НВО СЗОНЗ І ступеня «Гармонія» - Гімназія імені Тараса Шевченка –

ЦПВШ «Контакт» Кіровоградської міської ради Кіровоградської області

АЛЬМАНАХ

АБВГДЕЙКА

2009

АБВГДЕЙКА

АЛЬМАНАХ

Випуск 8

Головний редактор-Босий О.О.

Коректор, керівник проекту-Рожанчук І.В.

Відповідальна за випуск-Бойко Л.Б

Комп’ютерна верстка і редагування- Артюх А., Босий О.,

Дьяконенко М., Лебедєва О.П., Окольнича О..

Зміст

Частина А………………………………………………………….3

Частина Б…………………………………………………………29

Частина В……………………………………………………..….ч9

ЧАСТИНА А

«Статус»У цій частині:

Травень 2009 року 4

Хто у школі хазяїн? 5

Сповідь мрійниці 6

Мозок однієї шаленої 6

Трохи поезії 7

Я раб своїх звичок 8

Я патріот! 9

Я вільна… 12

«Моя автобіографія» 13

Яскраво підіймається сонце… 14

Поезія про кохання 15

Зустріч випускників. 2020-й рік. 19

Моральні цінності сучасного покоління 21

Хвилини слабості 22

Я це люблю 22

Ось і пролетіли зимові канікули 23

Дзвенить дзвінок останній 24

Хроніка практики в Карпатах 25

Якось влітку 2006 27

Казка 28

Наші рубаї 28

Травень 2009-го року.

Напевно, ти надто довго чекав, бо нині – найголовніша пора твого життя.

Почни спочатку (це твій час!) – час дозволити собі все, про що мріялось, час стати таким, яким бажалося, робити те, чого прагне душа. Час жити вповні, насолоджуючись життям! Бо ти заслуговуєш на це!

Скориставшись нагодою, прошу, збережи у пам’яті мою останню настанову: «Будь чесним, відвертим, щедрим, добрим, людяним... Статус зобов’язує бути Людиною!»

Щиро ваша – Людмила

Борисівна

I ’ m sorry … про школу

Хто у школі хазяїн?

Ось ти досяг семиріччя – вважай, що отримав путівку строком на 10-12 років у такий собі «будиночок відпочинку» з табличкою «Ласкаво просимо». Ти став учнем. Молодша школа – життя більш-менш іде, старша школа – завітай до джунглів, або, простіше кажучи, до «звіринця розумників».

Головні дійові особи:

- Директор – всім Голова – встановлює свої певні правила і стосунки.- Вчителі – «актори великого театру» - грають на два фронти, виконуючи більшість вимог Голови,

вони встигають встановити на виключно «своїй» території дотримання всіма учнями «життєво необхідних обов’язків», які і є умовами виживання в цих самих джунглях.- Батьки – пасивні спостерігачі, які останнім часом зайнялися прогресивною діяльністю в галузі

успішності своїх дітей, і тим самим перетворились на активістів.- Учні – «гризуни граніту науки».Фактично хязяїном у школі є директор. Та практично таке явище не спостерігається, бо вчителі,

об’єднуючись у блоки, чинять свій контроль, а у класах безперешкодно живе і процвітає монархія, тобто лідерство. Лідером, звичайно, щастить стати не кожному. Вважай себе везунчиком, якщо ти став хоча б подопічним лідера, бо захист від класу гарантовано.

Лідери нерідко стають улюбленцями вчителів, а це вже 60% гарного атестату. Не можна не згадати і про участь батьків у розподілі шкільної влади. Вони, тобто більшість із них, знай собі вештаються біля вчителів: завойовують різними способами репутацію для своїх «найрозумніших і найталоновитіших» діточок, наче їм зайнятись більше нічим. Взагалі, школа – навчальний заклад, а до чого тут батьки – не розумію. Вони своє вже відучилилсь, а якщо їх діточки віком 15-17 років і досі не можуть самостійно вирішувати проблеми, то їм не тут вчитись треба, а в дитсадку прходити повний курс, бо саме там закладають основи самостійності. Доходить до того, що учні, складаючи більшу частину населення школи, вже майже ніяких прав і не мають. Право на свободу слова – і те не завжди виконується. Отак і живемо потроху.

У школі, як і будь-де, не без пришелепкуватих. Є виняткові учні, яким все байдуже, і, який би тиск на них не чинили, – їх не змінити. У класі це так звані Сірі Кардинали. Вони спілкуються з колективом, товаришують з лідером, проте не занурюються з головою у вир відносин і проблем класу. Ця байдужість, або, як зараз кажуть, пофігізм, іде невідворотнею хвилею, що охоплює все більше і більше підлітків та й молоді загалом.

Дорослі, я звертаюсь до вас! Схаменіться! Подивіться, куди зникають діти: життєрадісні, захоплені один одним створіннячка, а не ображені на весь світ Homo Sapiens.

Вчителі, даючи учням знання, що є вашим прямим обов’зком, виховуйте в нас прагнення жити, просто жити, а не існувати. Не акцентуйте всю свою увагу на улюбленцях класу, бо десь у кінці кабінету, за останньою партою, сидить....ТАЛАНТ. Навчіть нас бути господарями свого життя, а не купою камінців у долонях інших.

Ось побачите – молодь XXI століття себе ще покаже!!!

Окольнича Олена

Сповідь мрійниці

Багато знайомих називають мене мрійницею, невиправною дівчинкою, яка завжди літає у своїх мріях. Брехня! Я протестую. Адже мрійники вірять у справдження своїх мрій, навіть найнереальніших. А я знаю, що й чверті моїх мрій не судиться стати буттям. Вся справа в тому, що в мене багата фантазія, яка не дає загрузнути у болоті буденності. Стоп! Це вже з’являються песимістичні нотки. А я - оптиміст… Ну ось...я суперечу сама собі: хіба оптимізм і мрії існують одне без одного? Мрії породжують оптимізм, а оптимізм – це віра у них, хай там що. Так хто ж я? Може, мої друзі мають рацію?

Мозок однієї шаленої

- А що ти сьогодні зробила?! - А-то! Геть нічого? - А що? - Зараз теж нічого не роблю? - Це ж я примусила!!! - Ага, примусила...!!!

ГРЮК. Так одна з них зачинила двері. З попереднього речення ви зрозуміли, як це сталося. Розлючена й водночас винна вона заходить до своєї кімнати. Боже! Яких тільки думок немає зараз у цій голові! „ Самогубство, втеча, підлість...” Будь-що аби вчинити біль іншій. Та совість примушує замовкнути ці думки. Адреналін зникає, і вона розуміє,що вкотре погарячкувала. Клята гордість! Ну чому вона не вибачиться? Сидить наодинці і страждає..

А найгірше, як завжди, мені… Ви хоч уявляєте, скільки роботи я зробив за останні 10 хвилин? Скільки я почув, побачив, пережив? Мабуть, розумієте… Брати по розуму розуміють.

Хто я? Я мами й тата, Дідуся й бабусі.

Я донька України, Учениця Кобзаря.

Ненька цього вірша. Я тінь від кожного будинку,

Ехо кожного двора. У голубій блакиті я зоря,

Пейзаж у горах, Відображення в воді,

„Ура” в футбольній грі, Сльоза в нелегкі дні.

Ти хочеш знати, хто я? Не скажу, сам відгадай!

Артюх Анастасія

Дьяконенко Мирослава

Хто я, скажіть мені, хто?

Людина чи , може, тварина.

А, може, я янгол?

Чи чортик дворогий?

