Аматорське електронне видання Біла Ворона

Біла Ворона №1 (2013)

«Біла Ворона»

Електронне видання

№1 (2013)

Засноване у квітні 2013 року

Тип: інтернет видання

Вступна стаття:

Марія Хімич

Автори проекту:

Вероніка Петрова

Йосип Вільшанський

Художній редактор:

Йосип Вільшанський

© «Біла Ворона», 2013


– Зміст –

POETRY

3…………………Марія Хімич «Ми як нове покоління поетів»

9……………………………………………….....Вероніка Петрова

12..…………………………………………………Іван Добруцький

15...............................................................Йосип Вільшанський

20....................................................................Марія Максимець

26...................................................................Мілена Вітровська

35……………………………………………..Оксана Онофришин

41.............................................................................Юлія Бумбар

PROSE 45………………………………………………Аделаїда Жданович

52…………………………………………………Юліанна Хоменко

58............................................................................Юлія Черевко

ESSAYS 61…………………………………………………...Іван Добруцький

68........................................................................Сашко Мельник

UNG REPORTS 73……Літературні читання та фаєршоу перформанс,

саме так пройшли читання «КВУНТ» (Ірина Луньова)


«Ми як нове покоління поетів»

Автор: Марія Хімич

«Біла ворона»: електронне літературне

видання. Ужгород. – № 1, квітень, 2013, –

76 с.

Ужгородські молоді літератори

запалюють – світ побачив перший номер

електронного літературного журналу «Біла

ворона».

Засновниками його стали учасники

літературного проекту «Біла ворона»

Йосип Вільшанський та Вероніка Петрова.

Своє аматорське видання вони

характеризують як складову

однойменного літературного проекту, що

був започаткований в місті Ужгород

молодими літераторами в листопаді 2012

року.

Мета журналу «Біла ворона» –

поширення творчості молодих та

талановитих авторів. Завдання – пошук

літераторів-початківців і надання їм

можливості продемонструвати свої

літературні здібності та поділитися

творчістю. Особливістю видання є те, що


його редакція рецензує твори, що

публікуються на сторінках журналу. Тобто

літератори-початківці можуть не тільки

дебютувати, а й отримати критику, що

дозволить їм прогресувати та

вдосконалювати свою творчість.

Щодо цільової аудиторії, то журнал

насамперед орієнтований на молоде

покоління, хоча старше теж із не меншою

цікавістю може його прочитати. Йосип

Вільшанський називає «Білу ворону»

невеличким «ікс-фактором»

західноукраїнських молодих поетів та

прозаїків, маючи на увазі те, що, можливо,

авторів журналу помітять і вони зможуть

отримати квиток у «доросле» літературне

життя України.

У журналі кілька розділів – «Поезія»,

«Проза», «Есе», «Статті».

Автори – літератори-початківці,

чимало з них є учасниками літературних

студій та брали участь в різноманітних

мистецьких заходах.

У розділі «Поезія» переважають

ліричні римовані вірші про кохання та

стосунки загалом – вічні теми, які завжди

цікаві. Серед авторів виділяються Йосип


Вільшанський, Мілена Вітровська та

Оксана Онофришин.

Десять хвилин до осені, правда, вже якось

холодно?

А ми з тобою не запрошені, нам це літо

закрутило голову,

Недописані куплети, захотілося співати до

ранку,

Ми як нове покоління поетів, література

нам пішла за коханку.

(Мілена Вітровська).

У розділі «Проза» одразу вражає

Аделаїда Жданович. Її прозові візії – це

своєрідні записані сни, пейзажні та

філософські замальовки: «Я було хотів

йому відповісти, але навіть не знав, звідки

береться звук».

Юліанна Хоменко теж

перспективний прозаїк. Вона активно

користується методом потоку свідомості,

використовує цікаві метафори в тексті:

«Любов ця як покалічене однобоке серце».

Юлія Черевко – цікава авторка, пише

ліричні замальовки, своєрідну поезію в

прозі: «Згодом у тобі стається масштабний


вибух, волосся стає дибки, очі блистять

сльозами від диму».

У розділі «Есе» – тексти двох хлопців:

Івана Добруцького та Сашка Мельника. В

обох авторів – дуже особистісні тексти, їхня

соціальна наповненість пропущена крізь

власну душу. Це підкупляє та зачіпає

читача.

«Вона хоче спробувати наркотики.

Краще вже не лягати, бо через годину

світатиме. Вона хоче спробувати

наркотики», – Іван Добруцький.

«Йшов у дусі тих вулиць. Теж не

спішно. Теж спокійно й тихо. Теж осінньо»,

– Сашко Мельник.

У розділі «Статті» – замітка про

читання «КВУНТ», які провів літпроект «Біла

ворона» в Ужгороді.

Так як автори – це початківці, в їхніх

текстах досвідчений «розбалуваний» читач

може знайти банальні рими та образи.

Але молоді літератори поки що лише

вчаться, тож будьмо поблажливими. Адже

вони мають суттєву перевагу над

старшим поколінням – їхній погляд на світ

свіжий, енергійний та відкритий, який

дарує тонку ліричну настроєвість.


Редакція журналу має чимало

планів на майбутнє. За словами Й.

Вільшанського, «Біла ворона» залучатиме

нових авторів, удосконалюватиме свою

структурну та художню форми, додасть

рубрику «Літгість» (назва поки що умовна),

в якій друкувалася б стаття авторитетної у

сфері літератури постаті.

Журнал запланований як щорічник.

Перед Вами – експериментальний,

«пілотний» номер, тож доля видання

залежить і від інтересу нас, читачів.


POETRY


ВЕРОНІКА ПЕТРОВА

(1995, Ужгород)

Студентка

факультету

української філології

УжНУ (Ужгородського національного

університету) кафедри журналістики.

Дебютувала на сторінках журналу «Дніпро»

(Київ, 2009). Автор ряду соціально –

пізнавальних статей. З 2012 року друкується на

сторінках газети «Срібна Земля» (м. Ужгород).

Учасниця літературних читань в Ужгороді,

серед останніх «Кімната Закоханих» та «КВУНТ».

У віршованому жанрі відчуває себе не так

впевнено як в прозі, сміло експериментує, в

чому і бачить зміст подальшого розвитку

власної творчості.

Світло зобов’язане світити

Світло зобов’язане світити!

Десь у глибині душі,

В самотній тиші,

Де від правди ховаються, навіть миші!

Дальнім чи ближнім променем по всьому!

Де крається людська душа,

Де плач і горе не стиха,

Де не квітку тримають, а ножа.


Світло! Нехай ледь! Нехай трішки!

Де закриваються очі,

Де брехнею просякнуті ночі,

Де згасли церковні свічки…

Нехай хоч трішки світла…

…мій Ватикан

Поринути з тобою у море, в океан,

Твоя ніжність – це намисто,

Можливо, це не навмисно,

Але ти мій Ватикан.

Моя любов, моя стихія,

Це почуття постійно гріє.

Прагну твою руку завше тримати,

Відчувати твій солодкий аромат,

Ти мій не підкірний Арарат,

Мені необхідно тебе відчути.

Солодкі ті вуста…

Солодкі ті вуста, що небо гріють,

І почуття що дихають, не тліють.

Цілуй ніжним дотиком,

Підпирай небо струнами,

Відчувай мене безднами,

Будь мого серця джгутиком.

Пам’ятай мене фресками,

Кохай мене вибухом,

Повноцінними мазками фарби.


Йди

Забери із собою протяг,

А поцілунок залиш на столі.

Твої думки безпорадно німі,

А колись ти здобув мій стяг...

З часом падає Вавилон,

З часом пустіє й Колізей.

Світу не бракує випадковостей,

Не світ тебе забрав в полон.

