1

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

Міністерства освіти і науки України

А.М. Середа

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Навчально-методичний посібник

для студентів заочного відділення

Запоріжжя

2014

2

УДК: 34 (091) (477) (075.8)

ББК: Х 2 (4 Укр.) я 73

С-325

Середа А.М. Історія держави і права України: навчально-методичний посібник

для студентів заочного відділення. – Запоріжжя: ЗНУ, 2014. – 101 с.

Пропонований навчально-методичний посібник з курсу «Історія держави і

права України» містить плани семінарських занять, методичні вказівки та

навчальні завдання, завдання для перевірки знань та модульного контролю.

В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України,

починаючи з рабовласницької доби до сучасного процесу державотворення,

процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів

права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ,

особливості їх функціонування в той або інший історичний період.

В навчально-методичний посібник включені також: основні законодавчі

акти та міжнародні угоди та список рекомендованої літератури.

Розрахований на студентів і викладачів історії та права вищих навчальних

закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.

Рецензент: О.О. Ганзенко, к.ю.н., доцент

Відповідальний за випуск А.М. Середа, к.і.н., доцент

3

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА.....................................................................................…........................4

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. Історичні традиції формування держави і права

України (VІІ ст. до н.е. – кінець ХVІІІ ст.)………………………………………...5

Розділ 1. Історія держави і права України як наука і навчальна дисципліна…..…..5

Розділ 2. Перші державні утворення і право на території сучасної України

(середина І тис. до н.е. – V ст. н.е.)................................................................................7

Розділ 3. Держава і право України в князівський період (кінець ІХ – початок

ХІV ст.)………………………………………………………………………………...10

Розділ 4. Держава і право України в литовсько-польський період (середина ХІV –

перша половина ХVІІ ст.)…………………………………………………………….16

Розділ 5. Держава і право України в козацько-гетьманський період (середина

ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)………………………….…………..……………………….20

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО І МОДУЛЮ…………………………………….26

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Традиції державності і права україни в умовах

іноземного панування (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). Відродження

української державності (1917 – 1920 рр.)………………………………...………33

Розділ 6. Політичний склад українських земель у складі Російської та Австро-

Угорської імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)...................................................33

Розділ 7. Державно – правове відродження України в період національної

революції (1917 – 1920 рр.)…………………………………………………….……..41

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДОІІ МОДУЛЮ…...………………………..……....47

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3. Держава і право радянської україни (1917 –

1985 рр.)…………………………………………………….…………………………57

Розділ 8. Державно-правове положення Радянської України у складі СРСР (1919 –

1991 рр.)……………………………………………………………...………………...57

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО ІІІ МОДУЛЮ…………………………………..71

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 4. Державно-правовий статус україни в період

«перебудови» (1985 – 1991 рр.). Держава і право України після проголошення

незалежності та сучасному етапі…………………………………………………...79

Розділ 9. Держава та право України в період «перебудови» (1985 – 1991 рр.)…..79

Розділ 10. Державно-правові підстави здобуття Україною

незалежності...................................................................................................................80

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО ІV МОДУЛЮ……..……………………………84

ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ТА МІЖНАРОДНІ УГОДИ…………………………...89

ВИКОРИСТАНА ТА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.................................98

4

ПЕРЕДМОВА

Вивчення історії української державності і права є невід’ємною складовою

частиною юридичної освіти. Історія держави і права України - одна з правових

дисциплін, яка вивчається на I курсі юридичного факультету. На заочному

відділенні «Історія держави і права України» розрахована на 189 годин, з яких 20

годин – лекцій і 22 години – семінарських занять, крім того передбачається

індивідуальна та самостійна робота студентів; написання курсових робіт;

складання іспитів.

Мета курсу «Історія держави і права України» - простежити процес

становлення і розвитку держави, її механізм, форму державної єдності та систем

права на території України з найдавніших часів до сучасності.

Хронологічні рамки матеріалу, що викладається, охоплюють період з

середини І тис. до н.е. (виникнення державності на території України в

рабовласницьку добу) до сьогодення. Теперішній стан державності і правової

системи вивчається також в курсах галузевих юридичних дисциплін.

Семінарські заняття доповнюють лекційний курс та забезпечують

поглиблене вивчення більш складних і важливих тем курсу, розвивають уміння

самостійно вивчати, аналізувати законодавчі акти, формувати й обґрунтовувати

історико-теоретичні висновки та узагальнення.

Для підготовки до семінару студенту рекомендується тема, план, який

розкриває її зміст, список літератури, який висвітлює зміст поставлених питань.

Методика вивчення програмного матеріалу вміщується в методичних

вказівках до кожної теми окремо й розрахована на можливість самостійного

опанування навчальним матеріалом.

Підготовку семінарських занять необхідно починати зі знайомства з темою і

планом, встановлення логічної послідовності питань, що розкриває зміст теми,

методичними рекомендаціями, вивчення конспекту лекцій і матеріалів

підручника. Тільки після цього необхідно починати вивчення рекомендованої

спеціальної літератури та збірників правових актів. Дуже важливим є вивчення

відповідних правових документів (законодавчих актів, конституцій і т.д.), так

найбільш яскраво відображається епоха.

В ході вивчення дисципліни «Історія держави і права України» необхідно

користуватися рекомендованою навчальною літературою – підручниками,

посібниками, хрестоматіями тощо, перелік якої наводиться у посібнику і

рекомендується для вивчення всіх тем курсу. Крім того, в процесі підготовки до

семінару необхідно використовувати спеціальну літературу, яка дозволяє повніше

розкрити поставлене питання.

Відповідь на семінарському занятті має бути змістовним викладом

власних міркувань і не перевищувати 10 хв.

Інші студенти уважно слухають відповідь і потім беруть участь в

обговоренні питання, здійснюючи таким чином колективний пошук вірних рішень

і узагальнень. Кожен промовець повинен показати не тільки знання фактичного

матеріалу, а й уміння аналізувати його, логіку та аргументованість викладення

думок.

5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1.

ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

(VІІ СТ. ДО Н.Е. – КІН. ХVІІІ СТ.)

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ ЯК НАУКА І

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Історія держави і права України – частина багаторічної загальної історії

українського народу, яка сприяє формуванню його національної свідомості.

Предметом науки історії держави і права України є історія зародження,

становлення і розвитку різноманітних типів і форм держави і права, а також

державно-правових категорій та інститутів; суспільно-політичних систем, які

існували в Україні, причому в їхній історичній конкретності та хронологічній

послідовності.

Об’єкт науки і навчальної дисципліни «Історія держави і права України»

складає держава і право України в історичному минулому.

Методологія курсу «Історія держави і права України»

Методологія курсу – теорія пізнання історичного процесу, яка показує як

відбувається пізнання, на яких наукових принципах.

Методи історії держави і права України – це сукупність шляхів, прийомів

та засобів, за допомогою яких здійснюється отримання об’єктивно істинних знань

про процеси виникнення, еволюції державно-правових явищ.

Наука історії держави і права України, так само як і відповідна навчальна

дисципліна, використовує цілу низку загальних і спеціальних методів

дослідження, які в їхній сукупності можна розділити на три великі групи:

загальнонаукові - методи, які застосовуються у всіх науках (аналіз, синтез,

порівняння ); міждисциплінарні - методи, які використовуються у декількох

галузях науки (метод класифікації, статистичний метод); спеціальні – це власне

історико-правові методи (порівняльно-історичний, формально-юридичний).

При вивчені дисципліни «Історія держави і права України» дуже важливо

дотримуватись певних наукових принципів.

Принципи – це керівні ідеї, що лежать в основі науково-пізнавальної

діяльності, яка спрямована на дослідження процесів виникнення та еволюції

державно-правових явищ.

Провідними принципами історії держави і права України є: 1 історизм

(розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних

умовах); 2 об’єктивність (правдиве, неупереджене відображення минулого); 3

системність (формування цілісного уявлення про певну державно-правову

систему) тощо.

Періодизація курсу «Історія держави і права України»

6

І період - рабовласницькі державні утворення на території сучасної

України (середина І тис. до н.е. – V ст. н.е.) – поява рабовласницьких

державних утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, а саме скіфське

державне утворення (VI ст. до н.е. – III ст. н.е.), грецькі міста-держави (VII ст. до

н.е. – V ст. н.е.).

Перехідний (державотворчий) період (VI – кінець IX ст.) – (формування

державності у східних слов’ян. Перші східнослов’янські політичні об’єднання).

ІІ період - князівський період (кінець IX – перша половина ХІV ст.) –

розвиток і занепад Київської Русі. Продовженням давньоруських правових

традицій стало Галицько-Волинське князівство.

Перехідний (литовсько-польський) період (друга половина ХІV –

середина XVІІ ст.) – українські землі знаходяться під владою владою Великого

князівства Литовського та Речі Посполитої.

ІІІ період - козацько-гетьманський (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.) –

функціонування Запорізької Січі та виникнення в наслідок Визвольної війни

української козацької держави – Гетьманщини.

Перехідний (імперський) період (кінець ХVІІІ – початок XХ ст.) -

суспільно-політичний лад і право України у складі Російської та Австро-

Угорської імперій.

ІV період - відродження української національної державності (1917 –

1920 рр.) – утворення і функціонування Української Народної Республіки доби

Центральної Ради (22 січня – 29 квітня 1918 р.); Української Держави гетьмана

П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.); Української Народної

Республіки доби Директорії (14 грудня 1918 р. – листопад 1920 р.);

Західноукраїнської Народної Республіки.

V період - радянський (1917 – 1991 рр.) – становлення України як

радянської республіки (грудень 1917 р.), а з 1922 р. – її розвиток як радянської

республіки у складі СРСР.

VІ період – держава і право на західноукраїнських землях (початок 20-х

– середина 40-х рр. ХХ ст.).

VІІ період - держава і право україни після проголошення незалежності

та сучасному етапі – (24 серпня 1991 р. – сьогодення) – розбудова сучасної

української держави розпочалася з прийняттям Декларації про державний

суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України

24 серпня 1991 р.

Структурно історія держави і права України тісно пов’язана з такими

юридичними науками, як теорія держави і права, історія держави і права

зарубіжних країн, історія політичних і правових вчень, галузеве

правознавство (конституційне, кримінальне, цивільне) та з історією України.

7

РОЗДІЛ 2. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ

СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (СЕР. І ТИС. ДО Н.Е. – V СТ. Н.Е.)

Археологічні розкопки, писемні джерела (грецькі, римські) свідчать, що

серед народів, які колись населяли Україну, першими на шлях державотворення в

сер. І тис. до н.е. вступили кочові племена Північного Причорноморя – скіфи,

сармати, кіммерійці, грецькі міста-держави.

§ 1. Скіфське державне утворення

∙Державний устрій. Скіфське державне утворення стало одним з перших

державно-правових формувань на території сучасної України. За формою

правління держава скіфів була рабовласницькою монархією, за формою

державного устрою – федерацією союзів племен. В історії Скіфської держави

виділяється два періоди: 1. Велика Скіфія (V - ІV ст. до н.е.) зі столицею в

Кам’янському Городищі (Приазов’я); 2. Мала Скіфія (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.).

Столиця поздньоскіфської держави - Неаполь Скіфський (біля Сімферополя).

На чолі Скіфської держави знаходився спадковий цар (у VІ - V ст. до н.е.

при владі перебувало одночасно - три царі, один з яких головував). Передача

влади здійснювалася у формі мінорату (молодшому сину). Історії відомі імена

пяти скіфських царів: Атея, Скілура, Палака, Фарзая, Інесмея. У них

зосереджувалася військова та судова влада, вони виконували жрецькі функції,

були верховними власниками землі. Влада царя обмежувалася Радою та

Народними зборами всіх воїнів.

До кінця V ст. до н.е. Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких

очолював цар. Уся ж територія поділялася на номи, на чолі з номархами, які

були на своїй території воєнноначальниками, організаторами щорічних свят,

виконували функції жерців. На чолі царств і номів стояли вихідці з однієї царської

родини та представники аристократії. У місцевому самоврядуванні довгий час

значну роль відігравали старійшини та вожді племен.

Посадові особи скептухи призначалися з числа родових старійшин. Ця

посада згадується в ольвийському декреті на честь Протогена (3 ст. до н.е.). Вони

входили в свиту царя і були його уповноваженими.

Таким чином, апарат державного управління складався в основному із

родичів царя та особистих слуг.

∙Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з

вільного та невільного населення. Вільне населення - аристократія (царська

родина, військова знать, дружинники царя, родоплемінна знать, багаті купці,

жерці), общинники (кочівники й осіле населення, які поділялись на заможних

(гіппотоксоти), небагатих (восьминогі), бідняків (безхребетні)), ремісники і

торговці (становили основну частку міського населення). Невільне населення -

8

раби - це військовополонені і продані за борги, із якими дуже жорстоко

зверталися, але вони мали право викупитися і після цього покинути або

залишитися в Скіфії.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права у скіфів

було звичаєве право, правила, установлені царями, рішення народних зборів,

міжнародні договори. Звичаеве право охороняло приватну власність

(худоба,житло, зброя). Земля і пасовища були власністю царя, яку він розподіляв

між родами і встановлював порядок користування.

Зобов’язальне право регулювало відносини обміну, купівлі-продажу,

дарування, сплати данини тощо. Усі договори скріплювалися клятвою. Відмова

від сплати данини або несвоєчасної її сплати були основою для початку

військових дій.

Шлюбно-сімейні відносини будувалися на принципах патріархату.

Споріднення признавалося по лінії батька. Існувало багатоженство, де головна

роль належала старшій дружині. Після смерті чоловіка вдова переходила разом із

майном до старшого брата померлого (принцип левірату). При розподілі

спадщини перевага віддавалася молодшому сину (принцип мінорату). Старші

сини одержували свою частину майна ще при житті батька, а молодший тільки

після його смерті.

Злочини і покарання. Найбільш небезпечними вважалися злочини проти

царя (замах на його життя, , невиконання наказу ), злочини проти звичаїв і віри

(чаклунство). Усі ці злочини карались стратою. Відомі злочини проти власності

(крадіжка, грабіж ) і особи (убивство, перелюбство, образа ). Крім страти ,

злочинцю могли відрубити праву руку або вигнати за межі посилення, накласти

штраф. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста.

Судочинство. Верховним суддею був цар. Цією же функцією володіли

номархи і старійшини родів. Як видно, судовий процес носив змагальний

характер. Це відносилося до злочинів, які не торкались основ царської влади й

інтересів держави. З найбільш небезпечних злочинів застосовувався слідчий

процес.

§ 2. Державно - правовий та суспільний розвиток античних

полісів Північного Причорномор’я

∙Державний устрій. З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї

греками-колоністами починають засновуватися міста-держави (поліси).

Найвідоміші з них – Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Феодосія. Тісно пов’язані з

метрополіями економічно, жителі полісів перенесли на нашу землю і грецьку

політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки,

Пантикапей – як аристократична (до утворення Боспорського царства).

9

Законодавчими органами влади в полісах вважалися Народні збори

(еклезія) та Рада (буле).

В роботі Народних зборів брали участь усі повноправні громадяни, яким

виповнилося 25 років. Народні збори розв’язували питання відносно зовнішньої

політики, оборони держави, виборів посадових осіб тощо.

Рада - це постійно діючий орган влади, яку обирали Народні збори на рік, на

чолі з головою та його секретарем. Вона готувала рішення Народних зборів,

перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала їх.

Виконавчу владу здійснювали магістратури (колегії), або магістрати

(посадові особи). Вищою магістратурою була колегія архонтів, яка керувала

всіма іншими колегіями (стратегів, агрономів, астиномів тощо). Серед урядовців

згадуються номофілак (наглядав за дотриманням законів), ойконом (скарбник),

гімнасіарх (відав вихованням юнацтва), емпоріон (начальник порту) тощо.

∙Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з вільного

та невільного населення. Вільне населення в свою чергу поділялось на

повноправних і обмежених у правах громадян. Таким чином, вільне повноправне

населення античних міст - це аристократія (судновласники, купці, лихварі, зем-

левласники та власники крамниць і майстерень) та демос (ремісники, землероби,

торговці). До вільного, але обмеженого у правах населення відносились іноземці

(метеки) та вільновідпущеники (колишні раби, яким було надано особисту

свободу). Склад невільників – рабів поповнювався полоненими, дітьми рабів,

проданими в рабство. Раби поділялись на державних, храмових,

приватновласницьких. Раби виступали повною мірою обєктами права власності.

Своєрідне місце в суспільстві займали гетери (жінки легкої поведінки), котрі не

належали до жодної з груп.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права в полісах,

були мононорми, декрети Народних зборів та Ради, розпорядження колегій.

Цивільне право. Існувало поняття приватної власності на землю, рухоме і

нерухоме майно, худобу, рабів. Розвинутим було зобов’язальне право, що

регулювало відносини кредиту, дарування, купівлі - продажу, оренди.

Злочини і покарання. Існувало поняття злочину. Виділялися злочини: проти

держави (спроба перевороту, зрада, псування і підробка монет), проти приватної

власності (крадіжка, продаж неякісного товару, обман при вчиненні торгової

угоди), проти особи (убивство). У виді покарань застосовувалися: страта,

вигнання з Батьківщини, конфіскація майна, штрафи, повернення в рабство.

Судочинство. Судовий процес мав змагальний характер – позивач і відповідач

самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та

касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням.

10

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В КНЯЗІВСЬКИЙ ПЕРІОД

(КІН. ІХ – ПОЧ. ХІV СТ.)

§ 1. Суспільно-політичний розвиток і право Київської Русі

Формування української національної державності проходило на

основі консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян,

кривичей та ін.). Для її зміцнення перші князі провели такі заходи:

розширення території й зміцнення кордонів (Олег, Ігор, Святослав);

адміністративну та фінансову реформу з поділом на погости та

нормуванням данини (Ольга); релігійну реформу 988 р. із запровадженням

християнства (Володимир); реформу правової системи (Ярослав).

∙Державний устрій. За формою правління Київська Русь була

ранньофеодальною монархією. За формою устрою це була федерація земель, а

за політичним режимом – автократія.

Очолював державу великий князь київський. В його руках концентрувалась

законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював судову систему, і його

суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією), військова (командував

дружиною) та адміністративна (призначав посадових осіб) влада. У роз-

порядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (тіуни, мечники,

ябедники тощо), так і на місцях.

Рада при князі (боярська рада) - дорадчий орган монарха, до якого входили

бояри, дружинники, вище духівництво. Разом із князем боярська дума розглядала

питання зовнішньої політики, видання нових законів тощо.

Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. Скликалися з

ініціативи князя. На них збиралися князі, бояри, церковна верхівка. Вони

вирішували питання, пов’язані із міжусобицями, організацією опору зовнішнім

ворогам, ухваленням нових законів.

Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах – вервях та в містах. Віче

збиралось для вирішення важливих питань внутрішнього життя, у разі

виникнення зовнішньої загрози.

На Русі існувала десяткова, а з кін. Х ст. – двірцево - вотчинна система

управління.

Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники у

містах і волостелі у волостях. Найменшу адміністрацію держави складала

община – верв на чолі з старостою.

Таким чином треба зазначити, що державний устрій Київської Русі пройшов

тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних,

економічних та політичних змін.

11

∙Судова система в Київській Русі була розвинена слабо, про що свідчать:

невіддільність судової влади від адміністративної, непостійний, тимчасовий склад

судів, відсутність централізованої, єдиної системи судових органів. Загалом усі

суди Русі можна об’єднати в три групи: публічні, приватні та церковні.

Публічні: княжий суд, до якого звертались у разі належності однієї із сторін

до феодального стану; вічевий суд, який розглядав лише найважливіші справи;

вервний суд, якому підлягали усі цивільні й карні справи, які стосувалися

общини).

Приватні суди - суди землевласників, урядовців над залежними людьми

(холопами, челяддю і частково закупами та рядовичами).

Церковні суди розглядали справи духовенства та їхніх родин, а також усіх

християн - віруючих у справах, якими опікувалася церква (мораль, віра,

подружжя).

∙Суспільний устрій. Населення Київської Русі поділялося на категорії:

вільних, залежних, невільних та ізгоїв. Склад групи вільних людей був досить

строкатим - це аристократична верхівка (князі київські, удільні князі, бояри,

дружинники, урядовці), вільні селяни общинники (смерди), духовенство (біле

та чорне), міське населення (купці, ремісники). Усі вони були юридично

вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб’єкт і об’єкт

правовідносин. До категорії залежних належали закупи, які брали майнову

позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої свободи; рядовичі -

грошові боржники, які укладали кабальну угоду - ряд і відповідали майном. До

категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в разі скоєння

злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що потрапили у

рабство). Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й

недієздатні, прирівнювалися до майна. І остання категорія – ізгої - люди, які із

одного стану вийшли, а до іншого не потрапили. Ізгої поділялись на вільних (оси-

ротілі княжата, неграмотні поповичі) та невільних (звільнені раби, вигнані з

общини за злочини).

Отже, суспільство Русі характеризується соціальною, економічною та

правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права Київської

Русі були: правовий звичай, князівське законодавство (устави, уроки),

канонічне право (церковні устави князів Володимира і Ярослава, рецептовані

джерела візантійського права – «Номоканон», «Еклога»), міжнародні договори,

судовий прецедент, «Руська правда» (збірник законів).

Оригінал «Руської правди» не зберігся. Її текст було відтворено зі 106 списків

(списки – це тексти «Руської правди», переписані місцевою адміністрацією або

12

суддями). Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють

«Руську правду» на три редакції.

«Коротка правда», час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст. Вона

складається з «Правди Ярослава» (ст. 1-18); «Правди Ярославичів» (ст. 19-41);

«Покону вірного» (ст. 42); «Урока мостникам» (ст. 43).

«Розширена правда» датується ХІІ ст. Вона поділялася на дві частини – «Суд

Ярослава Володимировича» (ст. 1-52), «Статут Володимира Всеволодовича

Мономаха» (ст. 53 - 121).

«Скорочена правда» розглядається дослідниками як перероблена у ХV – ХVІІ

ст. «Розширена правда».

У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але

наявні норми можна розподілити на: цивільно-правові; кримінально-правові,

процесуальні.

Право власності. «Руська правда» розрізняє інститути права власності і

права володіння. Це власність князя, бояр, церкви на борті, рільничі межі тощо,

а володіння – власне фактичне користування якоюсь річчю. У ролі суб’єкта

права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та

юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Об’єктом права

власності були одяг, прикраси, земля, будинки, раби, човни, худоба, речі (зброя,

знаряддя праці) тощо.

Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену,

боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням шкоди

та договорів. У Київській Русі були відомі такі види договорів (рядів): міни,

купівлі - продажу, позики, поклажі, наймання.

Спадкове право. Згідно з «Руською правдою» спадкування здійснювалося в

двох формах: за заповітом і за законом. За законом родове майно могли

успадковувати лише сини померлого. Дочки спадкоємицями не вважалися,

оскільки могли виносити майно за межі роду. Згодом «Розширена правда»

передбачила, що майно померлого смерда, у якого не було синів, могло

переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку могли отримувати

невелику частку на прожиття. Своєю чергою, майно бояр, які не мали синів,

дозволялось успадковувати дочкам. Якщо діти у померлого були неповнолітні,

ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни - мати, близькі родичі,

добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні спадкоємцем повноліття.

Шлюбно-сімейні відносини. Шлюб, як і розлучення здійснювалися церквою.

Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 років, а для нареченої – з 13 років.

Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з

представниками інших конфесій, різних соціальних станів, кровних родичів.

13

Кримінальне право. «Руська правда» не наводила достатньо чіткого

визначення злочину. Злочин називався «кривда», «обида». Об’єктом і суб’єктом

злочину визнавалися лише вільні люди.

Розрізняються такі види злочинів: державні злочини (посягання на

князівську владу, народні виступи); проти особи (убивство, каліцтво, тяжкі

тілесні ушкодження); майнові злочини (крадіжка, грабунок, чи розбій); проти

церкви (чарівництво, богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування,

статеві збочення, перелюбство).

Покарання називалася «месть» і «наказання». Розрізнялися такі види

покарань: «потік і розграбування» (позбавлення всіх прав, повна конфіскація

майна і вигнання з общини злодія та його сім’ї, карали конокрадів, паліїв,

розбійників); віра – грошове стягнення у розмірі 40 гривень; “головництво» –

штраф на користь сім’ї убитого; церковні покарання (відлучення від церкви,

епітимії); кровна помста.

Не існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці

злодіяння), ув’язнення, тілесного побиття та ганебних кар.

Процесуальне право. Процес на Русі мав назву «тяжба», сторони –

сутяжники, суперники. Починав судову тяжбу скривджений, він же у разі

потреби вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими

могли бути: «видоки» (свідки, які бачили особисто); «послухи» (вільні люди, які

щось чули, або могли охарактеризувати одну із сторін); речові; особисте

зізнання; присяга; «ордалії» (божі суди - випробування розпеченим залізом,

вогнем).

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних справах

його виконували слуги князя (дружинники), цивільні вироки виконувала

відповідна сторона, при допомозі слуг князя, церкви чи пана, залежно від того,

чий це був суд. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно.

Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену

плату переглянути справу.

У давньоруському праві знайшли відображення особливі форми досудового

провадження: заклич (оголошення потерпілим на торговій площі про факт

зникнення майна. Якщо протягом трьох днів цю річ знаходили в когось – він ніс

відповідальність, виплачуючи штраф, і мав повернути вкрадене. У разі коли

відповідач заперечував власну причетність до злочину, починався другий етап

досудового пошуку; звід (метод пошуку відповідача через опитування осіб, котрі

певний час володіли річчю. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не

могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма

можливими наслідками; «гоніння сліду» – розшук злочинця по гарячих слідах».

Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їхнього зникнення в іншому

14

населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати

злочинця. В іншому разі вони мали сплатити штраф (дику віру).

§ 2. Держава і право феодально роздробленої Русі (30-ті рр. XII –

початок XIV ст.). Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340 рр.)

В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не

залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович

захватив Галич та об’єднав обидва князівства в єдину Галицько - Волинську

державу.

∙Державний лад. За формою правління Галицько-Волинська держава була

феодальною монархією з сильною олігархічною верхівкою в особі боярства.

Зовні державний лад Галицько-Волинського князівства був схожий на устрій

Київської Русі, але в реальному житті компетенція та роль князя, ради бояр,

віче мала свої особливості. Князеві належала верховна законодавча, військова,

судова та адміністративна влада. Він очолював державу як суверен, керував

зовнішньою політикою, фінансами. Проте абсолютної влади в державі князь не

мав, вона обмежувалася впливовим боярством. Іншою особливістю державного

ладу Галицько-Волинського князівства був дуумвірат – одночасне правління

двох князів (наприклад, співправління Данила та Василька Романовичів, Андрія

та Лева II Юрійовичів). Боярська рада формально існувала як дорадчий орган

центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш

впливовими боярами, котрі прагнули впливати на владу князя. До її складу

входили найбільші бояри, вище духовенство, воєводи та намісники.

Віче скликалося стихійно князем чи боярами в часи як зовнішньої загрози, так

і внутрішньої міжусобної боротьби (наприклад, 1235 р. віче в Галичі, яке скликав

Данило Галицький). Віче не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та

компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

Галицько - волинські князі приймали участь в загальноруських феодальних

з’їздах. Інколи скликались з’їзди, які стосувалися лише Галицько-Волинської

держави (наприклад, з’їзд в м. Шарце для рішення питань щодо міжусобиць).

