Античная культура зародилась приблизительно в Ш тысячелетии до н. э. и престала существовать в V в. В ее рамках получили развитие школьные формы обучения, появились новые типы школ, система образовательных учреждений, философами Античности были сформулированы идеи и концепции воспитания и обучения молодежи. В развитии воспитания и школы в античном мире выделяются несколько периодов. 

1. Архаичный (древнегреческий) период с IX в. до н. э. по VIII в. до н. э. Как и в культуре цивилизаций Древнего Востока, обучение и воспитание подрастающего поколения в этот период проходило в домашне-семейных условиях под руководством опытных наставников. Считается, что в произведениях Гомера, описавшего процесс воспитания некоторых своих героев (например, Ахилла в «Илиаде»), отражен именно данный период в развитии воспитания в античном мире. В это время школьных форм обучения в государствах Древней Греции еще не существовало, но общественное внимание к обучению и воспитанию подрастающего поколения и представления об идеале физически и нравственно развитого грека вслед за Гомером отразил Гесиод в поэме «Труды и дни». 

2. Период расцвета Эллады (новогреческий) длился с VII в. до н. э. по IV в. до н. э. Наибольшую известность и влияние среди греческих городов-полисов в рассматриваемый период имеют Афины и Спарта, в которых развитие воспитания и школы шло по разным направлениям. 

Идеал развития личности в Спарте (Лаконии) сводился к формированию мужественного, духовно сильного, физически развитого человека. Это было обусловлено объективными причинами: вся Лакония представляла собой военный лагерь, находящийся в постоянной боевой готовности из-за угрозы восстаний рабов (илотов) и непрерывных войн. До 7 лет дети в Спарте воспитывались в семье. Они находились на попечении кормилиц, которые не баловали детей, воспитывая их в строгости, и уделяли внимание развитию физического здоровья. Государство с самого раннего возраста участвовало в деле воспитания мальчика-спартанца, которого уже в первые дни жизни старейшины должны были признать годным или не годным к военной службе. В легенде, приводимой Плутархом, физически нездоровых детей сбрасывали в Тайгетскую пропасть. Однако, по данным исторических исследований, такие дети, конечно, не умерщвлялись, но воспитывались вне спартанской военной общины. Молодежь до 30 лет в Спарте не обладала полнотой гражданских прав и воспитывалась под контролем государства. В этом процессе выделялось три возрастных периода: от 7 до 15 лет, от 15 до 20 лет и от 20 до 30 лет, самый интенсивный процесс воспитания и обучения приходится именно на первый из выделенных периодов. С 7 лет все мальчики становились «общественной собственностью», их собирали в агелы – своеобразные военизированные интернаты казарменного типа, где они жили и воспитывались до 14 лет. Контроль над агелой осуществлял пайдоним (пайдоном) – представитель государственной власти, а непосредственное руководство – эйрены – юноши-спартиаты старше 15 лет, проявившие умение руководить. 

Основной упор в воспитании делался на гимнастические и военные упражнения. Мальчики росли в довольно суровых условиях: из одежды им

полагался один хитон (а с 12 лет один плащ) на год, пища была весьма скудной и простой, ухаживать за телом не разрешалось, постель, на которой спали подростки, изготавливалась из тростника. Чтение, письмо, счет, музыка не являлись приоритетными предметами в содержании образования спартиатов, а их изучение было утилитарным (чтение и письмо – для того, чтобы составить военное донесение, музыка и стихосложение – для того, чтобы петь военные гимны, и т. п.). Особое внимание уделялось выработке лаконичной речи – способности кратко и точно изъясняться. Мальчики участвовали в ежегодных публичных состязаниях – агонах, в ходе которых им предстояло показать все, чему они научились. Первый период воспитания в 14 лет заканчивался большим агоном, включавшим мусические (музыка, пение, стихосложение и т. п.) и гимнастические состязания, а также испытание на мужество и выдержку – публичные сечения. 

Успешно прошедшие испытание юноши получали оружие, распределялись по отрядам и в течение года несли «испытательную» службу на территории всей Спарты. Задача воспитания мужественного и беспощадного воина решалась в процессе криптии – облавы на илотов, в ходе которой юношам разрешалось убивать самых строптивых рабов. «Испытательный год» заканчивался новым агоном, и подростки переходили в разряд эйренов, обязанностью которых становилась помощь в воспитании детей от 7 до 14 лет. 