Твій армагеддон

Сухий подих армагеддону,

Де очі не бачать кордону.

Стежками, де все на пам'ять знаєш...

Ти звідти не йдеш, ти тікаєш.

Зусилля для зупинки - це примара,

Ледь-ледь відлуння - спить гітара.

Короткими гудками на вустах...

Це біль, і подих... це твій страх.

© Вероніка Петрова


ІВАН ДОБРУЦЬКИЙ

(1992, Чернівці)

Молодий поет та

прозаїк. Почав писати

зовсім у юному віці, ще

в 5 класі написав свого

першого вірша. Автор

збірки віршів «Емоції

перед початком»

(2009). Остання

публікація в альманасі

чернівецьких авторів «8

тролейбусних зупинок»

(Чернівці, 2012). Планує видати ще дві збірки,

зокрема збірку есеїв.

Я існую в тобі…

Я існую в тобі та живу поміж тисячі літер,

Що віршами про тебе вселяються часто в

папір,

Я кохаю свободу та схожий у чомусь на вітер,

Що літа, безтурботно існуючи десь серед гір.

Я живу від світання до ночі, від ночі до ранку,

Часом дякую Богу за совість, яку не пропив,

Я крокую вперед, бо немає шляхів до початку


І у цьому вбачаю я свій головний лейтмотив.

Я люблю вечори, в їхніх шатах так добре та

звично,

Що не хочеться спати – лише рахувати зірки

Та дивитись на небо, твоє нагадавши обличчя,

Що для мене такий самий вечір ще вчора

відкрив.

Я літаю у снах досить часто, а це означає,

Що не все досягнув, є до чого ще, власне,

рости,

Я цілую тебе, ну а потім собі помічаю,

Що таки недарма прокладаю життєві мости.

Я такий, яким є. Яким був – залишаюсь і досі

Та мандрую містами й дорогами щастя та

мрій,

Я кохаю тебе і твоє золотаве волосся

Простелилося ниткою долі на ковдрі моїй…

Мальдіви

Давай зустрінемо щастя на сонячних

Мальдівах,

Свою безмежну ніжність тобі я там віддам,

Де є шматочок Раю, де океану співи


Емоції дарують мрійливим берегам.

Де небо простягає безодню ту блакитну,

З якою теплі хвилі зливаються в одне…

А сонце нам з тобою всміхається привітно

І щирістю своєю нам радість поверне.

Пірнаємо у воду, змиваючи печалі:

Розлук нестримні сльози, сліди старих образ

Залишаться позаду. А нас чекають далі

Миттєвості приємні та незабутній час.

Зігріємось коханням, п’янким немов

глінтвейном,

І збудуться бажання у світі насолод,

Крокуємо майбутнім, кохаючи взаємно,

А більше нам не треба ніяких нагород…

Нас захистить від болю нехай Пречиста Діва,

А літо неповторне хай радує серця,

Давай зустрінемо щастя на сонячних

Мальдівах,

Допоки я з тобою, допоки ти моя…

© Іван Добруцький


ЙОСИП ВІЛЬШАНСЬКИЙ


Дебютував на сторінках

літературно - художнього

журналу "фіLeo+ЛоґоS"

(Житомир, 2012). Автор

ряду публікацій в арт-

журналі "Мистецькі грані"

(Рівне, 2012-2013). Учасник літературних читань,

серед останніх «КВУНТ» (м. Ужгород) та

читання, що відбулися в рамках виставки

сучасного мистецтва «Етюди» (м. Мукачево).

Закінчив історичний факультет Ужгородського

національного університету. Зокрема, автор

ряду історично – пізнавальних та наукових

статей.

***

Бо навколо

Люди,

Тому і подумав

...це все.

Блін, 20 років,

Так і не було,

Не дочекався весни,

І бувайте про

Стан Твій гарячий,

Нічні мої сни.

Навіть не спився,


Ні я, ні Ти, жоден

На мої двадцять один.

Не огризнутись зимі,

Спекотним поворотом на південь.

Не залишити Тобі,

Омріяний поцілунок,

На лівій ключиці.,

Що ближче до серця,

Очі Твої ріжуть зіниці.

Якби ж мене чула,

Неодмінно сказала:

Знов верзеш якісь там дурниці.

І знаєш жалію,

Що не буде вже ранку,

І спільного ґанку,

Дитячого крику, світанку.

Тоді - існував,

А закохався в життя,

Коли помирав.

***

І знов зливи вій твоїх,

Списами вбивають світло.

Нектаром стікають очі мої,

Коли дивлюсь на вуста твої німо.

І вкотре лоскотливим подихом,

Видихаєш у лице ти повітря.

Вічно в надіях,


Все життя на твоїх колісницях.

***

Тобі – дня, мені - вічності

Тобі – Сонця, мені – божевілля.

Комусь – алкоголь, трава та вечірки

Мені – Твоїх очей провалля

Задвірками ранку.

У квітневих обіймах

Я ковтатиму перший ранковий Твій погляд,

Хворими венами,

До поки не стане повітря.

***

Знаєш, я так чекав тієї ночі,

Коли сказала Ти: зустрінемось

Згодом, потім… десь у Парижі.

Дні топили в мені втому,

Я був безсилий, мов муляр катедрального

собору,

І якщо моє тіло – тесаний камінь цієї готичної

брами,

Поціль у мене своїми вустами

І розстріляй, наче сфінкса – наполеонівські

солдати,

Без жалю, без прицілу, просто витягни руки

І натисни курок…


Ти – архітектор моїх думок,

Астроном хрестовидних склепінь,

Моєї душі Ти вдалий алхімік,

То ж цілься в мене по вік,

Бо без тебе я – всього лиш тесаний камінь,

Лиш одне з Твоїх творінь,

Приречений мучитися без сновидінь.

***

Сірим полотном накрилися твої дощі,

Хмаристими руками у грозові плющі,

І журилися вітрів фаготи

Нитками звуків в унісоні.

І опинившись у тій заболоченій словами гущі,

Де крок за кроком зростають саджанці Твої,

Болючі, солоні, спраглі від нестачі Сонця…

Зморені їх душі підсмажені на смак, неначе

кава,

Серед дерев, які вросли у хмари,

Вщент порослі мохом слави,

У тіні цих зеленокосих Велетнів,

У відбитку сонячного сяйва, мов через копірку,

Серед столітніх вершників землі,

Ти крокуєш неосвітленим Едемом.

***

Дивлюсь на Твоїх рук я привидів,

Ці невибляклі жителі паперу,

Карамельно-коричневе обличчя,


Процятковане віспою растру,

Дозволь мені викрасти Тебе,

Підняти з колін часу,

Сепією обтерти вуста,

Насолодитись музикою вафельного джазу.

Дозволь мені з під мулу літ,

Видобути Твоєї посмішки на світ,

Крихкі краї, пропалені руки,

Мої небіжчики Твої,

і навпаки.

© Йосип Вільшанський


МАРІЯ МАКСИМЕЦЬ

(1994, Івано-

Франківськ)

Вперше спробувала

зримувати рядки у 2007 році. Дебютувала зі

своєю творчістю перед публікою у 2012 році.

Відтоді бере участь у традиційних Франківських

літературних читаннях, серед останніх

«Літературний слем+читання» та «Обласний

творчий вечір молоді Івано-Франківська». Також

любителька малювання, займається бальними

танцями та є волонтером благодійної

організації «Мальтійська Служба Допомоги».

Все минає

Минає день, минає місяць...рік.

Не за довго й мине вік.

Та, чи знайшли для душі лік?

Мине секунда, хвилина...мине ніч.

Не за довго станемо із смертю віч-на-віч.

Та, чи знайшли найголовнішу річ?

Отак минуть роки. Втече життя.

Прийде час піти у небуття.

Та, чи посміхнулося до нас дитя?


