Міністерство освіти і науки України Національний університет водного господарства та природокористування Навчально-науковий інститут економіки та менеджменту Кафедра економіки підприємства 06-01-235 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з навчальної дисципліни «Економіка і організація інноваційної діяльності» для здобувачів вищої освіти першого (бакалаврського) рівня за спеціальністю 076 «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність» Рекомендовано науково- методичною комісією за спеціальністю 076 «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність» Протокол № 7 від 15.03. 2018р Рівне - 2018

2

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Економіка і організація інноваційної діяльності» для здобувачів вищої освіти рівня бакалавр за спеціальністю 076 «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність» / Гус В.М.. - Рівне: НУВГП, 2018, 125 с. Упорядник: Гус В.М., к.т.н., доцент кафедри економіки підприємства, Відповідальний за випуск: Кушнір Н.Б., к.е.н., професор, завідувач кафедри економіки підприємства ЗМІСТ Загальні положення…………………………………............ 3 Програма навчальної дисципліни ……………………. …...3 Тема 1. Сутнісна характеристика інновацій та інноваційних процесів ………………………………… …..5 Тема 2. Теоретичні засади та сучасні тенденції інноваційного розвитку економіки…..................................13 Тема 3. Особливості створення інновацій і формування попиту на них………………………………..23 Тема 4. Інноваційна політика підприємства……………...34 Тема 5. Управління інноваційними процесами ……… .43 Тема 6. Управління інноваційним розвитком підприємства………………………………………………..50 Тема 7. Організаційні форми інноваційної діяльності…..56 Тема 8. Моніторинг інновацій та інформаційне забезпечення інноваційної діяльності…………………….64 Тема 9. Фінансування інноваційної діяльності…………...75 Тема 10. Державне регулювання та підтримка інноваційної діяльності…………………............................85 Тема 11. Оновлення техніко-технологічної бази підприємства………………………………………………..98 Тема 12. Інноваційний проект: обґрунтування та реалізація …………………………………………………108 Тема 13. Комплексне оцінювання ефективності інноваційної діяльності підприємства…………………...113

© Гус В.М.,2018 © НУВГП, 2018

3

Загальні положення Нові ідеї і продукти, прогресивні технології й організаційні рішення дедалі більшою мірою визначають успіх підприємницької діяльності, забезпечують виживання та фінансову стабільність фірми (підприємства). Вивчення студентами дисципліни “Економіка і організація інноваційної діяльності” допомагає їм здобути знання з сутності інноваційних процесів, практичних методів стратегічного управління інноваціями, маркетингу, організації, планування і фінансування інноваційної діяльності на підприємствах різних форм власності. Мета вивчення дисципліни: формування знань і навичок раціональної організації та економічного обґрунтування напрямків інноваційної діяльності підприємства з урахуванням сучасних тенденцій інноваційного розвитку економіки. Основними завданнями вивчення дисципліни є: вивчення сутності інновацій та інноваційної діяльності, сучасних концепцій і тенденцій інноваційного розвитку; визначення методологічних підходів щодо формування інноваційної політики підприємства та управління інноваційною діяльністю, вироблення навичок оцінювання ефективності інноваційних проектів. Предметом вивчення є інноваційна діяльність підприємств. В результаті вивчення дисципліни студенти повинні: Знати: сучасні тенденції розвитку інновацій; форми інновацій, методи та інструментарій їх створення; основи побудови системи менеджменту інновацій; принципи державного регулювання і розробки інноваційної політики; методи стратегічного управління інноваціями;методи маркетингу, організації, планування і фінансування інноваційної діяльності на підприємствах. Уміти:

4

- обґрунтувати ринкову стратегію підприємства; - здійснювати аналіз економічного, інформаційного і правового забезпечення інноваційних проектів; - формувати і розробляти інноваційну політику фірми; - володіти методами стратегічного управління інноваціями; - здійснювати комплексну оцінку ефективності інноваційної діяльності фірми. Програма навчальної дисципліни Змістовий модуль 1. Сутність інноваційної діяльності Тема 1. Сутнісна характеристика інновацій та інноваційних процесів Тема 2. Теоретичні засади та сучасні тенденції інноваційного розвитку економіки Тема 3. Особливості створення інновацій і формування попиту на них Тема 4. Інноваційна політика підприємства Тема 5. Управління інноваційними процесами Тема 6. Управління інноваційним розвитком підприємства Тема 7. Організаційні форми інноваційної діяльності Змістовий модуль 2. Організація, фінансування та державне регулювання інноваційної діяльності Тема 8. Моніторинг інновацій та інформаційне забезпечення інноваційної діяльності Тема 9. Фінансування інноваційної діяльності Тема 10. Державне регулювання та підтримка інноваційної діяльності Тема 11. Оновлення техніко-технологічної бази підприємства Тема 12. Інноваційний проект: обґрунтування та реалізація Тема 13. Комплексне оцінювання ефективності інноваційної діяльності підприємства

5

Тема 1. Сутнісна характеристика інновацій та інноваційних процесів План лекції 1.1. Сутність основних понять інноваційної діяльності 1.2. Класифікація інновацій 1.3. Основні етапи і стадії інноваційного процесу 1.4. Загальна характеристика моделей інноваційного процесу 1.1. Сутність основних понять інноваційної діяльності Новація – це продукт інтелектуальної діяльності людей; це оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень в будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на збільшення ефективності виконання робіт. Новації постають як відкриття, винаходи, нові або вдосконалені процеси, методи, стандарти. Інновація - кінцевий результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді виведеного на ринок нового чи вдосконаленого продукту, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності або нового підходу до соціальних послуг. Нововведення = інновації. Згідно із Законом України “Про інноваційну діяльність” інновація – це новостворені або вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і соціальної сфери. Інноваційна діяльність – це діяльність спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, випуск на ринок нових

6

конкурентоспроможних товарів і послуг. Інноваційний лаг – це період між появою новації та її впровадженням, тобто з моменту прийняття новації до реалізації і розповсюдження вона набуває нової якості, стає інновацією. Інноваційний менеджмент – підсистема менеджменту, метою якої є управління інноваційними процесами на підприємстві. Інноватор – особа, яка ініціює процес впровадження інновації і бере на себе відповідальність за його інновацію. Суб’єкти інноваційної діяльності – фізичні чи юридичні особи, які провадять інноваційну діяльність і залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи позичені кошти в реалізацію інноваційних проектів. 1.2. Класифікація інновацій Першу класифікацію інновацій, як і термін «інновація» запровадив австрійський економіст Й. Шумпетер, який в 1912 році у своїй праці «Теорія економічного розвитку» вжив словосполучення “нова комбінація”, а потім “інновація”, маючи на увазі нову якість засобів виробництва, що досягалася шляхом певних поліпшень існуючих засобів. Шумпетер виокремив 5 типів інновацій: 1) Виробництво невідомого споживачам нового продукту чи продукту з якісно новими властивостями; 2) Впровадження нового засобу виробництва, в основу якого покладено нове наукове відкриття або новий підхід щодо комерційного використання продукту; 3) Освоєння нового ринку збуту певною галуззю промисловості, незалежно від того існував цей ринок раніше чи ні; 4) Залучення нових джерел сировини і напівфабрикатів, незалежно від того існували ці джерела раніше чи ні; 5) Впровадження нових організаційних форм. На сучасному етапі відомі різні підходи до класифікації

7

інновацій: � класифікація Пригожина (9 ознак), � класифікація Ільєнкової (4 ознаки), � класифікація Завліна (7 ознак). Основними критеріями класифікації інновацій є такі, які враховують комплексність набору класифікаційних ознак, можливість кількісного чи якісного визначення критеріїв, які враховують наукову новизну і практичну цінність ознаки. Найбільш поширеними є такі класифікаційні ознаки: • за сферою діяльності підприємства; • за змістом діяльності (економічні, технологічні); • за інтенсивністю інноваційних змін (змінюються від інновацій 0-го порядку до 7-го); • за рівнем об’єктивного і суб’єктивного сприйняття (абсолютна, відносна, умовна новизна); • за причинами виникнення (реактивні, стратегічні інновації). Крім класифікації проводять кодування інновації для спрощення управління інноваційної діяльності. Воно може бути укрупненим (з 1 знаком для ознаки) і детальним (з 2 і більше). Кодування можливе в рамках країни і в світовому масштабі. В США найбільше уваги приділяється продуктовим інноваціям, в Японії – інноваційних процесів, в Європі – власні наукові дослідження, направлені на удосконалення продукту за рахунок використання ефективніших компонентів і матеріалів. 1.3. Основні етапи і стадії інноваційного процесу Інноваційна діяльність та інноваційний процес відрізняються за своїм змістом. Інноваційний процес є ширшим поняттям, він охоплює всі стадії створення новинок, від ідеї до конкретного продукту чи технології, які використовуються в господарській практиці, охоплює всі

8

етапи життєвого циклу інновації, включаючи її проникнення у нові умови чи місця застосування. Інноваційний процес – це динамічний процес зміни одного типу інновацій іншими типами, що також охоплює у рамках нововведення діяльність зі створення, впровадження та використання нового знання. Спрощену модель інноваційного процесу можна розглядати як сукупність трьох взаємопов’язаних стадій: наука, техніка, виробництво. Виділяють основні етапи інноваційного процесу: • дослідження ( фундаментальні і прикладні); • розробки (дослідно-конструкторські, технологічні і організаційні); • експериментальне виробництво; • освоєння виробництва нової продукції; • серійне виробництво; • реалізація нової продукції та її експлуатація. Протягом проходження інноваційного процесу суспільний продукт матиме три форми: - інтелектуальний продукт, тобто сукупність нових знань; - результат упровадження нових знань у виробництво; - товари та послуги, вироблені за допомогою інновацій. Інтелектуальний продукт споживається в процесі виробництва інновації (впровадження). Інноваційний продукт споживається на стадії виробництва товарів і послуг. Залежно від результату діяльності етапи інноваційного процесу можна розподілити на: - науковий етап (результатом є інтелектуальний продукт – нові наукові знання, патенти, винаходи).

9

Він включає фундаментальні і прикладні дослідження; - технічний етап (результат – досліджений ринок; зразок, зручний для використання у комерційних цілях); - технологічний етап (результатом є технічна зміна виробництва і використання); - експлуатаційний етап (результат – якісний виріб, модифікований виріб). У складі життєвого циклу можна виділити такі етапи: 1) базові (фундаментальні) дослідження; 2) науково-дослідні роботи, включаючи випробування прототипу; 3) дослідно-конструкторська розробка (технологія, способи і методи, ноу-хау); 4) комерціалізація і виробництво (маркетинг, бізнес-планування, інвестиції, обладнання, випуск); 5) продаж товарів, а також ліцензій і патентів, організація системи експлуатації і сервісу, технічна допомога; 6) завершення інновації (згортання виробництва, переоснащення, перекваліфікація). Ці етапи є сутністю інноваційної діяльності на підприємстві і обов’язкові для кожного суб’єкта ринку. Дифузія і вдосконалення новацій є складовими інноваційного процесу. Вони дають змогу поширювати інновацію в усіх галузях. Дифузія – поширення інновації в інші галузі. 1.4.Загальна характеристика моделей інноваційного процесу Найбільшу цікавість, з точки зору управління інноваціями, викликають організаційні моделі, розраховані

10

для дослідження організаційних систем і явищ. Рой Росвелл виявив декілька поколінь моделей інноваційного процесу. Лінійний підхід до визначення інноваційного процесу він відносить до 1950-х – середина 1960-х рр., тобто до першого покоління інноваційного процесу, що підштовхується розвитком технологій. Простий лінійно-послідовний процес з упором на роль НДДКР і ставленням до ринку лише як до споживача результатів технічної активності виробництва. Друге покоління інноваційного процесу, за Росвеллом, належить до кінця 1960-х – початку 1970-х рр. Та ж лінійно-послідовна модель, але з акцентом на важливість ринку, на потреби якого реагують НДДКР. Третє покоління: початок 1970-х – середина 1980-х рр. Сполучена модель. Значною мірою комбінація першого і другого поколінь, з акцентом на зв’язки технологічних спроможностей і можливостей із потребами ринку. Четверте покоління: середина 1980-х рр. – нинішній час. Це японська модель передового досвіду. Відрізняється тим, що акцентує увагу на паралельній діяльності інтегрованих груп та зовнішніх горизонтальних і вертикальних зв’язках. П’яте покоління:сьогодення – майбутнє. Це модель стратегічних мереж, стратегічної інтеграції і встановлення зв’язків. Це процес ведення НДДКР з використанням систем обчислювальної техніки та інформатики, за допомогою яких встановлюються стратегічні зв’язки. При моделюванні організаційних робіт головним завданням простих моделей є відображення організаційних відносин і зв’язків між явищами і процесами, що складають інноваційний цикл (рис.1.1). Рис.1.1. Проста ланцюгова модель інноваційного процесу Фундаментальні дослідження Прикладні дослідження Дослідне виробництво і розробки Підготовка до виробництва Виробництво Збут

11

Більш складною моделлю, що несе змістове навантаження, є функціональна інноваційна модель (рис.1.2). Рис.1.2. Функціональна послідовність інноваційного процесу Згідно з цією концепцією, нові знання, одержані в результаті фундаментальних, а потім і прикладних досліджень, народжують автоматично нові технології і продукти. Тому нові знання повинні вести автоматично до росту. Кібернетична модель інноваційного процесу, запропонована угорським дослідником Б. Санто. Кібернетична модель відтворює інноваційний процес як комплексну систему, в якій елементи процесу утворюють підсистеми, що знаходяться в постійному зв’язку і взаємодії з багатьма оберненими зв’язками. Модель подана у формі кола і відображає, безперервність і автоматичність суспільного процесу обробки інформації. Більш насиченою і привабливою є інноваційна модель Д. Дойла – відомого канадського підприємця. Вона відповідає технологічно насиченому виробництву. Більшість компаній проводять і НДДКР, і дослідження ринку протягом усього життєвого циклу товару в надії модифікувати його і знайти нові ринки. Ця діяльність запобігає випадковим погіршенням у продажу і, відповідно, у прибутку. Згідно з сучасною теорією економічної науки і вимогами практичної підприємницької діяльності, в кожний конкретний період часу конкурентоспроможна виробнича одиниця (фірма, організація, підприємство), що

Нові наукові знання Технологічні розробки Виробництво Економічний ріст

12

спеціалізується на виготовленні продукції для задоволення визначених суспільних потреб, повинна працювати одночасно над трьома видами товарів: минулого періоду, виробництво яких скорочується; сучасного (домінуючого) і перспективного, виробництво яких налагоджується і буде оптимально розвинуте в наступному періоді. З метою забезпечення формування конкурентоспроможності інноваційної стратегії фірми, необхідно здійснювати випереджаючі вкладення коштів (капіталу) в освоєння нової продукції. Кошти необхідно вкладати раніше, ніж буде отриманий реальний ефект у вигляді міцних позицій на ринку збуту домінуючого сучасного товару. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Розкрийте суть поняття “інновація”. 2. Назвіть основні типи інновацій та основні класифікаційні ознаки. 3. Дайте визначення поняття “інноваційна діяльність”. 4. Чому інноваційний процес та інноваційна діяльність не є тотожними поняттями? 5. У чому сутність інноваційної діяльності? 6. Дайте класифікацію інноваціям і охарактеризуйте кожну класифікаційну групу. 7. Назвіть моделі інноваційного процесу і їх характерні особливості. 8. Опишіть сутність і завдання інноваційної діяльності на підприємстві. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Власова А.М., Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003.-502с.

13

2. Волков О.І. та інші. Інноваційний розвиток промисловості України. – К.: КНТ, 2006.-648с. 3. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с. 4. Закон України “Про інноваційну діяльність” // ВРУ від 4.07.02 №40/ ІV. 5. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 6. Павленко І.А. Економіка та організація інноваційної діяльності. – К.: КНЕУ, 2004.-204с. 7. Смехова Т.А. Инновационная деятельность и инновационный процесс: в чем отличие // Инновации. – 2004.-№2(69). –с. 34-36. 8. Турило А.М., Зінченко О.А. Інновації: сутність і теоретичні характеристики // Актуальні проблеми економіки. – 2005.-№5(47).-с. 77-79. 9. Цигилик І.І. та інші. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 128с. Тема 2. Теоретичні засади та сучасні тенденції інноваційного розвитку економіки План лекції 2.1. Становлення і суть інноваційно-підприємницьких теорій 2.2. Сучасні концепції інноваційного розвитку 2.3. Формування та тенденції нової економіки 2.4. Розвиток наукомістких високотехнологічних виробництв і ринків

14

2.1. Становлення і суть інноваційно-підприємницьких теорій Представники більшості інноваційних теорій наголошували на тому, що характер основних економічних процесів у довгостроковому періоді великою мірою залежить від особливостей НТП. Вплив інновацій на соціально-економічний розвиток суспільства досліджували багато вчених. 1.Теорія циклічних криз, сформульована в 60-х рр. ХІХ століття німецьким економістом Карлом Марксом. 2. Теорія довгих хвиль сформульована російським економістом Миколою Кондратьєвим. Він дійшов висновку про існування довгого циклу економічної кон’юнктури з тривалістю 50-55 років. Причинами виникнення хвиль вважав нововведення, війни, революції, відкриття нових ринків. 3. Теорія інноваційного розвитку Й.Шумпетера. Висловлено гіпотезу про те, що інновації з’являються в економічній системі нерівномірно, а у вигляді більш-менш одночасно поєднаних новацій, так званих кластерів. Кластер інновацій – це сукупність базисних нововведень, що визначають технологічний устрій економіки протягом тривалого часу. Й.Шумпетер розробив класифікацію хвилі, яка мала місце в історії людства визначивши ключовий фактор кожної хвилі, що дав імпульс її поширенню. І хвиля: 1790-1840 роки – механізація праці в текстильній промисловості. ІІ хвиля: 1840-1890 роки – винахід парового двигуна і розвиток залізничного транспорту. ІІІ хвиля: 1890-1940 роки – глобальна електрифікація та розвиток чорної металургії. IV хвиля: 1940-1990 роки – розвиток нафтової промисловості та продуктів органічної хімії. V хвиля: 1991 рік і донині – в основі: досягнення

15

галузі мікроелектроніки. Прогнозується наближення VI хвилі – розвиток біотехнологій. Значний внесок у подальший розвиток теорії Шумпетера зробили такі вчені: Г. Менш, С.Кузнець,А. Кляйкнехт, Дж. ван Дейн, Р.Фостер. Крім цього важливу роль зіграли: Д. Львов і С. Глазьєв. Моделі економічного зростання з ендогенним технологічним прогресом з’явилися на рубежі 90-х років ХХ століття. Їх автори американські дослідники: П. Ромер, Ф. Агійон, П. Хоувіт, Ч. Джонс пояснюють технологічні зміни бажанням економічних агентів максимізувати свій прибуток, для чого ініціюються і проводяться відповідні науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи (НДПКР). Р.Фостер визначив інновацію як засіб конкуренції та отримання прибутку(результату). 4. Теорії технократичного суспільства. Представники теорії технократичного суспільства тлумачать історичний прогрес як зумовлений законами розвиток техніки. До цих теорій відносять теорії технічного детермінізму і конвергенції (Дж.-К.Гелбрейт), теорію технотронного суспільства (З.Бжезинський), та індустріального технократичного суспільства (Д.Белл). 2.2. Сучасні концепції інноваційного розвитку Новітні концепції економічного розвитку – це теорія інтелектуальної технології (Ф.Хайєк), теорія інноваційної економіки і підприємницького суспільства (П.Друкер). Ф.Хайєк запропонував інформаційну концепцію «Порядку, що розширюється» як основу цивілізації. Дослідження Хайєка відповідали новим реаліям підприємницької економіки. Вони пояснили яким чином знання стають основою підприємницької ідеї і дають імпульс розробленню інновацій, чому економіка одних країн є сприятливою до інновацій, а інших ні. Хайєк довів, що

16

вирішальну роль у цьому відіграють інституційні основи суспільства як формальні (закони) так і неформальні (правила, звичаї, традиції, мораль). Теорія інноваційної економіки і підприємницького суспільства була сформульована американським ученим Пітером Друкером у працях «Інновація та підприємництво» (1985), «Посткапіталістичне суспільство» (1993). Визначено, що економічне зростання країн великою мірою залежить від інноваційної активності підприємницьких структур, від їх прагнень, зусиль і здатності використовувати в своїй діяльності новітні технології, на основі чого вдосконалювати і оновлювати продукцію. Стало очевидним, що економічне зростання країн залежить від інноваційної активності підприємницьких структур. Тобто, інноваційна діяльність є одним із основних джерел економічного розвитку. Досліджуючи структурні джерела інноваційного розвитку введено поняття “інноваційний тип розвитку”. Інноваційний тип розвитку – це спосіб економічного зростання, заснований на постійних і систематичних нововведеннях, спрямованих на суттєве поліпшення усіх аспектів діяльності господарської системи, обумовлених логікою НТП, цілями і завданнями розвитку системи і можливістю використання певних ресурсних чинників для створення інноваційних товарів і формування конкурентних переваг. На сучасному етапі рівень конкурентоспроможності економіки країни забезпечують, насамперед, науково-технічні інновації. Високі технології – це сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології, що є визначальними в постіндустріальному суспільстві (інформаційні технології, біотехнології, штучний інтелект). Показник наукомісткості виробництва – це відношення витрат на науково-технічні дослідження і науково-технічні розробки до обсягу продажу продукції.

