Історія Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці в контексті дослідження історії містечка.

Сивак- Найчук О. О.

Микулинці 2014

ЗМІСТ

ВСТУП …...…………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

ДОСЛІДЖЕННЯ ……..……………………………………………...………….9

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ МИКУЛИНЦІВ: ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО

1780 РОКУ……...………...………………………………………….....………..19

2.1. Версії про заснування містечка та його розвиток………………….19

2.2. Зародження Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої

Трійці. Будівництво костелу та його архітектура ……………...............28

РОЗДІЛ 3. ДУШПАСТИРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРАФІЇ ПРОТЯГОМ

1780-1939 рр.…..................................................………………………………...37

3.1. Суспільно-політичні зміни в Микулинцях…………………………37

3.2. Діяльність Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля та їх вплив на

парафіяльних душпастирів………………………………….……………45

3.3. Роль римо-католицької громади в культурно-релігійному житті

містечка та його околиць………………………………………………...50

РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНЕ ТА РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ В 1939-2006

РОКАХ…..……………………………………………………………………....62

4.1. Історія містечка.………………...............……………………............62

4.2. Стан споруди Микулинецького костелу............................................68

4.3. Відродження Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої

Трійці. Пасторальні функції у спільноті на сучасному етапі………….73

ВИСНОВКИ……….…………...………………………………………………..85

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………...…………………………..90

ДОДАТКИ...………………...………………………………………………….100

2

ВСТУП

Актуальність теми. Побудова нової, демократичної України можлива

лише за умови поваги до власної історії, повернення із забуття сотень й тисяч

історичних фактів, подій, імен видатних людей, напівзабутих сторінок

духовної історії українського народу, його гуманістичної культури. Творення

сучасної національної державності змушує нас звернутися до свого

славетного минулого, збагнути цінність утраченого.

Проблеми релігії, моралі завжди хвилювали людство на всіх етапах

його розвитку. На українських землях, внаслідок значних змін, що

відбуваються в економічній, політичній і культурній сферах сучасного

суспільства, інтерес до релігії значно зріс.

Після 1989 року громадяни нашої держави отримали релігійну свободу.

Горбачовська “відлига”, а потім проголошення незалежності України 24

серпня 1991 року визначили новий період в історії церкви в державі, дещо

змінили її роль та значення. Також однією з важливих проблем сьогодення є

необхідність нормалізації релігійного життя в державі. Складність цієї

проблеми обумовлена багатьма чинниками, зокрема процесом національного

та духовного відродження, що відбувається в суперечливих умовах, і тому

викликає інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії, її місця і

ролі в культурному будівництві сучасної України. Відсутність необхідних

наукових знань у цій сфері, а також насильницьке витіснення релігії в

минулому з культурного життя суспільства призвели до втрати певних

духовних цінностей, збіднення національної культури, зумовили не завжди

правильну орієнтацію в сучасних дискусіях навколо релігійно-церковних

питань. Саме тому вивчення історії розвитку релігії та окремих спільнот

стало дуже актуальним. Поруч з цим, в умовах розбудови незалежної

України помітним явищем стало зростання зацікавленості історією окремих

регіонів нашої держави.

3

Релігія і церква відіграє важливу роль в суспільному та культурному

житті. Їх феномен містить сукупність поглядів на навколишній світ, що

грунтується на вірі в Бога. Складовими компонентами певного виду релігії є

культ і сукупність обрядових дій, за допомогою яких релігійна людина

виражає своє ставлення до надприродного і вступає з ним у спілкування

через молитву, обряди тощо. Окрім того, релігія містить сукупність

моральних норм і правил, що визначають поведінку віруючих. Вона також

включає організаційно-структурний компонент, а саме сприяє об’єднанню

віруючих у релігійні громади, церкву, чернечі ордени, особливі групи

служителів культу.

Вивчення історії держави загалом неможливе без вивчення історії

окремих містечок. Так само і розвиток релігійного життя в цілому тісно

пов’язаний з розвитком релігійного життя окремих парафій. Парафія є

основою життя християн у спільноті. Тут людина приймає таїнства, має

можливість допомогти цілій громаді реалізувати своє покликання. Важливим

елементом парафіяльного життя є душпастирі, які повинні бути

наставниками та показувати приклад дотримання віри.

Розвиток національної історичної науки в умовах незалежності дає

змогу дослідникам звернутися до проблем, які пов’язані з вищезазначеною

проблематикою. До таких відноситься історія Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці.

Наукова проблематика, піднята у даному дослідженні, є досить

важливою з точки зору розвитку історичної науки, зокрема історичного

краєзнавства, і загалом розвитку сучасного українського суспільства.

Об’єктивне, всебічне висвітлення життя релігійних конфесій сприятиме

демократизації Української держави, забезпеченню прав і свобод її громадян,

піднесе певною мірою рівень історичної науки. Історія Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці є важливою складовою не лише історії

Львівської архідієцезії латинського обряду, а й усієї історії церкви України.

На прикладі історії окремої римо-католицької громади в Микулинцях

4

нами зроблено спробу провести дослідження про зміни в політичному,

соціально-економічному та культурно-релігійному житті суспільства, які в

певний час відбувалися.

Без об’єктивного осмислення усього, що супроводжувало життя римо-

католицької церкви на західноукраїнських землях, неможливо успішно

проаналізувати стосунки між українцями і поляками, відношення

представників влади до римо-католиків, зміну її соціально-економічного

статусу в краї.

Поштовхом до розгляду і дослідження цієї теми та написання даної

роботи є недостатність узагальнюючих праць, які б стосувалися даної

тематики, а також бажання допомогти Микулинецькій римо-католицькій

громаді, яка на даний час відроджується і прагне дізнатися про історичні

умови свого формування та розвитку.

У зв’язку із вищезазначеним дана тема є актуальною, має наукову

цінність, пізнавальне і практичне значення.

Актуальність даної проблеми зумовлюється тим, що саме

Микулинецька римо-католицька парафія Пресвятої Трійці була протягом

тривалого часу центром релігійного і культурного життя членів латинського

обряду, які проживали в містечку та його околицях. Велична і красива

споруда парафіяльного костелу вистояла понад два століття і сьогодні

належить до унікальних пам’яток архітектури, заслуговуючи на увагу

дослідників.

Поруч із дослідженням історії парафії актуальне вивчення історії

самого містечка, адже на даний час про цей населений пункт немає

узагальнюючих історичних наукових праць.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною

спрямованістю та завданнями й охоплюють період ХVІІ – поч. ХХ ст. – від

часу заснування Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці

до 2006 року. Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє виявити основні

аспекти ролі Микулинецької римо-католицької парафії у культурно-

5

релігійному житті містечка та його околиць. Роль і значення спільноти

перебували в залежності від змін державно-правового статусу українських

земель у межах тих держав, до складу яких вони входили (Польща, Австро-

Угорщина, СРСР). Однак, для того, щоб з’ясувати історичні й духовні

чинники виникнення Микулинецької римо-католицької парафії, які є

необхідною передумовою всебічного висвітлення проблеми, довелося

прослідкувати історію містечка з найдавніших часів. Враховуючи те, що

історію Микулинців і парафії не можна розглядати ізольовано від історії

України, у даному дослідженні висвітлено основні аспекти розвитку

західноукраїнських земель та Львівської архідієцезії латинського обряду.

Стан розробки та джерельна база даної проблеми піддані спеціальному

розгляду в першому розділі. В силу цього автор вважає можливим не

поглиблювати в даному випадку означених аспектів у вступі.

Мета і завдання праці. Виходячи з наукової, теоретичної та

практичної значущості теми, спираючись на досягнення української та

зарубіжної історіографії у дослідженні історії Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці, враховуючи недостатню наукову

розробку її ролі в культурно-релігійному житті містечка та його околиць від

ХVІІ ст. до 2006 року, авторка поставила за мету: на основі комплексного й

об’єктивного аналізу, спираючись на досягнення історіографії, об’єктивно

висвітлити основні тенденції та специфіку, поглибити дослідження і зробити

науково обґрунтовані висновки щодо умов зародження і розвитку

Микулинецької римо-католицької парафії, в контексті з цим ознайомитися з

історією самого містечка, визначити вплив політичних режимів на діяльність

громади, при цьому з’ясувавши значення спільноти для розвитку релігійного

та культурного життя містечка протягом всього періоду її існування.

Метою продиктовані основні завдання, які необхідно розв’язати у

процесі дослідження даної проблеми:

– обґрунтувати основні закономірності виникнення, функціонування і

розвитку Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці на фоні

6

політичних, соціальних та культурних процесів містечка;

– висвітлити історико-політичні та духовні передумови виникнення

Микулинецької католицької громади латинського обряду;

– показати основні соціальні та релігійні напрями діяльності

спільноти;

– визначити вплив парафії на суспільно-політичне і культурне життя

його мешканців;

– дослідити вплив діяльності Отців Місіонерів Святого Вінцентія

Поля та настоятелів на розвиток громади;

– проаналізувати внесок Микулинецької римо-католицької парафії у

культурно-релігійне життя містечка та його околиць.

Об’єктом дослідження є роль Микулинецької римо-католицької

парафії Пресвятої Трійці у суспільно-політичному і культурному житті

містечка, її діяльність від зародження до сьогодення.

Предмет дослідження – закономірності та специфіка зародження,

функціонування та впливу Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці на суспільно-політичне, соціальне та культурно-релігійне

життя містечка.

Методологічна основа дослідження обумовлена характером предмету

дослідження, метою і завданнями роботи. ЇЇ складають історико-

хронологічний, проблемний, статистичний та порівняльний методи розгляду

досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання: об’єктивності,

історизму, взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку науки.

В усій своїй сукупності вони стали важливим механізмом у спробі розкриття

поставленої мети, сприяли глибокому дослідженню проблеми. Теоретичною

основою наукового вивчення проблеми є теорія історичного пізнання світу.

Теоретичне значення праці полягає у комплексному визначенні ролі

Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці в суспільно-

політичному і культурному житті містечка.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні на прикладі

7

діяльності Микулинецької римо-католицької громади однієї з граней

об’ємнішої наукової проблеми – місця і ролі релігійних спільнот у

громадському житті; авторка вперше ввела в Україні у науковий обіг велику

кількість важливих маловідомих й невідомих, вагомих, раніше недоступних

дослідникам архівних джерел і фактів, що дають змогу достовірно

реконструювати малодослідженні досі аспекти зародження, розвитку та

діяльності Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці на

фоні політичних, соціальних та культурних процесів містечка.

Теоретичне значення праці полягає також у поглибленні дослідження

умов розвитку Микулинецької римо-католицької спільноти, у поглибленні

дослідження ролі парафії в суспільному житті містечка, у висвітленні

характеру й закономірностей її функціонування.

Практична цінність визначається виявленням ролі Микулинецької

римо-католицької парафії Пресвятої Трійці, що сприятиме поглибленню

вивчення даної теми та використанню теоретичних положень і висновків при

дослідженні історії спільноти зокрема.

Структура даного дослідження визначена метою та завданнями,

складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних

джерел (109 найменувань, з них 43 архівні документи) та додатків (13).

8

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналіз вітчизняної та зарубіжної історіографії показує, що завдяки

багатолітнім зусиллям вчених з даної проблеми нагромаджений певний

історіографічний матеріал, різноманітний за формою і змістом. Його поява не

відзначалася систематичністю. Основний масив праць з’явився наприкінці

ХХ ст. Ними стали розвідки зарубіжних та вітчизняних авторів, у котрих

відображена історія Микулинців, Тернопільського краю, західноукраїнських

земель та церковних структур, які містять інформацію про загальні умови

розвитку політичного, економічного, культурного і релігійного життя.

Римо-католицька церква на Україні була і є предметом досліджень

польської історіографії. Історія церкви, її взаємини з державою, роль

духовенства у політичному житті, соціальна структура суспільства –

традиційно займають помітне місце в польській історіографії. Римо-

католицька церква була церковною організацією, передусім, польського

населення західноукраїнських земель – території колишньої Речі Посполитої.

Як віруючі, так і священники, у переважній більшості, були поляками за

походженням. Це стало причиною, яка привертала увагу польських

дослідників до вивчення становища римо-католицької церкви на українських

землях.

Щодо української історіографії, то за радянських часів об’єктивні

дослідження цієї теми проводити було неможливо. Радянська історіографія

лише епізодично зверталася до деяких аспектів даної проблематики у

контексті дослідження історії національних меншин. Праці цього періоду

мають тенденційний антицерковний характер, в них чимала увага надавалася

вивченню полонізації та окатоличення місцевого населення. Негативним

елементом вважалися соціальна експлуатація українського селянства і

9

підтримка “польських революціонерів” у справі відновлення Польщі в

кордонах 1772 року.

Відомості щодо історії Тернопільської області та Микулинців подані у

енциклопедичних виданнях під редакцією С.Нечая і О.Антонова [32; 86]. В

цих наукових працях міститься інформація про історію та географічне

положення Тернопільської області від найдавнішого періоду, а самі автори

акцентують увагу на “величезному значенні приєднання західноукраїнських

земель до СРСР у 1939 році” та економічному розвитку краю саме в

радянський період.

Відомості щодо історії містечка подані у працях таких краєзнавців:

І.Герети, Л.Городиського, І.Зінчишина, М.Смалиги та Г.Кушнерика [1;2;12].

Вони висвітлюють в своїх дослідженнях історію самих Микулинців, а також

історію навколишніх населених пунктів, про які теж піде мова у дослідженні.

Автори інформують про географічні умови, топографію, рельєф, релігійне

життя та історико-архітектурні пам‘ятки Теребовлянщини.

В історико-мемуарному збірнику “Шляхами Золотого Поділля” –

вихідці з Тернопільщини, котрі опинилися далеко від рідної землі,

відслідкували історію від найдавніших часів до 1944 року [4; 9; 52; 54; 55;

57]. Хоча дана праця носить мемуарний характер, вона є для нас цінним

джерелом, бо висвітлює маловідомі факти з життя містечка.

Аналогічні відомості про Теребовлянщину та Микулинці, доповнені,

щоправда, статистичним та ілюстративним матеріалом, помістили у своїх

працях відомі краєзнавці М.Ониськів і А.Куликівський [3; 8].

До 900-річчя містечка, святкування котрого відбулося 27 вересня 1996

року, в періодичних виданнях було опубліковано ряд статтей, присвячених

історії селища. Найцікавішими для історіографії є публікації Л.Гулька,

В.Негребецького та А.Гречила. [6; 5].

Причинам створення, історії будівництва та опису архітектурних

пам‘яток, в тому числі й фортеці, палацу та костелу в Микулинцях

присвячені роботи Л.Городиського, І.Зінчишина, М.Смалиги, Г.Кушнерика,

10

Я.О.Байгера, О.Чоловського, Б.Януша і А.Куликівського [2; 12; 13; 16; 8].

Багато важливої інформації отримано під час дослідження із

польськомовної літератури, адже як відомо, територія західноукраїнських

земель до 1939 року знаходилася під владою Польської держави. Серед них

варто відзначити роботи М.Балінського, Т.Ліпінського та К.Піравського [27;

30]. У цих працях висвітлена історія Галицьких і Подільських земель, в

контексті загальнопольської історії. У вищезгаданих джерелах автори

переконують, що “становище Галичини та Волині було кращим під владою

Речі Посполитої”.

Польські дослідники Теребовлянщини О.Чоловський, Б.Януш [16] і

З.Хаузер [24] описують стан архітектурних пам‘яток краю, зосереджуючи

особливу увагу на костелі у Микулинцях.

Олександр Чоловський та Богдан Януш, описуючи найвідоміші святині

Тернопільського воєводства початку ХХ ст., пишуть: “Костел в Микулинцях,

подібно до дрезденського, підноситься на видовженому прямокутнику,

замкнений з двох довших сторін півкругом: півкруг зі сторони пресвітерію

обіймає вузький обхід, що повернений до двох бічних нефів. Над півколом

від фасаду піднімається висока вежа на трьох поверхах, яку оточують з двох

сторін, характерні для епохи бароко, надбудови на висоті партеру. Повний

ефект декору будівлі творить фасад, розчленований півколонами:

дорійськими – на нижньому, іонійськими – на середньому та коринфськими –

на верхньому поверхах, накриті гострим дахом… У нішах трьох поверхів

стоять кам’яні фігури… Головний неф разом з півколом пресвітерію

підноситься над бічними нефами. Всередині – красиві пізньобарокові вівтарі,

амвона та вміло доставлене до східної стіни приміщення для хорів, ніби

симетрія до головного вівтаря у протилежному півколі” [16:147].

Ян Олександр Байгер на основі доступних йому даних у

широкоілюстрованому нарисі “Повіт Теребовлянський” описує географічне

положення, корисні копалини, стан народного господарства, демографічні

показники, розвиток народної освіти, громадських організацій краю, історію

11

виникнення містечка та вигляд історичних пам‘яток [13].

Поза увагою науковців не залишилася і історія Львівської римо-

католицької архідієцезії, до складу якої входила Микулинецька парафія.

Даній проблематиці присвятили свої праці Т.Трайдос, В.Абрахам,

Я.Крентош, М.Лещинський, Я.Островський та В.Урбан.

Т.Трайдос у книзі “Kosciol katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy

za panowania Wladyslawa II Jagielly (1386-1434)” проаналізував становище

римо-католицької церкви за часів коронування Владислава ІІ Ягайла [18].

В.Абрахам дослідив процеси зародження та перші роки діяльності Львівської

архідієцезії латинського обряду [26]. Велику увагу автор приділив організації

та функціям цього церковного підрозділу.

Я.Крентош у дослідженнях “Organizacja archidiecezji lwowskiej

obrządku łacińskiego od XV w. do 1772 roku” і “ Archidiecezja lwowska

obrządku łacińskiego w okresie józefinizmu (1772-1815)” теж вивчав діяльність

Львівської римо-католицької архідієцезії, продовживши дослідження на

іншому історичному етапі: від XV ст. до 1815 року [33; 36]. Автор описує

становище даної інституції, її організацію, стан духовенства, особливу увагу

приділяючи періоду перебування західноукраїнських земель під владою

Австро-Угорщини. Він відзначає негативний вплив політики Йосипа ІІ на

діяльність монастирів та римо-католицьку церкву.

В.Урбан у своїх працях прослідкував долю даної церковної структури

від кінця ХІХ ст. до 1970 року: подав цікаві дані про душпастирів, описав її

важке становище під час Другої світової війни, процеси репатріації в 1945-

1947 роках та розповів про долю священників-репатріантів [34; 89; 94].

Станіслав Літак – професор Люблінського Католицького Університету

– займається церковними питаннями, які безпосередньо стосуються періоду

поділів Речі Посполитої. Він подав грунтовну характеристику джерел та

літератури, на основі яких підготував свої монографії. Автор локалізував

монастирі усіх чернечих орденів, що діяли 1772 року в Львівській дієцезії

[31; 41].

12

Історія Львівської архідієцезії латинського обряду в 1939-1946 роках,

урядова політика СРСР щодо католицизму – це сфера наукових зацікавлень

І.Анчарського. Він висвітлив у хронологічній послідовності події, які

відбувалися в Галичині у вказаний період [87].

Зацікавленість у польських дослідників викликали архітектурні

пам‘ятки Галичини, в т.ч. й Микулинців. Вперше, серед них, увагу на

Микулинецький костел звернув Франциск Клейн, вказуючи його схожість з

Дрезденським двірцевим храмом. Цю особливість підкреслили Богдан Януш

і Тадей Маньковський [16]. Останній, аналізуючи архітектуру споруди та

опираючись на збережені проекти, приписував авторство проекту святині

Августу Мошинському. Маньковський схилявся до відомої тези про схожість

цих двох споруд, а також відзначив різницю між створеним архітектором

проектом та збудованим храмом. На його думку, будівля святині є дуже

схожою до катедри Святого Юра у Львові. Існування другої, класичної, версії

проекту Маньковський пояснює зацікавленістю архітектора Мошинського

актуальними, як на той час, змінами в архітектурі, а реалізований вибір –

смаком фундаторки, котра належала до старшого покоління.

Після Другої світової війни увагу на архітектуру святині звернув

Тадеуш Ярошевський. Він показав її схожість до костелу Святого Джорджіо

на Сицилії та залежність безвежової, класичної версії проекту фасаду від

храму Святого Рожа в Парижі, автором якого був Роберт де Котте [23:61-62].

Особливої уваги заслуговує четвертий том десятитомника „Kościoły i

klasztory rzymo-katolickie dawnego wojewódstwa ruskiego” під редакцією

Я.Островського [23]. В ньому автори приділяють велику увагу історії

селища, архітектурі, декораціям, розписам, стану збереження костелу та

з’ясовують схожість проекту споруди до Собору Святого Юра у Львові.

Я.Островський та П.Пенцаковський підкреслювали, що внаслідок

проведеного ремонту у 1995 році за проектом Зеновія Лагуша, форма даху і

вежі стали схожими до їх первісного вигляду.

Щодо вівтарних різьблених фігур, то Збігнєв Горнунг приписував їх

13

авторство Мартинові Твардовському, який виконав кивот і конфесіонали для

церкви Отців Василіан у Бучачі в 1771-1772 роках. Його гіпотеза є досить

правдоподібною, проте недостатність порівняльного матеріалу не дає

підтвердження даної думки [23:63].

В кінці ХІХ ст. дедалі більшу зацікавленість у дослідників почала

викликати діяльність жіночих та чоловічих чернечих орденів на

західноукраїнських землях. У роботах П.Гаха [62] і Ю.Флаги [25] окрім

описів монаших чинів, увага звернена на показ їх культурної та релігійної

діяльності у місцевих парафіях. Чотирьохтомник “Żeńskie zgromadzenia

zakonne w Polsce 1939-1947” містить статтю, в якій розповідається про сестер

Служебниць , які працювали у Микулинцях [81].

Тепер, коли з’явився значний інтерес до істинних сторінок вітчизняної

історії, суспільство виявилось неготовим дати об’єктивну оцінку ролі римо-

католицької церкви в історії України. Більшість праць сучасних українських

дослідників не розкривають даної проблеми. Вони висвітлюють, як правило,

лише один її аспект. Інші роботи охоплюють політичні, суспільні та

культурні моменти історії України, звертаючись до релігійної проблематики

лише побіжно.

Нова українська історіографія містить кілька досліджень, які значною

мірою збагатили вивчення проблематики католицької церкви. Науковою

продуктивністю позначені спроби комплексного дослідження процесів,

пов’язаних із становленням Луцько-Житомирської дієцезії та органів її

управління після трьох поділів Речі Посполитої до середини ХІХ ст., у

з’ясуванні ролі римо-католицького духовенства в суспільно-економічному

житті Волині, реалізовані у монографії Інни Шостак “Луцько-Житомирська

дієцезія наприкінці XVIII- у першій половині ХІХ століть” [47].

Особливої уваги заслуговує двотомне історико-релігійне видання

“Львівська архідієцезія латинського обряду. Ілюстрована розповідь” під

редакцією єпископа Мар’яна Бучека [48]. В ньому подано коротку історичну

довідку про парафії, костели та каплиці архідієцезії, в тому числі і про храми,

14

які належать до Микулинецької римо-католицької громади: Пресвятої Трійці

у Микулинцях, Святого Антонія у Струсові, Внебовзяття Пресвятої Діви

Марії у Ладичині та Непорочного Зачаття Діви Марії у Настасові.

Намагання по-новому, у руслі національно-релігійного відродження,

розкрити низку питань щодо внеску Микулинецької римо-католицької

парафії Пресвятої Трійці у культурне життя містечка та його околиць і

розвиток екуменічного руху простежуються у магістерській роботі о. Андрія

Зайця [95]. Підсумком тривалого вивчення історії виникнення, розвитку

спільноти та діяльності душпастирів стала магістерська праця, захищена у

Варшавському університеті о. Михайлом Череватим [28].

Отже, підсумовуючи наукові здобутки у вивченні історії

Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці, можна зробити

висновок, що і до сьогодні в українській історіографії поки що відсутні

узагальнюючі праці, де була б цілісно і всебічно розглянута дана проблема.

Дослідження історії Микулинецької римо-католицької громади

вимагало залучення цілого комплексу джерел, що були вперше використані в

Україні.

Джерельна база дослідження відрізняється різноманітністю. Головний

масив джерел склали архівні матеріали, що знаходяться в архіві Львівської

архідієцезії у Кракові, парафіяльному архіві в Микулинцях, Державному

архіві Тернопільської області, архіві згромадження Сестер Служебниць Діви

Марії Непорочного Зачаття в Деньбіцах і архіві відділу архітектури у

Тернополі. В даних архівах міститься велика кількість фундаційних актів,

документів з візитації, інвентаризації парафії, кореспонденції

Микулинецьких настоятелів, схематизмів Львівської архідієцезії, метричні

книги, парафіяльні хроніки, фотографії, реєстраційні документи спільноти,

таємні протоколи допитів священників, рапорти, інструкції, звіти про стан

споруди, акти у справах оренди костелу в Микулинцях. Ці архівні матеріали

містять багатий фактологічний матеріал, який дає можливість детально

проаналізувати багатогранну історію Микулинецької римо-католицької

15

парафії Пресвятої Трійці.

Серед архівних матеріалів варто виділити описи інвентаря костелу [38],

бенефіціального та фундаційного інвентарів [42; 84], листи Юзефи Рей та

настоятелів до Митрополичої курії і навпаки [67-70; 72], записи прибутків та

видатків парафії. Всі ці джерела подають відомості про становище спільноти

та костелу в конкретні періоди. Даний джерельний матеріал знаходиться в

архіві Львівської архідієцезії у Кракові.

В інвентарі парафіяльного костелу латинського обряду від 26

листопада 1938 року, складеному о. Яном Нєдзєльським, на 33 сторінках

міститься коротка історія даної спільноти, опис костелу, інвентаря,

парафіяльних земель і будинків, а також готівки і цінних паперів. Можна

сказати, що “тут є опис всього того, що було в костелі, і що належало

громаді” [28:46]. Про діяльність парафії протягом 1747-1767 років можна

дізнатися на основі документів та костельних актів, які згадуються у

інвентарі парафіяльного костелу. Тут, у ХХ-ій справі, міститься книга

метрик, що охоплює: записи про укладені шлюби, хрестини та похорони

[38:22].

У бенефіціальному інвентарі розміщена коротка історія даної

спільноти, подано детальні описи парафіяльних будинків, бенефіціальних

земель, обов’язків фундаторів та священиків. Особлива увага тут

приділяється стану господарського будинку. Даний документ складається з

11 сторінок.

У фундаційному інвентарі є детальні записи про розміри пожертв

різних форм (грунти, готівка, цінні папери, різні речі), жертводавців та

обов’язки священників відносно фундаторів.

Особливу цінність для дослідників становлять Акти візитації парафії в

Микулинцях [40; 58], декларація [73] і чотири заяви о. Яна Нєдзєльського,

підписані 31 серпня 1925 року у Львові [74-77]. Зокрема, згідно з

декларацією, настоятель був зобов’язаний виділити кошти на утримання

захоронки в місті, призначити 6 моргів поля для органісти, а також по 3

16

морги для костельного і грабаря. В Акті візитації парафії згадується про

будівничу костелу Людвігу Потоцьку та обов’язки, котрі вона поклала на

ченців зі згромадження Місіонерів Святого Вінцентія Поля. Також подається

роз’яснення основних завдань, які повинен був виконати тодішній настоятель

парафії – о.Ян Нєдзєльський.

