -

«Ой у лузі червона калина похилилася…» Ще як прийдуть наші ненька й татуньо. О, то вже ціла а-капела!

263

- Софо, - казали молодиці, - як зходитесь з Моцними, вікна відчиняйте, най і люди послухають! - Ходили по воду попри наші двори.

Ось та пані Ірина й нагинала мене, дуже мудрого (се я сам себе так оцінював) до школи, до науки:

-Малий, малий! Дивуюсь: що з тебе виросте? Жене тебе у висоту як хобту на пустирі! Кажуть уже й парубкуєш. Нині світ міняється дуже скоро й без гарної освіти трудно тобі буде. Вже нівроку великий. Про що думаєш? Як жити будеш? Отак облугом тинятися - що з тебе вийде, темна махорка?

- Каторжанець холхозний вийде і без твоєї школи! - Се старий Василь уже паралізований.

Аж якоь перед весною сорок сьомого увечері татуньо кажуть: - Добре, що застав тебе в хаті. Отже, слухай уважно: завтра раненько щоб був

мені в школі! - Як у школі? Чого? Ніби мав би іти знов до тої штуби (штуба - перший клас). -Ніц не хочу знати! Маєш там бути, а куди тебе припишуть - побачиш.

Мовчиш? Що, битися будем? Мой, я маю ще стільки сили, що, ади, зараз на тобі поламаю цю палицю!

Дивлюся: ненька вже готові кинутись поміж нас. - Ая! Ви таке скажете – битись! Татуню наш, де ж би я посмів? – нагинаюсь,

щоб поцілувати руку із палицею і ми обнялися.!!! - Видиш? - се до неньки - Я завжди хвалюся, що в нас таки послушні діти! Мені й без їхньої нагінки ой як кортіло вчитися, але й стидно, аж дальше

нікуди! Се – що: увечері на вечорницях, а вранці до штуби й сидіти там чортополохом межи маленьким цвайликами і лепетати а-баба-гала-мага? О, ні! Ні защо на світі! Але як послушна дитина щоранку збираюсь і йду ніби до школи.

Десь через неділю-другу забігаю до старого Василя покурити, а тут і туатуньо слідом. На щастя ще не встиг припалити здоровенну самокрутку, бо спочатку набив тютюном Василів цибух і припалив, бо другий раз по півднини дослуховується: чи не біжить Малий покурити? Софі за домашніми клоптами і вгору глянути ніколи, вуйна Марія не бралася до того: «А! Най би він і десять раз на днину вмирав без того диму, ніж мала б я братися за той смердючий цибух!»

Татуньо, ніби мене й нема, розмовляють з учителькою про се, про те... Вже, одіваючи шапку, каже:

- Перепрошую файно, панунцю! Ади, мало не забув: як там справується наша дитина?

Бідна пані Ірина не знає на яку ногу стати. - Не дуже розхвалюйте, він у нас чемний росте! - і так на мене зиркнули уже за

порогом, що мені аж курити геть відхотілося - зараз буде вся послушність разом з чемністю і школою!

На німе здивування пані Ірини кажу: - Се татуньо приказали, щоб я записався до Вас до школяри. Вже другий

тиждень рано іду з дому і коло школи повертаю або до Цималюків за Потоки, або до Ремінецьких за Плоти.

І в одних і в других була ціла купка дітей. Вся та челядь, що вже годилась до науки, в студену пору босоніж не мала великої відваги ловити ту гамаюн-птицю. Було б хоч капельку ближче, а так – чи й перескочеш ті Потоки? Ми знались, бо за Потоками і за Плотами пробивались до світла наші з Васильком однолітки. Перші - волонтери до нашої команди, жваві хлопці і непідкупні гравці.

Йду додому: що буде, то й буде! Мимоходом зазирнув у нашу схованку. Ба, є маса інформації і термінова естафета-виклик: «Малий! Карно, терміново! нині пів на десяту вечора, кров з носа, а маєш бути в Сорочому гнізді!!!» Гніздо - явочна хата на Білках.

264

Що там могло статись, кому там так терміново потрібний? З Палієм на днях бачились. Може Четарю забаглося зустрітись, бо та схованка знана тільки нам? Тішуся, що недалеко: через Чагри до Білок добра година ходу.

Що я там вислухав, витерпів! Обороняюсь, кажу: -Чому ви всі так немилосердно мене ганьбите? Увесь час мені так само дуже

хочеться вчитись, але ще дужче встидно сидіти в тій школярі разом з малечею! - Подивіться на пана: стидно їхній мосьці! Може Вам, Ваша привілебність, зіс-

ерцгерцог, і в Організації стидно? Можете летіти з цієї миті на всі штири грані!!! Стидно йому! Махорка темна, а туди ж!

…Ще тої півночі стукаю в маленьке віконечко, що підсліпувато блимало полохливим променем тьмяного світла в запущений сад сестер-служебниць. Там тоді мешкала моя водима екс-агітаторка. Чому вона перейшла сюди від Маєвських, вона не хвалилася - я не допитувався та й годі. Віконечко враз осліпло. Стукаю ще, але вже знаним кодом-перестуком і поспішаю на ґанок до сінешних дверей. Здичавіле запустіння на оборі при місяці видається таким химерним, що аж лячно. Бр-р-р. Вже на ґанку перед дверима боязко озираюсь, ще й рукою шарю поза спиною: чи нема там лисого, тьфу, тьфу, або лисої.

Зашаруділо в сінях, заскреготали замки, аж тепер стало легко, наче жорно скотилося з плечей:

- Се ти, Малий, прийшов так пізно? - Може бути. Але й пані файно комусь так допізна висвітлювали. - Якщо – ти, то говори своїм голосом, бо не відчиню! - Ов-ва! Доберусь і без ваших дверей через пивницю. Так би й зробив, але тоді

вашій милості прийшлось би іти до старої Бочарки віск зливати. Могло б ще щось й не те статись, нащо воно вашій милості? Відчиняйте вже – аз єсьм дух з глибокого ярища, з золотого токовища (се теж були наші слова). Тепер уже впустиш? Чи може ще й серенаду вівкнути акі кабальєро? Ту, знаєш «Вже вечір близенько... Ой як упускала, палко цілювала, випускала - плакала, питала»? Так балкону нема, а без тої розкоші не годиться залиавтися соловейком.

Се подворище належало колись першій і єдиній занозі Романа Мельника. Стара Мельничка чомусь не вподобала тої занози й не дала благословення нв шлюб. Вони так і не побралися. Вона тоді кудись виїхала із села, господарку відписала сестрам-служебницям. Роман не мав сили покинути матері, другої теж не міг покохати, зате його потихеньки-поволеньки покохала оковита.

Десь на ту пору об’явилася Романова Марусина ще досить гарної цери. Переповідали, що молодою не було кращої понад неї на всю округу. Кинулась рятувати своє кохання, але то вже було аж надто пізно. Побула з Романом, потішилась, поплакала та й забралась ув вишеньки. Роман в ті дні ще мабуть жив.

Відтоді, як закінчились ті десятихатні посиденьки, ми з водимою не зустрічались, не бачились, вона перейшла жити в гніздечко нерозділеного кохання. Втаємничено шептались між собою дівчата. Та садиба ташувалась на другому краю села. Мої стежки там не перетинались, побіля школи не крутився, вона до церкви не ходила. А так, за будьте здорові, хоч і кортіло, аж вовком вий, не набирався відваги класти гонор до ніг корлеви…

Заходимо: - Двері замикати? - Воля ваша, як вам видається краще, затишніше, безпечніше. - Може привітаємось? - Ага, ще й поцілуємось! - О, вже й на «ви». - Малий, милий мій, що сталося? Чом так пізно… і... аж нині… сюди? Такий

розтріпаний, розпужений як норовисті коні в шаленому гоні і злий як сто Дикункових.

265

- Чемно перепрошую, Тарасівно, лишім ті охи-ахи, цілування-милування на потім, може до ранку дійде ще й не до того.

- Ні-ні, я так не можу, я так не хочу, я так боюся! Милий мій, розказуй геть все чисто! Цілий рік не виділись і на - явився серед ночі. Чую: щось немов мішок бараболі впало. Се, мабуть, ти скакав із муру? Стукає - я аж обмерла, заціпеніла, світло не всилі погасити… Не міг зразу нашим перестуком?

- Не міг, бо не знав: чи пані самі, чи аля режисер тутечки вуркоче. - Ну той що? - Хіба всі мусять знати наші перестуки? - Слухай, там більше нікого нема? Ти більше нікого не привів? - Кого маю приводити, кого пані воліли б ще бачити? - Ну, я хлопців… - Пані мала б пам’ятати: Малий завжди і всюди ходить без провожатих. - Чи я знаю7 А з «Десьтутбув»? - Кому - що, а курці - просо. Згинув ваш Десьтутбув. - Як?!! - Нащо вам того? - Файний парубок був. - Файні всі гинуть! - Ти ж - нє… Ось, прийшов... - Ненько моя, чаїнко! Що у вашій голівоньці вариться? Чи вже аж так за

тайгою пані банує? Доста!!! А втім, тайга нікуди не втече... Доста, Тарасівно, прошу будь ласка: присядьте й уважно слухайте!

- Не розумію, чому на «ви», чому на «ви»? Ми ж були… - То було колись, давно. Зараз, кому сказано - сидіти й слухати! Чому

подивляєте? Самі кажете, що Малий злий як всі Дикункови. - Чого ти… ви прийшов? - Тарасівно, ще й Ярославно, дівчино-чернігівко, яка ти гарна, яка ти гарна!

Вранішньою зіркою скотилась на дикий камінь, над урвищем... Отже, у Вас ще осталось з пару зошитів із тої контрабанди Румунської?

- Що? Се й ти ходив із Шпагою? - Певно, не міг би без Петра границю перейти туди й назад. Так, зошити є,

каламар і ручки на поготові. Тепер прошу: диктуйте, а Малий буде виводити ту каліграфію.

- Що диктувати, що ти задумав? - Що має записувати в зошиті штубак у школі на вашій лекції? День, місяць,

рік, чи навиворіт: рік, місяць, день. Якась дія-робота, де вона відбувається? Що ви цілу годину втовкмачуєте своїм штубакам ув голови? Параграфи, реглямени, слова, граматичні правила, речення, підмети, присудки, відмінки, «хто? що?», «хто на ким чи під ким», «хто з ким?», «хто чим чи в чім?», чи почому??? Диктуйте, диктуйте, час біжить, а в нас роботи, а роботи!

- Диктую. А що з того вийде? - Йой, Тарасівно! Як двоє зійдуться, то що з того виходить? Питаєте як мала

дитина... - Диктую, пиши, вже аж вельми дорослий: «День, кома, місяць, кома, рік,

крапка. Класна робота, крапка. Складне речення, крапка.» Як ти пишеш? Що ти понаписував? Дні, місяці, роки позначються цифрами, кома, крапка - розділовими знаками, а він малює все підряд словами!

- Чого пані лютують? Як пані кажуть так Малий і пише. Пані кажуть: «крапка», Малий пише – «крапка» і скрипка грає.

- Малий, ти або смієшся, або зовсім тупий! На, маєш! Гоцки-кльоцки, куди не глянь, а все Малому на горіхи! - Пиши вже! «Складні речення діляться на, крапка з комою, складносурядні,

кома, складнопідрядні й безсполучникові, крапка. В складносурядному реченні

266

сполучник «і» має фонетичний варіант «й», що виявляється при дотриманні правил милозвчуності, які відбивають природну рису української мови - гармонію голосних і приголосних: «За хмарами ховався місяць й снував аж на край неба сріблясто-мінливі просвітки». Єднальний сполучник «та» має ще й значення замикання ряду сурядних речень: «Сичі в гаю перекликались та ясен раз у раз скрипів». Домашня робота: визначити тип речення, встановити відношення між головним і підрядним, вказати до якого члена речення в головному відноситься підрядне, чи стосується воно головного в цілому.

- Красно дякую! Наразі доста. Тепер перевірте, виправте і намалюйте якусь цифірь, сиріч оцінку. Впорались? Файно є. Тепер ще щось з «вєлікава братскава».

- Се в другому зошиті. - Гаразд, най буде і в другому. Ага, пишу-пишу. Треба ще з природи, з

рахунків, але не з простих. Візьмем пару, перших ліпших алгебраїчних правил і най татуньо втішаються!

- Не розумію: що це за комедія має бути? Нащо воно тобі? - Як то нащо? Щоб вони повірили! Бо вже другий тиждень іду з хати, ніби до

школи. - Ясно. Нічого в тебе не вийде. Батько вже дізнався. Егеж? - Ну то й що? Ось, принесу в обід оцю епістолярію... - Думаєш, що батько повірить? - Повірить, не повірить. Може не так моцно лютуватиме. - Не віддам тобі цієї епістолярії! Що я не знаю твого батька? Нащо мені такої

слави й сміху на всю школу? Сам уже терпи! - Ось і приїхали! Ось, маєш! Всі такі добрі, як і Малому добре, лиш притискає

криска до деревиска: «Терпи, Малий, сам!» - Чого ж ти не ходиш до школи? З чого все почалося? - Завтра… Ні, вже нині раненько прибіжу. Почалося... Якось у вечорі татуньо

кажуть: «Добре, що застав тебе, вітрогона, в хаті. Нікуди ані на крок з хати! Зараз лягай спати і ні мур-мур, а раненько щоб був, мені, в школі!» Так вийшло, бо заходилося на громи-блискавиці і не те, що на дощ, а й на градобій великий! Тому Малий і заклявся на всі пейси-бороди жидівські ходити до школи й набиратися розуму. Ніби-то пішов до жолубка, набігло повне відро, і файно є, прошу: пийте собі свіженьку. Ага, узяв зошит, якусь книжку, пішов і вже напхалося того добра повно, аж голова тріщить. Бери хоч обруч, набивай, щоб зовсім не репнула як гарно доспілий монастирський рябцун… Почалося! Пані забули як шкаредно ганджували Малого?

- Туманом ростеш! Вчитися не хочеш! Батяруєш! - Василько махоркою обзиває. Пані Ірина взагалі гонить з-перед очей, бо

присягався ходити й набиратися того розуму... Гаразд! Хай діється ваша всіх воля! Ось. сьогодні раненько з’явлюсь ув шкільній канцелярії… Дальше що? Як ви собі уявляєте ту першу яву першої дії? Постукав, зайшов, привітався, став на порозі й каже: «Прошу пана… (Який він пан ув кирзяках?!) Товаришу! Десь я видів безштаних товаришів з товаришками, прийміть імярек. Чи припишіть імярек до школи.» Куди той директор прийме? До котрого класу припише? Зрештою, не маю свідоцтва навіть за перший клас! Попросите, щоб вийшов на хвильку, бо вам треба порадитись? Саме на найвищий подвиг і ласку вистачить вам відваги загнати Малого аж до четвертої кляси? Там пані Ірина буде мені та й решті цвайликів розповідати, що квасолина складається з двох сімядоль, правої й лівої?! А Ц і ц и ч к а буде виврювати своїми сі бемолями: «Стоїть дуб зелений…», «Пеший сокіл - Ленін, другий сокіл – Сталін…» Се день у день набиратись такої премудрості і бути посміховиськом всієї школи? Вам смішно! Смійтеся,смійтеся, се справді буде потіха.

- Чому б і не посміятись над тобою? - Певно є з чого: малеча, що ледве голови виглядають над партами і, раптом на

задній лавці, така дубина бавовніє, немов мухомор поміж підпеньками!

267

- Буде, доста того, як ти любиш казати. Се що: ти дійсно прийдеш до школи? Вже кінець навчального року.

- Прийду. Кінець чи початок, що мені до того? Раз татуньо напосілися: «Маєш, мені, бути в школі і решта!» Я й так уже дві неділі бомки б’ю поза школою. Прийду, бо не гоже із-за якоїсь школяри ще й неньку тероризувати. Прийду! Бо що діяти? Хіба оженитися?

- Ой, Малий! Правда? - Можна! Але що тоді з жінкою робити? Гай, женемось! Ви підете до церкви

вінчатися? Ага, ні - виженуть з роботи! А я в сільрадівську буцегарню запльовану не піду. Що? Будем як дикі? Брати якусь іншу? Ану піднесе гарбузячину!

- А короновану? - О! А ви й про неї… Правда, ви вже й подружили? Ні, се все ні до чого! Ся

форма дієслова взагалі відпадає. Хіба що втекти із села? - То гайда! - Можна, але є такі речі, такі ґудзи!.. Їх не розв’яжеш, не втечеш, не сховаєшся!

Отже, через пару годин зустрічайте пана Йвана в радиван-повозі на шкільнім порозі. А наразі:

«З-за Дніпра із села Руна гаєм пішла, Треті півні співали…»

І нам, Тарасівно, пора хоч на пів-ока в стебло. - Хай буде, хай буде! Лиш дозволь тебе хоч чаєм потішити: коли ми ще ось так

зійдемось? - Красно дякую, Ярославо! До слідів ваших припадаю, але ж і чай у Вас… Чайкою стрепенулась, може… то аж у пивниці..те «до чаю»? Лячно поночі

одній. Берем свічку й не страшний нам сірий вовк і гуси під горою. Хмеліємо: - Се вино, Славцю, мать ще монахині творили і ніхто його не випив аж досі? - Бо ніхто не знає, що воно є. У пивниці аж три тайники, у двох ще повно сього

добра. Се Романова любов мені відкрилась. …Хороше, хмелієм: - Милий мій, Малий, признайся, в мене нема каменюки за пазухою: чом ти не

щирий зі мною? Чого боїшся? Чи така вже осо… - Цить! Бо дам! Як смієш так чорно думати, дівчино-чернігівко, Ярославо-

українко? Якої щирості ще бажаєш? Серце Малий розпанахав на всі штири кавалки. як рече Юркович. Бери дивись: там нема лукавства й на макову зернину! Боятись? Гріх великий такої краси боятись!

- Ой! Ні, ні! Не те, не те! Чому не хочеш уже раз мене зрозуміти? -Гов, доста цієї бесіди, цього вина й словесного туману! Ви можете деталічно

,як каже Льяльо-філософ, розтлумачити - як маю вас розуміти:як людину, як дівчину, як пані професорку, як любаску чи як агента енкаведистів?

- О! Ти знов? Ти нестерпний! Ти мене не бачиш, не чуєш. Ти мені не віриш, ти мене не любиш ані трошечки!

