КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Літературознавчі студії

Випуск 42

Частина 1

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ВПЦ “Київський університет”, 2014

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Адреса редколегії

Рекомендовано

Зареєстровано

Засновникта видавець

Адреса видавця

Г. Ф. Семенюк, д-р філол. наук, проф.

Н.М. Гаєвська, к.філол.н., проф., (заст. відпов. ред.); А.Б. Гуляк, д.філол.н., проф.; Л.М. Задорожна, д.філол.н., проф.; І.С. Заярна, д.філол.н., проф.; О.П. Івановська, д.філол.н., проф.; Ю.І. Ко- валів, д.філол.н., проф.; О.Г. Астаф’єв, д.філол.н., проф.; Г.Ю. Ме- режинська, д.філол.н., проф.; А.К. Мойсієнко, д.філол.н., проф.; О.С. Снитко, д.філол.н., проф., Мегела І.П., д.філол.н., проф.

01033, Київ-033, б-р Т. Шевченка, 14Інститут філології; тел.: (38044) 239-34-71

Рекомендовано вченою радою Інституту філології від 30.09.2014, протокол №2.

Міністерство юстиції УкраїниСвідоцтво про державну реєстрацію, серія КВ №16157-4629Рвід 11.12.2009 р.Постанова президії ВАК Українипротокол №1-05/5 від 01.07.10

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології. Видавничий дім Дмитра Бураго

04080, Україна, м. Київ-80, а/с 41Тел./факс: (044) 227-38-28, 227-38-48; www.burago.com.ua, е-mail: сonf@graffiti.kiev.ua

У збірнику вміщено наукові праці викладачів, аспірантів, магістрів, у яких дослі-джуються актуальні питання сучасного літературознавства та компаративістики.

Для науковців, викладачів вищих навчальних закладів, гімназій, ліцеїв, учителів середніх шкіл, студентів.

Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, власних імен та інших відо-мостей. Редколегія залишає за собою право скорочувати та редагувати подані матеріа-ли. Рукописи та дискети не повертаються.

3

УДК 821. 161. 2: Леся Українка

Александрова Г. А., д.філол.н., ст. наук. спів.,Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

«ЕКЗОТИЗМ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ У СТУДІЯХ 1910-1920-Х РОКІВ: НАБЛИЖЕННЯ ДО ПРОБЛЕМ КОМПАРАТИВІСТИКИ

У статті йдеться про особливості сприйняття творчості Лесі Укра-їнки, зокрема, явища екзотизму. Аналізуються погляди літературознавців 1910-1920-х років, що виявляли його причини, ідейну й художню цінність не-звичайних для української літератури тем та сюжетів.

Ключові слова: екзотизм, сюжет, тема, ідея, мотив, проблема, культура.

Спрямована на провідні тенденції сучасної їй літератури, на осягнення традиційних тем та символічних універсалій, творчість Лесі Українки потре-бувала від читача вільної орієнтації у здобутках світової культури. Збагнути особливість художнього мислення поетеси, концентри смислів, що синтезу-вали у глибинних пластах її текстів культурний та історичний досвід люд-ства, роль у цьому «чужих» часопросторів, – усе це виявилося непростим завданням для її сучасників і наступних поколінь дослідників. Оскільки за-гальною рисою всіх драматичних творів Лесі Українки було «територіальне» і «часове» віддалення від українського ґрунту й тематики, а образи проекту-валися на широку площину загальнолюдського, то критики почали нарікати на «екзотичність» та літературщину її сюжетів, на «літературний аристо-кратизм» [25, 12], «допотопність», «холодні царства суворих ліній древньої культури» [28, 404]. Аспект екзотизму набув першорядного значення у лесез-навчих публікаціях 1910–20-х років. На цьому феномені наголошували май-же всі дослідники, написане повторювалося з незначними варіаціями, або й абсолютизувалося. Варто було пояснити природу цього екзотизму, не дуже поширеного тоді в українській літературі, позначеній переважно побутовим етнографізмом, який неминуче звужував творчі горизонти письменника, і з’ясувати його причини. Тому перед дослідниками поставало питання: яке значення мав вибір тем та сюжетів, несподіваних для української літератури, у чому полягала їхня ідейна й художня вага та цінність. Спроби Лесі Україн-ки «розгерметизувати» національний культурний простір і цим ввести укра-їнське письменство у світовий літературний контекст прижиттєва критика не завжди сприймала, її дратувала чужорідність художнього світу письменниці, одривання від ґрунту, і М. Зеров небезпідставно розцінював цю критику як

4

гомеопатичну дозу [13, 415]. Нині варто актуалізувати літературознавчу думку тієї пори, продемонструвати панорамний погляд на певне явище в часі, оскіль-ки тодішні дослідження представляли проблему, так би мовити, у першому представленні, а вона потребувала подальшої розробки і провокувала нові сту-дії, що переходили на інший рівень, в іншу площину. Тому метою нашої статті є звернення до міркувань критиків і літературознавців, які осмислювали фено-мен екзотизму в Лесі Українки, демонстрували різні рівні розуміння сутності та естетичної природи мистецтва й психології творчості і водночас із цим за-початкували традиції порівняльного вивчення її спадщини.

Коли порівнювали другу половину творчого шляху Лесі Українки з його початком, перше, що відзначали літературознавці, був перехід від співів про рідний край і сумувань над його долею, від ліричних закликів на боротьбу за його врятування до зовсім іншої тематики: до тем, які називали «загально-людськими», «всесвітньо-традиційними». М. Славинський одним із перших вказав, що найхарактернішою ознакою другого періоду є те, що поетеса «по-малу відходить від неспокійної неодстояної сучасності і зосереджується на розв’язуванні загальнолюдських колізій трагічних, що постають на ґрунті сутички основних елементів людської стихії» [23, 414]. У зв’язку з цим по-ставали питання: чим були її драми – свідомою втечею від непривабливої дійсності ув світ опоетизованої екзотики, своєрідною художньою зашифров-кою подій, свідком яких була авторка, чи це твори на історичну тему з життя і побуту різних народів? Відповіді були неоднозначні. По-перше, літерату-рознавці наголошували: Леся Українка свідомо намагалася вивести україн-ську літературу з провінційних, «хатніх» тем, розуміючи, що кожне пись-менство має національний колорит, але водночас повинне мати всесвітній, вселюдський масштаб: лише так воно ввійде у світовий літературний про-цес. Другою причиною називали те, що поетеса вважала, ніби життєві об-ставини давали їй дуже мало можливості добре пізнати українську дійсність, оскільки вона дізнавалася про життя, людей, ідеї та ідеали не так із безпо-середніх вражень, як зі скарбів всесвітньої літератури, тому й «оберталася в своїх творах найчастіш не в рідному, а в якомусь „екзотичному” оточенні» [30, LХХХІІ]. Отже, йшлося про межу між жанрами і періодами її творчості: дослідники різко проводили її, відділяючи ліричні твори від драматичних: перші пов’язували з Україною, з подіями, що тоді відбувалися, а драматичні твори «відривають від української дійсності й люблять підтягати їх під назву «екзотичних» [16, 84]. Осторонь від такого поділу був хіба що М. Зеров, який зазначав органічність переходу авторки до драматичних поем, бо й особиста, і громадянська лірика Лесі Українки «від самого початку є повна внутріш-нього драматизму» [13, 395].