Система управління була двірцево-вотчинною. Центральну виконавчу владу

очолював двірський, який керував князівським двором і вотчинами, чинив суд

від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник відав канцелярією;

збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні

доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у

волості – волостелям, у містах – посадникам. Нижчою адміністративною

одиницею була сільська община, управляв якою виборний староста, але

15

підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був

адміністратором, воєначальником та суддею.

Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з публічних,

церковних та приватних судів.

∙Суспільний устрій. Населення Галицько-Волинської держави поділялося

на вільних, залежних та невільних людей. До категорії вільних належали

боярська аристократія («мужі галицькі»), духовенство, селяни-общинники та

міське населення. Провідну роль у державному житті князівства відігравало

боярство, котре поділялося на велике (крупні землевласники, які володіли

спадковими маєтностями, посідали найвищі посади в державі) середнє та дрібне

(служили князю та отримували землю за несіння служби). Духовенство

поділялося на біле та чорне, воно володіло спадковими землями, не платило

податків, звільнялось від обов’язків перед князем. Селяни (смерди) особисто

були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі – князя

(держави), боярина, монастиря і платили їм «татарщину» (гроші державі),

«серебщину» (грошовий оброк), дякло (натуральний оброк) та відбували

повинності (громадські роботи). Міське населення поділялось на заможну

верхівку (мужі градські), котра захопила міське управління і підтримувала владу

князя. Середній прошарок складали ремісники, майстри, дрібні торговці, які

об’єднувалися в корпорації - цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною

та на чолі зі старостою. До міських низів належали «люди менші», тобто вся

біднота та робоча сила, яка цілком залежала від перших двох груп.

Категорію залежних складали закупи - селяни - боржники, котрі збіднівши,

втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг

зерно, худобу, інвентар, землю, гроші.

На останній нижній сходинці суспільної драбини знаходилися невільники

(холопи). Проте їхня експлуатація в умовах Галичини та Волині не була вигідною

і їх поступово перетворювали в кріпаків, надаючи землю і можливість вести

власне господарство. Холопи в правовому відношенні цілком залежали від

власника, були частиною його майна і приватної власності.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були:

правовий звичай, норми «Руської правди», князівське законодавство (устави,

угоди та грамотами князів), міжнародні договори (угоди князів з орденом хре-

стоносців (1308 – 1335 рр.), канонічне право («Номоканон», «Кормча книга»);

магдебурзьке право.

Цивільне право. Існував інститут права власності та зобов’язальних дій.

Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати,

подарувати, обміняти. Згадані також застава та обмін майна. Поширювалися

16

угоди позики, поклажі цінних речей. Сімейне право, як і раніше, передбачало

шлюб, опіку та успадкування.

Кримінальне право збереглося головним чином незмінними з часів єдиної

Київської Русі. Однак почали застосовувати поряд зі штрафами такі види

покарань, як смертна кара, ув’язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому

не лише до суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр.

Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи.

Впроваджувався розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків, надання

доказів, ордалії. Вирок виносився усно.

РОЗДІЛ 4. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ

ПЕРІОД (СЕРЕДИНА ХІV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТ.)

Утвердження Литви на українських землях розпочалось в 40-х рр. ХІV ст. На

поч. ХV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли такі українські

землі, як Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України.

На початку ХІV ст. до складу Польського королівства відійшли Галицька,

Белзька та Холмська землі. Таким чином протягом кінця ХІV – середини ХVІІ ст.

долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі та Литви,

спрямований на взаємне зближення (1385 р. – Кревська унія та 1569 р. –

Люблінська унія, яка юридично оформила об’єднання Польщі та Литви в єдину

державу – Річ Посполиту).

∙Державний устрій Великого князівства Литовського. За формою

правління, литовсько-польська держава була станово-представницькою

монархією. На чолі держави був великий князь (господар) литовський, у руках

якого концентрувалася вся законодавча, виконавча, судова, адміністративна та

військова влада.

У кінці XIV ст. сформувався виконавчо-розпорядчий орган влади при князеві

пани-рада. Це був станово-представницький орган, який обмежував владу князя.

До її складу входили воєводи, коменданти фортець (каштеляни), католицькі

єпископи, канцлер, маршалок земський, підскарбій земський та ін. Рада обирала

князя, видавала закони, розглядала судові справи. З сер. XV ст. у Литві

функціонував вальний сейм. Сейм і складався з двох палат – пани-ради та палати

шляхетських депутатів. Сейм скликався князем у разі потреби прийняття законів,

підписання миру, оголошення війни тощо. Усі питання сейм вирішував лише

одностайною ухвалою, бо діяв принцип вільної заборони.

Тривалий час у Великому князівстві Литовському зберігалися старі

адміністративні одиниці – князівства, уділи, волості та верви В 1565 - 1566 роках

проводиться адміністративно-територіальна реформа. Все князівство поділялось

на воєводства на чолі з воєводою, якого призначав князь, якому належала

військова, виконавча та судова влада у воєводстві, він очолював Воєводства

17

поділялися на повіти на чолі з повітовим старостою, який наділявся широкими

адміністративними та судовими функціями. Повіти складалися з декількох

волостей на чолі з волосним старостою. Волость складалася з сільських общин

– коп, які перебували на самоврядуванні у формі сходу, який обирав сільського

старосту.

∙Державний устрій Польського королівства та Речі Посполитої.

За формою правління Польща була станово-представницькою монархією на чолі з

королем. Вищими органами влади були: королівська рада (коронний канцлер,

коронний маршал, коронний підскарбій, воєводи, католицькі єпископи) та сейм.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався в перші роки її

існування. За формою правління Річ Посполита була ранньофеодальною

республікою на чолі з королем, котрий обирався. Верховна влада належала

загальному литовсько-польському сейму, який складався з трьох компонентів, а

саме: король, сенат, посольська зборня. Вальний сейм ухвалював закони,

встановлював розміри податків, скликав посполите рушення, окреслював курс

зовнішньої політики тощо.

В центральний апарат управління входили: коронний канцлер, коронний

маршалок, коронний підскарбій, коронний гетьман, рефендарії.

В адміністративному аспекті Річ Посполита поділялася на три провінції –

Велику Польщу, Малу Польщу (в основном українські землі) та Литву. Провінції

поділялись на воєводства на чолі з воєводами. Воєводства поділялися на повіти

на чолі з каштелянами. Повіти складалися з декількох волостей на чолі з

волосним старостою. Волость складалася з сільських общин.

∙Судова система на Україні у складі Великого князівства Литовського

пройшла три етапи розвитку. Перший етап – 40 - ві рр. ХІУ ст. - 1385 р. – це

період, коли на українських землях діяли місцеві судові установи. Другий етап –

1385 – 1566 рр. характеризується помітними змінами, а саме в цей час

функціонували державні (господарський, комісарський, асесорський, суд панів-

ради), доменіальні, міські, церковні та копні суди. Початком третього етапу

можна вважати реалізацію судової реформи та впровадження нової структури

місцевих судів – земських, гродських та підкоморських в кожному повіті. У

1569 р. було скасовано центральні суди Литви, і українські суди

підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації і цієї інстанції –

Люблінському трибуналу.

Суди Речі Посполитої можна розділити на три групи: державні (королівський,

сеймовий, комісарський), станові (міські, доменіальні, духовні, копні суди) та

спеціальні (цехові, ярмаркові, митні суди).

18

∙Суспільний устрій. У Великому князівстві Литовському окреслилися

суспільні верстви: пануюча верхівка (князі, пани, шляхта), духовенство (біле та

чорне), міщани (патриціат - купці, лихварі, урядовці; бюргерство - ремісники,

майстри; плебс - різноробочі), селянство (вільне - тяглові, службові, чиншові

селяни; напівзалежне – закупи, залежне – кріпаки).

У продовж ХV – ХVІІ ст. у Польщі склалися такі суспільні стани: пануюча

верхівка (магнати, шляхта, «ходочкова шляхта»), духовенство (православне,

уніатське та католицьке), міщани, селянство (вільне – службові та чиншові

селяни; напівзалежне – ординці, сотні люди; залежне – кріпаки). Наприкінці XV

ст. сформувалося також в окремий стан козацтво.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були:

правовий звичай, норми «Руської правди», привілеї (обласні, земські,

пільгові) князів і королів, міжнародні і міждержавні угоди (Кревська,

Люблінська унії, військові угоди Речі Посполитої з Москвою, Пруським і

Лівонським орденом хрестоносців), Судебник Казимира IV 1468 р., Литовські

статути - кодифіковані збірники різногалузевих норм права (1529 р. – Перший

Литовський статут (13 розділів, 264 статті), 1566 р. – Другий Литовський статут

(14 розділів, 357 артикулів, 1588 р. – Третій Литовський статут (14 розділів, 488

артикулів)), «Устав на волоки» 1557 р., «Артикули Генріха Валуа» 1572 р.,

збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; норми канонічного права

(«Номоканон», «Кормчі книги»).

Цивільне право. Литовські статути досить чітко і рельєфно визначали об’єкт і

суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і правоздатності

певних категорій громадян. Приватна власність вважалася недоторканною і її

можна було конфіскувати лише за рішенням суду. Землеволодіння визнавалося

державним, шляхетським, магнатським, церковним, міщанським.

Зобов’язальне право передбачало угоди купівлі-продажу, позики, застави,

доручення, найму, поклажі, дарування, поруки – майна, речей, худоби, одягу,

інвентарю, землі, цінностей тощо. Угоди зобов’язань обов’язково мали

засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Спадкове право. Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг

заповісти спадок на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку

успадковували діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові

родичі: брати, сестри, дядьки. Заповідач міг неодноразово змінювати заповітний

лист. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а

материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні,

незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування. За

неправомірні дії щодо батьків діти несли цивільну, адміністративну та

кримінальну відповідальність.

19

Шлюбно-сімейне право. З ХVІ ст. в Литві узаконили форму церковного

шлюбу. Шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків 18. Умовами

визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків; наявність

посагу (приданого) у дружини та віна (майна для нареченої) у чоловіка. Дружина

відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за покарання дітей.

Розлучення давав церковний суд. Підставами для розлучення слугували: постриг

в ченці, подружня зрада, безплідність, тривала відсутність чоловіка тощо. Дітьми-

сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Означене

вирішував суд.

Кримінальне право. Під злочином («кривда», «виступ», «гріх») розуміли

заподіяння особі чи суспільству шкоди або злочинство шляхом переступання

правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди із

14 (1566 р.), а згодом з 16 (1588 р.) років. Відповідальність наставала за умови

самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, котра

усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх скоїти. До уваги брався

суб’єктивний бік справи – необхідна оборона, стан крайньої необхідності – та

об’єктивна – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені

особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець),

професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав

кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і

вагітні жінки.

Види злочинів: державні (змова проти великого князя, зрада державі);

релігійні (богохульство, віровідступництво), майнові (крадіжка пограбування)

злочини, злочини проти особи (убивство, каліцтво), злочини проти сімї

(двожонство, свідоме кровозмішання); злочини проти моралі (зґвалтування,

проституція).

Види покарань. Система покарань у загальному вигляді була наступною:

публічні покарання, головна мета яких - залякування, а також попередження

злочинності та грошові стягнення. Публічні покарання: смертна кара (проста –

страта на шибениці, кваліфікована – четвертування); тілесні та

членоушкоджувальні покарання (відрубування частин тіла, побиття), тюремне

увязнення, виволання (позбавлення прав), конфіскація майна, церковна

покута. Грошові стягнення: головщина – грошове відшкодування за голову

вбитого його родичам, «нав’язка» - грошове відшкодування потерпілому за

образу честі та побої: Як додаткові заходи застосовувалося вигнання за межі

держави, позбавлення спадкових прав, усунення з посади тощо.

Процесуальне право. Не було чіткого розмежування кримінального

процесу і цивільного. Позивач означався як «істець», а відповідач як «позваний».

Сторони могли мати представництво на процесі, на будь-якій стадії слухання

20

справу можна було припинити.

Розгляд справи проходив такі стадії: подача позову (донос, скарга)

потерпілим чи його близькими родичами; попереднє слідство, яке вів водний

(опитування свідків, огляду місця злочину, трупу); судова розправа (вину чи

невинність потрібно було довести шляхом змагання сторін); вирок (виносився в

триденний термін більшістю голосів усно, вирок можна було оскаржити шляхом

апеляції до суду вищої інстанції).

Види доказів: письмові документи; зізнання (добровільні, і на тортурах); речі;

свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга.

Сторона, яка програвала, сплачувала судові за розгляд справи мито.

РОЗДІЛ 5. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В КОЗАЦЬКО-

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРІОД (СЕРЕДИНА ХVІІ – КІНЕЦЬ ХVІІІ СТ.)

§ 1. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ

∙Виникнення українського козацтва. В історії українського козацтва

можна виділити наступні етапи:

Перший – друга пол. ХV – сер. ХVІ ст. – виникнення козацтва, об’єднання в

козацькі загони, боротьба з Кримом, Турцією.

Другий – друга половина XVI – середина XVII ст. - формування Запорозької

Січі, участь козацтва в казацько-селянських повстаннях.

Третій - 1648 – 1663 рр. – участь козацтва у визвольній війні.

Четвертий - 1663 - 1775 рр. - протекторат Росії, ліквідація Запорозької Січі.

Чинниками формування козацтва були: існування великого масиву вільної

землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами; досвід освоєння південних

територій уходниками; природне прагнення людей до міграції у пошуках

кращого, до самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена зростанням великого

феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес колонізації нових земель,

посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням

релігійного та національного гніту, зростанням зовнішньої загрози, нагальною

потребою захисту від нападників.

Слово «козак» з’явилось в українському лексиконі в другій половині ХV ст.

(козак – вільна людина, ворожа до феодально-кріпосницької системи).

Джерелами формування козацтва були: селяни, міщани, вихідці із

збіднілих бояр, української шляхти, духовенство та шляхти.

Люди, які втікали від магнатів, на просторах степів Середнього Подніпров’я

займалися різними промислами, захоплювали пустища, обробляли землю,

доглядали бджіл. Це називалося уходництво (від слова уходити - втікати на

заробітки). Життя уходників було важким і небезпечним, бо існувала постійна

21

загроза нападів. Ось чому уходник, виходячи на польові роботи, завжди мав

рушницю на плечі і шаблю

Поступово козаки заселяли хутори, села і містечки на півдні Київщини,

Переяславщини та Брацлавщини, утворюючи численну групу городових козаків.

Коли магнати наступали на зайняті пустища, козаки відходили далі на південь,

за дніпровські пороги, на Запорожжя, де створювали общини-коші на чолі з

отаманами, і сформували ще одну групу козацтва – запорозьких (низових)

козаків.

Щоб взяти під контроль козацький рух, польський уряд у 1572 р. набрав на

службу 300 заможних козаків, яких внесли до списку державних

військовослужбовців (реєстр), установили плату за службу (гроші, одяг, харчі,

метал, зброю). Так утворилася третя група козацтва – реєстрове, кількість якого у

1630 р. сягнула 8 тис. чол. Реєстровці мали низку привілеїв: не підлягали

юрисдикції землевласників, мали власні суди, звільнялися від податків, мали

право на володіння, користування і розпоряджання землею тощо.

§ 2. Запорозька Січ, її політичний устрій та право

У XVI ст. в умовах постійної боротьби проти турецько-татарської агресії,

запорозьке козацтво під проводом Д.Вишневецького створює за дніпровими

порогами систему укріплень, яка згодом перетворюється на Запорозьку Січ –

бойовий, адміністративний і господарський центр Війська Запорозького. Першу

Січ було засновано у 1556 р. на о. Мала Хортиця. У подальшому Січ, за рядом

причин, вісім разів змінювала своє розташування (Томаківська, Микитинська,

Базавлуцька, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпіленська). Січ

складалася з 38 куренів на чолі з курінними отаманами. Територіально Вольності

запорозьких козаків поділялася на 8 паланок (Кодацька, Самарська,

Бугогардівська, Інгульська тощо) на чолі з полковником, якому

підпорядковувалися сотники та канцелярія.

За формою правління Запорозька Січ можна віднести до демократичних

республік. Верховним органом управління Запорозької Січі вважалася козацька

рада, котра збиралася на Різдво, Покрова, а при потребі й частіше. Вона

ухвалювала закони, виносила рішення з найважливіших питань внутрішньої та

зовнішньої політики, обирала та контролювала урядовців.

Виконавча влада на Січі належала обраним на козацькій раді посадовцям

(кошовий отаман, козацька старшина – військовий суддя, військовий писар,

військовий осавул тощо).

Судові функції на Запорожжі виконували - курінний отаман, паланковий

полковник, військовий суддя, кошовий отаман, загальновійськова рада.

Джерелом права вважався головним чином правовий звичай. В галузі

цивільно-правових норм поширювалося право власності на майно, речі, зброю,

22

одяг, худобу; зобов’язальні дії – купівля-продаж, позика, оренда. В

кримінальному праві існувала досить розвинена система класифікації злочинів

та видів покарань. Найтяжчими визнавалися вбивство, побої, пияцтво в поході,

крадіжка, приведення на Січ жінки, дезертирство тощо. Від характеру вчиненого

злочину (умисно чи ні, групою осіб, у стані сп’яніння, професійно, рецидив)

залежало покарання: шибениця, гак, паля, відсічення голови, утоплення,

закопування в землю, побиття киями, штраф, конфіскація тощо.

Суд мав змагальний характер, з процесуальних дій відомі допити, слідство,

свідчення свідків, доказова процедура.

§ 3. Формування української державності в роки визвольної

війни

У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на

звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної

держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької

Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць –

полків. Полки поділялися на сотні (від 10 до 20). У полку влада належала

полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим

військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду полку.

Усіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а

козацькими сільськими громадами – отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався

на Раду генеральної старшини (генеральний писар, генеральний обозний;

генеральний суддя, підскарбій; безпосередні помічники гетьмана у військових

справах – осавули, бунчужні та хорунжі). Символами верховної влади гетьмана в

Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради.

Центр влади перемістився в Чигирин, де перебувала військова і адміністративна

ставка гетьмана. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній

військовій раді. Обиралися також полковники й сотники, хоча інколи

кандидатів і визначали зверху.

Перехід під протекторат Росії. 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький зібрав в

Переяславі загальновійськову раду, де оголосив про необхідність допомоги

Україні з боку Московської держави. Однак у Переяславі українська сторона не

отримала ні одного офіційного документа, в якому б чітко визначались умови

«об’єднання двох держав». Остаточно договір було укладено у Москві в березні

1654 р. (так звані «Березневі статті»). Відповідно до «Березневих статей»

московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого дер-

жавного утворення в союзі з Москвою із збереженням самоуправління, яке на той

час склалося. Збройні сили України (реєстр) складали 60 тис. козаків. Україна

обирала гетьмана на козацькій раді з наступним схваленням царем, старшину,

23

місцеву адміністрацію. Усі привілеї і права старшини, козаків, української

шляхти залишалися непорушними. За гетьманом зберігалися державні права мати

зносини з усіма іноземними державами.

Отже в середині XVII ст. у Центральній Україні формувалася повноцінна

державність, з усіма відповідними ознаками, функціями на чолі з гетьманом.

§ 4. Українська гетьманська держава

(друга половина ХVІІ – кінця ХVІІІ ст.)

∙Державний устрій. Боротьба республіканської та монархічної форм

правління стала визначальною рисою внутрішньополітичного життя України др.

пол. ХУІІ ст. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала

рада (на довічний термін) і затверджував цар. Тому Лівобережжя ще називають

Гетьманщиною. Як главі держави гетьману належала вища законодавча,

виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, наголоджував

дипломатичні зв’язки з іноземними країнами. Однак повноваження гетьмана

часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради, яка виконувала

адміністративні, управлінські, судові функції. В управлінні Україною він

спирався на допомогу генеральної старшини та Генеральної військової

канцелярії (з 1720 р.). Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис. чоловік.

Територія Гетьманщини поділялася на полки, якими управляла полкова

старшина на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані

сотенною старшиною та сотником.

Діяли власні судові органи - Генеральний військовий суд, суд гетьмана, суд

Генеральної військової канцелярії, полкові, сотенні; станові (міські

(магістратські та ратушні), церковні, сільські, домені альні) та спеціальні суди. В

60-і рр. ХУІІІ ст. згідно з реформою К. Розумовського відновлювали діяльність

земські, гродські та підкоморські суди.

На початку ХVІІІ ст. все виразніше відбувається наступ російського царизму

на автономію України. При гетьмані І. Скоропадському (1708 – 1722 рр.)

Петром І вводилася посада царського резидента. В період 1722 -1727 рр. діяла

перша Малоросійська колегія - центральний орган Російської адміністрації, до

якої, фактично, перейшло право управління Гетьманщиною. Після смерті

гетьмана Д. Апостола царський уряд передав владу в 1734 – 1750 рр.

«Правлінню гетьманського уряду», яке намагалося ліквідувати місцеві

порядки, обмежити автономію. У 1750 р. з дозволу Єлизавети Петрівни на

Лівобережжі було обрано гетьманом К. Розумовського. Однак, у 1764 р. вже

Катерина II відправляє гетьмана у відставку та передає управління краєм другій

Малоросійській колегії. Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр.) повинна

була остаточно ліквідувати залишки політичної автономії України. У 1775 р.

24

було знищено Запорозьку Січ. У 1781 р. царським указом Гетьманщина

ліквідовувалася як адміністративна одиниця імперії.

∙Суспільний устрій. Основними соціальними групами країни були козаки,

селяни, міщани, українська шляхта та духовенство. Серед козацтва

виділяється знатне військове товариство, яке в свою чергу поділялося на

бунчукове товариство, військове товариство, значкове товариство. Усе

знатне військове товариство несло військову службу, володіло маєтками та

виконувало певні службові доручення.

Соціальний гніт не був знищений. Українська шляхта отримала низку

привілеїв. Із сер. ХVІІІ ст. українській шляхті надавалися права російського

дворянства.

Поступово посилювався наступ на права селян. Землю старшині роздавали

гетьмани, а селян зобов’язували платити податки до військової скарбниці,

працювати на старшину. Але селян не можна було без суду карати, продавати,

убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини в старому її

вигляді не існувало. Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські й

козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян – залежними людьми. На початку

XVIII ст. Іван Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі.

Посполитих зобов’язали платити землевласнику чинш – натуральний і грошовий.

Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село. Так

знову відновлювалися кріпацькі порядки.

Військові обов’язки покладались на козацтво. Після Визвольної війни перехід

селян до козацтва був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише

особи, що одружувались на козацькій дочці або вдові. На початку XVIII ст. деякі

козаки перетворилися у прошарок підпомічників, що працювали нарівні з про-

стими селянами, але окрім того, змушені були споряджати до війська заможних

виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на

становище державних селян і платили податки.

Міщани вважалися особисто вільними. Залежно від економічного становища

міське населення поділялося на три категорії: міська аристократія (заможні

купці, власники майстерень), середній прошарок (ремісники, торговці), міські

низи (дрібні торговці, підмайстри). Ремісники об’єднувалися за спеціальностями

в цехи. Багато міст мали самоврядування – магістрат, куди здебільшого входили

багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта.

Духовенство поділялося на біле і чорне.

∙Джерела та основні риси права. Основними джерелами права були:

правовий звичай; міжнародні договори (з Річчю Посполитою - Зборівська 1649

р. та Білоцерківська 1651 р. угоди тощо); гетьманське законодавство

(універсали (укази), рескрипти (постанови), ордонанси (накази), листи (вказівки),

25

ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони); Конституція П. Орлика

(1710 р.); норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій

тощо), які поширюються з кінця ХVІІ ст.; норми церковного права; норми

магдебурзького права; III Литовський Статут (1588 р.). Підзаконними

вважалися акти Генеральної військової канцелярії, Генерального військового

суду.

Важливим джерелом права вважається Конституція («Пакти й конституції

законів і вольностей Запорозького Війська») П. Орлика. Значення Конституції

полягає у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями

Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкриті

внутрішні і зовнішні питання життя України, а саме про релігію, державні

кордони, про відносини з Кримом, про Січ Запорозьку, незалежність України від

Польщі та Росії. Країною має правити обраний гетьман, законодавчим органом

має виступати Генеральна Рада, вищою судовою інстанцією – Генеральний Суд.

У другій пололовині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій

українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися

«Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Суд і розправа в

правах малоросійських» (1750) Чуйкевича, «Книга Статут і прочії права

малоросійські» (1764) В. Кондрат’єва, «Екстракт малоросійських прав»

(1767).

Цивільне право. У праві власності розрізнялося умовне землеволодіння

(рангове – на час служби) та вільне право володіти, розпоряджатися і

користуватися. Окрім названого набути приватну власність можна було

«займанщиною» (самозахоплення), захопивши у боржника, одержати від

гетьмана чи царя. З’являється також іпотека – застава землі (нерухомості) під

довгострокову позику. Суб’єктом права власності виступали головним чином

фізичні особи (вільні люди), об’єктом власності – нерхоме та рухоме майно, а в

кінці XVIII ст. – і особисто залежні люди – кріпаки.

Зобов’язальне право в Гетьманщині виникало із договорів та із деліктів.

Найбільш розповсюдженими були договори: купівлі-продажу, позики, оренди,

дарування, найму.

Спадкове право. Спадкування – як за законом, так і за заповітом (в звичайній

і надзвичайній формах). За законом могли успадковувати майно лише кровні

родичі. Закон визначав законних та незаконних дітей. Деякі категорії незаконних

дітей діставали право на спадок батька та на виховання і навчання за його кошти.

Заповіт складався дієздатними особами, без примусу. Позбавлялися права на

спадок – іновірці, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами канонічного

права і передбачали: шлюб (укладення з 16 років (жінки) та 18 років (чоловіки),

26

лише вінчаний у церкві при свідках, обов’язково при відсутності близьких

родинних зв’язків до 8 коліна, одношлюбні та лише за згоди батьків чи опікунів);

розлучення (священик при 2-х свідках давав розлучені листи у випадках:

тривалої відсутності, хвороби, зради, безплідності; обов’язкова матеріальна

відповідальність винної сторони).

Кримінальне право. Під злочином розумілася дія, яка спричинила збитки

або шкоду окремим особам, церкві, державі. Об’єктом злочинних дій вважалися

суспільний і державний лад, органи влади, здоров’я, майно і честь людини.

Суб’єктами злочину визнавалися всі люди (вільні й невільні), які досягли 16

років. Злочини поділялися на: навмисні, ненавмисні, рецидивні, професійні, за

співучастю (замовник, виконавець, підбурювач), за обставинами (сп’яніння,

голоду, ревнощів, оборони). Класифікувалися злочини таким чином: державні

(зрада, перехід до ворога); релігійні (чародійство, віровідступництво); посадові

злочини (хабарництво, казнокрадство); проти суду (лжесвідчення); проти моралі

(проституція, зґвалтування); військові (дезертирство, непокора наказам); проти

родини (кровозмішання, перелюбство); проти особи (вбивство, покалічення);

проти честі (приниження гідності, образа); майнові (грабіж, крадіжка).

Покарання були основні (смертна кара (проста – повішення, розстріл, та

кваліфікована – четвертування, колесування), тілесні покарання (каліцтво, биття

киями) і додаткові (позбавлення честі, штрафи, вигнання чи заслання,

конфіскація, головщина, ув’язнення). Від страти звільняли психічнохворих,

вагітних жінок, вроджених калік, малолітніх та перестарілих людей «доброї

слави».