- Ой, йой, йой, Тарасівно! А як скажу, що бачу, чую, вірю і навіть не тільки трошечки? То що вам легше від того стане?

- Сто раз, сто раз! Бо вже знатиму нарешті, що ти з, з ними, з тими... - Доказуйте, доказуйте! «Та гей, воли! Чого ж ви стали?» З бандерівцями, з

націоналістами? А Ви, Тарасівно?! - Противний! Перестань мені викати. - Мушу, бо, ось нині в школі як маю звертатись? «Ей ти, женщіна, девка!

Перенесись на два цалі в сторону, бо не видно із-за твоєї хвигури, що ти там малюєш на таблиці!» Чом мене допитуєте? Ви ж були у Каневі! Там на високій дуже кручі чом не спитали в Тараса: чому тоді ті люде на панщину ішли і діточок вели, а нині - до колгоспу? Хто насадив ту панщину й колгоспи? Зрештою, ви самі ким себе усвідомлюєте: поляком, німцем, москвином, жидом, слав’янином чи ще яким

268

голомозим холуєм-малоросом?.. Ах так! Пані мають себе за українку! Виходить – націоналістку? І решта, край!!! То нащо Малого розпинаєте: не видить, не чує, не вірить, не кохає? Малий теж із цієї зернини, відколи сонце сходить й допоки сходитиме. Любиш, не любиш! Мусів би бути послідним варятом, щоб...

- Говори, говори... - Зараз, лиш понакапаю повні кухлики і ми собі кропнем і розійдемось. -А як українець і не націоналіст? - То бульбоїд, солопій-мазниця - репані п’яти! Або, знаєте, принесу Вам

вибране з писань Донцова. Як то хто? Націоналіст, по-вашому, по-московськи, зарізяка з сокирою. Або ні! Доста мені пані Макарської! Нащо ще й пані професорку мають якісь послідні паршиві лайдаки мордувати на лісоповалі?

- Чому аж так? Є ж у французів чи в других і другі світоглядні вподобання. - Так, але вони, в першу чергу, французи, німці, чехи, поляки. Навіть

«архіінтернаціоналіст всех времён і народов» виголосив похвальне слово не за якусь там задрипану інтерзбиранівку, а за «вєлікой руской народ». Гай, пиймо вже!

- Зараз, лиш поцілуй мене!.. Бо розходимось... Ага, так... Вже того ранку почалася Грицева шкільна наука. Обійшлося без

канцелярії. В коридорі на першому поверсі, пані Ірина веліла йти до сьомого класу й додала: «Будуть випускні екзамени, подужаєш, підеш у місті до восьмого або до Коломийського педучилища, не подужаєш – останешся ще на рік.» У сьомому тоді зібралося таких як Малий, ще й старших на два-три роки, більше як звичайних школяриків і ти між ними. Дома теж обійшлося. Татуньо того ранку теж поспішали до школяри, але побачили як ми з Ярославою скрились за шкільними дверима, махнули рукою і пішли дальше за своїми справами.

Ох і гнівалась ти тоді й шкварчала на Малого як пісний шкварок на ринці. В школі привселюдно ми не могли побути, поза школою в мене не було часу навіть смачно поспати: на той час в Товстому була на постої і діяла друкарня крайового проводу і на моїх стежках було дуже завізно. Буяла весна… Ночі стали короткими. А рано як стій, спав не спав, їв не їв, мусиш бути у школі.

В голові вся та шкільна інформаційна мішанина сприймалася як праліс після бурелому. Ціла купа віршів з української, з московської, граматичних правил, орфографії, з фонетики! Підмети, присудки, відмінки! Математичних рівнянь з невідомими й відомими, теорем, вершин, річок, озер, хімічних елементів, сполук! Історичних дат, імен: Тамерланів, Чінгізів, Грозних, Тішайших, Цезарів, Катілін, Капетінгів, Лютерів, інквізицій, Чапаєвів, Щорсів, Котовських! І ще безліч всяких головорізів: єгипетських, месопотамських, перських, що колись вимордовували цілі народи, а зараз Малий мусить про всіх і про все знати, бо насуваються дев’ятим валом екзамени. І пересторога пані Ірини як вирок – «Останешся на другий рік!!!»…

«Знаєш, другий раз до запоморочення в голові кортіло взяти тебе за руку і бігти

босоніж по вранішній росистій траві ген на наш зарінок. Сховатися за густими вітами старезних верб і слухати, впиватися, п’яніти, нев’янучими, завжди новими, свіжими, веснняними переспівам Дністра з берегами. Які ми там були дитинно-щасливі!»

«Так-так, правда!» «А, видиш! А, видиш! То чом гнівалась?..» …Йшли екзамени. Раненько біжу до школи, щоб на самоті, ще раз дати якийсь

лад тим німецьким «дердідасам». В класі малий Мирон, непоганий хлопина із закерзонських переселених вигнанців, стоїть на двох стільцях і якимось гачком на портреті видряпує очі Великому Вусатому.

- Миронцю! - шепчу з притиском, - побійся всіх святих! Що ти витворяєш?! - Тобі що, шкода? - Зіскакуй, мені, моментально, марудо нещасна!

269

- Ти?! Ти будеш мені приказувати?! На! Скоч мі до дупи! Хапаю Мирона за ковнір сорочини і в кліп ока скриваємось в густих заростях

бузини за костьолом. Десь через півгодини зходимо в клас, де вже всідалася за столом екзаменаційна колегія.

Малий Мирон, ти й Герасиміха виспівали ті «ді моторен, ді тракторен» на відмінно. Мені з великої ласки насилу аж цілу трійку нарисували.

Тим часом школу заполонила золотопогонна шайка районних допитувачів. Держали нас до вечора, так цілий тиждень. Не знаю причини, але ні мене, ні малого Мирона жодного разу на те дізнання не викликали.

Мирон пошкодив всі портрети москвських вождів ув всіх класах, обминув тільки Шевченка в шкільній канцелярії. Родичі звичайних школяриків написали скаргу-заяву про знущання над їхніми дітьми й скоренько відвезли в обком КПУ, бо таки добре тій малечі понакручували вуха. Райпосіпак як вітром здуло. Натомість появилися гицлі з тої КПУ. Виварювали воду з тих, хто підписував ту заяву, щоб відкликали свої підписи.

Чим то все закінчилось, не цікавився. Мені було не до того: саме в ті дні загинула наша невловима Ївга, кур’єр окружного проводу до головної команди УПА. Вона лежала напроти клубу під гарнізонним муром. З навколишніх сіл раз за разом опери привозили людей для впізнання загиблої.

Збирались добровольці, щоб наскоком захопити тіло й захоронити по-християнськи. Звечора місцеві хлопці мали зчинити біля клубу невелику сварку. В тій колотнечі два дужі хлопці мали в одну мить зникнути з тілом загинувшої.

То було досить зручне місце… Вузька, що ледь пропускала гарнізонні студери, кривуляста вулиця добре похилим узвозом поза напівзруйнований середньовічний замок збігала в гущавину крутояру. Навіть без намови містечкова загониста парубота із-за дічат часто крутила в’язи як між собою, але, найчастіше, з гарнізонними вояками.

На півдорозі зв’язковий повідомив, що ті псюрники на ніч затягли тіло на подвір’я гарнізону. І ми, притлумлені невдачею, мовчки по одному розійшлися, тим більше, що серед білої днини того вчинити було неможливо.

Ніхто й досі не знає: чи її взагалі захоронили, чи так десь закинули. Хіба в день героїв біля символічної могили на цвинтарі хтось із родичів засвітить свічечку за її невпокорену душечку…

… Ви з Герасимихою стали відмінницями, а в мене шкірила зуби трійка з того

«дердідасу». Восени малий Мирон з Герасимихою подались до Коломиї. Ми цілою ватагою окупували в містечку восьмий клас. В екзаменаційній комісії був якийсь чин від Коломийської педагогії. Заохочував нас, навіть без вступних іспитів, бо він, мовляв, вже тут оцінив нас як кандидатів ув педагоги.

Я ні защо в світі не хотів, та й других відраджував так відразу напинати ярмо совпедагога. Спокуса була велика, аякже - се через три роки Малий з’явиться ув рідних пенатах, (йой!) аж цілим педагогом! І най тоді ті всі, що колись нехтували, таким зоцним кандидатом ув професори, подивляться! Малий теж подивиться, чи звертати увагу на оних персоналій при зустрічі на Гостинці?

Мені, кров з носа, треба було й хотілось багато навчитись і знати. Се дві-три іноземні мови, обовязково старогрецьку. Бо те сакральне «Откуда єсть і пошла Руська змля»?!!

Німці вихваляються: «Се – ми! Наша старогерманська раса всі народи, в крайньому разі, европейські вивела в люди!!!» Москвини розпинаються, що тільки вони просвіщонні яко старші брати всього збаламученого слов’янства і край!.. Навіть ляхове і ті волають, що від Вісли аж до Волги чи від можа до можа все ожило від них, ляхів!

Тому я категорично відмовився від Коломиї. Герасимиха зразу віддала свідоцтво тому Коломийському вуйкові. Бо і так хвалилася всім: «Як не буду вчителькою, то най ліпше сказюся.» Який з неї випікся педагог, ти повинна краще

270

знати. Тарасівна теж не мала чим похвалитися. Вчителювала десь у другій області. За неуспішність відрахували із другого заочного курсу Луцького уч. інституту. Не могла зарадити й Штефанунева дочка Маріяна, яка тоді вже була там аспірантом чи аж цілим доцентом з теорії марксизму ще й ленінізму. Тоді, як ми втовпилися до восьмого, вона вже гризла того бородатого, прецінь була вже партійним членом. Після драпів в селі не показувалася. Та й Штефануньо ходив тоді ще в заступниках. Ми при нагоді зустрічались пару раз, були ж бо якісь рідні між собою, та й так виростали до тих драпів майже разом. Дівчина гарна, але вельми гонорово завихрена феміністка більшовицького пошибу.

Малий Мирон після Коломиї теж учителював на Вінниччині, казали: навіть директорував, заки не спився. Мабуть не витерпів такого терору над самим собою - видряпувати очі й заразом співати осанну.

Наш перший спортовець таки зробився учителем фізкультури ув рідній школі. Говорили - за мед. Чернівецькі жидки навчили нашого Петруся всяких спортивних фокусів. Бджоли були у батька. Дома на відбиванці м’яч збивав його з ніг, на перекладину ви з Герасимихою підсаджували. В містечку обзаводився посвідками, про те, що фізкультура шкідливо впливає на Петрів інтелектуальний розвиток. З Чернівець явився з червоним дипломом і майстром чи кандидатом ув майстри якогось там виду... Отже, мед і жидовини творять дива з-перед віку і досі. Але то – байка. Як кажуть: хто на що вчився, чи за що.

Слав і Ромко кінчили десятилітку. Ромко працював таки у місті бухгалтером у торгівельній мережі. Слав, наш тихий, добрий Славцьо, кінчив летунську школу і до аварії літав на супернових винищувачах. Там, в Сиберії неісходимій, під час пробного вибуху атомного заряду, пролітаючи над епіцентром того тріумфу совпотуги, його апарат зірвався у штопор. Слава викинула катапульта, але при зіткненні з землею він таки добре потовкся. Піля престижних шпиталів працював ще в наземних службах. Приходив із жінкою, коли я гостював у брата, а вони - у своеї сестри. Наша вуйночка Марія і Славова мама були собі рідні сестри. Ми, окрім того, що були щирими між собою і росли разом на одній вулиці, ще й родичалися. Тоді теж була і добра чвертка і задушевна пісня, але то вже не був наш добрий, лагідний Слав - моцара, а лиш манекен у полковницькім однострою.

Заходили колись з Іваном до Ромка, він якраз вилежувався після операції на горлі і не міг говорити. Писав нам відповіді на спеціальній табличці. Вони так само були між собою рідні: Романова мама приходилась Славові найстаршою рідною сестрою. Писав, що жінка - генеральська донечка вже давно його покинула. А Слава по блату запроторили до інвалідного будинку і не знає, чи він ще там дихає, бо жив лиш на одних зашчиках. Моцара був! Міг нас усіх одним мізинцем розкидати як легенькі трісочки.

Се так, побіжно. Щоб не остались обділеними увагою й марно не загубились. Та й ти не скажеш, що тільки свою персону вихваляю.

Ми, що втовпилися до восьмого, довго не були разом у старих Каглянів.

Першою ти гайнула аж за Тобол-ріку. Ромко і Слав перевелися до дійсного міста аж на дві колійові станції, бо тут, бач, ані однієї. «Цивілізація паршива!» - бурчав при нагоді старий Грицько-швець. Але Ромко ще встиг загнати історичну пепежиху в мочуло. Мав на неї зуб, бо затягувала Слава в свої суто жіночі полюбовні тенета.

З перших днів у тій школярі мені стало зовсім не цікаво. Бо ні програма, а, тим більше, тлумачі тої програми не могли анічогісінько нового відкрити. Хіба з рахункових дисциплін і хімії і то тільки більш складними приклдами-задачами. Мусів мовчки терпіти, бо без того свідоцтва за середню освіту було неможливо вирватись в широкий, трохи вільніший світ. Тому вже на другий тиждень тої абабагаламаги дружина Каглянового Романа пані Галя заповзялася з Малого зробити хоч трохи якогось не зовсім тупого француза, а мама пані Галі, єгомость пані матка Даниїла (бабуся Дана) - пристойного старогрецького ритора.

271

Щасливі то були дні, наповнені житєдайною напругою аж через край! Ти гнівалась знов. Нестерпно шкода було тебе, але що я міг вчинити? Відкритись до найменшої кришечки? А вже з підпільної роботи ні за яку ціну не мав права. Про ті мимовільні знайомства з містечковими комсомолками ти й без моїх слів добре знала. Там не могло бути чогось цікавого, а, тим більше, серйозного. Так, пустопорожня словесна перепалка. Не варто було про той пустоцвіт ще й комусь розповідати та й годі.

З родиною Романа Каглянового заприязнився в перші дні побуту в його батьків. Вони мешкали рядом, хата в хату через дорогу. Зразу за благеньким парканчиком Романовї обори починалося шкільне подвір’я. Було дуже зручно на великій переміні заскочити до них з Гайдою на гарячий чай із солодкими коржичками, невідомо з якого борошна спечених.

То була дуже талановито-обдарована й такої ж моці культурна родина. Взагалі всі Кагляни, принаймні Григоровичі, шляхетно-культурні й талновиті. Роман - вищої категорії музика з відповідною освітою, в основному скрипаль-віртоуз. Керував хором и струннощипковим ансамблем, був непоганим, як тепер кажуть, оранжувальником, непересічним пейзажистом, навіть шевцем. В ті сутужні роки всі Романові таланти гуляли жебраками на задвірках. Романові треба було заробляти на кусок черствого й годувати родину. Мусів цілими днями носитися з апаратом на тринозі и торбиною із скляними фотокліше. Звечора аж за північ продукувати в комірчині-лаборатрорії ту цілоденну біганину. О, ще й несогірше мався, бо був єдиним офіційним фотографом на все містечко!

В них виплекувалось гарне, непосидюче дівчисько вже у дев’ятому й шестимісячний хлопчик. Інколи, як пані Гапя була аж у дуже доброму гуморі, ми: Гойда, дві її подружки-близнята і аз перехвалений могли ту неоціненну дорогоцінність потримати на своїх, більше до нічого не здалих, хіба що до грабель з вилами, руках.

Аделедаїда чи ще якесь «А», просто Айда (ми її перейменували на Гойду, з чого вона дуже тішилась), наша медам не раз мала миром непоборимі клопоти з «буйно-бур’янистими» бурсаками - се ми так себе величали.

Гойдині ріднесенькі подружки-близнята теж хотіли бути дуже француватими. Набирались ми того французького добра у великій, гарно умебльованій кімнаті. Там, окрім столів, столиків, крісел всякої конфігурації, тахт, оттамонок, буфету й креденсів-мденсів, найбільше було музичних інструментів: фортепіано, арфа, бандура, кобза, віолончель, контрабас, домри, гітари, мандоліни, цимбали, цитри й цілий тузін скрипок.

А було, наша мила мадам розсадить нас окремо, задасть письмову вправу й піде на кухню. І починалось! Бо сказано «Як коти з хати, миші в танець!» Особливо все летіло догори дном, як ішла гра у фантики. Й розбігались хто куди, бо пані Галя могла й ремінякою дошкульно почастувати: Гойда на горище (в них там була кімнатка з балкончиком) близнятка до бабусі Дани, оний непослух - до Романа в комірчину.

Ви знаєте яка то була розкіш? Ви чули коли небудь як колоситься жито на дорідно плеканій ниві, про що у надвечіря шепочеться Дністер із прибережними вербами, а дівчина, вибираючи полоскінь тут таки, яку тайну хоче вивідати у коханого чи й свою виспівати жайворові? Послухайте!

Ось Роман приносить бандуру, скрипку і цимбали. Чуєте? Ось зазвеніли перші акорди виклику-тривоги. Слухайте! Може скрипка заполонить вас до краю і… Десь пощезнуть усі ваші болячки, віковічні накипи неправди, безкінечні негаразди і ви, хоч на оду-однісіьку мить, усвідомите себе просто людиною

Чи се не винагорода за всі ваші кривди-болі? - Куди ти вже? Сядь, послухай трошки! Романові добре, бо є кому послухати. Бо перед ним не засмічений, спраглий як

пересохла губка послушник. Він радий, що є причина вирватись хоч на хвилину з

272

рабських обіймів остогидлої фотобабранини й готових відбитків, що хижо шкірять зуби навіть на плесі свіжого борщу в поливянці власного витвору!

Чуєте як наливається колосся золотом достатку? І раптом: «Б’ють пороги, місяць сходить…» Або знов бандура зойком недостріляних жидів в хащах кам’яного крутояру, в

лісі за Білками… А скрипка тужить з матір’ю над опухлими від голоду, вже закостенілими

діточками на битих роздоріжжях стерроризованої голодомором, понівеченої України…

«Годі! Досить! Я не можу більше!.. Не можу!..» «Слухай! Мусиш.» «Чому?» «Бо тобі треба! Тобі так приписано.» «Не розумію добре.» «Не біда - навчу.» «Музико! Що витворяєш?! Нащо кидаєш в безвихідну пропасть задухи і враз

виносиш на неозорі простори кохання і щастя? Каменуєш брилами ганьби й виносиш на високі скрижалі пошанівку? Хто має силу вистояти під брилами облудної ганьби й не розбитись з високого злету пошани? О, ні! Ні, тільки не я, тільки не я! Даруй, ти аж занадто високої думки про чиїсь цноти…»

- Чом не занотуєте сієї мелодії? Як то нащо? Щоб залишились назавжди. - дальше допитуюсь, коли він розхвильований, зніяковілий знов береться до осоружних фотографій.