Воспитание спартанских девушек мало чем отличалось от воспитания спартанских юношей и проходило в постоянных гимнастических упражнениях. Физическое здоровье спартанок должно было обеспечить воспроизводство здорового потомства. 

В Афинах социальное устройство имело черты демократизма, цель воспитания личности заключалась во всестороннем развитии духовных качеств и физических сил ребенка, отраженных в понятии «калокагахтия» – соединение всех возможных добродетелей внешней и внутренней красоты человека. До 7 лет мальчики воспитывались в семье, ориентируясь на идеал гармоничного развития. В раннем возрасте дети воспитывались матерью и кормилицами, с 4–5 лет они находились под присмотром раба – педагога (от греч. paidagogos). В переводе с греческого «пайс» означает «ребенок», «аго» – «веду за руку», позднее слово «педагог» приобрело значение «вести человека по жизни» и стало обозначать профессию наставника, учителя. 

С 7 лет дети поступали в школу. В Афинах сформировалась сложная система образовательных учреждений, которая носила двухступенчатый характер и включала различные типы начальных и средних школ. Учебные заведения в Афинах назывались дидаскалейонами и были частными и платными. Начальная ступень образования была представлена мусическими и гимнастическими (палестры) школами, которые позволяли решать в комплексе задачи всестороннего интеллектуального развития и формирования культуры тела. Обучение в мусической школе продолжалось от 7 до 16 лет и включало литературу, искусство и науки, находящиеся, согласно греческой мифологии, под покровительством муз. Центральное место занимало обучение литературе, тесно связанное с музыкальным образованием. При обучении чтению применялся буквослагательный метод, сохранившийся в начальной школе вплоть до XIX в. Мальчики заучивали наизусть произведения Гомера, Гесиода,

Эсхила, Еврипида, Софокла и других греческих авторов. Музыка преподавалась в неразрывной связи с обучением пению. В мусических школах подростки обучались четырем основным арифметическим действиям и началам геометрии, начиная с IV в. в программу обучения добавилось рисование. С 12 лет мальчик одновременно с мусической посещал гимнастическую школу под руководством учителя педотриба, где упражнялся в пятиборье: бег, борьба, прыжки, метание диска и копья. Приблизительно с 14 лет обучение в палестре выходит на первый план, оттесняя мусическое образование. 

Средняя ступень образования в Афинах была представлена несколькими типами школ. Это прежде всего гимнасий (государственное учебное заведение повышенного типа) для юношей 16–18 лет, проявивших старание и достигших высоких результатов в обучении. В этот период в Афинах было три гимнасия: Ликей, Академия, Киносарг, содержание обучения в котором преследовало цели дальнейшего совершенствования в гимнастических упражнениях и «гимнастике ума» в процессе обсуждения важных общественно-политических проблем. Далее все юноши с 18 до 20 лет должны были пройти двухгодичный курс в эфебии – государственном учреждении, целью которого была военная подготовка. На первом году обучения молодые люди тренировались в специализированных военных упражнениях – беге с факелами, метании камней, копий, дисков, плавании и т. п. Второй год посвящался несению службы на границах государства. 

Характерной тенденцией афинского образования, сложившейся к VI в. до н. э., стал процесс становления и развития философских школ (пифагорейской, эпикурейской, софистской и т. д.), которые давали возможность практиковаться в общественно-политических и философских дискуссиях будущим политикам. 

Женское образование в Афинах не было развито так, как в Спарте, и ограничивалось рамками семейного воспитания на женской половине дома – гинекее. Здесь от матери, кормилиц и других женщин семьи девочка получала элементарные знания чтения, письма, навыки игры на каком-либо музыкальном инструменте, пения, но в основном все время девочки было занято обучением рукоделию. 3. Эллинистический период в развитии античного воспитания и образования продолжался с III в. до н. э. по I в. до н. э. и характеризовался распространением греческой культуры на обширные территории. В этот период корректируется идеал воспитания: на смену героической личности приходит просвещенный, образованный, независимый в суждениях человек, носитель богатейшей эллинистической культуры; усиливается доля мусического образования за счет гимнастического. 