Перша заява стосувалася виплати о.-експозиторові Латинського обряду

в Мишковичах коштів на його утримання. У другій заяві настоятель

зобов’язувався передати канцелярії Митрополичого консистора у Львові

обмінених в документі дорогоцінних паперів і готівки, які мали бути

використані на реставрацію костелу в Микулинцях та для резерву. Третя

заява змушувала священика збудувати в місті каплицю, а четверта визначала,

що він мав складати кожного року надплату від чиншу, яка пізніше мала бути

використана на відновлення зруйнованих будинків у фільварку Чортория.

Для написання дипломної роботи було залучено широке коло архівних

матеріалів епістолярного походження. Це – особисті записки, приватні

документи фундаторки костелу Людвіги Полоцької, Отців Місіонерів

Святого Вінцентія Поля, парафіян та монахинь. Матеріали листування дають

змогу залучити нові відомості щодо висвітлення проблем зародження,

функціонування та відновлення громади. Зокрема, в Акті фундації

(закладення) монастиря Отцям Місіонерам у Микулинцях [45] подано опис

матеріального становища та душпастерських завдань ченців у парафії.

Важливим джерелом інформації для розкриття теми стали друковані

джерела. До них належать нормативні документи, які містять розпорядження

та роз’яснення місцевих органів влади, що стосувалися питань експлуатації і

збереження пам’ятки та старань парафіян про повернення костелу.

Через відсутність джерел щодо даної проблематики протягом 1945-

1989 років в праці використано спогади і кореспонденцію жителів

Микулинців та колишніх членів громади.

Віднайдені і опрацьовані джерела дозволили загалом ґрунтовно і в

досить широкому обсязі розглянути і детально проаналізувати процес

17

зародження, розвитку та діяльності Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці і визначити її внесок в історію містечка.

18

РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ МИКУЛИНЦІВ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО

1780 РОКУ

2.1. Версії про заснування містечка та його розвиток

За дев’ятнадцять кілометрів на південь від Тернополя та за тринадцять

– на північ від Теребовлі, над річкою Серет розташоване містечко

Микулинці.

Територія, на якій розміщене селище, була заселена ще з доби мезоліту

(11-8 тис.р.тому). У 1980-х роках О.Ситник відкрив поблизу містечка, на

правому березі річки Серет стоянку даної епохи [1:113; 2:6]. Тут також

виявлено археологічні пам’ятки західноподільської групи скіфського часу і

давньоруської культури [3:514]. А у навколишніх селах Лошневі та Лучці

знайдено могильники венедів. У ІІ-ІІІ ст. дана територія належала до

Римської імперії, що підтверджують знахідки римських монет в околицях

поселення [4:503].

Як свідчать історичні документи, Микулинці відносяться до

найдавніших міст Галичини. Першу згадку про давньоруське поселення

Микулин зустрічаємо у “Повчанні Володимира Мономаха” під 1096 роком:

“И Ходихо …По Изяславичи за Микулинь”[5:36]. Тоді воно входило до

Теребовельського князівства й було важливим стратегічним пунктом.

Поселення Микулин швидко розвивалося, і вже під 1144 роком про

нього зустрічаємо грунтовніші відомості у Лаврентіївському літописі: з

приводу князівських міжусобиць, що роздирали в ті часи руські землі [6;

7:159; 8:11; 9:21-22]. Про невдалий похід Рюрика Ростиславовича на Галич,

який на той час княжив у Києві, знаходимо також повідомлення у Галицько-

Волинському літописі: “У рік 6710 (1202) Рюрик тимчасом зібрав половців і

русів багато і прийшов на Галич, облишивши монаший чин. І коли він

19

прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло

[города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день

через річку Серет, і многі ранені були, і не видержавши, вернулися вони в

[город] Галич” [10:14].

Містечко, що спочатку розташовувалося на лівому березі Серету,

поступово поширилося на правий берег. На горі, що височіла над рікою і яку

називали Острівцем, незабаром з’явилися укріплення, де можна було

сховатися від нападників. Існує така легенда, що на початку ХІ ст., коли

“річка тут кишіла рибою, а в навколишніх борах було повно всякого звіра”, в

цій місцевості під горою оселилися ченці-монахи. Тут вони збудували собі

невеличку церкву на честь Святого Миколая, а саме місце назвали

Микулином [6].

За іншою версією, назва селища походить від імені його засновника,

воєводи князя Василька – Микули [2:202].

В кінці ХІ – першій половині ХІІ ст. – Микулин входив до

Теребовлянського князівства, з 40-х років ХІІ ст. – до Галицького, а з 1199

року – Галицько-Волинського [9:21-22]. На той час він був значним

населеним пунктом, через який проходив “соляний” шлях з Галича до Києва,

і водночас служив міцним форпостом, що захищав Теребовлю з півночі

[11:221].

Тут мешкали ремісники, які працювали на князів у Теребовлі.

Передовсім це пов’язують з дуже придатною для гончарства глиною,

поклади якої були поблизу. Жителі Микулина сплачували податки на

користь княжої казни за рибний промисел, ловлю звірини та випасання

худоби. Крім того, вони повинні були утримувати військову дружину

Теребовельського князя. Ходили микулинчани в часті походи проти своїх

недругів, зокрема, половців, а також проти Київського князя Всеволода,

котрий не давав спокійно князювати братам Ростиславовичам на Галичині

[6].

В 1206-1227 роках точилася боротьба між Польщею та Угорщиною за

20

Галицько-Волинське князівство. Під час нападу монголо-татар селище дуже

постраждало, а населення було обкладено податками [12:451].

Від другої половини ХІІІ – до початку ХІV ст. Русь знаходилася під

монголо-татарським ярмом. Після смерті останнього галицького князя

Болеслава Тройденовича, знову почалася боротьба за Галицько-Волинську

Русь. У 1340 році польський король Казимир Великий (1333-1370),

випередивши угорського короля Кароля Роберта, татарського хана Узбека і

литовців, захопив Львів та інші міста, в тому числі й Теребовль [13:110;

2:44].

Землі під владою Казимира Великого, винищені війнами, почали

відроджуватися. Тоді ж утворився кордон між Галицькою Руссю та

Поділлям, яке знаходилося в руках монголо-татар [9:21-22]. Микулин і

Теребовль опинилися на краю південно-східної частини Королівства

Польського [14:62].

В 1370-1380 роках дана територія була під владою угорського короля

Людовіка Анжуйського, після смерті якого Галичина дісталася його дочці

Ядвізі [15:162]. У 1385 році було укладено Кревську Унію, яка поклала край

нападам Литви та суперництву за Галичину. З 1387 року Галичину, а в її

складі Теребовлянщину було остаточно приєднано до Польщі [2:46; 13:110].

Саме тоді зростає процес переселення збіднілої польської шляхти на

Галичину та Поділля [16:22].

З 1387 року селище почали називати Микулинцями [17:56]. Воно

знаходилося під жорстоким ярмом правителів Литви та Польщі. Підневільне

становище населення, яке було позбавлене будь-яких прав і здирство

чужинських феодалів не знало меж [6].

Після перемоги над хрестоносцями і підписання Торунського миру в

1411 році, король Владислав Ягайло віддав Поділля у довічне користування

Великому князю Литовському Вітольдові. Той, прагнучи створити залежних

від себе землевласників, почав роздавати ленні землі на правах рицарської

служби. Збереглася інформація, що “якийсь Богдан отримав одночасно з

21

іншими село Микулинці, а в 1431 році його онук Карло Іванович

Микульський успадкував ті володіння” [18:156-161].

У 1434 році правителі Польщі знову заволоділи Галичиною та

скасували давнє українське звичаєве право і запровадили власну

адміністрацію. Микулинці надовго стали власністю польських магнатів [6].

Під час татарського нападу 1508 року Микулинці та Теребовля були

дощенту спалені. Це змусило тодішню власницю селища Анну Йорданову,

дружину краківського каштеляна, збудувати у 1550 році оборонний замок,

який неодноразово рятував місцевих жителів від турецько-татарських військ

[6; 19:413].

Напівзруйнована фортеця з перебудовами збереглася до наших днів.

Замок розташований на високому пагорбі над річкою Серет в північно-

східній частині селища. Як матеріал для будівництва використовувався

червоний камінь – пісковик теребовлянських родовищ. В плані він має форму

чотирикутника і є типовим зразком регулярного замку в формі прямокутника

із суцільною периметральною забудовою [20]. На трьох кутах замку височать

круглі триповерхові бастії з бійницями для гармат. Із західної сторони, де

оборонні стіни додатково захищені глибоким ровом, до замку вела брама зі

звідним мостом. Арка західних воріт викладена білокам’яним діамантовим

рустом у стилі Відродження. Ще один вхід був зі сходу. Довжина оборонних

стін – по 75 метрів, а товщина – 2 метри. У стінах є отвори бійниць для

ручної зброї. В середині фортеці, навколо просторого подвір’я були житлові

будівлі, а під ними льохи. Від замку йшов підземний хід до церкви Святого

Миколая в Струсові, а звідти – до Теребовлянського та Буданівського замків.

На території також була криниця, а на стінах ще видно сліди розплавленої

смоли, яку виливали захисники на голови ворогів [12:41-42].

Поява сучасного замку сприяла розвитку господарства і збільшенню

кількості жителів поселення. Розвиваються ремесла, сільське господарство,

броварництво, торгівля.

На початку 1594 року на територію Поділля вдерлася велика татарська

22

орда, яка пограбувала багато сіл і міст. Проти татарів виступили загони під

проводом Северина Наливайка. В районі Микулинців відбулися запеклі бої

[12:451].

Протягом століть містечко разом із замком переходили у власність

різних магнатських родів. Завдяки дочці воєводи руського і гетьмана

Великого Коронного війська Миколи Синявського Анні Синявській, яка була

дружиною Лаврентія Йордана (1518-1568) – каштеляна краківського,

старости перемишельського, кам’янецького та великого піскарбія коронного,

Микулинці в 1595 році, привілеєм короля Сигізмунда ІІІ одержали статус

міста, магдебурзьке право і право на проведення торгів кожного вівторка та

трьох ярмарків щороку [21:116; 22:282-283]. Відтепер жителі містечка

звільнялися від податків на 6 років, купці вели безмитну торгівлю, а саме

поселення отримало умови для сприятливого соціально-економічного

розвитку [23:53]. Хоча Микулинці і отримали право на самоврядування,

однак, залежність від польських магнатів залишалася – у першій половині

ХVІІ ст. більшість мешканців містечка було закріпачено. Власники міста на

свій розсуд збільшували натуральні та грошові повинності [11:18; 24:17].

Після Анни Синявської місто успадкувала одна з її восьми дочок –

Софія, дружина Самуїла Зборовського [21:117]. По смерті Самуїла

власником Микулинців став його син Олександр Зборовський, який помер у

1637 році [25:148]. Після його смерті місто відійшло до Станіслава

Конецпольського (1594-1646), який був воєводою сандомирським, гетьманом

Великого Коронного війська та Краківським каштеляном [24:17; 26:523-527].

З 1665 року містом володіли родини Синявських та Любомирських [21:117;

27:185]. Тепер щораз міцнішими ставали торгівельні та культурні зв’язки

мешканців селища з Тернополем. Сприятливе росташування обох міст на

перехресті торгових шляхів перетворювало їх на важливі культурні та

торгові центри [28:30].

Важке економічне становище, поліітичне безправ’я міщан Тернополя і

Микулинців зумовило активну участь місцевого населення у визвольній

23

боротьбі українського народу 1648-1657 років під проводом Богдана

Хмельницького. У 1656-1657 роках в околицях Микулинців діяли загони

опришків. Налякана місцева шляхта тікала під захист замкових укріплень

[15:188; 16:30; 29:247-249].

Подільські землі часто зазнавали нападів татар і турків, проте

микулинчани вперто захищали свою землю. В 1657 році захисники фортеці

витримали 15-ти денну облогу турецького війська під проводом Ібрагіма

Шишмана, який відступив з-під Збаража.

Під час чергової польсько-турецької війни 1672-1675 років в облозі

знаходились фортеці Микулинців, Теребовлі, Бучача, Язловця та інших міст.

Не маючи надії на підмогу, гарнізон Микулинців змушений був піти на

переговори з ворогом. Повіривши обіцянкам ворогів, захисники здались. Але

турки порушили домовленості і вчинили криваву розправу. Були вбиті всі

оборонці замку, а жінок, дітей і ремісників забрали в полон [6; 12:451].

В 1672 році містечко потрапило під владу Туреччини. Проте, 26 січня

1699 року в Карловіцах було підписано мирний трактат між Польщею і

Туреччиною, за яким до Речі Посполитої поверталися її “давні” землі. З ХVІІ

ст. починається відбудова міст, будівництво багатьох римо-католицьких

костелів і монастирів [30:62]. Розпочалося масове ополячення, а римо-

католицька церква ототожнюється відтепер з “поляками” [31:8].

В другій половині ХVІІІ ст. значною частиною микулинецьких земель

заволоділа польська магнатка Людвіга Потоцька, яка походила з родини

Мніхів (1712-1785), вдова каштеляна краківського та гетьмана Великого

Коронного війська Юзефа Потоцького [24:17; 28:31; 32:504]. Саме на

прохання Потоцької король видав містечку герб, що зображував Святого

Йосифа, на честь її покійного чоловіка Юзефа [5:37]. 16 грудня 1758 року

власниця добилася у короля Августа ІІІ відновлення магдебурзького права,

втраченого в результаті війни з турецько-татарськими загарбниками. Згідно з

ним Микулинці були звільнені від управління королівськими намісниками –

воєводами і старостами. Вся влада перейшла до магістрату і ради на чолі з

24

війтом. Рада відала цивільним судом, поліцією, наглядала за торгівлею, тощо.

Фактично управа міста була в польських руках, хоч її членами бували й

українці та євреї [6; 12:451].

На той час населення поділялося на міщан-робітників, торговців і

жителів передмістя. Ремісники, яких у місті було 139, обєднувалися у 5 цехів:

ткацький, кравецько-кушнірський, шевсько-грабарський, гончарний,

різницький. Коли ремісників якогось фаху було мало, то вони входили до

іншого цеху [32:505].

Для забезпечення взаємних польсько-турецьких стосунків в

Микулинцях та під Теребовлею стояли польські військові загони [16:36].

В 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, місто відійшло до

Габсбурзької монархії [12:452; 33:19]. Нове підпорядкування призвело до

скасування магдебурзького права, яке було замінено законом для малих

містечок [2:204]. Представники Габсбурської монархії ліквідували латинські

монастирі на території цілої Львівської архідієцезії та в Микулинцях зокрема

[33:167-170].

На той час містечко належало до Тернопільського циркулу (округу) і

тут проживали люди різних національностей. Здавна жили на цих теренах

українці, поляки, євреї та німецькі колоністи [4:306,309]. Австрійський уряд

проводив політику, яка полягала на підтримці суперечок між українцями і

поляками, які були відповідно греко-католиками і римо-католиками [34:92-

96].

В 1761-1779 роках на кошти магнатки Людвіги Потоцької споруджено

костел в стилі пізнього барокко [1:152]. І на одній осі з ним, у мальовничому

парку – неподалік від фортеці тодішня власниця Микулинець “з огляду на те,

що старий замок вже не надавався на резиденцію, Людвіга Потоцька – як

пише Є.Куропатський – над місцем цим побудувала чудовий палац” [24:17].

Навколо палацу, як модно було в той час в Європі, розбивається великий

(7га) ландшафтний парк вільного планування. Парк зберігся до нашого часу і

деякі його дерева мають дуже поважний вік. Парковий фасад увінчаний

25

глухим восьмипілястровим портиком коринфського ордеру [35:8]. Будівля

складається з трьох частин: центрального корпусу та двох бічних прибудов,

з’єднаних між собою галереями, які разом творять форму підкови.

Тринадцятиосьовий головний корпус, піднесений на плані прямокутника, має

два поверхи. Головна окраса палацу – це чотири скульптури атлантів на

центральному фасаді над головами левів, що підняті на арку першого

поверху і підкреслюють другий поверх. Середня частина фасаду була

увінчана скульптурою Святого Архангела Михаїла, який тримав у руках два

герби – М’янчинських і Конопків. В середині палацу було багато творів

мистецтва, образів, родинних портретів, виробів з бронзи, кристалів,

порцеляни та срібла з гербами володарів. Тут також розташовувалась

бібліотека, архів та розкішний бенкетний зал. Власниками палацу ставали ті

родини, які володіли містечком: Потоцькі, Конопки, Реї [24:17].

Після ліквідації Магдебурзького права в Микулинцях влада перейшла

до ради ( в складі 12 радників) з бургомістром на чолі, якого обирало ціле

містечко. Влада, в більшості, належала полякам, в меншій мірі – українцям та

євреям [4:306].

У своєму заповіті Людвіга Потоцька подарувала Микулинці своєму

племіннику Юзефові Мніху [21:117].

Із 31 жовтня 1799 року власником “Микулинецького ключа” став

Петро Конопка, який одержав його від Юзефа Мніха (1742-1797), генерал-

майора коронних військ [24:17].

Отже ми розглянули історію Микулинців від найдавніших часів до

1780 року, ознайомилися з версіями про походження назви містечка,

умовами його політичного, соціально-економічного та політичного розвитку

і дізналися про те, що воно є одним з найстаріших у Галичині, адже уперше

згадується під 1096 роком. Поселення спочатку належало до

Теребовлянського, а з 1199 року – до Галицько-Волинського князівства і

дуже швидко розвивалося. У 1387 році воно остаточно потрапило під владу

відновленого королівства Польського. Відтоді містечко постійно переходило

26

з рук одних магнатів до інших. Воно були власністю Йорданових,

Синявських, Зборовських, Конецпольських, Любомирських та Потоцьких.

Неодноразово містечко зазнавала турецько-татарських набігів і тому в

1550 році на його території було збудовано оборонну фортецю. Воно швидко

зростало та двічі – у 1595 та 1758 роках одержувало Магдебурзьке право.

Важке становище міщан зумовило активну участь місцевого населення

у Національно-визвольній війні 1648-1657 років. З 1672 до 1699 року селище

належало Туреччині. В 1772-1848 роках містечко знаходилося під владою

Австрії. Після ліквідації Магдебурзького права в Микулинцях влада

перейшла до ради (в складі 12 радників) з бургомістром на чолі, якого

обирало ціле містечко.

В другій половині ХVІІІ ст. значною частиною микулинецьких земель

заволоділа польська магнатка Людвіга Потоцька. В 1761-1779 роках на її

кошти споруджено костел в стилі пізнього бароко і на одній осі з ним, у

мальовничому парку – розкішний палац.

Отже, для того, щоб з’ясувати історичні й духовні чинники виникнення

Микулинецької римо-католицької парафії, які є необхідною передумовою

всебічного висвітлення проблеми, довелося прослідкувати історію містечка з

найдавніших часів.

27

2.2. Зародження Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці. Будівництво костелу та

його архітектура

В першому пункті, для того щоб з’ясувати історичні й духовні чинники

виникнення Микулинецької римо-католицької парафії, ми розглянули

історію Микулинців від найдавніших часів до 1780 року. В даному пункті ми

спробуємо висвітлити передумови зародження Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці та дати характеристику архітектури

костелу.

Згадки про місцевий римо-католицький храм зустрічаються ще під

1615 роком. Це був костел св. Анни, побудований шляхтою, який належав до

Теребовлянського деканату Львівської архідієцезії [25:218; 36:202; 37:144].

Але тут не згадується про те, чи була дана споруда парафіяльною, чи ні.

Практично, від того часу, запроваджено тут систематичне душпастирство.

Під час турецько-татарського нападу в 1619 році костел було знищено

[36:205]. У 1677 році в містечку була каплиця, де працювали священники з

сусідньої Кам’янець-Подільської дієцезії. Вони відправляли одну Службу

Божу на тиждень (в неділю), за що отримували від сандомирського воєводи

Станіслава Конецпольського 200 флоренів на рік [36:232-233].

Поляки, які проживали в Микулинцях, скоріш за все, належали до

парафії у селі Настасові – про це свідчать малі метричні книги, в яких

реєструвалися шлюби, народження, хрестини і смерть парафіян, що

збереглися у костельному архіві [38:арк.1; 39:арк.98].

Cвященник Ян Нєдзєльський в інвентарі Микулинецького

парафіяльного костелу писав: ,,Перед 1715 роком, як повідомляють

архідієцезіальні матеріали, утворилася десь тут парафія, проте невідомо

точно де, бо бракує відповідних документів” [34:62; 38:арк.1].

Згідно з протоколом візитації архієпископа Яна Скарбка у 1716-1722

роках в центральній частині містечка розміщувався костел Святого Івана

28

Хрестителя, збудований за зрубовою конструкцією з дубового дерева. Автор

подає такий опис: “всередині святині знаходилися: головний вівтар, за яким

була захрестія; над вівтарем – ікона Непорочної Діви Марії, вище над нею –

образ Святого Йоана Хрестителя, обидвоє без рам; по правій стороні – вівтар

з іконою Святої Діви Марії Болісної; мальована амвона; хор з балясками; 16

лавок; 5 хорунгв; паркет – дерев’яний; всіх вікон – сім; хор – з балясками;

кропильниця – дерев’яна, фарбована, теж простої роботи. Біля костелу був

цвинтар, преборство, господарські будинки та город” [40:арк.1; 41:387;

42:арк.1]. Саме з цього часу можна говорити про розвиток релігійного життя

в громаді. Однак, спільнота не мала ще ерекційного акту, а володіла лише

невеликим клаптиком землі, який було надано для використання священику

без відповідного запису. Тоді тут душпастирювали отці Витковський та

Горецький, який був вікарієм (заступник або помічник парафіяльного

священника) [23:63-64].

Пізніше настоятелем в Микулинцях до 1748 року був о. Станіслав

Тилщинський. Його замінив о. Юрій Ракошевський (1748-1780), який

одночасно вважався пробощем (настоятелем) у Вишнівчику та Золотниках і

каноніком (священнослужитель, що входив до складу вищого духівництва)

капітули в Кам’янець-Подільському [42:арк.2].

У 1760-1762 роках на парафії працювали монахи зі згромадження Отців

Місіонерів Святого Вінцентія Поля [36:323; 43:67; 44:63]. Одночасно в

містечку існувала й греко-католицька спільнота, яка мала дві церкви: стару –

Святого Миколая і нову – Пресвятої Трійці [4:307].

2 жовтня 1761 року архієпископ Вацлав Єронім Сираковський (1699-

1780) посвятив і встановив на новому місці наріжний камінь під будову

костелу в Микулинцях [45:арк.1]. Святиня була зведена польською

магнаткою, власницею містечка – Людвігою Потоцькою, за проектом

архітектора-аматора, родича Потоцької, Августа Мошинського, який жив у

Дрездені, а пізніше був радником польського короля Станіслава Августа з

питань мистецтва [19:413; 21:117; 23:54; 24:17]. Тернопільський

29

енциклопедичний словник подає нам відомості, про те, що Август

Мошинський народився у 1731 році в Дрездені, а помер у 1786 році – у

Венеції. Автори цього довідкового видання вважають, що він був також

автором проекту домініканського собору в місті Тернополі, зведеного у 1749-

1779 роках [3:570].

Піклування фундаторки про своїх підданих та костел помітно із

Фундаційного акту монастиря Отців Місіонерів: “Бачу як старий

парафіяльний костел служить для християнської науки… Тому я, Людвіга з

Мніхів Потоцька, від того дня, коли посіла “Микулинецькі добра”,

побачивши старий, щуплий, дерев’яний, біднооздоблений костел,

постановила собі побудувати в іншому місці нову, кам’яну святиню на віки

вічні та красиво її оздобити… Щоб я, мої піддані та парафіяни могли

отримувати християнську науку [45:арк.2]”. Микулинецький храм

споруджений за зразком Дрезденського двірцевого католицького костелу

(katholische Hofkirche), побудованого ще в 1739 році видатним архітектором

Джатано Чавареллі, хоч прямого наслідування не спостерігається [16:147;

23:54; 28:37].

В 1779 році будову святині з п’ятьма вівтарями було закінчено і

архієпископ Львівської архідієцезії Вацлав Єронім Сираковський 5 вересня

посвятив її під покровом Пресвятої Трійці [6; 24:17].

Троїцький костел у Микулинцях — одна з найкращих і оригінальних

пам’яток епохи пізнього бароко. Костел орієнтований з півночі на південь.

Це, мабуть, пов’язано з тим, що його розмістили на одній осі з комплексом

Микулинецького палацу, ще одною пам’яткою архітектури XVIII ст. Костел

це тринефова базиліка з півкруглим трьохярусним деамбулаторієм. Високий

центральний неф з нижчими боковими і двоярусними обходами присвітерію

творять пірамідальний силует. В стрільчату структуру фасаду вкомпонована

дзвіниця. Довжина хпаму складає 42 метри, ширина – 30 метрів. Для

будівництва використовували ламаний камінь (для фундаменту і нижньої

частини мурів) та дрібну барокову цеглу. Ззовні він весь поштукатурений

30

[23:56].

Фасад розчленований поярусними антамблементами і по-вертикалі

півколонами дорійського, іонійського і коринфського ордерів. У нижньому

ряді – сім осей, у другому – три, у третьому найвищому, що набирає форму

вежі – теж три. Артикуляція доповнена за допомогою півколон, зі

збереженням наступного порядку: тосканського, іонічного і композитного.

Кожен з рядів замкнений поламаним карнизом. Бічні виступи другого ряду

вирізнені з масиву костелу. Третій ряд архітектурно опрацьований з трьох

сторін та опертий на виступ карнизу [12:42-43]. В середній частині нижнього

ряду, окресленою лінією овалу, на осі вміщено портал у вигляді арки, а над

ним вікно. На другій осі – вікно з красивим надвіконником, а в крайніх осях –

аркові ніші. При вході, до корпусу костелу примикають півовальний

присінок та дві квадратних кімнати – по боках, відділені від бічних нефів.

Над присінком – невелике приміщення, з’єднане з хорами, вище – дві

кімнати у вежі [23:56].

Під головним нефом – велика прямокутна крипта, перекрита

півкруглим хрестовидним склепінням; під бічними нефами – по три менших

крипти; вхід до крипт – з присінка[23:57; 38:арк.2].

Фасад костелу є ширшим від корпусу, підкреслений випуклою лінією.

Він декорований різьбленими з каменю скульптурами святих, які частково

розміщені в нішах, а також декоративними кам’яними вазами і ліхтарями.

Ось як розміщені різьблені кам’яні фігури на фасаді: в нішах нижнього ярусу

– євангелисти Іван, Лука, Марко, Матвій, апостоли Павло і Петро (на

крайніх осях нижнього ряду); в нішах другого ярусу – Святий Вінцентій

Поль та Святий Вацлав; в нішах третього ярусу – святі Анна та Йоахім

[23:58]. Можливо у виготовленні кам’яних скульптур брав участь

микулинецький різьбяр Ян Чорний, який жив і працював у другій половині

XVIII століття.

Дах над головним невом – ламаний, над апсидою переходить в

наметовий; над бічними нефами і обходом – спадаючий, покритий бляхою.

31

Вежа зроблена у формі дзвону, над яким розміщений хрест [12:42-43].

Артикуляція стін головної нави виконана за допомогою чотирьох

величезних півколон, на які спирається основа склепіння. Середній неф

костелу в центральній частині перекритий хрестовидним склепінням, а по

торцях — чвертьсферичним з розпалубками. Хрестовидним склепінням

також перекриті бокові нефи і крихти, а обхід присвітерію має півциркулярне

склепіння з розпалубками. Головний неф з’єднаний з бічними високими

аркадами, архівольти яких спираються на виступи карнизу і з внутрішньої

сторони охоплені парами псевдопіастрів [23:56]. У бічних нефах артикуляція

обмежена до псевдопіастрів, що утворюють проходи. Висота центрального

нефу – 18 метрів, а бічних – по 9 метрів. За присвітерієм, відділеним від

головного нефу дерев’яними балясами, та на продовженні бічних нефів у

двокімнатному обході навколо апсиди виділено приміщення захристії та

скарбія. Вище над ними розміщено коляторське ложе, яке відкривається на

внутрішню частину апсиди і бічні нефи. У пресвітерії та головному нефі

стоять десять високих колон – чотири примикають до стовпів, а шість – до

стін. Над колонами простягається широкий карниз, по якому можна ходити.