А, може, я сонце,

Що сяє так довго?

Чи, може, алоє

Й лікую всіх добре?

Чи квітка, що пахне

І бджілок чарує?

Скажіть мені, хто я?

Ніяк не збагну я…

Мені все одно, що думають про мене

Мені все одно, що кажете мені

Для мене ці слова нітрохи не важливі

Тож не кажіть – набридне це мені.

Мені важливі лиш одні слова

Одна людина в праві лиш казати

І то – не ви, не думайте на себе.

Мені важлива мама.

Ось і все.

Та ще одна людина…

Так. Це батько.

Матуся, батько – все!

Тож досить мені лекції читати

Я їх не слухала ніколи, вибачте мене.

Яна Магльована

Я раб своїх звичок

Кожен має свою звичку, але не кожен є рабом цієї звички. Іноді звички або інтерес стає рабством. Хтось не має сенсу життя гри в автоматі, хтось без серіалу, дехто “шанує” свою компанію . Кожен з нас не вважає себе рабом, виділяє себе як індивідуальність і незалежну людину. Та варто замислитись, чи є наша улюблена справа сенсом життя . Можливо, дорога душі спідниця має набагато більше значення для нас, ніж ми вважаємо. На мою думку, усі раби своїх звичок. Але кожен обирає свого ідола. Деякі люди є рабами чистоти і порядку, в цьому нема нічого ганебного. А хтось обрав шкідливу звичку, і це псує життя не лише їм, а й їхнім радним.

Так вже сталося, що людина з плином часу втратила змогу себе обмежувати. Технічний прогрес і виник, тому що ми стали рабами техніки, зручних меблів, телебачення. Чим більше маємо, тим більше хочемо отримати.

Я вважаю, що рабство звичок ніколи не зникне з нашого життя, бо ніхто не хоче відмовлятися від того, що приносить радість і задоволення.

І ось закінчується час, І почалась біганина знову,

Як швидко пролетіли шкільні роки. Як тільки діти не глумились:

Та є ще хвилинка про запас, Ми грали в шафах й туалетах,

Згадати наші перші кроки. Кидались папірцями й бились,

Як мама до школи привела, Валялись в снігових заметах,

За парту першу посадила, Коли карали нас – ми злились

Тоді я зрозуміти не могла, Зажив наш клас такої слави,

Наука - то велика сила. Що зірці жодній і не снилось,

Як першу вчительку всі ми, На вустах лиш наші справи,

Чомусь по- своєму боялись. В пам’яті багатьох це залишилось.

І на перерві й на уроці, Минали роки, а ми росли,

Без перестану спілкувались, Ставали доросліші,

В їдальню обідати ходили, Пустощі полишити не могли,

Усі за ручку і попарно, В школі ні спокою, ні тиші.

А взимку усіх часником труїли, Могли ми метрами паперу ,

Його у нас запхнути було марно. Прикрасити шкільний туалет,

Згадаю ігри в молодшій школі, Контрольній зошит зім’яти в сферу,

То не звичайні були жмурки Змогли б принесли б кулемет.

Дівчата грали в Сейлор Мун, Ламали шафи, стільці і руки,

І не зібрати всіх до купки. Трощили все й підряд,

Три роки швидко пролетіли, Зривали штори і уроки,

Ми в п’ятому класі опинились, Коли зізнатись , то навряд.

Та не могли повірити чи не хотіли, В останній рік, коли ми разом,

Що суббота - вихідний - в мріях залишилась. Наш клас чудив, як тільки міг,

З’явився у нас новій цікавий керівник, Зробити все хотілось й відразу

А головне - терпляча жінка, Усі скандали - то не збіг.

Інший від нас, мабуть, вже втік, Звичайно, ми це не навмисно,

У шкільному житті це нова сторінка. Всім так хотілось запам'ятатись

Хоч ми всі перейшли у старшу школу Наробити шкоди теж корисно

Та ігри в молодшій не залишились Коли ж ми встигнем ще награтись?

Артюх Анастас і я

Я – патріот? Чи все одно мені?

Мучить це мене ві сні.

Якщо сама не знаю,

То як судити інших можу я?

І дорікати кожному і всюди:

„Чому російською говориш?

Чому співаєш гімн - рука на серці,

Коли не віриш ти в слова святі

„Ще не вмерла Україна”,

ще жива землі душа?”

А от я цій пісні вірна,

І в душі надія не згора,

Що і герб і синьо-жовті смуги

Будуть визнані. Й у світі.

І в думках слов’яна-земляка,

У думках „живого” українця,

Бо не вмерла Україна – ще жива.

І якщо я вірю в це все,

І якщо жадаю, аби так було,

То я впевнена, ти знай це.

Я – патріотка, ворогам на зло!

***

Колос – жовтий, Небо – синє.

Ось такий він – прапор України.

Милий, хоч не розмаїтий.

Та у цьому поєднанні барв

Вся історія козацької землі:

Від племен, князів до нас із вами –

Синів й дочок сучасних днів.

І якщо цей прапор зміг пройти до нас із тих часів,

Яка глибінь у ньому кольорів?

Колос – стиглий, Небо – вільне.

Ось такі ми, браття-українці.

***

Піт тече з чола

Й немає вже сил кричати…

Та й навіщо дерти горло?

Все одно, ніхто не почує.

Кричать усі з усіх сторін

І злились голоси в один:

«Бий проклятого врага!»

Нема вже голосу одного в цьому хорі.

Вбив проклятий ворог…

Він шаблею козака простромив.

Кров тече з рота і став вже на коліна він,

Хоча й казав: «Я краще, стоячи, умру,

Ніж житиму не на прямих ногах».

Але ж козак й не жив на колінах

І не перед ляхом на них став,

То лиш владика Смерть

Примусила їй поклонитись,

А гад-поляк такої честі не пізнав.

Герой-козак не погнеться нізащо

Перед лицем лукавого врага,

Бо настанова в нього від Богдана,

Який не має вже кричати сил.

Що то не гідна для козака справа

Змиритися, що слабший від усіх.

*** Моя родина, друзі, вірні тільки –

Пил у очах і нічого не видно. ось що є в житті найважливішим;

У роті земля…Вже звик, не огидно. я патріот?... та ні, я лиш людина,

А поруч лежить уже мертвий твій брат, яка ще любить й поважа свою країну.

Який не вагався й життя віддав. Гозбенко Інна

Та його смерть не марна і твоя не буде.

У цій війні всі заодно: і коні, і люди.

Жахливо, але в розрахунок життя не іде.

На меті воля Вкраїни! Це головне!

Вояки це знають і зовсім не проти

Померти за життя свого народу.

Так думає і сам Богдан Хмельницький,

Бо кожного на полі називає сином він.

І за кожного болить у нього серце,

Та синів гордість зігріє,

Бо не всі батьки сказати можуть,

Що їх діти визволителі землі. Артюх Анастасія

Я патріот!... та ні, я лиш людина.

У вільній… ні, залежній ще країні,

мої права – це лиш обов'язки громадянина,

свобода - то лиш слово на листі.

Житло моє – це лиш стіни чотири,

а їжа – заповнення лиш пустоти;

що маю я ось тут серед країв зелених…

лиш відчуття, що я ще є людина.