На начальной ступени образования расширяется участие государства в школьном деле, получают развитие государственные учебные заведения, которые все же остаются платными, но облегчается доступ детям свободнорожденного населения в школу. Поскольку литературное образование является важным элементом распространения эллинистической культуры, изменяются структура и содержание начального образования. Мусическая школа разделяется на два типа школ: элементарную школу грамоты с пятилетним сроком обучения (собственно мусическая) и грамматическую школу с усложненной программой и трехлетним сроком обучения. Само

название грамматической школы связано с появлением новой дисциплины в преподавании – грамматики, в содержание которой входят наука о языке, знакомство с богатейшей эллинской литературой и культурой. Традиционно изучение литературы проходило с постижением основ музыки, пения, кроме того, в грамматической школе изучались математика и рисование. 

Изменения, происходившие на ступени среднего образования, были связаны с уменьшением доли гимнастического образования по сравнению с предыдущим периодом. Гимна-сии приобретают статус привилегированных учебных заведений и становятся доступны для юношества из зажиточных семей. Увеличивается число гимнасиев, целью образования в которых становится углубление и расширение знаний, полученных в грамматической школе. В программу обучения включаются литература, философия, риторика, музыка, математика, география; в преподавании используются дидактические пособия (географические карты, небесные глобусы), при учебных заведениях организуются библиотеки. Эфебия становится своеобразным учреждением повышенного образования с годичным сроком обучения. Военная подготовка здесь уступает место подробному знакомству с научными дисциплинами гимнасия – грамматикой, риторикой, философией, математикой, физикой, этикой. Вместе с этим в эфебии продолжали упражняться в гимнастике и военном искусстве. 

В эпоху Эллинизма некоторые философские школы стали играть роль высших учебных заведений, призванных стать завершающим звеном в образовании политика, оратора, философа. В некоторых полисах развивается женское образование. 

Образование в Древнем Риме складывалось под влиянием эллинистической культуры и воспитания на базе сложившихся римских традиций. Рим был основан в 753 г. до н. э., пережил эпоху могущественной империи и пал под натиском варваров в V в. Во время раннего римского воспитания (VIII–III вв. до н. э.) молодежь получала образование в домашне-семейных условиях. Ответственность за результаты нравственного и гражданского воспитания возлагалась на отца, который привлекал сына к участию в общественных и трудовых делах. В V в. до н. э. возникают первые начальные элементарные школы – ludi (в переводе – игра, спорт, уклонение от работы), которые были частными и платными, давали начала знаний и не пользовались авторитетом, уступая уровню семейного воспитания. В период с III в. до н. э. по I в. до н. э. римское могущество распространяется на значительные территории, при этом образование начинает меняться под влиянием греческой традиции. Самым распространенным типом школы в это время была начальная элементарная школа, главной целью которой являлось обучение грамоте. Создание грамматических школ связано с возросшими требованиями к уровню образования и потребностью римской интеллигенции в овладении эллинской культурой. В грамматических школах изучались греческий и латинский языки, основы римского права, риторика. Ко II в. до н. э. в Рим проникают новые тенденции греческого образования, и для получения эллинского образования в семьи к влиятельным римским гражданам приглашаются учителя-греки. Появляется новый тип учебного заведения –

школы риторов, где обучение ораторскому искусству шло на базе расширения знаний в латинской и греческой грамматиках. 

В целом в период с I в. до н. э. по II в. в Древнем Риме складывалась система образовательных учреждений, в рамках которой обучение мало чем отличалось от обучения в Элладе, но имело более прагматическую направленность. Система образования состояла из нескольких ступеней. Начальное образование было представлено элементарными, или тривиальными, школами; они были частными и платными, но их деятельность контролировалась государством. Чаще всего в программу обучения таких школ входили чтение, счет, письмо; сроки обучения не были строго установлены. Школы посещали совместно мальчики и девочки. 

Средняя ступень образования была представлена грамматическими и риторическими школами для юношей. Грамматические школы давали повышенный уровень образования, в них обучались мальчики от 12 до 16 лет. Содержание образования было представлено «семью свободными искусствами», которые в дальнейшем станут базовыми для формирования содержания образования на долгие века в европейской образовательной традиции. Эти «семь свободных искусств» включали в себя тривиум (грамматика, риторика, диалектика) и квадриум (арифметика, геометрия, астрономия и музыка), а их изучение было практико-ориентированным. 

