УДК 321
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ПРОБЛЕМИГУМАНIТАРНИХ
НАУК
ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ
ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
ФIЛОЛОГIЯ
ДРОГОБИЧ
РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ
ДДПУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
2011
УДК 009+1+4+15+93
П 75
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного
педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №13 від 22
грудня 2011 р.).
Збірник наукових праць ДДПУ імені Івана Франка “Проблеми
гуманітарних наук” є фаховим виданням з філософії, психології
(Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від
1 липня 2010 р. № 1 -05/5, Бюлетень ВАК України, № 7, 2010),
історії (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від
22 грудня 2010 р. № 1-05/8, Бюлетень ВАК України, № 2, 2011),
філології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від
26 січня 2011 р. № 1-05/1).
Від 2004 р. виходять за серійним принципом: філософія і
психологія – у червні, історія і філологія – у грудні.
Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової
інформації КВ № 7458 від 20.06.2003 року Державного комітету
інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.
Проблеми гуманітарних наук : збірник наукових праць
Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана
Франка / Ред. кол. Т. Біленко (головний редактор), М.Федурко,
Я.Яремко та ін. – Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ ДДПУ
імені Івана Франка, 2011. – Випуск двадцять восьмий. Філологія. –
422 с.
© Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана
Франка, 2011
©Котович В., Кравченко Л., Розлуцький І. та ін., 2011
© Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2011
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Валерій Скотний, ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор
філософських наук, професор; Тетяна Біленко, доктор філософських
наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка – головний редактор; Василь
Винницький, доктор філологічних наук, професор, ДДПУ ім. Івана
Франка; Микола Зимомря, доктор філологічних наук, професор, ДДПУ
ім. Івана Франка; Петро Іванишин, доктор філологічних наук,
професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Віра Котович, кандидат
філологічних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, секретар
редколегії розділу; Леся Кравченко, доктор філологічних наук,
доцент, ДДПУ ім. Івана Франка; Людмила Краснова, доктор
філологічних наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Олена Куцик,
кандидат філологічних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка; Надія
Кушина, кандидат філологічних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка;
Петро Мацьків, доктор філологічних наук, професор, ДДПУ ім. Івана
Франка; Марія Федурко, доктор філологічних наук, професор, ДДПУ ім.
Івана Франка, редактор розділу “Філологія”; Ярослав Яремко,
кандидат філологічних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка,
заступник редактора розділу.
УДК 811.161.2’37-11”88”(081)М. Костомаров
Р 51
Юрій РИМАШЕВСЬКИЙ
ФОРМУВАННЯ СЕМАНТИЧНОГО ПОЛЯ “НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ” в ХІХ ст.:
КОНТЕКСТ ПРАЦЬ М. КОСТОМАРОВА
У статті систематизовано досвід вивчення семантичного поля
“національна ідея”, описано особливості його становлення на
матеріалі наукових праць М. Костомарова. Виокремленням інтегральної
семи виявлено компоненти поля, здійснено їх систематизацію,
розподіл між ядром та периферією, визначено гіперо-гіпонімічні,
синонімічні та антонімічні відношення між досліджуваними
лексемами.
Ключові слова: М. Костомаров, семантичне поле, лексичне
значення, сема, ядро, периферія.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із
важливими науковими чи практичними завданнями. Утвердження України
як незалежної держави, успішний її поступ на шляху демократичних
перетворень неможливий без чітко сформульованої національної ідеї
як концентрованого виразу стратегічної мети, головних пріоритетів
нації на осяжне майбутнє. До виокремлення поняття національної
ідеї, окреслення його змісту приклалося не одне покоління великих
українців, серед яких чи не насамперед треба назвати ім’я
М. Костомарова. Актуальність окресленої проблеми пов’язуємо з
відсутністю усталеного визначення терміна національна ідея в
українських працях із соціолінгвістики та недостатньою
сформованістю знання про динаміку розвитку його семантики у працях
М.Костомарова.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано
розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення
невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується
означена стаття. Сучасні дослідження науково-публіцистичних творів
ученого зосереджені головно на описі найважливіших ознак
федералізму як визначальної одиниці державотворення. В. Козачок, до
прикладу, простежує ґенезу поглядів М. Костомарова на цю форму
державного укладу [16, 51 – 90], В. Смолій виявляє основні
компоненти співвідносного з ним поняття [13, 498 – 500],
С. Єкельчик та А. Круглашов здійснюють порівняння поглядів М.
Костомарова зі збіжними поглядами його послідовників [4; 10], Ю.
Пінчук доводить, що саме М. Костомаров уперше науково обґрунтував
українську національну ідею [11]. Зосереджуючи увагу на змістовому
наповненні поняття національна ідея, дослідники полишали поза
увагою, через відсутність чіткої дефініції, те значення, яке сам М.
Костомаров вкладав у цей термін. Це відповідно актуалізує проблему
опису семантичного поля “національна ідея”, який дасть змогу не
тільки виокремити змістові компоненти цієї категорії, а й
встановити зафіксовані мовою зв’язки між ними та визначити, що для
М. Костомарова було важливим, а що периферійним у розумінні
національної ідеї.
У процесі формування поля ми врахували досвід україн-ських
мовознавців стосовно вивчення семантики цього терміна. З-поміж
наявних праць виокремимо передусім запропонований Л. Ставицькою
[15] опис національної ідеї як компонента художнього образу України
та концептуальний її аналіз на матеріалі праць С. Бандери,
здійснений І. Фаріон [18, 18 – 28].
Теорію семантичного поля сформували у ХХ ст. представники
структуралістського напряму мовознавства. З. Вердієва [1], Ю.
Караулов [6], З. Попова [12], Ж. Соколовська [14], Г. Щур [28]
запропонували визначення поля як об’єкта лінгвістичного аналізу,
встановили критерії його виділення, обґрунтували загальні принципи
структурної організації. Попри набутий досвід у висвітленні цих
питань, частина з них потребує докладнішого опрацювання. Скажімо,
немає одностайності в окресленні критерію залучення слів до
відповідного семантичного поля: чи постає поле явищем
екстралінгвістичним, чи, навпаки, провідну роль у його формуванні
відіграють власне лінгвістичні чинники [3, 90]; [14, 66 – 67].