- Нема що занотовувати... Не досконале! Дуже недосконале се тринькання... Не викінчене! Зрештою, ти будеш годувати й одягати мою родину, заки я буду витренькувати на фортеп’яні сі опуси? Ага, мовчиш?! Іди вже, бо явиться наша берегиня, буде тобі! А мені аж дві порції.

Подумав тоді: «Цікаво, якби Чайковського загнали на слизьке наські окупанти? Чи витринькав би своє Лебедине озеро?»

Зразу, як ми замешкали у Каглянів, нами заопікувалися наші педагоги.

Кожного вечора хтось із них (мабуть за графіком) являвся і здіснював той позашкільний неприхований контроль. Ніби дбайливо-запопадлива турбота за наше культурне реноме.

«Агій ще! Якісь тут реноми?!» «Імідж, куме Паньку! Імідж, допоки маю мучитись ще й з цапом.» Аякже! З’явилась майже недисциплінована ціла ватага паруботи з такого

ворожого, непокірного бандерівського села! Та ще й з дівчиною! Найперше їм кортіло чим скорше загнати нас усіх разом в один день у свою

комсомолію. Се мало відбутися в клубі, дуже врочисто, в присутоності наших рідих і всього офіційного містечкового задрипаного істеблішменту, з квітами, музикою й танцями. Такий собі позагумінковий фурор!

«Йой, Кирику, золотенький! Фуршет! Ти що вже зовсім малієш? Фе, встидайся!»

За їхніми агітками баввоніли й відкривались такі далі, такі горизонти, котрі ми при помочі партії і, найперше, рідного комсомолу, безперечно опануєм! І матимем з того велику насолоду! А «Родіна» ярих будівничих будучого всього чоловіцтва… І, звичайно, що родіна нас не забуде.

Що з того вийшло?

273

Одного такого задушевного вечора з нами відпочивала наша хімічка. З нею ми мало дбали про ті горизонти і далі, а більше співали. Не знаю, але чомусь вона припала нам до душі. Часто приходили ще три хлопці з того боку, з Летячого і пара містечкових із своїми дівчатами.

Ті посиденьки ні разу (як той Карфаген) не могли обітися без тих горизонтів. Наш Слав на ті аж, аж мудрі, як тепер кажуть, круглі столи, слова не клав. Видно нашій милій Неллі Максимівній дуже забаглось довідатись, як на те все дивиться й оцінить такий поважно-статечний, шляхетно-ґречний Слав.

- О, прошу, прошу єгомосьть пані Неллю Максимівну! Слухаю уважно і признаю за вами цілковиту рацію. Комсомольці взагалі досить файні хлопці. Все йшли на подвиги! Будували якусь колію до Боярки чи від Боярки! Проте трамвайна колія в напрямку до Боярки і ще з великим гаком геть дальше, діяла ще до того перевороту, як і в другі сторони від Києва.

- Певно та, - докинув Дружбячок із Летячого, - трамвайна була буржуйська. Ся мала бути наша, пролетарська. Слабенько ти, Славе, класово підкований! Се й сліпому ясно, як те, що Дністер тече аж до Чорного моря.

-Віват, Граталюю! Видно єгомосьць моцно підковані, що вже аж третій рік кується в цьому класі! Той знов нещасний дітдомовець кидався на амбразуру. А що робили славнозвісні «Катюші» і геніальний Жюков?.. Ті обчистили склад від фашистських Різдвяних пакунків, надісланих з ненависного фашистського лігва знов таки осоружним фашистам. Мабуть ті лакомства наскрізь були фашистськими, проте комсмолія ними залюбки ласувала! Мало того: вони на тому ще й гешефт сотворили!.. Зрештою, вчені доказують, що наша земля – кругла. То як обхопити той горизонт? Приміром, дійдеш до того он слупа, а за ним знов та даль з горизонтом. Нє-є, я ще хлоп тверезий! Най пані Нелля Масимівна не гніваються. Ось відсиджу ув школярі сих пару років, найду собі файнезну Параску або Ганю і ми собі дамо якось раду чи горизонтально, а чи вертикально. Лиш без тої світлої галіматії!

…По друге, ти знала: той процес почався ще при тобі і вже до весни геть

затуманились ті горизонти. Остались і блимали підсліпувато лиш члени райпосіпаків, одна містечкова Марія й пару Іванів, які враз стали Машею й Ваньками. Всі решта перестали ганятися за тими далями.

Наш культурний рівень піднімався й ріс як добре вчинене тісто. Але стається: чи забагато тої опари,чи ще якої бенері, а ні-ні й вилізе шило з мішка.

Наш славний Ромко, живий як живе срібло-ртуть, як тільки починав булькати той круглий стіл, в кутку за спинами більше цікавих примоститься в кріслі і солодко посапує. Се за ним водилось ще з малого, ще з дому. Варто було комусь, навіть не голосно, назвати любого Романа як він вмить ставав на рівні й, не звертючи ні на що уваги, біг, спішив, гей би десь щось горіло:

- Хлопці, дайте мені спокій! Я й так ніколи не встигаю оборудувати як слід своєї справи, а ви ще й із своїми пустими розмовами до Романа пхаєте!

Так сталося і на той раз. Дежурила, як на гріх, об’ємиста словесність - добра, трохи зачерствіла переспілка. Малась надія, що при помочі Корнівського (десятикласника, обмедальованого ветерана-побєдітєля) хоч трошечки зазеленіє, а то дивись і зацвіте. Певно і їй того вечора кортіло хоч цяпочку відмолодіти, бо он стільки славної паруботи. Чого вартий лиш один дужий красень, як молодий дубчак чи буй-тур бузівок з пралісу, наш Михайлик-золоті ворота.

Точилась жвава розмова на теми літературні і не тільки. Хтось ненавмисне вимовив те сакральне ймення і Ромко враз, наче сомнамбула, дріботить через усю кімнату, не звертаючи ні на що уваги.

Словесності, мабуть, ніяково стало від такої непоштивості до своєї трохи пероціненої персони: він, батярисько, навіть у пів-ока не глипнув на неї, не те, щоб ще й првітатися. А чи його вина? Він уже дрімав як вона заступила на вахту із своїми…

274

Свої ще не доросли до такої високої честі, щоб Роман бив чолом там перед всякими!

Щоб якось притлумити ту ніяковість, яка виповзла поза межі всякого зухвальства, бо він і нас вдарив під самий дих, вона злегка грайливим тоном мовила:

- А ось і наш Ромко прокинувся. Мабуть щось дуже приємне, солоденьке приснилося тобі, Ромчику?

- Ая, приємне! Та де? - Й обличя скривилося, гей би Роман побачив щось вельми гидке, бо й права рука напружилась, щоб мимоволі відіпхнути геть те щось (ади цапа Пнькового за я... тримав) і зник за дверима.

На тому й обірвався наш буйно культурний злет під опікою наших, взагалі непоганих, дежурних.

Тобою скоро заопікувалися більш досвідчені адепти від другої культури. Ромко із Славом перевелися до міста. Мабуть той цап став тому першою причиною. Хоч Ромко був помилуваний і прощений. Ходив навіть з квітами разом з медалістом на той відпуст. Я перейшов до Абрамових. На старім гнізді остались Петрусь з Іваном. Тебе не стало...

Тебе силоміць забрали без вини, без слідства, без суду новітні варвари! Золотоординці ленінського пошибу! Продукт найвищого злету цивілізвції за сатанинсько-божевільною маячнею-рецептом німецького бородатого напівжида.

Тебе забрали і містечкова задушлива мряка ще густішою стала! Аж в роті гірко зробилось від неї! Все довкола: вулиці, шкільне подвір’я, пооблуплювані давно не шпаровані і не білені халупи й «богоугодниє завєдєнія» стало до огидності бридке, брудне, засмічене, слизьке, нечисте…

Хотілося на ґвалт кудись втекти, сховатися! Бо, навіть люди близькі, рідні переродились на дико ворожих, позаземних манекенів.

Ліс, мій ліс! Мій ліс, що завжди так ласкаво приймав, обнімав, пестив, оберігав від всякого зла, як мати дитину, став понуро-агресивно-колючим. Можливо, те все завжди так виглядало, може на десять порядків гірше, але ти була поруч! І, навіть, сонце пробивало десятикілометрову товщу тої задушної гіркоти, що місяцями мільярдним тягарем, наче чінгізові орди разом з гестапо й гепеушниками, непорушно давили все живе понад Дністром. Бо ти була поруч!

І як би мені прикро не було, я знав, що кожної миті, хоч ти й шкварчала як пісний шкварок на пательні, можу зазирнути в твої очі... І нам ставало найліпше понад усі мільярди людей на світі!

І ще один болючий удар. За законом гарту, якщо вже болить, мусить ще дуже боліти, до червоної грані. Мої зверхники категорично заборонили особисто переписуватись з тобою. Сказали: про все, що їй дозволено знати про таку незаміниму для неї особу, вона буде регулярно поінформована. І решта!

Твої брати вже не жили, як вас вивозили-карали. Найстарший Федько погинув

в шаленій перестрілці з гестапівцями в околицях Ягольниці. Миколка, наша з тобою оборона перед кропивою - при переході на Буковину.

Німці за поміч жидам наших людей розстрілювали. Ні жиди, ні ті люди проти німців не воювали. Ви з мамою особисто з московськими енкаведистами теж не воювали. Німці окупували всю Україну ще й кавалок Московії. За їхніми уставами все населення сих тереторій треба було або вистріляти, або вивезти кудись, хоч би в Антарктиду. Бо всі особини чоловічого роду сеї спільноти із зброєю в руках таки добре гамселили їх по зубах.

Німці проповідували, що вони не воюють з населенням зайнятих територій. Лиш з жидо-большевицькими комуністами. Кремлівські благодійники теж благовістили: «Боже борони! Ми з великим німецьким народом не воюєм. Лиш з ударним загоном міровой гідри – німецьким фашизмом!»

Цікаво, до якого роду-племені приписати ту багатотисячну масу озброєного люду? Ірокезів, туарегів, бушменів, ая-ая, майя, бабуїнів чи ще до якогось дідька

275

лисого, що так зухвало й віроломно напали на нашу мирну страну, як і ми збирались на їхню коричнево-зачумленно-агресивну, того приреченого сорок першого?

Хто були ті нещасні зікгхайлики, що так завчасно почали свій предвічний «дранг нах Остен»? А другі ще більшою масою гвинтиків, теж віроломно, збирались через пару днів бігти до останнього моря?

То не були маси німецького люду, ані московського, лиш озвірілі фашисти і не менше миролюбні комуно-жидо-москвини.

То чому Адольф не зібрав свою шайку, а Йосип свою і десь в Гобі чи на Сахарі крутили одні другим в’язи допоки й не поконали б? Там вітерець теплим пісочком заразом і присипав би їх, щоб не сме... на цілий світ! Як се все зрозуміти і бути психічно здоровим?

Вже не в перше за вечерєю допитувався у старого Абрамова. - Ти! Ти – ідіот! Ти - тупий ідіот! Ти хіба не розумієш, про що говориш? - А що тут розуміти? - Ти, дурню малий, порівнюєш нашу рідну, народну владу з біснуватим

фашизмом!!! Ти усвідомлюєш, що за такі думки, якби хтось, не дай Господи, дізнався нас тут усіх в один момент перестріляли б?! Не смій! Не смій більше так гороворити і навіть думати! Бо я не знаю, що зараз з тобою робити!

- Йой, Маркіяне Уласовичу! Чого ви так моцно розгнівались? Хто мав би дізнатись? Ми ж не на трибуні, не на мітингу! Зрештою, чому всі «гебельси» й агітпропи не називають речі-події своїми правдивими іменами? Адже, се – првада, що німецький люд хоче знищити московський, москвини змагають над знищенням німецького і не тільки? Мало того! Свої, ніби рідні старші братове, прикриваючись Петлюрою ще й Бандерою, винищують в пень менших, сиріч українців!

- Геть! Досить! Замовкни! Підожди, я ще з тобою не так і не дома поговорю!!! А, що не міг при всіх люто матюкатися - тупотить ногами і гатить кулацюрою

по столі, аж посуда, мабуть від страху, підскакує. Мама, Ольга із Славком похапцем прибирають ніжні тарелі, щоб не порозбивалися.

- Ось, на днях приїде батько, він тобі, лайдацюрі, припише й без мене! Знатимеш - де раки зимують! Він тобі задасть лепської лемішки!

- І що з того? Чи від тих раків зміняться німецько-московські демагогічні постулати?

- Досить! Геть, мені, з-перед очей! Бо я! Бо... Ти чуєш, мамо, до чого додумався? Порівнювати нашу владу до фашизму!

- Певно, бо яка різниця хто буде показувати де ті раки зимують - ви, татуньо? Рициновський уже показував, однаково тільки мені болітиме. Однаково хто розстрілюватиме: свій енкаведист, чи їхній гестаповець. Однаково хто вивозив наших людей на каторжну працю до «Фатерлянду» чи зараз вивозить в Сибір неісходиму, мабуть теж не на танці.

Сі огненні, пекучі, непримиренні перепалки часто займалися як сухе картопляне хабаззя від маленької сірничини за вечірнім столом і гасила те полум’я мама Ольга:

- Вгамуйся, Маркіяне, із своїми карами-вироками! Хай уже краще тут спалахують, згоряють і гаснуть ті пекучі вогні-болі. Бо, не дай Боже, спалахнуть вони ненавмисне десь в іншому місці й пропадемо всі разом. Хай уже горить і гасне тут, бо бачиш яка в Малого легкозаймана натура?

- Так. Так хай уже буде, як ти, мамочко, присудила, але я йому цього так не попущу, не подарую!

А дні бігли. Бігли як вода в потічині… На моїх перехрестях ставало сутужно

поза всякі межі. Гинули загартовні люди, проте роботу мусілося робити й за тих, що гинули, поки змужніють і вишколяться другі, бо підпілля мало жити і край!

Раньньої осені згинув мій найперший зверхник, вже тоді член окружного проводу, наш добрий сусід вуйко Андрій. Автор «Братів грому» подає, що був такий.

276

В другій частині героїчної епопеї «Брати вогню» інформує про дату і місце, де згинув мій укоханий провідник.

В селі, як уже було сказано, теж нема одностайної думки про нього. Ба! Навіть один, вельми закоханий ув свою доргоцінну особистість, комбатант каже, що карався в Коломийському профілакторію разом з батьком відважного автора. Позаторік, коли я на пару днів відвідав рідне гніздо, він розпитував мене про провідника. Чи радше сам хвалився своєю поінформованістю. Як я зрозумів, він довідався, перед кончиною останього провідникового охоронця, що Малий був особисто дуже щільно пов'язаний і дуже законспірована довірена особа провідника на терені цілого району. І він, нарешті, радий би почути мою особисту оцінку тих невикінчених версій, що обросли довкола провідника-односельця.

За розмовою похвалився, що тільки вертаюсь від Мирона з Березовів. На його недовірливий погляд додаю – Симчича-«Кривоноса».

- Ов, - каже, - а ти що, аж так дуже добре його знаєш? - Добре, не добе, але знаю і то вже давним-давно. - Ага! Як ти його аж так знаєш, то скажи мені: чому його большевики зразу ще

в Станіславі не замордували? Як ти думаєш, що мав казати людині з таким завихренням ув голові? Тобі

можу з великим задоволеням похвалитися, що Мирось був і є моцним гуцулом-Березуном. А, по-друге, ті псюрники не знали тоді, що се він крмандував тим розгромним для них бойовиськом. Певно, якби мали тоді таку інформацію, то живим би не випустили із своєї катівні.

Богданові тоді кажу: - Дякую за зпросини на гостину, але хай уже завтра! Бо з дороги не дуже

моцний. - Гай, най буде, бо я так само не маю коли: маю бігти до нашого мера. - А, що я тобі не гну копаниці (міні санчата на гнутих полоззях) насухо, бери

пару гривень і гайда до Березовів. Вони тебе радо привітають і приймуть. Ще як похвалишся, що знаєш Малого, будеш втішатися як коронована королева.

«Ага, так, так. Дуже хотілось би, щоб ти побачила тих людей. А, видиш,

видиш! То чому дорікаєш, що не означую дійсних прізвищ? Для того треба мати масу достовірного матеріялу і знати до найменших подробиць все про ту чи другу осбистість тут згадану. Такої можливості не маю. А втім, ти про тих людей сама краще знаєш…

Так, ти завжди мудра. Не заперечую, що було б прємно внукам чи правнукам, як ти зауважила, що можливо колись дізнаються з цієї писанини про своїх і скажуть: «Як файно відізвався той Малий про наших, бо таки направду були достойними звитяжцями! Але, але, ось...

Надіюсь ти добре знала нашого Івана, а я - тим більше, бо росли разом. І, ось маєш! В одній зовсім непоганій книженцїї, між іншим, віднотовано: відбував покарання на Колимі і, чомусь, відетапували до Казахстану.

Іван Тачка – шляхетно-задушевний друг по «Д-2» якось прислав мені листа і фотографію нашою міжтабірною поштою з Аресу. Його туди відетапували з чималим гуртом вже «временно ізолірованних» зовсім недавно. Ба! Між другими знаними з Тачкою хлопцями в самій середині вирисовується Іван. Якби ті всі хлопці не були дорбе незнаними, подумав би, що то - якась містика. Де Арес, а де Джезказган?

Ось так! Можеш думати як тобі забагнеться, але, бачиш, навіть про Івана не можу аж так докладно описати. Самого ніколи, ні про що не розпитував ні до нашого арешту, ні при зустрічах вже, як він переїхав із Омська жити в рідне село.

Досить мені було одної військової рубахи з погонаим й орденами-медалями Мішки, гепеушного вертухая-наглядача місцевої буцегарні, де і ти в компанії з Іваном-победітєлєм в орденоносній рубасі любуєшся на тій злощасній фотографії. Вам усім було дуже престижно-гонорово з таким ас-победітєлєм навіки

277

припечататися. А Малому ребра рахували! Кожний раз! Раз за разом! Одної та довгої: «Де? Коли? Кого? З ким? Якою зброєю? Вбили і змародерствували гінастєрку, мать-перемать!» І по ребрах, по ребрах!!!

