1

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

МЕЛЬНИК МАРІЯ БОГДАНІВНА

УДК 347.921

ПРИПИНЕННЯ АЛІМЕНТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ НАБУТТЯМ

ДИТИНОЮ МАЙНА: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

(081 – Право)

Подається на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

___________________ М. Б. Мельник

Науковий керівник

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

БИКОВ Олександр Миколайович,

Київ – 2019

2

АНОТАЦІЯ

Мельник М. Б. Припинення аліментних зобов’язань набуттям

дитиною майна: загальнотеоретичне дослідження. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних

і правових учень. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ,

2019.

Дисертація є першим комплексним загальнотеоретичним дослідженням

правового режиму припинення права на аліменти набуттям дитиною майна

як особливого стану з врегулювання правовідносин задоволення майнових

інтересів дитини у договірний спосіб. Розгляд проблем припинення права на

аліменти набуттям дитиною майна протікає під призмою

загальнотеоретичного аспекту, що комплексно, структурно та ефективно

вдосконалює методологічний апарат та механізм правового регулювання при

досягненні мети та виконання завдань сімейного права, адже дослідження

проведене із стиковим поєднанням сімейного права з цивільним та

адміністративним правом. В роботі визначено основні характеристики

майнових інтересів дитини, юридичної конструкції інституту припинення

права на аліменти, розкрито особливості концепції режиму припинення

такого права та набуття майна у власність дитиною з загальнотеоретичної

точки зору.

Визначено специфіку нерухомого майна, його статус та

оборотоздатність як предмета майбутнього договору в порядку ст.190

СК України. Детально розглянуто суть та структуру зобов’язальних

правовідносин в порядку ст.190 СК України, умови договору, його

характеристику, процедуру укладення та розірвання (визнання недійсним).

Ключові слова: правові режими, юридичні конструкції, права дитини,

аліменти, нерухоме майно, майнові інтереси

3

ABSTRACT

Melnyk M. B. Termination of alimony obligations when a child receives

property: a general theoretical study. – Manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Law Sciences in specialty 12.00.01 –

theory and history of state and law; the history of political and legal studies. –

Legislation Institute of The Verkhovna Rada of Ukraine, Kyiv, 2019.

The dissertation is the first comprehensive general-theoretical study of the

legal regime of the termination of the right to alimony when a child receives

property as a special condition for regulating the legal relations of satisfying the

property interests of a child in a contractual manner.

Consideration of the issues of the termination of the right to alimony when a

child receives property proceeds under the prism of the general theoretical aspect

that comprehensively, structurally and effectively improves the methodological

apparatus and the mechanism of legal regulation in achieving the goal and the

fulfillment of the tasks of family law, since the study is carried out with a

combination of family law with civil and administrative law. The research

determines the main characteristics of the property interests of a child, the legal

structure of the institution of termination of the right to alimony, discloses the

features of the concept of the regime of the termination of such a right and the

acquisition of property by a child from the general theoretical point of view.

The specifics of real estate, its status and turnover as the subject of the future

contract are determined in accordance with the order of article 190 of the Criminal

Code of Ukraine. The essence and structure of the legal relationship under article

190 of the Criminal Code of Ukraine, the terms of the contract, its description,

procedure of conclusion and termination (invalidation) are considered in detail.

Key words: legal regimes, legal constructions, child rights, alimony, real

estate, property interests

4

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мельник М. Прекращение права на алименты в связи с приобретением

ребенком в собственность недвижимого имущества. Legea si Viata. 2015.

№ 9/3. С.44–48.

2. Мельник М. Б. Правова природа та сутність майнових інтересів дитини

при припиненні права на аліменти у зв’язку із набуттям у власність

нерухомого майна. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Сер.: Юриспруденція. 2015. № 15. Том. 2. С.43–46.

3. Мельник М. Б. Інститут припинення права на аліменти в зв’язку із

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно. Часопис

Київського університету права. 2015. № 2. С.204–208.

4. Мельник М. Б. Особливості договірного режиму припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Соціальне

право. 2017. № 1. С.251–272.

5. Мельник М. Б. Особливості сімейно-правового режиму управління

майном дитини, яке набуте у власність припиненням аліментних

зобов’язань. Соціальне право. 2017. № 2. С.135–144.

6. Мельник М. Б. Умови та підстави визнання недійсним договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно. Підприємництво, господарство і право.

2017. № 8. С.39–44.

7. Мельник М. Б. Критерії цивільно-правового (сімейного) статусу

нерухомого майна інституту припинення аліментних зобов’язань

набуттям дитиною його у власність. Науковий вісник публічного та

приватного права. 2017. № 4. С.50–56.

8. Мельник М. Б. Понятійний апарат та сутність режиму припинення

аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого

майна. Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 5. С.51–54.

5

9. Мельник М. Б. Види та специфіка оборотоздатності нерухомого майна

для набуття дитиною його у власність припиненням аліментних

зобов’язань. Закон і право. Молдавія. 2017. № 2. С.103–107.

10. Мельник М. Б. Особливості процедури укладення договору та моменту

набуття дитиною права власності на нерухоме майно припиненням

аліментних зобов’язань. Право і суспільство. 2017. № 5. С.75–82.

11. Мельник М. Б. Особливості ознак зобов’язальних правовідносин при

правовому регулюванні припинення права на аліменти набуттям у

власність дитиною нерухомого майна. Порівняльно-аналітичне право.

2017. № 6. С.119–123.

12. Мельник М. Б. До проблеми придатності нерухомого майна, яке

набувається дитиною у власність при припиненні аліментних

зобов’язань. Политико-правовые реформы и становления гражданского

общества в Украине. Всеукраинская научно-практическая конференция

(г.Херсон, 9–10 октября 2015 г.). Юридичний факультет Херсонского

державного університету. 2015. С.77–80.

13. Мельник М. Б. Система юридичних фактів при припиненні аліментних

зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Юридичні

факти в системі правового регулювання» до 145-річчя академіка

Всеукраїнської академії наук Станіслава Севериновича Дністрянського

(1870–1935). VI Міжнародна науково-практична конференція (26

листопада 2015 р.) Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України. 2015. С.361–365.

14. Мельник М. Б. До питання щодо встановлення додаткових видів об’єктів

нерухомого майна, які можуть бути предметом набуття дитиною у

власність при припиненні аліментних зобов’язань. Верховенство права

та правова держава. Міжнародна науково-практична конференція

(м. Ужгород, 16–17 жовтня 2015 р.). Ужгородський національний

університет. 2015. С.119–121.

6

15. Мельник М. Б. Особливості задоволення майнових інтересів інших дітей

майном дитини, яке набуте припиненням аліментних зобов’язань.

Актуальні питання державотворення в Україні. Матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції (20 травня 2016 року). В

3-х томах. Том 2. К.: ВПЦ «Київський університет», 2016. С.56–58.

7

ПЛАН

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СКОРОЧЕНЬ I ТЕРМІНІВ 9

ВСТУП 10

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ

ПРИПИНЕННЯ ПРАВА НА АЛІМЕНТИ

НАБУТТЯМ ДИТИНОЮ МАЙНА

19

1.1.

Теоретико-правові основи майнових інтересів дитини в

аліментних зобов’язаннях 19

1.2. Інститут припинення права на аліменти набуттям

дитиною майна як юридична конструкція 38

1.3.

Концепція юридичного режиму при припиненні

аліментних зобов’язань набуттям дитиною майна 55

Висновки до Розділу 1 65

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ СТАТУС НЕРУХОМОГО МАЙНА

ПРИ ПРИПИНЕННІ АЛІМЕНТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 69

2.1.

Критерії приватно-правового (сімейного) статусу

нерухомого майна в інституті припинення аліментних

зобов’язань (за ст.190 СК України)

69

2.2.

Оборотоздатність нерухомого майна при припиненні

аліментних зобов’язань та його види 77

Висновки до Розділу 2 93

РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНА КОНСТРУКЦІЯ РЕЖИМУ

ПРИПИНЕННЯ АЛІМЕНТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

НАБУТТЯМ У ВЛАСНІСТЬ ДИТИНОЮ

НЕРУХОМОГО МАЙНА

96

3.1. Юридична конструкція зобов’язальних правовідносин

при припинені права на аліменти набуттям дитиною

майна

96

8

3.2.

Юридична конструкція договору про припинення права

на аліменти набуттям дитиною майна та цивільно-

правовий механізм правового регулювання його

укладення

113

§1. Право на припинення аліментів як елемент

юридичної конструкції договору про його

припинення набуттям дитиною майна

133

§2. Укладення договору про припинення права на

аліменти набуттям дитиною майна як юридична

процедура

141

3.3. Визнання недійсним договору про припинення права на

аліменти набуттям дитиною майна:

загальнотеоретичний аспект

153

Висновки до Розділу 3 164

ВИСНОВКИ 168

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 171

9

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СКОРОЧЕНЬ I ТЕРМІНІВ

СК України – Сімейний кодекс України;

ЦК України – Цивільний кодекс України;

ПВСУ – Пленум Верховного Суду України;

рос. – російська мова;

ст., ст.ст. – стаття, статті (статей).

Правовідносини в порядку ст. 190 СК України – відносини, які

випливають із правового регулювання процедури укладення договору з

припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність

нерухомого майна та режиму їх дотримання

10

ВСТУП

Актуальність теми. Гарантування дитині права на утримання не тільки

забезпечує їй можливість реалізовувати свої майнові інтереси при сплаті

аліментів, але й дає змогу учасникам аліментних зобов’язань припинити

право на аліменти через укладення договору набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно.

Правовий режим припинення права на аліменти у такий спосіб

покликаний доврегулювати продовження забезпечення утримання дитини,

враховуючи її майнові інтереси.

Законодавча конструкція припинення права на аліменти набуттям у

власність дитиною нерухомого майна сьогодні характеризується низкою

суттєвих неточностей, прогалин та колізій у відповідному правовому

регулюванні. Це пояснюється такими причинами: відсутністю належної

законодавчої розробки режиму правового регулювання зазначених відносин

у частині інституту, зокрема у цивільно-сімейній концепції договору про

припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого

майна; нечіткістю визначення процедури укладення договору, умов

дійсності, наслідків розірвання; оборотоздатності та придатності майна, яке

може бути предметом договору, тощо. Такі обставини нівелюють як

гарантоване право дитини на утримання, забезпечення її майнових інтересів

належним чином та способом, так і права, свободи та обов’язки з утримання

батьками дитини. Таким чином, закріплений режим правового регулювання

таких правовідносин нівелюється, порушуючи при цьому основні завдання та

функції сімейного права, а отже – права дитини.

Значні наукові доробки щодо правового режиму майна членів сім’ї,

майнових прав та інтересів дитини були зроблені провідними сучасними

цивілістами й дослідниками сімейного права зокрема. Серед них –

докторська дисертація І. В. Жилінкової «Правовой режим имущества

11

членов семьи» (2000 р.); низка кандидатських дисертацій: О. М. Калітенко

«Особисті відносини подружжя та відносини подружжя стосовно їх

майна» (2001 р.), Ж. Л. Чорної «Цивільно-правовий захист майнових прав та

інтересів малолітніх і неповнолітніх осіб» (2005 р.), Л. Г. Лічмана «Судовий

захист прав і інтересів членів сім’ї власника житлового

приміщення» (2005 р.), В. К. Антошкіної «Договірне регулювання відносин

подружжя» (2006 р.), Я. В. Новохатської «Правове регулювання майнових

відносин подружжя (порівняльно-правовий аспект)» (2006 р.), В. А. Ватраса

«Суб’єкти сімейних правовідносин» (2008 р.), І. В. Міщенко «Обмеження

права приватної власності на житло» (2008 р.), Г. М. Ахмач «Договірні

правовідносини членів сім’ї» (2009 р.), Л. А. Романовської «Управління

майном дитини за цивільним та сімейним законодавством України» (2016 р.),

О. М. Нікітюк «Охорона та захист права спільної власності подружжя у

цивілістичному процесі» (2016 р.) та ін. Крім того, в межах чергового

докторського дослідження О. А. Явор «Юридичні факти в сімейному

праві» (2018 р.) було суттєво доповнено вітчизняну доктрину сімейного

права в частині юридичних фактів, виникнення сімейних правовідносин та

договорів як фактів у сімейному праві.

Не менш важливими науковими доробками при дослідженні режиму

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність

нерухомого майна стали праці інших учених, серед яких слід виділити

С. С. Алєксєєва, Л. В. Афанасьєву, О. А. Беляневич, І. А. Безклубого,

Т. В. Боднар, О. В. Дзеру, Ю. Ф. Беспалова, С. М. Бервенка,

М. В. Бернацького, А. М. Блащука, В. І. Бірюкова, І. В. Венедіктову,

М. К. Галянтича, Н. Ю. Голубєву, В. М. Горшенєва, А. Б. Гриняка,

О. А. Давидову, А. І. Дришлюка, О. В. Демченко, О. С. Іоффе, М. І. Іншина,

Н. Ф. Звенигородську, Н. С. Кузнєцову, А. С. Кравцову, Р. А. Майданика,

А. В. Малька, П. С. Матвєєва, Є. О. Мічуріна, Я. Я. Мельника, Н. С. Нижник,

П. Е. Недбайла, А. М. Нечаєва, З. В. Ромовську, Ю. А. Рустамову,

Л. В. Сапейко, І. С. Тімуша, Р. І. Таш’яна, С. Я. Фурсу, Р. О. Халфіну,

12

О. І. Харитонову, О. М. Хохлову, С. Ю. Чашкову, Е. А. Чефранову,

Р. Б. Шишку, Я. М. Шевченко, А. І. Ющика, О. С. Яворську, В. С. Якушева,

М. М. Ясинка, В. В. Яркова та ін.

Проте, незаважаючи на значний розвиток науки сімейного та цивільного

права, безпосередньо питання правового режиму набуття дитиною

нерухомого майна у власність у зв’язку з припиненням права на аліменти, на

жаль, у комплексі не розглядалося, не досліджувалося, а тому залишається

відкритим. Це й спонукає до нагальної потреби у проведенні комплексного

дослідження правового режиму нерухомого майна дитини, набутого у

власність припиненням аліментних зобов’язань.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу

виконано відповідно до планів науково-дослідної роботи відділу проблем

законодавства, що є складовою наукової теми Інституту законодавства

Верховної Ради України «Управлінські та правові засади забезпечення

сталого розвитку України як європейської держави» (державний

реєстраційний № 0108U008927), з одночасним врахуванням Пріоритетних

напрямів розвитку правової науки на 2016–2020 роки, затверджених

Постановою загальних зборів Національної академії правових наук України

від 03 березня 2016 року.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення

теоретико-правової юридичної конструкції регулювання правовідносин щодо

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною майна за ст.190

СК України.

Для досягнення цієї мети поставлено такі основні завдання:

– з’ясувати загальнотеоретичні основи майнових інтересів дитини в

аліментних зобов’язаннях;

– з’ясувати теоретико-правову суть, поняття та місце в сімейному праві

інституту припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність

нерухомого майна;

13

– дослідити понятійний апарат та юридичну конструкцію режиму

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність

нерухомого майна;

– виробити критерії цивільно-правового (сімейного) статусу нерухомого

майна інституту припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною його

у власність;

– установити види та специфіку формування оборотоздатності

нерухомого майна для набуття дитиною його у власність припиненням

аліментних зобов’язань;

– дослідити загальнотеоретичні підходи до зобов’язальних

правовідносин при правовому регулюванні припинення права на аліменти

набуттям у власність дитиною нерухомого майна;

– визначити юридичну конструкцію цивільно-правової конструкції

договору про припинення права на аліменти набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно та механізму правового регулювання укладення

такого договору;

– розкрити суть суб’єктивного права на припинення аліментів як

передумови для укладення договору з набуття дитиною у власність

нерухомого майна;

– визначити особливості юридичної процедури укладення договору та

моменту набуття права власності на нерухоме майно припиненням

аліментних зобов’язань;

– з’ясувати умови та підстави визнання недійсним договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно.

Об’єктом дослідження є юридична природа та конструкція

правовідносин по припиненню права на аліменти набуттям дитиною майна.

Предметом дослідження є доктринальні, законодавчі та правотворчі

підходи до врегулювання питань, що пов’язанні з цивільно-сімейною

процедурою режиму припинення права на аліменти набуттям дитиною у

14

власність нерухомого майна, що означені монографічними та іншими

вітчизняними і зарубіжними науковими джерелами, положеннями чинного

законодавства України, а також судовою практикою.

Методи дослідження. У процесі дослідження поставлена мета

досягалася завдяки використанню таких наукових методів: для дослідження

ознак майнового інтересу дитини, ознак режиму припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність майна, з’ясування елементів

договору, процедури його укладення та визнання недійсним, визначення

сутності режиму з припинення права на аліменти набуттям у власність

нерухомого майна – діалектичний метод (підрозділи 1.1., 1.3., 3.2.); для

з’ясування змісту деяких положень СК України, понять «утримання»,

«майновий інтерес» – формально-логічний (розділи 1–3); для вироблення

конструкції укладення договору та визнання його недійсним – системно-

структурний (розділ 3); для з’ясування ознак оборотоздатності нерухомого

майна та його цивільно-сімейного статусу, особливостей процедури

укладення договорів цього типу, цивільно-правової характеристики

зобов’язальних правовідносин щодо припинення права на аліменти – метод

аналізу та синтезу (розділ 2); функціональний метод застосовано для

дослідження сутності цивільного зобов’язання по впливу на сімейні

правовідносини щодо припинення права на аліменти набуттям дитиною у

власність нерухомого майна, застосування способів забезпечення

зобов’язання, відповідальності та санкцій (підрозділ 3.1.).

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є

першим комплексним дослідженням режиму правового регулювання набуття

дитиною у власність нерухомого майна, оперативного управління таким

майном, розробки понятійного апарату майнових інтересів дитини, яка

набула таке майно, як чинника для досягнення мети та виконання завдань

сімейного законодавства з охорони й захисту майнових прав та інтересів

дитини. У дисертації викладено низку концептуальних положень, висновків і

рекомендацій, зокрема:

15

вперше:

1) визначено поняття майнових інтересів дитини як уособлена

необхідність через договірний механізм забезпечити дитині покращення

матеріального стану її утримання одним із батьків для того, щоб дитина

могла реалізувати свої майнові потреби, щоб сприяти нормальному

фізіологічному, моральному, духовному розвитку дитини.

2) визначено поняття правового режиму припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна, під яким слід

розуміти комплекс заходів нормативного та договірного порядку (механізму)

регулювання правовідносин, пов’язаних з припиненням права на аліменти,

переданням майна у власність задля задоволення майнових інтересів дитини,

пов’язаних з її утриманням в інший спосіб та в іншому порядку.

3) виділено в окрему групу юридичні підстави для припинення права на

аліменти та вказано на їх зв’язок з істотними умовами досліджуваного

договірного інституту;

удосконалено:

4) правову природу та сутність майнових інтересів дитини при

припиненні права на аліменти в силу набуття нею у власність майна. При

цьому визначено зміст категорії інтересу у праві, її взаємозв’язок із

аліментними зобов’язаннями та майновими правами, що зумовлюють

інститут утримання дитини, що дало можливість довести взаємозв’язок

майнових інтересів дитини з правом власності на нерухоме майно як джерела

утримання дитини.

5) позицію щодо того, що цивільно-правовому (сімейному) статусу

майна, яке може бути предметом договору в порядку ст.190 СК України,

притаманні особливі критерії «придатності», які пояснюються властивістю

«задоволення майнових інтересів дитини» при подальшому її утриманні.

Визначено, що такий статус обумовлюють також ті критерії, які визначають

«обмеження» звернення стягнення на майно, здійснення права власності. За

ознаками статус пояснюється тим, що на момент укладення договору таке

16

майно повинно бути придатним для здійснення права власності (володіння,

користування, розпорядження); на нього не повинно бути заявлено прав

третіх осіб; воно не повинно бути предметом цивільно-правового спору;

6) процедура укладення договору про припинення аліментів та

передання у власність дитини майна у вузькому сенсі є механізмом

правового регулювання правовідносин даного виду, натомість режим є

ширшим, адже включає й процедуру отримання дозволу в органах опіки і

піклування на припинення права на аліменти;

7) питання оборотоздатності нерухомого майна, що визначене в ст. 190

СК України, є ширшим за змістом та обсягом, адже у такий може входити

нерухоме майно, що повинно відповідати певним критеріям, на кшталт

відсутності дефектів, належного місця розташування, придатності до

здійснення права власності тощо;

дістало подальший розвиток:

8) місце інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна в системі аліментних зобов’язань, адже

визначено особливий зміст правовідносин у цьому інституті з огляду на

наявність спільних та відмінних елементів структури правовідносин у

поєднанні аліментних зобов’язань та правовідносин інституту з припинення

права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у

власність;

9) на зобов’язання, які виникають в порядку ст. 190 СК України щодо

укладення договору, поширюються положення загальної частини

зобов’язального права в межах множинності суб’єктів, їх солідарної та

дольової відповідальності, способів забезпечення виконання зобов’язання як

неустойка в частині пені. Проте остання є застосовною тільки до повнолітніх

батьків;

10) договір може бути розірваний через визнання його недійсним в

судовому порядку з підстав (а) неналежного управління майном дитини;

(б) неналежного предмету договору (дефектність нерухомого майна);

17

(в) через дефекти правосуб’єктності сторони договору; (г) через дефекти

форми договору; (д) через вчинення його під впливом помилки, обману,

зловмисної поведінки чи тяжкої обставини; (ж) виключення з свідоцтва про

народження батька або матері, або обох із них тощо;

11) до правових наслідків недійсності договору про припинення

аліментних зобов’язань можна віднести такі: двостороння реституція;

відшкодування шкоди майнової та немайнової; відновлення аліментних

зобов’язань у сумі та строках, що існували до укладення цього договору,

тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони

можуть бути використані в науково-дослідній роботі для розвитку теорії

приватно-правових режимів, особливо в частині дослідження теоретико-

правової конструкції механізму правового регулювання припинення, зміни та

набуття матеріальних прав в інституті аліментних зобов’язань; у

правотворчій діяльності для визначення напрямків удосконалення цивільного

та сімейного законодавства; у судовій практиці при застосуванні

зобов’язальних норм цивільного та сімейного права; у навчально-методичній

діяльності щодо покращення якості підготовки фахівців зі спеціальності

«Правознавство», а також підготовки навчальних та методичних матеріалів із

дисципліни «Сімейне право України», «Цивільне право» (Особлива частина);

спецкурсів «Проблеми сімейного права», «Проблеми договірного права»,

«Нотаріальний процес» тощо.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи

були предметом обговорення на засіданнях Відділу проблем законодавства

Інституту законодавства Верховної Ради України.

Результати дисертаційного дослідження стали предметом доповідей на

тематичних вітчизняних та зарубіжних круглих столах, науково-практичних

конференціях: (1)Всеукраїнська науково-практична конференція «Политико-

правовые реформы и становления гражданского общества в Украине»

(м. Херсон 9–10 жовтня 2015 р.); (2)VI Міжнародна науково-практична

18

конференція «Юридичні факти в системі правового регулювання» до 145-

річчя академіка Всеукраїнської академії наук Станіслава Севериновича

Дністрянського (1870–1935 рр.) (м. Київ, 26 листопада 2015 р.);

(3)Міжнародна науково-практична конференція «Верховенство права та

правова держава» (16–17 жовтня 2015 р., м. Ужгород); (4)Міжнародна

науково-практична конференція «Актуальні питання державотворення в

Україні». (20 травня 2016 року).

Публікації. Дисертаційне дослідження опубліковано в 15 працях,

зокрема: 11 наукових статей опубліковані у виданнях, які є фаховими з

юридичних дисциплін в Україні, з яких 2 статті опубліковані за кордоном, а

також 4 тезах доповідей на всеукраїнських і міжнародних науково-

практичних заходах та круглих столах.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів,

що містять вісім підрозділів та два параграфи, висновків, списку

використаних джерел (206 найменувань). Повний обсяг дисертації становить

196 сторінок, з них 161 сторінка основного тексту.

19

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА НА

АЛІМЕНТИ НАБУТТЯМ ДИТИНОЮ МАЙНА

1.1. Теоретико-правові основи майнових інтересів дитини в

аліментних зобов’язаннях

Кожна дитина має право на утримання, незалежно від того, в якому

сімейно-правовому статусі знаходяться її батьки, опікуни, піклувальники чи

особи, які їх замінюють, оскільки інститут утримання, в рамках аліментних

зобов’язальних правовідносин, покликаний забезпечити та задовольнити

майновий інтерес дитини, створивши умови для належного виховання,

духовного та фізичного розвитку дитини. Відповідно до ст. 190 СК України,

реалізація майнових інтересів дитини може мати місце у зв’язку з набуттям

дитиною права власності на майно, в силу припинення права на аліменти. З

одного боку, це зумовлює факт припинення аліментних зобов’язань, а з

іншого – утворює підстави для виникнення нових зобов’язань з управління та

розпорядження нерухомим майном дитини. Причому інститут утримання

дитини до досягнення нею повноліття не повинен бути втраченим або

зменшеним. Отже, через складність цієї юридичної конструкції виникають

питання, що стосуються задоволення майнових інтересів дитини, а точніше – не

зменшення об’єму утримання, не обтяження нововиниклими майновими

зобов’язаннями, власне, не приведення дитини в скрутне матеріальне та

соціально-правове становище тощо. Втім, очевидна відсутність законодавчого

врегулювання механізму припинення права на аліменти дитини у зв’язку з

набуттям у власність нею нерухомого майна зумовлює надзвичайну гостроту та

актуальність піднятої проблематики, тому виникає необхідність детального

дослідження.

20

Звичайно, у сучасних наукових доробках проблематика інтересів у праві,

як і інституту припинення права на аліменти або ж суміжних інститутів, була

предметом поступових доктринальних досліджень та є доволі динамічною.

Серед дослідників, праці яких відзначаються особливим підходом та цінністю

для піднятої нами проблематики, потрібно виділити В. В. Собучева та

А. В. Малько – щодо законних інтересів у загальнотеоретичному аспекті [139];

Я. М. Шевченко, І. В. Венедіктову – щодо охорони та захисту інтересів у

цивільному праві [189; 25]; І. В. Спасибо-Фатєєву, Я. В. П’янову, М. В. Ус –

щодо сутності та способів захисту цивільних інтересів [165, с. 58–69; 70–80;

203–212]; В. М. Ігнатенка та А. М. Ісаєва – щодо захисту цивільних інтересів у

договірних та позадоговірних правовідносинах [165, с. 476–486; 528–537];

Л. Г. Лічмана – щодо судового захисту інтересів членів сім’ї власника

житлового приміщення [65]; А. Б. Сасову – щодо захисту прав дітей на житло

[165, с.638–645] та ін. Питання правового регулювання аліментних обов’язків

та права власності досліджували Л. В. Афанасьєва [9], Л. В. Сапейко [137],

О. В. Розгон [132]; правового режиму майна подружжя – І. В. Жилінкова [47],

захисту інтересів дитини – Ж. Л. Чорна [186]. Проблеми припинення права на

аліменти у зв’язку із зарахуванням нерухомого майна у власність вивчав

Р. І. Ташьян [166, с.183–191]; договори подружжя про утримання дітей певною

мірою опрацював Р. А. Майданик [5, с.421]; науково-практичне тлумачення

статті 190 СК України було здійснено С. Я. Фурсою та Є. І. Фурсою [145, с.487–

490]. Проте ґрунтовних системних опрацювань правової природи та сутності

майнових інтересів дитини у разі припинення права на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно, на жаль, не

проводилось, а тому ці питання є актуальними та потребують дослідження.

Отже, це дослідження проводиться з метою з’ясування правової природи

та сутності майнових інтересів дитини у разі припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно. Це дозволить

більш повно з’ясувати правову природу майнових інтересів дитини та

визначити стрижень правового регулювання договірної конструкції припинення

21

права на аліменти взамін на набуття дитиною нерухомого майна у власність, а

також сприяти одноманітній правозастосовній практиці у цьому сегменті.

Так, насамперед слід відзначити, що відповідно до ст. 6 СК України

правовий статус дитини має особа, яка не досягла повноліття. Згідно з

принципом 4 Декларації прав дитини, їй «…має належати… право на

належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування» (курсив

власний – М.М.) [39]. Звісно, дотримання названих прав можливе, перш за

все, за умови належного матеріального забезпечення, так само, як і

«забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та

фізичного розвитку» (абз. 4 ст. 2 ст. 1 СК України). Варто зауважити, що в цих

основоположних засадах сімейного законодавства фактично відображено

ознаки майнових інтересів дитини, які покликані сформувати їх сутність та

зміст, власне, відобразити правову природу.

Разом з тим, у цитованому вище міжнародному нормативно-правовому

акті йдеться про те, що дитина не просто має право на житло, яким вона

повинна бути забезпечена, але й на «належне житло», чим підкреслюється

специфіка майнового інтересу дитини у справах про припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

Важливим є відстеження змісту майнових інтересів дитини з огляду на

закріплення в цивільному законодавстві фундаментальних засад про фізичну

особу, вік якої обумовлюється дитинством (до 14 років та з 14 до 18 років).

Відповідно до норм, які визначають права та цивільно-правовий статус

малолітніх та неповнолітніх дітей (ст.ст. 31, 32 ЦК України), можна визначити

ознаки майнових інтересів дитини: стосовно малолітньої особи – можливість

самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, які дозволяють задовольнити

побутові потреби особи, що відповідають її фізичному, духовному чи

соціальному розвитку і є предметами із невеликою вартістю; стосовно

неповнолітньої особи – можливість розпоряджатися своїм заробітком,

стипендією або іншими доходами, бути учасником (засновником) юридичних

осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами, самостійно

22

укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом,

внесеним на її ім’я, тощо.

Однак, під час з’ясування сутності та правової природи майнових інтересів

дитини важливим і вкрай необхідним у нашому дослідженні є визначення

дефініції «майнових інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях після їх

припинення у зв’язку з набуттям у власність нею нерухомого майна». Адже

визначення дефініції «майнових інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях

після їх припинення у зв’язку з набуттям у власність нею нерухомого майна»

дасть можливість визначити більш суттєві завдання та закласти фундамент для

подальшого дослідження, а саме – виявити предмет та сутність таких

правовідносин, правову природу та, власне, їх основну, стрижневу мету.

Варто зазначити, що на сьогодні в межах законодавчого поля цивілістики

(цивільного та сімейного законодавства), а також доктрини сімейного права

дефініція категорії «майновий інтерес дитини» не визначена та

малодосліджена, а в контексті інституту припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у власність – взагалі відсутня;

це є неприпустимим та спонукає нас до подальшого дослідження, що й

визначається нами за мету.

Так, ставлячи перед собою завдання щодо визначення дефініції

майнових інтересів дитини в інституті припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно, видається

слушним погодитись із думкою С. М. Єгорова про те, що завдання

визначення – точне відмежування певного поняття від усіх інших понять за

змістом та обсягом [44, с.3]. На думку дослідника, генетичні визначення

дають уявлення про поняття шляхом опису способу його утворення,

побудови, виготовлення тощо, а контекстуальні, подані в тлумачних

словниках, є процедурою, в процесі якої значення терміна стає зрозумілим з

контексту [44, с.3]. Отже, найбільш поширеним і найбільшою мірою

пристосованим до використання в логічних побудовах способом є такий

23

спосіб побудов, який характеризується визначенням їх через найближчий рід

і видову відмінність [44, с.4].

Такі обставини вказують на те, що потреба задіяти відповідний

інструментарій є очевидною, оскільки зміст та обсяг дефініції, яка нами

з’ясовується, можуть бути окреслені з огляду як позитивного права, так і

доктрини сімейного права (аліментних зобов’язань), етимологічних

тлумачень тощо. Адже саме завдяки такому підходу, на нашу думку, можна

найбільш точно визначити поняття майнових інтересів дитини в

правовідносинах з припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна у власність.

Разом із тим, формування сімейного законодавства доволі багатогранно

відображає низку нормативних положень, норми яких у своїй структурі

закріплюють формулювання категорії «інтерес», поєднуючи цю категорію з

таким специфічним суб’єктом сімейних правовідносин, як «дитина»,

починаючи від загальних засад регулювання сімейних відносин (ст. 7

СК України) і до закріплення суто технічних та практичних інститутів, що

передбачають можливість зміни сімейно-правового статусу, утримання,

здійснення немайнових прав, виконання аліментних зобов’язань тощо.

Наприклад: «…регулювання сімейних відносин має здійснюватися з

максимально можливим урахуванням інтересів дитини» (ч. 8 ст. 7 СК України);

«…при вирішенні спору суд за заявою заінтересованої сторони…» (ч. 1 ст. 11

СК України); «при вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере

до уваги, наскільки цим шлюбом порушені ... інтереси особи» (ч. 2 ст. 41

СК України) (курсив власний – М.М.) тощо.

Інші положення чинного сімейного законодавства, навпаки, не містять

слова «інтерес» та викладені доволі абстрактно, хоча в них можна відстежити

складові елементи цієї категорії у взаємозв’язку з іншими нормами та метою

регулювання сімейних правовідносин, яка закріплена в ч. 2 ст. 1 СК України.

Проте, в Главі 14 та Главі 15 Розділу ІІІ СК України (Права батьків і дітей на

майно; Обов’язок матері, батька дитини утримувати та його виконання),

24

законодавець не оперує поняттям «інтереси дитини» в той час, коли по суті

йдеться про майнові інтереси дитини.

Разом із тим, ст.178 СК України вказує на те, що дохід, одержаний від

використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати

на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї. А

неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до

ЦК України. Це означає, що майновий інтерес дитини, який виник у контексті

ст. 190 СК України, (а)може стосуватися інших членів сім’ї, оскільки може бути

витрачений одним із батьків на виховання та утримання інших дітей, а також на

невідкладні потреби сім’ї; а за наявності можливостей (б)саме неповнолітня, а

не малолітня дитина має право на розпорядження майновим інтересом, оскільки

може розпорядитися доходом від свого майна в порядку, що визначений

ЦК України. І хоча в останньому випадку йдеться фактично про динаміку

сімейних майнових правовідносин у зв’язку з трансформацією їх частково в

цивільні, зворотний зв’язок у сімейне право має місце, оскільки сімейні

правовідносини батьків і дитини в силу статусу дитини зберігаються. Отже,

батьки зобов’язані й надалі виконувати свої батьківські обов’язки, охороняючи

та забезпечуючи належну реалізацію (корегування) майнових інтересів дитини.

Таким чином, вищенаведене підтверджує необхідність з’ясувати

етимологію слова «інтерес» точніше, у взаємозв’язку з сімейно-правовим

інститутом утримання, аліментними зобов’язаннями тощо, та визначити його

місце в цих інститутах сімейного права.

Слово «інтерес» походить з латинської мови, в якій позначається як

«interesse, interest/intersum» та означає «быть (посреди), находиться (между),

проходить, пролегать, …присутствовать, участвовать…, разниться, различаться,

отличаться, … имеет значение, важно» (рос. – М.М.) [37, с. 548]. У радянському

енциклопедичному словнику слово «інтерес» визначається як «реальная

причина социальных действий, лежащая в основе непосредственных

побуждений – мотивов, идей и т.п. – участвующих в них индивидов,

социальных групп, классов; объективное основание» (рос. – М.М.) [140, с. 495].

25

Зрештою, в цьому словнику «інтерес» входить до змісту «об’єкту права» [140,

с. 911], тобто, є тим корелятом правовідносин, з приводу чого такі можуть

виникати, змінюватись (трансформовуватись), діяти та припинятись у своїй

сутності.

У вільній енциклопедії всесвітньої інтернет-мережі «інтерес», «цікавість»

трактується як «емоційний вияв пізнавальних потреб людини, дуже важливий

для формування різноманітних навичок та інтелекту» [56]. А от у російсько-

українському словнику юридичних термінів «інтерес» подається з варіацією

«законний», «защищаемый» і означає «інтерес, який (що) захищається,

захищуваний інтерес» [147, с. 80].

Натомість alimentum (відповідно до латинської транскрипції) має

декілька значень: (а)«пища, пищевые продукты» в сенсі «давать новую пищу

слухам»; (б)«содержание, иждевение» (рос. – М.М.) [37, с.57]. Тому категорія

інтерес у сімейному праві щодо аліментних зобов’язань постійно пронизана

інтересом утримання, який, власне, і характеризується майновим критерієм.

Розглядаючи детальніше співвідношення категорії інтерес з інститутами

сімейного права, такими як утримання, аліментні зобов’язання, припинення

права на аліменти, а також інститут власності, слід якомога глибше дослідити

правову природу інтересу у праві, з фокусуванням пошуку на ці інститути,

оскільки їх пов’язує спільний, єдиний майновий інтерес дитини.

Так, А. І. Ющик відзначає, що інтерес є об’єктивно обумовленою

необхідністю життєдіяльності людини як індивіда, що спрямований у своїй дії

на зміни умов її існування задля задоволення виниклих у неї потреб [195, с.216].

Конструктивною є думка В. В. Болгової про те, що «…необхідною

умовою для виникнення інтересу є усвідомлена потреба, що зумовлює

формування мети і способів задоволення такої потреби…» (курсив власний

– М.М.) [20, с.31, 32]. Адже, на переконання вченої, «…однією складовою

інтересу є ті засоби, методи, які дають можливість належним чином

реалізувати існуючу потребу…» [20, с.32]. Ось чому, на нашу думку, мету,

способи та потреби і потрібно розглядати при дослідженні основних

26

корелятів правовідносин, що виникають не тільки при припиненні права

власності на аліменти у зв’язку з зарахуванням нерухомого майна у власність

дитини, але й при управлінні таким майном дитини.

У той же час слід відзначити, що, на думку Т. В. Дерюгиної, в основу

поняття «інтерес» як суб’єктивного явища лягає і психологічна теорія, яка

визначає його насамперед як продукт діяльності мозку, що відбувається в силу

виявлення законів психологічного відображення природної та суспільної

реальності [41, с.157]. Тому така «природна та суспільна реальність»

зумовлюється насамперед досвідом, якого дитина набула у житті. Відтак, варто

підкреслити й інший тезис дослідниці, що інтерес опосередковує перехід

об’єктивного в суб’єктивне, рівнозначно як і навпаки: суб’єктивного

(внутрішнє) в об’єктивне (зовнішнє) [41, с.158], тобто потреба (зовнішнє) в

утриманні виникає з досвіду та соціального, культурного, фізичного розвитку

дитини (внутрішнє). Ця потреба спонукає дитину до відповідних дій, зокрема,

за умови такої форми утримання, як аліментні зобов’язання, до клопотання про

забезпечення більш сталих, попри аліментні відрахування, відносин – набуття

права власності на нерухоме майно.

Слушним видається також і твердження В. В. Субочева про те, що

діалектика інтересів особистості, суспільства, держави, яка існує з об’єктивною

необхідністю регулювання суспільних інтересів, з однієї сторони обумовлює по

суті правову нормативність, яка виражається в сукупності певних правил

поведінки, з іншої – її проблемність, яку утворюють фактори, що в праві лише

відображаються, але безпосередньо ним не регулюються [139, с.142].

І. В. Венедіктова, досліджуючи категорію інтересу, не без підстав підкреслює,

що «наукове пізнання категорії інтересу потребує певного методологічного

підходу… він має місце на всіх рівнях активності суб’єкта, виражається в

практичних діях і організаційних структурах, що створюються суб’єктом як

засіб реалізації його інтересів, а також у всіх сферах його діяльності» [25, с.34].

Звідси випливає, що забезпечення майнового інтересу дитини зумовлюється,

27

так би мовити, загальними та особливими умовами, які є наявними для його

реалізації.

Наприклад, загальні умови реалізації законного майнового інтересу

дитини стосуються потреби в матеріальному підтриманні дитини батьками чи

особами, які їх замінюють, в контексті соціального буття дитини, її духовного

та морального розвитку, задоволення житлових потреб, забезпечення

харчування, відпочинку та медичного обслуговування тощо.

Загальні обставини є сталими та стосуються загалом потреб

забезпечення утриманням. Особливі обставини зумовлюють специфічні

правовідносини, зокрема щодо припинення права на аліменти. До особливих

умов також слід відносити необхідність визначення пропорційності вікового

цензу дитини до досягнення нею повноліття та цінового еквіваленту; виду

нерухомого майна, яке набувається у власність; щодо припинення права

власності нерухомого майна; щодо питань процедури державної реєстрації

нерухомого майна; щодо питань управління нерухомим майном дитини

тощо, – власне, всі вони характеризують особливі умови майнового інтересу

в процедурно-процесуальному аспекті інституту припинення права на

аліменти та набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Адже такі

елементи виходять із загального правила та зумовлюються механізмом

реалізації договірної конструкції з припинення права на аліменти та набуття

права власності, саме тому і потребують, у свою чергу, чіткого

методологічного підходу, а також, що головне, здатні формувати

специфічний майновий інтерес дитини в структурі таких правовідносин,

пояснюють їх правову природу.

І. В. Венедіктова стверджує, що інтерес, який охороняється законом,

виступає регулятором суспільних відносин, а також певним каталізатором

виникнення, зміни й припинення правовідносин у цивільному обороті [25, с.73].

Подібну думку висловлює і Т. В. Дерюгіна, підкреслюючи, що саме інтерес

лежить в основі виникнення правовідношення [41, с.165]. Право та обов’язок,

які виникають за таких обставин, по суті засновуються на майновій

28

заінтересованості щодо припинення права на аліменти, а також на майновій

заінтересованості стосовно виникнення майнових правовідносин зі здійснення

права власності на нерухоме майно дитини. Тому саме в такому юридичному

механізмі здатні реалізовуватися майнові інтереси дитини. Отже, такі обставини

пояснюють правову природу та сутність інституту припинення права на

аліменти шляхом зарахування нерухомого майна у власність дитини, оскільки

майновий інтерес дитини ґрунтується на свідомій необхідності «задоволення …

потреби. … Необхідність задовольнити цю потребу певним способом є також

стимулом до певної поведінки» [139, с.185].

У цьому руслі й роль стимулів має значний науковий інтерес, що

спонукає до потреби детального аналізу.

А. В. Малько, досліджуючи проблематику стимулів у праві, відзначає, що

проблема стимулювання соціально корисної поведінки є фундаментальною за

своїм теоретичним та практичним значенням, оскільки, на думку вченого,

основною є сфера розподілу соціальних благ [69; 1, с.85]. Звідси випливає, що

майновий інтерес дитини, який характеризує правовідносини з припинення

аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно

та подальше управління ним, полягає у наступному: (а)щодо тих суб’єктів, які

наділені приватноправовими інтересами (боржник (платник аліментів),

аліментоутримувач, дитина тощо, тобто суб’єктів приватного права) – щоб такі

інтереси забезпечували належний розподіл одержаних благ від отримання

дитиною у власність нерухомого майна саме для забезпечення тих соціально-

побутових потреб дитини, які необхідні для її духовного, фізичного та

соціального розвитку та адаптації в доросле життя у майбутньому; (б)для

суб’єктів публічного права (контролюючих дотримання прав дитини (орган

опіки та піклування); нотаріус; прокурор тощо) – дотримання та забезпечення

процедури з припинення аліментних правовідносин та набуття дитиною права

власності; здійснення подальшого контролю забезпечення охорони та захисту

майнових інтересів дитини з утримання набутого нерухомого майна.