Серед сучасних лінгвістичних праць переважають ті, що розкривають
системні зв’язки між лексичними одиницями в межах певних
семантичних полів. Це передусім дослідження П. Генкса [20],
М. Кочергана [9], О. Тищенка [17], С. Денисової [2], В.
Тарасової [16] та ін.
Услід за С. Денисовою, трактуємо семантичне поле як об’єднання
різних елементів мовної системи, якому властива відкритість,
здатність поділятися на ядро і периферію, прозорість і
проникливість меж, наявність зон перетину з суміжними полями [2,
78]. До його основних ознак зараховуємо: 1) системність (наявність
елементів поля і структурних відношень між ними); 2) семантичну й
функціональну спільність елементів поля; 3) ієрархічну будову, що
передбачає наявність гіперо-гіпонімічних відношень між одиницями
поля; 4) ядро і периферію; 5) розмитість меж між зонами ядра і
периферії, а також між зонами периферії; 6) атракцію як здатність
поля притягувати до себе елементи інших полів або бути включеним до
іншої інваріантної групи [19, 169].
Отже, треба виявити особливості структурування семантичного поля
“національна ідея” у працях М. Костомарова. Її завдання – розкрити
лінгвістичні засади опису семантичного поля і виокремити його
ознаки на матеріалі праць М. Костомарова “Закон Божий” (1845 – 1846
рр.) [VII], “Мысли о федеративномъ началѣ въ древней Руси” (1861
р.) [III], “Двѣ русскія народности” (1861 р.) [IV],
“Украинофильство” (1881) [V], “Словечко по поводу замѣчанія о
федеративномъ началѣ Древней Руси” (1883) [VI]. Вибір матеріалу
зумовлений тим, що в найновіших дослідженнях про роль М.
Костомарова у становленні української нації зазначені праці
розглянуто як такі, у яких висловлено ключові погляди вченого щодо
формування української національної ідеї [7]; [11]; [13].
Формулювання цілей статті (постановка завдання). До процедури
визначення складників поля залучено метод компонентного аналізу, що
ґрунтується на таких визначальних принципах: лексичне значення
слова можна розкласти на семантичні складники (семи); той самий
складник входить до значень різних слів [5, 63].
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням
отриманих наукових результатів. Семантичне поле розпочинають
моделювати з визначення архілексеми, навколо якої згодом формують
польову структуру. Узагальнене значення базової одиниці має
відповідати усьому змісту семантичного поля. При цьому встановлення
змісту архілексеми відбувається через виявлення її основних
лінгвістичних параметрів та осмислення предметно-логічних зв’язків
відповідного поняття, що потребує звернення до надбань інших наук.
Саме тому мовні чинники конструювання поля формулюються як
загальні, тоді як позамовні – в основному як специфічні для окремих
лексичних угруповань.
Наступний етап – це наповнення семантичного поля кон-кретними
елементами з опорою на формальні показники семантичної близькості
одиниць (спільну сему у семантичній структурі лексем виокремлюють
застосуванням семного аналізу) та з урахуванням екстралінгвістичних
факторів (системних зв’язків, наявних у позамовній реальності).
Структурною моделлю семантики слів і лексико-семантичних
варіантів слів уважають словникову дефініцію як показник членування
значення на більш прості компоненти, семантичні складники (семи).
Основна сема лексичного значення в семантичній структурі слова
виконує дві функції: у парадигматичному плані – функцію
диференційності, а в синтагматичному щодо змісту слова – його
ідентичності [16, 26]. Залежно від ступеня значущості тієї чи тієї
семи для систематизації та розрізнення позамовних об’єктів
розрізняють родові інтегральні семи, властиві усім одиницям певного
класу, та диференційні семи – видові, за допомогою яких описують
відмінності складників семантичного поля [5, 67]. Реєстрація певної
лексеми у складі досліджуваного угруповання відбувається на
підставі наявності в семантичній структурі сем, спільних з іншими
компонентами.
Віднесення слова до ядра чи периферії семантичного поля
зумовлене особливостями його лексичного значення та частотою
вживання. Так, ядро семантичного поля формують здебільшого частотні
у вживанні однозначні слова, семантика яких найменше залежить від
контексту і максимально наближена до значення архілексеми. До
периферії відносять частотні чи малочастотні лексеми, які набувають
спільного з архілексемою значення тільки у певному контексті. Чим
менш частотний і вужчий контекст, у якому вжито слово, тим більше
віддалене воно від ядра поля [12, 183 – 184].
Моделювання семантичного поля не завершується виявом складників
та розподілом їх поміж ядром та периферією. Важливо також
встановити зв’язки, які виникають між його компонентами.
Найактуальнішим є родо-видовий зв'язок, або гіперо-гіпонімічний.
Він виникає між лексичними одиницями, які належать до однієї
частини мови й об’єднані однією категорійною семою, унаслідок чого
одне поняття співвідноситься з іншим, ширшим у семантичному плані й
співвідносним з більшою кількістю денотатів. Поняття, що перебуває
вище за рангом у системі польової ієрархії, вважається гіперонімом,
поняття ж йому підлегле й вужче в семантичному плані – гіпонімом
[5, 61].
Рідше між одиницями семантичного поля виникають синонімічні та
антонімічні зв’язки. Синонімія здебільшого властива тим складникам
периферії, що розташовані найближче до ядра. Антонімія виникає
тільки між компонентами периферії [5, 61 – 62].
Отже, сформулюємо загальний підхід до виокремлення та опису
семантичного поля: 1) наявність інтегрального значення; 2) набір
компонентів поля з розкриттям і врахуванням словникових дефініцій;
3) систематизація лексем, у семантичних структурах яких виявлено
інтегральну сему; 4) визначення місця конкретних лексем у структурі
семантичного поля.
Застосуємо ці принципи до моделювання семантичного поля
“національна ідея” на матеріалі конкретних текстів.
Моделювання семантичного поля “національна ідея” розпочнемо з
розкриття змісту та обсягу однойменного поняття. Зміст поняття
охоплює усю сукупність властивостей, ознак та відношень між
предметами, ядро яких становлять диференційні ознаки, властивості
та відношення, що уможливлюють розмежування понять. Обсяг поняття
тлумачимо як набір у свідомості носіїв мови класу предметів, у
кожному з яких зафіксовано ознаки, властиві досліджуваному поняттю
[8, 403, 557]. Між змістом та обсягом поняття має місце зворотний
зв’язок. Що більший обсяг поняття, то меншою є кількість ознак, які
формують його зміст, і навпаки, вузьке за обсягом поняття дає змогу
вичленувати з усієї сукупності ознак, властивостей, відношень ті,
які найістотніше характеризують досліджувану одиницю.