17

Світовий ринок високих технологій становить майже 2 трильйона доларів. На США припадає 40%, на Японію – 30%, Німеччину – 13%. Інноваційна діяльність у країнах лідерах здійснюється на основі горизонтальних інтеграцій науково-технічних досліджень, державної підтримки розвитку нових технологій, широкого використання глобальних інформаційних та обчислювальних мереж. В Україні проблема прискорення економічного розвитку на інноваційній основі є надзвичайно актуальною. 2.3. Формування та тенденції нової економіки Термін «нова технологія», або «електронний ринок», з’явився в США у 90-х роках ХХ століття для позначення процесів комерціалізації інтернету. Цей термін нині вживається в науковій і діловій літературі для визначення різних явищ в економіці. До нової економіки належать: • Інформаційно-комунікаційний сектор, який включає зв'язок і передачу даних, електронну комерцію, фондовий ринок високо технологічних акцій; • Рекламний ринок і мас-медіа; • Банківські і фінансові сектори; • Здоров’я і освіта. Електронна торгівля (електронний бізнес) – це вид ділової активності, в який комерційна взаємодія суб’єктів бізнесу здійснюється за допомогою інтернету. Електронний бізнес поділяється на: електронне виробництво, електронний менеджмент, електронну комерцію інновацій, також підтримку за допомогою інформаційних та комунікаційних технологій (ІКТ), які можуть виражатися окремим процесом. Передумовами до переходу до нової економіки є: лібералізація ринків, посилення мобільності капіталу, глобалізація ринків, поява нового інформаційного простору

18

як єдиної комунікаційної мережі. До напрямків розвитку нової економіки належить: 1) феномен «високотехнологічних компаній», які використовують інтернет як основний електронний ресурс; 2) глобальний кластер економіки, що виробляє програмне забезпечення; 3) набір електронних практик, що ґрунтується на інтернеті і спрямований на створення нових моделей господарювання. Умовами створення моделі нової економіки в Україні є: • стимулювання зростання інвестицій в інформаційній технології; • полегшення доступу інвесторів на фінансовий ринок; • збільшення венчурних капіталовкладень та зростання ринку нових акцій; • прискорення процесу регулювання та лібералізації у телекомунікаційному секторі на ринку праці; • низьке оподаткування та виважений підхід до підвищення відсоткових ставок. Відставання у використанні високих технологій означає не тільки зниження міжнародної конкурентоспроможності, а й відставання в якості, що надаються державою суспільству. Розвиток нової економіки є головним чинником зростання і розвитку. У країнах заходу нова економіка забезпечує 30 % зростання ВВП. Позитивними ознаками нової економіки є: створення нових робочих місць; зростання експортного потенціалу; скорочення виробничих витрат; підвищення конкурентоспроможності економіки; забезпечення нової якості людського капіталу; формування бази розвитку громадянського суспільства. 2.4. Розвиток наукомістких високотехнологічних виробництв і ринків

19

Наукомістка продукція – це вироби, в собівартості яких витрати на НДДКР вищі, ніж в середньому на вироби у відповідній галузі. Відповідно до міжнародних стандартів Системи національних рахунків, схвалених ООН, одним з елементом вироблених нематеріальних активів, що входять до основних фондів є наукомісткі промислові технології. Поняття наукомісткі технологій стосується технологій, створених на основі використання наукових досягнень, закріплених законодавчо і орієнтовані на розвиток і державну підтримку науки. Наукомісткі технології створені, щоб забезпечити високу конкурентну спроможність продукції та зростання національної економіки. Поняття промислова (індустріальна) технологія стосується технологій, що мають економіко-організаційну та документаційну підтримку. У світовій практиці дотримання стандартів міжнародної торгової класифікації, відповідно до якої серед наукомістких і високотехнологічних галузей стали виокремлювати так звані провідні наукомісткі технології та технології високого рівня. В розвинутих країнах до наукомістких виробництв відносять ті, для яких показник наукомісткості (відношення витрат на дослідження та розробки до обсягу виробництва чи доходу) перевищує 3,5%. Якщо цей показник відповідає інтервалу 3,5-8,5%, то виробництво і його продукцію відносять до групи технологій високого рівня. Якщо він більший 8,5%, то їх характеризують як провідні наукомісткі технології. До наукомістких високо технологічних галузей відносять ті, в яких відношення витрат на НДДКР відповідно до обсягів вироблення продукції в 1,2-1,5 рази перевищує середньосвітовий рівень в обробній промисловості розвинених країн, тобто становить 3,5-4,5%. До наукомісткого сектору промисловості, який тісно пов’язаний

20

з виробництвом високотехнологічних виробів належать: виробництво ЕОМ та засобів зв’язку; оптоелектроніка; власне електроніка; створення автоматизованих виробничих комплексів; сфера аерокосмічних технологій; створення нових матеріалів, напівпровідників, волоконної оптики, нових композитних матеріалів; біотехнології; технології, що відрізняються від біотехнологій, але застосовуються в медицині; ядерні технології; виробництво нових видів зброї. Зростання частки виробництва високотехнологічних товарів спостерігається в усіх розвинених країнах (в США, Японії, Південній Кореї – близько 15%). Світовий ринок наукомісткої продукції оцінюється близько в 3 трлн. доларів, він розвивається високими темпами. Провідні позиції (2/3 виробництва і торгівлі) на ринку утримують країни «Великої сімки» (США – більше 20%, Японія – 14%, Німеччина – більше 10%). В Україні випуск продукції 5-ого технологічного укладу (високі технології) становить 2,3% від загального випуску, інноваційні витрати – 9%, вкладення інвестицій – не більше 5% від загального обсягу фінансування. Експорт високотехнологічної продукції – 8%, а низькотехнологічної – 48%. Така структура експорту зумовлена загальною структурою вітчизняного промислового виробництва, низьким рівнем його технологічної забезпеченості і недостатніми темпами оновлення продукції. Основні показники інноваційної діяльності промисловості підприємств України засвідчують постійні зниження питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва (менше ніж на 7%). Для вітчизняних наукомістких товарів характерним є низька дохідність через невисоку конкурентоспроможність. Це означає, що процес інтеграції України в світове господарство супроводжується формуванням несприятливої структури експорту, тобто спеціалізацію на низькотехнологічних товарах.

21

За рівнем патентної активності (100 тис. населення), яка відображає відносний рівень розвитку науково-технологічного потенціалу, Україна поступається країнам ЄС в середньому в 4 рази, а за рівнем розвитку високотехнологічного експорту – в 36 раз. В Україні був пройнятий Закон «Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій». Ця програма спрямована на запровадження моделі сталого економічного зростання вітчизняних підприємств через удосконалення структури їх основного капіталу та інтенсивного інвестування високотехнологічного виробництва. Згідно з цим законом, високотехнологічна продукція – це продукція, виготовлена підприємствами із застосуванням наукомістких технологій, конкурентоспроможності стосовно найкращих зразків аналогічної продукції інноваційного виробництва. Технологічний маркетинг – це окрема галузь маркетингу, сфокусована на особливій групі – високотехнологічних товарів. КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ 1. Розкрийте суть теорії циклічних економічних криз Карла Маркса. 2. Теорія довгих хвиль Миколи Кондратьєва. 3. Опишіть сутність інноваційних теорій економічного розвитку (Шумпетера, Кузнеця, Менша, Львова і Глазьєва, Фостера). 4. Теорія інтелектуальної технології Ф. Хайєка. 5. Назвіть основні принципи теорії інноваційної економіки і підприємницького суспільства. 6. Охарактеризуйте сучасні тенденції інноваційного розвитку.

22

7. Назвіть основні напрямки формування і розвитку національного ринку інноваційної продукції. 8. Охарактеризуйте вплив інноваційних факторів на економічний ріст. 9. У чому відмінності екстенсивного, інтенсивного та інноваційного типів розвитку? 10. Чому виникла необхідність переходу господарських систем до інноваційного типу розвитку? ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / під заг. ред. А.П. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В. П. Семиноженка. – К. : НІСД, 2004. – 262 с. 2. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 3. Мызров О.А. Развитие и современное состояние теории инноваций // Инновации. – 2006. - №7(94). – с. 79-85. 4. Павленко І.А., Гончарова Н.П., Швиданенко Г.О. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. метод. посібник. – К.: КНЕУ, 2002. – 150с. 5. Паладій М. Інноваційний шлях розвитку українського суспільства потребує нової економічної стратегії // “Дзеркало тижня” від 26.06.2004. 6. Патон Б. Інноваційний шлях розвитку економіки України // Вісник НАН України. – 2001. - №2. – с. 1-15. 7. Санто Б. Сила инновационного развития // Инновации. – 2004. - №2(69). – с. 5-15.

23

8. Стадник В.В., Йохна М.А. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2006. – 464с. 9. Шумпетер Й. Теория экономического развития: исследование предпринимательской прибыли, капитала, процента и цикла конъюнктуры: Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1982. – 455с. Тема 3. Особливості створення інновацій і формування попиту на них План лекції 3.1. Планування і особливості створення нового товару 3.2. Оцінювання та формування попиту на інновації 3.3. Життєвий цикл інновацій 3.4. Вплив факторів на формування попиту на стадії виходу на ринок 3.1. Планування і особливості створення нового товару Провідні фірми світу витрачають значні кошти на інноваційні процеси і виводять на ринок велику кількість новинок. Нова продукція, яку виводять на ринок може бути 3 видів: 1) яка раніше не існувала; 2) яку раніше виготовляли, але конструкцію було суттєво змінено; 3) яка має лише новий дизайн. Абсолютно нових (піонерних) товарів не багато. За всю історію людства їх налічується лише кілька сотень. Більшість підприємств випускає на ринок модернізовані, модифіковані або удосконалені товари. Якщо брати сучасну статистику, то: � товари всесвітні новинки – 10%; � модернізація існуючих товарів –45%; � нові товари, які вводяться до вже існуючих

24

товарних груп – 25%; � принципово нові асортиментні групи – 2%. Інноваційний товар (товар новація) – це продукт науково-технічної та інноваційної діяльності, що пропонує новий засіб чи спосіб виробництва товарів і послуг, відкриває для споживача нові сфери задоволення своїх потреб. Інноваційний продукт може мати не тільки матеріально-речову форму, це можуть бути маркетингові, інформаційні технології (кредитні картки). Оригінальний продукт – це принципово новий продукт, конструктивне використання та склад споживчих властивостей якого не були відомі раніше. Оригінальність виробу підтверджується виданим на нього патентом або авторським свідоцтвом. Основною перевагою інноваційного продукту є конкурентоздатність товару. Покупця не цікавить суть технології, його цікавлять споживчі властивості товару, його необхідність, корисність і функціональність. Таким чином, конкурентоспроможність слід розглядати в першу чергу зі сторони споживача і з другої – виробника. Розробка нового продукту має виходити із стратегічних цілей. Інноваційний процес має складатися з таких основних етапів: 1. Пошук нових ідей; 2. Дослідження ринку для продукту; 3. Пошук новизни; 4. Наукове, технологічне і промислове обґрунтування; 5. Ринки збуту; 6. Типи захисту; 7. Використання інновації та її фінансування. Чим більше альтернативних ідей, тим реальнішим є успіх. Нові ідеї розглядають, оцінюють, піддають економічному аналізу і визначають потенційний дохід від створення нового продукту. При аналізі ідей необхідно врахувати такі фактори:

25

� соціальний фактор; � фактор фінансового ринку; � фактор визнання на ринку; � фактор конкуренції. Якщо майбутній продукт заснований на оригінальній інновації, то у нього високі шанси створити технологічний бар’єр і тим самим утримувати домінуючі позиції на ринку в середньо- і довгостроковій перспективі. Всі ідеї нових товарів поділяються на безперспективні, віддаленої перспективи і перспективні. Перспективні включають в окрему групу і вони є об’єктом досліджень. Ці дослідження і є початком етапом маркетингового забезпечення інноваційної діяльності фірми, тобто розроблення концепції нових товарів. Концепція нового товару базується на комплексному оцінюванні таких чинників: 1. Адресність споживацького сегменту; 2. Відповідність якісних параметрів товару вимогам сегменту; 3. Сумісність майбутнього товару із середовищем його функціонування; 4. Головні переваги нового товару над можливими товарами конкурентів; 5. Передбачувані зміни і розвиток системи збуту нового товару; 6. Імовірні терміни виходу нового товару на ринок; 7. Можливі негативні наслідки виробництва, збуту та використання товару; 8. Загальні витрати на розробку, виробництво та збут товару; 9. Прогнозні ціни, доходи та прибутки. При розробці концепції нового товару слід врахувати також ринкові чинники:

• кон'юнктура і тенденція ринку за останні 5 років;

26

• порівняльна характеристика фірмового та конкурентного товару; • можлива тривалість життєвого циклу фірмового товару; • ставлення споживачів до іміджу підприємства; • вплив сезонних чинників на товар; • емоційний вплив товару на покупців. Виробничі чинники: 1. Можливість серійного випуску нового товару; 2. Можливі труднощі при виробництві нового товару; 3. Доступність придбання усіх необхідних матеріальних ресурсів; 4. Наявність працівників і робітників відповідної кваліфікації; 5. Можливість організувати виробництво конкурентоздатної продукції за якістю і цінами; 6. Зовнішній вигляд товару. Інноваційний продукт може мати не тільки матеріально-речову форму, це можуть бути нові технології доведення товару від виробника до споживача (маркетингові, інформаційні), це може бути новий вид послуг, що ґрунтуються на вивченні властивостей основного товару і доповнення їх супутніми. 3.2. Оцінювання та формування попиту на інновації Головними параметрами інноваційного товару, який пропонують на ринку ,є конкретний інноваційний виріб і його ціна . Інноваційна пропозиція – представлена на ринку сукупність вироблених нових технічних засобів,технологій,видів продукції, форм і методів організації праці й виробництва товарів та послуг і готовність їх продати за встановленою на ринку ціною.

27

Інноваційну пропозицію формують науково-дослідні організації на основі інноваційного попиту. Інноваційний попит і пропозиція є взаємозумовленими явищами : зростання пропозиції спричинює зростання попиту і навпаки. В умовах ринку інновація є товаром,і її рух повинен відповідати принципам руху товару на ринку від продавця до покупця. Вважають ,що інновація стає товаром,коли усвідомлена реальна можливість її комерціалізації, проведена її експертиза,визначені сфери її застосування,тобто впровадження у виробництво, знайдено реального покупця. Інноваційний попит - представлена на ринку потреба виробників у нових технічних засобах,технологіях ,формах та методах організації праці і виробництва товарів,надання послуг і готовність їх придбати за встановленою ринком ціною. Задовольняють інноваційний попит організації , які спеціалізуються на науково-дослідних і дослідно- конструкторських роботах. Вони вивчають попит на новації виробників за такими напрямами: - по-перше, аналізують потреби у створених і реалізованих нововеденнях чи нових послугах; - по-друге, аналізують попит на нововедення і пов’язані з ними послуги та впливи на них різних факторів : - по-третє, аналізують впливи реалізованого попиту на результати діяльності підприємств. - по-четверте, визначають можливості максимального збуту і обґрунтування у бізнес – плані збуту з урахуванням вирішення попередніх трьох напрямів та виробничих можливостей фірми. В Україні сформувався і гальмує розвиток економіки за інноваційним типом ряд проблем інноваційної пропозиції:

28

-по-перше ,відносно глибокі фундаментальні дослідження створюють нові знання здебільшого для знань чи виконання певних планів; -по-друге, сформовані на основі нових знань новацій не мають належного попиту для впровадження у сфері виробничої діяльності; -по-третє, дуже низький показник створених інновацій на основі реальних технічних та технологічних потреб виробників , особливо у сфері малого і середнього підприємництва; Реалізація інноваційного попиту значною мірою залежить від адекватності інноваційної пропозиції. Це означає, що сумарній величині інноваційного попиту повинна відповідати сумарна величина інноваційної пропозиції. Таку відповідність можна здійснити двома способами: -по-перше, на основі даних про обсяги тривалості її збуту на ринку; притому крива життєвого циклу новацій залежатиме від її змісту; революційного чи еволюційного. -по-друге, фірма – виробник новації здійснює порівняльний аналіз параметрів чинної і створеної інноваційної продукції за техніко-економічними показниками. Такий підхід дає можливість, з одного боку, конкретизувати структуру сумарної величини інноваційного попиту, з іншого - визначити напрями оптимізації щодо попиту сумарної величини. 3.3. Життєвий цикл інновацій Життєвий цикл інновацій (ЖЦІ) – це період від зародження ідеї створення новинки та її практичного

29

використання до моменту зняття з виробництва. За характером ЖЦІ відповідає типовому ЖЦТ і проходить етапи: 1) етап розроблення; 2) просування на ринок; 3) етап зростання; 4) зрілості; 5) занепаду. Ці етапи характеризуються різним співвідношенням затрат, пов’язаних із розробленням і виведенням новинки на ринок та доходів від її продажу. Етап розроблення – включає стадії зародження ідеї, проведення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), розроблення технології (прибуток відсутній). Етап виведення на ринок – це налагодження технологічного процесу, випуск пробної партії, ринкова апробація, формування стратегії збуту (прибуток відсутній). Етап зростання – це період швидкого сприйняття нового товару ринком і швидкого збільшення прибутку. Етап зрілості – товар перестає бути новинкою, прибуток стабілізується або зменшується. Цим етапом ЖЦІ практично завершується. Етап занепаду – різкий спад прибутку, зменшення збуту, товар знімають з виробництва. Тривалість ЖЦІ залежить від внутрішніх чинників, що обумовлюють здатність фірми-інноватора прискорити процес перетворення ідеї на матеріалізований продукт. ЖЦІ включає час її перебування в межах фірми-інноватора та час поза її межами, коли інновація використовується іншими. Слід розрізняти ЖЦІ в окремо взятій організації, у галузі до якої належить підприємство-інноватор або у економіці загалом (стосується технологічних інновацій). Продовження ЖЦІ є доцільним лише стосовно тих стадій, які передбачають її промислове використання чи споживання, а

30

термін впровадження інновації повинен скорочуватися. 3.4. Вплив факторів на формування попиту на стадії виходу на ринок Попит на новацію чи товар буде визначатися низкою чинників ,зокрема пов’язаних із національними, економічними ,технічними і ринковими особливостями господарського механізму країни, тому фактори ,що впливають на інноваційний попит можна звести у декілька груп: національні,економічні,технічні,ринкові. Національні фактори. Ці фактори визначають розвиток галузей і виробництв у країні, продукція яких може виходити на світові ринки. Економічні фактори. Ці фактори визначають активність чи пасивність попиту на інновації через співвідношення затрат на створення новацій і нових товарів та прибутки фірм-виробників і доходів споживачів. Сюди входить думка авторитетного покупця щодо запропонованої новації. Ця група охоплює такі показники: - рівень новизни створюваного технічного засобу та продукту і рівень затрат на їх створення; - рівень авторитетності думки авторитетного покупця щодо новації; - рівень пільг і їх правого забезпечення на створення нових техніко-технологічних систем та видів продукції; - екологічний стан країни та її регіонів ,окремих галузей і виробництв; - рівень ефективності використання інноваційної техніки і технологій ; - рівень доходів споживачів.