Мине усе: багатство, речі, гроші.

А ми тільки в гаманець дивимося досі.

Та, чи сказав нам хтось щиро: "Ви хороші!"?

Мине молодість, здоров’я, сила.

В обійми візьме нас могила.

Та, чи любов ми у серцях носили?

У двох світах

Він вітром грався із її волоссям.

Міцним чаєм цілував їй уста.

Її коса кольору спілого колосся.

Та душа її давно пуста.

Він водою торкався її шкіри.

Промінням ловив її погляд.

Кровоточили її душевні діри.

Вона не знала, що він - поряд.

Він обіймав її літнім днем.

Був її вічним сном.

Пам’ять палала болючим вогнем.

Вона гасила його червоним вином.

Він надто рано від неї пішов.

Вона надто швидко його полюбила.

Озираючись назад, у небо ішов.

З диким болем його відпустила.


***

Законсервовані почуття.

У маленьких банках.

Притрушені пилом.

Стоять на веранді.

Чекають своєї пори.

Спраглих людей.

Щоб голод їх морив.

Як цікавість дітей.

Запилені дози.

Щирих почуттів.

Спокійно чекають.

Щоб кожен відчув

Потребу у них.

ХХІ століття

Головний біль лікують алкоголем.

Душу - брудною еротикою.

Дожились.

Наркоманію аргументують душевним болем.

Розпусту - наркотиками.

А батьки - молились.

Повагу вибивають силою.

Правду - лукавством.


Фальшиві.

Життя рятують могилою.

Вбивають лікарством.

А все - бо ліниві.

Сучасні. Успішні.

13 рядків про почуття

Ти - моє сонце, небо і дощ.

Та, нехай, хоча б хтось,

Що це не так.

Я піду на перекір усім словам!

Бо, без тебе я ніяк.

Віддам усе - усім світам.

Усе, що маю та не маю.

Під небом з птицями літаю.

Та каменем паду донизу.

Просто тобі до рук.

Там, я і залишусь.

Вірно.

Як серця стук.

***

Спокій...

Мертвий спокій...

Як же він мене лякає.

Доки це все буде?


Доки?

Тільки тихо чути : "не знаю...".

Доки люди топитимуться

У водах темної ночі?

Скажи!

Доки молодь губитиметься

Думаючи, що фільми пророчі?

Не мовчи!

Скільки ще це триватиме?

Коли це пекло візьме собі відпочинок?

Скільки?

Скільки часу ще ніхто нічого не знатиме?

Скільки часу ми будемо подібні до

Безпритульних тваринок?

Та, ні скільки!!!

Бо ми самі творці своєї долі.

Самі ж - руйнівники своєї волі.

Самі себе заганяємо в безодню

Самі творимо на біди моду.

Все самі.

А у всьому звинувачуємо Бога.

***

Людино!

На скільки ж ти не розумієш своєї безглуздості.

Як же ж ти не розумієш власної убогості

маючи матеріальне багатство.

Чому ти так уникаєш чужої мудрості?

Чому неперервно виховуєш у собі злорадство?


Нещасна людино!

Та ж відкрий очі свого мізерного розуму!

Поглянь на безмежність того,що ти ще не

знаєш!

Поглянь! та поринь у тихії роздуми.

Виринь із свого егоїзму, в котрому досі витаєш.

Ти ж стільки всього ще можеш дізнатися.

Безглузда людино.

Перестань від світу у собі ховатися.

Стань гідною зватись "людиною"!

© Марія Максимець


МІЛЕНА

ВІТРОВСЬКА

(НАТАЛЯ МАРІЙ)

(1992, Івано-

Франківськ)

Молода поетеса,

учасниця Івано-

Франківського Молодіжного Літературного

Клубу «Горизонт». Перші спроби написання

віршів почала у 9 років. Зі шкільних років пише

вірші та ессе на ліричну тематику. Основна

частина творчої активності припадає на

студентські роки. У 19 років дала своє перше

інтерв’ю, що було опубліковане на одній з

інтернет сторінок. Член літературного клубу

Ольги Деркачової. Друкувалася в декількох

періодичних виданнях: альманах «Пензлик»

(Івано-Франківськ, 2012), «Скіфія» (Канів, 2012).

У 20 років разом з поетесою Катериною Танчак

є організатором щомісячних творчих

посиденьок для молоді. Захоплюється

творчістю сучасних українських письменників,

улюбленою поетесою ще зі школи являється

Ліна Костенко. У вільний час полюбляє

малювати, листуватися, шукати нові хвилі якісної

музики, спілкуватися з новими людьми,

особливо творчими.


Із циклу «Ти спиш,а я присвячую тобі

вірші»

***

Пам’ятаєш, як ти вчив мене танцювати

зранку,

Як невміло водила руками. Я сиділа

сонна, у твоїй піжамі. Тільки вдвох.

І ніхто не стояв ще між нами. Одягав

поспіхом мою сорочку, хоча мало бути

навпаки

Готував каву, приносив на підносі. А я за

цей час встигала писати для тебе рядки.

А знаєш, я ж їх пишу й досі…

Як торкатись до сонних повік, і любити, як

ти прокидаєшся.

Я шукала мільйони символік в тобі і

намагалась думати, що про них не

дізнаєшся.

Ти був моїм окремим світом, доволі

дивним, та коханим


Я пам’ятаю, як несамовито писалося

вітром і не могла зібратися з думками

Ти просто включав мені світло…

А я тихенько молилася мамі.

***

Ти видумовувала собі романтичні історії,

коли він тільки й прагнув затягнути у ліжко,

холодна як крижина, дивилася життєві

фільми.

Кажеш доволі незвично, не смішно?

На те є надзвичайно вагомі причини.

Розпиваючи глінтвейн на канапі і

присвячуючи йому вірші

Ти розламала себе навпіл, аж страшно,

що на твоєму місці так мріють опинитися

інші.

Забагато вклала у ці стосунки і радієш,

що прийшло розуміння

Вчасно потрібно звести рахунки до одного

і залишити

В минулому такі улюблені сп’яніння від

його неймовірних парфумів.

Я щиро прагну тобі вірити, відповідати на

пестощі


Любити, коли не віриться у взаємність. Та

доводиться тільки чути лестощі.

Від яких вже нудить.

Може найняти шпигунів?

Через його ліжко пройшло багато…через

вашу спальню багато.

І добре ж, що ти не бачила, як вони брали

твою косметику, користувались твоєю

помадою.

Виявляється, що в нього хороша підготовка,

а тобі доведеться черговий раз миритись із

зрадою.

І відчувати погляди на собі винувато.

Ревнувати.

І почати купувати вже зовсім іншу помаду.

***

Руки також повні спогадами

На наших руках багато спогадів,

Багато людей залишали свої бажання

Коли обіймали вас,

Вітали

Залишали на тілі тисячі поглядів,

І щиро так

По-дитячому в щоку цілували.


Через руки пройшли обітниці,

І чи в 20 чи у 80 літ

Подивися

Майже вічні

Життя на них складало свій заповіт.

Ми ж хочемо, щоб нас пам’ятали,

Ми ж тиснемо на прощання руки,

Невимовно хочемо.

Щоб не відпускали

Та іноді спогади слухали…

Прагнемо…до близькості

І пам'ятаємо дотики пальців

Відбитки механічно зберігаються

Без користі

А ми пам’ятаємо

Все своє життя пам'ятаємо

Відбитки нашої гордості

На руках залишаємо.

***

Десять хвилин до осені, правда, вже якось

холодно?

А ми з тобою незапрошені, нам це літо

закрутило голову,

Недописані куплети, захотілося співати до

ранку,

Ми, як нове покоління поетів, література

нам пішла за коханку.


Давай спати лягати вчасно, і не пити

зранку кави

Не робити те, що штампує сучасність.