Я вільна…

Стогін... Металевий блиск... Стукіт серця заглушує крики людей, які скупчились навколо мене та... нього. Що це? Щось червоне... Та ні, воно майже чорне, тече до моїх ніг. Сльоза стекла по щоці, обпікши її. Невже я це зробила? Невже всі це бачили? Невже моя душа вже помирає? Що я накоїла?! Я ж не герой "Злочина та кари", я нікому нічого не хочу довести, а тим паче собі. Якась мара затуляє очі, я падаю в безодню... вогонь, важке дихання, у долоні... що це? Навіщо він у мене? Хто винен? Це він... Він... Зрадник!!! Я готова розірвати його на мільйони маленьких шматочків. Зрадник! Все ясніше і ясніше... У голові тільки одна думка: варто лише замахнутись і він відповість за дні мук і пітьми, в якій я знаходилась... Зрадник... Але чи стане мені легше після цього... Чи стане це вагомою розплатою за те, що він зробив...

Червень... Я дочекалась літа, адже робота мені просто набридла, до того ж ще й температура за 30. Вже час додому, а завтра... Початок відпустки!!! Я ж геть забула: через 3 дні ми з подругою їдемо до Криму відпочивати. Це ж просто клас! Я відчую дотик свіжого морського повітря, змию весь міський бруд у приємному морі. Я вже чую шум його приливів...

Поїзд все ще повторює своє "тудух - тудух" - це ніби колискова, яка потроху заманює в краї чарівних снів. Бачу море, чую крик чайок, відчуваю теплий пісок. це диво, що на світі є такі місця, де можна відвести душу...

Яке полегшання... Мрії збуваються! Ноги йдуть по піску, сонце ласкаво зігріває моє тіло, навколо ні душі, тільки я, скелі та море. Але хто це? Невже хтось знайшов моє таємне місце, де я можу усамітнитись? Він іде до мене, все ближче і ближче, я можу бачити його засмагле гарне обличчя, контури тіла, як у статуї та безмежно глибокі зелені очі.

Пролетіли два тижні нашого знайомства та моєї відпу ски. Так прикро, що не можна залишитись тут, із ним, де ніхто не буде нам заважати, ніхто не буде бачити. Я стала частинкою його, а він мене, ми невід'ємне ціле... Та чи надовго?..

Промайнуло два місяці нашого знайомства, а я чула його лише по телефону. Невже він забув ті незабутні ночі, останній вечір, коли подарував мені той перстень і дав надію на наше подальше життя. Невже він ось так просто мене покинув?! Ні, ні!!! Він же так багато разів казав, що кохає мене та одружиться. Так, я вірю в це, буду чекати його, якщо потрібно... Та чи вартий він був того чекання?!

Сьогодні я телефонувала йому, але слухавку взяла служниця та сказала, що він приїжджає до нашого міста. "Чому він не сказав мені?" - промайнуло в голові. Мабуть, це буде сюрприз. Негайно потрібно готуватись, я повинна бути на висоті.

Сьома година вечора, скоро прибуде його потяг, скоро я побачу та обійму його, зазирну в очі, щоб знову в них потонути. Я стою на пероні, поїзд тихенько зупиняється, лише пара хвилин розділяє нас, пара хвилин. Ось і він! Який же красивий! Але що це? Хто ця білявка з ним? Можливо, це його сестра чи просто колега? Тоді чому на її пальці красується такий самий перстень, як і в мене? Тоді чому він цілує її в губи?.. Стоп. Він цілує її... Цілує!!! Я стояла, як скляна декілька секунд і не могла повірити своїм очам, згадуючи ті слова, які він мені говорив, що він мені обіцяв... Зрадник... Зрадник!!! Як він міг?! Це підступно! Ніби ніж у спину!!! Я вб’ю його!.. Та чи допоможе це мені...

Біжу йому назустріч, а рука механічно шукає складаний ніж, який про всяк випадок лежав у мене в сумці. Він помічає мене, кричить щось у виправдання, але я не чую: злість і гнів заповнили мене. Якась звіряча злоба керувала мною, в жилах бурлила кров, серце горіло. Я просто проштрикнула його серце ножем, а потім - тиша.

Тиша... Стіл... Навколо ходять люди... Тиша... Чутне лише всхлипування, а я лечу, лечу, та чи в пітьму... Я вільна. Душа вільна. Я - вільна.

Гозбенко Інна

Шинкаренко Марія

Моя автобіографія…ні…біографія Шинкаренко Марії…ні…я учениця 11а класу…ні…ні…все це просто та банально…треба щось цікаве та неординарне...гм…ну тоді я почну з того,що я невимушена мрійниця…мрію постійно й усюди...предметом мрії може бути все, що завгодно,починаючи з перехожого на вулиці, закінчуючи піцею в “Челентано”), але іноді я так замріююсь,що не помічаю, в який кабінет я йду і на який урок...ось тоді доводиться дівчатам мене «направляти» на правильні сходи...тож недаремно моє ім’я починається на «М»…отже, я Марія…Марічка, Машусь ка (як на мене каже Артюшка) або просто Маня. Кожен зве мене як йому заманеться. Та мені все одно. Особлива моя характеристика. Я все завжди забуваю або гублю - «маша-растеряша», як на мене частенько кажуть. Якщо ви побачили незнайомий шарф, рукавиці чи підручник за 11 клас - точно вам кажу, це я загубила. Дійшло до того,що мені приходять смс-ки з незнайомого

номеру з текстом «Маша, забери свої рукавиці в 27 кабінеті на третій парті лівого ряду». Це вже навіть не смішно.

Також я дуже лінива особа, особливо якщо це стосується навчання. Але не думайте, навчатись я люблю, особливо люблю читати, але іноді буває так лінь, просто не можу себе змусити..ось саме тоді й починається боротьба…яка триває до тих пір,пока не гаркне мама. Тоді лінь тікає в найтемніший куточок моєї душі. Ось така я, як дівчата кажуть «непевна». Але є в мене й гарні якості, наприклад, я люблю творчість..музику, картини, фільми, природу.

А ще люблю подорожувати. Але не так подорожувати в п*ятизіркових готелях з виглядом на море, а в наметах, підйом о 8 ранку, сам собі кухар,сам собі носиш дрова на альтернативне вогнище, гітара, пісні, річка (хай і не дуже чиста), але головне – це гарна компанія…без неї нікуди, тобто люблю активний відпочинок, мандри, гори, море, основним моїм досягенням є те,що я об*їздила всю Європу до берегів Африки). А взагалі у мене дуже різноманітні інтереси та захоплення. Чим я тільки не займалась... і бальними танцями, і верховою їздою, і декоративно-прикладним мистецтвом, закінчила художню школу, але давній мрії стати дизайнером мабуть здійснитись не дано…на даний момент я відвідую МК «ІМІДЖ», а саме шоу-театр. Це найрізноманітніша діяльність, де є і акторська майстерність, і сценічна мова, і хореографія, і дипломатія, і етикет, і агротехніка.

Тож я даремно час не витрачаю..дуже люблю мистецтво, обожнюю картини Ван Гога, Марка Шагала, Леонардо да Вінчі, Моне, Пікассо, Далі..з українських – Гапчинську… імпресіонізм мене вражає більше всього… Ой, стільки вже настрочила про себе, а забула сказати головне, я – патріотка, я дуже люблю Україну та українську мову. Навіть побувавши в країнах Європи, де рівень життя набагато вищий від нашого, я залишаюсь вірною Батьківщині, і дуже пишаюсь тим, що я українка!!!

Ось ніби і все розповіла...хоча ні. Правду про мене ви ніколи не дізнаєтесь, адже я сама себе ще повністю не розпізнала. Щодня я відкриваю в собі нові якості: і добрі, і погані. Інколи мені кажуть про це оточуючі. Тож як би ви не намагались, а повністю розпізнати мене вам не вдасться.

