З досвіду роботи Бірківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Олександрівського району Кіровоградської області

з проблеми вивчення історії історії рідного краю. рідного краю.

“Село Бірки від минувшини до сьогодення”

1.Організувати історико –краєзнавчу експедицію.

2.Записати легенди та перекази с.Бірки.

3.Зібрати фотоматеріали з історії та сучасності рідного краю.

4.Систематизувати зібраний матеріал.

Завдання другої групи:1.Збір фотоматеріалів та допомога в

оформленні роботи першої та третьої груп з історії та сьогодення села Бірки;

2. Зробити презентацію “Рідний краю, Бог тобі призначив жити, не вмирати, бути нам

як захист і окраса.”

1. Записати легенди та перекази с.Бірки.

2. Виготовити збірку “Легенди та перекази села Бірки”

СИМВОЛІКА СЕЛА

БІРКИ 

ПОЯСНЕННЯ СИМВОЛІКИБірки в середині XVII ст. належали гетьману Богдану Хмельницькому, герб якого

(апданк) покладений в основу символіки села. Компонування гербової емблеми із соснових дерев пояснює походження назви села, символізує дві його частини, що колись були окремими селами.

Золото в гербі підкреслює велич історичної постаті славетного власника Бірок, пурпурова барва — його верховенство в Україні, зелена — радість здійснених надій на державну незалежність.

Прапор у більш лаконічній формі репрезентує гербову ідею.

ОПИС ГЕРБА У золотому полі дев'ять

зелених сосен у апданк (поєднання двох укорочених крокв) супроводжуються вгорі пурпуровим козацьким хрестом.

ОПИС ПРАПОРА

Жовте квадратне полотнище із зеленим апданком.

 Серед широких просторів лісостепу півдня України, по берегах річки Тясмин, де в нього впадає річка Болтиш, розкинулось село Бірки. Всередині села знаходяться піщані бугри, кучугури, засаджені червоною лозою - шелюгом. В останні роки кучугури засаджено сосною.Заселення цієї місцевості почалося ще в добу палеоліту. При розкопках тут виявлено близько 10-ти пам'яток - того часу, серед яких три стоянки первісних мисливців, що існували приблизно 20 - 50 тис. років тому.Тут же жили в VI -III тисячолітті до нашої ери нащадки найдавніших землеробів . Пізніше кочували скотарі, які прийшли зі степу та лівобережної України, а вже в першому тисячолітті нашої ери ця місцевість заселяється землеробними племенами східних слов'ян.У IX ст., з утворенням Київської Русі будуються укріплення проти кочівників - печенігів , що прийшли в X ст., а потім половців, що через століття витіснили печенігів .Не один раз ця місцевість ставала ареною жорстоких боїв від набігів зі сходу, півдня,заходу і півночі.

В середині ХІІІ ст., як вогняний смерч пронеслися територією села монголо-татарські полчища, що змітали все на своєму шляху. Можливо в цей час тут і було велике місто - Бірград, (про яке передається з покоління в покоління розповідь), яке було зруйноване, спалене під час навали Батия.

В одній старовинній книзі є такий запис про ці події: "Францисканський монах із Прутті Іоанн де - План – Карпіні , посланий Папою до татарського хана в Золоту Орду в 1246 році проїхав всю південно -західну Русь і Придніпров'я так виразив своє враження із баченого: "(татари) пошли против Руси й произвели великое избиение на земле Руси, разрушили города й крепости й убили людей. Бирград они взяли й убили жителей города, отсюда, когда мы ехали через край, мы находили бесчисленные головы й кости мертвых людей, ибо зтот город был весьма большой, а татары свели его ниначто". Чи так було, чи ні, тільки гадаємо бо в інших літописах про цей город не має жодних повідомлень.

Влітку 1362 р. литовські війська князя Ольгерда розгромили татар і примусили їх відступити в Крим. Водночас литовські феодали посилюють свою владу на українській землі. На Тясмині вони захоплюють велику територію. Після люблінської унії землі в середньому Подніпров'ї загарбала панська Польща. Польські пани стали володарями цього краю і довели до жахливих розмірів експлуатацію українського народу. Десятки поселень по Тясмину в XI ст. належали князям Любомирського та Чигиринського сотників Якову Даниловичу .

Користуючись необмеженою владою шляхти піддавала селян жорстоким катуванням, їх заковували в кайдани, вішали, саджали на палю, цькували собаками тощо, тому люди були змушені тікати з обжитих місць і поселятись в лісах розташованих між Тясмином і Інгульцем. Так на території теперішніх Бірок в котрий раз почали селитись люди, а ліс сосновий в той час називали - Бір , тому село і дістало назву Бірки, бо було розмішено у великому сосновому лісі, що тягнувся від Соснівки до Косарі.

С початку це поселення нікому не було підвладне. Лише в 1564 р. було проведений перепис дворів (ревізію) і офіційно визнано поселення під назвою Бірки, в якому було 19 дворів із 96'жителями .

Могутньою опорою для всього українського народу в боротьбі проти польське шляхетської і турецько - татарської агресії стала Запорізька Січ. На берегах Тясмину, Інгульця та їх приток були численні мисливські, рибальські, бортні промисли запоріжців .

Ставши з 1475р. васалом султанської Туреччини, Кримське ханство чинило розбійницькі напади на Україну. Через Бірки проходив шлях татарських походів на Україну. Він починався від Перекопу і досягав аж верхів'я Інгульця і Тясмину.

Від кривавої турецько - татарської агресії найбільше страждали народні маси. Десятки тисяч невільників татари вигнали в Крим. Шляхи, якими проходили орди були усіяні трупами людей, а села спалювались. Така ж доля спідкала й Бірки. Та село знову відроджувалося. Приходили нові люди і поселялись на згарищах, а також викорчовували ліс для своїх осель та городів. Багато жителів йшли на Запоріжжя, щоб боронити свій край.

Видатний політик і полководець Б. Хмельницький залишив слід в історії нашогс краю. Всередині XVII ст. землями, на яких знаходиться Олександрівка та навколишні місця, володів гетьман. Власністю

Б. Хмельницького було й с. Бірки.Де зупинявся і проживав гетьман Б.

Хмельницький в Бірках, де він приймав послів? Донедавна це було загадкою. І от у 2000 р. завіса загадковості трохи піднялася. При проведенні земляних робіт на огороді бірчанина С.В. Колісника на глибині 0,5 м було знайдено рештки згорілого житла. Контури житла простежити не вдалось, але в розрізі розкопу досить чітко читався глинобитний дім, насипаний на материковий пісок. Рештки домівки вкрито шаром згорілої деревини та обгорілої глини. Знайдені рештки будівлі свідчать, що це було житло. Серед обгорілих шматків глини було знайдено фрагменти пічних кахлів, гончарного посуду, денце скляного посуду гутного виробництва.

Колісник С.В.житель с.Бірки

вчитель –пенсіонер, який

досліджував історію села

Із фрагментів кахлів вдалося зробити реставрацію декількох їх видів, що складали набір оздоблення печі. Кахлі виготовлено з червоної глини з домішками кварцового піску, з верху білили глиною. На кахлях є рельєфний орнамент. Сюжет орнаментів - прямі і перехресні лінії квадрати і ромби, заповнені стилізованими квітами, листками та драбинками.

Окремо варто виділити кахлю із сюжетним геральдичним зображенням. Композиція складається з двох взаємопов'язаних фігур: вершника на коні з шаблею, піднятою в руці, - в центрі композиції, та фігури людини, яка тримає коня за вуздечку, - праворуч від вершника два верхні кути та середину нижньої частини кахлі прикрашені розетками із стилізованого листя.