5

Варто зауважити, що «неукраїнськими» були і сюжети багатьох ранніх творів поетеси – «Самсон», «Сірома», «Іфігенія в Тавриді», «Сфінкс», «Ра Менеїс», «Саул», «Давня казка», «Роберт Брюс» та ін. У другому періоді творчості сюжети урізноманітнилися: додалися з єгипетської, грецької, рим-ської, староєврейської історії, з історії первісного християнства, європей-ського середньовіччя, часів англійської реформації, французької революції та ін., отже, давні суспільства були визначальними в її поетичній картині світу. Такі хронологічно-просторові зміщення і нібито віддаленість від на-ціональних реалій і проблем дали підставу М. Євшану ще 1910 р. назвати Лесю Українку класичною письменницею порівняно з характером всієї ін-шої сучасної їй української літератури. Віддалення тем і шляхетне, тонке, аристократичне оброблення їх, за його словами, «зовсім ще не віддаляє її від сучасного моменту та не позбавляє пульсу життя» [11, 241]. Для великих за замислом постатей теперішнє життя поетесі видавалось занадто блідим і безбарвним, тому вона «найрадше тікає на Схід, до Єгипту, в Північну Аме-рику, а найбільше в ті місця, куди ходив і де жив Христос» [11, 242]. У тра-гічному пафосі, чужих образах її творів він прочитував тугу за поєднанням дійсності з образами своєї уяви.

Критик чи не перший почав говорити про «екзотизм» та різкий дисонанс, контраст Лесиної творчості із епохою. Неукраїнські сюжети зумовили пере-більшене твердження М. Євшана: «Життя українське не відбилося в її твор-чості зовсім, не дало відповідних мотивів та струн, не виховало її думок та поглядів» [10, 561]. Потяг до європейських тем, до світових проблем він по-яснював тим, що поетеса боялася бруду реального життя. Для сучасників потрібен був поверховий реалізм, теми, взяті з життя «бідного українського народу», хоча поетеса порушувала ті самі проблеми: поневолення, нужду, втрату духовних орієнтирів. Але духовна сутність, внутрішній світ поете-си особливий: вона не може «не тікати в Палестину, Єгипет, Грецію і всі інші старинні культури» [10, 562]. У цьому М. Євшан вбачав спорідненість із усіма драматургами-трагіками: Шекспіром, Геббелем, Кляйстом, Людвігом, Вагнером, які теж, зважаючи на жанрові особливості трагедії, віднаходили її героїв не в сучасному житті.

Через два роки М. Євшан висловився цілковито прямо: «Її переважно античні і чужі теми… не відчужували від України, вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну писала… про наш час і про наші обставини» [9, 160]. Причиною звернення до «далеких, напівмі-тологічних тем» [11, 163], на думку критика, був дар символічного мислення поетеси, що давав більший простір її думкам і ширші перспективи, ніж су-часна їй українська дійсність.

6

Феномен екзотизму в Лесі Українки С. Єфремов пов’язував із переломом у її творчості, з утечею від громадянської лірики вглиб століть для своєрід-ного «захисту» від гіркої реальності. І раніше «охоча до екскурсів у давню старовину» [12, 526], поетеса брала в ті екскурси «прокляті споконвічні пи-тання людського існування, проблеми правди і краси, природи творчості, особистості і громади. У творах на екзотичні сюжети вона абстрагувалася від сучасної дійсності, й це давало їй змогу «висловлювати думки в їх чистій, нічим не затемненій формі» [12, 527]. С. Єфремов звертав увагу і на творчу фантазію, яка заводить автора у дійсність, далеку від сучасної, але відчував у її творах насамперед «тривоги і запити сьогочасного інтелігента» [12, 413].

Згодом критики почали частіше говорити про насиченість екзотизму Ле-синих творів українством, про символізм її текстів, у яких треба віднаходити проблеми українського життя. А. Ніковський пробував пояснити причини звернення Лесі Українки до матеріалу «з далекого старого світу» та неувагу до опису українського побуту, з’ясувати, навіщо поетеса «воскрешала мерців та втілювала в них свої ідеї» [18, 59]. Пояснення цьому він шукав у сфері теорії літературної творчості, пов’язував з правом вибору письменника, вну-трішній світ якого, його смаки, настрої можуть узгоджуватись із настроями суспільства чи суперечити їм, але не підлягають йому, не зважають на його накази. Найголовнішим чинником тяжіння до тем зі стародавньої історії, да-леких країв та мандрівних сюжетів, на переконання автора студії, були об-ставини її життя, відсутність першоджерел з історії України, але насамперед – внутрішнє тяжіння письменниці до світу ідей, понадчасових і позатери-торіальних проблем, тому вона «шукає певної схеми, в якій би та пробле-ма викристалізувалася» [18, 60]. Екзотичність, «нетутешність» сюжету він пояснював почасти психологічною рисою, властивою для людської натури загалом, що виявляється, зокрема, в усній народній творчості: окрім свого, питомого, предметом зображення у ній є часто вирій, південні країни, чужо-земні звичаї тощо. Отже, якщо врахувати цей аспект щодо творчості Лесі Українки, то дослідник зауважує: термін «екзотичні сюжети» у його тракту-ванні на має негативного значення, це лише помітний момент у літературній індивідуальності авторки, який не потрібно виправдовувати. Цією рисою, переконаний він, поетеса «займає окрему, оригінальну й видатну постать у нашій літературі» [18, 63]. Звернення до традиційних сюжетів було показ-ником не лише освіченості авторки, а й ступенем зрілості цілої літератури: «Мавши сміливість обробляти загальноєвропейські сюжети, що дозволяєть-ся тільки культурним народам, вона цим показала свою культурність і куль-турність свого народа і мови. Сильний її розум вніс в розроблення світових сюжетів такі властивості, що ще в більшій мірі дозволяють зачислити Лесю

7

Українку до видатних письменників світової літератури» [18, 70]. Майже всі ці думки він повторив у передмові до «Вибраних творів» Лесі Українки (К.: Час, 1927) [19].

