120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МИКОЛАЙОВИЧА СОСЮРИ

Найніжнішим ліриком, українським соловейком називають Володимира Сосюру, чиє поетичне слово народжувалося з любові і з любов'ю промовляло до всього сущого на землі. Ліричні вірші, поеми, автобіографічна проза — це безмежний світ поета, це історія, пережита в любові й ненависті, радості й журбі, пережита гостро, до сліз, до знемоги.

1. Дитинство і юність

Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве. Мати — із Кам’яного Броду (Луганськ). Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Батько, за словами самого поета, мав французьке коріння. Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош (за походженням сербка) — колишня робітниця Луганського патронного заводу, займалася переважно хатнім господарством.

У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього (більш відоме як Третя Рота, нині у складі Лисичанська) в бондарському цеху,телефоністом, чорноробом. З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу (м. Верхнє). Володимир Сосюра брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії.

«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) —

Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.» — Ярослав Тинченко.

По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922–1923) і на робфаці при Харківськомуінституті народної освіти (1923–1925); належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

2. Ранній період літературної творчості

Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні.

Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським ізагальнолюдським: збірка «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низкаінших. 21 липня 1921 року в Харкові відбулися перші збори молодих українських письменників, на зборах читали свої твори В. Сосюра, Степовий, Грицько, Г. Журба, М. Йогансен.

Уже в перших збірках Сосюра виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби. Його співучі й повні ліричної стихії поезії вражають задушевністю, революційним запалом і пристрастю інтимних почувань. Основні джерела, якими живилася лірика Сосюри (народна творчість, Тарас Шевченко і пізніші лірики), перетопилися в його поезії на оригінальний стиль, позначений класичною простотою вірша, співучістю і романтичним піднесенням.Починаючи вже з раннього періоду творчості, в поезії Сосюри знайшли відображення і суперечності його доби: типова для українського інтелігента 20-их років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов’язку: поема про внутрішнє роздвоєння («комунар інаціоналіст») «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена збірка «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості Сосюри того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930).

3. Пізня творчість

На початку 30-их років це призвело Сосюру до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був з 1920. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику:

«Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші.1942–44 Сосюра воєнний кореспондент. З того часу збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег Кошовий» (1943) та інші. З повоєнних збірок визначні: «Зелений світ» (1949), «Солов’їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Помітне місце в творчості Сосюри посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця» (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926).

4. Особисте життяОфіційно Володимир Сосюра був одружений двічі.Вперше одружився в 1922 році. Його перша дружина — Віра Каперівна Берзіна,

колишній політрук червоноармійського ескадрону, студентка, як і він сам, у повоєнномуХаркові. Їй він присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали шовіністичні погляди дружини:

Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну моюне любила, сміялася з неї.

Від першого шлюбу в нього було двоє синів – Олег і Микола.Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. Вона була на

12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир.

У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Та коли через п’ять років Марія Гаврилівна повертається, вони ще раз беруть шлюб.

Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною

5. Останні роки життяУ 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але

в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р. За таких обставин,

незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі від його можливостей.

Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929–1930), «Твори в 3 томах» (1957–1958), «Твори в 10 томах» (1970–1972).

У 1937–1957 рр. мешкав у Києві в будинку письменників Роліт, з 1957 р. — в будинку на вул. М. Коцюбинського, 2, де йому встановлено пам’ятну дошку.

Помер 8 січня 1965 року. Похований в Києві на Байковому цвинтарі (надгробний пам’ятник — граніт; скульптор О.О. Банников; встановлений у 1968 році).

6. Творчий доробок поета

2007 року українські літературознавці випадково знайшли невідомий доти вірш Володимира Сосюри у газеті «Селянська громада» від 3 серпня 1919 року під назвою «Останній бій».