Процесуальне право. Процес починався з подання письмової або усної заяви

до суду. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний

(відповідач). Процес мав змагальний характер. В Гетьманщині існував інститут

адвокатури та попереднього слідства. Доказами в суді вважалися: особисте

зізнання, виступи свідків, присяга, речові докази, результат огляду місця злочину,

зізнання під час тортур. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім

записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію

протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував

кат або возний.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО І МОДУЛЮ

ТЕМА 1. ПРАВОВА СИСТЕМА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Загальна характеристика джерел права Київської Русі.

2. Основні риси цивільного права за «Руською Правдою»

2.1. Право власності. Суб’єкти та об’єкти права власності.

2.2. Зобов’язальне право, зміст і форма договорів.

27

2.3. Сімейно-шлюбне право.

2.4. Спадкове право.

3. Основні риси кримінального права за «Руською Правдою».

4. Основні риси судового процесу в Київській Русі.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту [Електороний ресурс] /

Л. Білецький. – Вінніпег, 1993. – 166 с. - Режим доступу: http://

izbornyk.org.ua/bilets/bil.htm].

2. Бостан Л.М. Джерела права української державності / Л.М. Бостан,

С.Н. Бостан, В.С. Гвоздик. - Запоріжжя,1996.

3. Бочарников Д. Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом

державного управління суспільством у Київській Русі / Д. Бочарников

Право України. -1997.- № 11.

4. Бочарников Д. М. Грушевський про історію створення та кримінальне право

Руської Правди / Д.М. Бочарников // Право України. – 1996. – №11.

5. Греков Б. «Русская Правда» и ее славянское окружение / Б. Греков //

Славяне. - 1952. - № 4.

6. Древнняя Русь: проблемы права и правовой идеологии. Сб. науч. трудов. –

М., 1984.

7. Епифанов П. К вопросу о происхождении «Русской Правды» / П. Епифанов

// Вопросы истории. –1951. – № 3.

8. Ермолаев И.П. Правда Русская / И.П. Ермолаев, Р.Г. Камафутдинова. –

Казань: Образование, 1973. – 181 с.

9. Зимин А.А. Феодальная государственность и Русская Правда / А.А. Зимин -

М.: Наука, 1965. – 134 с.

10. Косяченко М. І. Потік та пограбування як покарання в українському

законодавстві часів Київської Русі / М. І. Косяченко // Право XXI століття:

становлення та перспективи розвитку. – Миколаїв, 2006. – С. 342 – 344.

11. Кудін С. Поняття злочину в кримінальному праві Київської Русі / С. Кудін //

Право України. – 2000. – № 7.

12. Кудін С. Поняття кримінального штрафу за Руською правдою та

Литовським статутом / С. Кудін // Право України. – 2000. – № 11.

13. Кушинська II. Становлення державного права і племінна звичаєва традиція

у Київській Русі (кінець IX - X ст.) / П. Кушинська // Історія України. –

2000. – № 38.

14. Кушинська Л. Елементи звичаєвого права в «Руській правді» /

П. Кушинська // Історія України. – 1999. – № 38.

15. Леоненко В.В. «Руська правда» - дзеркало соціального буття наших предків

/ В.В. Леоненко // Вісн. АН УРСР. – 1990. – № 2.

28

16. Максименко М.О. Русская Правда и литовско-русское право / за ред.

Ю.С. Шемшученка. – К.: Ін Юре, 1998.

17. Максимейко Н. А. Опыт критического исследования Русской Правды /

Н.А. Максимейко // Антологія укр. юрид. думки. – [у 10 т.]. – К., 2002. – Т.

2: Історія держави і права України: Руська Правда. – С. 280 - 326.

18. Місевич С.В. Канонічне право як окрема специфічна система права /

С.В. Місевич // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації

профспілок України. Україна: поступ у майбутнє (спецвипуск). – К., 2000. –

С. 267 – 270.

19. Мельниченко О. Кодифікація звичаєвих норм на землях України (від

найдавніших часів до кінця XVI ст.) / О. Мельниченко // Сучасний вимір

держави та права. – Миколаїв, 2008. – С. 94 – 95.

20. Момотов В. В. Формирование русского средневекового права в IX – XIV вв.

/ В. В. Момотов. – М.: Зерцало-М, 2003.

21. Музиченко П. Суд та процес в Київській Русі / П. Музиченко, С. Єрошкін,

О. Нагул. – Одеса, 1995.

22. Падох Я. Суди і судовий процес Старої України / Я. Падох. – Нью-Йорк-

Львів, 1990.

23. Петров И.В. Государство и право древней Руси / И.В. Петров. – СПб.:

Издательство Михайлова В.А., 2003. – 413 с.

24. Правовий звичай як джерело українського права IX – XIX ст. / за ред.

І.Б. Усенка. – К., 2006.

25. Ричка В.М. Шлюб і подружнє життя у Київській Русі / В.М. Ричка //

Український історичний журнал – 1992. – № 1. – С. 134 – 141.

26. Свердлов М.Б. От закона Русского к «Русской Правде» / М.Б. Свердлова. -

М., 1988.

27. Смыкалин А. С. Исполнение наказания в Древнерусском государстве /

А.С. Смыкалин // Рос. юстиция. – 2006. – № 2. – С. 64 – 69.

28. Терлюк І.Я. Становлення та джерела руського права / І.Я. Терлюк // Вісн.

Львів. інст. внутр. справ. – 1999. – Вип. 9.

29. Толочко О.П. Про походження поземельної форми данини на Русі в ІХ – Х

ст. / О.П. Толочко // Український історичний журнал. – 1986. – № 8.

30. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / Склав та.

підготував до друку проф. С. Юшков. – К., 1935. – 193 с. [Електороний

ресурс] – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/yushkov/yu.htm].

31. Хачатуров Р.Л. Отказ от смертной казни в праве древней Руси. Смертная

казнь: за и против / Р.Л. Хачатуров. - М., 1989.

32. Хачатуров Р.Л. Становление права (на материале Киевской Руси) /

Р.Л. Хачатуров. - Тбилиси, 1988.

29

33. Чельцов-Бедутов М.А. Курс уголовно-процессуального права /

М.А. Чельцов-Бедутов. – СПб., 1995.

34. Черепнин Л.В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и

«Русская правда» / Л.В. Черепнин // Древнерусское государство и его

международное значение. – М., 1965.

35. Шевченко А.А. К вопросу о смысловом значении некоторых (правовых)

понятий «Русской правды» / А.А. Шевченко // Проблемы правоведения. -

1976. – Вып. 34.

36. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ – ХІV вв. /

Я.Н. Щапов. – М., 1979.

37. Юшков С. В. Русская Правда: происхождение, источники, ее значение / С.

В. Юшков // Антологія укр. юрид. думки. – [у 10 т.]. – К., 2002. – Т.2:

Історія держави і права України: Руська Правда. – С. 521 – 550.

38. Ященко О. Розвиток інституту співучасті в деяких «державних злочинах» у

період від «Руської правди» до Литовських Статутів / О. Ященко //

Підприємництво, госп-во і право. – 2011. – № 9. – С. 135 – 138.

ТЕМА 2. ПРАВОВА СИСТЕМА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ

ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Загальна характеристика джерел права

1.1. Джерела права Великого князівства Литовського. Кодифікація права

1.2. Джерела права Польського королівства та Речі Посполитої.

2. Основні риси цивільного права

2.1. Право власності Великого князівства Литовського

2.2. Право власності Польського королівства та Речі Посполитої

2.3. Зобов’язальне право Великого князівства Литовського

2.4. Зобов’язальне право Польського королівства та Речі Посполитої

2.5. Право спадщини у Великому князівстві Литовському

2.6. Спадкове право Польського королівства та Речі Посполитої

2.7. Сімейно-шлюбне право Великого князівства Литовського

2.8. Сімейне право Польського королівства та Речі Посполитої.

3. Основні риси кримінального права

3.1. Поняття, види злочину та види покарань у Великому князівстві

Литовському.

3.2. Кримінальне право Польського королівства та Речі Посполитої.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Характеризуючи джерела права в литовсько-польський період зверніть

увагу на те, що правова система в цей час була строкатою: одночасно в різних

регіонах країни діяли норми звичаєвого українського, білоруського, польського та

30

литовського права, норми «Руської правди», великокнязівське законодавство,

Судебник Казимира ІV 1468 р., пам’ятки магдебурзького права.

Найважливішою пам’яткою права вважалися Литовські Статути. Вам

необхідно охарактеризувати джерела та структуру Статутів.

Основні риси цивільного права треба розглянути, підтверджуючи

витримками з тексту Литовських Статутів.

Третє питання семінарського заняття передбачає ознайомлення з

кримінально-правовими поняттями, які містяться в Статутах.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Валиконите И.І Литовський Статут – один из важнейших источников истории

положения женщин в Великом княжестве Литовском // Первый Литовский

Статут: Материалы республиканской научной конференции посвященной 450-

летию І Статута / Отв. ред. С. Лазутка. – Вильнюс, 1982.

2. Василенко М.П. Матеріали по історії українського права. - Т.1. - К., 1979.

3. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (ХУІ – поч.. ХУІІ

ст.).- Львів,2002.

4. Кіселичник В. Про надання українським містам у XIV - XVII магдебурзького

права // Право України. – 1997. - № 7.

5. Кудін С. Звичаєве право як джерело Литовського статуту // Закон і бізнес –

1999 - №23.

6. Кудін С. Німецьке право в Україні в др. пол. XVI ст.// Закон і бізнес – 1999 -

№25.

7. Кудін С. Покарання в Литовсько-Руській державі //Закон і бізнес – 1999 - № 21.

8. Кудін С. Польське право і Литовський статут // Закон і бізнес. – 1999 - № 24.

9. Кудін С. Поняття кримінального штрафу за Руською правдою та Литовським

статутом // Право України, 2000, № 11.

10. Кудін С. Правові відносини в Литовсько-Руській державі // Закон і бізнес –

1999 - № 18.

11. Кудін С. Правопорушення в Литовсько-Руській державі // Закон і бізнес – 1999

- №19.

12. Кульчицький В. Третій Литовський статут на Україні. Український календар

(Варшава). - 1978.

13. Лазутка С.А. І Литовский Статут – феодальный кодекс Великого княжества

Литовского. – Вильнюс, 1973.

14. Магдебурське право в пізньосередньовічному Києві (ХV – поч. ХVІІ ст.). //

Історія України. – 2001. – № 6.

15. Музиченко П. Гуманістичні витоки джерел українського права литовсько-

руської доби / П. Музиченко // Українське національне відродження:

проблеми, прогнози, державна політика: Зб. Наук. праць. – Одеса, 1995.

31

16. Музиченко П. Звичай як джерело права в українських землях ХІV – ХVІ

століттях / П. Музиченко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. –

1998. – № 1.

17. Музиченко П. Магдебурське право в Україні / П. Музиченко // Юридический

вестник.-1994.–№4.

18. Музиченко П.П. Конституційні норми в джерелах права на українських землях

у ХVІ ст. / П.П. Музиченко // Сучасний конституціоналізм та конституційна

юстиція: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Жовтень

2000 р. – Одеса, 2001.

19. Музиченко П.П. Правова система Литовсько-Руської держави /

П.П. Музиченко // Проблеми педагогіки вищої медичної освіти в вузах

України: Зб. Наук. праць. – Одеса, 1995.

20. Музиченко П.П. Регулювання права власності та судовий захист майна в

українських землях у першій половині ХVІ ст. / П.П. Музиченко // Актуальні

проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Одеса, 1997. – Вип. 4. – Ч. 1.

21. Музиченко П.П. Рецепція римського права правовою політикою Великого

князівства Литовського у ХVІ ст. / П.П. Музиченко // Актуальні проблеми

політики: Зб. Наук. праць. – Одеса, 1999. – Вип. 5.

22. Музиченко П.П. Формування правової доктрини на українських землях у ХVІ

ст. / П.П. Музиченко // Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд

в історичне майбутнє демократичної , правової держави Україна: Зб. Наук.

праць. – Львів, 2001.

23. Музиченко П.П., Ковальова С.Г. Елементи звичаєвого права в судовому

процесі ХІV - ХVІ століть на українських землях // Актуальні проблеми

політики: Зб. Наук. праць. – Одеса, 1998.

24. Музыченко П.П. К истории создания литовских статутов / П.П. Музыченко //

Пробл. Правоведения. – 1989. - № 50.

25. Пичета В.И. Литовский Статут 1529 г. и его источники // Статут Великого

княжества Литовского 1529 года / Под ред. К.И. Яблонскиса. – Минск, 1960.

26. Пономарев А. П. Развитие семьи и семейно-брачных отношений на Украине. –

К., 1989.

27. Сас П. М. Феодальные города Украины в конце ХV–60-х годах ХVІ в.– К.,

1989.

28. Статути Великого князівства Литовського у 3-х томах. – Т. ІІ. – Одеса, 2003. –

Т. ІІІ (Кн. 1-2). – Одеса, 2004.

29. Терлюк І.Я. Литовські Статути та їх застосування в Україні. (Матеріали до

практичних занять з історії держави і права України). – Львів, 1999.

32

ТЕМА 3. ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ

(ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІ – КІНЦЯ ХVІІІ СТ.)

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Загальна характеристика джерел права.

2. Кодифікація права на українських землях у ХVІІІ ст.

2.1. «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.).

Складання, джерела і структура

2.2. «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750 р.) Ф. Чуйкевича

2.3. «Екстракт малоросійських прав» (1767 р.) і його переробка 1786 р.

3. Основні риси цивільного права (право власності, зобов’язальне право,

право спадщини, сімейне право).

4. Основні риси кримінального права (поняття і види злочинів, мета і

система покарань).

5. Процесуальне право.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

У ході семінарського заняття надайте загальну характеристику джерелам

права.

Необхідно охарактеризувати процес кодифікації права в період ХVІІІ ст.,

починаючи з причин.

Зверніть увагу на підготовку збірників «Права, по которым судится

малороссийский народ», «Суд и расправа в правах малороссийских»,

«Эстракт малороссийских прав». Розкрийте їх структуру, основні положення,

значення.

Простежте, як розвивались форми власності на землю протягом ХVІІІ ст.,

зобов’язальне право, спадкове право.

Ознайомтесь з інститутами кримінального права. Зверніть увагу на поняття

злочину.

ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини: [навч. посіб.] – Л: Світ, 2000.

2. Бойко І.Й. До питання про сімейне право Гетьманщини за Кодексом 1743

року // Вісн. Львів. ун-ту. – Сер. юрид. – Л., 1999. – Вип. 34.

3. Бойко І.Й. Зобов’язальне право Гетьманщини за «Правами, за якими

судиться малоросійський народ» 1743 р. – Л., 1998.

4. Бойко І.Й. Право власності за Кодексом українського права 1743 р. //

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Л., 1997.

5. Бойко І.Й. Про цивільне право гетьманщини за Кодексом 1743 р. // Право

України. – 1999. - № 3.

33

6. Гуржій О. Право в українській козацькій державі (друга половина ХVІІ –

ХVІІІ ст.). – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – 48 с.

7. Єрмолаєв В. Про об’єкт державного злочину в «Правах, по которым судится

малороссийский народ» // Вісн. Акад. правових наук. – 1997. - № 3.

8. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. - К., 1991.

9. Кульчицький В.С. Кодекс Українського права 1743 р. // Право України. -

1994. - № 9.

10. Кульчицький В.С. Суд і розправа в правах малоросійських 1750 р. Ф.

Чуйкевича // Укр. календар ( Варшава ). - 1970.

11. Макаренко А. Причини створення Кодексу Гетьманщини 1743 р. // Право

України. – 1997. - № 12.

12. Мельник Л. Конституція України – Гетьманщини // Історія України. –

1998. - № 12.

13. Падох Я. Грунтове судочинство Лівобережної України в другій половині

ХVІІ-ХVІІІ ст. – Львів, 1994.

14. Пашук А.Й. Суд і судовий процес на Лівобережній Україні в ХVІІ –

ХVІІІ ст. - Львів, 1967.

15. Саласька М. В. Кодифікація українського права в першій половині

XVIII ст. // Проблеми державотворення і захисту прав людини. - Львів, 1995.

16. Смолій В.А. Ричка В.М. Угоди гетьманського уряду України з

Московською державою (1654 - 1764 рр.) очима правознавця // Український

історичний журнал. - 1993.- № 4 - 6.

17. Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII - XVIII ст. //

Український історичний журнал. - 1993. - № 4.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2.

ТРАДИЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА УКРАЇНИ В УМОВАХ

ІНОЗЕМНОГО ПАНУВАННЯ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ СТ.).

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (1917 – 1920 РР.)

РОЗДІЛ 6. ПОЛІТИЧНИЙ СКЛАД УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ

РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

(КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

§ 1. Суспільно-політичний лад і право українських земель у

складі Російської імперії (кінець ХVШ – початок ХХ ст.)

У кінці XVIII - на початку XX ст. близько 90% території України входили до

складу Російської імперії.

∙Державний устрій. Населення України строго підпорядковувалося

центральним та місцевим органам влади й управління Російської імперії. На чолі

імперії – імператор, який мав необмежену владу. Центральні органи влади

34

поділялись на органи верховного управління (Державна рада - дорадчий орган

(проіснувала з 1810 до 1917 рр.); імператорська канцелярія (сформувалася у

1812 р. як загальнодержавний орган влади, поділялася на відділення,

найважливіше з них – третє – політична поліція), Комітет міністрів в 60-х рр.

ХІХ ст. був реорганізований в Раду міністрів, яка очолювала центральне галузеве

управління) та органи підпорядкованого управління (Сенат - найвищий суд,

Синод - найвище управління церквою, міністерства).

На поч. XX ст. відбулися зміни в державному ладі українських земель у складі

Російської імперії пов’язані з революційними подіями 1905-1907 рр. Влітку 1905

р. царський уряд підготував реформу політичної системи, згідно з якою

передбачалося створити парламент, який складався б з верхньої палати -

Державної ради і нижньої палати депутатів - Державної думи. Маніфестом від

17 жовтня 1905 р. Росія проголошувалася парламентською монархією. Дума

працювала постійно. Її очолювали обраний на першій сесії терміном на 1 рік

Голова та два товариші голови. Секретар Думи обирався на 5 років, який теж мав

підпорядковану канцелярію. Дума створювала комісії, працювала відкрито,

засідання були публічні. Прийнятий законопроект надходив до Державної ради і,

якщо вона його не відхиляла, набирав чинності після підписання царем. За період

1906 – 1917 рр. в Росії діяло чотири Державні думи.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. З

1803 р. і до 1917 р. в Підросійській Україні існувало дев’ять губерній

(Полтавська, Харківська, Катеринославська, Київська тощо), які

поділялися на повіти, а повіти - на волості. З 1801 р. в Україні були

запроваджені військово-адміністративні округи - генерал-

губернаторства. Таким чином, генерал-губернатор очолював генерал-

губернаторство і у військово - поліційних питаннях керував губернаторами.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на

підлеглій території. При губернаторах діяли губернські правління, куди входили:

віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє

поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата державних маєтностей. Опорою влади

було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління

(або земський суд) очолював земський справник. У повітах діяли: повітове

казначейство, митні інстанції, повітове управління державним майном. У волості

діяв волосний сход з службових та виборних осіб, які обирали волосного голову,

волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим

органом вважався сільський сход, який обирав сільського старосту, що

виконував адміністративні та поліційні функції. Управління в містах

здійснювалося поліцейськими органами – управами благочиння.

35

В 1864 – 1870 рр. в два етапи проводяться реформи органів місцевого

самоуправління. Перший етап - 1864 р., згідно з «Положенням про губернські

та повітові земські установи», в більшості українських губерній створено

земства – органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною

ознакою в губерніях та повітах. Другий - 1870 р., згідно з «Міським

положенням» було реформовано систему міського самоврядування. Вищим

розпорядчим органом влади в місті ставала Міська дума, яка формувала

виконавчий орган влади – міську управу і обирала міського голову, який

керував роботою і думи, і управи.

∙Судова система. У першій пол. XIX ст. на українських землях існували

різні судові системи, які складалися історично. У Харківській, Херсонській,

Катеринославській і Таврійській губерніях система судів відповідала

загальноросійській. Судами першої інстанції були станові суди: земські (у

повітах для дворян), магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди

розглядали цивільні позови, діяли у складі земського справника та кількох

засідателів. Судами другої інстанції у справах усіх станів були губернські суди

(кримінальна та цивільна палати). В губерніях діяли також совісні суди

(розглядали правопорушення божевільних, дітей), надвірні суди (цивільні та

кримінальні справи осіб без громадянства та станової належності) і комерційні (з

1808 р. в Одесі). На території Київської, Подільської та Волинської губерній

функціонували: повітові (земські, гродські, підкоморські); магістратські та

ратушні суди. Цю систему очолював Головний суд (кримінальний та цивільний

департаменти) і був найвищою апеляційною інстанцією. У Полтавській та

Чернігівській губерніях судами першої інстанції були також повітові (земські,

гродські, підкоморські), магістратські та ратушні суди. Але апеляційною інстан-

цією для них був Генеральний суд у Чернігові, який теж складався з цивільного і

кримінального департаменту. Згодом Головний та Генеральний суди реформували

в судові палати кримінальних і цивільних справ. Вищою судовою інстанцією в

імперії був Сенат у Петербурзі.

У зв’язку з селянською реформою і наданням селянам дієздатності виникла

потреба реорганізації і судової системи. 20 листопада 1864 р. цар підписав указ

про судову реформу. Згідно із «Положенням» створювалися дві групи судів -

мирові, які обиралися і загальні, які призначалися. Мирові суди створювалися

для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою інстанцією був

мировий суддя (декілька в повіті і місті), якого обирали земськими зборами чи

міськими думами. Другою інстанцією - з’їзд мирових суддів у повітах (як

апеляційна інстанція). Загальні суди першою інстанцією мали окружний суд один

на губернію. Важливі кримінальні справи в окружному суді розглядали присяжні

засідателі. Другою інстанцією були судові палати (в Одесі, Харкові та Києві), що

36

складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Найвищою

наглядовою, касаційною, апеляційною та судовою інстанцією російської юстиції

залишився Сенат.

∙Суспільний лад. Дворянство на українських землях формувалося з

представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів

та ін. Воно мало міцні економічні позиції, як оснований клас землевласників, що

володів 70 % всіх земель. Лише дворяни мали право обіймати державні та

військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського са-

моврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право

створювати фабрики, заводи та майстерні, займатися підприємницькою

діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і

здоров’я дворянина. На поч. XX ст. дворянство створює свої політичні партії

(кадети й октябристи).

Духовенство належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно

звільнялося від усіх податків та тілесних покарань.

Міське населення - купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії),

ремісники. У др. пол. ХІХ ст. у містах формується нова суспільна верства -

робітничий клас. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична,

банківська, заводська, торговельна і промислова). Буржуазія перебувала на

привілейованому становищі, бо царизм намагався заохочувати розвиток

капіталістичної промисловості.

Селянство - найчисленніша маса населення. До реформи 1861 р. селянство

розподілялося на кріпосних та державних. Державні відбували повинності на

користь держави. Кріпаки відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали

від волі поміщика. 19 лютого 1861 р. царем була схвалена аграрна реформа.

Основними положеннями, якої, були: особисте звільнення селян з поміщицької

залежності; надання селянам земельних наділів з можливістю викупити їх; селяни

діставали всі особисті й майнові права - вступати самостійно в шлюб, обирати

вільно місце проживання, укладати всі види зобов’язальних угод з фізичними та

юридичними особами, безперешкодно займатися підприємництвом, торгівлею,

представляти себе в судах, брати участь у діяльності органів самоврядування,

вступати до навчальних закладів, на службу, володіти на правах приватної

власності рухомим та нерухомим майном. До початку викупної операції селяни

залишалися тимчасово зобов’язаними – відбували панщину та платили оброк.

Села утворювали общину, яка на сході обирала сільського старосту і визнавалася

державною, як орган місцевого самоврядування. Окремими законами звільнено

дворових селян (без наділення землею), фабричних (без землі та з переведенням

на оброк), удільних (протягом двох років переводилися до категорії селян-

власників чи однодворців) та державних (їх переводили з-під юрисдикції

37

Міністерства держмайна у відання селянських громад і наділяли тією землею,

якою вони користувалися раніше).

∙Джерела та основні права. Основними джерелами права були: звичаєве

право, ІІІ Литовський статут, норми канонічного, магдебурзького права,

«Зібрання малоросійських прав» 1807 р. (кодифікований збірник норм

цивільного права), «Повне зібрання законів Російської імперії» 1830 р., «Звід

місцевих законів західних губерній» 1838 р., «Уложення про покарання

кримінальні та виправні» 1845 р., нове «Кримінальне уложення» 1903 р.,

«Військовий статут про покарання» 1875 р., збірник «Зібрання узаконень і

розпоряджень уряду», який виходило двічі на тиждень, збірники відомчих

нормативних актів, окремі постанови сенату, фабричне законодавство, з 1864

р. діяли Статут кримінального та Статут цивільного судочинства.

Цивільне право. «Звід законів Російської імперії» вперше дав визначення

права власності як права «володіти, користуватись і розпоряджатися майном

вічно і потомственно». Цивільне законодавство вирізняло правоздатність та

дієздатність особи, об’єкт і суб’єкт цивільних правовідносин, фізичних та

юридичних осіб. Речі поділялися на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні,

вилучені з обігу та невилучені.

Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій та усній формі.

Найсуттєвішими видами договорів були: купівля-продаж, міна, дарування,

запродажна, позика, постачання, найм, підряд, доручення, товариство,

кооператив, страхування тощо. Закон передбачав способи забезпечення

виконання договорів, а саме: завдаток, застава майна, неустойка, поручництво.

Спадкування передбачалося як за заповітом, так і за законом. Заповіт

укладався дієздатною особою, що досягла 21-річного віку. За відсутності заповіту

майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і дочки,

однак перевага надавалася синам. Норми визначали і частку виморочного майна,

яке з’являлося у разі відсутності спадкоємців, або їхнього небажання одержати

спадок. Виморочне майно ішло державі або тим установам, де служив чи

числився покійний.

Сімейне право визнавало суб’єктом шлюбних відносин чоловіка 18 – 80 і

жінку 16 – 80 років. Для християн обов’язковим було вінчання. Розлучення до-

пускалося лише за певних винятків: перелюбство; нездатність до шлюбного

життя; тривала відсутність. Подружні обов’язки поділялися на особисті і майнові,

діти на законних і незаконних. Опіка і піклування встановлювалися над

малолітніми, божевільними, слабоумними, глухонімими.

Кримінальне право. Нормами кримінального права в XIX ст. були 15 том

«Зводу законів Російської імперії», «Уложення про покарання кримінальні та

38

виправні» 1846 р. (у редакціях 1866 та 1885 рр.) та «Кримінальне уложення» 1903

р.

Особлива частина кодексів містила класифікацію злочинів, складів яких

передбачалося до 2 тисяч. З-поміж злочинів виділялися: проти держави (замах

на царя, бунт); проти віри (єресь, безчинство в церкві); проти порядку

управління (повстання кріпаків проти поміщиків); проти майна (розбій,

крадіжка); проти особи (вбивство, дуель). Система покарань була складною.

Покарання поділялись на кримінальні (позбавлення станових прав з поєднанням

із смертною карою або з висланням; клеймування засуджених до каторжних

робіт; тілесні покарання) та виправні (догана, штраф, арешт, ув’язнення). Не

підлягали кримінальній відповідальності діти віком до 7 років, божевільні.