М. Зеров вважав, що нерозуміння сучасниками драматичних творів Лесі Українки – це звичайне явище для ситуації, коли поет переростає своє, есте-тично не розвинене, культурно не піднесене, оточення. З приводу нарікань на екзотизм Лесі Українки він зауважував: невже образи греків, римлян, французьких та англійських революціонерів були для українців екзотикою? «Невже ми до такої міри відчужені од їх світогляду, мистецтва, суспільних ідеалів та громадських традицій, – щоби не побачити в їх світі коріння нашо-го?» [13, 410]. Учений звертав увагу на той факт, що письменницю не цікави-ло відтворення минулої доби: археологізм уяви був Лесі Українці чужий, як і справжній екзотизм з його виключним замилуванням інакшим, абсолютно протилежним: «…її вавилоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет – то тільки більш-менш прозорі псевдоніми рідного краю» [13, 410]. Для М. Зерова було важ-ливо з’ясувати, чи мають право дослідники вважати мистецьке трактування життя давніх народів екзотикою. Він розв’язував це питання негативно, по-яснюючи це тим, що сучасне людство, хоч і дуже далеке від греків чи рим-лян, однак перебуває з ними в одному історичному ряду, належить до одної «середземноморської» цивілізації. Екзотика починається з протиставлення чужого і далекого нашому культурному світові, – стверджував він, а в Лесі Українки такого протиставлення не було. Тому літературознавець був проти трактування творчості поетеси як екзотичної, а справжнім пафосом її твор-чості вважав акцент на загальнолюдських проблемах та вічних колізіях, най-улюбленішою сферою – світ ідей.

Пояснюючи причини переважання в поетеси неукраїнських тем, М. Драй-Хмара продовжував аргументи А. Ніковського (відірваність від України, слабке здоров’я, неможливість працювати в архівах та бібліотеках). Тому простіше було звернутися до одного з мандрівних сюжетів, тим більше, що європейське письменство Леся Українка знала досконало, і «їй близькими, рідними були всі ті проблеми людського духу, що ставилися й вирішувалися на Заході – вона була «європеянкою» в повному розумінні цього слова» [7, 109]. Учений вважав, що термін «екзотичність», хоч і став загальновжива-ним, не окреслював феномен творчості поетеси, оскільки був органічним, невипадковим явищем («ми… просто сказали б, що письменниця орієнту-ється на письменство європейське, світове» [7, 62]. Збагачення новими, екзо-тичними сюжетами сприяло тому, що її творчість, по-перше, розросталася вшир, по-друге, вона психологічно поглиблюється. Ще однією причиною

8

екзотичності сюжетів Лесі Українки було те, що в її творах багато трагічних елементів. Цим прагненням до трагічного пояснюються її екскурси в далеке історичне минуле різних народів Європи і Сходу. «Це той шлях, – наголо-шував М. Драй-Хмара, – яким ішли Данте та Ґете, що шукали великих при-страстей у минулому» [7, 111]. Власне, він додержував поглядів М. Євшана та особливо – Д. Донцова, який, зокрема, шукав причини екзотичності тем поетеси, замилування античністю і середньовіччям в її потягу до трагічного, у тузі за «чимось міцним, стильовим і містичним», і проводив паралелі – зо-крема, з Рембандтом, який у пошуках натхнення тікав «від самовдоволеного, оспалого голландського міщанства в жидівське гетто» [5, 39]. Це розходи-лося з думками А. Ніковського про те, що причини «екзотичноті» творчості Лесі Українки треба шукати у відсутності постійних вражень із життя укра-їнської інтелігенції, прагненні високого лету думки, що найкраще почувала себе у сфері ідей. Д. Донцов пояснював екзотичність «стидливістю хисту поетеси, що уникала називати речі їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця» [5, 39], т. пробував окреслити антиномічні характеристики моделі «свій – чу-жий» та роль «іншого», «чужого», як інструменту творчого натхнення.

М. Драй-Хмара, пишучи про Лесин екзотизм, акцентував на впливі П. Ку-ліша, до якого поетеса ставилася з великим пієтетом. Їй імпонувала його європейська освіта, і її екзотичні, не національні теми, на думку літерату-рознавця, пов’язуються з широким діапазоном творчості Куліша. М. Драй-Хмара не відкидав екзотики Лесі Українки, але доводив, що «екзотизм її тіль-ки сюжетний, формальний, бо змістом творчість її – плоть од плоті й кров од крові живої української сучасності» [7, 113]. Побут, життєва проза залишалися за межами її творчості, оскільки вона цікавилася не зовнішнім, а внутрішнім життям суспільства, боротьбою ідей, шукаючи для вислову їх певних схем. Такі схеми, загальні формули стали надбанням людства давно: «Перекази й оповідання переходили від одного народу до другого, де в чому видозмінюва-лись, набирали нових елементів, але кістяк їх лишався непорушним. Так по-стали легенди про Прометея, про Фауста, про Дон Жуана, які потім десятками письменників оброблювалися в їх творах, при чому кожен з них товмачив і ро-зумів її по-своєму. Оце й є ті мандрівні сюжети, до яких не раз зверталася і наша письменниця, оживляючи їх духом своєї особи та духом цілого українського народу» [7, 114]. Дослідник нагадував: до таких схем, загальних формул люд-ськість зверталася не раз, із них виникала ціла низка різних переказів, опові-дань, які переходили від одного народу до іншого, набираючи нових елемен-тів, відмінностей, але «кістяк їх лишався непорушним» [7, 119]. Терміном «екзотизм» послуговується і М. Драй-Хмари в статті «Поема Лесі Українки

9

«Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу». На думку вченого, це чи не єдиний твір письменниці, де екзотизм охоплює і тематику, і форму: стиль, ритміка, образи та символи тісно пов’язані із сербським епосом, який був лише канвою для Лесі Українки, «на якій вишивала вона узори власної філософської думки» [8, 174] і «ступила на шлях міфотворчості» [8, 175].

О. Дорошкевич розмежовував у творах поетеси зовнішнє, запозичене, дав-нє тло і внутрішню, власну, сучасну психологічну частину: перше потрібне поетесі для того, щоб одійти від деталей сучасного побуту, і тим «усю свою увагу скерувати на поглиблення психологічної боротьби героїв. От у цій психологічній, головній частині своїх поем Леся Українка глибоко сучасна, розв’язуючи найпекучіші проблеми українського суспільства своєї доби» [6, 244]. Важливим був акцент на тому, що суть твору, авторський задум – у психологічній, а не подієвій сфері, отже, трансформації й осучаснення про-блематики відбувалися переважно на психологічному рівні.