Дешеві люди, дешеві ж справи

Десять хвилин до осені? Ми не встигли

розміняти кишенькові

Не дивися на мене спустошено,

мені також не вистачає любові.

***

Не болить мене там, під ребрами. Я ж ще

незнаю, чи то вже хвороба,

Чи просто захотілось писати верлібрами,

чи то чергова невдала спроба.

Не боли мене осінню, хитрістю, вітром.

Дощовими калюжами, по-дитячому.

Краще запали для мене світло, я так

краще тебе бачитиму.

Не співай мені пісні, не присвячуй вірші.

Через тебе не пишуться власні.

Колись говорили, найщасливіші. А тепер

скажу, короткочасні.

Не боли мене алфавітом, словами,

римою. Залиши будь ласка, без совісті.

Її, як бачиш, вже не втримаю, а ми герої не

роману, а повісті.

Виходитимеш? Так, виключи світло. Я вже

не хочу тебе бачити.


І боли тихо так, непомітно. Обіцяєш? Тоді я

зможу тебе пробачити.

***

Коли я помирала, він мовчки ходив

кімнатою

змінював шпалери, оплакував самотні

ночі,

а потім, знаєте, він просто перестав

чекати

і, цілувати мої карамельні та хворі очі.

я задихалася тихо, щоб ніхто не бачив,

щоб перестати вірити, ти ж не врятуєшся.

бо, вже десятий день, як мама не плаче

і за тобою, …не так щиро й сумується.

ти перестала жити сонячним ранком

говорять, тоді відходять найкращі у вічність.

для тебе особливим здавався кожний

світанок,

і жила не так, як поводиться більшість.

а потім, знаєте, коли закриваються мої

повіки,

я згадую ночі, нестерпні й забуті

мені хочеться руки, твої стомлені гріти

мені хочеться дотик на обличчі відчути.


і я ніколи не скажу, що не можу заснути

без твоїх долонь.

© Мілена Вітровська


ОКСАНА ОНОФРИШИН

(1993, Івано-Франківськ)

Молода поетеса,

учасниця групи «Поезія –

це завжди неповторність»

(заснованої поетесою

Оленою Бараненко),

ряду літературних читань

в містах Кам’янець-

Подільському, Івано-Франківському та Львові. В

останньому читала в рамках 18-го

літературного форуму. Зокрема регулярно

відвідує читання організовані спільнотою «IF-

ART», які проходять у Станіславові. Учасниця

двох обласних творчих вечорів. На обласному

конкурсі читців отримала третє місце.

Захоплюється художньою літературою,

особливо творчістю Я. Вишнивецького, М.

Матіос, Іздрика та ще багатьох українських

сучасників.

«Найбільшим страхом є померти зараз чи

завтра і не прочитати ще стільки геніальних

книжок.»

***

Бережи мене,

Бережи мої руки,

І тепло на руках бережи.


Бо коли розпочнуться муки,

Ти до серця собі приклади,

Не згуби.

Не згуби свою щирість,

Бо тобі не пасує гнів.

Я проситиму в Бога милість,

Бути разом ще море днів.

Потримай,

Потримай за волосся, пальці,

Потримай, бо я ледь стою.

Засвіти мені світло вранці,

Й завари трохи чаю

з маракуйєю.

***

Часом шукаєш прихистку:

У когось в обіймах,

У когось в очах,

У когось в ліжку.

Залежно у кого.

Залежно чи є надія

На те, що таки знайдеш.


Я починаю любити твої обдерті стіни,

Твою байдужість у переписці,

Суп з гречкою і чай з насінням,

Малину, кофлю, осіннє листя.

Я починаю втрачати розум.

Раніше тебе я про це просила,

Не вистачає ще певної дози

щоб мати крила.

Знаєш, я б навіть робила пельмені,

І у каструлі варила би чай.

Руки були би уже не студені,

як зазвичай.

Я скоро звикну, навіть до пір’я,

Якого повно і без потреби.

Остання стадія божевілля,

Все почалося з тебе.

***

Ще вчора вона хотіла бути полячкою,

Влаштовувати імпрези, вертатися вранці

додому.

Відшліфовувати свою ламану польську,

Розкидатися одягом, забувати про втому.


Вона хотіла жити у Вроцлаві,

Але тільки у понеділок і часом в п’ятницю.

Прокидатися в Кракові і навпомацки

світло на стелі шукати пальцями.

Часом, бувало, вона надто мріяла,

Зичила крила, кудись все літала.

Життя наковталося вдосталь подіями,

Та краще не стало, зовсім краще не стало.

І от на Різдво, за родинним столом,

Смакує кутю, розмовляє з бабусею.

І тут обгортається таким ніжним теплом,

і потопає при кожному русі.

Стає їй так добре, так гаряче, затишно,

Що в животі літають метелики.

Часом буває так коли наживо

можеш торкнутись живих ангеликів.

На завтра у неї квитки до Кракова,

Та вкотре вона залишається вдома.

Дурниця, що польською трохи балакає,

У своїй домівці мова більше свідома.

Думаю, весни немає ще досі,

Бо ми її надто вперто чекали.

Дивися, сніг на твоєму волоссі,


Ще не віщує квітня.

Співай собі гаївки,

Суши на печі суцвіття,

Чекай Великодня,

Як зимової кінцівки,

І живи з надією в серці,

Бо рано чи пізно,

Весна вознесеться.

***

Вона мені святом, Різдвом, Великоднем,

Весною, осінню й босоніж.

Крапкою, комою, кнопкою виклику,

Коли ти молишся, дихаєш, спиш.

Коли спросоння, пальцем навпомацки,

У тебе в ліжку, у мене теж.

Коли шепочеш: "Кохана, золотце,

Я тебе люблю без всяких меж".

Коли на війках співає пташка,

А на долонях ростуть кульбаби.

Коли знаходиш мене зненацька,

У душі, у ванній чи на дивані.

Тоді вона посміхається вкотре,

Тоді вона оживає знов.


Чи просто мовчки звідкись приходить,

Твоя очікувана любов.

Ти процвітаєш в мені весною,

Осінню листям злітаєш в лице.

Ти мені наживо, мовчки, рукою,

Рвеш серце.

Ти мені квіткою чи пелюстками

Ніжно впинаєшся у відчуття.

Ти в мене болем, жестом, словами,

Просиш життя.

Я віддаюся тобі назавжди,

І не питай, нічого не болить.

Ти мене завтра, сьогодні, завше,

Просто терпи.

***

Твоїм мистецтвом є випивка,

Моєю випивкою є вірші.

Ти вмієш пити,

А я писати.

Чим же я гірша?

Ти, зазвичай, мовчки думаєш,

Я, зазвичай, довго мовчу.

Ти мовчки дихаєш,

Я думаю,

Потім кричу.


Знаєш, любове, я виграла,

Забравши в тебе думки.

Я знаю досить,

Ти трішечки,

Можна тепер «на ти».

© Оксана Онофришин


ЮЛІЯ БУМБАР

(Івано-Франківськ)

Молода поетеса із міста

Івано-Франківська. Вчиться

на юриста в місцевому

коледжі від інституту ім.

Короля Данила. Бере

участь у майже всіх

творчих вечорах та

традиційних франківських читаннях, зокрема

обласних.

***

Люди хворіють на сум.

Травмовані власним нещастям,

Пускають по венах струм,

Засліплені червовою мастю.

Люди хворіють на старість.

На безпомічність і самотність.

З молодого обличчя радість

Зникає так само як совість.

Люди хворіють на лукавство.

На дволикість і гру в хороших

На губах запеклось марнославство


Нема на світі гріхів солодших.

Люди хворіють на дружбу.

На нібито щирість в словах.

Люди, хворіти неможна!

Вами говорить страх.