31

Технічні фактори. Система цих факторів визначається техніко-технологічними особливостями новацій. Технічні новації впливають на зростання попиту, якщо вони поліпшують економічні і соціальні показники виробництва. Ринкові фактори. Ця група факторів є особлива, оскільки вона визначає узгоджену поведінку як продавця, так і покупця. Цю групу становлять фактори: - встановлення ціни на нову продукцію; - ефект моди; - якість новації і споживчої продукції; - вибір сегмента ринку; - стан реклами; - співвідношення старої і нової продукції на ринку. В кожній групі факторів формування попиту на новації є такі, які мають різний ступінь впливу на розвиток самого попиту. Здебільшого стан розвитку попиту виражає стадію життєвого циклу новації чи споживчої продукції: - попит потенційний, тобто такий , що лише виникає на стадії розробки і підготовки новації до виходу на ринки; його поширення сприяє комунікаційно-рекламна робота фірми-творця; - попит ,який формується,тобто такий, який встановлюється на етапі виходу новації чи споживчої продукції на ринок. - попит, який розвивається, тобто такий, що складається на етапі утвердження новації і споживчої продукції на ринку; - попит, який сформувався, тобто такий, що є на стадії зрілості новації і споживчої продукції на ринку.

32

Визначенню чинників успішності й невдач нововведень присвячено чимало досліджень у Європі, США, Японії, висновки яких дають схожі результати. Насамперед відзначається висока “смертність” нових ідей. Із 100 ідей до розроблення береться 26,6% до стадії випробувань доходить 12,4%,уведеними і комерційно успішними виявилось 9,4%. Особливо висока частка невдач у сфері споживчих товарів. У дослідженнях наводяться такі дані: приблизно 80% нових споживчих товарів, 30 % нових промислових продуктів і 20 % нових послуг призначені на невдачу. За розрахунками для успіху одного нововведення потрібно створити 18 нових ідей. На успішність нововведень впливають такі чинники: - наявність в організації джерела творчих ідей; - ефективна система відбору та оцінки ідей нових виробів; - орієнтація на ринок; - перевага товару над товарами конкурентів ; - маркетингове ноу-хау; - відповідність інноваційної стратегії меті організації; - доступ організації до ресурсів; - глобальна концентрація товару; У конкурентному середовищі організації ( фірми, підприємства) намагаються першими вийти на ринок з новим продуктом (технологією), щоб отримати додаткові прибутки у вигляді інтелектуальної ренти. Тому ключовим чинником успіху нововведення є: 1) перевага товару над своїми конкурентами,тобто наявність у нього унікальних властивостей,що допомагає кращому сприйманню споживачем. Цей чинник відзначають усі дослідники як

33

головний; 2) маркетингове ноу-хау фірми, тобто краще розуміння поведінки споживачів, психології сприйняття новинок, тривалості ЖТЦ і розмірів потенційного ринку; 3)висока синергія НДР і виробництва, або взаємодія всіх підрозділів підприємства як одного цілого – технологічне ноу-хау. Уся три чинники перебувають під контролем підприємства. Успіх тут визначається якістю інноваційного менеджменту. Таким чином, головними чинниками є: з одного боку, товар, який відповідає вимогам ринку, а з іншого – можливості фірми. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Яких видів може бути нова продукція, що виводиться на ринок? 2. Назвіть етапи планування створення нового товару. 3. Розкрийте сутність проблеми взаємодії суб’єктів інноваційного процесу. 4. Назвіть основні методи виявлення та аналізу попиту на інновації. 5. Назвіть типи спонукання мотивації споживання нової продукції. Наведіть приклади. 6. Охарактеризуйте модель аналізу поведінки споживачів на ринку. 7. Назвіть типи споживачів, виділені за їхнім ставленням до продукту. 8. Наведіть приклади застосування цінових стратегій для створення й стимулювання попиту на інновації. 9. Опишіть внутрішні та зовнішні фактори мотивації споживачів.

34

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Біловодська О., Нагорний Н. Стратегічне маркетингове управління виведенням нового товару на ринок // Маркетинг в Україні. – 2006. - №3. – С. 47-54. 2. Василенко О.І., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник за ред. В.О. Василенко. – К.: ЦУЛ, Фенікс, 2003.-440с. 3. Гончаров С.М. Маркетинг: вітчизняні, європейські та загальні основи: Навч. посібник. / С.М. Гончаров. – Рівне: Волинські обереги, 2012. – 448с. 4. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с. 5. Ілляшенко С.М. Менеджмент та маркетинг інновацій. – Суми: ВТД “Університецька книга”, 2004. – 616с. 6. Кардаш В.Я. Маркетингова товарна політика. –К.: КНЕУ, 2001. – 265с. 7. Новітній маркетинг: Навч. посібник / Є.В. Савельєв, С.І. Чоботар, Д.А. Штафанін та ін./ За ред. Є.В. Савельєва. –К.: Знання, 2008. 8. Серкутан Т.В. Проблеми інформаційного забезпечення маркетингу інновацій на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. – 2005. - №9. – С. 184-187. Тема 4. Інноваційна політика підприємства План лекції 4.1. Сутність, завдання і типи інноваційної політики підприємства

35

4.2. Складові елементи і чинники впливу на формування інноваційної політики 4.3. Особливості формування інноваційної політики підприємств з різним інноваційним потенціалом 4.4. Інноваційний потенціал 4.1. Сутність, завдання і типи інноваційної політики підприємства Інноваційна політика (ІП) – це форма стратегічного управління, яка визначає цілі та умови здійснення інноваційної діяльності підприємства, спрямованої на забезпечення його конкурентоспроможності та оптимальне використання наявного виробничого потенціалу. Інноваційна політика є частиною загальної політики підприємства, яка регламентує взаємодію науково-технічної, маркетингової, виробничої, економічної діяльності в процесі реалізацій нововведень. Інноваційна політика свідчить про ставлення керівництва до інноваційної діяльності підприємства, визначає її цілі, напрями, функції та організаційні форми. Вона створюється у відповідних планах і програмах, як стратегічних, так і тактичних та поточних. Інноваційна політика повинна враховувати особливості тієї галузі, до якої вона належить. Вона формується для забезпечення реалізації обраної стратегії. Стратегію будь-якої організації можна розглядати як: 1) стратегію наступу, 2) стратегію стабільного розвитку, 3) захисну стратегію. Стратегія наступу - передбачає стрімкий розвиток організації і базується на наступально-ризиковому та наступальному типах інноваційної політики. Наступально-ризиковий тип інноваційної політики спрямований на піонерне впровадження радикальних інновацій, створених фірмою. Реалізація такої політики

36

можлива за умов значного науково-технічного потенціалу фірми. Наступальний тип інноваційної політики властивий, як правило, потужним фірмам з власними дослідними лабораторіями, що постійно працюють над створенням нових продуктів у даній галузі, або компаніям, що спроможні виділяти значні кошти на придбання права на випуск нового продукту іншої фірми. Стратегія стабільності - полягає у підтриманні існуючих розмірів підприємства і напрямків його ділової активності. Як правило, дотримуються фірми, що виготовляють продукцію з тривалим стабільним попитом. Тривалий життєвий цикл продукції таких фірм дає змогу вдосконалювати поточну діяльність і накопичувати кошти для поступового переходу від випуску одного виду продукції до іншого. Таку інноваційну політику називають еволюційною. Захисна стратегія спрямована на утримання позицій фірми на ринку і попередження банкрутства. Опирається як правило на інноваційну політику еволюційного типу, однак еволюційний пошук зосереджується на заходах, що дають змогу скорочувати витрати на випуск продукції з метою зниження її ціни і збереження конкурентоспроможності.. Для вибору стратегії необхідно провести аналіз готовності підприємства до інновацій. Загалом інноваційна політика будь-якої організації передбачає 4 основних етапи: 1. Розгляд інновації як явища сфери пошуку і спрямування інноваційної діяльності на прогнозування змін у попиті та наступного інноваційного проектування товарів; 2. Сприйнятливість організації до інновацій; 3. Створення спеціального структурного підрозділу для планування інноваційних проектів та стимулювання працівників; 4. Систематичне оцінювання ефективності інноваційної

37

діяльності. 4.2. Складові елементи і чинники впливу на формування інноваційної політики Інноваційна політика підприємства має визначити напрямки його змін відповідно до вимог зовнішнього середовища, окреслювати коло можливих інноваційних рішень, формувати інноваційні завдання залежно від типу обраної стратегії і створювати умови для оперативної реалізації інновацій. Складові інноваційної політики підприємства: 1) Маркетингова політика має на меті формування тактики і стратегії поведінки підприємства на ринку. Націлена на вирішення таких завдань: визначення процедури і періодичності маркетингових досліджень; розроблення товарної, цінової, збутової, комунікаційної, сервісної політики і створення механізму їх реалізації; 2) Політика у галузі НДДКР. ЇЇ завданням є визначення наукового потенціалу підприємства, розроблення науково-технічної політики з врахуванням результатів маркетингових досліджень, формування технічної політики, створення механізмів реалізації науково-технічної і технологічної політики і оцінка її результатів. 3) Політика структурних змін зорієнтована на вивчення внутрішнього середовища та організаційної форми підприємства, формування організаційної структури, яка відповідає інноваційним завданням. 4) Технічна політика – визначає можливості впровадження інновацій. Її завдання: вивчення можливостей виробництва і вимог до нього; розроблення напрямів технічного оновлення основних засобів (ОЗ) підприємства; створення механізму реалізації заходів спрямованих на вдосконалення техніко-технічного стану підприємства; проведення аналізу ефективності технічної політики. 5) Інвестиційна політика охоплює всі фінансово-

38

економічні аспекти функціонування підприємства, що забезпечують реалізацію інноваційної політики підприємства. Націлена на управління грошовими потоками на підприємстві з метою накопичення коштів необхідних для реалізації інноваційних проектів. Усі складові інноваційної політики підпорядковуються стратегічним цілям і завданням підприємства, вона формує його інноваційний потенціал. 4.3. Особливості формування інноваційної політики Формування інноваційної політики підприємства необхідно здійснити на основі певних принципів, які мають відображати загальний підхід до управління інноваційними процесами на підприємстві і окреслювати межі інноваційної політики. Інноваційна політика розроблюється таким чином, щоб забезпечити досягнення цілей фірми і створення механізмів їх реалізації. Принципи інноваційної політики: 1. Переважання стратегічної спрямованості. Інноваційну діяльність слід планувати в межах обраної стратегії, а реалізація інновацій повинна забезпечувати досягнення стратегічних цілей. Тип загальної стратегії визначає напрям інноваційного пошуку та зміст інноваційної діяльності і впливає на вибір форм її організації. 2. Орієнтація на потреби ринку – розроблення і впровадження інновацій буде доцільним за умов, якщо вони внесуть у товар чи послугу, те що вигідно відрізнятиме його від аналогічних товарів конкурентів, тобто створить йому конкурентні переваги. 3. Цілеспрямованість – чітке визначення цілей інноваційної діяльності дає змогу вибрати засоби їх здійснення і контролювати процес реалізації інновацій через розроблення ієрархії цілей для структурних одиниць підприємства. 4. Комплексність: цей принцип вказує на необхідність

39

залучення у процес розроблення інновацій усіх внутрішніх елементів підприємства. Конкретні інновації повинні розглядатися не як проблема конкретного підрозділу, а як процес, який стосується всіх служб підприємства. 5. Планомірність – дотримання принципу планомірності дає змогу координувати роботу всього підприємства у період створення інновацій, підготовки до її впровадження, реалізації та згортання. Це особливо важливо для розроблення та впровадження інновацій, які дають хороший кінцевий результат. 6. Інформаційна забезпеченість - передбачає формування інноваційної політики з врахуванням досягнень НТП і тенденції розвитку науки та техніки у відповідній галузі. Інноваційна політика підприємства має визначати напрямки його змін відповідно до вимог зовнішнього середовища, окреслювати коло можливих інноваційних рішень, формувати інноваційні завдання залежно від типу обраної стратегії, створювати умови для оперативної реалізації інновацій. 4.4. Інноваційний потенціал підприємства Інноваційний потенціал організації – рівень готовності організації до реалізації проекту чи програми інноваційних стратегічних змін. Він залежить від параметрів організаційних структур менеджменту, професійно-кваліфікаційного складу виробничого персоналу і зовнішніх умов господарської діяльності. Оцінювання інноваційного потенціалу є необхідною складовою процесу розроблення стратегії. Готовність організації до змін передбачає детальне оцінювання інноваційного потенціалу з використанням схеми: “Ресурси – Функції – Проекти”. Цю схему використовують на стадії обґрунтування інноваційного проекту. На етапі оцінювання внутрішнього потенціалу організації визначають відповідність елементів

40

внутрішнього середовища організації, завдання її ефективного функціонування і розвитку. Таке оцінювання дає змогу з’ясувати рівень виробничо-технічного потенціалу організації. Виробничо-технічний потенціал – здатність до стабільної виробничої діяльності в межах обраної стратегії за умови складного і мінливого зовнішнього середовища. Від виробного-технічного потенціалу залежить розвиток підприємства і його підрозділів. Виробничо-технічний потенціал визначає розвиток усіх елементів організації як виробничо-господарської системи, тому в процесі аналізу необхідно з’ясувати, які елементи можуть сприяти реалізації стратегії розвитку, а які є слабкими ланками. Підприємства з великим виробничо-технічним потенціалом є здебільшого інертнішим до інноваційних змін ніж невеликі фірми. Сильними сторонами організації вважають: міцні ринкові позиції, великі масштаби діяльності, наявність унікальної технології, переваги у сфері витрат, високу кваліфікацію працівників, позитивний імідж, наявність інновацій і можливість їх реалізації, стійке фінансове середовище, можливість залучення рідкісних ресурсів, доступ до закритих джерел інформації. До слабких сторін організації відносять: нездатність фінансувати необхідні зміни стратегії, застарілу технологію, надмірну централізацію управління, відставання у сфері досліджень та розробок, відсутність ефективної системи контролю, відсутність деяких видів ключової кваліфікації, неефективні системи мотивації та оплати праці, надто вузьку спеціалізацію і слабку маркетингову діяльність. Ці позиції стосуються безпосередньо інноваційної діяльності і дають змогу оцінити інноваційний потенціал організації, який формує її здатність створювати і використовувати інновації та впливає на вибір і реалізацію інноваційної стратегії. Структура інноваційного потенціалу охоплює ті елементи

41

організації, які обумовлюють її готовність до змін. Таблиця 1- Параметри оцінювання інноваційного потенціалу Елементи організаційного механізму Інноваційний потенціал Низький Високий 1. Організаційні цілі Загальні максимізація поточних прибутків задоволення потреб споживачів Маркетингові максимізація обсягів збуту продукції, що випускається визначення перспективних напрямків розвитку продукції та диверсифікації виробництва Фінансові фінансування поточних витрат, орієнтація на власні кошти пошук можливостей залучення зовнішніх джерел для інвестування інноваційних проектів Виробничі забезпечення ритмічності виробництва, мінімізація виробничих витрат максимальне використання можливостей існуючої технології для розвитку продукту та диверсифікації виробництва 2. Технологія Технологічні процеси стабільні, стандартизовані ефективні, здатні до переналагоджування Обладнання високоспеціалізоване універсального типу або гнучкі автоматизовані виробничі моделі

42

3. Персонал Оплата праці оплата на основі витрат праці оплата на основі досягнутих результатів Мотивація заохочення виконавчої дисципліни заохочення ініціативності Ще одним способом оцінювання інноваційного потенціалу є SWOT-аналіз, який дає змогу не просто оцінити здатність організації реалізувати інновації, а й визначити, яким чином впливає на цю здатність інноваційний клімат зовнішнього середовища. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Розкрийте сутність поняття “інноваційна політика”. 2. Дайте характеристику складовим елементам інноваційної політики. 3. Опишіть послідовність формування і реалізації інноваційної політики підприємства. 4. Охарактеризуйте етапи стратегічного планування інноваційної діяльності підприємства. 5. Поясніть зв'язок інноваційної політики підприємства із обраною стратегією. 6. Що означає принцип стратегічної спрямованості? 7. Вкажіть основні завдання та основні принципи формування інноваційної політики підприємства. 8. Сутність поняття інноваційний потенціал і підходи до його визначення. 9. Назвіть і охарактеризуйте основні складові інноваційного потенціалу.

43

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Василенко О.І., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник за ред. В.О. Василенко. – К.: ЦУЛ, 2003.-440с. 2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с. 3. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 4. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання: Навч. посібник. – К.: ІЕП НАНУ, 1999. – 254с. 5. Рудь Н.Т. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – Луцьк: РВВ ЛДТУ, 2007. – 476с. 6. Тільний Є.О. Стратегія інноваційної діяльності як засіб реалізації інноваційних рішень // Стратегія інноваційного розвитку України. – 2001. – вип.5. – с. 170-174. 7. Трифилова А.А., Коршунов И.А. Современный инновационный менеджмент // Инновации. –2003. - №2-3(59-60). – с. 85-90. Тема 5. Управління інноваційними процесами План лекції 5.1. Сутність, завдання і види управління інноваційними процесами 5.2. Модель стратегічного планування інноваційної діяльності

44

5.3. Основні види організаційних структур управління інноваційною діяльністю 5.1. Сутність, завдання і види управління інноваційними процесами Управління інноваційною діяльністю охоплює стратегічні і оперативні аспекти. У діяльності кожної фірми на всіх стадіях ЖЦТ поєднується стабільний і інноваційний процес. Вони взаємодоповнюють один одного. Стабільний процес визначає інноваційні завдання, а результати інноваційної діяльності знову реалізуються в стабільному процесі. Тривалий час об’єктом управління був стабільний виробничий процес, стабільна виробнича база, відносно стійка номенклатура виробів з високим ступенем стандартизації. Однак, нові економічні умови вимагають інтенсивної інноваційної діяльності. Управління інноваційними процесами – це невід’ємна складова діяльності підприємства, що охоплює планування, організацію, контроль і стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних процесів розрахованих на отримання конкурентних переваг і здійснення ринкових позицій підприємства. Планування інновацій слід здійснювати на основі попередніх досліджень ринку. Інноваційні зміни повинні здійснюватись цілеспрямовано. Планування інновацій здійснюється на основі відповідного стратегічного планування інноваційної діяльності, поточного та оперативного планування. Управління нововведеннями охоплює різні функції і кожна з яких націлена на вирішення спеціальних завдань, взаємодії між підрозділами фірми і розгляд стратегічних і оперативних завдань. Стратегічне управління передбачає визначення основних напрямів науково-технічної і виробничої діяльності

45

підприємства у сферах розроблення і впровадження нової продукції, вдосконалення і модифікацію продукції, зняття з виробництва застарілої продукції, залучення нових ресурсів і нових технологій. Для реалізації цих завдань треба розробляти плани і програми інноваційної діяльності, здійснювати обґрунтування проектів, створення нових продуктів, розробляти ефективні форми управління реалізацією інноваційних проектів та керувати реальним забезпеченням інноваційних програм та проектів. Оперативне управління полягає у складанні календарних планів, графіків виконання робіт і контролюванні їх виконання, у вивченні економічних, організаторсько-управлінських, соціально-психологічних факторів, що впливають на здатність фірми здійснювати інноваційну діяльність, а також у розробленні ефективних форм організації інноваційної діяльності. Оперативне планування інновацій охоплює продуктивно-тематичне, техніко-економічне і календарне планування. 5.2. Модель стратегічного планування інноваційної діяльності Стратегічне інноваційне планування є підсистемою у загальній системі планування на підприємстві. Об’єктом стратегічного інноваційного планування є інноваційна діяльність. Стратегічне управління інноваційними проектами орієнтоване на визначення і досягнення перспективних цілей в умовах конкурентного середовища, що має бути відображено в системі стратегічних планів, загально корпоративних планів і планів стратегічних господарських одиниць (СГЦ). Планування інноваційної діяльності в межах загальної стратегії охоплює такі етапи: 1. Аналіз зовнішнього середовища і прогнозування