На честь перебування Б. Хмельницького у Бірках біля

загальноосвітньої школи відкрито пам'ятний знак.

Церква у Бірках розташована в мальовничій місцевості неподалік від лісу, в оточенні дерев, із західного боку до споруди прилягає триярусна дзвіниця яка є вертикальною домінантною композицією церкви, її склепіння виконане з металевого каркасу, «зашитого» дошками. В архітектурі храму відчувається вплив класицизму. У храмі збереглись первісні лаштунки інтер'єру окрасою якого є дерев'яний, у три яруси, різьблений іконостас виконаний у стилі класицизму.

«Церква дерев'яна в ім'я святителя Миколи до 1858 року знаходилася на галявині, вкритій сипучим піском, і через цю незручність того ж року була перенесена на ни нішнє місце. По штатах знаходиться в 5-му класі; землі має 45 десятин. Про колишню церкву відомо, що вона була по будована 1737 року на місці ше давнішої. Між мешканця ми села існує переказ, що на піщаних кучугурах, де й до тепер вгадуються ознаки жител, існувало колись місто, в якому було аж сім церков. Та в перше нашестя гагар вони були спалені. Тільки найближча до річки церква, на тому місці, де стояв розібраний у 1858 році храм, збереглася піс ля татарського спустошення», - так описує історію храму Л. Похилевич .

Про давність церкви у Бірках свідчить і той факт, що священиком тут був Антоній Саперович. Рукоуложений у Молдові, можливо у XVІІ столітті, коли Бірками володів Б.Хмельницький.

Свято-Миколаївськ

а церква фото

1952 рік

Одним з найдавніших доку ментів, де міститься опис хра му в Бірках, є візитація окре мих церков південної Київщини 1726 р., що знайшла своє місце в найстарішій серед відомих книг, збірки спископських візитацій книзі ч. інв. 11 під заголовком «Visitatio Generalis Esslesiarum Dіоесе: Lеороlіеns, Наliсіеn; еtCamenecens: рег Podoliam еt Ukrain: іn Palatin: Вгасlаvіеns: аd аnno 1726 аd аnn: 1733. Тоm 1». Виявлена І.Крип'якевичем і опублікована мовою оригіналу.

Свято-Миколаївська

церква сьогодні

За час існування храму Бог багато разів зберігав його від руйнування. Тільки в 30-х роках XX століття декілька разів чудом вдавалось зберегти його від знищення. За розповідями С.В.Колісника, знавця історії села і безпосереднього свідка подій 30-х років, першого разу храм закрили в 32-33-х роках. Група войовниче настроєних активістів ходила по селу і збирала підписи за знищення храму. Та люди виявили завидну солідарність, ніхто не поставив свій підпис. В 1937 році храм закривають вдруге. Щоб запобігти знищенню храму, голова сільради Артем Брайко та голова колгоспу "Нове життя" (прізвище автору невідоме) прийняли на той час мужнє рішення: в храм завезли посівний матеріал; культові предмети та майно церкви були занесені в алтар, а посередині храму поставили віялку, проводили яровізацію зернових.

Зерносховищем храм залишався до початку Великої Вітчизняної війни. В цей час (30-ті роки) храм зазнає найбільших втрат культових предметів та творів мистецтва. Втрачена церковна бібліотека (де були й рукописні фоліанти), старовинні ікони, частина дзвонів. Активісти, не в силі зруйнувати церкву, знімають з дзвіниці дзвони і відвозять їх в Олександрівку, щоб відправити на переплавку. Та біда знову обійшла стороною, дзвони так і залишились в Олександрівці. Під час німецької окупації церковний комітет отримує дозвіл на відкриття храму і відновлення богослужіння. Отримується дозвіл і на повернення дзвонів,

восени 1941 року церковний староста Василь Досужий привозить і укріплює на дзіниці 5 дзвонів. Решта дзвонів до того часу уже розвозяться по різних організаціях та людях. В 70 - х роках два жителі Бірок роблять подарунок: дзвіницю церкві – повертається шостий дзвін. Про долю решти дзвонів, в тому числі і найбільшого, діаметр якого був близько метра, нічого невідомо.Всі шість дзвонів, що знаходились на дзвіниці храму святого Миколи Чудотворця, є пам'ятниками історії та культури. Вони відлиті із дзвонарської бронзи.

Якість лиття свідчить про високий рівень тогочасного ливарного виробництва.

Зовнішня поверхня дзвонів декорована рельєфними одно - і трилінійними пасами, стилізованими рослинно - геометричними орнаментами та барельєфними зображеннями

Богородиці, Святого Миколи Чудотворця, Святої Трійці. П'ять дзвонів мають дату виготовлення: 1776, 1816, 1865,1878 і

1814 роки. Крім того на одному із дзвонів вигравіруваний напис, який свідчить, що дзвін був виготовлений на кошти народу

слободи Бровари для храму Божої Матері. Цей напис несе не тільки

історичну інформацію, а й засвідчує високу духовність і жертвенність наших

предків.

В 2000 році два найбільших дзвони знову були зняті з дзвіниці храму. Готуючись до святкування 2000-го ювілею Воскресіння Христового, настоятель храму

Святого Миколи Чудотворця отець Володимир (Сошин) благословив відреставровані дзвони, що були розбиті і не одне десятиліття висіли без діла. В заході по реставрації були задіяні не тільки прихожани храму

а й багато інших людей, які відгукнулись допомогти. Дорога реставрація проводилась на ремонтній базі і була виконана якісно і в короткий строк. Кран надала адміністрація газокомпресорної станції. Всі монтажні роботи, реставрація та транспортування дзвонів були

виконані безкоштовно, як жертва богу, усіма причетними до цієї події людьми та організаціями. У велику Пасхальну ніч всі шість дзвонів благовіщали

прихожан про цю радісну подію уже всіх людей.

Брайко Петро Григорович, народився 22.06.1923 року в селі Бірках Других (тепер Бірки), учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Голод у Бірках почався з осені 1932 року. Уповноважені від влади восени почали забирати у людей все, що було: пшеницю, жито, ячмінь, горох, квасолю. Люди вимушені були їсти коріння, яке копали на пісках - воно мало смак петрушки, також рвали суцвіття з верби, рвали цвіт акації, сушили і мішали з якоюсь половою і пекли "оладки". «Пам'ятаю, як мати забрала мене із старшим братом Кирилом Григоровичем Крайком (жив у с. Нова Осота) на поле сапати буряки. Мама одломила нам по кусочку коржа і налила по чашці молока. Почали сапати. Через хвилин 5-10 мама помітила, що ми сапаємо не вулички, а зрубуємо буряки, та й каже: "Що ви, діти, робите, нащо ви зрубуєте буряки?" А ми кажемо: "Ми не зрубуємо, а сапаємо вулички..." Мати здогадалася, що ми почали сліпнути та й відрядила нас додому. А сліпнути почали від голоду.У червні - липні 33 почалися жнива. Брат мій Кирило, якому було 12 років, водив коні у жатці а я у 10 років носив воду в'язальницям снопів. Брав по піввідра води і носив по полю. Ходив по стерні босим, то часто сідав відпочивати. Як сяду, то крадькома виминав з колосків зерно, і, щоб ніхто не бачив, з'їдав похапцем. І так за цілий день наївся, що живіт надуло до підборіддя. Мати цілу ніч мене спасала. Всі ми були дуже голодні. Мій дід заховав від активістів хліба мішок, кукурудзи мішок і дав трохи цього зерна моєму батькові, щоб діти не померли. Так ми і виживали. Дід не схотів вступати у колгосп. Він казав: "Чого я буду на всіх працювати! Я буду сам працювати і буду мати своє господарство!" Пізніше діда зробили "куркулем" і розкуркулили: зняли залізний дах з повітки, із хати забрали, забрали коня і пару волів. Тоді в селі розкуркулили Підлиплого Миколу, Федоренка Семена, Досужого Івана, їх вислали в Сибір. Активістами були Руденко Андрій, Москаленко і його брат, Гнида Петро Климович, Євенко Федот.»