Враховувалися наслідок помилки чи обману, непоборна сила, необхідна оборона.

Пом’якшували покарання особам від 17 до 20 років (смерть заміняли каторгою),

не застосовувалася смертна кара до дітей з 7 до 17 років (замінялася ув’язненням

від 8 до 20 років).

§ 2. Суспільно-політичний лад і право українських земель у

складі Австро-Угорщини

У кінці ХVІІІ ст. майже всі західноукраїнські землі знаходились під владою

Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії.

∙Державний лад. Населення Західної України підпорядковувалося

центральним та місцевим органам влади й управління Австрії, а з 1867 р. Австро-

Угорській імперії (в 1867 р. рейхсрат затвердив унію двох держав – Австрії та

Угорщини). Дуалістичну монархією очолив імператор, якому належала

законодавча, виконавча, судова та військова влади. Кожна з двох держав, що

увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій парламент: Угорщина – сейм,

Австрія - рейхсрат, який поділявся на дві палати – верхню (палату магнатів) та

нижню (палату депутатів). В управлінні імператор спирався на уряд - раду

міністрів – вищий орган виконавчої влади (окремо в Австрії та Угорщині). Для

обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька

установа – так звані Делегації, які мали по 60 представників від парламентів

Австрії та Угорщини. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія,

армія.

Місцеві органи влади. Галичина з 1774 до 1846 рр. називалася

«королівством Галичини та Лодомерії» на чолі з губернатором. В

адміністративному відношенні територію Галичини було поділено на 6 (потім

18) циркулів (округів) з старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). В 1846

році австрійський уряд запровадив новий адміністративно-територіальний поділ,

в результаті чого, на території краю, було запроваджено 74 повіти на чолі зі

39

старостами та гміни (сільські громади) на чолі з війтом. Діяв галицький

крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок. Після революції (1849 р.)

Галичина стала намісництвом на чолі з призначеним імператором –

намісником, а Буковина відокремилася від Галичини в окремий коронний край

з 9 повітів на чолі з президентським правлінням. Закарпаття, яке ще в XI ст.

захопила Угорщина, вважалося її невід’ємною частиною і поділялося на 4 жупи

(області) на чолі з жупаном та його помічниками (наджупаном та під жупаном).

Жупи мали господарсько-територіальні одиниці домінїі, що належали великим

землевласникам, та райони – комітати, на чолі з окружним начальником

журатом. Села (громади) очолювали старости.

∙Судова система. Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії

певний час зберігалася стара, станова система судів: земські, Бродські,

підкоморські, міські, духовні та домініальні. У 1773 р. австрійська адміністрація

заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів. Згодом, замість

нього, було створено королівський галицький трибунал. З 1780 р. вищою

судовою інстанцією став галицький сенат. Законом від 1781 р. в державних

судах вводився інститут адвокатів.

У 1849 р. імператор ухвалив «Положення про суди». Станові суди замінили

єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними,

незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. Окрім

загальних (повітові, повітові колегіальні, окружні суди; Вищий крайовий суд у

Львові (Чернівцях); Верховний суд і касаційний трибунал у Відні), створювалися

спеціальні суди: військові, промислові, комерційні, мирові, присяжних (мужів

довіри), крайові Для призначення на посаду судді вводився віковий, статевий,

майновий та освітній ценз.

У 1850 р. в Австрійській імперії створено прокуратуру, якій підпорядковували

систему державних судів. До крайових судів та в окружні суди впроваджено

посаду державних прокурорів, а до Вищого судового та касаційного трибуналу та

Вищого крайового суду – посаду генерального прокурора.

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична

жандармерія.

∙Суспільний устрій. Населення поділялося на три основні групи:

землевласників, міщани та селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з поміщиків

та духовенства. Вони мали землю у приватній власності, вільно розпоряджалися

нею, володіли залежними селянами, користувалися своєю становою судовою

системою.

40

Міщани поділялися на міську верхівку (купці, лихварі). Купецтво

об’єднувалось у гільдії, більшість ремісників – у цехи. Нижчий прошарок

становили позацехові дрібні ремісники, підмайстри, різноробочі.

Селяни складали основну масу населення і найбільш обмежену в правах

категорію суспільства. 70 % з них складали поміщицькі і 30 % – державні. Селяни

відбували панщину за те, що жили і працювали на землі власника. Вони

вважалися держателями землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і

несли повинності. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, було

скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати будь-які

угоди, вести підприємницьку діяльність, створювати товариства, кооперативи

тощо. Проте поміщики захопили у приватну власність громадські угіддя, а ба-

гатьох селян звільнили без землі, що спричинило нові кабальні угоди між

селянством та землевласниками і спонукало масову еміграцію сільського

населення до Канади та Америки в пошуках землі.

Аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму. Дедалі

вагомішою ставала роль сільської, промислової та банківської буржуазії, дедалі

інтенсивніше формувався пролетаріат.

∙Джерела та основні риси права. Джерелами права для Галичини,

Буковини та Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське

законодавство (закони (патенти, вироки, мандати, новели, декрети)), Галицька

конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р., Галицький цивільно-

процесуальний кодекс 1807 р., Цивільно-процесуальний кодекс Австро-

Угорської монархії 1898 р., кримінальні кодекси - Терезіана 1768 р.,

Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р.

Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії

можна назвати такі: охорона приватної власності і, перш за все, землевласників

та буржуазії; свобода договірних відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і

церковний шлюб; розширення прав жінок та позашлюбних дітей.

Кримінальне право. Головними принципами кримінального права можна

вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося, що немає

злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом.

Система покарань передбачала смертну кару (повішення в закритому

приміщенні), а також різні види позбавлення волі. За проступки встановлювалися

штрафи, арешт, покарання палицями, заборона на проживання. Було посилено

кари щодо революціонерів, грабіжників, казнокрадів, порушників громадського

спокою.

Процесуальне право в карному процесі спочатку мало інквізиційний

характер, а з кін. ХІХ ст. вводився суд присяжних, вільна оцінка доказів

41

сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу. Означені

принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій.

РОЗДІЛ 7. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В

ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 – 1920 РР.)

§ 1. Україна в добу Центральної Ради (1917 – 1918 рр.)

2 березня 1917 р. в Києві стало відомо, що цар Микола II зрікся влади. У ніч з

3 на 4 березня 1917 р. була створена Українська Центральна Рада (УЦР), яка

мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної держави.

Очолив УЦР М. Грушевський.

∙Державний устрій. Українська Центральна Рада – представницький орган

різноманітних верств тогочасного суспільства. Структурно ЦР поділялася на

Загальні збори (сесії), президію Ради (голова та два його заступники), Комітет

Ради (з липня 1917 р. - Мала Рада), комісії (постійні й тимчасові) Ради.

Виконавчі функції покладалися на Генеральний секретаріат (з січня 1918 р. –

Рада Народних Міністрів).

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917 - 1918 рр.

зберігався старий – губернський. Місцеву адміністрацію очолили губернські,

повітові та волосні комісари Центральної Ради. 6 березня 1918 р. вийшов закон

УЦР «Про розподіл України на землі», який передбачав поділ Української

Народної Республіки (УНР) на 32 землі, утворених за історико-етнографічною

ознакою. Землі передбачалося поділити на волості, а ті – на громади. Проте

втілити в життя реформу ЦР не вдалося. Тому до кінця квітня 1918 р. в УНР як

державна адміністрація діяли комісари, що стояли на чолі управ, та ради депу-

татів різних рівнів і земельні комітети, як органи місцевого самоврядування.

∙Судова система. До листопада 1917 р. в Україні діяла російська судова

система (окружні суди, судові палати, підпорядковані Сенату, паралельно діяли

дільничні мирові суди та з’їзди мирових суддів). Лише в грудні 1917 р.

Генеральне секретарство судових справ розпочало впровадження судової

реформи зі створення Генерального суду (з 3-х департаментів: кримінального,

адміністративного та цивільного), який мав бути вищою судовою, наглядовою та

касаційною інстанцією. Створювалися замість судових палат три апеляційні суди

в Києві, Одесі та Харкові. Окрім того, діяли військово-революційні суди. Проте

судоустрій не набув завершеного вигляду. На місцях продовжували діяти старі

судові органи - дільничні мирові суди та з’їзди мирових суддів.

∙Законодавство. За короткий час існування та діяльності УЦР встигла

створити власну правову систему. Були ухвалені важливі законодавчі акти.

Перший універсал (10 червня 1917 р) проголошував Центральну Раду

тимчасовим урядом України, національно-персональну автономію у складі Росії.

42

Другий універсал (3 липня 1917 р.) став наслідком переговорів із

представниками Тимчасового уряду. У документі було заявлено: не

проголошувати автономію України до скликання Всеросійських установчих

зборів; Генеральний секретаріат мав підпорядковуватися Тимчасовому уряду як

його крайовий орган виконавчої влади. Фактично Другий універсал був

тактичним кроком назад з боку УЦР у державотворенні, поступкою Тимчасовому

уряду.

«Статут Генерального секретаріату» (16 липня 1917 р.) визначив структуру,

функції та повноваження виконавчої влади.

Третій універсал (7 листопада 1917 р.), у якому проголошувалося: створення

Української Народної Республіки у складі майбутньої Російської Федерації; до

Установчих зборів України вся законодавча влада належить УЦР, а виконавча -

Генеральному секретаріатові; скасовування приватної власності на землю;

введення 8-годинного робочого дня; скасування смертної кари; надання

національно-персональної автономії національним меншинам.

Законом «Про національно-персональну автономію» (9 січня 1918 р.)

надавалося право росіянам, полякам і євреям задовольнити свої національно-

культурні прагнення на всій території України незалежно від їх місця

проживання, передбачалося створення національних союзів.

Четвертий універсал (9 січня 1918 р.) констатував: проголошення УНР

незалежною державою; до Установчих зборів законодавча влада належить ЦР,

виконавча – уряду – Раді Народних Міністрів; земля, надра, ліси оголошувалися

всенародною власністю; передбачалося вирішення соціальних проблем (земля,

робота, зарплата, трудове законодавство); виконання означеного покладалося на

Всеукраїнські Установчі збори.

Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли імперські акти, до них

вносилися суттєві доповнення та зміни.

Закон «Про громадянство УНР» (2 березня 1918 р.) визнавав громадянами

тих осіб, які народилися на Україні і постійно в ній проживали.

Закон «Про державну символіку УНР» (12 березня 1918 р.) утверджував

державний герб (тризуб Володимира Великого) та жовто-синій прапор.

Закон «Про державну мову» (24 березня 1918 р.) визнавав українську мову

як державну.

Конституція УНР (29 квітня 1918 р.) визнавала народ України джерелом

влади. За формою державного правління УНР визнавалася парламентською

республікою. Законодавча влада належала Всенародним Зборам УНР, виконавча –

Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР. Місцевими органами

влади проголошувалися виборні ради та управи громад, волостей та земель.

Велика увага надавалася захисту прав людини.

43

Національним меншинам надавалося право об’єднуватися в національні

союзи, які формували органи самоуправління, встановлювали бюджет тощо.

Однак Основний Закон УНР, був порушений обранням в цей же день,

президентом УНР М.С. Грушевського, про якого в цьому документі мова не

велась. В Статуті була відсутня не тільки посада Голови держави, а і голови уряду

– прем’єра. Принцип поділу влади мав декларативний характер, бо, насправді, і

уряд, і суд підкорялися парламентові. В Конституції не згадувались державна

символіка; основні принципи зовнішньої політики; органи прокуратури; судова

система; були відсутні статті, що регламентували соціально-економічні проблеми.

§ 2. Україна в добу гетьманата П. Скоропадського (1918 р.)

29 квітня 1918 р. в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз

земельних власників, гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського. А

в ніч на 30 квітня його прихильники, за підтримки окупаційної німецької влади,

захопивши всі державні установи в Києві, здійснили державний переворот.

Центральна Рада припинила своє існування. У країні проголосили Українську

Державу з гетьманом на чолі.

∙Державний устрій. Відносно форми правління дослідники донині не

мають спільної думки (президентська республіка чи конституційна монархія). 29

квітня 1918 р. були оприлюднені конституційні акти – «Грамота до всього

українського народу» та «Законами про тимчасовий державний устрій

України». Саме «Законами про тимчасовий державний устрій України»

вводиться нова назва України – Українська Держава. Гетьман оголошувався

найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові

та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне

командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів,

Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У

майбутньому передбачалося скликання парламенту - Сейму. Рада Міністрів

виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром. Організаційні питання

вирішувала Мала Рада Міністрів. Сенат мав функції вищої державної інституції в

судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори)

комплектувалися з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман. Сенат

поділявся на три генеральних суди – цивільний, карний та адміністративний.

Місцеве управління відповідало старому адміністративному поділу на

губернії, повіти, волості, села та міста, куди призначалися гетьманом відповідні

старости, яким належала вся повнота влади. У вересні 1918 р. відновилася

діяльність земств.

Судова система. На початковому етапі її існування продовжували діяти

суди, створені Центральною Радою. Найвищою інстанцією залишався

44

Генеральний суд (департаменти – цивільний, адміністративний та кримінальний),

з наданням йому ж функцій касаційної інстанції Головного військового суду. 8

липня 1918 р. Законом гетьмана створено Державний Сенат - як вищу судову,

касаційну та наглядову інстанцію в державі – на чолі з Президентом. Структурно

Сенат складався з 3-х Генеральних судів – цивільного, кримінального та

адміністративного, сенатори призначалися гетьманом (59 сенаторів). У Сенаті і в

кожному Генеральному суді запроваджувалися посади прокурорів і товаришів

прокурора. Прокуратура підпорядковувалася міністру юстиції, який одночасно

займав посаду Генерального прокурора.

Той же закон 8 липня 1918 р. відновив діяльність судових палат, мирових та

апеляційних судів. Законом «Про організацію військово-судових установ та їх

компетенцію» створювалися вищі військові суди (київський та

катеринославський), штабні суди (дивізій, корпусів, генштабу), у складі голови,

обраних суддів, за участі слідчих, прокурора та захисника.

В Українській Державі створювався і нотаріат.

У травні 1918 р. гетьман П. Скоропадський реформував створену

Центральною Радою міліцію в державну варту (поліцію). Державна варта вела

охорону громадського порядку, дізнання, слідство, оперативну роботу.

∙Законодавство. Законодавство Центральної Ради та Тимчасового і

царського урядів зберігало чинність, якщо воно не суперечило основам

Української Держави.

«Закон про тимчасовий державний устрій України» (29 квітня 1918 р.)

визначав структуру та принципи функціонування Української Держави на період

до скликання сейму.

«Закон про громадянство Української Держави» (2 липня 1918 р.), за яким

усі, хто жив в Україні на момент видання закону, ставали громадянами, діставали

право за рік оформити його в органах влади. Подвійне громадянство не

допускалося.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою...» (1 серпня 1918

р.) згідно з яким, створювався тимчасовий уряд – на випадок смерті чи тяжкої

хвороби гетьмана.

«Закон про заснування Державного Сенату», за яким створювалася вища

судова інстанція – Сенат.

У галузі цивільного права найважливішими нормативно-правовими актами, що

врегульовували взаємини селян з поміщиками та охороняли приватну власність

на землю, стали закони: «Про право продажу і купівлі земель поза міськими

поселеннями» та «Про право на врожай 1918 р...». До цивільного законодавства

можна віднести і правове забезпечення розвитку української культури та освіти:

визнання української мови державною («Про обов’язкове навчання української

45

мови...»), створення відповідними законами Української Академії Наук і

початкової української школи. Основи гетьманського кримінального права мали

відверту каральну спрямованість, особливо проти селян, які самовільно

розподіляли поміщицькі землі. Це закони «Про передачу хліба врожаю

1918 р...» та «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

Гетьманський режим протримався в Україні до 14 грудня 1918 р. коли П.

Скоропадський зрікся влади і виїхав до Берліна.

§ 3. Україна за часів Директорії (1918 – 1920 рр.)

18 грудня 1918 р. війська, утвореної напередодні Директорії (в складі п’яти

осіб: В. Винниченко, С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренко, Ф. Швеця)

вступили в Київ і в Україні відновилася УНР.

∙Державний устрій. Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу,

судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР. Щоправда,

жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято.

Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів.

Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було.

Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія

намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес

трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і

скликаний 22 - 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив «Акт злуки» з ЗУНР та

прийняв «Закон про форму влади на Україні». За ним, створювалася

Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати

сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення

президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом)

та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони

залишилися нездійсненими.

Влада на місцях передавалася губернським, повітовим та волосним

комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. Директорія відновила

дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи

самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди

діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча, в цілому,

на місцях панувала отаманщина – влада місцевих авторитетів, особливо в

повітах і волостях (Зелений, Махно).

∙Судова система. 2 січня 1919 р. було поновлено роботу Генерального Суду,

створеного Центральною Радою, який став називатися. Найвищим судом. Було

відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені УЦР та створено

надзвичайні військові суди.

Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція.

46

∙Законодавство. На території «другої» УНР діяли закони російських урядів,

Центральної Ради, гетьмана і навіть радянської влади. З-поміж нормативно-

правових актів Директорії вирізнялися:

Закон «Про землю в УНР» (8 січня 1919 р.) скасовував приватну власність на

землю.

Закон «Про форму влади на Україні» (28 січня 1919 р.), який усю владу

передавав Директорії.

Законом «Про порядок внесення і затвердження законів в УНР» (14 лютого

1919 р.) регламентувався законодавчий процес в УНР.

Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в

УНР» (12 листопада 1920 р.), який вводив зміни в законодавчому процесі.

§ 4. Західноукраїнська Народна Республіка (1918 – 1923 рр.)

У дні розпаду Австро-Угорської монархії створена у жовтні 1918 р. у Львові

Українська Національна Рада проголосила 1 листопада 1918 р. про утворення

в Галичині та на Буковині української держави. 13 листопада вона дістала назву

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

∙Державний устрій. Вища законодавча влада в державі належала

Українській Національній Раді, яка мала право ухвалювати закони. Очолював її

президент. Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 чоловік, що

виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання

однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною

системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні, з 21 року.

Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств на чолі з

прем’єром. Місцевими органами влади стали: в повітах - повітові комісари,

призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та

містах - громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами.

Судовими органами ЗУНР були окружні та повітові суди. Вищою

судовою інстанцією мав бути Вищий суд у Львові, а найвищою - Найвищий

державний суд. З 30 листопада 1918 р. при кожній військовій команді

запроваджувалися польові суди. Структура військових судів виглядала таким

чином: військові окружні суди, Найвищий військовий суд, Верховний військовий

суд. Окрім того, в правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували

прокуратура, адвокатура і нотаріат.

∙Законодавство. З-поміж нормативно-правових актів Української

Національної Ради вирізнялися:

«Тимчасовий Основний закон» (13 листопада 1918 р.) визначав назву

держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор.

Законом «Про Виділ Української Ради» (4 січня І919 р.) було утворено

47

колегіальний орган влади в державі з 9 осіб на чолі з президентом.

Закон «Про державну мову» (15 лютого 1919 р.) проголошував державною

мовою – українську.

Закон «Про громадянство та правовий статус чужинців» (8 квітня 1919 р.)

визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою,

поданою до 20 травня 1919 р.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО ІІ МОДУЛЮ

ТЕМА 1. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ТА ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У

СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ХІХ – ПОЧАТОК XX СТ.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Центральні та місцеві органи влади та управління (ХІХ ст.)

1.1. Центральні органи влади

1.2. Адміністративно-територіальний устрій

1.3. Місцеві органи влади.

2. Зміни у державному апараті на початку ХХ ст.

3. Лютнева революція 1917 р. Крах самодержавства в Росії. Тимчасовий уряд

та його органи в Україні.

4. Суспільний лад.

5. Особливості судоустрою в Україні.

6. Розвиток правової системи.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

У кінці XVIII - на поч. XX ст. близько 90% території України входили до

складу Російської імперії.

Стосовно відповіді на перше питання семінару зверніть увагу на

центральні органи влади Росії, яка набирала характеру абсолютної монархії, не

обмеженої представницькими органами і структуру місцевих органів влади на

рівні губернії, повіту, міста.

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового

перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові

крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства. Ці

широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних

умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900 - 1903 рр.

пережила економічну кризу. 1904 - 1908 рр. - означені депресією, і лише в 1909 -

1913 рр. почалося промислове піднесення.

Рубіж XIX і XX ст. - це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін,

а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених

революційними подіями 1905 - 1907 рр. Можливість виступу стала реальною

лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX - на поч. XX ст. широкого

спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на

48

маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою

у російсько-японській війні 1904 - 1905рр.

Слід з’ясувати, що революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося

придушити силою, і він змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р.

Миколою II був підписаний Маніфест.

На початку XX ст. відбулися зміни в державному ладі українських земель у

складі Російської імперії. Влітку 1905 р. царський уряд підготував реформу

політичної системи, згідно з якою передбачалося створити парламент, який

складався б з верхньої палати - Державної ради і нижньої палати депутатів -

Державної думи. Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Росія проголошувалася

парламентською монархією. Дума працювала постійно. За період 1906 – 1917 рр.

в Росії діяло чотири Державні думи.

Важливе значення для розвитку політичного життя мала поява в опозиційних

сил легального офіційного каналу впливу на владу - думської трибуни. У І та II

Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська

громада, яка відстоювала, головним чином, право України на політичну

автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих

адміністративних органів.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. З

1803 р. і до 1917 р. в Підросійській Україні існувало дев’ять губерній

(Полтавська, Харківська, Катеринославська, Київська тощо), які

поділялися на повіти, а повіти - на волості. З 1801 р. в Україні були

запроваджені військово-адміністративні округи - генерал-губернаторства.

Таким чином, генерал-губернатор очолював генерал-губернаторство і у

військово - поліційних питаннях керував губернаторами.

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і

необхідність консолідації опозиційних сил - з іншого, зумовили появу нової

альтернативної моделі організації влади - Ради робітничих депутатів. Протягом

жовтня - грудня 1905 р. Ради виникли у 50 містах та селищах Російської імперії.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної

межі, і світ опинився у полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним

протистоянням двох воєнних блоків Четверного союзу (Німеччина, Австро-

Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але

поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної

кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі

був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін.

Загарбання українських земель було невід’ємною частиною агресивних планів

основних учасників ворогуючих блоків.

49

ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991.

2. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: програмні документи

перших українських політичних партій. – К., 1992.

3. Ганелин Р.Ш. Российское самодержавие в 1905 г. Реформы и революция. –

СПб., 1991.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: нариси політичної історії.

– К., 1993.

5. Демин В.А. Государственная Дума России: механизм функционарования. –

М., 1996.

6. Дубровіна А.Б. Механізм управління, суспільний лад і право України в

період імперіалізму і буржуазно-демократичних революцій (1900-1917 рр.). –

К., 1970.

7. Ермолаев В.Н. К вопросу об учреждении Государственной Думы в России //

Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового

государства Украина: Темат. сб. науч. трудов УЮА. – К.: ИСИОУ, 1993.

8. Єрмолаєв В.М. З парламентського досвіду українського представництва в

Державній думі Росії // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. –

№ 2. – С. 26 - 35.

9. Єрмолаєв В.М. Про українське представництво в Державній думі Російської

імперії третього та четвертого скликання // Вісник Академії правових наук.

2006. № 1(44). – Х.: Право. – С. 54 - 60.

10. Калиничев Ф.И. Государственная Дума в России // Сб. документов и

материалов. – М., 1957.

11. Киян М.Ш. Представительство от украинских губерний в Государственной

думе Российской империи І и ІІ созывов (1906 – 1907 гг.). – Харьков, 1997.

12. Коник О.О. Селянські депутати з України в І і ІІ Державних Думах

Російської імперії // Український історичний журнал. – 1995. - № 1.

13. Островский И.В. Столыпин и его время. – Новисибирск, 1992.

14. Румянцев М. Столыпинская реформа: предпосылки, задачи, итоги //

Вопросы экономики. – 1990. - № 10.

15. Софроненко К.А. Аграрное законодательство в России (ІІ половина ХІХ –

начало ХХ в.). – М., 1981.

16. Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних

партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 1996.

17. Юртаева Е.А. Государственный совет в России (1906 – 1917 гг.) //

Государство и право. – 1996. - № 4.

50

ТЕМА 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В КІНЦІ XVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Органи урядової

адміністрації на західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ – у першій

половині ХІХ ст.

2. Утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії. Загальнодержавні

органи влади і місцевого управління в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

3. Судово-прокурорські органи на західноукраїнських землях кінця ХVІІІ –

початку ХХ ст.

4. Суспільний устрій на західноукраїнських землях (кінець ХVІІІ – початок

ХХ ст.)

5. Правова система на українських землях у складі Австро-Угорської монархії

(кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

В кінці ХVІІІ ст. майже всі західноукраїнські землі знаходились під владою

Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії.

Населення Західної України підпорядковувалося центральним та місцевим

органам влади й управління Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорській імперії (в

1867 р. рейхсрат затвердив унію двох держав – Австрії та Угорщини).

Дуалістичну монархією очолив імператор. Кожна з двох держав, що увійшли до

складу Австро-Угорщини, мала свій парламент: Угорщина – сейм, Австрія -

рейхсрат, який поділявся на дві палати - верхню (палату магнатів) та нижню

(палату депутатів). В управлінні імператор спирався на уряд - раду міністрів –

вищий орган виконавчої влади (окремо в Австрії та Угорщині). Для обговорення

загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа – так

звані Делегації, які мали по 60 представників від парламентів Австрії та

Угорщини. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія.

Галичина з 1774 до 1846 рр. називалася «королівством Галичини та

Лодомерії» на чолі з губернатором. Діяв галицький крайовий сейм, яким

керував крайовий маршалок. Після революції (1849 р.) Галичина стала

намісництвом на чолі з призначеним імператором – намісником, а Буковина

відокремилася від Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з

президентським правлінням. Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила Угорщина,

вважалося її невід’ємною частиною і поділялося на 4 жупи (області) на чолі з

жупаном та його помічниками (наджупаном та під жупаном). Жупи мали

господарсько-територіальні одиниці домінїі, що належали великим

землевласникам, та райони – комітати, на чолі з окружним начальником

журатом. Села (громади) очолювали старости.

51

Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії певний час зберігалася

стара, станова система судів: земські, гродські, підкоморські, міські, духовні та

домініальні. У 1773 р. австрійська адміністрація заснувала верховний суд як

апеляційний для всіх нижчих судів. Згодом, замість нього, було створено

королівський галицький трибунал. З 1780 р. вищою судовою інстанцією став

галицький сенат. Законом від 1781 р. в державних судах вводився інститут

адвокатів.

У 1850 р. в Австрійській імперії створено прокуратуру, якій підпорядковували

систему державних судів. До крайових судів та в окружні суди впроваджено

посаду державних прокурорів, а до Вищого судового та касаційного трибуналу та

Вищого крайового суду – посаду генерального прокурора.

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична

жандармерія.

Населення поділялося на три основні групи: землевласників, міщани та

селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з поміщиків

та духовенства. Вони мали землю у приватній власності, вільно розпоряджалися

нею, володіли залежними селянами, користувалися своєю становою судовою

системою.

Міщани поділялися на міську верхівку (купці, лихварі). Купецтво

об’єднувалось у гільдії, більшість ремісників – у цехи. Нижчий прошарок

становили позацехові дрібні ремісники, підмайстри, різноробочі.