Підлога в костелі вимощена кам’яною плиткою [12:43].

В середній частині нижнього ярусу, замальованій лінією овалу, яка

підкреслює форму присінка, на осі розміщено портал півкруглого викрою, а

над ним – вікно. На крайніх осях середньої частини півкруглі ніші замкнені

хемісферично. У вгнутих частинах, що відповідають бічним нефам –

півкруглі портали, над якими розміщені вікна. Вікна – прямокутні, вгорі

замкнені півколом, а на обході – півкруглі, розміщені в два ряди. На осі

другого ярусу – вікно з хвилястим надвіконником, а по краях півкруглі ніші.

На осі верхнього ярусу – вікна, які виходять на балкони. Коляторське ложе

з’єднане з пресвітерієм та бічними навами віконними отворами, в яких є

балюстради з мотивами плетенки [23:57].

Приміщення для музичного хору вбудоване в південну апсиду у формі

одноаркової трибуни, що переходить у подвійні тосканські пілястри,

32

поставлені на цоколях для підтримки масивного парапету. До хору ведуть

круглі сходи у товщині муру зі східної крихти.

Стеля склепіння декорована орнаментом із дрібними зірками. Всі

фігури пофарбовані однотонно в біло-кремовий колір. На стінах намальовано

дванадцять хрестів, біля яких висять поодинокі залізні ліхтарики [38:арк.5;

23:57].

Головний вівтар, розміщений на кам’яній основі, був різьблений з

дерева і прикрашений бароковими скульптурами. Над ним, по центрі, один

над одним – образи Святої Трійці та Святого Миколая, вище напис “Et Hi

Tres Unum Sunt” – “І троє стали одним”, над яким голуб, що символізує

Святого Духа. По двох боках від вівтаря – різьблені фігури єпископів

Вацлава і Зигмунта, а над ними – два ангели та алегоричні фігури. По боках

вівтаря, на стіні апсиди, на оздоблених виступах розміщувалися дерев’яні

фігури таких святих: Анни, єпископа, Флоріана та Йоахіма. Вище над

дверима, що ведуть до захристії записані дві головні заповіді любові на

латинській мові –“Ama Deum Super Omnia” та “Ama Fratrem Tuum Sicut Te

Ipsum”, що перекладаються відповідно – “Люби Господа Бога усі своїм

єством” і “Люби Ближнього свого, як самого себе”.

Біля північно-західної нави розміщувався вівтар Матері Божої, біля

північно-східної – Найсвятішого Серця Ісусового, біля західної та східної

стіни – відповідно вівтарі Святих Йосифа та Антонія. Вівтар Матері Божої

розташований на високому цоколі. Він закінчувався декораційно вирізаним

щитом. В основі – фігура Непорочної Матері Божої; вище – ікона; по боках –

дві різьблені фігури святих [23:59; 38:арк.5].

Вівтар Найсвятішого Серця Ісуса за своєю архітектурою та декором

аналогічний до попереднього: в основі – фігура Найсвятішого Серця Ісуса, по

боках – алегоричні фігури, а над ними образ “Стигматизація Святого

Франциска”.

Вівтарі Святих Йосифа і Антонія – дерев’яні, з образами патронів та

різьбленими ангелами.

33

Амвона – дерев’яна, багатопрофільована, з’єднана зі сходами. На ній

розташовані чотири фігури Євангелистів та барельєфи Отців Церкви, вище

над ними – дві скрижалі, бальдахім та ангели, які підтримували фігуру

Chrystus Salwator (Воскреслого Ісуса з хрестом в руках) [38:арк.6].

На хорах був орган, що складався з клавіатури і дванадцяти реєстрів.

Ідея необарокового проекту органу належить фірмі Gebruder Rager (1900 р.).

В 1928 році Юзеф Курочка з Теребовлі доповнив його новими музичними

трубками з Чехословаччини [23:59].

В костелі було шість конфесіоналів: три – дерев’яних великих і три

переносних. Хрестильниця зроблена з каменю та прикрита мідним казанком і

кришкою з дерева. Шістнадцять дубових лавок розміщувались по правій і

лівій сторонах головного нефу [38:арк.7]. Слід згадати про феретрони: а) з

різьбленими фігурами Непорочної Матері Божої, Найсвятішого Серця

Ісусового, Дитятка Ісус, Святого Антонія і Святої Терези; б) з іконами

Матері Божої, Святого Антонія, Святої Трійці і Непорочної Матері Божої

[28:39].

При вході до костелу є епітафічна таблиця Людвіги Потоцької з роду

Мніхів із чорного мармуру, де є напис: “LUDWIKA | Józefa Wandalina

Mnischa [sie] | Marszałka W(ielkiego) K(oronnego) po tym Kaszt(elana)

Krak(owskiego) y | Tarłowny córka | Józefa na Xiestw(ie) Zbaraz(kim) Potockiego

| Hetmana W(ielkiego) K(oronnego) y Kasztelana Krak(owskiego) | MAŁŻONKA

kosciołów, sierot y ubogich | Dobroczynna Matka | Po 30:letnim stanie | w 74

R(oku) wieku swego, Dnia 2:Sier(pnia) 1785 | w Dobrach swoich Krasiczyn |

ZMARŁA | Westchnienia miłosiernego za siebie grzeszną błaga”[24:18]. Даний

напис перекладається так: “Людвіга, дочка Юзефа Мніха, маршала Великого

Коронного Війська, а після того Каштеляна Краківського; дружина Юзефа,

Потоцького,управителя Збаразького, гетьмана Великого Коронного Війська,

Каштеляна Краківського; доброчинна матір костелів, сиріт і вбогих; після 30-

тилітнього вдовування, у віці 74 років, дня 2 серпня 1785 року померла.

Милосердного зітхання за себе грішна благає.”

34

Наверху, над хорами, була бібліотека, яка містила книги польською,

латинською і французькою мовами.

З південно-західної частини муру виростає дзвіниця з трьома арками. У

ній були розміщені чотири дзвони: 1) вагою 370 кг, вилитий в 1928 році у

ливарні братів Швидзинських у Тернополі; 2) вагою 191 кг; 3) вагою 65 кг; 4)

вагою 33кг [23:59].

Ось що про святиню пише історик Леон

Городиський: ,,Микулинецький парафіяльний костел Святої Трійці – одна з

найкращих і найоригінальніших пам’яток епохи пізнього бароко. Як і

дрезденський, він піднімається на видовженому прямокутнику, замкнутому з

двох вузьких сторін півкругами. Фасад, багато оздоблений барокковими

елементами з пишними деталями, завершується невеликим куполом у вигляді

намету” [2:204].

20 жовтня 1779 року у Відні, за дозволом імператора Йосифа ІІ та

згодою архієпископа Вацлава Єроніма Сираковського парафію в

Микулинцях знову надано для душпастирства згромадженню Отців

Місіонерів Святого Вінцентія Поля [33:257; 34:170].

Дарчою грамотою від 14 березня 1780 року Людвіга Потоцька

подарувала Микулинецькій громаді латинського обряду село Чорториї

[42:арк.3; 45:арк2; 46].

В 1799 році Микулинецькій римо-католицькій парафії Пресвятої Трійці

надано препозитуру, що вирізняло місцевого настоятеля, який з того часу

одержав звання препозитора (старшого) і право збирати податки з

парафіяльних душпастирів [47:173; 48:213].

16 червня 1799 року костел у Микулинцях був пошкоджений бурею

[23:55].

Отже, ми розглянули передумови зародження Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці, ознайомилися з історією будівництва

костелу, особливостями його архітектури, дали характеристику вівтарів і

декору споруди. З вищезгаданого видно, що одним із помітних явищ

35

релігійного життя Микулинців другої половини ХVІІІ ст. було будівництво

костелу в стилі пізнього бароко, який став осередком суспільного і

культурно-релігійного життя місцевої спільноти латинського обряду. Це було

закономірним відображенням об’єктивних процесів зародження та розвитку

римо-католицьких громад в Австрії, під владою якої перебувало містечко та

доброчинної діяльності польської магнатки Людвіги Потоцької.

36

РОЗДІЛ 3

ДУШПАСТИРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРАФІЇ ПРОТЯГОМ 1780-1939 рр.

3.1. Суспільно-політичні зміни в Микулинцях

В другому розділі ми розглянули історію Микулинців від найдавніших

часів до 1780 року, висвітлили передумови зародження Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці та дали характеристику архітектури і

декору костелу. Зважаючи на хронологічний метод дослідження у даному

пункті ми прослідкуємо подальший розвиток містечка протягом 1780-1939

рр.

Від 31 жовтня 1799 року власником поселення став Петро Конопка,

який одержав його від Юзефа Мніха (1742 – 1797), генерал-майора коронних

військ [21:117]. Петро Конопка разом зі своїм братом Яном отримали у 1791

році від імператора Леопольда ІІ титули барона[24:18]. Барон Петро,

одружений з Соломією Губіцькою, навколишні села Волю Мазовецьку та

Волю Кривецьку передав одному з двох синів – Янові-Казимиру Конопці

(1778-1843), одруженому на Юзефі Мйончинській [21:117].

З 1810 по 1815 рік Микулинці перебували у складі Тернопільського

краю під владою Росії на основі Шернбрунського мирного договору, а потім

знову перейшли до Австрії, до складу Королівства Галіції та Лодомерії

[16:43; 32:506].

Завдяки старанням Казимира Конопки містечко почало швидко

розвиватися, що сприяло заселенню його околиць. Воно перетворилося на

ремісничий центр: тут діяло багато кушнірських, шевських, бондарських

цехів, працювали цегельня, водяний млин, пивоварний завод [6; 13:252]. За

сприяння власника у 1821 році сюди потрапили кілька німецьких колоністів.

Цим було започатковано поблизу Микулинців у долині річки Нішли село

Конопківку [6; 21:118; 27:187]. Метою колонізації в Галичині, по-перше,

37

було поселення “культурних вихідців” із південно-західної Німеччини, які

мали б стати прикладом для слов’янської околиці, особливо в ділянці

агрокультури [49:81]. В Конопківці колоністи займалися обробітком землі та

торгівлею коней. Тут у 1826 році на місці природних сірчаних джерел барон

збудував водогрязеву лікарню з пансіонатом, де лікувалася знатна шляхта з

цілого Поділля та Галичини [6; 28:47; 35:12].

У 1841 році, як подано в Схематизмі Львівської Архієпархії, у

Микулинцях було 1136 членів греко-католицької церкви [4:305].

В 1846 році в містечку була заснована чотирикласна школа, навчання в

якій велося польською мовою, а кількість учнів становила 375 осіб. Від

другого класу, крім польської мови, вивчали українську як обов’язкову

[50:28]. Тривалий час управителями цієї школи були Антін Рибачок і

Володимир Балей [3:24; 4:309].

Загальна кількість мешканців у 1848 році становила 4079 жителів, а до

1857 року ця цифра зменшилась до 3340 осіб [4:304].

В 1848 році австрійський уряд здійснив аграрну реформу [14:182].

Серед місцевого населення, між українцями та поляками, відбувалися

сутички, які, можливо, були на руку австрійській владі [4:306-307]. Під

впливом революційних рухів та економічного становища в 1848 році

австрійський уряд змушений був скасувати панщину та кріпосне право.

Завдяки цьому промисловість почала розвиватися швидше, утворився новий

ринок праці. Ці умови вплинули позитивно і на саме містечко: почали

працювати броварня, цегельня, два водяних млини, з яких один постачав

муку для міста та його околиць, а другий – на експорт до Англії. В 1883 році

почав діяти паровий млин і суконна фабрика, на якій виготовляли рушники,

бавовняні хустки та оксамит. Діяла також каменоломня [6; 50:28].

Ось як описує ярмарок Стефанія Абрагамовська: “Ярмарковий

понеділок у Микулинцях збирав великі юрби народу звідусіль. На великій

торговиці продавали різного роду худобу. Євреї мали окрему різню для

корів, курей, качок, гусей та чотири м’ясні крамниці. Жило в нашому

38

містечку багато євреїв. Не бракувало й шинкарів. На головній вулиці, при так

званій цісарській дорозі різні товари продавалися в двох українських

крамницях: “Народній Торгівлі” Кості Абрагамовського і Юрчуків.

Найбільше було наших ремісників: ковалів, шевців, кравців, кушнірів,

гончарів. У день ярмарку шуміло скрізь. Приїздили фірами здалека цілими

родинами, бо всього виготовлялося багато. Майстри мали челядників, бо

приймали багато замовлень ” [52:765].

У 1885 році в містечку та в селі Конопківка побував І.Я.Франко. Він

виступив перед жителями і розповів про те, як запроваджувалася і

скасовувалася панщина в Галичині.

Працювала семикласна школа, управителями якої були виключно

поляки, а української мови навчали євреї.

В 90-х роках XIX ст. у Микулинцях не було державних лікувальних

закладів. Тут працювали три приватні лікарні і два акушери, діяла аптека. В

1889 році посвячено нову церкву Святої Трійці [12:452]. Святиню збудовано

у плані хреста і завершено трьома банями. Розмалював її митець зі Львова

Степан Томасевич, а іконостас вирізьбив – Василь Кожушко. За пароха отця

Павлика були при церкві братство і сестрицтво, а дівчата мали свою

організацію дівиць. Щоб стримати людей від пияцтва, пізніше було створено

при храмі братство тверезості [4:307]. Крім міської управи тут теж був

поштовий, податковий і катастральний уряди та повітовий суд, до якого

належало 19 довколишніх сіл із 26471 мешканцями [4:304].

Умираючи, бездітний барон Ян Конопка передав свій маєток у спадок

дружині Юзефі, яка в свою чергу передала його дочці свого брата – Стефанії

Мйончинській, дружині Казимира Конопки (1825-1884), племінника Яна

[24:17-18]. Від своїх батьків Казимира та Стефанії микулинецький маєток

успадкувала їх дочка Юзефа (1856-1936), яка вийшла заміж за графа

М’ячеслава Рея (1836-1918), посла з Пшеслава. Подружжя М’ячеслав та

Юзефа Рей мали двоє дітей: сина Казимира та дочку Марію – які померли в

молодому віці та поховані на місцевому парафіяльному цвинтарі. Після

39

смерті дітей і чоловіка графиня Юзефа з Конопків Рей, остання власниця

Микулинець, до кінця життя мешкала сама [19:413; 21:117; 32:506].

Палац зараз називають “Палацом Конопки”, адже саме цей власник в

середині ХІХ ст. докорінно його перебудував у стилі ампір. Від старого

комплексу залишилось лише два флігелі, що розташовані перпендикулярно

до центральної частини і з’єднані з нею дугоподібними галереями. В

центральній частині розміщувалась фігура архангела Михаїла котрий тримав

два родинних герби: Мйончинських та Конопків [35:37].

Центром українського життя в містечку була просвітянська читальня,

заснована в 1890 році. Товариство “Просвіта” мало один з кращих у місті

будинків, де розміщувалася бібліотека. Першим головою товариства та її

засновником був директор школи Антін Рибачок, а довголітніми членами

управи – Іван Топольницький, Іван Грунтовський, Йосиф Дубінський, Степан

Стебницький, Михайло Гречковський, Володимир Савицький, Степан

Абрагамовський, Іван Шкамбара, Осип Юрчук та інші. У 1910 році

“Просвіта” закупила площу в місті і в 1912 році почала будову нового

великого Дому. Починаючи з 1915 року в ньому відбувались театральні

вистави, концерти [4:309; 6].

Місцева “Просвіта” займалася також організацією крамниць, пробуючи

конкурувати в сфері торгівлі з місцевими євреями. Одну з них товариство

збудувало за власні кошти на землі Івана Яреми. І її першим крамарем до

1909 року був Осип Юрчук [52:764].

Крім “Просвіти” існували й інші товариства, такі як: позичкова каса і

“Січ”, провідником якої був Степан Абрагамовський. Товариство “Сокіл”

нараховувало 90 активних членів – 50 чоловіків і 40 жінок. Його головою був

Іван Шкамбара, а начальником Тома Стебницький [4:311].

В 1900 році кількість мешканців Микулинець зменшилася і становила

3660 осіб, а в 1910 році відповідно 3511 [53:64].

У 1903 році в Микулинцях виникла велика пожежа, яка знищила

велику кількість будівель. Внаслідок ремонтно-реставраційних робіт

40

містечко втратило свій давній вигляд. Його було відбудовано на зразок інших

міст Галичини. На пам’ять про цю пожежу було встановлено фігуру Святого

Флоріана – покровителя пожежників [4:303; 50:30].

Напередодні Першої світової війни українці тільки раз здобули

більшість в міській управі і вибрали бургомістром міста українця Йосипа

Шкамбару [12:452].

З початком Першої світової війни – Галицька земля найперша відчула її

небезпеку. Багаторазово переміщувався фронт, велика кількість населених

пунктів була знищена [50:19]. На початку серпня 1914 року в Микулинцях

перебували відділи VIII російської армії. Росіяни заборонили тут всі

українські та польські культурно-освітні організації [4:311]. Через місто

проходила лінія австрійсько-російського фронту [8:253; 50:19]. Через воєнні

дії було знищено збіжжя на полях, тому того року панував голод. Місцеве

населення жило в постійному страсі, невпевнене “в завтрашньому дні”

[2:202]. У вересні 1915 року австрійську армію було витіснено. До половини

1917 року Микулинці перебували на лінії фронту, а потім були зайняті

австрійськими військами [8:253; 32:507; 38:арк.2, 25-27].

У листопаді 1918 року було проголошено Західно-Українську Народну

Республіку. В Микулинцях українці відразу перебрали владу до своїх рук на

чолі з бургомістром Йосипом Шкамбарою [12:453]. Тоді ж в містечку

посилюється ворожнеча між поляками та українцями: було роззброєно

польський полк, який стояв тут, пограбовано палац Реїв, спалено його ліве

крило, а також фільварок [9:2; 24:18; 50:10; 54:428; 55:727].

Велику роль у житті містечка та церкви відіграв парох отець Євген

Кароль (1885-1961), що прийшов до Микулинець в 1914 році і

душпастирював тут 47 років. Він відновив церкву, побудував іконотас і нову

дзвіницю, упорядкував цвинтар. Тривалий час був він головою майже всіх

місцевих товариств і займався аматорським гуртком [4:307].

Під час душпастирюванння о. Кароля, протягом 1918-1919 рр., в місті

проводилися арешти – було ув’язнено 300 осіб. Серед них були римо-

41

католицькі священники, військові та інші особи, яких утримували в бараках

та в’язницях. Майже всі вони захворіли тифом, внаслідок чого померло 62

особи [56:93,124,162-164].

Відомо, також, що на початку 1919 року в Микулинцях перебувала

Делегація Червоного Хреста, яку прийняла в своєму палаці графиня Юзефа

Рей для допомоги місцевому населенню [56:207].

21 червня 1919 року після відступу українських військ за річку Збруч,

владу в місті захопили поляки [4:311]. Націоналістично налаштовані поляки,

при в’їзді в Микулинці з боку Тернополя поставили Пам’ятник Волі, де був

напис: “Туm, którży oddali życie za Polske, w latach 1918-1919” (“Тим, які

віддали життя за Польщу в 1918-1919 роках”) [50:17].

В місті відновили свою діяльність дві культурно-освітні організації:

“Сокіл”, яка нараховувала 50 чоловіків і 40 жінок – активних членів; та

“Просвіта” – літературно-просвітницьке товариство. В приміщенні

товариства “Сокіл” відбувалися виступи приїжджих театральних колективів,

ставилися вертепи [4:307].

31 липня 1920 року до міста повернулися більшовицькі війська. Але

вже 19 вересня частина 60 стрілецької дивізії Червоної Армії була витіснена

польськими військами [4:307; 50:11].

Після перепису населення 1921 року Микулинці налічували 3277 чол. і

ввійшли в склад повіту та воєводства Тернопільського [57:298]. Існувала тут

7-класна школа, яка не могла помістити всіх учнів, тому міський уряд

виділив для школи давній будинок податкового уряду. Викладання в ній

велося польською мовою. Працювало тут 6 вчителів та навчалося 98 учнів-

українців [4:309]. З 1921 року керівниками школи були виключно поляки, а

української мови навчали євреї. Мешканці могли користатися бібліотекою,

яка нараховувала 379 книжок польською мовою.

Сполучення з іншими містами було забезпечено завдяки залізничній

дорозі, станція якої Микулинці-Струсів знаходилась за 4 км від містечка

[50:28]. Торгівлю, в основному, контролювали та забезпечували, як і в інших

42

містах Галичини, євреї. Вони жили в домах навколо ринку та торгували

зерном, яйцями, полотном, кіньми, худобою і яловичинним м’ясом. Більша

частина мешканців займалась землеробством або скотарством [52:765].

Культурно-освітнє життя Микулинців проявлялося в різного роду

театральних, спортивних та релігійних забавах, організованих товариствами

“Сокіл” та “Просвіта”. 19 січня – під час святкування греко-католицького

свята Водохреща – зустрічалися дві парафії – греко- та римо-католицька і

освячували воду. Богослужіння відбувалося на березі річки Серет, біля

великого хреста, зробленого з льоду. Під час греко-католицьких Великодніх

свят поводилися спільні забави біля церкви. [50:29-33].

В містечку жили без конфліктів представники різних національностей:

українці, поляки, німці, та євреї, взаємно збагачуючи свої звичаї та культуру

[50:35].

В місті, в основному на головних вулицях, проживало 1850 євреїв.

Вони мали 1 синагогу, великий цвинтар, недалеко від центру та 2 божниці:

для чоловіків та жінок і отримували пресу на єврейській мові. Серед жителів

Микулинців вони становили більшість, а отже брали активну участь в

управлінні та житті міста [4:309; 57:298].

19 травня 1922 року Микулинці внаслідок проведеної адміністративної

реформи стали повітовим центром і увійшли в склад Тернопільського

воєводства [16:45].

На 1930 рік містечко залишається населеним пунктом дрібних

підприємств, тут працювали пивоварний і спиртовий заводи, оцтова фабрика,

цегельня, два водяні млини. Зокрема ремеслом займалося – 40 осіб,

торгівлею – 85, був приватний лікар, два акушери, діяла аптека [4:308]. Крім

міської управи, пошти та поліції існував ще податковий орган та повітовий

суд. В місті функціонували три спортивних клуби: український – “Україна”,

польський – “Стрілець”, та єврейський – “Маккабі”, діяльність яких, в

основному, була спрямована на розвиток футболу [50:34].

Внаслідок проведеної у 1930 році так званої політики “пацифікації”

43

поляками було побито багато українців та знищено їхні будинки [4:312].

В 1938 році з огляду на кліматичні умови та наявність сірчаних вод,

Микулинці зараховано до оздоровчих місць [6].

Микулинецький повіт охоплював 19 населених пунктів та налічував

21471 жителів [4:304]. Через безробіття та малоземелля частина місцевого

населення, шукаючи виходу зі складного становища, змушена була

емігрувати за океан. В 1938 році померла Юзефа Рей. Станом на 1939 рік – в

містечку проживало 3290 чоловік [50:34; 52:765; 57:298].

Отже, ми розглянули історію самого міста в 1780-1939 роках. Як

бачимо в 1772-1914 роках містечко було під владою Австрії і входило до

складу тернопільського циркулу, а влада в ньому належала раді на чолі з

бургомістром. Майже весь цей період (1799-1914) Микулинці належали

Конопкам і особливого економічного розвитку вони набули за Казимира

Конопки. Зокрема, він відкрив поклади сірчаних вод поблизу селища,

побудував там водогрязеву лікарню та заснував село Конопківку.

В 1918 році Микулинці відійшли до Польщі, і стали власністю графів

Рей. Населення від 1848 до 1921 року зменшилося з 4079 чол. до 3277 чол.,

причому збільшилась кількість євреїв.

Незважаючи на Першу світову війну, яка призупинила економічний

розвиток краю, в місті все ж спостерігається господарське піднесення. Тут

діяли: броварня, ґуральня, оцтова фабрика, два водяні млини, цегельня.

Активну діяльність розгорнули культурно-освітні та спортивно-культурні

організації: “Просвіта”, “Січ”, “Сокіл”, “Стрілець”.

19 травня 1922 року Микулинці внаслідок проведеної адміністративної

реформи стали повітовим центром і увійшли в склад тернопільського

воєводства. Відтоді поступово розбудовується інфраструктура міста. Крім

міської управи, пошти та поліції існував ще податковий уряд та повітовий

суд.

44

3.2. Діяльність Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля та їх

вплив на парафіяльних душпастирів

В попередньому пункті ми ознайомилися з суспільно-політичними

змінами містечка протягом 1780-1939 рр. У даному пункті ми спробуємо

дослідити характер діяльності Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля та її

вплив на парафію.

20 жовтня 1779 року у Відні, за дозволом імператора Йосифа ІІ та за

згодою архієпископа Вацлава Єроніма Сираковського парафію в

Микулинцях надано для душпастирства згромадженню Отців Місіонерів

Святого Вінцентія Поля [33:257; 34:170; 43:81; 58:арк.1].

Фундаторка парафії Людвіга Потоцька в Акті фундації монастиря

Отців Місіонерів в Микулинцях від 14 березня 1780 року “поклала на них

наступні обов`язки:

- щоб при костелі в Микулинцях було завжди шість священиків

разом з настоятелем, який повинен працювати на парафії та їздити на місії;

- щоб вони дбали про цілісність спільноти та опікувалися костелом;

- щоб проводили місії, там де це буде потрібно;

- щоб утримували школу і пристаралися доброго, вмілого вчителя

(бакалавра);

- щоб дбали про духовність парафіян: регулярно відправляли

призначені богослужіння, піклувалися про хворих, вділяли всім вірним

потрібні таїнства;

- щоб по святах та неділях виголошували проповіді і, по-

можливості, вчили катехизму;

- щоб відправляли Службу Божу за живих та померлих парафіян;

- через кожні 5 років монахи в місцевому костелі повинні проводити

місії для людей з містечка та його околиць, не вимагаючи за це оплати;

- щоб кожен зі священиків відправляв 1(один) раз на тиждень

Службу Божу в інтенції фундаторки;

45

- щоб щороку два священики, не рахуючи вищевказаних,

відправляли такі богослужіння: перший – співану Службу Божу за душі в

чистилищі, а після смерті фундаторки – за її душу та близьких їй осіб; другий

– співану Службу Божу в день задушний у дерев’яному костелі, за душі тих

парафіян, котрі при ньому спочивають;

- щоб по святах, в разі негоди, коли старшим і хворим особам була

перешкода до участі у богослужінні, відправляли їх у старому дерев’яному

костелі у містечку;

- щоб доглядали за дерев’яним костелом, а в разі його знищення, на

тому самому місці, поставили капличку, в якій би відправляли вищевказані

богослужіня” [45:арк.4-6].

У випадку переходу згромадження Отців Місіонерів на інше місце

праці, Людвіга Потоцька “постановила наступне:

- ціла фундація, весь посуд, літургійне спор’ядження, оздоблення,

швидше та пізніше набуті, а також парафіяльні багатства, вважалися не як

власність Отців Місіонерів, а як власність костелу в Микулинцях;

- керівництво костелом та парафією має перейти до дієцезіальних

священиків, запропонованих власником міста (przez dziedziców dóbr

Mikulińce);

- настоятель Микулинецької парафії буде зобов’язаний завжди

утримувати 4 (чотирьох) вікаріїв (помічників), які замість місій повинні

щоденно відправляти співану Службу Божу;

- інші обов’язки залишаються незмінними. На випадок, якщо б таке

утримання фундації було неможливим, Святої пам’яті фундаторка

постановляє, що село Чортория повинно перейти у власність її спадкоємців, а

квота сумою 2500 злотих на рік – власникам міста Микулинці ” [45:арк.6-8].