Романи

Третя Рота (1926–30; 1942; осінь 1959 — весна 1960) Червоногвардієць (1937–40; віршований роман)

Вірші

Білі акації будуть цвісти ВасилькиВесняний садВода десь точить білий камінь Ганна ІванівнаГей, рум’яні мої небокраї ДніпрельстанДо братаІще не скресла крига на Дніпрі ЗимаКоли світалоЛюблю весну, та хто її не любить Любіть Україну (1944)

Літо Марії ОсіньСолов’їні далі СтепТак ніхто не кохавТретя рота (Павлу Безпощадному) УчительХлопчикХто в рідному краї тепло здобуває Шахти, терикониЯ пам’ятаюЯк я люблю тебе, мій краю вугляний

Поеми

1917 рік (1921) Віра (1923) Вітчизна (1949) Володька (лютий 1943) Вчителька (1928–1929) Галичанка (1931) ДПУ Залізниця (1923–1924; епопея з п’яти поем) Мазепа Махно Минуле (1930) Оксана (1922) Розгром Розстріляне безсмертя (1960) Студентка (1947) Червона зима

Джерело: https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/sosyura-volodymyr-biografiya/

7. Ідеал ліричного героя в інтимній ліриці В. Сосюри

Прикметна ознака ліричного стилю Сосюри – палка сила почуттів, їх наступально-владний плин. Джерело цього вже не так в ідеалі ліричного героя, як у самому герої, в особливостях його характеру. Його ніжність не є синонімом крихкості чи млявості, це висока одухотвореність мужньої особистості, лицаря, воїна, будівничого, творця. Ми не можемо говорити про якісь істотні відмінності між образом автора і ліричним героєм у поезії В.Сосюри, тож характерно, що в його людській по статі спостерігається єдність згаданих особливостей. Про це, зокрема, свідчить спогад дружини поета про їхнє перше знайомство:

«Без усякої манірності поет простягнув мені руку, і ніжна, по-жіночному красива рука потиснула мою... Золотий вогник смуглявого обличчя. Мрійні, задумані, сонячного кольору великі очі, м'який карий зір... Смуги втоми під очима. Чорна хвиля волосся... Пригадалась «Червона зима»... Не фізкультурні вправи зробили красивою цю постать. Громадянська війна зробила поета мужнім».

Наближення, зведення воєдино розмаїтих аспектів визначає неоромантичний дискурс поезії автора. Але, гадаємо, не буде перебільшенням сказати, що його поетичний хист найповніше й природно розкрився в любовній ліриці. Обожнювач жіночої стихії, ліричний герой передусім у солодко-чуттєвій красі земної жінки, а не якихось

позахмарних висотах, шукає й знаходить свій ідеал. Позбавлена народницького пуританізму, чуттєво-еротична стихія досить виразна в поезії автора, і не лише в поезії (згадаймо любовні історії в автобіографічному романі «Третя Рота»). Але ця п'янка стихія позбавлена у В.Сосюри навіть тіні якоїсь ницості, він з неоромантичною пристрастю підносить земну любов до неземних висот.

Сила земної любові поетично окреслюється в несподіваних та вражаюче чітких, експресіоністично згущених образних деталях, які набувають ще більшої ефектності, контрастуючи з загальною мелодійністю й задушевністю ліричного віршованого плину і водночас немов акумулюючи в собі його особливу внутрішню енергію («Твій дотик ніяковий, мов електричній струм, у жили й скроні б'є», «І стою я в зорі закований», «Теплий вітер по жилах тече...», «Лиш любов – як у серці багнет...»).

Чуттєвий еротизм у неоромантичному дискурсі автора одухотворюється, обожнюється, сягає у своїй силі й красі космічних масштабів (тут знову ж таки можна угледіти деяку аналогію з язичницькою стихією, з міфологічним світосприйманням). Характерна в цьому сенсі поезія «Глянув я на море, – засиніли чари...»:

Може, це не море, не янтарні хмари, не кармінний обрій, а душа моя?.. Може, це не море, а твоє волосся,і такий маленький я на нім лежу?..А воно круг мене райдужно сплелося. Тишина круг мене, тільки хвилі шум. Море, моє море, я – в твої обійми, молодим дельфіном на валів ряди. Вийми мою душу, серце моє виймиі над Оріоном рвійно засвіти.