Причини нахилу Лесі Українки до екзотики, вважав В. Василенко, мали історичний характер і випливали з діалектики розвитку української літератури й суспільних смаків та тих завдань, що ставила перед літературою сучасність. Специфічність розвитку української літератури, її провінційне становище; її утилітарно-народницьке обмеження в добу після Шевченка; розвиток і потре-ба національної боротьби в кінці ХІХ ст., збільшення ролі інтелігенції, її ви-мог до літератури, – факти, які, на його думку, спричинила спочатку проблема перекладу й переспіву з чужоземних літератур (П. Куліш, І. Франко), а також і проблема сюжетних запозичень (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко та ін.).

Поряд із вимогами й завданнями щодо літератури та її розширенням функцій у суспільстві наочною стала ідейно-художня безвихідь, у яку по-трапила українська література (епігони Шевченка, П. Куліш), з їхньою вузь-кістю щодо засобів, художнього відтворення, тематики, сюжетики, мотивів тощо. Національно-народницька концепція обмежувала літературну твор-чість суто українськими народними сюжетами й темами. А це спричини-лося до «убійчого для літератури і нудного для виросло кількісно нового інтелігентно-буржуазного читача повторювання та переспівування соціаль-но малоактивних уже мотивів» [3, 68]. І першим кроком на шляху відходу від етнографізму була «екзотика» тем, орієнтація на інтелігентного читача та читання чужоземної літератури. Дослідник переконаний: Леся Українка прагнула поширити коло сюжетів, щоб психологічно поріднити українські мотиви своєї доби з мотивами чужих народів, країн і епох. Трактуючи по-етично такі поняття, як «поневолення народу», «нації», «любов до рідного краю» тощо, поетеса шукала паралелей в минулому чужих народів, викорис-товуючи ці поняття абстрактно, ідеалістично й трактуючи їх в «екзотичних»

10

сюжетах. Ще один момент – це потреба вдаватися до алегоризму, спричинена суспільною атмосферою, становищем, що не завжди давали змогу називати речі своїми іменами.

Отже, переважно, «екзотизм» сюжету Лесі Українки, на думку В. Василен-ка, – це один із виявів зміни «соціального замовлення» і певної зміни функцій літератури та початку повільної ліквідації народницького характеру її.

Згідно з позицією А. Музички, екзотичні образи й персонажі – це лише алегорії реальних осіб і ситуацій у житті Лесі Українки. Тому її твори дослід-ники мають «зв’язувати з дійсністю й дійсними особами» [17, 102], лише так можна буде покінчити з «компаративним псевдознанням» [17, 102]. (До речі, до всіх спроб біографічного розшифрування її творів поетеса ставилася нега-тивно, зокрема, заперечувала трактування А. Кримським у його листі-рецен-зії на «Йоганну, жінку Хусову» шукання автобіографічної основи – аналогії з батьком і матір’ю [24, 428] – Г. А.). Зокрема, А. Музичка вважав, що образ адвоката Мартіана в одній з останніх драматичних поем Лесі Українки під-казаний їй постаттю Миколи Ковалевського, друга М. Драгоманова, якого знала поетеса. У Річарді Айроні та його спогадах про Італію дослідник ба-чив спогади Лесі про громадсько-політичне життя її юності. Але особливо штучними і довільними були спроби прочитання «Камінного господаря» як алегорію на П. Струве, російського політичного діяча. На противагу цьому припущенню М. Зеров і М. Драй-Хмара вважали, що імпульс до написання «Камінного господаря» був суто літературний – «Каменный гость» О. Пуш-кіна. Незгоду викликало і те, що образи Руфіна і Прісцілли А. Музичка тлу-мачив як відображення стосунків між Лесиними батьками – Петром Косачем та Оленою Пчілкою. Таку процедуру М. Зеров цілком слушно назвав не так перевіркою «гармонії алгеброю», як заміною складного апарату алгебри на елементарну арифметику [14, 878]. За М. Зеровим, немає більшої помилки, ніж з’ясовувати тонку й складну творчість, як нехитрий алегоричний відби-ток певних моментів особистого життя поетеси. Позиція алегоричного біо-графізму А. Музички в аналізі «Руфіна і Прісцілли» для нього була непри-йнятна, оскільки конфлікт героїв у творі було окреслено так загально, що під нього можна підвести багато фактів із життя поетеси. М. Зеров наголошував: Леся Українка узагальнювала кожну життєву ситуацію, відривала її від ґрун-ту і переносила в інші обставини, в іншу добу, надаючи постатям та сюжетам загальнолюдського характеру.

В. Рєзанов спробував розвинути думки А. Музички і порівнював окремі епізоди драматичної поеми «Кассандра» з історичними подіями ХІХ – початку ХХ ст., дійшовши висновку, що «Драгоманов справді був Гектором України» [21, 14], завезена московська культура «захопила певну частину української

11

інтелігенції… немов Гелена Прекрасна» [21, 13], погодився з аналогією між боротьбою троянців і ахейців та українців із царською владою. Хоча несподі-вано заявив, що зовсім не наполягає на такому алегоричному тлумаченні об-разів «Кассандри», бо воно буде свавільним нав’язуванням «такого розуміння образів поеми, якого, може, зовсім не мала на меті поетка» [21, 27-28]. Усі су-часні події, на думку дослідника, вплинули на емоційне забарвлення міфів, але «більшого ледве чи можна допустити, і міти троянсько-грецької Іліади в об-робці Лесі Українки лишаються художньо обробленими по-новому антично-грецькими мітами» [21, 33]. Власне, В. Рєзанов так і не дав відповіді, чим же була «Касандра» – алегоричним відображенням сучасних подій чи художньою обробкою античних міфів. Більш доцільним був шлях, яким ішов О. Білець-кий, вважаючи, що в основі цієї драматичної поеми лежать особисті почуття й переживання поетеси, але «дістатися до них можна, тільки розрізавши попе-реду оболонку, виткану в данім разі з матеріалів, що їх достачало літературне подання й які творча думка художникові переробила» [2, 139].