Мішка-вертухай любимого КПЗ першого вечора при виводі з ями-камери до слідчих дав зрозуміти: якщо ненавмисне впаде якесь слово про Іванову рубаху чи другі обрудки, то ще цієї ночі або раненько витягнуть за ноги ще теплого, як не тут, то в других криміналах на просторах «необьятной родіни».

Про другі оборудки ти теж знала. Вони почались чи, радше, продовжувались тільки з новими кадрами. Тоді саме будували той вертеп, де мали засідати всі райкоми-драйкоми і увесь матеріял на ту будову поступав з реквізованих куркульських господарських забудов: готові обтесані дубові колоди на стіни, соснові обрізні бруси, шестиметрова обрізна ялинова дошка і оцинковане листове покрівельне залізо. Темними осінніми ніченьками п’ять-шість місцевих лапайдухів, два Кунисівські дестикласники із переростків, один з Летячого і наш Ромко з Іваном під опікою й командою Мішки-вертухая за потребою реквізували те «граб награбоване», на що заздалегіть приймався заказ і мінявся на самогонку й добру закуску. Мішка із своїми дружками з місцевого гарнізону забезпечував зелену вулицю тим оборудкам.

Думаю, що Іван використовував ті рейди, щоб безпечно вертаючись з того ґешефту, розклеювати летючки. Малий так само при потребі міг провести через усе містечко навіть цілу чоту хлопців чи боївку. Другий раз водив навіть з автоматом. Бо, як вибирався до Каглянів набиратися край потрібих мені знань, старий Абрамов, як був на той час дома, нас із Славком без автоматів на вулицю не випускав.

Славко ішов охороняти караван несунів, бо був першим Мішковим підручним або - до Грузінової Кіри, другий раз і на всю ніч. В нас, окремо в кожного, був свій ключ від задніх сінешних дверей. Се Славко розстарався, щоб, коли я раньше вертався від Каглянів чи з другої виправи, не перебивав йому потіхи з Кірою чи в компанії випивайлів.

Старий Маркіян ніколи серед ночі не заходив ні до синової кімнати, ні до моєї. Іноді лиш мама Ольга могла заглянути, бо не спалось їй: переживала то за свого Марка, що часто ночами пропадав на безкінечних каральних акціях над непокірними вуйками, бо не хотіли добром бігти за світлим майбутьтям ув колгоспні кошари. Але більше за Славком, бо та Кіра... Ах, та Кіра! Але- то їхня саламаха...

Одного разу другу партію реквізиторів перестріла п’яна компанія менше рангових райкомівців. Котрийсь похвалився Піскунові. Його зразу понизили на посаді й потихеньку вигнали у другу область. Бо своя влада свою владу за «граб награбоване» карно не карає.

Іван і сам немало витерпів за той гонор з погонами й медалями. Здається, ти була причиною того гонору. Що ж, за надмірний гонор і похвальбу теж треба файно платити.

Михайло-Золоті ворота хвалився, як ми зустрілись у бухті Ваніно, що його теж підвішували на рушнику і відволожували, і знов підвішували, і знов відволожували два другі драбуги-костоломи. Нарешті сказали: якщо він десь, колись згадає про якусь рубаху, то так і буде теліпатися без всякої судмедекспертизи.

Але то - байка. Се лиш так, щоб притлумити свою безпорадність і уникнути пекучого осуду не тільки від тебе, а й від других. Бо, бачиш як усе непросто закручється одне за другим!

Хоч би й та рубаха! Своїх гебешним слідчим можеш видавати скільки хочеш, їхнього - не чіпай, бо не діждешся ніякої експертизи!

Ще раз прошу: зрозумій, що ніколи не думав і ні за що затуманювати тих людей, бо варті сто раз більшої уваги! І не вивершую свою мізерію на їхньому фоні! Лиш виношу своє непосильне розуміння тих непростих днів, які ми разом переживали й робили все посильно можливе, щоб хоч на капельку полегшити людям той огидний гніт москвинського терору!

278

І ще про тих хлопців, бо ми були дійсно надто молидими, все документально описано і надруковано. Я лиш хотів пригадати маленьку капельку нашого позаорганізаційного побуту.

Канцлер, приміром, навчив непогано грати в шахи, бо навіть був чемпіоном в камері після суду. Петро Більший, але більше Вишиваний, привчав часом випробувати самогонку - яка краща на смак. Але так і не привчив, бо й досі не знаходжу ніякого смаку в тій отраві, особливо після першого килішка.

Слуга Божий… Ну, чого можна навчитися від такої неприступної особи? Певно, що не злодійського ремесла. Від Василька - лиш слухати, а ще більше – мовчати, про що завжди пам’ятаю і стараюсь дотримуватись того золотого постулату. Се ось зараз розтікся по древу і, якби не ти, то «роктаху аз єсьм архісекретним вченим писарчуком самого Папи Римського!»

Ті люди, котрих спочатку допроваджував до Романової млинівки, а, з часом, до

Коломиї чи до Товстого або сам бігав кур’єром, переді мною не відчитувались, не голосили свого імені чи псевдоніма: ні посади, ні обов’язків, ні подальших своїх маршрутів і мене ні про що зайве не розпитували. За винятком тих, що вже не вперше міряли зі мною ті стежки, путівці, суголовки, дебрі-яруги, що на відстані автоматної черги. Всі вони були менше-більше не дуже загрозливими, бо були оборудовані аварійними законспірованими схованками. Тими стежками ходив тільки за сигналом від вуйка Андрія чи від Тараса.

Ті люде не хвалились тими стежками: вони або мовчки гинули десь на других перехрестях, або німували. Я теж не мав охоти бігти до гебшників хвалитися. Дома йшли сигнали через Василька, рідко через нашу схованку. В містечку - тільки через схованку заздалегідь облаштовану і другу - від референта пропаганди.

Одного вечора, як ми із Славком затуляли останнє вікно в його кімнаті важкими дубовими ставнями і закріпляли дебелою залізною штабою, щоб бува якась п’яна граната не залетіла поночі препочити, (се був наш непорушний обов’язок: завжди, ще до присмерку, бути дома і затуляти всі вікна тими ставнями-віконницями), питається:

- Малий, ти де будеш сьогодні увесь вечір? - Як то де? Ув францужихи як завжди. Хіба ти не знаєш? - Знаю. Але чи підеш відразу у стебло, чи підете з Михайлом до Неллі? Годі

тобі ходити із ним до хімічки, а з Іваном до німкені. Чому не вподобаєш котрусь із наших вільних педагогівок? Хіба тобі ще й досі не впала в око наша Варя, дівка цімес, як каже старий Грицько-швець, першої проби? Варвара Пахомівна викладач з московської, гарна, шляхетно-фортовита й трохи гордовита пані, сиріч «русская бариня». Бачиш, вона вже давно зирить на Малого аки кот на сметану. Гайда, забіжи після Франції до Кіри і ми разом підемо до Варі. Вона вже давно просить і я дав слово, що познакомлю вас.

- Говориш, ніби вона в школі не надоїла мені своїми глаголами! Одно товче: ніби нема більше босоти в класі.

- Ну, то в школі, а то зовсім другі інтереси... Не боїсь, не зїсть тебе цілого зараз. Та й ми з Кірою будемо рядом. І, нарешті дасть мені спокій, а то завжди: «Приведи та й приведи!» Але ти дивись, бо вона може бути стукачкою. Слухай, мало не забув, я не чув добре всієї розмови нашого Маркіяна з Піскуновим, а, як він пішов на свою половину, старий дзвонив до контори. Ну, до гепеушників! І дав наказ, щоб вони пустили на твої сліди своїх гончих нишпорок. Так що якраз: ті хай собі нишпорять, ти будеш собі воркувати з Варкою. А я постараюсь тим часом вивідати в мамочки яка там в біса карузеля закрутилась навколо тебе.

Варвара Пахомівна - се для школи. Дома пожалуйста, якщо можна - просто Варя, була собі дівчина чи жінка, але без чоловіка, досить цікавою і непересічної вроди особою. Квітла всіма барвами веселки й була на сьомому небі. Досить ґречно

279

поводилась і не знала, як мовиться, де посадовити й чим пригостити таких милих, приємних гостей ув своїй напівмонастирській обителі.

Мене давив важкий тягар невідомості: чи се якась провакація і з котрого боку, чи, не дай Боже, хтось десь всипався. Славко? Славко, якби запідозрив чи дізнався про щось трафне, думаю: не побіг би голосити гепеушникам, бо ненавидів їх лютою ненавистю як «мерзенних карателів» (се - дослівно його вираз). Діда і бабку по матері загнали кудись аж за Котлас, бо не хотіли йти добровільно з власного хутора в созівську кошару на легкі созівські пироги. Бабка там скоро пішла собі на вічне застілля, а дідо Корній після війни дав драла й прижився сиротою в єдиної донечки й нелюбого зятя. Славко до самопожертви поважав і любив свого святого Корнія й приглядав та годив йому як ревнивий ординарець генералові.

Ще тієї ночі післав термніову штафету до районового референта пропаганди.

На другий день перед обідом заглянули молодята за весільними світлинами, передали привіт і п’ятьдесят карбованців від Тарасія і ґречно просили паню Каглянову, переказати, що Тарасій вельми бажає видіти Малого ще нині. І то обов’язково, бо інакше буде битий. Сі слова - «буде битий» - були як пароль і зобов’язували до негайного невідкладного чину.

До села, де Тарас оженився, було легкої півгодини ходу. Після уроків Гойда переповіла просьбу Тарасія і в надвечір’я там Марко, керівник технічної ланки районового прводу, поінформував, що з боку Організації і Служби Безпеки теж задіяний прискипливий нагляд. І, поки все добре не проясниться, можу собі спокійно парубкувати, але без всяких організаційних обов’язків.

Вже через тиждень розпогодилось і вдарило як обухом по голові. В ті дні вся

преса шаленіла ненавистю до недавно обожнюваного очільника югославських адептів світлого будущого. Особливо рідна «Радянська Україна» громила в пух і прах таких невдячних югославських єретиків!!! І друкувала на своїх шпальтах день у день довжелезні списки правовірних сталінців, котрі з огидою відрікалися від «Тіто-Ранковичевської шизми», сиріч банди, по-нашому, по-большевицьки.

На першій сторінці теж з дня в день поміщала похвально-подячне слово, твориво усіх, де які є, українських, радянських, геніальних, каламарних бумагомаратєлєй на чолі з не менше геніальними покручами Тичиною і Корнійчуком на честь і прославу аж позагеніального вусатого «від ощасливленого, як тепер кажуть, супер круто-кльовезним генералісимусом всєх времєн і народов, вірнопідданого вільного радянського народу Радянської квітучої України в обіймах дбайливого старшого брата, що визволив меншого з пазурів зажерливого німецького фашизму й німецько буржуйських націоналістичних бандпосібників». Бо надбігав сімдесятилітний речинець мудрого тата, щедрого опікуна всього людства.

Тоді, по вечері, ми всі були в гарному гуморі. Гостила Ніночка, майбутний медик-костоправ. Вони із Славком навперейми вичитували ту вірнопіддану віршовану лакейську гидь і обмінювалися вбивчими репліками на адресу тих знакомитих «гнучкошиєнків».

Мама Ольга з якоїсь візіі, яка зразу вияснилась, питається свойого коханого Маркіянчика:

- Глянь, - каже, - Марочку, на нашого Малого. Ти не знаєш: чом сидить як старий індик? Наші педагоги хваляться, що гарно розуміється на красному писанні і любить поезію. Чи се не правда, Малий?

- Поезію? Хто її не любить? Красно дякую, мамо, за таку похвалу і щирі слова! Так. Але - поезію.

- А се що - не поезія? - нахмурився Уласович. - Даруйте, Маркіяне Уласовичу, Малий не має нічого проти цієї віршованої

каламуті. Та й віршомази все славні! А які віршомази, такі й віршики! Взагалі можна терпіти, якби не попахувала трохи буржуйським декаденсом.

280

- Чому?! Де ти винюхав той буржуйський запах? - Ну, може аж не так... Але живого совсоцреалізму таки цяпочку бракує. - Якого тобі ще реалізму? Хіба слово від металургів - не наша жива радянська

дійсність? - Ваша правда, ваша павда. Але чому нема слова від розкуркулених першої

категорії? Від виморених великим голодом? Від чорної піхоти? Від п’ятиколосочників?

- Ось! Ось маєш! Він знов за старе, а ти нараяла на бюро настановити його секретарем комсомолу на увесь район! А вас тату хіба не просив щоб ви не...

- Перепрошую і, будь ласка, даруйте мені, що так нечемно перебиваю вас, але тут ніхто не завинив. Тим більше, дідо Корній. Про той реалізм, ще й Соловецький, в мене є маса друкованого слова дуже поважних осіб з усіх європейських амбасад. А також свідень живих перебіжчиків і неповерненців з відбитками тих жахливих фотофактів, навіть з вашого Ізюмського району. Як ваша ласка, раненько збігаю і принесу. Щодо чорної піхоти, ви самі бачили, як німці з Розбитої посікли ту кількатисячну масу подоляків на Дністрі.

- Ага! Чуєш, Маркіянчику? Вам саме такого секретаря треба, що без страху зазирає правді в очі!!! Ось побачиш: більшість на бюро при затвердженні моєї кандидатури буде за мною, бо й контора не проти.

На той час вже змінилося три перші комсомольці. Перший ще з війни розпарубкувався із звабною молодичкою... Аж, гульк:

прийшов рідний чоловік з окопів, увесь від ніг до голови обвішаний орденами й медалями. Свою рідненьку жіночку зачинив ув погребі на хліб і воду (бо таки любив її, сердечний, як квочку) щоб охлола й не квохтала у пустий дзвін. Парубкові, сиріч секретареві, в його службовій офіцині прилюдно розквасив пику - насилу кращі станіславські хірурги сяк-так полатали. «Бо, - мовляв, - я на череві проповз від Волги до Берліна, а тут якась гидь єдна на жіночих... як смердючий, шкідливий тхір до ґаздівської хати...»

Того тхора після шпиталю райкомівці кудись скоренько зіпхнули. Іванові Гатюку вліпили рік буцигарні за дрібне хулігнство. Той тхір десь секретарював у других районах. Іван корчував пеньки в лісах під Москвою в компанії майстрів чесного ремесла й недрібних хуліганів. А, якби не фронтовик і не кавалер якоїсь там заслуги, загримівби на цілу десятилітку.

Укохана жіночка догулювала ще не цілий рік з молоденьким гебешним лейтенантиком, поки Іван не прибіг аж на цілий місяць раньше речинця до рідної хати, бо як ударникові адміністрація колонії скоротила термін присуду. Приглушив лейтената, закинув на плечі, жіночку взяв за рученьку, разом зайшли до комори, де жіночка набрала кріпкого мотуззя, яким Іван поприв’язував кожного окремо до придорожних акацій в природному вигляді. Лейтенантові вже при його повній свідомості прив’язав пістолю до... Вони ще тої днини всі троє зникли з містечка.

Третього Мішкіна компанія, щоб не додивлявся й не винюхував куди спливає

будматеріял, сотворила темну, порахували ребра і зуби не забули. Тому він сам побіг у білий світ шукати лагіднішої долі. В містечку пустили поголос, що то німецько-бужуйська-бандерівська банда втопила чоловіка в Дністрі.

На тих німецько-буржуйських ще й досі списують усіх розстріляних зондеркомандою жидів. Тільки чомусь забувають пригадати, що тих нещасних жидів вже давно не було серед живих, коли ті кляті колаборанти почали озброюватись. На наших теренах їх, невинних, не стало вже осінню на самі кучки сорок першого. Перші озброєні боївки тих буржуїнів постали для захисту від наглого наскоку й розбою на наші села польсько-фольксдойчівської поліції масово під кінець сорок другого.

281

Але яке се має відношення для наших академіків а-ля Затулін від замордованої ними мадам Кліо? Наш небіжчик Брінь Біньо любив хвалитися своїм родоводом і завжди уточнював:

- Я, - каже, - не можу з точністю до півтора цаля ґарантувати: чи тато молодші від мене на півтора року, чи я старший від них на два.

І, якби тих клятих бужуйських націоналістів не було, то їх варто просто видумати. Щоб було на кого списувати німецько-московські злочини.

Марно стараєтесь, литвино-табачники! Бо навіки прирік вас геній сущих і, не приведи Господи, грядущих підніжками і таким, що аж фе!

А кум Панько, вчений архіваріус, додавав би: «Слизькими вилупками гнилої драгоманівщини. І не забувайте, пане Дідич, що поки світ сонця, «не ситий не виоре на дні моря поле».

У Варшаві в дзвони били, а у Кремлі вино пили. Як колись ув Грозному в

сортирі чурків газами душили, так тепер у смоленському тумані полячішек приземлили. Бо з ними, капосними, по-людськи нікак ніззя... Се лиш з хохлуями, жидо-москвинськими патинколизами можна по-братськи бізнесувати, сиріч красти в них і ділитися в них накраденим з ними сердечними. Іч, полячішки! Мало ми їх перестріляли в тій Катині, то айда, добро пожалувать, мілості просім, ми вас приземлемо! І приземлили навіки!!! Зловісно-хижацька змова німчиків з москаликами (вони ж бо родичі) на початку третього тисячоліття. Зікг-хайль, ура, ура, ура, ненаситні сусідоньки!

Зрештою, що ляхове, що патинколизи припадали й припадають на коліна, вимолюючи тої сусідскої дружби. Маєте одні й другі! Втішайтесь !!!

Бачиш? Нема, нема та й вилізе та червона свитка. Воно можна б і обминути, але сталося...

На початку літніх вакацій після восьмого до мене непрошено-негадано завітав

Іван. Досі ми один у другого в хаті не гостювали. Ми зналися. На тому куті була наша дідизна, де господарював наш вуйцаньо. Подворище Іванової родини було крайнє при Гостинці напротів вулиці нашої дідизни. В них теж була повна хата дітей, а з Іваном ми були ровесниками.

Так якось завжди складалося чи то в школі, чи в других компаніях: як хтось старший чи ще яка напасть збиралася кривдити Малого, іванові кулаки і ще Яр Ганджа своїх теж не шкодував в обороні. Бо мали Малого за спадкового аборигена даної куткової тереторії, де вони верховодили. Ми з Васильком так само на двірському займищі не шкодували своїх в їх обороні від не дуже ґречних Форнальських.