У своїх працях М. Костомаров розглядає державну ідею та ідею
слов’янської взаємності, що реалізуються в умовах федерації
слов’янських народів у межах Російської імперії. Визначальну роль у
формуванні цих поглядів вченого відіграла його належність до
Кирило-Мефодіївського братства. Питання федерації та федералізму
часто обговорювалося у середовищі кирило-мефодіївських братчиків
[13, 498]. Поняття державна ідея та ідея слов’янської взаємності М.
Костомаров ототожнював, про що свідчить їх синонімічне вживання у
працях ученого [V, 321]; [VI, 900]. Відокремлення України від Росії
в часи М. Костомарова було можливим тільки на засадах
федеративного устрою [V, 322]. Потребу в консолідації слов’янських
народів дослідник підтверджував аргументами: слов’яни мають схожий
побут; походять з одного князівського роду; їх об’єднує
християнська віра і єдина церква [III, 135 – 136].
За Костомаровим, носії державної ідеї – це по-різному
по-іменовані люди: малоруси, южноруси [III,127], козаки, козацтво,
народ український, українці [7, 26]. Незважаючи на спільність
походження та схожість з іншими народами у вірі, побуті, традиціях,
мові, вони відрізняються від болгар, великоросів, полабів, поляків,
сербів та чехів [VIII, 22 – 23]. Насамперед у них різні
антропологічні типи, тому й різна статура, постава, зовнішні риси
[IV, 33 – 34]. Крім того, українці відрізняються від інших слов’ян
за світосприйняттям. Наприклад, на відміну від росіян, українці в
суспільному житті та управлінні державою цінують свободу та
рівність. На підтвердження цього М. Костомаров зазначає, що
козацтво як один із найяскравіших періодів української державності
базувалося на принципі братерства, який виключав такі поняття, як
пан та раб [VII, 24]. Світоглядні особливості приводять до
формування особливого українського домашнього побуту, способу
господарювання, традицій та звичаїв [IV, 33 – 34].
Формою реалізації державної ідеї М. Костомаров уважав федерацію,
за якої центральні органи влади отримували б лише частину своїх
повноважень від місцевих органів управління [VI, 899], був би
республіканський лад, скасовано кріпацтво, визнано самостійні мови
[III, 125], уведено єдину грошову одиницю, були б спільна армія,
частини народної міліції, керівні органи федеративного союзу,
інститут президентства, депутатів, урядників, конгрес на виборчій
основі [VII, 33]. Вибір федеративного устрою для слов’янських
народів у складі Російської імперії учений зумовлював особливостями
їхнього історичного розвитку та географічного розташування.
Удільно-вічовий уклад Давньої Русі був для М. Костомарова моделлю
федерації ХІХ ст. Окрім того, за приклад слугували держави
федеративного устрою, становлення яких активно відбувалося в
середині ХІХ ст., – Сполучені Штати Америки, Нідерланди, Швейцарія,
а також Греція в період античного розвитку [VI, 900 – 901].
Відмінності між слов’янськими народами М. Костомаров
аргументував за допомогою такої ознаки, як мова. У працях середини
ХІХ ст. виразно простежується думка, що українська мова – це тільки
діалект російської, сформований під польським впливом [V, 322].
Однак учений обстоює самостійність української мови, посилаючись на
єдність діалектів та на їх відмінність від російської мови: “Каждый
малоруссъ, усвоившій съ дѣтства говоръ одного изъ малорусских
поднарѣчія, услышавъ первый разъ въ жизни говоръ другаго края,
сразу признаетъ говорящаго за земляка, а не отнесется къ нему такъ,
какъ бы отнесся къ великорусу или бѣлоруссу, услышавъ рѣчь
послѣднихъ” [V, 327 – 328]. На думку М. Костомарова, ще одним
доказом самостійності української мови є наявність її літературного
варіанта, яким написано не тільки художні твори, але й наукові
дослідження та релігійні посібники [V, 323 – 326]. Це ілюструє
стильову диференціацію літературної мови, можливу в межах
самостійної мови, а не окремого діалекту.
Ідею слов’янської взаємності визначало православ’я, яке
уможливлювало об’єднання слов’янських народів у федерацію. Спільна
релігія уніфікувала побут та світогляд більшості слов’янських
народів. Завдяки православ’ю з’явилися єдині для усіх слов’ян
церковні закони та юридичні поняття [III,]. М. Костомаров бачив
майбутню федерацію як організовану за релігійними принципами
рівності, братерства та свободи [VII, 27].
До яких висновків можна дійти? 1. Зміст поняття національна ідея
формується як ідея державна та ідея слов’янської взаємності,
реалізовані в умовах федерації слов’янських народів. 2. Ознаки
федерації: республіканський лад, відсутність кріпацтва, самостійні
мови, єдина грошова одиниця, загальна армія, частини народної
міліції, керівні органи федеративного союзу, інститут
президентства, депутатів, урядників, конгрес на виборчій основі. 3.
Носії державної ідеї – українці (козаки, козацтво, малоруси, народ
український, южноруси), які відрізняються від інших слов’янських
народів (болгар, великоросів, поляків, сербів, чехів)
антропологічним типом, світосприйняттям, мовою. 4. Православ’я як
спільна релігія уможливлює реалізацію ідеї слов’янської
взаємності.
Охарактеризувавши поняття державна ідея та ідея слов’янської
взаємності, змоделюємо на матеріалі праць М. Костомарова однойменне
семантичне поле.
Словосполучення національна ідея М. Костомаров не вживає.
Лексичними маркерами, які вказують на те, що розкрита в історичних
працях вченого ідея стосується всього українського народу, є слова
державна [VI, 900] та слов’янська взаємність [V, 321], з якими
сполучається лексема ідея.
Лексичне значення слова ідея у творах М. Костомарова не
зафіксовано. У ХІХ ст. цю лексему тлумачили як “умопостигаемую и
вѣчную сущность предмета въ противоположность его чуственному,
преходящему явленію” [I, Т. 12, 798], “существующее только въ умѣ
представленіе какого-нибудь предмета, превосходящаго всѣ подлежащіе
опытному познанію” [VIII, Т. 5, 34], “понятіе о вещи;
умопонятіе, представленье, воображенье предмета; умственое
изображенье” [II, Т. 2, 4].