Селяни складали основну масу населення і найбільш обмежену в правах

категорію суспільства. 70 % з них складали поміщицькі і 30 % – державні.

Селяни відбували панщину за те, що жили і працювали на землі власника.

Аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму. Дедалі

вагомішою ставала роль сільської, промислової та банківської буржуазії, дедалі

інтенсивніше формувався пролетаріат.

Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття були: звичаєве

право, австрійське і угорське законодавство (закони (патенти, вироки, мандати,

новели, декрети)), Галицька конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р.,

Галицький цивільно-процесуальний кодекс 1807 р., Цивільно-процесуальний

кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р., кримінальні кодекси - Терезіана 1768

р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р.

ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. – Львів, 1996.

2. Кіселичник В.П. Органи самоврядування Львова за статутом 1870 р. // Вісн.

Львів. ун-ту. – Сер. юрид. – Львів, 1993. - Вип. 30.

52

3. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. - Івано-Франківськ, 1993

4. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині в другій половині ХІХ

- на початку ХХ ст. - Львів, 1966.

5. Кульчицький В.С. Утворення коронного краю Галичини в складі Австрії //

Проблеми правознавства. - К., 1969.- Вип. 13.

6. Кульчицький В.С. Галицький крайовий сейм - знаряддя соціального і

національного пригнічення трудящих // Питання теорії і практики

радянського права. - Львів, 1958.

7. Кульчицький В.С. Джерела права в Галичині за часів австрійського

панування // Пробл. правознавства. - К., 1971. - Вип. 19.

8. Мудрий М. Місцеве самоврядування в Галичині в контексті українсько-

польських взаємин (друга половина XIX ст.) // Україна в минулому. - К.-

Львів. 1996.- Вип. 9.

9. Мудрий М. Проблема автономії Галичини в діяльності Галицького

крайового сейму (кінець 60-х – початок 70-х ст.) // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.

істор. – Львів, 1995. – Вип. 30.

10. Настюк М. Й. Аппарат колониального управлення Буковиной в период

владычества Австро-Венгерской монархии // Вестник ЛГУ. Сер. юрид.-

Львов, 1983. - Вып. 22.

11. Настюк М. Суспільно-політичні відносини в Галичині в кінці ХІХ - на

початку XX ст. // На шляху до правової держави. - Львів, 1992.

12. Настюк М.І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенція і

діяльність. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юрид. – Львів, 1993.

13. Невелюк О. Реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ. Значення в українській

історії // Студії політологічного центру «Генеза». – 1996 - № 1.

ТЕМА 3. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

(1917 – 1920 РР.)

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Українська Народна Республіка доби Центральної Ради

1.1. Передумови відродження української державності. Утворення

Центральної Ради.

1.2. Державне будівництво в період діяльності Центральної Ради.

1.3. Судова система

1.4. Законотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР від 29

квітня 1918 р., її структура, основні положення

1.5. УНР після Брестського миру. Припинення діяльності Центральної

Ради. Причини падіння та історичне значення.

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського

53

2.1. Передумови та юридичне оформлення гетьманського перевороту

29 квітня 1918 р.

2.2. Організація державної влади та управління гетьманської держави

2.3. Судова та правоохоронна система

2.4. Законодавство Української Держави

2.5. Причини падіння гетьманату та історичне значення.

3. Українська Народна Республіка доби Директорії

3.1. Встановлення влади Директорії

3.2. Організація державної влади й територіальний устрій

3.3. Судова система

3.4. Законодавство Директорії

3.5. Причини падіння «другої» Української Народної Республіки та

історичне значення.

4. Західноукраїнська народна республіка, її державно-правовий механізм та

діяльність

4.1. Становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської

монархії та утворення ЗУНР

4.2. Організація та структура державного апарату ЗУНР. Центральні та

місцеві органи державної влади і управління. Злука ЗУНР і УНР.

Організація збройних сил

4.3. Судові та правоохоронні органи ЗУНР

4.4. Законодавство та практична діяльність ЗУНР

4.5. Падіння ЗУНР. Паризька конференція. Діяльність уряду в «екзилі».

Історичне значення.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

2 березня 1917 р. в Києві стало відомо, що цар Микола II зрікся влади.

У ніч з 3 на 4 березня 1917 р. була створена Українська Центральна Рада

(УЦР), яка мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної

держави. Очолив УЦР М. Грушевський.

Українська Центральна Рада – представницький орган різноманітних верств

тогочасного суспільства. Структурно ЦР поділялася на Загальні збори (сесії),

президію Ради (голова та два його заступники), Комітет Ради (з липня 1917 р. -

Мала Рада), комісії (постійні й тимчасові) Ради. Виконавчі функції покладалися

на Генеральний секретаріат (з січня 1918 р. – Рада Народних Міністрів).

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917-1918 рр.

зберігався старий – губернський. Місцеву адміністрацію очолили губернські,

повітові та волосні комісари Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз

земельних власників, гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського.

54

29 квітня 1918 р. були оприлюднені конституційні акти – «Грамота до всього

українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій

України». Саме «Законами про тимчасовий державний устрій України»

вводиться нова назва України – Українська Держава. Гетьман оголошувався

найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові,

судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи,

головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради

Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У

майбутньому передбачалося скликання парламенту - Сейму. Рада Міністрів

виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром. Організаційні питання

вирішувала Мала Рада Міністрів. Сенат мав функції вищої державної інституції в

судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори)

комплектувалися з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман. Сенат

поділявся на три генеральних суди – цивільний, карний та адміністративний.

18 грудня 1918 р. війська, утвореної напередодні Директорії (в складі п’яти

осіб: В. Винниченко, С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренко, Ф.

Швеця) вступили в Київ і в Україні відновилася УНР.

Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову)

зосереджувала у своїх руках Директорія УНР. Щоправда, жодного документа,

який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. Директорія

призначала виконавчо-розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів. Чіткого

розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було. Усвідомлюючи і

декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити

постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу,

обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 - 28 січня

1919 р. у Києві, який ухвалив «Акт злуки» з ЗУНР та прийняв «Закон про

форму влади на Україні». За ним, створювалася Президія Конгресу та

комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не

вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-

парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною

Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися

нездійсненими.

У дні розпаду Австро-Угорської монархії створена у жовтні 1918 р. у Львові

Українська Національна Рада проголосила 1 листопада 1918 р. про утворення

в Галичині та на Буковині української держави. 13 листопада вона дістала назву

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Вища законодавча влада в державі належала Українській Національній Раді,

яка мала право ухвалювати закони. Очолював її президент. Рада формувала

колегіальний орган влади - Виділ з 9 чоловік, що виконував функції глави

55

держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226

послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному,

прямому та таємному голосуванні, з 21 року. Рада формувала уряд - Державний

Секретаріат з 14 секретарств на чолі з прем’єром. Місцевими органами влади

стали: в повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ,

та обрані прибічні ради; у селах та містах - громадські і міські комісари теж з

обраними прибічними радами.

Судовими органами ЗУНР були окружні та повітові суди. Вищою судовою

інстанцією мав бути Вищий суд у Львові, а найвищою - Найвищий державний

суд. З 30 листопада 1918 р. при кожній військовій команді запроваджувалися

польові суди. Структура військових судів виглядала таким чином: військові

окружні суди, Найвищий військовий суд, Верховний військовий суд. Окрім того,

в правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура,

адвокатура і нотаріат.

З-поміж нормативно-правових актів Української Національної Ради вирізнявся:

«Тимчасовий Основний закон» (13 листопада 1918 р.) визначав назву держави, її

територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор. Законом

«Про Виділ Української Ради» (4 січня 1919 р.) було утворено колегіальний орган

влади в державі з 9 осіб на чолі з президентом.

Закон «Про державну мову» (15 лютого 1919 р.) проголошував державною

мовою – українську. Закон «Про громадянство та правовий статус чужинців» (8

квітня 1919 р.) визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною

заявою, поданою до 20 травня 1919 р.

∙ СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. – К., 1997.

2. Гамрецький Ю. Універсали - визначальні віхи історії Центральної Ради //

Український історичний журнал. - 1992. - № 8.

3. Горак В. Зліт і падіння Директорії // Віче. - 1995. - № 4 – 5.

4. Гошуляк І. Л. Про причини поразки Центральної Ради Український

історичний журнал. - 1994. -№ 1.

5. Грищенко І. Українська революція 1917 –1921 рр. і процес новітнього

державотворення в Україні // Українська державність. – К., 1993.

6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. - К.,

1993.

7. Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду

гетьманщини // Розбудова держави. – 1996. - № 3.

8. Єфремова Н. Конституційні акти Директорії // Зб. наук. праць Львів. ун-ту.

– Сер. юрид. - № 36. – Львів, 2001.

56

9. Єфремова Н. Формування представницьких органів на території ЗУНР у

1918 – 1919 рр. // Парламентаризм в Україні: теорія і практика: Матеріали

наук. - практ. конференції. – К., 2001.

10. Кобилецький М.М. Суд і судочинство В ЗУНР // Проблеми

державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали наук.

конференції. – Львів, 1997.

11. Кондратюк В. Державність України (1917 - 1920). - Львів, 1992.

12. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України (1917 - 1920). -

К., 1997.

13. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху

(ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993.

14. Кульчицький В., Лісна І. Виникнення Західноукраїнської Народної

Республіки // Вісн. Львів. ун-ту. – 1994. – Вип. 31.

15. Кульчицький С. Українська держава часів гетьманщини // Український

історичний журнал. - 1992. - № 7 - 8.

16. Кульчицький С. Центральна Рада. Утворення УНР / Український

історичний журнал. - 1992. - № 5.

17. Литвин М.Р., Науменко Е.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

18. Лозицький В. С. Сторінки політичної біографії В. К. Винниченко // Вісник

АН УРСР. - 1990. - № 3.

19. Макарчук С.А. Українська республіка галичан. – Львів, 1997.

20. Малик Я. Державотворча діяльність Павла Скоропадського // Студії

політологічного центру «Генеза». - 1996. - № 1.

21. Мироненко О.М. Світоч української державності: політико-правовий аналіз

діяльності Центральної Ради. – К., 1995.

22. Мірчук П. Причини загибелі УНР. Від ІІ до ІV Універсалу // Державність. –

1992. - № 1, 2.

23. Млиновецький Р. Нириси з історії українських визвольних змагань 1917 -

1918 рр. – Львів, 1994.

24. Мусієнко В., Матишевський О. Українізація органів державної влади в

гетьманській державі Павла Скоропадського // Розбудова Держави. – 1996. -

№ 2.

25. Настюк М.І. Створення державного апарату Західноукраїнської Народної

Республіки. // Вісник Львів. ун-ту. Сер. юрид. 1994.

26. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. - К., 1995.

27. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918 –

1923 рр. (до 75-річчя утворення і діяльності). – Коломия, 1993.

28. Ткачук А. С. Петлюра // Київська старовина. - 1992. - № 6, 1993 - № 1.

57

ЗМІCТОВИЙ МОДУЛЬ 3.

ДЕРЖАВА І ПРАВО РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1917 – 1985 РР.)

РОЗДІЛ 8. ДЕРЖАВНО – ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ

УКРАЇНИ У СКЛАДІ СРСР (1919 – 1985 РР.)

§ 1. Становлення радянської влади в Україні

Українська радянська держава була утворена в грудні 1917 р. на

І Всеукраїнському з’їзді Рад. Одночасно був обраний вищий розпорядчий і

законодавчий орган влади на період між з’їздами Рад - Центральний

виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. 17 грудня 1917 р. ЦВК

сформував уряд – Народний Секретаріат, який очолив М. Скрипник. Місцевими

органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні,

сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та

надзвичайні органи влади – ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли

більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які

відновили УНР. 28 листопада 1918 р. в Курську більшовики створили

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П’ятаковим. За

допомогою російських радянських військ цей уряд 6 січня 1919 р. захопив Харків

і проголосив Україну Українською Соціалістичною Радянською Республікою

(УСРР). 29 січня 1919 р. ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий

уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з Х. Раковським. Означену

державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята на III

Всеукраїнському з’їзді Рад 14 березня 1919 р. Основний закон УСРР визначив

структуру і компетенцію вищих органів державної влади. Вищим органом

проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами діяв

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Повноваження

Всеукраїнського з’їзду Рад, ВУЦВК, президії ВУЦВК, Раднаркому не були чітко

розмежовані. Конституція визначала структуру і компетенцію місцевих органів

влади.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідти більшовики

створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет на

чолі з Г. Петровським, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу

владу в УСРР. В кінці лютого 1920 р., після вигнання денікінців і чергового

встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та

місцеві органи більшовицької диктатури. На більшості території України

остаточно встановилася радянська влада.

28 грудня 1920 р. між російською Федерацією та УСРР був підписаний

договір про військовий та господарський союз. Так виникла договірна федерація

формально незалежних радянських держав. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд

58

Рад, який відбувся у Москві, ухвалив утворення нової держави – Союзу

Радянських Соціалістичних Республік (в складі: Росії, України, Закавказької

Федерації та Білорусії). Були сформовані вищі органи влади нової держави –

Всесоюзний ЦВК та Раднарком СРСР. 31 січня 1924 р. ІІ Всесоюзним з’їздом Рад

була ухвалена союзна Конституція, яка юридично закріпила державні основи

Союзу РСР. У травні 1925 р. було затверджено зміни у Конституції УРСР згідно з

Основним законом СРСР.

∙Судові та правоохоронні органи. З перших днів існування радянської

влади ліквідувалися судові та правоохоронні органи Російської імперії,

тимчасового уряду і Центральної Ради. 4 січня 1918 р. постановою Народного

Секретаріату «Про введення народного суду» було впроваджено дільничні,

повітові і міські народні суди, а також революційні трибунали. Цим і

обмежилися реформи часів першої радянської влади в Україні. 12 грудня 1918 р.

в Курську створюється Всеукраїнська надзвичайна комісія. 5 лютого 1919 р.

було створено українську радянську міліцію, а Раднарком УСРР утворив

Головне управління міліції та кримінального розшуку при Народному

комісаріаті внутрішніх справ. На місцях організовувалися губернські, повітові та

волосні управління міліції при радах. 19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР

декретом скасував суди всіх попередніх режимів, відновив народні суди і

створив Верховний касаційний суд та Верховний революційний трибунал як

вищу наглядову, апеляційну та касаційну інстанцію.

§ 2. Радянська державність в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.

9 серпня 1921 р. В.І. Ленін підписав «Наказ Ради народних комісарів про

впровадження в життя начал нової економічної політики». Нова економічна

політика (1921 – 1929 рр.) була певною системою заходів в аграрній,

промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у три

етапи: перший - заміна продрозкладки продподатком; другий - запровадження

вільної приватної торгівлі; третій - часткова денаціоналізація промисловості,

розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних

підприємств.

У період 20-30-х рр. в СРСР йшов процес формування тоталітарної системи.

Радянському тоталітарному режиму було властиво: відчуження народу від

власності й політичної влади; монополія на владу Комуністичної партії;

зрощування партійного і державного апаратів; утвердження режиму беззаконня і

політичного терору; використання єдиної ідеології; контроль над економікою

через державне соціально-економічне планування.

∙Державний устрій. Перетворення, що сталися в усіх сферах життя

України, вимагали внесення значних змін до Основного закону республіки. 15

59

травня 1929 р. XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив другу Конституцію УРСР (5

розділів і 82 статті).

На основі Конституції 1929 р. вищими органами влади в Україні

були:Всеукраїнський з’їзд Рад - вищий законодавчий орган влади в державі

(мав скликатися 1 раз на 2 роки); Всеукраїнський Центральний Виконавчий

Комітет (ВУЦВК) - обирався з’їздом як постійнодіючий посесійно законодавчий

орган влади; Президія ВУЦВК діяла між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі

функції як орган верховного правління; Рада Народних Комісарів - уряд

держави. Органи місцевої влади проголошувалися: районі та окружні з’їзди Рад;

їх виконавчі комітети; ради депутатів на місцях - міські, селищні та сільські.

У Конституції закріплювалися положення про утворення «у складі УСРР

Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки» та про столицю

держави м. Харків.

Після ухвалення 5 грудня 1936 р. Конституції СРСР виникла необхідність

узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже 25 січня 1937 р.

XIV З’їзд Рад УРСР затвердив Основний закон республіки (13 розділів та 146

статей). Згідно із Конституцією 1937 р. змінювалися назва держави з УСРР на

Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР), прапор (на ньому

з’явився серп і молот) і столиця (м. Київ). Вищим законодавчим органом влади в

республіці стала Верховна Рада УРСР, яка обиралася громадянами України на 4

роки, працювала посесійно, двічі на рік, черговими та позачерговими сесіями.

Верховна Рада обирала Президію – постійно діючий орган. Раднарком УРСР

утворювався Верховною Радою і був найвищим розпорядчим і виконавчим

органом республіки.

Місцеві органи влади в областях, районах, містах і селах України - Ради

депутатів трудящих, які обиралися населенням відповідних адміністративних

одиниць строком на два роки.

∙Судові та правоохоронні органи. З 1922 р. створюється: єдина система

загальних судів - волосний, повітовий, районний народний суд (І інстанція),

губернський (окружний, потім обласний) суд (II інстанція), Верховний суд (III

інстанція). «Положенням про прокуратуру» впроваджувався прокурорський

нагляд. Обов’язки генерального прокурора виконував нарком юстиції

республіки. Тоді ж «Положенням про адвокатуру» при губернських (окружних)

радах суддів уведено колегії захисників. До 1929 р. слідчий апарат перебував у

подвійному віданні - суду та прокуратури, згодом слідчих передали прокуратурі.

Окрім того, діяли дісциплінарні суди, воєнні трибунали, товариські суди, а при

радах – узгоджувальні камери (мирові суди). В березні 1922 р. Всеукраїнську

надзвичайну комісію було реорганізовано в Державне політичне управління

(ДПУ) НКВС, а з 1934 р. - в Головне управління державної безпеки при НКВС.

60

При ньому з 1934 р. почали діяти позасудові, протизаконні органи суду, слідства

та покарання, так звані «трійки», «судові колегії» і «особливі наради», які чинили

в країні терор і протиправні дії.

§ 3. Радянська правова система в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.

∙Цивільне право. Перший Цивільний кодекс радянської України набув

чинності 1 лютого 1923 р. Він був побудований у повній відповідності з

Цивільним кодексом РРФСР, складався з 4-х частин, 435 статей. Загальна частина

розглядала основні положення, в ній були визначені суб’єкти і об’єкти права;

угоди; позовну давність. У розділі «Речове право» викладалися норми, які

регулювали право власності, забудови і застави майна. Розрізнялися державна,

кооперативна та приватна власність. Розділ «Зобов’язальне право» містив норми

про зобов’язання, що виникали внаслідок угод купівлі-продажу, найму, підряду,

позики, обміну, товариств, страхування, поручництва, доручення і довіреності,

через незаконне збагачення і завдану шкоду. Останній розділ регулював спадкове

право. Визнавалась можливість спадкування за законом та заповітом, але в межах

загальної вартості спадку до 10 тис. золотих рублів, - решта відходила державі.

Після прийняття Цивільного кодексу цивільно-правові відносини, що виникли

в умовах непу, регулювалися постановами, положеннями та директивами ВУЦВК

і РНК УСРР про державні промислові трести, про державні споруди та порядок їх

використання, про авторське право тощо.

Згортання, а потім і ліквідація непу, перехід до п’ятирічного планування,

розгортання індустріалізації та колективізації привели до суттєвих змін у

цивільно-правовому законодавстві. Воно спрямовувалося, перш за все, на захист

соціалістичної державної власності, на вдосконалення договірних відносин між

суб’єктами та на повну ліквідацію приватного сектора у господарстві і володінні.

Основні зміни торкнулися кредитування – вексельний обіг і комерційні кредити

ліквідовувалися, а розрахунки ішли лише через державний банк та його установи.

На посилення планової дисципліни спрямовувалися Статути залізниць і водного

транспорту та Повітряний кодекс. Установлювався єдиний півторамісячний

термін позовної давності у спорах між державними, кооперативними та

громадськими організаціями, підприємствами і установами. Посилювалася

охорона колгоспної та кооперативної власності забороною примусового вилучен-

ня будь-якого їхнього майна.

Означені положення знайшли відображення в постановах «Про терміни

позовної давності», «Про кредитну реформу», «Про порядок укладання

договорів» тощо.

30 липня 1924 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс УРСР,

який відображав тенденції втручання держави у справи громадян. Розвиток

цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки

61

зумовили необхідність прийняття нового Цивільно-процесуального кодексу 11

вересня 1929 р.

∙Кримінальне право. 23 серпня 1922 р. ВУЦВК затвердив перший

Кримінальний кодекс УРСР (далі КК) – аналог Кримінального кодексу Росії.

Він складався із Загальної та Особливої частин і містив 227 статей. Кодекс давав

визначення злочину, визначав мету покарань – попередження нових

правопорушень. Особлива частина КК містила перелік видів злочинів,

визначення їх складів, встановлювала санкції за конкретний злочин. Міри

покарання встановлювалися у вигляді громадського осуду, штрафу, ув’язнення,

виправних робіт, вигнання за межі УСРР, розстрілу. Смертна кара не

застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх (до 18 років), за строком

давності (5 років і більше). Позбавляли волі від 6 місяців до 10 років. КК 1922 р.

встановлював 36 складів злочинів.

З утворенням СРСР і і поступова відмова від непу обумовили затвердження 8

червня 1927 р. нового Кримінального кодексу, у який увійшли постанови уряду

1923 – 26 рр.: «Положення про військові злочини», «Положення про злочини

державні». Ним, зокрема, передбачалось визнання засудженого «ворогом

народу». КК 1927 р. встановлював 45 складів злочинів. А після 1927 р. Кодекс

доповнили 56 законодавчими актами, які збільшили склад злочинів з 45 до 60. У

цілому кримінальне законодавство 20-х рр. спрямовувалося більше на захист

держави, аніж особи.

Розвиток кримінального законодавства в 30-ті рр. відбувався в напрямку

посилення кримінальної репресії. Санкції стають неадекватно жорстокими, засоби

впливу починаються з крайніх. Словесна незгода з режимом, критика вождів або

відмовчування, коли всі їх славили, розцінювалися як зрада, шкідництво,

шпигунство, підбурювання до повалення ладу, прихована ворожість і як результат

- притягнення до суду або позасудових органів та кара. Було підвищено рівень

відповідальності за злочини у сфері економіки, службової діяльності, виробничих

відносин. Так, 7 серпня 1932 р. було ухвалено постанову уряду «Про охорону

майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної

власності». Злочинець, який посягнув на громадське добро, оголошувався

ворогом народу і карався розстрілом. За пом’якшувальних обставин - конфіскація

майна і позбавлення волі не менше як на 10 років без застосування амністії.

7 квітня 1935 р. була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР «Про заходи по

боротьбі зі злочинністю неповнолітніх», яка дозволяла притягати до

відповідальності осіб, що досягли 12-річного віку.

13 вересня 1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс

УРСР, який закріплював демократичні принципи судочинства, рівноправність

сторін, право на захист тощо. Однак, 27 липня 1927 р. було впроваджено новий

62

Кримінально-процесуальний кодекс, зміст якого відображав тенденцію

посилення силового тиску держави на суспільство. Законом від 1 грудня 1934 р.

«Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терактів» внесено

суттєві зміни до процесуального законодавства. Слідство в таких справах

скорочувалося до 10 днів, звинувачувальний акт вручався за 24 години до суду,

процес проходив без прокурора і адвоката, не допускалися касації, апеляції та

помилування, вирок виконувався відразу ж після його винесення. 9 грудня 1934 р.

була прийнята постанова «Про внесення змін до Кримінально-процесуального

кодексу УРСР».

∙Адміністративне право. Роботу вищих і місцевих органів влади і

управління регулювала величезна кількість несистематизованих нормативних

актів у галузі адміністративного права. 12 жовтня 1927 р. був затверджений

Адміністративний кодекс УРСР (15 розділів та 528 статей). Кодекс визначав

взаємовідносини органів державного управління; відносини громадян з органами

влади і органів влади з громадянами. Норми кодексу врегулювували суспільні

відносини в галузі охорони громадського порядку і державної безпеки.

Як і всі галузі, адміністративне право зазнало змін в 30-ті рр., а саме вводилися

паспортна система, яка закріпачила селян, та горезвісна прописка, яка

прикріпила до місць проживання жителів міст.

∙Трудове право. 15 листопада 1922 р. набув чинності Кодекс законів про

працю УСРР, який став цілковитою аналогією російського кодексу. Він

складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив

загальні положення, другий визначав порядок найму, третій встановлював

порядок залучення громадян до трудової повинності, четвертий присвячувався

колективним договорам, п’ятий - трудовим договорам, шостий - правилам

внутрішнього трудового розпорядку, сьомий - нормуванню праці, восьмий -

винагороді за працю, дев’ятий - гарантіям і компенсаціям. Десятий та

одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпочинку, дванадцятий і

тринадцятий містили норми про учнівство, працю жінок і неповнолітніх. У

чотирнадцятому мова йшла про охорону праці, в п’ятнадцятому – про

профспілки. Шістнадцятий розділ встановлював порядок вирішення трудових

спорів. Питання соціального страхування регулювалися останнім, сімнадцятим

розділом. Тривалість робочого дня мала становити 8 годин, неповнолітні, жінки,

гірничі і конторські працівники користувалися пільгами 6-годинного робочого

дня. Надурочні та понаднормові години заборонялися. В умовах згортання непу і

початку колективізації та індустріалізації приймаються нормативно-правові акти,

що змінюють трудове законодавство в бік його ужорсточення на користь держави

та спрямовуються на винищення приватного підприємництва, зокрема постанови

«Про заходи зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах», «Про

63

заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни

на підприємствах». У 30-і рр.. на їх підставі виходять нормативні акти, за якими

робітників, що завдали збитків підприємству, порушували трудову дисципліну,

притягували до кримінальної та матеріальної відповідальності.

∙Земельне право. 29 листопада 1922 р. був ухвалений Земельний кодекс

УРСР (складався з загальних положень і 4-х частин). Земельний кодекс визначав

трудове землекористування; міські землі; державне земельне майно; землеустрій і

переселення. Купівля, продаж, дарування, заповідання землі заборонялися.

Допускалася оренда землі за умови неотримання надприбутку. 19 грудня 1927 р.

постановою ВУЦВК і РНК УРСР були внесені зміни до Земельного кодексу, які

обмежили земельні права приватних власників на користь місцевих рад. А з

початком колективізації закони і постанови «Про колективні господарства»,

«Загальні начала землекористування і землеустрою» розширювали права

колгоспів і захищали їхні землі та майно, створювали сприятливі умови

землекористування. Остаточне закріплення норм соціалістичного

землекористування у вигляді одержавлення землі відбулося з прийняттям

постанови РНК «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від

розтринькування», якою заборонялося присадибне господарство колгоспників, за

винятком кількох соток для кухонних потреб.

∙Шлюбно-сімейне право. 31 травня 1926 р. ВУЦВК ухвалив «Кодекс

законів про родину, опіку, подружжя і про акти громадянського стану»(складався

з п’яти розділів). Кодекс врегульовував майнові та аліментні відносини

подружжя, правовідносини між дітьми та батьками, питання опіки та піклування,

порядок судового встановлення позашлюбного батьківства. Вперше

запроваджувався інститут усиновлення дітей. Шлюбний вік установлювався для

чоловіка з 18 років, для нареченої – з 16 років. Процедура одруження і розлучення

спрощувалася до одного дня. Майно, надбане за час подружжя, ставало спільною

власністю.