Риторические школы предназначались для образования молодых людей старше 15 лет аристократического происхождения, желающих посвятить себя политической карьере или государственной службе. В школе практиковались диспуты при обучении риторике, изучались философия, музыка, математика, астрономия. Заключительный этап образования будущий государственный деятель получал в своеобразном учебном заведении – коллегии юношества. Военная подготовка осуществлялась в легионах. Деятельность всех образовательных учреждений находилась под контролем государства, которое способствовало распространению образования и увеличению числа школ, выплачивало жалованье учителям.

В последние десятилетия существования Римской империи образование постепенно приходит в упадок. 

1. Софисты — философская школа в Древней Греции, существовавшая в V — первой половине IV вв. до н. э. Представители данной философской школы выступали не столько в качестве философов-теоретиков, сколько в качестве философов-педагогов, обучавших граждан философии, ораторскому искусству и другим видам знаний (в переводе с греческого "софисты" — мудрецы, учителя мудрости).

Среди софистов выделяются группы так называемых:

• старших софистов (V в. до н. э.) - Протагор, Горгий, Гиппий, Продик, Антифонт, Критий;

• младших софистов — Ликофрон, Алкидамант, Трассимах. Сократ официально не принадлежал к указанным группам, но разделял многие идеи софистов и использовал софистику в практической деятельности.

2. Для софистов характерно:• критическое отношение к окружающей действительности;• стремление все проверить на практике, логически доказать

правильность или неправильность той или иной мысли;• неприятие основ старой, традиционной цивилизации;• отрицание старых традиций, привычек, правил, основанных на

недоказанном знании;• стремление доказать условность государства и права, их

несовершенство;• восприятие норм морали не как абсолютной данности, а как предмет

критики;• субъективизм в оценках и суждениях, отрицание объективного бытия и

попытки доказать то, что действительность существует только в мыслях человека.

3. Свою правоту представители данной философской школы доказывали с помощью софизмов — логических приемов, уловок, благодаря которым правильное с первого взгляда умозаключение оказывалось в итоге ложным и собеседник запутывался в собственных мыслях.

Примером данного умозаключения является "рогатый" софизм:"То, что ты не потерял, ты имеешь; ты не потерял рога; значит, ты их

имеешь".Данный результат достигается не в результате парадоксальности,

логической трудности софизма, а в результате некорректного использования логических смысловых операций. В указанном софизме первая посылка ложна, но выдается за правильную, отсюда результат.

4. Несмотря на то что деятельность софистов вызывала неодобрение как властей, так и представителей иных философских школ, софисты внесли большой вклад в греческую философию и культуру. К их главным заслугам относят то, что они:

• критически взглянули на окружающую действительность;• распространили большое количество философских и иных знаний среди

граждан греческих полисов (за что впоследствии именовались древнегреческими просветителями).

5. Видным представителем старших софистов являлся Протагор (V в. до н. э.). Свое философское кредо Протагор выразил в высказывании: "Человек есть мера всех вещей, существующих, что они существуют, и несуществующих, что они не существуют".

Это означает, что в качестве критерия оценки окружающей действительности, хорошего и плохого софисты выдвинули субъективное мнение человека:

• вне человеческого сознания ничего не существует;• нет ничего раз и навсегда данного;• что хорошо для человека сегодня, то и есть хорошее в

действительности;

• если завтра то, что хорошо сегодня, станет плохим, то, значит, оно является вредным и плохим в действительности;

• вся окружающая действительность зависит от чувственного восприятия человека ("То, что здоровому человеку покажется сладким, больному покажется горьким");

• окружающий мир относителен;• объективное (истинное) познание недостижимо;• существует только мир мнения.Одному из современников Протагора приписывается создание

произведения "Двоякие речи", которое также подводит к мысли об относительности бытия и познания ("Болезнь есть зло для больных, но благо для врачей"; "Смерть есть зло для умирающих, но благо для могильщиков и гробовщиков") и учит молодого человека достигать победы в споре при любой ситуации.

Оригинально и революционно для того времени и отношение Протагора к богам: "О богах я не могу знать, есть ли они, нет ли их, потому что слишком многое препятствует такому знанию — и вопрос темен, и людская жизнь коротка". 6. Наиболее уважаемым из философов, имеющих отношение к софистике, был Сократ (469 - 399 гг. до н. э.).