***

Як шкода, що розум сьогодні не в моді,

Як шкода, що в моді лайливі слова,

Та крикнути гучно, і виразно "Годі!"

Нездатна й твереза в думках голова.

Як шкода, що чай сплюндровують цукром,

Як шкода, що голос в народу німий,

Він сам себе кинув в пекельні муки,

Та вибратись з цього не здатен. - дурний.

А час завжди вправно вимальовує зморшки,

І плоть, що колись була молода,

Забруднена смогом, лягає під дошку,

І що тут поробиш, таке в нас життя.

Як шкода, що розум сьогодні не в моді

Як шкода, що в моді лиш гріх і сміття,

Брудні алкотрешери, спам всіх народів,

Суміш "проффесорів", пафос буття.


Як шкода, що мало свідомих на світі,

Панують лиш гроші і силікон

Як шкода, що діти ходять в лахмітті,

В той час, як ви зводите свій Вавилон.

***

Я тебе не любила. Ні. Наповнила

Душу брехня.

І хоч в серці "щось" нестримно давило,

Зарікаюся - це маячня.

Усі твої правди - неправди, сни,

Псевдо мудрість розмов,

І навіть твої вірші, вони

Нездатні на справжню любов.

Твоя вдавана щирість згубила

Тебе, о, непокірний Янголе бруду,

Я fuckтично обрала свій шлях, і тепер

Просто про все забуду.

Я тебе не любила. ні. я завжди

Кохала свободу.

Бо стосунки, на жаль, переважно сумні,

А воля дає насолоду.

© Юлія Бумбар


PROSE


АДЕЛАЇДА

ЖДАНОВИЧ


Молода

поетеса,

учасниця літературних вечорів. Переможниця

першого «Закарпатського поетичного»

конкурсу. Учасниця арт-фесту «Березневі коти»

(Ужгород, 2013).

***

В майстерню завезли цілу купу коробок з

різними речами, про які я навіть ніколи не чув.

Принаймні не пам'ятав після цілковитої втрати

пам'яті в мене залишилась лише м'язова.

Грубий голос наказав: "Приступай до роботи! В

тебе рівно доба."

Я було хотів йому відповісти, але навіть не

знав звідки береться звук.


Повільно почав перебирати коробки,

систематизувати предмети з них. Навіть не

знаю за яким принципом, здавалось ніби в

руках вже був закладений чіткий план дій, якого

вони успішно дотримувались. Поступово

виникли дві групи. Деталі з'єднуючись

створювали суцільний механізм, який чимось

нагадував рентген, на якому мене

обстежували. Стало дуже дивно від розуміння

того, що все це я знав колись, як свої пять

пальців.

Руки втомились й інтуїція підказувала що

роботу завершено. Загалом утворилось дві

ніби кімнати. В кожну з них могло поміститись

по одній людині. Двері відчинились й якісь

невідомі винесли одну з них. Далі я сидів і чекав,

не можу сказати скільки часу.

Аж раптом голос сказав: "Заходь у неї." Я не

став сперечатись, внутрішні відчуття мовчали й

усе було спокійно. Зайшов, опустив шторку і

знов чисто механічно натиснув на кнопку.

Поступово перестав відчувати кінцівки, а


загалом й усе тіло. Була напівтемрява, але в ній

чітко розглядався розпад тіла на молекули. Так,

ніби я враз зміг побачити кожну клітину свого

організму. А далі стало світло, занадто світло

щоб щось розгледіти. На мить втратив

свідомість, а коли розплющив очі то був у

відвезеній кімнатці.

Я встав, ступив кілька кроків й побачив море

та чомусь знайомий силует дівчини, що

наближався до мене.

***

Одного дня мені здалося, що це все є

дійсністю. Не якийсь наворочений сон, як я

уявляла з дитинства, а реальне життя. Одне,

неповторне, непередбачене. Now and here.

Здалося що зможу померти насправді й не

буде ніякого наступного левелу. Ніби не має

прихованих камер що знімають щось схоже

на шоу Трумана. Посиділа, подумала, випила

гарячого чаю, для впевненості. Зробила

перевірку... та заспокоїлась. Звичайно, що все


це - лише гра розуму. Невдалий першо-

квітневий жарт.

Адже де як не у вісні підсвідомість всіма

силами нав'язує думку що все це - справжнє.

Переконує у твоїй неповторності та безглуздості

оточуючого світу. Так, це сон і будь якої секунди

можу прокинутись, але щось підказує мені що

там також не буде реальності.

***

І коли в твоїй пам'яті знов постане цей

образ, то враз, усі пазли зберуться до купи,

утворивши класику імпресіонізму

розмиту/підправлену багатолітнім дощем.

І коли твоє тіло розмиє до тої ж стадії, що і

картину й ви зіллєтесь до купи, лише тоді ти

будеш творити мистецтво. І лише коли зійде

пекуче сонце та змусить висохнути на останній

стадії твого вдосконалення, ти зрозумієш, що

насправді все дуже просто й суть духовної

краси не в тому, щоб її виставляли на показ.


І коли ти зробиш останній подих перед

лицем твого покупця, то будеш остаточно

впевнений, що суть ти знаєш і твоє завдання

було просто віднайти її у своїх півтонах.

***

Так приємно, суцільний джаз (можливо

трохи з нотками рок-н-роллу). Все це

справжнє. Це життя. Життя? Чудові ноти.

Особливі звуки мозку поширюються цілим

організмом розповсюджуючи легкі мурашки.

Ейфорія. Сидиш ніби один, але з книгою

(олівцем, папером, думками). Ніби самотній,

але навколо вирує життя, друзі знайомі, зовсім

невідомілюди,так приємно. Навіть не хочеться

туди лізти. Отримуєш набагато більший кайф

просто спостерігаючи. А вони, організми,

рухаються під ритм мозку. Відчуваєш себе на

якомусь творчому вечорі. Особливі, тягнуться

один до одного. Переплітаються погляди, тіла,

душі й таке відчуття що ці, на перший погляд

організми різного виду, завжди були одним


цілим. Рухи, жести, посмішки, все узгоджено з

Ним.

Він, напевно, дуже терпеливий. Створити цей,

на перший погляд, хаос який рухається одним

ритмом. Всі організми взаємозв’язані і навіть

теорія п’яти руко потискань це підтверджує. І ти.

І я. Я?

***

Інколи бувають переходи в інший стан

свідомості. Коли робиш всі рухи на автоматі, а

сам знаходишся десь дуже далеко в

метафізичному просторі. Ніби душу насильно

запхнули у це нікчемне тіло. Дивишся в

дзеркало та намагаєшся пригадати хоч якісь

знайомі риси людини яка стоїть "по той бік". Тоді

здається, що спогади нереальні й ти живеш

зовсім іншим життям. Де ти, та твоє фізичне

тіло - одне ціле. Де мрії - це реальність. А дана

"реальність" - страшний сон. Де Ми (мається

на увазі двох людей) живемо разом. В гармонії


та спокої. Та про цей сон я розповідаю тобі за

горнятком ранкової кави.

***

Зупинись. Хоч на мить. Озирнись. Подивись,

як плине час. Маса перехожих наче мурахи.

Роздивись, під ногами відображення неба.

Зрозумій, що вже осінь та вдихни на повну

повітря з залишком літнього подиху. Відчуй, на

своїх губах присмак дощового цілунку

загубленого у натовпі. Повір, у свої сили і земля

зникне з під ніг. Заплющ очі та зникни серед

молекул кисню. Розчинись у повітрі та...

Насолодись тим, що стало подихом міста.