Окрім того, усі вище наведені словники фіксують набір
обов’язкових ознак ідеї: наявність змістового наповнення та носіїв,
у свідомості яких вона функціонує. У працях М. Костомарова
змістовим наповненням державної ідеї є федерація українців з іншими
слов’янськими народами. У середині ХІХ ст. федерацію тлумачили як
“союзное государство” [VII, Т. 35, 407], “союз между нѣсколькими
независимыми областями” [VIII, Т. 11, 38], “союзъ народовъ,
областей или людей” [II, Т. 4, 548]. Учений конкретизує це
визначення, називаючи федерацією систему окремих одиниць,
об’єднаних центральними органами влади, яким делегують частину
своїх повноважень місцеві органи управління [VI, 899].
М. Костомаров підкреслював, що федерації не схожі між собою і
завжди залежні від історичних та політичних умов свого формування
(“Не всякая федерація непремѣнно должна быть во всемъ однакова съ
другой, какъ и общества человѣческія стоятъ между собою не въ
одинаковой степени развитія” [VII, 901]). Отже, у лексичному
значенні слова федерація можна виділити сему “зміст державної ідеї
М. Костомарова”.
На позначення носіїв ідеї вчений використовує лексеми малоруси,
южноруси [III, 127], українці, народ український, козаки, козацтво
[VII, 26]. Це дає змогу виокремити у семантиці згаданих лексичних
одиниць сему “носії державної ідеї М. Костомарова”.
Отже, семантичний аналіз лексем федерація, малоруси, южноруси,
українці, народ український, козаки, козацтво, які репрезентують
поняття державна ідея у творах М. Костомарова, дав підстави
виокремити спільну для їхньої семантики сему “ідея”. Однойменна
лексема слугує ідентифікатором поля, оскільки поняття, нею
зафіксоване, тією чи тією мірою представлено у дефініціях наведених
компонентів поля. У семантиці лексеми ідея міститься однойменна
родова сема. Усі інші видові семи слугують для конкретизації її
значення.
Аналіз семантики слів федерація, малоруси, южноруси, українці,
народ український, козаки, козацтво дав змогу виділити дві видові
диференційні семи, які, додаючись до родової семи, формують
значення інших компонентів досліджуваного нами семантичного поля:
1) “носій ідеї”; 2) “зміст ідеї”. Перша виділена нами сема об’єднує
лексеми, що вживаються для номінації осіб, які є носіями
вичленованої М. Костомаровим ідеї – малоруси, южноруси, українці,
народ український, козаки, козацтво. Сема “зміст ідеї” охоплює
лексеми-синоніми федерація та союз.
Крім слів федерація, малоруси, южноруси, українці, народ
український, козаки, козацтво, обсяг поняття державна ідея
М. Костомарова охоплює ще й лексему православ’я. У структурі
поняття воно є моделлю формування федерації. Тлумачні словники ХІХ
ст. у семантиці цієї лексеми виділяють такі семи “христіанское
вѣроисповѣданіе”, “засады устроения общества и его морали” [I, Т.
24, 926 – 927]. Православ’я може послугувати підставою для
формування федерації. Це дає змогу виділити ще одну видову
диференційну сему – “основа формування федерації”, реалізовану в
лексичному значенні слова православ’я.
Отже, поле “державна ідея” у працях М. Костомарова охоплює
слова, у значенні яких представлені видові семи “зміст ідеї”,
“носій ідеї”, “основа формування федерації”.
Аналіз семантики компонентів досліджуваного нами поля дає
можливість змоделювати дефініцію самого терміна державна ідея в
розумінні М. Костомарова. Учений тлумачить її як ідею українців
щодо федерації слов’ян, організованої на основі православ’я. З
огляду на це лексеми, об’єднані трьома вище виокремленими видовими
диференційними семами (“зміст ідеї”, “носій ідеї”, “основа
формування федерації”), формують ядро досліджуваного семантичного
поля. Сюди відносимо слова федерація, малоруси, южноруси, українці,
народ український, козаки, козацтво, православ’я.
До складу периферії поля входять лексеми, що конкретизують
значення компонентів ядра. Так, лексеми статура, постава, зовнішні
риси, домашній побут, спосіб господарювання, традиції, звичаї – це
лінгвістичні маркери відмінності українців від інших слов’янських
народів. Особливу роль серед них М. Костомаров відводить мові,
оскільки, всупереч тогочасним поглядам, обґрунтував окремішність
української мови. Як аргументи вчений наводить стильову та
територіальну диференціацію мови українців, що не властиво окремому
діалектові.
Слова та словосполучення республіканський лад, скасування
кріпацтва, єдина грошова одиниця, загальна армія, частини народної
міліції, керівні органи федеративного союзу, інститут
президентства, депутати, урядники, конгрес на виборчій основі
характеризують структуру федерації. Лексеми та їх сполучення
удільно-вічовий уклад, давньогрецький поліс, Сполучені Штати
Північної Америки, Нідерланди, єдина релігія, руські князі, одна
династія доповнюють зміст терміна федерація.
Окремі слова конкретизують значення відразу кількох складників
ядра. Наприклад, лексема побут входить у периферію семантичного
поля як конкретизатор значення слів українці та православ’я,
лексема закон – слів федерація і православ’я.
Аналіз ядра показує, що воно утворене абстрактними номінаціями
(православ’я, федерація, союз), назвами народів та окремих
суспільних класів (українці, козацтво), які, як правило, мають
високу частотність вживання. У досліджуваному семантичному полі
чітко виділений центр – лексема ідея.
Розгляд периферії свідчить, що до неї належать лексеми та їх
сполучення з конкретним значенням, не обмежені у сфері використання
(грошова одиниця, загальна армія, домашній побут, спосіб
господарювання), хоча вона включає також власні назви (Швейцарія,
Греція, Нідерланди) та історизми (руський князь, давньогрецький
поліс, удільно-вічовий уклад).
Встановимо системні зв’язки між лексемами, в семантиці яких
виокремлено родову сему “ідея”.