46

його розвитку; 2. Аналіз внутрішнього середовища підприємства; 3. Визначення загальної стратегії підприємства; 4. Визначення інноваційних можливостей; 5. Формування стратегічних інноваційних цілей; 6. Розроблення концепції інноваційної стратегії; 7. Формування планів і програм інноваційної діяльності; 8. Розроблення і організація інноваційних проектів. На етапі визначення загальної стратегії підприємства треба орієнтуватися на місію. Провідні компанії світу місію формують виходячи із інноваційних можливостей підприємства. Визначення загальної стратегії підприємства здійснюється на основі зіставлення місії підприємства, його сильних і слабких сторін, а також можливостей і загроз зовнішнього середовища. Інноваційні можливості є підставою для визначення інноваційних цілей підприємства. Інноваційна стратегія – це цілеспрямована діяльність визначення найбільш важливих напрямків вибору пріоритетів перспективного розвитку, розробки вимог до розвитку підприємства і до комплексу заходів для досягнення вказаних цілей. Розробка інноваційної стратегії має такі етапи:формування місії підприємства;визначення цілей;проведення стратегічного аналізу;визначення інноваційності підприємства. Визначення інноваційності підприємства виконується за системою інноваційних показників. Система інноваційних показників – це кількісна оцінка сукупності факторів, які впливають на інноваційний розвиток підприємства. До таких показників для оцінки відносять: інноваційну стратегію, інноваційний процес, інноваційну культуру, інноваційну структуру і забезпечення ресурсами. Результатом такої оцінки є певний рейтинг число від 0 до 1,

47

який оцінює інноваційні можливості підприємства. Формування планів і програм інноваційної діяльності треба здійснювати так, щоб їх реалізація у часі, просторі і за ресурсами не збігалася, оскільки, буде неможливо реалізувати декілька програм одночасно через брак ресурсів. Для цього використовують так зване дерево цілей. У ньому узгоджується загальні корпоративні, інноваційні, стратегічні цілі, інноваційні завдання СГО і функціональних сфер діяльності. Інноваційні проекти відрізняються від програм тим, що мають певну вартість, графік виконання, технічні і фінансові параметри і як правило стосуються створення і просування на ринок продуктів і послуг фірми. 5.3. Основні види організаційних структур управління інноваційною діяльністю Здатність організації до інноваційних змін великою мірою залежить від її організаційної структури управління. Управління інноваційною діяльністю здійснюється в межах загального управління і є його невід’ємною частиною і підприємство, яке займається інноваційною діяльністю має підпорядковувати свою організаційну структуру. Розрізняють 2 основні типи організаційних структур управління: 1. Механістичні структури – функціонують як чітко злагоджений механізм і інертні до будь-яких змін. До цього типу відносять: лінійну,функціональну, лінійно-функціональну, дивізійну структури. 2. Органічні організаційні структури – мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються децентралізацією прийняття рішень, помірним виконанням формальних правил і неформальними міжособистісними стосунками. Ці структури вирізняються великою гнучкістю у взаємодії з зовнішнім середовищем. До них відносять: матричні,

48

проектні, мережеві. В абсолютному чистому виді ці 2 типи організаційних структур не існують, оскільки жодна організація не може функціонувати без інноваційних змін. Можливе застосування певних організаційних форм залежить від типу інноваційної стратегії підприємства. Інноваційна стратегія – стратегія, націлена на передбачення глобальних змін в економічній ситуації і пошукові масштабних рішень спрямованих на зміцнення ринкових позицій і стабільного розвитку підприємства. Види інноваційних стратегій: стратегія наступу, захисту, імітаційна стратегія, залежна, традиційна, стратегія «за нагодою» (стратегія ніші). Імітаційна стратегія – передбачає створення таких імітаційних умов, щоб забезпечити впровадження нових виробів, які не є результатом власних розробок і можуть залучатися шляхом придбання інновацій, ліцензій підприємств-інноваторів і імітації інновації. Захисна і традиційна стратегія – передбачає створення організаційних і мотиваційних умов для постійного вдосконалення існуючого виробничого процесу, надання матеріально-технічних і фінансових ресурсів для розроблення інновацій окремими працівниками поза планами підприємства або спільно з іншими підприємствами. Бутлегерство – це підпільне, контрабандне винахідництво (потаємна робота над позаплановими проектами). Використовується як форма здійснення інноваційної діяльності в умовах обмежених фінансових коштів підприємства. Наступальна стратегія – передбачає наявність в організаційній структурі підприємства власних відокремлених підрозділів, які займаються дослідженнями і розробками. Як правило, використовують великі підприємства з різними організаційними формами

49

управління інноваціями. Таким чином, вибір організаційних форм управління залежить від багатьох чинників, серед яких вирішальне значення мають розміри підприємства, його ринкова і технологічна позиція, фінансові можливості і інноваційна стратегія. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Поняття стратегії фірми і стратегічного інноваційного планування. 2. Організаційні структури підприємства, орієнтованого на ринок. 3. Охарактеризуйте основні етапи процесу управління інноваціями на підприємстві. 4. У чому полягає сутність управління інноваціями на підприємстві? 5. Назвіть основні етапи стратегічного планування інноваційної діяльності. 6. Вкажіть фактори, від яких залежить вибір підприємством типу інноваційної стратегії. 7. Опишіть організаційні форми реалізації інновацій у межах імітаційної стратегії. 8. Охарактеризуйте організаційні форми реалізації інновацій у межах захисної і традиційної стратегії. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Василенко О.І., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник за ред. В.О. Василенко. – К.: ЦУЛ, 2003.-440с. 2. Гринев В.Ф. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие. –К.: МАУП, 2000. – 148с.

50

3. Стерлин А. Роль нововведений в экономической стратегии крупных корпораций // МЭ и МО. – 2002. - №6. – с. 54-64. 4. Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями: Сокр. пер. с англ. – М.: Экономика, 1989. – 271с. 5. Трифилова А.А. Оценка инновационной активности предприятия // Инновации. – 2003. - №10(67). – с.51-55. 6. Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України. Матеріали науково-практичної конференції. –К.: НТУУ “КПІ”, 2003. – 433с. 7. Цигилик І.І. та інші. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 128с Тема 6. Управління інноваційним розвитком підприємства План лекції 6.1. Економічні передумови здійснення управління інноваційним розвитком 6.2. Концептуальні підходи до управління інноваційним розвитком 6.3. Оцінка і вибір варіантів інноваційного розвитку 6.1. Економічні передумови здійснення управління інноваційним розвитком Інновації в системі техніки, технології, управління, підприємницької діяльності в цілому повинні сприяти кращому використанню виробничих ресурсів, поліпшенню якості продукції і забезпечити належне зберігання довкілля.

51

Інноваційна діяльність безпосередньо пов’язана з управлінням змінами, викликаними переходом до ринку, кризою виробництва, а також ростом перспективних виробництв, які швидко розвиваються. Позитивний вплив інноваційних процесів повинен проявлятися в виробництві конкурентоспроможної продукції, рості фондовіддачі, зниженні фондомісткості продукції, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості і зростанні рентабельності виробництва продукції. Потреба в здійсненні інноваційної діяльності на підприємстві обумовлена: – посиленням інтенсивних чинників розвитку виробництва, які сприяють застосуванню науково-технологічного прогресу у всіх сферах економічної діяльності; – визначальною роллю науки в підвищенні ефективності розробки і упровадження нової техніки; – необхідністю істотного скорочення термінів створення, освоєння нової техніки; – підвищенням технічного рівня виробництва; – необхідністю розвитку масової творчості винахідників і раціоналізаторів; – збільшенням витрат і погіршенням економічних показників підприємств при освоєнні нової продукції; – швидким моральним старінням техніки і технології; – об’єктивною необхідністю прискореного упровадження нової техніки і технології і ін. Отже, виникає об’єктивна необхідність управління інноваційним розвитком підприємства, що передбачає безперервний пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства. 6.2. Концептуальні підходи до управління інноваційним розвитком

52

Розвиток суб'єктів господарської діяльності й економіки країни в цілому може бути забезпечено різними шляхами. Екстенсивний, який передбачає розширення обсягів виробництва і збуту продукції. Пов'язаний зі зростаючими витратами ресурсів. Інтенсивний науково-технічний, який передбачає використання досягнень науки і техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження їх собівартості, підвищення якості. Інноваційний науково-технічний, який передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій її виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом. Процес інноваційного розвитку необхідно, насамперед, розглядати з позицій конкретного підприємства, що функціонує у взаємодії з постачальниками вихідної сировини і матеріалів, конкурентами, торговими і збутовими посередниками, споживачами тощо, у конкретних економічних, політичних, екологічних, правових та інших умовах. Управління інноваційним розвитком на рівні підприємства зводиться до розробки таких етапів: 1.Аналіз зовнішнього середовища і прогнозування його розвитку. 2.Аналіз внутрішнього середовища підприємства. 3.Виділення і добір напрямів та варіантів інноваційного розвитку ринкових можливостей. 4.Вибір цільових ділянок ринку (сегментів чи ніш) для реалізації проектів інноваційного розвитку. 5.Аналіз і кількісна оцінка ризику на етапах інноваційного розвитку здійснюється шляхом вивчення всього процесу в цілому. 6.Вибір пріоритетних напрямів інноваційної діяльності.

53

7.Формування організаційної структури управління інноваційною діяльністю. 8.Планування виробничо-збутової і фінансової діяльності за обраними пріоритетними напрямами. 9.Контроль за реалізацією проектів реалізацію потенціалу інноваційного розвитку. 10.Підготовка рішень про своєчасну зміну пріоритетів інноваційного розвитку. За підсумками готують рішення про коригування і зміну пріоритетів діяльності або приймають рішення про розробку нових варіантів інноваційного розвитку. Керівництво підприємства керує процесами інноваційного розвитку за допомогою системи економічних інструментів. 6.4. Оцінка і вибір варіантів інноваційного розвитку Пошук, оцінка і вибір варіантів інноваційного розвитку – це основні завдання, що підлягають вирішенню в процесі досягнення цілей тривалого виживання і стійкого розвитку суб’єктів господарювання відповідно до обраної місії. Необхідно оцінити усі варіанти розвитку і вибрати найбільш прийнятні, тобто ті, ступінь упевненості в реалізації яких досить висока. Порівнявши інтегральні оцінки, вибрати варіанти розвитку, найбільш прийнятні з погляду зовнішніх умов і можливостей підприємства. Варіанти розвитку підприємства: 1. Глибоке проникнення на ринок. 2. Розширення меж ринку. 3. Розробка і реалізація нових товарів. 4. Диверсифікація виробництва і збуту. За кожним варіантом проводиться аналіз ринкових можливостей і ринкових загроз. Детально аналізують характеристики внутрішнього середовища (сильні і слабкі сторони діяльності підприємства).

54

Сильні сторони: � висока репутація в споживачів і партнерів; � кваліфіковане, енергійне керівництво; � постійні контакти зі споживачами, діловими партнерами, торговими і збутовими посередниками; � висока кваліфікація фахівців і робітників; � різноманітний асортимент продукції, що випускається; � сучасні виробничі потужності, що мають високу гнучкість використання; � резерв виробничих потужностей і виробничих площ; � конкурентоспроможна продукція і конкурентоспроможне виробництво; � досвід розробки нових видів продукції відповідно до міжнародних стандартів; � висока фінансова стійкість; � досвід роботи на закордонних ринках. Слабкі сторони: � відсутність чітких стратегічних перспектив розвитку; � незнання ринку; � слабкі виробничі можливості; � застаріла продукція і технології; низька якість продукції; � ненадійне постачання; � незнання конкурентів; � застаріле обладнання; � відсутність резервів виробничих потужностей і площ; � відсутність налагоджених каналів збуту продукції; � складна і неефективна система управління.

55

Ці характеристики є базовими і можуть бути доповнені чи модифіковані для аналізу ринкових можливостей інноваційного розвитку конкретних підприємств. Можна використовувати і традиційні методи оцінки проектів розвитку суб’єктів господарської діяльності, які передбачають порівняльну оцінку альтернативних варіантів за такими критеріями як чистий приведений дохід, термін окупності, рентабельність, внутрішня норма прибутковості потребують детальних відомостей по кожному з порівнюваних варіантів, що пов’язано зі значними витратами часу і коштів. Викладений підхід дозволяє вже на початковій стадії відмовитися від неприйнятних варіантів. Така методика оцінки дозволяє врахувати характеристики зовнішнього і внутрішнього середовища, що дозволяє приймати рішення в умовах більшої визначеності і меншого ризику. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Якими шляхами можна забезпечити розвиток економіки? 2. Роль інформації в управлінні інноваційним розвитком підприємства. 3. Назвіть методи управління інноваційним розвитком на макрорівні. 4. Опишіть функції управління інноваційним розвитком на макрорівні. 5. Які характеристики зовнішнього середовища важливі для оцінки проектів інноваційного розвитку? 6. Сутність і завдання інноваційної діяльності на підприємстві. 7. Якими причинами обумовлена необхідність переходу господарських систем до інноваційного розвитку? 8. Які особливості інноваційного розвитку в Україні?

56

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Єременко І.Ф. Комплексна система управління інноваційними процесами // Актуальні проблеми економіки. – 2005. - №6(48). – с. 95-99. 2. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч. посібник. – Суми: ВТД “Університецька книга”, 2003. – 278с. 3. Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. – 2004. - №12. – с. 41-47. 4. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: Підручник. –К.: Либідь, 2006. – 480с. 5. Цигилик І.І. та інші. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 128с. Тема 7. Організаційні форми інноваційної діяльності План лекції 7.1 Поняття про сферу інноваційної діяльності та про інноваційну інфраструктуру 7.2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності та їх характеристика 7.3. Організаційні форми інтеграції науки і виробництва 7.1. Поняття про сферу інноваційної діяльності та про інноваційну інфраструктуру Сфера інноваційної діяльності – це система взаємодії інноваторів, інвесторів, товаровиробників конкурентоспроможної продукції через розвинену інноваційну інфраструктуру.

57

Інноваційна інфраструктура забезпечує організаційну, правову та економічну підтримку інноваційної діяльності на різних рівнях і в різних формах. Інноваційна інфраструктура – це сукупність підприємств організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності: консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо. Складовими інноваційної структури є: 1) Фінансово кредитні установи; 2) Зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси); 3) Технопарки (технологічні парки, агропарки, інноваційні парки); 4) Інноваційні центри; 5) Інкубатори; 6) Консалтингові фірми та компанії. Сфера інноваційної діяльності охоплює ринок новацій, ринок чистої конкуренції нововведень і ринок інвестицій. Ринок новацій. Основним товаром на цьому ринку є науковий і науково-технічний результат, тобто продукт інтелектуальної діяльності, на який поширюється авторські права оформленні відповідно до чинного законодавства. Продукт інтелектуальної діяльності формують наукові організації, вищі навчальні заклади, тимчасові творчі колективи, окремі винахідники. Щоб бути затребуваним на ринку інновацій продукт має пройти стадію матеріалізації, тобто стадію прикладних досліджень. Ринок чистої конкуренції нововведень. Товаром на цьому ринку виступають різноманітні інновації, реалізація яких дає змогу суб’єктам підприємницької діяльності отримати певні конкурентні переваги. Ринок інвестицій. Основним товаром на цьому ринку є вільні фінансові кошти, які можуть бути залучені суб’єктами

58

підприємництва для реалізації інновацій. Їх ціна, обсяги та період, на який вони можуть надаватися значною мірою впливають на інноваційну активність підприємства. 7.2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності та їх характеристика Організаційні структури інноваційної діяльності – це підприємства або організації, що займаються інноваційною діяльністю, науковими дослідженнями, розробкою та реалізацією інновацій. Усі організаційні структури інноваційної діяльності можна поділити на 3 основні групи: 1. Наукові організації, що створюють і реалізують інновації; 2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності, що доопрацьовують, виробляють та реалізують інновації; 3. Організаційні структури інтеграції науки і виробництва, що скорочують період від виникнення ідеї до її практичного використання. За часом залучення до інноваційного процесу та підходом до вибору інновацій, ринкові суб’єкти поділяються на 4 категорії: 1. Експлеренти – фірми, що спеціалізуються на створення нових чи радикально змінених старих сегментів ринку. Вони є розробниками нової продукції, мають потужні конструкторські бюро, найбільше ризикують, але у разі успіху отримують надприбутки за рахунок виведення піонерного товару на ринок. 2. Патієнти – створюють інновації для потреб вузького сегменту ринку, вони уникають конкуренції з великими корпораціями, вишукуючи для них недоступні сфери діяльності, надаючи товару унікальних властивостей. Їх товари зазвичай мають ексклюзивний характер, є високоякісними і дорогими. Такі фірми можуть бути творцями інновацій або їх удосконалювачами.

59

3. Комутанти – використовують інновації створені іншими, збагачуючи їх індивідуальними характеристиками пристосовуючись до невеликих за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підвищують споживчу цінність товару завдяки індивідуалізації. Як правило, це дрібні фірми, які використовують інновації на стадії їх старіння. 4. Віоленти – орієнтуються на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів, за рахунок низьких цін і високої якості фірма завжди конкурентоспроможна. Однак існують фірми, які займаються суто інноваціями як способом отримання надприбутку через виведення на ринок відсутнього на ньому продукту. Через свою схильність до ризику пов’язану із створенням радикальних інновацій такі фірми мають назву венчурні. Венчурні фірми – це переважно малі підприємства, в прогресивних з технологічного погляду галузях, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій пов’язаних з підвищеним ризиком. Особливість таких фірм полягає в орієнтації на вирішення наукових проблем і конкретних виробничих завдань з чітко визначеним кінцевим результатом. Венчурні підприємства розвиваються у різних формах. Найпоширенішими з них є: 1) Незалежний (чистий) венчур; 2) Впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями; 3)Венчурні фірми, що фінансуються інноваційними корпораціями; 4) Внутрішні венчурні відділи великих корпорацій. Для підтримання розвитку підприємницьких структур на етапі їх становлення у багатьох країнах створюють бізнес-інкубатори, які з’явилися в кінці 50 років ХХ століття у

60

США. До послуг бізнес-інкубаторів відносять: � оренду площ, � техніко-адміністративне обслуговування, � консультаційні послуги, � економічні, інвестиційні, науково-технічні, навчальні, презентаційні, інформаційні, видавничі та інші види послуг. Залежно від мети, особливостей регіону і можливостей організаторів створюються різні типи бізнес-інкубаторів: 1) які підтримують нові інноваційні види бізнесу; 2) які зорієнтовані на створення нових фірм і компаній; 3) такі, що об’єднують мережу існуючих перспективних фірм різних форм власності; 4) комбіновані бізнес-інкубатори, що спеціалізуються на різних формах діяльності. У всьому світі бізнес-інкубатори – це неприбуткові організації, які існують за кошти муніципалітетів чи спонсорів. 7.3. Організаційні форми інтеграції науки і виробництва Ефективними формами співробітництва промислових фірм з вищими навчальними закладами (ВНЗ) є науково-технологічні центри, технопарки та технополіси. Науково-технологічні центри є засобами формування та здійснення регіональної інноваційної політики спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону. Вони будують свою діяльність спираючись на ті особливості регіону, які для нього є визначальними і забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів. Технопарки – створюються промисловими компаніями поблизу університетів. Це комплексно розташований

61

науково-технічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, ВНЗ, комерційні фірми, консалтингові, інформаційні та інші сервісні служби, і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технічної діяльності. Перший технопарк виник у 1972 році у Великобританії на базі Кембриджського університету. Зараз зразком є науково-технологічний парк “Силіконова долина”, створений на базі Стенфордського університету, Каліфорнія. Він об’єднує до 3 тисяч дрібних і середніх фірм, які працюють у сфері електроніки; загальна кількість зайнятих приблизно 200 тисяч осіб. В Україні діяльність технопарків регламентується Законом України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”. До відомих технопарків в Україні відносяться: “Інститут монокристалів”, “Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона”, технопарк “Інтелектуальні та інформаційні технології” та інші. Кожен з технопарків має свою специфіку і спрямування діяльності. Реально в Україні технопарки існують з 2000 року. Виділяють такі основні шляхи створення технопарків: 1) створення малих підприємств в межах університету його співробітниками, що прагнуть комерціалізувати результати власних наукових розробок; 2) створення парку внаслідок реорганізації діючих підприємств, які хочуть скористатися пільговими умовами, що існують для науково-технологічних парків за чинним законодавством. Технополіси – об’єднання наукових, інноваційних, науково-технічних парків і бізнес-інкубаторів на певній території з метою надання потужного імпульсу економічному розвитку регіону. Головним завдання технополісів є: 1. Модернізація традиційних для регіону галузей