Ці вимоги свідчать про те, що душпастирі повинні були проводити

всебічну роботу по облаштуванню не тільки релігійного, а й суспільно-

політичного та соціально-економічного життя парафіян і жителів містечка.

Біля новозбудованої святині фундаторка виділила землю на

46

будівництво будинку для Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля. В 1780

році споруджено монастир для ченців біля костелу, який зберігся до сьогодні

[27:186]. Довжина будинку – 36,1 м., ширина південної стіни – 16,5 м.,

північної – 29,8 м., висота – 9,2 м., товщина зовнішніх стін – 1,5 метра

[42:арк.2]. Сама будівля монастиря – двоповерхова, збудована з цегли та

поштукатурена. Корпус будинку складається з семи кімнат, перекритих

півкругло-хрестовидними склепіннями, по центрі між якими проходить

довгий коридор, із півкруглим склепінням та кам’яною підлогою. На другому

поверсі є коридор (з вимощеною підлогою наполовину каменем і сосновими

дошками), шість кімнат, дві кухні, комора, туалет. Із нижнього коридору

ведуть дерев’яні сходи на гору, а з двору до першої кухні – дубові сходи,

накриті бляхою. Обидва коридори та всі кімнати перекриті випаленою

цеглою. До північної стіни добудовано пізніше крило. Дах –

чотирьохспадний з димарем, покритий гонтом. Крокви зроблені з товстої та

міцної деревини [23:60].

Біля монастиря був розташований господарський будинок, довжиною –

34,5 м., шириною – 7,6 м., висотою – 4,5 м. Там було п’ять кімнат: хлів,

стайня для рогатої худоби, стайня для коней, тік, возівня [42:арк.4].

Фундаторка, щоб забезпечити успішну діяльність монахів, подарувала

згромадженню Отців Місіонерів резиденцію преборства (плебанію), кухню,

шопу на сіно, обору для худоби та город, що теж знаходилися біля монастиря

[45:арк.3-6; 46; 58:арк.4; 59:арк.2].

Людвіга Потоцька доручила Конгрегації згромадження Отців

Місіонерів призначати настоятеля монастиря в Микулинцях зі званням

настоятеля парафії. Цей священник мав бути перед тим представленний

власникам містечка і затвердженний ординарієм (правлячий єпископ) дієцезії

[59:арк.7; 60:8].

Дбаючи про вбогих та калік, магнатка відкрила лікарню, якою повинні

були опікуватися монахи [38:арк.5]. Для цього вона віддала колишній

будинок костельної служби “dla ubogich podupadłych na siłach lub kalek nie

47

mogących pracowac – (для вбогих, немічних та калік, які не могли

працювати)”. Спочатку там перебувало вісім осіб: шість чоловіків та дві

жінки. На утримання лікарні виділялося: 62 корців збіжжя, 400 злотих – на

їжу та одяг, 50 злотих – на ремонт будинку, 50 злотих – на інші видатки.

Вищезгадану суму повинні були видавати зі своїх прибутків власники

Микулинців [42:арк.5-6; 45:арк.7].

В разі невиконання волі фундаторки, село Чорториї мали повернути її

нащадкам, а визначена сума 2500 злотих, яка повинна йти на користь парафії

– призначалася власникові містечка [45:арк.8; 58:арк.4].

Також в кінці Акту заснування монастиря Людвіга Потоцька доручила

цілу фундацію „Bogu w Trójce Jedynemu, Opatrzności Najśw. Niepokalanie

Poczętej Maryi Pannie oraz opiece wszystkich świętych (Богу в Трійці єдиному,

Провидінню Найсвятішої Непорочно Зачатої Діви Марії та опіці всіх

святих)”. Вона закликала усіх своїх наступників до глибокої побожності і

щоб “ніколи нічого не взяли з цілої фундації, а лише дбали і допомагали їй.”

А згромадженню Отців Місіонерів, їх супріорові (настоятелю громади) та

наступникам заповіла “щоб вони усі записи, дозволи, заборони, зобов’язання,

умови фундаційного акту якнайкраще дотримували та виконували”

[45:арк.10].

У 1782 році декретом імператора Йосифа ІІ монастир Отців Місіонерів у

Микулинцях було ліквідовано, проте вони і надалі залишилися тут

працювати [16:45; 23:54; 43:110; 61:арк.32; 62:31,239]. В цей час дана римо-

католицька громада знаходилася на території Тернопільського циркулу і

належала до Теребовлянського деканату Львівської архідієцезії [33:55].

В 1782-1821 роках громада опікувалася лікарнею на 8 (вісім) ліжок, що

вказує на милосердя і доброчинність душпастирів та вірних [36:184]. У 1789-

1936 роках тут існувала парафіяльна канцелярія, про що свідчать Книги

Метрик. У 1786 році в спільноті працювали три монахи [38:арк.22].

Отже, як бачимо, Людвіга Потоцька висунула перед монахами зі

згромадження Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля певні вимоги та

48

подарувала для них споруду монастиря. Ці вимоги свідчать про те, що

душпастирі повинні були проводити всебічну роботу по облаштуванню не

тільки релігійного, а й суспільно-політичного та соціально-економічного

життя парафіян і жителів містечка. Ченці опікувалися парафією, лікарнею,

школою, старим дерев’яним костелом та проводили місії. Фундаторка дбала

не тільки про членів громади, а й про усіх жителів містечка.

49

3.3. Роль римо-католицької громади в культурно-релігійному

житті містечка та його околиць

В попередніх пунктах ми ознайомилися з суспільно-політичними

змінами, які відбувалися в містечку протягом 1780-1939 рр. та характером

діяльності Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля. В даному пункті ми

спробуємо висвітлити розвиток Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці протягом даного періоду та її роль в культурно-релігійному

житті містечка.

Микулинецька римо-католицька громада в 1780 році знаходилася на

території Тернопільського циркулу і належала до Теребовлянського деканату

Львівської архідієцезії [23:55; 33:33-34].

У 1782 – 1821 роках при парафії функціонувала лікарня на вісім осіб

[33:242-243].

Протягом 1789 – 1936 років функціонувала парафіяльна канцелярія,

про що свідчать Книги Метрик, які згадуються у ХХ справі парафіяльного

інвентаря костелу латинського обряду у Микулинцях [38:арк.22].

16 червня 1799 року святиню було сильно пошкоджено бурею. Лише

протягом наступних чотирьох років її вдалося відремонтувати, тому що

барон Петро Конопка “dziedzic klucza mikulinieckiego i kolator świątyni

odmawiał finansowania odbudowy (власник Микулинецького ключа і опікун

святині відмовляв у фінансуванні ремонту)”[60:арк.7].

У 1810 році, внаслідок підписаного Шернбурнського договору,

Австрія віддала Росії Тернопільський край. Микулинці, разом з іншими

тридцятьма трьома парафіями Львівської архідієцезії, відійшли під

юрисдикцію митрополита Могилевського, архієпископа Станіслава

Сістринчевича, який 28 березня 1811 року приєднав їх до складу Луцько-

Житомирської дієцезії. Лише після Віденської конференції, яка відбулася 3

травня 1815 року, Чортківський та Тернопільський циркули було повернуто

Австрії. З того часу Микулинецька римо-католицька громада належала знову

50

до Теребовлянського деканату Львівської архідієцезії [47:34-45].

Станом на 1815 рік кількість вірних спільноти становила 1698 осіб, а

до її складу, крім містечка входили такі села: Конопківка, Кривки, Ладичин,

Лучка, Мишковичі і Воля Мазовецька [33:221; 38:арк.22].

До 1816 року тут працювали три монахи зі згромадження Отців

Місіонерів. У 1799-1816 роках парохом в містечку та одночасно

Теребовлянським деканом був о. Конрад Микола Рагвель (народився – 1767

р., висвячений – 1791 р.). Під час його душпастирювання “дах на костелі був

настільки знищений, що дощова вода і сніг проникали через отвори у

склепінні та спричиняли відпадання штукатурки, гниття вівтарів з обрусами,

хрестильниці, конфесіоналів, органів та іншого церковного спорядження”

[38:арк.1-2]. Саме за недбальство в громаді отця Рагвеля було усунено від

виконання обов’язків 31 серпня 1816 року, під час канонічної візитації

архієпископа Андрія Алоїзія Скарбка-Анквіча [23:55; 38:арк.2]. Із даного

факту можна зробити висновок, що Отці Місіонери, отримуючи прибутки із

подарованого маєтку, не виконували обов’язків, покладених на них у

фундаційному акті – а саме не утримували в належному стані святиню.

У 1815 році в Микулинцях існував вікаріят Отців Кармелітів, які й

були душпастирями парафії. Як повідомляють Схематизми Львівської

архідієцезії – у 1819-1855 роках з іменем барона Яна Конопки був пов’язаний

“гоноровий патронат над Микулинецькою парафією ” [63:арк.67].

Від 8 квітня 1819 року керівництво спільнотою, згідно з волею

фундаторки, перейшло до світських священиків. З того часу тут працювали

настоятель і один вікарій. Першим дієцезіальним настоятелем став о.

Атаназій Прус Нєдзєльський (нар.1762 р., висв.1788 р.), який заступив тут

монахів-кармелітів. Саме він, як свідчить документ від 19 лютого 1822 року,

використовував кошти, визначені фундаторкою у фундаційному акті, на

оплату праці вікаріїв [64].

4 травня 1830 року через барона Яна Конопку було виплачено на

користь римо-католицької спільноти квота сумою 50000 злотих (500 золотих

51

монет). Парафія отримала дану суму, згідно з ерекційним актом від 14

березня 1780 року. Даний документ передбачав виплату цієї суми на “вічні

часи” з прибутків містечка Микулинці. Капітал було віддано в позику

фізичним особам і 22 грудня 1855 року на решту суми придбано

індемнізаційні облігації та цінні папери [42:арк.8-9].

Зважаючи на недостатність джерел, що свідчили б про діяльність

душпастирів Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці у

1819-1918 роках, основні дані про них подані у формі таблиці.

Таблиця 3.3.1.

Душпастирі Микулинецької римо-католицької парафії у 1819-1918 роках.

№ Прізвище та ім’я

Обов’язки Дата народ-ження

Дата висвя-чення

Роки праці у парафії

Дата смерті

1. Атаназій Прус Нєдзєльський

Настоятель 1762 1788 1819-1842 1846

2. Густав Гренсо Настоятель 1813 1835 1842-1891 1895

3. Ян Слемельс Вікарій 1812 1837 1846-18494. Андрій

КовальськийВікарій 1812 1836 1849-1850

5. Йосиф Бургардт

Вікарій 1814 1837 1850-1855

6. Адам Суський Вікарій 1825 1850 1856-18587. Йоахим

МотикевичВікарій 1830 1856 1858-1861,

1862-18658. Антоній Вогель Вікарій 1809 1834 1861-18629. Гаспар

Шафранський Вікарій 1834 1858 1872-1881

10. Йосиф Копера Вікарій 1844 1874 1881-188411. Мартин

ЦіхоцькийВікарій 1858 1884 1884-1895

12. Ігнатій Ракшинський

Вікарій 1856 1890 1891-1895

13. Йосиф Грабовський

Настоятель 1849 1872 1892-1911 1911

14. Франциск Зємба

Вікарій 1865 1892 1895-1897

52

15. Олександр Кшанович

Вікарій 1859 1885 1897-1900

16. Едвард Табачковський

Вікарій 1872 1898 1900-1902

17. М’ячеслав Слівак

Вікарій 1873 1898 1902-1907

18. Олександр Дворжанський

Вікарій 1880 1906 1907-1910

19. Станіслав Ронпала

Вікарій 1884 1909 1910-1913

20. Людвік Вейс Настоятель 1864 1888 1911-1922 192221. Генрик Огарек Вікарій 1889 1913 1913-191422. Йосиф Лахчик Вікарій 1882 1910 1914-1918

Про функціонування парафіяльної канцелярії латинського обряду у

1836-1881 роках свідчать книги, що знаходилися в парафіяльному архіві у

Микулинцях. До них відносяться: Opidum Mikulińce Mortuorum 13 Marti 1836

– 3 Decembiri 1845; Liber Metrices Mortuorum ex Mikulińce 1845-1862; Liber

Metrices Mortuorum Mikulińce 1862-1874; Liber Metrices Copulatorum ex

Mikulińce die 12 Februari 1843-1855; Liber Metrices Copulatorum ex Mikulińce

1855-1881. Також в Інвентарі парафіяльного костелу з 1938 року у XX - тій

справі записані: Книга метрик (охоплює записи шлюбів від 1826 до 1842

року); сім томів книг nator ac baptis для Микулинців від 1786 до 1837 року;

п’ять томів книг cupulatorum для Микулинців від 1786 до 1836 року; шість

томів книг mortuorum для Микулинців від 1815 до 1937 року та інші книги,

що стосуються Конопківки, Кривок, Лучки та Волі Мазовецької [38:арк.22].

У 1832 році в містечку була греко-католицька парафія, яка належала до

Теребовлянського деканату. Над нею теж патронував барон Ян Конопка.

Настоятелем та віце-деканом був о. Петро Січинський (нар.1777 р.). Від 1882

до 1899 року збудовано нову греко-католицьку церкву у вигляді хреста з

трьома вежами. Душпастирював тоді о. Іван Павлік, а сама спільнота

налічувала 1263 чол [4:307].

Протягом 1858-1909 років, як подають схематизми Львівської

архідієцезії, до Микулинецької римо-католицької парафії належали такі

53

місцевості: Чортория віддалена від Микулинець на 3,8 милі, Конопківка – 1.9

м., Кривки – 3,8 м., Людвіга – 7,6 м., Ладичин – 3,8 м., Лучка – 1,9 м., Лука –

7,6 м., Мишковичі – 7,6 м., та Воля Мазовецька, яка прилягала до містечка

[65:арк.25].

В 1859 році під час урочистого парафіяльного відпусту з нагоди

Пресвятої Трійці, виникла пожежа. Вогонь знищив вежу і дах костелу. Під

час ремонту, дах знову було покрито – гонтом, а вежу – оцинкованою бляхою

[48:213; 66].

В 1869-1891 роках власником містечка та патроном парафії був барон

Казимир Конопка.

5 серпня 1890 року парафію в Микулинцях із візитацією відвідав

єпископ-суфраган Ян Пузина, який наказав провести реставрацію костелу.

Дану роботу розпочав о. Мартин Ціхоцький – місцевий вікарій, оскільки

тодішній пробощ – о. Густав Гренсо був вже у похилому віці. Було зроблено

нову вежу, яка змінила первісний вигляд даху. На ремонт затратили 15000

злотих [16:147; 38:арк.2].

Від 1895 до 1938 року опікункою над громадою була графиня Юзефа

Рей з Конопків.

На переломі ХІХ-ХХ ст. між Микулинецьким пробощем о. Юзефом

Грабовським та суперіором Отців Місіонарів велася розмова про повернення

на парафію ченців. Але згоди так і не було досягнуто [67]. В 1900 році

прибуток парафії становив 6425 корон 62 герби, а витрати – 3351 корон 32

герби [58:арк.5-6].

З Микулинецької парафії було утворено дві нових: в 1909 році у

Мишковичах збудовано, завдяки товариству ім. Віктора Баварського, костел

Святого Казимира та в 1922 році – в Ладичині, завдяки графині Юзефі Рей –

костел Внебовзяття Пресвятої Богородиці [42:арк.2]. Саме тому у 1910 та

1922 роках значно зменшилася кількість членів громади.

Від 24 березня 1909 року до 27 березня 1915 року фільварок Чортория

віддали священики у приватне користування Стефанові Дебніцькому за

54

плату 14600 корон на рік [58:арк.6; 68].

У 1912 році навколо костелу збудовано кам’яний мур з брамою. По

обидві сторони від брами на високих стовпах висіли дві хвіртки [38:арк.2-3].

На прикладі таблиці можна прослідкувати зміну кількості парафіян у

даній спільноті від 1848 до 1939 року.

Таблиця 3.3.2

Кількість вірних Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці у

1848-1939 роках.

№ Рік Загальна кількість Парафіяни з Микулинець

1. 1846 2288 608

2. 1852 2302 615

3. 1856 2311 635

4. 1861 2498 340

5. 1869 2862 873

6. 1878 3217 920

7. 1885 3232 984

8. 1891 3722 1148

9. 1897 3996 1199

10. 1905 4260 1215

11. 1907 4332 1231

12. 1910 3110 1250

13. 1913 2084 1006

14. 1923 2237 1003

15. 1930 1872 893

16. 1934 1794 897

17. 1939 1814 1004

Під час Першої світової війни в 1914-1918 роках дах був пробитий

карабіновими кулями [38:арк.2]. У 1918 році отця-каноніка Людвіка Вейса

55

призначено Теребовлянським деканом, а місце вікарія було вакантним до

1920 року, поки його не зайняв о. Франциск Дорожинський (нар. 1891 р.,

висв. 1914 р.).

21 травня 1922 року о. Людвік Вейс здійснив обмін парцел, що

знаходилися на фільварку Чортория, на парцели в Микулинцях, призначені

для нового римо-католицького цвинтаря [38:арк.23].

6 липня 1923 року, після смерті о. Людвіка Вейса, графиня Юзефа Рей

звернулася до Митрополита Курії у Львові – пропонуючи на місце

настоятеля о. Людвіка Мартиновича – колишнього пробоща з Буданова з

таким листом: “Я, нижче підписана, на правах патронату над парафією

латинського обряду в Микулинцях, у Теребовлянському деканаті, яке

осиротіло після смерті Святої пам’яті отця Людвіка Вейса, на дану посаду

пропоную призначити Вельмишановного отця Людвіка Мартиновича” [69].

Від березня до кінця серпня 1925 року адміністратором громади був о.

Владислав Макарчук. Тоді ж відреставровано дзвіницю, яка знаходилась біля

костелу. Дзвони дзвонили три рази на день під час молитви Ангел Господній

– відповідно о 6-00, 12-00 і 18-00 годинах [50:27; 70].

Фільварок Чортория, який належав до Микулинецького проборства,

охоплював близько 480 моргів ораного поля. З нього для парафії в

Мишковичах і Ладичині відійшло по 20 моргів, для органісти – 10 моргів,

для костельного – 5 моргів та 10 моргів о. Людвік Вейс продав

С.Станіславовському. Решту, близько 415 моргів виділено в оренду

місцевому населенню за 4445 злотих. Також віддано позику сестрі о.

Мартиновича 30 американських доларів, оплачено податок в Податковій Касі

у Тернополі – сумою 3889 злотих та державний податок – сумою 1000 злотих

[71].

23 червня 1925 року, після смерті о. Мартиновича графиня Юзефа Рей

знову звернулася до єпископа Болеслава Твардовського, пропонуючи на

настоятеля – о.-каноніка Яна Нєдзєльського – колишнього настоятеля в

Підгайцях [72].

56

31 серпня 1925 року о. Ян Нєдзєльський підписав у Львові декларацію,

де зобов’язувався від свого імені, а також від імені своїх наступників

Микулинецької римо-католицької парафії виділити кошти на: утримання

захоронки в місті; призначити 6 моргів поля для органісти, а також по 3

морги поля для костельного і грабаря. Крім того, для експозитури в Ладичині

мав призначити 20 моргів поля і 10 сажнів дерева, з яких 8 сажнів для

експозитора і 2 – для органісти. Для експозитури в Мишковичах мав

виділити 26 моргів поля, з яких 20 для експозитора, 4 – для органісти і 2 –

для костельного [73].

Крім того, о. Ян Нєдзєльський того ж дня підписав чотири заяви і

зобов’язувався їх виконувати. Перша заява стосувалася виплати о.

експозиторові латинського обряду в Мишковичах засобів на його утримання.

Суму коштів коштів повинна була визначити Митрополича курія в Львові.

Спочатку ця сума становила 1200 корон [74].

В другій заяві настоятель зобов’язувався передати Канцелярії

Митрополичого консистора латинського обряду в Львові обмінених у

документі дорогоцінних паперів і готівки, які мали бути використані на

реставрацію костелу в Микулинцях та дозвіл на використання відсотків з цих

коштів. “Дані кошти мали бути призначені виключно на більший і дорожчий

ремонт ” [75].

Третя заява зобов’язувала настоятеля збудувати в місті каплицю, на

вигляд невеликого костелу, з надплати від державного податку та прибутків з

фільварку Чортория. Суму мала визначити курія після зібрання відповідних

коштів. Рішення щодо місця будівництва, плану, розмірів і коштів будівлі

мав прийняти консистор [76].

Четверта заява визначала, що пробощ повинен складати кожного року

надплату від державного чиншу, визначеного Митрополичою курією кожних

півроку, а саме 10 травня та 10 жовтня. Дані кошти мали бути призначені на

віднову зруйнованих будинків, котрі належали до фільварку Чортория.

Визначення терміну сплати коштів проводив консистор. В його

57

обов’язки теж входило використання зібраних грошей на будівництво,

розміщення та розміри будинків та те, які матеріали використовувати.

Вище визначені обов’язки не звільняли від утримання в доброму стані

будівель, які належали до фільварку. Консистор мав право змусити

настоятеля до виконання даних заяв способами, які вважав за потрібне [77].

Дані заяви, можливо могли бути сформульовані на підставі відбутої 20-

22 вересня 1924 року Канонічної візитації архієпископом Болеславом

Твардовським. В Акті візитації є дані про кошти, загальною сумою 14000

крон, що давали прибуток 616 крон щороку та які були призначені на

утримання костелу і будинків плебанії. Тут же зазначено, що лише 1400 крон

належало канцелярії консисторії, внаслідок чого потрібна сума на значну

реставрацію наростала дуже повільно – і якщо б з якоїсь причини потрібно

було ремонтувати споруду – не було б на це коштів. Даний документ

зобов’язував настоятеля надавати кошти, загальною сумою 1200 крон

щороку, на утримання священника Мишковицької римо-католицької громади

та збудувати каплицю в містечку [38:арк.23; 58:арк.6-9].

7 листопада 1925 року о. Ян Нєдзєльський звернувся з проханням до

Митрополичої курії про призначення комісії для опису костельного та

бенефіціального маєтку після душпастирювання на парафії адміністратора о.

Владислава Макарчика [78]. Тоді 2 жовтня 1926 року заявою архітектора

Львівського Воєводського Уряду колишній монастир визнано пам’яткою

архітектури [79].

В 1926-1929 роках костел було відрестаровано під керівництвом

професора Вітольда Тінкевича та інженера Адама Мшцівуєвського, який

виконав малюнки. Сума коштів зовнішнього ремонту, зробленого в 1926

році, становила 2053 американських доларів, які отримано через продаж поля

в Чорториї [38:арк.3].

29 грудня 1926 року графиня Рей актом даровизни подарувала для

римо-католицької громади великий будинок разом з городами та

господарськими спорудами для використання його під захоронку (будинок,

58

де мали жити черниці). До акту додане рішення Міського Суду в

Микулинцях від 13 січня 1927 року, яке визначало розміри парцел, що

входили до складу даної нерухомості [38:арк.23,30-31].

Від 12 серпня 1927 року за дозволом і благословенням єпископа

Болеслава Твардовського в місті оселилися Сестри Служебниці Найсвятішої

Діви Марії Цариці Корони Польської [38:пок.31; 80]. Ініціаторами створення

даного будинку Сестер Служебниці в Микулинцях були графиня Юзефа Рей,

та о. Ян Нєдзєльський [81:26].

Захоронку було відкрито, урочисто посвячено та віддано під опіку

Сестер Служебничок Деньбіцьких 1 жовтня 1927 року. Довжина будинку

становила 22 м., ширина – 15 м., висота – 3,2 м. В домі була столова, кухня,

великі підвали, 8 кімнат і 1 кімната на горищі. Дах – покритий черепицею.

Речі, потрібні для діяльності захоронки були закуплені завдяки допомозі

спонсорів, а особливо о. Яна Нєдзєльського та маршала Казимира Гарапіча,

власника маєтку Цебрів [38:арк.31].

До захоронки в Микулинцях ходило 50 дітей, віком від 3 років, які

вчилися польської мови, правд віри та співу. Діти отримували тут стакан

молока і булку на день. Крім того, черниці працювали ще в католицькому

Товаристві Молоді у Микулинцях [81:167]. Сестри мали кваліфікацію

вчителів, видану державною владою. Результати праці черниць були оцінені

пробощем парафії, як “дуже добрі”. На закінчення шкільного року, дітей

запрошувала графиня до свого палацу, де вони танцювали та співали [50:18-

19; 82].

Сестри Служебниці працювали також ще в Конопківці, Лучці, Лади-

чині та Людвізі. В селах наука відбувалася навесні в садочках, а влітку, під

час канікул – в приміщеннях шкіл [81:167; 82; 83]. 9 травня 1936 року в одній

з кімнат захоронки освячено каплицю. В ній два рази на тиждень – по

понеділках та суботах відправлялася Служба Божа. Речі, необхідні для

Літургії було видано з парафіяльного костелу [38:арк.31]. Від 1927 до 1939

року в захоронці працювали переважно три сестри: Олександра і Анна Вал,

59

Ципріяна Миколюк, Ігнація Вжазовецька [81:26].

15 травня 1933 року Воєводський Уряд в Тернополі визнав

парафіяльний костел Пресвятої Трійці разом з плебанією пам’ятками

архітектури. Вартість будинку захоронки була знижена 2 травня 1934 року

Постійним Закладом Забезпечення з 29000 до 19000 злотих. До володіння

захоронки належав ще господарський будинок, який знаходився в північно-

західній стороні від самого будинку, та був оцінений в 740 злотих (а перед

тим – 1300 злотих). Можливо це пов’язано з високим асикураційним

податком [38:арк.23,31-32].

Поступово члени громади облаштовували територію. Так, навесні 1927

року обсаджено цвинтар п’ятнадцятьма волоськими оріхами напереміну із

березами [38:арк.3].

В грудні 1937 року всередині костелу проведено електрифікацію, на

яку затратили – 819 злотих 93 гроші, з них парафіяни дали 322 злотих 90

грошей, а решта – 197 злотих 0,3 гроша – пробощ з бенефіціальних прибутків

[38:арк.4].

26 листопада 1938 року о. Ян Нєдзєльський описав інвентар

парафіяльного костелу [38], бенефіціяльний [42] та фундаційний інвентарі

[84].

У парафіяльному інвентарі, викладеному на 33 сторінках, в І справі

подана коротка історія римо-католицького костелу в Микулинцях. Справи ІІ-

ХІІ висвітлюють опис костелу та захрестії; ХХ справа – документів та актів

костельних; ХХІ-ХХІІ – земель та будинків парафіяльних; ХХІІІ-ХХІV

готівки та цінних паперів; ХХV-ХХVІІ – речових прав, служби обов’язків та

різних справ. До даного інвентаря додано додатковий аркуш, де були записи,

додатки та власні зауваження, які були зроблені пізніше.

В бенефіціальному інвентарі, описаному на 11 сторінках, в І справі

подана коротка історія парафії та проборства. ІІ справа стосується будинків,

ІІІ – бенефіціальних земель, ІV – готівки та цінних паперів, VІ-VІІ –

майнових прав та обов’язків, VІІІ-ІХ – фундаційних обов’язків та різних

60

справ. Даний документ доповнює додаток на 2 сторінках, який подає розміри

та стан господарського будинку.