Сократ не оставил значительных философских произведений, но вошел в историю как выдающийся полемист, мудрец, философ-педагог.

Основной метод, выработанный и применяемый Сократом, получил название "майевтика". Суть майевтики не в том, чтобы научить истине, а в том, чтобы благодаря логическим приемам, наводящим вопросам подвести собеседника к самостоятельному нахождению истины.

Сократ вел свою философию и просветительскую работу в гуще народа, на площадях, рынках в форме открытой беседы (диалога, спора), темами которой были злободневные проблемы того времени, актуальные и ныне: добро; зло; любовь; счастье; честность и т. д.

Философ был сторонником этического реализма, согласно которому.• любое знание есть добро;• любое зло, порок совершается от незнания.Сократ не был понят официальными властями и воспринимался ими как

обычный софист, подрывающий устои общества, сбивающий с толку молодежь и не чтящий богов. За это он был в 399 г. до н. э. приговорен к смерти и принял чашу с ядом — цикутой.

Историческое значение деятельности Сократа в том, что он:• способствовал распространению знаний, просвещению граждан;• искал ответы на извечные проблемы человечества — добра и зла,

любви, чести и т. д.;• открыл метод майевтики, широко применяемый в современном

образовании;• ввел диалогический метод нахождения истины — путем ее

доказательства в свободном споре, а не декларирования, как это делал ряд прежних философов;

• воспитал много учеников, продолжателей своего дела (например, Платона), стоял у истоков целого ряда так называемых "сократических школ".

7. "Сократические школы" — философские учения, сложившиеся под влиянием идей Сократа и развитые его учениками. К числу "сократических школ" относятся:

• Академия Платона;• школа киников;• киренская школа;• лигарская школа;• элидо-эритрийская школа.Академия Платона — религиозно-философская школа, созданная

Платоном в 385 г. до н. э., имевшая целью исследование философских проблем, почитание богов и муз и просуществовавшая до VI в. н. э. (около 1000 лет).

Киники — философская школа, которая обосновывала идею свободы вне общества (асоциальной свободы). Ее представители проверяли свои философские изыскания на себе. Киники вели паразитический, бродяжнический образ жизни, не имели семьи, игнорировали государство и законы, презирали традиционную культуру, мораль, богатство, концентрировали внимание на человеческих пороках.

Наиболее известными представителями киников являлись Антисфен, Диоген Синопский (прозванный Платоном "Сократ, сошедший с ума").

Киренская школа основана в IV в. до н. э. Аристиппом из Кирены, учеником Сократа. Представители данной школы (киренаики):

• выступали против изучения природы;• высшим благом считали наслаждение;• соответственно целью жизни видели наслаждение, счастье

воспринимали как совокупность наслаждения, богатство — как средство для достижения наслаждения.

Мегарская школа основана учеником Сократа Евклидом из Мегары в IV в. до н. э. Представители - Евбулид, Диодор Крон.

Мегарцы считали, что существует абстрактное высшее благо, которое не поддается точному описанию, — Бог, разум, жизненная энергия. Противоположности высшего блага (абсолютного зла) не существует.

Помимо философских теоретических изысканий мегарцы вели активную практическую деятельность (фактически занимались софистикой) и получили прозвище "спорщики".

Представители мегарской школы (Евбулид) стали авторами известных апорий, то есть парадоксов (не путать с софизмами), — "Куча" и "Лысый", с помощью которых пытались понять диалектику перехода количества в качество.

Апория "Куча": "Если на землю бросить зерно и к нему добавлять по одному зерну, то с какого момента на этом месте возникнет куча? Может ли совокупность зерен превратиться в кучу после добавления одного зерна?"

Апория "Лысый": "Если из головы человека выпадает по одному волосу, то с какого момента он становится лысым? Можно ли установить конкретный волос, после выпадения которого человек становится лысым? Можно ли установить грань, разделяющую "еще не лысого" и "уже лысого"?"

2. В часи античності великого значення в освітньому процесі надавалося вихованню. Розглядаючи виховання як своєрідний факт людського буття, певним чином визначалася сутність людини, що полягала в здатності виховуватися самій і виховувати інших.