62

промисловості і виведення їх на сучасний рівень; 2. Вибір наукових напрямків, визначальних для даного технополісу, які можуть забезпечити випереджальний розвиток виробничої інфраструктури. В 70-80-х роках в технічно розвинутих країнах активно поширювалися різні форми спільного проведення науково-дослідних робіт спрямованих переважно на забезпечення значних технологічних проривів. З цією метою були створені: 1) галузеві міжфірмові дослідницькі інститути, які займалися дослідництвом; 2) науково-технічні альянси; 3) консорціуми; 4) спільні підприємства. Галузеві міжфірмові дослідницькі інститути – це історично перша форма науково-технічної кооперації. Науково технічні альянси є організаційною формою процесу глобального інтернаціонального поширення нових технологій. Вони бувають: науково-дослідні, науково-виробничі, горизонтальні (фірми однієї галузі), вертикальні (фірми різних галузей). Консорціуми, як і альянси, є тимчасовими формами добровільного об’єднання організацій для вирішення конкретного завдання реалізації програми чи великого проекту. Можуть мати власну науково-дослідну базу. Спільне підприємство – виникає за умови, коли кілька фірм, що працюють у різних країнах відчувають потребу в кооперуванні з метою підвищення результативності діяльності. Виокремлюють такі типи технологічно орієнтованих спільних підприємств: 1) Співробітництво між фірмами тільки в дослідженнях; 2) Співробітництво у розробленні товарів, які не підлягатимуть ліцензуванню; 3) Обмін випробуваними технологіями в межах єдиної

63

продуктової лінії, або через багато продуктів; 4) Спільне розроблення одного або більше проектів; 5) Співробітництво, за якого одна фірма розробляє новий продукт, або процедуру маркетингу, а виробництво і адаптацію здійснює інша фірма. Зараз значного поширення в індустріально розвинених країнах набули мережеві виробничі системи – кластери. Кластер – це галузево-територіальне добровільне об’єднання підприємств, що тісно співпрацюють з науковими установами та органами місцевої влади, з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економіки зростання регіону. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. У чому сутність інноваційної інфраструктури? 2. Класифікація інноваційної діяльності залежно від характеру сфери діяльності. 3. Суть і роль венчурного бізнесу у розвитку інноваційної діяльності підприємства. 4. Вкажіть типи венчурних фірм. Який вплив має конкуренція на розвиток венчурних фірм. 5. Науково-виробничі об’єднання: технопарки, технополіси, фірми-інкубатори і фінансово-промислові групи, кластери. Яка їх суть і роль у інноваційній діяльності? 6. Чи існує зв'язок між технопарками і технополісами? 7. У чому сутність технопарків і які їх основні завдання? 8. Охарактеризуйте поведінку щодо інновацій фірм-експлерентів, патієнтів, комутантів і віолентів. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА

64

1. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с. 2. Забарная Е. Сучасні організаційні форми інноваційної діяльності // Економіст. –2004. - №6. – С. 63-65. 3. Закон України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” // Відомості ВРУ. – 1999. - №40. 4. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 5. Паламарчук Г., Паламарчук О. Трансформування організаційних структур в економіці України // Економіка України. – 2005. - №12. – С. 40-46. 6. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів” №549 від 22.05.96. 7. Семиноженко В. Технологічні парки України: перший досвід формування інноваційної економіки // Економіка України. – 2004. - №1. – С. 16-21. 8. Чабан В.Г. Складова інноваційної інфраструктури : венчурний капітал // Фінанси України. – 2005. - №4. – С. 35-40. Тема 8. Моніторинг інновацій та інформаційне забезпечення інноваційної діяльності План лекції 8.1. Моніторинг інновацій при плануванні інноваційних

65

процесів та джерела інформації 8.2. Джерела інноваційних можливостей 8.3.Моніторинг інновацій і формування інноваційної політики 8.4. Моніторинг інновацій в органах державного управління 8.5.Сутність і розвиток інформаційно-комунікаційних технологій 8.1. Моніторинг інновацій при плануванні інноваційних процесів та джерела інформації Впровадження інновацій супроводжується значним ризиком, тому планування інноваційних процесів на підприємстві слід здійснювати на основі попередніх досліджень. Інновації можуть бути не тільки технічними, а й соціальними, тому інноваційна діяльність підприємства має бути чітко зорієнтована на створення або залучення тих новацій, які за існуючих умов можуть дати найбільшу віддачу. Це можливо за умов моніторингу. Моніторинг суб’єктів ринку з метою виявлення перспективних напрямків інноваційної діяльності передбачає 3 основних напрямки: 1. Вивчення споживачів товарних інновацій – має на меті залучити клієнта до розроблення і випробовування нового товару, що полегшує його подальший збут. Методи, які застосовуються у цьому випадку: - сегментація споживачів; - оцінювання способів придбання; - вивчення причин придбання. 2. Аналіз умов конкуренції і рівня науково-технічного потенціалу підприємства – такий аналіз є основним економічним обґрунтуванням інноваційної стратегії підприємства. За умов сильної конкуренції і високого науково-технічного потенціалу інноваційну діяльність слід орієнтувати на розроблення нового

66

продукту. За умов помірної конкуренції потрібно модифікувати і удосконалювати існуючу стратегію. За умов слабкої конкуренції потрібно збільшувати частини ринку і впроваджувати наступальну стратегію. 3. Вивчення товару-інновацій. Головною метою вивчення товару-інновації є виявлення реальної ринкової потреби в ньому. Джерела інформації для розроблення нових продуктів 1. Потреби ринку: аналіз використання продуктів-аналогів; інформація із системи збуту; звіти і пропозиції торгівельних посередників; дослідження сегментів ринку, що швидко розвиваються; дослідження вад (недоліків) продуктів, що випускаються; спеціальні дослідження ринку для виявлення незадоволених потреб; інформація про замінники; замовлення споживачів; інтерв’ю з покупцями; інформація щодо найважливіших видів сировини; інформація постачальників. 2. Конкуруючі вироби: тенденції у розробці нових виробів конкуруючими фірмами; інформація про вдалі вироби інших фірм; спостереження за товарами-аналогами на виставках. 3. Зразки нових видів виробів у науці і техніці: напрями наукових досліджень конкуруючих компаній; патентна інформація; думки експертів з техніки і технології; думки експертів з експлуатації товарів; наукові статті; звіти про наукові конференції та наради. 8.2. Джерела інноваційних можливостей Для пошуку інноваційних ідей необхідно використовувати потенціал підприємства і сигнали зовнішнього середовища. Нові ідеї можуть з’явитися після спілкування із колегами чи друзями, бути наслідком цілеспрямованих досліджень поведінки споживачів або

67

результатом спостереження за роботою інших фірм. Часто наштовхують на цікаву думку публікації у засобах масової інформації чи галузевих наукових виданнях, відвідування виставок, презентацій, участь у наукових конференціях та бізнес-форумах. Зокрема, П. Друкер радить звертати увагу на такі джерела інноваційних можливостей: 1. Несподівані події для фірми чи галузі поділяються на: • несподіваний успіх відкриває найбільше можливостей і характеризується найменшими зусиллями на впровадження інновацій та найменшим ризиком. • несподівана невдача. Потрібно звертати увагу на невдачі і провали, оскільки, деякі з провалів спричинені суттєвою зміною чи у сприйняттях споживачів чи у рівнях їхніх доходів, яку можна використати для успіху. • несподівана зовнішня подія – це джерело вказує на необхідність інноваційних змін. Умовою успішного використання несподіваної події є її відповідність рівню знань і компетентності з питань власного бізнесу. 2. Невідповідність реальності уявленням про неї. Невідповідність – це розбіжність між тим, що є і тим що має бути за переконанням усіх. Вона є ознакою зміни, що вже сталася або може статися і галузі, виробничому процесі чи на ринку. Є кілька видів невідповідностей: • невідповідність уявлень, бажань фактичним економічним умовам в певній галузі; • невідповідність реального стану певної галузі промисловості тому яким його уявляють; • невідповідність між уявними та дійсними цінностями і сподіванням споживачів. 3. Інновація, викликана потребою технологічного процесу. Необхідність у таких інноваціях виник в процесі роботи, яку доводиться виконувати. 4. Зміни в структурі галузі промисловості чи ринку,

68

неусвідомлені всіма. 5. Демографічні зміни полягають у зміні вікової структури населення, від них суттєво залежить що буде купуватися і в яких кількостях. 6. Зміни у сприйняттях та значеннях. У математиці не існує різниці між термінами “склянка на половину повна” і “склянка на половину порожня’. Однак, значення цих двох визначень різне і тому реакція на них буде різна. 7. Нові знання. Інновації на базі нових знань надзвичайно важливі. Вони можуть принести інноватору суттєві вигоди. Однак, можуть мати тривалий термін впровадження і потребують значних коштів для цього. Чотири перших джерела містяться на підприємстві, інші три належать зовнішньому середовищу. Їх розпізнати дещо важче, але саме тому вони можуть відкривати значно більші можливості інноваторам. 8.3. Моніторинг інновацій і формування інноваційної політики Вибір керівництвом підприємства перспективних напрямів інноваційної діяльності є основою формування його інноваційної політики. Залежно від потенційних можливостей підприємства вона може бути наступальною або захисною і спиратись на відповідні інновації. Реалізація наступальної політики можлива через створення та впровадження наукомісткої високотехнологічної продукції. Важливим чинником, що обумовлює успіх такої інноваційної політики, є забезпечення патентної чистоти нового виробу. Це означає, що ні сам новий продукт, ні його частини не є недозволеними копіюваннями іншого винаходу. Для визначення перспективності новинки і наявності чи відсутності прав інтелектуальної власності на неї здійснюється патентний пошук. Патентний пошук (лат. «відкритий, очевидний») – це

69

вивчення охоронних документів різних країн з метою виявлення серед них патенту на винахід чи відкриття, аналогічних зробленому чи досліджуваному. Він є складною і копіткою справою. Нині у світі щорічно виходять більше 4 млн. публікацій з питань науки і техніки. Методика пошуку потрібної інформації ґрунтується на класифікації інформації. Усю технічну інформацію поділяють на науково-технічну і патентну. Науково-технічна інформація – це інформація, розміщена в книгах, наукових статтях, депонованих рукописах, звітах про проведені науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, дисертаціях тощо. Патентна інформація – це інформація у поданих, але ще не розглянутих заявках і виданих охоронних документах (патентах, авторських свідоцтвах тощо). Допомогу в пошуку необхідної науково-технічної літератури надають різноманітні бібліографічні покажчики. За тематикою покажчики поділяються на галузеві і тематичні. За метою – інформаційні та рекомендовані. За способом і повнотою подання інформації на бібліографічні, анотовані, реферативні. Україна власний патентний фонд почала формувати у 1992 році. Патентні бібліотеки містять дані про науково-технічні рішення за останні 200 років. Патентна інформація в Україні сконцентрована в галузевих реферативних журналах, бюлетенях Державного департаменту інтелектуальної власності України, спеціалізованих галузевих виданнях, у фондах певних описів авторських свідоцтв і патентів на винаходи і корисні моделі. Надходження нових патентів на винаходи і корисні моделі систематизуються за певними ознаками за допомогою міжнародного патентного класифікатора (МПК) або універсального десяткового класифікатора (УДК). Для кожного винаходу і патенту вказується номер авторського посвідчення чи патенту, номер заявки на патент, дату

70

заявки, індекс МПК або УДК, прізвище та ініціали винахідника, форму винаходу, креслення і схеми. Для пошуку патентної інновації обираються індустріально розвинені країни. Залежно від типу вихідної інформації взятої за основу пошуку виділяють: тематичний, нумераційний та іменний пошук. Тематичний - це пошук інновації за темою дослідження. Нумераційний – здійснюється, коли відомий номер охоронного документу і країна патентування. За іменним пошуком відшуковується документ, що належить конкретній особі чи фірмі. Патентний пошук має бути ретельним, іноді подібні винаходи можуть бути запатентовані в різних галузях, необов’язково споріднених. Якщо проведений патентний пошук показує, що аналогів немає, а продукт є перспективний з розгляду його сприйняття споживачами, то завданням фірми є його патентний захист, швидке виведення на ринок, що можливе за умов наступ чи наступально-ризикової інноваційної політики. 8.4. Моніторинг інновацій в органах державного управління Законом України ”Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16.01.2003 року серед інноваційних заходів передбачено здійснення моніторингу інноваційної діяльності шляхом систематизації збору, оброблення і аналізу інформації про перебіг інноваційних процесів. Згідно із законом усі міністерства і відомства України щорічно у І кварталі подають до Кабінету Міністрів України звіти про заходи щодо реалізації стратегічних і середньострокових інноваційних пріоритетів і досягнуті результати. Узагальнена інформація містить такі показники: 1) обсяг інноваційних капіталовкладень щодо

71

річного рівня амортизаційних відрахувань; 2) розмір доходу від інноваційних капітальних вкладень за рік відносно обсягу інноваційних капіталовкладень; 3) розмір сукупного фінансування науки і техніки відносно річного ВВП; 4) обсяг річного продажу новоствореної продукції відносно річного загального обсягу продажів; 5) кількість винаходів на 1млн. населення; 6) кількість впроваджених винаходів в рік відносно їх загальної кількості. В Україні на рівні підприємств закуповуються спеціальні форми державних статистичних спостережень, збір і обробка яких здійснюється органами державної статистики. Для збору даних щодо інноваційної діяльності використовують такі форми: • ф №2/5 НТ «Звіт про хід виконання найважливіших робіт з питань науки і технології» (піврічна); • ф №4 НТ «Звіт про надходження і використання об’єктів промислової власності» (поштова, річна); • ф №5 НТ (матеріали) – «Звіт про створення вперше в Україні нових видів сировини, матеріалів, речовин» (поштова, річна); • ф №5 НТ (оновлення) – «Звіт про оновлення продукції машинобудування» (поштова, річна); • ф №6 НТ (ліцензії) – «Звіт про продаж ліцензій на об’єкти інтелектуальної власності» (поштова, річна); • ф №1 інновація – «Обстеження технічних інновацій промислового підприємства» (поштова, річна); • ф №2 пром. (інновація) – «Звіт про інноваційну активність підприємств» (квартальна). Для збору даних в сфері науки використовують такі основні форми:

72

• ф №1 наука «Звіт про виконання наукової і науково-технічних розробок» (квартальна); • ф №3 наука «Показники наукової і науково-технічної діяльності» (річна); • ф №5 наука «Звіт про виконання завдань науково-технічних програм» (квартальна). У 2001 році в країнах ЄС розроблена і прийнята як стандарт нова система індикаторів науково-технічних розробок, яка складається з 18 основних показників, що дозволяє об’єктивно оцінювати рівень науково-технічних робіт країн-учасниць ЄС. Ці показники зведені в 4 групи: 1. Показники стану кадрового потенціалу (5 показників); 2. Рівні фінансування НДДКР і патентна активність (4 показники); 3. Рівні інноваційної активності у групі малих і середніх підприємств (3 показники); 4. Рівні поширення сучасних технологій в економіці (6 показників). 8.5. Сутність і розвиток інформаційно-комунікаційних технологій Інформатизація суспільства – це глобальний, соціальний процес виробництва і використання інформації як суспільного ресурсу, що забезпечує прискорення розвитку економічних інноваційних процесів, демократизацію та інтелектуалізацію суспільства. Серед аналітиків та експертів термін інформаційні телекомунікаційні технології (ІКТ) розглядається як термін, який охоплює всі технології, що полегшують обробку і передачу інформації та комунікаційних послуг. Інформаційні телекомунікаційні технології – це сукупність методів, виробничих процесів і програмно-технічних засобів, інтегрованих з метою збирання, обробки, зберігання, поширення, відображення та використання інформації в інтересах її користувачів. Сюди відносять:

73

• усі типи комп’ютерів, а також телекомунікаційного та спорідненого обладнання; • НДДКР, що проводяться з допомогою всіх видів комп’ютерного та іншого обладнання; • усі типи програмного забезпечення; • усі види телекомунікаційних та телеінформаційних послуг; • всі он-лайнові та оф-лайнові ЗМІ та послуги; • усі типи он-лайнової та оф-лайнової реклами. Інформаційні телекомунікаційні технології найшвидше зростають і є наймінливішою технологією світової індустрії та сектору послуг. Розрізнять виробничу і сервісну сторони інформаційних телекомунікаційних технологій. Виробнича є повністю технологічною і представлена ІКТ товарами. Сервісна сторона представлена видами послуг сферами застосування і категоріями споживачів. Основні тенденції в розвитку інформаційних телекомунікаційних технологій в світовому масштабі: • створюються нові покоління комп’ютерів і розвивається комп’ютерний потенціал; • з’являється нове покоління телекомунікаційних стандартів і рекомендацій; • з’являються нові стандарти електронної передачі інформації та електронних ЗМІ; • розробляється і впроваджується нові покоління мобільних технологій; • з’являється нове стратегічне програмне забезпечення КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Значення змісту та моніторингу інноваційної діяльності. 2. Як формується інформаційно-аналітична база для проведення моніторингу науково-технічної та інноваційної діяльності?

74

3. Як використовується патентна статистика для моніторингу інноваційної діяльності? 4. Які функції виконує інформаційне забезпечення у механізмах реалізації інноваційної політики держави. 5. Дайте визначення поняттю “інформація” і назвіть класифікацію видів інформації. 6. Яка основна інформація необхідна для забезпечення інноваційної діяльності підприємства? 7. Наведіть приклади інноваційних баз і основні джерела інформації підприємства. 8. Назвіть джерела інноваційних можливостей за П. Друкером. 9. Вкажіть напрямки за якими слід здійснювати моніторинг суб’єктів ринку. 10. Назвіть основні форми статистичної звітності, які використовуються для моніторингу інноваційної діяльності. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Вачевський М.В. Роль науково-технічної інформації в розвитку техніки і технології // Актуальні проблеми економіки. – 2004. -№6(36). – С.192-205. 2. Ганущак Л.М. Інформаційне забезпечення управління розвитком інноваційного потенціалу державних підприємств // Актуальні проблеми економіки. – 2006. -№10. – С.37-44. 3. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с.

75

4. Круп’як Т.П. Інноваційний процес: аналіз у рамках теорії інформаційної економіки // Науково-технічна інформація. – 2006. - №3. – С.25-29. 5. Радзієвська Л.Ф., Єгоров І.Ю. Проблеми побудови системи стандартних показників науково-технічного та інноваційного розвитку // Науково-технічна інформація. – 2004. - №2. – С.39-44. 6. Репін І.І., Слівак А.Є. Системи моніторингу як інструментарій державного регулювання соціально-економічного розвитку України // Науково-технічна інформація. – 2001. - №1-2. – С.60-63. 7. Рудь Н.Т., Грешко І.Л. Інформаційні ресурси: проблеми і можливості оцінки / Зб. наукових праць, вип. 1, “Економіка і менеджмент”. – Луцьк: ЛДТУ. –2004. – С.137-147. 8. Серкутан Т.В. Проблеми інформаційного забезпечення маркетингу інновацій на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. – 2005. -№9. – С.184-187. Тема 9. Фінансування інноваційної діяльності План лекції 9.1 Завдання системи фінансування інноваційної діяльності 9.2. Види і джерела фінансування інноваційної діяльності 9.3. Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора 9.4. Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом 9.5. Форми та особливості лізингового фінансування 9.1. Завдання системи фінансування інноваційної діяльності

76

Інноваційна діяльність потребує значних витрат, що обумовлено великою наукомісткістю інноваційних продуктів. Кожне підприємство повинно розробляти оптимальну структуру фінансування інноваційної діяльності. Систему фінансування інноваційної діяльності розглядають на рівні держави і на рівні окремих суб’єктів. На рівні держави система фінансування покликана вирішувати такі основні завдання: 1. Створення необхідних передумов для впровадження технічних новинок в усі ланки господарського комплексу країни; 2. Збереження і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріоритетних напрямках економічної діяльності; 3. Створення необхідних матеріальних умов для збереження і розвитку наукового потенціалу країни. Вирішення цих завдань може бути здійснене шляхом прямого бюджетного фінансування, надання грантів недержавними організаціями та фондами і створенням відповідних інституційно-правових умов. Система фінансування інноваційної діяльності на рівні окремих суб’єктів направлена на фінансування інноваційних проектів, що забезпечує зміцнення конкурентних позицій підприємства. Інвестування інноваційної діяльності здійснюються на основі розроблених інноваційних програм або проектів. Інноваційна програма – це програма інноваційної діяльності, яка спрямована на досягнення цілей розвитку і передбачає участь у її реалізації різних юридичних та фізичних осіб, а також держави та міжнародних організацій. Фінансування програми передбачає 3 основні стадії: 1. Вивчення доцільності реалізації інноваційної програми; 2. Розроблення плану реалізації програми; 3. Організацію фінансування програми.