ШОСТАК Володимир Єфремович, народився 1923 року в селі Бірках.«У той страшний рік, мабуть, чи не найтяжчий з усіх, які пам'ятає наша історія, я закінчував третю групу. Так називались тоді класи. Період був сутужний у всьому. Не кожен з нас мав тоді зошита, ручку, чорнильницю. Загубити олівець чи перо для школяра було великим горем: другого не купиш, хоч і копійки якісь вони коштували.Влітку 1932 року із колгоспної комори усе забрали і вивезли. Абсолютна більшість колгоспників залишились без хліба, без свиней, курей... Почалися обшуки, штрикання залізними гострими шпичками всієї території подвір'їв колгоспників. У наших Бірках цією роботою керував Гупало. Після таких обшуків залишали сім'ї колгоспників на вірну голодну смерть.

Вже взимку 1932-1933 років спалахнув голод. Найстрашнішим він стан після Різдва 1933 року. До того люди їли залишки зерна, висівки, лушпиння картоплі, буряки. Хліба в селі ніхто не випікав. Його не бачили з січня по серпень 1933 року. Із картопляного лушпиння, до якого додавали півжмені стовченого у ступі якогось зерна, випікали на воді коржі - "маторженики". І це вже була радість! А варений буряк вважали за делікатес. Баланда із двох-трьох картоплин (на всю сім'ю, на день!) врятувала від смерті багатьох людей.З травня варили юшку лише із зелених листочків буряків, щавлю, лободи, щириці, кропиви. Колгоспники поспішали в поле на роботу, де один раз давали бідний обід — суп з сочевиці. Кухарем у колгоспі імені Крупської (село Бірки Другі) був Нечипір Савустіянович Комнатний, хліб випікав Степан Антонович Грицевський. На початку літа люди вживали різні рослини: квіти акації, листя липи, калачики, козельці, щавель.Декому вдавалося діставати мелясу, сухий жом, брагу. З цього випікали "макорженики".Колгоспники були худі, жовті.Людей нашого села від масового вимирання врятувало те, що село знаходиться поблизу залізниці, недалеко від базару; в багатьох господарствах була корова.

Хто мав якісь коштовності - здав їх у "Торгсин " за продукти харчування. Мати віддала свої весільні гарні золоті сережки за кілька фунтів кукурудзяного борошна.

Померлих від голоду ховали абияк. Пам'ятаю, як двох померлих хлопців (імен не пригадую, а прізвище їх Дзема) привіз на підводі мій односелець Тихін Жалдак, прикрив дітей їхніми сорочками і присипав землею

Ями для померлих копали виконавці, визначені сільською радою.Ось що запам'яталось мені про страшні 1932-1933 роки.»

СпогадиЖадан Тетяни Іванівни та Жадан Євдокії Іванівни.«Я Євдокія Іванівна, народилася 27 жовтня 1927р. та Жадан Тетяна Іванівна, народилася 21 січня 1923р.Жили в Бірках від народження, в сім'ї було четверо дітей.У 1933 році ходили виконавці - це люди, як жили в селі, але працювали в сільській раді, вони забирали всі крупи та продукти, які знаходили, а людей, які не підкорялися, відсилали до Сибіру або арештовували, і ніхто не міг сказати слова, бо народ був наляканий. Коли приходили виконавці до хати, то перевіряли все, що тільки могли: довгими палицями або лопатами переглядали ті місця, які вважали підозрілими, і заховати майже нічого не вдавалося. Тому діти ходили на поля і непомітно старалися назбирати колосків або овочів, але це не завжди вдавалося, бо поля охороняли і все, що діти назбирали вони забирали. Людей примушували йти працювати в колгосп, а хто не хотів, то в них забирали землю, худобу. Якщо був багатий господар, то в нього забирали і худобу, а якщо дуже бідні, то якусь корову могли і залишити.Якщо в когось із людей були близькі родичі, які були багатими, то намагалися ділитися з рідними. А в більшості випадків кожен виживав як міг, наприклад у нас була корова-годувальниця, завдяки якій і жили. А тоді не було чого їсти взагалі, то їли буряк, гичку, лободу, щавель, майже все , що було, навіть їжаків. Та найстрашніше те, що люди їли людей.»

Спогади Колісника Петра Віталійовича«Я Колісник Петро Віталійович. Народився 5 жовтня 1925 року в селі Бірки Олександрівського району Кіровоградської області. Глодомор почався у 1933 році навесні. Це був страшний період. Люди лежали на дорогах мертві, їх забирали, хто мав ще трохи сили. Вивозили мертвих в яри, викопували ями, в які хоронили по декілька трупів, і заривали. Причина голоду нашому поколінню не зрозуміла. Деякі люди говорять, що у 1932 році був неврожай. Населення країни як-небуть прожило до Різдва Христового, та потім їжа закінчилася і почалася страшна пора. Інші люди говорять, що до цього причетна влада. Особисто в Бірках великого голоду не було, може тому, що село знаходилось біля району та повз село проходила залізниця. В інших селах, віддалених від району, пережити голод було важко.»

Спогади Буренко Мотрі Федотівни«Народилася в селі Бірки в 1924р. В сім ї нас було семеро дітей, батько і мати . Я була сама менша в сім'ї. Батьки працювали в колгоспі. Старші брати і сестри ходили на буряки, а я ходила збирати жуки з буряків на полі бо на сільській кухні давали куліш, а він був як похльопка. На базарі мати коли щось продасть, то купить стакан борошна. Візьме те борошно та натре туди гички і напече млинців, а вони виходять зелені, але ми їх їмо з такою радістю та задоволенням. А ще ми ходили до лісу, де збирали їстівні гриби, дикі яблука, ягоди. Також ловили їжаків. З них мати топила жир, щоб було чим змазувати сковороду. Якщо їжаки були великі то і м'ясо теж їли. Наша сім'я голодувала, але не так тяжко, як в інших селах люди. В селі Бірки були і пухлі, і знеможеш люди, але померлих людей було мало. Наша сім'я вижила вся. Своїм життям я вдячна саме моїм батькам.»

СПОГАДФицайло Катерини Данилівни«Я Фицайло Катерина Данилівна, народилася 1918 р., жителька села Бірки,

Кіровоградської області. В сім'ї нас було семеро: мати, батько, п'ятеро дітей. Я - найстарша. Жили ми тоді в селі Омельгороді. Важко сказати як тоді жили, як перебивалися, що їли, але нам пощастило бо всі ми вижили.

Добре пам'ятаю 1933 р... Багато дорослих і дітей валялись мертвими по вулицях. На них ніхто не звертав уваги, потім їх збирали, зносили в яр і закопувалии, щоб не розривали собаки. А від своєї мами Москаленко Марини Іванівни, чула, як вона розказувала, що у Бірках жили краще. Може і були якісь поодинокі випадки, коли вмирали з голоду, та в основному голодомор там не відчули. Люди у Бірках казали матері, що влітку їли черепашки, які водилися у річці „Тясмин", а взимку їздили на залізниці у Косарі, привозили дріжджі, різні відходи із спиртзаводу, тим і врятувались.»