29

Утім, Ю. Ю. Ветютнєв застерігає, що цінності – це не єдина форма

мотивації. Спонукання до дії може виявлятися й у вигляді необхідності, тобто

об’єктивно відчутної відсутності чогось, що є вкрай потрібним. Емоційно

засвоєна необхідність постає як бажання, а при раціональній свідомості

перетворюється в інтерес [26, с.3]. Це означає, що майновий інтерес дитини в

припиненні права на аліменти може мати таку правову природу, що

зумовлюється невластивими для дитини цінностями (духовним, моральним

розвитком, забезпеченням житлом, доглядом за здоров’ям). Адже, наприклад,

дитина може мати належне житлове забезпечення, соціально-оздоровче

обслуговування тощо. Тож питання припинення права на аліменти, як і

майновий інтерес, може знаходитися більшою мірою на стороні платника

аліментів.

Більше того, спонукання до появи інтересу в належній реалізації

договірної конструкції укладення договору, отримання від органів опіки

дозволу на припинення права власності на майно, подальше управління та

контроль за здійсненням права власності над майном, отримання та розподіл

прибутку законним способом залежить виключно від дотримання правомірної

поведінки учасниками таких відносин. Учасникам має бути роз’яснено не

тільки їхні права та обов’язки на кожному етапі реалізації тих чи інших

відносин, але й наслідки вчинення або не вчинення тих чи інших дій; таким

чином буде охоплено водночас і правове виховання, і правове стимулювання, а

отже – і стимулювання до належного забезпечення в матеріальному сенсі життя

дитини. Слушною видається думка А. В. Малько стосовно того, що «правовий

стимул розглядається як правове спонукання до законослухняної поведінки, а

також як такий, що створює для задоволення власних інтересів суб’єкта режим

належного сприяння» [69; 1, с.91]. Це означає, що інститут припинення права

на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у власність є

стимулом до забезпечення майнових інтересів дитини у більш прийнятний

спосіб, оскільки забезпечує автономію для сторін від аліментних зобов’язань та

сприяє задоволенню майнових інтересів дитини.

30

Варто наголосити й на поєднанні майнового інтересу дитини в

аліментних зобов’язаннях із публічним інтересом. На думку Е. М. Хохлової, це

визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти,

задоволення якого слугує гарантією його існування та розвитку. Вчена додає,

що публічний інтерес є не що інше, як узагальнення всіх приватних інтересів у

єдине ціле. Проте, погоджуючись із цією думкою, Т. В. Дерюгіна додає, що в

кожному суспільстві на підставі існування внутрішніх суперечностей

вибудовується певна ієрархія інтересів, де більш значимі інтереси з позиції тієї

чи іншої спільноти (суспільства – М.М.) мають першочергове закріплення та

задоволення. І приватні, й публічні інтереси – це різні сторони соціальної

дійсності, й ті, й інші втягують до сфери своєї дії соціальні групи. Зрештою

дослідниця приходить до висновку, що публічний інтерес не слід розглядати як

сукупність приватних інтересів окремих суб’єктів та соціальних груп.

Публічний інтерес не діє поза життєвими інтересами конкретних суб’єктів. І

тому в ідеалі всі суб’єкти або окремі соціальні спільноти повинні сприймати

публічний інтерес як свій власний. Проте, коли зв’язок між приватним та

публічним інтересом переривається, то публічний інтерес перестає відповідати

суспільним потребам [170, с.26; 41, с.159].

Зрештою, А. І. Ющик, підтримуючи позицію Ф.В.Тарановського,

відзначає, що всі різноаспектні інтереси людської діяльності завжди тяжіють до

двох головних центрів: один із них – особистість людини, інший – суспільство

[151, с.66; 195, с.395]. А це означає, що у правовідносинах, в яких припинились

аліментні зобов’язання та набулось право власності на нерухоме майно

дитиною, або ж дитиною спільно із матір’ю чи батьком або особою, яка їх

замінює, інтерес на здійснення права власності, управління майном тощо може

поширюватись і на цих осіб, набираючи тих чи інших форм задоволення благ

останніх, маючи при цьому самостійний чи опосередкований, спільний

характер. Так, наприклад, не можна не вбачати інтересу, а відтак – і обов’язку в

його реалізації, в обставинах, що відображені в нормативному положенні ст.178

СК України, яким визначено, що «дохід, одержаний від використання майна

31

малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та

утримання інших дітей та невідкладні потреби сім’ї». Отже, сімейним

законодавством у такий спосіб забезпечується рівність прав та обов’язків

насамперед дітей, спільність та однаковість задоволення їх інтересів як

основний принцип сімейного права. А майновий інтерес, незалежно від

правової природи набуття майна в сім’ю, характеризується спільністю у

використанні майна за умови потреб сім’ї. Окрім цього, ступінь правового

режиму нерухомого майна дитини визначає взаємозв’язок із забезпеченням

належності його використання, що може торкатися інших осіб, які не були

учасниками аліментних зобов’язань. Адже одним із основних принципів

здійснення права власності є володіння, користування та розпорядження нею

без завдання шкоди особам-невласникам. Тому за подібних обставин

простежується суспільна значимість та зв’язок майнового інтересу дитини з

громадським суспільством.

Д. М. Горшунов, досліджуючи питання приватноправового режиму,

звертає увагу на те, що публічне та приватне право у багатьох випадках

правового регулювання правовідносин «перемішані», доволі часто

зустрічаються елементи, які одночасно належать і приватному праву, й

публічному, як от публічні договори в цивільному праві [109, с. 180].

Відповідно, це дає підстави вказати не тільки на приватноправовий майновий

інтерес дитини в правовідносинах з утримання, але й на наявність у цих

відносинах публічного інтересу. Адже саме ряд норм публічного права,

починаючи з конституційних і до спеціальних, що регулюють інтереси

держави, через повноваження органів опіки та піклування, органів прокуратури,

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо, додають

вкраплення у приватноправову сферу регулювання майнових правовідносин

щодо припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на майно. Отже, констатуємо, що вести мову в аліментних

зобов’язаннях, у суб’єктивному праві на аліменти, а також у подальших

договірних відносинах із набуття права власності та з управління такою

32

власністю в інтересах дитини виключно в приватноправовій сфері не

доводиться. Це пов’язано з тим, що в зобов’язальних аліментних

правовідносинах та в правовідносинах з їх припинення, як і в правовідносинах з

набуття права власності на нерухоме майно завжди наявний публічний

інтерес – інтерес держави з охорони дитинства. З одного боку (в майнових

правовідносинах) – забезпечити та проконтролювати цільове використання

коштів з утримання дитини, коштів та/або майна з їх утримання; з іншого боку

(немайнових) – забезпечити охорону та захист належного виховання дитини, її

процедуру тощо.

Отже, у таких правовідносинах завжди присутня частина іншого суб’єкта

зі специфічними повноваженнями, суб’єкта, в якого публічний інтерес наявний

щодо кожної дитини не тільки від виникнення зобов’язальних правовідносин з

утримання дитини, в тому числі аліментних зобов’язань, включно до їх

припинення, але й у випадках утримання та управління нерухомим майном,

набутим у приватну власність дитини.

Втім, у науковій літературі відзначається, що аліментні зобов’язання

необхідно відрізняти від подібних до них зобов’язань, при цьому

наголошується на неприпустимості ототожнення обов’язків аліментного та з

утримання дитини. Склалася наукова думка про те, що обов’язок з утримання

перетворюється в аліментний лише за наявності певних умов, якими є

розірвання шлюбу між батьками або ухилення одного з них від утримання

дитини. Натомість примусове виконання зобов’язання є можливим лише у

разі ухилення від добровільного виконання, в той час як аліменти можуть

бути стягнені й тоді, коли один із батьків не має наміру не виконувати свого

обов’язку. Також аліментні правовідносини можуть існувати навіть тоді,

коли батько не ухиляється від утримання дітей [5, с. 416].

З огляду на сегмент договорів подружжя про утримання дітей

Р. А. Майданик вказує: попри те, що предмет таких договорів виражається у

діях щодо забезпечення умов проживання дитини (ст. 109 СК України), є

припустимими й інші способи забезпечення майнових інтересів дитини,

33

наприклад, у вигляді обов’язку одного із батьків придбати музичні

інструменти тощо [5, с. 421]. Натомість І. В. Жилінкова слушно зауважує, що

далеко не завжди придбання майна на користь неповнолітнього є вигідним

для нього [49, с.14].

Неможливо обійти увагою доктрину цивільного права у тому, що

цивільні права слід розділяти на речові та зобов’язальні [177, с.408]. З цього

приводу важливо вказати, що майновий інтерес дитини (попри розподіл таких

прав у доктрині цивільного права) стосуватиметься при припиненні права на

аліменти як речових правовідносин (відносин власності), так і зобов’язальних

відносин (відносин з управління майном). Правова природа майнового інтересу

охоплює як майнове право, так і зобов’язальні права, утворюючи, по суті,

моноліт інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно, фактично «цементує» два спільні, але різні

за сутністю інститути завдяки наявності майнового інтересу дитини, який

зумовлений утриманням та потребою припинення права на аліменти.

У теорії права приділяється увага й категорії «законний інтерес», де

визначається, що таким є усвідомлена суб’єктом права необхідність

задоволення своїх потреб способом, який допускається, але прямо не

гарантується чинним законодавством [104, с.192]. У цивільному, зокрема в

сімейному праві, юридична конструкція законного інтересу, на нашу думку,

узгоджується на методологічному рівні, відповідно до якого «дозволено все,

що прямо не заборонено законом». Це залишає відбиток і на майнових

інтересах дитини та інституті припинення прав на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною у власність нерухомого майна.

Разом із тим, людські інтереси завжди мають соціальний характер,

оскільки детермінуються тими соціальними умовами, в яких живе людина.

Тому для задоволення інтересів будь-який об’єкт повинен не просто мати ті

чи інші властивості, а властивості, соціально значущі стосовно конкретного

інтересу [138]. Тому видається зрозумілою та обставина, що в сімейному

праві інтерес виражається з огляду на ті соціальні потреби, які продуковані

34

сутністю змісту сімейних правовідносин, що, відповідно, здатні виникнути

завдяки сукупності тих умов, за допомогою яких може існувати й

покликаний існувати інститут сім’ї в принципі.

За таких обставин законний інтерес дитини в сімейному праві слід

пов’язувати із приватноправовими та публічно-правовими критеріями, які

при виникненні правовідносин з припинення права на аліменти та набуття у

власність дитини нерухомого майна забезпечують реалізацію майнового

інтересу дитини з утримання.

Варто дослухатись і до думки деяких науковців у тому, що інтерес,

який охороняється законом, може бути як закріплений у суб’єктивному праві,

так і не закріплений у ньому. Проте відсутність трансформації його в

суб’єктивне право «не означає відсутності охорони інтересу або його захисту

певними юридичними способами та засобами» [165, с. 59]. Наприклад, у

контексті співвідношення інтересів, що випливають із публічного чи

приватного права, інтереси характеризуватимуться імперативним та

диспозитивним способом правового регулювання і закріплюватимуться в

суб’єктивному статусі або правовому положенні учасників сімейних

правовідносин. Це пояснює й ту обставину, що учасниками сімейних

правовідносин можуть бути виключно члени сім’ї за прямою та непрямою

спорідненістю, але в деяких випадках долучатися до правового регулювання

сімейних правовідносин може й держава в особі органів, які наділені

повноваженням для охорони та забезпечення належного функціонування

інституту сім’ї. Адже ч. 3 ст. 7 СК України визначено, що «сімейні відносини

регулюються лише у тій частині, у якій це є доступним і можливим з точки

зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства» (курсив власний –

М.М.).

Справедливо відзначають деякі вчені-дослідники й те, що «інтерес

визначає предмет та метод …» (у певній галузі права – М.М.), є

«передумовою виникнення, розвитку та припинення суб’єктивного права»

[25, с.53]. А це означає, що, по суті, сімейний обов’язок захистити

35

суб’єктивне право та інтерес є первинним. Тому відсутність обов’язку може

мати місце у відсутності сімейних правовідносин, через що захист права та

інтересу втрачає сенс. Звідси випливає, що інтерес можна розглядати як у

процесуальному, так і в матеріальному сенсі. У матеріальному сенсі інтерес у

сімейних правовідносинах полягає в тому, щоб виконати сімейні обов’язки,

або пов’язані із інститутом сім’ї (виховувати дитину, забезпечити відповідні

умови для навчання дитини; піклуватися про спільний побут та ведення

господарства; нести обов’язки по догляду за непрацездатними батьками;

утриматися від дій для виникнення «фактичних» стосунків між особами, які

не можуть перебувати у шлюбі); а в процесуальному сенсі суть інтересу

полягає в нагальній потребі захисту матеріальних суб’єктивних сімейних

прав та інтересів. Нагальність полягає в тому, що порушені, невизнані або

оспорені сімейні права та інтереси (правовідносини) завжди мають вираз

нематеріальних благ, які мають наслідком критично позначатися на сімейних

стосунках, ставлячи під загрозу інститут шлюбу в цілому; або ж, коли такі

порушення стосуються майнових відносин, то через тісну пов’язаність із

немайновими сімейними відносинами виникає необхідність захисту

одночасно двох площин змісту суб’єктивного сімейного права та інтересу в

матеріальному сенсі.

Класифікуючи інтереси, що охороняються законом у приватному праві,

І. В. Венедіктова досить влучно розділяє їх за особливими та специфічними

критеріями. Такі критерії досить чітко відображаються в аліментних

правовідносинах і дають пояснення про правову природу інтересів дитини в

аліментних зобов’язаннях. Наприклад, послуговуючись класифікацією,

розробленою вченою, ми вважаємо за необхідне інтерпретувати таку стосовно

інтересів дитини щодо отримання аліментів, оскільки такі витікають із

цивільно-правового статусу дитини як фізичної особи. Так, за формою цим

інтересам притаманні такі ознаки, як: (а) «усвідомленість», оскільки дитина

усвідомлює необхідність батьків матеріально її підтримувати; (б) аліментні

інтереси пояснюються за формою як «природні», «соціальні», «довгострокові»

36

та «перспективні» потреби, оскільки спрямовані на задоволення побутових

потреб дитини для її фізичного та духовного розвитку, на уособлення

самостійності дитини в соціумі, можливості за наявності матеріального

забезпечення будувати майбутнє тощо; (в) спрямованість таких інтересів

насамперед скерована на соціально-побутову та культурно-освітню сферу; (г) за

«економічним змістом» вони зумовлюють реалізацію майнових прав дитини;

(д) у контексті «об’єкту» зорієнтовані на здійснення речових прав,

зобов’язальних відносин [25, с. 70–72].

Варто погодитись з тим, що (1) інтерес спонукає його носія до дій, які в

подальшому формуються у правовідносини; (2) виникнення інтересу, що

охороняється законом, є запорукою подальшої реалізації прав та обов’язків

носія інтересу, застосування певних правових норм; (3) необхідність

належного врегулювання численних приватних інтересів є орієнтиром для

нормотворця [25, с. 73]. Разом з тим, у контексті майнових інтересів дитини в

аліментних зобов’язаннях доцільно вказати на такі його властивості, як

спроможність (а) забезпечувати та визначати майнову самостійність дитини,

її межі, обсяг; (б) зумовлювати часовий еквівалент дії обов’язку для батьків

та осіб, які їх замінюють, у конкретно строковому відрізку часу для

матеріального забезпечення дитини, а в самої дитини – часу на потреби

реалізувати своє право; (г) взаємопоєднуватись із нормами публічного права,

забезпечуючи встановлені державою гарантії прав на утримання дитини

тощо.

Ознаки майнових інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях хоч є

уособленими, проте витікають із законних інтересів дитини. Зокрема, такі

ознаки виявляються в (а) проявленні у дитини соціальних, духовних,

фізіологічних, житлових потреб, потреб, що пов’язані з харчуванням,

навчанням та доглядом за здоров’ям, її розвитком; (б) потреби в отриманні

засобів для її соціального буття; (в) планування та потреби розподілення

дохідної частини від коштів, що надходять на утримання; (г) в силу дії

37

режиму нерухомого майна, здійснювати його управління в межах, наданих

сімейним законодавством тощо.

Сутність майнових інтересів дитини при припиненні права на

аліменти полягає в можливості отримання матеріальних благ, якими є

нерухоме майно, задля задоволення потреб соціального, духовного,

фізіологічного розвитку та забезпечення житлових потреб дитини.

38

1.2. Інститут припинення права на аліменти набуттям дитиною

майна як юридична конструкція

У теорії права, юридична конструкція визначається як «… ідеальна

модель правового явища, яка відбиває його структурні елементи та суттєві,

необхідні взаємозв’язки між ними…» [24, с.869–870]. До ознак юридичної

конструкції відносять ті, які вказують на те, що ця модель правового явища

характеризується тим, що (а)виступає специфічним юридичним засобом

відображення суспільних відносин (зокрема їх сторін, чи то певних

елементів), що регулюються правом; також те (б), що юридична конструкція

є стійкою та стабільною моделлю відповідного правового явища; (в)вона є і

продуктом накопиченого досвіду та практики; (г)створюється в результаті

абстракції [24, с.870]. А до одних із видів юридичної конструкції відносяться

«міжгалузеві» юридичні конструкції, які і відображають специфіку

регулювання певного роду (сфери) суспільних відносин [24, с.871].

Зрештою, юридична конструкція має загально правове значення [24, с.871].

Значення для ряду інститутів сімейного права, юридична конструкція є

прийнятною для уявлення тієї чи іншої моделі правового явища тим, що за

часту, такі інститути пронизані наскрізною правовою природою як сімейного

так і цивільного права. А теоретична концепція, якою можливо вважати без

сумніву юридичну конструкцію є не що іншим як оболонкою для таких

інститутів. Відтак, більш детальне наукове обговорення інститутів сімейного

права потребує одночасного врахування доктрини сімейного, цивільного

права, як і загальнотеоретичних уявлень про той чи інший правовий інститут,

як юридичну конструкцію. Саме така методологічна модель (підхід)

видається на нашу думку прийнятною.

Так, інститут сімейних правовідносин з припинення права на аліменти

у зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у власність має особливе

значення для системи правового регулювання аліментних зобов’язань у

сімейному праві, оскільки покликаний задовольнити майнові інтереси

39

дитини та платника аліментів. Однак для реалізації таких інтересів

законодавча конструкція задіює ряд спільних та відмінних інститутів

публічного і приватного права, які, хоча й покликані забезпечити належне

правове регулювання таких відносин, проте ускладнюють визначення його

місця в системі сімейного права. Відповідно, це пояснюється невизначеністю

у доктринальному та правозастосовному аспекті через виникнення обставин,

через які неможливо чітко визначити або розмежувати галузеву

приналежність правовідносин, що виникли, так само, як і визначити місце

цього інституту в системі сімейного права та його ролі в аліментних

зобов’язаннях. Саме це пояснює актуальність піднятої проблематики.

Наукові дослідження, що здійснювалися протягом тривалого часу,

безумовно, сформували глибинний пласт інституту правовідносин як у теорії

права, так і в інших його галузях, де не були обділені увагою й аліментні

правовідносини та зобов’язання. Серед дослідників, які сфокусували пошук у

цьому аспекті, можна відзначити С. С. Алєксєєва – щодо сутності та

структури інституту правовідносин [3, с. 246–270], В. К. Антошкіну – щодо

договірного регулювання відносин подружжя [8], Т. О. Ариватюк – щодо

договірного регулювання відносин власності подружжя [6], Л. В. Афанасьєву

[9], Т. І. Євстіфєєву [43], О. М. Калітенко [58], Л. А. Смоліну [150],

А. П. Пономарьова – щодо розвитку сім’ї в шлюбно-сімейних

правовідносинах в Україні [130], Н. С. Ніжнік – щодо правового регулювання

шлюбних відносин в історичному контексті [100], Я. В. Новохатську – щодо

правового регулювання майнових відносин подружжя [103], Р. О. Халфіну –

в рамках загального вчення про природу правових відносин [163],

О. І. Харитонову – щодо адміністративно-правових відносин [169],

Є. А. Чефранову – щодо механізму регулювання майнових сімейних

правовідносин [175] та ін. Крім того, потрібно відзначити тих учених, які

безпосередньо переймалися проблемами інституту з припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно, а

саме: Р. І. Ташьяна – стосовно дослідження окремих аспектів договору про

40

припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права

власності на нерухоме майно [152, с. 63–74; 166, с. 183–191], О. В. Розгон –

щодо особливостей цього виду договору [133, с. 138–144], С. Я. Фурсу та

Є. І. Фурсу – в контексті наукового тлумачення змісту ст. 190 СК України

[145, с. 487–490] тощо. Натомість безпосередньому комплексному підходу до

сутності та особливостей інституту сімейного права сімейних правовідносин

з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно, на жаль, належна увага не приділялась, що

видається неприпустимим і веде до необхідності здійснити детальне наукове

дослідження.

За таких обставин нами ставиться за мету з’ясування особливостей

інституту з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно та його місця й ролі в системі сімейного

права. Розв’язання цієї проблеми допоможе вирішити завдання, які дадуть

можливість якомога чіткіше врегулювати цей вид правовідносин, детальніше

сфокусувати погляд на елементах правовідносин, які регулюються таким

інститутом, що приведе до належної практичної реалізації прав та обов’язків

його учасників, а відтак створить умови для охорони та захисту майнових

прав та інтересів дитини.

У теорії права визначається, що правовий інститут – це самостійний

структурний підрозділ галузі, перша і найважливіша сходинка у формуванні

галузі, де її правові норми групуються за їх юридичним змістом [204, с.66; 2,

с.104], який відрізняється своєрідністю юридичної конструкції з огляду

охоплення ним за внутрішньою будовою системно-цілісного нормативного

матеріалу – наявність комплексу «рівноправних» нормативних приписів;

юридична різнорідність приписів; об’єднання всіх норм стійкими

закономірними зв’язками [2, с.107–108] тощо.

Інститут аліментних зобов’язань традиційно належить до зовнішніх

сімейних правовідносин, оскільки учасники таких відносин пов’язані

спільними правами та обов’язками. Такі відносини, як правило, виникають за

41

межами сім’ї [142, с.57]. Їх сутність традиційно визначається як відносини, у

яких одні члени сім’ї мають право вимагати від інших членів сім’ї надання їм

матеріального утримання у формі аліментів за наявності підстав і в порядку,

передбаченому законом або угодою сторін [59]; разом із тим вони є

різновидом тих сімейних правовідносин, які не можуть існувати поза

юридичною формою [9, с.37]. Тому видається слушним, що з практичної

сторони така правова природа аліментних правовідносин завдяки юридичній

формі утворює можливість виконання матеріальних зобов’язань з утримання,

забезпечуючи майнові інтереси насамперед дитини. А в контексті

теоретичного сенсу регулювання сімейних правовідносин з утримання

дитини інститут аліментних зобов’язань зі сплати аліментів постає як

самостійний галузевий регулятивно-охоронний інститут сімейного права.

З цього приводу важливо вказати на те, що зміст ст.190 СК України, на

відміну від відносин зі сплати аліментів, довершує певним чином мету

законодавця з утримання дитини з урахуванням її інтересів (ч.2 ст.1, ч.9 ст.7,

ст.180 СК України), визначаючи відповідний механізм, зумовлюючи

додаткове правове навантаження та режим регулювання майнових відносин

дитини.

Зокрема, законодавцем визначається, що «…Той із батьків, з ким

проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу

органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права

на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме

майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). …такий

договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації, якщо

дитина досягла 14 років… вона бере участь в укладенні… договору…».

Тобто, існує певна послідовна цивільно-правова та сімейно-правова

юридична конструкція реалізації прав та виконання обов’язків з утримання

дитини, забезпечення її майнових інтересів тощо. Це пояснюється тим, що з

конструкції ч.1 ст. 190 СК України випливають певні матеріально-

процедурні стадії реалізації таких правовідносин, яким передує існування

42

триваючих або реалізованих правовідносин, що повинні підтверджуватись

тим чи іншим юридичним фактом (наявність аліментних зобов’язань,

отримання дозволу на припинення аліментів від органів опіки та піклування,

укладення договору, проживання дитини не з платником аліментів, наявність

нерухомого майна тощо). Більше того, за своєю правовою природою ч. 1

ст. 190 СК України є по суті «складною гіпотезою» [12, с.198], оскільки вона

закріплює ряд умов, які необхідні для припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям у власність дитиною нерухомого майна. А сама ст. 190

СК України є «спеціальною нормою» [12, с.218], оскільки виступає в якості

однієї з юридичних передумов регулятивних правовідносин.

Таку позицію підтверджує і думка С. Ю. Чашкової стосовно того, що

договори в сімейному праві не утворюють самостійно базового сімейного

правовідношення, адже вони націлені на припинення або зміну вже існуючих

відносин між членами сім’ї з огляду на імперативно встановлені правила

[185, с.16].

Відтак, для з’ясування специфіки інституту припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у власність

важливо звернути увагу на його зміст – конструкцію (елементи) цих

правовідносин. Адже завдяки з’ясуванню їх сутності з’явиться можливість

чіткішого виокремлення особливостей інституту припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна.

Так, у юридичній літературі існує думка про те, що конструкції

сімейних правовідносин притаманна наявність класичних елементів

структури правовідносин, що вироблена у праві, де такі традиційно

складаються із об’єкта, суб’єкта та змісту [143, с.75–79]. Однак, попри

зовнішню ідентичність за складом з аліментними правовідносинами

інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

нерухомого майна, варто відзначити додаткову специфіку, яку характеризує

відмінність за суб’єктивним та об’єктивним їх складом і, очевидно, за

змістом.

43

Зокрема, за суб’єктивним складом відмінність проявляється у тому, що,

відповідно до ч.1 ст. 190 СК України, випливає додаткова участь у

правовідносинах тих учасників правовідносин, які не є учасниками сімейних

правовідносин, як і не є учасниками аліментних зобов’язань. Натомість такі

учасники епізодично беруть участь у єдиному інституті – «з припинення

права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме

майно». Наприклад, до таких додаткових суб’єктів можуть належати:

(а) орган опіки та піклування, який надає дозвіл на припинення аліментів як

дозвіл на укладення договору, відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про

охорону дитинства»; (б) нотаріус, який безпосередньо укладає (посвідчує)

договір; (в) реєстраційна служба, яка безпосередньо видає

правовстановлюючий документ на право приватної власності нерухомого

майна, набутого дитиною у зв’язку з припиненням аліментних зобов’язань.

Окрім того, відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 190 СК України, якщо дитина

досягла 14 років, вона бере участь в укладені цього договору, що дає підстави

характеризувати додаткову специфіку суб’єктивного складу, виокремивши

(г) саму дитину поміж учасниками таких правовідносин, з відповідною

правосуб’єктністю.

Разом із тим, з огляду на конструкцію норми з припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно не

можна розглядати цей правовий інститут окремо від інших, по суті суміжних

правових інститутів, як сімейного, так і цивільного та адміністративного

права. Такі взаємозв’язки пояснюються, на нашу думку, тим, що

досліджуваний інститут засновується вже на підставі інших правовідносин та

приватно-правового чи публічно-правового методів правового регулювання.

Це підтверджується наявністю сукупності (ряду) юридичних фактів,

які поєднує спільна мета – припинення права на аліменти та необхідність

набуття нерухомого майна у власність дитиною. Правове регулювання

інституту з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у

власність нерухомого майна за наявності таких юридичних фактів є вкрай

44

важливим, оскільки вони становлять невід’ємні ознаки виникнення

правовідносин з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно.

Особливості системи юридичних фактів у таких правовідносинах, що

складаються на етапі припинення права на аліменти, потрібно розглянути

детальніше.

Правове регулювання правовідносин з припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна не можна уявити

без інституту юридичних фактів. Саме вони цементують дії сторін в

аліментних правовідносинах з їх припинення та набуття майна у власність.

Однак дія інституту з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною у власність нерухомого майна ґрунтується на ряді послідовно

виникаючих юридичних фактів, які, очевидно, зумовлюються певною

системністю. Отже, детальне з’ясування структури та змісту такої системи

має детально відобразити механізм реалізації майнових прав та інтересів

учасників аліментних зобов’язань щодо моменту укладення договору про

припинення права на аліменти та набуття дитиною у власність нерухомого

майна.

Проведені наукові дослідження в цьому сегменті, як правило, не

пов’язані з розкриттям питання про юридичні факти, відповідно, з’ясування

системи юридичних фактів та їх оцінки щодо сутності регулювання

правовідносин з припинення права на аліменти є недослідженим, а отже,

нерозкритим. Як наслідок, втрачається можливість у належному правовому

регулюванні інституту з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною у власності нерухомого майна. З огляду на це, такі питання

видаються актуальними та становлять мету дослідження.

Вважається, що вчення про юридичні факти зародилося в цивільному

праві, з часом досягло загальнотеоретичного рівня, стало надбанням

правознавчої науки в цілому, широко використовується в інших галузевих

дисциплінах [129, с. 126], зокрема й у сімейному праві.

45

Характерною ознакою юридичного факту є його властивість викликати

появу правовідносин [205, с. 24] та становити складовий невід’ємний елемент

підстав виникнення будь-яких правовідносин, оскільки вони є

«…конкретними життєвими обставинами, що мають правове значення…»

[180, с.95]. Інститут припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною права власності на нерухоме майно в сімейному праві набуває

специфічного значення, характеризуючись певною послідовністю

виникнення, а отже, системністю. Остання має важливе значення для

належного правового регулювання таких правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст.190 СК України, той із батьків, з ким проживає

дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки

та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для

дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий

будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Система юридичних фактів з припинення права на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною права власності на майно складає декілька груп.

Відповідно, укладенню договору про припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна має передувати

наявність чітких юридичних фактів, таких як: факт сплати аліментів на

користь дитини; факт проживання дитини з одним із батьків, який не є

платником аліментів [85, с. 47], тощо. Така група юридичних фактів має бути

виражена як перша група юридичних фактів у цьому сімейно-правовому

інституті, оскільки є сукупністю низки юридичних фактів, які є фундаментом

для наступної групи.

Друга група – це така, до якої входить сукупність фактичних обставин

та юридичних фактів з підготовчих дій щодо припинення права на аліменти;

це дії на отримання дозволу з припинення права на аліменти – для інституту

припинення права на аліменти є суттєвим юридичний факт отримання

дозволу, який виражається у відповідній письмово-документарній формі;

юридичний факт наявності нерухомого майна у власності платника

46

аліментів – підтверджується свідоцтвом на право власності землю, квартиру,

інше нерухоме майно; юридичний факт проживання дитини з отримувачем

аліментів – підтверджується довідкою з ЖЕКу або ЖБК, реєстраційною

книгою, пропискою в паспорті тощо; підготовчі дії щодо проведення

переддоговірних умов з укладення договору – лист-запрошення

представників сторін (адвокатів, осіб, яким надано захищати права і свободи

громадян, прокурора тощо).

Щодо традиційних ознак, які складають стадійність укладення

договору – оферти та акцепту, варто вказати на те, що в такому виді

договорів, які припиняють право на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у

власність нерухомого майна, юридичні факти характеризуються певною

специфікою на відміну від цивільно-правової конструкції. Зокрема, наявність

оферти, як пропозиція до укладення договору повинна надійти від платника

аліментів аліментоотримувачу (одному з батьків, із ким проживає дитина).

Третю групу становлять юридичні факти, які вказують на укладення

договору. Адже, відповідно до аб. 2 ч. 1 ст. 190 СК України, договір про

припинення права на аліменти у зв’язку з зарахуванням у власність дитини

нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Сам процес

нотаріального посвідчення, на думку Є. І. Фурси, є самостійною процедурою

і проходить такі стадії: 1) відкриття нотаріального провадження;

2) підготовка до вчинення нотаріального провадження; 3) безпосереднє

вчинення нотаріальної дії, яке закінчується посвідченням нотаріального акта

та його видачою [154, с. 360, 665]. Зокрема, на цьому етапі має відбутися та

зафіксуватися сукупність фактичних обставин та юридичних фактів:

перевірка проекту договору; роз’яснення нотаріусом сторонам договору прав

та обов’язків, наслідків недотримання вимог закону; перевірка умов на

відповідність вимогам закону та дійсним намірам сторін тощо.

Четверту групу юридичних фактів складають ті, які вказують на

реєстрацію договору. Щодо цього С.М. Бервенко слушно зауважує, що

Такі умови вирізняються і дослідниками нотаріального процесу: Див.: [154, с. 666, 667].

47

«…якщо договір підлягає державній реєстрації, то він є укладеним із

моменту вчинення такої реєстрації…» [42, с.186]. Отже, реєстрація

нерухомого майна, яке набувається у власність дитиною у зв’язку з

припиненням аліментних зобов’язань є заключним етапом набуття у

власність нерухомого майна та припинення аліментних зобов’язань.

Юридичний факт набуття у власність майна ґрунтується на сукупності інших

юридичних фактів – факту укладення договору, факту реєстрації такого

майна, де остання утворює виникнення права власності з його здійснення –

володіння, користування, розпорядження; виникає можливість досягнення

мети майнових інтересів дитини в трансформованих правовідносинах з

утримання.

Відтак, варто звернути увагу на те, що юридичним фактом, який би

вказував на укладення договору про припинення права на аліменти, є не факт

посвідчення його нотаріально, а юридичний факт його державної реєстрації,

оскільки, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 190 СК України, «…такий договір

нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації». Окрім того,

такий вид договору належить до реальних договорів, оскільки, за ч. 2 ст. 640

ЦК України, «…якщо, відповідно до акта цивільного законодавства, для

укладення договору необхідні передання майна або вчинення певної дії,

договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення

певної дії…» [92].

У науці сімейного права юридичні факти поділяються на триваючі та

одноразові [142, с.67], що дозволяє розглянути такі й в інституті припинення

права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме

майно. Так, наприклад, юридичний факт отримання дозволу на припинення

права на аліменти є одноразовим юридичним фактом. Натомість інші

юридичні факти, що виникають у відносинах з припинення права на аліменти

у зв’язку з набуттям дитиною права власності на майно є триваючими

фактами, як факт тривання зобов’язань зі сплати аліментів, факт потреби

48

утримання дитини, а також факти «спорідненості та нужденності» [142, с. 67]

тощо.

За таких обставин цілком слушною видається позиція

Л. В. Афанасьєвої стосовно того, що угоду про сплату аліментів слід

розглядати в першу чергу з точки зору визначення способу виконання вже

існуючих аліментних правовідносин, а не як підставу виникнення нових

сімейних зобов’язань [9, с.26]. Учена вважає, що немає підстав розглядати

виниклі аліментні зобов’язання окремо від угоди про сплату аліментів. З

одного боку це пояснюється тим, що сутність правовідносин з утримання, як

і зі сплати аліментів, полягає у їх змісті, який не змінюється, власне, полягає

у правах та обов’язках сплачувати аліменти. Відтак варто підкреслити, що за

таких обставин фактично відбувається трансформація зобов’язальних

аліментних правовідносин у зв’язку з їх припиненням через зарахування

нерухомого майна у власність дитини, оскільки останні доврегульовують

перший вид за допомогою специфічного механізму, де сутність відносин з

утримання зберігається. Власне, зберігається обов’язок платника аліментів

забезпечити реалізацію майнових інтересів дитини. Змінюється лише форма

утримання дитини, а в правовому сенсі – юридична конструкція способу

аліментних зобов’язань з утримання.

З іншого боку, це пояснює правову природу, сутність та місце

інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно, по суті, дозволяє виділити його як самостійний

суміжний інститут, а правовідносини з отримання дозволу, з укладення

договору, з реєстрації майна – як субінститути інституту припинення права

на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме

майно.

Слушно зауважує С. С. Алєксєєв, що формування суміжних інститутів

викликано тісним контактом між галузями, їх взаємопроникненням,

обумовлене існуванням «приграничних» суспільних відносин, їх

функціональними та генетичними зв’язками, що необхідні для їх

49

«надбудови» на режим правового регулювання певної сфери, яка є

межуючою [2, с.115]. Незважаючи на те, що за своєю природою суміжні

інститути мають «вкраплення» з інших галузей, вчений додає, що суміжні

інститути є галузевими формуваннями [2, с.115]. Стосовно цього

С. В. Якушев зазначає, що цивільно-правовим інститутом є заснована на

законі сукупність норм, які покликані регулювати такий вид обумовлених

товарно-грошовою формою майнових відносин, що характеризуються

відносною економічною самостійністю, а також похідних від нього відносин

або ж стосовно самостійних відносин, які не мають економічного змісту [204,

с.66]. Звідси випливає дія приватноправового методу правового регулювання,

яка визначена в ч. 1 ст. 1 ЦК України, а для сімейно-правових відносин –

диспозитивна засада розпорядження платником аліментів своїм нерухомим

майном.

Також щодо визначення галузевої приналежності інституту з

припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права нерухомої

власності, варто вказати й на те, що хоча мета (інтерес) таких правовідносин і

виникла вже в процесі реалізації аліментних зобов’язань та підтвердилась

фактом отримання дозволу в органах опіки та піклування, якому передувала

відповідна процедура, однак аліментні правовідносини припиняться у зв’язку

з фактом укладення такого договору та подальшою його реєстрацією. Отже,

сукупність діючих або таких, що відбулися, «первинних» правовідносин

(отримання дозволу, утримання, сплати аліментів тощо) зумовлюють

сукупність тих обставин (юридичних фактів), які дають змогу здійснювати

правовідносини з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна у власність, чим довершують на певному етапі

механізм правового регулювання задоволення майнових інтересів дитини з

утримання, сплати аліментів, набуття права власності взамін на припинення

аліментних зобов’язань.

Адже коли йдеться про законодавче закріплення договірної форми

охорони майнових прав дитини через здійснення інституту припинення права

50

на аліменти у зв’язку з зарахуванням у власність дитини нерухомого майна,

то постає за очевидне в першу чергу дотриматися як нормативного припису

щодо належного оформлення правочину (матеріальних норм), так і

процедури його здійснення (матеріально-процедурних норм), в інституті

досліджуваного виду правовідносин.

Цілком слушною видається позиція вченого-практика Я.М. Романюка,

стосовно того, що «…до моменту вчинення правочину, його як юридичного

факту не існує…» [134, с.40]. Така позиція цілком кореспондує із п. 8.

постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику

розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

від 06. 11. 2009 р. № 9, у якій чітко визначено, що, відповідно до частини

першої ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання

стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 ЦК України, саме на

момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин,

який не вчинено. У зв’язку з цим вчений-практик застерігає, що судам

«необхідно правильно визначати момент вчинення правочину» (курсив

власний – М.М.) [127], а відтак – і правові підстави для його вчинення.

Варто мати на увазі, що за відсутності одного з таких елементів

аліментні правовідносини з утримання дитини не припиняються, оскільки

гарантоване законом забезпечення майнових інтересів дитини не може бути

втрачене у такий спосіб. Натомість відсутність хоча б одного юридичного

факту з вищеназваної низки юридичних фактів унеможливлює реалізацію

правовідносин з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

нерухомого майна у власність дитини. Тобто, недотримання нотаріальної

форми буде мати наслідки нікчемності такого правочину відповідно до вимог

ст.ст.220, 224 ЦК України.

Щодо виду таких правовідносин в інституті припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно

потрібно вказати, що такі правовідносини поєднують у собі договірні

правовідносини, є відносинами на користь третьої особи. Ці відносини

51

характеризуються відносністю, оскільки поіменно визначають своїх

суб’єктів, а також такі відносини є регулятивними.

Також варто зауважити, що відносини з управління майном не входять

в інститут припинення права на аліменти та набуття майна у власність. Це

безпосередньо пов’язано вже з правовим режимом здійснення права

власності на майно, який визначає відокремлене правове регулювання,

специфіку з управління майном; власне, виникають права та обов’язки, не

пов’язані з процедурою припинення права на аліменти та процедурою

набуття у власність дитиною нерухомого майна тощо. Такі суб’єкти, як

нотаріус, платник аліментів, реєстраційна служба, виходять зі складу

елементів правовідносин з управління, оскільки припиняють повноваження в

межах інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно. Це обґрунтовується й тим, що юридичні

факти з (а) отримання дозволу на припинення права на аліменти,

(б) передання майна на підставі договору, (в) остаточного припинення права

власності у зв’язку з реєстрацією нерухомого майна, – згруповуються

виключно до інституту «припинення права… та набуття майна у

власність…».

Потрібно вказати, що специфіка правового регулювання, яке уособлює

самостійність досліджуваного інституту в аспекті специфіки об’єктів

правового регулювання, криється у тому, що такі об’єкти, на відміну від

об’єктів правовідносин в аліментних зобов’язаннях, є дещо ширшими та

виражені в матеріальній і процедурній формі – нерухомому майні та

отриманні дозволу, укладенні договору, реєстрації майна тощо.

Наприклад, відповідно до ст.190 СК України, правовідносини з

припинення права на аліменти містять не тільки такі об’єкти правовідносин,

як аліментні періодичні платежі або процедура отримання дозволу, але й

нерухоме майно, серед якого законом визначені житловий будинок, квартира,

земельна ділянка тощо.

52

Втім, з’ясовуючи питання особливостей змісту правовідносин з

припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності

на нерухоме майно, треба насамперед звернути увагу на природу

суб’єктивних прав та обов’язків як елементів складу правовідносин.

Так, у науці як цивільного [179, с.51], так і сімейного права [160] зміст

сімейного суб’єктивного права полягає (а) у можливості здійснювати

(реалізовувати) свої права на власний розсуд, (б) у можливості спонукати

інших осіб до певної поведінки, (в) у можливості вимагати (клопотати)

застосування заходів примусу до інших осіб з метою реалізації наданого

законом права учаснику правовідносин. А суть суб’єктивного обов’язку

полягає в необхідності дотримуватись певної поведінки (сплата аліментів,

дотримання умов шлюбного контракту тощо – активна форма) або

утримуватись від такої поведінки (не порушувати сімейні права учасників

сімейних правовідносин – пасивна форма), а також перетерпінні (зазнання

незручностей щодо безперешкодного користування своїми сімейними

правами через виникнення інших сімейних правовідносин (обов’язків) –

змішана форма).