У Стародавній Греції, яка складалася з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де життя населення носило замкнутий характер. Єдиним ділом громадян Спарти була війна, для якої навчали з дитинства. Хирлявих дітей після огляду старійшинами філи умертвляли; ростити дозволялося тільки тих, котрі були визнані здоровими. До 20-тирічного віку всіх хлопців виховували в одній великій школі; метою виховання було зробити їх відважними, нечутливими до болю й дисциплінованими. Єдина мета була -продукувати добрих вояків, до останку відданих державі; культурної чи наукової освіти не визнавали.

Становище жінок у Спарті було своєрідне. Вони жили не ізольовано, як шановні жінки у Греції. Дівчата проходили таке саме фізичне тренування, як і хлопці; ще дивніше те, що дівчата вправлялися в гімнастиці разом з хлопцями.

Афінська система виховання залишила слід в історії філософії освіти як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними завданнями якої були духовне багатство, моральна чистота й фізична досконалість. Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особистості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних громадян. В

Афінах значного рівня розвитку досягли архітектура, математика, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, філософські науки.

Афінська система виховання, як і спартанська, здійснювалася в інтересах рабовласників, але була різноманітною.

3. Філософсько-педагогічні погляди Сократа, Платона, Аристотеля та Демокріта

3. Відомий античний філософ Сократ (470-399 рр. до н.е.) підкреслював значну роль знання у науці, пізнання людиною самої себе у світі, і вважав це одним із засобів вирішення різних життєвих задач. Тому одним з критеріїв основного розвитку людини філософ вважав якісну характеристику знання. Він заперечував пізнання світу та природи через їх недоступність людському розуму. Намагався довести, що люди повинні пізнавати самих себе і вдосконалювати свою мораль. На його думку це і є метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, змушував своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень й висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом - евристичним.

Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття. У працях "Держава", "Закон" накреслив проект нової системи

виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Для нього освіта - це сходження душі до ідеї Блага. Процес "пригадування" та уявлення - це основа навчання за Платоном, хоча методу діалектики у навчанні він відводить також важливу роль.

Жінок, на думку Платона слід виховувати так само як і спартанських. Рабів філософ рекомендував не ніжити, карати за найменшу провину, обмежувати в спілкуванні між собою. Він вважав, що для дітей рабів фізичне виховання не потрібне.

Демокріт (460 - 370 рр. до н.е.) у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховання. Він відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; важливим вважав трудове виховання дітей та молоді, використання вправ у вихованні моральної поведінки. Мета виховання за Демокрітом, - підготувати молодь до реального життя на землі. Основне - оволодівати знаннями про природу.

В античному ідеалі людина - це мікрокосм що відтворює порядок у Всесвіті.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) - один із видатних філософів Стародавньої Греції. У 367р. до н. е. у сімнадцятирічному віці став слухачем "Академії" Платона, у якій пробув двадцять років. Арістотель вважав себе учнем Платона, разом з тим був самостійним філософом, що критикував учення вчителя, (йому належить вислів "Платон мені друг, але істина дорожча"). Певний час виховував Александра Македонського, згодом заснував в Афінах власну філософську школу - Лікей. Він вибудовує цілу теорію науки, виділяючи споглядальну та теоретичну, і приділяє значну увагу чуттєвому знанню. Вважав, що розум людини є безсмертним і зрештою зливається із всесвітнім розумом. Стверджував, що справа добропорядної людини - чинити добре і прекрасне в моральному сенсі.

Науково-теоретичний синтез попереднього розвитку античної філософії здійснено одним з найвидатніших учнів знаменитого Платона — Аристотелем, який став основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань. Сімнадцяти років Аристотель під впливом чуток про Академію Платона залишає рідне місто та йде до Афін, де стає учнем Платона. В Академії Аристотель близько двадцяти років розвиває свої творчі здібності. На початковому етапі філософія Платона помітно вплинула на світогляд, але далі Аристотель займає у ставленні до філософії вчителя Платона критичну позицію і залишає Академію. Після смерті Платона Аристотель засновує свою школу — Лікей (звідси ліцей). Із 343 року до н. е. Аристотель — вчитель Олександра Македонського — великого полководця. Коли Олександр прийшов до влади, Аристотель не схвалив завойовницьку політику, що стало причиною поступового охолодження відносин між ними. У 322 році до н. е. Аристотель вмирає, залишивши велику наукову систему.