Спогад Пономаренко Галини Каленківни «Я Пономаренко Галина Каленківна. Народилася 1916 року в селі Бірки Кіровоградської області. Наступив 1933 рік. Було дуже важко, не було хліба. Ходили по чотири рази на містечко по хліб, бо тоді були великі черги. В кого була корова, той залишився живим, а в кого не було, то ті помирали. Пам'ятаю, що ми ходили збирати колоски на полі, сушили їх та молотили й пекли з цих колосків житні оладки, тільки такі, щоб не розпадалися. Колгоспи хліба тоді давали дуже мало, тому що його тоді майже не було, так і перебивалися. Купляли борошно, а воно було з чимось змішане, що через нього ледь не потравились. Тоді було страшно. Я носила молоко на базар і купляла кукурудзяну крупу, так і виживали. Дуже багато людей померло. А ще де не побачимо на городах кріп, то позриваємо і їмо його з усім.»

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та ї союзниками протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942року).

Віроломний напад німецько-фашистських загарбників сколихнув і жителів нашого села. Хто міх носити зброю пішов в ряди Радянської Армії. 30 серпня 1941 року село було окуповане німецькими солдатами. Почалися грабежі. Селяни змушені були ховати своє добро від фашистів. В 1942 році німецькі окупанти почали вербувати добровольців з молоді для відправки на роботу в Німеччину. Але таких було мало, що йшли добровільно. Почалися масові облави. Молодь тікала з села, переховувалася в ямах, клунях. Хто попадав до рук окупантів - тікали з дороги.

Учнями нашого школи була проведена пошукова група, яка відшукала жителів нашого села, які були вивезені до Німеччини на роботу. Також були записані спогади цих людей учнями нашої школи .

Андерс Фрідріх Фрідріхович

Підлипна Євдокія Миколаївна

Степанова Ольга Максимівна

Пересунько Анна Максимівна

Канівець Максим Володимирович

Москаленко ВасильДанилович

Спогади Пересунько Анни Максимівни

«У 1942 р. я і моя сестра Ольга потрапили до списку людей яких вивозили на роботу до Німеччини. Якби ми не поїхали, то вся нашу сім'ю розстріляли б. Ми з сестрою були гарні, здорові дівчата яких при огляді німці радо відправляли на станції, де погрузили у потяг і відправили до Німеччини. По прибуттю на місце, людей у вагонах було дуже багато і не тільки з України. Людей відправляли по замовленню: на фабрики й заводи та сільське господарство.Я з сестрою потрапили до пана, який мав власний ресторан. На відміну від інших осторбайтерів на заробітках нам було добре. Тому, що відносились до нас добре, давали їжу та одяг. Жили ми у окремих, теплих кімнатах. Працювали у ресторані: прибирали, готували страви, мили посуд. Відвідувачів кожного дня було багато (200 чоловік).Коли закінчилась війна 1945 р. ми з сестрою повернулися у рідне село. Нас і хотіли залишити, але Німеччина була для нас чужа країна. В рідному селі я вийшла заміж, вигляділа дітей і ще довго згадувала про той час.»

Спогади Степанової Ольги Максимівни«Моя прабабуся Ольга Максимівна перед війною вчителювала в селі Рацево, Чигиринського району. Коли розпочалася війна вона з сім'єю ховались у селі Івангороді в лісництві, щоб їх не забрали німці, вони організували спеціальні пункти по запису молодого населення району до Німеччини на роботу. Німці проводили облави, обшуки, розстріли тих хто переховувалися. Щоб не розстріляли всю сім'ю прабабу син батько Василь погодився відпустити дочок Ольгу і Галину на роботу в Німеччину. Спочатку відправляли поїздом, їхали довго. Але як пригадує прабабуся, перед відправлення всіх дуже добре оглядали н німецькі фельдшери, щоб у людей не було ніяких хвороб, були здорові, заставляли виводити воші в кого знаходили. Після огляду ще відвозили у баню. Тільки тоді вимитих і чистих грузили у вагони і відправляли. Коли приїхали до Німеччини людей почали ділити по замовленнях. Кого на фабрики і заводи, кого в сільське господарство. Прабабуся з сестрою потрапили на роботу в ресторан до хазяїна Хуго Тайман Шлейзер Гауз. Робота наша була не важкою. Ми варили і готували обіди, нам давали їжу, одяг. Жили ми в окремих кімнатах, де було тепло тому, що стояли обігрівачі. Відвідувачів у ресторані було дуже багато 1200 чоловік щодня. І так працювала прабабуся аж до закінчення війни. Після війни господар не хотів відпускати прабабусю, бо вона вміла шити одяг і говорив що зробить з неї „велику швею". Але потяг до рідного села все ж таки переміг. Повертаючись додому, вона зустріла військових солдат, які теж їхали до рідних сіл. З одним з солдат пізніше одружилась, бо був він не сам а з трьохрічною дочкою, Потім прабабуся з чоловіком переїхала в село Роздом Компаніївського району працювали в колгоспі. А в 1950 році переїхали до села Бірки, де купили хату і почали обживати господарство. Як пригадує прабабуся саме село було не дуже зруйновано тому відбудували його швидко, а населення працювало в колгоспі при якому діяв дитячий садок, де і стала працювати моя прабабуся.»

Спогади Андерс Фрідріха Фрідріховича та Підлипної Євдокії Миколаївни

Підлипній Микола Миколайович в молодих роках служив в царя Миколи в званні підпоручика. Вийшовши у відставку одружився на Килимі Миколаївні. Вони були заможні селяни ( куркулі), які мали 10 десятин землі, коней, корів. Проживали в селі Бірки II.

У 1932 році Миколу Миколайовича розкуркулюють і висилають в невідомому напрямку. До цього часу про нього нічого невідомо. Діти залишились з матір'ю. На місці роботи її застає війна. Попрацювавши до 1942 р, її та всіх робітників засолки, та багато інших жителів м. Кіровограда збирають на центральній площі, переписують і силоміць відправляють до Німеччини на примусові роботи. В Німеччині вона проживає в м.Мюнхен в концентраційному таборі, а працює в сільській місцевості на хазяїна. А поряд був табір для військовополонених. Так в 1943р Євдокія знайомиться з Фрідріхом. Андерс Фрідріх Фрідріхович народився в Ростові на Дону в м.Фішер. Це був ряд німецьких поселень.

З 1941 р. по 1943 р. він воює в рядах радянської армії, де і потрапляє його частина в полон. Це було під Сталінградом.

Вони познайомилися і в 1944 р. зареєстрували свій шлюб.В 1944 р. народився їхній син Федір.В вересні 1945 р. вони виїжджають на постійне місце проживання, але до Бірок не

доїжджають. Сім'ю залишили в КОМІАСРі, так як Андерс Фрідріх Фрідріхович був німцем , та ще і військополоненим. Там вони проживають в с. Шошка Сиктивдинський р-н з 1945 р до 1957 р. В1953 р коли помер Сталін дали амністію і дозвіл на повернення з заслання. Там народжуються ще два сини і дочка. Всі діти проживають нині в с. Бірки. В 1957р сім'я Андерсів переїжджає на постійне місце проживання в с.Бірки.

Прабабусиного брата Андрія Миколайовича вбито в 1943р, а брат Василь пройшовши всю війну залишився живий і помер в 1985р. Він був в званні старший лейтенант.

На меморіальній дошці в с.Бірки викарбовано ім'я Підлипного Андрія Миколайовича.