П. Филипович, аналізуючи твори, що постали на іноземному та іночас-ному матеріалі, ніколи не намагався поставити їх у ряд алегоричних, таких, що тільки потребують «розшифрування, вилущування суто національного змісту і чисто української проблематики з тоненької шкаралущі екзотичного антуражу чи так званих мандрівних сюжетів» [4, 9]. Дослідник розумів, як прикро було Лесі Українці бачити, що «в дебрі всесвітніх тем», за її словами, крім неї та ще «двох-трьох одважних», українські автори «воліють не всту-пати», а критики, в кращому разі, бачили в її глибоких і своєрідних творах «лише якусь ілюстрацію, майже алегорію, що говорить про українське лише, своє» [27, 24]. Учений висловив принципове міркування про зорієнтованість такої критики і на такого читача: «Українському обивателю… критика, за-спокоюючи, доводила: хай у драматичних творах Лесі Українки, її кращих творах, змальовано чуже життя, далекі країни, екзотичні сюжети і т. д. – поет дає лише «ілюстрації» до життя свого народу, його твори – національні, його улюблена тема – занепад переможеної нації – тема суто українська» [27, 23-24]. П. Филипович різко виступав проти такої критики, слушно вважаючи, що вона не пропагує українське письменство серед читачів, а робить його легко споживним для обивателя, не розбудовує його національну свідомість, а навпаки, не помічає, що національну тему Леся Українка поставила в пло-щину інтернаціональну. «Вона узагальнює явище, що могло бути в різних формах, в різні часи, в різних народів» [26, 265].

Я. Мамонтов пояснював екзотичність у творах Лесі Українки тим, що за нею захована жива сучасність українського життя. Ця сучасність, – акценту-вав він, – була така болюча й ганебна, що «називати її своїм ім’ям і цілком

12

оголено виводити на широкий світ письменниця не хотіла» [15, 183]; цьо-го не дозволяв їй, – переконаний критик, – ні аристичний інстинкт, ні гро-мадський такт, ні жіноча делікатність. Її екзотичність ніколи не замикалася в собі, не тішилася собою, не відривалася від життя. Отже, ідеологія Лесі Українки цілком сучасна, міцно зв’язана з українською дійсністю, але мис-тецький вияв її – незвичайний, екзотичний.

Б. Якубський, певною мірою підбиваючи підсумок дискусії про «екзо-тизм» поетеси, наголосив: «Те, що звали в творчості Лесі Українки старі статті про неї та недавні книжки – її індивідуалізмом та «екзотизмом», те в перекладі на мову літературну є неоромантизм» [30, LХХХІІІ]. Власне, йшлося про одну з особливостей літературного напряму, який започаткувала та теоретично обґрунтувала в українській літературі Леся Українка. Важли-вою була й вказівка на те, що символи й алегорії Леся Українка застосову-вала і в ліриці, особливо громадянській, «хоча співає на українські теми, чи то через тодішні політичні обставини, чи через літературну течію» [16, 84]. А. Музичка слушно наголошував, що Леся Українка писала свої твори «в часи гонитви в європейському літературному неоромантизмі за екзотикою, за лірично-поетичним переживанням якоїсь іншої епохи... отже, легко це все приписали дослідники й Лесі Українці» [16, 84]. Сучасні дослідники теж на-зивають екзотизм однією з основних стильових рис неоромантизму, акцен-туючи на тому, що неоромантичний екзотизм відверто тяжів до міфу, тому головним стрижнем сюжету ставала міфопоетика.

Довго тривали й спроби оцінити твори Лесі Українки на «екзотичні» теми як історичні. З приводу таких тлумачень поетеса писала: «Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою «Кассандру»! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу «з троянського життя»!» [24, 236]. Але ще 1930 року, І. Ша-ровольський, зокрема, зауважував: «Взявши для «Роберта Брюса» сюжет з чужої давнини і вклавши в нього думи про сучасне українське селянство, Л. Українка мусіла далеко ухилитися від історичного ґрунту, а проте могла висловити свої думки лише в загальній формі й не зовсім ясно. Тому-то її твір не можна вважати за вдалий з історичного боку» [29, 89].

Актуалізація екзотичного пласту в художніх текстах поетеси (екзотизм сюжету, за визначенням І. Шаровольського, – найхарактерніша риса твор-чості Лесі Українки [29, 81]) виявилася симптоматичною для українського літературознавства. Дослідники сприймали написане Лесею Українкою по-різному: як твори на історичну тематику, як символічні, абстрактні витво-ри уяви, пробували знайти проекції на сучасні події, прочитати їх як але-горії для життєвих випадків. Як слушно підсумовує Я. Поліщук, «дискусія навколо запозичених тем, що точилася протягом 1910–1920-х років (варто

13

згадати хоча б статті Г. Хоткевича, А. Ніковського, Д. Донцова, М. Зерова, П. Филиповича, В. Василенка) засвідчила розвиток і задавнення хвороби національної самоізоляції» [20, 276]. До того ж, сюжети, що сприймалися в українській літературі як екзотичні («схеми» – А. Ніковський, «загальні формули» – М. Драй-Хмара, «зовнішнє тло» – О. Дорошкевич) за тверджен-ням Л. Скупейка, відігравали роль впізнаваних стильових фігур у текстах Лесі Українки, які завдяки творчій обробці поетеси набували несподіваної інтерпретації [22]. Тим самим українська література в її особі долучалася до осмислення вічних загальнолюдських тем, уперше вторгалася в чужі, зде-більшого невідомі їй світи, відкривала для себе нові часопростори, транс-формувала запозичене, водночас збагачуючи і національний, і світовий літе-ратурний контекст.

Отже, дискусія про екзотизм засвідчувала, що Леся Українка у творах на «чужі» теми й сюжети прагнула не лише знайти аналогії із сучасною на-ціональною історією, а й освоїти нові простори для української літератури, залучити її в загальний потік культурної взаємодії, бути посередником між різними культурними світами. Давні суспільства існували в духовно-ідей-ному світі Лесі Українки і були визначальними в її поетичній картині світу. Зорієнтованість художнього мислення на вічне й неперехідне звільняла від первісної приналежності до часу й місця, алегоризувала образи, надавала драмам прикмет високої, одухотвореної узагальненості. Тому тексти Лесі Українки потребували розгляду в широкому культурно-історичному кон-тексті; предметом дослідження ставали філософські ідеї, художні образи, характерні для «чужих» культур і творчо інтерпретовані поетесою. По-ступово увиразнюється тенденція до переходу від емпіричних матеріалів на рівень глибшого, «стереоскопічнішого» осягнення проблеми, розумін-ня творчості Лесі Українки як унікального художнього явища в розвитку української і світової літератури. Від констатації екзотизму (це поняття, зрештою, у стосунку до поетеси стало науково некоректним, оскільки не вичерпувало феномену її творчості) літературознавство перейшло до по-рівняльних студій, зокрема до простеження генези та типологічних схо-жостей традиційних тем, сюжетів, образів, з’ясування різних рівнів співза-лежності між традиційним і авторським у художній структурі творів Лесі Українки («знаходження джерел і констатування тих змін, яким вони під-падали під час їх опрацювання» [29, 81], доведення, що «розширення кола тем і сюжетів «не було простою пересадкою на український ґрунт чужих квіток» [1, 19]), а демонструвало обшири національного письменства і його тяжіння до світової літератури.