Хтось може подумати, що ми тільки те й робили що вічно ворогували і билися з хлопцями на других кутках. Ні! Далебі, що ні! До такої червоної грані розгорялося дуже рідко. Переважно при грі на вурду. Там уже не могло бути ні злагоди, ні пощади за шахрайство з тої чи іншої сторони. Та й виникали ті сутички ще тоді, як ми носили штненята на одній шлейці чи вже на очкурі …

… Я саме перечитував черговий інформаційний обіжник окружного проводу, поруч лежало ще декілька підпільних часописів з Подільського терену й свіже число журналу «Ідея і Чин». Мені було безпечно, бо на оборі порався Василько, а біля нього придобрялися наші псиська.

У нас в селі не прийнято без запрошення будь кому заходити до світлиці, в селі казали «до великої хати». Тому, в таких непередбачуваних випадках, завжди на сторожі були наші ненька. Іван не був ні чужим, ні постороннім, то ненька й сказали: «Іди, синку, до тої хати, він там ще з досвітку чипить над газетами.»

Іван вже з порога жадібним оком загріб той друкований підпільний скарб. Він же печатався на тоненькому, майже папіросному, папері синім відбитком, рідко чорним. «Ідея і Чин» завжди синім. Можливо були й другого кольору, але я пам’ятав

282

тільки синій. І не треба бути великим знавцем друкованої продукції, щоб зразу розпізнати - чи то вірнопіддана імперії правовірна преса вільноквітучої радянської України, чи зліснонаклепницька револьта буржуйських націоналістів.

Я не сподівався такого наскоку і не подумав навіть прикрити ту револьту від зайвих очей підручним офіціозом рідною «Прикарпатською Правдою».

Ще раньше при розмові з агітаторкою й графинею де-Дроллі допитувався: -Ви, - кажу, - нівроку обоє: вище образованіє! А ви, ваша милосте Віро

Ульянівно, навіть кандидат ув ту ста… партію. Розтлумачте мені, Малому, деталічно: чому всі, кому тільки закортить, випускають-друкують самі «правди»: центральна всеесесерівська «Правда», «Правда України», «Комсомольська правда», «Біробіджанська правда», «Деснянська правда», «Магаданська правда», «Прикарпатська правда» і ще ціла вервичка друкованих «правд». Можна подумати, що, за таким розкладом, так само можна друкувати центральну неправду, сиріч центральну брехню і їже з нею. Чи як? По-друге, якщо правда і тільки правда, то десь є й неправда? Тому її треба товкти всіма «правдами» ту неправду, сиріч брехню як жиди гамана? Але, перше, треба надрукувати, пустити ув білий світ межи люди ту нещасну неправду, хоч одну, а не товкти, хоч і всеесесесерівську, як воду в ступі.

Вони тоді Малого так обговорили, що пішов від них у стебло, гей би випив натще два пугарі свіжонакапаної сивухи-буряківки.

…- Малий! Звідки то все в тебе? В кого і де ти розживаєшся на таке добро?.. - Іванку! Чи ми нині вже бачился-віталися? Коні й ті при зустрічі махають раз у

раз головами, а гуси зчиняють таку ґелґотню, що й оглухнути можна! - Не викручуйся, не викручуйся! Боїшся? То так і кажи, що боїшся. - Чого вже тепер боятися? Хлопці вчора з ночі приходили й принесли. - Що? Так просто до хати? - Яке се має значення: до хати, під хату, на хату, за хату? - Хлопці наші? - Не видів. Вже темнувато робилося. Та й стояли вони за причілком стодоли від

городу. Попросили, щоб близько не підходив, а ще спитали: чи я дійсно Малий з Мальованки?

«Так, се дійсно наша стодола, наше подворище». «Файно є. Ми йдемо, тобі оставляєм бандеролю. Передали, щоб не забув

читати». «Дякую, - кажу, - але…» «Вибач. Ти хотів би знати – хто? Ми й самі того не знаємо». «Щасти вам!» «Рости великий!»… - Що? Ти й по голосі нікого не пізнав? - Гов, Іванку, вгомонися! Ти так зараз хочеш багато дізнатись, ще більше як

Голощапов з Дикунковим разом узяті! - А що вони вже допитували тебе? - Відкуси собі язицюру, таке скажеш! - Ну то що думаєш із сим добром робити? - Не знаю. - Віддай мені. - Чекай, Іванку, не спіши: я ще сам добре не ознайомився з усім. А втім, мабуть

і не буду всього перечитувати, а так зберу все і віднесу до сільради. - Ти що зовсім здурів? Кажу тобі - віддай мені і решта! - Радше се ти, Іванку, дурієш. Віддай йому! А як то були вони, гебешники? Ти

подумав, Іваночку, де ми ще нині ночувати будемо? Зрештою, нащо тобі ся інформація? Для себе особисто? То бери, сідай і студіюй, що припаде тобі до вподоби.

- Як студіювати? Ти збираєшся відносити все до них?

283

- Там ще так рано нікого нема. До після обіду, надіюсь, з основним даш собі раду? Ще раз питаю на що воно тобі? Ти з такої родини...Знаєш ті хлопці передали б тобі сю бандеролю, якби ті, що їх направили, визнали, що вона тобі край потрібна.

- Поговори, поговори! Ти що, забув? Ми вжє з тобою говорили про те, що треба хлопців, принаймні в школі, організувати до справи. В мене вже є пару хлопців, навіть у Чернівцях. Приставай, бо я всім кажу, що ти давно з нами.

- Іваночу, Йване! Побійся всіх святих на небі,а на землі - Голощапова на крайний випадок! Ти уявляєш собі про що ти говориш і з ким ти говориш?

- Йой! що тут ще уявляти? Хіба ти з москалями проти Укаїни? - Іванку! Ти дуже далеко з розгону зразу забігаєш. І запам’ятай: Малий ніколи,

ні зким не проти рідної Мальованки!!! Ще надіюсь, добре розумієш, що твої слова, мовлені ось тут, вартують навіть не одне життя або, ще гірше, як «со святими упокой», в даному випадку - наше. Бо, що мені вдієш, як зразу піду й розкажу все Голощапі, чи котрий з них там буде? І що мені зробиш? Зброї не маєш. А так битися будем, допоки оба й не сконаєм.

- Говори, говори! Ніби я не знаю, що ви з Ганджою були в одному звені! - Гов, Іваночку! В якому звені? Се що, Яр хвалився сам, як був ще живий? Чи

ти видумуєш? Бо, де гарантія, що ти не закинутий як наживка або я не такий самий сов-сек-сотудник? Ні! Не дам навіть глипнути на заголовки, не то ще й читати! Гайда до неньки: попоїмо якогось чиру і я - до сільради, а ти куди хочеш.

- Тебе там арештують. - Се, як буде хтось із району. - Що будеш їм казати? - Те, що й тобі. - Не повірять. - Чому? Я ж добровільно принесу сю крамолу. - Йди-йди до своєї сільради, як мені не віриш! Не віриш нашому Йосипові,

Романові, Богданові, Славці! - Цить! Бо ще розплачешся до лихої лисої ... Добре, Іваночку, але я все таки

віднесу сю бандеролю до сільради. - Нащо? Всю дай мені, а їм віднеси пару листочків. - Ти такий жадний до цього слова, що не можеш більше ні про що взагалі

думати. Знаєш, якщо через деякий час знов хтось принесе бандеролю, будемо знати, що все в порядку.

- Правда, бо як дійсно то були вони? - Почекаємо, підождем, хтось із них мусить засвітитися. - І що тоді? -Тоді, Іванку, і поговоримо про твої справи. - Слово? - Слово! Івана не остерігався. Думати, що він - сексот, далебі, то було б крайнє

божевілля. Але відкритися не мав права. Тим більше - приставати до його групи, організації, чи як вони там себе іменували. Пару раз бачив, як вони з Михайлом розклеювали летючки, але не звернув на те великої уваги. Тепер треба було давати лад тій увазі, проте вона ще не горіла. Бо й без неї в мене не було жодної безжурно-вільної хвилини.

А пані Романова не признавала ніяких вакацій. Одним словом, мої ноги мали більше роботи, ніж голова.

Оставалась ще з неділя тих вакацій, як за вечерою ненька кажуть: -Чого се твій Іванко так часто заходить? Недавно був, я не хотіла тебе будити.

Знов забігав, але тебе дійсно не було дома. Нині в обід був, казав, що надійде увечорі. Ось, мабуть він на брамі. Піду, а то ще псиська накинуться.

284

Роби з Іваном, що хочеш, а він таки не відступається! Іван, бачу, прийшов сваритися, але лагідно кажу:

- Бери ложку, пане Йване і сідай до свіжої кулеші на сирі із сметаною. Чого чипиш біля порога? Думаєш, моя ложка буде ждати на твою? А, як маєш охоту, піду вициганю у Василька по п’ять капель.

- Пий собі сам свої каплі! Думаєш, що Іван уже такий прибитий і не видить, що уникаєш зустрічі з Іваном?

- Бери ложку, кому сказано! А думати: чи Іван прибитий трошки, чи аж забагато - пуста байка. Посто давно ніхто не появлявся.

- Що, й досі? Таки правда - ненька кулешу люксусову варить! - Бо на молоці кипіла, маслом заправлена, ще й сир із сметаною, а ти п’ять

капель не волієш собі дати. Ага, вчора приходили. - Йой! Не мотай жили аки бусурмени! - Мене не було дома. З Васильком поговорили і пішли. - Василько що каже? Варто спитати? - Мовчи, бо як дізнається про наші перемови, мені першому як куріпці в’язи

скрутить! Сказав тільки, що Будило був з ними. - Значить, то правда, що Петро дав драла із Сибіру? - Як видиш, з висилки таки можна вирватись. - Не знаєш, як би з ним зусрітися? - Знаю. - Як? Де? - Зараз бери картку паперу й пиши великими буквами: «Я, Іван, дуже хочу

зустрітися з Будилою. Тому уклінно прошу всіх обивателів даної ойкумени повідомити Петрові, що кожний другий день після четверга від опів-на-двадцять третю і до цілих зеро-зеро годин буду під скалою за циганською кузнею або кожної третьої днини після неділі за квандрас до після обіду - на Баскачці в кінці борозни Роздеристріхіної ниви!!!» І біжи скоренько, поприклеюй на кожному кутку, а, осбливо, біля сєльсовета і склепу (крамниці). Чого визвірився? Не віриш? Даю гарантію, що ще сьогодні...

- Я надаю тобі по загривку! - За що, Іванку?.. Ну, добре, добре. Кажи вже: що конкретно тобі треба, що

хочеш від мене? - Ніби ти не знаєш? Чи вже забув? Приставай до нас і фертик! - До кого, до вас? Хто ви? Що думаєте робити чи вже робите: ходете коней

красти чи ще й іншим ремеслом мишкуєте? - Не грай варята, Малий! Ми так, як у Коломийському педучилищі - молодіжна

підпільна організація. - Ага! І що я мав би там робити? - Ні, не так! Ти перше кажи, що пристаєш, а тоді вже подивимось, до чого ти

здібний. - Слухай, Іваночку. А ви й зброю якусь маєте? Чи так тільки? Ті в Коломиї так

само... А, правда: що ти про них знаєш? - Що треба, те й знаю! - Ба, ба, ба! Іван знає, а енкаведе не знає! Файна робота, до дідька лисого! І

багато їх там? - Тобі що до того? - Думаю, що ще мало. Бо, якби було вже з десяток, то вчились би на Колимі, а

не в славній Коломиї. Все, все, Іванку, досить! Через пару днів будемо в школі, тоді зберетесь усі, чи яка там у вас регляміна, і Малий матиме честь бити чолом зоцному панству.

На третій день тої школяри Іван офіційно запросив на той ралець, а Сталевий

шафетою просив розстаратися світлин, якщо не всіх членів, то хоч основних

285

партфункціонерів району. Ще перед тим Роман скаржився на безгрошів’я, а нині буде ще легший капшук, бо маю цілу купу дармової роботи - мушу терміново перефотографувати членів партіїї з цілого району й напечатати по три штуки з кожної мармизи розміром девять на одинадцять.

Виходило, що в мене тепер не було вільної години, а, тим більше, великої охоти поза школою зустрічатись ні з Іваном, ні з його хлопцями. Тепер увесь вільний час тратив у Романовій комірчині. І про що б ми не говорили, мене гриз один клопіт - як розстаратись тих мармиз. Він, окрім трьох офіційних мармиз, печатав тим функціонерам ще зайві світлини за їхнім заказом. Роман був одним офіційним фотографом. Тому се була основна пересторога - робити щось на стрімголову. Ану, оперативники запопадуть у свої руки в когось із підпільників, чи при других непередбачених випадках, якусь мармизу. Їх може бути безліч.

Від мене в родині нічого не скривали й не замикали. І не слідили. Одним словом, я міг спокійнісінько набрати готових мармиз з кожної готової пачки, сиріч украсти.

Готові світлини Роман видавав тим оригіналам за відомістю, де кожна мармиза ставила своє факсиміле, а негативи відносив до контори. Отже, виходило: якби я їх не розстарався, першим до криміналу йшов Роман. Другим номером біг Малий. Се як два по два - чотири і фертик.

- Малий! Ти що, ніколи не бачив фотографій? Любуєшся ними, гей би любкою. Більше нікого не видиш і не чуєш. Що ти в них хочеш побачити?

- Та... хочу поповнити свій альбом декотрими картками і не додумаюсь: як вициганити у Вас сього добра.

- І багато вже маєш таких екзотичних особин? - Та є трохи. Збираю ще відтоді, як стояв штаб у селі. - Нащо мене просити? Міг би сам брати любу особину, яка припала до

вподоби. - Певно, що міг би, але за кого ви б усі мали Малого після такої файнезної

роботи? - Ти лиш сам тішишся своїм альбомом чи й перед другими хвалишся? Ага,

мовчиш! Знаєш, ти не один такий аматор альбомів. Тому, дуже прошу і раджу аматорам: шукати тих екземплярів десь в іншому місці. Ти можеш вибирати з тої купки всяких пробних, вони он у тому куферку. Тішуся, що там достаточно знайдеться годних красуватися у тому альбомі. І ще! Ти, Малий, не файно повівся. Міг би зразу сказати. Чи не віриш Романовій родині? А ми, видиш, чомусь зразу покладаємось на тебе, як на свойого. І ще. Я тобі їх не давав, ти їх не видів і в руках не тримав! І ще! Більше ніхто: ні я, ні ти не мусить про те знати! І ще. Не дивуйся тому, що так з тобою розмовляю. Знаєш, якби за тобою водилось щось темне, ми б вашу милість й на поріг не пустили. Тоді, перший раз як вона показалась із сінешних дверей, ти не здригнувся, а рука не смикнулась по каменюку, щоб притовкти її і нікому ні словом не обмовився про те.

Якось за розмовою з Аделаїдою, Айдою, Адо, Гойдойю, просто Гой про

козаків, про Січ Запорізьку, про швабиху всерасейскую, про славних характерників, про козака Монька (Мамая), що мався злегонька, мав портки шкір’яні і дряпався у верх по гладкій стіні. Ми вже тоді здружилися, що аж-аж і довіряли одне одному всякі забаганки-фантазії, феєрії як от: що би ти робила, приміром, бувши на місці Полтавського соцького або всесильною воєводиною і стояла на грані двох світів? Й вимальовувались, оживали наївно-простодушні феєрії, правда, іноді, досить жорстокі. За якими можна скомпанувати чарівну елегію або трагедію, на щось друге ми не годилися і край.

В такому захопленні чарівна Гой змовницьки шепоче: - Малий! Ти знаєш, наш тато так само як козак Монька-характерник. Вже пару

раз хвалився мамі, що буде тебе помаленько привчати до того.

286

А було так. Я спішив на перший урок французької і лиш виткнувся з-за причілка Романової хати, як із сіней виповзла таки величенька гадюка. На мить пристала, підняла голову й поглядом неначе міряла мене від ніг до голови. Мої ноги мимоволі стали як укопані. Вона перша відхилилася трошки вбік до стіни, а я - напівкроку в другу сторону і ми одночасно рушили кожне у своїх справах.

- Певно, як би ти не так повівся, тато й на поріг не пустив би. Не те, що до хати. - Чому? Хіба тато всіх так зустрічає? Он скільки людей заходить д вас кожної

днини. - Ет! Не розумієш добре. Не пустити, не прийняти в родину, як мене, як нашого

маленького по крові й духові рідного. Підожди! Ще й не такого страху наїшся! Зато будеш характерником.

- Може, ще й твоїм чоловіком? - Ні, тато казав мамі, що наші дороги не зійдуться, бо будуть дуже покалічені і

він не в силі тому запобігти. Щодо страхів, то зразу, як ми впоралися з фотографіями, мабуть і почалося. Бо

як могло статися, що серед білої днини при тихій погоді перекинувся разом з човном за пару кроків від того берега? І не знаю, яка сила витягла мене, утопельника, на рідний берег. Адже перевозився не раз темної ніченьки через збурений вітрами, розгніваний Дністер. Блудив на дорозі, де кожний камінчик був знаний наче рідний. На одне й те місце вертався по два-три рази. Перед самим містечком до міліцейської обори приходив тричі, бо за другим разом прив’язав шарф на штакетину.

Тоді сіреньким досвітком за пару кроків від першої садиби з-за кущів ліщини наскочила вовча кічня. І знов, хто виніс аж на оборіг (се шестидесятиметровий стовб із круглим дашком). Дашок піднімалося через поліспати уверх на висоту заготовленої пашні.

«Досить! Бо й так нарікаеш, ніби багато ... ага, вигадую. Знаєш? Се вже, як буду по Колимі мандрувати, там тобі урветься, як котові

м’ясниці. Там снігами замете, морозами забетонує - проконтролюй, піди, знайди ті сліди!»

На другий день, як, нарешті, прибіг з Колимської прогулянки, був ув

військоматі, де мене, сірого, зарахували солдатиськом запасу всесесерівської панцерної моцари. І йду собі поволеньки додому. Аж тут на трьох мостах (що то значить місто - аж три мости разом і дві колійові станції) Каглянів Роман з усмішкою від вуха до вуха:

- Малий! Ти? Де так раптом узявся? Чом не заходиш у гості? Подивись, поглянь - який хлопище! Видиш, по-моєму виходить, бо за молитвами Матері Божої ніщо ніколи не пропадає!!! Маєш ще якісь оборудки, лиши їх на завтра, а зараз - гайда до дому обідати! Ще мушу тобі сказати, Малий - гунцвот єси вельми великий, бродиш тут по місті, а нашу хату обминаєш! І не стидно ані трошки?