Отже, права та обов’язки можуть реалізовуватись в учасників таких

правовідносин з огляду на різну специфіку предмету та дії методу правового

регулювання, що, в свою чергу, буде позначатись на межах, строках та

формах здійснення права та виконання обов’язків, оскільки кожен

субінститут системи інституту припинення права на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною у власність нерухомого майна характеризуватиметься

специфічною, властивою тільки йому процедурою, власне, цивільно- чи

сімейно- або ж адміністративно-правовою формою. Наприклад, отриманню

права на аліменти передує дозвіл органів опіки та піклування, процедура

отримання якого поєднує норми як сімейного, так і адміністративного права.

А процедура укладення договору з подальшою реєстрацією нерухомого

майна відображає цивільно-адміністративний спосіб правового регулювання.

Тому єдність регулювання прав та обов’язків повною мірою можна

53

розглянути, лише зосередивши увагу на меті досліджуваного інституту й

розглядаючи його як єдину складну договірно-правову конструкцію.

Не менш важливим видається в контексті підстав виникнення

правовідносин, що об’єднують сімейно-правовий інститут з припиненням

права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме

майно сфокусувати увагу на тому, що по суті для припинення права на

аліменти правозастосувач розглядає низку правовідносин, які виникли, діють

та мають трансформуватися. Необхідно брати до уваги їх ієрархію, часовий

еквівалент виникнення, послідовність реалізації прав та обов’язків,

припинення тощо. Насамперед це (а) правовідносини з утримання;

(б) зобов’язальні правовідносини зі сплати аліментів; (в) правовідносини з

отримання дозволу; (г) правовідносини з укладення договору з одночасним

припиненням права на аліменти; (д) правовідносини з реєстрації нерухомого

майна для набуття такого у приватну власність; (ж) правовідносини з

управління майном для задоволення майнових інтересів дитини.

Фактично, така конструкція правовідносин відбиває механізм реалізації

дитиною права на набуття у право власності нерухомого майна та

припинення на цій підставі зобов’язальних аліментних правовідносин. Всі

вони охоплюються єдиним специфічним інститутом сімейного права –

інститутом припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно.

Варто мати на увазі, що всі етапи інституту відіграють вкрай важливе

значення та є невід’ємними один від одного, а не відбуття хоча б одного з

них у процедурно-правовому значенні унеможливлює набуття права

власності дитиною на нерухоме майно та його управління, з огляду на

нікчемні умови, які призведуть до недійсності такого договору як правочину.

Власне, така послідовність масиву правовідносин підтверджує

переконання в тому, що в кожному їх змісті є права та обов’язки, які мають

свій час дії, межі реалізації, а відтак – підстави для виконання чи факти

невиконання; мають конкретний суб’єкт та об’єкт, що також складає

54

ключовий момент для укладення договору, власне реалізації майнових

інтересів дитини при набутті нею нерухомого майна у власність та підстав

для припинення права на аліменти.

Звісно, в практичному сенсі можливі ускладнення щодо визначення

місця проживання дитини, враховуючи її вік, наявність спору про визначення

місця проживання. Стосовно нерухомого майна, то воно може мати деякі

дефекти, однак законодавством не передбачені обстеження та обов’язкова

експертиза його ринкової вартості, що й потребує внесення відповідних змін

до сімейного законодавства. Таке майно може бути втрачене після отримання

дозволу, знищене, пошкоджене тощо. А механізму в законодавстві,

наприклад, щодо охорони такого майна, накладення обтяжень в реєстрі

правочином не передбачено. Додатковою проблематикою характеризується і

сама процедура набуття у власність дитиною такого майна вже після

нотаріального посвідчення договору або ж процедури укладення такого

договору тощо.

55

1.3. Концепція юридичного режиму при припиненні аліментних

зобов’язань набуттям дитиною майна

Припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність

нерухомого майна є складним, суміжним інститутом, який на тлі поєднання

договірних та аліментних правовідносин покликаний забезпечити охорону та

захист майнових інтересів дитини. Однак колізійність, несистемність та,

подекуди, непослідовність законодавця, як і відсутність доктринальної

розробленості інституту з припинення права на аліменти набуттям дитиною у

власність нерухомого майна, позначається не найкращим чином не тільки на

належному правовому регулюванні цих відносин, але й на розумінні самої

сутності режиму з врегулювання таких правовідносин. Звісно, й відсутність

чіткого уявлення про понятійний апарат цього режиму відбивається не

найкращим чином на розумінні предмету правового регулювання, його меж,

обсягу. Тому такі питання стоять на часі, а отже становлять виняткову

актуальність та гостроту піднятої проблематики.

Сьогодні проблема правових режимів мало досліджена, проте, як у

теорії права, так і в сімейному праві вона не є новою. Серед їх дослідників

можна відмітити І. В. Жилінкову, А. В. Малько та А. В. Косака,

І. О. Соклову, Р. І. Ташьяна, Ю. С. Червоного та деяких інших. Однак

інститут припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність

нерухомого майна не характеризується комплексністю доктринальної

розробки, а окремі наукові доробки не дають відповіді на повноцінне

уявлення режиму правового регулювання цього виду правовідносин. Як

уявляється, така ситуація насамперед пояснюється доволі вузьким сегментом

правового регулювання, проте це не спонукає нас до полишення без уваги

цього виду правовідносин.

Отже, метою цієї роботи є потреба з’ясування понятійного апарату та

сутності режиму припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у

власність нерухомого майна. Вирішення цих завдань дасть змогу визначити

56

стан, форму та порядок регулювання правовідносин з припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна.

У теорії права С. С. Алєксєєв пропонує визначати правовий режим як

порядок регулювання, який виражається в багаторівневому комплексі

правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих між

собою дозволів та заборон (а також позитивних зобов’язань), які при цьому

утворюють особливу скерованість правового регулювання [4, с.264]. А

І. О. Соколова під правовим режимом пропонує розуміти засновану на

загальних засадах (типах) регулювання сукупність взаємопов’язаних між

собою правових засобів, які забезпечують стійке нормативне впорядкування

певної сфери суспільних відносин, виражають ступінь жорсткості

юридичного регулювання, сприятливості чи несприятливості для

задоволення інтересів суб’єктів права, примусовий рівень їх активності [141,

с.129].

В цілому, характеризуючи правові режими, варто вказати на те, що у

праві вони поділяються за різними критеріями, наприклад на приватні та

публічні, м’які та жорсткі, матеріального права та процесуального* тощо.

Однак стосовно сімейного права, яке випливає з приватноправової

концепції, потрібно зауважити, що юридична конкретизація

приватноправового режиму важлива з різних причин. Так, на думку деяких

дослідників, насамперед тому, що в приватному праві проявляються

найбільш очікуванні та бажані для задоволення особистих інтересів і потреб

властивості права, а саме: диспозитивність, пріоритет прав та свобод перед

обов’язками та заборонами, свобода волевиявлення, договірний характер

відносин (курсив власний – М.М.) тощо [109, с.182]. І це очевидно, адже

приватне право відбиває головні процеси, які пов’язанні зі становленням

системи суб’єктивних прав, котрі відкривають гарантований простір для

власної активної діяльності людей, їх творчості й ініціативи [141, с.134]. В

той же час зміст приватного права знаходиться в залежності від правової

*Див.: [109 с.176, 202; 141, с.134]

57

політики, яка (в ідеалі) повинна враховувати баланс приватних та публічних

інтересів суспільства. Це і є опорним пунктом визначення ступеня його

жорсткості [109, с.184], у цьому й постає властивість приватного режиму в

співвідношенні поєднання приватних та публічних засад при правому

регулюванні аліментних відносин в сімейному праві, як і деяких інших

правових інститутах, що доврегульовують сімейні правовідносини.

Наприклад, І. В. Жилінкова зауважує, що сформований у сімейному праві

доктринальний підхід розуміння правового режиму майна членів сім’ї

зводиться до того, що це насамперед побудований на єдиній диспозитивній

основі порядок регулювання майнових відносин членів сім’ї, який виникає

внаслідок дії комплексу правових засобів (дозволів, зобов’язань, заборон,

санкцій тощо) і має за мету впорядкованість цих відносин, забезпечення та

всебічний захист майнових прав та інтересів членів сім’ї [49, с.10]. Тому

правовий режим слід визначати як певний порядок регулювання майнових

відносин членів сім’ї [49, с.8].

Неможливо полишити поза увагою ту позицію вченої, що «режим

майна батьків та дітей» є особливо характерним для здійснення управлінням

майном дитини, яке набуте у специфічний спосіб – припинення права на

аліменти. Зокрема, такий режим, з позиції науковця, характеризується цілою

низкою специфічних правових засобів, які мають забезпечити майнові права

дітей, гарантувати надійний захист цих прав від порушення з боку батьків

(значно збільшена кількість імперативних норм, які окреслюють рамки, в

яких можуть діяти батьки стосовно майна неповнолітніх; передбачено

чимало норм процедурно-процесуального характеру; закріплені спеціальні

санкції проти батьків, які діють всупереч інтересам дітей; передбачені засоби

контролю за діями батьків з боку спеціальних державних органів тощо) [49,

с.13]. Вчена пропонує виділяти режими відповідно до належності майна:

а) режим спільного майна та б) роздільного майна батьків та дітей; залежно

від конкретних видів об’єктів права власності розглядаються правові

режими: а) речей, б) грошей та в) цінних паперів; стосовно характеру

58

набуття майна виділяються: а) режим спільності набуття майна, б) трудової

спільності та в) роздільності майна батьків та дітей. Відзначається, що

законодавство не забороняє батькам та дітям в окремих випадках самостійно

визначати режим свого майна. Отже, на думку вченої, є сенс виділяти

відповідно до джерела правового регулювання: а) законний та б) договірний

режими майна батьків і дітей [49, с.13–14].

Проте очевидно, що з огляду на інститут припинення права на аліменти

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно його унікальність

зумовлює специфічний вид режиму правового регулювання особливої групи

правових відносин, який також характеризується комплексністю. Це

правовідносини з припинення права на аліменти, аліментні зобов’язання,

зобов’язання із утримання, управління майном, набуття права власності на

майно, процедура укладення договору тощо. Деякі з них мають міжгалузевий

характер.

Для режиму правового регулювання припинення права на аліменти

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно доволі показовими є ті

його ознаки, які виділяються безпосередньо у теорії права. Так, серед

істотних ознак режиму, які виділені І. О. Соколовою та мають правове

значення, слід назвати такі, що «забезпечують стійке нормативне

регулювання певної сфери суспільних відносин; … мають за мету

впорядкування конкретних сфер суспільних відносин, виділяючи певні

суб’єкти та об’єкти права; … регулюють певну діяльність, відображають

урегульований правовими нормами шлях до досягнення юридично

значущого результату; … постають особливим порядком правового

регулювання, що надає певну спрямованість останньому; … передбачають

особливий порядок виникнення, зміни та припинення суб’єктивних прав і

юридичних обов’язків учасників суспільних відносин; … надають суб’єктам

конкретні гарантії, а також передбачають санкції за порушення вимог

правових норм; … забезпечують дію механізму правового регулювання й

виступають змістовною характеристикою його елементів; … виражають

59

ступінь жорсткості правового регулювання, наявність певних обмежень та

пільг, примусовий рівень активності суб’єктів, межі їх правової

самостійності; … створюють конкретну ступінь сприятливості та

несприятливості умов, забезпечуючи правопорядок, стабільність і

керованість у суспільстві» [141, с.33–34].

На нашу думку, вищевказані ознаки проявляються й у межах правового

регулювання відносин з припинення права на аліменти набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно. Адже очевидно, що багато в чому такі

ознаки співпадають, мають спільний характер з предметом, методом та

функціями правового регулювання сімейних відносин. Зокрема, законодавча

конструкція норми, яка регулює припинення права на аліменти набуттям

дитиною у власність майна, впливає на ряд наступних елементів (ознак), які,

в свою чергу, накладають специфічний відбиток на правове регулювання

відносин з припинення права на аліменти та їх зв’язок з іншою галуззю

права.

Варто бути солідарним і з позицією А.В. Малько та А.В. Косака

стосовно того, що правовий режим багато в чому визначається саме

природою тієї чи іншої галузі права, її функціями та завданнями (курсив

власний – М.М.) [109, с.17]. Тут видається доречним детальніше розглянути

характер правового регулювання сімейним правом правовідносин з

припинення права на аліменти набуттям дитиною права власності на

нерухоме майно.

У ст.190 СК України визначено, що «… той із батьків, з ким проживає

дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки

та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти

для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно

(житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо)….»; «…у разі

укладення такого договору той із батьків, з ким проживає дитина,

зобов'язується самостійно утримувати її…»; «… на майно, одержане за

60

договором відповідно до частини першої цієї статті, не може бути звернене

стягнення…», (курсив власний – М.М.) тощо.

Аналізуючи цю норму, яка в значній частині викладена у бланкетний

спосіб, можна відстежити тісний зв’язок із вкрапленнями інших галузей

права (цивільного, сімейного, житлового, адміністративного, нотаріального,

виконавчого права та процесів), які задіяні у правовому регулюванні цього

інституту, а саме: цивільного (договір (правочин) – ст.ст. 202, 626

ЦК України; проживання – ст. 29 ЦК України, ст.ст. 17, 18 Закону України

«Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III, зобов’язання – ст. 509

ЦК України, утримання – ст. 180 СК України); сімейного права (дитина –

ст. 6 СК України), адміністративного права – отримання дозволу (через

оцінку потреб дитини, проведення соціального інспектування) (ст. 10 Закону

України «Про соціальні послуги»; Закону України «Про соціальну роботу з

сім’ями, дітьми та молоддю») від 21.06.2001р. № 2558-III; виконавчого

провадження – ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» від

02.06.2016р. № 1404-VIII, тощо.

Виходячи з вищесказаного, доцільно підкреслити, що правова природа

сімейного права пов’язана з тим, що воно «…становить підгалузь цивільного

права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною

відособленістю, що обумовлюється особливостями відносин, які

регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового

регулювання…» [142, с.20].

Натомість інститут з припинення права на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно є самостійним

суміжним (суміжність пояснюється поєднанням цивільного та сімейного

права, приватного та публічного) регулятивно-охоронним інститутом

сімейного права як галузі сімейного права. Він вирізняється особливою

процедурою здійснення: від отримання дозволу, укладення договору до

процедури реєстрації нерухомого майна у власність дитини [74, с.206].

61

Міжгалузева суміжність в режимі правового регулювання є очевидною

і тому, що абсолютно «чисті» галузі права – суто приватні чи публічні –

відсутні. Дослідники приватноправових режимів відмічають з цього приводу,

що в галузях публічного права можуть міститися приватноправові елементи.

І навпаки, в будь-якій галузі приватного права є правові норми, що

забезпечують охорону і захист суспільних інтересів. За таких обставин

здійснюється взаємопроникнення та фрагментарне включення

приватноправових елементів до сфери публічного права [109, с.179] та

навпаки.

Стосовно сімейного права така тенденція простежується безпосередньо

у методі регулювання сімейних правовідносин, який зумовлюється

імперативними та диспозитивними началами,* а конкретно в інституті

припинення права на аліменти набуттям дитиною майна у власність – у

процедурі безумовно публічного «отримання дозволу» та участі органів

опіки й піклування в укладенні договору про припинення права на аліменти.

Функції сімейного права у змісті режиму припинення права на

аліменти набуттям дитиною права власності на нерухоме майно

характеризуються певними особливостями. Зупинимося детальніше на суті

функцій у праві для подальшого визначення через них завдання сімейного

права в сегменті, що аналізується: «припинення права – набуття майна у

власність».

У правовій науці під функціями права прийнято розуміти основу шляху

(каналів) правової дії, які виражають роль права у впорядкуванні суспільних

відносин. Функції права допомагають зрозуміти соціальне призначення

права, яке обумовлюється потребами суспільних відносин, відповідно до

яких створюються закони, що забезпечують їх позитивний розвиток [171,

*Для довідки: для сімейного права характерним є диспозитивний та дозвільний метод регулювання сімейних

правовідносин. Де імперативний (дозвільний) визначає юридичне місце кожної конкретної особи, її права та

обов’язки щодо веління державної для громадян, а диспозитивний – скористатися наданих сторонам правом

на власний розсуд та незадоволеними засобами задовільнити свої потреби та інтереси у сфері сімейних відносин НЕЗРОЗУМІЛО, ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ. УТОЧНИТИ ЦИТАТУ[Сімейне право України: Підручник./

За ред.. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2004. – с.23 ].

62

с.95; 106, с.121]. Вони по суті становлять основні напрямки правового

впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування [146, с.225;

106, с.121].

Натомість у цивільному праві під функціями розуміють «ті, що

виражають його соціальне призначення, специфічні напрямки правового

регулювання особистих майнових та немайнових відносин у процесі

вирішення завдань, що стоять перед правом» [93, с.10].

Традиційно вважається, що сімейне право виконує виховну,

регулятивну й охоронну функції. Однак спрямованість таких функцій,

співвідношення між ними та способи їх здійснення є різними у різних

галузях права [143, с.29]. А за співвідношення цивільно-правових та сімейно-

правових начал і режим припинення права на аліменти набуттям дитиною у

власність нерухомого майна набуватиме особливих (специфічних)

характеристик у правовому регулюванні, як і виконання функцій (досягнення

мети) – і цивільним та сімейним правом.

Наприклад, регулятивна функція буде спрямована на охорону

дитинства; виховна функція сімейного права – спрямована на забезпечення

майнових інтересів дитини через досягнення мети їх задоволення при

припиненні права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого

майна; а охоронна – на захист майнових і немайнових відносин при

припиненні права на аліменти набуттям права власності на майно, як і під час

управління таким майном.

Варто підкреслити, що метою договору про припинення аліментів

набуттям у власність дитиною майна, на думку Р. І. Ташьяна, є забезпечення

утримання дитини за рахунок нерухомого майна. Вчений приходить до

висновку, що необхідно встановити обмеження щодо відчуження всього

предмета договору до досягнення дитиною повноліття незалежно від того,

знаходиться таке майно у власності дитини чи дитини та одного з батьків

[166, с. 9]. Тобто, тут вбачається лише окреслення правого поля регулювання

відносин договірного типу. Але по суті «мета» у відносинах припинення

63

права на аліменти набуттям дитиною права власності на майно очевидно є

ширшою. Адже задовольняються інтереси платника аліментів, інтереси

дитини, інтереси одного з батьків, із ким проживає дитина. А сама процедура

«припинення права» – «укладення договору» – «набуття права власності на

майно» зумовлюється не стільки механізмом правового регулювання, скільки

потребою встановлення відповідного режиму задля «фіксації» чіткого

процесу переходу прав та обов’язків, задоволення інтересів учасників цих

відносин тощо.

Тому цілком логічно привертає увагу питання не стільки забезпечення

належного правового регулювання, скільки встановлення специфічного

режиму. Адже категорії «правове регулювання» та «правовий режим», як

відмічається в теоретичних доробках, не збігаються, хоча є «елементами

єдиного понятійного ряду правових категорій, взаємообумовлені та

функціонально залежні» [141, с.27].

Так, правове регулювання подається через призму «механізму»

регулювання («механізму правового регулювання»), який означає систему

правових засобів, організовану найбільш послідовним чином з метою

подолання перешкод, що стоять на шляху до задоволення інтересів суб’єктів

права; це також здійснюваний державою за допомогою юридичних засобів

вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення і

охорони… [131, с.151; 141, с.27]. Натомість, як відзначається, правовий

режим реалізується через механізм правового регулювання, що являє собою

загальний порядок, процес дії права [141, с.27].

Отже, відповідно до вищевикладеної інтерпретації розуміння функцій у

праві, між «режимом» та «механізмом правового регулювання» існує зв’язок

у тому, що вони обумовлюються певним процесом: в законний спосіб

досягти мети, зумовленої інтересом учасників таких відносин.

Режим припинення права на аліменти набуттям дитиною права

власності на майно функціонально характеризується певною методологією

підходу до врегулювання правовідносин цього типу. Їх алгоритм, специфіка

64

та послідовність у правовому регулюванні вказує на потребу забезпечення

особливого «клімату», який би давав можливість гарантувати дотримання

прав та забезпечення майнових інтересів учасників цих відносин, насамперед

дитини, а також забезпечити чітку та послідовну процедуру, яка не може

відбутися в законний спосіб без таких ключових моментів як: належний

статус об’єктів, суб’єктів правовідносин цього типу; договірного порядку та

змісту самого договору; виникнення права на припинення аліментів; моменту

набуття права власності; управління нерухомим майном та меж і обмежень у

здійсненні права власності; охорона та захист прав дитини. Все це –

прерогатива особливого режиму – режиму, який заснований на спеціальному

суміжному галузевому (цивільному та сімейному) праві, що внаслідок

специфіки та певної групи норм вказує на особливе правове регулювання

прав та обов’язків учасників відносин, законний інтерес яких зумовлюється

потребою «припинити право на аліменти», «набути право на нерухоме

майно», чим досягнути фінансової та іншої незалежності за наявності стану

аліментних зобов’язань (обтяжень утриманням).

Інститут припинення права на аліменти набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно не утворює внутрішньогалузевої єдності

сімейного права, адже режим регулювання цих відносин можливий при

взаємодії елементів цивільного та сімейного права, як і їх вирішення,

досягнення мети (завдань), поєднаний з частковим адміністративно-правовим

регулюванням. Хоча функції сімейного права домінують над функціями

сімейного права з огляду на те, що основним та ключовим моментом у них є

задоволення майнових інтересів дитини.

65

Висновки до Розділу 1

Майновими інтересами дитини в припиненні аліментних

зобов’язань у зв’язку з набуттям нею права власності на нерухоме

майно є: потреба в забезпеченні дитини матеріальними благами задля

отримання та здійснення права власності над нерухомим майном дитини,

що набулось (набувається) припиненням аліментних зобов’язань, задля

забезпечення її потреб, що полягають в духовному, моральному,

фізіологічному розвитку, та майнового стану як дитини, так і/або членів її

сім’ї, та формування її відповідного соціального статусу в сім’ї, суспільстві,

соціумі.

Ознаки майнових інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях хоч є

уособленими, проте витікають із законних інтересів дитини. Зокрема, такі

ознаки проявляються в (а) проявленні у дитини соціальних, духовних,

фізіологічних, житлових потреб, потреб, що пов’язані з харчуванням,

навчанням та доглядом за здоров’ям, її розвитком; (б) потреби в отриманні

засобів для її соціального буття; (в) планування та потреби розподілу

дохідної частини від коштів, що надходять на утримання; (г) в силу дії

режиму нерухомого майна, здійснювати його управління в межах, наданих

сімейним законодавством, тощо.

Сутність майнових інтересів дитини при припиненні права на

аліменти полягає в можливості отримання матеріальних благ, які повинні

утворюватися від здійснення права власності нерухомим майном, задля

задоволення потреб соціального, духовного, фізіологічного розвитку та

забезпечення житлових потреб дитини.

Категорія майнового інтересу дитини зумовлюється специфікою змісту

аліментних зобов’язальних правовідносин (а) за суб’єктивним складом –

сприяння задоволенню майнового та немайнового інтересу платника аліментів

щодо припинення права на аліменти, а з іншої сторони – задоволення власних

майнових інтересів, зумовлених потребою утримання, шляхом набуття

66

нерухомого майна у власність; (б) за об’єктивним складом – набуття

нерухомого майна у власність; а також за їх змістом – зумовити припинення

аліментних прав, реалізувати право та набути обов’язків зі здійснення права

власності дитиною на нерухоме майно.

За таких умов категорія майнового інтересу в сімейному праві займає

центральне місце серед інститутів – права власності, управління майном,

припинення права на аліменти, аліментних зобов’язань, а також в інституті

утримання дитини. А тому без збереження та охорони майнового інтересу

дитини в інституті припинення права на аліменти в зв’язку з набуттям права

власності дитиною на нерухоме майно, гарантування захисту прав та свобод

дитини, які визначені основоположними міжнародними документами та

чинним законодавством, буде неможливо досягнути.

На основі викладеного серед підстав, які дають право на припинення

аліментів, слід виділяти обов’язкову сукупність таких юридичних фактів:

(а) наявність волевиявлення учасників аліментних зобов’язань; (б) наявність

дозволу органів опіки та піклування; (в) відсутність умов, які б призводили

до недійсності правочину; (г) проживання дитини не з платником аліментів;

(д) наявність нерухомого майна у власності платника аліментів на час

укладення договору; (ж) нотаріальне посвідчення договору.

Ці підстави на припинення права на аліменти будуть посідати чільне,

визначне місце серед інституту на припинення права на аліменти та

зарахування нерухомого майна у власність дитини, оскільки складатимуть

одну з груп істотних умов такого договору.

Характерною особливістю усіх трьох груп юридичних фактів є те, що

вони є самостійними, однак кожна наступна не може в юридично-правовому

сенсі виникнути без попередньої. І в цьому вбачається їх системність та

взаємопов’язаність. Специфіка такої системності груп характеризується не

тільки необхідністю дотримання процедури задля захисту майнових інтересів

дитини та платника аліментів з утримання дитини, але й можливістю впливу

через оскарження, зупинення процедури припинення права на аліменти на

67

переддоговірній стадії, договірній чи реєстраційній. Це пов’язано з тим, що

затяжна у часі процедура в інституті з припинення права на аліменти та

набуття у власність дитиною нерухомого майна може з об’єктивних та

суб’єктивних причин охоплювати ті життєві обставини, які ставитимуть

сторони в невигідне (обтяжливе) становище або взагалі

унеможливлюватимуть укладення такого договору.

Інститут з припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно є самостійним суміжним регулятивно-

охоронним інститутом сімейного права як галузі сімейного права.

Правовідносини, що охоплюються його регулюванням, характеризуються

специфікою об’єктивного та суб’єктивного складу – наявністю посадових

осіб при регулюванні таких відносин; специфічного виду нерухомого майна;

змісту правовідносин – специфічних прав та обов’язків. Зрештою, слід

вказати, що такі відносини засновані на особливій меті, яка є спільною для

масиву правовідносин у правовому регулюванні, та покликані задовольнити

майнові інтереси дитини. Зрештою, інститут припинення права на аліменти у

зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно вирізняється

особливою процедурою здійснення: від отримання дозволу, укладення

договору до процедури реєстрації нерухомого майна у власність дитини.

Такий інститут також характеризується природною взаємопов’язаністю

з інститутами аліментних зобов’язань, отримання права на припинення

аліментних зобов’язань, набуття дитиною права на нерухоме майно. Це

означає, що інститут припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна є суміжним інститутом сімейного права через

взаємопроникнення різних правовідносин, що витікають з інших правових

норм та галузей права.

Критерії, що формують режим припинення права на аліменти

набуттям дитиною права власності на майно: статус та оборотоздатність

нерухомого майна, його ліквідність (здатність задовольнити майнові інтереси

дитини); статус суб’єкта; характер правовідносин, які припиняються

68

(аліментні зобов’язання); правовідносин, які починають діяти (договірні

правовідносини, правовідносини з отримання дозволу на припинення права

на аліменти); та ті правовідносини, які будуть діяти після укладення договору

(або заради чого такий режим зумовлюється, що він повинен врегулювати,

забезпечити) – набуття права власності; управління майном дитини;

задоволення майнових інтересів дитини, адже після набуття права власності

неможливо сказати, чи (а) будуть задовольнятися майнові інтереси дитини і

(б) чи буде задовольнятися, окрім цього (набуття у власність, утримання,

управління майном), безпосереднє утримання дитини тим із батьків, з ким

проживає дитина. Проте все це й охоплюється режимом набуття права

власності припиненням аліментних зобов’язань. У такому світлі цей режим є

дієвим до, під час та після відносин з припинення права на аліменти, набуття

майна та управління майном.

Сам режим є комплексним правовим явищем (станом), адже

охоплюється як цивільним, так і сімейним правом, як приватним, так і

публічним.

Його суть зводиться до того, щоб різними засобами та способами

забезпечити майнові інтереси дитини через реалізацію комплексу прав та

обов’язків платника аліментів та отримувача. Причому процедура укладення

договору з припинення аліментів та передання у власність дитини майна у

вузькому сенсі є механізмом правового регулювання правовідносин такого

виду, натомість режим є ширшим, адже включає й процедуру отримання

дозволу в органах опіки і піклування на припинення права на аліменти.

69

РОЗДІЛ 2

ЮРИДИЧНИЙ СТАТУС НЕРУХОМОГО МАЙНА ПРИ

ПРИПИНЕННІ АЛІМЕНТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

2.1. Критерії приватно-правового (сімейного) статусу нерухомого

майна в інституті припинення аліментних зобов’язань (за ст.190 СК

України)

Реалізація права на припинення аліментів у зв’язку з набуттям дитиною

нерухомого майна у власність повинна насамперед забезпечувати

задоволення майнових інтересів дитини не в меншому обсязі, який існував

при триванні правовідносин зі сплати аліментів. Проте критерії вартісно-

майнового співвідношення під час трансформування цих відносин

насамперед торкаються потреби вирішення питань не тільки встановлення

фактичних даних з суми періодичних платежів, що сплачуються у вигляді

аліментів, але й визначення чіткого статусу нерухомого майна, яке повинно

стати предметом договору з припинення права на аліменти набуттям його у

власність. Натомість ні в цивільному, ні в сімейному законодавстві не

відображається цивільно-правова характеристика того майна, яке може

задовільнити саме майнові інтереси дитини з набуття нерухомого майна у

власність взамін на припинення чітко визначених попередньо аліментних

зобов’язань. Тому доктринальна оцінка цього аспекту становить вкрай

важливу актуальність проблематики, а отже потребує належного

дослідження.

Аналізуючи численні наукові дослідження, проведені стосовно

інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у

власність нерухомого майна [133, с.138-144; 166, с.183–191], можна

помітити, що дослідники в сімейному праві, на жаль, не порушують питання

можливого виникнення проблем щодо придатності того чи іншого

70

нерухомого майна. У цивільному праві можна відмітити комплексну працю

М. В. Бернацького «Житло як об’єкт права власності» [19], в якій досліджено

предмет «житла». Однак предмет договору про припинення права на

аліменти набуттям у власність дитиною нерухомого майна є значно ширшим

і не стосується специфіки потреби задоволення майнових інтересів дитини, а

тому не може повністю задовольнити проблему. Отже, специфіка інституту

припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність майна є

очевидною. Не вироблена належним чином і судова практика. Такі обставини

вказують на неприпустимість полишення без уваги цього інституту в

сегменті нерухомого майна, яке набувається у власність.

Вважаємо необхідним насамперед з’ясувати статус нерухомого майна в

інституті припинення аліментних зобов’язань набуттям його у власність

дитиною. Це дасть змогу точніше розуміти правову природу та режим

переходу дитині права власності на нерухоме майно, взаємодію у

застосуванні цивільно-правових норм і норм сімейного права, а отже

сприятиме охороні та захисту майнових інтересів дитини в аліментних

зобов’язаннях.

Зазвичай як у доктрині цивільного, так і в доктрині сімейного права

стосовно правового регулювання нерухомого майна прийнято вести мову про

його режим, а не про статус. Втім, у юридичній енциклопедії термін

«правовий статус», з огляду на латинську транскрипцію, пов’язують з

правовим становищем (сукупністю прав та обов’язків) фізичної або

юридичної особи [193, с.626]. Тобто, йдеться про зв’язок особи як суб’єкта

права та речі як об’єкта правовідносин, а це означає, що статус майна

нерозривно пов’язаний з терміном «право власності». У латино-російському

словнику наводиться розширене тлумачення слова «status», яке є прийнятним

і для статусу нерухомого майна. «Status» тлумачиться як позиція, положення,

постійний, незмінний, певний, встановлений; а також як особливість,

обставини, благополуччя [37, с.952]. Це дає підстави визначити додатковий

правовий зв’язок не так з правовим регулюванням у юриспруденції

71

«нерухомого майна» (яке притаманне «режиму»), як з комплексом прав та

обов’язків на таке майно. Адже щодо режиму припинення права на аліменти

виникають вужчі, похідні запитання: чи може конкретний суб’єкт (платник

аліментів) відчужити те чи інше майно? Чи може інший суб’єкт набути його

у власність? Який комплекс прав та обов’язків на цей об’єкт нерухомого

майна набувається? Тобто, саме тут і можна доволі точно відстежити, як

проявляються ознаки категорії «статус» щодо «особливостей, обставин,

постійності, незмінності», як і щодо «прав та обов’язків» на таке майно.

Доцільно звернути увагу і на зміст ст.181 ЦК України («Нерухомі та

рухомі речі»), у якій законодавець вживає термін «режим». Тут цей термін

ужито щодо «поширеності» особливих правил (прав та обов’язків), які часто

пов’язанні з процесом «реєстрації», «особливими видами майна» тощо.

У правовій доктрині І. С. Соколова у понятті правовий режим визначає

«режим» як сукупність … засобів, які забезпечують стійке впорядкування

суспільних відносин, … виражають ступінь сприятливості чи

несприятливості задоволення інтересів суб’єктів права [141, с.129]. Однак у

сімейному праві «режим майна» тлумачиться як певний «стан», «становище»

(предметно до «майна»), тобто, по суті, його «статус»; подається також як

«порядок регулювання майнових відносин… внаслідок дозволів та заборон,

зобов’язань… і визначає зміст майнових прав та обов’язків» (щодо

подружжя; курсив власний – М.М.) [49, с.11; 143, с.144–145].

Отже за обставин, викладених вище, можемо спостерігати «злиття»

термінів «статус» та «режим», що вказує на їх спільну юридичну природу й

очевидну взаємопов’язаність. Адже не виключено, що елементи «режиму

нерухомого майна» можуть мати значення як для окреслення «статусу

майна», так і навпаки, проте все ж таки поняття «режим» є ширшим та

методологічно наповнюється «статусом майна», містить його в собі при

правовому регулюванні.

У науково-практичному коментарі до ЦК України В. М. Коссака

відзначається, що особливий правовий режим нерухомості зводиться до:

72

1) особливого порядку набуття права власності на неї; 2) особливого порядку

її відчуження; 3) відповідної форми правочинів, об’єктами яких виступають

нерухомі речі [99, с.169]. У підручнику за редакцією Ю. Л. Бошицького та

Р. Б. Шишки зазначається, що правовий режим нерухомих речей

зумовлюється особливістю: (1) віднесення їх до нерухомих, як свідчення

надання підвищення гарантій охорони прав на них (формальна визначеність);

(2) встановлення ускладненого порядку вчинення правочинів щодо таких

речей (функціональна зумовленість); (3) введення державної реєстрації

обтяжень такого майна та правочинів з нерухомістю [180, с.341]. За таких

обставин не важко помітити, що йдеться про «режим» як комплексне правове

явище, тобто про певний процес і стан стосовно як предметів (речей)

матеріального світу, так і стосовно процедури оформлення, укладення,

передання речей або ж предметно щодо процесу набуття прав та обов’язків.

Натомість, з метою послідовного фокусування законодавчого підходу

на термінах «режим» і «статус» варто зосередити увагу на тому, що у ст. 3

(«Особливості статусу військового майна») Закону України «Про правовий

режим майна у Збройних Силах України» від 21. 09. 1999 р. № 1075-XIV

(далі – Закон № 1075-XIV від 21. 09. 1999 р.) законодавець включає до

статусу те військове майно, яке «…закріплюється за військовими частинами

… на праві оперативного управління. А з моменту надходження майна до

Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною … воно

набуває статусу військового майна. Військові частини використовують

закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та

функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання,

використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному

порядку» (курсив власний – М.М.) [121]. Очевидно, що тут також

акцентовано норму права на об’єкті – майні, речах, хоча виділяються

вкраплення здійснення права власності (володіння, користування та

розпорядження), управління тощо.

73

Отже, коли ми ведемо мову не стільки про «режим», скільки про

становище, то відбувається фокусування на самому об’єкті, власне об’єкті

права власності того чи іншого нерухомого майна у його сталому,

незмінному вигляді – статусі. Тут, на нашу думку, доцільно оперувати саме

терміном «статус», тобто «цивільно-правовий (сімейний) статус майна»,

стабільність якого потрібна для укладення договору про припинення права на

аліменти. Адже статус нерухомого майна в цьому сенсі – це ще не режим, не

зовсім повнота правового регулювання, радше в такому разі «режим»

залежить від комплексу, процесу реалізації тощо. Натомість категорія

«статус майна» визначатиме цивільно-правове (сімейне) положення об’єктів

нерухомого майна в комплексі та специфіці його видової класифікації,

окреслюватиме комплексність його якостей.

Таким чином, ведучи мову стосовно статусу нерухомого майна в

інституті припинення аліментних зобов’язань переданням його у власність

дитині, важливо визначити, яке саме нерухоме майно має на увазі

законодавець, та охарактеризувати його статусність.

Зокрема, у ч. 1 ст. 190 СК України законодавець закріплює перелік

нерухомого майна, серед якого визначає житловий будинок, квартиру,

земельну ділянку, а також у кінці переліку вживає сполучник «тощо». Це,

очевидно, вказує на ширше розуміння переліку.

Термін «нерухоме майно» є цивільно-правовою категорією. У доктрині

цивільного права під «майном» розуміють як окрему річ, так і сукупність

речей, а також майнові права та обов’язки, що належать суб’єктам

цивільного права [93, с. 56]. Якщо майном (зокрема, нерухомим) є певна річ,

то вона характеризується як «нерухома річ».* Важливо, що для окреслення

статусу такого майна необхідно вести мову насамперед про ті критерії, які

характеризують нерухомі речі та визначають їх головні ознаки, як і ті ознаки,

*Для довідки: до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) цивільне законодавство відносить «… земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх

знецінення та зміни їх призначення. … (ст.181 ЦК України)».

74

що необхідні в «речовому сегменті» (у частині майбутнього предмету

договору) для припинення аліментних зобов’язань.

Так, у цивільному праві для віднесення речей до рухомих чи нерухомих

застосовують, як правило, такі критерії: 1) матеріальний – ступінь зв’язку з

землею, де вона: а) з її компонентами (надра, водні ресурси, ліси й

багаторічні насадження) визнана основним критерієм; б) нерозривний зв’язок

інших капітальних об’єктів з землею; в) визнається неможливість

переміщення цих об’єктів без їх знецінення чи завдання суттєвої шкоди їх

призначенню); 2) юридичний – формальне віднесення законом певної речі до

нерухомої [180, с. 340–341].

Так, М. В. Бернадський відмічає, що особливість житлового будинку

як об’єкта права власності, його правового режиму полягає у тому, що

житловий будинок є виключно складною річчю, складовими елементами

якої є квартира (-ри) та майно, що належить власникам квартир на праві

спільної власності відповідно до законодавства. А в межах правової

характеристики садиби як об’єкта права власності вчений зазначає, що вона є

складною річчю, оскільки до такої входить будинок, який містить житло,

земельну ділянку та інші об’єкти, розташовані на ній. Квартира як об’єкт

права власності також характеризується певною цивільно-правовою

специфікою статусу, адже вона є неподільною річчю та не є складною річчю,

на відміну від садиби та житлового будинку (курсив власний – М.М.) [19,

с.8]. Така характеристика, очевидно, зорієнтована на правове регулювання

цивільних майнових правовідносин, однак стосовно сімейного законодавства

не є повною. Адже, характеризуючи житловий будинок, квартиру, земельну

ділянку як особливий придатний об’єкт для укладення договору, важливо

звернути увагу на особливості, що будуть додатково пояснювати статус

такого майна.

Зокрема, на прикладі такого об’єкту як «земельна ділянка» слід

відзначити, що право власності на землю – це, насамперед, «право володіти,

користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою» (ч.1 ст.78

75

ЗК України). Також земельне законодавство допускає можливість набуття

права власності земельної дільники на підставі «…інших цивільно-правових

угод» (п. «а», ч. 1 ст. 81 ЗК України).

У межах формування земельної ділянки як об’єкта цивільних прав вона

повинна мати відповідну площу, межі та занесення інформації про неї до

Державного земельного кадастру (ч.1 ст.79-1 ЗК України), мати відповідний

кадастровий номер тощо. Отже, «площа», «межі», «інформація» та місце

розташування будуть мати значення для компенсації припинення права на

аліменти набуттям у власність дитиною цього виду майна.

У той же час характер земельної ділянки, який дозволяє вказати на її

видову класифікацію та оборотоздатність, визначається наявністю не тільки

тієї інформації, що стосується її формування як об’єкту цивільного права

(наявність кадастрового номеру, меж, площі, на якій розташована), але й

цільовим призначенням (ст. 19 ЗК України) тощо.

Звісно, характер призначення земельної ділянки (залежно від

приналежності до земель сільськогосподарського призначення, земель

житлової чи громадської забудови) складає специфічну ознаку цивільно-

правового статусу права власності на таку. Це й має суттєве значення для

сімейно-правового регулювання майна, набутого дитиною чи спільно з

одним із батьків, з ким проживає дитина.

Наприклад, чч. 3, 4, 5 ст. 22 ЗК України вказують на те, що у громадян

можуть перебувати землі для ведення особистого селянського господарства,

садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення

товарного сільськогосподарського виробництва. Причому щодо

«сільськогосподарського виробництва» зазначається, що за таких обставин

повинен бути розроблений та затверджений відповідний проект

землеустрою. До того ж, правовий режим земель сільськогосподарського

призначення визначається тим, що такі землі не можуть передаватись у

власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам

та іноземним державам. У міжнародному приватному праві щодо таких

76

правовідносин встановлений на національному рівні для іноземців режим

окремих обмежень [95, с.69].

Звідси випливає, що, відповідно до змісту ст.22 ЗК України, передання

земельних ділянок у власність пов’язане вже не з «інтересами дитини» (про

що йдеться у ст.190 СК України), а здійснюється з метою безпосереднього

«сільськогосподарського виробництва» (ч.1 ст.23 ЗК України). Отже, постає

раціональне запитання: чи спроможний громадянин, який є фізичною особою

зі статусом «дитина», здійснювати належне сільськогосподарське

використання (виробництво), адже ст.254 КК України передбачає

кримінальну відповідальність за безгосподарне використання земель. Це

вказує щонайменше на специфіку статусу земельних ділянок як можливих

об’єктів права власності дитини в питаннях наслідків неналежного

здійснення режиму права власності дитиною. В той же час можемо

відзначити і те, що в законодавчо визначеному порядку існують певні

обмеження, які характеризують статус нерухомого майна стосовно

спроможності задовольнити майнові інтереси дитини та бути предметом

договору про передачу такого майна у власність.