Спогади Канівець Максима Володимировича «Починаючи з 1941 року німці насильно вербували, ловили, збирали

населення для Німеччини. В перші роки війни я працював в сільському клубі завклубом. Я був одружений, мав маленького сина. Мою жінку під час війни було вбито у власній хаті протитанковою „болванкою", а сина ранило, але все обійшлось і він залишився живий. А мене в 1942р. силоміць вивезли до Німеччини на роботу. Як зараз пригадую, що кожного дня ходив в клуб на роботу німці бачили, але не чіпали. Вони просто чекали слушного моменту щоб у вечері коли молодь збиралася у клубі зробити облаву і всіх присутніх забрати і вивезти до Німеччини.

У хаті батьків жінки жили німці вони і попередили мене і мого брата про вечірню облаву і порадили заховатися у ямі погрібній. Все б обійшлось як би не місцеві жителі поліцаї, які зрадили нас і донесли в пункт запису до Німеччини. Нас знайшли і відправили в Олександрівську залізницю, де погрузили у вагони і повезли до Німеччини. Умов людських під час перевезення у вагоні не було зовсім ніяких. Привезли нас у м. Бремен, де відправили на роботу по завантаженню вагонів продовольчими товарами. Ці склади були біля залізничної станції. Звідки і куди приїжджали і від'їжджали потяги я не знаю. Тому що ми працювали важко і багато, по-сторонам розглядати все було ніколи. Ще були й німці наглядачі та німці-робітники поміж нас. Із продовольчих товарів були: печиво, цукерки, шоколад. Але ми не могли навіть скуштувати нічого, а тих в кого виявили німці щось, одразу вели на шибеницю і вішали, щоб залякати інших. В німців, ті що ходили і наглядали за тим чи правильно ми вантажили вагони, були собаки які одразу чули запах будь-яких продуктів і починали гавкати на робочих. Німці проводили одразу обшук і жорстоко розправлялися з непокірними. Я чув від різних наших остарбайтерів, що на всіх німецьких підприємствах були поставлені шибениці. Жили ми в лагері, спали на мішках. Умови були непогані. Ще пригадую коли ми, робочі, йшли попід лісом через городи місцевого населення, німецькі селяни мене з братом попросили їм допомогти впоратись на своєму городі. Ми погодились, за це нас вони добре пригостили щей дали з собою їжі. В 1945 році в м. Бремен увійшли війська радянської армії. Згодом ми почули, що Німеччина капітулює. І ми, тоді були також вільні і на потязі безкоштовно разом з солдатами добралися в рідне село Бірки.»

Фашистами було введено жорстокий окупаційний режим. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер, також було введено примусову трудову повинність. В шкільному приміщенні окупанти створили конюшню. Багатьох селян було вигнано з своїх хат, а хати були зайняті окупантами.

Чуменко Явдокія Яківна

Петренко Марія

Дзема МихайлоОлександрович

Федорова ОлександраМихайлівна

Грушова МаріяСеменівна

ФедоренкоНадіяТерентіївна

Спогади Дземи Михайла Олександровича «Під час війни я був малим хлопцем. Події 1941 - 45 років в нашому селі Бірки я пам'ятаю дуже погано. Але про дві події цих років я ніяк не можу забути. Чому саме вони залишились в моїй пам'яті я і сам не можу пояснити. Спочатку про першу подію. Це було в серпні 1943 року. Я зі своїм товаришем Григорієм пішов проти ковальського переїзду і там біля рельс зробили два вогнища. Ми не знали, що буде їхати потяг з військовополоненими. Поїзд на нашій станції зупинився. Стояв потяг приблизно три години. Полонені просили води, їсти. Жителі нашого села приносили воду, хліб. Все це вони кидали у вагони полоненим через вікна. Потім полонені почали кричати щоб люди несли їм також гарбузи і буряки. Але охорона не допускала людей до вагонів, часто стріляли, але в повітря, щоб залякати людей. Але вони кралися і все ж таки приносили і передавали у вагони їжу. На жаль я не знаю що це були за люди-полонені і куди їх везли німці. А тепер про іншу історію. Це також було в 1943 році, але восени. В наше село Бірки зайшла розвідка радянських військ. Пробули розвідники в селі недовго і згодом почали відступати. Напевно їх побачили поліцаї які теж були в нашому селі. Німці поліцаїв робили із селян навколишніх сіл і з нашого села були люди поліцаї. Вони напевно розповіли німцям про розвідників. Відступаючи двох солдатів німці вбили. Одного з них було прізвище Іванов а другий невідомий. Я їх із сво'їм дідом Дземою захоронили біля лісу. Через два дні я пішов подивитися на солдатську могилу. Але мене вразило те, що я там побачив: могила була розкопана, а солдати лежали роздягнуті геть голі. Я швидко побіг додому і про все це розповів дідові і бабі - Дземі Анастасії. Моя баба дала ряднину щоб ми знову їх захоронили.Коли закінчилася війна і ворога було вигнано з нашого села, ми з дідом віднесли документи загиблих солдат розвідників до селищної ради. Голова тоді був Брайко Сезам Сезамович, який розпорядився щоб солдат перехоронили на сільському кладовищі. Також на честь вбитого солдата Івана назвали нашу вулицю. Вона і досі є вулиця Іванова.»

Спогади Федоренко Надії Терентіївни «В липні 1941 року в наше село Бірки заїхали німецькі мотоциклісти. Так наше село було захоплено німцями. Всі хто залишився веселі працювали в колгоспному господарському дворі, яким завідували німці . Працювали тяжко: сапали, молотили пшеницю, перебирали полову також сапали буряки та збирали жуки. На початку 1942 року в нашому селі німці проводили вербування молоді до Німеччини. Багато хто з людей не хотів їхати на важку роботу до Німеччини. Я переховувалася разом з своїм братом Іваном і своїм батьком Терешком на горищі. Також німці проводили жорстокі обшуки сільських хат. Це робилося для того щоб забрати і те населення, яке переховувалося. Коли група німців прийшла і в наш двір і почала проводити обшук, то мати не розгубилася і почала пригощати німців. Німці зраділи гостинності, добре наївшись пішли з нашого двору. Так мати врятувала нас. Але пізніше з нашого населення німці утворили групу поліцаїв, які добре знали хто і де живе. Де переховувалися люди. Так було викрито і мене. Нас построїли колоною і повели до Кам'янки, щоб відправити до Німеччини. Але мені вдалося втекти. Вночі я ярами, кущами добралася додому. І знову переховувалася від німців в ямі та погрібі. 8 січня 1944 року в село вступили вночі загони радянських військ . Відступаючи німці замінували вулицю Шевченка. Вслід відступаючих німців рухалися радянські війська. Вранці в наше село прийшли розвідники в білих халатах. Вияснивши ситуацію розвідники пішли далі. А за ними прийшли загони Червоної армії. Коли німці з боєм відступали то один із німецьких снарядів потрапив і пролетів через нашу хату і впав за хатою. Хату не було знищено тільки залишився отвір від снаряду . Після війни я спочатку працювала в Олександрівському госпіталі: прачкою, санітаркою, а потім відбудовувала залізницю і готувалася до вступу в інститут . В 1946 році я вступила до Кіровоградського педагогічного інституту. А по закінченні стала вчителем географії. Також працювала і в Бірківській школі.»