Лексеми та їх сполучення малоруси, южноруси, українці, народ
український, козаки, козацтво, чехи, полаби, серби, болгари,
поляки, великороси є гіпонімами до номінацій слов’яни, народи
слов’янські, плем’я слов’янське. Лексема федерація – гіперонім до
мовних одиниць, що називають невід’ємні ознаки цього державного
утворення: республіканський лад, скасування кріпацтва, самостійні
мови, єдина грошова одиниця, загальна армія, частини народної
міліції, керівні органи федеративного союзу, інститут
президентства, депутати, урядники, конгрес на виборчій основі;
виявляють види федерації: Сполучені Штати Америки, Нідерланди,
Швейцарія, Греція.
Лексема союз служить синонімом до слова федерація [VI, 901]. Ця
синонімія зафіксована і в дефініціях енциклопедичних та тлумачних
словників ХІХ ст. [I, Т. 35, 407]; [II, Т. 4, 538], [VIII, Т. 11,
38]. Синонімами у творах М. Костомарова є також слова українці,
малоруси, южноруси та росіяни, великороси.
Зафіксовано також антонімічні відношення: свобода – кріпацтво,
свобода – неволя, свобода – рабство. Підтвердження цієї антонімії
знаходимо в словниках ХІХ ст. Так, у лексичному значенні слова
свобода актуалізовано семи “своя воля”, “отсутствіе стѣсненья,
неволи, рабства” [II, Т. 4, 151]. У семантиці лексеми неволя
зафіксовано семи “противоположность воли”, “несвобода” [II, Т. 2,
506]. Слово рабство трактовано як “невольничество”, “крѣпосность”
[VIII, Т. 4, 5]. У значенні лексеми крѣпакъ зафіксовано сему “раб”
[II, Т. 2, 207]. Здійснений аналіз словникових дефініцій також
засвідчує синонімічні відношення: неволя, рабство, кріпацтво; раб,
кріпак.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у
даному напрямку. Отже, семантичне поле “національна ідея”,
виокремлене на матеріалі праць М. Костомарова, – це розгалужена
система лексем, об’єднаних спільною родовою семою “ідея” та трьома
диференційними семами – “носії ідеї”, “зміст ідеї”, “основа
формування федерації”. Структура досліджуваного семантичного поля
охоплює ядро, периферію, гіперо-гіпонімічні, синонімічні та
антонімічні відношення між його складниками.
Перспективи подальших досліджень убачаємо в застосуванні
запропонованої методики до моделювання інших семантичних полів,
актуальних для з’ясування історико-філософських поглядів М.
Костомарова.
Джерела і література
I. Брокгаузъ Ф. А., Ефронъ И. А. Энциклопедический словарь : в
41 т. / Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Ефронъ. – СПб. : Типография
акционернаго общества Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Ефронъ, 1890.
II. Даль В. Толковый словарь живаго великорускаго язика : в 4 т.
/ В. Даль. – СПб.; М. : Изданіе книгопродавца-типографа М. О.
Вольфа, 1881.
III. Костомаровъ Н. Мысли о федеративномъ началѣ въ Древней Руси
/ Н. Костомаровъ // Основа. – 1861. – № 1. – С. 121 – 158.
IV. Костомаровъ Н. Двѣ русскія народности (Письмо къ редактору)
/ Н. Костомаровъ // Основа. – 1861. – № 3 – С. 33 – 80.
V. Костомаровъ Н. И. Украинофильство / Н. Костомаровъ // Русская
старина. – 1881. –№ 2. – С. 319 – 331.
VI. Костомаровъ Н. Словечко по поводу замѣчанія о федеративномъ
началѣ въ Древней Руси / Н. Костомаровъ // Кіевская старина. –1883.
– № 4. – С. 899 – 901.
VII. Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського
народу) / М. І. Костомаров. – К. : Либідь, 1991. – 40 с.
VIII. Справочный энциклопедический словарь : в 12 т. / ред.
Л. Старчевский. – СПб. : Типографія К. Крайя, 1847.
IX. Тимченко Е. Руссо-малороссійскій словарь : в 2 т. / Е.
Тимченко. – К. : Типографія Императорскаго Университета Св.
Владиміра Н. Т. Корчакъ-Новацкаго, 1897.
1. Вердиева З. Н. Семантические поля в современном анлийском
языке / З. Н. Вердиева. – М. : Высшая школа, 1986. – 119 с.
2. Денисова С. П. Типологія категорій лексичної семантики /
С. П. Денисова. – К. : Вид-во Київського держ. лінгвістичного
ун-ту, 1996. – 294 с.
3. Долгих Н. Г. Теория семантического поля на современном этапе
развития семасиологии / Н. Г. Долгих // Филологические науки. –
1973. – № 1. – С. 89 – 98.
4. Єкельчик С. О. Федералізм М. Драгоманова / С. О. Єкельчик //
Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова : Зб. наук. праць /
відп. ред. М. І. Лук. – К. : Наук. думка, 1995. – С. 63 – 73.
5. Караулов Ю. Н. Структура лексико-семантического поля /
Ю. Н. Караулов // Филологические науки. – 1972. – № 1. – С. 57
– 68.
6. Караулов Ю. Н. Лингвистическое конструирование тезауруса
русского языка / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1981. – 366 с.
7. Козачок В. Я. Українська ідея: з вузької стежки на широку
дорогу (художня і науково-публіцистична творчість М. Костомарова) /
В. Я. Козачок. – К., 2004. – 351 с.
8. Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник / Н. И.
Кондаков. – 2-е изд., исп. и доп. – М. : Наука, 1975. – 720 с.
9. Кочерган М. П. Теорія функціонально-семантичного поля і її
застосування в зіставному мовознавстві / М. П. Кочерган //
Мовознав-ство. – 2007. – № 4 – 5. – С. 13 – 19.
10. Круглашов А. Конституційні ідеї М. Костомарова та М.
Драгоманова / А. Круглашов // Драгоманівський збірник. “Вільна
спілка” та сучасний український конституціоналізм / За ред. Т. Г.
Андрусяка. – Л. : Світ, 1996. – С. 110 – 115.
11. Пінчук Ю. А. Відображення елементів української національної
ідеї в науковій творчості М. І. Костомарова / Ю. А. Пінчук //
Український історичний журнал. – 2007. – № 2 (473). – С. 78 –
88.
12. Полевые структуры в системе языка / науч. ред. З. Д. Попова.
– Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1989. – 196 с.
13. Смолій В. А. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості :
Енцикл. довід. / В. А. Смолій, Ю. А. Пінчук, О. В. Ясь; вступ. ст.