Дітклива чуттєвість, лірична задушевність і ефектна патетика, що, як зазначалося, сягає космічних масштабів, але від того не втрачає переконливості її теплоти, бо забезпечена щирим золотом палкого й цілісного почуття, – усе це напрочуд органічно поєднане в любовних віршах. Згадаймо тут і такі знамениті поезії, як «Так ніхто не кохав...», «Марії (Якби помножити любов усіх людей...)» тощо. І тут теж можемо сказати про єдність ліричного героя й образу автора. І процитувати у зв'язку з цим спогади дружини поета:

Захоплювався поет іноді й жінками. Але ці захоплення ніколи не були для Володимира Миколайовича чимось вульгарним, розвагою у житті. Кохання – це небо, сонце, квіти, осіннє листя, вплетене у золоте волосся, стрункі ніжки в алеях парку, які поспішають на побачення до милого. Все це знаходило творче втілення у його віршах, а всі жіночі образи зливалися в єдиний образ коханої жінки – синьоокої Марії (таким чином, за моїм ім'ям таївся образ краси жіночої, жіночої благородної вроди).

Таким постає перед нами ідеал ліричного героя В. Сосюри, такою постає перед нами Муза поета, яка виявиться збідненою й неповною, коли не усвідомимо й не осягнемо її істотні грані.

8. Володимир Сосюра: «Я – поет робітничої рані…»

Судили... за любов

Громадськість нашої країни у перших числах січня відзначила день народження великого українського поета Володимира Миколайовича Сосюри, одного з найтонших і найпроникливіших ліриків слов’янських народів минулого двадцятого століття.

Неповторного, ніжного, відвертого співця України нагороджували високими урядовими відзнаками, а за збірку віршів «Щоб сади шуміли» у 1947 році ще й удостоїли Сталінської премії першого ступеня. Удостоїли і над кращим ліричним віршем з цієї збірки і над самим поетом через чотири роки... спровокували брудне судилище.

...Час біжить і біжить нестримно. Все змінюється, забувається. Стирається невпинними плином років. Та, однак, не все. Є в світі те, що залишається з нами навічно, як перше кохання у житті.

Ніколи не можу забути гірське і досить мальовниче село Тухольку на Львівщині. У ньому понад шумливою гірською річкою, відгородженою лише вузькою дорогою, стояла стара двохповерхова дерев’яна середня школа. Ми, старшокласники, не пропускали жодного уроку з української мови та літератури, бо дуже любили свою маленьку, мініатюрну вчительку, класного керівника Любов Іванівну. На жаль, прізвища не запам’ятав. Вона завжди цікаво, з натхненням розповідала про своє навчання у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, про хвилюючі, незабутні зустрічі з письменниками Остапом Вишнею, Михайлом Стельмахом та українськими поетами-класиками Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андрієм Малишком і особливо з Володимиром Сосюрою.

Якось Любов Іванівна принесла на урок невеличку книжку в темно-зеленій обкладинці з графічним малюнком-пейзажем індустріальної Донеччини, рідного краю лірика Володимира Сосюри. Збірку віршів «Щоб сади шуміли» вчителька поклала перед собою на стіл. А сама напам’ять все читала і читала гарні, ніжні вірші улюбленого поета. Тоді мені запали глибоко в душу окремі строфи творів:

Шаллю зорі золотої Синя цвіте далина.Надзвичайно сподобались,полонили дивною музикою слова, сонячною щирістю:Щоб не знать ніколи муки, Вічно серце, щоб цвіло, Залило водою луки,Залило.

А коли декламувала «Любіть Україну» то, здалося, тієї миті неначе безпосередньо до кожного з нас звертався поет:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, І сльози, і все до загину...

І ось минули літні канікули 1951 року. Минули. Мов їх не було. Прийшли до школи. Чемно привіталися зі своєю вчителькою. Я уважно подивися на неї. Вона ж була така сумна-сумна, як восени над горами вечорове небо. І чую, як з тремтіння у голосі каже нам: «Діти, дуже прошу вас, візьміть підручники з української літератури і

розкрийте на сторінках, де є портрети Рильського і Сосюри. Ось і клей. Заклейте їх. Я сьогодні дуже захворіла. Піду додому». У класі запала глибока тиша. Любов Іванівна ішла повільно, тремтіли її плечі. Навіть схлипувала. А ми тоді і не знали чого. Не знали, що цих добрих поетів, які над усе любили рідну Україну, цькували не тільки зверху, а навіть їхні близькі друзі, побратими по перу.