Яскраво підіймається сонце,

пробуджуються квіточки,

розплющуються оченята,

і ось новий день, нічим не схожий

на попередні. Щойно вийшовши на

двір, починаєш розуміти, що ти –

дитина веселки, що для тебе світить сонце

і квітнуть дерева, що блакитне небо приємно

всміхається тобі, і тоді усі неприємності вмить

зникають, а у проблем з*являються безліч

шляхів щодо їх вирішення. «Треба іти до школи»

звучить, як «треба іти на каторгу», але, помилувавшись

бездоганною красою природи (нехай і затуманеною будинками),

розумієш, що це зовсім не каторга, а приємна зустріч з друзями,

нагода почути та засвоїти щось нове. І ось ти сидиш за партою, чекаєш дзвінка,

настрій пречудовий, весь сповнений оптимізму, обговорюєш нову частину

«Сумерок» з Артюшкою, розмовляєш про футбольний матч з Головко і ділишся новими

враженнями від фільму (або книжки) з Рябочкіною.

Тим часом в клас непомітно заходить Людмила Борисівна і дає новий матеріал, викликає до дошки, ставить задовільні оцінки, і тоді жага до знань стає ще більшою. Особливо під час уроку біології, коли всі учні «з кожі вон лізуть», щоб набрати 27 балів, перед цим списавши весь зошит конспектами. Ось тоді й починається боротьба не на життя, а на смерть. А ось і дзвоник. Швидко минають уроки, один за одним.

І ось, відмучившись, плентаєшся додому, радий, що все закінчилось. Вмикаєш плеєр і начхати, що тебе може збити машина, задовольняєшся новою піснею Вакарчука. А сонце супроводжує тебе до самого будинку, не даючи грізним хмарам налякати тебе. І знов ти почуваєш себе дитиною сонця, природи! Але тут ти розумієш, що не все так просто, і що це ще - не кінець. Посидівши годинку в неті, передивившись фоток в контакті, закачавши новий фільм, розумієш, що попереду ще гора домашнього завдання, яке нещадно задав кожен вчитель. І тут у тебе мимохідь «проскальзує» думка, що може прогуляти школу, погрітися на сонечку в парку, але у вікні раптом по чинає темніти, захмарюється, а за прогнозом погоди обіцяють на завтра дощ. Тоді всі твої плани рушаться вмить, і необхідно виконувати нудні домашні завдання, за які ти завтра можеш отримати 12 балів! А це вже плюс! Ну тоді можна й попрацювати. Вивчивши все до останнього слова, ти з полегшенням кидаєш підручник у найвіддаленіший куточок квартири і зі спокійнісінькою душею ідеш їсти борщ зі сметаною)) а сонце все сідає, сідає, вмикається світло, на вулицях – ліхтарі..і ти занурюєшся у дивовижний світ мрій та чарівних мелодій (звичайно, якщо ти не дивився на ніч якийсь жахливий фільмєц), ніч захоплює місто.

Тиша. Місто спить. Просипається мафія... Ой, це вже не з цієї опери. А вранці ти знов прокидаєшся, пробуджений ранніми променями сонця, і знову розумієш, що все ж таки живеш не даремно, і життя – то приємна штука!

Шинкаренко Марія

Кохання - це все. І це все, що ми знаємо про нього.

Я понимаю, может, не хватает.

Я знаю, может, нелегко.

Но легче от того не станет,

Что рядом то, что было не давно.

Что рядом тот, кто близким уж не станет,

Что рядом то, что было, а прошло?

Зачем же рядом тот,

С кем можно было в вечность?

Зачем же рядом тот,

Кто не осилил любви бренность?

Я знаю, точно не хватает.

Я понимаю, очень нелегко.

И есть одно желанье: «Пусть станет

Дальше тот, с кем было и прошло».

***

Прийшов цей час, настав той поєдинок,

Я чую, як б’ються серця.

Я бачу і хочу спинити двобій,

Та не підвладно мені це, на жаль.

Це справа двох, і ніхто

Не зможе спинити війну.

Два серця у грудях, два слова в думках.

«Не можу!» Із них кожен думає: так.

Хто ж сильніший? Він чи вона?

Я чую: не б’ються серця. Я бачу: немає обох.

Вони пішли, не зібравши трофеї.

Навпаки віддали до останку усе.

Вони пішли, серця лишились.

Та до бою готове одне…

Артюх Анастасія

Дарую зірку я тобі!

Та що там зірку... Дві дарую!

Тобі зірки дарую всі!

Та слів кохання я не чую...

Дарую Сонце я тобі,

Тобі я Землю всю дарую!

І Всесвіт мій - це лише ти,

І за тобою я сумую.

Проте, не треба слів пустих,

Я розумію все, аякже.

І Серденько твоє мовчить.

І це мовчання вже назавжди.

Дарую зірку я тобі!

Дарую просто так, на пам'ять

За те, що ти мені зробив,

За те, що я тебе кохала.

Житкова Леся.

Как жаль, когда ты никому не нужен,

как жаль, что ты лишь средство унижений,

как жаль, что в мире для тебя родней -

лишь только ты, никто иной.

Как жаль, что дни не подлежат возврату,

как жаль, что осень у тебя внутри,

как жаль, когда тебя никто не спросит:

"Есть только ты, никто иной".

Как жаль, когда зима приходит,

как жаль, что не с кем встретить май,

как жаль, что сердце твоё снова бросят,

так и не знав, что тебе жаль...

Гозбенко Інна

Холодно. Мерзну.

Годинник все б’є.

А я ще стою.

Я стоятиму...

Стоятиму грізно на варті кохання.

Плекатиму вічно свої сподівання,

Що ти повернешся,

Прийдеш, посміхнешся...

Та час невблаганний

Й слова несумісні:

„Ти і прийшов”. Це правда, жаданий?

„Постій-но! Я встигнув чи ні?” –

я чую у спину собі.

Як думаєш, він встигнув чи ні?

Не довелося вічність чекати,

Бо й вічність не вічна,

І час невблаганний,

А кохання усе ще живе.

Артюх Анастасія

Про неї пише він вірші,

про неї він складає пісні,

і бачить він її вві сні:

цілує, розмовляє, пише.

Він мріє кожен день і час

про те, що будуть разом знову,

про те, що холод промайне зимовий

і знов розквітне пролісок весінній.

Кохання в них зародиться тоді

Велике й чисте, як гірська краплина,

кохання незрівнянне як колись

в Ромео та Джульєтти народилось.

Гозбенко Інна

Ты чемпион любви

и лучше быть не может.

Ты победил ее, она пощады просит,

Но ты закрыл глаза на все ее слова,

Пощады не ведать ей никогда.

Ты получил медаль,

награду за любовь,

Внутри тебя бежит быстрее кровь,

Полна любви брильянтовая чаша,

И вечно будет жить мечта моя и ваша.

***

Оставь, ведь это все неправда

Нет принцев больше на земле.

И ты одна, и не случайно

Придется все нести в себе.

Ведь жизнь - нелегкая задачка

И будешь делать все одна.

Судьба не принесет подачку

Ты лишь поймешь, что жизнь - вся тьма.

Он не достоин, он не нужен,

Ведь не волшебник он, не Бог.

И он не станет твоим мужем.

Разбить твое лишь сердце смог.

Оставь, забудь, все мысли прочь!

Не падай вниз и не жалей,

Ведь ты Богиня, Дама-Ночь.

И потакать ему не смей!

Ты выше, лучше и прекрасней!

Ты знаешь это без меня

Напомнить можешь, что опасней

Ты для него всегда была. Головко Анна

Ты что? Ты думаешь: я плачу?