14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:1. Белецкий А. Новая украинская лирика / А. Белецкий // Антология

украинской поэзии в русских переводах / под. ред. А. Гатова и С. Пилипенко. – К.: Гос. изд-во Украины, 1924. – С. 7-63.

2. Білецький О. І. Трагедія правди / О. Білецький // Леся Українка. Твори. – Т. VІ. – Х., 1929. – С. 129-151.

3. Василенко В. Мотиви творчості Лесі Українки / В. Василенко // Критика. – 1928. – № 7. – С. 53-78.

4. Гречанюк С. Щоб давнє слово на чатах стало // Сергій Гречанюк // Павло Филипович. Літературно-критичні статті. – К. : Дніпро, 1991. – С. 3–16.

5. Донцов Д. Поетка українського Рісорджисменто / Д. Донцов // Літературно-науковий вісник (далі – ЛНВ). – 1922. – Т. LХХVІ. – С. 28-44.

6. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури / О. Дорошкевич. – Вид. 2. – К. : Книгоспілка. 1924. – 324 с.

7. Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя і творчість / М. Драй-Хмара. – К. : Держвидав України, 1926. – 156 с.

8. Драй-Хмара М. Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу / М. Драй-Хмара // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн. ХХІІІ (1929). – К., 1929. – С. 125-175.

9. Євшан М. Леся Українка / Микола Євшан // Критика. Літературознавство. Естетика [упоряд., передм. та прим. Наталії Шумило]. – К. : Основи, 1998. – С. 160-163.

10. Євшан М. Леся Українка. Твори. Книга перша. Видавництво «Дзвін», Київ, 1911 / Микола Євшан // Критика. Літературознавство. Естетика. – С. 561-563.

11. Євшан М. Українська література в 1910 році / Микола Євшан // Критика. Літературознавство. Естетика. – С. 239-246.

12. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов / фахове ред. і передмова М. К. Наєнка. – К. : Femina, 1995. – 608 с.

13. Зеров М. Леся Українка // Микола Зеров. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима ; Післям. М. Москаленка. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 383-416.

14. Зеров М. Руфін і Прісцілла (До історії задуму і виконання) / Микола Зеров. Українське письменство. – С. 863-879.

15. Мамонтов Я. Українська драматургія передреволюційної доби (1900-1917) / Я. Мамонтов // Червоний шлях (далі – ЧШ). – 1926. – № 11-12. – С. 176-192.

16. Музичка А. Драматична творчість Лесі Українки та її розуміння / А. Музичка // ЧШ. – 1928. – № 9-10. – С. 84-102.

15

17. Музичка А. Леся Українка / А. Музичка. – Одеса, 1925. – 108 с. 18. Ніковський А. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі

Українки / Ан. Ніковський // ЛНВ. – 1913. – Кн. Х. – С. 57-70. 19. Ніковський А. Сюжети та діалектика драматичних позицій у творах

Лесі Українки / Ан. Ніковський // Леся Українка. Вибрані твори. – К. : Час, 1927. – С. 3-29.

20. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму / Ярослав Поліщук. – Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 2002. – 391 с.

21. Рєзанов В. Леся Українка, сучасність і античність (До питання про літературні джерела творів Лесі Українки). З нагоди 15-річчя смерті письменниці. Драматична поема «Кассандра») / В. Рєзанов. – Ніжин, 1929. – 68 с.

22. Скупейко Л. Традиційний сюжет як стильова фігура у Лесі Українки / Лукаш Скупейко // Філологічні семінари. – К. : ВПЦ Київський університет, 2003. – Вип. 6. – С. 91-97.

23. Cлавинский М. Памяти Леси Украинки / М. Славинский // Вестник Европы. – 1913. – VІІІ. – С. 414-417.

24. Українка Л. До О. П. Косач (матері). 10 січня 1913 р. Хельван / Леся Українка // Зібр. творів : у 12 т. – К. : Наук. думка, 1977–1979. – Т. 12 : Листи. – 1979. – С. 426-429.

25. Українка Леся. Листи. До І. Я. Франка. 13/І 1903 / Леся Українка // Зібр. творів : у 12 т. – Т. 12 : Листи. – 1979. – С. 11–17.

26. Филипович П. Генеза драматичної поеми Лесі Українки «У пущі» // Павло Филипович. Літературознавчі студії. Компаративістика / Упоряд., авт. передмови і приміток В. Поліщук. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – С. 244-267.

27. Филипович П. Леся Українка // Нова громада. – 1923. – № –8. – С. 23-24.

28. Хоткевич Г. Літературні враження (за минулий рік) / Гнат Хоткевич // ЛНВ. – 1909. – Кн. 1-3. – С. 396-411.

29. Шаровольський І. Роберт Брюс, король шотландський / І Шаровольський // Леся Українка. Твори : у ХІІ т. [за заг. ред. Б. Якубського]. – К. : Книгоспілка, 1927–1929. – Т. ІІ : Поеми. – 1927. – С. 81–89.

30. Якубський Б. Творчий шлях Лесі Українки / Б. Якубський // Леся Українка. Твори: у ХІІ т. – К. : Книгоспілка, 1927–1929. – Т. І. – 1927. – С. VІІ–LХХХІІІ.

16

Александрова Г. А., д. филол. н., ст. науч. сотр., Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко

«ЭКЗОТИЗМ» ЛЕСИ УКРАИНКИ В СТУДИЯХ 1910-1920-Х ГОДОВ:

ПРИБЛИЖЕНИЕ К ПРОБЛЕМАМ КОМПАРАТИВИСТИКИ Статья посвящена особенностям восприятия творчества Леси Украин-

ки, в частности, явлению экзотизма. Анализируются взгляды литературове-дов 1910-20-х годов, которые выявляли его причины, идейную и художествен-ную ценность необычных для украинской литературы тем и сюжетов.

Ключевые слова: экзотизм, сюжет, тема, идея, мотив, проблема, куль-тура.

Alexandrova G. A., doctor of philology, senior staff scientist Kyiv National Shevchenko University

«THE EXOTIZM» OF LESYA UKRAINKA’S STUDIES

IN 1910-1920 YEARS: PROXIMITY TO THE PROBLEMS OF COMPARATIVE STUDIES

The article deals with the pecularities of the perception of creativity of Lesya Ukrainka, expecially with the phenomena of exotizm. The views of linguists are analyzed, causes, ideological and artistic value unusual for Ukrainian literature themes and plots are founded.

Key words: exotizm, plot, theme, idea, motive, problem, culture.