- Даруйте, великодушно прошу, пане майстре Романе Великий! Малий сам тільки вчора прибіг із Магадану. Нині, ось, нарокував ув доблесну краснознамённу, а завтра - знов бувайте здорові рідні пороги.

- Агій, а се що за напасть? - Малому не вільно замешкувати в Україні. - І куди ти тепер? - Не знаю. Ще не думав над тим. Але мушу скоренько бодай із села кудись

пощезнути. - То все – байка, Малий, як ти кажеш. Зараз ми у мами Галі вимантулим чогось

такого, щоб кулеша ліпше смакувала. - А поставить?

287

- Повинна, бо не кожний день Малий падає як сніг на лису голову. Та й Гоя дома.

І було там і сліз, й обіймів- поцілунків, і пісень, і радості аж через край. Тільки Гой… Як би не іскрились очі, її волошкові очі, то вже була лиш імітація

тих перших, живих польових волошок. І вся вона сиділа поруч наче лицар, закутий у панцир. Тоді так і не дізнався: де поділась та перша Аделаїда-Айда, Ада-Гойда-Гой. На той час вона вже вела секцію вишиванки у Вижницькому училищі прикладного мистецтва й окремо гурток аматорів Трипільської кераміки.

Тоді й домовились: якщо Малий до осені нігде не нагріє місця ,а, найперше, як не поженуть назад по шпалах «за злостноє нарушєніє паспортного рєжіма», то Роман, а, радше, мама Галка заворожить там... Малий того не мусить знати, але на початку жовтня має обов’язково явитися у відділ кадрів тої школяри. Там - що собі вподобає: або горшки научиться ліпити під опікою Гої чи в клас живопису, то вже на місці дасться видіти.

Тоді так само не повіла з ким на боронах танцювала. Проводила Малого з хати як годиться й дійшли аж під товтри. За містом, зараз у полі, розплакалась як мале дитинчатко:

- Йой, Малий, любий, не дивуйся, я зараз впораюся – се мимоволі, але перше скажи: чом так довго не обзивався? Ми, та й не тільки, навіть не знали: чи ти хоч живий у тих сибірах студених? Тато завжди перепитував у знайомих з вашого села, та й з Васильком часто видівся. Василько хвалився, що був лиш той трикутник на цементному папері з якоїсь Зими і все! Аж ось недавно перед роком тато за вечерею: «Мамусенько, серденько! Будь до нас, сірих, милосердна: постав файненько того добра, від якого світ робиться як банька, а люде як мухи! Бо чуеш, Малий наш дався чути!»

Вже під товтрами бачу: трошки розпогодилось, бо: - Малий, чом німуєш? Гой, так давно не чула твойого голосу! Може як колись:

«Крикну я, си крикну межи гороньками, Пущу голосочок до рідної мами»? І ми собі крикнули на всенькі товтри. І ще:

Туман яром, Туман яром, Туман долиною…

- Боже, як гарно! «Я з тобю на рушничок стану»... - Тепер уже ніхто не стане. - Ні-ні, Малий, ти такий як був перше, тільки... - Що тільки? - Ой, біжи вже, біжи! Бо не хочу, щоб знов видів мене заплакану. … До славної Маківки, що на землі Запорізькій прийшов лист. Лист - сповідь,

лист - зойк підбитої чайки, лист - кривава рана.- «Катерино, серце моє, де дінусь з тобою?» Полюбила москалика, лейтенанта молодого, з дольнєго рицежа вальчі погранічнєй, прикордонника-чекіста, щоб мати не знала. Любилися, кохалися, гніздечко звивали. Аж, гульк: московочка зозулею з дитиною сіла! Катерино – Гой! Тікай з хати в світ за очі межи чужі люди...

Але, як писав їден ас-інженер людських зкалічених душ: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та». Лиш москалики як були лукаві, такі й будуть. «Бо то, пане дзєю, така холєра, що нігде не міняється.» - казав кум Панько своєму цапові ще, як оба парубочили… Але то ще буде.

… Наразі відіслав разом з фотографіями зівт-запит. Що мені робити з Івановим сватанням? Відкритись йому, щоб нарешті дав мені

спокій, бо й так маю роботи аж по горло? Чи взагалі махнути на те сватання? Аж тут приступило з ножем до горла друге, зовсім протилежне, підступно-жорстоке, фарисейськи-облудно-огидне сватання, проти якого з відразою повстала фізично вся

288

моя до краю збурена свідомість. Я саме збирався тихенько, без зайвих розпитувань з боку домашних, зникнути, бо мав іти на зв'язок, коли:

- Се куди, Малий, вже збирається так завчасно? - Прошу, мамо, можу й не збиратися. - От і добре, то і славно! Тоді сідай ось тут і щоб через годину була у мами на

руках твоя докладна автобіографія! - Мамочко, ріднесенька! Яка біографія, ще й авто? Якось появився на світ

білий, вчора почав штани носити, нині ось тутечки перед Вами. Чи мама гадають, ніби Малий може щось мудрішого содіяти?

- Содієш, не хвилюйся. Ми тобі поможем, се - раз. Ось тут підібрана відповідна література: «Короткий курс з історії ВКП(б), «Статут і короткі нариси з історії ВЛКСМ». Се маєш за короткий термін детально вивчити і докорінно засвоїти! Через дві неділі ми тут дома переслухаємо, а на другий день тебе будуть переслуховувати на бюро райкому. Там, як ти аж файнезно поставишся, затвердять на посаді першого секретаря райкому комсомолу!!! Отже, ще до кінця навчального року здаш екзамен на атестат зрілості. Під осінь зарахують в любий вищий навчальний заклад, який тобі найбільше сподобається, также до школи при ЦК комсомолу. Поки що і там, і там заочно. Через рік-півтора, як добре налагодиш роботу в райкомі комсомолу, переведешся на стаціонар з основного профілю. І, знов таки, куди забажаєш. Тоді будеш одержувати підвищену стипендію, зараз будеш одержувати оклад першого.

- О-йо-йой-йой, матусю голубко рідненька! Даруйте! Ще і ще раз чемно перепрошую, але «Ой казла мені мати, ще й приказувала, щоб я в тії гітлєр-юнги й комсомоли обминала і у те ... не влазила. Ой, мамо, мамо, Та й не влазила...» І, ніби Малого хтось питався: чи має він до того велику охоту і нащо воно як чиряк на здорову голову?

- Вас, товаришу перший, питати ніхто не збирається. Ми тут домашні, певно, що з Піскунами й Віфановичами, прискипливо проаналізували причини і наслідки поганої роботи попередних товаришів. До вашої появи в містечку та робота, хоч і не задовільно, але все таки виконувалась. З вашою появою все зійшло на «пси собачі», як любить приповідати всім відомий бандпосібник Дмитро Іванович.

- Даруйте Малому ще раз: з чією появою? -Малий, прошу будь ласка, не примушуй маму гніватись! Ось слухай уважно:

відколи ви засіли в школі у всіх старших класах на уроках: математики, геометрії, фізики, хімії, астрономії і ще там граматики мовної панує взірцева дисципліна й повага до викладачів. Відповідна й успішність і суцільний сорочинський балаган, чи цвинтарна тишина. Особливо на уроках з історії й літератури. І край нетерпима обстановака на уроках з російських дисциплін. Викладачі тих дисциплін відмовляються читати лекції, особливо у дев’ятому класі. Мабуть, при кінці першого півріччя доведеться декому шукати собі десь другої школи. Се в школі! У клубі комсомолок, які ще остались, крім солдатів, ніхто не запрошує до танцю. Із солдатами теж почастішали з тієї причини бійки. На тих пару комсомольців другі дівчата, не комсомолки, взагалі не звертають уваги. Крім того, активно розповсюджуються провокативні поголоски про непристойну поведінку усіх членів комсомолу.

- Даруйте, Ви й самі добре знаєте, що тут люди ще не привикли до такої солдатсько-комсомольської фронди. От і гомонить вулиця.

- Дальше! Рано чи пізно сим усім зацікавиться контора. - Мамо! Мамочко мила, рідна, така файна, що аж-аж! Най навіть вся Лубянка,

Молдаванка і Пересип беруть то всьо собі до голови чи ще !.. А Малому що до того? - Малий! Ми вже вияснили: до вашої появи… - Так, прошу до «вашої», але не особисто Малого. Маю сміливість думати…

Або ні! Ви краще скажіть: чи хтось чув, видів і може привселюдно заприсягти, що Малий комусь щось радив? Когось до чогось підмовляв-приневолював приказом до якоїсь дії чи, навіть, мольфарив? Даруйте на радість, будь ласка: чи Малий один з цілого містечка ходить до цього богоугодного заведєнія, сиріч зоцної школяри, а,

289

іноді, й до клубу, як поблизу не видно шуцманів від педагогіки? Гаразд, допустимо, що Малий пристане до сього котла з лемішкою. Прошу висянити механіку сеї фарс-елегії, адже Малий - не комсомолець і навіть не збирається ним бути?

- Вже давно! Ось твоя заява, став свій автограф і роби так, як тобі кажуть! Ми тебе всі любимо, дбаємо про тебе, бо нащо маєш пропадати в колгоспних воловодах чи шанхаях шахтарських?

- Ай-я-яй-яй! А де подівся той труд, честь, доблесть і геройство? - Ага! На днях приїде Дмитро Іванович: він тобі покаже і доблесть, і геройство!

Ще й честі доточить! - Ні! Ні, сього моя голова не витримає! «Ой мамо, мамо! Жаль ваги не має…»

Уб’ють Малого, як тільки великим цабе стане! Бо, дурне діло не хитре, раз десь хтось натисне на гачечок і вже фертик Малому! І вам не шкода?

- Чому мали б тебе зразу вбивати? Тим попереднім ніхто навіть не погрожував, та й наш Маркіян живий-здоровий і ніхто нігде за ним не полює.

- Йо! Тим попереднім було добре, бо вони - не місцеві не тутайші. Та й були якісь такі... Маркіян Уласович? О, Маркіян Уласович, як тільки приїдуть з облавниками в якесь село, зразу хутенько, нишечком знайдуть собі якусь архіневідкладну справу в сільраді або завіграшки в якогось знакомитого кума під добру закуску – глушать, не поспішючи качанівку з першої каплі. Малого будуть ганяти як хорти зайця. Щоб той комсомол гудів на всю усесерію! Але, заки той комсомол почне гудіти, над Малим бур’яни загудуть! Бо Малий – тутайший! Тому й кропнуть, щоб другим не кортіло пхатися ув перші. Зрештою, се забагато варива через якоїсь півгодини, але най то всьо летить до курячий тато за драбинку! Ось приїдуть татуньо, тоді й будем сьорбати сю щербу з раків! А зараз відпустіть нас із Славком трохи межи люди.

- Малий, ти чо відпираєшся? - Від чого? -Т и що, зовсім здурів? Від комсомолу. Гепеушники винюхали всі твої сліди і

не знайшли ніякої крамоли за тобою. Вони вже все порішили. І нікуди ти не сховаєшся. Або будеш першим, або знайдуть тобі друге місце не так далеко! Як у нас кажуть «нє столь отдалєнноє».

- Славку! Славку! Добре вам усім говорити!.. - А ти не слухай всіх, лиш нашу мамку. Вона он і батька… А то ... давно … би

десь... - Доказуй! Доказуй вже, як почав. Чого ж тепер ховатися? - Ну... він з того… Білогвардійсько-офіцерського сословія. Мамка тоді вже

крутилася в комсомолі ярим активістом й закрутила свого Уласовича, чи як там дійсно звали того полковника, в чони, чопи, сози, комуни, в партію. І пішло-поїхало! Чого боїшся? Буде той комсомол поставлений на ноги кріпко чи ні, добре чи зле - грець з ним! На той рік переїдемо до Києва. Звичайно, я на «юродичний», бо мушу стати прокурором, а ти - куди захочеш. А сі тут най ламають собі голови з комсомолами, созами, бандерівцями, облавами, куркулями і ще з чим хочуть! Одним словом, рік якось промучишся.

В суботу йдем з Іваном додому. В школі саме видали посвідчення і значок

«Готов к труду і оборонє» і, звичайно, пришпилили до одежини. Вже перед селом хотів відщіпити те клеймо. Але Іван:

- Ти що?! Хіба нас у селі не знають? Та й значки се - не комсомольські. - Іване, Іване! Хто там буде додивлятися? Аби лиш одне якесь побачило!

Дивись, пізно увечері якийсь бахур і шемельне з утинка. І правда: по дорозі вже перед Мальованкою зустрічає Петрик – «Голова з-під

мосту».

290

- Малий! Ти що? Зовсім без задніх? Нащо пришпилив оте? Зніми і не показуйся на вулиці, бо Харєк уже й утинок почистив! Ну, Харєкови я надавав по загривку, а ті з-під гори - дідько їх знає?

Дома розповідаю про все Василькові: - Малий! Та ти що, не думав, що ти аж так замазурився? - Чекай, Васильку, бо тільки й чую: «Малий, ти що зовсім здурів?» - Хіба ти всім розказуєш? - Та ні! АлеПетро «з-під мосту» каже, що Харєк уже утинок почистив. - Так скоро? Ти ще й у хаті не обернувся. - Що ти хочеш – село! З тим привітався, з другим поговорив, третього послухав

і вже присуд. Чо мав би дуріти - мазуритись? Але чесно, як палець на дровітні - не знаю як поступати, що робити!

- Що, що? Голосися до хлопців у ліс! Мудра порада, але запізніла: я вже зголосив до проводу, чекаю речинця. Воно

правда - що так, що так, а все на п’яту голе. Хіба що з хлопцями на душі затишно. - Не знаю чим тебе потішити, але трудно тобі прийдеться. Ой, трудно! Слухай,

ти вже хвалився неньці? - Ні, або що? - Не гоже так. Мавби в неньки поради спитати. Знаєш?... Слухай неньку! - А що вони можуть??? Бо... «Здобудеш..., або…» і решта, край! Палець на

дровітню,два під сокиру! - О! І файно є і моцно має бути. Гайда вечеряти. Ненька якраз виймали зарум’янені запашні паляниці. Скільки таких паляниць випекла наша піч і неньчині руки! Підпілля сталих

хлібопекарень не мало. Зате були такі як наші ненька, що день у день виймала спечені хлібини. Остивші складала в мішки й виносила на причілок веранди, тої, що від криниці. А там... Чи мало людей ходить по воду?

Де бралась мука? Ага, так-так, на тому ж причілку. Другий раз знаходила там вишуканої різьби таріль, шкатулочку чи кишенькове погруддя «світоча красного слова». Тішилась тим як мала дитина. То була найкоштовніша шана і честь….

На всі мої «як буду поміж людьми ходити?», «дивитись їм в очі?», «в селі вже

й так бокують»: - Дитино моя! Ти аж забагато про себе думаєш! До чистого короста не пристає.

Не пустиш заразу в душу, гнити не будеш. - Ненько! Ненько-чаїнько! Ви такі слова завжди мені кажете. - Чи годен праведником бути? - Не маленький! Чого боятися? - Ласка Божа... і ненька з тобою, дитино! І правда - які ми здорові, дужі, відважні, коли ласка Божа і матері наші з нами! Подумки благав всі небесні сили, щоб захистили, відвели сю напасть

комсомольську туди, де люд хрещений не ходить. Абрамовим міг категорично відмовити. В крайному разі - перевестися в другу школу, в другому районі. Своїм міг теж не признаватися, але ким би я тоді був? Фе, аж зараз і то стидно про те так думати.

Іванові з Герасимихою такі б віжки в руки! О, ті б на фірманили! Особливо Герасимиха. Та, якби присіла бодай хоч на краєчок маленького крісла, завтра вже б не віталася навіть з родиною. Іван? Іван - ні. Іван ще й руку потисне своїми двома разом. І все, решта, глуха забетонована стіна! Бо всі вже на нижчому сідалі від нього і край.

«Правда, ти краще їх знала. Особливо Герасимиху.» «Знов виходить, ніби ми найкращі?!»

291

«Так... так... певно, що я… Ти сама винувата. Гониш Малого на слизьке й вимагаєш, щоб не лукавив, а вивертав кишені й витрушував геть чисто до останньої порошини. Думаєш , то легка робота Бачиш, трошки не ґречно обізвався про Івана й Герасимиху!. Мабуть тому, що іноді злився: чом у Малого не така пробивна натура як у них?»

Тим часом мене обложили як вовка на облаві: окрім короткого курсу векапебе,

безліч брошур і окремих видань з постановами і матеріялами: з’ їздів, конференцій, пленумів чергових і позачергових, партійних і комсомольських.

Тими днями зустрівся з вуйком Пилипом і Тарасом – «Сталевим». За щирою родинною розмовою вияснилось, що Організація категорично не наполягає давати згоду на той шлюб секретарський. Але заразом покладає великі надії - якщо ті зроблять з Малого того районного страхополоха секретарського. А тими з утинками поцікавиться Служба Безпеки й бере Малого під особливий нагляд.

Вже заходило на глуху осінь, а заразом зимові свята тут як тут. Петро «з-під

мосту» знов нагадав про Іроди. Бо титул Старшого Ідола ще ніхто не наважувався касувати, тим більше - позбавляти того привілею Малого. Порішили з Петром, що буде лиш одна найстарша апартія. Молодші і ще молодші дійові особи ходять до школи. А «Радянський учитель» (се Іван так охрестив вже при неподлєглосьці як переїхав із Сиберії жити у село) їдного зоцного педагога. Сей «Радянський» чи по своїй волі, чи на громадських засадах кожної неділі і в свята зранку крутився коло церкви й добром проганяв сміливих від храму Божого. Оний зоцний педагог, ще до педагогії перед війною, ходив ув режисерських помічниках при вуйкові Оресті - головного читальняного верховоди. Тої осені - вже в ранзі чоловіка екс-агітаторки. Як вони зійшлися, чом вона вийшла за нього, хто й коли його висвятив ув педагоги я тоді не знав і взагалі тим не переймався. Але ж Іроди!!!