У фундаційному інвентарі, описаному на 4 сторінках, є інформація про

детальну назву і коротку історію пожертв, яка стосується коштів, готівки,

цінних паперів, будинків, ґрунтів, майнових прав та обов’язків.

Отже, ми розглянули історію розвитку парафії у 1780-1939 роках.

В1819 році керівництво спільнотою, згідно з волею фундаторки, перейшло до

світських священників. Зокрема, до неї належали села Чортория, Ладичин,

Воля, Людвіга, Конопківка, Лучка і Мишковичі. В містечку протягом 1882 –

1899 років було збудовано греко-католицьку церкву з трьома вежами. Весь

цей час громадою опікувалися представники роду Конопків та Рей. З

Микулинецької римо-католицької парафії було утворено дві нових: в 1909

році – у Мишковичах, та в 1922 році – у Ладичині. Завдяки прибуткам з

фільварку Чортория, що належав спільноті, було збудовано мур навколо

костелу та проводилися поточні ремонти.

Із 1925 року настоятелем громади став о. Ян Нєдзєльський. В 1926-

1929 роках споруду костелу було відреставровано. У 1927 році при парафії

відкрито захоронку, де працювали Сестри Служебниці. В 1933 році костел

визнано пам’яткою архітектури.

26 листопада 1938 року о. Ян Нєдзєльський описав парафіяльний,

бенефіціяльний та фундаційний інвентарі, які для нас є дуже важливими

джерелами.

Як бачимо, римо-католицька парафія Пресвятої Трійці, протягом 1780-

1939 років, відігравала важливу роль не тільки в культурно-релігійному, а й в

суспільно-політичному та соціально-економічному житті містечка та його

околиць.

61

РОЗДІЛ 4

ПОЛІТИЧНЕ ТА РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ В 1939-2006 рр.

4.1. Історія містечка

У попередньому розділі ми розглянули історію містечка та

Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці у 1780-1939

роках. Зважаючи на хронологічний метод дослідження ми прослідкуємо

подальші зміни в Микулинцях протягом 1939-2006 років у даному пункті.

1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу почалася Друга

світова війна. Через Микулинці “день і ніч, пішки і на возах втікала

незліченна кількість людей. Губилися діти, всюди було чути плач, панував

великий неспокій” [50:51].

17 вересня 1939 року згідно з таємним договором між міністрами

закордонних справ Німеччини та СРСР Ріббентропом і Молотовим, Східна

Галичина, до складу якої входили Микулинці, була захоплена Червоною

Армією. З приходом більшовиків радянська влада закрила всі українські

організації [12:453]. В школі заборонили уроки релігії, а на костел накладено

високі податки (так званий “культзбір”), які змушені були сплачувати

парафіяни, відмовляючи собі у найпотрібнішому [85].

7 листопада 1939 року радянська влада організувала мітинг в центрі

містечка, на якому було оголошено про скликання місцевої Ради народних

депутатів та входження Микулинців до Союзу Радянських Соціалістичних

Республік [86:253]. Тоді ж Червона Армія заарештувала всіх колишніх

військових.

В перший період радянської окупації Східної Галичини відбулося 4

масові багатотисячні депортації польського населення по території

Радянського Союзу. Всі українські організації були закриті, а найвідоміших

українців НКВС вивезло в Сибір [87: 126].

62

У січні 1940 року Микулинці стали селищем міського типу, районним

центром [12:453]. Тут було утворено районний комітет КП(б)У, виконавчі

комітети районної та селищної рад. Місцеві органи нової влади розгорнули

велику роботу в усіх галузях господарського, політичного й культурного

життя. Допомогу в обробітку землі першим колгоспам, що створювалися в

районі, та селянським господарствам надавала організована в квітні 1940

року МТС. Було проведено націоналізацію приватних підприємств,

конфісковано майно та землю графині на користь СРСР [32:508-509].

В Микулинцях почали працювати лікарня, поліклініка, аптека, будинок

культури та бібліотека. До селища зі східних областей України приїхали

вчителі, лікарі та спеціалісти сільського господарства [32:509; 86:253].

5 липня 1941 року гітлерівські війська захопили Микулинці. Спочатку

взаємини між місцевим Українським комітетом, що утворився нашвидкоруч,

та командуванням німецької армії були складні. Проте з часом вони

налагодилися. Цивільну владу в містечку очолив Осип Федевич, колишній

старшина австрійської армії. Замість читальні “Просвіти” було створено

Українське освітнє товариство, головою якого став о. Євген Кароль, а опісля

Осип Федевич [4:312]. У школі продовжено навчання українською мовою та

введено німецьку мову. Директором школи був тоді Іван Декайло [88].

В Микулинцях було створено гетто, де були замордовані 1855 євреїв

[32:509]. Одразу було ліквідовано синагогу і дві божниці та вивезено на

примусові роботи до Німеччини 394 юнаків та дівчат. Місцеве населення,

ризикуючи власним життям, переховувало в підвалах та стодолах євреїв. 12

липня 1941 року в урочищі Стромки окупанти вбили 42 мирних жителі

[28:75]. Кількість мешканців містечка зменшилась. За німецькою

статистикою було тоді 715 українців, 605 поляків, 2 німці і 2 ін. – всього

разом 1324 чоловік [4:313].

Боротьбу проти окупантів на території району вели підпільна

патріотична організація “Вуйко” та підпільна група ОРТ (керівник групи І.С.

Охота), організовані у вересні 1941 року колишнім головою виконкому

63

Микулинецької районної ради Я.А. Кравченком. Групи партизан налічували

в своєму складі 30 чоловік. У березні 1943 року під час облави у с. Настасові

в сутичці з гітлерівцями Я.А. Кравченко разом зі своїм найближчим

помічником І.І. Курицею загинули. Більшість членів організації “Вуйко”

було заарештовано, а згодом знищено в таборах смерті [32:509].

За 1939-1945 роки в Львівській архідієцезії ув’язнено багато

священників та монахинь, з яких 48 осіб було замордовано [89:134-136].

Після затятих боїв 23 березня 1944 року відділи 60-ої дивізії 1-го

Українського фронту визволили Микулинці від німецько-фашистських

загарбників [32:509]. Знову була встановлена радянська влада з її системою

правління. Почалися арешти, вивезення до Сибіру, переслідування,

звинувачення в колабораціонізмі та співпраці з ОУН-УПА [12 :453].

На фронтах Другої світової війни проти гітлерівців билося понад 300

жителів Микулинець. З них 214 загинуло, 56 відзначено урядовими

нагородами [32:509].

З перших днів після визволення у селищі відновили роботу партійні та

радянські установи й організації (районна та селищна Ради). Почали

працювати млин, що давав продукцію для фронту, електростанція,

пивоварний завод, відновила роботу МТС [12:453]. Відкрито поліклініку,

районну лікарню, школу, бібліотеку, будинок культури.

10 січня 1948 року вийшов перший номер районної газети “Ленінський

клич”. Допомогу селянам у проведенні польових робіт надавала

микулинецька МТС, яка мала 7 тракторів, плуги, молотарки, жатки, косарки

тощо [32:510].

Весною 1945 року почалася так звана “репатріація” поляків на етнічні

землі. Виселення поляків з території України формально було започатковане

Угодою від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і ПКНВ, за якою

передбачалося здійснити “добровільне” переселення українців з меж

Польської держави на територію УРСР, а поляків та євреїв польського

громадянства – з УРСР в Польщу вже до кінця 1944 року [90:5-6]. Як згадує

64

місцева мешканка Міклашевська Б.Ф.: “Більшість поляків, які проживали в

місті, змушені були виїхати до Польщі. Натомість з-за Сяну, з околиць

Бескиду Ніського та Бещадів приїхала велика група лемків, які заселили

порожні будинки. В кінці 1945 року в містечку залишилась лише четверта

частина вірних римо-католиків ” [85].

У лютому 1948 року в підпорядкованих Микулинецькій селищній раді

селах організовувалися колгоспи “Iмені 30-річчя Радянської Армії” в с.

Конопківці та “Перше травня” в с. Кривки, а наступного року виник колгосп

“Комсомолець” в с. Воля [32:510].

Надалі відбувалася жорстока боротьба більшовиків із залишками

підпільних угрупувань УПА. В околицях Микулинців діяли розрізнені групи

націоналістичного підпілля. Однак, на початку 50-х рр. останніх повстанців

було замордовано і їх навіть не давали поховати [6].

У післявоєнні роки в Микулинцях почали працювати промкомбінат,

хлібопекарня, з 1950 року – автотранспортне підприємство, з 1956 року –

побутовий комбінат. На сучасне, високомеханізоване підприємство

перетворився Микулинецький пивзавод. Після реконструкції, проведеної в

1958 році, значно збільшився випуск його продукції. Станом на 1970 рік

підприємство виробляло 600 тис. декалітрів пива [12:453; 32:510].

У 1959 році в результаті об’єднання колгоспів “Iмені 30-річчя

Радянської Армії” та “Комсомолець” виникло нове господарство “За

комунізм”, яке очолив В.П. Запорожець. Центральна садиба колгоспу

містилася в с. Воля [12:453].

У 1963 році на базі промкомбінату було створено фабрику

господарських виробів, яка розмістилася на подвір’ї колишнього приходства

[4:313].

В 1957 році на базі відділення районного об’єднання “Сільгосптехніки”

споруджено типову майстерню для ремонту тракторів і сільськогосподарсь-

ких машин, адміністративний корпус, гуртожиток, ливарний цех потужністю

200 т. чавунного литва на рік, механічний та електричний цехи.

65

З 1956 року в селищі працює хлібозавод, створений на базі

хлібопекарні. Його потужність – 24 т. хлібобулочних виробів на добу. В 1971

році запущено цехи для виготовлення кукурудзяних паличок і

кондитерський.

У 1971 році в Микулинцях стали до ладу плодоконсервний завод

потужністю 20 тис. умовних банок на рік і завод залізобетонних конструкцій

потужністю 40-50 тис. кубометрів різних виробів.

Широко розгорнулося в той час житлове будівництво. Тільки за 1960-

1971 роки індивідуальними забудовниками споруджено 160 будинків.

З’явилися нові вулиці – Комсомольська, Піонерська, Богдана Хмельниць-

кого, Семена Руднєва, Олега Кошового та інші. Ряд вулиць забруковано, а

центральні – покриті асфальтом. У центрі було споруджено пам’ятник

В.І.Леніну.

У 1970 році в селищі було 11 магазинів, чайна, кафе, дві їдальні

[32:510-512].

Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я. Тут працювали

лікарня, поліклініка, медичний пункт при відділенні “Сільгосптехніки”. У

1960 році поблизу с. Конопківки відкрито джерело сірчаних вод. З червня

1967 року в Микулинцях працює обласна водогрязелікарня зі стаціонарним

відділенням на 50 ліжок. Після добудови й реконструкції приміщення,

колишнього будинку графів Рей, в 1970 році, лікарня одночасно обслуговує

120-150 хворих [4:313; 35:10].

З 1963 року будинок культури було розміщено в новобудові. При

ньому працюють гуртки художньої самодіяльності, філіал Тернопільської

музичної школи, художня студія. В 1964 році став до ладу новий широко-

екранний кінотеатр.

У 1966 році було споруджено нове приміщення для середньої школи.

Тоді в ній навчалося 720 дітей та працювало 42 вчителі. Книжковий фонд

бібліотеки в 1970 році становив 36 тис. томів літератури [32:512].

24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України.У вересні

66

того ж року було повалено пам’ятник В.І.Леніну [28:82].

27 вересня 1996 року відбулося урочисте святкування 900-річчя

Микулинець.

Сьогодні в селищі проживає 4110 чол.

Найбільш успішно в наш час працює пивоварний завод “Бровар”,

хлібопекарня, млин, діють обласна водогрязева терапевтична лікарня,

районна лікарня, поліклініка, загальноосвітня школа, дитячий садок, міська

бібліотека, будинок культури і АТП.

Отже, як бачимо, в історії містечка протягом 1939-2005 років відбулося

багато змін, які стали відображенням загальнодержавних процесів.

Протягом Другої світової війни Микулинці переходили з рук в руки:

від гітлерівців до Червоної Армії. В містечку під час війни замордовано 1855

євреїв. 23 березня 1944 року в Микулинцях була встановлена радянська влада

з її системою правління. Свою роботу почали млин, електростанція,

пивоварний завод, МТС, поліклініка, районна лікарня, школа, бібліотека.

Від 1945 року внаслідок процесів репатріації в селищі залишилась

лише четверта частина поляків. Натомість з-за Сяну приїхала сюди велика

група лемків, які заселили порожні будинки.

В 1948 році у підпорядкованих Микулинецькій селищній раді селах

організувалися колгоспи. З 1950 – 60-их років тут почали працювати пром-

комбінат, АТП, побутовий комбінат, фабрика господарських виробів, хлібо-

завод, плодоконсервний і завод залізобетонних конструкцій. Широко роз-

горнулося житлове будівництво в ці роки.

Сьогодні в селищі проживає 4110 чол. Працюють підприємства,

лікарня, поліклініка, школа, дитячий садок, будинок культури.

Як бачимо, протягом визначеного періоду, незважаючи на Другу

світову війну, в селищі відбувалися позитивні зміни, які були відображенням

загальнодержавних процесів та сприяли його соціально-економічному і

культурному розвитку.

67

4.2. Стан споруди Микулинецького костелу

У попередньому пункті ми ознайомилися з умовами суспільно-

політичного, соціально-економічного і культурно-релігійного розвитку

селища в 1939-2006 роках. У даному пункті ми прослідкуємо, як вплинули

дані умови на релігійне життя і стан споруди Микулинецького костелу.

До 1939 року Микулинецька парафія функціонувала в рамках Теребов-

лянського деканату Львівської архідієцезії [28:арк.2]. Релігійне життя того

часу набрало певного динамізму. В спільноті діяли різного роду церковні

рухи, зокрема Католицьке товариство жіночої молоді, Третій закон Святого

Франциска, Товариство Живого Розарію [88].

Відносини між римо-католиками, греко-католиками та євреями були

доброзичливими, про що свідчить присутність цих релігійних спільнот на

спільних урочистостях, а також при взаємному відвідуванні церкви, костелу

та синагоги. Також вчителями релігії в школі були католицькі священики і

равин [50:27-29; 91:арк.2].

Після 17 вересня 1939 року в містечко увійшли радянські війська, які

встановили наві порядки. Було заборонено викладання уроків релігії в школі.

Нова влада почала поширювати основи атеїзму [50:53; 51:89].

Через переслідування з боку радянської влади, душпастирська

діяльність здійснювалася у важких умовах. Тотально контролювалися пропо-

віді, реколекції та катехизація, що проводилися в костелі та приватних

будинках [85; 91:арк.3].

В 1941 році містечко захопили гітлерівські війська. У школі було

поновлено викладання уроків релігії. Нова влада різними способами

старалася встановити свій контроль не тільки над суспільно-політичним

життям, але також і над релігійним. На території архідієцезії було закрито

багато монастирів, однак черниці, переодіті у світський одяг і надалі

працювали в лікарнях, сиротинцях, притулках і захоронках, в т.ч. і в

Микулинцях [89:11; 51:96]. Сестри зі згромадження Служебниць Найсвяті-

68

шої Діви Марії переховували в своєму будинку євреїв, наражаючи тим самим

власне життя на небезпеку [92].

Віруючі і в цей важкий час велику увагу приділяли молитві, особливо

до образу Ісуса Милосердного, зокрема архієпископ Твардовський привертав

увагу вірних на відмовляння розарію (вервиці) [85; 89:11].

Важливу роль в містечку відігравав о.-канонік Ян Нєдзєльський –

настоятель римо-католицької парафії, який тоді хворів на цукровий діабет.

Він заступався перед окупаційною владою за кожного мешканця містечка та

неодноразово їздив до обласного уряду в м. Тернопіль, щоб захистити

скривджених [50:61].

Також під час Другої світової війни в містечку відбувалися сутички

між поляками за загонами ОУН-УПА [89:25; 93:арк.1].

Внаслідок проведеної навесні 1945 року репатріації, 75% поляків

змушені були залишити Микулинці [6; 87:491-493]. Разом з парафіянами

виїхали також Сестри Служебниці Найсвятішої Діви Марії та о.-вікарій

Міхал Юрків. Виїзджаючи, члени громади, побоюючись профанації, забрали

з костелу частину літургійного спорядження, посуду і парафіяльних книг.

Більшість віруючих, котрі виїхали з містечка, оселилися в Кендзєрзінє-

Кожлю та Поможувіцах Глубчинського повіту [85; 94:25].

В Микулинцях залишилася частина парафіян (1/4 частина порівняно з

1946 роком). О. Павел Гаршець, колишній пробощ Ладичинської парафії,

переїхав до Микулинець, де став настоятелем римо-католицької громади

[95:166]. 10 червня 1945 року помер о. Ян Нєдзєльський і був похований на

місцевому цвинтарі[93:арк.2]. О. П. Гаршець працював на парафії до квітня

1946 року, а пізніше отримав наказ від місцевої влади виїхати з містечка. Він

оселився в с. Гробники біля Ополя (Польща). Священик забрав із собою

монстранцію з парафіяльного костелу, а цілий ящик костельних речей

передав Анні Кожушко в Микулинцях 9 квітня 1946 року – для того, щоб

переховувати [93:арк.2].

З того часу костел було зачинено. Радянська влада передала його

69

військовій частині, яка на той час знаходилася в селищі. В самому храмі було

облаштовано примітивні військові кошари. Солдати виносили зі святині

літургічний посуд, дерев’яні фігури, також балюстраду, катафалк, частини

вівтарів, щоб опалювати свої будинки [92]. Частину образів, літургічних шат,

фігур та парафіяльних книг врятували члени громади, котрі різними

можливими способами забирали костельні речі і таємно переховували їх у

своїх домах, ризикуючи власним життям [93:арк2; 96].

В 1946 році розпорядженням Й.Сталіна було ліквідовано Українську

греко-католицьку церкву, а її віруючих змушували силою, а інколи методом

виселення в сибір і тортурами до зміни віри на православну. Греко-

католицькі священики, які змінили віру, були допущені владою до

подальшого душпастирського служіння за умови, що будуть виконувати

вимоги радянської влади. Відомі були випадки зради таємниці сповіді

православними священиками, що спричинило численні арешти віруючих

[28:78; 91:арк.4].

Тогочасний настоятель Микулинецької греко-католицької парафії о.

Євгеній Кароль не перейшов на православ’я. За це йому заборонили

виконувати душпастирські обов’язки та виселили з проборства у сусіднє село

Воля. Свої священицькі обов’язки він виконував підпільно. Церква в місті

стала православною. Настоятелями в наступні роки були о. Заєць та о. Котик

(котрі змінили віру на православну). Після них очолили православну громаду

о. Іван Збаражчук та о. Теодор Формазюк. Церкву відвідували православні зі

східної України, котрі оселилися в Микулинцях, і ті, хто переїхав з Польщі

(лемки) та частина місцевого населення. Дехто ходив до греко-католицьких

священиків, котрі жили в містечку та виконували релігійні обряди таємно

[91:арк.3-4].

Трагічна доля спіткала віруючих з Микулинців та інших релігійних

спільнот в часи радянського панування. До 1946 року в Тернопільській

області функціонувало 296 спільнот РКЦ. В 1955 році їх було 8, а в 1966 році

залишилося 6, при чому богослужіння регулярно проводилися тільки в

70

Кременці, Борщові та Галущинцях, а в інших містах віруючі молилися у

своїх культових спорудах без священиків [97:арк.23-28]. Парафіяни

Микулинецької римо-католицької громади змушені були долати 50-100 км,

щоб брати участь у недільних богослужіннях [92; 98:арк.1].

Зі священиками, котрі працювали на території Тернопільської області

державні органи влади проводили регулярні розмови на теми становища

віруючих та душпастирської праці з метою контролю цієї діяльності. В 60-х

роках в Тернопільській області працювало 3 священики: о. Ю. Адамчик, о. Я.

Мацишин і о. Б. Мірецький [99:арк.59-64; 100:арк.2-3].

В 1947-1949 роках у костелі розміщувалося сховище для збіжжя, а у

підземеллі – овочево-фруктовий склад [24:18; 92]. З 1950 року споруду

призначено для складу солі, яку використовували для посипання доріг. Це

стало причиною величезних руйнувань, особливо правого бічного нефу.

Через високу вологість всередині споруди утворилася величезна брила солі,

яку розбивали динамітом, внаслідок чого повилітали шиби з вікон [85;

93:арк.4; 101].

Протягом 1966-1979 років меблева фабрика використовувала святиню

як склад для меблів. Тоді вікна закрили дошками. Ніхто навіть не думав про

те, щоб костел врятувати від руйнування, попри те, що він мав велику

цінність, як пам’ятка архітектури [24:18; 98:арк.2; 102].

В кінці 1980 року зруйнована споруда опустіла [103]. Почався най-

тяжчий період в її історії. Тут відбувалися бійки, гулянки, розваги, їздили

мотоциклами та велосипедами, стіни було вкрито вульгарними написами [85;

88; 92; 96].

На території області регулярно проводилися атеїстичні агітації

особливо серед дітей та молоді. Наприклад, в 1961 році Теребовлянський

районний відділ Товариства для поширення політичного та наукового знання

складався з 326 членів, котрі входили до 18 груп і 7 секцій. До нього

належали переважно вчителі, агрономи, медперсонал, голови колгоспів та

інші. [28:79].

71

На початку 80-х років, розуміючи, що їх святиня перетворилася в руїну,

віруючі неодноразово просили місцеву владу про допомогу в закритті

споруди. Проте все було безрезультатно. В такій ситуації Марія Сигнатович –

місцева парафіянка звернулася до Микулинецької селищної ради та її голови

Богдана Олійника про допомогу в порятунку костелу. Проте відповідь була

негативною [93:арк.2,7]. Тоді парафіяни самі дошками забили двері, але

проте це не допомагло. В той час було знищено органи, карнизи, вікна, двері

і т.д. На балконах виросли кущі бузини [88].

Отже, як бачимо, під час Другої світової війни парафія перебувала у

дуже складних умовах. Велике значення відігравав у містечку о.-канонік Ян

Нєдзєльський – настоятель римо-католицької парафії. Внаслідок процесів

репатріації – кількість членів спільноти зменшилася на 75%.

На релігійне життя та стан святині вплинули суспільно-політичні,

соціально-економічні і культурно-релігійні фактори. Замкнена споруда

костелу протягом 1946–1985 років була сильно пошкоджена та зруйнована, її

використовували як склад для військового гарнізону, меблів, солі, збіжжя,

овочів та фруктів.

72

4.3. Відродження Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці. Пасторальні функції у спільноті на сучасному етапі

У попередньому пункті ми ознайомилися з умовами релігійного життя

селища та станом споруди Микулинецького костелу протягом 1939-1985

років. Зважаючи на хронологічний метод дослідження ми спробуємо

висвітлити процеси відродження Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці та пасторальні функції у спільноті на сучасному етапі.

З 1985 року почалася так звана “перебудова”, що призвела до розпаду

СРСР. В державі помалу відроджувалося релігійне життя, хоча і не без

перешкод зі сторони влади. Однак, радянський уряд хотів показати світовій

громадськості, що в країні дозволена релігія, а її прихильники не

переслідуються [28:80].

В 1985 році помер о. Броніслав Мірецький, котрий був настоятелем

римо-католицької громади в Галущинцях. Його похорон перетворився на

велику релігійну маніфестацію. Тоді ж дану парафію очолив молодий

священик, о. Маркіян Трофим’як (родом з Козової, семінарію закінчив у

Ризі) [85; 88].

Користуючись даною ситуацією, до Микулинець 2-3 рази на рік

приїжджав о. Маркіян Трофим’як (вірні називали його о. Марек), котрий

відправляв богослужіння в приватних будинках. Саме він заохочував

парафіян, щоб вони повернули костел [85; 93:арк.3; 98:арк.1,3]. Марія

Сигнатович разом з Антоніною Драбик почали збирати підписи з проханням

до влади про повернення їм святині. За рік часу вони зібрали 700 підписів не

тільки в Микулинцях, а й в сусідніх селах та містах (Тернопіль, Теребовля).

Допомагали в цій акції о. Міхал Яворський та о. Марек.

Сформувався церковний комітет, так звана “20-тка”, до складу якого

увійшли: голова – Марія Сигнатович, заступник голови – Антоніна Драбик,

касир – Станіслава Нога, голова ревізійної комісії – Тадей Дорожинський

(Березовиця), члени – Євгеній Дорожинський (Березовиця), Кароль

73

Словінський (Лука), Броніслав Орлінський (Миролюбівка), Антоній

Чайковський, Станіслава Казюк, Богдан Гринько, Франциск Ланковський,

Яніна Бубен, Тадей Фурманкевич (Воля), Петро Ланковський (Дворіччя),

Аделя Юрків (Конопківка), Владислав Паровський, Марія Ланько, Павло

Нога, Броніслав Бутинський (Микулинці), Юзеф Ланковський (Лучка)

[93:арк.3].

“Наступні етапи стремлінь про передачу костелу були такими:

– 05. 05. 1989 р. – подана заява до Микулинецької селищної ради.

– 10. 05. 1989 р. – спрямування заяви в Теребовлю (районний центр) та

до Тернополя (обласний центр).

– 10. 05. 1989 р. – спроба відіслати лист до президента СРСР

М.Горбачова. Пошта не прийняла його.

– Друга спроба відіслати лист до М.Горбачова – з Польщі від імені

Казимира Ключника (помер в 1994 р.), котрий жив у Польщі (47-220

Кендзєжін-Кожлє, вул. П’ястовська, 41). В листі автор писав: “Ми, колишні

мешканці Микулинець, дозволяємо собі звернути увагу Михайла Горбачова

на стан нашого костелу і прилеглого цвинтаря… Ми недавно відвідували

нашу Батьківщину. На святині поміщена металева таблиця з написом

“Пам’ятка архітектури. Охороняється державою”. А як насправді реалізо-

вується ця опіка над пам’яткою архітектури? Покриття із правого бічного

нефу та вежі зірвані. На балконах виросли кущі бузини… (далі йде опис

тодішнього стану споруди ззовні та всередині, приміщення колишнього

монастиря та цвинтару). Перед війною до Микулинецької парафії належали

села Конопківка, Лучка, Воля, Кривки. Сьогодні в Ладичині стоїть руїна-

костел, а в Мишковичах святиню зруйновано у 1978 році. Колишні парафіяни

для того, щоб брати участь в релігійних культах, змушені доїжджати до

Кременця, Галущинець, Борщова. Ми маємо сміливість припустити, що в

межах відновлення свободи та демократизації в Радянському Союзі

віднайдеться добра воля для релігійних людей. Ми звертаємося з проханням

до найвищої керівної особи в СРСР про передачу споруди організації Римо-

74

католицької церкви…” [104].

– 29. 05. 1989 р. – делегація комітету виїхала до Тернополя, щоб

дізнатися про результати їхніх старань.

– 29. 05. 1989 р. – Марія Сигнатович вислала від себе лист до дружини

генсекретаря СРСР Лариси Горбачової з проханням про допомогу у відкритті

костелу.

– 07. 06. 1989 р. – через 10 днів надійшла відповідь з Москви:

“З’явитися у виконавчий комітет в Тернополі – у відділ по справах релігії.”

– 10. 06. 1989 р. – виїзд до Тернополя делегації костельного комітету.

Спрямування комітету до Теребовлі.

– 29. 07. 1989 р. – до Микулинець приїхала комісія райвиконкому в

складі: Бачинської Юлії Мар’янівни (заступника голови райвиконкому);

Завісляк Ольги Петрівни (секретаря селищної ради); о. Міхала Яворського

(представника РКЦ). Вони затвердили Церковний комітет в Микулинцях і

дали дозвіл на ремонт парафіяльного костелу” [93: арк. 3-4].