Наукова діяльність Аристотеля — це не тільки вершина античного філософського мислення, але й великий внесок практично в усі відомі тоді галузі науки: сформовані нові напрямки, систематизовані, визначені предмет та методи окремих наук. Філософській позиції Аристотеля властиве хитання між

матеріалізмом та ідеалізмом, з одного боку, різко критикує Платона за визнання ідей першоосновою речей, а з іншого — вважав, що матерія — це пасивний початок, джерело, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Аристотель зробив великий внесок у формування питань філософії, її законів, категорій та принципів діалектики.

Велика заслуга Аристотеля і в обґрунтуванні питань суспільного розвитку. Аналіз походження та розвитку держави дає Аристотелю можливість визначити, що історичними формами спілкування людей стали сім'я, поселення, що складались з кількох сімей, колонії, тобто родові земле господарські общини, з яких потім формується, складається держава — поліс. Держава домінує над індивідом, сім'єю і родом, тому що покликана забезпечити високу моральність всіх мешканців, жителів поліса — держави. Усім громадянам держави забезпечується справедливість тому, що «право, яке служить мірилом справедливості, є регулююча норма політичного спілкування». Критично розглядаючи всі відомі тоді спроби полісної перебудови суспільства, принципово відкидає державоцентричний спосіб вирішення проблеми Платоном. Не бачить виходу Аристотель і в тому, щоб «зробити державу надто єдиною». Тотальній програмі абсолютної єдності, підкорення інтересів частини інтересам цілого, тобто підкорення інтересів індивідів інтересам держави, протиставляє Аристотель і ідею відносної єдності, що ґрунтується на досягненні збалансованого поєднання приватних інтересів.

На думку Аристотеля, держава є сформована і певна сукупність громадян. Тут мова йде вже не про первинні елементи держави: індивід, сім'я та ін., а про громадян. Громадянин той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Держава продукт природного розвитку і подібна до перелитих об'єднань, що природно виникли як сім'я і поселення. Але держава — це і вища форма відносин. У політичному спілкуванні всі інші типи відносин досягають мети: з огляду на те, що природа і різноманітні форми їх спілкування досягають свого завершення тільки в державі, Аристотель вважав, що природа держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава передує індивіду. Але Аристотель виступає захисником права людини, індивіда, насамперед, індивідуального права приватної власності, обґрунтовує необхідність індивідуальної сім'ї і її індивідуальної специфіки порівняно з державою, виділяє в суспільстві класи і верстви вільних людей: землероби, ремісники, торгівці, наймані робітники, заможні люди (знать), воїни, стражі, судді, управлінці. Управляти державою мають люди, які володіють у достатку і здібністю, і знанням та умінням. Це люди середнього класу.

Зібравши та узагальнивши величезний досвід міст — держав (полісів), Аристотель сформулював шість форм управління державою, три з яких вважав правильними. Класифікацію державних форм, їх розподіл залежно від кількох владарів (один, небагато, більшість) вважає непринциповим, а висуває внутрішні якості управління. У правильних формах правлячі суб'єкти через систему норм і обмежень різноманітного характеру діють в інтересах спільного блага. У неправильних формах правлячі суб'єкти не стримуються такою

системою норм та обмежень і тому діють у своїх власних інтересах, установлюючи абсолютні режими правління. Правильними формами державного правління, що забезпечують загальне благо і користь, Аристотель вважав монархію — царську владу, аристократію — владу небагатьох, знатних, які мають і здібності, і знання та уміння управляти людьми, політію — правління більшості, збалансоване правлінням, відібраними на основі цензу, освіченості, уміння більшості заради спільного добра і блага. Неправильними, ненормальними формами вважались тиранія — необмежене правління однієї особи, яка використовувала владу повністю у своїх інтересах і користі; олігархія — правління небагатьох знатних і багатих осіб, які владу використовували лише у власних інтересах і користі; демократія — необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється в інтересах винятково більшості людей. Для Аристотеля насамперед важливі внутрішні принципи організації влади, те, заради чого влада діє. Суб'єктом влади може бути і одна особа, і нечисленні групи, більшість народу, але головне, щоб їх влада не абсолютизувалась, а ставала відносною, не небезмежною, а регулюючою. Свавілля демосу аж ніяк не краще свавілля тирана. І Аристотель вважав, що серед неправильних найгіршою формою управління державою є тиранія, а найкращою — демократія, і основний шлях перетворення неправильних форм у правильні є регулювання тиску інтересів, і фундаментальною основою стійкої правильної форми управління — демократії мають стати верстви населення держави, які, нейтралізуючи крайні претензії протилежних соціальних полюсів, спроможні інтегрувати їх хоча й у відносній, але стабільній цілісності. Тільки там, де у складі населення середні верстви мають переваги або над обома крайностями, або над однією з них, державний лад може розраховувати на стійкість. Система Аристотеля дуже багата елементами соціологічних знань.