Петро побивається, що ні з кого рекрутувати кадру в ті містерії. Той «Радянський» навіть попереказував рідним тих волонтерів у рекрути, щоб не сміли пускати своїх укоханих чад на ті проби й не слухали дурного Санашка і ще мудрішого Малого з Мальованки. Інакше будуть покарані за негідну поведінку й залишені ще на рік у своїх класах. Отакої!

Вони з Іваном чомусь не вжилися як два пісні шкварки на розпалахкотілій

пательні. Не раз шпетив мене: - Якого лисого завжди, як приїдеш, ідеш до того «Радянського»? Певно, він

тепер і в Рух записався й до церкви щонеділі ходить. - Іванку, дай мені спокій! Добре знаєш моє ставлення до таких особин. - Нє-є, Малий! Ти не ховайся. Ти мені чесно скажи: він думав, що тоді робив?

А зараз думає, що робить? - Піди його спитай, як воно тебе аж так припікає! Бачиш, ти сам називаєш

хлопа радянським учителем. Виходить, йому можна, бо він - учитель, а ти хто? Або я? Чи сі сільські аборигени? Він їх просвіщав тою абабагаламагою кого до четвертої, кого аж до сьомої. Ми з тобою добігли аж до дев’ятої та там і осталися. А він таки професор! Зрештою, Іванку! Не затягуй мене у вашу каламуть. Я тут побуду день-другий і будьте здорові! І крутіть собі в’язи без мене!

Крутили вони й до чого докрутилися... Але то ще буде… Перед Новим роком Абрамови запросили Грузіних і Піскунів со чадами на

щиру родинну вечерю, нібо, як тепер кажуть, сякий-такий фуршет. Вже, як гості добре попоїли, а хміль ще кріпко стояв на двоїх. Бо, як казав Данило: «Нє-є-є! Щоб ви всі тут мені не говорили і не балакали разом із своїм грабєм (графом) Любомірським, ніби Данило на всі штири підкований. Ая! Данило ще дві порції зараз рівно на двох

292

відстоїть на шельваху, на тому цісарському бангофі як цьвик. Нє-є-є, ще той коваль не виріс, що годен Данила на всі штирі підку… Йой, напоїти!»

Ріфка Віфаниха виварювала з Малого останні проблиски сякого-такого глузду. Аж старий Піскун розсердився:

- Хватіт! Отстань от мальца, каторжная! Ну, зачем єму ето, что там говорілі на енной коференції Плеханов ілі етот, Каутской? Пусть етім стариє політкаторжане балуютса. Мальца завтра командіруйте в Кієв в Цека Комсомола на все зімніє канікули. Пусть пообщаєтса с молодєжью. Посетіт театри, концертниє зали. Да мало лі там меропріятій новогодніх прі цека комсомола?

Отакої! Ще цього мені бракувало! Мені ще хоч би раз Іродів добре побачити, послухати. «Ет, - думаю, - захмелілі. Поговорили та й забудуть».

Але ні. Вранці за сніданком мама Ольга: - Малий! Як хочеш, можеш збігати додому, але на обід щоб вернувся! Бо на

поїзд не встигнеш. - Йой, мамочко! Хіба в Малого крила? Які тепер стежки-дороги? До обіду чи й

додому доберуся. - Ну, ладно. Але на вечір щоб явився! Ті з контори будуть їхати до Тернополя,

то підвезуть прямо до Київського. Наші там вже будуть виглядати. Ага, зараз позвоню Маркіянчику: може буде який транспорт в ту сторону, хоч би до емтеесу.

Дома спішно голошу про ту всю саламаху. Василькові кажу, щоб повідомив хоч Тарасові чи Маркові про сю напасть. Не маю великої охоти до того «общєнія». Моя би воля: побув би дома, походив з Іродами, десь би посидів з хлопцями (підпільники, боївкарі). Що я там не бачив? Вона й тут іржею в’ їдається тая «Вєлікая Родіна»!

Зразу Петро зібрав іродів на генеральну пробу: - Зараз іди до ксьондза, поки ми тут нафарбуємся! - Увечері сам підеш. - Е, ні! Так не годиться! Тебе ще ніхто не проганяв, мене ще не коронували. А

без благословення ніхто не згодиться із кадри на такі Іроди. Та й до хати нехрещених ніхто не пустить. Гай, не марнуй часу, гони!

Заходжу... Пуста обора... Лиш ген-ген біля відчинених дверей великої

порожньої стайні підстрибує купка горобців та на причілку порпається зо три курки. В домі теж тихо, пусто. Ступаю в одні двері, другі, треті - тихо. Ага, се на кухні

хтось ніби гомонить. Се старенькі сидять стулені, гріються коло плити наче сироти непорешені. Припадаю на коліно, цілую ті ледь теплі руки, а вони обнімають мою голову і плачуть.

- Пані їмосте, Всечесний Отче, прошу: не гнівайтесь, що вриваюся татарином! - Йой, аби лиш не москалем, Малий! - шепоче крізь сльози пані матка їмость. - Доста! Доста, нащо йому наші сльози? Ліпше дай нам гарячого чаю. - Пані матко, отче, прошу не заходіться, в Малого часу лиш на пару слів. - Отже, ти прийшов сповістити... - Так, отче, так.Що вже, ось і Різдво... і Іроди... - Що? І Іроди будуть? Наскоро переповідаю про свої клопоти і таки п’єм запашний з малиною чай. - Йой, Малий! І не срашно тобі? І не боїшся? - А ви, Отче? Ви поза законом, а йдете кожного ранку, відчиняєте браму до

храму Божого, звоните у маленький, такий голосистий дзвіночок, що другий раз чути аж в емтеесі! Там уже не раз збиралися зірвати його звідти, але не знайдуть сміливого на таку височінь замахнутися. Панька пару раз навіть наганом в політвіділі підганяли до того. «Що ти мені пхаєш під ніс ту желізяку? Воно тобі мозолить? Лізь! В нас із цапом своїх клопотів доста!»… Дзвоните і звістуєте світові Слово Боже! То чого маю боятися? Дякую, пані матко, за чай, вельми славний він вам вдається! Вам, Отче - за

293

щире благословення Іродам! Прошу: при оказії поздоровте Іринку в тому Норільську від Малого і будьте здорові! Радий би ще побути з Вами, побути...

- Ходи здоровий, синку! Дякуємо тобі за пошанівок, за Іринку! Господня воля хай діється над вами, діти!!!

Зайшла зима з метелицями, сніговіями. Ночами стогнучи вила вітрами,

надривалася. Замітала стежки-дороги, геть чисто стирала найменші признаки людського буття. Навіть залізні коні як ті страхітливі чорні дракони застили, злютовані морозами, заметені на станціях і перегонах снігами. Ночами разом із завіями лютували цілими шайками, наче розбійники з розбитого тракту чи, не будь згадувані проти ночі москалі, морозяри. Нишпорили, вишукували найменшу шпаринку - студили, заморожували.

Лютувало у своїх теплих притонах районне гепеушне начальство. Бо мусіло розпустити по домівках зґвалтованих із всього району на вивіз родини таких, у-у-у «бадеровцов, куркуляк недокалічених і всяких бандпособніков». Дві доби без перерви ганяли як німці в сорок другому з навколишніх сіл все годне до роботи населеня. Навіть солдатушек - бравих ребятушек нагнали як чорної піхоти в сорок четвертому на розчистку колії. Марна роботиця. Бо зачерпнеш лопатою тої білої сипучки, а губатий з реготом на томість дві сипоне з горою.

Особливо тішились вітри на трьохкілометровому відрізку перед мостом через Дністер. Ніби змовився старий з морозами й вітрами: «Не пустимо!!! Най люде відсвяткують дома, в пограбованих гніздах, але рідних, Святий Щедрий Вечір, другу кутю, щедрівку «Ой на річці, на Йордані…», Хрещення Господнього сина.»

Перед обідом того святщедрого навечір’я під охороною стрибків вернувся на

своє понівечене обійстя дідо Василь Білий із своєю нерозлучною ще з колискових співанок Ганнунею Чорною. Тепер, відколи за дідом Білим, теж - Ганна Біла. Відпустили під залогу стрибкам. Бо в дірявих телятниках місцевий люд ще якось би, за ради Христа, прогодував, але вберегти від замороженої смерті - ніхто не мав такої можливості.

Ох, якби той етап відповз хоч на кілометр подалі від станції! Там уже хай би конвой воловодився з ним або замерзав разом з етапованим контингентом.

На станції желізнодорожне начальство навідріз відмовилось від опіки над тим вантажем-товаром. Іскрами шкварчали телефонні дроти, червоніли слухавки від матюжини, але ні мат, ні блат не всилі побороти стихію.

Дідо Василь - Бялий, Бєлой, Білий... Бо котрийсь, ще з незапам’ятної сивої аж

білої давнини, предок вподобав з білого як крейда суцільного каменю белебень, який одною стороною стрімголов пощербленою крутизною збігав аж до Дністра. Другими сторонами тулився до похилої гори порослої веселим пралісом. Отак стались Білими. Авже Білі назвали той праліс Веселим, бо їх ще й Веселими кликали.

Вже ніхто ніколи не скаже: чи одне покоління Білих, чи декілька вибудували на тому білому белебені з тесаного білого каменю ґражду й дім-терем, дім-фортецю. Переказують, що навіть римські легіонери-зайди не змогли поживитися багатими статками Білих й голодними вовками побігли геть від живого грецького вогню. Білі щороку весною, як було спокійно на долах і горах, споряжали мажі під охороною відземкува тої паруботи з доскипливим ловчим по сіль, варяницю на Підгір’є для свого і сусідських родів. Звідти привозили разом із сіллю на окремій мажарі в дебелих дзбанах ту палаючу кипячку.

З давних давен в них був водяник, що годував хлібом всю поблизьку людність. Перед війною то вже був з модерним устаткуванням й малою турбіною екстра вальцовик. Але нащо воно тут? Мало кого і від яких статків, надбаних цілими поколіннями мозольною кривавицею, «визволили», «поділилися» по-братськи старші «братове-визволителі» ще в сороковому.

294

Дідо Василь Білий і наш Василь «Великий», ще як другий раз не паралізувало, ходили на похорони Шептицького. А ще за Польщі розтріпаної їздили як мужі довіри до Варшави в обороні Камерального лісу від зазіхань міського каноніка папєжного.

Вуйна Марія, жінка нашого Василя «Великого», була близькою родичкою Білим. Бо ні один храмовий празник, ні одне гонорово прошене застільне прийняття в Підколодяжних чи гарна вистава в читальні або концерт місцевої акапели чи заїзжих аматорів до війни не міг обійтися без наїзду на п’яти ресорних бричках родини Білих.

Діда Василя і баби Ганни Білих три сини, чотири внуки і дві внучки, хто ще при німцях, хто вже при визволителях-окупантах, зголосилися до УПА і були всі у славному курені Грегота в Чорному лісі. Родини тих нескорених вже давно були розкидані по Сиберії «неісходимій».

Нарешті дійшла криска до діда з бабою. Місцеві комуністи з форналів (що, що а дурний бур’ян скоро проростає самосівом на занедбаному загумінку, бо «кто бил нікєм стал всєм»), а з ними й районні опери, страх як боялися й люто ненавиділи діда Василя й бабу Ганну. Десь дев’ятдесятирічний дідо Василь завжди сміявся з них як приходили під стіни ґражди й казав:

- У вас до нас з коханою руки короткі, бо ви, песиголовці – боягузи! Ви нас живими не годні взяти, хіба з літака бомбами закидаєте. Се тільки цілою кічнею над жінками з малими дітьми годні збиткуватися. Ади! Станем собі з коханою з Ганунею, вірною дружинонькою, серця великого Українкою на кутах з кулеметами, а до того маєм по повній скринці гранат і по штири скринці з готовими набійними лентами! То файненько прошу – несіть, шельми, свої гнилі бебехи до нас на гостину! Але сказано, що ви - гидке байстрюччя боязливе, поженете поперед себе дітей червонопупих, затуманених, необстріляних на подвиги в ім’я всеусесерівської тхорячої чуми колхозної... Ми, Білі, із сивої давнини - люде хрещені і чесного роду, не смієм творити таке зло, брати такий гріх на душу: лишати живота дітей недолугих заради вашого отруйного, паршивці голомозі! То вже беріть нас на той Сибір! Бог і там нас не покине, як вас ваш Шпакуватий. А кулемети? Шукайте! Ззнайдете, будуть ваші, а – ні, то й ні: доста маєте своїх!..

Тої суботи зранку губатий ще дувся, але, мабуть, з останніх залишків своєї люті. Бо, коли ми з Іваном після обіду вибігли на лещатах з густих перелісків на чисто підметений, рівний як стіл лан-побоїще, було таке безвітрів’я, аж чудно.

- Ти тільки подумай: таки вгомонився губатий варят! І заснув десь у Бескидах на білих пуховиках як підпилий бабонюх на теплій печі в дорідної чужої

молодиці. Зате мороз лютиться з усієї моці! Сього певно вигнала з твердого припічка якась неподатлива і він зараз крутить в’язи всьому живому, аж дерева в лісі потріскують.

- Все в тебе лютезні морозяри, метелиці-сніговії, задушливі тумани, дощі-сніговики! Ніби ніколи не залітала ластівкою на вашу обору весна. Не шуміла в Мальованці ліщинонька, як ся розвивала. Не закосичувались білим розмаєм акації й липи медово-запашні!

Весни, весни!.. Де наші весни? Колись давно завжди нападала якась не сьогосвітня напасть й затьмарювала ту

вишневу кипінь. А потім… А потім почалися війни: Перша «визволительна» визволила від

білого хліба, друга «визволительна» - від чорного, третя «визволительна» - від всякого: білого й чорного разом узятих.

А, разом за війнами, і ти побігла за Тобол-ріку. То які весни? Які весни? Одна зима!!! …Коли ми з Іваном насилу зачепились за край першої вулиці, село вже

вигойдувалось на упругих хвилях густо-малинового, щедрівочного дзвінкоголосся.

295

Наш гурт з дзвінком. Бо із дзвоником ходила щедрувати та партія, котрій за минулорічну щедрівку село присудило першу клясу-люкс. Ся, найвищої шани, відзнака присуджувалась селом лиш на одни Щедрий Вечір. Отже пошановані старались не поганьбити такого високого маєстату. Певно, що мусілося щедрувати так, що аж-аж - що з дикції, що з мелодійного гонору.

Вони вже відщедрували в Панька і всідались на копаниці. Панько стояв перед ґанком в новій вишитій найменшою донею буковинці, яка тут таки вищедровувала з щедрувальниками. Сухий, високий (рідко в якого характерника були такі вуса) розмахував руками як вітряк на оболоні, бив чолом щедрувальникам. Хлопці гонорово тисли тверду бляхарську руку, дівчата навперейми обціловували Панькові вуса. Аж Софа гнівалась:

- Йой! Зацілуєте мені старого! - Го-го-го! Не журіться, вуйночко, ми вам молодого... Й обдаровувала всіх садовиною: горіхами, яблуками, грушами, навіть свіжим

виноградом. Бо гроші сам віддав міхоноші. О! В Панька водилась славна садовина через цілу зиму аж до Великодня. Бо

«казети» «казетами», а роботи, хвалиться Пантелеймонова Софа: - Мій окулярник пантрує «як прецінь порядок» і саме тоді, як вона має бути

якраз допантрована, бо лиш так: та роботизна приносить щедрий достаток і хосен! Казетами й Кириковою римською домінантою родину не нагодуєш! Нє!.. Мій Панько - добрий хлоп!

Вихром заполонили, закрутили, понесли десятками рук, обіймами дівочою

ласкою: - Гов, людоньки, миленькі! Пустіть, я ще дома не був! - Го-го-го, ай-я-яй, ой-йой-йой! Маленький! Нікуди твоя Мальованка не втече -

до ранку встигнеш! Та й з голоду не вмреш - дівчата нагодують защедрованим, а хлопці, як маєш охоту, душу відпустять на покаяніє - піднесуть закропитися! Гайда, Малий! Ми так виглядали, перепитували, а його нема та й нема. Най казяться всі скаженні, а ми собі побудемо, побудемо, пощедруємо добрим людям! Глянь, глянь: які всі добрі, які всі гарні! Радуйся: щедрий вечір несем, земле рідна, тобі! Радуйся! Побудемо, а вранці на Йордані, може хоч нині, пролунає: «Се - Син мій улюблений» без тих посіпак.

- Що там за сміх? Ану, тихо там! Бо дзвінкова й охрона з палюгами від песього племені вже втягувалися на

дякову обору. Пан дяк - се не якийсь там Панько, з яким і за руку можна поздоровкатися. Вони чи й вийдуть до щедрувальників?

- Якої будем зачинати? - Щедрика, щедрика! - А як панові не сподобається? - Ну то «Ой, в полі, в полі там плужок оре...» - Ні-ні! –се Олеся, донечка пана реєнта, сетричка нашого Петруся із

шкварками, - Тато як собі хоче: слухає, не слухає, бабуся просила защедрувати її улюблену « Ой, сивая тая зазуенька...»

- Вьйо! Зачинаємо! - Цитьте! Бо таки вийшли пані дяк до дзвінкової. О, та вже возвеличить і зоцну привілебність, і родиноньку! І де воно таке

виткалось? Коли? З якої купелі? Ще вчора тільки оченята зоріли з-під маминої хустки - струнке, довгоноге, дзвінкоголосе, хупаве, карооке, русокосе, ніжно-довірливе!

Лютували фронти. Очаманілі від легкої наживи всякі «ослобонителі» цілими зграями нападали на безборонних і виловлювали молоду юнь то на «вєлікіє стройкі Родіни», то до Фатерлянду. І не одна на рушничок не стала, понівечивши молоду звабу всякою коростою.

296

І сей малюнок, що зацвів на морозі, потопче якийсь дракон! О, світе білий!!! Їй не потрібні ніякі конкурси ніякі топ- чи гоп- модні кутюрьє й салони

красоти. Вона просто оділа з правіків кодовану візерунками-оберегами свою святошну вберю… І вже!!!

«Дивіться, радійте, любіть, ненавидьте, вивозьте, калічте, вбивайте!..» А вона є! Бо так село воліє. І решта, край! Ось, вийшла. Бо не могла не вийти. Се кров знуртувалась, виплекана небом і

землею. І має така некоронована, коронованими звістувати, бодай маленькому

кусочкові зацькованого зайдами світу: - Радуйся, Земле! - Щедрий вечір! Повіншовує тебе, мамо!!! А село в особі найгоноровішого гурту щедрувальників, мимо її волі вивінувало

дзвінковою й коронувало Королевою Щедрого Вечора… «А й правда, мені писали, що вже більше такої щедрівки не було. Ви з Іваном

помарширували по шпалах, по шпалах. А ті хлопці, що остались, вже не мали такої відваги… Та й річники відбігали... Молодші… Молодші… Над ними уже верховодили радянські вчителі. Видно Іван не даром поіменував оних «терористами», до того - радянськими.»