...Була червнева неділя далекого і грізного 1941 року. Перед блакитним літнім світанком фашисти скинули смертоносні бомби на Київ, Житомир та інші мирні міста України. Почалася Велика Вітчизняна війна. Володимир Миколайович відпочивав у місті Кисловодську. Негайно поїхав до Києва. Не було такого дня, щоб не виступав перед населенням столиці, її захисниками, бійцями, студентами-добровольцями. Свої вірші читав просто вулиці, на трамвайних зупинках, а також біля прохідних фабрик, заводів. Очевидці запам’ятали останній виступ поета у сквері на Червоній площі, нині Контрактовий майдан, де з почуттям декламував славнозвісну поему «Червона зима», уривки з віршованого роману «Червоноармієць», вірші про громадянську війну, учасником якої був і сам Володимир Сосюра. А ще він на ходу складав короткі і досить влучні вірші-заклики. Ці поетичні імпровізації не збереглися. І ось чому. Швидко писав їх на аркушах без твердої обкладинки записника... і відразу віддавав присутнім.

Вже у вересні 1941 року у Харкові вийшла невеличка книжечка поезій Володимира Сосюри «Червоним воїнам». До неї увійшли шість віршів. Напевне, один з них – «Пісня» був створений в Києві під час виступу поета у сквері. В ньому змальована картина проводів до війська, на священну боротьбу з ворогом:

А кругом поля крилаті, Даль блакитна і тонка... І лежить на автоматі Смугла впевнена рука. Проводжає мати синаІ шепоче: «Мужнім будь». А на заході гарматиВсе гудуть, гудуть, гудуть...

Поет усім серцем любив колиску свого дитинства – Донеччину, місто молодості – Київ, широкий Дніпро, що могутньо лине і лине безмежними просторами України. Він

дуже переживав, що на його землі жорстокі зайди чинять зло. Перебуваючи у столиці Башкирії Уфі, написав поетичну мініатюру «Коли додому я прийду». У ній вірив у близьку перемогу. У ній була його велика синівська любов. Свідченням цього є такі рядки:

Коли додому я прийдуВ годину радісну побідну, Я на коліна упадуІ поцілую землю рідну.

Можна сказати про те, що ось ця мініатюра стала в майбутньому прообразом його класичного, неповторного вірша «Любіть Україну». Поет все рветься на згорьовану Україну – на фронт або в партизани. Він у жовтні 1942 року їде на літературні виступи до Москви. Там докладає багато зусиль, щоб здійснилися його наміри. Однак Сосюру на фронт не відпускають. Його залишили працювати в Українському радіокомітеті і в Українському партизанському штабі. Та поет не заспокоївся. І в 1943 році задовольняючи настійливі домагання

Володимира Сосюри, його направляють у розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну.Цього року засновується фронтова газета «За честь Батьківщини». До складу її редакції з письменниками Андрієм Малишком, Любомиром Дмитерком вводиться і Володимир Сосюра. Як військовий кореспондент він виїздить на фронт, зустрічається з воїнами, їм читає нові вірші. Гармаші однієї артилерійської частини (батареї) назвали його іменем гармату, з нею дійшли до Берліна. Хтось з бійців на стіні рейхстагу написав прізвище поета. Ось так впливала на бійців полум’яна поезія Володимира Сосюри. Уряд

високо оцінив творчість поета, нагородив орденом бойового Червоного прапора.Восени 1943 року він повертається на частково звільнену від фашистів Україну. На

Заході ж гриміла і гриміла битва, а на Україні почалась відбудова зруйнованих підприємств, міст, сіл. На зруйнованому Хрещатику можна було побачити письменників Петра Панча, Андрія Головка і серед них у військовій гімнастерці колишнього військового кореспондента, полковника Володимира Сосюру. Він розбирав стіни зруйнованих будинків, носив цеглу. Як весною річка наповнюється свіжою цілющою водою, отак наповнювалося радістю серце поета. І він, сповнений любові до рідного українського народу, на одному диханні написав вірш «Любіть Україну».