Постой! Ты думаешь из-за тебя?

Смешно! Смешной ты! Знаешь…

Не любила тебя никогда!

Где логика? Ты думаешь:

я плачу, не любя?

Ты прав. Слеза была.

Она скатилась и исчезла:

Просто что-то попало в глаза.

Знай: я не плачу, не любя.

***

I wanted him to be my boy.

I wanted him to be my toy.

I wanted me to be his wife,

I wanted him to be my life.

I wanted him to be a Dearth,

I wanted him to be my Earth.

I wanted him to be my sky,

I wanted him to be the reason why

I wanted something in this world.

I wanted him to be in every word.

I wanted him to be my dreams,

I wanted him to be my tears.

I wanted him? But now I don’t!!!

Артюх Анастасія

Твоя душа - лиш горстка пепла в пламе,

струя смолы во время жажды дня,

твои слова, как извержение вулкана,

как грешный сон для верующего.

Ты мелочен, ты нищий, ты бездомный,

слуга, "шестёрка", ты всего лиш ноль,

но всё - таки люблю тебя я, дорогой,

мой милый, нежный, сильный мальчик.

Ты мощь, ты сила, ты воля для меня,

ты то, что заставляет видить горы,

ты то, что заставляет слышать океан,

ты тот, кто цепи скинул с сердца моего.

Пусть ты недобр, наивен, монстр, жесток,

пусть ты не любиш, любиш не меня,

но , как когда - то говорили люди,

"любовь ведь зла - полюбиш и козла" .

Гозбенко Інна

Не останавливайся,

Ты просто люби,

И навстречу ему беги,

И ветер губами лови.

И глазами у реки его ищи.

Он прийдет, он тебя найдет

И неприменно отсюда тебя уведет

И жизнь свою с тобою проживет!

Заколодня Ярослава

ПланетаЗалиш думки, розчарування

Твоє життя – нове пізнання,

За мною лети, я покажу,

Про себе правду розкажу.

Хто я? І що люблю робити?

Я прагну в мирі з серцем жити.

В думки та мрії полетим

І гостем будеш ти моїм.

На тій планеті всіх казок

Кохання мірятемо вдвох,

І дружбу порахуєм враз

І знайдеш друга ти як раз.

Там сонце сяє найясніше

І всі бажання найщиріші

Зірки виконують у раз

Тобі сподобається, клас!

Якщо стрибнеш – і я стрибну,

І душу я твою знайду,

І на весь світ я закричу,

Як сильно я тебе люблю.

Ти знаєш, що потрапив ти

В світ надій і доброти,

Залиш на цій землі зізнання.

Мою планету звуть кохання!

Всі сни життя, то лиш бажання,

До тебе в мене є прохання:

Про ту планету не кажи,

Кохання в серці збережи

Цю таємницю пам’ятай

Та про життя не забувай.

Планет багато, я – одна,

Вечная жизньЯ пропела опять всю ночь,

Поняла, что тебя люблю,

Прочитала стихи о тебе,

Поняла: без тебя не могу.

Сердце бьется сильней и сильней,

Остановка вот-вот, потрепи

И прощаться со мною не смей,

Мне осталось чуть-чуть, погоди.

Пульс исчез, я так счастлива, да!

Вместе будем навек, всегда!

Только мы, только ты, только я.

И не нужен нам больше никто, правда..да!

***

Стрела огня пронзает ночь

И улетают мысли прочь

Мне снится вещий сон сейчас

Быть может сбудется хоть раз.

Желанье загадаю я

Когда падет с неба звезда,

А может, вовсе не звезда

Летит ко мне душа твоя.

Летит ко мне на край земли,

А в море тонут корабли

Но нет, все это часть лишь сна

Мечта моя достигнет дна,

И я скажу тебе: «Прощай,

К себе домой ты улетай!»

Головко Анна

Зустріч випускників. Лютий, 2020 рік.

Ми сидимо не поряд, але за одним столом, адже нас об’єднує листок, а на ньому «2009».

Боже! Як це давно було…Випуск-2009…Як страшно і приємно згадувати ці емоції і почуття ,

І напевно, ми удвох щойно згадали.

Я сиджу і не чую, що каже ведуча вечора. У стінах рідної школи я ніби повернулася назад. Сиджу

тут, дивлюсь на тебе, як і 11 років назад. Дивлюсь і боюся, що ти помітиш, але, як і тоді, ти

теж не зводиш з мене очей…

Зустріч завершена. Усі „наші” вирішують іти в кафе, а я не хочу. Мені всіх так досі не вистачає,

але я не хочу. Я просто кажу всім: „До наступного року! Інно, я тобі зателефоную. Бувайте!”.

І йду... Йду, куди несуть ноги. Не знаю, скільки часу пройшло. Аж ось я знаходжу себе на тому

місці, де загубила своє щастя, де так нічого і не сказала.

Але я знахаджу ще й тебе поряд з собою, проте нас розділяє цілих півметра цієї ж лави біля цього

ж вогню. Я задаю банальне запитання:

- Чому не пішов у кафе?

- Тобі важлива ця відповідь?

- Ні, просто не знала, як почати розмову.

- А ти стала сміливіша...

- Ти думаєш?

- Я знаю. Якби ти почала розмову 13 років назад, ми б сиділи удома і дивились на наших дітей.

- Ти мрійник...

- Я знаю.

- Несміливий мрійник.

- Ти не маєш рації. Мої мрії були завжди дуже сміливі.

- А чому ж не втілював їх у життя?

- Бо несміливий.

- А зараз міг би бути моїм...

- А я б не хотів бути твоїм, рабом.

- Ти б не був...

- Був би... Ти ж знаєш: „ Один кохає, інший дозволяє, щоб його кохали...”

- У нас би так не було...

- Було б.

- Ні! Адже і я тебе кохала. Але пізно це зрозуміла. Коли ти вже був з нею. До речі, як вона?

- Не знаю. Ми розлучились 3 роки назад. - То зараз твоє серце вільне?

- Ні... Воно завжди було заповнене тобою. Завжди належало тобі. Завжди було розбите, і досі розбите. Якби ти тоді заговорила, хоч щось сказала, я б знайшов голку й нитку.

- Але ж ти вже був з нею.

- Я б її кинув. Я ж був з нею, тільки щоб ти взагалі помітила мене, знала, що в мене все добре.

- Я гадала ти її кохав...Стривай, а навіщо ж тоді одружився?

- Дозволив себе кохати. Сподівався забути те, що нічого не було. І зрозумів, що так не можна...

- Не можна...

- А ти як?

- Дозволяю себе кохати. Але, на відміну від тебе, я його ще й поважаю. Люблю як вірного друга,

вдячна за чудових дітей. А у тебе є діти?

- Так. Шкода хлопця, адже він невинен, що я кохаю іншу. А в тебе скільки дітей?

- Троє: дівчата-близнята і хлопчик.

- Я за тебе радий...

- Не бреши. Я ж знаю, це не так.

- Ти права. Я б хотів, щоб вони були нашими...Цікаво, а ми були б щасливі разом? Кохали б один одного досі? Чи не згоріла б наша пристрасть?

- Ти завжди любив риторичні запитання...

І все. Кінець розмови. Ми думаємо над риторичними запитаннями.

Ви уявляєте собі парк, вічний вогонь, сніг, на лаві сидять двоє і мовчать, притулившись один до одного, а над ними горить ліхтар , як світло у кінці тунелю, і не відомо чи згасне, чи палатиме вічно? Хоч картину малюй... Вже й ранок. А ми все сидимо. З ніг до голови в снігу, з обмерзлими кінцівками, але як ніколи гарячими серцями.