29 липня 1989 року зруйновану святиню було передано римо-

католицькій парафії. Почалися роботи по відбудові споруди: прибирання

прилеглої території, ремонт всередині та ззовні приміщення (нижню

частину). Всі роботи велись самими парафіянами [92; 98:арк.2]. Ось що

згадують у своєму листі с. Ірена та Марія Сигнатович:“Люди почали

повертати до святині різні культові предмети, які переховували у своїх

домівках:

1) фігурка Матері Божої в короні (феретрон процесійний) – Аделя

Добровольська (Юрків) (с. Конопківка);

2) фігура Серця Ісуса (феретрон процесійний) – Гелена Лапчак

(Микулинці);

3) фігура Святого Антонія – Богуслава Наконечна (Микулинці);

4) фігура Непорочної Матері Божої – Юзефа Дичко (Микулинці);

5) фігура Матері Божої з Люрду – Марія Літау;

6) дерев’яний хрест – Текля Чайковська;

75

7) фігурка Дитятка Ісуса (феретрон процесійний) – Тереза Оленич;

8) фігурка Святої Терези від Дитятка Ісуса – Стефанія Балой

(Микулинці)” [93:арк.5-6].

22 грудня 1989 року о. Рафал Кирницький (у березні 1991 року

висвячений на єпископа-суфрагана) настоятель Львівської катедри посвятив

Микулинецьку святиню. На урочистості прибуло понад 1000 осіб з різних

місцевостей. Були присутніми: організатор урочистості – о. Маркіян

Трофим’як, о. Августин Медник зі Стрия, о. Казимир Галімурка з Івано-

Франківська, о. Віктор Антонюк з Чернівець, о. Міхал Яворський з

Галущинець.

У січні 1990 року настоятелем Микулинецької римо-католицької

парафії став о. Маркіян Трофим’як, котрий доїжджав з Кременця кожної

неділі, щоби відправляти Службу Божу [28:80]. В той час в околицях

Тернополя був чинний тільки один Микулинецький костел, саме тому сюди

приїжджали люди з Тернополя, Теребовлі, Струсова, Лошнева, Кровінки,

Ладичина та Лучки [88;96].

29 грудня 1989 року влада передала Марії Сигнатович реєстраційний

документ Микулинецької римо-католицької парафії: “Довідка видана про те,

що 29.12.1989 р. зареєстровані виконавчий орган і ревізійна комісія

релігійного товариства РКЦ смт. Микулинці Теребовлянського району в

складі:

1. Сигнатович Марія Йосипівна – голова парафіяльної Ради;

2. Драбик Антоніна Франківна – заступник голови;

3. Нога Станіслава Мар’янівна – касир;

4. Дорожинський Тадей Павлович – голова ревізійної комісії;

5. Словінський Кароль Франкович – член ревізійної комісії;

6. Дорожинський Євген Йосипович – член ревізійної комісії ” [105].

Мешканці селища довідалися про вихід УГКЦ з підпілля. З того часу в

Микулинцях почало існувати три християнських спільноти: римо-

католицька, греко-католицька та православна [91:арк.23]. Кількість людей на

76

недільних богослужіннях постійно зростала. Це були переважно старші

особи, жінки та молодь. В лютому 1990 року сестра Ванда (зі згромадження

Сестер-гонораток) із Галущинець почала готувати 10 осіб до Першої Сповіді.

В кінці лютого під проводом о. Маркіяна Трофим’яка та о. Міхала

Яворського відбулася урочистість Першого Причастя [88; 98:арк.4].

Релігійне життя почало набирати динамізму. Протягом травня-червня

1990 року люди збиралися в костелі та відмовляли літанія до Марії та Серця

Ісуса [91:арк.24].

16 січня 1991 року Папа Римський Іоан Павло ІІ призначив єпископа

Мар’яна Яворського архієпископом Львівської архідієцезії, суфраганами

(єпископами-помічниками) – о. Рафала Кирницького та о. Маркіяна

Трофим’яка, ординарієм Кам’янець-Подільським – о. Яна Ольшанського,

ординарієм Житомирським – о. Яна Пурвінського. Їх було висвячено 2

березня 1991 року у Львові [28:81]. З того часу настоятелем Микулинецької

римо-католицької парафії став о. Міхал Яворський.

В другій половині червня 1991 року о. Болеслав Губала привіз сюди

Сестер зі згромадження Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії

(непорочниці) – с. Ірену Джост та с. Юлію Подлесь. Вони поселилися в одній

із кімнат колишнього монастиря. Сестри почали проводити уроки катехизму

для дітей та молоді при костелах в Микулинцях та Струсові [24:18; 93:арк.6].

Від 14 липня 1991 року до даної парафії належить ще й Струсівська римо-

католицька громада. Того ж дня відбулася парафіяльна нарада. О. Міхал

уклав “план роботи для сестер в Микулинцях та Струсові:

1. Наука дітей та молоді: релігія – основні катехичні і євангельські

правди; польська мова – для бажаючих;

2. Молитва зі старшими особами: розарій, коронка до Божого

Милосердя, Хресна Дорога;

3. Навчання релігійного співу – завжди перед Службою Божою;

4. Вчити релігії дітей з православних та греко-католицьких родин

тільки з дозволу їх батьків та священиків ” [93:арк.5].

77

4 серпня 1991 року спільноту очолив новий настоятель – о.-прелат Ян

Кшисько. Він оселився в будинку Іванни та Владислави Фройнд. З цього часу

богослужіння відбуваються щоденно [92; 96]. О. Ян Кшисько заприятелював

з греко-католицьким священиком Іваном Збаражчуком. Розпочалися роботи

щодо відбудови святині. Все частіше до костелу почали приходити греко-

католики і православні [91:арк.24].

В тому самому році Львівський філіал Українського спеціального

науково-реставраційного проектного інституту “Укрпроектреставрація”

виконав проект реставрації даної пам’ятки архітектури. Головним архітекто-

ром та автором проекту був З.Р.Лагуш.

17 серпня 1991 року настоятелька згромадження Сестер Непорочного

Зачаття Найсвятішої Діви Марії с. Анунціата Страсбургер приїхала до

Микулинець. Вона хотіла забрати звідси монахинь. Ситуацію загострив

“путч” в Москві 18 серпня 1991 року. Після цього настоятелька зустрілася з

консулом Республіки Польща у Львові. Він її запевнив, що ситуація

стабілізувалася і полякам в Україні нічого не загрожує. “Сестри залишають-

ся!!!” – раділи парафіяни [93:арк.6; 95:178].

24 серпня 1991 року в Бучачі відбулося освячення костелу, а також цей

день збігся з 50-літтям священства о.-інфулата, настоятеля цієї парафії –

Людвіка Рутини. З Микулинець прибув цілий автобус віруючих з хоругвами

та фанами.

Після повернення настоятельки сестер-непорочниць до Польщі 24

серпня 1991 року в Микулинецькій римо-католицькій громаді відбулася

церковна нарада за участю настоятеля, двох сестер та голови церковного

комітету. Було вирішено наступне:

“1. Монахині будуть катехизувати дітей та молодь в Микулинецькій та

Струсівській парафіях.

2. С. Ірена Джост допомагатиме о. Людвіку Рутині в Бучачі.

3. Поділ обов’язків: 1) – катехизм для старших дітей та молоді –

настоятель; 2) катехизм для дітей молодшого віку – с. Юлія; 3) навчання

78

польської мови для бажаючих, зустрічі зі старшими особами – с. Ірена; 4)

утримання порядку в костелі, укладання букетів та приготування до

богослужінь – монахині та парафіянки ” [93:арк.8].

21 серпня до Микулинець приїхав о. Міхал Яворський – тодішній

декан. Він привіз із собою майстрів для ремонту даху над святинею. 14-27

вересня парафію вдруге відвідала настоятелька згромадження Сестер

Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії.

29 жовтня 1991 року с. Ірена та Марія Сигнатович ідуть до села

Ладичина (4 км від Микулинець) збирати підписи місцевих жителів, для того

щоб забрати костел, який використовувався тут для складу збіжжя [93:арк.8].

Новий етап в житті парафії розпочався з липня 1993 року. Саме тоді

настоятелем став о.-магістр Петро Бжеський (1966 р.н.) [24:18]. Під його

проводом віруючі римо-католики неодноразово брали участь у спільних з

греко-католицькими та православними парафіянами богослужіннях і

молитвах за єдність християн (екуменічний рух) [106:арк.1].

23 травня 1994 року освячено каплицю Діви Марії Язловецької в

підземеллі (крипті) Микулинецького костелу. На урочисту літургію прибуло

8 священиків: о. Юзеф Хромик з Драганівки, о. Ян Кшисько з Копичинець, о.

віце-декан Юзеф Михайловський з Ридодуб, о.-декан Михайло Яворський, о.

Войцех зі Старого Скалату, о. М’ячеслав Якубчик з Бережан, о. Олександр з

Тернополя, а саму Службу Божу очолив архієпископ Мар’ян Яворський

[106:арк.1-2]. У каплиці до сьогодні проводяться богослужіння в зимовий

період.

Завдяки співпраці із віруючими римо-католиками з Люксембурга,

котрих порекомендував о. Генрі Хамус, вдалося протягом 1996-1999 років

відбудувати святиню. Люксембурзька парафія та члени організації „Entraide

d‘Eglise” допомагали фінансувати всю роботу на будівництві [107; 108].

Під проводом настоятеля о. Петра Бжеського парафіяни Микулине-

цької римо-католицької громади брали участь в різного роду релігійно-

екуменічних подіях, таких як: посвята греко-католицького храму та місця під

79

православну церкву, спільне посвячення води на свято Водохреща, молитви

за єдність християн, паломництва до Язлівця, Почаєва та Зарваниці [28:87;

106:арк.1-4].

“22 грудня 1994 року – у рік п’ятої річниці освячення костелу, прибула

православна процесія. В літургії брали участь о.-прелат Ян Кшисько, о.

Олександр, о. Міхал з Теребовлі, о. Стичень з Копичинець. Перед Службою

Божою посвячено ікони Пресвятої Трійці та Святого Миколая над головним

вівтарем.

21 січня 1995 року – відбулася екуменічна зустріч у Струсові. Були

присутні о. Іван і о. Михайло (настоятелі відповідно греко-католицької та

православної громад в Струсові). О. Іван(василіянин) виголосив проповідь.

25 січня 1995 року – проходила екуменічна зустріч в Микулинцях. На

неї прибули настоятелі греко-католицької та православної церков – о. Богдан

та о. Василь. Під час Служби Божої другий читав Євангеліє та молитву

вірних, а перший виголосив проповідь ” [26:арк.3].

28 червня архієпископ Мар’ян Яворський посвятив костел Святого

Антонія в Струсові (збудований в 1903 році у неокласичному стилі), який

теж належить до Микулинецької парафії.

О. Петро Бжеський особливою опікою оточив дітей та молодь, про що

свідчать організовані з 3 по 10 липня 1995 року т. зв.канікули з Богом. В них

брали участь 47 дітей, з них 39 – з Микулинець, Конопківки та Волі, 3 – з

Теребовлі і 6 – з Борщова.

Наступного року протягом 22-28 липня було організовано канікули з

Богом для дітей в Борщові. Їх проводили сестри Юлія і Тетяна, семінаристи

Андрій Заєць та Мар’ян Попеляр. А протягом 28 липня – 03 серпня 1996 року

відбулися такі ж канікули для молоді в Борщові ( в них взяло участь 38 осіб)

[88; 106:арк.4-5].

7 грудня 1996 року архієпископ Мар’ян Яворський посвятив приміщен-

ня нової плебанії (помешкання для священиків). А наступного дня відбулася

Відпустова Служба Божа, під час якої посвячено феретрон Діви Марії

80

Язловецької. У богослужінні взяли участь 15 священиків [106:арк.5].

У газеті “Luxemburger Wort Samstag” від 17 травня 1997 року є опис

стану споруди Микулинецького костелу Аушуге Бреффена: “На даний час

дах храму відновлений, а вежа збудована наново. Ми надіємось, що в цьому

році зможемо закінчити реставрацію фасаду” [107].

31 серпня 1997 року посвячено фігуру Непорочної Діви Марії на

подвір’ї костелу. З того дня настоятелем Микулинецької римо-католицької

парафії Пресвятої Трійці став о. Богуслав Грендиса (1965 р.н., магістр,

виходець із Перемишльської архідієцезії) [28:88; 85].

У Люксембурській газеті “Luxemburger Wort” від 29 травня 1998 року

описано становище громади на той час та прохання про допомогу на

відбудову святині (на адресу: ССР-30216-49 „Entraide d‘Eglise” –

Люксембург). Також тут є звіт, про те, що грошової допомоги на ремонт

костелу в Микулинцях, станом на 1997 рік, надано 750000 франків [108].

19 вересня 1998 року відбулося висвячення на диякона парафіянина

Андрія Зайця в Микулинецькому костелі Пресвятої Трійці. А через рік – 15

серпня – в Львівській катедрі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії його

рукоположено на священика.

З 6 січня 1999 року, згідно з декретом архієпископа Мар’яна

Яворського, настоятелем парафії знову став о. Петро Бжеський. Він протягом

13-22 липня організував відпочинок для дітей в Скалаті, в якому брали

участь 56 осіб та опікуни с. Тетяна, с. Альберта (непорочниці), д-ни Андрій

Заєць і Мар’ян Попеляр та семінарист Олександр Кусий [106:арк.8].

В липні того ж року Микулинецьку римо-католицьку парафію

відвідали її фундатори – о. Генрі Харіус та п. Магдалена з Люксембургу.

Вони пообіцяли і надалі допомагати відбудовувати святиню. Тоді ж само

сестра Анунціата Страсбургер в газеті “Luxemburger Wort” дякувала

організації „Entraide d‘Eglise” за отримані кошти на відновлення святині

[109].

“15 серпня – преміції о. Андрія Зайця. Це були перші після війни, а

81

може і в історії парафії висвячення та перша Служба Божа вихідця з даної

спільноти” [106:арк.8].

Протягом квітня-жовтня 1999 року всередині святині проведено

ремонт: поштукатурено та побілено стіни, поставлено нові дубові лавки,

зроблено дерев’яне підвищення пресвітерію, встановлено мікрофони і

колонки та викладено плитку на підлозі.

Протягом 4-8 грудня в парафії голосив адвентні реколекції єпископ

Станіслав Падевський перед ювілейним 2000 роком. 8 грудня відбулася

Божественна Літургія на честь 10-річчя відновлення громади. А 12 грудня

місцева парафіянка Леся Кожушко склала свої перші чернечі обітниці у

згромадженні Сестер Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії та

отримала ім’я Мар’яна [106:арк. 25-28].

З червня 2000 року настоятелем громади став о. Міхал Душенко (1975

р.н., родом з Борщівського району). Того ж року (3-13 липня) організовано

відпочинок для молоді в Делятині Івано-Франківської області.

25 жовтня 2000 року архієпископ Мар’ян Яворський освятив вівтарі

всередині святині. Того ж року сюди направлені на практику два семінаристи

Львівської Духовної Семінарії – д-н Андрій Недзєльський та Владислав

Іващак. Вони проводили катехизми, готували Службу Божу, організовували

спільні зустрічі для дітей та молоді.

Під час візиту Папи Римського Йоана Павла ІІ (23-27 червня 2001 року)

до України члени громади брали участь у Божественній Літургії під

проводом Святішого Отця у Львові.

Від серпня 2001 року на парафії почали працювати сестри зі

згромадження Кармелітанок Дитятка Ісуса: с. Олена Бабанова (родом з

м.Ямполя Вінницької області), с. Лігія Колодій та настоятелька – с. Сільверія

Відлян.

Протягом року (червень 2002 – липень 2003 року) настоятелем громади

був о. Ігор Кожидло (1976 р.н., родом зі Львова). Звідти його направлено

вивчати канонічне право у докторантурі Папського Університету в Римі.

82

З липня 2003 року і до сьогодні тут працює о. Христофор Васько (1972

р.н.), котрий походить з Тарновської дієцезії (Польща). А вихідця із даної

парафії – о. Михайла Череватого 26 листопада 2006 року рукоположено на

священика.

У римо-католицькій спільноті Пресвятої Трійці на даний час регулярно

відбуваються богослужіння, проводяться катехизми для дітей та молоді,

організовуються спільні відпочинки та молитовні зустрічі.

На даний час до Микулинецької парафії належать такі костели:

Пресвятої Трійці у Микулинцях, Святого Антонія у Струсові, Внебовзяття

Пресвятої Діви Марії у Ладичині та Непорочного Зачаття Діви Марії у

Настасові [48:215, 205, 217, 257].

В екуменічній діяльності у даній спільноті зустрічаємо такі заходи:

– виховання парафіян в дусі толерантності та поваги до віруючих

інших релігій;

– молитви про єдність християн та спільне освячення води на свято

Водохреща;

–священики інших визнань беруть участь в богослужіннях латинського

обряду і навпаки;

– катехизми в костелі відвідують представники греко-католицької та

православної церков;

– спільна участь представників інших обрядів у молитовних зустрічах

та літургіях в костелі;

– відпочинки та реколекції для дітей трьох визнань;

– спільне богослужіння трьох конфесій на гробах полеглих під час

Другої світової війни;

– спільні виїзди та екскурсії до місць паломництв, котрі організовують

настоятелі римо-католицької громади (Рим, Львів, Зарваниця, Язлівець,

Почаїв);

– передшлюбні катехизми для католицької та православної молоді;

– душпастирська опіка над мішаними родинами (де є представники

83

різних релігій);

– заохочення всіх вірних до святкувань свят інших обрядів .

Отже, ми ознайомилися із умовами відродження Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці та пасторальними функціями у

спільноті на сучасному етапі.

Як бачимо, завдяки довготривалим старанням колишніх парафіян, які

зберегли славні традиції, віруючим вдалося повернути святиню.

На жаль, через фінансову скруту, яка проявляється в усіх сферах, наша

держава не змогла надати жодних коштів на реконструкцію святині. Тому

спільнота була змушена шукати допомоги за кордоном. Люксембурська

організація „Entraide d‘Eglise” надала грошову допомогу на відбудову

споруди.

Крім душпастирських обов’язків, римо-католицькі священики були

залучені до суспільно-культурної роботи у своїй парафії: проводили

навчання дітей та молоді, уроки катехизму у школі, закликали до

толерантності, поваги, екуменізму та харитативної діяльності.

84

ВИСНОВКИ

В контексті нашого дослідження зроблено спробу поруч із

дослідженням діяльності однієї з парафії визначити вплив політичного,

соціально-економічного, суспільного та релігійного фактору на процес

розвитку окремого містечка. Як бачимо, розвиток релігійного життя держави

тісно пов’язаний з розвитком релігійного життя окремих парафій. Також в

історії містечка відбувалося багато змін, які були відображенням

загальнодержавних процесів.

Микулинецька римо-католицька парафія Пресвятої Трійці протягом

довгого часу була центром релігійного і культурного життя віруючих

латинського обряду, які проживали в містечку та на його околицях. До

сьогодні в селищі збережено пізньобароковий храм, який є унікальний за

своєю архітектурою.

На прикладі історії римо-католицької парафії Пресвятої Трійці в

Микулинцях, можна в певній мірі судити про зміни в культурно-релігійному

і суспільно-політичному житті, які на той час відбувалися та визначити їх

вплив на діяльність громади, при цьому з’ясувавши значення спільноти для

розвитку жителів містечка протягом всього періоду. Без об’єктивного

осмислення усього, що супроводжувало життя римо-католицької церкви на

західноукраїнських землях, неможливо успішно проаналізувати стосунки між

українцями і поляками, відношення влади до римо-католиків, зміну її

соціально-економічного статусу в краї. Микулинецька римо-католицька

парафія Пресвятої Трійці була виразником інтересів польського народу,

носієм польської культури у містечку від часу свого зародження до 1946

року. Саме вона виступила провідником національно-патріотичної традиції

серед польського населення Микулинців та їх околиць, протистояла його

асиміляції, вносила християнську моральність у його життя.

Перебуваючи під ідеологічним тиском польського патріотизму,

спрямованого на всебічне зміцнення у Микулинцях та навколишніх селах

85

власних позицій, римо-католицька спільнота, тим не менше, відігравала

важливу роль у суспільно-політичному і культурно-релігійному житті

українського населення. Від початку відродження парафії у 1990-х роках її

членами є не тільки нащадки поляків, а й представники інших

національностей, в тому числі й українці. Проте й надалі великою

проблемою залишаються прояви націоналістичних поглядів людей, які

асоціюють римо-католицьку парафію з “польським костелом”. Значний

вплив на зміну вищезгаданих агонізмів мав візит у червні 2001 року Папи

Римського Йоана Павла ІІ, котрий закликав до єдності християн.

На основі комплексного аналізу авторка намагалася висвітлити основні

тенденції та специфіку щодо умов зародження і розвитку Микулинецької

римо-католицької парафії Пресвятої Трійці, у контексті з цим ознайомитися з

історією самого містечка, визначити суспільні, соціальні та релігійні напрями

діяльності спільноти, при цьому з’ясувати внесок парафії у релігійне життя

містечка та його околиць протягом визначеного у дослідженні періоду.

Микулинецька громада латинського обряду протягом всього часу свого

існування переживала істотні зміни, в залежності від того, під владою якої

держави перебували західноукраїнські землі. Великий вплив на ці зміни мали

такі події: перехід краю під владу Австрії, політика ополячення та

пацифікації, Перша і Друга світові війни, відношення власників містечка до

громади, репатріація, тоталітарна система Радянського Союзу, здобуття

незалежності Україною. Парафія завжди відігравала вагому роль у житті

Львівської архідієцезії латинського обряду.

Одним із помітних явищ релігійного життя Микулинців другої

половини ХVІІІ століття стало будівництво костелу в стилі пізнього бароко,

який став осередком суспільного і культурно-релігійного життя місцевої

спільноти латинського обряду. Це було закономірним відображенням

об’єктивних процесів зародження та розвитку римо-католицьких громад в

Австрії, під владою якої перебувало містечко та доброчинної діяльності

польської магнатки Людвіги Потоцької. До цього тут існували дерев’яний

86

костел Святого Йоана Хрестителя та невелика парафія. Троїцький костел у

Микулинцях — одна з найкращих і оригінальних пам’яток епохи пізнього

бароко з багатим декором та оздобленям. Святиня була зведена польською

магнаткою, власницею містечка – Людвігою Потоцькою у 1761-1779 роках за

проектом Августа Мошинського, який жив у Дрездені, а пізніше був

радником польського короля Станіслава Августа з питань мистецтва.

Споруда костелу і сьогодні вабить туристів.

Члени громади та душпастирі активно включилися у життя містечка:

було відкрито лікарню, школу, захоронку, а ченці ще й опікувалися старим

дерев’яним костелом та проводили місії.

Завдяки вимогам фундаторки громади, діяльність Отців Місіонерів

Святого Вінцентія Поля була спрямована не тільки на парафію, а й на

містечко з його околицями. Проте ченцям так і не вдалося виконати всі

обов’язки, покладені на них. Після того, як на парафії почали працювати

дієцезіальні священики, більше уваги приділялося стану споруди, її

реконструкції.

Протягом 1858-1909 років до Микулинецької римо-католицької парафії

належали такі місцевості: Чортория, Конопківка, Кривки, Людвіга, Ладичин,

Лучка, Лука, Мишковичі та Воля Мазовецька. З Микулинецької громади

латинського обряду було утворено дві нових: в 1909 році у Мишковичах

збудовано, завдяки товариству ім. Віктора Баварського, костел Святого

Казимира та в 1922 році – в Ладичині, завдяки графині Юзефі Рей – костел

Внебовзяття Пресвятої Богородиці. Саме тому у 1910 та 1922 роках значно

зменшилася кількість членів громади. У 1933 році воєводський уряд в

Тернополі визнав парафіяльний костел Пресвятої Трійці разом з плебанією

пам’ятками архітектури.

Важливою особою в історії спільноти був о. Ян Нєдзєльський. Саме він

26 листопада 1938 року описав парафіяльний, бенефіціяльний та

фундаційний інвентарі, які для нас є важливими джерелами. Також він під

час Другої світової війни чимало зробив, заступаючись перед окупаційною

87

владою за кожного мешканця містечка. Внаслідок процесів репатріації у 1945

році в селищі залишилась лише четверта частина поляків, внаслідок чого

значно зменшилася кількість парафіян. Протягом 1946-1985 років храм

використовували як склад для військового гарнізону, меблів, солі, збіжжя,

овочів та фруктів. Саме тоді святиня зазнала значних пошкоджень,

руйнувань та грабежів.

Завдяки довготривалим старанням колишніх парафіян та після

кількаразового відправлення листа до генерального секретаря СРСР

віруючим вдалося повернути святиню. Їм вдалося зберегти славні традиції,

не дивлячись на утиски з боку влади. 22 грудня 1989 року о. Рафал

Кирницький посвятив Микулинецький костел.

На жаль, через фінансову скруту, яка проявляється в усіх сферах, наша

держава не змогла надати жодних коштів на реконструкцію святині. Тому

спільнота була змушена шукати допомоги за кордоном. Люксембурська

організація „Entraide d‘Eglise” надала всю грошову допомогу на відбудову

споруди.

Крім душпастирських обов’язків, римо-католицькі священики були

залучені до суспільно-культурної роботи у своїй парафії: проводили

навчання дітей та молоді, уроки катехизму у школі, закликали до

толерантності, поваги, екуменізму та харитативної діяльності.

Важливим елементом праці душпастирів та в історичній ретроспективі

є екуменічна діяльність. У містечку мешкають, крім римо-католиків, греко-

католики та православні. Стосунки між ними не завжди були братерські,

траплялися сутички і, навіть бійки. В наш час, завдяки спільним зусиллям, у

всіх спільнотах відбулися зміни. Римо-католицький настоятель часто

запрошує до костелу священиків та парафіян інших громад і сам,

неодноразово бере участь у спільних богослужіннях.

В екуменічній діяльності у даній спільноті зустрічаємо такі практики:

виховання парафіян в дусі толерантності та поваги до віруючих інших

релігій; молитви про єдність християн та спільне освячення води на свято

88

Водохреща; спільна участь представників інших обрядів у молитвах та

літургіях в костелі; відпочинок та реколекції для дітей трьох віросповідань;

екскурсії до відпустових місць, котрі організовують настоятелі римо-

католицької громади (Рим, Львів, Зарваниця, Язлівець, Почаїв); передшлюбні

катехизми для католицької та православної молоді; душпастирська опіка над

змішаними родинами (де є представники різних конфесій); заохочення всіх

вірних до злагоди, взаєморозуміння та поваги у містечку.

У громаді була організована харитативна діяльність, котру проводила

група вірних. Вони допомагали багатодітним сім’ям, старшим і хворим

особам, збирали кошти на будівництво костелу в Херсоні.

Важливу роль у житті спільноти відігравали черниці, які працювали

тут. Це були сестри зі згромадження Служебниць Найсвятішої Діви Марії,

сестри зі згромадження Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії та сестри-

кармелітанки Дитятка Ісус, які працюють на парафії на даний час. Їхня

діяльність була спрямована як на саму парафію, так і на Микулинці та сусідні

села. Сестри, зокрема, переховували в своєму будинку євреїв під час Другої

світової війни, наражаючи тим самим власне життя на небезпеку; утримували

захоронку; катехизували дітей та молодь; навчали церковного співу та

польської мови; організовували реколекції та спільні молитви; здійснювали

музичний супровід під час богослужіння; опікувалися особами похилого віку

та дітьми.

На даний час до Микулинецької парафії належать такі костели:

Пресвятої Трійці у Микулинцях, Святого Антонія у Струсові, Внебовзяття

Пресвятої Діви Марії у Ладичині та Непорочного Зачаття Діви Марії у

Настасові.