77

Система фінансування інноваційної програми охоплює такі 2 основні елементи: 1. Джерела фінансування; 2. Організаційні форми (механізми) фінансування. Інвестування інноваційних проектів є ризиковою справою, однак, віддача від таких інвестицій значно більша ніж від інвестицій в поточну діяльність. 9.2. Види і джерела фінансування інноваційної діяльності Інвестиції для фінансування інноваційних програм поділяються на 3 групи: 1. Прямі інвестиції – використовуються безпосередньо для реалізації інноваційного проекту. До них відносять інвестиції в ОЗ (матеріальні і нематеріальні активи) і в оборотні кошти. Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов’язані з придбанням нової технології і торгівельної марки. 2. Супутні інвестиції – вкладення в об’єкти, які пов’язані територіально і функціонально з інноваційним об’єктом і які необхідні для його нормальної експлуатації, а також вкладення невиробничого характеру. 3. Інвестиції в науково дослідні роботи – забезпечують і супроводжують проект, це матеріальні засоби необхідні для проведення досліджень, а також оборотні кошти для забезпечення поточної діяльності науково-дослідних установ. Таким чином, загальний обсяг інвестицій для фінансування інноваційних програм – це сума всіх інвестиційних витрат. Джерела фінансових ресурсів для фінансування підприємства можуть бути такими: 1. Власні фінансові кошти і внутрішні господарські резерви – використовуються для фінансування невеликих

78

за обсягом робіт інноваційних проектів чи програм. Вони включають прибуток та амортизаційні відрахування, мобілізацію внутрішніх активів і грошову частину внесків власників підприємств. 2. Залучені фінансові кошти – є способом збільшення власного капіталу, оскільки, не повертаються особам, що їх надали. Формами залучення є емісія акцій і доброчинні внески спонсорів. 3. Позикові фінансові кошти – передбачають повернення їх зі сплатою відсотків за користування або без сплати. Їх джерелами є кошти бюджетів, комерційні та інші кредити, позабюджетні фонди та іноземні інвестиції. Найбільш поширеними джерелами фінансування інноваційних проектів є довгострокові кредити. Серед них виділяють традиційні і нетрадиційні (лізинг, форфейтинг, франчайзинг) кредити. Довгостроковий комерційний кредит надається на термін реалізації інноваційного проекту за умови бізнес-плану його реалізації, в залежності від фінансового стану позичальника. Лізинг – довгострокова оренда машин та обладнання, що дозволяє зменшити розмір початкових інвестицій. Форфейтинг – фінансова операція, що перетворює комерційний кредит на банківський. Це дає змогу акумулювати фінансові кошти в процесі реалізації інноваційного проекту, якщо в інвестора бракує коштів на інновації. Франчайзинг – передбачає тиражування інновацій завдяки залученню великого капіталу і крім фінансових ресурсів за договором франшизи дає змогу отримати нематеріальні активи такі як технології, ноу-хау, торгівельний знак, імідж фірми. Іноземні прямі інвестиції залучаються переважно для реалізації масштабних проектів пов’язаним з технологічним

79

оновленням виробництва. Найпоширенішим є спільне інвестування на правах дольової участі. 9.3. Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора Надані на інноваційний проект кошти мають вартість і за їх використання потрібно платити незалежно від джерела їх отримання. Формою плати за використання фінансових ресурсів можуть бути дивіденди акціонерам, відсотки відраховані за кредит, ліцензії та інші форми. Врахування і аналіз розміру плати за користування фінансовими ресурсами є однією із основних задач при визначенні джерел залучення інвестицій. Особливості податкового законодавства можуть створювати додаткові вигоди підприємствам, що використовують кредитування для інноваційних цілей. Такий ефект називається ефектом податкової економії. Вибір джерел інвестування інноваційних проектів і програм також, значною мірою, залежить від умов надання кредитів. Джерела фінансування залежить також від етапів інноваційного процесу. На етапі фундаментальних досліджень, це, як правило, державний бюджет. На етапі прикладних досліджень, це можуть бути державні бюджети, кошти замовників інновацій, кошти технопарків або технополісів. На стадії конструкторської та експериментальної розробки – це власні кошти підприємств, кошти замовників і у виняткових випадках державний бюджет. На етапі комерціалізації новинки – це власні кошти підприємств, емісія цінних паперів, банківські кредити і фінансові кошти залучених фірм партнерів. 9.4. Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом

80

Венчурний капітал – це якісно новий спосіб інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інвестиційних фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізацію інноваційних проектів з високим рівнем ризику. Обов’язковою умовою такого фінансування є участь інвестора в управлінні інноваційною фірмою і отримання прибутків від продажу її акцій на фондовій біржі. Доходами венчурних фірм є різниця між початковою ціною акцій підприємства та її величиною на завершальному етапі інвестування. Особливістю фінансування у венчурний бізнес є те, що фінансові кошти вкладено без матеріального забезпечення і без гарантій з боку венчурна. За оцінками економістів у 15% випадків вкладений капітал цілком втрачається, 25 % таких фірм – мають збитки протягом тривалішого часу ніж передбачалось, 30% – дають невеликий прибуток і тільки 30% протягом декількох років багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти. Залежно від інвестиційних перспектив виділяють 3 типи венчурних підприємств: 1. Низькопотенційні підприємства для венчурного капіталу – прибутки, яких за 5 років становлять близько 50 млн. дол.; 2. Венчури середнього ринку – прибутки коливаються від 10 до 50 млн. дол. щорічно; 3. Високопотенційні підприємства – мають понад 50 млн. дол. щорічного прибутку впродовж 5 років. У США існує понад 1,5 млн. венчурних компаній. Венчурне фінансування є невід’ємною частиною технопарків, технополісів та інкубаторів. Першим фондом венчурного капіталу в Україні був фонд “Україна”, створений у 1992 році, який здійснив інвестиції у 30 вітчизняних компаній загальним обсягом до 10 млн. дол.

81

9.5. Форми та особливості лізингового фінансування Лізинг є одним із особливостей ефективної інвестиційної діяльності. Лізингова операція визначається як господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності (орендодавця), що передбачає передавання права користування матеріальними цінностями іншому суб’єкту (орендарю) на платній основі та на визначений термін. При цьому право власності на зазначенні матеріальні цінності на весь термін договору зберігається за орендодавцем і враховується на його балансі. По закінченню терміну лізингового договору і виплати орендарем повної вартості майна і визначених відсотків це майно стає його власністю або повертається орендодавцю, якщо це обумовлено договором. Об’єктами лізингу є юридичні особи, які беруть участь у лізинговій операції. До них належать: лізингодавець, як правило спеціально створена компанія та лізингоодержувач (юридична особа). Відмінність лізингу від банківських та кредитних операцій в тому, що він відрізняється правом власності лізингової компанії на інвестиційний проект. По суті, він є проміжною формою між кредитуванням та прямим інвестуванням. Особливості оплати лізингу – на відмінну від орендатора клієнт сплачує в лізинговій фірмі не щомісячну орендну плату, а повну суму амортизаційних відрахувань. Всі лізингові операції діляться на оперативний та фінансовий лізинг. Фінансовий лізинг - це лізинг з повною окупністю, за якого витрати лізингодавця пов’язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, окуповуються повністю за перший термін оренди. Сума орендної плати достатня для повної амортизації майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавцеві. Особливостями фінансового лізингу є:

82

1) участь третьої сторони; 2) висока вартість об’єктів лізингових угод. Об’єктом лізингу є, як правило, нове обладнання цілеспрямованого придбання для потреб лізингоодержувача. Тривалість лізингової угоди наближена до терміну служби об’єкта угоди. Технічне обслуговування устаткування здійснюється підприємством постачальником, або лізингоодержувачем. Учасниками лізингових операцій можуть бути: 1. Комерційні лізингові компанії; 2. Напівкомерційні лізингові компанії; 3. Державні лізингові компанії; 4. Лізингові компанії, що входять до структур великих комерційних банків. Лізинг в інноваційній діяльності вигідний, насамперед, для структур малого і середнього бізнесу, може успішно застосовуватися при вирішенні економічних, екологічних і соціальних проблем. 9.6. Склад лізингових платежів Об’єктивною основою визначення розміру плати за лізинг є структура лізингового платежу. До її обов’язкових складових, відповідно до Закону України “Про лізинг” відносять: 1. Величину амортизаційних відрахувань; 2. Плату за кредитні ресурси, які використовуються лізингодавцем; 3. Комісійну винагороду лізингодавця; 4. Компенсацію страхових платежів за угодою страхування об’єкта лізингу, якщо об’єкт застрахований; 5. Інші витрати передбачені угодою лізингу. Лізингові платежі можуть відрізнятися за формою, способом нарахування, періодичністю сплати, формою розрахунку. За формою лізингові платежі можуть здійснюватись: - грошовими коштами;

83

- продукцією чи послугами; - у вигляді комбінації перших 2-х форм. Лізингові платежі відносять на собівартість продукції чи послуг, що дає змогу зменшити базу оподаткування. Особливим видом платежів є інформація та права. Закордонні інвестори приймають як плату за об’єкти лізингу патенти та технічні розробки готові до впровадження. Лізингові платежі поділяються на: щорічні, піврічні, щоквартальні, щомісячні. За способам їх виплати поділяють на такі: - що здійснюються рівними частинами, - ті що поступово зростають, - ті що поступово зменшуються. Також виділяють платіж з обумовленим початковим вкладом. Найбільш розповсюдженим і простим варіантом виплати лізингових платежів в Україні є лінійна або рівномірна виплата з першим внеском, який за розміром часто збігається зі ставкою лізингового відсотка. В основі методик розрахунку лізингових платежів лежить методика, яка базується на формулі ануїтету. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Які основні завдання фінансування інноваційної діяльності? 2. Назвіть основні джерела фінансування інноваційної діяльності підприємства. 3. Охарактеризуйте організаційно-правові форми фінансових інститутів та інноваційних структур у сфері інноваційної діяльності України. 4. Розкрийте економічний зміст та роль кредитів у фінансуванні інноваційної діяльності.

84

5. Розкрийте сутність понять: венчурне фінансування, венчурний капітал, венчурний бізнес, венчурні фонди. 6. Лізинг: економічна сутність, об’єкти і суб’єкти лізингу, лізингові операції. 7. Оптимальні співвідношення обсягів фінансування на фундаментальні й прикладні дослідження і розробки. 8. Дайте оцінку фінансового забезпечення науки і державного фінансування наукових програм в нашій країні. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Гаман М. Державна підтримка фінансування інновацій // Економіка України. – 2004. - №4. – С. 44-49. 2. Довгаль Н.С. Форми участі підприємств у лізинговому бізнесі // Науково-технічна інформація. – 2004. - №1. – С.39-40. 3. Закон України “Про лізинг” // Відомості ВРУ. – 16.12.1997. - №1381-ІV. 4. Зимовець В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки // Економіка України. – 2003. - №11. – С. 9-17. 5. Микитюк О.П. Особливості венчурного фінансування в Україні // Фінанси України. – 2005. - №8. – С. 83-90. 6. Турило А.М., Черемисова Т.А. Оцінка ефективності інноваційного лізингу // Фінанси України. – 2005. - №1. – С. 44-48. 7. Цигилик І.І. та інші. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 128с.

85

8. Чабан В.Г. Складова інноваційної інфраструктури : венчурний капітал // Фінанси України. – 2005. - №4. – С. 35-40. 9. Юркевич О.М. Фінансове забезпечення науково-технічної інноваційної діяльності // Фінанси України. – 2004. - №6. – С. 106-112. Тема 10. Державне регулювання та підтримка інноваційної діяльності План лекції 10.1.Сутність і завдання державної інноваційної політики 10.2. Методи та інструменти державного регулювання інноваційної діяльності 10.3. Стимулювання інноваційної діяльності 10.4. Правові аспекти інноваційної діяльності і охорони інтелектуальної власності 10.1. Сутність і завдання державної інноваційної політики Державна інноваційна політика – це сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов’язаних механізмів інституційного ресурсного забезпечення, підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів. Метою державної інноваційної діяльності є формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб’єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту. У Законі України «Про інноваційну діяльність» вказано: «Головною метою державної

86

інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції». Інноваційна політика держави має такі основні напрями: - підтримка фундаментальних досліджень направлених на отримання результатів, які є революційними в науці і техніці; - фінансування НДДКР для створення нової техніки та технології для подальшої передачі результатів у сферу матеріального виробництва; - створення законодавчої та інформаційної бази, яка б забезпечила економічну зацікавленість виробників у здійсненні інновацій. Виділяють чотири типи державної інноваційної політики: 1. Політика технологічного поштовху передбачає, що головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Тобто, держава приймає активну участь в регулюванні інноваційних процесів (США у 30-40-х роках, Японія в післявоєнні роки). Обмеженість такої політики полягає в тому, що держава підтримує тільки довгострокові проекти, які потребують значних фінансових вкладень. 2. Політика ринкової орієнтації передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та

87

визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого економічного клімату та розвитку інформаційного середовища для здійснення нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДДКР та дослідженнях ринків, а також прямих форм регулювання, які перешкоджають стимулюванню ринкової ініціативи та ефективної перебудови ринку (70-ті роки – США, Німеччина, Японія, 80-ті роки – у більшості розвинутих країн). 3. Політика соціальної орієнтації полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості, рішення приймаються за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. Такий варіант інноваційної політики не є основним, проте певні його елементи простежувалися у розвитку різних країн. ( 60-70-ті роки – США, Швеція.) 4. Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації і механізмів управління розвитком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі лише Японія дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою. Розрізняють довгострокову і поточну інноваційну політику. Довгострокова інноваційна політика спрямована на створення умов для загального соціально-економічного розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, формування

88

стимулюючого законодавчого та конституційного середовища для всіх суб’єктів інноваційного процесу. Поточна полягає в оперативному регулюванні та підтримці інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні. Інноваційна політика держави має враховувати особливості усіх галузей економіки і конкурентоспроможності їхньої продукції. 10.2. Методи та інструменти державного регулювання інноваційною діяльністю Методи державного регулювання інноваційної діяльності – це прямі та опосередковані способи впливу на поведінку суб’єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на їх основі інноваційної моделі розвитку країни. Інструменти (засоби) регулювання інноваційної діяльності – це акти нормативно-правового або директивного характеру, які регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності. Класифікація інструментів державної інноваційної політики може здійснюватися на основі підходу «попит-пропозиція». Суть його полягає в тому, що держава здійснює вплив через стимулювання попиту на інноваційні продукти, інструменти створення сприятливого інституційно-правового середовища для підприємців-інноваторів. Інструменти регулювання попиту – це укладені центральними або регіональними органами державного регулювання договори із суб’єктами інноваційної діяльності щодо розроблення і виробництва інноваційних продуктів, технологій та послуг. Інструменти регулювання пропозиції – це дії,

89

спрямовані на забезпечення інноваторів фінансовою та технічною допомогою, в тому числі створення інноваційної інфраструктури: надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідницьких податкових кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням і приладами, приміщеннями і сервісом, створення державних інституцій для поєднання науки і виробництва різних форм власності, наприклад, шляхом створення та сприяння розвитку технопарків, виставок, ярмарок тощо. Інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу – це податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування, страхування і гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування, розвиток державою патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції – системи стандартизації і сертифікації виробництв та окремих видів продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл тимчасової монополії інноватора. Це створення умов для сприятливої міжнародної діяльності. Це також розвиток і підтримка системи освіти в країні. Застосовуючи ці інструменти, держава може уповільнювати або прискорювати темпи інноваційного процесу, підвищувати або знижувати ефективність інноваційної діяльності. Основними засобами регулювання інноваційної діяльності на загальнодержавному рівні є: - закони і законодавчі акти; - обсяги і джерела інвестування; - асигнування і дотації з місцевого бюджету; - норми і нормативи; - ціноутворення; - ставки податків і пільги по оподаткуванню; - відсоток за кредит та державні гарантії;

90

- державні замовлення і закупки; - мито і митні податки; - ліцензії і квоти; - розробка і реалізація державних і цільових комплексних програм. Правове регулювання інноваційних процесів вимагає спеціального законодавства, для того щоб встановити баланс інтересів між учасниками інноваційного процесу. До основних законів відносять: - Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який визначає правові, організаційні і фінансові засади функціонування і розвитку науково-технологічної сфери; - Закон України “Про інноваційну діяльність”. Способи державного впливу на ефективність інноваційної діяльності поділяються на прямі і непрямі. До прямих належать: - фінансування НДДКР інноваційних процесів із бюджетних коштів; - правове регулювання; - формування державної інноваційної інфраструктури; - здійснення моніторингу та прогнозування інноваційних процесів. До непрямих способів належать: - пільгове оподаткування; - проведення політики прискореної амортизації основних фондів; - державна підтримка фінансового лізингу; - стимулювання франчайзингу; - підтримка інноваційного підприємства; - страхування венчурного підприємства. Крім цього розрізняють 2 групи способів впливу, які сприяють досягненню цілей державної інноваційної політики:

91

1. Дії, які можуть дати результат у короткостроковому періоді. До них відносять: пристосування фінансово-податкової політики до потреб інноваційного характеру економіки; формування політики обміну товарами; створення юридичних умов, які стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств; розвиток комп’ютерних систем збирання і переробки інформації для прийняття рішень. 2. Заходи довготермінової дії: підвищення рівня і розширення сфери НДДКР; розвиток економічних секторів, які мають першочергове значення для переведення економіки на інноваційний шлях; перетворення системи власності господарських суб’єктів організаційних одиниць в сферу науки; формування в суспільстві нових поглядів на підтримку інновацій; створення умов, які сприятимуть розвитку інноваційної інфраструктури; створення технопарків, інкубаторів, інших фірм, які впроваджують нові технології у виробництво; розвиток нового організаційно-економічного механізму трансферу технологій. 10.3. Стимулювання інноваційної діяльності Ефективність методів прямої дії суттєво залежить від суб’єктивних чинників. Тому доцільно застосовувати непрямі методи регулювання стимулюючого характеру. Згідно Закону України «Про інноваційну діяльність» суб’єктам інноваційної діяльності може бути надано таку фінансову підтримку: 1. Повне безвідсоткове кредитування пріоритетних інноваційних проектів за кошти держбюджету або місцевих бюджетів; 2. Часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування інноваційних проектів; 3. Повна або часткова компенсація відсотків, які сплатили суб’єкти інноваційної діяльності комерційним

92

банкам за кредитування інноваційних проектів; 4. Надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів; 5. Майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування». Такі умови надання фінансової підтримки підвищують відповідальність суб’єктів інноваційної діяльності за обґрунтування і реалізацію інноваційних проектів. Державою через податкові стимули найчастіше підтримуються такі види інноваційної діяльності: • проведення досліджень та розробок; • придбання обладнання призначеного винятково для проведення досліжень та розробок; • трансферт технологій – придбання патентних та безпатентних ліцензій, або прав на об’єкти інтелектуальної власності, в тому числі послуг технологічного характеру; • виробниче проектування; • навчання працівників; • співробітництво підприємства із дослідними організаціями, в тому числі і університетами; • придбання програмного забезпечення; • створення нових інноваційних підприємств. Згідно з Законом України основним засобом державної підтримки інноваційної сфери мають бути національна, державна і міжнародна науково-технічна програми; державне замовлення в науково-технічній сфері; державна науково-технічна експертиза; бюджетне фінансування в науково-технічній діяльності; патентно-ліцензійна діяльність; сертифікація продукції; формування науково-технічних кадрів; створення науково-технічної інформації. В країнах Європи використовують такі податкові пільги: • екстра-концесії – це особливі пільги, що дають змогу

93

фірмам фінансувати із своєї податкової бази понад 100% своїх інноваційних витрат; • податковий кредит – це пільга, що дає можливість фірмам фінансувати певний відсоток своїх податкових зобов’язань. В Україні згідно законодавства крім перерахованих пільг існують наступні: 1) 50% податку на прибуток і 50% ПДВ залишається у розпорядженні підприємства за умови, що виконання інноваційного проекту починається не пізніше, ніж через 1,5 року від дати його державної реєстрації; 4) ввезення в Україну сировини, устаткування, обладнання для виконання пріоритетного інноваційного проекту, що передбачає випуск інноваційного продукту і щодо якого прийнято постановою Кабінету Міністрів України, звільняється від сплати ввізного мита та ПДВ. Проте, вітчизняна практика підтримки інноваційної діяльності є недостатньо ефективною. Перевага надається методам прямого адміністрування, дієвість яких залежить від суб’єктивної оцінки інноваційного проекту особами, які здійснюють його експертизу. Натомість в економічно розвинутих країнах сформовані ефективні механізми державного регулювання інновацій. Так, США та Великобританія підтримують низький рівень оподаткування корпорацій і вважають це потужним стимулом для ризикових технологічних нововведень. У Німеччині, Іспанії та Італії низькі ставки базових податків доповнені спеціальними системами заохочування ризикових проектів. Франція застосовує іншу комбінацію: різні податки для всіх і різні спеціальні стимули інноваційного підприємництва. В Ізраїлі ставку у державній економічній політиці роблять на малий високотехнологічний експортно-орієнтований бізнес. Китай застосовує приблизно такий же підхід, проте умовою надання підтримки є ще і вміння ефективно використовувати природні ресурси.