Тоді вперше цей вірш поет Олекса Новицький надрукував у газеті «Київська правда», а за кілька днів Леонід Новиченко його передрукував у газеті «Літературна Україна».

На хвилі переможного настрою твір Володимира Миколайовича швидко пішов у світ. Невдовзі він був перекладений російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим, а потім ще й Миколою Ушаковим.

Вірш надрукували і в Ленінграді, і в Москві. Він не ніс в собі жодної ворожості до інших народів. Ідеєю його була любов до Батьківщини. Поет проголошував:

Між братніх народів, мов садом рясним, Сіяє вона над віками...Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами.

Тут повага до інших народів, які мають право на любов до свого рідного краю, національної культури. Як можна поважати інший народ, коли не любиш свій народ! Про це відверто сказав Сосюра. А це вже було занадто.

...У Москві проходила перша повоєнна Декада української літератури та мистецтва. Її учасника, українського поета Володимира Сосюру, тепло сприймали москвичі, їм подобалися щирі вірші поета і серед них вірш «Любіть Україну», який автор читав з піднесенням. У багатьох газетах вміщували портрети поета, друкувалися звіти про його виступи на заводах, перед студентами, у Центральному Будинку Радянської Армії...

З Москви повернувся до Києва в піднесеному настрої, з творчими задумами. Поет радів, що його твори сподобались. Та радість виявилась короткою. Вірш «Любіть Україну» прочитав у перекладі великий ідеолог Комуністичної партії Радянського Союзу з початковою освітою Лазар Каганович. Прочитав і замислився. Відчув небезпеку: патріотичні почуття не до вождя. А до свого краю, народу. Цього допустити не можна. Зі столичних висот почали розпинати за велику любов до рідного народу українського поета Володимира Сосюру.

А. Малишко, Остап Вишня та В.Сосюра Фото 1948 р.Другого липня 1951 року центральний орган Комуністичної партії Радянського

Союзу газета «Правда» друкує статтю Лазара Кагановича «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Ось що писалось в ній: «Вірш В.Сосюри «Любіть Україну» викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бендера і т.ін...» Це вже був вирок, що не підлягає оскарженню.

Всі центральні газети другого липня 1951 року передрукували редакційну статтю «Правди». І це був безпрецедентний випадок у літературному житті, коли вся

стаття

присвячувалась одному ліричному віршеві, що напередодні декади надрукував ленінградський журнал «Звезда».

Різкій критиці було піддано колектив цього журналу за вірш Володимира Сосюри. Дісталося перекладачам твору – видатним російським поетам сталінської доби

Олександру Прокоф’єву та Миколі Ушакову.

Третього липня 1951 року статтю «Проти ідеологічних перекручень в літературі» передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські газети союзних республік. Надрукували і організували листи-відгуки на цю статтю. У них засуджували творчість поета. Газетярі лізли із шкіри один перед одним, вишукуючи дошкульні слова на адресу поета. Як могли, так і обливали його брудом. Каялася «Літературна Україна» за те, що надрукувала «слабкий» вірш Володимира Сосюри.

Журнал пісенників України «Вітчизна» у липневому номері проголошував: «У вірші Володимира Сосюри немає образу, безмірно дорогого для кожного справжнього патріота, – образу нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України...» Та жодних підстав для такої розправи над поетом

вірш «Любіть Україну» не давав. Це був зручний привід розпочати залякану кампанію проти тих, котрі відчули себе особистостями, котрі винесли із жорстокої війни і Перемоги почуття свободи. Вільний дух – ворожий для системи гноблення, і саме вона прагнула знищити його в образі Володимира Сосюри. Почали шукати поетів, подібних до нього в інших республіках.

Терміново були скликані збори письменників – комуністів Києва, які два дні викривали «націоналізм» Володимира Сосюри та інших письменників. Від 30 липня 1951 року четвертий пленум правління письменників України чотири дні обговорював один вірш Володимира Сосюри. Такого ще не було ніколи.

«І скільки я не казав, – згадує Сосюра, – коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації... і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру – ламали йому ребра, біли під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив «Любіть Україну» (йде мова про заміну рядка «без неї – ніщо ми, як порох, якдим», інтернаціональним рядком «Між братніх народів, що садом рясним»), мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився».