Микулинецька римо-католицька парафія Пресвятої Трійці і надалі

відіграє важливу роль у суспільному і культурно-релігійному житті містечка

та його околиць. Вона сприяє поглибленню моральних чеснот парафіян, їх

консолідації, дотриманню основних норм толерентності, віротерпимості,

поваги.

89

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Герета І. Теребовля: Шлях через віки: Іст.-краєзнав. нарис. – Львів:

Каменяр, 1997. – 127 с.

2. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині:

Історичний нарис-путівник – Львів: Каменяр, 1998. – 294 с.

3. Тернопільський енциклопедичний словник: В ІІІ т. / Редкол.: Г.Яворський,

Б.Мельничук, М.Ониськів – Тернопіль: Збруч, 2005. – Т. ІІ: К-О. – 706 с.

4. Славчук Ю. Микулинці // Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і

Скалатщина: Регіональний історико-мемуарний збірник: В ІІІт. – Нью-

Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Друкарня ОО. Василіян, 1983. – Т.ІІІ. –

С. 301-309.

5. Гречило А. Герб та прапор Микулинців // Вісник львівського товариства

“Тернопільщина”. – Вип.3. – Львів, 2002. – С. 36-37.

6. Гулько Л., Негребецький Б. Коли ще не було Тернополя: Микулинцям –

900 // Тернопіль Вечірній. – 1996. – 14 вересня.

7. Повесть временных лет по Лаврентьевской летописи / Под ред.

Д.Лихачова – Москва-Ленинград: Ин-т Истории АН СССР, 1950. – 332с.

8. Куликівський А. Християнство на Теребовлянщині // Теребовлянщина. –

2000. – № 5. – С. 10-28.

9. Миколаєвич Р. Згадки і сліди давнього минулого // Шляхами Золотого

Поділля. Тернопільщина і Скалатщина: Регіональний історико-мемуарний

збірник: В ІІІт. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Друкарня ОО.

Василіян, 1983. – Т.ІІІ. – С. 9-32.

10. Галицько-Волинський літопис. Перекл. і післямова Л.Махновця //

Жовтень. – 1982. – №7. – С.14-89.

11. Пришляк В. Середньовічні шляхи галицько-волинських земель в епоху

Романовичів. // Галичина та Волинь в добу середньовіччя: До 800-річчя з

дня народження Данила Галицького. – Львів: Ін-т українознавства ім.

90

І.Крип’якевича НАН України, 2001. – С. 221-226.

12. Історія міст і сіл Теребовлянщини / Смалига М., Кушнерик Г., Ковальчук

М., Михайлюк Д. – Тернопіль: Збруч, 1997. – 541 с.

13. Bayger A. Powiat trembowelski. Szkic geograficzno-historyczny i

etnograficzny zebral nauczyciel ludowy Jan Aleksander Bayger. – Lwow:

Wyd-wo Narodowe, 1899. – 264 s.

14. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 212 с.

15. Тиктор І. Велика Історія України від найдавніших часів: В ІІІт. – Київ:

Наукова думка, 1993. – Т.І. – 356 с.

16. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. –

Tarnopol: Wyd-wo Tarnopolia, 1926. – 386 s.

17. Haliczer J. Slownik geograficzny. Pochodzenie i znaczenie nazw

geograficznyh. – Tarnopol: Wyd-wo Tarnopolia, 1935. – 104 s.

18. Trajdos T. Kosciol katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania

Wladyslawa II Jagielly (1386-1434). – Wroclaw: ABC, 1983. – 549 s.

19. Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich: W

X t. / red. Chlebowskiego B., Walewskiego W., Sulimierskiego F. – Warszawa:

Slawinum, 1885. – T. VI. – 625 s.

20. The 16th Centure Castle, Mykulyntsi. – 1999. Available: file: // A: \

mainmic.html

21. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej,

Województwo ruskie, Ziemia Halicka i Lwowska: W VII t. – Wrocław-

Warszawa-Kraków: Bernardinum, 1995. – T. VII. – 487 s.

22. Polski Słownik Biograficzny: W XXV t./ red. Kamińskiego A. – Wrocław-

Warszawa-Kraków: Bernardinum, 1973. – T. XI. – 590 s.

23. Ostrowski J., Pencakowski P. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego

województwa ruskiego: W Х t. / red. Ostrowski J. – Kraków: Wyd-wo

K.Wyszyńskiego, 1996. – T. IV. – 612 s.

24. Hauser Z. Warownia nad Seretem // Spotkania z zabytkami. Kultura. Tradycje.

Pamiatki. – 1998. – №10. – S. 17-18.

91

25. Heck K.J. Materiały Historyczne Tomasza Pirawskiego Relatio Status almae

Archidioecesis Leopoliensis wydał Korneli Juliusz Heck: W IІІ t. – Lwów:

Wyd-wo Narodowe, 1893. – T.II. – 459s.

26. Polski Słownik Biograficzny: W XXV t./ red. nacz. Rostworowski E. –

Wrocław- Warszawa-Kraków: Bernardinum, 1973. –T. XIII. – 614s.

27. Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska. – Warszawa: Wydawnictwo

Miedziemorze, 1884-1888. – 425s.

28. Mykhaylo Cherevatyy. Przemiany duszpasterstwa parafialnego na tle dziejow

parafii p. w. Trojcy Swietej w Mikulincach: Magisterska praca z teologii

pastoralnej: 29542. – Warszawa: Uniwersytet Kardynala Stefana

Wyszyńskiego, 2002. – 130 s.

29. Jakowenko N. Historia Ukrainy od czasów najdawniejszych do końca XVIII

wieku. – Lublin: Misionarz, 2000. – 486 s.

30. Pirawski K. Historia powszechna nowożytna (1640-1789). – Warszawa:

UNIA, 1965. – 247 s.

31. Litak S. Struktura terytorialna Kościoła łacińskiego w Polsce w 1772 roku. –

Lublin: Misionarz, 1980. – 268 s.

32. Бількевич А., Ільченко О., Мельничук М. Микулинці // Історія міст і сіл

Української РСР. Тернопільська область./ ред. Нечай С. – Київ: Радянська

школа, 1973. – 662 с.

33. Krętosz J. Archidiecezja lwowska obrządku łacińskiego w okresie józefinizmu

(1772-1815). – Katowice: Księgarnia Św. Jacka, 1996. – 357 s.

34. Urban W. Szkice z dziejów archidiecezji lwowskiej i jej duszpasterstwa. –

Rzym: Roma University Press, 1964. – 395 s.

35. Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації. / ред.

Князевич В.М. – Тернопіль: Збруч, 1997. – 19 с.

36. Krętosz J. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV w.

do 1772 roku. – Lublin: Misionarz, 1986. – 471 s.

37. Abraham W. Początki arcybiskupstwa łacińskiego we Lwowie. – Lwów:

Wyd-wo Narodowe, 1909. – 329 s.

92

38. Inwentarz kościoła parafialnego ob. łac. w Mikulińcach, 26.XI. 1938 roku //

Archiwum Archidiecezji Lwowskiej w Krakowie (далі – AALK). – Teczka

Mikulińce. – Mikulińce, 1938, str. 33.

39. Schematismus Archidiocesis Leopoliensis ritus latini // AALK. – Leopoli,

1878, str. 134.

40. Protokół wizytacji parafii w Mikulińcach przez abpa Jana Skarbka z roku

1716-1722 // AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 1722, str. 7.

41. Litak S. Kościół łaciński w Rzeczypospolitej około 1772 roku. Struktury

administracyjne. – Lublin: Misionarz, 1996. – 640 s.

42. Inwentarz beneficjalny kościoła parafialnego ob. łac. w Mikulińcach, 26 XI

1938 roku // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1938, str. 11.

43. Księga Pamiątkowa trzechsetlecia Zgromadzenia Księży Misjonarzy (1625-

17/IV 1926). – Kraków: Wyd-wo Księży Misjonarzy, 1926. – 690 s.

44. Flaga J. Działalność duszpasterska zakonów w drugiej połowie XVIII w. 1767-

1772. Lublin: Misionarz, 1986. – 472 s.

45. Kopia Aktu Fundacji Klasztoru Księży Misjonarzy w Mikulińcach //

Archiwum Naszej Przeszłości w Krakowie. – Teczka Mikulińce, b.n.sygn. –

Przemyśl, 1780, str. 10.

46. Copia tabularis ex Libro Fundati // AALK. – Teczka Mikulińce. – Leopoli,

1784.

47. Шостак І. Луцько-Житомирська дієцезія наприкінці XVIII - у першій

половині XIX століть. – Білий Дунаєць-Остріг: Волання з Волині, 2005. –

199 с.

48. Słownik Języka Polskiego ułożony pod redakcją Adama Kryńskiego i

Władysława Niedźwiedzkiego: W 7 t. / red. Kryński A., Niedźwiedzki W. –

Warszawa: TOP, 1908. – T. 4. – 982 s.

49. Німецькі колонії в Галичині: Історія. Архітектура. Культура: Матеріали,

доповіді та повідомлення / Упоряд. та заг. ред. Г. Петришин. – Львів:

Манускрипт, 1996. – 464 с.

50. Krzeszowski C. Łaskawy los. – Warszawa: ABC, 1992. – 37 s.

93

51. Urban W. Archidiecezja Lwowska // Życie religijne w Polsce pod okupacją

1939-1945. Metropolie wiłeńska, lwowska, zakony. Praca zbiorowa pod

redakcją ks. Zygmunta Zielińskiego. – Katowice: Unia, 1992. – S. 89-172.

52. Абрагамовська С. Мої рідні Микулинці – місто мого дитинства //

Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина: Регіональний

історико-мемуарний збірник: В ІІІт. – Нью-Йорк – Париж – Сідней –

Торонто: Друкарня ОО. Василіян, 1983. – Т.ІІІ. – С. 762-765.

53. Województwo Tarnopolskie / red. Satke W. – Tarnopol: Wyd-wo Tarnopolia,

1931. – 147s.

54. Лісевич М., Ракуш С. Острів // Шляхами Золотого Поділля.

Тернопільщина і Скалатщина: Регіональний історико-мемуарний збірник:

В ІІІт. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Друкарня ОО. Василіян,

1983. – Т.ІІІ. – С. 426-431.

55. Штик Ф. Тернопіль під час визвольної боротьби 1918-1919 рр. // Шляхами

Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина: Регіональний історико-

мемуарний збірник: В ІІІт. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто:

Друкарня ОО. Василіян, 1983. – Т.ІІІ. – С. 725-728.

56. Nieznana korespondencja arcybiskupów-metropolitów lwowskich Józefa

Bilczewskiego z Andrzejem Szeptyckim w czasie wojny polsko-ukraińskiej

1918-1919, oprac. J. Wołczański / red. Wołczański. J. – Lwów-Kraków: Wyd-

wo K.Wyszyńskiego, 1997. – 214 s.

57. Кубійович В. Табеля: Поділ населення тернопільського повіту за

етнічними групами // Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і

Скалатщина: Регіональний історико-мемуарний збірник: В ІІІт. – Нью-

Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Друкарня ОО. Василіян, 1983. – Т.ІІІ. –

С. 298-299

58. Akt wizytacji [dziekańska] parafii w Mikulińcach z [1925 roku] // AALK. –

Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1925, str.10

59. List Radcy Dworu i Prokuratora Skarbu do abpa Bolesława Twardowskiego

(L. 25098) // AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 19 maja 1901 roku, str.7.

94

60. List ks. Konrada Mikołaja Raguela do konsystorza lwowskiego z dnia 3 VIII

1803 // Archiwum Państwowe w Krakowie. Oddział na Wawelu – Teki

Schneidera, nr. 1079, Mikulińce – Lwów, 1803, str. 8.

61. Domy Księży Misjonarzy w Polsce zakładane od 1651-1832 // Archiwum

Naszej Przeszłości w Krakowie. – Teczka Mikulińce, b.n.sygn. – Przemyśl,

1833, str. 64.

62. Gach P. Kasaty zakonów na ziemiach dawnej Rzeczypospolitej i Śląska 1773-

1914. – Lublin: Misionarz, 1984. – 204 s.

63. Schematismus Archidiocesis Leopoliensis ritus latini // AALK. – Leopoli,

1819-1855, str. 154.

64. Pismo z dnia 19 II 1822 // Archiwum Państwowe w Krakowie. Oddział na

Wawelu – Teki Schneidera, nr. 1079, Mikulińce – Lwów, 1822.

65. Schematismus Archidiocesis Leopoliensis ritus latini // AALK. – Leopoli,

1858-1909, str. 125.

66. Odpis dziennika funduszu na restaurację kościoła w Mikulińcach // AALK. –

Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1869.

67. Korespondencja z lat 1898-1903 // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce,

1898-1903, str. 64.

68. Korespondencja konsystorza lwowskiego z Urzędem parafialnym w

Mikulińcach, 1909-1910 // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1909-

1910, str. 25.

69. List z dnia 6 lipca 1923 Józefy z Konopków Reyowej do Kurji Metropolitalnej

we Lwowie // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1923.

70. List ks. Władysława Makarczuka do abpa lwowskiego, 24 lipca 1925 roku //

AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1925.

71. Sprawozdanie z dochodów i wydatków interkalarnych w Mikulińcach – w

czasie administracji ks. Władysława Makarczuka od marca do końca sierpnia

1925 roku // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1925, str. 4.

72. List Józefy hr. Reyowej do abpa dra Bolesława Twardowskiego, 23 czerwca

1925 roku // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1925.

95

73. Deklaracja ks. Jana Niedzielskiego, podpisana we Lwowie dnia 31 sierpnia

1925 roku // AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 1925.

74. Oświadczenie I ks. Jana Niedzielskiego z dnia 31 sierpnia 1925 roku // AALK.

– Teczka Mikulińce. – Lwów, 1925.

75. Oświadczenie ІI ks. Jana Niedzielskiego z dnia 31 sierpnia 1925 roku //

AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 1925.

76. Oświadczenie ІІI ks. Jana Niedzielskiego z dnia 31 sierpnia 1925 roku //

AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 1925.

77. Oświadczenie ІV ks. Jana Niedzielskiego z dnia 31 sierpnia 1925 roku //

AALK. – Teczka Mikulińce. – Lwów, 1925.

78. Pismo ks. Jana Niedzielskiego z dnia 7 listopada 1925 roku do Kurji

Metropolitalnej ob. łac. we Lwowie w sprawie administracji Ks. Władysława

Makarczyka // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, 1925.

79. Orzeczenie Konserwatora w Urzędzie Wojewódzkim Lwowskim z dnia 2

października 1926 roku do Urzędu Parafialnego ob. łac. w Mikulińcach //

AALK. – Teczka Mikulińce. – Tarnopol, 1926.

80. Pozwolenie abpa Bolesława Twardowskiego na osiedlenie się i objęcie

ochronki parafialnej w Mikulińcach przez Siostry Służebniczki, 2 VI 1927 roku

// Archiwum Zgromadzenia Sióstr Służebniczek Bogurodzicy Dziewicy

Niepokalanego Poczęcia w Dębicy (далі – AZSSD). – Teczka Mikulińce

(b.n.sydn.). – Lwów, 1927.

81. S. Władysława Juliusza Tajanowicz. Zgromadzenie Sióstr Służebniczek

Bogarodzicy Dziewicy Niepokalanego Poczęcia (służebniczki dębickie) //

Żeńskie zgromadzenia zakonne w Polsce 1939-1947: W IV / red.

A.Chruszczewski i in. – Lublin: Pallotinum, 1987. – T.4. – 425 s.

82. List ks. Jana Niedzielskiego do Kurii Metropolitalnej we Lwowie. Statystyka

ochron dzieci // AZSSD. – Teczka Mikulińce – Mikulińce, 1934, str. 2.

83. List ks. Pawła Garści – proboszcza w Ładyczynie z 30 listopada 1934 roku do

Kurji Metropolitalnej ob. łac. we Lwowie dotyczący działalności Sióstr

Służebniczek // AZSSD. – Teczka Mikulińce – Ładyczyn, 1934.

96

84. Inwentarz fundacyjny kościoła parafialnego ob. łac. w Mikulińcach, 26 XI

1938 roku // AALK. – Teczka Mikulińce. – Mikulińce, str. 4.

85. Спогади жительки смт. Микулинці Міклашевської Б.Ф., 1913 р.н. –

Микулинці, 8. ХІ. 2004 р.

86. Українська Радянська Енциклопедія: В 18т. / Під ред. О.В. Антонова –

Київ: Рад. Енц-я, 1959. – Т.10. – 609 с.

87. Anczarski J. Kronikarskie zapisy z lat cierpień i grozy w Małopolsce

Wschodniej 1939-1946 / Pod red. J. Wołczańskiego. – Kraków: Wyd-wo

K.Wyszynsksego, 1996. – 469 s.

88. Спогади жительки смт. Микулинці Драбик А.Ф., 1916 р.н. – Микулинці,

7. ХІ. 2004 р.

89. Urban W. Droga kszyżowa archidiecezji lwowskiej w latach II wojny

światowej 1939-1945. – Wrocław: Wydział Teołogiczny, 1983. – 317 s.

90. Депортація українців з етнічних земель – трагічна сторінка в історії

нашого народу: Матеріали регіон. наук. конф., присвячені 60-річчю

початку виселення українців з території Польщі в 1944-1946 рр.

Тернопіль, 24.09.2004 р. / Упоряд.: Свинко Й.М., Гонтар Т.М. – Тернопіль:

Воля, 2004. – 84 с.

91. Фройнд Яніна. Минуле католицької та православної церков у

Микулинцях (рукопис) // Архів Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці (далі – АМП). – Mikulińce, 1999, арк. 25.

92. Спогади жительки с. Воля Казюк С.Б., 1919р.н. – Микулинці, 12.ХІ.2004р.

93. Jost I., Sygnatowicz M. Z dziejów Kościoła po wezwaniem Trójcy Świętej w

Mikulińcach (rkps) // АМП. – Mikulińce, 1990-1991, str. 8.

94. Urban W. Duszpasterska siejba kapłanów-repatriantów na ziemiach

odzyskanych w latach 1945-1970. – Wrocław: Wydział Teołogiczny, 1975. –

432 s.

95. Zajac A. Możliwości recepcji Nowego Dyrektorium Ekumenicznego w parafii

świętej Trójcy w Mikulińcach na Ukrainie: Magisterska praca z teologii

pastoralnej: 25885. – Lublin: KUL, 1999. – 432 s.

97

96. Спогади жительки смт. Микулинці Дичко Ю. А., 1918 р.н. – Микулинці,

7. ХІ. 2004 р.

97. Чирва И. Информационный отчет за IV квартал 1949 года, Тернополь,

1946 // Державний Архів Тернопільської області (далі – ДАТО) – ф. 3239,

оп. 1, спр. 4, арк. 28.

98. Sygnatowicz M. List do Siostry Pauli (rkps) // АМП. – Mikulińce, 1993, str. 4.

99. Чирва И. Специнформациа по вопросу бесед с духовниками-ксензами:

Мацышиным, Мерецким и Адамчеком, Tepнополь, 1955 // ДАТО – ф.

2530, оп. 5, спр. 3, арк. 59-64.

100. Paдченко M. O cocтаянии и деятельности римокатолических

религиозных объединений Тернопольской области, Tepнополь, 28. X. 1966

// ДАТО – ф. 3241, оп. 1, спр. 3, арк. 2-3.

101. Н. Василик. О состоянии арендуемого помещения костела в

Микулинцах, 11.08.1966 // Архів відділу Архітектури в Тернополі (далі

АВАвТ) – папка “Микулинці” – 1966.

102. Г. Карасев. Акт о сдаче и приемке памятника архитектуры охраняемого

государством костела 1779 года в пгт Микулинцах Теребовлянского

района в связи с отказом «арендатора» от дальнейшей аренды памятника,

Микулинцы, 08.09.1972 // АВАвТ – папка “Микулинці” – 1972.

103. Я. Душніцький. Акт про ліквідацію магазину-складу в орендованому

приміщенні костелу № 681, Тернопіль, 4.01.1982 // АВАвТ – папка

“Микулинці” – 1982.

104. Kazimierz Klucznik. List do Generalnego Sekretarza KPZR Michajla

Gorbaczowa (rkps) // АМП. – Kiedzierzyn – Kozle, 1988, str.2.

105. Дядьо М. Справка о регистрации органа и ревкомисии религиозного

общества, Микулинцы, 29.12.1989 // АМП. – Mikulince, 1989.

106. Kronika parafii Trójcy Świętej w Mikulińcach (rkps) // АМП. – Mikulince,

1993-2005, str. 225.

107. M. Georges. Die Kirche von Mikulince wiederaufbauem // Luxemburger

Wort. – 1997. – 17. Mai.

98

108. H. Hamus. Wo und wie „Entraide d’Église“ im vergangenen Jahr geholfen hat

// Luxemburger Wort. – 1998. – 29. Mai.

109. S. Annuncjata Strasburger. Nos communautes ont besoin d’un lieu de priere

et de celebration // Luxemburger Wort. – 1999. – 24. Sugt.

99

ДОДАТКИ

Додаток А

Акт фундації монастиря Отців Місіонерів в Микулинцях

Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus na wieki. Amen.

Lubo Pan Bóg nieograniczony jest i miejscem żadnem nieokreślony ani

objęty, że jednak osobliwsze miejsca, to jest Kościoły ku chwale Twojej mieć

chciał i chce, aby w nich mieszkał i dobrodziejstwa swoje tem obficiej za

wspólnotę wiernych swoich razem zgromadzonych modlitwą świadczył, wiedząc

przytem jako Kościoły parafialne są nauki chrześcijańskiej domem, zważając

nadto, iż nie masz nic zbawienniejszego nad upatrywanie coraz większej chwały

Pana Boga i jej pomnażanie: Przeto Ja Ludowika z Mniszchow Hrabina Potocka,

niegdyś J. O. Józefa na Księstwie Zbarazkim, Stanisławowie, Brodach e.ct. e.ct.

Potockiego Kasztelana Krakowskiego, hetmana wielkiego Koronnego pozostała

małżonką, wdowa, starosta Kutskiego dożywotnia, Krasiczyna, Rogowa i klucza

Mikulinieckiego z jego przyległościami jednowładna Pani i Dziedziczka, tego dnia

którego zaczęłam te dobra Mikulinieckie prawem dziedzicznem posiadać:

obaczywszy Kościół w przeczonem dziedzicznem mojem mieście Mikulińcach z

drzewa wystawiony, szczupły, mniej ozdobiony i nietrwały, przypadkom ognia

podległy, a co większa, żadnej erekcyi i fundacyi, prawnej pewnej i wieczystej nie

mający, zaraz na ów czas w Sercu i umyśle moim postanowiłam inny Kościół na

miejsce tego, ale na innem miejscu, już nie z drzewa, ale z muru na późne wieki

trwały postawić, uposażyć i jako dom Boski najprzystojniej ozdobić, aby w nim

Pan niebios i zastępów, Zbawiciel świata, Jednorodzony Syn przedwiecznego

Boga, Chrystus Jezus, Bóg i Człowiek, utajony w Sakramencie Ołtarza,

przyzwoitsze mieszkanie, poddani moi i wszelki lud parochialny większą wygodę

duchowną i obfitszą miał naukę chrześcijańską: Jakoż winnam za to nieskończone

dziękczynienie Bogu, który mi raczył pomórz łaskawie, że już na innem miejscu

wygodniejszem i widoczniejszem, wystawiłam Mu Kościół, aczkolwiek nie taki

100

jakiego warta Godność Boga, przynajmniej taki, na jaki się zdobyć mogła

przystojność ludzka i tenże Kościół po założonym nań pierwszym kamieniu w

roku 1761 na dniu drugim października przez samego JW Najprzewielebniejszego

JMśCi Księdza Hieronima z Bogusławic hrabię Sierakowskiego, Arcybiskupa

Metropolitę lwowskiego, własnego mojego Pasterza, za którego

błogosławieństwem znacznym moim nakładem mmurując, dla rewolucyi w kraju i

różnych przeszkód dopiero w przeszłym roku zupełnie skończyłam…

Dom mieszkaniowy dla Księży Missyonarzy z wygodami i potrzebami

sposobem osobną transakcyą umówionym, wymurować i opatrzyć obiecuję i

przyrzekam. Wiedząc przytem dobrze, że nikt nie służy w swoim koszcie, a

przedświadczona będąc, że nie masz nic takowego na świecie, choćby też co

najgruntowniej wystawiono i wymurowano, cegoby daleki czas nie zrójnował,

gdyby się skrętnem naprawianiem i wczesnem kosztu na naprawy potrzebnego

obmyślaniem nie zapobiegło, przed się wzięłam dla tego ten nowo wymurowany

kościół dostatecznie uposażyć i dochodami przyzwoitymi opatrzyć, z którychby

nie tylko kościoła ochędożne utrzymanie, naprawy, przyozdobienia ale i Wielebni

księża Missyonarze przy nim fundowani, teraz i na potem będący przystojne

wyżywienie i wszystkich potrzeb dostatecznie mieli.

Wykonując więc com przedsięwzięła najprzód na wieczny posag wzwyż

mianowanemu Kościołowi i Wielebnym księżom Missyonarzom teraz i na potem

przy nim będącym, wieś Czartoryą zwaną z klucza Mikulinieckiego wyłączoną już

w Grodzie Przemyskim na dniu 29 grudnia, to jest: nazajutrz po święcie S.S.

Młodzianków tegoż roku przeszłego 1779-go na fundamencie pozwolenia od

Najjaśniejszego Cesarsko Królewskiego Majestatu na całą tę fundacyą na dniu 20

listopada roku przeszłego 1779-go we Wiedniu otrzymanego. Prawem

dziedzicznem… wstępuję i przywłaszczam wspomnionemu kościołowi i

Wielebnym księżom Missyonarzom, teraz i potem będącym, pozwalając im i

dopuszczając zaraz odtąd wolnego w tej wsi rządzenia się, polepszania jej przez

wszelkie sposoby przemysłu czyli industryi, jak w swojej własności i używania

jako swego dziedzictwa…

101

Wielebni księża Missyonarze ani ich następcy upominać się nie mają i

przywłaszczać jej sobie, ani całej, ani jakie części, nie będą powinni, ale cały ten

fundusz dawny, choćby się też i najgrontowniejszym w czasie pokazał, za wcale

zniesiony przez zamianę w ten nowy mieć mają. Wyjąwszy tylko plac przy

dawnym kościele będący, jaki dawniej JME ksiądz pleban posiadał z cmentarzem

koło kościoła dawnego: który to plac według wymiaru na łokcie opisanego z

cmentarzem i kościołem starym, aby do Wnych księży Missyonarzy na zawsze

należał, i wspomnianym księżom Missyonarzom teraz… і na zawsze zapisuję:

którego to placu (:оprócz cmentarza teraz parkanem drewnianym

obwiedzionego…:) idąc z tego cmentarza furtką do plebanii podwórzem jest…, na

którym to podwórzu jest rezydencya plebańska, kuchnia szopa na siano,

szpichlerz, wozownia i obora na bydło, za tymi budynkami jest ogród, ten tedy tak

rozmierzony ogród i plac ze swoimi pobudynkami, jako na zawsze ma należeć do

Wielebnych księży Missyonarzy, tak nie ma się brać i rozumieć nigdy za

zamieniony plac wyznaczony około nowego wymurowanego kościoła, gdyż plac

murowanego kościoła na dom dla Wielebnych księży Missyonarzy, ogród i

wszelkie im potrzebne przy domie budynki, jakoteż na budynki dla sług

kościelnych przynależący.I powtóre niniejszą erekcyą wyznaczam, ustępują, daję,

daruję i na zawsze zapisuję ze wszystkiemi domkami na tym placu i przy kościele

tym nowym, teraz i na potem będącymi, zupełnie bez najmniejszego dla siebie i

succesorów swoich warunku, Wielebnym księżom Missyonarzom przywłaszczam i

niniejszą erekcyą ubezpieczam… Ale pzestając na tym funduszu, obligacye

najwierniej wykonywać pod ścisłym obowiązkiem sumienia starać się nie

omieszkają.