Аж тут ти порушуєш цю святу тишу:

-Я перший почну розмову...- я все мовчу. Я вперше в житті не знаю, що сказати. – От і поговорили, а легше не стало. Стало ще гірше. Надія на те, що все ще може бути, і знання того, що це неможливо...- І тиша. І обійми. І сльози на губах. І все, спокій...

Я встаю. Сльози замерзли на обличчі. Сніг рипить під ногами. Я вже майже на дорозі. Дорозі в звичайне життя. А ти все сидиш. Чому не біжиш за мною? І тут я чую крізь цей холод і сніг:

- До наступної першої суботи лютого!

- Бувай...

Боже, ця клята іронія долі...Поговорити з милим у лютому...

Артюх Анастасія

Моральні цінності сучасного покоління

Таке враження, що слово «люблю» стало якимсь словом-паразитом, словом, яке вживають для зв’язку мовлення, словом, яке кажуть і знайомим, і друзям, і коханим. Мало хто замислюється, що насправді означає «люблю»…адже це справжня моральна та духовна цінність, це найкраще відчуття, яке дано лише людині, це найбільший дар Господній. І не можна так недбайливо розкидатися словами. Люди втратили ціну кохання, тому й розучились використовувати цей термін за призначенням. Сучасні підлітки втратили елементарні моральні цінності через телебачення, інтернет, засоби масової інформації, які просто не дають людині духовно розвиватись або хоча б зберігати духовні цінності, такі як: доброта, любов, чесність, порядність, гідність, справжня дружба, толерантність, патріотизм.

Вся країна охоплена корупцією, шахрайством, по телебаченню тільки й чутно про бійки в Верховній Раді та закорупціонованість судів, тому не дивно, що людство втрачає свої моральні цінності. Але насправді, на мою думку, це величезна трагедія. Сучасному молодому хлопцю приємніше подивитись якусь примітивну програму по телебаченню, ніж прочитати книгу або сходити до театру. А сучасна молодь – це майбутнє нації. То що ж чекає Україну? Який розвиток: духовний, моральний? Я дуже сподіваюсь, що наша влада якось «прокинеться», почне діяти для того, щоб захистити українську молодь від впливу негативної інформації з телеекранів, яка призводить до деградації особистості. А я в свою чергу, обіцяю робити все можливе, щоб самій не втрачати, а ще набувати тих духовних якостей, яких мені бракує, щоб бути Людиною.

Шинкаренко Марія

Чорно-біле життя.

Чорно-біле взуття. Чорно-біле кіно.

Чому без кольору воно? Невже так буде і було?

Чому все ділиться на два?

Болить від цього голова...

Життя і смерть, добро і зло.

Сонце та місяць, чемпіон і зеро.

Та маю надію. Сподіваюсь, віриш і ти,

Що життя – то велика дорога,

І на ній є різні кольори.

Різнобарвне життя,

Кольорове кіно, яскраве взуття.

Я хочу, щоб так завжди було!

Я хочу, я вірю, я знаю: так буде.

І серце ті барви моє не забуде!

***

Може, життя і не вічне,

Та хочу задати питання зустрічне.

Чи існує душа, чи залишиться щось після нас?

Я не автор цього запитання.

Воно вічне як світ, як життя.

Але чомусь відповіді досі нема,

Хіба людство настільки дурне?

Ні, просто кожен для себе знає,

Що миттєве, що вічне, що добре чи зле.

І я для себе знаю, вам цього не змінити.

Може, це життя і не вічне,

Та мені ще в наступне іти

Артюх Анастасія

Минуты слабости

Дождь…. Снова дождь… Мне так надоело смотреть в окно и видеть, как падают капли… становиться грустно и самой хочется плакать вместе с небом.… Так странно.… Почему так? Почему плачет небо? Почему летом его слезы теплые, а зимой, осенью и весной холодны… Может, из-за солнца? Может,

потому, что солнце уходит от неба куда-то далеко? Почему так? Почему все теряют то, что любят? Почему так устроен мир? Может, это не мир так устроен, а люди так его усложняют? Зачем? Скажи мне… Зачем?

Я це люблю….

Мабуть, жодна людина в світі не має такого захоплення, яке маю я! Це прозвучить дивно, але я обожнюю слухати стукіт чоловічих черевиків. Безглуздя… чи не так? Але я заслуховуюсь й ніби лину в якийсь інший світ, тільки-но почую цей звук! А ще я люблю дивитися на зорі, лежачи на спині, і уявляти, що я десь в космосі, що довкола нікого й нічого не має… як хороше мені в ті хвилини.

Я обожнюю сидіти на підвіконні у бабусі і дивитися на дощ. Особливо, коли небо, затягнуте хмарами, і він ллє як з відра. В ці хвилини я розумію: не одна я сумую, не одній мені погано… Я люблю дивитися на іскорки, що відлітають з полум’я, особливо ввечері і під тиху, спокійну музику.

Я обожнюю слухати музику. Дуже різну за жанром та характером. Слухаю рок і засинаю під System of a down або під Korn чи Rammstein. Я люблю лежати у мами на колінах і обожнюю, коли вона гладить і перебирає моє волосся. Тоді так спокійно і хороше на серці. Я обожнюю сонце. Ні, не спекотне й безжальне, а тепле й ніжне, яке зігріє, а не піджарить, мов на пательні! Я люблю тварин. Особливо собак. Вони вірні й ніколи не зрадять. Скільки б вони тебе не бачили, все одно вони пам’ятають тебе і люблять.

Я обожнюю всю землю! Кожну квіточку, травиночку, деревце, ягідку. Я обожнюю свою Вкраїну. За її красу і бездоганність.

Та мені ось цікаво… Що любите ви!?

Дьяконенко Мирослава

Ось і пролетіли зимові канікули... Всі йдуть до школи з радістю, проте я не думаю, що вона буде довготривалою. Вони просто не розуміють, що втрачають своїм негативним ставленням до школи, адже вона все: вільний час, друзі, уроки, хоч якими нудними вони і можуть бути, веселощі, дитинство і насамперед свобода від проблем, дорослого життя, хоч як вчителі не стараються пояснити нам, що ми повинні бути серйозними. Заходиш в клас - бачиш однокласників, і розумієш, що вони для тебе багато чого важать, незважаючи на те що хтось із них до тебе пристає з дурними питаннями, когось ти просто терпіти не можеш. Навіть з цим ти живеш, адже це для тебе дороге, хочеться знати, що ти маєш опору тут, у маленькому домі, серед свої друзів, навіть якщо деякі тебе такою не вважають. Просто вони не розуміють усіє сутності цього навчання, життя... Вони живуть одним днем. А час летить, його не зупинити, і коли ми це зрозуміємо, буде вже запізно. Дивишся на першокласників і згадуєш, що недавно і ти був таким, безтурботно бігав подвір'ям, грався і не замислювався, що через 10 років твоє життя кардинально зміниться, а в як - вирішувати тобі.

Нам потрібен час, багато часу, щоб засвоїти важливість людського щастя, важливість добра та співчуття. Це важко, адже на сьогоднішній день краще бути черствим, аніж просто жити. Багато з нас носять маски, за якими ховають своє істинне обличчя, проте я не розумію навіщо!!! Нам потрібно багато чому навчитись, тоді ми зрозуміємо, що втратили, хтось зрозуміє, що не варто було ображати, хтось, що зарозумілість була брехливою, а хтось зрозуміє, що своїм словом загнав себе ж у трясовину. Це важливо...Адже залишилось всього-на-всього декілька місяців, а потім все нове, все інше, казка закінчиться, життя перерветься назавжди, а спогад буде жити в серці вічно, тому варто задуматись над своїми вчинками та словами, щоб було важко з ними прощатися і не було важко їх згадувати.