УДК 821.161.2.091Александрова М. О., учениця гімназії № 59

імені Олександра Бойченка, м. Київ

ПОЕМА ЛЕСІ УКРАЇНКИ «РУСАЛКА»: ЛІТЕРАТУРНІ ВПЛИВИ ТА ЗАПОЗИЧЕННЯ

У статті простежуються зв’язки сюжету та образів поеми Лесі Укра-їнки «Русалка» з європейською та українською романтичною поезією ХІХ ст.: творами Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича та ін. Наголошується, що літературні впливи не переважають у творі: в ньому синтезовано фольклорні літературні традиції.

17

Ключові слова: поема, романтизм, література, фольклор, вплив, запо-зичення.

Уже в 1880-ті роки сформувався неповторний естетичний феномен по-езії Лесі Українки, що постала на основі синтезу життєвих вражень і роз-думів над різними гранями буття, традицій світової літератури та фольклору. Першими її вчителями у ліриці вважають матір – Олену Пчілку, Шевченка, Старицького та Куліша [2, 10]. Серед російських поетів, чий вплив був по-мітний у її ліриці, літературознавці називали Некрасова (посередній вплив через М. Старицького), Надсона та Якубовича [26, VІІІ]. М. Драй-Хмара вважав першу збірку Лесі Українки: малооригінальною, оскільки вона «ще не мала власного поетичного знаряддя і користувалася чужим, наслідуючи матір, Шевченка, Гайне, Мюссе, Пушкіна, Міцкевича і багатьох інших укра-їнських і неукраїнських поетів» [5, 74]. М. Зеров зазначав, що ліричний хист Лесі Українки розвивався повільно, вона надовго залишалася в рамках по-шевченківської творчості, умовної і несміливої [8, 393].

Суворої оцінки зазнала і перша поема Лесі Українки «Русалка», напи-сана у 1885 році (надрукована в альманасі «Перший вінок», що вийшов у Львові 1887 року). І. Франко зазначив, що вона написана не в народному сти-лі, як свідчив підзаголовок, а в «старому романтичному шаблоні» [22, 256]. Вадами твору він назвав невмотивованість подій, відсутність соціальних аспектів, невміння наголосити на психологічних конфліктах. Новою, неша-блонною критик вважав лише пісню русалки, у якій побачив «перший роз-мах крил свіжого ліричного таланту» [22, 257]. Але юна поетеса була дуже вимоглива до себе, бачила свої творчі успіхи й невдачі і вже через рік казала, що тепер не пустила б у світ «Русалку» [17].

Власне, цій поемі присвячена лише одна стаття: передмова П. Филипо-вича до ІІІ тому творів Лесі Українки (1927) [21]. Окремих аспектів поеми «Русалка», зокрема її зв’язку з усною народною творчістю, торкалися В. По-гребенник [16], Л. Семенюк [19], Г. Левченко [10] та ін.

Але, на нашу думку, поема «Русалка» для 14-річної авторки – вагомий і досить досконалий твір, який потребує значно окремого літературознавчого дослідження для глибшого розуміння психології творчості Лесі Українки, мо-тивації причин її тяжіння до тем та сюжетів, відомих у фольклорі й літературі.

Тому актуальність статті полягає у спробі цілісного осмислення поеми Лесі Українки «Русалка», з’ясуванні її ґенези, літературних традицій у ній.

Мета дослідження: з’ясувати внутрішню співвіднесеність сюжету та об-разів поеми Лесі Українки «Русалка» з європейською та українською літе-ратурною традицією ХІХ ст.; розкрити ґенезу і трансформацію основних літературних мотивів.

18

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:– узагальнити принципи дослідження поеми Лесі Українки «Русалка»;– визначити сюжетно-образні особливості твору;– простежити літературні аналогії поеми. Особливість поеми Лесі Українки «Русалка» – у складному переплетен-

ні реальних і фантастичних елементів, фольклорних і літературних мотивів. Основні джерела образу русалки в Лесі Українки – фольклорно-міфологічні. Залишаючи їх для окремого дослідження, зосередимося на з’ясуванні літера-турних чинників, які вплинули на юну авторку.

Перша частина поеми – реалістична. Маємо традиційний любовний три-кутник. Безіменний козаченько любить дівчину Ксеню, пара вже мріє про весілля, але восени він, забувши про кохану, засилає старостів до її сусідки Галі. Т. Вірченко вважає, що поетеса показує насамперед вульгарну й без-духовну зматеріалізованість козака [4, 178], який надає перевагу багатству: «Йдуть до сусіда в новую хату, – / Сватають в його дочку багату!..» [20, 10]. Подруга кличе Ксеню бути старшою дружкою. Ксеня спершу відмовляє, але, зважаючи на прохання нареченої, погоджується. На весіллі вона йде рвати барвінок для вінка, сплітає його, йде до річки і топиться.

Друга частина твору – фантастична. Вона змальовує незвичайні події через три роки після самогубства Ксені, яка стала безіменною русалкою. Русалки – представники віртуального світу, світу так званого четвертого виміру [7, 299]. Але вона зовсім не цікавиться життям своїх водяних подруг, її весь час при-гнічують безкінечні думки. Бажаного спокою вона не знайшла і вирішила по-вернути собі милого. Гармонійні стосунки молодят викликають у неї почуття ненависті. Побачивши сімейну ідилію (козак із дружиною жнуть жито, їхня дитина спить під копою), русалка вирішила помститися своєму кривдникові. Спершу вона йому «поробила»: козак став сумний, почав ходити до Ксениної хати, на місце, де вона втопилася. Далі русалка причаровує його піснею. Козак біжить до дівчини, із річки випливає юрба водяних спокусниць, які залоскота-ли героя. Усвідомлюючи скоєне, русалка побивається за коханим.

Проблематику твору можна розглядати в аспекті злочину і кари. Головна, активна роль у поемі належить дівчині Ксені. Тріумфу зневаженої, зрадженої дівчини над ошуканцем не вийшло. Русалка гірко розкаюється у страшному злочині. У романтичній традиції цей образ сполучає дві теми: найбільшої жертви невірного коханого і водночас кари кривдника. Хоча українці не ви-різняються мстивістю як ознакою національного характеру, більше того, бу-дучи внутрішньо релігійними, пробачливі за своєю вдачею [9, 232], ця влас-тивість не поширюється на дії русалки. Почуття образи, прагнення будь-що повернути втрачене кохання, а з ним знайти і омріяне щастя переважає у її

19

думках і діях. У фіналі поеми відбувається катарсис – перемога героїні над сліпотою пристрасті, заздрощами, ревнощами, усвідомлення нею несумір-ності бажаного й реального.