© Аделаїда Жданович


ЮЛІАННА ХОМЕНКО


Студентка 3-го курсу

Ужгородського

державного музичного

училища ім. Дезидерія

Задора. Юна і

талановита скрипалька,

також грає на

фортепіано. Учасниця

фестивалю «Карпати

Арт» (м. Яремча, 2012). Займається

літературою, пише прозу. Працює в

екзистенціальному напрямку. Учасниця ряду

літературних читань, серед останніх взяла

участь в проекті «Арт весна» та «КВУНТ»

(Ужгород, 2013).

***

Коли починаєш чекати чогось, довго-довго як

сир, розплавлений у мікрохвильовій, тягнеться

час... Потім наступає момент, коли ти вже

нестримно чекаєш, не можеш нічого робити,

ні про що думати, усі думки в полоні однієї -

тимчасової королеви усіх твоїх думок. Ти вже з

останніх сил намагаєшся стримувати свій


порив, бажання, хочеш (не на довго звичайно)

пришвидшити плин часу до цього дня, години,

секунди... А потім хотілось би конкретно

пригальмувати його, щоб насолоджуватись

довше, ніж того бажає несправедлива

реальність.

Чому, чому вона така ця реальність? Чому

мить щастя триває коротше за вічність, яку ти

йому платиш, щоб відчути його, щоб впитись

ним спішливими ковтками в пориві отримати

більше? Так, звичайно, ми повинні змиритись чи

можливо навіть завдячувати тому факту, що

щастя не може тривати вічно, постійно. Але

чого це, ми ж усі так женемось за ним, так

його прагнемо? Думаю, це правильно. Уявіть

собі, що ви постійно почуваєтесь щасливим.

Чи не набрибло б це вам, чи не стомились би

ви від такого потужно-легкого емоційного

навантаження? "Ні, ні" - заперечили б ви, але як

можна заперечувати ніколи не відвідавши

цього почування, не знаючи як це? Рано чи пізно

настав би момент, коли втома від постійної

насолоди стала б фактором її приторності.

Тому, щоб не було хвороби "надщастя", з її

можливими негативними наслідками -

хорошого по трошку.


Повернемось до багатоочікуваної події. А де

вона поділась? Що вже, як це, вже пролетіла?

Так, швидше, ніж повіка наших очей зробить

рух вниз і знов угору наша довгочеканна мить

пройшла, як проходять люди, яких ти не

помічаєш у темно-сірий, похмурий, дощовий

день, сидячи десь у кафе і вдивляєшся у велике

плачуче вікно, занурившись глибоко у свої

думки... Вже все промайнуло, проте залишило

слід, яскравий, мов полоса палива на небі від

літака. І тепер наступає період свіжої, як літній

салат з овочів, як рання роса на траві,

ностальгії. Майбутні спогади починають

ворушити, подразнювати товою пам'ять, ще

задовго до того як все скінчиться. Усвідомлюєш,

що все одно потрібно повертатись до рутини.

Ти поволі, нехотя починаєш це робити, так, як

нехотя намагаєшся встати зранку з теплого,

нагрітого самим собою ліжка і подумки,

совістю благаєш подушку відпустити з її

приємного полону, але в цей момент вона

ніби магніт для тебе. Врешті поборовшись з

внутрішніми перепонами, змушуєш себе

підняти тіло, бо треба, треба кудись йти, щось

робити, рухатись. Рух - це життя. І яким би не

був цей рух прогресивний чи не дуже, все одно

це рух. Ти кудись плавно чи стрімко рухаєшся,


щоб щось робити добре чи не дуже, зле чи

добре.

***

Солона хвиля гірких сліз прилинула до очей,

накрила їх рідким прозорим туманом, який

розмивав видимість, як погано налаштована

різкість на фотокамері. Ніагарським

водоспадом, асиметрично струмки стрімко

хлинули вниз, розбиваючись об підлогу з ультра

тихим сплеском чи поглинаючись кофтою,

коли в безсиллі гупаєш собою на стілець. Вона

думала, намагалась розгадати надто важку, а

може геніально просту загадку життя: чого, ну

чому, той хто так приковує твої думки щоденно,

хто без запрошення вривається у твої сни і не

дає спокою пульсу серця, особливо коли

бачиш напис "он-лайн" під його незмінним

фото, нехтує, віддаляється ще більше, не

зважаючи на кілометраж, що і так розділяє їх...

Справа у почуттях, що їх він виношує, береже

для іншої, для кращої, найкращої з-поміж усіх

багато численних кандидаток. Не для тебе ця

корона, ця висока омріяна нагорода, цей

вогонь не грітиме тебе взаємністю, це чуже для

тебе, ти не в змозі вкрасти чи позичити це, не

для тебе це – його любов...


Відчуття, ніби квиток в один кінець, без права

на зворотній шлях, без права на думку, без

надії, сподівань, без його кохання. Ти розумієш,

що повинна жити певний, невизначений, час з

сестрою на ім'я Змирення або ж у думці оцю

свою любов, ще на перших стадіях у пагоні, в

зародку, зіжмакати в папірець, як невдалу

спробу письменника і викинути далеко за межі

свого широкого внутрішнього світу, за кордони

свого серця.

Знову хочеться плакати... Та вже нема чим.

Ота калюжа і мокра кофта вичерпали останні

водні резерви організму. Тоді свої безкінечні

запаси починає використовувати душа. Душа

починає плакати. Вона плаче, тихенько плаче,

захлинаючись безнадійністю, на силу ковтаючи

великі болючі ковтки гіркої односторонньої

любові. Любов ця як покалічене однобоке

серце без половини. Тіло кидається в останній

відчайдушний спазм, спина сковзає повільно

по холодній стіні, що поселяє на шкірі

мурашок, волосся хаотично повторює рух

спини, прямі руки безпомічно опускаються

вздовж стіни, погляд зосереджено-мертво

застиг на одній точці. Виснажене тіло сповзло,

воно нікчемно і некрасиво, як розпатлана

лялька сидить на підлозі, останній глибокий

видих. Тіло заснуло, навіки.


Зранку воно вже мало багато спільного зі

стіною, що на неї спиралось. А хвора

коханням душа ще хрипло дихала, кашляючи

безвихіддю. Любов залишилась живою, вона, як

назавжди приспане тіло, житиме вічно...

© Юліанна Хоменко


ЮЛІЯ ЧЕРЕВКО

(1995, Київ)

Юна поетеса із Києва,

зацікавилася літературою

ще в дитинстві. Призерка

обласного поетичного

конкурсу. Регулярно відвідує

традиційні літературні

читання в Києві. Особливо

захоплюється творчістю Ліни Костенко та

Стівена Кінга. Любить пригоди і знайомства,

мріє подорожувати, вивчати мови та прочитати

більше ніж 250 книг. Презентувати свою

творчість широкому загалу вирішила недавно,

створивши власний творчий паблік та

долучившись до даного електронного видання.

***

Обожнюю це відчуття, коли замикаєш душу

всередині двійкою навушників, наче у

консервну банку. Тут залишаються твої думки,

почуття, переживання, спогади.

А потім вмикаєш улюблену музику і гітара

пробиває все це струмом, ударні поливають

все бензином, а вокал пускає іскру. Згодом в

тобі стається масштабний вибух, волосся стає

дибки, очі блистять сльзами від диму.


Для людей, які нічого не знають, нічого й не

трапилось. А в середині залишається, попіл і

дим…

***

Рахуючи гудки, наче вони стали ударами

пульсу. Мрію почути голос, такий рідний, твій…

Зосерджуючись на почуттях, які Тебе плавлять,

мов кригу, наче б то міцна і водночас така

беззахисна.

Торкнутись шкіри і бути спаленою до тла.

Поцілунки, мов яблуко – кисло – солодкі до

оскоми. Почуття, як кава – гіркі й міцні, і разом з

тим хмільні…

© Юлія Черевко


ESSAYS


ІВАН ДОБРУЦЬКИЙ


Молодий поет та

прозаїк. Почав писати

зовсім у юному віці,

ще в 5 класі написав

свого першого вірша.