У 30-і роки до Кодексу внесено низку суттєвих змін, зокрема посилилась

відповідальність за несплату аліментів, ускладнилася процедура розлучення і

укладання шлюбу, були заборонені аборти і розширені права дітей тощо.

§ 4. Державність і право на західноукраїнських землях

в 20 – початку 40 рр. ХХ ст.

Землі Західної України були розділені між кількома країнами. Польща

володіла Західною Волинню і Східною Галичиною; Румунія - Північною

Буковиною та Південною Бессарабією; Чехо-Словаччина – Закарпаттям.

Політичний статус Західної Волині і Східної Галичини. На їх території було

утворено 5 воєводств – Волинське, Поліське, Львівське, Тернопільське і

64

Станіславське, на чолі з необмеженим у владі воєводою. Воєводства поділялися

на повіти очолювані старостою. У галицьких воєводствах діяли також воєводські

сеймики та створені ними виконавчі органи – комітети. У міських і сільських

гмінах (громадах) діяли органи самоврядування, які обирали міських та сільських

старост (солтисів). Воєводам і повітовим старостам підпорядковувалася поліція –

воєводські комісаріати та повітові дільниці. До початку 1930-х рр. у краї

продовжували діяти австрійські цивільний та кримінальний кодекси, які

поступово були замінені польським правом.

Спробу відновити державу вчинила ОУН – Бандери у Львові 30 червня 1941 р.

Скликане нею Національне Зібрання прийняло й оприлюднило «Акт

відновлення Української Держави», створило уряд - Українське державне

правління на чолі з Я. Стецьком. Але 5 липня німецькі окупанти розігнали уряд і

заборонили діяльність Національного Зібрання.

Політичний статус Північної Буковини та Південної Бессарабії. На цих

землях до 1928 р. зберігався стан облоги, керувала тут військова адміністрація.

Згодом уряд утворив на Північній Буковині 5 повітів, які поділялися на волості, а

ті, у свою чергу, на общини. Очолювати повіт префект Волості та общини

очолювали старости. Закон про адміністративну уніфікацію поширив на Буковину

та Бессарабію всі закони королівства. У лютому 1938 р. в Румунії встановлено

фашистську диктатуру генерала Й. Антонеску, який очолив уряд.

Політичний статус Закарпаття. Офіційна назва - Підкарпатська Русь. Мала

крайову конституцію – Генеральний статут, який фактично централізував усю

державно-адміністративну систему краю. Після Мюнхенської угоди, у жовтні

1938 р. Закарпаття одержало довгоочікувану автономію. Руська Національна Рада

утворила уряд Карпатської України, на чолі з А. Бродієм. 22 листопада 1938 р.

уряд Чехословаччини прийняв Закон «Про Конституцію Карпатської України». 12

лютого 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України, який 15 березня 1939 р. в

Хусті проголосив незалежну державу Карпатську Україну - республіку, на чолі з

президентом А. Волошиним; прийняв національну символіку; створив армію -

Карпатську Січ. Але за кілька днів Закарпаття, при підтримці Німеччини,

окупувала Угорщина.

Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР. Напередодні Другої

світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною угоду про

розмежування сфер впливу в Східній Європі, так званий «пакт Молотова –

Ріббентропа» (1939 р.). Після нападу Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 р.

підрозділи Червоної армії 17 вересня окупували Галичину і Волинь. 22 жовтня

1939 р. на цих територіях радянське командування провело вибори до Народних

Зборів Західної України, які 26 жовтня у Львові проголосили встановлення

радянської влади і звернулися до Верховних Рад УРСР та СРСР з проханням

65

прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 1 листопада Верховна Рада

СРСР, а 15 листопада ВР УРСР задовольнили це прохання. На території Галичини

утворили Львівську, Тернопільську, Станіславську та Дрогобицьку області, а на

Волині – Рівненську і Волинську. Після війни, 16 серпня 1945 р., СРСР та УРСР

уклали з Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною

належність Волині і Галичини Україні.

Північна Буковина та Південна Бессарабія теж за актом Молотова – Ріббентропа

увійшли до сфери впливу СРСР. 28 червня 1940 р. цю територію зайняла Червона

армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2 серпня Верховна

Рада указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 7

серпня 1940 р. ВР України прийняла їх до свого складу і утворила на цих землях

Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10

лютого 1947 р., радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила

визнання цих земель за УРСР.

Закарпаття ввійшло до складу України 26 листопада 1944 р., коли Перший з’їзд

народних комітетів Закарпатської України, проведений після визволення краю від

угорських окупантів, ухвалив «Маніфест про возз’єднання з УРСР». Тут було

утворено Закарпатську область. 29 червня 1945 р. Чехословацька Республіка та

СРСР підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.

§ 5. Держава та право України в роки Великої вітчизняної війни

(1941 – 1945 рр.)

Порушивши норми міжнародного права, фашистська Німеччина 22 червня

1941 р. без оголошення війни напала на Радянський союз.

∙Реорганізація державного механізму УРСР в роки війни. Велика

вітчизняна війна поставила на перше місце питання оборони країни і створення

надзвичайних органів, які б виконували спеціальні завдання, повязані з війною. В

УРСР було введено воєнний стан, а в прифронтовій зоні стан облоги, що привело

до розширення правових повноважень військової влади. Проводилися

надзвичайні заходи щодо охорони громадського порядку, запобігання паніки,

грабежів. Вся влада в державі зосередилася в руках Державного комітету

оборони (з 30 червня 1941 р.), на чолі зі Сталіним, а на місцях – у республіках,

областях – у місцевих комітетів оборони. Верховна Рада та Раднарком УРСР

виконували розпорядження ДКО. Військові, промислові та оборонні наркомати

дістали додаткові повноваження. Створені з міліції, внутрішніх військ та армії

спецпідрозділи проводили акції з депортації населення, евакуації, мобілізації,

тиловому забезпеченні армії.

Для оперативного керівництва військами 23 червня 1941 р. була створена

Ставка Головного (Верховного) Командування на чолі зі Й. Сталіном.

66

Для потреб оборони ДКО та РНК СРСР було створено ряд спеціальних

комітетів, бюро та інших відомств, які виконували окремі функції з

надзвичайними повноваженнями (Комітет по обліку і розподілу робочої сили,

Бюро по обліку та розподілу робочої сили).

Для оперативного керівництва питаннями евакуації виробничих сил з 24 червня

1941 р. створювалася Рада з евакуації.

Раднарком та Верховна Рада УРСР з окупацією Києва евакуювали свої

установи до Саратова, потім до Уфи та Москви, де продовжували діяти в

обмеженому режимі. 3 початком визволення території УРСР від фашистів,

восени 1943 р., поступово відновлювалися довоєнні органи влади – ради,

виконкоми та їхні відділи.

Окупаційний режим на Україні. Окуповану до кінця 1941 р. територію

України німці розділили на 4 зони окупації. Перша, найбільша, називалася

«Рейхскомісаріат України» (Волинь та Наддніпрянщина). Тут знаходилася

ставка рейхскомісара - Еріха Коха. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних

округів (Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ та Крим),

які у свою чергу поділялися на округи (райони). Адміністрацію очолювали

німецькі офіцери, її силовими структурами були державна поліція, гестапо та

допоміжна українська поліція з місцевого населення. Галичина ввійшла до складу

Генерал-губернаторства Польщі (з центром у Кракові) як «дистрикт Галичина»,

який поділено на округи і повіти. Адміністрація і тут складалася виключно з

німців і спиралася на загальну та таємну поліцію. Південно-Західна Україна під

назвою «Трансністрія» відійшла в зону окупації Румунії.

Режим окупації полягав у забороні населенню вільно переміщатися; суворій

системі реєстрації; впровадженні німецького цивільного та воєнного

законодавства; введенні трудової повинності; експлуатації місцевих ресурсів;

вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини.

Окупаційні санкції викликали рух опору українського населення, який за

ідеологією та лідерами розподілився на націоналістичний (похідні групи, УПА)

та комуністичний (радянське підпілля і партизани). Учасники руху опору

проводили відкриті бойові дії, рейди, походи, вступали в окремі сутички з

ворогом, здійснювали диверсії, саботаж, розвідку, інформували населення, вели

агітацію та пропаганду. Мета опору полягала у вигнанні окупантів та відродженні

власної держави і права.

Право УРСР у роки війни. Зміни і доповнення у галузі права вносилися

розпорядженнями та постановами РНК, директивами, наказами та деклараціями

Ставки, ДКО, Верховної Ради. Окрім норм загальносоюзного законодавства,

діяли і нормативні акти республіканського значення.

67

Норми цивільного права продовжували захищати державну власність,

охороняли інститут соціалістичної власності, але в умовах війни виникла

необхідність законодавчого захисту приватної власності громадян (житла, худоби,

майна). Директивами було заборонено виселяти з житла військовослужбовців та

їхні родини, встановлено, що повідомлення військових органів про смерть чи

безвісну пропажу є підставою для визнання особи такою. Розширено коло

спадкоємців - батьки, брати і сестри спадкодавця, а при їх відсутності - можна

було заповідати майно стороннім особам. У сімейному праві - збільшено

матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям,

організована допомога дітям-сиротам, встановлено також порядок усиновлення,

ускладнено процедуру розірвання шлюбу тощо.

Кримінальне право часів війни стало особливо репресивним щодо захисту

держави. Посилено відповідальність, аж до вищої міри, за ухилення від

військового обліку, від призову в армію, за невиконання військової служби і

дезертирство. Суворе покарання передбачалося за розповсюдження паніки,

пліток, чуток, за крадіжки майна під час пожежі, нападів авіації. Як покарання

застосовувалися умовне засудження, відстрочка виконання вироку з

направленням у штрафні батальйони, а також помилування та амністії. У процесі

найсуттєвішим стали скорочені терміни досудових дій та швидкість судового

розгляду справи.

§ 6. Держава та право України в післявоєнний період

(1945 – 1985 рр.)

Радянська державність у період 40-х - сер. 80-х рр. Після Другої

світової війни остаточно сформувалася територія сучасної України (угоди з

Польщею, Чехословаччиною та Румунією СРСР; лютий 1954 р. указ Верховної

Ради СРСР про передання Кримської області до складу Української РСР).

4 вересня 1945 р. було ліквідовано Державний Комітет оборони.

Вищим законодавчим органом влади залишалася Верховна Рада УРСР,

вибори до якої відбулися 9 лютого 1947 р. Новообрана рада формувала

постійнодіючу Президію. Верховна Рада видавала закони, Президія – укази.

Верховна Рада працювала посесійно - чергові сесії двічі на рік, позачергові

скликалися у разі потреби. При ній створювалися постійні комісії.

Раднарком УРСР з березня 1946 р. було реформовано в Раду Міністрів, а

наркомати в міністерства. Рада Міністрів видавала нормативні акти - постанови

та розпорядження і здійснювала контроль за їх виконанням. У 1944 р. було

створено Міністерство закордонних справ УРСР і тоді ж на короткий термін, у

зв’язку зі вступом республіки в ООН, Міністерство оборони.

У листопаді 1949 р. Верховна Рада затвердила нову державну символіку.

68

Місцеві органи влади та управління зберігали структуру, яка відповідала

адміністративному поділу - обласні – районні - міські - селищні та сільські

ради депутатів трудящих. Рада обиралася на 5 років загальними, рівними і

прямими виборами при таємному голосуванні. На першій сесії вона формувала

виконавчий комітет у складі відділів (освіти, фінансів, внутрішніх справ) та

управлінь. Очолював раду – голова виконкому. До 1990 р. вони працювали в

режимі єдиного державного керівництва і підпорядкування.

20 квітня 1978 р. на основі «брежнєвської» загальносоюзної конституції

позачергова сьома сесія Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання ухвалила

четверту радянську Конституцію (преамбула, 19 глав, 10 розділів та 171 стаття).

Більшість статей Конституції 1978 р. мала декларативний характер, вони

ніколи не були закріплені відповідними законами (наприклад, гарантовані права і

свободи). Стаття 6 встановлювала політичну монополію в державі єдиної

комуністичної партії. Республіка проголошувалася суверенною, а основною

ознакою цього суверенітету називалося право зносин з іншими державами.

Гарантією суверенітету нібито була норма на право вільного виходу з СРСР, хоча

закону і механізму виходу не існувало.

Конституція 1978 р. змінила назву рад депутатів трудящих на народних

депутатів, затвердила державну символіку та адміністративний устрій (25

областей).

Правоохоронна система у період 40-х – сер. 80-х рр. Судова система

у кінці 40-х та в 50-х рр. неодноразово реформувалася. В 50-х рр. були

ліквідовані воєнні трибунали та особлива нарада військ МВС, транспортні суди,

обласні відділи юстиції. Остаточно завершено судову реформу законом про

судоустрій УРСР 1960 р. Суди першої інстанції - районні та міські; суди другої

інстанції – обласні; третьої - Верховний Суд УРСР. Верховний Суд складався з

трьох судових колегій – цивільної, кримінальної та воєнної, його робочим

органом був Пленум Верховного Суду. При Раді Міністрів діяв Державний

арбітраж, що розглядав господарські спори, а при обласних та районних

виконкомах – арбітражні суди. В 1961 р. було створено товариські суди, які

розглядали дрібні адміністративні та побутові правопорушення.

Прокуратура зазнавала реформування в 1944 та 1955 рр. і її структура

усталилася на початку 60-х рр. Вся прокурорська система в СРСР

підпорядковувалася Генеральному прокурору СРСР, який призначав Прокурора

УРСР і обласних прокурорів. Прокурор УРСР призначав районних та міських

прокурорів з подальшим їх затвердженням Генеральним прокурором. Усі

прокурори призначалися на 5 років і оголошувалися незалежними від місцевої

влади.

69

Органи внутрішніх справ теж пройшли певну еволюцію в цей період. У 1953 р.

МВС і Міністерство державної безпеки об’єднали в одне МВС, у 1954 р. їх знову

розділили на Комітет державної безпеки і МВС. У 1959 р. на допомогу міліції

було створено народні дружини. Згідно з законом «Про основні обов’язки і права

радянської міліції» (1973 р.), міліцію розділили на територіальну і транспортну,

які в свою чергу ділилися на підрозділи. Це, зокрема, карний розшук, ДАІ,

ОБХСС, адміністративна служба, відомча міліція. До системи МВС входили, крім

міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні служби.

Адвокатура діяла відповідно до «Положення про адвокатуру» 1962 р., згідно з

яким на колегії адвокатів покладалися захист у кримінальних справах на

попередньому слідстві та в суді, представництво в цивільних справах у судах та

арбітражі, надання юридичної допомоги населенню (юридичні консультації).

«Положення про адвокатуру» 1980 р. значно розширило повноваження адвокатів і

сферу їхніх послуг населенню.

Нотаріат діяв при обласних судах, які призначали міських та районних

державних нотаріусів і формували нотаріальні контори.

Протягом 1989-90 рр. було реформовано судову та прокурорську систему.

Судді районних судів обиралися депутатами обласних рад на 10 років, а народні

засідателі виборцями на 5 років. Судова система УРСР була виведена із союзного

підпорядкування і підпорядковувалася Верховному Суду УРСР. Генерального

прокурора УРСР тепер призначала Верховна Рада УРСР на 5 років. Лише їй він

підпорядковувався і звітував, а також призначав обласних і затверджував

районних прокурорів. Комітет конституційного нагляду реформовано в

Конституційний Суд, який обирався Верховною Радою на 10 років у кількості 23

судів.

Розвиток правової системи (40-ві - серередина 80-х рр. ХХ ст.). В

середині 40 – 50-х рр. цивільне право України зазнало суттєвих змін. У

житловому праві з 1948 р. громадянам дозволялося купувати або будувати в

межах міст чи за містом одно-чи-двоповерхові будинки на правах особистої

власності на землі, яку відводили у безстрокове користування. Окрім державної,

колгоспної та особистої власності, в цивільному законодавстві з’явилася така

категорія, як власність громадських організацій (компартії, комсомолу тощо).

18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільний кодекс

(вісім розділів). Важливими вихідними положеннями Кодексу можна вважати:

забезпечення всебічного зміцнення державної та суспільної власності; контроль за

особистою власністю, аби вона не давала нетрудові доходи і не

використовувалася на шкоду суспільству (здача в оренду житла, перевезення

пасажирів тощо); поширення сфери цивільно-правового регулювання на захист і

охорону особистих немайнових прав громадян (честь і гідність); регулювання

70

зобов’язальних відносин, особливо щодо виконання державних планів, договорів,

поставок тощо.

У сімейному праві в повоєнний період було ліквідовано заборону шлюбів

громадян СРСР з іноземцями та посилено відповідальність батьків за утримання

та виховання неповнолітніх дітей, збільшено розміри аліментів. 20 червня 1969 р.

Верховна Рада затвердила Кодекс законів про шлюб та сім’ю УРСР (6 розділів).

Шлюб визнавався законним після його реєстрації в органах загсу. Релігійний

обряд вважався особистою справою і не мав юридичної ваги. Умовами вступу до

шлюбу ставали взаємна згода, шлюбний вік (17 жінки і 18 чоловіки), не

перебування в іншому шлюбі, відсутність близької спорідненості, дієздатність.

Припинення шлюбу допускалося лише в судовому порядку. Кодекс

підтверджував спільність майна, придбаного за час шлюбу, і подружжя мало рівні

права щодо його володіння, користування і розпорядження. Визначалися також

права дітей та батьків, порядок усиновлення чи удочеріння, піклування та опіки.

Суттєвих змін зазнало трудове законодавство. Скасовувалися трудові

мобілізації і відновлювалася система трудових договорів з громадянами терміном

не менше від 2-х років та угоди між адміністрацією підприємства і комітетом

профспілки. Ліквідовано кримінальну відповідальність за прогули та самовільне

залишення робочого місця, усунуто понаднормові і позаурочні роботи.

Відновилися відпустки, санаторне та профілактичне лікування. З 1957 р. робітник

дістав право з власної ініціативи залишити роботу, попередивши за два тижні

адміністрацію. Було також скорочено робочий день і робочий тиждень,

відновлено вихідні та святкові дні, посилено охорону праці підлітків та жінок. З

1956 р. почали виплачувати пенсії по старості, інвалідності тощо. Пенсійний вік

встановлювався для чоловіків з 60 років, для жінок з 55 років при загальному

стажі не менше 20 років.

З 1 червня 1972 р. був введений в дію Кодекс законів про працю УРСР.

Провідними засадами кодексу були: колективний договір між трудовим

колективом та адміністрацією підприємства чи організації; трудовий договір між

працівником та адміністрацією; норми робочого часу; час відпочинку;

нормування обсягів праці; види і норми заробітної плати; компенсації при

переведенні на іншу посаду, в іншу місцевість тощо; відповідальність за завдані

збитки підприємству; трудова дисципліна; охорона праці; особливості праці

жінок, молоді; неповнолітніх, тих, що навчаються заочно чи на вечірніх

відділеннях; вирішення трудових спорів та трудових конфліктів; державне

соціальне страхування; нагляд за дотриманням трудового законодавства.

Певна лібералізація торкнулася і кримінального права. Від 1947 до 1950 рр.

діяв указ про скасування смертної кари, яка замінялася 25-річним позбавленням

волі у виправно-трудових таборах. Згодом її відновили для зрадників

71

батьківщини, шпигунів, диверсантів, а пізніше для навмисних убивць. У 1945 та

1953 рр. проводилася амністія для осіб з незначним терміном ув’язнення (3 – 5

років), для неповнолітніх, літніх осіб, умовно засуджених та з незначними

провинами. Посилювалась відповідальність за злочини проти особи (здоров’я,

честі, гідності) та соціалістичної власності (крадіжка, розбій, грабіж, підпал

тощо).

З 1 квітня 1961 р. вступив у дію новий Кримінальний кодекс УРСР

(складався з загальної та особливої частин). В Кодексі було сформульовано нове

поняття злочину; зменшено максимальний термін позбавлення волі до 10 років

(раніше до 25 років); підвищено вік відповідальності з 16 (раніше з 14 років), а в

особливо тяжких випадках до з 14 років (раніше з 12 років); у цілому скорочено

види покарань; ужорсточено санкції проти проявів хуліганства, особливо з

погрозою застосування зброї.

7 грудня 1984 р. Верховна Рада ухвалила Адміністративний кодекс (п’ять

розділів). Кодекс давав визначення адміністративного правопорушення чи

проступку; встановлював вік адміністративної відповідальності з 16 років, але до

18 років застосовувалися лише заходи впливу та стягнення; визначено види

стягнення - штраф, попередження та санкцій – конфіскація, позбавлення прав

водія, прав полювання, виправні роботи, адміністративний арешт. Принциповими

засадами Кодексу проголошувалися охорона суспільного ладу, прав і свобод

громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій,

запобігання правопорушень, виховання громадян у дусі поваги до Конституції,

законності та до прав інших громадян.

Процесуальне право. З поч. 60-х рр. судочинство в Україні регулювали:

Кримінально-процесуальний кодекс, введений в дію 1 квітня 1961 р.,

Цивільно-процесуальний кодекс, введений в дію 1 січня 1964 р.

Взагалі за період 60-80-х рр. українські кодифікаторами були ще ухвалені:

Земельний кодекс УРСР (1970 р.), Виправно-трудовий (1970 р.), Водний кодекс

(1972 р.), Житловий кодекс УРСР (1983 р.), Кодекс про адміністративні

правопорушення (1984 р.).

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО ІІІ МОДУЛЮ

ТЕМА 1. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ

РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (1917 – 1920 рр.)

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Встановлення радянської влади в Україні. Організація органів державної

влади в Україні на основі рішень І та ІІ Всеукраїнських з’їздів Рад.

2. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. Перебудова державного апарату згідно

Конституції УРСР.

3. Становлення і розвиток радянської судової системи.

72

4. Зародження українського радянського права.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Українська радянська держава була утворена в грудні 1917 р. на І

Всеукраїнському з’їзді Рад. Одночасно був обраний вищий розпорядчий і

законодавчий орган влади на період між з’їздами Рад - Центральний

виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. 17 грудня 1917 р. ЦВК

сформував уряд – Народний Секретаріат, який очолив М. Скрипник.

Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові,

волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських

депутатів та надзвичайні органи влади – ревкоми, реввійськревкоми,

надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли

більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які

відновили УНР. 28 листопада 1918 р. в Курську більшовики створили

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П’ятаковим. За

допомогою російських радянських військ цей уряд 6 січня 1919 р. захопив Харків

і проголосив Україну Українською Соціалістичною Радянською Республікою

(УСРР). 29 січня 1919 р. ЦВК, який очолював В.Затонський, призначив новий

уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з Х.Раковським. Означену

державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята на III

Всеукраїнському з’їзді Рад 14 березня 1919 р. Основний закон УСРР визначив

структуру і компетенцію вищих органів державної влади. Вищим органом

проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами діяв

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Повноваження

Всеукраїнського з’їзду Рад, ВУЦВК, президії ВУЦВК, Раднаркому не були чітко

розмежовані. Конституція визначала структуру і компетенцію місцевих органів

влади.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідти більшовики

створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет на

чолі з Г. Петровським, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу

владу в УСРР. В кінці лютого 1920 р., після вигнання денікінців і чергового

встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та

місцеві органи більшовицької диктатури. На більшості території України

остаточно встановилася радянська влада.

28 грудня 1920 р. між російською Федерацією та УСРР був підписаний

договір про військовий та господарський союз. Так виникла договірна федерація

формально незалежних радянських держав. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд

Рад, який відбувся у Москві, ухвалив утворення нової держави – Союзу

Радянських Соціалістичних Республік у складі: Росії, України, Закавказької

73

Федерації та Білорусії. Були сформовані органи влади нової держави –

Всесоюзний ЦВК та Раднарком СРСР. 31 січня 1924 р. ІІ Всесоюзним з’їздом Рад

була ухвалена союзна Конституція, яка юридично закріпила державні основи

Союзу РСР. У травні 1925 р. було затверджено зміни у Конституції УРСР згідно

з Основним законом СРСР.

З перших днів існування радянської влади ліквідувалися судові та

правоохоронні органи Російської імперії, тимчасового уряду і Центральної Ради.

4 січня 1918 р. постановою Народного Секретаріату «Про введення народного

суду» було впроваджено дільничні, повітові і міські народні суди, а також

революційні трибунали. Цим і обмежилися реформи часів першої радянської

влади в Україні. 12 грудня 1918 р. в Курську створюється Всеукраїнська

надзвичайна комісія. 5 лютого 1919 р. було створено українську радянську

міліцію, а Раднарком УСРР утворив Головне управління міліції та

кримінального розшуку при Народному комісаріаті внутрішніх справ. На

місцях організовувалися губернські, повітові та волосні управління міліції при

радах. 19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР декретом скасував суди всіх

попередніх режимів, відновив народні суди і створив Верховний касаційний

суд та Верховний революційний трибунал як вищу наглядову, апеляційну та

касаційну інстанцію.

ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Авер’янов В., Чехович В. Правовий статус Уряду Української РСР // Рад.

право. - 1990. -№ 6.

2. Верт Н. История советского государства. - М., 1994.

3. Бабій Б.М. Державне будівництво УРСР в грудні 1917 – лютому 1918 р. //

Пробл. правознавства. – 1971. – Вип. 19.

4. Бенько О.П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917

– 1953 рр.). – К., 1994.

5. Варгатюк П. Перший Радянський уряд України // Наука і суспільство. -

1987. - № 12.

6. Гарчев П. І. Про час встановлення Радянської влади на Україні // Вісн. Харк.

ун-ту. Історія. - Харків, 1973. - № 94. - Вип. 7.

7. Громова І. А. Створення вищих органів влади та управління Української

РСР (грудень 1917 - квітень 1918 р.) // Вісн. Київ. ун-ту. Іст. науки. - 1981. -

Вип. 29.

8. Дорошкевич В. Правда про історію встановлення радянської влади на

Україні // Сучасність. – 1991. - № 7 - 8.

9. Из истории милиции Советской Украины. – К., 1995.

74

10. Колесник В. Ф. Формування в Україні більшовицької партійно-державної

номенклатури в 20-ті рр. // Український історичний журнал. - 1993. - № 9.

11. Костинська Н.С. До питання про формування державного апарату на

Україні // Український історичний журнал. - 1988. - № 6.

12. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 - 1928).-К.,

1996.

13. Кульчицький С. В. Партійно-радянський апарат у системі влади //

Український історичний журнал. - 1994. - № 6.

14. Лопушанський Ф. Органи прокуратури України в період боротьби за

завершення будівництва соціалізму // Рад. Право. - 1972. - № 2.

15. Недух А.А. Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої

Української РСР у 1919 - 1978 рр. // Архіви України. - 1979. - № 5.

16. Рогожин М.Й. Правоохранительные органы УССР в первые годы Советской

власти (1917 – 1920 гг.). - Харьков, 1981.

17. Святоцкий А.Д. Создание советской адвокатуры // Пробл. правоведения. -

1986. - Вып. 47.

18. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1993.

19. Онищенко Н. Великий Жовтень і становлення джерел радянського права на

Україні // Рад. право. - 1987. - № 6.

ТЕМА 2. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

ВІЙНИ (1939 – 1945 РР.).

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Реорганізація і функціонування державного апарату УРСР в роки

радянсько-німецької війни.

2. Судові та правоохоронні органи в період війни.