Зрештою, з огляду на те, що норма ст.190 СК України визначається як

спеціальна стосовно ст.22 ЗК України (що визначається як загальна),

законодавець не знаходить доцільним віднесення майна, яке може бути

передане у власність, до спеціального цивільно-правового (сімейного)

статусу, який би характеризував його «придатність» для задоволення

майнових інтересів дитини до досягнення нею повноліття. Отже, в

характеристиці цивільно-правового (січеного) статусу майна така

обставина має фактично ключове значення та окреслює в моменті

визначення додаткових критеріїв критерій «придатності» та «задоволення

майнових інтересів дитини».

Адже припинення права на аліменти – це, в першу чергу, «не бізнес», а

мета інституту аліментів – утримати дитину, забезпечити її житловими

77

умовами, харчуванням тощо. Тому не будь-яке майно може забезпечити

«майнові інтереси дитини», а лише те, яке буде задовольняти такі інтереси.

Обмеження, які характеризують таке майно, стосуються й заборони

звернення стягнення на нього (ст.190 СК України).

Професор Є. О. Мічурін акцентує увагу на системі принципів

обмеження права власності майнових прав фізичних осіб, серед яких:

принцип забезпечення обмеження прав фізичних осіб відповідно до їх

призначення; принцип об’єктивних обмежень майнових прав фізичних осіб;

принцип розумності обмежень майнових прав фізичних осіб; принцип

обґрунтованості обмежень майнових прав фізичних осіб; принцип

винятковості обмежень майнових прав фізичних осіб; принцип

правомірності обмежень прав фізичних осіб; принцип пропорційності

обмежень майнових прав фізичних осіб; принцип встановлення обмежень

майнових прав фізичних осіб; принцип соціалізації обмежень майнових прав

фізичних осіб [96, с. 212–234] тощо. Такі принципи дають змогу доволі чітко

окреслити природу цивільно-правового (сімейного) статусу майна дитини,

яке набувається нею у зв’язку з припиненням аліментних зобов’язань.

На підтвердження вищевикладеного доволі показовим для вирізнення

особливостей цивільно-правового (сімейного) статусу такого майна є позиція

тих дослідників (представників харківської цивілістичної школи), які в

рамках дослідження оборотоздатності майна вказують на важливості

врахування таких моментів, як от: необхідно враховувати права інших осіб на

об’єкти, які знаходяться в обороті; необхідно враховувати особливості

обороту прав на майно, яке належить кільком особам (як у випадку спільної

сумісної, так і у випадку спільної часткової власності на нього); важливо

мати на увазі переважне право деяких осіб, яке повинно бути враховане при

обороті певного майна; важливими при цивільному обороті є

правовстановлюючі документи, які підтверджують право осіб на

відчуження майна та, власне, правонаступництво набувача; важливим

аспектом для обороту є момент виникнення права власності на майно, яке

78

набувається особою; потрібно враховувати особливості обмеження певного

майна, заборону на відчуження; потрібно враховувати особливості обороту

окремих об’єктів, що придбані на біржі (товарній чи фондовій), що

регулюється спеціальним законодавством (курсив власний – М.М.) [167,

с. 138–141] тощо.

Отже, нерухоме майно, яке може бути предметом договору про

припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям його у власність, має

низку ознак, зокрема таке майно:

пов’язане із задоволенням основних та першочергових майнових

інтересів дитини – житла, помешкання тощо або майно, володіння та

користування, розпорядження (прямо чи опосередковано, через

представника) яким може забезпечувати майнові інтереси дитини з огляду на

можливість отримання прибутку;

враховує інтереси інших членів сім’ї;

не перебуває у заставі;

є придатним для користування;

набуте у власність у передбаченому законом порядку;

перебуває у вільному доступі, на нього не заявлено права третіх

осіб;

таке, що не потребує специфіки управління ним, тобто не

пов’язане з отриманням додаткових ліцензій, дозволів тощо;

підлягає державній реєстрації;

знаходиться на території України, в межах найбільш прийнятних

для здійснення права власності (не в зоні АТО, АРК); перебуває за її межами

під належною цивільно-правовою охороною тощо.

Таким чином, статус нерухомого майна, яке набувається у власність

дитини припиненням права на аліменти, характеризується такими ознаками:

на момент укладення договору таке майно повинно бути придатним для

здійснення права власності (володіння, користування, розпорядження); на

79

нього не повинно бути заявлено прав третіх осіб; воно не повинно бути

предметом цивільно-правового спору; тощо.

80

2.2. Оборотоздатність нерухомого майна при припиненні

аліментних зобов’язань та його види

Інститут об’єктів права власності як у цивільному, так і в сімейному

праві займає фундаментальне місце в правовому регулюванні майнових

правовідносин. Разом із тим такі об’єкти є невід’ємним елементом структури

будь-якого правовідношення, а їх оборотоздатність завжди характеризується

специфікою режиму правового регулювання при здійсненні права власності

на них.

Проте ті об’єкти, що відносяться до нерухомого майна, яке набуває

дитина у зв’язку з припиненням аліментних зобов’язань, характеризуються

особливою специфікою оборотоздатності щодо дотримання істотності умов

при укладенні договору. Однак законодавцем у ст. 190 СК України

наведений лише частковий перелік об’єктів нерухомого майна, яке може

бути предметом договору про припинення права на аліменти, а також не

акцентується увага на специфіці та обмеженнях, що можуть бути пов’язанні з

тягарем утримання такого майна або з подальшим здійсненням права

власності. З огляду на це видається очевидною суттєва неповнота цієї норми,

що є неприпустимим, а тому становить актуальність для подальшого

дослідження.

Аналізуючи численні наукові дослідження, проведені стосовно

інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у

власність нерухомого майна [133, с.138-144; 166, с.183–191], сьогодні, на

жаль, не можна отримати вичерпної відповіді щодо оборотоздатності та

повноти класифікації нерухомого майна, яке може бути предметом

припинення аліментних зобов’язань. Не вироблена належним чином і судова

практика. Це й зрозуміло, адже специфіка інституту припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність майна є унікальною та досить

вузькопрофільною. З огляду на такі обставини видається неприпустимим

81

полишити без уваги інститут припинення права на аліменти в сегменті

нерухомого майна, яке набувається у власність дитиною.

Отже, виникає потреба з’ясувати повну видову класифікацію та

визначити критерії оборотоздатності того нерухомого майна, яке може бути

предметом договору припинення аліментних зобов’язань набуттям його у

власність дитиною. Вирішення цієї проблеми дасть змогу більш повно

здійснити правове регулювання та окреслити правовий режим переходу

права власності на нерухоме майно дитині. Також з’явиться можливість

точніше укладати договори цього виду і, як наслідок, забезпечити належним

чином охорону та захист інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях.

У ч. 1 ст. 190 СК України визначено, що «…той із батьків, з ким

проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу

органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на

аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме

майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо)…» (курсив

власний – М.М.). На перший погляд, законодавець перелічив ті об’єкти, які

охоплюються правом власності на житло. Однак, варто вказати на те, що

законодавцем ужито сполучник «тощо».

У словнику української мови читаємо, що сполучник «тощо»

«…уживається в кінці переліку чого-небудь як вказівка на його неповноту, на

можливість його продовження; і таке інше….» [156]. Таким чином, це дає

нам підстави вести мову про те, що до переліку такого майна може належати

й інше майно, яке буде характеризувати специфіку статусу та

оборотоздатності того чи іншого майна додатково, впливаючи таким чином

на характер правового регулювання цього виду відносин.

Окрім цього, варто зауважити, що законодавець обмежується

переліком об’єктів нерухомого майна, яке може бути предметом договору

про припинення аліментних зобов’язань, але не обумовлює придатності

такого майна. Пропонований виклад правової норми значно ускладнює

82

правозастосувачу її застосування, оскільки характеризується численними

прогалинами.

Отже, більш детальний аналіз чинного законодавства дасть змогу чітко

визначити перелік нерухомого майна, що, у свою чергу, допоможе здійснити

відповідну класифікацію та визначити критерії оборотоздатності такого

майна.

Так, житловий будинок, відповідно до ст.380 ЦК України, – це будівля

капітального типу, що споруджена з дотриманням вимог, встановлених

законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного

у ній проживання. А квартира як об’єкт права власності, відповідно до ч.1

ст. 382 ЦК України, – це ізольоване помешкання в житловому будинку,

призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Слушно зауважує М. В. Бернадський, що у ст. 380–382 ЦК України

передбачено такі види житла: житловий будинок, квартира, кімната. Також

ЦК України регулює правовідносини щодо житла як одного з видів

нерухомості. А вже Податковий кодекс України (далі – ПК України)

розрізняє окремо будинки квартирного типу, садибного типу та котеджі

(курсив власний – М.М.). На думку дослідника, такі відмінності у підходах до

класифікації житла в нормативно-правових актах зумовлюються, перш за все,

предметом регулювання цих актів та їх цілями [19, с.8]. Втім, стосовно

правовідносин для припинення права на аліменти набуттям дитиною майна у

власність така класифікація особливого значення не має, адже не несе

предметно нового цивільно-правового (сімейного) навантаження. Власне,

йдеться про наявність такої спільної ознаки-властивості, як «житлові умови»,

що дає можливість забезпечити майнові інтереси дитини при припиненні

права на аліменти набуттям таких об’єктів у власність.

Утім, такий перелік об’єктів нерухомого майна очевидно становить

розширене розуміння змісту ч.1 ст.190 СК України, а тому може бути

предметом договірних відносин з припинення права на аліменти набуттям

майна у власність дитини, адже перелічені вище об’єкти є (1) нерухомим

83

майном, (2) на них може бути здійснене право власності без обмежень (у

володінні, користуванні, розпорядженні), (2.1.) вони можуть бути предметом

оренди, купівлі-продажу, (3) може здійснюватися управління, (4) на них

поширюється тягар утримання майна у звичному режимі (ризик випадкового

знищення чи пошкодження, сплата комунальних послуг, податків) тощо.

Більше того, цивільно-правовий характер цього нерухомого майна

вказує на те, що квартира, житловий будинок, будинок садибного чи/та

квартирного типу є нерухомими речами. Вони можуть бути простими та

складними речами, подільними та неподільними.

Щодо земельної ділянки як об’єкту права власності на землю, то ч. 1

ст. 79 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) визначає, що земельна

ділянка – це частина земельної поверхні з установленими межами, певним

місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Враховуючи, що об’єктом права власності на земельну ділянку, яка

може бути у фізичної особи за цивільно-правовим договором про

припинення права на аліменти, може бути дитина та/чи один із батьків, із

ким вона проживає, потрібно взяти до уваги характер категорій земель. Він

буде вказувати на специфіку оборотоздатності або його обмеження, як і

впливатиме на відповідну видову класифікацію.

Так, ч.1 ст.19 ЗК України визначено перелік категорій земель.

Наприклад, п. «а» ч. 3 ст. 22 ЗК України визначено, що землі

сільськогосподарського призначення, які можуть перебувати у власності

громадян (фізичної особи), – це землі для ведення особистого селянського

господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби,

ведення товарного сільськогосподарського виробництва; землі житлової та

громадської забудови (ст.ст. 38, 40 ЗК України), які можуть передаватися у

власність громадянам за рішенням органів виконавчої влади або органів

місцевого самоврядування; землі водного фонду (ч. 2 ст. 59 ЗК України)

тощо.

84

Серед особливостей класифікації нерухомості в контексті права

власності на землю при набутті її у власність дитиною шляхом припинення

аліментних зобов’язань потрібно враховувати, зокрема, що земля може

знаходитись у праві власності з визначенням часток (спільна часткова

власність) та без таких (спільна сумісна власність). Це випливає з ч. 1 ст. 86

ЗК України; причому законодавець виділяє способи набуття такої власності,

до яких відноситься і спосіб укладання цивільно-правових угод (п. «б» ч. 1

ст. 87 ЗК України). Ця ж стаття передбачає набуття такої власності за

рішенням суду (п. «г» ч. 1 ст.87 ЗК України), хоча в ст.190 СК України

акцентується на «договірному порядку».

Однак у доктрині цивільного права, окрім «загального» та

«спеціального» порядку укладення договорів, визначають і «судовий». Як

відмічається, він є окремою стадією, що регулюється спільно матеріальними

та процесуальними нормами законодавства, з тією особливістю, що

волевиявлення сторін затверджується рішенням суду та вступає в дію з

моменту набрання чинності (законної сили) таким рішенням [42, с.183].

Виходячи з цього, ми можемо сказати, що майно (як земельна ділянка, так і

інше нерухоме майно, вказане в ст. 190 СК України) може характеризуватись

як таке, що було набуте у власність не шляхом укладення договору, а за

рішенням суду. Наприклад, певна частина майна була передана за договором,

але з огляду на те, що річ була складною (підприємство як цілісний майновий

комплекс), майно було набуте у власність шляхом припинення аліментних

зобов’язань додатково за рішенням суду через невнесення з тих чи інших

причин до договору про передачу, реєстрацію тощо.

Далі розглянемо особливості встановлення додаткових видів об’єктів

нерухомого майна, які можуть бути предметом набуття дитиною у власність

при припиненні аліментних зобов’язань.

Відповідно до ч.1 ст.190 СК України, право на припинення аліментів

для дитини виникатиме у зв’язку з передачею «…права власності на

нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо…»

85

(курсив власний – М.М.). З огляду на таку конструкцію цієї норми слід

вказати, що застосування законодавцем сполучника «тощо» в кінці

наведеного переліку нерухомого майна є безпосередньою вказівкою на те, що

цей перелік є неповним, інакше кажучи, очевидно, що його можна

продовжити. Отже, перелік нерухомого майна, визначений в такій нормі, не є

вичерпним, тому виникає потреба визначення інших варіантів об’єктів того

чи іншого нерухомого майна для майбутніх договірних відносин.

У доктрині сімейного права дослідження питання припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна не

зосереджувалось безпосередньо на об’єктах права власності, які можуть

забезпечити майнові інтереси дитини [133, с.138–144; 166, с.183–191]. Не

фокусувалась увага і на видах нерухомого майна, їх особливостях, що

зумовлює актуальність досліджуваного питання.

Аналізуючи норми ЦК України, що дають змогу окреслити перелік

нерухомого майна, яке може бути у власності такої фізичної особи, як

дитина, що отримує аліменти, виявляємо, що до такого майна (окрім

нерухомого майна, про яке йдеться в ч.1 ст.190 СК України) можуть

належати також повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, а

також інші об’єкти, які підлягають державній реєстрації (ч.2 ст.181

ЦК України).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень», до об’єктів нерухомого майна,

стосовно яких проводиться державна реєстрація прав, належать:

підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди

(їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

С. П. Хіміч слушно зазначає, що садиба належить до нерухомого

майна, характеризує садибу як цілісний майновий комплекс [72, с.48–50].

Отже, садиба також входить до майна, яке може бути предметом договору

про припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно.

86

Також слід виділити ряд нерухомих та рухомих речей як об’єктів права

власності, що можуть потенційно бути предметом договору про припинення

права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого

майна. Зокрема, відповідно до ч.1 ст.379 ЦК України, окрім квартири та

будинку, житлом фізичної особи може бути «…інше приміщення, яке

придатне для проживання…». М. К. Галянтич визначає, що під поняттям

«інші жилі приміщення», відповідно до ст.379 ЦК України, необхідно

розуміти жилі приміщення, призначені для постійного або тимчасового

проживання людей. Вчений зазначає, що до таких приміщень безпосередньо

належать: будинок капітального типу, що споруджений з дотриманням

вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і

призначений для постійного у ньому проживання; прибудова до житлового

будинку; квартира; котедж; кімнати у багатосімейних (комунальних)

квартирах; садовий будинок – будинок для літнього (сезонного)

використання, який щодо нормування площі забудови, зовнішніх

конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам,

установленим для житлових будинків; дачний будинок – житловий будинок

для використання протягом року з метою позаміського відпочинку [31, с.10]

тощо.

У науковій літературі відмічається, що сьогодні спостерігається

поширення так званих розумних речей, у які вмонтоване програмне

забезпечення. До таких належать і розумні будинки, і транспортні засоби з

автопілотами. Специфіка таких речей у тому, що вони можуть здійснювати

самопрограмування і забезпечувати здійснення прав та виконання обов’язків

їхніх власників без їх волевиявлення, тобто, фактично, самі приводити до

виникнення певних правовідносин [180, с.348].

Варто також звернути увагу на категорію речей, що мають певні вади у

сенсі їх правового режиму, підтверджені (забезпечені) документально та не

підтверджені документально [180, с.347].

87

М. В. Бернадський слушно зауважує, що «…житло, яке знаходиться у

приватній власності, що стало непридатним для проживання через зміни його

конструктивних характеристик, можна за аналогією визнати переробленою

річчю навіть у випадках, коли воно стало непридатним для проживання через

обставини, що не залежали від волі особи. Тоді право власності виникає на

нову річ – нерухоме нежиле приміщення… [19, с.9]».

Розглядаючи об’єкти, що характеризуються категорією «житло» (як

нетипові), варто прислухатись до думки М. В. Бернадського про те, що

кімната як об’єкт права власності не може бути віднесена до житла, оскільки

не містить всіх елементів, необхідних для постійного проживання в ній

людей та можливості задовольнити потреби, які виникають під час

проживання [19, с. 9]. Однак, на нашу думку, «кімната» як об’єкт

нерухомості та потенційний об’єкт права власності за договором про

припинення права на аліменти спеціальними обмеженнями не

характеризується, адже такий об’єкт здатний задовільнити майнові інтереси

дитини в цивільно-правовому обороті.

Потрібно окремо розглянути цивільно-правовий оборот та його

елементи щодо набуття дитиною у власність майна при припиненні

аліментних зобов’язань.

Оборотоздатністю, безумовно, наділені такі об’єкти цивільних прав,

як речі [167, с.129]. Традиційно в науці цивільного права виділяють речі,

що вилучені з цивільного обороту, обмеженні в цивільному обороті та ті,

які перебувають вільно в цивільному обороті [93, с.55].

Обмеженими в цивільному обороті є такі речі, право власності на які

набувається лише певними особами у спеціальному дозвільному порядку

[180, с.343].

Стосовно оборотоздатності представники харківської цивілістичної

школи вказують на важливість окреслення таких моментів: необхідність

врахування прав інших осіб на об’єкти, які знаходяться в обороті;

необхідність враховувати особливості обороту прав на майно, яке

88

приналежить декільком особам (як у випадку спільної сумісної так і у

випадку спільної часткової власності на нього); важливо брати до уваги

переважне право деяких осіб, яке повинно бути враховане при обороті

певного майна; важливими при цивільному обороті є правовстановлюючі

документи, які підтверджують право осіб на відчуження майна та, власне,

правонаступництво набувача; наступним аспектом для обороту є момент

виникнення права власності на майно, яке набувається особою; потрібно

враховувати особливості обмеження певного майна, заборону на відчуження;

також треба враховувати особливості обороту окремих об’єктів, що придбані

на біржі (товарній чи фондовій), що регулюється спеціальним

законодавством [167, с.138–141] тощо.

Наведене спонукає нас до наступного алгоритму виділення

специфічних ознак оборотоздатності нерухомого майна, що набувається у

власність дитиною.

На думку представників харківської цивілістичної школи, слід

звернути особливу увагу на проблематику обороту оренди. Зокрема,

дослідники, здійснивши аналіз ЦК України, роблять висновок, що поняття

«право оренди» в цьому нормативно-правовому акті не міститься. І це не

випадково, адже такого права – як права майнового – не існує. По своїй суті

право оренди являє собою право орендатора на користування земельною

ділянкою, і тому воно складає суб’єкт орендних відносин, а не їх об’єкт.

Відповідно, згідно з цивілістичними підходами, не може бути мови про

оборотоздатність оренди, тобто про її відчуження [167, с.134].

До проблеми придатності нерухомого майна, яке набувається у

власність при припиненні аліментних зобов’язань, а отже – і до питання його

оборотоздатності, звертається М. В. Бернадський. Дослідник слушно

зауважує, що житло може бути визнаним непридатним для проживання,

навіть якщо збережена його конструктивна цілісність. Зокрема до такого

житла слід віднести житло, що знаходиться на території проведення

антитерористичної операції.

89

Статус такого майна пов’язаний з очевидними проблемами

оборотоздатності, статусності. Зокрема, перебування осіб на такій території,

а отже й у житлі, яке на ній розташоване, є небезпечним для їхнього життя.

Це робить таке житло фактично непридатним для проживання. Після

встановлення цього факту особи, що в ньому проживають, мають право на

отримання у користування житла з фонду соціального призначення. Таке

право зберігається до моменту усунення підстав визнання такого житла

непридатним [19, с. 5–6].

Таким чином дослідник робить висновок, шо непридатне для

проживання житло – це об’єкт нерухомого майна, що призначений для

постійного проживання у ньому людей, однак внаслідок фізичного зношення

або інших причин не може служити за призначенням. Непридатне для

проживання житло є родовим поняттям, що включає в себе аварійне житло,

та житло, що не відповідає санітарним і технічним нормам. До непридатного

для проживання житла слід також віднести житло, яке, хоча й відповідає

санітарним і технічним нормам, однак перебуває на території, що є

небезпечною для проживання з об’єктивних причин (територія бойових дій,

проведення АТО тощо) [19, с.14].

На нашу думку, тут слід також звернути увагу на перелік майна, яке

не може бути передане та перебувати у власності дитини навіть за умови,

що воно віднесене до нерухомого майна. Зокрема, до такого майна потрібно

відносити таке, що має певні «дефекти»: або правової форми, або місця

розташування, або якості об’єкту щодо придатності для користування.

Насамперед, це об’єкти, вилучені з цивільного обороту, забруднені земельні

ділянки, ті, що перебувають у зоні стихійного лиха або в зоні АТО та на

анексованій території.

Отже, можемо підсумувати, що кожен із перелічених у ч.1 ст.190

СК України видів майна вирізняється низкою особливостей, які зумовлюють

специфічний режим права власності в цивільному обороті. Як наслідок, такі

види об’єктів права власності, як житловий будинок, квартира, цілісний

90

майновий комплекс (садиба, підприємство тощо), характеризуються відносно

різним правовим навантаженням щодо управління, здійснення

розпорядження та володіння такою нерухомою власністю. Звідси очевидно,

що стосовно різних об’єктів права власності не можна застосовувати

усталений однотипний порядок здійснення права власності, а також не

можна послуговуватися єдиним підходом до укладення договору про

припинення права на аліменти, управління майном тощо. За певних обставин

здійснення права власності може не тільки не сприяти задоволенню

майнових інтересів дитини, а, навпаки, обтяжувати їх, суперечити основним

принципам прав дитини, таким як право на належне житло (в першу чергу –

М.М.), користування основними благами соціального забезпечення,

забезпечення спеціального захисту, сприятливі умови, які дозволили б дитині

розвиватися фізично, розумово, морально, духовно тощо (принцип 2, 4

Декларації прав дитини).

Варто вказати й на те, що мета здійснення права власності, наприклад,

на квартиру, може зводитись до проживання, здачі в оренду з отриманням

вигоди; на житловий будинок та садибу – не тільки проживання, але й

утримання прибудинкової території, ведення господарства. Натомість, мета

здійснення права власності на земельну ділянку залежить від її цільового

призначення: землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та

громадської забудови, землі промисловості (ст. 19 ЗК України) тощо.

Попри специфіку режиму права власності вказаних видів нерухомого

майна, не залишає сумніву і наявність такої їх властивості, як

оборотоздатність, що також впливає на майнові інтереси дитини. Важливими

є питання про цінність майна в забезпеченні майнових інтересів дитини,

ринкову вартість, особливості у здійсненні права власності – тривалість у

користуванні, можливість передачі у найм (оренду), позику, користування

ним; санітарно-гігієнічний стан об’єкта, природно-рекреаційні особливості

тощо. Власне, потрібно враховувати всі ті умови, стабільність яких дає змогу

гарантувати охорону та захист майнових інтересів дитини при припинення

91

аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям у власність того чи іншого

нерухомого майна.

Традиційно об’єкти, які обмежені або вилучені з цивільного обороту,

розділяють на три групи, [167, с.141–152]. Однак дослідники не вирізняють

серед них тих об’єктів права власності, які можуть мати певні дефекти, що

зводитимуть їх до рангу непридатності для укладення договору про

припинення аліментних зобов’язань через неможливість подальшого повного

здійснення права власності. Це забрудненні земельні ділянки або земельні

ділянки, що знаходяться в аварійному стані через загрозу зсуву або на

території зсуву; аварійні квартири, будинки або такі, що не відповідають

санітарним нормам (грибок, тріщини, занадто низькі стелі (менше 2,50 м.),

суміщені ванна та вбиральня і т. д.) тощо.

Окремо слід розглядати питання щодо земельних ділянок як об’єктів,

що можуть бути предметом договору про припинення аліментних

зобов’язань у зв’язку з набуттям права власності на земельну ділянку. Адже

земельні ділянки теж можуть бути «дефектними» як де-факто, так і де-юре,

проте не входять до переліку обмежень для сімейно-правових договорів

того типу, що аналізується.

Де-факто, на нашу думку, дефекти предмету договору

стосуватимуться тих земельних ділянок, щодо яких землекористувачами не

було дотримано обов’язків в аспекті недодержання вимог законодавства

про охорону довкілля (ст.96 ЗК України).

Де-юре, дефекти предмету договору (земельної ділянки)

стосуватимуться тоді, коли здійснюється провадження у цивільній справі

щодо розгляду цивільно-правового спору в суді, а також щодо тих категорій

земельних ділянок, щодо яких встановлюється обмеження в користуванні,

оскільки, відповідно до ч.2 ст.110 ЗК України, перехід права власності на

земельну ділянку не припиняє встановлених обмежень, обтяжень. Такі

обмеження можуть стосуватися умови розпочати і завершити забудову або

освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; заборони на

92

провадження окремих видів діяльності; умови здійснити будівництво,

ремонт або утримання дороги, ділянки дороги (ч.2 ст.111 ЗК України) тощо.

Це дає підстави стверджувати, що майнові інтереси дитини у зв’язку з

укладенням договору про припинення аліментних зобов’язань набуттям

дитиною права власності на земельну ділянку не будуть захищені, та,

власне, й реалізовані.

До нерухомого майна, яке характеризується «дефектністю» можна

віднести й те, яке є самочинно збудованим. Адже під поняттям самочинне

будівництво (ст.376 ЦК України) у доктрині цивільного права пропонується

розуміти ті чи інші збудовані або ті, що будуються на земельній ділянці, що

не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно

затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і

правил [93, с.97]. Їх характеристика вказує на те, що особа не набуває права

власності на самочинно збудоване нерухоме майно, але може набути таке

право за рішенням суду. Власність набувається тільки на будівельні

матеріали. Отже, «дефект» криється у відсутності правовстановлюючих

документів. Хоча на практиці можуть траплятися випадки, коли частина

майна набута в законний спосіб, а частина (добудова до квартири на

першому поверсі, до магазину, до будинку) – ні. Втім, за рішенням суду

«доузаконити», у разі виявлення, матиме змогу набувач такого майна, тобто

дитина або спільно дитина та один із батьків, з ким вона проживає.

93

Висновки до Розділу 2

Отже, слід відмітити, що цивільно-правовий (сімейний) статус

нерухомого майна, яке набувається дитиною у власність шляхом припинення

аліментних зобов’язань, у своїй сутності зводиться до здатності ним

забезпечення майнових інтересів дитини та того з батьків, із ким вона

проживає. Окрім цього, такий статус характеризується наявністю певних

обмежень, адже на таке майно не може бути звернуте стягнення, воно може

бути відчужене внаслідок розірвання договору лише в судовому порядку за

конкретно передбачених умов (невиконання обов’язків з утримання дитини

того з батьків, із ким проживає вона; у випадку виключення одного з батьків

з актового запису про батьківство чи материнство) тощо.

Цивільно-правовому (сімейному) статусу майна притаманні додаткові

критерії: «придатності» та «задоволення майнових інтересів дитини», як і ті

критерії, які обумовлюють ті чи інші «обмеження», зокрема щодо звернення

стягнення на майно, здійснення права власності тощо.

Також, «непридатне для проживання житло» характеризує

оборотоздатність нерухомого майна і, таким чином, знаходиться у прямій

залежності від його видової класифікації.

Вищевикладене дає можливість класифікувати об’єкти цивільного

права, які можуть бути предметом договору про припинення права на

аліменти набуттям у власність дитиною того чи іншого нерухомого майна.

Об’єкти поділяються на:

типові та нетипові об’єкти. Перші чітко визначені СК України, другі, з

огляду на спосіб викладу норми права та тлумачення, містяться в інших

нормативно-правових актах – ЦК України, ПК України, ЗК України тощо;

об’єкти з дефектами та без таких («бездефектні»). Бездефектні

характеризуються відсутністю несприятливих умов щодо відповідності стану

того чи іншого нерухомого майна з документарним оформленням, або ж без

наявності різного роду ушкоджень (ерозії – щодо земельної ділянки; тріщин,

94

грибків, плісняви тощо – щодо житлового будинку, квартири, садиби тощо).

Натомість «дефектні» характеризуються непридатністю для здійснення права

власності – володіння, користування та розпорядження; об’єкти, зведені

самочинно (внаслідок самочинного, тобто бездозвільного будівництва) тощо;

об’єкти, обумовлені іноземним елементом та без такого. Йдеться про

те, що за наявності складу такої ознаки приватноправових відносин, як

іноземний елемент в об’єкті чи приналежності суб’єкта, як і юридичного

факту, що мають місце на території іншого правопорядку. Або без

ускладнень іноземним елементом – усі три складові відсутні;

об’єкти, які складаються з простих речей та складних речей.

Наприклад, щодо складних – підприємство як цілісний майновий комплекс;

садиба, що складається з будівлі (житлового будинку), господарських

приміщень, земельної ділянки; котедж – квартира та гараж чи господарські

будівлі; земельна ділянка сільськогосподарського призначення тощо; щодо

простих – квартира, будинок, земельна ділянка тощо.

об’єкти, які можуть повністю або частково набуватися у власність

дитиною або одночасно дитиною та одним із батьків;

об’єкти зі спеціальним призначенням (обумовлені специфікою

основного режиму правового регулювання – житлове приміщення (квартира

призначена тільки для проживання, оренди); земельна ділянка для забудови,

земельна ділянка для сільськогосподарських потреб) та без спеціального

призначення;

об’єкти, набуті первинним, похідним способом та в спеціальному

порядку;

об’єкти, які набуваються у договірному та позадоговірному порядку

(судовому).

Підбиваючи підсумки, можна зробити такі висновки: (а) чинний

СК України слід доповнити нормами, які б чітко встановлювали перелік

обмежень нерухомого майна, яке не може бути предметом договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям такого майна у

95

власність дитини; (б) слід предметно ідентифікувати у відповідних

нормативно-правових актах те нерухоме майно, яке може бути предметом

договору про припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям у

власність такого, за конкретними ознаками його відповідності задоволення

майнових інтересів дитини; та щонайменше (в) вказати на застереження

відповідних положень нормативно-правових актів щодо «дефектності»,

непридатності таких об’єктів тощо. Подолання таких прогалин створить

можливість реальної охорони та захисту майнових прав та інтересів дитини

при припиненні права на аліменти, зумовить якісно чіткі правовідносини

щодо здійснення права власності тощо.

96

РОЗДІЛ 3

ЮРИДИЧНА КОНСТРУКЦІЯ РЕЖИМУ ПРИПИНЕННЯ

АЛІМЕНТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ НАБУТТЯМ У ВЛАСНІСТЬ

ДИТИНОЮ НЕРУХОМОГО МАЙНА

3.1. Юридична конструкція зобов’язальних правовідносин при

припинені права на аліменти набуттям дитиною майна

Правове регулювання інституту припинення права на аліменти

зарахуванням у власність дитини нерухомого майна одного з батьків (ст.190

СК України) вказує на очевидну його договірну, а відтак – і зобов’язальну

природу. Тому проблема у правозастосуванні зводиться до того, що для

належного правового регулювання недостатньо фокусувати погляд на

положенні суто сімейного законодавства чи, навпаки, брати за основу лише

догму договірного або зобов’язального права. Адже йдеться про потребу

врахування комплексної дії норм при припиненні права на аліменти набуттям

у власність дитиною нерухомого майна.

З іншого боку, нечіткість та неврегульованість цивільного та сімейного

законодавства вказує на те, що за таких обставин втрачається можливість

чітко визначити характер зобов’язальних правовідносин, а отже – і їх місце в

системі зобов’язального права, межі, поширеність способів забезпечення

виконання зобов’язань, що й ускладнює для правозастосувача можливість

охоплення чинної структури зобов’язального правовідношення,

суб’єктивного складу тощо. Це й становить актуальність порушеної теми та

спонукає до потреби проведення більш детального аналізу відповідної

проблематики.

Аналізуючи ті чи інші дослідження в цивілістиці, насамперед ми

можемо відзначити значний розвиток доктрини зобов’язального права в

аспекті договірних правовідносин, при цьому не полишаючи поза увагою

97

наукові доробки інституту аліментних зобов’язань та режиму їх договірного

регулювання. Зокрема, заслуговують на увагу дослідження, проведені в

межах цивільних зобов’язань, серед яких праці Т. В. Бондар (щодо виконання

договірних зобов’язань) [13], С. М. Бервенко (щодо проблем договірного

права) [17], І. А. Безклубого (правочини у банківській сфері) [14],

О. А. Беляневич (щодо господарського договірного права) [16],

Н. Ю. Голубєвої (щодо правого регулювання методології зобов’язання) [32],

О. С. Іоффе (щодо концепції зобов’язального права) [57], Р. А. Майданика

(стосовно концепції аномалій у зобов’язальних правовідносинах та

договірному праві) [5], Р. А. Халфіної (щодо договору в Англійському праві)

[164], А. Р. Чанишевої (стосовно допоміжних договорів в зобов’язальному

правовідношенні) [173, с.54-56], О. С. Яворської (стосовно зобов’язання про

передачу майна у власність) [203] тощо.

Отже, як бачимо, цивілістичний аспект наукових доробок в сегменті

договірного та зобов’язального права, проведений у ключі розвитку

доктрини цивільного та господарського права безпосередньо, без врахування

сімейно-правової концепції. На це й звертають увагу інші вчені-дослідники.

Зокрема, аналізуючи доктринальні доробки, варто взяти до уваги

слушну думку О. В. Дзери та С. М. Бервенко стосовно того, що сьогодні

проблеми договірного права науково недостатньо розроблені, що

відображається не найкращим чином на визначенні правової природи

договорів, врегульованих нормами інших галузей законодавства, в тому

числі й сімейного [18, с.280–281]. Утім, на нашу думку, повністю погодитись

з цим не можна, адже потрібно зазначити, що сімейне законодавство в

частині договірного права все ж таки дістало відповідний розвиток, зокрема в

частині аліментних договірних правовідносин. Серед авторів таких доробок

можливо вказати на Л. В. Афанасьєву (щодо концепції аліментних

правовідносин) [9], Л. В. Сапейко (щодо правового регулювання аліментних

обов’язків батьків та дітей) [137], Л. А. Романовську (щодо управління

майном дитини) [135], С. Я. Фурсу та Є. І. Фурсу (щодо договірних відносин

98

з припинення права на аліменти (в межах науково-практичного коментарю до

СК України)) [145, с.487–490], Р. І. Ташьяна (щодо договірної концепції

правового регулювання відносин за ст.190 СК України) [166, с.183–191]

тощо. В той же час, на жаль, такі наукові доробки не розкривають правової

природи концепції зобов’язальних правовідносин стосовно інституту

припинення права на аліменти набуттям дитиною права власності на

нерухоме майно. Це вказує на те, що сьогодні поза належною увагою

залишилася концепція суті та місця зобов’язального правовідношення в

інституті припинення права на аліменти набуттям дитиною права власності

на нерухоме майно. Отже, виникає потреба більш повного з’ясування

зобов’язальної природи припинення права на аліменти набуттям дитиною у

власність нерухомого майна.

З’ясування місця та суті зобов’язальних правовідносин при укладенні

договору про припинення права на аліменти набуттям у власність дитиною

нерухомого майна (далі – правовідносини в порядку ст.190 СК України)

дасть змогу з’ясувати чинну правову природу та особливості зобов’язальних

правовідносин у порядку ст.190 СК України.

Відповідно до ст.190 СК України, визначено, що той із батьків, з ким

проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу

органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на

аліменти для дитини та передати право власності на нерухоме майно

(житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Цей договір

нотаріально посвідчується, а якщо дитина досягла 14 років, то вона

обов’язково бере участь в його укладенні, причому набувачем права

власності на нерухоме майно є дитина або дитина і той із батьків, з ким вона

проживає, на праві спільної часткової власності. Зрештою, за ч. 2 цієї статті,

у разі укладення такого договору той із батьків, з ким проживає дитина,

зобов’язується самостійно її утримувати.

Однак для найбільш вдалого та чіткого окреслення доктринальної суті

зобов’язальних відносин в інституті припинення права на аліменти набуттям

99

дитиною у власність нерухомого майна методологічно постає за очевидне

визначення певних ознак, які б характеризували суть таких правовідносин.

Так, у теорії цивільного права відзначається, що зобов’язання є таким

юридичним відношенням між двома особами, в силу якого одна з них –

creditor – має право вимагати від іншої – debitor – виконання на свою користь

певної дії (facere) або утриматися від певної дії (non facere). По суті, як

відмічається, зобов’язання створює «окови» і зводиться до суті «…панувати

над чужою дією, в підкоренні чужої волі…». А специфіка змісту

зобов’язального правовідношення полягає у тому, що «… що воно завжди є

правом не на власні, а на чужі дії…; воно зводиться не до дозвільності

власних дій уповноваженої особи, а до забезпечення можливості вчинення

таких дій…». Тому право кредитора може бути реалізоване лише при

виконанні боржником своїх зобов’язань, а не за допомогою вчинення самою

уповноваженою особою власних дій щодо певного блага [5, с.218, 219].

Н. Ю. Голубєва вважає за необхідне розглядати цивільне зобов’язання як

динамічне правовідношення, що опосередковує переміщення матеріальних і

нематеріальних благ у цивільному обороті [32, с.5].

Т. В. Бондар у дослідженнях доходить висновку, що договірні

зобов’язання – це зобов’язання, що виникають на підставі договору (у деяких

випадках на підставі судового рішення) і опосередковуються як майнові

цивільні відносини (договірні цивільні зобов’язання) та господарського-

виробничі цивільні відносини [13-а, с.75]. Причому слід відзначити, що вчена

не розглядає окремо сімейне законодавство, тому з такою позицією ми не

можемо повністю погодитись, адже в нашому випадку слід виділити

детальніше цей момент з огляду на те, що в СК України, як і ЦК України,

прямо передбачена можливість правового регулювання договірних, а отже

зобов’язальних правовідносин. Наприклад, варто вказати щонайменше на:

(а) ст. 9 СК України передбачено, що батьки та діти, інші члени сім’ї та

родичі можуть врегульовувати свої відносини за домовленістю (договором),

якщо це не суперечить вимогам СК України, іншим законам та моральним

100

засадам суспільства; (б) ст. 9 ЦК України, відповідно до якої положення

ЦК України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у

сфері … сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами

законодавства (тобто нормами СК України –М.М.).

Очевидно, що йдеться про переважне застосування спеціального закону

(спеціальних правових норм). В цьому ключі деякі вчені та практики

відмічають, що терміном «спеціальний закон» позначаються правові норми,

як і нормативно-правовий акт. Однак використання цього терміну

виправдане тоді, коли певний закон є спеціальним де-факто (з огляду на те,

що його норми поширюються на певне вузьке коло відносин, що не виходять

за межі сфери дії іншого закону, який при цьому вважається загальним). На

думку авторів, це може бути виражено тоді, коли йдеться про правове

регулювання майнових відносин у сфері господарювання, то спеціальним

законом у цьому випадку буде ГК України (порівняно з ЦК України). Проте

це не виключає встановлення іншими законодавчими актами таких норм, які

будуть спеціальними стосовно норм, встановлених ГК України, як спеціальні

нормативно-правові акти [102, с.183]. Отже, такі обставини демонструють

дію не тільки загальних та спеціальних норм, але й вказують на потребу

врахування у сімейно-правовому режимі регулювання відносин у порядку

ст. 190 СК України, що закріпленні в ЦК України, адже останні визначають

спеціальну юридичну конструкцію договірного режиму. В той же час це

означає, що за юридичною природою чимала частина норм цивільного

законодавства формує основу зобов’язальних відносин для сімейного, а

відтак уточняє договірний механізм правового регулювання, що випливає з

інституту припинення права на аліменти шляхом набуттям у власність

дитиною нерухомого майна. Зрештою, останній і буде набувати унікальної

(особливої) специфіки та місця в зобов’язальному праві та правовому

регулюванні договірних правовідносин в системі сімейного права,

утворюючи при цьому відповідний режим.

101

Як відомо, сімейні правовідносини характеризуються внутрішньою та

зовнішньою юридичною конструкцією. У навчальній літературі

відзначається, що зовнішніми слід вважати правовідносини між особами, які

складали сім’ю раніше або взагалі не були членами однієї сім’ї, однак

пов’язані такими правами та обов’язками, які за своєю суттю є сімейними. Як

правило, такими правовідносинами вважаються аліментні правовідносини за

своєю суттю, однак відмічається, що такі правовідносини не є суто

сімейними, а сімейними умовно [142, с.57]. Такі обставини значно

послаблюють дію норм сімейного права при правовому регулюванні

правовідносин з припинення аліментних зобов’язань завдяки договірній

(цивільно-правовій) конструкції, надаючи перевагу останній як цивільно-

правовому зобов’язанню. Однак врахування іншої сторони – суті аліментів

заради утримання дитини – все ж таки залишає домінуюче значення для

цього договору. Адже якщо договір є правочин, то правочин повинен

відповідати основній, у цьому контексті, ознаці – відповідати інтересам

дитини (ч. 6 ст.203 ЦК України).

Зрозумілим видається й те, що зобов’язальні правовідносини, як і будь-

які інші правовідносини в юриспруденції, характеризуються певними

ознаками, а їх виокремлення дає змогу пізнати дійсну природу (походження,

зародження), суть, а відтак – більш повно ідентифікувати їх особливості при

регулюванні. Зокрема, у сімейному праві визначають загальні та спеціальні

ознаки правовідносин. Але таких ознак недостатньо для того, щоб пояснити

правову природу та суть правовідносин за ст.190 СК України. На нашу

думку, тут потрібне певне «довключення суміжності» галузевих інститутів,

як і їх поєднання.

Для довідки: майнових інтересів дитини при припиненні права на аліменти полягає в можливості отриманні

матеріальних благ, якими є нерухоме майно, задля задоволення потреб соціального, духовного,

фізіологічного розвитку, та забезпечення житлових потреб дитини [75, с.46], власне як і утримання. Для прикладу, загальні – включають традиційні ознаки (рівність учасників, автономія волі та майнова

самостійність), а спеціальні – суб’єктивний склад, специфічні юридичні факти, тривалість існування. Див.:

[142, с.60]. Звісно, усі такі ознаки характерні для правовідносин за ст.190 СК України, але із деякими

особливостями та доповненнями (трансформацією).