Звичайно, можна погодитися з тим, що тоді виступили з критикою в пресі Олекса Новицький та Леонід Новиченко. Вони були вимушені це зробити, як редактори, котрі

надрукували вірш «Любіть Україну». Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андрій Малишко і Степан Крижанівський. Вони мали можливість ухилитися від «паплюження» свого колеги Володимира Сосюри. Я думаю сьогодні, що першого з них талановитого Малишка на це штовхнув страх. А другого, по суті графомана в поезії Степана Крижанівського – заздрість. Помер він, а з ним його віршики про партію, індустрію...

Особливо постаралися відзначитися борзописці П. Моргаєнко та В. Речмедін.Вони в липневому номері журналу «Вітчизна» за 1951 рік надрукували разом свою

працю «Вірші, які не служать народу». У ній облили брудом не лише вірш «Любіть Україну», але навіть прекрасні твори поета: «Уся в квітках сіяє Україна», «О море могуче» та багато віршів, в яких Сосюра оспівав красу рідного Донбасу, і навіть перлину української ліричної поезії «Коли потяг у даль загуркоче». Вони дописалися до того, що вірш «Знов село» назвали попелищем минулого. А любов поета до природи – пасивною і споглядальною. Хоча і це зовсім не так.

На що сподівалися ці горе-літератори? Напевно, на те, що після всесоюзного судилища Володимир Сосюра вже ніколи не підніметься. Поета не друкуватимуть – його можна списати. Недолугі пророки помилися. Справжні талант не можна знищити! Мужній Володимир Миколайович Сосюра витримав усі несправедливі удари людей. Він написав чимало поетичних чудових збірок «Близька далина», «Солов’їні далі», «Біля шахти старої», «На струнах серця», «Весни дихання», «Осінні мелодії». Багатьом творам з цих поетичних книжок випала доля жити стільки, скільки світитиме сонце понад нашою Україною.

Дуже прикро те, що П. Моргаєнко, заробляючи гонорари на примітивних передмовах до посмертних видань творів великого українського поета, не написав жодного слова покаяння. Без жодного сорому він проліз до збірника спогадів про Володимира Миколайовича Сосюру. І тут вже хвалив хамелеон ті твори, які раніше з люттю гудив. Яке блюзнірство!

За любов до України страждав геніальний Тарас Шевченко. За неї страждав Сосюра.

Внаслідок проведеної кампанії – судилища над віршем «Любіть Україну» змушені були притихнути захмелілі від свободи творці. Поета перестали друкувати, не дозволяють виступати перед народом, як зазначив Сосюра у своєму прозовому романі «Третя рота». Його дружина Марія Гаврилівна потрапляє за колючий дріт у вічно холодній Мордовії.

В.Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною Фото кінця 40-х років

Майже два роки Володимир Миколайович живе між умовною свободою і близькими казематами Комітету Державної Безпеки. А полохливі «друзі» уникають його товариства, лишаються тільки окремі сміливі і віддані. Поет носить тавро «націоналіста». Його цькують, принижують. Ось що мені розповів колишній заступник редактора районної газети «Народна трибуна» міста Балти Одеської області Семен Цванг.

У 1951 році у видавництві міста Сталіно (нині Донецьк) вийшла перша його книжка віршів російською мовою. У ній Семен Цанг оспівав великого вождя народів Сталіна. Звичайна, рядова збірка віршів.

У місті Горлівці на Донеччині біля Палацу гірників була вивішена афіша: «... відбудеться зустріч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з літератором Володимиром Сосюрою: перші два поети були написані великими літерами, а внизу під ними дрібним шрифтом ім’я Сосюри. На зустріч прийшло багато горлівчан. Стояли навіть на вулиці. Тепло сприйняли виступ свого донецького поета Павла Безпощадного. І ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У залі запанувала тиша. Усі дивилися на свого земляка, улюбленого поета Сосюру. Якусь мить він стояв, а потім почав читати поему «Червона зима», за нею вірші «Коли потяг у даль загуркоче», «Знов село». На очах у поета з’явилися сльози. Його хвилювання передалося усім присутнім. Вдячні горлівчани найбільше квітів подарували Володимиру Сосюрі. Того ж вечора Семен Цанг в готелі запитав Сосюру: «Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових віршів?» Він якось сумно подивився на молодого поета і промовив із щемким болем: «Нових читати мені ще не можна».