Юркович колись сердився на тих кіношників дипломованих й шпетив мене на

чім світ стоїть, ніби я їх такими випестив: - Чоловічку, то є ледацюги посліднього пошибу! Або до нічого не здалі, або аж

за дуже вчені! Нема, щоб тобі їден з другим виїхали десь у глухомань та й зафільмили там Вечорниці чи як Козу водять або Іванову ніч з папороть-цвітом. Нє-є! Він тобі ловить міську дівулю, обсупонює запасками-фартушинами, напялює корсет або кожушину, вишмаровує піввідра фарби і, вже маєш – «Ніч перед Різдвом!» Парубка - опудало на городі і то краще виштрамовують! Ти видів, чоловічку, «Тіні забутих предків»? Той вірменин видів хоч їдного живого гуцула? А вже гуцулку в її живій натурі? Та де!!! А крику того, а крику на всю Усесерію! І що ти їм зробиш? То, чоловічку - шайка заслужених, народних лауреатів-професорів! Ім за те дрантя «ленінів» на піджаки пришпилюють. Ех! Якби розпеченого до голого тіла - знав би, маруда, як калічити народові душу! А в тім, що ти, чоловічку, хочеш? Вони всьо роблять на московський копил! Так, аби лиш хохла-мазницю показати таким йолупом.

… В дяка щедрували, виспівували, витьохкували тую зозулечку-ластівочку. І

щоб було доволі на городі і в полі! У коморі й на оборі! На столі і на печі! І повно в мисці і аж троє в колисці!..

- Зараз пішлю котрогось в Мальованку. Хай зголосить, що ти вже в селі щедруєш. Бо ще два-три двори общедруєм і гайда в Городище до діда Білого щедрувати! По таких заметах четвериками побіжимо. В одних санях наші й Приканцелярського, в других - Славко Молодий зі своїми й парою Підколодяжних. Се ми з Васильком ще до обіду зібрали до купи. Бо вона сама збиралась рано бігти до того товарняка на станцію.

- Чекай, голова твоя під мостом чи на в’язах! Хто до кого з якими харчами? - Он вона, Надійка, наша дзвінкова. - Файно є, а ти тут з якого боку? - Ти що, не знаєш? Ходимо разом... - Ніби чув щось. Ану, зазирни мені в очі! Діду старий, гріх береш на душу,

дивись погубиш! - Побійся Бога, Малий! Чи я якась азійщина тамбовська? Зараз по святах

весілля відсвяткуємо. Будеш, мені, старшим дружбою і старшим боярином. Прийми як гонорове запрошення.

297

- Йо, весілля можна відвівкати на віват й погубити так само! Хто за них заступиться? Вдова з напівсиротою при розбитім гостинці?

Надійка Воїнка - правнучка з роду Білих по жіночій лінії. І знов міг би призбирувати філігранно слова. Можна і навіть варто

скомпанувати бодай маленьку бокатку з неділь і буднів двох родів: Білих і Чорних. Ні-ні, вони не ворогували між собою. Поміж ними діяв якийсь неписаний закон

чи усталена звичаєва застава як родовий оберіг, заповіданий предками. Були собі непорушними сватами. Як те сталося, того вже давним давно ніхто не пам’ятає, бо все розорюєтья або заростає бур’янами.

Дуже бокували, могли навіть і крівцю пустити: як котрась із відданниць віддавалась на сторону, а парубок ішов до когось у прийми.

Моцара-парубок з пониззя Дністрового вправний каменотес Микола Гладун вподобав собі черлену красу-первістку Василька й Ганнуні Білих Надійку Білу. І, поза всякі сварки- бійки, вони таки побралися, бо щось таке діється з молодими і край! Білі таки вивінували свою невпокорену: аж на п’ятьох возах перевезли те віно з молодими до нас у село на куплений ґрунт за Потоками. Сталось нещастя - Миколу в каменоломні покалічило камінням, а через пару зим віднесли й дружиноньку у вишеньки. Й осталась іскристим підлітком, одна знов таки, Надійка. Грицько Воїнко, підпоручник в запасі «драгунії паньства моцарськєго», вже пару раз засилав старостів до Білих, за третім разом змилостивилсь оба роди й повінували молодих з умовою - як Бог пошле дівчинку, Надійкою щоб назвали.

Щедро колосилось гараздами на оборі у Воїнків. Аж тут маєш! «Кум Йоська» з «кумом Адасем» взялись, з доброго дива, ділити «Моцарство Повшехнє». Моцарство гонорове дало драла до Румунії. Грицька Воїнку, вже пана надпоручніка, кинуло із шабельками на танки:

- Рембай, Ясю, пся косьць тего... чолгі сомв фанерне! (Рубай, Ясю, танки із фанери).

Їздила Надійка з міськими офіцерськими жінками на Смоленщину, на ту ексгумацію при німцях. Але серед того тисячного змаскарованого місива свого Грицька не розпізнала. Та й не було ще все розкопане…

Не міг пустити їх одних. Насилу вмовив, що перед вчером поїдемо саньми до

Городища. Ми з хлопцями зговорились: хто їде, хто дальше водить щедрувальників. - В Харєка є утинок, в малого Гультая й у Івана Балабухи - автомати. Як що до

чого, шмальнем пару раз, стрибки й носа не висунуть із сільради. - Файна робота! - Чого ти? Ніч, замети, мороз. - Ага, мороз. Гарно як! Тихо, зорі, на санях хлопці, дівчата... А вранці півсела

дітей поженуть на постерунок гебешний. Ви що, подуріли?! Паруботі необсохлій в партизанку забаглось погратися? Так! Або ніхто нікуди не їде, або без утинків! Шепни їм на вухо і то добре шепни! Бо будуть їм утинки і тобі разом з ними! Тільки дивись - не від мого імені! Чи мало тобі одних утинків? Май на увазі: підмовлю пару дівчат, зробимо ревізію серед поля й оставимо тих партизанів край Делеви. Там вовчики-братчики густо бігають путівцями навіть білої днини.

Далась нам тоді та санна прогулянка четвериками з дзвіночками! Було жартів,

сміху, а ще більше - страху і плачів. На половині Делевовї коні затопли в заметах, вибились із сили, і ні взад, ні вперед. А вовки, трьома партіями окремо, вийшли з Передіванівських яруг, повсідалися і виють. П’янить їх кінський дух, а коней - вовчий страх: «Вовки-вовчики, посидьте трошки почекайте, ви не на тих напали. Бо ми: Конрад Кириків, Славко Молодилів і аз - старі сторожові зухи.»

298

… Ще, як при німцях ходили сторожувати кукурудзу від диків в Крученому лісі, навчилися робити з пороху й толу сякі-такі гранати. Найкраще майстрував ту зброю наш «Кінь» - Конрад. Робив ті коробочки з липової кори, збивав з решетової дранки, ліпив з глини або просто бралося жменя пороху, зав’язувалося в полотнину, вставлялося кусок бікфорда або стержень свічкового пороху. Ще бралося декілька стержнів, зкручувалося куском дроту чи просто коноплянним шнурком і вся музика.

Перед тим, як влягатися спати, бралися ті бомби й попід лісом на своєму відрізку бабахкали, дальше другі, і так довкруг поля з кукурудзою. Дики на пороховий чад чомусь не виходили з лісу. Мабуть були не голодні.

Кирикович того ремесла не занедбував і мав навіть якийсь хосен з того. Бо треба людям чимось відганяти й боронитись від тої напасті, особливо тим, чиї двори тулились до край лісу чи глухого поля.

На наших глухих путівцях завжди можна було зустрітися із сіроманцями чи в

день, чи вночі. Тому, для більшої відваги, Конрад й прихопив тої забави. Сіроманці повили, пооблизувались і пощезли в яругах. Коні втихомирились, перехопили по жмені вівса, відсіпнули. Ми всі, душ із тридцять, пішли вперед перед кіньми і так крок за кроком вибрались із заметеної делевої западні.

Вже десь співали другі півні, як ми стали на оборі у Білих. Старенькі відпускники враз об’явилися з ліхтарнею на галереї:

- Мой! Прошу, ану обізвися, котрий там старший машталєр! - Я, дідуню! Славко Молодилів. - Що? Того урвителя, фігляра Юрчика рідна кровинка? О, славно, славно!

Коноводи таки не переводяться в гнізді Молодилів. Коні зараз до стайні: витерти, накрити й, поки не остинуть, оброку не давати! І не бурчи там! Хвилинку, хвилинку: мав би знати - в Білих так не водиться. Вас усіх чемно перепрошую: в Білих гостей встрічають на брамі, а нині видите і брами тої... Але ви вже вибачте й не гнівайтесь на старих. Прошу, прошу ласкаво, гостоньки наші любі, ходіть, піднімайтесь на галерею до нашої господи! Видіте: ні вікон, ні дверей... То - байка, якось обійдемось, не дамо собі пропасти. Ми, мой, ще годні, он скільки вас зухів!!!

Дві Надійки обнімали кохану Ганнуню. Конрад дефілював найвищу шану і честь пану господареві й уклінно просив чесних та гойних господарів благословення на щедрівку:

- І щоб було... - Цить, батяре їден! Де нині ті воли-половії, ті золот-плуги, ті ковані коні, ті

вівці та ягнята?! Щедруйте вже мовчки! - Добре, але ми хоч одної защедруєм на оборі. Гай, зачинаймо!

«А у Віфлиємі дзони задзвонили…» Се досить складна щедрівка, багатоголоса, розкладена на партії. Щоб її гарно

вивести, мусілося не одну зиму збиратись на проби, підбирати голос до голосу, партію до партії. Минали зими, підростали виконавці, відшліфовувалась майстерність. Щоб колись сказали:

«Се, як ті ходили з Підвербецькою, любо було послухати! Нинішні блеють як вівці непоєні.»

Ставали на порі, відщедровували один вечір і годі, бо підростали другі. Не знаю: чи й досі там виспівують ще тих прасивих із глибини віків:

«Як паде золот плужок з неба, а серпи все сріблянії... Бо відтоді більше не гостив у рідних на зимових святах і не чув гарної

щедрівки. Хіба брехунець рідко коли прохрипить «Щедрика», а то все «Сплять кургани тємниє…»

«Темінь, куме, необрізована як нинішня неподлєглосць». - буркнув би Ляльо-швець.

В Білих на оборі гриміла щедрівка, а вже з галереї відлунювало стоголосо на всеньке пониззя Дністрове.

299

У навколишніх домівках вікна глипнули свічками, ген за пагорбом вискочила ніби з переляку ракета й осліпла. Се стрибки в сільраді піддавали собі духу.

На галереї гриміло: « А за тим плужком сам Христос ходе, Так рано, так рано, Так рано-раненько.

Радуйся, Земленько, щедрий вечір між людьми...» Тим часом у глубині дому в великій пардній кімнаті, в Білих казали «в родовій

хаті», у двох відкритих гніздах (тепер кажуть «камінах») безжурно потріскували нами привезені дрова й дарували приємне тепло. З усього вишуканого убору (дизайну) і меблів остався лиш один тесаний з дубових брусів, відполірований, попід трьома стінами стіл, за яким збирався в гоже врем’я увесь рід Білих, мать душ двісті з гаком.

Тут князь Данило, вертаючи з Волохів, кружляв з товариством густо настояні, моцні, що аж-аж, меди. Тут цілував Одигітрію Молдавський господар Лукул. Тут звістували першим криком свою появу на світ Божий всі Білі, сущі в господі й непослушні з других осідків. Тут приймали хресну купіль, Тут щедро вивіновували молодих. Тут, з пошанівком гідної честі роду, відспівували у засвіти.

Тепер ось пані матка все вкланялася перед нами й просила не гніватись на них: - Бо видите які ми стали ледачі, нездалі й до псової шкіри, змізернілі до криски.

Нема ні пушечки мучиці, ні кришечки закришки якоїсь, а ви, молоденькі, намерзлися в дорозі натрудилися, зголодніли!

- Тихо, моя доле! Доста тобі приповідати. Бери, ось, другу ліхтарню і трохи помічників, маєм дещо принести. Білі завжди годні чесно гостей прийняти - не все ще москалі забрали.

Молодша Надійка з дівчатами поралася з привезеними наїдками й прикрашали невелике ялинове деревце.

Ось і господар, ще дужий як відземок старого дуба із засвіченим трисвічником. Попереду пані матка з родовим образом Божої Матері-Одігітрії. Котрийсь із хлопців ніс цілий оберемок витих, з чистого воску величеньких свічок. Старша Надійка внесла рулоном звитий обрус тонкого лляного полотна, перетканий як тепер кажуть Трипільсьими оберегами, хлопці - у великому кошелі ковані з чистого срібла, доладно інкрустовані золотом тарелі, другі - такої ж філігранної роботи: чаші кубки, кухлики, пугарі - називайте як вам ліпше, до вподоби, з чого вам ліпше п’ється вино, меди чи просто оковита. Принесено з двохвідерний глек з залитими смальцем ковбасами, запечатаний наживо глиняною накривкою (бралося добре обсохлий глек, із середини леда обпалений, начинялося чим хто хотів, заліплювалося сирою глиною й запікалося).

Конрад. Конрад завжди знав до чого прикласти силу. Ось вніс, аж упрів і примістив серед столу, гейби цісарську корону, трьохвідерну дубову бербеничку. Певно, що з вином. Хіба може хтось припустити, що Конрад буде моцуватися коло чогось не такого?

Нарешті старий Василь вніс на чистій полотнині зарум’янений, як тільки що завуджений, дебелий окіст.

Дівчата з пані маткою замаїли рушником, ялиновою зелениною, червоною калиною на чільній стіні образ Пречистої. Нижче пані матка припасувала, мальованого Трушем Тараса. На своїх узвичаєних місцях попід стінами яріли свічки, пахло живицею, ладаном, свіжою ялиною.

Щедрівочна вечеря як дозріла нива жадала знакомитих женців. Женці вголос, що є сили, злагоджено відспівали Отче Наш. Господар просив Господа благословити хліб і вино на гожий пожиток хрещеним людям.

- Де ти там крутишся, пане Молодилий, підчаший зоцний? Гляди мені: чи всім налито? Се вино творилось тоді, як ти знайшлась на Божім світі, а нині - остання із роду Білих, сущих на землі рідній і мало розливатися на пропій молодої, Надійко - наша Воїнко... Але... Але, стань ближче коло мене, моя дарована небом доленько

300

рідна, бо хочу похвалитися, а ти пантруй як завжди, щоб не дуже переливав. Багато є оповідок про різні трафунки в родині Білих. Про образ святої Матері ніхто, ніколи не хвалився, коли і як свята Матір явилася чи знайшлася у нашій родині. Сей образ був завжди ще відтоді, як рід Білих не був Білим. Ся чаша, що тримає моя люба пані - дарунок від Данила, короля нашого, в день коронації нашому родові. На сій, ось, що піднімаю – тризуб, тотем, знак гетьманича Тимка Хмельниченка. Ось Біблія ручної роботи, тиснена золотом. Певне, що доста! Твоя правда, мій ангеле! Се довга похвальба. Даруйте мені, прошу вашої ласки, я - старий Білий. Бо лиш хотів нагадати, що ми - не безрідні на нашій землі. Що роди наші, нас усіх, виросли з цієї землі, родились разом з цією землею і, поки Бога і Неба – живеУкраїна! Пиймо на то! Запричастімось дарами сими на славу Всевишньому. Амінь!

Запричастились. Коні додому зміями рвались, бо додому і край! А нам не страшні були всі білі вовки і сірі гуси.

Вибирались в суботоньку, перебігли Потоки в неділеньку рано-раненько попри джерело, що булькало фонтанчиком, де завжди відколи село «Ой на річці, на Йордані…» святили воду, гатили з гатівниці й пускали голубів. Голубів було доволі. Гатівниця одна, але гуку було доста на всі Потоки. Гатівниця стара-стара, кована-перекована. Бо теперішний порох не тої моці, як той, коли ся мортира виковувалсь на пострах супостатам. Рідко хто з малоліток завіяних зим, та й зараз, міг похвалитися, що видів ту канону око в око чи навіть міг погладити як мале лошатко. Біля тої мортири дяків синаш проскрипів:

- Малий! Ми зара будем їхати. Як хочеш, можеш під’ їхати з нами. Петруся завжди відвозили, а інколи й привозили. В пана дяка ще були свої

коні. Вони ніби служили в коперації фірманом із своїм гужтранспортом. І кожної днин чи через другу їздили з нашим старинею до райспоживспілки по товар, а заразом розвозили могоричі рай-хапугам. Бо Паскара перекваліфікували на нафтовоза до МТСу.

Дома ненька трошки пожурили, смачно нагодували, синуньо взяв свій школярський табельшас... Пані дякова сказали, що їх мосьць трошки перепочивають. Мать, таки реєнт добре причастилися свяченою.

Кинув свій шабелтас на сані під опалку й мислю: «Піду, либонь, теж капельку перепочину».

По дорозі біля Приканцелярських зустрівся з цілою шайкою гебешних офіцерів. Між ними відзначив двох досі небачених. Наш Дикунков вже майорище. Ще й прязно відрекомедував їм сю особу:

- Се, - каже,- і є той самий наш Малий. Ті драбуги чемно поручкались й назвались по імені. Агій! Що се за оказія може бути? На мості зустрівся з Тарасом Ремінецьким. Той напосівся: - Ідем до нас хоч на поріг! Годі було відмовити щирому другові. Се була би образа всій родині. Від Ремінецьких (якраз дзвонили по вечірній) подався до району. В суботу не

бачив неньки, ні татуня, ні Василька. Нині теж не хотів причиняти неньці зайвої гризоти, лиш погладив таку ласкаву, таку ніжну руку...

Се було в неділеньку рано-раненько. А завтра. Все в те завтра... Почнеться новий день.. Терор.

День другий

« Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе…»

« Береза,Дубє і Бригідки На страшний суд прийдуть колись Як достовірні свідки .»

301

Ой сину, сину мій не хооди ночами Бо візьмуть тебе в тюрму І закують в кайдани… Кайдани

Кайдани