102

Наприклад, на думку цивіліста Н. Ю. Голубєвої, ознаки зобов’язальних

цивільних правовідносин слід виокремлювати виходячи з (а)наявності кола

пов’язаних осіб, (б)за об’єктом, (в за підставою виникнення, (г)за формою

вираження прав та обов’язків, (д)в речових правовідносинах, (ж) за

характером реалізації, (е)за характером регулювання – процедурою

реалізації, (є)за значенням для цивільного обороту, (з) за часом існування,

(і)за наявністю взаємодії їх учасників, (и)за колом різновидів [32, с.14–15].

Такий порядок, як видається, є цілком достатнім та прийнятним для того,

щоб з’ясувати ознаки зобов’язальних правовідносин у порядку ст.190

СК України.

За аналогією з цивільними договірними зобов’язальними

правовідносинами доцільно віднайти ті ознаки, які притаманні лише

зобов’язальним правовідносинам за ст. 190 СК України. Зокрема: (1) за

колом осіб такі відносини будуть характеризуватись специфікою пов’язаності

осіб у правовідношенні як осіб, що поєднанні між собою аліментними

зобов’язаннями; (2) за об’єктом правового регулювання – припинення права

на аліменти, адже об’єктом з одного боку є (а) право на припинення

аліментів, а з іншого саме (б) нерухоме майно та (в) передання майна у

власність дитини, (г) утримання дитини; (3) за процедурою регулювання –

отримання дозволу та укладення договору; (4) за значенням для цивільного

обороту – специфічної оборотоздатності самого набутого нерухомого майна,

яке здатне задовольнити майнові інтереси дитини та/або дитини і того з

батьків, із ким вона проживає; (5) у речових правовідносинах,

характеризується особливим статусом майна, на яке платник аліментів

повинен мати право власності, а внаслідок укладення угоди речове право

переходить до дитини або до дитини і одного з батьків; (6) за характером

попередніх правовідносин – мати характер аліментних, без пересікання з

кримінальними правовідносинами за злісне ухилення від несплати аліментів

(зобов’язальна ознака пояснюється повідомленням про такі обставини

сторін) тощо.

103

У той же час Н. Ю. Голубєва справедливо віднаходить необхідність

розмежовувати поняття «немайнове зобов’язання» («зобов’язання з

немайновим змістом») і поняття «зобов’язання з немайновим інтересом».

При цьому вчена зазначає, що об’єктом немайнового зобов’язання є дії

боржника, які носять немайновий характер, або утримання від дій (останнє

завжди носить немайновий характер), а метою зобов’язання є задоволення

нематеріальних інтересів учасників цивільного обороту [32, с.5].

Р. А. Майданик та Б. А. Пермяков відмічають, що немайновий інтерес у

зобов’язанні може бути поділений на два види: (1) пов’язаний із майновими

відносинами; (2) не пов’язаний із майновими відносинами. У першому

випадку немайновий інтерес пов’язаний з майновим обміном, який полягає у

збереженні майнової природи зобов’язання [5, с.220], що, на нашу думку,

якраз і є притаманним для інституту припинення права на аліменти набуттям

дитиною нерухомого майна у власність. Відтак, слід предметно вказати на те,

що зобов’язанням, які виникають з підстав припинення права на аліменти

набуттям дитиною у власність нерухомого майна, теж за суттю притаманний

немайновий характер їх продовження. Адже дії іншої сторони цього

договору (боржника), взамін на припинення права вимоги аліментів та

набуття нерухомого майна, пояснюються взяттям на себе обов’язку

утримувати дитину в подальшому. Саме ж утримання носить як майновий,

так і немайновий характер, адже за своєю суттю повинне бути націлене на

задоволення як немайнових, так і майнових інтересів дитини. Однак ми не

можемо повністю виключати продовження дії інших норм щодо обов’язку

утримання того з батьків, в інтересах якого припинилося право на аліменти,

оскільки зобов’язання продовжуються через дію інших гарантій забезпечення

інтересів дитини, які в цілому не позбавляють обов’язку утримувати дитину.

Власне, ці гарантії автономно діють поза інститутом припинення права на

Для довідки: під інтересами дитини в даному інституті ми розуміємо – потреба отримання матеріальних та

нематеріальних благ, в наслідок укладення договору про припинення права на аліменти набуттям у власність дитиною нерухомого майна задля «задоволення потреб соціального, духовного, фізіологічного

розвитку, та забезпечення житлових потреб дитини [75, с.46]».

104

аліменти зарахуванням у власність дитини нерухомого майна. Зокрема, на

перший план виходить колізія у подвійному регулюванні одного об’єкту

правовідносин «утримання» – «доаліментного», «аліментного» та

«посталіментного», судячи зі змісту ст.180 СК України (обов’язок

утримання), ст.181 (способи утримання), ст.185 (додаткові витрати на

дитину), ст.187 (відрахування на дитину за ініціативою платника або

одержувача аліментів), ст.193 (утримання дитини, яка перебуває у закладі

охорони здоров’я, навчальному закладі або іншому закладі). Адже такі

зобов’язальні правовідносини пояснюються різною правовою природою

однієї мети та спільного інституту врегулювання правовідносин.

Більше того, варто зазначити, що в спеціальній нормі – ст.190

СК України – нічого не вказано про «зупинення права на утримання» або про

додаткові витрати того з батьків, стосовно кого припиняються аліментні

зобов’язання. По суті, йдеться лише про зупинення права на аліменти щодо

періодичних відрахувань на утримання, але це тільки частина діючих

правовідносин, яка не пов’язується з переліченими вище випадками

можливості доврегулювання потреби утримання.

Як аналогію можна навести приклад інституту позбавлення

батьківських прав (ч.2 ст.164 СК України), адже позбавлення таких прав не

позбавляє обов’язку утримувати дитину матеріально. Тому в інституті

припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого

майна особливість таких правовідносин опосередковується як матеріально-

правовим, так і нематеріальним аспектами утримання. Зокрема, вважаємо, що

саме нематеріальні права залишаються в контексті утримання того з батьків,

стосовно кого припиняється сплата аліментів. Адже немайнове право є

невід’ємним, абсолютним та непорушним, а от суть дихотомії матеріально-

правового аспекту залишається. Така колізія може бути усунута шляхом

Для довідки: утримання дитини Ю.С. Червоний визначає як обов’язок, зводячи до морального (немайнового

– М.М.) і найважливішого правового зобов’язання [143, с.280]. А утриманці, відповідно до юридичної

енциклопедії, – особи, які одержують постійну матеріальну допомогу від іншої особи і ця допомога є основним джерелом їх існування [194, с.232]. Отже, в інституті утримання наявна як матеріальна, так і

нематеріальна ознака.

105

врегулювання на законодавчому рівні і стосуватися не обов’язку в

матеріальному сенсі утримувати дитину, а права (за змістом ст.187

СК України) за умови, що дитина не потребуватиме додаткових витрат на

утримання за аналогією дії ст.193 та ст.185 СК України.

Суб’єкти зобов’язальних правовідносин при припиненні права на

аліменти та їх множинність. Аналізуючи ст.190 СК України, варто

зазначити, що законодавець не приділяє уваги назвам осіб договірних

зобов’язальних правовідносин при укладені договору про припинення права

на аліменти набуттям дитиною нерухомого майна у власність, як і не

визначається в межах множинності чи статусу цих осіб. Це й спонукає

відшукувати аналогію права та закону в цьому аспекті, як і здійснювати

пошук до чіткішого врегулювання.

Зокрема, в межах аліментних зобов’язань для ідентифікації назв

суб’єктів законодавець оперує поняттями «платник», «платник аліментів»

(ч. 1 ст. 186, п. 2 ч. 1 ст. 182, ст.ст. 196, 197 СК України), «одержувач

аліментів» (ч. 1 ст. 196 СК України), в зобов’язальному праві – «боржник» та

«кредитор» (ст. 509 ЦК України), а в договірному праві використовуються

вужчі поняття залежно від виду договірних відносин.

Так, у договірному праві суб’єкти зобов’язання іменуються як

«кредитор» та «боржник», а в окремих видах зобов’язань вони мають

спеціальні назви (оренда – орендодавець, позичальник – позикодавець) [32,

с.16]. Предметно тут слід піти шляхом аналогії до найбільш близької

договірної конструкції (договору довічного утримання або міни власне

договорів про передачу майна у власність). Зокрема, в договорі довічного

утримання (догляду), відповідно до ст.744 ЦК України, законодавець вживає

стосовно його суб’єктів терміни «відчужувач» та «набувач».

Натомість у ст. 190 СК України законодавець оперує термінами

«батьки» («з ким проживає дитина» і «з ким дитина не проживає» –

уточнення власне – М.М.), «дитина», «дитина, яка досягла 14 років».

Зазначена участь і таких суб’єктів, як «орган опіки і піклування» та

106

«нотаріус». Звідси виникає питання, чи є коректною прийнята безликість

сторін суб’єктів договору такого виду? Чи застосування назв суб’єктів із

загальної частини сімейного права є адекватним і виправданим стосовно

особливої (власне, своєрідної) форми договору?

На нашу думку – ні. Адже йдеться насамперед про ті відносини, які

охоплюються (а) специфічним суміжним міжгалузевим інститутом; (б) такі

відносини є зобов’язальні (особлива частина цивільного права) та мають усі

ознаки двох типів договорів, таких як договори про передачу майна у

власність (цивільне право) та договори про стягнення аліментів

(припинення). Отже, на методологічному рівні це вимагає відповідної

специфічної ідентифікації, тобто визначення (іменування).

Тому, на підставі вищевикладеного з урахуванням суті зобов’язальних

відносин у сімейному праві з чіткою договірною конструкцією цивільного

права щодо договорів про припинення права на аліменти набуттям дитиною

нерухомого майна ми пропонуємо власну назву сторін такого

правовідношення. Наприклад, «особа, щодо якої припиняються аліментні

зобов’язання», «особа, щодо якої припиняється право вимоги на аліменти»,

та «треті особи, аліментні правовідношення щодо яких припиняються». Ці

назви повинні бути закріплені саме в ст.190 СК України. Ця конструкція

дасть можливість чітко визначити статус таких суб’єктів та за юридичною

технікою без зайвої деталізації оперувати при укладенні та виконанні

договорів.

У той же час потрібно звернути увагу на зміст норм ЦК України, які

визначають множинність, зокрема на ст.ст. 542, 543, 540 ЦК України, у яких

визначено можливість участі у зобов’язальних цивільних правовідносинах

декількох осіб.

Аналізуючи інститут відносин з припинення права на аліменти

набуттям дитиною нерухомого майна у власність, бачимо підстави

розрізняти їх можливу множинність за учасниками, яка об’єктивно

виявляється за обставин, що характеризуються як ускладнені зобов’язання.

107

Наприклад, в інституті сім’ї аліментні відносини можуть стосуватися

платника аліментів щодо кількох дітей або ж платників аліментів щодо однієї

дитини чи кількох дітей. Це утворює множинність суб’єктів для майбутніх

правовідносин за ст. 190 СК України. Як наслідок, така множинність буде

стосуватися правового (договірного) регулювання при укладенні договору

щодо об’єктів нерухомості (предмету договору), а також змісту

зобов’язальних правовідносин (прав та обов’язків за множинністю сторін).

Тут слід звернути на думку Н. Ю. Голубєвої про те, що до зобов’язань

за участю третіх осіб можуть бути віднесені зобов’язання на користь третьої

особи; зобов’язання, що виконує третя особа (передоручення виконання);

зобов’язання, що виконуються третій особі (переадресація виконання) [32,

с.16]. У всіх названих випадках можливе моделювання зобов’язань за ст.190

СК України. Наприклад, в інституті, що аналізується нами, переадресація

відбувається за обставин, які охоплюються моментом укладення та

виконання цього договору за умови, коли дитині не виповнилось 14 років.

За таких обставин ми вважаємо, що зобов’язання з припинення права

на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна може

охоплюватися множинністю: платником аліментів (боржником) та

утримувачем аліментів (дитиною), як і одним із батьків, з ким проживає

дитина. Така множинність може мати форми: (а) активну (коли у

зобов’язанні беруть участь більше одного кредитора та один боржник),

(б) пасивну, коли платниками аліментів на дитину виступають обидва з

батьків, які є боржниками; (в) змішану форму множинності, коли на стороні

боржника та кредитора виступають декілька осіб – батьки (платники

аліментів), законні представники дитини, державного або комунального

закладу та дитина (діти).

Вслід за вищезазначеним, актуальним видається і визначення

практичних аспектів щодо з’ясування об’єкту зобов’язального

правовідношення за ст. 190 СК України.

108

Традиційно до об’єктів зобов’язань відносять ті, на які спрямовані

права та обов’язки суб’єктів правовідносин, тобто певні дії щодо речей,

послуг, грошей. Ці дії можуть передбачати: (а) передачу речей у власність чи

користування; (б) виконання певної роботи; (в) сплату грошей [181, с.406].

Особливість аліментних правовідносин, на думку Ю. С. Червоного,

полягає в тому, що вони мають особистий характер [143, с.177]. У свою чергу

Л. В. Афанасьєва зазначає, що аліментне зобов’язання є різновидом

сімейного правовідношення і характеризується певними особливостями.

Аліментне зобов'язання – це різновид сімейних правовідносин і не може

існувати поза юридичною формою [9, с.37].

У сімейному праві елементами сімейних правовідносин є суб’єкти,

об’єкти, суб’єктивні права та обов’язки їх учасників [9, с.27]. Зокрема, до

об’єктів сімейних правовідносин прийнято відносити майнові блага (речі),

особисті немайнові блага, а також дії [101, с.43; 9, с.31]. Аліментні обов’язки

подружжя (колишнього) належать до майнових відносин [9, с.34]. Угоду про

сплату аліментів Л. В. Афанасьєва пропонує розглядати в першу чергу з

точки зору визначення способу виконання вже існуючих аліментних

правовідносин, а не як підставу виникнення нових сімейних зобов’язань [9,

с.26]. Важко погодитись із такою позицією, адже на прикладі реалізації саме

правого механізму за ст.190 СК України надається «дозвіл» на припинення

права на аліменти, а не на вирішення питання аліментних зобов’язань.

Власне, цей момент передує укладенню договору, оскільки є потреба

отримання дозволу на припинення аліментів в органах опіки та піклування.

Як відмічає Н. Ю. Голубєва, предметом зобов’язання служать і

матеріальні, й нематеріальні блага, з приводу яких сторони вступають у

відносини й на які спрямовані їхні дії [32, с.7].

Отже, в нашому випадку, якщо об’єктом зобов’язання за ст.190

СК України виступають дії з укладення угоди (договору), передачі майна; то

предмети зобов’язального правовідношення за ст.190 СК України – це самі

109

об’єкти нерухомого майна, утримання, право на аліменти, яке припиняється

(підлягає припиненню).

Такі зобов’язання є багатооб’єктними (оскільки тут наявна певна

нестандартність змісту вчинюваних дій щодо об’єктів зобов’язань – передачі

об’єкта, припинення права, виконання обов’язку з утримання), відносними

(адже договір укладається між і для (заради) дитини, тобто суб’єкти чітко

визначені), ризиковими (адже в частині утримання та вартості сплати

аліментів невідома форма зустрічного надання у співвідношенні з набутим

правом власності) та носять головний (договірні відносини за основним

зобов’язанням) і додатковий (аксесорний) характер (наявність можливості

забезпечити виконання зобов’язання відповідними способами). Такі

зобов’язання мають особистісний характер.

Далі з’ясуємо зміст зобов’язального правовідношення в інституті

припинення права на аліменти зарахуванням у власність дитини нерухомого

майна.

О. С. Іоффе відзначає, що юридичний зміст зобов’язання, як будь-якого

іншого правовідношення, утворює повноваження на право вимоги та

обов’язки у формі боргу їх суб’єктів [57, с.63].

З позиції Н. Ю. Голубєвої боржник наділений декількома

правомочностями, а саме тими, що прямо не кореспондують обов’язкам

кредитора (в контексті цивільного зобов’язання), але передбачені у

ЦК України. Зокрема, боржник може виконати зобов’язання нотаріусу у

випадках, передбачених ЦК України (ст.537), затримати виконання

зобов’язання (ч. 4 ст. 545), відстрочити виконання зобов’язання на час

прострочення кредитора (ч. 2 ст. 613); не сплачувати проценти за час

прострочення кредитора (ч.4 ст. 613) [32, с.6]. Такі обставини можуть мати

місце і при виникненні зобов’язань щодо укладення договору за змістом

ст. 190 СК України. Адже на час укладення договору може (а) виявитись

втрата тих чи інших документів, необхідних для оформлення договору;

110

(б) несплата державного мита; (в) виявитися заборгованість по аліментах, а

дозвіл органу опіки та піклування був виданий раніше, тощо.

Розглянемо способи забезпечення зобов’язання (допустимі, суть,

наслідки). Традиційно способами забезпечення виконання зобов’язання в

цивільному праві є передбачені законом або договором спеціальні заходи, що

стимулюють боржника до належного виконання зобов’язання під загрозою

настання певних несприятливих наслідків завдяки наділенню кредитора

додатковими правами щодо попередження чи усунення для нього наслідків

на випадок невиконання або неналежного виконання зобов’язання [93, с.132].

Вони визначаються як притримання, застава, неустойка, гарантія та порука.

У навчальній літературі вони визначаються як зобов’язально-правові та

речові види забезпечення виконання зобов’язань [181, с.443, 454]. Проте, з

огляду на специфіку правовідносин, визначених ст.190 СК України,

очевидно, що не всі способи забезпечення виконання цивільних зобов’язань є

прийнятними для застосування (зокрема, щодо речових: застава,

притримання; щодо зобов’язально-правових: гарантія, порука, завдаток).

Частина з них нівелюється через те, що час укладення договору та набуття

права власності на річ збігається, відповідно, немає чого притримувати, адже

всі дії виконанні. В іншому разі договір не може бути укладений. Решту

видової класифікації способів забезпечення зобов’язання становлять ті, в

яких предмет не є нерухомим майном за природою (гроші, можливість

виконати обов’язок за боржника.

Серед способів забезпечення виконання зобов’язання в сімейному

праві відомий інститут неустойки щодо аліментних правовідносин (ст. 196

СК України). В межах неустойки за змістом цієї статті така не поширюється

на неповнолітніх батьків (ч. 3). Отже, неустойка не може бути застосована до

батька/матері як платника аліментів в інституті припинення права на

аліменти зарахуванням у власність дитини нерухомого майна, хоча за

аналогією є прийнятною.

111

Звісно, будь-які способи забезпечення виконання зобов’язання є

певними заходами відповідальності. Відповідальність у сімейному праві тут

пояснюється унікальним значенням, адже розглядається через призму

предмету та методу правового регулювання сімейного права. А це означає,

що при її реалізації повинні враховуватись основні принципи та функції

сімейного права, інституту сім’ї.

З огляду на зміст абз. 2 ч. 6 ст.190 СК України, не є прийнятним те, що

зобов’язальні правовідносини у разі визнання договору недійсним зводяться

до того, що у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно.

Водночас, нічого не сказано про відновлення права на утримання аліментів

дитиною як початок його строку, період тощо.

За ч.7 ст.190 СК України невиконання обов’язку з утримання одним із

батьків, з ким проживає дитина, може бути підставою для розірвання

договору. Утім, коли такі договірні зобов’язання характеризувались

змішаною моделлю множинності (тобто укладення договору за умови

припинення права на аліменти щодо обох батьків на користь декількох

дітей), виникає колізія у разі забезпеченої гарантії по розірванню договору

щодо невиконання обов’язку з утримання стосовно тих осіб, із ким

проживають діти: (а) навчальний-виховний заклад, (б) близькі родичі,

(в) інші члени сім’ї, або ж щодо емансипованих чи повнолітніх дітей.

Варто мати на увазі, що, відповідно до ст.188 СК України, батьки

можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину за рішенням суду.

Вважаємо, що відповідно до обов’язку щодо утримання дитини, який

набутий за ст.190 СК України, може бути позбавлено лише того з батьків, із

ким проживає дитина. Проте така умова випливає тільки за рішенням суду,

адже це відстежується за змістом ч.2 ст.188 СК України. Посилює дану

норму і врахування аналогії закону за ст.10 СК України.

При врегулюванні відносин з припинення права на аліменти набуттям

дитиною у власність нерухомого майна батьків характерно, що тут

особливого значення набувають питання правової характеристики самої

112

юридичної конструкції зобов’язальних правовідносин, що доповнюються

сімейно-правовою концепцією правового регулювання аліментних

зобов’язань.

113

3.2. Юридична конструкція договору про припинення права на

аліменти набуттям дитиною майна та цивільно-правовий механізм

правового регулювання його укладення

Роль інституту договору в приватному праві важко применшити чи

недооцінити, оскільки його юридична конструкція дає можливість реалізувати

цивільні правовідносини найбільш зручним способом для їх учасників.

Утім, передбачена законодавцем можливість припинення сплати

аліментів на підставі домовленості (договору) відповідно до ст. 190 СК України

хоч і пов’язана з цивільно-правовим регулюванням договірних відносин, проте

характеризується рядом невизначеностей щодо змісту, юридичної

характеристики та правового режиму укладення такого договору. Однак наявна

законодавча невизначеність правової регламентації договірних правовідносин з

припинення аліментних зобов’язань через нерозробленість цієї договірної

конструкції, як законодавчу, так і в доктринальному сенсі, дає підстави вказати

на можливість порушення майнових інтересів дитини, що є неприпустимим.

Аналізуючи доктрину сімейного права, варто відзначити, що сьогодні

договірна конструкція регулювання сімейних правовідносин активно

розвивається. Зокрема, проблематикою інституту договору переймалися

чимало вчених-дослідників, роботи яких заслуговують на увагу. Серед таких

дослідників можна назвати В. К. Антошкіну [8], О. О. Давидову [35],

Р. М. Замуракіну [50], Н. Ф. Звенигородську [51, с.13–15; 52, с. 26–27; 53,

с. 77–82; 54, с. 153–156], І. В. Жилінкову [48; 46, с.28–31], О. В. Михальнюк

[70, с.326–341], О. М. Нізамієву [98], Ю. А. Рустамову [136], С. Я. Фурсу

[162, с.55–62] та ін. Натомість проблематика саме договірної конструкції

інституту припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною у

власність нерухомого майна переважно не досліджувалась. Деякі

дослідження, проведені Р. І. Таш’яном [152, с.64–73], О. В. Розгон

[133, с. 138–144] та Г. С. Волосатим [143, с.293–295], були присвячені

здебільшого процедурно-практичним проблемам цього договірного

114

інституту, зокрема з’ясуванню особливостей укладення та видової

характеристики цього виду договору, практики застосування ст.190

СК України тощо. Як наслідок, такий стан наукової розробленості даної

проблематики не може з об’єктивних причини відображати повноту його

правового регулювання. Адже залишається осторонь поняття змісту,

особливостей правового режиму цього виду договору, що є неприпустимим,

а тому проблема потребує подальшого дослідження.

Спробуємо з’ясувати особливості змісту договору про припинення права

на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна та специфіку

правового режиму його укладення. Відтак ми зможемо чітко визначити основні

умови договору про припинення права на аліменти зарахуванням нерухомого

майна у власність дитини, його предмет, порядок та способи укладення, момент

припинення права на аліменти, набрання чинності договору тощо. Це

сприятиме збереженню рельєфу майнових інтересів дитини у перехідний

(трансформуючий) період, визначить також і притаманні для такої договірної

конструкції права та обов’язки сторін договору, виділить специфічність форми

такого договору тощо.

Видається слушним для з’ясування понятійного апарату того виду

договору, який ми аналізуємо, насамперед відстежити основну концепцію саме

цього договірного режиму в сімейному праві, сфокусувавши при цьому увагу

на виділенні ряду специфічних умов (ознак), притаманних для таких договірних

відносин.

Так, у доктрині сімейного права закріпилася позиція у тому, що договори

в сімейному праві носять спеціально-галузевий характер, що, на думку

С. Ю. Чашкової, зводить їх у ранг сімейно-правових договорів, та укладаються з

метою уникнення конфлікту [185, с.16]. Дослідниця виділяє такі види сімейних

договорів, як майнові та немайнові, зазначаючи, що вони є консенсуальними

[185, с.17]. Проте в рамках винятку варто прислухатись до думки О. В. Розгон,

яка справедливо звертає увагу на те, що «не можна говорити про

консенсуальність або реальність договору про припинення права на аліменти,

115

адже здійснення дій його сторонами в неналежній формі або з

недотриманням вимог щодо державної реєстрації не сприяє набранню

чинності цим правочином» [133, с.138–144]. Схожу позицію займає і

Р. І. Таш’ян, вважаючи, що не можна вести мову про консенсуальність або

реальність договору про припинення права на аліменти. Адже, на думку

вченого, здійснення дій його сторонами в неналежній формі або з

недотриманням вимог щодо державної реєстрації є недостатнім для набрання

чинності цим правочином, оскільки остання, відповідно до ч.3 ст.640

ЦК України, зумовлюється саме необхідністю нотаріального посвідчення і

державної реєстрації [152, с.67]. Очевидно, що з цим потрібно погодитись,

оскільки момент погодження, укладення договору та набуття права власності не

збігаються.

Однак щодо такої характеризуючої ознаки цього виду договору, як

«алеотарність» (ризиковість), дослідники у правовій доктрині мають різні

позиції, тож пояснюють її досить неординарно. Тому з’ясування цього питання

є доволі принциповим на шляху до розкриття правового режиму, що

аналізується.

Зокрема, досліджуючи питання правової природи ризикових

договірних правочинів, Р. А. Майданик та І. С. Тімуш відмічають, що

ризиковий характер таких договорів (у тому числі й про припинення права на

аліменти) викликаний насамперед тими нормальними умовами досягнення

юридичної мети або підстави (causaе) ризикового зобов’язання у певному

вигляді, але обумовленої при цьому дією випадку невизначеності на момент

виникнення зобов’язання загального розміру або існування зустрічного

зобов’язання (курсив власний – М.М.) [5, с.254]. Включення до юридичних

умов договору випадку (визначеного або невідомого), випадковість якого не

дає можливість на момент укладення договору визначити розмір або надання

обіцяного, на думку цих вчених, і створює ймовірність виникнення

негативного (програш, збитки, шкода), позитивного (виграш, вигода,

116

прибуток) або нульового економічного чи іншого соціального результату за

договором [5, с.261].

На думку Р. І. Таш’яна, сутність «ризиковості» даного виду договору

полягає в тому, що під час укладення договору неможливо передбачити у

ньому кількісний еквівалент аліментних зобов’язань (платежів), які за

договором будуть припинені, враховуючи, що законодавством допускається

можливість збільшення чи зменшення розміру аліментів, припинення їх у

зв’язку зі смертю платника аліментів чи дитини, втрати заробітку тощо

(курсив власний – М.М.) [152, с.67]. Трактування таких умов «ризиковості»

(смерть, зміна розміру тощо), на нашу думку, дає підстави для очевидного

розмивання «меж» аліментних правовідносин за наявності таких

обов’язкових умов: аліментного зобов’язання, розміру аліментів, віку

дитини, статусу нерухомого майна. Саме тому момент «алеотарності»

вченими характеризується доволі казуїстично.

За таких обставин видається слушним предметно вказати на те, що

правова природа договору про припинення аліментних зобов’язань витікає з

інших обставин. Зокрема, такі договірні відносини виникають на підставі вже

наявних (встановлених, відомих та визначених) юридичних фактів:

(а) чіткості встановленого зобов’язання про сплату аліментів (наявна форма

аліментів та їх розмір); (б) встановлені факти, які надають можливість

відбутися стадії укладення договору про припинення аліментів (наявність

нерухомого майна, його оцінка, вид і технічні умові, придатність,

оборотоздатність тощо – визначені); (в) наявність дозволу органів опіки та

піклування, наявність згоди сторін, відсутність заборон чи перешкод в

укладенні договору, наявність окремого місця проживання платника

аліментів від дитини тощо.

Отже, «ризиковість» отриманої вигоди, збитків, «програшу» чи

«виграшу» відсутня. Це пояснюється тим, що сторони договору мають

можливість передбачити та оцінити правові наслідки від укладення такого

договору, зокрема – набуття конкретного майна з відповідним правовим

117

режимом у власність в еквівалент припиненню чітко покладених

(зафіксованих) договором, заявою або рішенням суду розміру аліментних

зобов’язань на боржника-платника аліментів, які припиняються. А тезис про

«можливість фіксованого розміру аліментів бути зміненим в майбутньому»

суперечить ключовим елементам підстав виникнення правовідносин у

цивілістиці, якими прийнято вважати наявність юридичного факту чи

фактичного складу [177, с.107; 205, с.24]. Більше того, на думку Р. Б. Шишки,

юридичні факти можуть залежати від волевиявлення набувача [180, с.95]

(зокрема – дитини (з одного боку зобов’язання), а з іншого – платника

аліментів – М.М.). Такі волевиявлення якраз і характеризують себе як

реальні, адже чітко визначають наслідки, які є передбачувані.* У разі

відсутності юридичного факту очевидно, що цивільні правовідносини не

виникають, тому не виникає і «ризиковість». А відсутність «майбутніх»

умов, які б мали правове значення для характеристики договору

«ризиковості», вказує і на відсутність реальних підстав для виникнення

правовідносин щодо «можливості збільшити чи зменшити розмір аліментів,

припинення їх у зв’язку зі смертю платника аліментів чи дитини, втрати

заробітку», постають всього лише як передбачені законодавцем, як

право/можливість/ чи обов’язок/необхідність.

Тому, на відміну від договору довічного утримання (догляду),

алеотарність якого зводиться до того, що відчужувач майна забезпечується

утриманням довічно, де «довічність» вказує на те, що невідомо коли настане

факт припинення правовідносин, що пов’язаний із його смертю, власне, коли

припиниться зобов’язання з утримання чи ускладниться їх характер тощо,

*Для довідки: на думку С.О. Погрібного, сам юридичний факт – це саме той елемент у механізмі правового

регулювання, з якого починається перетворення сфери належного (що відображена в створеній суб’єктом

правового регулювання нормі статутного або договірного права) у сферу сущого: в реальну поведінку

адресатів цієї норми, і, як наслідок, у стан урегульованості цивільних суспільних відносин загалом. [129,

с.126]. З одного боку, це явище дійсності – … дія. Отже, у цьому сенсі йдеться про матеріальний (а точніше

– «реальний» факт). Але, з іншого боку, цей реальний факт, будучи передбаченим нормою права, породжує відповідні правові наслідки, а тому є не просто «фактом реальності», а виступає як факт юридичний [169,

с.90].

118

«ризиковість» припинення аліментних зобов’язань нівелюється попередньо

виниклими чіткими зобов’язальними аліментними правовідносинами.

Договір про припинення права на аліменти може суттєво різнитися з

часом закінчення права на аліменти. Наприклад, до закінчення може

залишатися декілька років, десяток років або ж місяці, дні чи години,

виходячи з інституту строків і термінів у цивільному праві (ст.ст. 251–255

ЦК України). Тож, коли Р. І. Таш’ян вказує на «відсутність можливості

обрахувати суму аліментів, право на отримання яких припиняється за цим

договором», то таке апелювання виглядає доволі неузгодженим. Адже

предметом даного договору є припинення зобов’язання сплачувати аліменти,

як грошова сума; зобов’язання вчинити певні дії, які забезпечують можливість

утримання дитини; зобов’язання передачі нерухомого майна, яке набувається у

зв’язку з припиненням права на таке утримання, що призведе до позбавлення

можливості отримувати аліменти (гроші в певному еквіваленті (частці від

доходу, заробітку), наданні певних послуг по догляду тощо). Тому предметом

договору не є «обрахування суми аліментів, право на які припиняється», адже

сума завжди визначена на час укладення договору, як і встановлене та чітко

зафіксоване право на отримання конкретних аліментів, їх еквіваленту; як і

визначений еквівалент того чи іншого нерухомого майна, яке набуває дитина

(або дитина і хтось із батьків) у власність. А правовідносини з так званого

«перерахунку» припиняються у зв’язку з укладенням цього договору з обох

сторін.

Аналізуючи зміст ст.190 СК України, доцільно вказати на те, що

договір про припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною

нерухомого майна є договором на користь третьої особи. Це пояснюється

тим, що укладення договору, з огляду на зміст ст.190 СК України,

відбувається на користь дитини. В деяких випадках така користь може бути

розділена в рамках спільної сумісної власності з одним із батьків, з ким

проживає дитина. Також законодавством передбачена комбінація участі

дитини в укладені договору в разі досягнення дитиною 14 років. Разом з тим,

119

у всіх випадках, на нашу думку, характер договору як такого, що укладений

на користь третьої особи, зберігається з огляду на наявність майнового

інтересу дитини, що пов’язується з самою сутністю аліментних зобов’язань,

які існують і можуть припинитися з метою забезпечення не матері чи батька,

з ким проживає дитина, а саме з метою забезпечення майнових інтересів

дитини через трансформацію правовідносин з утримання.

В. М. Коссак відмічає, що за договором, який укладається на користь

третьої особи, боржник є зобов’язаною особою стосовно як кредитора, так і

третьої особи. Сторона за договором може скористатись цим правом, якщо

інше не випливає з договору [99, с.538]. Тому додатково до вищесказаного

важливо й предметно вказати на те, що обов’язок з утримання, який є

стержневим для батьків і в аліментних правовідносинах теж, покладається в

такому разі на того з батьків, з ким проживає дитина. Відповідно, в такої

особи виникає вже самостійний майновий інтерес, який спрямований знову ж

таки на самостійне утримання дитини шляхом управління набутим

нерухомим майном та отримання з нього коштів, матеріальної іншої вигоди

(блага) задля утримання дитини. Відтак, і подальші договірні умови будуть

засновуватись на користь третьої особи, де дитина, до досягнення нею

повноліття, може бути як учасником таких відносин, так і власником

(співвласником) нерухомого майна та отримання прибутку; як і вимагати

належного утримання.

За таких обставин і настає момент «алеотарності» (ризиковості) для

одного з батьків, з ким проживатиме дитина. Адже невідомі характер

утримання, його час, чи буде дитина потребувати додаткових витрат, чи буде

потреба утримувати дитину до досягнення нею 23 років у зв’язку з

навчанням і т. д.

Виходячи з суб’єктивного складу конструкції такого договору, варто

особливо наголосити на тому, що договір про припинення права на аліменти

може бути укладений і щодо множинності суб’єктів учасників

правовідносин. Наприклад, коли такий договір укладається на користь

120

декількох дітей, то в таких дітей припиняється право на аліменти

(утримання) від їх батька або батьків (коли такі договори були укладені між

однією матір’ю та різними батьками). У цьому разі йдеться про пасивні

зобов’язання, оскільки за класичною схемою множинності зобов’язань на

стороні божника (платника аліментів) виступають декілька осіб, платників

аліментів, кожен стосовно своєї дитини (своїх дітей) щодо матері, яка є

спільною для дітей. Адже, хоча СК України не визначає спеціальних правил

щодо множинності аліментних зобов’язань, однак у ч.2 ст.510 ЦК України

міститься положення про те, що в зобов’язанні на стороні боржника або

кредитора можуть бути одна або одночасно декілька осіб. У доктрині

цивільного права така конструкція зобов’язальних правовідносин

тлумачиться як множинність на стороні боржника, що є пасивною

співучастю [178, с.17].

Окрім цього, аналізуючи зміст ч.2 ст.190 СК України, яка закріплює

можливість набути право власності окрім дитини і тому з батьків, із ким

проживає дитина, доцільно звернути увагу на обставини, за яких виникатиме

передумова до укладення на відповідній правовій підставі договору, а слідом

за цим – і набуття права власності на нерухоме майно одним із батьків.

Право-регулятивною сутністю та завданням інституту припинення

права на аліменти зарахуванням нерухомого майна у власність за змістом

ст. 190 СК України є регулювання правовідносин з припинення аліментних

зобов’язань, які виникли між сторонами шляхом набуття майна у власність,

через що досягається мета аліментів – забезпечення утримання дитини. Тому

основний зміст інституту припинення права на аліменти набуттям

нерухомого майна може виникати виключно між тими особами, в інтересах

яких встановлений у законний спосіб (за заявою, за договором, за рішенням

суду) вид та розмір аліментів.

Низкою статей СК України визначено випадки, коли право на аліменти

у зв’язку з проживанням, доглядом або вихованням дитини виникає

безпосередньо в одного з батьків, з огляду на їх непрацездатність, що

121

пов’язана з утриманням дитини. Зокрема, ст.86 СК України закріплює право

на утримання чоловіка дружиною у випадку, коли дитина, якій не

виповнилося три роки, а у випадку фізичних або психічних вад дитини – до

шести років, якщо дитина проживає з батьком. Або ж, відповідно до ст.84

СК України: у разі вагітності дружини або коли дитина має вади фізичного

чи психічного розвитку; у разі встановлення аліментів на утримання одного з

подружжя за договором або рішенням суду тощо. Такі обставини в

аліментних зобов’язаннях з припинення права на аліменти та зарахування у

власність нерухомого майна об’єднує потреба забезпечення утримання у

зв’язку з доглядом за дитиною. Проте, на нашу думку, не є підставою для

реалізації ст.190 СК України, коли виниклі у подружжя правовідносини з

утримання не викликанні потребою утримання дитини в порядку ст.77

СК України, оскільки законодавством передбачено інший порядок та умови

припинення права на аліменти, який за своєю правовою конструкцією доволі

подібний.

З огляду на вищевикладене, режим укладення договору буде

характеризуватися певними особливостями, що полягатимуть у встановленні

дотикових умов для участі одного з батьків у договорі про припинення права

на аліменти у зв’язку з набуттям у власність нерухомого майна. Адже самі

правовідносини повинні вказувати на припинення аліментних зобов’язань і з

боку дитини, і з боку матері чи батька, який також отримує аліменти, що

зрештою має суттєве правове значення для змісту договору, правовідносин,

що органічно виникли раніше та повинні припинитися за домовленістю

сторін.

О. В. Михальнюк доволі слушно зазначає, що, даючи характеристику

сімейному договору, необхідно звернути увагу на те, що він завжди є

правомірною вольовою дією (угодою) суб’єктів сімейного права та націлений

(скерований – М.М.) на встановлення, зміну та припинення майнових і

особистих немайнових сімейних прав та обов’язків [70, с.335]. Звісно, в такій

позиції немає жодного сумніву, оскільки будь-який правочин, а особливо

122

договір, за загальним правилом націлений саме на виникнення, зміну та

припинення прав та обов’язків (ч.1 ст.202 ЦК України). Це дає підстави

визначити ряд прав та обов’язків, які виникають, змінюються та припиняються

при укладені договору про припинення права на аліменти. Зокрема, виникають:

право власності на майно як абсолютне право; права та обов’язки з управління

таким майном, у тому числі щодо володіння, користування, розпорядження та

здійснення права власності; змінюються: форма утримання та суб’єкт

утримання – аліментні зобов’язання з утримання на майнові відносини

володіння (управління) нерухомим майном; припиняються: аліментні

зобов’язання; а також виникають питання тягаря утримання, випадкового

знищення чи пошкодження майна, а в осіб із 14 до 18 років – самостійна

майнова відповідальність за заподіяння шкоди тощо.

Заслуговують на увагу міркування Р. І. Таш’яна стосовно того, що

метою договору про припинення права на аліменти є забезпечення

утримання дитини за рахунок нерухомого майна [166, с.188]. Адже коли

йдеться про такі специфічні об’єкти нерухомого майна, як квартира, садиба,

житлове приміщення, які набуваються у власність, то такі можуть і не

виконувати функції «забезпечення утримання» через отримання прибутку,

оскільки їх функція в контексті майнових інтересів дитини – насамперед

забезпечення належними житловими умовами для проживання або

поліпшення житлових умов тощо. Більше того, таку мету вчений окреслює в

основоположному напрямку – в контексті забезпечення майнового інтересу

дитини, що визначений основними засадами сімейного законодавства (ст.7

СК України). Натомість законодавець закріплює і положення про можливість

набуття такого майна спільно, наприклад, з одним із батьків. І хоча

конкретних випадків поєднання підстав набуття права власності спільно не

визначено, але з огляду на принцип свободи договору, окрім дитини, у

співвласника її майна також виникає майновий інтерес як на володіння

майном, так і на можливість отримання та розпорядження прибутком.

123

Для договірної конструкції такі обставини можуть бути істотними для

укладення договору, що справлятиме відповідне правове навантаження на

згоду укладення такого договору, його подальшу реєстрацію, а також

подальші особливості спільного управління майном, яке стало предметом

договору. Тобто, в даному випадку зумовлюватиметься специфіка по суті

правового режиму майна, яке набуте припиненням аліментних зобов’язань

щодо дитини.

Тому, коли йдеться про інтерес інших учасників договірних відносин,

таких як платник аліментів, співвласник нерухомого майна (ч.2 ст.190

СК України), той з батьків, із ким проживає дитина, а також коли йдеться про

реалізацію публічних інтересів органу опіки та піклування, то проявляється

додаткова превентивна функція такого договору, яка частково полягає в

усуненні конфлікту або усуненні передконфліктної ситуації.

На думку Р. І. Таш’яна, укладення даного договору пов’язано з

виникненням на цьому тлі негативних наслідків, які можуть бути викликані

(а) неспроможністю сплати аліментів їх платником, що можуть бути

пов’язані з труднощами заробітку, місця проживання, загрози притягнення до

кримінальної відповідальності (ст. 164 КК України) тощо; а також у зв’язку з

можливістю (необхідністю) (б) отримати вчасно аліменти та задовільнити

майновий інтерес дитини [166, с.185] тощо.

Такі договори включають явно виражений майновий критерій. Адже, на

думку С. М. Бервенко та Р. А. Майданик, «до майнових належать договори,

спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового

блага. Їх відмінна риса полягає в спрямованості на одержання майна або

блага, яке досягається виконанням зобов’язання» [42, с.328]. Зокрема,

майновий критерій благ у договорах про припинення аліментних зобов’язань

набуттям дитиною нерухомого майна проявляється в такому невід’ємному

предметі договору, як нерухоме майно. Це пов’язано з тим, що такий об’єкт

правовідносин за своєю правовою природою завжди піддається грошовій

оцінці (перебуває у цивільному обороті) та має матеріальний вираз і тому, в

124

контексті задоволення майнових інтересів дитини з утримання, зводиться у

ранг матеріального блага для дитини. Варто додати, що такі майнові блага,

які чітко ідентифікуються у змісті договору, становлять одну з груп

істотних умов договору. Відповідно, наявність аліментних зобов’язань також

є істотною умовою договору, оскільки законодавець відносить до предмету

договору наявність аліментних зобов’язань та потребу в їх припиненні у

зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна.