3. Окупаційний режим та органи управління на окупованій території. Рух

опору.

4. Надзвичайне радянське законодавство у період війни. Зміни в цивільно-

правових відносинах; сімейному, трудовому, кримінальному та

процесуальному праві.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Порушивши норми міжнародного права, фашистська Німеччина 22 червня

1941 р. без оголошення війни напала на Радянський союз.

Велика вітчизняна війна поставила на перше місце питання оборони країни і

створення надзвичайних органів, які б виконували спеціальні завдання, повязані з

війною. В УРСР було введено воєнний стан, а в прифронтовій зоні стан облоги,

що привело до розширення правових повноважень військової влади. Проводилися

надзвичайні заходи щодо охорони громадського порядку, запобігання паніки,

75

грабежів. Вся влада в державі зосередилася в руках Державного комітету

оборони (з 30 червня 1941 р.), на чолі зі Сталіним, а на місцях – у республіках,

областях – у місцевих комітетів оборони. Верховна Рада та Раднарком УРСР

виконували розпорядження ДКО. Військові, промислові та оборонні наркомати

дістали додаткові повноваження. Створені з міліції, внутрішніх військ та армії

спецпідрозділи проводили акції з депортації населення, евакуації, мобілізації,

тиловому забезпеченні армії.

Для оперативного керівництва військами 23 червня 1941 р. була створена

Ставка Головного (Верховного) Командування на чолі зі Й. Сталіном. Для

потреб оборони ДКО та РНК СРСР було створено ряд спеціальних комітетів,

бюро та інших відомств, які виконували окремі функції з надзвичайними

повноваженнями (Комітет по обліку і розподілу робочої сили, Бюро по обліку та

розподілу робочої сили).

Для оперативного керівництва питаннями евакуації виробничих сил з 24

червня 1941 р. створювалася Рада з евакуації.

Раднарком та Верховна Рада УРСР з окупацією Києва евакуювали свої

установи до Саратова, потім до Уфи та Москви, де продовжували діяти в

обмеженому режимі. 3 початком визволення території УРСР від фашистів,

восени 1943 р., поступово відновлювалися довоєнні органи влади – ради,

виконкоми та їхні відділи.

Окуповану до кінця 1941 р. територію України німці розділили на 4 зони

окупації. Перша, найбільша, називалася «Рейхскомісаріат України» (Волинь та

Наддніпрянщина). Тут знаходилася ставка рейхскомісара – Е. Коха.

Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів, які у свою чергу

поділялися на округи (райони). Адміністрацію очолювали німецькі офіцери, її

силовими структурами були державна поліція, гестапо та допоміжна українська

поліція з місцевого населення. Галичина ввійшла до складу Генерал-

губернаторства Польщі (з центром у Кракові) як «дистрикт Галичина», який

поділено на округи і повіти. Адміністрація і тут складалася виключно з німців і

спиралася на загальну та таємну поліцію. Південно-Західна Україна під назвою

«Трансністрія» відійшла в зону окупації Румунії.

Режим окупації полягав у забороні населенню вільно переміщатися; суворій

системі реєстрації; впровадженні німецького цивільного та воєнного

законодавства; введенні трудової повинності; експлуатації місцевих ресурсів;

вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини.

Окупаційні санкції викликали рух опору українського населення, який за

ідеологією та лідерами розподілився на націоналістичний (похідні групи, УПА) та

комуністичний (радянське підпілля і партизани). Учасники руху опору проводили

відкриті бойові дії, рейди, походи, вступали в окремі сутички з ворогом,

76

здійснювали диверсії, саботаж, розвідку, інформували населення, вели агітацію та

пропаганду. Мета опору полягала у вигнанні окупантів та відродженні власної

держави і права.

Зміни і доповнення у галузі права вносилися розпорядженнями та

постановами РНК, директивами, наказами та деклараціями Ставки, ДКО,

Верховної Ради. Окрім норм загальносоюзного законодавства, діяли і нормативні

акти республіканського значення.

Норми цивільного права продовжували захищати державну власність,

охороняли інститут соціалістичної власності, але в умовах війни виникла

необхідність законодавчого захисту приватної власності громадян (житла, худоби,

майна). Директивами було заборонено виселяти з житла військовослужбовців та

їхні родини, встановлено, що повідомлення військових органів про смерть чи

безвісну пропажу є підставою для визнання особи такою. Розширено коло

спадкоємців - батьки, брати і сестри спадкодавця, а при їх відсутності - можна

було заповідати майно стороннім особам. У сімейному праві - збільшено

матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям,

організована допомога дітям-сиротам, встановлено також порядок усиновлення,

ускладнено процедуру розірвання шлюбу тощо.

Кримінальне право часів війни стало особливо репресивним щодо захисту

держави. Посилено відповідальність, аж до вищої міри, за ухилення від

військового обліку, від призову в армію, за невиконання військової служби і

дезертирство. Суворе покарання передбачалося за розповсюдження паніки,

пліток, чуток, за крадіжки майна під час пожежі, нападів авіації. Як покарання

застосовувалися умовне засудження, відстрочка виконання вироку з

направленням у штрафні батальйони, а також помилування та амністії. У процесі

найсуттєвішим стали скорочені терміни досудових дій та швидкість судового

розгляду справи.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Бар М., Зеленський А. Війна втрачених надій: український

самостійницький рух у 1939 - 1945 рр. // Український історичний журнал. -

1992. - № 6.

2. Борозняк А. Й. 22 июня 1941 г.: взгляд с той стороны // Отечественная

история. - 1994. - № 1.

3. Боффа Дж. История Советского Союза. - М., 1991. - Т. 2.

4. Брицький П.П. Україна в другій світовій війні. - Чернівці, 1995.

5. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Львів, 1993.

6. Великая Отечественная война (1941-1945 гг.). - М., 1970.

7. Данилов В. Д. Сталинская стратегия начала войны // Отеч. история. -1995. -

№ З.

77

8. Коваль М. Український народ у Великій Вітчизняній війні, 1941-1945 рр. //

Український історичний журнал. - 1990. - № 3.

9. Коваль М. ОУН-УПА: між «третім рейхом» і сталінським тоталітаризмом.

ОУН і УПА у другій світовій війні. // Український історичний журнал. -

1994. - № 2 - 3.

10. Коваль М.В. Початок німецької агресії та прикордонні бої на території

України // Сторінки історії України ХХ ст.: посібник для вчителя. - К., 1992.

11. Косик В. Україна та Німеччина в другій світовій війні: Документи. - Париж

– Нью-Йорк - Львів, 1993.

12. Кто был кто в Великой Отечественной войне: Люди, события, факты.

Краткий справочник. - М., 1995.

13. Маслов О. О. Втрата радянського генералітету в боях 1941-1944 рр. в

Україні. // Український історичний журнал. - 1993. - № 1.

14. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. - Львів, 1991.

15. Мельтухов М. И. Споры вокруг 1941 г.: опыт критического осмысления //

Отечественная история. - 1994. -№ 3.

16. Петров Г. Советский государственный апарат в годы Великой

Отечественной войны // Правоведение. – 1975. - № 3.

17. Хоскинг Д. История Советского Союза. - М., 1994.

18. Червона Армія в оцінках абверу (липень 1941 р.) // Український історичний

журнал. - 1990. - № 7.

19. Швагуляк М. «Українська карта»: українське питання у міжнародній

політиці та на початку другої світової війни // Дзвін. - 1990. - № 7.

ТЕМА 3. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

(СЕРЕДИНИ 40-Х – СЕРЕДИНИ 80-Х РР. ХХ СТ.)

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Реорганізація і функціонування державних органів влади і управління УРСР

у перші повоєнні роки.

2. Процес десталінізації в УРСР, його характерні риси та юридичні наслідки.

Органи влади і управління України в другій половині 50-х – першій

половині 60-х рр. ХХ ст.

3. Основні тенденції державного розвитку України в період «брежнєвського

консерватизму».

4. Основні зміни в діяльності органів суду та прокуратури.

5. Друга кодифікація законодавства УРСР. Загальна характеристика основних

галузей права УРСР.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Авер’янов В., Чехович В. Правовий статус Уряду Української РСР // Рад.

право. - 1990.- № 6.

78

2. Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 – 1985 рр. - Львів,

1992.

3. Баран В. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - Львів,

1996.

4. Боффа Дж. История Советского Союза. - М., 1991. - Т. 2.

5. Верт Н. История советского государства. - М., 1992.

6. Грищук В.К. Кодификация законодательства Украинской ССР (1958-1984

гг.). - Львов, 1991.

7. Грищук В.К. Основні етапи другої комплексної кодифікації законодавства

УРСР // Рад. право. - 1988. - № 1.

8. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996.

9. Доценко О. Україна в післявоєнний період (друга половина 40-х – перша

половина 60-х рр.). - К., 1996.

10. Єременко В. Органи прокуратури Української РСР у післявоєнний період

(1945-1953 рр.) // Радянське право. - 1972. - № 1.

11. Зайцев Л.А. Восстановление местных Советов на Украине после изгнания

немецко-фашистских захватчиков // Пробл. соц. законности. - 1985. - Вып.

16.

12. Зайцев Л. Відновлення органів Радянської влади на Україні після вигнання

фашистських загарбників // Рад. право. - 1978. - № 5.

13. Золотар В.А., Дятлов П.Н. Советское жилищное право. – К., 1985.

14. Коваль М.В. Українська РСР у період відбудови розвитку народного

господарства. 1945 - 1955 рр. // УІЖ. - 1990. - № 4.

15. Костюк Г. Сталінізм в Україні: (Генеза і наслідки). - К., 1995.

16. Кульчицький С.В. Новітня історія України (післявоєнна відбудова,

«відлига») // УІЖ. - 1991. - № 10.

17. Курносов Ю. Суспільно-політичний розвиток Української РСР в 50-ті-

перш. пол. 60-х рр. // УІЖ. - 1990.- № 5.

18. Савельєв В. Л. 50 – 80-ті – час пошуків і втрачених можливостей // Про

минуле за ради майбутнього. – К., 1989.

19. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. - К., 1993.

20. Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: Сталінізм на Україні. – К., 1990.

21. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії. – К.,

1993.

79

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 4.

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНИ В ПЕРІОД «ПЕРЕБУДОВИ»

(1985 – 1991 РР.). ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

РОЗДІЛ 9. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД

«ПЕРЕБУДОВИ» (1985 – 1991 РР.)

У період «перебудови» у союзних республіках в складі СРСР виник і зростав

рух за незалежність. Восени 1989 р. в Україні було офіційно створено Народний

рух України за перебудову, керівництво якого фактично взяло курс на вихід

УРСР зі складу Союзу. Конституція 1977 р. гарантувала союзним республікам

право вільного виходу зі складу СРСР, але жодних законодавчих актів щодо

реального здійснення цього права не існувало. Тому здобувати легітимну

незалежність республіці доводилося у складних умовах політичного тиску з боку

Москви та при повній відсутності правової бази.

У березні 1990 р. пройшли чергові вибори до Верховної Ради УРСР на

багатопартійній основі, при наявності багатьох претендентів на один

депутатський мандат. У складі новообраної Верховної Ради утворилася опозиція

– «Народна рада» із 125 депутатів, які й повели боротьбу за здобуття реальної

незалежності, що вилилося на першому етапі в ухвалення 16 липня 1990 р.

Декларації про державний суверенітет, яка дала підстави для реорганізації

державного механізму, місцевого самоврядування, органів прокуратури, міліції,

суду в інтересах республіки.

Наступним кроком став Всесоюзний референдум 17 березня 1991 р., на

якому 80,2 % учасників від УРСР проголосували за підтримку «Декларації», тим

самим схваливши виконання її положень.

Радянська державність у «період перебудови» (1986-1991 рр.)

Протягом 1989 – 1991 рр. Верховна Рада ухвалила низку законів, які змінили і

доповнили Конституцію УРСР 1978 р. Зокрема, склад Верховної Ради скоротився

до 450 народних депутатів, яких стали обирати на 4 роки. Очолював Верховну

Раду Голова, який став найвищою посадовою особою в республіці з широкими

повноваженнями. У липні 1991 р. було ухвалено закони, за якими засновувалася

посада Президента УРСР; Раду Міністрів реформовано в Кабінет Міністрів на

чолі з прем’єр міністром. З 1990 р. вступив у дію Закон «Про місцеві ради

народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування», за яким вони

переводилися в режим органів місцевого громадського самоврядування з режиму

єдиного державного керівництва. До системи місцевого самоврядування

належали сільські, селищні та міські територіальні громади, відповідні ради і

їхні виконкоми. До регіонального самоврядування віднесено район і область,

їхні ради і виконкоми. Означене розширило права органів місцевого

80

самоврядування. У 1989 р. відновлено кримську автономію і створено Кримську

АРСР з відповідними автономними державними структурами.

Правоохоронна система. Протягом 1989 - 1990 рр. було реформовано

судову та прокурорську систему. Судді районних судів обиралися депутатами

обласних рад на 10 років, а народні засідателі виборцями на 5 років. Судова

система УРСР була виведена із союзного підпорядкування і підпорядковувалася

Верховному Суду УРСР. Генерального прокурора УРСР тепер призначала

Верховна Рада УРСР на 5 років. Лише їй він підпорядковувався і звітував, а

також призначав обласних і затверджував районних прокурорів. Комітет

конституційного нагляду реформовано в Конституційний Суд, який обирався

Верховною Радою на 10 років у кількості 23 судів.

Законодавство в період «перебудови». У зв’язку з перебудовою

соціально-економічного та політичного устрою СРСР, в 1989-91 рр. зазнало

суттєвих змін та доповнень законодавство УРСР. Важливі доповнення було

внесено до Конституції УРСР (скасовано статтю про монополію компартії на

владу, громадяни дістали право створювати різні громадські організації). Закон

«Про власність в УРСР» 1991 р. встановив три її форми - державну, колективну

і власність громадян. Доповнювали цивільне законодавство Закони «Про

підприємництво», «Про інвестиційну діяльність», які розширили приватну

ініціативу, створили основи ринкової економіки.

В трудовому праві вводився новий порядок розробки й укладення трудового

договору, доповнив його трудовим контрактом. Скасовано обмеження на

сумісництво, розширено права працівників, особливо жінок і неповнолітніх.

У земельному праві громадяни республіки дістали можливість придбати

землю в довічне володіння або оренду, без права продажу чи успадкування.

Законодавство регулювало порядок надання землі юридичним та фізичним

особам, захищало земельний фонд від недбалого ставлення, розтринькування та

нераціонального використання.

Кримінальне законодавство спрямовувалося перш за все на захист інтересів

держави, захист честі і гідності Президента СРСР, встановлюється кримінальна

відповідальність за блокування роботи транспорту тощо. З розвитком ринкових

відносин зросла роль торгівлі, у зв’язку з чим приймається закон про боротьбу зі

спекуляцією, з одержанням нетрудових доходів. Посилюється відповідальність за

торгівлю наркотиками, за пияцтво, за захоплення заручників, участь у

терористичних актах, масових заворушеннях та безпорядках.

РОЗДІЛ 10. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЗДОБУТТЯ

УКРАЇНОЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Після невдалої спроби державного перевороту в СРСР Верховна Рада УРСР 24

серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України, яким

81

констатувався вихід УРСР зі складу СРСР і проголошувалася незалежність

України та створення самостійної Української держави - України. Щоб

всенародно підтвердити його і зробити незворотнім, у день виборів першого

Президента 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі 90,35 % виборців

проголосували за підтримку Акта проголошення незалежності України. Маючи

підтримку українського народу, висловлену на референдумі, перший Президент

України Л.Кравчук 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі разом із Президентом

Росії Б.Єльциним та лідером Бєларусі С.Шушкевичем денонсували Союзний

договір 1922 р. Того ж дня вони підписали угоду про створення Співдружності

Незалежних держав.

Спираючись на «Декларацію», Верховна Рада у жовтні 1990 р. утворила

конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного закону.

У червні 1991 р. проект концепції було затверджено, і розпочалася робота над

його проектом, яка проходила в декілька етапів. Вранці 28 червня 1996 р., після

тривалих дебатів, Конституція України була ухвалена Верховною Радою.

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України зумовила

низка чинників.

Зовнішні:

1. Поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового

балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи.

2 Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.

3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.

4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках,

5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил,

6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Внутрішні:

1. Існування в Україні системи формально легітимних (законних за

радянським правом) органів державного управління.

2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

3. Певна стабільність українського товарного ринку.

4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.

6. Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями,

небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

7. Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного

демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з

усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

82

Органи державної влади. За Конституцією єдиним органом

законодавчої влади в Україні є Верховна Рада – представницький орган,

депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого

виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна

розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів

державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються

виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки,

проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено

Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві рефе-

рендуми».

Склад Верховної Ради – 450 народних депутатів, правовий статус яких

визначався Законом України «Про статус народного депутата України». Порядок

роботи Верховної Ради України визначався її регламентом, прийнятим

українським парламентом 27 липня 1994 р. Верховна Рада працювала сесійно.

Для організації її роботи утворювалась Президія.

З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і

підготовки питань, віднесених до відання Верховної Ради, а також сприяння

втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних

органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні

комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон «Про постійні комісії

Верховної Ради України».

Уособленням виконавчої влади став Кабінет Міністрів.

Президент - глава держави. Його повноваження визначили Конституція і

закон «Про Президента України». Президент обирався на основі загального,

рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база

реформування місцевої влади. У березні 1992 р. був прийнятий Закон «Про

місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування». Ним

діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального

самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента

України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена

правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату

України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування

усіх гілок влади, всього державного механізму як у центрі, так і на місцях, на

жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало

проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п’яти років в

організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних

перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої

83

влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини

виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як

одного з елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в

1992 р. інституту представників Президента України в областях і районах. Але

реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 р., коли Верховна

Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування»

і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам.

Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало проблем

виникало й при реалізації Концепції судово-правової реформи. Все практично

звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів

інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного

апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи

державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно, нерідко

без певної програми.

Отже, процес створення державного апарату незалежної України був

складним і тривалим.

Судові та правоохоронні органи. Невід’ємною умовою побудови

демократичної правової держави, втілення в життя верховенства права є

проведення судово-правової реформи, головне завдання якої – становлення

сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 р.

Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її

схвалення Верховна Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України»,

«Про статус суддів», «Про організацію судового самоврядування». Судове

самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення

незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі

становлення судової влади.

Найважливою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також

удосконалення організації та діяльності попереднього слідства, прокуратури,

адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства

внутрішніх справ. Служби безпеки та їх органів на місцях. Цьому завданню

підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»,

від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 25 березня 1992 р. «Про Службу

безпеки України», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову

діяльність».

Законодавство. Проголошення незалежності України відкрило реальну

можливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні

законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і

здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60 - 70-х рр. до

84

ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і

приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування.

По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових

кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ ДО ІV МОДУЛЮ

ТЕМА 1. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНИ В ПЕРІОД

«ПЕРЕБУДОВИ» 1985 – 1991 рр.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Соціально-економічна і політична ситуація в країні. Передумови та

періодизація процесу «перебудови».

2. Реформування державного апарату УРСР в період «перебудови».

3. Судові та правоохороні органи в період «перебудови».

4. Правова система.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Зверніть увагу на суперечливість перебудовних процесів, «революцію зверху»

і корективи в її реалізації, наростання соціально-економічних проблем, проблем

екології.

Охарактеризуйте в період «перебудови» політику гласності, демократизацію

суспільства, відродження багатопартійності, зростання громадської й

національної самосвідомості, утворення нових громадських об’єднань.

Відбулося реформування державного апарату.Протягом 1989 – 1991 рр.

Верховна Рада ухвалила низку законів, які змінили і доповнили Конституцію

УРСР 1978 р. Зокрема, склад Верховної Ради скоротився до 450 народних

депутатів, яких стали обирати на 4 роки. Очолював Верховну Раду Голова, який

став найвищою посадовою особою в республіці з широкими повноваженнями. У

липні 1991 р. було ухвалено закони, за якими засновувалася посада Президента

УРСР; Раду Міністрів реформовано в Кабінет Міністрів на чолі з прем’єр

міністром. З 1990 р. вступив у дію Закон «Про місцеві ради народних депутатів

УРСР та місцеве самоврядування», за яким вони переводилися в режим органів

місцевого громадського самоврядування з режиму єдиного державного

керівництва. До системи місцевого самоврядування належали сільські, селищні

та міські територіальні громади, відповідні ради і їхні виконкоми. До

регіонального самоврядування віднесено район і область, їхні ради і виконкоми.

Означене розширило права органів місцевого самоврядування. У 1989 р.

відновлено кримську автономію і створено Кримську АРСР з відповідними

автономними державними структурами.

У зв’язку з перебудовою соціально-економічного та політичного устрою СРСР,

в 1989 - 1991 рр. зазнало суттєвих змін та доповнень законодавство УРСР.

Важливі доповнення було внесено до Конституції УРСР (скасовано статтю про

85

монополію компартії на владу, громадяни дістали право створювати різні

громадські організації). Закон «Про власність в УРСР» 1991 р. встановив три її

форми - державну, колективну і власність громадян. Доповнювали цивільне

законодавство Закони «Про підприємництво», «Про інвестиційну діяльність»,

які розширили приватну ініціативу, створили основи ринкової економіки.

В трудовому праві вводився новий порядок розробки й укладення трудового

договору, доповнив його трудовим контрактом. Скасовано обмеження на

сумісництво, розширено права працівників, особливо жінок і неповнолітніх.

У земельному праві громадяни республіки дістали можливість придбати

землю в довічне володіння або оренду, без права продажу чи успадкування.

Законодавство регулювало порядок надання землі юридичним та фізичним

особам, захищало земельний фонд від недбалого ставлення, розтринькування та

нераціонального використання.

Кримінальне законодавство спрямовувалося перш за все на захист інтересів

держави, захист честі і гідності Президента СРСР, встановлюється кримінальна

відповідальність за блокування роботи транспорту тощо. З розвитком ринкових

відносин зросла роль торгівлі, у зв’язку з чим приймається закон про боротьбу зі

спекуляцією, з одержанням нетрудових доходів. Посилюється відповідальність за

торгівлю наркотиками, за пияцтво, за захоплення заручників, участь у

терористичних актах, масових заворушеннях та безпорядках.

ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі

історичних епох (Державотворчий процес 1985 -1999 р.р.). - К.: «УксОб»,

2000.

2. Бойко О. Д. Україна 1991 - 1995: тіні минулого чи контури майбутнього?

(нариси новітньої історії). - К. : «Магістр - S», 1996. – 207 c

3. Бойко О. Д. Нариси з новітньої історії України (1985 – 1991 р.р.) :

Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. – 357 с.

4. Верт Н. История советского государства. 1990 – 1991. – М.: Прогресс:

Прогресс-Академия, 1992.

5. Гарань О. Від створення Руху до багатопартійності. - К.: Видавництво

товариства «Знання» Україна,1992.

6. Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього

світу. – К.: Політвидав України, 1987.

7. Купчинський Р.В. В окопах перебудови // Сучасність. – 1987. – Ч. 7 – 8. – С.

150 – 163.

86

8. Перебудова: задум і результати в Україні (до 10-річчя проголошення курсу

на реформи). Матеріали науково-теоретичного семінару. – К.: Інститут

історії НАН України, 1996.

9. Перспективи та глухі кути перебудови // Філософська і соціологічна думка.

– 1990. - № 1. – С. 3 – 46.

10. Станкевич З.А. История крушения СССР: Политико-правовіе аспекті. – М.,

2001.

ТЕМА 2. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Розпад СРСР: причини, наслідки. Угода про утворення СНД. Проголошення

незалежності України.

2. Центральні та місцеві орган влади та управління в умовах незалежності.

3. Будівництво Збройних Сил Української держави. Реформування радянської

армії. Військова доктрина України.

4. Судові та правоохоронні органи України.

5. Принципи і правова основа зовнішньої політики України. Основні напрями

зовнішньополітичної діяльності МЗС.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Після невдалої спроби державного перевороту в СРСР Верховна Рада УРСР

24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України, яким

констатувався вихід УРСР зі складу СРСР і проголошувалася незалежність

України та створення самостійної Української держави – України. Щоб

всенародно підтвердити його і зробити незворотнім, у день виборів першого

Президента 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі 90,35% виборців

проголосували за підтримку Акта проголошення незалежності України. Маючи

підтримку українського народу, висловлену на референдумі, перший Президент

України Л.Кравчук 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі разом із Президентом

Росії Б.Єльциним та лідером Бєларусі С. Шушкевичем денонсували Союзний

договір 1922 р. Того ж дня вони підписали угоду про створення Співдружності

Незалежних держав.

Спираючись на «Декларацію», Верховна Рада у жовтні 1990 р. утворила

конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного закону.

У червні 1991 р. проект концепції було затверджено, і розпочалася робота над

його проектом, яка проходила в декілька етапів. Вранці 28 червня 1996 р., після

тривалих дебатів, Конституція України була ухвалена Верховною Радою.

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави – України зумовила

низка чинників.

Зовнішні:

87

1. Поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового

балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи.

2 Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.

3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.

4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках,

5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил,

6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Внутрішні:

1. Існування в Україні системи формально легітимних (законних за

радянським правом) органів державного управління.

2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

3. Певна стабільність українського товарного ринку.

4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.

6. Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями,

небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

7. Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. – К.,

1999.

2. Алексєєв Ю., Кульчицький С., Слюсаренко А. Україна на зламі історичних

епох (Державотворчий процес 1985 – 1999 рр.): [навч. посібник]. – К., 2000.

3. Барановська Н.П., Верстюк В.Ф., Віднянський С.В. та ін. Україна:

утвердження незалежної держави (1991–2001). – К., 2001.

4. Бойко О.Д. Україна 1991 - 1995: тіні минулого чи контури майбутнього?

(нариси новітньої історії). - К. : «Магістр - S», 1996. – 207 c

5. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада. – К., 2005.

6. Гальчинський А.С. Україна на перехресті геополітичних інтересів. – К.,

2002.

7. Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993.

8. Георгица А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практика. –

Чернівці, 1998.

9. Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки незалежності

Україні (24 серпня 1991 р. – середина 1996 р.) // Вісн. Акад. прав. наук

України. – 2000. - № 4.

10. Держалюк О.М. Криза в Україні 2006 року та її наслідки. – К., 2006.

11. Журавський В. Український парламентаризм на сучасному етапі.

Теоретико-правовий аспект. – К., 2001.

12. Кампо В.М. Українські реформи: політика і право. – К., 1994.

88

13. Кармазіна М. Президентство: український варіант. – К., 2007.

14. Касьянов Г. Україна 1991 – 2007: нариси новітньої історії. – К., 2008.

15. Корж Г. Леонид Кучма. Настоящая биография второго президента Украины.

– Харьков, 2005.

16. Кремень В.Г., Табачник Д.Г., Ткаченко В.М. Україна: альтернатива поступу

(критика історичного досвіду). – К.: «ARC UKRAINE», 1996.

17. Кульчицький С. Помаранчева революція. – К., 2005.

18. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ

ст.). – К., 2001.

19. Литвин В. М. Україна – 2004. Події. Документи. Факти: У 3-х т. – К., 2005.

20. Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического

портрета Л. Кравчука. – К., 1997.

21. Литвин В.М. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К.:

Абрис, 1994.

22. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 р.р.). – К.:

Видавничий центр «Академія», 2000.