і заг. ред. В. А. Смолія. – К. : Вища шк., 2005. – 543 с.
14. Соколовская Ж. П. Проблемы системного описания лексической
семантики / Ж. П. Соколовская. – К. : Наук. думка, 1990. – 184
с.
15. Ставицька Л. Національна ідея у дзеркалі образу України //
Мовознавство. – 2001. – № 4. – С. 15 – 17.
16. Тарасова В. В. Семантичне поле “Засоби пересування” в
сучасних англійській, німецькій, російській та українській мовах:
монографія / В. В. Тарасова. – К. : ТзОВ “SprintPrint”, 2010. – 255
с.
17. Тищенко О. В. Лексико-семантичне поле “позитивні емоції” у
слов’янській родинній обрядовості: концептуальний підхід /
О. В. Тищенко // Мовознавство. – 2000. – № 2 – 3. – С. 57
– 67.
18. Фаріон І. Д. Степан Бандера – практик, теоретик, містик
націоналістичного руху. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2009. – 32
с.
19. Щур Г. С. Теория поля в лингвистике / Г. С. Щур . – М. :
Наука, 1974. – 253 с.
20. Lexicology : сritical concept in Linguistic / Edited by P.
Hanks. – London; New-York : Routledge, 2008. – 467 s.
Рымашевский Юрий. Формирование семантического поля “национальная
идея” в ХІХ в.: контекст трудов Н. Костомарова. В статье
систематизирован опыт изучения семантического поля “национальная
идея”, описано его становление на материале научных трудов Н.
Костомарова. Выделением интегральной семы выявлены компоненты поля,
произведены их систематизация, распределение между ядром и
периферией, определены гиперо-гипонимические, синонимические и
антонимические отношения между исследуемыми лексемами.
Ключевые слова: Н. Костомаров, семантическое поле, лексическое
значение, сема, ядро, периферия.
Rymashevskyi Yurii. Formation of national idea semantic field in
the 19th century: the context of the words by
N. Kostomarov.The article dwells upon systematizing the
experience of the semantic field, describing its formation based on
the works by N. Kostomarov. By separating the integral seme the
components of the field were specified, they were systematized, the
nucleus and periphery were distinguished, and hyponymic, synonymic
and antonymic relations between the lexemes under study were
defined.
Key words: N. Kostomarov, semantic field, lexical meaning, seme,
nucleus, periphery.
УДК 811.161.2(477.83/.86)“19”-058.237
Г 51
Світлана ГІРНЯК
ДИСКУСІЇ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ТА ГАЛИЦЬКОЇ
ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОЧАТКУ ХХ ст. ПРО МОВНІ НОРМИ
У статті схарактеризовано мовну дискусію початку ХХ ст.
представників наддніпрянської і галицької інтелігенції; відображено
розуміння учасниками дискусії стану й статусу української мови на
різних територіях України; розкрито зміст понять “діалектна” та
“літературна норма”.
Ключові слова: дискусія, наддніпрянська і галицька інтелігенція,
мовна норма, діалектна і літературна норма, кодифікація.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із
важливими науковими чи практичними завданнями. Становлення мовних
норм, що активізувалося на початку ХХ століття, набуває сьогодні
особливої актуальності, оскільки ґрунтовний аналіз дискусії, яка
відбувалася між галицькою і наддніпрянською інтелігенцією, дає
змогу схарактеризувати мовний стан конкретного історичного періоду,
окреслити перспективи подаль-шого становлення і розвитку мовних
норм, а також засвідчити єдність галицької та наддніпрянської
діалектних баз у нормах наукового й публіцистичного стилів
української мови.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано
розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення
невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується
означена стаття. Стаття безпосередньо пов’язана з комплексною
науковою проблемою кафедри філологічних дисциплін та методики їх
викладання у початковій школі ДДПУ ім. І. Франка “Українська мова й
мовлення: історія, сучасний стан, проблеми розвитку” та
плановою
© Гірняк Світлана, 2011
темою відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту
української мови АН України “Вплив соціодинаміки на систему та
структуру мови: тенденції мовних змін”.
Із праць з обраної сфери особливу увагу привертають наукові
розвідки Ю. Шевельова, Л. Ткач, Р. Трифонова та інших
дослідників.
Ґрунтовне дослідження професора Ю. Шевельова “Українська мова в
першій половині двадцятого століття (1900 – 1941): Стан і статус”
[17] – це “скрушна констатація” справжнього стану і статусу
української мови в першій половині ХХ століття. У ній лінгвіст
“детально характеризує один із суперечливих і доволі трагічних
етапів розвитку української мови, висвітлює шляхи унормування її
правопису й термінології, історію лексикографічної теорії і
практики, з’ясовує трагізм тієї “безприкладної нормалізації”, якої
зазнала українська літературна мова у першій половині ХХ ст. Учений
доводить, що конфлікт між українською і російською мовами було
перенесено “із зовнішньої, позамовної сфери всередину самої мови.
Боротьба відбулась не тільки в людській психіці, а й у самій мові”
[16, 144 – 145]. Названа праця, зауважує Л. Масенко, “до сьогодні
належить до найґрунтовніших соціолінґвістичних досліджень мовної
політики, яку провадили різні режими на окупованих українських
землях у зазначений період” [17, 15].
Вагомий вклад в аналіз окресленої проблеми здійснила
Л. Ткач, яка в докторському дисертаційному дослідженні “Мовна
ситуація на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і
розвиток української літературної мови” [13] схарактеризувала
галицько-буковинське койне та його роль у становленні норм
загальнонаціонального мовного стандарту. У роботі дослідниця подає
цілісний аналіз суспільно-політичних чинників функціонування
української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх впливу на її
розвиток у галицько-буковинському середовищі. Основну увагу
приділяє Буковині та буковинським джерелам української літературної
мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. – періодичним виданням, творам
красного письменства, епістолярію, підручникам і словникам. Під
новим кутом загальноукраїнських зв’язків Л. Ткач досліджує лексику
творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, О. Маковея, Т. Галіпа,
І. Франка, П. Куліша, М. Старицького, Лесі Українки та інших
українських письменників нового і новітнього періодів розвитку
української літературної мови.
Р. Трифонов у дисертаційному дослідженні “Роль мовної дискусії
початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української
мови” [14] розглянув мовознавчо-публіцистичні статті 1906 – 1913
рр., розкрив історичне значення дискусії у процесі нормотворення,
висвітлив специфіку літературної норми як явища.
Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета цієї
розвідки – схарактеризувати роль дискусії наддніпрянської і
галицької інтелігенції початку ХХ ст. у становленні мовних норм;
розкрити зміст понять “діалектна норма”, “літературна норма”,
“кодифікація”.
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням
отриманих наукових результатів. Мовотворчість – це особливий вид
мовної та творчої діяльності людини, що йде в ногу з життям,
розвивається і живе в ньому, немислима без нього. Процеси, які ми
маємо змогу спостерігати в мові сьогодні, спроектовані тими
зовнішніми й внутрішніми чинниками, що діяли у суспільстві ще на
межі ХІХ – ХХ століть і які привели до мовного поступу, а саме:
становлення мовних норм, розширення та зміна словникового складу
мови, розвиток функціональних стилів тощо. Як справедливо зауважує
А. Таран, “мова і час, чинники та напрями мовної еволюції,
взаємовідношення динаміки мови й розвитку суспільства – проблеми,
до яких не згасає інтерес мовознавців” [12]. Різні їхні аспекти
висвітлено в працях провідних мовознавців: Вільгельма фон
Гумбольдта, Фердинанда де Сосюра, Яна Мукаржовського, Еуджена
Косеріу, О.Мельничука, О. Синявського, О. Курило, Ю. Шевельова,
О. Горбача, Г. Мацюк, Л. Ткач, А. Загнітка,
Є. Карпіловської та багатьох інших.
Спостереження доводять, що найбільш активно й динамічно
змінюється і розвивається українська мова на зламах століть (кінець
ХІХ – початок ХХ ст.; кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Окреслені
періоди збігаються з глибокими соціальними, політичними і
культурними перетвореннями в нашій державі. Найбільш інтенсивно
змінюється словниковий склад мови, реагуючи на те все нове, що
відбувається у суспільстві. Згодом мовні зміни відображуються в
лексиконі та граматиці й приводять до кодифікації мовних норм.
Зауважимо, що усі трансформації, які ми спостерігаємо в мові
сьогодні, зумовлені тими суспільними, політичними, культурними,
мовотворчими процесами, які відбувалися понад сто років тому, коли,
власне, проходило становлення української мови, формувалися її
норми, збагачувався лексичний склад, розвивалися функціональні
стилі.
Л. Ткач зауважує, що здатність мови розвиватися є природним
способом її соціального буття, вона змінюється, реагуючи на всі
зрушення відповідної мовної спільноти, тоді як “дослідження
соціальної репрезентації тієї чи іншої мови на різних щаблях її
часового розвитку становить один із принципових аспектів історії
літературної мови. В центрі уваги історика літературної мови
повинна перебувати соціалема цієї мови – історія тих, хто нею
розмовляв, писав, читав, хто володів цією мовою” [13, 3].
Особливістю історії розвитку української літературної мови кінця
ХІХ – початку ХХ ст. є наявність двох її територіальних варіантів –
західноукраїнського і східноукраїнського, що було результатом
політичного поділу країни між двома імперіями. “Саме в Галичині й
на Буковині завдяки порівняно ліберальній мовній політиці
Габсбурзької монархії були започатковані процеси творення
української поліфункціональної літературної мови, на відміну від
підросійської України, де формування літературної мови до початку
ХХ ст. обмежувалося художньою літературою і фольклором”, –
стверджує Л. Масенко [7, 45].
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це той період, коли відбувається
становлення галицьких мовних норм, які згодом вплинуть на
формування мовних норм української літературної мови. Саме цей факт
спричинив суперечності між прихильниками і супротивниками галицьких
елементів у мові. Однією з форм дії суспільства на мову в процесі
становлення правописних норм була нормалізаторська діяльність
авторитетних у галузі мово-знавства осіб, що виявилася у формі
дискусії навколо мовних питань. Її учасники вiдiграли помітну роль
у кодифікації української мови, становленні та утвердженні її
мовних норм.
На початку ХХ ст. проблеми творення української літературної
мови з Галичини й Буковини знову були перенесені в Наддніпрянську
Україну, де розгорнулася дискусія з приводу того, на яку базу має
спиратися українська літературна мова – наддніпрянську чи галицьку.
Дискусія відбувалася переважно на сторінках періодики і стосувалася
мови тієї періодичної преси, що виходила на всіх українських землях
(тут треба зауважити, що дійсні зміни у розвитку преси відчувалися
після 1905 p., коли було ліквідовано заборону на вживання
української мови, проте в період з 1905 до 1914 pp. галицька преса,
що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю
видань, і за їх тематикою).
У дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А.
Кримський, Є. Пеленський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Огієнко, В.
Гнатюк, В. Чапленко, Б. Дідицький, П. Куліш, М. Левицький, І.
Франко, М. Филипович, М. Пачовський, С. Єфремов, В. Сімович, Л.
Когут, М. Жученко, О. Лотоцький та ін. У ній ішлося про те, що саме
взяти у спільноукраїнську літературну мову з західноукраїнської
мовно-літературної практики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький,
А. Кримський) обстоювали думку, що це мають бути лиш окремі
лексичні одиниці, інші (М. Пачовський, І. Верхратський, І.
Франко та ін.) – наголошували на тому, що практику розвитку
української літературної мови у західних землях не можна
змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: “Ігнорувати цю
культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох поколінь,
відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої
“галицької” мови творити нову культурну мову з народних українських
говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер, –
це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для
всього нашого національного поступу” [5, 8].
Причиною згаданої дискусії стало, як ми вже зауважували,
тимчасове послаблення урядових обмежень щодо вживання української
мови в Росії, яке діяло з 1905 р. до 1914 р. І. Огієнко з цього
приводу зазначав: “…впали нарешті правописні заборони в Великій
Україні, накладені ще законом 1876 р. Відразу повстала українська
преса й відразу ж запанував фонетичний правопис…” [9, 356]. Згадані
обставини сприяли тому, що М. Грушевський переніс свою
культурно-освітню діяльність зі Львова до Києва і “…всім своїм
науковим авторитетом ударив по київському правопису, запроваджуючи
тут правопис галицький” [9, 356]. У цей період продовжує свою
діяльність НТШ, швидкими темпами розвивається україномовна масова
преса (до середини 1906 р. виникло близько 35 періодичних видань).