Залежно від юридичної спрямованості та послідовності досягнення

цілей договори про припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною

нерухомого майна можуть мати як основний, так і попередній характер.

Тобто, і «породжувати права та обов’язки стосовно… передачі майна»

[42, с.328] (щодо основних), і мати попередній характер, з огляду на

«зобов’язання сторін протягом певного строку (в певний термін) укласти

основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім

договором (ст.635 ЦК України)» [42, с.329]. Ця конструкція має вкрай

важливе значення, оскільки вказує, що юридичний факт про висловлення

намірів припинення аліментних зобов’язань та передачі у власність дитини

нерухомого майна безпосередньо буде підставою для подальшої процедури

реалізації майнових інтересів дитини в аліментних зобов’язаннях.

Також попередній договір про припинення аліментних зобов’язань

набуттям дитиною нерухомого майна може мати місце за умов, коли йдеться

про те, що «власність на річ, яка, після його виготовлення у майбутньому,

буде предметом продажу, або про наявність на цей момент щодо речі,

власником якої є особа, обтяжень його права власності правами третіх осіб

тощо» [166, с.329].

Звісно, слід враховувати й те, що, відповідно до абз.4 ч.1 ст.635

ЦК України, попередній договір укладається у письмовій формі,

встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не

встановлена – у письмовій формі. Утім, згідно абз.1 ч.1 ст.190 СК України,

договір про припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям

125

права власності на нерухоме майно укладається з «дозволу органів опіки та

піклування». А вже відповідно до абз. 2 цієї частини статті, такий договір

«…нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації». Разом із тим

слід звернути увагу на те, що, відповідно до ч.1 ст.210 ЦК України, правочин,

що підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної

реєстрації.

Така законодавча конструкція вказує на те, що при припиненні

аліментних зобов’язань набуттям дитиною нерухомого майна може бути

укладений і попередній договір, який укладається у письмовій нотаріальній

формі з дозволу органу опіки та піклування. Державній реєстрації такі

попередні договори не підлягають, оскільки реальних правових наслідків не

передбачається, тобто правовідносини з припинення аліментних зобов’язань

не припиняються, нерухоме майно не змінює свого власника та не

передається у власність дитини. Функція сімейного права з «контролю»

держави переноситься з моменту реєстрації до моменту здійснення своїх

повноважень органами опіки та піклування. Правовий режим для аліментних

зобов’язань та нерухомого майна залишається в такому випадку ідентичним,

таким, що існував до укладення попереднього договору. Тобто, попередній

договір не впливає на зміну правовідносин, що існували окремо по кожному

предмету правового регулювання – аліментних зобов’язань та відносин,

пов’язаних з режимом права власності. Проте укладення попереднього

договору впливає на виконання зобов’язань, які були визначені таким

договором.

З цього приводу варто дослухатись позиції Н. І. Майданик, яка цілком

слушно зазначає, що з огляду на те, що однією зі сторін на стадії укладення

договору можуть бути «зірвані» переговори по укладенню договору або бути

проведені зустрічі по такому укладенню з недобросовісною поведінкою,

виникатимуть підстави для переддоговірної відповідальності [67, с.97]. А

отже, на нашу думку, такі обставини є нічим іншим, як підставою

126

виникнення деліктних цивільних правовідносин, що буде мати особливі

наслідки для захисту майнових інтересів дитини.

Неможливо оминути увагою й думку О. В. Михальнюк про те, що

сімейно-правові договори, на відміну від інших договорів у сучасному

сімейному праві України, мають деякі особливості. Зокрема, на думку вченої:

(а) вони є приватноправовими актами, які націлені на зміну, виникнення та

припинення майнових та/або особистих немайнових прав та обов’язків; (б) у

них наявний спеціальний юридичний склад, що визначений ст.ст. 2, 9

СК України; (в) завжди наявна безпосередня залежність договірного

регулювання сімейних правовідносин від сімейного (родинного) статусу

фізичної особи, а також від реалізації нею конституційного права на сім’ю;

(г) наявний особливо-довірчий характер відносин, які регулюються сімейно-

правовим договором; (д) при використанні договору в сімейній сфері суб’єкти

притримуються особливої мети – саморегулювання відносин, заснованих на

шлюбі, родинності, усиновленні, а також відносин, які виникають із факту

утворення сім’ї на інших правових підставах [70, с.340].

Без сумніву, дзеркальне відображення особливостей сімейно-правових

договорів дає можливість не тільки структурно їх відобразити, але й доповнити

певною специфікою, що проявляється у суб’єктивному складі, меті, формі,

завданнях та характеризує сутність і правову природу договорів про

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною нерухомого майна.

Зокрема, на наше переконання, характеристика договорів про

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною нерухомого майна

пояснюється певною особливістю, яка виражається в тому, що ці договори

поєднують у собі такі групи сімейно-правових договорів, як «аліментні

договори» та «договори про встановлення договірного режиму майна

подружжя», яке знаходиться у власності подружжя, «договори про передачу

В даному контексті слід відзначити, що О. В. Михайльнюк справедливо відмічає такі групи сімейно-

правових договорів: договори про встановлення договірного режиму майна подружжя; аліментні договори; договори щодо виховання дітей; шлюбні договори. (Див.: [70, С.326–34114, С.340–341]. Однак з

дослідницею неможливо погодитись повною мірою з огляду на те, що та чи інша договірна конструкція у

127

майна у власність», а також мають ознаки реальності, міновості та

безплатності. Наприклад, аліментні договори і договори про припинення

аліментних зобов’язань набуттям дитиною нерухомого майна мають такі

спільні ознаки: немайновий характер; задоволення інтересів дитини з її

утримання; наявність спільного суб’єктивного складу – об’єкту, суб’єктів,

змісту. Зміст, що виражається у правах та обов’язках, зумовлюється певною

трансформацією по внутрішньому критерію змісту суб’єктивного права та

змісту суб’єктивного обов’язку для всіх сторін. Об’єкт та суб’єкт

правовідносин також трансформуються, припиняючись у своєму правовому

статусі; набувають приватно-публічного характеру тощо.

Договори про встановлення договірного режиму майна подружжя і

договори про припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною

нерухомого майна мають такі спільні ознаки: майновий характер;

задоволення інтересів одного з батьків щодо звільнення від сплати аліментів

(припинення переслідування аліментними зобов’язаннями), а також інтересів

дитини (дітей) задля забезпечення у такий спосіб їх утримання, що свідчить

про укладення такого договору на користь третьої особи; оплатний; наявність

спільного суб’єктивного складу – об’єкту, суб’єктів, змісту. Зокрема, об’єкти

характеризуються спільним правовим режимом майна; суб’єкти – наявністю

специфічного сімейно-правового статусу, права та обов’язки (щодо змісту) –

спільними правомочностями, які «передаються» у зв’язку зі зміною

правовідносин від одного суб’єкта до іншого; наявність спільних майнових

інтересів тощо.

Видається доречним доповнити (уточнити) думку О. В. Михальнюк у

тому, що договори між батьками та дітьми з приводу купівлі – продажу,

дарування, міни (тобто таких об’єктів сімейних правовідносин, як майна

(рухомого/нерухомого) – М.М.) мають цивільно-правову природу, а при

зв’язку з певними особливостями сімейно-правових відносин може вбирати (поєднувати в собі) як одну

групу договорів (їх ознаки, предмет, завдання), так і іншу. Тому видається доречним за таких обставин названі групи договорів відносити до специфічної групи, яка позначатиметься новою категорією

«змішаних» сімейно-правових договорів.

128

цьому – спеціальний суб’єктивний склад [70, с.339, 341] (сімейний,

заснований, як правило, на кровній спорідненості). Тому, на нашу думку, такі

договори потрібно відносити до сімейно-правових договорів, оскільки у

відносинах, що виникли, вони тяжіють до правового регулювання,

охопленого предметом та методом саме сімейного права, а не суто цивільно-

договірного. Це пояснюється тим, що основою трансформації таких відносин

в договірній конструкції є аліментні зобов’язання, інститут яких із

суб’єктивним складом не притаманний цивільному праву, їх учасники та

об’єкт незмінно входять до структури сімейних правовідносин; до підстав їх

виникнення приналежні юридичні факти (або їх сукупність), які витікають

саме з сімейних правовідносин; предметом такого договору є як аліментні

права, сума аліментів, так і нерухоме майно. Особливо актуально стосовно

нерухомого майна те, що воно хоч і має / може мати цивільно-правову

природу походження, але кінцевий результат у майновому еквіваленті, як от

зарахування, спрямований на «погашення», «припинення» суто аліментних

зобов’язань, тобто відноситься до предмету та методу правового

регулювання, охопленого саме догмою сімейного права.

А от роль цивільно-договірної конструкції тут постає у відповідній

формі, однак зміст такої форми є суто сімейно-правовим, її елементи

визначають та впливають на процедуру укладення договору, його дійсність,

суб’єктивний склад, процедуру розірвання, правові наслідки для учасників

таких відносин, які при укладенні договору (здійснення, по суті, цивільно-

правової процедури), залишаються в статусі «платник аліментів (боржник) –

«отримувач аліментів» – «дитина» тощо. Тобто, цивільне право – це рамка

цивільно-правової конструкції договору, зміст договору має виключно

сімейно-правовий зобов’язальний характер, що вказує на змішаний у цілому

характер такого договору, при чому змішаний не тільки стосовно видів

договорів, але й за галузевою та методологічною ознаками. Отже, змішана

форма вираження ознак зводить такі договори в особливий ранг, їх потрібно

129

називати «змішаними» договорами, які пояснюються спільною правовою

метою – задоволення майнових інтересів дитини.

З цього приводу слід зазначити, що в науковій літературі «змішаним

вважається договір, у якому поєднуються елементи різних договорів, який

слугує підставою виникнення єдиного зобов’язання, поєднує риси договорів

різного виду» [42, с.360]. Суміжними за своєю правовою природою та

похідними від змішаних договорів є комплексні договори, сутність яких, на

думку А. О. Собчака, зводиться до того, що такі «породжують два або більше

різних зобов’язань, які мають єдину «господарську» (лапки власні – М.М.)

мету і групуються навколо одного з них, яке є основним» [42, с.360].

По суті, як відмічається, змішаний договір може розглядатися як

необхідна проміжна стадія в процесі виникнення нових видів договорів, не

має якостей самостійного цивільного-правового інституту й спеціальних

норм, присвячених його регламентації (курсив власний – М.М.) [42, с.361].

Саме це й створює додаткові умови для віднесення договорів про

припинення аліментних зобов’язань шляхом зарахування нерухомого майна

у приватну власність дитини до змішаних.

Таким чином, до основних ознак договорів про припинення аліментних

зобов’язань набуттям дитиною нерухомого майна слід віднести те, що:

1. Вони є приватноправовим актом, який націлений за своєю суттю (з

однієї сторони) на припинення аліментних зобов’язань, їх зміну.

Характеризуються як змішані договори за матеріальним критерієм, оскільки

включають процедуру припинення немайнових відносин (наприклад, щодо їх

змісту, тобто суб’єктивного сімейного права на аліменти) та процедуру

виникнення майнових сімейно-правових правовідносин, оскільки

передбачають процедуру набуття права власності на такий особливий вид

об’єктів цивільного права, як нерухоме майно. Останнє характеризується

специфічним правовим режимом здійснення права власності та передбачає

Інститут «змішаного» договору виділяв О.С. Іоффе, – як відзначається у цивілістичній літературі; а також

іншими вченими. Див.: [57, с.338, 359–361].

130

(включає) особливі правові наслідки по його управлінню для (а) одного з

батьків або особи, яка їх замінює, та контролю (б) для органів опіки та

піклування. У деяких випадках (за умови набуття дитиною неповної

дієздатності у зв’язку з досягненням 14 років) функцію контролю, що

виражається в суб’єктивному праві на здійснення права власності нерухомим

майном, набуває і дитина.

Стосовно виникнення правовідносин з приводу набуття дитиною права

власності на нерухоме майно, то такі правовідносини тягнуть за собою для

дитини: (а) право володіти, користуватися та розпоряджатися майном за

погодженням органу опіки та піклування, одного із батьків, та в межах, що

визначені законом, договором; для батьків: (б) нести обов’язок з утримання

такого майна, забезпечувати належне користування та володіння, зберігання,

охорону протягом усього часу існування такого об’єкту; для органів опіки та

піклування: (в) брати участь у переддоговірній та договірній стадіях

реалізації зобов’язальних відносин у межах своїх повноважень.

2. Специфічний суб’єктивний склад учасників договірних відносин.

3. Задоволення майнових інтересів учасників договірних відносин

шляхом припинення аліментів зарахуванням нерухомого майна у власність.

4. Юридичний факт припинення права на аліменти через зарахування

нерухомого майна у право власності дитини, що потребує матеріальної

допомоги на її утримання.

5. Встановлення цивільно-правових гарантій на захист майнових

інтересів дитини з огляду на заборону звернення стягнення на таке майно.

Цей вид договору належить до поіменованого, оскільки передбачений у

законі. Р. А. Майданик відмічає, що предметом договорів подружжя про

утримання дітей, до яких вчений відносить і договір про припинення права

на аліменти на дитину у зв’язку з придбанням права власності на нерухоме

майно (ст.190 СК України), виступають дії з надання утримання в широкому

сенсі (курсив власний – М.М.). В цьому випадку, зазначає вчений, терміном

утримання охоплюються випадки укладення батьками договору як про

131

сплату аліментів, так і про заміну аліментів на нерухоме майно [5, с.421]. По

суті, за логікою постановки проблеми в даному контексті можливо угледіти

пролонговану дію укладення договору, його етапність, яка позначатиметься

на обов’язку батьків (одного з батьків) – довести процедури укладення

договору за звичайних умов до фактичного набуття у власність дитиною

майна. Така обставина усуває позицію про неможливість визначати договір

як реальний чи консенсуальний.

Слід також повернутися до предмету договору. Зокрема, варто вказати,

що Р. А. Майданик вважає, що одним з об’єктів договору, який визначає його

предмет, виступають дії, а от О. В. Розгон притримується іншої позиції.

Зокрема, дослідниця відзначає, що предметом цього договору є аліменти,

тобто грошова сума, яку повинен виплачувати в обов’язковому порядку один

із батьків на виховання й утримання дитини, та нерухомість, що належить на

праві приватної власності особисто або сумісно платнику аліментів (курсив

власний – М.М.) [133, с.138–144]. З такою думкою повністю погодитись не

можна, адже предмет договору випливає зі змісту ст.190 СК України, яка

доволі розширено підходить до об’єктів правового регулювання договірних

відносин, серед яких є припинення права на аліменти, самі аліменти (їх

еквівалент, розмір), нерухоме майно, утримання дитини тощо. Власне, у

зв’язку з багатогранністю самого інституту з припинення права на аліменти,

його змішаної природи та, відповідно, договірного режиму з правового

регулювання таких аліментних зобов’язань і сам предмет характеризується

специфічністю та багатогранністю (різноаспектністю), що є цілком

прийнятним для особливостей договірної системи сімейного права.

Досить важливою для з’ясування сутності договорів такого характеру є

думка І. В. Венедіктової щодо охоронюваних законом інтересів. Так,

класифікуючи охоронювані законом інтереси, вчена досить слушно відзначає,

що в речових інтересах об’єктом завжди є певна річ, а в зобов’язальних

інтересах об’єктом є певні дії [25, с.72]. Це означає, що договірна конструкція

суб’єктивного права зводитиметься до двох основних категорій охоронюваних

132

законом інтересів – речового та зобов’язального, які виступають спільними та

невід’ємними корелятами в такій договірній конструкції, чим зумовлюють та

задають напрямок процедурі укладення та виконання таких договорів, як і їх

юридичній конструкції (формі): будуватися (конструюватися) в таких

концепціях, що спрямовані на констатацію юридичної оцінки в цивілістичному

та сімейно-правовому аспекті речей, які є об’єктом правовідносин та предметом

договору задля дотримання законності; та зі сторони зобов’язальних

правовідносин частини договору – упорядкування дій сторін договору.

Варто підтримати думку О. В. Розгон у тому, що якщо батькам

належить майно, яким вони володіють на праві спільної сумісної власності,

то для того, щоб укласти договір про припинення права на аліменти для

дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно, доцільно

укласти договір про поділ майна подружжя з визначенням часток між

подружжям. Після реєстрації права власності, на думку дослідниці, кожному

з подружжя можна укласти договір про припинення права на аліменти для

дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно [133, с.138–

144]. Хоча такий режим власності не є обов’язковим, проте в цьому разі

очевидно виокремлюється специфіка виникнення таких правовідносин, що

зумовлює особливість договорів про припинення аліментних зобов’язань у

зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно в контексті

набуття у право власності реальної частки майна.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування

судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо

батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. № 3, в

межах ст.196 СК України звертається увага на те, що відповідальність

платника аліментів за прострочення їх сплати у вигляді неустойки (пені)

настає лише за наявності вини цієї особи [128]. Разом з цим, на нашу думку,

такі обставини є підставою для неможливості укладення договору, адже тут

може мати місце «злісне ухилення від сплати аліментів» (ст.164 КК України),

133

що входитиме в колізію з правомірністю правочину – як можливість

уникнення кримінальної відповідальності.

§1. Право на припинення аліментів як елемент юридичної

конструкції договору про його припинення набуттям дитиною майна

Суб’єктивне сімейне право на припинення аліментних зобов’язань у

зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна у власність займає особливе

місце у правовому регулюванні аліментних правовідносин, оскільки

пронизане реалізацією майнових інтересів їх учасників, що торкається різних

інститутів – утримання, аліментів, правового регулювання режиму

нерухомого майна у сімейному праві тощо. Багатогранність сфер дії права

зумовлює потребу в конкретизації певних підстав та умов на їх припинення,

власне, необхідність до чіткого механізму правового регулювання

правовідносин з припинення права на аліменти, що неможливо уявити без

належного з’ясування сутності та змісту права на припинення аліментів у

зв’язку з набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Це й пояснює

надзвичайну гостроту піднятої проблематики, оскільки сьогодні практично

немає ґрунтовних досліджень з даної проблематики.

Безумовно, складні питання аліментних зобов’язальних правовідносин, як і

права на аліменти, були предметом численних ґрунтовних наукових

досліджень, які й сформували відповідний пласт доктрини інституту

аліментних зобов’язань. Серед дослідників таких питань слід назвати

Г. Ахмач [11, с.58–61], Ю. Ф. Беспалова [15], О. С. Волохова [30, с.418–424],

О. О. Дерій [40, с.105–111], Л. В. Сапейко [137], Н. Панову [107],

Л. А. Кузмічову [60], О. В. Копитову [64], А. М. Рябець [94]; у контексті

правого регулювання права спільної власності в цивільному та сімейному

праві – Т. О. Ариватюк [7], О. В. Демченко [38], А. Б. Гриняк [34],

І. В. Жилінкову [48], О. Є. Мічуріна [94, с.9–14]; щодо припинення

134

зобов’язань та їх охорони й захисту – А. М. Блащука [21], Л. Г. Лічмана [65],

О. В. Паракуду [108], Ж.Л. Чорну [176]; та інших. Особливо слід відзначити

праці О. Розгон [133, с.138–144], Р. І. Таш’яна [166, с.183–191], С. Я. Фурсу

та Є. І. Фурсу [145, с.487–490 ], які безпосередньо аналізують та з’ясовують

ті чи інші правові питання проблематики інституту припинення права на

аліменти у зв’язку з зарахуванням права власності на нерухоме майно

дитиною. Проте, попри ґрунтовні дослідження, проблематика сутності та

змісту права на припинення аліментів, на жаль, не досліджувалась, що є

неприпустимим і потребує з’ясування.

Вирішення завдань щодо з’ясування сутності та змісту (умов, підстав,

тощо) щодо права на припинення аліментів у зв’язку з набуттям права

власності на нерухоме майно дитиною дасть можливість чітко визначити

предмет механізму правового регулювання таких правовідносин.

У доктрині сімейного права відзначається, що аліментні зобов’язання –

це відношення, з огляду на які одні члени сім’ї мають право вимагати від

інших членів сім’ї надання їм матеріального утримання у формі аліментів за

наявності підстав і в порядку, передбаченому законом або угодою сторін

[64]. Але інститут припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна у власність, що закріплений в ст.190 СК України,

доврегульовує сімейно-правову конструкцію з утримання дитини,

забезпечуючи в інший спосіб реалізацію та захист майнових інтересів

дитини.

Юридична конструкція структури інституту припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною нерухомого майна демонструє

динаміку та спільність різних сімейно-правових та цивільно-правових

інститутів, що об’єднуються єдиною метою, єдиними темпоральними

відрізками, договірною конструкцією тощо. Адже саме «…той із батьків, з

ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу

органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на

аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме

135

майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо)… (ч. 1)».

Спробуємо глибше дослідити правову природу та сутність права на

припинення аліментів та надання можливості дитині набути у власність

нерухоме майно.

Відомо, що у праві підставою як для появи, так і для припинення того

чи іншого суб’єктивного права традиційно вважається наявність певного

юридичного факту [180, с. 87; 182] або сукупності фактичних обставин [169,

с.91]. До їх появи право існує тільки в об’єктивному сенсі, безвідносно.

Як відзначається в юридичній літературі, юридичний факт – головна

умова виникнення і динаміки (зміни та припинення) цивільних

правовідносин. І тому, залежно від правових наслідків, які виникають

унаслідок настання того чи іншого юридичного факту, юридичні факти

поділяються на правоутворюючі, провозмінюючі та правоприпиняючі [177,

с. 107]. Відповідно, наявність та сукупність юридичних фактів у механізмі

виникнення права на припинення аліментів та набуття права власності

дитиною на нерухоме майно, очевидно, теж супроводжуються рядом

правоприпиняючих, правоутворюючих та правозмінюючих юридичних

фактів чи сукупностей, які необхідно виявити (ідентифікувати). Спочатку

слід побіжно розглянути природу підстав виникнення, зміни та аліментних

зобов’язань як виду сімейних правовідносин.

Поміж масиву фактів, на думку Р. Б. Шишки, потрібно насамперед

виділяти ті юридичні факти, які є юридичними умовами виникнення

цивільних правовідносин. До таких вчений відносить обставини, що мають

юридичне значення для допустимості самих підстав виникнення

правовідносин. Наприклад, Р. І. Ташьян, розглядаючи договір про

припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права

власності на нерухоме майно, стверджує, що виникнення випадків щодо

отримання аліментів чи неможливості їх отримання зумовлюють ряд

об’єктивних та суб’єктивних причин, як от: «відсутність засобів у платника

аліментів, його ухилення від таких, відсутність платника аліментів за місцем

136

проживання» [166, с.183] тощо. З цим варто в принципі погодитись, як і

вказати на те, що в цьому аспекті можливо визначити, що такі обставини є

лише передумовами для появи інтересу щодо укладення договору про

припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям нерухомого майна у

власність дитини, але не підставами для появи юридичних фактів для

припинення права на аліменти в інституті, що досліджується. Такі обставини

є лише опосередкованими, а не прямими юридичними фактами, і тому

впливу на першоосновний та абсолютний обов’язок з утримання

(позбавлення цього обов’язку) дитини не справляють з огляду на

імперативну вимогу законодавця (ч. 2 ст. 1, ч. 7 ст. 7, ст. 180 СК України).

Проте, варто предметно вказати й на те, що Р. І. Таш’ян, досліджуючи

даний сімейно-правовий договірний інститут, не вирізняє правову природу в

своєму дослідженні щодо вчення про юридичні факти в цивільному та

сімейному праві. Саме ці умови є доволі важливими для з’ясування сутності

права на припинення аліментів та його змісту, оскільки охоплюються

правозастосовним процесом через моноліт договірної конструкції інституту

про припинення аліментів у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме

майно, адже в теорії права правозастосовний процес традиційно складається

із «встановлення фактичної обставини справи – встановлення юридичної

основи справи – рішення справи і документального оформлення такого

рішення» [104, с.174–175].

Питання визначення підстав та умов у праві при виникненні

правовідносин давно супроводжується дискусіями. А. Л. Пендяга у цьому

аспекті наголошує, що перш за все виникають труднощі в розкритті понять

«підстави» та «умови», їх співвідношення та змісту. Нерідко ці поняття

змішують і вживають як тотожні, проте кожне з них має свій зміст та

юридичне значення [110, с.13].

За гносеологічним значенням слово «підстава» традиційно розуміється

як «нижня, опорна частина якого-небудь предмета, споруди; основа» або

більш адаптовано до гуманітарних наук, як «те головне, на чому базується,

137

основується що-небудь», тобто по суті «наукова підстава» [111]. Російсько-

український тлумачний словник юридичних термінів визначає російське

слово «основание» як «начало существования, время возникновения» (рос. –

М.М.), а також як «причина и повод», і переносить ці слова в українську як

«основа, начало, засада, підстава тощо» [147, с.147]. Таке визначення

зрозуміле, оскільки похідні слова походять від латинського «causa» (caussa) і

означають «причина, повод, побудительное начало» (рос. – М.М.) [37, с.165],

що відображає особливе (специфічне) значення як для змісту виникнення,

зміни та припинення правовідносин, так і для договірного інституту

припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності

на нерухоме майно. Саме «causa» є елементом правочину та цивільного

правовідношення.

Адже у цивільному праві вчення про інститут правочину визначає, що

«causa» є правовою підставою правочину (його метою), а сам правочин –

юридичним фактом [177, с.272, 271]. Слово «causa» також вживається у

цивілістиці в сенсі такої зовнішньої події, яка за приписами об’єктивного

права зумовлює виникнення юридичних наслідків, отже «causa» в такому

світлі, на думку А. С. Кравцова, повинна бути сприйнята як

правозароджувальний (правовиникаючий – М.М.) юридичний факт [61,

с.104].

За наявності таких обставин потрібно детальніше розглянути

діалектичну природу юридичної конструкції «припинення права на

аліменти». Цю юридичну конструкцію насамперед визначають такі ключові

елементи як «зміна» та «припинення», що характеризують сутність

механізму підстав припинення правовідносин по сплаті аліментів та

трансформації правовідносин з утримання в спосіб набуття права власності

на майно дитиною. Вважаємо за потребу зупинитися на їх гносеологічному

тлумаченні.

Так, слово «зміна» тлумачиться як перехід чого-небудь у щось якісно

інше (про стан руху, ознаку, властивість і т. ін.) [155, с.384]. У тлумачному

138

словнику з російської мови як синонім українського «зміна» подається

«измена», що в буквальному значенні розуміється як «предательство

интересов, переход на сторону врага» та пропонується як похідне від слова

«изменить» у двох варіантах, причому перший означає «начаться,

образоваться, зародиться», інший трактується як «совершить предательство,

поступить вопреки своим привычкам» або ж як «перестать служить, ослабить

(о силах, способностях, чувственных восприятиях)» [105, с.209]. Під зміною

у цивільних процесуальних правовідносинах деякі науковці пропонують

розуміти не тільки зміну одного суб’єкта іншим, а й зміну характеру

взаємовідносин [184, с.139]. Слово «припинення» як похідне від

«припинити» означає «зупинити яку-небудь подію, процес, стан; перестати

виконувати на якийсь час будь-яку дію, якийсь процес» [155, с.656]. У

тлумачному словнику російської мови «прекратить» тлумачиться як

«перестать делать что-нибудь», а «прекратиться» означає «кончиться,

перестать» [105, с.504]. Отож, саме від припинення аліментних

правовідносин власне права на аліменти наступає відповідний правовий

ефект, який служить підставою для договірної конструкції з набуття у

власність дитиною нерухомого майна. Разом із тим повнота інституту

набуття дитиною права власності завдяки припиненню права на аліменти

зумовлює підставу виникнення інших правовідносин у складі договірного

інституту, який аналізується, що потребує детального дослідження в цьому

аспекті.

Простежимо діалектику та етимологію слова «виникнути». Слово

«виникнення» походить від слова «виникнути» з відповідним тлумаченням:

«зароджуватися, починати існувати» або «показувати, ставати видним,

поставати в уяві» [155, с.125]. У тлумачному словнику з російської мови

«возникнуть» тлумачиться як «начаться, образоваться, зародиться» [105,

с.80]. Між запозичених слів схоже значення бачимо у слові «формировать»

від лат. formare, що означає «образовывать, составлять; предавать чему-либо

какую-то форму, вид, законченность, порождать» [148, с.549]. Отже,

139

з’ясування правової природи підстав виникнення правовідносин найтісніше

пов’язане з певним процесом, який надає можливість проявитися тим

необхідним ознакам, які, по суті, співвідносяться з «causa» в рамках

зобов’язальних аліментних правовідносин.

За такого трактування термінології та визначення послідовності

виниклих зобов’язань, що охоплюються словосполученням «підстави

виникнення», цілком логічно розглядати їх як ті чи інші підстави виникнення

до «прав та обов’язків» учасників зобов’язальних правовідносин, тобто

з’являється додатковий зміст правовідносин в інституті припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям дитиною права власності на нерухоме майно.

Відповідно, зміст правовідносин з утримання трансформується у майнові

правовідносини з управління та володіння, користування та розпорядження

майном дитиною, батьками та особами, які їх замінюють.

У дещо іншому ключі трансформацію прав та обов’язків як підстав для

виникнення цивільних правовідносин, у тому числі й юридичних фактів,

виділяє О. Є. Харитонов, позиція якого зводиться до того, що специфічним

видом правомірних дій, що породжують цивільні права й обов’язки, є

адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або

місцевого самоврядування. Акт управління породжує адміністративні

правовідносини між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт

адресований [168, с.56]. З цим варто повністю погодитись, адже правова

підстава на припинення права на аліменти у зв’язку з зарахуванням у

власність дитини нерухомого майна неможлива в самостійному ключі між

суб’єктами аліментних зобов’язань. Це пов’язано насамперед із тим, що в

даному інституті правовідносин задіяний орган державної влади, який

першочергово повинен погодити, тобто видати дозвіл на припинення

аліментних зобов’язань. Тому в таких правовідносинах вбачається не тільки

адміністративно-правовий (публічний) порядок взаємовідносин між

державою та учасниками аліментних правовідносин (приватних), але й

реалізація публічного та приватного інтересу (а) органів опіки та піклування

140

з огляду на їхні повноваження та службові обов’язки; (б) учасників

аліментних правовідносин в силу обов’язку з утримання (батьків) та

реалізацію права на утримання (дитиною). Отже, дозвіл органів опіки та

піклування на укладення договору з припинення права на аліменти у зв’язку

з набуттям у власність дитиною нерухомого майна є правовою підставою.

Отож, на підставі викладеного вище важливо підкреслити, що

юридичний факт як підстава для припинення аліментних зобов’язань

повинен витікати насамперед із правомірної поведінки їх учасників. Це

пояснюється додатково і тим, що за своєю юридичною природою право на

припинення аліментних зобов’язань (аліментів) витікає з правочинів, тобто

договору про передачу нерухомого майна у власність дитини. Тому в разі

неправомірної поведінки учасників таких договірних відносин

наступатимуть наслідки, які визначають недійсними та неукладеними

правочини, що передбачені ЦК України. Відповідно, право на припинення

аліментів не виникатиме.

Юридичні факти є підставою виникнення правовідносин, зокрема й

сімейних правовідносин в аліментних зобов’язаннях.

По суті, обов’язок з утримання як майновий інтерес дитини в

правовідносинах з припинення права на аліменти не втрачається. Наприклад,

аліментне зобов’язання за наявності факту припинення права на аліменти

трансформується в сімейні правовідносини з набуття права власності

дитиною нерухомого майна.

Очевидно це пояснюється насамперед тим, що сімейні правовідносини

існують у тісному взаємозв’язку, зумовлюючи при цьому правову природу

аліментних правовідносин, починаючи з їх виникнення і до правових підстав

їх трансформації чи припинення.

Слід погодитися з думкою О.В. Розгон у тому, що такий «договір має

відповідати загальним вимогам ст.203 ЦК України, додержання яких є

обов’язковим для чинності правочину» [133, с.138–144]. Це означає, що

відправною, наступною правовою підставою для припинення права на

141

аліменти є юридичний факт відсутності суперечливих майнових інтересів

дитини при вчиненні такого правочину (договору) батьками, як чітко

визначено в ч. 6 ст.203 ЦК України. Тому такі умови характеризуватимуться

істотністю у договірній конструкції, що впливатиме на дійсність договору.

§2. Укладення договору про припинення права на аліменти

набуттям дитиною майна як юридична процедура

Договірний режим припинення права на аліменти набуттям дитиною у

власність нерухомого майна характеризується особливою процедурою його

укладення. Адже дотримання режиму залежить від чіткості нормативно-

правового врегулювання, яке повинно визначати у таких правовідносинах з

одного боку – момент припинення права на аліменти; а з іншого – момент

набуття нерухомого майна дитиною у власність. Однак численні

законодавчі пробіли та колізії, зумовлені недосконалістю процедури

укладення договору цього виду, як і різного правового режиму того чи

іншого нерухомого майна чи цивільно-правового (сімейного) статусу

учасників правовідносин, не сприяють у повній мірі охороні та захисту

майнових прав та інтересів дитини.

Аналізуючи безпосередньо дослідження, проведенні щодо інституту

припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого

майна за вітчизняним законодавством (праці І. В. Жилінкової [48],

О. В. Розгон [133], Р. І. Ташьяна [166, с.183–192], С. Я. Фурси [145, с.487–

490] тощо), на жаль, не вдається відстежити комплексне вирішення проблем,

що стосується питань процедури та моменту набуття у власність нерухомого

майна дитиною припиненням аліментних зобов’язань. У той же час потрібно

зазначити, що судова практика також не надає достатнього нормативу для

здійснення чіткого та послідовного правозастосування норм права у цьому

виді відносин.

142

З’ясування питань проведення особливостей процедури укладення

договору, як і відстеження моменту припинення права на аліменти та набуття

права власності на нерухоме майно припиненням аліментних зобов’язань

дасть змогу чіткіше визначити юридичну природу правового регулювання

механізму укладення договору з припинення права на аліменти набуттям

дитиною нерухомого майна у власність.

Так, О. В. Михальнюк наголошує на тому, що тільки шляхом укладення,

зміни або розірвання договорів можливо найкращим чином врахувати інтереси

всієї сім’ї [70, с.329]. Відповідно до ст.64 СК України, дружина та чоловік

мають право на укладення між собою всіх договорів, які не заборонені законом,

як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна,

яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Проте таке право

належить і дитині по відношенню до обох чи до одного з батьків.

Одне зі спеціальних правил щодо врегулювання відносин завдяки

домовленості з припинення права на аліменти закріплено ст.190 СК України.

Відповідно до ч. 1 цієї статті, передбачається, що «…той із батьків, з ким

проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу

органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права

на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме

майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо)…»; а якщо

дитина досягла 14 років, вона бере участь в укладені цього договору (абз. 3 ч. 1

ст.190 СК України).

До того ж, законодавець визначив погоджувальну процедуру перед

укладенням такого договору з органами опіки та піклування та його обов’язкове

нотаріальне посвідчення. Тут банкетний характер норми вказує, що

«погоджуваність» та «посвідчувальність» зумовлює особливу дію у правовому

регулюванні такого виду правовідносин. Вона проявляється в питанні

застосування безпосередньо певного кола інших норм права, які є

процедурними та які дають можливість відстежити момент припинення права

143

на отримання аліментів та реєстрації договору, як і набуття дитиною права

власності на нерухоме майно.

Учений-практик А. І. Дришлюк цілком слушно зауважує, що правове

регулювання інституту договору в цивілістиці характеризується певною

неоднорідністю нормативності (курсив власний – М.М.). Адже правове

регулювання договірних відносин доповнюється як піднормативним, так і

додатково індивідуальним регулюванням [36, с.25]. Звісно, такі обставини

мають місце і при правовому регулюванні процедури щодо припинення

права на аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна,

нормативність якої доврегульовується піднормативним та індивідуальним

регулюванням. При цьому особлива увага тут фокусується на механізмі

правового регулювання, який виписаний для укладення договору щодо

припинення права на аліменти та акцентується на процедурі здійснення

повноважень органами опіки та піклування, а саме: видачі дозволу на

припинення права на аліменти у зв’язку з передачею права власності на

нерухоме майно.

У правовому регулюванні процедури з укладення договорів із

отриманням тих чи інших додаткових публічно-правових дозволів (на

прикладі ч.1 ст.190 СК України) ми повинні детальніше звернути увагу на їх

особливості.

Зокрема, тут питання «…припинення права …та набуття у власність

майна…» зводиться при правовому регулюванні в особливу групу

процесуальних норм права, які у теорії права дістали назву «змішані

процесуальні норми». Як вважається, їх специфіка полягає у тому, що такі

норми покликані регулювати правозастосовну діяльність виконавчо-

розпорядчих органів, … різні адміністративно-правові справи практично –

організаційного характеру, більшою мірою право виконавчої

властивості…[33, с.43], тощо.

М. І. Байтін вказує на те, що специфіка процедурно-процесуальних норм

розроблена законодавцем насправді саме так, що містить концепцію, за якої

144

такі норми не завжди групуються в окремі галузі права. Тому, на його

думку, такі норми можуть бути прийнятими на рівні різного роду законів

одночасно з відповідними основами, тобто матеріально-юридичними

нормами, де вони у своїй сукупності по суті сконцентровуються в окремих

главах цих законів або ж можуть утворювати певні, лише їм властиві розділи

деяких галузей матеріального права. Саме це характеризує ці процесуально-

процедурні норми як такі, що нерозривно пов’язані з тією чи іншою

правовою процедурою [12, с.219–220].

В даному ключі важливо вказати на проявлення очевидної аналогії

процедури з припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність

нерухомого майна з нормативністю стосовно наведеного вище прикладу

правового регулювання адміністративного регулювання відносин, як і їх

піднормативністю та індивідуальністю регулювання. Адже зміст ст.190

СК України вказує на охоплення частковим доврегулюванням цього

інституту цивільного, земельного, житлового законодавства.

За таких обставин ми можемо вказати на те, що процедура складення

договору про припинення права на аліменти набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно характеризується «змішаним» правовим

регулюванням, в якому поетапно включаються у дію процедурні норми як

приватного, так і публічного права; норми як ЦК України, так СК України, а

також і багатьох спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових

актів. Звісно, це не може не вплинути на характер та зміст таких

правовідносин.

Варто мати на увазі й те, що характерною ознакою правозастосування

норм права завжди є наявність певного спеціального суб’єкта (органу

державної влади чи уповноваженого суб’єкта); наявність державно-владного

характеру діяльності із застосування норм права; здійснення його на основі

норм права; винесення суб’єктом застосування індивідуально-правових

приписів, які закріплюються у формі правозастосовного акта; а також і те, що

воно здійснюється у законодавчо встановлених формах і процедурах [68,

145

с.12]. Застосування права являє собою низку послідовних взаємопов’язаних

стадій (встановлення фактичної основи права для вирішення справи –

встановлення юридичної основи для вирішення справи – винесення

індивідуально-правового припису у формі правозастосовного акта і

доведення його до відома зацікавленої сторони) [68, с.13]. Ідея

правозастосування відображається на правовідносинах, вступаючи з цим

інститутом у нерозривний зв’язок. Такі правовідносини дістали назву

«процедурних». Як наслідок дослідники пропонують виділяти основні

процедурні правовідносини; допоміжні процедурні правовідносини; супутні

процедурні правовідносини [29, с.18].

Разом із тим показовим є й те, що в процесі правозастосування

вивчаються та оцінюються два види фактичних обставин. З одного боку,

норми пов’язують певні юридичні наслідки, які виступають при цьому в

якості юридичних фактів або необхідних елементів юридичного складу. На

таких елементах і засновується рішення, а їх наявність чи відсутність

визначає «долю» висновку у справі. Що чіткіше визначені в нормі необхідні

для вирішення справи ознаки та властивості фактів, то вужча сфера

дослідження таких фактів. І навпаки: якщо норма лише в загальній формі

пов’язує вирішення справи з конкретним фактом, то це впливає на

розширення меж дослідження властивостей та функціональних зв’язків із

цим фактом [161, с.13]. Таким чином, правозастосування залежить від

повноти та способу викладеної норми по процедурі припинення права на

аліменти, укладення договору та набуття права власності дитиною

нерухомого майна.

Відтак, початок процедури в інституті з «припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна» слід пов’язувати

з процедурою отримання дозволу по виявленню права на припинення

аліментів, наступною є процедура укладення договору (його посвідчення), і,

зрештою, заключний етап – процедура набуття права власності. Проте,

етапність процедур охоплюється й відповідним правозастосовним

146

процесом – оцінкою умов для правозастосування (сукупності юридичних

фактів) та безпосереднім застосуванням норм права тощо.

Аналізуючи суб’єктивний склад договору з припинення права на

аліменти набуттям у власність дитиною нерухомого майна, можна

відзначити, що, відповідно до змісту ст.ст.2, 9, 190 СК України, такі договори

можуть укладатися за декількох різних варіацій суб’єктивного складу,

зокрема: 1) між обома батьками на користь дитини; 2) між обома батьками та

дитиною, яка досягла 14 років (як повноправний учасник договору – абз.3 ч.1

ст.190 СК України); 3) між одним із батьків, з ким дитина не проживає

(платником аліментів), та дитиною, за умови, що один із батьків, який не є

платником аліментів, загинув, пропав безвісті, а опіка над дитиною не

встановлена; 4) між обома батьками та дитиною, за умови, що дитина досягла

14 років, а один із батьків, що не є платником аліментів та проживає окремо

від дитини з огляду на навчання дитини, тривале відрядження того з батьків,

із ким проживає дитина; 5) між обома батьками, які обоє є платниками

аліментів, та дитиною, яка досягла 14 років, та дитиною, яка не досягла

14 років, та за участі опікуна (піклувальника) або осіб, які їх замінюють,

органів опіки та піклування, також у випадку, коли батьки позбавленні

батьківських прав тощо.

Така варіація суб’єктивного складу визначає не тільки учасників

даного виду правовідносин, але й конкретизує тих осіб, які можуть

виступити з ініціативою до укладення такого договору. Цей момент є

важливим у процедурі укладення договорів даного типу в силу реалізації

законних гарантій з рівності прав між учасниками сімейних правовідносин.

Аналізуючи зміст ч.1 ст.190 СК України, можна вказати, що він є

імперативним положенням-вимогою, адже вказує на безумовну поведінку в

частині потреби отримання «дозволу» на припинення права на аліменти в

органах опіки та піклування. За юридичною природою таких правовідносин

такий дозвіл «повинен отримати той із батьків, який проживає окремо від

дитини», адже йдеться про припинення обов’язку конкретно визначеного

147

зобов’язанням суб’єкта (платника аліментів). До того ж, законодавець не

акцентує на відсутності чи наявності шлюбних правовідносин між батьками,

але наголошує на такій обов’язковій умові, як проживання дитини не з

платником аліментів.