Автор збірки віршів

«Емоції перед

початком» (2009).

Остання публікація в

альманасі

чернівецьких авторів «8

тролейбусних зупинок» (Чернівці, 2012). Планує

видати ще дві збірки, зокрема збірку есеїв.

Вона хоче спробувати наркотики

Вона хоче спробувати наркотики. Краще вже

не лягати, бо через годину світатиме. Вона хоче

спробувати наркотики. Мабуть, це кара за всі

мої сім смертних гріхів. Вона все і більше і

більше хоче спробувати наркотики. Я все

менше і менше хочу дітей – не в цьому світі, не

в цьому житті. Вона хоче спробувати наркотики.

В мені чомусь живе впевненість, що після

першого разу вона стане наркоманкою. Вона


хоче спробувати наркотики. І має повне право

дорікати мені: я ж їх пробував. Вона хоче

спробувати наркотики. Тепер я знаю, про що в

першу чергу проситиму в Ісуса Христа. Вона

хоче спробувати наркотики. Це ж не просто

слова, як і мої про самогубство. Вона хоче

спробувати наркотики. Я обожнюю сигаретний

дим, але відколи ми разом, не зробив жодної

затяжки. Вона хоче спробувати наркотики.

Жалію про свою першу пляшку пива і ранкову

мастурбацію. Вона хоче спробувати

наркотики. Ніколи не вірив у пророцтва, та мені

б зараз мудрого ясновидця, а краще - пляшку

горілки. Вона хоче спробувати наркотики. В

цьому немає ніякої трагедії, та опіум теж довго

не чекає. Вона хоче спробувати наркотики.

Друг недавно порадив мені знайти собі іншу.

Вона хоче спробувати наркотики. Я можу легко

дістати будь-які, на жаль, звісно. Вона хоче

спробувати наркотики. В цьому плані я точно

не зразок, та краще сам отруту вип’ю, ніж їй

дам. Вона хоче спробувати наркотики.

Попросила мені дістати їй трави задля

збереження довіри між нами. Вона хоче

спробувати наркотики. Пам’ятаю, в дитинстві

так сильно плакав через те, що мій тато курив,

що він раз і назавжди кинув цю звичку. Вона

хоче спробувати наркотики. Найгірше, що іноді


я й сам хочу знову почати їх вживати. Вона хоче

спробувати наркотики. Може, дозволити їй,

може їй не сподобається?... Вона хоче

спробувати наркотики. Тільки через мій труп (у

прямому сенсі цих слів). Вона хоче спробувати

наркотики. Вона хоче спробувати наркотики.

Вона хоче спробувати наркотики. Схоже,

пластинка в моїй голові зависла на одній і ті ж

фразі… Вона хоче спробувати наркотики. Вона

хоче спробувати наркотики. Вона хоче

спробувати наркотики…

Де ти?

Де ти? Може, там, де проміння світанкового

сонця цілує твоє незрівнянне обличчя. Там, де

морські береги розбещують тебе піском, ніби

золотом, обсипаючи ним білосніжні пасма

твого волосся. Поміж вокзалами та

аеропортами, між субтропіками та пустелями

блукає буремна душа твоя у пошуках щастя. А

мені залишається чекати, рахувати затяжні

години, хвилини, миті в очікуванні нашої

наступної зустрічі. І я достойно страждатиму,

несучи свій хрест.

Як ти? Насолоджуєшся полум’ям радості від

нових знайомств та вражень чи вмиваєшся

краплями відчаю від розчарування та втоми?


Запиваєш червоним, наче кров,

напівсолодким вином найкращий сир Франції

Ossau-Iraty чи в тебе закінчилися гроші і ти

сьогодні ще нічого не їла? Милуєшся вулканом

Етна, який часом вирує, як мої почуття до тебе,

чи фотографуєш Тауерський розвідний міст

над нестримною Темзою?

З ким ти? З новою подругою-колумбійкою в

кав’ярні в центрі Боготи чи з другом-

американцем у якомусь із численних казино

Лас-Вегаса? У Москві чи в Мілані? «Онлайн» чи

«оффлайн»? Чи може ти і досі зі мною, нехай

не тілом, та душею, серцем, яке відчуває моє

занепокоєння та щиро вірить у майбутню

зустріч з тим, кого любила і любиш?...

А я чекатиму тебе. Як мандрівного корабля

вічно замріяний причал, як гарячий місяць свою

улюблену зіроньку, як закоханий Майстер свою

Маргариту, як затятий курець самокрутки, як

аеропорт літака, того самого, який забрав

тебе вчора від мене і якого я виглядатиму,

здійнявши голову до неба доти, доки одного,

безперечно, щасливого дня, він не прилетить,

щоб привезти мені ту, котру я любив і люблю…


В очікуванні тебе

Я хочу бути там, де ти. Жити там, де ти. Вмерти

там, де ти. Я люблю тебе. Вдихати твій запах,

твоє повітря, їсти твоє морозиво і твою плоть,

тримати тебе за руку так, неначе востаннє,

немов завтра я помру чи, не дай Боже, ти.

Існувати у твоїм житті, палати у твоїх очах, наяву,

не у снах, засинати і прокидатись з тобою,

варити каву/чай/борщ, та що завгодно, навіть

гороховий суп, який я не люблю, але з тобою.

День без тебе – безодня, порожнеча, ніч я якось

переживаю, змушуючи себе засинати, два дні

без тебе – страх, печаль, депресія, а на третій я

знесилено падаю на дно. Зранку я починаю

палити, ввечері кидаю, бо завтра маєш

приїхати ти, до завтра ще є час позбутись

пороків, стати кращим, бо з тобою я завжди

мушу бути найкращим.

Я знаю, що чимало мисливців за ароматними

парфумами і жіночими принадами часто

полюють на тебе, вони стріляють в тебе своїми

поглядами, бомблять тебе «есемесками»,

закидають подарунками та пропозиціями

погуляти/побухати, може, навіть (жену ці думки,

але вони бумерангом повертаються назад),

переспати. Багато з них схожі на Роберта


Паттісона, на Дженсона Стетхема - ще більше.

Я ні на кого з героїв не схожий. Навіть

завернувши плечі у плаща я не стану

Суперменом, навіть одягнувши на голову

шолома – Робокопом. В мене немає ані

рельєфних м’язів, ані залізних деталей на торсі.

Єдине, чим я можу боротись з ними – слово.

Отже, до твого приїзду я вивчу на пам'ять всі свої

найкращі вірші, прочитаю кілька прозових

творів, запишу пісню, написану під скачану в

Інтернеті «мінусівку» Браяна Адамса, побрию

вуса, викину всі недопалки/порожні

пляшки/пакетики марихуани, провітрю кімнату,

куплю білих троянд і доведу, що я люблю тебе

більше, ніж життя.

І так хвилина за хвилиною я повільно чекаю

тебе, повільно вмираю без тебе, намочений

сльозами, іноді – душем, а зараз – жорстокою

червневою зливою, що кидає стріли у мою

кров, у мою душу, у моє серце, у мою

свідомість. Я стою під краплями, тримаючи у

руках букет троянд, вони такі білосніжні, як твоя

душа, ніжні, як дотик твоєї руки. І жоден дощ,

жодні краплі не зіпсують білизни цих троянд,

щирості моїх почуттів та серйозності намірів

про наше майбутнє. І якщо ти приїдеш і

запитаєш мене, чому я стою тут з цим букетом

і мокну, я відповім словами, з яких розпочинав


свої сьогоднішні думки, свою сьогоднішню

розповідь: «Я хочу бути там, де ти. Жити там, де

ти. Вмерти там, де ти. Я люблю тебе…».

© Іван Добруцький


САШКО МЕЛЬНИК


Народився у с.