94

10.4. Правові аспекти інноваційної діяльності і охорони інтелектуальної власності Інтелектуальна власність – це сукупність авторських та інших прав на продукти інтелектуальної діяльності, що охороняються законодавчими актами держави. Інтелектуальний продукт – результат творчих зусиль окремої особистості або наукового колективу. Інтелектуальними продуктами можуть виступати: • наукові відкриття; • результати НДДКР; • зразки нової продукції, нової техніки або нових матеріалів; • оригінальні науково-виробничі послуги; • консалтингові послуги наукового, технічного, економічного, управлінського характеру: нові технології, патенти тощо. Правовий захист продуктів інтелектуальної власності здійснюється на основі Цивільного кодексу. Право інтелектуальної власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності. Об’єктами права інтелектуальної власності є: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; бази даних; фонограми, відеограми, передачі організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; раціоналізаторські пропозиції; комерційні найменування, торгові марки, географічні назви; комерційні таємниці. Інтелектуальна власність як поняття і об’єкт охорони включає дві сфери права:

• промислова власність; • авторське право і суміжні права. Авторське право – система правових відносин, що регулюють правові відносини, пов’язані зі створенням і

95

використанням творів науки і різних видів мистецтва. Право на промислову власність – це виняткове право на використання певних нематеріальних ресурсів в процесі виробничої діяльності у сфері промисловості, торгівлі, сільського господарства. Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності до неї відносять: винаходи, корисні моделі, торгові марки, промислові зразки комерційного найменування. Винахід - результат НДДКР, що відображає принципово новий механізм, який може стати основою для появи значної частини інновацій та інноваційних процесів і суттєво вплинути на розвиток НТП. Має відповідати таким вимогам: новизна, винахідницький рівень, можливість промислового використання. Винаходи охороняються патентами на винахід. Корисна модель - нова на вигляд за формою розміщення частин або побудовою технічна конструкція. Предметом технічного вирішення є конструкція виробу, охоронні права (10 років). Промисловий зразок - новий, придатний для здійснення промисловим способом спосіб художнього вираження виробу, в якому досягнуто єдність технічних та естетичних властивостей, є результатом дизайнерських рішень, які можуть підвищити інтерес споживачів до товару (25 років). Торгові марки – оригінальні позначки, що мають право захисту і призначені для вирізнення товару, що виготовляються однією особою, від товару, що виготовляється іншою особою. Деякі з об’єктів інтелектуальної власності, що мають особливу цінність для авторів, не патентуються ними. Такою категорією є ноу-хау – форма інтелектуальної власності, науково-технічний розвиток, що не патентується з метою випередження конкурентів і повного власного використання його для отримання прибутку або передання іншим користувачам за ліцензійним договором. Це технологічні та

96

конструкторські секрети виробництва, незапатентовані винаходи, специфікації, формули, рецептури, технологічні режими, знання досвід. Законодавство України у сфері охорони інтелектуальної власності включає ряд законів і підзаконних актів серед яких: • Закон України “Про охорону прав на винаходи”; • Закон України “Про корисні моделі, промислові зразки”; • Закон України “Про знаки для товарів і послуг”; • Закон України “Про охорону авторського права і суміжних прав”. У структурі Верховної Ради України у складі комітету з питань науки і освіти створений підкомітет з питань інноваційної діяльності і захисту інтелектуальної власності. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Що являє собою державна інноваційна політика? 2. Назвіть основні принципи державної інноваційної політики. 3. Розкрийте вплив податкових методів на стимулювання інноваційної діяльності. 4. Які найважливіші засоби регулювання інноваційної політики? 5. Назвіть основні інструменти реалізації інноваційної політики держави. 6. Яку роль відіграє держава у стимулюванні інноваційної діяльності підприємства? 7. Чому інноваційна діяльність є одним із важливих пріоритетних напрямків у політиці держави? 8. Назвіть і охарактеризуйте типи державної інноваційної політики.

97

9. Які засоби державного регулювання передбачено Законом України “Про інноваційну діяльність”? ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Баяснікова Є.В. Передумови створення інноваційної моделі розвитку економіки України // Актуальні проблеми економіки. – 2004. - №10. – с.127-134. 2. Закон України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферту технологій” від 14.09.2006р. №143-V. 3. Закон України “Про інноваційну діяльність” від 04.07.2002р. №2340-IХ. 4. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” від 20.11.2003р. №1316-IV. 5. Закон України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16.01.2003р. №433-IV. 6. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 7. Крупка М.І. Фінансові інструменти державного регулювання та підтримки інноваційної сфери // Фінанси України. – 2001. - №4. – с. 77-81. 8. Сердюк І.Г. Стимулювання інноваційної діяльності // Фінанси України. – 2003. - №11. – с. 81-90. 9. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: Підручник. –К.: Либідь, 2006. – 480с.

98

Тема 11. Оновлення техніко-технологічної бази підприємства План лекції 11.1. Техніка та технологія як складові техніко-технологічної бази підприємства 11.2. Техніко-технологічний розвиток підприємства і його стратегічні напрямки 11.3. Критерії технологічності і показники технічного рівня підприємства 11.4. Відтворення і вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства 11.1. Техніка та технологія як складові техніко-технологічної бази підприємства Здатність підприємства випускати продукцію, яка користується попитом у споживачів залежить від його техніко-технологічного стану та характеристики технології. Розрізняють еволюційні та революційні шляхи розвитку техніко-технологічної бази. Техніко-технологічна база підприємства виробничої сфери – це сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт) здійснюваний за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємств в цілому. Технологія (грец. techne — мистецтво, майстерність) — спосіб перетворення вхідних елементів (матеріалів, сировини, інформації тощо) на вихідні (продукти, послуги). Вибір типу технології залежить від сфери, у якій орга-нізація здійснює свою діяльність. Існують суттєві відмін-

99

ності між виробничими технологіями і технологіями обс-луговування. Виробничі технології є фондомісткими, включають складні технічні системи спеціального призначення, а в основі технологій обслуговування — різноманітні засоби комунікації, які є універсальними і переважно не вимагають спеціального технічного оснащення. Виділяють 3 типи технологій за рівнем їх мінливості: 1. Стабільна – практично залишається незмінною протягом усього ЖЦП. 2. Плодотворна – дає змогу модифікувати продукти, що випускаються, з її допомогою постійно вдосконалюються їх здатність задовольняти потреби споживачів. 3. Мінлива – протягом ЖЦП для його виготовлення використовують нові технології. Використовувати певну технологію доцільно доти, доки вона придатна для випуску конкурентоспроможної продукції. У багатьох випадках базовий зразок продукції може бути модифікований, таке вдосконалення сприяє продовженню ЖЦТ, а отже і терміну використання відповідних технологій. Сигналом до здійснення технологічних змін є зменшення обсягу продажу продукції і відповідно погіршення фінансових показників підприємства та показників ефективності виробництва. При розгляді сутності процесів технологічних змін слід оперувати поняттям технологічний розрив. Він характеризує розбіжності у потенціалах нової і старої технології, а також обсяг коштів необхідних для вкладення у нову технологію для досягнення нею результатів, які на момент зміни має стара технологія. Невід’ємною частиною багатьох технологій особливо виробничих є обладнання, тобто технічні засоби за допомогою яких виконуються технологічні операції. Систематичне і цілеспрямоване вдосконалення

100

існуючих технологій та технологічного устаткування характеризує технічний розвиток підприємства і обумовлює стан його техніко-технологічної бази від якого залежать результати господарської діяльності. 11.2. Техніко-технологічний розвиток підприємства і його стратегічні напрямки Використання сучасних технічних та технологічних досягнень дає змогу підприємству забезпечити розвиток його виробничого потенціалу, який може здійснюватись у різноманітних формах. Технічний розвиток підприємства здійснюється за двома напрямками: 1. Підтримання техніко-технологічної бази включає: • капітальний ремонт устаткування; • заміна відпрацьованого устаткування новим; • технічне доозброєння підприємства. 2. Розвиток техніко-технологічної бази реалізується через: • модернізацію; • технічне переозброєння; • реконструкцію; • розширення; • нове будівництво. Цілі та пріоритети технічного розвитку визначаються відповідно до загальної стратегії підприємства на певному етапі його функціонування. Стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства:

• кардинальне поліпшення якості продукції (забезпечення її конкурентоздатності на світовому та національному ринках, зменшення витрат на її виготовлення);

101

• розробка і широке впровадження ресурсо- чи енергозберігаючих технологій; • скорочення до максимально можливого рівня витрат ручної праці, покращення її умов та безпеки; • здійснення всебічної екологізації виробництва (підвищення екологічної безпеки виробництва). Заходи техніко-технологічного розвитку 1. Науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; 2. Створення, освоєння нових і підвищення якості тих видів продукції, що виготовляються; 3. Створення та освоєння випуску нових видів продукції; 4. Організація виробництва за ліцензіями або продукції, створеної іншими фірмами; 5. Розробка нових стандартів або технічних умов; 6. Сертифікація продукції (обов’язкова, добровільна); 7. Зняття з виробництва застарілих видів продукції; 8. Запровадження прогресивної технології; 9. Модернізація та автоматизація виробничих процесів; 10. Розробка та застосування нових технологій; 11. Технічне переоснащення і модернізація устаткувань; 12. Автоматизація виробництва і процесів управління. Здатність підприємства до технологічних змін залежить від прибутковості (наявності фінансових ресурсів), здатності управлінського апарату до інноваційних процесів та передбаченості розвитку технологій. 11.3. Критерії технологічності і показники технічного рівня підприємства Світова практика показує, що технологічності підприємства притаманні такі риси: 1. Багатофункціональність машин, їх “гнучкість” і

102

здатність до переналагодження на випуск продукції різних модифікацій; 2. Багаторазовий ріст виробничої потужності; 3. Оснащеність електронікою; 4. Зміни характеру дій на предмет праці; 5. Більш висока економічність. Таблиця-2 Найбільш важливі показники техніко-технологічного рівня підприємства Ознака групування показників Назва показника Ступінь технічної оснащеності праці - фондоозброєність праці; - енергоозброєність праці. Рівень прогресивності технології

- структура технологічних процесів за трудомісткістю; - частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції; - середній вік застосовуваних технологічних процесів; - коефіцієнт використання сировини і матеріалів. Рівень механізації та автоматизації виробництва - ступінь охоплення робітників механізованою працею; - частка обсягу продукції, виготовленої за допомогою автоматизованих засобів праці. Технічний рівень устаткування

- продуктивність; - надійність і довговічність; - питома металомісткість; - середній строк експлуатації; - частка прогресивних видів у загальній кількості; - частка технічно та економічно застарілого обладнання у загальній кількості.

103

Для поглибленої оцінки рівня технічного розвитку підприємства використовують додаткові показники: • Механоозброєність праці; • Коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування; • Коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва; • Рівень утилізації відходів виробництва; • Рівень забруднення навколишнього середовища; • Частка екологічно чистої продукції. До критеріїв технологічності можна віднести такі показники: � Рівень технологічних дій (автоматизації, механізації); � Рівень технологічної інтенсивності (ступінь використання матеріально-технологічних параметрів технологічного процесу); � Рівень технологічної керованості; � Ступінь досягнення оптимальних структурних зв’язків (число технологічних стадій обробки); � Рівень технологічної адаптації процесу (можливість функціонування даної технології в даному типі виробництва і навколишньому природному середовищі). Розрахунок і аналіз динаміки показників технічного рівня підприємства дає змогу визначити відповідність його стану сьогоднішнім вимогам і оцінити можливості його вдосконалення. 11.4. Відтворення і вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства Технічний розвиток підприємства великою мірою залежить від маркетингової і виробничої стратегії, які визначають планові заходи щодо устаткування і технології, необхідні для випуску певного продукту.

104

Наприклад, за умов концентрованого зростання важливо забезпечити збільшення виробничої потужності шляхом придбання нових одиниць обладнання або підвищення продуктивності наявного обладнання через капітальний ремонт чи модернізацію. Отже, вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства слід планувати та орієнтувати передусім на ті заходи, які забезпечать реалізацію обраної ним стратегії діяльності. Для вітчизняних підприємств, що мають обмежені фінансові можливості, такі заходи переважно орієнтовані на підтримання існуючого технічного рівня шляхом його капітального ремонту та модернізації. Важливим завданням планування технічного розвитку підприємства є визначення межі експлуатації виробничого устаткування. Технічні засоби виробництва слід підтримувати у стані, який забезпечує дотримання всіх параметрів технологічного процесу і виготовлення продукції високої якості. Цього можливо досягти профілактичними заходами і своєчасним ремонтом і модернізацією обладнання. В умовах фінансової скрути деякі підприємства намагаються продовжити термін експлуатації технічних засобів виробництва. Однак настає момент, коли витрати на ремонт стають настільки великими, що навіть істотна модернізація не виправдовує вкладених коштів. Альтернативою капітальному ремонту та модернізації виробничого об'єкта є його заміна новим. Важливо порівняти результати обох варіантів відтворення з погляду економічної віддачі. Для цього необхідно врахувати, що: 1) у процесі заміни застарілого обладнання новим ви-никатимуть додаткові одноразові капітальні витрати і втрати від недоамортизації старої машини; 2) здійснення капітального ремонту і продовження та-ким чином терміну служби машини ще на один

105

ремонтний цикл зумовлює збільшення собівартості виготовлення продукції відремонтованим обладнанням порівняно з її величиною при використанні нових машин. Щоб визначити, що економічно вигідніше необхідно порівняти загальну величину витрат і втрат у першому і другому випадках: - у першому – це вартість капітального ремонту і втрати на експлуатацію; - у другому – це витрати пов’язані з придбанням нової техніки і недоамортизації старої техніки. Крім цього необхідно враховувати різницю в продуктивності, а також тривалості ремонтних циклів нової та відремонтованої машини. Умову економічно ефективних витрат на капітальний ремонт можна записати так: Rі + Sе < Kh*α*β +Sa , (1) де Ri – витрати на капітальний ремонт машини, Se – сума перевищення експлуатаційних витрат,Kh – балансова вартість нової машини,α, β – коефіцієнти, Sa – втрати від недоамортизації старої машини. Якщо розрахунок покаже, що ліва частина нерівності менша ніж права, то капітальний ремонт доцільно здійснювати. Коефіцієнт економічної ефективності капітального ремонту об’єкта виражається відносним показником: SaKh SeRiN

+

+=

βα ** (2) Витрати на капітальний ремонт будуть економічно виправданими за будь-якого додатного значення меньшого за 1. Коефіцієнт економічної ефективності капітального ремонту і модернізації має вигляд:

106

SaKh MSeRiN

+

++=

βα ** , (3) де М – витрати на модернізацію. Конкретні завдання технологічної підготовки виробництва (ТПВ) полягають у створенні оптимальних матеріально-технічних передумов для випуску, в найкоротший термін з мінімальними витратами, спроектованих нових виробів заданого рівня якості . Остаточне відпрацювання технології відбувається за результатами випробовування нової серії виробу, перевірки ефективності виготовлення оснащення. Після чого вносять необхідні зміни і уточнення в розроблену технологію. Типізація технологічного процесу - полягає в розробці типових процесів виготовлення технологічно подібних деталей і складальних одиниць, що забезпечує скорочення різноманітних технологічних операцій і відповідне зниження трудомісткості. Для визначення ефективності варіанту технологічного процесу достатньо розрахувати технологічну собівартість виробу, тобто суму витрат , яка змінюється при переході від одного технологічного процесу до іншого. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Дайте визначення техніко-технологічної бази підприємства. 2. Назвіть загальні критерії технологічного рівня виробництва. 3. Яка проводиться оцінка техніко-технологічної бази підприємства? 4. Що означає оновлення техніко-технологічної бази підприємства і продукції? 5. Вкажіть типи технологій у стратегічному плануванні.

107

6. Охарактеризуйте стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства. 7. Поясніть явище технологічного розриву. 8. Суть методики визначення ефективності впровадження нової техніки та технології. 9. Поясніть суть поняття “плодотворна технологія”. ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005.-400с. 2. Калишенко В.О., Мартюшева Л.С. Інноваційний потенціал підприємства як предмет економічного дослідження // Фінанси України. – 2002. - №10. – С. 61-66. 3. Рудь Н.Т., Корецький Ю.М. Методичні аспекти оцінки інноваційного потенціалу регіону // Стратегія розвитку України. – 2004. - №1-2. – С. 418-430. 4. Савчук А. Інноваційний аналіз виробника // Економіст. – 2002. - №6. – С. 64-68. 5. Смирнова Г.А., Титова М.Н., Мазур Е.П., Смирнов В.Я. Инновационный потенциал предприятий, его оценка и методы реализации // Инновации. – 2001. - №7(44). – С.49-51. 6. Собко О.М. Активізація інновацій ної діяльності промислових підприємств: Автореферат. – Тернопіль: 2002. – 20с. 7. Трифилова А.А. Оценка инновационной активности предприятия // Инновации. – 2003. - №10(67). – с.51-55.