Авторка не засуджує життєві принципи героїв, а фіналом поеми («і знов тихо, з неба світить Промінь місяченька») стверджує: трагедія нічого не зміни-ла в природі, плин життя триває, а такі випадки повторюються. Це дає змогу зарахувати сюжет, образи, мотиви поеми до традиційних (світових, мандрів-них, магістральних), до трансформації яких долучилась уже в дитинстві Леся Українка. Традиційні сюжети є своєрідною художньою формою універсальної пам’яті, яка зберігає і осмислює загальнолюдський досвід. Вони потребують щоразу нового художнього осмислення відповідно до вимог іншого часу, який щоразу відкриває у таких сюжетах щось нове й актуальне. О. Веселовський зауважував: «Десь і хтось щасливо висловив такі сюжети, формула, яка досить розтягується, щоб сприйняти в себе не новий зміст, а нове тлумачення багатого асоціаціями сюжету, і формула залишиться, до неї вертатимуться, перероблю-ючи її значення, розширюючи смисл, видозмінюючи її» [3, 376].

На думку А. Нямцу, серед традиційних структур легендарно-міфологіч-ного і літературного походження у світовій культурі найпродуктивніші ті, які «концентрують у собі універсальні проблеми, що зберігають загальнолюд-ське значення і актуальність у всі культурно-історичні епохи» [14, 6].

Отже, звертаючись до традиційного сюжету, поетеса зосереджується на зображенні психології героїв, вчинки яких осмислюються в контексті загаль-нолюдського морального досвіду.

Поема Лесі Українка «Русалка» своїм сюжетом, мотивами та образами перегукується з багатьма творами світової літератури. Як відомо, збіги, схо-жості можуть бути генетичними (контактними), викликаними безпосереднім або посереднім зв’язком двох особистостей, їх взаємним впливом, або – ти-пологічні, коли схожості з’являються невмотивовано, зовсім незалежно одна від одної, без будь-якого зв’язку між собою [6].

Під час розгляду генетичних, контактних зв’язків і типологічних схожос-тей між літературними явищами, що ґрунтуються на сюжетно-образному матеріалі минулого, потрібно враховувати не тільки наочну взаємодію між ними (перегук сюжетів, образів, мотивів, полеміка, продовження, допису-вання, обробка, переказ) [14, 73], а й ті глибинні, опосередковані зв’язки, які виникли в процесі творчого засвоєння образу, і навіть не завжди усвідомлю-ються автором.

Автор першої критичної статті про Лесю Українку І. Франко вбачав у «Русалці», яку вона сама назвала «поемою в народному стилі», слабкий від-гомін Шевченкових балад [22]. З цим поглядом погодився пізніше М. Зеров

20

[8, 393], М. Драй-Хмара писав про поєднання народних і Шевченкових впли-вів у поемі [5, 74]. Вони розглядали твір як запізнене наслідування Шевчен-кових ранніх творів – «Причинної», «Русалки», «Утопленої», що є літератур-ною обробкою фольклорних переказів і легенд. П. Филипович, аналізуючи поему «Русалка», розширив своє завдання, вважаючи, що обмежитись лише констатацією Шевченкового впливу не можна; на його думку, потрібно про-стежити, чим твір, написаний на початку 1880-х років, відрізнявся від роман-тичної балади 40-х років, та з’ясувати, чи вплинули, окрім автора «Кобзаря», на Лесю Українку інші чинники [21].

У Шевченковій «Причинній» є рядки, зовні (і за лексикою, і за ритмікою – ритм в обох авторів народний, коломийковий) споріднені з рядками «Русал-ки»: «Може, вийшла русалонька / Матері шукати, / А, може, жде козаченька, / Щоб залоскотати» [23, 10].

У Лесі Українки:В той час вийшла русалонькаТрохи погуляти…[20, 17].Можна знайти текстуальні збіги й з поемою «Утоплена»:» Хто се, хто се

по сім боці / Чеше косу? Хто се? [25, 123].У Лесі Українки:А русалка чеше косиТа й пісню співає [20, 17].Усе це, без сумніву, свідчить про знання Лесею Українкою Шевченкової

творчості. Хоча русалки Шевченка – іншого походження: це не самогубці, а незаконнороджені діти, утоплені матерями («Причинна», «Русалка» – у дру-гому творі героїня мріє про помсту зрадникові-панові, але сама стає жертвою русалок), чи доросла дівчина, утоплена матір’ю через ревнощі та суперни-цтво («Утоплена»). Сильніший і їхній зв’язок із нечистою силою. Русалки гуляють: «Поки відьми ще літають, / Поки півні не співають [23, 12].

Відповідно, із закінченням ночі: «Треті півні: кукуріку! – / Шелеснули в воду» [23, 12].

Шевченко у змалюванні русалок іде за народною поезією, але П. Фи-липович наголошує, що водяні спокусниці не характерні для української народної словесності. Їхнє походження здебільшого – літературне, до того ж не без впливу західноєвропейської романтики [21, 224]. Л. Задорожна за-уважує, що русалки в Т. Шевченка забезпечують вірогідність взаємин між обома – реальним та ірреальним, віртуальним, приналежним до четвертого виміру– світами [7, 299].

Вважаємо, що в історико-літературному аспекті поему Лесі Українки слід насамперед пов’язувати з проблематикою творчості Шевченка й особливос-

21

тями стилю романтичного напряму в українській літературі. П. Филипович недаремно акцентує на абсолютно різних шляхах, якими пішли Шевченко і Леся Українка після свої перших поетичних спроб. У «Причинній» поєднано риси пушкінської «Русалки» та Оссіанів стиль в описі природи з народнопо-етичними елементами. У пізніших обробках теми про «Русалку» поет «одки-нув літературні «прикраси» і майже злився з народною поезією» [21, 12]. У Лесі вже в ранній «Русалці» літературний елемент сильніший за «переспіва-ну розтягнено і нецікаво народнопоетичну і Шевченкову етнографічну спад-щину» [21, 12]. Цей елемент і визначить її дальший творчий шлях. Навіть за-черпнувши зі скарбниці народної фантазії, вона напише «Лісову пісню» не в стилі старої етнографічної школи, а неоромантичний твір. Невелика обсягом вступна стаття П. Филиповича до найранішої поеми цікава тим, що «виявляє в «Русалці» традиції суто літературного характеру» [15, 224], доводячи, що елемент літературний у цій поемі сильніший, ніж фольклорні впливи.

Але суть проблеми полягає не лише не в запозиченнях чи безпосеред-ніх наслідуваннях Шевченка. Йдеться насамперед про зв’язок творчості Лесі Українки з певною традицією, що не був формальним чи випадковим. На-прикінці 18 – на початку 19 ст. у Європі поширився романтизм – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для цього напряму стали культ почуттів, а не розуму, звернення до н