***

Мені бридко на нього дивитись, але я повинна, тому що... Тому що "що"? Серце стискається від відрази, а він цього навіть не помічає, продовжує робити це. Він дошкуляє, привертає до мене увагу, а я сиджу та червонію перед усім класом.

Як вона могла? Я ж нічого поганого не зробила! Звільніть мене з цих пут, звільніть! Невже ви не чуєте крик моєї душі, невже ніхто не кине мені рятувальний жилет, невже ніхто не розпочне оборонну операцію?! Це жахливо! Мені здається, що всі дивляться на мене та з'їдають очима. Я ж не винна, що мама змусила вдягти цей жахливий светр з ведмедиками. Дитячий садок!.. Та ні, не такий вже він і дитячий, не такий вже він і жахливий... І, взагалі, чому це я розхвилювалась, нехай всі думають, що це новий писк моди, а може так

модно!!!! Підняла таку "бучу" через цей светр! Так, що там у нас... ага, геометрія, субота, останній урок... Скільки до кінця уроку? 10 хвилин - це добре,адже сиджу ніби в квітах, нічого не розумію, а на вулиці ж весна, пташечки співають, теплінь... І хто придумав цю школу?!

Гозбенко Інна

***

Дзвенить дзвінок останній,

і рана на душі та в серці

давно забута мною,

кривава та страшна.

Давно я не прощалась,

давно не залишала,

давно не сумувала

за чимось, як тепер.

цих 10 довгих років

пліч - о - пліч ми ішли,

ділили сум і радість

в "старій Гімназії".

Невже це все скінчилось,

невже всьому кінець,

невже ми все залишимо,

невже дорослі вже?

Розгорнеш з фото зошита -

побачиш тих малих,

отих дітей, що граються

без клопоту усі.

Зрівняєш їх з сьогоднішнім -

немає змін, а все ж

дорослі в порівнянні ми

із днями чудоп'єс.

Йдемо подвіря'м з квітами,

з усмішками на лицях,

в душі ж біжить річище

солоних наших сліз.

Йдемо подір'ям з квітами,

йдемо останній раз,

йдемо, щоби ніколи

не йти у 1 клас.

Сльоза з очей скотилася

і обпекла щоку.

Ніколи не забуду я

Гімназію свою!

Гозбенко Інна

Школьной подруге

Я знаю, не забуду я тебя,

Хоть много лет пройдет тогда не зря,

Ты в памяти моей живешь всегда,

Подругою своей зову тебя.

Пусть годы школьные пройдут

одной строкой,

Пусть все печали наши смоются волной

Забудем ссоры и обиды навсегда,

Ведь мы с тобой не думали тогда.

Последний год остался нам с тобой,

И вновь тогда останусь я с собой.

Пусть этот стих напомнит обо мне,

Ты знаешь это было как во сне.

Головко Анна

Верлібром про школуНа фізиці сиджу і в мріях я лечу

Далеко.. кудись у майбутнє

Скоро школу закінчем ми

І двійки отримувати більше вже не будем.

В школу йти не доведеться,

На уроки спізнюватися теж.

Дверей у школу більше я не відчиню,

З останнім дзвінком для себе їх я зачиню.

У серці всю ту радість збереже

Та сум свій я не вдержу

Школярам малим я лиш скажу:

Вчителів прошу я не ображати,

Про негаразди і невдачі в школі

Батькам потрібно вам сказати,

Але я радості бажаю більше вам,

Щоб не забували ті повчання,

Які вчителі давали вам!

Заколодня Ярослава

Хроніка практики у Картапах, 2006р.

Ось якось зібралися учні нашої гімназії і я, Поліщук Максим, відбути шкільну практику в Карпатах. Оскільки початок літа виявився дощовитим, особливо на Західній Україні, то я ніяк не міг вирішити, скільки светрів, штанів і т. п. мені брати з собою. Взяв усе, навіть шорти, які зовсім не стали мені у пригоді. На щастя, моя валіза виявилась неважкою. Зібрався нарешті. Приїхав на вокзал, побачив уже більше “туристів” з батьками. Глянувши на їх маленькі валізи, подумав: “Якого чорта я оце нагріб із собою стільки речей?” Втішувало те, що знайшлися такі, хто взяв не менше. Також на плечі я, як і інші,взяв портфель, в який напхав кілька пляшок води, сухарики та бутерброди. Невдовзі прибув наш потяг “Кременчук – Львів”. У штовханині ми все ж знайшли з моїм однокласником, якого звали Богданом, вільні місця. Потяг рушив, і ми трошки відпочили від тої метушні. Це була моя перша поїздка на потязі, так що я почав усе роздивлятися. Далі було трошки нудно: грали в карти, просто розмовляли. Трохи під вечір побачили, як на вітру розвівався туалетний папір, який хлопці розмотали в сусідньому купе. Через декілька хвилин цей “прапор” зник. О 9 – 10 годині ранку наш потяг прибув до Львова. Ну що ж тут сказати? Львів є Львів. Дуже гарне місто. Воно історичне, тому на його вулицях є багато унікальних споруд, які реставруються. Наш наступний потяг “Львів – Рахів” їхав о 3 годині дня, тому ми повинні були довго блукати містом. Ми ходили гарними місцями разом з екскурсоводом, тому цей час не пролетів марно. У цьому місті не має такого “смітника”, як в Кіровограді. Львів – місто європейського рівня. Звісно, всі були голодні, тому нас повели в кафе, під назвою “Пузата хата”. Там я і почув західний діалект. Їхня українська мова має в собі польську вимову. У “Пузатій хаті” всі були одягнені в українське народне вбрання, отже, і страви були українські. Поївши, ми поїхали на вокзал чекати свій потяг. Приїхали до

міста Ворохта о 10 годині ночі. Вже було темно та йшов дрібний дощ. Нас чекав мікроавтобус. У нашій групі було 28 чоловік. А якщо добре подумати, то така машина стільки місць не має. І як ви думаєте, хто піде пішки? Звичайно,хлопці. Добре хоч в машині речі свої залишили. І пішли ми з нашим гідом – чоловіком, який був завжди з нами, у темряві під дощем по калюжах до місця призначення. Йти було не довго. Це був двоповерховий будинок, який виглядав дуже престижно. Всередині було не гірше. Об 11 годині, повечерявши, ми пішли спати.

Зранку всі хлопці встали о 6 годині, щоб помитися. Помившись, пішли снідати. Їжа мені сподобалася. Домашня! О 0 годині ранку пішли на екскурсія по Ворохті. Дізнались багато нового і цікавого. Нам також сказали, що раніше чабанів називали депутатами. Потім пішли на гірсько-лижну трасу. Є зимова траса, а є тренувальні трампліни, на яких є спеціальне покриття, щоб кататися в будь-яку пору року. Трошки посидівши, рушили додому. Ввечері пішли до «Колиби». Це кафе, в якому ми трошки погарцювали. Під українські пісні, які я раніше і не чув. Якщо вам дуже цікаво, то ви можете все побачити на двох касетах з відеокамери, яку брала Ольга Павлівна. На тих плівках найпікантніші кадри! А на плівці з фотоапарату зняті нецікаві кадри, ле ми нібито працюємо. Ці кадри були для школи, але, на жаль, через технічні причини всі ч плівки зіпсувалися. Ось так і пройшов наш перший день у Карпатах.