Спогади Чуменко Явдокії Яківни «Під час війни мені було 15 років. Коли в наше село прийшли німці була осінь. Дороги в селі були розмиті і дуже грузкі. Не можна було ні пішому пройти, ані возом проїхати. Німці одразу ж загрузли у багнюці. Населення села зібрали силоміць для розчищення дороги, щоб німці могли проїхати. Ми, люди, лопатами, відрами, всім чим можна гребли грязюку. Коли настала весна, обробляли пар-землю, все ще на німців, які стояли над нами з нагайками і жорстоко нас били. Ми не могли ні поїсти, ні відпочити. Влітку ми сапали буряки. Коли німці почали записувати молодь на роботу до Німеччини, батько нас, 4 дітей, замурував у стіні, щоб німці нас не знайшли. Їсти нам подавав через піч.Так він нас врятував від поїздки до Німеччини. Але й у селі нам жилося дуже тяжко. Всі продукти забирали німці. Ми навіть по 2-3 дні нічого не їли. Були худі, знеможені. Але нас, навіть таких, виганяли на роботу. Німці забирали також худобу. Щоб не забрали нашу корову, батько викопав яму і там ми її держали, щоб не знайшли і не забрали німці. Після війни стало трохи краще. Але працювали теж важко, бо потрібно було все відбудовувати. Я працювала на фермі в колгоспі доїла корови і молола дерть.»

Спогади Петренко Марії«Війна була страшною, і не тільки для її учасників, а й для всього народу. Я потрапила у дитинстві в

той жах, який охопив наше село у 1941 році. На початок війни мені виповнилося 7 років.Війна з'явилася швидко і наш народ був неготовий до неї. Зокрема коли німці прийшли у наше село,

воно поділилось на два табори, ворожий та наший. Червона армія була у перших Бірках вище теперішньої олійниці. А німці розташовувалися у других Бірках . У них була гармата з якої вони обстрілювали наших і село. Згодом німці охопили всі Бірки. Червона армія відступила і розташувалася у с. Верещаки.

Якось одного разу моя мама послала мене до діда і баби, а сама залишилась з трьома дітьми, які жили біля залізничної колії, там де були наші. Діло було на весні, доріг у селі не було. Я йшла ввечері, зустріла кількох німців

Але через те, що я була ще дитиною, на мене ніхто не звертав уваги. 3 жителів села, на вулиці нікого не було . В цей час розпочався гуркіт снарядів і при кожному пострілу я щоразу присідала боючись смерті . Коли дісталася до діда і баби, тієї ж ночі близько 20 осіб вирушили на с.Верещаки, де розташувалися наші. На ранок червона армія почала відступати і всі люди, які могли пересуватися пішли за нами. Але так як баба була не молодою, вона вирішила піти зі мною додому, де їх чекав вдома дід .

В кінці 1942 р. німці повністю зайняли наше село .Коли німці носилися у хаті моєї баби, то висилили їх із хати, бо туди звезли усі харчі. Моїй бабусі

пощастило, тому що німці, які оселилися в їхній хаті добре ставилися до наших, давали харчі.А коли у 1944 р. наша армія почала контрнаступ німці швидко залишили село, вони вибрались за одну

ніч. Батько служив на фронті танкістом, пройшов усю війну, був контужений, два рази поранений, останній раз у Будапешті під час наступу.

Через місяць після закінчення війни вийшов з госпіталю і повернувся до родини.Війна наклала страшний слід на весь Український народ.Коли німці відступали , вони знищували усе на своєму шляху.»

Спогади Грушової Марії Семенівни«Коли розпочалася війна, мені було чотири роки. В нашій хаті була стояча груба, яку ми не

топили, бо батько в залізну діжку насипав зерна і замурував у грубу. Мати склала всі цінні речі, платки, одежу, і з батьком закопали в гної. Бо коли німці в 1942 році повністю окупували село, почались масові облави, грабежі. Фашисти ні чим не брезгували, забирали одяг, платки худобу, курей, яйця, цінні речі.

Я як зараз пам'ятаю, зайшов німець до хати, дивиться на нас сердито і каже: «Яйко», «Млеко». Пізніше у нашій хаті було розташовано німецький штаб.

Ми спочатку спали на печі, а потім нас вигнали до кухні, де було холодно і вогко. Спали на підлозі на соломі. Там я і застудилася, та почала сильно кашляти. Одного дня німець почав на мене голосно кричати, я заплакала, тоді він мене поставив до стіни і хотів застрелити, але декілька інших фашистів його спинили. Мені аж потім пояснили, що своїм сильним кашлем я його нервувала. Пригадую, що були випадки коли нас, дітей, німці пригощали цукром та солодощами. Але були випадки коли німці люто на нас кричали, заставляли на них працювати, виконувати різну дрібну роботу для них. І тому на зло їм я крала в них патрони і закопувала їх у степу. Коли настав 1944 рік, німці занервували і почали швидкими темпами забирати свої речі і тікати з нашого села. Відступаючи, німці знову грабували, забирали худобу, курей, свиней.

Одного дня вранці, коли ми прокинулися, то побачили, що сусідська хата зовсім пограбована, вікна розбиті на ліжку залишилася лише одна ряднина. Навіть не побрезгували відрами та рогачами. Отак я провела своє дитинство.»

Спогади Федорової Олександри Михайлівни «Війна... Тоді в 1941р.-1942р. ми були ще зовсім діти, мені було років 10, а старшому братові Володі 13-14 років. Ми не могли і здогадуватись і не думали, що колись, через 60 років по тому наше буденне, страшне життя під німцями буде історичним фактом. В період війни було багато різних історій та запала в дитячу душу історія коли фашисти зі страшними боями відступали. У нас у дворі Юхименків, що в перших Бірках по вулиці Л. Українки, було п'ятеро дітей. Коли німці зайшли в село наша хата стала «поштовим пунктом», а їхній начальник пошти Вальте, так його звали. У порівнянні з іншими фашистами, які повиганяли з власних хат людей: дітей, матерів; був добрим, бо залишив всю нашу родину в хаті. І нам, малим, щастило ще й в тому, бо коли німцям приходили посилки то з нами, малими, вони завжди ділились солодощами: печивом, цукром. В селі Бірках були створені спеціальні пункти по запису молодих дівчат і хлопців на роботу до Німеччини, також існували каральні загони, які проводили обшуки сільського населення і насильно забирали тих, хто не з'являвся до пунктів запису. Нашого Володю теж хотіли забрати до Німеччини, але Вольтер сказав, щоб мама сховала сина на печі, а сам не пустив до хати карателів. Після того як почали відступати німці, то разом з собою забирали всю сільську худобу і птицю. А нашу годувальницю-корову за допомогою німця Вольтера, ми залишили, бо допоміг він її сховати в повітці. Від'їжджаючи у відступ з нашого села німець Вольтер подякував нам за те, що жив у нас і сказав: «Нам капут». Знав про це не тільки він, знали про це ми всі, що війна для Німеччини програна.Як я пригадую саме після цих подій і відбулось звільнення нашого села.»

ЖаданСергій Іванович

Колісник Сергій Васильович

Куценко Михайло Йосипович

Колісник Петро Віталійович

Котов Олексій Іванович

Гавриленко ГригорійКлимович

КозаченкоПрокіпФедосійович

Москаленко МихайлоДанилович

Коцур Павло Дементійович

Чередник Василь Іванович

Зі спогаду Москаленка Михайла Даниловича:” Воював у 4 гвардійській армія РГК у складі фронтів: Західного І,ІІ,ІІІ,ІV українських, тому перелік всіх військових операцій, в яких я брав участь великий. Нагороджений орденами: Орденом Вітчизняної війни І ступеня , Червоної Зірки; медалями “За відвагу”(2), “За бойові заслуги”, “За оброну Москви”, всього 19.