Tym tedy Wielebnym księżom Missyonarzom sześciu, parochię i

parochialne kościoły, sprzęty, argenteryą, apparaty i wszelkie ruchomości tak

tegoż nowegoż nowego jako i starego kościoła, osobnym regestrem spisane, w

moc prąd na zawsze oddając,chę, aby z nich przełożonym wyznaczony, miał tytuł

proboszcza, którego proboszcza prezentowania prawa ustępuję ich całej

kongregacyi a szczególniej to prawo prezentowania na osobę i władzę

102

przewielebnego JME księdza Wizytatora tejże kongregacyi i jego następcom

zlecam, ani sobie ani sukcesorom moim nie zostawując mocy przywłaszczania

kiedy kolwiek tego prawa, ale się go raz na zawsze zrzekam jako ustąpionego

imieniem mojem i sukcesorów moich.

Wspomniony proboszcz tak prezentowany, instytuowany ma być od JW

Pasterza, dyecezyi teraz i potem będącego, lub Jego namiestnika. Obligacye czyli

obowiązki, ciż księża Missyonarze będą mieli następujące:

1-mo Aby ich sześciu z proboszczem rachując, do parochii i missyi zdatnych

zawsze w Mikulińcach mieszkało. 2-do Aby parochią i kościołem rządzić, całość

kościoła i domów obmyślać, fundusz ten w swojej zupełnoćci zachowywać na

zawsze starali się. 3-tio O missyach, gdzie potrzebniejsze być mogą, wywiadywać

się i one tam, odprawować podług wyrażonego rozporządzenia. 4-to Szkółkę

podług możności utrzymywać przez nastręczenie rodzicom zdolnego i

obyczajnego bakałarra. 5-to Mieć jak najpilniejsze i najtroskliwsze staranie około

zbawienia dusz ludzkich, osobliwiej zaś około tych, które w parochii będą

Mikulinieckiej, a zarazem nabożeństwo zwyczajem najregularniejszych kościołów

parochialnych odprawiać.Do chorych z ochotą i nieodwłocznie jeździć, onych jak

najtroskliwiej i najpracowiciej do śmierci pzygotowywać, wszystkicm żądającym a

dobrze przygotowanym Sakramenta święte przychylnie i bez ociągania się

szafować, wszelkich niegodziwości i grzechów publicznzch tak w mieście jako i w

całej parochii bronić. 6-to Co święto uroczyste i niedziela z ambony kazać, w też

same dni, a nawet i w powszednie, gdy nie tylko sposobność poda, katechizmu

uczyć. W też dni święte msza parochialną śpiewać i za parochianów żywych i

umarłych ofiarować. 7-to Co pięć lat w czasie jednym sposobnym jedną missyę

formalną we własnym swoim kościele tak dla własnego ludu, jako i sąsiedzkiego

odprawiać. Oprócz zaś tej przez inne cztery lata także jedną missyę formalną

corocznie w dyecezyi swojej za pozwoleniem JW Pasterza na ten czas bedącego

jak najpożyteczniejpodług wokacyi swojej miewać i swoim kosztem o mil

piętnaście wokoło swego kościoła, żadnej za to wprzód ani potem, podług ustaw

swojej kongregacyi od nikogo w tej bliskości nie wymagając nagrody, ale swoim,

103

jak się rzekło, kosztem jechać i także, ile potrzeba zgromadzonego ludu wyciągać

będzie, bawić się. Wszędzie podejmować się ochotnie i całą zdatnością swoją jak

najpracowiciej około pozyskania Bogu dusz ludzkich starać się. 8-to Każdy z nich

na moją intencyę po jednej mszy czytanej w tydzień, teraz na uproszeniu mi

odpuszenia grzechów moich, a po zejściu mojem, za duszę moję, przed ołtarzem,

gdy być może, uprzywilejowanym, w którymkolwiek kościele miewać. 9-na Co

rok dwa anniwersarze jeden w trzech nokturnach z jedną mszą śpiewaną,

nieuchodzącą w liczbę tam sych sześciu, erytanych, z konduktem teraz za dusze

żadnego ratunku nie mające, a po śmierci mojej na wsparcie duszy mojej i

spokrewnionych ze mną. Drugi anniwersarz o jednym nokturnie z podobną jak

wyżej mszą świętą śpiewaną w którykolwiek dzień bliski po dniu zadusznym w

mieście kościele drewnianym za dusze tych parochianów, których ciała przy tym

kościele leżą, odprawiać będą obowiązani, którymto dopiero wspomnionym

drewnianym kościele będą nadto nimi jedną mszę świętą miewać podług swojej

intencyi w te tylko święta i niedziele, w które wielkie błoto i zbyteczna rozciecz,

albo inna gwałtowna chwila, słabym i starym byłaby przeszkodą do słuchania

mszy świętej we święta, gdy zaś takowych przeszkód nie będzie, wszystko

nabożeństwo w nowym kościele ma się odprawiać. Ciż Wielebni księża

Missyonarze za grunt w mieście dawnego plebana sobie ustąpiony, stary kościół

drewniany, póki być może utrzymowanym utrzymować, jeżeliby upadł kaplicę na

jego miejscu wystawić, w którejby msze święte w czasie wyżej wyrażonym mogły

być przystojnie odprawione… Mając oddane sobie place podług wyrażonego opisu

to jest: jeden przy nowym kościele, drugi przy starym, na tych więc placach

żadnych poddanych osadzać nie będą mogli ani żadnych domów do najmowania

stawiać i jurydyki formować, wyjąwszy tylko te domy i tych ludzi, bez których ich

kościół i ich dom obejść żadną miarą niemoże…Że zaś lasy, pastwiska i młyny

mieć będą w swojej wsi, więc oprócz tej wsi swojej nie będą się mogli gzieindziej

ani wolnego wręmbu, ani wolnego mlewa, ani wolnego pastwiska domagać… Aże

niektóre granice gróntów na danych Wielebnym księżom Missyonarzom,

przypierają do rzek i potoków, przeto przy swoich którejkolwiek wody brzegach,

104

wolne im będzie ryb łowienie; do łowienia zaś ryb w stawach, sadzawkach,

jeziorach i rzekach, nie należących do siebie, żadnego prawa nigdy mieć nie będą.

Ponieważ świerzy przykład zniesionego niedawno jednego zgromadzenia

powądpiewać roztropnie każe i innych, aby im się podobnie nie stało, wcześnie

zabiegając wszelkim przypadkom, któreby mogły nadwerężyć, albo z grontu

obalić tę fundacyę, jako życzę sobie mieć trwającą na zywsze, przeto gdyby się

podobnie kiedy (:czego się niespodziewam :) trafić w późnych wiekach miało

zgromadzeniu Wielebnych księży Missyonarzy, żeby było zniesione, natenczas

chcę i najmocniej ostrzegam sobie, aby ta cała fundacya i wszelkie kościoła

sprzęty, ozdoby, i z czasem nabyte do kościoła nalerzące bogactwa, nie były

poczytane za własne tychże Wielebnych księży Missyonarzy, ale za dziedziczne i

właściwe samego kościoła parochialnego Mikulinieckiego. Dlaczego w takowym

przypadku tak rozporządzam: Aby ten fundusz cały z kościołem i w moc i rząd

JME księży świeckich dostał się i prezentowany, od dziedziców Mikuliniec

natenczas będących, proboszcz obowiązany był zawsze trzymać prócz siebie,

czterech księży wikaryuszów, którzyby zamiast missyi, codziennie wyjąwszy

święta, kurs cały śpiwali i z wotywą, wreszcie zaś wszystkie obligacye, które są

wyrażone w tej erekcyi, dopełniali, a jeżeliby i to dla jakich nieprzejrzanych

przyczyn stać się nie mogło, jak rozporządzam, tedy przynajmniej tak się stało, jak

na ostatek chcę:Aby w owym czasie wieś Czartorya wróciła się do rąk

sukcessorów moich,a suma: dwa tysiące pięcset z miasta naznaczona, natęczas

dostała się w pożytek dziedziców onegoż, to jednak nie pierwejby się stać mogło,

aż chyba natenczas, gdyby żadną miarą utrzymany być niemógł ten fundusz, jak

chcę: Te i tym sposobem położywszy warunki, które na wszelki przypadek

przezorność czynić radzi, ta jest wola moja nieodmienna, którą w ciągu tej erekcyi

oznajmiłam, te są obowiązki wszystkie, które wyraziłam, ten nakoniec całkowity

fundusz, jaki na zawsze wyznaczyłam i opisała. Którento fundusz, aby mógł być

zawsze – jak chcę – utrzymywany zobowiązkami swemi, polecam go najprzód

Bogu w Trójcy Świętej Jedynemu, Opatczności Najświętszej Niepokalanie

poczętej Maryi Panny i Matki, oraz wszystkich Świętych opiece, a potem

105

Najjaśniejszego Majestatu najwyższej na ziemi obronie, sukcessorów moich i

dziedziców tamtejszych dóbr pobożności, obowiązując ich jak najściślej i

zaklinając na to wszystko, co onych kiedy najwięcej zniewolić morze, aby nic z

tego funduszu uszczerbiać przez siebie lub przez nasadzane osoby, ani sobie

cokolwiek przywłaszczać z niego nie warzyli; owszem podług możliwości swojej

do utrzymania onego w całości dopomagać i od rujnujących go bronić starali się.

Oddaję na koniec cały ten fundusz z jego obligacyami Wielebnego księdza

Superiora i razem proboszcza teraz i na potem będącego sumieniu, sumieniu oraz

innych Wieliebnych księży Missyonarzy, teraz i na potem tam mieszkających

obowiązując ich wszystkich razem sumienia jak najściślej, ażeby wszystkie tej

fundacyi i erekcyi opisy, obligacyi, pozwolenia, zabronienia, warunki i wszystkie

skryślenia jak naświątobliwiej i najwieczniej zachowali i dopełniali. Jeżeliby zaś

kiedy inaczej warzyli się czynić niż jest opisano, niech wiedzą o tem, że

strasznemu Sędziemu Bogu w on dzień ostatni ściśle sprawić się będą musieli. Na

koniec o potwierdzanie i aprobacyę tej fundacyi i erekcyi z powinnem

uszanowaniem JW Najprzewielebniejszego JME księdza Arcybiskupa Pasterza

mego dopraszam się, ile że ją czynię, nie z żadnej namowy ani nienawiści

przeciwko sukcesorom moim, ale z dobrowolnej i własnej chęci upodobania, i tych

szczególnie powodów, aby Bóg od ludzi miał większą chwałę, poddani moi i inni

ludzie dozbawienia dzielniejszą pomoc, dusze w czyścu gorejąceznaczniejszy

ratunek, ja sama łaskę Boga w życiu i przy śmierci orzymać mogła, którą to

fundacyę będąc zdrowa z łaski Boskiej na cielie i umyśle, przy wielu przytomnych

dla wiecznej wagi i wiary ręką własną podpisuję i pieczęcią zwykłą stwierdzam.

Działo się w zamku moim Krasiczyćskim dnia czternastego miesiąca Marca, roku

Pańskiego tysiącznego siedmsetnego ośmdziesiątego.

Ludowika z Mnischow Potocka k: f: Hetmanowa Wielk: K:

In Kastro Res: Rog: Przemysleniu Sabat post Dominicam Misericordiae

anno Domini 1780 die 15 –ta Mensis Aprilis, Erectio pracsens sub acti supra

scripto in Protohcollo inscriptionem Actu Caes: Rey: Premishientium est ingrosata.

106

Додаток Б

Лист Казимира Ключника до генерального секретаря КПРС

Михайла Горбачова

Moskwa-Kreml

przez Ambasadę ZSRR

w Warszawie

My, jako byli mieszkańcy Mikuliniec woj. Tarnopol pow. Trembowla,

pozwalamy sobie zwrócić uwagę Pana na obecny stan naszego Kościoła i

przyległego cmentarza. W tym Kościele byliśmy chrzczeni, w nim

przyjmowaliśmy Pierwszą Komunię świętą i Bierzmowanie. Do tego Kościoła

chodziliśmy na różnego rodzaju nabożeństwa. Świątynia ta stanowi dla nas

najdroższą świętość. Na cmentarzu pochowane są zwłoki naszych najbliższych –

Ojcowie, Matki, Bracia, Siostry i inni krewni, sąsiedzi, znajomi.

Będąc w odwiedzinach w tych naszych rodzinnych stronach, odwiedzamy

Kościół i cmentarz. Na Kościele umieszczona jest metalowa tablica z napisem –

„ Pamiatnyk architektury, ocharaniajetsia dierżawuju.”

A jak jest realizowana w rzeczywistości opieka nad pomnikiem architektury

przez władze państwowe Związku Radzieckiego?

Płaty dachu nawy głównej / blacha / zerwane, zerwane płaty blachy na

wieży kościoła. Na bocznych od przodu kościoła, fragmentach konstrukcji

kamiennej czy ceglanej wyrosły obok figur świętych, sporej wysokości brzozy.

Kamienne gzymsy, wysoko pod dachem odpadają na ziemię. W wielu miejscach,

na skutek działania czynników atmosferycznych odpadł tynk i wykrusza się cegła.

Od tyłu kościoła, pod prezbiterium dokonano sporych rozmiarów wykop.

Nie lepiej przedstawia się wnętrze kościoła. Przed dziesiątkami lat,

składowana tam była sól. Następnie zamieniono kościół na skład mebli. Obecnie

zniszczony kościół jest opuszczony, nie ma użytkownika.

Ołtarz główny, o barokowej konstrukcji drewnianej, już częściowo

107

zdewastowany, brak poszczególnych elementów konstrukcji. Dwa wielkie, na

płótnie obrazy nad ołtarzem głównym zostały zniszczone poprzez powybijane

szyby, wiatr pozostałością pomiata.

Identyczna sytuacja dwóch ołtarzy w nawach bocznych. Nie pozostały żadne

ślady sprzętu kościelnego, ławki, balaski. Stylowa ambona zniszczona,

wmurowana w filar kościoła pamiątkowa marmurowa tablica, wyrwana. Drugą

również usiłowano wyrwać, jednak jak ślady wskazują, oparła się wandalowi.

Ściany kościoła popstrzone są różnego rodzajami sprośnymi, obraźliwymi

napisami i rysunkami. Wejście do podziemi kościoła otwarte, zasypane gruzem i

różnego rodzaju śmieciami. Na chórach organy zniszczone, właściwie jedynie

miejsce po nich zostało. Drzwi nad głównym wejściem kiedyś oszklone, obecnie

wiatr nimi trzaska.

Zabytkowa tak jak i kościół dzwonnica – bez dzwonów – również chyli się

ku rozpadowi.

Kościół w Mikulińcach w stylu barokowym, zbudowany został w latach

siedemdziesiątych XVIII wieku i konsekrowany w 1779 roku. Nie bez

uzasadnienia umieszczona została w na nim, przez władze radzieckie tablica,

mająca go chronić przed zniszczeniem. To budowa o cechach perły budownictwa

w stylu barokowym.

Po lewej stronie kościoła za murem, usytuowany jest również zabytkowy

budynek, była to siedziba klasztoru. Następnie pełnił rolę domu parafialnego,

obecnie użytkowany jest jako mieszkanie prywatne, a zaraz obok niego

umieszczono jakiś zakład produkcyjny.

Cmentarz stary i nowy to również resztki światków historii przeszłości.

Okazałe pomniki oraz skromne kamienne i metalowe resztki, niektóre oparły się

wandalizmowi, inne powywracane, na większości grobów pozostały jedynie

anonimowe wzgórki. Po tym wszystkim depczą krowy i pasą się gęsi.

Przed wojną do parafii mikulinieckiej należały wsie – Konopkówka, Łuczka,

Wola Mazowiecka, Krzywki. Poza tym, w okolicznych dalszych wsiach istniały

108

kościoły lub należały one do innych parafii. Z tak na przykład, w Ładyczynie

kościół ruiną stoi, w Myszkowicach został zburzony w 1978 roku.

Pozostałe reszki ludności wyznania rzymsko-katolickiego dla dokonywania

praktyk religijnych udają się do Krzemieńca, Hałuszczyniec, Borszczowa i innych

jeszcze bardziej odległych czynnych kościołów i posiadających kapłanów.

Śmiemy przypuszczać, iż w ramach odnowy życia w Związku Radzieckim i

demokratyzacji, znajdzie się uznanie i dobra wola, wobec ludzi wierzących i

pragnących dokonywać praktyk religijnych.

Wobec czego, pewni przeświadczenia o słuszności podjętej sprawy,

zwracamy się z uprzejmą prośbą do najwyższego czynnika władzy radzieckiej o

podjęcie prac zabezpieczających, remontowych i konserwatorskich, zabytkowego

kościoła w Mikulińcach, pow. Trembowla woj. Tarnopol U.S.S.R.

Kościół ten uległ dewastacji na skutek błędnej polityki władz radzieckich,

minionych dziesiątków lat. W tej sytuacji, władze radziecki winny ponieść koszty

odbudowy tego pomnika historii, a następnie przekazać go swym obywatelom

istniejącej w ZSRR organizacji Kościoła Rzymsko-Katolickiego.

Dokonując tego, obecne władze państwowe, zyskają sobie dodatkowe

uznanie i uwiarygodnienie, prowadzonej pracy w ramach „pieriestojki” i

„głasnosti”. Ułatwią swym wierzącym i praktykującym obywatelom życie, przez

wydatne skrócenie im drogi do kościoła i kapłana. Udowodnią, iż respektują

przekonania swych obywateli, w tym i religijne.

My obywatele Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej, wywodzący się z

Mikuliniec i ich okolic, przedkładamy Panu Sekretarzowi Generalnemu, powyższą

sprawę do rozpatrzenia – z prośbą pozytywnego jej załatwienia.

Pozostajemy w oczekiwaniu wiadomości o podjętych krokach w

powyższym przedmiocie.

Kędzierzyn-Koźle,wrzesień 1988 rok Podpisy: [...]

109

Додаток В

Короткий термінологічний словник

Адміністратор дієцезії – капітульний вікарій, якого обирає зі свого

числа катедральний капітул на період вакансії єпископської посади.

Амвона – підвищене місце у християнському храмі біля престолу, з

якого читається Євангеліє, виголошуються проповіді під час богослужінння.

Антаблемент – верхня частина споруди, що звичайно лежить на

колонах, складовий елемент архітектурного ордера.

Апсида – напівкруглий виступ храму, перекритий напівкуполом або

зімкнутим напівсклепінням, де знаходиться вівтар.

Аркада – кілька однакових за формою арок у будівлі, що спираються

на колони.

Архівольт – зовнішнє обрамлення прольоту арки, найчастіше

профільоване.

Архідиякон – 1) старший диякон, що служить при єпископу та виконує

функції його помічника; 2) єпископський урядник, який візитує парафії і

екзаменує кандидатів на духовенство.

Архієпископ – старший єпископ, один з вищих титулів у християнстві,

що присвоюється духовній особі, якій надано право наглядати за іншими

єпископами.

Аттик – 1) стінка, розташована над карнизом, що вінчає архітектурну

споруду, часто оздоблена рельєфами і написами; 2) поверх, розташований

вище головного карниза, що вінчає споруду.

Базиліка – витягнута, прямокутна в плані будівля, розділена усередині

подовжніми рядами колон або стовпів на декілька частин (нефів), що мають

самостійні перекриття.

Балюстрада – невисока огорожа сходів, терас, балконів з фігурних

стовпчиків (балясин), з’єднаних угорі горизонтальним брусом.

Бароко – напрямок і стиль в європейській культурі кінця ХVІ – ХVІІІ

століття, що сформувався в умовах руйнування феодального укладу життя як

110

розвиток і антитеза Ренесансу. Основні ознаки бароко – химерність і

пишність форм, ефекти розширення й ущільнення простору, оптичний обман,

контрастність, динамічність образів.

Богослужіння – відправлення певних релігійних обрядів, які

справляють певний естетичний і психологічний вплив на віруючого за

допомогою специфічних культових дій, співу, проповідей, тощо.

Вівтар – частина католицького храму, піднята над підлогою на два-три

східці, де знаходиться престол.

Візитація – ревізія костелів і монастирів, яка здійснювалася

представником єпископату, деканом або представником генерала чернечого

ордену.

Вікарій – заступник або помічник парафіяльного священника.

Генеральний вікарій – заступник або помічник єпископа.

Деканат – адміністративно-церковний округ, який охоплює кілька-

надцять парафій.

Диякон – третій, нижчий сан священнослужителя; помічник свяще-

ника під час богослужіння.

Дієцезія – адміністративно-церковна одиниця, що об’єднує деканати,

на чолі з єпископом.

Духовенство – служителі культу, які вважаються посередниками між

Богом і людьми, що здійснюють культові дії – таїнства, а також виконують

роль проповідників віровчення певної релігії.

Єпископ – найвищий керівник церковного життя в дієцезії, який

рукопокладає у диякони, священики, призначає на нижчі посади кліру,

освячує храми, тощо.

Єпископська курія – задвірна канцелярія єпископа.

Захоронка – будинок, в якому проживали черниці та одночасно

проводили там свою діяльність (катехизували).

Захристиянин – церковнослужитель, обов’язком якого є доглядати

захристію (ризницю) та предмети, що в ній зберігаються: одяг, посуд, книги,

111

тощо.

Згромадження – чернечий (монаший) орден.

Ікона (образ) – живописне зображення богів, святих, яке служить

предметом релігійного поклоніння і вшанування.

Інвентар – господарський опис маєтку з переліком земель, угідь і

споруд, дохідних статей, селянських дворів та їхніх повинностей.

Канонік – священнослужитель катедрального собору, який входить до

складу вищого духівництва; член капітулу.

Канонічне право – сукупність правових норм, що грунтуються на

церковних канонах (правилах).

Канцлер – священнослужитель, який керує капітульною канцелярією,

її архівом, бібліотекою.

Капітель – верхня частина колони, стовпа або пілястри, розташована

між стовбуром опори і горизонтальним перекриттям.

Капітул – 1) духовна колегія при католицькому єпископі (дорадчий

орган); 2) збори членів чернечого ордену, а також його керівний орган.

Каплиця – невелика молитовна споруда без вівтаря. Каплиці

встановлювалися на перехресті шляхів, біля джерел води, на кладовищах

тощо.

Кардинал – головна духовна особа у католицькій церковній ієрархії

після папи римського.

Карниз – горизонтальний виступ на стіні, підтримуючий дах будівлі і

захищаючий стіну від стікаючої води.

Катедра – головний храм дієцезії, у якому богослужіння відправляє

єпископ.

Катехизація – навчання основ християнської віри з метою підготовки

до прийняття таїнств (хрещення, причастя, шлюб чи інше).

Клірик – вихованець духовної семінарії; не висвячений сан

священства.

Консекрація – освячення костелів, каплиць та вівтарів.

112

Конфесіонал – сповідальниця.

Конфесія (віросповідання) – релігійний напрям, який має чітку

організаційну структуру, власне віровчення і культову практику, що

відрізняє його від інших релігійних церков і організацій.

Літургія (Служба Божа) – основний елемент релігійного культу;

найголовніше християнське богослужіння, що проводиться священиком.

Обов’язковим елементом літургії є таїнство причастя (євхаристія).

Люкарна – віконний проріз в горищному даху або купольному

покритті.

Монастир – основна форма організації християнського чернецтва, яке

об’єднане в громади на основі віровчення з єдиним статутом життя, спільно

володіє житловими і богослужбовими приміщеннями та іншою власністю.

Неф – витягнуте приміщення, частина інтер’єра (звичайно базиліки),

обмежена з однієї або з двох подовжніх сторін рядом колон або стовпів.

Ордер – певне поєднання підтримуючих і перекриваючих частин

стояково-балкової конструкції, їх структура і художня обробка. Ордер

включає підтримуючі та перекриваючі частини.

Ординарій – правлячий єпископ.

Парафія – 1) костел, в якому, визначений дієцезіальною владою

священик виконує основні душпастирські обов’язки, відправляє

богослужіння, проводить катехизацію віруючих, вділяє їм таїнства; 2) чітко

означена і заселена вірними територія з костелом та священиком-

душпастирем.

Портал – архітектурно виділений на фасаді вхід у великий будинок,

храм.

Пілястра – плаский вертикальний виступ прямокутного або круглого

перетину на поверхні стіни чи стовпа. Має ті ж частини (стовбур, капітель,

база) і пропорції, що і колона, служить для членування площини стіни.

Прелат – особа, яка входить до складу верхівки католицького

духовенства (настоятелі, каноніки катедральних костелів, єпископи).

113

Препозит – тобто настоятель, який очолює і керує капітулом.

Пробощ (настоятель) – парафіяльний католицький священик.

Реколекції – духовні вправи.

Священик – у християнстві сан служителя культу, який має право

самостійно здійснювати богослужіння і таїнства (крім священства).

Супріор – настоятель громади.

Таїнство – обрядове дійство у християнстві, через яке віруючому

передається Божа благодать як необхідна умова для спасіння.

Флігель – житлова прибудова з боку головного будинку.

Храм – загальна назва культової споруди, призначеної для здійснення

богослужінь і проведення релігійних обрядів. У католицизмі храмами

називають костели.

Чернець (монах) – особа, яка прийняла обряд постригу в чернецтво й

дала обітницю вести аскетичний спосіб життя самостійно в скиті або в

монастирі згідно з монастирським статутом.

114

Додаток Г

План реставрації внутрішньої частини костелу (1991р.)

115

Додаток Ґ

Проект реставрації зовнішнього вигляду костелу (1991р.)

116

Додаток Д

План реставрації крипти костелу

117

Додаток Ж

Інтер’єр костелу. Вид амвони (1925р.).

118

Додаток К

Інтер’єр костелу. Вид на органи (1925р.)

119

Додаток Л

Стан Микулинецького костелу (1979р.).

120

Додаток М

Відкриття Микулинецького римо-католицького костелу (22.12.1989р.)

121

Додаток Н

Реставрація храму (1995р.)

122

Додаток П

Фасад костелу. Сучасний вигляд.

123

Додаток Р

Інтер’єр костелу. Сучасний вигляд.

124

АНОТАЦІЯ

Сивак О.О. Історія Микулинецької римо-католицької парафії

Пресвятої Трійці: минуле і сучасність. – Тернопільський національний

педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2007.

У роботі, на основі комплексного й об’єктивного аналізу джерел та

архівних матеріалів, поглиблено дослідження історії Микулинецької римо-

католицької парафії Пресвятої Трійці, а також розглянуто історію самого

містечка; обґрунтовано основні закономірності виникнення, функціонування

і розвитку Микулинецької римо-католицької парафії Пресвятої Трійці на

фоні політичних, соціальних та культурних процесів містечка; висвітлено

історико-політичні та духовні передумови виникнення Микулинецької

католицької громади латинського обряду; показано основні соціальні та

релігійні напрями діяльності спільноти; визначено вплив парафії на

суспільно-політичне і культурне життя його мешканців; досліджено характер

діяльності Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля; проаналізовано внесок

Микулинецької римо-католицької парафії у культурно-релігійне життя

містечка та його околиць.

Ключові слова: Микулинецька римо-католицька парафія Пресвятої

Трійці, душпастир, Львівська архідієцезія, костел, релігійна діяльність,

згромадження Отців Місіонерів Святого Вінцентія Поля, латинський обряд.

125