Відзначимо, що законодавець не акцентує на можливості спільного

звернення обох батьків до органів опіки та піклування із заявою про

отримання такого дозволу (хоча на практиці можливі випадки стягнення

аліментів з обох батьків); до того ж не завжди аліментні зобов’язання

виникають після розірвання шлюбу, вони можуть бути і при його наявності,

й при спільному проживанні батьків та дитини). Також не йдеться про

звернення до органів опіки та піклування дитини чи осіб, які замінюють

батьків (хоча не виключаються випадки, коли один із батьків, із яким

проживала дитина, загинув, пропав безвісті, був оголошений померлим тощо,

однак аліментні зобов’язання продовжують тривати).

За таких обставин можна однозначно вказати на те, що дозвіл

надається тільки платнику аліментів. Однак у деяких випадках така ситуація

щонайменше вказує на нерівність прав інших учасників таких сімейних

правовідносин, оскільки суперечить ч.6 ст.7 СК України. Зокрема, вказана

норма закріплює, що жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки як у

відносинах, так і в шлюбі чи в сім’ї. Ця норма очевидно доповнюється

фундаментальним положенням ст.24 Конституції України, яке також

презюмує рівність прав жінки і чоловіка щодо правового захисту,

матеріальної підтримки материнства і дитинства тощо. Також відмітимо, що

сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і

можливим з точки зору інтересів їх учасників (ч.3 ст.7 СК України). Власне,

насамперед йдеться про врахування інтересів дитини як основного учасника

такого виду правовідносин.

Отже, відсутність чіткої вказівки на можливість «отримання дозволу

обома батьками» або щодо «спільності проживання» утворює «рефлексію по

потребі долання формальних перешкод» цієї законодавчої неповноти у той

148

чи інший спосіб. Наприклад, (а) аналогії закону, аналогії права або навіть

припускаючись (б) «технічного» зняття з місця реєстрації, непроживання, за

місцем реєстрації, де зареєстрована дитина тощо.

У той же час, на нашу думку, отримання дозволу платника аліментів в

органах опіки та піклування не тягне юридичних наслідків до виникнення

зобов’язань з укладення договору і не входить до так званої «оферто-

акцептної схеми». Тому отримання дозволу на припинення права на аліменти

регулюється адміністративною процедурою, а момент припинення права на

аліменти визначається укладенням договору, якому передує надіслання та

прийняття пропозиції до укладення договору.

Окрім цього, Головне управління юстиції в Київській області звертає

увагу на важливість моменту місця реєстрації учасників такого договору та

місця знаходження такого майна. Так, відповідно до роз’яснення «…

виходячи з вимог частини четвертої статті 55 Закону України «Про нотаріат»

[123], посвідчення договору про припинення права на аліменти для дитини у

зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно провадиться за

місцезнаходженням цього майна або за місцем реєстрації однієї із сторін

відповідного правочину» (курсив власний – М.М.) [187; 123]. Це може бути

місце реєстрації платника аліментів та дитини або одного з батьків, із ким

дитина проживає.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 р. № 1952-IV

(далі – Закон № 1952-IV від 01.07.2004 р.), державним реєстратором є

нотаріус [122], а набуття права власності на житловий будинок, квартиру,

земельну ділянку тощо підлягає державній реєстрації (п.1 ч.1 ст.4 Закону

№ 1952-IV від 01.07.2004 р.). Укладення договору про припинення права на

аліменти набуттям у власність нерухомого майна за ч.1 ст.190 СК України

також підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, адже

абзацом 2 ч.1 ст.190 СК України передбачено, що «…такий договір

нотаріально посвідчується. Право власності на нерухоме майно за таким

149

договором виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до

закону».

Таким чином, момент нотаріального посвідчення та державної

реєстрації збігається у часі. А отже збігається момент набуття права

власності та припинення права на аліменти.

Тобто, така процедура додатково визначається піднормативністю

регулювання даного виду договірних відносин. В той же час, відповідно до

п. 6 «Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень» Постанови КМУ від 25 грудня 2015 р. № 1127 (далі – Порядок) –

«…державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом

звернення до … нотаріуса…». Відповідно до Порядку, разом із заявою

заявник подає оригінали документів, необхідних для державної реєстрації

прав, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за

державну реєстрацію прав. Моментом прийняття заяви вважається дата і

час її реєстрації у базі таких заяв. За результатом розгляду заяви та

документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор

приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій

реєстрації.

Законом № 1952-IV від 01.07.2004 р. визначено, що державний

реєстратор (нотаріус у нашому випадку – М.М.) не має права приймати

рішення про державну реєстрацію прав у разі, якщо речове право на

нерухоме майно, обтяження такого права набувається, змінюється або

припиняється за суб’єктом державної реєстрації прав, з яким державний

реєстратор перебуває у трудових відносинах або засновником (учасником)

якого він є (ч. 2 ст. 10). Це вказує на певні обмеження у процедурі та

стосується платника аліментів або одного з батьків, із ким проживає дитина.

У такому разі державна реєстрація проводиться іншим державним

реєстратором.

Аналізуючи процедуру укладення договорів даного виду, виходячи з

вимог ч. 2 ст.55 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 2.1, 2.4 пункту 2

150

глави 2 розділу ІІ Порядку, при підготовці до посвідчення правочинів про

відчуження нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони

відчуження або арешту майна, а також відсутність обтяження нерухомого

майна іпотекою за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме

майно. А відповідно до вимог підпункту 2.2 пункту 2 глави 2 розділу ІІ

Порядку, такі договори посвідчуються нотаріусом після перевірки

відсутності податкової застави [187; 123]. На підтвердження права власності

на нерухоме майно нотаріусу подається відповідний правоустановлючий

документ. Крім правовстановлюючого документа на житловий будинок,

квартиру садибу та інше нерухоме майно, якщо воно підлягає реєстрації,

долучається витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно …

[187; 123]».

Правове регулювання процедури набуття права власності тісно

пов’язане зі способами набуття права власності відчужувачем майна

(платником аліментів). У цивільному праві виділяють набуття права

власності, як правило, у первісний та похідний тощо способи [93, с. 93]. Це

вказує на доцільність проведення аналізу того нерухомого майна, яке є

предметом договору про припинення права на аліменти. На такий аспект

вказує і судова практика.

Так, відповідно до інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду

із розгляду цивільних і кримінальних справ, сформованого на підставі

проведеного узагальнення судової практики, за похідними підставами право

власності на житловий будинок виникає за волею попереднього власника

(цивільні правочини, спадкування за законом і за заповітом). Практичне

значення такого поділу полягає в тому, що за похідних підстав виникнення

права власності на житловий будинок завжди потрібно враховувати

можливість існування прав на це майно інших осіб – невласників (наприклад,

орендаря, заставодержателя, суб’єкта іншого обмеженого речового права)

(курсив власний – М.М.) [126]. Це означає, що під час процедури реєстрації

договору права власності на той чи інший об’єкт нерухомості має значення

151

спосіб набуття права власності платником аліментів як однією зі сторін

договору про їх припинення, а вид нерухомого майна (житловий будинок,

квартира, земельна ділянка тощо, за ч.1 ст.190 СК України), який може бути

переданий за договором, по різному впливає на момент набуття його

дитиною у власність.

За загальним правилом, договір про припинення права на аліменти для

дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно підлягає

обов’язковій державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на

нерухоме майно [187]. Однак, як на приклад неоднозначності у моменті

набуття права власності варто вказати на специфіку такого об’єкту, як

земельна ділянка.

Зокрема, щоб зареєструвати право власності на земельну ділянку,

необхідно підтвердити його реєстрацію в ДЗК (державному земельному

кадастрі – М.М.) [62]. Проте колізію становить наступне.

Так, «згідно з частиною 5-1 ст.38 Закону «Про ДЗК» (Закон України

«Про Державний земельний кадастр» – М.М.), на отримання відомостей з

ДЗК мають право власники земельної ділянки або їх спадкоємці. Однак, як

правило, за отриманням документа звертаються правонабувачі, які ще не

стали повноправними власниками. При зверненні правонабувача за

отриманням Витягу з ДЗК державні кадастрові реєстратори часто

відмовляють в його видачі на тій підставі, що за отриманням Витягу

звернувся неналежний заявник [62]». На законодавчому рівні зазначена

правова колізія поки не дозволена. Практично вона вирішується

неформально: іноді органи ДЗК, якщо вони лояльні, переконують державних

кадастрових реєстраторів все ж видати Витяг з ДЗК на підставі заяви

правонабувача, іноді питання залишається невирішеним [62].

Важливо також мати на увазі, що у доктрині цивільного права момент

укладення договору пов’язують із моментом досягнення згоди

(домовленості) щодо істотних умов договору. Відзначається, що як спільний

вольовий акт домовленість (згода) досягається або шляхом безпосереднього

152

спілкування (контакту) фізичних осіб чи посередників юридичних осіб, або

вчинення розділених у часі дій сторін (оферти та акцепту). Тому договір

вважається укладеним у момент одержання особою, яка направила

пропозицію укласти договір (оферту), відповіді другої сторони про

прийняття цієї пропозиції (акцепту). Однак, це правило стосується так званих

консенсуальних договорів, які вважаються укладеними в момент досягнення

згоди сторін [42, с.186].

Винятки про правоутворююче значення акцепту містяться в ч.ч. 2 і 3

ст. 640 ЦК України, згідно з якими, якщо для договору необхідне також

передання майна (зокрема, йдеться про реальні договори) або вчинення іншої

дії, то договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або

вчинення відповідної дії, а якщо підлягає державній реєстрації, то він є

укладеним з моменту вчинення такої реєстрації [42, с. 186].

Виходячи з вищесказаного, слід віднайти специфіку здійснення оферти

та акцепту. Оферта у правовідносинах, що аналізуються, є особистою, адже

адресована конкретній особі та може бути письмовою.

153

3.3. Визнання недійсним договору про припинення права на

аліменти набуттям дитиною майна: загальнотеоретичний підхід

Дотримання умов дійсності договору при його укладенні створює не

тільки фундамент для забезпечення охорони та захисту прав учасників

договірних відносин, а й належні гарантії для виконання договірних умов

сторонами, а отже, дотримання прав, свобод та інтересів.

У реалізації права на припинення аліментних зобов’язань з набуттям

дитиною права власності на нерухоме майно забезпечення договірного

режиму потребує особливої акцентуації, спрямованої на ідентифікацію умов

та підстав визнання недійсним цього виду договору. Проте, на жаль,

відсутність законодавчої чіткості правової регламентації, з одного боку,

вказує на неналежний механізм правового регулювання, що сприяє

послабленню правової визначеності як елементу принципу верховенства

права у врегулюванні аліментних зобов’язань, з іншого – пояснює гостроту

та актуальність даної проблематики.

Аналізуючи дослідження, проведені протягом останнього часу в даному

сегменті, варто відмітити, що проблема припинення права на аліменти

зарахуванням у власність дитини нерухомого майна порушувалася по черзі

вченими, дослідниками, практиками. Зокрема, потрібно відзначити

дослідження, проведені І. В. Жилінковою («Правовий режим майна членів

сім’ї», 2000 р.) [48], Р. І. Ташьяном («Договір про припинення права на

аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме

майно», 2010, 2013 рр.) [152, с.64–73; 166, с.183–191], О. В. Розгон

(«Особливості договору про припинення права на аліменти для дитини у

зв’язку з передачею права власності на нерухомість», 2013 р.) [133],

С. Я. Фурсою та Є. І. Фурсою (в межах науково-практичного коментаря до

Сімейного кодексу України; далі – СК України – М.М.) [145, с. 487–490], а

також праці деяких інших вітчизняних та зарубіжних дослідників.

154

Водночас не можна не вказати на те, що такі дослідження, хоча й були

сфокусовані на режимі припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною у власність нерухомого майна, однак характеризуються

фрагментарністю щодо визнання цього договору недійсним та, власне, щодо

правової характеристики й регулювання цього аспекту.

Із таким станом ми погодитися не можемо, адже в аналізованому

сегменті наразі справді відсутні дослідження, спрямовані на розв’язання та

вирішення проблем, що стосуються можливих підстав та наслідків визнання

цього виду правочину-договору недійсним. Не спостерігаються останні й у

процесі комплексного аналізу норм сімейного та цивільного законодавства,

судової практики.

Отже, спробуємо визначити умови та підстави недійсності договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме майно, що дасть можливість удосконалити механізм

правового регулювання режиму припинення права на аліменти набуттям у

власність дитиною нерухомого майна, віднайти його дійсну правову природу

в сімейному праві.

У теорії права, як правило, правовий режим визначається як певний

порядок регулювання, який виражений у тому чи іншому комплексі певних

правових засобів, які характеризують особливе поєднання взаємодіючих між

собою дозволів та заборон (а також позитивних зобов’язань), що утворюють

при цьому особливу скерованість у правовому регулюванні [4, с.264].

На думку І. О. Соколової, режим відзначається не тільки засобами

правового регулювання (формальна ознака), а й певною спрямованістю, де

проявляється ступінь його сприятливості та несприятливості для інтересів

суб’єктів права (матеріальна ознака), чим виражається певний ступінь

жорсткості регулювання суспільних відносин [141, с.129]. Вчена також додає,

що характерними рисами, наприклад, приватноправового режиму є:

(а) визнання пріоритетності інтересів окремої (приватної) особи;

(б) юридична рівність учасників відповідних відносин; (в) ініціатива

155

суб’єктів відносин стосовно встановленого правового зв’язку між собою

(тобто переведення побутових відносин у ранг юридичних зв’язків);

(г) свобода (вільний розсуд) у виборі правил поведінки;

(д) «уповноважуючий» характер норм і правил; (е) переважно позовний

порядок захисту інтересів суб’єктів таких відносин у суді тощо [141, с. 135].

Доречно в контексті сфери сімейно-правового регулювання згадати

слушну позицію І. В. Жилінкової, яка зазначає, що, наприклад, «правовий

режим майна дружини та чоловіка» – це насамперед порядок регулювання

майнових відносин між ними, який виникає внаслідок дії комплексу

правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зобов’язань тощо) і визначає

зміст майнових прав та обов’язків подружжя [49, с.11; 143, с.144–145].

Отже, з’ясування комплексу наявних, як і можливих, заборон та

недотримання позитивних зобов’язань повинно зумовлювати визнання

договору про припинення аліментних зобов’язань.

Правовий режим щодо майна у сімейному праві передбачає, що майно

може бути роздільним та перебувати у спільній власності [143, с.162]. Звісно,

питання стосується безпосередньо власності, але тут важливо зазначити, що,

відповідно до ч.2 ст.190 СК України, набувачем права власності на нерухоме

майно може бути сама дитина, а також дитина і той із батьків, з ким вона

проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. Отже, тут

виокремлюються перших два важливих елементи, які будуть впливати на

питання дійсності/недійсності договору даного виду, а також зумовлювати

специфіку режиму.

Законодавець акцентує увагу на особливому статусі майна – нерухоме

майно як обов’язкова умова укладення такого договору. Водночас нерухоме

майно, яке може бути предметом договору про припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям його у власність, повинно бути: пов’язане із

задоволенням основних та першочергових майнових інтересів дитини –

житла, помешкання тощо, та таке, яке прямо не пов’язане із задоволенням

майнових інтересів, але володіння та користування, розпорядження ним

156

може забезпечувати майнові інтереси дитини через отримання прибутку;

таке, яке потребує специфіки управління ним, і таке, що не потребує

спеціального управління; таке, що підлягає державній реєстрації, та таке, що

не підлягає державній реєстрації; таке, що знаходиться на території України

та таке, що перебуває за її межами [83, с.120]; бути придатним* тощо.

Щодо правосуб’єктності, то цей інститут насамперед характеризується,

як відомо, такою правомочністю, як правочиноздатність, адже включає

правонабувальну здатність, правоздійснювальну або ж правовиконавчу

здатність, деліктоздатність. У свою чергу, правочиноздатність засновує

більш ширшу категорію – договороздатність (здатність укладати договори)

[180, с.152]. Це вказує на прямий зв’язок цих корелятів із дійсністю договору

та зі сторонами договірних відносин цього виду. Тому особливо характерною

для суб’єктного складу цього договірного правочину є необхідність

урахування моменту укладення договору відповідного вікового цензу,

*Для довідки: відповідно до ч. 1 ст. 190 СК України, «…Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із

батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про

припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно

(житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо)…» (курсив власний – М.М.). Однак серед таких

об’єктів права власності слід вбачати певні дефекти, що зводитимуть їх у ранг непридатності для укладення

договору про припинення аліментних зобов’язань у силу неможливості подальшого повного здійснення права власності. Зокрема, це забруднені земельні ділянки або земельні ділянки, які перебувають в

аварійному стані через загрозу зсуву чи то на території такого; аварійні квартири, будинки, або такі, що не

відповідають санітарним нормам (грибок, тріщини, занадто низькі стелі (менше 2,50 м.), суміщені ванна та

вбиральня і т. д.), тощо. Особливим видається питання щодо земельних ділянок як об’єктів, що можуть бути

предметом договору про припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям права власності на

земельну ділянку з особливим місцем її знаходження, режимом. Адже, як виявляється, такі теж можуть бути

«дефектними» як де-факто, так і де-юре. Проте у законодавстві до переліку обмежень такі не входять, хоча

становлять його специфіку для сімейно-правових договорів аналізованого типу. Зокрема: де-факто, на нашу

думку, дефекти предмета майбутнього договору стосуватимуться тих земельних ділянок, щодо яких

землекористувачами не було дотримано вимог законодавства про охорону довкілля, не підвищування

родючості ґрунтів та зберігання тих чи інших корисних властивостей землі (ст. 96 ЗК України); де-юре, не

стільки дефекти предмета майбутнього договору (земельної ділянки), скільки спеціального режиму щодо дії такого майна, який є несприятливим. Наприклад, це стосуватимуться тих питань, коли здійснюється

провадження у цивільній справі щодо розгляду цивільно-правового спору в суді; а також щодо тих категорій

земельних ділянок, щодо яких встановлюється обмеження в користуванні. Адже, відповідно до ч.2 ст.110

ЗК України, перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановлених обмежень, обтяжень.

Такі обмеження можуть стосуватися умов розпочинання і завершення забудови або освоєння земельної

ділянки протягом встановлених строків; заборони на провадження окремих видів діяльності; умови

здійснення будівництва, ремонту або утримання дороги, ділянки дороги (ч.2 ст.111 ЗК України), тощо.

Це дає підстави стверджувати, що майнові інтереси дитини у зв’язку з укладенням договору про

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною права власності на земельну ділянку не будуть

захищені, та й, очевидно, належно реалізовані в подальших зобов’язальних відносинах [88, с.77–80]. А

отже, створюватимуть умови для визнання такого договору недійсним. Тому для уникнення таких наслідків, на нашу думку, слід запровадити проведення обов’язкової експертизи стану нерухомого

об’єкта, що набувається дитиною у власність, при укладенні договору про припинення права на аліменти.

157

дієздатності, як і питань, що пов’язані з правочинами (умовами його

дійсності).

Аналізуючи зміст ст. 190 СК України стосовно юридичної конструкції

визнання недійсним договорів даного виду, варто зазначити, що така

простежується з нормативного врегулювання доволі неповно, адже про це

йдеться лише у ч. 6 цієї статті. Зокрема, в ній передбачається, що договір,

укладений відповідно до ч. 1 цієї статті, визнається судом недійсним за

вимогою відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як

батька з актового запису про народження. Власне, цей момент є чи не

єдиною, на перший погляд, обставиною визнання недійсним договору даного

виду. Ця обставина полягає у наявності факту «розриву» кровного

споріднення (ч. 2 ст. 136 СК України закріплює положення про те, що у разі

відсутності кровного споріднення суд виключає своїм рішенням відомості

про особу як батька дитини з актового запису про її народження). Логіка

законодавця в цьому аспекті є очевидною, адже акцентується виключно на

«кровному спорідненні», яке є однією з ознак сімейних правовідносин, а

отже – і виникнення сімейних прав та обов’язків. А при умові доведеності

відсутності родинного зв’язку батьківства/материнства зрозуміло, що

спільність виниклих прав та обов’язків «спорідненості» як члена сім’ї

виключається.

Слід додати, що в сімейно-правовій концепції щодо визнання договору

недійсним можливим вбачається інший варіант, коли можливість такого

виключення із «батьківства» пов’язана з особою матері, тобто виключення її

із «материнських» правовідносин. Адже очевидно, що у практиці може мати

місце (а) «лікарська помилка» або будь-яка інша; (б) технічно-

адміністративна помилка або та чи інша (в) протиправна дія, які також

будуть впливати на дійсність договору, будучи основою для природи інших

правовідносин. Наприклад, у разі невдалого застосування репродуктивних

технологій у період зачаття дитини; поміщення помилково відібраного

ембріона та виношування дитини сурогатною матір’ю; також можуть мати

158

місце й ситуації підміни, викрадення дитини, недостовірні дані про ім’я

чоловіка, записаного батьком дитини, тощо.

У випадках, передбачених ч.3, 4 ст.136 СК України, оспорювання

батьківства неможливе у зв’язку з набуттям дитиною повноліття або її

смертю.

За таких обставин визнання такого договору недійсним може мати місце

в одному випадку – у зв’язку з «набуттям повноліття». Адже слід мати на

увазі, що законодавством визначено додатковий момент, який стосується

припинення аліментних зобов’язань на випадок, коли повнолітні дочка, син

продовжують навчатися до 23-х років (ст.199 СК України). Отже, це вказує

на можливість здійснення правового регулювання щодо припинення

аліментних зобов’язань із застосуванням аналогії (ст.10 СК України), в тому

числі за умов визнання недійсним договору, укладеного в порядку ст.190

СК України.

І хоча законодавцем не передбачено чіткого врегулювання аліментних

зобов’язань при такій юридичній конструкції, ми вважаємо, що такий варіант

є доволі прийнятним для правочинів-договорів щодо задоволення майнових

інтересів дитини. Звісно, такий варіант характеризується також певною

колізійністю через неповноту передбаченої певної групи норм, які б

регулювали правовий механізм припинення права на аліменти набуттям

дитиною у власність нерухомого майна у період з 18 до 23 річного віку.

Звісно, з огляду на комплексну правову природу суті договірних

відносин про припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у

власність нерухомого майна можливо віднайти й інші обставини, які

вказують на ряд додаткових ознак, які б зумовлювали недійсність даного

виду договору.

Так, на відміну від сімейно-правової концепції визнання договору про

припинення аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність

нерухомого майна, можливо визначити безпосередньо цивільно-правову

159

природу, яку слід пов’язувати з додатковими ознаками дійсності цього виду

правочину зі специфікою дії норм сімейного права.

Розглядаючи питання щодо підстав розірвання договору, укладеного в

порядку ст.190 СК України, можна визначити основні підстави та умови

визнання договору недійсним за цивільним законодавством. Це дасть

можливість віднайти чинники, які уособлюють специфіку впливу їх на

сімейну договірну природу прав і обов’язків, суб’єктивного складу, форми та

процедури укладення цього договору тощо.

Традиційно в науці цивільного права склалася позиція у тому, що умови,

за якими договір пов’язують із його дійсністю, мають не тільки правочинну

природу дійсності, але й безпосередньо витікають із природи саме

договірного права [42, с.734–735], умов дійсності договору.

Важливо мати на увазі й те, що природа договору про припинення

аліментних зобов’язань та передачу у власність дитини нерухомого майна

характеризується дуальністю (подвійністю), адже поєднує в собі одночасно і

характер договорів про передачу майна у власність (його принципові

характеристики – в межах істотності умов) та договорів про утримання.

Наприклад, тут проявляються деякі спільні істотні умови: юридичної

конструкції договору про довічне утримання (догляд) за ст.744 ЦК України,

серед яких: (а)припинення аліментних зобов’язань, обов’язок утримувати

дитину; (б)передача нерухомого майна у власність дитини.

Такий «сплав» договірної конструкції пояснюється змішаністю різних

договірних конструкцій і в кінцевому результаті проявляється у формулі як:

(а) «наявність аліментних зобов’язань – наявність нерухомого майна – згода

на припинення аліментів – набуття у власність майна», а також

(б) «необхідність забезпечення майнових інтересів дитини – управління

майном дитини, тягаря утримання майна».

Отже, такі умови повинні насамперед вказувати на забезпечення

(дотримання) істотності умов дійсності окремо кожного виду договорів.

Зрештою, доволі неприйнятним є зміст ст.233 ЦК України (правові наслідки

160

правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини). Адже за змістом та

суттю цієї статті правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої

обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний недійсним

незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Наприклад,

відповідно до практики Верховного Суду України (далі – ВСУ), під тяжкими

обставинами слід розуміти: «…1. наявність у особи, що вчинює правочин,

тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи

загроза банкрутства та інші обставини; 2. правочин повинен бути вчинений

саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3. правочин повинен

бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи

помилки; 4. особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити

через тяжкі обставини …» [188; 114]. Більше того, судова практика також тут

наголошує, що «...необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з

підстав, передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного

причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням

спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або

зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на

об’єктивній та суб’єктивній стороні…» [188; 114].

Отже, наявність факту притягнення особи до кримінальної

відповідальності за ст.164 КК України (злісне ухилення від сплати аліментів)

також є «тяжкою обставиною» (має публічно-правовий, а не

приватноправовий характер дії норм права) та вказує на причинний зв’язок

визнання договору про припинення права на аліменти за ст. 190 СК України

недійсним. Хоча дана обставина може межувати із правочином, який

порушує публічний порядок (ст.228 ЦК України).

Зрештою, стосовно вчинення такого договору на підставі цивільно-

правової «помилки» доречно врахувати певні обставини суб’єктивного

складу, які впливають на його недійсність. Так, ВСУ зазначив, що

нотаріальне посвідчення, прочитання та роз’яснення нотаріусом тексту

договору сторонам є недостатнім для правильного сприйняття особою-

161

інвалідом фактичних обставин правочину на момент його підписання.

Необхідно враховувати вік цієї особи, її стан здоров’я та потребу у зв’язку з

цим у догляді й сторонній допомозі; наявність спірного житла як єдиного;

відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним

договором …та продовження позивачем проживання в спірній квартирі

(курсив власний – М.М.) після укладення договору дарування….». Також

ВСУ наголошує щодо договору (на прикладі дарування – М.М.), що він не

повинен містити обов’язків для обдарованого, і будь-який правочин, який

встановлює обов’язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-

яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування

[113; 115].

Також у даному рішенні ВСУ, в межах його правового висновку,

вказано: «…якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин,

які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом

недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та

обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її

цінність або можливість використання за цільовим призначенням …[115]».

Додатковою підставою визнання такого договору недійсним може бути

й обставина, коли такий договір був укладений усупереч ст. 224 ЦК України.

Таким чином, до умов і підстав недійсності з подальшим розірванням

чи окремих обставин для розірвання договору про припинення аліментних

зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого майна можна

віднести:

– виключення з актового запису про народження батька чи матері, або

обох із них (анулювання свідоцтва про народження);

– суперечність майновим інтересам дитини, що ставить її у скрутне

матеріальне становище у зв’язку з укладенням такого договору на тих чи

інших умовах;

– укладення договору шляхом обману;

162

– невиконання батьками свого обов’язку з утримання такого майна,

внаслідок чого тягар утримання перекладено на «плечі» дитини;

– неналежний предмет договору (нерухомого майна, яке знаходиться або

в занедбаному стані, або його властивості применшують можливість

задоволення майнових інтересів дитини через нерентабельність, або взагалі

унеможливлюють його використання – відсутність сервітуту, непридатність

тощо);

– наявність дефектів форми договору;

– виконання зобов’язання неповністю, частинами, що суперечить

правовій природі переходу у власність майна, ускладнює реалізацію права

власності, яке набувається дитиною;

– наявність у договорі обставин, що не відповідають принципу

економічності виконання зобов’язання;

– наявність у договорі обставин, що не відповідають принципу

реальності виконання зобов’язання;

– наявність фактів недотримання принципу належного виконання

зобов’язання в контексті «належності предмету і належного способу»

виконання зобов’язання управління та користування майном одним із

батьків, який є стороною при набутті права власності з припиненням

аліментних зобов’язань;

– продовження проживання платника аліментів у житловому

приміщенні, що було відчужене в силу укладення договору про припинення

аліментних зобов’язань;

– наявність ознак, які вказують на «тяжкі обставини», що спонукали до

укладення договору обидві сторони;

– наявність обтяжливих зобов’язань, які має вчинити після набуття у

власність дитина або той із батьків, з ким проживає дитина (сплата

комунальних боргів, капітальний ремонт приміщення, наявність зобов’язань

щодо третіх осіб тощо).

163

Окрім цього, до підстав визнання недійсним договору про припинення

аліментних зобов’язань можна віднести й вчинення такого договору-

правочину внаслідок зловмисної домовленості тощо.

До правових наслідків недійсності договору про припинення аліментних

зобов’язань можна, у свою чергу, віднести: двосторонню реституцію;

відшкодування шкоди майнової та немайнової; відновлення аліментних

зобов’язань у сумі та строки, що існували до укладення цього договору,

тощо.

Отже, особливість сімейно-правового режиму щодо припинення

аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого майна

зумовлює низку питань, що стосуються не тільки охорони, але й захисту

майнових інтересів дитини.

164

Висновки до Розділу 3

Зі ст. 190 СК України випливає, що учасники сімейних правовідносин,

обтяжені аліментними зобов’язаннями, вступають у договірні відносини.

Такі правовідносини покликані трансформувати аліментні правовідносини

через сплату відступного та взяття обов’язку утримання. Отже за своєю

суттю вони є договірними, зобов’язальними, а їх концепція повинна бути

націлена на забезпечення охорони майнових інтересів насамперед дитини.

У той же час, такі правовідносини не повністю охоплюються правовим

регулюванням договірного права, але є зобов’язальними в частині

імперативної вимоги норм як сімейного, так і цивільного права. Адже, з

одного боку, юридична конструкція зобов’язальних правовідносин

охоплюється договірним правом по формі, а з іншого боку, за змістом,

домінує сімейно-правова природа.

Разом із тим процедура укладення спільно охоплюється як цивільним,

так і сімейним правом, причому характер тривалості правовідносин – зі зміни

аліментних на утримання – не втрачається, що підкреслюється переданням

обов’язку, як і його залишенням у певній формі стосовно батьків,

викликаним першочерговою потребою для дитини – матеріального

забезпечення та виховання.

Виходячи з вищевикладеного, ми констатуємо, що такі зобов’язання є

суміжними – цивільно-сімейними зобов’язаннями. Це підтверджується тим,

що інститут припинення права на аліменти є міжгалузевим. У той же час,

такі зобов’язання характеризуються поєднанням немайнових та майнових

елементів, що витікають як із договору про припинення права на аліменти

зарахуванням у власність дитини нерухомого майна, так і зі взяття на себе

обов’язку утримання.

Право на отримання аліментів припиняється у дитини у зв’язку з

набуттям права власності на нерухоме майно, а у платника аліментів

припиняється. обов’язок їх сплачувати. Натомість, за наявності обставин

165

(підстав), хоча право у дитини на аліменти припиняється у зв’язку із

юридичним фактом набуття права власності на нерухоме майно, проте право

на утримання залишається.

Зрештою, можна вивести формулу, яка характеризує послідовність

права на припинення аліментів для набуття дитиною права власності на

майно, а саме: (а) отримання дозволу на припинення права на аліменти, що

надає можливість (б) отримати право укладення договору про перехід у

власність дитини нерухомого майна та право ним скористатися, чим

забезпечити реалізацію (в) майнового інтересу дитини.

Інститут договору є інструментом для припинення аліментних

зобов’язань, адже закріплене положення про договірний режим врегулювання

аліментних зобов’язань у такий спосіб відображає основну мету врегулювання

сімейних правовідносин між їх учасниками, чим і координує їх до максимально

можливого забезпечення майнових інтересів дитини (ч. 2 ст. 1, ч.ч. 2, 8 ст. 7

СК України).

Підстави для укладення такого договору визначаються за наявності

сукупності таких фактів: (а) наявність отримання дозволу, (б) наявність

нерухомого майна, (в) наявність факту непроживання дитини з платником

аліментів і, відповідно, проживання з тим із батьків, на чию користь такі

сплачуються (відраховуються); (г) воля сторін до укладення договору тощо.

Предметом правового регулювання договірного режиму відносин щодо

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною

нерухомого майна є: (1) дотримання та контроль при припиненні права на

аліменти всіх гарантій, якими наділений інститут аліментних зобов’язань;

(2) встановлення та фіксування юридичних фактів для припинення

аліментних зобов’язань; (3) встановлення порядку переходу/відчуження

нерухомого майна; (4) забезпечення умов реєстрації права для набуття у

приватну власність, що висувалися законом чи договором; (5) забезпечення

умов для утримання дитини за рахунок появи додаткових прав на здійснення

права власності під час утримання майна; (6) визначення умов стосовно

166

правового режиму нерухомого майна дитини, набутого у зв’язку з

припиненням аліментних зобов’язань; (7) встановлення порядку здійснення

права власності такого нерухомого майна між дитиною та батьками

(особами, які їх замінюють).

Договір може бути визнаний недійсним та розірваний через визнання

його недійсним у судовому порядку з підстав (а) неналежного предмета

договору; (б) дефектів правосуб’єктності в однієї зі сторін договору;

(в) дефектів його форми; (г) вчинення його під впливом помилки, обману,

зловмисної поведінки чи тяжкої обставини; (д) виключення зі свідоцтва про

народження батька або матері, або обох батьків; (ж) дефектів змісту тощо.

Натомість, така підстава, що впливає на дію договору, однак не впливає

на його недійсність, як от «невиконання батьками своїх обов’язків з

утримання дитини, на користь якої було укладено такий договір» (ч. 7 ст. 190

СК України) не становить умов та підстав визнання такого договору

недійсним. Адже така підстава не охоплюється моментом істотних умов при

його укладенні, проте, через «алеотарність» (ризиковість) взятого стороною

договору зобов’язання, складає самостійну підставу для розірвання договору

як невиконання останнього (зобов’язання). Це саме стосується й

«неналежного управління майном», яке було набуте у власність дитини

шляхом припинення аліментних зобов’язань.

Укладенню договору про припинення права на аліменти передує

обов’язкова процедура отримання дозволу в органах опіки та піклування.

Такий дозвіл може бути виданий як платнику аліментів, так і в особливих

випадках дитині та обом із батьків або особам, які замінюють батьків, адже

аліменти можуть сплачуватись на обох батьків та на таких дітей, що

позбавленні батьківського піклування.

Момент укладення договору в основному збігається з набуттям

дитиною права власності, що стосується того чи іншого виду нерухомого

майна, в силу наділення нотаріуса реєстраційними функціями. Оферта і акцепт

по укладенню договору хоч можуть переноситися на стадію отримання дозволу

167

з органів опіки та піклування, однак у такому випадку цивільно-правового

значення для зобов’язальних відносин по укладенню договору не мають. Також

отримання такого дозволу не зобов’язує жодну зі сторін до укладення в

майбутньому цивільно-правової угоди, адже регулюється адміністративними

нормами, які не визначають правове регулювання зобов’язання з укладення

угоди, а їх метод не поширюється на приватноправовий характер інституту

припинення права на аліменти.

У випадку набуття права власності на земельні ділянки, момент

укладення договору залежить від правовстановлюючих документів особи

відчужувача та способу набуття ним попередньо у власність майна, яке є

предметом договору. Стосовно права на припинення аліментів (аліментних

зобов’язань), то таке припиняється не з моменту отримання дозволу на

укладення договору, а з моменту реєстрації права власності на нерухоме майно

(державної реєстрації).

Право на припинення аліментів збігається з набуттям дитиною права

власності. Право на припинення аліментів (аліментних зобов’язань)

припиняється не з моменту реєстрації права власності на нерухоме майно

(державної реєстрації), а з моменту нотаріального посвідчення договору

168

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дисертаційного дослідження отримано

теоретичну розробку режиму припинення права на аліменти набуттям

дитиною у власність нерухомого майна, що дозволило отримати науково

обґрунтовані висновки на вирішення завдань сімейного законодавства, як і

визначення сучасних тенденцій розвитку сімейного законодавства в межах

договірних зобов’язань та аліментних правовідносин, правовідносин з

утримання, стану правозастосовної практики.

Зокрема, отримано такі важливі результати:

1. Категорія майнового інтересу в сімейному праві займає центральне

місце серед аліментних зобов’язань, інститутів права власності, управління

майном, припинення права на аліменти, а також в інституті утримання

дитини. Це дає можливість стверджувати, що без забезпечення збереження

належної охорони майнового інтересу дитини в інституті припинення права

на аліменти у зв’язку з набуттям права власності дитиною на нерухоме

майно, забезпечення гарантування захисту прав та свобод дитини, які

визначені основоположними міжнародними документами та чинним

законодавством є неможливим.

2. Інститут припинення права на аліменти набуттям дитиною

нерухомого майна у власність характеризується взаємопов’язаністю з

інститутами аліментних зобов’язань, отримання права на припинення

аліментних зобов’язань, набуття права на нерухоме майно дитиною. Це

означає, що інститут припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям

дитиною нерухомого майна є суміжним інститутом сімейного права, з огляду

на взаємопроникнення різних правовідносин, що витікають з інших правових

норм та галузей права.

3. Режим припинення права на аліменти набуттям дитиною у власність

нерухомого майна має дуальну правову природу, яка пояснюється дією норм

цивільного та сімейного права, зобов’язально-договірного регулювання з

169

деякими адміністративними процедурами (отримання дозволу на припинення

права на аліменти). Його мета – створити умови для забезпечення майнових

інтересів дитини в силу припинення права на аліменти (закінчення

аліментних правовідносин) та набуття у власність дитини такого майна, яке б

давало змогу її утримувати чи забезпечити майнові інтереси дитини в цілому

(отримання житла), можливість отримувати прибуток, дохід чи дивіденди).

4. Чинний СК України слід (а) доповнити нормами, які б чітко

встановлювали перелік обмежень нерухомого майна, яке не може бути

предметом договору про припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з

набуттям такого у власність дитини; (б) слід предметно ідентифікувати у

відповідних нормативно-правових актах те нерухоме майно, яке може бути

предметом договору про припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з

набуттям у власність такого, за конкретними ознаками його відповідності

задоволення майнових інтересів дитини; та щонайменше (в) вказати на

застереження відповідних положень нормативно-правових актів щодо

«дефектності», непридатності таких об’єктів тощо. Заповнення таких

прогалин створить можливість реальної охорони та захисту майнових прав та

інтересів дитини при припиненні права на аліменти, зумовить якісно чіткі

правовідносини по здійсненню права власності тощо.

5. Зобов’язання, які виникають в порядку реалізації прав за ст. 190

СК України, є суміжними і тому розглядаються як цивільно-сімейні

зобов’язання. Це підтверджується тим, що інститут припинення права на

аліменти є міжгалузевим. В той же час такі зобов’язання характеризуються

поєднанням немайнових та майнових елементів, що витікають як із договору

про припинення права на аліменти зарахуванням у власність дитини

нерухомого майна, так і зі взяття на себе обов’язку утримання.

6. Право на отримання аліментів припиняється у дитини у зв’язку з

набуттям права власності на нерухоме майно, а у платника аліментів

обов’язок їх сплачувати – припиняється. Натомість, за наявності обставин

(підстав), хоча у дитини право на аліменти припиняється у зв’язку з

170

юридичним фактом набуття права власності на нерухоме майно, проте право

на утримання залишається.

Тому право на припинення аліментів (аліментних зобов’язань)

припиняється не з моменту реєстрації права власності на нерухоме майно

(державної реєстрації), а з моменту нотаріального посвідчення договору. Це

означає, що право на припинення аліментів збігається з набуттям дитиною

права власності.

7. Здобувачем розроблено проект Закону України «Про внесення змін до

Сімейного кодексу України», яким запропоновано доповнити СК України

ст.ст. 190-1, 190-2, 190-3, а також внести зміни до ст. 190 цього Кодексу

(Додаток А).

171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальные проблемы теории государства и права: хрестоматия/ авт.

сост. М.В. Баранова, О.Б.Купцова. М.: Юрлитинформ, 2012. 368с.

2. Алексеев С.С. Собрание сочинений. В 10 т.[+ Справочный том]. Том 2:

Специальные вопросы правоведения. М.: Статут, 2010, 2010. 471с.

3. Алексеев С.С. Собрание сочинений. В 10 т. [+Справоч.том]. Том 3:

Проблемы теории права: Курс лекций. М.: Статут, 2010. 781с.

4. Алексеев С.С. Собрание сочинений. В 10 т. [+Справоч.том]. Том 6:

Восхождение к праву. М.: Статут, 2010. 558с.

5. Аномалії в цивільному праві України: Навч.-практ. посібник. 2-ге вид.,

перероб. та доп./за заг.ред. Р.А. Майданика. К.: Юстиніан, 2010. 1008с.

6. Ариванюк Т. О. Правове регулювання відносин власності між

подружжям: автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Тетяна

Олексіївна Ариванюк. Київ : Б.в., 2002 . 20 с.

7. Ариванюк Т. О. Правове регулювання відносин власності між

подружжям: автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Тетяна

Олексіївна Ариванюк. Київ : Б.в., 2002 . 20 с.

8. Антошкіна В.К. Договірне регулювання відносин подружжя: Автореф.

дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія

України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2006. 20 с.

9. Афанасьєва Л.В. Аліментні правовідносини в Україні : Монографія / Л.В.

Афанасьєва. Луганск, 2006. 224 с.

10. Апопій І. В. Заходи відповідальності у сімейному праві України. Вісник

Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки.

2016. № 845. С.239–243.

11. Ахмач Г. Договірний порядок врегулювання аліментних зобов'язань з

утримання батьками своїх дітей: проблеми та перспективи розвитку.

Підприємництво, господарство і право. 2008. № 10. С.58-61.

172

12. Байтин М.И. Сущность права (Современное нормативное

правопонимание на грани двух веков). Саратов: СГАП, 2001. 416 с.

13. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві:

монографія. К.: Юрінком Інтер. 2005. 272 с.

13-а. Бондар Т.В. Договірні зобов’язання як категорія цивільного права.

Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

юридичні науки. №60–62. 2004. С.73–75.

14. Безклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. К.: Видавничий Дім

«Ін Юре», 2007. 456 с.

15. Беспалов Ю.Ф. Внедоговорные обязательства с участием ребенка:

материально-правовые и процессуально-правовые проблемы: монография

/ Ю. Ф. Беспалов, П. А. Якушев. Владимир : Атлас, 2009. 191с.

16. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні

аспекти): Монографія. Юрінком Інтер. 2006. 592 с.

17. Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Монографія. К.:

Юрінком Інтер, 2006. 392 с.

18. Бервенко С.Н., Дзера А.В. Договорное право в системе права Украины.

Альманах цивилистики: Сборник статей. Вып. 1/ Под ред. Р.А.

Майданика. К.: Всеукраинская ассоциация издателей «Правова еднисть»,

2008. С.280–281.

19. Бернацький М.В. Житло як об'єкт права власності: автореф. дис. ... канд.

юрид. наук: 12.00.03 / Бернацький Микита Віталійович; Нац. акад. прав.

наук України, НДІ приват. права і підприємництва ім. Ф. Г. Бурчака. Київ,

2016. 20с.

20. Болгова В.В. Публичное право: Проблемы теории, методологии,

практики: Автореферат диссертации на соискание ученой степени

доктора юридических наук. Специальность 12.00.01 - Теория и история

права и государства; История учений о праве и государстве /В.В. Болгова;

Науч. конс. А.А. Павлушина. Тамбов, 2009. 48с. URL:

http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1376468.

173

21. Блащук А.М. Припинення договірних зобов’язань у цивільному прав

України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. / Київський

національний ун-т ім. Тараса Шевченко. К., 2006. 20с.

22. Ватрас В.А. Батьки та діти як суб’єкти сімейних правовідносин//

Університетські наукові записки, 2008, № 4 (28). С.145–150.

23. Ватрас В. А. Суб'єкти сімейних правовідносин: автореф. дис ... канд.

юрид. наук: 12.00.03 / Володимир Антонович Ватрас. Київ: Б.в., 2008. 17с.

24. Велика українська юридична енциклопедія: у 20. Х.: Право, 2016. Т.3:

Загальна теорія права/ редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін.; Нац. акад.

прав. наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН

України; Нац. Юрид. Ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. 952с.

25. Венедіктова І.В. Захист охоронюваних законом інтересів у цивільному

праві: монографія/ І.В. Венедіктова. К.: Юрінком Інтер, 2014. 288с.

26. Ветютнев Ю.Ю. Аксиология правовой формы: монография. М.:

Юрлитинформ, 2013. 200с.

27. Відповідальність у праві: філософія, історія, теорія: монографія

[І.Безклубий, С.Бобровник, І.Гриценко та ін.]; за заг.ред. І.Безклубого. К.:

Грамота, 2014. 448с.

28. Відповідальність у приватному праві: монографія/ [І.Безклубий, Н.

Кузенєцова, Р. Майданик та ін.]; за заг.ред. І.Безклубого. К.: Грамота,

2014. 416с.

29. Вознюк Н. Понятие, система и виды процедурных правоотношений в

сфере государственных социальных правоотношений. Legea si Viata.

№7/3. 2014. С.15–19.

30. Волохов О. С. Аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичі. Держава

і право. 2010. № 47. С.418–424.

31. Галянтич М.К. Теоретичні та практичні проблеми застосування поняття

«житло». Теоретичні та практичні проблеми застосування цивільного та

господарського законодавства: Збірник наукових матеріалів

Міжнародної науково-практичної конференції. Вищий навчальний

174

заклад «Університет економіки та права «КРОК». К.: ВНЗ «Університет

економіки та права «КРОК», 2015. С.9–13.

32. Голубєва Н. Ю. Зобов'язання у цивільному праві України: методологічні

засади правового регулювання: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.03

/ Н. Ю. Голубєва; наук. консультант Є. О. Харитонов; Нац. ун.-т «Одеська

юридична академія». Одеса, 2013. 40 с.

33. Горшенев В.М., Недбайло П.Е. и др. Юридическая процессуальная

форма: теория и практика. М., «Юрид. лит.», 1976. 280 с.

34. Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права

спільної власності фізичних осіб: Монографія. Т.: «Підручники і

посібники», 2008. 176 с.

35. Давыдова О. А. Правовое регулирование алиментных отношений в

семейном праве РФ: автореферат диссертации на соискание ученой

степени кандидата юридических наук. Специальность 12.00.03 –

Гражданское право; Предпринимательское право; Семейное право;

Международное частное право /О. А. Давыдова; Науч. рук. Л. Н.

Кравцова. Ростов-на-Дону, 2005. 18с. URL.:

http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1201368.

36. Дришлюк А.И. Место договора в системе гражданского права. Legea si

Viata. 2014. №7/3. С.23–26.

37. Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. Около 50 000 слов. Изд. 2-е,

переработ. и доп. М., «Русский язык», 1976. 1096с.

38. Демченко О. В. Правовий режим майна в багатоквартирному житловому

будинку: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Демченко; Н.-

д. ін-т приват права і підприємництва Нац. акад. прав. наук України. К.,

2011. 20 с.

39. Декларація прав дитини: ООН; Декларація, Міжнародний документ,

Резолюція від 20.11.1959р. URL.:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_384.

175

40. Дерій О.О. Деякі особливості визначення порядку стягнення аліментів на

неповнолітніх дітей (добровільний, судовий чи нотаріальний порядок).

Судова апеляція. 2013. № 3. С.105-111.

41. Дерюгина Т.В. Интерес как предпосылка и предел субъективного

гражданского права. Право и политика. 2009. № 1. С.157–165.

42. Договірне право України. Загальна частина: нвч. посіб./ Т.В. Бондар, О.В.

Дзера, Н.С. Кузнєцова та ін.; за ред. О.В. Дзери. К.: Юрінком Інтер, 2008.

896с.

43. Евстифеева Т.И. Гражданские процессуальные правоотношения: дис. …

канд. юрид. наук: 12.00.15 / Евстифеева Тамара Ивановна. Саратов,

2001. 154 л.

44. Егоров С.Н. Аксиоматические основы теории права. СПб.: Лексикон,

2001. 272 с.

45. Жилинкова И.В. Брачный контракт. Х.: Ксилон, 2005. 176с.

46. Жилинкова И.В. Договорные отношения супругов. Весы Фемиды. 1997. 2

(№2-3 июль-август). С.28–31.

47. Жилинкова И.В. Проблемы правового режима имущества членов семьи:

дис. ... д-ра юрид. наук / И. В. Жилинкова. Х. : Б. и., 2000. 407 с.

48. Жилинкова И. В.Правовой режим имущества членов семьи. Харьков:

«Ксилон», 2000. 376 с.

49. Жилінкова І. В. Проблеми правового режиму майна членів сім'ї: автореф.

дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03 Цивільне право, сімейне право,

цивільний процес, міжнародне приватне право / І. В. Жилінкова. Х.: Б. в.,

2000. 39с.

50. Замуракина Р.М. Договорно-правовые формы реализации права на

жилище членов семьи: вопрос систематизации. Бесплатный сервис для

онлайн публикации «DocMe». URL.:

http://www.docme.ru/doc/659060/rimma-mihajlovna-zamuravkina-assistent-

kafedry.

176

51. Звенигородская Н.Ф. Договор, соглашение, согласие в семейном праве:

проблема терминологии и соотношения. Мировой судья. М.: Юрист, 2011.

№ 6. С.13–15. URL.: http://www.center-bereg.ru/d514.html.

52. Звенигородская Н.Ф. Правовая природа ответственности по договорам,

предусмотренным семейным законодательством. Бюллетень

нотариальной практики. М.: Юрист. 2006. № 6. С.26–27.

53. Звенигородская Н.Ф. Проблемы исполнения договоров, предусмотренных

семейным законодательством: Май // Закон: Май. – М., 2007. – С.77–82.

54. Звенигородская Н.Ф. Понятие и правовая природа соглашения об уплате

алиментов. Актуальные проблемы правоведения. Научно-теоретический

журнал. Самара: Изд-во Самар. гос. экон. акад., 2004, № 3 (9). С.153-156.

55. Земельний кодекс України: Верховна Рада України; Кодекс України,

Кодекс, Закон від 25.10.2001р. № 2768-III. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14.

56. Інтере́с, цікавість – це …. Значення слова/Матеріал з Вікіпедії — вільної

енциклопедії. URL.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Цікавість.

57. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. Т. ІІІ. Обязательное право. СПб.:

Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. 837с.

58. Калітенко О.М. Особисті відносини подружжя та відносини подружжя

стосовно їх майна: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. ун-т

внутр. справ МВС України. Харків, 2001. 20 с.

59. Капитова О. В. Правовая природа механизма алиментирования в

семейном праве Российской Федерации: автореферат диссертации на

соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность

12.00.03 – Гражданское право; Предпринимательское право; Семейное

право; Международное частное право /О. В. Капитова; Науч. рук. Г. Н.

Черничкина. М., 2009. 25 с. URL.:

http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1313237.

60. Кузьмичева Л.А. Личные права и обязанности родителей и детей: учеб.

пособие / Л. А. Кузьмичева, И. В. Жилинкова. Киев : УМК ВО, 1991. 54 с.

177

61. Кравцов А.С. Абстрактные и матриальные обязательства в римском и в

современном гражданском праве. М.: «Статут», 2003. 314 c.

62. Кравчук Л. Собственность на землю. Новое в законодательстве:

20.04.2017. Юридичні консультації та поради: Протокол. / Консультації.

URL:http://protokol.com.ua/ua/sobstvennost_na_zemlyu_novoe_v_zakonodate

lstve/.

63. Кримінальний кодекс України: Верховна Рада України; Кодекс України,

Кодекс, Закон від 05.04.2001 № 2341-III. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

64. Капитова О. В. Правовая природа механизма алиментирования в

семейном праве Российской Федерации : Автореферат диссертации на

соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность

12.00.03 - Гражданское право; Предпринимательское право; Семейное

право; Международное частное право /О. В. Капитова ; Науч. рук. Г. Н.

Черничкина. – М., 2009. – 25 с. / Електронний ресурс. – Федеральный

правовой портал (v.3.2): Юридическа Россия. – URL.:

http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1313237

65. Лічман Л.Г. Судовий захист прав і інтересів членів сім'ї власника жилого

приміщення: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Л.Г.Лічман; Одеський

юридичний ін-т Національного ун-ту внутрішніх справ. О., 2005. 232 арк.

66. Логвінова М.В. Цивільна та сімейно-правова відповідальність батьків

(осіб, які їх замінюють) за правопорушення, вчинені

неповнолітніми:монографія / М.В. Логвінова; [Прикарпат. нац. ун-т імені

Василя Стефаника]. Івано-Франківськ: [б.в.], 2009. 225 с.

67. Майданик Н.И. Преддоговорная ответственность в гражданском праве.

Альманах цивилистики: Сборник статей. Вып. 1/ Под.ред.Р.А. Маданика.

К.: Всеукраинская ассоциация издателей «Правова еднисть», 2008. С.92–

117.

178

68. Малишев Б.В., Москалюк О.В. Застосування норм права (теорія і

практика): Навч. посіб./ За заг.ред. Б.В. Малишева. К.: Реферат, 2010.

260с.

69. Малько А.В.Стимулы и ограничения в праве (теоретико-

информационный аспект): автореф.дис. … канд. Юрид. наук. М., 1995.

40 с.

70. Мыхальнюк О.В. Семейно-правовые договоры и иные смежные

договорные конструкции в Семейном праве Украины. Альманах

цивилистики: Сборник статей. Вып.6/ под ред. Р.А. Майданика. К.:

Альтера, 2015. С.326–341.

71. Мельник Ю.О., Мельник М.Б. Онтологія оціночних понять і їх місце в

структурі сімейних правовідносин. Право і суспільство. 2015. № 5-2/

частина 2. С.55–60.

72. Мельник Я., Мельник Ю., Мельник М. Дефініційні особливості оцінної

категорії «любов» та її місце в системі сімейного права. Jurnalul juridic

national: teorie şi practică. № 4 (14). 2015. С.66–71.

73. Мельник М. Прекращение права на алименты в связи с приобретением

ребенком в собственность недвижимого имущества. Legea si Viata. 2015.

№9\3. С.44–48.

74. Мельник М.Б. Інститут припинення права на аліменти у зв’язку з

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно. Часопис

Київського університету права. 2015. № 2. С.204–208.

75. Мельник М.Б. Правова природа та сутність майнових інтересів дитини

при припиненні права на аліменти у зв’язку з набуттям у власність

нерухомого майна. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Сер.: Юриспруденція. 2015. №15. Том.2. С.43–46.

76. Мельник М.Б. Особливості договірного режиму припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Соціальне

право. 2017. № 1. С.251–272.

179

77. Мельник М.Б. Особливості сімейно-правового режиму управління майном

дитини яке набуте у власність припиненням аліментних зобов’язань.

Соціальне право. 2017. № 2. С.135–144.

78. Мельник М.Б. Умови та підстави визнання недійсним договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною права

власності на нерухоме. Підприємництво, господарство і право. 2017.

№8. С.39–44.

79. Мельник М.Б. Критерії цивільно-правового (сімейного) статусу

нерухомого майна інституту припинення аліментних зобов’язань

набуттям дитиною його у власність. Науковий вісник публічного та

приватного права. 2017. № 4. С.

80. Мельник М.Б. Понятійний апарат та сутність режиму припинення

аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого майна.

Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 5.С.51–54.

81. Мельник М.Б. Види та специфіка оборотоздатності нерухомого майна для

набуття дитиною його у власність припиненням аліментних зобов’язань.

Закон і право. Молдавія. 2017. № 2. С.103–107.

82. Мельник М.Б. Особливості процедури укладення договору та моменту

набуття дитиною права власності на нерухоме майно припиненням

аліментних зобов’язань. Право і суспільство. 2017. № 5. С.75–82.

83. Мельник М.Б. До питання щодо встановлення додаткових видів об’єктів

нерухомого майна, які можуть бути предметом набуття дитиною у

власність при припиненні аліментних зобов’язань. Верховенство права

та правова держава. Міжнародна науково-практична конференція

(м.Ужгород, 16-17 жовтня 2015 р.) Ужгородський національний

університет. 2015. С.119–121.

84. Мельник М.Б. До проблеми придатності нерухомого майна, яке

набувається дитиною у власність при припиненні аліментних зобов’язань.

Политико-правовые реформы и становления гражданского общества в

Украине. Всеукраинская научно-практическая конференция (г.Херсон, 9–

180

10 октября 2015 г.). Юридичний факультет Херсонского державного

університету. 2015. С.77–80.

85. Мельник М. Прекращение права на алименты в связи с приобретением

ребенком в собственность недвижимого имущества. Международный

научно-практический правовой журнал «Legea si Viata». №9 (285). 2015.

С.47

86. Мельник М.Б. Щодо визначення дефініції майнових інтересів дитини в

інституті припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям нею

нерухомого майна у власність. Актуальні питання розвитку

державності та правової системи в сучасній Україні. Міжнародна

науково-практична конференція (30-31 жовтня 2015р.). Юридичний

факультет Запорізького національного університету. 2015. С.

87. Мельник М. Б. Особливості задоволення майнових інтересів інших дітей

майном дитини, яке набуте припиненням аліментних зобов’язань.

Актуальні питання державотворення в Україні. Матеріали Міжнародної

науково-практичної конференції (20 травня 2016 року). В 3-х томах. Том

2. К.: ВПЦ «Київський університет». 2016. С.56–58.

88. Мельник М.Б. До проблеми придатності нерухомого майна, яке

набувається дитиною у власність при припиненні аліментних зобов’язань.

Всеукраинская научно-практическая конференция «Политико-правовые

реформы и становления гражданского общества в Украине» (9–10

октября 2015 г.). Херсон: Юридичний факультет Херсонского

державного університету. 2015. 77–80.

89. Мельник М.Б Процесуальні аспекти забезпечення охорони майнових

інтересів дитини щодо набутого майна припиненням аліментних

зобов’язань у спорах, що виникають з підстав, передбачених ст.2331 ЦПК

України. Безпека людини в умовах глобалізації: сучасні правові

парадигми. VIІ матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

(Київ, 24 лютого 2017р.). К.: 2017. С.114–116.

181

90. Мельник М.Б. Особливі підстави для розірвання та визнання недійсним

договору про припинення права на аліменти у зв’язку з набуттям у

власність дитиною нерухомого майна. Правове регулювання сімейних

правовідносин: традиції, сучасність, перспективи (до 15-річчя

прийняття Сімейного кодексу України). Всеукраїнській студентській

науково-практичній конференції (21 квітня 2017 р., м. Ірпінь).

Університет Державної фіскальної служби України. 2017. С.

91. Мельник М.Б. Сутність інституту припинення права на аліменти

набуттям дитиною у власність нерухомого майна через призму соціальної

безпеки. Правове забезпечення соціальної безпеки в умовах

євроінтеграційних процесів. Тези Всеукр. наук.-практич. конф. (м.Київ, 20

жовтня 2017 р.). Київ: Прінт-Сервіс, 2017. С.25–27.

92. Мельник М.Б. Система юридичних фактів при припиненні аліментних

зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Юридичні

факти в системі правового регулювання» до 145-річчя академіка

Всеукраїнської академії наук Станіслава Севериновича Дністрянського

(1870-1935). VI Міжнародна науково-практична конференція (26

листопада 2015р.). Інститут держави і права ім.В.М. Корецького

Національної академії наук України. 2015. С.

93. Матвєєв П.С., Бірюков В.І. Цивільне право (в схемах): навч.посіб. К.

Алерта, 2013. 256с.

94. Методологические и теоретические проблемы правового регулирования

отношений по взаимному алиментированию: автореф. дис. ... д-ра юрид.

наук / Рабец А.М. Кемерово, 1993. 44 c.

95. Міжнародне приватне право. Практикум/ За ред. Р.А. Майданика, Н.С.

Кузнєцової, Т.В. Боднар, Е.М. Грамацького. К.: Логос, 2010. 320с.

96. Мічурін Є.О. Обмеження майнових прав фізичних осіб (теоретико-

правовий аспект): Монографія. Х.: Юрсвіт, НДІ Приватного права та

підприємництва АПрН Укаїни, 2008. 482с.

182

97. Мічурін Є. Обмеження щодо укладення правочинів з житлом за участі

осіб, які не досягли повноліття: аспекти нотаріальної процедури.

Нотаріат для вас. 2007. № 7-8. С. 9-14.

98. Низамиева О. Н. Договорное регулирование имущественных отношений

супругов: автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Низамиева О.Н. Казань,

1999. 24с.

99. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України/ За ред. В.М.

Коссака. К.: Істина, 2004. 976с.

100. Нижник Н.С. Правовое регулирование семейно-брачных отношений в

русской истории: монография / Н. С. Нижник. Санкт-Петербург: Р.

Асланов: Юрид. центр Пресс, 2006. 270 с.

101. Нечаева А. М. Семейное право: Курс лекций / А. М. Нечаева, РАН. Ин-

т государства и права. М.: Юристъ, 1998. 332 с.

102. Новітнє вчення про тлумачення правових актів: навч. посіб. з курсу

тлумачення правових актів для студентів, що проходять підвищення

кваліфікації, і кандидатів на посади суддів, що проходять спеціальну

підготовку/ В.Г. Ротань, І.Л. Самсін, А.Г. Ярема та ін.; відп. ред., кер. авт.

кол. В.Г. Ротань. Х.: Право, 2013. 752с.

103. Новохатська Я.В. Правове регулювання майнових відносин подружжя

(порівняльно-правовий аспект): автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03

/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х.,

2006. 20 с.

104. Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г.

Теорія держави і права. Держвний іспит. Харків: Одісей, 2010. 256с.

105. Ожегов С.И. Словарь руського язика: Ок. 57 000 слов/ Под ред. чл.-

корр. АН СССР Н.Ю, Шведовой. 18-е изд., стереотип. М.: Рус. Яз., 1987.

797с.

106. Особливості дії цивільних процесуальних обов’язків в Цивільному

процесуальному праві України: Монографія: / М.Б. Мельник, Я.Я.

183

Мельник, М. М. Ясинок / [ за загальною редакцією д.ю.н., професора

М.М. Ясинка]. К.: Алерта, 2014.336с.

107. Панова Н. Порядок стягнення аліментів: навч.-метод. посіб. / Наталія

Панова. Ужгород : Бреза А. Е., 2011. 84 с.

108. Паракуда О.В. Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’ґзання:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03; КНУТШ. Київ, 2012. 17с.

109. Правовые режимы: общетеоретический и отраслевые аспекты:

монография/под ред. засл. деятеля науки РФ, докт. юрид. наук, проф. А.В.

Малько и докт. юрид. наук, проф. И.С. Барзиловой. М.: Юрлитинформ,

2012. 416с.

110. Пендяга А.Л. Деліктні зобов’язання в цивільному праві/

Навчальн.посібник. К.: «Вид-во «Синопсис», 2012. 256с.

111. Підстава – це … див.: Словник української мови. Академічний

тлумачний словник (1970—1980). «Словника української мови» в 11

томах. URL: http://sum.in.ua/s/pidstava.

112. Повышение роли гражданско-правовой ответственности в

охране прав и интересов граждан и организаций /Авт. кол.:

Я.Н. Шевченко, А.А. Собчак, В. В. Луць и др.; Отв. ред.

Я.Н. Шевченко, А.А. Собчак; АН УССР. Ин-т гос-ва и права. Киев:

Наукова думка, 1988. 261 с.

113. Помилка при укладанні договору дарування, яка має істотне значення і

є підставою для визнання укладеного договору недійсним (ВСУ у справі

6-372цс16 від 27 квітня 2016р.). URL:

http://protokol.com.ua/ua/shcho_treba_rozumiti_pid_terminom_vpliv_tyagkoi_

obstavini_ta_vkray_nevigidni_umovi_dlya_viznannya_nediysnim_pravochinu

_za_st_233_tsk_ukraini/.

114. Постанова Верховного Суду України у справі № 6-551цс16 від 06

квітня 2016р. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C9D71FEC28D192

1DC2257F96003B90A2.

184

115. Постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі

№ 6-372цс16. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7CEA1DF2CB2184

53C2257FA400306218.

116. Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом

прав дитини: Кабінет Міністрів України; Постанова, Порядок, Форма

типового документа [...] від 24.09.2008р. № 866. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/866-2008-%D0%BF.

117. Про охорону дитинства: Верховна Рада України; Закон від 26.04.2001

№ 2402-III. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2402-14.

118. Про соціальні послуги: Верховна Рада України; Закон від 19.06.2003р.

№ 966-IV. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/966-15.

119. Про виконавче провадження: Верховна Рада України; Закон, Перелік

від 02.06.2016р. № 1404-VIII. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1404-19/page3.

120. Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю: Верховна Рада

України; Закон від 21.06.2001р. № 2558-III. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2558-14

121. Про правовий режим майна у Збройних Силах України: Верховна Рада

України; Закон від 21.09.1999р. № 1075-XIV. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1075-14.

122. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень: Верховна Рада України; Закон від 01.07.2004р. № 1952-IV.

URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1952-15.

123. Про нотаріат: Верховна Рада України; Закон від 02.09.1993р. № 3425-

XII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3425-12.

124. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні:

Верховна Рада України; Закон від 11.12.2003р. № 1382-IV. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1382-15.

185

125. Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна,

що на них розміщені, які перебувають у приватній власності,для

суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності: Верховна Рада

України; Закон від 17.11.2009р. № 1559-VI. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1559-17

126. Про практику застосування cудами законодавства, що регулює право

приватної власності на житловий будинок: Інформаційний лист Вищого

спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25

вересня 2015 року на підставі Узагальнення інформацію про узагальнення

судової практики застосування судами законодавства, що регулює право

приватної власності на житловий будинок. Вищий спеціалізований суд з

розгляду цивільних і кримінальних справ.

127. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання

правочинів недійсними: Верховний Суд. Постанова від 06.11.2009р. № 9.

URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09.

128. Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України

при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів:

Верховний Суд; Постанова від 15.05.2006р. № 3 URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-06.

129. Погрібний С.О. Механізм та принципи регулювання договірних

відносин у цивільному праві України: монографія. К.: Правова єдність.

2009. 304с.

130. Пономарев А.П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на

Украине. К., 1991. 313 с.

131. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави: Навч.

посібник / П. М. Рабінович. Вид. 3-є, зі змін. й доповн. К.: ІСДО, 1995.

172 с.

132. Розгон О.В. Межі та обмеження права власності: Монографія. Х.: ЛЛС,

2006. 188 с.

186

133. Розгон О. Особливості договору про припинення права на аліменти

для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухомість. Мала

енциклопедія нотаріуса. 2013. № 6. С.138-144. URL.:

http://yurradnik.com.ua/stati/d0-be-d1-81-d0-be-d0-b1-d0-bb-d0- b8-d0-b2-d0-

be-d1-81-d1-82-d1-96-d0-b4-d0-be-d0-b3-d0-be-d0-b2-d0-be-d1-80-d1-83-d0-

bf-d1-80-d0-be-d0-bf-d1-80-d0-b8-d0-bf-d0-b8-d0-bd-d0-b5-d0-bd-d0-bd-d1-

8f/.

134. Романюк Я.М. Момент вчинення правочину та його правове значення.

Вісник Верховного Суду України. 2009. №8 (108). С.36-40.

135. Романовська Л.А. Управління майном дитини за цивільним та

сімейним законодовством України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.03 / Романовська Людмила Антонівна ; Нац. акад. прав. наук

України, НДІ приват. права і підприємництва ім. академіка Ф.Г. Бурчака.

Київ, 2016. 20с.

136. Рустамова Ю. А. Правовое регулирование алиментных отношений в

Российской Федерации и проблемы их совершенствования: автореферат

диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук.

Специальность 12.00.03 – Гражданское право; Предпринимательское

право; Семейное право; Международное частное право /Ю. А. Рустамова;

Науч. рук. И.А.Близнец. М., 2002. 24 с. URL.:

http://law.edu.ru/book/book.asp?bookID=107610.

137. Сапейко Л.В. Правове регулювання аліментних обов'язків батьків та

дітей: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Сапейко Людмила

Василівна ; Національний ун-т внутрішніх справ. Х., 2003. 16 с.

138. Самохвалов А. А. Информация как объект гражданских прав. Право:

Теория и Практика. 2003. № 15. URL::

http://www.yurclub.ru/docs/pravo/1503/4.html.

139. Субочев В.В. Законные интересы/ В.В. Субочев; под ред. А.В. Малько.

М.: Норма, 2008. 496с.

187

140. Советский энциклопедический словарь/ Гл.ред. А.М.Прохоров. 2-е изд.

М.: Сов. энциклопедия, 1982. 1600с.

141. Соколова І.О. Правовий режим як категорія правової науки:

монографія/ І.О. Соколова. Х.: Право, 2014. 152с.

142. Сімейне право України: підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В.

Желінкова та ін.; за заг.ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. 4-те вид.,

переробл. і допов. Х.: Право, 2012. 320 с.

143. Сімейне право України: Підручн./За ред. Ю.С. Червоного. К.: Істина,

2004. 400с.

144. Сімейний кодекс України: Верховна Рада України; Кодекс України,

Кодекс, Закон від 10.01.2002р. № 2947-III. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.

145. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар/ За заг.рред.

С.Я. Фурси. К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2008. 1248с.

146. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник./ Пер. з рос. Харків:

Консум, 2006. 656с.

147. Словник юридичних термінів (російсько-український). Укладачі:

Андерш Ф., Винник В., Красницька А., Плешко А., Юрчук. Київ:

«Юрінком» – Редакція «Бюл. закконод. та юр. прак. Укр». 1994. 322с.

148. Словарь иностранных слов. 16-е изд., испр. М.: Рус.яз., 1988. 620с.

149. Службове право: витоки, сучасність та перспективи розвитку:

колективна монографія/За заг. ред. Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова.

Запоріжжя: видавничий дім «Гельветика». 2017. 328с.

150. Смолина Л.А. Правовое регулирование отношений супругов и бывших

супругов / Л.А. Смолина. М., 2006. 156 с.

151. Тарновский Ф.В. Энциклопедия права. 3-е изд. СПб.: Лань, 2001. 560с.

152. Таш’ян Р.І. Договір про припинення права на аліменти для дитини у

зв’язку із передачею права власності на нерухоме майно. Проблеми

законності: Академ. зб.наук.праць./Відпов.ред. В.Я. Тацій Харків:

Нац.юр.акад. України, 2010. Вип.110. С.64–73.

188

153. Тімуш І.С. Поняття та правова природа ризикових договорів у

цивільному праві. Науковий вісник Ужгородського національного

університету: Серія ПРАВО. 2013. Випуск 21. Частина ІІ. Том 1. С.282–

285.

154. Теорія нотаріального процесу: Науково-практичний посібник/За

заг.ред. С.Я. Фурси.К.: Альтера; Центр учбової літератури, 2012. 920с.

155. Тлумачний словник української мови: Понад 12 500 статей (близько

40 000 слів)/ За ред.. д-ра філософських наук, проф. В.С. Калашника. Х.:

Прапор. 2002. 992с.

156. Тощо – …/значення слова: Словник української мови. Академічний

тлумачний словник (1970–1980). URL.: http://sum.in.ua/s/toshho.

157. Українське сімейне право/ 3.В. Ромовська. URL::

http://pidruchniki.ws/1838091944518/pravo/sanktsiyi_strukturi_simeynih_prav

ovidnosin.

158. Усаченко О.О., Мельник Я.Я. (молодший), Мельник Я.Я, Мельник М.Б.

Сімейна політика в Україні та межі втручання держави в інститут сім’ї:

аналіз когнітивного дисонансу у світлі забезпечення європейських

стандартів. Visegrad journal on human rights. 2016. № 2 С.154–165. URL:

http://vjhr.sk/archive/2016_2_2/26.pdf.

159. Усаченко О.О., Мельник Я.Я.(молодший), Мельник Я.Я, Мельник М.Б.

«Майстер і Маргарита» – М.О. Булгаков: аксіологія свободи, права,

політики та відповідальності. Підприємництво, господарство і право.

2016. №8. С.206–214. URL: http://pgp-

journal.kiev.ua/archive/2016/08/41.pdf.

160. Українське сімейне право/З.В. Ромовська. Підручник. Навчальні

матеріали он-лайн. URL.:

http://pidruchniki.com/1838091944518/pravo/sanktsiyi_strukturi_simeynih_pr

avovidnosin.

161. Федоров Г., Травин В. Стадии правоприменительного процесса. Закон

и жизнь. 2014. №7. С.10–20.

189

162. Фурса С.Я. Шлюбний контракт в нотаріальному процесі. Право

України. 05/2002. №5. С.55–62.

163. Халфина Р.О. Обще учение о правоотношении. М.: Юр.лит. 1974. 340

с.

164. Халфина Р.О. Договор в английском гражданском праве /Р.О. Халфина;

Отв. ред. П. Е. Орловский; Академия наук СССР. Институт права им.

А.Я. Вышинского. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959. 319 с.

165. Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных

гражданских прав и интересов: монография/ И.В. Спасибо-Фатеева, М.Н.

Сибилев, В.Л. Яроцкий и др.; под общ. ред. И.В. Спасибо-Фатеевой.

Харьков: Право, 2014. 672с.

166. Харьковская цивилистическая школа: антология семейного права:

монография/ В.К. Антошкина, И.В. Жилинкова и др.; под общ. ред. д-ра

юрид. наук, проф. И.В. Спасибо-Фатеевой. Харьков: Право, 2013. 240с.

167. Харьковская цивилистическая школа: объекты гражданских прав:

монография/ И.В. Спасибо-Фатеева, В.И. Крат, О.П. Печеный и др.; под

общ.ред. И.В. спасибо-Фатеевой. Харьков: Право, 2015. 720с.

168. Харитонов Є.О. Деякі питання теорії цивільних правовідносин:

підстави виникнення та трансформації. Еволюція цивільного

законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної

науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004р., м.Харків. К.:

Академія правових наук України, НДІ приватного права і

підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична

академія ім.Ярослава Мудрого, 2004. С.49–57.

169. Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії):

Монографія. Одеса: Юридична література, 2004. 328 с.

170. Хохлова Е.М. Защита субъективных прав как условие эффективности

механизма правового регулирования. Право и государство. 2008. №4

(40). С.25–27.

190

171. Хохлова Е.М. Субъективное право и юридическая обязанность в

механизме правового регулирования: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 /

Хохлова Елена Михайловна. Саратов, 2008. 169с.

172. Хіміч С.П. Визначення садиби як самостійного об’єкта права власності.

Теоретичні та практичні проблеми застосування цивільного та

господарського законодавства: Збірник наукових матеріалів

Міжнародної науково-практичної конференції. Вищий навчальний заклад

«Університет економіки та права «КРОК». К.: ВНЗ «Університет

економіки та права «КРОК». 2015. С. 48–50.

173. Чанишева А.Р. Допоміжні та додаткові зобов'язання у змісті

зобов'язальних відносин. Актуальні проблеми захисту права власності :

матер. кругл. столу (м. Одеса, 17 червня 2016 р.) / за заг. ред. д.ю.н., проф.

Є.О. Харитонова. Одеса: Фенікс, 2016. С.54-56.

174. Чашкова С.Ю. Система договорных обязательств в Российском

семейном праве: автореферат диссертации на соискание ученой степени

кандидата юридических наук. Специальность 12.00.03 – Гражданское

право; Предпринимательское право; Семейное право; Международное

частное право /С. Ю. Чашкова; Науч. рук. Е. А. Чефронова. М., 2004. 22с.

URL.: http://law.edu.ru/script/cntSource.asp?cntID=100088131.

175. Чефранова Е.А. Механизм семейно-правового регулирования

имущественных отношений супругов : монография / Е. А. Чефранова.

М.: Российская правовая акад. МЮ РФ, 2006. 403 с.

176. Чорна Ж.Л. Цивільно-правовий захист майнових прав та інтересів

малолітніх і неповнолітніх осіб : дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 /

Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Л., 2005. 179 арк.

177. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М.

Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,

В. Л. Яроцького Х.: Право. 2011. Т. 1.656с.

178. Цивільне право України Підручник: У 2 т. / Борисова В. І. (кер. авт.

кол.), Баранова Л. М., Жилінкова I. В. та ін.; За заг. ред. В. I . Борисової,

191

I. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. К.: Юрінком Інтер, 2004. Т.2.

552с.

179. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В.

Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. К.:

Юрінком Інтер, 1999. 864с.

180. Цивільне право України: підручник./ За ред. проф. Бошицького Ю.Л. та

проф. Шишки Р.Б. (кер.авт.кол.), Загальна частина. К.: Видавництво Ліра

К, 2014. 760с.

181. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник/За ред. І.А.

Бірюкова, Ю.О. Заїки. К.: КНТ, 2006. 460с.

182. Цивільне право України: навчальний посібник /Р.О. Стефанчук. Київ:

Прецедент, 2005. 324 с. URL:

http://www.ebk.net.ua/Book/law/stefanchuk_tsivpu/part2/201.htm.

183. Цивільний кодекс України: Верховна Рада України; Кодекс України,

Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

184. Цивільний процес України: академічний курс: [підручник для

студ.юрид.спец.вищ.навч.закл.]; [за ред. С.Я.Фурса]. К.: Видавець Фурса

С.Я.: КНТ, 2009. 848с.

185. Чашкова С.Ю. Система договорных обязательств в Российском

семейном праве: Автореферат диссертации на соискание ученой степени

кандидата юридических наук. Специальность 12.00.03 – Гражданское

право ; Предпринимательское право; Семейное право; Международное

частное право /С. Ю. Чашкова; Науч. рук. Е. А. Чефронова. М., 2004. 23с.

URL.: http://law.edu.ru/script/cntSource.asp?cntID=100088131.

186. Чорна Ж.Л. Цивільно-правовий захист майнових прав та інтересів

малолітніх і неповнолітніх осіб: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 /

Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Л., 2005. 179 арк.

187. Щодо особливостей посвідчення договору про припинення права на

аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме

192

майно: Інформаційний лист №3 від 27.03.2013р. вих. № 09-

19/902//Головне управління юстиції у Київській області. URL.:

http://kyivobljust.gov.ua/.

188. Що треба розуміти під терміном «вплив тяжкої обставини» та «вкрай

невигідні умови» для визнання недійсним правочину за ст. 233 ЦК

України (Постанова ВСУ у справі № 6-551цс16 від 06 квітня 2016р.) .

URL:http://protokol.com.ua/ua/shcho_treba_rozumiti_pid_terminom_vpliv_tya

gkoi_obstavini_ta_vkray_nevigidni_umovi_dlya_viznannya_nediysnim_pravo

chinu_za_st_233_tsk_ukraini/.

189. Шевченко Я.М. Охорона і захист прав та інтересів фізичних та

юридичних осіб в цивільних правовідносинах: монографія / Я.М.

Шевченко Х.: Харьков юридический, 2011. 528 с.

190. Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення/

Колектив авторів. Від.ред. Ю.В. Баулін. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус»,

2013. 424с.

191. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп.ред.)

та ін. К.: «Укр.енцикл.», 1998. Т.1: А – Г. 672с.

192. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. Т.4: Н–П. 2002. 720с.

193. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін. К.: «Укр.енцикл.», 1998. Т.5: П–С. 2003.736с.

194. Юридична енциклопедія: В 6т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін. К.: «Укр.енцикл.», 1998. Т.6: Т–Я. 2004. 768с.

195. Ющик А.И. Диалектика права/ А.И. Ющик. К.: Ред.журн. «Право

Украины». Ч.1. Кн.1: Общее учение о праве (Критический анализ

общеправовых понятий). Ин Юре. 2013. 456с.

196. Явич Л.С. Сущность права. Социально-философское понимание

генезиса, развития и функционирования юридической формы

общественных отношений. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1985. 207с.

193

197. Явор О.А. Договір як юридичний факт в сімейному праві. Вісник

Національної академії правових наук України. 2014. № 4 (79). С.123–132.

198. Явор О.А. Юридичні факти в сімейному праві України: усталені

підходи і новітні тенденції: монографія/ О.А. Явор. Х.: Право, 2016. 352с.

199. Явор О.А. Юридичні факти в сімейному праві: тенденції розвитку

прецедентної практики в європейському суді з прав людини. Порівняльно-

аналітичне право. 2014. №5. С.126–129.

200. Явор О.А. Юридичні факти в сімейному праві України. Право і

суспільство. 2015. №5-2 частина 3. С.102–107.

201. Явор О.А. Юридично-фактична роль функцій подружжя у регулюванні

сімейних правовідносин. Науковий вісник Ужгородського національного

університету. 2015. Серія ПРАВО. Випуск 32. Том 2. С.97–101.

202. Явор О.А. Вчинки як юридично значущі обставини в сімейно-правовій

сфері суспільних відносин. Науковий вісник Херсонського державного

університету. Серія Юридичні науки. 2016. Випуск 1. Том 2. С.41–44.

203. Яворська О.С. Договірні зобов`язання про передання майна у власність:

цивільно-правові аспекти: Монографія / О.С. Яворська. Тернопіль:

Підручники і посібники, 2009. 384 с.

204. Якушев В.С. О понятии правового института. Правоведение. 1970. №6.

С.61–67. URL.: http://www.law.edu.ru/article/article.asp?articleID=189034.

205. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе/ В.В.

Ярков. М.: Инфотропик Медиа, 2012. 608с.

194

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мельник М. Прекращение права на алименты в связи с

приобретением ребенком в собственность недвижимого имущества.

Legea si Viata. 2015. № 9/3. С.44–48.

2. Мельник М. Б. Правова природа та сутність майнових інтересів

дитини при припиненні права на аліменти у зв’язку із набуттям у

власність нерухомого майна. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2015. № 15.

Том. 2. С.43–46.

3. Мельник М. Б. Інститут припинення права на аліменти в зв’язку із

набуттям дитиною права власності на нерухоме майно. Часопис

Київського університету права. 2015. № 2. С.204–208.

4. Мельник М. Б. Особливості договірного режиму припинення права на

аліменти набуттям дитиною у власність нерухомого майна. Соціальне

право. 2017. № 1. С.251–272.

5. Мельник М. Б. Особливості сімейно-правового режиму управління

майном дитини, яке набуте у власність припиненням аліментних

зобов’язань. Соціальне право. 2017. № 2. С.135–144.

6. Мельник М. Б. Умови та підстави визнання недійсним договору про

припинення аліментних зобов’язань у зв’язку з набуттям дитиною

права власності на нерухоме майно. Підприємництво, господарство і

право. 2017. № 8. С.39–44.

7. Мельник М. Б. Критерії цивільно-правового (сімейного) статусу

нерухомого майна інституту припинення аліментних зобов’язань

набуттям дитиною його у власність. Науковий вісник публічного та

приватного права. 2017. № 4. С.50–56.

8. Мельник М. Б. Понятійний апарат та сутність режиму припинення

аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого

195

майна. Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 5. С.51–

54.

9. Мельник М. Б. Види та специфіка оборотоздатності нерухомого майна

для набуття дитиною його у власність припиненням аліментних

зобов’язань. Закон і право. Молдавія. 2017. № 2. С.103–107.

10. Мельник М. Б. Особливості процедури укладення договору та

моменту набуття дитиною права власності на нерухоме майно

припиненням аліментних зобов’язань. Право і суспільство. 2017. № 5.

С.75–82.

11. Мельник М. Б. Особливості ознак зобов’язальних правовідносин при

правовому регулюванні припинення права на аліменти набуттям у

власність дитиною нерухомого майна. Порівняльно-аналітичне право.

2017. № 6. С.119–123.

12. Мельник М. Б. До проблеми придатності нерухомого майна, яке

набувається дитиною у власність при припиненні аліментних

зобов’язань. Политико-правовые реформы и становления

гражданского общества в Украине. Всеукраинская научно-

практическая конференция (г.Херсон, 9–10 октября 2015 г.).

Юридичний факультет Херсонского державного університету. 2015.

С.77–80.

13. Мельник М. Б. Система юридичних фактів при припиненні

аліментних зобов’язань набуттям дитиною у власність нерухомого

майна. Юридичні факти в системі правового регулювання» до 145-

річчя академіка Всеукраїнської академії наук Станіслава

Севериновича Дністрянського (1870–1935). VI Міжнародна науково-

практична конференція (26 листопада 2015 р.) Інститут держави і

права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. 2015.

С.361–365.

14. Мельник М. Б. До питання щодо встановлення додаткових видів

об’єктів нерухомого майна, які можуть бути предметом набуття

196

дитиною у власність при припиненні аліментних зобов’язань.

Верховенство права та правова держава. Міжнародна науково-

практична конференція (м. Ужгород, 16–17 жовтня 2015 р.).

Ужгородський національний університет. 2015. С.119–121.

15. Мельник М. Б. Особливості задоволення майнових інтересів інших

дітей майном дитини, яке набуте припиненням аліментних

зобов’язань. Актуальні питання державотворення в Україні.

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (20 травня

2016 року). В 3-х томах. Том 2. К.: ВПЦ «Київський університет»,

2016. С.56–58.