Задністрянське

Галицького району,

Івано-Франківської

області. На разі

проживає в Чернівцях,

де і навчається. «Думки

та емоції» - саме так

характеризує свої твори.

Все закінчилося щасливо

- Ти мене не любиш! - схвильовано у відчаї

крикнула Марта.

- Ну що ти?! Не кажи так. Ти ж знаєш, що

люблю, - розгублено відповів Натанаїл.

- Так, знаю! Знаю, що я для тебе сестра! Чуєш?!

- Так, я люблю тебе як рідну...

- Сестру! Прокляття!!! Сестру! Кляту бісову

сестру!!!

Натанаїл розгублено дивився на Марту і не

знав, що йому вдіяти...

- Я хочу не сестрою бути тобі, - вела далі

дівчина, - не сестрою! Любов і кохання схожі,

але то не одне і те ж!!!


- Так. Я знаю...

- Знаєш! Бо я кохаю, а ти любиш! Натанаїле, я

тебе кохаю, і від того кохання в мене туман в

голові, я не бачу інших чоловіків, світу без тебе.

Чуєш?!

- Я знаю. Несліпий...

Марта заплакала. Вона Розривалася від

почуттів і від погляду коханого. Він дивився з

жалем і співчуттям, так, як зазвичай дивляться на

безнадійно хворих людей.

- Сама знаєш, що я кохаю іншу.

- Брехня! - кричала безнадійно закохана, а з її

очей зірвалася сльоза, - ти так кажеш, бо йдеш

в похід. Не хочеш, щоб я чекала! Думаєш, що

загинеш! Я знаю!

- Ні, Марто, ні! Я не йду в похід. Король

заборонив мені і наказав залишатися в місті.

- Тоді чому ти таке кажеш? Чому ріжеш без

ножа моє розбите серце?

– Я одружуюся...

Запала тиша. Марта дивилася в Натанаїлові

холодні очі і чекала, що він подивиться на неї.

Чекала, що скаже: "Я жартую". Чекала, що

обійме. Юний герцог з болем в серці потупив

порожній погляд в двері. Потім він пішов, а вона

стояла так, поки не впала від безсилля і

знемоги.


Осінній есей.

Як завжди кінець тижня, сумка, вокзал, поїзд,

дорога. Але сьогодні все якось не так. Від

самого ранку якось інакше. Світло, вітер,

дерева, будинки, думки.

Після пар пішов на вокзал. Старі вулиці

сучасного міста, які перекопали в зв'язку з

якимсь ремонтом, не втратили своєї

особливості. Вони тихі, спокійні, неспішні,

осінні.

Йшов у дусі тих вулиць. Теж неспішно. Теж

спокійно й тихо. Теж осінньо. Йшов, слухаючи

музику. В навушниках лунав такий рідний душі

та цим вулицям Івасюк. Звісно, його деколи

змінювали і нові виконавці зі Львова й Києва, та

суть не в цьому. Йду собі так епічно, по-

кіношному і думаю. Відчуваючи тепло у грудях,

думаю про кохану. Таку далеку зараз, але таку

близьку завжди. Від тих думок мої обвітрені

губи, чомусь, розтягуються в наївну і, напевне,

дурнувату посмішку. Та мені байдуже на

скошені погляди перехожих. Яке гарне золоте

листя на деревах вздовж вулиці. Таке тепле,

ніжне, пахуче, як її волосся.

Розминувся з двома хлопцями. Мимоволі

почув їхню розмову. Справа у тому, що трохи

раніше вони розминулися з вродливою

дівчиною. Це наштовхнуло юнаків на фантазії та

бурхливе обговорення: "Я б їй...її...з нею... "І тут я

зловив себе на думці, що таке притаманно


всім хлопцям, а може й дівчатам.

Все б нічого, але... В цей момент зрозумів, що з

коханою все не так. О ні! Фантазії були, й зараз

є. Та ці фантазії жодного разу не мали

сексуального відтінку.

(Зараз, хто чекав сексу чи еротики і не

терпить романтизму перестає читати і мовчки

або з негативними відгуками йде.)

Ні! Сексу не було. Не було навіть поцілунків.

Були дахи, зорі, обійми, ночі поряд, посмішки,

тепло, радість, щастя. Були погляди і дотики.

Ніжні і чуттєві. Такі, що зворушують

найжорсткіші струни душі і примушують їх

видавати чарівну і нечувану раніше мелодію

осені. І не такої осені, як торік. А такої, як

завжди: княгині в золотій сукні. Доброї, теплої,

романтичної... щасливої. Сумую кохаючи. Та

відчуття щастя від цього не зникає . Вагітна

голова і відкрите серце дозволяють бути з

коханою завжди.

© Сашко Мельник


UNG REPORTS


Літературні читання та фаєр-шоу

перформанс, саме так пройшли читання

«КВУНТ».

«Біла Ворона» провела чергові читання в м.

Ужгород. Започаткований ще минулого року,

молодими авторами, літературний проект вже

вкотре зібрав навколо себе талановитих

авторів та презентував їх творчість. Літературні

читання отримали назву «КВУНТ» (Коли в Унгварі

настає тиша). В рамках заходу учасниками

виступили такі молоді автори, як Аделаїда

Жданович, Беата Косіна, Вероніка Петрова,

Йосип Вільшанський, Катерина Дмитрощук

(Амадея) а також Юліанна Хоменко. Серед

останніх з музичними композиціями, зокрема,

виступили Беата Косіна, виконавши авторські

пісні та Юліанна Хоменко, що разом із

молодим ужгородським музикантом та

композитором Василем Цаньком виконали

дуети («Мелодія» від Х. Альмейди та І. Фролова

а також «Лебедина пісня» на слова

А.Діментєвої). Останній, нагадаємо цього року

став лауреатом І премії міжнародного

фестивалю – конкурсу молодих композиторів у

м. Чернігові.

Читання проходили у затишній та справді по-

творчо атмосферній кав’ярні. На жаль і цього


разу організатори, через невелику місткість

зали, не змогли прийняти всіх бажаючих

відвідати захід, проте серед гостів був також

закарпатський письменник, журналіст, член

Національної спілки письменників України,

лауреат Всеукраїнської премії імені Зореслава

(2008) у жанрі прози за історичний роман

«Карпатський кросворд» Сергій Федака.

У ході читань автори презентували гостям

поезію та прозові твори. Авторські переклади

закарпатських поетів початку ХХ ст., про яких

ужгородці на жаль мало знають, зачитав

Й.Вільшанський. Серед останніх вірш

закарпатського поета, члена літературного

об’єднання Іштвана Дєндєші, автора ряду

збірок, зокрема «В напрямку вечора»

(Будапешт, 1905) Мор Відора.

В рамках читань «КВУНТ» були запрошені

учасники театру світла та вогню «DragonFly» та

«FireLife», які влаштували справжній фаєр-шоу

перформанс для жителів та гостів міста.

Супроводжували дійство вуличні музичні

імпровізації, все це зібрало навколо

талановитої ужгородської молоді близько сотні

людей. Учасники вищезгаданих гуртів

виступали одне за одним демонструючи свої

реквізити та техніку. Насправді вражаючим


завершенням читань, що вже стало

своєрідною традицією, стала бриз-програма

учасника театру вогню «DragonFly» Роберта

Чабіни.

© Ірина Луньова


БІЛА ВОРОНА: Електронне видання. - №1,

2013. – 76 с.

E-mail: [email protected]

Офіційні лінки:

VK: www.vk.com/white_crow_uzh

YouTube:

www.youtube.com/user/whitecrowuzh

mailto:[email protected]

http://www.vk.com/white_crow_uzh

http://www.youtube.com/user/whitecrowuzh

Documents

Аматорське електронне видання Біла Ворона