Наступного дня ми поїхали на автобусі під галас пісень до Яремчі. Там нас чекав похід «Стежкою Довбуша». Розповідати, хто такий Довбуш не буду, бо це велика історія. Скажу лише, що він був ватажком опришків, які боролися за свободу на Західній Україні. Це була не стежка, а смуга перешкод. Підйоми, обриви, каміння, проте все це було захоплююче. Нас вів молодий екскурсовод, який майже не мав західного діалекту і володів гарним почуттям гумору. Стоїмо ми на цій «стежці» серед скель, дерев, обривів, а він веде розповідь. Розказував, як Довбуш брав опришків у свій загін. Це були різні перевірки, а також на жадібність. Стою я поряд з Ігорем Мастерним. Кажучи про жадібність, він показує пальцем поміж нас і викрикує: «Хлопці! А це не ваші 20 гривень лежать?» Всі обернулися, але грошей там не було. Це була перевірка на жадібність. Далі він жартував. Розповідав про дівчину, що заблукала, відставши від своєї групи, і яка повісилась потім… у екскурсовода на шиї, коли її знайшли.

День пройшов чудово. На шляху додому ми заїхали на сувенірний ринок. Всі накупяли усякої всячини та подивилися на гірський водоспад, що поряд.

Ось настав третій день нашого перебування у Ворохті. Ми полізли на гору Магура, (що в перекладі з польської означає «моя гора»), висота якої 1250 метрів. З нами ліз старенький дідусь – екскурсовод з двома лижними палицями. Я чомусь подумав, що на гору він не вилізе або на вершині буде лізти рачки. Подивились би ви на нього , коли він по горам «біг», а ми повзли за ним. Оце дідусь! З вершини гори можна було побачити надзвичайний краєвид! На вершині нам видали посвідчення, що ми покорили гору Магура. Але є і ложка дьогтю в бочці меду. Ми лізли зранку, коли на траві була роса, а потім ще дощ пішов, а ще далі, взагалі, град! Так що ноги були дуже мокрі, і багато хто захворів, в тому числі і я. Побачене дуже вражало. З гори ми спускалися канатно-крісельною дорогою протягом 15 хвилин. Потім вдома відпочивали.... у кімнаті дівчат.

Нарешті потяг. І тут закипіла справжня робота: ось де треба було фотографувати! А ви що думали? Ми не будемо замість відпочинку робити завдання, не такі вже ми й дурні. Здали ми свої завдання, доїхали додому, випивши пару літрів чаю. ...Можливо, ще поїдемо восени підкорювати Говерлу.

Поліщук Максим

Якось влітку 2006-го...

Гірська казка… Так ми назвемо самі гори, їх краєвиди та міста. Саме під такою назвою в нашому серці залишається не лише Карпати, а й Львів, Ворохта та Яремча. Саме в цих місцях ми побували під час науково – фізичної практики на Західній Україні. Ми не лише побачили багато чого цікавого, як – от: історичні пам’ятки Львова, Ворохти, водоспад і “Стежку Довбуша” в Яремчі, гору Магуру та інші, - а й дізналися багато цікавого про них. Чи знали ви, що у Львові є церкви всіх народів, котрі там панували, а це Польща, Московія, Туреччина та Україна? Майже всі споруди нереставровані та збереглися з часів свого створення, тому кожний камінчик – історична пам’ятка.

Проживаючи у Ворохті, ми своїми ногами обійшли все, побачили чудові краєвиди, побували в “Колибі” на території Карпатського природного парку, піднялись на гору Магуру, що в перекладі з польської означає “моя гора”. Нам видали сертифікати – посвідчення. Тепер ми відчуваємо себе підкорбвачами вершин. До речі, на горі ми побували у справжній гуцульській колибі – хаті, що не має димаря , але має в центрі вогнище, яке постійно горить. Простежили за півгодини такі погодні явища: сніг, град, дощ і яскраве сонце. Назад спустилися канатно – крісельною дорогою, бо були страшенно стомлені. Власноруч виміряли швидкість течії річки Пруту, на березі якого відпочивали. Ви можете не повірити, але вона дуже стрімка, її швидкість – 70м/хв.. Прут – гірська норовлива мілка річка, яка має безліч приток і впадає в Дунай. В Яремчі побачили декілька водоспадів р.Прут. Хоча між ними і невелика відстань, і вони невисокі, але виглядають чудово. “Стежкою Довбуша” ми побачили не лише гроти та ліси, котрим більше 3 млн років, а й панораму гірських селищ з висоти. Уявляєте, ми лізли гротом, де переховувався славетний герой України – Олекса Довбуш зі своїми опришками. Словом, час ми провели пречудово. Краще пізнали своїх друзів, знайшли нових. Ця практика пішла на користь усім в усіх значеннях цього слова. Сподіваємося, побуваємо в Карпатах ще раз і дізнаємося більше, бо вчитись і відпочивати ніколи не пізно.

Артюх Анастасія

Казка «У пошуках друзів» з хімії

У той час у хімічному світі дізнались про існування чогось нового, небаченого, сильного. Цією силою був ще один інертний газ – Неон. Хімічні елементи були у паніці, вони боялись Неона, якому ніхто і нічого не було потрібно…, крім друзів. Але куди б він не приходив, всі лякались і втікали. Йому було самотньо і, авжеж, гірко. Бідолашний Неон запитував себе: «Ну що я їм зробив поганого? Хіба я винен, що матінка Природа зробила мене таким? Чому батько Всесвіт казав, нібито я маю радіти? Я єдиний у своєму роді, я не маю іти на пожертви заради сили, адже вона й так мені дана, я не маю принижуватись перед своїми родичами з груп і сусідами з періодів, щоб жити з кимось і мати силу…»

А в цей час різні хімічні елементи нікуди не ходили по-одному, вони сполучались, щоб мати хоч трохи більше сили і впевненості у собі. До будинків безкоштовно заселялися нові мешканці, щоб, не дай Господь, в ці квартири не прийшов Неон. І всі вже стали сильними, не боялись нового інертного газу, крім двох гордих атомів: Гідрогену і Флоуру. Вони не хотіли ні від кого залежати, але Природа нагадала їм, що вони брати, мають триматися поряд, але вони вже її не слухали. Єдиний електрончик Гідрогену знайшов на останньому енергорівні Флоуру місце спеціально для себе - тепер він мав сусіда по кімнаті. Вони утворили ковалентний полярний зв'язок, до того ж диполь. Фтороводень відчув себе сильним і здатним піти у гості до Неону. Вони йшли, наче на війну. Але коли Фтороводень побачив нещасного Неона серед поля широкого одного-однісінького, якому й світ був немилий, то захотів його втішити і подружитися з ним. Неон виявився чудовим співрозмовником і, взагалі, другом.

Так у хімічному світі розвіявся міф про жорстокого Неона, тому всі елементи хотіли бути схожими на нього, а Неон таки зрозумів подарунок Долі: він не має ділити з кимось свій дім, але йому потрібні друзі, щоб ділити з ними горе і радість.

От і казки кінець, а хто слухав – молодець! Артюх Анастасія

Наші рубаї

Якби я мала світове знання, Навіщо нам життя дано,

Я написала би повчання, Коли із нього ми відходим рано?

Що не всі цінують розум свій У чому полягає сенс буття?

І не поглиблюють навчання. Може, це знаходження золотого руна?

Алєксєєва Світлана Артюх Анастасія

Verbum movet, exemplum trahit