М. Рильський і В. Сосюра Фото 1957 р.

Чорно гранчаста тінь зависає над головою поета, аби розвіятися вже після смерті Сталіна й арешту друга Кагановича Берії на нових, давно сподіваних вітрах 1953 року.

Вірш «Любіть Україну» повністю реабілітував XX з’їзд партії. Після з’їзду зі сталінських таборів повернулася його поетична муза, його дружина Марія Гаврилівна. Вона дуже любила свого Володю. Марія Гаврилівна не була ніяким агентом КДБ, як твердять ще сьогодні деякі недолугі, брехливі літератори, які втратили совість, і заради сенсації вигадують різні нісенітниці. Вони не варти того, щоб навіть називати їхні імена. Таких одиниці.

Одного зимового вечора я завітав до помешкання, де жив раніше мій улюблений поет і вчитель Володимир Сосюра. Марія Гаврилівна запросила до робочого кабінету. Тут

все було так, як і за його життя. На стінах – картини, подаровані друзями – художниками, фотознімки поета. На поличках – книги. Багато цікавого розповіла з життя поета Марія Гаврилівна. Вона прочитала напам’ять окремі вірші поета. Поскаржилася на те, що у Києві є літературні музеї Павла Тичини, Максима Рильського, а Володі Сосюри – немає. Підійшла до шафи, вийняла коричневого кольору старі туфлі Сосюри, пригорнула до грудей і заплакала. Прожила вона в скруті, самотня без Володимира Сосюри понад тридцять років.

У січні 1965 року Володимир Сосюра дуже захворів. На його здоров’я вплинуло судилище і над віршем «Любіть Україну», і постійне цькування бездарних заздрісних літераторів, що не перевелися і сьогодні. У лікарні був свіжий зимовий ранок. Поет попрохав дружину відкрити вікно. Підійшов до нього і, як орел, розпростер руки, і при відході у вічність встиг сказати: «Маріє, усім прощаю!»

Восьмого січня 1965 року зупинилося порване інфарктами гаряче серце Володимира Сосюри. Але старість і хвилини не мала над ним влади. Він був у своїй поезії юним і залишився для нас вічно молодим.

Над притихлим зимовим Києвом все летіли і летіли срібні сніжинки роями ось так, неначеу чудових віршахпоета. Вони пролітали над мовчазною і вічною домівкою – Байковим цвинтарем. Тут поволі опускалися, падали на замерзлу землю, на грудки. Падали холодні, запечалені. Над труною, в якій лежав втомлений соловей України Володимир Сосюра, стояли довкола зажурені родичі, його близькі друзі, письменники, вчені, військовослужбовці, громадські діячі столиці.

Тужив за улюбленим поетом, чуйною людиною Андрій Малишко. На віях застигли сльозинки невимовного болю. Із гіркотою думав про те, що ні за що били, картали співця. І чи простить це йому та іншім письменникам Сосюра?

Як справжній великий поет і людинолюбець він простив. У останньому своєму прозовому романі «Третя рота» він написав: «Я всім прощаю і всіх люблю».

Нам залишив Володимир Миколайович велику спадщину – понад 60 своїх книжок. Його шедевр «Любіть Україну» – то заповіт, то заклик нам всім серцем своїм і своїми ділами любити молоду незалежну Україну, зберігати і відроджувати національну культуру українського народу. Він був і залишився для нас великим учителем, громадянином, патріотом.

І сьогодні, коли одурені, ошукані західними «благодійниками» молоді поети пишуть якійсь недолугі твори без жодних розділових знаків, які не можна назвати віршами, повинні повернутися обличчям до класики, до українських цілющих джерел, до

материнської співучої мови, до нашої народної змістовної, барвистої, хвилюючої народної пісні. Класична поезія – вічна, як наша земля, як небо над нею. Вічна і поезія нашого Сосюри. Молоді варто звертатися до творчості цього великого поета, вчитися у нього. Взірцем є його неперевершені ліричні вірші.