4. М. В. Левківський пише, що увесь розвиток культури та освіти Середньовіччя відбувався у світлі релігійної думки католицтва. Учені-церковники "схоласти" прикладали всі свої таланти та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в прикладах великого філософа давнини Арістотеля. Усі школи в ті часи перебували на утриманні церкви, яка й визначала програми навчання та обирала склад учнів.

Школи були 3-х типів:- монастирські (що відкривалися при монастирях для хлопчиків, яких

готували до релігійної діяльності) - "внутрішні школи" та "зовнішні школи" (для синів світських феодалів);

- єпископські чи кафедральні (відкривалися при єпископських резиденціях);

- церковно-приходські школи, що утримувалися повітовими священиками.

У своїх школах церква навчала деяким елементам освіти, успадкованими від Давнього Світу. Так, мимоволі церква стала хранителькою "семи вільних мистецтв", що тепер називалися:

- Тrivium (тривіум) - граматика, риторика, діалектика;

- Quadrivium (квадривіум) - арифметика, геометрія, астрономія, музика.Наприкінці ХІ ст. потреба в освічених людях зростала. Виникають нові

типи шкіл, що не утримувалися за рахунок церкви. Відкриваються гільдійські і цехові школи, що поступово перетворюються на міські початкові, які утримувалися коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах дітей навчали читати, писати, рахувати, знайомили з основами релігійних знань. Викладачів у таких школах називали магістрами. Так освіта перестала бути привілеєм вузького кола представників церкви.

Слабкий розвиток військової техніки, збройні сутички поміж сусідами-феодалами спричинили появу системи лицарського виховання, змістом якої стали "сім лицарських доброчинностей". До цієї системи належали: верхова їзда, плавання, стрільба з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах. Виховання жінок в епоху Середньовіччя мало жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувалися в сім'ї або жіночому монастирі. Тут їх навчали бути гідною дружиною, матір'ю, господинею, а також латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до належного поводження у світі. Молоді жінки уміли танцювати, схилятися в реверансі, грали на лютні та клавесині, підтримували бесіду на визначену тему з кількома подружками, вміло користувалися віялом. Окрім того дівчат навчали також виконувати і "чорну роботу", надавали елементарні відомості з історії, географії, міфології, арифметики, теології, латини.

Таким чином католицька церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, вихованих у релігійному дусі.

У ХІІ-ХІІІ ст. з метою поширення знань з'являється особлива форма вищих навчальних закладів - університети (від лат. "uni-versitas" - сукупність). Основна формула середньовічної освіти "навчаючи навчатися". У ті часи вчені люди мандрували Європою, шукаючи кращої школи з кращою ученістю.

Це був перший етап формування університету, і розпочався він, коли у Західній Європі в ХІ ст. Вища правова міська школа м. Болоньї 1155р. отримала статус університету. Згодом з'являється вища медична школа в Салерно, Паризький університет (1200), Кембриджський (1209), Празький (1348) та ін. Особливо вабили іноземців (зокрема й українців) італійські університети Вінченці, Падуї, Риму та ін., що стали зразками для формування університетів у інших країнах. Університети епохи Середньовіччя стали підґрунтям для формування єдиної методології знання та системи викладання. Тут формувалася середньовічна наука, а середньовічні університети стали моделлю класичного університету. Університети сприяли руйнуванню феодальної обмеженості.

У Середньовіччі ідеальною вважалася людина як образ і подоба Бога, яка через гріхопадіння внутрішньо роздвоєна. У цю добу формується розуміння поняття особистості, та поняття "розуміти". Це означало зрозуміти явище у причетності до всезагального Творця.