Проте саме можливість друкувати періодичні видання у Великій
Україні гостро розкрила одну з найважливіших проблем, яку висунуло
життя на початку XX ст., а саме: якою мовою, чи то швидше, за
допомогою яких мовних засобів писати тексти публіцистичного
характеру. З цього приводу Б. Грінченко зауважував: “мова
публіцистична... в нас була зовсім не вироблена” [3, 18]. Традиції
газетної мови існували на той час у Галичині, тому редактори газет
і журналів, незалежно від особистих симпатій, змушені були
використовувати мовний матеріал, напрацьований у західноукраїнських
землях. Таке перенесення галицьких мовних елементів у
наддніпрянську пресу особливо гостро поставило питання про
унормування правопису, вироблення єдиних норм для всієї
України.
І. Нечуй-Левицький у статті “Криве дзеркало української мови”
негативно відгукується про видання в Наддніпрянщині українських
газет, які, за його словами, “були написані галицькою мовою, неначе
їх писали й видавали не українці, а захожі галичани” [8, 9].
Письменник уважав, що галичани руйнують мовні традиції
наддніпрянців, а М. Грушевський нібито “заповзявся нахрапом завести
галицьку книжну мову й чудернацький правопис в українському
письменстві й на Україні і зробить їх загальним і для Галичини, і
для українців” [3, 4]. Письменник обстоював думку, що галицька мова
погана й антинародна, а тому у “Львові не можна навчитись
української мови, а можна тільки збавить свою чисту українську мову
дорешти” [8, 16].
На закиди І. Нечуя-Левицького відповідали І. Стешенко, М.
Грушевський, І. Верхратський та інші. І. Стешенко у статті “Про
українську літературну мову” (1912 р.) писав: “Молодші українці
засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було. Старші
патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не
створили для України вищої мови, чим же в пресі та інституціях
треба було користуватись” і продовжує: “…силує не Грушевський
других до сії мови, а його й других – потреба вислову духа, – та
стіхійна сила, перед якою нічого не значать лементи людей, що
низько хотять затримати нашу націю…” [11, 315]. У цій науковій
розвідці вчений висловив важливу думку про абстрактність поняття
“народної мови”, “яка самостійно не животіє”, а реалізується в
територіальних діалектах. Як зауважує Р. Трифонов, “цінність цієї
тези – у контрастному показі того, що єдиною реальністю натомість є
літературна мова, яка може бути недосконалою і недостовірною” [14,
13]. І. Стешенко доводить, що літературна мова “потрібна, бо вона
єдина”, саме з цієї причини і в Наддніпрянській Україні, і в Києві
активно використовується галицький мовний матеріал – бо він значною
мірою єдиний.
І. Верхратський, аналізуючи й підсумовуючи полеміку учасників
дискусії, зазначав: “Щоби скрізь на Україні і у нас писали однако,
се дуже бажана була би річ”. Проте сподіватися на це найближчим
часом нереально, бо “наш язик розвиває ся в так некорисних
обстановах, що годі про те тепер навіть і думати. Задля правописи
тепер розчинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а
навіть шкодливим” [1, 16]. З ученим погоджувався і М. Грушевський,
який також стверджував, що жоден з варіантів правопису не є
досконалим, їх використовують непослідовно, однак відкидати мовну
практику українців, що проживають на різних територіях України, –
це вчинок хибний. Хочуть цього учасники дискусії чи ні, однак лише
час і “толе-рантність, яка виробляється спільно позитивною працею,
а не передиранням та амбітним суперництвом, не дозволить поволі
згладити наявні розбіжності” [5, 21].
М. Грушевський у статті “Про українську мову й українську
справу” (1907 р.) виявляє солідарність з І. Франком у
підпорядкуванні мовного розвитку суспільному, підтримує концепцію
мови як знаряддя для поширення ідей та просвіти. “Видатний історик
наголошував на відповідальності не за “чистоту” чи внормованість
мови, а за її функціонування – не за те, яке мовне явище увійде з
традиції в майбутній канон, а за саму традицію україномовності
видань” [14, 14].
На думку Ю. Шевельова, “газетна мова” розвивається в тісному
зв'язку з мовною практикою насамперед інтелігенції, репрезентуючи
вже “вищу мову”, й істотно впливає на престиж національної
мови.
Отже, разом з україномовними виданнями зміцнювалася українська
літературна мова, поповнюючись новими словами, і хоча при цьому
спостерігаються певні крайнощі, зокрема від-штовхування від інших
мов: своє – це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень
ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграф, електрика,
квадрат, кілограм тощо заміняти витвореними на власному ґрунті
ніхто не наважувався, хоча вони приходили з сусідніх (російської і
польської) мов. В. Чапленко з цього приводу зазначає: “Потроху
став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно
побутові галицькі слова типу “емерит”, “рутинований”, “мешти”,
“атут”, “ас”, а засвоювались наукові та промисловотехнічні назви й
вислови, навіть у галицькому генетично польському оформленні
“хемія”, “аритметика” – замість давнішого наддніпрянського
“арихметика”; “ліхтар”, “електричність” або “електрика” тощо. Нові
тенденції відбивалися і в мові художньої літератури” [15, 225].
Важливим етапом розвитку української мови став зредагований Б.
Грінченком “Словарь української мови” в 4-х томах, який побачив
світ у 1907 – 1909 рр.; він, безперечно, став найбільшою заслугою
Б. Грінченка перед українською культурою. Без цього справжнього
подвижника словник ніколи б не побачив світу або ж був би виданий
далеким від досконалості. Сам упорядник у передмові до словника
зауважив: “...Ми не вважаємо пропонований словник ні таким, що
вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня
досконалості, яка могла б задовольняти принаймні нас самих, і
знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу,
протягом якого треба було виконати всю роботу, була в цьому разі
перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми
вважаємо свою працю першим щаблем на шляху створення наукового
українського словника, і, усвідомлюючи його численні вади, все ж
наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій
роботі у тому ж напрямі” [4, ХХХІІІ]. І все ж словник суттєво
вплинув на процес нормування україн-ської літературної мови, хоча
такої мети упорядник перед собою і не ставив. З цього приводу І.
Огієнко писав: “Словник був прийнятий по всіх українських редакціях
та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників
всього ХІХ століття й усього українського народу, і запанував в
Україні” [9, 356].
Знаменними в житті України були й три роки відносної
самостійності української держави. Цей період неповторни