23. Новітня Україна 1991 – 2001: (роздуми видатних сучасників) / М. Амосов,

Володимир (В. Сабодан), Л. Грач, В. Гриньов та ін. – К., 2001.

24. Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991 – 2004) в

аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу). –

Львів, 2005.

25. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / [Редкол.: І. Ф. Курас

(голова) та ін.]. – Т. 6. Від тоталітаризму до демократії (1945–2002) / [Кер.

тому О. М. Майборода; автори: В. П. Андрущенко, В. К. Баран, О. Д. Бойко

та ін.]. – К., 2003. – С. 521–656.

26. Селиванов А.О. Будуємо нову державу. – К., 1997.

27. Сирота М. Україна в геополітичному просторі третього тисячоліття. – К.,

2007.

28. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1991 – 1995 / [упор.: О.Ф. Андрощук,

С. С. Падалка, Л.В. Ковпак]. – К., 2005.

29. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1996 – 2000 / [упор.: Л.В. Ковпак,

Н.П. Барановська]. – К., 2005.

30. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С. Шемшученка.

– К., 1999.

31. Чушенко В.І. До питання про форму правління сучасної України //

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. - Львів, 1995.

89

ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ТА МІЖНАРОДНІ УГОДИ

Андрусівське перемир’я (1667) - договір про перемир’я між

Московською державою і Річчю Посполитою. Основні положення: 1)

перемир’я встановлювалось на 13,5 років; 2) за Московською державою

залишались Лівобережна Україна і Смоленськ; 3) Правобережна Україна,

Білорусь залишались у складі Речі Посполитої; 4) Київ на два з половиною роки

передавався Московській державі; 5) Запорозька Січ мала перебувати в

спільному володінні обох держав; 6) Польща і Москва домовились про спільну

боротьбу з татарською агресією проти України.

Батуринські статті (1663) - договір, укладений гетьманом Лівобережної

України І. Брюховецьким і представниками московського уряду в Батурині.

Суттєво обмежував автономію козацької України.

Бахчисарайський договір (1681) – перемир’я, укладене між Росією і

Туреччиною та Кримом на 20 років. Основні положення: 1) Туреччина й

Кримське ханство визнавали Лівобережну Україну, Запоріжжя та Київ за

Росією; 2) султан і хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Москви; 3)

татари зберігали право кочувати в південних степах України; 4) Південна

Київщина, Брацлавщина, Поділля залишалися під владою Туреччини; 5)

кордоном між Московською державою та Османською імперією визнано

Дніпро. Договір анульований Росією 1686 р.

Березневі статті (1654) - договір, укладений гетьманом Б. Хмельницьким

і представниками московського уряду. Згідно з яким, Україна переходить під

протекторат Московської держави. Основні положення: 1) Україна входила

до складу Московської держави з правом козацько-старшинського

самоврядування; 2) козацький реєстр становив 60тисяч; 3) влада в

українській автономії належить гетьману, якого обирає військо і

затверджує цар; 4) визнавалася самостійність української православної

церкви; 5) гетьман мав право вести зовнішню політику з усіма державами,

крім Туреччини та Польщі; 6) Україна повинна була виплачувати російській

скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

Берестейський мирний договір (1918) - договір, укладений між УНР та

країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією,

Туреччиною). Основні положення: 1) Україна виходила з Першої світової

війни; 2) визнавалася незалежність України; 3) кордони України

встановлювалися довоєнні між Австро-Угорщиною та Росією; 4) Холмщина

мала залишатися в складі України; 5) сторони взаємно відмовлялися від

воєнних контрибуцій; таємна декларація між УНР та Австро-Угорщиною

передбачала об’єднання Східної Галичини та Буковини в один коронний край

(згодом ця угода буде анульована Австро-Угорщиною); додатковою умовою

90

договору був пункт про надання Німеччиною та Австро-Угорщиною збройної

допомоги УНР проти більшовиків

Біловезька угода (1991) - документ, підписаний Президентом України

Л. Кравчуком, Президентом Росії Б. Єльциним та Головою Верховної Ради

Республіки Білорусь С. Шушкевичем у Біловезькій Пущі під Брестом, яким

було оголошено розпуск СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав.

Окрема угода була укладена щодо здійснення єдиного контролю над наявною в

державах ядерною зброєю.

Білоцерківський договір (1651) - договір між польським урядом і

Б. Хмельницьким, укладений біля Білої Церкви після битви під Берестечком.

Основні положення: 1) козацькою територією визначалося тільки Київське

воєводство; 2) відновлювалася польська влада; 3) польській шляхті

поверталися маєтності; 4) козацький реєстр становив 20 тис; 5) гетьман

позбавлявся права мати зв’язки з іншими державами.

Брестська церковна унія (1596) – об’єднання православної церкви з

католицькою на території Речі Посполитої, більшій частині України, Білорусі

та утворення Української греко-католицької (уніатської) церкви. Главою

церкви у справах віри, моралі та церковної адміністрації визнавався Папа

Римський, проте зберігалася церковно-культурна автономія.

Бучацький мирний договір (1672) - договір між Річчю Посполитою і

Османською імперією у ході польсько-турецької війни 1672 - 1676 рр.

Українська козацька армія на чолі з гетьманом П. Дорошенком виступала

на боці турків. Після оточення Львова українсько-турецькими військами

Польща змушена була укласти мир. Основні положення: 1) Польща віддавала

Туреччині Поділля; 2) Брацлавщина і південна Київщина переходили

під владу П.Дорошенка; 3) Польща повинна була сплатити Туреччині

контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тис. злотих

данини. Мирний договір не був ратифікований польським сеймом, і війна

продовжувалась до 1676 р., до підписання Журавненського мирного договору.

Але більша частина Правобережної України потрапила під владу Туреччини.

Валуєвський циркуляр (1863) – таємне розпорядження російського уряду

про заборону друкування українською мовою.

Варшавська угода (1920) - договір між урядами Польщі та УНР, який

підписали Ю. Пілсудський та С. Петлюра. Основні положення: 1) визнання

польським урядом незалежності УНР; 2) часткове визначення україно-

польського кордону; 3) спільні польсько-українські дії проти більшовиків на

території України. Денонсована Ризьким мирним договором 18 березня 1921 р.

Віденське перемир’я (1656) - перемир’я між Росією та Річчю Посполитою.

(уповноважені Б. Хмельницького на переговори не були допущені). Основні

91

положення: 1) спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбурга; 2) відмова від

укладення сепаратного миру зі Швецією; 3) обрання російського самодержця

на королівський трон після смерті Яна Казимира. Залишилися невирішеними

проблеми українських земель, погіршилися відносини з Чигирином, Москва

втягувалася у стан міжнародної ізоляції, зміцніли позиції Речі Посполитої.

Вічний мир (1686) - мирний договір між Польщею і Московською

державою, укладений на основі Андрусівського перемир'я 1667 р. Основні

положення: 1) Польща відмовлялась від претензії на Київ, за що отримала

146 тис. крб. компенсації; 2) Північна Київщина та Брацлавщина мали стати

нейтральною зоною між Польщею та Московською державою;

3) Правобережна Україна (за винятком Поділля, яке до 1699 р. перебувало під

владою Туреччини) залишалась під владою Польщі, Лівобережжя – Москви.

Вічний мир остаточно закріпив поділ українських земель між двома

державами.

Гадяцький договір (1658) - угода гетьмана І. Виговського з польсько-

шляхетським урядом. Основні положення: 1) українські землі у складі трьох

воєводств - Київського, Чернігівського, Брацлавського (під назвою «Великого

князівства Руського») поверталися до складу Речі Посполитої на правах

автономії; 2) Велике князівство Руське повинно було мати власні судову й

фінансову системи, свою власну монету; 3) військо мало нараховувати 30 тис.

козаків і 10 тис. найманого війська; 4) церковну унію належало скасувати.

Залишився нереалізованим.

Генуезька конференція (1922) - міжнародна конференція з економічних та

фінансових питань. В її роботі взяли участь 29 держав і 5 домініонів Великої

Британії, від США був спеціальний спостерігач. РСФРР було висунуто вимоги

інших країн визнати міжнародні борги, фінансові зобов’язання всіх колишніх

російських урядів, взяти на себе відповідальність за всі збитки від дій

радянського і попередніх урядів або місцевих властей. Делегація РСФРР,

очолювана І. Чечеріним, погодилася обговорювати питання про борги та

компенсацію колишнім іноземним власникам, зажадавши своєю чергою

відшкодування збитків від іноземної інтервенції, визнання де-юре радянського

уряду й надання йому фінансової допомоги. Нею було порушено проблему

загального скорочення озброєнь. Жодне питання позитивно розв’язане не було.

Глухівські статті (1669) - договір. між Д. Многогрішним і

представниками московського царя. 27 статей договору які обмежували

українську автономію. Основні положення: 1) московські воєводи лишалися

тільки в п’яти містах: Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі, Острі, вони не мали

права втручатися в українське судочинство; 2) надавалося право мати 30-тисячне

реєстрове військо; 3) не дозволялось Війську Запорозькому налагоджувати

92

мiжнapoднi дипломатичні зв’язки з іншими країнами світу; 4) податки мала

збирати тільки козацька старшина.

Городельська унія (1413) - угода, між польським королем Владиславом

II Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом, укладена в м. Городлі.

Угода підтверджувала існування Литовського князівства як окремої незалежної

держави, але визнавалась політична зверхність польського короля.

Передбачалось проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем

органів державного управління обох країн. Католицька шляхта обох держав

зрівнювалась у правах.

Другі Переяславські статті (1674) -- укладені козацькою старшиною,

полковниками 10 правобережних полків із царем. Угода стала можливою

внаслідок успішного походу об’єднаного московсько-козацького війська

Лівобережної України на протилежний берег Дніпра і визволення українських

територій з-під гніту Туреччини і Кримського ханства. На Генеральній раді в

Переяславі гетьманом Правобережжя був обраний І. Самойлович, який іменувався

«гетьманом обох берегів Дніпра». Особливість договору полягала в тому, що І.

Самойлович статей не підписував, присяги не приймав і в тексті його прізвище не

згадується. Конституцію власними підписами скріпила старшина на чолі з

генеральним обозним І. Гулаком. Другі Переяславські статті 1674 р. цілковито

базувалися на Глухівських і Конотопських статтях. Лише одне положення є новим у

названих двосторонніх договорах – зобов’язання царя захищати правобережні

українські землі від турецького султана чи кримського хана. Кількість

правобережних реєстрових козаків зменшили до 20 тис.

Емський указ (1876) – таємний законодавчий акт російського уряду,

спрямований на придушення української культури, підписаний Олександром ІI.

Жванецьке перемир’я (1653) – перемир’я, укладене між Б.

Хмельницьким і польським королем Яном II Казимиром після Жванецької

облоги. За умовами перемир'я Білоцерківська мирна угода 1651 р. скасувалась,

а стосунки між Україною і Польщею регулювались на основі Зборівської угоди

1649 р.

Злука українських земель (1919) - акт проголошення об’єднання

Наддніпрянської Великої України і ЗУНР в єдину незалежну УНР. Після

проголошення злуки назва ЗУНР замінена на «Західноукраїнська область

Української народної республіки», якій забезпечувалася територіальна

автономія. Акт на практиці залишився нереалізованим.

Коломацькі статті (1687) - україно-московська угода, укладена на

козацькій раді, що відбулася біля р. Коломак при обранні гетьманом І. Мазепи.

22 статті обмежували й навіть певною мірою ліквідували самостійну

економічну, соціальну та зовнішню політику України. Основні положення: 1)

93

гетьман позбавлявся права усувати з керівних посад козацьку старшину без

царського дозволу; 2) передбачалося розміщення в гетьманській столиці - м.

Батурині московського стрілецького полку; 3) козацьке військо обмежувалося

30 тис; 4) обмежувалося право гетьмана розпоряджатися землею; 5) козацьке

військо повинно було брати участь у всіх військових експедиціях Московії; 6)

українським купцям заборонялося торгувати у Московській державі, а також

вести торгівлю з Кримом; 7) заборона міжнародних відносин України. Листи й

документи від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи, надсилати до

Москви; 8) вимога злиття російського народу з українським шляхом заохочення

змішаних шлюбів. Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій - стежити і

сприяти виконанню численних царських заборон.

Конотопські статті (1672) - угода між І. Самойловичем та царським

урядом. Містила 10 пунктів, які повторювали Глухівські статті 1669 р. із

подальшим обмеженням прав України: 1) гетьманові заборонялося без

царського указу й Старшинської ради висилати посольства до іноземних

держав; 2) заборонялося підтримувати відносини з Дорошенком; 3) гетьманові

заборонялося позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради

або вироку військового суду.

Кревська унія (1385) - державно-політичний союз Польського королівства

і Великого князівства Литовського. За умовами унії Владислав II Ягайло,

одружившись з Ядвігою, спадкоємницею польського престолу, і одержавши

польську корону, повинен був здійснити: 1) повернення у католицтво

Владислава II та всіх мешканців Литви; 2) обернути на користь Польщі

великокнязівську казну; 3) інкорпорування Великого князівства Литовського до

складу Польської держави.

Кючук-Кайнарджийський мирний договір (1774) - договір, укладений

між Російською імперією та Туреччиною після закінчення російсько-турецької

війни 1768 - 1774 рр. Османська імперія визнавала незалежність Кримського

ханства, право російським торгівельним суднам безперешкодно плавати

Чорним морем і вільно проходити через Чорноморські протоки. Російська

імперія приєднувала українські землі в міжріччі Дніпра і Південного Бугу та

частину морського узбережжя з фортецями Керч, Азов та ін. Російсько-

турецький кордон на Кавказі встановлювався по р. Кубань. Молдавське

князівство та Волощина звільнялись з-під турецького протекторату і

переходили під протекторат Росії.

Литовські статути (1529, 1566, 1588) - кодекси середньовічного права

Великого князівства Литовського, які діяли на захоплених ним українських

землях у XVI — перш. пол. XIX ст. Норми Литовських статутів

закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові норми

94

феодальної експлуатації селянства. Статути посилили кріпосне право, в той же

час частково обмежили свавілля магнатів. Остаточно скасовані в 1840 р.

Люблінська унія (1569) - угода про об’єднання між Польщею та Великим

князівством Литовським і утворення держави Річ Посполита. Основні

положення: 1) король Речі Посполитої є виборним і одночасно обіймає два

престоли - польський королівський та литовський великокнязівський; 2) Річ

Посполита має спільний сейм, зовнішню політику та грошову систему; 3) ВкЛ

зберігало державну автономію, в тому числі окремі закони, виконавчу та судову

влади, військо, фінансову систему, «руську мову»; 4) українська шляхта зрів-

нювалася в правах з польською та литовською; 5) під юрисдикцію Польщі

переходили українські землі - Брацлавщина, Волинь, Київщина, Підляшшя,

Поділля.

Московські статті (1665) - україно-російський договір, укладений

гетьманом І. Брюховецьким з урядом Олексія Михайловича. Основні

положення: 1) управління військово-адміністративним і фінансово-

господарським життям України передавалося в руки царських воєвод, за

винятком лише козацького стану; 2) московські залоги отримували право

перебувати майже в усіх великих містах; 3) збирання податків покладалося на

московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни; 4)

вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності

царського представника; 5) гетьманський уряд позбавлявся права на

проведення самостійної зовнішньої політики; 6) Українська православна церква

(Київська митрополія) підпорядковувалася московському патріархові.

Ординація Війська Запорозького, що перебуває на службі в Речі

Посполитій (1638) – постанова польського сейму після придушення повстання

1637 - 1638 рр. під проводом П. Павлюка і К. Скидана. Обмежувала права і

привілеї запорозьких козаків, скорочувала козацький реєстр. Ординація

скасовувала посадугетьмана, відміняла виборність козацької старшини,

ліквідувала козацьке судочинство. На чолі козацького війська мав стояти

польський комісар. Козаки втратили право проводити самостійну зовнішню

політику тощо.

Переяславсъш cтaттi (1659) - договір, укладений між Ю. Хмельницьким та

царським урядом. Його підписання проходило під значним політичним i силовим

тиском уповноваженого московського царя князя Трубецького. Основні

положення: 1) повноваження гетьмана i всього Військa Запорозького значно

звужувалися; 2) обраний гетьман тепер зобов’язаний був прибути до

московського царя i отримати від нього символи влади - булаву i клейноди; 3)

київський митрополит мав перейти у підлеглість до московського; 4) зовнішня

політика проводилася тільки з дозволу московського царя; зв’язки з Кримським

95

ханством заборонялися взагалі; 5) запровадження смертної кари для гетьмана

I. Виговського, його родини, а також полковників, які брали участь у виступi проти

царської влади ; 6) гетьманові та Війську Запорозькому заборонялося ухвалювати

самостійні рішення про початок чи завершения війни з іншими країнами без

царського дозволу; 7) зростала кількість міст, у яких мали право перебувати

царські воєводи; 8) заборонялося козацькій владі знімати гетьмана, xi6a що за

зраду цареві; 9) судова гілка влади втрачала свою незалежність, судам

заборонялося виносити вироки щодо смертної кари старшинам, які були

союзниками московської влади; 10) за відмову від присяги на користь

самодержця передбачалося застосування смертної кари для українських

козаків, старшини, міщан.

Решетилівські статті (1709) - історіографічна назва листування гетьмана

І.Скоропадського та Петра І з питань правового статусу України. Після

Полтавської битви І. Скоропадський з козацького табору відправив до Петра І

«Просительні статті», які містили 14 статей, де йшлося про «права і вольності»

Гетьманщини, з проханням затвердити їх. У відповідь Петро І надіслав іменний

указ, що ніяк не нагадував договірні статті, було обіцяно згодом дати і статті,

але так і не виконано. Основні положення: 1) підтвердження «прав і

вольностей» в такому вигляді, який відповідав інтересам Москви; 2) під владою

російських генералів під час війни будуть не тільки рядові козаки, а й гетьман;

3) воєводи перебуватимуть в усіх українських містах, як і раніше, але в справи

українців вони не втручатимуться, крім «державних», таких як, наприклад,

зрада; 4) встановлено російський контроль за збиранням податків та витратами

на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату.

Одночасно було призначено царського резидента Ізмайлова при гетьманові.

Ізмайлову надавалося право здійснювати контроль над гетьманом і урядом

України.

Рішительні пункти (1728) - царський указ, виданий гетьманові України

Данилові Апостолу, яким визначався правовий статус України в межах

Російської імперії. Був відповіддю на козацьку петицію. Основні положення:

1) гетьман міг обиратися тільки за згоди царя; 2) гетьман не мав права здійс-

нювати дипломатичні відносини з іноземними державами; 3) під час війни

гетьман підпорядковувався уже фельдмаршалові, а не цареві; 4) наймане

козацьке військо обмежувалося трьома полками; 5) кандидатів на старшину

затверджував цар, а молодшу - гетьман; 6) вища апеляційна інстанція -

Генеральний суд, до якого входили по 3 українців і 3 росіян під президентством

гетьмана; 7) мито від торгівлі іноземних купців йшло в російську казну; 8)

росіянам дозволялося купувати землі в Україні.

96

Ризький мирний договір (1921) - договір між РСФРР і УСРР та Польщею,

який зафіксував закінчення польсько-радянської війни 1920 р. Було визначено

державні кордони між країнами. Щодо України кордони встановлювалися по

річці Збруч, до Польщі відходила частина Волині. Країни відмовлялися від

територіальних претензій, зобов’язувалися на своїх територіях забезпечувати

права відповідних національних меншин.

«Руська правда» – зведення норм давньоруського права ХІ - ХІІ ст., який

об'єднав звичаєві правові норми Київської Русі. Узаконив зміни, що сталися в

суспільстві та свідомості людей.

Севрський договір (1920) - договір, підписаний у рамках Паризької мирної

конференції між країнами Антанти та Османською імперією, який визначав

долю Османської імперії після Першої світової війни. Основні положення:

1) Османська імперія підлягала розподілу: Великобританія контролювала

Палестину, Йорданію, Ірак; Франція - Сирію, Ліван; Греція - Східну Фракію; 2)

Босфор, Дарданелли і Мармурове море - відкриті; 3) ліквідація незалежності.

Договір не виконувався.

Сен-Жерменський мирний договір (1919) - один із міжнародних актів, що

визначили підсумки Першої світової війни. Укладений державами Антанти та

Австрією. Основні положення: 1) розпад Австро-Угорської імперії;

2) утворення незалежних держав; 3) виплата репарацій; 4) військові обмеження;

5) заборона об’єднання з Німеччиною

Слободищенський трактат (1660) - договір, укладений гетьманом

України Ю.Хмельницьким з Польщею. Основні положення: 1) Україна

розривала союз з Москвою і відновлювала союз з Річчю Посполитою на

основі Гадяцького договору 1658 р.; 2) Україна отримувала лише автономію

з гетьманом на чолі; 3) українські війська повинні були брати участь у війні з

Московською державою на боці Польщі; 4) підписання трактату поклало

початок поділу Гетьманської держави на дві частини: Правобережну і

Лівобережну

Статут Володимира Мономаха - закони великого князя київського

Володимира Мономаха. Складався з 69 статей, регулював правове становище

залежних селян і визначав порядок стягнення лихварських відсотків з

боржників.

Судебник Казимира IV (1468) - законодавчий акт Великого князівства

Литовського - перший кодекс норм кримінального права та судочинства

Литовської держави. Базувався на правових нормах «Руської правди»,

попередніх великокнязівських привілеях, ухвалах, уставах та звичаєвому праві

литовських, білоруських та українських земель. Закріпив за феодалами права

97

імунітету, перетворив вільних селян на кріпаків. Діяв до прийняття першого

Литовського статуту (1529 р.).

«Устава на волоки» (1557) - правовий документ, затверджений

польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом,

про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території

Великого князівства Литовського.

Ялтинська конференція (1945) - зустріч керівників країн антигітлерівської

коаліції - Сталіна, Рузвельта, Черчілля. Основні рішення: 1) воєнно-політичні

плани щодо остаточного розгрому блоку фашистських держав; 2) вироблено

лінію на післявоєнний світовий устрій; 3) розглядалося питання демілітаризації

та денацифікації Німеччини; 4) ухвалила рішення про створення ООН та Ради

Безпеки при ній; 5) прийнято «Декларацію про визволену Європу»; 6)

передбачалося визначення польсько-радянського кордону вздовж лінії Керзона

з невеликими поправками; 7) досягнуто угоди щодо вступу до ООН України та

Білорусії як рівноправних членів поряд з СРСР.

98

ВИКОРИСТАНА ТА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

ПІДРУЧНИКИ ТА НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ:

1. Бойко О. Д. Історія України: [навч. посіб.] / О. Д. Бойко – К. : Академвидав,

2006. – 686 с.

2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / АН України, Ін-т

археолог., Ін-т історії України. Вст. стаття В. А. Смолія, П. С. Соханя / М.

С. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1992. – 544 с.

3. Давня історія України. Навч. посіб.: У 2 кн. [ Толочко П. П. (керівник авт.

колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. ]. – К. : Либідь, 1994.

4. Заруба В. М. Історія держави і права України : Навчальний посібник / В. М.

Заруба. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 224 с.

5. Захарченко П. Історія держави і права України: [підручник] / П.

Захарченко. – К. : Атіка, 2004. – 368 с.

6. История отечественного государства и права. Ч. І: [учебник] / Под ред. О.

И. Чистякова. – 3-е изд., перераб. и доп. - [автор. коллектив: Л. В. Дюков,

Ю. А. Егоров, В. С. Кульчицкий и др.]. – М. : Юристъ, 2004. – 430 с.

7. Іванов В. М. Історія держави і права України : [навч. посіб.] / В. М. Іванов.

– К. : МАУП, 2002.

8. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час)

: [навч. посіб.] / За ред. проф. Б. Й. Тищика. – Львів : Світ, 2006. – 696 с.

9. Історія держави і права України : [навч. посіб.] / За ред. А. С. Чайковського.

– К. : Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.

10. Історія держави і права України : [підручник]. – У 2-х т. / За ред. В. Я.

Тація, А. Й. Рогожина. – Том 1. – [кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й.

Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.]. - К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. –

648 с.

11. Історія державності України : експериментальний підручник / За заг. ред.

Бандурки О. М., Ярмиша О. Н. – [кол. авторів: В. А. Греченко, О. А.

Гавриленко, М. М. Столбуненко. та ін.]. - Х. : ТОВ «Одісей», 2004. – 608 с.

12. Кузьминець О. В., Калиновський В. Історія держави і права України : [навч.

посіб.] / О. В. Кузьминець, В. Калиновський. – К. : Україна, 2005. – 448 с.

13. Лановик Б. Д. Історія України: [навч. посіб.] / Б. Д. Лановик, М. В.

Лазарович – К. : Знання-Прес, 2006. – 598 с.

14. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 5-

те вид., випр. і доп. / П. Музиченко. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2006. – 437

с.

99

15. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури

та політичні перспективи : [навч. посіб.] / М.С. Пасічник. – К.: Знання,

2006. – 735 с.

16. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних

закладів / За ред. В. І. Танцюри. – [автор. кол.: Є. О. Бондарєв, В. П.

Горбатенко, В. А. Греченко та ін.]. – К. : Видавничий центр «Академія»,

2001. – 488 с.

17. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний курс. [навч.

посіб.] / Н. М. Савченко, М. К. Подольський. – К. : Видавництво «Фірма

«ІНКОС», «Центр навчальної літератури», 2006. – 544 с.

18. Середа А.М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.

Частина І. - Суми: Університетська книга, 2010. – 332 с.

19. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (До новітній час): Навчальний

посібник / І. Я. Терлюк. – К. : «Атіка», 2006. – 400 с.

20. Трофанчук Г.І. Історія держави і права України : [навч. посіб.] /

Г.І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 384 с.

21. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. : [навч. посіб. для

студентів юрид. спец. вищ. закл. освіти] / За ред В. Д. Гончаренка. – К. :

Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.

22. Шевчук В. П. Історія української державності : Курс лекцій [навч. посіб.] /

В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко – К. : Либідь, 1999. – 480 с.

СПЕЦІАЛЬНА ТА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Бунятян К. П. Давнє населення України: [навч. посіб.] / К. П. Бунятян. – К.:

Либідь, 1999. – 228 с.

2. Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення.

Хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба., В. Ф. Непринцев –

К. : Наукова думка, 1995. – 688 с.

3. Дахно І. І. Історія держави і права / І. І. Дахно. – К. : Центр навчальної

літератури, 2006. – 408 с.

4. Довідник з історії України / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – К.: Генеза,

2002. – 1136 с.

5. Котляр М. Ф. Історія України в особах : Давньоруська держава / М. Ф.

Котляр. – К. : Україна, 1996. – 240 с.

6. Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. – К. : Україна,

1998. – 254 с.

7. Молдован В. В. Судоустрій України : [навч. посібник] / В. В. Молдован. –

К. : Алеута, 2007. – 215 с.

8. Повість минулих літ. Літопис [наук. керівник видання Д.С. Лихачов]. – К.:

Веселка, 1989. – 222 с.

100

9. Терещенко Ю. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення

Старокиївської держави до кінця XVI ст. : [навч. посіб. для вузів] / Ю.

Терещенко. – К. : Перун, 1996. – 496 с.

10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України / А. П. Ткач.

– К. : Наукова думка, 1968.

101

Навчальне видання

(українською мовою)

СЕРЕДА АНЖЕЛА МИКОЛАЇВНА

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Навчально-методичний посібник

для студентів заочного відділення

Рецензент О.О. Ганзенко

Відповідальний за випуск Середа А.М.