Зі спогадів Жадана Сергія Івановича: “Воював у складі І гвардійської Червонопрапорної танкової армії 9 танкового корпусу, 86 гвардійської мінометного дивізіону “Катюші”,

приймав участь в боях Західного , Брянського, Центрального, І Білоруського іронтів. Нагороджений Орденом Олександра

Невського, Орденом Вітчизняної війни І та ІІ ступенів , Орденом Червоної Зірки ; медалями : “За взяття Берліна”, “За

визволення Варшави” (всього 15)

Зі спогадів Колісника Петра Віталійовича.Воював у складі 213 запасної стрілецького полку, 86 гвардійського стрілецького полку, 28 гвардійської стрілецької Харківської Червонопрапорної дивізії ІІІ Українського фронту. Брав участь в комплектування військ: Румунії, Болгарії, Югославії. Передача до складу військ ІІІ Українського фронту двох армій і налагодження Болгарської Народної Армії.Нагороджений: Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаль “За визволення Болгарії ”

Зі спогадів Гавриленка Григорія Климовича Воював у складі 7 повітряної десантної дивізії , ІІІ Українського фронту, був зв’язківцем 20 полку. Нагороджений медалями : “ За відвагу ”, “ За взяття Будапешта ”, “ За взяття Відня ”, “ За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.”, 9 подяк від головнокомадуючого ІІІ Українським фронтом.

Зі спогадів Котова Олексія ІвановичаВоював у повітряних збройних силах у війні з Японією, був механіком літаків. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни, Орденом Трудового Червоного Прапора , медаллю “ За перемогу над Японією ”

Зі спогадів Коцура Павла ДементійовичаСлужив у рядах Радянської Армії , всі воєнні роки був на фронтах , мав поранення. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня, медаллю “ За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.”, медаллю “ За відвагу”

Зі спогадів Чередника Василя ІвановичаВоював у складі 62 гвардійської дивізії. Звільняв Молдову , Угорщину, Румунію, Югославію. Був поранений і отримав групу інвалідності. Нагороджений медаллю “ За відвагу ”, медаллю “ За бойові заслуги ”

Спогади Колісника Сергія ВасильовичаВоював у 46 окремому бронепоїзді військ НКВД 30 дивізії військ НКВД –Кавказького фронту. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, медалями: “За відвагу ”, “ За бойові заслуги ”, “ За оборону Кавказу ”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.”

Матеріали куточку «Бойової слави» широко використовуються в навчально-виховному процесі школи при проведенні виховних годин, уроків історії та літератури присвячених Великій Вітчизняній війні. Це останні спогади ветеранів, які були зібрані в 2002-2006 роках. Саме вони донесуть до юних сердець глибинні основи народного характеру і народного подвигу, щоб, знаючи минуле, краще будували майбутнє.

Бірківський сільський будинок культури

Територія СТОВ “Тясмин”

Рідні вулиці

Покинуті хати

Таємниче місто Біргород У глибину століть сягає історія села Бірки. Кажуть, що за часів Київської Русі, тут було велике і багате місто Біргород. Воно стояло на кордоні давньої держави і захищало її від нападу ворогів. Навколо міста росли ліси. Сюди не раз приїздили на полювання князі. Бірчани вирощували хліб, займались скотарством, полюванням. Через місто протікала ріка Тясмин, яка несла свої води в Дніпро. Річка була глибока, нею можна було плавати на човнах. Це давало можливість швидко добиратися до Дніпра, а потім і до Києва. Але основним своїм обов’язком бірчани вважали захист рідної землі від нападів ворогів. Місто було багате. В ньому було сім церков. Була цукроварня (на нашому городі до цього часу визбируємо цеглу). Одного ранку сторожа повідомила про те, що наближається велике вороже військо. Жителі кинулися готуватися до захисту свого міста. Розпочався запеклий бій. Сили були нерівні. Вороги почали грабувати і палити будинки. Городяни, коли побачили, що їм не відбити ворога, почали зносити коштовності на вози, а потім спустили їх у найглибше місце річки Тясмин. Кажуть, там було багато золотих та срібних речей, коштовного каміння. А ворог нищив усе: палив, руйнував, убивав людей. Усі сім церков палали у вогні, вулицями текли ріки крові. Ніхто не вижив. Зробивши чорну справу, вороги повернули назад із награбованим багатством. А місто перетворилося на пустку. Лиш вовки вили навкруги.Подорожні обминали це місце десятою дорогою, бо воно навіювало страх. Довго тут ніхто не селився, боялися люди. Але пам'ять про славне місто Біргород залишилася в народних переказах. Записав розповідь Вікторенко Олександр

Кутки і куточки Других БірокДесь через півтора століття люди почали селитися на

березі річки Бовтиш. Це було поряд із селом Бірки, тому давніше село почали називати Перші Бірки, а пізніше – Другі Бірки. Спочатку це було два різних села, а потім їх об’єднали в одне – Бірки. Але до цього часу люди зберегли давній географічний поділ. І є першобірчани і другобірчани.

Землі на березі Бовтиша належали панам Раєвським.До цього часу в селі є місце, яке старі люди називають

Царина. «Зустрінемося на Царині»,- казали. А що означає слово «царина»? Виявляється Цариною називали край села. Тобто можна було сказати: «Зустрінемося на краю села». Сьогодні це місце частіше уже називають «Розвилка», бо тут розходяться дороги, і давно це не край села, а швидше центр.

У селі є куток, який називають Цегельня. Тут є невелика територія, на якій глиняний ґрунт. Глина була така хороша, що з неї почали робити цеглу. Пізніше пан побудував цегельню. Слава про другобірчанську цеглу ширилася по навколишніх селах. Її продавали. До цього часу, кажуть, є у Бірках хати побудовані з неї. Що це та давня цегла свідчить своєрідне клеймо, яке ставили на кожній цеглині.

Давно  немає цегельні. Ще деякий час люди брали глину , а зараз такої потреби уже немає. Може, хтось колись і накопає з відро , але тої слави немає, а молоді люди і не знають, де та цегельня.

Мало хто знає, що був куток, який називали Панасівка, бо там жив рід Панаса, сусідній куток звали Йовівка, бо на ньому жили сім’ї, прізвище яких було Євенко.

Дригеня. Ще одна назва кутка нашого села. Тут болотиста місцина. Від цього і назва.

                Записала Федоренко Анастасія                            від свого  дідуся,           Федоренка Володимира Івановича.

Чудодійна ікона Миколая Чудотворця

У нашій церкві є дуже давня ікона Миколая Чудотворця. Старі люди розказують цікаву легенду про неї.

Діялося це дуже давно і пригадати важко коли. Напали на наше село татари. Жителі, хто міг, повтікали в ліс, поховалися. Вороги почали грабувати, палити хати. Згоріла і церква.

Як несподівано набігли татари, так швидко вони і відійшли. Почали повертатися люди. Одне тільки згарище вони побачили. На місці церкви – купа попелу. Але що це? Дивляться, а на місці, де була церква, стоїть ікона Миколая Чудотворця. Забрали її із згарища, але ніяк не могли зрозуміти, як вона уціліла.

Пройшов час, бірчани поступово відбудували село. Побудували і нову дерев’яну церкву, але далі від того місця, де стояла стара.