108

Тема 12. Інноваційний проект: обґрунтування та реалізація План лекції 12.1 Специфіка інноваційних проектів і програм 12.2 Процедура обґрунтування та оцінка здійснимості інноваційних проектів 12.3 Проблеми інвестування інноваційних проектів 12.1. Специфіка інноваційних проектів і програм Інноваційний проект – це комплекс взаємопов’язаних заходів, розроблений з метою створення виробництва і просування на ринок нових високотехнологічних продуктів за умов встановлення ресурсних обмежень. Інноваційні проекти можуть бути: 1) промисловими – це проекти, спрямовані на випуск і продаж нових продуктів, а також пов’язані з будівництвом нових споруд, удосконаленням технологій і розширенням присутності на ринку; 2) проекти дослідження і розвитку - це проекти, зосереджені на науковій діяльності, розробленні програмних засобів, опрацювання інформації, нових матеріалів, конструкцій тощо; 3) організаційні проекти - це проекти, націлені на реформування системи управління, створення нових підрозділів, проведення науково-практичних конференцій, семінарів та інших заходів. В залежності від охоплення етапів інноваційного процесу інноваційні проекти поділяються: 1. Повний інноваційний проект - охоплює усі етапи інноваційного процесу від проведення фундаментальних досліджень до реалізації інноваційних процесів, притаманна висока міра новизни;

109

2. Неповний проект – передбачає виконання лише окремих стадій інноваційного процесу. Його в свою чергу поділяють: - неповний інноваційний проект першого типу - охоплює перші етапи інноваційного процесу; - неповний інноваційний проект другого типу - охоплює завершальні етапи інноваційного процесу, включає промислове використання інноваційного продукту. Фінансування наведених типів інноваційних проектів різне за масштабом і джерелами. У проектах пнршого типу переважає частка бюджетних коштів, у проектах другого типу переважають приватні інвестиції. 12.2. Процедура обґрунтування та оцінка здійснимості інноваційного проекту Обґрунтування доцільності починається із встановлення критеріїв, за якими оцінюють його здійснимість в межах конкретного підприємства. Залежно від змісту проекту процедура обґрунтування може бути складнішою чи простішою. Обґрунтування здійснюється для таких типів промислових об’єктів: 1) проект заміни застарілого устаткування; 2) проект заміни устаткування з метою зменшення поточних виробничих витрат; 3) проект збільшення випуску продукції або розширення ринку послуг; 4) проект розширення виробництва з метою випуску нових продуктів; 5) проекти, що мають екологічне навантаження. Загальна схема обґрунтування інноваційного проекту містить наступні етапи процедури обґрунтування: 1. Обґрунтування забезпеченості проекту науково-технічними розробками; 2. Обґрунтування комерційної привабливості проекту;

110

3. Обґрунтування відповідності проекту потрібному науково-технічному рівню; 4. Обґрунтування відповідності спеціалізації виконавців цілям проекту; 5. Обґрунтування тривалості робіт і термінів їх виконання; 6. Обґрунтування складу вартості робіт та їх відповідності фінансуванню проекту; 7. Обґрунтування забезпеченості трудовими ресурсами; 8. Обґрунтування складу, якості, кількості матеріально-технічних ресурсів; 9. Обґрунтування виробничих можливостей виконавців проекту; 10. Обґрунтування капіталовкладень і капіталомісткості будівництва; 11. Обґрунтування можливостей виробничої кооперації. Управління проектом – це планування, організація, моніторинг і контроль усіх складових проекту, а також мотивація учасників проекту для досягнення його цілей в обумовлений час з узгодженими вартістю та якістю виконання робіт. Фаза проекту – це певний обмежений проміжок часу виконання проекту, виділений, з точки зору досягнення результату проекту, по відношенню до інших проміжків. Життєвий цикл проекту – це послідовність фаз проекту потрібних для досягнення визначених цілей з моменту формування концепції проекту до його завершення, включаючи реалізації і використання. Цілі проекту визначають вимоги його замовника чи керівника, щодо часу виконання, витрат, вартості і якості ресурсів. Цілі проекту розподіляються за компонентами і як правило формують дерево цілей. Стратегія проекту – описує яким чином досягаються всі окремі цілі. Управління організацією (фірмою) на основі проектів є

111

ключовою концепцією управління в організаціях, що виробляють інноваційні продукти, особливо в проектно-орієнтованих компаніях. Привабливість фінансування інноваційного проекту залежить від того, якою буде ціна капіталу, залученого в проект. Вона суттєво впливає на його комерційну ефективність, визначає межу дохідності інноваційного проекту, тобто норму прибутку на інновації. Ціна капіталу – це відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів. Ціна власного капіталу визначається дивідендною політикою інноватора пропорційно частці акціонерного капіталу у власних коштах організації. Ціна залученого капіталу розраховується як середньозважена відсоткова ставка залучених фінансових ресурсів. Після визначення вартості проекту та ціни капіталу, необхідного для його інвестування, слід оцінити його комерційну привабливість для інноватора та інвестора. Для цього використовують показник норми прибутку. Якщо він перевищує середню величину по галузі з урахуванням масштабів діяльності підприємства, то проект є комерційно привабливим для інноватора. Рівень ризику закладається як надбавка до норми прибутку. Норми прибутку з урахуванням рівня ризику змінюються залежно від груп інвестицій і ЖЦ інновацій. Для визначення величини прибутку, який може бути отриманий за інноваційним проектом складають бізнес-план інноваційного проекту. 12.3. Проблеми інвестування інноваційних проектів Від ефективного вирішення проблеми фінансового забезпечення інноваційних проектів залежить успіх реалізації інноваційної моделі розвитку економіки країни.

112

Основні проблеми, пов’язані з інвестуванням інноваційних проектів в Україні: 1. Невелика кількість інноваційних проектів привабливих для інноваційних вкладень. Основна причина – неготовність підприємств до нововведень. 2. Джерела фінансування інноваційних проектів. В індустріально розвинених країнах фінансування таких проектів від 20 до 45% здійснюється за рахунок державних коштів. В Україні такий показник складає близько 3%. Основним джерелами в Україні залишаються власні і залучені кошти, в тому числі інвестиційні і кредитні ресурси. 3. Проблема фінансування довгострокових інвестицій, що обумовлена факторами: - недосконалість законодавчої бази; - обмеженість власних ресурсів комерційних банків; - мала кількість реальних платоспроможних позичальників; - наявність істотних кредитних ризиків; - відсутність заставного майна у позичальників. 4. Недостатнє використання коштів від розміщення облігацій. 5. Комерційні банки, що є структурними і функціональними елементами інноваційної моделі самі вимагають нововведень. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. Дайте визначення поняття “інноваційний проект”. 2. Назвіть і охарактеризуйте етапи життєвого циклу проекту. 3. Бізнес-план інноваційного проекту, особливості розробки. 4. Захист інтелектуальної власності в інноваційних проектах.

113

5. Які цілі моніторингу інноваційних проектів? 6. Врахування ризику в показниках ефективності. 7. Які показники застосовують для оцінки ефективності інноваційних проектів? ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Валдайцев С.В. Управление инновационным бизнесом: Уч. пособие. для вузов. . –М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2001.-343с. 2. Василенко О.І., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник за ред. В.О. Василенко. – К.: ЦУЛ, 2003.-440с. 3. Закон України “Про інноваційну діяльність” від 04.07.2002р. №2340-IХ. 4. Рудь Н.Т. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – Луцьк: РВВ ЛДТУ, 2007. – 476с. 5. Тян Р.Б., Холод Б.І., Ткаченко В.А. Управління проектами: Підручник. – К.: ЦНЛ, 2003. 224с. 6. Тимощук Л. Аналіз методів оцінки ефективності інноваційних проектів / Інтелектуальна власність. – 2004. - №1. – С. 39-44. 7. Трифилова А.А. Оценка инновационной активности предприятия // Инновации. – 2003. - №10(67). – с.51-55. Тема 13. Комплексне оцінювання ефективності інноваційної діяльності підприємства План лекції 13.1. Принципи оцінювання і показники ефективності

114

інноваційної діяльності 13.2. Основні показники економічної ефективності інноваційних проектів 13.3. Оцінювання економічної ефективності інновацій, спрямованих на зниження рівня виробничих витрат 13.4. Оцінювання соціальної ефективності інноваційної діяльності 13.1. Принципи оцінювання і показники ефективності інноваційної діяльності Результати інноваційної діяльності позитивно випливають на стан і функціонування як окремого суб’єкта ринку так і держави загалом, що свідчить про ефективність інновацій. Ефективність інновацій - це величина, що визначається конкретною здатністю інновацій зберігати певну кількість трудових, матеріальних і фінансових ресурсів з розрахунку на одиницю створюваної новинки. Ефективність інноваційної діяльності виявляється на мікро та макрорівнях. Інновації можуть змінювати умови праці, зменшувати потребу у ресурсах, створювати можливість виконання раніше недоступних робіт. Основними критеріями оцінки результатів інновацій є: 1.Актуальність - відповідність інноваційного проекту цілям науково-технічного і соціально-економічного розвитку країни, регіону, підприємства. 2.Значущість - державна, регіональна, галузева для суб’єкта підприємництва. 3.Багатоаспектність - враховує вплив інновацій на різні сторони діяльності суб’єкта господарювання, його оточення і отримання різних видів ефекту. Розрізняють такі види ефекту від реалізації інновацій: науково-технологічний, економічний, ресурсний, соціальний, екологічний.

115

З метою врахування цих ефектів проводять такі види оцінювання: 1) науково-технічне оцінювання - при цьому розглядаються на скільки прийнятні технічні рішення відповідають сучасним технологічним вимогам. Оцінюють рівень і масштаб новизни інноваційного проекту, визначають перспективність закладених технологій і технічних засобів, визначають на який ринок розрахована продукція; 2) економічне оцінювання – охоплює систему показників, які відображають відношення результатів і витрат кожного учасника інновації. Вихідними даними для їх визначення є ринкова потреба в інновації і величина реальних грошових потоків, що визначаються сумою поточних витрат, інвестицій і виручкою від продажу. Загальним принципом оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності є порівняння ефекту (результату) від застосування нововведень і витрат на їх розроблення, виробництво та споживання. Розмір ефекту від реалізації інновацій визначається їх очікуваною ефективністю, яка виявляється: • у продуктовому сенсі – через поліпшення якості продукції і розширення її асортименту; • у технологічному сенсі – через підвищення продуктивності і поліпшення умов праці; • у функціональному сенсі – через підвищення ефективності управління; • у соціальному сенсі – підвищення якості життя. Ефект від застосування нововведень може проявлятись: збільшенням прибутку, отриманого шляхом економії від зниження собівартості і збільшення виручки від зростання обсягів реалізації інноваційної продукції завдяки її новій якості. В економічних розрахунках використовуються різні

116

показники економічної ефективності інноваційної діяльності. Їх поділяють за: • місцем одержання: локальні показники; регіональні; галузеві; загальнодержавні; • метою визначення: абсолютні; порівняльні; • ступенем збільшення: одноразові; мультиплікаційні; • часом урахування результатів і витрат: за розрахунковий період; за рік. Вибір методу оцінювання ефективності інновацій залежить від об’єктів, якими можуть виступати різні типи інновацій, тобто засоби і знаряддя праці, предмети праці, технологічні процеси, предмети кінцевого споживання, методи організації виробництва, праці та управління, інноваційний проект. 3) ресурсне оцінювання – здійснюють з метою визначення впливу інновацій на обсяги споживання певного виду ресурсу і подолання проблеми його обмеженості. Визначають показниками підвищення ефективності їх використання. 4) соціальне оцінювання – полягає у визначенні внеску інновації у поліпшення якості життя працівників (населення). 5) екологічне оцінювання – цей вид оцінювання враховує вплив інновації на розв’язання проблем охорони довкілля, що важливо при реалізації інноваційних проектів, які можуть змінювати рівень екологічної безпеки території. Здійснюється за такими показниками:

• зниження викидів в навколишнє середовище; • забезпечення безвідходності виробництва шляхом замкненого технологічного циклу перероблення ресурсів; • наближення до біосферосумісного типу технологій.

117

13.2. Основні показники економічної ефективності інноваційних проектів Переважна більшість інноваційних промислових проектів передбачає випуск нової продукції. Реалізація інноваційних проектів вимагає значних фінансових вкладень. Обґрунтування можливості повернення витрат є основою розрахунку економічної ефективності інноваційного проекту. Економічна ефективність інноваційного проекту визначається розміром доходів чи прибутку, отриманих за рахунок реалізації інновацій протягом життєвого циклу проекту. При прийняті рішень щодо реалізації інноваційного проекту слід враховувати вартість капіталу, залученого з різних джерел на різних стадіях життєвого циклу інноваційного проекту і очікуваний прибуток від реалізації інновації продукції. При розрахунках економічної ефективності слід обов’язково враховувати зміну вартості грошей в часі, оскільки реалізація проекту потребує тривалого часу. При розрахунках необхідно дотримуватись таких принципів: • оцінювання ефективності використання інвестованого капіталу здійснюється зіставленням грошового потоку, який формується в процесі реалізації проекту та початкових інвестицій. Проект вважається ефективним, якщо забезпечується повернення початкової суми інвестицій і обумовлена дохідність для інвестора; • інвестований капітал і грошові потоки зводяться до теперішнього розрахункового періоду, який, як правило, визначається роком початку реалізації проекту; • процес дисконтування капіталовкладень і грошових потоків здійснюється за різними ставками дисконту, які визначаються залежно від особливостей інноваційних проектів. При визначенні ставки дисконту враховується структура інвестицій і вартість окремих складових капіталу.

118

Результат порівняння двох проектів з різним розподілом витрат і вигод у часі може істотно залежати від норми дисконту. У стабільній ринкові економіці величина норми дисконтування стосовно власного капіталу визначається депозитним відсотком за вкладами з урахуванням інфляції та ризиків проекту. У разі змішаного капіталу норму дисконту можна визначити як середньозважену вартість капіталу розраховану з огляду на структуру капіталу, податкову систему, умови виплат. За умов перехідної економіки, коли депозитний відсоток по вкладах не визначає реальної ціни грошей для оцінювання ефективності проекту, норма дисконту визначається суб’єктом господарської діяльності з урахуванням альтернативних і доступних на ринку вкладень зі схожим ризиком. На практиці використовують методи оцінювання економічної ефективності, які включають в розрахунок кілька показників: • Інтегральний показник ефективності розрахований на основі чистої теперішньої (дисконтованої) вартості (ЧТВ); • Індекс рентабельності інвестицій; • Внутрішня норма рентабельності (доходності); • Термін окупності; • Точка беззбитковості. 13.3. Оцінювання економічної ефективності інновацій, спрямованих на зниження рівня виробничих витрат Підприємства не часто вдаються до радикальних інновацій або реалізації масштабного інноваційного проекту. Як правило значна частина інновацій носить поліпшувальний характер, тобто спрямована на вдосконалення технічних засобів з метою зменшення трудомісткості виконання операцій, економію матеріалів,

119

енергії, оптимізація режимів. Впровадження таких заходів сприяє зниженню виробничих витрат, що важливо для підприємств, які реалізують стратегію мінімізації витрат або мають обмежені фінансові можливості. Як правило такі інновації мають локальний характер і розробляються працівниками підприємства. Доцільність їх впровадження визначається порівнянням величини витрат за базовим і новим варіантом. Розрахунок здійснюється двома способами: • за показником відносної економічної ефективності капітальних вкладень; • за сукупністю показників річної економічної ефективності. Показниками річної економічної ефективності можуть бути: • умовно річна економія витрат; • фактична економія витрат; • річний економічний ефект. Умовно-річна економія витрат - оцінює величину прогнозованої економії від впровадження інновацій. Вона розраховується як різниця між валовою річною економією за усіма можливими напрямами і додатковими витратами (якщо вони є пов’язані із модернізацією). Валова річна економія витрат в залежності від сутності інновацій, охоплює економію заробітної плати, матеріалів, умовно постійні витрати: УПВМЗП ЕЕEC ++=∆ (4) Економія заробітної плати наявна за використання нового способу виконання робіт, який потребує менше часу ніж старий:

120

201 )1001)(1001)(( ВНДррЕ ЗП −+−= (5) де р1 і р0 - розцінки на операцію відповідно до і після впровадження інновації,Д, Н- відсотки додаткової заробітної плати і нарахувань на заробітну плату,В2- річний обсяг випуску продукції після впровадження інновації. Економія витрат матеріалів розраховується у разі застосування дешевого замінника (зміна ціни матеріалу) або нового способу оброблення матеріалу завдяки чому зменшуються його питомі витрати: 22211 )( ВЦНЦНЕ М −= , (6) де Н1, Н2- норми витрат матеріалів на одиницю продукції відповідно, до і після впровадження інновації,Ц1, Ц2- ціна одиниці матеріалу. Економія УПВ розраховується у разі збільшення обсягу продажу продукції, виготовленої із застосуванням інновації: 221 )( ВавУПВУПВЕ УПВ −= (7) де УПВ1 – умовно постійні витрати на одиницю продукції до впровадження інновації,в- індекс зміни УПВ,а – індекс зміни обсягу продажу продукції. Додаткові експлуатаційні витрати наявні за збільшення вартості основних засобів внаслідок їх модернізації. Враховують зміну витрат на амортизацію, зміну витрат на утримання і експлуатацію, зміну витрат на електроенергію: елУЕаУПВМЗП ЗЗЗЕЕЕС −−−++=∆ (8) Перевищення прогнозної економії над додатковими

121

витратами свідчить про доцільність реалізації запропонованого інноваційного рішення. Фактична економія витрат розраховується шляхом приведення умовно річної економії до періоду використання інновації у даному році. 12 nСЕ ф ×∆= (9) де n – кількість місяців до кінця року з моменту впровадження інновації. Річний економічний ефект - визначається приведенням капітальних витрат до поточних протягом умовного року: КЕСЕ нср ∆−∆=.. (10) де ∆К- додаткові капітальні вкладення, які пов’язані з реалізацією інновацій, Ен - показник нормативної економічної ефективності величина якого залежить від прийнятого для підприємства рівня віддачі від капітальних вкладень. Розрахунок останнього показника необхідний у разі впровадження технологічних інновацій, амортизаційний період яких більший одного року. Зниження рівня виробничих витрат може служити підставою для встановлення нижчої ціни на продукцію підприємства. Це підвищуватиме конкурентоспроможність продукції і може збільшити попит, тоді річний економічний ефект складатиметься як з економії приведених витрат так і з додаткового прибутку, який отриманий внаслідок збільшення обсягів продажу продукції: КЕСПЕ нср ∆−∆+∆=.. (11)

122

Наведена методика може застосовуватись і для визначення ефективності інновацій, спрямованих на підвищення якості продукції. Як правило, це супроводжується зростанням виробничих витрат, однак, поліпшення якості продукції збільшує її споживчу вартість, що підвищує попит на неї і дає змогу виробнику встановлювати вищу ціну. Обсяг виручки зростатиме, що зумовить зростання прибутку. Розрахунок річного ефекту здійснюють аналогічно, хоча матиме місце не економія витрат, а їх зростання, тому C∆ матиме значення “-”. Отже, ефективність реалізації організаційно-технічних інновацій локального характеру, які не потребують значних інвестицій може бути визначена з деяким наближенням (без врахування зміни попиту на продукцію протягом терміну використання інновацій) за допомогою показників умовно річної економії та річного ефекту. 13.4. Оцінювання соціальної ефективності інноваційної діяльності За умов соціально орієнтованої економіки визначення ефективності інновацій має обов’язково враховувати їх вплив на соціальне середовище, тобто передбачати поліпшення якості життя людей. Вплив інновацій на соціальні процеси є різностороннім і може характеризуватися такими показниками: • Підвищення рівня життя населення (завдяки зростанню забезпеченості населення високоякісними товарами і послугами); • Зміною способу життя населення (зростання кількості робочих місць, підвищення кваліфікаційного та інтелектуального життя населення); • Поліпшення здоров’я і збільшення тривалості життя (поліпшення екологічної обстановки, умов праці, підвищення якості медичних послуг).

123

Соціальна ефективність інноваційної діяльності може бути двох видів: • Ефективність соціально цільової спрямованості процесу – визначається у разі реалізації спецпроекту метою якого є поліпшення соціального середовища, до таких проектів відносяться такі, що сприяють розвитку громадського суспільства. Як результат – зростання кількості громадських організацій, що відстоюють професіональні інтереси, права споживачів, чи права людини. • Ефективність соціальних результатів інноваційного проекту – визначається показниками, що характеризують зменшення кількості професійних захворювань, збільшення кількості винахідників і раціоналізаторів, збільшення кількості споживаної електроенергії на побутові потреби. Соціальну ефективність можна розрахувати і в грошовому виразі. Залежно від масштабу інновацій вона може бути різною – від зменшення витрат бюджету до економії коштів внаслідок впровадження екологічно чистих технологій. Визначення величини такої ефективності є складним завданням і не завжди враховуються інноваторами в процесі обґрунтування доцільності впровадження новацій, особливо коли прямий ефект є значним. Оцінка ефективності впровадження інновацій є неодмінною передумовою їх реалізації. Визначення економічної ефективності інноваційних проектів та програм дає змогу підприємствам обґрунтовано обирати стратегію і тактику їх розвитку та реально оцінювати результати інноваційної діяльності. КОНТРОЛЬНI ЗАПИТАННЯ 1. За якими критеріями оцінюють результати інноваційної діяльності? 2. Опишіть види ефекту від реалізації інновацій.

124

3. Поясніть загальний принцип оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності. 4. Яким чином впровадження інновацій може вплинути на величину прибутку підприємства? 5. На чому ґрунтується розрахунок економічної ефективності інноваційного проекту? 6. Яким чином може бути враховано рівень ризику, що супроводжує проект? 7. У чому суть методики оцінювання економічної ефективності інновацій, спрямованих на зниження рівня виробничих витрат? 8. За якими показниками оцінюють соціальну ефективність інноваційної діяльності? ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА 1. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент: В 2-х т. / Пер. с англ. под. ред. В.В. Ковалёва. – СПб.: Экономическая школа, 2001, т.1 – 497с. 2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.-960с. 3. Крылов Э.Н., Власова В.М., Журавкова Н.С. Анализ эффективности инвистиционной и инновационной деятельности предприятия: Учеб. пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 608с. 4. Мазур Е.П., Смирнова Г.А., Титова М.Н. Инновационные риски в деятельности предприятия // Инновации. – 2001. - №4-5(41-42). – С. 68-70.

125

5. Рудь Н.Т. Оцінка доцільності інвестицій в умовах ризику // Зб. наук. праць “Проблеми раціонального використання соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу регіону”, випуск VIII, №2. – Луцьк: Надстир’я, 2002. – С.79-87. 6. Рудь Н.Т., Гримайло В.В. Прийняття інвестиційного рішення в умовах ризику // Технічний прогрес та ефективність виробництва: Вісник Харківського держ. політех. ун-ту. Зб. наукових праць. – Харьків: ХДПУ, 2000. – Випуск 92. – С. 53-57.

126