Занесли в церкву і єдину ікону, що збереглася. Вранці наступного дня приходять, а ікони Миколая Чудотворця немає. Де ж вона ділася? Почали шукати. І о диво! Ікона стояла на місці старої церкви. Забрали Миколая Чудотворця, принесли знову в церкву. Наступного дня приходять – немає ікони. Знову знайшли її на згарищі старої церкви. Так було декілька разів. Ікона якимсь чудом опинялася на місці старої церкви. Зрозуміли люди, що не на тому місці побудували церкву. Треба освятити її.

Визвали аж із Києва патріарха. Приїхала вся патріархія. Відбулася велика служба, хресний хід кругом села, освятили нову церкву і занесли ікону Миколая Чудотворця. З тих пір ця чудодійна ікона знаходиться в нашій церкві.

Ікона Миколая Чудотворця одна з найдавніших. Невідомо ким вона написана. Спеціалісти кажуть,що її колись давно переложили на нову основу. Є версія, що її, можливо, написав Святий Лука. До цього часу не можуть віднайти його ікону Миколая Чудотворця. Можливо, вона знаходиться саме в нашій церкві, але про це ніхто не знає.

                    Записала Кірман Каріна від свого дядька, Кірмана Віктора Григоровича.  

Відважна Тясма

Коли вороги почали палити хати і церкви нашого села, вона звернулася за допомогою до сил природи. І піднялася земля, високі дерева перегородили шлях загарбникам. Зараз цю гору (бугор) називають Стінка.На річці піднялася висока хвиля і потопила яничар. А решта, вцілілих ворогів, почала втікати. Земля стала гарячою під їхніми ногами. Бігли вони, високо піднімаючи ноги, ніби дригалися. Зараз цю місцину називають Дригеня. Вдячні жителі, пам’ятаючи добро, яке їм зробила ця жінка, берегиня роду, назвали в її честь річку, що протікає через наше село, - Тясмин. Записав Тороп Сергій від своєї мами,                                                                 Тороп  Тамари Григорівни.  

Було це в ті страшні часи, коли печеніги спустошували наші землі, палили села, людей забирали в неволю. Сама природа ставала на захист рідного краю. Жила в наших краях жінка Тясма. Сьогодні її називали б екстрасенсом або цілителькою.

Повчальна історіяУ нашому лісі є місце, де ми викопуємо багато решток цегли, битих горшків. Я

поцікавилася у мами, що там було раніше, і почула страшну історію. Скільки в ній правди, а скільки вигадки, хто знає.

До війни була на тому місці хатина. Жила в ній вдова з донькою. Дівчині Бог дав вроду, але її серце було холодним, заздрісним і злим.

Коли над нашим краєм загриміло лихоліття війни, всі, хто міг тримати зброю в руках, стали на захист Вітчизни. Село захопили вороги, а людей перетворили на рабів.

Але не всім було тяжко й гірко. Наша дівчина стала на бік ворогів. У селі її прозвали Фрау. Вона видавала своїх односельчан, які не корилися ворогам. Недовго люди терпіли

зрадницю. Вночі прийшли і вбили її, а мати втекла із села. Не один день вона лежала в хаті не похована, ніхто не хотів бруднити руки об це стерво.

Але таки закопали під лісом, а хату спалили. Довго там був горбочок, до якого зрідка приходила сива жінка, її мати. Пізніше на тому

місці люди загородили загороди для телят. А згодом побудували лісництво, яке працює і зараз.

Про Фрау ніхто не згадує, тільки зграї сов кричать на соснах, де колись була її могила.

Записала Тороп Оксана від своєї мами,                    Тороп   Тамари Григорівни.

Топило У нас у лісі є місцина, яку називають Топило. Зараз там тільки після дощу можна побачити невеличку калюжу, а колись, кажуть, було велике болото. Ось що розповідають старі люди. У давнину жили недалеко від болота пани. У них було багато волів. Пастухи випустили волів пастися. На болоті росла гарна зелена трава. Воли шукали собі пашу, забрели в трясовину і потопилися. З того часу це місце називають Топило. Записала Глигало Світлана від своєї                                                      бабусі, Мельник Ганни Григорівни.

На краю села було болото. Місцеві жителі туди не ходили, бо знали, що болото, хоч і невелике, дуже небезпечне. Одного разу в село зайшов циганський табір. Стали цигани біля невеликого озерця, порослого очеретом. Відпустили коней пастися. Вночі пішли коні до озерця води напитися. Місцина виявилася болотистою. Коні потопилися. Зараз болота вже немає, висохло. А люди посадили там сосновий ліс. Але місцину цю так і називають - Топило.

                              Записав Антонюк Олександр від свого                                    сусіда,   Цюри Віктора Івановича.

Золотий хрестик Сталося це давно в нашому селі. Хати стояли на бурі. Колодязі були не в кожному дворі, тому в березі викопували кринички. Вони були неглибокі. До них по воду і ходили молодиці.

Взяла коромисло Марія і пішла в берег до кринички по воду. На шиї у неї був золотий хрестик, подарунок рідного дядька. От прийшла вона, поставила відра і тільки хотіла зачерпнути води, дивиться, а на дні криниці сидить жаба і пильно дивиться. Марія дуже злякалася, а жаба стає все більша і більша. Уже майже все дно затулила. З переляку жінка шарпнула за мотузочок, на якому був хрестик. Він перервався, а хрестик упав у воду. Жаба ніби засміялася, надулася ще більше і вискочила з кринички. Марія почала тікати, а жаба за нею. Щодуху добігла до хати, вскочила в сіни і зачинила двері. Довго боялася жінка ходити по воду до криниці, а якщо і йшла, то з кимось. Але цікаво те, що в криниці ніхто не знаходив золотого хреста. Думали, що хтось побачив його і забрав собі. Йшли роки. Криничку чистили, багато людей брало з неї воду, бо була дуже смачна. Марія забула про страшну жабу. У жінки виросли дочки. Ось і весілля старшої. Вдосвіта взяла вона коромисло і пішла по воду до криниці. Поставила відро, дивиться і очам своїм не вірить – на дні лежить її золотий хрест. Довго стояла Марія, боялася взяти, але потім наважилася і зачерпнула його у відро.Здалося жінці, що коли вона відійшла, кумкнула жаба. Але хіба жаби у січні, після Різдва, можуть бути? У церкві вінчалася молода пара. У молодої виблискував золотий хрестик. Жаба його повернула вчасно. Він приніс щастя, бо то були мій дідусь і бабуся, які прожили разом більше сорока років. А хрестик до цього часу зберігається у нашій родині. І найголовніше, ця історія сталася з моєю прабабусею, яку вона часто нам розповідала.                                                                                          Записав Вікторенко Олександр від своєї                                                                                                   прабабусі, Лисогор Марії Антонівни.

Красуня циганка У нашій сім’ї розказують цікаву легенду. Колись дуже давно зупинився в Бірках циганський табір. Серед циганок виділялася вродою одна. Виявилося, що це дочка барона. Один парубок закохався в циганку і послав сватів. Барон уважно вислухав їх і каже: «Ви прості, а я барон. Ви нижчі, а я вищий за вас». Не віддав циган дочки. Знявся табір із місця і перебрався в Омельгород. А парубок не може забути циганку. Змовився він зі своїми товаришами і вночі викрав дівчину. Розсердився барон і відмовився від дочки, не дав і приданого. Але парубок не сумував, бо йому не придане було потрібне, а кохана. Стали вони щасливо жити. Циганка вміла ворожити, заговорювати, лікувати. Багатьом людям вона допомагала. Цей дар передавався по жіночій лінії з покоління в покоління. Це були наші прапрадідусь і прапрабабуся.

                                                      Записала Кірман Каріна від свого дядька,                                                                     Кірмана Віктора Григоровича.